10.

Мистецтвознавче і літературне краєзнавство

ЛІТЕРАТУ́РНЕ КРАЄЗНА́ВСТВО – один із видів краєзнавства і галузь
літературознавства, що займається вивченням літературного процесу у
певному регіоні, місцевості (краї, області, районі, місті, селі). Предмет до-
слідж. Л. к. – діяльність місц. письменників, літ. об'єднань, гуртків, а також
перебування в регіоні вітчизн. і зарубіж. письменників, відображення краю в
худож. літературі, мемуаристиці. При цьому зв'язки письменників з
місцевістю досліджують комплексно і за біогр. даними, тематикою творчості,
прототипами образів-персонажів, описом подій, що там відбувалися, кар-
тинами побуту й природи, відтворенням місц. колориту тощо. Матеріали цих
дослідж. використовують у працях з історії літ-ри, музей. роботі, під час
спорудження пам'ятників письменникам, встановлення мемор. дощок,
присвоєння імен письменників підпр-вам і орг-ціям, найменування вулиць,
майданів, створення турист. путівників, у лекцій. роботі тощо. Л. к.
спирається на вивірені факти, компетентність дослідників і цим близьке до
академічного літературознавства. Робота краєзнавців із виявлення і вивчення
архівів місц. письменників, їхніх б-к, листів, фотознімків єднає Л. к. із
бібліографією літературною, джерелознавством історичним, книгознавством.
Л. к. в Україні почало розвиватися з виникненням преси. Значну роль у
цьому відіграли ж. «Кіевская старина», «Народ», «Рідний край», «Южные
записки» та ін. Відомими діячами в галузі Л. к. у 19 ст. були Д. Бантиш-
Каменський, О. Волинський, К. Зеленецький, М. Максимович, згодом – В.
Бучневич, А. Димінський, О. Де-Рібас, М. Комаров, О. Левицький, Л.
Мацієвич, В. Модзалевський, І. Павловський, С. Пономарьов, М. Сумцов та
ін. Частково цією роботою займалися Київське товариство старожитностей і
мистецтв, Одеське товариство історії та старожитностей, Рос. геогр. т-во та
ін. 1903–19 Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство
спорадично приділяло увагу Л. к. (Ю. Сіцінський, К. Стиранкевич та ін.). У
1920–30-х рр. ж. «Краєзнавство» згуртовував дослідників-аматорів, їхні
матеріали публікували також у ж. «Бібліологічні вісті», «Записки Історично-
філологічного відділу ВУАН», «Україна» тощо. Л. к. 1925–29 приділяли
увагу чл. істор.-філол. секції Кам'янець-Подільського наукового товариства
при ВУАН, зокрема В. Герасименко, В. Зборовець, К. Копержинський, Ю.
Філь. Після розгрому та репресій кращої частини укр. наук. і твор.
інтелігенції Л. к. занепало. Воно почало відроджуватися лише наприкінці
1950-х рр. і незабаром набуло масового характеру. Його центрами стали ун-
ти, пед. ін-ти, б-ки, ред. газет і журналів, музеї, Будинки культури. 1959 до
каталогів обл. б-к уведено розділ «Літ. життя. Область у худож. літ-рі.
Фольклор». Певну увагу приділяють Л. к. у школі: діють літ. музеї і кутки;
проводять зустрічі з письменниками-земляками, екскурсії літ. місцями;
виготовляють альбоми, літ. карти. Піонерами цієї роботи в школі були
педагоги В. Сухомлинський, К. Ходосов. Л. к. займаються деякі вчені, викл.
філол. ф-тів ун-тів та пед. ін-тів, учителі-словесники шкіл. Краєзнавці
виявляють нові матеріали, вводять їх у наук. обіг. У 1960–80-х рр. активно
займалися дослідж. літ. історії окремих обл. і р-нів України С. Білокінь, М.
Петровський, Ф. Погребенник, Л. Хінкулов (Київ), Є. Волошко (Донецьк), Г.
Гельфандбейн, І. Лосієвський (Харків), П. Дегтярьов (Сімферополь), К.
Демочко, О. Романець (Чернівці), Г. Дем'ян (Львів), В. Замковий (м. Бахмут
Донец. обл.), Г. Зленко (Одеса), Ф. Кириченко (Київ. обл.), Ф. Максименко
(Львів), В. Мацько (Хмельн. обл.), П. Медведик (Терноп. обл.), Є.
Мірошниченко, В. Орел (Миколаїв), В. Півторадні (Житомир), В. Полєк
(Івано-Франківськ), М. Пономаренко (м. Золотоноша Черкас. обл.), В.
Радовський, Я. Штернберг (Ужгород), П. Ротач (Полтава), М. Смоленчук
(Кіровоград), М. Шалата (м. Дрогобич Львів. обл.), І. Шаповал (Дніпро) та ін.
Окрім статей, публікацій, ведення літ. календарів у місц. пресі, краєзнавці
підготували низку біобібліогр. словників, рекомендац. покажчиків, метод.
посібників, плакатів про творчість письменників Буковини (І. Співак),
Сумщини (Я. Кривко), Черкащини (М. Пономаренко) та ін. областей. Опубл.
покажчики «Письменники Дніпропетровщини» Є. Добришевської (Дн.,
1958), «Письменники Буковини початку XX століття» (упорядники О.
Романець, Ф. Погребенник; К., 1958), «Літературна Чернігівщина» О.
Замошника і М. Дасюка (Чг., 1960), «Письменники Одещини» Л. Смичок (О.,
1989), зб. «Цвіт культури розвивається (Літературне життя Буковини за роки
Радянської влади)» (Чц., 1961), «Літературна Буковина» (К., 1966), матеріали
у ж. «Архіви України» П. Ротача до словника «Літературна Полтавщина»
(1965–71) та В. Полєка до словника «Літературно-мистецька і наукова Івано-
Франківщина» (1969–70), зб. нарисів «У литературной карты Крыма» П.
Дегтярьова і Р. Вуля (Сф., 1965), «Літературно-мистецька Вінниччина» (О.,
1969), путівники «Шляхами Івана Франка на Україні» (Л., 1982),
«Літературні музеї Чернігівщини» С. Реп'яха (К., 1983) та ін. Л. к. рад.
періоду мало тенденц. характер, дослідники приділяли більше уваги
перебуванню класиків літ-ри в конкрет. регіоні, матеріали подавали за
приписами марксист.-ленін. методології, у школах Л. к. вивчали переважно в
позауроч. час. Л. к. здебільшого торкалися журналісти у газет. оглядах
віршів, прози місц. авторів. Рецензенти оцінювали художні твори часто
заідеологізовано, суб'єктивно, без глибокого літературозн. аналізу. Огляд
неодмінно мав повчал. характер, спрямовуючи авторів до моделювання
худож. образів, типів, характерів у дусі соцреалізму. Нового імпульсу
набрало Л. к. наприкінці 1980-х рр. Після скасування рад. цензури в регіонах
пожвавилося літ. життя: відкривали обл., рай., місц. літ. музеї, видавали
книги, альманахи, зокрема «Літературна Кіровоградщина», «Автограф»
(Хмельницький), «Рідний край» (Полтава), часописи («Літературний
Тернопіль»), метод. посібники з вивчення Л. к. у школі, захищали дисертації.
Л. к. стало предметом наук. дослідж. у Малій АНУ. Краєзнавці виявляють
матеріали про уродженців краю раніше вилучених із літ. процесу, репресов.,
замовчуваних та еміграц. літераторів – О. Астаф'єв, С. Маринчик, Г. Самой-
ленко (Чернігівщина), М. Вдовцов, А. Подолинний (Вінниця), М.
Гетьманець, І. Зборовець (Харків), В. Горбатюк, В. Мацько (Хмельниччина),
І. Гургула, М. Ільницький, Є. Нахлік (Львів), А. Дяченко (Полтава), І. Задоя
(Одеса), В. Качкан (Івано-Франківськ), А. Криловець, Л. Рибенко, Є. Шмор-
гун (Рівненщина), Л. Куценко (Кіровоград), Б. Мельничук, М. Юрійчук
(Чернівці), Б. Мельничук, П. Сорока, М. Ткачук (Тернопіль), В. Поліщук
(Черкащина), В. Терлецький (Суми), М. Чабан (Дніпро) та ін. За сучас. шкіл.
програмою Л. к. вивчають на уроках укр. літ-ри по 4 год. у 5–9 кл. та по 2
год. у 10–11 кл. Учителі-словесники, розповідаючи про Л. к., не лише
розширюють знання учнів про розвиток укр. літ-ри, а й виховують
національно свідомих особистостей, громадян Української Держави, для
яких поняття люд. гідності містить глибоке відчуття належності до укр. нації,
формують патріот. почуття у молодого покоління. На поч. 21 ст. в Україні
поширюється передача інформації про Л. к. засобами електрон. зв'язку, через
Інтернет тощо. Напр., про Л. к. можна отримати відомості на сайті
«Літературна Дніпропетровщина», що відображає розвиток різноманіт. літ.
життя обл., містить біографії письменників, інформацію про їхні книги,
книжк. новинки, літ. конкурси та об'єднання; окремі рубрики створ. для
відгуків, рец. і статей, літературозн. розвідок. Створ. аудіокнигу
«Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (увійшли твори
80 письменників, які пишуть укр. і рос. мовами). Електронні матеріали Л. к.
допомагають учителям залучати за влас. вибором твори письменників
рідного краю до шкіл. програми. Електронні проекти з Л. к. використовують
під час проведення вихов. годин та підготовки до позаклас. заходів. Автори і
кер. проекту з Л. к. – письменники Н. Дев'ятко, Ф. Сухоніс та ін. Від 2014 у
Вінн. універсал. наук. б-ці діє електронна б-ка «Літературна Вінниччина»,
спрямов. на популяризацію творів письменників, збереженню культур.
спадщини краю (автор проекту – М. Вдовцов). Електронні сайти з Л. к. створ.
також в ін. обл. наук. б-ках України. Праці з Л. к. допомагають краще
вивчати літ. процес в Україні, служать пропаганді творчості письменників
краю, естет. вихованню читачів.
11. Краєзнавча біографістика. Психобіографістика
Біографістика (від грец. βίος - життя і γράφω – пишу, зображую) –
спеціальна історична дисципліна і галузь історичної науки, яка досліджує
історію розвитку, теоретико-методологічні, методичні, джерелознавчі та
практично-прикладні проблеми біографічних досліджень, зокрема створення
наукових біографій, укладання біографічних словників і довідників,
різноманітні види біографічної та біобібліографічної продукції, а також
еволюцію історико- та літературно-біографічної творчості, як явища
культури та суспільного життя. Термін „біографістика” набув поширення у
70-х рр. 20 ст., проте остаточне утвердження біографістики, як самостійної
історичної дисципліни, відбулося в Україні у 90-х рр., особливо з появою
узагальнюючої праці В.С. Чишка „Біографічна традиція та наукова біографія
в історії і сучасності України” (К., 1996) та захистом ним докторської
дисертації „Біографістика як галузь історичної науки: історіографія та
методологія” (1997). У західноєвропейській та російській науковій і
культурній традиціях прийнятому нині в українській історичній науці
терміну „біографістика” в цілому відповідають „наукова біографія”, а також
„біографія”, та „біографіка” (в розумінні окремого напряму дослідницької
діяльності і наукової дисципліни), хоча останні є значно більш широкими за
змістом і позначають також багатовимірну галузь біографічної творчості,
видання біографічного жанру, що охоплюють художню, публіцистичну та
науково-популярну біографії. Проте і в Україні впродовж останнього
десятиліття біографістикою в широкому розумінні нерідко іменують все, що
належить до сфери історичних та літературних біографічних досліджень, а
також популярних біографічних публікацій, які не мають жодного
відношення до науки. Це, безумовно, вносить відчутну плутанину у
понятійний апарат. Основні етапи розвитку донаукової європейської
біографістики пов”язані з емпіричним виробленням засадничих основ та
практичних правил і настанов античної біографіки, середньовічної агіографії,
ренесансної гуманістичної та барокової панегіричної, а згодом –
ранньомодерної громадсько-політичної і літературної біографіки.
Відправною віхою цього процесу на українських теренах стала поява від
кінця 10 – початку 11 ст. елементів біографічних описів у літописній та
житійній літературі, створення Києво-Печерського Патерика (перша пол. 13
ст.), яке знаменувало утвердження оригінальної вітчизняної біографічно-
агіографічної традиції. В 16 ст. вона знайшла продовження у відновленні
жанру князівського житія у Короткому Волинському літописі (детальна
біографія Костянтина Острозького).
Ранньомодерні, перехідні від літописної традиції до позитивізму,
тенденції в українській біографіці широко представлені Густинським
літописом – хронікою або своєрідною історичною збіркою кінця 16 – початку
17 ст. з багатою біографічною галереєю та його численними списками,
Хронографом 17 ст., укладеним Леонтієм Боболинським, „Хронікою з
літописців стародавніх” Феодосія Софоновича (1672-1673 рр.), козацькими
літописами Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, численними
місцевими літописцями, щоденниками (П.Апостола, Я.Марковича,
М.Ханенка), некрологами 17-18 ст. та „Історією Русів”, значне місце на
сторінках яких посідають реалістичні біографічні портрети Б.
Хмельницького, І. Сірка, І. Брюховецького, М. Ханенка, Ж. Многогрішного,
І. Мазепи, інших українських гетьманів та їх сподвижників.
Тривалий шлях становлення наукової біографістики в Західній Європі
бере початок від кінця 18 – середини 19 ст. – епохи бурхливих соціальних
змін, що висунули на перший план незалежну і діяльну особистість. Її витоки
звичайно пов”язують з появою книги Дж. Босвелла „Життя Семюеля
Джонсона” (1791), яка започаткувала новий тип біографічного дослідження –
т.зв. „нову біографію”, спрямовану, на противагу панегіричній біографіці
попередніх епох, на здобуття позитивного, конкретно-фактологічного,
скрупульозно точного знання про життєвий шлях і діяльність особи. Першою
методологічною працею у галузі біографістики прийнято вважати „Досвід
вивчення та конструювання біографії” Дж. Стенфілда (1813), у якій
теоретично обґрунтовано необхідність пошуку біографом соціальної і
історичної, ситуаційної детермінованості життєвий подій. Значний вплив на
збагачення дослідницьких методів наукової біографістики справило
формування заснованої Ш. Сент-Бевом та розвинутої наприкінці 19 ст. його
послідовниками І. Теном і Ґ. Брандесом біографічно-психологічної школи в
літературознавстві. У 20 ст. вона здобула своєрідне продовження у т. зв.
„сучасному етапі методологічної рефлексії в біографічній традиції”,
позначеному впливами фрейдизму і глибокою зацікавленістю особистісним
досвідом людини. В літературно-біографічній творчості це знайшло вияв у
появі психологічних досліджень-біографій З. Фройда, С. Цвейга, пізніше –
романів-біографій А. Моруа та його послідовників. Одночасно з
становленням нової літературної біографіки, в 19 ст. в рамках розвитку
європейської позитивістської історіографії здійснено обґрунтування
методологічних та методичних принципів історико-біографічних досліджень,
а також формування галузевих і національних біографічних словників та
біографічних розділів універсальних енциклопедій. Ці здобутки не втратили
свого теоретичного значення дотепер. У 20 ст. європейська і світова
історична наука на противагу літературній та науково-популярній біографіці,
позначеній широким використанням різноманітних літературних прийомів,
художнього вимислу, остаточно утвердила формалізований і обмежений
чіткими методичними настановами і правилами історико-біографічний
напрям, що реалізується у розвиткові теорії і практики заснованих на
документальних матеріалах біографічних досліджень та підготовки
довідкових біографічних видань. Становлення нової української біографіки
та наукової біографістики, як її теоретичної основи, у 19 ст. було позначене
довготривалими впливами європейського просвітництва та романтизму,
ідеями слов”янського національного відродження, піднесенням українського
національно-культурного та визвольного рухів, а також значною мірою,
загальним ходом розвитку літературної біографіки, історичної науки,
гуманітарної культури та суспільно-політичного життя у Російській, а для
західних земель України – Австрійській імперіях. Піднесення нової
української біографістики почалося з 30-х рр. 19 ст. Однією з перших
значних праць українських вчених став написаний Д. Бантишем-Каменським
в полеміці з оповіданням Ф. Булгаріна „Мазепа” (СПб., 1833) великий
історико-біографічного нарис „Жизнь Мазепы” (М., 1834). На початку 40-х
рр. 19 ст. з серією біографічних нарисів про гетьманів Т. Хмельницького,
Барабаша, Мазепу виступив М. Маркович, одночасно розгорнув публікацію
історико-біографічних нарисів та матеріалів М. Максимович. Зародження
українського національного руху на багато десятиліть визначило романтико-
героїчну парадигму розвитку вітчизняної історичної біографістики і
літературної біографіки. В центрі уваги дослідників першої половини-
середини 19 ст. Д. Бантиша-Каменського, М. Марковича, М. Максимовича, І.
Срезневського, О. Бодянського знаходились, передусім, постаті борців проти
іноземного поневолення – гетьманів, полководців, козацьких ватажків,
ієрархів православної церкви, письменників-полемістів.
Від початку 40-х рр. 19 ст. провідними центрами історико-біографічних
досліджень на Наддніпрянській Україні стали Київська археографічна
комісія („Тимчасова комісія для розбору давніх актів”, створена 1843) та
Університет Св. Володимира у Києві, які вперше розгорнули систематичну
роботу зі збору, опрацювання та публікації історичних документів. Найбільш
вагомими її результатами стала публікація різноманітних біографічних
матеріалів у багатотомному „Архиве Юго-Западной России”. Значним
внеском в утвердження української наукової біографістики стала
фундаментальна праця М.І. Костомарова „Русская история в жизнеописаниях
её главнейших деятелей”, пізніше перевидана у 1918 р. у Львові під назвою
„Історія України в Життєписах головніших її діячів”, його монографія
„Богдан Хмельницький”, вперше опублікована у 1857 р. та двічі перевидана у
значно розширеному вигляді у 1859 (у двох томах) та у 1876 (у трьох томах),
а також історико-біографічні нариси „Гетьманство Виговського”,
„Гетьманство Юрія Хмельницького”, „Мазепа і мазепинці”, „Павло
Полуботок” та інші, які є прикладом глибокого історіографічного,
джерелознавчого та психологічного аналізу історичних постатей.
Патріотичні ідеали, формування загального демократичного, народознавчого
спрямування української гуманітарної науки, зростання інтересу дослідників
до неординарних постатей з усіх щаблів суспільної ієрархії, що визначався
лише особистим внеском певної особи у історію і культуру України,
обумовили в другій половині 19 ст. формування досить широкого
дослідницького діапазону української біографістики, в поле зору якої
потрапили вже сотні імен співвітчизників: діячі суспільно-політичного і
національно-визвольного рухів, культури, літератури і мистецтва, освіти,
науки і техніки, господарства, представники етнічних меншин, вихідці з
України, яким належав помітний внесок в історію та культуру інших народів,
політичні емігранти з зарубіжжя, іноземці, які вивчали українську культуру
та пропагували її за кордоном. Від останніх десятиліть 19 ст. українська
історична та літературна біографіка впевнено розвивалася як багатожанровий
(короткі біографічні розвідки, науково-популярні історико-біографічні та
літературні нариси, наукові статті, матеріали до біографій, публікації
документів), різноманітний за проблемно-тематичним спрямуванням потік
публікацій.
Особливу організуючу роль у розвитку вітчизняної історичної біографістики
відігравали засновані на початку 70-х рр. 19 ст. громадські наукові осередки
– Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (Київ),
Історичне товариство Нестора-літописця при університеті Св. Володимира у
Києві, Товариство імені Шевченка у Львові (з 1892 р. – НТШ), а також
створене у 1876 р. Харківське історико-філологічне товариство, які
об”єднали практично всіх провідних українських вчених-гуманітаріїв
(В.Б.Антонович, А.І.Житецький, І.В.Лучицький, О.М.Лазаревський,
О.І.Левицький, О.Ф.Кістяківський, М.Ф.Сумцов, Д.І.Багалій). Від 1882
провідну роль у розвитку біографічних досліджень відігравав також журнал
„Киевская старина”, на сторінках якого опубліковані численні біографічні
нариси В.Б.Антоновича, О.М.Лазаревського, П.О.Терновського,
І.П.Новицького, М.І.Костомарова, І.Каманіна. Важливою, але так і не
завершеною спробою комплексного історико-біографічного дослідження
став перший випуск своєрідного альманаха-каталогу колекції історичних
портретів з зібрання В.В.Тарновського „Исторические деятели юго-Западной
России в биографиях и портретах”, укладений В.Б.Антоновичем,
О.І.Левицьким та В.О.Бецом (1883), статті якого стали взірцем об”єктивного,
органічно включеного у контекст вітчизняної історії науково-біографічного
нарису. Етап емпіричного накопичення біографічних матеріалів увінчало
видання у 80-90-х рр. 19 ст. історико-генеалогічних праць О.Лазаревського
„Очерки малороссийских фамилий” та „Люди старой Малороссии”.
Одночасно, з середини 19 ст. відбувався поступовий розвиток вітчизняної
словниково-біографічної традиції, позначений публікацією в пресі та
окремими виданнями словникових матеріалів, зібраних і опрацьованих
Г.І.Геннаді (1855–56), М. Чернишовим (1857), Г.О.Милорадовичем (1858–
59), О.М.Бодянським, М.Ф.Комаровим, В.І.Щербиною та іншими
дослідниками. Важливими віхами цього процесу стало видання
фундаментальної праці В.І.Аскоченського „Київ з найдавнішим його
училищем Академією” (у 2-х кн. К., 1856) і, особливо, „Біографічного
словника професорів і викладачів імп. Університету Св. Володимира” (К.,
1884), підготовленого під керівництвом В.С.Іконнікова на високому науково-
методичному рівні. Наприкінці 19 – початку 20 ст. побачили світ численні
словниково-біографічні видання провідних навчальних закладів України –
Харківського та одеського Новоросійського університетів, Ніжинського
історико-філологічного інституту, Колегії Павла Ґалагана та Київської
першої гімназії, Харківської гімназії, біобібліографічні праці М.Ф.Комарова,
присвячені українським драматургам, змістовний „Краткий биографический
словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века”
І.Ф.Павловського (Полтава, 1912), 1-й том задуманого закарпатцем М.Я.
Арістовим тритомного словника „Карпато-русские писатели” (М., 1916).
Нагромадження значних обсягів біографічних матеріалів, а з іншого боку –
об”єктивні завдання національного самоствердження українства сприяли
визріванню в середовищі українських гуманітаріїв ідеї створення
масштабного національного біографічного словника. У 1886 р.
П.С.Єфименко опублікував на сторінках „Киевской старины” програмну
статтю „Потребность в биографическом словаре южнорусских деятелей и его
программе”, яку можна вважати першою спеціальною теоретико-
методологічною працею вітчизняної біографістики. На початку 90-х рр. 19
ст. з ініціативи В.Б.Антоновича група українських істориків, літераторів та
краєзнавців (Г.Л. Берло, І.М. Каманін, В.І. Щербина, О.Я. Кониський, С.О.
Єфремов, М.П. Василенко, М.С. Грушевський, К.М. Мельник, О.І.
Лотоцький) розгорнула практичну роботу з укладання національного
біографічного словника, довівши рукопис до літери „К”, проте не маючи
практичних умов до його продовження і публікації, змушена була передати
напрацьовані матеріали М.С. Грушевському до Львова, але і там роботу не
вдалося завершити.
У той же час, завдяки зусиллям М.С. Грушевського, широке
розгортання діяльності реорганізованого у 1892 р. Наукового товариства
імені Шевченка (НТШ) сприяло прискореному розвитку біографічних
досліджень на західних землях України, публікації численних біографічних
нарисів і матеріалів у „Записках НТШ”, „Літературно-науковому віснику” та
інших наукових і громадсько-політичних виданнях Галичини. Значний
внесок у розвиток історико-біографічних досліджень належав самому М.С.
Грушевському, чиї багатотомні фундаментальні праці „Історія України-
Руси”, „Історія української літератури”, окремі історичні дослідження та
джерельні видання містили величезний діапазон біографічних матеріалів, що
мало принципове значення для подальшого піднесення вітчизняної
словниково-енциклопедичної справи. Роботу над фундаментальним
Українським біографічним словником було відновлено у 1918 р., після
створення, за ініціативи Д.І. Багалія, А.Ю. Кримського, Г.Г. Павлуцького та
Є.К. Тимченка, в числі перших установ Української академії наук Постійної
комісії для складання Біографічного словника українських діячів. Програма
створення словника, розроблена В.Л. Модзалевським, за своїм науково-
методичним рівнем не втратила значення дотепер. Комісією, з
використанням матеріалів, зібраних свого часу гуртком В.Б. Антоновича,
було здійснено значну роботу з формування іменних картотек, збору
бібліографії, написання біографічних статей. Проте в умовах формування
тоталітарного режиму вона не змогла реалізувати свої плани і у 1933 р. була
ліквідована, а частина співробітників заарештована. У 20-х рр. 20 ст.
біографічні дослідження розгорнулися також в галузях книгознавства та
літературознавства. В Українському науковому інституті книгознавства П.М.
Поповим опубліковано двома випусками частину підготовлених ним
„Матеріалів до словника українських граверів” (К., 1926 та 1927). Серйозним
здобутком біографічної науки стало видання праці О. Лейтеса та М. Яшека
„Десять років української літератури. 1917-27” (Х., 1928). Поряд з цим все
більше місце у біографічних дослідженнях 20-х рр. займала публікація
біографічних матеріалів про діячів революційного руху та громадянської
війни, але її було практично згорнуто у середині 30-х. Характерною
прикметою наукового та культурного життя 20-х рр. стала також поява цілої
низки книжкових серій: „Біографічна бібліотека” (Київ), „Культурно-
історична бібліотека” та „бібліотека журналу „Путь просвещения” (Харків),
„Молода Україна”, „Народна бібліотека Просвіти” (Львів), у яких
опубліковано чимало науково-популярних біографічних нарисів,
розрахованих на широкого читача.
У 30-х рр.. 20 ст. у зв”язку з утвердженням на Сході України тоталітарного
режиму, згортанням політики „українізації”, репресіями проти наукової і
творчої інтелігенції центр українознавчих досліджень об”єктивно
перемістився на Галичину. Саме тоді досягнення вчених Західної України у
систематизації біографічних матеріалів знайшли втілення у виданій в 1930–
35 рр. львівсько-коломийській „Українській Загальній Енциклопедії”. У
наступні десятиліття ці традиції було продовжено видавничими осередками
української політичної еміграції. В період після Другої світової війни
Європейським осередком НТШ спочатку у Німеччині (Мюнхен), а з 1951 у
Франції (Сарсель) під керівництвом В. Кубійовича підготовлено і видано
тритомну Енциклопедію українознавства (1949–52), побудовану за
систематичним принципом (т. зв. ЕУ-1), а потім десятитомну абеткову
Енциклопедію Українознавства – ЕУ-2 (1955–84), яка містила найповніше
для свого часу зведення біографічних статей, включаючи й численні імена,
замовчувані у радянській Україні. Випуск Енциклопедії українознавства став
одним з вагомих чинників, що змусив радянське керівництво в середині 50-х
рр. знову розгорнути підготовку „Української радянської енциклопедії”,
розпочату було, але швидко припинену у 30-х роках, а згодом і чотиритомної
„Радянської енциклопедії історії України” (Інститут історії АН УРСР, К.,
1969–1972), які, не дивлячись на замовчування з ідеологічних міркувань
багатьох імен, містили багатий і науково вивірений масив біографічних
статей. Поряд з енциклопедичними виданнями в радянській Україні широко
видавалися біографічні довідники, присвячені героям війни, вченим у галузі
природничих і технічних наук (нейтральних в ідеологічному плані). У 1958 р.
Академією наук започатковано продовжувану до наших днів
біобібліографічну серію „Бібліографія вчених Української РСР”. „Відлига”
кінця 50-х – 60-х рр. спричинила значне піднесення літературної та
історичної біографістики, появу праць високого рівня Л.Ф. Хінкулова про
Т.Г. Шевченка, Е. Брандис про Марка Вовчка, Л. Махновця про Г.
Сковороду. Значний інтерес, насамперед як явище української культури,
становила заснована у 1966 р. серія літературних та науково-популярних
біографій „Життя славетних” (з 1972 р. – „Уславлені імена”), проте
розгорнути її в повну силу через ідеологічно-цензурні перепони не вдалося.
В цілому, через утиски, що їх зазнавала національна культура, історико-
біографічні дослідження в Україні протягом багатьох десятиліть проводилися
у вкрай обмеженому вигляді. В історичній літературі переважав
заідеологізований, шаблонний тип біографії, як своєрідного зразкового
„житія” радянського патріота. Нечисленні спроби дослідників вийти за межі
окресленого ідеологічними установами кола призводили до репресивних
заходів. Нерідко наукові та науково-популярні видання вилучалися з обігу
через наявність у них одного-двох небажаних імен, або „ідеологічних
недоліків”. Така доля спіткала, зокрема, створений В.Т. Полєком
„Біографічний словник письменників Прикарпаття”, наклад якого було
знищено у 1964 р. і який побачив світ лише у 1996 р. У 1971 р., майже
наприкінці (на літері „Ю”) було зупинено публікацію у „Архівах України”
підготовленої П.П. Ротачем „Літературної Полтавщини”. Зрозуміло, за таких
умов не було простору для розвитку теоретичних і методичних досліджень.
Це істотно позначилося на хаотичності і недостатньому методичному рівні
історико-біографічних публікацій 80-х – початку 90-х рр. 20 ст., коли
суспільно-політичне піднесення відкрило простір для повернення з небуття
забутих і замовчуваних імен співвітчизників. Як результат, більшість
біографічних публікацій „перебудовної” доби і перших років незалежності
України знаходилося за межами історичної науки, не привносячи науково
обґрунтованого знання, хоча їх суспільно-політичне і культурне значення не
можна заперечувати. Здобуття Україною незалежності створило сприятливі
умови для масштабного піднесення біографічних досліджень – написання та
публікації численних біографічних розвідок, нарисів різного формату, статей,
наукових монографій і біографічних збірників та альманахів, регіональних і
галузевих біографічних словників і довідників. За нових умов необхідність
осмислення місця біографічних досліджень в системі гуманітарного знання,
їх проблематики та інструментарію стимулювала появу у 90-х рр. 20 ст.
перших ґрунтовних вітчизняних теоретичних праць в галузі біографістики
(О.Л. Валевський, І.Я. Лосієвський, В.С. Чишко). Протягом останнього
десятиліття вітчизняна біографістика поступово позбувається успадкованих
від радянських часів та від літератури української діаспори традицій
оцінювати постаті минулого крізь призму певних наперед визначених
ідеологічних стереотипів. Більше того, вона сама чимало сприяє вивільненню
гуманітарного знання в цілому від схематизму старих умоглядних поглядів.
У найбільш радикальній формі прагнення до реконструкції реальних,
позбавлених „забронзованості” історичних постатей, а разом з тим і до
осягнення вітчизняного минулого в усій його складності і суперечливості
виявилося у працях, позначених впливом ідей європейського
постмодернізму, спрямованих на „деконструкцію” усталених міфів і
стереотипів (С.Д. Павличко, Н.М. Яковенко, О.П. Толочко та ін.).
Демократизація суспільного життя, зміна світоглядних парадигм обумовлює
перехід вітчизняної біографічної науки від позначених моралізаторсько-
виховним спрямуванням біографій визначних діячів до спроб створення
системи біографій соціальних, політичних і професійних груп і, зрештою,
своєрідного колективного портрету нації.

Предметною областю біографістики є біографічне знання як історично

сформований феномен, вивчення біографій діячів історії та культури з метою
збереження і передачі наступним поколінням історичної пам”яті про
співвітчизників, їх суспільно значимого та особистісного життєвого досвіду,
морально-етичних цінностей, патріотичних традицій. Узагальнення і
типологізація життєписів дозволяє створювати „колективні портрети” нації,
великих соціальних і професійних груп, поколінь, що є вкрай важливим для
самоусвідомлення суспільства, збереження його ідентичності. На відміну від
інших історичних дисциплін, які вивчають результати людської діяльності і
суспільну свідомість, об”єктом дослідження біографістики є безпосередньо
конкретна людина в усіх багатогранних проявах її існування, зокрема в
обумовлених соціально-історичними та біологічними чинниками
ментальних, психічних, психологічних і культурних характеристиках.
Біографічні дослідження реалізуються через вивчення життєвого шляху
особи, її походження, родинних та суспільних зв”язків, впливів соціально-
культурного середовища на формування особистості, її психологічного
статусу, громадсько-політичних позицій, ідейних, релігійних та інших
переконань, обставин, етапів та результатів професійної і творчої діяльності,
які реконструюються біографом на основі сукупності наявних джерел і
покликані дати якомога більш об”єктивне, точне і всебічне знання про
конкретну людину. Вторинним об”єктом досліджень біографістики виступає
саме біографічне знання в його історичному розвиткові, теоретичних і
методичних аспектах. У 20 столітті тривалий час біографічні дослідження
були надто політизованим напрямом історичної науки, слугували
ілюструванню і утвердженню певних ідеологічних постулатів, розглядались
як пропагандистсько-виховний засіб, що істотно обмежувало коло
висвітлюваних персоналій, сприяло формалізації і схематизму досліджень.
Це відчутно позначилося на працях як радянських істориків, так і
дослідників-біографістів української діаспори. Сучасна вітчизняна
біографістика спрямовує зусилля на розкриття, через життєписи
співвітчизників, всієї повноти, багатоманітності і трагічної суперечливості
історичного шляху українського народу, його взаємозв”язків з іншими
народами і культурами. Звідси – тенденція до постійного розширення
діапазону досліджуваних персоналій, який раніше обмежувався переважно
„видатними” та „відомими” діячами, поновлення історичної пам”яті про
забутих і замовчуваних представників минулих поклолінь і введення до
наукового обігу все нових імен діячів місцевого, регіонального рівня. Саме
це обумовлює нині необхідність переходу до формування масштабних
біографічних ресурсів, які б інтегрували напрацювання дослідників-
біографістів всіх регіонів України. Результати біографічних досліджень
застосовуються у всьому комплексі соціогуманітарних дисциплін, а також у
сферах освіти, виховання, культури, інформації, державного управління та
репрезентації України у світі.

Сучасна біографістика є теоретичним і методичним підґрунтям наукових

біографічних студій, а в широкому розумінні – також дисципліною,
покликаною вивчати і узагальнювати досвід біографічної творчості, як явища
культури і суспільного життя, що за своїм змістом виходить далеко за межі
науково-дослідницької діяльності. Зростання значимості біографістики,
виокремлення її в статусі самостійної наукової дисципліни пов”язане з
національно-культурним відродженням України, піднесенням гуманітарних
чинників суспільного життя і, відповідно, гуманітаризацією науки, а також з
відчутним розширенням науково-інформаційних потреб сфер науки, освіти,
культури, управління, що їх несе з собою формування інформаційного
суспільства, використання новітніх комп”ютерних, мережевих технологій.
Науковим і суспільним призначенням біографістики нині стало сприяння
поверненню до сприйняття вітчизняного минулого крізь призму його
„людських вимірів” на противагу догматичним схемам, що панували у
вітчизняній науці та пропаганді впродовж майже всього 20 століття,
створення своєрідного „колективного портрету нації”, необхідного для
поглиблення її самоусвідомлення. У цьому плані біографістика нерозривно
пов”язана з історичною антропологією, як широким напрямом розвитку
історичної науки, літературознавством, мистецтвознавством, культурологією
у її найбільш універсальному розумінні, а також з наукознавством, історією
окремих наук, сфер людської діяльності (наприклад – церковна історія,
військова справа, економічний розвиток) та суспільно-політичного життя.
Сучасна біографістика має розгалужені міждисциплінарні зв”язки з
регіональною історією та краєзнавством, етнічною історією, т.зв. „усною
історією”, психологією, соціологією („біографічний метод” в соціології),
політологією, словниково-енциклопедичною справою, науково-
інформаційною сферою, а також зі спеціальними історичними дисциплінами,
насамперед: генеалогією, геральдикою, іконографією, просопографією,
мемуаристикою, біобібліографією, бібліотекознавством, архівознавством,
музеєзнавством та некрополістикою. Все більше місце у сучасній
біографістиці починають займати теоретичні і прикладні проблеми
формування електронних біографічних науково-інформаційних ресурсів.
Нові можливості оперування значними масивами біографічних даних
представників певних сфер людської діяльності, що формуються завдяки
впровадженню новітніх інформаційних технологій, відкривають шлях для їх
використання з метою історико-соціологічного аналізу явищ минулого (т. зв.
„біографічна історія” як складова соціальної історії).
Біографічні дослідження посідають важливе місце у наукових розробках
гуманітарних факультетів і кафедр вищих навчальних закладів, насамперед
Київського, Харківського, Львівського, Одеського, національних,
Ніжинського та Чернігівського педагогічних університетів. Важливим
центром досліджень з архівної біографістики є Український науково-
дослідний інститут архівної справи та документознавства Державного
комітету архівів України. Найбільш відомими сучасними дослідниками-
біографістами є академіки НАН України І.М. Дзюба, М.Г. Жулинський, Я.Д.
Ісаєвич, М.В. Попович, В.А. Смолій, П.П. Толочко, члени-кореспонденти
НАН України В.М. Даниленко, М.Ф. Котляр, В.Ф. Солдатенко, професори
М.М. Варварцев, В.В. Верстюк, В.В. Кривошея, С.В. Кульчицький, В.П.
Ляхоцький, Л.В. Матвєєва, І.Б. Матяш, Ю.А. Пінчук, І.Б. Усенко, Ю.І.
Шаповал, (Київ), М.М. Романюк (Львів), Г.В. Самойленко (Ніжин), О.Б.
Коваленко (Чернігів), М.М.Алексієвець (Тернопіль). На ниві краєзнавчої
біографістики плідно працюють П.П. Ротач (Полтава), М.Ю. Костриця
(Житомир). Серед громадських організацій, що об’єднують дослідників-
біографістів провідне місце належить Українському біографічному та
Українському генеалогічному товариствам, Товариству дослідників Волині.
Протягом останнього десятиліття важливі наукові конференції з проблем
біографістики відбулися у Києві, Львові, Харкові, Житомирі. Інститутом
біографічних досліджень НБУВ в пам”ять першого директора ІБД В.С.
Чишка щорічно у травні проводяться Чишківські читання з історичної
біографістики, а також (у жовтні) круглі столи „Українська біографістика”.