Маркіян

Прохасько

Львів
Видавництво Старого Лева
2022
УДК 821.161.2-992:910.4](99)(0.062)
П 84

Маркіян Прохасько
П 84 Мрія про Антарктиду [Tекст] : Маркіян Прохасько. — Львів : Видавництво Старо-
го Ле­ва, 2022. — 656 с.

ISBN 978-966-679-988-6

У цій книзі здійснено спробу без замаху на вичерпність синтезувати і передати

читачу цілісний світ Антарктики — холодного, скутого льодом, ненаселеного і досі
маловивченого краю. Він простягається на континент Антарктиди та Південний оке-
ан із безліччю островів. Зануритись у мандрівку дивовижним світом криги та снігу
допоможуть неповторні краєвиди регіону, незвичайні пригоди людей, історії від-
чайдушних першопрохідців, неймовірні наукові дослідження, загрозливі глобальні
проблеми, краса живої первозданної природи, яскраві відчуття у подорожі океаном.
В основі книги — живі враження автора, який здійснив велику мрію і подався у за-
хопливу подорож до української станції «Академік Вернадський» в Антарктиді. Текст
насичений великою кількістю інформації, пов’язаною із континентом: від того, як
люди знайшли південну землю 200 років тому, — до того, як потрапити на континент
у наш час; від мальовничих описів навколишнього світу у Антарктиці — до пояснен-
ня складних процесів, які безпосередньо стосуються кожного мешканця планети.

УДК 821.161.2-992:910.4](99)(0.062)

© Маркіян Прохасько, текст, 2022

© Маркіян Прохасько, Юрій Шепета,
Вікторія Іванець, фото, 2022
© Анна Євчун, мапи, 2022
© Альона Олійник, обкладинка, 2022
© Видавництво Старого Лева,
українське видання, 2022

ISBN 978-966-679-988-6 Усі права застережено

Поверненню України в Антарктику
Дякую Л., яка вірить у мене
в часи найнепроглядніших туманних ночей
і найсильніших штормів
під безпросвітніми ураганними небесами
 Передмова

Усе має свої причини та наслідки. Так само як без Йоганнеса Ґутенберґа
не було би друкованих книг, так і без тисяч1 українських полярників
совєцьких часів в Україні не було би станції «Академік Вернадський».
Ґутенберґ не придумав усього з чистого аркуша, і Україна не отрима-
ла би станції «Академік Вернадський», якби українці не мали значного
досвіду досліджень у Арктиці та Антарктиці в часи Совєцького Союзу.
Союз не зміг би зробити всього, що він зробив в Антарктиді, якби не
великий вклад Української ССР та українців у спільну справу. Ніхто би
не освоював льодяного континенту, якби на початку не було сміливців-­
першопрохідців, які крок за кроком відкривали Антарктиду. Серед цих
першопрохідців були й українці, а іменами деяких із них названі гео-
графічні об’єкти в Антарктиці.
Залежність Нової Зеландії та Австралії від Великої Британії у часи
відкриттів Антарктиди дає їм додатковий привід сьогодні наполягати
на своїй причетності до британської історії відкриттів. Вклад українців
у спільні совєцькі дослідження, а також відкриття у часи Російської
імперії, точно не менший у спільну імперську та совєцьку науку. Тому
Україна та українці мають не менше підстав претендувати на свою
частку пам’яті про видатні подвиги та значні відкриття в Антаркти-
ці, здійснені під прапорами Російської імперії та СССР. Але не тільки
під ними.
10 | Передмова

Вклад українців, які добилися для України станції «Академік Вер-

надський» (колишньої британської станції «Фарадей»), — у час, коли
сучасна Росія не виконала договору й не розділила спільного совєць-
кого майна в Антарктиді та Арктиці з іншими республіками, — дав
можливість вже й новим поколінням українських науковців вивчати
глобальні процеси в Антарктиді й докластися до світової науки.
Також, очевидно, якби не все попередньо перелічене, то ця книж-
ка не могла б існувати, а українські читачі сьогодні не мали би змоги
читати книги з української антарктичної станції і тим паче дізнавати-
ся з медіа про українські дослідження в Антарктиді, адже їх могло би
просто не бути.
Лише внаслідок безлічі історичних подій, головна з яких — здобуття
станції «Академік Вернадський», стала можливою моя мандрівка че-
рез пів світу: зі Львова через Київ, Рим, Буенос-Айрес, Ушуаю, протоку
Дрейка та Південний океан до єдиної української станції в Антарктиді,
де мені випала можливість прожити незабутні тижні серед білого та
синього льоду, скелястих островів, антарктичної природи, а також —
дослідників континенту, які вивчають не лише тамтешні, але і гло-
бальні світові процеси.
Я не прикрашатиму та не перебільшуватиму в цій книзі якісь до-
сягнення — лише розповідатиму про те, що бачив, і про що дізнався.
Однак ще гіршим для нас усіх є постійне применшення власних за-
слуг, власної вартості та досягнень. Не лише «хтось» на «сходах» чи
«заходах» може зробити щось значне. Ми теж це можемо. Ми нічим не
кращі від інших, нічим не гірші, просто перебуваємо на своєму етапі
нашого шляху й у своїх унікальних обставинах. Варто робити те, що
ми вміємо та любимо, і це зробить нашу спільну країну великою та
здійснить наші мрії.
У книзі багато інформації про глобальний контекст — не лише
про українську Антарктиду. Однак попри те що Україна відновила
 | 11

незалежність лише 1991 року і не брала, та й не могла брати участі

у проведенні досліджень в одному ряду із Великою Британією, Фран-
цією, Норвегією чи США, але як на свої позиції — вона таки залишила
слід на льодяному континенті.
Важко переоцінити ту міру захоплення світом Антарктики й зану-
рення у нього, що справило на мене реальне перебування на континен-
ті. Надихнувшись сповна, мені залишилося тільки передати якомога
щиріше та ретельніше той світ, до якого я мав можливість доторкну-
тися. Саме цим я хочу поділитися з вами у книзі, яку тримаєте в ру-
ках. А також тим, що мрії і окремих людей, і цілих країн здійснюються.
 Вступ

Якось батькова товаришка написала мені невеличке привітання. Во-

на нагадала, що коли мені було п’ять років, то я брав зі собою в гори
атлас світу. Саме цього епізоду я не пам’ятаю. Проте точно пригадую,
що карти я люблю з дитинства. Мені подобалося роздивлятися сотні
маленьких містечок і сіл на давніх німецьких мапах, що зображали
Європу ще до Першої світової війни. Водити пальцем по залізницях
між станціями. Врешті, я люблю ходити просмоленими дерев’яними
шпалами залізниць, які проклали ще італійці в часи імперій.
На картах морів і океанів ми з братом шукали найвіддаленіші остро-
ви. Я сподівався, що вони досі нікому не відомі, а просто в мене — унікаль-
на мапа світу, яка їх показує. Інколи тато ставив крапочку в раритетному
столітньому атласі, щоб дати нам не відомий нікому іншому клаптик
суші. А згодом я малював мапи таємних островів, і декотрі з тих мап
ще можна знайти в дитячих записниках. Та хто тільки цього не робив.
Але Антарктиду я відкрив для себе вже у школі, коли ми вивчали
материки та океани. Пригадую своє здивування, що взагалі існує такий
білий незвіданий континент, на якому ніхто не живе. А також те, що там
є дослідні станції. Ми вдивлялися у шкільний атлас. І за настановами
першої вчительки з географії — Мар’яни Шубер — знаходили цілорічні,
сезонні, чинні й покинуті науково-дослідні станції в Антарктиці — і на
континенті, і на островах довкола нього.
 | 13

Тоді я дізнався, що і Україна має станцію. Моїм найбільшим розча-

руванням було те, що вона дуже-дуже далеко від Південного полюса.
Та за багато років я з’ясую, що це зовсім не погано, а радше навпаки —
має безліч своїх переваг. І річ тут не в менш суворому кліматі та кра-
щій доступності. Річ — у потенціалі, який дає розташування станції
«Академік Вернадський» для наукових досліджень.
У 10 класі я пішов у Малу академію наук на секцію географії. Микола
Назарук вів одну з перших лекцій із фізичної географії. Та лекція була
про воду. Коли ти дивишся на гігантську річку, уявляєш, якими потуж-
ними мають бути Ніл й Амазонка, то важко уявити, що це — лише одна
краплинка від усієї прісної води. На тій лекції Микола Миколайович за-
значив, що більшість прісної води міститься у льоді. На географії — бага-
то цікавого. Але Антарктида знову захопила мою увагу. От коли ти зна-
єш про існування якогось місця, але несподівано довідуєшся про нього
щось таке, що заворожує твій розум: якусь маленьку деталь, банальну
цифру, що натискає на спусковий гачок фантазії. Думка полетіла до кон-
тиненту й намагалася осягнути масштаб, обшир, площу, тоннаж води,
скутої на мільйони років у куточку світу, про який в історичній перспек-
тиві дізналися буквально позавчора. Антарктида вабила мене ще тоді.
Потім я вчився у Школі журналістики Українського католицького
університету, саме у її теплій та інноваційній атмосфері в мене заро-
дилася ідея поїхати до Антарктиди. Це був вибух, якому передувало
наростання чогось всередині. Ми говорили про Антарктиду, аж раптом
тіло наче наелектризувалося, напружилося, мені перехопило подих,
зненацька шкірою від ніг до голови «пробіглися мурашки», я видихнув
непромовленим звуком «вау!». Після таких митей ти вже не можеш бу-
ти таким, як був до цього. Тоді мене осінило: «Якщо я колись потраплю
в Антарктиду, то обов’язково напишу про неї книгу». Вийшло точні-
сінько навпаки: «Якщо я напишу про Антарктиду книгу, тоді я зможу
в неї потрапити».
14 | Вступ

7 жовтня 2018 року я гуляв парком. То був вихідний, і ми з Євгеном

Диким — очільником Національного антарктичного наукового центру
(НАНЦ) — домовилися про телефонний дзвінок. Коли я телефонував
йому вперше кілька днів до того — то мої руки тремтіли. Страх зду-
шував так, що я задихався. Це саме той страх, який не дає нам змоги
здійснювати мрії: «А якщо він відмовить? Якщо кине трубку?». Страшно.
Але якщо раптом він погодиться? Уся подальша траєкторія розвитку
життєвого сюжету залежить від того, чи натисну я на зелену кнопку.
Та він не відповів. Але я вже так «розкочегарився», що написав йому
повідомлення. І він відповів із-за кордону. Тож 7 жовтня він уже здога-
дувався, що я за фрик. Але попросив мене докладно розповісти суть
моєї ідеї. Я не придумав нічого кращого, як сказати: «Маю мрію потра-
пити до Антарктиди». Він усміхнувся і відповів, що «здійснювати мрії
коштом платників податків не дуже доречно». Тож ми перейшли до ді-
лової частини. Я зобов’язався написати нонфікшн про Антарктиду, не
очікуючи від держави ні гонорарів, ні зарплат. Мав сам знайти гроші
на те, аби туди потрапити. Від НАНЦу мені потрібно було лише одне —
щоб мені дозволили перебувати на станції. Так почалися чотири місяці
напруженої та виснажливої підготовки до експедиції, яка кілька разів
ледь не зірвалася. Але, врешті, її головним результатом стала ця книга.
 Полонителька сердець

Після сніданку 23 лютого 2019 року я вийшов на палубу яхти «Сельма»

(Selma), яка наближалася до Антарктиди. Мені до останнього хотілося
відтягнути цей момент — можливо, ніякої Антарктиди не існує, і я ще
трішки віритиму в те диво, що зі мною сталося. Перед виходом нагору
відчував трепет і хвилювання. Я розумів, що переді мною буде все те
саме, що вже було: острови, сніг та лід. І ще — небо та океан, яких за
останній тиждень було вдосталь.
Але я хвилювався, і це було схоже на перший політ літаком. Тоді
здається, що всі довкола бачать, що ти летиш вперше. Або перші пуб­
лічні виступи. Також це схоже на передчуття володіння чимось цін-
ним, дуже очікуваним. Як коли відтягуєш час ввімкнення свого пер-
шого комп’ютера чи першу поїздку на новому велосипеді. Я би навіть
порівняв із передчуттями першого сексу. Річ у тому, що вдруге вперше
не буде. Є лише до, після і коротка мить, яка розділяє ці два стани. Тієї
миті я закохався в Антарктиду.
Коли я піднявся на палубу, то дуже жадібно й уважно вивчав крає-
види на 360 градусів довкола. Здавалося, що бракувало дихання. Ок-
ремо розглядав небо й океан. Десертом були острови попереду. Дохо-
дила 12 година, тож сонце світило високо на майже безхмарному небі.
Далекі та близькі шматочки суші були вкриті снігом і гладень-
ким льодом. Усе виглядало так, наче на блакитному океані де-не-де
16 | Полонителька сердець

розкладені глазуровані тістечка. Також виднілися гострі шпилі скель.

Так інколи малюють діти: виведені простим олівцем гострі трикут-
ники, складені в зигзагоподібні лінії, що імітують шпилясті гори. Як
у картах Толкінового Середзем’я. Між тим, по лівому борту ми оминали
дивний кам’яний зуб, що стирчав із-під води. Він був далеко від суші,
сам-самотою. А біля нього — айсберг кубічної форми. Усе це зовсім не
було схожим на добір та розташування об’єктів і їхніх форм у європей-
ській природі. Просторі пампаси, високі Анди, океан так не вразили
своєю разючою відмінністю, як цих кілька скупих на кольори деталей
нового світу.
Того дня небо було чисте, океан не гойдав так сильно, яхта несла-
ся, віяв свіжий вітер, усе довкола врешті здавалося просто чудовим.
Деякі хмари були схожі на загусле каміння, де-не-де плавали малень-
кі льодинки, а попереду виднілися контури засніжених гір, шпилі та
айсберги. Було приємне відчуття керування чимось великим: ти тріш-
ки вліво — і 20-метрова яхта вліво. Ти вправо — і вона вправо. А потім
абстрагуєшся, і думки очищаються: нікуди не треба йти, нікуди теле-
фонувати, нічого не треба робити. Усе, що треба, — ти вже робиш. До
голови не лаштується черга завдань. Це те, що єднає будь-які мандри, —
радість від того, що є тут і тепер.
Але сонечком на блакитному небі Антарктида зустрічає не завжди.
Андрій Утєвський — український зоолог й учасник антарктичних екс-
педицій — згадував перші побачені краєвиди так: «Сіре небо, сталево-
го кольору вода і айсберги такі чудові. Це незабутнє враження»2. Тож
байдуже, яка погода, коли ти вперше бачиш Антарктиду. Захоплення
від неї настане в будь-яку погоду. А більшість людей, які хотіли і змог-
ли туди потрапити, закохується в неї. Учасниця XXV Української ан-
тарктичної експедиції (УАЕ) Анна Соіна розповіла, що, спілкуючись із
полярниками, вона помітила, що майже всі вони прагнуть повернути-
ся до Антарктики. «Тепер я їх цілком розумію, бо й сама стала такою.
 | 17

Звичайно, я б хотіла побачити станцію та прилеглі райони ще, бо це

щось рідне, своє, це другий дім», — запевнила вона.3
Пітер — помічник капітана — проінструктував мене щодо стеження
за льодяними брилами. Те, що ми називаємо загальним словом «айс­
берг» — льодова гора, — може бути дуже і дуже різним та поділяється
на багато категорій. Лише один із типів плаваючого льоду називаєть-
ся айсбергом. Лід же класифікують за всіма можливими параметрами:
донний, плавучий, береговий, паковий — багаторічний морський лід —
тощо. Інколи різні льоди всіюють води океану, тож корабель повинен
особливо обережно просуватися поміж ними. Цього льоду може бути
менше чи більше, але іноді його так багато, що море вкрите суцільним
крижаним полем — всюди білі уламки всіляких розмірів. Це означає,
що сюди здуло й занесло хвилями безліч різних шматків льоду. Також
існують льодяні поля (англ. ice floe) — пласка крига, що простягається
на значну відстань. Так взимку замерзає поверхня води, утворюючи
морський лід. Гігантські льодяні поля можуть сягати завдовжки 10 кі-
лометрів. Влітку морський лід тане, і від нього можуть залишитися
окремі шматки, зовсім не схожі на айсберги.
Але під час моєї подорожі на яхті я натрапляв і на льодову кашу —
нагромадження уламків льоду, найбільші шматки якого мають до двох
метрів; скупчення дрейфуючого льоду — великі площі акваторії, заси-
паної льодом; паси льоду — коли хвилі зганяють шматки льоду так,
що на поверхні моря утворюється кордон із льоду, а по обидва боки
вода чиста; льодові затори — коли прохід між островами був закритий
льодом; айсберги — великі брили льоду, які мають принаймні 5 метрів
над водою; уламки айсбергів — понад 1 метр над водою; непередба-
чувані й непропорційно довгі підводні відростки айсберга, схожі на
язики, на які може наштовхнутися судно; але найчастіше ми бачили
ґровлери (англ. growler) — шматки айсбергів, висота яких над водою
менша ніж 1 метр.4
18 | Полонителька сердець

Великі шматки льоду не такі небезпечні, а малі: великі айсберги

вдень видно здалеку неозброєним оком, вночі — їх можна спостеріга-
ти на радарі, а малі — непомітно взагалі.
Я неодноразово міркував про те, як же це дивно було першопрохід-
цям бачити плавучі гори льоду. Це дивно й тепер: раціональне розу-
міння не може вповні перекрити подиву від того, що існує сповнений
життям світ із води та льоду. У 1773 році британський капітан Джеймс
Кук вперше перетнув Антарктичне полярне коло. Невдовзі корабель
натрапив на ціле море, вкрите льодом. Експедиція нарахувала 38 льо-
дяних островів — великих і малих. А ввечері того дня льоду на півдні
було стільки, що корабель більше не зміг рухатися далі. Надії, що лід
розтягне вітром чи течіями, і відкриється розводдя, не було. Це кри-
жане поле, як ще кажуть на вкриту різними шматками льоду непро-
хідну акваторію великих розмірів, складалося з великих брил і малих
уламків різного типу, які були щільно збиті докупи.5
У той час світ ще не знав, що існує цілий континент. Кораблі плава-
ли довкола, натрапляли на лід, але ще не могли пройти вглиб до висо-
ких широт. Кук записав також, що, на його думку, жоден із капітанів не
зможе пройти на південь далі, ніж він. Майже 50 років, аж до 1820 року,
ці зухвалі слова залишалися правдою.
Сьогодні нічого дивного в існуванні Антарктиди немає. Звичним
є глобус без білих плям і супутниковий зв’язок. Але знайти Антаркти-
ду тоді — це, мабуть, десь так, якби сьогодні полетіти в космос з екс-
педицією відчайдухів і знайти якщо не другий Місяць, то принаймні
дістатися до Марсу.
Про Антарктику «почали говорити» декілька тисяч років тому. Пер-
шість приписують античному географу, картографу та математику
Марінові Тірському, який народився на теренах Сирії і жив приблизно
в 70–130 роках. В античні часи тодішні європейці населяли віддалені
краї світу різними міфічними істотами. Однак у своїй філософській
 | 19

думці придумали валентність атомів, а в астрономічній — що Земля

кругла. Марін Тірський вираховував довжину окружності екватора,
та через обмеженість знань про розміри світу применшив її на 17%.
Марін першим у Римській імперії наніс на карти Китай, а також йо-
му приписують впровадження терміна «Антарктика» — «протилежна
Арктиці», за 1700 років до її відкриття.
Бентежною та загадковою для дослідників й аматорів досі є мапа
Пірі Рейса. Її знайшли в Туреччині у ХХ столітті. Склали її у XVI століт-
ті у Стамбулі, столиці Османської імперії. Було встановлено, що карта
справжня і дійсно дійшла до нас із XVI століття. Тоді ще ніхто не знав
про Антарктиду. Однак Пірі Рейс зображає цей континент доволі до-
кладно. Один із дослідників мапи взагалі зазначив, що таку точність
можна було отримати лише за допомогою аерозйомки. Крім того, щоб
створити таку карту, потрібно було знати сферичну тригонометрію,
яку розробили на два століття пізніше. Корнилій Третяк, директор Ін-
ституту геодезії Львівської політехніки, який був учасником кількох
експедицій в Антарктиду, додає, що це єдина відома мапа XVI століт-
тя, на якій Південноамериканський континент розміщений правильно
відносно Африканського.6
Ймовірно, у цьому немає жодної містики, а Пірі Рейс послуговувався
давніми візантійськими джерелами, які до наших часів не дійшли. Як
практично вся антична філософія, що була втрачена для європейців
і знову віднайдена за посередництвом арабських джерел. Ймовірно,
якщо такі відомості в античний час були, то їх могли зберігати в Алек-
сандрійській бібліотеці, звідки щось з уцілілого могло потрапити до
Османської імперії.7
Для дослідників невідомим залишається те, яку саме проєкцію ви-
користав Пірі для складання карти. Можливо, це якийсь невідомий
нині метод. Тоді земля на півдні мапи Пірі дійсно Антарктида. Або ж
проєкція неточна, і це зовсім не льодовий континент, а загнутий край
20 | Полонителька сердець

Південної Америки. Якщо розтягнути Південну Америку і трохи зігнути

її, то контури й миси умовної Антарктиди на мапі Пірі нагадують саме
Південну Америку. На користь цієї теорії свідчать нотатки на мапі, що
«той регіон» є теплим, і там живуть змії.
У наш час Антарктида якраз єдиний континент, на якому змій не-
має. Однак вчені вважають, що колись в Антарктиді був ліс. У Західній
Антарктиді на глибині 30 метрів нижче від дна океану було знайдено
рештки складної мережі скам’янілих коренів рослин, а також знайшли
сліди пилку та спор. Тож принаймні узбережжя цієї частини конти-
ненту могло бути схожим на ліси, знайдені в Новій Зеландії: густими
й помірно болотяними.8 Біолог Іван Парнікоза, учасник антарктичних
експедицій, каже, що первісний вигляд давнього зеленого покриву
Антарктиди тепер можна приблизно уявити по лісах із папороті, які
ростуть в австралійському штаті Вікторія.9 Геологи XXV Української
сезонної експедиції також знайшли скам’янілі відбитки рослин, а саме
на острові Корнер, неподалік української станції.10
У 2015 році Томас Морс виявив у зразках, зібраних попередніми ро-
ками на Антарктичному півострові, кістки жаби. Вони, найімовірніше,
належали до групи шоломоголових жаб, що також живуть у вологих
лісистих місцевостях Чилі в Південній Америці. От тільки випадково
завезти кораблем жабку ніхто не міг — їй майже сорок мільйонів років.
Її знайшли у «Місцині сумчатих» (Marsupial Site), адже 2007 року там
вже натрапили на рештки сумчатих істот, сучасні родичі яких також
живуть у Чилі та Аргентині. Вік знайдених тварин приблизно такий,
як і вік жаби. Тож це два індикатори того, що колись в Антарктиці все
було зовсім інакше, ніж сьогодні. Шоломоголові жаби Південної Аме-
рики більш споріднені з австралійськими жабами, ніж з усіма іншими
американськими видами жаб. Тому знахідка такої самої жаби в Ан-
тарктиді може у перспективі краще пояснити, як формувалася єдина
популяція цих жаб, що потім розпалася разом із суперконтинентом
 | 21

Пангея.11 Український географ і полярник Леонід Говоруха зазначав,

що єдине геологічне утворення підтверджують такі факти, як рештки
давніх організмів, знайдених у Південній Африці, які потім виявили
також і в Антарктиді.12
Сам Пірі Рейс писав, що він послуговувався проєкціями, які вико-
ристовували в Південній Америці. Адже Рейс складав мапу вже піс-
ля Колумбових відкриттів. Можливо, Пірі Рейс не зовсім правильно
зрозумів невідомі проєкції. Так у мапу могли вкрастися помилки, які
сьогодні збуджують людську уяву. Під час дослідження мапи Рейса
виникла ідея, що могла існувати карта, якою користувався першо­
відкривач Америки Христофор Колумб, а Рейс міг використати її, укла-
даючи власну мапу.
У принципі, в часи, коли європейці колонізовували Південну Амери-
ку, припускали, що континент тягнеться далеко на південь. Тож таким
чином доволі буденна ситуація із географічною необізнаністю людства
в минулі століття, загублені джерела, кілька припущень і континент,
що нагадує Антарктиду, — все це потрапляє на плідний ґрунт людської
фантазії, і маємо чудовий рецепт для доброго фільму про віднайдення
знань про таємничий континент.
 Перший лід

Надводна частина невеличких шматків льоду, що вигулькували перед

нами у воді першого й наступними днями, може бути метр завширш-
ки та пів метра — заввишки. Відповідно, під водою — ще приблизно
4,5 мет­ра висоти. Вони можуть досягати 20 тонн завважки. Зважаючи
на те, що яхта має всього 40 тонн, то зіткнення на великій швидкості
з таким об’єктом неминуче призведе до фатального закінчення манд­
рівки. Хоча корпус «Сельми» і металевий, на відміну від корпусів біль-
шості сучасних яхт, але його товщина не більша ніж сантиметр. Це
додавало неабиякої гостроти відчуттів.
Дослідник Південного Льодовитого океану — на таку назву можна
натрапити в його звіті, виданому 1831 року, — Фабіан Беллінґсгаузен
писав, що його корабель «Восток» проходив повз маленьку брилу льо-
ду, але та виявилася внизу значно більшою. Корабель наткнувся на
лід. Пощастило, що пошкодження не були катастрофічні, бо ніс суд-
на якраз опускався на хвилі. Якби він у той момент піднімався — лід
проламав би борт під ватерлінією, і тоді усім, хто вижив би, довелося б
перейти на другий корабель експедиції — «Мирний».13
Тож стоячи за стерном яхти та милуючись краєвидами Антарктики,
ти, між іншим, пильнуєш, чи за невеличкими хвильками не ховаються
вершечки льодяних брил. Адже вони тільки час до часу вигулькують
на хвилі. Лише тоді їх можна побачити здалеку. Потрібно зважити на
 | 23

те, що це був полудень ясного дня. Уявіть собі цей момент, щоб пізні-
ше порівняти з чимось значно страшнішим.
Найнеймовірніші переживання охопили тоді, коли я залишився на
палубі сам. Морська хвороба минула якраз сьогодні вранці, через п’ять
діб після виходу у протоку Дрейка. Коли я встав зі своєї полиці кілька
годин тому — то відчув, що всередині щось змінилося. Я наважився
встати не перед самим чергуванням, а раніше. Я навіть поснідав —
вперше за багато днів. Невдовзі стало зовсім добре. І ось я виходжу на
палубу й розглядаю все довкола. У той момент змішалося безліч ду-
мок, які іскрилися у голові, тож важко їх розплутати у якусь послідов-
ність, у слова. Бо в купі і захват від неймовірної краси, і приємність від
лагідної погоди, і подоланий страх, що був спочатку, коли здавалося,
що на хвилях корабель перекинеться. Тепер кожне підстрибування на
хвилях викликало захват, немовби ти — на якихось неймовірних гір-
ках. І водночас — у стрімкому ліфті, що різко зупиняється вгорі, і щось
аж стискається у животі. Потім цей ліфт раптово стрімко котиться до
нижніх поверхів, а твій живіт немовби трішки не встигає за тобою,
припіднімаючись до діафрагми й лоскочучи тебе ізсередини. І так
з хвилі на хвилю.
Додалося відчуття абсолютної волі. Немов сторінки книги про гра-
фа Монте-Крісто вихлюпнули на тебе. Коли головний герой, купивши
після років поневірянь прекрасну яхту, подався нею у відкрите море.
Усе це довколишнє було наче чимось із паралельного світу, що намага-
лося потрапити в моє життя. Від цього зіткнення реальностей немовби
сипалися іскри вражень. Я подумав: навіть якщо прямо зараз розвер-
нутися, то я побачив уже так багато, отримав так багато, про що годі
було й думати серйозно ще всього кілька місяців тому.
Не менш приємним було те, що я зміг це зробити. У той момент гос­т­
ро відчував різницю між мною попереднім і мною новим. Пізніше мене
неодноразово запитували: як Антарктида мене змінила? Вона дала мені
24 | Перший лід

дуже багато: і мрію, і людей, і безліч нових досвідів та вражень, цілий

новий світ і ціле окреме життя. Кліматологиня Світлана Краковська,
яка зимувала на станції під час ІІ Української антарктичної експеди-
ції у 1997–1998 роках, згадувала: «...це неповторна частина життя. Це
мовби ціле життя в житті. Це континент, до якого швидко прикипаєш
серцем»14. А геофізик Андрій Залізовський поділився враженням, що
«кожна зимівка — як окреме життя. Це унікальний досвід, який в іншо-
му місці отримати неможливо»15. Без Антарктиди його особисте і про-
фесійне життя було б інакшим і, як він вважає, менш цікавим. А отри-
маний в експедиціях досвід допомагає йому всюди, де б пан Андрій
не був. Наприклад, вживатися і знаходити спільну мову з дуже різни-
ми людьми або працювати самостійно, без консультацій із колегами.
Адже раніше інтернету на станції практично не було, і потрібно було
вирішувати всі проблеми без допомоги ззовні. В Антарктиді на станції
можна було зрозуміти, ким ти є насправді, адже в цивілізації ми так
чи інакше перебуваємо в полоні зовнішніх чинників і обставин. А там,
в Антарктиді, для зимівника цих зовнішніх обставин, притаманних
життю в цивілізації, немає цілий рік.16
Щодо моїх внутрішніх змін, то я став впевненішим у собі. З’явилося
відчуття «Так, я можу». Звісно, що в тій мандрівці я припускався бага-
тьох помилок і багато що мені не вдавалося. Як справжнім персона-
жам хороших книг і фільмів, основна привабливість яких у тому, що
вони переборюють себе й обставини, хоча часом «лажають». Не «ла-
жають» — солоденькі всесильні ідеальні, а отже фальшиві супергерої
фільмів-коміксів, у яких, відповідно, і проблеми надумані. Адже навіть
боги античного світу з різних міфологій помилялися і стикалися із
купою життєвих труднощів. Тож почуття «Я можу», звісно, зовсім не
тотожне відчуттю всемогутності.
Пізніше мені спало на думку, що людина не змінюється, а відкри-
ває щось у собі. Мабуть, у цьому й полягала ідея ініціації. Людина
 | 25

опиняється в ситуації, у якій вона раніше не була. Діючи відповідно

до неї, вона розкриває себе: що вона стосовно цього думає, як почува-
ється, чого хоче, чого боїться, як радить собі з цим, подобається їй це
чи ні, як вона реагує на позитивні й негативні подразники. Перше, що
спадає на думку, це те, що від людини, яка проходить випробування,
очікують, що вона стане сильною, спритною, розумною і таке інше.
Але мені здається, що це лише верхівка айсберга. Цікавіше — це про-
цес пізнання себе, не обтяжений знаками «плюс» та «мінус». Те, що ти
можеш краще зрозуміти, який ти насправді.
 Початок шляху

Оглядаюсь назад і відчуваю, що подорож почалася тоді, коли я вийшов

із помешкання у Львові. Попрощався із дівчиною, за мною зачинилися
двері квартири, потім під’їзду. У голові трохи паморочилося — як коли
йшов майже 11 років перед цим після перших поцілунків.
Потім я віддав свої ключі товаришці, із якою жили по сусідству. Ми
поговорили трішки, обоє сказали, що не віримо, що це відбувається.
Вона побігла на роботу. І я, по суті, теж. Ось тоді, коли я йшов «фініш-
ною прямою» до залізничного вокзалу, мене пройняло відчуття, що
я таки їду. Ще не усвідомлював куди. Але у якусь дуже зворушливу
мандрівку. Відтоді напруга трохи спала, адже вже нічого не можна
було доробити, переробити, уже все було організовано й заплановано.
Як вже є. Однак виник страх забути про якийсь літак, переплутати час
відбуття, затриматися і запізнитися на наступний рейс, не знайти ях-
ти й багато інших можливих речей, деякі з яких зі мною таки сталися
і додали життю дещицю біганини, барв і весело-сумних спогадів. Під
ногами скрипів сніг, було 11 лютого 2019 року.
На мене чекала немислима подорож, тривалістю три тижні: потягом,
трьома літаками і — найдовше — яхтою, що мала переправити мене че-
рез найбурхливішу протоку Світового океану — Дрейка. Там, де зустрі-
чаються три океани: Тихий, Атлантичний та Південний. Популярний
і відомий колись дослідник океанів Жак Ів Кусто (Jacques-Yves Cousteau),
 | 27

коли йшов на своєму кораблі до Антарктики, зазначав, що через те що

води Тихого й Атлантичного океанів змішуються, то навіть коли вітру
немає, хвилі бувають дуже сильні та високі. Про це ж мені розповідав
помічник капітана на судні, яким я йшов в Антарктиду. Він казав, що
часом спершу стихає вітер, але хвилі все ще сильні і згасають пізніше.
Коли 1972 року корабель «Каліпсо» капітана Кусто проходив повз
мис Горн — найпівденнішу точку Південної Америки, — швидкість віт-
ру сягала шістдесяти п’яти вузлів, тобто майже ста десяти кілометрів
на годину. Він отримував фотографії із супутника NASA, щоб бачити
стан погоди. Також команда отримувала уточнення щодо свого місця
розташування.
Сьогодні це не дивина. Точне місце розташування видно на при-
ладах і моніторі комп’ютера. Капітану яхти кілька разів на добу через
супутник приходить звіт про погоду. Але навіть сьогодні цим даним
не можна довіряти на 100%. Погода у протоці Дрейка змінюється над-
звичайно швидко.
У наш час торговельний флот там практично не ходить.17 У фільмі
«Навколо мису Горн» (Around Cape Horn18) 1929 року можна побачити
останній рейс навколо цього мису найбільшого на той час вантажного
вітрильного корабля. Хвилі перекочуються через палубу, моряки ку-
паються у цих хвилях, тримаються за снасті, щоб їх не змило в ­океан.
Вони постійно ремонтують порвані вітром вітрила, тріпаючись на
кілька­десятметровій висоті без страховки, як вітрильна тканина. За
один рейс капітан корабля впіймав за волосся і витягнув із води двох
матросів, яких змило хвилею. Сам він однією рукою тримався за снасті
вітрильника. Але не всім у таких рейсах вдавалося вижити. Сьогод-
ні кораблі надійніші, є зв’язок, різні засоби безпеки та страхування
життя. Але коли я перебував на станції, то дізнався, що тоді ж сталася
трагедія на одній із яхт, що регулярно ходять в Антарктиду. Ці води
залишаються такими ж небезпечними й у наш час.
28 | Початок шляху

Готуючись до поїздки, я чув, що на антарктичній станції завжди

раді, коли хтось привозить з України сало. Тож я узяв із собою шматок,
а також трохи домашнього часнику. Пізніше, коли я довіз врешті те са-
ло й часник на станцію «Академік Вернадський» і відніс їх на кухню,
кухар Василь Омельянович зауважив, що це не із супермаркету. Мені
одразу здалося, що людина ставиться до приготування їжі із любов’ю,
якщо вона усміхається і звертає увагу на запах часнику.
Коли я закінчив усі київські справи, то залишилося дочекатися
нічного літака із Жулян. Перша пересадка була в Римі — час очікуван-
ня: приблизно 14 годин. Щоб потрапити з аеропорту хоча б на кілька
годин у Вічне місто — потрібно було поставити штамп про перетин
кордону в новенький безвізовий паспорт. Не надто переконливо для
прикордонників. Тож у таких ситуаціях дуже допомагає навіть фото
на телефон із візами з іншого чи попереднього паспорта.
Найгірше, що мене спіткало в Римі, це те, що там була вже тепла
весна. У моєму зимовому одязі та черевиках, які годилися для Антарк-
тиди, було вельми некомфортно. Але я бродив так містом, дивився, як
усе зеленіє і як тепле та ще лагідне античне сонце червонить вічну
цеглу та імператорські дороги.
Переліт через Атлантику був надзвичайно захопливим, адже я впер-
ше покинув Європу. До цього я не бував ані у Єгипті, ані навіть у Стам-
булі, Росії чи Грузії, які розташовані на межі. Літав лише тричі в житті.
І тут — з Рима, де був вперше, — у Новий світ. Досить важко пів доби
знаходити собі місце в літаку. Довго сидіти — незручно. Спати важко,
але хотілося б. Можна дивитися безліч фільмів, але за всю мандрівку
туди і назад у мене вистачало терпцю лише на «Вбивство у Східному
експресі» за мотивами книги Аґати Крісті.
Моїм кошмаром було те, що усіх людей — і мене, звісно, теж — у літа-
ку годують з одноразового посуду. Здається, була вечеря, сніданок і по-
тім ще обід. На один прийом їжі — підставка і три чи чотири коробочки,
 | 29

а також одноразові прибори та пластянки. І це множиться на декілька

сотень пасажирів на три прийоми їжі. З одного рейсу — буквально купа
мішків пластику. Якщо в одних країнах його утилізовують, то в біль-
шості країн, найімовірніше, просто викидають.
Щоразу я згадував про Велику тихоокеанську сміттєву пляму. Її іс-
нування передбачили наприкінці 1980-х, але виявили трохи пізніше.
Океанські течії зносять й утримують гігантську кількість сміття на
поверхні океану у приблизно усталеному регіоні. Але кількість сміття
у ньому, відповідно, постійно зростає. За найскромнішими оцінками,
площа плями перевищує площу України. Оцінити точно — важко, бо це
не є стала територія суші. Це сміття, що плаває, ховається під хвиля-
ми, знову виринає, тоне. Багато морських істот та птахів плутає сміття
з їжею і гине від нього. Особливо показовими є фото розкладених пта-
хів, замість шлунків у яких — купка пластикового сміття.
У 2019 році, пише британське видання The Guardian, творцям про-
єкту Ocean Cleanup із Нідерландів після кількох спроб таки вдалося
успішно запустити пристрій, щоб очистити поверхневі води океану
й зібрати першу партію сміття. Творці проєкту сподіваються, що при-
лади зможуть зібрати принаймні половину сміття із Великої тихо­
океанської сміттєвої плями.19
За даними організації Eunomia, на поверхні океану залишається
приблизно 1% сміття, тоді як 5% викидає на берег, а 94% опускається
на морське дно.20 Тому масштаби його забруднення — колосальні. Ін-
ша проблема — велика частина пластику перетворюється на мікроп-
ластик. Ці крихітні частинки потрапляють у морепродукти, а потім їх
можуть з’їсти люди.21
Я прибув до Буенос-Айреса 13 лютого. Різниця у часі з Києвом — на
5 годин раніше. Температура була майже 40° С, на небі — ані хмарин-
ки. Погода — суха та приємна. У Південній Америці закінчувалося ка-
лендарне літо.
30 | Початок шляху

Мене зустрів українець родом із Тернопільщини, який разом зі

сім’єю проживає у передмісті Буенос-Айреса, і запросив до себе в гос-
ті. Віза до Аргентини не потрібна, але на паспортному контролі вима-
гають показати бронь у готелі або адресу того, хто запросив у гості.
Коли їхали автомобілем до його дому, то на маленькій вулиці поміж
одно- і двоповерхових будинків ми зупинилися біля крамнички з фрук-
тами та овочами. Схожа могла би бути десь в українському містечку.
Тож мене не покидало відчуття, що ця країна хоч виразно інша, проте
має багато подібного з Україною. Наприклад, така історія. В Аргентині
погано розвинена залізниця. Власником автобусних перевезень був
брат міністра. Разом вони навмисне занедбували залізницю — щоб
усунути конкуренцію. Хоча, з іншого боку, дороги в Аргентині такі, як
у Євросоюзі.
Аргентина вкотре оговтувалася від кризи. Українська сім’я, яка прий­
няла мене вдома, належала до середнього класу. Вони, як і їхні сусіди,
мали власний басейн, у якому я скупався перед поїздкою у крижану
Антарктиду.
14 лютого я прилетів із Буенос-Айреса до Ушуаї. Переліт зайняв по-
над 5 годин. Мене це вкотре вразило. Адже переліт від злету до посад-
ки через усю Європу міг би зайняти десь 5–6 годин. А тут — це лише
одна країна. До того ж Буенос-Айрес — не на крайній півночі країни.
Згори ще десь третина. Натомість Ушуая, куди я прибув 14 лютого,
розташована на самісінькому краю країни та континенту — в архіпе-
лазі Вогняна Земля.
Вогняна Земля поділена між Чилі та Аргентиною. Місто Ушуаю ство-
рили, щоб утвердити належність тих земель Аргентині. Спершу на тих
теренах жили індіанці, але пізніше їхнє становище дуже погіршилося,
і їх врешті винищили. Хлопець на рецепції у готелі, де я мешкав, зазна-
чив, що йому імпонує, що в деяких інших країнах Латинської Америки
держави зберегли значно більше автентичного населення та корінної
 | 31

культури. Це творить цікавий мікс у наш час. Аргентина ж цього прак-

тично позбавлена, хоча також є міксом — передовсім вихідців з Європи.
Літак до Ушуаї пролітав над гігантськими безлюдними й ненаселе-
ними просторами пампасів та патагонії. За годину до прибуття внизу
під нами все було жовто-коричневе, вигоріле на сонці. Озера здавалися
цілими морями посеред трав’яної напівпустелі. Неймовірно, але якби
хотіти — то у світі ще є де сховатися.
Аеропорт в Ушуаї розташований на півострові. Ми розверталися
у небі між горами, аби зайти на посадку. Сідаючи, літак ніби призем-
лявся у воду. Останньої миті перед торканням коліс до землі ми помі-
тили сушу під нами. Полегшало.
Летовище було дуже домашнім. Допоки я чекав на свій багаж, він
майже спорожнів. Більшість рейсів — як я зрозумів — ранкові. Мого
великого рюкзака із теплою курткою, термобілизною, салом, спаль-
ником та іншим добром — не було. Чоловік, який стояв за стійкою бі-
ля багажного відділення, перевірив щось у комп’ютері й повідомив
мені, що мій багаж, здається, не «пересадили» з літака на літак, і він
чи то в Буенос-Айресі, чи то в дорозі. Він обіцяв, що завтра до обіду
багаж прибуде в мій готель. Я зловив себе на думці, що налаштував
себе на довіру. Не хотів думати про те, що мені робити в Антарктиді
без теплого одягу.
Ушуая — як мене й попередили — холодна місцина Південної Амери-
ки. Якщо в Буенос-Айресі 40° C, то на Вогняній Землі в цей час близько
10° С, постійний вітер, перманентний дощ. За три доби мого першого
візиту майже половину часу там була якась як не мжичка, то добра
злива. Я радів, що залишив собі водонепроникну вітрівку, бо якби заки-
нув її у великий багаж — довелося би сидіти в готелі. Однак відсутність
великого рюкзака дала мені змогу зекономити 200 песо і пройтися
пішки до готелю. Це тривало приблизно годину. Але головна причи-
на, звісно, у тому, що я обожнюю ходити пішки. Мені подобається йти
32 | Початок шляху

після автобуса, потяга і, як виявилося потім, після корабля та транс­

атлантичного перельоту.
Є така байка про європейців, які найняли індіанців як носильників.
Європейці кудись гнали, а індіанці бігли слідом. Та раптом вони зупи-
нилися. Коли європейці спитали, чому вони стоять, ті відповіли: «Ми
чекаємо, поки нас наздоженуть наші душі».
Тож поки я йшов, «моя душа мене наздогнала». А липку жуйку,
що забиває голову під час усієї тієї транспортно-соціальної біганини,
здмухував сильний вітер Вогняної Землі, як пил. Легені наповнюва-
лися спокоєм, просякнутим приємним бризом. Думки провітрювали-
ся, і я оприсутнювався. Земля ставала твердішою, і на тій дорозі від
летовища, де мені трапилося кілька людей, кілька тварин та кілька
авто, поступово усвідомив, що я — в Латинській Америці. Я бачив, як
землю, по якій іду, омивають води протоки Біґля. Я бачив засніжені
Анди, я чув шум вітру, відчував на губах солону воду затоки. Я думав
про те, що моя мрія — ось вона — невидимим маревом перебуває бі-
ля мене, і я б міг її делікатно обійняти. Не сильно, бо вона, як димка,
знову переміститься вбік і паруватиме неподалік. Здається, я навіть
стрибав від радості.
Доходячи до готелю, я трохи втомився і подумав, що на перше усві-
домлення свого щастя з мене досить. У готелі майже ніхто із працівни-
ків не знав англійської. Фелікс — українець, у якого я гостював у Буе-
носі, розповідав, що тепер у школах навчають англійської добре, тож
молодь англійську вже знає. Але старша жінка на рецепції не говорила
нею взагалі і намагалася використовувати Google-перекладач. Це бу-
ла катастрофа. Я бачив, що те, що я читаю англійською, не має сенсу.
І думав, що те, що вона читає іспанською з англійської, таке ж. Врешті,
мене поселили, і я пішов їсти, а потім — гуляти.
Хоча поселення є і південніше, однак Ушуаю вважають найпівден-
нішим містом у світі. Із розвитком антарктичного туризму воно почало
 | 33

розвиватись. Там я познайомився з Яном — йому було 28 років, 14 із

яких він прожив у Буенос-Айресі, де вчився на фотографа. Коли він
їхав з Ушуаї — місто було удвічі меншим. Тепер там живе майже 80 ти-
сяч осіб.
Туристи сюди прибувають також взимку, аби покататися на лижах.
Крім того, саме місто є атракцією, адже вважається «кінцем світу». Тут
навіть є «Поїзд на кінці світу», який курсує старою залізницею, що спо-
лучала робочі табори й в’язницю особливо суворого режиму — її вва-
жають найдавнішою будівлею в місті. Сьогодні в ній — музей.
Аргентинська влада відправляла сюди колоністів, щоб вони, не маю-
чи змоги покинути острів, будували поселення. За аналогією до того, як
Британія відправляла злочинців до Австралії. Одним із найвідоміших
в’язнів колонії в Ушуаї був Симон Радовицький — виходець з України
єврейського походження, який народився наприкінці ХІХ століття і по-
мер у 1950-х роках у Мексиці. Він був засуджений довічно за вбивство
начальника поліції, що відповідав за жорстоке придушення протестів
1909 року в Буенос-Айресі, унаслідок якого були постраждалі. Пізні-
ше його помилували, він покинув Аргентину, воював в Іспанії і помер
у Мехіко, де працював на фабриці, що виготовляла іграшки. Про нього
йдеться у книзі «Патагонія» англійця Брюса Четвіна.
Середмістя Ушуаї нагадує звичні європейські міста. Охайні вулиці,
багато кав’ярень, туристів, сувенірних крамничок. І хоча там витає ат-
мосфера півдня, але є щось зовсім не подібне на європейське Серед-
земномор’я. Деякі дерев’яні будиночки схожі на ті, що можна побачити
в містечках України та Білорусі. Але повсюдна модерна малоповерхова
забудова з великими вікнами та кольоровими вивісками нагадує хіба
що кадри з фільмів про США.
Місто збудовано так, що, здається, ніхто не думав про естетику, од-
нак водночас місто хоч наче нічого такого з архітектурного погляду
не має, але вельми миле й затишне.
34 | Початок шляху

Більше про Ушуаю я написав для сайту Opinion, але його закрили,
а мій текст не зберігся у вебархіві, тому я отримав згоду опублікувати
його заново на власному сайті NoPolarBears.22
Наступного дня таки привезли мій багаж. Хлопець із рецепції діз-
нався, що я мандрую в Антарктиду й не купив плівки для свого плівко-
вого апарата в Буенос-Айресі. У цьому ж місті є лише одна крамниця,
де могла би бути плівка. Але хлопець подарував мені одну чорно-білу
плівку, яку він купив у Буеносі раніше. Пізніше мені вдалося зробити
нею 4–5 вдалих фото.
Особливо захопливим був момент, коли я вирушив на пошуки яхти.
Пів року до того я й уявити не міг, що в Антарктиду можна потрапити са-
ме так. У 2019 році на станції «Академік Вернадський» тривав порівняно
довгий «сезон». Адже в Антарктиді працюють «зимівники» — вони живуть
там понад рік. А також «сезонники» — науковці, які збирають зразки для
подальших досліджень упродовж короткого сезону антарктичного літа.
Моя доля у тій мандрівці визначилася тим, що сезонний загін 2019-го
був ще й найбільший за весь час незалежної України в Антарктиді.
У деякі роки «сезонники» мали всього кілька днів на свої роботи. Тоді,
коли одні «зимівники» поверталися додому, а нові — випаковували свої
речі. А 2019-го сезон тривав майже три місяці. Пригадую, під час пер-
шої розмови сказав панові Дикому, що я би не хотів на весь рік в Ан-
тарктиду, а лише на кілька місяців. Пан Євген добродушно відповів:
«На рік Вас би ніхто і не взяв».
Річ у тому, що це саме «зимівники» повинні пройти три рівні добо-
ру, щоб потрапити на станцію «Академік Вернадський». Центр доби-
рає заявки кандидатів за професійністю. У ювілейну XXV експедицію
2020/2021 років хотіло поїхати 88 людей: 66 чоловіків і 22 жінки. 6 із
12 учасників були новачками в антарктичних зимівках.23 На 7 вакансій
науковців подалося вдвічі більше кандидатів, ніж у XXIV. З-поміж науко-
вих вакансій жінки найбільше подаються на геокосмічні дослідження.24
 | 35

Дібравши кадри, перевіряють стан їхнього здоров’я. Навіщо? Страш-

но подумати, що буде, якщо людина має якусь хронічну хворобу, яка
може погіршити її стан посеред антарктичної зими. У час, коли укра-
їнська станція відрізана від світу льодом, а злітно-посадкової смуги
там немає. Це означає, що потрібна буде евакуація. І хоча це можливо,
але таких випадків, звісно, не варто допускати.
Проте коли я прибув на станцію у сезон 2019 року, то із «зимівни-
ків» було лише 11 людей із 12. Одного біолога евакуювали. Його схо-
пив апендикс. Лікар, який завжди є у команді «зимівників», робив із
колегами-не-лікарями операцію. Лікар Костянтин Даниленко згаду-
вав про той випадок, коли ми розмовляли, спокійно вмостившись
у зручних кріслах на станції один навпроти одного. Він би вирізав
апендикс, і все було би гаразд. Однак знайшов ускладнення, яке ви-
магало серйознішого лікування й обладнання. Тож необхідно було
евакуювати хворого.
На допомогу прийшов американський криголам. Пощастило, що
він був якраз на станції «Палмер» (Palmer Station) за трохи більше ніж
50 кілометрів від українців. Зважаючи на те, що судно прийшло за кіль-
ка годин, американці вирушили практично тієї ж хвилини, як почули
прохання про допомогу.
На криголамі прибув також лікар з «Палмера», і вони удвох з україн-
ським лікарем доправили хворого українця на чилійську базу «Фрей»
(Presidente Eduardo Frei Montalva) на острові Кінґ Джордж (King George
Island) в Антарктиці. Перехід морем тривав добу. А вже з бази «Фрей»
чилійські колеги доправили українця у Чилі військовим транспортним
літаком, який прилетів спеціально по нього із медичним персоналом
на борту. Після операції в місті Пунта Аренас біолога доставили в Київ.
Ані американці, ані чилійці не взяли з українців грошей за евакуа-
цію криголамом та військовим літаком з Антарктиди. Це було зробле-
но, зважаючи на антарктичну солідарність.
36 | Початок шляху

У цій ситуації з’ясувалося, що Україна раніше не страхувала зимів-

ників. Тому операція одного зимівника в Чилі обійшлася дорожче, ніж
якби всі дванадцятеро були застраховані.25
До слова, 1961 року схожа ситуація трапилася на совєцькій станції.
Там в учасника експедиції схопив апендикс. Однак евакуювати його
не було можливості — станція «Новолазарєвська» була розташована за
80 кілометрів вглиб континенту. Проблема полягала в тому, що апен-
дикс схопив єдиного лікаря на станції — Леоніда Рогозова. Ситуація
гіршала, тож хірург вирішив сам собі зробити операцію. Йому асисту-
вали метеоролог Олександр Артем’єв та інженер-механік Зіновій Те-
плинський. Перший подавав інструменти, другий тримав дзеркало,
щоб лікар міг бачити, що він робить. На всяк випадок поруч був і на-
чальник станції Владислав Гербович — якщо хтось із двох пополотні-
лих від хвилювання асистентів би знепритомнів. Адже ніхто з асис-
тентів не мав стосунку до хірургії. Лікар кілька разів ледь не втратив
свідомості, вирізаючи собі апендикс майже навпомацки. Але операція
минула успішно і прославила 27-річного лікаря.26
На українській станції був і інший випадок, коли потрібно було
евакуювати людину. Тоді в одного із зимівників випала грижа, і її не
можна було вправити на станції. Того разу на допомогу також при-
йшли американці, чия база розташована найближче до нашої.27
Третій етап перевірки — психологічна готовність кандидатів. Їх
вивозять на кілька днів у село Мартове біля Харкова на базу Низько­
частотної обсерваторії відділу радіофізики геокосмосу Радіоастроно-
мічного інституту НАН України. Там команда перебуває у максимально
можливій ізоляції.
Також там є схожа до вернадськівської апаратура, розпорядок дня,
чергування, прибирання, приготування їжі, навчальні виходи за те-
риторію станції та пожежна тривога.28 Ще учасників майбутньої зи-
мівлі інструктують щодо використання приладів, природоохоронного
 | 37

законодавства, правил техніки безпеки та правового статусу Антарк-

тики. Члени команди, що вже бували на станції, діляться досвідом із
новачками. Це відбувається під наглядом психологів.29 Передовсім
перевіряють, як люди почуваються разом у закритому просторі. Адже
найважче — не холод і не робота, а ситуація, коли людина виявляєть-
ся не готовою до багатомісячного перебування в ізоляції разом з тими
самими людьми.
Як казав зоолог Ігор Дикий, спершу в людей запал, адже це — Ан-
тарктида, сонце світить, айсберги міняться різними кольорами. А за
три місяці все стає буденністю, людина усвідомлює, що вона тут ще
надовго. До того ж кольори минають, настає зима з чорно-білими то-
нами. Починаються сірі будні.30
На початку квітня 2008 року зимівник Володимир Гойник написав,
що останній сонячний промінь був два тижні тому. Всюди стояв туман.
Він перетворює день на сутінки. Як тільки виходиш за двері станції,
тебе одразу поглинає гнітюче видовище: голі камені, чорний океан,
а на задньому фоні стирчать із туману сірі скелі континенту. Тварини
покидають береги й околиці острова, і настає пустка.
Хоч наступними місяцями все засипано снігом, і потрібно по кілька
годин копати між будівлями станції проходи у снігу, проте посеред ан-
тарктичної зими сонце виходило всього кілька разів за місяць. Зимів-
ка — це багато місяців ізоляції від зовнішнього світу, все ті ж знайомі
обличчя і час, який доведеться провести наодинці зі собою.31
Ще один із зимівників, який побував у двох експедиціях, припускає,
що втретє би не поїхав, бо це і важко, і випадає рік життя, і за кілька
місяців зникає романтика, поступаючись місцем рутинній роботі.32 Бу-
вали випадки, що люди під час зимівлі просилися додому. Але ніхто
їх звідти посеред антарктичної зими відвезти додому не може. Тому
в таких ситуаціях важливий терпець й порозуміння в команді. Також
з цими людьми як психолог працював лікар експедиції.33
38 | Початок шляху

Після сезону в Антарктиді я переконався, що хотів би побути там

рік, якби на мене не чекали в Україні. Однак, хай там як, ані тоді, ані
тепер про це немає мови. На мене чекав візит на станцію від кількох
тижнів до двох місяців — як вже складеться логістика.
Щодо антарктичної солідарності, то Україна також підтримує інших.
Українська науковиця Світлана Краковська в одному з інтерв’ю згаду-
вала, що коли вона зимувала на «Вернадському», то того року російська
станція «Беллінсгаузен» (Bellingshausen) залишилася на цілий рік без
продуктів, бо до них не дійшов корабель. Росіяни доїдали рештки про-
дуктів, а станції в тому районі «підкинули» сусідам провізії. Українці
також поділилися консервами, олією та цукерками.34
Володимир Бочкарьов у своїй книзі-репортажі про одну з україн-
ських морських експедицій в Антарктиду пише, що навіть один хоро-
ший корабель для повноцінних досліджень міг би повернути країні
статус. Раніше були такі кораблі, яким заздрили розвинені держави.
До того ж в Україні після розвалу СССР продовжували діяти великі ко-
раблебудівні заводи, які могли б збудувати такий корабель.35
Пан Бочкарьов згадує, як учасники експедиції майже пів ночі ванта-
жили на судно мішки із борошном та консерви для станції. Сіра Україна
часів епохи Кучми п’ятий рік як була в елітному антарктичному клубі.
Ось вона відправила трансконтинентальну експедицію. Але корабель
не чекав ранку, бо інспекція судна перелічила стільки недоліків і пору-
шень на борту, що якщо не відплисти затемна, то експедицію можуть
просто не випустити із порту.36 Тепер і цього корабля немає.
Наприкінці 2019 року Кабмін виділив гроші на закупівлю вживано-
го корабля льодового класу.37 Роками Україні доводилося фрахтувати
(орендувати) судна іноземних держав, щоб доправляти на станцію
«Академік Вернадський» людей та все необхідне. За ті самі гроші на
власному кораблі можна було би провести ще й морську експедицію.
Крім цього, за словами Євгена Дикого, зважаючи на великий попит
 | 39

і малу пропозицію, Україна сама могла би надавати логістичні послуги.

Також криголам дав би українцям можливість ні в кого не просити про
допомогу, як у випадку з апендицитом, а навіть самим її надавати, що
підвищило б авторитет країни. Шанс був у 2019–2020 роках, коли бри-
танці продавали криголам «Джеймс Кларк Росс» (James Clark Ross), який
обслуговував колись британську станцію «Фарадей» (тепер «Академік
Вернадський»). Це майже стометрове океанографічне судно льодового
класу можна було б використовувати ще 20 років.38 Воно було спущене
на воду 1990 року, і Британська антарктична служба використовувала
його як флагманський корабель. Це королівське дослідне судно (Royal
Research Ship) видає надзвичайно мало шуму. Воно може йти через
лід завтовшки один метр зі швидкістю майже чотири кілометри на
годину (два вузли, до того ж 5–6 вузлів — це середня швидкість яхти
у вільній від льоду воді). А максимальна товщина перешкоди, яку може
здолати «Джеймс Кларк Росс», становить чотири метри льоду. Також
корабель обладнаний системою, яка розхитує його, щоб він міг легше
проштовхуватися через багаторічний лід. Символічно, що на ньому
ходили з британцями і перші полярники незалежної України.39 Вони
могли би знову ступити на борт цього судна. Але потім уряд урізав
фінансування на науку й культуру.
Дехто із дослідників вважає, що хоч корабель потрібен, але, мож-
ливо, варто бути ще більш економним і брати корабель в оренду про-
сто не на кілька тижнів, а на кілька місяців. Проте, як мені відомо,
більшість таки дуже чекає на той день, коли Україна отримає свій
криголам.
Жити в Україні цікаво, і не встиг я видати книгу, як ситуація з ко-
раблем знову змінилася у кардинально протилежний бік. Зважаючи
на все, оголошувати про придбання корабля було зарано — аж поки
він не стоятиме в українському порту. Але на початку літа 2021 року
з’явилася новина про те, що уряд таки виділив кошти на придбання
40 | Початок шляху

науково-дослідного судна льодового класу. Якщо корабель «Джеймс

Кларк Росс» таки куплять, то це мало би покращити і здешевити ло-
гістику антарктичної станції, дати можливість українським ученим
досліджувати океан, створювати міжнародні дослідні консорціуми, під-
вищити престиж країни, а також у майбутньому вивчати й Арктику.40
«Після публікації новини про те, що Уряд виділив кошти на придбан-
ня криголаму для українських антарктичних експедицій та досліджень
Світового океану, виникла низка запитань про доцільність такого рі-
шення», — повідомив НАНЦ у липні 2021 року. Там підготували відповіді
на основні з них, зазначивши, що хоч британський корабель вже був
у експлуатації, проте його продають, бо побудували новий за 200 міль-
йонів доларів. Україні ж побудувати новий коштуватиме принаймні
100–120 мільйонів доларів. Хоча мрії про це є, але на двадцятирічну
перспективу. Якраз на цей час і планують купити корабель «Джеймс
Кларк Росс» за 5 мільйонів доларів. Крім усього іншого, він забезпечить
українській науці подвоєння досліджень (під егідою НАНЦ) завдяки
можливості проводити наукову роботу у Світовому океані. Також було
зазначено, що єдиний український криголам «Капітан Білоусов»41, який
розчищає кригу й супроводжує кораблі в Азовському морі, спущений
на воду 1953 року, і про його вихід в океан вже не може бути мови.42
І врешті восени 2021 року Україна таки придбала легендарний кора-
бель «Джеймс Кларк Росс» . Він пройшов довгий шлях вирішення всіх
формальних питань, а потім передислокації в Одесу. Згодом криголам
назвали «Ноосфера». Поняття «ноосфера» впровадив у науку Володи-
мир Вернадський, чиїм іменем названа наша антарктична станція.43
Тож тепер українці можуть передавати в Антарктиду символічний
привіт: «Як там Вернадський?», «А як його «Ноосфера»?».
Уже після того як Україна придбала криголам, ПАР, яка була однією
з перших підписанток Договору про Антарктику, зацікавилася науко-
вою співпрацею з нашою державою.44
 | 41

До того, у 2018 році, Україна провела наукову океанічну експедицію на

риболовному судні «Море Содружества».45 Українські дослідники встано-
вили на судно Ferrybox — апаратуру, щоб неперервно визначати хімічні,
фізичні та деякі біологічні характеристики морської води. Таких апаратів
у світі — лише декілька десятків, і в Антарктиці схожі дослідження прово-
дили вперше. Також українці долучилися до міжнародного проєкту з на-
укового оцінювання запасів антарктичного криля.46 Співпраця науковців
і приватної компанії «Інтеррибфлот», яка володіє «Морем Содружества»,
продовжилася і наступними роками. Вчені досліджували, зокрема, попу-
ляції китів, риб та їхніх паразитів, криль, а також забруднення Світового
океану.47 Це було краще, ніж не проводити експедиції взагалі. Але рибо-
ловецьке й наукове судна мають зовсім різні призначення.
Траулер «Море Содружества» базується у Кейптауні (ПАР). Звідти
воно вирушає наприкінці осені в бік Антарктики, де ловить тонни кри-
ля. Згодом, коли у червні починає замерзати океан, корабель поверта-
ється до Африки. Антон Ляхович, електромеханік на траулері, розпо-
вів, що корабель доволі старий, тож подекуди товщина його металевої
обшивки під водою становить 2–3 міліметри, хоча із заводу було 20.
Якщо звичайним ножем підколупнути іржу, то може протікати вода.
Але з позитивів Антон називав можливість бачити світ у той час, як
тобі ще за це і платять.48
У часи незалежності, до придбання нового криголама, Україна про-
вела чотири морські експедиції в Антарктиду на власних наукових
суднах. Дві — на кораблі «Горизонт», а ще дві — на кораблі «Ернст Крен-
кель», які базувалися у Севастополі та Одесі. На кожному з них здійсни-
ли по дві експедиції: з України і аж до станції «Академік Вернадський».
Пропливав корабель цих приблизно 15 тисяч кілометрів за 40 днів.
Потім була така ж дорога назад.49
Наприклад, V УАЕ вирушила із Севастополя 21 лютого 2000 року. До
Ушуаї йшли морем аж до 27 березня, а 30 березня прибули на станцію,
42 | Початок шляху

де судно було до 4 квітня. У той рік сезонники працювали не три міся-

ці і не місяць, а лише у проміжку між 30 березня і 4 квітня. 25 травня
корабель повернувся в Україну, до Севастополя.50
Мабуть, цей дух — поєднання великих амбіцій, туги за потужною
совєцькою державою із сильним науковим потенціалом та іржаве те-
перішнє — у різних пропорціях був присутній до певного часу майже
в усі наступні роки.
Після 2002 року таких морських експедицій більше не було. Обидва
судна списали, адже вони служили ще з совєцьких часів.51 Можливо,
також якби Україна на той час мала власний корабель, то я зміг би зеко-
номити ⅔ бюджету власної експедиції. У результаті нашої першої теле­
фонної розмови Євген Дикий дав «зелене світло». Я дуже зрадів, але, як
виявилося пізніше, це зелене світло часто згасало через різні обстави-
ни. Насамперед проблема була із транспортом із Південної Америки до
Антарктиди. На початку наших перемовин із директором НАНЦу ще
залишалася ймовірність, що на орендованому кораблі, який доправить
українських «сезонників» в Антарктиду, буде вільне місце для мене. Але
так не сталося. До того ж деякі сезонники самі добиралися не з усіма,
а іншими кораблями, маршрут яких проходив повз українську станцію.
Оскільки у 2019 році свого корабля Україна не мала, то мені одразу
порадили шукати альтернативні способи, щоб дістатися в Антарктиду.
Виявилося, це досить складно, коли ти маєш власну мету. Мої польські
товариші Наталя та Ілля допомагали мені й телефонували до турис-
тичних компаній, лайнери яких проходять на своєму туристичному
маршруті повз станцію «Академік Вернадський». Круїз на туристич-
ному лайнері коштує по-різному. Одна компанія, яка дала відповідь
і не проігнорувала Наталиного запиту, пропонувала ціну рейсу 8 ти-
сяч доларів. Але щоб висадитися на станції «Академік Вернадський»
і не повертатися на борт, я мав би заплатити 16 тисяч доларів. За свої
забаганки треба платити. Тож цей варіант автоматично відпав.
 | 43

Був також варіант, щоб поїхати до Аргентини і вже там на місці хо-
дити й шукати можливість поплисти до Антарктиди. Один західний
блогер написав, що круїзні лайнери йдуть у час сезону з Ушуаї ледь не
щодня. Тоді «гарячі тури» коштують приблизно 4 тисяч доларів. Але
це без урахування дороги в Ушуаю, готелю і всього іншого. Також де-
шеві круїзи тривають 10–11 днів. Понад половину часу піде на протоку
Дрейка.52 Але висадити людину на її прохання вони, очевидно, також
не можуть: скільки взяв на борт, стільки повинен повернути.
Тоді Ігор Дикий порадив розглянути такий варіант, як туристичні
яхти. Шукати яхту на місці також можна, але їх як таких менше, ніж
лайнерів. Домовитися про те, щоб залишили в Антарктиді, — реально,
але я не знав, чи це спрацює. Тож був ризик, що доведеться поверну-
тися додому. Я подумав, що якби їхав для себе і мав багато вільного
часу — спробував би такий варіант. Але коли сподіваєшся на певний
результат, то мусиш не покладатися на випадок. Саме тому потрібно
було знайти яхту ще в Україні.
Багато з яхт, що возять туристів до Антарктики, у своєму антарк-
тичному вояжі заходить у бухту біля станції «Академік Вернадський».
Капітани й українці знайомі між собою. Це таке собі антарктичне сере-
довище. Одна людина на станції якось мені сказала: «Я розумію, чому
тут така тепла атмосфера, коли на станцію приходять туристи з яхт.
На яхтах часто бувають науковці та і загалом активні, позитивні й за-
можні люди. Зимівники приймають їх у себе, розповідають про Украї-
ну й наукові дослідження, спілкуються на цікаві теми, розказують, що
роблять щось важливе і класне. А потім українці повертаються додому,
де знову стають звичайними людьми».
Подорож яхтою — дешевша порівняно з вартістю круїзу. Однак вона
не така комфортна. На лайнері так сильно не гойдає, круїз часом дов-
ший, і на борту «все включено». Один з учасників інженерної групи,
яка була у складі експедиції і здійснювала ремонтні роботи на станції,
44 | Початок шляху

пояснював, що на лайнерах є системи, що нівелюють гойдання судна

на хвилях. До того ж меншим судном гойдає сильніше. Також на лай-
нерах — залежно від «фарширування» — є джакузі, душ, бар, ресторан,
телебачення, зв’язок і таке інше. Але пізніше я зрозумів, що яхта — це
якраз для мене: попри менший комфорт, вона дарує відчуття пригоди
і справжнього доторку до Антарктиди.
За останні 10 років на лайнерах на континент ходить дуже багато
туристів. Але у деяких точках Антарктиди, щоб запобігти надмірному
людському впливові, часто не всі туристи можуть зійти на берег. За
висадки беруть додаткові кошти. А от усі учасники плавання на яхті
можуть сходити на берег, практично всюди, де душа забажає. Так ти
бачиш Антарктиду зблизька, а не мов через екран телевізора. Тому
в результаті подорож яхтою абсолютно варта тих грошей, якщо ти го-
товий до меншого рівня комфорту.
Шукаючи яхту, на якій би потрапив до Антарктиди, я писав різним
капітанам, які туди ходять. Такі послуги надають навіть в Україні.
Перших капітанів мені порадив Ігор Дикий. Один із них одразу від-
повів, що всі місця на всіх рейсах 2019 року вже зайняті. Та я згадав
про те, що, можливо, не лише я, але навіть деякі учасники сезонної
експедиції не вміщаються на корабель, який Україна фрахтує у Чилі,
щоб доставити людей на континент. Року 2019 у складі української
експедиції, що йшла до Антарктиди на сезон, було аж 26 осіб. Доста-
вити усіх одним кораблем не було змоги, і НАНЦ шукав додаткових
логістичних рішень.
Тож я написав капітанові, чи не організовує він ще одного рейсу,
якщо нас буде «повна пачка» — 6–7 туристів. Капітан погодився, та ще
й правив ціну майже по собівартості, і я пишався тим, що зміг допо-
могти державній установі із трансокеанічною логістикою. Однак, на
жаль, останньої миті капітан відмовився, і я вже навіть думав повер-
тати квитки на літаки. Терміни підтискали.
 | 45

Але у середині січня — за місяць перед мандрівкою — Євген Дикий

порадив мені розглянути варіант ще однієї яхти — польської «Сельми».
Втім, вартість такого варіанта була дещо вищою. Якщо планувати собі
наперед — це може коштувати 7 тисяч євро. Ціна так званих «гарячих
путівок» може бути 5–6 тисяч євро. Я мав мало часу, щоб зібрати ще
грошей і не допустити, щоб ця ідея перетворилася на «пшик». Згодом
я написав текст53 із порадами з власного досвіду, як реалізувати та-
кий проєкт. Головний висновок — ніколи не зупинятися із пошуком
коштів, навіть якщо здається, що зібраних має вистачити. Необхідна
сума постійно зростає, до того ж не варто забувати про непередбачені
витрати. Попри все, я дістався до Ушуаї і рушив на пошуки «Сельми»,
послуги якої я оплатив лише за два з гаком тижні перед відбуттям. До
цього, зважаючи на особливості переказу грошей з України, не було
певності, чи оплата здійсниться і чи зможу я розраховувати на тран-
спорт, а отже, чи поїду взагалі.
 «Сельма»

Прогулянка від готелю через місто Ушуаю до порту, де я планував шука-

ти яхту, забрала майже пів години. Порт «Афасин» (Club Náutico AFASYN)
розташований на вигині. Неподалік яхт-клубу був аероклуб. Ліворуч від
території «Афасину» — затока, яка тягнеться вздовж міста аж до вели-
кого порту, де швартуються великі круїзні лайнери та вантажні судна.
Деякі яхти в «Афасині» стояли на суші. Але найбільше їх є у самій
акваторії. Від суші вглиб затоки тягнеться довгий поміст. Праворуч
і ліворуч, а також далі від помосту, пришвартовані великі й малі, дорогі
та дешеві, тутешні й антарктичні яхти. Перш ніж тут трішки освоїти-
ся, я натрапив на двох чоловіків, які розмовляли польською. То були
Міхал і Петер, із якими пізніше нас пов’язала антарктична мандрівка.
Розмова була легкою, моя напруга щодо того, що я наче напрошений,
швидко розвіялася. Хоч вони вже всі зібралися, а я тільки-но прибув.
Це польське товариство — попри, здавалося б, мою національну, вікову,
соціальну чужість — прийняло мене отак практично зразу за свого. Ме-
не запросили на борт, показали мою каюту і запропонували ночувати
тут. Однак я не знав, що ночувати можна на яхті. Тому ще на одну ніч
повернувся в уже оплачений готель з усіма скромними зручностями:
ліжком, інтернетом, особистим душем та туалетом, а також комфорт-
ними кріслами у фоє. Ознайомившись із «Сельмою» — яхтою, яку можу
назвати лише мандрівним домом, я прогулявся до готелю і назад. Заніс
 | 47

свій великий та важкий наплечник на яхту, у готелі залишив лише

необхідне. Поки ішов із готелю з тим наплечником, то, мабуть, думав
про те, що хотілося б не економити грошей на таксі, принаймні коли
ти з вантажем. Думка про те, що гроші допомагають тобі побачити весь
світ, не раз спадала мені на голову в тій мандрівці. З іншого боку, як
противагу я завжди усвідомлював, що тут річ у чомусь іншому. Уся ця
історія зі мною відбулася всупереч стандартним алгоритмам так зва-
них можливостей. Мабуть, такий контраст є однією зі складових мрії.
Коли ти хочеш поплавати на яхті і тобі це вдається, — це здійснення
мрії. Коли ти мільйонер, то твоя яхта без діла гойдається у порту. І мор-
ські прогулянки у такому разі радше буденність.
Пізніше один іноземець, який їздить світом, має достатньо можли-
востей, щоб помандрувати до Антарктиди як турист, хотів дізнатися
у мене, як можна пожити на станції хоча б як волонтер. На жаль, я не
міг йому нічого порадити. У такі моменти ти розумієш, що ані грома-
дянство багатої країни Євросоюзу, ані матеріальні можливості тобі не
допоможуть отримати навіть шматочок тієї мрії, яку вдалося здійснити
мені — хлопцеві, який економить 200 песо (у лютому 2019 — це 5,2 до-
лара США і десь 170 гривень) і тягне важкий рюкзак через пів міста,
усміхаючись від щастя.
Коли всі логістичні справи залагодив, то пішов з усіма вечеряти. Капі-
тан хотів повести нас у дуже популярний і улюблений в Ушуаї ресторан,
що спеціалізується на морепродуктах. Але там завжди кількагодинна
черга, хоча довкола — безліч, просто безліч ресторанів на будь-який смак.
Після вечері я залишив нових товаришів і повернувся до готелю.
15 лютого добігало кінця. Мені було дуже затишно наодинці. Я ще не
уявляв, як сильно цього інколи бракуватиме наступними місяцями.
Маленька кімнатка на два ліжка, де я жив сам. Невеличке вікно з па-
норамою на Патагонські Анди. Такі високі, внизу такі зелено-соковиті,
а вгорі — такі кам’янисто-снігові, осяяні сонцем. Сам готельчик нагадав
48 | «Сельма»

мені якусь непогану колибу в Карпатах — назовні холодно, всередині

гріють батареї, від чого все пахне деревиною, якою оббиті стіни. Вран-
ці 16 лютого я перемістився на яхту. Ми б мали виходити з порту. Але
перенесли відправлення на наступний день. Тож проти ночі 17 лютого
я залишився ночувати на верхній полиці своєї каюти на кормі яхти. Це
надзвичайно приємний досвід. Коли хвильки ледь погойдують кораб­
ликом, то ти й засинаєш швидше, ніж у готелі, а спиш — міцніше, особ­
ливо зважаючи на відсутність WI-FI, адже мобільного інтернету я не
мав. Старт відклали, бо у протоці Дрейка вирував шторм. Тоді мені було
дивно, що дехто з учасників майбутнього плавання немовби впиваєть-
ся сушею в бонусний день у місті. Ми просто ходили й шукали якийсь
ресторан, спілкувалися. І могло здатися, що у цьому марному бродінні
можна отримувати задоволення. А також у тому, щоби поїсти. Ми ра-
зом обідали в ресторані, де ти платиш за вхід і їси — скільки завгодно.
Оглядаючись, я розумію, що людина, яка завтра вранці виходить
у місячну мандрівку океаном, обов’язково отримає насолоду від того,
що вона ходить по суші і їсть не всупереч нудоті.
Наступного разу я так смачно їв 23 лютого — того самого дня, коли
на горизонті з’явилися перші острови Антарктики. Перед тим як вий-
ти на палубу на своє чергування і їх побачити, я снідав, намагаючись
приготуватися до зустрічі з мрією. Водночас у мене відновився апетит,
і я вирішив трохи надолужити попередні дні. До слова, я ніколи би не
подумав, що такі ось мандрівники, які відмовляються від тепла, спо-
кою і комфорту, матимуть таку чудову кухню.
Кілька разів про протоку Дрейка співмандрівники казали мені: се-
ред моряків пройти Дрейка — це як піднятися на Еверест для тих, хто
ходить у гори. Складнішої ділянки для плавання у Світовому океані
варто ще пошукати. Але що ж беруть у гори? Не знаю, як там із їжею
на Евересті, але у Карпати ми завжди брали щось легке або компакт­
не. Але головне таке, що просто та швидко приготувати. Наприклад,
 | 49

консерви, хліб, огірки, сіль, каву, згущене молоко, шоколад, сиров’яле-

ну ковбасу і твердий сир, вівсянку, горішки, родзинки, печиво, можли-
во, гречку. Білий сир, молоко, сметану можна було купити в горян. Це
сформувало мої уявлення про похідну їжу.
А на «Сельмі» мені чи не вперше довелося їсти напівпросмажені
стейки. Також чергувалися такі незвичні для походу страви, як млин-
ці, тушковане чи смажене м’ясо, майже завжди були супи. Тобто те, до
чого у поході не звик. Між тим були, звісно, і каші, і печиво, і шоколад,
і салати, і багато таких продуктів, що люди їдять вдома, у гостях чи
в кав’ярнях, але рідко — у походах.
Мій дорогий співмандрівник до Антарктики чех Бретіслав Гампл
(Břetislav Hampl) перевів для мене свої записи від руки у друкований
формат. Там він згадує, що на одну із трапез були стейки, шпинат,
картопля і дві пляшки червоного вина, яке вживали тоді, коли яхта
ставала на якір. Натомість хліб ми мали не найсмачніший. Тому той,
що згодом був на станції, смакував краще. А от у провізії експедиції
Беллінґсгаузена, що йшла до Антарктиди 200 років тому, були, напри-
клад, засолене м’ясо, сухарі, квашена капуста й бульйон.
Перед виходом із порту я побачив ще одну яхту, що йшла до Антарк-
тиди. Вона швартувалася прямісінько навпроти «Сельми» і називала-
ся «Айсбірд» (Icebird) — «Льодяна пташка». Дуже влучна назва. Адже
вона ходить до льодового континенту. А також, мабуть, для капітан-
ки її яхта — це її пташка. «Айсбірд» курсує під керівництвом однієї із
найдосвідченіших осіб, які ходять у тих водах сьогодні: жінки на ім’я
Кет Гів.54 Кет ламає традиційні колись закони моря, відповідно до яких
жінці там було не місце. Адже вона ходить через протоку Дрейка на
яхті в Антарктику, а таких людей — і жінок, і чоловіків — у всьому сві-
ті одиниці. «Айсбірд» вирушила буквально кілька годин перед нами.
Яхта із схожою назвою — «Ice Bird» — також ходила до Антаркти-
ди. Вона належала Девідові Генрі Льюїсу — полінезійському вченому,
50 | «Сельма»

морякові та мандрівнику, який відомий своїми дослідженнями тради-

ційних способів навігації у Тихому океані. Він першим у модерній іс-
торії переплив через океан без використання сучасних інструментів
і засобів навігації, подолавши шлях від Таїті до Нової Зеландії.
У 1972 році Льюїс вирушив до Антарктиди на яхті «Ice Bird», що мала
всього 11 метрів. Дорогою до американської станції «Палмер», що розта-
шована на острові Анверс поряд із Антарктичним півостровом, човен
двічі перекидався, потрапляв у шторми й долав 35-метрові хвилі. По-
дорож тривала багато тижнів, тож, дійшовши до «Палмера» на пошко-
дженій яхті, Девідові довелося залишитися на зиму там і ремонтувати
човен. Це, мабуть, один із небагатьох прикладів в історії, коли одна лю-
дина самотужки добралася до Антарктиди: у шторм, очевидно, доводи-
лося не спати кілька діб, щоб не загинути. У таких умовах приготувати
їжу не особливо було як, адже кермування яхтою вимагає багато зусиль
та ще й бажано кількох людей. Врешті, якби Льюїс прибув до якогось
безлюдного берега без зв’язку — не відомо, чи вижив би. Це ще раз під-
тверджує, наскільки складно на континенті самому. Повертаючись до
Африки, яхта була ще раз пошкоджена. Із Кейптауна до берегів Авст­
ралії забрав яхту син Девіда — Баррі, який передав «Ice Bird» музеєві.55
17 лютого пополудні «Сельма» покинула порт. Перед виходом я вос-
таннє приєднався до інтернету біля клубного будиночка, щоб повідо-
мити близьких, видавництво, а також Євгена Дикого, що час «Х» настав.
На жаль, Євген Дикий був у Києві, хоча за планом він мав іти до Антарк-
тиди разом із нами. Та справи його затримали ще майже на два місяці.
Неймовірно, але, затіявши таку авантюру, ми досі не бачилися наживо.
Перед виходом у море я вперше в житті із трепетом проникся ат-
мосферою яхтярства: складання канатів, буїв, які кріплять між бортом
і причалом, щоб яхтою не товкло до дерева, останнє стояння на прича-
лі, прощання із сушею, заведення двигуна — і вперед. Цілий тиждень,
що тягтиметься як пів вічності.
 | 51

Та тоді я про це ще не здогадувався. Поки ми йшли протокою Біґля,

названої на честь корабля, на якому ходив Чарльз Дарвін, то всі потро-
ху тренувалися стернувати. Частина команди була дуже досвідчена.
Частина — менше. Я ж вперше йшов на борту корабля, якщо не врахо-
вувати катера через лиман в Одесі, коли я мав 6 років.
Найбільша складність полягала в тому, що стерно реагує повіль-
но. Раніше я лише раз у житті сидів за кермом автомобіля, і досі
пам’ятаю немовби дитячий захват перед чимось, що після звикання
стає річчю звичною. Сідаєш за кермо, заводиш двигуна, об’їжджаєш
будинок, сам керуєш цією штукою, а вона котиться, куди ти хочеш.
І, звісно, страх, що зараз хтось вийде на дорогу, і ти його переїдеш.
Або, як мінімум, розіб’єш авто, хоча котишся зі швидкістю 10 кіло-
метрів на годину.
Втім, головне те, що автомобіль реагує одразу: ти крутиш кермо —
і авто повертає. А тут крутиш стерном, а яхта не реагує взагалі. Кру-
тиш іще — знову ніяк. Аж раптом як поверне — та так потужно, що аби
повернути її назад, треба добряче покрутити стерном. Секрет у тому,
щоб повертати заздалегідь і чекати, коли яхта відреагує. Що повільні-
ше вона йде, то повільніше реагує. Що погідніша погода, то лагідніше
із нею треба поводитися. Звісно, без чуття, яке приходить не одразу,
ти припускаєшся багато помилок.
Поки менш досвідчені вчилися стернувати, то на моніторі навігацій­
ного комп’ютера вимальовувалась лінія нашого маршруту. Вона була
кривою, а напрямкова стрілка постійно стрибала. Берегова охорона
навіть сконтактувала з капітаном, щоб запитати, чи у нас все гаразд.
А 27 лютого, за 10 діб після виходу із порту міста Ушуая, я відчув ях-
ту. Записав на диктофон, що нарешті справді відчуваю стерно. Всього
за кілька секунд зробив розворот на 45 градусів і безпомилково одразу
сів на правильний курс. Я не був впевнений у тому, що так вдасться,
це було радше не з досвіду, а із відчуття. Послухав себе — і вдалось.
52 | «Сельма»

Але тоді, у протоці Біґля, по обох берегах якого — Чилі та Аргентина,

захват досить швидко обернувся тихою і спокійною, смиренною радіс­
тю. Уже тоді закрадалися думки, що мандрівка морем — це не яскраво,
а глибоко. Наставала ніч, а ми все ще йшли між доволі одноманітними
берегами. Сподівалися, що нам дозволять зайти у військове містечко
Пуерто-Вільямс на чилійському березі. Ті, що там бували, нахвалюва-
ли його, втім, не склалося.
Ушуаю вважають найпівденнішим містом світу. Але люди живуть
і південніше, зокрема у цьому ж містечку Пуерто-Вільямс56, яке також
претендує на звання найпівденнішого міста світу.57 Також згодом на
шляху ми бачили окремі будиночки, хутори й маяки з обох боків про-
токи. Весь той час, що ми йшли протокою, я тішив себе думкою, що,
мовляв, це і вся морська хвороба!? Але це ще не було відкрите море.
Наступного ранку я прокинувся від того, що ми йшли якось пере-
кошено. Я зістрибнув зі своєї верхньої полиці, а все було нахилено.
Найкраще порівняти це із потягом, який постійно хитає, і уявити, що
в кабіні водія — Джеймс Бонд, який веде потяг лише на правих колесах,
а ліві — відірвалися від рейки.
Яхта ритмічно наштовхується на хвилі, тож тобою то легше, то
сильніше кидає. Триматися потрібно завжди — або руками, або інши-
ми частинами тіла: ногами, спиною, дупою. Наприклад, коли ти миєш
посуд, то ногою спираєшся на кут між підлогою та шафкою перед то-
бою, а спиною притискаєшся до протилежної стіни вузького проходу.
Спершу мене дуже втішило, що ось я встав, і все добре. Але за двад-
цять хвилин як почалося. Ооо! Якщо у моєму житті колись і були пе-
кельні фізичні муки — то це почалося якраз тоді — за двадцять хвилин
після того, як я прокинувся!
 Протока Дрейка

Головне щодо протоки Дрейка те, що тут — межа Тихого й Атлантично-

го океанів, тут вони змішуються, роблячи протоку одним із найбурх-
ливіших місць Світового океану. Та це — найкращий спосіб потрапити
на станцію «Академік Вернадський». Адже протока розташована між
нижнім краєчком Південної Америки і тим «хвостиком» Західної Ан-
тарктиди, що наче тягнеться в бік Америки. Протока Дрейка порівняно
вузька, тож щоб її подолати, потрібно порівняно небагато часу. Однак
дорога через неї може зайняти від кількох днів до тижня.
Тож перші дні плавання через цю протоку були для мене пекель-
ними, я вже навіть почав шкодувати, що поїхав. Однак це відчуття на-
ростало поступово. Отож за хвилин двадцять після того як я підвівся
зі своєї полиці першого ранку після виходу з порту, мені стало трохи
кепсько. Починається воно не у шлунку, а в голові. Вона наче чимось
наливається. Тоді це неприємне відчуття опускається у горло і скочу-
ється до шлунка.
Я довго опирався, але врешті вперше побіг блювати. Цікаво, попри
те що в деякі дні я блював разів по двадцять, та жодного разу не на-
блював дорогою до туалету чи в ліжку. Хоча постійно боявся, що це
може статися. Очевидно, ніхто не любить блювати, і, як мені здається,
більшість людей намагається цього уникнути, сподіваючись, що, мож-
ливо, полегшає. Буває і так, що людину, як то кажуть, тягне, але вона
54 | Протока Дрейка

намагається дрімати або дихати глибше, або випити води чи чогось,

що заспокоює рефлекс, наприклад, кисілю.
На «Сельмі» мені спочатку теж хотілося запобігти цьому. Однак зго-
дом це стає настільки звична справа, що ти хочеш якомога швидше
проблюватися і мати кільканадцять хвилин умовно приємного полег-
шення — перед тим, як знову захочеться блювати.
Якось у туалеті я думав буквально таке: «Та ***** ж *****, та ноги
моєї ***** більше ніколи не буде на кораблі». Однак, як казали мої спів-
мандрівники не раз — наче чули ту мою агонію, — спершу думаєш, що
більше ніколи не хочеш мати такого пережиття знову, але потім погане
забуваєш, а добре пам’ятаєш. І невдовзі ти знову захочеш на корабель.
Так воно і є. Тепер я б уже поплив знову.
Утім, кілька разів у протоці Дрейка я щиро шкодував про те, що по-
їхав. Думав: навіщо мені та Антарктида? Проминувши протоку, надіс-
лав до України текст, у якому писав: «...думав, що саме таким може бути
пекло»58. На короткі миті я навіть хотів повернутися. Дивно, але навіть
якби я мав таку можливість, мене зупинив би хіба що обов’язок, який на
себе взяв. Я думав про те, що як же ж я повернуся, не написавши книги?
Трохи кумедно. Адже йдеться про Антарктиду, про яку сам мріяв. Однак
під час затяжної і важкої морської хвороби дуже погане самопочуття
на деякий час затьмарює бажання потрапити на омріяний континент.
Врешті, ти ж його ніколи не бачив: а чи вартий він цих страждань?
Антарктида здається настільки ж фантастичною, наскільки вона
реальна. Поки ти її не побачиш, вона якась така затуманена, віртуаль-
на. Цим легше пожертвувати заради того, щоб муки Дрейка скінчили-
ся. Але потім, коли ти вперше її бачиш, — шляху назад немає. Вона —
чарівниця. У жодному разі не можна зустрітися із нею поглядами, бо
інакше вона назавжди полонить твоє серце.
У перші дні Дрейка я чув, як буваліші мореплавці доволі весело гомо-
ніли у їдальні, з кухні пахло м’ясом, підливами, супами. Їсти хотілося,
 | 55

але думка про це одразу посилювала нудоту. Навіть коли випивав пів
склянки води — мене одразу починало нудити. Єдине, що можна було
зробити, — це якось дійти до ліжка й годин шість або вісім лежати не
встаючи.
Команда була дуже турботливою, і до мене часто хтось заходив,
щоб запитати, як я почуваюсь. Здавалося, у перші дні я єдиний лежав
у час, коли інші їли, пили, розмовляли. Найчастіше до мене заходили
Петер, Пітер і Пьотр. Це міг би бути анекдот, але, очевидно, серед того
покоління поляків дуже поширене ім’я Пьотр. Оскільки їх було троє,
то аби усі розрізняли їх, кожного називали по-іншому, щоб не клика-
ти на прізвище, як у школі. Капітан залишився Пьотром. Пітер — то
його помічник. Він колись мав приватну школу, а тепер покинув цю
справу. В Антарктиді був на той момент вп’яте чи навіть вшосте. Він
чи не найбільше розповідав мені всілякі нюанси і мало кому відомих
фактів з різних царин.
А Петер, із яким ми ділили каюту, якось дуже довго не казав нам,
чим він займається. І оскільки до фахів інших товаришів ми звикли ще
від початку, то його фах якось проскочив дуже швидко, але, здається,
він займався страхуванням. Петер розповідав, що дуже не любить за-
лишати свою сім'ю. І ця подорож — перший за 25 років раз, коли роз-
лучився із близькими надовго. Раніше їхав максимум на два тижні, до
того ж завжди був нормальний зв’язок. Тепер таки наважився поїхати
самотужки. Просто рідні не люблять такого: холод, морська хвороба,
чергування, незручності тощо. А він, натомість, мріяв про цю подорож.
Петер запитував, як чуюся, і коли я пожалівся йому на те, що з яко-
гось дива болить сечовий міхур, то він одразу покликав Міхала. Той був
лікарем. Так склалося, що в обох рейсах — адже в Антарктиду і назад
я йшов «Сельмою», але з різними командами — був лікар. Це професія,
яка дає змогу належати до людей, які мають змогу купити собі подо-
рож до Антарктиди. Міхал теж був дуже турботливим впродовж усієї
56 | Протока Дрейка

мандрівки. Мені здається, що він трохи схвилювався, коли Петер його

покликав до мене, після чого змусив мене багато пити. Коли болить
сечовий міхур — це буває від зневоднення, а не навпаки. Після цього
Міхал час до часу до мене заходив і змушував мене пити. А пити було
дуже важко.
Також до мене заходив Пітер. Він переймався тим, що я нічого не
їм. І носив мені те, від чого мене принаймні не нудило: яблука, бана-
ни й печиво. Він якось казав, що у кожному рейсі в найгіршу погоду
всього людей четверо може «триматися». Скільки із нас трималося
у найгіршу погоду нашого рейсу — я не знав. Адже коли почався ду-
же і дуже сильний шторм, який тривав дві ночі, то все взагалі було
як у тумані.
Якоїсь ночі я встав у години свого чергування, але капітан сказав:
ця погода не для тебе, можеш іти спати. А одного разу прокинувся
від жаху. Море ревіло і хвилі з силою вдаряли по борту, після чого все
струшувалося і двигтіло. Мені здавалося, що яхту розламає на двоє,
так її носило й кидало. Я навіть готувався до цього морально. Думав:
«Якщо яхта трісне — треба якомога швидше вибратися нагору». Але
потім розумів, що це мене не врятує. Нікого не врятує у таку погоду.
Єдиний шанс вижити буде тоді, коли судно не зламається. Але від ме-
не це не залежало.
Згодом я думав: а якби наша яхта розбилася? Тримаючись в остан-
ні хвилини перед смертю за якусь плавучу деталь, я б думав: навіщо
мені була та Антарктида? У мене залишилися найрідніші, час із яки-
ми — найцінніший. Але інколи навіть якщо ти пам’ятаєш про цінність
їжі, щоб освіжити це відчуття — варто зголодніти. Поки все віднос-
но добре — думаєш, що поклик був надто сильний, щоб відмовитися
і змарнувати нагоду, яка випадає раз на життя.
Повернувшись в Україну, мене наздогнала інформація, що про-
тока Дрейка насправді дуже небезпечна. У грудні 2019 року одного
 | 57

звичайного понеділки з летовища в Пунта-Аренасі у Чилі вилетів лі-

так, що йшов за плановим рейсом на дослідну станцію в Антарктиді.
Але за 70 хвилин зв’язок із бортом зник. Провівши пошукову операцію,
виявили, що дива не трапилось. На борту було 38 осіб, усі загинули.
Літак розбився на друзки в океані на півдорозі, але не подав сигналу
біди. На жаль, пошукова операція Чилі, до якої приєдналися десятки
кораблів та літаків із Бразилії, Аргентини, Уругваю, США та Великої
Британії, знайшли тільки розкидані по океану уламки і шматки тіл. Їх
можна ідентифікувати лише за аналізом ДНК.
Серед загиблих більшість — військові. Адже вони можуть пере­
бувати на континенті, щоб забезпечувати пересування, будівництво,
рятувальні операції і всіляко сприяти проведенню наукових дослі-
джень. Наприклад, військові кораблі допомагають із логістикою та
транспортуванням. Також на борту було троє цивільних: студент ін-
женерії, який мав вивчати систему подавання питної води на антарк-
тичній станції. Ще двоє мали сім’ї. Один із загиблих менше ніж пів
року перед смертю втратив дружину й залишився із двома дітьми.59
Нещасні випадки стаються і на яхтах. Антарктика — це територія, де
тебе далеко не завжди встигнуть врятувати.60 Попри це люди з різних
країн поспішають одні одним на допомогу, коли хтось потрапляє у біду.
Під час шторму, крізь який ішла «Сельма», я хотів простягнути руку
і взяти свій телефон, щоб увімкнути запис звуку. Але навіть для цього
я не мав сил. Згодом я дізнався, що коли такий сильний шторм, крізь
який ішла «Сельма» тієї ночі, то головне уже не тримати правильного
курсу, а йти хвилями так, щоб яхту не перекинуло й не втопило. Ду-
маю, що коли б віддати яхту на поталу океанові, то її б розшматувало
за лічені хвилини. Я був дуже радий, що не знав про це тієї ночі, коли
прокинувся від жаху, що панував за кілька сантиметрів від мене. Зов-
нішня металева обшивка яхти — приблизно 5 міліметрів. Оце й усе, що
розділяло нас і океан.
58 | Протока Дрейка

У всі дні до і після шторму, попри погане самопочуття, я все ж ре-

гулярно вставав у туалет. Вже дорогою назад хтось із другої команди
раз дуже влучно на цю тему пожартував: «Якби мені не треба було
в туалет, то хіба я б так рано вставав?».
Але головне — я вставав на чергування.61 Спершу приблизно сорок
хвилин збирався із духом, щоб встати. Лежав завжди в термобілизні,
а спав — у спальнику. Коли зістрибував униз — навчився, що треба
якомога швидше натягнути штани і светр, хапати взуття і бігти до
виходу, щоб там сісти й подихати. Інколи дорогою заходив у туалет,
щоб виблювати. Інколи бачив, як блює хтось інший. Найгірше було
тоді, коли треба швидко пройти, а чиїсь ноги, що стирчали із туалету,
перегороджували дорогу. Часом це були мої ноги.
Потім кілька хвилин я сидів біля виходу, аби взутись і покласти
голову на коліна чи стіл — щоб полегшало. Тоді останній ривок — під-
німався сходами у капітанську рубку. Звідти краще було видно море,
хвилі, айсберги, видно, що відбувається із вітрилами. Перед виходом
назовні я знову сідав на край лави біля дверей і збирався з духом. Ін-
коли, перш ніж пристебнутися паском безпеки, я вибігав, максималь-
но пригинаючись до підлоги й перегородки, що відокремлювала за-
глибину біля дверей від решти палуби, щоб мене не викинуло за борт,
і знову блював.
Коли нас інструктували перед виходом у море, то це все виглядало
трохи ніяково й кумедно. Мовляв, ось коли вам буде погано на палу-
бі — користуйтеся цим відром. У погану погоду можете блювати прямо
на палубу — чергова хвиля змиє. Коли дійшло до діла, то спершу було
якось незручно, але потім хтось із колег резюмував, мовляв, нічого,
всі ми це робимо. Взагалі, перед рейсом до Антарктиди хтось сказав,
що плавання практично повністю залежить від команди. Адже щора-
зу це інші люди. Хоча кілька осіб з присутніх на борту ходило до Ан-
тарктиди не раз. Від того, як люди знайдуть спільну мову, залежатиме
 | 59

й атмосфера. Мені пощастило, що у моєму плаванні атмосфера між

нами склалася тепла.
Коли блюєш раз, то здається, що у шлунку все перемішується.
А з кожним наступним разом відчуваєш різні стадії чистоти шлунка.
Спершу — звичайну, наче не їв. Потім залишається лише рідина, а пізні-
ше — найгірше, коли тебе нудить, ти блюєш, але немає чим. Тоді шлунок
стискається у болючому спазмі, і здається, що ти його виплюнеш. Під
неприємні — та що казати: на межі нестерпних — спазми, викашлюєть-
ся дрібка шлункового соку. При цьому ані голоду, ані спраги ти доволі
довго не відчуваєш. Важко сказати, що краще, а що гірше. З одного бо-
ку, блювати не приємно. З іншого — коли вже проблювався, то ставати
до стерна — легше. Бо якщо тебе не знудило до цього — ще деякий час
хочеться, але ти борешся. А це заважає, бо тобі млосно, а треба стоя-
ти і стернувати. Та врешті на відкритому повітрі, коли ти повернений
обличчям до океану й концентруєш увагу на тому, щоб вести яхту по
хвилях Дрейка — нудота відступає. Аж доки не повернешся всередину.
У деяких випадках я встигав дійти до ліжка, а у деяких — знову звертав
у туалет. Однак що далі, то ставало легше.
Коли я доповзав до своєї каюти, знімаючи дорогою жилет, куртку,
шапку-шалик-рукавиці, взуття, яке прив’язував шнурівками до змієви-
ка, щоб прогрілося, а також штани, то залазив на свою другу полицю.
Температура була трохи вища ніж 10° С, але здається, ми не відчува-
ли, що холодно. Лягаючи, я тремтів від якоїсь знемоги і від щастя, що
можна врешті лягти. Тремтячими руками я защіпав спальник і так,
ще трохи тремтячи, поринав у корабельний сон. Здебільшого він не
був такий глибокий, як у ліжку. Хоча я висипався, але сон був таким,
як на верхній полиці в потязі — тобою гойдає та смикає, і ти завжди
трішки напоготові.
Також, згідно із правилами техніки безпеки, назовні не можна було
перебувати без рятівного жилета. До нього кріпили два ремені — довгий
60 | Протока Дрейка

і короткий. Коли виходив із середини — необхідно було прикріпити ка-

рабіном один із ременів до тросів, які спеціально натягнуті вздовж ях-
ти, або до металевих кріплень. Щоб пересуватись яхтою — треба було
постійно кріпитися хоча б одним ременем. Коли стояв за стерном — дво-
ма. Інколи смикало, і ремені допомагали не впасти. Коли стояв ближче
до краю, то випасти без кріплення було дуже легко.
Капітан сказав нам під час інструктажу: «У холодній воді Антарк-
тиди шанс, що людина виживе, коли випаде за борт, лише 2%». Поки
яхта розвернеться, то людина замерзне. Адже на цей маневр треба як
мінімум хвилин із 10, а це вже на кілька хвилин більше, ніж живуть
у такій воді навіть дуже витривалі. Зимівник Ігор Дикий також згаду-
вав про це в одному з інтерв’ю. За його словами, за 5 хвилин у крижаній
воді може зупинитися серце.62 Якщо ніч — шансів ще менше. Людину
можуть просто не помітити й залишити, по суті, назавжди. У шторм
також шансів урятувати людину майже немає. Тому команда просто
забирає тіло, щоб повернути додому. Якщо знайде.
«Але якщо хтось із вас випаде і виживе, після того як ми його витяг-
немо, я його особисто задушу», — жартував капітан. Тож його головна
настанова — у жодному разі не випадати. Ремені безпеки дорівнюва-
ли життю.
Кожен вибрав собі жилет. Капітан сказав: «А тепер погляньте — на
кожному жилеті є номер». Кожен із нас був внесений у список чергу-
вання під цим номером — шах і мат, розподіл відбувся абсолютно ви-
падково. Мені випав номер «2».
Перед виходом у плавання дівчина на прізвисько Яґода склала
ретельний графік чергування. Капітан і Пітер мали окремий графік.
Решта вісім осіб отримала свої години чергування. Три дні поспіль
кожному випадало 8 годин, розбитих на дві або три порції: чотири го-
дини — перерва — дві години — перерва — дві години — перерва. Або
чотири години — перерва — чотири години — перерва. На четвертий
 | 61

день кожен із своїм напарником мав камбуз — тобто цілий день готу-
вання їжі, миття посуду, прибирання кухні, коридору, кают-компанії
і головне — двох туалетів.
Чергувати на камбузі було найгірше. Кожен герой балади про підко-
рювачів Антарктиди ставав на день «господарочкою». Мені це вдава-
лося, мабуть, доволі непогано, Яґода навіть перепитала мене, скільки
мені років. Зважаючи на мій вік, я йду до Антарктиди, пишу книжку
і ще зарадний у господарстві. Можливо, у Польщі так само, як і в Украї­
ні, часом чоловік не може витягнути собі олів’є із холодильника, якщо
поруч немає мами чи дружини.
Найкраще в тому всьому було готувати чай і каву та розносити
усім, хто побажає. Особливо черговим за стерном, які того найдужче
потребували. Іноді погода була ясна і не надто бурхлива, іноді було
вже темно, і темні постаті, закутані у штормівки, залюбки грілися гор-
нятком теплого напою.
Це було приємно робити, бо завтра хтось турбуватиметься про тебе
із такою самою віддачею, як ти, а, здебільшого, і краще. Бо вперше на
кухні мені теж було доволі погано. Особливо сприяють нудоті запахи.
Зате я навіть придумав фірмовий штрих свого чергування на камбузі —
чистив і нарізав тарілку фруктів, що викликало неабиякий ажіотаж.
Чомусь їсти цілі яблука й неочищені апельсини люди не поспішали.
Поки ми йшли протокою Дрейка, я розпитав трохи у колег про їхню
мотивацію йти до Антарктиди. Якось надвечір ми чергували із Яґо-
дою. Вже і не пам’ятаю, котра була година, але небо за горизонтом ще
відсвічувало темно-блакитним. Хвилі були лагідні, я б сказав округлі.
Трішки гойдало. Яґода — банкір. Вона, мабуть, одна із наймолодших
учасників та учасниць нашого плавання. Хоча я суттєво змістив серед-
ній вік униз, бо на той час мав 27, чим усіх дуже здивував.
Яґода вже неодноразово йде у плавання на яхті, інакше кажучи,
вона любить займатися тим, що польською називається żeglarstwo,
62 | Протока Дрейка

а українською — сказати б моряківництво. По суті, це вітрильний спорт

або яхтинг, однак переклад не вміщує у собі всього об’єму цього слівця.
Отож Яґода — żeglarka, та, яка морякує. Вона хотіла себе випробувати
в новій «висоті».
За її словами, перехід через протоку Дрейка для тих, хто ходить мо-
рем, — це як підйом на Еверест для тих, хто ходить у гори. Мені одразу
здалося, що це не так складно, як вихід на Еверест. Але, можливо, склад-
ніше просто немає практично ніде в океані. Простота — оманлива. Тому
що ти не йдеш і не дерешся нікуди ногами. Але є свої труднощі, адже
деколи ти просто не можеш встояти на ногах. Тож важко порівнюва-
ти похід у гори та плавання у шторм через протоку Дрейка. Можливо,
піднятися на Еверест справді по-своєму простіше. Адже в найгірші
умови я не стояв за стерном. До того ж не стояв узагалі. Але якби йшов
океаном сам — то довелося б. Окрім того, ми навіть не потрапили в най-
гірший шторм. Якщо я не помиляюся, найбільше було балів дев’ять із
дванадцяти. Це наштовхнуло на думку, що самому в Антарктиді, тим
паче без підготовки, вижити було б майже нереально. Тому-то цей су-
ворий континент пом’якшує взаємини і згладжує кути між дослідника-
ми з різних країн, навіть якщо їхні держави у напружених відносинах.
Також Яґода була у Ґренландії і на Шпіцберґені. Їй сподобалося там,
на Півночі, у холоді. Тим паче, що вона дуже любить дику природу.
Антарктида — остання така земля. Дикішої природи вже годі знайти.
Також її захоплює те, як мандрували першопрохідці. Адже вони не ма-
ли ні зв’язку, ні сучасної навігації, навіть карт — бо самі ці карти лише
складали. Як вони наважувалися робити свої відкриття? Тож Яґодині
мотивації побачити Антарктиду дуже перегукуються із моїми.
А швейцарець Домінік казав, що Північ і Антарктика йому здаються
дуже різними. Проте він любить віддаленість і дикість. Він полетів би
на Місяць, але там буде не так цікаво, бо нема життя і не можна буде
нормально ходити, і все треба буде робити у скафандрах.
 | 63

Чех Бретіслав казав, що він об’їздив пів світу, але ніщо не вразило
його такою особливою красою і величністю, як Антарктида. Він мені
навіть поспівчував: що тепер у моєму житті перевершить Антарктиду?
Взагалі, якоїсь однієї «чистої» мотивації потрапити в Антарктиду не
було ні в кого. Разом поєднувалося і бажання подолати протоку Дрейка,
і любов до яхтярства, і жага пригод, і бажання побачити щось нове —
адже більшість мандрівників на «Сельмі» об’їздила по пів світу. Однією
із головних мотивацій багатьох співмандрівників також було побачити
тамтешніх тварин — унікальних, неповторних, посеред незайманого
континенту й дикої природи. Мабуть, усе це і не лише це підштовхну-
ло колись капітана Пьотра покинути досить непогану власну справу,
щоб здійснити мрію — ходити водами Антарктики.
 П’ятий океан

Ще у другій половині 2000-х років п’ятий, або ж Південний, океан

сприймали як цікавинку. Тим паче він ніби складається із шматочків
Тихого, Атлантичного й Індійського океанів. То який у цьому сенс?
А словосполучення «п’ятий океан» у мене асоціювалося із програмою
про небо: літаки, стрибки з парашутом і таке інше. Адже атмосферу
інколи називають «п’ятим океаном». А ми перебуваємо на дні повітря-
ного океану.
Хоч Південний океан і не відокремлений сушею, як це є із чотирма
«класичними» океанами, але його води відокремлені від вод тих же
Тихого, Атлантичного й Індійського океанів Навколоантарктичною те-
чією, яку також називають Течією західних вітрів, або Антарктичною
циркумполярною течією.
Ця течія завдовжки приблизно 25 тисяч кілометрів, завширшки —
приблизно кілометр, а завглибшки вона може досягати дна океану,
отже, залежно від топографії проходити на глибині від кілометра-двох
до чотирьох-п’яти, хоча у деяких частинах Південний океан має гли-
бину і понад сім кілометрів. Щосекунди течія переносить 125 мільйо-
нів кубічних метрів солоної води та ізолює Антарктику від теплих вод
субтропіків. Вона піднімає водну масу із глибини на поверхню океану.
Це сприяє обмінові газів між атмосферою та гідросферою. Вода, яка
була глибоко в середніх пластах океану, піднімаючись до поверхні,
 | 65

вбирає з атмосфери вуглекислий газ. А вода, що холоне навколо Ан-

тарктики, опускається на дно, де розподіляється далеко у глибинних
шарах океану.63
Течія переносить більше води, ніж будь-яка інша на планеті, вона
є рушієм для системи, яка перерозподіляє тепло в океанах. Також вона
значною мірою впливає на клімат Землі.64
Океан поглинає дуже велику частку СО2, зокрема майже третину
з того, що походить від спалення викопного палива, знеліснення та
виробництва цементу. Внаслідок цього відбувається закислення Сві-
тового океану, яке завдає шкоди організмам, які поглинають із води
карбонат кальцію.65
У 2000 році Міжнародна гідрографічна організація офіційно виокре-
мила Південний океан, тому у протоці Дрейка зустрічаються три океа-
ни: Тихий, Атлантичний і Південний. Дебати щодо п’ятого океану три-
вали понад 10 років, хоча про його окремішність говорили ще 1937 року.
У ті часи його межа була приблизною і проходила по тій-таки Навко-
лоантарктичній течій між 50-ю та 40-ю паралелями.66
Починаючи із 8 червня 2021 року товариство National Geographic по-
чало зображати на своїх картах Південний океан. Географ товариства
Алекс Тейт (Alex Tait) прокоментував: «Науковці вже давно виділяють
Південний океан, але, оскільки щодо цього питання не було згоди на
міжнародному рівні, ми [National Geographic] ніколи офіційно його не
виокремлювали». Водночас вони вже давно підписували його, але не
на рівні з іншими океанами. Тепер же позначатимуть його як інші океа­
ни, зокрема через його екологічну відмінність. Тому межа Південного
океану у подачі National Geographic проходить по 60 паралелі, лише
у протоці Дрейка та морі Скоша межа проведена дещо південніше.67
Антарктичну циркумполярну течію, яка відділяє Південний оке-
ан, видно навіть коли пливеш кораблем. Від кількох годин до кількох
днів судно проходить крізь туман. Через різницю температур вода
66 | П’ятий океан

випаровується. Циркумполярна течія «відрізає» одні води від інших,

і ті досить мало перемішуються.68 Деякі види тварин не можуть про-
йти крізь неї. До того ж у сучасний період історії планети існує си-
туація, коли дуже споріднені між собою види розділені океаном. Ко-
ли континенти були розташовані по-іншому, деякі види тварин, що
виникли навколо сучасної Антарктиди, мали можливість мігрувати
вздовж на той час з’єднаної суші на північ. Потім морфологія пла-
нети змінилася, і тоді певний єдиний вид, який поширювався і на
півночі, і на півдні, роз’єднало. Біля Антарктиди тварин замкнуло
Циркумполярною течією, а на півночі відрізало холодолюбних істот
теплою течією Гольфстрим. Однак за допомогою генетичних ана-
лізів вчені дослідили, що, наприклад, риб’ячі п’явки у фауні всього
світу походять з Антарктики. З іншого боку, вивчаючи еволюційну
історію різних видів, можна краще зрозуміти, як змінювався вигляд
Землі в минулі епохи.69
На жаль, межі між океанами на власні очі я не побачив. Однак Вла-
дислав Кириченко, який працює на туристичній яхті, що ходить в Ан-
тарктику, розповідав, що на межі між Тихим та Антарктичним океана-
ми у протоці Дрейка з одного боку температура 6° С, а з другого — 1° С.70
Але течія сьогодні — це радше географічна й екологічна межа, ад-
же вона рухома. Оскільки Південний океан разом із його островами
та континентом Антарктиди становлять регіон Антарктики, на який
поширюється власний правовий статус, то і межа цього регіону по-
винна бути чітка. Після укладення 1959 року Договору про Антарк-
тику71 такою межею океану є 60-та паралель. Усе, що південніше від
неї — аж до Південного полюсу, — потрапляє під дію Договору про
Антарктику.
Договір — перший та основний документ, що регулює діяльність лю-
дей у регіоні. До нього в різний час додали всілякі протоколи, морато-
рії та конвенції, пов’язані зі збереженням тваринного світу, забороною
 | 67

розробляти корисні копалини та правилами поведінки в Антарктиці.

Усе це разом становить Систему договору про Антарктику.
Перетин 60-ї паралелі вплинув і на яхтовий побут. До цієї межі мож-
на було викидати за облавок недогризки, виливати рештки супу то-
що — адже це органіка. Але після цієї межі органіку також потрібно було
сортувати на кораблі. Нез’їдене ми використовували повторно: зали-
шилося трохи картоплі — підігріти й доїсти наступного разу. Як вдома.
Окреме правило стосувалося сирих яєць. У Південному океані не
можна викидати шкаралупки або змивати посудину від сирих яєць
у раковині, адже вода звідти стікає в океан. Сирі курячі яйця можуть
містити сальмонелу. Якщо нею заразиться пінгвін, то він може зарази-
ти всю колонію — і птахи загинуть. Тому з таким посудом або шкарлу-
пами потрібно поводитись обережно. Один із найбільших страхів, який
мене огорнув у тій мандрівці, з’явився тоді, коли була моя черга мити
посуд після приготування яєчні. Мені здавалося, що через найдрібні-
шу помилку я можу вбити всіх пінгвінів Антарктики.
Сьогодні мені вкотре спадає думка, що ідеї людства ходять по колу.
Людство переважно погодилося з ідеєю Південного океану. Але раніше
це була лише пропозиція. Однак ще впродовж певного часу до цього,
коли ті води були незвідані й недосяжні, їх називали — за аналогією до
Північного Льодовитого — Південним Льодовитим океаном.
 Пошуки в Південному
Льодовитому океані

28 січня* 1820 року два дерев’яні кораблі продовжували свій шлях

на південь водами Південного Льодовитого океану. Видимість була
поганою, тож досягнувши 69°, 21′, 28′′ південної широти72 і 2°, 14′, 50′′
західної довготи через сніг, який тоді падав, експедиції спершу зда-
лося, що вона бачить білі хмари. Через погану погоду людський зір
не може сягнути далеко. Але вже за дві милі (понад три кілометри)
екіпаж побачив суцільні непрохідні льоди, які простягалися зі схо-
ду на захід, закриваючи шлях на південь. Шлях експедиції стелився
прямісінько в це льодяне поле, але барометр передрікав подальше
погіршення погоди. Команда розвернулася на північний захід**, спо-
діваючись, що у цьому напрямку вона не наткнеться на лід. Упро-
довж останньої доби люди на борту бачили птахів, які літали, і чули
крики пінгвінів. Керівник експедиції записав у журналі припущен-
ня, що прекрасний синій колір моря свідчить про віддаленість землі.
А пінгвінам, яких вони чули, живеться на льоді краще, ніж деяким
іншим птахам на суші.73
Це експедиція під прапором Російської імперії та під керівницт­
вом Фабіана Ґоттліба Таддеуса (Беньяміна) фон Беллінґсгаузена на

* 16 січня за старим стилем.

** Точніше, NWTW, тобто це 28-й із 32-х румбів ближче до заходу.
 | 69

кораблях «Восток» та «Мирний» розвернулася таки, не побачивши тоді

Антарктиди. Другим кораблем командував Михаїл Лазарєв. Дослідник
історії Антарктиди Василь Придатко-Долін зазначає, що кораблі були
майже за сотню кілометрів від суші. А навіть у ясну безхмарну пого-
ду видимість менша.74 Тож Фабіанові Беллінґсгаузену, як і британцю
Джеймсові Куку майже пів століття до того, так і не вдалося 1820 року
знайти Terra Incognita Australis — Невідому Південну Землю.
За понад два тижні по тому Беллінґсгаузен припустив, що малі
шматки льоду відколюються від більших, а ті — від ще більших. Але
виникає цей лід, на його думку, внаслідок неперервного падання снігу.
Якщо влітку в тих широтах мінусова температура, то яка ж тоді холод-
неча в час, коли довго немає сонця, — розмірковував він. Можна зробити
висновок про його уявлення: лід нагромаджується безпосередньо на
воді.75 У січні вже 1821 року Беллінґсгаузен писав, що гігантські льоди,
які з наближенням до полюса переходять у пологі гори, за його припу-
щенням, йдуть через полюс і повинні бути нерухомими, тримаючись
у деяких місцях на мілководді та островах.76 Тобто першопроходець
вважав, що гігантський лід стоїть не на континенті, а в океані, де-не-
де кріплячись до дна чи островів.
Згодом Беллінґсгаузен звітував про це морському міністрові Росій-
ської імперії маркізу де Траверсе: «Капитанъ Беллингсгаузенъ при-
совокупляетъ, что признаковъ большой южной земли нигдѣ имъ не
встрѣчено, хотя плаваніе его происходило по большой части за поляр-
ным кругом; если же таковая земля и существует, то должна быть во
льдахъ, покрыта ими и опознать оной нѣтъ возможности»77.
Тим часом, коли Беллінґсгаузен лише вирушив в експедицію, у лю-
тому 1819 року англійського мореплавця Вільяма Сміта, який обходив
мис Горн — крайню південну точку Південної Америки — на шляху
з одного до іншого узбережжя цього континенту затягло штормом на
південь. Там він знайшов нову землю.
70 | Пошуки в Південному Льодовитому океані

Того ж року Іспанія відрядила до Південної Америки військовий

74-гарматний фрегат із 644-ма членами екіпажу. Оскільки Панамського
каналу ще не було, до Перу, що міститься на північному заході конти-
ненту, з Європи треба було йти, оминаючи той же мис Горн. Але іспан-
ський фрегат «Сан Тельмо» (San Telmo) також затягло на південь, де
він розбився неподалік майбутньої Антарктиди. Можливо, то й були
перші люди, які відкрили континент, не знаючи про це. На жаль, ніхто
із них не повернувся, а їхніх тіл не знайшли й досі, хоча шукали за
участі поважних наукових експедицій.78
Саме Вільям Сміт знайшов уламки «Сан Тельмо» у січні 1820 року.
Він повернувся до Південної Америки й доповів про свою знахідку
представникам Британської імперії у тому регіоні. Спершу до цього
поставилися не зовсім серйозно.
Однак Вільяма Сміта вже цілеспрямовано відрядили на південь
шукати нових земель, але під командуванням Едварда Брансфілда.
Повторно обстежена нова земля, яку раніше знайшов Сміт, виявилася
островами — сьогодні вони відомі як Південні Шетландські острови.79
Розташовані за 60-ю паралеллю, вкриті снігом і належать до регіону
Антарктики.
У тому плаванні 29–30 січня експедиція під керівництвом Едварда
Брансфілда та Вільяма Сміта дісталися також і до півострова Тріні-
ті — найпівнічнішої частини Антарктиди. В сучасній англомовній лі-
тературі цю подію вже давно вважають днем відкриття Антарктиди.80
Однак навіть британці, які тоді таки ступили на континент, не знали,
що знайшли Антарктиду.81
Наприкінці того ж 1820 року, 17 листопада, Антарктику побачила
ще одна експедиція. Нею керував американець із штату Коннектикут,
мисливець на тюленів Натаніель Палмер. Але навіть відкриття Бранс-
філда та Сміта 1820-го хоч і були епохальними, однак, по суті, відкри-
ли краплину в морі.82
 | 71

А от в іспанській літературі є згадки про те, що британці заборони-

ли Сміту згадувати про знахідку, адже вже тоді тривало змагання за
освоєння Південного океану.83 Найімовірніше, це здогадки. Але справді,
навіщо британцям було зайвий раз прилюдно згадувати, що іспанці
знайшли острови у високих широтах першими?
Уже в наш час британець Ріп Балклі у книзі про відкриття континен-
ту припускав, що ніхто з дослідників не претендував на одномоментне
відкриття Антарктиди. Все відбувалося колективно, повільно та посту-
пово, а сучасним країнам немає сенсу сперечатися про минулі факти,
бо вони не мають значення для того, що ці країни робитимуть сьогодні.
Але не всі думають так, як містер Балклі.
 Пропаганда зворотної дії

Союз совєцьких соціалістичних республік. 1940-ві роки. Друга світова

війна плавно перейшла у холодну війну між соціалістичним і демокра-
тичним блоками. Світ кидав погляд на останній неосвоєний і нічийний
континент — Антарктиду. Десь у московських кабінетах пропагандисти
не вперше і не востаннє переписували історію.
У російському документі 1879 року досягнення керівника єдиної
експедиції у високі південні широти, що відбулася під прапором Ро-
сійської імперії, Фабіана фон Беллінґсгаузена було описано так: «...со-
вершил кругосветное плавание в южный океан, достигнул 70 южной
широты и открыл 29 островов».84 Беллінґсгаузен не згадував про
відкриття континенту. У самій назві звіту, виданому 1831 року, немає
згадки про Антарктиду. Лише про «Дворазові пошуки в Південному
Льодовитому океані». Адже кораблі «Восток» та «Мирний» відступали
на зиму з далекого холодного півдня, щоб потім, коли стане тепліше,
знову продовжити пошуки в тих краях. У 1870 році Беллінґсгаузену
встановили пам’ятник із написом «Нашему полярному мореплавате-
лю». Про континент не згадували й у некролозі. Проте уже в совєцько-
му перевиданні його звіту згадка про континент фігурує щонайменше
із п’ять десятків разів.85
У передмові йшлося, мовляв, насправді Беллінґсгаузен бачив не
«ледяной береговой припай», а сам берег. Хоча про ніякий «ледяной
 | 73

береговой припай» у звіті також згадок немає. До того ж у кількох доку-

ментах Беллінґсгаузена йдеться про те, що в ясну хорошу погоду було
видно десь на 40 миль — це 74 кілометри, а не під сотню (від ­87-ми до 102
кілометрів). Саме на такій відстані від материка була тоді експедиція.86
Однак історію переписували в різних царинах. Маніпулюючи факта-
ми, совєцькі «історики» приписували Беллінґсгаузену те, чого він сам
собі не приписував. Врешті, вони «погодилися», що було одразу три
експедиції, які «одночасно відкрили Антарктиду»: Брансфілда і Сміта
під прапором Британії, Беллінґсгаузена та Лазарєва під прапором Ро-
сійської імперії, а також американця Палмера.
Дискусія про те, хто ж був першим — Російська імперія чи Велика
Британія, — також маніпулятивна.* Це відбувалося не без втручання
(пост)совєцької пропаганди. Річ у тому, що Російська імперія відрядила
лише одну-єдину експедицію Беллінґсгаузена. Це вже у другій полови-
ні ХХ століття СССР почав виявляли більше інтересу до Антарктиди.
Тож коли взяти одну російську й одну британську експедиції та по-
рівняти, хто ж був перший, виникає враження, що Російська імперія
якщо не першою відкрила крижаний континент, то принаймні була за
крок від першості. Натомість успіх Брансфілда та Сміта з британського
боку — це лише верхівка айсберга, адже за ним стоять наполегливі по-
шуки континенту далеко не в одній британській експедиції.
Совєцькі історики не лише маніпулювали фактами про 1820 рік, але
й нівелювали досягнення британського дослідника, який свого часу
підійшов найближче до берегів невідомого льодяного континенту, —
Джеймса Кука.

* Пояснює дослідник Василь Придатко-Долін.

 Рубіж Кука

Офіційно Америку відкрив Христофор Колумб. Але це деякою мірою

умовність. Тепер відомо, що до нього її вже знаходили вікінги. Мож-
ливо, поміж себе вони знали про нову землю ще тривалий час, але ці
знання залишилися або в обмеженому середовищі, або про це забули.
Адже що давніші часи, то менше поширювали і зберігали знання.
У часи Колумба, коли багаті країни цілеспрямовано шукали вигоду,
а світ був достатньо інформаційним, такі новини, як відкриття нових
земель, стали сенсацією. Однак навіть після відкриття Америки люди
не одразу збагнули, що це новий континент. Індіанці отримали свою
назву тому, що європейці вважали їх жителями Індії, куди Колумб і шу-
кав шлях. Що давніший час, то менше знань і технічних можливостей
мали люди, щоб осягнути й вивчити масштаби знайденої землі.
Доки Америка не була достатньо досліджена, доти припускали, що
вона тягнеться аж до Полюса. Коли європейці знайшли Австралію, то
також спершу думали, що вона значно більша, і що це таки є та Terra
Australis Incognita — Невідома Південна Земля. Але пізніше, коли на
далекому півдні ще залишалася «біла пляма», потужні європейські
держави продовжували відправляти експедиції у Південну півкулю.
Цілком звична річ, що причиною були не лише наукові розвідки, але
й пошук нових земель та потенційних колоній. Василь Придатко-Долін
вважає: «На першому місці — експансія. На другому — наука».
 | 75

Таємничий дух Невідомої Південної Землі впродовж віків вчувався

морякам у шумі хвиль далеких морів, являв себе в думках ще античних
людей. Задовго до 1820 року людство хвилювала ідея, що континент на
краю світу «мав би бути». Можливо, хтось його навіть бачив, знаходив,
ступав на нього, як свого часу вікінги — на простори землі, названої
після повторного відкриття на честь італійця Амеріґо Веспуччі.
Василь Придатко-Долін припускає, що перед офіційним відкриття
Антарктиди майбутній материк чи радше його непрохідне крижане
оточення могли спостерігати й раніше. Теоретично, бачити «те щось»
могли, наприклад, морські відчайдухи — шукачі пригод; і морські мис-
ливці. Навіть великі офіційні відкриття робили пірати. Наприклад, про-
току Дрейка, яку потрібно подолати, щоб потрапити до Антарктиди,
назвали на честь капера або ж пірата Френсіса Дрейка.
Однак задовго до тих гіпотетичних піратів, ще до V століття, до
списку країн, які неспішно писали історію Антарктиди, долучилися
давні Греція, Іспанія, Сирія, частини яких належали до Римської імперії.
(Згадану раніше мапу Пірі Рейса знайшли в Константинополі — столиці
Східної Римської імперії.) До творців історії Антарктиди вже у XVII сто-
літті долучилися Португалія та Іспанія, а також Ватикан, Голландська
Республіка і знову ж таки Велика Британія. Зимівник Павло Тарасович
згадує про перші записи спостережень земель в Антарктичних водах.
Року 1675 деякі острови відкрив англійський купець Антоні де ла Роше
(Anthony de la Roche). Згодом була французька експедиція Жана-Батіста
Шарля Буве де Лозьє (Jean-Baptiste Charles Bouvet de Lozier). У 1739 році
вона відкрила острів Буве. Року 1756 іспанський корабель «Леон» (Leon)
пройшов поблизу островів Південна Джорджія. Один із учасників того
плавання зробив запис про цю подію.87
Імовірно, історію поступових відкриттів Антарктики писали також
Чилі та Аргентина. В Антарктиді були знайдені кістки жінки, яка, імо-
вірно, була жителькою Південної Америки і невідомо як потрапила
76 | Рубіж Кука

через протоку Дрейка на антарктичне узбережжя. Вона, разом із неві-

домими одноплеменцями, написала чи не першу сторінку історії, коли
люди ступили на льодяний континент. Водночас це люди, які зазнали
нещастя у морі. Пізніше до цієї історичної мозаїки додалися і США.
У своїй подорожі Беллінґсгаузен неодноразово натрапляв на американ-
ських китобоїв, які займались промислом вже там, «на місці», навколо
майбутньої Антарктиди. Чи «моталися» вони до представників держав,
щоб звітувати про якісь острови? До того ж навігаційні карти, шляхи
найбезпечніших пересувань, а головне — місця, багаті на морського
звіра, часто тримали в секреті, — пояснює дослідник історії Антаркти-
ки Василь Придатко-Долін.
Вже аж у середині ХХ століття експедиціями почали займатися
безпосередньо держави, а не дослідники під покровительством ме-
ценатів та правителів. Додалися нові країни, покращилася технічна
база, почалися всілякі операції із посилення присутності, американ-
ці активно почали досліджувати континент. Від 1946-го до 1955 року
в кількох експедиціях вони нанесли на карту майже всю берегову лінію
континенту, почали розвідки углиб континенту, сфотографували з лі-
така понад мільйон квадратних кілометрів площі Антарктиди, шукали
зручні бухти, щоб висаджувати людей.
Від 1955 року доєдналися і совєцькі експедиції (приблизно 30%
учасників становили українці88), внаслідок яких було відкрито кіль-
канадцять станцій на континенті (сьогодні діє менше 10), зокрема та-
кі важкодоступні та відомі, як «Восток». Усе це — за участі тодішньої
Української ССР та сотень наших співвітчизників, деякі з них, на жаль,
навічно залишилися в Антарктиді.
Росія стверджує, що всі, хто працював під прапором СССР, були росія­
нами. Проте, наприклад, естонці, білоруси й українці шукають і знахо-
дять імена своїх співвітчизників.89 Декількох українців, які працювали
в Арктиці та Антарктиці в часи СССР, знаю особисто або заочно, а про
 | 77

декого, кого вже немає серед нас, також чимало чув. Вже такі побуто-
ві факти є свідченням того, що українці в совєцьких експедиціях таки
були. Проте, звісно, ці речі варто досліджувати й документувати.
Восени 2021 року на сайті «Експедиція ХХІ» з’явилася публікація зі
списком осіб, які брали участь у совєцьких експедиціях на різних антарк-
тичних станціях: «Мирний», «Комсомольська», «Совєтська», «Восток»,
«Новолазарєвська», «Молодежная», «Беллінсгаузен», «Ленінградська»,
«Дружня», «Русская», «Прогрес», «Союз», а також «Содружество» та
«­Оазис». Також українці з совєцьким громадянством працювали на стан-
ціях інших держав, наприклад, США, у той час, як американці зимували
на совєцьких станціях.90 Крім того, у поданому списку вказано імена пер-
соналу кораблів, літаків, гусеничних поїздів, учасників дослідних заго-
нів. Серед них були як, наприклад, кухарі, слюсарі, буровики, будівель-
ники, водії, механіки, начальники транспортних загонів, так і радисти,
інженери, лікарі, пілоти, командири літаків, капітани катерів, полярні ка-
пітани, капітани літаків, командири гелікоптерів, командири авіазагонів,
а також, звісно, науковці, начальники наукових загонів, сезонних експе-
дицій, начальники антарктичних експедицій та начальники станцій.91
Від якогось моменту на першість у відкритті континенту почали
претендувати Велика Британія, США, СССР (згодом Російська Федера-
ція). Водночас у їхніх експедиціях були люди й інших національностей.
Наприклад, капітан Е. Брансфілд, експедиція якого відкрила конти-
нент 1820 року, був ірландцем. Оскільки на час відкриттів в Антарк-
тиці у складі Британської імперії були Австралія та Нова Зеландія, то
ці дві держави у своїх претензіях також покликаються на британські
відкриття. У такому разі цей принцип логічно застосовувати й до здо-
бутків Російської імперії та Совєцького Союзу, у складі яких були й інші
держави та національності.
Під час холодної війни інтерес до континенту зростав, з’являлася
нова напруга, і країни проводили різні спільні дослідження, щоб якось
78 | Рубіж Кука

спротиважити взаємну недовіру. Людство почало врегульовувати пи-

тання Антарктики, підписуючи різні договори, які відомі як Система
договору про Антарктику.
Але те, що Російську імперію рідко згадують у переліку країн, які
«кружляли» навколо майбутньої Антарктиди, на відміну від її наступ-
ника — СССР, навіть не дивує. Адже Російська імперія спромоглася
здійснити лише одну цільову експедицію. Віддаленість Росії від Пів-
денного океану є суттєвою. З Іспанії, Португалії, Великої Британії чи
то Голландії, які до того ж мали свої колонії у Південній півкулі, туди
дістатись було відносно легше — варто лише спуститися на Південь
Атлантикою. Плюс — багаторічний морський досвід, не порівняльний із
таким, який тоді мала Російська імперія. До того ж спершу вона вчилася
морської справи, зокрема кораблебудування та приладовикористан-
ня, у британців та голландців. Морської справи у Голландії навчався
сам Петро І, який працював теслею на корабельнях Амстердама. А зі
звіту Беллінґсгаузена можна дізнатися, що деякі прилади й карти ко-
мандор купував для експедиції, наприклад, у Лондоні. Також на борт
мали взяти європейських науковців, які з різних причин не змогли
вирушити у плавання.
А ось британських експедицій у південних морях було багато десят-
ків. Саме тому Британське Адміралтейство відрядило в південні моря
й англійського дослідника та першовідкривача Джеймса Кука. Там спо-
дівалися, що йому вдасться знайти Terra Australis або спростувати її
існування. Так Адміралтейство хотіло закрити питання про невідомий
південний континент — отримати якусь конкретику.
Капітан Джеймс Кук перебував в експедиції на південь у 1772–
1775 ро­ках. Тепер нам відомо, що тоді він обплив Антарктику довкола.
Але в ті часи про існування континенту лише здогадувалися. Кук за-
ходив так далеко на південь, як це було можливо в ті часи. Континенту
на той час він не бачив, але довів, що в тих краях надто несприятливі
 | 79

умови, щоб там могла бути яка-небудь цивілізація.92 Втім, в існування

самого континенту він вірив, про що написав: «Я твердо переконаний,
що існує суходіл біля полюса, який є джерелом більшої частини льоду,
що вкриває цей величезний Південний океан». Хоча у високих широтах
бачив він лише льодяні острови, льодяні гори, льодяні поля, але якби
англійці вирішили маніпулювати словами так само, як у ХХ столітті це
робив СССР, то Антарктиду «вже знайшли би» на 45 років раніше, ніж
це сталося насправді.93 Тим паче Джеймс Кук навіть припускав, що він
бачив частину невідомого континенту.94
Під час свого плавання Фабіан Беллінґсгаузен згадував про записи
Кука у своєму звіті із сотню разів. Відгукувався про нього з повагою,
не планував обстежувати тих частин Південного Льодовитого океану,
які вже обстежив Кук. Також не бажав, щоб назви островів, які їм дав
Кук, були змінені чи загублені, а також хотів, щоб про Кука пам’ятали
наступні покоління. Натомість уже совєцька пропаганда писала про
Кука зневажливо. Переконувала совєцького читача, що Кук був абсо-
лютно певен, що Антарктиди не існує.95 Зображаючи Кука неуспіш-
ним, совєцькі історики як першовідкривачів «записали» себе. Однак
саме звітом Кука надихнувся морський міністр Російської імперії Жан
Батист Прево де Сансак, маркіз де Траверсе, який відрядив першу та
єдину на той час експедицію: Беллінґсгаузена та Лазарєва на «Восто-
ку» та «Мирному» на далекий південь. Цього француза з походження,
маркіза де Траверсе, пізніше історіографія перейменувала на Івана Іва-
новича. Так само, як самого Фабіана Ґоттліба Тадеуса (Беньяміна) фон
Беллінґсгаузена (Fabian Gottlieb Thaddeus (Benjamin) von Bellingshausen)
перейменували на Фадея Фадейовича Беллінсгаузена, не лише пере­
інакшивши ім’я, але й «загубивши» букву «ґ» у його прізвищі.96
Сам Фабіан Ґоттліб фон Беллінґсгаузен був родом з Естонії, з острова
Саарема. Водночас він походив із давнього шляхетного німецького роду
Беллінґсгаузенів. До 200-річчя від дня відкриття Антарктиди Естонія
80 | Рубіж Кука

випустила пам’ятну монету, номіналом 2 євро. А на початку 2020 року

на українську станцію «Академік Вернадський» прийшла в гості ес-
тонська яхта «Адмірал Беллінґсгаузен», яка здійснювала подорож до
Антарктиди з рідного острова відомого мореплавця — Саарема — де
розташований яхт-клуб, вимпел (прапорець) якого естонці вручили
тодішньому начальнику української станції Ігореві Дикому.
За даними Василя Придатка-Доліна, Андрія Федчука та НАНЦу: по-
мічником Беллінґсгаузена на шлюпі «Восток» був полтавський дво­
рянин Іван Завадовський, ймовірно, нащадок когось із козацьких
старшин, які отримали так зване малоросійське дворянство. Про екс­
педицію Беллінґсгаузена хотів зняти фільм український кінематогра-
фіст Олександр Довженко. А учасники Першої совєцької експедиції
1956-го назвали льодовий купол в Антарктиді іменем Завадовського.
До того ж сам Беллінґсгаузен назвав на честь Івана Завадовського
один із Південних Сандвічевих островів. У 2016 році там вийшла марка
з островом Завадовського.97 А загалом на честь Завадовського названо
навіть не один,98 а два острови.99
А Михайло Лазарєв — командувач другого корабля — мав вчителя
козацького роду — капітана-командора Гамалію, чиє ім’я також є на
карті Антарктиди. Брат Лазарєва був одружений із панною з козаць-
кого роду.100
Однак зважаючи на те, що у списку команд двох кораблів експедиції
Беллінґсгаузена зазначені переважно лише імена та прізвища офіце-
рів, лікаря, науковців, то точно знати етнічну належність усіх учасни-
ків плавання лише за цими даними неможливо. Совєцька і тепер нова
російська історіографія роблять із багатонаціональної експедиції —
моно­національну, суто російську. Серед матросів експедиції могли бу-
ти і чорноморці, і азовці, і річковики, тобто ті українці, чиї діди знали
навігацію і транспортували вантажі через дніпровські пороги, адже
мали неабиякий досвід. У подорож могли набирати людей, наприклад,
 | 81

із Київської, Азовської, Чернігівської та Першої Малоросійської губер-

ній.101 А загалом рекрутувати команди «Востока» і «Мирного» могли
також з Архангелогородської, Казанської, Калузької, Ліфляндської,
Московської, Орловської, Санкт-Петербурзької, Сибірської, Смоленської
і Тульської губерній. Тому етнічний склад теоретично міг бути таким:
росіяни, прибалтійські німці, українці, євреї, поляки та інші. Але щоб
дізнатися про це точніше, потрібні додаткові джерела, як це вийшло
із Завадовським.102
Отже, історія пошуків та відкриттів Невідомої Південної Землі
є значно цікавішою, ніж суперечка про всього кілька експедицій: (Бел-
лінґсгаузена, Брансфілда, Палмера), яку нав’язує людству постсовєцька
історична «школа». Така історія, з одного боку, спримітивізована про-
пагандою, але з іншого — якщо копнути глибше, стає цікавішою. Адже
факт наполегливої та методичної фальсифікації історії перетворює
цю історію на найкращий детектив — і жодних вигадок не потрібно.103
За словами ж Андрія Федчука із НАНЦу, Росія хоче схилити думку
громадськості до того, що це вона першою відкрила континент. Причи-
на — геополітика: аби мати претензію на континент як першовідкривач.
Хоча право першовідкривача як таке застаріле. Однак Антарктида —
це 10% суші Землі. Вона багата на різноманітні корисні копалини.104
За деякими оцінками науковців, запаси нафти й газу в Антарктиді
перевищують запаси Аравійського півострова. Присутність України
в Антарктиці дасть їй право в майбутньому також претендувати на
освоєння якоїсь частини цих ресурсів.105 Вчені вважають, що нафти та
вугілля в Антарктиці мінімум 35 мільярдів тонн.106 А ХХІ Українська
антарктична експедиція знайшла поклади нафти та газу за кількасот
метрів від української станції. Під льодовиками заховані великі родо-
вища благородних металів та вугілля.107 Лише біля станції «Академік
Вернадський», — розповів колишній директор НАНЦу Валерій Литви-
нов, — розвідано три родовища нафти та чотири родовища газу.108
82 | Рубіж Кука

Сьогодні діє мораторій на видобуток корисних копалин на конти-

ненті на 50 років. Він був ухвалений у Протоколі про охорону довкіл-
ля. Його підписали 1991 року, але він набув чинності аж 1998 року.
У 2048 році заборона на видобуток копалин закінчується. Ніхто не
знає, що чекає на континент зокрема та регіон загалом: можливо, його
почнуть інтенсивно експлуатувати. Або заборону продовжать. Існує
також безліч інших варіантів, які важко прорахувати наперед.109
Більшість людей, які обізнані з антарктичною тематикою і з якими
я спілкувався, вважає, що мораторій, найімовірніше, продовжать. На-
приклад, юрист Ярослав Іваницький, який допомагав мені розібрати-
ся із темою правового статусу Антарктиди, переконаний, що його або
продовжать, або переоформлять. Схоже, що на середину ХХІ століття
Антарктида принципово не зміниться. Відповідно, ані колонізовувати
її, ані добувати там копалини не буде сенсу. Найімовірніше, переваги
від освоєння континенту найближчим часом будуть меншими, аніж
можливі збитки від потенційних конфліктів. Адже вже були випадки,
коли деякі держави демонстрували в Антарктиці військову силу, на
щас­тя, не застосовуючи її. Зважаючи на те, що територіальні суперечки,
найімовірніше, колись таки будуть, то їх, за словами Ярослава, можна
розв’язати двома шляхами: договірним або військовим.
Якщо після закінчення дії мораторію на видобуток копалин в Ан-
тарктиді їх таки почнуть розробляти, то — за словами пана Федчука —
діятимуть міжнародні консорціуми. Вони видобуватимуть ресурси,
а от розподіл між державами будуть здійснювати залежно від внеску
в дослідження континенту. Зокрема, залежно від кількості станцій.
Тому Росія не віддала жодної спільної антарктичної станції іншим
республікам колишнього Союзу.110
 Крижаний пиріг

Є різні принципи, як розглядати Антарктиду. За одним із них — це ма-

ла би бути нічийна земля. Тому будь-хто може прийти й користувати-
ся цими землями. Інший принцип — Антарктида спільна для всього
людства. Тож користуватися нею мають всі разом. Обидва принципи
вилучають можливість, що Антарктидою володітиме обмежена кіль-
кість країн.
Ще один погляд полягає у тому, щоб вважати Антарктиду спільною
спадщиною людства. Тоді всі країни світу разом мали б регулювати
й контролювати використання Антарктиди. Також є прихильники ідеї,
що весь континент варто оголосити заповідником і назавжди закрити
питання його використання і поділу.111 Від 1987-го до 1992 року на уз-
бережжі моря Росса діяла база міжнародної неурядової організації із
захисту довкілля — «Ґрінпіс». Вона називалася «Світовий парк» (World
Park Base) і привертала увагу світу до цієї ідеї. Учасники організації бо-
ролися за дотримання правил Договору про Антарктику, протестували
проти спорудження на французькій базі аеродрому, який міг нашкоди-
ти довкіллю.112 «Світовий парк» був розташований неподалік, як зазна-
чали у «Ґрінпісі», гігантської бази США «Мак Мердо». Ґрінпісівці навіть
інспектували дослідні бази, зокрема на Антарктичному півострові. Од-
нак базу «Ґрінпісу» частково ігнорували, тож вона була демонтована.
У принципі це сталося після заборони 1991 року видобувати корисні
84 | Крижаний пиріг

копалини (на 50 років). Тож у природозахисній організації зазначають,

що головної мети було досягнуто. Демонтувавши станцію 1992 року,
учасники організації ще кілька років моніторили Антарктику, інспек-
тували станції і протидіяли китобоям.113
Біолог Іван Парнікоза також висловлював побажання, що було б
правильно, якби люди дали спокій цьому континентові. Особливо зва-
жаючи на те, що вони прибули туди зовсім недавно. Однак, мабуть, по-
передній історичний досвід свідчить про те, що такого не станеться.
Не дивно, що більшість впливових та амбітних держав світу має свій
інтерес в Антарктиді. Тому якщо країна веде політику далекоглядно —
вона намагається освоїтися в Антарктиці. Заснувати станцію там може
будь-яка держава. Однак потрібно виконати низку необхідних умов. Це
потребує значних інвестицій, і не лише фінансових. Натомість перед
країною постають великі перспективи. Наприклад, 16 червня 2018 року
президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган написав у твіттері: «Ми до
2019 року створюємо наукову базу, завдяки якій Туреччина увійде до
30 країн, у яких є наукові полярні станції в Антарктиці. Час глобальної
візії. Час світанку Туреччини».114
У 2019 році відбулася Третя турецька експедиція на «континент
миру і тиші». У ній взяли участь представники семи різних турецьких
університетів. Зокрема, ботаніки, геологи та океанографи, а завдяння
їхніх проєктів — вивчити вплив змін клімату на Антарктику. Також ту-
рецька експедиція розгорнула тимчасову дослідну базу, на якій при-
йняла гостей з інших країн. Разом із чилійцями, болгарами та чеха-
ми були й українці.115 Сезонна турецька станція діятиме до 2022 ро­ку
в літні періоди. Це етап на шляху створення цілорічної наукової бази.
Вона потрібна державі, щоб отримати статус консультативного члена
в системі Антарктичних договорів.116
Такі держави, як Велика Британія, від початку інвестували в дослі-
дження континенту, дехто приєднався згодом, дехто — лише останніми
 | 85

роками, як-от Туреччина. Особливо прикра ситуація у тих країн колиш-

нього СССР, які багато вклали в антарктичні дослідження у часи Союзу,
але, як і Україна, не отримали своєї частки спільного совєцького майна.
Директор НАНЦу зазначив, що всю антарктичну інфраструктуру
створювали совєцькі республіки. Внесок був не однаковий, але якраз
росіян, українців і білорусів було в Антарктиці найбільше. Ці три рес-
публіки мали повне право поділити між собою полярну інфраструк-
туру. Однак Російська Федерація привласнила собі все, що створювали
разом.117
Якщо Україні поталанило здобути колишню британську станцію,
то от Білорусі такого шансу не випало. Спершу Росія у 2006–2007 ро-
ці прийняла Першу білоруську експедицію, яка складалася із двох
осіб, на станції «Молодежная» у Тихоокеанській стороні Антарктиди.
Вони добираються туди з боку Африки. Деякий час це була спільна
російсько-­білоруська станція. Щоправда, білоруси перебували в окре-
мому приміщенні — старому совєцькому блоці станції, що був віддалік
основ­ної частини бази й виконував роль польового табору з назвою
«Гора Вечірня». Тепер це окрема білоруська база, що розташована бі-
ля гори Вечірньої.
Таким чином, білоруська станція розташована поряд із російською
станцією «Молодежная», а самі білоруси дуже залежать від російської
логістики. Добиратися туди потрібно із Кейптауна, Південна Африка.
Це триває доволі довго, на російському судні «Академик Федоров».
«Воно, — розповіла біологиня Євгенія Прекрасна, — здійснює логісти-
ку для всіх російських станцій, а заодно підкидає і білоруських до-
слідників. Серед них є, зокрема, вчені, які досліджували Антарктиду
в совєцькі часи».
Через бюрократичну помилку експедиція, яка мала постійно склада-
тися із п’яти осіб, спершу складалася із трьох. Станція функціонувала
як сезонна. Проте тривалість сезону — практично пів року: експедиція
86 | Крижаний пиріг

починається на зламі жовтня–листопада і триває до квітня–травня. Та

за той час три особи встигали не так уже й багато. Трьом ученим, які
впродовж одного заїзду могли займатися тим, що «вивчають аерозоль-
ний і газовий склад атмосфери, озоновий шар, проводять геофізичні
дослідження, а також випробовують прилади, що розробили білоруські
спеціалісти, і до того ж працюють за широкою біологічною програмою,
яка паралельно охоплює екологічні проблеми» було досить важко це
все встигнути. При тому, за їхніми словами, 60–70% часу йшло на «вирі-
шення питань життєзабезпечення». Врешті, колишня совєцька «пост­
ройка», яку надали росіяни, потребувала немалих зусиль. Білоруські
експедиції, за їхніми словами, починаючи від 2006 року встановили
на «Горі Вечірній» генератори, налагодили супутниковий зв’язок, за-
безпечили станцію транспортом і зробили у приміщеннях косметич-
ний ремонт.118
Втім, 2016 року білоруси змонтували першу чергу нової станції.
А 2017-го — другу. Білорусь стала 30-ю країною-учасницею організації,
що об’єднує національні антарктичні програми.119 Пакистан та Румунія,
які також мають станції на континенті, до організації не входять.120 Крім
того, на правах спостерігача до організації також входить Туреччина.
На початках нової антарктичної епохи для України, тобто сере-
дина 1990-х, у пресі часто з’являлося запитання: «Навіщо Україні ан-
тарктична станція?». Це запитання постало також і в білорусів, але
значно пізніше. Алєксєй Гайдашов — керівник VI білоруської антарк-
тичної експедиції, сказав таке: «Ми не можемо вузько дивитися на
доволі стрімкий загальносвітовий процес освоєння шостого конти-
ненту й говорити, що Білорусь йде туди тільки по наукові відкриття,
дослідження. Будь-яка країна, яка приходить в Антарктику, ставить
за мету позначити та закріпити там свою присутність. Ця робота ске-
рована на далекосяжну перспективу, щоб отримати певні економічні
переваги для нашої країни». А білоруський академік Логінов, який був
 | 87

одним із ініціаторів антарктичної програми, прямим текстом сказав:

«Якщо станція буде, то можна претендувати на участь в освоєнні Ан-
тарктиди. Якщо станції не буде — то в економічному плані й вигоди
для країни не буде».121
Чи цього очікує постсовєцький глядач, чи це дійсно мета антарктич-
ної програми, але Алєксєй Гайдашов каже, що білоруси займаються біо-
логічними дослідженнями в морі, щоб у майбутньому мати можливість
подати заявку на отримання квот на виловлення морських біологічних
ресурсів.122 Втім, аргументуючи присутність України в Антарктиді, ще
у 2000-х роках першому керівникові Центру антарктичних досліджень
(тепер НАНЦ) Петрові Гожику теж доводилося говорити про запас біо­
логічних і мінеральних ресурсів, а також про те, як робота в Антарктиді
стимулює технічний прогрес України.123
Серед «практичної користі» антарктичних досліджень є менш оче-
видні, але не менш важливі. Наприклад, результати досліджень, отри-
мані в Антарктиці, можна застосовувати і в Україні. Так було з вивчен-
ням озону й залежності кількості ультрафіолету від різного положення
сонця та хмарності. На підставі цих спостережень можна було зробити
систему сповіщення, де в Україні буде більше ультрафіолетового оп-
ромінення, а де менше.124
Тим часом у 2010 році на американській станції «Амундсен-Скотт»
реалізували науковий проєкт, метою якого є вивчення субатомних
частинок нейтрино.125 Вартість цього проєкту становила 271 мільйон
доларів126, що майже вдвічі перевищує вартість самої станції. На цьому
моменті я згадав дядечка, який підійшов до мене після мого першого
виступу щодо Антарктиди. Чоловік запитав оте вічне: «А яка користь
Україні від станції в Антарктиді?». Я відповів, що Україна там вивчає
клімат, іоносферу, стан озонової діри й таке інше. Але співрозмовник не
заспокоївся, доки не почув такого: «Україна має квоти на вилов криля
та риби у водах Антарктики».
88 | Крижаний пиріг

Видання «Радіо Свобода» зазначало, що вигода від вилову морепро-

дуктів, який можливий завдяки присутності України в Антарктиді, вже
«перекриває» видатки на утримання української станції.127 Украї­на —
друга за обсягами виловлення криля в Антарктиці. Хоча цим і займа-
ється приватний бізнес, але це є результатом того, що Україна веде
в Антарктиці наукову діяльність.128 Однак сумно було б вважати, що
це основна мета досліджень планети й космосу.
Але коли вже практична користь від присутності України в Антарк-
тиді є для когось якщо не єдиним, то головним аргументом, то і для
таких людей знайдеться відповідь. Зокрема, колишній директор Націо-
нального антарктичного наукового центру Валерій Литвинов порівняв
континент із коморою на майбутнє і зазначав, що в Антарктиді вияв-
лено кам’яне вугілля, залізну руду, слюду, мідь, свинець, цинк, графіт,
платину, золото тощо. Також континент має 70% світових запасів пріс-
ної води.129 У деяких місцях на континенті є навіть алмазні трубки.130 *
Володимир Бочкарьов, учасник однієї з антарктичних експедицій,
романтично зазначив, що Антарктиду називають континентом май-
бутнього, і це не лише тому, що там заховані природні ресурси, але
й тому, що під льодами безкрайнього континенту заховані відповіді
на таємниці земного буття і Всесвіту.131
Менші романтики кажуть безцеремонно: настане час — і Антарк-
тиду будуть дерибанити. Совєцькому письменнику Владіміру Саніну
навіть вдалося поєднати романтику і хижацький погляд на крижаний
континент. Він писав: «Найбільш далекоглядні вчені вірять, що наста-
не час — і під пластами льоду відкриють багатющі поклади корисних

* Кімберлітова (алмазна) трубка — вертикальна геологічна структура, заповне-

на алмазною породою. Вперше таку трубку описали і почали її промислову
розробку у ПАР біля міста Кімберлі. Багато таких утворень знайдено у ПАР та
Якутії.
 | 89

копалин, сотні й тисячі бурових вишок прикрасять собою пустельний

пейзаж, товщу снігів пронизають тунелі й шахти, а одвічні мешканці
континенту — пінгвіни — підуть шукати собі інших снігів та льодів, як
колись олені покидали вирубані ліси»132. Залишається вірити, що то був
іронічний погляд на «практичні» прагнення людства.
Вже 2020 року Білорусь планувала стати консультативним членом
Договору про Антарктиду, тобто мати право голосу.133 Це було б не-
можливо без власної бази. Втім, завідувач відділу міжнародного нау-
ково-технічного співробітництва НАНЦ Андрій Федчук, відповідаючи
на моє запитання влітку 2021 року, зазначив, що ці плани ще не здійс-
нені. Свої корективи внесла пандемія коронавірусу. Тож білоруським
дослідникам потрібно ще кілька сезонів, щоб довезти і встановити всі
необхідні модулі для безпечного цілорічного перебування.
Натомість, маючи свою постійну станцію в Антарктиді, Україна має
право голосу, а також право вето. Вона може реально відстоювати свої
інтереси, бо рішення ухвалюють консенсусно.134 А присутність нашої
держави в Антарктиді дає українським науковцям змогу співпрацюва-
ти в різних дослідженнях, обмінюватися інформацією та мати доступ
до даних, отриманих зі спостережень та досліджень в Антарктиці.135
Євгенія Прекрасна розповіла, що білоруські вчені хотіли співпра-
цювати і з Україною. Адже що більша група дослідників, то більша
імовірність зробити якісну роботу. Крім того, для міжнародної спіль-
ноти це знак, що білоруси хочуть бути активними в антарктичних
дослідженнях. З українцям хотіли співпрацювати переважно в біоло-
гічних дослідженнях. З цих міркувань на білоруську станцію запро-
шували українського науковця, який міг би виконати свою програму
наукових досліджень, але зрештою на російському кораблі для нього
не залишилося місця. Та врешті українські та білоруські вчені ви-
грали спільний проєкт. Разом вони досліджують бактерій (з рослин-
ності), а також безхребетних морської та Східної Антарктики. Вчені
90 | Крижаний пиріг

обмінюються зібраними в різних частинах Антарктики зразками та

опрацьовують їх.
Дехто з українських науковців висловив непевність стосовно того,
чи зможуть українці співпрацювати із білорусами далі, зважаючи на
політичну ситуацію у наших сусідів. Втім, Андрій Федчук зазначив,
що співпраця дослідників в Антарктиді продовжується. Хоча один із
білоруських вчених емігрував із Білорусі й ініціює вже нову співпра-
цю з Україною.
А ось, наприклад, така велика країна, як Канада не має своєї станції
на континенті. Можливо, такій гігантській країні із порівняно малою
густотою населення не потрібно зі своїми північними землями ще
шматок території в Антарктиді. Цілком можливо, що їм немає сенсу
інвестувати в те, що вони мають у себе: гігантські території у межах
власної держави, вкриті снігами простори, багаті надра.
Або, можливо, на це є історичні причини. Наприклад, те, що Канада
1867 року оформилася у статусі британського домініону*. За 47 років
після відкриття Антарктиди. До цього вона була колонією. А остаточ-
но й назавжди розірвано рештки залежності від британської влади аж
1982 року. По суті, епоха відкриттів, освоєння і висунення територіаль-
них претензій була давно позаду. На той час Канада певною мірою бу-
ла частиною Британії, яка і так дуже активно освоювала Антарктику.
Домініонами були і Австралія та Нова Зеландія. Австралія лише
1931 року перестала бути домініоном Великої Британії та здобула не-
залежність. А Нова Зеландія аж 1947 року стала повністю самостійною
від Британії.
Проте території Росса в Антарктиді, які своїми 1841 року оголосила
Велика Британія, 1923-го були передані Новій Зеландії.136 Австралія ж

* Домініон — форма політичної системи в межах Британської імперії. Домініони

мали розширене самоврядування, але залишалися залежними від Британії.
 | 91

претендує майже на половину Антарктиди. Канада ж не висунула

претензій на льодяний континент. Тому мені хотілося з’ясувати, як
це працює?
Ще в дитинстві мене заінтригувало те, що Антарктида — нічия.
Але на її територію, а також на океан, шельф, надра, острови, офіційно
претендує сім держав: Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Британія,
Франція, Норвегія і Чилі. На деяких мапах континенту можна побачити
конкретні території, на які ці держави претендують. Країни, що встиг­
ли заявити секторальні претензії в Антарктиді, є прихильниками того,
що континент таки потрібно віддати «на приватизацію». Багато інших
держав виступає проти цього.137
Це той випадок, коли слова про потенційний поділ ласого пирога
набувають дуже конкретного значення. Прямі лінії поділу «розріза-
ють» Антарктику на шматки від Південного полюса до краю. Ще дві
великі держави мають дуже цікаву позицію: вони «залишають за со-
бою право висувати територіальні претензії в майбутньому». Не важко
здогадатися, що це США та СССР. Будучи тоді супердержавами, вони
не визнали претензій інших країн і проголосили сферами своїх інте-
ресів весь континент.138
Росія — прихильниця секторального поділу Арктики. Адже, відповід-
но до цього підходу, на Арктику претендують країни, які з нею межу-
ють: США (Аляска), Норвегія, Данія (Ґренландія), Канада й найбільший
шматок мала б отримати Росія. Проте росіяни були прихильниками
міжнародного статусу Антарктиди. Можливо тому, що запізнилися ви-
сунути претензії на «шмат пирога». Однак російська дослідниця права
Єкатєріна Калєснікова припускає, що Москва змінить свою думку що-
до Антарктиди, адже від 2000 року демонструє зацікавленість у зміні
статусу льодяного континенту.139
«Традицію» поділу регіону на сектори на початку ХХ століття запро-
понувала Велика Британія. А 1984 року ця країна зазначила, що саме
92 | Крижаний пиріг

вона першою почала досліджувати Антарктику, відрядивши у 1772–

1775 роках експедицію капітана Кука. І саме вона першою заявила
про свої претензії.140 П’ять із семи держав (крім Чилі та Аргентини)
визнали претензії одна одної. А Чилі та Аргентина мають конфлікт
інтересів і поміж собою, і з Великою Британією, адже «їхні» сектори
накладаються.141
Країни, які «привласнили» собі сектори Антарктиди, створювали
відповідні відомства, які «керують» цими територіями.142 Також ці дер-
жави роблять різні символічні жести, якими хочуть сказати: «Це — на-
ше». У чилійському місті Пунта-Аренас, звідки ходить багато круїз-
них лайнерів та експедицій в Антарктику, є пам’ятний знак на честь
чилійських володінь в Антарктиді.143 Зірочка, що позначає середину
країни, міститься на південному краї Чилі. Просто частина Антаркти-
ди зображена у складі Чилі, тому її середина переповзає на крайній
південь держави.144
Мапи, створені в Чилі, також включають у склад держави частину
Антарктиди.145 Серед аргументів країна наводить той факт, що іспан-
ський імператор Карл V, про державу якого було сказано, що над нею
ніколи не заходить сонце, призначив губернатора земель, які розташо-
вані південніше від Магелланової протоки. Вона відокремлює Вогняну
Землю від континентальної Південної Америки. Але у XVI столітті про
ті краї було мало відомо. Тож Чилі вважає: південніше — отже, півден-
ніше, аж до полюса. Мовляв, на давніх картах невідому південну зем-
лю зображали приєднаною до Америки. Тож, відповідно до чилійських
документів, Чилі належать усі землі, акваторія, острови сектора, на
який вони претендують. Ці землі входять в адміністративну одиницю
Антарктична комуна, яка складається із земель Антарктиди та мису
Горн, що на Вогняній Землі. У довготерміновій перспективі Чилі роз-
глядає план створення військової бази. Крім того, у чилійських про-
гнозах погоди фігурує і погода з Антарктиди. Аргентина ж долучила
 | 93

«свої» антарктичні території до окремого департаменту провінції Вог-

няна Земля.146
Також претенденти на Антарктиду час до часу нагадують про свої
«заморожені» володіння. Наприклад, регулярно випускають поштові
марки. Але і Україна випустила свої марки до 200-річчя від дня від-
криття континенту. Її офіційна презентація відбулася в один із ювілеїв
відкриття континенту на початку 2020 року.147 А вже наступного року
до 25-ї річниці станції «Академік Вернадський» Укрпошта випустила
ювілейний конверт та марку із зображенням станції та відомим віталь-
ним написом «Vernadsky».148 Крім боротьби марками та музеями, буває
і боротьба рекламою, назвами картин і гравюр, назвами туристичних
турів.149
Таким країнам, як Велика Британія, Франція, Норвегія та, ймовірно,
Росія чи США, радше характерна аргументація, що вони були першо-
відкривачами.
Також за ними — проведення тривалих досліджень, наукової ро-
боти, промислу і, як наслідок, часткова окупація.150 Австралія та Нова
Зеландія, які отримали самостійність від Великої Британії у ХХ сто-
літті, серед аргументів на територіальні претензії в Антарктиді згаду-
ють експедиції Британської імперії.151 До речі, цим можуть озброїтися
і Україна, і інші держави, що входили до склад Російської імперії та
­СССР. Особливо ті, які здійснили значний вклад у дослідження конти-
ненту й наукову роботу там.
Полярники совєцьких часів освоювали крижаний континент на
снігових тракторах «Харків’янка», які збирали на Харківському заво-
ді важкого машинобудування ім. Малишева.152 Деякі станції у той час
неможливо було б відкрити без цього транспорту.
Також Австралія та Нова Зеландія покликаються на те, що во-
ни близько розташовані до Антарктиди, тому вона є значущою для
цих країн в екологічному, економічному та стратегічному вимірах.
94 | Крижаний пиріг

Аргентина та Чилі посилаються на географічну близькість та навіть

геологічну подібність.153
Лише один із секторів Антарктиди залишили вільним. Це земля Ме-
рі Берд, що є одним із найважкодоступніших регіонів Антарктики та
Землі.154 США хотіли висунути претензії на цей сектор, але не встигли
цього зробити до укладення Договору про Антарктику. А це відбулося
1959 року — під час холодної війни.
 Недосяжна цінність

Коли дивишся на гору — здається, що вона близько. Але часу, щоб на ту

гору вийти, потрібно значно більше, ніж здається. Так і на морі. Спер-
шу здається, що ось же той острів — 5 хвилин максимум. А насправді
це не менше, ніж пів години ходу. На початку враження ще сильніше
розходились із реальним часом. Очікувані 5–10 хвилин перетворюва-
лись на дві години. На «Сельмі» ми кілька годин могли спостерігати
пункт призначення — це зовсім унікальна частина подорожі. Острів
рівномірно і плавно, проте повільно наближається. Коли корабель до-
сягає мети — відчувається піднесення, можливість змінити звичний
стан, бажання врешті походити по землі.
Першим островом Антарктики, на який ми висадилися 23 лютого,
був острів-вулкан Десепшн (Deception). З англійської deception — ілю-
зія, обман. Гадаю, це тому, що, оглядаючи острів ззовні, я б не сказав,
що всередині у цьому, на перший погляд, суцільному кам’яному конусі
схований цілий маленький світ.
Здалеку Десепшн виглядає як масив із суцільних високих скель.
Здається, що хтось узяв вулкан і занурив його у глибоку воду. Потім
проламав стіну, і туди натекло води. Він міг би бути ідеальним схов-
ком для піратів: гори довкола, вузький пролом, а всередині — бухта.
Це і є кратер вулкана, який своїми виверженнями змусив 1967-го та
­1969-го евакуювати дослідні станції, які тут були.
96 | Недосяжна цінність

Більшість днів в Антарктиці похмурі, тому не дивно, звідки взялися

такі зловісні назви частин острова, як «Тризубець Нептуна», «Горлянка
дракона» або «Ворота пекла». Мені ж довелося побувати на Десепшині
в надзвичайно сонячну погоду. Атмосфера була зовсім не зловісною.
Однак враження були незабутніми: так наче я потрапив в інший світ.
Таке можна хіба що побачити у фільмах або вичитати у книгах. Схожі
пейзажі можна вигадати для інших планет, де все покрито незвіданим
океаном і лише де-не-де виступають зубчаті й гострі скельні острови.
У незвіданому світі Антарктики немає ані дерев, ані кущів, ані навіть
трави у звичному для нас розумінні — тільки трохи рослинності, зо-
крема багато мохів та лишайників.
Вхід у бухту був для мене дуже хвилюючим. Позаду багато днів бов-
тання в океані, кілька годин споглядання далеких островів, аж раптом
час пришвидшився, і «Сельма» так стрімко досягає скель, проходить
між ними — і ось ми всередині. Коли зайшли до бухти, то біля берега
побачили військовий корабель із чилійським прапором. Невідомо, як
довго судно перебувало в бухті, але невдовзі після нашого прибуття
воно покинуло кратер вулкана. До нас долинав скрипучий голос із
гучно­мовця на борту. Перше враження, яке виникло не лише в мене, —
це здивування. Здається, я ніколи до того не бачив військового корабля,
який не стояв би собі десь у порту.
Хоч перший пункт Договору про Антарктику забороняє проводити
там військові дії, однак другий пункт дозволяє використовувати вій-
ськовий персонал та оснащення для будь-яких мирних цілей.155 Тому,
попри беззбройний статус Антарктики, побачити військових там не
дивно. Тим паче Чилі є однією з тих країн, що втратили свою станцію
після виверження вулкана.
Після Другої світової континент почали розглядати зі стратегічної
точки зору. Спершу бази створювали, використовуючи досвід, ресур-
си та логістику військових. І хоча там проводили дослідження, однак
 | 97

це були передовсім наукові програми, потрібні для військових цілей:

метеоспостереження та прогноз погоди, зв’язок, тривале командне ви-
живання в екстремальних умовах високих широт. Вже після Договору
про Антарктику цей процес перейшов у спокійну й мирну фазу, коли
першість на континенті отримали науковці.
Але спершу: саме у другій половині ХХ століття людство почало особ­
ливо активно освоювати нічийний континент.156 Якби держави щось не
поділили — то могла б початися війна. Водночас у тексті договору чітко
прописано, що цей документ не скасовує і не обмежує територіальних
претензій будь-якої країни, які були висунуті раніше.
Договір про Антарктику безстроковий. Із нього випливає, що жод-
на діяльність там не створює передумов для претензій на Антарктиду,
поки цей договір діє. Жодні нові претензії висувати не можна, а також
розширювати існуючі. Також у цьому договорі передбачено, що коли
(якщо) він буде переглянутий, то можна буде повернутися до терито-
ріальних претензій, які були висунуті раніше.157
Адже деякі країни Південної Америки мають територіальні претен-
зії в Антарктиді, але не встигли їх оформити до появи Антарктичного
договору. Можливо, вони висунуть ці претензії у разі його припинен-
ня. Попри замороження старих і заборону нових територіальних пре-
тензій, від 1986 року Бразилія долучила частину Антарктики до своєї
неофіційної зони інтересів.158
Серед держав, які претендують на шматок континенту неофіційно,
є, наприклад, Німеччина. На початку ХХ століття ця країна відправила
дві експедиції до крижаного континенту. Третя була вже під прапором
Третього Райху. На початку 1939 року вона висувала свої претензії на
території в Антарктиді, які були названі Нова Швабія. У 1938 році на ці
території вже висунула претензії Норвегія. Однак німецька експедиція
встановила у різних точках узбережжя прапори. Також частину пра-
порів було скинуто з повітря на внутрішні райони суходолу.
98 | Недосяжна цінність

Одним із мотивів експедиції могло бути те, що Німеччина хотіла

компенсувати свої втрати колоній внаслідок програшу в Першій сві-
товій війні. Також німці шукали місця для майбутньої китобійної бази.
На той час вони були одними із найбільших покупців китового жиру,
необхідного для виробництва мила, і залежали від тієї ж Норвегії, яку
згодом, 1940 року, німецькі війська окупували. Однак після програшу
у Другій світовій війні претензії Німеччини на Антарктиду — неактив-
ні. Втім, формально вони не були скасовані. І саме на тих землях діє
німецька антарктична станція Ноймаєр ІІІ.159
Щодо Німеччини та її експедиції в Антарктиду, то досі існує безліч
легенд. Наприклад, що Гітлер насправді не вчинив самогубства, а втік
на таємну базу під кригою. Або про секретні розроблення літальних
апаратів чи таємні операції американців, що нібито «добивали» на-
цистську Німеччину саме в Антарктиді.
Врешті, якщо ввести, мабуть, практично будь-який пошуковий за-
пит конспірологічного чи паранормального характеру із словою «Ан-
тарктида», то знайдуться не десятки, а сотні текстів, фото та відео.
Особливо в російськомовному сегменті інтернету.
Або, наприклад, після мого повернення з Антарктиди мені доводи-
лося запевняти кількох людей, що я не бачив незвичних вигинів го-
ризонту, які б доводили, що Земля — пласка; або що я не підписував
договору про нерозголошення, не отримував дозволів, щоб потрапити
на континент. Коли я трохи ґуґлив тему, то був здивований, як багато
«матеріалів та доказів» існує про теорію пласкої землі.
Що ж до Японії, яка була союзницею Третього Райху, то ситуація із
нею інша. Вона офіційно висувала претензії на шматок Антарктиди, але
після програшу у Другій світовій війні й капітуляції офіційно від них
відмовилася, підписавши 1951 року Сан-Франциський мирний договір.
 Поступіться чергою

Пітер розповідав, що коли вперше прибув яхтою на острів Десепшн,

то все було в тумані. Він висадився на берег і вийшов між скель у той
туман. Нічого не було видно. А потім хмари розійшлися, і раптово від-
крилася несамовита краса, і все почало переливатися. Був такий ефект
раптовості: Пітер майже нічого не бачив, не було передсмаку. Аж рап-
том однієї миті, як у казці, краса острова перед ним розкрилася. І ось
він з товаришами гуляв островом, аж потім прийшов великий турис-
тичний корабель, і магія зникла.
У дитинстві ми з братом дуже любили дивитися «Підводну одіссею
капітана Жака Іва Кусто». У мандрівці до Антарктиди 1972 року він та-
кож був на острові Десепшн. У воді кратера експедиція знайшла безліч
риб, креветок і фітопланктону. Науковці зазначили, що це результат
китобійного промислу, внаслідок якого збільшилася кількість орга-
ніки в бухті острова. Гігантські заіржавілі покинуті резервуари для
зберігання витопленого китового жиру — це перше, що впадає у вічі
на безлюдному острові.
Року 2005 Льюїс П’ю, відомий плавець і активіст, що пропагує збере-
ження океанів, здійснив заплив у водах острова Десепшн. Він згадує,
що то був дуже сюрреалістичний досвід — наче із фільму про Джеймса
Бонда. Адже ти опиняєшся в оточеній гострими скельними верхівками
кальдері вулкана. Коли ж він пірнув, то всюди на дні були розкидані
100 | Поступіться чергою

кістки китів: щелепи, ребра, довгі білі хребти. П’ю каже, що у його житті
був не один поворотний момент, який спонукав його дбати про захист
океанів. Але те занурення було сильним потрясінням.160
Через те що на 1974 рік кити були майже повністю знищені (їх зали-
шалося приблизно 6%), зросла кількість крилю, яким харчуються і во-
ни, і інші тварини. Тож це вплинуло на приріст популяцій пінгвінів.161
Тепер, коли кити відновилися, науковці стежать також і за тим, щоб
промисловий вилов криля не відбувався у місцях харчування китів.162
З борту «Сельми» нам також було видно популярне серед туристів
місце купелі, де від тепла землі парувала мілка вода. У 1972 році кілька
учасників експедиції Кусто так і не змогли зайти в дуже гарячу воду.
Від 1967-го по 1972 рік на острові було три виверження. Корабель «Ка-
ліпсо» Жака Іва Кусто заходив сюди, коли активність вулкана була ще
дуже свіжою.
Помилувавшись краєвидами із палуби, ми пішли обідати. Ми не
кидали якоря, щоб не тратити багато часу. Тож «Сельма» дрейфувала.
Після обіду перед тривалою прогулянкою ми почали розкладати пон-
тон*. На час перетину протоки Дрейка його треба зберігати всередині.
Один новачок у водах Антарктики якось йшов через протоку, а його
надувний човен залишався розкладеним назовні. Шторм зірвав його
в безкрає море.
Тільки ми зібрались спускатися на воду, як у кратер на великій
швидкості зайшов Fram — норвезький туристичний лайнер, названий
на честь іншого судна Fram, яке використовували для досліджень Арк-
тики й Антарктики в кількох великих експедиціях. На воду той Fram

* «Понтон», «зодіак» — це надувний моторний човен. Понтон — це загальне сло-

во на означення плота чи плавзасобу. «Зодіак» — це як «Ксерокс». Українці на
станції в Антарктиді на всі човни кажуть «зодіак». Поляки кажуть «понтон».
Хоч можна було б сказати «понтон Зодіак», якби понтон був марки «Зодіак».
 | 101

був спущений 1892 року на замовлення полярного дослідника Фріте-

фа Нансена. Пізніше на цьому кораблі плавали також Отто Свердруп,
який досліджував канадську Арктику, а також Руал Амундсен, що до-
сяг Південного полюса.
Ми були змушені поступитися чергою цьому лайнеру. Існує органі-
зація IAATO163 (International Association of Antarctica Tour Operators) —
міжнародна асоціація, що об’єднує туроператорів та представляє їхні
інтереси, але також регулює їхні дії в Антарктиці. IAATO — єдина не-
державна організація, яка має право голосу у справах, пов’язаних із
Антарктидою. Яхти теж є членами організації, але вони мають пропус­
тити туристів із великих кораблів. Екіпажі яхт у цей час не повинні
сходити на берег.
Капітан пояснив це так: «Туристів там 10 хвилин тримають під наг-
лядом, а потім повертають на палубу. А зараз ми розійдемося всюди
по березі: тут, тут, а ще тут. І пасажири на лайнерах запитують: чому
їм так не можна? Вони залишаться незадоволеними. А ці кораблі пла-
тять більше організаціям з охорони природи, ніж ми. Тому наш голос
не має такої ваги. Нікому не потрібно конфліктів, вони нам теж час до
часу допомагають. Тому найкраще — домовлятися так, щоб і для нас,
і для них було добре».
Антарктида — це своєрідна велика заповідна територія. Раніше тут
могли перебувати дослідники та військові. Пізніше — науковці й пер-
сонал станцій. Тепер тут є і аеропорти, і музеї. Трафік сюди щороку
зростає завдяки туристам. Однак на берег в Антарктиці може на раз
зійти до 100 осіб. Тому якщо великий круїзний лайнер на 500 пасажи-
рів зупиняється для висадки лише 5 разів, то один пасажир може зійти
на берег тільки раз.164 До того ж туристичні компанії отримують свої
квоти на висадку на початку року. Не використав — пропало. На яхті ж
у середньому всього десять осіб. Тому обмеження не такі жорсткі. Ко-
жен із нас міг зійти на берег щоразу, коли ми прибували до суші. Крім
102 | Поступіться чергою

того, ми були доволі вільними в перебуванні на суші й могли провести

на землі досить багато часу. Однак перед першою висадкою капітан
прочитав нам інструкцію від IAATO.
Серед правил для туристів — не ходити навіть найдрібнішими ділян-
ками із мохом, рослинами та лишайником, адже в Антарктиді потрібно
багато часу на те, щоб рослини виросли. При цьому на Десепшині я вза-
галі не бачив рослинності. Лише мох десь на вершечку скелі, осяяної
сонцем. Здавалося, що це абсолютно пустельний куточок землі. Лише
кілька птахів і тюленів.
Щоб не занести неприродних для Антарктики рослин, перед кру-
їзом все чистять і миють. Насіння з попередньої мандрівки могло за-
лишитися у липучці куртки. Також не можна забирати з Антарктиди
кісток, яєць птахів, рвати рослини й навіть брати камінці. Це стосу-
ється і рукотворних речей, які можуть трапитися в історичних місцях
(шматки дощок чи цегли з покинутих станцій). Натомість із конти-
ненту потрібно забрати зі собою все сміття і навіть попіл від сигарет.
Щодо тварин — то до жодної не можна торкатися і наближатися. Для
кожної із тварин є своє обмеження відстані.165 До пінгвінів — 5 метрів,
до різних тюленів — кілька десятків метрів. Мене неодноразово запи-
тували, чи я гладив пінгвінчика. Було б логічно, але, на жаль, я таки
жодного разу до них не торкався.
Однією із великих проблем, що постає перед організацією, є збіль-
шення потоку туристів в Антарктиду при тому, що їхня допустима
кількість обмежується нормами, які покликані зменшити негативний
вплив людини на крихку екосистему. Збільшується і кількість фірм,
які хочуть заробити на привабливому туристичному напрямку. Відпо-
відно, тенденція призведе до конфлікту інтересів. Туристів треба буде
висаджувати частіше і в більшій кількості локацій. Але зважаючи на
те, що екосистема там доволі вразлива, антропогенний вплив може
суттєво їй зашкодити.
 | 103

Наприклад, добре відоме передавання хвороб від тварин до людей.

За припущеннями вчених, так поширився і Covid-19. Та є і зворотні про-
цеси. Це трапляється на всіх континентах, окрім Антарктики. Однак,
можливо, це відбулося вже і там. У будь-якому разі, вчені вважають, що
збільшення туризму в регіоні може нести загрозу передавання хвороб
від людини до тварини.166
Зоолог і зимівник Ігор Дикий пояснює, чому екосистема Антаркти-
ди є особливо делікатною. Наприклад, якщо внаслідок потепління вод
навколо Антарктики зникне криль, то, найімовірніше, загине дуже ба-
гато інших видів, які ним харчуються. «Якщо у посушливий рік заги-
нули майже всі жабки, то хижі птахи, які ними харчуються, їстимуть
ящірок або мишей. Адже сухо, є гарний врожай пшениці і, отже, багато
мишей. Тож хижі птахи перейшли на мишей. Якщо навпаки станеться
дощове літо, мишей у норах затопить, проте жабам добре. В Антарктиці
немає варіантів. Немає криля — все, кінець».167
Тому в Антарктиці жорсткі правила. Утім, мандрівники на яхтах
принаймні можуть самостійно пересуватися, а не ходити юрмоч-
кою вслід за вказівками своїх гідів. Щоб не засмучувати туристів із
лайнера й не порушувати правил, ми підняли понтон із води і при-
кріпили уже до спеціального металевого каркаса, який розташова-
ний над водою позаду яхти. «Сельма» покинула кратер і рушила до
чи не єдиного берега на зовнішній стороні острова. Адже переваж-
но зовнішній периметр — це неприступні скелі. Мені здається, що
більшості моїх колег ця частина острова зрештою припала до душі
більше, ніж кратер.
Це була наша перша висадка на землю Антарктики. Може, тому
нам всім так нетерпеливилось, а дехто дратувався, що через лайнер її
відкладено. Яхта вийшла із кратера і стала неподалік острова. Пітер
відвіз нас двома партіями на піщаний берег, що немовби просоче-
ний ячмінною кавою із молоком: такий був насичений, але лагідний
104 | Поступіться чергою

коричневий колір піску. Пляж був всипаний камінцями й валунами,

які вічно омиває вода.
Хвилююче очікування сповнювало мене відтоді, як ми ще тільки
підходили до Десепшину. Пересуватися моторним човном набагато
швидше, ніж яхтою. До того ж якщо з яхти здається, що ти пересува-
єшся швидше, ніж насправді, то з моторним човном такого немає. Тут
ти відчуваєш десь так, як воно і є. Можливо, це зокрема тому, що пере-
сувалися ми на порівняно малі відстані. Або човен габаритами і швид-
кістю більш схожий на автомобіль. А з яхтою виникає ефект, як на но-
вому типі транспорту. Коли вчишся їздити на велосипеді, то спершу не
завжди розраховуєш час, який потрібен для того чи іншого маневру.
Коли ми підпливали, хтось із товаришів попросив підплисти до
айс­берга. Пітер не погодився, бо сказав, що їх ми бачитимемо ще ба-
гато. Він мав рацію. Спершу навіть не особливо виразний шмат льоду
захоп­лює. Та коли ти звикаєш до середовища, то твою увагу привер-
тають лише особливо красиві айсберги. Як особливо красиві дерева.
Біля берега ми почули запах, схожий на той, що в курнику. Ми на-
ближалися до колонії пінгвінів. На цьому зовнішньому пляжі тварин
було багато, до того ж різних.
Біля берегової лінії запах найсильніший — гостріший, ніж на само-
му березі. Немовби ти проникаєш крізь стінку гігантської невидимої
мильної бульбашки. Самою бульбашкою є, по суті, лише оболонка.
А всередині — знову майже звичайне повітря. Запах здається сильним
також тому, що за два тижні в морі ти призвичаївся до певної запахової
стерильності навколишнього світу.
Але насправді до цього запаху досить швидко звикаєш і вже не
особливо звертаєш на нього увагу. Це як зайти в помешкання з кота-
ми — спершу специфічний запах ріже нюх, а потім, коли ти п’єш чай
із тістечком, час до часу витягаючи з рота котячу шерсть, то вже не
відчуваєш його.
 | 105

За кілька тижнів здаватиметься, що пінгвіни тобі вже зовсім набрид-

ли, адже їх ти бачиш там найбільше. Але насправді вони неймовірні
птахи: ходять перевальцем, коли стрибають по камінцях, подібно на
голубів, безупинно крутять головою, дивлячись на тебе то одним, то
другим оком. Мені б колись хотілося побачити їх у природному середо­
вищі знову.
У світі налічують майже два десятки видів пінгвінів. Деякі види
живуть на південних околицях Африки та Південної Америки. Коли
я повертався до Ушуаї — кілька пінгвінів супроводжувало яхту у про-
тоці Біґля. А в регіоні, де розташована станція «Академік Вернадський»,
найпоширенішими є субантарктичний пінгвін (він же віслюковий, або
дженту), антарктичний пінгвін та пінгвін Аделі.
При самому березі Пітер звернув мою увагу на дещо у воді. Це бу-
ло щось гладеньке, м’яке, чорне і лискуче, схоже на пробитий м’яч. То
була шкурка пінгвіна, якого з’їв морський леопард. Він зробив із ним
щось схоже на те, що ми робимо із виноградом із твердою шкіркою —
висмоктуємо вміст, а шкіру з твердим пір’ям і лапками леопард зали-
шив погойдуватись на прибережних хвилях.
Морський леопард — найбільший з антарктичних тюленів. Ці тва-
рини сягають 4 метрів і 500 кілограмів. Вчені встановили, що в різних
частинах Антарктики ці тюлені харчуються по-різному. Залежно від
регіону в їхньому раціоні переважають або кальмари, або риба, або
пінгвіни. Хоча також інколи у шлунках леопардових тюленів знахо-
дили залишки їхніх «родичів» — морських котиків, крабоїдів і тюленів
Ведделла. Проте сам момент нападу був зафіксований у дуже одинич-
них випадках.168
А тюлень Ведделла харчується крилем, рибою та восьминогами. Цей
тюлень дещо схожий на морського леопарда. Коли моряки його вперше
побачили, то назвали «морським леопардом» через плями на череві. По-
тім виявилося, що цю назву вже присвоїли іншій тварині. Тому тюлень
106 | Поступіться чергою

Ведделла отримав зовсім іншу назву: на честь першовідкривача — бри-

танського капітана Джеймса Ведделла.169 Ці тюлені — приклад того, як
живі істоти можуть адаптуватися до холодних умов Антарктики. Вони
народжують тюленят у коротке антарктичне літо. Потомство мусить
швидко вирости й навчитися плавати до приходу осені–зими. Після
народження тюленята дуже швидко ростуть. За кілька тижнів вони на-
бирають масу в кілька разів більшу, ніж важили при народженні. А все
завдяки материнському молоку, частка жирності якого становить при-
близно 50%. У ньому 60% сухих речовин, понад 10% протеїнів і воно не
містить лактози. Це молоко схоже на рідкий віск. Коли воно стає холод-
ним, то уподібнюється пасті, і його нічим не можна розрідити. Самі ж
самки впродовж вигодовування малят втрачають майже 40% маси.170
Мій перший вихід на сушу був схожий на бажання відкрити пода-
рунки від святого Миколая. Нетерпеливишся, але хочеться відтягнути.
Коли я вистрибнув на берег, це було як у фільмах про піратів і безлюдні
острови. Атмосфера була не далека від літературної вигадки чи кіно.
Ми розбрелися берегом. Здавалося, що всі мали заготовлений план дій
на випадок висадки в Антарктиці. Може, мої товариші більш звикли
до екзотичних мандрівок. Я ж був трохи розгубленим: а що, власне,
роблять під час прогулянки безлюдним островом?
Уздовж цілого затіненого скелями пляжу майже в шаховому по-
рядку лежало безліч морських котиків. Деякі з них купалися у воді
неподалік скелі, що височіла наприкінці пляжу. На тій скелі було міс-
це гніздування пінгвінів, їх там були сотні. Але багато птахів також
бродило по всьому пляжу, частина — купалася. Також багато з них
сходило на крутий глинястий та всипаний камінням і грудками схил —
стіну вулкана, де пінгвіни, вірогідно, шукали камінці для своїх гнізд
і поверталися вниз.
Ми піднялися на скелі й ховалися за камінням віддалік, щоб не за-
важати птахам. Усе довкола було всипане пінгвінячим пухом. Внизу
 | 107

під скелями у воді було затишне й залите сонцем місце — так і хотіло-
ся б туди стрибнути поплавати. Але це місце зайняли морські котики.
Я спробував розкласти на компоненти запах. У суміші впізнавалися
тони солоної води, а також тхнуло гнилизною довго мокрих водорос-
тей. Так буває на березі, куди викидає багато підводної зелені. Також
впізнавався запах мокрого піску. Крім того, трохи пахло рибою. Ще
один відтінок — запах пташиного гнізда. Впізнавання запахів було
схожим на те, як ми розсмаковуємо нову страву. Потрібно трохи часу,
щоб абсолютно новий смак дійшов кудись до мозку. Найшвидше впі-
знаються, наприклад, сіль, кріп, кориця. Пізніше ти вгадуєш розмарин
і лавровий лист. Деяких смаків не відгадуєш і навіть не відчуваєш. Там
було щось схоже. Спершу я просто стояв оповитий цим новим запахом
і не знав, як його пояснити. Потім він почав розпадались на складові.
Перед поверненням до моторного човна мені хотілося пороззира-
тися довкола й назавжди закарбувати побачене вперше і, мабуть, вос-
таннє у своєму житті неймовірне видовище острова Десепшн. Я вкотре
переживав момент усвідомлення того, що моя мрія здійснюється. Вже
тоді затягувало легеньким холодом від думки, що вдруге в таку приго-
ду я, мабуть, не потраплю. Однак найсолодшим було також розуміння,
що це — лише початок моєї подорожі.
Ми повернулися всередину острова й дивилися, як останні туристи
прогулюються островом та повертаються на борт. Коли ми залишилися
самі — світ знову став архаїчнішим, ще загадковішим, справжнішим.
Настала тиша, сповнена автентичними звуками.
Ми спустились на воду і чкурнули до суші. Все, здавалося б, одно-
тонне. Я перебував посеред простору, де з одного боку — вода, а з дру-
гого — округлі пагорби, що тягнуться до стрімких гострих гір, із яких
збудований кратер вулкана. На сотню метрів між берегом і підніжжям
пагорбів простягається рівнина, яка вся шурхотить від кроків. Вона
зіткана зі схожих на маленькі вуглинки камінців різних форм: округлі,
108 | Поступіться чергою

кубічні, трикутні, п’ятикутні, шестикутні, різні. Темно-сірі, ясно-сірі,

чорні, подекуди блакитнуваті, часом траплялися червоні, схожі кольо-
ром на цеглу. І якби не рештки будівель та уламки, рознесені вітром
довкруж, то було б взагалі враження, що це місце абсолютно не нале-
жить людям, абсолютно не належить до звичного нам світу.
Але на сонці за дуже короткі проміжки часу всі тони змінюються.
Вода, яка без променів сіра, неначе омиває кожен той дрібний при­
бережний камінчик, і кожен переливається у сонці, заломленому у во-
лозі. Смуги снігу переходять у гори, а ті змінюються своїми порода-
ми й міняться відтінками. Витончена гра тонів, а коли б порівняти із
фотографією — то творець Антарктиди знімає на плівку: додає трохи
зернистості, архаїчності.
На береговій лінії лежало кілька самотніх морських котиків. Вони
були абсолютно сонні та ліниві. Інколи могло здатись, що вони мертві.
Але час до часу вони крутились і спросоння фиркали. Над головами
літали поодинокі птахи. Берегом ходило кілька пінгвінів. Все інше на-
гадувало пустку.
Ходити островом дозволено не всюди. Острів не дуже безпечний для
людини. Ґрунт на деяких ділянках настільки гарячий, що вся волога,
що туди потрапляє, негайно випаровується.171 Але територія, дозволена
для огляду, досить велика, бо обходити пішки її досить довго.
Основну увагу там привертають гігантські баки для зберігання
витопленого китового жиру. Це старі металеві конструкції, що вже
поржавіли. Скріплені металевими шрубами. Так сучасні ємкості вже
ніхто не робить. Це стара технологія з тих часів, коли взагалі мало
хто бував в Антарктиді. Діяльності ніхто не регулював, кожен міг ро-
бити все, що хотів, тож тут промишляли китобої. У цей регіон вони
прийшли на самому початку ХХ століття. Коли приватні промислов-
ці почали отримувати прибутки, Велика Британія нагадала, що вва-
жає Фолкленди (Мальвіни), Південну Джорджію, Південні Сандвічеві
 | 109

острови, Південні Оркнейські острови, а також Антарктичний пів­

острів своєю територією. Пильнувати ці землі прибув британський
губернатор. Деякі китобої намагалися вийти з-під контролю британців
і просувалися на південь, зокрема на острів Десепшн. Але британська
адміністрація прийшла й сюди. Приблизно впродовж 10 років перед
початком Першої світової війни китобої виловили майже 10 тисяч
китів різних видів.172
Мені хотілося залишитись самому. Під час плавання виникло від-
чуття певного часового вакууму. На день третій втрачаєш лік часу.
Наче минулого й майбутнього життя не існує. Неначе ти спиш під час
нескінченно довгого перельоту між планетами, а потім раз — і про-
кидаєшся у новому світі. Тож вперше за довгий час можна було абсо-
лютно вільно розпоряджатися простором довкола себе. А також своїм
тілом: мене не гойдало, не нудило, і можна було не триматися руками
за стіни. Передусім я пішов до баків, у яких колись зберігали китовий
жир. Між ними були доволі широкі затінені проходи. Тут можна було б
заховатися від усіх. Навіть загубитися, зважаючи на те, що в деякі ба-
ки можна було зайти. А там, вгорі, десь на двадцятиметровій висоті,
даху вже не було, і крізь решітку дивної форми, що нагадувала каркас
вітража з вибитим склом, виднілося синє небо.
Шматки дерева, цегли, металу розкидані по березі. Уся ця карти-
на — суцільний музей просто неба, що розповідає про зустріч людини
та Антарктиди. Десепшн навіює не моторошні відчуття, а радше ці-
кавість. Коли б не знати, куди поділися люди, що тут сталося, то вра-
ження були би гострими.
Крім резервуарів, на острові був також довгий сірий одноповерхо-
вий будинок; рештки знищеної вулканом понад пів століття тому чи-
лійської геофізичної станції, що стояла на бетонній основі, а всередині
якої було багато приладів; і старий ангар, біля якого я наздогнав своїх
колег. Звідти усі повернулися до човна. Поступово сутеніло. Перша
110 | Поступіться чергою

партія людей відплила на «Сельму», яка весь цей час ходила то справа
наліво, то зліва направо, не стаючи на якір.
Тим часом я спостерігав за обрієм. З одного боку я бачив, як сонце
заходить, але ще вибиваються його промені з-понад верхівок гір, що
відтинають від мого зору весь світ довкола. Через хмари пробиваються
останні жовто-золоті промені. З іншого боку сонце багрянить хмари,
і його промені спадають, востаннє освітлюючи перед сутінками не-
високі горби на шляху до скель. Там біліють на світлі снігові шапки.
Звідти від вершини тягнеться невеличкий яр, що в теплу пору року
наповнюється талою водою. Зараз це невеличкий потічок.
Враження від пустельного берега з покинутими будівлями було
сильнішим, ніж навіть висадка до пінгвінів. Якби вибирати — то я би
обрав її.
Повернення на яхту підносить дух. Ти наче відійшов від лінії по-
дорожі й накреслив додаткову штрих-пунктирну лінію вбік. Але від-
чуваєш потребу стати на попередній шлях. Це як у фільмах про кос-
мічні подорожі. Кожен острів — то планета. Кожна планета чудова,
але на більшості з них людина сама навряд чи прожила би довго. Тож
коли усі зібралися на моторному човні й повертаються — то виникає
відчуття закінченої пригоди, перегорнутої сторінки. Особливе полег-
шення я відчував щоразу, коли торкався руками до драбини на кормі
«Сельми». Буквально дві секунди акумулюють непоясненну радість.
Ти — вдома. Команда готується до продовження шляху. Поки всі ще
щось роблять, піднімають і прив’язують моторний човен, знімають
зайвий одяг, яхта вже йде морем. Ти фіксуєш це не одразу, адже скон-
центрований на іншому. Бракує тільки когось, хто б за нами гнався.
Хоча й таке було разочок.
 Договір про Антарктику

Ми вирушили з острова Десепшн вже коли добре стемніло. На борту

панувало піднесення: ми — в Антарктиді, все вдалося, всі задоволені
висадкою на перший острів, усі повернулися на палубу, повний впе-
ред — і ми рушаємо в ніч і до наступних пригод. Поки всі ще були на
палубі — вели якісь короткі бесіди, ми витягували і прив’язували мо-
торного човна, а потім усі спустилися на вечерю. Спершу всі разом,
всі довкола щось роблять, а потім «бац» — і ти не помічаєш, як усі ро-
зійшлися. Хтось чергує, хтось спить, хтось п’є чай, хтось пише, хтось
читає. Так тривало впродовж усього плавання.
Наступного дня, 24 лютого, ми підійшли до острова Кінґ Джордж. Це
не найкрасивіший острів в Антарктиці. Погода була похмурою, тварин
на березі не було, фото виходили жалюгідні. Однак, як кажуть, «крізь
призму цього острова» я здобув багато інформації і знань про Антарк-
тику й людей у ній. Здалеку виднілася — як я потім дізнався — росій-
ська станція «Беллінсгаузен», а також православна церква. Крім того,
саме на цьому острові розташований важливий для регіону аеропорт,
що працює при чилійській станції «Едуардо Фрей Монтальва» (Eduardo
Frei Montalva), будівлі якої також було добре видно.
А взагалі, острів Кінґ Джордж по-сучасному можна було б назвати
великим антарктичним габом. Адже поряд також розташовані станції:
уругвайська «Артіас» (Artigas), південнокорейська «Король Седжон»
112 | Договір про Антарктику

(King Sejong), аргентинська «Хубані» (Jubany), бразильська «Командан-

те Ферраз» (Comandante Ferraz), польська «Арцтовскі» (Arctowski), ки-
тайська «Велика Стіна» (Great Wall Station) і перуанська «Мачу Пікчу»
(Machu Picchu).
Капітан Пьотр розповідав, що система Договору про Антарктику ви-
никла як наслідок спроб сильних держав встановити гегемонію в Ан-
тарктиді. Ані західні країни, ані Совєцький Союз не хотіли відступати.
СССР особливо активно ставив бази зі східного боку материка. Водно-
час на острові Кінґ Джордж, що із західного боку, створили совєцьку
базу «Беллінсгаузен». Подейкують, що багато великих резервуарів
для палива, які там розміщені, мали б служити для дозаправлення
підводних човнів. Це було потрібно для того, щоб ходити в південній
Атлантиці й мати резерв палива для виходу в Тихий океан, що за про-
токою Дрейка.
Пізніше деякі українські вчені мені казали, що ставляться до такої
інформації дуже скептично, адже з усіх резервуарів, яких там приблиз-
но десять, функціональні буквально один-два. Тож я навіть не знаю,
що менш кумедно: коли люди із Заходу вірять у те, що СССР робив усе
із прихованим наміром захопити в майбутньому весь світ, чи скепти-
цизм людей колишнього СССР щодо цього ж. Однак після договору про
Антарктику станція, як і всі інші, стала науковою.
На теперішній час науковий аспект в Антарктиці переважає. Так
було не завжди і, ймовірно, не завжди так буде, але зараз Антаркти-
да — по-своєму райський куточок планети без зброї і конфліктів.173 До-
говір про Антарктику був чи не першим міжнародним документом, що
зобов’язував учасників домовленості обмежити військову діяльність.
Нічийних територій є багато. Зокрема, 70% площі Землі — моря та
океани за межами юрисдикції держав. А також космос та планети у ньо-
му, які вже в недалекому майбутньому можуть почати освоювати різ-
ні держави.174 Як зазначив юрист Ярослав Іваницький, Місяць та інші
 | 113

небесні тіла Сонячної системи (хіба щодо них буде окрема угода) вже
мають правове регулювання (крім, наприклад, метеоритів, які впадуть
на територію якоїсь держави в природний спосіб). Воно передбачає, що
«Місяць [та інші небесні тіла Сонячної системи, наприклад, Марс, але
не враховуючи Землі] не підлягає національному присвоєнню ані че-
рез проголошення на нього суверенітету, ані через використання або
окупації, ані будь-якими іншими засобами»175. Тому доведеться якось
домовлятися.
За словами Євгена Дикого, правовий режим Антарктиди — це чи не
єдина модель, за якою можна працювати надалі під час подальшого
освоєння простору. Наприклад, коли людина висадиться на Марс. Адже
тоді буде безліч питань щодо того, як там співпрацювати державам,
корпораціям, громадським організаціям та приватним особам. Тож
напрацювання в Антарктиді можуть використовувати для освоєння
космосу.176
Від 1939 року до укладення Договору відбулася низка подій. США
висували ідею, щоб країни, які мають на Антарктиду претензії, зо-
крема самі Штати, разом розділили між собою управління континен-
том. Як варіант — за посередництвом міждержавного органу в межах
ООН. Такий розвиток подій, з одного боку, зняв би питання про те-
риторіальні суперечки. Але він обмежив би доступ до Антарктиди
всіх інших, включно із СССР. Тож це могло би призвести до напруги.
Велика Британія та Чилі не підтримали документа, адже він, за їхні-
ми словами, суперечив нормам ООН. До того ж 1950-го Союз заявив,
що визнає незаконним будь-яке рішення по Антарктиці, ухвалене
без його участі.
Саме Чилі висунули ідею про замороження територіальних пре-
тензій. ООН не дуже хотіла братися за врегулювання Антарктиди, щоб
не зачіпати делікатної теми територіальних претензій. У 1955 році
СССР провів Першу антарктичну експедицію і почав освоюватися на
114 | Договір про Антарктику

континенті. У 1957–1958 роках тривав Міжнародний геофізичний рік.

Тоді 67 країн світу досліджували Антарктику. Крім 7 країн, що висуну-
ли територіальні претензії, а також США та СССР, найактивніше про-
водили дослідження ще Бельгія, ПАР та Японія. Врешті, через активні
дослідження СССР, США вирішили організувати конференцію щодо
врегулювання статусу континенту. Ці 12 найактивніших країн, які ма-
ли свої представництва в Антарктиці, стали першими, хто підписав
Договір про Антарктику.177
Згідно з ним Антарктиду можна використовувати тільки в мирних
цілях. Насамперед вона має бути вільною для наукових досліджень,
співпраці наукового персоналу з різних станцій та експедицій. Також
країни погоджуються на обмін інформацією про наукову діяльність
та підписуються під доступом до даних та результатів спостережень
в Антарктиці. Проте договір не означає, що країни, які висловили свої
територіальні претензії раніше, відмовляються від них. Ці та інші пре-
тензії «консервують» на час дії Договору.178
У 1982 року Малайзія заявила в ООН, що людство, яке тоді якраз
врегулювало морське право, повинно вирішити питання Антарктиди.
Вона говорила про право усіх країн на Антарктику, незалежно від по-
передньо висунутих претензій. Малайзія отримала багато прихиль-
ників, таких як Гана, Пакистан, Антигуа й Барбуда, Камерун, Алжир,
Бангладеш, Замбія, Шрі-Ланка. На думку Малайзії, Антарктиду варто
було б заборонити ділити і привласнювати будь-яку її частину. Ресур-
си ж розподіляти між усіма. Але цікаво: зважаючи на особливі потреби
країн, що розвиваються.179
Однак на той час було вже пізно вважати Антарктиду «вакуумною»
у правовому сенсі. Адже на неї вже висунули територіальні претензії,
там вже були присутні різні країни і щодо неї вже діяли різні докумен-
ти. Такої ситуації не було ані з космосом (1967), ані з Місяцем (1979), ані
з просторами та глибинами океанів (1982).
 | 115

Проте після цієї суперечності таки спростили процедуру набуття

статусу консультативної сторони Договору про Антарктику. Такі краї­
ни мають право голосу. Але також інші країни змогли отримувати ста-
тус спостерігача.
Ці поступки зроблено, щоб взагалі не дійшло до скасування чи змін
у самій Системі Договору про Антарктику. Як зазначає Андрій Федчук,
деякі країни витрачали кошти на антарктичні експедиції, щоб приєдна-
тися до Договору про Антарктику заради участі в розробленні режиму
освоєння ресурсів Антарктиди. Після всіх цих навколо­правових пери-
петій у 1980-х роках до клубу приєдналися Індія, Бразилія та Китай.
Кількість учасників договору почала зростати. Сам договір внаслідок
цього отримав більшу легітимність та визнання. Врешті до нього при-
єдналася і Малайзія.180
А останнім часом в Антарктиді активізувалися такі держави, як
Китай, у якого вже 4 станції, та Південна Корея, що спорудила одну
із найбільших баз в Антарктиді. (Станції обох країн є і на острові Кінґ
Джордж.) Це непокоїть Нову Зеландію та Австралію. Обидві країни
аргументовують своє занепокоєння тим, що так підважують їхню на-
ціональну безпеку. Адже ставиться під сумнів беззбройний статус
Антарктиди.181
Сьогодні до Договору про Антарктику приєдналося 54 держави. Хоч
усі підписанти погодилися не висувати претензії чи не розширювати
існуючих, проте в разі закінчення дії Договору усі ці держави можуть
заявити про свої претензії, — пояснює юрист Ярослав Іваницький.
Або ж, теоретично, деякі з цих держав можуть вийти із Договору
достроково й також достроково заявити про претензії. А держави, які
ніколи до Договору не приєднувалися, можуть зробити це прямо за-
раз, якщо це не суперечить якимось їхнім законам. Адже формально
немає обов’язку приєднатися до Договору, щоб потім претендувати на
шматочок Антарктиди.
116 | Договір про Антарктику

Інша річ — чи хтось ці претензії визнає? Будь-які питання щодо

Антарктиди можливо вирішити лише за допомогою домовленостей.
Готових відповідей немає. Можна лише додати, що оскільки основні
антарктичні гравці, а заодно й могутні світові держави, є підписантами
Договору, то, найімовірніше, шансів для якоїсь однієї держави отримати
можливість на щось претендувати є значно більше, якщо вона гратиме
за встановленими правилами. Змінити їх, мабуть, сама не здужає. Адже
навіть найбільші держави світу, що висунули претензії на Антарктиду,
не можуть цілковито домовитися, тим паче зробити лише по-своєму.
Тим часом поки Антарктида нічия — який там закон? На «Сельмі»
ми обговорювали випадок, коли двоє туристів побилося на одній із
станцій. За якими законами їх судити? За законами держав, громадя-
нами яких вони є? Чи за законами держави, під прапором якої прибув
їхній корабель чи кораблі? Чи за законами країни, що представлена
станцією, біля якої сталася сутичка? Доки діє юрисдикція станції? Ли-
ше всередині, чи на 10 метрів від станції, чи на 100? Вона взагалі діє,
якщо континент нічийний?
Це питання теж регулює Договір про Антарктику. Всі люди, які пе-
ребувають на континенті офіційно, тобто працівники станцій, спосте-
рігачі та інші особи, потрапляють виключно під дію законодавства тієї
країни, громадянами якої вони є. Наприклад, якби побився українець
з американцем, то українець відповідав би за українським законодав-
ством, а американець — за американським.
Але немає чіткої відповіді щодо двох питань. Попередній принцип
не регулює того, за яким саме законом відповідає людина з країни,
що не є учасником Договору? Також за яким законом буде відпові-
дати людина, яка не належить до персоналу станції. Наприклад, ті ж
таки туристи з лайнерів? Якщо вони побилися на кораблі, то там діє
юрисдикція країни, під чиїм прапором ходить судно. Якщо на суші —
чіткого розуміння немає. У такому разі всі зацікавлені сторони мають
 | 117

консультуватися, щоб знайти загальноприйнятне рішення. Якби двоє

громадян двох різних країн, що не є учасниками Договору, побилися б
на суші віддалік станції, то аби призначити штраф чи покарання, це
треба було б вирішувати на міжнародному рівні.
Кілька разів запевняли, що Антарктида абсолютно вільна від полі-
тики принаймні на найнижчому, побутовому рівні. Однак як виявилося
згодом — це не зовсім так. І якби я, наприклад, був більш запальним,
то суто теоретично могло б дійти і до того, що мене судили б за укра-
їнським, а одного чеха — за чеським законодавством через словесну
перепалку, яка могла б перейти у рукоприкладство внаслідок з’ясуван-
ня того, чи Ужгород є чехо-словацький (хоч держави вже такої немає),
чи все ж таки український. Це могло статися на острові Кінґ Джордж,
який був другим берегом в Антарктиді, на який я ступив. Врешті, як
вже згадував, саме на цьому острові розташована російська станція
«Беллінсгаузен», із якої почалися пригоди на острові.
 Кінґ Джордж

На острові Кінґ Джордж «Сельма» забрала доставлений раніше на

чилійський склад вантаж для української станції «Академік Вернад-
ський». Серед усього там було кілька великих, як відро, банок фарби,
на яку чекала інженерно-технічна група. Тут мені спало на думку, що
капітан хоче не просто заробляти на туризмі, а поєднувати людей і ро-
бити речі можливими. Пізніше я дізнався, що Пьотр мав непоганий біз-
нес, але його дружина запитала в нього, чи він дійсно хоче займатися
цим все життя, чи таки хоче здійснити мрію. І ось тепер Пьотр — один
із найдосвідченіших капітанів, що ходять на яхтах водами Антаркти-
ки. Врешті, він постійно сприяв мені. Було відчутно, що він хоче, щоб
моя книжка була кращою.
Берег Кінґ Джорджа був піщаним із невеличкими гострими камін-
цями. Одразу біля берега, куди ми витягли наш понтон, стояли різні
човни: надувні, а ще такий великий поромний, що міг би перевезти
транспортний засіб.
Найближча станція складалася із великої кількості будівель. Це
і гаражі, і технічні будівлі, і головний корпус станції. Проходячи повз,
а прямували ми на скелі, щоб оглянути панораму, я почув англій-
ську мову. Молодий хлопець запрошував нас всередину. Більшість
 | 119

товаришів уже була далеко, тож всередину зайшло лише кілька людей.
Деталей я не пам’ятаю, бо наступні події були значно яскравішими.
Спершу я не знав, що це саме російська станція «Беллінсгаузен».
Коли підійшов на запрошення хлопця — побачив табличку. Я подумав:
гаразд, Антарктида — то Антарктида. Кажуть, тут затираються різні
чвари й міжнаціональні непорозуміння. Тож я налаштувався бути
привітним, дружнім і між іншим представитися, що я — з України. Ми
залишили взуття — саме тут я вперше дізнався, що на станціях в Ан-
тарктиді прийнято знімати взуття зразу біля дверей. Логічно, але не
очевидно.
Нас завели до великої кімнати із м’якими кріслами, столиками та
телевізором. І тут моє бажання миру розбилося, коли я побачив там,
в Антарктиді, фізіономію «совпадєніє — нє думаю» власною персоною —
Кісільова, який розповідав: «ну пасмотрім, шо у ніх там на Украінє
будєт послє вибарав прізідєнта». Ефір нагнітав, хтось із старших ро-
сіян підтакнув, мовляв, «пасмотрім, пасмотрім». Я би не сказав, що ат-
мосфера була ворожою. Радше це була цікавість. Скептична цікавість.
Або росіяни не усвідомлюють, наскільки підсвідомо вони скептичні
до ідеї суб’єктності Української держави. Або ж українці дуже гостро
реагують на будь-який смішок, який можна проінтерпретувати саме
так. Казати, що я — з України, стало якось недоречно.
Якби хоч перед передачею поговорити. А так: заходиш під час про-
паганди й кажеш: «Привіт, хлопці, ми ж в Антарктиді, будемо дружи-
ти?». Сперечатися щодо достовірності головних російських новин?
Якось безглуздо, коли вже тебе запросили, а ти — погодився. Але мені
шкода, що в росіян був ввімкнений телевізор. Можливо, якби не це,
можна було б з перших уст більше дізнатися про те, чим займаються
науковці на Кінґ Джорджі. Адже другої такої нагоди може й не бути.
Згодом я наздогнав інших на вершині скель. Туди вела доволі зручна
стежка. За кам’яним масивом я врешті побачив славнозвісні паливні
120 | Кінґ Джордж

резервуари російської станції. А на вершечку пласкої зверху кам’я-

ної гори стоїть російська церковця. Вона невелика, але доволі висо-
ка. Зведена із сибірського кедра, який витримує низькі температури
й захищає від холоду.182 Всередині видно металеві троси, якими баню
прикріплено до землі під церквою — це щоб вітер не здув. Церква має
доволі багате оздоблення. У притворі храму чимало ікон. А іконостас
у храмі хоч і малий, але повністю позолочений. Якщо піднятися схо-
дами, то можна побачити дзвони, що запрошують на службу майже
сотню мешканців острова взимку та приблизно пів тисячі влітку. Із
них росіян на «Беллінсгаузені» — 15 та 30 відповідно. Також, за слова-
ми одного американського журналіста, ці дзвони видають какофоніч-
ний і гіпнотичний звук, схожий на сигнали залізничного переїзду, —
очевидно, у США не так багато православних дзвонів. Священник, що
прослужив 4 роки в Антарктиді, казав, що саме там він найкраще чув
Бога, адже в решті світу «немає тиші».183 Про тишу і спокій говорить
після Антарктиди дуже багато людей, і я кажу. Що ж до священника, то
в темні антарктичні зими він малював кольорові квіти, щоб нагадати
собі, який вигляд має кольорова природа.
Та перше, на що звертаєш увагу в церкві, — це те, як там напалено.
У храмі просто-таки спекотно. Здається, у всій Антарктиді тепліше було
лише в одному приміщенні — спеціальній кімнаті на станції «Академік
Вернадський», де сушиться мокрий одяг.
Неподалік храму в окремому будиночку живе сам священник. Зго-
дом мені розповідали про нього плітки. Кажуть, один молодий і актив-
ний монах із Росії вирішив рік служити на Кінґ Джорджі, чим зробив
собі у церкві кар’єру. Все ж таки таке самовіддане, довге, віддалене
служіння. Однак пізніше «більша риба» у РПЦ посунула молодого слу-
жителя. Кажуть, новий священник навіть переосвятив церкву «по-пра-
вильному». Тож якщо хтось хоче потрапити в Антарктиду — як варіант
можна стати служителем церкви.
 | 121

Коли я повертався назад до берега, то звідкись праворуч прилетів

невеличкий літак — це він піднявся у повітря із чилійського аеропорту.
Тим часом згори було краще видно також і чилійську станцію «Фрей»,
яка виглядає дещо модернішою, ніж старомодні блоки «Беллінсгаузе-
на». Спустившись, я рушив у бік чилійської станції. Вона була розта-
шована за струмочком від бази «Беллінсгаузен». Через нього є місток.
У часи Піночета в Чилі правила військова хунта. Чилійці прибували на
Кінґ Джордж із родинами. І ось, як мені розповіли, одна чилійська дити-
на перейшла через місток, що служив умовним кордоном. У відповідь
на це з «Беллінсгаузена» відкрили вогонь і навіть поранили дитину.
Втім, ще за кілька років перед приходом Піночета на пост, колекти-
ви совєцької та чилійської станцій були «настільки дружніми», що не
один раз у кают-компанії станції «Беллінсгаузен» чилійців було більше,
ніж на власній базі, і навпаки.184
Тепер теж все інакше. Станції на острові не відгороджуються одна
від одної, чилійці розвивають свою станцію як транспортний вузол і на-
дають сусідам послуги з логістики. Станція «Фрей» є, мабуть, найваж-
ливішою з усіх чотирнадцяти чилійських баз. Вона підпорядковується
військово-повітряним силам Чилі. Тут приймають літаки з пасажира-
ми, які хочуть відвідати Антарктиду. Але також і літаки, які перевозять
учасників наукових експедицій різних країн. Переліт із Пунта-­Аренаса
на чилійську базу «Фрей» коштує майже дві тисячі доларів, хоча від-
стань приблизно — тисяча кілометрів. Тож можна сказати, що Чилі ро-
бить кроки для того, щоби також посилити свою присутність у цьому
регіоні «по-ринковому» — задовольняючи попит.
Із дванадцяти чинних чилійських станцій більшість належить Чи-
лійському антарктичному інституту. Він — на відміну від більшості
аналогічних інститутів інших держав — підпорядкований Міністер-
ству зовнішні справ. Водночас як у більшості держав антарктичні уста-
нови підпорядковуються таким міністерствам, як науки чи екології.
122 | Кінґ Джордж

Аналогічна ситуація і в Аргентини, де Аргентинський антарктичний

інститут також підпорядковується Міністерству зовнішніх справ, а на
його емблемі написано: «Національне управління з питань Антаркти-
ди» (Direccion nacional del Antartico).
Ще кілька чилійських станцій напряму підпорядковуються або фло-
ту, або військово-повітряним силам, або армії. Одна зі станцій об’єд-
нана під керівництвом усіх чотирьох: ВПС, флоту, армії та Інституту.
Але не лише це вирізняє чилійців та аргентинців з-поміж інших ан-
тарктичних гравців. Ці дві конкурентні держави по-своєму також і за-
кріплюються на континенті. Адже важливою «Фрей» є і тому, що поряд
розташоване одне із двох цивільних поселень на континенті — чилій-
ська Вілья-лас-Естрельяс. Там є школа з 1–8 класами, кілька вчителів,
пошта, храм, хостел, банк і банкомат, сувенірна крамниця, бібліотека
№ 291, працює мобільний зв’язок, радіо «Суверенність», кілька каналів,
а також шпиталь, що підпорядкований чилійським ВПС. Від 2018 року
усім, хто їде жити в поселення, про всяк випадок вирізають апендикс.
Поселення розташоване на території, на яку Чилі висунуло притензії
ще до підписання Договору про Антарктиду. У поселенні проживають
науковці, військові, а також їхні сім’ї.
Інше цивільне поселення Аргентина заснувала ще раніше поруч
із станцією «Есперанса», що на Антарктичому півострові. Там також
живе з десяток сімей, є школа (№ 38) та кілька вчителів, функціонує
радіорубка LRA 36 Radio Nacional Arcángel San Gabriel (Національне
радіо Святий архангел Гавриїл). Також, як і у Вілья-лас-Естрельяс, там
працює державний орган із реєстрації народжень та одружень. Саме
там народилася перша в Антарктиді людина.
Капітан Хорхе Еміліо Палма, який очолював аргентинський загін
армії на станції «Есперанса», доставив туди свою вагітну дружину,
щоб вона там народила дитину — Еміліо Палму. Хлопчик народив-
ся 1978 року. Він став першою дитиною, народженою на континенті.
 | 123

Однак відтоді на континенті народилося ще з десяток дітей, але Емі-

ліо — найпівденніше.
Існує два принципи, за якими люди отримують громадянство при
народженні: право крові та право землі. У Європі не досить народити
дитину в якійсь країні, щоб вона отримала громадянство. Хтось із її
батьків також повинен бути громадянином цієї країни. Але у більшості
держав Америки, і Північної, і Південної, новонароджені діти можуть
отримати громадянство просто внаслідок того, що вони народилися
на території країни. Саме тому деякі батьки їдуть народжувати дітей,
наприклад, до Канади чи США.185 Власне, Еміліо Палма автоматично
отримав аргентинське громадянство не лише тому, що його батьки
були аргентинцями. З погляду самої Аргентини, хлопець народився на
території аргентинської держави. Хоча це лише частина Антарктики,
на яку висунула свої претензії Аргентина. У таких діях можна було б
відчитати послання: «На цій землі народжуються наші діти — тож це
наша земля».
Пізніше вже в чилійському поселенні Вілья-лас-Естрельяс народив-
ся Хуан Пабло Комачо. Чилійський уряд відзначив, що він, на відміну
від аргентинця Еміліо Маркоса Палми, був у Антарктиді не лише на-
роджений, але також і зачатий.
Тож поки одні країни ще думають, чи можна жінкам в Антарктиду,
інші вже давно змагаються за те, представник якої країни не лише
першим народився на крижаному континенті, але і кого ж там зачали
першим.
Однак, як дехто жартує, все одно це вирішуватимуть США і Росія.
Наприклад, президент США Дональд Трамп розпорядився186 побуду-
вати принаймні три важкі криголами, щоб забезпечити постійну при-
сутність Штатів в Арктиці та Антарктиці. Для їхнього функціонування
президент США також розпорядився створити чотири бази: дві в са-
мих Штатах, ще дві — міжнародних. Проєкт має бути реалізований до
124 | Кінґ Джордж

2030 року. До цього часу США може розглянути варіант оренди суден
льодового класу в інших держав. У 2019 році держсекретар США заявив,
що Росія дестабілізує Арктику: нарощує там військову присутність.
Тому США нарощуватимуть там і власну присутність.187
Також настав час говорити про становлення нової супердержави.
Поки що про це часто говорять пошепки — наче бояться, що це стане
самоздійсненим пророцтвом. Однак Китай, якщо не збавлятиме тем-
пів розвитку економіки, технологій і науки, то вже зовсім скоро пре-
тендуватиме — якщо ще не претендує — на нового світового лідера.
Щоправда, тоталітарного. І хоч Росія — це не СССР, але значна держава
з ядерною зброєю та амбіціями. Тож Данія, наприклад, занепокоєна
через активізацію в Арктиці саме США, Росії та Китаю. Через амбіції
цих трьох країн напруга в Арктиці може зрости.188 Інтерес цих держав
зростає і до Антарктиди.
Капітан «Сельми» Пьотр, мабуть, напівжартома казав, що дуже спо-
дівається, що закінчення дії Договору про Антарктику відбудеться піс-
ля його смерті, а він вже встигне находитися у цих водах. Також нікому
не потрібно ще одного конфлікту на порожньому місці. Тож, найімо-
вірніше, Договір виконуватимуть стільки, скільки це буде можливо.
Я не завжди вірю у те, що людство зможе запобігти чи то війні за
Антарктиду, чи глобальному забрудненню, чи то зникненню видів, чи
навіть глобальній зміні клімату. Відтягнути — так. Стримувати — так.
Не допустити — ні.189
 Глобальні зміни клімату

На острові Кінґ Джордж один мій співрозмовник висловив скепсис

щодо так званого глобального потепління. Він зазначив, що у Східній
Антарктиді, наприклад, останнім часом випадає більше снігу, що ма-
ло би свідчити про похолодання у цій частині.
Відома українська кліматологиня, керівниця Лабораторії приклад-
ної кліматології Українського гідрометеорологічного інституту й укра-
їнська дослідниця Антарктиди Світлана Краковська коментує, що це,
навпаки, радше є свідченням потепління. «Адже раніше там опадів
не було майже взагалі, менше 50 мм на рік. Антарктида, по суті, — це
полярна пустеля. І зазвичай опади у глибині материка навіть не випа-
дають, а намерзають прямо з вологого повітря при охолодженні. Тому
збільшення опадів свідчить якраз про потепління насамперед для Ан-
тарктики, Південного океану». Крім того, ймовірно, тепліша атмосфера
затримує більше води, яка осідає на землю у вигляді снігу саме в Схід-
ній Антарктиді. Із чимось схожим гралися автори фільму-катастрофи
«Післязавтра». За сюжетом, глобальне потепління зумовило танення
льодовиків, внаслідок чого океан став холоднішим, і починалося різ-
ке похолодання.
Український науковець Володимир Бахмутов, доктор геологічних
наук, розповідав мені у спільному виході зі станції «Академік Вернад-
ський» далі на південь, що за останні десятиліття у районі станції
126 | Глобальні зміни клімату

багато що розтало. Раніше неподалік місця, де ми проходили морем,

був шельфовий льодовик, але він відступив. Навіть стало зрозуміло,
що одна частина суші, яку раніше не вважали островом, звільнилася
від льоду, і стало видно, що це насправді острів.

Лід відступає

Восени 2019 року в медіа прокотилася новина про гігантський айсберг,

який відколовся від льодовика Амері в Антарктиді. Його площа стано-
вила приблизно два Києви.190 Це ж скільки часу треба було б їхати із
краю в край на метро? Євген Дикий зазначив, що у світові медіа якраз
і потрапляють айсберги розміром, наприклад, із Нью-Йорк. Водночас
мільйони уламків середнього розміру щодня відламуються і потра-
пляють в океан, але цього не висвітлюють. Річ у тому, що середня річ-
на температура в районі української станції з 1945 року підвищилась
на понад 3° С.191 Три градуси — це ніби й непомітно. Вдень може бути
більший стрибок температури. Але якщо брати середньорічні показни-
ки — то це наче Москва або Смоленськ, що потепліли б до рівня Києва.
У 50–70-х роках ХХ століття британські зимівники фіксували взимку на
станції «Фарадей» на острові біля Антарктичного півострова 40-градус-
ні морози. Останніми роками українці фіксують взимку у цьому ж місці
у середньому 20-градусний мороз.192 Хоча працювати на такому морозі
все одно важко: через високу вологість холод дужче проймає. За нагаль-
ної роботи назовні зимівники могли дві хвилини працювати, а п’ять
хвилин відігрівати руки у приміщенні, щоб знову вибігти назовні.193
Потепління у регіоні пов’язано зокрема зі зміною атмосферної цир-
куляції. Але відповідні дані про це є у Південній півкулі, починаючи від
 Лід відступає | 127

кінця ХХ століття. Однак українцям першим вдалося реконструювати

великомасштабну атмосферну циркуляцію у Південній півкулі аж до
початку ХХ століття, — розповідає «Дзеркалу тижня» метеорологиня
Вазіра Мартазінова, докторка фізико-математичних наук, спеціаліст-
ка в царині зміни клімату та довготермінового прогнозу погоди. Під
її керівництвом вчені розробляли методи довготермінового прогнозу
погоди зокрема для Антарктики. Вони можуть бути корисні та затре-
бувані серед працівників інших станцій.194
Також на острові Ґаліндез, де розташована українська станція, май-
же не залишилося пінгвінів Аделі. Цей вид більше любить холод, ніж
субантарктичні пінгвіни. Тож Аделі рушили далі на південь — де холод-
ніше. Натомість, за даними біолога Артема Джулая, 2020-го на острові
було приблизно 3000 особин субантарктичного пінгвіна.195 При цьому
2019-го кількість субантарктичних пінгвінів на Ґаліндезі становила
понад 2600 особин, а ось ще 2007-го там не було жодного гнізда цього
виду пінгвінів.196 Сама назва «субантарктичний» свідчить про те, що
йому більше сприяє не така холодна погода, як в Антарктиді. Але ось:
вони мігрували з півночі, зайнявши місце більш холодолюбних роди-
чів, що свідчить про потепління.197
Учасники XXI УАЕ брали участь в дослідженні, яке передбачало
встановити GPS-трекери на лапи пінгвінів, щоб через супутник від-
стежувати переміщення цих птахів, зокрема в холодний період, коли
люди не мають можливості за ними спостерігати.198 До речі, українці
прикріпили GPSи дуже вдало, бо з усіх трекерів найбільше залишило-
ся на пінгвінах якраз у районі острова Ґаліндез. Хоча українці робили
процедуру акуратно, але тримати пінгвіна доводилося втрьох, а чет-
вертий чіпляв трекер.199
Разом з Аделі за холодом відступають також імператорські пінгві-
ни.200
Біля станції «Академік Вернадський» вони — велика рідкість, адже
живуть ці птахи значно південніше. Найближча колонія імператорських
128 | Глобальні зміни клімату

пінгвінів — приблизно за 400 кілометрів від української бази. Імовірно,

«імператорські» гості на станції бувають саме звідти. Це найбільший
вид пінгвінів і один із найбільших птахів у світі. Вони важать майже
40 кілограмів, а їхній зріст — метр і більше.201
Начальник І Української антарктичної експедиції Геннадій Мілінев­
ський ще 2006 року зазначив, що швидкість зростання температури
в районі української станції, що розташована біля Антарктичного пів-
острова, уп’ятеро більша, ніж по всій планеті загалом. Тому це — інди-
катор зміни клімату.202
Проте ще один з українських вчених обережно висловлюється щодо
танення льодовиків: він не вважає, що головним є те глобальне потеп­
ління. Він також, як і мій співрозмовник з острова Кінґ Джордж, каже,
що хоча в Західній Антарктиді лід тане доволі помітно, але у Східній
Антарктиді, навпаки, спостерігають похолодання, і навіть трохи опу-
стилася температура, збільшився сніговий покрив через збільшення
кількості опадів.
Інший науковець, який ділився зі мною своїми думками, схильний
вважати, що це частково природний цикл, а частково на ці процеси
впливає антропогенний чинник. Він також зазначає, що є прихиль-
ники трьох гіпотез: одні вважають, що потепління — це суто при-
родний процес, інші — лише антропогенний, а треті — що обидва
чинники мають значення. Проте обоє науковців, які сумніваються
в антропогенних змінах клімату, не є кліматологами, а мають інші
спеціальності.
Мені важко повірити, що глобальне потепління є суто природним
процесом. NASA зазначає, що, згідно з інформацією Міжурядової групи
з питань змін клімату (Intergovernmental Panel on Climate Change, IPCC),
вірогідність того, що потепління є прямим наслідком людської діяль-
ності на планеті, становить 95%.203 Планета з 1880-х років потепліла на
1° С.204 Рівень Світового океану вже піднявся за останні півтора століття
 Лід відступає | 129

на понад двадцять сантиметрів. Та це — ніщо порівняно з прогнозами

на 2100 рік, коли океан може піднятися на понад 2 метри.205
Кліматолог і зимівник Денис Пішняк зазначив: «Льодовиковий по-
крив Антарктиди залежить від багатьох чинників, і його площа й тов-
щина змінюються в різні роки. Та якщо проаналізувати дані більших
періодів, то видно, що льодовики відступають. Це однозначно».206 Про
те, що триває танення льодовиків, зазначає учасник антарктичних
експедиції геодезист Корнилій Третяк. Саме його завданням в Антарк-
тиді було дослідження об’ємів льодовиків. За його словами, глобальне
потепління, спричинене різними чинниками, зокрема і техногенними,
триває.207
Коли я лише повернувся з Антарктиди, то одним з основних і часто
повторюваних запитань від журналістів, а також співрозмовників на
різних заходах про Антарктиду було: «Чи бачив я якісь зміни, пов’язані
з потеплінням і таненням льодовиків?». Очевидно, неможливо зробити
таких висновків тільки з одного візиту в якесь місце і сказати, що стало
тепліше. Це якби раз у житті приїхати до Львова у серпні в 40-градусну
спеку й заявити, що «Львів плавиться через глобальне потепління».
Такі речі спостерігають упродовж багатьох років, а не одномоментно.
Якщо хай 10 років є тенденція до потепління — то вже можна про щось
говорити. Але навіть це не є підставою казати про щось глобальне.
З іншого боку, саме науковість — головний ворог тези про глобальні
зміни клімату. Таке враження, що інколи людям потрібно, щоб море
дійсно піднялося за один день на 5 метрів, і тоді вони скажуть: «Я так
і знав, що це станеться». Коли ж людство ще на стадії попередження,
коли факти накопичуються, але казан ще не розірвало, коли ще можна
щось змінити, то людям спокійніше переконувати себе, що нічого не
станеться, це «лише одна з гіпотез», немає ніякого потепління.
Важко знати напевне, як саме може розгортатися сценарій у ви-
падку різких кліматичних змін. Хай там як, Західна Антарктида тане
130 | Глобальні зміни клімату

швидше, ніж Східна, бо її льодовий покрив значною мірою стоїть на

основі, яка розташована нижче від рівня океану. Коли океан нагріва-
тиметься — то пришвидшуватиме танення льоду. Від 1992 року у се-
редньому там розтавало приблизно 65 мільйонів тонн льоду на рік.208
Втім, це дані за 2013 рік, які стосуються саме Західної Антарктики.
За інформацією Агенції з охорони довкілля США (U. S. Environmental
Protection Agency; EPA, USEPA) від квітня 2021 року, з 1992 року по наш
час Антарктика, як і Ґренландія, постійно втрачають лід, і все швидше.
На сьогодні в обох регіонах у середньому тане 100 мільярдів (!) тонн
льоду на рік.209 Але це у середньому за 30 років. Scientific American за-
значає, що на сьогоднішній же час Антарктида втрачає взагалі понад
200 мільярдів тонн льоду щороку.210 А дослідники з IMBIE* стверджу-
ють, що за період з 1992 по 2017 роки спричинені океаном втрати льоду
в Західній Антарктиді, наприклад, зросли втричі: приблизно із 53 до
159 мільярдів тонн на рік. При цьому, втрати льоду на Антарктичному
півострові, де розташована і українська станція, збільшилися взагалі
майже у п’ять разів: із приблизно 7 до 33 мільярдів тонн на рік.211

Індикатор «Антарктика»

Через нагріту атмосферу та потепління океану тане лід в Антарктиді.

Він частково занурений в океан, тому тане через потепління і води, і по-
вітря. Коли льоду стає менше — відкрита темна вода поглинає більше
світла, ніж це робить білий лід та сніг. Океан ще більше нагрівається.
Коло замикається.212

*
Ice sheet Mass Balance Inter-comparison Exercise.
 Індикатор «Антарктика» | 131

Ігор Дикий, керівник Української антарктичної експедиції 2019–

2020 ро­ків, під час онлайнового зв’язку станції «Академік Вернадський»
із Києвом розповів, що сьогодні океан не замерзає так, як замерзав ще
10–15 років тому. Також зимівники бачили в антарктичну зиму китів,
хоча раніше всі вони у цей час мігрували в тепліші райони.213 Крім
того, Ігор Дикий зазначає, що в раніші роки зимівники взимку могли
по кризі перейти з острова через протоку до континенту. Тепер же це
майже неможливо.214
Від 2003-го до 2019 року два супутники NASA вимірювали товщу льо-
дяного покриву в Антарктиді та Ґренландії. Це робили за допомогою
лазерного висотоміра, що посилав лазерні імпульси до поверхні землі
й визначав зміни висоти із похибкою не більшою ніж 2,5 сантимет­ра. За
16 років Антарктида втратила 118 гігатонн льоду на рік, а Ґрен­ландія —
200 гігатонн. Одна гігатонна — це один мільярд тонн або ж стільки, що
вистачає наповнити 400 тисяч басейнів для олімпійських змагань. Цей
розталий лід відповідальний за третину збільшення рівня Світового
океану — тобто на 14 міліметрів.
Аналіз зібраних даних засвідчив, що в деяких внутрішніх регіонах
Східної Антарктиди сніговий покрив справді потовщав. Проте це ніяк
не компенсувало втрати льоду в інших регіонах, переважно в Захід-
ній Антарктиді, зокрема на Антарктичному півострові, у регіоні якого
розташована наша дослідна станція. Деякі шельфові льодовики там
втрачають по 3–5 метрів на рік. Вони тануть тому, що розташовані
в океані, який через потепління води їх підтоплює.
Але проблема також у тому, що шельфові льодовики наче утриму-
ють льодову «шапку» Антарктиди. Якщо забрати шельфові льодовики,
то й усі інші почнуть втрачати стабільність і можуть зсуватися до океа-
ну швидше, ніж відбувається їхній природний рух — течія льодовика.215
Від 2010-х у льодовику Ларсена-С на Антарктичному півостро-
ві активно просувається гігантська тріщина завглибшки понад пів
132 | Глобальні зміни клімату

кілометра. Вчені не стверджують, що саме цей випадок є наслідком

людської діяльності. Адже у принципі відколювання льодовиків — при-
родний процес. Тому доказів, що у цьому напряму винні зміни клімату,
немає. Хоча його може підігрівати і тепліше повітря, і тепліша вода,
у яку він занурений. До того ж, якщо цей льодовик відколеться, він буде
одним із найбільших відомих в історії. Але навіть це не дуже вплине
на рівень Світового океану. Бо льодовик переважно і так занурений
у воду. Однак проблема така: за цим льодовиком можуть «посипатися»
в океан й інші льодовики, що стоять на суші. А оце вже і підвищить рі-
вень Світового океану, і звільнить сушу від льоду, тож відбиватиметься
менше світла, і суша нагріватиметься більше.

Відхилення від історичної норми

Лід навколо Антарктиди зменшується влітку і знову зростає взимку.

Дослідження цього льоду показало, що від 2014-го до 2017 року його
площа скоротилася із приблизно 12,8 мільйона кілометрів квадрат-
них — до 10,7 мільйона кілометрів квадратних. Різниця — 2,1 мільйона
кілометрів квадратних. Це приблизно як Ґренландія або ж Саудівська
Аравія. І хоча вже 2018 року площа льоду знову трішки збільшилася,
та вона все одно була рекордно мала. Клер Паркінсон (Claire Parkinson),
дослідниця клімату із NASA, яка проводила це дослідження, зазначила,
що втрата такої кількості льоду всього за три роки — це «доволі вра-
жаюче». У будь-якому разі, це демонструє, що планета має потенціал
до раптових і значних змін.216
Перед цим, 2014 року, в Антарктиді було зафіксоване значне на-
мерзання сезонного льоду. Виникало питання: чому вчені говорять
 Відхилення від історичної норми | 133

про потепління, якщо відбувається і намерзання? Проте, як коментує

Світлана Краковська, що «тут річ у тому, що в природі немає лінійності,
і ці процеси мають міжрічну мінливість, або варіабельність. Тобто один
рік — більше, а інший — менше танення. Ця варіабельність як така є ха-
рактеристикою клімату».
Існує ще одне спостереження. Оскільки Антарктида й Арктика
розташовані на протилежних полюсах, то коли в Антарктиці зима —
в Арктиці триває літо. Коли 2014 року рекордно велика кількість
льоду розтопилася в Арктиці, того ж року в Антарктиді намерзло
більше криги. Водночас щодо цього пані Краковська зазначає, що
це ще не означає, що зв’язок між сезонним таненням-намерзанням
в Антарктиді та Арктиці обов’язково має бути: зв’язку між полюсами
може й не бути.
А от про глобальні зміни якраз свідчать «стрибки» і збій кліма-
тичних процесів. Світлана Краковська коментує, що «зміною клімату
вважають, коли характеристика виходить за історичні межі природ-
ної варіабельності. Це середньоквадратичні відхилення від середньої
величини за певний період часу».
Наприклад, через глобальне підвищення середньої температури на
планеті гаряче повітря потрапляє у верхні шари атмосфери в Арктиці.
Це може зумовити підвищення температури на 30–50 градусів всього
за кілька днів.
Тож внаслідок цього слабшає потік повітря, який крутиться навколо
Арктики. Адже за нормальних умов він спричинений великою різни-
цею нагріву земної поверхні біля полюсів та на помірних широтах. Тож
коли він слабшає — холодне повітря раптово проривається у помірні
широти, змішується із вологою, притаманною цим регіонам, і настають
нетипові похолодання.217
134 | Глобальні зміни клімату

Багряний сніг

На початку 2020 року сніг навколо станції «Академік Вернадський»

став червоним. Дуже активно проявилися мікроскопічні снігові водо-
рості, що забарвили сніг у такий колір. Вони не бояться екстремальних
температур, але проростають у час більш сприятливих умов — тобто
коли тепліше.
Кольоровий сніг поглинає більше тепла і швидше тане. Внаслідок
цього на снігу утворюється ще більше яскравих водоростей. Такі явища
спостерігають також в Арктиці та високогір’ях.218 В Антарктиді є також
інші типи таких водоростей, наприклад, зеленого кольору. Їх можна
побачити біля берегів, значною мірою — на островах із західного боку
Антарктичного півострова.219
Року 2020 в Антарктиді був зафіксований рекорд високої темпе-
ратури. На Аргентинській дослідній станції «Есперанса», яка діє на
північному краї Антарктичного півострова з 1952 року, попередній
рекорд становив 17,5 °С. Новий — 18,4 °С. Дослідники вважають, що це
короткочасне явище спричинене сходженням теплої повітряної маси.
Дехто зазначає, що дослідники зафіксували на одному з островів
температуру понад 20 градусів, а саме 20,75 °С. Наче вражає. Але про-
фесор Рендал Карвені (Randall Cerveny) каже, що не можна стверджу-
вати, що Антарктика не досягала відмітки 20 градусів раніше. Адже
з того, що було зафіксовано в антарктичному регіоні — а спостереження
ведуть ж далеко не всюди, — найвища температура була зафіксована
1982 року на острові Сайні, а саме 19,8 °С.220 Хоча, варто зазначити, що
цей острів доволі віддалений від самої Антарктиди.
 Еко Нельсон

Поки команда «Сельми» в основному своєму складі гуляла островом

Кінґ Джордж, росіяни із «Беллінсгаузена» пішли на екскурсію на «Сель-
му». Вони запропонували, що поставлять штамп російської станції
у наших паспортах, які під час плавання зберігаються у капітана. В Ан-
тарктиді туристи дають свої паспорти на офіційні штампи станцій,
щоб мати на згадку чи похвалитися вдома. Згодом один учасник укра-
їнських експедицій розповідав, що його з почестями вітали на укра-
їнському кордоні, коли той повертався з антарктичними штампами.
Я наздогнав Пьотра й попросив його, щоб він не давав мого паспор-
та на російський штамп. Сказав щось у дусі: «Але, Пьотре, можеш мій
паспорт не давати, то буде якось не дуже добре». Я собі уявив, що на
мене українські прикордонники також би з великим подивом диви-
лися — тільки іншим. Мовляв, це ж треба було так далеко заїхати, щоб
заплямувати свій паспорт російським штампом? Пьотр майже обурено
відповів: «Але ж очевидно, Марко!».
Тим часом на березі ми зустрілися з кількома чехами, які приймали
приватну антарктичну станцію у власність університету. Тут поряд, на
сусідньому острові Нельсон, один чех на ім’я Ярослав Павлічек (Jaroslav
Pavlíček), що був у понад 30-ти мандрівках до Антарктики221, збудував
собі власну антарктичну станцію. Вперше про нього мені розповів мій
співмандрівник Бретіслав Гампл (Břetislav Hampl). Він навіть казав, що
136 | Еко Нельсон

вся ця історія дещо делікатна й не найкраще презентує Чехію. Мене

це заінтригувало.
Як чоловік, який мав амплуа небагатої людини, зміг збудувати тут
хату й забезпечувати її необхідними припасами? До того ж приходив
туди яхтою та привозив зі собою різних знайомих і просто охочих по-
жити у своєму екогосподарстві. Подейкують, що дехто не витримував
чи то норову чоловіка, чи то надто автентичного, тобто некомфортного
побуту, і просто втікав на сусідні станції. Бо куди ще було подітися?
Станція складається із трьох будівель, обшитих фанерою із вже об-
лізлою жовтою фарбою. Вона була відкрита 1989 року, і там перебувало
від однієї до дев’яти осіб. Люди жили за вочевидь гіперболізованими
«зеленими принципами». Вони не використовували мила, шампуню,
зубної пасти, мийних засобів. Енергію давали вітрові турбіни, дрова
та дизель. Мешканці їли місцеву рибу, морепродукти та привезений
рис. Крім цього, вони вивчали техніку виживання і спостерігали за
китами.222
Але яким би фріком не видавався багатьом із моїх співрозмовників
Ярослав Павлічек, чехи можуть ним пишатися. Не кожна людина у сві-
ті здатна організувати собі в Антарктиді хатинку для проведення до-
звілля. До того ж це відбулося ще в комуністичні часи, коли приватна
власність та ініціатива були не найбажанішими для влади. Офіційну
чеську станцію на острові Мендель Чехія відкрила аж 2006 року. Пред-
ставники цих станцій ставилися одні до одних скептично. Павлічека
звинувачували в тому, що хоч він декларує наукову програму, але ні-
хто ніколи не бачив статей чи монографій про дослідження на станції,
тому це не більше ніж просто туризм. Сам він закидав опонентам, що
ті ще навіть станції за державний кошт не збудували*.223

* Станцію «Мендель» (Mendel) Чехія відкрила у 2006 році.

 | 137

У 2016 році на сайті станції Ярослава Павлічека «Еко Нельсон» бу-

ло оголошення про набір волонтерів будь-якого віку, включно із діть-
ми, для проживання на станції та ведення наукової програми. Воно
перед­бачало вивчення людських можливостей із виживання, ведення
зеленого господарства, а також начебто спостереження за впливом ци-
вілізації на Антарктику. Мінімальний період перебування на станції
становив 45 діб, максимальний — рік. Коштувало це — літак із Чилі та
програма з виживання — від 1800 до 5030 євро. Дорогу в Чилі, звісно,
теж мав оплатити охочий пожити в гостях у Павлічека.
Також сайт зваблював описами мальовничої зеленої оази, вільної
у теплий період від снігу й багатої на антарктичну флору і фауну.224
У тексті опису багато вдалих маркетингових гачків. Наприклад, з опи-
су можна виснувати, що порятунок учасників Павлічекової програми
забезпечують сусідні станції. Представники різних станцій часто до-
помагають одні одним, однак, кажуть, саме людям із «Еко Нельсона»
допомагали найчастіше. Один з учасників програми Павлічека згадує,
що лише під час його перебування на острові, аргентинці та поляки
принесли на станцію чеха продукти й паливо. Китайці поселили в себе
чоловіка, який захворів. А моряки із корабля, що проходив повз, відре-
монтували електростанцію. Тож дехто закидав те, що «Еко Нельсон»
зловживає допомогою сусідів.225
Тепер Павлічек живе у Чехії. Він вирішив передати свою станцію
державі. Чехи через якісь юридичні нюанси не змогли наразі зробити
її державною. Тому спершу вона перейде під управління національного
університету. Але, по суті, Чеська Республіка тепер матиме дві станції
в Антарктиді. Але така історія — це неймовірний виняток.
Коли всі екскурсії закінчилися, ми повернулися на «Сельму». З на-
ми були чеські колеги — Пьотр заздалегідь погодився їх підкинути.
Яхта пішла на Нельсон. За деякий час ми зайшли в мальовничу бух-
ту, що була всіяна льодом. Яскраве сонце на чистому небі заливало
138 | Еко Нельсон

лазурову лагуну, що стелилася перед нами, і її вигин ховався за ви-

ступом острова. Великі шматки льоду черкали обшивку корабля. Я по-
чув, як у тиші, коли двигуни вимкнені, лід хрустить, танучи на сонці
й розтоплю­ючись у теплішій воді. Наче то був звук кубиків льоду, які
кидають у кока-колу. Крім «дзень-стук-дзень» об скло, і «псшшш» від
піни напою, невдовзі стає чутним також тихеньке «тс, крр, чч, хрусь,
трісь» — це лускає і тріскає лід. Між великими та меншими крижина-
ми яхта йшла повільно, розштовхуючи лід. Це супроводжувалося не
дуже приємним ударом і скреготом.
Хатина на Нельсоні розташована у воістину райській місцині. Те,
що я бачив перед собою, можна було б назвати кам’яним пляжем, що
не круто, але доволі стрімко піднімався угору. Праворуч був кам’яний
масив, ліворуч — теж, тільки ж це було схоже на прямовисну стіну, а ще
далі ліворуч продовжувалася затока, всіяна льодом й осяяна сонцем. На
березі на нас чекало із шість хлопців і дівчат. Це були чеські волонтери,
які прибули впорядковувати вже не приватну станцію. Насамперед во-
ни почистили все від сміття та мотлоху. На березі стояло безліч вели-
ких мішків, які мали вивезти на днях разом із чеськими волонтерами.
Нас попросили йти камінням, щоб не витоптувати на диво буйну
як для Антарктиди рослинність. Якщо на Десепшині та Кінґ Джорджі
в полі зору практично не було нічого зеленого, то тут все було вкрито
мохами та лишайниками. За кілька десятків метрів від берега на рів-
ній місцині розташувалася дерев’яна хатина. Вона була навіть менш
придатна до життя у суворому кліматі, ніж хатини на карпатських по-
лонинах. Поряд були ще інші маленькі службові споруди.
Запах всередині житлової будівлі був такий, як у комірчині старої
хати в Карпатах. У першій кімнаті підлога була викладена каменями.
Це — майстерня. Біля стін стояли лави. Пахло деревиною. Все було із
дерева, на стінах висіли на гачках різні інструменти, а також правиль-
но змотані шнурки й різні баняки. Далі була кімнатка зі столом, під
 | 139

яким зберігалися у картонних коробках і дерев’яних ящиках дрова,

вочевидь, звідкись привезені. Підлога там була вже дерев’яна. Над сто-
лом — невелике вікно з панорамою на берег, море й «Сельму»: то була
жива мариністична картина.
Перед головною кімнаткою була ще маленька комірчина з припаса-
ми праворуч. А в останній кімнаті віконечко було запітніле. Тут було
тепліше. Стіл був обтягнутий мапою Південної Америки, на трьох по-
лицях стояли книги. На стіні праворуч висів перекошений образ Матері
Божої у рамі. Також там була друкарська машинка, гітара, гральні карти
й фотографія та портрет олівцем якогось чоловіка, можливо, власни-
ка. Мене не покидало враження, що це майже так само, як у Карпатах.
Це враження лише підсилилося до неймовірності, коли я вийшов
назовні й далі рушив вгору. Дорогою трапилося невелике озерце всьо-
го кілька метрів у діаметрі й завглибшки менше метра. Кришталево
прозоре та чисте. Довкола ріс зелений мох, а у воді — якась червона
рослинність. Мабуть, воно буває і більшим, а тепер трішки пересохло
й розділилося на два. Воно було льодовикового походження — якийсь
потічок із льодовика його наповнив, а далі воно виливалося струмком
до моря. Такі ж озерця бувають у Карпатах. Але в цьому озерці вода
була тепліша, ніж у гірських джерелах, що б’ють із землі, адже вода
цього озерця була тонко розмащена по впадині в землі й добре про-
грілася на сонці.
І запах був такий, як високо в наших горах. Щоправда, пахло вес-
ною, хоча в Антарктиді була осінь. Однак тими днями я часто чув у Ан-
тарктиді запахи, схожі на нашу весну. Тож хоча йшло до зими, поволі
ставало холодніше й темніше, але осінь там і осінь у нас порівнювати
все ж важко.
Ще вище над озером на горбку з обох боків видно скелі. Це так зване
сідло. Вперше це слово я почув також у контексті Карпат. За моєю спи-
ною воно спускається до станції, а з одного боку — гора, з іншого — скеля,
140 | Еко Нельсон

за якою прямовисний обрив до води. А попереду там, внизу — долина,

всіяна камінням, встелена мохом, омита водами затоки, оточена скеля-
ми та льодовиком і присипана біля води снігом. Те, що не було вкрите
льодом, запам’яталося жовто-зеленим відтінком — наче серпнева виго-
ріла під сонцем трава на Чорноморському узбережжі. Та якби не було
видно океану, то я вже майже б повірив, що таки в Карпатах. Виникло
відчуття подорожей у часі. Колись Карпати омивав океан Тетіс, і у на-
ших горах знаходять скам’янілі рештки морських істот.
Стоячи в тому сідлі між скелями та спуском до океану, мені поду-
малося, що це — одне з найпрекрасніших місць, у яких я коли-небудь
був. Це одна з найчудовіших панорам, що бачив у житті. Саме в тому
місці я подумав: «Якщо колись мені випаде нагода ще раз поїхати в Ан-
тарктиду — я обов’язково поїду».
Тут на станції — адже були ми на суші доволі довго — був змушений
сходити в туалет. Я вперше подумав, як же дивно, коли тобою не гойдає
на всі боки. Адже на яхті перед виходом нас інструктували зокрема із
того, як користуватися туалетом. Стояти в туалеті не рекомендовано,
щоб не казати «заборонено». Буває, судном гойдає туди-сюди так, що
і однієї руки бракує, щоб триматися і не падати. Це наче нормально,
ти досить швидко звикаєш. Але саме на суші ти раптом усвідомлюєш,
наскільки ж незвично, коли під ногами впродовж багатьох днів немає
твердої землі.
Після огляду панорами я вийшов на верхівку тієї крутої скелі, що
ліворуч. Під ногами був обрив, внизу якого — океан. Так, позаду мене
внизу був гурт людей із сучасною технікою, смартфонами й камерами.
Ми прибули з нової цивілізації і принесли її зі собою. Але переді мною
неначе відгорнулася пелена, за якою відкрився прадавній неторканий
світ. Такий, яким він міг бути багато тисяч років.
Внизу біля хатини чеські волонтери й екіпаж «Сельми» заспівав
кілька пісень під гітару. Робота цих людей на станції добігала кінця.
 | 141

У них був піднесений настрій через виконану роботу, очікування по-

вернення додому і зустріч із людьми.
Вероніка Подлясова226 розповіла, що вона разом із ще трьома во-
лонтерами прибирали сміття, яке накопичилося на станції, а також
те, яке викинуло на берег острова з моря. Адже коли 2019 року станція
стала державною, вона мала відповідати критеріям чистого довкілля.
Волонтери зібрали майже 6 тонн сміття, яке відправили в Чилі на сор-
тування і перероблення.
Вероніка мала і власну мету. Вона — художниця, тож хотіла задо-
кументувати мандрівку за допомогою мистецтва. Найважчим для неї
було повернення до «нормального життя», де вона бачила, як люди не
цінують того, що вони мають довкола. Після Антарктики дівчину по-
чало значно більше подразнювати те, як люди впливають на Землю,
тож тепер вона переймається більш емпатичним ставленням людини
до природи. Їй хочеться розповісти історію про підталі льодовики, іс-
торію про забруднений океан, історію про крихку планету.
Художниця відчуває, що стала частиною чогось важливого: долу-
чилася до нового початку для Чеської антарктичної програми. Також
вона тішиться, адже чехи показали небайдужість до навколишнього
середовища і того, що відбувається зі станцією на острові Нельсон.
Особисто Подлясовій ця експедиція дала можливість публічно розпо-
відати про крихкість Антарктики.
Але найбільше щастя їй приносило споглядання красивих айсбер-
гів, які плавають в океані; подув свіжості від шматків криги; спосте-
реження за польотами альбатросів і дихання найчистішим повітрям
на планеті.
 Найнепроглядніша ніч

За кілька годин після прибуття на острів ми повернулися на «Сельму».

Дорогою назад ми бачили великий корабель, що привіз постачання для
китайської станції «Велика стіна», яка працює впродовж всього року.
Кораблі потрібно водити тут дуже уважно. У 2007 році був випадок,
коли капітан круїзного лайнера хотів підійти якомога ближче до бе-
рега, але судно напоролося на лід, сталася пробоїна, і лайнер потонув.
На щастя, всі врятувалися. Корабель називався «Експлорер» (Explorer),
і тепер він лежить на глибині 1500 метрів.227 Чеський колега, який роз-
повідав про це, жартував про свого друга-пілота. Його мати просить,
щоб той на себе вважав і летів близько до землі. Але це якраз важче
й небезпечніше, ніж летіти високо в небі. Те саме з кораблями: най-
важче йти біля берега.
Під час нашої розмови чех дав мені глюкозну цукерку. Я зловив
себе на думці, який пожадний ти стаєш до таких речей, як солодощі,
чипси, шоколадні батончики, коли вони трапляються рідко. Це начебто
те, без чого можна обійтися. Проте в Антарктиді вони мають особливу
цінність. За весь час мандрівки мені, наприклад, випадало разів зо два
випити трохи кока-коли на яхті й одну бляшанку «Пепсі» на станції.
Мені було дуже ніяково ту бляшанку приймати. Але я себе, звісно, пере­
силив і з превеликим задоволенням випив. При цьому вдома я можу
місяцями не пити ніякої кока-коли й не їсти чипсів.
 | 143

Повернувшись до Кінґ Джорджа, чехів висадили на берег, а ми по-

далися далі. Доволі часто ми вирушали перед сутінками. Залишали
позаду пінгвінів, людей, береги й мандрували в ніч. Майже не було
ночей, коли б ми ставали на якір — здебільшого «Сельма» не зупиня-
лася навіть вночі. Тієї ночі я зауважив, що стояти на носі під час руху
корабля інакше, ніж стояти деінде. Судно трішки підстрибує на хвилях,
а на носі це відчувається найбільше. Люди часом спеціально вибира-
ють каюти не в носі яхти, адже там найбільше загойдує.
Поки я стояв на носі й під час свого нічного чергування пильнував
за айсбергами, то прислухався до того, як вібрували металеві линви,
передаючи віддалений гуркіт мотору. Довкола розгорнувся простий
і неповторний краєвид. Води були чорні, нічні, а небо — лише трішки яс-
ніше. Найвиразнішою була лінія горизонту, яка наче склейка розділяла
дві чорноти. Однак на воді час від часу було видно легеньке світіння —
то лід або айсберги, які треба виловлювати поглядом і вважати на них.
Здається, то було моє перше нічне чергування, під час якого я пиль-
нував за айсбергами. Пьотр прийшов за годину й замінив мене. Він не
дає людям спостерігати за льодом більше години. Бо за годину уваж-
ність втрачається. Справді, я непомітно занурився у свої роздуми, і як-
раз тієї миті прийшов капітан. Пізніше, коли минає година, тобі вчува-
ється, що хтось кличе. Але то може бути просто вітер.
Також інколи вбачаються морські чудовиська, які тихо показують
себе на мить тут і там. Як дивні істоти привиджуються у нічному лісі
або парку. Мозок фальшиво сигналізує про небезпеку, розпізнаючи
у звичайних речах загрозу — про всяк випадок. Тож здається, що різ-
ні істоти плавають з усіх боків. Мені здалося це тоді, коли море було
взагалі зовсім темне і хвиль майже не було. У деяких місцях не видно
межі між морем та небом. А світліший край неба, де межу видно, інко-
ли немовби загортався у хвилю. Хлюпання за бортом, гра хвиль, піни
та різних відтінків води витворювала в голові асоціації із тюленячими
144 | Найнепроглядніша ніч

хвостами, а, може, китячими чи якихось незвіданих істот? Ставало зро-

зуміло, звідки взялися на давніх картах усі ті позначення із підводними
звірами найдивніших величин і природи.
За правим бортом було багато маленьких скельних острівців, вкри-
тих льодом. А між ними — темна порожнеча моря. Тож ти вдивляєшся
у ніч то на біле, то на чорне, і коли якась хвиля десь закрутилася, то
напружене око передає мозкові сигнали про рух і форму, а той шукає
у побаченому знайомі обриси. А інколи вдалині вбачалися контури
темного корабля.
Так закінчилося чергування 24 числа, і наступного дня — 25 люто-
го — ми просто йшли морем. День минав так, як у протоці Дрейка, але
набагато краще — без морської хвороби. Можна було лежати, дрімати,
чергувати, сидіти на палубі, спілкуватися з товаришами, переглядати
книги і працювати за комп’ютером — переважно щоб перекидати фо-
то, відео, аудіозаписи та нотатки на комп’ютер з усіх приладів, адже
будь-який із них теоретично міг випасти з рук і втопитися в океані.
Я думав про це постійно, але втрата фото чи записів була б для мене
значно гіршою, ніж самої техніки.
Також третина команди пише нотатки, веде щоденник. Дехто — ду-
же скрупульозно. Я не бачив сенсу в тому, щоб надто докладно запи-
сувати кількість побачених китів.
Проти ночі 26-го я чергував. Вставати було легше, ніж раніше, не
потрібно було пів години слимаком повзти з ліжка догори. Все було
абсолютно темне, нікого внизу не було — всі спали. Я майже навпомац­
ки зібрався і вийшов нагору. Там я ніяк не міг знайти свого рятівного
желета, тож ввімкнув світло на телефоні. Це була погана ідея.
«Marku, wyłącz to swiatło!» («Марку, вимкни те світло») — трохи обу-
рено й немовби здивовано, але без злості сказав капітан. Я, мабуть,
почервонів, але того ніхто не міг би побачити. Вийшов на палубу вже
без бойового настрою. Довкола була абсолютна темнота, чорна густа
 | 145

атмосфера ночі зливалася із невидимою чорною, як смола, водою. Неба

не видно, довкола — жодного світла, лише спереду на носі заздалегідь
були встановлені прожектори, що пробивали гущавину темряви на
якихось 20 метрів, а може, і менше. Навколо світла прожекторів клу-
бочився туман. Яхта йшла повільно, бо навколо нас, на невидимій від-
стані, у невідомих напрямках дрейфували великі й малі брили льоду.
За стерном стояла Яґода, капітан був поруч із нею. Мене відпра-
вили на ніс. Коли я бачив лід — повинен був махнути рукою у той бік,
в який мала звернути Яґода, щоб уникнути зіткнення. Льоду не було
видно до останнього, тож мене поступово почала охоплювати паніка.
Мені не було важко, мені навіть не було страшно, якби довелося сідати
в рятувальну шлюпку, що встановлена у чомусь схожому на метале-
вий бак — відкрив, і вона надувається. Але я малював собі картину, що
ми наткнутися на айсберг, корабель тоне, люди на борту біжать униз
будити колег. Ті питають: «Що сталося?». На що отримують відповідь:
«Та що, що, Маркіян напоров яхту на айсберг, і ми тонемо». А потім
евакуація, зіпсовані канікули і збитки на кілька десятків тисяч дола-
рів. Незабутньо!
Тому це був найстрашніший день у моїй подорожі до Антарктиди.
На щастя, мені на підмогу прийшла Аґнешка, і ми вдвох видивлялися
айсберги. Капітан приніс і дав мені ручний ліхтар, який дуже далеко
«стріляв». Однак він відбивався від поверхні палуби і всіх засліплював.
Внаслідок цього зіниці звужувалися, і починалася суцільна сліпота —
не було видно, що там далі. Тому цим ліхтарем потрібно було «стріля-
ти», тримаючи його над водою праворуч і ліворуч від облавку, а також
світити дуже коротко. За цей час потрібно було швидко «проскану-
вати» води, крізь які ми йшли, на наявність айсбергів. Коли промінь
світла потрапляв на лід — той відсвічував доволі яскраво та помітно.
Я затримував промінь світла нерухомо на мить, щоб капітан та Яґода
його помітили, і знову гасив світло.
146 | Найнепроглядніша ніч

Знаючи, що «там айсберг», стернові враховували це при маневрах.

Але деколи айсберги рухалися швидко й могли прийти збоку та ста-
ти перед нами. Тому світити треба було регулярно, щоб перевірити,
чи немає якоїсь «засідки». Тримаючи це в голові, ми з Аґнешкою очі-
кували на зустріч з айсбергами, тож коли ті раптово з’являлися май-
же перед нами, ми вже були напоготові. Страх відступав, а на його
місце прийшов тремтливий через хвилювання азарт. Ми з Аґнешкою
показували Яґоді «праворуч» або «ліворуч», і вона спокійно обходила
перешкоди.
Та коли ми йшли на черговий великий айсберг — він був прямісінько
перед нами. Аґнешка показувала «ліворуч», а я — «праворуч». Ми трохи
спантеличилися, адже напруга нікуди не поділася. Ми були в ситуації,
коли думали, що інший знає краще, тому не хотіли наполягати. Але
знервована Яґода повернула нас до вирішення проблеми: «No, kurde, to
w prawo czy w lewo?!». (Ну, бляха, то вправо чи вліво?!) Все це тривало
кілька секунд, але час здавався уповільненим.
Врешті, ми ухвалили рішення і таки минули небезпечну ділянку.
Десь у цей час нас обігнала інша яхта. Це було так дивно. Бути посе-
ред темного, безлюдного, холодного континенту самим — це вияви-
лося не так фантастично, як зустріч із ще одними такими ж людьми.
На зв’язок не виходили, мабуть, усі були надто зайняті. Сусідня яхта
ішла майже без світла — у неї його просто не було, тож можу уявити,
як вони перенервувались. Та у вільній від льоду воді вони «дали га-
зу» і обігнали нас.
Згодом «Сельма» дійшла до крижаного бар’єру. Хвилі та вітер зду-
вають і зносять великі й малі шматки льоду разом, і ті утворюють пас
із криги. Його висота — пів метра — метр, товщина — всього метрів зо
два, але у довжину він тягнувся далеко, і його краю не було видно. Ми
йшли вздовж нього, повернувши праворуч. Ліхтар іншої яхти був уже
далеко попереду, тож десь тут мав бути прохід. Невдовзі ми знайшли
 | 147

його, але він був свіжий — це наші супутники на іншій яхті проштов-
хувалися крізь лід.
Незабаром ми прийшли в бухту, ввімкнули ліхтарі на щоглах, осві-
тили палубу, на якій була принаймні половина команди. І потім стали
на якір просто посередині бухти. Інша яхта підійшла до нас, і її капі-
тан запитав, чи можуть вони до нас пришвартуватися. Пьотр, звісно,
дозволив, яхти зв’язали докупи, і ми пішли спати.
 Її снігова величність

Антарктида зустріла нас сонячною погодою. Десепшн купався у про-

менях сонця, на Кінґ Джорджі та Нельсоні була мінлива хмарність, тож
часом було кольорово, часом похмуріше, однак, коли сонце пробива-
лося, особливо барвистим був Нельсон.
А от коли ми прокинулися біля острова Трініті (Trinity island)* — не-
бо було похмуре, все довкола аж відсвічувало холодними тонами сі-
рого, білого та синього. Пітер відвіз нас на берег у бухті Міккельсена
(Mikkelsen Harbour), і ми провели тут доволі багато часу. Мабуть, то була
одна з найтихіших наших зупинок. Усі ми принишкли й тихенько та
обережно тинялися кам’яним засніженим узбережжям, на якому туп-
цювало безліч пінгвінів. Тут вони купалися, пірнали, лежали, ходили,
чухали себе дзьобом, сварилися, билися. Подекуди навіть були сліди
від їхньої крові, пролитої під час бійок.
На острові також є аварійна хатинка — Emergency Hut, яка належить
Аргентині. Такі хатинки на Антарктичному півострові трапляються
в міру часто. Їх встановили й ними опікуються різні держави. Якщо
раптом із кимось станеться якась аварія або якщо наукову групу на
виїзді застане погана погода — у цій хатині можна знайти прихисток:
заховатися від негоди, переночувати, зігрітися, приготувати їсти зі

* Не плутати з півостровом Трініті.

 | 149

збережених там припасів. Та, звісно, негласно кожна «нерухомість»

в Антарктиді має й іншу мету. Як казав один чоловік: «столбят терри-
торию».
Біля хатинки була найбільша концентрація пінгвінів. Усе довкола
було закакане, і запах стояв трохи задушливий. Проте до нього швидко
звикаєш. Це було таким доволі довгим і нудним перебування на березі,
де ми майже нічого не робили. Атмосфера для роздумів і споглядан-
ня. Якби то було кіно, то там були б радше якісь такі затягнуті плани,
мало динаміки, мало діалогів, короткі бесіди по два слова одне поміж
одним. І пінгвіни, і те, як вони дивляться на тебе, як голуби: то одним
оком, то другим. Якесь хлюпання у воді, рикання морських котиків, що
ліниво валяються далі від води. Порівняно недалеко від них проходив
шлях вгору на пагорб, за яким була цікава місцина. Але котики почина-
ли бігти на людей, тож доводилося відбігати й обходити за каменями.
За пагорбом відкривалася панорама на затоку, яка заходила сюди
праворуч від моря. За затокою на протилежному березі — знову гора.
А тут біля води — уламки старого дерев’яного човна часів китобоїв
і, власне, кістки китів. За 60 років китового промислу біля Антарктич-
ного півострова було винищено понад 176 000 китів різних видів.228
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть кити опинилися на межі
вимирання. Якщо на початках китового промислу популяція блакит-
ного кита налічувала майже двісті тисяч особин, то на 1970-ті їх зали-
шалося лише вісім тисяч.229
Лідерами в китобійному промислі були Норвегія, Британія, США,
Російська імперія (потім СССР) і Японія. Аж до 1982 року, коли був прий­
нятий мораторій на комерційний промисел китів. Проте в деяких кра-
їнах виловлення китів частково дозволене і сьогодні. Японія доволі
довго намагалась обійти заборону. У рамках своїх «наукових програм»
ця країна впольовувала від 200 до 1200 китів щороку. У 2014 році Авст­
ралія навіть довела в суді, що наукова програма Японії не відповідає
150 | Її снігова величність

науковому статусу. Але, врешті, Японія вийшла з угоди і 2019-го від-

новила промисловий вилов китів на радість рибалок. Проте — лише
у своїх водах. Уряд запевняє, що в Антарктиці японські китобої не
промишлятимуть.230
Тим часом, у 1990-х, за деякий час після мораторію на виловлення
китів, популяціям цих тварин вдалося відновитися. Наприклад, біля
берегів Південної Джорджії останніми роками харчуються у відповідні
сезони майже 20 тисяч горбатих китів.231

***

Кожна зупинка на островах була грою у ймовірності. Хоча здавалося,

що площа для прогулянки мала, але обійти все було неможливо за ви-
ділених кілька годин. Тож враження у кожного були різні, адже кожен
складав власний маршрут.
Капітан залишався на яхті, Пітер ганяв туди-сюди і порівняно не-
довго був на суші. Хтось пішов на пагорби, хтось залишався з пінгві-
нами, дехто зразу побрів до того човна й кісток кита. Інші розглядали
панорами. Кожного приваблюють різні речі.
Коли ми повернулися на борт «Сельми», то дізналися більше про су-
сідню яхту. Це була «Санта Маря Австраліс» (Santa Maria Australis). Вона
покинула острів Трініті першою. Перед цим її капітан запросив нас на
вечерю на наступній зупинці — у бухті острова Ентерпрайс (Enterprise
Island — острів Підприємництва).
Раніше Ентерпрайс називався North Nansen Island (Північний Ост­
рів Нансена) і був менший із двох островів Nansen, а більший нази-
вався South Nansen Island (Південний Острів Нансена). Але згодом
більший залишив собі назву Nansen Island, а менший перейменува-
ли на Enterprise: на згадку про підприємництво людей, які займалися
 | 151

китовим промислом переважно в літні сезони з 1916-го по 1930 рік. Спо-

гад про відважність людей, які йшли на край світу, щоб заробити на
життя собі і своїм сім’ям, а також про винахідництво у складних умовах.
Думаю, для декого «назва острова на спогад про китобоїв» звучить
приблизно так само, як вулиця на спогад про діяння Гітлера у вільній
Європі. Однак треба врахувати те, що, як казав гляціолог Клод Лоріус:
«Світ [ще у 1950–1960-ті] здавався безконечним і невичерпним, хоча
баланс у природі насправді був порушений вже тоді»232. Тож попри те
як жахливо людина ставиться до планети, також треба пам’ятати, що
це сьогодні є безліч інформації, щоб розуміти, що Земля вичерпується.
Дивно, коли на ці проблеми люди сьогодні закривають очі. Але нечес-
но оцінювати дії людей минулого, оперуючи знаннями, здобутими за
сотню років — знаннями, яких тоді не було.
Але крім усього іншого, це позначення території: сказати мовою
географії, що «ми не просто відкрили цей і той острів, а ось, мовляв,
поза 100 років тому були люди, які там жили і працювали, займалися
промислом».
Від острова Трініті рушили до континенту. Ми досі не були на зем-
лі материка Антарктиди. Лише на островах навколо неї. Дорогою до
заповітної суші ми проходили у просторій акваторії поміж островами
й раптом побачили, що тут дуже багато китів. Капітан сповільнив хід,
часом ми навіть зупинялися на короткий час, щоб на помірній відстані
подивитися на китів. Інколи вони збираються у групу з трьох особин,
разом крутяться в одному напрямку, роблячи вихор і поступово під-
німаються знизу вгору, так зганяючи планктон докупи і вгору до по-
верхні, аж поки йому не буде куди відступати. Тоді кити роззявляють
пащі й піднімаються вгору, заковтуючи воду з їжею. У цей момент мож-
на побачити, як кит виринає з води із роззявленими щелепами. Проте
переважно вони спокійно й доволі повільно переміщаються, то пірна-
ючи, то піднімаючись на поверхню, як субмарини. Вони випускають
152 | Її снігова величність

фонтанчики води, пшикають, гудуть і немовби видають звук скрипіння

гігантського коліна.
Великим таланом вважають те, коли кит показує свого хвоста. Зде-
більшого він лише натякає. Коли він спокійно плаває біля поверхні, то
лише трохи припіднімає хвоста, але плавці залишаються під водою.
Пірнаючи на кілька метрів — кит не дуже вже й махає хвостом. Але
інколи якийсь із кількох десятків китів, яких ми тоді бачили, робив
такий трюк, що подобається людям. Спершу я не міг збагнути, чому
всі так хвилюються, коли очікують на китовий хвіст, а його все немає.
Мабуть, мої колеги вже бачили у своїх мандрах китів вживу. Та коли
перший кит показав свого хвоста — все стало зрозуміло.
Кит рухався так поволі, наче хтось уповільнив протікання часу.
Величезна тварина припіднялася над водою немовби трішки вище,
ніж до цього, тоді підняла хвоста, розбивши холодні хвилі на тисячі
блискучих друзок, і зникла під водою, показавши на останок свою ко-
лосальну потугу. Саме занурення нагадало те, як плавці закидають
ноги догори, коли стрибають у басейн на голову.
Незадовго після прощання з китами ми зайшли в порівняно малу
акваторію між континентом й островами, яка була зайнята також гі-
гантськими айсбергами. Взагалі, значну частину мандрівки Антарк-
тикою можна пояснити плаванням на човні у плавнях. В акваторії на
річці, де впродовж частини року, коли рівень води спадає, є безліч
островів і проток. З цим можна було би порівняти ті останні два дні,
впродовж яких «Сельма» йшла заплутаними лабіринтами таких собі
антарктичних плавнів. Там треба або не раз бути, або мати навігацію,
щоб розуміти, де ти є. Дивишся на монітор із мапою — все зрозуміло.
Дивишся довкола — так красиво, але незрозуміло.
Далі було похмуро, однак оточення ставало тіснішим, і просторі
сірі крижані поля — акваторії між островами, всіяні шматками льоду
різної величини — що здавалися сірими, поволі зникли позаду. Тепер
 | 153

«Сельма» йшла вузькими проходами між високими льодяними бере-

гами, деякі з яких прямовисними стінами нависали над нами. Вони,
як і вода тут, відсвічували блакитним відтінком.
Яхта зупинилася неподалік одного з гігантських айсбергів, що пе-
ревершував своєю висотою 30-метрову «Сельму». Звідси Пітер закинув
нас на кам’янистий берег, що за кілька метрів знову ж таки вкривався
снігом і льодом. Це була суша континенту.
Тут довкола все було трохи магічне, бо вода й айсберги наче від-
свічували синім. На континенті під нашими ногами були велетенські
валуни, а далі — снігова шапка. За кільканадцять кроків починався
крутий підйом, куди йти було небезпечно: під гладеньким снігом, що
накривав собою валуни й проміжки між ними — як і біля води — під
снігом могли бути замасковані тріщини.
Ми стояли на не надто виразному вигині берега. Праворуч і ліво-
руч цього напівкруглого виступу було море, яке облизувало конти-
нент. Тож із трьох боків ми були оточені водою. З берега відкрива-
лася чудова панорама. У морі перед нами зникала й з’являлася між
айсбергами «Сельма». Ліворуч айсберг нагадував корабель. Право-
руч була бухточка й немовби в шаховому порядку розкладені ікла-
шпилі-­айсберги. За бухтою — скелі, засипані снігом, а по їхніх краях
на виступах, як на перекошених карнизах і підвіконнях, було наси-
пано снігу, що утворював білі прожилки на потужній породі. Верхів-
ки були оповиті туманом, тож хоч вони мали заледве кілька сотень
метрів, однак могло здаватися, що це якісь п’ятитисячники, чиї верхи
загубилися у хмарах.
Кожен із нас, як завжди, на трохи поринув у себе. Тиша тут стояла
як вночі, хоча була середина дня. Її ще більше увиразнювали раптовий
крик птаха, що пролетів десь на фоні льодовика, чи тихе похлюпуван-
ня води. Навіть легенький вітерець, що тихо прошепотів, пролітаючи
повз, на вухо, кричав: «Слухай, яка тут тиша!».
154 | Її снігова величність

Домінік забув свою водонепроникну жовту торбину. Він дуже про-

сив Пітера — коли той рушив по другу партію людей — прихопити її із
коробля. Коли він повернувся з рештою, то ми всі, крім капітана, зали-
шилися на узбережжі найнедосяжнішого, найтаємничішого, найказко-
вішого, найнебезпечнішого, найнеприступнішого континенту — там, де
була найменша кількість людей у всьому світі! Разом із найчистішим
у світі повітрям я вдихав відчуття здійсненої мрії.
Але насправді, якби мені не сказали, що це — материк, то я б і не
знав. Ти ж отак оком не оціниш масштабів землі, на яку ступив. Лише
усвідомлення цього факту гіпнотизувало й несло твою думку на ти-
сячі кілометрів спершу до середини снігової пустелі, а потім далі — до
Індійського та Тихого океанів.
Врешті ми з’ясували, навіщо Домінікові була потрібна його торбина.
У ній він наготував пляшку віскі спеціально для такої нагоди — пер-
шого візиту на твердь континенту. Тут, у затоці Шарлотти (Charlotte
Bay) під 64°29 пд. ш. і 61°35 зх. д., стоячи за надцять тисяч кілометрів
від України, разом із відчайдухами, з якими познайомився тиждень
тому, подолавши протоку Дрейка, я вперше в житті змочив губи віскі
прямо з горла пляшки. Подумав, що це хороша історія для розповіді,
мовляв, віскі я пив мало, зате — в Антарктиді було діло.
Але навіть там час невблаганно спливав. Ми поверталися на ях-
ту, і що довшою була прогулянка — то приємніше було від тривалого
пере­тікання образів Антарктики всередину тебе. Ми зробили гак, щоб
поглянути на «Сельму» здаля — як органічно й невимушено вона впи-
сується у крижаний антураж воріт Антарктиди.
Знову незбагненно солодка мить — і з хиткого човна ступив крок
на перші сходинки драбини, якою піднявся на борт «Сельми». Схожі
емоції відчував у далекому дитинстві, коли десь далеко від берега по-
серед івано-франківського міського озера перелазив із човна в човен.
 На Південний полюс!

З другої третини ХІХ століття почалася нова епоха антарктичних

досліджень. Після першовідкривачів Антарктиди її досліджувало ще
безліч експедицій. Серед них, зокрема, шотландець Джеймс Ведделл
(James Weddell), який у плаванні 1823–1824 років відкрив море Веддел­
ла і тюленів Ведделла; француз Жюль Дюмон-Дюрвіль (Jules Dumont
d’​Urville), який виявив в експедиції 1837–1840 років землю Аделі; анг­
лієць Джеймс Кларк Росс (James Clark Ross), на честь якого названі
море Росса та шельфовий льодовик Росса, які він знайшов у плаванні
1839–1843 років.

Озеро лави

У морі Росса є острів Росса — один із найпівденніших островів пла-

нети.233 Його утворюють вулкани Еребус і Террор, яким дав назву сам
Джеймс Кларк Росс. А також ще два пізніше відкриті вулкани Бірд та
Терра Нова. Останній названий на честь експедиції, яка ходила на ко-
раблі «Терра Нова».
156 | На Південний полюс!

Можна подумати, що назва Еребус навіяна давньогрецьким словом

Erebos: царство пітьми, через яке душі померлих потрапляють у Аїд.
Мовляв, безживне, холодне, кам’яне, похмуре. Але ці два вулкани також
названі на честь кораблів «Еребус» та «Террор», на яких відбувалася
експедиція Росса. До слова, вулкан Еребус — найпівденніший актив-
ний вулкан на Землі, а також одна з найвищих вершин Антарктиди,
що сягає 3794 метрів.
У наш час за вулканом Еребус спостерігають камери, які витриму-
ють вибухи. У кратері вулкана є одне з найвідоміших у світі лавових
озер — воно вибухає і плює камінням. Коли вулкан вивергає розпечені
шматки — не можна бігти, треба дивитися, куди вони падають, аналі-
зувати траєкторію і обережно відступати.
Еребус зручний для наукових досліджень через свою стійку вулка-
нічну діяльність і те, що системи виверження розташовані дуже близь-
ко до активних отворів. Таких вулканів на планеті порівняно мало.
Вивчення його випарів допомагає розуміти його активність. Це дасть
змогу колись передбачати події, які спричиняють викиди тонн пемзи
і впливають на клімат. Найбільше відоме виверження було 74 тисячі
років тому, воно вплинуло на розселення людей.
Порівняно з вулканами Індонезії Еребус лагідний. На його схилах
є тріщини, звідки виходить пара. Вона робить стовпи льоду, витоп­
люючи його й піднімаючи його на два метри. У цих стовпах інколи
є печери, де дуже гарно, але можна отруїтися токсичними випарами.
В Антарктиді під льодовиковим щитом може бути розташовано де-
сятки приспаних вулканів. Льодотруси, які почастішали, можуть бути
ознакою того, що якісь із вулканів прокидаються. У такому разі вони
підігріватимуть крижаний покрив ізсередини.234
 Все ближче до полюса | 157

Все ближче до полюса

Коли в Антарктиді літні місяці, то море Росса — найпівденніша неза-

мерзла частина Світового океану. А Китова бухта на краю цього моря —
найпівденніша його точка. Вперше бухту побачив той же британський
дослідник сер Джеймс Кларк Росс під час свого плавання в Антарктиці,
що було наймасштабнішим на той час. Також у бухті були засновані
важливі для досліджень континенту бази: норвежця Руаля Амундсена
(Roald Amundsen) і Річарда Бірда (Richard Byrd), який керував кількома
експедиціями в Антарктику.235
Дослідники з найамбітніших держав продовжували відправляти
експедиції на південь. Першість у досягненні Південного полюса хотіли
здобути для своєї країни британці. Так на початку ХХ століття Роберт
Фолкон Скотт (Robert Falcon Scott) — британський морський офіцер і до-
слідник Антарктиди — вирушив туди на чолі антарктичної експедиції
«Діскавері» (Discovery Expedition) 1901–1904 років. Її метою було комп-
лексне дослідження практично невідомого континенту.
Організатор експедиції, президент Королівського географічного то-
вариства сер Клементс Маркгем (Clements Markham) домігся, щоб по-
ловину витрат узяла на себе держава. «Діскавері» працювала в секторі
моря Росса. Там учасники експедиції проводили дослідження у царинах
біології, геології, метеорології та магнетизму. Вони знайшли колонію
імператорських пінгвінів, виявили Полярне плато, на якому розташо-
ваний полюс, але на той момент до нього ще не дійшли. Також «Діска-
вері» відкрила вільну від снігу антарктичну долину.
Біля протоки Мак Мердо, що поряд з островом Росса, є три великі
сухі долини: Вікторії, Райта й Тейлора. Це найсухіше місце на плане-
ті — сухіше, ніж навіть пустелі. Потужні вітри з гір висушують вологу,
тож ці долини практично вільні від снігу та льоду.236 У долині Райта
158 | На Південний полюс!

протікає найдовша річка Антарктиди — Онікс. При цьому її довжина

лише трохи більша, ніж 30 кілометрів. Вона стікає із Нижнього льодо-
вика Райта, тече впродовж теплих місяців року і впадає в озеро Ванда,
що є одним із найсолоніших у світі.237 Там до початку 1990 років діяла
новозеландська дослідна станція «Ванда» (Vanda Station). Тамтешні
дослідники організували «Королівський клуб плавців озера Ванда»
(Royal Lake Vanda Swim Club). Щоб бути прийнятим у клуб, претендент
мав зануритися у крижану воду голяка й дозволити зробити безліміт-
ну кількість фотографій цього процесу.238
В експедиції «Діскавері» брав участь ще один відомий британський
дослідник Антарктики Ернест Генрі Шеклтон (Ernest Henry Shackleton),
а також Едвард Адріан Вілсон (Edward Adrian Wilson). Вони разом із са-
мим Скоттом 1902 року досягли рекордної на той час відмітки, зайшов-
ши далі 82-го градуса південної широти. Ці троє людей були першими,
хто перетнув 80-ту паралель. Роберт Скотт написав: «Картографи із
найкращою уявою не сміли перетнути цієї межі. …але зараз… цей про-
стір більше не може залишатися незаповненим»239.
З експедиції «Дискавері» між Скоттом та Шеклтоном виникла на-
пруга. За кілька років після експедиції у 1907–1909 роках Шеклтон ор-
ганізував вже власну експедицію «Німрод». Метою була ще одна спроба
досягнення Південного полюса. Коли Шеклтон вирушив в Антаркти-
ду, то заявив, що зупиниться у збудованій там хатинці Скотта, що досі
є на острові Росса в морі Росса. Також сьогодні там діють дві дослідні
бази: новозеландська «Скотт-Бейс» та американська «Мак Мердо» —
найбільша на континенті.
Скотт обурився через заяву Шеклтона й заборонив зупинятися
і в хатинці на острові Росса, і на деяких територіях, які він відкрив.
Але погодні умови змусили Шеклтона таки зупинитися у «забороне-
ній зоні». Скотт гнівався, але коли той повернувся із доволі успішної
експедиції, зустрічав його приязно та привітав з успіхом.
 Льодяна голка | 159

Льодяна голка

Ернест Шеклтон був у Китовій бухті, що в морі Росса, вже 1908 року.
Пітер розповів мені на борту яхти, якою я йшов до Антарктиди, що
«Сельма» є у Книзі рекордів Гіннеса. Команда з одинадцяти осіб під
керівництвом капітана Пьотра Кузняра побила попередній рекорд, що
встановило новозеландське судно «Арктика П.» (Arctic P.). «Сельма»
перевершила досягнення на одну морську милю, що в тих складних
умовах є дійсно дуже важким для проходження. 12 лютого 2015 року
в рамках річного плавання «Сельма — Антарктида — Витривалість»
яхта повторила маршрут одного з першопрохідців Антарктиди сера
Ернеста Шеклтона й дійшла до 78 градусів, 43 хвилин, 926 секунд Пів-
денної широти і 163 градусів, 40 хвилин, 957 секунд Східної довготи
і досягла Китової бухти в морі Росса.240
Пітер розповідав, що вода в тих широтах може замерзати майже
миттєво. Спершу на поверхні утворюються немовби крижані голочки,
а потім вони змерзаються у льодяну кірку. Потрібно встигнути вийти
в безпечні води, щоб лід не здавив яхти десь посеред безлюдного моря
Антарктиди. Море Росса сильно вгризається у континент, і якби вода
не була зайнята через постійний холод шельфовим льодовиком Росса,
то кораблем можна було б підійти набагато ближче до полюса. Але за
існуючих умов сухопутний шлях від моря до Південного полюса прак-
тично вдвічі довший, ніж якби льодовика не існувало.
В експедиції «Німод» Ернестові Шеклтону вдалося досягти Пів-
денного магнітного полюса та майже досягти Південного полюса.
Шеклтон не дійшов до мети всього 180 кілометрів, але повернувся
живим додому й потім знову рушив в експедиції. Свого часу це був
рекорд для людства, адже він зайшов до 88 градусів 23 хвилин пів-
денної широти.
160 | На Південний полюс!

В експедиції Шеклтона також були учасники з Австралії, зокрема

дослідник Дуґлас Моусон (Douglas Mawson), чиїм іменем названа одна
з Австралійських станцій. За результатами досліджень та відкриттів
експедиції був виданий науковий двотомник.
Після цієї першої власної експедиції Шеклтона, що майже дійшла
до Полюса, тепер вже Скотт використав знання про Антарктиду, що
здобув колишній співучасник, коли знову рушив у свій найвідоміший
похід до Полюса. Зокрема, Скотт пішов маршрутом Шеклтона, прокла-
деним майже до найпівденнішої точки у світі.
 Не на життя, а на смерть

Однак не всі ідеї та досвід експедиції Шеклтона були найкращими

для Антарктиди. До походу він радився із норвезькими полярниками
щодо транспортних засобів в експедиції, і ті рекомендували собак. Од-
нак Шеклтон взяв коней (цю породу також інколи називають поні), що
норвезькі дослідники вважали марнуванням сил людей і тварин. Скотт
також покладався на коней. Досвід попередніх британських експеди-
цій свідчив, що коні витримували антарктичні випробування. Перед
своєю експедицією до Південного полюса англієць Роберт Скотт не
дуже поспішав. Хоч його експедиція «Терра Нова» прибула до берегів
Антарктиди 4 січня 1911 року, проте її учасники збирали інформацію
про погоду та проводили дослідження аж до осені, коли в Антарктиці
починається теплий сезон.

Північний полюс і легендарний «Фрам»

Тим часом норвежець Руаль Енґельбреґт Ґравнінґ Амундсен (Roald

Engelbregt Gravning Amundsen) із дитинства мріяв стати полярним
дослідником. У 22 роки він вже був юнгою, згодом склав іспит на
162 | Не на життя, а на смерть

штурмана, а 1896 року як матрос вирушив у бельгійську експедицію

до Антарктиди на кораблі «Бельжика» (Belgica), у якій його підвищили
до штурмана. Там корабель був змушений неплановано перезимувати.
Амундсен використав цей час із користю для себе, адже експеременту-
вав із теплим одягом, спальниками й полював на тюленів та пінгвінів.
В обставинах занепалого духу команди Амундсен став помічником
капітана, потім перебрав командування на себе й повернув корабель
до Бельгії, де отримав найвищу державну нагороду Орден Леопольда I.
Після цього на початку ХХ століття Амундсен склав іспит на капі-
тана, придбав корабель і першим обігнув Північну Америку, пройшов-
ши від Ґренландії вздовж Канади, відкривши Північно-західний мор-
ський шлях. А після цього він хотів підкорити Північний полюс. Для
цієї мети відомий полярний дослідник Фрітеф Нансен, який майже
досяг Північного полюса 1895 року, надав Амундсенові свій корабель
«Фрам». Тепер цей корабель перебуває у музеї Фрама в Осло, Норвегія.
Після Нансена на ньому в експедицію ходив також Отто Свердруп (Otto
Sverdrup), який у 1898–1902 роках докладніше, ніж будь-хто до нього,
картографував Канадський арктичний архіпелаг, назвавши відкриті
території Норвезькими, що на багато років спровокувало тяганину
між Канадою та Норвегією, аж поки Свердруп таки не відмовився від
претензій на ті землі.
Врешті в ще одну визначну експедицію на кораблі «Фрам» вирушив
Амундсен. Однак під час підготовки до експедиції стало відомо, що ін-
ші дослідники начебто досягли Північного полюса. Щоб здобути собі
ім’я, Амундсен не розгубився, а вирішив першим досягти якогось ін-
шого визначного місця на планеті. Так він із товаришами несподівано
пере­кинув свій корабель «Фрам» із півночі на південь — до Антарктиди.
Це спонтанне рішення вплинуло й на долю експедиції Роберта Скот-
та, адже від початку віщувало серйозне змагання. У той час британці
під керівництвом Скотта перебували у своїй експедиції «Терра Нова»
 Запеклий двобій | 163

і на чолі зі Скоттом готувалися підкорити полюс. Від часу відкриття

континенту минуло майже століття, але досліджувати глибокі регіо-
ни замерзлого континенту мало хто наважувався. Тим паче йти аж до
полюса. Однак Скотт не міг відступитися від мети стати першим під-
корювачем Південного полюса, адже відчував обов’язок перед Брита-
нією, короною, спонсорами і співвітчизниками, які за нього вболівали.
Досягнення самого полюса, на відміну від досліджень клімату, геології
тощо, було радше політичною метою. Капітан Роберт Скотт хотів за-
безпечити Британії честь цього досягнення.241
Утім, досягти Південного полюсу захотів й Амундсен. Він без по-
передження зірвав британцям плани та спровокував Скотта дещо по-
спіхом кинутися у погоню до Полюса. Так почалося неплановане зма-
гання.

Запеклий двобій

У лютому 1911 року, ще перед зимою, після якої експедиція Роберта

Скотта планувала рушати до полюса, відбулася одна несподівана по-
дія. Учасників експедиції було багато, вони розділилися на декілька
окремих груп, які перебували далеко одна від одної, щоб досліджувати
континент. Крім того, учасники постійно ходили в різних напрямках
на короткі вилазки.
Якось Скотт із кількома колегами повернувся в Гат Поінт (Hut Point,
одну з хатин), споруджених для життя на континенті. Там у той час
нікого не було, але на стіні був напис, який розповідав, що в хатині
є торбина з листом, але саму торбу спершу ніяк не могли знайти. Зго-
дом товариші припустили, що торбину могли забрати зі собою інші
164 | Не на життя, а на смерть

учасники. Дійсно, на снігу були сліди від саней. Скотт із колегами

прийшов в Опорний табір (Safety Camp). Їхній день був важким, але всі
труднощі того дня видалися нічим перед шокуючим вмістом торбини,
яку Скотт таки отримав. У ній був лист від Віктора Кемпбелла (Victor
Campbell), керівника однієї з груп британських дослідників. Там була
звістка про те, що до берегів Антарктиди прибули норвезькі полярні
дослідники на чолі з Руалем Амундсеном.
Це раптове прибуття Амундсена до узбережжя Антарктиди змуси-
ло британців напружитися. Перед походом на полюс Скотт записав:
«Зважаючи на це [на прибуття Амундсена], я одразу ухвалив рішен-
ня діяти саме так, як я повинен був би діяти, якби його не існувало.
Будь‑чия спроба взяти участь у гонитві мусила б зруйнувати мої пла-
ни…». А також він занотував: «Іти вперед і робити все можливе заради
честі країни без страху чи паніки»242.
Амундсен із товаришами вирушив до полюса від Китової бухти
з протилежного від британців краю моря Росса 20 жовтня. Перед ним
лежав коротший, але незвіданий шлях до найпівденнішої точки пла-
нети.243 Норвежці могли не пройти перешкод або провалитися в уще-
лину. Вони вирушили раніше, ніж почався сприятливий сезон, бо зна-
ли, що якщо не ризикнуть життям, то можуть не прийти першими на
полюс. Зате вони були одягнені в хутро та їхали на лижах за собачими
упряжками. Однак невдовзі їм довелося повернутися і таки дочекатися
сприятливіших погодніх умов.244
Роберт Скотт прагнув досягти Південного полюса вже давно. Де-
сять років тому він був серед тих, хто встановив рекорд із проходжен-
ня найдалі на південь і досяг 82-го градуса південної широти. Поява
норвежців і їхній намір підкорити полюс створювала загрозу того, що
багаторічні плани британців одномоментно можуть зазнати краху.
Тож поки основна частина британської експедиції із кількох де-
сятків людей залишалася на узбережжі моря Росса, дванадцятеро її
 Запеклий двобій | 165

учасників розділилися на три групи і 1 листопада 1911 року рушили на

південь від острова Росса шляхом, що вже був відомий із попередніх
експедицій, які майже досягали полюса. Дві з груп не мали доходити
до самого полюса, а встановити на певній відстані допоміжні склади
з припасами, щоб головна група на чолі з Робертом Скоттом могла зго-
дом знайти ці запаси дорогою туди й назад.245
Дорога до полюса була для британців дуже важкою. Скотт писав:
«Про різні незручності, такі, як промерзле взуття, сирий одяг та спаль-
ні мішки, годі й згадувати».246 Вони взяли зі собою коней, які мали
нести припаси. Також у британців були моторизовані сани, які зго-
дом довелося залишити. Самі ж люди йшли пішки. Таке рішення бу-
ло мотивоване маршрутом, що проходив по скельних ділянках, де
цей спосіб міг виявитися найзручнішим. Їхній одяг був далеко не та-
ким теплим і вологостійким, як сучасний. І навіть не таким, як тепле
вбрання аборигенів півночі. Ніколи не було тепліше, ніж 18 градусів
нижче нуля. Втім, погода була нетиповою і сильний холод чергувався
із теплішими заметілями, які підтоплювали сніг і робили його мало
придатним для пересування. Коні вгрузали у сніг і дуже виснажува-
лися. Врешті вони не виправдали сподівань, і їх довелося одного за
одним застрелити.247 Через брак харчів учасникам походу доводилося
їсти рагу з конини.248
Щоденний пайок британців давав приблизно 4600 калорій, тоді як
сьогодні дослідники визначили, що для тих умов потрібно було отри-
мувати 6500 калорій на день. Тож британці недоїдали й почали швид-
ко втрачати вагу. У грудні Скотт назвав чотирьох людей, які першими
мали повернутися до базового табору, і ті згодом щасливо дійшли до
узбережжя. Невдовзі він відправив назад на північ ще трьох осіб, хоча
спершу їх мало бути четверо. На полюс продовжило шлях не 4, а 5 лю-
дей. Невдовзі ця група зайшла так далеко, як на той момент ще не захо-
див ніхто у світі. Але 16 січня вони вдалині побачили щось несподіване.
166 | Не на життя, а на смерть

За деякий час виявилося, що це залишки чийогось табору. Британці

були дуже розчарованими, адже до полюса залишалося всього кілька
кілометрів, і сумнівів, що норвежці їх випередили, не було.249
Популярною є версія, що британці дізналися про норвежців про-
сто на полюсі. Але якби це було так, то записи в щоденнику Скотта
висвітлювали би здивування, навіть якесь заперечення чи обурення.
Але натомість капітан Роберт Скотт записав: «Це розповіло нам істо-
рію того, що тут відбулося. Норвежці випередили нас, вони першими
були на полюсі. Це жахливе розчарування […] Завтра ми повинні дійти
до полюса і відтак якнайшвидше повертатися додому. Всі мрії мають
розвіятися; це буде виснажливе повернення […] Норвежці, без сумніву,
знайшли легкий шлях вгору [на плато]»250. Тож британці припускали,
що таке може трапитись.251 Ще перед початком походу на полюс, але
після новини про прибуття «Фрама» до Антарктиди, Скотт писав: «Я не
знаю, що думати про шанси Амундсена. Якщо він добереться до полю-
са, то це трапиться раніше, ніж це зробимо ми, адже він подорожува-
тиме швидко, за допомогою собак і, найімовірніше, вирушить рано»252.
На Південний полюс Скотт і його товариші прийшли 17 січня 1912 ро-
ку. Із ним були Едгар Еванс, Лоуренс Едвард Ґрейс Оутс, Едвард Адріан
Вілсон і Генрі Робертсон Бауерс (Edgar Evans, Lawrence Edward Grace
Oates, Edward Adrian Wilson, Henry Robertson Bowers). Там вони знайш-
ли намет «Польгайм» із норвезьким прапором. Всередині був лист для
короля Норвегії Гаакона VII із звітом про експедицію. Також Амундсен
залишив Скотту записку: «...кілька слів Скотту, який, як я гадаю, при-
йде сюди першим після нас»253.
У записці було прохання бути таким ласкавим і доставити цей звіт
королю: «Дорогий капітане Скотт, оскільки Ви, ймовірно, станете пер-
шим, хто досягне цього місця після нас, я люб’язно прошу переслати
листа королю Гаакону VII. Якщо Вам знадобляться речі з цього наме-
та, не соромтеся їх використовувати. З повагою, бажаю Вам щасливого
 Запеклий двобій | 167

повернення». Ще в наметі були декілька пар рукавиць, оленяче хутро

й вимірювальні інструменти.254 Скотт по-джентльменськи зберігав лист
дорогою назад, тож, зрештою, він став доказом того, що на полюсі по-
бував і норвежець.255
Сам Скотт написав: «Великий Боже! Це непривітне місце і доволі
жахливе для нас, адже ми настраждалися, щоб прийти сюди, але не
отримали винагороди бути першими». У такій атмосфері й було зроб­
лене одне з найвідоміших фото в історії Антарктики: коли команда
Скотта стояла на Південному полюсі біля намета, над яким майорів
норвезький прапор.256
Дослідники вважають, що британці поверталися не лише виснаже-
ні, але і в депресивному стані. Скотт жалів свою команду і розумів, що
ілюзії скінчилися, вони програли, а дорога назад буде дуже важкою.257
Двадцять четвертого січня Скотт записав тривожні думки про те,
що того дня був уже другий шторм із часу, як вони були на полюсі.
«Мені це не подобається. Невже погода швидко псується? Якщо це
так, то допоможи нам, Боже, в нашій довжелезній подорожі з мізерни-
ми припасами».
У середині лютого вони на кілька днів заблукали, з’ївши в той час
останні припаси. Коли врешті зраділи побачити склад із провізією, що
раніше спорудили учасники експедиції, то потім виявили, що це тінь
від льодовика. Але врешті Вілсон потішив усіх, таки знайшовши склад
із припасами. Вони змогли нормально поїсти. «То було неймовірне по-
легшення», — записав Скотт.258
Згодом на цьому шляху почалися ще гірші події. 16–17 лютого, як
припустили товариші, «У Еванса практично що зламалася свідомість».
Він постійно падав, волочучись позаду, аж поки товариші не повер-
нулися по нього. Але Еванс стояв навколішки на снігу, його одяг був
розхристаним, а погляд — шаленим. У нього були ознаки переохоло-
дження, потім він потрапив у коматозний стан і тихо помер.259
168 | Не на життя, а на смерть

Згодом Скотт писав, що «Оутс майже готовий». Його ноги були в жах-
ливому стані, але він продовжував іти. Коли йому стало зовсім погано,
то він сподівався заснути й більше не прокинутися. Але цього не ста-
лося. Відтак 16 березня вночі Оутс почув, що надворі завірюха. Він не
взувався, бо стан його ніг лише змушував його страждати від цього.
Оутс написав славнозвісну прощальну записку: «Я йду назовні й можу
трохи затриматися». Він покинув намет із рештою дослідників всере-
дині й пожертвував собою, пішовши у сніговий шторм. «Ми всі споді-
ваємося зустріти кінець із подібною силою духу, адже немає сумнівів,
що кінець вже недалеко»260.
Вісімнадцятого числа Скотт записав, що «моя права нога пішла». На
нозі практично не залишилося пальців, а на стопу було боляче диви-
тися. Двоє колег трималися краще або, розмірковував Скотт, вдають —
він не знав. Проти ночі 19-го вони розклали табір. Капітан записав, що
температура надворі — 40 градусів нижче нуля. У всіх вцілілих — об-
мороження ніг. До проміжного складу із припасами за підрахунками
британців залишалося три дні ходу, але їжі було на два дні, а пали-
ва — на день.
Потрібно було зробити останнє зусилля, адже люди можуть жити
без їжі день чи два. Проте почалася снігова буря, така сильна, як ніколи.
Вона нагадувала «дрейфуючий вихор» і не давала товаришам змоги
рушити до рятівного складу з припасами.261
Тож Скотт, Вілсон і Баверс не дійшли до проміжного табору із при-
пасами всього 20 кілометрів. Виснажені, вони померли в наметі посе-
ред безкрайніх снігів. Перед початком експедиції Роберт Скотт озвучив
своє налаштування щодо походу. Він заявив: «Зробити або померти»262.
Можливо, доля почула ці слова. Оскільки британцям не судилося при-
йти на полюс першими, на них, без сумніву, тиснуло те, що вони не
виправдали очікувань, то їхній внутрішній стан міг підштовхувати їх
до другого варіанта.
 Запеклий двобій | 169

Скотт, найімовірніше, помер останнім. 29 березня 1912 року він за-

писав: «Якби ми вижили, я повинен був би розповісти історію про стій-
кість, витривалість і відвагу моїх компаньйонів, яка б заторкнула серце
кожної людини Англії. Але цю історію розкажуть ці поспішні записи
й наші мертві тіла»263.264
Так, зрештою, і сталося. Наприкінці Роберт Скотт та його товари-
ші усвідомлювали, що, вірогідно, не виживуть. За два тижні до смерті
Скотт записав: «Кінець, виглядає, вже близько, втім, кінець цей вельми
милостивий»265. А за тиждень до загибелі занотував: «Вирішили, що це
має статись природно — ми повинні прямувати у напрямку складу, дій-
демо ми чи ні, але злягти повинні в дорозі»266. Тож у ситуації, коли шан-
си вижити були нульові, британці до останнього не здавалися і, попри
муки, боролися до останку. Можливо, саме завдяки їхньому духу, зобра-
ження усіх загиблих учасників експедиції є на вітражі267 у церкві Свя-
того Петра в англійському Бінтоні, Ворікшир (Binton, Warwickshire).268
Згодом, за понад пів року, люди зі Скоттової експедиції, які чекали
в базовому таборі, знайшли намет, де залишилися тіла Скотта та його
полеглих товаришів. Там також були надзвичайно цінні Скоттові запи-
си, зібрані геологічні зразки, непроявлені фотографії, які підтверджу-
вали те, що на полюсі побували і норвежці, і британці,269 а також лист
і записка Амундсена. Крім цього, Скотт, розуміючи, що помре, написав
декілька власних листів. Один із них був адресований «Моїй вдові».270
Норвежцям пощастило більше. Вони випередили британців трохи
більше, ніж на місяць. Це сталося 14 грудня 1911 року. Амундсен досяг
полюса за 56 днів, подолавши 1300 кілометрів (зворотний шлях був ще
швидшим — 43 дні). Він, а також Олаф Бйолан, Сверре Гассель, Гельмер
Гансен та Оскар Вістінґ (Olav Bjaaland, Sverre Hassel, Helmer Hanssen,
Oscar Wisting), були першими людьми на Південному полюсі.
«Отож нарешті ми досягли пункту призначення і встановили
наш прапор на географічному Південному полюсі, на плато короля
170 | Не на життя, а на смерть

Гаакона VII. Дякувати Богу!» — написав він у своєму щоденнику.271 Він

також писав, що ніколи не бачив людини, яка була б у більш діаме-
трально протилежній точці від своєї мети, ніж у той момент був він
сам. Його давньою мрією було прийти першим на Північний полюс.
Хоча згодом, 1926 року, експедиція Амундсена стала першою, яка та-
ки досягла Північного полюса, і в правдивості результату якої ніхто не
сумнівався. Так Амундсен, разом із колегою Оскаром Вістінґом, який
був із ним в Антарктиді, стали першими людьми у світі, які побували
на обох полюсах планети.

Доля і факти

Пошук причин перемоги Амундсена та поразки Скотта, порівняння

експедицій та вивчення обставин досі інтригує дослідників історії
Антарктики. Багатьох мучить питання: «А що, якби?».
Трагедію експедиції Скотта пояснюють такими фактами, як гірший
раціон британців порівняно із норвежцями, неталан із моторизовани-
ми санями та кіньми. Перші — зламалися, другі — померли, хворіли або
через трагічну випадковість залишилися на крижині. Також у британ-
ців були собаки породи хаскі, але їх було замало, тож врешті людям
довелося тягти свій багаж самим.
Люди в експедиції Скотта використали більше калорій, ніж було
передбачено. Крім того, останньої миті на полюс із базового табору ви-
рішило йти не 4, а 5 осіб. Через це спонтанне рішення не було достат-
ньо провізії на всіх. Зрештою, сама провізія британців була не надто
поживною і підхожою для такої експедиції, тож вони страждали від
недоїдання.272
 Доля і факти | 171

Згодом один з учасників експедиції «Терра Нова», Апслей Черрі-Гар-

рард, написав у своїй книзі про подорож до Антарктиди 1910–1913 років
таке: «Водночас експедиція і була нічим іншим, як чимсь науковим. Так,
дійсно, ми знали, що постраждали й ризикували більше, ніж будь-хто
інший, але також відчували, що наука ніби і не враховує таких речей,
і що людина не стає кращою від того, що пройшла через найгіркі-
шу подорож у світі; а те, чи повернеться вона живою, або десь згине,
[суспільству] буде байдуже вже через сотню років, якщо відповідні
записи і [зразки для колекцій] перейдуть в надійні руки»273. Погляд на
експедицію у британців був доволі романтичний. Вони ретельно готу-
валися до походу, збирали дані про погоду, випробовували технології.
В основній команді «Терри Нови» з-понад 60 осіб було 12 науковців, які
досліджували континент.274
Дослідники навіть розділилися, щоб охопити більшу територію. Са-
ме під командуванням Віктора Кемпбелла, який передав Скотту листа
з попередженням про норвежців, була так звана «Північна партія», що
досліджувала землі ближче до узбережжя. Спершу вони планували об-
стежити землю короля Едварда VII, але не знайшли зручного місця для
висадки й рушили до Китової бухти, де в лютому 1911 року помітили
норвезький корабель «Фрам».275 Там британці також не хотіли ставити
табору, тож рушили далі — до Землі Вікторії. Проте спершу вони, звісно,
зайшли в головний табір, щоб повідомити Робертові Скотту новину.
Після цього корабель закинув дослідників на кілька сотень кіломет­
рів далі від головного табору на сезонні дослідження. Проте через лід
корабель не зміг по них повернутися, і їм довелося зимувати у зробле-
ному в снігу сховку, харчуючись впольованими тваринами. За понад
пів року група вирушила до головного табору пішки. На щастя, доро-
гою вони знайшли склади з провізією, що залишили інші групи дослід-
ників. У головний табір «Північна партія» повернулася аж наприкінці
експедиції, де Кемпбеллу як старшому після Скотта офіцерові довелося
172 | Не на життя, а на смерть

керувати людьми в останні кілька місяців на крижаному континенті

перед поверненням додому.
Нещодавно новозеландські дослідники знайшли в хатині на Землі
Вікторії фруктовий пиріг британського виробництва, якому приблиз-
но 110 років. Фонд антарктичної спадщини Нової Зеландії зазначає, що
кекс фірми «Huntley & Palmers» був загорнутий у папір і запакований
в олов’яну коробку. І хоча олово було в поганому стані, але сам пиріг
апетитно пахнув й виглядав їстівним. За словами керівника групи до-
слідників, такі кекси були «ідеальною високоенергетичною їжею для
антарктичних умов і надалі є улюбленим смаколиком сучасних льодо-
вих експедицій». Вчені припускають, що цей кекс належав до раціону
саме «Північної партії» експедиції Роберта Скотта.276
Один з учасників тієї групи, сер Реймонд Прістлі (Sir Raymond Priest­
ley) написав книгу про події, які трапилися з «Північною партією», але,
звісно, вона була затьмарена історією про Скотта й Амундсена.
Натомість команда Амундсена не була такою інтелектуальною, за-
те дуже добре підготованою фізично. Їхня мета також була дуже спор-
тивна — першими досягти як не Північного, то Південного полюса. Із
9 осіб лише 2 не мали попереднього полярного досвіду. А на сам полюс
вирушило 5 із 9 осіб, які були найбільш готовими до цього. Вони добре
ходили на лижах, знали навігацію і багато-хто з них вмів керувати со-
бачими упряжками, за допомогою яких вони вирішили мандрувати
до полюса.277
Коли Скотт дізнався про плани Амундсена, то писав: «Немає сумні-
вів у тому, що план Амундсена становить для нашого дуже серйозну
загрозу. У нього на 60 миль коротша відстань до полюса — я ніколи не
міг би подумати, що він зможе безпечно доставити на лід стільки со-
бак. Його план пересуватися на них виглядає бездоганно. Та поза тим
усім, він може почати свою подорож раніше, на самому початку сезо-
ну, — а це неможливо з поні»278.
 Доля і факти | 173

А харчів і всього необхідного для експедиції норвежців було на чо-

тири собачі упряжки по 400 кілограмів. Крім того, Амундсен не вва-
жав адекватно спорядженою експедицію в полярні широти, якщо в ній
люди були не в хутряному одязі. А от традиції і висока британська
культура не дозволили Скотту вдягатися на манер аборигенів Півно-
чі — у хутро.
Норвежці Амундсена викидали надлишок їжі дорогою назад — щоб
менше везти. На початку походу в них було 52 собаки. Але до базового
табору з полюса повернулося 11 ґренландських хаскі. Інших з’їдали,
коли упряжки звільнялися від припасів. Так кидали зайвий вантаж, ви-
користовували м’ясо собак, яке само себе несло усю дорогу, крім того,
цих собак не треба було більше годувати. Тому логістика в Амундсена
була хоч брутальна, але вельми ефективна.
Тож хоча одним із головних чинників першості Амундсена та по-
разки Скотта вважають логістику обох команд, однак із записів Скотта
дослідники висновують, що його фатальний програш значною мірою
є наслідком поганого збігу обставин.279
Експедиція Скотта «Терра Нова» збирала метеодані перед походом
до полюса, тож британці знали, якою буде температура в які місяці. На-
уковці продовжували збирати дані в той час, як група Скотта рушила
на полюс. Виявилося, що саме того року настали аномально холодні
погодні умови.280
Відповідно до метеоспостережень та розрахунків, погода мала дати
Скотту та колегам ще кілька місяців часу, перш ніж опуститися нижче
критичної позначки.
На жаль, саме того року температура була аномально низькою. Тож,
можливо, саме це не дало Скотту та його компаньйонам дійти всього
20 кілометрів до табору із припасами.281
Але були й «непомітні» на перший погляд причини невдачі. Напри-
клад, можна натрапити й на думку, що Скотт програв через нечесність
174 | Не на життя, а на смерть

Амундсена. Адже норвежці несподівано рушили до Південного полю-

са. Це перебило підготовку Скотта, який проводив дослідження і ви-
пробовував технології. Скотт розумів, що Амундсена цікавить лише
швидке спортивне досягнення полюса. Біограф Скотта навіть закинув
Амундсенові те, що той не обтяжений «джентльменським багажем
британського дослідника».
Журналіст британської газети The Guardian припускає, що якби
Фредерік Кук та Роберт Пірі не заявили, що 1908-го та 1909 року відпо-
відно першими досягли Північного полюса, що, ймовірно, не так, адже
доказів цьому бракує, то Амундсен не перекинув би свого корабля із
півночі на південь, щоб першим досягти якщо не Північного полюса,
то Південного. А Скотт із товаришами, найімовірніше, вирушив би на
Південний полюс пізніше, можливо, наступного року. Але прийшли б
вони таки першими. Їхній настрій був би піднесений. Можливо, втома
була б велика, але моральний стан завдяки досягненню мети був би аж
ніяк не депресивний. Тож, ймовірно, вони таки дійшли би тих остан-
ніх 20 кілометрів.282 Хоч це лише припущення, однак цілком вірогідне,
зважаючи на те, що в сезон 1910–1911 Скотт проводив в Антарктиді під-
готовку. У 1911–1912 роках він планував здійснити спробу досягнути
Південного полюса. Якби це не вдалося з першого разу, то другу спробу
він мав намір здійснити у сезон 1912–1913 років і не йти з Антарктиди,
поки мети не буде досягнуто.
Четвертого грудня вже після походу до полюса Скотт писав про
шлях, який обрали норвежці, адже ті терени було видно з місця, де
пере­бували в той час британці. Скотт розмірковував про шанси Амунд-
сена і вважав, що той може зекономити приблизно 100 миль (161 кіло-
метр). Британець міг лише здогадуватися, де в той час були норвежці
й що вони робили. Проте записав, що той маршрут виглядає перспек-
тивним, щоб спробувати його наступного року.283 Вочевидь, Скотт не
збирався гинути, надіявся, що Амундсен до полюса першим не дійде,
 Доля і факти | 175

і сподівався спробувати інший шлях на полюс наступного року, якщо

сам не дійшов би до полюса того року.
Вся ця історія обурила британців. Вони звинуватили Амундсена
в тому, що він перебив підготовку британців, і ті були змушені виру-
шити у похід раніше, ніж планували. Однак 2006 року в Ґренландії про-
вели експеримент, у якому люди використовували схожі споряджен-
ня і харчі, що і британці та норвежці століття тому. Результати в тому
експерименті у «групи Скотта» вийшли ще гіршими.284
Отож Амундсен випередив Скотта на якийсь місяць, тому брита-
нець програв у гонці не на життя, а на смерть. Мені здається, Амунд-
сен випередив свій час, будучи людиною, яка йшла до своєї мети, не
дуже зважаючи на думку тих, хто його оточували. Британець Апслей
Черрі-Ґаррард (Apsley Cherry-Garrard) назвав експедицію Амундсена
«операцією бізнесового типу» (business-like).285
До того ж до самого Скотта, як можна припустити, Амундсен по-
ставився дещо поблажливо. У той час такі люди, як британці Скотт
та Шеклтон, «були обтяжені джентльменським багажем». Вони були
людьми «того часу». Хто у ХХІ столітті міг би заборонити іншим дослід-
жувати території, які досліджував він сам? Як Скотт заборонив Шекл-
тону зупинятися на деяких територіях Антарктиди? А якби хтось та-
кий і знайшовся, то навряд його би слухали. Однак для джентльменів
того часу моральні зобов’язання, які вони взяли на себе добровільно,
важили дуже багато. Духові того часу було притаманно радше дотри-
мати слова, ніж порушити його заради власної вигоди. Духові сучас-
ності більш притаманно порушити навіть контракт, якщо це можливо
і якщо принесе вигоду. Оцей дух «взяти бажане», який панує сьогодні,
з одного боку, розвиває економіку і стрімко піднімає цивілізацію до
захмарних прагматичних висот, але з іншого — робить людство ци-
нічнішим, прагматичнішим, готовим зжерти планету, на якій живе,
лиш би отримати бажане.
176 | Не на життя, а на смерть

Письменниця Керолайн Александер (Caroline Alexander) написала

для «National Geographic», що у Норвегії дуже низький рівень співчуття
навдачам у експедиціях. Натомість британці вірили в силу характеру,
а не навички, а смерть у переможному поході сприймали як героїчну.
У наш час такий підхід би засудили як безвідповідальний. Натомість
сучасний норвезький полярник Боріґе Осланд, який перетинав Антарк-
тиду в дев’яностих, сказав, що Амундсен, готуючись до експедицій,
завжди вчився в інших. Він вмів ідентифікувати проблему, а потім її
вирішувати.286
Друге моє припущення стосується того, що Амундсена мучило те,
що сталося зі Скоттом. Можливо, він навіть злився на Скотта, що той
кинувся у гонку до Південного полюса непідготовленим так, як був
підготовлений сам Амундсен. Гра в перегони, навіть деяка задирку-
ватість норвежця, гадаю, не мала б, на думку Амундсена, закінчитися
трагедією.
Після підкорення 1926 року вже Північного полюса на дирижаблі,
Амундсен зажив відлюдно. Він посварився із багатьма колишніми
соратниками, продав свої ордени та почесні нагороди, а норвезький
мандрівник Фрітеф Нансен написав: «У мене складається враження,
що Амундсен остаточно втратив душевний спокій і не зовсім відпові-
дає за свої вчинки».
Року 1928 італійський генерал і дослідник Арктики Умберто Но-
біле задумав повторити переліт над Північним полюсом на новому
дирижаб­лі «Італія». Руаль Амундсен називав його «зарозумілим, егоїс-
тичним випинком», «безглуздим офіцером» та «людиною дикою, напів-
тропічної раси». Однак коли на зворотному шляху «Італія» розбилася
у крижаній пустелі, серед моряків і пілотів Італії, Норвегії, СССР, Фін-
ляндії, Франції та Швеції, які вирушили на порятунок Нобіле та його
товаришів, був також і Амундсен. 18 червня 1928 року за дві години
після вильоту радист літака, на якому летів Амундсен, повідомив, що
 Доля і факти | 177

політ відбувається у густому тумані. Він просив радіопеленгацію —

люди на суші мали встановити розташування літака, визначивши на-
прямок від точки спостереження до джерела сигналу — тобто борту,
на якому летів Амундсен. Але згодом зв’язок обірвався, літак безслідно
зник, і його досі не знайдено.
Умберто Нобіле та частину його товаришів знайшли живими за
кілька днів після цього на дрейфувальному льоді. Проте вижили не
всі. Можливо, кинутися рятувати Умберто Нобіле, якого Амундсен від-
крито зневажав, його спонукала тінь провини або смутку, пов’язаної
із тим, що сталося із його попереднім вимушеним противником — Ро-
бертом Скоттом.
 Товариш Роберта Скотта

Можливо, якби історія досягнення Південного полюса не була такою

драматичною, то і не була б такою захопливою. Попри часткову невда-
чу, експедиція Роберта Скотта — одна із найвідоміших та найвідважні-
ших в історії полярних досліджень. У ній також брав участь українець
Антон Омельченко.287
Роберт Скотт згадує про нього у своїх записах. Він називає Антона
галантним, гарним малим, а також висловлює йому вдячність в основ-
ній роботі над спорудженням стайні для коней при хатинці для зимівлі
на березі моря Росса. Коли «Терра Нова» плила до берегів Антарктиди,
Антонові запропонували сигару. Тоді багатьох мучила морська хворо-
ба, зокрема Антона. Тож він залишив сигару, вийшов, а коли повернув-
ся, то продовжив курити сигару, зазначивши, що йому «недобре». Скотт
написав у щоденнику: «галантний маленький Антон!»288.
Антон Омельченко був в експедиції конярем.289 Але, окрім цього,
Антон часто супроводжував сера Герберта Понтінга — професійного
фотографа й учасника Скоттової експедиції. Антон ходив із ним у чис-
ленні піші маршрути як помічник фотографа, він допомагав серу Пон-
тінгові документувати життя експедиції «Терра Нова».290
Ще один учасник експедиції, Апслей Черрі-Ґаррард, у своїй книзі
про ту мандрівку згадує про Антона так: «Маючи невеликий зріст, він
був надзвичайно сильним…» і «Я думаю, що їх обох, і Антона, і Дмитра,
 | 179

російського каюра, з самого початку, на шляху з Сибіру до Нової Зе-

ландії, найняли [лише], щоб доглядати за поні й собаками. Але вони
були такими молодцями й виявилися настільки корисними, що ми бу-
ли дуже раді прийняти їх у команду, щоб підсилити наземну партію»,
а також: «Що би там не траплялось, Антон завжди виглядав бадьорим,
завжди працював і був найкориснішим доповненням до нашої малень-
кої спільноти»291.
Прибувши до берегів Антарктиди, Антон Омельченко доклав ду-
же багато зусиль, щоб попіклуватися про поні. Спершу потрібно бу-
ло постаратися, щоб вивантажити кожного з них із корабля на сушу.
Омельченко приймав поні на суші. Кожного з них Антон спершу ганяв
берегом, щоб вони зігрілися, потім витирав на сухо, вливав їм у горло
трохи бренді. Перш ніж для поні спорудили стайню, ті ночували на-
дворі, і Антон єдиний залишався доглядати за ними назовні.292
Роберт Скотт, як і інші, згадує Омельченка як хлопця «з Росії» разом
із ще одним вихідцем «із Росії» — Дмитром Гиревим. Росіяни обох під-
писують «русскими». Дарма що етнічний росіянин та житель Російської
імперії, де жили десятки народів, це дуже різні речі.
Скотт пише, що двоє «росіян» здружилися з усім іншим народом.
«Вони обидва працюють дуже важко, і Антон завантажений роботою
найбільше». Він хвалить Омельченка за те, що завдяки йому вдалося
заспокоїти норов одного з коней, що був дуже сильний. Без Антона
це було б важче.293 Крім безлічі справ, пов’язаних із доглядом за поні,
Антон Омельченко допомагав кухареві, а також стриг волосся членам
експедиції, що навіть зафіксовано на фотографіях.294
У своїх спогадах Герберт Понтінг писав: «Антон не мав вільних
рук, доглядаючи під супроводом капітана Оутса за десятьма поні,
тоді як Міес і Дмитро мали доглядати за двома десятками собак і го-
тувати для них порційну їжу для довгої подорожі, що взагалі було
завданням не з легких. Упряж і для поні, і для собак треба було десь
180 | Товариш Роберта Скотта

відремонтувати, чи навіть відтворити заново… Щодня, якщо дозво-

ляли погодні умови, Антон мусив виводити поні на прогулянку». Та-
кож він описав випадок, коли разом з Антоном Омельченком прибу-
ли в табір раніше за інших колег. Вони вирішили зробити бенкет для
тих, хто за візуальною оцінкою мав би прийти не раніше, ніж за три
години. «Коли партія нарешті прибула, маючи відповідний апетит,
який буває тільки при роботі з саньми, і знаючи, що їм, як завжди,
доведеться пообідати тільки м’ясними консервами та печивом, з’яви-
лись ми. Друзі побачили в наметі засервірований стіл із стільцями,
із гарячою піджаркою, бараниною, ірландським тушкуванням, кар-
топляним пюре й зеленню, гарячий заварний крем із притомленими
грушами, велике холодне малинове желе, смачні тарталетки із ва-
ренням, і торт «Три палуби» (дві мої фірмові страви), хліб, вершкове
масло, джем, сир, цукерки і великі глечики з гарячим какао. На мить
вони завмерли з переляку, із блукаючими поглядами, а потім стали
протирати очі»295.
На кадрах унікальної відеохроніки, знятої в експедиції Роберта
Скотта в Антарктиці, крім іншого, видно хлопця, що розважає колег по
експедиції українським гопаком.296 Це і є Антон, якому на той момент
було 28 років. Також про Антонові танці написав учасник експедиції
Черрі-Ґаррард: «...Антон станцював таке, що затьмарило навіть росій-
ський балет, одночасно, попросив вибачення, що не в змозі зробити
це ще краще»297.
За свідченнями інших учасників Скоттової експедиції, Антон Омель-
ченко не раз добровільно зголошувався допомогти товаришам, пер-
шим розшукав табір із припасами, куди повертався із одного з походів
загін, а також розважав товаришів, коли разом із ще одним учасником
експедиції відпроваджував групу Скотта майже на 100 миль (161 км) від
основного табору в бік Південного полюса.298 Через те що задум діста-
тися до полюса на конях не вдався, Антонові сказали повертатися до
 | 181

головного табору біля корабля. Уже згодом Омельченко дізнався про

долю Скоттової групи: і те, що вони таки дісталися до мети, і те, що не
повернулися додому.
Зі спогадів британців можна зрозуміти, що англійська в Антона
була посередньою. Проте Антон знав не лише її, а міг порозумітися із
китайцями їхньою мовою, яку вивчив на Сході.299 Втім, той факт, що
простий селянин з України, не маючи освіти, самотужки так-сяк осво-
їв англійську, опанував ремесло коняра й потрапив до славнозвісної
експедиції, сам собою викликає подивування. Його життя і пригоди
в Антарктиді могли би стати основою для окремої книги, незалежно
від того, чи була його англійська досконалою.
Антон Лукич Омельченко походив із Полтавщини, з села Батьки.
Він був сьомою дитиною у сім’ї. З дитинства випасав коней, став ду-
же вправним у конярстві. Разом із братами Антон переїхав на Кубань.
Там при маєтку відставного генерала Михайла Пеховського навчив-
ся верхової їзди й не раз вигравав у кінських перегонах, приносивши
власнику коней — Пеховському — перемоги.300 Коли приїжджав додо-
му, то привозив зароблені гроші, якими підтримував рідних.301 Під час
роботи, на якій перетинався із іноземцями, підучив англійську. Потім
маєток перейшов у спадок полковникові Миколі Ведерникову. Згодом
той рушив на Далекий Схід. Антон поїхав з ним. Там Ведерников помер:
його породистих коней забрали для потреб війська. Тож Омельченко
влаштувався жокеєм на іподромі. За кілька років Антона рекомен-
дували як знавця коней Едгарові Евансу — братові дружини Роберта
Скотта. Еванс шукав коней для майбутньої експедиції. Тож Антон та
Едгар разом поїхали по коней до Китаю.302 Звідти він допомагав пере-
правити коней до Нової Зеландії. Завдяки знайомству з Евансом, Ан-
тон і потрапив в експедицію «Терра Нова», адже був чудовою канди-
датурою на конюха експедиції. Скотт пропонував Омельченкові землю
у Новій Зеландії, але Антон відмовився.303 Згодом на честь Омельченка
182 | Товариш Роберта Скотта

в Антарктиді було названо бухту та скелю.304 Бухта розташована на

березі Оутса, а скеля — на острові Росса.305 Але в совєцький період про
нього не згадували.
Після повернення з Антарктиди його нагородили іменною медаллю
першопрохідця Антарктиди, а його ім’я було внесене до списку членів
Королівського географічного товариства Великої Британії. Також він
отримував від Великої Британії пожиттєву пенсію, яка приходила йому
в рідне село в совєцькій Україні. Однак Британія перестала виплачу-
вати її тоді, коли вона та СССР тимчасово розірвали дипломатичні від-
носини через прихід до влади більшовиків.306 Євген Дикий припускає,
що НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) СССР міг цікавитися
Антоном Омельченком.307
Після експедиції в Антарктиду співмандрівників вважали героями.
Антон, як і інші першопроходці, також отримав медаль із рук короля
Ґеорґа V (George V).308 Омельченка шанували й у рідних краях, хоча
його життя було не особливо схожим на те, яке міг би провадити ге-
рой-першопроходець. Він працював поштарем, але також далі вправ-
лявся у верховій їзді й міг показати високий клас.
Його іменну медаль із хати забрали солдати, які прийшли в село із
першими частинами совєцької армії під час війни. А документи й без-
ліч фотографій, що збереглися в Антона309, який у експедиції був також
помічником фотографа, щирий українець позичив чоловікові, який
назвався журналістом, а потім зник із цим усім у невідомому напрямку.
Омельченкові родичі тепер не впевнені, чи то дійсно був журналіст.310
За свідченнями Антонових родичів, Омельченко загинув 1932 ро-
ку від кульової блискавки. Однак молодший із Антонових синів, Іван,
зазначав: «Про блискавку, певно, мама вигадала. Згадувала, що загри-
міло щось, прибігла — а батько лежить на порозі. Люди почали зако-
пувати його, щоб електрику витягнути. А сама каже якось: блискавка
так ударила, що пробила груди й біля серця в батька була пляма крові.
 | 183

Всі думали, що впритул шарахнула. А я впевнений: батька вбили че-

кісти»311.
Якраз у ті роки, — розповів Василь Придатко-Долін, до Антона впри-
тул наблизилася небезпека, пов’язана із НКВС, а заодно і перспектива
опинитись у списках «британських шпигунів». Адже він мав британ-
ські нагороди, подарунки та пенсію. До того ж то були часи Голодомо-
ру. Другого учасника експедиції Скотта із Російської імперії — Дмитра
Гирева, доглядача собак — НКВС заарештував на Далекому Сході.
Року 2000 до рідного села Антона Омельченка — Батьки — приїхав
керівник І УАЕ, заступник директора з науки в НАНЦі Геннадій Мілінев­
ський. Ще в Лондоні він побачив відеохроніку зі Скоттової експедиції
«Терра Нова». Там були кадри з хлопцем, який танцює гопак. Це при-
вело його до внука Антона Омельченка — Віктора Омельченка, який, як
виявилося, був інженером-механіком. Геннадій Міліневський запропо-
нував йому податися на вакансію в експедицію до Антарктиди.312 Так
Віктор Омельченко побував на станції «Академік Вернадський»313 як
механік та дизеліст у кількох антарктичних експедиціях.314 Серед різ-
них професій, необхідних на станції «Академік Вернадський», особливо
«дефіцитною» є саме дизеліст-електрик.315 Хоча в багатьох експедиціях
були окремі посади дизеліста та електрика.
Племінник Віктора Омельченка та правнук Антона Омельченка —
також Антон Омельченко. І він теж учасник українських антарктичних
експедицій: уже кілька разів працював механіком на станції «Академік
Вернадський».316
 Імперська
трансантарктична експедиція

Які би труднощі не виникали в Антарктиці сьогодні, вони не зіставні

із випробуваннями минулого. Героїчна доба досліджень Антаркти-
ди практично закінчилася легендарною експедицією 1914–1917 років
під керівництвом британця ірландського походження сера Ернеста
Шеклтона. Вона ілюструє, наскільки безпорадними, але відважними
були люди сто років тому, коли їм доводилося зустрічатися віч-на-віч
з Антарктидою.
Шеклтон намагався досягти Південного полюса, але його випере-
дили інші — Амундсен і Скотт. Тому дослідник вирішив зробити транс­
антарктичну експедицію і перейти через континент, минувши зокрема
й найпівденнішу точку світу, подолавши 1500 кілометрів за допомо-
гою собак. Більшість учасників цей ірландець, герой Великої Британії,
знайшов в Англії. На оголошення у газеті, яке звучало приблизно так:
«У небезпечну подорож запрошують чоловіків. Зарплата — невелика,
морози — люті, повернення — не гарантоване» відгукнулося 5 тисяч
осіб. Дібрали 27 із них: науковців, моряків, офіцерів. Також в експеди-
ції був фото- і відеооператор.
Року 1914 Ернест Шеклтон на кораблі «Ендюранс» (Endurance) ру-
шив до моря Ведделла в Антарктиці. Назва корабля походила з ро-
дового девізу Шеклтона, якого дуже вабила й тягла Антарктида: «By
 | 185

endurance we conquer» (Завдяки витривалості ми перемагаємо).317 Цей

корабель із дуже твердим і міцним корпусом зробили якраз для пла-
вань у таких водах. Він розколював лід наче таран. Але в морі Веддел-
ла «Ендюранс» вмерз у лід посеред моря. Команда марно намагалася
звільнити корабель. Зв’язку не було ніякого, покликати на допомогу
не було можливості. А якби покликали — то чи зміг би хтось витягну-
ти їхнє судно із льоду? Тож Шеклтон спокійно повідомив, що команда
зимуватиме в Антарктиді.
Чоловіки грали у футбол, їздили на собачих упряжках, співали піс-
ні, позували для знімання, працювали і добре їли. Сьогодні це було би
порушенням усіх можливих норм поведінки в Антарктиці, але тоді
експедиція їла смажених і тушкованих тюленів, пінгвінячу печінку,
смажених пінгвінів тощо.
Однак із настанням весни лід почав знову рухатися і ще більше на-
тискав на замерзлий «Ендюранс», тож команда розклала табір поряд
із кораблем, який невдовзі пішов на дно. Року 2019 у море Ведделла
прибула експедиція, яка хотіла віднайти затонуле на трикілометро-
вій глибині судно. Але навіть зайти в те місце через лід часто буває
неможливо. Втім, дослідники легко прийшли на місце й почали пошу-
ки, але вже менше, ніж за пів години, був назавжди втрачений зв’язок
із підводним дроном. Кораблю довелося відступити через лід. Навіть
сучасні судна не завжди можуть впоратися із льодовими умовами
того регіону. Сам «Ендюранс» Шеклтона, на думку вчених, може бути
більш-менш цілим.318
Коли лід на морі почав ламатися, команда пересіла на човни, спо-
діваючись дійти до якогось з островів Антарктики. Оскільки човни
не могли вмістити надто багато речей, Шеклтон наказав взяти лише
найважливіше. Сам подав приклад, викинувши свій годинник, гама-
нець із золотими монетами й поклавши на сніг Біблію, яку йому пода-
рувала королева.
186 | Імперська трансантарктична експедиція

Долаючи дощ, сніг і холод, вони прибули до суші острова Елефант.

Позаду — 7 днів у відкритому морі, 170 днів дрейфу на льоду й те, що
497 днів тому вони востаннє були на суходолі. Але острів Елефант був
ще зовсім не остаточним порятунком. Тож шестеро осіб, на чолі з Ер-
нестом Шеклтоном, поплило на переобладнаному човні до Південної
Джорджії. Подорож тривала ще 17 днів, а на шляху Шеклтон і його ко-
манда потрапила у шторм ураганної сили. Пізніше цей перехід назвали
найнеймовірнішим в історії переходом на відкритій шлюпці.
В антарктичне літо 1996–1997 років четверо англійців створили ко-
пію шлюпки, на якій ішов Шеклтон із товаришами. Вони хотіли пов-
торити той знаменитий перехід, але їм це не вдалося. Шторм тричі
перекинув їхнє судно, і воно затонуло. Чоловіки врятувалися на яхті
«Пеладжик», яка супроводжувала їхній перехід. Шкіпером на яхті був
товариш українських науковців Скіп Новак.319
Тож перехід Шеклтона і його товаришів був вкрай ризикованим.
Втім, вони дісталися до острова, але не ризикнули плисти на пошко-
дженому човні до китобійної станції на протилежному березі. Троє із
шести людей, і Шеклтон також, пішки рушило через острівні льоди.
Йшли крізь острів три дні і під ранок прибули, почувши о сьомій годині,
як і очікували, корабельний гудок у Китобійній бухті. Коли управитель
побачив цих трьох обідранців, то здивувався і запитав, хто вони. Ернест
відповів: «Мене звати Шеклтон». Управитель відвернувся і заплакав.
Шеклтон забрав інших трьох товаришів із протилежного боку ост-
рова, і лише за 4 місяці після трьох спроб він зміг добратися, коли
відступили льоди, до решти команди. Він здалеку рахував постаті на
острові й був щасливий, коли побачив, що всі вижили.
Ернест Шеклтон писав: «[Ми] страждали, голодували і тріумфували,
ми падали, будучи охоплені славою, виросли в абсолютній величі. Ми
бачили Бога в усьому його сяйві, чули пісню природи. Ми проникли
в саму суть людської душі»320.
 | 187

Сто років тому, коли люди на кілька років застрягли у льодах без
зв’язку і тільки з надією вижити, дехто із них вбачав у красі довкола
і в щасті вже від того, що вони подолали всі важкі виклики, Божу при-
сутність. Може, це Шеклтон був таким аристократичним та ідеалістич-
ним і приписував свої почуття усім. Може, це враження зникло після
повернення. Може, залишилося у всіх назавжди — цього вже ніхто не
скаже. Але можна бути певним, що такі випробування змінили кожно-
го з учасників тієї експедиції.
Коли перші українці, які їздили ще на британську станцію «Фара-
дей», ознайомитися із її роботою, поверталися до України через Фолк­
ленди, то потрапили на дні пам’яті Ернеста Шеклтона. Там була при-
сутня його донька. Вона потисла руку всім присутнім.321 Так кілька
українців стали «на відстані одного рукостискання» з Ернестом Шекл­
тоном, а максимум за два — із Робертом Скоттом, а також членами ко-
ролівської сім’ї Великої Британії.
 Знову полюс

Відомі дослідники Антарктики, які очолювали різні експедиції, а їхні-

ми іменами названі географічні об’єкти, запам’яталися не лише від-
криттями, але й цікавими історіями. Норвежець Карл Антон Ларсен
в експедиції 1892–1893 років першим прокатався в Антарктиді на ли-
жах, а також перевіз із Норвегії і спорудив першу церкву в Антарктиці.
У 1897–1899 бельгієць Адрієн де Жерлаш разом із товаришами (серед
них був також молодий Амундсен, а також польський дослідник, що
жив і у Львові, Генрик Арцтовський) першим зимував в Антарктиді,
щоправда, незаплановано. Дехто з матросів збожеволів та пішки пі-
шов додому. Згодом син де Жерлаша 1957 року заснував першу бель-
гійську станцію в Антарктиді. Німецький дослідник Азії, Арктики та
Антарктики Вільгельм Фільхнер також був письменником. Шотланд-
ський дослідник Вільям Брюс заснував у 1902–1904 в Антарктиді пер-
шу метеостанцію. Француз Жан Батист Шарко випрошував грошей на
експедицію 1903–1905, щоб Франція не відставала від інших великих
держав у «гігантському ралі по південних холодних морях». Японець
Сірасе Нобу став після подорожі 1910–1912 років до Антарктиди націо-
нальним героєм, але понад 20 років виплачував борги за експедицію.
Однак ніхто з них не заходив так далеко, як групи Амундсена та
Скотта. А після норвежців та британців на Південний полюс ніхто не
добирався упродовж ще 45 років. Аж поки до найпівденнішої точки
 | 189

світу не дісталася експедиція Джорджа Дюфека — і то літаком.322 Не

всі, хто йшов пішки на полюс пізніше, виживали. Але обом першо­
проходцям віддали шану, назвавши їхніми іменами дослідну станцію,
що розташована на самісінькому Південному полюсі. Це американська
база «Амундсен–Скотт».
Отож вперше на Південному полюсі американський літак призем-
лився 31 жовтня 1956 року. За кілька днів понад два десятки військових
з інженерних частин американських військ почали будувати першу
станцію з дерева і брезенту. Вона служила за призначенням, але по-
ступово її засипав і зруйнував сніг.
Літали на Південний полюс і досвідчені українські пілоти, які поби-
ли кілька рекордів. Сергій Тарасюк долетів на «кукурузнику» на Пів-
денний полюс з узбережжя Антарктиди. Однак повернутися не встиг
через погіршення погоди. Потім, за кілька років, разом з іншим пілотом
Валерієм Єпанчинцевим вони забрали літак із Полюса вже в іншому
напрямку — на станцію «Мак Мердо».323
Наприкінці 1960-х нову базу на Полюсі американці сконструювали
у формі бані з металевим перекриттям. У ній могло мешкати 33 особи
влітку та 18 — взимку. Всього на третину більше, ніж на станції «Ака-
демік Вернадський», де взимку перебуває здебільшого 12 людей.
Тепер на полюсі є вже третя станція. Коли збудували перше кри-
ло станції — то відкрили нову кухню та їдальню і приготували обід на
150 людей. Тож нова база має вже більший розмах. Люди були в сороч-
ках і іншому тонкому одязі. Кожен отримав чотири страви. На сильному
морозі люди витрачають набагато більше енергії, щоб обігріти організм.
Тож споживати треба у два з половиною рази більше калорій, ніж зви-
чайно. Жінки працюють там не лише науковицями, а, наприклад, є водій-
ка навантажувачів, які задіяні на Південному полюсі під час будівельних
робіт.324 Станцію споруджували максимально енергоефективною, адже
доставка одного літра палива на полюс коштує приблизно 7 доларів.325
190 | Знову полюс

Втім хоч якою сучасною була б ця вже третя за рахунком будівля

станції, за якийсь час доведеться зводити наступну. Річ у тому, що їх
просто регулярно засипає снігом. При тому, що за рік випадає не біль-
ше 30 сантиметрів снігу, та він ніколи не топиться.
У деяких місцях Антарктиди опадів не було понад 2 мільйони ро-
ків.326 Однак в середньому опадів тут 30–60 сантиметрів на рік, і вони
перетворюються на льодовики.327
Будівля американської станції стоїть на опорах, які двічі можуть під-
нятися на висоту 4 метри, проте цього вистачить на якихось 30–45 ро­
ків, що для тих умов є доволі тривалим терміном. Пізніше цю станцію
також замете снігом і доведеться створювати нову. Учасник IX Україн-
ської антарктичної експедиції уточнив, що оскільки станція стоїть на
снігу, і вона не має жодної іншої опори, то значну роль відіграє також
північне сонце, що неперервно світить на конструкції станції, і вона
потрохи втоплюється у лід. Під станцією — приблизно 2800 метрів
криги, а під цією льодовою шапкою — порода, яка міститься всього на
кілька десятків метрів вище від рівня океану.328 А подекуди товщина
снігового покриву в Антарктиді сягає майже п’яти кілометрів.
Сама станція зміщується через рух льодяного покриву приблизно на
10 метрів на рік.329 Раніше Антарктиду бачили й уявляли як крижаний
моноліт. Тепер завдяки дослідженням видно, що це живий організм,
який постійно і динамічно змінюється: дихає, кружляє айсбергами,
водою і повітрям.330
Станцію на Південному полюсі оточує крижана пустеля. Таких умов
для дослідження, як в Антарктиді, немає у жодній іншій точці планети.
Надзвичайно чиста атмосфера робить континент ідеальним місцем
для спостережень за небом. Американські фізики також досліджують
субатомні частинки й шукають відповідей на те, що відбувалося на
початку існування Всесвіту.
 Шматочок космосу
в Антарктиді

На американській антарктичній станції «Амундсен-Скотт», що розта-

шована на Південному полюсі, розміщений Південнополюсний теле-
скоп (South Pole Telescope, SPT), діаметр антени якого 10 метрів. Також
там є Південнополюсна обсерваторія (South Pole Observatory або SPO 331).
South Pole Telescope вивчає реліктове випромінювання і те, що з ним
пов’язане. Його мета — серед іншого досліджувати природу темної
енергії, непоясненого досі феномену, що відповідає за пришвидшення
розширення Всесвіту. Оскільки темна енергія гальмує збільшення клас-
терів галактик*, то вивчення цих кластерів дає змогу зробити точніші
моделі, щоб вивчати саму темну енергію.332 Для цього за допомогою
SPT дослідники зробили фотографії сотень квадратних градусів** неба
південної півкулі, виявивши сотні кластерів галактик.

* Скупчення (кластер) галактик об’єднує гравітаційно-пов’язані системи галак-

тик. Вони формують надскупчення галактик, які при цьому є лише маленькою
точкою з перспективи великомасштабної структури Всесвіту.
** Квадратний градус — одиниця вимірювання просторового кута. Площа усієї
небесної сфери приблизно становить 41 253 квадратних градуси. Якщо спосте-
рігати за Сонцем або Місяцем із Землі, то їхня кутова площа — всього чверть
квадратного градуса.
192 | Шматочок космосу в Антарктиді

Директор Львівської астрономічної обсерваторії Богдан Новосяд-

лий пояснив, що особливість SPT у тому, що він реєструє електромаг-
нітне випромінювання субміліметрового діапазону довжин хвиль, яке
значною мірою поглинається вологою атмосфери Землі, тому їх важко
вивчати із поверхні планети. Але атмосфера в Антарктиді дуже чиста,
стабільна та суха. Волога в ній вимерзає.
Суто в оптичній ділянці спектра на планеті є інші, набагато зручніші
для спостережень місця із не менш чистою атмосферою. Але саме для
спостережень в субміліметровому діапазоні Антарктида — найкраще
місце на планеті. До того ж полюс міститься на трикілометровій висо-
ті над рівнем моря, тож атмосфера там тонша. Кращі умови для таких
спостережень мають космічні телескопи. Однак, звісно, розташувати
телескоп в Антарктиді значно легше й дешевше, а обслуговувати його
та доставляти людей значно простіше.
Професор Джон Ковак (John M. Kovac) із Гарвард-Смітсонівського
астрофізичного центру в Массачусетсі (Harvard-Smithsonian Center for
Astrophysics in Massachusetts) зауважив: «Південний полюс — місце,
з якого найменша відстань на земній поверхні, щоб сягнути космосу.
Це одне із найсухіших та найчистіших місць на Землі, ідеальне, щоб
спостерігати за слабким мікрохвильовим випромінюванням від Вели-
кого вибуху»333.
Врешті, на теренах самої Антарктиди Південний полюс не є най-
кращим місцем для телескопа. Але тут також враховують логістику
й ресурси, які необхідно вкладати в телескоп. Адже раціональніше
розташовувати дорогі лабораторії, які потребують постійного обслу-
говування і доступу людей, саме неподалік дослідних станцій. Тож
«Амундсен-Скотт», що на Південному полюсі, є оптимальним місцем.334
Тому Південнополюсний телескоп розташований поблизу Півден-
ного полюса, за декілька десятків кілометрів від нього. Він має мож-
ливість спостерігати за тим самим сектором зоряного неба впродовж
 | 193

усієї доби, на відміну від телескопів на нижчих широтах, де світила

сходять і заходять через обертання Землі.
Будь-який телескоп, пояснює Богдан Новосядлий, наприклад, той,
що є у Брюховичах, за допомогою системи ведення може спостерігати
за об’єктом від його сходу над горизонтом до заходу*.
В Україні, як і на полюсах, є сузір’я, які не заходять за горизонт, і за
ними можна було б постійно спостерігати. Але зміна дня і ночі не дає
можливості робити це в оптичному діапазоні. Натомість на полюсах
можна цілодобово дивитися на той самий об’єкт упродовж полярної
ночі, тобто приблизно пів року**.
Хоч в Антарктиді бувають дуже сильні вітри, проте там також є міс-
ця, де вони порівняно мало збурюють атмосферу. В Антарктиді холодні
маси опускаються із верхніх шарів атмосфери до поверхні землі. Після
цього вони «стікають» із найвищих точок рельєфу вниз. Тому саме ці
високі терени є відносно спокійними. Через значну висоту атмосфер-
ний тиск низький, що зменшує шуми атмосфери. Низькі температури
стримують сильні зимові вітри, і це знову ж таки сприяє спостережен-
ням за космосом.335
На континенті є кілька таких високих теренів, які називають купо-
лами. Найвищим крижаним полем Антарктиди (понад 4900 метрів над
рівнем моря) і тереном, який вважають чи не найхолоднішим на плане-
ті (понад 80 градусів Цельсія нижче нуля), є Купол А або Купол Арґуса
(Dome A, Dome Argus). Цей купол, як і інші, є важливим для науковців,
зокрема, через можливість отримати тут керн льоду за період часу до
1,2 мільйона років і заглянути в минуле клімату планети.336

* На півдні об’єкти обертаються довкола Південного небесного полюса. А в Пів-

нічній півкулі — навколо Північного небесного полюса.
** Північний полюс розташований посеред океану, і там дуже висока вологість,
тож там немає таких умов, як в Антарктиді.
194 | Шматочок космосу в Антарктиді

Саме на «Куполі А» розташована китайська антарктична станція

«Куньлунь» (Kunlun Station). Там розгорнуто грандіозне будівництво.
Богдан Новосядлий зазначає, що Китай уже найближчим часом пла-
нує зробити прорив і у космосі, і на полюсах Землі. Китайці розпочали
проєкт «Три полюси», під якими йдеться про Південний полюс, Пів-
нічний полюс, а також космос. Сьогодні науковці розуміють, що між
процесами в космосі та на Землі є взаємозв’язок, зокрема саме у при-
полярних регіонах.
До слова, дуже помітним науковим здобутком українських дослі-
джень геокосмосу є підтвердження концепції взаємодії атмосферної
і космічної погоди. Її запропонував керівник напряму «Геокосмічні
дослідження» у відділі радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного
інституту Юрій Ямпольський. Не лише космос впливає на Землю, але
й навпаки. Енергія знизу піднімається вгору завдяки атмосферним
гравітаційним хвилям. Спершу їх реєструють на поверхні Землі як
коливання атмосферного тиску, а потім — у геокосмосі як зміни в гео-
магнітному полі. Ці дослідження зацікавили американських науковців,
і українці отримали на них фінансування.337
Що ж до китайської станції «Куньлунь», то вона розташована на ви-
соті понад 4 тисячі метрів над рівнем моря, зокрема тому там унікальні
умови для науковців. У деякі періоди року люди не можуть перебувати
там без кисневих масок.
Совєцький письменник Володимир Санін у книзі «Новачок в Антарк-
тиді» описує те, що чекає на людину, яка прибуває на станцію «Восток».
Ця колишня спільна совєцька, а тепер російська станція міститься на
відчутно нижчій висоті — 3500 метрів над рівнем моря. Проте це вже
є причиною гострої нестачі кисню для людей. Адже в міру наближен-
ня до полюсів атмосфера розріджується. У внутрішніх районах кон-
тиненту дуже сухо, що призводить до практично абсолютної сухості
повітря. Подекуди вологи менше, ніж у Сахарі. За дуже сильних морозів
 | 195

ускладнюється дихання. Не рекомендують дихати ротом, адже у про-

тилежному випадку можна отримати запалення легень. Також тиск
на «Востоці» вдвічі нижчий від норми. Умови там еквівалентні тим,
що є на інших континентах на висоті п’яти кілометрів. У таких умовах
в Антарктиді в людей виникає гірська хвороба. У період акліматиза-
ції гуде в голові, що супроводжується запамороченням, мерехтінням
в очах, болем у вухах, носовими кровотечами, відчуттям задухи, збіль-
шенням тиску, втратою сну, зниженням апетиту, нудотою, блюванням,
болем у суглобах і м’язах, втратою ваги принаймні на 3–5 кілограмів.
Спершу новоприбулим рекомендують ходити так, наче щойно наро-
дився, а в іншому разі буде задишка. Також на станції було забороне-
но виходити назовні самому в сильні морози. У дослідника може не
витримати серце, і тоді необхідна негайна допомога.338
Однак «Восток» розташований нижче, ніж «Куньлунь». «Амундсен-­
Скотт» — ще нижче, ніж «Восток». Втім, середня річна температура
там становить –58 градусів за Цельсієм. Ніч триває там шість місяців,
і це також надзвичайно сухе місце на Землі. І саме ці умови роблять
те місце ідеальним для астрономів, зокрема тих, які вивчають теплове
мікрохвильове випромінювання, яке з’явилось в момент виникнення
Всесвіту — знане як реліктове випромінювання.
Крім інших переваг у розташуванні, Південнополюсний телескоп
на станції «Амундсен-Скотт» має ще одну. Над полюсом є унікально
чистий у космічному значенні шматочок неба, знаний як Південна ді-
ра, особливо чистий від космічного пилу й радіації, що надходить із
міжзоряного простору.339
Щодня (хоча це зовсім не день) працівники обсерваторії долають
майже милю, щоб дістатися із самої станції до будівлі обсерваторії.
Дехто з них провів в Антарктиді з десяток довгих зим. Дослідник Сте-
фан Ріхтер (Steffan Richter) із Гарвардського університету зізнається,
що «отак ходити на роботу» — це дійсно дуже холодно. «Але проєкт
196 | Шматочок космосу в Антарктиді

настільки захопливий. І скільком ще людям випадає бачити неймо-

вірну аврору* на небесах, це ефектне світлове шоу, на їхньому шляху
на роботу? Ми ж бачимо його постійно»340.
Поряд із Південнополюсним телескопом містяться телескопи
BICEP-3 (Background Imaging of Cosmic Extragalactic Polarization) та Keck
Array, також встановлені, щоб спостерігати за космічним мікрохвильо-
вим випромінюванням. Їхнє першочергове завдання — шукати косміч-
не мікрохвильове фонове випромінювання, змінене гравітаційними
хвилями, що згенерував Великий вибух. BICEP-3 — порівняно малий
телескоп. Його діаметр — лише 26 сантиметрів, але він дуже чутливий
інструмент завдяки низці технічних пристосувань.
Також біля станції «Амундсен-Скотт» розгорнутий проєкт IceCube
(«Льодяний куб»). Це найбільший у світі детектор для виявлення час-
тинок нейтрино. Нейтрино потрапляє до Землі з надр Сонця та з да-
лекого космосу, наприклад, внаслідок вибуху супернови**. Детектор
займає приблизно кубічний кілометр простору й занурений у лід на
глибини від 1,5 до 2,5 кілометра під поверхнею. Маса льоду, що є над
установкою, сприяє детектуванню нейтрино. Сама установка містить
понад 5000 різних сенсорів — цифрових оптичних модулів (Digital
Optical Modules, DOM), встановлених на 86 струнах.
Нейтрино не можна вловити як таку. Детектувати її можна лише
опосередковано, коли ці частки стикаються із ядрами інших атомів

* Аврора, аврора австраліс — полярне сяйво Південної півкулі. Австраліс — пів-

денний.
** Супернова, наднова (supernova) — зоря, що раптово збільшує свою світність
у мільярди разів або й більше. У максимумі спалаху така зоря випромінює
стільки ж світла, як і мільярди звичайних зір разом. Їхня світність порівняна зі
світністю цілої галактики, а іноді навіть перевищує її. На короткий час супер­
нова засвічує всю галактику, у якій вона розташована. Таке рідкісне явище
можна спостерігати впродовж кількох тижнів або місяців.
 | 197

у льоді і спричиняють вивільнення заряджених часток, які, рухаючись

у льоді з надсвітловою швидкістю, випромінюють світло, яке назива-
ють черенковським*. Саме це світло і вловлюють сенсори, які просте-
жують також шлях нейтрино крізь «Льодяний куб». Дані з детектора
надходять до поверхні через кабелі.341
Також 2012 року на Південний полюс було доставлено інструмент
для вивчення далекого інфрачервоного випромінювання** — Висот-
ний антарктичний терагерц-телескоп (High Elevation Antarctic Terahertz
Telescope, HEAT), який створює спектроскопічні*** мапи нашої галактики
за допомогою приймання хвиль у діапазоні від 600 до 150 мікронів (да-
лека інфрачервона ділянка спектра). HEAT покликаний допомогти роз-
крити таємницю формування і еволюції міжзоряних хмар.342 Звідти його
транспортували за 800 кілометрів на антарктичний Кряж А (Ridge A),
висота якого — майже 4 кілометри. У 2009 році Кряж А визнано найкра-
щим на Землі місцем для астрономічних спостережень. Саме звідти
HEAT виявив вуглець**** у великій віддаленій молекулярній хмарі*****,

* Від прізвища фізика, що відкрив цей ефект, Павла Черенкова — лауреата

Нобелівської премії з фізики 1958 року.
** Інфрачервоне випромінювання розташоване на спектрі між видимим світ-
лом і мікрохвильовим випромінюванням. Інфрачервоне ділиться на ближнє,
середнє і далеке. Далеке інфрачервоне випромінювання найближче до
мікрохвильового.
*** Спектроскопія вивчає спектр електромагнітного випромінювання. За допо-
могою спектроскопії вивчають атоми, молекули, склад мінералів; роблять
спектральний аналіз. Із наявності й інтенсивності випромінювання певно-
го роду в спектрах проводять якісний і кількісний аналіз складу речовини.
**** Вуглець є необхідним для формування життя, тому на його наявність орі-
єнтуються, зокрема, при пошуку життя у Всесвіті.
***** Порівняно густі холодні конденсації міжзоряного газу, у яких водень пере-
буває переважно в молекулярному стані.
198 | Шматочок космосу в Антарктиді

сформованій у галактиці Чумацький Шлях. Такі відкриття були можливі

передовсім із космічних телескопів, проте тепер це доступно і з Землі.343
Втім, умови на Кряжі А майже космічні. Обсерваторія автоматизо-
вана, спеціалісти навідуються туди раз на рік. Управляють інструмен-
тами телескопа дистанційно. Обсерваторія забезпечується енергією
від сонячних панелей і генераторів. Мета цього телескопа — зокрема
створити вуглецеву мапу південної частини галактики Чумацький
Шлях. Досліджуючи вуглець, вчені можуть реконструювати життєвий
цикл формування міжзоряної речовини, зрозуміти появу молекуляр-
них хмар, їхню еволюцію та утворення у них зір.344
 Рекорд О’Бреді

Гадаю, після Антарктиди змінюються люди і сьогодні, особливо коли

вони справді зустрічаються із нею тет-а-тет. Американець Колін О’Бре-
ді вперше в історії подолав Антарктиду пішки в одиночному поході,
перетнувши її від узбережжя до узбережжя, пройшовши при цьому
через Південний полюс. На його шляху на нього не чекали люди із
постачанням їжі, як це бувало в інших експедиціях. Колін усе тягнув
за собою на санях.345
Деякою мірою він зробив те, що планував Ернест Шеклтон. Однак
існує не одна відмінність їхніх подорожей. Можливо, історія Коліна
О’Бреді не лише розкриє досягнення цього американця, але і покаже,
як змінився світ і можливості людства за понад сто років.
Колінова мандрівка відбувалася упродовж антарктидної весни: від
4 листопада до 26 грудня.
Його маршрут був найкоротший із можливих. Адже Шеклтонів ко-
рабель міг доплисти лише доти, доки вода не була замерзлою — до
межі шельфового льодовика. Сьогодні ж можна долетіти літаком до
узбережжя вже самого континенту, оминувши кілометри замерзлого
льоду на шляху до Південного полюса.
Однак за попередню сотню років люди, які замислювали анало-
гічне, або сходили з дороги, або гинули. Тож Колінові потрібно було
пройти понад 1500 кілометрів через снігову пустелю. Він планував
200 | Рекорд О’Бреді

долати принаймні 20 кілометрів на добу, але часто проходив більше,

тому випередив графік.
Коли йдеш через білу пустелю Антарктиди, можна пройти добу,
але може здаватися, що залишаєшся на місці. Все одноманітне, не-
має жодних орієнтирів — ні дерев, ні кущів, ні ще чогось звичного.
Про переміщення можна дізнатися лише з GPS-трекера.346 Один із
персонажів книги «Повернення із зірок» фантаста Станіслава Лема
збожеволів усього за кілька днів через те, що в пиловому тумані на
одній із планет у нього зламався годинник, і він втратив лік часу.
Думаю, коли навіть кілька днів іти одноманітною сніговою пусте-
лею, а ще й не могти оцінити власного просування, може бути дуже
важко психологічно.
Колін багато років мріяв, планував і готувався до цієї пригоди.
Йшов він у полярний день, тож сонце світило 24 години на добу. Тем-
пература назовні була 25 градусів нижче нуля. У наметі було значно
тепліше. Там він сушив змокле за день спорядження. Якби наступ-
ного дня він одягнув мокрі шкарпетки — ноги замерзли б у прямому
значенні слова.
Але чому такий перехід став можливим сьогодні? Важливу роль
відіграють доступний для середнього класу супертеплий, водоне-
проникний одяг та легке спорядження із сучасних міцних матеріалів.
Це не важкі металеві палиці чи ламке дерево, не звичайні натураль-
ні тканини чи важкі шуби, що довго сохнуть. Це найрізноманітніші
сплави, пластик високої міцності та синтетичні тканини, які важко
рвуться, не мокнуть надто швидко й легкі, як пір’їнка. Також це суб­
лімована їжа — порошки в пакетиках, які можна залити теплою во-
дою і мати суп.
GPS-навігація не дозволить людині збитися з дороги навіть вночі,
у туман чи бурю, коли видимість погана. Не доведеться йти навман-
ня, збиватися зі шляху і втрачати час та сили на додаткові маневри
 | 201

через помилки в маршруті. На 14-й день Колін дійшов до місця, яке

було позначено точкою на його треку. Він написав, що ніхто до нього
не проходив цей маршрут повністю. Але дехто долав окремі його ді-
лянки. Тож від цих попередників Колін має точки з координатами на
треку. А також супутникові фотографії. Це допомогло йому уникнути
деяких великих ущелин у льоді. Загалом, у льодових ущелинах можна
просто загинути.
Також у Коліновій скарбничці були всі накопичені про Антарктиду
знання — він не був на континенті першим. До того ж він спортсмен.
А ми знаємо, що світові та олімпійські рекорди з часом б’ють. Нові вер-
шини підкорюють молоді спортсмени з нових і нових поколінь. Колін,
до слова, один із доволі невеликого списку людей, які піднялися на сім
найвищих вершин шести частин світу (Європа та Азія — як одна части-
на світу) і побували на двох полюсах планети — ще до свого трансан-
тарктичного походу.347 Окрім того, Колін із дитинства був привчений
до здорового харчування та фізичних вправ, що, як він вважає, допо-
могло йому таки дійти до фінішу.
Врешті, за останні століття поживніше харчування стало значно
доступнішим для дуже великої кількості людей. А для Коліна спеці-
ально в похід були створені батончики Colin Bars (Батончика Коліна),
що давали йому 4000 калорій на день. Ці харчі розробили спеціально
«під Коліна». Інґредієнти та пропорції дібрали так, щоб саме його орга-
нізм засвоював 100% цієї органічної їжі. Крім кокосової олії, горіхів та
різного насіння, батончики містили різні біодобавки. Сам Колін вірив,
що ці батончики стануть ключем до успіху.
Цим я не хочу применшити подвигу Коліна О’Бреді. Навпаки: це
додатково пояснює, чому саме йому це вдалося. Тут немає загадки
щодо того, чому раніше людям це не вдавалось. Тут є прогрес люд-
ських знань, розвитку технологій, а також акселерація фізичної під-
готовки спортсменів. Як далеко навіть один і той самий професійний
202 | Рекорд О’Бреді

велосипедист заїде «Україною», а куди — середньостатистичним сучас-

ним спортивним велосипедом шосейного типу? Тож рекорд Коліна —
це результат накопичених знань про Антарктиду, застосування ство-
рених технологій, які придумав людський розум, методик спортивної
підготовки, але передовсім — волі самого Коліна О’Бреді досягти своєї
мрії. У результаті через Коліна людство поставило наступну позначку
на жердині історії.
 Два світи

Того дня, коли ми ступили на твердь самого континенту, я чергував

на кухні. Чергувати за стерном у день із великою кількістю зупинок
було дуже зручно, адже могло так випасти, що твоя вахта припадала
на час, коли всі вирушали на сушу. Утім, після повернення, не раз де-
хто шкодував, що не постоїть за стерном, адже у водах Антарктики це
було легше й цікавіше, ніж у протоці Дрейка.
А от чергування на кухні і прибирання навпаки ускладнювалося,
адже за менший час треба було все встигнути. Щоправда, оскільки
капітан майже не сходив на берег, то він — і було видно, що із задово-
ленням, — готував у час нашої відсутності усім поїсти.
Ми прибули в бухту острова Ентерпрайс затемна. Я відчув себе
учасником піратського плавання або мігрантом до Америки. Це знову
відомо нам лише з фільмів та книг, але то був той момент, коли люди
на борту займаються тим, що і багато тижнів до цього, і раптом хтось
кричить: «Земля», і всі біжать подивитися.
Усі піднялися на палубу, і цього разу вже ми пришвартувалися
до «Санти Марії Австраліс». Команда чекала нас на восьму вечора,
а оскільки ми прибули о десятій, то вечерю скасували. Бац — і по всьо-
му. Не те щоб нам треба було чужої їжі. Але я думав: невже треба бути
таким занудою навіть в Антарктиді, де нікуди спішити, нікуди біг-
ти, ніяких планів? Якщо хтось запізнився на зустріч — невже це має
204 | Два світи

значення супроти тієї неймовірної пригоди, неймовірного досвіду раз

у житті скористатися шансом й організувати таки ту зустріч на краю
світу — це ж так круто. Це не вкладається у голову: у безлюдних про-
сторах зустрілися випадково два капітани двох кораблів, і після цілого
дня пригод вони вирішили повечеряти.
Але німці і, здається, швейцарці, пішли спати. Французи ж погоди-
лися встати і — оскільки ми запізнилися і вечері не було — перейшли до
нас вже на наше запрошення на десерт і пунш. Ми гарно провели час.
Коли французи й команда йшли на свій корабель, то всі дякували за ал-
коголь. Я не те щоб засмутився, що всі оцінили пунш, а мій десерт — ні;
але вкотре був здивований, чому всі люди у світі так люблять випивку.
Поки тривали посиденьки, капітан «Санти Марії Австраліс» попро-
сив дозволу оглянути яхту. А коли ми всі бесідували, розповідав про
те, що його дуже вразила «Сельма», коли прийшла тієї туманної ночі
з повним фаршем ліхтарів, зупинилася посеред бухти й кинула якір із
першого разу. Річ у тому, що на «Санті Марії Австраліс» туристи не ма-
ють вахт, не повинні ставати на ноги у протоці Дрейка, і взагалі вночі
вони сплять. Я тим більше здивувався, у чому ж була така складність
прийняти нас о десятій вечора?
Однак усе на яхті робить троє чи четверо учасників команди. Вони
не спали у ніч перед нашою зустріччю у тумані і, за словами капіта-
на, тричі намагалися стати на якір. Однак рельєф у Антарктиці зовсім
не такий, як у Європі, він непередбачуваний, тож тут не працює те,
що працює у Європі. Наймілкіше місце може бути посередині бухти.
Тож команда вже почала втрачати надію і думала, що їм доведеться
не спати ще одну ніч. Але прийшли ми — і «Санта Марія Австраліс»
прив’язалася до нас.
Пізніше ми говорили про переваги та недоліки яхт. Наші гості за-
просили нас піти до них на борт наступного ранку, але зрештою цього
таки не сталося. Ззовні їхня яхта виглядала дорожчою, а їхні двигуни
 | 205

були потужнішими, тож швидшими. Пізніше я поґуґлив яхту, і можна

побачити на фото, що вона розкішніша, ніж «Сельма». Однак капітан
хотів її поміняти, адже для Антарктиди вона, за його словами, не ду-
же пасувала. Очевидно, не для туристів, а для самої команди. Окре-
ма мова була про туалети. На «Санті Марії Австраліс» їх три, тому, за
словами капітана, — це три проблеми. Вони зручні, не те що наші, які
треба вручну зливати. Та це омана. Адже що високотехнічніша систе-
ма, то частіше ламається. І замість того, щоб команда разом зі своїми
туристами відпочивала на берегах Антарктиди, їм треба ремонтува-
ти туалети. Однак, будучи туристом, я б залюбки також покатався на
«Санті Марії Австраліс».
Ми вийшли із Бретіславом на палубу. Довкола стояла густа ніч. Су-
сідня яхта була темною, а наша світила ліхтарями та прожекторами. Ми
стояли у вузькій бухті, у такому собі мішку. Спереду за метрів з 20 бу-
ла прямовисна стіна льоду, що піднімалася на метрів із 50 чи більше.
Ліворуч ця стіна була трохи далі від нас. Позаду — вузький прохід між
льодовиком та сусіднім малим островом. Праворуч вдалину також
тяглася крижана стіна, і між нею та малим островом також був прохід,
але цього всього уночі не було видно. Наша яхта була пришвартована
правим бортом до іншої яхти, а та — до старого потонулого корабля,
від якого залишився лише іржавий корпус, наполовину занурений під
воду. Його ніс сів на мілину, а корма під кутом занурилася під воду.
Корабель був масивний і десь удвічі довший від яхти. Цей корабель
колись прибув сюди на промисел, однак згорів майже одразу після
урочистого відкриття.
Бретіслав курив. Він, як і інші курці, викидав недокурки у пласти-
кову пляшку, трохи наповнену водою. Недокурки гасли й залишалися
у пляшці як сміття. Ми з Бретіславом дивилися на сусідню яхту і оби-
два щось думали. Раптом він ословив, матеріалізував те напівусвідом-
лене враження, яке не покидало і мене.
206 | Два світи

Ті дві яхти — неначе Західна і Східна Європа. Здебільшого люди на

Заході не такі відкриті, гостинні, щирі до незнайомців, як люди у Схід-
ній Європі. Бретіслава дивувало те, наскільки неорганічною є в Антарк-
тиці така поведінка, як у людей на сусідній яхті. Неготовність змінити
звички, коли ти в унікальній ситуації, можливо, лише раз у житті. Вони
не готові порушити свої правила задля нагоди зустрітися з людьми,
які також чомусь тут. До того ж наші сусіди із «Санти Марії Австраліс»
також були ізольовані від інших людей весь минулий тиждень. Невже
вони не мають азарту? Невже поїздка до Антарктиду — це щось типове,
буденне? Немов ще один виїзд на вікенд у знайомому напрямку в ото-
ченні звичних людей та нецікавих ситуацій?
Пізніше Пьотр казав, що такої гостинності, як на «Вернадському»,
на станціях західних країн немає. У них все чітко за протоколом. При-
йшли гості, усі формальності відбули — гостей відпровадили. На «Вер-
надському» ж розмови, сауна, канапки, музика, саморобні шоти, атмос-
фера часто не протокольна. Година прибуття і прощання приблизна,
багато хто із мешканців станції радо й довго розповідає про те, чим
вони тут займаються. Саме тому туристи, зокрема західні, дуже люб­
лять приходити туди, бо там є жива атмосфера.
Щоправда, Домінік інакший, подумали ми. Сам Домінік казав, що
обожнює море, бо люди моря мислять широко, а люди гір — вузько.
У горах часто є один шлях, вузький, між гір. У морі немає обмежень,
весь горизонт — перед тобою. Він казав, що якщо німці мислять отак —
і приклав дві відкриті долоні до скронь, вказуючи на вузькість мис-
лення, — то у Швейцарії — отак, і звузив проміжок між долонями на
дві третини.
Бретіслав також казав, що дуже любить морські міста, адже не за-
лежно від країни, люди в тих містах відрізняються тим, що вони від-
критіші і схильні допомагати — адже море привчає до того, що самому
там — дуже важко.
 | 207

Свого часу я дійшов висновку, що немає ідеальних країн, як і немає

«поганих» країн. Річ лише в тому, що інколи ти народився там, де твої
цінності ідеально вписуються у суспільство, а інколи — ні. І тоді серце
шукає, де б тобі було краще. Комусь бракує порядку, як у Швейцарії,
а комусь там усе занадто зарегульовано. Інколи там можуть викликати
поліцію до тебе за те, що ти пилососиш вдень, чим заважаєш сусідам.
Ми всі пішли спати, і світла були вимкнені, генератор перестав гу-
діти. Наступного ранку Пітер повіз першу групу на наступну висад-
ку, і, на жаль, я був не з ними. Пітер неправильно зрозумів капітана
і повіз їх бозна-куди. Вже згодом я точно дізнаюся, що швидка поїздка
на моторному човні в Антарктиці — це одна з тих речей, які найбіль-
ше дарують відчуття свободи та захоплення світом. Тож було шкода,
що другу групу вже не було часу везти так далеко. Пітер повернувся
по нас і висадив нас на той маленький острівець поряд з яхтами, що,
попри те, був дуже високим, адже вкритий товстеньким льодовиком.
З боку висадки льодовик був крутий, але на нього можна було ви-
дертись. Він починався за кілька метрів від води, тож тут було єдине
вільне від снігу місце. На каменях під антарктичним сонцем на вітрі,
холоді та волозі між водою і снігом лежали й розкладалися на своїх
черевах два трухляві вотербоути — човни для води.
Ці човни ззовні мали звичайну форму, а от всередині нагадували
ємкість для води: ні лавок, ні виступів, нічого зайвого, просто западина,
жолоб по формі корпусу. Спереду і ззаду — невеликі відсіки з отворами
згори. Транспортувати воду для промислу здалеку було непрактич-
но, солона вода також не підходила. Тож мисливці робили на схилах
льодовика дерев’яні жолоби, якими стікала у вотербоути тала вода із
льодовика. Потім цими спеціальними човнами воду доправляли, куди
було потрібно.
На верхівку льодовика я вибирався хвилин із десять. Там було так
рівно, як на дошці для нарізання. Краєвид був неймовірний — ще одна
208 | Два світи

з найфантастичніших панорам у моєму житті. Ліворуч далеко за во-

дою — гострі верхи з білим та блакитним снігом. Між нами у воді — айс­
берги. Коли небо сонячне, проміння викриває їхню приховану в сіру
погоду гаму барвистості. Під сонцем — блистить білизною, золотом,
сріблом, неймовірно чистою синявою.
Спереду був якийсь позапланетний пейзаж. На задньому плані —
вищі гори, звичніші вже для мого ока, що якийсь час побуло в Антарк-
тиці. А на передньому плані — наче долина посеред тих гір. І в долині,
яка спускалася до моря, — кілька осібних малих вершин. Їхні скелі бу-
ло густо засипано снігом, закатано і вигладжено вітром, витоплено до
блиску сонцем. Ті гори стали глазурованими, вони немовби відсвічу-
вали синявою, іскрилися посеред доволі рідкісної просторості навколо
себе — рівних місць на тих островах не так багато. А довкола гір вітер
крутив снігом, що виблискував у яскравому сонці.
Цей льодовик і ця панорама — популярне туристичне місце. Адже
вгорі все витоптано людськими слідами. На безпечній відстані від
краю проведено у снігу лінію. Це зробили гіди з туристичних лайне-
рів. Гідами на туристичних лайнерах часто стають чоловіки та жінки,
які досягли віку 60–70 років, які були на американських антарктичних
станціях. Ці люди мають досвід, багато знають про континент і, оче-
видно, вийшовши на пенсію, не можуть розлучитись з Антарктидою.
Тому шлях до неї — це розповідати про континент іншим. Їх, без сум-
ніву, охоче беруть на ці вакансії, адже хто краще зможе розповісти
щось на цю тему?
За лінією — слухняна відсутність слідів. У межах лінії — суцільний
тиснений різними відбитками взуття твердий кіркавий і гранулястий
сніг. На ньому ми із Міхалом та Домінікою трохи лежали й дивилися
в небо. А бродячи слідами людей, я думав про те, що дощ і комуналь-
ні служби не зітруть їх. Вони зникнуть, коли їх засипле новим снігом,
а, може, ще до того їх затре зимовий вітер.
 | 209

Потім я з’їхав пологим схилом назад до кам’янистого берега. До мене

тут з’їжджало чимало людей. У твердому снігу було проторовано два
жолоби. Мабуть, раніше сніг був м’якший, і спуски туристи торували
собою доволі легко. Якщо сніг був таким твердим, як тепер, що крихти
відсипаються від нього лише коли копнути ногою, отже, «працювали»
над спусками дійсно довго. У будь-якому разі, я їхав по зручному слизь-
кому жолобу хвилин зо дві — тобто дійсно довго, а головне — швидко.
Наприкінці потрібно було гальмувати п’ятами, щоб сповільнитися і не
вилетіти зі снігового пагорба прямісінько на тверді камені. Це було
найкраще катання на снігу в моєму житті. Атмосфера сприяла. Тож
я повторив його ще раз.
Пітер привіз другу частину групи сюди. І поки вони гуляли нашими
ще не вистиглими слідами, він нас забрав назад на «Сельму». Відтак
трохи прокатав нас між айсбергами, до яких підпливав так близько,
що можна було торкнутися до них руками. Відчуття від доторку було
схоже на один львівський досвід. Якоїсь зими за ніч всі дерева, кож-
на маленька гілочка покрилася товстим шаром льоду. Я торкнувся до
нього і не відчув пальців. Лід був такий лагідний, ніжний, гладкий, що
пучки пальців не вловлювали його. А температура була така незнач-
но мінусова, що між пальцями та льодом одразу утворювалася волога.
Вона створювала ефект, наче льоду нема. Наче ти торкаєшся до якоїсь
майже повітряної субстанції. Отаке відчуття було з тими айсбергами.
Лід був гладкий. Його викривлені форми вгадувалися не долонею, із
якої відбувався контакт, а м’язами руки, які посилали сигнали до моз-
ку, що рука вигинається відповідно до горбів і западин на поверхні
прозоро-блакитного льоду. Тепло руки ставало останньою краплею,
щоб під прямими сонячними променями антарктичного літа лід під-
танув і створив між собою та мною ту невловиму пелену мікрометро-
вої води, що значною мірою деактивовує чутливість пучків пальців,
та і усієї долоні загалом.
210 | Два світи

Ми проходили човном і з того боку від острівця, де було добре видно

його товсту снігову шапку. Там вгорі хтось нас фотографував. Метрів
на 10 під людьми був надійний шар снігу та льоду, а вже нижче і аж
до землі на метрів із 20–30 тяглася тріщина. Якби вона підступала до
поверхні, то в неї можна було б провалитися. Там можна вбитися одра-
зу, можна подертися до випнутих буруль, а можна і застрягнути там —
це ж іще не так просто витягти людину, навіть якщо вона залишилася
живою. А на континенті можуть бути такі тріщини, у які назавжди кане
не те що людина, а й транспорт.
Перш ніж повернутися на яхту, ми обійшли на моторці потону-
лий корабель. Подекуди іржа проїла гострокраї діри. Від судна віяло
атмосферою минущості. Тут ти — на вістрі світового поступу, а тут —
останній слід твоєї вже безіменної постаті давно догниває на узбіччі
шляхів історії, і лише окремі люди проходять повз ці безіменні руїни
занесеного піском, снігом чи пилом минулого. І ким би ти не став —
найвірогідніше, також опинишся у цьому Аїді історії.
На носі потонулого корабля сидів баклан, позираючи на нас і пока-
зуючи, хто завжди залишатиметься понад підкорювачами світу: жит-
тя, таке мало цікаве нашій прогресивній цивілізації, безіменне, без
грошей, слави і подвигів, врешті стане своєю лапою на тлінні рештки
колись найблискучіших результатів людської думки.
Повернувшись на «Сельму», ми швидко зібралися і першими руши-
ли в подальше плавання, залишивши «Санту Марію Австраліс» у бухті.
Це був, мабуть, наймальовничіший день у морі за всю мою мандрівку.
 Супербачення

Небо було надзвичайно ясне, і на ньому було, може, одна-дві малень-

кі хмаринки. Нагадувало літо, однак у сонцезахисних окулярах із по-
криттям від сонячних зайчиків усе здавалося насиченішим, ніж вліт-
ку в Україні. А без окулярів усе здається, навпаки, дуже яскравим, не
насиченим та блідим. Без окулярів дуже сильний контраст між трьома
смугами.
По-перше, море: там, де немає сонячних бліків, видно, як ідуть трохи
більші хвилі, а по них — безліч дрібних, і вода немовби дрібно-хвиляста,
не темна, але дуже інтенсивно насичена синім. Вище, якщо дивитися
прямо перед собою (не на небо чи не на воду), то середня смуга займає
відсотків з 15: тонким прошарком лежить риска берегової смуги. Саме
в той час вона приблизно з усіх боків горизонту була однакова. А ви-
ще — надзвичайно чисте небо.
В Антарктиді така чиста атмосфера, що об’єкти здаються ближчими,
ніж вони на тій самій відстані здавалися б в інших частинах світу. Коли
2006 року в Україні перебував тодішній виконавчий секретар Договору
про Антарктику Йоганнес Губер, він зазначив, що в Антарктиді його
дуже вразив ефект «супербачення» — «коли чітко видно те, що пере-
буває від тебе на відстані кількох десятків кілометрів».348
Якщо над землею небо ще віддає білим, то що вище — то воно на-
сиченіше. Попри те що яскраво світило сонце, того дня було видно
212 | Супербачення

й місяць. Сонце нагадувало зиму, адже було білим. Врешті, Сонце на-
справді біле, воно жовтим здається через нашу атмосферу. У мороз
Сонце також біліше, ніж влітку, адже атмосфера холодніша та чис­
тіша. Однак в Антарктиді це посилено тим, що світло відбивається
і заломлюється в океані, льоді та снігу, і все довкола сяє і разить очі.
Без окулярів часом просто болять очі. Місяць же у нас видно пере-
важно вранці або ввечері. Того дня його було видно о 12 дня. Було
видно його третину — місяць спадав, ставав меншим, хоча серп був
протилежним до букви «С».349 Новий місяць, молодик, настав приб­
лизно за тиждень.
Як мені пояснив один із зимівників, там, на півдні, все «догори но-
гами». За його словами, сезонники не звертають на це уваги, однак
зимівникам задля безпеки необхідно у цьому орієнтуватися. В обід,
наприклад, сонце в південній півкулі — на півночі. На жаль, на це мою
увагу звернули вже після повернення, і мені шкода, що не спостерігав
за цим в Антарктиці. Однак важко було не зауважити, що розмір Мі-
сяця був малий — виразно менший, ніж в Україні. Адже це на екваторі
Місяць здається гігантським.
Вершини попереду були засніжені, все довкола було мальовничим,
але виникала думка, що жити тут отак просто без засобів, привезених
з інших континентів, було би практично нереально. Водночас птахи,
які постійно пролітали поряд, явно показували, що саме життя тут теж
є, і воно не знає, «що щось не так».
Коли ми пропливали повз айсберги, то було враження, наче вони
знизу мають підсвітку. Крізь воду було видно десь на пів метра того
льоду, що містився під водою. Саме цей лід відсвічував блакитним
і створював цей художній ефект. А від деяких айсбергів під водою на
невеликій глибині виступали вбік відростки на метрів 5 чи 6, вони ви-
глядали як лазурові мілководдя, на які красиво накочувалися хвилі,
мов на вабливі пляжі. Часто виникало бажання скупатися і полежати
 | 213

в цих мілководдях. Однак я собі уявляю той пекучий холод, який ура-
зив би голе тіло того, хто б ліг на цей лід.
Один із айсбергів на нашому шляху, що був метрів три в діаметрі,
мав посередині щілину. Його гнали хвилі, та він був при цьому повіль-
нішим від них. Тому хвилі прокочувалися через нього і, розбиваючись
у щілині, вихлюпувалися бризками з протилежного боку, розширюючи
уявлення про красу льоду й води.
Самі айсберги є різних кольорів. Вони не лише білі. Однак і білі є різ-
ні. Деякі сіріші, як сніг, інші стиснуті, що аж блистять — такі вони гла-
денькі. Також є блакитні айсберги. Синій лід, мабуть, найкрасивіший.
Також є чорний лід. Великих його шматків я багато не бачив, переваж-
но малі. Здається, лише раз чи двічі ми проходили повз пласкі брили
чорного льоду, які не виступали високо над водою. Лід буває і зеленим.
Лід також різнофактурний. Айсберг, до якого я торкався, в одній ча-
стині мав неначе неглибокі ямки, в іншій — лід був лагідно хвилястий,
ще в іншій — ребристий. Він буває гладенький і шершавий, більш по-
ристий, гострий, а також я бачив гігантські айсберги чимось схожі на
пінопласт. Гадаю, це наслідок того, що лід був у товстому льодовику,
а не на краєчку якогось острова, а потім відколовся у море. Звідки ж
інакше взятися такому гігантові? У товщі льодовика він міг бути тисячі
років, якщо не більше, тому дуже стиснутий.
Усі гірські вершини засніжені, а найгостріші й найвищі з них ви-
риваються з ряду, як ікла. Воно виглядає так, як могли би виглядати
Гімалаї. Здебільшого такі на вигляд гори мали би бути дуже високими.
Тому виникає враження, що хтось узяв гігантське лезо, зрізав верхівки
засніжених скелястих холодних високих гір і поставив їх тут близько
до води. Або навпаки: ці гори такі ж високі — хоча від рівня моря до
вершини тут кілька сотень метрів — як і найвищі вершини у світі, але
тоді це океан неначе піднявся на кілька кілометрів. Але тоді це мало
статися раптово, інакше б ці льоди вже розтали б.
214 | Супербачення

Схожа асоціація виникла не лише в мене. Андрій Андреєв — за-

сновник українських туристичних експедицій до екзотичних частин
світу Paganel Studio — назвав гори в Антарктиці «Міні-Гімалаями».350
Коли я ще тільки шукав яхту для своєї мандрівки, то вперше дізнався
про Paganel Studio. Хотів приєднатися до них, але на той час уже не
було вільних місць.
У деяких місцях гори, які мені довелось бачити в Антарктиді, такі,
що на них видно нашарування пластів породи. Немовби хтось ложеч-
кою зрізав шматок гори, наче це торт. А ліворуч від нас було видно,
як хмари переповзають через гори. На перший погляд здавалося, що
це — сніг. Але якщо придивитися, то це була пухка маса, щось схоже на
рідкий сніг, який, наче ковдра, накривав гору і згладжував усі кам’яні
та льодові поверхні під собою. Адже там, де рівно, лід гладенький, але
здебільшого він ребристий і нерівний, адже під низом — рельєфність.
Іноді крізь лід проривається гостра скеля, яка лише трохи засипана
снігом на виступах. Також є майже повністю засипані снігом зубці.
Проте вони схожі на морозиво, яке зрізали ложкою згори донизу та-
кими вертикальними смугами, а під шаром морозива — скеля, не по-
крита снігом. Насправді там вона просто надто прямовисна, щоб сніг
міг затримуватися. Хмари ж це все згладжують. Це як летиш літаком
і здається, що можна ходити хмарами. А тут ти спершу можеш не за-
уважити, що те біле покривало — це омана, а не сніг, і що справжній
рельєф гори — знизу.
Тим часом під сонцем дуже гарно міниться вода. Перед нами того
дня простяглася широка сонячна доріжка. Якби не айсберги — мож-
на було б подумати, що вода має бути дуже тепла. Тому виникла така
дивна суміш вражень: ілюзія тепла й розуміння холоду.
Також ми пропливали повз шерегу із 5 чи 6 пологих гір, радше схо-
жих на великі горби, і вони були вкриті не снігом, а льодом. Там через
пряме сонце шапка постійно витоплювалася і замерзала, тож горби
 | 215

були покриті блискучим гладеньким льодом, немов би хтось розтопив

щось аналогічне до білого шоколаду чи карамелі й залив ті пагорби
чимось, здавалося б, неприродно гладеньким. Воно блистіло на сонці
й робило враження, немовби то якась глазур.
Певно, того дня я вперше засоціював Антарктиду з жінкою, хоча
порівняння з білявкою від людей, які побували в Антарктиді, я чув
і раніше: «Повертаємося до нашої білявки» або «Як там наша білявка?».
Гладенькі блискучі вигини білих пагорбів, залитих сонцем, нагадали
лінії оголеного жіночого тіла, намащеного олійкою десь на сонячному
пляжі. То була раптова, але не єдина причина асоціювати Антарктиду
з хоч і чимось холодним, але дуже жіночним.
Якось біологиня Оксана Савенко, коли прибула на сезон, після яко-
го залишилася ще і на зимівлю на станції «Академік Вернадський»,
написала у своєму фейсбуці, що вона усвідомлює, що сумуватиме за
Антарктидою, коли треба буде повертатися. Того дня я про це теж
думав: розумів, що дні мого побуту набагато обмеженіші, і сплива-
ють вони насправді доволі швидко. Побачити найближчих людей хо-
тілося постійно, інколи нав’язливо. Проте ти також розумієш, що той
місяць-два пролетить як день, а більше не повториться. Тому кажеш
собі: «Маркіяне, набудься тут сповна». Не дарма зоолог Ігор Дикий
сказав, що якби з ним була його сім’я, то він міг би залишитися жити
в Антарктиді.351
Водночас я згадав собі стан, який придумав із Ганею, товаришкою
з Польщі, коли ми сиділи на порозі дерев’яної хатини в українських
Карпатах. От буває, що підеш на пікнік чи в похід, ляжеш на сонечку,
задрімаєш трішки, прокинешся — і не розумієш, як ти тут опинився.
Наче все, що було у твоєму житті до цього, — сон. Ми назвали це «нізвід-
кість». Ти наче взявся нізвідки. Але це дивне відчуття триває недовго.
А от в Антарктиді на якомусь дні плавання таке відчуття тебе не
покидає. До того ж спершу ти наче взявся на яхті нізвідки, нічого, що
216 | Супербачення

було до цього, наче нема. Потім приходиш на станцію, і там за якийсь

час те саме — наче і яхти не було. А потім повертаєшся знову яхтою —
і втретє те саме. Наче три додаткові життя за два місяці прожив.
Бретіслав закурив, і коли у протоці Дрейка нудило від запаху си-
гарет, то зараз приємністю було вдихати аромат сірникової сірки та
цигаркового диму, це нагадувало про далеку цивілізацію, накурені ка-
фе і посиденьки в дитинстві при дорослих. У ті часи, коли ніхто ще не
переймався питаннями пасивного куріння, а воно само було одним із
атрибутів високої культури. Тоді я ще зовсім не сумував за тим світом,
але кожен «якірець» спогадів, по суті, і наштовхував на думку, що «за
цим я ще не сумую, але це перегукується з чимось у минулому». Напри-
клад, із мандрівкою у горах у відкритому (!) кузові «ГАЗу-66», де багато
курили. Якось у 17 років я поїхав у гори. Нас було приблизно десять,
і ми кілька днів мандрували одними з найнеобжитіших карпатських
регіонів у кузовах різних автомобілів і вантажівок. Багато годин кузов
був нашим човном у річці невпинної дороги, на яку ми сходили всього
кілька разів за багато годин. Пахучий теплий вітер хвилями і течією
вдаряв в обличчя, об голі руки та й усе тіло. М’які гілки літніх дерев
жорстко гладили, мов водорості у повітряному океані. Хвилі загуслих
гір перекочувалися одна за одною. Ми не мали ніякої практичної ме-
ти, а просто насолоджувалися моментом і були щасливі. Мене тоді
розпирало від радості.
Дивно, але саме ту поїздку я часто згадував у водах Антарктики.
Відкритий човен пострибує не нерівностях океанічної дороги. Живі го-
ри океану легенько котяться під бортом, холодне й ледь вловне літнє
повітря бухкає в обличчя, очі та руки. У мандрівці — а окремо під час
швидкісної поїздки — ти почуваєшся вільним. І що швидше їдеш — то
більше захвату отримуєш. І річ не у швидкості, і не в місці, і не у тран-
спорті, а у думці, яка хоче залетіти за горизонт, а ти неначе наздога-
няєш її. І що більше ти розганяєшся, то ближчою здається думка, яка
 | 217

летить, мов стріла, над хвилями та камінням, то сильніше електри-

зується душа від відчуття абсолютної волі, яка ось-ось настане — як
тільки ти торкнешся до хвостика власної думки…
Однак цього ніколи не стається. Тому після найвищого піднесення
іноді стає порожньо. «Гаразд, пора повертатися», — кажуть тоді люди.
Думка втекла за горизонт, і цього разу ти її не впіймаєш. Близькість
успіху залишає солодкий спогад ностальгії — приємно згадувати про
ревіння мотора й таємничі усмішки твоїх спільників: що в горах, що
в морі.
Час, відколи напруга починає накопичуватися і до її спадання, є під-
несенням — щастям, що розпирає від задоволення. Адже ти і все дов-
кола тебе існує саме таким, яким воно є. Абсолютне прийняття місця,
людей навколо й самого себе. Рідкісне єднання зі світом. Те таке оспі-
ване «тут-і-тепер». Це воно і є. Воно настає не лише в Антарктиді. Але
в Антарктиді настає майже напевне. Щодо мене, то більшого єднання
зі світом я не відчував більше ніде.
Двигун «Сельми» жваво гудів, хвилі делікатно похлюпували довко-
ла нас, часом кричав якийсь птах, інколи металеві кріплення снастей
дзенькали по металевих щоглах. А тоді ще вітер свистів у них так, як
у скляній пляшці або як хтось трохи недбало подуває у сопілку.
Навколо в атмосфері ширився дуже тонкий, майже невловний за-
пах, який найкраще було б охарактеризувати парадоксально: відсут-
ність запахів. Це як чорний колір, адже це і колір, і немовби цілковита
відсутність кольорів. Так і антарктичний запах — відсутність запахів.
Це теж пахне. Це наче свіжість, але не від порошку чи жуйки. Але та-
кож і не щось на кшталт свіжості висушеного надворі одягу — там він
пропахується сонцем, вітром і ароматами зелені — це і є запахом сві-
жості. В Антарктиді ж він складається із майже невидимих, прозорих
компонентів. Усе замерзле, холодне, воно не пахне. А як і розігріється,
то ж що мало б пахнути? Хіба вода та камені. Інколи цю недоторканну
218 | Супербачення

свіжість трішки посилював вітерець чи бризки води, але в теплу пого-

ду інтенсивність запахів була низькою.
Навіть смак Антарктиди ледь відчутний. Попри те що апетит в Ан-
тарктиді дуже добрий, однак це не має ніякого стосунку до смаку самої
Антарктиди. Єдиний шанс відчути її на смак сьогодні — спробувати
льоду. Коли я торкався до айсберга, і його вода залишилася у мене на
руці, то я спробував її. Джерела в Україні, та і будь-де у світі, мають різ-
ний смак через різний мінеральний склад. Так ось: у льодах Антарк-
тиди цього складу не відчувається. Це як дистильована вода — просто
вода не має смаку. От тільки дистильована вода — отримана штучним
перегоном, не жива. Чого не скажеш про воду льодовиків Антарктиди.
Вона предвічна, немовби це — джерела джерел.
У своїй експедиції Беллінґсгаузен наказав спустити на воду човни,
підійти до айсберга й нарубати з нього льоду, щоб отримати прісну
воду. За півтори години команді вдалося наповнити льодом шість ве-
ликих бочок і ще багато ємностей. Відпливши, капітан наказав приго-
тувати з льоду чай, щоб спробувати на смак. Всі погодилися, що вода
була пречудова, а чай із неї — дуже смачний. Беллінґсгаузен також
занотував, що якщо немає можливості взяти чистий лід, то шматки
криги, омиті солоною водою, також згодяться, хоча вода з них не така
смачна. Перед вживанням ці шматки можна поставити в тінь і дати
стекти верхньому шару льоду. Після цього залишиться лід із майже
прісної води.352
Антарктиду ти відчуваєш тонусом тіла. Коли шторм — тіло напру-
жене, коли море спокійне — тіло просто пам’ятає про необхідну пруж-
ність. Ти на борту, і його принаймні трохи погойдує туди-сюди. Коли
стоїш навіть при теплій погоді за стерном хоч з пів години, то тебе
оповиває свіжість. Вона немовби пролазить з усіх боків, обліплює все
тіло. Згодом це опускається до ніг, і навіть якщо тобі не зимно, то за
якийсь час твої черевики немовби стають проледенілими. Коли віє
 | 219

вітер, то усім корпусом ти відчуваєш зіткнення з ним. Навіть якщо не

холодно, він немовби продуває одяг з того боку, з якого дме, а також
заповзає між капюшони та рукавиці й обліплює холодною плівкою
шматочки тіла, до яких зміг сягнути. Вмикається архаїчний азарт,
адже ти — на кораблі, і ведеш його в незвіданих водах зі скелями та
айсбергами, що схожі то на істоту, то на якусь руку, яка стирчить із
льоду. Виникає напруга, посилюється бічний зір, розігрується фанта-
зія, уява малює, наче ти мав би плисти між горами, що мали би бути
на більшій висоті.
Чуття доповнюють досвіди: тобі не треба дивитися, щоб немовби
бачити, знати, як складається вітрило, щоб відчувати поворот. Ти не
завжди про все це думаєш, але ці відчуття-знання завжди ввімкнені
на фоні. І коли ти себе ловиш на них, то розумієш, наскільки багато
нюансів неможливо сповна передати навіть кількома засобами пере-
давання досвіду водночас. Неможливо передати саме антарктичного
вітру чи антарктичного свіжого холоду. Адже український вітер дає
уявлення про вітер в Антарктиді, але не передає його.
Інколи здається, що плівкова фотографія впоралася би в Антаркти-
ді краще. Адже вона краще радить собі із сильними контрастами, які
притаманні цьому куточкові світу. Також Антарктида, сказати б, має
деяку зернистість, як і плівка. Антарктида — не гладенька: тут багато
нерівних поверхонь. Радше, рівних поверхонь тут майже немає. Навіть
дуже спокійне море має брижі. Сніг — гранули, лід — нерівності, ске-
лі — зубці та виступи. Що казати, адже й кам’яна підоснова тут всюди
має нерівності. Єдину гладкість — як скельце — має тут небо. Однак
лише чисте. А це стається не так часто. Хмари також неоднорідні: тут
вони густіші, тут — із проясненнями, там вони йдуть пасмами, тут —
сірі, там — чорні. Десь пробивається сонце й переливається на хмарах
різними кольорами. Тим паче, що в Антарктиді освітлення може помі-
нятися вже за 20 хвилин. До цього додається суб’єктивне враження:
220 | Супербачення

чи можна придумати щось краще, ніж фотографувати архаїчний кон-

тинент на архаїчну плівку?
Невдовзі нас по лівому борту вдруге обігнала «Санта Марія Австра-
ліс». Тож коли ми прийшли на острів Кувервілль (Cuverville Island) до
найбільшої колонії пінгвінів у районі Антарктичного півострова, там
вже стояли на якорі дві яхти. На острові живе приблизно сім тисяч пар
пінгвінів дженту, або ж віслюкових пінгвінів, тому колонія визнана
Важливою орнітологічною територією (ВОТ).
Пьотр знову сказав не кидати якоря. Він залишився на борту й регу-
лярно розвертав яхту. Це подарувало мені одне з найчарівніших вра-
жень із подорожі. Пітер повіз нас моторним човном до берега, ми йшли
між великими осяяними сонцем і забризкуваними водою айсбергами,
що стояли наче фігури на шахівниці. Позаду мигтіла між брилами льо-
ду «Сельма». Пізніше вона стала маленька.
На березі було тепло. Доволі широка його лінія біля води увільнена
від снігу. Круглі валунці нагрілися, і багато-хто навіть ліг після прогу-
лянки позасмагати на сонці. Одягнений, звісно, але із розстебнутими
куртками. Небо було безхмарне. Коли розпружуєшся, кладеш руку собі
на очі, дрімаєш — то можна забути, де ти. Попередній досвід навіює, що
ти, може, у горах, може, за містом. А потім чуєш крик пінгвінів і кон-
центруєш увагу на звуках моторного човна, що пливе між айсбергами,
аби забрати тебе на яхту.
Я мав дві куртки від моїх спонсорів (крамниці спорядження «Робін-
зон» та бренду одягу Neve.com.ua), а також теплий флісовий светр,
термо­білизну і дві пари штанів: лижні, тепліші, і трекінгові, легші.
Усю погоду в Антарктиді в той час, коли я там був, можна було б
розбити на 5 категорій. Найрідше траплялася катавасія з умовної кате-
горії «5». Тоді того одягу, який я мав, було замало. Двічі я був черговим
і стояв за стерном у дуже сильний шторм із хвилями та дощем. Мене
заливало водою, тож мені видавали спеціальний одяг для шторму. Ще
 | 221

раз, вже зі станції «Академік Вернадський», я був учасником вилазки

на далекий острів Барселот, і мене змусили вдягнути все, що я мав,
і ще комбінезон поверх того. Спершу було дуже спекотно, але за кілька
годин у морі на відкритому човні я почав промерзати.
Категорія «4» була переважно в нічні чергування за поганої погоди,
у деякі денні чергування за поганої погоди, а також у частині виїздів
зі станції «Академік Вернадський». Тоді мого одягу мені було достат-
ньо, але, довго перебуваючи назовні без руху, ставало трохи холодно.
Найгірше — у нічне чергування під дощем та снігом. Тоді просто від
стояння на вітрі першими за хвилин 40 змерзали пальці ніг і стопи.
Відповідно, в останні хвилини чергування крім того, щоб думати про
курс і кут вітру, також думав про туалет. Оскільки це не тема для об-
говорення, то спершу я думав, може, це лише я про це думаю, а всі
інші — ні. Адже так і не скажеш. Однак пізніше, переважно із жартів
різних людей, стало зрозуміло, що це загальна проблема. Коли, напри-
клад, повертався із якоїсь поїздки на моторному човні, і той раз за ра-
зом стрибав на хвилях, вдаряючись об поверхню, то разом зі звичною
насолодою, крутішою від катання на будь-якому атракціоні, виникало
неприємне пострибування обтяженого сечового міхура — аби ви знали.
Інколи ж було так тепло, що можна було ходити без шапки й без
бандани, у легкому одязі. Це була категорія «1». Тоді навіть у легкій
куртці було спекотно. Температура в районі острова Ґаліндез, де роз-
ташована українська станція, у час, коли я там був, переважно коли-
валася від –15° С до +5° С.
То був кінець літа — початок осені в Антарктиді. Це Західна Антарк-
тида, на самому узбережжі. Усі ці чинники важливі для розуміння, чому
там було так тепло як для цього континенту. Отже, коли було безхмар-
но, і сонце світило на тебе в розпал дня, і не було вітру, то могло дійти
й до +5° С. Інколи вночі, коли вітер завивав і падав сніг, то температура
на зовні станції сягала майже –20° С, проте це було не так часто.
222 | Супербачення

Проте на станції можливі й такі урагани, коли різко знижується

тиск, температура піднімається із –6 до +4 градусів Цельсія, вітер сягає
швидкості 130 кілометрів на годину, і все навколо скрипить, свистить
і завиває. Пориви вітру можуть скинути човни у воду, кидати хвилі на
будівлю станції, перевертати напівнаповнені бочки, не давати людям
змоги відчиняти та зачиняти двері та збивати їх з ніг.353
Основні ж дві категорії погоди були у мене «2» і «3». Часто вони дово-
лі швидко замінювали одне одного. Наприклад, одягаєш термобілизну,
светр, лижні штани й теплу куртку — поки йдеш морем на моторці —
добре, а на острові ходити — спекотно. Якщо ж одягаєш по термобілиз-
ні легші штани й легшу куртку — на воді холодно, а на березі — зігрі-
ваєшся: вітер не обдуває, вода не хляпає, рухаєшся. Коли був день, то
на воді мерз не так швидко. А коли було похмуро чи вечір, то і коротка
поїздка на моторці в легкому одязі освіжала. Згодом я навчився трохи
вгадувати, як краще одягнутися: зважаючи на погоду й на дальність
поїздки. Але цей досвід, звичайно, поверховий, і його не можна порів-
нювати з досвідом тих людей, які регулярно ходять яхтою в Антаркти-
ду чи мають довгий досвід перебування в Антарктиді, зокрема взимку.
На березі, дорогою до якого нас обігнала «Санта Марія Австраліс»,
ми були доволі довго. Принишкли на каміннях, спостерігали за пінгві-
нами, сиділи, фотографували і знімали відео. Але пізніше я подумав,
що також хочу урізноманітнити свої враження від берегів Антарктики.
Тож вирушив на схил доволі високої гори. При вершині вона виглядала
досить крутою. Крім того, набір висоти був значним.
Переді мною вже хтось йшов. Я прямував стежиною зі свіжих слі-
дів. То був Міхал. Повертався від скель, до яких дійшов. Він порадив
далі не йти, адже якщо впасти зі стежки тут, то зсунешся по снігу на
берег — хоч котитися буде довгенько. Але якщо впасти буквально за
кілька метрів — там схил спрямує тебе до скель, із яких злетиш прямі-
сінько у крижану воду. Тож ми сфотографували один одного: зробив
 | 223

йому портрет його фотоапаратом, а він мені — моїм. І Міхал пішов униз.
Я ще на трохи залишився помилуватися панорамами.
Ліворуч внизу у протоці стояли на якорі дві яхти. А попереду від-
кривалася ще одна з найпрекрасніших панорам у моєму житті. Одна
із п’яти улюблених панорам Антарктики. Глазуроване відблиском хо-
лодного білого сонця море. Розкидані на гладіні айсберги, між якими
ходила туди-сюди крихітна «Сельма». Між мною та морем скочував-
ся вкритий снігом схил, прикрашений хвилястою смужкою наших із
Міхалом слідів. Було чути вітер і крики птахів. Унизу все виглядало
так, наче я дивлюся із багатоповерхівки, з якої не чутно звуків низин.
Після спуску я трохи полежав на прогрітих сонцем каміннях. Ми
всі мовчали й гуртом насолоджувалися перебуванням у тому непов-
торному моменті. Потім нас забрав Пітер. Ми рушили в Порт Локрой.
Раптом з-поміж скель у нашому напрямку вийшов шикарний турис-
тичний лайнер. На його облавку було два чорні гелікоптери. Ти осягаєш
те, що Антарктида — дорогий напрямок для туристів. Однак така жива
ілюстрація вразила навіть присутніх на «Сельмі» моїх співмандрівників.
Бути заможним середнім класом — це одне, а бачити на власні очі купу
дурних грошей — це трохи інше. Змога задовольнити будь-яку захцянку
впливає на формування твого світосприйняття. Гроші дають змогу ок-
ремим багатим людям, приватним особам, переступити через перепону,
яка, наприклад, не пропускає Українську державу. Українська морська
експедиція взимку 2018–2019 року не змогла підійти на судні до укра-
їнської станції. Лід того року тримався незвично довго. Один із власни-
ків яхт, що заходять на нашу станцію, писав мені, що теж не міг підій-
ти на українську станцію. Але він мав гелікоптера, тож закинув нашим
хлопцям (то була остання зимівля без жінок) свіжих овочів та фруктів.
Натомість у карантинний 2020 рік завезти нових людей і забрати
попередніх зимівників було можливо, зокрема, через навпаки аномаль-
но довгий період без льоду.
 Сірий, тобто казковий

Гори в Антарктиді гострі та шпилясті. Інколи між цими шпилями є по-

логіший схил. Через те, що він вкритий суцільним шаром снігу, іноді
такий схил видається дуже гладеньким. Ймовірно, під товщею покри-
ву — гострі скелі. Такі, на перший погляд, пологі схили розташовані
між ребрами, які тягнуться від вершини вниз до основи. Час до часу
сніг під власною масою або через вітер зсувається. У деяких місцях
ці снігові поля схожі на скопану землю — немов би хтось зробив собі
гігантську антарктичну грядку. Це вирізняється із більшості образів.
Адже переважно тут гострі верхівки та скелі або ж гладкі, іноді майже
глазурні снігові покриви. Ймовірно, такі «грядки» утворюються там, де
сходять лавини.
Коли льодовик тане, то від нього відколюються менші шматки льо-
ду. Ці менші шматки теж подрібнюються або розтоплюються до мен-
ших розмірів.
Але процес триває довго — поки в Антарктиці теплий сезон, тож цей
процес відбувається неперервно впродовж кількох місяців. Інколи на
воді утворюється така собі плівка із шматків льоду дуже різного каліб­
ру: від розміру з камінець до доволі великої брили. Коли здіймається
вітер — він відсуває цю пелену, і вода стає чистою. Проте лід концен-
трується, наприклад, біля берега, куди його прибило хвилями. Коли ж
настає штиль, лід знову рівномірно розходиться водою.
 | 225

Коли яхта натрапляє на таке льодове поле, то збавляє хід і обережно

пливе між цими шматочками. Вони бувають такі незначні, що хвилі від
носа корабля їх відганяють, і лід навіть не торкається до металу. Інколи
вони крупніші й черкають обшивку. Часом можна наткнутися на брилу
завбільшки з кілька відер. У такому випадку ти шкірою відчуваєш удар
по «Сельмі», якого наніс їй лід. Саме таких зіткнень потрібно уникати.
Коли ми йшли повільно, то такі ситуації не були критичними. Тим па-
че, бувало, удару уникнути було неможливо, бо якщо вивернутися від
одного шматка — обов’язково наштовхнешся на інший. Так близько
вони розташовувалися.
27 лютого по шостій вечора ми пропливали між мальовничими ост-
ровами неподалік вже закритої на зиму Аргентинської станції Браун
(Brown Station). Несподівано зліва з гори на нас зірвався шквальний ві-
тер. Це трапилося дуже різко й сильно. Цей вітер називається спадним.
Через різницю температур він сходить із льодовика й може досягати
потужності штормового вітру, тобто 10 балів.
Помічник капітана Пітер розповів, що ми потрапили на течію, яка
утворилася в горах і спускалася до води пологішою частиною гори.
Таке явище — не рідкість. Пригадую, нас саме тоді почало здувати
на вищий від яхти, а отже значно більший айсберг. «Якби ми не мали
мотора, то на одних вітрилах, — каже Пітер, — ми б того не здужали,
нас би кинуло на айсберг». Якби мотор відмовив — шансів було б ма-
ло. Колись у таких місцях потрібно було не йти навпростець повз лід,
а звертати ліворуч і проходити вздовж лівого берега: оминати небез-
печну ділянку.
Тими днями між островами часто виникало враження, що прийти
морем не було звідки. Оглядаєшся — а там суцільні засніжені гори. Звід-
ки ми випливли — не видно взагалі. На моніторі на капітанському міст-
ку — мапа. Схематичний червоний кораблик — це ми. Перше коло навко-
ло нас показує відстань в одну милю, тобто приблизно 1,6 кілометра.
226 | Сірий, тобто казковий

Друге — дві милі. Дивлячись на монітор, я розумів, який маленький

шматочок гір заступає від нашого зору протоку перед нами. Саме він
створив ілюзію, що ми оточені суцільним кільцем гір. Це розбурхує
уяву й додає мандрівці нальоту чарівності. Може, ми потрапили сюди
як гості з Дурмстрангу на чарівному кораблі у книзі про «Гаррі Потте-
ра»: просто пірнули в одній місцині, а випірнули тут. І в такий самий
чарівний спосіб вийдемо звідси?
Насправді ж можна здогадатися, де саме за горами пролом. Там
більше світла. Виходу із «пастки» теж спершу в таких місцях не було
видно. Аж поки він несподівано не відкривався за наступним пово-
ротом.
Острови, між яким ми йшли ввечері, були протяжними. На них були
гірські вершини, що затуляли місцину від вітру. Найімовірніше, весь
такий острів — це і є гора, що тягнеться від основи до поверхні води,
а потім ще вгору. У тій протоці я бачив найменші на той час хвилі в цій
мандрівці. Хвильки були нічим іншим, як легким вібруванням води.
Можливо, вони були пів сантиметра заввишки. Невеличкі хвилі, що
утворювалися від корабля, були вдесятеро вищі. Тож поверхня води
у протоці на той час була практично ідеальною. Небо було чисте, а єди-
ний вітер, може, виникав від того, що ми рухаємося вперед.
Затемна ми прийшли в бухту Порт Локрой (Port Lockroy) біля ост-
рова Вінкі (Wiencke Island). Бухта Порт Локрой утворює природну га-
вань. Її відкрили на початку ХХ століття. До 1930-х її використовували
для китобійного промислу. Потім 1944 року в рамках операції «Таба-
рин» там була створена британська база «А» — щоб досліджувати ме-
теорологію, геологію та ботаніку. Однак передовсім — іоносферу, що
потрібно також для вивчення зв’язку. На початку історії цієї станції
тут залишалося 9 осіб. Коли 1962 року станцію закрили, дослідження
іоносфери «перекинули» на базу F — «Фарадей»354, що тепер має ім’я
«Академік Вернадський».
 | 227

Року 1994 з бази «А» все вивезли, бо була зношена. Але 1995 року
станція у Порту Локрой набула статусу історичної пам’ятки, а ­1996-го —
її відновили, і вона функціонує як музей. Це дуже популярний пункт
для відвідування туристами. Ще у середині ХХ століття тут відкрили
пошту, і її вважають найпівденнішою цивільною поштовою станцією
у світі. Звідси відвідувачі люблять надіслати листівку. На борту «Сель-
ми» капітан запропонував нам узяти кілька листівок, тож я надіслав
три картки в Україну. Пошту забирають кораблем приблизно раз на
місяць, а остання виїмка того року мала відбутися 5 березня. Хоча по-
шту можна надіслати і зі станції «Академік Вернадський», яка містить-
ся ще південніше.
Пізнього вечора я відкрив для себе, що існує ще один вид вахти —
якірний. Коли яхта стоїть на якорі в Антарктиці, і всі сплять, то її по-
серед ночі може вдарити айсберг або ж її може з обох боків затиснути
льодом. Тому хтось один не спить і пильнує. Час до часу порівняно малі
айсберги, на які теоретично можна було би залізти, як на горбок, мог-
ли підійти до корабля. Їх треба було б відіпхати металевою жердиною.
Однак здебільшого лід приходив ще менший. На поверхні він міг бути
розміром із крісло або радіатор. Відкинути їх від облавку було взагалі
легко. Якби ж присунуло щось таке, що одна людина не змогла би ві-
діпхати, тоді треба було би розбудити капітана.
Вже коли ми стали на якір, після нас вночі прибув туристичний лай-
нер. Капітан трохи пошкодував, що ми не зупинилися ближче, тоді б
ми мали першими зійти на берег. А так наступного дня нам довелося
чекати, поки туристи покинуть острів. Хтось на борту жартував, що
треба було вночі вимкнути світло, підняти якір і тихо переміститися,
щоб вранці сказати: «А ми тут були одразу, хлопці». Так помріяти по-­
піратськи атмосфера плавання підштовхувала часто.
Ми ж стояли в акваторії між високим льодовиком, яким обривав-
ся острів із горою, та більш пологим схилом з іншого боку, де стояла
228 | Сірий, тобто казковий

немовби рівна скельна стіна з рівномірними зубцями на ній. Вона різ-

ко обривалася, і там була кам’яна рівнина, де живе багато пінгвінів. Із
третього боку був острів Ґудьє (Goudier Island), на якому розташована
сама станція.
Моя вахта припадала, мабуть, із п’ятої до сьомої. Але я випадково
встав на третю. А моя колега — так успішно склалося — також переплу-
тала й замінила мене тоді, коли чергувати мав я. Тим часом я отримав
можливість зануритися у казку.
Спершу було темно, хоча світили зорі й місяць. Світло відбивалося
від льоду, який зусебіч нас оточував. Місяць висів над льодовиком, що
нависав над водою. Під ним стояла також інша яхта. Вона була такою
крихітною на фоні льодовика.
Відтак настав світанок. Сірий, казковий світанок. Із боку носа ях-
ти над льодовою шапкою висів місяць. Із протилежного боку — гострі
верхівки вимальовувало східне сонце. Та частина неба ставала пома-
ранчевою. Зовсім видимим, але ще туманно-загадковим ставало вод-
не плесо, втиснуте поміж скельних шматків тутешньої суші. Довкола
кружляли, кричали й сідали на воду птахи. Було чутно плюскання
пінгвінів. Інколи встигав за звуком їх помітити, а інколи — лише кола
й бульбашки на воді. У тиші і спокої набагато відчутніше присутніло
тут життя. Антарктика — не завжди «крижана пустеля», це вглибині
континенту практично немає життя. А тут, коли судно не гойдаєть-
ся на хвилях, коли не гуде двигун, тебе не захитує, завмирають на
якийсь час розмови й побутові клопоти — увиразнюються підкреслені
делікатним природним світлом контури засніжених скель. Тихі звуки
стають явними. Живість околиці нічим не поступається українському
зимовому лісу. А подекуди й перевершує його. В Україні не всюди в лісі
стільки тварин і птахів.
Ми були відірвані від цивілізації. Починалася особливо натхненна
пора доби — за вершинами сходило сонце, ніч переливалася в день.
 | 229

Життя прокидалося, і все більше ставало чути тихе хлюпання пінгві-

нів, можливо, якоїсь риби. Співали і крякали різні птахи [аудіо355]. Вода
промальовувалася променями сонця, засніжені гори ставали виразні-
шими на тлі неба. Я пив каву і блукав палубою, намагаючись ввібрати
в себе холодну тишу. Холод, тиша, краса і спокій — те, чого нам так ча-
сто бракує. Те, що спершу очищає, а потім наповнює.
Побутові проблеми перестають бути проблемами. Думаєш про те, як
дійти до ліжка, як не випасти за борт, як не змерзнути вночі на чергу-
ванні. Думаєш про їжу, коли втомлений і голодний. Але найголовніше —
це як набутися тут і тепер. Як це все осягнути й запам’ятати. Думаєш
про момент, у якому перебуваєш: про неозорість моря, про шторм, про
гарну погоду, про бесіду із співмандрівниками. Думаєш також, як по-
тім це залишити, покинути? Як це описати й розповісти так, щоб воно
хоча б частково передало ту гаму вражень, які сам пережив?
 Порт Локрой

Дно в гавані було мілке, і ближче до островів ми бачили на глибині

2 метри, а подекуди й менше, складену з білих округлих валунів та
каміння, порослу зеленими та бурими водоростями породу. Вода в тих
найплиткіших місцях віддавала білою синявою і подекуди переходила
у віддзеркалене в ній чисте небо.
Ми висадилися на берег і зачекали, поки прибуде друга половина
нашої команди. Хлопець, який упродовж чотирьох місяців волонтерить
на станції, почав проводити нам екскурсію. Він був із Франції. Ще один
хлопець і дівчина, які також волонтерили на базі, прибирали за пінгві-
нами, що постійно ходять стежкою, іноді сидять на ній або й лежать.
Тож аби було чисто — треба регулярно підмітати стежку.
Станція була дерев’яною і виглядала як добротна, але стара хатина
за містом. Тодішні технології не могли б забезпечити ані того тепла,
ані того комфорту, що більш сучасні. До того ж у чотирьох волонтерів
немає ані газу, ані теплої води. Вони їдять консерви та суміші. Коли
до острова приходить корабель — волонтери йдуть туди прийняти
душ та заодно попити гарячого чаю та кави. При цьому конкурс на
одне місце — приблизно 300 осіб.356 Адже це унікальна нагода пожи-
ти в Антарктиді кілька місяців, не будучи учасником експедиції чи
науковцем. Хлопець, що з Франції, дуже хотів поїхати в Антарктиду.
На той момент він не мав роботи. За його словами, достатньо бути
 | 231

готовим до волонтерства тут принаймні 4 місяці, а також володіти

розмовною англійською. Але його англійська досконалою не була.
Іноді він збивався з думки, але швидко знаходив інші слова, щоб
щось розказати. Пізніше один з українських науковців казав мені,
що, наприклад, українців траст, що опікується музеєм, мабуть, вза-
галі не розглядає.
Базу «А» заснували в рамках секретної місії для того, щоб встано-
вити постійну присутність Британії на континенті та закріпити тери-
торіальні претензії. База «А» стала місцем народження Британської
антарктичної служби (British Antarctic Survey).357
Сьогодні базою опікується United Kingdom Antarctic Heritage Trust.
Під його крилом є шість таких баз. До них належить, крім порту Локрой,
також будиночок Ворді, розташований на сусідньому острові від станції
«Академік Вернадський». Організація дбає про будівлі станцій-­музеїв
і зберігає історію тих людей, які досліджували Антарктиду.
Порт Локрой має сувенірну крамничку. Прибутки від продажів тут
покривають 80 відсотків витрат на утримання музею. Справді, горнят-
ко з пінгвінами коштує 25 доларів. Футболка — майже сто доларів. Ал-
коголь — 300 доларів. Для туристів, які сюди прибувають, ці сувеніри,
очевидно, копійчані. Якщо порівнювати з вартістю усієї поїздки. І хо-
ча всі ці речі виготовлені не в Антарктиді, вони дійсно мають якийсь
символічний шарм. Врешті, більшість людей, мабуть, думає: «А що,
коли ти тут більше ніколи не будеш?». Пам’ять для людей — важлива.
А той, кому не хочеться витрачатися на милі речі, може надіслати лис-
тівку. Це точно роблять майже всі. Ефект той самий — символічність
і пам’ять для інших та для себе, що ти тут був. Можливо, інколи навіть
ідеться не про пам’ять, а про доказ. Хтось доводить іншим, а хтось —
собі, що він побував в Антарктиді. «Доказом» може бути антарктична
листівка, антарктична марка, але головне — це штамп, який ставлять
на конкретній поштовій станції.
232 | Порт Локрой

Ще однією неймовірною атракцією Антарктиди є штампи, які став-

лять на самих станціях. Їх можна отримати в паспорт. Візи туди ж не-
ма, і штамп про в’їзд також відсутній. А ось офіційний штамп науково-­
дослідної станції або станції-музею — це та ще згадка. Ми всі поставили
собі штампи в закордонні паспорти — відповідно до усталеної практи-
ки. Так само як раніше всі, окрім мене, отримали свій штамп на росій-
ській станції «Беллінсгаузен».
Спершу я ставився до таких речей скептично. «Чи є у цьому сенс?
Що це змінить?» — думав я. В Антарктиді такі речі можуть здаватися
недоречними. А ось коли повернуся додому, то шкодуватиму, якщо не
зроблю.
Сама станція «А» — доволі велика одноповерхова будівля, що стоїть
на дерев’яних опорах, споруджених на кривій кам’янистій місцині. З од-
ного боку, віє автентикою. Однак з другого — все нагадує вінтаж: як-от
кафе, яке зібрало автентичні речі минулої епохи, але на старих — часто
відреставрованих! — столиках стоять сучасні мінімалістичні сільнич-
ки та перцівнички. У туалеті є вода, і офіціант приймає замовлення за
допомогою планшета, а розраховує переносним терміналом.
Ззовні станція була пофарбована в чорно-червоні кольори. Всере-
дині ж різні кімнати мали різні кольори дерев’яних стін. Більшість
приміщень виглядали як доволі класичні кімнати в музеях, присвяче-
них відомим людям. Наприклад, львівські музеї Івана Франка, Соломії
Крушельницької чи Олекси Новаківського. Усюди акуратно вистав-
лені на показ речі, якими користувалися їхні власники. Інколи такі
музеї доповнюють іншими речами з тієї епохи. Усе стоїть загусле, як
3D-­фотографія.
Маленьке приміщення із баком для води та вмивальником ліворуч
при вході. Там на поличках — акуратно складені горнята та зубні щіт-
ки. Від входу коридор із лавою, на якій ми сиділи, повертає за великою
мапою околиці на стіні також ліворуч. На мапі — острів з околицями.
 | 233

Гори неподалік сягають майже 3000 метрів. На повороті коридору —

пожежний пункт із відрами, лопатою і старими вогнегасниками. Кори-
дор праворуч переходить у майстерню з робочими столами та купою
інструментів. Наприкінці майстерні — сині двері туалету, такого із дір-
кою. Звідти з віконечка сонячні проміння падають на нову фарбу, що
аж сяє новизною, як і всі інші стіни, двері та вікна в музеї.
Прямо коридор закінчується дверима до комірчини, де зберігають
старі та, найімовірніше, неактивні засоби для проявлення фотогра-
фій. На столику — кювета для занурення фотопаперу в розчин. На
полицях — банки і пляшечки з написами Ford і Kodak, M&B Promicrol.
А ліворуч по коридору — маленька кімнатка із письмовим столом, дру-
карською машинкою та купою документів. Навпроти — трохи більша
кухня із плитою, воду для їжі та пиття топили з льоду чи снігу. На
зелених полицях — різні бляшанки з їжею: деякі іржаві, деякі зберег-
лися добре, але не мають етикеток, ще інші — як новенькі. Їх можна
було б використовувати для фільмів про американських домогоспо-
динь 1­ 960-х років. На цвяшках — металеві емальовані горнята, схожі
ми колись брали в гори.
У великих прямокутних металевих пуделках, подібних на ті, совєць-
кі в горошок, були колись готові сушені фрукти та овочі. Було там ще
сито для просіювання борошна, а також круглі консерви з-під масла
та «Сніданкових ролів».
Цікавинкою серед кухонного реманенту була раритетна книга ре-
цептів, де можна знайти, як приготувати пінгвіна. Сучасну книгу, але
зі старими рецептами антарктичних страв, які готували експедиції
різних країн здебільшого у першій половині ХХ століття, планують
видати в Болгарії. Серед зібраних сімдесяти незвичних як на сьогодні
страв там буде згадано про панірований мозок тюленя і омлет із пінгві-
нячих яєць.358 В експедиції Роберта Скотта «Терра Нова» готували зо-
крема страви з м’яса з тюленів, пінгвінів і та інших птахів.359
234 | Порт Локрой

Тепер діють дуже жорсткі правила, які, звісно, не допускають думки

про полювання на пінгвінів чи інших антарктичних тварин. Але першо­
прохідці іноді не мали інших варіантів, як вполювати когось, щоб мати
що їсти. Тому книжка розрахована не для приготування страв, а щоб
ознайомитись із меню полярників минулих часів. До того ж спершу
посади кухаря не було, це вже потім в Антарктиду на вакансію куха-
ря подавалися навіть шеф-кухарі відомих ресторанів.360 У 2012 році на
основі реальних подій у Франції зняли фільм «Кухня для президента».
Це атмосферне, спокійне, але динамічне кіно про жінку, яку її кулінар-
ний талант завів до Антарктиди.
Переді мною ж, за вікном кухні Порту Локрой, відкрився пейзаж на
всі курортні гроші: за каменями видніються засніжені гострі вершини
недалеких гір, розташованих на сусідніх островах Антверпен (або Ан-
верс), Дамер і Вінкі (Antwerpen or Anvers, Doumer, Wiencke).
Далі — кімната зв’язку із безліччю приладів й апаратами для азбу-
ки Морзе. А навпроти кухні — вітальня із синіми стінами та купою
акуратно вивішеними фотографій на них. Вікна обрамлені червоними
фіранками, а стіл застелений картатою червоно-білою скатертиною. Бі-
ля дверей — книжкова шафа. Дерев’яна лава, а вище — портретні фото
короля та королеви Великої Британії. В одному кутку — маленька мета-
лева кругла піч. В іншому — барна стійка, за якою, може, метр квадрат-
ний для «бармена». На полиці між іншим стоїть пляшка Gordons Dry
Gin. London. Також можна побачити вітрильник, складений у пляшці.
Із цього приміщення є двері в кабінет із різними приладами та фото­
графіями метеорологічного обладнання, що міститься назовні. Також
ліхтарі, документи й інші дрібнички.
Врешті, наприкінці коридору — спальня із такими собі плацкарт-
ними кутиками на дві особи. Кімната відокремлена перегородками.
Стіни обвішані старим одягом, а також можна побачити такі великі
акуратно виведені тонким шаром фарби зображення дівчат у стилі
 | 235

пін-ап. Металева пофарбована на біло піч на вугілля, а над одним із

ліжок — потріпаний на вітрі прапор Великої Британії.
Одна з кімнат, та, що залишилася біля головного входу праворуч,
звільнена від усього автентичного оснащення. Вона в загальних ри-
сах зберегла давню атмосферу. Але там на простих дерев’яних поли-
цях, пофарбованих на синьо, як і стіни, розташовані різні сувеніри для
відвідувачів. Через червоні невеликі вікна, яких там вісім, потрапляє
багато сонячного світла. Тут працює одна з волонтерок і продає суве-
ніри та поштові марки.
Сусідній будиночок, що, імовірно, служив або складом, або техніч-
ною будівлею для метео- або іоносферних досліджень, обладнаний
сонячними панелями. Найімовірніше, саме він переобладнаний на
помешкання для чотирьох людей, які живуть тут майже третину року
і зберігають пам’ять про відважних дослідників Антарктики та британ-
ську присутність на континенті.
 Пінгвінчик Лоло

На острові Ґудьє мешкає багато пінгвінів. Тут вони ходять абсолютно

всюди, але до них не можна наближатись. Вони можуть підходити до
вас, але до них не можна торкатися. Також гід каже: «Не наступайте
на них, будь ласка. Це звучить дурнувато, але це стається часто. Лю-
ди дивляться у свої камери й не дивляться під ноги. Тож зупиніться,
коли хочете поглянути в камеру». У цей час там було багато пінгвінят,
і вони вчилися плавати разом із кількома дорослими.
Пінгвіни проводять у воді дві третини життя. В антарктичне лі-
то — з грудня по березень — вони вирушають до берегів Антарктики,
які звільнилися від льоду та снігу, щоб вивести потомство. Різні види
співіснують мирно.361
Проте на самому березі часто водяться інші тварини, наприклад,
морські слони, які досягають ваги 1,5 тонни й можуть проповзти через
колонію пінгвінів. Тому пінгвіни часто гніздуються віддалік берега, на
пагорбах.
Якось я натрапив на старий мультфільм про пригоди пінгвінчика
Лоло. У цій японсько-совєцькій стрічці кінця 1980-х з одного боку —
проєкція тогочасних суспільних реалій та гендерних ролей. Однак
з другого — дуже багато правдоподібних фактів із життя тварин Ан-
тарктики. Головний герой мультфільму — непосидючий Лоло, який
потрапляє у різні пригоди, через що його інколи карають. Учасниця
 | 237

ХХV УАЕ Анна Соіна, яка досліджує антропогенний вплив семиденного

робочого тижня (5 робочих + 2 вихідні) на такі параметри довкілля, як
грозова активність362, розповіла, що зимівникам з її експедиції запам’я-
талося пінгвіня, яке вічно кудись ішло, а потім з’являлося, і батьки його
карали. Коли воно вперше зникло, Анна за нього дуже переживала. Ко-
ли пропало вдруге, то ходила шукати і знайшла за каменями за кіль-
ка метрів від гнізда. Однак потім вже були за пінгвінчика спокійні.363
У мультику про Лоло «вихователі» розказують пінгвінятам про
інших тварин: хто — друг, а хто — ворог. Опис цих тварин відповідає
враженням від їхніх прототипів в Антарктиді. Наприклад, морський
слон — невинна істота, яка лежить собі на снігу, смачно спить і ніко-
го не чіпає. Морський леопард або леопардовий тюлень, за словами
вихователів, небезпечний для пінгвінів лише у воді. Справді, цей го-
ловний ворог пінгвінів полює на них переважно у прибережних водах,
де шум хвиль і прибою «приховує» його від неуважних пінгвінів. Але
далі на глибині пінгвіни так добре почуваються, що стають практично
недосяжними для леопардів. А плавають вони зі швидкістю 12 кіло-
метрів на годину, тобто майже 6 вузлів, а це непогана швидкість для
яхти. Інколи пінгвіни можуть розвинути швидкість до 40 кілометрів
на годину.
Пінгвіни плавають подібно до дельфінів. Вони вистрибують із води,
вдихають повітря, прироззявивши дзьоба, і знову стрілою пробивають
поверхню води, зникаючи із поля зору. Їхнє забарвлення допомагає їм
залишатися непомітними у воді. Спина в них темна, тож якщо дивити-
ся згори — пінгвін зливається із темнотою дна або морських глибин.
А якщо дивитися знизу — то білий живіт пінгвіна зливається із білиз-
ною неба, яке видно з-під води. Зір у пінгвінів такий, що вони добре
бачать маленьких рачків, якими харчуються.
Здебільшого пінгвіни створюють пару на багато років. Коли самка
знесе яйце, то йде в море поїсти, аби відновити сили. У цей час самці
238 | Пінгвінчик Лоло

висиджують яйця. Пізніше, повертаючись одне до одного, пінгвіни впі-

знають свого партнера серед тисяч інших пінгвінів по голосу. Пінгві-
нята також впізнають батьків по криках.
Молоді пінгвіни, які мають три-чотири роки, шукають собі пару. Пе-
ред цим вони створюють гніздо із камінців. Старші пінгвіни можуть не
створювати, а відновлювати своє минулорічне гніздо. Історія про Лоло
якраз починається з того, що самці пінгвінів будують гнізда. Вони по-
трібні для того, щоб яйце не покотилося і не розбилось. Навіть буває, що
один самець хоче вкрасти камінець в іншого, таке часто трапляється
у природі. Щоб зекономити час, птахи нерідко крадуть камінці один
в одного. Оскільки камінців досить мало, то між пінгвінами у природі
за них часом бувають суперечки. А залицяючись до самиць, самці да-
рують їй камінці, щоб вона могла також використати їх при створенні
гнізда.364 А інколи самка пінгвіна живе з самцем, щоб вкрасти камін-
чик із його гнізда.365
Сьогодні інформаційний простір переповнений матеріалами про
дику природу. Лікарка ХХІV Української антарктичної експедиції
­Наталя Бабій зазначала, що особливих очікувань щодо того, що во-
на побачить в Антарктиді, не мала. Це тому, що тепер, за її словами,
інтернет і телерадіопростір перенасичений кадрами звідусіль. Силь-
ніше подіяло усвідомлення того, що вона — дуже далеко від дому, на
іншому кінці планети. А колись кадри з інших куточків планети можна
було побачити хіба що у якихось спеціальних програмах, на кшталт
«Клуб путешественников» (1960–2003 роки) чи «В мире животных»
(1968 — і досі).366
Тож, можливо, перенасичені сучасним доступом до інформації, ми
вже тим паче не будемо надто вражені давнішими документальними
фільмами про природу й дослідження. Але якщо зважити, що той-­
таки Жак Ів Кусто був піонером серед дослідників морського світу, то
стає очевидно, як насправді недавно людство по-справжньому почало
 | 239

занурюватися у води океанів. Неповних 45 років тому — це наче не-

багато. Але саме за цей період світ змінився в інформаційному плані.
Тоді — ніякого інтернету, ніяких туристів зі смартфонами. Лише фото
у спеціалізованих журналах і кадри з спеціалізованих фільмів у ви-
значений ефірний час. А що казати про його фільми з тоді ще значно
безлюднішої Антарктики і тим паче її підводного світу?
Український біолог Андрій Утєвський зазначає, що більшість лю-
дей знає про пінгвінів і тюленів, але не знає про підводний світ, який
можна побачити на відео науковця.367 Врешті, не так багато людей його
бачило. А він — найрізноманітніший.368
Сем’юель Баусер (Samuel Bowser) — американський мікробіолог, який
проводив дослідження у морі Росса неподалік антарктичної станції
Мак Мердо (США). За його словами, світ під водою більший від нашого,
однак прихований від людей, адже ті — обмежені скафандром. Тварини,
які там живуть, страшніші, ніж ті, що в науковій фантастиці. Він би не
позаздрив нікому, хто би зменшився і потрапив у підводний світ до всіх
цих червів із міцними щелепами та істот зі щупальцями й вусиками.
До слова, український зоолог Андрій Утєвський розповідав про гі-
гантських морських зірок: «Хижа морська зірка, коли вона повзе по дну,
то з’їдає все на своєму шляху… Якщо щось не вміщається до рота, то
зірки вивертають свій шлунок та огортають ним свою жертву. А коли
жертва така, що одного шлунка недостатньо, то вони подають у воду
хімічний сигнал — тоді кілька зірок сповзаються разом, сплітаються
навколо жертви й вивертають свої шлунки разом».369
А там, під водою у морі Росса, американські науковці досліджують
корененіжок — одноклітинних організмів, схожих на дерева. Цими
ніжками вони притягують різні шматочки із середовища навколо себе,
щоб маскуватися. Беруть те, що їм треба, і навіть сортують так, як їм
найкраще підходить. Вчені обережно припускають, що це може бути
свідченням зачатків розуму на одноклітинному рівні.
240 | Пінгвінчик Лоло

Водночас, щоб пробитися через товстий кількаметровий шар льоду

до води, вченим потрібно динамітом пробивати ополонку. У принципі
це в Антарктиці заборонено, тож для цього потрібно було отримати
дозвіл. Америкаські вчені з моря Росса висловлюють думку про те, чи
взагалі варте пізнання світу того, щоб людина робила інвазію. Може,
якщо дослідження потребує надмірного втручання, то краще втихо-
мирити свою цікавість?370 Те саме я чув від українського дослідника-­
біолога Івана Парнікози. Він прихильник ідеї, що, можливо, людям не
обов’язково мати в Антарктиді навіть дослідні станції, а залишити це
все недоторканним. Врешті, навіть наука — це частково задоволення
власного его.
Дослідження морських видів в Антарктиці не лише дає науковцям
змогу більше дізнатися про тих чи інших тварин. Якщо вкласти нау-
ковий пошук у глобальний масштаб, то і результат може бути глобаль-
ним. Наприклад, біологи досліджують тварин, які водяться у навко-
лоантарктичних водах. Є види, які, на думку вчених, виникли саме
в Антарктиці, і поширилися планетою саме звідси. Таке дослідження
пов’язане із вивченням скам’янілостей тварин. За допомогою геоло-
гічних методів можна встановити вік знахідки. Коли вчені знаходять
рештки схожого виду, то за допомогою генетичних методів можуть
встановити, чи дійсно споріднені ці організми, який із них — молод-
ший, а який — старший. Адже зважаючи на те, що гени мутують, і можна
визначити часовий крок цієї мутації, то можливо дослідити й розви-
ток виду: ось так цей вид виглядав у такий період часу, а ось знахідка
з іншого періоду свідчить, що вид змінився ось так.
Але це ще не все. На підставі зібраних даних про вид можна ще
більше розширити кут зору. Інформація про історію виду, його зміни
й поширення у часі планетою допомагає також зрозуміти, як зміню-
валася морфологія планети, як переміщувалися континенти, як пере-
розподілялися водні маси, змінювалися течії тощо.371
 | 241

Дослідження Світового океану, популяризатором якого був Жак Ів

Кусто, дає відповіді не лише про сам океан, але й пояснює масштабні
світові процеси. Однак і пінгвінам Кусто присвятив окремий фільм.
На узбережжі Антарктики його команда вивчала цих птахів. Зокрема,
пінгвінів Аделі, які живуть приблизно 12 років, а зрілості досягають
до 5–6 років. Зважаючи на те, що самка зносить за сезон 1–2 яйця, то
за життя це приблизно до 12 яєць. Тож якщо збільшиться смертність
пінгвінів або зросте активність хижаків, пінгвінам може загрожувати
зменшення популяції.
Якщо самка висидить одразу два яйця, то за одним із них пиль-
нує самець. Але коли один із батьків іде до моря, то піклуватися про
обидва яйця у гнізді в цей час має інший. Коли самки повертаються
з моря — частина пташенят уже вилупилася, і матері годують їх напів­
перетравленими креветками зі свого дзьоба. Якщо в цей час у пари
пінгвінів є ще друге яйце — пташеня із нього часто народжується слаб-
шим. Після появи на світ пташенят активізовуються поморники (або
скуа) — доволі великі та сильні птахи, які полюють на пінгвінят, але
також на слабких чи мертвих великих пінгвінів.
Однак поморники очищають узбережжя від невисиджених яєць та
загиблих пінгвінят. Ти розумієш, що це важливий і невід’ємний про-
цес тоді, коли ходиш кам’яним островом і бачиш майже розкладені
тільця птахів, від яких лишився тільки кістяк. Хоча я цим питанням
спеціально не цікавився, але, вочевидь, процеси розкладу тварини
в Антарктиці зовсім не такі, як на тепліших континентах. Адже там
немає ґрунту — лише камінь. Також в Антарктиці немає комах, а холод
уповільнює біологічні процеси. Тому порушення балансу — якби зник­
ли «санітари» — могло б перетворити мальовничі острови на понурі
цвинтарі скелетів посеред каменю і снігу.
Ще частина пінгвінячих пташенят гине під час снігових заметі-
лей від переохолодження, адже їхнє оперення не захищає їх так, як
242 | Пінгвінчик Лоло

оперення дорослих пінгвінів. Тому поки матері гріють дітей, батьки

намагаються утеплити додатковими камінцями гніздо, щоб воно за-
хищало дітей від снігу та вітру.
Пізніше пінгвінів навчають тримати рівновагу: до речі, у мультфіль-
мі про Лоло так правдоподібно показано, як вони витягують шиї впе-
ред, коли йдуть по землі. Так само переконливо зображений антураж:
заметіль, криголам, що привозить людей на антарктичну станцію,
айсберги, які відколюються від льодовика й падають у воду, кольоро-
вий підводний світ. Також у мультфільмі зображені їздові собаки, які
дійсно були в Антарктиці — люди брали їх зі собою, але після договору
про Антарктиду — перестали. Адже тепер люди не завозять до Антарк-
тиди ніяких чужих для цього континенту видів, щоб це не вплинуло
на екосистему.
З іншого боку, у цьому мультфільмі є чимало «дрібненьких» поми-
лок, які репрезентують малу обізнаність людей про Антарктиду. Голов-
ні персонажі — пінгвіни Аделі, і вони висиджують яйця в антарктичне
літо, а не взимку. Хоча, наприклад, у документальному фільмі від BBC
«Планета Земля»372 в епізоді «Від полюса до полюса» оповідач пропонує
уявити нашу планету холодною і темною, без сонячного тепла та світ-
ла. Коли настає піврічна ніч і температура опускається до 70° С нижче
нуля. Практично жодна тварина на планеті не залишається у таких
умовах, а мігрує до тепла. Але саме в цей час імператорські пінгвіни
висиджують яйця — вони тримають їх на ногах під складкою теплої
шкіри та жиру. І так майже чотири місяці вони перебувають без їжі,
води та світла. При цьому яйця висиджують самці, а самки на цей час
вирушають до моря, щоб харчуватися.
Колонія імператорських пінгвінів може перебувати на відстані 50–
120 кілометрів від моря, а отже, і від джерела харчів. Тож коли сам-
ка зносить яйце, вона може витратити кілька тижнів, щоб дістатися
до моря і поїсти, а потім потрібно ще повернутися. Тим часом самці
 | 243

висиджують яйця, не їдять кілька місяців, мерзнуть, а коли матері

повертаються, то пінгвінята вже можуть вилупитися. Тоді тато годує
їх тим, що залишилося у шлунку, але цього надовго не вистачає. Тож
якщо самка за короткий час із якихось причин не повертається, заги-
нувши дорогою чи в морі, то пташеня гине від голоду. Коли ж мама
повертається вчасно, то вона перебирає естафету виховання, а голод-
ний самець йде до моря. Після цього батьки міняються кожних кілька
тижнів, а за понад два місяці, коли пінгвінята збираються у так звані
«дитячі садки», більшість дорослих може одночасно іти харчуватися
до моря. Коли ще за кілька місяців пінгвінята стають достатньо дорос-
лими, то вони разом з батьками йдуть до моря і починають самостійне
життя. Кілька років, перш ніж знайти собі пару, вони живуть наодинці
і мандрують океаном.373
Герберт Понтінг, фотограф і режисер-документаліст, що був в екс-
педиції Роберта Скотта в Антарктиді, описав зустріч з імператорським
пінгвіном так: «Коли ми наблизились, птах вийшов уперед і схилив
голову у привітанні, граційно, чому міг би позаздрити навіть придвор-
ний. Ми незграбно відреагували на привітання, після чого Його Велич-
ність зробила іще кілька реверансів і витріщилася на нас, закінчуючи
церемоніал»374.
У мультфільмі про Лоло є й інші помилки, пов’язані передусім із
плутаниною з різними видами пінгвінів. Також тут є навіть обмовка
про те, що «на початку березня закінчується осінь в Антарктиді», хоча
вона якраз тоді починається.375 А це вже з цілої рубрики про плутання
півночі і півдня. Наприклад, дуже поширеним є уявлення про те, що
в Антарктиді водяться білі ведмеді.376 Однак пінгвіни та білі ведмеді
не зустрічаються, бо живуть на протилежних краях планети. Також
дуже часто навіть у журналістів із великих видань і каналів України
замість «Антарктика» може проскочити «Арктика», а станція «Академік
Вернадський» опиняється на Південному полюсі. Хоча це приблизно
244 | Пінгвінчик Лоло

так само, якби Одесу переміщувати в Черкаську область, бо ж саме там

розташований своєрідний «полюс» — географічний центр України. Ан-
тарктида ж значно більша від нашої країни, і якщо полюс міститься
посеред крижаної пустелі, то біля узбережжя Антарктиди вирує життя.
Отож поки пінгвінята підростають, батьки продовжують почерго-
во ходити до моря поїсти й повертаються також з їжею для пташенят.
Тим часом інший з батьків стереже потомство на березі. Упродовж
наступних тижнів пух пташенят поступово випадає, а замість нього
росте пір’я. Батьки ганяють дітей берегом, змушуючи їх харчуватися
самим. Однак діти часто, навпаки, ганяються за батьками, надіючись
отримати від них шматочок їжі.377 Малі пінгвіни за дуже короткий час
можуть з’їсти їжі стільки, скільки важать самі. Тому батьки швидко
втрачають сили. Якщо батьки мають одне пташеня — все ще більш-
менш спокійно. Якщо двоє, то між ними виникають суперечки за їжу
від батьків. Пташеня, яке отримує менше їжі, може кинутися зі сваркою
на батьків і бігати за ними.
Поступово самки підводять малюків до води, щоб починати їх вчити
плавати й самостійно полювати. Потім усі пінгвіни групами покидають
береги й на вісім місяців залишають Антарктику. Останніми покидають
все холодніші береги молоді пінгвіни. Молоді пінгвіни Аделі, напри-
клад, 3–4 роки мандруватимуть на льоді й айсбергах довкола Антаркти-
ки, а потім знову повернуться на «рідні береги», щоб знайти собі пару.
Вже у 1970-х роках почалися розмови про майбутні загрози для
пінгвінів, пов’язані з тим, що навіть у віддалених водах Антарктики
почали з’являтися побічні домішки — забруднення.378 Український
біолог Ігор Дикий розповів, що дослідники знаходять мікропластик
у шлунках тварин і зразках їхніх тканин. «Ці дослідження лише роз-
почали, тому про якісь мегависновки говорити рано. Але вже є деякі
результати досліджень американців і британців, на які можна впев-
нено покликатися, що в Антарктиді вже є мікропластик», — додає він.
 | 245

На початку 2020 року американські та британські вчені заявили, що

у водах навколо Антарктиди в кожному літрі води, яку вони брали
з різних глибин, — сотні шматочків мікропластику, які видно під мі-
кроскопом. Очистити воду від таких масштабних забруднень, за їхніми
словами, практично неможливо. До того ж криль, малесенькі рачки, що
живуть у водах Антарктики, також харчуються мікропластиком, адже
еволюція не навчила їх за такий короткий час відрізняти шматочки
сміття від бактерій, які вони їдять. Тож криль гине від голоду із пере-
повненими пластиком шлунками.
Таке враження, що планета стає просякнута пластиком. І дослі-
дження далекої Антарктики, хоч і банально, але асоціюється із певним
аванпостом. Саме там часто можна побачити перші прояви загрозливих
змін: з озоном, зі слідами радіації, зі змінами клімату, із забрудненням.
Це ще одна з вагомих причин, чому держави вважають за необхідне
відправляти туди науковців.
Ігор Дикий пояснює це так: «Сніговий континент унікальний тим,
що розташований на полюсі і є дуже чутливий. Це континент-індика-
тор. Тут на великій землі, де все вже таке забруднене, важко побачити
зміни, відбувається адаптація. А в Антарктиці все — як на білому па-
пері. Ти одразу реєструєш забруднення».
28 квітня 2021 року в ефірі від «ПінчукАртЦентру» Євген Дикий озву-
чив попередню інформацію про дослідження українських, словацьких
та чеських науковців в Антарктиді. Воно виявило, що у яйцях пінгвінів
та жирі тюленів, які живуть посеред найчистішого регіону планети,
накопичуються продукти розпаду від виробів фармакології та парфу-
мерії, що змивають у населених регіонах Землі в каналізацію і потрап­
ляють у Світовий океан, а звідти — аж до далеких південних широт.
Згодом НАНЦ опублікував результати дослідження. Проби бра-
ли з різних живих організмів. В результаті виявили тисячі речовин
антропо­генного походження. Найнебезпечнішими серед знайдених
246 | Пінгвінчик Лоло

є ртуть, нові фосфороорганічні вогнетривкі речовини і пластифікато-

ри, діоксини, промислові хімікати, фармацевтичні препарати та про-
дукти їхнього розпаду, парабени, які використовують для консерву-
вання косметичних засобів, пестициди, інсектициди й навіть кофеїн та
нікотин. Антарктида залишається найчистішим континентом планети,
але сам факт, що навіть там вже є така кількість шкідливих антропоген-
них речовин, стає свідченням того, якою забрудненою стає планета.379
Також саме у льодах Антарктиди науковці знайшли один із най-
неймовірніших ключів до прочитання історії клімату нашої планети.
 Льодова машина часу

Відлік антропогенного потепління почався орієнтовно 1860 року. Во-

но опинилося у центрі уваги у 1980-х. Потепління уже бувало в неда-
лекому минулому. Наприклад, у 1000–1200 роках у Європі, Китаї та на
заході Північної Америки. Однак після нього настало похолодання,
яке тривало до ХІХ століття. Нове потепління почалося у 1860-х роках
і припало на розвиток Промислового перевороту.
Року 2001 Міжурядова комісія з питань зміни клімату звернула ува-
гу на дослідження трьох кліматологів: Майкла Мана, Реймонда Бредлі
та Малкольма Г’юза (Michael Mann, Raymond Bradley, Malcolm Hughes).
У ньому було видно, що після 1860-го температура постійно зростає,
зокрема внаслідок спалювання викопного палива. Це викликало диску-
сії щодо антропогенного потепління. Реконструкція температур отри-
мала назву «хокейної ключки»380, адже в давніші періоди історії, щодо
якого вдалося дослідити зміни клімату, температура коливалася вгору
та вниз, але у перспективі трималася на одній лінії. А от у ХІХ столітті
й до сьогодні — рвонула вгору.381 Виникає слушне запитання: як знати,
якою була температура 1000 років тому?
248 | Льодова машина часу

Про що свідчить кисень

Оксиген — третій за поширеністю у Всесвіті та перший за поширеніс­

тю на Землі елемент. Його атомна маса — 16, адже він складається із
8 протонів та 8 електронів. Ще на початку ХХ століття вважали, що
атоми з різною масою — це різні елементи, але пізніше кілька вчених,
які вивчили це питання, отримали Нобелівську премію. Адже той самий
елемент може мати різну масу, тоді це ізотоп. Оксиген має три стійкі
ізотопи: О16, О17 і О18. Також є радіоактивні, нестійкі ізотопи оксиге-
ну. Ізотопу О16 існує найбільше — понад 99,7%. Ізотопу О18 існує трохи
більше ніж 0,2%. Але саме завдяки вимірюванню співвідношення цих
двох ізотопів, наприклад, у коралах, можна зробити висновок щодо
температурних коливань у минулому. Інколи з коралів можна отрима-
ти інформацію за два-три століття: узяв старий корал, проаналізував
відкладення кальцію у прожилках за кожен рік і вичислив співвідно-
шення ізотопів кисню у них — вуаля. Температурний ряд готовий.
Схоже досліджують керни льоду: за співвідношенням ізотопів кисню
та водню у молекулах води (льоду). Керн з Антарктиди міг би містити
інформацію за сотні тисяч років.382 Словом, керни — це торт. Знизу —
перший корж, потім — новіший. Якщо один підгорів, отже температура
була вищою або період у плиті тривав довше. Ти ріжеш шматок, а потім
ложечкою досліджуєш, за яких умов формувалися всі ці шари. Із до-
слідженням історії Землі трохи важче. Хоча методів із вивчення умов
створення коржів ще, можливо, ніхто не розробив.
Докладніше про дослідження клімату за допомогою кернів льоду,
а також про загрози, пов’язані з океанами, які спричинені глобальни-
ми змінами клімату, я написав у матеріалі «За лаштунками глобальних
змін. Частина 3: істина у воді».383 Побачити зразок керну, наприклад,
у Львові, можна у Природничому музеї.384
 Новий крижаний світ | 249

Світлана Краковська звертає увагу на те, що небажання людства

бачити очевидні наслідки спалення викопного палива призводять до
пошуків альтернативних відповідей. Серед них і теза, «що на плане-
ті коливання клімату вже були». Краковська зазначає, що ці науковці
часто забувають, що природні коливання були в рази і рази менші від
тих, які спричинила людина.385
Такі люди, як колишній президент США Дональд Трамп, не вірять
у глобальні зміни клімату. Серед аргументів «проти» вони наводять те,
що дані про температуру людство отримує з метеостанцій, які розташо-
вані на суші. Мовляв, можливо океани не нагрілися. Однак українські
вчені, які міряють грозову активність за допомогою спостережень за
резонансом Шумана386 з Антарктиди, Арктики та Харківської області,
фактично отримали додатковий планетарний термометр. Адже грозова
активність прямо залежить від інтенсивності випаровування з поверх-
ні Світового океану. Тож що більше гроз — то вища температура океану.
Українці виявили, що інтенсивність гроз і на суші, і на морі зростає — це
відбувається разом із підвищенням температури Світового океану.387*

Новий крижаний світ

31 жовтня 1956 року Франція шукала добровольців із хорошою фізич-

ною підготовкою і тягою до пригод для експедиції в Антарктиду. Як

* Апаратуру, яка виявилася такою чутливою, що вловлювала не лише грозову

активність, а й «електромагнітний смог» від енергетичної системи США та
Канади, створили у Львівському центрі Інституту космічних досліджень під
керівництвом Валерія Корепанова.
250 | Льодова машина часу

згодом виявилося, головним завданням трьох осіб, які залишилися

у глибині Антарктиди на рік, було вижити. Маленька база «Шарко»,
названа на честь французького полярного дослідника Жана-Батис-
та Шарко (Jean-Baptiste Charcot), була заснована за майже 200 миль
(321 км) від узбережжя — углиб антарктичних снігів. Корабель ішов із
Франції 70 днів і віз із собою ще одну експедицію, яка мала облашто-
вувати базу на Землі Аделі.388 А саме «Дюмон Дюрвіль», яку створили
після того, як 1952 року дощенту згоріла станція «Порт Мартін».
Експедиція до «Шарко» майже місяць просувалася від узбереж-
жя вглиб континенту. Зокрема, 10 днів люди стояли у «заторі» через
снігові замети, живучи у снігоходах. Температура у салоні була 18° С
нижче нуля. Вітер сягав 200 кілометрів на годину. Прибувши до стан-
ції — мусили спершу її відкопати й залізти вниз через люк. Це була база
на 258 метрів квадратних, створена з алюмінію і занурена у сніги, які
захищали її від холоду та вітру, де троє осіб провело цілий рік. Серед
них був Клод Лоріус (Claude Lorius).
Лоріус розповідає, що йому взагалі важко передати той ентузіазм,
із яким вони вирушили у плавання: «Війна закінчилася, ми тягнули-
ся до знань, країни почали боротьбу за останній вільний континент».
Експедиція на «Шарко» долучилася до Міжнародного геофізичного
року, який тривав від липня 1957 до кінця 1958. Антарктида була тоді
в центрі уваги, і у рамках цієї події різні країни створили майже сорок
станцій на континенті. Частина з них згодом перестала функціонува-
ти, як і сама «Шарко», яку покинули незадовго після відкриття через
насування льодовика.389
Там, на станції «Шарко», дослідники жили в єдиній опалюваній кім-
наті, тому особистого простору не мали. Поганий настрій був забороне-
ний, бо це могло спричинити пекло. Про важливість доброго настрою
мені розповідав також Ігор Дикий, коли ми вперше зустрілися. На «Вер-
надському» існує неписане правило: «Взаєморозуміння, взаємоповага
 Новий крижаний світ | 251

і взаємовиручка». Наприкінці мого побутування на українській станції

у мене склалося стійке враження, що навіть якщо між якимись людьми
немає тепла і приязні чи якщо вони не розуміють наукових зацікавлень
одне одного, то якщо є потреба — те, що називається «по людськи», —
всі завжди готові допомогти одне одному.
До речі, на українській станції в Антарктиді досліджують не лише
навколишній світ, але й людей, які там перебувають. Це — завдання лі-
каря. До психологічних особливостей формування колективу зимівни-
ків належать такі явища, як організаційна і психологічна єдність групи.
Перша полягає у здатності об’єднуватися задля досягнення спільних
цілей, а друга — у появі спільного настрою у групі, який створює ефект
захищеності для кожного учасника.390
Попри аскезу на станції «Шарко», яка проявлялася, наприклад, у то-
му, що зимівники не мали можливості прати одяг, тож просто його ви-
кидали, коли він надто зношувався, а діри у тканинах були звичним
ділом, дослідники мали із собою програвач і платівки. Також вони були
дуже непогано забезпечені харчами, сказати б, по-французьки: кури,
смажені гриби, солодке м’ясо, картопля з трюфелями, стейк шатобріан,
оленина, зайчатина, яблука, бурґундські вина й інше.
У такій обстановці Клод Лоріус хотів побачити щось нове й почав
вивчати кристали снігу. Літні кристали менші, ніж зимові. Розміри цих
кристалів можуть розповісти про кількість опадів. Зокрема, про те, чи
зима була сніжною. Кристалики зникають на глибині, стають все мен-
шими, адже змінюються під тиском нового снігу. Товща льоду — не-
змінна лише на перший погляд. До узбережжя цих 200 миль (321 км)
сніжинка може добиратися майже 50 тисяч років. Там вона тане й ви-
паровується у небо. Можливо, за багато років вона знову випаде у Ан-
тарктиді.
Після першої експедиції Клод Лоріус захворів Антарктидою. Згодом
він був у ще майже двадцяти експедиціях. Року 1959 став учасником
252 | Льодова машина часу

американської експедиції із дослідниками ще п’яти різних національ-

ностей. І якщо «Шарко» містилась за 320 кілометрів від узбережжя,
то цього разу він вивчав землі, що лежали на 2000 кілометрів углиб
континенту.
Нова експедиція, у яку рушив Лоріус, проходила повз Трансантарк-
тичні гори і прямувала до океану, де чекало судно. На той час ті землі
картографи ще не обстежили. Це була абсолютна Terra Incognita. Під
снігом у льоді траплялися ущелини, куди міг провалитися всюдихід
з людьми. У схожій експедиції тоді загинуло двоє новозеландців. Дуже
часто розломів не видно, вони прикриті снігом або не надто товстим
шаром льоду.
Лоріус почав вивчати сніг на рівні атомів. Сніг має дві форми вод-
ню: важку та легку. За сильних морозів у снігу багато легкого водню.
Коли тепло — там переважно важкий водень. Лоріус підтвердив, що
коефіцієнт співвідношення водню повністю відповідав даним темпе-
ратурних спостережень. Так виник «ізотопний термометр» — унікаль-
ний науковий інструмент. Тепер можна було встановити температуру
в день снігопаду кілька тисяч років тому.391

Бульбашки повітря

Інколи відкриття стаються завдяки випадку, який підштовхує дослід-

ника до ідеї так само, як і митця. В одній із французьких експедицій
хтось запропонував додати лід у віскі, яке пили за приїзд на станцію
колеги. Із льоду почали виділятися бульбашки повітря, і гляціо­лог Клод
Лоріус подумав, що це повітря збережене в такому стані, у якому воно
було кілька тисяч років тому. Наприклад, у шарах снігу, датованому
 Бульбашки повітря | 253

часом ядерних вибухів на Хіросімі та Нагасакі, є сліди цієї радіації.

Часточки від вибуху осідають переважно в місці вибуху, але частина
піднімається високо в атмосферу й спадає на землю. У снігах Антарк-
тиди ця вода залишається надовго. Тож пізніше дослідники можуть
заглянути в неї і знайти у замерзлих бульбашках повітря сліди вибу-
хів. Незадовго після цього відкриття був введений мораторій на випро-
бування ядерної зброї в атмосфері. Договір про заборону проводити
ядерні випробування в атмосфері, під водою та у космосі підписала
більшість країн світу 1963 року через дискурс про ядерні опади внас-
лідок вибухів.
Пізніше Лоріус був ініціатором експедиції на «Купол С» («Купол Сі»,
Купол Це»), на якому досі діє однойменна французько-італійська до-
слідна станція. Температура там доходить до мінус 50° С, але найгір-
ше — там розріджене повітря, що робить це місце дуже негостинним
для людей. Снігу там випадає лише приблизно 10 сантиметрів на рік,
тож там легше досягти пластів, які випали в далекому минулому. Під
час тієї першої експедиції розбилося два літаки, але американці, які
фінансували проєкт, сказали, що варто продовжувати наукові дослі-
дження. Літаки — це лише супутні втрати.
Наступного року Лоріусова група два місяці займалася глибоким
бурінням. Але дістатися до глибин — важко. Один з українських до-
слідників зазначав, що уже тепер, у ХХІ столітті, аби щось глобально
досліджувати в Антарктиді, потрібно дуже великих інвестицій, зокре-
ма саме в буріння. А тоді машина працювала неперервно, і за нею по-
стійно треба було комусь стежити. Вчені хотіли підняти з глибин лід
з останнього льодовикового періоду, який залягав на глибині понад
650 метрів. Але їм вдалося заглибитися до 892 метрів. Це 40 тисяч ро-
ків з історії клімату.
Пізніше Лоріус побував в експедиції на совєцькій станції «Восток».
Вона була заснована у Міжнародний геофізичний рік. Учасники
254 | Льодова машина часу

совєцької експедиції пройшли 1500 кілометрів до південного геомагніт-

ного полюсу землі й заснували станцію у місці із легендарно низькими
температурами. Фактично, «Восток» розташований і біля Південного
полюсу холоду, і біля Південного геомагнітного полюсу, завдяки чому
вчені на станції мають унікальну можливість перебувати в точці пла-
нети, де чи не найкраще досліджувати зміни в магнітному полі Землі.
Геомагнітні та магнітні полюси Землі не збігаються із географічними
полюсами. Вони існують, адже планета має магнітне поле, яке значною
мірою захищає її від заряджених часток сонячного вітру та космічного
випромінювання. Лінії магнітного поля, зумовлені процесами у глибині
планети, входять у Землю (і виходять із неї) саме на полюсах. Тож у Арк-
тиці та Антарктиці набагато зручніше досліджувати магнітосферу землі:
вона там у прямому значенні слова ближче до дослідників.
Геомагнітний полюс — це місце, де поверхню землі пронизують
лінії магнітного диполя. Ці дві точки — рівні за силою, але протилеж-
ні за зарядом, тобто позитивною і негативною. Але магнітні полюси
перебувають у ще іншому місці, не збігаючись ні з географічними, ні
з геомагнітними полюсами. Там лінії магнітного поля Землі перети-
нають поверхню планети під прямим кутом.392 393
Якщо в тому місці
дозволити стрілці компаса показувати туди, куди вона захоче, то вона
спрямується вертикально вниз.
Ба більше, магнітний полюс має властивість пересуватися. Нещо-
давно світ здивувала новина про те, що Північний (Арктичний) маг-
нітний полюс рухається із Канади в бік Росії, змістившись 2019 року на
50 кілометрів. Південний магнітний полюс зміщується із Антарктиди
в бік океану. Водночас магнітні полюси не лежать точно один навпро-
ти одного, до того ж швидкість руху полюсів — різна. Вона викликана
ще не вивченими процесами в земному ядрі.394
Від холоду в експедиції на «Восток» пальне замерзало, і щоб залити
його в бак — спершу потрібно було опалювати бочки. Лоріус розповідав,
 Бульбашки повітря | 255

що холодна війна відчувалася також в Антарктиді на станції «Восток»,

але сам він знайшов друзів і серед американців, і серед совєцьких на­у­
ковців. Тим паче «Восток» навіяв йому ностальгію тридцятирічної дав-
нини: води не було, як і на «Шарко», баня — раз на два тижні — і міцна
дружба між вченими, які «забили» на політику заради науки. Адже
в експедиції на совєцький «Восток» для французької експедиції, що
мала там проводити буріння, логістику проводили американці. У ре-
зультаті вдалося досягти глибини 2000 метрів. Совєцькі дослідники
запам’яталися французові майстерністю керувати технікою, вмінням
вийти із безнадійної ситуації, а також універсальним ліком від висо-
когірної хвороби — водкою. На кадрах із «Шарко» та «Востоку» можна
побачити значну різницю між виваженими французами, що смажать
гриби й печуть картоплю, та совєцькими вченими, що ганяють на ван-
тажівках, граючи на баяні.
За словами Євгена Дикого, дістатися у ті часи до локації, де спо-
руджена станція «Восток», не було б можливо без «Харківчанки». Це
сніго­хід, збудований спеціально для Антарктиди на Харківському за-
воді машинобудування імені Малишева. Це єдиний завод на весь Союз,
який реалізував подібний проєкт. До того ж екіпажі цих гібридів танка
з будинком були також із Харкова.395
Снігохід важив 35 тонн і ще 70 міг тягнути за собою. Переважно
вантажем було паливо. У хід «Харківчанку» запускав 520-сильний ди-
зельний двигун і нагнітач, який у критичні моменти міг майже вдвічі
збільшити тягу. Площа кабіни була 28 квадратних метрів, а висота —
трохи більша 2 метрів. Місця було досить для водія, штурмана та ще
восьми осіб. У снігоході був санвузол, радіорубка, обігрівач, тамбур при
вході — щоб не тратити тепла, сушка для мокрого одягу, кают-компа-
нія і можливість приготувати напої та розігріти консерви. Генератор
повністю забезпечував потреби екіпажу. Лобові вікна були обладнані
електропідігрівом. «Харківчанки» експлуатували до 2000-х років.396
256 | Льодова машина часу

Після експедиції на «Восток» Клод Лоріус із колегами привіз до

Франції 20 тонн льоду, який вони перед цим сортували й пакували
при температурі понад мінус 50° С щодня по 10 годин. У результаті бу-
ли отримані зразки віком 150 тисяч років, а пізніше — 400 тисяч років.
Астрономи виявили, що існують цикли обертання Землі навколо
Сонця із тривалістю по 100 тисяч років із холодними та теплими фаза-
ми. Спершу — 80 тисяч років льодовикового періоду, а потім — 20 тисяч
років теплого періоду. Зразки із «Востоку» довели цю теорію. По льоді
вчені встановили, що чотири льодовикові періоди мали ідентичні по-
казники по температурі, рівню океану та кількості вуглекислого газу
в атмосфері. Вони представили докази того, що клімат тісно пов’яза-
ний із концентрацією парникових газів. Різниця між середньорічною
температурою льодовикового та теплого періодів становила 5° С.397
Водночас зміна температури навіть на 1–2 °С може змінити краєвид.398
Ще за якийсь час внаслідок своїх досліджень вчені-гляціологи на
чолі з Клодом Лоріусом здобули зразки за 800 тисяч років — тобто за
повних 8 кліматичних циклів по 100 тисяч років. Врешті на підставі
всіх цих досліджень результат був — на думку вчених — нерадісний. За
останні 100 років, а відтоді минуло ще понад три десятиліття, людство
викинуло в атмосферу колосальну кількість вуглекислого газу. Вони
могли впевнено сказати, що клімат змінюється так, як ніколи раніше
за 800 тисяч років до цього.399
Як великий висновок без закінчення: людство настільки силь-
но втрутилося у клімат, що може бути зміщено навіть порядок цих
100-тисячо­літніх кліматичних циклів. У будь-якому разі, якщо нічого не
змінювати, то за століття-два рівень Світового океану підніметься міні-
мум на пів метра, і вода затопить значну частину суші. Та найцікавіше,
що Лоріус не переживає щодо виживання планети і її жителів — вони
виживуть, каже він. А от наступні покоління людей — не впевнений.
 Знайомство
з морським леопардом

Пітер забрав нас із станції-музею Порт Локрой на інший острів. Йдучи

до нього, ми могли бачити, здавалося, на відстані трохи довшій, ніж
витягнута рука, прості й загадкові водночас силуети водоростей. Во-
ни легенько погойдувалися на мовби прихованому димом чи туманом
чистої і прозорої — аж білої — води контури великих білих гладких ва-
лунів. З них було збудоване дно. Більшість із нас залишилася на цьому
острові на доволі довгий час. Решта подалася на яхту.
Ми встигли дуже докладно роздивитися широкий кам’янистий
берег, де було важко пройти, щоб не наткнутися на пінгвіна. Вони до
нас одразу підійшли. Один навіть сів на Яґодин наплічник і почав його
щипати. Я хотів допомогти їй і вирішив відволікти пінгвіна яскравими
червоними окулярами проти сонця. Він на них активно реагував, але
з рюкзака не злазив.
На березі лежав цілий скелет кита, а довкола були ще окремі кіст-
ки цих тварин. Цей скелет завдовжки 30 метрів дослідники з команди
Жака Іва Кусто зібрали докупи в бухті Леопарда з розкиданих решток
китів, щоб краще вивчити будову тварини. У той момент мені зда-
лося неймовірним, що колись давно я захоплено дивився «Підводну
одіссею». Можливо, у років 7 або 8 я мандрував із кораблем «Каліп­
со» і в Антарктику. Тоді думалось, що такі мандри — це щось на грані
258 | Знайомство з морським леопардом

фантастики. Врешті, коли Кусто ходив у ці води, дослідники ще не так

добре вивчили Антарктиду. А тепер я тут.
Тим часом Пітера все ще не було, і всі вже трохи втомилися чекати.
Ми вже порозглядали все по кілька разів і зійшлися на березі. Дивилися
у бік «Сельми» й бачили, що щось відбувається. Із Порту Локрой при-
був моторний човен із трьома людьми на ньому. Він ганяв туди-сюди
біля яхти на фоні блискучого льодовика. Після цього Пітер прибув до
нас і сказав швидко застрибувати до човна. Він газонув від берега, але
раптом капітан зупинив його по рації. Виявилося, що на Міхала, який
пірнав біля айсбергів, мало не напав морський леопард. Крім Міхала
вирішила поплавати й Домініка. Але вона просто занурилася у кри-
жану воду в купальнику, а потім грілася на сонечку. А Міхал пірнав
у костюмі на глибину.
Коли я збирався на станцію «Академік Вернадський», то кілька разів
натрапляв на історію про те, що в тому районі не так давно морський
леопард напав на науковців. Наприклад, біолог Андрій Утєвський роз-
повів400, що 2003 року морський леопард напав на британську дослід-
ницю Кірсті Браун. За його словами, вона не відреагувала на появу
тварини. Тож леопард прокусив гідрокостюм, і в неї стався холодовий
шок. Тож леопард фактично втопив її. «Це був перший відомий леталь-
ний випадок після нападу морського леопарда на людину». Морський
леопард — хижак, і він полює на пінгвінів. Але на людей він нападає,
найімовірніше, щоб захистити територію. Попри таку новину, інший
досвідчений зимівник зазначав, що сам факт нападу викликає багато
запитань.
Капітан говорив по рації: «Зараз хлопці та дівчата зі станції при-
манюють леопарда, у них швидший човен. Коли леопард попливе за
ними — пливіть до “Сельми” і швидко залазьте на борт. Якщо встигне-
те витягнути ще й човна з води — буде добре. Але головне — самі ви-
лазьте на борт».
 | 259

Ми вичікували й дивилися, як волонтери кружляють у воді. Леопард

був десь поруч, і міг напасти на нас. Він міг би прокусити човна або
навіть застрибнути всередину. Теоретично, могло би статися і таке, що
леопард когось зловить і також затягне на дно. Думаю, тій людині би
вже нічого не допомогло. Всі перебували в напруженому очікуванні.
Позаду кричали пінгвіни. Ми вичікували.
Раптом капітан дав команду їхати, і Пітер на всій швидкості помчав
до борту. Але леопард вже рушив до нас. Ми один за одним застриб-
нули на «Сельму» як ніколи швидко. І одразу — до канатів на лебідках,
щоб підняти з води човна. А леопард — тут як тут. Думав, він проку-
сить понтон. Але тільки злісно покружляв поряд. Він видався мені ду-
же красивою істотою із милою мордою, величезною пащею й очима,
як у собаки-розбишаки, що хоче погратися. Український біолог Артем
Джулай розповідав, що особливо поганятися за човном і погратися
у бульбашках повітря люблять молоді особини. Часом трапляється, що
морський леопард таки прокушує надувний моторний човен. Здебіль-
шого — хвостову частину. Найімовірніше, він сприймає людей за своїх
конкурентів і просто хоче вигнати їх із власної території.401
А «наш» леопард ще довго гнався за «Сельмою». Моя каюта була роз-
ташована позаду двигуна й над гвинтом. Там було добре чути, як капі-
тан час до часу дає повний хід, аби шумом відігнати тварину, що почала
кидатися на яхту, коли ми йшли до каналу Лемера (Lemaire Channel).
Врешті тварина відстала від «Сельми», а ми тим часом наблизилися
до проходу Лемера. Це одне з наймальовничіших місць тієї частини
Антарктики. І як у першій частині «Володаря перснів» Араґорн звертає
увагу на Арґонат — гігантські кам’яні статуї обабіч річки, затиснутої
між двома прямовисними скелями каньйону, так і Пьотр покликав усіх
нас на гору й порадив наступні 20 хвилин не пропустити прекрасних
панорам протоки. Порівняно вузька протока була затиснута прямо-
висними скелями, що виривалися зубцями з води. У їхніх підніжжях
260 | Знайомство з морським леопардом

стояли пологі скелі, засипані сніговими шапками. Спокійна дзеркальна

вода копіювала в собі сніг гір та бліде чисте синє небо й розширювала
світ, позбавляючи його низу, перетворюючи низ на тонку пелену повіт­
ря, по якій ми йшли в об’ємному просторі.
На вході до протоки височіють дві високі базальтові скелі, що, як
вежі-близнюки, мають майже однакову форму та висоту. Одна із бри-
танських експедицій назвала їх Цицьками Уни (Una’s Tits) — на честь
жінки на ім’я Ірен Уна Седжвік (Irene Una Sedgwick).402 Але це — стара
розмовна жартівлива назва із середини ХХ століття. Є, звісно, й інші
варіанти, наприклад, Вершини Уни, Піки Уни. А серед альпіністів вер-
шини відомі також як Вежі мису Ренарда. У травні 2008 року британці
затвердили назву Вершини Уни (Una Peaks), а вже у жовтні її прийняли
також і американці. Вища із вершин сягає 747 метрів, і люди підкорю-
вали її лише раз — 1999 року.
Сама ж Уна народилася на Фолклендських островах, що є під суве-
ренітетом Великої Британії як одна із Британських заморських терито-
рій.403 На ці острови також претендує Аргентина, і 1982 року через цю
територію між нею та Великою Британією відбувся збройний конфлікт,
у якому перемогла остання. Британія побоювалася, що, втративши
Фолклендські острови, вона може втратити претензії на Антарктич-
ний півострів.404
Ірен Уна Седжвік працювала у 1949–1950 роках на Фолклендах
сек­ретаркою у Службі залежних територій Фолклендських островів
(Falklands Islands Dependencies Survey — FIDS). FIDS була попередницею
Британської антарктичної служби (British Antarctic Survey — BAS).405
Перетворення відбулося 1962 року.406
У каналі Лемер навіть влітку не завжди можна спокійно пройти.
28 лютого надвечір, коли там проходила «Сельма», канал був всіяний
брилами льоду. Ми доволі часто вдарялися до них бортами. Стерновий
то сповільнював хід, то знову пришвидшував — залежно від щільності
 | 261

перешкод у воді. Ми досить інтенсивно маневрували. А коли стало вже

зовсім складно — за штурвал став капітан. Крім гудіння двигуна й на-
ших розмов, було чути, як поряд хрустить лід — це він танув у воді.
В Ушуаї я двічі зустрів сім’ю росіян — дорогою в Антарктику й доро-
гою додому. Чоловік, дружина і їхні доньки вже п’ять років мандрують
світом на яхті. Поки я був на станції, вони також вирішили відвідати
Антарктику, бо погода на шляху до Африки була несприятливою. Їхнє
порівняно нове судно із пластиковим корпусом не впоралося із льо-
дом у протоці Лемер, і їм довелося розвернутися, не дійшовши якихось
кілька кілометрів.
Коли ми пробилися через канал, і ще трішки залишилося до станції,
то обговорювали подальші плани. Все закрутилося несподівано. Домі-
ніка, Аґнешка і Міхал не захотіли йти «Сельмою» на південь, щоб там
«дивитися на чергових пінгвінів». У них виникла ідея висадитися на
континент біля острова Расмуссен (Rasmussem Island) — урізноманіт-
нити свої враження і побути у спокої на суші в малому колі людей. Там
є аварійна хатинка. На щастя, частіше такі будиночки використовують
для запланованих акцій. Наприклад, для ночівлі під час тривалого
збирання зразків. У цьому ж випадку, її заселило трійко мандрівників,
що вирішили піти на два дні у гори. Вони мали гірське спорядження.
А капітан видав їм чудову пайку їжі, металевий посуд, пальник для
приготування їжі, ножі, рацію й інші потрібні речі.
Ще на початку плавання я дізнався про те, що «Сельма» піде на пів-
день і до того ж візьме частину дослідників із «Академіка Вернадсько-
го», щоб підкинути їх на далекі острови. Потім я згадував собі історію
про еліксир щастя із книги про Гаррі Поттера. Авторка майже нічого
не вигадала, пишучи про нього. Адже еліксир діяв так, як інколи діє
інтуїція, натхнення: вів того, хто його використав, у нелогічному, на
перший погляд, напрямку. Тож я запитав, чи можу не сходити на станції
одразу після прибуття, що було б логічним? Натомість помандрувати
262 | Знайомство з морським леопардом

зі «Сельмою» далі, бо мені здалося, що так я зможу не лише більше по-

бачити, але краще познайомитися із науковцями. Частково це оберну-
лося одним із найглобальніших інтерв’ю на станції. Капітан погодив-
ся, пожартувавши, що якщо мені не залишиться місця, то я зможу як
наймолодший поспати в кухні.
Тим часом ми прибули в бухту острова Ґаліндез. Звідти не було
видно станції. Але потім геофізик Юрій Отруба казав, що світло наших
щогол було видно ще з Лемеру. Ми прибули затемна. Можливо, саме
того разу я вліз із Пітером у понтон, і ми повезли край довгого міцного
каната до скелі. Там ми вилізли на берег, і Пітер примотав спеціальни-
ми вузлами канат до каменів. Один такий канат займає цілий мішок.
Потім ми повернулися до «Сельми» і взяли край іншого довгого каната
й подалися у протилежний бік. Яхта стала на розтяжки — тепер її не
занесе вітром і хвилями на камені.
 Острови Пітт

Наступного ранку «Сельма» забирала із станції шістьох науковців

і йшла на два дні на Острови Пітт (Pitt Islands). Кажуть, на деяких із
безлічі маленьких островів, розсипаних у тому напрямку, могла ще
ніколи не ступати людина. Ця група островів — найпівденніша точка
планети, куди мені доводилося потрапляти. Вона розташована трохи
південніше від української станції, але ще перед Південним полярним
колом — паралеллю, що проходить по умовній лінії на 66° 33′ 39′′ пів-
денної широти. За цією лінією принаймні раз на рік випадає одна пов-
на доба, коли світить сонце, а також одна повна доба, коли триває ніч.
Дехто із зимівників наполягає, що дослідникові недостатньо побу-
вати на станції «Академік Вернадський», щоб автоматично бути по-
лярником. Адже полярником вважають того, хто побував за полярним
колом — чи північним, чи південним. Серед українських науковців та
спеціалістів такі люди є. Хоча, здається, ці поняття не є надто точними.
Врешті, умови роботи за сотню кілометрів перед колом, вірогідно, не
надто відрізняються від тих, що за сто кілометрів за колом. Важливим
є те, що все це полярний регіон.
Однак в Україні досі немає закону про Антарктику. Юридичні ню-
анси роботи науковців не прописані. У совєцькі часи полярники мали
відповідні надбавки і пенсії. Натомість українська влада просто ви-
значила, що Україна — не полярна держава. Тому поняття «полярник»
264 | Острови Пітт

немає, а разом із ним — пільг дослідникам. Тож якщо, наприклад, ме-

ханік чи кухар їдуть в Антарктиду працювати, то науковці їдуть туди
як у відрядження.407
На станції ми допомогли завантажити спорядження для занурення,
які потрібні для біологічних досліджень, і пішли на південь. Води поміж
Аргентинських островів, що в архіпелазі Вільгельма, сягають до 30 з га-
ком метрів глибини. У деяких місцях вода глибша. У протоці Пенола,
що відокремлює острови від континенту, глибина — 250–450 метрів.
А глибини в Антарктиці загалом вивчені приблизно. У картографу-
вання не вкладають надто багато ресурсів. Тут не ходять комерцій-
ні судна, лише порівняно небагато туристичних лайнерів. На таких
сайтах-сервісах, як marinetraffic.com, можна відстежувати будь-яке
судно в усьому світі (якщо воно обладнане навігацією і не стоїть десь
у порту). У режимі реального часу можна побачити, що моря та океа-
ни просто кишать морським транспортом. А от Арктика та Антарктика
порівняно порожні.
Тому вивчати дно надто ретельно — не окуповується. Тож можна бу-
ло лише приблизно дізнатися, що гігантський айсберг, який мав кілька
десятків метрів у висоту і був зверху плаский — так званий льодовий
стіл, — приплив сюди років два тому й зачепився за дно на глибині понад
сотню метрів. Можливо, він розколеться. Або підтане й рушить ще далі.
Дослідники розповідають, що у льодовому столі, висота якого 45 метрів
над поверхнею океану і ще 300 — під ним, води стільки, що вистачило б
75 років наповнювати річку Ніл і 1000 років — річку Йордан.408
За годинку-другу після відправлення ми проходили повз Расмуссен
Гат (Rasmussen Hut). Пітер завіз трьох наших товаришів на берег. Укра-
їнські вчені мають досвід походів у гори в Антарктиці. Даючи поради
Міхалові, Аґнешці та Домініці, вони розповідали про існуючі розломи,
вказували на їхнє розташування і розповідали, як їх краще обійти. За-
галом у численних інтерв’ю зимівників, а також на сторінках учасників
 | 265

експедицій часто можна натрапити на розповіді і звіти про походи в го-

ри. Наприклад, геолог Олександр Митрохин нерідко пише про свої ви-
лазки, зокрема в гори. Свої походи він часто здійснює разом із геофізи-
ком Володимиром Бахмутовим. У 2020 році пан Митрохин написав про
сходження на вершину Ґайз Кліфф (Guys Cliff). Він встановив, що висота
скелі — 545 метрів над рівнем моря (вимірюючи висоту за допомогою
GPS, можлива похибка на декілька метрів), а також те, що привершинна
частина утворена із гіпабісальних (утворених на невеликих глибинах
у товщі земної кори) магматичних порід, а саме граніт-порфіру. Поряд
залягають давніші вулканічні породи — андезити.409 Назва андезит по-
ходить від гір Анд, що у Південній Америці. У парі з базальтами, андезит
становить значну частину випливних порід у районах сучасного та згас-
лого вулканізму — явищ, пов’язаних з утворенням та переміщенням маг-
ми в земній корі, наприклад, у районах Камчатки, Кавказу, Закарпаття.
На Ґайз Кліфф експедиції із «Вернадського» піднімалися не один раз.
21 березня 2020 року Олександр Митрохин записав у польовому що-
деннику, що їхня група спала в наметі, який пошкодив сильний вітер.
Прокинулися люди перед світанком, а о 7:20 вже рушили в дорогу. Вони
бачили сліди, які залишила день перед ними інша група. О 12:00 до-
сягли табору із зимівником Андрієм Голубенком, який повідомив, що
ще двоє колег вирішили спробувати піднятися на плато Пірі — їхні ма-
ленькі фігурки було видно далеко на сході. Але Митрохин і Бахмутов
рушили до скель за 2–3 кілометри від табору, які привернули увагу ще
минулого разу. То були найближчі корінні виходи гірських порід, які
мали незвичайне іржаво-коричневе забарвлення. За сім годин лижного
переходу українські геологи досягли безіменної гори, заввишки 913 ме-
трів, і вперше дослідили виходи гірських порід. Українці назвали гору
Іржаві Скелі (Rusty Rocks).410 Там геологи знайшли рідкісні для цього
району осадові породи, датовані мезозоєм (252–66 мільйонів років то-
му. Другий із трьох періодів мезозойської ери — юрський). За словами
266 | Острови Пітт

керівника ХХІV УАЕ, це відкриває перспективу знайти рештки істот

часів динозаврів.411
На початку досліджень Антарктиди дослідницькі бази мали пере-
важно військові цілі. Британські станції досліджували погоду та зв’я-
зок. Пізніше завдяки новим методам дослідження така кількість баз,
яку створено на початку, не була потрібна. Адже для метеодосліджень
почали використовувати супутники. Наприклад, 2010 року в Антаркти-
ді була зафіксована температура –93,2 °С. Але це не вважали рекордом,
бо показник отриманий завдяки інформації із супутника, а не з тер-
мометра, як –89,2 °С біля «Востоку». Супутник все ж у космосі, і може
бути деяка неточність. Однак стало непотрібно збирати показники зі
стількох точок в Антарктиді, як до епохи супутників. А кожна точка —
це утримання дослідної бази. Деякі бази були демонтовані до бетонної
основи. Бетон можна було залишити, адже це, по суті, камінь. Решту
матеріалів у разі закриття станції необхідно вивезти з континенту.
Однак частину непотрібних баз було перероблено на аварійні бу-
диночки або музеї. В екстреній ситуації припасів у такому будиноч-
ку вистачить на 10–12 осіб. Тобто навіть якби якась яхта потрапила
в надзвичайну ситуацію, то для усіх людей на борту вистачило б хар-
чів. Таким є аварійний будиночок на березі континенту, ділянка якого
називається Расмуссен Гат (Rasmussen Hut). Локація відома також як
Расмуссен Поінт (Rasmussen Point).412
Ми рушили далі, небо було захмарене, тож все видавалося блакит-
ним. Зовсім іншим, ніж коли небо чисте. Але і не таким, коли небо ціл-
ковито захмарене. Частину спектра поглинули хмари. Кольори були
приглушені та приємні, хоч і значно холодніші, порівняно з тими, що
є у ясну погоду.
В Антарктиді через зміну освітлення постійно змінювалися кольо-
ри. В Україні теж змінюються кольори неба. Але коли в Україні казкове
фіолетове небо — зелена основа лише трішки змінить тон. Коли небо
 | 267

оранжево-рожеве — місто оранжево-рожевим не стане. Кольори значущі

лише для неба. В Антарктиді — біла основа і дзеркальне море. Будь-яке
забарвлення неба, усі відтінки сонця, кожне заломлення у хмарах —
все одразу відбивається на безкрайому полотні. Тони розсипаються на
півтони в усіх тих згинах, закрутах льоду, мерехтливих хвилях. Кожен
настрій неба одразу віддзеркалюється на землі й у морі. Небо, океан
і суша тут — одне ціле.
Лід дорогою на південь на певній ділянці шляху не плавав звични-
ми шматками у воді, хоча такі теж були. Простір довкола був скований
порівняно тонкими, але великими пластівцями льоду. Океан немов за-
литий масними плямами, як у бульйоні. Деякі з них мають сніжні про-
жилки. Ще інші майже повністю покриті грудками снігу. Трапляються
дуже великі шматки, наприклад, 10х10 метрів. На одній такій сніговій
площині лежав тюлень.
Геофізик, доктор геологічних наук Володимир Бахмутов пояснив,
чим це погано: лід не розтопився до кінця, літо холодне, вода не про-
грілася, сонце вже не гріє, і така ситуація виникла трохи зарано —
на місяць-півтора. Якщо буде похолодання, то всі ці «пластівці» або
«млинці» (pancake ice) можуть змерзнутися докупи, і тоді буде важко
працювати, бо на «зодіаку» ти вже не пропливеш. Адже розштовхати
такі шматки льоду ще можна, але якщо воно вхопиться у суцільну кір-
ку — то ти вже нікуди не поїдеш. Корисним у цій ситуації буде циклон
зі штормом і дощем, що сприятиме таненню льоду, а також порозга-
няє його, тож не утвориться суцільного льодяного покриву, і далі буде
можливість нормально працювати.
Оксана Савенко, яка досліджує китів, практично увесь час була на
палубі. Точніше, на даху кабіни. Там вона спостерігала за морем через
бінокль і тримала напоготові фотоапарат із гігантським об’єктивом.
Коли десь показувалися кити — вона їх фотографувала. За день вона
побачила майже 40 особин.
268 | Острови Пітт

Головним для неї було зображення нижньої сторони китового хвос-

та. На жаль, кити не часто його показують, і для фотографа — це вели-
кий успіх. Але це не лише красиво. Річ у тому, що немає жодних двох
однакових візерунків на китовому хвості. Це їхні «відбитки пальців».
У світі існують каталоги китів, складені за такими візерунками. Оксана
може знайти свого кита в каталозі й дізнатися, звідки він, скільки йо-
му приблизно років та отримати доступну про цього кита інформацію.
Якщо кита в каталозі немає — вона може його туди внести.
Оксана збирала фото китів з витягнутими з води хвостами також
і в інших учасників плавання. Таке каталогізування допомагає вивчити
міграцію китів, популяцію та інші дані. Наприклад, якщо просто пора-
хувати кількість особин на певній території, то результати будуть не
дуже точні, адже кити переміщуються. Але можна зробити точніший
підрахунок, опираючись на інформацію про конкретних китів, яких
вдалося ідентифікувати за візерунком на хвості. Через унікальність
цього візерунка кита можна впізнати і за 30–40 років. Тож відстежу-
ючи конкретних китів, можна вивчати інтенсивність обміну особин
між популяціями, структуру популяцій і навіть досліджувати родинні
зв’язки між тваринами. Каталоги поповнюють не лише із фотографій
науковців, але і завдяки волонтерам. А в Антарктиці науковцям фото-
графії охоче надають туристи та екіпажі суден.413
Також від 2018 року українські науковці декілька разів вирушали
у морські експедиції на кораблі «Море Содружества», що займається
морським промислом. Однак у черговій такій експедиції українські
біологині Карина Вишнякова та Юлія Іванчикова, крім іншого, сфото-
графували 300 унікальних хвостових плавців кита горбача. Ці фото
мають поповнити каталог китів, який започатковано на станції «Ака-
демік Вернадський».414
За поведінкою таких тварин, як кити та дельфіни, можна вивча-
ти зміни клімату, стан екосистеми, а також передбачати, наскільки
 | 269

успішним буде сезон риболовлі. Щоб дані були точнішими, їх потріб-

но збирати з усього світу. Оксана була однією з небагатьох, хто дослі-
джував дельфінів у Чорному морі. Року 2018 вона була у двотижневій
експедиції на станції «Академік Вернадський», а 2019-го спершу по-
трапила на сезон, а потім на «зимівку», що закінчилася 2020 року.415
Оксана майже не спускалася всередину яхти. А це дуже холодно.
Тому вона закуталася і чатувала з теплим чаєм. Однак потрібна неаби-
яка любов до вивчення китів, щоб весь світлий день майже неперервно
нерухомо стояти на даху яхти.
Коли була моя вахта, я розговорився із Павлом Хоєцьким — зооло-
гом зі Львова. Я запропонував йому трохи постояти за стерном. Він
керував так само, як і я у свій перший день. Пітер вийшов поглянути,
чи все зі мною гаразд, бо яхта почала петляти то праворуч, то ліворуч.
Пізніше Павло Богданович першим показав мені, як захищати голову
від поморників, які хочуть зачепити тебе кігтями. Якщо підняти руку
вгору, птахи черкають по пальцях в рукавиці. Це безпечніше і приєм-
ніше, ніж давати їм атакувати голову.
Яхта прибула до островів Пітт ввечері. Дорогою сюди було чимало
клаптиків суші на горизонті. На борту казали: можливо, на деякі з цих
островів ще ніхто ніколи не ступав. Ми прибули затемна. Хтось із нау-
ковців та команди пішов спати швидше, хтось ще спілкувався у кают-­
компанії. Я, як ми і домовлялися, залишився на ніч тут.
Але довго я не поспав, бо настала моя черга вахтувати. Погода була
погана — двері до капітанської рубки були зачинені. А їх не замикали
навіть у шторм. Спершу було доволі спокійно. Сніг сипав на палубу,
і це було схоже на зиму 1990-х у погано освітлених українських містах.
Один ліхтар на «стовпі» щогли. Якісь канати-дроти. Майже нічого не
видно. Дивишся вгору — як тобі на обличчя спадає сніг і неприємно
тане на шкірі. Волого та вітряно, тож пробирає до кісток, хоча щора-
зу одягаєш пухову куртку. Генератор увімкнений, бо спожито багато
270 | Острови Пітт

енергії з акумулятора. Час до часу вмикається обігрів, і його гул такий

приглушений, як у котла. Але на носі корабля ці звуки наче віддалік,
і краще чутно Антарктиду. Плюскання води, у якій хтось ворушиться.
І абсолютна чорнота довкола за палубою. Лише ліхтар у руці вириває
із простору довкола білі плями різноформних айсбергів. Здається, що
вони постійно рухаються. Вони не можуть стояти на місці. Бо ти — чер-
говий. Ти мусиш щось побачити й від чогось застерегти. Особливо, коли
від втоми й сонливості неначе затерпає мозок і починають викочува-
тися очі. І ти вже собі не віриш: пересунувся лід чи ні. Якщо не критич-
но близько до борту — то за 15 хвилин можна буде перевірити ще раз.
Під час чергової перевірки я побачив великий айсберг, що йшов
прямо на яхту. Він мав десь метрів із чотири у довжину і до двох —
у ширину. Тому він був дуже важкий, порівняно з тими, які доводилося
відштовхувати жердиною від борту раніше.
Спершу я думав, що не дам собі ради, і доведеться когось кликати на
допомогу. Але потім спробував відштовхнути льодяху — і мені вдалося.
Вона йшла на досить відчутній швидкості. Металева жердина — важка.
Навіть дуже важка. В однієї із двох жердин рукоятка була дерев’яною.
Вона була зручніша, а крім того — дерево на пропікає холодом рукавиць
так, як метал. Водночас жердина дуже переважує в основі й на кінці.
Якраз там, де ти оперуєш нею над водою. Впустиш — і вона якорем піде
на дно. Це напружує. Інколи жердину було зручно оперти на перила
борту. Але часом оперувати над перилами було незручно — не діставав
до льоду. Тоді треба було працювати під перилами. Однак вони мають
поперечні перекладини, які кріпляться до борту. Коли айсберг плив
повз яхту, його тягло прямо на нас. Мені треба було його проштовху-
вати повз борт, тримаючи на безпечній відстані. Для цього потрібно
було «провести» його по всій довжині яхти. Якраз тоді зручніше було
оперувати під перилами. Тому кожна поперечина заважала. Необхід-
но було швидко витягнути важку жердину назад на борт, обережно її
 | 271

розвернути — а вона довга — й запхати в наступний проліт. Це треба

було зробити доволі швидко — щоб лід не наштовхнуло на борт. І так
кілька разів.
Той айсберг повертався до мене тричі. Тієї ночі я справді втомився.
Мені навіть здалося, що яхта дрейфує. Мабуть, через зміну відтінків
ввечері, вночі, а потім під ранок, відстані здавалися іншими. Попри те,
здається, яхта таки трішки пересунулася. Коли я відштовхував лід, то
чув, як тягнеться по дну якір. І дійсно — у кабіні ввімкнулося сповіщен-
ня anchor alarm — «тривога з якорем». Тоді я таки розбудив Пьотра. Він
не помітив загрози й вимкнув сигналізацію. Думаю, ми перемістилися
на якийсь метр або два, не більше.
Попри біганину із жердиною, були тієї ночі і спокійні спостережен-
ня за морем. Кілька годин біля яхти полювали морські котики. Коли
я світив ліхтарем довкола, аби пересвідчитися, чи немає поруч льоду,
котики плили на світло і грались у плямі, вирізаній із темряви. У своє-
му щоденнику мій товариш по мандрівці записав, що коли однієї ночі
чергував, то просто біля корабля він побачив у лагідному місячному
світлі кита. Він слухав, як кит дихає і плаває на відстані 6–8 метрів.
Без сну посеред ночі мерзнеш швидше. Тож коли настав ранок, і ка-
пітан прокинувся, як завжди, рано, він покликав мене подрімати кілька
годин на його місці. Воно було в кабіні ліворуч на рівні з кермом, при-
кріплене на поверхні. Якби його не було, там могли би стояти мапи, ра-
ції і біноклі. Пізніше кілька людей мені напівжартома позаздрили, що
я спав на зручному капітанському місці. Головна перевага — близько
до свіжого повітря і при світлі ранкового сонця.
Після сніданку настав напружений науково-розважальний день.
Пітер закинув нас і чотирьох науковців на острів. Коли ступаєш на бе-
рег — зосереджуєшся на оточенні. Майже всюди сніг. Але де-не-де про-
ступають каміння. Берег, на який ми висадилися, також кам’яний. Ви-
ще великі валуни вириваються з-під снігової кірки. Між краєм каменя
272 | Острови Пітт

і снігом — кілька сантиметрів проміжку, а контур снігу точно повторює

обриси каменів. Він топився через тепло, яке камінь увібрав на сонці.
Є трохи моху, трохи лишайнику. Чутно поморників. Віддалік лежить
кілька морських котиків. Поруч — сусідній, менший острів із крутим
схилом. Протока між цими виступами землі виглядає наче маленька
річечка. З того боку — високий блакитного кольору льодовик. Його
фактура неоднорідна, пласти снігу переходять з одного в інший. Ві-
дображення цього льодового обриву м’яко падає у воду під низом, де
на якорі стоїть яхта Icebird — Льодяна Пташка. У своїй мандрівці я зу-
стрів її принаймні тричі.
З іншого боку острова все виглядає трохи сіріше, адже небо захма-
рене і сонця немає. Там немає замкненого водного простору, у якому
відбивається та заломлюється багато блакитних шматків льоду. Тож
там далеко — така довга протяжна сіра смуга, можливо, це видніється
снігова шапка континенту. У тій частині острова, що була праворуч
від висадки, спершу досить крутий схил, покритий снігом, а потім він
заламується. У тому місці можна пройти під схилом і над ще крутішим
обривом снігу, що йде до води.
Хтось гуляв островом, хтось дивився на пінгвінів. Науковці розси-
палися по острову. Я почергово підходив до них. Спершу пройшовся
із біологом Павлом Хоєцьким. Практично одразу ми натрапили на по-
морників, які мене дуже вразили. Це доволі великі птахи, які в антарк-
тичне літо також висиджують пташенят.
Поморники, або ж скуа, прилітають на острови Антарктики вже па-
рою і залишаються тут на період гніздування. Вони висиджують часто
і два яйця, але в багатьох випадках виживає лише одне пташеня. Мені
вдалося кількох побачити. Вони були чимось схожими на курчат, але
сірі, масивніші, з хутром на лапках. Саме через присутність пташенят,
дорослі птахи дуже турбувалися через наближення людей. Вони леті-
ли на нас і намагалися зачепити лапами й кігтями за голову та руки,
 | 273

щоб відігнати. Спершу це доволі лячно. Ти не знаєш, що саме робить

птах: він дійсно атакує чи страшить? Наступного разу він порве курт-
ку й руку до крові — може, він просто промахнувся? Чи його можна іг-
норувати? З іншого боку, чи я не шкоджу птахам своєю присутністю?
Але Павло Хоєцький показав, що коли на тебе летить птах, потрібно
нагнутися, коли він вже майже наблизиться до тебе, або ж підняти
руку вгору. Тоді птах не зачепить голову. Та краще якомога швидше
відійти подалі, щоб не хвилювати їх.
Павло Хоєцький залишився одним із двох біологів-зимівників на
станції. Це його колегу, спеціаліста із птахів пана Миколу Весельського,
евакуювали зі станції через гострий апендицит із загрозою запалення
внутрішніх органів. Тож Павло Хоєцький мав виконувати програму до-
сліджень за двох. На острові він вивчав, хто тут живе, що тут росте, як
і в якій кількості. Знання, які накопичили науковці, дають дослідникові
змогу зробити якісь попередні висновки і припущення вже з перших
хвилин. Наприклад, Хоєцький зазначив, що на острові є трохи моху.
Хоча він гадав, що його тут не буде взагалі. Всього за 32 милі (51,5 км)
на північ, на острові Ґаліндез, його так багато, що там утворені такі
собі подушки: цілі острівці чи то моріжки моху.
Однак найцікавіше у той момент мені було спостерігати за роботою
геолога Олександра Митрохина та геофізика Володимира Бахмутова.
Мені подумалося, що так виглядає некабінетна наука. У похідному
одязі і з рятувальними жилетами, зі своїми робочими сумками, пов-
ними інструментів, вони оглядали острів і вивчали його будову. Шука-
ли місця, де породи вільні від снігу і де добре брати зразки та робити
свої спостереження. Молоточком та долотом вони відбивали шмато-
чок породи. Визначали координати та по-олдскульному записували
їх у блокнот. Міряли породи лінійкою, робили записи, робили фото
зразків і місцевості, визначали компасом точні напрямки світу. Уже
з першого погляду геологи можуть сказати трохи про будову острова.
274 | Острови Пітт

Узяті зразки порід повезуть у Київ для дослідження. Зі зразків з цього

та іншого островів можна буде отримати більш цілісну картину гео-
логічної історії регіону.
Якраз після повернення ХХІІІ Української антарктичної експедиції,
а також сезонної експедиції в Україну, геолог Володимир Бахмутов по-
відомив, що є підстави вважати історію континенту більш давньою,
ніж вважали до того. Регіон навколо станції повністю складений із
вулканічних порід. Проте вчені знайшли породи — і працюють над
датуванням — вік яких, найімовірніше, мав би бути ще більшим, ніж
вік вулканічних порід. Адже знайдені зразки сформувалися раніше.416
Пізніше Пьотр забрав декого з нас на борт «Сельми». Хтось ще ли-
шався на острові, переважно науковці. А дехто, включно зі мною, за-
хотів піти човном до капітана, який на другому понтоні, надутому то-
го ранку, повіз пірнальників Андрія Утєвського та Дмитра Шмирьова
в акваторію між островами.
У місці, де вони вирішили зануритися під воду, перші три метри во-
да була дуже каламутною. А потім — дуже прозорою, і було видно до
дна. Найбільша глибина, яку вони тут знайшли, — 12 метрів. На тутеш-
ньому рельєфі видно, що тут регулярно проходять айсберги. Вони спу-
стошують підводну поверхню, очищаючи від усього, що там було, мов
бульдозери. У різних місцях на цій умовній трасі, по якій ходить лід,
залягають різні види, які не перетинаються одні з одними: в одному
місці скупчилися морські їжаки, в іншому — морські зірки.
Досліджуючи підводний світ Антарктики, Андрій Утєвський натрап­
ляв на гігантських губок, яким кілька тисяч років, тобто які почали ро-
сти вже тоді, коли людина лише почала використовувати метал. Упро-
довж своєї роботи в Антарктиці він відкрив понад пів десятка нових
видів. Але знайти тваринку — це ще не зробити відкриття. Перед тим
потрібно описати вид, тобто дослідити форму та структуру організму,
а також анатомію та структуру тканин істоти. У світі щороку описують
 | 275

кілька сотень нових видів рослин та тварин. А за деякими прогнозами,

невідомих видів в усьому світі може бути навіть 10 мільйонів. Тим ча-
сом Україна — одна із держав, які роблять глибоководні дослідження
в Антарктиці.417
На острові Ґаліндез є дві бухти. При тому, що площа острова неве-
лика, в одній бухті є види, яких немає у другій, і навпаки. Це залежить,
наприклад, від глибини, від підводних течій, від того, яка льодова си-
туація. Одну з бухт острова може більше подразнювати айсберг. Трап­
ляється, що він проходить по дну й нищить там практично все живе.
Також різноманіття видів може залежати від нахилу суші біля берего-
вої лінії. Якщо він більший, то у воду потрапляє більше органіки. Нею
живитимуться деякі види. Якщо стік органіки у воду менший — уже
інші обставини, інше харчування і, відповідно, це може зумовити ін-
ший набір видів у бухті.
Також від каламутності, пов’язаної із кількістю органіки та водорос-
тей у воді, залежить прозорість. Річ не у глибині. Буває, що видимість
становить пів метра. Ти пірнаєш під воду й нічого не бачиш. Або ж бу-
ває так, що на глибині тридцять метрів не потрібні ліхтарі. Біля станції
«Академік Вернадський» максимальна глибина становить 33–37 метрів.
І лише в каналі Ґрандідьє (Grandidier Channel), яким ми пішли на пів-
день, глибина сягає 300 метрів, бо це розлом. Загалом же пірнальники
працюють на глибині 50–60 метрів.
У тій бухті острова Ґаліндез, де лід сходить гірше, більше істот, які
живуть на дні, наприклад, молюсків. У бухті, де менше льоду, перева-
жають риби. Під час вивчення цих бухт досліджують топографію, а та-
кож різні чинники, про частину з яких написано вище. Тоді складають
моделі, за якими вивчають закономірності проживання різних видів
у різних ділянках акваторії. Паралельно вивчають самі види і також
динаміку популяції. Коли якихось видів стає помітно більше або менше,
то завдяки складеним моделям можна робити гіпотези щодо того, що
276 | Острови Пітт

стало причиною такої зміни. Ці моделі можна застосовувати до більш

глобального контексту. Крім того, для цих досліджень потрібні також
кліматичні дані. Адже зміни у фауні акваторії могли відбутися через
температурні чинники.
Це дуже помітно на прикладі з пінгвінами. Був дуже холодний рік,
коли лід не сходив, тож пінгвіни не мали що їсти, і з усіх відкладених
яєць вижило 5 відсотків. У 2019 році — навпаки — 95 відсотків вижило,
тож вихід популяції великий. Тому пінгвінів буде багато, а ними хар-
чуються, наприклад, морські леопарди. Тому можна прогнозувати, що
і їхня популяція зросте.
Після того як пірнальники закінчили роботу, «Сельма» забрала
усіх на борт, підняла якір і рушила на станцію. Дорогою з півдня до
«Академіка Вернадського» я ще кермував. Була ймовірність того, що
назад з Антарктиди я добиратимуся інакше, тож гіпотетично це міг
бути мій останній раз за стерном. Охопила ностальгія. Спершу ле-
жав туман, але пізніше він розсіявся. Яхта йшла порівняно швидко.
Після довгого перебування із командою «Сельми», із якою зблизився,
я хвилювався перед приходом на станцію. Адже це означало, що із
«Сельмою» та її командою доведеться попрощатися. Із кимось, оче-
видно, на все життя.
Море — сіре, сонця не видно, небо затягнуте хмарами. Попри те, бу-
ло приємне ясне освітлення. Попереду сонце пробивалося крізь хма-
ри й удалині осяювало льодовик. Він відсвічував блакитно-біло-сірою
делікатною барвою. У мене виникло дивне відчуття, що мандрівці кі-
нець, і ми вже повертаємося назад у протоку Дрейка. Я і гадки не мав,
що за кілька днів почнеться ще одне моє життя. По лівому борту все
вже було сіре й затягнуте хмарами. Позаду — також. По правому борту
від середини і вперед, десь на третину горизонту тяглося світле пас­
мо. Воно закінчувалось приблизно в тій точці, куди ми йшли. Тож бу-
ло затишно: ми прямували геть від хмар і темноти у бік світла, сонця
 | 277

і кольорів. На морі це справляє якесь добре враження. Хмари і сутінки

від них, якщо вони попереду, справляють протилежне враження — не-
спокій та очікування бурі.
Хвиль як таких на морі не було. Вода немовби гойдалася однорід-
ною масою. Був лише дрібненький бриж. Атмосфера — прибувальна:
всі вже готувалися до закінчення плавання. На палубі поруч зі мною
на лавці дрімала Домініка, капітан був у кабіні. На ній згори стояла
з біноклем Оксана. Я спостерігав за заходом сонця посеред просторів
Антарктиди, де поки що була лише «Сельма» і більш нічого. Але день
закінчувався, а з ним — і пригода, — думав собі я. Заспокоював себе:
я вже побачив стільки, що вистачить на пів книжки.
Я не був певен, чи ми взагалі ще побачимося, тож мав намір з усіма
попрощатися. Окреме враження справило на мене те, що я забрав свій
паспорт у капітана. Це було дуже символічно. Хоча я очікував цього
моменту, проте коли це врешті сталося, то мені не вірилося, що це кі-
нець подорожі. Коли взяв свій паспорт до рук і заховав його в нагруд-
ну кишеню куртки, що закривалася на замок, подумав, що цей момент
перегукується із поверненням з Говерли на зупинку автобуса на Івано-­
Франківськ. У принципі морська пригода закінчилася. Якоюсь мірою
було відчуття прощання з океаном. Абсолютно не було певності, що
я ще хоча б раз вийду в море аж до повернення в Південну Америку.
Але перед цим ми з командою «Сельми» ще провели вечір, наступний
день і ще один ранок у бухті острова Ґаліндез.
 Остаточне здійснення мрії

Вперше я прибув на станцію ввечері. «Сельма» стала в бухті. То був ви-

хідний день. Я дуже хвилювався. Для інших — це також був зворушли-
вий візит, але по-іншому. Вони були просто в гостях. А для мене це
означало кінець плавання і початок основної роботи, якщо це можна
було так назвати. Початок нової пригоди, остаточне здійснення мрії.
Ми зробили все необхідне на яхті: міцно її прив’язали до берегів,
повимикали світла — щоб не розряджати акумулятора. Сіли на човен
і попрямували в ніч у доволі вузькому проході з крутими льодовими
берегами між островами.
Ми обпливали великі та малі айсберги, ставало зимно: від нічної
води тягло прохолодою. Раптом за поворотом як на долоні розгорну-
лося немовби ціле освітлене містечко. Вікна будівель, зовнішнє освіт-
лення, ліхтарі на антенах зв’язку та інших: усе займало об’ємний про-
стір, тож видавалося цілим поселенням. Особливо після багатьох днів
абсолютної відсутності цивілізації. Серце калатало від хвилювання,
дух перехопило.
Ми висадилися на «Джетті» (Jetty) — бічному пірсі. Від нього до стан-
ції веде доріжка, яку обабіч обступає сніг заввишки понад метр, а часто
і більше. Було враження, що йдеш коридором. Головна «площа» стан-
ції — доволі простора. Біля переднього входу до станції значну частину
простору становить піднятий над землею дерев’яних поміст — як пірс,
 | 279

але великий, прямокутний і на суші. Ходиш дошками, а знизу у шпа-

ринах бачиш кам’яну нерівну долівку острова.
Ліворуч від доріжки до «площі» розташований круглий резервуар.
Коли виходиш на саму «площу», то з одного боку її обрамлює генера-
торна, а з іншого — невеличкий склад і підвищення, де стоять бочки.
Між цими будівлями дерев’яна конструкція долівки-пірсу, згинаючись
під невеликим кутом, спускається вниз до краю острова — там «Сліп»,
головний причал, на якому поскладані моторні човни. Із третього бо-
ку «площі» — сама станція, яка тягнеться вдалину. Четверта сторона
«площі» закінчується старим резервуаром для палива, який має форму
будиночка. Також у той бік — капличка, що стоїть біля стіни станції.
25 січня 2019 року керівник НАНЦу повідомив, що відправив до Бла-
женнішого Епіфанія лист «щодо опіки Помісної церкви над капличкою
на «Вернадському».418 Вочевидь, такі справи відбуваються не одномо-
ментно. Аж на початку квітня 2019 року під час перезмінки на станції
«Академік Вернадський» відбулися збори релігійної громади, які ухва-
лили рішення про перехід до Помісної церкви України. Це трапилось
у час перезмінки (за кілька днів після того, як я покинув станцію), тож
рішення ухвалювала максимально велика кількість науковців та пра-
цівників станції. Тридцять шість осіб ще не покинуло «Вернадського»,
а 12 нових зимівників вже прибуло. Крім того, на станції у час перезмін-
ки могли бути й інші причетні люди, серед яких — керівник НАНЦу.
Але в січні можна було натрапити на коментарі, мовляв, в Антарк-
тиді на науковій базі — капличка? А справа дійсно дещо заплутана. Її
звели 2011 року за Януковича. Встановлення капличок «зверху», а не
«на вимогу» самих вірян — це така трохи православно-постсовєцька
традиція, не зовсім про віру. Освячувати капличку на «Вернадському»
спеціально їздив архієпископ УПЦ Московського патріархату Августин.
Українська служба BBC зазначає: «У 2011 році прес-служба УПЦ
МП повідомляла, що гроші на виготовлення та доставку каплиці на
280 | Остаточне здійснення мрії

станцію надали благодійні російські православні та наукові фонди,

а також [тодішній] директор Національного антарктичного наукового
центру». Та після листа про перехід каплички, у НАНЦі зазначили, що
саме її спорудження відбувалося силами експедиції, присутньої на той
час на станції. У будь-якому разі виникає запитання, чому каплицю на
єдиній українській станції в Антарктиді ініціює російська церква за,
можливо, свої й російські кошти?
Серед науковців на станції думки про капличку розходяться. Дехто
називав капличку «курником», говорячи про відсутність естетики та
неорганічність її виникнення. Дехто поблажливо зазначив: людина,
яка так говорить, ще не залишалася на цілий рік в Антарктиді. Здаєть-
ся, що річ навіть не в тому, вірить людина у Бога чи ні. Коли 12 людей
майже весь рік перебувають самі в ізоляції від всього світу, то важли-
вими стають символічні речі, як-от Різдво чи Великдень. Наприклад,
19 квітня 2020 року команда зимівників на «Вернадському» мала своє-
рідний «привілей» бути єдиною парафією Помісної православної цер-
кви України, де можна було відсвяткувати Великдень без карантинних
обмежень. Адже в Антарктиді коронавірусу не було.419
Тривалий час Антарктида залишилася єдиним континентом без
зареєстрованих випадків COVID-19. Однак наприкінці грудня 2020 ро-
ку на кораблі, який доставляв на одну зі станцій в Антарктиді харчі,
ремонтні матеріали та людей, виявили 36 хворих. Їх доставили в Чилі.
Є підстави вважати, що вірус таки не пошириться на континенті, адже
дослідні станції переважно далеко одна від одної.420
Крім релігійних дат, є ще такі, як День Незалежності. Останнім ча-
сом привітання зі станції «Академік Вернадський» все частіше з’явля-
ються в українському медіапросторі.421 Також зимівники запалювали
свічки в День пам’яті про жертв Голодомору.422 Вони є тут частинкою
України, і відзначення спільних дат пов’язує їх із країною. А релігійні
свята — крім приватних питань віри — це також традиції, які пов’язують
 | 281

з домом і нагадують про те, що залишилося далеко: родина, дім, дру-

зі, а ще зовсім прості речі, як варені яйця, шинка, паска, кутя і свят-
кові розмови. Можна лише здогадуватися, як це, коли ти 10 місяців
в Антарктиді, настає Різдво, і ти думаєш: «От би зараз бути з рідними
людьми».
На Великдень 2019 року один з учасників експедиції написав: «Ве-
ликдень у нас вдався!». Спершу зимівники чистили доріжки від снігу.
Потім в каплиці Ігор Дикий, керівник експедиції, прочитав молитву
і привезеною свяченою водою посвятив паски й писанки, які вони са-
мі писали на станції. А потім цілий день був бенкет із перервами на
чищення доріжок від снігу.423
Ще один з учасників антарктичних експедицій Антон Омельченко
зазначав, що «присутність таких духовних речей має бути обов’язково
навіть серед науковців». Адже капличка відіграє важливу роль, бо туди
ходять на святкові служби. Кожна зимівля індивідуально вирішує, чи
хоче мати капелана. Якщо так, то один із зимівників виконує цю роль,
і йому делегують духовну опіку над мініспільнотою.
Із матеріалу BBC стає зрозуміло, що питання, пов’язані з капличкою,
викликало чимало юридичних, релігійних й інших запитань. Однак
Антон Омельченко додає, що на самій станції ніхто не задумувався про
те, кому підпорядковується капличка, і дискусій на цю тему там не ви-
никало.424 Про це дійсно в Антарктиді думають чи не в останню чергу.
Проте, зі слів третього із зимівників, капличку «Святого Володими-
ра» привезли на станцію і швиденько змонтували, не питаючись у са-
мих зимівників, де її ставити і чи ставити взагалі. Станція — держав-
на, і, можливо, коли в кабінетах із 10 років тому ухвалювали рішення
про капличку, то було байдуже, хто там що із зимівників думає. Але
була ще технічна сторона: капличку встановили на бетонний май-
данчик, що був приготований для нової помпи. Зробити новий бетон-
ний майданчик — це теж не така вже і велика проблема. Але ситуація
282 | Остаточне здійснення мрії

віддзеркалювала те, наскільки значною мірою держава довго-довго

«не спускалася» до реальних потреб станції.
Врешті, що робити із капличкою, запитували і в Євгена Дикого.
Сам він не ставив би в Антарктиді на науковій станції храм. «Але одна
річ — не будувати. А інша річ — завалити. Це некоректно й неетично.
І саме збори на станції 2019 року вирішили, що капличка переходить
до Помісної церкви України. Також наступна зимівля привезла туди
копію Томоса».425
Біля краю дерев’яного підвищення центральної «площі» у кам’яну
долівку острова вмонтований флагшток з українським прапором та
вказівники, що показують напрямок і відстань до багатьох міст Укра-
їни та світу. Таблички згрубша розвернуті у два боки. Американсь-
ка станція «Палмер», найближчий сусід, — за 54 кілометри. Париж —
14 658 кілометрів. Київ — 15 168 кілометрів. Львів — 14 840 кілометрів.
Харків — 15 375 кілометрів. Одеса — 15 010 кілометрів. Колишня столиця
станції «Академік Вернадський» — Лондон — за 14 001 кілометр. Британ-
ська станція «Розера», яку збудували далі на південь, внаслідок чого
і пере­дали Україні «Фарадей / Вернадський», — за 320 кілометрів. Але
ця табличка розвернута вже в інший бік, як і вказівники з напрямком,
наприклад, до Сіднея, куди 8624 кілометри.
Вдень звідси відкривається чудова панорама на Антарктиду — сам
континент. У час, коли я прибув на станцію, ніч наставала у годині 10,
а потім — приблизно о 9 вечора. До мого прибуття ясно було і близько
півночі. Я часто дивився на зірки над нами й думав — не я один, — що
над головами в нас зорі Південної півкулі. Їх не видно в нашій половині
світу. А деякі із зірок видно лише звідси, з Антарктики.
Ми зайшли на станцію. На сайті НАНЦу можна пройтися стан­цією
завдяки 3D-туру.426 Після двох тижнів плавання було вкрай дивно по-
бачити світло, людей, почути гуркіт дизеля, але найсильніше вра-
ження було від тепла: усі на станції ходили у футболках або сорочках,
 | 283

а також — у домашніх капцях. Не один зимівник, що вперше побував

на станції на початках української історії цієї бази, зазначав, що тепло
і зручність там вразили їх і запам’яталися. Дехто готувався до бараків.
Виявилося, що станція — для людей.
До того ж будівля дерев’яна й обшита залізом. Між цими матеріала-
ми є шар інших утеплювачів. Оскільки в Антарктиді значна магнітна
активність, то на станціях, побудованих із заліза, все дуже електри-
зується. Річ у тому, що чимало баз на континенті складено із залізних
блоків. Мала ж кількість заліза на українській станції робить її більш
комфортною. Люди, які мали можливість побувати на інших станціях,
а потім прибували на «Вернадського», зауважували цей затишок.427
Україна повинна була отримати частину спільних совєцьких стан-
цій в Арктиці та Антарктиці, але Росія залишила їх собі. Хоча вона не
мала достатньо засобів, щоб усіма ними користуватися.428 Можливо, це
і на краще, адже якби наша держава мала свою станцію, успадковану
від СССР, то не могла би змагатися за британську, яка згодом перейшла
Україні. А її рівень був вищим від рівня будь-якої совєцької, навіть від
станції «Прогрес», яку роками модернізовували.429
Мій перший візит на станцію відбувся разом з усіма учасниками
плавання із «Сельми». З нами був і капітан. Мабуть, надивившись на
краєвиди Антарктики та на пінгвінів, що зумовлює те, що він часто не
покидає борту корабля, він досі не втомився спілкуватися із людьми,
тому сходить на сушу там, де вони є. У гурті людей і світла, після двох
тижнів океану та островів, все сприймається повільніше. Поки зимів-
ники проводили екскурсію, реальність, здавалося, усього міста посе-
ред Антарктики, замінювала всередині тебе безлюдність океанічних
просторів. У такому стані нас після екскурсії завели в бар «Фарадей»,
який українці обіцяли британцям не переіменовувати.430 Був вихідний,
вечір, і відпочивали всі: гості та мешканці станції.
 Бар Фарадей

У барі я не повірив своїм… чуттям. Відчував, що в житті немає більше

нічого, окрім плавання на яхті. Вічне гойдання, гудіння двигуна, уда-
ри хвиль, стоїчне мовчання колег з плавання, відсутність музики, во-
ди, тепла, рівної підлоги, усі в похідному одязі, із немитим волоссям.
Врешті, на «Сельмі» і дзеркала в туалеті заклеєні сірим скотчем, щоб
люди не бачили себе в них.
А тут спершу припливаєш до освітленого острова. Потім заходиш
у тепле приміщення. Далі бачиш безліч «звичайних людей у домаш-
ньому одязі». Відтак йдеш рівною підлогою, коридорами попри кабі-
нети, комп’ютери, обладнання. Потім дерев’яні сходи, фотографії, ма-
пи, картини, прапори. А тоді — «Фарадей» — музика, затишок, приємне
освітлення, інтер’єр, як у добре стилізованому, а радше автентичному
кафе. М’які крісла, столики й сервірування їжі, якого не було в поході
на кораблі — фінальна крапка. Дуже швидко це все, як губка, втягує
тебе в розпружену напівсонливу атмосферу затишку і спокою, вигадки,
нереальності. Цього не могло бути, тому думалося, що це все марево,
тож навіщо переживати через щось — це і так зараз розвіється, і я опи-
нюся на верхній полиці у своїй каюті. Або ще вірогідніше — у своєму
ліжку у Львові.
Але воно не розвіювалося. Тож посилювався страх. Чому і як я тут опи-
нився? Хоча б скажіть мені, хто я взагалі такий і що це тут відбувається?
 | 285

Все в голові змішалося, а довкола — щось неймовірне: Країна чудес,

Небувалія, Нарнія. Це могла бути ще спеціальна каюта на космічному
кораб­лі, яка створювала віртуальний образ залишеного десь далеко
позаду пабу на Землі — щоб якось розвіяти космічну ностальгію.
Або, може, переступивши поріг бару «Фарадей», я пройшов через
якийсь портал, який перемістив мене у стилізовану вітальню якоїсь
просторої квартири в центрі Нью-Йорка? Чи, може, це Берлін, Львів або
Київ? Зараз лише вигляну у вікно й побачу там автомобілі та людей.
Але ні — там край цивілізації.
Я намагався втопитися у м’якому кріслі — немовби хотів спиною
перевірити, що довкола мене — справжня реальність. Заодно хотілося
відкласти ще на мить необхідність нав’язуватися. Бути журналістом
серед науковців — це часто про нав’язування. Практично кожний із
них має негативний досвід спілкування з журналістами. За весь час
на станції я таки не наважився одягнути зручної футболки із прин-
том «Журналістика — це наша парафія» від Українського католицько-
го університету. «Забагато подразників, — подумав я, — журналістика,
парафія, католицький університет…»
До того ж на кілька днів раніше від мене на станцію прибув один
львівський журналіст, Андрій, який мав намір зняти про станцію фільм.
Ще в Україні, дізнавшись про мій намір написати книгу, він сконтакту-
вав зі мною і наполягав, щоб я став його помічником під час знімання
і щоб моя вже домовлена з видавництвом книга стала нашою спільною
публікацією. Врешті його знайомий пластун Віктор-Микола з Луцька,
який мандрував у той час Південною Америкою, попри всі труднощі,
таки зміг приєднатися до журналіста і стати його помічником. Методи
створення фільму були більш інвазивними. Тож коли на станцію при-
був ще і я, багато присутніх людей зовсім не зраділо.
Однак сама проблема недовіри до журналістів немає одного прос­
того пояснення. Це замкнене коло, бо система журналістики в Україні
286 | Бар Фарадей

загалом не передбачає глибокого занурення у наукову тематику, а нау­

ковці не ризикують залишитися перекрученими. Тож значною мірою
наука в Антарктиді також зводиться до дотичних питань: як відбу-
вається побут, який графік, що роблять науковці на щодень, скільки
пінгвінів живе на острові Ґаліндез. У ХХІ столітті це вже не наука,
а «цікавий факт для соціальних мереж».
Пресаташе Національного антарктичного наукового центру Во-
лодимир Бочкарьов упорядкував матеріали, опубліковані у пресі за
двадцять років у єдиному так званому прескліпі. Це двотомна збірка за
1994–2014 роки. Але тут же у вступному слові зазначив: «...наша добірка
не має розділів по наукових напрямах, якими опікуються українські
вчені на теренах далекої Антарктики. В нас, за окремими винятками,
якось не заведене публічне обговорення навіть суттєвих для громади
наукових проблем на сторінках періодичної преси»431.
Біля мене сів один із сезонників. Він між іншим запитав у мене, хто
я — конкретніше. Що саме я планую робити, яка у всього цього ідея?
Станція ж отримує дуже лімітовану кількість інформації зі світу. Де-
хто дізнався про мій візит буквально нещодавно. Деталей не знали.
Тож у їхній розмірений, але напружений наприкінці року ритм додав-
ся невідомий чинник: яка мета мого приїзду? Я пояснив, і сезонник,
отримавши відповідь, згодом зробив усе від нього залежне, щоб ме-
ні було зручно писати книжку. Це був біолог Іван Парнікоза432, якому
я вдячний за всю допомогу.
Специфіка простору антарктичної станції у тому, що там в одній бу-
дівлі люди перебувають цілий рік. І там вони не лише працюють, але
і сплять, і займаються побутовими справами, і відпочивають, тобто роз-
поряджаються вільним часом так, наче вони вдома. У документальному
фільмі Вернера Герцоґа про американські антарктичні станції також зга-
дано, що дослідна база в Антарктиді — це водночас дім, офіс та терито-
рія для відпочинку. Крім того, це місце вивчення планети та космосу.433
 | 287

Сфери праці й побуту в антарктичних умовах практично не роз-

ділені, тому стосунки, які виникли між людьми, наприклад, у діловій
сфері, поширюються і на приватну, і навпаки. В умовах антарктичної
ізоляції люди відчувають свою залежність від підтримки колег і у про-
фесійній, і у життєвій сферах.434 Крім того, цілий рік не можна піти ні
в кафе, ні в гості. Тому це теж якось хочеться компенсувати.
А на острові в умовах того, що, по суті, практично немає приватно-
го простору, накопичується втома від спілкування із людьми. З одно-
го боку, людині потрібно побути наодинці зі собою, а також не бачити
деяких людей, які набридли. Це нормальна річ, яку 2020 року відчули
майже всі, — через карантин, пов’язаний із коронавірусом. Двадцять
четверта антарктична експедиція навіть надіслала відеопобажання
залишатися вдома й берегти своє здоров’я, використавши порівняння
«відчуй себе трішки полярником».435 Адже люди там і живуть, і займа-
ються господарством (їжа, прибирання, прання), і працюють, і відпо-
чивають. Карантин зробив можливим те, що ефект перебування у за-
критому просторі станції з тими самими людьми можна пояснити так
наочно. Адже навіть від дуже близьких людей інколи треба відпочити:
не бачити їх, бо неперервний контакт викликає напругу.
Багаторазовий зимівник Ігор Дикий розповідав про те, що ближче
до закінчення зимівлі люди інколи вже не можуть бачити декого із
колег. Саму зимівлю він вважає одним із найскладніших випробувань
для людської психіки. Тиск посилюється через те, що кожен день стає
схожим на попередній.436
У такій обстановці, зрозуміло, бувають суперечки. Про це Ігор каже
так: «Конфлікти можна зрозуміти: всі живі люди, всі емоційні. Покри-
чати і поговорити, попросити вибачення — це нормально. Але коли
ти не в Антарктиді, то вдень ти на роботі, а ввечері вже вдома, змі-
нив обстановку, розслабився, забув. А там усі постійно поруч. Це мо-
же тиснути на психіку, але так є. Це трохи як на якомусь космічному
288 | Бар Фарадей

кораблі: замкнутий простір, зима, далі острова ти не підеш. Бо влітку

ми ще пересуваємось на інші острови — більше роботи назовні. Взим-
ку — більше часу в замкнутому просторі. Ця зима, брак сонця, постійно
штучне освітлення».
Журналіст Остап Яриш порівнював вплив ізоляції в Антарктиді із
впливом ізоляції на карантині. Наприклад, він згадує про дослідження,
яке проводили у 10 країнах: Англії, Шотландії, Ірландії, Австрії, Угор-
щині, Сербії, Італії, Туреччині, Омані та Об’єднаних Арабських Еміра-
тах. Під час піку карантину в усіх досліджуваних країнах кількість лю-
дей, які потребували психологічної допомоги, сягнула третини всього
населення. Одним із беззаперечних чинників стала ізоляція, яка, за
словами психіатра Лондонського університету Дениса Угрина, впли-
ває на психічне здоров’я. Він каже, що люди, які перебувають у довгій
ізоляції, зокрема в Антарктиді, навіть втрачають соціальні навички,
які, звісно, потім відновлюються. Але що довше людина в ізоляції, то
сильніший вплив.437
Зимівник Юрій Отруба, наприклад, зазначає: «Ми тут перебуває-
мо певний період у замкненому колективі, у замкненому просторі.
Стаємо трішки жорсткішими, можемо більш грубо пожартувати, бо
цього так інші не сприймають, всі свої, всі на своїй хвилі. Але от коли
повертаєшся додому — треба нагадати собі, що ти вже знову в інших
обставинах»438.
З іншого боку, це не виключає того, що люди шукають спілкування.
Ти розумієш унікальність Антарктиди, її незамуленість, але ловиш се-
бе на думці, що цивілізація — теж, як не крути, зовсім не погане місце
для людини. Польський мандрівник, фотограф та натураліст Пьотр
Горзела провів на польській антарктичній станції «Арцтовскі» пів-
тора року. Він розповів, що йому дуже хотілось опинитись на станції
метро, іти у натовпі та слухати розмови людей, проте в Антарктиді це
зробити неможливо.439
 | 289

Так, як у час карантину багатьом хотілося б вийти у кафе чи в кіно,

або просто побачити людей, з якими не бачився, так і на станції, при-
наймні за час порівняно короткого сезону, ми з товаришами вже під
кінець перебування на «Академіку Вернадському» фантазували про те,
як підемо в кафе або купимо у крамниці дволітрову пляшку кока-коли.
Річ не в тому, що на станції погана їжа. Вона там була зовсім не гір-
ша, ніж у затишному приморському ресторанчику з домашньою кух-
нею. Річ також не в тому, що кафе понад усе — це не те. А в тому, що це
є певним надбанням культури й цивілізації, це є наслідком нашого ци-
вілізаційного розвитку, це певна реалізація ідеї, яка поєднує культуру
прогулянки, культуру спілкування, культуру бесіди, культуру приго-
тування і споживання їжі, а також потребу обмінюватися інформа­цією,
проводити ділові перемовини, що провадять до реалізації якихось
планів та ідей. Отож створивши культуру кав’ярень (ресторанів, піце-
рій тощо), люди й узалежнилися від неї, адже це стало вже й необхід-
ністю, місцем, яке ми асоціюємо із можливістю задовольнити не лише
базові потреби, такі як їжа та напої, але й підприємницькі, соціальні,
культурні та інші, які є не менш важливими від їжі.
Крім цього, важливою є недосяжність. Людині притаманно відклада-
ти на потім, «адже нагода ще буде». Однак коли нагоди немає, раптом
людина це більше цінує. Тож як карантин змусив багатьох людей пе-
реоцінити деякі речі вже лиш через чинник часткової ізоляції (Украї­на
все ж не острів з обмеженим інтернетом), так, очевидно, Антарктида
змінює зимівників, на яких, окрім ізоляції, впливає багато інших уні-
кальних чинників. Саме тому дійсно подарунком для психіки є бар
«Фарадей».
«Бар “Фарадей” створили ще британці. Це їхня традиція. З цим ба-
ром навіть був пов’язаний скандал у Британії. Дерево виділили на
інші потреби. Члени експедиції самі вирішили, що використають ці
матеріали на створення зони відпочинку. Все там зроблено добротно,
290 | Бар Фарадей

у британському стилі. Це місце сприяє релаксу, туди можна запросити

гостей, атмосфера цьому відповідає. На стінах там — старі фотографії,
лижі... воно дійсно більше нагадує кают-компанію», — розповідає зо­
о­лог Ігор Дикий.
А за словами іншого науковця, Андрія Залізовського, приблизно со-
рок років тому, під час реконструкції станції, два британські теслі, які
залишилися на зимівлю, усю душу й найкращі матеріали вклали саме
в цей бар. Щоправда, потім отримали за це догану.440
Але у наш час бар «Фарадей» потрапив до списків найекзотичніших
барів світу. Разом із ним — бари в печерах Іспанії та Йорданії, у хатин-
ці на воді на Ямайці, на краю пустелі в Австралії, у гарячих джерелах
Ісландії, у збудованому з льоду сезонному готелі Швеції, у старому
баобабі в ПАР. А також разом із підземним баром у Мексиці та підвод-
ним баром в Ізраїлі.441 У «Фарадеї» туристів частують приготованим
спеціально на «Вернадському» алкогольним напоєм — вернадівкою.
Ти заходиш у «Фарадей» із продовгастого приміщення їдальні. За
дерев’яними дверима із вставками зі скла — так тепер не роблять, від­
даючи перевагу суцільному склу — відкривається просторе приміщен-
ня бару. Посередині стоїть більярдний стіл. Ліворуч від входу за пере-
городкою із дерева та скла є куточок із столиком, м’якими кріслами
та дартсом. Зі стіни висувається віконниця, що затуляє вікно, як і інші
в барі, від антарктичних морозів. От лише на внутрішньому боці саме
цієї віконниці гравці в дартс крейдою записують свої очки. У цьому
кутку на стіні висить постер із Фарадеєм, на чию честь раніше була
названа станція (коли належала британцям). А також кілька архівних
фото. Якщо поглянути на них, то розумієш, що багато сучасних фото —
це просто дрантя, адже тепер люди фотографують усе підряд.
Далі за годинниковою стрілкою у кутку — барна стійка. За нею ду-
же зручно сидіти і з боку «клієнта», і з боку «бармена». Справжнього
бармена на станції немає. Його місце може займати хтось із команди.
 | 291

Висока стійка відгороджує тебе від решти бару і створює додатковий

затишок. Навіть коли у приміщенні чимало людей, тут ти немовби від-
межований від них. Врешті, весь простір побудований схожим чином.
Адже неначе розділений на окремі частини ненав’язливими перего-
родками й розташуванням меблів.
Бар має вихід на маленький балкон — вихід навпроти дверей до
їдальні. Його якраз відновив Володимир Храпач та його колеги, коли
я там був, адже дошки гниють, а метал іржавіє, і це стає небезпечно.
На балконі є лавиця, невеличкий столик, закрита попільничка, схожа
на ліхтар — вона завжди на чверть наповнена водою, щоб зібрати стру-
шений попіл і щоб його не здуло вітром. Це ідеальне місце для куріння.
Звідти як на долоні відкривається панорама на прохід між островами,
звідки приходять яхти. З одного боку замість поруччя на балкончику —
ланцюг, як на атракціонах. Ти його відшпиляєш і можеш «вийти» на
пожежну драбину, що тягнеться від землі на дах. Під балконом — ще
один вхід у будівлю. Їх три — на вершинах літери «Г». Це крило будівлі,
у якому внизу розміщені кубрики, а вгорі — кухня, їдальня і бар, було
добудоване до давнішого Coronation House (Дім Коронації) і називається
Adelie House (Дім Аделі). Про це свідчить малюнок пінгвіна Аделі з па-
расолькою, зображений над входом до станції.442
Далі за годинниковою стрілкою розташований найбільший столик із
шістьма м’якими кріслами. Мій улюблений. Розташування у цьому куті
дарує тим, хто там сидить, можливість втішатися великою кількістю
світла. Затиснутий у кутку між двома стінами, столик отримує світло
із двох вікон. Якщо сісти у глибині закутка, то тебе не видно із вхід-
них дверей. Невеличка перегородка відсікає тебе від останнього кута
«Фарадею». У ньому — вузький комод із полицями та дверцятами. Тут
є музична апаратура, програвач, бобіни, диски. А далі — у тій же стіні,
де і вхід у бар, ще одні розсувні двері. За ними — маленьке приміщення,
у якому зараз розміщена найпівденніша у світі сувенірна крамничка.
292 | Бар Фарадей

Ігор Дикий розповідав: «На українську станцію часто приходять

яхти та екскурсійні кораблі. Цих людей запрошують у бар “Фарадей”.
Чому саме туди? Станція чимось схожа за будовою на підводний чо-
вен. Завдяки віртуальному оглядові можна побачити, що там вузький
коридор, і праворуч та ліворуч — двері в маленькі приміщення. Че-
рез обмежений простір, навіть у коридорі розминутися може тільки
двоє людей. Тож якщо зайде 20–30 осіб, то вже нема куди подітися.
Кают-компанія розрахована спеціально для відпочинку, і там більше
простору. Різні керівники станції по-різному ставилися до туристів.
А в Антарктиду на екскурсії їздять теж дуже різні люди. Коли люди,
які довгий час були в морі, сходять із яхти на землю, то беруть із собою
музичні інструменти, пляшку рому тощо. Вони не на роботі — зійшли
на сушу, відпочивають. Потім туристи знімають на відео, як вони про-
водять час на станції. Це потрапляє у мережу, і починаються розмови
про те, що “зимівники там займаються не наукою”».
Однак туристи були на станції ще до того, як вона стала належати
Україні. У лютому 1996 року, коли британці передали станцію україн-
цям, туди прибули туристи, які були першими для українців. Утім, самі
вони хотіли поглянути на те, «якою стала станція в наших руках», —
згадує керівник першої експедиції пан Геннадій Міліневський. Керів-
никами круїзу були Тоні та Аманда. До того ж Аманда знала Стіва — ко-
лишнього радіооператора зі станції «Фарадей» — Стіва, який зимував
там безвиїзно протягом трьох зим — три з половиною роки.443
Ігор продовжує: «На американській станції “Палмер” або російській
“Беллінсгаузен” щодо туристів набагато жорсткіше — їх там взагалі не
приймають. Раніше, ще до війни, російські туристи розповідали, що
їм краще до нас зайти, ніж до своїх, бо ми до всіх відкриті. Крім того,
“Академік Вернадський” для туристів — це крайня точка. Далі можна
трохи пройти до Полярного кола, але там станцій немає. Тому турис-
ти просяться до нас.
 | 293

Але не пускати туристів — теж не логічно, бо до ХХ експедиції ми

“відкривали Америку” туристам з різних країн, що Україна також має
станцію. Це певна популяризація. Екскурсію провадять англійською
мовою, розповідають про відкриття, зроблені на станції. Саме там бри-
танці виявили озонову діру. Українці продовжують моніторити її стан —
по 6 разів на добу впродовж року».
Раніше рівень озону міряли у стандартний час метеорологічних
спостережень*. Але сонце встає і сідає в різні дні по-різному. Тому сьо-
годні час вимірювання встановлюємо, враховуючи висоту сонця від-
повідно до даних, які видає спеціальна програма.444 Щодня озономе-
трист пере­дає зібрану інформацію до міжнародної бази даних, а також
до Британської антарктичної служби. Ця інформація відкрита, і кожен
може її моніторити.445 До глобальної бази інформації також подаємо
постійний моніторинг рівня води чи то метеорологічні спостереження.
«Ми розповідаємо, що такими дослідженнями займаються не ли-
ше американці чи німці, але й українці. Багато з туристів дивувалося,
що “виявляється, це не російська станція”. Бувало, коли туристи, ціле-
спрямовано їдучи саме на станцію “Академік Вернадський”, думали,
що вона — російська.
Асоціація виникає, зокрема, через туристичних гідів-росіян. Тра-
пився якось ще 2007-го один недоброчесний екскурсовод. Він роз-
повідав своїй групі англійською мовою, що Україна і Росія — це одне
й те саме. І станція — російська. Думав, що ми не розуміємо. Але то-
ді до розмови долучився Андрій Залізовський із Харкова, який дуже
спокійно, по пунктах розклав англійською, що таке Україна і що таке

* Стандартні терміни метеорологічних спостережень припадають на 21:00, 00:00,

3:00, 6:00, 9:00, 12:00, 15:00 і 18:00. Але озон міряють лише тоді, коли є достатня
кількість сонячного світла.
294 | Бар Фарадей

Росія. А насамкінець попросив гіда покинути станцію, мовляв, “ми те-

бе запросили у гості, а ти розповідаєш, що нас не існує”», — ділиться
Ігор Дикий.
А серед туристів на станції «Академік Вернадський» був також мі-
льярдер Білл Ґейтс. Він не мав спеціальної мети, припливав просто як
турист, мандруючи на своїй яхті. З відомих осіб на «Вернадському»
була також британська принцеса Анна. Першого частували вернадів-
кою, другу — тортом. Фотографії із відомими гостями можна побачити
серед інших на стінах станції. Однак за рік на станцію може не потра-
пити жодний турист з України. Переважно — з Аргентини, Чилі, США,
Канади, Китаю і Японії.446 447
Водночас українці створюють гостинну атмосферу. Цей факт, а та-
кож легендарний та екзотичний бар «Фарадей» разом із любов’ю деякої
кількості людей до культури споживання алкоголю, іноді ставить на
перше місце в українській Антарктиді саме бар. Дехто із зимівників
висловлює жаль, що з усього, що можна дізнатися і побачити на нашій
станції, декому найбільше пам’ятається саме це.
Але Євген Дикий зазначав, що розвиток туризму на станції є важ-
ливим. На «Академіку Вернадському» хочуть зробити туристичний
пункт. «Розвивати цей напрям надзвичайно важливо, адже станція
“Академік Вернадський” — одна з тих, яку найчастіше відвідують ту-
ристи. За рік до неї навідується 4 тисячі людей з усього світу. І багато
з них вперше ознайомлюються з Україною саме там — в Антаркти-
ді», — пояснює він.448
Інтерес до антарктичного туризму виник в 60-х роках ХХ століття.
Спершу кораблі базувалися в Аргентині й відвідували лише аргентин-
ські станції. Але саме база F («Фарадей», тепер «Академік Вернадський»)
відкрила нову епоху антарктичного туризму в регіоні. У 1986 році аме-
риканська компанія «Лінблад Інкорпорейтед» орендувала чилійське
судно і привезла групу американських і британських туристів на
 | 295

Аргентинські острови, одним з яких і є Ґаліндез. Відтоді туристи за-

ходили на острови практично щороку.449
Ще одна перевага від присутності на ізольованій від світу станції —
це те, що нові люди і спілкування з ними трохи зменшує психологічну
напругу, особливо після багатьох місяців у замкненому просторі. Інко-
ли з корабля сходить до двохсот туристів. Коли компанія невелика —
людей запрошують у бар. Про це розповів в інтерв’ю дизеліст-електрик
Анатолій Руденко.450
В умовах Антарктиди надмірна психологічна напруга — це, можли-
во, остання річ, яку варто толерувати. Дурнички, речі, які в цивілізації
здаються дрібними або яких можна уникнути, не спілкуючись із тією
чи іншою людиною, в Антарктиді інколи доводять людей до крайнощів.
У жовтні 2018 року на російській станції «Беллінсгаузен» два дос-
відчені працівники, які багато років працювали на станції, були зимів-
ники зі стажем, посварилися у їдальні. Науковий співробітник Сергій
Савицький штрикнув зі злості зварювальника Олега Бєлогузова ножем.
Пораненого довелося евакуювати до Чилі на операцію.451 Нападник
одразу «здався» начальнику станції і був відправлений до Росії. Од­
нією із розрад у довгій ізоляції були для нього книги. Проте потерпілий
Олег постійно спойлерив Сергію закінчення книг. Тож у нападника не
витримали нерви.452
Ігор Дикий сказав про це так: «Перше, що подумали, це про офіцій-
ний день, коли можна випити трохи спиртного. У суботу є релакс-день…
Виявилося, що обидва взагалі не вживали спиртного. Тобто це палка
з двома кінцями. Не було розпруження, не випустили якоїсь накопиче-
ної образи словесно. Вони двоє мовчали, ні краплі не вживали, ходили
так, тримали все в собі, а потім казан розірвало. Один зимівник іншому
спойлерив книжки. Це була остання крапля».
З цього приводу я вирішив запитати в одного відомого знавця вин,
чому, на його думку, в Антарктиді рекомендується раз на тиждень
296 | Бар Фарадей

випивати трохи вина? Це поет та журналіст Ігор Померанцев. Його

відповідь була поетичним фактом:
«Алкоголь входит в состав воздуха, нет, не как азот или кислород,
а в фигуральном смысле. Воздух, время года подсказывают тебе, что
пить, а чего следует избегать. Даже самый упрямый энтузиаст ви-
на, оказавшись в Шотландии, почувствует необоримое притяжение
бутылки скотча с его запахом скошенного сена, пепла, морского ветра.
Что пить за полярным кругом с его смазанными очертаниями су-
ток и месяцев? На этот вопрос может ответить солнце или его замес-
титель: светлое аморфное пятно в полнеба. Солнечная радиация не
в силах пробить полярную ночь, сумерки начинаются, едва начавшись.
Это в Сибири или в Скандинавии холодный воздух берёт тебя за груд-
ки и рычит: “Ты меня уважаешь?”. Да, уважаю, даже люблю, клянусь
бутылкой огненной воды.
За полярным кругом воздух не обжигает холодом. Нет, воздух там —
сам ожёг. Другими словами: за полярным кругом жизненно необходи-
мо пить вино. Почему? Потому что вино — это и есть солнце. Если меня
спросят, каково солнце на вкус, то я, не задумываясь, скажу: “Ответ зна-
ет вино”. Да, жизнь — это влага, пропитанная солнечным светом. Что
снится полярнику в бесконечную полярную ночь? Средиземноморье.
И оно под рукой. Возьми штопор, и сон станет явью».
Утім, один із керівників антарктичних експедицій зауважив: «Склян-
ку вина чи чарку горілки можна випити у вихідні або на свята, решта
днів на станції — сухий закон»453. Хоча, мабуть, різні зимівки мають свої
локальні традиції. Учасники двадцять п’ятої експедиції розповіли, що
у п’ятничні вечори вони збираються всі разом і спілкуються за пивом.454
 Дві Антарктиди

Того вечора я повернувся із командою «Сельми» на борт, опинившись

між двома Антарктидами. Одна була зі мною, поки йшов морем із ко-
мандою «Сельми», ступив на десяток островів і перебував в океаніч-
ному позачассі. А друга — ось вона, чекала мене на острові Ґаліндез, на
українській станції «Академік Вернадський». Вони поєдналися, коли
«Сельма» пішла на південь із шістьма нашими науковцями. А потім —
коли «Вернадський» прийняв команду яхти в гості.
Вдень, повернувшись із островів Пітт, нас усіх запросили відвіда-
ти сауну, яку на станції збудували вже українці. Не знаю, добре це чи
погано, але то був мій перший і останній візит в антарктичну сауну.
І найкращий у житті.
Отож 3 березня ми розділилися на групи по кілька людей. Я пішов
у сауну із Міхалом, Домініком та Бретіславом. Нас було четверо, і всі
ми представляли чотири національності. Така собі дружба без жодно-
го прикриття. Ми мали кілька годин. Прийшли на край острова. Над
кам’яним крутим схилом стояла невеличка дерев’яна хатинка з ґанком.
Ґанок потрібно було замикати хвірткою — щоб пінгвіни не заходили
всередину. Якраз перед цим я вперше за два тижні прийняв душ. Ли-
ше від цього тіло наче переродилося. Особливо — голова. Гаряча вода
лилася на плечі, і ти наче переставав бути як загуслий віск, а оживав.
А тут ще й попаритися пішли — шкіра, м’язи, все було дуже відчутне
298 | Дві Антарктиди

й живе. У тонусі, як після навантаження. Ми спілкувалися, жартували

і, по суті, прощалися назавжди. Після 20–30-хвилинних заходів у сау­ну,
ми виходили назовні. Погода була ясна, тож 3–5° С тепла. Не вітряно.
Ми спускалися довгими дерев’яними сходами до води… А потім роз-
парені занурювалися у неї.
Доволі важко передати ту суміш захоплення, шоку, адреналіну,
щастя і самоіронії, яка накрила мене. Це ж належить до тих речей, які
ти робиш невідомо навіщо, але це щось таке неймовірне, що хочеть-
ся спробувати. Тебе тягне зануритися у надзвичайно чисту, справді
крижану воду. Над водою нависає сніг, що на березі. Кричать пінгві-
ни. У добрій компанії це набуває якогось додаткового сенсу. Це як
танець — навіщо б люди танцювали наодинці? Якщо не враховувати
якихось винятків чи тренувань, то суть якраз у тому, що танці об’єд-
нують людей і є наче ще одним каналом спілкування, передавання
емоцій, імпульсів.
Із купіллю в Антарктиді — щось схоже, але з домішком затії. Як разом
зі спільниками набрати в надувну кульку води й кинути з балкона. Са-
мому ж це не весело, а от з кимось — кулька стає кнопкою, яка вмикає
спільний регіт і азарт. Так і з цим зануренням у крижану воду: наві-
що? А просто. Бо хочеться щось таке утнути. І хоча я і не дуже люблю
сауну, але як можна не спробувати піти до неї і скупатися в Південно-
му океані!? Цього вимагає людська потреба нових досвідів. Попри те,
що людина постійно прагне робити життя комфортнішим, однак не
може — на щастя — повністю позбутися від «некомфортних» ідей: ки-
датися сніжками, поки весь мокрим не станеш, стрибати по калюжах,
їздити на велосипеді під дощем по багнюці, стрибати із парашутом,
купатися в холоді.
Кажуть, сауна дуже корисна для здоров’я, але я парився явно не то-
му. До того ж перед другим зануренням мені було ще нормально, але
вже перед третім сауни з мене було досить, і стало трохи важко в голові
 | 299

від високої температури. Тож я втретє спустився сходами, занурився

у холодну воду, намагався ввібрати в себе цей спогад, цю перспективу:
дивитися на берег із вод Антарктики. А потім пішов грітися і проща-
тися із пінгвінами цього «кутка». Більшість із нас також занурилася
тричі — за кожен тиждень без душу: два сюди й один назад. Більше
я до сауни не підходив.
Поки купалися, були й кумедні моменти. Коли ми спускалися до во-
ди, як годиться — голі, то із-за іншого острова прибули на моторному
човні туристи з лайнера. Вони пройшли на понтоні до причалу повз
місцину, де ми купалися. Припускаю, їх вразило побачене, бо вони по-
чали нас фотографувати. Ми чули їхні «охання» і «ахання»: чи то ми
їм запам’яталися, чи наша купіль у крижаній воді.
Купання у холодній — ще холоднішій — воді є важливим, практично
обов’язковим ритуалом для зимівників у всьому світі, які святкують
своє професійне свято Midwinter — Середину зими. Слово «професій-
не» свято — не зовсім передає всю повноту значення. Відсвяткувати
його у принципі може будь-хто. Наприклад, близькі зимівників або
причетні до Антарктиди (та Арктики) люди. Однак по-справжньому
можуть зробити це лише ті, хто залишався того дня в Антарктиді. Для
багатьох станцій це означає, по суті, залишатися на цілий рік, адже
якщо ти посеред зими в Антарктиді, то це дуже часто свідчить, що ти
принаймні на пів року ізольований від зовнішнього світу.
Кількаразовий зимівник Олександр Лящук написав у фейсбуці: «...Mid­
winter (Середина зими) — це, мабуть, найбільше святкування в Антарк-
тиді протягом всього року. Це свято відбувається на всьому континенті
і на всіх станціях, незалежно від національності та релігії, що робить
його унікальним порівняно з будь-яким іншим святом в будь-якій точ-
ці світу. Це виняткове й особливе свято. Його відзначають люди, які
переживають зиму саме в той час, як ми всі перебуваємо у літі. Навіть
мати можливість святкувати середину зими в Антарктиді саме собою
300 | Дві Антарктиди

є чимось дуже значущим, це означає, що люди там перебувають як

мінімум вже декілька місяців і попереду таких місяців трохи ще є»455.
Midwinter в Антарктиді припадає на 21 червня. В Україні це ніч на
22 червня. Це день зимового сонцестояння. Поки в нас закінчується
найдовший день року, в Антарктиді — навпаки. Позаду найдовша ніч.
А десь добігає кінця піврічна ніч.
Midwinter — святковий день, у який зимівники на станції «Академік
Вернадський» мають символічний «обов’язок» скупатися. Лише після
цього їх вважають справжніми зимівниками. Хоча насправді купаються
лише за бажання. Один із зимівників пояснив: тим, хто вперше зимує,
рекомендують скупатися, щоб вони були по-своєму загартовані — гото-
ві до ситуації, якщо раптом випадково потраплять у таку крижану воду.
Температура води ж може сягати до –2° С. Адже солона вода замерзає
при незначній мінусовій температурі. Також на Midwinter відбуваються
різні змагання. Як написали про одне із святкувань Midwinter НАНЦ,
такі традиції допомагають знизити психологічну напругу та підняти
на дусі дослідників. Це свято відзначають понад 100 років.
На Midwinter 2019 року проводили змагання із доміно та «гольфу».
У «гольфі» перемагає учасник, який меншою кількістю ударів пере-
веде м’яч із другого поверху сходами вниз через довжелезний кори-
дор у лижну біля заднього входу на станцію.456 Але і футбол, і шахи–
більярд–дартс також були. Фінальні змагання проводили 22 червня.
У футбол, наприклад, грали так, що це нагадувало збіговисько зомбі,
які рухаються повільно й хаотично, при цьому постійно падають, а як
дорвуться до м’яча — вибивають його у довільному напрямку. Очевид-
но, це через сніг та важкий одяг.
Саме святкування Midwinter за традицією розпочинається зі снідан-
ку, який готує начальник станції. Усі зимівники замовляють будь-яку
страву, яку забажають. Тодішнього начальника Ігоря Дикого пошко-
дували, тож складнішої страви, ніж омлет, не замовляли. Після цього
 | 301

були спортивні змагання, естафети та перетягування каната. А коли

втомилися — пішли плавати. Погода була безвітряна й сонячна, лід
на морі лише почав з’являтися. Крім згаданих змагань, також були
армреслінг, підтягування, настільний теніс і контрстрайк. Переможці
кількатижневих змагань отримали нагороди.457 458 Такі грамоти я бачив
у кабінетах на станції, коли я там перебував. Крім того, на Midwinter
зимівники з різних станцій вітають одні одних. Але й привітання над-
ходять і з «великої землі», тобто з-поза Антарктики.459
Інша традиційна купіль на «Академіку Вернадському» відбуваєть-
ся, зокрема, на свято Водохреща.460 Також 22 березня відзначають День
води. Врешті, свято середини літа (Midsummer) також є. Його відзнача-
ють 22 грудня, коли сонце над «Вернадським» практично не заходить
за горизонт. Святкують по-сімейному, спілкуються на ненаукові теми
і співають під гітару.461
А от Новий рік на станції «Академік Вернадський» відзначають в ан-
тарктичне літо. До того ж сонце в той час світить майже впродовж усієї
доби. Ховається за гори на кілька годин, але все одно це радше сутінки,
аніж справжня ніч. Тими місяцями зимівники на нічні години заслоня-
ють вікна, щоб не сліпило сонце. У докарантинні часи на Новий рік до
зимівників могли завітати туристи. Офіційно початок року відзначають
за часом Аргентини, адже наша станція розташована на одній довго-
ті з цією країною, хоча офіційних часових поясів в Антарктиді немає.
Святкують по-домашньому, єдине, що сильно відрізняє новорічне
меню від домашнього, — це практично цілковита відсутність свіжих
овочів і фруктів. Але символічну пляшку шампанського українці, які
в новорічну ніч перебувають в ізоляції за понад 15 тисяч кілометрів від
дому, відкорковують о 19:00 — за українським часом разом з усією краї­
ною. Якщо останніми роками інтернет на станції дає змогу зв’язатися
з рідними, то ще кілька років тому зимівники телефонували близьким
по супутниковому зв’язку, хвилина якого коштувала півтора долара.462
302 | Дві Антарктиди

У перших експедиціях хвилина зв’язку коштувала понад 10 доларів за

хвилину, тож НАНЦ щомісяця покривав кожному зимівникові 5 хвилин
розмов із близькими.463 Але зателефонувати можна і на станцію. Інколи
зимівники телефонують з України, щоб привітати колег на «Вернад-
ському» зі святами.464 Телефонний код Антарктиди — +672.
Українська станція міститься на 65° 14′ 44′′ південної широти непо-
далік південного полярного кола, яке проходить по 66° 33′ 39′′ півден-
ної широти. Тож трохи далі на південь (1° 18′ 55′′ або майже за 146 кіло-
метрів) від станції розташований регіон планети, де в цей час взагалі
є полярний день. Одразу за полярним колом є принаймні одна повна
доба, коли сонце не заходить. А також принаймні одна повна доба, ко-
ли сонце взагалі не сходить. Ще далі на південь ці періоди триваліші.
Проти ночі 4 березня мене знову запросили на борт «Сельми». Хоча
всі свої речі я вже заніс на берег, але погодився. Ми мали вечерю, і для
мене вона була прощальною. Напередодні два українські науковці ска-
зали мені щось протилежне: один казав, що на сусідній острів, де є пер-
ша будівля бази — а тепер музей «Ворді Гаус» (Wordie House), — спокій-
но можна буде потрапити. А його колега — менший романтик — дуже
скептично до цього поставився. Тому я скористався нагодою і 4 числа
з’їздив туди на моторному понтоні «Сельми» перед самим її відходом
на острів Вінтер. На сайті МОН України є 3D-тур цим музеєм.465
У телеграм-каналі «Полярники і полярниці» про будиночок Ворді
написано докладніше. Він функціонував від 1947-го до 1950-х, аж по-
ки поряд не звели нової будівлі. У січні 2020 року туди завітали двоє
спеціа­лістів із Британського фонду Antarctic Heritage Trust. Вони пере-
бували на станції тиждень, оцінювали стан будівлі й робили 3D-скану-
вання музею. Також вони розповідали зимівникам про те, що електрика
була тільки для радіостанції, якою користувалися раз на тиждень. То-
ді станцію обігрівали вугіллям, полювали на тюленів, а зимували два
роки поспіль — на такий час підписували контракт.466 Якось українці
 | 303

навіть знайшли у кризі місце, де зберігали тюленяче м’ясо. Ним годува-

ли їздових собак. На думку Ігоря Дикого, їхня присутність допомагала
зимівникам зняти стрес. Взимку можна було заїхати на санях далеко
по снігу та замерзлому морю. Але потім Мадридський протокол, під-
писаний 1991 року, заборонив ввозити до Антарктики чужорідні для
регіону види, навіть акваріумних риб.467
Будівлю на місці Ворді-Гаус спорудили ще далекого 1935-го, і рік
перезимували. Британці днем народження своєї першої бази на Арген-
тинських островах вважають 14 лютого 1935 року. Тоді вони висади-
лися на острів Вінтер. За три тижні спорудили житловий будинок, два
склади й ангар для літака. Вони почали метеорологічні дослідження
та спостереження за рівнем моря. Також регулярно виходили в море
та злітали в небо. Невдовзі організували й санні експедиції. Зимівка
покинула острів 17 лютого 1936 року.
Повернутися британці вирішили 1946 року, коли їхня країна плану-
вала активніше вивчати континент. Однак 1946-го британська експеди-
ція виявила, що її станцію на острові Вінтер привласнила Аргентина.
Британці знову підняли над базою прапор «Юніон Джек», і після цього
вирішили залишати зимівників на станції постійно.468
Тож 7 січня 1947 року туди прибув корабель із людьми та ванта-
жем. За розкладом у корабля було ще багато зупинок в Антарктиді,
адже літо коротке, треба все встигнути. Людей і припаси залишили,
а судно пішло. Попри те що будиночка не було, — його, ймовірно, зми-
ло в океан хвилею, що виникла внаслідок землетрусу 1946 року, — на
місці залишилася металева жердина, вмонтована в бетонну основу.469
Троє людей мали лише базове спорядження. Команда корабля плану-
вала згодом розібрати і привезти сюди якусь хатинку з іншого, менш
придатного для освоєння місця.
Тим часом цілий місяць трьом чоловікам довелося жити де до-
ведеться: один поселився у власноруч викопаній сніговій печері.
304 | Дві Антарктиди

Другий — у ящику з-під генератора. Бейз-командер — у маленькому

наметі. Потім їм привезли матеріали для бази, яку й вони собі спору-
дили.470
Команда «Сельми» пішла оглянути музей, бо там — автентична ат-
мосфера й тогочасні експонати. Разом із нами був українець, який
розказав, що його мама ще на таких метеорологічних приладах пра-
цювала. Він разом зі двома колегами із станції повертався на трьох
порожніх місцях «Сельми» до Південної Америки.
 Абсолютна влада

4 березня «Сельма» відплила, і я залишився на базі вже остаточно.

Однією з перших помітних відмінностей на станції була ієрархія. На
«Сельмі» «зелений моряк» і капітан були на «ти», і це радше нагадувало
організацію нового типу, де керівник намагається не дистанціюватися
від підлеглих. На станції розбудова стосунків була більш класичною —
у жодному разі не як у державній установі. Але сама градація віку,
наукових ступенів, посад і досягнень була великою, тож таку широку
палітру важко було б умістити в підхід, який може існувати, напри-
клад, у малій маркетинговій компанії, де більшість людей — одного
віку, одного рівня досвіду й з одного контексту.
Коли я зустрівся з Ігорем Диким у Львові, то хтось із кафедри пожар-
тував, що він останнім часом популярний серед журналістів. Проте це
загалом уже було звично. Таке собі поєднання буденності і краплин-
ки особливості. Як міфічні герої, що були простими людьми, але мали
краплину крові чи якогось благословення від богів.
Самі ж учасники експедиції не ходять і не думають: «Я в Антаркти-
ді, я в Антарктиді», хіба час до часу про це згадують. Але переважно
ти просто ходиш станцією, островом, дивишся на небо чи ще щось.
Активної думки про те, що це Антарктида немає. Як ми переважно не
думаємо, що дихаємо чи живемо. Десь ми це знаємо на фоні й іноді
згадуємо, але ж не постійно. Хоча розмов про Антарктиду тут багато.
306 | Абсолютна влада

Так наче би студенти медики говорили про легені. Водночас вони не

думають про кожен подих.
Один із кількаразових учасників зимових та сезонних експедицій
зізнався, що коли був вперше на зимівлі, то дуже-дуже хотів сюди
потрапити. Але вдруге ставився до поїздки вже більше як до роботи.
Схоже казав і багаторазовий сезонник, мовляв, коли ти вже разів із
п’ять в Антарктиді, то ставишся до цього як до роботи. Навіть більше:
хочеш її закінчити.
Водночас люди, які були в Антарктиді, мають деякі «ранги». Найви-
щий — у тих, звісно, які зимували. Тут вже немає великого значення,
чи ти зимував раз, чи двічі, чи більше. Річ в іншому — зрозуміти й від-
чути на собі, як воно. Адже навіть природа взимку там інакша, ніж
у ту пору, коли туди може потрапити більше людей. Мало хто бачив
на власні очі ті хмари, те небо й ті кольори льоду, що бачили вони —
відрізані від усього світу люди, які погодилися провести в Антарктиді
рік. Фактично — довше.
Ігор Дикий — триразовий зимівник — розповідав про так звану сні-
гову веселку. Вона від краю до краю біла. Перламутрові хмари, які він
також бачив, переливаються і вважаються передвісником низького
озону.471
Перламутрові хмари — за описом зимівника Євгенія Прокопчука —
це полярні стратосферні хмари, що складаються із льодяних кристалів.
Вони утворюються на висоті 15–27 кілометрів при аномально низьких
температурах: приблизно –85° С. Такі хмари виникають здебільшого
саме у високих широтах і взимку. За ними спостерігають зі станції
«Академік Вернадський»472, тому їх можна сфотографувати, якщо буде
сприятлива погода, і фото виставити на огляд для всіх охочих.
Також біля станції можна побачити Південне полярне сяйво, але
лише тоді, коли дуже сильна магнітна буря. Сяйво, яке називають По-
лярним, є і над Києвом. Але воно так високо, що ці процеси можна
 | 307

досліджувати хіба що за допомогою супутника. Однак він фіксує од-

ну точку в один момент. Це дуже дорого. Натомість мережа дослідних
станцій в Арктиці та Антарктиці дає змогу досліджувати згрубша все
магнітне поле Землі. Ці дані вже перестали бути просто фундамен-
тальною наукою. Вони потрібні для практичних цілей. Найпростіший
приклад — це навігація.473
А таке явище, як гало* на Сонці та на Місяці полярники бачать вза-
галі часто. Можна також побачити подвійне сонце, коли воно відбива-
ється, неначе стоїть на невидимому гігантському дзеркалі. Також Ігор
Дикий бачив, наприклад, міражі: коли об’єкти подвоювалися. Натомість
унікальним досвідом є практично постійна сірість антарктичної зими:
коли все безбарвне, похмуре, немає тварин і птахів.474 Пьотр Горзела,
мандрівник із Польщі, який провів на польській антарктичній станції
«Арцтовскі» півтора року, розповів, що фотографії, листівки та матеріа­
ли у журналах малюють ідеальну картинку з безкраїм синім небом та
сяючим на сонці білим снігом. Проте щоб отримати такий кадр, інколи
потрібно вичікувати тижні та місяці, адже Антарктида так виглядає
не часто.475
А ще кілька зимівників поділилося зі мною тим, що за всю історію
української станції «Академік Вернадський» лише приблизно 200 лю-
дей залишалося там на цілий рік. Це дуже мало, тож належати до цієї
групи осіб таки почесно.
Мені згадується якийсь есеїстичний пасаж про втаємничення. Оце
слово, мабуть, найближче до того, що стається із людиною, яка була на
зимівлі. Припускаю, звісно, що в різних людей різною мірою виникає
і гордість, і почуття власної унікальності, обраності, або ж простота та
скромність усе це нівелюють — як і в не-зимівників.

* Гало — ореол навколо Сонця або Місяця, який виникає внаслідок заломлення
променів у льодяних кристалах. Найчастіше — в перисто-шаруватих хмарах.
308 | Абсолютна влада

Гадаю, багато хто має ностальгію за тим, яким ти можеш бути в Ан-
тарктиді. Інколи здається, що ти здатен на все і світ розпростерся пе-
ред твоїми ногами. Наприклад, коли йдеш на моторному човні поміж
льодом та айсбергами далі від станції, маючи якусь важливу мету.
Дослідження в Антарктиді мають певний шарм: докластися до
скарбнички світової науки. Якщо накласти це на тло нетипових й іно-
ді екстремальних умов, у яких працюють науковці, то виникає аура
певної самовіддачі та героїчності. Водночас це також просто робота,
яка може бути як праця пожежника: потенційно небезпечна, але це не
означає, що кожен конкретний пожежник обов’язково повинен потра-
пити в загрозливу для життя ситуацію.
В одному з виїздів, коли потрібно було вирішити, чи команда човна
йде ще на один острів, чи повертається, виникли розбіжності. Дехто
вважав, що варто зробити завдання зараз, витративши більше часу,
але не переносити на інший день. Дехто вважав, що краще перенести,
бо вже вечоріє, а треба ще вертатися. Дві думки були рівноправними,
дві мали свої плюси та мінуси.
Звичайно, моє місце в ієрархії — внизу, і моїм завданням було
мовчати та спостерігати. Справу вирішували зимівники. З тієї роз-
мови я виснував, що найважливіше — це досвід людини. Однак знач-
ною мірою усе залежить від харизми конкретних людей. Рішення
у нашому випадку ухвалив «найтяжковаговіший» — досвідчений
і харизматичний водночас науковець. Врешті, головне в Антарк-
тиці — безпека.
Це віддзеркалює те, що хоч ти в Антарктиді, але і в маленькому су-
спільстві з його укладом. Структура та ієрархія роблять зрозумілими
правила функціонування мікросуспільства. Тим паче неперервна при-
сутність людей на станції — це не те саме, що тритижневий рейс для
туристів, які платять великі гроші. Однак відмінності в розумінні мого
голосу й ваги на «Сельмі» та на станції були очевидними.
 | 309

Несподівано 8 березня я вже досить тісно товаришував із вісьмома

людьми на станції. Того дня я зловив себе на думці, що лише 4 берез-
ня я вперше переночував не на «Сельмі», а вже 8 мав відчуття, що на
станції зо два тижні.
Окремим здивуванням було те, що на станції святкували 8 березня.
Ще одна річ, яка мене здивувала, — хоч я про неї і чув раніше — це те,
що не лише зимівники, які їдуть в Антарктиду на рік, але й сезонники
беруть святковий одяг. Дівчата на свята одягали сукні, чоловіки — кос­
тюми. Лише дехто не мав суто святкового одягу, зокрема я. У принципі,
хто їде на сезон вперше, може його і не мати.
Однак здивування це цілком природне. Наприклад, 7 лютого
1996 року, коли на першу українську зимівлю прибула третя група
зимівників, то під час першої спільної української святкової суботи
вони були дуже здивовані, що перша і друга «четвірки» прийшли
в костюмах, білих сорочках і краватках.476 Перші вісім українці, які
переймали британську станцію, набралися і британських традицій,
що сформувалися за довгий час британської присутності на крижа-
ному континенті.
Спершу українці навіть думали, що треба змінити традиції на якісь
ближчі слов’янській душі. Але, за словами Володимира Бахмутова, вони
відмовилися від цієї ідеї, бо багато років життя британців на станції
самі собою сформували найоптимальніші неписані закони. Передов-
сім головним для нових власників станції став дух взаємодопомоги.477
Проте дещо змінилося. Британці працювали на станції по два роки
поспіль, а українці — рік. Хоча Роман Братчик перебував на станції
впродовж першої та другої річної української експедиції, тож був там
понад два роки поспіль.478
Пізніше, вже на наступних святкуваннях 2019 року — переважно
днів народжень — я побачив, що навіть якщо люди недолюблюють
одне одного, вони зберігають статус-кво. Якщо хтось не хоче з кимось
310 | Абсолютна влада

спілкуватися — не спілкується. Це легко зробити, коли нас на станції

було 37 людей. Усі розпорошувалися, розходилися туди і сюди, спілку-
валися, грала музика. [Відео зі святкування у барі «Фарадей» за поси-
ланням.479] Інколи забувалося, що це — Антарктида. Добра атмосфера,
яку, очевидно, ніхто не думав порушувати, як якась невидима маса
завуальовувала всі нерівності й гострі кути.
На святі згадували про хороше. Наприклад, на одному з вечорів
хтось виголосив тост за дизеліста-електрика Дмитра Литвинова. Цей
чоловік на вигляд не дуже харизматичний: спокійний, малоговіркий
і флегматичний. Його постать мене зацікавила ще до поїздки в Ан-
тарктиду.
Дібраний наприкінці 2017 року на вакансію дизеліст-електрик при-
був на станцію і невдовзі заявив, що він повертається в Україну. Тож
кінець. Немає дизеліста-електрика — немає електрики та тепла на
станції, можна згортатися і всім їхати додому. Однак геофізик Дмитро
Литвинов, який на той час був у сезонній експедиції, зголосився зали-
шитися і виконувати обов’язки дизеліста-електрика. Розповідали, що
вдома його рідні були шоковані: їхав на кілька місяців, а залишився на
рік. Зате зимівка врятована — і це заслуга однієї людини. Коли про це
думати — розумієш, як важливо знайти правильних людей, яка важ-
лива підтримка одне одного, і взагалі, від скількох чинників залежить
спільний успіх проведення досліджень на льодяному континенті.
До слова, суперечки трапляються вкрай рідко, тим паче серйозні.
Здебільшого люди діляться своїми почуттями з «однодумцями». Але
особливо ніхто не каже іншим чогось непривітного, коли, наприклад,
на виїзді за станцією — тоді стосунки ділові й усі людські чи профе-
сійні незгоди зникають. Не сумніваюся, що якби раптом сталася якась
неприємність із якимось членом команди — усі би зробили все можли-
ве, щоб допомогти. На щастя, критичних ситуацій не було, але в ме-
не не раз виникало враження, що якби чиємусь життю загрожувала
 | 311

небезпека — інші би радше ризикнули собою, щоб врятувати товариша,

навіть якщо у побуті з ним незгода.
Одного дня за вікном дув страшний холодний вітер. Бідні пінгвіни
намагалися зігрітися, тулячись одне до одного. Один із зимівників,
зайшовши у бар, сказав, що ми маємо їх прихистити. Кожен зимів-
ник бере в тепле ліжко, як плюшеву іграшку, одного пінгвіна. А кожен
сезонник — двох. У жартах, у побуті, у всьому відчувалася невидима
непробивна межа: є зимівники, а є — сезонники. Дванадцять лицарів
круглого столу, із яких перший серед рівних — король Артур, його ве-
личність бейзкомандер, що, як і капітан корабля, має на станції най-
вищу, абсолютну владу; і прості рядові солдати, пішаки-сезонники.
 Як «Фарадей»
став «Вернадським»

Наприкінці 1994 року журналіст Іван Елістратов писав про подію, на

яку не звернули в Україні належної уваги: держава стала повноправ-
ним членом Наукового комітету з антарктичних досліджень (Scientific
Committee on Antarctic Research, або SCAR). Це міжнародна організація,
яка курує дослідження щодо Антарктиди. Також вона відповідає за кво-
ти на виловлення риби в антарктичних прибережних морях. Козирем
делегації від української Національної академії наук у цій справі було
те, що ми ось-ось мали отримати станцію «Фарадей».480
Раніше у пресі з’являлися сумніви, чи потрібна Україні британська
антарктична станція. Мовляв, Українська держава вже ратифікувала
Договір про Антарктику від 1959 року, чим підтвердила свій антарк-
тичний статус. Україна вступила в цей Договір, стала повноцінним
учасником Антарктичного комітету й має право голосу в питаннях
щодо Антарктиди.
Навіть більше: до того, як Велика Британія оголосила про намір від-
дати свою дослідну станцію, наша держава випрацьовувала власний
варіант проведення антарктичних досліджень.
Перший президент України Леонід Кравчук розпорядився, щоб Мі-
ністерство закордонних справ провело перемовини з Російською Феде-
рацією щодо передавання Україні частини совєцьких, тобто спільних
 Любов Росії | 313

раніше станцій.481 Адже після розпаду Союзу всі станції перейшли Росії,
хоча частка України в цій власності становила приблизно 17%.
Юрист Ярослав Іваницький пояснює: «Розподіл закордонного майна
СССР мав би здійснюватися відповідно до Угоди про розподіл всієї влас-
ності колишнього Союзу ССР за кордоном.482 За статтею 1 якої 16,37 %
всього закордонного майна СССР мало б перейти Україні. У статті 2 ви-
значено майно, до якого мала б застосуватись така фіксована частка,
серед якого є й космічні, повітряні, морські, наземні та інші системи та
їх інфраструктури. Логічно, що сюди належать і дослідницькі станції
в Антарктиці. Але Росія цієї Угоди, в частині Антарктичних станцій,
не виконала».

Любов Росії

Від 1956-го до 1992 року (від Першої совєцької експедиції до розвалу

Союзу, але зимівники повертаються навесні, тож вони мусили доче-
катися нового 1992 року) українці дуже багато вклали в освоєння Ан-
тарктиди. Зокрема, в розбудову та розвиток інфраструктури. За той час
Союз відкрив на континенті 12 станцій. На українському заводі «Ан-
тонов» були розроблені й побудовані літаки для Антарктиди. Екіпажі
цих літаків були із заводу. Також славнозвісна станція «Восток» — одна
з небагатьох, що міститься у глибині континенту — не була би побу-
дована, якби туди не доїхали люди на виготовлених в Українській ССР
«Харків’янках»: антарктичних всюдиходах. Їхні екіпажі також були із
харківського заводу, де їх створили. 483
Совєцький письменник Владімір Санін у книзі-репортажі про Ан-
тарктиду наводить історію про незначну поломку «Харків’янки». На
314 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

борту всюдихода було шестеро осіб. Кілька з них вирушило в напрямку

станції по необхідні для ремонту деталі. Почалася заметіль, люди ма-
ло не замерзли, але врешті всі знайшлися і змогли зігрітися на борту
всюдихода. Проте цікаво те, що у трьох із шести осіб прізвища закін-
чувалися на «енко»: Ярошенко, Грищенко й Косенко.484
Але 1992 року вся антарктична інфраструктура стала майном Ро-
сії. Україна, за словами Євгена Дикого, вчинила чемно: «Ми просили
1–2 станції. Це і так було не в пропорції від того, що ми вклали. Від-
повідь була дуже жорсткою. Коли ми приєдналися до Договору [про
Антарктику], Росія ще рік блокувала нас, бо казала, що “вони мають
претензії до нашого майна”»485.
Для аудіосеріалу про Антарктиду від українського медіасервісу
Megogo дав аудіоінтерв’ю Сергій Комісаренко — український науко-
вець та дипломат, який працював першим послом України у Сполуче-
ному Королівстві Великої Британії від 1992 до 1998 року. Він зазначив,
що практично всі цивілізовані країни, які розпадалися, якось ділили
майно. Наприклад, після розпаду Чехословаччини Чехія і Словаччина
домовилися, що вони ділять майно чи навпіл, чи за якимось відсотком.
Російська Федерація ж практично нічого не віддала Україні. Це стосу-
ється і майна дипломатичних установ чи майна, яке було в Союзу за
кордоном, і наукових станцій. Інтерв’ю з паном Комісаренком можна
почути в одному з епізодів аудіосеріалу від Megogo, до якого мені та-
кож випала нагода долучитися.
В українській пресі початку 1990-х років, яка переважно була ще
проросійською і антизахідною, можна натрапити на інформацію, що
російська сторона була готова віддати деяке майно. Але лише закон-
сервовані станції «Ленінградська» та «Русская», відомі своїми поганими
льодовими умовами. Зимівників із цих станцій потрібно було постій-
но рятувати.486 Однак Росія була готова лише надавати в оренду одну
зі станцій, але передати Україні — назавжди відмовилася.487 До того ж
 Любов Росії | 315

українці не погодилися користуватися «Ленінградською», адже неза-

довго перед цим тамтешніх зимівників, які потрапили в біду на припая­
ному льодовику, де стоїть станція, довелося рятувати. До них вирушив
криголам «Михаїл Сомов», спущений на воду з української верфі.488
9 червня 1993 року Академія наук України заснувала Центр антарк-
тичних досліджень (згодом Український антарктичний центр, а від
2004 року — Національний антарктичний науковий центр). А також за-
планувала здійснити від жовтня 1993-го до березня 1994 року першу
українську антарктичну експедицію. Під час неї мали вибрати місце для
створення в Антарктиді постійної станції у секторі Індійського океану.489
Точніше, у затоці Прюдс490 491, де тепер розташовані австралійська стан-
ція «Дейвіс» (Davis) та китайська «Чжуншань» (Zhongshan). Ідею створи-
ти власну станцію запропонував у січні 1992 року авіаінженер із заводу
«Антонова» Юрій Оскрет, який раніше випробовував лижі для літаків, що
працювали в Антарктиці.492 Також він був керівником груп у сезонних
експедиціях на совєцьких антарктичних станціях «Мирний» і «Молодіж-
на» (у ХХХІ та ХХХIV Совєцьких антарктичних експедиціях відповідно).493
Скептики отримання від Британії станції «Фарадей» апелювали до
факту, що «До пропозиції Великої Британії […] в Україні розробляли
власний варіант відновлення досліджень «льодового» континенту. [...]
Несподівана пропозиція Великої Британії передати станцію «Фарадей»
запаморочила голови нашим «заходофілам» і порушила підготовку
власної експедиції». Тож проти цієї ідеї було висловлено кілька ар-
гументів: а) «Фарадей» вже 40 років експлуатували в екстремальних
умовах; б) станція розміщена в одному з найбільш вивчених районів
Антарктики, навіть не на самому континенті; в) там немає можливості
збудувати злітну смугу; г) до кінця не відомо, яка частина обладнання
у належному стані і скільки воно коштуватиме Україні; ґ) обов’язковою
умовою отримання станції є продовження до 1997 року британської
програми досліджень, але за власні кошти. Врешті, скептик пише, що
316 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

«цілком зрозуміло», чому інші держави відмовилися від «королівсько-

го подарунка».494
Однак колишній «Фарадей» чудово служить Україні до сьогодні. Єв-
ген Дикий зазначав, що, може, воно й добре, що Росія відмовила нам
у станціях колишнього СССР. Адже тоді б ми не отримали чудової стан-
ції «Фарадей / Вернадський». Британська якість означала, що станція
була побудована із таким запасом міцності, що Україні за 25 років екс-
плуатації не доводилося робити ремонту.495 Втім, 270 днів на рік там
опади, вітри до 40 метрів на секунду, а також у літні місяці постійні
перепади із мінусової до плюсової температури і навпаки. Все це зно-
шує самі будівлі. Практично всі станції в Антарктиці замінили старі
будівлі на нові. Тому про заміну споруд, які будуть необхідними в не-
далекому майбутньому, треба думати вже тепер.496
Кількаразовий зимівник Ігор Дикий розповідав, що перед своєю
першою річною експедицією, яка сталася у його житті доволі несподі-
вано, він досить погано уявляв умови на станції в Антарктиді. Напри-
кінці 2005 року, коли йому запропонували участь в XI УАЕ, інформації
про «Академік Вернадський» у вільному доступі практично не було.
Він як новачок думав, що там буде щось схоже на бараки, у яких тре-
ба буде заліплювати двері, щоб всередину не намітало снігу. А спати
доведеться у верхньому одязі. Це сьогодні новачки — та і будь-хто —
може прочитати безліч статей, побачити фотографії, переглянути ві-
део й навіть пройтися станцією завдяки 3D-туру.497 Але попри те що
станція доволі стара, вона надзвичайно комфортна. Спати можна лише
в білизні й дати тілу відпочити.
Але важливіше, що станція «Фарадей / Вернадський» хоч і розта-
шована в дослідженому регіоні, однак як така є унікальною. Саме там
було відкрито озонову діру. Тож українці перші у світі спостерігають
збільшення та зменшення цієї аномалії. Під час цієї аномалії там, біля
Полярного кола, потік біологічно активного ультрафіолету може бути
 Любов Росії | 317

більшим, ніж на Гаваях.498 Також на станції є чудові обсерваторії та най-

давніший неперервний ряд спостережень за кліматом у регіоні, що важ-
ливо для вивчення його змін. Українську базу долучили до списку сім-
надцяти базових станцій спостереження за змінами клімату планети.499
Науковець, народний депутат і чиновник від науки Станіслав Дов-
гий висловив думку, що якщо українці втратять нагоду отримати
станцію, то Україна зможе збудувати подібну базу не раніше ніж за
50 років.500 Тож відповіддю на аргументи проти станції і була стаття зга-
даного Івана Елістратова. Він не погоджувався з чутками, що британ-
ці «спихають» станцію «Фарадей», чим перебивають українцям плани
збудувати власну дослідну базу. За його словами, спорудження своєї
бази коштуватиме Україні десятки мільйонів доларів лише на перших
етапах. І це у 1990-х роках. А станція «Фарадей» може працювати ще
десятки років.501 В українській пресі 1994 року щодо «вживаної» станції
«Фарадей» з’являлися суми у 10 мільйонів доларів.502 Британцям вона,
як і деякі інші старі станції, стала не потрібна, бо вони будували но-
ву базу «Розера» приблизно за 300 кілометрів на південь.503 Там була
створена також і смуга для літаків.504
Та в разі закриття станції потрібно провести повне очищення тери-
торії. Залишати можна лише кам’яний фундамент. Так було зроблено
із британською базою «G» в Адміралтейській затоці (Admiralty Bay) на
острові Кінґ Джордж505, на місці якої постала єдина бразильська стан-
ція «Команданте Ферраз» (Comandante Ferraz). У 2012 році вона майже
повністю згоріла під час перекачування пального, внаслідок чого за-
гинуло двоє морських офіцерів. Також це спричинило колосальні збит-
ки — 12,4 мільйона доларів.506 На декілька років там було встановлено
модулі тимчасової станції. Але їх забрали, коли збудували нову стан-
цію, вартістю 100 мільйонів доларів. Станція має площу 4500 метрів.
Її спроєктувала архітектурна фірма «Estudio 41». У 2019 році нову базу
доукомплектували лабораторним обладнанням на понад 350 тисяч
318 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

доларів. Тепер для ідеальної роботи бразильській антарктичній про-

грамі PROANTAR (Programa Antartico Brasileiro) потрібно 1,5 мільйона
доларів на рік, не враховуючи логістичних витрат.507
Бразилії також довелося цілковито демонтувати рештки старої
станції і вивезти на континент понад 800 тонн заліза та сміття. Крім
цього, територію очистили від 60 тисяч метрів кубічних льоду та сні-
гу.508 Тож такі процедури — це складно й дорого, тому у випадку із ба-
зою «Фарадей» і було оголошено про намір віддати дослідну станцію.
Тодішній делегат конгресу SCAR від України казав, що якщо Україна
хоче належати до цивілізованих країн із розвиненою наукою, то не
може втратити цього шансу. Замість мільйонів доларів потрібно буде
заплатити всього 100 тисяч доларів за новий комплекс апаратури для
вивчення космічних променів.509
Сто тисяч доларів? Виникає запитання, звідки взялася інформація
про те, що станція «Фарадей», яка тепер має ім’я «Академік Вернад-
ський», коштувала Україні лише один фунт стерлінгів? Перший Над-
звичайний і Повноважний Посол України у Великій Британії у 1992–
1998 Сергій Комісаренко був безпосередньо причетний до передавання
станції Україні. Він згадував, що в деяких публікаціях йшлося про те,
що станцію «Фарадей» продали за один фунт. «Я такого не знаю. Ми
підписали угоду про передачу навічно антарктичної станції “Фарадей”
Україні», — стверджує він.510 Отож спробуймо це все з’ясувати.

Один фунт стерлінгів

Коли я готувався до поїздки в Антарктиду, вже оголосивши про це

в медіях, то одного дня мені написав Ігор Дикий, про якого я чув давно,
 Один фунт стерлінгів | 319

але ще ніколи не спілкувався із ним наживо. Ігор Дикий — український

зоолог, який живе і працює у Львові. Він викладає у Львівському націо­
нальному університеті, три рази зимував на станції «Академік Вернад-
ський», зокрема у свою третю зимівлю був начальником експедиції.
Також пан Дикий був в Антарктиді під час однієї із сезонних експеди-
цій. Популяризатор Антарктиди, до нього часто звертаються журналіс-
ти. Крім того, Ігор Дикий — професійно ходить у гори. Практично усі,
з ким я спілкувався у Львові про Антарктиду «більш професійно» — чи
то мандрівники, чи журналісти, чи люди, які водять групи на Кавказ
або інші куточки світу, — усі знають про Ігоря Дикого. Отож для мене
було приємною несподіванкою, що він запропонував поспілкуватися
телефоном, а потім і зустрітися.
За словами Ігоря Дикого, журналісти «роздувають» історію про те,
що станція куплена за один фунт стерлінгів. Це і правда, але радше
символічна її частина. Фунт, який українці заплатили, британці не
забрали. Його зберігають у барі «Фарадей». 6 лютого 1996 року, коли
над станцією замайорів український прапор, останній британський
бейзкомандер Данкан Гейг жартома захотів від українців символіч-
ної оплати. Керівник першої української експедиції Геннадій Міліне-
вський сприйняв це достатньо серйозно. Він із колегами добирався
в Антарктиду через Британію та Фолклендські острови. Тож заплатив
британцю.511 Міліневський згадує: «Я дістав з кишені один фунт і від-
дав Гейгу. Той вмить побіг до майстерні, вхопив інструменти і тут же
“вмурував” монету в дерев’яну стільницю бару “Фарадей”». Її можна
побачити там і зараз. Вже наступного дня під монетою зробили під-
пис: «7 February 1996 / VERNADSKY to FARADAY» (7 Лютого 1996 / ВЕР-
НАДСЬКИЙ ФАРАДЕЮ).512
Історія з одним фунтом достатньо яскрава, щоб здаватися остаточ-
ною правдою. Ігор Дикий вважає, що через це частина людей сприймає
станцію як належну і зовсім не цінну. Додаються сумніви, чи потрібно
320 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

взагалі витрачати державні гроші на нібито непотрібну станцію в Ан-

тарктиді.
На думку Євгена Дикого, наше щастя, що на початках відновлення
незалежності Україні бракувало дипломатів, і вакансії заміщали пись-
менники чи науковці. Зокрема, з цієї причини послом України у Бри-
танії в ті часи став саме Комісаренко — біохімік, директор Інституту
біохімії, академік НАНУ, науковець, який вивчає імунітет.513
Комісаренко, на думку Ігоря Дикого, довів британцям, що Україна
має великий науковий потенціал ще із совєцького періоду досліджень.
У Союзі наші науковці були відрізані від решти світу та від глобаль-
ного наукового процесу. Однак у нас було багато науковців, які пра-
цювали на совєцьких станціях. Коли ж СССР розпався, їм сказали «до
побачення!». Тож якби не Комісаренко, а також академік Петро Гожик,
то не відомо, чи Україна була б тепер в Антарктиді. Адже конкурс для
отримання британської бази був великим. Станція «Фарадей» могла
бути передана комусь іншому, адже претендувало на неї понад десять
країн. Тож українці не отримали станції задарма. На той час керів-
ництво країни не дуже хотіло брати станцію на баланс бюджету. Тож
науковці доклали неймовірних зусиль, щоб довести справу до кінця
і переконати, що вона таки потрібна.
Сам Сергій Комісаренко згадує, що навесні 1993 року до посольства
надійшов циркулярний лист від Уряду Великої Британії. У ньому була
пропозиція посольствам усіх країн розглянути для себе можливість
купити британську станцію «Фарадей».
Відомий український дипломат, заступник Комісаренка Михайло
Білоусов чув розмову посла з радником із питань науки. Цим радни-
ком був Роланд Франко — кандидат технічних наук, онук видатного
українського поета Івана Франка. Саме Франкові, який у 1993–1996 ро-
ках був на дипломатичній службі, Комісаренко доручив оформити всі
документи щодо станції «Фарадей». Білоусов чув цю розмову, і коли
 Один фунт стерлінгів | 321

вона закінчилася, він сказав Франкові: «Роланде Тарасовичу, Ви знає-

те, наш посол — не кар’єрний дипломат, і він інколи звертає увагу на
такі питання, які, можливо, можна було б оминути, щоб не гаяти час.
Якщо посол доручив, то, звичайно, потрібно виконувати, але… це суто
протокольний лист, на нього можна не звертати уваги, з цього нічого
не вийде». Згодом, як каже сам колишній посол, Білоусов «покаявся»,
адже вважав, що нічого не вийде. Комісаренко твердить: «Не можна
втрачати шанс, який дає нам доля».
Після цього посол написав листи Президентові України, до Націо-
нальної академії наук і до Міністерства закордонних справ. За слова-
ми пана Комісаренка, українська сторона почала вивчати, що ж це за
така станція «Фарадей», і виявилося, що вона — дуже відома, зокрема
через відкриття озонової діри.
Сам Роланд Франко у березні 2021 року відсвяткував своє 89-річчя,
тому він не зміг особисто розповісти про свою участь у тих подіях. А вже
за кілька місяців, у серпні 2021 року, він відійшов, трохи не доживши до
90 років. Але його колеги наголосили, що він здійснив великий вклад
у те, щоб наша країна повернулася в Антарктику. До того ж цьому про-
цесові намагалися завадити люди з українських служб, які на початках
відновлення незалежності зберігали лояльність Росії та її інтересам.
Також в одному зі своїх інтерв’ю пан Роланд Франко розповів, що на по-
чатку цієї історії він пішов на зустріч до британської сторони. Прізвище
у співрозмовника Франка було Франк. Франко і Франк знайшли спільну
мову. Пан Роланд розповів йому, що Україна не має можливості прово-
дити дослідження в Антарктиці, бо Росія забрала всі колишні совєцькі
станції собі. Однак він пояснив, що наша країна має значний досвід уча-
сті у програмах антарктичних досліджень. «Далі все закрутилося на ви-
щому рівні, і я вже відійшов на другий план», — розповідав пан Франко.514
Сергій Комісаренко зазначив також, що в Україні побували дві деле-
гації британських учених, які пересвідчилися, що Україна має високий
322 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

рівень розвитку науки, зокрема фізики атмосфери, і, між іншим, актив-

но досліджувала космос. Одним із напрямів роботи в Антарктиді є іоно­
сфера — шар атмосфери, утворений із газів, які під впливом сонячної
радіації та потоків сонячного вітру іонізуються, тобто там утворюють-
ся електрично заряджені частинки. В Антарктиді є найкращі умови,
щоб вивчати іоносферу та магнітосферу Землі. Ближче до полюсів во-
ни пригинаються до поверхні планети. До того ж в Антарктиді прак-
тично відсутній антропогенний вплив, немає шумів від техногенного
електромагнітного випромінювання. А в Харкові є кілька наукових ін-
ституцій, які вивчають фізику іоносфери та ближнього космосу.515 Це
важливо, наприклад, тому, що зокрема від поточних умов іоносфери
та магнітосфери залежить керування супутниками, які забезпечують
зв’язок, навігацію чи то спостереження за погодою. Тож британці від-
відали низку наукових інституцій в Україні та схвалили те, що наша
держава може отримати станцію.516
Нашим найсерйознішим конкурентом, що також претендував на
станцію «Фарадей», була Південна Корея, яка тоді могла заплатити за
британську базу, а тепер сама збудувала дві станції в Антарктиді, од-
ну в Арктиці, має криголам, а річний бюджет її полярних досліджень
становить 100 мільйонів доларів.517 Але перемогла Україна.
Євген Дикий зазначає, що чинників, які реалізували це, було два:
люди та кораблі. Україна могла надати 200 спеціалістів, які мали вели-
кий досвід роботи в Антарктиді.518 Загалом у совєцьких експедиціях,
які відбувалися від 1956-го до 1992 рік, приблизно 30 відсотків їхнього
складу становили українці.519 До речі, перед проводами перших україн-
ських зимівників на станцію «Фарадей / Вернадський» один зі співро-
бітників Британської антарктичної служби зазначив, що є три головні
складові роботи на льодовому континенті: люди, кораблі та гроші.520
На запитання журналіста «Навіщо Україні Антарктида?» перший ке-
рівник Центру антарктичних досліджень (згодом НАНЦ) Петро Гожик
 Один фунт стерлінгів | 323

пояснив, що українці були в кожній совєцькій експедиції. Також Украї-

на забезпечувала ці експедиції технікою, літаками й апаратурою. Після
того як Україна втратила доступ до Антарктиди, перед безліччю спеці-
алістів постало логічне запитання, а що ж робити далі? Чи зупинити всі
роботи, пов’язані з дослідженнями Антарктиди, чи продовжувати їх. Са-
ме панові Гожику тодішній Державний радник України, доктор фізико-­
математичних наук, професор Ігор Юхновський доручив антарктичне
питання, зокрема створити відповідну структуру, яка би займалася
цими справами. Саме пан Гожик готував лист, який Міністерство зов-
нішніх справ України надіслало до Росії із запитом щодо передавання
однієї зі совєцьких станцій. До того ж Російська Федерація планувала
закрити п’ять станцій. Однак Україні все одно жодної не передали.521
Учасник кількох експедицій на станцію «Академік Вернадський»
директор інституту геодезії у «Львівській політехніці» професор Кор-
нилій Третяк зазначав, що на спільних совєцьких станціях одних лише
випускників цього інституту та факультету геодезії працювало не мен-
ше 20 осіб.522 Крім того, кількаразовий зимівник на станції «Академік
Вернадський» Володимир Ващенко, який також був у низці експедицій
в Арктику, розповів, що половина совєцьких фахівців, які працювали
в Арктиці, походила з України. Крім дослідників, там були також наф­
товики, які мали досвід роботи на Західній Україні.523
Сергій Комісаренко зазначав, що британці погодилися передати
саму станцію безоплатно, якщо українці ще хоча б десять років про-
водитимуть там ті спостереження, які розпочали раніше.524 Українці
проводять їх досі. А український географ і полярник, учасник І УАЕ
Леонід Говоруха*, який мав багаторічний досвід досліджень в Аркти-

* Совєцький письменник Владімір Санін у книзі «Новачок в Антарктиді» згадує,

що кандидат географічних наук Леонід Говоруха облазив з метою досліджень
безліч антарктичних льодовиків.
324 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

ці та Антарктиці в часи СССР, розповідав, що українці проводять до-

слідження на станції «Академік Вернадський» на вищому рівні, аніж
британці, адже мають кваліфікованіших спеціалістів. За один рік на
станції українці встигали зробити більше, ніж британці за кілька.525
Також від часів Союзу в Україні на той момент залишалося 36 від-
повідних кораблів. Адже досліджувати суходіл — недостатньо. Пан
Є. Дикий вважає, що ще тоді потрібно було вибрати чотири найкращі
кораблі, а решту — продати. На жаль, з часом частину кораблів вкра-
дено, а частина — згнила й продана на металобрухт. Єдиний корабель,
який відреставрували, залишився в окупованому Криму.526 Ще одним
історичним бонусом було те, що у славетній британській експедиції
Роберта Скотта брав участь українець Антон Омельченко, який мав
особисту подяку від британського монарха.527
Паралельно із процесом перевіряння України Сергій Комісаренко
вів перемовини щодо можливої передачі станції Україні безоплатно.
Врешті Британія погодилась передати і станцію, і деяке обладнання
безкоштовно. Хоча російські медіа іронізували щодо присутності Украї­
ни в Антарктиді, писали, що Британія спихає нам непотріб, однак на-
віть останніми роками про станцію неодноразово говорили, що вона
була в ідеальному стані. Учасник I УАЕ геофізик Володимир Бахмутов
згадував, що «майже всі наукові прилади були сучасні, надійні і бага-
то з них — дорогі, наприклад, спектрофотометр Добсон-031»528, яким
вимірюють концентрацію озону. Перший директор Центру антарк-
тичних досліджень (тепер НАНЦ) згадував, що якби Велика Британія
продавала станцію, то це коштувало б Україні вісім мільйонів доларів.
Зважаючи на це, Україна мала обов’язково ще десять років проводити
дослідження, які розпочали британці, і ділитися результатами із Бри-
танською антарктичною службою, або БАС (British Antarctic Survey, BAS).
Хоча ці спостереження проводять і досі, втім, українці започаткували
й інші дослідження. Пан Гожик наголосив на тому, що Україна хотіла
 Один фунт стерлінгів | 325

започаткувати щось таке, що би відрізняло її від інших антарктичних

держав і зробило би внесок у спільні антарктичні дослідження. І якщо
спершу ініціатива українців повернутися в Антарктиду значною мірою
трималася на ентузіазмі й підтримці спонсорів, то вже 1997 року Центр
антарктичних досліджень домігся того, що потреби на Антарктичні
дослідження записували у бюджет окремою графою.529
Геннадій Міліневський згадує, як на одній із презентацій роботи
Британської антарктичної служби її представник Франк Каррі зазна-
чав, що, згідно із договором про Антарктиду, британці мають вивози-
ти з континенту багато сміття. Тому БАС дуже рада передати одну зі
станцій Україні. Ця теза могли би мати неправильний підтекст, якби
не речення, яке перекладачка пропустила. Адже Каррі сказав, що «Фа-
радей» також довелося би зруйнувати, тому британці раді, що таку
гарну станцію вдалося передати іншим, а не руйнувати. За збігом об-
ставин, перекладачка, яка пропустила цю вкрай важливу обставину,
була… з Москви.530
Геннадій Міліневський написав у своїх щоденниках з Антарктиди,
що британці завезли на станцію запасний паровий котел, який знадо-
бився українцям. Хоча британці зовсім не мали цього робити, зважаючи
на те, що станція вже була у процесі передавання. Крім того, станція
була напакована різноманітним добром, яке залишили британці і яке
також пригодилося українцям, які поїхали до Антарктиди за умов ду-
же обмеженого бюджету.531
За словами тодішнього посла Сергія Комісаренка, за урочистих об-
ставин 20 липня 1995 року в найвідомішому та урочистому приміщен-
ні у британському Форейн-офісі* він та британський міністр інозем-
них справ Девід Дейвіс (David Davis) підписали ноту про передавання

* Foreign Office: скорочення від Foreign and Commonwealth Office — Міністерство

закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії.
326 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

станції. На цій події була і делегація з України. Того ж дня між Британ-
ською антарктичною службою та тоді ще Центром антарктичних до-
сліджень (згодом НАНЦ) був підписаний Меморандум про взамопоро-
зуміння.532 Пан Комісаренко додає, що Велика Британія дуже лояльно
ставилася до України. Саме вона підтримала нашу державу в серпні
1994 року щодо вступу до організації Антарктичного договору. Водно­
час Росія стримувала приєднання України до Договору, але їй це не
вдалося.
Проте, за словами Ігоря Дикого, якщо держава вирішила брати
участь у процесі, то ще треба було сплатити внесок. Уже перед самою
українською експедицією її учасники повинні були на кілька місяців
поїхати до Великої Британії на навчання від Британської антарктичної
служби. Це були 1995–1996 роки. Тоді 100 доларів були дуже великими
грошима. А на участь у навчанні треба було зібрати кільканадцять ти-
сяч доларів. Питання стояло так: або ми ці гроші збираємо, або станцію
ми не отримаємо, — продовжує Ігор Дикий. Усі ці тисячі доларів треба
було швидко оплатити. Науковці ходили від одного до іншого мецената
і збирали гроші. Завдяки ентузіазмові людей, які вірили у цю справу,
останньої миті гроші таки зібрали.
«Спочатку потрібно було летіти до Великої Британії, пройти відпо-
відну практичну підготовку, а тоді вже вирушати на станцію. Грошей
для цього не мали. Шукаючи їх, ми з Юрієм Оскретом довго гасали
Києвом. Нарешті пофортунило. Мій колишній студент Юрій Бузду-
ган вивів мене на впливових політиків, а ті, своєю чергою, на Богдана
Гаврилишина та фонд “Відродження”, які і спонсорували першу вахту
українських зимівників. Гроші ми встигли перерахувати буквально
останнього дня, тобто завтра було б уже пізно», — розповів Геннадій
Міліневський «Дзеркалу тижня».533
А у своїх спогадах Геннадій Міліневський докладно розповідає про
різні перипетії, пов’язані з пошуком коштів. Він згадує, що спонсори,
 Один фунт стерлінгів | 327

які спершу погодилися надати гроші, відмовилися останньої миті. Тому

українські науковці залишилися ні з чим, і потрібно було робити все
спочатку. Згаданий Юрій Буздуган вивів Міліневського на керівників
Консультативно-Дорадчої Ради при Верховній Раді України Мирона
Василика та Зенона Коваля. На кінець року їхні фонди були майже ви-
черпані, тож вони виділили тільки вісім тисяч доларів. По решту су-
ми, а бракувало ще дванадцять тисяч, вони порадили звернутися до
фонду «Відродження».534
Створити фонд «Відродження» в Україні Джорджові Соросу пора-
див відомий українсько-канадсько-швейцарський економіст, Ph. D.
з економіки, громадський діяч, радник українських президентів,
прем’єр-­міністрів голів Верховної Ради, викладач різних економічних
дисциплін у Женеві (Швейцарія), член Римського клубу (аналітичної
організації), співзасновник Всесвітнього економічного форуму в Даво-
сі, засновник Міжнародного інституту менеджменту в Києві, пластун,
меценат, засновник власного благодійного фонду, мета якого — спри-
яти становленню нового покоління, відповідального за державу і сус-
пільство, Богдан Гаврилишин.535 536 537 На відкритті фонду він зазначив,
що «треба мріяти. Перше є мрія. Опісля — візія. Відтак — плани і дія».
Після смерті мецената 2016 року діяльність провадить Фонд роди-
ни Богдана Гаврилишина, який підтримав і мою поїздку в Антаркти-
ду, головною метою якої стала ця книжка. Від представників фонду
я дізнався, що Богдан Гаврилишин створив Декларацію відповідаль-
ності людини, яка складається із 15 пунктів. Серед них, наприклад,
економно та розумно використовувати всі ресурси, уникати забруд-
нення біосфери, допомагати зберегти біологічне та зоологічне різно-
маніття.538 У 2016 році був виведений сорт соняшника, який назвали
«Богдан Гаврилишин». Після того як я повернувся з Антарктиди, мені
дали насіння цієї рослини й запросили посадити його в рамках мара-
фону відповідальності.539
328 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

Саме Богдан Гаврилишин за дорученням Джорджа Сороса був та-

кож і першим керівником фонду «Відродження». Однак Гаврилишин
поставив одну умову: особисто собі від Сороса він не візьме ані цента,
адже не хоче бути «людиною Сороса», бо вже дуже довго є незалежною
людиною і цінує це.540 Отож 21 листопада 1994 року міжнародний фонд
«Відродження»541 виділив 12 тисяч доларів на проєкт «Україна поверта-
ється в Антарктиду».542 У матеріалі за кінець 1994 року згадано також,
що значну частину витрат узяла на себе британська сторона.543 Також
свою продукцію, послуги та кошти тоді виділила низка українських
компаній, які підтримали першу експедицію, зокрема надавши одяг та
спорядження. Екіпірування для Антарктиди, спеціальне спорядження
та великий запас провізії на станції для українців залишили британ-
ці.544 Квитки для чотирьох осіб, які вирушили вивчати роботу станції
ще 1994 року, оплатила компанія Air Ukraine International.545
Коли я повернувся з Антарктиди, мені написав чоловік на ім’я Олек-
сандр. Із його повідомлення випливало, що він працює на львівській
каво­вій фабриці «Галка». Чоловік написав, що його зачепило одне з моїх
інтерв’ю546, бо колись «Галка» відправляла свою каву в Антарктиду. Він
пошукав в архіві і знайшов у ньому стару банку кави, яка побувала в по-
дорожі до Антарктиди й повернулася назад на фабрику як історичний
експонат. За словами Олександра, вже покійний генеральний директор
компанії допомагав експедиції безпосередньо і знав «всі моменти» та
цінував ту банку від кави. На фото раритету, які надіслав мені чоловік,
крім банки, видно також календар, на якому зображена панорама ан-
тарктичних островів та криги на воді. Також на це зображення накла-
дено менше: де українці, найімовірніше, піднімають український пра-
пор поряд із британським на тоді ще британській станції «Фарадей».
Позаду на самому календарі за 1997 рік поставлено антарктич-
ні штампи, а також написано від руки: «Ця банка кави разом із пар-
тією спонсорських кавових виробів для I Української антарктичної
 Один фунт стерлінгів | 329

експедиції була отримана на Львівській кавовій фабриці 6 листопада

1996 року і повернулась: [мабуть, мала бути дата повернення]». Ще там
стоїть чийсь підпис. Якщо 6 листопада 1996 року — це дійсно дата от-
римання, то цю каву зимівники могли би скуштувати вже з приїздом
нового сезону під кінець зимівлі, адже їхня річна експедиція почалася
у лютому 1996 року.
На іншому аркуші із зображенням кам’янистого берега та льоду,
а також з написом «Українська Антарктида», знизу на білій частині на-
писано: «Ця банка кави була в Антарктиді на Українській антарктичній
станції Академік Вернадський із 18.01.97 р. по 15.05.97 р. на НДС* “Ернст
Кренкель” пройшла шлях 23 061** морську милю (Одеса — Антарктида —
Одеса). Заст. нач. експедиції к.г.н.*** М. Колодко». Підпис.
Мирон Колодко працював метеорологом на совєцькій станції «Ново-
лазарєвська» у XXIV Совєцькій антарктичній експедиції у 1978–1980 ро-
ках.547 18 січня 1997 року на кораблі «Ернст Кренкель» вирушила друга
українська експедиція, яка була комплексною, адже дослідження про-
водили також в океані, а не лише на станції. Мирон Колодко очолив
створене тоді Західне відділення Українського антарктичного цен-
тру. Завдяки його зусиллям ресурси на цю морську експедицію зібра-
ли серед підприємств та організацій Львівщини.548 Тож таких людей
і компаній, які доклалися до становлення України в Антарктиді, було
декілька. За кожною з них — призабута історія.
Ігор Дикий журиться, що про тих людей, які добивалися для Украї-
ни станції в Антарктиді, тепер не згадують. А їхнє досягнення сприй-
мають як щось аморфне. Однак вони не для себе це робили, і тепер на

* НДС — науково-дослідне судно.

** 37 113 кілометрів.
*** Кандидат географічних наук.
330 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

станцію можуть їздити українські експедиції. За інших обставин не

було би наших експедицій в Антарктиді.

Антарктика незалежної України

Ще під час процесу передавання станції в Антарктиді від грудня

­1994-го до лютого 1995 року перебувало четверо українців, які ви-
вчали роботу станції. Геннадій Міліневський відповідав за наукові
програми, Юрій Оскрет забезпечував станцію всім необхідним, Олек-
сандр Люшнівський дбав про зв’язок, а Володимир Гергієв — про ди-
зельне господарство.549 Перші двоє жили на станції два місяці, а інші
мали залишитися на зимівлю, щоб ознайомитися із роботою станції,
але через брак фінансування на зарплату й добові вони повернулися
в Україну раніше.550
А вже наприкінці 1995 року, 17 листопада, на станції «Фарадей»
українці тоді ще разом із британцями почали свою першу експедицію.
Спершу у її складі було п’ятеро осіб.551 Решта українців прибувала на
першу зимівлю групами по чотири особи. 28 листопада 1995 року і 7 лю-
того 1996 року приїхали друга і третя «четвірки». Так склалася Перша
українська антарктична експедиція.552 Лише у її складі була посада
фахівця із виживання, який дуже багато часу провів у наметі, дослід-
жуючи околиці станції, адже це була для українців невідома земля.553
Друга група зимівників добиралася на станцію зі своїми пригодами.
Її виліт ледь не зірвався, тому, за чутками, тодішній директор Центру
антарктичних досліджень (тепер НАНЦ) Петро Гожик у відчаї пробив-
ся на Банкову й там передав Президенту новини про ситуацію. Леонід
Кучма розпорядився виділити для зимівників президентський літак.
 Антарктика незалежної України | 331

Величезний ТУ-154 летів до Південної Америки майже порожній, а один

із супроводжуючих не розлучався з валізою, у якій виявилося багато
готівки, щоб сплатити послуги аеропорту, готелю тощо.554
Дехто з учасників тих подій покинув станцію раніше. На «Академіку
Вернадському» я дізнався, що Віктор Ситов, який якраз був бейзкоман-
дером XXIII УАЕ у 2018–2019 роках, також приймав станцію у британ-
ців. Керівник першої експедиції Геннадій Міліневський згадує Ситова
серед «свідків історії».555 Перед відправленням в Антарктиду п’ятеро
осіб — Роман Братчик, Володимир Бахмутов, Андрій Сидоровський, Вік­
тор Ситов і сам Геннадій Міліневський — прилетіли спершу до Великої
Британії, де мали пройти практичну підготовку.
Сам пан Ситов 2019 року ностальгійно зазначав, що на станції пере­
буває троє із п’ятірки. Йшлося також про першопрохідців Володими-
ра Бахмутова та Романа Братчика, які теж були на «Вернадському»
2019 року. Кухар XXIII УАЕ Василь Омельянович приготував святко-
вий синьо-жовтий торт із зображенням Антарктиди й цифрою «23».556
Роман Братчик, який приймав станцію, за словами одного із зимів-
ників, є першокласним спеціалістом. Під час передавання постало пи-
тання, чи заберуть британці апаратуру радіозв’язку зі станції, чи зали-
шать нам. Все залежало від того, чи Україна проплатить за неї. До речі,
це ще одна стаття витрат, яка доповнює історію про один фунт. Наша
держава таки викупила обладнання, але сталося це останньої миті. На
той час британці вже встигли все розібрати на деталі та скласти у ко-
робки. Вони навіть не були впевнені, чи українці зможуть самотужки
це знову зібрати. Але саме Роман Братчик це і зробив.
У своєму блозі Геннадій Міліневський пише, що телекс (поперед­
ник факсу) із повідомленням про оплату прийшов від голови адміні-
страції із логістики Британської антарктичної служби Френсіса Карі
якраз 6 лютого 1996 року. Він додає, що «трохи полегшало на душі».557
Адже 6 лютого 1996 року на острові Ґаліндез в Антарктиці відбулася
332 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

історична подія. Частина британської та української команд зібрала-

ся біля флагштока, і о 18:45 за місцевим часом начальник британської
експедиції містер Данкан спустив британський прапор, а начальник
української — підняв прапор нашої держави. База «Фарадей» стала
«Академіком Вернадським».
Сергій Комісаренко, тогочасний посол України у Великій Британії,
вважає, що антарктичний відрахунок треба починати від 20 липня
1995 року, тому що був підписаний документ. Закінчення Другої світо-
вої війни починається не тоді, коли був піднятий прапор над Рейхста-
гом, а тоді, коли підписано Акт капітуляції Німеччини. Однак додає, що
українська антарктична служба вважає, що нова антарктична історія
України стартувала саме із події 6 лютого 1996 року. Так само вважа-
ють і у Британській антарктичній службі.558
Спустивши свій прапор, британці одразу повезли його підняти над
будиночком-музеєм Ворді. Після цього було шампанське й коротке
прощання у барі «Фарадей». І все: «Прощавайте, хлопці!» — британська
історія станції скінчилася. Починалася українська історія.
Того ж дня корабель «Ендюренс» — названий як і Шеклтонів — за-
брав британську команду з острова. Речі та людей доставили на борт
гелікоптером. Британцям було сумно залишати базу назавжди. Укра-
їнцям було сумно прощатися із британцями. Пан Міліневський, новий
начальник вже української станції, записав у щоденнику: «Сталося!
Україна стала Антарктичною державою. Результат двох років роботи,
нервів і здоров’я завершений успішно»559.
«Минають роки і забуваються всі труднощі й фінансові проблеми.
Залишаються честь і слава. Отримавши антарктичну станцію, Україна
відразу стала повноправним членом елітного антарктичного клубу», —
згадував Сергій Комісаренко 2016 року.560
7 лютого 1996 року — перший день української зимівлі. Невдовзі
туристичне судно «Академік Борис Петров» доставило третю групу
 «Фарадей» / «Вернадський» | 333

зимівників. Коли настала перша суботня вечеря у повному складі I УАЕ,

третя «четвірка» була здивована тим, що перша і середня групи при-
йшли у костюмах, білих сорочках і краватках. За словами пана Мілінев­
ського, тоді ще не всі звикли до британських традицій. Також він пише:
«Приємно, що попереду в нас буде стільки разів всього “вперше”»561.

«Фарадей» / «Вернадський»

Коли 2019 року я перебував на нашій станції, то один із зимівників пода-

рував мені невеличкий сувенірний магнітик. Це була дерев’яна медалька
діаметром 6 сантиметрів із зображенням логотипу української станції
«Академік Вернадський». Але фактично, це логотип НАНЦу. На ньому
зображено білу Антарктиду, вписану в синє коло. Вгорі розташований
герб України. Внизу на фоні континенту розмістилися три пінгвіни. Усе
це вписане в ще одне більше блакитне коло, на якому, як на монеті, ви-
ведено написи. Вгорі — Національний антарктичний науковий центр.
Внизу — англомовний еквівалент: National Antarctic Scientific Center of
Ukrainе.
Розробляв логотип керівник І УАЕ Геннадій Міліневський. Він пояс-
нив, що одним із пінгвінів є Петро Гожик. Задля антарктичної ідеї пан
Гожик три роки працював на громадських засадах.562 Другим є Юрій
Оскрет — тодішній заступник директора Центру, і Міліневський каже,
що саме пан Оскрет пробивав ідею отримання станції і зробив її мож-
ливою.563 Третім пінгвіном є сам пан Міліневський.564
Поки працював над темою, то з різних джерел дізнавався, що та чи
інша постать зробила для передавання станції найбільше. За різними
версіями головну роль зіграли різні особи. Але в підсумку — це все одно
334 | Як «Фарадей» став «Вернадським»

порівняно невелике коло осіб, які зробили все можливе, щоб Україна
повернулася в Антарктику.
Також мене завжди цікавило, чому єдина українська антарктична
станція називається «Академік Вернадський»? Передовсім перейменува-
ти станцію вимагали самі британці.565 У 2019 році я був свідком дискусії
щодо того, як називати нові, ще не названі об’єкти або ж станції в Антарк-
тиці. Одні країни називають бази на честь своїх науковців — як-от Фара-
дей, який є зачинателем вчення про електромагнітне поле. Деякі землі
в Антарктиці названі на честь королів та королев, але в нас із цим скупо.
Інші країни дають станціям імена історичних постатей, які зробили
щось важливе для країни. Або присвячують станцію комусь такому,
хто здійснив відкриття на континенті чи проводив там досліджен-
ня — як австралійська станція «Моусон» (Mawson), названа на честь
дослідника Дуґласа Моусона (Douglas Mawson). Також є топонімічні
назви: на острові Берд — британська станція «Острів Бірд» (Bird island).
Фінська станція «Абоа» — як латинська назва колишньої фінської сто-
лиці Абоа (Aboa).
А на станцію «Академік Вернадський» колись прибули на турис-
тичному судні разом із пасажирами з інших країн і росіяни. Вони обу-
рилися, що, мовляв, база має ім’я російського вченого, відповідно, її
потрібно передати Росії. (Логіка цих росіян заслуговує окремої книги.)
Тоді українці поставили гідові умову, що не пустять нікого, якщо цих
росіян не відправлять геть. Тож дехто вважає назву «Академік Вернад-
ський» не найкращою для української станції. Бо Вернадського, попри
його наукову величину, означують як російського, українського та
совєцького вченого. Безпосереднього стосунку до Антарктиди не має.
Єдину українську станцію в Антарктиді могли назвати на честь Ми-
хайла Грушевського — голови Центральної Ради УНР, історика.566 Хоча,
до речі, традиційно зимівники перед виїздом із Києва збираються для
спільного фото біля пам’ятника саме Грушевському.
 «Фарадей» / «Вернадський» | 335

А ось один із учасників першої української зимівки написав, що під

час процесу передачі станції зв’язок із Києвом був дуже обмежений.
Саме за таких обставин українці дізналися, що базу планують назвати
«Академік Вернадський»: «…12 грудня Національна рада з географіч-
них назв затвердила назву станції “Академік Вернадський”. Так наша
улюблена станція стала “академіком”...»567.
Але назва «Академік Вернадський» уже прижилася. У монографії
про геофізичні поля у Західній Антарктиці її автори згадують і про наз-
ву станції: «Символічно, що Українську антарктичну станцію названо
на честь видатного українського вченого-енциклопедиста, геніально-
го мислителя та філософа В. І. Вернадського, бо саме він синтезував
загальне уявлення про світ, його сутність загалом та зв’язок явищ
в усіх земних оболонках (геосферах)»568. Можливо, саме це було голов-
ним мотивом, чому шматочок України у далекій Антарктиці має ім’я
«Вернадський». А вивчення іоносфери, магнітосфери, океану, флори
і фауни, спостереження за космічною погодою (сонячною активністю,
магнітними бурями), грозовою активністю, а також за кліматом, рівнем
та солоністю моря, озоновим шаром, станом льодовиків, проведення
геодезичних вимірювань, геологічні дослідження та багато іншого ві-
дображають комплексність вивчення всіх сфер Землі.569
На думку Сергія Комісаренка, перший президент Академії наук Во-
лодимир Вернадський — абсолютно правильний вибір. Адже це людина,
яка займалася глобальними проблемами і запропонувала вчення про
ноосферу, про взаємодію між людством і всім навколишнім середови-
щем нашої планети і за її межами. Але іменем цього вченого названа
не лише станція, а й гори в Антарктиді.
 Резервуари

У перші дні на станції, коли я ще не дуже висовувався, було обнадій-

ливо, що мене прихистили в найтіснішому — через густоту населен-
ня, — але найвеселішому кабінеті. Почуття гумору — річ суб’єктивна,
звісно. Можливо, якби на станції був поділ на фракції, то ця називала-
ся б «Веселі маргінали».
Анатолій Андрєєв та Юрій Посипайко тоді все ще багато працюва-
ли над реставрацією одного із паливних резервуарів. Слово за слово,
і запитав, чи можна туди залізти? Їм було, здається, приємно, що я ці-
кавлюся їхньою роботою.
Майже на всіх фотографіях із загальними планами станції «Ака-
демік Вернадський» видно той резервуар — це такий великий чорний
бак. На ньому є напис: «Vernadsky» із літерою «V», зображеною як знак
«Victory» — «Перемога». Також тут намальовані дві пальми. Цей малю-
нок створив зимівник XIV УАЕ 2009–2010 років Павло Малов.570
Хоч резервуар і великий, проте, як казав Юрій Посипайко, таких ма-
лих на території України не роблять. Це спеціально для Антарктиди —
тут більший був не потрібен. Його сконструювали у середині 2000-х ро-
ків, адже створення нового паливного резервуара було однією із вимог
під час передавання станції Україні. А до 1980 років британці взагалі
використовували вугілля. Розвантаження із судна десятків тонн ви-
копного палива могло тоді зайняти тижні важкої роботи.571
 | 337

Володимир Храпач бував на зимівлях як механік. У сезоні 2019 ро-

ку пан Володимир був у команді, яка ремонтувала станцію. Також був
у тій сезонній експедиції, коли на станції зварювали резервуар. Оскіль-
ки резервуар має подвійну стінку, то всередині між ними хтось із тієї
команди заховав імпровізовану капсулу з аркушем, де були ініціали
всіх, хто робив цей паливний бак.
Однак все зношується. Оскільки паливо й резервуар для нього — це
і критично для функціонування станції, і небезпечно, якщо щось піде
не так, у сезонну експедицію відправили Юрія Посипайка, який займа-
ється дефектоскопією. Він розповідав мені, що Антарктида в його жит-
ті з’явилася — як і в багатьох — зовсім несподівано. У 2015 році НАНЦ
скерував до інституту запит проаналізувати проєкт резервуара, який
збудовано в Антарктиді. Тоді ще директор НАНЦу пан Литвинов запро-
понував відрядити на станцію одного фахівця. Ті, хто безпосередньо
займався цим проєктом в інституті, не могли поїхати. Зателефонували
Посипайкові й запропонували поїхати йому. Спершу той подумав, що
це — розіграш, але директор підтвердив. Юрій переживав, чи нічого не
зірветься. Але вже менше ніж за місяць від того дзвінка Юрій Посипай-
ко був у літаку до Південної Америки.
Він виявив, що резервуар спроєктований та зварений досить не-
погано. Однак оскільки метал був доволі простого типу — сталь 3пс
(три-пе-ес), то корозійні ушкодження почали з’являтися ще тоді. Тож
треба було терміново ремонтувати днище. Інститути також запрошу-
вали різні фірми, які б пропонували свої технології щодо захисту ме-
талу від корозії.
Паралельно дехто висловив пропозицію зварити поверх старого
днища нове. Але це досить трудомісткий процес — завезти новий ме-
тал, подавати метал через люк у верхній частині резервуара складно,
адже він має всього 60 сантиметрів у діаметрі. Довелося б різати метал
на смуги. Це було б ще більше роботи. Але головне — зварити листову
338 | Резервуари

конструкцію дуже складно. Із вузьких листів — тим паче. Також був

ризик того, що якщо зварювати всередині резервуара, який просяк
паливом, то ця гігантська бочка може рвонути і приземлитися десь
на сусідній станції «Палмер». Тому зупинилися на тому, щоб наносити
спеціальні захисні матеріали після реставрації днища. І вибрали фір-
му, яка пропонує найцікавішу, на думку інженерів, технологію. Це була
«Зінга метал Україна», що відправила в Антарктиду Анатолія Андрєєва.
Він і наносив захисне покриття із матеріалів для холодного цинкуван-
ня — власної розробки «Зінги метал».572 Наступного року він вирушив
перевірити стан покриття, і той виявився бездоганним.573
Перед оновленням резервуара потрібно було викачати рештки паль-
ного в інший резервуар — вони сполучаються трубами. Однак на само-
му дні залишилося чимало осаду — пальне було неякісне.
Кілька разів ми говорили про тендери, зокрема на пальне. На станції
нарікали, що попри те, що тендерні закупівлі можуть забезпечити прозо-
рість, вони можуть мати й недолік. Особливо якщо, наприклад, покупець
повинен придбати найдешевше. Адже найдешевше пальне не означає
найвигідніше: воно дає осад, і у резервуарі його було 10 сантиметрів. Цей
осад потрібно було викачувати в бочки. На це потрібен час, який в Ан-
тарктиді доволі обмежений. Бочки з відходами стояли на острові непода-
лік складу. Відтак їх потрібно було забрати з Антарктиди й утилізувати.
Неякісне пальне має гіршу віддачу, а також забиває фільтри, які
потрібно частіше змінювати. Без фільтрів з таким пальним можуть
пошкодитися дизель-генератори. Тож, окрім контролю за фінансами,
тендер повинен враховувати вимоги до товарів і послуг. Інакше буде
як в українській приказці «Скупий платить двічі».
Щоб потрапити в резервуар — потрібно спершу вилізти по драби-
ні вгору. Драбина така, які можна побачити на трубі димаря електро­
станції або як пожежна драбина на багатоповерхівку. Це метале-
ві сходи-скоби. На кількаметровій висоті починається своєрідний
 | 339

тунель — навколо драбини є решітчаста конструкція, яка мала б не

дати людині впасти. Однак простору там багато, тож не впевнений,
що воно врятувало б у всіх випадках. Згори резервуару відкривається
чудова панорама на всі сторони горизонту. Далі — найстрашніше: спу-
ститися у вузький люк у перекритті і — не звалившись на дно — діста-
тися ногами до внутрішньої драбини при стінці. Але коли руки-ноги
вже на драбині — далі все просто.
Від перебування у гігантській бочці могла б виникнути паніка чи
клаустрофобія. Адже її стінки — із суцільного металу, чорні, без вікон,
а вилізти звідти можна лише через невеличкий отвір вгорі. Щоправда,
ці думки залишилися надійно пригніченими в підсвідомості. Значна
висота стін над тобою нагадує технологічне підземелля якогось метро
чи водних комунікацій. Але освітлення, яке там встановили, а також гул
людських розмов, які звідти долинали, уподібнювали цей резервуар
до підвального пабу із дивовижним відлунням і тьмяним освітленням.
Суцільний доволі великий простір бракувало хіба що розділити барни-
ми стійками, а ще — запросити кількох музикантів, і концептуальний
заклад на краю світу був би готовий до прийняття гостей. Але робота
й ділові розмови радше створили атмосферу якоїсь дивної майстерні,
яка сама і є тим, що майструють.
А от якби треба було залізти в той резервуар самому, без світла,
з одним лише ліхтариком у зубах, щоб, як у напруженому бойовику чи
фільмі-катастрофі, вручну покрутити якийсь клапан, «бо автоматична
система вийшла з ладу», як це є у фільмах, то це було б моторошно.
Анатолій Андрєєв розповів мені, що всі паливні резервуари по-
требують антикорозійного захисту не лише в холодному кліматі, але
й у спекотному чи вологому. В Антарктиді біля станції «Академік Вер-
надський» є і холод, і дуже висока волога, і впродовж кількох місяців
також є перепади температури: то вище нуля, то нижче. До того ж за-
хист потрібний і для зовнішньої поверхні, і всередині.
340 | Резервуари

У 2019 році проводили роботи всередині резервуара і лише з рестав-

рації днища. Спершу зняли старе покриття, зачистили, а після цього
за допомогою робота-маніпулятора учасники інженерної групи Юрій
Посипайко та Анатолій Андрєєв перевірили на цілісність усі шви, по
яких зварені окремі листи металевого дна. Після цього заміряли гли-
бини так званих корозійних виразок і виявили, що в середньому за
товщини дна 5 міліметрів корозія проїла його на 2,1 міліметра. Тож
після очищення спершу нанесли цинкове покриття, завтовшки 40 мік­
рон (1 мікрон = 0,001 міліметра). Потім нанесли три шари керамічного
покриття по 400 мікронів.
За деякий час Анатолій запросив усіх спуститися в резервуар «у чис­
тому взутті» — ремонт завершено, і його результати, наприклад, пере­
вершили очікування керівника станції. Днище було біле, і яскраве світ-
ло, що розсіювалося від нього, додало гігантському простору затишку.
Дарма, що невдовзі вся ця ємність наповнилася новим паливом.
За три роки, від 2019 до 2021-го, товщина захисного покриття не
змінилася, повністю зберігає цілісність. Тож сьогодні проблема із за-
хистом дна резервуара повністю вирішена. Але загалом роботу треба
продовжити і за наступний рік чи два нанести антикорозійне покриття
на стінки резервуара: принаймні від дна до середини.
 Господарі станції

Коли я прибув на «Академік Вернадський», там була ХХІІІ річна Укра-

їнська антарктична експедиція 2018–2019.574 А також вже від січня там
перебувала ХХІV сезонна УАЕ.575 Зимівники XXIII УАЕ отримували на
місяць винагороду, еквівалентну приблизно 600 євро. Тобто те, що
могли б отримати у середньому, працюючи у якомусь київському офі-
сі. Увесь річний бюджет антарктичних досліджень коштував державі
72 мільйони гривень. Також це була остання експедиція без жінок.576
Вже наступна, тобто XXIV, експедиція, яка прибула в день, коли я поки-
нув станцію, отримувала приблизно 1000 доларів заробітку. Про це в ін-
терв’ю розповів системний адміністратор, який у Києві на попередній
роботі отримував майже дві з половиною тисячі доларів.577 А у вересні
2020 року уряд збільшив оплату праці зимівників у два з половиною
рази — до приблизно 54 тисячі гривень. Підвищення зарплати відбуло-
ся вперше за 20 років. Тож оплата праці українців в Антарктиді багато
років була найнижчою серед усіх країн, що присутні на континенті.578
Щоправда, у декого залишається острах щодо того, чи держава зможе
забезпечити підвищений рівень зарплат і наступними роками.
У складі XXIV річної експедиції на станції «Академік Вернадський»
була біологиня Оксана Савенко та лікарка Наталія Бабій. Оксана при-
була раніше — із сезонною експедицією. З нею перетнувся і я. До то-
го ж Оксана була серед тих кількох осіб, які 2019-го добиралися до
342 | Господарі станції

«Вернадського» не на великому кораблі з більшістю команди, а ях-

тою — як і я. Також у цій сезонній експедиції було ще троє біологинь.
Для біологів є велика користь із подорожі яхтою, адже вони можуть
зібрати зразки і на тих островах, які в іншому випадку є поза межами
доступності для українських науковців. У сезонну експедицію 2020 ро-
ку біолог Артем Джулай прибув на станцію «Академік Вернадський» на
яхті Mon Coeur — «Моє Серце». Коли учасники плавання виходили на
сушу, Джулай збирав зразки флори і фауни у пробірки та зберігав їх
у морозильній камері яхти. Серед зразків був і безкрилий комар з ост-
рова Кінґ Джордж579, яких туди завезли випадково.
Оксана Савенко досліджує в Антарктиці китів і тюленів, тому вона
також мала змогу робити свої наукові спостереження із борту яхти. Піс-
ля закінчення сезону, дочекавшись ротації, залишилася зі своєю експе-
дицією на наступний рік. Тож була в Антарктиді 16 місяців поспіль.580
Наталія Бабій прибула із перезмінкою і замінила Костянтина Дани-
ленка. Незадовго до того ми з ним сиділи один навпроти одного у фо-
телях бару «Фарадей». Даниленко — щирий і добрий чоловік, який вже
не вперше зимував. Він показував свої малюнки та вишивки, зроблені
за час зимівлі. Але того ранку якраз минув рівно рік, як він з іншими
зимівниками висадився на берег острова Ґаліндез. Почався тринад-
цятий місяць їхнього перебування на станції. Не враховуючи дороги.
Це Даниленко проводив операцію хворому на апендицит колезі. Він
доволі докладно, як часто роблять лікарі, розповів мені, що от розрізав,
шукав апендикс, але там було ускладнення у кишківнику, тож потрібно
було серйознішого обладнання і втручання. Я терпляче слухав.
Але кабінет на станції не був достатньо пристосованим для такої
операції, тому зимівника й евакуювали. Даниленко показував на стіні
бару фото американського криголама, який приходив тоді на допомо-
гу. Його капітан випадково дізнався, що в українців закінчилася кава.
Тож залишив на станції три ящики кави.
 | 343

У своїй попередній експедиції Даниленко врятував життя італійській

туристці. Згодом її донька написала в Україну листа із пропозицією фі-
нансово віддячити лікарю. В Україні відмовилися, але Харківська ОДА
передала лікарю іменний годинник з відзнакою за відданість професії.581
Але в рутинному житті на станції доктор в Антарктиді не лише лі-
кує, але й виконує наукову програму. Наприклад, вивчає сон в умовах
тривалої ізоляції. Також досліджує адаптацію людського організму до
полярних умов.582 Щомісяця лікар проводить стандартні дослідження
здоров’я зимівників: вимірює вагу, тиск, пульс, відсоткове значення
жиру в організмі тощо.583
Костянтин Даниленко звернув мою увагу на те, що коли йдуть цик­
лони, то кисню стає менше, і його бракує. Тому люди погано почува-
ються, і мало хто може добре адаптуватися до таких змін. Також ще
перед експедицією лікар складає список медикаментів і медичного
обладнання для зимівлі. Він ознайомлюється з медичними історіями
усіх своїх колег, із якими житиме рік в Антарктиді.584
Щоб замінити мого співрозмовника, на цілорічну «антарктичну
вахту» прибула перша в українських зимівках лікарка — Наталя Ба-
бій. Перед Антарктидою вона, паралельно із лікарською практикою,
волонтерила: створювала маскувальні костюми-кікімори для бойових
частин на сході України.585
Поговорити із нею мені не вдалося, лише привітатися. Адже я від-
пливав за кілька годин після її прибуття — коли всі були напружені
початком перезмінки. Однак повернення її та її колег було ще напру-
женішим, адже припало на карантин 2020 року. Про ротацію україн-
ських експедицій під час коронавірусної весни 2020 року писали навіть
іноземні медія. Адже XXV експедиція потрапила в Чилі аж із третьої
спроби, двічі проходили ізоляцію, тож добиралися не звичний тиж-
день, а майже місяць. Про всяк випадок на станцію доставили апарат
для штучної вентиляції легень.586
344 | Господарі станції

Деякі інші держави не забирали своїх науковців та працівників до-

дому. Наприклад, Китай залишив людей ще на один рік в Антарктиді.
НАНЦ же зробив карколомні зусилля, щоб доставити зимівників на
станцію і забрати зі станції всіх додому. Завдяки українським дипло-
матам українці були єдиними іноземцями, яких під час карантину
впустили до Чилі.587

Науковиці та жінки

Коли я жив на станції, там перебувало чотири біологині. Хтось із них

слушно зауважив, що ознакою дискримінації є те, що українські ме-
дія, а отже журналісти і суспільство, частково розрізняють на станції
«Академік Вернадський» науковців, спеціалістів і жінок. Це приблизно
так само, якби казати про навчальний заклад «студенти, викладачі та
пенсіонери». Немовби пенсійний вік як такий визначає професійність
викладача.
Коли говорити про персонал станції, то вакансій «жінка» там немає.
Там є біолог, геофізик, кухар, лікар та інші. До того ж я гадаю, що як-
що говорити щось на кшталт «на станцію цьогоріч поїде 5 науковців,
5 спеціалістів і 2 жінки», то, без сумніву, може виникнути запитання:
«А що там взагалі роблять жінки?». Коли ж сказати, що на станцію їде
7 науковців та 5 спеціалістів, то такого питання не може виникнути,
тому що кожен науковець та спеціаліст має конкретну програму на
весь рік. І питання тільки до виконання роботи. А вік, стать, рідне село
чи місто — то вже так, для цікавості читача.
Українська кліматологиня Світлана Краковська зимувала на стан-
ції «Академік Вернадський» у 1997–1998 роках. Вона наголосила, що
 Науковиці та жінки | 345

в Антарктиді важливі професійні навички, а також людські якості: не

чоловік, не жінка, а людина і фахівець.588 Однак після тієї експедиції
українки на станції не працювали двадцять років. Пані Краковська
розповідала589, що тодішнє керівництво нормально ставилося до жінок
в експедиціях. Адже зважало і на міжнародне оточення. А от шоком для
неї була тодішня публікація в «Комсомольській правді». Там йшлося
про те, що «українські зимівники вирішили взяти із собою жінок, і те-
пер зимівля буде здаватися їм коротшою». Очевидно, це була дикість
навіть двадцять з гаком років тому.
Теперішній керівник НАНЦу не раз казав, що сподівається, що не-
вдовзі питання про жінок на станції не виникатимуть, адже, напри-
клад, на найближчій до нас станції — американській «Палмер» — чо-
ловіків та жінок приблизно порівну. Обійнявши посаду, він заявив, що
жінки також зможуть брати участь у річних експедиціях — головне
пройти добір.590
До того ж таке питання він вважає анахронізмом. Однак воно має
властивість час до часу виринати і збурювати людські пристрасті.
На жаль, в Україні досі існує ситуація, коли жінок у науці приблизно
стільки ж, скільки і чоловіків, але що вища сходинка в ієрархічній дра-
бинці — то менший відсоток жінок залишається. Серед дійсних членів
НАНУ — всього 6%.591
Згодом один із зимівників наполягав, що кого би не брати, це, на
його думку, само собою не є досягненням. Адже кожен, хто претендує
зимувати в Антарктиді, має передовсім підходити на цю роль за всіма
параметрами, і йому йдеться не лише про професійні вміння.
Із цим загалом важко не погодитися. Те, що жінки змогли подава-
тися на вакансії на антарктичну станцію, можливо, дійсно не можна
назвати великим досягненням. З одного боку, всього-на-всього потріб-
но було просто «черкнути пером». Важче вдало модернізувати станцію
чи розгорнути нові напрями досліджень. Однак, з погляду жінок, які
346 | Господарі станції

не могли сподіватися на реалізацію у сфері антарктичних досліджень,

можливо, від цього лише гірше: 20 років змарновано тільки тому, що
ніхто не зміг всього-на-всього «черкнути пером».
Ірина Козерецька — докторка біологічних наук, генетикиня за фа-
хом. Досліджувала білковий поліморфізм — змінність у межах однієї
популяції або групи — віслюкових пінгвінів. Хоча на той час в Антарк-
тиді ще не була. Результати роботи вона представила на Антарктич-
ній конференції 2004 року у Бремені, Німеччина. Там їй запропонував
співпрацю польський професор Станіслав Ракуса-Сущевський — біо­
лог, співзасновник Польської полярної програми, засновник Поль-
ської антарктичної станції імені Генрика Арцтовського на острові Кінґ
Джордж592, на яку «Сельма», на жаль, не змогла зайти. Сам польський
дослідник Генрик Арцтовський (Henryk Arctowski) був астрофізиком,
геофізиком та геохіміком, навчався у Льєжі (Бельгія) та Сорбонні (Фран-
ція). Брав участь в бельгійській антарктичній експедиції 1897–1899 ро-
ків. Від 1920 року очолював кафедру геофізики та метеорології у Львів-
ському університеті*. У 1930–1932 роках був директором Астрономічної
обсерваторії у Львові.593
Професор Ракуса-Сущевський запросив Козерецьку в польську екс­
педицію до Антарктиди, що мала відбутися 2005 року. Коли про це
дізналися у НАНЦі, то написали до Польщі, що є кращі кандидатури,
ніж Ірина Козерецька. Але професор Ракуса-Сущевський не погодився.
Козерецька зазначає, що, попри це, все одно її кандидатури не підтри-
мали. Наприклад, їй не підготували дозволу на біологічну роботу в Ан-
тарктиці. Однак пані Козерецька таки потрапила на польську станцію.
Там її сприйняли по-різному. Але їй вдалося зібрати стільки матеріалу,
що вона публікувала наукові статті аж вісім років. Також вона запро-
понувала колегам в Україні привезти зразки і для них.

* Тепер Львівський національний університет імені Івана Франка.

 Науковиці та жінки | 347

На станції мені пояснювали, що якщо робота науковця, наприклад,

біолога, можлива в Антарктиді лише впродовж теплої пори року (сезо-
ну), то при серйозному підході він і не хотів би лишатися там на весь
рік. Навпаки: швидко їхати додому й опрацьовувати зібраний матеріал.
Адже роботи з ним може вистачити на кілька років.
На свято Миколая поляків — разом з пані Іриною — в гості запросили
росіяни зі станції «Беллінсгаузен». Там вона познайомилася із началь-
ником станції Олегом Сахаровим, який був дуже авторитетним на Кінґ
Джорджі. Тож коли він телефонував на польську станцію, щоб пороз-
мовляти із Козерецькою, поляки бігали й шукали її, що підвищило її
статус. А коли Сахаров попросив у Козерецької зразок антарктичної
рослини, якої не було в околицях «Беллінсгаузена», то по нього при-
летів іспанський вертоліт.
Однак, повернувшись додому, на Ірину Козерецьку чекав сюрприз.
В університеті на ім’я ректора був написаний лист про те, що Козерець-
ка порушила міжнародні угоди і працювала в Антарктиці без відповід-
них дозволів. Це начебто поставило Україну на межу вилучення з ан-
тарктичних програм. Але виявилося, що пані Ірина таки мала дозвіл.
На щастя, у тодішньому НАНЦі була аж одна людина, яка попередила
молоду біологиню про необхідність мати такий документ. Це був Ген-
надій Міліневський, який вважає, що у країні має діяти постійна про-
грама підтримки молодих науковців.594
Однак отримала цей документ пані Козерецька від поляків. У цьо-
му контексті біологиня зауважує, що немає поганих національностей,
є погані люди, які не дають змоги реалізуватися тим, хто має більше
розуму і вмінь.595 Невдовзі біологиня стала єдиною жінкою596 під час
сезону Х української експедиції в Антарктиду. Тепер Ірина Козерець-
ка — заступниця з наукових питань директора НАНЦу.
348 | Господарі станції

Чоловічий клуб

В Антарктиді 2019 року мені казали, що не всі захоплені появою жінок

на станції. Американська юристка і авторка бестселерів Сандра На-
віді у своїй книзі «Суперхаби. Як фінансові еліти та їхні мережі керу-
ють світом»597 пише про такі собі чоловічі клуби. Її книжка — про роль
знайомств і мереж у просуванні кар’єрною драбиною тощо. Історично
склалося, що більшість чільних посад обіймають чоловіки, тож потім
вони і приводять своїх друзів, колег, знайомих — людей, яким довіря-
ють. Так на високих посадах більше чоловіків, бо люди спілкуються із
собі подібними. З іншого боку, на думку авторки, якщо чоловік просу-
ває жінку, то оточення вважає, що між цими людьми обов’язково має
бути роман.
Однак коли конкурс на вакансії в Антарктиді став більш публіч-
ним і про нього з’явилося багато інформації у медіях, то заявки поча-
ли подавати і жінки. Поки що ще не в такій кількості, як чоловіки, але
керівництво НАНЦу очікує, що раніше чи пізніше й тут ситуація ви-
рівняється. У розвиненіших країнах чоловіки вже «відхвилювалися».
Коли я вчився на журналістиці, то натрапив на звичайний собі нарис
у німецькій газеті Süddeutsche Zeitung про зміни в армії. Коли писав про
Антарктиду, то згадав про нього. Там висвітлено історію жінки, яка пра-
цювала військовою інструкторкою, і те, що людям часто досить важко
прийняти зміни. У статті йшлося: «Єнш каже, що щойно відкинув одне
невелике упередження. Адже чоловіки-інструктори, певно, були дещо
занепокоєні, як усе тепер відбуватиметься, коли до їхніх лав влилася
інша стать. Врешті-решт, їх ніхто не питав. Рішення про рівне станови-
ще жінок у війську прийшло з Люксембурга, із Європейського суду. [...]
Там [у кімнаті унтерофіцерів], як і в чоловічій кімнаті, вони раніше
були самі, після закінчення робочого дня пили пиво та розмовляли.
 Чоловічий клуб | 349

Незабаром перші жінки отримають свої звання і вимагатимуть права

також перебувати там. “Шкода, що оця прусська традиція чоловічої
кімнати буде втрачена”, — каже Люддеке. Трохи непокоїть його і те,
що жінкам у війську дозволено носити довге волосся і що на шляху
до душу він може зустріти голу жінку. З іншого боку, “жінки набагато
витриваліші. Вони хочуть самоствердитися”. Отже, Бундесвер, очевид-
но, переживе жінок. Оберфельдфебель Люддеке капітулював перед
новими часами».
Дещо схоже каже Євген Дикий, який служив у війську: «Мені істо-
рії наших полярниць дуже нагадують історії наших дівчат у ЗСУ. Але
в Збройних Силах України, наскільки я можу судити, дівчата вже до-
статньо змогли себе поставити і показати. Я думаю, тут ситуація ана-
логічна».598 Також серед аргументів проти жінок на станції було те, що
зимівники не зможуть ходити неголені або лише у спідньому.599
Звісно, серед аргументів було те, що жінки — слабкі й не надто
добре дають собі раду із технікою та апаратурою. Але на сусідній
станції «Палмер» жінка на ім’я Меґґі працювала водолазкою понад
40 років.600 А кліматологиня Світлана Краковська, яка зимувала на
станції у 1997–1998 роках і познайомилася зі своїм чоловіком тут,
в Антарктиді, не лише виконувала свою безпосередню роботу. Вона
також пірнала в гідрокостюмі та ходила в гори. Оскільки була досвід-
ченою альпіністкою і мала за спиною експедицію в Арктиці, то ще
й навчала колег на «Вернадському», як правильно підніматися по
льодовиках.601 Від 2019 року жінки знову входять у річні українські
експедиції в Україні.602
А от Чилі та Аргентина ще від 1970–1980 років взагалі змагаються
за те, хто з них в Антарктиді раніше й більше народив, а хто взагалі
зачав на континенті, подаючи це як аргумент у територіальних супе-
речках. Але це може здатися надто гарячим і палким трактуванням
жіночої ролі на цьому континенті.
350 | Господарі станції

Ставлення до жінок в Антарктиді змінювалося поступово. На по-

чатку ХХ століття кандидаток в експедиції не розглядали. Їм часто
пояснювали, що вони фізично не готові, що їм там не сподобається че-
рез відсутність крамниць або їм не підійдуть санітарні норми. Однак,
найімовірніше, жінок не брали з інших причин. Адмірал військово-­
морських сил США Джордж Дюфек, який командував антарктичними
експедиціями, зауважував, що чоловікам це не сподобається, бо «зірве
чоловічі ілюзії бути героями та прикордонниками». Однак перші жінки
потрапляли в Антарктиду як дружини чи компаньйонки дослідників-­
чоловіків. Тобто жінок як таких брали, але залишали їм лиш «їхні при-
родні ролі».
Одними з перших країн, які допускали жінок в Антарктиду, були са-
ме Чилі та Аргентина, які відправляли їх туди народити дітей. А також
Совєцький Союз, відомий тим, що робив із жінок товаришок, а радше
просто безстатеве суспільство.603
Перед участю американок в експедиціях багато чоловіків протес-
тувало проти таких нововведень. Але це було майже 75 років тому. На
Південний полюс перші науковиці прибули 1969 року.604 А от 1974 ро-
ку жінка очолила американську станцію «Мак-Мердо» — найбільшу
в Антарктиді.
На цій станції перебуває приблизно чверть усього «населення» Ан-
тарктики. Влітку на континенті є майже п’ять тисяч осіб, а взимку —
тисяча.
У 1990-х роках соціолог Чарльз Москос зазначив: що більше жінок
вводять у групу, то менше стає агресії і більше громадянської культури.
А канадська психологиня Джейн Моцеллін дослідила, що жінки краще
радять собі з антарктичним середовищем, ніж чоловіки. Хай там як,
але вже у ХХІ столітті такі країни, як Австралія, запровадили гендер-
ну рівність у доступі до досліджень у полярних регіонах як складову
політики в науці.605
 Чоловічий клуб | 351

Євген Дикий зазначав, що НАНЦ не надаватиме жінкам жодних

преференцій. Але також більше не дискримінуватиме. Тепер Центр
забезпечує рівний доступ чоловіків і жінок до вакансій в Антарктиді.
Нині відсоток жінок, які пройшли добір, приблизно такий, як і відсоток
анкет, що подали жінки. Тож річ тепер у часі, адже невдовзі, сподіва-
ються у Центрі, це питання перестане бути актуальним.606
 Звичайний
антарктичний побут

Люди на станції мешкають у шести кубриках — кімнатах, схожих на купе.

Там два двоповерхові ліжка. Взимку люди живуть по двоє, а коли прибу-
вають сезонники — можна розміститися вчотирьох. Кілька додаткових
місць є в офісі начальника станції, у кабінеті озонометриста, у кабінеті
лікаря тощо. Коли на станцію прибуває перезмінка, і на «Вернадському»
кілька днів одночасно перебуває дві зимівки, а також якщо при цьому
є великий сезон і ще хтось прибуває на станцію на кілька днів — тоді
розміщуються всюди, де лише можна. Спальні місця облаштовують на-
віть у спортзалі, де в ці напружені дні вже ніхто не займається спортом.
На станції майже всі мають чергування. Не чергує лише кухар —
у нього своя «програма». Чергувань три види: нічне, денне й заміна
кухаря в неділю. Денні чергові ротуються щодня. Нічний черговий за-
ступає на вахту на тиждень.
Сезонників було удвічі більше і вони не такі компетентні в чергуван-
нях, адже «залетіли на два місяці». Тож сезонники, а також інженерно-­
технічна група і я з іншими журналістами — всі були помічниками
чергових. Щодня хтось один допомагав на кухні, інший — денному
черговому, третій — нічному черговому.
Денний черговий раз на дві години робить обхід. Він може розді-
лити обов’язки з помічником. Спершу потрібно перевірити датчики
 | 353

температури в котлах — вони біля головного входу. Потім зайти у при-

міщення котельні, звідки завжди гуде, і перевірити показники на при-
ладах. Там міститься бак підготовки води для опріснювача. Її фільтру-
ють і підігрівають, пояснив мені Юрій Посипайко. На опріснювач вода
має потрапляти не холодніша, ніж 5 градусів. Від справності всього
цього обладнання залежить, чи матиме станція воду для пиття, при-
готування їжі, побутових потреб.
Далі черговому потрібно вийти назовні й зайти в бічне приміщення
з опріснювачем. Там — резервуар із водою, куди закачується морська
вода. Вона витікає не через звичайну трубу, а немовби через газовий
пальник, як у печі. Труба над резервуаром довга, і в усю довжину та по
колу в ній безліч маленьких дірочок. Це сито затримує бруд на вході.
Потрібно хоча б раз на годину дуже ретельно протирати цю трубу щіт-
кою, щоб не дати діркам забитися через залипання. Зимівник Антон
Омельченко — нащадок іншого Антона Омельченка, який був в експе-
диції Роберта Скотта на початку ХХ століття, — 2020 року оптимізував
простір й обладнання у приміщенні котельні, тож там вмістився і но-
вий опріснювач, привезений на заміну старому. Пити опріснену воду
можна, але для зимівників закуповують мінеральну у пляшках, адже
якщо пити багато опрісненої води з океану, то починають боліти суг-
лоби.607 Перші зимівники, англійці, щоб отримати прісну воду, топили
сніг. Але це був доволі трудоємкий процес, адже із чотирьох об’ємів
снігу виходив один об’єм питної води. Із опріснювача зі ста відсотків
морської води виходить приблизно чверть прісної води. Втім, тепер
ручної роботи практично немає, процес автоматизований.608
Пізніше черговий іде в генераторну. Це доволі велика одноповерхова
будівля, розміром з хату. У першій кімнаті, що вузька, але тягнеться на
всю ширину будівлі, безліч інструментів — це майстерня. Далі — велике
приміщення із трьома ще британськими дизель-генераторами Volvo
Penta, кожен із яких має жіноче ім’я: Клер, Лаура й Люпі. Їх також дали
354 | Звичайний антарктичний побут

ще британці. Можливо, це тому, що дизель-генератори дають тепло,

струм і від них залежить життя на станції. У будь-якому разі, це досить
зворушливо і, напевно, це важко вповні зрозуміти, якщо не залишався
на зимівлю. Працює завжди лише один. Їх вмикають почергово, кожен
на 400 годин. Другий — у гарячому резерві — вмикають, якщо перший
виходить з ладу. Третій — на профілактиці. Шум навіть одного генера-
тора чути в багатьох куточках станції. Десь він просто як звичний шум
дороги за вікном, а десь такий гучний, що до нього потрібно звикати
кілька місяців — наприклад, у деяких кубриках, вікна яких виходять
у бік генераторної.
У 2020 році планували замінити старі генератори, які відпрацювали
вже 40 років, але карантин і логістичні виклики змусили перенести
цю операцію. Однак нові дизель-генератори були закуплені та чекали
на свій час у Чилі. Вони споживатимуть більш екологічне та економне
пальне, а також обладнані системою контролю та безпеки.609 Компанія
Volvo, у якій дізналися, що старі генератори все ще працюють, зазна-
чила, що хотіли б забрали їх до музею.610
Навколо генераторів багато простору. Навпроти того, що працює,
привідчинені вікна. Тут потрібно перевіряти найбільше датчиків, зо-
крема температуру приміщення і самого генератора. Дизель-електрик
та досвідченіші зимівники здалеку чують, якщо з генератором щось
не так. Чують також за ледь відмінними звуками, що один генератор
перемикають на інший. Спершу заводиться другий, тоді вимикають
перший. Пальне до генератора надходить із резервуарів, які заправ-
ляють на весь рік під час перезмінки. Генератор забезпечує станцію
електроенергією, світлом і теплом.
Далі черговий іде в інший, вдвічі менший будиночок. Там зберігають
лебідку, інструменти, накриття для човнів тощо. Також тут стоять три
холодильники: перші два — величезні, для запасів на рік (один — мо-
розильна камера, другий — звичайний). Їхня температура мала бути
 | 355

приблизно мінус 18–20 на одному, та 4–5 на другому. Третя там була

мала морозильна камера на мінус 80 градусів, щоб зберігати зразки, що
їх зібрали біологи. Ця морозилка прибула 2019-го, порівняно незадов-
го до мене. Разом із нею привезли деяке інше обладнання, яке, напри-
клад, дає можливість працювати із ДНК та РНК дібраних біологічних
зразків безпосередньо на станції, а не возити матеріал аж в Україну.611
У кутку приміщення з холодильником та морозильними камера-
ми — кімната із двома помпами для води, яку качають із моря. Коли
одна помпа працює, друга — відпочиває. Черговий має перевірити, чи
дійсно одна із них помпує воду. Якщо помпи вийдуть з ладу, то вода
в магістралі дуже швидко замерзне. Потрібно буде відкопати від кілька­
метрового снігу цю магістраль, а потім ще її розморожувати. Така си-
туація колись трапилась на станції.612
Якось вночі, коли я нотував інформацію, ввімкнулася сигналізація.
Я вийшов у коридор і побачив у кінці біля стелі червону лампу, що
схвильовано блимала. Із кабінету вийшов науковець і флегматично
зазначив: «вода». Вже за кілька секунд сигналізація вимкнулася, а ніч-
ний черговий побіг усувати проблему. Стався збій, і щоб станція не за-
лишалася без води — його треба було швидко усунути.
Паралельно з обходами денний черговий разом із помічником роз-
ставляє у кухні столи та крісла, тарілки та прибори, кладе хліб, набирає
компот. Коли перша зміна поїсть і піде, посуд помитий, то готують стіл
для другої зміни. Потім, якщо потрібно, денний черговий із помічни-
ком складають стільці та столи. Коли на станції лише зимівники — всі
вміщаються разом.
Нічний черговий робить обходи вночі. Його помічник встає перед
п’ятою ранку й допомагає прибрати коридор і чоловічий санвузол, по-
ки всі сплять. П’ята година ранку — оптимальний час. Адже частина
людей може засидітися до третьої-четвертої ночі, а з шостої дехто вже
починає прокидатися.
356 | Звичайний антарктичний побут

Зимівник Олександр Полудень, коли чергував, то дуже люб’язно

спілкувався із Юрієм Посипайком — найстаршим учасником експе-
диції. Мовляв, ми з вами напарники цієї ночі, то я вас о п’ятій ранку
прокину, і ви оберете самі, що Вам краще прибирати. Посипайко каже,
що от коридор він вже прибирав… І Полудень його делікатно обірвав,
жартуючи, мовляв, «то і прибирайте коридор, якщо ви вже маєте дос-
від». Посипайко ще намагався зійтися на умовах, більш вигідних По-
лудню, але той дозволив панові Юрію, якщо матиме бажання, макси-
мум винести сміття.
Я чергував із зимівником, який також був поблажливим до своїх
помічників. Він будив о п’ятій і, кажуть, усім казав помити коридор,
інше робив сам. Старших колег він взагалі не будив.
Але от зі мною, що, мабуть, свідчить про те, що я сповнений сил та
енергії молодий хлопець, мій нічний черговий провів гру. Він узяв два
папірці й написав на них, як він казав, «туалет» і «коридор», а потім за-
тис їх у двох кулаках. Що я виберу — те і митиму. Мені, звісно, попався
туалет. Хитра усмішка зимівника підказала мені просто для цікавості
заглянути в інший папірець, але зимівник їх викинув у смітник і, зда-
ється, навіть виніс. Коли ж настала п’ята година ранку — мене ніхто
не збудив, і я прийшов на чергування між шостою і сьомою. Очевидно,
перші люди на станції невдовзі повставали й дехто навіть зробив за-
уваження, що загалом прибирати треба раніше. Але коли Володимир
Храпач дізнався, що це — моє перше прибирання, то доброзичливо за-
значив: «Перший млинець завжди нанівець». Потім показав мені секрет
сяючих умивальників, а коли зайшов мій напарник — сказав, що це я їх
так помив. Хоча у цьому не було крайньої необхідності.
За час прибирання я ретельно помив дві душові кабінки, три уми-
вальники, два унітази разом із стінками кабін, пісуар, батарею, вікно,
підвіконня, умивальник для набору води, три дзеркала й підлогу. Я став
на шлях вдосконалення туалетомийної майстерності, бо, як можна
 | 357

здогадатися, із моїм фартом це було далеко не останнє моє туалетне

рандеву.
Ще одним видом обов’язків, що стосувалися всіх, було загальне
п’ятничне прибирання головного будинку станції. Оскільки нас було
багато, то ми чергували через тиждень. Після вечері одна половина
станції йшла відпочивати чи працювати. А друга — йшла дивитися
на список, хто, де і з ким чергує, адже чергували попарно. Серед ло-
терейних білетів можна було отримати: бар, їдальню, кухню, довгий
коридор, санвузол (жіночий санвузол завжди прибирав хтось із дівчат,
тоді як чоловічий — чоловіки), коридори до кубриків, а також окремо
коридор біля вхідних дверей разом із точкою збирання, де були вішал-
ки для верхнього одягу та полиці для взуття плюс кімнату-сушарку,
де сушився попраний і мокрий одяг, і де було дуже спекотно.
У моє п’ятничне чергування мені знову попався туалет. Напар-
ник, якому випала така ж доля, був вельми незадоволений. Я ж був
холоднокровний, бо тепер знав, як швидко прибрати. А одного разу,
коли всі дивилися, хто де чергує у п’ятницю, хтось за спиною сказав:
«А я сьогодні ще й черговий». Хлопцеві із сезону потрапило на один
день і п’ятничне чергування, і денне. Такі накладки виникали і в по-
мічників кухаря.
Чергові відповідають і за винесення сміття. Про гори накопичено-
го непотребу біля станцій в Антарктиді почали задумуватися лише
в 1980-х роках. Крім бочок із відпрацьованим паливом та зламаної
техніки подекуди в Антарктиді могли лежати брухтом навіть кораблі.
Тепер країни зобов’язані дотримуватися незасмічення континенту.
Із великих станцій на інші континенти вивозять 100% відходів,
серед яких і тверді залишки каналізаційних стоків. Скло, метал, кар-
тон, а також батарейки й інші забруднювальні предмети сортуються.
Потім сміття несуть до прескомпактора, який максимально зменшує
об’єм сміття. Наприкінці зимівлі все це пакують на корабель і вивозять.
358 | Звичайний антарктичний побут

У випадку з «Академіком Вернадським» — до Південної Америки. На

майбутнє, ймовірно, побудують очисні установки.
Єдиний забрудник на станції — викиди від дизельних генераторів.
Бельгійська станція «Принцеса Елізабет», що діє від 2007 року, на 100 %
працює на вітровій та сонячній енергії. На американській станції «Мак
Мердо» у 1960-х роках встановили атомний реактор. Але через трудно-
щі з обслуговуванням 1972 року його зупинили, а згодом — були зму-
шені демонтувати та вивезти.613
Загалом в Антарктиді не можна викидати навіть залишків їжі зі сто-
лу. Біолог Євген Дикий пояснює: «З рештками людської їжі в довкілля
можуть потрапити сторонні бактерії та мікроелементи. Невідомо, що
з них “виросте” впродовж років чи десятиліть і як це вплине на еко­
систему континенту»614.
Під час самих трапез, коли на станції майже сорок осіб, інколи ат-
мосфера нагадувала якийсь табір чи університетську їдальню. Спершу
всі мовчки черпають ложками суп, потім починають щось говорити із
людьми поруч. Сидять часто так, як і працюють або спілкуються. Ін-
ша річ, що деякі безпосередні співробітники можуть бути «розбиті»
на різні зміни.
Щосереди була ротація змін, і якщо твоя зміна їла першою, тобто
о 13:00 та 19:00, то наступного тижня ви їстимете другими. Десь за пів
години. Інколи затримка на 10 хвилин була вже доволі відчутною —
в Антарктиді випрацьовується чудовий режим харчування, а також там
дуже добрий апетит. Ми не раз чекали «ну коли вже та друга зміна?».
Іноді на станцію прибували туристи. Це були і яхти, і великі турис-
тичні лайнери. Тоді для зручності столи та крісла складали «по-турис-
тичному» — щоб було просторіше. Більшість столів і крісел акуратно
складали збоку. Я бачив тепер вже із середини, як виглядають гості із
яхти. Їх було приблизно десять, частина команди зналася із частиною
зимівників. Серед самих туристів іноді бували науковці, вони жваво
 | 359

обговорювали різні теми з науковцями на нашій станції. Зустрічі були

теплі й у вузькому колі. Часом яхта могла прибути раніше, часом — під
вечір. Якщо не було надто пізно, то гості приходили на станцію по-
розмовляти і провести разом час. Натомість, лайнери прибували ли-
ше вдень. Драйвери ганяли на моторних човнах із пачками туристів
туди-сюди, і тим у досить-таки експресформаті показували станцію:
проводили екскурсію, розповідали про історію, про дослідження на
станції, жартували.
Багато туристів залишає свої враження у гостьових книгах. НАНЦ
пише, що одну з таких книг на 250 сторінок гості списали за 2016–
2020 роки. Перший запис належав австралійцям, які написали: «Так
цікаво! Так раді бути тут! Дякуємо за гостинність! Дякуємо за цей дос-
від і тепло, з яким ви нас зустріли». Вдячні відгуки та захоплення за-
лишили гості зокрема із Польщі, США, Білорусі, Словаччини, Ізраїлю,
Франції, Великої Британії, Канади.615 Якщо багато людей із лайнера хо-
тіли побачити станцію, то групи заходили й виходили одна за одною.
Тоді важко було протиснутися у коридорі.
Одного разу така група забарикадувала мене в туалеті. Я вийшов
і мимоволі приєднався до екскурсії, повільно просуваючись із гостями
вздовж коридору до кабінету. Один з американців, роззираючись по
боках, глянув на мене і ні сіло ні впало запитав: «Як, власне, вони вимі-
рюють озон? Вони посилають якісь сигнали в небо?». На що я відповів:
«Гадаю, вони ловлять промені сонця у спеціальний апарат і вивчають
спектр». Після його «Оооууу» ми розійшлися, і я рушив у потоці людей,
застрибнувши у свої двері.
Озоновий шар відкрили на початку ХХ століття французькі вчені
Шарль Фабрі (Charles Fabry) та Анрі Буіссон (Henri Buisson). Це відкриття
було пов’язане зі спостереженням, що до поверхні Землі доходить не
весь спектр сонячного світла: не вистачає частини ультрафіолетово-
го випромінювання. Виявилося, що його затримує озон, концентрація
360 | Звичайний антарктичний побут

у атмосфері якого дуже мала, а найбільша його кількість зосереджує­

ться у шарі на висоті 20–30 кілометрів. Його і було названо «озоновим
шаром». Там концентрація озону — 10 часток на мільйон. І хоча це дуже
мало, але цього вистачає, щоб захищати життя на планеті від шкідли-
вого випромінювання.616 Згодом озон досліджував британський метео­
ролог Ґордон Добсон (Gordon Dobson), іменем якого названі одиниці
вимірювання озону.
Спостереження за озоновим шаром над британськими антарктич-
ними станціями «Фарадей» (base F) і Гайлі (Halley, base H) розпочали
ще 1957 року.617 Завдяки їм Джозеф Фарман (Joseph Farman), Браян Ґар-
динер (Brian Gardiner) та Джон Шенклін (Jon Shanklin), співробітники
Британської антарктичної служби, 1984 року відкрили аномалію так
званої озонової «діри» над Антарктидою. У 1985 році вони опублікува-
ли статтю, якою сповістили світ про загрозу.618
Це підштовхнуло людство підписати 1987 року Монреальський про-
токол, який обмежує викид шкідливих для озонового шару речовин.619
Ці вчені не хотіли, щоб Британія віддавала станцію «Фарадей / Вернад-
ський», адже тут було здійснене це важливе відкриття.
Від 1996 року вже на українській станції щодня, окрім періоду від
21 травня до 21 липня, спостерігають за озоном. У ці два місяці апарат
не отримує достатньо ультрафіолету. Сонце не піднімається над гори-
зонтом вище, ніж на 15 градусів. На станції майже постійно темно. Лише
3–4 години стоять такі собі сутінки.620 Втім, спостереження за озоном
можна робити і за місяцем, а не за сонцем. Однак для цього потрібно,
щоб небо було чистим і ясним.621 Але днів з опадами у районі станції
приблизно 300 на рік, тим паче у зимові місяці.
Решту 10 місяців ультрафіолет потрапляв у спектрофотометр Доб­
сон-031 «Дафні» крізь вікно в даху станції. Таких приладів у світі не
більше ніж 150 штук. В Україні є ще лише один такий. Оригінальний
спектофотометр, яким виявили аномалію, британці залишили на
 | 361

станції.622 Але 2005 року вони замінили його сучаснішим, а старий

зберігається у музеї Британської антарктичної служби (BAS).623 Новий
спектрофотометр українські науковці назвали «Вірджинія».624
Раніше спостерігали у визначені години. Але оскільки щодня сонце
на іншій висоті, то тепер час проведення спостережень розраховує про-
грама. Навіть за максимальної хмарності, тобто 10-бальній, є п’ять стан-
дартних спостережень. При 5 балах і за умови, що сонячний диск видно,
можливо провести 15–20 вимірювань на добу. Ще один вид спостережень
проводять за цілковито безхмарного неба. У пікові місяці — листопад,
грудень, січень — може бути до шістдесяти спостережень. Щомісяця —
інші. У грудні, січні, лютому спостереження закінчуються о першій но-
чі, а о третій вже знову починаються. Тож озонометристу залишається
всього дві години на сон. Натомість у березні треба вставати, наприклад,
о 6:25.625 За зимівлю 2019–2020 року на станції «Академік Вернадський»
провели рекордну кількість вимірів озону на рік, а саме 2300 разів.626
Опираючись на виміри зі станції «Академік Вернадський» та дані із
супутника, українські вчені підтвердили, що від 2000-х років озоновий
шар над Антарктидою почав стабілізовуватися.627
Джон Шенклін, один з відкривачів озонової «діри», іноді виходить на
зв’язок із «Вернадським».628 А 2015 року він публічно заявив, що міжна-
родна громадськість доволі швидко відреагувала на проблему зі змен-
шенням озонового шару, але «справді найважливішим уроком цього
відкриття є те, що воно показало, як неймовірно швидко ми можемо
спричинити значні зміни в нашій атмосфері і як багато часу потрібно
природі, щоб оговтатися від них». Він каже, що історія з озоном мало
чого навчила людство, якщо воно так сильно забруднює атмосферу
парниковими газами. Хоча надія ще є, бо ці проблеми — на порядку
денному.629 І, до речі, вони пов’язані.
Озонова діра сприяє тому, що вихор повітря навколо Антарктиди
пришвидшується. Він приносить більше теплого повітря, наприклад,
362 | Звичайний антарктичний побут

у район української станції. Тому у цьому регіоні потепління відбува-

ється швидше, ніж в середньому на планеті. Але цей же вихор не про-
пускає теплого повітря всередину континенту і стримує ще сильніше
танення льоду. Тож аномалія є певним стабілізатором. За прогнозами
вчених, озонова діра мала б затягнутися приблизно до 2060 року. Але
її зникнення може призвести до проникнення теплого повітря в Ан-
тарктиду, потепління континенту, танення льоду, зростання рівня
океану тощо.630 Тому важливо не забувати і про зменшення викидів
парникових газів.
Нищення озону спричинено насамперед вже викинутими в атмос-
феру фреонами, хлорами, фторами, які розпадаються десятки і сотні
років. 80% хлору в атмосфері має антропогенне походження. Якби не
підписали Монреальського протоколу, то викиди фреонів могли й да-
лі зростати на 10% на рік. До 2050 року загальна кількість озону, який
зруйнувала людина, могла досягти 30–50%. Природні процеси утворен-
ня та руйнування озону зрівноважені, адже озон самовідновлюється.
Кисень під дією ультрафіолету розщеплюється і утворюється молекула
О3. Переважно це відбувається у приекваторіальних широтах, звідки
озон розходиться до полюсів. У незначній кількості він може утво-
рюватися і в приполярних широтах. Для цього потрібна сприятлива
сонячна погода.631 Але людська діяльність зруйнувала цей баланс. Од-
на молекула хлору за час свого існування може розщепити до тисячі
молекул озону.
Скептики вважають, що вулкани здатні нищити озон значно більше,
ніж люди. Але викиди від вулканів є водорозчинними й вимиваються
з атмосфери та опадають на землю як рідкі опади. Природні галогени
(зокрема, сполуки хлору) живуть приблизно рік, на відміну від фрео­
нів, що залишаються активними десятки й сотні років. Порівняно рід-
кісне виверження вулкану Пінатубо, яке востаннє сталося у червні
1991 року, спричинило зниження рівня озону. Проте вже за три роки
 | 363

маса, викинута з вулкана, вимилася з атмосфери, тож його вплив по-

рівняно короткотривалий.
Основна кількість озону перебуває у так званому озоновому шарі,
товщина якого — 15–20 кілометрів. Найщільніший він на екваторі, де
досягає 350–450 одиниць Добсона. Але в полярних широтах нормою
вважають 270–290 одиниць. Якби стиснути шар до рідкого стану, то
270 одиниць — це 2,7 міліметра. Саме ці кілька міліметрів захищають
нас від ультрафіолету.
Озоновий шар не пропускає до поверхні Землі найшкідливіший уль-
трафіолет типу С. Тип В — також шкідливий, він потрапляє до поверхні
Землі, але в невеликій кількості. А ось ультрафіолет А — корисний, без
нього не було б фотосинтезу в рослин. Коли планета зароджувалася,
то озонового шару ще не було. Імовірно, завдяки його появі водорості
вийшли з води, і внаслідок поширення рослин на суші почала з’явля-
тися більш придатна для життя атмосфера. Без озону планета була б
не такою гостинною для життя, яке ми знаємо на Землі.
Коли 5 березня 2019 року я розмовляв із багаторазовим зимівником,
озонометристом Олександром Полуднем, прилад показав 2,88 мілі-
метра (288 одиниць Добсона). Три дні перед тим було 2,58 міліметра
(258 одиниць Добсона). А у зимівлю 2018–2019 мінімальне значення
було 25 вересня 2018 року: 132 одиниці Добсона, тобто 1,32 міліметра,
що становило 50% від норми. Цю аномалію, зниження кількості озо-
ну у відсотковому співвідношенні, якраз називають «дірою». Озонова
«діра» з’являється з вересня по листопад. За площею вона більша від
Антарктиди. У цей період людям не варто перебувати назовні надто
довго. Потрібно обов’язково носити окуляри проти сонця четвертого
рівня захисту, щоб не втратити зір, користуватися кремом від засмаги
і, якщо є така можливість, носити бороду.632 Потім ця аномалія може
враз зникнути в районі станції. Вчора «діра» ще була, а сьогодні вже
майже 3,0 міліметра (300 одиниць Добсона).
364 | Звичайний антарктичний побут

Наприкінці вже наступної антарктичної зими на станції «Академік

Вернадський» зимівники, як завжди, розчищали доріжку до одного
із причалів, який взимку не використовують, від майже трьох метрів
снігу. Люди були раді змінити обстановку і трохи захопилися. Темпе-
ратура була ледь нижчою від нуля — безвітряно і сонячно. Розігріті
фізичною роботою люди за таких умовах можуть залишатися тільки
у футболці. Але оскільки був початок листопада, то через низький
озон у частини зимівників менше як за пів години обгоріли руки, шия,
вуха і обличчя.633
В інші місяці можливе незначне зниження вмісту озону на 10–15%,
що трапляється також зі зміною погоди. Однак рівень озону зменшу-
ється всюди. В Україні загальний його вміст в атмосфері за останні
10 років значно нижчий від кліматичної норми. Аналогічну ситуацію
спостерігають в усій Північній півкулі у межах широт 40–60 граду-
сів.634 У 2019 році «діра» була надзвичайно малою та короткочасною.635
А 2020 року озонометристка Анна Соіна зафіксувала найбільшу за
останнє десятиріччя озонову «діру», яка до того ж тривала рекордно
довго — до грудня.636
Як мені казали колеги на станції, туристів, які просто прибули по-
глянути на Антарктиду, але мають середньостатистичну обізнаність
про континент, найбільше цікавлять пінгвіни й озонова діра. Коли їм
кажеш про бактерії — вони питають, а що там пінгвіни. Коли про маг-
нітосферу — а як зараз справи з озоновою дірою? А ще інтерес викли-
кають морські павуки в акваріумі біолабораторії. Коли я брав в Андрія
Утєвського інтерв’ю при відчинених дверях, на станцію також завітали
туристи. Багато з них вигукували: «О, які краби». Пан Андрій поясню-
вав, що це — морські павуки, туристи фотографували акваріум і бігли
далі, а ми поверталися до розмови.
Павуки, що постійно привертали увагу людей, називаються Deco­
lopoda Australis. Якщо Octopus — восьминіг, то за цією ж аналогією
 | 365

Decolopoda — десятиніжка. Хоча різні групи цих істот мають різну кіль-
кість ніг. Якщо їх надовго витягнути з води, то вони отримують опіки
від повітря. Крім павуків, в акваріумах дослідників є також морські
зірки. Представників деяких видів зірок в Антарктиці мільйони, і це
так звані фонові види. На інших можна натрапити всього кілька разів
за кілька років. Також в акваріумах є ізоподи — істоти, схожі на наших
мокриць, лише значно більші. Вони без проблем можуть з’їсти мор-
ського їжака, що захищений гострими голками. Самих їжаків біологи
впіймали найбільше — щоб кожного зважити, виміряти і скласти мо-
дель, за якою у майбутньому оцінити параметри тварини можна буде
за фотографією, не витягуючи їжака з води. Усіх тварин після дослі-
дження стараються повернути у природне середовище.637
 Відірвані від світу

Сюжет звичний: у світі або принаймні у масштабах країни стається

якась надзвичайна ситуація. Наприклад, прилітають прибульці, як
у фільмі «Прибуття», і уряд стукає посеред ночі до різних спеціалістів —
збирає їх у групу, яка має вивчити, зрозуміти, пояснити й вирішити
ситуацію. Чомусь у фільмах дуже часто прилітають прибульці. Зреш-
тою, Антарктида часто здається іншою планетою — така вона інакша.
Та що би не було, на тлі сюжетної лінії із порятунком світу є сто-
сунки головного героя із сім’єю або близькими. Наприклад, класичний
фільм «Армагеддон», де дівчину залишає батько, а також наречений —
вони летять на астероїд, щоб підірвати його і врятувати Землю. Дуже
часто для героїв таких фільмів сім’я дуже важлива. Але навіть якщо
вони можуть відмовитися від ризикованої пригоди, то не роблять цьо-
го, бо виклик, який стоїть перед ними, — то пристрасть усього їхньо-
го життя. Такими, наприклад, є для головних героїв «Парку Юрського
періоду» динозаври. Також це можуть бути вулкани, єгипетські релік-
вії або будь-що інше. Ситуація у кіно — доведена до максимуму. Але
в житті часто є так, що великий шанс випадає тільки раз. Якщо ним
не скористатися, то більше ти його не отримаєш. А якщо скористати-
ся — то квиток в інше життя маєш у кишені.
Дехто з науковців зізнавався, що жертвує багато чим, їдучи на
кілька місяців від рідних. Але навіть якби наперед було відомо, що
 Обірвана линва | 367

експедиція буде довшою, ніж планувалося спочатку, все одно важко

відмовитися від Антарктиди. Є віра в те, що робота, яку вони тут ви-
конують, справді важлива.
Але поїхати на сезон — це не так довго, порівняно із зимівкою. На-
приклад, Юрій Отруба в інтерв’ю, яке я взяв у нього на станції, казав,
що може часто приїжджати сюди тому, що неодружений, не мав стосун-
ків. Якщо ж зміниться щось в особистому житті, то може стати важко
поєднувати. Адже це навіть більше ніж рік, і не кожен кожного відпу-
стить. Крім того, він не сам у сім’ї, має брата, тож батькам не так важко.
Коли Юрій їде сюди на весь рік, його близьким є на кого покластися,
а от якщо ти один у сім’ї і є опорою для інших, то важко всіх залиши-
ти. Щоразу зимівник заново оцінює ситуацію й ухвалює рішення, чи
може їхати цього разу, чи ні.638
А от зоолог Ігор Дикий отримав пропозицію поїхати на зимівлю
в Антарктиду буквально за кілька днів перед виїздом. Тоді так вийшло,
що біолог, який мав їхати, не зміг і відмовився. Пан Ігор має двох — на
той час маленьких — дітей, але дружина-біолог підтримала його, мов-
ляв, такий шанс випадає раз на життя.639
Мені не довелося ухвалювати надто складного рішення: лише при-
близних два місяці — це не так і багато. Однак вже в Ушуаї, коли почат-
ковий пил ейфорії влігся, відчув, як сильно я вже тужу за близькими.

Обірвана линва

А ось історія зв’язку в Антарктиді заслуговує окремої книжки: і про

розвиток засобів та технологій, і про вплив особливостей зв’язку на
спілкування з близькими й роботу. Адже унікальність замкненого
368 | Відірвані від світу

середовища значною мірою підсилюється завдяки інформаційній ві-

дірваності. Через повільний інтернет біологиня Марія Павловська не
могла зв’язатися з іноземною колегою. Їй запропонували зателефону-
вати по супутниковому зв’язку. Але Марія не мала номера телефону.
З України за кордон вона безкоштовно дзвонила по месенджеру. Але
хто їде в Антарктиду вперше — той про це не дуже замислюється. За
словами Марії, сучасний дослідник не може так просто взяти й відірва-
тися від інформації, потрібної для дослідження. Тому це також є пере­
шкодою для здійснення тривалих досліджень в Антарктиді.
Починаючи від 2018 року в зимівників було на всіх лише 30 гіга-
байт інтернету на місяць. До того ж коштував такий зв’язок 5 тисяч
доларів на місяць. Адже звичайні супутники не покривали того регіо-
ну, тому потрібно було користуватися послугами тих, що є на високій
орбіті і якими послуговуються також кораблі у відкритому океані.640
Основний трафік використовували, щоб передавати дані. Для осо-
бистого використання залишалося приблизно 2 гігабайти на місяць.
Його швидкість — 500 кілобіт на секунду. При цьому максимальна
швидкість завантаження — 62,5 кілобайта. Було проблематично навіть
щось поґуґлити або завантажити. Якщо звичайна фотографія займає
5 мегабайт, то вона завантажуватиметься хвилину і 20 секунд, що на
сьогодні вже дуже довго. При перевищенні ліміту швидкість ставала
такою, як в Україні у 2000-х.641 У шкільні часи я майже три години за-
вантажував трихвилинний музичний трек.
В Антарктиді немає під’єднання кабелем до звичного нам інтерне-
ту. На «Академіку Вернадському» інтернет є лише супутниковий. Але
цей інтернет налагодили 2019 року, коли прибув великий сезон. Тож
спершу тих 30 гігабайт на місяць треба було розподілити на менші
«порції» між усіма.
За словами Юрія Шепети, на американській станції «Палмер» та на
кораблі «Лоренс М. Ґолд» (Laurence M. Gould), на яких він бував, інтернет
 Обірвана линва | 369

був обмежений, але гігабайтів зо два на день можна було отримати.

Це на Вернадському в час сезону 2019 року інтернету майже не було.
Тож половина станції виходила на зв’язок одного дня, друга — наступ-
ного. І ось раз на два дні о 14:00 впродовж години я міг користуватися
інтернетом.
У мене браузер не вантажився; Фейсбук — лише раз чи два за весь
час: я отримав якісь повідомлення, якими мене запрошували у групу
з йоги, але так і прийшло те, що мало прийти. Вайбером скористатися
мені так і не вдалося, хоча інколи в когось він підвантажувався. Пош-
та моя була «лежачою». Хоча різні телефони працювали по-різному,
і кожний мав свій досвід. Імовірно, це також могло залежати від різних
налаштувань. Тож мені пощастило, що практично останньої миті пе-
ред мандрівкою в Антарктиду я встановив собі WhatsApp. Це єдиний
спосіб зв’язку, який хоч повільно, але дав мені змогу спілкуватися
з близькими. Так я надсилав і свої текстові дописи, які публікували
вже з України на сторінці «Антарктида»642, яку веду й досі. Якби ін-
тернет був доступнішим, можливо, я щоденно засипав би зацікавле-
ну аудиторію постами із фото та відео прямо з Антарктиди. Але для
таких справ інтернету бракувало. Дехто в Україні навіть обурювався,
що я ігнорую листи та повідомлення. Хоча я їх просто не отримував.
Але як для людини відсутність інтернету в Антарктиді була для
мене чудовою обставиною. Це допомагало не втягуватися у щоден-
ні інформаційні потоки та шум передвиборчої агітації, не гаяти часу
на соціальні мережі, а цілковито поринути на той короткий час у світ
крижаного континенту. До того ж у звичайних обставинах в Україні
я раз на кілька днів спілкуюся з кимось телефоном чи за допомогою
інтернету.
Але з кожним окремо можу не бути на зв’язку місяць — це звична
річ. З малою кількістю людей зв’язуюся частіше ніж раз на місяць, але
майже ніколи в разі подорожі. Тож я був майже щасливий.
370 | Відірвані від світу

Все ж дечого мені бракувало. Лише з однією людиною я спілкувався

практично щодня — з моєю дівчиною. Спершу, може з тиждень, усе в но-
вому місці так захоплює, цікавить, трохи лякає, що часу на думки про
те, що ти скучив за близькими, — немає. Після абсолютної відсутнос­ті
інтернету на «Сельмі» здавалося, що година спілкування раз на два
дні — це багато. Ти поспішаєш пізнавати життя станції чи прогулятися
островом. Але з тижня другого ти все більше починаєш потребувати
тієї годинки, аби попереписуватися з рідною людиною. На час, коли
з’являвся інтернет, здавалося, що Україна — це сусіднє місто. А потім
«клац» — і ти знову на іншій планеті.
А на третьому тижні я вже дуже злився, коли час завжди так рапто-
во вичерпувався. Я сприймав це дуже гостро. Відчув, що не треба, як
у якомусь кіно, потрапляти у космос і зазнавати пошкоджень корабля
від удару астероїда, а потім іти з коханою людиною ремонтувати об-
шивку корабля ззовні, щоб відчути, як це, коли її трос раптом обрива-
ється, її рука вислизає із твоєї, і її відносить у відкритий простір, вири-
ває з твоїх рук. Єдиним зв’язком, який ти маєш із зовнішнім світом і на
який ти — як тобі ілюзорно видається — можеш вплинути, є інтернет.
Спершу одна година на два дні — це ще нічого.
Але інколи інтернет починався пізніше і з перебоями. Повідомлен-
ня йдуть хвилину, по одному, неспішно. Бачиш, як все те, що написав,
позначається пташкою «надіслано», потім «доставлено», врешті «про-
читано». І ось ти переписуєшся про щось найважливіше, ти надіслав
повідомлення, а відповіді немає, бо, чорт забирай, 15:00 рівно. І ти от-
римаєш відповідь за дві доби. І ти бачиш, як обривається линва, рука
вислизає із твоєї руки, і людина летить від тебе у відкритий космос,
а ти нічого не можеш вдіяти... Нічого.
 Розвиток зв’язку | 371

Розвиток зв’язку

‌Інколи після цього псувався настрій, і ставало дуже важко змусити се-
бе писати про пінгвінів, які уподібнюються в Антарктиді до голубів —
звичні й буденні. Це було дуже дивно, коли згадував, що саме для цього
я тут. До того ж я у подорожі — трохи більше місяця. Однак у своєму
щоденнику чех Бретіслав, описуючи побачених тварин, також записав,
що пінгвінів уже немає сенсу рахувати, бо вони всюди, хоча на той мо-
мент ми були у плаванні днів із десять, включно із протокою Дрейка.
Останнім часом перед відправленням взагалі хотілося уникнути
спілкування через інтернет. Воно надто обтяжувало. Причиною є зо-
крема те, що ти не знаєш точно, коли прибуде корабель, коли саме ти
повернешся чи все складеться добре. Виникає очікування, хвилюван-
ня, напруга. Кожна розмова врешті зводиться до теми повернення.
Щоразу відповіді ті самі. Коли це повторюється з розмови до розмови,
то стає схожим на відмовки, питання не вирішується, висить у повітрі,
і воно наче згущується. Це розв’язується аж того дня, коли ти врешті
рушаєш додому.
Якось одна людина на станції також озвучила, що спершу радієш,
коли є інтернет, адже хочеш спілкуватися з близькими. Але наприкінці
ти радієш, якщо зі зв’язком проблеми. Настає полегшення, адже роз-
мова, на яку ти чекаєш, перетворюється на абсолютно виправданий
і зрозумілий, але все ж допит: «А коли ви повернетеся». Однак цього
ніхто на станції достеменно не знає майже до приходу корабля. «Бо
це — Антарктида». Сполучення, логістика й багато інших речей там
не діють так, як у багатьох інших куточках світу. І справді, ти відверто
пишеш в Україну, що не знаєш, коли повернешся, а вони засмучуються
через це, і розмови немає. Деколи краще було б взагалі не переписува-
тися і нікого не засмучувати.
372 | Відірвані від світу

Коли після повернення мене запросили розповісти дітям із серед-

ніх класів школи про свою подорож, я згадав про інтернет на станції
2019 року. Один хлопець вигукнув: «Я більше ні-ко-о-ли не поїду в Ан-
тарктиду». Але навіть такий зв’язок, який був доступним мені, з’явився
лише тієї зимівки.
Зимівники попередніх років не мали навіть його. Учасники експеди-
ції давали текстові документи своїх листів системному адміністраторо-
ві. Він надсилав листи електронною поштою до Києва раз на тиждень.
Звідти ці листи розсилали близьким. Приватності було мало. І так са-
мо у зворотному напрямку: близькі — до Києва, а звідти — на станцію
раз на тиждень.643 Хоча під час процесу передачі станції, комунікація
з Києвом була взагалі неналагоджена. Вона відбувалася не на пряму,
а через Кембридж (Велика Британія). Тож українцям потрібно було
організувати новий номер для дзвінків на станції, отримати можли-
вість виходити на телефонну мережу України, встановити відповідний
факс-модем для надсилання листів до Києва тощо.644
У грудні 2011 року під час урочистостей з нагоди 100 років від ча-
су досягнення людиною Південного полюса із Києвом на відеозв’язок
вийшла станція «Академік Вернадський». В Україні, за словами журна-
ліста, навіть вдалося розчути слова учасників XVI експедиції. Під час
цього були присутні родичі зимівників. Мама Дениса Пішняка дуже
раділа побачити сина, адже зазвичай вона лише писала листи. У від-
повідь він розповідав про природу і побут.645 У 2017 році, ще до поліп-
шень з інтернетом на станції, зимівник Микола Старинець розповідав,
що учасники експедиції обов’язково беруть із собою фотографії рідних
та близьких.646 Вочевидь, це було просто необхідно через відсутність
відеозв’язку.
Ігор Дикий зазначав, що, зважаючи на такий обмежений зв’язок,
який був на станції, зимівник на рік «відрубував» контакт зі світом.
Коли приїжджав з експедиції, то наче повертався з минулого року,
 Азарт минулих днів | 373

мов би тебе заморозили. Потрібно було наздоганяти всіх у роботі та

суспільному житті.647 Навіть мені за два місяці потрібно було надолу-
жувати чимало прогаяного. Що казати про весь рік.
Але найважче, за словами Ігоря Дикого, те, що треба бути готовим
не бачитися зі своєю сім’єю рік. Коли він вперше їхав на зимівлю, то
доньці було два рочки. Перед виходом він поцілував її, коли вона спа-
ла. Думав, що якщо з ним щось станеться у подорожі чи в Антарктиді,
то донька його навіть не пам’ятатиме. Синові було три з половиною
роки. Коли він повернувся, то обоє дивилися на нього як на якогось
бородатого дядька. Тоді неможливо було надіслати ані фото, ні відео.
Це тепер можна навіть інколи по Скайпу зв’язатися. А раніше лише
текстом. Найважче було приймати, що звичайне життя вдома минає
без тебе, і цього не повернеш, навіть не побачиш.648
Інший зимівник якось мені сказав, що тепер колеги можуть надіс-
лати зі станції фотографії, а от давніше отримати новини можна бу-
ло по радіозв’язку. Тож тепер уже немає того азарту, що колись. Зате
у 1970-х роках азарт був ще той.

Азарт минулих днів

Британець Джим Тертон (Jim Turton) працював на Базі F («Фарадей»,

а згодом «Вернадський») у 1974–1978 роках. Після смерті батьків він
повернувся до родинного дому в Південному Глостерширі, де наводив
лад у кількасотрічному домі. Там він знайшов свої листи зі станції бать-
кам. Він згадує відчуття несправедливості, що з Британії в Антарктиду
можна було надіслати 200 слів, а от відповісти з Антарктиди дозволяли
лише 100 словами. На місяць!
374 | Відірвані від світу

У своєму типовому листі він писав приблизно таке, що впродовж

минулого місяця він щодня вставав з ліжка, обслуговував BEASTIE*, ре-
монтував радар, курив, обробляв дані, ходив кататися на лижах і цього
разу нічого собі не зламав, слухав музику, злився і знову повертався
на своє ліжко, і що там у них падає сніг.
Такий лист міг містити, наприклад, 77 слів, а не 100. Джим Тертон
вичавлював із себе слова, але не тому, що було що додати. Йому хо-
тілося максимально використати належні йому послуги радіоопера-
тора (WOM — Wireless Operator and Mechanic), що зв’язував станцію зі
світом.649 Важко напевне знати мотивацію людини, яка перебуває два
роки на відірваній від світу станції, не знає, що сказати (бо що взагалі
казати, якщо маєш на місяць лише 100 слів?!), але хоче отримати весь
належний час.
Я би інтерпретував це так, що, попри товариські стосунки на стан-
ції, у момент, коли ти приходиш до радіооператора, щоб передати
повідомлення додому, то сприймаєш його в той час не як колегу, а як
посадовця, посередника, що має доступ до обмеженого ресурсу й пев-
ну владу над тобою. Тертон пише, що «якщо ви дійсно ненавидите
вашого радіооператора, то називатимете його такими словами, як
Dolichosaurus** та Cumulonimbus*** так часто, як це тільки можливо, хоча
на базі F їх ніхто не бачив». Думаю, насправді ніхто радіооператора не
ненавидів. Просто в них така профдеформація — заробляти собі милі

* На «Вернадському» на дверях кабінету, де геофізики вивчають іоносферу,

досі є така табличка. Бесті — beastie — монстрик, бо старе обладнання, яке
працювало в кабінеті, видавало при роботі страшні звуки.
** Dolichosaurus — вимерлий вид плазунів.
*** Cumulonimbus (кумулонімбуси) — хмари вертикального розвитку, основа яких
може бути на висоті 100–200 метрів і складатися з водяних крапель, а верхів-
ка — на висоті 10 і більше кілометрів і складатися з крижаних кристалів.
 Азарт минулих днів | 375

прізвиська. В одного адміністратора зв’язку вже в українській експе-

диції було псевдо Геббельс. Таким було прізвище міністра пропаганди
нацистської Німеччини.
Згодом, у 1960–1970 роках, зв’язок між базами та штабквартирою
у Кембриджі, Велика Британія, відбувався через повідомлення, які над-
силали за допомогою радіозв’язку у високочастотному діапазоні (ВЧ*).
Тертон писав, що це було досить повільно й через примхи іоносфери
іноді ненадійно. Усі повідомлення треба було передавати у прямому
ефірі, кількість слів — обмежена, і не мали змоги зберігати повідом-
лення.650
Радіозв’язок у цьому діапазоні дає можливість спілкуватися на ду-
же далеких відстанях. Хвилі** не зникають, а поширюються, бо вони
відбиваються від поверхні Землі внизу та від іоносфери вгорі. Іонос-
фера — це шар іонізованого газу, нижня межа якого розташована на
висоті приблизно 80 кілометрів (верхня межа — на висоті 600 кіломет­
рів). Але шар цей неоднорідний. Під дією сонячного випромінювання
газ іонізується сильніше, і шар стає щільнішим. Його характеристики
змінюються також залежно від погодних умов, пори року й доби. Все
це впливає на якість зв’язку.
Властивості іоносфери, зв’язок, а також інші пов’язані явища також
досліджують в Антарктиді. Наприклад, зі станції «Академік Вернад-
ський» українські дослідники можуть спостерігати практично кожну
блискавку на планеті. Адже вони — джерело електромагнітних хвиль,
які фіксують спеціальною апаратурою. А спостерігаючи за радіохвиля-
ми низькочастотних діапазонів, можна оцінювати потужність впливу
Сонця, а також потужних спалахів гамма-випромінювання із далеких

* ВЧ — англійською HF — це короткі хвилі, мають діапазон завдовжки 100 мет­

рів–10 метрів, а діапазон частот становить 3–30 МГц.
** Що коротші хвилі, то вищі, а низькі — довгі та поширюються далі.
376 | Відірвані від світу

галактик, на Землю, те, як глибоко проникає потік від сонячного вітру,

а також опосередкований вплив через магнітне поле на нижні шари
іоносфери на висоті 60–90 кілометрів, — розповів під час інтерв’ю на
станції доктор фізико-математичних наук Олександр Швець. Він додає,
що низькі діапазони частот використовували для зв’язку з підводни-
ми човнами, адже хвилі проникають на певну глибину. Оскільки хвилі
глибоко проникають, то можна вивчати структуру Землі. Це може до-
помогти геологам визначати, які породи залягають у надрах в районі
дослідження.651 На острові є будиночок з апаратурою для вимірювання
шумів на частотах 5–25 Гц, які поширюються на тисячі кілометрів.652
Коли на станції залишилася лише нова зимівка 2019–2020 років, во-
ни ділили інтернет лише на 12 осіб. Тож можливості дещо зросли, хоч
насамперед передавали наукові дані. Але решту трафіку — приблизно
по 2 гігабайти на особу на місяць — почали роздавати на комп’ютери
зимівників. Тож кожен міг розпоряджатися ним на власний розсуд. Цьо-
го вистачило, щоб згодом харківська науковиця Анна Соіна майже під
кінець зимівлі запевнила, що інтернет, який дає змогу спілкуватися із
близькими щодня, допомагає їй не сумувати за домом.653
Системний адміністратор зв’язку XXIV цілорічної експедиції Олек-
сандр Квятковський запустив чат-бота, який повідомляв зимівни-
кам про залишок мегабайт інтернет-трафіку. Також він розгорнув
там локальні аналоги популярних сервісів, які краще підходять для
умов обмеженого інтернету. Замість сервісу обміну повідомленнями
Telegram — Rocket.Chat, замість відеоплатформи YouTube — Plex, за-
мість онлайн-диска Google Drive — ownCloud, замість пошти Gmail —
Roundcube.
Він розповів, що на станції немає звичного для IT-івця зв’язку. Імо-
вірно, та експедиція була першою, коли адміністратором зв’язку став
не радист, не системний адміністратор — а саме IT-івець. Хоча, бе-
ручи участь у конкурсі, він повинен був розв’язати завдання щодо
 Азарт минулих днів | 377

супутникових антенах та радіозв’язку. Йому доводилося раніше трохи

з цим працювати, однак, за його словами, робота в Києві була складні-
шою: величезна інфраструктура та великі обсяги даних.654
Як часто буває у таких історіях, різні покоління дивляться на ситу-
ацію по-іншому. Олександр згадував, що раніше спілкувалися за допо-
могою короткохвильового радіозв’язку. «Але ці методи давно застарілі,
уже нема з ким спілкуватися в цьому діапазоні. Супутник — єдиний
актуальний спосіб зв’язку», — резюмував він. А ось один із «бувалих»
зимівників якось мені розповідав, що сучасні спеціалісти не знають
того, що знають старі, коли говорити про класичний зв’язок. Воно і не
дивно — час минає, старі методи зв’язку відходять. На заміну прихо-
дять досконаліші, які забезпечують людей дешевшим, доступнішим,
якіснішим зв’язком. Кожен може використати аудіо- та відеозв’язок
просто у своєму смартфоні.
Він додав, що саме з Х УАЕ зв’язок станції зі світом забезпечують
адміністратори зв’язку. А від І до ІХ УАЕ були радіооператори або ж
просто радисти. Різниця між ними в тому, що адміністратор зв’язку
не вміє вмикати короткохвильовий передавач, не знає, як перемикати
антени за напрямками проходження радіохвиль, не вміє працювати на
короткохвильовому зв’язку, не вміє приймати коди Морзе, однак мо-
же налагодити канал інтернету та локальний комп’ютерний зв’язок.
До того ж, за словами мого «бувалого» співрозмовника, на кораблях,
окрім нових систем зв’язку, досі є також і старі. Адже новіші системи
із більшою вірогідністю можуть вийти із ладу. Це закономірність — що
складніша система, то швидше ламається. І то більше імовірних при-
чин може бути. Це як у класичному голлівудському кіно: «Ну, є ще один
спосіб: треба лізти на щоглу до старої антени…». На щоглу лізти, мабуть,
не конче. Але старі типи зв’язку дуже часто безвідмовні — якщо знати,
як ними користуватися. Та «бувалий» непокоїться, що нові спеціа­лісти
часто цього не вміють. Хоча не йшлося про когось конкретного.
378 | Відірвані від світу

Олександр Квятковський за час свого перебування на станції впро-

ваджував нову офісну інфраструктуру, щоб не нашкодити старій.
Також він провів роботу з реєстрації доменного імені для станції —
vernadsky.aq, де .aq аналогічне до .ua або .eu, тобто домен верхнього
рівня (ccTLD) для Антарктиди.655
Оскільки Антарктида не належить нікому і там немає держав, то
доменом .aq відає установа в Новій Зеландії. Вона надає домен тим,
хто постійно займається в Антарктиді діяльністю, наприклад, станці-
ям або науковим інституціям, співробітники яких регулярно працю-
ють на континенті. Але зареєструвати свій домен, подавши відповідну
заявку, може і приватна особа, яка особисто побувала на континенті,
і візит якої підтверджений документально. Тож на початку 2021 року
в мене виникла ідея зареєструвати сайт про Антарктиду на домені .aq,
і мені вдалося. Разом із моїм товаришем Тарасом Ерстенюком, який за-
ймається програмуванням, ми запустили сайт nopolarbears.aq, адже
в Антарктиді не буває білих ведмедів, хоча про них часто запитують.
А за кілька тижнів після появи ще на той момент порожнього сайту
з’явилася новина, що на станції «Академік Вернадський» запрацював
безлімітний інтернет. 9 квітня 2021 року на острові встановили та за-
пустили антену General Dynamics, діаметр якої 2,4 метра. Нове облад-
нання, яке подарувала українська ІТ-компанія MacPaw, у комплексі
з антеною збільшило швидкість передавання даних із 500 кілобайт на
секунду до 4 мегабайт на секунду, тобто увосьмеро.656 Тож вчені можуть
не випадати із трендів у своїй сфері, люди мають можливість стежити
за життям країни, батьки бачитимуть своїх дітей принаймні онлайн.
Але епоха азарту й унікального усамітнення на краю світу також за-
кінчилася. Як не раз казав капітан Пьотр: «Щось за щось».
 Ґаліндез

У 1903–1904 роках аргентинський корвет «Уругвай» ходив в експедицію

у водах Антарктики. Року 1903 судно прийняло на борт команду затону-
лого шведського корабля «Антарктік». А наступними роками «Уругвай»
забезпечував роботу французької експедиції Жана Батиста Шарко. На
знак подяки французи назвали острови в районі української станції.
Неподалік «Академіка Вернадського» є острів Уругвай — на честь ко-
рабля. А на честь кількох його капітанів та старших помічників свої
назви отримали острови Ялур, Ірізар та Ґаліндез.657

Як у казках

Найвища точка острова міститься на Куполі. Це пагорб, повністю вкри-

тий льодяною шапкою. Його висота — 51 метр. Британці називали цей
пагорб Вузл (Woozle658) — за іменем уявного персонажа в казці про
«Вінні-­Пуха». Це начебто він залишав у снігу спіралеподібні сліди.
Адже з пагорба видно вигнуті у снігу стежечки, що ведуть до верши-
ни. Також звідти відкривається панорама на довколишню акваторію
і материкову Антарктиду.659
380 | Ґаліндез

Дорогою зі станції тобі відкривається краєвид на високі антени для

різних типів зв’язку. А на горизонті вимальовуються високі гори кон-
тиненту на блакитному тлі неба. На шляху на пагорб потрібно пройти
стежкою по тонкій скалистій перемичці над водами бухти острова,
з одного боку, і каналу Стелла (Stella Creek) — з другого. Під час вели-
ких припливів бухта й канал сполучаються, затоплюючи перемичку
і «пере­різаючи» острів. Мис Марина, на якому стоїть станція, стає окре-
мим острівцем. Трохи вище від скельної перемички є одне із багатьох
місць на острові, де пагорб повністю вкритий мохом.
Угруповань торф’яних мохів на острові є майже тридцять. Це схоже
на зелений чи зелено-жовтий моріжок посеред каміння та снігу. Мо-
хи стійкі до несприятливих умов і можуть поширюватися на висоті
300 метрів над рівнем моря.660 Мохи мають здатність криптобіозу. Вони
не гинуть під товстим шаром снігу, а зберігаються навіть при цілко-
витому припиненні життєвих процесів впродовж дуже довгого періо-
ду. Із здавалося б мертвих почорнілих пагонів можуть вирости нові.661
В угрупованнях торф’яних мохів на острові Ґаліндез відбувається
відкладення торфу, тому їх також називають моховими банками чи
торф’яниками. Менше угруповання моху може, як мозаїка, вкраплю-
ватися у більше. Найбільша товщина такої мохової ковдри сягає при-
близно пів метра, а знизу в щілинах залягає 30–40 сантиметрів торфу.
Такі мохові банки можуть мати 3800 років. На нашому острові найпо-
ширенішим є зозулин льон стиснутий (Polytrichum strictum) з родини
політрихових, який англійською називають Волохатий болотний мох
(Bog Haircap Moss). Цей вічнозелений мох росте в Канаді, Ґренландії,
Ісландії, на півночі США, Європи та Азії, а також на півдні Америки
і тут, в Антарктиді. Ще на острові росте хорізодонтум (Chorisodontium
aciphyllum), який поширений переважно по обидва боки протоки Дрей-
ка. Але на Ґаліндезі він трапляється переважно як домішка до мохових
полів в особливо захищених від вітру ділянках.662
 Як у казках | 381

Трохи вище, ліворуч від стежки в кам’янистому місці, де наче ви-

ступає невелика скеля, стоїть православний хрест. Тут похований не-
відомий чоловік, якого знайшли ще британці. Дехто на станції мені
розповідав, що скриню з його останками британці начебто передали
українцям. Але інформація у мене дуже не повна й не перевірена. Хай
там як, невідомий похований на острові. Пізніше, коли на українській
станції був священник, він освятив могилу.
Я чув припущення, що вірогідно то був китобійник, тож він мав
залишатися у снігах доволі довго, перш ніж його знайшли. Його по-
братими, можливо, ще років зі сто тому залишили його там. Може, він
втопився, і його не знайшли. Або ж тіло загиблого не стали забирати
на судно, екіпаж якого, найімовірніше, ще мав багато роботи й не міг би
через це вирушити у тривалу мандрівку на Батьківщину товариша. Це
тепер судна ходять часто. Вже у другій половині ХХ століття обставини
були трохи іншими. Наприклад, дослідник океану капітан Кусто, який
втратив в Антарктиді товариша, залишив частину команди працювати
над фільмом, а сам супроводжував тіло загиблого на кораблі у Францію.
Марта Енрікес написала для BBC Future статтю про історії мерців
Антарктики. За її словами, багато тіл людей, які загинули в цих суворих
краях, знаходять за десятки чи сотні років. А декого не знайдуть ніколи,
адже вони поховані під товстезним шаром криги. Також вони можуть
канути в розколини або повільно просуватися у льодовику в море.663
Далі стежка виводить на льодовик, висота якого над рівнем моря —
51 метр. Це найвища точка острова. Звідти можна гарно спускатися до
кам’янистих берегів, лінії яких схвильовані вигинами скель і вгризе-
ними в камінь невеличкими бухточками, що піняться навіть тоді, коли
вода у протоці, за якою видніється континент, лагідно погойдується.
21 березня я вийшов прогулятися на Купол. Мені хотілося усаміт-
нитися, бо на станцію ще й прибули туристи. На шляху я побачив дві
«могилки» у снігу — принаймні, це нагадували дві прямокутні глибокі
382 | Ґаліндез

ями. Серйозні дослідники (які втомилися від тривалої роботи з лопа-

тами) виглядали трохи незвично й навіть кумедно. Кілька мовчазних
чоловіків посеред загубленого острова копають прямокутні ями. Але
вони мали перевірити деякі прилади, що стоять на землі, і щоб дістати-
ся до них — треба було відкопати понад метр снігу. Навіть якщо прилад
встановлений на снігу, то за деякий час він, гріючись на сонці, втане
у сніг та зникне з поверхні.
Коли я піднявся на гору, то вперше побачив туристичний лайнер
із цього боку. Це знову нагадувало фільми про космічні пригоди, де
в несподіваному місці, що завжди було безпечним і тихим, раптом
з’являється гігантський корабель якоїсь корпорації зла чи міжгалак-
тичної імперії — такий собі символ невписування сучасної цивілізації
у довколишній світ.
Пологий схил від Купола спускається до кам’янистого берега, де во-
дяться пінгвіни та тюлені. На цьому спуску я вперше у житті став на
сноуборд. У таких випадках не покидає думка, що хоч як ти їздив на
сноуборді, ти робив це у Антарктиді. Один із сезонників запропонував
мені з’їхати раз-другий. Кілька разів мені вдалося непогано проїхати
від верхівки майже до самого берега. Згори це виглядало страшно —
наче ти злетиш з тієї гори на прибережні скелі. Але спускаючись, ти
розумієш, що це — оптична ілюзія, і спершу треба ще навчитися не
падати у сніг, аби доїхати хоч до перших каменів.
Тоді подумав, що ти просто щось або робиш, або ні. Немає «спро-
бую». В очищеному від дуже багатьох із звичних нам соціальних умов-
ностей середовищі ухвалювати рішення часто значно легше. І ти ви-
разніше бачиш їхні наслідки. Якщо в цивілізації потрібно зважувати
багато чинників, ризиків, можливих втрат і здобутків, то тут на терези
ставиться менше пунктів, але всі вони видиміші. Ти або боїшся і ніко-
ли не покатаєшся на сноуборді в Антарктиді. Або їдеш попри страх.
Як далеко б ти не заїхав, відчуваєш радість від того, що наважився,
 Як у казках | 383

і абсолютну свободу. Адже свобода — це перемога над своїми обме-

женнями і страхами. Скільки легенд сповнені непосильних викликів,
«подолати які не вдавалося ще жодному смертному». Але завжди зна-
ходиться хтось, хто хоче випробувати себе і вірить, що йому вдасть-
ся — і вдається. Хоча страх нерідко раціональний і вберігає від зайвих
дурниць.
Вершини континенту, які з Купола та і з самого берега на схід від
острова здавалися такими близькими, завжди заворожували. Мій на-
парник по сноубордингу запитав, мовляв, як гадаєш, скільки туди кі-
лометрів? Я припустив, що кілометрів 3–5. Та він каже, що 10. Справді,
тут горизонт видно далі, ніж в Україні. Інколи видно на 50 кілометрів.
На деяких фото здається, що наша станція розташована просто біля
підніжжя тих гір, хоча вони — за протокою.664 Дехто зазначає, що за ду-
же доброї погоди можна бачити до ста кілометрів вдалину.665
В Антарктиді складно визначити справжні розміри предметів та ре-
альні відстані до них — там немає людей, машин чи будинків, які дають
уявлення про масштаб, розповів про свій досвід польський мандрівник
Пьотр Горзела. Коли він прибув до Антарктиди, колеги по експедиції
запитали у нього, яка, на його думку, відстань до протилежного боку
протоки. Він припустив, що десь 500 метрів. Насправді ж там було два
з половиною кілометри. Коли його запитали про висоту льодовика, то
він вже замислився, але все одно помилився.666
Якби мене запитали, яка висота вершин на узбережжі континенту,
на який дивився із острова Ґаліндез, то сказав би, що десь кілометр або
і трохи більше. Але, наприклад, потемнілі від вечірньої сірості схили
гори Демарія (mount Demaria) тягнуться лише до 635 метрів.
А над нашими головами, коли ми поверталися до бази, почали з’яв-
лятися зірки. Це наче заглянути за край далі, ніж може більшість лю-
дей. Деяких із цих зірок, що на Південь від нас, мабуть, не видно на
жодному з інших континентів.
384 | Ґаліндез

Небо над станцією видно не дуже часто, бо тут постійно хмарно.

У Північній півкулі ми з дитинства впізнаємо сузір’я Великої і Малої
Ведмедиць. Найяскравіша зірка Малої Ведмедиці — Полярна — роз-
ташована майже над самим Північним полюсом. У Південній півкулі
найближчою до Південного полюсу в Антарктиді є зірка Сиґма Октан-
та, але її погано видно неозброєним оком. Тому найвідомішим і голов-
ним вказівником на небі є сузір’я Південний Хрест, яке складається із
п’яти основних зір, видима зоряна величина667 яких становить більше
трьох. Сузір’я було відоме античним астрономам, але вони враховува-
ли його зорі до сузір’я Центавра. Зорі Південного Хреста були відомі
також арабським астрономам і згадані ще в Середньовіччі. Але в Нові
часи першим його описав мореплавець Амеріґо Веспуччі, а виокре-
мив астроном Петер Планціус у XVI столітті. Зірки позначені літерами
грецького алфавіту α, β, γ, δ, ε (альфа, бета, гамма, дельта, ета). Перші
чотири мають і назви: Акрукс (Acrux як А Cruxs, де Cruxs із латини —
хрест), Бекрукс, або Мімоз, Гакрукс та Декрукс. Альфа є дванадцятою
за яскравістю зорею на нічному небі. Вона міститься внизу хреста,
бета — ліворуч, гамма — вгорі, дельта — праворуч і ета трохи ламає
симетрію, розташовуючись між зірками, але не на перетині ліній чи
принаймні не на одній із них. Якщо сполучити альфу та гамму, тобто
нижню і верхню зірки, то утворюється умовна лінія із двох зірок, яку
іноді називають Стрілкою. Приблизно за 4,5 відстані цієї Стрілки в бік
альфи буде Південний небесний полюс.
Сузір’я Південний Хрест використане у прапорах Австралії, Брази-
лії, Нової Зеландії, Папуа Нової Гвінеї і Самоа, а також окремих шта-
тів, провінцій та інших адміністративних одиниць Австралії, Чилі та
Аргентини.
Із 88 сузір’їв більшість, тобто 45, видно саме з Південної півкулі.
Також тут розташоване найбільше сузір’я — Гідра, яке, однак, видно
і з краєчку Північної півкулі. Назви сузір’ям Південної півкулі європейці
 Крихка краса | 385

давали порівняно пізно, тому імена їм присвоїли на честь того, що було

для європейців екзотичним: Хамелеон, Летюча риба, Павич, Райський
птах тощо. А зоряне небо над Антарктидою, яке можна побачити за
посиланням668, сфотографував Юрій Шепета, учасник кількох антарк-
тичних експедицій, біолог і професійний фотограф.

Крихка краса

До краю самого Купола підходити не можна, як і на будь-якому іншо-

му льодовику. На початку 2021 року його край обвалився через потеп­
ління.669 А до цього зимівники 2019–2020 року Тарас Білий та Денис
Пішняк віднайшли в товщі цього льоду підльодовикове озеро. Дослід-
ники змогли пройти вглиб на 30 метрів. Порівняно з деякими таки-
ми антарктичними озерами воно є малим. Але, на думку кліматолога
Дениса Пішняка, цікаво те, що озеро виникло на такому маленькому
острові Ґаліндез. Адже там немає геотермальних потоків тепла, які іс-
нують у глибині континенту. Тож озеро не замерзає тому, що тала вода
влітку нагрівається і підтоплює льодовик знизу.670
Саму льодову печеру виявили ще в І УАЕ, але тоді українці не мали
відповідного спорядження, щоб її обстежити, тому зайшли тільки на
30 метрів.671 Але потім вхід у неї завалило льодом. Керівник XXIV експе-
диції Ігор Дикий вирішив віднайти печеру. Вона виявилася значно біль-
шою, ніж вважали. Має три рівні, довжина всіх коридорів — приблизно
200 метрів, а також там є велика зала, що має 12 метрів заввишки, 8 мет­
рів завширшки та 30 метрів завдовжки. Імовірно, печеру утворювали
близько сотні років потоки талої води. Це свідчить про руйнацію льо-
довика і зміну клімату. Сам льодовик має майже 4 тисяч років.672 А на
386 | Ґаліндез

глибині 20 метрів під поверхнею дослідники знайшли перо птаха, що

належало точно не пінгвіну.673 Також зоолог Влад Трохимець виявив
у печері кілька видів водних мікроорганізмів.674
Коридори ж печери подекуди доволі тісні, у багатьох місцях просу-
нутись можна лише горизонтально, стати на весь зріст можна дале-
ко не всюди. Багато місць, де шлях розходиться і треба обирати, куди
прямувати. Після сотні метрів таких пересувань можна натрапити на
гігантський зал, який навіть важко охопити світлом ліхтаря. У залі —
величезні льодяні брили та кількаметрові бурульки, які дзвенять, коли
до них торкнутись.675
Фото із печери «облетіли» український інтернет. Хоча в деяких об-
говореннях українських зимівників після цієї події тривала дискусія,
чи про це відкриття можна говорити як про відкриття, чи це перевід-
криття, чи в печері були раніше, чи просто знали, але не були раніше.
Чи знайдене в печері озеро — нове для дослідників, чи про нього теж
було відомо. Врешті, під льодом знаходили озера і до цього, але нау-
ковці також обговорювали різні озера в різних точках острова, апелю-
вали до документів і скаржилися на некоректні заголовки новин тощо.
Керівник XXIV УАЕ Ігор Дикий розповідав, що за їхню вахту (зимівку
та сезон) науковці знайшли найбільше підльодовикових озер. Зокре-
ма, зареєстрували за допомогою геолокатора найглибше таке озеро
в архі­пелазі острова Уругвай. Воно залягає під 11 метрами льоду, і його
глибина сягає ще 9 метрів. У ньому гідробіологи знайшли кілька нових
видів ракоподібних та коловерток.676
Нам же, з одного боку, варто розуміти, що навіть така яскрава при-
года, як знайдення печери, може бути чимось дуже серйозним для нау­
ковців з безлічі перелічених та не перелічених причин. З іншого боку,
для цієї книжки це не має принципового значення. Адже якби хотіти —
про одні лише озера й печери на Ґаліндезі та сусідніх островах, а та-
кож історію їхніх досліджень — можна було б описати в окремій книзі.
 Крихка краса | 387

Однак у матеріалі інформагентства «Форум» за 2011 рік опублікований

скан із плівкової фотографії, вочевидь, ще на кілька років давнішої, де
зображено зимівника у льодовій печері.677
Крім танення льоду, на острові відбуваються й інші процеси. Напри-
клад, із настанням потепління на острові Ґаліндез з’являється більше
пінгвінів. Ботаніки їм не дуже радіють, бо вони витоптують рослин-
ність. Раніше на острові було небагато пінгвінів, але тепер там вони
займають значні площі. За станцією, біля старого резервуара, на полі,
де учасники грають у футбол, — всюди засилля пінгвінів. Вони абсо-
лютно звикли до людей і, здається, лише інколи розглядають їх із де-
якою цікавістю.
Одного дня я трохи допомагав інженеру Юрієві Посипайку міряти
параметри старого резервуара. Він мав довгу міряльну котушку. Із нею
легше працювати двом. Також він визначав довжину майбутньої тру-
би від резервуара до берега, біля якого швартується судно, що зливає
паливо. Сьогодні потрібно використовувати довгий шланг від корабля
аж до резервуара. Але якщо зробити трубу до берега, то відстань цього
шланга скоротиться десь на дві третини.
Там біля берега Юрій Посипайко звернув мою увагу на два гігантські
округлі валуни. «Вони не із цього острова, — сказав він. — Їх приніс із
собою льодовик». «Коли?» — запитую я. «Кілька мільйонів років тому
або кілька мільярдів — це однаково незбагненна цифра», — відповів
провідний інженер-технолог Інституту електрозварювання НАН. Він,
як найстарший учасник експедиції, не перестає дивуватися і ділитися
захватом з іншими. Справді, пан Юрій має рацію, відрізнити цифри —
і школяр може. Але як осягнути навіть тисячі чи сотні тисяч років,
упродовж яких на планеті відбувалися такі масштабні процеси, для
яких два валуни — як дві піщинки. А що тоді мільйони років?
Завдяки перенесенню породи льодом можна визначити напрямок
руху льодовиків. Також такі камені, кинуті посеред підводної рівнини,
388 | Ґаліндез

впливають на підводне життя. Дно біля берегів у цьому районі не над-

то глибоке, і воно часто зачищене айсбергами, що повзуть дном і все
«шліфують». Тут люблять жити риби нототенії. Валуни ж утворюють
інакший рельєф. А його полюбляють різні інші види. Деякі люблять
заховатися під каменем. Тож льодовики створюють умови для різних
мешканців моря.
Тими днями ми з Юрієм Посипайком перерозмістили фотографії на
стінах коридору — адже там їх так багато! — аби вмістилося ще три но-
ві фото. Перше — Степана Рудницького — вченого, який започаткував
українську географію, а заразом і написав першу українську наукову
працю про Антарктиду (1904 року). Його іменем назвали один з остро-
вів у районі української станції.678
Другим був Іван Хмара — українець, учасник Першої совєцької екс-
педиції в Антарктиду. У 19 років він виграв у складному конкурсі се-
ред механіків і став водієм-механіком снігохода. Начальник експедиції
уславлений полярник Михайло Сомов звернув увагу на хлопця. Але,
на жаль, саме Іван став першим вихідцем із СССР, хто загинув у Ан-
тарктиді. Під час розвантаження техніки трапилось нещастя. Один із
тракторів із причепом опинився на краю урвища. У нього також за-
глох двигун. Водій вистрибнув, а Іван, навпаки, застрибнув, щоб вря-
тувати транспорт. Йому вдалося завести мотор, направити трактор
від провалля, але раптом лід тріснув, і трактор разом з Іваном прова-
лився в розлом, що мав у тому місці 72 метри завглибшки.679 Last but
not least* — Антон Омельченко, учасник експедиції британця Роберта
Скотта, який дійшов 1912 року до Південного полюса.

* Останній, але не найменш важливий.

 Краще із фанатизмом

Залишившись на станції, я готувався до того, що вже сидітиму на ост­

рові безвилазно і, як тінь, ходитиму станцією. Але мені поталанило, що
тоді в сезонній експедиції був Іван Парнікоза. Не раз бувало, що захо-
дить він у кабінет і каже: «Так, Марко, збирайся, ідеш з нами». Я: «Куди,
коли?». Він: «Давай збирайся, зустрічаємося на сліпі*». Це завжди був
азарт. Я не завжди знав, що буде завтра, та навіть, що буде сьогодні
після сніданку. Спершу це вносить психологічний дискомфорт. З ві-
ком людина звикає до певних ритмів життя. Але Антарктида швидко
руйнує цю заскорузлість. І за кілька днів ти приймаєш ту реальність.
Головний план — це рано встати, а отже ти можеш мати і найнезапла-
нованіші пригоди, і абсолютно одноманітний день.
Про виїзд на острів Барселот Іван попередив мене завчасно. Це була
найдальша моя поїздка. Зі станції вийшло два човни із шістьма людь-
ми на кожному. Сам Іван — популяризатор Антарктиди. Можливо, саме
тому він сприяв мені в написанні книжки.

* Сліп (slip) — це головний причал, він спускається до води, щоб можна було
зручно спустити на воду надувні човни або витягнути їх звідти. Для більшості
потрібно було чотирьох людей. Деколи зручніше було ушістьох. Для важких
човнів був підйомник — такий собі невеличкий кран, розрахований на пів
тонни. Згодом встановили новий кран, вантажопідйомність якого — до 10 тонн.
390 | Краще із фанатизмом

Перед поїздкою мені сказали тепло одягнутися. «Але ж без фана-

тизму?» — перепитав я. «За фанатизм ти мені ще подякуєш», — відповів
Іван і мав рацію. Впродовж двох тижнів плавання на «Сельмі» я звик,
що «науково-дослідна станція» під вітрилами завжди поряд. І переходи
морем тривають максимум 15 хвилин. Тож я трохи скептично ставив-
ся до попереджень про лютий холод. Але в ту поїздку я все ж одягнув
кальсони й термобілизну — також як кальсони, але особливо теплі, — на
низ; і обтягуючу футболку з довгими рукавами — вгорі. Інколи термо-
білизну сприймають як супертеплі труси, але це не так. На ноги я ще
одягнув дві-три пари шкарпеток і дві пари штанів: одні свої, а другі —
комбінезонні, що закривали ще живіт і поперек, які мені дав Анатолій.
А зверху — теплий флісовий светр, тонку куртку-вітрівку, а теплу курт-
ку для плавання на човні теж дав Анатолій. Також на мені були мої не-
змінні проґумовані черевики. На голові — бандана, яка за різної погоди
закривала більше або менше обличчя, похідна шапка і два капюшони.
А на руках — дві пари рукавиць: велосипедні з вільними пальцями, а по-
верх — грубі. Навіть якщо треба було зняти рукавицю, руки все одно не
так мерзли чи обвітрювалися. Так мені порадив робити ще у Львові Ро-
ман Чобан, який добирав у «Робінзоні» спорядження для моєї експедиції.
Я не люблю, коли мені спекотно. Але навіть коли я вийшов назов­
ні — то не значно полегшало. А поверх усього ще, як завжди, потрібно
було одягнути рятувальний жилет. Вже в човні я навіть шкодував, що
так навдягався. Однак… За деякий час стало зимно. На воді якось так
дуже незвично й характерно мерзнеш — так поступово промерзаєш.
Наче і не холодно, наче і не продуває, і не змок, але, постійно контак-
туючи із зустрічним вітром, частинки холоду немовби пробиваються
голочками в мікроскопічні дірки в одязі, знаходять шлях до тіла, і то-
ді, добравшись, та голка неначе невідчутно входить у тіло, і там холод
розповзається по тобі, наче чорнило по воді. Або немов якийсь агент
Сміт із «Матриці» хоче перетворити тебе на льодяну скульптуру.
 Ґрін | 391

Тож коли треба було далеко йти морем — навіть за сонячної пого-
ди — без теплого одягу можна було дуже промерзнути. Іншого разу
я одягнувся «без фанатизму». Адже йшов у значно коротшу поїздку.
Але через те що погода була гірша, я змерз значно швидше. І хоча
я люблю свіжість, але тут варто було дослухатися до приказки «Пара
парить, а кісток не варить». Інколи закутані люди поруч нагадували
мені персонажів із старих документальних хронік.
У першому «зодіаку» рушила компанія молодших учених. Вони
жартували і про щось говорили. А позаду за нами «гнався» другий
«зодіак», де були поважніші вчені. Інколи вони здавалися мені сумни-
ми. Але, може, вони просто мали такий вигляд, бо були закутані в одяг
і перебували віддалік, тож я не міг розгледіти їхніх облич. Розбурхана
фантазія домальовувала до реальності кілька уявних штрихів, і ось
ми вже втікаємо на човні поміж безлюдних островів від мисливців за
біологами. Дивна напруга виникала, коли інший човен наздогнав нас,
і його ніс зрівнявся з нашим, а потім обігнав нас. Інколи схожі пережи-
вання виникають, коли твою маршрутку нахабно обганяє інша — наче
це має якесь значення.

Ґрін

Ми проходили повз острів Ґрін (Green — Зелений). Це невеликий ост­

рів, що конусом виривається із води. Його береги — круті й порослі
мохами, але що в регіоні скупіша флора, то більшого значення має
кожен корінець чи шматочок живого. Порівняно з іншими островами
Ґрін виглядає зелено. Крім іншого біологічного багатства, на остро-
ві є, як вважають, найбільша на Антарктичному півострові колонія
392 | Краще із фанатизмом

синьооких бакланів. Тому цей острів — заповідна територія: ASPA-108.

ASPA — Antarctic Specially Protected Area (Особливо заповітні антарктич-
ні території), тобто своєрідні «заповідники в заповіднику». Виходити
на нього без спеціального дозволу не можна. Список таких територій
є, наприклад, у Вікіпедії.680
Такі заповідники охороняють наукова громадськість, міжнарод-
ні організації й уряди. Їх задумали в рамках Системи антарктичних
договорів, які включають головний Договір про Антарктику, а також
низку договорів про збереження довкілля. Наприклад, Конвенцію по
збереженню антарктичних морських ресурсів. Вона діє від 1982 року
і полягає в тому, щоб запобігти людській діяльності, яка завдає знач-
ної шкоди антарктичній фауні. Тож заповідники можна було б назвати
антарктичними оазами суші й моря, які захищені не лише від впли-
ву людини, але й від айсбергів, що подекуди згрібають усе на своєму
шляху, і підводну рослинність також.681
У безживних, на перший погляд, обширах, через які ми мчали, ост­
рів Ґрін навіював асоціацію, немовби ми були дослідниками на іншій
планеті, які побачили оазу життя. Адже що менша ймовірність при-
сутності життя у якомусь місці, то більший захват воно викликає. Хоч
тут, на островах навколо Антарктичного півострова, насправді не пус-
теля. Але порівняно з тропіками чи навіть з Україною, тут кожен ареал
поширення якогось виду викликає жвавий інтерес.
Запобігаючи антропогенному впливу, існування ASPA також дає
можливість вилучити людський фактор при дослідженнях континенту.
Наприклад, вчені знайшли біля берега губку, що має дуже багато років.
Вона жила на скелі не глибоко під водою, а потім зникла. Постало пи-
тання, чому вона пропала. Чи це туристи забрали на сувенір? Чи яхтою
зачепили? Чи це просто старість? А якщо мінімізувати вплив людей, то,
відповідно, можна вилучити кілька варіантів, і припущення буде віро-
гіднішим, а модель — точнішою. Але приріст туристів до Антарктики
 Ґрін | 393

становить 15% на рік. У 2019 році найбільше в Антарктиді серед усіх

туристів було китайців. До того найбільше там було громадян США.682
Однак поки що в Антарктиді ще можна зберегти умови, у яких бу-
де вилучений людський вплив. Адже Антарктида унікальна тим, що
природа залишилася тут у своєму первозданному стані — без змін,
що внес­ла людська діяльність. Зважаючи на очікуване збільшення
туристів у майбутньому, українські науковці розробили екостежки
для островів Ґаліндез та Вінтер, а також правила поведінки туристів.683
Найпізніше люди заселили Південну Америку, 11 тисяч років тому.
У масштабах історії — це не так вже й багато.684 Недарма її територія
має безліч безлюдних і незаселених місць. Ліси Амазонії дуже мало
вивчені. Практично кожна нова експедиція, котра вирушає вглиб лі-
су, знаходить безліч невідомих раніше видів. Що казати про Антарк-
тиду — люди вперше побачили її всього 200 років тому. Потрапили до
полюса ще на століття пізніше, а почали освоювати трохи більше ніж
пів століття тому.
 Барселот

Коли ми прибули до місця висадки на Барселоті, то виявилося, що

невеличку протоку забило льодом. Багор — жердина з металевим га-
ком — не допоміг розсунути крижаних брил, і довелося розвертатися
та шукати інше зручне місце для човнів. Море закочувало у протоку
хвилі, і ті лише щільніше складали докупи більші та менші шматки
льоду. Але щоб не гаяти часу, команди з човнів вийшли на доволі нез-
ручний засніжений берег і піднялися схилом вгору на рівніший прос­
тір острова. Оскільки в Антарктиці островів рівних, мабуть, і немає,
то і цей переходив таким-собі кряжем ліворуч у мис. Попереду була
вершина, що ще далі ліворуч спускалася і підіймалася хребтом знову
до іншої вершини.
На Барселоті було дві аварійні скрині. Вони змонтовані і прикріпле-
ні згори до каміння так, щоб їх і не здуло, і не замело. Аварійні скрині
перед­бачені для того, щоб якщо з кимось станеться надзвичайна ситу-
ація, надати «першу допомогу». Один із колег заглядав у скриню — вона
була наповнена пакетами з різними медикаментами та розпаленням
для вогню. У другій, як казали учасники поїздки, мали би були припаси.
На вершину пішли Денис Пішняк та Олександр Афтенюк. Вони вста-
новлювали там перше метеообладнання для спостереження за пого-
дою, яких на човні було три. Тим часом Юрій Шепета запустив дрон,
щоб зняти острів. Володимир Бахмутов рушив досліджувати геофізику
 | 395

острова. Дорогою сюди із другого човна висадився на одному з островів

його колега — геолог Олександр Митрохин. Ігор Савчин мав встановити
на Барселоті апаратуру для геодезичних вимірювань.
Завданням геодезистів Ігоря Савчина та Євгенія Шила із Львівської
політехніки було визначити, чи відбувається в районі станції рух текто-
нічних плит, і якщо так, то в якому напрямку. Між материком та остро-
вами, одним із яких є Ґаліндез, у протоці Пенола є тектонічний розлом.
Плити рухаються одна до одної. Через це створюється тиск. У якийсь
момент плити можуть практично миттєво піднятися, це і спричинить
землетрус.
Всю територію моніторити нереально. Саме тому дослідники виби-
рають деякі точки. В Антарктиді вибір місць обмежує те, що більшість
суші покрита льодом і снігом. А на островах це має бути доступний
клаптик суші з виступами скель, щоб можна було встановити облад-
нання. Відстань між точками також має бути якомога більшою. Ігор та
Євгеній встановили майже 20 таких точок. Прилади міряють відстань
до супутників, і за цим визначають координати таких точок. Ідеаль-
ною є ситуація, коли на всі точки одномоментно встановлюють при-
лади. Проте вони дорогі, але головне, що з логістичного погляду їхня
доставка на потрібні точки непроста. Тому у світі існує практика так
званих одиничних сесій спостережень, коли проводять вимірювання
на частині пунктів, послідовно змінюючи їх. В ідеалі, прилади мають
бути встановлені так, щоб навіть у малій кількості вже могти міряти
вектори. Вони визначають відстань не лише до супутників, але й по-
між собою. Поступово вчені покривають усю мережу. В абсолютній
системі вимірів Антарктична тектонічна плита рухається приблизно
на 2 сантиметри в рік у напрямку Африки. Додатково в межах цієї пли-
ти є різні локальні геодинамічні процеси, які пов’язані з рухом мікро­
плит. Українські дослідники вивчають такі локальні процеси. Одна із
закріплених точок є опорною, вона розташована біля самої станції.
396 | Барселот

Щодо решти точок вивчають те, як вони рухаються щодо опорної точ-
ки й одна щодо одної.
Отримавши інформацію з апаратури, її опрацьовують. Координати
точок збирають по можливості щороку, хоч на практиці це не завж-
ди вдається зробити через обмежену кількість місць в експедиціях.
Якщо точка за певний період часу змістилася, то можна визначити її
швидкість руху. Ці дані накладають на відповідні карти, щоб відобра-
зити рух тектонічних плит. Також ці дані є основою для розрахунку
зон стискання та розтягування. Маючи такі карти та накопичену ін-
формацію за певний період часу, можна прогнозувати геодинамічні
процеси. У Японії, наприклад, стоїть апаратура, яка надає таку ін-
формацію в режимі реального часу. Адже там швидкості руху плит
у кілька разів більші, і він ще й складний: плити можуть рухатися
в різних напрямках.
Геодинамічні дослідження в Антарктиді є цікавими тому, що резуль-
тати вимірювань не спотворені впливом техногенних чинників. Тож
вивчаючи Антарктику, можна краще розуміти процеси на всій Землі.
І хоч в Антарктиді землетрусів мало, бо все рухається приблизно в од-
ному напрямку і з не дуже великими швидкостями, проте тут бувають
також землетруси через відколення і рух масивних льодовиків. Імо-
вірно, саме через хвилю від такого землетрусу у середині ХХ століття
змило першу будівлю тоді ще британської бази F («Фарадей»).
Я ж рушив із біологами Іваном Парнікозою та Вікторією Іванець на
другий ярус острова. За допомогою інструментів вони зібрали зразки
мохів разом із субстратом, на якому ростуть, тобто із камінцями. Рід-
кісних рослин тут не знайшли. Науковці жартували, що влаштували
«тихе полювання» — коли йдеш лісом, а всюди гриби. Так і на Барселоті
тут і там траплялися цікаві для дослідження рослини. Раніше біологам
вдалося знайти унікальні хромосомні форми, завдяки яким рослини
можуть вижити у складних умовах Антарктики.685
 | 397

Під скелею у западині між гігантськими валунами була невеличка

печера, поросла мохом. Там у видолинку збиралася тала вода й утво-
рювала маленьке джерельце надзвичайно смачної і чистої води. На
смак майже безсмачна, лише суміш холоду й каменю, по якому тече.
Вона переповнювала джерельце й текла між валунами у видовбано-
му в моховій банці жолобку, а потім маленьким водоспадом спадала
в наступне озерце, проламуючи дірку в тонкій плівці льоду на ньому.
Лід від води розтріскався і розтав нерівномірно, утворюючи діру з го-
стрими краями, вкритими тонкими голками льоду.
Із того другого ярусу відкрилася широка панорама. Відчуття бу-
ло як у горах. Я сидів на камені, порослому лишайниками та мохами.
Ліворуч від мене розсипалися валуни, що закінчувалися обривом.
Поряд дзюрчав потічок. Вода в ньому була особливо прозора. Тільки
прозорість має різний відтінок. У річці — зелений. У морі — блакитний.
А там — білий. Ліворуч виднівся Ґрін, відмежований протокою і льодом.
У небі літали поморники. Інколи місце запам’ятовується тобі тим, що
кольори там інші, ніж вдома. Острів Барселот — крім білого та сірого —
віддавав зеленим і жовтим.
Далі на горизонті видніються скельні острови, по яких було б дуже
важко ходити. Адже зубці прямовисних скель чергувалися із пологи-
ми западинами, вкритими глибоким снігом, що, вірогідно, приховував
безліч небезпек. Скелі виразно промальовуються у немовби густій воді
між ними та нашим островом. Де-не-де ця немовби густа вода всипа-
на айсбергами та шматками льоду, які нікуди не рухаються, а так собі
загусло стоять. Їхні біло-сіро-блакитні віддзеркалення накладаються
на закарбовані у воді догори дриґом скелі, подекуди сюрреалістично
видовжуючись вглибину.
Між водою та мною — сіро-зелена маса снігу, що не виблискував того
дня на сонці, і мохові банки — зелені острови посеред розсипчастого
моря води із кристаликів. Знизу піднімаються поморники, які ловлять
398 | Барселот

висхідні повітряні течії і немовби з неймовірною легкістю планують,

не махаючи крилами, піднятися вгору. Однак ані хвильки не видно на
морі, ані вітру не відчуваєш тут, при землі. Якщо прислухатися — то
немовби ледь вловно сочиться на обличчя свіжість.
Інколи чути голоси людей, і це єдине, що нагадує про те, що я на
цьому віддаленому від світу клаптику суші не сам.
Допоки частина людей закінчувала свою роботу на Барселоті, ме-
теорологи встановили метеостанцію і разом із Романом Братчиком
мали поїхати на ще один острівець. Оглянути острів вирішив також
Володимир Бахмутов. Оскільки місця у човні було ще багато, то взяли
й мене. Острівець, який був потрібен керівнику відділу фізики атмос-
фери НАНЦ Денисові Пішняку, був зовсім малий. Він містився за де-
кілька десятків метрів від континентального льодовика. Під ним — не
прямо знизу під ним, а як під лісом — відбуваються певні кліматичні
процеси. Зокрема, їх покликана вивчати програма науковця.
Денис Пішняк розповів, що автоматичні станції метеорологічного
спостереження встановлював, зважаючи на два принципи. Важливо
було розподілити їх якомога рівномірніше по сторонах світу. Це по-
трібно для розуміння атмосферних процесів загалом. По-друге, до-
слідникам важливо відстежувати взаємодію повітряних мас, що фор-
муються над льодовиком і над акваторією в морі, яке може замерзати
або залишитися вільним від льоду навіть при морозі. Частина станцій
встановлена на узбережжі континенту. Також завдяки окремим логе-
рам температури є можливість моніторити екосистеми прибережних
районів, вимірюючи, зокрема, температуру ґрунту. У різних місцях
регіону є різна рослинність: десь — більше рослин, десь — менше. Тож
вчені намагаються пов’язати дослідження погодних умов і поширення
рослинності та тварин.
«Мезометеорологічний полігон в Антарктиці — це десять невелич-
ких автоматичних метеостанцій, що мають записати інформацію про
 | 399

погоду впродовж року і так оцінити її просторову мінливість та особ­

ливості в регіоні потужного зіткнення чотирьох стихій. Швидкі вітри
та течії океану наштовхуються тут на гострі скелі та льодовики і ство-
рюють безліч цікавих й унікальних явищ в атмосфері»686, — згодом на-
писав про цю подію науковець.
Особисто Денис Пішняк вивчає регіональні кліматичні умови. Досі
не було описано, як відрізняється клімат ближче до материка й далі
від нього. Вести спостереження в одній точці на станції недостатньо
для повного розуміння. Тож тепер українські вчені перевірятимуть по-
передні здогадки щодо того, як варіюється клімат у районі. Зрештою,
можна буде перевіряти й підтверджувати фактичними спостережен-
нями математичні моделі, що використовують для дослідження атмос-
ферних процесів регіону.
Хоч у світі такі мезомасштабні експерименти не є рідкістю, проте
в Україні перед дослідженням Дениса Пішняка щось схоже робили
лише у 1980-х. Тож науковець зізнається, що спершу йому навіть не
вірилося, що такий проєкт нарешті відбувається. За американськими
мірками, це, може, дрібничка, але за українськими — це щось доволі
значне. Тут є, звісно, і заслуга часу: поява технологій, створення ком-
пактного і порівняно доступного обладнання та розроблення нового
програмного забезпечення.
Неоднорідність погодних умов у регіоні Антарктичного півостро-
ва можна побачити за їхніми варіаціями на порівняно малій відстані.
Наприклад, на погоду дуже впливають гори. Під час однієї з наших
розмов у їдальні над станцією стояв штиль, але це не означає, що під
горами теж так само тихо. Було видно, що над горою пересувається
хмара. Відповідно, за словами науковця, вітер, що її жене, різко спадає
вниз до моря. Тож там, вірогідно, дме різкий поривчастий вітер. Біля
станції ж вітер не був відчутним, тому що цей район опинився під
покривом холодного повітря, і теплий вітер, що спускається з гір, не
400 | Барселот

в змозі витіснити тутешньої холодної маси, знову піднімається вгору,

а може, і частково розсіюється.
Тож щоб докладно вивчити й розуміти деякі з цих процесів, і по-
трібні такі проєкти, які здійснюють українські науковці. А точка на
маленькому острівці, до якого прямували, була оптимальна для того,
щоб встановити другий комплект метеообладнання.
Проте перед нами був лабіринт із гігантських айсбергів, проходи
якого часто заповнені льодом. У ширших акваторіях — таких собі льо-
дяних полях — підводні течії утворювали річки. Ми бачили, як посеред
стоячої води, закритої малими шматками льоду, прориваються потоки,
вільні від льоду. По них ми й ішли у бік льодовика. Однак інколи об-
раний шлях закінчувався непрохідними водами, і ми поверталися до
відкритішої поверхні. Володимир Бахмутов висловив думку, що якщо
шлях буде надто закритий, то краще заради безпеки повернутися. Але
виявилося, що ближче до льодовика вода вільніша. Роман Братчик —
видно було — має за мету виконати завдання і зробити все можливе
для того, щоб метеостанція була встановлена. Врешті ми таки дійшли
до скельного берега. Я помітив ледь вловну, сховану за широкими лиж-
ними окулярами схвальну усмішку Бахмутова в бік Братчика, мовляв,
«молодець» — немовби підморгнув він.
Після цього Пішняк та Афтенюк вилізли на невеличку скелю і там
навпроти льодовика за хвилин із 30 присверлили до каменя метале-
ву триногу, на яку встановили прилад для спостереження за вітром,
температурою, збільшенням та зменшенням льодовика, водними те-
чіями. Для надійності основу триноги привалили валунами — щоб до-
датково протидіяти вітрам і негоді. Після цього я спустився до човна
і спостерігав за тим, як він погойдується всередині трикутника віль-
ної від льоду води: між стороною берега та стороною води з льодом.
Хвилі накочувалися на скелі й шуміли, як на будь-якому іншому морі.
У прихистку між скелями була спокійна блакитна вода, і біля неї сидів
 | 401

баклан. Наді мною прокочувалося лагідне відлуння від ритмічних уда-

рів молоточка по кирці.
За якийсь час ми почули гуркіт — льодовик біля нас обсипався, але,
на щастя, він був малий. Однак від нього покотилася виразна, хоч і ма-
ленька хвиля. Саме тому під самим льодовиком взагалі немає льоду.
Він падає у воду, а важкі шматки здіймають хвилю і несуть той льо-
дяний брухт подалі.
Невдовзі всі швидко зібралися і покинули острів. Дорога назад була
значно вільнішою. Вийшло сонце, змінилася погода, і хвилі розігнали
лід. В одному місці ми зупинилися, щоб пропустити айсберга. То була
не крижина завбільшки два-три метри, а величезна бандура на метрів
із п’ятнадцять завширшки. Вона йшла водою швидше, ніж у середньо-
му йде людина. Проте підрізати її було б нерозсудливо — невідомо, що
там під водою. Айсберг продрейфував перед нами як двоповерховий
автобус на перехресті. При цьому неподалік інші айсберги могли йти
у протилежний бік. Навіть досвідчені зимівники дещо здивувалися:
які сильні й непередбачувані тут підводні течії. Імовірно, у цій місци-
ні — якийсь підводний вихор.
Ми зв’язалися з Барселотом і домовилися, що зачекаємо на другий
човен у морі. Ми безмовно чекали і дрейфували за течією, не видаю-
чи жодного звуку людей і цивілізації. Саме тут я збагнув, що не так
у фільмах про Антарктиду. Найкрасивіші кадри зроблені в тих фільмах
із човнів чи гелікоптерів. І ті, і ті надзвичайно гучно гарчать. Цей шум
у фільмах приглушують разом зі справжніми звуками континенту. По-
верх можна почути різні мелодії і закадровий голос диктора. Та якщо
все вимкнути й помовчати трохи, то тиша навколишнього морського
простору, прикрашеного перлами із льоду, починає наповнювати тебе.
Одного разу, одного моменту досить, щоб запам’ятати цю тишу на все
життя. Вона інакша, ніж на суші. Вона інакша, ніж на великому кораб­
лі. Ти сидиш біля самої води, як на озері — але в Антарктиді. Звуки ці
402 | Барселот

тихі: тріскання льоду, наче кинуті у прохолоджувальний напій куби-

ки льоду із морозилки; хлюпання пінгвінів у воді; одні малі шматочки
льоду пропливали під іншими й вигулькували з води. Все тихо вору-
шилося, на тлі великих течій протікали й менші — як гігантський клу-
бок заплутаних потоків.
За тишею відкрилося додаткове сприйняття довколишності. За-
пахло весною, хлюпання води об айсберги і крапання талої води з них
у море нагадувало перехід між зимою та весною у Львові десь у непопу-
лярних лісопарках. У вересні того ж року, коли я був вже вдома й у нас
було літо, а в Антарктиді ще тривала зима, біологиня Оксана Савенко
поділилася зі мною враженнями, що кілька разів за останні місяці на
станції «Академік Вернадський» запахло морем — морською органікою.
Адже здебільшого в Антарктиді запахи практично відсутні. Це сприй-
мається як чистота, як білий колір, який у живописі кольором не є. Як
число нуль, яке не є натуральним числом N, бо його не почислиш.*
На думку американської біологині Реґіни Аісерт, яка вивчає тюле-
нів Ведделла, тиша загалом є головною особливістю Антарктиди. Вона
працювала у віддаленому таборі на морі Росса. Прокинутися там мож-
на від того, що зовсім немає звуків. Коли виходиш назовні і ступаєш
на лід — можна чути биття власного серця. А також — порипування
снігу під ногами. Під льодом інколи чути дуже незвичний, космічний
звук тюленів. «Ми звикли, що земля тверда. А тут ти раптом чуєш з-під
ніг, з-під льоду клекотання і звуки. Ти розумієш, що все життя під то-
бою», — каже дослідниця.687
Після насиченого дня ми подалися у доволі тривалу дорогу на ба-
зу, забравши на зворотному шляху пана Митрохина. Говорили про те,
що сьогодні на вечерю макарони, а після того — п’ятничне чергуван-
ня. Всі були втомлені та голодні. Саме після декількох таких вилазок

* Нуль не є натуральним числом за одним із підходів.

 | 403

я виходив на піддашний поверх і падав у своє ліжко, вмикаючи режим

«не турбувати» до вечора.
Ніхто точно не знає, чи повернеться він в Антарктиду ще раз. Тому
цей континент — як купіль в останній день відпустки у вечірньому про-
холодному морі. Вже і додому хочеться, але й накупатися є бажання.
Покидаючи Антарктиду, ти покидаєш тут частинку себе, яка проявля-
ється лише тут. В Україні вона перестане бути актуальною. А якщо ти
сюди вже ніколи не повернешся, то, отже, ти назавжди залишиш тут
шматочок свого серця.
 Антарктична соцмережа

Якось біологиня Євгенія Прекрасна порівняла дошку на Assembly

Point (Точці збирання) із стрічкою новин у соціальній мережі. Assembly
Point — це приміщення, куди сходяться коридори від кубриків, офісів,
а також головного входу та сходів на другий поверх. Тут є вішалки
для верхнього одягу, полиці для взуття, лави. На Assembly Point люди
зустрічаються, коли разом вирушають у похід островом чи в дальшу
експедицію. Саме тут на дошці записують інформацію про те, хто куди
і на як довго відлучився із бази. Також тут оголошують важливі новини.
Спершу, коли лише реєструєшся у мережі, усе там незрозуміле: хто
що робить і постить, як тут поводитися, що і як робити? Із дошкою мені
було теж так. Але з часом ти починаєш відчитувати соціальну актив-
ність мешканців станції. Хто куди пішов, з ким він і на скільки часу
відлучився. Бачиш, хто на борту човна і знаєш, хто драйвер. Розумієш,
хто що буде робити, чим займатися, що стоїть за «паролями» прізвищ
і назв островів. Все це стає більш зрозумілим, коли втягуєшся у кон-
текст. Так само як у будь-якому соціумі, у будь-якій мережі.
На білій дошці є дві металеві рейки. Над ними написано «на базі»
і «поза базою». На самих рейках — дерев’яні брусочки із прізвищами
зимівників та частини сезонників, які кріпляться до рейки магнітиком.
Коли людина на базі — брусочок із її прізвищем — «на базі». Коли йде —
«поза базою» (хто не має брусочка — пише своє прізвище маркером).
 | 405

Також людина повинна написати час виходу і планований час повер-

нення. Якщо людина не повертається до зазначеного часу, вона повин-
на попередити про це по рації, без якої не можна виходити в море або
у віддалені частини острова. Якщо вона не виходить на зв’язок — але
переважно ніхто поодинці не ходить — то з нею зв’язується сама стан-
ція. Якщо на зв’язок вийти не виходить, то за годину після зазначеного
часу повернення — або і раніше — людей починають шукати. На щастя,
якщо з людьми немає зв’язку, то переважно це явище тимчасове: мож-
ливо, немає сигналу, бо човен зайшов за якусь перешкоду.
За весь час, коли українці досліджують Антарктику із станції «Ака-
демік Вернадський», не сталося жодного нещасного випадку, хоча,
звісно, кілька переломів, забої та садини чимось неординарним взагалі
не вважають.688 Єдина трагедія в українській історії станції — це само-
губство кухаря Василя Омельяновича689, надзвичайно світлої людини,
з якою мені пощастило познайомитися на станції. Довгий час після
цієї звістки накочувалась туга, хоча ми зналися не довго. У той же час
команда зимівників повинна була жити з усвідомленням цієї трагедії
не один місяць. Натомість за британських часів деякі учасники експе-
дицій на станції «Фарадей» загинули і в морі, і через сходження лавин
у горах. Хоча тут треба врахувати і те, що раніше і техніка безпеки,
і якість спорядження були не такими, як у більш пізні роки.
В анналах British Antarctic Monument Trust (Британського антарк-
тичного меморіального трасту) є згадка про трьох чоловіків, які 15 лип-
ня 1982 року вийшли зі станції «Фарадей» і так не повернулися, а їхні
тіла не знайшли. Чоловіки вирушили в похід по добре замерзлому мо-
рю, адже то було менше місяця після Midwinter — Середини зими. Однак
надійшов шторм і пошкодив кригу на морі. На той момент трійко людей
було в хатині на острові Петерманн. Вони мали щоденний радіозв’я-
зок зі станцією, а запасів та палива могло би вистачити на три місяці.
13 серпня льодові умови стали сприятливіші для пересування, тож
406 | Антарктична соцмережа

зимівники почали шукати безпечний шлях на станцію. Знову на зв’я-

зок із базою було домовлено вийти 15 числа. На жаль, цього не сталося.
Погодні умови завадили чилійському літаку типу «Геркулес», який
дислокувався за 300 миль (483 км), вилетіти сюди аж до 20 серпня,
однак на той час від трьох людей вже не залишилося жодного сліду.
Припускають, що вони провалилися під лід.690
Втім, останній британський бейзкомандер «Фарадею» розповідав
українцям, що на станції таки прийняли останнє радіоповідомлення
від товаришів. Вони повідомили, що лід, яким пересуваються, розла-
мався, і крижина, на якій тоді були, відірвалася і попливла в океан.691
Ще троє британських зимівників загинуло під час походу в гори.
Вони були добре підготовлені, у чудовій формі, повністю екіпіровані,
а похід був спланований і схвалений. Вони успішно вийшли на гору
Пірі (Mount Peary) на узбережжі континенту, висота якої 1900 метрів.
Коли зимівники вперше не вийшли на радіозв’язок у встановлений
час, то ніхто не здивувався, бо в ті часи і з тим радіозв’язком це було
не дивно. Але коли це повторилося кілька разів, то організували пошу-
кову операцію. На жаль, ці три людини загинули дорогою на станцію.
Із 11 зимівників залишилося 8. Спершу це всіх дуже шокувало, але та-
кож дуже зміцнило стосунки тих, хто залишився.692
Тепер же зв’язок по рації є постійний, створюючи такий собі радіо­
онлайн. Коли я проходив повз кабінет зв’язку або сидів за робочим міс-
цем через одне приміщення, то часто чув розмови людей поза станцією.
Вони необов’язково зв’язувалися із самим «Вернадським». Усі групи, які
покидають станцію, повинні мати хоча б одну рацію, і вона має бути
ввімкнена. Кожен постійно має чути все, що відбувається в ефірі. Як-
що тебе викликають — тоді натискаєш «прийом» і виходиш на зв’язок.
А коли ти виходиш на зв’язок по рації — тебе також чують усі, хто
має ввімкнену рацію у полі досяжності, а також на станції. Всього кіль-
ка разів, коли хтось викликав мене і тих, хто був поруч, я виходив на
 | 407

зв’язок. Мені здавалося, що зв’язок — це щось дуже сакральне, і все

в етері повинно бути дуже важливим, тож я не виходив на зв’язок, як-
що справді не виникало такої потреби.
Говорити потрібно правильно. Коли хочеш зв’язатися зі станцією,
то треба казати «Вернадський — Маркіяну». Це означає, що на станції
мають звернутися до тебе. Може таке бути, що кілька груп на «зодіа­
ках», а також на самому острові працює, і в усіх ввімкнені рації. Ніхто
не слухає кожне слово, але вони є «на фоні». Коли ж людина чує своє
ім’я, то в неї «вмикається лампочка» — вона отримує дуже чітку ко-
манду, що потрібно робити. Наприклад, пан Митрохин бере зразок
породи на острові, товче своїм молоточком, а в ефірі чутно Івана Пар-
нікозу та Романа Братчика, що обговорюють, як краще забрати людей
з острова. А ще звідкись чути пана Утєвського, який викликає колегу.
І тут раптом «Митрохин — Джулаю». Пан Митрохин чує своє прізвище
й відповідає. Джулай каже, що проходить повз острів і чи не треба за-
брати Митрохина додому.
Якось я чув, як один науковець скаржився, що дехто не зовсім пра-
вильно вживає оці «формули». Хоча, зрештою, все зрозуміло, але, мож-
ливо, людина швидше реагує і виходить на зв’язок, коли процедура
буде шаблонна й доведена до набутих рефлексів.
 Філософія усамітнення

Якогось вечора до мене підійшов доктор фізико-математичних наук*

і запитав, чи маю я із собою якісь свої матеріали, щоб він міг побачити,
що і як я пишу. Наступного дня ми сіли за столик у барі «Фарадей», він
відкинувся у м’якому кріслі й закурив. Говорив вишукано. Так, як він,
більше ніхто на станції не добирав слів.
Мій співбесідник зазначив, що про Антарктиду варто було б написа-
ти художню книгу і що для читача, який не бував в Антарктиді, знач-
но цікавішою може бути не розповідь про науку, а емоційна складова.
Цього я вже зовсім не сподівався почути на станції. Раніше інший про-
фесор відпровадив мене, щоб перш ніж ставити запитання, прочитати
низку матеріалів і товстеньку наукову монографію.
Багато науковців, зокрема на станції, має принаймні один негатив-
ний досвід, коли журналіст перекручує слова й публікує нісенітницю.
Втім, до деяких людей мені самому було трохи страшно підходити.
Їхній серйозний вигляд змушував думати, що зустріч із тобою — не
найкраще, що з ними може трапитися. Часом це виявляється ілюзією.
Ще з іншими розмова одразу складалася легко й невимушено, як із
моїм співрозмовником у барі «Фарадей». Він вирішив, що про науку

* Він говорив зі мною приватно, тому я не називаю його.

 | 409

ми говорити не будемо. Альтернатива, яку він запропонував, мені ду-

же сподобалася.
Але бувало, що співрозмовники на станції відштовхувалися від кож-
ного мого запитання у свій «степ», і з нашої бесіди можна було винес­
ти хіба що якесь «загальне враження». Дехто був привітний, ділився
матеріалами, але говорити не хотів — чи скромність, чи недовіра до
незнайомої людини, чи брак часу. Також ширилися чутки, що хтось зро-
бив важливе відкриття, але говорити про свою роботу зовсім не хотів.
Була така історія про «ліки від раку», легендарний випадок. Науков-
ці розповіли журналістам про те, що рослина, з якою вони працюють,
теоретично може мати потенціал, щоб спробувати зробити з неї ліки,
які можуть допомогти в боротьбі з раком. Однак журналісти написали:
«Українські науковці знайшли ліки від раку». Це спричинило незадово-
лення керівництва, адже ліки від раку цікаві всьому світові, чому про
їх винайдення дізнаються з медій?
Ще дехто сам починав розповідати про себе аж від місця наро­
дження та студентської юності і до того, як потрапив до Антарктиди.
Із деким ми докладно й цікаво поспілкувалися вже після повернення
в Україну — на станції не склалося. З іншими розмовляли про Антарк-
тиду й несподівані факти, про які я би й не додумався сам запитати.
Але жодного слова про роботу співрозмовника. Були й такі, про яких
мені сказали, що говорити вони не будуть — навіть не підходь. Хтось
дуже замкнений і навіть уникає спільних фотографій. Хтось просто
вкрай виснажений і не хоче зайвої комунікації. Хтось відмахується
і показує на якісь програми досліджень. Хтось каже, що бачити мене
не хоче, але потім все якось згладжується і ми навіть вітаємося у ко-
ридорі чи їдальні. Дехто не хотів розповідати мені надто багато, адже
планує колись написати свою книгу (хай книг буде якомога більше!).
Дехто був вражений тим, що мені 27, а я вже пишу книги. Дехто хотів зі
мною поспілкуватися, але не сподівався, що я буду ставити запитання
410 | Філософія усамітнення

як журналіст, що мене змусило трохи ніяковіти. Хтось хотів розповісти

про свою роботу, але швиденько спекатись цієї справи. Дехто пере­
адресовував мене колегам, «які можуть сказати про це більше». Були
й ті, до кого самому не було цікаво підходити. Із кимось дуже розділя-
лися розмови просто так і розмови щодо роботи. Із кимось я товаришую
досі. А хтось ставився до мене добре, але не сприймав мене як журна-
ліста, а просто, не знаю, як якогось хлопця. Тож на станції мене зустріли
так, як могли би зустріти журналіста в будь-якій іншій установі чи місці.
Але розмови там були оповиті шармом пригод, а дозвілля — шар-
мом розумних бесід. Коли геолог Олександр Митрохин просто до сло-
ва розповідав про критерії оцінювання коштовних каменів, то це була
досить загальна тема. Ми поверталися на базу з островів і пострибу-
вали в моторці на хвилях Південного океану. Запам’яталося, що міне-
ралів — з яких збудована наша планета, гори, скелі — менше, ніж видів
метеликів на Землі. Їх тільки майже 5500.
Кожен доповнював неймовірну палітру персонажів, які значною
мірою створюють унікальну психологічну обстановку, про яку згадав
анонімний доктор фізико-математичних наук. Він розповів, що впро-
довж зимівлі тут є дуже багато часу, щоби працювати. Цей час можна
також використати для самопізнання. Для цього, на його думку, потріб-
ні певні здібності й самоорганізація, і коли з цим складеться — в Ан-
тарктиді буде комфортно.
Залишаєшся ти вдома на тиждень із наполеонівськими планами,
а з того виходить суцільний пшик. А буває, що вдається зробити дуже
багато. Якщо спроєктувати на весь рік, то розумієш, що ставка велика.
Можеш або багато втратити, або багато здобути.
Думаю, час на станції подібний на фрилансерство. У тому, що над
тобою ніхто не стоїть, є і свої виклики: треба себе дисциплінувати.
А в кожного зимівника є його планова професійна робота на щодень,
а також вони отримують наукові технічні завдання. Крім того, люди
 | 411

мають власні плани, які хочуть встигнути за рік: багато зимівників

прагне вивчити іноземну мову або дописати дисертацію. Не кажучи
вже про чергування, термінові ситуації, розчищання снігу, побутові
справи й аварійні роботи. Мені розповідали також, що в історії станції
проскакували на зимівлю люди, які до останнього відтягували свою
роботу.
Мій співрозмовник, доктор фізико-математичних наук, покурюючи,
зазначив, що в сучасному світі є небезпека, що ідеї, зокрема наукові, не
дотягують навіть до рівня Середньовіччя. Коли всі женуться за резуль-
татом, є жорсткі терміни, то багато що робиться нашвидкоруч. У таких
умовах великі ідеї не народжуються. У сфері цифрових технологій (IT)
є спеціальне поняття «технічного боргу». Через постійний брак часу
та гонитву за результатом страждає якість. У принципі нічого неспо-
діваного. Але проблема навіть не у великих ідеях, а в доведенні справи
до пуття. А от в Антарктиді, на думку мого співрозмовника, людина
отримує шанс, що велика ідея таки народиться.
Також станція давала прихисток від інтернету. Це навіть може бути
позитивним. Умберто Еко, видатний письменник, філософ і спеціаліст
із семіотики (властивостей та передавання інформації), вважав, що
не завжди варто відповідати на повідомлення та телефонні дзвінки.
В Антарктиді ти дійсно можеш цього не робити. Відсутність звичного
сучасного зв’язку дарує шарм: від’єднатися від світу й подумати про
важливе. Хоча присутність безлімітного інтернету, який встановили
на станції 2021 року693, не обов’язково знівелює ефект усамітнення на
краю світу. Тут як вже з ним поводитиметься кожна конкретна людина.
Інший доктор фізико-математичних наук Андрій Залізовський ка-
же: «Зима в Антарктиді — це, можливо, найкраще місце й найкращий
час для наукової роботи на нашій планеті. Це спокійний час і чудова
обсерваторія, яка дає можливість вирішувати багато задач. По-дру-
ге, сам континент дуже прекрасний»694. Зоолог Ігор Дикий розповів,
412 | Філософія усамітнення

що знову і знову повертатися в Антарктиду його мотивує «унікальна

природа, унікальний тваринний світ і відчуття відірваності від циві-
лізації». Лише там, за його словами, можна очистити свою голову від
щоденної метушні й цілковито віддатися науковим дослідженням.695
На станції спільнота закрита. Це одна з головних особливостей,
яка спричиняє всі відмінності в поведінці людей тут і «там, в Україні».
Коли мій співрозмовник був на зимівлі, то спостеріг феномен, що ви-
падково дібрані люди — у сенсі, їх не припасовували одне до одного, це
люди чужі, — якось сходяться, і між ними виникає консолідація. Вони
пробачають одне одному, підтримують і краще розуміють одне одно-
го, ніж у схожих ситуаціях після закінчення зимівлі. Вже після повер-
нення люди часом можуть мати конфлікти і сваритися одне з одним.
Він підходить до пояснення людини дуже математично. Для нього
люди не є чорними та білими, а, по суті, залежними від умов, у яких
перебувають. Наприклад, коли люди організовують якийсь рух, волон-
терство заради спільної справи, то всі об’єднані ідеєю. Коли ж почина-
ються товарно-грошові відносини, то виникають конфлікти. На станції
грошей немає — ти ними не користуєшся.
Тож коли ізольована група людей будує стосунки у певних незро-
зумілих більшості людей умовах впродовж року, новоприбулі на сезон
дослідники не мають консолідації того рівня, яка є поміж зимівниками.
Звідси і протиставлення зимівників та сезонників. Коли доктор наук
після річного побуту був на станції вже на сезоні, то поглянув на ситу-
ацію з іншого боку. Коли ти приїжджаєш з купою нових людей на базу,
де вже багато місяців сформований колектив, і ти в нього не вливаєшся.
Інший зимівник, Олександр Квятковський, з цього приводу зазна-
чав, що він із колегами по XXIV УАЕ був навіть радий, коли сезонники
затрималися у Південній Америці. Адже коли до них врешті прибуло
ще 17 нових осіб, то на станції почався незвичний постійний гамір
і галас, вочевидь, якщо порівнювати із тихою зимівкою. Він також «по
 | 413

секрету» написав, що «зимівники не люблять сезонників», бо з ними

збільшується кількість роботи, а кількість їжі та інтернету навпаки
зменшується. Але головне, мабуть, те, що сезон руйнує усталений
впродовж року уклад життя на станції. Разом з тим, за його словами,
всі або більшість зимівників розуміють, що у ці найактивніші місяці
і відбуваються найважливіші наукові дослідження і збір зразків, які
потім опрацьовуються у лабораторіях України та світу. Зрештою, ба-
гато із зимівників приїжджає до Антарктиди і в сезонні експедиції.696
Дехто з науковців вважає, що варто переформатувати роботу стан-
ції. Чимало процесів може бути автоматизовано. Адже частина дослід-
ників здійснює в Антарктиді саме моніторинг, а не науку. Далі з цією
інформацією вчені працюють вже поза Антарктидою. Але для таких
змін потрібно вкласти гроші, однак потім не потрібно буде відправляти
12 зимівників, а хай 8. Зекономлені кошти можна спрямувати на корот-
котермінові, але не менш важливі наукові програми більшої кількості
науковців, для яких немає потреби перебувати в Антарктиді весь рік.
На американських станціях науковці не їдуть на сезон чи на зимів-
лю, а на стільки, скільки передбачено їхньою науковою програмою.
Але їх забезпечує не лише більше фінансування, але і флот та літаки.
Хоча на станцію «Амундсен-Скотт» на Південному полюсі не можна
дістатися впродовж Полярної ночі навіть на літаках. Вони не можуть
прилітати туди за температуру нижчої ніж 50 градусів. Тож коли на-
стає зима, і останній літак відлітає — мешканці станції немовби зали-
шаються на іншій планеті.
Однак на найближчій до нашої станції — американській «Палмер» —
за словами завідувача відділу фізики атмосфери НАНЦу Дениса Піш-
няка, усе надзвичайно автоматизоване, а їхні фахівці прибувають на
станцію на кілька місяців, щоб установити й налагодити обладнання.
Їхні експедиції не проводять в Антарктиді весь рік.697 Адміністратор
зв’язку однієї з українських експедицій зазначав, що для автоматизації
414 | Філософія усамітнення

наукової роботи можна було б застосувати й машинне навчання. Напри-

клад, біологиня Оксана Савенко перевіряє сфотографовані хвости китів
на наявність тварин у каталогах. А це могли би робити комп’ютери.698
Щоб відправляти науковців в Антарктиду і повертати їх додому
саме тоді, коли це виправдано науковими завданнями, а не залежно
від льодової обстановки, має бути більш-менш постійний доступ до
станції. Також зі мною ділилися думками, що кругообіг працівників
станції робить колектив менш замкненим. З іншого боку, це знову ж
таки розмиває отой первинний шарм антарктичних досліджень. Але
хай там як, для цього був потрібен принаймні власний криголам. Він
також зробить українську антарктичну програму більш незалежною
від суден інших держав, більш престижною, а також забезпечить нау­
ковців можливостями досліджувати Південний океан. Рано чи пізно
такий корабель просто мусив з’явитися в Україні.
Ще однією проблемою є повернення. Вже 2020 року я міркував про
наслідки карантину в усьому світі. Може, люди почнуть більше ду-
мати про довколишній світ, адже деяке зниження економіки одразу
привело до часткового очищення атмосфери. Однак після закінчення
певної ситуації люди намагаються повернутися до того, як було.699 Це
на користь «математичного» погляду на людину, за яким вона — ре-
зультат обставин.
Тож можливо, коли деякі зимівники рік є в Антарктиді, у певному
спокої від більш звичних щоденних проблем, які залишилися на вели-
кій землі, з обмеженим інтернетом, навіть у полоні філософських ідей,
то вони вживаються у цей стан речей. Однак потім треба повертатися
до цивілізації. А повертатися треба до того самого. Сучасна цивілізація
жорстка: вона вимагає «вже». Потрібно знову ставати таким, яким був,
попри те, що спосіб життя в Антарктиді може імпонувати тобі більше.
Але стати повністю таким, як був, мабуть, неможливо. Я думав, що
після повернення буду жити інакше, та частина відкритих якостей
 | 415

після повернення у ті ж обставини знову стала неактивною. Зокрема

тому, впевнений, багатьом людям хочеться повертатися в Антарктиду
знову і знову: не лише до краси, пригод і науки, але й до себе такого,
яким ти можеш бути в небезпечнішому, з одного боку, але не такому
жорсткому — з іншого боку — світі. Найбільш незрозумілою на зимівлі,
на думку мого співрозмовника, є нудьга чи щось інше, що спонукає
подивитися той самий фільм 50 разів. Був такий випадок.
Провести час із користю і відволіктися кожен любить по-своєму.
Дехто регулярно займався у спортзалі. Я там любив бувати на самоті,
щоб записати свої думки. Але одного разу, коли кілька годин позаймав-
ся, то з’явилась надзвичайна радість — коротко думати лише про те,
який ти втомлений фізично, і забути про напругу психологічну. Спорт
допомагає у розумово навантажених ситуаціях. Інші більше любили
пробігтися островом або просто прогулятися. Але найкраще, мабуть, —
вийти за межі станції на човні.
 Ялури

Коли ми підходили до найбільшого із групи островів Ялури, то був

сильний прибій. У таких умовах човен не можна прив’язувати до ост-
рова, бо сильна хвиля його піднімає вище як на метр, а потім знову
опускає, при цьому дуже сильно відтягує назад у море. До того ж море
може просто вкрасти човен, і люди залишаться на березі, змушені че-
кати порятунку зі станції. Тому висадка відбувається у короткий про-
міжок часу, коли човен притуляється до зручного для висадки каменя.
У цей час двигун працює, щоб стабілізувати човен і максимально довго
притискати його до берега. За одну хвилю на берег може вистрибнути
одна-дві людини, тож операцію потрібно провести разів зо 2–3, а крім
того, ще кілька разів може знадобитися, щоб вивантажити в такий
самий спосіб обладнання. Драйвер постійно залишається у моторці,
і коли всі висадяться, ходить на безпечній відстані від берега, де хвилі
не кинуть човен на камені.
Роман Братчик висадив нас у бухті. Коли настала моя черга, то я ще
передав деяке спорядження тим, хто вже був на березі, і на тій же хвилі
вистрибнув на берег. Проте другу ногу я не зміг забрати із човна. Ме-
талеві гачки, за які замотуються шнурівки на черевику, зачепилися за
трос на човні. Моторку почало тягнути назад у бухту, а мене разом із
нею. Я поглянув на ногу, зрозумів, що сталося, встиг трохи злякатися,
навіть встиг трохи часу згаяти. Потім почав звільняти ногу, але поки
 | 417

я зорієнтувався, що відбулося, мене вже встигла звільнити Вікторія,

яка ще була в човні, і я повністю вистрибнув на берег. При цьому од-
нією ногою я вже пострибував на камені за човном у море. На щастя,
його тягло не дуже швидко, бо Іван притримав каната. Коли я звільнив
ногу — човен остаточно потягло в бухту, і було видно, як там під ним
різко починається темна глибина. Острови тут як тесаком нарубані.
Острівне каміння спускається до води, потім ще пів метра — метр ти
бачиш кам’яну основу на метровій чи двометровій глибині, а потім —
різкий і глибокий обрив.
На щастя, обійшлося лише замоченою ногою. Мене стягло в мо-
ре по кісточки, і вода залила мені черевик. На сухому я одразу вилив
воду й викрутив шкарпетку. При цьому черевик майже не промочив-
ся у своїй товщі, тож ходити було нормально. Пізніше я зрозумів, як
страшно було дивитися на це збоку і чому так злякалися колеги. Ад-
же це були секунди. Це у твоїй голові все сповільнюється, і ти більш-
менш спокійно виплутуєшся із ситуації. Та якби не встиг — мене би
стягло у воду. Звісно, я би не втопився, адже на мені був жилет, і пла-
вати я вмію, і хтось мотузку би кинув чи за ту ж таки ногу витягнув.
Але мене довелося би везти на станцію. До станції було недалеко, хтось
дав би свій светр чи куртку, і все було б гаразд. Тому люди там беруть
із собою запасні речі. Найбільше я злякався за те, що зірвав би людям
робочу поїздку.
Цей острів був схожим на ті, які малюють на схематичних картах
до фентезі або в комп’ютерних іграх. Він неначе ділився на кілька час­
тин такими собі маленькими хребтами. Вони піднімалися вгору вище
від рівня острова на кілька метрів — пагорби, по суті. Але протяжні.
Ми піднялися з бухти, і на першій більшенькій сніговій «галявинці»
на кількох великих каменях розмістив своє обладнання Юрій Шепета.
Він налаштовував дрон, відкалібрував компас, перевірив геодані й роз-
почав знімати острів. Магнітне схилення700, тобто наскільки стрілка
418 | Ялури

компаса відхиляється від географічної півночі, у цьому районі 17 гра-

дусів. Також там багато магнітних аномалій, зокрема тому там і було
цікаво розмістити магнітну обсерваторію.
За допомогою дрона біолог за освітою, а тепер професійний фото-
граф Юрій провів фотограмметричне знімання ще одного острова. Дрон
літав у радіусі кілометра, тобто не лише над сушею, але й над водою
та сусідніми острівцями. Керувати ним у цих умовах доволі складно,
адже тут бувають непередбачувані повітряні течії або пориви вітру,
які можуть кинути апарат на скелю або у воду.
Фотограмметричне знімання потрібне для того, щоб створити карту,
на яку наносять ареали поширення флори, окремих типів рослинних
угруповань, а також наземних біотопів — ділянок поверхні Землі із при-
близно однаковими умовами існування, що зазвичай заселені певни-
ми групами організмів. Із таких фото добре видно розподіл здорового
зеленого та відмерлого чорного моху в мохових банках — значних за
площею мохових полях. Мохи швидко реагують на зміну умов, тож за
співвідношенням чорного й зеленого моху можна робити висновки про
кліматичні зміни в регіоні. «З неба» можна вивчати й розподіл тварин
у регіоні, а також такі явища, як цвітіння моря та снігу.701 Але звичай-
но, щоб моніторувати зміни, потрібно щороку збирати дані, щоб мог-
ти порівняти ситуацію у різні роки й зробити глобальніші висновки.
Рослинності біля місця висадки на острові Ялур не було, тож біо-
логи одразу рушили з цієї околиці через один із «хребтів» на порівня-
но широке сніжне «поле», що схоже мені до якоїсь великої гральної
дош­ки, де сніжні западини і горби-валуни були розкладені в якомусь
трохи шаховому порядку. Біологи пішли швидко досліджувати острів,
а я спершу подивився, як злітає дрон, а потім рушив за ними.
З одного із берегів, що в напрямку станції, відкривалася панорама на
ближні малі острови із групи Ялурів. У протоці гойдалися зубці малих
льодових брил, що потім на фотографії могло би нагадувати наче якесь
 | 419

льодове болото, яке неможливо пройти. Але наживо води Антарктики

ніколи не асоціювали із застоєм і мертвотністю. Усім своїм хвилюван-
ням і хлюпанням, змінністю вони завжди нагадували, що цей куточок
Антарктиди — далеко не пустеля, і що тут вирує життя і динаміка.
Далеко за станцією, якої не було видно, засніжені вершини світи-
лися зібраними променями сонця, що потрохи котилося до заходу.
Острів уже був у затінку. Все небо над нами з усіх боків було у хмарах.
Лише з боку гір був просвіт, крізь який виднілася холодна блакить.
На присипаних кам’янисто-фактурних вершечках блистіли сонячні
промені. Островом де-не-де групами розташовувалися пінгвіни Аделі.
Біля нашої точки збирання їх було з десять. А далі — групи із приблиз-
но тридцяти та сімдесяти особин. Тут я бачив скелети поморників, які
довго розкладаються. Адже їм немає куди подітися — знизу камінь,
крім того, все дуже холодне.
Блукаючи островом, я думав про те, що природа — це краса, це натх­
нення для літератури, це чудова історія і неповторна математика. Мож-
на сказати — просто казка. Але часто красу, принаймні в наш час, ми
асоціюємо із чимось ванільно-рожевим. Коли щось випадає із цього
образу краси, то і вся картинка тьмяніє. Такий підхід призводить до
розчарувань і необхідності створити стерильний, а отже фальшивий
світ навколо себе. Але якщо вимкнути в голові думку, що «краса по-
винна бути саме такою», то все стане набагато легшим.
На «Сельмі» мені розповідали, що деякі туристи з лайнерів не очі-
кують запаху й не готові до запаху, яким їх зустрічає берег із пінгві-
нами. Дехто із відвідувачів починає блювати і проситься назад на ко-
рабель. Але запах лише трохи схожий на той, що в курнику. Та коли це
ми востаннє чули цей запах? То що казати про заможних вихідців із
багатих країн, де віддавна лише малий відсоток фермерів має контакт
із худобою та домашньою птицею? Не те що в Україні: ще з десять ро-
ків тому кожен другий сусід у селі, куди кожен другий містянин їздив
420 | Ялури

на канікули, мав як не корову, то козу, як не свинку, то курей. А десь

перед карантином я чув на одній із великих вулиць на околиці міста
кукурікання півнів.
Однак сусідські кури в городі не псували відпочинку в саду під
яблунею. До запаху курника, куди доводилося інколи заходити, швидко
звикаєш, як до котячого у квартирі. Тож найбільша невідповідність очі-
куванням, мабуть, виникає тоді, коли сподіваєшся побачити біленький
пухнастий сніг на кругленьких камінцях, якими ходять ледь не плю-
шеві пінгвінятка. Натомість де-не-де між снігом та каменями, вкрити-
ми лишайниками, лежали скелети птахів або якісь окремі їхні кістки.
Цивілізація приховує смерть, щоб не травмувати людини. Натомість
тварин не подразнюють рештки тіл. Адже у природі це абсолютно по-
бутова сцена. Тим паче тут ні пухкенької землі, ні високої тобі трави.
Разом із запахами органіки й життя, ти постійно вдихаєш найчистіше
в житті повітря, дивишся крізь кілометри найчистішої на Землі атмос-
фери. Неприкрашена краса світу. Цивілізація ж — як фотошоп. До пев-
ної межі — добре, а потім ти відчуваєш, наче тебе обманюють. Або ж
справжність видається надмірним натуралізмом.
Висадка на острів, дослідження, знімання з дрона, а також мої запи-
си та знімання, яке я завжди підпасовував під роботу всіх інших, — усе
тривало менше години. Я ніколи не казав, що мені треба ще часу. Ми
орієнтувалися на те, аби Юра встиг зняти потрібне. Коли він закінчив,
то біологи швидко доробили свої справи, дали мені сигнал збиратися,
і всі ми сходилися на березі чекати човен Романа Братчика. Коли він
підходив до острова між айсбергами, то хвилі підняли вгору один із
них, і над водою зовсім близько від човна виринула прихована кри-
жана відрога.
За багато кілометрів обвалився шматок льоду, і до нас докотився
шурхітливий гуркіт. Хвиля від такого шматка може залити човен во-
дою. Чомусь подумалося, що довкола — багато потенційної небезпеки.
 | 421

А якщо хтось послизнеться і щось собі зламає? У човнах є аптечки. Але

як важко буде в таких умовах закинути людину в човен і доставити на
станцію до лікаря. Як казав Юрій, «маленькая техническая неувязка»
може призвести до серйозної трагедії.
Найкраще про рівень обізнаності малознайомої людини можна су-
дити, мовчки слухаючи її розмову з колегами. Досвідчені вернадівці
дуже добре орієнтуються у місцевості та умовах, що тут є. Знають, як
краще зайти на острови, де за скелями схована зручна бухта, де накат
хвиль сильніший, а де — слабший, можуть передбачити зміни погоди.
Вони говорять про це так само тонко, як любителі кави про аромати
і смаки.
З води, навіть із міського озера, де видно всі береги, оптика зміню-
ється. Спершу можна навіть потратити певний час, аби зрозуміти, що
ти дивишся на знайомі будинки — просто із зовсім незвичного боку.
У Антарктиді положення посеред води стає звичним. Із Ґаліндезу ти
впізнаєш довколишні острови. Однак із води спершу не зрозуміло, де
ти є. Навіть якщо це поруч зі станцією — якщо її не видно, ти можеш
«загубити ниточку». Це як переїхати в новий район, де всі будинки схо-
жі. Колись переїхав на Сихів у Львові, де всі будинки й вулиці спершу
здавалися однаковими. Але з часом ти починаєш орієнтуватися навіть
там, де раніше не ходив, розуміти, що у якому напрямку розташова-
не. Так і з островами — голова складає все у якусь мапу. Починаєш все
впізнавати й орієнтуватися.
Але простір — ще не все. В Україні, коли ти йдеш до лісу, то навіть
без прогнозу погоди можеш прикинути, якою буде погода. Адже виро-
стаючи в певних умовах, ми хоч трохи навчаємося їх аналізувати та
розуміти. Але в Антарктиді погода змінюється значно швидше, а пе-
редбачити її навіть із метеостанцією буває складніше. Також трапля-
ються непередбачувані локальні зміни, як наприклад, низхідні вітри
або течії. А на воді менш безпечно, ніж на суші.
422 | Ялури

Паркуючись біля офісу в Україні, ніхто не дивиться, чи з-під асфаль-

ту часом не стирчить кілька металевих штирів, які можуть пробити
колесо, бак із пальним чи пошкодити мотор. В Антарктиді практично
постійно треба пильнувати воду попереду, щоб не налетіти на захо-
вану під поверхнею скелю, не пробити човна чи не зламати двигуна.
Особливо під час «паркування». В Україні ніхто не буде кожен день
очікувати, що асфальт піднявся або опустився порівняно із вчораш-
нім рівнем. Його не гойдає, і з автомобіля на ходу вистрибувати над
глибоким каналізаційним люком теж не потрібно.
Море ж в Антарктиці щодня інакше. Ніхто взагалі не поїде нікуди,
якщо буде штормовий вітер. Крім супутнього холоду, мінусова темпе-
ратура може скувати докупи шматки малого льоду й захопити човен
у пастку. Також вітер і хвилі можуть стати сильнішими, ніж двигун
човна. Погана погода здатна здувати навіть яхту. Врешті, у сильний
сніг видимість буває майже нульовою.
Щодня Денис Пішняк давав довідку про погоду та прогноз, і усім
на станції подобалося те, яка точна в нього інформація. На моніторі
в його кабінеті можна було побачити інтерактивну карту погоди. Але
потрібно також розуміти, як воно буде за годину, дві й упродовж дня.
Льодова обстановка може змінитися впродовж години, а передба-
чити, якою вона буде в тому чи тому районі зі станції неможливо. Хіба
що припустити. Вітер може і несподівано звільнити шлях від льоду,
і заблокувати його. Юрій Шепета сказав: «Коли льоду немає, то все
близько, а коли є — то далеко».
Тож в Антарктиці більше параметрів погодних умов, на які треба
зважати. Врешті, хто в Україні перед виходом на роботу перевіряє рі-
вень озону? Часом я чув, як один із науковців, дивлячись на монітор
у Точці збору, примовляє: «Озон падає. Це погано».
Адже озон залежить і від погоди. Не у ста відсотках випадків,
але тенденція все ж така, що погана погода приходить з півночі,
 | 423

а хороша — з півдня. Станція «Академік Вернадський» розташована не-

подалік протоки Дрейка, де з’єднуються три океани: Тихий, Атлантич-
ний і Південний. Там завжди нестабільна погода, дуже часто штормить.
Між Антарктидою та, зокрема, Антарктичним півостровом, з одного
боку, та краєм Південної Америки — з іншого, проходить дуже багато
циклонів. Вони приносять на станцію погану погоду. Тоді низький тиск,
багато хмар, дощ, може йти сніг, сильний чи помірний вітер, і озону
стає більше, адже повітряна маса приходить із півночі, де озону біль-
ше. А якщо прийшов антициклон, то надворі високий тиск, ясно і сухо,
тож тиждень може триматися стійка хороша погода. Але концентрація
озону зменшується у відсотковому співвідношенні.702 Однак коли я був
в Антарктиді, то хоч рівень озону й варіювався, але так звана озонова
діра не турбувала людей на станції.
 Антарктичне громадянство

Одного дня біологам треба було потрапити на острів Петерманн (Pe­

ter­mann Island). Цей острів лежить на шляху від станції до протоки
Лемер, якою я йшов на яхті в обидва боки. Петерманн розташований
поряд із півостровом Київ (Kiev Peninsula). Раніше цей великий пів-
острів не мав назви, хоча на мапу його нанесли британці ще 1976 ро-
ку. Назву Kiev Peninsula йому дали болгари 2010 року.703 Це був знак
вдячності українцям за те, що болгар прийняли на станції «Академік
Вернадський» для проведення досліджень. Зимівник, який мені про це
розповів, наголосив, що люди в Антарктиді — з якої б країни вони не
були — відчувають солідарність зі своїми колегами з усієї антарктич-
ної спільноти, об’єднаної континентом. Метафоризуючи, гадаю, мож-
на було б сказати, що учасники усіх національних експедицій мають
символічне антарктичне громадянство. Звісно, любов до континенту
і належність до спільноти не зменшує причетності до рідної країни,
а радше, навпаки, спонукає краще ставитися до інших народів.
Сам півострів Київ на кількадесят кілометрів виступає із Землі Ґрея­
ма, яка порівняно тонкою смугою простягається на 1200 кілометрів від
основної маси континенту в бік Південної Америки. Саме там розта-
шована найпівнічніша точка материка — мис Прайм-Гед (Prime Head).
Інших крайніх точок — західної, східної чи тим паче південної — ма-
терик не має, бо всі ці точки звернуті на північ. Якби ж посередині
 | 425

континенту було море — як у «Двадцяти тисячах льє під водою» Жуля

Верна, то край суші, який виступав би найбільше й тягнувся б най-
ближче до Південного полюса, гіпотетично й був би найпівденнішою
точкою континенту.
У 1869–1870 роках Жуль Верн опублікував свій роман про неймовір-
ну підводну подорож на субмарині. Художній науково-фантастичний
твір — наслідок захоплення загадковим підводним світом. Втім, Верн
дослідив і використав у романі знання про підводну флору і фауну,
будову морського дна, географію та реальні історичні події, які від-
бувалися у минулому на шляху вифантазуваного підводного човна
«Наутилус».
Однак майже під кінець XIX століття людство й гадки не мало, що ж
там, «всередині льодяного континенту». Тож, відповідно до сюжету ро-
ману, у березні 1868 року капітан Немо та його команда вели «Наути-
лус» крізь непрохідні для будь-якого іншого корабля сповнені кригою
води Антарктичного Льодовитого океану (Ocean Glacial Antarctique)704,
занурившись під лід у місці, знаному сьогодні як море Ведделла. За
кілька діб субмарина пройшла в уяві письменника аж до самого Пів-
денного полюсу.
Там посеред вільного від криги моря мандрівники виявили ске-
лястий острів вулканічного походження. Далі на горизонті видніла-
ся ще якась земля, яка, за припущеннями героїв оповіді, була «тим
південним континентом». На самісінькому острові, який Жуль Верн
населив пінгвінами, тюленями, мохами, холодноводними коралами
й навіть моржами, які не живуть у Південній півкулі, вони і знайшли
полюс. Острів, а також землі того крижаного краю, капітан Немо ого-
лосив своїми володіннями, після чого «Наутилус» попрямував назад
в Атлантику.
Ми ж були у протоці Френч (French Passage), захищеній від відкрито-
го океану лише островами. У якийсь момент з океану почали котитися
426 | Антарктичне громадянство

відчутно сильніші хвилі. Несподівано в нас заглох мотор. Нас почало

зносити. Ми встигли пожартувати про те, чи заведемося знову. Втім,
це просто моторові забракло повітря, і коли драйвер його впустив до
палива, двигун знову запрацював.
На початках І Української антарктичної експедиції, коли українці
лише вчилися всього, що тепер стало буденністю, керівник станції Ген-
надій Міліневський переніс експедицію на материк через насування
шторму. Однак до вечора, попри погану погоду, треба було забрати із
сусіднього острова одного з колег. Вітер досягав швидкості 21 метра
на секунду. Найгіршим при цьому було те, що він здіймав сильні хви-
лі, які задирали носи моторних човнів і могли їх перекинути. Дослід-
ники вирушили двома човнами — щоб якщо з одним щось станеться,
команда другого допомогла. У тій поїздці також заглох двигун. Пан
Міліневський зауважував, що це небезпечно, бо вітер дуже швидко
зносить некерованого човна. Вже тоді українці зробили висновки, що
безпечно виходити в море можна при вітрі принаймні втричі слабшо-
му. І про те, що дослідники, які перебувають поза станцією, обов’язково
повинні бути на зв’язку, за допомогою якого можна було б узгодити
безпечніший час зустрічі.705
Коли ми підходили до суші, то побачили великий туристичний лай-
нер «Діамант океану» (Ocean Diamond). Це як на Антарктиду — дуже
великий корабель. Він тут, на тлі отриманого суб’єктивного досвіду,
здається недоречним. Із нього шугали швидкі зодіаки із туристами,
які висаджували їх на березі й поверталися назад по нових охочих
вийти на сушу. Цей масштаб людського засилля на фоні абсолютно
неторканих на тисячі кілометрів просторах виглядав непривабливо.
Я розумію біологів, які дуже цього не люблять.
Коли ми підходили до берега неподалік цього лайнера, то сама си-
туація вимагала, аби хтось пожартував: «Ми ті, хто ще бачив капітана
Дрейка, — корабель на абордаж».
 | 427

Біля берега між скель є одна маленька бухта — вона така прямокут-
на, неначе гараж, паркування для одного зодіака. Там ми й зійшли на
берег. Ми пішли до хатинки, яка стоїть на півострові. Це — стара ар-
гентинська база «Ґрюссаків сховок» (Groussac Refuge). На ній намальо-
ваний прапор Аргентини. Цю хатину можна використовувати і в над-
звичайних ситуаціях, і — сподіваюся, набагато частіше — для роботи.
Якби науковці знали, що їм треба провести якісь тривалі дослідження,
і вони затрималися б допізна, то за наявності такої хатинки можна но-
чувати там. Також там є стіл та крісла, де можна зручно перекусити
припасами, які взяли зі станції.
Неподалік хатини — велика колонія пінгвінів. Я стояв біля ґанку
і спостерігав, як за метрів із десять бродять пінгвіни, а далі у мілковод-
ді, захищеному від моря каменями, купаються малі пінгвінята. Бічним
зором, навіть нутром ми відчували на собі заздрісні погляди туристів,
яких відмежовували від цієї хатини тички з прапорцями, які встанови-
ли гіди. У туристів із лайнера все було новеньке й дороге — човни, одяг,
жилети. Але це не мало значення не лише для нас, а й, схоже, і для них.
Я вже не був серед туристів із яхти, яким треба чекати, поки туристи
з лайнера повернуться на корабель. А серед персоналу станції, на який
ці обмеження не діють, — наш човник мав першочерговий пріоритет.
Чекати кілька годин — для науковців означало б не встигнути зробити
своєї роботи та повернутися на надувному човнику на базу дотемна.
А це тобі не яхта, що витримує шторм, має навігацію та обігрів.
«Вони заплатили за круїз тисячі доларів, але мусять дивитися, як
простий хлопець з України тусується біля пінгвінів», — проникливо
означив хтось цю картину.
Коли всі закінчили свою роботу, ми перекусили в хатині хлібом
і консервами зі станції, а також попили гарячого чаю. Хатина була ма-
ленька: кухня, спальня, туалет, комора. Нагадувала музей або ж менш
доглянутий варіант станції у Порту Локрой. Комора була закладена
428 | Антарктичне громадянство

припасами довгого зберігання. У ліжках, вірогідно, можна було би при-

моститися з антарктичним комфортом: дах над головою, їжа, тепло,
ліжко — що ще треба, якщо залишився на ніч на безлюдному конти-
ненті?
В кухні, а заодно й гостьовій кімнаті, були полиці з книжками, ша-
фи з припасами і навіть газова плита на балоні. На столику біля вікна
лежала книга відгуків. Там я знайшов декілька українських записів із
добрими побажаннями. Також тут була традиційна для Антарктиди
печатка, якою можна було поставити собі штамп із Петерманну.
 Тінь найвищого захоплення

Відпливати із нашого «парковання» було важко, бо човен назад зага-

няло хвилями. Тому ми відштовхувалися від скель багром — жердиною
з гаком — та веслами, щоб вийти у відкриту прибережну акваторію
і чкурнути додому. А під час відпливу, кажуть, у цьому «паркованні»
човен сідає на мілину. Але дорогою до станції ми на широких просто-
рах між берегів натрапили на кільканадцять, а то й кількадесят китів.
Вони виринали то тут, то там, фиркали і пшикали, заковтуючи воду
з планктоном та випускаючи час до часу фонтанчики. Вони зникали під
водою, а потім з’являлися в іншому місці. Усе наше споглядання трива-
ло до пів години, але на човні хтось пожартував, що потрібно зв’язатися
зі станцією і повідомити, що останні дві години ми спостерігаємо за
китами. Мовляв, вони там просто луснуть від заздрощів. А й справді,
я заздрив сам собі. Кит «висів» біля поверхні води просто біля нас. Я на-
водив на нього камеру, заглядав у дисплей апарата, а потім дивився на
кита. Я бачив, як суттєво відрізняється те, що я бачу наживо, від того,
що я бачу в апараті. «Це неможливо передати», — подумав я і зробив
собі подарунок: я вимкнув фотоапарата і просто дивився на кита. Він
повільно, такий масивний і світлий, занурився трохи глибше в напрям-
ку човна, а потім повільно проплив під нами такою масивною світлою
тінню. Як гігантська примара незвіданих глибин. Було таке враження,
що можна протягнути руку й погладити спину китові. Наш човен на
430 | Тінь найвищого захоплення

6 осіб разом з усіма нами видавався таким нікчемно маленьким і без-

захисним перед примхами цього сонливого велетня. «Якби він захо-
тів, він легко міг би усіх нас перекинути», — зауважив хтось із колег.
Коли кити повідпливали, ми рушили далі. Ми мали ще одну зупин-
ку: невеличка скеля біля острівця Мут — названа Точка Мут (Moot Point).
Раніше Точка частково лежала під льодовиком, і не було відомо, чи це
острів, чи півострів, чи край великої землі. Але висока стіна льоду від-
ступила за останні роки на кілька десятків метрів. Тож виявилося, що
це таки окремий клаптик суші.
Мут, за словами Івана Парнікози, демонструє модель розселення
у цьому районі. Острівець буквально недавно витав із льоду, як мар-
тини вже нанесли сюди багато рослинності. Вони вили гнізда. Тож те-
пер на острівці навіть зелень почала рости. Вона є по усьому острову
і поширюватиметься далі. Це ідеальна ілюстрація того, як птахи роз-
носять рослинність.
Потепління сприяє зростанню рослин на звільненій від льоду тери-
торії. Популяції антарктичного щучника й перлинниці (двох єдиних
квіткових антарктичних рослин) є маркерами змін клімату. За дани-
ми британських учених, щойно потеплішали роки, їхні ареали зрос-
ли. Українці ж встановили, що надалі, коли почалися особливо сніжні
роки, ці популяції зменшилися.706
Біологи встановлюють у регіоні Аргентинських островів, де розта-
шована наша станція, мікрокліматичні логери — невеличкі прилади,
щоб збирати дані про температуру та освітленість впродовж року.
У ­24-й сезонній експедиції їх встановлювали, а у 25-й сезонній експе-
диції вже була інформація за рік. Це може допомогти зрозуміти, чому
саме рослини змогли адаптуватися до умов Антарктики.707
Українські вчені перебувають у процесі розгадування адаптації
щучника антарктичного. Рослина витримує таку кількість ультра­
фіолетового випромінювання, від якої шкіра людини отримала б
 | 431

радіаційний опік. Дослідження має перспективу знайти речовини,

які можуть бути потрібними для боротьби з меланомами та створення
сонцезахисних засобів.
Найближчим родичем щучника є овес. Вивчення антарктичної рос-
лини може колись допомогти селекціонувати або створити за допомо-
гою біотехнологій сорти культур, які будуть стійкі до таких викликів,
як посухи та низькі температури. Якщо все вдасться — то результати
можна буде застосовувати на світовому рівні. Вже зараз дослідження
допомагає зрозуміти, що відбувається із кліматом у регіоні.708
У розмові перед поїздкою в Антарктиду зоолог Ігор Дикий окремо
наголошував, що колеги-біологи досліджують зміну покриву. Адже
раніше ґрунтів в Антарктиці не було, лише скелі. Вже тепер форму-
ється нова екосистема — антарктична тундра, якої раніше не було.
Вчені досліджують, які інвазивні види, що живуть в околицях Антарк-
тики, можуть поселитися там, якщо сприятимуть обставини. Вже за
10 років таких видів може бути кільканадцять. Серед них є рослини
та сухопутні тварини, які можуть радикально змінити континент
у майбутньому.
Цей процес відбувається завдяки ненавмисному сприянню люди-
ни — через її мобільність, перевезення вантажів тощо. По суті, біля
деяких антарктичних станцій цей процес уже міг початися.709 Напри-
клад, на Південних Оркнейських островах (South Orkney Islands), що
на межі Антарктики, з’явився нелітаючий вид комарів. Його випадково
завезли люди, і він став інвазивним через відсутність природних во-
рогів.710 Безкрилого комара український біолог Артем Джулай спіймав
і на острові Кінґ Джордж.711
Стіна льоду неподалік острівця — це наносний льодовик. Такі льодо-
вики постійно підсуваються із континенту, де їхня маса зростає через
опади. Однак настає межа, де лід через власну вагу й погодні умови
починає кришитися. Брили льоду відпадають у воду і потім пливуть
432 | Тінь найвищого захоплення

айсбергами, повільно танучи і дроблячись на менші шматки. Через

потепління у цьому місці межа відступила трохи на південь.
Якби брила льоду впала зараз, то нас могла б змити хвиля, що під-
нялася б від падіння. Тож Іван попросив бути в безпечному місці ост­
рівця-фортеці. У цьому районі є острів, на березі якого лежить скелет
кита. Достеменно не відомо, як він туди потрапив. Одна із версій — кита
викинуло з води такою ось хвилею.
У 2021 році біологи взяли все ще збережені м’які тканини цього ки-
та на докладний аналіз. Досі не було точно відомо, чи належить він до
поширених сьогодні видів, чи до вимерлих. Якщо до живих, то, найімо-
вірніше, це представник синіх китів. Живих представників цього виду
науковці ще не спостерігали в районі станції.712
Згодом вдалося встановити, що вік кита — 1350 років. Він належав
до південного підвиду синіх китів, які зараз є найбільшими тваринами
на Землі — кит на острові Расмуссен мав принаймні 26 метрів. Раніше
синій кит був найбільш розповсюдженим, але внаслідок китобійного
промислу від кількох сотень тисяч синіх китів залишилося не більше
трьох тисяч особин. Для відновлення популяції потрібно 200 років.
Скелет південного синього кита є вкрай рідкісним і цінним об’єктом
вивчення для науковців.
Повертаючись із маленького острівця додому, я опускав пучки паль-
ців у воду і проводив ними по її поверхні. Ми йшли через водяне поле,
всіяне льодяною крупою. Пальцями я наче хлюпав у воді із якоюсь кру-
пою, наприклад, коли миєш гречку. Звісно, вода була холодна, а у льо-
дяній «гречці» траплялися і шматки з кулак, і ще більші, які потрібно
було оминати, аби вони не вдарили двигуна.
Коли справи закінчено, усі зупинки зроблено, настає момент, коли
всі замовкають і дуже хочуть повернутися в тепло, переодягнутися,
поїсти та відпочити.
 Українська антарктична кухня

Деяких учасників експедиції близькі з України постійно запитували,

як ми тут їмо, чи не мерзнемо, і чи взагалі все гаразд — переживали за
побутовий комфорт. Насправді учасники експедицій дуже добре за-
безпечені повноцінним харчуванням.
Припаси завозять і з приходом сезонної експедиції. З року в рік туди
привозять, звісно, не ідентичний запас провізії, але це може бути кіль-
ка тонн картоплі, пів тонни макаронів, півтори тонни м’яса, пів тонни
риби.713 Також беруть свіжу капусту. Її може бути кілограм із 800.714 На
початку зимівлі уся команда шаткує частину капусти й заквашує її
на рік вперед. Частину — з морквою, а частину — без. Згодом науковці
та працівники станції регулярно роблять різні салати із квашеною ка-
пустою.715 У сезон 2019 року, коли припаси вже закінчувалися, овочів
та фруктів було мало. Адже свіжі зберігаються порівняно недовго, тож
вичерпуються найшвидше.
Коли приходить сезонний загін, то він часто привозить із собою
саме ці продукти. Крім того, невелику партію фруктів та овочів, се-
ред яких була морква і яблука, доставили на «Сельмі». Свіжі фрукти
привозять дослідникам і інші туристичні яхти. Один капітан родом
з Австралії, що вже давно ходить в Антарктиду з Південної Америки,
писав мені, що у час, коли лід навколо «Академіка Вернадського» ще
не зійшов, в останні вихідні перед новим 2019 роком, він організував
434 | Українська антарктична кухня

політ гелікоптером на українську станцію. Він пишався тим, що доста-

вив туди «свіжу їжу та сигарети».
Кухар Василь Омельянович мріяв стати коком, але, познайомившись
з одним полярником, — став кухарем в антарктичних експедиціях.
Вперше поїхав на льодяний континент 2011 року. На жаль, експедиція
2020–2021 стала для нього останньою.
Він згадував, що під час зимівок команда на станції дуже тішилася,
якщо посеред зими туди доставляли, наприклад, помідори чері та ба-
нани.716 Але на весь рік продукти знову завозять, коли приходить кора-
бель із новими зимівниками. У деякі роки сезони були дуже короткими
і тривали лише впродовж перезмінки. Відповідно, корабель приходив
не двічі на рік, а лише раз. То і свіжих овочів, і фруктів було менше.
В останні тижні експедиції кухар мусить комбінувати страви із тих
продуктів, які залишилися. Тож коли я перебував на станції, чергува-
лися консервований горошок та кукурудза — одного дня; і вигадливий
салат із яблук, якоїсь зелені, твердого сиру, нарізаного кубиками — на-
ступного дня.
Я натрапляв на список харчів для станції «Вернадський», який був
складений для однієї із зимівель 2012 року. Відповідно до нього, в Ан-
тарктиду мало бути доставлено — крім м’яса, риби і вже згаданого —
також 400 кілограмів пшеничного борошна і 225 кілограмів житнього.
По 110 кілограмів рису та гречки, а також по 25 кілограмів гороху, ква-
солі, вівсянки, кукурудзяних пластівців, ячмінної та перлової крупи.
Також рибні консерви, концентроване сухе молоко та вершки, згущене
молоко, печиво, цукерки, маргарин, масло, твердий сир, буряк, морква,
часник, цибуля, капуста, а також сушена зелень, спеції, консервовані
огірки, перець, помідори, кукурудза й горошок. Також вдосталь кураги,
оливок, шампіньйонів, сушених яблук і груш, консервованих компотів
з ананаса та персика, соєвого соусу тощо. Крім того, соки, мінеральна
вода, алкоголь, свіжі фрукти, овочі, зелень, а також чай та кава.717
 | 435

Перед поїздкою в Антарктиду мені здалося, що кави на станції може

бракувати, тому взяв із собою невеликий запас розчинної кави і віддав
кухарю. Хоча кава не є там дефіцитом № 1, але під час великого сезону
вона була одним із найзатребуваніших продуктів. Та якраз розчинної
кави було багато і її можна було запарити завжди. З чуток я дізнався,
що частина людей полюбляє розчинну навіть більше, ніж натуральну.
Один із українських дослідників, коли ми ще на початку разом ходили
«Сельмою» до островів Пітт, як я зрозумів, вперше в житті скуштував
каву із кавника, що для мене є дуже звичним способом приготування.
Хоч я можу пити різну каву, але натуральну, як і значна частина людей
на станції, люблю незрівнянно більше. Однак її кухар видавав доволі
ощадно. Інколи можна було встигнути випити одну порцію. Бувало, та-
ланило — і дві. Але часом приходив на кухню — а натуральної кави вже
немає. Тоді треба було чекати наступного ранку, коли «чарівна банка»
знову наповниться. Під кінець сезону на ній з’явилася записка, що «це
вже зовсім останній запас кави».
Дуже важливими на станції, зокрема для випічки, є яйця, яких за-
возять 3000–4000 штук на рік. Чи не перше, що робить кухар, прибувши
до Антарктиди, — заморожує ці яйця. Потім він щоразу бере необхідну
кількість яєць із великої морозильної камери.
Із незамінного також на станцію беруть, наприклад, 285 літрів різ-
ної олії та понад 100 кілограм солі. Крім того — 200 кілограмів масла,
майже 40 кілограмів меду. А в XXV експедицію в українську Антарк-
тиду поїхала тонна свіжих фруктів, а сушених — майже пів тонни.718
Щодня перед обідом і вечерею чергові по кухні набирали в металеві
дзбанки узвар чи компот, які заздалегідь приготував кухар. Великий
баняк зазвичай стояв на балкончику, що виходив із кухні. Там тільки-но
зварений напій вистигав на антарктичному холоді.
Коли я їхав на станцію, то уявляв собі, що там не буде солодкого.
Однак у деякі дні на сніданок могли бути або пластівці з молоком чи
436 | Українська антарктична кухня

йогуртом, або грінки зі згущеним молоком. Їжі було вдосталь, але за

якийсь час виникло відчуття туги за тим, що ти не готуєш і не вибира-
єш, що їстимеш — все придумано замість тебе. Водночас це поступово
спричиняло звикання: от би і вдома хтось готував, і до крамниці треба
було б ходити лише тоді, коли самому хочеться.
Також за якийсь час відчув брак деяких продуктів. Наприклад, зви-
чайного білого сиру зі сметаною. Або фруктів і овочів. Якщо фруктовий
заряд у мене лишився ще зі «Сельми», де їх було вдосталь, то зі свіжи-
ми овочами було гірше. Хотілося простої зелені, помідора або болгар-
ського перцю, а були консервовані овочі. Я згадував готування їжі на
яхті й те, як можна було собі пожувати, якщо бажав, трохи моркви. На
станції ж свіжі овочі і фрукти є по-своєму найбільш потенційно дефі-
цитним товаром, адже на весь рік не вистачає.
Натомість, на «Академіку Вернадському» можна було отримати
продукти, на які зовсім не сподіваєшся. Наприклад, кухар постійно
готував йогурт і кефір. Також він через день пік хліб, звісно, значно
смачніший, ніж більшість того, що можна було б купити у крамниці. Раз
на тиждень був день випічки, коли Василь пік пляцки. Також у четвер
був рибний день, коли кухарю та його помічникові доводилося намо-
рочитися із чищенням і приготуванням риби. Шість днів на тиждень
були м’ясні страви, такі як різноманітні зрази, крученики, м’ясні руле-
ти, котлети, тюфтельки, відбивні, печене м’ясо та рис, гречка, крупи,
макарони, по-різному приготована картопля. Але також була, напри-
клад, лазанья, плов, вареники, сирні запіканки, макарони по-флотськи
й багато іншого. Щодня, окрім неділі, кухар готував суп, друге, салат
на обід і друге та салат на вечерю. Супи були також доволі різними:
овочеві, грибні, капусняк, бульйон, борщ, а також супи-пюре, квасоле-
вий суп й інше. В інтерв’ю для Олени Зварич із НАНЦу Василь розповів:
«На станції я готую шість-сім різних видів борщу. Повірте, жодного ра-
зу ніхто від борщу не відмовився. А от французький суп-пюре чомусь
 | 437

“не пішов”»719. А, наприклад, впродовж XXIV зимівлі були, зокрема, такі

страви, як паста карбонара, гострий тайський суп том ям, червона ри-
ба із кус-кусом, рибна юшка з іклача, кальмарів та червоної риби, рис,
булгур і, звісно, борщ.720 Сніданок кожен готує собі сам, але без праці
кухаря, який підготовляв молочні продукти і хліб та виставляв у кухні
всі необхідні припаси, теж би не обійшлося.
Ще перед поїздкою в Антарктиду я встиг зрозуміти, що на станції ду-
же і дуже важливим є кухар. Зимівники кажуть, що він — головна люди-
на після начальника станції; кухаря інколи називають «богом станції».
«Тут не побіжиш до сусіднього гастроному по пельмені, якщо кухар
захандрив чи тобі не сподобалися його страви, — розповідає геофізик
Юрій Отруба, керівник XXV української антарктичної експедиції. — То-
му кухар — друга людина після бейз-командера (начальника експеди-
ції). Від майстерності кухаря залежить моральний дух та настрій усієї
команди»721. А без нього — взагалі дуже важко. На жаль, XXV експедиція
перевірила це на власному досвіді, адже залишилася на зимівлю без
кухаря. Один з учасників тієї експедиції, Євгеній Прокопчук, пригадує,
що втрата для команди була такою, наче «взяти організм і відрубати
від нього якусь кінцівку». Крім великого шоку та неймовірного уда-
ру через те, що трапилося, також на зимівників впало навантаження.
Тепер дослідники мали по тижні чергувати у кухні, тож у сумі це за-
йняло кожному з них приблизно місяць часу, у який, найімовірніше,
вони не мали надто багато часу на виконання інших робіт. Прокопчук
прокоментував для журналіста BBC: «Важко, але не було іншого вибо-
ру, окрім як далі продовжувати працювати. Спільна проблема нас мо-
білізувала. Заслуга начальника експедиції Юрія Отруби: він знав все
на кухні, і ми змогли швидко зорієнтуватися»722. Тож роботи у кухаря
багато, і вона важка.
У своїх давніх розмірковуваннях про те, як потрапити в Антаркти-
ду, я дивився навіть на вимоги до посади кухаря. Але щоб потрапити
438 | Українська антарктична кухня

в експедицію, потрібно мати хороший досвід у цій сфері. Крім усіх

інших вимог, до людей, що подаються на кухаря, є ще такі: вища або
професійно-технічна освіта за спеціальністю і не менше двох років
професійного досвіду. Кухар повинен забезпечувати різноманітне та
збалансоване харчування, а крім того, не варто забувати, що йому по-
трібно також дбати про все кухонне обладнання. А переваги до того ж
надають тим кандидатам, які знають хоч одну з іноземних мов, а також
мають досвід в експедиціях.723
Зимівники казали, що інколи в Антарктиду кухарем просяться
люди, які не мають досвіду, але кажуть, мовляв, що вони були в по-
ході й варили їжу на велику кількість осіб. Однак кілька разів при-
готувати їжу — це не готувати її неперервно весь рік без можливості
кинути цю справу. Адже кухар зі станції не може звільнитися за пів
року чи кілька місяців і перейти в інший заклад. Він повинен увесь
рік, а, фактично, інколи довше, працювати як бджілка без відпусток
цілими днями. Він єдиний має офіційний вихідний у неділю, коли
його почергово замінюють колеги. Тому в неділю їжа може бути ду-
же різною: іноді такою, як від кухаря, а іноді ти помічав, що «стиль
приготування» дещо інший.
Не знаю, як саме працювали інші кухарі, які перебували весь рік
у зимівках, але Василь Омельянович, якого я застав на станції під час
сезону, завжди прокидався дуже рано. Він наготовлював продукти
на день, чистив рибу чи готував м’ясо, практично кожен день щось
випікав, а особливо запам’яталися його неймовірні торти на святко-
ві дні. Люди часто відзначали його особливі торти. Юрій Отруба, на-
приклад, зазначив: «Вражають Василеві іменинні торти. Якщо день
народження в біолога, скажімо, — він прикрашає торт фігурками ко-
саток чи пінгвінів. Коли за вікном холодно й темно, дні народження
стають для всієї команди особливими святами, більш значущими, ніж
на великій землі»724.
 | 439

Коли на станції ще і сезон, то кухарю потрібно було приготувати все

на більшу кількість людей. Зокрема, коли я там був, на «Вернадському»
перебувало майже 40 осіб. А в деяких експедиціях були вегетаріанці,
то для них Василь готував окремі страви. По суті, Василь звільнявся
аж після вечері, тож його робочий день міг тривати майже 12 годин.
Він майстерно комбінував продукти так, щоб навіть за відсутнос­ті
овочів готувати смачні салати. Я чув слова, що якщо Василь їде в зи-
мівку — то з кухарем пощастило. Він зимував чотири рази. Був до­
свідченим, компетентним спеціалістом і доброю та щирою людиною.
Риса, яка його вирізняла і раніше чи пізніше впадала в око, — це те,
що від нього віяло спокоєм. Він пасував до Антарктиди. Було видно,
що його дуже цінують усі. Особливо зимівники, які знають, що таке
працювати в будь-який час року: і кольорового антарктичного літа,
і сірої зими.
Василь дбав не лише про те, щоб готувати для українців на станції
більш звичні, «домашні» страви, але, до прикладу, міг взяти в експе-
дицію 200 пакетів заквасок для молочних продуктів, бо вважав, що
аналогічні закваски із Південної Америки дають смак інакший, ніж
той, до якого звикли в Україні. А загалом в експедиціях різних країн
відрізняються не лише смаки ідентичних продуктів і не тільки страви,
але й набір продовольства. Керівник І Української антарктичної експе-
диції Геннадій Міліневський розповідав, що британці, передаючи стан-
цію українцям, залишили на «Фарадеї / Вернадському» доволі багато
своїх продуктів. Наприклад, у спадок залишилося багато марміду —
пасто­подібного м’ясного концентрату, яким харчувалися англійські
полярники ще від часів Роберта Скотта, тобто вже понад століття. Але
у ­1990-х це не припало українцям до смаку. Також британці залишили
десь сто кілограмів кальмарів, і українці в ті часи не знали, що з ними
робити. «До кінця зимівлі я вигадав крутити з них котлети. Такі кот-
лети якось ми їли», — розповів пан Міліневський. Водночас керівник
440 | Українська антарктична кухня

І УАЕ згадує, що британці не повірили, що українці їдять за рік стіль-

ки картоплі, скільки доставили на зимівлю на станцію — аж кілька
тонн.725 Але в пізніших експедиціях кухар міг приготувати і печену
баранину, і суші.726
Саме в їдальні найчастіше траплялося ловити поглядом неймовір-
ність краєвидів за вікном. Дивно, адже десь у морі чи на інших остро­
вах або просто хоча б назовні неймовірність була більш наочною, ви-
димою. Втім, ти в неї вливався. Крім того, ти налаштовувався на неї,
йдучи коридором, взуваючись. А от вікно… Це я прокидався вранці
у приміщенні без вікон зі штучним освітленням. Ішов вмитися — там
маленьке віконечко збоку. Потім на другий поверх сходами ще інколи
сонний. Все наче вдома чи у гостях, чи хай у відпустці або літньому
таборі. Запарюєш каву, вітаєшся з людьми. А тут раптом «бац» — а за
вікном інша планета. За кільканадцять хвилин кольори могли цілко-
вито змінитися. Біле — це ідеальне полотно для світла. Висота сонця,
кут падіння променів, унікальні фільтри-хмари, що ніколи не повторю-
ються, їхня рандомна змінність і швидкість змінності завдяки вітрам,
конфігурація льоду на воді — все це щоразу створювало інше сприйнят-
тя світу, що вривався до нас через квадратики вікон. Іноді здавалося,
що тут два сонця, або і три: біле, жовто-оранжеве й фіолетово-червоне.
Це підсилювало враження, що ти, як персонажі «Чорної діри» з Віном
Дізелем, точно не на Землі.
 Бархани*

Під ногами — межова твердь. Коли ти немовби стоїш на краю світу. Як

у горах між небом і землею. Або коли з ілюмінатора літака здається,
що все — догори дриґом, коли сонце пробивається знизу крізь хмари.
А ти наче у воді, коли пірнаєш, і сонячне світло розливається на во-
ді над головою, і окремі промені пронизують товщу води подібно до
того, як світло опадає крізь крони дерев у лісі. От лише вода згори, як
у «Піратах Карибського моря», де вони поверталися з іншого світу. Тож
враження наче ти — на межі світів.
Тут, в Антарктиці, можна бути Маленьким Принцом, який ходить
островом, наче своєю маленькою планетою. А довкола — цілий Всесвіт
планет-островів. Між ними пропливають комети-айсберги, які, що-
правда, зупиняються біля острова, як плавучі скелі, й погойдуються
на хвилях, на щось чекаючи.
В урвищі під ногами піниться прибій. На небі-космосі немає хмар,
ніщо не заступає білого сонця. Через неймовірно чисте повітря об’єкти
здаються ближчими, ніж насправді. Як і зірки — не можуть же вони бути
за мільярди кілометрів, якщо деколи так близько, лише вище стрибну-
ти — і торкнешся до їхнього сяйва рукою. І острови такі близькі, і такі

* Своїм виглядом острови нагадали першовідкривачам піщані дюни у формі

півмісяця — бархани, англійською barchans або barkhans.
442 | Бархани

недосяжні, наче рукою подати, але йти до них морем — дуже довго.
Близькі острови такі далекі, як інші планети. Без човна до них немож-
ливо дістатися. Спробувати переплисти навіть до найближчого — це те
саме, що вийти у відкритий космос без скафандра. Ти просто охолонеш
назавжди і полинеш у прекрасне холодне безмежжя.
Ми не раз із різними людьми міркували вголос, як далеко і за яких
умов можна заплисти. Голим можна проплисти далі, адже вся ця одежа
потягла б на дно. У 2004 році вийшла книга американської плавчині
та письменниці Лінн Кокс, у якій вона розповідає про те, як пропливла
у водах Антарктики майже два кілометри за 25 хвилин. Вона плила із
борту корабля у гавань Неко (Neko Harbor), що у протоці Лемер, непода-
лік української антарктичної станції.727 Жінка була підготовлена, адже
перед цим плавала у холодних водах Арктики, а також високогірного
холодного озера Тітікака. Однак під час таких подій поруч на човнах
перебуває чимало людей.
Другим після Лінн Кокс був британсько-південноафриканський
спортсмен Льюїс П’ю, який побив попередній рекорд, пропливши
2005 року біля острова Петерманн один кілометр за 18 хвилин за тем-
ператури 0 градусів і під час снігу. Незадовго після цього він проплив
за температури 2 градуси у водах острова Десепшн. 1,6 кілометра він
подолав за 30 хвилин, а температура його тіла опустилася до 33 гра-
дусів. Переохолодженням вважають температуру тіла 35 градусів та
нижче. Пізніше П’ю мав ще кілька запливів в Антарктиці.728 Зокрема,
2020 року він першим у світі проплив крізь льодяний тунель в Антарк-
тичному льодовиковому щиті. П’ю організовує свої запливи зокрема
задля того, щоб привернути увагу до проблем захисту океанів, а також
змін клімату. У районі, де спортсмен здійснював заплив, перед тим
було виявлено 65 тисяч озер талої води, утворених безпосередньо на
поверхні льодовика.729 Але перед своїми запливами в Антарктиці Льюїс
П’ю плавав також і в Арктиці.730
 | 443

Професор медицини Тім Ноукс (Tim Noakes), який супроводжував

Льюїса П’ю у плаваннях із 2003 року, зазначив, що більшість людей
померла б від переохолодження у такій холодній воді за дуже корот-
кий час. Однак Ноукс виявив, що за хвилину перед стартом запливів
температура тіла Льюїса П’ю підвищується до 38,4 градуса. Він не знає
напевне, що саме викликає це явище, але назвав цей феномен «термо­
генезом на випередження» — коли температура зростає перед занурен-
ням у холодну воду. Сам П’ю жартує, що це — від страху того, що ж за-
раз буде, а після запливу — П’ю з годину відігрівають у гарячому душі,
щоб повернути його температуру до норми.731 Згодом Ноукс припустив,
що підвищення температури тіла у П’ю перед самим зануренням — це
відповідь організму на роки плавання у холодній воді.732 Але от коли
ти — не унікальний Льюїс П’ю, і був би сам, то навіть якби голим, тіль-
ки в плавках, кудись доплив і навіть добрався до берега — що далі?
Замерзнути на вітрі чи від виснаження наступними самотніми днями?
Тож води Антарктики — як ріка Стікс, що розділяла світ наземний
і підземний, світ живих і мертвих. Її можна було перейти на човні із
провідником. Але Антарктида — це протилежність до підземного цар-
ства Аїду. Вона холодна і прекрасна, але, інколи здається, така ж ма-
гічно неприступна.
Від нескінченного Всесвіту Антарктиду відрізняє те, що тут геомет­
рія розгортається не в усі боки однаково далеко. Тут є дві площини —
море, на площину якого нанизано острови-планети та комети-айсбер-
ги. А згори — просторе, велике, широке небо. Я не раз ловив себе на
думці, що тут воно здається просторішим, ніж в Україні. Можливо, таке
просторе воно в монгольських степах, де кут неба, мабуть, більший від
180 градусів, адже земля опускається за лінію горизонту, поступаючись
місцем небу, як в океані. Не дарма монголи вірили у Вічне синє небо.
На лінії горизонту — континент-галактика: химерна й закручена.
Там стоять гори, десь наче накидані шматками, десь височіють немовби
444 | Бархани

фігурами, десь схожі на Сіднейську оперу. Подекуди полого спускають-

ся до океану, і на цьому спуску можуть вириватися з-під снігу кам’яні
шпилі. На вершинах де-не-де пропливають хмари. А над горами — сон-
це, від якого до мене пролягає розлита по воді сонячна доріжка. Вона
сяє на блакитнуватих айсбергах, які трапляються їй на шляху. Соняч-
ні промені переливаються на раз по раз омитих хвилями чорних при-
бережних каменях. Під самим сонцем трохи окремо від інших і вища
від інших стоїть самітна гора, при вершині оточена хмарним обідком,
облямівкою, димкою, як могли б зобразити у японському живописі. Го-
ри ж, що були далеко, виглядали так, наче їм стяли вершини. Просто
їх заступала сіра хмара з рівним низом, яка вгорі зливалася з небом.
На існування тих вершин вказувало лише загальне пізнання світу. Ди-
витися у сонячний бік було важко без окулярів — мої очі були майже
заплющені. Маленьких шпаринок було досить, щоб на сітківку потра-
пило достатньо світла, і світ із кольорів намалювався у глибині ока.
Роздивляючись цей всесвіт, я гуляв своєю маленькою кам’яною
планетою, вкритою снігом. Вона могла би здатися мертвою чи, бодай,
замерзлою. Та насправді жива. З усіх боків її бадьорять хвилі, що роз-
биваються об неї. Повсюди були мартини. Вони великі, але й були схо-
жі на колібрі, бо майже нерухомо зависали на вітрі. Однак то не вони
малі — то такий вітер сильний. А де з-під снігу вибиваються скелі, там
їх одразу полонять різнокольорові мохи й лишайники. Мохи вже зале-
денілі — на дотик вони тверді-тверді, наче хтось викував їх на святі ко-
валів або видув зі скла в найкращих чеських майстернях минувшини.
Та планета не така безлюдна. Тут є людські сліди. На острові вста-
новлений, мабуть, геодезичний прилад. Посередині розміщена бочка,
і на ній написано: «Детектор». Крім того, тут ще залишилися людські
сліди, які протоптали не ми.
Юрій Отруба причалив з іншого боку острова, і всі ми попрямува-
ли з різних куточків цього острівця до човна. Там була спокійна вода.
 | 445

У тому місці пролягала кам’яна перемичка до більшого острова, але

йти по ній було б небезпечніше, ніж скористатися човном. Марія Пав-
ловська щодо цього зазначила, що розгляд цих островів окремо чи як
один острів може залежати від точки зору. Наприклад, з точки зору роз-
повсюдження рослин, ці дві частини можна вважати одним островом.
Цікаво, як першим людям тут було усвідомити, що цей континент
представляє щось нове: пустелю зі снігу, наповнену живністю на своїй
крайці? А тепер, на початку третього тисячоліття, контакт людини зі
світом в Антарктиді не дуже змінився. Я сів на камінь і написав листа
дівчині. Хоч це був не папір, а нотатка в телефоні, однак тут ця різни-
ця була не принципова — надіслати звідси все одно нічого не можна.
Я так занурився у текст, що, закінчивши писати, здивувався, що я тут,
на острові.
Морські поїздки, як завжди, добре сприяють апетитові. А їв я вранці
лише якусь канапку з кавою і кількома печивками. Встав я рано — щоб
не проспати, а ліг пізно, бо довго працював того вечора. Тож голод вже
накопичився і нагадав про себе.
Я інстинктивно шукав щось у кишенях і знайшов кілька цукерок, які
теж комусь запропонував. А також — останню пастилу, яку дала мені
в дорогу Веліна Вайткунайте. На станції, коли я пропонував пастили,
ніхто не узяв останньої, тож я кинув її у кишеню. Тепер вона набула
«кишенькового» вигляду, тобто пропонувати її вже не пасувало. Я роз-
мотав шнурочок і папірець, у який вона була загорнута. У мене виникла
асоціація із «Володарем Перснів», де гобіти Фродо й Сем їдять у своєму
важкому поході останні замотані в листя ельфійські хлібці «лембаси».
Коли ми вирушили до наступного острова, Марія звернула увагу на
те, що Іван дуже добре орієнтується серед островів. Перші рази поміж
островами я був дезорієнтований і впізнавав, де я, вже коли бачив стан-
цію або антени на острові Ґаліндез. Але пізніше вже і я впізнавав основ-
ні орієнтири навколо «Академіка Вернадського». Іван же, будучи там
446 | Бархани

вже кілька разів, розрізняв, мабуть, усі найдрібніші острівці, що зда-

ються такими схожими. Хоча не він один так добре там орієнтується.
Якось то він називав усі, які були в полі зору. Це знову було як у «Во-
лодарі перснів»: герої саги запалили сигнальні вогні в Ґондорі, і за ними
один за одним запалювалися сигнальні вогні на високих засніжених
вершинах гірського хребта, що тягнувся аж до Рохану. Автор книг —
Толкін — придумував кожній вершині, як і озеру, річці, долині, свою
назву, яка щось означала однією із мов, які він створив.
Так і острови були як вершини над суцільною хмарою океану. Гов-
ґаард, Петерманн, Ірізар, Барселот, Уругвай, Корнер, Бархани, Ялур, Він-
тер, Ґаліндез, Скуа, Леопард. За кожним словом також захована якась
причина та історія.
Та поїздка стала бурхливішою, ніж більшість. Вітер і хвилі були по-
декуди сильнішими, і нас навіть почало трохи захитувати. Водночас
човен приємно стрибав по хвилях, розсікаючи вітер, що тріпотливо
овівав нас. На шляху траплялося чимало крижинок, які Юрій дугоподіб-
ною траєкторією оминав то справа, то зліва, додаючи катанню драйву.
Попереду на хвилях погойдувався синьоокий баклан — птах розміром
із добру качку з чорно-білим забарвленням. Побачивши наше набли-
ження, він почав плисти по воді, розганятися, після чого розпростер
крила, змінив конфігурацію тіла. А потім він не міг відштовхнутися,
як птахи від твердої землі, і кільканадцять метрів біг по воді — наче
в повітрі, але ногами у хвилях, — махаючи крилами й набираючи швид-
кості та сили для ривка — щоб відірватися від поверхні й уже тоді лег-
ко шугнути в небо — ну, зовсім як літак. Врешті, вже будучи у повітрі,
баклан підігнув під себе свої перетинчасті «шасі».
На шляху до станції по рації на зв’язок вийшов Олександр Митро-
хин. Він був на одному з ближніх островів. Туди його закинули коле-
ги, які йшли у своїх дослідних справах і залишили його там. Коли ми
проходили — він побачив нас здалеку й попросив забрати. Це така собі
 | 447

органічна логістика. Коли б нікого не було — ну, тоді б по пана Митро-

хина поїхали спеціально, як було домовлено, за часом повернення. Од-
нак здебільшого коли комусь одному-двом потрібно кудись потрапи-
ти або є нагоди зробити додаткові дослідження, то вони долучаються
до груп, які беруть човен на довше, але також повідомляють про свої
пере­сування на станцію.
Ми підійшли до берега, на якому стояв науковець, і той сказав: «Під-
везете до Великих Васильків?». На тему маршруток в Антарктиді люди
там жартували не раз. І серйозно про асоціації ми теж говорили. Коли
призвичаїтися до ритму транспортування по воді, то виникає асоціа-
ція, що острови навколо станції — це все одне водне місто із вулицями-­
каналами. Тут треба призвичаїтися, що аби дістатися, до прикладу, на
базар чи погостювати в сусідньому острівному районі, треба просити
Івана–Василя–Юру, «шоб підкинув».
За хвилину після цього в нас заглох двигун. Йому забракло кис-
ню, тож драйвер щось покрутив, до пального надійшло нове повітря,
і після деяких спроб двигун знову завівся. У цей час нас трохи зноси-
ло течією, а ми бачили острів Ґаліндез і станцію вже у безпосередній
близькості від нас. Відчуття було таке, як коли після трьох годин їзди
рейсом Львів — Івано-Франківськ в автобуса ламається двигун. Їхати
залишається якихось хвилин із 20, однак пішки вночі ж не дійдеш.
Тож єдиний варіант — ловити попутку. У крайньому разі довелося б
викликати когось «зі станції» на острові «Івано-Франківськ». Так і тут.
Не завелися б — довелося би викликати підмогу: це була б маленька
рятівна експедиція, адже за деякий час наш човен могло б витягнути
до океану. Тож ситуація була дивною тому, що поєднувала в собі якісь
такі відомі ситуації на тлі абсолютно неймовірного антуражу.
Після спогадів про маршрутки ми міркували про те, що хоча їх зга-
дуємо, з іншого боку, вони є чимось наче фантастичним. Врешті, Київ
нам здавався також чимось з іншої планети. Ушуая для мене та Пунта
448 | Бархани

Аренас для моїх співрозмовників видавалися значно реальнішими

в той момент, аніж Україна.
Згодом я відпочивав на своєму «ліжко-місці» у великій спальні на
піддашші. Його важлива особливість полягала у тому, що там не було
природного освітлення, і деколи не зрозуміло, чи це день, чи ніч. Один
із зимівників казав мені, що коли ти там кілька тижнів — то ще нічого.
А от коли довше, то починаєш губитися у часі.
Звідти я почув слова, які красиво занурюють за куліси справжньо-
го побуту в Антарктиді, який парадоксально містить у собі героїку
пригод на межі безпечного. Уривок розмови доніс до мене звістку, що
частина «наших» застрягла через погану льодову обстановку на мисі
Туксен (Tuxen).
 Перед поверненням

Десь у третій декаді березня люди на станції вже були трохи на голках.
Це для мене — лише місяць на «Вернадському», а для декого — вже тре-
тій. Десятеро людей жили тут понад рік, а ще один — дизеліст-елект­
рик — був перед зимівкою і на сезоні. Однак видавалось, що невловима
тінь нетерпіння і непевності ширяла над багатьма. Хай усі прибули
в різний час, але відбути мали одночасно. Лише для Оксани Савенко
все, по суті, лише починалося.
Мої почуття немовби протікали у двоволоконному проводі. В од-
ному — сум, голочки, напруга, а у другому — внутрішній спокій, що
наближався до абсолютного. Ідеальний стан, про який говорять: змі-
ни те, що можеш змінити, і не переймайся тим, на що не маєш ніякого
впливу. Оце було воно. Час до часу ці проводи-настрої мінялися місця-
ми, і то один, то другий ставали на перше місце, тоді як інший зникав
під поверхнею.
Думок у голові роїлося все більше, і всі одночасно. Але потім ти ди-
вишся на природу та тварин, і це навіює на тебе спокій та несподівані
асоціації з домом.
Далекий неперервний шум океанських хвиль за островами нага-
дував неперервний шум далекого вантажного потяга. А після повер-
нення в Україну шум потяга нагадував гуркіт океану. Тож за якийсь
час в Антарктиді ти звикаєш до того, що ти — в Антарктиді. Для декого
450 | Перед поверненням

це стає просто роботою. Але я впевнений, що коли додому поверта-

ється навіть найбуваліший зимівник — він із трепетом згадує крижа-
ний континент.

День і ніч

Тими днями я зайшов у Gent00 — так британці обіграли назву туалету,

поєднавши Gentleman — джентльмен, Gentoo — пінгвін Дженту — та (A)
Gent00 (А)Ґент00, як найкрутіший агент британської розвідки із двома
нулями, а-ля 007. І зустрів там біля умивальників одного з науковців.
Ми мили руки під сусідніми кранами. Він раптом сказав: за Полярним
колом залишилося ще трішки сонця. Невдовзі там почнеться полярна
ніч. Тут такого немає. Сонце буде все більше ховатися за горизонт, але
все одно цілий його диск хоча б недовго виднітиметься у всі дні року.
А от у грудні було навпаки: сонце заходило вночі за гори на півдні,
але все одно світило із-за горизонту. Тож науковець виходив по роботі
о першій ночі — і рефлекс вставати вмикався, немовбито настав ранок.
Але ні, думав він собі, треба іти спати. На станції у людини може зби-
тися режим. В антарктичну зиму день і ніч повністю переплутуються,
без годинника важко зорієнтуватися, яка пора доби.733 Про це згадує
і керівник І УАЕ Геннадій Міліневський.734
В Україні все скоро цвістиме, а тут все більш-менш однакове. Хоча,
звісно, свої особливості має кожна пора. А в антарктичну весну, тобто
у вересні, приходять дощі, що чергуються із приморозками. Через це
станція перетворюється на льодяну фортецю, вийти на вулицю без
лопати неможливо, а вікна закірковані льодом.735 Цього у час сезону
не побачиш.
 День і ніч | 451

На сайті timeanddate.com можна ввести різні країни, міста та інші

географічні об’єкти, такі як острови чи миси. Сайт покаже, яка там
зараз година. Цікавіше, що тут можна побачити, коли сходить і коли
заходить сонце, а також дані про погоду та багато іншого. Тож щоб
знайти станцію «Академік Вернадський», потрібно ввести Argentina,
islas, Antarctica. Географічні координати практично ідентичні з коор-
динатами самої станції, адже острів Ґаліндез, де стоїть база, належить
до Аргентинських островів.
У розділі Time zone показано, що Аргентинські острови живуть за
чилійським часом. Сайт визначив, що я переглядаю сторінку зі Льво-
ва, і між мною і островами — 5 годин різниці. Коли навесні 2019 року
Україна перевела годинник — різниця збільшилася з 5-ти до 6-ти годин.
А у розділі Sun & Moon можна знайти таблицю із часом сходу і заходу
сонця на островах. Наприклад, 21 грудня 2020 року, коли у південній
півкулі найдовший день, сонце зійшло о 2:03, а зайшло — 00:27, тобто
день тривав понад 22 години і 24 хвилини. 21 січня 2021 року трива-
лість дня вже понад 19 годин. 21 лютого — майже 15 із половиною го-
дин. Водночас у березні, коли я перебував на станції, світловий день
триває приблизно 12 годин. У квітні — майже 8 годин. Травень — понад
5 годин. Червень — коли день найкоротший — 3 години і 24 хвилини.
Зимівники кажуть, що сонце лише трішки визирає на тих кілька годин
із-за горизонту. Зате в червні день починає збільшуватися, і за місяць
триває вже понад 5 годин. У вересні починається весна, і день тоді три-
ває приблизно 10 годин. У жовтні ж — понад 15. А у листопаді — майже
20 годин. Впродовж кількох місяців сонце лише трохи ховається за
горизонт, а потім знову сходить.
Згодом ми зустрілися із тим науковцем знову, і мені здалося, що він
вже трохи не має куди себе подіти. По ньому було видно деякий не-
спокій перед кінцем перебування на станції: коли люди входять у фазу
очікування, адже з дня на день має прийти інформація про прибуття
452 | Перед поверненням

корабля і повернення додому. Тоді люди стають неспокійними. Виник­

ло враження, що люди на станції свідомо й несвідомо шукають спів-
розмовника, який може тебе послухати і сказати тобі щось потішне та
цікаве, словом, людям потрібне спілкування.
Тим часом кілька днів була погана погода, і ніхто нікуди не їздив.
Я дозрів до того стану, у якому часом бувають мешканці «Академіка
Вернадського» — мені конче треба було вийти погуляти. Але острів
Ґаліндез — це як велике подвір’я станції, а за його межі можна вийти
лише на «зодіаку». Це створює космічне враження, яке тут виникає
у сподіваних і несподіваних місцях. Адже контакт із зовнішнім світом,
за межами острова, можливий лише на кораблі-човні.
На дошці на точці збирання кілька днів було порожньо. Одного
ранку, коли погода була дуже гарна і ясна, вмить все стало заповне-
но: тільки й думай, до кого приєднатися. Це була неділя, але частина
людей має багато завдань на виїздах, тому поки є умови — всі одразу
кинулися збиратися. Біля виходу крутилися люди, збирали споря-
дження, ті — туди, ті — сюди. Вибігаєш на «сліп» — головний причал,
а із «джетті» — бічного причалу — вже вилітає стрілою перший «зоді-
ак». Внизу спускають у воду другий, яким їде твоя група. Поки йдеш
повз айсберги, кран, видаючи точні механічні скрипи, опускає третій
човен, який проходить повз нас у третьому напрямку. І чомусь зга-
дуються «Зоряні війни», коли кожен має своє завдання і не знає — бо
це й не так важливо в конкретний момент — про завдання іншого.
А потім усі сідають на свої кораблі і вжууу, вжууу — порозліталися
у різні боки... Звісно, в Антарктиці колеги знають про завдання од-
не одного — на випадок, якщо треба буде когось підстрахувати. Хто
прямує ставити геодезичні прилади, хто робити мапу дна за допо-
могою ехолота, хто ще кудись. А там в інший бік розійшлися й учас-
ники «наземних місій». Головне в цей момент не залишитися як той
робот-роззява C-3PO (Сітрипіо), що постійно не знав, що відбувається.
 Холод і тепло | 453

Час був наче стиснутий — як після затяжної зими настає тепла вес-
на, і за кілька днів уся зелень і все живе спішить розцвісти. Не те що
в теплих краях, де можна ліниво розтягнути процес надовго. Того дня
я приєднався до біолога Андрія Утєвського, який складав карту дна
в одній із бухт острова.

Холод і тепло

Неподалік острова згори вода була –1 градус, а знизу, на глибині

31 метр, — +1. Тепла мала би бути згори, але було навпаки. Це означає,
що прийшла солоніша вода. Тому, хоча вона й тепліша, ніж тутешня
водна маса, але через вищу солоність вона осідає. Виникає питання,
звідки вона тут взялася? Її поява призводить до того, що фітопланктон
цвіте інтенсивніше. Вода не встигає очищатися, внаслідок чого можуть
зникнути деякі тутешні види.
У водах навколо Ґаліндезу трапляється майже 250–300 різних видів
тварин. Частина із них є невідомими. Тобто вони детектуються візуаль-
но й мають умовні назви, але наука їх не описала. Приблизно третина
з усіх цих видів — це крабоподібні, а також губки, які є очисниками во-
ди. Усі вони можуть зникнути. Звісно, іронізував один науковець, це на
ядро Землі не вплине, життя як таке залишиться, і людству може бути
далі байдуже. Однак біорізноманіття буде зменшене, і можуть виник-
нути подальші непередбачувані наслідки, які неможливо прорахувати.
До того ж разом із цими видами може бути втрачено багато інформації
для науки. Якщо вода й надалі теплішатиме, і сюди прийдуть види із
тепліших регіонів, то планета втратить тутешніх ендеміків — види, які
існують лише у цьому регіоні. Особливістю антарктичної екосистеми
454 | Перед поверненням

є також те, що вона немовби була законсервована на мільйони років

(приблизно 30 мільйонів років), і, вивчаючи її, люди могли би знаходи-
ти нові відповіді щодо питань історії Землі та життя.
Андрій Утєвський також розповів, що знайшов кілька нових ви-
дів, зокрема в акваторії самої станції. Щоб описати їх для науки, по-
трібно дослідити анатомію та морфологію тварини, а також провести
молекулярно-генетичний аналіз. Для нового виду потрібно також
придумати й назву. За словами вченого, це не так легко, як може зда-
ватися, адже у світі вже існують мільйони тварин із присвоєними їм
назвами.736
Дослідник Антарктики Володимир Ващенко порівняв крижаний
континент із загальнопланетним банком замороженої інформації про
кліматичну, вулканічну, біологічну, сонячну діяльність у минулі епохи.
Глибинні пласти криги є носіями унікальної інформації. Сніг і крига
зберігають метеорити й пил із далекого космосу, які можуть розповіс­
ти про його історію. Спори та пилок рослин розкажуть про геологічне
і кліматичне минуле Землі. Радіація й інші антропогенні забрудники
також є в Антарктиді, і вони показують, як діяльність людства впливає
на планету навіть у віддалених від цивілізації регіонах.
Розкрити таємниці минулого нашої планети може також буріння
свердловин до глибоких підльодовикових озер. Найбільшим відомим
таким озером є Восток, яке залягає на глибині чотири кілометри під
льодом, має глибину понад кілометр, а його площа становить понад
16 тисяч кілометрів квадратних. Вивчення такого озера, його, ймовір-
но, законсервованих там живих організмів, що існують там упродовж
мільйонів років, може розповісти про умови на планеті в минулому.
Але ставлення до таких бурінь неоднозначні через загрозу занести
в озеро сучасні мікроорганізми.737 Все ж вивчення таких об’єктів дуже
спокусливе, бо вчені вважають, що, наприклад, на супутниках Юпіте-
ра можуть бути аналогічні утворення, тому Восток зміг би пояснити
 По хвилях і під поверхнею | 455

процеси не лише на Землі. Тож російські вчені все ж отримали проби

води з озера і таки знайшли у ньому мікроорганізми, не схожі на жо-
ден інший відомий вид бактерій.738

По хвилях і під поверхнею

Коли група мікробіологів вкотре об’їжджала всі шість точок забору во-
ди, Артем Джулай та Євгенія Прекрасна взяли на човен мене й Олек-
сандра Митрохина. «Академік Джулай» — так на жарт був названий
моторний човен, за аналогією до того, як серйозними іменами назива-
ють несерйозні судна — був оснащений лебідкою та повністю забитий
бутлями для води. Важко було навіть нормально поставити ноги. Ми
рушили вздовж острова Вінтер у бік будиночка Ворді й у протоці Кор-
ніс (Cornice Channel) між Ґаліндезом та Скуа до протоки Пенола (Penola
Strait), за якою виднівся континент. Над нами нависав льодовик, що
мав приблизно 30 метрів висоти над рівнем моря. Згодом, на початку
2021 року, цей край криги відколовся від льодовика. Висота відколе-
ної частини становила приблизно 20 метрів, а ширина — 5. Досвідче-
ні зимівники кажуть, що у цьому районі відколення такого масштабу
сталося чи не вперше.739 Із фотографій та звітів від часів давніх бри-
танських експедицій видно, що більшість дрібних островів у районі
станції «Академік Вернадський» були вкриті невеликими льодовиками.
Але від них зараз не залишилося і сліду.740
За кілька хвилин Артем висадив Митрохина на мис Ґаліндезу, куди
не було можливості добратися пішки, і ми рвонули на одній із найшвид-
ших моторок до першої замірної точки. Щоб знайти її просто по­серед
води, біологи користувалися GPS. Проби води забирають на кількох
456 | Перед поверненням

таких локаціях та із різних глибин за допомогою батометра*, а потім

аналізують у біолабораторії.
В антарктичну зиму життя у холодній Антарктиці дуже уповіль-
нюється. Потім, коли сходить крига, різко починає надходити багато
сонячного проміння, з’являється більше світла й тепла, вода прогріва-
ється, і все у воді починає швидко розвиватися. Першими — бактерії
і фітопланктон. Вони запускають ланцюговий ефект, який впливає на
всі інші організми. Від фітопланктону залежить криль — зоопланктон,
дрібні ракоподібні організми. А на крилі тримається вся екосистема
Південного океану.
Біологи Марія Павловська, Євгенія Прекрасна й Артем Джулай до-
сліджували в Антарктиді те, як фітопланктон — мікроскопічні водорос-
ті — взаємодіють із бактеріями впродовж антарктичного літа, а також
як вони впливають у цей період одні на одних. За пігменти та фіто­
планктон відповідає Артем. За бактерії — Марія та Євгенія.
Якщо регулярно моніторити фітопланктон і бактерії в океані, то
можна побачити, як вони впливають на хімію води, на виробництво
та утилізацію вуглецю, а також газообмін між океаном та атмосферою.
У довготерміновій перспективі це дослідження допоможе краще ро-
зуміти зміни клімату. В Антарктиді цей процес відстежують швидше,
адже все відбувається динамічніше: тануть льодовики, швидко зміню-
ються умови та хімія океану. Завдяки вивченню мікроорганізмів, які
формують середовище проживання для всіх інших, науковці хочуть
побачити, що ж там в океані відбувається.
Згодом, у 2020 році, Марія Павловська розповіла: «Ми думали зо-
середитися саме на цьому, але оскільки я виграла ґрант від SCAR, то
змогла поїхати у Бремен (Німеччина). Там є одна із найкращих у світі

* Батометр — порожнистий циліндр з клапанами, що герметично закриваються

на заданій глибині.
 По хвилях і під поверхнею | 457

лабораторій, які досліджують саме бактерії та фітопланктон і те, як во-

ни впливають на баланс вуглецю. А цей баланс — головна кліматична
змінна. Дослідники мають можливість робити в цій лабораторії повне
секвенування геному* бактерій і фітопланктону. Таким чином наша
група — я, Євгенія та Артем — може побачити весь спектр функцій до-
сліджуваних мікроорганізмів, які запускаються у час антарктичного
літа. Тобто можна побачити всі гени, все, що вони роблять, і наскільки
вони працюють».
Після лабораторних досліджень зібраних в Антарктиді зразків лег-
ше зрозуміти, на чому зосередитися під час подальших пошуків у Ан-
тарктиді. Зразки можна відбирати й упродовж усього року. Так можна
вивчати, які гени та функції активні в різний час року.

* Секвенування геному — набір кроків, внаслідок яких дослідники встановлю-

ють послідовності нуклеотидів у ланцюжках ДНК. Нуклеотиди — речовини,
які забезпечують збереження і передачу генетичної інформації. Їх є чотири:
аденін (А), гуанін (Г), цитозин (Ц) і тимін (Т), або ж урацил (У) в РНК. Різні гени
мають різну послідовність нуклеотидів. Послідовність цих речовин і кодує
генетичну інформацію — тобто визначає набір властивостей і функцій клітин,
а відтак — живих організмів. Внаслідок змін у послідовності ДНК — змінюються
спадкові ознаки організму.
Встановивши послідовність нуклеотидів, її можна читати як текст, який
складається із безлічі літер А-Г-Ц-Т. Саме так можна знаходити схожі послі-
довності у різних істот, шукати спорідненості між видами, вивчати їхні влас­
тивості і багато іншого. Можливості секвенування геному розширилися із
появою потужних комп’ютерів. Читання цього тексту веде науковців до його
кращого розуміння і, віддак, спроб редагування - наприклад, вилучення із
послідовності інформації про негативні мутації, хвороби тощо. Секвенування
використовують також у медичній діагностиці та криміналістиці.
 Приємність ухвалення рішень

Під кінець березня я зловив себе на думці, що в Антарктиді психоло-

гічно легше у тому сенсі, що саме там, саме у той момент від тебе ніхто
нічого не очікує. Ти сам повинен організувати свою роботу, але ніхто
не тисне, не підганяє, як це зазвичай є на роботі чи навіть у побуті.
Тим паче нас було багато, тож кожен розсіювався у загальному натов-
пі людей. Але здавалося, що я вже там вічно. І думка про повернення
лякала: а як знову звикати до звичайного життя? З іншого боку, ти ще
не встиг усвідомити, що з тобою відбувається. Ті пригоди, які зі мною
трапилися, стали в Антарктиді навіть менш цікавими і менш захоп­
ливими, ніж те, що відбувається всередині. Саме тому я згадав про
«Соляріс» Станіслава Лема. Головний герой отримав нагоду потрапи-
ти на дослідну станцію на одній із найзагадковіших планет Всесвіту.
Але там, окрім того, щоб досліджувати те, заради чого він прибув на
планету, він поринає у дослідження себе самого. Усі його читання книг
і експерименти стають тлом для його внутрішнього неспокою. Місце
стає тригером для переживання минулого й нового досвіду. Якийсь
нерв у тобі оголюється і він — як у фільмах жахів голі дроти на підло-
зі — постійно іскрить, контактуючи із зовнішнім подразником.
Також я згадав про досить поширений художній сюжет: коли ге-
рой, якась людина, потрапляє у нове місто, новий дім, на нову роботу
чи планету і шукає нового життя. Але проблема в тому, що від себе
 | 459

не втечеш, і на новому місці ти по-новому зустрічаєшся сам із собою,

дізнаючись про себе із нової перспективи. Ти стаєш для себе ще більш
виразним, адже у старому місці залишаєш нашарування, що виника-
ють саме внаслідок життя у певних обставинах. Та із собою ти береш
хоч і мало, але основне, невід’ємне. І хтозна, що відпаде: вихованість,
спонукана оточенням? Напруга, створена роботою? А що залишиться
від тебе? Ти переїжджаєш на нову планету, і пісок нашарувань розвію-
ється, а там під ним був голий нерв, який починає клинити через кон-
такт із новим місцем. І раптом ти дивишся у вікно й бачиш, що там —
Антарктида. І стає дивно, як люди замикаються у своїх переживаннях.
Як увесь континент згортається до периметрів бази. А сама станція за
якийсь час навіювала відчуття дому.
Змінюється і сприйняття часу. Десь у світі час іде від одинадця-
того до дванадцятого, від дванадцятого до тринадцятого, а потім до
чотир­надцятого числа. А тут — просто переливається із дня у день. Як
на канікулах у дитинстві.741 До того ж здається, що час є там, де є по-
рівняння. Різні міста та країни розвиваються по-іншому, тому є певне
сприйняття часу, пов’язане зі змаганням, гонкою, встиганням та від-
ставанням, прогресом та відсталістю. Неначе одні міста і країни забігли
в часі далі, ніж інші. Тож коли б у світі існувало одне місто — час ішов би
інакше. Він був би не з прив’язкою до чогось, а наче замкнений на собі.
На «Вернадському» є цикли дня і ночі, а також річні цикли. І не дуже
має значення чи то 18 лютого чи 12 березня. Ця цифра означає лише
прив’язку до іншого, зовнішнього світу, немовби це система координат
прибульців з іншої планети, і ці символи нічого тобі не промовляють,
але ти розумієш, що насправді це важливо.
Тому коли хтось тобі нагадує про інший плин часу — тебе це може
непогано «висадити». Якось після обіду Анатолій поділив між кількома
людьми в кімнаті свою обідню нектаринку. Юрій зауважив, що треба
віддавати більше фруктів Оксані Савенко, бо вона тут залишиться на
460 | Приємність ухвалення рішень

рік, а ми всі повертаємося у літо. Там будуть полуниці та малина, ми

будемо ходити на річку, буде сонечко. Буде літо? У цей момент мені
здалося, що я персонаж фільму «Згадати все», якому стерли пам’ять,
а потім він випадково пригадав своє минуле життя. Згадати в той мо-
мент літо — це було щось таке, наче згадати стерті із пам’яті спогади.
Тут же насувалася осінь, бідних пінгвінчиків зносило поривами
вітру, коли вони ходили між камінням, вітер також гнав сірі хмари
і хвилі. Мені пощастило, що і під час плавання на «Сельмі» до станції,
і під час побуту на «Вернадському» була переважно на диво ясна по-
года. Та коли в середині березня насунулася хмарна та вітряна погода
із дощем та снігом, виникло дивне враження від того, що насувається
зима. А вона ж недавно закінчилась у мене вдома. Я вийшов із дверей
станції вже затемна — щоб зробити свої записи. На мене падав мокрий
сніг, і я досить швидко змерз, адже був без куртки. Повернувшись за
кілька хвилин всередину, я зустрів чергового, що збирався на обхід.
Знічев’я я сказав: «Погода погіршилася, холодно». Черговий пожарту-
вав: «Особливо, якщо виходити в одній футболці».
А 22 березня я відчув, що знайшов в Антарктиді все, що шукав, щоб
створити цілісну оповідь. Якщо до цього мені ще хотілося відтягнути
момент повернення, аби набутися, аби все, що я там шукав, стало на
свої місця, то з того дня я був готовий їхати. Звісно, жаль залишати Ан-
тарктиду нікуди не подівся, але я відчув, що все здійснилося. Відтоді
я більше думав про повернення і набагато менше думав про матеріали
для книжки. Я їх не шукав, але збирав, коли вони приходили до мене
самі. Настав період прощання з Антарктидою: я старався просто побу-
ти з нею більше без посередництва камери та диктофона.
Марія зробила слушне зауваження щодо того, що їй бракує драйву
життя в Україні. Я спершу не дуже зрозумів, про що їй йдеться, адже це
після повернення в Україну бракуватиме драйву: прокидання, швидке
збирання, моторка, висадження на острів, кити й морські леопарди,
 | 461

яхта і шторм. Але вона пояснила, що в Антарктиді раніше чи пізніше

перелік проблем стає одноманітним. А щоб не нудьгувати, ти постій-
но повинен напружитися, аби зайняти себе чимось у вільний від робо-
ти час. Вдома ж у повсякденному житті людина постійно поставлена
в умови вирішення безлічі домашніх, робочих, родинних, соціальних,
логістичних та інших великих та малих проблем. Ти сам маєш виріши-
ти, що купити і приготувати, а тут все подано. Оскільки в Україні я го-
тую щодня, то розумію, скільки господарської роботи спадає із людини,
яка сьогодні не чергує. Хоча звикнути знову готувати, погоджувалися
всі, з ким я про це говорив, буде одним із найважчих завдань. В Україні
ти вирішуєш, куди і з ким піти у вільний час, як туди добратися, яким
транспортом скористатися, у яке кафе піти — і чи піти — і що там вибра-
ти. Як одягнутися? Адже на станції про одяг думають хіба що на свята.
Та і що думати, коли в людей один, максимум два святкові «набори»?
Дівчата не мають потреби на щодень користуватися косметикою.
Адже тут виникає почуття, що ти — вдома. А назовні, зрештою, погода
й морська вода все одно це зіпсують. Інша річ — це для якогось святку-
вання чи ще якоїсь менш побутової події, як-от вибори. Тоді більшість
людей на станції одягла вишиванки або костюми. Також декому затишні-
ше виглядати небуденно у тому випадку, якщо його знімають на камеру.
Якось коли Андрій і Віктор-Микола знімали роботу Марії у біологічній
лабораторії, я нагадав собі, як люди ходять на роботу на великій землі.
Також ти позбавлений можливості вибирати, що б ти хотів у крам-
ниці — бо її немає. Деколи хочеться пофантазувати, але так на практиці
сьогодні ти вибереш яблука, бо їх викладе кухар, а завтра — апельси-
ни, бо вони будуть на десерт. Сьогодні печиво а-ля «До чаю» і кілька
кубиків шоколаду, а завтра — два шматки пляцка. Крім того, нічого
не відбувається на державному рівні. Ні тобі медій, ні тобі соціальних
рухів: один незмінний керівник на весь час. Так міг би виглядати реа-
лізований проєкт комунізму. Навіть при позитивному розв’язанні він
462 | Приємність ухвалення рішень

є не природним станом людини. Ми погодилися: хочеться якихось

проблем, динаміки і ухвалення рішень.
Звичайно ж, я не вважав такий уклад справ поганим, навпаки, він
чудовий для Антарктиди. Можливо, якби життя в Україні мало менше
змінних і варіантів розвитку подій, то і рішення було б ухвалювати
легше: «так» або «ні». І це якоюсь мірою розвантажує голову. Адже що
довше ти на станції, то більше звикаєш до певного комфорту, пов’я-
заного з тим, що обов’язки розподілені, що їжу готувати не потрібно,
і ходити до крамниці — теж немає потреби.
Хоч на більшості станцій гроші і не курсують, але для Антаркти-
ди придумали навіть спеціальну неофіційну валюту — антарктич-
ний долар. Часом ті гроші називають «пінгвінами» (penguins). Творці
пропонують їх як еквівалентні доларам США, адже придумали її гро-
мадяни Сполучених Штатів 1996 року. Це — не зовсім прості папірці.
Щоб створити антарктичний долар, використовують технології, де-
що наближені до тих, які застосовують для виготовлення справжніх
грошей. Купити кілька антарктичних доларів, або ж «пінгвінів», може
будь-який поціно­вувач чи колекціонер*. Антарктичні долари час до
часу перевипускають і вдосконалюють. Існують банкноти номіналом
1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 антарктичних доларів. На них зображено визначні
постаті, події і дослідження в історії континенту.
Зоолог Віталій Смаголь зазначав, що найбільшою складністю у йо-
го першій експедиції було налаштуватися на відсутність труднощів.
«Немає мобільного, не думаєш про те, коли ти отримаєш зарплату і як
її розподілити — купити їжу, дочці пальто або синові іграшку. Тобто
абсолютно впевнений і в завтрашньому, і в сьогоднішньому дні, —
каже Смаголь. — Ти чітко знаєш, що за розкладом о 13:00 в тебе обід,

* Так званий антарктичний долар, який не є справжньою валютою, а колекцій-

ним обєктом, можна замовити на сайті т. зв. «Банку Антарктики».
 | 463

о 19:00 — вечеря, після — спілкування з друзями, перегляд кіно, спортзал,

а в суботу матимеш святковий стіл і можливість трохи розпружитись.
Ті проблеми, які є в Україні, в Антарктиді по-іншому сприймаються.
В Україні — війна, це дуже погано. Але для мене там сьогодні набагато
гірше, коли хтось з експедиції косо на мене подивився. Там всі нега-
тивні й позитивні моменти звужуються до маленького ядра, мікро­
колективу, який виходить для тебе на перший план — почистити сніг,
почергувати на кухні. Проблеми на “Великій землі” — ти розумієш,
що вони є, але ти їх не пропускаєш через себе. Відстань дуже нівелює
сприйняття всього того, що відбувається за тисячі кілометрів»742.
Зимівник Ігор Дикий розповів, що в Антарктиді дослідники відчува-
ють себе потрібними, бо чітко знають, що мають робити, чому це важ-
ливо. Натомість, у звичайному житті людина може загубитися у вели-
кому соціумі.743 А поляк Пьотр Горзела, після півтора року в Антарктиді,
резюмував, що «Всупереч усім стереотипам, життя на станції набагато
легше ніж у великому місті: не потрібно ходити в банк, супермаркет
чи сплачувати рахунки за квартиру»744.
В останній декаді березня поїздок у мене стало відчутно менше, ад-
же науковці гасали у своїх справах, погода була хороша, і вони хотіли
максимально багато встигнути. Щоб не сидіти на станції, я з новими то-
варишами час до часу ходив гуляти островом. Якось ми йшли із проти­
лежного від станції краю острова, стежкою над морем. Там сонце кра-
сиво виблискувало на снігу. І я подумав про те, що поетична формула
«світло падає», можливо, більше передає суть речей, ніж такий правиль-
ний вислів, як «світить». Якщо достатньо уповільнити думку, немовби
уповільнено знімати, то раптом ловиш себе на такому специфічному
спостереженні за фотонами світла, які падають із космосу на мої руки,
сніг під ногами, на моє лице. Вони вдаряють крупинки льоду і змушують
атоми розігнатися та переводять частину снігу в рідкий стан, що висту-
пає сяючими діамантами води, всіяними по всій білій перині острова.
 Між добрим і добрим

Одного дня я пригадав слова, що той, хто не читає книг, — живе одне
життя, а хто читає книги — може прожити тисячу життів. Також я зга-
дував історію про своїх товаришів. Багато років тому вони організували
собі поїздку на яхті біля берегів Італії та Греції. Усі насолоджувалися
краєвидами та світом. Лише один з учасників плавання кожну вільну
хвилину читав.
Ідучи на моторному човні й відчуваючи свободу та щастя, даровані
не лише образами, але і реальним перебуванням у цьому конкретному
місці, я думав про те, що не можу читати в нових місцях. Мені завжди
шкода пропустити мить. Кожна мить нового досвіду розбудовує світ
твого паралельного життя. Тож що жадібніше ти всмоктуєш у себе кож-
ну власну думку, блік сонця на чужих окулярах і печаль — то реальні-
шим стає новий світ у тобі. Це — найважливіше для мене як для автора.
Взагалі, мені не доводилося бачити, чи читає більшість сезонни-
ків на станції. Як на мене, коли ти в Антарктиді вперше, то якось не
до того, щоб занурюватися у фантастичні світи книг, коли весь світ
довкола — це фантастика. Якщо ж ти вже не вперше у Антарктиді, то,
крім цього, як завжди, маєш встигнути за короткий період дуже бага-
то справ. Цей час значною мірою стає інтенсивнішим і для зимівників,
яким треба доробити усі свої справи, а ще — приготувати станцію, щоб
передати наступній зимівлі. Зрештою, зануритися у читання значно
 | 465

легше, коли на станції 12 людей, а не 37, а на вулиці — холод і сніг, а не

сонячна погода.
Однак кілька людей самі розповідали, що читали або йдуть у свою
кімнату почитати. Дехто навіть прочитав мою художню книжку «Не-
стримна сила води», яку я привіз на станцію. Біологиня Вікторія Іва-
нець навіть запропонувала провести невеличку літературну зустріч.
Згодом усвідомив, що, можливо, я єдиний український письменник,
який мав літературний вечір в Антарктиді. Та й на інших станціях
таких, мабуть, було небагато. Але тоді, у спокої Антарктиди, я про це
навіть не подумав.
Кілька сезонників читало в кабінеті, у якому я мав своє робоче місце.
Анатолій Андрєєв, наприклад, коли я тільки не заставав його у кабінеті
наодинці, — постійно читав. За його «зовнішнім образом простого хлоп-
ця із Дніпра» ховався дуже ерудований і розумний чоловік із тонким
почуттям гумору й непереборним оптимізмом. Юрій Посипайко, попри
свою не меншу ерудованість, читав трохи менше — так мені здавалося.
Це тому, що у нього було багато «паперової» роботи в комп’ютері. Я не
раз спостерігав за собою, що читання і писання — хоч взаємозалежні,
але і взаємовилучні. Тому читати після писання — це як після дня на
кухні лягти на дивані і почитати рецепти. Водночас пан Юрій постійно
засипав мене цікавинками із прочитаного раніше.
Але найбільше книги мають попит, гадаю, взимку. Бібліотека на
станції, на мою думку, не репрезентативна. Свої улюблені книги, імовір-
но, науковці та працівники забирають назад додому, а тепер просто ма-
ють їх в електронному вигляді. Але на станції є, наприклад, українська
класика, яку, найімовірніше, привезли чи то для солідності бібліотеки,
чи як подарунки, чи хтось із правдивих читачів тієї літератури. Також
є різна література про Антарктиду, зокрема ще британська, можливо,
з нею або працювали, або привозили для загального розширення кру-
гозору про континент.
466 | Між добрим і добрим

Сам я переглянув далеко не всі книги, але у бібліотеці станції най-

давнішою книгою є історичний п’ятитомник «Велика війна» (The Great
War), 1915 року. Також у «фондах» бібліотеки є «Книга вузлів» (The
Ashley Book of Knots), у якій описано 3854 типи вузлів різного призна-
чення, зокрема корабельних. Ця праця моряка і художника Кліфорда
Ешлі свого часу була дуже популярною і з 1944 по 1993 роки тільки
у Великій Британії та США була перевидана 12 разів.
Основну частину становить англомовна література наукового, іс-
торичного або науково-пізнавального спрямування. Серед наукових
видань найбільше книг присвячено біології, метеорології, океанографії
та іншим наукам, представники яких працюють на «Вернадському».
Але в останні роки бібліотека поповнювалася хаотично. Щось заво-
зили туристи, дещо залишали самі зимівники. Тож там є і детективи,
і збірки есеїв про Майдан, і книги про подорожі.
Серед найновіших надходжень є «Справа Василя Стуса» Вахтанга
Кіпіані.745 Раніше, наприклад, біологиня Оксана Савенко завезла на
станцію «Академік Вернадський» першу частину «Франчески» попу-
лярного українського письменника (адже пише він саме українською)
бурят-монгольського походження, який живе у США і працює в NASA —
Доржа Бату.746
Також там чимало сучасної одноразової літератури, яку, вірогідно,
хтось узяв із собою в дорогу, щоб згаяти час, і вирішив, що назад везти
немає сенсу. Хоча серед сучасних були й цікавіші книги, наприклад,
Василь Шкляр.
Менше там є книг з інших рубрик. Наприклад, світова класика.
Я почав читати совєцький переклад ще 1979 року книги нобелівсько-
го лауреата Іво Андрича — югославського письменника хорватського
походження, який народився на території Боснії та Герцеговини в ча-
си Австро-Угорщини і є у списку ста найвідоміших сербів. Таке воно
спокійне те читання на початку було. Події розгортаються серед саду
 | 467

і трав, і якось було дивно читати про зелені дерева в Антарктиці, де

їх зовсім немає.
Також в окремій шафці є велике зібрання журналів National Geogra­
phic від Національного географічного товариства США.747 Керівник
XXVI УАЕ Богдан Гаврилюк під час своєї попередньої зимівлі поповнив
збірку, придбавши у колекціонерів десятки сучасних випусків.
А у травні 2021 року в НАНЦ оголосили, що збираються поповни-
ти фонди станції: «...ми в НАНЦ спільно з українськими письменни-
ками та видавцями починаємо формувати нове, сучасне наповнення
книго­збірні “Вернадського”. Найкращі вітчизняні автори, найвідоміші
переклади, найтитулованіші книги різних жанрів поїдуть в Антаркти-
ду». Про новинки для станції НАНЦ обіцяв розповідати у фейсбуці під
гештегом #Книги_в_Антарктиду.748
Хоча впродовж перебування на станції я майже не читав, але образи
із прочитаного раніше навідували мене в Антарктиді часто. Зокрема,
вони з’являлися як асоціації, якими хотів краще пояснити собі, а потім
й іншим людям, що зі мною відбувалося і що відчував у мандрівці на
крижаний край світу. Тож одного разу наприкінці мого перебування на
станції я згадав собі легенду про трьох братів із книги про Гаррі Пот-
тера. Вони були чарівниками й обдурили Смерть, уникнувши падіння
у бурхливу річку. Та вирішила схитрувати та запропонувала братам
винагороду за винахідливість. Старші брати попросили те, що невдовзі
їх самих і погубило. А наймолодший попросив плаща, який міг би хо-
вати його від самої Смерті. Але коли чоловік постарів, то сам прийшов
до Смерті як до давньої товаришки. Ця легенда — як і багато інших —
персоніфікує смерть і асоціює її із якимось дуже конкретним моментом
у житті, не чимось несподіваним, а навпаки — невідворотним і очікува-
ним. Там, у Антарктиді, я з острахом чекав на прихід своєї такої Смерті.
Навіть якщо мені коли-небудь і вдасться ще раз побувати в Антарк-
тиді і навіть на нашій станції, і навіть там буде дехто, кого я знаю, це
468 | Між добрим і добрим

буде вже зовсім інше життя. Про це також казав мені один зимівник
уже після повернення — жодна зимівка не повторюється. Та унікальна
атмосфера, яка виникає у конкретний час, можлива лише раз, і відтво-
рити її немає змоги.
Тож як тільки я стану на борт «Сельми», моє паралельне додатко-
ве життя, яке я прожив у Антарктиді, закінчиться. І «Сельма» забере
мене через річку Стікс в інший світ. Владикою стихії, напівбогом, що
перевозив з одного світу в інший, був Пьотр. Тому хоч я і відчув, що
моя місія закінчилася, але я розумів, що повернення в Україну означа-
тиме кінець мене антарктичного. Я прожив життя, мені хотілося поба-
чити, що далі. Я чекав на Пьотра, на Смерть. Але кожен день, поки він
не приходив, видавався мені щедрим подарунком долі. Коли прийде
Пьотр на своєму кораблі, що ходить між світами, він буде як Смерть
у легенді з книги про Гаррі Поттера. Але водночас він — давній знайо-
мий, на якого я вже чекаю.
Також я думав про те, що ось же є на станції люди, які багато років
тому також були разом на зимівках. Як їм потрапити сюди знову, зга-
дати все? Наприклад, Володимир Бахмутов і Роман Братчик — обидва
були у I Українській антарктичній експедиції. Якось я задрімав у барі
і прокинувся від того, що Роман ввімкнув музику. Він склав кулі на
столі для більярду і при цьому кілька разів якось нетерпляче виглядав
у їдальню крізь скляні двері «Фарадею». Це було щось схоже на очі-
кування побачення, якоїсь важливої зустрічі. Очевидно, він чекав на
Бахмутова. Вони завжди грають у більярд, то щиро підколюючи один
одного, то пропонуючи іншому можливість перемогти себе кулями
того кольору, який буде більше подобатись цього разу. Коли того разу
Бахмутов прийшов до бару, я подумав про таке:
Кілька годин перед тим ми вийшли в море на різні завдання, але
почався вітер і хвилі. Почало гойдати та підкидати, навіть загойдува-
ти. Прийти на острів Ірізар не вдалося, проте біологи зробили інше.
 | 469

Коли щось не вдається, коли захитує, це теж приносить задоволення.

Створюється новий пласт торта антарктичної різноманітності. Коли
граєш, часом приємна гра, а не здійснення того, що задумав. Приємне
відчуття того, як відповідно до обставин, на які ти не впливаєш, ти
швидко ухвалюєш найкраще на цю хвилину рішення і готовий робити
це, поки заїзд не закінчиться. Врешті, інколи люди розповідають про
подолання перешкод, і «чомусь» їм це приємно. Тож, мабуть, тут ти
вчишся рішучості та злагодженості (доходження різних компромісів)
дуже швидко, бо у протилежному разі негативні результати будуть
негайні та явні. І ось у такому житті ти живеш…
Аж раптом вся ця пригода закінчується, і ви всі повертаєтесь до-
дому. Може, я зустріну ще й усіх цих людей, але ніколи не бути у цьо-
му місці усім цим людям разом і водночас, із цими розмовами, у таку
погоду, під цю музику з цим дивним пізнання нового себе і цілком
незвичного світу, і інших людей через долання зовнішніх і внутріш-
ніх викликів, часом самотужки, часом у зв’язці з іншою комбінацією
інших осіб: ближчих і дальших, приємніших мені й менш приємних. Усі
ці дрібниці роблять цей момент живим, чуттєвим, цілісним і надзви-
чайно цінним, наче я дійсно прожив ще одне життя, і не має значення,
що воно тривало кілька місяців, бо воно наче загусло, і час замкнувся
у собі. Відчуття такі, що я востаннє дивитимусь на землю, яка стала
рідною, моєю. І одне це відчуття переповнює емоції так, що це дуже
важко раціонально собі пояснити. Таких відчуттів же багато.
Повертаючись до Братчика і Бахмутова: вони обидва, імовірно, пере­
живали схоже в першій експедиції. Вони до того ж творці, батьки-­
засновники і потім повернулися у постсовєцьку Україну першої каден-
ції президента Кучми. А тепер раптом, за понад 20 років, вони знову
разом тут. Вони, можливо, згадували першу поїздку як сон, і хоч були
потім ще й у інших експедиціях, проте тепер знову зустрілися. Тож
як би було мені після всього пережитого і відчутого, після закінчення
470 | Між добрим і добрим

цього життя «воскреснути» тут у майбутньому і зустріти когось одно-

го, з ким був поруч, із ким разом на хвилях тримався за борт «зодіака»,
щоб не вилетіти у воду, з ким слухав музику в барі й пив чай, із ким
лаявся по-антарктичному (твою ж дешампцію!), із ким їв вночі грінки
з аргентинським згущеним молоком? Як би було дивитися йому в очі
й бачити себе іншого, себе до-антарктичного, який став 20 років тому
мною після-антарктичним? Когось, хто був би свідченням, що це бу-
ло насправді, когось, у погляді якого виднівся би відблиск ностальгії
і зухвалість втаємничення. Думаю, я б чекав на нього дуже нетерпляче,
готуючи кулі для гри в більярд і виглядаючи його крізь скляні двері
бару «Фарадей».
До того ж наприкінці мого перебування, коли всі вже «висіли»,
і завдання були в усіх практично виконані, багато невидимих бар’єрів
потріскало. Чимало людей на станції самі хотіли просто так поговори-
ти. Можливо, мене вже не сприймали чужорідним тілом, що все мотає
на вус. Врешті, я і сам ні від кого не очікував уже якихось інтерв’ю та
розповідей, адже відчував, що роботу на станції виконав. Кожен ціка-
вий момент вже також був як бонус, подарунок випадку. Тож у певному
сенсі я перебував у стані блаженства. Я перебував у стані між добрим
і добрим. Їхати додому — добре. Ще трохи побути тут — добре. Тим паче
для книги — все лише у плюс. Програшу немає. Навіть коли стаються
якісь неприємності — для книги — це плюс.
 Ну бо це — Антарктида

Проте новин про корабель не було, і відомостей про те, коли саме повер-
неться «Сельма» — теж. Дивно, але тепер я би сказав собі тодішньому:
«Чуваче, у чому річ? Ти приїхав на «Сельмі»? То і повертайся на «Сель-
мі». Телефонуй їм по супутнику, питай дати, лети додому». Аж тепер
самому важко повірити, що все було так заплутано. Не дарма хтось із
зимівників радив Ігореві Дикому, коли той вперше поїхав на зимівлю,
ніколи не рахувати днів. Уявити, що ти в Антарктиді назавжди — і то-
ді стане легше.749
Там, на станції, все було незрозуміло. Ніхто не знав, коли прибу-
де корабель. Навіть якщо тобі не довелося пережити на собі усіх ан-
тарктичних пригод, перебування деякий час на континенті занурює
в атмосферу іншого ставлення до звичних речей. У цивілізації люди
зляться, коли щось запізнюється на 10 хвилин. Року 2012 станцію так
закрило кригою, що корабель пробився туди лише за два місяці піс-
ля планованого часу. Сезонна експедиція, що мала тривати місяць,
затяглася на три місяці. Пізніше додому повернулися, очевидно, і зи-
мівники.750
Що казати про 2020 рік. Перезмінка випала на час світового ка-
рантину. Зимівники нової XXV Української антарктичної експедиції
були змушені навіть повертатися із-за кордону в Київ. І лише після
зусиль дипломатів у різних країнах світу, через які проходив шлях
472 | Ну бо це — Антарктида

XXV експедиції, дослідникам вдалося потрапити на станцію. Дорога, яка

зазвичай триває приблизно тиждень, затяглася більше ніж на місяць.751
Мені ж 2019-го не було точно відомо, коли прийде «Сельма». Яко-
їсь миті я навіть не був впевнений, що вона мене забере назад. Бо, за
логікою ринку, мені треба було би заплатити за два рейси — щоб ка-
пітан точно залишив одне місце для мене. І спершу навіть ширилися
чутки, що я, можливо, піду на кораблі з рештою, і що корабель навіть
робитиме два рейси. І команда «Сельми» теж думала, що я повернуся
іншим способом, а все ж Пьотр одразу казав мені: якщо хочеш — по-
вертайся з нами.
На той момент я хоч і любив «Сельму», але думав, що якщо дійсно
є інший корабель з місцем для мене, то логічно скористатися ним —
щоб ще більше розширити досвід. Та і, як я вже казав, гостинність
Пьотра порушувала логіку ринку. До слова, якщо потрібно зробити
щось, що не входить у рамки, краще звертатися до яхт, а не до турис-
тичних компаній.
У чудовому фільмі «Де ти поділася, Бернадетт»752 головні герої —
сім’я з чоловіка, дружини та доньки — планують поїздку в Антаркти-
ду. Дружина — геніальна архітекторка, але соціофобка, тож думає, як
зірвати власну участь у подорожі. Але потім вирішує таки поїхати,
однак чоловік знайшов свідчення того, що вона планувала зрив по-
їздки. Вона переконує, що це вже не актуально, але він їй не вірить, бо
вона постійно щось таке робить. Тож жінка втікає з дому і таки сама
їде у подорож. Чоловік з донькою прямують за нею наступним рейсом.
Вони сподіваються зустрітися з жінкою у Порту Локрой, але туристи
з першого лайнера вже поїхали геть. Тоді батько з донькою, не отри-
мавши сприяння у тому, щоб знайти жінку, покидають лайнер без до-
зволу і йдуть за мамою / дружиною самі.
Важко знати напевне, як вчинила б конкретна команда лайнера
в конкретних непередбачуваних обставинах. Однак, зрозуміло, навряд
 | 473

чи хтось би вдовольняв забаганки пасажирів, бо де межа між реаль-

ними потребами й захцянками? А як усі захочуть якусь додаткову
послугу?
Натомість на яхтах, де всі стають своїми за час подорожі, імовірно,
що коли дійсно виникне потреба, то команда сама бачитиме це, і не
потрібно буде довго вмовляти і просити — капітан посприяє, якщо
це буде можливо, і задоволення такої потреби не коштуватиме біль-
ше зусиль, ніж воно того буде варте для всієї команди. А може, це ще
прос­то Пьотр такий.
Згодом станція і «Сельма» виходили на зв’язок, але точної дати при-
ходу на станцію і повернення назад капітан не сказав, бо не знав. Та
на станції це нікого, звісно, не здивувало. «Адже це — Антарктида». Не-
відомо, на коли саме встигне «Сельма», скільки це «кілька днів побути
біля станції» і як довго треба буде йти через протоку Дрейка назад —
нічого достеменно не зрозуміло.
Зимівники точно знали, що вони поїдуть останніми зі станції. Адже
спершу треба здати вахту новоприбулим зимівникам. А сезонники не
знали, коли саме вирушать додому: чи підуть останнім рейсом із зи-
мівниками, чи першим рейсом. Інформація надходила малими порція­
ми. Якось ми дізналися план: корабель із пальним, запасами на рік та
новим загоном зимівників, а також із Євгеном Диким, який до цього як
директор НАНЦ ще не мав нагоди поглянути на станцію, спершу мав
прийти на базу. Одразу після цього судно мало би забрати 10 людей на
острів Кінґ Джордж і повернутися назад на станцію. Однак цей план
згодом трохи змінився.
Корабель одразу після приходу зливав пальне в резервуар, а також
його розвантажували. Зимівники сходили на берег і вже починали
передавати справи одне одному. Вже потім корабель відвозив 10 лю-
дей на Кінґ Джордж, звідки вони летіли над протокою Дрейка у Пунта
Аренас, а потім — додому. Після цього корабель повертався і забирав
474 | Ну бо це — Антарктида

решту сезонників та зимівників. Вони, на відміну від перших десяти,

йшли усю дорогу через протоку Дрейка, а вже з Пунта Аренаса — до-
дому літаками.
Поки не було відомо, хто із сезонників піде першим рейсом, а хто —
другим, на станції подумали, що варто відправити літаком дівчат
і старших за віком, щоб їм не було важко йти через протоку. Неви-
значеність вносила свою нотку драматизму. Один із сезонників — як
казали самі учасники експедиції — відґарував ці місяці сповна, адже,
крім напруженої та насиченої роботи, він також був драйвером. Крім
того, на початку сезону він, наприклад, допомагав встановлювати но-
ве обладнання, зокрема для біологічної лабораторії, що також забрало
чимало моральних сил. Однак оскільки він був молодим, то, здавало-
ся, справедливо його залишити ще на тиждень. Крім того, він — уже
коли прийшов корабель — теж працював як бджілка, адже возив лю-
дей і вантаж від борту до пірсу. Та зі скромності він не міг сказати про
своє бажання.
Тим часом деякі не такі скромні учасники сезону наполягли на тому,
щоб їх забрати першими. Очевидно, усі ці обставини вносили напругу.
Водночас у список із десяти людей цілком справедливо попросився
молодий спеціаліст, який інакше запізнився б на захист своєї канди-
датської роботи.
Йому та його колезі перед поїздкою казали в їхньому університеті,
що експедиція мала би тривати з місяць, хоча тривала майже три. Імо-
вірно, люди орієнтувалися по тому, що більшість сезонних експедицій
загалом були коротшими, ніж експедиція 2019 року. Врешті, у мину-
лому бували взагалі кількаденні або кількатижневі експедиції. Хоча
були й чотиримісячні.
У результаті список тих, хто їде зі станції, змінювався кілька ра-
зів. Мені здавалося, що деякі люди, які потрапляли у нього, а потім
вибували із нього, почувалися розчарованими. Ми говорили про це,
 | 475

і зрозуміло, що краще одразу знати, що ти повернешся пізніше, ніж

будувати одні плани, а потім їх змінювати.
Із «Сельмою» також були невеличкі зміни, бо спершу вона мала
прийти десь у середині двадцятих чисел, а прийшла пізніше. Якщо
ти вже звикаєш до невизначеності, то тобі дуже важко пояснити це
рідним, які чекають вдома, чому затримуєшся, навіть якщо це лише
кілька днів різниці.
 Нелегальне повернення

Уся ця антарктична невизначеність виявилася квіточками порівняно із

невеличкою проблемкою, яка виникла незадовго до мого відправлення
додому. Випадково я з’ясував, що в мене зник закордонний паспорт.
Спершу я не міг повірити і прийняти, що таке могло трапитися зі мною.
До того ж що таке взагалі могло статися — це ж абсурд!
На карантині 2020 року дивився фільм «Зараза» 2011 року. Там го-
ловному героєві дуже прямо кажуть, що його дружина не вижила,
а він відповідає: «Так, звісно, то можна з нею поговорити?». Мені теж
хотілося захистити себе від думок, які стояли за усвідомленням того
факту, що мій закордонний паспорт безслідно пропав.
Не знаю точно, чому я це виявив. Я пам’ятав на 100%, що поклав
його у середню кишеню свого малого рюкзака. Але потім — зі зро-
зумілих причин — мене почали терзати сумніви. Я розповів про це
найближчим колегам, і вони сказали, що це дуже і дуже погано. «Ти
розумієш, що жоден капітан не візьме тебе на борт без паспорта?
Ти — нелегал».
Ми з Іваном Парнікозою, Юрієм Посипайком та Юрою Шепетою,
Володимиром Коржем, Анатолієм Андрєєвим та ще кількома людьми
почали уголос розслідувати зникнення паспорта. Насамперед кілька
людей згадало, що я ходив із паспортом до адміністратора зв’язку,
щоб передати дані до Києва і змогти тут проголосувати на виборах
 | 477

президента України. Але це був внутрішній паспорт — я його спеці-

ально взяв на випадок, якщо буду на виборах.
Наступною була ідея, що міг забути його на «Сельмі», але я пам’я-
тав, як взяв свій паспорт у Пьотра і поклав у куртку, у кишеню на за-
мочок. Потім я переставив паспорт у рюкзак, адже усяке може бути.
Хтось може випадково взяти твою куртку і загубити — різне буває.
Логічно залишити паспорт у надійнішому місці. Мені пропонува-
ли зв’язатися з «Сельмою» і запитати про паспорт, але якби я забув
паспорт на борту — мені би повідомили. Тож цей варіант ми остаточ-
но відкинули.
Чи не загубив я його на острові або у морі? Слушне зауваження,
але саме цього я найдужче хотів уникнути. І саме тому не залишав
паспорта при собі, а заховав його у рюкзак. Якби і була вірогідність,
що я залишив його в теплій куртці, то сам він звідти випасти би не міг.
Я завжди перевіряв і засував усі кишені на замки, адже носив при собі
телефон, плівковий фотоапарат і відеокамеру — все в кишенях. Чи міг
випасти паспорт, коли я витягав щось із кишені — ні. Адже я завжди
думав про таку можливість: а якщо я переплутав кишені і пхаю чи ви-
тягаю щось туди, де вже є інша річ. «Треба бути уважним, щоб нічого
не загубити». Крім того, паспорт був у нагрудній кишені, і носити там
камеру було б незручно, навіть якби вона вмістилася, а телефон я ні-
коли не ношу на грудях.
Провадячи це розслідування, ми усі перетрусили увесь мій одяг.
Перш ніж повідомити про зникнення паспорта товаришам, я сам кілька
разів перевірив усе-усе. Потім це зробило ще як мінімум п’ятеро людей:
кожну річ, кожну кишеню, кожен папірець, труси, шкарпетки, светри,
футляр від штатива та комп’ютера, камери та фотоапарат і кожен згин
рюкзаків. Хлопці промацували кожен сантиметр пальцями, гнули все,
що тільки можна було, вивертали, трусили й перевіряли. Якби ми шу-
кали загублену голку — ми б її знайшли.
478 | Нелегальне повернення

Тож наступне питання було: куди я ще міг перекласти паспорт, як-

що не у рюкзак? А якщо припустити, що я чомусь переставив паспорт
із однієї куртки — в другу? Без сумніву, я засунув би кишеню на замок.
Якось я їздив із групою австрійських фотографів, які робили проєкт
про залізницю. Одного разу ми обідали у якомусь ресторані десь у ма-
лому містечку. Всі встали із-за столу й пішли, але я ще двічі чи тричі
повертав їх назад, просто пробігшись за звичкою очима по кріслах.
Хтось забув светр, а хтось — дорогий фотоапарат. А я ще у своєму жит-
ті жодного разу не забував нічого у поїзді, автобусі, маршрутці чи за-
кладі харчування. Один раз я забув у крамниці пляшку, куди набирав
воду з автомата, але це тому, що паралельно купував продукти. Я по
ту пляшку повернувся. Тож ймовірність, що я поставився недбало до
паспорта — ПАСПОРТА — наближається до абсолютного нуля.
Та якби я і гуляв з паспортом у кишені легкої куртки, то знову ж
таки я там носив із собою і інші речі. Я би помітив паспорт і переклав
його у безпечне місце. Якби я раптом не помітив і він би випав? То
це сталося би на станції, і хтось його одразу би знайшов, адже легкої
куртки в море я не брав. Коли ми не знайшли паспорта, то я написав
на дошці оголошень: «Зник паспорт, якщо хтось знайде, прошу по-
вернути Маркіянові Прохаську». То була пізна година, але я відчув,
що хтось стояв позаду і дивився, як літери з’являються з-під маркера
у моїй руці». Коли я дописав, то почув траурне і протяжне: «Бля-ха, ну…,
співчуваю». І було чого.
Наступного дня ми прочесали всю станцію. Очевидно, усі на «Ака-
деміку Вернадському» дивилися у себе в кабінетах, я ходив усюди, де
був раніше. Ми відсували тумби й лави у коридорі, піднімали книжки.
Але нічого не знайшли.
Якби я таки перепакував паспорт у легку куртку і він би випав на
острові, то це сталося б вдень, коли було тепло, не було вітру і снігу, і ко-
ли по острову ходить купа людей. Очевидно, що темний синій паспорт
 | 479

важко не побачити на білій втоптаній стежці. Але, звісно, для годиться

я пролазив по всьому острову й ретельно його оглядав. Сам острів до-
волі малий, а маршрути, якими я ходив — ще обмеженіші у просторі.
Але очікувано, що я його не знайшов — особливо зважаючи на те, що
не раз бачив його в моєму наплічнику.
Коло пошуків звузилося, і залишився лише кабінет і загальна спаль-
ня на піддашші. Ще не раз оглядаючи всі мої речі, я з кількома товари-
шами оглянув усе піддашшя, усі комірчини і шпари, ми трусили моїм
матрацом і постіллю, і спальником, заглядали у шпаринки в підлозі,
просвічували ліхтарем та навіть підняли шматок дощечки, щоб пере-
конатися, що там нічого немає. Також не менш ретельно я оглянув усе
довкола, піднімав сусідні матраци.
Та все це були формальності, необхідні для того, аби вилучити всі
ймовірності. По суті, я і так пам’ятав, що мій закордонний паспорт мав
бути в моєму малому рюкзаку, де я на нього не раз натрапляв руками
та поглядом. Я не брав його на вибори. Я не брав його із собою на Пе-
терманн, адже поставив там два штампи на пам’ять у простий папі-
рець, половину якого надіслав своєму доброму другові-історику, коли
повернувся в Україну.
Якщо би паспорт випав, то я би побачив його на підлозі чи ще десь
біля спального місця, коли ми робили «обшук при переполосі». Але і це
було практично неможливо — він не міг би випасти, адже був глибоко
на дні, а я завжди уважно перебирав речі, бо якраз і думав про те, що
тут треба вважати, аби серед чужих речей не загубити щось своє. Крім
того, я ж завжди закриваю кишені.
Останньою відчайдушною думкою було припущення, що я міг за-
лишити паспорт у кабінеті, в якому працював. Однак я не мав там
полиці, не мав там своєї шухляди, мав лише частину столу. Також
мав інстинкт збереження і розумів, що у гармидері, органічно ство-
реному тим, що тут працює багато людей, може загубитися будь-що.
480 | Нелегальне повернення

Тому я тримав у кабінеті лише комп’ютер, адже він — великий. А та-

кож техніку. Великий фотоапарат було загубити важко. Усе дрібніше,
як-от відеокамеру, плівковий фотоапарат, кабелі для техніки й навіть
мишку я завжди ховав у футляр комп’ютера і закривав його на замо-
чок — щоб не загубилося нічого. Адже хтось міг випадково взяти ка-
бель — вони такі схожі.
Флешку і диктофон, який у певний момент мені здавався навіть
важливішим від камери та фотоапаратів, я завжди носив при собі в ки-
шеньці на замку і ніколи не губив. Однак ми зробили ревізію також
і у кабінеті, звісно, так і не знайшовши мого паспорта.
Незадовго перед тим Іван Парнікоза позичав мені свою флешку,
щоб я проглянув свіжим оком один текст на наявність дрібних поми-
лок. Я текст переглянув, а флешку кудись засунув у рюкзак. Спершу
я злякався, що вона загубилася, але потім витягнув усі речі і знайшов
її на дні рюкзака. Страху було більше, ніж роботи із пошуку. І флешка
то в рази менша від паспорта!
Отож ми ще потягнули день-другий, сподіваючись, що хтось десь по-
бачить мій паспорт або виявиться, що це чийсь поганий жарт, і паспорт
раптом з’явиться. Дехто на станції у відчайдушному пориві за мене
навіть запропонував свій другий паспорт — в Україні ж зараз ще діють
паралельно нові біометричні і старі паспорти. Каже, ну, якщо поголи-
ти тобі трохи голову, якщо зробиш такий похмурий вигляд, то, може,
тебе пропустять додому. Я чемно подякував і обіцяв, що у крайній по-
требі скористаюся пропозицією. Звісно, думаю, за дуже короткий час
та людина зрозуміла, що її добрі наміри — це, звісно, хороша річ, але
навряд чи хороша ідея.
Врешті, Іван Парнікоза повідомив до Києва, що я залишився без
паспорта. Багато людей на станції з різними драматичними нотками
нагадували мені, що у принципі це катастрофа і жоден капітан не має
права брати мене на борт.
 | 481

Я боявся, що якби не виїхав наприкінці сезону, то мене довелося б

евакуйовувати, і це була б проблема. Якби Україна мала свій корабель,
який ішов би морем в Україну, то проблеми би, мабуть, не було. Тільки
в мене — пережити місяць в океані. Але Україна ще не мала власного
корабля льодового класу для обслуговування станції.
Також можна було би зробити запит на новий паспорт і достави-
ти його в Антарктиду. Однак наступний раз, коли хтось би прибув на
станцію «Академік Вернадський», був би трохи менше ніж за рік. Адже
паспорт, найімовірніше, не встигли би зробити до перезмінки. Тож не
одна людина на станції жартувала, щоб я готувався зимувати. А один
говорив це дуже серйозно.
З іншого боку, залишатися на зиму мені не можна було. Та і я мав
дещо інші плани на наступний рік. Дехто казав, що легше мене ева-
куювати, ніж залишати на зиму. Однак я думав, що це могло б кошту-
вати мені купи грошей — адже чому за це мали би платити платники
податків? Або ж це принесло би мені страшної ганьби. Мовляв, Центр
мав напружитися, щоб витягнути мене з Антарктиди. І тоді від мене
було би більше шкоди, аніж користі. Ця ситуація мене дуже пригнічу-
вала, однак наступними днями паспорта так і не знайшли.
 Ірізар

Наприкінці березня я вже інколи навіть сам відмовлявся від поїздок

на інші острови. На деяких я вже був, а іноді поїздка могла принести
більше втоми, аніж користі. Звісно, це трапилося лише разів зо два.
Тому поїхати на Ірізар після деякого затишшя було радісно. Троє
біологів, Юрій Отруба і я зібралися на човен і вирушили до острова.
Проте з боку протоки Пенола ми на острів висадитися не змогли —
був дуже сильний прибій. Тоді Юрій та Іван вирішили обійти острів
з іншого боку, однак він більш відкритий до океану. Погода була тро-
хи незрозумілою, тож вирішили на острів не висаджуватися і швидко
повертатися до бази. Невдовзі здійнялися доволі високі хвилі — на око
десь трохи менше метра, сантиметрів 40–60. Але якщо уявити себе на
човні посеред міського озера, де хвилі у вітряну погоду сягають 15-ти
сантиметрів, а потім помножити це принаймні на 3–4, то вийде непо-
гана хитавиця. Моторка стрибала по хвилях, і нас навіть почало захи-
тувати. Неприступний Ірізар залишився позаду ліворуч.
Але далі ми заховалися від вітру і хвиль знову у протоку й дорогою
додому висадилися на скельний острівець, за площею десь такий, як
футбольне поле. Іван далі збирав зразки, а Марія набирала на кожно-
му острові, на якому була, з кожного озерця, з якого можна було, трохи
води — проби для аналізу. Озеро — це умовне означення для водойм на
таких островах. Це велика калюжа, яка має кілька метрів у діаметрі,
 | 483

до пів метра глибини, а часто навіть значно менше. У ньому збираєть-

ся тала вода, у якій живуть мікроорганізми. Біологи беруть із таких
озер проби для аналізу.
Я трохи поблукав островом. Там десь посередині був такий уступ
із льодовика на метр висоти. Ідеш з одного боку — стриб, і внизу. Його
можна було обійти й зійти пологим спуском. Там під межею льодови-
ка сонця було менше, і часто стояв затінок. У тому видолинку нена-
че якийсь велет висипав гігантський мішок кругленьких блискучих
нерівномірних льодяних кругляків. Острів міг би нагадувати якийсь
форпост на вході в піратський архіпелаг або заставу європейців у ново­
відкритих морях Південної Америки. Якраз би вмістилася мала вежа
львівської цитаделі з невеличким маяком і причалом. Звідти так добре
було видно акваторії навкруги й усілякі острови та протоки між ними.
А вже коли ми підходили до дальнього — східного — краю остро-
ва Ґаліндез, мені в загойдану голову почали лізти якісь несподівані
мелодії. Коли вже всі хотіли якнайшвидше на сушу, бо шлунок трохи
просився назовні, мені згадалася одна дурнувата пісня, якою один за-
льотний співробітник колись дражнив мого колегу-дизайнера, на ім’я
Вітя. Слів, на щастя, я не пам’ятав, але найгірше в’їдаються у пам’ять,
звісно, приспіви. Особливо безглузді: «Астанавітєсь, Вітє нада вийті», —
знічев’я промугикав я собі під ніс у пік нашого мовчазного очікування
на висадку. Сміх колег, які почули це крізь шум двигуна, означав, що
це поцілило в яблучко.
Але вже зовсім перед Ґаліндезом Іван захотів вийти ще на один
острів. Юрій швидко підкинув нас на берег Ґаліндезу й повернувся
чекати на Івана. Ми ж утрьох пішки повернулися не від пірсу, чим
викликали здивування на станції, мовляв: «А де решта? Це всі, кому
вдалося вижити?».
Один з учасників української експедиції, який ходив із «Сельмою»
на південь, зазначав, що яхта — далеко не найкращий вид транспорту.
484 | Ірізар

Тоді я подумав про порівняння. На великому кораблі так не гойдає, як

на яхті. Однак після протоки Дрейка плавання спокійними водами Ан-
тарктики — одне задоволення. Порівняно дрібні хвилі, які загойдували
нас біля Ірізару, зовсім не мучать на яхті. Втім, коли ти йшов великим
кораблем, то після нього навіть менший морський неспокій може ви-
кликати неприємні відчуття на яхті. Крім того, організм доволі швид-
ко відвикає.
Пітер із «Сельми» казав мені, що із кожною наступною подорожжю
у морі ти все більше адаптовуєшся, і хвороба минає швидше. І дійсно,
вже дорогою назад я відчув це на собі. Він також розповідав, що у світі
є майже 10 відсотків людей, на яких морська хвороба практично не діє.
Але того точно ніхто не знає: поки не вийдеш у море — не дізнаєшся.
На початку подорожі мені хотілося вірити, що я теж належу до цих
щасливців, це було б круто. Але не так сталося, як гадалося. Втім, мені
спало на думку тоді в морі, що круто — це зовсім не та сучасна голівуд-
щина, коли персонаж історії від початку нездоланний супергерой. Не
знаю, про кого саме із персонажів-супергероїв ішлося, але якось чув
двох підлітків. Один переконував другого: «Ні, чувак, у Всесвіті не іс-
нує нічого міцнішого, ніж він». Тому то такі фільми непереконливі та
нудні, їх рятує лише купа спецефектів і кіношні фішки. Я думав, що
справжня крутість, якої хотілося б досягати, полягає не в тому, що при-
рода тебе обдарувала стійкістю до моря, а у тому, що навіть коли тобі
гірше, ніж іншим, ти встаєш і йдеш на палубу. Щоразу ти знову і знову
маєш себе перемогти, а кількість успіхів не гарантує, що одного разу
тобі таки не вдасться навіть підвестися з ліжка.
 Акула «Сельма»

«Сельма» прийшла 27 березня затемна. Наприкінці березня темніло

відчутно раніше, ніж місяць тому. Я був у «Фарадеї», і хтось сказав, що
вона прибула. Ми вийшли на балкончик, і там за островами виднілася
щогла з ліхтарем. Мені хотілося заплакати — чи то від радості, що я таки
повернуся додому, чи то він страху, що це життя закінчиться назавжди.
Я знав, як довго триває швартування у бухті. Але за якийсь час гості
прибули на станцію. Певно, у них зараз було таке ж відчуття, як у мене,
коли після довгих двох тижнів безлюдної Антарктики ти повертаєшся
на моторці у протоці між Ґаліндезом і Вінтером до цивілізації, і перед
тобою відкривається панорама освітленої бази серед льоду.
Станційники пішли зустрічати гостей. Я зійшов обережно, наче ба-
жаючи побачити давніх знайомих, які мене давно забули. Але з укра-
їнцями говорили якісь абсолютно чужі люди. Невже мені доведеться
повертатися з Антарктиди із ними? Хто вони? Про що ми будемо гово-
рити після того, як я прожив тут ціле життя? Чи існують точки дотику
між людьми з цих двох різних світів?
Мені здавалося, що моє зніяковіння має мене видавати — у такому
стані здається, що всі бачать, що ти якийсь «не такий». Але, звісно, ні-
хто не звертав на мене особливої уваги — ще один зі станції.
Першим, кого я знав зі «Сельми», був Пітер. Ми з ним тепло приві-
талися, і він одразу запитав, як же я — той, кого вони знають як свого,
486 | Акула «Сельма»

певною мірою інсайдер, — пробув тут на станції? Як воно? Як тут жи-

ти, як враження? Передати у двох словах було важко, тож ми говорили
довго, і мені самому було цікаво, які слова я доберу, щоб трохи пояс-
нити, «як же воно».
А потім я зустрівся з Пьотром. Мені здавалося, що він радий мене
бачити, але, як завжди, був трохи загадковий. Здається, йому вже на-
співали, що я залишився без паспорта. Він підійшов до справи прак-
тично і зі своїм неповторним холодним спокоєм — так, наче кожен дру-
гий втрачає в Антарктиді свій закордонний паспорт. Мовляв, що вже
зроблено? Я сказав, що ми повідомили про ситуацію в Київ, і звідти
про це повідомили консула в Аргентині. Тож очікую, що тимчасовий
паспорт, який можна виготовити доволі швидко й одразу на місці, че-
катиме на мене в порту в Ушуаї, я його одразу заберу — і вуаля. Такий
був попередній задум, бо загалом паспорти гублять.
Коли команда «Сельми» пережила те, що і я місяць тому — музику,
тепло, щире прийняття, фотографування, м’які крісла, канапки з рибою,
фрукти, вино, сік і сир, розмови та повернення в цивілізацію, — вони
так само повернулися втомлені на яхту, щоб за кількадесят хвилин
вмитися і піти спати у спальниках по своїх каютах, лагідно погойду-
ючись із яхтою на хвилях. У гостях добре, але вдома — краще. Так і я
почувався місяць тому, але не тепер. Тепер дім був на станції, а на ях-
ті — чужі й невідомі люди.
Наступного дня «Сельма» узяла вісьмох людей зі станції і пішла на
кілька днів на південь. На «Вернадському» стало безлюдно. Адже багато
людей також пороз’їжджалося по островах. Дехто цими днями навіть
був на Расмуссен Гат із ночівлею у хатині — проводив там дослідження.
І поки була добра погода, чия робота полягала зокрема у виході в мо-
ре, не марнував часу на базі. Я ж розуміючи, що тепер вже точно ніхто
на мене не матиме часу й робочого настрою, цими останніми днями
досліджував себе — як я змінився внаслідок цієї подорожі?
 | 487

Ще в Україні я думав про те, що якщо ти дійсно хочеш чогось до-

сягти — то треба робити це, допоки не зробиш. Така проста і дієва фор-
мула. Робити — поки не доб’єш. Але проблема була у вірі в себе. Проте
в Антарктиді мені здалося, що більше не існує «я не можу». Потрібно
лише перестати себе самого постійно зупиняти. Адже там підважуєть-
ся логіка багатьох придуманих суспільством страхів. Як у «Зоряних
війнах»: немає «спробую», є або «зроблю», або «не зроблю». Не загру-
зати посередині між бажанням і страхом. Я би хотів навчитися не зу-
пинятись на шляху до своїх прагнень.
Також останніми днями на острові хотілося ще більше погуляти —
хоча би трішки щодня, втягувати в себе ці краєвиди, повітря і шум води
довкола, скрип тутешнього снігу й далекий шум океанських хвиль, що
нагадував гуркіт нескінченного потяга. Блукаючи самотою я думав, що
коли є рух, ти менше сумуєш за близькими. А зараз, коли кожен зайня-
тий, по суті, своїм приготуванням до повернення і є сам, то більше думає
про те, чого йому бракує. Я б тими днями найбільше хотів ходити остро-
вом зі своєю дівчиною, як багато років поспіль ми ходили майже щодня
і цілими годинами бесідували під час прогулянок про все, абсолютно
все на світі. Мені було б дуже цікаво побачити, дізнатися, що вона думає
про це кришталеве небо і прогулянку між китами на сусідньому острові.
Також останніми днями на острові особливо відчутно не хотіло-
ся бути самому. Зважаючи на те, що в Україні я ніколи не мав власної
дружньої компанії, як, наприклад, у серіалі «Друзі», то хотілося набу-
тися у товаристві, що склалося на коротку мить мого життя в Антарк-
тиді. Я прагнув вловити останні миті спілкування з людьми, із якими
зблизився, адже після повернення за короткий час ми хоч і залишимося
дружніми, але кожен житиме своїм життям. І траєкторія мого життя
різко відведе мене від усіх інших.
Якось у нашому кабінеті з усіх завсідників залишились Анатолій,
Вікторія і я. Хтось ввімкнув на комп’ютері відео LP — Lost on you, де
488 | Акула «Сельма»

гурт виконує пісню у якійсь затишній квартирі з м’якими меблями та

сучасною дерев’яною оббивкою стін. Люди розпружені, у них дорогі
музичні інструменти, вони одягнуті просто, красиво і по-літньому. На
дзеркалі позаду висять великі гірлянди. Нас це відео вразило — немов-
би нагадало людям з амнезією про те, з якої вони насправді планети.
Я багато разів слухав цю пісню влітку перед поїздкою. Широкі балконні
двері у старому районі Львова були навстіж відчинені, вітер розвіював
прозорий тюль, і з вулиці долинав запах літа і шум автомобілів. Світло
м’яко розливалося лагідним теплом по кімнаті й переломлювалося на
площинах дерев’яних меблів. Ми були одягнені в літній одяг. Де тепер
це? Як там вона, як їй на іншій планеті?
Вікторія після цього зазначила, що на «Палмері» — американській
станції за 54 кілометри морем від нас — не так, як тут, там інакше все.
У них є крамниця, банкомат, постійний інтернет, і абсолютно затира-
ється відірваність. Там ти ближче до цивілізованого світу, там ти — не
на іншій планеті. За її словами, тут накопичується втома від запитань,
на які ти не маєш відповідей. Від запитань, на які в Україні ти отри-
мав би негайну відповідь в інтернеті. Наприклад, чому пінгвіни Аделі
махають крилами? Вони ж не літають.
З іншого боку, тепер люди на українській станції стають все більш
зв’язані зі світом через все більш сучасний зв’язок. Раніше зв’язатися
можна було лише за допомогою радіозв’язку, і це мало свій шарм. Ду-
маю, це промовляє у людях те дитяче, що не розбещене комфортом
і простотою, але хоче, щоб життя було цікаве, щоб треба було пройти
пригоду, аби досягти результату. Але ж у цьому є смак.
У своїй першій книжці я припустив, що коли коло відповідей розши-
рюється до кола запитань, то настає нудьга. На «Вернадському» запи-
тань є наразі більше, ніж відповідей. І це тримає в тонусі, хоч і втомлює.
Після цього я почув голос капітана Пьотра. Невже «Сельма» поверну-
лася з півдня? — подумав я. Але справа була ще дивніша. Пьотр говорив
 | 489

по рації, і ми чули його голос із приймача в кімнаті зв’язку. Він був на

Расмуссені, у той час, як його корабель пішов із частиною команди далі
на острів Лагілл. Як так? Вони ж нерозривні. Капітан майже ніколи не
сходить на сушу. За час, який я його знаю, у мене виникло враження,
що «Сельма» і Пьотр — як одне ціле. У них зараз немає зв’язку. Але вони
домовилися, що «Сельма», яка вже мала би вертатися на базу, підбере
капітана й інших із Петерманна.
Уява намалювала картинку, як капітан та інші на Петерманні мають
встигнути повернутися крізь сніги до берега, щоб бути в зазначеному
місці до того, як «Сельма» пройде повз.
Також ввімкнулася історія про довіру. У кіно помічник капітана,
який залишився командувати легендарним кораблем, обов’язково
мав би пройти перевірку спокусою збунтуватися проти славетного
капітана й покинути його у крижаній пустелі. І ось капітан та його за-
гін останньої миті вибігає на умовлене місце — а домовлятися мали б
також про те, що якщо їх не буде, то чекати не потрібно — дають сиг-
нал, але корабель іде далі. Аж раптом, коли глядач думає, що все, зра-
дили, корабель повертається по свого капітана, побачивши його. Така
асоціація виникла, коли я шукав засобів пояснити собі, що я відчуваю,
слухаючи, що Пьотр на Петерманні без зв’язку із «Сельмою». З одного
боку, це наче віддати силу, а з іншого — мати ще більшу силу — коман-
ду, частково з чужих донедавна людей, щодо якої не виникає сумнівів,
що вони все зроблять грамотно. З іншого боку, «Сельма» не може не
відгукнутися на заклик капітана. Як у якомусь міфологічному сенсі,
так і в сенсі братерства її команди.
Просто подумати тільки: чи багато керівників готові покладатися
на своїх людей, делегуючи їм управління на час відсутності, не маючи
при цьому ні засобів контролю, ні засобів зв’язку, але знаючи, що інак-
ше, ніж добре, команда зробити не може? Суперсила, якої так бракує
людям у цьому світі.
490 | Акула «Сельма»

Пьотр спокійно сказав станції, що якщо «Сельма» вийде на зв’язок —

якщо вийде, — то хай станція передасть, що з ними все гаразд, просто
вони на шосту не встигають до берега. Якщо вони будуть ще далеко, то
хай не поспішають і спокійно йдуть до місця зустрічі. Та якби станція
із яхтою не зв’язалася, то такий досвідчений моряк, як Пітер, і сам би
знав, що капітан із товаришами не встиг добратися до берега.
Водночас хвилювання та невизначеність висіли в повітрі. Корабель
«Маріґолдс» (Marigolds) із перезмінкою мав прибути з дня на день,
а «Сельма» крутилася довкола, як акула. Та вже або хапай мене, або що?
У будь-якому разі, вона сигналізувала про те, що прохід між світами
знову відкрився, і невдовзі почнеться шлях додому.
 Але спершу — вибори

«Сельма» повернулася на станцію за кілька днів, а на носі були пре-

зидентські вибори — перший тур мав відбутися 31 березня. Перед ви-
борами здавалося, що все те, що доходить із України, — це хитка над-
будова. В Антарктиді ти немовби бачиш, що весь той інформаційний
шум навколо виборів позбавлений сенсу. Раціонально ти розумієш, що
вибори мають значення. Якось я навіть трохи посперечався із зимівни-
ком, який запевняв, що немає жодного значення, хто при владі. Мов-
ляв, це не впливає на Всесвіт, науковці роблять собі свою роботу. Але
мені здається, що є прямий зв’язок між виборами та роботою науковця.
От прийде хтось до влади, що вирішить закрити станцію в Антаркти-
ді, — і кінець. Вже 2020 року, у принципі, влада урізала практично все
можливе й неможливе фінансування на розвиток науки і культури. На
щастя, якраз НАНЦу чи не єдиного це не торкнулося. От тільки корабля
2020-го для антарктичної логістики та досліджень океану Україна то-
ді таки не купила, хоча планувала. Тож політика має значення. Однак
з іншого боку, з Антарктиди дійсно видно те, як ці речі переоцінені.
Здавалося, що їм надають занадто великої ваги.
492 | Але спершу — вибори

Як у кіно

В одному фільмі про астронавтів на кораблі щось зламалось. У команд-

ному центрі в Г’юстоні узяли аналоги всіх доступних на кораблі дета-
лей. Інженери метикували, умовно кажучи, як коло запхати у трикут-
ник через квадрат, щоб усе знову запрацювало.
Із Національного антарктичного наукового центру прийшла ін-
струкція, як організувати виборчу дільницю. Відповідно до неї, взяли
один кухонний стіл. Він був десь метр завширшки і два метри завдов-
жки. Стільниця і чотири металеві ніжки — ось весь стіл, чимось схожий
на шкільні парти.
Цей стіл перевернули на вузький бік сторчма. Потім його щільно
приставили до стін у кутку їдальні. Тож дві стіни заміняли стінки ка-
біни. Двометрова стільниця була правою стінкою кабіни. А спереду
повісили фіранку, яку прикріпили до ніжки, що була замість одвірка
над головою. Спершу я подумав, що це спеціально привезена сюди ка-
бінка — так правдоподібно вона виглядала.
Урна була зроблена із прозорого пластикового контейнера. У криш-
ці був проріз для бюлетенів, а саму кришку запломбували. На стрічках
було видно печатки станції. Урна стояла на столі неподалік кабінки.
Посередині були зсунені столи для комісії із чотирьох осіб. Це була
єдина дільниця, для якої був зроблений виняток, і бюлетені сюди не
доставляли. Їх роздрукували на місці, і на перший погляд важко було
помітити, що вони якісь не такі.
У день перед виборами ми з товаришами жартували, що для пов-
ноти демократичного екшину потрібно когось відправити на далекий
острів на день виборів. А потім відправити до нього виїзну комісію із
скринею для голосування. Це був би чудесний пригодницький мотив
для фільму, що непомітно просуває вишукану українську пропаганду.
 Як у кіно | 493

У хорошому фільмі «Міст шпигунів» із Томом Генксом головний ге-

рой — відданий патріот Америки, ідеаліст і адвокат, якого для вико-
нання всіх формальностей просять бути адвокатом совєцького шпигу-
на. Але персонаж Генкса береться за справу серйозно, і коли до нього
приходить агент ЦРУ із проханням видати адвокатську таємницю,
адвокат відповідає: «Ви — німецького походження, я — ірландець, але
нас об’єднує лише одна річ: Конституція. Тож не кажіть мені, що тут
правила не діють, і не кивайте так, сучий сину». Трішки пафосу —
і глядач бачить, що ідеалом Америки є чоловік, який понад усе цінує
Конституцію.
Бюджет українського демократичного екшину не мусив би бути над-
то великим. Просто відправити групу в Антарктиду, або, у крайньому
разі, на північ дружньої Канади. На виборах президента України кілька
учасників експедиції застрягло на острові через погану погоду. «Але
кожен український громадянин повинен мати гарантоване право на
волевиявлення», — таким був би мотив стрічки, що червоною ниткою
пронизував би весь сюжет. Керівник станції, а заодно й голова виборчої
комісії, ухвалює вольове рішення відправити виїзну комісію на най-
потужнішому човні, і та, долаючи раптовий шторм, хвилі від обламку
льодовика, погоню леопарда й підступи росіян, які намагаються втру-
титися у перебіг виборів, приїжджає до пункту призначення, заодно
рятує колег із снігової пастки та виконує свій громадянський обов’язок.
Цікава ідея, природні спецефекти, слов’янська відчайдушність, трохи
гумору та дрібка пафосу — і серйозна претензія на Оскар у номінації
найкращий іноземний фільм.
Як можна зрозуміти, події в Антарктиді дуже яскраві, тож сюжети
книг чи фільмів згадувалися часто, а інколи асоціації виникали доволі
несподівані. Водночас фільмів про саму Антарктиду також є чимало.
Дуже багато стрічок, знятих у світі, не мають принципової прив’яз-
ки до місця. Інколи це може бути місто — хай мегаполіс, але не так
494 | Але спершу — вибори

важливо, який саме мегаполіс. Інколи — острів, часом — хатина в лісі

або пустеля чи ще щось. Часто антураж фільму має закцентувати на
розвитку характерів або бути найкращими декораціями для сюжету,
що розгортається.
Фільми про Антарктиду належать до тих, де місце має дуже важливе
значення. Якщо «Володар перснів» показує вигаданий світ, збудований
для того, щоб там розвивалася довга й епічна боротьба добра і зла, то
фільми про Антарктиду роблять акцент на самій Антарктиді та нама-
ганнях людини розгадати її і саму себе.
Фільм «Щось» — класика кіно, науково-фантастичний фільм жахів,
події якого розгортаються в Антарктиді 1982 року.753 Хоча фільм зня-
тий на Алясці та в Канаді, краєвиди досить переконливо нагадують
Антарктиду.
Ми з дівчиною не фанати фільмів жахів, тож дивилися його вдень,
за деякий час після мого повернення. Сиділи ми на килимі, і хтось із
нас перекинув горня із недопитим чаєм. Утворилася невеличка калюж-
ка. У цей момент я вирішив пожартувати і скрикнув — «важай, воно
повзе!». Дівчина одразу зрозуміла, що я жартую, і усмішка майже одразу
з’явилася у неї на устах. Але перед цим вона підстрибнула і скрикнула,
легенько вдаривши мене із помсти рукою — настільки сильною була
напруга після фільму.
І ось на американській станції «Амундсен-Скотт», що розташована
практично на Південному полюсі, є традиція переглядати фільм жахів
«Сяйво», а також деякі інші стрічки, зокрема і фільм «Щось» 1982 року.
Ця традиція має близько пів століття. Я чув про це також і на україн-
ській станції.
Страшно уявити, що ти відчуваєш після перегляду цього фільму,
коли перебуваєш на відрізаній від світу станції, де багато місяців не
сходить сонце. Як залишатися після перегляду із кимось наодинці? Чи
не почне він перетворюватися на Щось?
 Незвичайний день на дільниці 801052 | 495

Але за звичайних обставин страху в Антарктиді зовсім немає. Інко-

ли людям моторошно йти крізь темний нічний парк чи ліс. Або вдив-
лятися у темряву саду. Проте в Антарктиді немає дерев, немає такого
затінку. Також там є підсвідоме відчуття, що сюди ніхто не може по-
трапити без відома тих, які перебувають на станції. «Академік Вер-
надський» розташований на острові. Кораблі та яхти, що приходять
туди, повідомляють про своє прибуття. Крім того — їх видно здалеку.
У якийсь момент перебування там я збагнув, що на жодних вхідних
дверях немає замків. Лише ручка, яка перехиляє металевий засув, що
міцно утримує двері замкненими, коли, наприклад, дме сильний вітер.
Зайти всередину можна будь-коли. Справді, навіщо тут замки? В Ан-
тарктиді немає потреби замкнутись — у голові ця звичка просто вими-
кається, і ти про це не думаєш, тут не покидає відчуття такої безпеки.
Так само і на яхті. Як тільки корабель виходить із порту — дістатись
на борт може хіба що Джеймс Бонд на парашуті або у скафандрі для
підводного плавання. До того ж капітан «Сельми» Пьотр якось розпо-
відав, що практично у жодній країні світу, у жодному порту він не за-
микав двері всередину яхти. Здебільшого панує дух і культура довіри.

Незвичайний день на дільниці 801052

Перед виборами Іванові Парнікозі написали, щоб він дав свій номер
телефону й розповів про те, як станція готується до цих виборів. Ко-
ли ти в Антарктиді чуєш таку пропозицію — тобі дуже смішно, але ти
не можеш пояснити цього людям, які не були в такій ситуації. Колись
я думав, що було б дуже кумедно зробити виставу чи програму, де обі-
груватимуться різні реалії з різних професій: от коли люди з якоїсь
496 | Але спершу — вибори

однієї професії сміються із чогось, але їх ніхто не розуміє. І потім так

почергово люди з різних професій сміються із ситуацій, зрозумілих
лише їм. Складність полягає у тому, що це була б вистава з подвійним
дном. Як передати глядачам кумедність ситуації, яка полягає у тому,
що глядач не розуміє, що ж тут кумедного?
У Юрія Отруби, який був у комісії, запитали, чи буде якась агітація,
чи можна буде поглянути на програми? На що він серйозно сказав,
що головне, аби вистачало фарби на те, аби роздрукувати всі ці довгі
бюлетені. Адже 40 кандидатів — це ж бюлетень, як добренький рулон.
А до крамниці не скочеш.
Також жартували, що всі 60 осіб із 37 присутніх на станції про­
голосували за чинного президента. Із наближенням виборів на станції
жартів на навколо політичну тематику більшало. Якось із кухні через
вікно було видно ноги працівників, що робили ремонт у суміжному
приміщенні. Вони змінювали дах, тож спершу його потрібно було зня-
ти. Хтось пожартував, що це підготовка до плану «Б». Якщо у прези-
дентських виборах переможе нелюбий кандидат — розберемо станцію
і поставимо її в якомусь іншому місці.
У переддень виборів, 30 ввечері, ми розмовляли з одним із учасни-
ків сезонної експедиції. Він сказав, що гарно бути зараз у цей час тут.
Ми погодилися, що там, в епіцентрі передвиборчих подій, політична
реклама тиснула б з усіх шпарин.754
Сам же день виборів не особливо відрізнявся від виборів в Україні.
Та і розпорядок на станції не дуже змінився, адже все відбулося за го-
дини дві. Більше відрізнялася атмосфера. Відірваність від України ро-
била вибори дещо формальними. Ти розумієш, що вдома відбувається
щось важливе, але також відчуваєш, що ти до цього ще повернешся.
Але ж не зараз, бо зараз людям треба думати про те, щоб закінчити до-
слідження, щоб не потрапити в погану погоду посеред моря, щоб усе
працювало, щоб корабель вчасно прийшов, щоб додому повернутися.
 Незвичайний день на дільниці 801052 | 497

Ти ще й не отримуєш достатньо інформації. Тому рішення на вибо-

рах іноді інтуїтивні. І хоча це цінність — могти проголосувати навіть
у Антарктиді, але там також виникає здивування, чому до виборів така
увага, ніби від голосування кількох десятків людей залежатиме, хто
стане президентом?
З іншого боку, у контексті державної політики, територіальних ам-
біцій і різних проявів присутності на континенті, вибори, гадаю, на-
лежать до тих же правових (і символічних водночас) речей, якими
закріплюються на певній території. Як народити дитину й дати їй гро-
мадянство. Адже все це — акти, які належать до сфери повноважень
держави. Коли держава здійснює ці акти — вона немовби присутня на
цій території.
За кілька хвилин перед 8 ранку за місцевим часом члени комісії за-
кінчили всі приготування. Несподівано багато присутніх було святково
одягнено: костюми, краватки, сорочки й навіть одна краватка-мете-
лик. Десь на пів години або трішки більше в їдальні утворилася черга.
Спершу — по бюлетень, потім — у кабінку і врешті — до урни. Під кінець
голосування виборці пішли знову одягнути більш звичний одяг і по-
вернулися вже на чай чи каву. Мені запам’ятався діалог:
— Ти вже зняв свій костюм виборця?
— Так, я вже простий смертний, від мене знову нічого не залежить.
Хоч це був і жарт, але мені здалося, що насправді люди, власне, так
виокремлюють той короткий момент, коли від кожної людини зале-
жить вибір усієї країни.
Після голосування комісія підрахувала голоси й надіслала резуль-
тати до Києва. Також потрібно було відсканувати кожен бюлетень і на-
діслати все це до Києва. Пізніше до столиці було доставлено й оригіна-
ли бюлетенів. Десь о 10:20 усі зібралися на оголошення результатів. Їх
оголосив голова комісії. Із 37 голосів 19 було за Петра Порошенка, 5 —
за Володимира Зеленського, 2 — за Руслана Кошулинського, 3 — за
498 | Але спершу — вибори

Анатолія Гриценка, 2 — за Ігоря Шевченка. Ще по одному голосу — за

Бойка, Богомолець, Наливайченка, Мороза, Смешка, а один бюлетень
був зіпсований.755 Мене приємно вразила різноманітність. Було оче-
видно, що кожен голосує так, як бажає.
Вже близько 11 години ранку атмосфера виборів розсіялася, і все
повернулося до звичного плину життя на станції. Кабінка для голосу-
вання знову стала столом, чергові перетворили дільницю на їдальню,
хтось пішов працювати, а хтось — відпочивати. Я ж пішов працювати
над статтею про вибори для Івано-Франківського видання «Курс», яке
підтримало мою поїздку в Антарктиду. У тому тексті я написав ще
більше про атмосферу виборів на станції.756
А 2 квітня, після того як ми дізналися, хто у другому турі, дуже ба-
гато людей було шокованими. Тут ще більше загострилися жарти про
те, аби залишитися на станції. Мовляв, може, й добре, що корабель
ще не приходить. Не звично ж буде отак повертатися у країну, де все
може так різко змінитися. Поїхав з однієї реальності, а повертаєшся
в нову реальність.
Дехто висловив дуже цікаву думку, що сам той факт, що рядовий
громадянин України може взяти і стати президентом, є певним показ-
ником демократичності. (Інша річ, що, на мою думку, Зеленського все
одно не можна вважати рядовим громадянином.) Вже тільки через це,
припускав мій співрозмовник, росіяни мали би на голову ставати. Ад-
же в них без санкції податися на президента і мер Москви не факт, що
має право. А тут якийсь абсолютно новий кадр. У принципі, визнаючи
свою поразку вже згодом, Порошенко також наголошував на тому, що
вибори були чесними, вільними й демократичними.
Такими ж були вибори на станції. Палітра кандидатів, за кого від-
дали свій голос всі учасники експедиції, була дуже широкою. Але го-
лос, що був відданий за Бойка, спровокував цілу купу жартів і навіть
обурення серед людей в Україні, мовляв, чи зловили ми того, хто це
 Незвичайний день на дільниці 801052 | 499

зробив? Це при тому, що в Україні Бойко набрав понад 11% і зайняв

четверте місце у виборчих перегонах.757
А вже у другому турі на станції голосувало лише 12 людей. Незадов-
го перед цим відбулася ротація, і на станції залишився тільки новий
загін зимівників. Вони проголосували приблизно за пів години.758 Учас-
ники експедицій голосують не лише на президентських виборах, але
й на парламентських. Однак не беруть участі у виборі кандидатів по
мажоритарних округах. А також, звісно, не вибирають місцевої влади.759
 Прикінцеве знайомство

Останніми днями на станції я, Артем та Марія вирішили ще раз поди-

витися кіно. Ми знайшли тихе місце в кабінетику, що сполучався лише
із баром. Розмістилися там і дивилися фільм «Прибулець Павло». Артем
та Марія витягли якісь збережені для такого моменту заначки. Марія
почастувала мене «Пепсі» у бляшаній банці. Але це було не як у кіно.
Коли до когось приходить друг, і господар каже: «Хочеш пива? Візьми
у холодильнику». Так наче того пива у нього хоч викидай. Ні, тут си-
туація радше нагадувала історію про білочку й горіх із мультфільму
«Льодовиковий період». Здавалося, що та банка «Пепсі» теж сяє золо-
тою аурою, коли Марія давала її мені в руки. Ну, так наче «Моє золотце»
із «Володаря перснів» і все таке. Як останній шампунь у фільмі «Книга
Ілая». Як міраж з оазою перед обличчям спраглого в пустелі. Така про-
ста річ, якої ти місяцями не потребуєш в Україні, тут стає коштовною.
Адже належить до тих шкідливих речей, які інколи хочеться купити
собі у крамниці. Але реалії такі, наче на світі не лишилося крамниць
і тих шкідливих товарів теж. Лише рештки запасів, що варті золота —
адже вони такі недоступні.
Наступного дня виникло враження, що час знову розмикається із
вакууму й повертається у звичний потік і стан: коли він втікає, а ти ні-
чого не встигаєш. На початку, коли було кілька тижнів, здавалося, що
час замкнувся, і це все в Антарктиді триватиме вічно. Але ближче до
 | 501

кінця з’явилося відчуття середини літніх канікул — з’явилось розумін-

ня скінченності. Врешті, останні дні вислизали крізь пальці нестерп-
но болюче. Якось я сказав Марії, що наш останній зіграний більярд
в Антарктиді може стати нашим останнім спільним більярдом у житті.
Третього квітня прийшов план дій для всіх на станції. Як тільки
корабель прибуде, то усі, хто іде першим рейсом, мають переселити-
ся на корабель. Звісно, що вдень можна буде перебувати на станції,
але вночі — на борту, забравши всі речі і звільнивши місця для нової
зимівки, яка має приймати станцію від попереднього загону. Пьотр
сказав мені, щоб я також — коли прибуде корабель — переселився на
яхту. Сьогоднішня ніч мала бути останньою, коли всі ми на станції за-
лишатимемося у повному складі.
Після обіду всі чоловіки мали зібратися біля місця, куди прибуде
корабель. Дехто з дівчат теж захотів приєднатися. Там ми мали склас-
ти довгий і важкий шланг з окремих частин, скріпивши їх краями із
такими собі гігантськими гайками і шрубами. Я був у барі й робив за-
писи. Там за барною стійкою на високих стільцях розмовляли й курили
зимівники. У бар зайшов бейзкомандер Віктор Ситов і сказав: «У 15:15
всі збираються складати шланги». А потім так додав: «Хоча я бачу, що
всі шланги вже тут». Всі сміялися.
Підготовка до закінчення побуту на станції викликала в мене асо-
ціацію із Титаніком: корабель іде на дно, а оркестр продовжує грати.
Було таке відчуття, що цей світ валиться, як Фантазія у «Нескінченній
історії». Нам залишається дограти до кінця.
Коли минула третя година, станційники хмарою посунули через
місцеве замерзле озеро-футбольне поле, зайняте кількома пінгвіна-
ми, у бік скель, до яких кріпляться швартові канати, що тримають
корабель, аби допомогти його зафіксувати нерухомо на місці. Два ка-
нати кріпляться віддалік один від одного на острові Ґаліндез. А тре-
тій — на іншому острові: так, щоб корабель опинився у центрі емблеми
502 | Прикінцеве знайомство

автомобіля «мерседес». Людей було багато, але і шлангів — теж. Пого-

да була сонячна, робота кипіла весело і з приємністю. На дерев’яному
помості лежали складені вдвоє шланги зеленого кольору завдовжки
метрів із п’ятнадцять, а завтовшки сантиметрів із 10. Вони були важкі,
і їх переносило 5–6 людей. Шлангів було із двадцять, але робота йшла
доволі динамічно. Завдання було таким, аби протягнути суцільний
і з’єднаний шланг від труби резервуара до берега, а також скласти йо-
го із значним запасом, аби шланг дістався до резервуара корабля, що
стоятиме неподалік берега.
Увечері я, Марія, Артем та Євгенія пішли на прощальну прогулянку
островом. Ми вийшли на найкрасивіший скельний виступ, звідки від-
кривалася найвеличніша панорама: на континент за протокою, високі
гори на якому були осяяні сонцем, на відміну від панорам у всі інші
сторони, які вже оповивали сірі хмари та близький прихід сутінків.
По горах розсипалося золото, а по воді — срібло сонячного проміння.
Море було спокійне, а в маленькій бухті під нами бушувала вода. «Ці-
каво, — сказав я, — як назовні все виглядає спокійним, а всередині все
несамовито бурлить і хвилюється». Так почувався і я.
Вранці 4 квітня надійшла новина про прихід «Маріґолдс» (Marigolds),
що у народі називали «Марусею». Я не спішив піти поглянути на ко-
рабель. Команди станції та корабля пришвартували корабель, приєд-
нали шланг, і після цього всі драйвери на всіх «зодіаках» як бджоли
здійнялися на морські хвилі. День був доволі вітряний, проте майже
безхмарний і сонячний. Не те що той, коли прибула сезонна експедиція.
Мені розповідали, що приїхали вони вранці, було темно, стояв туман,
вітер накочував хвилі на човни, і люди мокли.
Драйвери гуділи моторами туди-сюди, приймаючи вантаж із кораб­
ля і привозячи його та нову зимівку на головний пірс. Там метушила-
ся юрма людей. Хтось оперував краном-навантажувачем, піднімаючи
з човнів особливо важкі речі. Все це складали й навантажували на
 | 503

візки, схожі на ті, що були в порту «Афасин» в Ушуаї. Їх возили до го-

ловного входу, де речі складали біля дверей і потрохи заносили все-
редину станції. Посипайко перевіряв шланг, дизеліст-електрик завів
свою заміну на верх резервуара й передавав йому справи: показував
йому щось та активно жестикулював. По різних кабінетах станції пере­
давали справи наступникам. Кілька днів перед цим усі, закінчивши
справи, влаштували генеральне прибирання.
Інколи прибуття сезонників або ж розвантаження корабля і пере-
змінка, яку потрібно провести невідкладно, відбувається за дуже не-
сприятливих погодних умов. Володимир Гойник, учасник XIII Укра-
їнської антарктичної експедиції 2008–2009 років, згадує, що коли
прибув на кораблі до станції, то видимість була погана, небо — за-
тягнуте хмарами й падав мокрий сніг. Здійнявся сильний вітер,
який кидав корабель хвилями. Проте це не мало завадити процесу,
тож люди вивантажували привезене з корабля на станцію, попри
погодні умови.760
У 2019 ж році погода була ясна і безвітряна. На першому «зодіаку»
прибув Євген Дикий. Він вже давно, будучи керівником НАНЦу, мав
намір навідатися на станцію. Але спершу йому не дала підійти льодо-
ва обстановка, потім його затримали в Києві. Дехто на станції навіть
казав, що шкода, що керівник ще не бачив станції в очі. Тож Євген
­Дикий, дійшовши до Ґаліндезу, вже не марнував ні хвилини. Адже він
з усіх прибулих буде тут найкоротше і повернеться разом із кораблем
назад в Україну.
Ми нарешті — за понад пів року після знайомства — побачилися
наживо. Це був незвичний момент: вперше потиснути один одному
руки тут, в Антарктиді. «То Ви не жалієте про цю авантюру?» — усміх-
нувся він. «Ні, не жалію, у мене ідей, матеріалів та натхнення на кілька
книг», — відповів я. «Багато — це добре, але мене цікавить хоча б од-
на», — знову усміхнувся Євген.
504 | Прикінцеве знайомство

Євген Дикий був дуже зайнятий, і я подумав, що він не знає, що

я вже вирушаю геть. Адже виявилося, що «Сельма» рушає буквально
за годину. Мабуть, Пьотр таки хотів дочекатися на Дикого, із яким
так багато комунікував і про якого стільки чув. Та не знав, коли точ-
но прибуде «Маріґолдс», як того ніхто не може знати в Антарктиді
напевне. Пьотр спеціально прибув із «Сельми», і вони з Євгеном спіл-
кувались на причалі. Поки після цієї розмови Пьотр доправив своїх
пасажирів ще на трохи до будиночка Ворді, у мене залишилося неви-
значено мало часу.
Антарктида дуже виразно акцентує на унікальності й одноразовості
кожної у житті нагоди та ситуації. Я подумав, що Євген залишатиметь-
ся тут ще достатньо часу, щоб усе оглянути. Однак випити разом кави
в барі «Фарадей» нам, імовірно, більше нагоди не випаде. Тож я делі-
катно, але впевнено втрутився у розмову Євгена та його колег-біологів
і запропонував продовжити бесіду в барі.
Ця мить була, як мені здається, символічною, навіть трохи історич-
ною. Ми приготували каву зі згущеним молоком — одним із смакових
символів «Вернадського» — і вмостилися вшістьох у найсвітлішому
кутку найатмосфернішого бару Антарктики — «Фарадеї». «Нарешті це
сталося», — радісно промовив Євген. Він мав свою історію, свої емоції та
переживання. Але ці його слова й цей момент дуже резонували з мо-
їми враженнями. Наша зустріч тут таки була символічною. Немовби
весь цей час від 7 жовтня 2018 року і до 4 квітня 2019 ми планували
побачитися, і нам обом треба було потрапити в Антарктиду, щоб це
нарешті сталося.
Після цього я з усіма попрощався, зійшов на пірс із кількома людь-
ми, і вони віддали мене Пьотру. Він завів двигун, ми відштовхнулися
від пірсу, руки вже знали, що робити, хоч свідомість ще не сприймала
того, що відбувається. Ми розігналися, і невдовзі останні постаті, які
махали мені рукою з пірсу, зникли за поворотом між вигинами островів.
 | 505

Пьотр бачив, що я сумую за станцією. Він намагався не показувати

свого проникливого погляду й розуміючої усмішки, але тільки мовив
щось на кшталт «Коли закінчується щось одне — то починається ін-
ше». Ми приїхали до «Сельми», хтось взяв мої рюкзаки, і ось я на борту.
Команда збирала канати, і я також приєднався, щоб відкласти ту-
гу. Чоловік на прізвище Крук фотографував «Сельму» з нами всіма на
борту з острова. Як тільки він повернувся на облавок — ми одразу виру-
шили. Як у старі добрі часи. Яхта пройшла повз станцію, просигналила
на прощання навпроти будівлі, біля причалу, де метушилися маленькі
фігурки, і біля корабля. Повз нас пройшов на «зодіаку» Артем Джулай,
і ми таки встигли попрощатися з ним особисто.
Пітер запропонував мені стати за стерно. Невдовзі «Академік Вер-
надський» зник з поля зору, і мені здалося, що я — металевий ошурок,
якого перетягує то один магніт, то інший, аж поки «Сельма» не відірва-
ла мене остаточно від острова Ґаліндез, наче його в моєму житті й ніко-
ли не було. Тож із кожною хвилиною слабнутиме сила антарктичного
магніту і посилюватиметься притягальна сила магніту з України, яка
ставатиме все реальнішою. Так наче вона все чіткіше промальовується
у проході просторового тунелю перед якимось квантовим стрибком.
 Ворота цивілізації

Проти ночі п’ятого квітня я пречудово виспався. На станції я просто

фанатично багато не спав. Лягав о третій і вставав о сьомій, восьмій,
рідше о дев’ятій. Лише коли попередній день був дуже важкий або коли
мав настрій побути наодинці, міг лежати трохи довше. Однак загалом
на станції було шкода спати. На яхті ж першого дня мене не вносили
ще у графік чергування, і я пішов спати рано, і встав тоді, коли самому
захотілося. Вперше за довгий час так смачно спав, погойдуючись на
ще лагідних прощальних хвилях Антарктики.
Уже першої ночі мені снилася Антарктида. Коли сіріло, то я із жахом
прокинувся від того, що не розумів, де я, чому тут так тісно і — щонай-
гірше — з відчаєм: невже це все мені тільки наснилося? Це я у нашій
хатинці в горах? Але за секунду все склалося: я на «Сельмі». Потім зно-
ву заснув, і мені снилося повернення через нейтральну Швейцарію.
Тривала переломна ніч.
Побут на яхті значно спокійніший, ніж на станції. Якщо в Україні
ти постійно у потоці ухвалення рішень — побутових, робочих, особис­
тих — то на станції їх менше. Проте потрібно бути напоготові, щоб
кудись поїхати, щоб попрацювати. Також можна піти прогулятися чи
мати чергування, вийти на зв’язок з Україною і таке інше. На «Сельмі»
ти нікуди не йдеш, нікуди не їдеш, нічого не пропустиш — тебе по-
передять і підженуть, почекають, якщо ти затримаєшся. Також ти ні
 | 507

з ким не зв’язуєшся через інтернет о визначеній годині — тому ти не

чекаєш, не боїшся проґавити.
Є тільки кількадесят квадратних метрів яхти. Ліжко, конкретні го-
дини чергування із визначеними завданнями. Є трапези із людьми,
але ти вже знаєш достатньо багато, щоб не зобов’язувати себе нерво-
во запам’ятовувати цікавинки про Антарктиду. Ти просто спілкуєшся
так, як це зазвичай роблять люди.
Тим часом я згадав Пітерові слова ще з першого плавання. «Кожна
команда дуже різна», — казав він. І справді, що це за чай такий? Ми
кожному чайний пакетик заливали окропом. А ця команда готує чай
у термосі з купою цукру та лимоном. Такі дрібнички, а почуваєшся
чужим. Спершу я на деякий час замкнувся у собі. Нетерпеливилось
прибути на сушу, хоч і сумував за станцією. Поки я спав проти ночі
5-го, ми стали на якір у Порту Локрой. Станція вже була закрита. Весь
наступний день і ніч аж до 6-го після сніданку ми перечікували шторм.
Це ще більше змушувало просто знайти внутрішній спокій.
Погода погіршується, адже приходить антарктична зима. Раніше
«Сельма» ніколи не робила такого пізнього рейсу — то було вперше.
Тож я знову виявився щасливцем. Інколи як не старайся, а карти ні-
як не складаються. Тоді ж, натомість, усе склалося докупи, всупереч
безлічі неприємностей на шляху додому. Не прийшла б «Сельма» так
пізно — що б мені було робити без паспорта?
День без діла на яхті тягнеться надзвичайно довго. А у програмі —
лише повернення на велику сушу. Жодних островів і катання на «зо-
діаках».
Тож найкраще було забути, що ти хочеш додому. Навіювати, що час
завмер, немає ранку, обіду, вечора. Просто думати, що це триватиме
дуже і дуже довго. І тоді раптом день мине.
Перечікуючи шторм і добу не маючи куди себе подіти, згадував пісню
«Машины времени» «За тех, кто в море», а особливо рядки «...Напрасно
508 | Ворота цивілізації

нас бури пугали / Вам скажет любой моряк / Что бури бояться вам
стоит едва ли / В сущности буря пустяк / В буре лишь крепче руки /
И парус поможет и киль / Гораздо трудней не свихнуться со скуки /
И выдержать полный штиль».
Ввечері ми подивилися кілька фільмів через проєктор на порівняно
великому екрані, що розсувався у каюткомпанії. Зокрема, стару доку-
менталку 1929 року (!) про те, як корабель під 32-ма вітрилами — най-
більший на той час у всьому світі — обходить мис Горн, везучи багато
тонн вантажу. Один його якір важив три тонни. А піднімати його тре-
ба також за допомогою людських рук. Без моторів, без світла, керова-
ний лише людськими руками цей корабель проходить понад 11 тисяч
миль (17 702 км), що на кілька тисяч кілометрів більше, ніж відстань від
України до станції «Академік Вернадський», яка становить приблизно
15 тисяч кілометрів. Гігантські хвилі перекочуються через гігантський
корабель. Люди не мають ніякої страхівки. Усю дорогу вони дихають
водою і туманом, тримаються за канати, щоб їх не змило, ремонтують
такелаж та вітрила, вилазячи на гігантську висоту. Декого змиває за
борт. За один рейс капітан врятував двох людей, яких змило в океан:
він стрибнув за борт, тримаючись однією рукою за канат, а другою —
хапаючи людину за волосся.761 І це навіть не 200 років тому. Перегля-
даючи це, розумієш, що яхта — це розкішний королівський корабель,
де ти спиш сухий при температурі аж 14 градусів, смачно їси та ще
й маєш культурну програму.
Поки ми стояли в Порту Локрой, я думками повертався до циві-
лізації. Якось вранці, поки всі спали, я зварив собі кави в кавнику,
як вдома, і вийшов на палубу, на самоті походжаючи на нашому ма-
ленькому металевому острівці серед скель, засипаних снігом, льоду
і крижаних вод. Я відчував піднесення. Я часто думаю про те, чому
ідея чарівної палички така спокуслива. Чому людині інколи так по-
таємно хотілося би знайти її — справжню паличку, виявити у собі
 | 509

магічні здібності, повільно простягнути руку й обхопити пальцями

рукоятку. Або чому така пронизлива та історія про меч короля Ар-
тура? От би й собі знайти той меч, торкнутись рукояті й виявити, як
твоя і його сили пов’язується, і ти наче стаєш непереможним. Думаю,
що у глибині цієї історії лежить зовсім не ідея бути крутішим від ін-
ших, зовсім не потреба «показати всім». Це якраз останнє. Набагато
витонченіша і значно спокусливіша сюжетна лінія захована в діа-
метрально протилежному: у тому, щоб довести собі. Тож меч — це
лише матеріалізація, візуалізація віднайдення у собі спроможності
здійснити задумане.
Десь такою річчю була та кава в Порту Локрой. Я обхопив пальцями
вушко свого горнятка, піднявся сходами на палубу і вдихав на повні
груди засніженість і плюскання води, вітер, сяючу прохолоду, від якої
ще довго не зможу відвикнути в Україні. Походжав із кавою палубою,
торкався до металевих частин корабля. Я зробив це. Ця кава — зваре-
на так, як вдома, це матеріалізований, візуалізований доказ мого по-
вернення. Повернення після успіху більшого, ніж я сам міг сподівати-
ся: після цілковитого успіху творчої справи. Звісно, це змінило мене.
А ранкова кава — підвела риску.
Через шторм «Сельма» змінила курс. Ми мали б зайти на «Палмер» —
Американську станцію. Вони майже ніколи не приймають туристів. Але
приймають наукових працівників. Іван Парнікоза хотів встановити на
«Палмері» логери — маленькі прилади для збирання інформації про
навколишні умови, такі як температура. Їх потрібно було встановити
в чотирьох точках на острові. Оскільки ніхто з науковців не мав нагоди
того року побувати на «Палмері», то виникла ідея скомбінувати так,
щоб і роботу зробити, і щоб я більше побачив, і щоб «Сельма» мала на-
году навідатися до станції.
Іван та Вікторія проінструктували мене щодо того, як знайти по-
трібні точки. Вікторія скинула мені програму навігації з телефона на
510 | Ворота цивілізації

телефон через блютуз — до чого техніка дійшла!* Іван показав коорди-

нати. Я візуально вивчив острів, мені докладніше пояснили, де містять-
ся ці точки. Там ростуть антарктичні рослини щучник і перлинниця,
які досліджують біологи. Станцію попередили про моє можливе при-
буття на «Сельмі». Тож ми мали висадитися на годинку–дві, і я мав
встановити логери в місцях, де ростуть ці рослини, щоб наступного
року біологи змогли забрати логери й аналізувати показники. Усе мені
нагадувало спецоперацію.
Та, на жаль, шторм не дав нам змоги вирушити до американської
станції. Поки ми стояли на якорі в бухті Порту Локрой, один з учасни-
ків плавання — Крук — одягнувся у гідрокостюм, який щільно прилягав
до тіла й не пропускав воду в жодному місці, лише обличчя залиша-
лося вільним, але голова була туго обтягнута капюшоном. Він разом
із колегою спустилися на воду на «зодіаку», і Крук намагався вилізти
із човна на канат, щоб пройти кілька метрів по ньому над водою, як
канатоходець, і встановити власне досягнення, пройшовшись канатом
в Антарктиці. Вітер був дуже сильний, тож він падав і падав у воду —
разів понад десять. Хтось пожартував: «Вилазь, Круку, ми скажемо, що
тобі вдалося». Крук сприйняв це надто серйозно і сказав, що він му-
сить сам пройти. Ще кілька разів впавши, Крук таки втримався після
того, як почав ставати на рівні ноги — це було найважче. Він пройшов
до яхти, йому вдалося реалізувати задумане.
Відтак частина команди поплила на човні до трьох різних точок на
навколишніх скелях, щоб відв’язати швартові троси, якими прив’язу-
ють яхту до берегів. Інша частина команди тягнула канати і змотува-
ла в мішки. Канат дуже довгий. Він мокне у воді, тож навіть у велоси-
педних рукавицях, які майже не вбирають води, змотувати його було
дуже холодно. Наприкінці руки аж відмерзали. Потім човен підняли

* Вислів із мультфільму «Простоквашино», який став крилатим.

 | 511

з води, усі метушилися на борту. Здували «зодіак», скручували його

в рулон, ховали усе у форпік та вахтерпік, підняли якір, позачиняли
всі вікна й рушили з бухти.
Позаду залишилася база-музей Порт Локрой, що вже був закритий
на наступні вісім місяців. А попереду все сильніше дув вітер і вищими
ставали хвилі. Буквально за п’ять хвилин ми зайшли в бурхливе море,
тож після цього всі спустилися вниз, і вже за короткий час у мене зно-
ву почалася морська хвороба. А також я звикав до холоду. Дорогою на
«Академік Вернадський» ти поступово звикаєш до пониження темпе-
ратури. Але потім адаптовуєшся до теплоти на станції. Повертаючись
на яхту — різко переходиш у холодніші умови, і це так само незвично,
як зайти в теплу станцію.
Якось одна з наших товаришок задекларувала, що спробує бути на
вахті в камбузі — готувати та прибирати — коли ми будемо йти через
протоку Дрейка. Це було сміливо, та все одно капітан сказав: «Немає
“спробую”. Є так, що ти або робиш, або ні». Мене як блискавкою вдари-
ло — це те, що прийшло до мене в Антарктиді. Не дарма Пьотр ходить
у цих водах 15 років. Гадаю, він загартований у цьому переконанні.
Шостого квітня після того, як ми вийшли у протоку Дрейка, а та-
кож 7 і 8 числа десь до обіду мені було погано, але на вахти я ходив.
Знову ж таки повернулося блювання без перебільшення по 10 разів на
день, переважно впродовж кількох годин фізичної активності. Одного
разу мені стало зле десь за годину до закінчення вахти, коли я стояв
на носі корабля. Тієї ночі ми йшли зі світлом, адже у двометрових пі-
нистих хвилях, що на нас котилися, могли бути льодові брили. Хвилі
були вищі від борту «Сельми», але коли ми наближалися до них, то
піднімалися по самій хвилі, протаранюючи її верхівку, через що все
засипало краплинами холодної води. Накочуючись, хвиля неначе клу-
бочиться і немовби парує водою, що здіймається навколо неї, а потім
розтікається по носу корабля. Потім «Сельма» спускається з хвилі,
512 | Ворота цивілізації

а попереду — наступна. Їхні білі буруни у світлі прожекторів кілька

разів мені здалися великими айсбергами, що несуться ось уже за два-
три метри прямісінько на нас. Якби це було так — розвертатися і ви-
кручуватися було б вже пізно. Капітан недарма казав про рятувальний
човен — це радше формальність у таких умовах, просто такі вимоги.
Але він нічим не допоможе.
Але 8-го я знову відчув, що коли встану — то все буде добре. Зва-
жувався швидше, ніж першого разу. Зістрибнув з ліжка і пішов обі-
дати з усіма (таки обідали, адже декому було зле майже до прибуття
в ­Ушуаю, з приводу чого я відчував гордість за свій вестибулярний
апарат). Проти ночі 9-го відстояв чотири години чергування. І ввечері
вже знову мав чергування з 18:00 до 22:00. Звісно, на пару з колегами.
Стоячи на палубі, навіть за стерном у кращу погоду, я часто запи-
сував собі на диктофон враження, керуючи однією рукою. У принципі,
в добру погоду стернувати можна хоч одним пальцем. Але коли погода
погіршувалася, то навіть думати про щось інше, окрім стернування,
було важко. Напруженим було все тіло і ноги, коли ти мусив втриму-
ватись, щоб не покотитися перехиленою палубою. Обидві руки аж бо-
лять від напруги, коли ти тримаєш і викручуєш стерно, намагаючись
притримуватися курсу. Погляд прикутий до моря, і очі втомлюються
від темноти ночі, крізь яку ти провадиш металеву стрілу. Вуха слуха-
ють, чи не тріпочуть вітрила, і чи не змінився вітер, і чи не розверне
він зараз яхти. Іноді курс, якого треба було притримуватися, варто було
порушити на 5 градусів, і корабель починало тягнути далі в цей бік ще
сильніше. Тоді потрібно було сильно викручувати назад. Та так було
легко збити курс вже в інший бік. І треба було знову налаштовувати
його, дуже обережно підходячи до межі, аби вітер знову не стягнув
тебе за собою. Бо що ж таке тих 5 градусів, коли йдеш під вітрилами?
Стояти за стерном вночі, коли хвилі досить високі, але не штормо-
ві, мабуть, найпрекрасніше. Немає нічого та часто ще й нікого поруч.
 | 513

Ніч робить безконечний простір ще безконечнішим, немовби більш

об’ємним. Інколи море та небеса, весь космос і зорі зливаються в один
простір, і ти несешся крізь Всесвіт до невидимої мети за межами до-
сяжності. Ти вже не на полотні моря, ти вже не «на», а «в». Зливаєшся
із казковими зірками над головою, яких ти ніколи не бачиш вдома,
у Північній півкулі.
Голова очищається, і ти тільки дивишся, як накочуються хвилі і як
ти долаєш їх. Бризки розбитих хвиль долітають аж до обличчя. Відчут-
тя несвободи, внаслідок того, що ти наче ув’язнений на цьому клап-
тику металу серед безконечного океану, замінюється, коли стоїш за
стерном, почуттям абсолютної свободи: немов би ти — володар своєї
долі. Є тільки ти і твоя мета. І все у твоїх руках. Дуже безпосередньо.
Ввечері 9-го погода почала псуватися. Небо стало повністю сіре, не
було зірок. Зате засвітилися зорі під водою — почали траплятися ме-
дузи. Команда того дня говорила про погоду. Якщо ми не встигнемо
втекти від значно, значно сильнішого шторму, що насувається, то нас
може знести до Фолклендських островів. А якщо встигнемо заховатися
між островами Вогняної Землі, то пригода буде практично скінченою.
Тоді я відчув, що світ став меншим, ніж до цього. Якщо ти добира-
єшся до Антарктиди й назад, то таке враження, що потрапити можна
будь-куди. Перед мандрівкою в Антарктиду Америка видавалася такою
недосяжною. Але здавалося, що коли вже я висаджуся після повернен-
ня зі станції на березі Південної Америки — то це буде наче приїхати
на окружну дорогу рідного міста: додому практично що пішки можна
добратися. По суті, лишається ще якась зупинка–дві міською марш-
руткою: так після плавання на шостий континент виглядає подорож
трьома літаками з Ушуаї до України.
11 квітня вночі мене розбудили на нічну вахту. «Сельма» мала би
бути в порту по обіді. Ми зайшли у протоку Біґля. Але коли я підняв-
ся у рубку, то побачив на моніторі, що яхта робила вночі якісь дивні
514 | Ворота цивілізації

маневри: лінія нашого маршруту спершу закрутилася в одне коло,

а потім у ще одне — менше. Виявилося, що зустрічний вітер був таким
сильним, що зносив нас назад. Тож Крук, який був за стерном у той час,
зробив розворот за вітром, щоб перечекати порив. Двічі. Швидкість
«Сельми» становила тоді приблизно один вузол, тобто близько однієї
милі за годину — менше двох кілометрів на годину.
Але коли я піднявся, то вітер був уже не такий сильний, накрапав
дощик, і відчувався сильний запах моря. Коли я приїжджав на море,
то саме цей запах я чув близько від узбережжя. Солоність, свіжість,
вітряність, запашність. Я завжди думав, що так пахне море. Але море
майже ніяк не пахне. Насправді то запах берега, суші.
Антарктида видавалася мені вже нереальною. Я не раз думав про
те, що хотів би, щоб мої нові товариші зі станції, які прибудуть раніше,
ніж я, зустріли мене в Києві з літака. Тоді я переконаюся, що це було
насправді. Водночас і Україна все ще не стала такою ж реальною, як бе-
реги Південної Америки. До мене поверталися думки, притаманні зви-
чайному життю: як розібратися із документами, кого я хочу побачити
в Україні, як написати книжку. В Антарктиді все це турбувало менше.
Коли я піднявся на палубу, то попереду нас було видно світловий
купол Ушуаї. Це як аура сонця, що сходить, але яке ще не показалося
із-за горизонту. Це було світло цивілізації, хоча навколо нас ще ніякої
цивілізації не було. На берегах протоки було порожньо. Час до часу
виднілися лише маяки. Це було унікальне у моєму житті враження.
Позаду — нескінченна чорнота нічного океану, що тягнувся аж до Ан-
тарктиди, а та тягнеться ще на тисячі кілометрів у своєму безлюдді
до протилежного краю, а потім — ще кілька тисяч кілометрів через
океани до Австралії та Африки. Під нами — чорні глибини. Над нами —
безконечні простори Всесвіту, не такі бліді, як у місті, а такі, як у го-
рах: наче до них можна дострибнути. Праворуч та ліворуч — смужки
безлюдної землі архіпелагу Вогняна Земля, які відокремлюють нас
 | 515

від Тихого океану та Атлантики. Якщо провести лінію ліворуч, то вона

перетне Тихий океан, пройде між Австралією та Антарктидою, потім
пере­січе Індійський океан, пройде між Африкою та Антарктидою, а тоді
перелетить через Атлантику і прилине до нас через безлюддя того ж
таки архіпелагу Вогняна Земля справа. Сам архіпелаг складається із
40 000 островів. Його площа — трохи менша, ніж 75 тисяч кілометрів
квадратних. Це десь як Панама або трохи менше, ніж Чехія. Водночас
населення трохи більше, ніж в Івано-Франківську — до 300 тисяч жите-
лів. Переважно у великих містах, але не тут. І ця первозданність — як
масова неприсутність людини — була видна неозброєним оком. Тим
паче вночі. І лише склепіння світла попереду нас — великий маяк ци-
вілізації, який означав повернення і закінчення водночас.
Пізніше почало сходити сонце, і береги промальовувалися кольора-
ми. У голові зазвучала колядка «Бог предвічний народився». Враження
були, щоправда, немовби закінчилася зима і почалась весна — я при-
був із льодів та снігів до зелені. Проте насправді і в Антарктиді, і тут
була осінь. В Антарктиді вона виявлялась поступовим погіршенням
погоди й більшою кількістю хмарних днів зі снігом та дощем. А тут —
пожовклими деревами, красиво виразними на тлі предвічної краси
просторого вільного безлюддя. Лівий берег належить Чилі. Правий —
Аргентині. І там, і там траплялися хатинки та хутори. Весь день 11 чис-
ла ми всі багато часу проводили на палубі. Звісно, хтось готував, хтось
відпочивав і робив якісь справи. Але всі ми говорили, пили чай і каву,
їли фрукти, насолоджуючись вже легеньким вітерцем, запахом ран-
ньоосіннього берега, польотами ключів птаства. За нами, як дельфіни,
стрибали пінгвіни. Вони не вперше гралися з яхтою.
Хтось із команди зійшов із палуби вниз дуже усміхненим. Пьотр
дражниться: «Щось ти занадто радісний». У відповідь: «Просто вже
видно землю, і якщо що — можна і на понтоні добратися». Пьотр: «Але ж
ні, бо той острів — заміновано». — «Чим?» — «Мінами». — «А ким?» —
516 | Ворота цивілізації

«Чилійцями проти аргентинців». Яскравий приклад реальності, що па-

нує у звичному світі. А після цього ми також говорили про Фолкленд-
ські острови.
Про війну за Фолкленди я чув, звісно, давно. Проте раніше в укра-
їнському інформаційному полі мені доводилося натрапляти на думку,
що Фолклендські острови — це маленький шматочок землі, який не
вартий того, щоб за нього боротися. Зрештою, видатний письменник
ХХ століття, аргентинець Хорхе Луїс Борхес присвятив загиблим бри-
танцям та аргентинцям вірш. Також він назвав конфлікт війною двох
лисих за гребінець — за щось не варте цього.
Перемога у війні здійняла хвилю патріотизму у Великій Брита-
нії. У той час країною керувала Маргарет Тетчер. Якби перемогла
Аргентина — це аналогічно допомогло б керівництву зміцнити свої
політичні позиції. В Аргентині на той час правила військова хунта,
на чолі якої стояв Леопольдо Фортунато Ґальтієрі Кастеллі (Leopoldo
Fortunato Galtieri Castelli). Спершу люди в Аргентині підтримали «від-
воювання» Мальвінських островів (саме так називають їх в Аргентині).
Однак поразка змусила Леопольдо Ґальтієрі піти у відставку. Згодом
його судили, зокрема за невдалий менеджмент Мальвінської операції,
внаслідок чого загинуло багато людей: аргентинців полягло більше,
ніж британців. Ґальтієрі не сподівався, що Британія відішле війська
аж до островів і почне війну за маленький шматок суші.762 Але війна
була потрібна не лише для престижу чи зміцнення позицій керівни-
цтва тієї чи тієї країни. Як вже згадувалося, у Лондоні боялися, що
втрата островів може призвести до втрати претензій на один із сек-
торів Антарктики.763
Заморожений конфлікт нікуди не подівся, а у стосунках між Арген-
тиною та Великою Британією з’явилася нова напруга, коли 2010 року
англійська бурова платформа розпочала пробні буріння у шельфі Фолк­
лендських островів, щоб з’ясувати, чи можна там видобувати нафту
 | 517

у промислових кількостях. Потенційно шельф островів може бути дуже

багатим на нафту.764 А ним володіє той, хто володіє островами.
А якось ми почали говорити про молоко. У США соєве молоко і все,
що не є справді молоком, тепер треба називати не молоком. Говорили
ми про це побутово. Аж раптом із кухні пролунало: «Ну, бо курде, мо-
локо — то є то, що від самки ссавця, а не оте ось все», — вдавано гнів-
ним тоном прокричав Анджей, який був лисий. Хтось довго не думав
і вистрелив у відповідь: «Польща тільки для лисих», — крізь регіт жар-
тівливо натякаючи на ультимативність Анджеєвого тону.
У гарну погоду часто люди не хочуть сходити з вахти, а бажають
стоя­ти довше. Коли я знову мав ставати за стерно, і мав бути чи пізній
сніданок, чи обід, я прийшов замінити Пітера. Але він залюбки стерну-
вав далі. Я пожартував, що ми можемо кинути монетку: хто програє —
піде снідати. Хто переможе — стоятиме на вахті. Таке собі догори дриґом.
У бухті на чилійському березі було військове поселення Пуерто
Вільямс — там живе кілька тисяч людей. Крім військових, там також
є рибалки, а містечко обслуговує кораблі та запрошує туристів. Воно
змагається з Ушуаєю за звання найпівденнішого міста світу, але наразі
марно.765 Ми туди знову — як і дорогою в Антарктиду — не заходили.
А йшли просто на Ушуаю. Невдовзі, коли її було вже видно, вона зда-
валася такою близькою, але години минали, а ми наче і не дуже набли-
зилися. Місто розсипалося будинками від густо забудованих берегів
і далі — до менш густо забудованих схилів гір.
Почало сутеніти, і у перехідний між днем і ніччю час я споглядав
фантастичне видовище. Позаду нас знову наздоганяла чорнота ночі.
На фоні гір блимали тільки самотні маяки. Праворуч над шпилястими
засніженими вершинами з’явився ще блідий серпанок. Ліворуч — високі
пагорби, що наче замикали нас у своєрідний канал, яким ми рухалися
як метелик на світло. Попереду над горами розлився червоно-золотий
вогонь західного сонця, що промальовував гарячими кольорами хмари,
518 | Ворота цивілізації

які оповили вершини. А прямо перед нами на пагорбах вже запалилося

в сутінках рідким вогнем місто. Здалеку це було так, наче на схилах
гір засвітили безліч лампадок, що ледь помітно мерехтіли від руху
повітря. Де-не-де прорізалися червоні та зелені світла світлофорів. До
нас же назустріч простягалося біле світло порту. Так світилася Ушуая —
як яскрава галактика у просторах Всесвіту. Вона виглядала як ворота
цивілізації. Як залите світлом останнє місто людей, що розкриває свої
ворота, щоб впустити корабель, який повертається із космосу темних
металевих уламків у фільмі «Матриця». Звісно, світ тут був прекрас-
ний, але самі «ворота» навіювали схоже враження від повернення. Не
дарма Ушуаю — найпівденніше місто світу — називають кінцем світу.
Відповідно, якщо їхати з іншого боку, то це — початок світу.
Під нами сипалися синьо-чорні дрібні хвильки від впертого, але не-
сильного вітру. На воді простягалися спершу сонячна, а потім місячна
доріжки. Прибережні води світилися ними, наче лампадками, і немовби
розширювали площу Ушуаї. Я сидів на самісінькому носі «Сельми» —
на спеціальному місці, звідки можна звісити ноги над морськими гли-
бинами. До мене долинали голоси розмов і постукування металевих
елементів снастей об металеві частини корпусу. Я не міг дочекатися,
коли вже нарешті закінчиться ця тягуча ненаставанність прибуття.
Водночас — як можна здогадатися — я дійсно насолоджувався кож-
ною миттю на яхті, не гаяв часу внизу, був на палубі, хоч було трохи
холодно. Адже я — чи не єдиний з усіх, хто вперше ходив яхтою, тож
для мене це був особливий випадок.
Ми поверталися наприкінці сезону, тож і протока була практич-
но порожньою. Навіть засвітла ми бачили всього 2 чи 3 кораблі. Що
ближче ми були до берегів, то більше нас захоплювали обійми міста
із трьох сторін.
Коли ми підходили до берега, то всі знову повиходили назовні, під-
несено спілкувались. Я попросив замість когось востаннє постояти
 | 519

за стерном. Думав про те, як імпонують мені ці люди. Не раз я слухав

або брав участь у розмовах про екологію, енергетику, дослідження
деменції, поведінку пінгвінів чи історію, і це надихало мене. До то-
го ж багато цінностей у нас збігалося. Ми говорили про вирубування
Біловезької пущі та тотальне виловлювання морепродуктів біля бе-
регів Бразилії, про проблеми відходів та усвідомленого споживання
ресурсів. Водночас я нічого не міг додати до розмов про подорожі
світом. Мої товариші по плаванню говорили про улюблені літальні
маршрути над замками Польщі, про те, що місяць відпустки в Новій
Зеландії — це надто мало, про те, що дуже гарно покататися на джи-
пах Сахарою, поїхати в нетуристичний сезон до Ґренландії або, на-
приклад, чи варто докинути якихось нещасних тисячу доларів, щоб
доставити з Європи своє авто в Канаду, чи там можна нормально
обійтися орендованим? Австралія теж «непогана», і на Алясці теж
практично кожен був.
Усе це розкривало переді мною лаштунки життя заможного серед-
нього класу в сусідній країні. Пітер казав мені, що було б добре, як-
би Україна приєдналася до ЄС. Це означало би зміну правил і прихід
капіталу. Із капіталом країна та люди можуть зробити і мати більше.
Я згадував стереотипи, все ще такі актуальні в Україні: коли розумні
і принципові не мають мати грошей. А якщо маєш гроші — то нечесний
і, вірогідно, дурний. Дехто у моєму оточенні досі не вважає гідним ма-
ти гроші чи навіть авто. А тут — маєш тобі. «Виявляється» можна бути
і розумним, і багатим. Врешті, Пітер організовує у своєму заміському
будинку місцеві літературні фестивалі. Це як жінка, яка — всупереч
укоріненим стереотипам — може мати і кар’єру, і сім’ю.
Перед портом за керування яхтою став капітан. «Сельма» вийшла зі
станції орієнтовно о 13:00 4-го числа, а прибула в порт о 21:00 11 квітня.
Поверталися ми тиждень і вісім годин, однак здавалося, що час тривав
принаймні місяць.
520 | Ворота цивілізації

Перед прибуттям ми повитягували відбивачі — такі круглі надуті

кулі, які прив’язують до борту, щоб, притиснувшись до твердого, ко-
рабель не терся і не нищився. Команда швидко розподілилася на те,
хто де швартуватиме.
Як тільки яхта пристала до берега, частина людей вистрибнула на
пірс. Товариші робили все швидко, у трьох місцях прив’язуючи кана-
тами «Сельму». Проте це відбувається не так швидко, як припаркувати
машину — приблизно пів години.
Я так довго чекав цього моменту — коли вже ми пристанемо до бе-
рега Південної Америки. І так хотів його відтягнути. Це був простий
дерев’яний причал. Із двох сторін до нього були прив’язані інші судна.
Тепер пришвартувалися і ми. Але це було схоже на посадку космічного
корабля на Землю. Я дивився на сірий пірс заворожено. Ґоха запитала,
що таке. Кажу: «Коли я переступлю із палуби на цей причал, то моя
подорож до Антарктиди буде закінчена». Потягнувши ще мить, я став
на причал. Сила одного магніту повністю обірвалася, як туго натяг-
нута нитка, завдяки чому я щосили приліпився до другого магніту,
до якого прибув. Подорож між планетами, між світами, між життями
закінчилась. Тепер потрібно лише акліматизуватися: згадати собі, як
живуть земляни.
Коли ти повертаєшся із якогось дуже дивного, нетипового, загад-
кового місця, про яке із середини мало хто знає, то виникає враження,
що вся ця цивілізація навколо — це якась бутафорія. Як у фільмі про
проникнення у сни — «Початок» (Inception), коли герої могли переплу-
тати, де справжній світ, а де — сон.
У мене таке виникало кілька разів до цього. Одного разу, здається,
коли повернувся із покинутої совєцької бази, де раніше зберігали ядер-
ні ракети. Іншого разу — коли побував на сміттєзвалищі. Там подекуди
навколо не видно нічого, крім сміття і дороги, а також людей, що визби-
рують різний пожиток: макулатуру, старі речі тощо. Ти «прозріваєш»,
 | 521

а повернувшись до міста, хочеш крикнути: «Люди, там таке!». Звісно,

схожий переворот стається після Антарктиди.
Потім ми ще робили порядок на палубі і складали все зайве всере-
дину яхти. Врешті ми зробили спільну фотографію із мого штатива,
який поставили на пірс. Після цього всі видихнули, і почалося тради-
ційне святкування щасливого повернення.
Остання ніч на «Сельмі» була по-своєму найважчою внаслідок не-
посильного налагодження мостів комунікації. Це нагадало мені атмо­
сферу 10–15 річної давнини в богемному середовищі митців. Музика
грала англійська і польська, але старого розливу. Часто гостра, про
соціальні проблеми, інколи нагадувала, наприклад, «Мертвого півня»
(and everybody fucks you). Зараз так співає Ляпис Трубецкой («Я должен
был умереть ещё 20 лет назад, так хули мне боятся за свой железний
зад? Я должен был сдохнуть, валятся среди камней. Так хуле мне бо-
ятся етих тупих свиней? Мои друзья повсюду давят системных чер-
вей»). На «Сельмі» слухали, наприклад, Tata Kazika. Виразна і показна
пісня — 12 groszy. Сатирично про те, кому і на що потрібно віддавати
свої гроші: уряду, поліції, парафії і так далі.
Ми багато говорили. Так як «у старі добрі часи», коли бесіда немає
практичної мети. Ніхто не женеться за тим, аби налагодити контак-
ти, зробити підґрунтя для потенційних економічно вигідних проєктів
і чогось такого в дусі наших часів, коли людину оцінюють за вигодою,
яку ти можеш отримати від спілкування з нею. При тому, розмова наша
плавно переходила з теми в тему, непомітно розширюючи твій круго-
зір766 і зближуючи співрозмовників, якраз і укладаючи підґрунтя дові-
ри, із чого й можна би було робити якісь спільні проєкти. Парадокс, від-
повідно до якого ти отримуєш вигоду, не шукаючи вигоди. Як у першій
частині «Гаррі Поттера», де хлопець знайшов філософський камінь, бо
не бажав отримати з нього вигоди — просто із цікавості хотів його знай-
ти. Це був один із найоригінальніших винаходів чарівника Дамблдора.
522 | Ворота цивілізації

За кілька годин, коли ніч в Україні перейшла у ранок, я сів на сходах

до бібліотеки на другому поверсі портового будиночка й зателефону-
вав до дівчини. Ми були вже так близько, але водночас так далеко. Я мав
квитки на літак додому, але не мав паспорта. Але в Америці був пізній
вечір, і вже ніхто нічого не міг би зробити. Тож я повернувся на борт
«Сельми» і ввімкнув режим, який був притаманний мені, коли вчився на
історії, але який втратив, коли пішов на журналістику: не переймався
тим, що не можна було змінити зараз. Завтра буде день, завтра можна
буде скерувати всі сили на те, щоб вирішити проблеми. Сьогодні ду-
мати про це — означає даремно спалювати свої нерви. Тож грала му-
зика, тривали бесіди, аж поки один за одним ми не розійшлися спати.
Вранці я зв’язався з українським консулом, а точніше із Другим
секретарем із консульських питань Посольства України в Аргентині
Олександром Кравченком. Він намагався мене підтримати морально,
але сказав відверто, що моя ідея якось переконати працівників аеро-
порту, щоб пустили мене на літак до Буенос-Айреса із моїм внутріш-
нім паспортом та документами від ВСЛ, де англійською та іспанською
написано, що я — Markiyan Prokhasko, виглядає дуже мало імовірною,
але єдиною реальною можливістю. Тим часом після сніданку ми всі
з «Сельми» пішли у прикордонну службу, яка обслуговує порт. Зага-
лом із порту не можна вийти, не пройшовши пункту — так, як на зви-
чайному кордоні. Натомість, з яхтами інакше. Щоб дійти до служби —
потрібно пів години йти через місто. По суті, капітан відповідає за те,
щоб люди, які сходять на аргентинську землю, потрапили до прикор-
донників і отримали свій штамп.
Коли діло дійшло до мене, то два чоловіки, які працювали в пунк-
ті пропуску, довго не могли зрозуміти, хто я такий і чому приїхав без
документів в Аргентину — я, по суті, був нелегалом. Капітан пояс-
нив їм — іспанською, бо в Південній Америці мало хто розмовляє анг-
лійською, тож капітан вивчив іспанську — що я втратив свій паспорт
 | 523

в Антарктиді. Чоловіки запитали, чому я не поплив зразу в Україну?

Капітан пояснив, що в Україну звідти нічого не ходить і не літає, і єди-
ний шлях додому — це через Аргентину. Потім чоловіки — молодший
був поблажливіший, але старший — дуже скрупульозний — запитали,
чому я не вийшов у Чилі. Річ у тому, що «Сельма» йшла протокою Біґ­
ля, де проходить кордон, і ми були то в Аргентині, то в Чилі. Інакше
кажучи, чому ця проблема звалилася на їхню голову, а не на голову
їхніх сусідів? Капітан пояснив, що в Чилі ми не заходили — разів зо
три це повторив.
Закінчилося тим, що капітан і я підписали зобов’язання покинути
країну, вийти у море і не повертатися аж до того часу, поки я не отри-
маю нового паспорта. Здається, Пьотр був трохи злий, хоч по ньому
не було видно. Проте добра новина була в тому, що коли мій паспорт
прибуде — мене впустять у країну, і все буде гаразд.
Однак проблема була в тому, що паспорт мій мав би прийти як мі-
німум за тиждень. Тим часом мій літак до Буенос-Айреса полетів. Ка-
пітан запитав, чому ж паспорт — якщо всі знали про ситуацію ще на
станції — не прийшов на випередження в Ушуаю? Чому «Сельма» має
виходити з людьми у море? Виявилося, що консульство не може вида-
вати тимчасовий документ на руки, поки не буде проведена оплата.
Така процедура, і якщо зробити інакше — то це порушення. Пробле-
мою у моєму конкретному випадку було те, що я втратив документи
не в самій Аргентині. Тож, по суті, не мав би «проникати» у країну без
документа, а відновити його в тій державі, де я його загубив. Але це
було неможливо.
На щастя, Аргентина чимось схожа на Україну. Інколи правила якісь
абсурдні, але, з іншого боку, вони не є надто чіткими. Тож запобіжний
захід змінили, і поки корабель збирався виходити в море, було вирі-
шено, що «Сельма» таки може залишитися у порту. Але мені не можна
було покидати її борту. Капітан мав мене взяти під своєрідний арешт.
524 | Ворота цивілізації

Співмандрівники не забарилися із жартами про кулю, прикуту ланцю-

гом до ноги, а також про пильнування в’язня. Про аргентинську тюрму
ми жартували ще на станції. Тож поки всі пішли 12 числа у місто на
вечерю, я залишився на кораблі.
Щоб видати мені тимчасовий паспорт — такий папірець, що скла-
дається як гармошка у чотири картки, — консульство мало отримати
оплату. Щоб заплатити за паспорт, я мав перебувати в Аргентині. Але
я не мав права там бути. Тож, по суті, я би порушував закон, якби пі-
шов у банк, у якому також треба було показати паспорт, якого я не мав.
На щастя, капітанові сяйнула гарна ідея. У Буенос-Айресі в нього був
товариш із Польщі. Він пояснив йому ситуацію і попросив допомогти.
Я слухав, як капітан розмовляє телефоном, і розумів, що ця його розмо-
ва наближається до вершин дипломатії. Все було так невимушено, ніби
між іншим. Його друг заплатив за реквізитами, які я отримав, і допоміг
у тому, щоб консульство передало мені документи авіапоштою — вже
наступного дня мій тимчасовий паспорт прибув до мене.
Ми знову з’явилися у пункті паспортного контролю. Його спів­
робітники спершу сказали, що все гаразд, але потім той, що скрупу-
льозний, перевірив список документів, із якими можна заїжджати до
країни. Очевидно, там не було тимчасового документа. Адже він за-
міняв звичайний паспорт. Потім ми з Пьотром переповідали про ту
мить як про момент, коли одна дрібничка може повністю зірвати всі
старання і докладені зусилля. Але старший зателефонував до якогось
вищого керівника, і той сказав, що такий документ годиться. Раптом
суворі й напружені аргентинці зраділи як діти. Ми почали обійматися
і потискати руки. Це було схоже на кіно, яке нам, в Україні, здається
награним. Не може ж людина так різко змінити ставлення до тебе. Але
в Латинській Америці — може, адже люди там емоційніші, ніж у Європі.
Маючи паспорт на руках, я повернувся з капітаном як легальний
мандрівник на «Сельму», зібрався. Але перед тим як попрощатися,
 | 525

згадав, що ми не зайшли на «Палмер», а в моєму рюкзаку — 4 маленькі

прозорі пластикові штучки із мікросхемами та лампочками, що блима-
ють. Тож ще у протоці я написав про цю проблемку до Києва із пошти
Пьотра, адже його комп’ютер мав супутниковий зв’язок. І тепер ми
пішли в будиночок, де Пьотр завантажив файл, у якому йшлося про те,
що я везу наукове обладнання, і передав його мені. Я віддав гроші для
Пьотрового товариша, ми попрощалися і я поїхав на таксі в аеропорт.
У таксі встановлені лічильники, де ти бачиш, на скільки грошей нака-
тався. Я залишив собі 200 песо, але на останньому повороті серпанти-
ну я побачив, що не дотягну до аеропорту. Я попросив зупинитися, бо
хочу поглянути на панораму міста. На лічильнику було якраз 200 песо.
Звідти я прийшов зі своїми двома рюкзаками в аеропорт. Я хотів
купити собі новий квиток у Буенос-Айрес, але жодна з моїх карток не
спрацювала. Одна тут просто не діяла. У службі підтримки мені пора-
дили встановити додаток, але він дуже повільно завантажувався там.
Тож тим часом я вирішив з’ясувати, що не так з іншою карткою. Вия-
вилося, що я за щось не заплатив, поки був у Антарктиді. Я написав
у службу підтримки, що фізично не міг цього зробити, адже був у Ан-
тарктиді. Мене заспокоїли, що в понеділок все буде гаразд, і я зможу
купити квиток.
Проблема виявилася тільки в тому, що була субота. Якби я не встиг
на один з літаків, що вилітали один за одним у мене з-під носа, поки
вирішував свою ситуацію, то пропустив би літак до Туреччини зі сто-
лиці Аргентини. А він коштував чимало, і довелося б купити ще один
квиток, щоб таки потрапити в Україну.
Поки консультанти банку побажали мені успіху й терпіння до
понеділка, мої рідні перекинули потрібну суму мені на рахунок, але
переказ довго не приходив. Рідні перетелефонували в банк, і там по-
тішили, що переказ має прийти впродовж трьох днів. Тим часом піс-
ля кожного кроку з банками я вкотре робив спробу купити квиток:
526 | Ворота цивілізації

ставав знову і знову в чергу та знову отримував відхилення операції.

Касирки почали на мене злитися. Минуло кілька годин і орієнтовно
п’ять спроб.
За п’ятнадцять хвилин закривався продаж квитків на останній лі-
так, який прилітав до Буенос-Айреса раніше, ніж вилітав літак із Буе­
носа в Стамбул. На щастя, гроші від рідних прийшли, і я знову став
у чергу. Я обіцяв касирці, що це — востаннє. Адже справді на наступний
літак можна буде вже не поспішати. Спершу треба буде заробити десь
тут в Америці з тисячу доларів. Я ще думав про варіант погодитися піти
на «Сельмі» у Бразилію на ремонт яхти. Капітан шукав кількох людей,
які би зайнялися перегоном яхти, натомість мали би тритижневий
круїз і їжу. Якби я не мав зобов’язань, дедлайнів та квитків, я, звісно,
погодився б на це.
Але я ще мав маленький шанс. Я простягнув картку, але знову не
вдалося. Попросив зробити платіж ще раз і тремтячими руками від-
крив додаток. Я здогадався, що треба суттєво збільшити ліміт оплати
за один день. Я простяг картку вдруге, але знову щось не вдалося. Тоді
я попросив роздратовану касирку зробити оплату втретє. Я був відчай-
душний. Додаток вимагав підтвердження оплати. Клац — і я отримав
свій квиток. Касирки, яких я почергово тероризував, зраділи за мене.
Спроб було із сім чи вісім, і врешті після биття головою об сучасну
технологічну зручність життя я отримав квиток додому. Точніше, до
Буенос-Айреса.
Так, якщо мій літак не запізниться з Ушуаї до столиці, то я мати-
му трохи більше години, щоб переїхати з одного кінця міста в інший,
щоб потрапити в міжнародний аеропорт. Очевидно, мене сковувала
зневіра й відчуття безвиході — це почало з’являтися з віком. Водно-
час пробивалося відчуття, що мені все вдасться, як колись, коли я був
студентом. Ми спілкувалися з дівчиною через один із месенджерів.
Вона сказала мені, що люди — добрі, і вони часто хочуть допомогти,
 | 527

головне — просити. Просити я не дуже люблю, але подумав собі: якщо

я не потраплю на той літак — то гірше буде не лише мені.
Тож у літаку я молився. Я просив, щоб міг багаж був першим. Адже на
багаж можна чекати пів години. Я побіг із літака в багажне від­ділення
аеропорту. Нічого ніде не відбувалося, аж раптом доріжка, якою при-
їжджають речі, заворушилася. Мій рюкзак не був першим — він був
другим. Я вхопив його і побіг до таксі. Щоб замовити таксі, потрібно
було ввести адресу в апарат, схожий на ті для оплати телефонних ра-
хунків, комунальної плати і такого іншого.
Працівники аеропорту, що допомагали туристам, сказали, що звідси
не можна замовити таксі в інший аеропорт. Але вони зараз щось при-
думають. Вони якось викликали мені таксі. Там був привітний хлопець,
який погано говорив англійською, поки ми їхали, він трохи дізнався про
мою пригоду. Я попросив його їхати швидше і заплатив йому більше.
Про нього я дізнався, що у нього та інших таксистів є група у WhatsApp,
де вони обмінюються голосовими повідомленнями про свої пригоди.
Хлопець зрадів, що я — з України. З України там порівняно мало людей.
Його потішило, що Буенос-Айрес, Ушуая і взагалі моя пригода в Арген-
тині мені подобаються. Тим часом я бачив, як спідометр постійно пере-
валює у червоне поле, і цифри на ньому стабільно на третину більші,
ніж на обмежувальних знаках.
Водій підвіз мене до термінала, звідки летять «інші» авіакомпанії.
Адже турецьких авіаліній я не знайшов на вказівниках до кількох по-
передніх терміналів. Певності не було, але що лишалося? Я прибіг до
інформаційного бюро і сказав, що я на літак до Стамбула. Дівчина за
столом повідомила, що посадка закінчується, і чек-ін завершений. «Ну,
ясно, — подумав я, — не вдалося». «Але, — зазначила дівчина, — ви мо-
жете піти до кабінету номер 5, що розташована в коридорі за чек-інами
і прийомом багажу». «Вау,» — подумав собі я. Не кожен таке скаже. Яке
кому діло до чужого запізнення. Я побіг до кабінету, і там хлопець,
528 | Ворота цивілізації

дізнавшись, що я запізнився, зателефонував на ґейт. Звідти повідоми-

ли, що приймуть мене із багажем. Тепер головне було добігти.
Аеропорт у Буенос-Айресі — гігантський. Один важкий рюкзак був
у мене на плечах, другий — попереду. Я біг і біг, хекав і сповільнював-
ся, а потім знову біг безконечним аеропортом. Те, що здається таким
малим і нудним, коли ти годинами сновигаєш площами аеропортів,
коли чекаєш на виліт, наче розтяглося під вагою тридцяти кілограмів
багажу. Я добіг до митного контролю, де мені вже традиційно довелося
витягувати із рюкзака штатив, який виглядає на сканері дещо насто-
рожливо. Потім на паспортному контролі у черзі я поглянув на годин-
ник — до вильоту літака залишалося 20 хвилин. Я написав дівчині —
якщо мене пропустять за 5 хвилин — то я встигну на літак.
Паспортист узяв мій тимчасовий паспорт. Він поглянув на мене
з сумішшю невдоволення, байдужості та безпристрасності й пішов із
документом геть. Його не було, здавалося, вічно. Я думав: «А якщо це
затягнеться на 15 хвилин?» або «Якщо мене викличуть для з’ясування
якихось речей у кабінет?». Але приблизно за п’ять хвилин я побачив,
як паспортист повільно суне до мене. Йти йому було далеко, але він не
поспішав. Він ще раз поглянув на мене й неквапно поставив штамп.
Я побіг далі. До ґейту було ще доволі далеко, але там на мене вже чека-
ли. Хлопці і дівчата полегшено зітхнули й неприховано зраділи: усіх
запакували на літак.
Мені залишалося тільки добігти довгим коридором до літака. Спус­
титися сходами й зайти в тунель до дверей. Коли я забіг на борт, то був
червоний і важко дихав. Стюарт дав мені склянку соку, я залпом випив
і попросив ще одну. За мною зачинили двері, а до вильоту залишилося
5 чи 6 хвилин. Я йшов із двома своїми рюкзаками салоном весь мокрий
та все ще червоний і ловив на собі здивовані погляди абсолютно усіх
пасажирів. Трохи перетасувавши багажі пасажирів, я втис свої рюкзаки
в багаж і нарешті спокійно сів на своє місце. Кілька тижнів напруги та
 | 529

невизначеності було позаду. Раптом щось — із Туреччини можна по-

вернутися додому пішки або ж попросити знайомих визволити мене
із турецької неволі та забрати на козацькій чайці «Спас».
Ми вилетіли десь о восьмій. У Бразилії висіло десь ¾ людей. За цей
час персонал аеропорту прибирав салон. Це був би подарунок для
малих дітей — ідеальна ін’єкція різноманітності, адже в Україні ще не
так давно в маленьких містечках люди збігалися, щоб поглянути на
грузина. А Бразилія — батьківщина для трьох рас та безлічі типажів.
На цьому динаміка закінчилася. Від 10-ї вечора до наступного вечо-
ра ми летіли над Атлантикою та Африкою до Стамбула. Ми не летіли
добу, але через зміну поясів вилетіли ввечері і прилетіли ввечері. Ілю-
мінатори були зачинені. Це сприяє адаптації до нового часового поясу.
У літаку я майже не міг спати. За надцять годин спромігся подиви-
тися одне кіно, а весь інший час сидів на голках і думав. Віконця на
дверях до літака не були зачинені. Внизу розсипалася безконечна Са-
хара. Над морем ми були вже знову коли стемніло. Зважаючи на свій
паспорт, я одразу відмовився від спокусливої ідеї прогулятися Стам-
булом. У принципі, з ним, мабуть, мене не випустили б і в готель. Їдеш
додому — то їдь.
Коли автобус завіз нас із літака в тунель аеропорту, то на виході
звідти стояли люди у чорному. Це була внутрішня охорона аеропорту.
Можливо, це якась служба безпеки, що перевіряє пасажирів, адже в Ту-
реччині час од часу ставалися теракти. Можливо, ці люди перевіряють
літаки вибірково, а, може, лише деякі рейси.
Але склалося так, що вони перевіряли пасажирів з нашого літака. Їх
було кілька, а людей — багато. Декого пропускали. Декому перевіряли
документи. Декому оглядали речі. Як можна здогадатися, мої докумен-
ти вони також захотіли перевірити. Побачивши нетиповий папірець,
вони вирішили відвести мене вбік і попросили витягнути усе — АБ-
СОЛЮТНО УСЕ — з усіх кишень на мені й з усіх кишень моїх рюкзаків.
530 | Ворота цивілізації

Спершу ці джентльмени — були вони дійсно дуже ввічливі — оглянули

кожну річ великого рюкзака, а потім і сам рюкзак. А потім повторили
те саме з малим рюкзаком. Я розкрив футляр із штативом, витягнув
камеру із чохла, а також батарейки та фотоапарати. Чоловіки огляну-
ли всі мої папери, витягнувши їх із папки. Перевірили чохол, у якому
був комп’ютер, оглянули брудну білизну, яку мені не було де прати
дорогою назад.
Але я хвилювався через ті чотири маленькі штучки із лампочками —
людина, родом з держави, де триває війна, яка без паспорта прилетіла
з Південної Америки.
Коли я бачив, що ось зараз ці агенти дійдуть до пакета з «бомбами»,
то із пришвидшеним серцебиттям узяв свій телефон і швидко знай-
шов документ на логери. Я дивився уважно й бачив, як у чоловіка роз-
ширюються очі і як він нервово смикнувся, коли заглянув у пакет. Він
нервово запитав, що це, і я простягнув йому телефон. Він не знав анг-
лійської, тож покликав інших людей, схвильовано показав їм прозорий
пакет із логерами й мій телефон. Звісно, одного документа їм було не
досить, тож вони попросили пояснити, що це все означає. Я показав
їм документ від видавництва, що я їду в Антарктиду, а також печатку
в українському паспорті, що засвідчувала, що я був у Антарктиді. По-
яснив, що це — наукове обладнання там у них в руках блимає. Розповів,
що втратив паспорт, що це — тимчасовий. Вони перевірили мій квиток
до Львова, і лише після цього відпустили мене. Коли я знову спакував
свої речі, то минула вже ціла година.
До вильоту до Львова лишалося якихось 8 годин. Це були майже зви-
чайні нудні години чекання. Але на вході в безпечну зону аеропорту
мене знову попросили викласти всі підозрілі речі з багажу. Очевидно,
контролерів зацікавив мій штатив, а також інші металеві предмети.
Саме в Туреччині у мене вилучили металеві дротики, необхідні для
закріплення логерів. Хоч вони й мали б їхати у багажі.
 | 531

Після багатьох годин нудного вештання аеропортом, я врешті доче-

кався на свій ранковий рейс до Львова. Більшість людей у літаку була
українцями. Але борт-працівники — ні. Я запитав в однієї з дівчат, чи
все гаразд, якщо я знову візьму обидва свої багажі з собою, адже оскіль-
ки багаж автоматично перевозять з літака з Буенос-Айреса на цей лі-
так, то можливості докласти багаж вже у Туреччині я не мав. Але ми
порозумілися не найкращим чином. Спершу вона подумала, що мого
багажу взагалі немає і хотіла затримати літак. Але коли виявилося, що
все якраз навпаки, і у мене на борту аж два багажі, то всі заспокоїлися,
і ми полетіли в Україну.
Переді мною сидів чоловік, який повертався з Аргентини, прожив-
ши там понад десять років. Казав, що зараз в Україні жити краще, ніж
там — кризи повпливали на Аргентину.
Коли я приземлився у Львові, то мене пройняла радість. Хотілося
зійти з літака й обійняти землю. Водночас поки ти не вирушаєш у на-
ступну подорож, кінець попередньої пригоди завжди має шанс бути
останнім, а це було б дуже страшно для мене. Я думав про Фродо та
його товаришів-гобітів із «Володаря Перснів». Ті вирушили із дому на
край відомого світу, щоб знищити зло, врятували світ, а коли поверну-
лися назад — то наче ніякого походу і не було, ну, повернулося четверо
гобітів. (Правда, це лише у фільмі так.)
Поки я йшов до виходу, то думав, що мене, мабуть, будуть запиту-
вати, де мій паспорт і що це за логери, і що треба буде знову все пояс-
нювати. Але дім — це дім. Дівчина, яка поставила мені штамп Львова,
усміхнулася і запитала: «Де це ви загубили паспорт? У Туреччині?» —
«В Антарктиді», — у відповідь усміхнувся я. Чоловіки біля сканерів ба-
гажу не просили показувати їм штативи й не перевіряли логерів. Було
у цьому щось рідне.
Ще не встиг я вийти з аеропорту, як раптом на мене напав вели-
кий страх, що більше в моєму житті нічого настільки величного, як
532 | Ворота цивілізації

Антарктида, вже не буде. Врешті ті якості, які я відкрив у собі на яскра-

вому тлі Антарктиди, боюся, не будуть потрібні у «мирному житті».
При співбесіді на роботу нікому не треба буде твого вміння керувати
яхтою у водах Антарктики посеред ночі. Я не раз згадував Більбо із
твору Толкіна — гобіта, який став героєм неймовірної мандрівки, але
повернувся додому і все життя мріяв про ще якусь подорож.
Я сидів на лаві тролейбусної зупинки в сучасному просторі навколо
аеропорту, розташованого на совєцьких околицях міста. У країні, де
розташованай один із центрів Європи, в одному з його найбільших міст
літаків на день літає менше, ніж на ненаселеній провінційній околиці
Південної Америки. Я подумав, що мені особливо приємно повертати-
ся, коли я знаю, що невдовзі знову помандрую світ за очі — на якийсь
інший кінець світу, новий континент, писати нову книгу. Інтерес у мене
лише розгорівся. Особливо після незабутньої Антарктиди.
 Епілог

Я не був так довго в Антарктиді, щоб суттєво відвикнути від «звичай-

ного життя». Поки мчав аеропортами та летів до Львова — взагалі не
думав про те, що щось звичне чи незвичне. Але на тролейбусній зу-
пинці ці роздуми мене наздогнали. Починаючи від думок про те, що
люди якісь неусміхнені й понурі, і до міркувань про те, чому людсь-
ка цивілізація саме така, якою вона є. Кліматологиня Світлана Кра-
ковська згадувала, що за тринадцять місяців її експедиції було лише
27 справжніх сонячних днів. І в таких обставинах вчишся цінувати
кожен сонячний день. Вона дивувалася, чому люди не усміхаються,
коли світить сонце.767
Вже біля дому було кумедно купувати у крамниці «Спрайт» — саме
його мені дуже хотілося. Я навіть сказав на касі щось на кшталт «я вже
забув, як користуватися карткою». Не думаю, що мене зрозуміли пра-
вильно.
Пізніше того ж дня і кілька наступних мені було ніяково та незвич-
но від того, що навколо мене багато людей. Що всі вони кудись ходять
і поспішають.
Я ловив себе на думці, що тут, на вулиці, значно небезпечніше, ніж
в Антарктиді: а якщо до тебе підійде надто схвильований чоловік, який
вибиває двері в генделик біля твого дому — як взагалі поводитися у та-
кій ситуації? Відганяти веслом?
534 | Епілог

Також мені здавалося, що частина справ, які видаються вкрай важ-

ливими, насправді безглузда. Адже і мої справи, в які я втягнутий
у цивілізації, — частково безглузді, але ти чомусь повинен їх постійно
робити. Після Антарктиди, де потрібно робити дійсно важливі справи,
необхідні для життя, виконання роботи й перебування у доброму дусі,
особливо виразно бачиш шлак. Наприклад, наша країна ускладнює такі
дрібниці, як подача показників лічильників і взагалі комунальні пла-
тежі. І думаєш: чому все так заплутано? Деякі речі «повилазили», коли
потрібно було спілкуватися з людьми. Спершу мені на тиждень-два
хотілося від всіх заховатися і відпочити.
Про зимівників я чув, що інколи їм важко після повернення, напри-
клад, поводитися на вулиці. Один із них розповідав про це в інтерв’ю:
йому довелося заново вчитися переходити вулицю.768 Я ж поводитися
на вулиці не розучився, але довгий час боявся цього: ану ж я зроблю
щось не так і мене зіб’є автомобіль? Врешті, ймовірність загинути на
пішохідному переході в Україні вища, ніж в авіакатастрофі чи на яхті
у шторм у протоці Дрейка. Абсурд.
Але найбільше мені відгукнулося, що дехто із зимівників згадував,
що після зимівлі був зачарований рослинами. Один ще в Південній
Америці пішов нюхати кущ, а інший — повернувшись додому, довго
милувався тюльпанами. Я не бачив ні дерев, ні рослин, ні листя, ні хвої
менше двох місяців, але не міг намилуватися простими пагорбами
Вогняної Землі, що спускалися до берегів протоки й були вкритими
осінньою травою та пожовклими деревами, коли повернувся із льодя-
ного континенту.
У подорожі в Антарктиду мені не раз спадало на думку, що куль-
тура — наприклад, література та кінематограф, і класика, і для одно-
разового прочитання чи перегляду — створила тисячі вигаданих пла-
нет: безкраїх океанів, вулканів, лагідних полів, замерзлих шпилів,
райських куточків, непрохідних джунглів, прадавніх лісів і вільних
 | 535

степів. Та найнеймовірніше те, що всі ці планети є тут, на Землі. Було б

непогано їх побачити. А ще краще — зберегти.
Також після Антарктиди деякий час я жив відчуттям, що якщо не-
має діри в борту — то все гаразд. Адже якби десь посеред бурхливого
океану в кораблі виникла пробоїна — тоді дійсно було б чого хвилюва-
тися. На тлі ж такої проблеми більшість буденних турбот виглядає не
так серйозно або взагалі дріб’язково. Пізніше це, на жаль, забувається,
тому знову хочеться у дорогу — де важливим є справді важливе.
 Подяки

Насамперед дякую Євгенові Дикому — керівникові Національного ан-

тарктичного наукового центру (НАНЦ)769 — від початку він підтримав
мене словами: «У цьому світі немає практично нічого неможливого».
Без його доброї волі я би не потрапив на станцію «Академік Вернад-
ський». Відкритість, довіра і здоровий авантюризм Євгена Дикого доз-
воляють новим ідеям здійснюватися. Без нього моя експедиція через
Південний океан на яхті «Сельма» до льодового континенту не була б
можливою.
Дякую всій команді НАНЦ за сприяння, поради, підказки, допомогу
та можливість доторкнутися до неймовірного світу Антарктиди. Ок-
ремо дякую XXIII Українській антарктичній експедиції (зимівникам)
та XXIV Сезонній українській антарктичній експедиції, з якими я мав
честь перебувати разом на станції «Академік Вернадський» 2019 року.
А також українським науковцям, журналістам, колегам та всім при-
четним до Антарктиди, які відписували на повідомлення, відповіда-
ли на запитання, ділилися контактами й усіляко сприяли появі цієї
книжки. Окремо дякую багаторазовому зимівникові, зоологу Ігореві
Дикому, який вболівав за мою ідею. А також Володимирові Бочкарьову
та Богданові Олексюку — за відкритість до мого задуму і їхні підказки.
Іванові Парнікозі — керівнику сезонної експедиції 2019 року — дякую
за те, що взяв мене під свою опіку на станції «Академік Вернадський».
 | 537

Ця книга не була би можливою без Видавництва Старого Лева та

його творців і керівників — Мар’яни Савки та Миколи Шейка. Вони,
команда ВСЛ, а також партнери видавництва повірили в ідею книжки
про Антарктиду і сприяли тому, щоб реалізувати, на перший погляд,
нездійсненну ідею. Дякую за можливість разом створити книжку мрії,
за фінансову підтримку, а також за допомогу з логістикою та повер-
ненням додому.
Надзвичайно важливим для існування цієї книги став у моєму
житті Український католицький університет. Важко переоцінити
всі ті знання та вміння, навички та знайомства, здобуті в УКУ. Тут
я вчився працювати з джерелами та інформацією, аргументувати й об-
ґрунтовувати думки, писати текст і розповідати історії, вигадувати
та реалізовувати ідеї, копирсатися у фактах і креативити, знаходи-
ти цікаві теми для досліджень і журналістських матеріалів, практи-
кував фотографію та створював відео. Дякую програмам з історії та
журналістики за це.
Дякую університету за неймовірно щедру фінансову підтримку
експедиції. Окрема подяка Президенту УКУ владиці Борисові Ґудзяку,
який не лише повірив у мою ідею створення книжки про Антарктиду,
а й не словом, а ділом допоміг в реалізації моєї поїздки. Крім того, Уні-
верситет доклав логістичних зусиль, щоб моя експедиція була мож-
ливою. Також висловлюю вдячність отцю Тарасові Байцару та Любо-
мирові Тарновському.
Окремо дякую Школі журналістики Українського католицького уні-
верситету. Передовсім тій першій «версії» Школи періоду 2011–2020 ро-
ків770, з якої я вийшов і до якої маю причетність. Також хочу подякувати
особисто Ігореві Балинському, завдяки якому я та багато інших осіб
мали можливість вчитися на найкращій журналістській програмі кра-
їни. Він вболівав за мене і сприяв моїй експедиції, дав кілька особливо
цінних порад для роботи в Антарктиді.
538 | Подяки

Не менш щиро я вдячний Отарові Довженку — моєму викладачеві.

А також тому, хто підштовхнув мене розповісти про свою ідею в ­медіях,
першим написав про це для них і привернув увагу безлічі людей до
цього проєкту.
Після цього вже нікуди було відступати.
Дякую також Ігореві Ревазі та Василеві Мартинюку за їхню постій-
ну «тиху» підтримку під час навчання на журналістиці та за технічну
підтримку самої експедиції. А також багатьом колегам за фінансову
підтримку.
Висловлюю вдячність юридичній компанії MORIS GROUP за над-
звичайно щедру фінансову підтримку, надану тому, що всі партнери
прос­то вболівають за українську книгу й регулярно підтримують ба-
гато книжкових починань.
Дякую за фінансову підтримку та партнерство Фонду родини Бог-
дана Гаврилишина, який допомагає втілювати ідеї, інвестує у май-
бутнє, а також завдяки яким я маю нагоду популяризувати тематику
Антарктиди, українських дослідників та вчених. Видатний українець
Богдан Гаврилишин казав: «Буйно мрійте». Дійсно: якщо не відсту-
питись від мрії, то вона з великою ймовірністю здійсниться. Окре-
мі подяки висловлюю директорці фонду Олені Бекреньовій, а також
­Маріанні Єлейко.
Щиро дякую міжнародній організації 350.org, яка привертає увагу
до проблеми антропогенної зміни клімату та небезпек, пов’язаних із
викидами парникових газів. Організація фінансово підтримала мою ек-
спедицію. Також я провів інтерв’ю із представницею організації в Схід-
ній Європі, на Кавказі та в Центральній Азії Світланою Романко, яка
поділилася баченням проблеми змін клімату від імені організації. Її
коментарі доповнили цикл текстів771 про зміни клімату «За лаштунками
глобальних змін». Тож дякую пані Романко та її колезі Ірині Сопільняк
за сприяння експедиції в Антарктиду.
 | 539

У своїх пошуках відповідей на причини сучасних змін клімату я дій-

шов до висновку, що людство безумовно підштовхує планету до катаст­
рофи. Однак усі факти у відповідних розділах мають посилання на
різноманітні матеріали та джерела, серед яких і 350.org.
Моя поїздка в Антарктиду не відбулася би без відповідного спеці-
ального спорядження. Усім необхідним для комфортної та теплої ман-
дрівки мене забезпечили туристична крамниця «Робінзон» у співпраці
з українським виробником «Командор», який створює одяг під брен-
дом «Neve».
Окремо дякую Романові Чобану, який ретельно й прискіпливо під-
бирав мені спорядження.
Мені приємно назватися мандрівником, але поруч є люди, друге
ім’я яких — Мандрівка, адже щоденна їхня праця — відвідини найдаль-
ших куточків світу. Це клуб мандрівників GoMountains та його творці
й керівники Анна Сударікова та Андрій Крисько. Вони також фінансо-
во підтримали мою ідею потрапити в Антарктиду та написати про це
книгу. Дякую вам!
Особливі слова вдячності висловлюю івано-франківському видан-
ню «Курс». Мене не раз запитували: чому саме «Курс», чому з Івано-­
Франківська? Звертався по підтримку до багатьох — всі цінують цікаві
історії та ексклюзивний контент. Але інвестувати у нього, особливо
наперед, готові далеко не всі. Тому окреме щире спасибі головному
редакторові «Курсу» Сергієві Борису.
Моя присутність на борту неймовірної та відомої у своїх колах поль-
ської яхти «Сельма» (Selma) була, на перший погляд, «просто бізнесом».
Але насправді «Сельма» — це дім, у який завжди приємно повертати-
ся, а життя у ньому згадую з ностальгією. Я знайшов цю яхту, що вже
понад 15 років ходить водами Антарктики, за порадою ­НАНЦу та Є.
Дикого. І знайшов на борту товаришів, які стали частинкою життя. Дя-
кую всім колегам по плаванню, особливо першій команді, капітанові
540 | Подяки

Пьотру, а також Пітеру й Ґосі. Хай приязнь між Україною, Польщею,

Чехією та Швейцарією буде такою, якою вона була між нами на облав-
ку цієї чудової яхти.
Також я дякую Громаді Львова, яку представляють міський голова
Андрій Садовий та керівник департаменту з розвитку міста Львова
Анд­рій Москаленко, які фінансово підтримали експедицію. Також дя-
кую Володимирові Бєглову, який допоміг мені в цій справі.
Сердечна вдячність від мене також Олі Федорук та Оксані Камі. Не
маю сумнівів, що без їхньої доброзичливості, щирості, відкритого сер-
ця та підтримки я просто не мав би ні можливості залишити 2019 ро-
ку України на понад 2 місяці, ні приділяти стільки часу, сил та енергії
на підготовку до експедиції і на роботу над самою книгою. Адже весь
проєкт від першого дзвінка Євгенові Дикому до виходу книги друком
тривав понад 3 роки.
Також ця книга не була би можливою без доброї волі, відкритості до
моїх божевільних ідей та нічим не замінного сприяння дорогих ­Лариси
та Валентина Стахнівих.
За порадою найкращої подруги я звернувся до львівського адво-
ката Ярослава Іваницького, і він допоміг мені розібратися у темі пра-
вового статусу Антарктики. Я дуже вдячний Ярославові. Також дякую
завіду­вачеві відділу міжнародного науково-технічного співробітни-
цтва НАНЦ Андрієві Федчуку, який радо погодився допомогти мені
виправити неточності та некоректні формулювання.
Із усіма нюансами, пов’язаними з історією відкриття Антарктиди
та досягненням Південного полюсу, мені допоміг дослідник історії
Арктики та Антарктики Василь Придатко-Долін, за що я висловлюю
йому неймовірну вдячність. Він неначе в експедиції вказав лижною
палицею напрямок до зручного перевалу. Також я послуговувався
його статтями, перекладами та коментарями про історію крижано-
го континенту. А коли Василь Придатко-Долін опублікує свою збірку
 | 541

матеріалів про Антарктику (а може, і Арктику), не залишиться нічого

іншого, як їх прочитати.
Важливі поради, зауваги та коментарі до розповіді про зміну кліма-
ту я отримав від кліматологині та учасниці ІІ Української антарктичної
експедиції — Світлани Краковської, за що висловлюю подяку.
Висловлюю вдячність директору Астрономічної обсерваторії
у Львові, доктору фізико-математичних наук Богдану Новосядлому
за його наукову редакцію та коментарі до розділу про дослідження
космосу.
Дякую екологині, співробітниці відділу біології та екології НАНЦ
Ганні Євчун за її чудові мапи, зроблені спеціально для цієї книги. Спер-
шу я звернувся до неї по пораду щодо того, які взагалі карти можна
використати у книзі і як це організувати. А вона запропонувала, що
сама створить такі мапи, які допомогли б читачам книги краще орієн­
туватися у просторі того регіону, в якому відбуваються події книги.
Висловлюю щиру вдячність співробітнику НАНЦ Юрію Шепеті
та молодшому науковому співробітнику відділу біології та екології
НАНЦ біологині Вікторії Іванець. Авторству Юрія належать чудові
фото із паливного резервуара на острові Ґаліндез, а також із кухні
станції «Академік Вернадський». Вікторія надала для книги вражаюче
фото малесенької людської постаті на тлі антарктичного льодовика
(фото розташоване поруч зі кадрами з китовим хвостом).
Також дякую Тетяні Петракевич з Одеси, яка підтримала мою експе-
дицію в Антарктиду, надавши фото / відеотехніку. Основна кількість
моїх фото в цій книзі зроблено завдяки їй.
Дякую своєму товаришу Бретіславові Гамплу за щоденникові запи-
си із нашої подорожі в Антарктиду. Мені було цікаво побачити його
погляд на мандрівку.
Пам’ятаю про тих, хто підказував і допомагав із організацією поїзд-
ки. Це Наталія Миц та Ілля Сак, Олеся Яремчук, Юрій Новачинський,
542 | Подяки

Микола Назарук, Антон Семиженко, Петро та Марічка Задорожні, Уляна

Головач, Дорж Бату, Іван Примаченко, Діана Попфалуші, Ігор Гайдай,
Фелікс Звершхановський, Роксолана Гнатюк, Ярослава Терлецька, Велі-
на Вайткунайте, Ірена Карпа, Ріхард Ґраф, Вікторія Левинська, Михаїл
Тимаковський, а також всі ті, хто співпереживав, підтримував і вболі-
вав за успіх цієї справи.
Це все не вдалося б також без фінансової підтримки безлічі і знайо-
мих, і зовсім не знайомих людей. Пам’ятаю цю неймовірну підтримку
в думках та зберігаю у серці. Дякую усім, хто здійснив свій вклад в ан-
тарктичну експедицію, завдяки якій існує ця книга.772 773
Дякую також усім журналістам та всім тим, хто цікавився моєю
­ідеєю, розпитував, запрошував на ефіри та розмови і до моєї поїздки,
і після неї та доклалися до того, що люди в Україні дізналися ще трі-
шечки більше про Антарктиду. Дякую «Медіафоруму», «Центру Шеп-
тицького», «Creative Mornings», «TEDxUCU», Географічному факульте-
ту ЛНУ ім. Франка, «PLATO», Фонду родини Б. Гаврилишина, журналу
«Аероплан», Книгарні «Є», Черкаському літературному фестивалю,
Луцькому фестивалю пригод та іншим за запрошення і можливість
розповісти про льодяний континент.
Врешті, дякую всім тим, хто працював із текстом книги, покращуючи
його. Зокрема, редакторці Анні-Марії Волосацькій, яка редагувала і мою
першу книгу «Нестримна сила води». Коли чистовик рукопису готовий,
то його можна було б друкувати, і основна цінність книги збереглася б.
Проте досвідчений літературний редактор завжди дошліфовує книгу,
вкладаючи у неї свої знання мови, збагачуючи словами, які не спали
на думку автору, вичитує книгу відстороненим поглядом, незамуле-
ним оком, але, водночас, проникається текстом і щиро проживає його.
Також дякую друзям і колегам, які читали рукопис.
Дякую першій читачці та головній редакторці всіх моїх текстів —
Л. — за те, що кожна її порада суттєво поліпшує будь-яку мою справу.
 | 543

Розділ про підкорення Південного полюсу я шліфував наприкінці.

Я почувався як британська експедиція, яка мала дійти останні кіло­
метри до рятівного звершення. І коли втома від понад дворічної ро-
боти над книгою накривала мене з головою, руку читацької допо-
моги та редакторських порад простягла саме вона, тож дякую їй за
незамулене бачення тексту й чудову літературну інтуїцію. Вдячний,
що оцінювала не лише зроблене, але і потенціал, закладений у тоді
ще сирому тексті.
Також дякую подрузі Альоні Вишницькій за погляд журналістського
редактора та деякі поради. Крім того, висловлюю велику подяку учасни-
ку антарктичних експедицій Євгенієві Накалову — за згоду бути першим
читачем з-поміж втаємничених у світ Антарктиди та за його зауваження.
Останнє, але, мабуть, найголовніше: дякую всім майбутнім читачам,
без яких усе це не мало би сенсу.
 Бонуси

Аудіосеріал. Коли я закінчував чернетку рукопису, до мене звернулася

команда MEGOGO Audio. Вони зробили мені пропозицію, від якої захопи-
ло дух: долучитися до створення аудіосеріалу про подорож до Антарк-
тиди. Спершу я мав природне бажання якось проконтролювати, щоб
все було дуже добре. Але потім я довірився команді, яка працює над
створенням аудіосеріалу, і просто отримував задоволення від процесу.
Моя душа раділа, коли можна було перемкнутися із написання книги
на читання сценаріїв, а потім — записи у студії, за якими я страшенно
скучив зі студентських років. Серіал цей створений на основі реаль-
них фактів і подій, хоч і художній. Його режисер — Дмитро Левиць-
кий — втягнув мене в сюжет історії, яку він створив, і в найкращому
сенсі змусив іще раз пережити мандрівку в Антарктиду. Видавництво
і медіасервіс запланували спільний випуск книги та аудіосеріалу про
Антарктиду. За допомогою звуку ви теж, сподіваюся, опинитеся зі
мною на цьому континенті. Тож щиро запрошую прослухати історію
про антарктичну мандрівку в аудіоформаті. Окремо дякую Юлії Білоус.
Сторінка. Також запрошую читачів відвідати у фейсбуці сторін-
ку «Антарктида» (facebook.com/antarctic2019), яку я веду від початку
проєкту. Там я розповідаю різні історії про Антарктиду, мою подорож,
ділюся фотографіями, відео, а також поширюю матеріали на антарк-
тичну тематику. Якось мене запитали, чи книга буде складатися із цих
 | 545

дописів? Але я зовсім не прихильних підходу скомпонувати книгу із

написаних раніше шматочків тексту. Щоб книга була цілісною, то дум-
ки мають «варитися» в одному казанку, а не в сотні різних, вміст яких
потім змішують у щось одне. Це означає також і протилежне: якщо
ви прочитали книгу, то, можливо, знайдете більше цікавого контенту
й серед дописів на сторінці. Саме там зібрані й інтерв’ю, які я давав
журналістам про свою подорож, а також мої матеріали про зміни клі-
мату, організацію проєкту та низку інтерв’ю з науковцями, які працю-
вали в Антарктиді. Також ви зможете знайти схожі дописи у Instagram
(m.prokhasko) та Telegram (five_oceans).
Відеоконтент. Було б нерозумно втратити шанс і не зняти в Антарк-
тиді якомога більше відео. Вже зараз ви можете знайти деякі відео на
сторінці у фейсбуці, а також на ютуб-каналі «5 oceans | 7 continents».
Якщо ви завітаєте туди одразу після виходу книги у світ, то, ймовірно,
не знайдете там надто багато контенту. Але все тому, що практично
весь свій вільний час я присвячував першочерговому завданню — книзі.
Але тепер, видихнувши і знову вдихнувши, я залюбки зміню формат
роботи з тексту на відео. Тож якщо ви дочитали до цього місця і вам
сподобалося, то хтозна, може, вже за кілька тижнів вам майже вдасться
дотягнутися рукою до кита або поспостерігати зі мною за пінгвінами.
Фотогалерея. Пишучи ці рядки, я ще до кінця не уявляв, які саме
фото потраплять у книгу. На папері завжди мало місця, особливо якщо
потрібно відсіяти фото з Антарктиди! Ця обставина, як ви здогадали-
ся, створює дві проблеми, які необхідно вирішити. По-перше, які саме
фото таки взяти й відкинути, а які закарбувати на сторінках? Я зміг
дійти до позначки у понад 50 фото, але цього було все ще забагато. Ця
ситуація підштовхнула мене попросити про допомогу мого товариша,
фотографа Петра Задорожного. Разом із ним ми обирали ті фотографії,
які ви можете побачити в цій книзі. Другим викликом є те, як же спа-
ти спокійно, якщо читачі не зможуть побачити бодай всіх найкращих
546 | Бонуси

фото з мандрівки на крижаний континент. Саме тому я вирішив ство-

рити додаткову фотогалерею із значною кількістю світлин, яку може
оглянути кожен охочий.
Сайт на антарктичному домені. Фото, відео, а також багато ін-
формації про Антарктиду, яка не вмістилася у книгу або не пасувала
до неї тематично чи жанрово, я публікуватиму й далі. Щоб якісно ор-
ганізувати контент на антарктичну тематику, ми вирішили створити
окремий сайт. Ми — це Петро Задорожний, який запропонував таку
ідею; мій товариш Тарас Ерстенюк, який розробляв та підтримував
сайт; а також я. Разом із Тарасом ми обдумували структуру, дизайн та
інші аспекти сайту. Крім створення контенту, мені також залишилася
роль організатора процесу. У книзі я вже згадував, що це значною мі-
рою унікальний сайт, адже міститься він на домені .aq — тобто антарк-
тичному. Якби я не побував на континенті, то не міг би зареєструвати
його за такою адресою. Сам сайт називається NoPolarBears.aq — «Без
білих ведмедів», адже їх в Антарктиді не буває. Саме тут можна знайти
додаткову фотогалерею.
Унікальні мапи. Спеціально для книги Ганна Євчун створила дві
карти регіону Антарктики, в якому відбуваються події книги. Перша
з них більш глобальна, і на ній можна знайти острови, на яких мені вда-
лося побувати під час подорожі. Острови навколо української станції
тут дуже дрібні. Тому друга карта показує саме район навколо станції
«Академік Вернадський». Крім того, ми вирішили, що після завершення
роботи над книгою варто створити також мапу для сайту ­NoPolarBears.aq,
де можна знайти ще більше історій про Антарктиду.
Матеріали про науку. Моєю метою було написати про те, що до-
сліджують в Антарктиді українські науковці. Але розповісти я хотів
не лише про це. Намагався тримати баланс, і в якийсь момент стало
очевидно, що цікавої науки в українській Антарктиді значно більше,
ніж можна навіть стисло вмістити в одну книгу. Тому для тих, кого
 | 547

особливо цікавлять дослідження українськи науковців на крижаному

континенті, продовжуватиму публікувати відповідні матеріали у ме-
діа та на своєму вищезгаданому сайті.
Запрошую скористатися усіма можливими бонусами. І дякую!
 Список посилань

На момент, коли рукопис цієї книги був закінчений, редакторська ро-

бота зроблена й макет зверстаний, усі посилання в книзі були пере-
віреними та робочими. Цифрові джерела дають змогу швидко знайти
інформацію та отримати до неї доступ. Також вони створюють зручні
умови для читачів, коли можна просто перейти за лінком, а не йти до
бібліотеки й шукати зазначеної книги, статті чи медіафайла. Однак
трапляються ситуації, коли сайт, на який хтось покликається у тексті,
наприклад, перестає працювати. У такому разі можна скористатися
сервісом Wayback Machine за адресою https://archive.org/web/
Це архів інтернет-сайтів, який фіксує практично все, що колись бу-
ло в мережі. Тож якщо який-небудь сайт не відповідає, можна спершу
скопіювати лінк сторінки, яка не працює, із пошукового рядка. Потім
вставити скопійовану адресу у віконечко на сторінці сервісу Wayback
Machine. Ресурс запропонує вибрати одну зі збережених версій неро-
бочого вже сайту. Так можна все одно зайти на архівований сайт, який
у звичному режимі не доступний.
У цій книзі є величезна кількість моїх пригод, описів, спостережень,
висновків та іншого, проте щоб книжка була вичерпнішою, я також
опрацював доволі-таки велику кількість різної інформації, на яку по-
кликаюся у тексті. Далі подано її список.
 | 549

Передмова
1 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора
НАНЦ Євгена Дикого для видання «Куншт». Режим доступу: https://
bit.ly/3yMB18R

Полонителька сердець
2 24 канал. (2018, лютий). Згадати Все. Антарктична станція «Академік
Вернадський». [Відео]. YouTube. Режим доступу: https://bit.ly/3il9y8s
3 Національна академія наук України. (2021, травень). Антарктичні до-
слідження — це внесок у майбутнє, у престиж і економіку країни. //
Інтерв’ю провідної інженерки-дослідниці відділу радіофізики геокос-
мосу Радіоастрономічного інституту НАН України Анни Соіної. Режим
доступу: https://bit.ly/3ow8Nup
4 Більше про характеристики льоду: Zakrzewski W. (1982). Lody na morzach.
Wydawnictwo Morskie.
5 Cook J. (1777). A Voyage towards the South Pole and Round the World. doi:
10.14288/1.0129127, from https://bit.ly/3ggfFIR
6 Інститут геодезії НУ «Львівська політехніка». (2016, лютий). Директор ІГ-
ДГ Корнилій Третяк розповідає про своє перебування на антарктичній
станції «Академік Вернадський». Режим доступу: https://bit.ly/3yLrNtD
7 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-
денний полюс Землі. Режим доступу: https://bit.ly/2SAhPL4
8 Експедиція ХХІ. (2020, квітень). Учені знайшли рештки тропічного лісу
в Антарктиді. Режим доступу: https://bit.ly/3pqjYFx
9 Денисенко А. (2018, травень). Ранок зимівника в Антарктиді починаєть-
ся не з перевертання пінгвінів. До України повернулася полярна експе-
диція. Телевізійна служба новин. Режим доступу: https://bit.ly/394wEKZ
10 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про головні
досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції. Режим доступу:
https://bit.ly/3ikw9SE
550 | Список посилань

11 Joel L. (2020, April). Fossil Shows Cold-Blooded Frogs Lived on Warm Ant-
arctica. The New York Times, from https://nyti.ms/3uVyVQQ
12 Онишкевич Р. (1998, серпень). Роман із Антарктидою. Леонід Говоруха
про сувору землю та мужніх людей. // Коментар доктора географічних
наук, метеоролога І УАЕ для газети «День» (145). Режим доступу: https://
bit.ly/3xdhOMj

Перший лід
13 Беллинсгаузен Ф. (1831). Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледови­томъ
океанѣ и плаваніе вокругъ свѣта въ продолженіи 1819, 20 и 21 годовъ,
совершенныя на шлюпахъ Востокѣ и Мирномъ подъ начальствомъ Ка-
питана Беллинсгаузена, Командира шлюпа Востока. Шлюпомъ Мирный
Начальствовалъ Лейтенантъ Лазаревъ. [Сканована копія оригіналу].
Режим доступу: https://bit.ly/3vZD1sS
14 Куренкова О. (2020, січень). «Найхолодніший континент, до якого при-
кипаєш серцем». Три історії українських дослідниць Антарктиди. Hro-
madske. Режим доступу: https://bit.ly/3ikbiip
15 Давидова Ю. (2020, березень). «Про космос знаємо більше, ніж про влас-
ну Землю»: що досліджуватиме в Антарктиді нова українська експеди-
ція. // Коментар геофізика Андрія Залізовського для видання Hromadske.
Режим доступу: https://bit.ly/2Qy2bPD
16 Суспільне Харків. (2020, січень). Перший харків’янин на Антарктичній
станції. Андрій Залізовський. [Відео]. Youtube. // Інтерв’ю із доктором
фізико-математичних наук Андрієм Залізовським. Режим доступу:
https://bit.ly/341FK8H

Початок шляху
17 Потапчук Н. (2020, березень). На яхті в Антарктиду. // Розповідь яхтс­
мена Владислава Кириченка для видання «Укрінформ». Режим доступу:
https://bit.ly/3pnnUa9
 | 551

18 Mystic Seaport Museum. (1980). Around Cape Horn. Photographed by Captain

Irving Johnson 1929. [Documentary]. YouTube, from https://bit.ly/3gaxzMU
19 Boffey D. (2019, October). Ocean cleanup device successfully collects plastic
for first time. The Guardian, from https://bit.ly/3fWz6HH
20 Eunomia. (2016, May). Marine Plastics: We Should Fight Them on the Beaches,
from https://bit.ly/3fQoxFT
21 Ліцкевич О. (2019, грудень). Чи сортують сміття самі екологи та що во-
ни думають про Грету Тунберг. // Інтерв’ю біологині Марії Павловської
для видання «Iod.Media». Режим доступу: https://bit.ly/34VyJ9G
22 Прохасько М. (2021, листопад). Ушуая: на краю світу. NoPolarBears — Без
білих ведмедів. Режим доступу: https://bit.ly/3mrwu7Q
23 Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ). (2020, січень).
Оголошено склад ХХV Української антарктичної експедиції. Експеди-
ція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3v1izXd
24 НАНЦ. (2019, грудень). Потрапити у склад 25-ї Української антарктичної
експедиції бажає удвічі більше науковців, ніж торік. Експедиція ХХІ.
Режим доступу: https://bit.ly/3w6Aayo
25 Шрамович В. (2018, червень). Як чилійці та американці врятували укра-
їнського полярного біолога. BBC News | Україна. Режим доступу: https://
bbc.in/3fYZUH0
26 УНІАН. (2010, січень). Хірург сам собі прооперував апендицит. Режим
доступу: https://bit.ly/34XlBRM
27 Лопатіна І. (2017, березень). До Антарктиди відправляється чергова укра-
їнська експедиція. РБК-Україна. Режим доступу: https://bit.ly/3v1zecW
28 Гаташ В. (2000, грудень). В Антарктиді Україна творить власне облич-
чя. // Коментар заступника директора з питань науки Українського
антарктичного центру, керівника І УАЕ Геннадія Міліневського для
видання «Дзеркало тижня». Режим доступу: https://bit.ly/3iQhtuq
29 НАНЦ. (2020, березень). Учасники 25 УАЕ закінчують тижневий тренінг
перед відправкою в Антарктиду. Режим доступу: https://bit.ly/2Sj2FtV
552 | Список посилань

30 Самборська С. (2018, жовтень). «Якби зі мною була сім’я — я би залишився

жити в Антарктиді»: львівський полярник Ігор Дикий. Інформагент-
ство Galnet. Режим доступу: https://bit.ly/3x3DcDn
31 Гойник В. (2016, квітень). История одной станции. Otpusk. Режим досту-
пу: https://bit.ly/3jKexj2
32 Страшко Н. (2020. липень). Гадячанин Антон Омельченко побував у двох
антарктичних експедиціях: інтерв’ю. Гадяч City. Режим доступу: https://
bit.ly/3crMEc2
33 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років на Антарктиді. // Інтерв’ю багаторазового зимівника Миколи
Старинця для видання «Українська правда: Життя». Режим доступу:
https://bit.ly/3hSen9n
34 Куренкова О. (2020, січень). «Найхолодніший континент, до якого при-
кипаєш серцем». Три історії українських дослідниць Антарктиди…
35 Бочкарёв В. (2002). Соло для Антарктиды... с оркестром. Издательство
«Минерал». С. 6.
36 Там само. С. 9–10.
37 Міністерство освіти і науки України. (2019, листопад). Українці нарешті
вивчатимуть Антарктиду та Світовий океан на власному судні — Каб-
мін знайшов гроші. Режим доступу: https://bit.ly/3fWvHsi
38 Ганжа Л. (2020, січень). Навіщо Україні криголам в часи війни: інтерв’ю
Євгена Дикого, нашого головного по Антарктиці. Українська правда.
Життя. Режим доступу: https://bit.ly/3uV0v0M
39 Шрамович В. (2021, липень). Україна хоче купити легендарний криголам
James Clark Ross. Що це за судно. BBC | Україна. Режим доступу: https://
bbc.in/3lkBJpE
40 НАНЦ. (2021, липень). Відродження українського наукового флоту: виді-
лено кошти на криголам для антарктичних експедицій та досліджень
Світового океану. Режим доступу: https://bit.ly/3i5Sva6
 | 553

41 Руденко Є., Сарахман Е. (2021, січень). Криголам без криги. Навіщо Укра-
їні арктичне судно «Капітан Бєлоусов». «Українська правда». Режим
доступу: https://bit.ly/3lff0LU
42 НАНЦ. (2021, липень). Придбання криголаму «Джеймс Кларк Росс»: від-
повіді на популярні запитання. Режим доступу: https://bit.ly/3xh9pXO
43 НАНЦ. (2021, жовтень). «James Clark Ross» став «Ноосферою» і прийняв
на борту Президента України. Режим доступу: https://bit.ly/3nLR16A
44 Міністерство освіти та науки України. (2021, жовтень). Україна та ПАР
планують розширювати співпрацю в науковій сфері, зокрема розгля-
нуть можливість спільних досліджень в Антарктиці. Режим доступу:
https://bit.ly/3jSkR89
45 Міністерство освіти і науки України. (2018, листопад). Українські вчені
повертаються до експедиційних досліджень Південного океану — во-
ни були призупинені на більш як 17 років. Режим доступу: https://bit.ly/
3v2p3F0
46 НАНЦ. (2018, грудень). Українські науковці успішно провели частину
експедиції в Атлантичному океані та переходять до досліджень в Пів-
денному. Режим доступу: https://bit.ly/3u1WWFy
47 НАНЦ. (2020, грудень). Вивчати крижану рибу, криля, китів — дослідни-
ці НАНЦ відправилися по нові дані у Південний океан. Режим доступу:
https://bit.ly/3fy30AA
48 Захарченко Н. (2019, вересень). Боротьба з морським левом за рибу та
втеча від «Грінпісу». Будні черкаського моряка на судні біля Антарк-
тиди. Видання Hromadske. Режим доступу: https://bit.ly/3fwXPAP
49 Шрамович В. (2014, грудень). Врятувати «Академіка Вернадського». BBC
News | Україна. Режим доступу: https://bbc.in/3pt1tAp
50 НАНЦ. Українські антарктичні експедиції. // Список учасників усіх
круглорічних Українських антарктичних експедицій. Режим доступу:
https://bit.ly/3v1AjBy
51 Шрамович В. (2014, грудень). Врятувати «Академіка Вернадського»…
554 | Список посилань

52 Arrambide M. A Guide To Find Cheap Antarctica Cruises. Wandering Trader,

from https://bit.ly/3cppItH
53 Більше про пошук фінансової підтримки: Прохасько М. (2019, жов-
тень). Не просіть — пропонуйте! MediaLab. Режим доступу: https://bit.ly/
3g4gWUu

«Сельма»
54 Icebird Expeditions. Antarctic Expedition Sailing Support Yacht — Icebird
Expeditions, from https://bit.ly/3wfPWGU
55 Chidlow K. (2014, October). Ice Bird — the unsinkable boat. Museum of Applied
Arts & Sciences, from https://bit.ly/3csVEh3
56 World Population Review. Southernmost Cities In The World, from https://
bit.ly/3yI87Wn
57 Cambero F., Sherwood D. (2019, May). Puerto Williams, Chile now world’s
southernmost city, not Ushuaia, Argentina. Reuters, from https://reut.rs/
38JcRAg

Протока Дрейка
58 Прохасько М. (2019, лютий). Про шлях до Антарктиди. Видавництво
старого лева. Режим доступу: https://bit.ly/3zaGxT7
59 Vergara E., Luna P. (2019, December). Chile: Plane that vanished en route to
Antarctica found. Associated Press News, from https://bit.ly/3523YjH
60 Prokop M. (2018, Grudzień). Piotr Kuźniar o wyprawie na Antarktydę. «Nikt
nie ma obowiązku nas ratować». [Wideo]. Z tymi co się znają. Wirtualna
Polska, z https://bit.ly/3zdzngG
61 Докладніше: Прохасько М. (2020, січень). Про чергування на яхті. [По-
точний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3z8XTjh
62 Тимоць І. (2018, березень). Усі рівні. Навіть доктори наук миють туалети.
// Інтерв’ю біолога та учасника антарктичних експедицій Ігоря Дикого
журналу «Країна» (413). Режим доступу: https://bit.ly/34V5rs2
 | 555

П’ятий океан
63 Gordon A. Thermohaline circulation. Britannica, from https://bit.ly/3vVUpj2
64 Gibbens S. (2021, June). There’s a new ocean now—can you name all 5?
National Geographic, from https://on.natgeo.com/3mZHhqm
65 Barker S., Ridgwell A. (2012). Ocean Acidification. Nature Education Knowled­
ge 3 (10), from https://go.nature.com/3v6t3o9
66 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы меж-
дународного управления в ХХІ веке. Вестн. Моск. ун-та. Сер. 25: Междуна-
родные отношения и мировая политика (4). Режим доступу: https://bit.ly/
2TRQuVp
67 Gibbens S. (2021, June). There’s a new ocean now—can you name all 5?..
68 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором Національного антарктичного наукового центру МОН Украї­
ни Євгеном Диким. Медіакомпанія «Сегодня». [Відеофайл]. Facebook.
Режим доступу: https://bit.ly/3g1Wq6B
69 Прохасько М. (2020, жовтень). Текст землі: навіщо біологи читають ми-
нуле планети. // Інтерв’ю із кандидатом біологічних наук, зоологом,
учасником антарктичних експедицій Андрієм Утєвським для журналу
«Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/2FJUYXr
70 Потапчук Н. (2020, березень). На яхті в Антарктиду…
71 Верховна Рада України. (1992, вересень). Договір про Антарктику. Режим
доступу: https://bit.ly/3gh2t7s

Пошуки в Південному Льодовитому океані

72 Кандидат біологічних наук, учасник арктичних та антарктичних експе-
дицій, дослідник історії Арктики та Антарктики Василь Придатко-Долін
розповідає: у першочерговому документі Фабіана Беллінґсгаузена ши-
рота зазначена як 69°, 25′, 28′′, а в остаточному звіті після подорожі він
записав 69°, 21′, 28′′. Різниця виходить близько 7 кілометрів, що прин-
ципового значення у цьому випадку немає. Совєцькі інтерпретатори
556 | Список посилань

спадщини Беллінґсгаузена зауважують, що оригінал документів було

загублено. Можливо, таким чином зручно вносити у перевидання деякі
«корективи». Придатко-Долін припускає, що документи не загубилися,
а зберігаються як штучно засекречені. Він з’ясував, що саме такий, пер-
винний гриф «Секретно», мала копія інструкції від морського міністра
Беллінґсгаузену, яку дослідник бачив на власні очі. Крім цього доку-
мента, він виявив фрагменти таблиць складу експедиції, великий за
обсягом рукопис, чернетку навігаційної карти із координатами, де було
зазначено саме «69°, 25′…». Крім того, серед переглянутих документів
був також фрагмент із підписом Беллінґсгаузена, де була відмітка «Съ
оригиналомъ верно». Імовірно, ця згадка про фізичне існування доку-
ментів Беллінґсгаузена є першим опублікованим свідченням того, що
оригінали не загубилися, а повинні існувати. Скоріш за все, вони є чо-
мусь прихованими.
73 Беллинсгаузен Ф. (1831). Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледовитомъ
океанѣ и плаваніе вокругъ свѣта въ продолженіи 1819, 20 и 21 годовъ…
74 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів. //
Інтерв’ю учасника арктичних та антарктичних експедицій, дослідника
історії Арктики та Антарктики Василя Придатко-Доліна для журналу
«Країна» (507). Режим доступу: https://bit.ly/3zk0XZP
75 Беллинсгаузен Ф. (1831). Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледовитомъ
океанѣ и плаваніе вокругъ свѣта въ продолженіи 1819, 20 и 21 годовъ…
76 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821).
Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3weqP7z
77 Олексюк Б. (2020, січень). Василь Придатко-Долін: «Cквозь шедшій тог-
да снѣгъ…». // Інтерв’ю із учасником арктичних і антарктичних екс-
педицій, дослідником історії Арктики та Антарктики про експедицію
 | 557

Беллінґсгаузена для видання Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://

bit.ly/2TSMHqG
78 НАНЦ. (2020, січень). Перші люди, які дісталися Антарктиди. [Поточний
допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3pM5lfT
79 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
80 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821)…
81 НАНЦ. (2020, січень). Про відкриття Антарктиди. [Поточний допис].
Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3wlUBr8
82 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821)…
83 Там само.

Пропаганда зворотної дії

84 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821)…
85 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
86 Олексюк Б. (2020, січень). Василь Придатко-Долін: «Cквозь шедшій тогда
снѣгъ…»…

Рубіж Кука
87 Тарасович П. (2020, січень). 200 років з часу відкриття Антарктиди: укра-
їнці серед першовідкривачів. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://
bit.ly/2TX7CsF
88 Інформаційне агентство ASPI. (2020, серпень). Українська Антарктида:
таємнича історія, дивні традиції та несподівані відкриття. // Інтерв’ю
директора Національного антарктичного наукового центру Євгена
Дикого. Режим доступу: https://bit.ly/3weqp0o
558 | Список посилань

89 Парнікоза І., Яровий О. (2021, жовтень). Українці у складі радянських

антарктичних експедицій. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.
ly/3pLCJWd
90 Санин В. (1973). Новичок в Антарктиде. Издательство «Молодая гвар-
дия».
91 Парнікоза І., Яровий О. (2021, жовтень). Українці у складі радянських
антарктичних експедицій...
92 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
93 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821)…
94 Зварич О. (2019, липень). «Антарктичні скрепи» Росії та український
слід в експедиції Беллінґсгаузена. Новинарня. Режим доступу: https://
bit.ly/3wmtI6a
95 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821).
Частина 3. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3pOA8sp
96 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
97 НАНЦ. (2020, січень). Про полтавського дворянина Івана Завадовського.
[Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3velPP7
98 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
99 Надзвичайно деталізована і скурпульозна історична розвідка про За-
вадовського, що не гірша від заплутаного детективу: Придатко-Долін
В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана
Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (частина друга). Експедиція XXI.
Режим доступу: https://bit.ly/3iKlhh0
100 Олексюк Б. (2020, січень). Василь Придатко-Долін: «Cквозь шедшій тогда
снѣгъ…»…
 | 559

101 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
102 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821). Час­
тина 3…
103 Розбір історії досліджень Антарктиди на атоми, зокрема про фальси-
фікацію історичних фактів совєцькими «істориками», також можна
знайти у текстах Василя Придатко-Доліна: https://bit.ly/3pLSQRs
104 Загородний О. (2020, січень). 200 років від дня відкриття Антарктиди.
Чим багатий континент та чому росіяни «борються» за звання першо-
відкривачів. // Коментар завідувача відділу міжнародного науково-­
технічного співробітництва НАНЦ Андрія Федчука для Телевізійної
служби новин. Режим доступу: https://bit.ly/3grpXG8
105 Залізняк Б. (2017). Україна здобула і зберігає почесний статус антарк-
тичної держави. Світогляд (66), ISSN 1819-7329. Режим доступу: https://
bit.ly/3vkggOX
106 Илюшина Н. Проблема территориального раздела Антарктики. Акту-
альные проблемы современных международных отношений. Режим
доступу: https://bit.ly/3cyzYjB
107 Савченко Н. (2017, березень). Українські науковці готуються до експеди-
ції в Антарктиду. Подробности. Режим доступу: https://bit.ly/3pVT74w
108 Лопатіна І. (2017, березень). До Антарктиди відправляється чергова
українська експедиція. РБК-Україна…
109 Олексюк Б. (2018, вересень). Антарктида не без політики. Експедиція
ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/2ToPtE7
110 Загородний О. (2020, січень). 200 років від дня відкриття Антарктиди…

Крижаний пиріг
111 Теліпко В., Овчаренко А. (2010). Міжнародне публічне право. Центр уч-
бової літератури. С. 145–147.
560 | Список посилань

112 Loor A. Creating the World Park Antarctica. Greenpeace, from https://bit.ly/
3pSUTDv
113 Greenpeace. Greenpeace in Antarctica, from https://bit.ly/2S1LGw8
114 Ердоган Р. (2018, червень). Про турецьку наукову базу в Антарктиді.
[Поточний допис]. Twitter. Режим доступу: https://bit.ly/3cDB3Xp
115 Anadolu Agency. (2019, March). Turkish science base in Antarctica welcomes
first guests. Daily Sabah, from https://bit.ly/3wquAHe
116 Укрінформ. (2019, лютий). Туреччина відкрила наукову станцію в Ан-
тарктиці. Режим доступу: https://bit.ly/2W4304Z
117 Олексюк Б. (2018, вересень). Антарктида не без політики…
118 Савкив Р. (2014, июнь). Беларусь в Антарктике. Зачем стране собствен-
ная полярная станция и какой она будет? Видання 42.tut.by. Режим до-
ступу: https://bit.ly/3iNYX6x
119 Varetto G. (2014, August). Belarusian Antarctic Research Vechernyaya Station
(WAP BLR-New). Worldwide Antarctic Program, from https://bit.ly/2U2ivJL
120 Council of Managers of National Antarctic Programs. National Antarctic
Programs Members, from https://bit.ly/3wraMDF
121 Савкив Р. (2014, июнь). Беларусь в Антарктике. Зачем стране собствен-
ная полярная станция и какой она будет?..
122 Телеканал ОНТ. (2017, червень). Белорусская антарктическая экспеди-
ция станет круглогодичной в 2019 году. // Коментар керівника Біло-
руської антарктичної експедиції Алєксєя Гайдашова. Режим доступу:
https://bit.ly/3vrQBnq
123 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич Гожик.
[Відеофайл]. YouTube. // Розповідь першого керівника Центру антарк-
тичних досліджень (сьогодні НАНЦ) Петра Гожика. Режим доступу:
https://bit.ly/3iMI5Nh
124 Там же.
125 Wisconsin University. IceCube Quick Facts. IceCube South Pole Neutrino
Obs­er­vatory, from https://bit.ly/3nMA3Fd
 | 561

126 Université de Genève. IceCube, from https://bit.ly/2ZN0z9m

127 Журавльова Ю. (2010, березень). Відсутність бюджету вдарила по укра-
їнських полярниках. Радіо Свобода. Режим доступу: https://bit.ly/3t335Cs
128 Олексюк Б. (2018). Євген Дикий: «Антарктида — полігон, на якому люд-
ство відпрацьовує подальшу взаємодію в космосі». Український журнал
(8). Режим доступу: https://bit.ly/3xG22th
129 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. Дзеркало
тижня (16): Режим доступу: https://bit.ly/3oi4uTB
130 Онишкевич Р. (1998, серпень). Роман із Антарктидою. Леонід Говоруха
про сувору землю та мужніх людей…
131 Бочкарёв В. (2002). Соло для Антарктиды... с оркестром… С. 8.
132 Санин В. (1973). Новичок в Антарктиде…
133 Belarus.by. (2018, червень). Беларусь получила статус ассоциирован-
ного члена Научного комитета антарктических исследований. Режим
доступу: https://bit.ly/3pT4cDg
134 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич
Гожик…
135 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років на Антарктиді…
136 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…
137 Илюшина Н. Проблема территориального раздела Антарктики. Акту-
альные проблемы современных международных отношений…
138 Федчук А. (2011/2012). Еволюція системи договору про Антарктиду:
структура і динаміка актів, ухвалених за 1961–2011 рр. Український ан-
тарктичний журнал (10–11), ISSN 1727-7485. С. 406–427. Режим доступу:
https://bit.ly/3wsstmc
139 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…
140 Теліпко В., Овчаренко А. (2010). Міжнародне публічне право…
562 | Список посилань

141 Федчук А. (2011/2012). Еволюція системи договору про Антарктиду:

структура і динаміка актів, ухвалених за 1961–2011 рр…
142 Илюшина Н. Проблема территориального раздела Антарктики. Акту-
альные проблемы современных международных отношений…
143 Парнікоза І. (2018, грудень). Довгий континент — Південна Америка.
Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3gx7RCx
144 Тимощук Я. (2019, вересень). «І в кар’єрі, й у фінансах тут — серйозний
дауншифтінг». Як це — бути системним адміністратором на антарк-
тичній станції. Видання DOU. Режим доступу: https://bit.ly/35n7021
145 Який вигляд мають карти світу в різних країнах? (2015, січень). Inspired.
Режим доступу: https://bit.ly/3grrLjB
146 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…
147 Олексюк Б. (2020, січень). В Україні випустили поштову марку до 200-річ-
чя відкриття Антарктиди. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/
3vtc5Ak
148 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-
денний полюс Землі…
149 Придатко-Долін В. (2019, лютий). Розвідка з історії південно-полярної
експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819–1821)…
150 Юрист Ярослав Іваницький пояснює, що здебільшого територіальні
претензії в Антарктиді зводяться до прав першовідкривача, окупації,
правонаступництва, офіційних актів про набуття прав володіння, ви-
конання адміністративних актів, здійснення юристикції, секторальний
підхід, географічну близькість, геологічну схожість. А також принцип
uti possidetis — коли держави-колонії Південної Америки ставали неза-
лежними, то прагнули залишатися у тих самих кордонах, у яких вони
перебували під Іспанією. Один із мотивів — щоб на континенті не зали-
шилося нічийних та спірних територій. Утім, більшість цих принципів
є застарілими і походять з часів колоніальної епохи.
 | 563

151 Теліпко В., Овчаренко А. (2010). Міжнародне публічне право… С. 145–147.

152 Олексюк Б. (2018, вересень). Антарктида не без політики…
153 Теліпко В., Овчаренко А. (2010). Міжнародне публічне право… С. 145–147.
154 RealLifeLore. (2017, березень). What’s the Most Difficult Place to Get to In
the World? [Video]. YouTube, from https://bit.ly/3vrEJlI

Недосяжна цінність
155 Верховна Рада України. (1992, вересень). Договір про Антарктику…
156 Things made thinkable. (2013, December). Antarctic Exploration Timeline,
from https://bit.ly/3qiuXB6
157 Верховна Рада України. (1992, вересень). Договір про Антарктику…
158 Олексюк Б. (2018, вересень). Антарктида не без політики…
159 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…

Поступіться чергою
160 Lewis Pugh. (2005). Swims. Southern Ocean. Deception Island, South Shetland
Islands, from https://bit.ly/3dk0zkX
161 Jacques Cousteau. (1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie II. Le vol
du Pingouin. [Documentaire].
162 Мороз В. (2018, червень). Чим живе українська Антарктида. Журнал
«Український тиждень» (552). Режим доступу: https://bit.ly/3qhrGlM
163 IAATO. International Association of Antarctica Tour Operators, from https://
bit.ly/3j1fbsX
164 Arrambide M. A Guide To Find Cheap Antarctica Cruises…
165 Tobutt R. (2018, November). 10 Rules for Traveling in Antarctica. Culture
Trip, from https://bit.ly/3j0weeF
166 Bolevich M. (2018, December). Tourists may be making Antarctica’s penguins
sick. Science, from https://bit.ly/3gWwhFN
564 | Список посилань

167 Прохасько М. (2019, вересень). Прямий зв’язок. // Інтерв’ю зоолога,

кілька­разового учасника антарктичних експедицій Ігоря Дикого для
видання «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/34ezj3a
168 Прокопчук Є. (2020, квітень). Про морських леопардів. [Поточний до-
пис]. Facebook. 25 Українська антарктична експедиція. Режим доступу:
https://bit.ly/3wLMKmM
169 НАНЦ. (2019, листопад). Морський леопард versa тюлень Ведделла. [По-
точний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3j8ymAW
170 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]. // Ко-
ментар фізіологині Реґіни Айсерт.
171 Jacques Cousteau. (1973–1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie I.
La glace et le feu. [Documentaire].
172 Парнікоза І. (2014, травень). Українська Антарктида. Частина 4. Від-
криття та вивчення української Антарктики. Хайвей. Режим доступу:
https://bit.ly/3zL00tU

Договір про Антарктику

173 НАНЦ. (2020, липень). Скільки країн і навіщо досліджують Антарктиду?
[Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3zMbNZ2
174 Олексюк Б. (2018). Євген Дикий: «Антарктида — полігон, на якому люд-
ство відпрацьовує подальшу взаємодію в космосі»...
175 Верховна Рада України. (1979, грудень). Угода про діяльність держав на
Місяці та інших небесних тілах. Режим доступу: https://bit.ly/2UrYTz9
176 Олексюк Б. (2018). Євген Дикий: «Антарктида — полігон, на якому люд-
ство відпрацьовує подальшу взаємодію в космосі»…
177 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…
178 Верховна Рада України. (1992, вересень). Договір про Антарктику…
179 Федчук А. (2011/2012). Еволюція системи договору про Антарктиду:
структура і динаміка актів, ухвалених за 1961–2011 рр…
 | 565

180 Там же.

181 Колесникова Е. (2015). Антарктика: История освоения и перспективы
международного управления в ХХІ веке…

Кінґ Джордж
182 Associated Press. (2015, March). This priest is spreading God’s word in Antarc­
tica, from https://bit.ly/2SXgFtv
183 Ibidem.
184 Санин В. (1973). Новичок в Антарктиде…
185 Матола В. (2018, жовтень). Подвійний паспорт. // Про «право землі»
і «право крові». Лівий берег. Режим доступу: https://bit.ly/3gSMcot
186 The White House. (2020, June). Memorandum on Safeguarding U.S. National
Interests in the Arctic and Antarctic Regions, from https://bit.ly/2UDpZnp
187 Собенко Н. (2020, червень). Трамп наказав створити флот криголамів
для захисту інтересів США в Арктиці і Антарктиці. РБК-Україна. Режим
доступу: https://bit.ly/3kcuYE7
188 Венкина Е. (2019, ноября). Разведка Дании обеспокоена проти­востоянием
РФ и США в Арктике. Deutsche Welle. Режим доступу: https://bit.ly/3yiyH8t
189 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. // Мате-
ріал про переспоживання ресурсів, зростання глобальної температури
та втрату біорізноманіття для науково-популярного журналу «Куншт».
Режим доступу: https://bit.ly/3wyoxR7
У інших матеріалах із циклу «За лаштунками глобальних змін» роз-
повідаю також про потепління океанів, підвищення їхнього рівня,
дослідження змін клімату, які відбувалися у минулому, природні ко-
ливання клімату та антропогенне підвищення глобальної темпера-
тури, зростання середньої температури в Україні, способи протидії
змінам клімату та інше.
566 | Список посилань

Глобальні зміни клімату

Лід відступає
190 Amos J. (2019, September). 315 billion-tonne iceberg breaks off Antarctica.
BBC News, from https://bbc.in/2SqtYTa
191 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина 4:
далеке майбутнє починається вчора. // Матеріал про зростання гло­баль­
ної температури, зміни клімату в Україні та способи протидії кліматичним
змінам для журналу «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/3u4rV4F
192 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…
193 Страшко Н. (2020. липень). Гадячанин Антон Омельченко побував у двох
антарктичних експедиціях: інтерв’ю…
194 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида...
195 НАНЦ. (2020, березень). Скільки тварин наразі проживає на острові Ґалін­
дез? [Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/2U3gHjC
196 НАНЦ. (2019, жовтень). Пінгвіни аделі і пінгвіни дженту: чому кількість
дженту на станції зростає, а Аделі падає? [Поточний допис]. Facebook.
Режим доступу: https://bit.ly/35SUozO
197 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
198 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида…
199 Агаркова Н. (2019, березень). Український полярник: про озонові дір-
ки, зміну клімату та галасливих сусідів. // Інтерв’ю біолога, учасника
ХХІ УАЕ Олександра Савицького для видання Inform: Новости Запо-
рожья. Режим доступу: https://bit.ly/3A4CHvk
200 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
 | 567

201 Квятковський О. (2019, жовтень). Про імператорських пінгвінів. [Допис

із каналу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://
bit.ly/3BuvJQR
202 Ротай Н. (2006, січень). Полярна станція «Академік Вернадський». //
Коментар заступника директора НАНЦ Геннадія Міліневського для
видання «Україна молода» (11). Режим доступу: https://bit.ly/2UpUlZW
203 Global climate change. The Causes of Climate Change. NASA, from https://
go.nasa.gov/2TY4eht
204 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін…
205 Lindsey R. (2021, January). Climate Change: Global Sea Level. National
Oceanic and Atmospheric Administration. Climate.gov, from https://bit.ly/
3gZB0q5
206 Мороз В. (2018, червень). Чим живе українська Антарктида…
207 Інститут геодезії НУ «Львівська політехніка». (2016, лютий). Директор
ІГДГ Корнилій Третяк розповідає про своє перебування на антарктич-
ній станції «Академік Вернадський»…
208 Philippe Huybrechts, Richard S. Williams, jr., James C. Zachos. (2013,
September). What the World Would Look Like if All the Ice Melted. National
Geographic Society, from https://bit.ly/3Cq1oDn
209 United States Environmental Protection Agency. (Web update: 2021, April).
Climate Change Indicators: Ice Sheets, from https://bit.ly/3GEUIDJ
210 Harvey C. (2021, March). Huge Atmospheric Rivers Could Quicken Antarctic
Ice Melt. Scientific American, from https://bit.ly/3w6SNTl
211 Shepherd A., Ivins E., Rignot E., et al. (2018, June). Mass balance of the
Antarctic Ice Sheet from 1992 to 2017. Nature (558). doi: 10.1038/s41586-
018-0179-y, from https://go.nature.com/3pYMIY3

Індикатор «Антарктика»
212 Гарасим А., Кельм Н., Боднар П. (2020, лютий). Грета Тунберг таки пра-
ва. Українські кліматологи розповіли про зміни клімату, що зачеплять
568 | Список посилань

Україну. // Кліматологині Світлана Краковська та Віра Балабух пояс-

нюють процеси, пов’язані зі змінами клімату, виданню «Texty». Режим
доступу: https://bit.ly/3h0K4ez
213 Сніданок з 1+1. (2019, листопад). Ігор Дикий про життя в Антарктиді та
кліматичні зміни. // Коментар біолога та керівника ХХIV УАЕ для телеба-
чення. [Відеофайл]. YouTube. Режим доступу: https://bit.ly/3x6O8jW
214 Тимоць І. (2018, березень). Усі рівні. Навіть доктори наук миють туале-
ти…
215 Jet Propulsion Laboratory. (2020, April). NASA Space Laser Missions Map 16
Years of Ice Sheet Loss. NASA, from https://go.nasa.gov/3qoRwnT

Відхилення від історичної норми

216 Borenstein S. (2019, July). Arctic Floating Antarctic ice goes from record high
to record lows. Associated Press, from https://bit.ly/3h44seB
217 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина
2: народження старого світу. // Матеріал для видання «Куншт» про ви-
вчення еволюції, вимирання видів, розвиток геології, великі катакліз-
ми, які можуть змінити все життя на планеті, а також те, як до такого
катаклізму може призвести глобальне потепління. Режим доступу:
https://bit.ly/2QK5NOs

Багряний сніг
218 НАНЦ. (2020, лютий). Червоним по білому. Цвітіння снігових водорос-
тей — одна з ознак зміни клімату. Режим доступу: https://bit.ly/3hciIlQ
219 University of Cambridge. (2020, May). Climate change will turn coastal An­
tarc­tica green, say scientists. Nature Communications. doi: 10.1038/s41467-
020-16018-w, from https://bit.ly/3qsjqQ7
220 World Meteorological Organization. (2020, February). New record for An­
tarc­tic continent reported, from https://bit.ly/3h53xKT
 | 569

Еко Нельсон
221 Eco Nelson. Jaroslav Pavlíček, from https://bit.ly/3vVfI2n
222 Lonely Planet. Eco-Nelson. Base in Nelson Island, from https://bit.ly/2SxRXjq
223 Кукал Л. (2002, грудень). Чех чеху в Антарктиде волк. Radio Prague
International. Czech Radio, from https://bit.ly/35VFg4O
224 Eco Nelson. Information in brief for the crew, from https://bit.ly/3vXFlzx
225 Кукал Л. (2002, грудень). Чех чеху в Антарктиде волк…
226 Praha.eu. (2019, July). The beauty of Antarctica at the New City Hall
exhibition, from https://bit.ly/3zZJYfO

Найнепроглядніша ніч
227 Global Travel Industry News. (2007, December). Doubts Raised About Sinking
Of Antarctic Cruise Ship M/S Explorer, from https://bit.ly/3jmsvYS

Її снігова величність
228 British Antarctic Survey. (2020, February). Return of the whales to South
Georgia, from https://bit.ly/3de9dRV
229 Jacques Cousteau. (1973–1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie I.
La glace et le feu…
230 BBC News | Україна. (2019, липень). Японія відновила комерційний ви-
лов китів. Вперше за 30 років. Режим доступу: https://bbc.in/3wShvGN
231 British Antarctic Survey. (2020, February). Return of the whales to South
Georgia…
232 Jacques Cousteau. (1973–1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie I.
La glace et le feu…

На Південний полюс!
Озеро лави
233 Державна служба геодезії, картографії та кадастру ДНВП «Картогра-
фія». (2004). Атлас світу. Антарктида.
570 | Список посилань

234 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-

денний полюс Землі…

Все ближче до полюса

235 Britannica. Bay of Whales. Former bay, Antarctica, from https://bit.ly/
3dh0uOB
236 Cain F. (2008, June). What is the Driest Place on Earth? Universe Today, from
https://bit.ly/3A0UoMd
237 Britannica. Physical geography, from https://bit.ly/3dgHlMU
238 Jennings K. (2012, February). The Not-So-Winding Ways of Antarctica’s Lon­
gest River. Condé Nast Traveler, from https://bit.ly/3quaxoQ
239 The Antarctic Report. (2020, November). Latitude 80° South was first crossed
by humans in 1902. [Posts]. Instagram, from https://bit.ly/3qpnC2Y

Льодяна голка
240 Anna R. (2015, December). Selma Expeditions with guinness record. Londy­
nek.net, from https://bit.ly/3h6NrAr

Не на життя, а на смерть
Північний полюс і легендарний «Фрам»
241 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів». // Матеріал про Антона Омель-
ченка — учасника експедиції Роберта Скотта для журналу «Країна»
(215). Режим доступу: https://bit.ly/3xX3OXi

Запеклий двобій
242 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I. Project Gutenberg, from
https://bit.ly/3xX4CLC
243 Vox. (2019, December). The deadly race to the South Pole. [Video]. Facebook,
from https://bit.ly/3dzPhJt
 | 571

244 Alexander C. (2011, September). The Man Who Took the Prize. National
Geographic magazine, from https://on.natgeo.com/3gY1olv
245 Cool Antarctica. Captain Robert Falcon Scott The Journey to the Pole, from
https://bit.ly/3xbUtel
246 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
247 Cool Antarctica. Captain Robert Falcon Scott The Journey to the Pole…
248 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
249 Cool Antarctica. Captain Robert Falcon Scott The Journey to the Pole…
250 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
251 Досліджуючи тему підкорення Південного полюсу, у мене залишилося
запитання про те, як британці дізналися про норвежців. Інколи може
скластися враження, що Амундсен і Скотт мало не побилися об заклад
і добре знали про наміри один одного. З іншого боку, як зазначив Василь
Придатко-Долін, часом медіа підігрівають версію про несподіванку для
британців на полюсі. Хоча Амундсен не оголошував про свої плани, про-
те, можливо, підозри про такі потенційні наміри норвежців у британців
були. Врешті, Амундсен, почувши про підкорення Північного полюсу,
перекинув корабель до Антарктиди, де його помітили британці. За сло-
вами Придатко-Доліна, Антарктида велика, але нічого не приховаєш.
252 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
253 Alexander C. (2011, September). The Man Who Took the Prize…
254 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
255 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole. Bird In Flight, from https://bit.ly/3vZnBDO
256 Olsen V. (2012, January). The Doomed South Pole Voyage’s Remaining Photo­
graphs. Smithsonian Magazine, from https://bit.ly/3xUQL8D
257 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole…
572 | Список посилань

258 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…

259 Cool Antarctica. Captain Robert Falcon Scott The Journey to the Pole…
260 Ibidem.
261 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
262 Енрікес М. (2020, червень). Льодовий цвинтар: історії мерців Антаркти-
ки. BBC News | Україна. Режим доступу: https://bbc.in/3gZ33Yc
263 Had we lived, I should have a tale to tell of the hardihood, endurance and
courage of my companions which would have stirred the heart of every
Englishman. These rough notes and our dead bodies must tell the tale.
264 Cool Antarctica. Captain Robert Falcon Scott The Journey to the Pole…
265 It must be near the end, but a pretty merciful end.
266 Have decided it shall be natural — we shall march for the depot with or
without our effects and die in our tracks.
267 Зображення цього вітражу можна знайти на неофіційному антарктич-
ному доларі: Half-Asleep Chris. (2019, December). Why Does Antarctica Have
Its Own Banknotes? [Video]. YouTube, from https://bit.ly/3nFwi4a
268 На цитати зі щоденника, які вказують на умиротвореність Р. Скотта
і його товаришів перед загибеллю, а також на факт зображення полег-
лих учасників експедиції на церковному вітражі, вказав у листуванні
дослідник історії Антарктики В. Придатко-Долін.
269 Olsen V. (2012, January). The Doomed South Pole Voyage’s Remaining Photo­
graphs…
270 Reynolds N. (2007, January). Scott of the Antarctic’s final letter. The Telegraph,
from https://bit.ly/2UHRETO
271 Alexander C. (2011, September). The Man Who Took the Prize…

Доля і факти
272 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole…
 | 573

273 Апслей Ч-Г. (1922). Найгіркіша подорож у світі — Антарктика. 1910–1913.

Вибране: спогади про Антона Омельченка. // Переклад, передмова і ко-
ментарі — В. Придатко-Долін. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://
bit.ly/3w3cl9v
274 Cool Antarctica. (2001). Robert Falcon Scott — Crew of the Terra Nova British
Antarctic Expedition 1910–13, from https://bit.ly/3owbj3H
275 Airriess S. (2019, November). Geography of the Terra Nova. Sarah Airriess —
Blog, from https://bit.ly/3hcD3HB
276 Antarctic Heritage Trust (New Zealand). (2017, серпень). Вчені знайшли
в Антарктиді пиріг віком 106 років. Лівий берег. Режим доступу: https://
bit.ly/35TZSul
277 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole…
278 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
279 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole…
280 McKie R. (2017, November). Tired, frozen, beaten: image of Captain Scott’s
expedition that foretold a tragedy. The Guardian, from https://bit.ly/35SCA8j
281 Vox. (2019, December). The deadly race to the South Pole…
282 McKie R. (2017, November). Tired, frozen, beaten: image of Captain Scott’s
expedition that foretold a tragedy…
283 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
284 Siiak I. (2014, December). Scott vs. Amundsen: History of the Conquest of
the South Pole…
285 Alexander C. (2011, September). The Man Who Took the Prize…
286 Ibidem.
574 | Список посилань

Товариш Роберта Скотта

287 Antarctic Heritage Trust. (2012, November). Meet the Crew of Captain Robert
Falcon Scott’s Terra Nova Expedition, from https://bit.ly/3eZqaAy
288 Scott R. (1913). Scott’s Last Expedition. Volume I…
289 Скотт Р., Гакслей Л., Клементс М. (1913). Остання експедиція Скотта.
Вибране: спогади про Антона Омельченка. // Переклад, передмова і ко-
ментарі — В. Придатко-Долін. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://
bit.ly/369xkwU
290 Понтінг Г. (1922). Величний білий Південь. Вибране: зі спогадами про
Антона Омельченка. // Переклад, передмова і коментарі — В. Придат-
ко-Долін. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3dBq0OW
291 Апслей Ч-Г. (1922). Найгіркіша подорож у світі — Антарктика, 1910–1913.
Вибране: спогади про Антона Омельченка…
292 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
293 Скотт Р., Гакслей Л., Клементс М. (1913). Остання експедиція Скотта. Ви-
бране: спогади про Антона Омельченка…
294 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
295 Понтінг Г. (1922). Величний білий Південь. Вибране: зі спогадами про
Антона Омельченка…
296 Полярний щоденник капітана Роберта Скотта. (2021, квітень). Антон
Омельченко танцює на борту «Терри Нови». [Поточний допис]. Facebook.
Режим доступу: https://bit.ly/3hsBF3C
297 Апслей Ч-Г. (1922). Найгіркіша подорож у світі — Антарктика, 1910–1913.
Вибране: спогади про Антона Омельченка…
298 Скотт Р., Гакслей Л., Клементс М. (1913). Остання експедиція Скотта. Ви-
бране: спогади про Антона Омельченка…
299 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
 | 575

300 Долинський П. (2014, липень). Антарктична одіссея Омельченків. Ос-

танній Бастіон. Режим доступу: https://bit.ly/3qGgVtk
301 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
302 Долинський П. (2014, липень). Антарктична одіссея Омельченків…
303 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років на Антарктиді…
304 Гандзій О. (2020, січень). У тексті 1831-го не було жодної згадки про
«континент». У радянському перевиданні це слово вживають 50 разів…
305 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-
денний полюс Землі…
306 Долинський П. (2014, липень). Антарктична одіссея Омельченків…
307 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором Національного антарктичного наукового центру...
308 Парнікоза І. (2014, травень). Українська Антарктида. Частина 4…
309 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
310 Долинський П. (2014, липень). Антарктична одіссея Омельченків…
311 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
312 Чечко-Березанська М., Кондратенко Ю., Мельник Н. та ін. (2010, лютий).
Невідомі герої України: Бухта Омельченко. [Відеофайл]. Youtube. Режим
доступу: https://bit.ly/3xgTc4K
313 Долинський П. (2014, липень). Антарктична одіссея Омельченків…
314 НАНЦ. Українські антарктичні експедиції…
315 Панчишин І. (2018, березень). Не той полярник, що не боїться холоду,
а той, що тепло вдягається. Розмова з дослідником Антарктиди. Zaxid.
net. Режим доступу: https://bit.ly/3jypEMp
316 НАНЦ. (2020, січень). Про Антона Омельченка. [Поточний доступ].
Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3DzbUJ7
576 | Список посилань

Імперська трансантарктична експедиція

317 Butler G. (2000). The Endurance: Shackleton’s Legendary Antarctic Expe­
dition. [Documentary].
318 Амос Дж. (2020, квітень). Знайти корабель Шеклтона, що затонув 105 ро-
ків тому. Це реально? BBC News | Україна. Режим доступу: https://bbc.
in/3t4nHdz
319 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику. Прадідівська слава. Режим доступу: https://bit.ly/3jxnH2x
320 [We had] «suffered, starved and triumphed, groveled down yet grasped at
glory, grown bigger in the bigness of the whole. We had seen God in His
splendors, heard the text that Nature renders. We had reached the naked
soul of man.»
321 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…

Знову полюс
322 Експедиція ХХІ. (2019, грудень). Про перше досягнення Південного по-
люса. [Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3jz5LF1
323 Загородний О. (2020, лютий). Українські пілоти на «кукурудзнику» ді-
сталися Південого полюса та встановили там синьо-жовтий прапор.
Телевізійна служба новин. Режим доступу: https://bit.ly/3DvzRkJ
324 National Geographic, Channel 5, France 5, and 7mate. (2007, November).
Megastructures. South Pole Station. [Documentary].
325 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]…
326 Скрипник В. (2018, березень). В Антарктиді побували п’ятеро вінни-
чан. Як потрапити в експедицію? 20 хвилин. Режим доступу: https://bit.
ly/3yvh5Gd
327 Jacques Cousteau. (1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie III. La vie
sous un océan de glace. [Documentaire].
 | 577

328 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-

денний полюс Землі…
329 National Geographic, Channel 5, France 5, and 7mate. (2007, November).
Megastructures. South Pole Station…
330 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]. // Ко-
ментар гляціолога Дуґласа МакЕйла.

Шматочок космосу в Антарктиді

331 NOAA. South Pole Observatory. Global Monitoring Laboratory, from https://
bit.ly/2UVrpcv
332 The Department of Astronomy and Astrophysics. South Pole Telescope. The
University of Chicago, from https://bit.ly/3AHEsh7
333 Kaufman M. (2014, March). The South Pole Is a Great Place to View Space.
National Geographic, from https://on.natgeo.com/3Dsqwt3
334 Cool Antarctica. Space Science in Antarctica: Astronomy and Astrophysics,
from https://bit.ly/2V142OJ
335 Kaufman M. (2014, March). The South Pole Is a Great Place to View Space…
336 Ding M., et al. (2016, April). Re-assessment of recent (2008–2013) surface
mass balance over Dome Argus, Antarctica. Polar Research 35. doi: 10.3402/
polar.v35.26133, from https://bit.ly/3hmAtA1
337 Колосков О. (2017). Наша станція скраю. Науково-популярний журнал
«Куншт» (9). ISBN 2524000049114.
338 Санин В. (1973). Новичок в Антарктиде…
339 Kaufman M. (2014, March). The South Pole Is a Great Place to View Space…
340 Ibidem.
341 Cool Antarctica. Space Science in Antarctica: Astronomy and Astrophysics…
342 The High Elevation Antarctic Terahertz Telescope. Exploring the Life Cycle
of Galactic Matter from the Bottom of the World. Steward Observatory Radio
Astronomy Laboratory, from https://bit.ly/3BJMNlA
343 Kaufman M. (2014, March). The South Pole Is a Great Place to View Space…
578 | Список посилань

344 The High Elevation Antarctic Terahertz Telescope. Exploring the Life Cycle
of Galactic Matter from the Bottom of the World…

Рекорд О’Бреді
345 ЛІГА.Новости. (2018, грудень). Американец идет пешком через льды
Антарктиды: хроника его пути. Информационное агентство ЛIГАБiз-
несIнформ. Режим доступу: https://bit.ly/3Bye2is
346 Тимоць І. (2018, березень). Усі рівні. Навіть доктори наук миють туалети…
347 Explorers Grand Slam. The Explorers Grand Slam or Adventurers Grand Slam,
from https://bit.ly/3jFVBm9

Супербачення
348 Бочкарьов В. (2006, грудень). Йоханнес Хубер: «Антарктида для люд-
ства набагато більше, ніж природні ресурси». Дзеркало тижня. Режим
доступу: https://bit.ly/3t9AgV1
349 Докладніше: Lunar phase. Wikipedia, from https://bit.ly/3yFHz7X
350 Андреєв А. (2020, березень). Ексклюзивний репортаж із експедиції в Ан-
тарктиду. LOWCOST UA. Режим доступу: https://bit.ly/2VbZWnC
351 Самборська С. (2018, жовтень). «Якби зі мною була сім’я — я би залишив-
ся жити в Антарктиді»: львівський полярник Ігор Дикий…
352 Беллинсгаузен Ф. (1831). Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледовитомъ
океанѣ и плаваніе вокругъ свѣта въ продолженіи 1819, 20 и 21 годовъ…
353 Таунсенд С., Міліневський Г. Історія першої зимівлі та антарктичної
станції Академік Вернадський (Фарадей). [Неопублікований документ].

Сірий, тобто казковий

354 British Antarctic Survey. History of Port Lockroy (Station A), from https://
bit.ly/3BrRjVg
355 Прохасько М. (2021, липень). Звуки Антарктики. [Аудіофайл]. Soundcloud.
Режим доступу: https://bit.ly/3rqbTS8
 | 579

Порт Локрой
356 Потапчук Н. (2020, березень). На яхті в Антарктиду…
357 United Kingdom Antarctic Heritage Trust. Operation Tabarin, from https://
bit.ly/3zDEpTx
358 Йорданова Я. (2021, лютий). През годините: Омлет от яйца на пингвин
и мозък пане от тюлен в менюто на Антарктида. Монитор. Режим до-
ступу: https://bit.ly/3ysgIxg
359 Столярчук І. (2014, березень). «Батько брав у мішок 15 кілограм землі
й бігав з ним, доки не зійде сім потів»…
360 Йорданова Я. (2021, лютий). През годините: Омлет от яйца на пингвин
и мозък пане от тюлен в менюто на Антарктида…

Пінгвінчик Лоло
361 Jacques Cousteau. (1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie II. Le vol
du Pingouin…
362 Національна академія наук України. (2021, травень). Антарктичні до-
слідження — це внесок у майбутнє, у престиж і економіку країни…
363 Губарева В. (2021, лютий). 25 років станції «Академік Вернадський»: як
живеться в Антарктиді? Рубрика. Режим доступу: https://bit.ly/3zDCpLh
364 Jacques Cousteau. (1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie II. Le vol
du Pingouin…
365 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]…
366 Бочкарьов В. (2020, листопад). Наталя Бабій: При відборі кандидатів
в антарктичну експедицію на перше місце слід ставити психологічну
сумісність. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3zELhQy
367 Утєвський А. (2017, вересня). Підводне біорізноманіття в акваторії ост­
ровів Аргентинського архіпелагу. НАНЦ. [Відеофайл]. Youtube. Режим
доступу: https://bit.ly/3BMHUbh
368 24 канал. (2018, лютий). Згадати Все. Антарктична станція «Академік
Вернадський». [Відео]…
580 | Список посилань

369 Шрамович В. (2018, лютий). Зірки-вбивці й тисячолітні губки: хто живе

у глибинах Антарктики? BBC News | Україна. Режим доступу: https://
bbc.in/3zy2k6W
370 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]…
371 Прохасько М. (2020, жовтень). Текст землі: навіщо біологи читають ми-
нуле планети…
372 Докладніше: Планета Земля (серіал). Вікіпедія. Режим доступу: https://
bit.ly/3yCldEr
373 Квятковський О. (2019, жовтень). Про імператорських пінгвінів. [Допис
із каналу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://
bit.ly/3BuvJQR
374 Понтінг Г. (1922). Величний білий Південь. Вибране: зі спогадами про
Антона Омельченка…
375 Докладніше: Пригоди пінгвіненяти Лоло. Вікіпедія. Режим доступу:
https://bit.ly/3yMQRzr
376 НАНЦ. (2020, жовтень). Багато людей плутають Арктику та Антарктику.
[Поточний допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3yBh3Nk
377 Агаркова Н. (2019, березень). Український полярник: про озонові дір-
ки, зміну клімату та галасливих сусідів. // Інтерв’ю біолога, учасника
ХХІ УАЕ Олександра Савицького…
378 Jacques Cousteau. (1974). Mission Cousteau en Antarctique. Partie II. Le vol
du Pingouin…
379 НАНЦ. (2021, жовтень). Ртуть, трамадол, промислові хімікати і навіть
кофеїн з нікотином: вчені представили результати аналізу, які забруд-
ники виявлені у флорі та фауні Антарктики. Режим доступу: https://bit.
ly/3CvOL9K
 | 581

Льодова машина часу

380 Mann M., Bradley R., Hughes M. (1998, April). Global-scale temperature
patterns and climate forcing over the past six centuries. Nature (392), from
https://bit.ly/3DCzBAh
381 Фейґен Б. (2013). Велике потепління: Зміна клімату та піднесення й ги-
бель цивілізацій. Ніка-Центр.

Про що свідчить кисень

382 Фейґен Б. (2013). Велике потепління: Зміна клімату та піднесення й ги-
бель цивілізацій… С. 32.
383 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина
3: істина в воді. // Матеріал про природні коливання глобальної темпе-
ратури, її стрімке зростання внаслідок спалювання викопного палива,
вивчення змін у минулі тисячоліття завдяки співвідношенню ізотопів
кисню в древньому льоді, коралах тощо, а також про закислення та на-
грівання світового океану, танення льоду та інші наслідки, до яких все
це може призвести для журналу «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/
3eCRDGU
384 Прохасько М. (2021, травень). Про Природничий музей Львова. [Поточ-
ний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3kNfE1e
385 Краковська С. (2020, січень). Про зростання глобальної температури та
усвідомлення кліматичної кризи. [Поточний допис]. Facebook. Режим
доступу: https://bit.ly/3yG5gNw
386 Прохасько М. (2020, січень). Хвилі й перепони. // Інтерв’ю доктора фізико-­
математичних наук, учасника антарктичних експедицій Олександра
Швеця журналу «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/34eyhEk
387 Ганжа Л. (2020, січень). Навіщо Україні криголам в часи війни: інтерв’ю
Євгена Дикого, нашого головного по Антарктиці...
582 | Список посилань

Новий крижаний світ

388 Djamel-Tahi. (2017, October). 365 Days Under Antarctic Ice. Ulule, from
https://bit.ly/3mW4B8s
389 Luc Jacquet. (2015, May). La Glace et le ciel. Pathé Distribution. [Documentary
film]. // Розповідь гляціолога Клода Лоріуса (Claude Lorius) про свою ро-
боту в Антарктиді і відкриття.
390 Бахмутова Л. (2016). Досягнення та перспективи дослідження психо­
логічних особливостей міжособистісної взаємодії зимівників у антарк-
тичних експедиціях. Український антарктичний журнал (15). ISSN 1727-
7485. С. 198. Режим доступу: https://bit.ly/3kKZo0x
391 Luc Jacquet. (2015, May). La Glace et le ciel…

Бульбашки повітря
392 Амос Дж. (2020, травень). Росія «перетягує» Північний магнітний полюс
від Канади. Як саме? // Матеріал наукового кореспондента BBC. Режим
доступу: https://bbc.in/3fbXBAl
393 Прохасько М. (2019, грудень). Континент, на якому мало хто був. // Ін-
терв’ю учасника круглорічних антарктичних експедицій, геофізка Юрія
Отруби виданню «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/37o72sT
394 Ценцура К. (2019, грудень). Як Росія вкрала північне сяйво. Чому змі-
щення магнітних полюсів погубить життя на Землі. НВ.Техно. Режим
доступу: https://bit.ly/2WGsRB1
395 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
396 Калаушин О. (2016, січень). Вездеход «Харьковчанка»: покоритель Ан-
тарктиды. 5колесо. Режим доступу: https://bit.ly/3kKCVkp
397 Luc Jacquet. (2015, May). La Glace et le ciel…
398 Фейґен Б. (2013). Велике потепління: Зміна клімату та піднесення й ги-
бель цивілізацій…
 | 583

399 Luc Jacquet. (2015, May). La Glace et le ciel…

Знайомство з морським леопардом

400 Шрамович В. (2018, лютий). Зірки-вбивці й тисячолітні губки: хто живе
у глибинах Антарктики?..
401 Бочкарьов В. (2018, грудень). Артем Джулай. Гортаючи антарктичний
щоденник. Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3DILYen
402 Stewart J. (2011). Antarctica. An Encyclopedia. McFarland. ISBN-10:
0786435909. P. 1610–1611.
403 Конституцію Фолклендські, або Мальвінські, острови отримали 1985 ро-
ку. До цього це були Залежні території Фолклендських островів, по-
трібні Великій Британії, щоб управляти різними британськими тери-
торіями в Антарктиці, якими керували саме з островів. Тож вони були
важливими для підтримки британських претензій на один із секторів
Антарктиди.
404 Day D. (2013). Antarctica: A Biography. Oxford University Press. ISBN-10:
0199861455.
405 Cool Antarctica. Welcome to all Fids and Old Antarcticans, from https://bit.ly/
3jFQOkg
406 Парнікоза І. Заснування станції «Faraday/Вернадський». Прадідівська
слава. Режим доступу: https://bit.ly/3jAHIpc

Острови Пітт
407 Мартинович Ю. (2021, липень). Зимувати в Антарктиді — це чітко розу-
міти, що маєш сенс життя, — львівський полярник Ігор Дикий. Еспресо.
Режим доступу: https://bit.ly/3je4WQG
408 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]…
409 Митрохин О. (2020, травень). Про вершину Guys Cliff. [Поточний допис].
Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3mXC6Yi
584 | Список посилань

410 Біологічний факультет. (2019–2020). 24-та Українська антарктична екс-

педиція. Портал Львівського національного університету імені Івана
Франка. Режим доступу: https://bit.ly/3zRBqqE
411 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…
412 British Antarctic Survey. (2015). History of Rasmussen Hut, from https://bit.ly/
2WPDd0M
413 Кузява Д. (2020, серпень). Велике повернення китів: інтерв’ю з Оксаною
Савенко. // Розмова із біологинею, учасницею антарктичних експедицій
для журналу «Куншт». Режим доступу: https://bit.ly/2WH6b3B
414 НАНЦ. (2021, квітень). Українські біологині, що 4 місяці досліджували
Південний океан, повертаються додому з «уловом». Режим доступу:
https://bit.ly/3hAuJTP
415 Расулова О. (2019, листопад). Холодна течія. Як українська науковиця
потрапила до Антарктиди всупереч усьому. Reporters. Режим доступу:
https://bit.ly/3mVGYNg
416 Прямий. (2019, квітень). Українські геологи знайшли породи, які суттєво
можуть змінити вік Антарктиди. Режим доступу: https://bit.ly/3nJqBSJ
417 Шрамович В. (2018, січень). Український полярник: у мене в морозилці
шість невідомих науці видів. BBC News | Україна. Режим доступу: https://
bbc.in/3tna49P

Остаточне здійснення мрії

418 Дикий Є. (2019, січень). Про листа до Блаженнішого Епіфанія. [Поточний
допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3gZCvp0
419 НАНЦ. (2020, квітень). Про Великдень на «Вернадському» і єдину церкву
ПЦУ без карантинних обмежень. [Поточний допис]. Facebook. Режим
доступу: https://bit.ly/3t8tzTl
420 Йорданова Я. (2020, декември). Коронавирусът стигна и до Антарктида.
Монитор. Режим доступу: https://bit.ly/3DGFlZV
 | 585

421 УНІАН. (2019, серпень). Полярники на станції «Академік Вернадський»

привітали Україну з Днем Незалежності (відео). Режим доступу: https://
bit.ly/38DjCnf
422 Українська правда. (2019, листопад). В Антарктиці запалять свічки на
вшанування жертв Голодомору. Режим доступу: https://bit.ly/3zHEZj9
423 Квятковський О. (2019, квітень). Про Великдень на станції «Академік
Вернадський». [Допис у каналі «Полярники і полярниці»]. Telegram.
Режим доступу: https://bit.ly/3DJvz9u
424 Червоненко В. (2019, лютий). Церковний перехід в Антарктиді: як капли-
ця на «Вернадському» йде до ПЦУ. BBC News | Україна. Режим доступу:
https://bbc.in/3mU1YUM
425 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
426 НАНЦ. Станція «Академік Вернадський» у 3D. Режим доступу: https://
bit.ly/3t89M6g
427 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років на Антарктиді…
428 Суржик Л. (1994, декабрь). Украинский оазис в антарктических льдах.
Первые наши полярники отправились на станцию «Фарадей». Зеркало
недели (10). Режим доступу: https://bit.ly/2YcORDK
429 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора НАНЦ
Євгена Дикого…
430 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років. Новинарня. Режим
доступу: https://bit.ly/3zMFp8g
586 | Список посилань

Бар Фарадей
431 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004). Національний антарктичний
науковий центр. С. 2.
432 Докладніше: Парнікоза Іван Юрійович. Вікіпедія. Режим доступу: https://
bit.ly/3BCiAV8
433 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]…
434 Бахмутова Л. (2016). Досягнення та перспективи дослідження психоло-
гічних особливостей міжособистісної взаємодії зимівників у антарк-
тичних експедиціях… С. 198.
435 НАНЦ. (2020, березень). Звернення учасників XXIV УАЕ щодо самоізо-
ляції через пандемію коронавірусу. [Відеофайл]. Facebook. Режим до-
ступу: https://bit.ly/2WVTvpk
436 Дудар О. (2019, січень). Стати полярником: львівський дослідник роз-
повів, як живе українська станція в Антарктиді. Дивись Info. Режим
доступу: https://bit.ly/2ViI7TW
437 Яриш О. (2020, вересень). Як через пандемію люди закрились у своїх
футлярах і до чого тут Антарктида. Голос Америки | VOA Inc. Режим
доступу: https://bit.ly/3l8glT5
438 Прохасько М. (2019, грудень). Континент, на якому мало хто був. // Ін-
терв’ю учасника круглорічних антарктичних експедицій, геофізка Юрія
Отруби…
439 Москалюк К. (2017, листопад). Пінгвіни, цукерки та інтернет: як прожи-
ти півтора року в Антарктиді. Lviv.com. Режим доступу: https://bit.ly/
2Uzw3gM
440 Журавльова Ю. (2010, березень). Відсутність бюджету вдарила по укра-
їнських полярниках…
441 Travel Vivi. Top 10 Most Unusual Bars Worldwide, from https://bit.ly/3Bz6xru
442 Парнікоза І. (2014, травень). Українська Антарктида. Частина 4. Відкрит-
тя та вивчення української Антарктики…
 | 587

443 Міліневський Г. Історія станції Академік Вернадський (Фарадей). Перша

зимівля (з 7.02.96 р. по 4.03.96 р.). Науково-популярний журнал «Нату-
раліст». Режим доступу: https://bit.ly/3kPFVMq
444 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем. // Науково-популярний журнал «Куншт». Режим
доступу: https://bit.ly/3w8V8vN
445 British Antarctic Survey. British Antarctic Survey Ozone Data, from https://
bit.ly/3eQFPm1
446 Лопатіна І. (2017, березень). До Антарктиди відправляється чергова
українська експедиція. РБК-Україна…
447 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років у Антарктиді…
448 Міністерство освіти і науки України. (2019, березень). З жінками, «ан-
тарктичною гривнею» та повністю вітчизняною екіпіровкою — на стан-
цію «Академік Вернадський» їде 24-та Українська антарктична експе-
диція. Режим доступу: https://bit.ly/3kKqDZe
449 Таунсенд С., Міліневський Г. Історія першої зимівлі та антарктичної
станції Академік Вернадський (Фарадей)…
450 Скрипник В. (2018, березень). В Антарктиді побували п’ятеро вінничан.
Як потрапити в експедицію?..
451 Stewart W. (2018, October). Antarctic researcher who ‘snapped’ and stabbed
colleague in frenzy ‘was driven mad living in confined space’. Mirror, from
https://bit.ly/3tb21fS
452 Daily Mail. (2018, Październik). Naukowiec na Antarktydzie dźgnął kolegę
nożem, bo ten zdradzał mu zakończenia książek. Booklips, z https://bit.ly/
38CziHt
453 Зварич О. (2020, травень). Борщ з Антарктиди. Пам’яті загиблого ку-
харя української експедиції. Новинарня. Режим доступу: https://bit.ly/
2VbHgnM
588 | Список посилань

454 Соіна А. (2021, квітень). Антарктида стає ближчою: візит до українських

полярників на станцію «Академік Вернадський». Національний антарк-
тичний науковий центр. [Відеофайл]. Facebook. Режим доступу: https://
bit.ly/2WMIUg7

Дві Антарктиди
455 Лящук О. (2020, червень). Про свято Midwinter (Середина зими). [Поточ-
ний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3yP58eH
456 Страшко Н. (2020. липень). Гадячанин Антон Омельченко побував у двох
антарктичних експедиціях: інтерв’ю…
457 Квятковський О. (2019, червень). Про наближення свята Midwinter.
[Допис у каналі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу:
https://bit.ly/2X1QunF
458 Квятковський О. (2019, червень). Про свято Midwinter. [Допис у кана-
лі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
3l1SUKL
459 Скрипник В. (2021, березень). В Антарктиді на станції «Академік Вер-
надський» гостями були Білл Гейтс і... троє дітей. // Спогади учасника
цілорічних антарктичних експедицій Анатолія Руденка для видання
«Голос України». Режим доступу: https://bit.ly/3l3fuCO
460 НАНЦ. (2020, січень). Водохреще на станції «Академік Вернадський».
Температура води — мінус 0,5 градуса. Режим доступу: https://bit.ly/
3BI6QjU
461 Гойник В. (2016, квітень). История одной станции…
462 Зварич О. (2020, грудень). Новий рік у розпал літа. Як святкуватимуть
українці в Антарктиді. // Матеріал менеджерки з комунікацій НАНЦ
Олени Зварич. «Голос України». Режим доступу: https://bit.ly/3fam357
463 Суспільне Харків. (2020, січень). Перший харків’янин на Антарктичній
станції. Андрій Залізовський…
 | 589

464 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім

років у Антарктиді…
465 НАНЦ. Історія станції «Академік Вернадський». Режим доступу: https://
bit.ly/38Jq9Nd
466 Квятковський О. (2020, квітень). Про будиночок Ворді. [Допис у кана-
лі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
2YpjwxI
467 Дудар О. (2019, січень). Стати полярником: львівський дослідник роз-
повів, як живе українська станція в Антарктиді…
468 Парнікоза І. (2016). Антарктична Одіссея. Частина 4. Відкриття та ви-
вчення української Антарктики. Журнал «Країна знань» (1–2). Режим
доступу: https://bit.ly/3thM7AA
469 Таунсенд С., Міліневський Г. Історія першої зимівлі та антарктичної
станції Академік Вернадський (Фарадей)…
470 Квятковський О. (2020, квітень). Про будиночок Ворді…

Абсолютна влада
471 Панчишин І. (2018, березень). Не той полярник, що не боїться холоду,
а той, що тепло вдягається…
472 Прокопчук Є. (2020, липень). Про перламутрові хмари. [Допис із групи
XXV Української антарктичної експедиції]. Facebook. Режим доступу:
https://bit.ly/2WZLJLj
473 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
474 Панчишин І. (2018, березень). Не той полярник, що не боїться холоду,
а той, що тепло вдягається…
475 Москалюк К. (2017, листопад). Пінгвіни, цукерки та інтернет: як прожи-
ти півтора року в Антарктиді…
590 | Список посилань

476 Міліневський Г. Історія станції Академік Вернадський (Фарадей). Перша

зимівля (з 7.02.96 р. по 4.03.96 р.)…
477 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах. Українська
правда. Життя. Режим доступу: https://bit.ly/3DUklyT
478 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років…
479 Прохасько М. (2020, грудень). The Faraday Bar at the Vernadsky Research
Base / Бар «Фарадей» на станції «Академік Вернадський». 5 oceans |
7 continents. [Відеофайл]. Youtube. Режим доступу: https://bit.ly/2X5pqDQ

Як «Фарадей» став «Вернадським»

480 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 5.
481 Кравчук Л. (1992, липень). Про участь України у вивченні Антарктиди.
[Розпорядження Президента України]. Верховна Рада України. Режим
доступу: https://bit.ly/3h9YvO1
482 Верховна Рада України. (1992, липень). Угода про розподіл всієї власно-
сті колишнього Союзу РСР за кордоном. Режим доступу: https://bit.ly/
3yVobUB

Любов Росії
483 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
484 Санин В. (1973). Новичок в Антарктиде…
485 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
 | 591

486 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-

на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 6.
487 Парнікоза І. (2016). Антарктична Одіссея. Частина 4. Відкриття та ви-
вчення української Антарктики…
488 Суржик Л. (1994, декабрь). Украинский оазис в антарктических льдах.
Первые наши полярники отправились на станцию «Фарадей»…
489 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 3–4.
490 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
491 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич Гожик…
492 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
493 Рыбачук В. (2010). Об истории отечественных исследований Антаркти-
ки. Український антарктичний журнал (9), ISSN 1727-7485. — С. 350–368.
494 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 4.
495 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора НАНЦ
Євгена Дикого…
496 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
497 Дудар О. (2019, січень). Стати полярником: львівський дослідник роз-
повів, як живе українська станція в Антарктиді…
498 Ясень М. (2006, березень). Де замість Великої Ведмедиці сяє Південний
Хрест. // Про Х Українську антарктичну експедицію. Журнал «Віче» (5).
Режим доступу: https://bit.ly/2YqhPjA
499 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич
Гожик…
500 Бочкарёв В. (2002). Соло для Антарктиды... с оркестром… С. 8.
592 | Список посилань

501 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-

на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 5.
502 Суржик Л. (1994, декабрь). Украинский оазис в антарктических льдах.
Первые наши полярники отправились на станцию «Фарадей»…
503 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 5.
504 Парнікоза І. (2021, квітень). Історія української Антарктики. Частини 1,
2. Відкриття Антарктики. Вивчення району Аргентинських островів.
Експедиція ХХІ, НАНЦ. Режим доступу: https://bit.ly/3BG3KwW
505 British Antarctic Survey. History of Admiralty Bay (Station G), from https://
bit.ly/3zQJZ5a
506 Leighton P. (2013, September). Brazil to open US$52 million research base
in Antarctica. SciDevNet, from https://bit.ly/3yQyUzR
507 Escobar H. (2020, January). Brazil opens ‘spectacular’ Antarctic research
base, but will it have the cash to fulfill its potential? Science. doi: 10.1126/
science.aba8843, from https://bit.ly/3BQnfCU
508 Leighton P. (2013, September). Brazil to open US$52 million research base
in Antarctica…
509 Литвинов В. (Керівник проєкту), Бочкарьов В. (Упорядник). Антарктич-
на Україна в дзеркалі преси (1994–2004)… С. 5.
510 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар першого Надзвичайного і Повноважного Посла України у Великій
Британії Сергія Комісаренка для видання «Дзеркало тижня» (16). Режим
доступу: https://bit.ly/3oi4uTB

Один фунт стерлінгів

511 НАНЦ. (2019, лютий). Українській антарктичній станції — 23 роки. Як
усе відбувалося? Режим доступу: https://bit.ly/3BNkUZx
512 НАНЦ. (2021, січень). До 25-річчя станції «Академік Вернадський». Екс-
педиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3l4jumC
 | 593

513 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора НАНЦ

Євгена Дикого…
514 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар радника з питань науки в посольстві України у Великій Британії
Роланда Франка для видання «Дзеркало тижня» (16). Режим доступу:
https://bit.ly/3oi4uTB
515 Гаташ В. (2000, грудень). В Антарктиді Україна творить власне обличчя.
«Дзеркало тижня». Режим доступу: https://bit.ly/3iQhtuq
516 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
517 Інформаційне агентство ASPI. (2020, серпень). Українська Антарктида:
таємнича історія, дивні традиції та несподівані відкриття. // Інтерв’ю
із директором НАНЦ Євгеном Диким...
518 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора НАНЦ
Євгена Дикого…
519 Інформаційне агентство ASPI. (2020, серпень). Українська Антарктида:
таємнича історія, дивні традиції та несподівані відкриття. // Інтерв’ю
із директором НАНЦ Євгеном Диким…
520 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
521 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич
Гожик…
522 Інститут геодезії НУ «Львівська політехніка». (2016, лютий). Директор
ІГДГ Корнилій Третяк розповідає про своє перебування на антарктич-
ній станції «Академік Вернадський»…
523 BBC | Ukrainian. (2007, серпень). Ващенко: СРСР планував заводи на Мі-
сяці, а не в Арктиці. Режим доступу: https://bbc.in/2Vm8rwi
524 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар першого Надзвичайного і Повноважного Посла України у Великій
Британії Сергія Комісаренка…
594 | Список посилань

525 Онишкевич Р. (1998, серпень). Роман із Антарктидою. Леонід Говоруха

про сувору землю та мужніх людей…
526 Дикий Є. (2020, лютий). Здобутки і втрати. // Розповідь директора НАНЦ
Євгена Дикого…
527 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида…
528 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
529 Гожик П. (2021, січень). Академик НАН Украины Пётр Федосеевич
Гожик…
530 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
531 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
532 Парнікоза І. (2021, квітень). Історія української Антарктики. Частини 1,
2. Відкриття Антарктики. Вивчення району Аргентинських островів…
533 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар доктора фізико-математичних наук, начальника І УАЕ Геннадія
Міліневського для видання «Дзеркало тижня» (16). Режим доступу:
https://bit.ly/3oi4uTB
534 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
535 Бєглов В. (2014, липень). Богдан Гаврилишин. Розмова із відомим укра-
їнським економістом та громадським діячем. Онлайн-журнал The
Ukrainians. Режим доступу: https://bit.ly/3E8qBDx
536 BBC News | Україна. (2016, жовтень). Богдан Гаврилишин: радник, якого
не почули. Режим доступу: https://bbc.in/3jRAmh9
537 Bohdan Hawrylyshyn Family Foundation. Bohdan Hawrylyshyn’s Life
Milestones, from https://bit.ly/3BK3f50
538 Фонд Родини Богдана Гаврилишина. Декларація Відповідальності Лю-
дини. Режим доступу: https://bit.ly/2X46hBR
 | 595

539 Прохасько М. (2019, травень). Про Марафон відповідальності від Фон-

ду родини Богдана Гаврилишина. [Поточний допис]. Facebook. Режим
доступу: https://bit.ly/3nfc17c
540 Семена Н. (1997, июнь). Богдан Гаврилишин: «Я очень горд за Украину».
Зеркало недели (24). Режим доступу: https://bit.ly/3BTzO0w
541 Фонд «Відродження» заснований Фондом відкритого суспільства угор-
ця Джорджа Сороса (George Soros або ж Дьордь Шорош — угорською
Soros György), який причетний до підтримку проєктів щодо боротьби
з корупцією; за права людина; із розвитку демократії; незалежності
ЗМІ; багатопартійності; прозорості урядів; та просто розвитку зокрема
постсовєцьких країн, спільно з всеукраїнським товариством «Просві-
та», Українською радою миру та українською екологічною організацією
«Зелений світ». Докладніше: Смірнов Ю. (2020, грудень). Світ Джорджа
Сороса. Чому йому не вдалося побудувати відкрите суспільство. І чому
це ще не кінець. Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ. Режим
доступу: https://bit.ly/3BSfEnl
542 НАНЦ. Історія центру. Режим доступу: https://bit.ly/2X2Kcnc
543 Суржик Л. (1994, декабрь). Украинский оазис в антарктических льдах.
Первые наши полярники отправились на станцию «Фарадей»…
544 Кривда М. (2021, лютий). Чверть століття в далекій Антарктиді майо-
рить український прапор. Голос України. Режим доступу: https://bit.
ly/2VoztTI
545 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
546 Інтерв’ю дане до того, як канал і сайт «Zik» поміняв власника та полі-
тику видання, і з нього пішла більшість журналістів: Мартинович Ю.
(2019, травень). Між тюрмою та свободою: про подорож українського
письменника в Антарктиду. IA ZIK.
547 Рыбачук В. (2010). Об истории отечественных исследований Антарк-
тики…
596 | Список посилань

548 Парнікоза І. (2021, квітень). Історія української Антарктики. Частина 4.

Експедиція XXI. Режим доступу: https://bit.ly/2WXCbQC

Антарктика незалежної України

549 НАНЦ. Історія станції «Академік Вернадський»…
550 Міліневський Г. Спогади про обставини повернення України в Антарк-
тику…
551 Історія станції Академік Вернадський (Фарадей) — частинки України
в Антарктиді. Науково-популярний журнал «Натураліст». Режим до-
ступу: https://bit.ly/3jZxyOU
552 НАНЦ. Історія станції «Академік Вернадський»…
553 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років…
554 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
555 НАНЦ. (2019, лютий). Українській антарктичній станції — 23 роки. Як
усе відбувалося?..
556 Біологічний факультет. (2019–2020). 24-та Українська антарктична екс-
педиція. Портал Львівського національного університету імені Івана
Франка…
557 Міліневський Г. Історія станції Академік Вернадський (Фарадей). Части-
на 2 (передача станції). Науково-популярний журнал «Натураліст».
Режим доступу: https://bit.ly/38XLh2r
558 British Antarctic Survey. History of Faraday (Station F), from https://bit.ly/
38XiyL4
559 НАНЦ. (2019, лютий). Українській антарктичній станції — 23 роки. Як
усе відбувалося?..
560 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар першого Надзвичайного і Повноважного Посла України у Великій
Британії Сергія Комісаренка…
 | 597

561 Міліневський Г. Історія станції Академік Вернадський (Фарадей). Перша

зимівля (з 7.02.96 р. по 4.03.96 р.)…

«Фарадей» / «Вернадський»
562 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
563 Богапов Г. (2019, липень). Геннадій Міліневський: «Має бути постійна
програма підтримки наукової молоді». // Інтерв’ю старшого наукового
співробітника Національного антарктичного наукового центру для
видання «Дзеркало тижня» (27). Режим доступу: https://bit.ly/3nCh81t
564 НАНЦ. (2021, лютий). Про трьох пінгвінів на логотипі НАНЦ. [Поточний
допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/2XeywhC
565 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років у Антарктиді…
566 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років…
567 Міліневський Г. (1995, листопад — 1996, лютий). Історія першої зимівлі
та станції Академік Вернадський (Фарадей). [Неопублікований доку-
мент].
568 Бахмутов В., Третяк К., Максимчук В. та ін. (2017). Структура і динаміка
геофізичних полів у Західній Антарктиці, монографія. Видавництво
Львівської політехніки. УДК 528.02:528.2:550.3:551.24
569 Біологічний факультет. (2019–2020). 24-та Українська антарктична екс-
педиція. Портал Львівського національного університету імені Івана
Франка…

Резервуари
570 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Антарктида. Пів-
денний полюс Землі…
598 | Список посилань

571 Квятковський О. (2019, червень). Про забезпечення станції. [Допис у ка-

налі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
3eMH2u0
572 Zinga Metall. (2019, березень). Zinga Metall у Антарктицi. Станцiя iм. Вер-
надського. Режим доступу: https://bit.ly/38X8ge3
573 Парнікоза І. (2020, березень). В полоні соковитої зелені, або літній сезон
біологів на УАС «Академік Вернадський» 2020 р. // Звіт доктора біоло-
гічних наук, завідувача відділу біології та екології НАНЦ, керівника се-
зонного загону 25 УАЕ для видання «Експедиція ХХІ». Режим доступу:
https://bit.ly/3nnCAH7

Господарі станції
574 НАНЦ. Українські антарктичні експедиції…
575 Міністерство освіти і науки України. (2019, січень). Стартувала ­24-та
українська антарктична експедиція: на станцію «Академік Вернад-
ський» уже вирушає сезонний загін, а зимівників відправлять напри-
кінці березня. Режим доступу: https://bit.ly/3txUxUp
576 Амосов Б. (2018, березень). До Антарктиди вирушає 23-тя експедиція
українських полярників: чим вона особлива і що вивчатимуть науков-
ці. НВ. Режим доступу: https://bit.ly/3A5rt9d
577 Тимощук Я. (2019, вересень). «І в кар’єрі, й у фінансах тут — серйозний
дауншифтінг». Як це — бути системним адміністратором на антарк-
тичній станції…
578 Слюсаренко А. (2020, вересень). Українським полярникам у 2,5 раза
збільшили зарплату: скільки тепер платитимуть. Телевізійна служба
новин. Режим доступу: https://bit.ly/3jYhUU6
579 Потапчук Н. (2020, березень). На яхті в Антарктиду…
580 Кузява Д. (2020, серпень). Велике повернення китів: інтерв’ю з Оксаною
Савенко…
 | 599

581 Веретенник Г. (2018, березень). Українці в Антарктиді: все про нову ек-
спедицію на засніжений материк. Український інтерес. Режим доступу:
https://bit.ly/3A2W6MM
582 НАНЦ. (2020, грудень). Про лікаря 25-ї Української антарктичної екс-
педиції Ігоря Дейнеку. [Поточний допис]. Instagram. Режим доступу:
https://bit.ly/3tyCY6D
583 Квятковський О. (2019, серпень). Про стандартні медичні дослідження.
[Допис у каналі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу:
https://bit.ly/3rkykIE
584 Мазаний В. (2020, квітень). Ігор Дейнека, лікар 25-ї української антарк-
тичної експедиції. Укрінформ. Режим доступу: https://bit.ly/3A8uFRB
585 НАНЦ. (2020, лютий). Наталя Бабій: від Майдану до першої жінки-лі-
карки на станції «Академік Вернадський». [Поточний допис]. Facebook.
Режим доступу: https://bit.ly/39eBk0Z
586 AFP. (2020, May). Ukraine scientists navigate COVID-19 lockdown to reach
Antarctica. Gulf News, from https://bit.ly/3A3EqAz
587 Вівденко Г. (2020, квітень). Перезмінка в епоху пандемії. // Коментарі
керівника 24-ї Української антарктичної експедиції Ігоря Дикого та ке-
рівника Національного антарктичного наукового центру Євгена Дикого
програмі «Подробности» | Інтер. Режим доступу: https://bit.ly/3lkx4Tf

Науковиці та жінки
588 Давидова Ю. (2020, березень). «Про космос знаємо більше, ніж про влас-
ну Землю»: що досліджуватиме в Антарктиді нова українська експе-
диція. // Коментар кліматологині Світлани Краковської для видання
Hromadske. Режим доступу: https://bit.ly/2Qy2bPD
589 Куренкова О. (2020, січень). «Найхолодніший континент, до якого при-
кипаєш серцем». Три історії українських дослідниць Антарктиди…
600 | Список посилань

590 Шрамович В. (2018, березень). Жінки в снігах: чи повернуться україн-

ки в Антарктику? BBC News | Україна. Режим доступу: https://bbc.in/
3ldmpcR
591 Дикий Є. (2020, лютий). Про міжнародний День жінок та дівчат у науці.
[Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3C636cq
592 Олексюк Б. (2019, травень). Ірина Козерецька: «Антарктида як верифі-
кація людини». Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/2XkLri9
593 За редакцією: Новосядлий Б. (2011). Історія Астрономічної обсерваторії
Львівського національного університету імені Івана Франка. Львівський
національний університет імені Івана Франка. ISBN 978-966-613-896-8.
С. 206.
594 Богапов Г. (2019, липень). Геннадій Міліневський: «Має бути постійна
програма підтримки наукової молоді»…
595 Олексюк Б. (2019, травень). Ірина Козерецька: «Антарктида як верифі-
кація людини»…
596 Ясень М. (2006, березень). Де замість Великої Ведмедиці сяє Південний
Хрест. // Про Х Українську антарктичну експедицію…

Чоловічий клуб
597 Навіді С. (2018). Книга Суперхаби. Як фінансові еліти та їхні мережі ке-
рують світом // Український переклад: Стахнів Л., Грицаєнко С. Yakaboo
Publishing.
598 Денисова О. (2020, травень). Директор НАНЦ Євген Дикий: Станція «Вер-
надський» — кіготь, яким ми тримаємося за світ Ілона Маска. Суспільне.
Режим доступу: https://bit.ly/3Aaoc8H
599 Куренкова О. (2020, січень). «Найхолодніший континент, до якого при-
кипаєш серцем». Три історії українських дослідниць Антарктиди…
600 Расулова О. (2019, листопад). Холодна течія. Як українська науковиця
потрапила до Антарктиди всупереч усьому...
 | 601

601 Куренкова О. (2020, січень). «Найхолодніший континент, до якого при-

кипаєш серцем». Три історії українських дослідниць Антарктиди…
602 НАНЦ. Українські антарктичні експедиції…
603 Докладніше: В СРСР сексу немає. Вікіпедія. Режим доступу: https://bit.ly/
3hubUki
604 The Antarctic Report. (2021, February). International Day of Women & Girls
in Science. [Post]. Instagram, from https://bit.ly/3btN54s
605 Докладніше: Жінки в Антарктиді. Вікіпедія. Режим доступу: https://bit.ly/
3lmG3TS
606 Інформаційне агентство ASPI. (2020, серпень). Українська Антарктида:
таємнича історія, дивні традиції та несподівані відкриття. // Інтерв’ю
із директором НАНЦ Євгеном Диким…

Звичайний антарктичний побут

607 Панчишин І. (2018, березень). Не той полярник, що не боїться холоду,
а той, що тепло вдягається…
608 Квятковський О. (2019, червень). Про новий опріснювач. [Допис у ка-
налі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.
ly/2V5wIWQ
609 НАНЦ. (2020, квітень). Гаряче серце станції. [Поточний допис]. Facebook.
Режим доступ: https://bit.ly/33VTS3h
610 Водвуд О. (2018). Мільйон баксів під чесне слово: Антарктичний центр
відновлює полярні дослідження. Інтерв’ю з Євгеном Диким. Інтерв’ю
дане до того, як канал і сайт «Zik» поміняли власника, а з нього пішла
більшість журналістів. Режим доступу: https://bit.ly/3fsfuJS
611 Зварич О. (2021, лютий). Жовто-синім по білому: 25 років антарктичній
станції «Академік Вернадський» у світлинах і спогадах…
612 Страшко Н. (2020. липень). Гадячанин Антон Омельченко побував у двох
антарктичних експедиціях: інтерв’ю…
602 | Список посилань

613 Квятковський О. (2020, лютий). Про управління відходами і незасмічен-

ня Антарктики. [Допис у каналі «Полярники і полярниці»]. Telegram.
Режим доступу: https://bit.ly/3C9tZvW
614 Зварич О. (2020, травень). Борщ з Антарктиди…
615 НАНЦ. (2021, квітень). Про нову книгу почесних гостей на станції «Ака-
демік Вернадський». [Поточний допис]. Facebook. Режим доступу:
https://bit.ly/3tEMEN0
616 Квятковський О. (2019, жовтень). Про озоновий шар. [Допис із кана-
лу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
3rrTm8a
617 Парнікоза І. Заснування станції «Faraday/Вернадський»…
618 Farman, J., Gardiner, B. & Shanklin, J. (1985, May). Large losses of total ozone
in Antarctica reveal seasonal ClOx/NOx interaction. Nature 315, 207–210. doi:
10.1038/315207a0, from https://go.nature.com/3ePxTBd
619 British Antarctic Survey. (2013, May). NEWS STORY: Tributes to ozone hole
expert, from https://bit.ly/3z9kDys
620 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем...
621 Соіна А. (2020, листопад). Як вивчають озонову діру над Антарктидою
та чому вона небезпечна. Матеріал для видання «Українська правда».
Режим доступу: https://bit.ly/3v3YoZs
622 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем…
623 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років…
624 Соіна А. (2020, листопад). Як вивчають озонову діру над Антарктидою
та чому вона небезпечна…
625 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем…
 | 603

626 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…
627 Grytsai A., Milinevsky G., Ivaniga O. (2018). Total Ozone over Vernadsky
Antarctic Station: Ground-based and Satellite Measurements. Ukrainian
Antarctic Journal 17, 65–72. doi: 10.33275/1727-7485.1(17).2018.33, from
https://bit.ly/3uTfGIQ
628 Агаркова Н. (2019, березень). Український полярник: про озонові дір-
ки, зміну клімату та галасливих сусідів. // Інтерв’ю біолога, учасника
ХХІ УАЕ Олександра Савицького…
629 McKie R. (2015, April). Thirty years on, scientist who discovered ozone layer
hole warns: ‘it will still take years to heal’. The Guardian, from https://bit.ly/
3nyjBK7
630 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида. // Комен-
тар доктора фізико-математичних наук, начальника І УАЕ Геннадія
Міліневського…
631 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем…
632 Там само.
633 Квятковський О. (2019, листопад). У нас весна в самому розпалі. [Допис
у каналі «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://
bit.ly/3zcIpJV
634 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем…
635 Соіна А. (2020, листопад). Як вивчають озонову діру над Антарктидою
та чому вона небезпечна…
636 Національна академія наук України. (2021, травень). Антарктичні до-
слідження — це внесок у майбутнє, у престиж і економіку країни…
637 Прохасько М. (2020, жовтень). Текст землі: навіщо біологи читають ми-
нуле планети…
604 | Список посилань

Відірвані від світу

638 Прохасько М. (2019, грудень). Континент, на якому мало хто був. // Ін-
терв’ю учасника круглорічних антарктичних експедицій, геофізка Юрія
Отруби…
639 Самборська С. (2018, жовтень). «Якби зі мною була сім’я — я би залишив-
ся жити в Антарктиді»: львівський полярник Ігор Дикий…

Обірвана линва
640 Інформаційне агентство ASPI. (2020, серпень). Українська Антарктида:
таємнича історія, дивні традиції та несподівані відкриття. // Інтерв’ю
із директором НАНЦ Євгеном Диким…
641 Тимощук Я. (2019, вересень). «І в кар’єрі, й у фінансах тут — серйозний
дауншифтінг». Як це — бути системним адміністратором на антарк-
тичній станції…
642 Докладніше: Прохасько М. (Дата створення: 2018, жовтень). Антаркти-
да. [Сторінка]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/2XkHGZX

Розвиток зв’язку
643 Ганжа Л. (2018, лютий). Новий очільник полярників Євген Дикий: Ан-
тарктика тепер відкрита для всіх, незалежно від статі. Українська прав-
да. Життя. Режим доступу: https://bit.ly/2YYfAo7
644 Міліневський Г. (1995, листопад — 1996, лютий). Історія першої зимівлі
та станції Академік Вернадський (Фарадей)…
645 Одаренко С. (2011, грудень). Шостий континент: Україна відсвяткува-
ла сто років з дня підкорення Південного полюса. Інформагентство
ForUm. Режим доступу: https://bit.ly/2Xg7FBB
646 Колісніченко З. (2017, травень). «Там не нудно!» Як це — провести вісім
років у Антарктиді…
647 Панчишин І. (2018, березень). Не той полярник, що не боїться холоду,
а той, що тепло вдягається…
 | 605

648 Дудар О. (2019, січень). Стати полярником: львівський дослідник роз-

повів, як живе українська станція в Антарктиді…

Запал минулих днів

649 Turton J. (2008, December). Jim Turton remembers. British Antarctic Mo­nu­
ment Trust, from https://bit.ly/3nzHOjk
650 Ibidem.
651 Прохасько М. (2020, січень). Хвилі й перепони. // Інтерв'ю доктора фізико-ма-
тематичних наук, учасника антарктичних експедицій Олександра Швеця…
652 Губарева В. (2021, лютий). 25 років станції «Академік Вернадський»: як
живеться в Антарктиді?..
653 Там само.
654 Тимощук Я. (2019, вересень). «І в кар’єрі, й у фінансах тут — серйозний
дауншифтінг». Як це — бути системним адміністратором на антарк-
тичній станції…
655 Там само.
656 Укрінформ. (2021, квітень). На станції «Академік Вернадський» тепер
є безлімітний інтернет. Режим доступу: https://bit.ly/3hyaVjf

Ґаліндез
657 Парнікоза І. (2014, травень). Українська Антарктида. Частина 4. Відкрит-
тя та вивчення української Антарктики…

Як у казках
658 Докладніше: Winniepedia. Woozle, from https://bit.ly/3CfiymC
659 Історія станції Академік Вернадський (Фарадей) — частинки України
в Антарктиді…
660 Іван Парнікоза та ін. (2018). Комплексна характеристика району Арген-
тинських островів та острова Ґаліндз (морська Антарктика) як полігону
для вивчення динаміки наземної рослинності. Український антарк-
тичний журнал (17), ISSN 1727-7485.
606 | Список посилань

661 Заморока А. (2014, березень). Ремінісценції про мох. Станіславівський

натураліст. Режим доступу: https://bit.ly/3ltUlSN
662 Іван Парнікоза та ін. (2018). Комплексна характеристика району Арген-
тинських островів та острова Ґаліндз (морська Антарктика) як полігону
для вивчення динаміки наземної рослинності…
663 Енрікес М. (2020, червень). Льодовий цвинтар: історії мерців Антарктики…
664 Прохасько М. (2019, грудень). Континент, на якому мало хто був. // Ін-
терв’ю учасника круглорічних антарктичних експедицій, геофізка Юрія
Отруби…
665 Ясень М. (2006, березень). Де замість Великої Ведмедиці сяє Південний
Хрест. // Про Х Українську антарктичну експедицію…
666 Москалюк К. (2017, листопад). Пінгвіни, цукерки та інтернет: як про­
жити півтора року в Антарктиді…
667 Докладніше: Видима зоряна величина. Вікіпедія. Режим доступу: https://
bit.ly/396aWWP
668 НАНЦ. (2021, березень). Про зоряне небо над станцією «Академік Вер-
надський». [Поточний допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/
2XoExZn

Крихка краса
669 НАНЦ. (2021, січень). Про руйнування льодовика на острові Ґаліндез.
[Поточний допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3CcctXP
670 НАНЦ. (2020, березень). Неподалік української станції виявлено під-
льодовикове озеро — найбільше на острові Галіндез. Режим доступу:
https://bit.ly/3AedFJF
671 Зварич О. (2021, лютий). «Антарктида за фунт»: 10 фактів про станцію
«Академік Вернадський», якій виповнилося 25 років…
672 НАНЦ. (2019, вересень). Триповерхова льодовикова печера і перо неві-
домого птаха. Нова знахідка українських полярників. Режим доступу:
https://bit.ly/3kbducH
 | 607

673 Радіо Свобода. (2019, вересень). Українські полярники знайшли льодо-

викову печеру в Антарктиді. Режим доступу: https://bit.ly/2VGt1Yq
674 Дикий І. (2020, березень). У льодовій печері знайдено життя. [Поточний
допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3k9PcQ4
675 Квятковський О. (2019, вересень). Про льодову печеру. [Допис із кана-
лу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
3tFf6P1
676 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…
677 Одаренко С. (2011, грудень). Шостий континент: Україна відсвяткувала
сто років з дня підкорення Південного полюса…
678 Парнікоза І. (2014, травень). Українська Антарктида. Частина 4. Відкрит-
тя та вивчення української Антарктики…
679 Там само.

Краще із фанатизмом
Ґрін
680 Докладніше: Antarctic Specially Protected Area. Wikipedia, from https://
bit.ly/2XkQNd6
681 Мороз В. (2018, червень). Чим живе українська Антарктида…
682 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
683 НАНЦ. (2021, вересень). Про туризм на українській станції. [Поточний
допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3pUkOfN
684 Програма «Все, що треба знати сьогодні». (2020, квітень). Інтерв’ю з ди-
ректором національного антарктичного наукового центру МОН України
Євгеном Диким…
608 | Список посилань

Барселот
685 Денисенко А. (2018, травень). Ранок зимівника в Антарктиді почина-
ється не з перевертання пінгвінів. До України повернулася полярна
експедиція…
686 Пішняк Д. (2019, вересень). Про мезометеорологічний полігон в Антарк-
тиці. [Поточний допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3w0TdL6
687 Герцоґ В. (2007). Зустрічі на краю світу. [Документальний фільм]. // Ко-
ментар фізіологині Реґіни Айсерт.

Антарктична соцмережа
688 Бочкарьов В. (2020, листопад). Наталя Бабій: При відборі кандидатів
в антарктичну експедицію на перше місце слід ставити психологічну
сумісність…
689 BBC News | Україна. (2020, травень). На станції «Академік Вернадський»
загинув учасник експедиції. Вперше в українській історії. Режим до-
ступу: https://bbc.in/3kbwgAI
690 British Antarctic Monument Trust. Kevin Ockleton, from https://bit.ly/
2XumSPT
691 Таунсенд С., Міліневський Г. Історія першої зимівлі та антарктичної
станції Академік Вернадський (Фарадей)…
692 Turton J. (2008, December). Jim Turton remembers…

Філософія усамітнення
693 НАНЦ. (2021, квітень). На станції «Академік Вернадський» запрацював
безлімітний Інтернет. Режим доступу: https://bit.ly/3AefmHf
694 Столярова Н., Первишева І. (2011, червень). Дзерколо науки. 15 Антарк-
тична: підсумки і сподівання. UA: Харків. [Відеофайл]. Youtube. Режим
доступу: https://bit.ly/2Xnaj8R
695 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…
 | 609

696 Квятковський О. (2020, лютий), Про прибуття сезонної експедиції. [До-

пис із каналу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу:
https://bit.ly/3iIy5TP
697 Мороз В. (2018, червень). Чим живе українська Антарктида…
698 Тимощук Я. (2019, вересень). «І в кар’єрі, й у фінансах тут — серйозний
дауншифтінг». Як це — бути системним адміністратором на антарк-
тичній станції…
699 Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Части-
на 4: далеке майбутнє починається вчора. // Матеріал про зростання
глобальної температури, зміни клімату в Україні та способи протидії
кліматичним змінам…

Ялури
700 Докладніше: Магнітне схилення. Вікіпедія. Режим доступу: https://bit.ly/
3hyonU7
701 Парнікоза І. (2020, березень). В полоні соковитої зелені, або літній сезон
біологів на УАС «Академік Вернадський» 2020 р…
702 Прохасько М. (2020, травень). Озонова ковдра планети: інтерв’ю з Олек-
сандром Полуднем…

Антарктичне громадянство
703 Stewart J. (2011). Antarctica. An Encyclopedia. McFarland. ISBN-10: 0786435909.
P. 851.
704 На мапі до книги Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою» окремо
виділений Південний Льодовитий океан. Докладніше: https://bit.ly/
3996kzd
705 Міліневський Г. Історія станції Академік Вернадський (Фарадей). Перша
зимівля (з 7.02.96 р. по 4.03.96 р.)…
610 | Список посилань

Тінь найвищого захоплення

706 Мороз В. (2018, червень). Чим живе українська Антарктида…
707 Парнікоза І. (2020, березень). В полоні соковитої зелені, або літній сезон
біологів на УАС «Академік Вернадський» 2020 р…
708 Міністерство освіти і науки України. (2018, червень). Унікальна роз-
робка українських вчених відкриє світу можливості для лікування
складних захворювань, захисту від ультрафіолету та вирощуванння
культур у стресових умовах. Режим доступу: https://bit.ly/2Xp2S1n
709 Неверовський І. (2020, січень). Про види, які можуть поселитися в Ан-
тарктиді внаслідок потепління. [Допис у групі «Vernadsky station team»].
Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3lyhval
710 Шрамович В. (2020, лютий). Як потрапити з України в Антарктиду
і скільки це коштує. BBC News | Україна. Режим доступу: https://bbc.
in/3zinYek
711 Андреєв А. (2020, березень). Ексклюзивний репортаж із експедиції в Ан-
тарктиду…
712 НАНЦ. (2021, травень). Про рештки великого морського створіння — ки-
та. [Поточний допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3kcZPBB

Українська антарктична кухня

713 Веретенник Г. (2018, березень). Українці в Антарктиді: все про нову ек-
спедицію на засніжений материк…
714 Бовкун С. (2020, лютий). Вареники і борщ в Антарктиді. Кухар поляр-
ників розповідає найцікавіше про свій досвід. Експрс. Режим доступу:
https://bit.ly/3AwoPdb
715 НАНЦ. (2020, грудень). Про заготівлю квашеної капусти на станції
«Академік Вернадський». [Поточний допис]. Instagram. Режим досту-
пу: https://bit.ly/3EpZaox
716 Зварич О. (2020, травень). Борщ з Антарктиди…
717 Там само.
 | 611

718 Там само.

719 Там само.
720 Квятковський О. (2019, квітень). Про перші тижні на станції. [Допис із ка-
налу «Полярники і полярниці»]. Telegram. Режим доступу: https://bit.ly/
3wY4lHx
721 Зварич О. (2020, травень). Борщ з Антарктиди…
722 Шрамович В. (2021, травень). Найважча в історії. Як пройшла ­25-та укра-
їнська антарктична експедиція. BBC News | Україна. Режим доступу:
https://bbc.in/3zfh35X
723 Міністерство освіти і науки України. (2019, жовтень). Національний ан-
тарктичний науковий центр оголошує конкурс до складу XXV Україн-
ської антарктичної експедиції. Режим доступу: https://bit.ly/3khisV8
724 Зварич О. (2020, травень). Борщ з Антарктиди…
725 Там само.
726 Страшко Н. (2020. липень). Гадячанин Антон Омельченко побував у двох
антарктичних експедиціях: інтерв’ю…

Бархани
727 Cox L. (2002, December). Swim to Antarctica. lynnecox.com, from https://
bit.ly/3hLb4jn
728 Pugh L. Swims. Southern ocean. lewispugh.com, from https://bit.ly/3dk0zkX
729 Sky News. (2020, January). Lewis Pugh becomes first person to swim under
Antarctic ice sheet, from https://bit.ly/3kmFwSF
730 Pugh L. Swims. ARCTIC OCEAN. lewispugh.com, from https://bit.ly/2XpiH7G
731 Bromwich J. E. (2017, August). A Freezing Swim to Call Attention to Warming
Waters. The New York Times, from https://nyti.ms/3nF7ScO
732 Pugh L. (2017, August). Always Dive In: How I do what I do. lewispugh.com,
from https://bit.ly/3Ao7ra7
612 | Список посилань

Перед поверненням
День і ніч
733 Гойник В. (2016, квітень). История одной станции…
734 Міліневський Г. (1995, листопад — 1996, лютий). Історія першої зимівлі
та станції Академік Вернадський (Фарадей)…
735 Гойник В. (2016, квітень). История одной станции…

Холод і тепло
736 Суржик Л., Драбчук В. (2016, квітень). Українська Антарктида…
737 Ясень М. (2006, березень). Де замість Великої Ведмедиці сяє Південний
Хрест. // Про Х Українську антарктичну експедицію…
738 Киреева М., Дульщикова В., Грицаенко А. (2017). Лед. Озеро Восток. «Нау­
ка». [Відеофайл]. YouTube. Режим доступу: https://bit.ly/3GHiyhZ

По хвилях і під поверхнею

739 НАНЦ. (2021, січень). Про руйнування льодовика на острові Ґаліндез.
[Поточний допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3CcctXP
740 Львівський університет. (2020, травень). Ігор Дикий розповів про голов-
ні досягнення 24-ї Української антарктичної експедиції…

Приємність ухвалення рішень

741 Докладніше: Прохасько М. (2017, травень). Час уже не на нашому боці.
Zbruč. Режим доступу: https://bit.ly/3zwnpOx
742 Лопатіна І. (2017, березень). До Антарктиди відправляється чергова
українська експедиція. РБК-Україна…
743 Мартинович Ю. (2021, липень). Зимувати в Антарктиді — це чітко розу-
міти, що маєш сенс життя, — львівський полярник Ігор Дикий...
744 Москалюк К. (2017, листопад). Пінгвіни, цукерки та інтернет: як прожи-
ти півтора року в Антарктиді…
 | 613

Між добрим і добрим

745 НАНЦ. (2021, травень). Бібліотека «Вернадського». [Поточний допис].
Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/2RBVRXO
746 Бату Д. (2019, січень). «Франческа» доїхала до Антарктиди. [Поточний
допис]. Facebook. Режим доступу: https://bit.ly/3fFZrIn
747 Прохасько М. (2019, червень). Добірка National Geographic. [Поточний
допис]. Instagram. Режим доступу: https://bit.ly/3bLkkkC
748 НАНЦ. (2021, травень). Бібліотека «Вернадського»...

Ну бо це — Антарктида
749 Самборська С. (2018, жовтень). «Якби зі мною була сім’я — я би залишив-
ся жити в Антарктиді»: львівський полярник Ігор Дикий…
750 Галів О. (2018, жовтень). Львів’янин Ігор Дикий готується вчетверте під-
корити Антарктиду. Дивись Info. Режим доступу: https://bit.ly/3Evt2Qv
751 BBC News | Україна. (2020, квітень). 25-та українська експедиція діс-
талася Антарктиди. Її дорога тривала більше місяця. Режим доступу:
https://bbc.in/39g1uQL
752 Докладніше: «Де ти поділась, Бернадетт?» Вікіпедія. Режим доступу:
https://bit.ly/3AmNAs2

Але спершу — вибори

Як у кіно
753 Докладніше: The Thing (1982 film). Wikipedia, from https://bit.ly/3hFvxGf

Незвичайний день на дільниці 801052

754 Прохасько М. (2019, квітень). Звичайні вибори, незвичайний день: як
українці обирали президента в Антарктиді. KURS. Режим доступу:
https://bit.ly/39jPEoF
755 Лівий берег. (2019, квітень). Порошенко в Антарктиді набрав 52% голо-
сів. Режим доступу: https://bit.ly/3hH8F9q
614 | Список посилань

756 Прохасько М. (2019, квітень). Звичайні вибори, незвичайний день: як

українці обирали президента в Антарктиді…
757 Центральна виборча комісія. Вибори Президента України 2019. Режим
доступу: https://bit.ly/39wIpdr
758 НАНЦ. (2019, квітень). Другий тур виборів Президента України. Закінчи-
лося голосування на станції «Академік Вернадський». Режим доступу:
https://bit.ly/3lzkZJL
759 Інформаційне агентство УНІАН. (2019, квітень). У другому турі виборів
проголосували полярники на станції «Академік Вернадський». Режим
доступу: https://bit.ly/3Atfcfi

Прикінцеве знайомство
760 Гойник В. (2016, квітень). История одной станции…

Ворота цивілізації
761 Mystic Seaport Museum. (1980). Around Cape Horn. Photographed by Captain
Irving Johnson 1929. [Documentary]…
762 The Telegraph. (2003, January). General Leopoldo Galtieri, from https://bit.
ly/3tUpgvl
763 Day D. (2013). Antarctica: A Biography. Oxford University Press. ISBN-10:
0199861455
764 Саліженко О. (2010, березень). Сварка двох лисих за ресурси — гребінець
їм не потрібен. Українська правда. Режим доступу: https://bit.ly/3tPkAqu
765 Парнікоза І. (2019, січень). Пунта-Аренас. Етюди містечка на кінці світу.
Експедиція ХХІ. Режим доступу: https://bit.ly/3lCB6pZ
766 Прохасько М. (2019, серпень). Як тато навчив мене писати. KURS. Режим
доступу: https://bit.ly/3zsYHP2
 | 615

Епілог
767 Давидова Ю. (2020, березень). «Про космос знаємо більше, ніж про влас-
ну Землю»: що досліджуватиме в Антарктиді нова українська експе-
диція. // Коментар кліматологині Світлани Краковської для видання
Hromadske...
768 Скрипник В. (2018, березень). В Антарктиді побували п’ятеро вінничан.
Як потрапити в експедицію?..

Подяки
769 Сайт Національного антарктичного наукового центру. Режим доступу:
https://bit.ly/3kkn6li
770 Школи журналістики УКУ. (2016, вересень). Мрії та майбутнє Школи
журналістики УКУ. [Відеофайл]. Youtube. Режим доступу: https://bit.
ly/3EorYOi
771 Докладніше:
Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. // Матеріал
про переспоживання ресурсів, зростання глобальної температури та
втрату біорізноманіття для науково-популярного журналу «Куншт».
Режим доступу: https://bit.ly/3wyoxR7
Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина 2:
народження старого світу. // Матеріал для видання «Куншт» про ви-
вчення еволюції, вимирання видів, розвиток геології, великі катакліз-
ми, які можуть змінити все життя на планеті, а також те, як до такого
катаклізму може призвести глобальне потепління. Режим доступу:
https://bit.ly/2QK5NOs
Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина 3:
істина в воді. // Матеріал про природні коливання глобальної темпе-
ратури, її стрімке зростання внаслідок спалювання викопного палива,
вивчення змін у минулі тисячоліття завдяки співвідношенню ізотопів
кисню в древньому льоді, коралах тощо, а також про закислення та
616 | Список посилань

нагрівання світового океану, танення льоду та інші наслідки, до яких

все це може призвести для журналу «Куншт». Режим доступу: https://
bit.ly/3eCRDGU
Прохасько М. (2021, квітень). За лаштунками глобальних змін. Частина 4:
далеке майбутнє починається вчора. // Матеріал про зростання гло-
бальної температури, зміни клімату в Україні та способи протидії клі-
матичним змінам для журналу «Куншт». Режим доступу: https://bit.
ly/3u4rV4F
772 Прохасько М. (2019, січень). Люди, які фінансово підтримали поїздку
в Антарктиду і створення книги. [Поточний допис]. Facebook. Режим
доступу: https://bit.ly/3nN8gWO
773 Прохасько М. (2019, лютий). Про людей, які підтримали поїздку в Ан-
тарктиду і створення книжки. [Поточний допис]. Facebook. Режим до-
ступу: https://bit.ly/3zqW7c6
 Подорож до Антарктиди

Подорож до Антарктиди — художньо-документальний аудіосеріал

від MEGOGO Audio. Протягом восьми серій слухачі разом із головними
героя­ми — Сашком та Маркіяном — зможуть подолати шлях до Ан-
тарктиди, почути, як звучить континент, та дізнатися, чим займають-
ся справжні українські науковці на станції «Академік Вернадський».

Аудіосеріал заснований на реальних подіях — мандрівці Маркіяна

Прохаська, книжку якого ви зараз тримаєте в руках. Серіал обов’язко-
во доповнить ваші враження від прочитаного. Зануртеся у захопливу
подорож світом та слухайте історію здійснення однієї мрії.

Аудіосеріал доступний безкоштовно у розділі «Аудіо» в додатку

MEGOGO і в смартфонах на базі iOS та Android, а також у авто за допо-
могою CarPlay та Android Auto.

Скануй код та слухай Скануй код та слухай на сайті або

у мобільному додатку у додатку MEGOGO на Smart TV
 Зміст

ПЕРЕДМОВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

ПОЛОНИТЕЛЬКА СЕРДЕЦЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

ПЕРШИЙ ЛІД . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

ПОЧАТОК ШЛЯХУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

«СЕЛЬМА». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46

ПРОТОКА ДРЕЙКА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53

П’ЯТИЙ ОКЕАН . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64

ПОШУКИ В ПІВДЕННОМУ ЛЬОДОВИТОМУ ОКЕАНІ. . . . . . . . . . . . 68

ПРОПАГАНДА ЗВОРОТНОЇ ДІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72

РУБІЖ КУКА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74

КРИЖАНИЙ ПИРІГ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83

НЕДОСЯЖНА ЦІННІСТЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95

ПОСТУПІТЬСЯ ЧЕРГОЮ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99
620 | Зміст

ДОГОВІР ПРО АНТАРКТИКУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

КІНҐ ДЖОРДЖ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118

ГЛОБАЛЬНІ ЗМІНИ КЛІМАТУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125

Лід відступає. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

Індикатор «Антарктика». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

Відхилення від історичної норми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132

Багряний сніг. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134

ЕКО НЕЛЬСОН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135

НАЙНЕПРОГЛЯДНІША НІЧ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142

ЇЇ СНІГОВА ВЕЛИЧНІСТЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148

НА ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155

Озеро лави. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155

Все ближче до полюса. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157

Льодяна голка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159

НЕ НА ЖИТТЯ, А НА СМЕРТЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161

Північний полюс і легендарний «Фрам». . . . . . . . . . . . . . . . 161

Запеклий двобій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163

Доля і факти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170

ТОВАРИШ РОБЕРТА СКОТТА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178

ІМПЕРСЬКА ТРАНСАНТАРКТИЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ . . . . . . . . . . . . 184

ЗНОВУ ПОЛЮС. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 188

ШМАТОЧОК КОСМОСУ В АНТАРКТИДІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191

 | 621

РЕКОРД О’БРЕДІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199

ДВА СВІТИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203

СУПЕРБАЧЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .211

СІРИЙ, ТОБТО КАЗКОВИЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224

ПОРТ ЛОКРОЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230

ПІНГВІНЧИК ЛОЛО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236

ЛЬОДОВА МАШИНА ЧАСУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247

Про що свідчить кисень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248

Новий крижаний світ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249

Бульбашки повітря. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 252

ЗНАЙОМСТВО З МОРСЬКИМ ЛЕОПАРДОМ . . . . . . . . . . . . . . . . . 257

ОСТРОВИ ПІТТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263

ОСТАТОЧНЕ ЗДІЙСНЕННЯ МРІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 278

БАР ФАРАДЕЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 284

ДВІ АНТАРКТИДИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297

АБСОЛЮТНА ВЛАДА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305

ЯК «ФАРАДЕЙ» СТАВ «ВЕРНАДСЬКИМ» . . . . . . . . . . . . . . . . . . 312

Любов Росії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 313

Один фунт стерлінгів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 318

Антарктика незалежної України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 330

«Фарадей» / «Вернадський» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333

РЕЗЕРВУАРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 336
622 | Зміст

ГОСПОДАРІ СТАНЦІЇ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 341

Науковиці та жінки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 344

Чоловічий клуб . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 348

ЗВИЧАЙНИЙ АНТАРКТИЧНИЙ ПОБУТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 352

ВІДІРВАНІ ВІД СВІТУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 366

Обірвана линва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 367

Розвиток зв’язку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 371

Азарт минулих днів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 373

ҐАЛІНДЕЗ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 379

Як у казках . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 379

Крихка краса. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 385

КРАЩЕ ІЗ ФАНАТИЗМОМ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 389

Ґрін. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 391

БАРСЕЛОТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 394

АНТАРКТИЧНА СОЦМЕРЕЖА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404

ФІЛОСОФІЯ УСАМІТНЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 408

ЯЛУРИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 416

АНТАРКТИЧНЕ ГРОМАДЯНСТВО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 424

ТІНЬ НАЙВИЩОГО ЗАХОПЛЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429

УКРАЇНСЬКА АНТАРКТИЧНА КУХНЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 433

БАРХАНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 441
 | 623

ПЕРЕД ПОВЕРНЕННЯМ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 449

День і ніч . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 450

Холод і тепло. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453

По хвилях і під поверхнею. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 455

ПРИЄМНІСТЬ УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 458

МІЖ ДОБРИМ І ДОБРИМ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 464

НУ БО ЦЕ — АНТАРКТИДА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 471

НЕЛЕГАЛЬНЕ ПОВЕРНЕННЯ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 476

ІРІЗАР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 482

АКУЛА «СЕЛЬМА» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 485

АЛЕ СПЕРШУ — ВИБОРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 491

Як у кіно. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 492

Незвичайний день на дільниці 801052. . . . . . . . . . . . . . . . . 495

ПРИКІНЦЕВЕ ЗНАЙОМСТВО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 500

ВОРОТА ЦИВІЛІЗАЦІЇ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 506

ЕПІЛОГ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 533

ПОДЯКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 536

БОНУСИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 544

СПИСОК ПОСИЛАНЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 548

ПОДОРОЖ ДО АНТАРКТИДИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 617

 Науково-популярне видання

Маркіян Прохасько

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна редакторка Оксана Антонів
Літературна редакторка Анна-Марія Волосацька
Художній редактор Іван Шкоропад
Технічний редактор Дмитро Подолянчук
Обкладинка та макетування Альона Олійник
Коректорка Віта Євстіфеєва

Підписано до друку 20.01.2022. Формат 70×90/16

Гарнітури Diaria Pro та Cinta. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 47,97. Наклад 1500 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування: а/с 879, м. Львів, 79008

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Вiддруковано на ПрАТ «Бiлоцеркiвська книжкова фабрика»

Свiдоцтво серiя ДК № 5454 вiд 14.08.2017 р.
09117, м. Бiла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.
Тел./Факс (0456) 39-17-40
E-mail: bc-book@ukr.net; сайт: http://www.bc-book.com.ua