НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Кафедра кормовиробництва, меліорації і метеорології

“ЗАТВЕРДЖУЮ”
Декан факультету захисту рослин, біотехнологій та екології
_______________ Доля М.М.
“____”_____________________2015 р.

РОЗГЛЯНУТО ТА СХВАЛЕНО
на засіданні кафедри кормовиробництва,
меліорації і метеорології
Протокол № ___ від «___»________2015р.
Завідувач кафедри
____________ професор Демидась Г.І.

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«Метеорологія і кліматологія»

Напрям підготовки 6. 040106 «Екологія, охорона навколишнього середовища

та збалансоване природокористування»
Факультет захисту рослин, біотехнологій та екології
Розробник: к.с.-г.н., старший викладач Свистунова І.В.

Київ – 2015 р.
 1. Опис навчальної дисципліни
МЕТЕОРОЛОГІЯ І КЛІМАТОЛОГІЯ

Галузь знань, напрям підготовки, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр

екологія, охорона навколишнього
Напрям підготовки середовища та збалансоване
природокористування
Спеціальність

Спеціалізація

Характеристика навчальної дисципліни

Вид нормативна

Загальна кількість годин 79

Загальна кількість кредитів ECTS 2,5

Кількість змістових модулів 3

Курсовий проект (робота) -

Форма контролю залік

Показники навчальної дисципліни для денної та заочної форм навчання

Денна форма Заочна форма
навчання навчання
Рік підготовки (курс) 1

Семестр ІІ

Лекційні заняття 15

Практичні заняття

Лабораторні роботи 15

Самостійна робота 36

Індивідуальна робота

Кількість тижневих аудиторних годин для

2
денної форми навчання
 2. Мета та завдання навчальної дисципліни
«МЕТЕОРОЛОГІЯ І КЛІМАТОЛОГІЯ»

Мета і завдання навчальної дисципліни “Метеорологія і кліматологія”, полягає у

тому, щоб на основі системного викладення базових теоретичних положень
метеорології і кліматології сформувати у студентів цілісне уявлення про атмосферу
як середовище існування живих організмів, про специфіку процесів, які
відбуваються у повітряній оболонці Землі, про клімат як один із провідних
екологічних чинників, про принципи і методи метеорологічних досліджень, що
сприятиме розширенню загального наукового світогляду студентів-екологів та
набуванню ними необхідних професійних знань.
Метеорологія як наука займається вивченням будови і речовинного складу
атмосфери, фізико-хімічних процесів, оптичних, електричних, акустичних явищ, що
відбуваються в ній, процесів надходження, розподілу та перетворення потоків
променистої енергії Сонця, процесів волого- і теплообміну між земною поверхнею і
атмосферою, загальної і місцевої циркуляції атмосфери. Вивчаючи атмосферні
процеси, метеорологія намагається встановити їх зв’язок як поміж собою, так і з
іншими явищами природи. Кінцевою метою метеорологічних досліджень з
практичної точки зору є пошук принципових можливостей та конкретних шляхів
впливу на погодні умови з метою їх оптимізації для забезпечення життєвих потреб
людини.
Кліматологія є одним із розділів загальної метеорології. Це наука, яка вивчає
закономірності формування клімату як багаторічного режиму погоди, його розподіл
на земній кулі та в окремих регіонах, біосферну роль клімату та його зміни у
минулому і майбутньому.
Учбова дисципліна „Метеорологія та кліматологія” пов’язана з усіма
дисциплінами екологічного профілю, тому знання в галузі метеорології і
кліматології дають можливість студентам правильно і глибоко зрозуміти положення
інших дисциплін, які вивчаються паралельно. Дисципліна вивчається у другому
семестрі і ґрунтується на знаннях, отриманих студентами у загальноосвітніх
навчальних закладах, із фізики, математики, неорганічної хімії, географії.
Після вивчення курсу “Метеорологія і кліматологія” студент повинен знати:
- предмет, завдання і методи досліджень метеорології і кліматології;
- фізичні властивості, хімічний склад і будову атмосфери та їх значення для
підтримання життя на Землі;
- основні метеорологічні величини, їх фізичний зміст, одиниці вимірювання,
методи оцінки;
- основні закони та закономірності, що описують фізичні процеси в атмосфері;
- фізичні характеристики й закони перетворення променистої енергії в системі
«Сонце-атмосфера-земна поверхня»;
 - механізми теплообміну між підстильною поверхнею і атмосферою;
закономірності нагрівання та охолодження ґрунту і водойм; їх теплофізичні
властивості;
- радіаційний і тепловий баланс земної поверхні; закономірності географічного
розподілу і часової динаміки їх складових;
- закономірності фазових перетворень води в атмосфері; процеси утворення
хмар, класифікацію хмар; процеси опадоутворення, класифікацію атмосферних
опадів; процеси конденсації і сублімації водяної пари на земній поверхні;
- закономірності зміни атмосферного тиску по горизонталі та по вертикалі;
властивості елементів баричного поля; загальні та регіональні особливості
циркуляції атмосфери;
- основні поняття синоптичної метеорології (карти погоди, аналіз, прогноз);
- умови формування та критерії оцінки несприятливих і стихійних явищ погоди;
- основні кліматоутворювальні чинники, класифікацію кліматів Землі; основні
чинники, які впливають на зміну клімату; сучасні тенденції глобальних і
регіональних кліматичних змін та їх наслідки;
- прикладні аспекти метеорології і кліматології, принципи організації і
структуру системи гідрометеорологічних спостережень у світі і в Україні;
- будову і принцип дії основних метеорологічних приладів та методику
проведення метеорологічних спостережень;
уміти:
- організовувати і проводити локальні метеорологічні спостереження;
- здійснювати первинне опрацювання та аналіз результатів спостережень;
- використовувати метеорологічні дані, що отримуються на стаціонарній мережі
метеорологічних спостережень в системі Державної гідрометеорологічної служби
України для вирішення наукових та прикладних завдань;
- вивчати і аналізувати мікроклімат окремих ділянок та населених пунктів;
- використовувати розрахункові методи для прогнозу несприятливих явищ
погоди.
- користуватися спеціалізованою науково-технічною літературою, спеціальними
метеорологічними таблицями та кліматичними довідниками для науково
обґрунтованого комплексного аналізу поточних погодних умов та кліматичних
ресурсів певної території.
 3. Програма та структура навчальної дисципліни
«МЕТЕОРОЛОГІЯ І КЛІМАТОЛОГІЯ»
Модуль І
ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ МЕТЕОРОЛОГІЇ І КЛІМАТОЛОГІЇ.
АТМОСФЕРА ТА ЇЇ ВЛАСТИВОСТІ.
Тема 1. Предмет, завдання і методи досліджень метеорології і
кліматології. Принципи і методи метеорологічних спостережень.
Поняття про метеорологію і кліматологію як науки. Предмет і завдання
дисципліни. Місце дисципліни в системі природничих наук. Зв'язок метеорології
та кліматології з іншими науками. Історія розвитку кліматології та метеорології.
Сучасні методи і організація метеорологічних і кліматичних досліджень. Організація
і структура метеорологічної служби в Україні. Програма спостережень на
метеорологічних станціях і постах. Всесвітня метеорологічна організація. Практичне
значення метеорології і кліматології.

Тема 2. Атмосфера, її склад, будова та основні властивості.

Поняття про атмосферу та її біосферні функції. Газовий склад повітря у
приземному шарі та його зміни з висотою. Еволюція атмосфери. Біологічна роль
газових складових атмосфери. Водяна пара в повітрі. Значення озонового шару.
Фотохімічні реакції в атмосфері. Будова атмосфери. Основні властивості шарів
атмосфери. Маса атмосфери. Густина і атмосферний тиск. Прозорість атмосфери.
Аерозолі. Забруднення атмосфери, джерела забруднення.

Модуль ІІ
ОСНОВНІ ФІЗИЧНІ ПРОЦЕСИ В АТМОСФЕРІ.
РЕЖИМ МЕТЕОРОЛОГІЧНИХ ВЕЛИЧИН.
Тема 3. Сонячна радіація та її біологічна роль.
Сонячна радіація як основне джерело енергії для процесів в атмосфері та на
поверхні Землі. Природа сонячного випромінювання. Основні закони
випромінювання: закон Кіргофа, закон Стефана-Больцмана, закон Віна, закон
Планка. Сонячна стала. Види сонячної радіації. Пряма радіація. Розсіяна радіація.
Послаблення радіації. Закон Релея. Явища, пов’язані із розсіюванням радіації.
Сумарна радіація та її географічний розподіл. Відбита та поглинута радіація.
Альбедо підстильної поверхні. Випромінювання земної поверхні та атмосфери.
Радіаційний баланс земної поверхні, його добовий та річний хід, зональний розподіл
складових радіаційного балансу. Спектральний склад сонячної радіації.
Короткохвильова і довгохвильова радіація. Біологічне значення сонячного і земного
випромінювання. Фотосинтетична активна радіація (ФАР). Коефіцієнт використання
ФАР. Фотоперіодизм і циркадні ритми. Методи актинометричних спостережень.
 Тема 4. Термічний режим атмосфери і підстильної поверхні.
Теплова енергія, її основні джерела в навколишньому середовищі. Тепловий
баланс земної поверхні. Процеси нагрівання і охолодження ґрунту. Теплофізичні
властивості ґрунту (теплоємність, теплопровідність, температуропровідність).
Поняття молекулярної теплопровідності. Основні закономірності розподілу
температури у ґрунті. Закони Фур’є. Поняття активного шару ґрунту. Добовий і
річний хід температури ґрунту. Екологічне значення температури ґрунту. Методи
регулювання температурного режиму ґрунту для потреб виробництва. Методи
вимірювання температури ґрунту. Термічний режим водойм. Добовий і річний хід
температури водойм. Методи вимірювання температури води. Теплофізичні
характеристики повітря. Процеси нагрівання і охолодження повітря. Механізми
теплообміну між підстильною поверхнею і атмосферою: теплова конвекція,
динамічна і термічна турбулентність, радіаційний і молекулярний теплообмін,
адвекція. Добовий та річний хід температури повітря. Амплітуда добового і річного
ходу температури повітря. Стратифікація атмосфери. Інверсія температури. Ізотермія.
Характеристики термічного режиму та термічних ресурсів території. Суми активних і
ефективних температур. Неперіодичні зміни температури повітря. Біологічне та
екологічне значення температури повітря. Методи визначення характеристик
термічного режиму повітря..

Тема 5. Вода в атмосфері та ґрунті.

Поняття гідрологічного циклу та участь у ньому атмосфери. Фазові
перетворення води в атмосфері та на земній поверхні. Водяна пара в атмосфері.
Характеристики вологості повітря: парціальний тиск водяної пари, абсолютна і
відносна вологість повітря, температура точки роси, дефіцит насичення та ін.
Добовий і річний хід характеристик вологості повітря; закономірності їх
географічного розподілу. Фізичне випаровування і транспірація. Евапотранспірація.
Коефіцієнти транспірації. Випаровуваність. Продукти конденсації і сублімації
водяної пари в атмосфері та на земній поверхні. Ядра конденсації. Утворення хмар та
їх класифікація. Добовий і річний хід хмарності. Методи активного впливу на хмари.
Опади, умови їх утворення, класифікація. Добовий та річний хід кількості опадів.
Хімічний склад, електропровідність та радіоактивність опадів. Кислотні дощі. Методи
вимірювання кількості опадів. Сніговий покрив та його основні характеристики.
Методи визначення характеристик снігового покриву. Основі джерела ґрунтової
вологи. Види ґрунтової вологи. Агрогідрологічні характеристики ґрунту. Водний
баланс ґрунту. Запаси продуктивної вологи у ґрунті. Методи визначення вмісту
продуктивної вологи у ґрунті.

Тема 6. Атмосферний тиск і циркуляція атмосфери.

Атмосферний тиск. Методи і засоби вимірювання атмосферного тиску.
Барометричніформули. Баричне поле. Карти баричної топографії. Ізобари.
Горизонтальний і вертикальний баричний градієнти. Баричний ступінь. Баричні
системи. Циклони, антициклони, улоговини, гребені. Географічний розподіл тиску.
Центри дії атмосфери. Вітер. Причини виникнення вітру та його характеристики.
Добовий і річний хід швидкості вітру. Вимірювання швидкості та напрямку вітру.
Місцеві вітри: морські та берегові вітри (бризи), фени, гірсько-долинні, бора.
Загальна циркуляція атмосфери: пасати, мусони, струмінні течії. Поняття про
повітряні маси та атмосферні фронти. Синоптичний аналіз та прогноз. Місцеві
ознаки погоди.

Тема 7. Небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища.

Небезпечні метеорологічні явища: посухи, суховії, градобій, заморозки,
сильні зливи, шквали, смерчі, паводки, повені, торнадо та ін.; умови їх виникнення і
критерії оцінки. Тенденції багаторічної динаміки повторюваності та інтенсивності
небезпечних гідрометеорологічних явищ в Україні у другій половині XX – на
початку ХХI ст. Система методів боротьби з несприятливими і стихійними
гідрометеорологічними явищами.

Модуль ІII
КЛІМАТ ТА ЧИННИКИ ЙОГО ФОРМУВАННЯ.
Тема 8. Кліматична система. Основні кліматоутворювальні чинники.
Класифікація кліматів Землі. Зміни глобального і регіонального клімату та їх
вплив на природні і антропогенні екологічні системи.
Поняття про клімат і кліматичну систему Землі. Кліматоутворювальні
чинники: радіаційні, циркуляційні, чинники підстильної поверхні. Особливості
морського та континентального типів клімату. Критерії оцінки континентальності
клімату. Класифікації кліматів Землі В. Кеппена, Л.С.Берга, Б.П.Алісова.
Методика оцінювання клімату. Основні кліматичні характеристики. Поняття про
кліматичні норми. Кліматичні ресурси України, їх практичне використання.
Зміни та коливання клімату. Ознаки різних типів клімату минулого. Сучасні
коливання клімату. Гіпотези, що пояснюють зміни клімату Землі: астрономічні,
фізичні, геолого-географічні. Вплив людини на клімат: навмисний регуляторний і
ненавмисний. Глобальні еколого-кліматичні проблеми. Прогностичні оцінки зміни
властивостей екосистем на різних континентах в умовах потепління клімату та їх
соціально-економічні ефекти. Сценарії можливих змін клімату України у ХХI ст. та
очікувані зміни властивостей природних і антропогенних екосистем.

Тема 9. Мікроклімат та методи його досліджень.

Поняття про мезоклімат, мікроклімат, наноклімат. Методи дослідження
мікроклімату. Методика проведення мікрокліматичних спостережень. Методика
мезомасштабного кліматичного районування території. Методика складання
мікрокліматичного опису окремих регіонів.
 Структура навчальної дисципліни

Кількість годин
Назви змістових модулів і тем денна форма Заочна форма
тижні усього у тому числі усьог у тому числі
л п лаб інд с.р. о л п лаб інд с.р.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Змістовий модуль І. Предмет, завдання і методи досліджень метеорології і кліматології.

Атмосфера та її властивості.
Тема 1. Предмет, завдання і
методи досліджень метеорології і
1 4 1 1 2
кліматології. Принципи і методи
метеорологічних спостережень
Тема 2. Атмосфера, її склад,
2 5 1 1 3
будова та основні властивості
Разом за змістовим модулем 1 9

Змістовий модуль IІ. Основні фізичні процеси в атмосфері.

Режим метеорологічних величин.
Тема 3. Сонячна радіація та її
3-4 9 2 2 5
біологічна роль
Тема 4. Термічний режим
5-6 9 2 2 5
атмосфери і підстильної поверхні
Тема 5. Вода в атмосфері та
7-8 9 2 2 5
ґрунті
Тема 6. Атмосферний тиск і
9-10 9 2 2 5
циркуляція атмосфери
Тема 7. Небезпечні та стихійні
11-12 8 2 2 4
гідрометеорологічні явища
Разом за змістовим модулем 2 44

Змістовий модуль ІIІ. Клімат та чинники його формування.

Тема 8. Кліматична система.
Основні кліматоутворювальні
чинники. Класифікація кліматів
Землі. Зміни глобального і 13-14 7 2 1 4
регіонального клімату та їх
вплив на природні і антропогенні
екологічні системи
Тема 9. Мікроклімат та методи
15 6 1 2 3
його досліджень
Разом за змістовим модулем 3 13
Усього годин 66
Курсовий проект (робота) з
__________
___________________ - - - - - - - - -
(якщо є в робочому навчальному
плані)
Усього годин 66
 4. Теми семінарських занять
(не передбачено)

5. Теми практичних занять

(не передбачено)

6. Теми лабораторних занять

№ Кількість
Назва теми
з/п годин
1 Огляд принципів організації і методики проведення 2
метеорологічних спостережень та вивчення приладів для
вимірювання метеорологічних величин.
2 Вимірювання сонячної радіації 2
3 Вимірювання температури ґрунту 1
4 Вимірювання температури повітря 1
5 Вимірювання вологості повітря 2
6 Вимірювання атмосферного тиску. Вимірювання швидкості 2
вітру
7 Вимірювання кількості атмосферних опадів. Вимірювання 2
параметрів снігового покриву. Ознайомлення з методикою
визначення запасів продуктивної вологи у ґрунті.
8 Вимірювання швидкості вітру 1
9 Оцінка ресурсів клімату за умовами теплозабезпечення і 2
вологозабехзпечення території.
 7. Контрольні питання, комплекти тестів для визначення рівня
засвоєння знань студентами.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ ТА

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Факультет факультету захисту рослин, біотехнологій та екології

Напрям підготовки (спеціальність) 6. 040106 «Екологія, охорона навколишнього
середовища та збалансоване природокористування»
Форма навчання денна
Семестр ІІ Курс 1
ОКР «Бакалавр»
Кафедра кормовиробництва, меліорації і метеорології
Дисципліна ”Метеорологія і кліматологія”

«Затверджую»
Завідувач кафедри ____________ Демидась Г.І.
«___» _______ 2015р.

Білет № 1

Завдання 1
Питання 1
До якої з груп належать зазначені гідрометеори?
Групи: Гідрометеори:
1. Паморозь;
А. Продукти сублімації; 2. Іній;
В. Продукти конденсації і сублімації; 3. Туман;
С. Продукти конденсації. 4. Роса;
5. Хмари.

Питання 2
Вкажіть для вимірювання яких видів сонячної радіації призначені перераховані прилади

А. Розсіяна радіація
1. Альбедометр
В. Інтенсивність прямої сонячної радіації
2. Актинометр Янішевського
С. Відбита сонячна радіація
3. Піранометр
D. Сумарна радіація

Питання 3
Укажіть правильний зміст перерахованих характеристик температурного режиму повітря:
1. Температура, вища за біологічний нуль для даної культури;
А. Ефективна 2. Температура, зменшена на величину біологічного нуля;
температура; 3. Температура при якій починається процес транспірації у
В. Баластна рослин;
температура; 4. Температура вища оптимальної та несприятлива для
С. Активна фізіологічних процесів;
температура; 5. Температура вища оптимальної для закладання генеративних
D. Біологічний органів у рослин;
мінімум. 6. Температура повітря при якій починається розвиток
рослинного організму.
 Питання 4
Вкажіть способи теплообміну між атмосферою та поверхнею землі:
1. Турбулентність;
2. Охолодження тропосфери, мезосфери;
3. Теплова конвекція;
4. Конденсація / сублімація;
5. Радіаційна теплопровідність;
6. Адвективна інверсія;
7. Поглинання сонячної радіації діяльним шаром;
8. Охолодження діяльного шару;
9. Молекулярний теплообмін.

Питання 5
Які з характеристик стану атмосфери відносяться до понять:
1. Сонячна радіація;
2. Хмарність;
А. Метеорологічні елементи; 3. Іній;
В. Атмосферне явище. 4. Гроза;
5. Атмосферні опади;
6. Туман.

Питання 6
Укажіть правильне тлумачення перерахованих термінів:
1. Лінія, що з’єднує точки з мінімальним та максимальним
значенням амплітуди температурних коливань повітря;
2. Лінія, що з’єднує точки з однаковою температурою повітря;
А. Термоізоплета 3. Лінія, що з’єднує точки з однаковою температурою ґрунту;
В. Ізотерма 4. Лінія, що з’єднує точки з мінімальним та максимальним
значенням амплітуди температурних коливань ґрунту;
5. Лінія, що з’єднує точки з однаковим значенням амплітуди
температурних коливань.

Питання 7
Які функції виконують зазначені гази у складі атмосфери?
1. Поглинає довгохвильове інфрачервоне випромінювання;
2. Створює умови для збереження тепла в атмосфері;
А. Вуглекислий газ; 3. Використовується рослинами при повітряному живленні;
В. Озон; 4. Поглинає короткохвильові ультрафіолетові промені Сонця;
С. Водяна пара; 5. Є джерелом зволоження земної поверхні;
6. Сприяє перетворенню сонячної енергії в енергію хімічних зв’язків;
7. Захищає все живе від згубного сонячного випромінювання.

Питання 8
Вкажіть до якого виду випромінювання належать наведені складові радіаційного балансу
1. Відбита сонячна радіація;
2. Інсоляція прямої сонячної радіації;
А. Довгохвильове випромінювання;
3. Ефективне випромінювання;
В. Короткохвильове
4. Випромінювання атмосфери;
випромінювання.
5. Розсіяна сонячна радіація;
6. Випромінювання земної поверхні.
 Питання 9
Вкажіть прилади, за допомогою яких визначають зазначені характеристики снігового покриву.
Характеристики снігового покриву: Прилади:
1. Плювіограф;
А. Щільність снігу, г/см3; 2. Опадомір Третякова;
В. Висота снігу, см. 3. Ваговий снігомір;
4. Снігомірна рейка.

Питання 10
Розставте типи вертикального розподілу температури повітря в тропосфері у відповідності до
знаку вертикального градієнта температури (ВГТ):
1. Інверсія; А. ВГТ – рівний нулю;
2. Ізотермія; В. ВГТ – додатній;
3. Нормальний розподіл. С. ВГТ – від’ємний.

Завдання 2
Кліматичні ресурси України, їх практичне використання.
Завдання 3
Сучасні методи і організація метеорологічних і кліматичних досліджень.

8. Методи навчання
Основна підготовка студентів здійснюється на лекційних та семінарських
заняттях, але у значній мірі покладається на самостійне вивчення предмета
студентами денної форми навчання під час семестру.
Самостійна робота студентів з дисципліни включає:
- домашню підготовку для виконання лабораторних робіт;
- підготовку для виступів на семінарах, круглих столах, конференціях;
- написання рефератів, контрольних робіт, розрахункових задач;
- самопідготовку (письмова робота для засвоєння найбільш складних тем з
дисципліни) і підготовку до заліку.

9. Форми контролю
Поточний контроль за індивідуальною самостійною роботою студентів
проводиться за результатами як аудиторної, так і поза аудиторної діяльності.
На практичних заняттях поточний контроль здійснюється за результатами
виконання захисту лабораторних робіт, в яких оцінюється опанування студентом
матеріалу, активність студента в обговоренні, уміння обґрунтовувати певний погляд
на конкретну проблему.
Перевіряються конспекти лекцій, конспекти тем, що виносяться на самостійне
опрацювання, виконання робіт з аналізу самостійного матеріалу посібника за
відповідними вказівками до кожної теми. Поточна оцінка враховує відвідування
аудиторних занять.
Проміжний контроль проводиться у формі письмових контрольних робіт за
двома модулями, які охоплюють усі теми навчальної програми. Письмові
контрольні роботи проводяться в певний час, про який студенти попереджаються на
першому аудиторному занятті. Контрольні роботи передбачають не тільки питання
теоретичного, але й практичного курсу дисципліни.
Підсумковий контроль (залік) здійснюється на останньому практичному
занятті та враховує результати проміжного та поточного контролю.
Семестровий залік з дисципліни виставляється за умови, що студен набрав не
менше 42 балів під час поточного та проміжного контролю та 18 балів під час
виконання залікових тестових завдань.
Максимальна кількість балів - 100, яку може набрати студент за виконання
таких робіт:
Систематична та активна участь на практичних заняттях, повне виконання та
захист лабораторних робіт – 40 балів;
Модульна контрольна робота №1 -10 балів;
Модульна контрольна робота №2 – 10 балів;
Підготовка та захист реферату або доповіді на конференцію або круглий стіл –
10 балів;
Тестові залікові завдання - 30 балів.

10. Розподіл балів, які отримують студенти

Розподіл балів, які отримують студенти. Оцінювання студента відбувається
згідно положенням «Про екзамени та заліки у НУБіП України» від 20.02.2015 р.
протокол № 6 з табл. 1.
Оцінка Оцінка Рейтинг студента,
Визначення оцінки ЄКTС
національна ЄКTС бали
ВІДМІННО – відмінне виконання
Відмінно А 90  100
лише з незначною кількістю помилок

ДУЖЕ ДОБРЕ – вище середнього

В 82  89
рівня з кількома помилками
Добре
ДОБРЕ – в загальному правильна
С робота з певною кількістю грубих 74 – 81
помилок
ЗАДОВІЛЬНО – непогано, але зі
D 64  73
значною кількістю недоліків
Задовільно
ДОСТАТНЬО – виконання
Е 60 – 63
задовольняє мінімальні критерії
НЕЗАДОВІЛЬНО – потрібно
FX працювати перед тим, як отримати 35  59
Незадовільно залік (позитивну оцінку)
НЕЗАДОВІЛЬНО – необхідна
F 01  34
серйозна подальша робота
Для визначення рейтингу студента (слухача) із засвоєння дисципліни RДИС (до
100 балів) одержаний рейтинг з атестації (до 30 балів) додається до рейтингу
студента (слухача) з навчальної роботи RНР (до 70 балів): R ДИС = R НР + R АТ .
 Виконання
Навчальні Модульний Всього
контролю
індивідуальних
заняття (змістово- балів
Вид

Модуль Тема завдань

(підготовка та модульний) (сума
(ОР, реферат, РГР,
виконання) контроль 4+5+6)
РР та ін.)
1. 3 2 2 7
1
2. 4 2 2 8
Поточний контроль

Всього за модуль 1 7 4 4 15
1. 3 2 2 7
2. 3 2 2 7
2 3. 4 3 2 9
4. 4 3 2 9
5. 4 3 3 10
Всього за модуль 2 18 13 11 42
1. 3 2 1 6
3
2. 3 3 1 7
Всього за модуль 3 6 5 2 13
Всього за поточний
31 22 17 70
контроль*
Підсумковий контроль (диференційований залік, екзамен) 30
Разом 100*
* максимально можлива кількість балів

Примітки. 1. Відповідно до «Положення про кредитно-модульну систему

навчання в НУБіП України», затвердженого ректором університету 03.04.2009 р.,
рейтинг студента з навчальної роботи R НР стосовно вивчення певної дисципліни
визначається за формулою

0,7· (R(1)ЗМ · К(1)ЗМ + ... + R(n)ЗМ · К(n)ЗМ )

RНР = -------------------------------------------------------- + RДР - RШТР,
КДИС

де R(1)ЗМ, … R(n)ЗМ − рейтингові оцінки змістових модулів за 100-бальною

шкалою;
n − кількість змістових модулів;
К(1)ЗМ, … К(n)ЗМ − кількість кредитів ЕСТS, передбачених робочим
навчальним планом для відповідного змістового модуля;
КДИС = К(1)ЗМ + … + К(n)ЗМ − кількість кредитів ЕСТS, передбачених
робочим навчальним планом для дисципліни у поточному семестрі;
R ДР − рейтинг з додаткової роботи;
R ШТР − рейтинг штрафний.
Наведену формулу можна спростити, якщо прийняти К(1)ЗМ = …= К(n)ЗМ. Тоді
вона буде мати вигляд
 0,7· (R(1)ЗМ + ... + R(n)ЗМ )
RНР = ------------------------------------ + RДР - RШТР.
n
Рейтинг з додаткової роботи R ДР додається до R НР і не може перевищувати
20 балів. Він визначається лектором і надається студентам рішенням кафедри за
виконання робіт, які не передбачені навчальним планом, але сприяють підвищенню
рівня знань студентів з дисципліни.
Рейтинг штрафний R ШТР не перевищує 5 балів і віднімається від R НР. Він
визначається лектором і вводиться рішенням кафедри для студентів, які матеріал
змістового модуля засвоїли невчасно, не дотримувалися графіка роботи, пропускали
заняття тощо.
2. Згідно із зазначеним Положенням підготовка і захист курсового проекту
(роботи) оцінюється за 100 бальною шкалою і далі переводиться в оцінки за
національною шкалою та шкалою ECTS.

11. Методичне забезпечення

1. Демидась Г.І., Скриник О.А. «Метеорологія і кліматологія» Програма
навчальної дисципліни для підготовки фахівців напряму підготовки 6.040106
«Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансованого
природокористування». – Київ, - 2011. – 36 с.
2. Скриник О.А. «Метеорологія і кліматологія» Курс лекцій для підготовки
студентів ОКР„Бакалавр” напряму 6.040106 «Екологія, охорона навколишнього
середовища та збалансованого природокористування». – Київ, - 2011. – 36 с. Київ -
2011р., - 136 с.
3. Скриник О.А. «Метеорологія і кліматологія» Тестові завдання для
самостійної роботи, оцінювання і самоконтролю знань бакалаврів напряму
підготовки 6.040106 «Екологія, охорона навколишнього середовища та
збалансованого природокористування». – Київ, - 2011. – 38 с.
4. Демидась Г.І., Скриник О.А., Свистунова І.В. Методичні вказівки до
проведення навчальної практики з курсу «Метеорологія і кліматологія» для
студентів напряму підготовки 6.040106 «Екологія, охорона навколишнього
середовища та збалансованого природокористування». – Київ, - 2011. – 30 с.
5. Скриник О.А. «Метеорологія» Методичні вказівки до проведення
лабораторних робіт для підготовки студентів ОКР„Бакалавр” напряму 6.090103 –
“Лісове та садово-паркове господарство”. Київ - 2012р., - 59 с.
6. Скриник О.А. Метеорологія короткий словник термінів для підготовки
ОКР„Бакалавр” напряму 6.090103 – “Лісове та садово-паркове господарство”. Київ -
2012р., - 41 с.
 12. Рекомендована література
Основна
1. Антонов В.С. Короткий курс загальної метеорології. – Чернівці: Рута, 2004. –
356 с.
2. Атмосфера. Справочник, (справочные данные, моддели).- Л.:
Гидрометеоиздат, 1991.- 510 с.
3. Долгілевич М.Й. Метеорологія і кліматологія. Навчальний посібник.-
Житомир, 2001-243 с.
4. Долгілевич М.Й., Радіонова Т.М Практикум з метеорології та кліматології.
Навчальний посібник. -Житомир, 2002- 202 с.
5. Дроздов О.А., Васильев В.А., Кобышева Н.В. и др. Кліматологія- Л.:
Гидрометеоиздат, 1989, - 568 с.
6. Израэль Ю.А., Назаров И.М., Прессман А.Я. Кислотные дожди.- Л.:
Гидрометеоиздат, 1983. – 206 с.
7. Исаев А.А. Прикладная климатология. – М.: МГУ, 1989. – 88 с.
8. Исаев А.А. Экологическая климатология. – М.: Научный мир, 2003. – 472 с.
9. Клімат України /За ред. В. М. Ліпінського, В. А. Дячука, В. М. Бабіченко. –
Київ: Вид-во Раєвського, 2003. – 343 с.
10. Колесник П.И. Метеорология. (практикум)- К.: Вища школа”, 1986, - 175 с.
11. Матвеев .П Т. Курс общей метеорологии. -Л. Гидрометеоиздат, 1984.-450с.
12. Проценко Г.Д. Метеорологія і кліматологія: Навч. посіб. – К.: НПУ ім.
М.П.Драгоманова, 2008. – 266 с.
13. Семенченко Б.А., Белов П.Н. Метеорологические аспекты охраны
окружающей среды. – М.: МГУ, 1984. – 96 с.
14. Смит К. Основы прикладной метеорологии. – Л.: Гидрометеоиздат, 1978.
15. Стихійні метеорологічні явища на території України за останнє двадцятиріччя
(1986 – 2005 р.) / За ред. В.М.Ліпінського, В.І.Осадчого, В.М.Бабіченко. – К.: Ніка-
Центр, 2006. – 312 с.
16. Хромов С.П. Метеорология и климатология для географических факультетов.
Л.: Гидрометеоиздат, 1983 – 456 с.
17. Цупенко Н.Ф. Справочик агронома по агрометеорології.-К.: Урожай, 1990.-
238с.
18. Школьний Є.П. Фізика атмосфери.- Вид. Одеського гідрометеоінституту,
1997. – 698 с.

Допоміжна
1. Вальков В.Ф. Почвенная экология сельскохозяйственных растений. – М.:
Агропромиздат, 1986. – 207 с.
2. Довідник з агрокліматичних ресурсів України. Агрокліматичні умови росту та
розвитку основних сільськогосподарських культур. Серія 2, частина 2. – Київ:
Український Гідрометцентр Державного Комітету України по гідрометеорології,
1993. - 718 с.
3. Довідник з агрокліматичних ресурсів України. Агрокліматичні ресурси. Том I,
серія 2, частина 1. - К.: Український Гідрометцентр Державного Комітету України
по гідрометеорології, 1995. – 201 с.
4. Мищенко З.А. Биоклимат дня и ночи. - Л.: Гидрометеоиздат, 1984. – 280 с.
5. Науково-прикладний довідник з агрокліматичних ресурсів України (засушливі
явища). Серія 2, частина 4. – К.: УкрГМЦ Держгідромету України, 1995. – 206 с.
6. Науково-прикладний довідник з агрокліматичних ресурсів України
(середньообласні показники). Серія 2, частина 3.- К.: УкрГМЦ Держгідромету
України, 1994. – 61 с.
7. Романова Е.Н. и др. Микроклимат и его значение для сельского хозяйства. –
Л.: Гидрометеоиздат, 1983. – 245 с.

13. Інформаційні ресурси

www.meteocenter
www.planet.iitp
www.eumetsat.int
www.wmo.int
 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
(тезисний варіант)
з дисципліни
« М Е Т Е О Р О ЛО Г І Я І К ЛІ МА Т О ЛО ГІ Я»

КИЇВ – 2015
 Лекція 1.
ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ МЕТЕОРОЛОГІЇ ТА КЛІМАТОЛОГІЇ.
ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ МЕТЕОРОЛОГІЧНИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ.
Повітряна оболонка, що оточує земну кулю називається атмосферою. Саме поняття «атмосфера» походить від грецьких
слів «atmos» - пара та «sphaira» – сфера.
Метеорологія – це наука про земну атмосферу, її склад, будову, властивості, фізичні і хімічні процеси і явища, які в ній
відбуваються. Термін «метеорологія» походить від грецьких слів «meteora» - небесне явище і «logos» - вчення. Із визначення
дисципліни видно, що предметом вивчення метеорології є атмосфера.
В атмосфері постійно відбувається перетворення променистої енергії Сонця, відбувається кругообіг тепла і вологи у
взаємодії із земною поверхнею, розвиваються різні оптичні, електричні та акустичні явища. При вивченні цих процесів
використовуються закони, встановлені гідромеханікою, термодинамікою та іншими розділами фізики. Отже, метеорологія – це
наука геофізична.
Основні завдання метеорології:
1) отримання точних даних, що характеризують атмосферні процеси і явища;
2) вивчення та пояснення процесів і явищ, які відбуваються в атмосфері, встановлення причинної залежності між ними;
3) використання встановлених закономірностей розвитку атмосферних процесів для розробки методів передбачення
погоди, а також для розробки заходів із попередження негативних наслідків стихійних і несприятливих умов і явищ.
Базові терміни і поняття метеорології. В метеорології широко вживається поняття «погода». Погода – це фізичний стан
атмосфери у певний час на певній території. Параметри, що кількісно чи якісно характеризують фізичний стан атмосфери
називаються метеорологічними величинами. Основними метеорологічними величинами є: атмосферний тиск, температура
повітря, вологість повітря, швидкість і напрямок вітру, хмарність, вид і кількість атмосферних опадів, дальність видимості,
тривалість сонячного сяйва, інтенсивність потоків сонячної радіації та ін.
Крім метеорологічних величин стан атмосфери характеризують явища погоди, або атмосферні явища. Атмосферне
явище – це своєрідне поєднання кількох метеорологічних величин, що відбувається у результаті певних фізико-хімічних процесів в
атмосфері (гроза, туман, суховій, пилова буря, смерч, хуртовина, райдуга та інші оптичні і електричні явища).
Отже, стан атмосфери у кожному місці постійно змінюється. Погода може охарактеризована у визначеній точці простору і
за певний проміжок часу.
З поняттям «погода» тісно пов’язане поняття «клімат». Клімат – це багаторічний режим погоди, властивий даній
місцевості у зв’язку з її географічним положенням. Цей режим змінюється протягом року, варіює в певних межах від року до року,
але дуже мало змінюється від одного багаторічного періоду до іншого. Основними кліматоутворювальними чинниками є сонячна
радіація, властивості підстилаючої поверхні і загальна циркуляція атмосфери.
Клімат місцевості вивчає наука кліматологія. Кліматологія – це наука, яка вивчає закономірності формування кліматів
Земної кулі та їх зміни в минулому та майбутньому.
Всесвітня метеорологічна інформація (ВМО) рекомендувала використовувати 30-річний період для визначення
характеристик клімату, тобто для осереднення метеорологічних величин за цей період. Для вивчення клімату геологічних епох
(палеоклімату) використовують інтервали часу в мільйони років.
Методи досліджень в метеорології. Основними методами досліджень є: метод спостережень, експериментальний,
теоретичний.

Лекція 2.
АТМОСФЕРА ЗЕМЛІ, ЇЇ СКЛАД, БУДОВА ТА ОСНОВНІ ВЛАСТИВОСТІ
Предметом вивчення метеорології є атмосфера. Саме поняття «атмосфера» походить від грецьких слів «atmos» - пара та
«sphairo» – куля, сфера.
Атмосфера – це повітряна оболонка, що оточує земну кулю і утримується навколо неї силою тяжіння. Повітрям
називають механічну суміш газів (близько 50). Маса земної атмосфери становить близько 5,15·10 18 кг, що складає 0,0001 від маси
Землі. Верхньою межею атмосфери умовно вважають висоту 20000-25000 км. (Атмосфера не має чітко вираженої верхньої межі,
вона поступово переходить у космічний простір).
Повітряне середовище, або атмосфера, є однією з найбільш важливих частин біосфери – «живої» оболонки Землі.
Існування флори і фауни, а також всього живого на нашій планеті, у тому числі і людини, неможливе без повітря. (Без їжі людина
може прожити місяць, без води — тиждень, а без повітря не може прожити й двох хвилин).
За значенням атмосфери для живих організмів виділяють такі її функції: захисна, ; терморегуляційна, ресурсна,
забезпечення геофізичної та геохімічної взаємодії, забезпечення життєвого середовища.
Хімічний склад атмосферного повітря.
За хімічним складом атмосфера Землі є відносно однорідною лише до висоти 90–100 км. Цей шар називається
гомосферою. Сталість (постійність) основного газового складу повітря у гомеосфері зумовлена безперервним вертикальним і
горизонтальним перемішуванням повітря. Вище, над гомеосферою, знаходиться гетеросфера, або частина атмосфери із змінним
хімічним складом.
Основними постійними газовими складовими сухого чистого повітря в гомеосфері є азот (нітроген, N2), кисень (оксисен,
O2) та аргон (Ar), сумарний вміст яких становить 99,96 % від загального вмісту газів. На решту так званих малих газових
складових припадає 0,04 %. До складу реальної атмосфери входять також водяна пара, аерозолі та різноманітні газові домішки.
Вміст водяної пари в атмосфері коливається у дуже широких межах – від 0,1 % (за низьких температур) до 4 % (у жарку і
вологу погоду). Її кількість залежить від властивостей земної поверхні (над океанами вміст вищий), та переважаючих повітряних
течій. Вміст водяної пари в приполярних районах становить0,2 %, поблизу екватора 3–4%.
Аерозолі – це тверді і рідкі частинки різного походження, які перебувають у повітрі у зваженому стані. Аерозолі мають
природне та техногенне походження. До природних аерозолів відносяться часточки ґрунтового, вулканічного і космічного пилу,
морської солі. А також мікроорганізми, спори рослин, льодові кристали, краплі води та ін. Аерозолі зосереджені в основному у
приземному шарі повітря.
Серед газових домішок в атмосфері у глобальному масштабі переважають моноксид вуглецю (СО), сірчистий газ (SO2),
закис азоту (NO2), діоксид азоту (N2O3), метан (СН4), радон (Rn), йод (I2). Ці сполуки надходять в атмосферу переважно у
результаті господарської діяльності людини.
Склад ґрунтового повітря є не таким стійким як приземного шару атмосфери. Вміст у ґрунті різних газів змінюється
залежно від типу угідь і властивостей твердої фази ґрунту. Межі коливання основних газових складових наступні: азот – від 78 до
87 %; кисень – від 10 до 20 %, вуглекислий газ – від 0,05 до 10 %.
Значення газових складових атмосфери для живих організмів.
 Азот (нітроген) відіграє важливу екологічну роль, адже він є природним розчинником кисню і регулює окислювальні
процеси, що відбуваються в атмосфері. Кисень (оксисен) – забезпечення процесів дихання, горіння і гниття. Вуглекислий газ
(діоксид карбону). Наявність діоксиду карбону в атмосфері сприяє перетворенню сонячної енергії у енергію хімічних зв’язків у
біосфері. Озон -цей газ поглинає короткохвильові ультрафіолетові промені Сонця, чим визначає не лише температурний режим
стратосфери, а й захищає все живе від інтенсивного згубного сонячного випромінювання. Аргон, неон, гелій та переважна
більшість інших інертних газів атмосфери вважаються біологічно нейтральними.
Водяна пара та продукти її конденсації і сублімації поглинають довгохвильове випромінювання Землі і випромінюють
теплову енергію до земної поверхні, з водяної пари в атмосфері утворюються хмари та атмосферні опади, які є джерелом
зволоження земної поверхні.
Фізичні властивості атмосфери. За своїми фізичними властивостями атмосфера неоднорідна у вертикальному і
горизонтальному напрямках. За характером зміни температури повітря з висотою атмосфера поділяється на п’ять сфер:
тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу, екзосферу.
Між відзначеними сферами знаходяться перехідні (проміжні) шари, які називаються паузами – тропопауза, стратопауза,
мезопауза, термопауза.

Лекція 3.
СОНЯЧНА РАДІАЦІЯ ТА ЇЇ БІОЛОГІЧНА РОЛЬ
Інтенсивність сонячної радіації, яка надходить на верхню межу атмосфери при середній відстані Землі від Сонця (149,5
млн.км) на поверхню, перпендикулярну до сонячних променів за одну хвилину називають сонячною сталою. Ця величина
дорівнює 1,98 кал/(см2хв), або 1382 Вт/м2. Протягом року сонячна стала змінюється на 3,5 %.
Проходячи через земну атмосферу сонячна радіація частково розсіюється молекулами газів і аерозолями, частково
поглинається ними. Досягнувши земної поверхні сонячна радіація поглинається нею і частково відбивається. Тому в атмосфері
відзначається декілька потоків променистої енергії:
1). Пряма радіація – це радіація, яка надходить на земну поверхню безпосередньо від сонячного диску у вигляді пучка
паралельних променів.
Одиниця площі, розташованої перпендикулярно до сонячних променів, отримує максимально можливу в даних умовах
кількість радіації S.
На одиницю горизонтальної площини, яка розташована під довільним кутом до сонячних променів потрапляє менша
кількість променевої енергії.
Інтенсивність прямої сонячної радіації, яка надходить під довільним кутом на горизонтальну поверхню називається
інсоляцією (S´). Її величина визначається за формулою
S´ = S sin h,
де h - висота Сонця над горизонтом.
Очевидно, що S´ = S тільки тоді, коли Сонце стоїть в зеніті, в усіх інших випадках S´ < S.
2). Розсіяна радіація (D) – це частина сонячного випромінювання, що розсіюється в атмосфері молекулами газів і
аерозолями.
3) Сумарна радіація (Q) – це сумарна величина прямої і розсіяної радіації, яка надходить на земну поверхню.
Q= S´+ D (кВт/м²).
Співвідношення між прямою і розсіяною радіацією у складі сумарної залежить від висоти Сонця і прозорості атмосфери.
Із збільшенням висоти Сонця при ясному небі збільшується частка прямої радіації, а із зменшенням висоти Сонця і прозорості
атмосфери – збільшується частка розсіяної.
4). Відбита короткохвильова сонячна радіація (Rк) – це та частина сонячної радіації, яка відбивається від земної
поверхні. Відбивна здатність земної поверхні характеризується величиною альбедо.
Альбедо – це відношення відбитої короткохвильової радіації до сумарної радіації, тобто
Rk
Ak 
Q
Альбедо виражають у частках одиниці, або у відсотках. Наприклад, альбедо снігу сягає 85-90 %, чорнозему – 5-15%,
піщаних грунтів – 25-45%, рослинного покриву – 15-25%.
5). Поглинута сонячна радіація (Rп) – це частина сумарної сонячної радіації, яка поглинається земною поверхнею. Її
величина визначається за формулою:
Rп=Q- Rк
6). Випромінювання Землі (Ез) – це довгохвильове теплове випромінювання Землі.
7). Випромінювання атмосфери (Еа) – це довгохвильове випромінювання атмосфери, що повертається до Землі.
8). Ефективне випромінювання (Ееф) – це різниця між власним випромінюванням Землі та зустрічним випромінюванням
атмосфери:
Ееф = Ез - Еа
Результуючою величиною взаємодії всіх потоків є радіаційний баланс.
Радіаційний баланс (В) – це різниця між надходженням і витратою променистої енергії на поверхні Землі.
Рівняння радіаційного балансу має наступний вигляд
B = S´+D - Rк – Ез + Еа
Це рівняння може бути записано також у іншому вигляді:
S´+ D=Q
(Ез - Еа)= Ееф
Rк = QAk
В= Q - QAk - Ееф = Q(1- Ak) - Ееф
Радіаційний баланс земної поверхні може бути додатнім і від’ємним. У добовому ході перехід від додатніх до від’ємних
значень спостерігається при висоті Сонця 10-15. Вночі величина Q=0, тому баланс – від’ємний (В= - Ееф) і відбувається
вихолодження земної поверхні.
Спектральний склад сонячної радіації.
Сонячна радіація складається з електромагнітних хвиль різної довжини, а також корпускулярного випромінювання
(випромінювання заряджених часток, яке поглинається у верхніх шарах атмосфери вище 100 км).
Довжину електромагнітних хвиль найчастіше відображають у мікрометрах (мкм), а іноді в нанометрах (нм) : 1 мкм = 10 -6
м, 1 нм = 10-9м.
 Розподіл променистої енергії за довжинами хвиль називається спектром. Сонячний спектр умовно поділяють на три
якісно відмінні частини:
 ультрафіолетову радіацію (з довжинами хвиль  від 0,01 до 0,39 мкм);
 видиме випромінювання (з довжинами хвиль від 0,39 до 0,76 мкм);
 інфрачервону радіацію ( від 0,76 до 4,0 мкм і більше).
Ультрафіолетовій частині спектру передує рентгенівське випромінювання, а за інфрачервоним випромінюванням
знаходиться радіовипромінювання Сонця.
На верхній межі атмосфери на видиму частину спектру припадає 46 % всієї радіації, на ІФЧ – 47 %, на УФ – 7%.
Ультрафіолетова область спектру поділяється на три зони:
 С (0,20 – 0,28 мкм);
 В (0,29-0,315 мкм);
 А (0,315-0,39 мкм).
Біологічне значення: УФ діє переважно на ростові процеси рослин, сповільнюючи їх. Вплив на швидкість розвитку рослин
ще вивчена недостатньо. Встановлено, що він проявляється в основному у прискоренні етапів проходження формування
репродуктивних органів.
Видима область спектру створює освітленість. Око людини чутливе саме до цього діапазону довжин хвиль. При
проходженні через призму видиме випромінювання розкладається на кольорові промені у порядку зменшення довжини хвилі:
червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий (Ч, О, Ж, З, Г, С, Ф – «Каждый Охотник Желает Знать
Где Сидит Фазан»). Сукупна дія цих променів сприймається оком як білий колір.
Інфрачервона радіація – це невидимі промені, вони створюють тепловий ефект (живі організми сприймають їх як
тепло). Область інфрачервоної радіації поділяється на дві зони:
 ближня зона (0,76 – 4,0 мкм);
 дальня зона (більше 4,0 мкм).
За найбільш ефективним біологічним значенням у сонячному спектрі виділють дві зони, які майже повністю
знаходяться в області видимого випромінювання, це:
1. Фізіологічно активна радіація (у межах довжин хвиль 0,35-0,75 мкм) – це частина сонячного випромінювання, що
безпосередньо чи опосередковано використовується у фізіологічних процесах у рослинах (фотосинтез, транспірація, дихання,
ділення і ріст клітин). Ця область майже повністю співпадає з областю видимої радіації.
2. Фотосинтетично активна радіація (довжина хвиль від 0,38 до 0,71 мкм) - це радіація, яка використовується
рослинами у процесі фотосинтезу. В процесі фотосинтезу для утворення органічних речовин використовується всього лише 1-5%
ФАР. Решта променистої енергії в цьому діапазоні перетворюється на тепло і витрачається в основному на транспірацію,
нагрівання рослини та на теплообмін з оточуючим повітрям.
Для визначення кількісного вмісту величини ФАР у потоках сонячної радіації використовують найчастіше формулу Росса,
Тоомінга, Гуляєва:
QФАР  0 ,43S  0 ,57 D
/ ,

QФАР - сумарна фотосинтетично активна радіація.

де

Для наближеного визначення величини ФАР за величиною сумарної радіації за умов безхмарної погоди використовують
перевідний множник 0,52 , тобто QФАР=0,52Q. Частка ФАР складає близько 50 % у складі сумарної. За умов хмарної погоди
величину ФАР визначають за величиною розсіяної радіації: DФАР=0,50 D.
Крім спектрального складу сонячної радіації для рослин важливе значення має інтенсивність випромінювання.
Для світлолюбних рослин, до яких відноситься переважна більшість сільськогосподарських культур, оптимальна
інтенсивність випромінювання знаходиться у межах від 0,02 до 0,03 кал/см2 хв. Наведені граничні значення діапазону інтенсивності
ФАР, що забезпечує збільшення приросту органічної маси, називаються компенсаційними точками.
При інтенсивності освітлення нижче 0,02 кал/см2 хв і до 0,03 кал/см2 хв вище витрата органічної речовини в процесі
дихання більша, ніж її утворення в процесі фотосинтезу.
Крім реакції рослин на спектральний склад та інтенсивність сонячної радіації відзначається суттєва залежність процесів
росту і розвитку рослин від ступеню та тривалості освітлення.
За реакцією рослин на ступінь (інтенсивність) освітлення вони поділяються на: світлолюбні, або геліофіти;
середньовибагливі; невибагливі або тіньолюбові; тіньовитривалі.
Реакція рослин добовий ритм і тривалість освітлення, яка проявляється у зміні процесів їх росту і розвитку називається
фотоперіодизмом. За реакцією на тривалість освітлення рослини поділяються на чотири групи: рослини довгого дня; рослини
короткого дня; нейтральні; група рослин, які нормально розвиваються в районах як з тривалим, так і з нетривалим днем; рослини
змішаної групи.

Лекція 4.
ТЕРМІЧНИЙ РЕЖИМ АТМОСФЕРИ І ПІДСТИЛЬНОЇ ПОВЕРХНІ.

Під температурним режимом повітря розуміють розподіл температури повітря в просторі і її зміну в часі. Термічний
режим атмосфери визначається в основному її теплообміном із земною поверхнею і поглинанням сонячної радіації. Роль сонячної
радіації у нагріванні повітря, за виключенням верхніх шарів атмосфери, незначна.
До основних процесів теплообміну між земною поверхнею та атмосферою відносяться:
Теплова (термічна) конвекція – перенесення об’ємів повітря по вертикалі (до висоти 4-6 км), яке виникає внаслідок
нерівномірного нагрівання різних ділянок поверхні.
Турбулентність – вихровий вертикальний чи горизонтальний рух невеликих об’ємів повітря у загальному вітровому
потоці.
Розрізняють термічну (теплову) та динамічну турбулентність.
Термічна турбулентність відзначається на стиках двох повітряних мас різних за температурою.
Динамічна турбулентність формується за рахунок орографічних перепон на шляху зміщення повітряної маси.
Молекулярний теплообмін – обмін теплом між діяльною поверхнею і прилеглим шаром атмосфери за рахунок дифузії
газів. Оскільки коефіцієнт молекулярної теплопровідності повітря дуже малий (510-5кал/смсС), то значення цього процесу
порівняно з двома попередніми мізерне.
Радіаційна теплопровідність – перенесення тепла потоками довгохвильової радіації діяльної поверхні і атмосфери. Ці
потоки у нижніх шарах атмосфери спостерігаються переважно вночі, коли сонячна радіація не надходить, турбулентність
ослаблена, а теплова конвекція відсутня. Поширюється до висоти 10-12 м.
 Конденсація та сублімація водяної пари. У процесі конденсації 1 г пари виділяється близько 600 кал тепла. Це тепло має
важливе значення для нагрівання приземного шару, а особливо вищих шарів атмосфери, де утворюються хмари.
Із розглянутих процесів теплообміну найбільше значення мають турбулентний теплообмін і теплова конвекція.
Адвекція – процес переміщення повітряних мас по горизонталі та горизонтальна теплопередача.
Зміна температури повітря з висотою. Розподіл температури повітря по вертикалі називається стратифікацією
атмосфери. Графічно стратифікація атмосфери може біти представлена кривою стратифікації (рис.1).
Стратифікацію прокладено в основу поділу атмосфери на п’ять основних шарів. Для сільськогосподарської метеорології
найбільше значення має зміна температури в тропосфері, особливо в її приземному шарі.
Зміна температури повітря на кожні 100 м висоти називається вертикальним градієнтом температури (ВГТ). ВГТ
визначається за формулою:
t н  tв
ВГТ   100 ,
zв  z н
де tн –tв – різниця температур повітря на нижньому і верхньому рівнях, zв-zн – різниця висот, відображена у метрах.
Середня величина ВГТ у тропосфері дорівнює 0,6С на кожні 100 м.
ВГТ може бути додатній, якщо температура з висотою знижується; від’ємний, якщо температура підвищується і
дорівнювати нулю, якщо температура з висотою не змінюється.
За такими особливостями зміни температури з висотою виділяються три види температурної стратифікації:
1) нормальний розподіл, за якого температура з висотою знижується (ВГТ – додатній);
2) інверсія, коли температура з висотою підвищується (ВГТ– від’ємний);
3) ізотермія – температура з висотою не змінюється.
Існує два види інверсій:
- радіаційні (вночі) під впливом довгохвильового випромінювання;
- адвективні (на вихолоджену поверхню надходить тепле повітря).
Ізотерма – лінія, що з’єднує точки з однаковою температурою повітря (термоізоплета – з однаковою температурою
ґрунту).
3. Добовий і річний хід температури повітря
Добовий і річний хід температури повітря в основному зумовлений відповідним ходом температури діяльної поверхні.
Оскільки атмосфера прогрівається від земної поверхні, то спостерігається певне запізнювання максимумів і мінімумів порівняно з
їх температурою діяльної поверхні.
У добовому ході мінімальна температура повітря спостерігається перед сходом Сонця, максимальна – 0 14-15 год.
Амплітуда добового ходу температури повітря над сушею завжди менша температури поверхні ґрунту. Амплітуда річного ходу
визначається як різниця температур найбільш теплого і найбільш холодного місяців. У північній півкулі на континентах найвища
середня місячна температура повітря спостерігається у липні, найнижча – у січні.
4. Характеристики термічного режиму території та потреби рослин у теплі
Для оцінки температурного режиму території використовуються характеристики, які надають уявлення про ступінь її
теплозабезпечення впродовж року чи окремих періодів (сезон, місяць), а також про річний і добовий хід температури повітря.
Основними характеристиками температурного режиму є:
1) Середні значення температури повітря (середні добові, середні декадні, середні місячні, середні річні та середні
багаторічні (норми).
2) Максимальна і мінімальна температура, амплітуда температур.
3) Суми температур – активних та ефективних (визначення, методика розрахунку).
Термічний режим грунту: добовий і річний хід температури поверхні грунту та на глибинах; закономірності поширення
тепла вглиб грунту (закони Фур’є); поняття про активний шар грунту та шари постійної добової і річної температури.

Лекція 5.
ВОДА В АТМОСФЕРІ ТА ҐРУНТІ.
Вода в атмосфері може перебувати у трьох станах: твердому, рідкому і газоподібному.
Під вологістю повітря розуміють вміст води в атмосфері тільки у газоподібному стані (водяної пари).
Для кількісної характеристики вмісту в повітрі водяної пари використовують такі показники:
1. Парціальний тиск (пружність) (е) – це тиск, який би мала водяна пара, що перебуває у повітрі, якби лише вона
займала весь об’єм, що займає повітря, за тієї ж температури. Одиниці вимірювання – міліметри ртутного стовпчика (мм.рт.ст.),
мілібари (мб), гектопаскалі (гПа).
Чим більше водяної пари в одиниці об’єму повітря, тим більший її парціальний тиск. Вміст водяної пари в об’ємі повітря
при даній температурі може збільшуватись тільки до певного граничного значення, що відповідає максимальному насиченню
об’єму повітря і називається максимальним парціальним тиском водяної пари (Е), або парціальним тиском насиченої
водяної пари.
2. Дефіцит насичення (d) – це різниця між максимальним (Е) і фактичним (е) парціальним тиском (пружністю) водяної
пари при даній температурі і атмосферному тиску, тобто:
d = E – e (гПа, мбар) (1)
3. Відносна вологість повітря (f) – це відношення фактичного парціального тиску (пружності) водяної пари, що
міститься в повітрі, до максимального парціального тиску (пружності насичення) водяної пари, за тієї ж температури, тобто:
e
f   100 (%) (2)
E
4. Абсолютна вологість (а) – маса водяної пари (у грамах), яка міститься в одному кубічному метрі повітря. Одиниці
вимірювання – г/м3, або кг/ м3.
Між абсолютною вологістю повітря і парціальним тиском водяної пари існують такі співвідношення:
e
a  0 ,217 , (кг/м3) (3)
T
де е – парціальний тиск водяної пари, у гПа; Т – температура повітря у кельвінах.
1,06  e
a (4)
1  0 ,004  t
 У формулі (4) парціальний тиск (е) виражено у міліметрах (мм).
0 ,8  e
a (5)
1  0 ,004  t
У формулі (5) парціальний тиск виражено у мбар, або гПа.
5. Питома вологість (q) – це кількість водяної пари в грамах, яка міститься в 1 г чи 1 кг вологого повітря. Її визначають за
формулою
(6)
e
q  0 ,622 г / кг
p
або
(7)
e
q  622 г кг
p
6. Відношення суміші (r) – це кількість водяної пари в грамах на 1 кг сухого повітря (відношення маси водяної пари до
маси сухого повітря, яке міститься в даному об’ємі):
(8)
e
r  0 ,622
pe
7. Точка роси (td) – це температура, за якої водяна пара, що є в повітрі, досягає повного насичення при незмінному
атмосферному тиску. (Температура, за якої відносна вологість повітря становить 100 %, є точкою роси). Одиниці вимірювання
точки роси – С. Встановлюється точка роси за значенням парціального тиску водяної пари з використанням Психрометричних
таблиць. Дефіцит точки роси (D) – це різниця між температурою повітря і точкою роси:
D = t - td (9)
Вимірювання вологості повітря. У метеорологічній практиці широкого використання набули два методи вимірювання
вологості повітря – психрометричний і гігрометричний (сорбційний).
Назва психрометричного методу походить від грецького слова «психрос» - «охолодження», «холод» і підкреслює, що
визначення зміни вологості повітря базується на охолодженні одного з двох однакових ртутних термометрів, які використовуються
у парі. Резервуар так званого «змоченого» термометра обгорнута білим батистом, який постійно, або в період спостережень
змочується дистильованою водою. Другий термометр не змочується і тому називається «сухим». З поверхні батисту на змоченому
термометрі вода випаровується, на що витрачається певна кількість тепла. Завдяки цьому змочений термометр завжди буде
показувати нижчу температуру, ніж сухий. Чим сухіше оточуюче повітря, тим інтенсивніше випаровується вода з поверхні батисту
і тим більша різниця відзначається в показниках сухого і змоченого термометрів. Для визначення характеристик вологості повітря
за показниками сухого і змоченого термометрів розроблені спеціальні Психрометричні таблиці.
На цьому методі заснована робота станційного і аспіраційного психрометрів. Станційний психрометр встановлюється в
психрометричній будці на висоті 2 м від земної поверхні. Аспіраційний психрометр використовується для проведення
спостережень у експедиційних умовах. При температурі повітря нижче -10С станційний та аспіраційний психрометри не
використовуються.
Сорбційний метод вимірювання вологості повітря ґрунтується на властивості гігроскопічних тіл реагувати на зміну
вологості. Цей метод покладено в основу роботи гігрометра та гігрографа.
Гігрометр встановлюється у психрометричній будці. Спостереження по цьому приладу проводяться як при додатній, так і
при низькій від’ємній температурі повітря. Взимку, коли температура повітря знижується до -10С і нижче, гігрометр є основним
приладом для вимірювання вологості повітря.
Добовий хід окремих характеристик вологості повітря:
1) Абсолютна вологість (а) та дефіцит вологості повітря (d) – максимальне значення – о 14-15 год, мінімальне значення –
перед сходом Сонця. Така закономірність спостерігається у теплий період року за умов достатнього зволоження земної поверхні. У
всіх інших випадках характер добового ходу складніший.
2) Відносна вологість (f) – максимум – перед сходом Соня, мінімум – о 14-15 год.
Річний хід окремих характеристик вологості повітря
1) Абсолютна вологість (а) та дефіцит вологості повітря (d) – максимальне значення – у липні - на початку серпня;
мінімальне – у січні – на початку лютого;
2) Відносна вологість (f) – максимальне значення - у січні – на початку лютого; мінімальне – у липні – на початку
серпня.
Зміна вмісту водяної пари у повітря з висотою. Максимальний вміст водяної пари відзначається у нижніх шарах
атмосфери, з висотою він зменшується. Парціальний тиск вже на висоті 6 км зменшується у 9-10 раз. Це пояснюється тим, що в
приземному шарі атмосфери постійно спостерігається надходження водяної пари шляхом випаровування з діяльної поверхні і її
дифузії за рахунок турбулентності. З висотою надходження водяної пари зменшується. Крім того, зниження температури з висотою
обмежує можливий вміст водяної пари за рахунок її конденсації.
Процеси перетворення водяної пари в атмосфері.
В реальних умовах атмосфери відбуваються два зворотні процеси перетворення водяної пари – випаровування та
конденсація (сублімація).
Випаровування – це процес переходу води із рідкого стану у газоподібний.
Розрізняють фізичне випаровування і транспірацію. Фізичне випаровування – це випаровування з поверхні ґрунту, водойм,
снігового покриву. Транспірація – це випаровування вологи рослинами.
Фізичне випаровування залежить від багатьох чинників, серед яких важлива роль належить метеорологічними умовам
(температура і вологість повітря і випаровуючої поверхні, атмосферний тиск, швидкість вітру та ін.). Чим вища температура і
більша швидкість втру, тим випаровування інтенсивніше. Із збільшенням вологості повітря та підвищенням атмосферного тиску
інтенсивність випаровування зменшується).
Транспірація – це складний фізико-біологічний процес, що полягає у витраті води рослиною через продихи і
кутикулярний шар поверхні листків в умовах, коли відносна вологість оточуючого повітря нижча, ніж вологість повітря в порах
тканих рослини. Транспірація залежить від температури і вологості повітря, швидкості вітру, а також від типу рослин і фази їх
розвитку, вмісту вологи у ґрунті. Кількісною характеристикою витрати води на транспірацію є так званий коефіцієнт
транспірації, під яким розуміють кількість вагових одиниць води, необхідної для створення однієї вагової одиниці сухої речовини
рослин. Для більшості трав’янистих рослин, у тому числі і сільськогосподарських культур, коефіцієнт транспірації становить від
250 до 900 вагових одиниць. Коефіцієнти транспірації не є постійними величинами. Вони змінюються залежно від погодних умов і
періодів розвитку рослин та їх стану.
Загальна кількість вологи, яка надходить в атмосферу у вигляді водяної пари у результаті фізичного випаровування і
транспірації називається сумарним випаровуванням або евапотранспірацією.
Добовий і річний хід сумарного випаровування:
У добовому ході максимальне значення сумарного випаровування спостерігається о 13-14 год, мінімальне – перед сходом
Сонця. Найбільш чітко добовий хід виражений у літній період (найбільша амплітуда).
У річному ході сумарне випаровування є максимальним влітку і мінімальним взимку.
Ще однією важливою характеристикою процесу випаровування є випаровуваність. Випаровуваність – це потенційно
можливе випаровування у даній місцевості за існуючих метеорологічних умов, яке не обмежується запасами вологи.
Випаровуваність (випарність) – фізичне потенційно можливе випаровування із зволоженої поверхні за існуючих
метеорологічних умов. Фактичне фізичне випаровування з ґрунту та посівів може бути значно меншим, ніж можливе.
Конденсація і сублімація водяної пари.
Водяна пара, яка знаходиться в атмосфері за певних умов переходить у рідкий і твердий стан. Перехід водяної пари із
газоподібного в рідкий стан називається конденсацією.
У природних умовах для конденсації водяної пари необхідні такі умови:
1) зниження температури повітря до точки роси і нижче;
2) наявність у повітрі ядер конденсації.
Перехід водяної пари безпосередньо із газоподібного у твердий стан називається сублімацією.
Конденсація і сублімація водяної пари відбуваються як в атмосфері, так і на земній поверхні. У першому випадку
утворюються тумани і хмари, у другому – різні типи гідрометеорів (роса, іній, паморозь тощо).
Хмари.
Скупчення продуктів конденсації і сублімації водяної пари на деякій висоті над земною поверхнею називається хмарою.
За складом хмари бувають водяні, льодяні та змішані.
За походженням розрізняють хмари конвекції, хвилясті й фронтальні.
Конвективні хмари утворюються у нестійких повітряних масах і пов'язані з інтенсивною конвекцією і адіабатичним
охолодженням висхідного повітря.
Хвилясті хмари (шаруваті, шарувато-купчасті, висококупчасті) виникають внаслідок слабкого турбулентного переносу
водяної пари вгору від земної поверхні у стійких повітряних масах, де на певній висоті знаходиться шар інверсії температури,
водяна пара нагромаджується під цим шаром і конденсується.
Фронтальні хмари утворюються на атмосферних фронтах, тобто на поверхнях розділу між різними повітряними масами.
Класифікація хмар. Різноманітність процесів, пов’язаних з утворенням хмар, зумовлює значну неоднорідність їх форм.
Згідно з міжнародною класифікацією всі хмари за висотою їх нижньої межі (ярусом) поділяються на 4 родини, а залежно від їх
зовнішнього вигляду – на 10 форм (родів). Форми хмар, у свою чергу, залежно від умов утворення, щільності, кольору, характеру
випадіння опадів, оптичних явищ та інших ознак, поділяються на види і різновиди. У міжнародній класифікації, найменування хмар
надаються латиною; у вітчизняній метеорологічній практиці часто застосовуються відповідні українські еквіваленти.
Родини і роди хмар:
А. Хмари верхнього ярусу (висота основи вище 6 км):
1) Пір'ясті - Cirrus (Ci);
2). Пір'ясто-купчасті - Cirrocumulus (Cc);
3). Пір'ясто-шаруваті - Cirrostratus (Cs).
Б. Хмари середнього ярусу (висота основи – від 2 до 4...6 км)
4). Високо-купчасті - Altocumulus (Ac);
5). Високо-шаруваті - Altostratus (As).
В. Хмари нижнього ярусу (висота основи нижче 2 км)
6). Шаруваті - Stratus (St);
7). Шарувато-купчасті - Stratocumulus (Sc);
8). Шарувато-дощові - Nimbostratus (Ns).
Г. Хмари вертикального розвитку (Нижня основа – на висоті 0,5–1,5 км, вершина може досягати верхнього ярусу –
іноді 14 км і вище).
9). Купчасті - Cumulus (Cu);
10). Купчасто-дощові - Cumulonimbus (Cb).
Наведені значення висоти нижньої межі хмар спостерігається, як правило, у помірних широтах.
Спостереження за хмарами полягають у визначенні кількості хмар (або хмарності), їх форм і висоти над земною
поверхнею.
Визначення кількості хмар. Ступінь покриття небосхилу хмарами називають хмарністю. Вона визначається у балах від 1
до 10.
Форму хмар визначають згідно з Міжнародною класифікацією хмар, користуючись Атласом хмар.
Активний вплив на хмари. Опади випадають переважно із колоїдно нестійких хмар, тобто із змішаних. Отже, вплив на
хмари полягає у створенні умов для появи кристалів льоду у водяній хмарі. Зараз для цього найчастіше використовують тверду
вуглекислоту з дуже низькою температурою. Крім вуглекислоти, у хмарі розсіюють пари йодистого срібла, та йодиду свинцю, які
охолоджуються і при температури -4С утворюють в атмосфері мікроскопічні кристалики льоду. Реагенти у хмари вносяться
шляхом їх розсіювання з літаків, або обстрілювання хмар спеціальними метеорологічними ракетами, які запускаються із
артилерійських установок.
Атмосферні опади – це вода у рідкому і твердому стані, що випадає з хмар на земну поверхню.
Випадання атмосферних опадів із хмар відбувається в результаті укрупнення вже існуючих крапель або кристалів до
розмірів, при яких вони не можуть знаходитись в атмосфері у зваженому стані і падають на землю (здобувають помітну швидкість
падіння).
Укрупнення крапель у водяних (крапельних) хмарах здійснюється в основному в результаті коагуляції (злиття) дрібних
крапель. У змішаних хмарах найбільші кристалічні елементи, випадаючи з хмари, зіштовхуються з переохолодженими краплями,
приморожуючи їх до себе. Кристали також можуть змерзатись між собою, утворюючи пластівці. Перейшовши в атмосферні шари з
температурами вище 0 C, тверді частки тануть, утворюючи краплі дощу.
 З опадів найбільш відомими є дощ і сніг. Однак, існує ще декілька видів опадів, як рідких. Так і твердих, які відрізняються
від типових дощу і снігу.
Попередньо відзначимо, що опади випадають переважно із хмар двох генетичних видів – фронтальних (хмар висхідного
руху) і конвективних (переважно внутрішньо масових).
Залежно від механізмів розвитку й структури хмар, атмосферні опади за характером випадіння поділяються на три види:
1. Облогові опади.
2. Зливові опади.
3. Мрячні опади (краплі та кристали малого розміру).
За складом атмосферні опади поділяються на такі види: дощ, мряка, сніг, снігова крупа, льодяна крупа, снігові зерна,
льодяний дощ, льодяні голки, град.
Спостереження за атмосферними опадами. Вимірюються атмосферні опади дощомірами, опадомірами, плювіографами
на метеорологічних станціях, а для великих площ — за допомогою радіолокації.
Поняття про наземні гідрометеори, умови їх формування (роса, іній, паморозь, ожеледь, ожеледиця).
Грунтова волога: форми грунтової вологи, агрогідрологічні властивості грунтів, водний баланс грунту, запаси
продуктивної вологи у грунті, річний хід запасв продуктивної вологи у грунті. Методи визначення вологості грунту.
Вологозабезпеченість рослин, регулювання умов вологозабезпечення. Комплексні показники умов вологозабезпечення території.

Лекція 6.
АТМОСФЕРНИЙ ТИСК І ЦИРКУЛЯЦІЯ АТМОСФЕРИ.
Атмосферне повітря, як і будь-яке фізичне тіло, має масу і тисне на поверхню Землі та на всі предмети на ній. За
нормальний атмосферний тиск приймається тиск на рівні моря на широті 45° при температурі повітря 0С, який врівноважується
стовпчиком ртуті висотою 760 мм.
Оскільки густина ртуті за таких умов дорівнює 13,596 г/см3, маса ртутного стовпа висотою 760 мм і площею перерізу
1 см2 становить 1033,2 г. Тобто, на 1 см2 земної поверхні атмосфера тисне з силою 1 кг 033 г.
Тривалий час атмосферний тиск виражали у міліметрах ртутного стовпчика. Тобто, по суті, лінійною мірою виражали
силу, що було незручно для вирішення багатьох задач. Для вимірювання атмосферного тиску в одиницях сили у 1930 році було
запроваджено нову одиницю – бар (від давньогрецького «baros» – вага), яка дорівнює тиску із силою 1 013 250 млн. дин на площу 1
см2, що відповідає 750,1 мм.рт.ст.
Починаючи з 1980 р. у науковій і навчальній літературі обов’язковим є використання Міжнародної системи одиниць (СІ),
у якій основною одиницею тиску є паскаль (Па), що дорівнює силі 1 ньютон (Н), яка діє на площу 1 м2, тобто 1Па = 1 Н/м2 =10
дин/см2.
У метеорології атмосферний тиск виражають у гектопаскалях (гПа): 1гПа=100 Па.
Таким чином, існує декілька одиниць вимірювання тиску, які пов’язані між собою наступними співвідношеннями:
1 мм.рт.ст. = 1,333 мбар = 1,333 гПа
1 гПа=1 мбар = 0,75 мм.рт.ст.
Для вимірювання атмосферного тиску застосовуються ртутні барометри, барометри-анероїди та барографи.
Атмосферний тиск постійно змінюється. Причиною цього є зміна густини повітря. Чим холодніше повітря, тим воно
густіше і важче. Тепле повітря має меншу густину (його менше в кубічному метрі) і меншу масу. Взимку над сушею у помірному
поясі тиск вищий, ніж над морями і океанами. Пояснюється це тим, що суша в цей період холодніша, ніж водойми. Від суші
повітря охолоджується і стає важчим. Влітку тиск нижчий над сушею і вищий над морями і океанами.
Змінюється тиск і з висотою. Чим вище місцевість над рівнем моря, тим менший тиск. Одним із практичних напрямків
застосування цієї закономірності є барометричне нівелювання як спосіб визначення різниці висот двох пунктів за різницею тиску
в цих пунктах в один і той же момент часу. Закономірності зміни тиску з висотою описуються барометричними формулами
(формула Бабіне).
Висота, на яку необхідно піднятись чи спуститись, щоб тиск змінився на одну одиницю називається баричним
(барометричним) ступенем.
Баричний ступінь збільшується при зниженні тиску, тобто, зростає при збільшенні висоти. На рівні моря при стандартних
умовах баричний ступінь дорівнює приблизно 8 м на 1 мбар. При зростанні температури повітря на 1С баричний ступінь
збільшується на 0,4 %.
Величина зміни тиску на кожні 100 м висоти називається вертикальним баричним градієнтом.
Змінюється тиск і по горизонталі. У зв’язку із неоднорідним нагріванням Сонцем земної поверхні, атмосферний тиск на
планеті розподіляється дуже нерівномірно. Тому повітря постійно переміщується з одних місць (із високим атмосферним тиском) в
інші (з низьким атмосферним тиском).
Баричним полем називається розподіл атмосферного тиску на площині. Щоб отримати уявлення про баричне поле тієї чи
іншої території, будують спеціальні карти, на які наносять значення тиску (приведеного до рівня моря) у різних пунктах, і
з’єднують плавними кривими точки з однаковими значеннями тиску. Такі лінії називаються ізобарами.
Основна мета побудови карт ізобар полягає у тому, щоб виявити розташування баричних максимумів і мінімумів
(циклонів, антициклонів), які відіграють важливу роль у загальній циркуляції атмосфери.
Циклони – це області вихори з низьким тиском в центрі. У них переважають висхідні рухи повітря. У північній півкулі
повітря в циклонах рухається проти годинникової стрілки.
Антициклони – це вихори з високим тиском у центрі. В них переважають нисхідні рухи повітря. У північній півкулі
повітря в антициклонах рухається за годинниковою стрілкою.
Циклони і антициклони – це баричні утворення із замненими ізобарами. Крім них у баричному полі виділяються баричні
утворення із незамкненими ізобарами. Це улуговини і гребені.
Улоговина – це смуга зниженого тиску між двома областями підвищеного тиску. Найчастіше вона є витягнутою
периферією циклону. Найнижчий тиск спостерігається на осі улоговини. Ізобари в улоговині мають вигляд літери V, тобто, на її осі
ізобари різко змінюють напрям.
Гребінь – це смуга підвищеного атмосферного тиску між двома областями зниженого тиску. Найчастіше він також буває
периферією антициклону. Найвищий тиск спостерігається на осі гребеня. Ізобари у ньому мають вигляд літери U, тобто, змінюють
свій напрям не так різко, як в улоговині.
Сідловина – це ділянка баричного поля між двома циклонами та двома антициклонами (або улоговинами та гребенями),
розташованими навхрест.
Вітер. Рух повітря відносно земної поверхні, у якому переважає горизонтальна складова, називається вітром.
Вітер виникає за наявності баричного градієнту. Від величини баричного градієнту, крім напрямку, залежить і швидкість
вітру. Встановлено, що швидкість вітру (у м/с) приблизно дорівнює збільшеній у три рази величині баричного градієнту.
 Спостереження за вітром полягають у визначенні його напрямку, швидкості, ступеню мінливості.
За напрямок вітру приймається та частина горизонту звідки дме вітер. Основними показниками напрямку вітру є назва
точки горизонту, або кут, який утворює вектор напрямку вітру із меридіаном місця, тобто його азимут. У першому випадку
використовується 16 точок горизонту, які називаються румбами.

Лекція 7.
НЕБЕЗПЕЧНІ ТА СТИХІЙНІ ГІДРОМЕТЕОРОЛОГІЧНІ ЯВИЩА.
До несприятливих явищ погоди відносяться такі атмосферні умови та явища, які згубно діють на стан
сільськогосподарських рослин і тварин, пригнічують їх біологічні функції, зумовлюють зниження урожайності і продуктивності.
До основних явищ, які негативно впливають на сільськогосподарські рослини у теплий період року відносяться:
заморозки, посухи, суховії, пилові бурі, град, сильні зливи.
У холодний період року формуються такі несприятливі явища:
1) сильні морози, які зумовлюють вимерзання посівів і обмерзання садових культур;
2) тривалі відлиги, які послаблюють загартованість і зимостійкість культур;
3) сніговий покрив значної висоти при слабкому промерзанні ґрунту, що зумовлює випрівання озимих культур;
4) притерта льодова кірка, яка зумовлює пошкодження рослин;
5) застій води на полях з озимими культурами, що зумовлює їх загибель від вимокання;
6) сильний вітер, який спричинюють видування рослин.
Несприятливі і стихійні метеорологічні явища в Україні. Протягом останнього десятиріччя в Україні зафіксовано
близько 240 випадків виникнення катастрофічних природних явищ метеорологічного характеру, що мають місце в Україні: сильні
зливи (Карпатські та Кримські гори); град (на всій території України); сильна спека (степова зона); суховії, посухи (степова та
східна лісостепова зони); урагани, шквали, смерчі (більша частина території); пилові бурі (південний схід степової зони); сильні
тумани (південний схід степової зони); сильні заметілі (південний схід степової зони); снігові заноси (Карпати); значні ожеледі
(степова зона); сильний мороз (північ Полісся та схід лісостепової зони). Крім того, вздовж узбережжя та в акваторії Чорного і
Азовського морів мають місце шторми, ураганні вітри, смерчі, зливи, обмерзання споруд та суден, сильні тумани, заметілі, ожеледі.
В Україні щорічно спостерігається до 150 випадків стихійних метеорологічних явищ. Частіше за все повторюються сильні
дощі, снігопади, ожеледі, тумани. Рідше бувають пилові бурі, крижані обмерзання.
Найбільше потерпає від впливу стихійних метеорологічних явищ степова зона, де відмічаються явища, притаманні як для
теплого (сильна спека, пилові бурі, суховії, лісові пожежі), так і холодного (сильні морози, сильна ожеледь) періоду року.
Для Українських Карпат найбільш характерні сильні зливи, що викликають селеві та зливові потоки, град, сильні вітри,
тумани, заметілі, сильні снігопади.
Узбережжя Чорного та Азовського морів знаходиться в зоні впливу атмосферних явищ, характерних для морського
клімату.
Сильні дощі. В Україні серед стихійних явищ найбільш частими є сильні дощі (зливи). Вони спостерігаються щорічно і
поширюються на значні території. Частіше за все вони бувають у Карпатах та в горах Криму.
Град. В теплий період року сильні дощі супроводжуються градом, що завдає відчутних збитків сільськогосподарським
культурам. Град - це атмосферні опади у вигляді частинок льоду неправильної форми. Найчастіше град випадає у гірських районах
Криму та Карпат.
Сильна спека. В степовій зоні щорічно буває сильна спека з температурою вище 30 °С, причому в деякі роки вона
перевищує 40 °С.
Суховії. В Україні інтенсивні суховії спостерігаються майже щорічно. Суховії - це вітри з високою температурою і
низькою відносною вологістю повітря. Під час суховіїв посилюється випаровування, що при нестачі вологи у ґрунті часто
призводить до в'янення та загибелі рослин. Найбільш зазнає дії суховіїв степова зона, а також частково зона лісостепу.
Посухи. Тривала нестача опадів, частіше при підвищеній температурі та низькій вологості повітря, що викликає зниження
запасів вологи у ґрунті, і як наслідок погіршення росту, а іноді і загибель рослин. Найчастіше вони зустрічаються на півдні степової
зони.
Ураганні вітри. Ураган - це вітер силою 12 балів за шкалою Бофорта. На більшій частині території України вітри зі
швидкістю більше 25 м/с бувають майже щорічно.
Шквали. Шквали можуть виникати в будь-яких місцях України, але найчастіше бувають в степовій, лісостеповій зоні та
Поліссі. Це різке короткочасне посилення вітру, іноді до 30-70 м/с зі зміною його напрямку. Найчастіше це явище спостерігається
під час грози.
Штормовий (шквальний ) вітер на території України спостерігається дуже часто, а його швидкість буває від 20 до 29 м/с, а
іноді і більше 30 м/с. У гірських масивах Криму і Карпат, західних і північно-західних областях країни швидкість вітру досягає 40
м/с. Шквалонебезпечна ситуація може виникнути на всій території України.
Смерчі. Це атмосферний вихор, що виникає у грозовій хмарі та розповсюджується у вигляді темного рукава або хобота
(частіше декількох) за напрямком до поверхні суші або моря. Він супроводжується грозою, дощем, градом і якщо досягає поверхні
землі, майже завжди завдає значних руйнувань, вбираючи у себе воду та предмети, що зустрічаються на його шляху, піднімаючи їх
високо над землею і переносячи на значні відстані.
Пилові бурі - це складні атмосферні явища, що характеризуються переносом пилу та піску з сильними та тривалими
вітрами, що знищують поверхню ґрунту. Пилові бурі за кольором та складом пилу, який переноситься бувають: чорні (чорноземи);
бурі та жовті (суглинок, супісок); червоні (суглинки з домішками окислів заліза) та білі (солончаки).
Сильні снігопади і заметілі. Сильні снігопади найчастіше спостерігаються в Карпатах, а також в лісостеповій та степовій
зонах. На території Закарпатської, Івано-Франківської та Львівської областей снігопади бувають щорічно протягом січня-лютого, а
в прилеглих районах до Карпат іноді і в травні.
Сильні морози. В Україні в зимовий період спостерігаються сильні морози, що сягають -30 °С та нижче. Найбільш
холодна частина країни - східні і північно-східні області (Луганська, Сумська, Харківська, .Чернігівська) та гірські райони Карпат.
В цих місцевостях буває температура нижче -35 °С .
Сильні ожеледі. Небезпечні ситуації пов'язані з виходом південних циклонів. Ожеледь виникає на земній поверхні та на
предметах при намерзанні переохолоджених крапель дощу або туману при температурі повітря нижче 0°С. Сильні ожеледі можуть
виникати з листопада до березня, а найчастіше бувають в грудні-січні.
Тумани. Тумани погіршують видимість на шляхах, створюють перешкоди для роботи різних видів транспорту, сприяють
забрудненню повітря. Сильні тумани спостерігаються переважно в холодну пору року. Найчастіше вони виникають у гірських
районах Криму і Карпат та іноді на південному березі Криму.
Лекції 8-9.
КЛІМАТИЧНА СИСТЕМА. ОСНОВНІ КЛІМАТОУТВОРЮВАЛЬНІ ЧИННИКИ. КЛАСИФІКАЦІЯ КЛІМАТІВ
 ЗЕМЛІ. ЗМІНИ КЛІМАТУ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЕКОЛОГІЧНІ СИСТЕМИ.
МІКРОКЛІМАТ ТА МЕТОДИ ЙОГО ДОСЛІДЖЕНЬ.
Клімат – це багаторічний режим погоди, властивий даній місцевості у зв’язку із її географічним положенням.
Умови формування клімату, властивості типів клімату земної кулі та їх зміни у минулому і майбутньому вивчає наука
кліматологія.
Формування кліматів у різних широтах земної кулі відбувається під дією основних кліматоутворюючих чинників сонячної
радіації, атмосферної циркуляції та підстилаючої поверхні. До них належить і господарська діяльність людини, яка певною мірою
впливає на зміну клімату.
Розглянемо особливості впливу кожного з них.
Сонячна радіація. Її прихід на земну поверхню залежить від географічної широти місцевості. Максимальна кількість сонячного тепла
надходить на земну та водну поверхню в екваторіальній зоні і тропічних широтах, що зумовлює формування жаркого тропічного клімату.
Мінімальну кількість тепла одержують полярні регіони, де встановився суворий холодний арктичний клімат.
Найменші річні значення сумарної сонячної радіації спостерігаються за Полярним колом і на полюсах – до 70 – 80 ккал/ (см2-
год)). На південь від цих широт ця величина поступово зростає, досягаючи найбільшого значення в тропічних пустелях – 200 ккал/ (см2-
год).
Внаслідок неоднакового нагрівання і охолодження материків та океанів, що зумовлює відмінності атмосферного тиску, у різних
широтах виникає атмосферна циркуляція, яка виступає також як основний кліматоутворюючий чинник. Значно впливає на формування
повітряних мас земної кулі Атлантичний океан, звідки вони пересуваються у східному напрямі, зумовлюючи теплий вологий клімат
Західної Європи.
Важливу роль у формуванні клімату відіграє підстилаюча поверхня, оскільки суша і море найбільш контрастно впливають
на кліматоутворюючі процеси. Неоднакова теплоємність води і землі, різні способи передачі тепла зумовлюють формування різних
типів клімату: морського (океанічного) — над океанами та морями і материкового (континентального) — на суші. Континентальність
клімату характеризується значною амплітудою температури, вологості повітря і хмарності, а також зниженням кількості опадів. Підвищена
вологість і хмарність, велика сума атмосферних опадів характерні для морського клімату.
Значно впливають на клімат прилеглих акваторій морські течії. Наприклад, тепла течія Гольфстрім зумовлює кліматичний
режим з теплою зимою та невеликою амплітудою річного ходу температури повітря; холодні Лабрадорська і Каліфорнійська течії,
навпаки зумовлюють зниження температури.
На суші на кліматичні умови впливає рельєф. Клімат рівнин відрізняється від клімату гір та плоскогір'їв. У гірській місцевості
утворюється специфічний кліматичний режим – гірський. Тут з підняттям вгору маса атмосфери зменшується, збільшується її прозорість,
що відповідно посилює інтенсивність сонячної радіації. Часто спостерігається температурна інверсія, тому на підвищених місцях зими
тепліші, ніж на низьких. У горах абсолютна вологість повітря знижується, хоч відносна вологість змінюється мало (на висоті хмар може
досягти значних величин).
По-різному впливають на клімат оголені або вкриті рослинністю території.
У полярних широтах та на гірських масивах в а гомим кліматоутворюючим чинником є сніговий і льодовий покриви.
Антропогенний фактор також впливає на клімат відповідної території. Наприклад, вирубування лісових чи плодових насаджень,
зрошення або осушення сільськогосподарських угідь, створення штучних водойм (водосховищ) , розорювання степу, рекультивація шахтових
відходів, нагрівання атмосфери над промисловими центрами тощо спричинюють певні зміни клімату.
2. Типи клімату
Поєднання кліматоутворюючих факторів зумовлюють різноманітність кліматичних режимів на земній кулі. Існує кілька
класифікацій кліматі. Найбільш поширена класифікація Берга. За цією класифікацією виділено 12 типів клімату:
1. Клімат вікової мерзлоти. 2. Клімат тундри. 3. Клімат тайги. 4. Клімат листяних лісів помірної зони. 5. Мусонний клімат
помірних широт. 6. Клімат степів. 7. Середземноморський клімат. 8. Клімат вологого субтропічного лісу. 9. Клімат позатропічних
пустель. 10. Клімат тропічних пустель. 11. Клімат саван. 12. Клімат вологого тропічного лісу.
Клімат України
На території України найнижчі значення інтенсивності сонячної радіації припадають на зимові місяці, коли висота Сонця
найменша, тривалість дня мала, а хмарність значна. Максимальні величини сонячної радіації спостерігаються влітку, коли більша
висота Сонця, довший день і знижена хмарність.
Взимку над Україною панують переважно області високого тиску, а влітку, навпаки – зниженого тиску. У зв'язку з цим
узимку переважають вітри південно-західного напряму, а влітку – північно-західні. Максимальна швидкість вітру спостерігається
взимку, мінімальна – влітку. Це пояснюється високими баричними градієнтами. Середня швидкість вітру протягом року — близько
3-5 м/с.
За ступенем зволоження території України у її межах розрізняють три зони:
1. Зона надмірного зволоження (Полісся), де надходження вологи перевищує її витрати на випаровування.
2. Зона нестійкого зволоження (Лісостеп), де складові надходження і витрати вологи приблизно однакові.
3. Зона — недостатнього зволоження (Степ). У цій зоні витрати води на випаровування перевищують її надходження з
атмосферними опадами.
Сніговий покрив на території України незначний. Середня багаторічна висота за період 1961-1990 рр. становила 50 – 60
см. За останні десятиріччя вона зменшилась, що, зумовлено певним потеплінням клімату.
На території нашої держави виділяються три типи клімату - листяних лісів помірної зони і степу і середземноморський тип
клімату на Південному березі Криму.
Зміни клімату. Розглядаючи питання про зміну та перетворення клімату, слід зазначити, що він безперервно змінювався.
Особливо різкі зміни відбулися в четвертинному періоді, коли вторгнення льодовиків докорінно змінило як ландшафт, так і кліматичні
умови території Європи.
У третинний період клімат земної кулі був досить теплим. Відомо, що тоді на Шпіцбергені росли кипарис болотяний,
секвойя, у Гренландії — платан, каштан, виноград, в Україні — субтропічні й тропічні представники флори.
Після кліматичного оптимуму почалося загальне зниження температури, а кліматичні умови стали наближатися до сучасних.
Існують гіпотези, які пояснюють корінні зміни клімату. Згідно з цими гіпотезами, на клімат впливають космічні, астрономічні й
геологічні фактори.
Гіпотези, за якими зміни клімату пояснюються дією космічних факторів, грунтуються на понятті величини сонячної сталої.
Остання зумовлюється безпосередньою зміною інтенсивності сонячного випромінювання та його спектрального складу (еволюція Сонця)
або перетину Сонячною системою ділянок світового простору різної прозорості.
Астрономічні гіпотези обґрунтовують динаміку клімату змінами деяких астрономічних величин — нахилу площини екліптики,
площини земної орбіти і земного екватора, зміною ексцентриситету земної орбіти.
Не відкидаючи виливу астрономічних факторів, О. І. Воєйков вважав, що основним фактором, який зумовив зміни клімату
у певні геологічні епохи, є підстилаюча поверхня — зміни площі суші і моря, висоти і суші над рівнем моря, берегової лінії, рельєфу.
 Існує гіпотеза, яка пояснює коливання клімату зміною вмісту вуглекислого газу в повітрі, адже цей газ добре пропускає
сонячну енергію і затримує довгохвильове випромінювання Землі.
Під впливом діяльності людини змінюються властивості підстилаючої поверхні, внаслідок чого кліматичні умови також зазнають
певних змін.
Негативна дія антропогенних факторів виявилася в значному забрудненні атмосфери. У великих промислових центрах воно
спричиняє утворення смогу, знижує надходження сонячної радіації до поверхні Землі.
Поняття про мікроклімат.
Мікроклімат — це клімат на невеликій за площею території, зумовлений впливом підстилаючої поверхні та інших
факторів, що визначають своєрідність кліматичних умов.
Залежно від особливостей рельєфу розрізняють мікроклімат схилів, .долин, вершин, пагорбів. Під впливом різного радіаційного
балансу підстилаючої поверхні формується мікроклімат лук, полів, узлісь, лісових галявин, озер. Особливий мікроклімат — фітоклімат
створюється на ділянка, вкритих рослинністю. Наприклад, у кроні дерев або стеблистих високорослих культур освітленість може бути в
5 – 10 разів меншою, ніж на поверхні відкритого грунту.
Мікроклімат вивчають здебільшого за результатами спеціальних мікрокліматичних метеоспостережень. Ці спостереження
проводять на у кількох точках конкретної ділянки на певній відстані від водойм, лісу, лісосмуги з урахуванням рельєфу. Вимірюють
температуру повітря і діяльної поверхні, вологість повітря, напрям та швидкість вітру, інтенсивність сонячної радіації на різних
висотах стеблостою в посівах і над ними.
За результатами мікрокліматичних спостережень складають великомасштабні карти, які характеризують мікроклімат
територій господарств. Враховуючи мікроклімат території, проводять відповідні заходи з адаптації технологічних прийомів
господарювання (гребеневий обробіток ґрунту при садінні картоплі й овочевих культур на перезволожених ділянках, посіви
баштанних культур на південних схилах ярів, створення полезахисних смуг у господарствах тощо).