МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Термін у професійному спілкуванні

Підготував: Кітченко Денис Миколайович

НАУ ФАБД 107Б

2020
 Джерела:

https://studall.org/all-33753.html
https://inyaz.bobrodobro.ru/4788
http://vlp.com.ua/files/161526_vstup.pdf
http://sbc.ptngu.com/20L10P5.html
1. Термін як основна лексична одиниця наукового стилю: визначення, ознаки,
класифікація.

Термін – спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження

поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, суспільно-політичного життя,
мистецтва тощо, напр.: молекула, вітамін, блюмінг, віза, монізм, фонема, кліше, додаткова
вартість, питома вага. Слово термін відоме ще з античних часів. У латинській мові
(terminus) означало “кінець”, “кордон”, “межа”. У середньовіччі набуло вже значення
“визначення”,”позначення”.У старофранцузькій мові знаходять навіть номінацію terme-
“слово”.

Мовознавці виділяють такі ознаки терміна: 1) має зафіксоване у словнику визначення

поняття; 2) однозначний у межах певної термінологічної системи або має тенденцію до
однозначності; 3) точний і не залежить від контексту; 4) стилістично нейтральний; 5)
системний (класифікаційна системність, словотвірна системність); 6) не має синонімів у
межах однієї терміносистеми; 7) короткий (стислий) у плані вираження. Проте цей
критерій бажаний, а не реальний, адже з метою диференціації понять науки і техніки
використовують багатослівні терміни, що спроможні якнайточніше позначити певне
поняття.

Вивчаючи структуру термінів, лінгвісти виділяють такі типи термінологічних одиниць: 1)

прості: непохідні (терміни, які на синхронному зрізі не мають мотиваційних слів, напр.:
дуга, жила, лад) і похідні (терміни, у яких можемо виділити мотиваційні основи і
словотворчі афікси, напр.: запобіжник, противага); 2) складні (терміни, у яких можна
виділити дві основи, напр.: паротворення, теплострум, тискомір); 3) складені (терміни-
словосполучення, напр.: стала похибка, прискорення руху, рідкий стан тіла); 4) терміни-
символи (♪ , +) і терміни-напівсимволи (α-промені, β-проміння, γ-еманація).

2. Походження та способи поповнення термінологічної лексики.

Термінна номінація, тобто процес найменування спеціальних понять науки і

техніки, є цілеспрямованим творчим процесом. Утворення термінів
відбувається свідомо, з прагненням до чіткої системи, а тому вони виникають у
професійному середовищі і вживаються лише у термінній функції. Для
створення нового терміна можуть бути використані різні мовні засоби, а вибір
оптимального способу номінації - складний процес: його визначають
обєктивні та субєктивні моменти, зовнішні та внутрішні чинники.

До складу власне української термінології зараховуємо не лише номінації,

утворені від питомих твірних основ, а й слова, утворені за допомогою
українських афіксів від запозичених твірних основ. Наприклад, терміни кредит
(лат.), біржа (нім.), реклама (фр.) - запозичені з указаних мов, але похідні від
них терміни: кредитування, біржовий, рекламувати та багато інших є власне
українськими. Для позначення наукових понять застосовують і
словосполучення: достроковий платіж, зовнішньоторговельний баланс,
незбалансований інвестиційний портфель
Сучасна українська термінологія неоднорідна за походженням. Джерелами її
поповнення є використання:

1) вторинної номінації (термінологізація або ретермінологізація);

2) іншомовних запозичень;

3) словосполучень (аналітичний спосіб);

4) наявних у мові словотворчих моделей (морфологічний, морфолого-

синтаксичний способи).

3. Становлення української термінології, особливості її розвитку на сучасному

етапі.

Історія формування української термінології є окремою частиною історії розвитку всієї

лексичної системи мови. Розглядаючи формування української термінології, виділяють
шість періодів, які яскраво ілюструють зв’язок розвитку лексичної системи мови з
історією матеріальної і духовної культури українського народу.

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ – перша половина ХІХ

ст.). Своїм корінням українська термінологія сягає часів Київської Русі. Важливу роль у
поширенні наукових знань в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр
(1580–1608); братські школи, що виникали в ХVІ–ХVІІ ст.; Київський культурно-освітній
центр. Уже в ХVІІ ст. учений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував
теорію терміна. Українську науково-виробничу, природничу, мистецьку термінологію
представлено в загальномовних словниках того часу. Гальмували розвиток української
наукової мови до середини ХІХ ст. недержавний статус української мови, заборони її як
засобу спілкування і державна роз’єднаність української мовної території.

2. Період другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства
імені Тараса Шевченка, яке було засновано 1873 р. у Львові, і яке з 1892 р. стає першим
українським науковим центром на зразок європейських академій. Термінологи НТШ мали
різні погляди на розвиток української термінології, тому виокремились такі дві групи
науковців: 1) прихильники термінотворення в дусі народної мови, на її основі й за її
законами 2) симпатики запровадження в українську мову інтернаціональної термінології.
Зусиллями українських учених НТШ було вироблено концептуальні положення
термінологічної теорії, запропоновано одностайну термінологію і номенклатуру,
незважаючи на те, що її творили на землях України, які належали до різних держав.

3. Третій період, пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні. Активно

опрацьовувати та творити українську термінологію почали після проголошення
Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо
української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масового характеру, над
виробленням української термінології працювали Українське наукове товариство в Києві
(голова М. Грушевський), Кам’янець-Подільський університет (ректор І. Огієнко),
Українська академія наук (президент В. Вернадський), тощо.

4. Період діяльності Інституту української наукової мови. Українське мовознавство,

зокрема термінологія, за влучним висловом відомого українського термінолога А. Вовка
(США), пережило “золоте десятиріччя” (1921–1931), яке залишиться безпрецедентним у
світовій практиці. У низці наукових розробок 1928–1930 рр. сформульовано основні
засади творення української термінології, серед яких: термінологія повинна бути
народною; у разі відсутності готового терміна в народній мові треба створити його з
мовних морфем; лише в разі непридатності новоствореного терміна запозичувати наукову
назву з мови-джерела; термін має бути зрозумілий; назва поняття має бути точна й
однозначна; термін повинен бути придатний для творення похідних термінів; термін має
добре звучати і бути економним. За цей період було опубліковано близько 50
різноманітних словників чи проектів словників із гуманітарних і природничих галузей
знань

5. Період функціювання української термінології 1932–1990 років. У тридцятих роках

розпочалось переслідування українських мовознавців. В Україні впроваджено унікальний,
винятково радянський винахід: формально національну (українську) мову не забороняли,
навпаки, говорили про бурхливий її розквіт, але насправді її розвиток коригували в
потрібному політичному напрямі. У такій ситуації українська наукова термінологія
фактично втратила свою автентичність і перетворилася на копію російської. Упродовж
1933–1935 років Інститут мовознавства видавав “Термінологічні бюлетні”, у яких значну
частину (14,5 тисячі) українських термінів замінено російськими відповідниками
(бурштин – янтар, копальня – шахта, линва – трос), уніфіковано рід запозичених термінів
на зразок цих запозичень у російській мові (бензина – бензин, синтеза – синтез, емаль
(чол. роду) – емаль (жін. роду). Після виходу цих бюлетенів, які фактично знівелювали
багаторічну термінотворчу працю українських науковців, термінологічна діяльність
припиняється на чверть століття. Зацікавлення термінологіями різних галузей знань
поновлюється в другій половині 50-х років. Президія АН УРСР у 1957 р. створює
Словникову комісію АН УРСР, яку очолив академік І. Штокало. Комісія видала 16
російсько-українських словників із найважливіших галузей знань. Однак не все
заплановане було реалізовано, та й головним принципом укладання словників було
максимальне зближення української та російської термінологій.

6. Сучасний період розвитку української термінології (90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ
ст.). На сучасному етапі розвитку української лінгвістичної науки простежуємо
зацікавлення термінознавством. Помітним є намагання науковців-фахівців у різних
сферах знань і мовознавців унормовувати галузеві термінології. Сучасні українські
термінологи глибше, ніж їхні попередники, опрацьовують теорію термінології як
підсистеми літературної мови, теорію терміна як мовного знака, формулюють вимоги, які
треба ставити до окремого терміна та й до “ідеальної” (якщо така можлива) термінології.
Для визначення основних принципів термінотворення українські термінологи враховують
досвід вітчизняних дослідників (науковців, які плідно працювали на початку ХХ ст. у
Науковому товаристві імені Тараса Шевченка й Інституті української мови) і досягнення
європейської науки (Ш. Баллі, Е. Вюстера, Д. Лотте, О. Реформатського та ін.). Сьогодні
спостерігаємо надзвичайну термінографічну активність: якщо в 1990 р. видано 5
термінологічних словників, то з 1992 р. їхня кількість становить не один десяток. Це
словники різних типів – перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні,
частотні, словники-тезауруси, словники нових термінів

4. Нормування й стандартизація термінів.

Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-

зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний
стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт).
Стандартизована термінологія є обов’язковою для вживання в офіційних,
наукових, ділових, виробничих текстах.

У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під

керівництвом Д. Лотте, яка займалася зокрема проблемами нормування
термінології. Цей процес перебував під пильним контролем держави: над
виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ),
Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний
інститут інформації, класифікації та кодування. Прийняті державні стандарти
(ГОСТи) мали силу закону.

В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна

вважати Наукове товариство імені Т. Шевченка (кін . ХІХ – поч. ХХ ст.). Саме
навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал
прислухалися автори наукових праць і підручників.

Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут

української наукової мови (20-ті – поч. 30-х рр.). Але обидві ці структури не
видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття.

Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від

розв’язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи
державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують
єдиної, зручної, логічної української термінології.