МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Н. Ю. ІВАНОВА, Ю. М. МАНЕЛЮК,
В. Ф. СМОЛЯНЮК

ПОЛІТОЛОГІЯ
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни
УДК 32.01(075.8)
ББК 66.0я73
І-20

Рецензенти
В. П. Горбатенко, д-р політ. наук, проф.
(Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України)
О. В. Бабкіна, д-р політ. наук, проф.
(Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова)
Н. В. Чубур, канд. пед. наук, доц.
(Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана»)

Редакційна колегія факультету управління персоналом та маркетингу

Голова редакційної колегії О. К. Шафалюк, д-р екон. наук, проф.

Відп. секретар редакційної колегії Н. В. Куденко, д-р екон. наук, проф.
Члени редакційної колегії: А. М. Колот, д-р екон. наук, проф.; В. В. Кривещенко,
канд. екон. наук, доц.; О. І. Макаренко, канд. фіз.-мат. наук, доц.; О. В. Ольшанська,
канд. екон. наук, доц.; В. М. Петюх, канд. екон. наук, проф.; В. А. Савченко, д-р екон.
наук, проф.; В. Ф. Смолянюк, д-р політ. наук, проф.

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ

Протокол від 29.12.11 № 04

Іванова, Н. Ю.
І-20 Політологія [Електронний ресурс] : навч.-метод. посіб. для самост.
вивч. дисц. / Н. Ю. Іванова, Ю. М. Манелюк, В. Ф. Смолянюк. —
К. : КНЕУ, 2013. — 165, [3] c.
ISBN 978–966–483–629–3
У посібнику, розробленому з метою самостійного вивчення курсу «Політологія»,
розкрито класичні та новітні виміри політики як специфічної сфери людського бут-
тя, окреслено простір політичних відносин, визначено сутнісні риси політичної
системи сучасного суспільства, деталізовано специфіку політичної діяльності
різних соціальних суб’єктів, показано залежність державотворчого процесу від
ступеня демократизації суспільства та його політичних інститутів. Основою
посібника є теми, передбачені програмою курсу «Політологія». Їх системне опра-
цювання дасть змогу скласти адекватне уявлення про сутність і закономірності
розвитку сучасної політики.
Розрахований на студентів вищих навчальних закладів, викладачів і науковців.
УДК 32.01(075.8)
ББК 66.0я73

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ заборонено
© Н. Ю. Іванова, Ю. М. Манелюк,
В. Ф. Смолянюк, 2013
ISBN 978–966–483–629–3 © КНЕУ, 2013
 ПЕРЕДМОВА

Сучасна гуманітарна освіта спрямована на інтелектуальний,

моральний, громадянський розвиток особистості. Розв’язання
цих завдань передбачає застосування нових технологій в освітній
діяльності, оновлення організаційних і методичних форм пізна-
вальної активності студентів.
Знайомство з основами науки про політику дасть можливість
молоді по-іншому подивитись на історичні події та сучасне жит-
тя, знайти логіку у взаємовідносинах різних політичних сил,
країн, народів.
Запропонований навчально-методичний посібник для само-
стійної роботи студента органічно пов’язаний з комплексом ін-
ших посібників, виданих кафедрою (Бульбенюк С. С., Іванова Н. Ю.
«Політологія у запитаннях і відповідях» — К.: КНЕУ, 2010; Іва-
нова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. «Політологія» — К.: КНЕУ, 2011;
Іванова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. «Політологія у визначеннях, схе-
мах, таблицях» — К.: КНЕУ, 2012). Ці дидактичні розробки
створюють базу, необхідну для якісного освоєння політичної на-
уки в умовах демократичної трансформації українського суспіль-
ства.
Посібник для самостійної роботи включає методичні матеріа-
ли до вивчення тем, стислий зміст тем, плани семінарських за-
нять, запитання для самоконтролю, питання для дискусій тощо.
На думку авторського колективу, він відповідає критеріям актуаль-
ності й новизни. У ньому збалансовано поєднані класичні та іні-
ціативні теми, вивчення яких у системі вищої школи цілком на-
зріло.
Автори опрацювали широке коло політологічних видань, як
українських, так і зарубіжних. Це дає змогу запропонувати сту-
дентам гносеологічні схеми різних політологічних шкіл, створи-
ти додаткові механізми фахової інтерпретації інформаційних по-
токів, у які залучена Україна.
3
 Автори сподіваються, що інформативний потенціал посіб-
ника буде корисним не лише для студентів, а й викладачів і
науковців. Крім того, посібник може стати у пригоді всім
зацікавленим особам, які вивчають політичні процеси сучас-
ності.
Теми 2, 5, 6, 8 підготовлені кандидатом філософських наук,
доцентом Івановою Н. Ю., теми 1, 3, 4 — кандидатом політичних
наук Манелюком Ю. М., теми 7, 9, 10 — доктором політичних
наук, професором Смолянюком В. Ф.

4
 РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА
з нормативного курсу дисципліни «Політологія»
(затверджено Вченою радою університету)

1. Мета, основні завдання та предмет

навчальної дисципліни «Політологія»

Політологія — це інтегрована наука про політику в усіх її

проявах, що включає весь комплекс наук про політику та її взаємо-
відносини з людиною й суспільством.
Метою вивчення політології є забезпечення сучасної політич-
ної освіти студентів, формування у них політичної свідомості та
демократичної політичної культури, необхідних навичок полі-
тичної діяльності.
Основними завданнями «Політології» як навчальної дисцип-
ліни є:
— сприяння засвоєнню студентами знань об’єкта, предмета й
методів політичної науки, її понятійно-категоріального апарату;
— ретельне вивчення студентами історії виникнення й розвит-
ку політології як науки, різних політичних шкіл і концепцій, су-
часних політичних течій;
— формування в студентів наукових уявлень і розуміння полі-
тичної влади, політики, політичного життя, політичних відносин
і процесів, політичних режимів, сутності та функцій держави й
громадянського суспільства;
— формування у майбутніх спеціалістів уміння виокремлювати
теоретичні, прикладні, аксіологічні та інструментальні компоненти
політологічного знання й використовувати їх у практичній життє-
діяльності, навичок участі у виробництві, прийнятті та реалізації
політичних рішень, аналізу міжнародного політичного життя, гео-
політичного становища й політичних процесів в Україні, її місця,
статусу та відповідальності в сучасному політичному світі.
Предметом політології як науки й навчальної дисципліни є сут-
ність і зміст політики та політичного життя суспільства, дослі-

5
дження закономірностей і випадковостей їх виникнення, функціо-
нування й розвитку; аналіз сутності та принципів організації й функ-
ціонування політичної системи суспільства, держави й громадян-
ського суспільства, закономірностей і випадковостей сучасних
міжнародних політичних відносин і перспективи їх розвитку.
Головним завданням студентів в опануванні курсу є глибоке
вивчення та всебічне пізнання політики й політичної системи як
системи влади, місця, ролі та взаємовідповідальності людини,
громадянського суспільства і держави за зміст, напрями та ефек-
тивність функціонування політики й системи політичної влади.
2. Тематичний план курсу
(для всіх форм навчання)

Самостійна
студентів
Семінари
Усього

робота
Лекції
годин

Залік
№

ІКР
п/п Назва теми

Сутність і роль політики та

1 політології як науки в житті 9 2 2 1 4
суспільства
2 Політична діяльність і влада 18 2 4 2 10
Історія світової та вітчизняної
3 13 2 2 1 8
політичної думки
4 Сучасні ідейно-політичні течії 13 2 2 1 8
5 Політична система суспільства 16 2 2 2 10
Політичні партії, громадські
6 організації та групи тиску як 18 2 4 2 10
основні суб’єкти політики
Політика та етнонаціональні
7 12 2 2 2 6
відносини
Особистість і політика. Полі-
8 17 2 4 1 10
тичне лідерство
9 Політична культура 14 2 2 2 8
10 Світовий політичний процес 11 2 1 2 6
Залік 3 — — — — 3
Аудиторних годин 39 20 25 16 3
Усього годин 144 20 25 16 80 3

6
 3. Зміст навчальної дисципліни
за темами й модулями

Тема 1. Сутність і роль політики та політології як науки

в житті суспільства
Сутність і зміст політичного життя суспільства. Політика як
окрема сфера суспільної діяльності. Особливості політики як на-
уки. Провідні характеристики політики як соціального явища.
Об’єкти та суб’єкти політичних відносин. Взаємодія політики,
економіки, права й моралі. Політика як мистецтво. Зростання ро-
лі політики та політичних відносин у сучасних умовах.
Поняття економічної політики держави. Економічна політика
й економічна стратегія. Співвідношення та взаємовплив економі-
ки та політики в суспільному житті. Цілі та функції економічної
політики. Соціальна й політична спрямованість економічної по-
літики. Економічна могутність та економічна безпека як найваж-
ливіші чинники політичної незалежності України. Механізм по-
літичного регулювання економічних відносин у сучасних умовах.
Радикальна економічна реформа, її сутність і зміст, політичні ва-
желі організації й проведення, посилення її ефективності. Багато-
укладність економіки, ринкове господарство, подолання енерге-
тичної кризи, посилення ефективності управління — основні
важелі підвищення економічної могутності України.
Економічні зв’язки України з країнами близького та далекого
зарубіжжя, політичні фактори їх регулювання. Необхідність ефек-
тивної інтегрованої економіки України у системі міжнародних
економічних відносин.
Сутність і специфіка соціальних відносин, їх нерозривний
зв’язок з економічними й політичними відносинами. Соціальна
структура суспільства та політика. Класова теорія соціальної
структури й теорія соціальної стратифікації, їх роль у формуванні
соціальної політики. Об’єкти й суб’єкти соціальних відносин та
їх роль у політиці. Сутність та основні напрями соціальної полі-
тики. Соціальні інтереси людей, соціальних груп, класів та їх
урахування в процесі формування та здійсненні політики. Соціаль-
на політика щодо пенсіонерів, дітей, жінок, ветеранів війни та
праці, інвалідів. Молодіжна соціальна політика. Соціальна полі-
тика і студентство. Проблеми соціальної рівності та соціальної
справедливості в суспільстві, основні підходи до їх вирішення.
Політологія як наука, її об’єкт і предмет. Політологія як інтег-
рована наука та суміжні галузі політичного знання: політична со-

7
ціологія, політична філософія, політична психологія, політична
історія, політична географія та ін. Закономірності, категорії та
методи політології як науки. Функції та завдання політології. По-
літологія та інші галузі суспільствознавства, їх взаємозв’язок.
Зростання ролі політичних знань у житті сучасного суспільст-
ва. Формування нової системи політичної освіти в Україні.
Тема 2. Політична діяльність і влада
Політична діяльність як специфічна форма активності людей,
як зміст і форма політичного життя. Рівні та основні види полі-
тичної діяльності. Структура політичної діяльності: суб’єкти та
об’єкти, мотиви й способи їх взаємовпливу. Політична активність
як важливий чинник розвитку демократичного суспільства. Фор-
ми політичної діяльності (законодавча, виконавча, управлінська,
судова, контрольно-регулятивна та ін.) Формування механізму
прямого й зворотнього зв’язку між владними структурами суспіль-
ства та населенням.
Влада як явище суспільного життя. Політична влада та її особ-
ливості. Різноманітність визначень влади, основні підходи до
тлумачення цього поняття. Типи, природа й види влади в суспіль-
стві. Об’єкти та суб’єкти влади. Поняття «сильної влади» в сус-
пільстві. Основні рівні влади, їх взаємозв’язок і взаємодія. Роль
політичної влади у функціонуванні й розвитку політичних відно-
син. Конституція України — основний закон формування й фун-
кціонування політичної влади.
Тема 3. Історія світової та вітчизняної політичної думки
Історія соціально-політичних вчень як одна з найважливіших
складових духовного стану людства. Зародження політичної думки
в країнах Стародавнього Сходу: закони Хаммурапі у Вавилоні, міф
Заратустри в Персії, буддизм в Індії, конфуціанство в Китаї. Полі-
тичні вчення Стародавньої Греції. Політичні погляди Сократа.
Ідеальна держава Платона. Аристотель про політику, державу й по-
літичну справедливість. Політична думка та світоглядні ідеї Старо-
давнього Риму. Політико-правові погляди Цицерона. Політична
думка Середньовіччя та Відродження. Християнська доктрина дер-
жави. Фома Аквінський про суспільство, державу й право. Ніколло
Макіавеллі про сутність політичної влади, цілі й засоби політичної
діяльності, мистецтво державного управління.
Політична думка Нового та Новітнього часу. Політичні вчення
в епоху становлення буржуазних відносин: про суспільство, дер-
жаву, право, політичну діяльність, управління, про правову дер-

8
жаву й громадянське суспільство. Томас Гоббс про походження
та завдання державної влади. Джон Локк і зародження політич-
ного лібералізму. Жан-Жак Руссо про ідею суспільного договору
та народного суверенітету. Шарль Монтеск’є про розподіл влади.
І. Кант і Г. Гегель про громадянське суспільство й правову дер-
жаву. Карл Маркс про диктатуру як державну владу.
Політичні теорії ХХ ст. М. Вебер про три типи влади в суспі-
льстві. «Теорія еліт» В. Парето і Г. Моска. Ідеї політичного біхе-
віорізму Г. Лассуела. Теорія плюралістичної демократії. Концеп-
ція «поліархії» та плюралістичної еліти Р. Даля. Розробка сучас-
ної теорії конфліктів Р. Дарендорфом, М. Дюверже та іншими по-
літологами.
Розвиток політичної думки в Україні. Політичні ідеї мислите-
лів Київської Русі. Становлення й розвиток національної полі-
тичної думки періоду козацько-гетьманської держави. Політичні
погляди вчених Києво-Могилянської Академії. Проект Консти-
туції Пилипа Орлика. Політичні та правові погляди членів Кири-
ло-Мефодіївського товариства. Суспільно-політичні ідеї в твор-
чості Т. Г. Шевченка. Політичні концепції М. Драгоманова.
Ліберально-демократична та радикально-консервативна течії в
українській політичній думці ХІХ — початку ХХ ст. Політичні
погляди М. С. Грушевського, І. Франка, В. Винниченко, В. Ли-
пинського, Д. Донцова. Українська інтелігенція про національно-
культурне й державне відродження України у 60—80 роки ХХ ст.
Тема 4. Сучасні ідейно-політичні течії
Сутність політичних течій, критерії їх типологізації та вияв
ідеологічних функцій у сучасному світовому політичному проце-
сі. Соціальна база основних політичних течій. Політична ідеоло-
гія, її сутність і функції.
Лібералізм, його сутність, історичні витоки, характерні риси
політики. Неолібералізм, його особливості й роль у сучасному
суспільстві. Консерватизм: генезис та основні риси. Неоконсер-
ватизм, його сутність, місце та роль у сучасному політичному
житті. Соціалізм, його соціально-політична сутність, ідеологія й
політика. Еволюція соціалістичної ідеї та соціалістичного руху.
Теорія «наукового соціалізму» й соціальна практика. Соціальні
концепції соціалізму та їх реалізація в соціально-політичній
практиці. Сучасний соціал-демократизм, його сутність, соціальна
база й особливості політики. Становлення та розвиток ідеології
марксизму, її різновиди. Правий і лівий екстремізм. Тероризм —
крайня форма екстремізму. Анархізм та його особливості. На-

9
цизм і неофашизм як різновиди правого екстремізму. Сталінізм і
маоїзм як прояви екстремізму. Негативна роль сучасного екстре-
мізму в світовому політичному процесі та в політичному функці-
онуванні й розвитку деяких держав.
Тема 5. Політична система суспільства
Сутність, місце та роль політичної системи в життєдіяльності
суспільства. Взаємодія політичної системи з економічною, соціаль-
ною, духовно-культурною системами суспільства. Основні типи
сучасних політичних систем. Класичні уявлення про політичні
системи (Г. Алмонд, Д. Істон, Т. Парсонс). Політична влада як
основа політичної системи.
Структурні елементи політичної системи та їх характеристика.
Держава як базовий інститут політичної системи, її властивості,
місце та роль у політичній системі суспільства. Форми державно-
го устрою та державного правління. Унітарна, федеративна та
конфедеративна форми державного устрою, їх характеристика.
Монархія та республіка як дві основні форми державного прав-
ління, їх різновиди й характерні риси. Парламентська та консти-
туційна монархія, президентська й парламентська республіка,
парламентсько-президентська та президентсько-парламентська
республіки.
Функції політичної системи суспільства. Політичний режим
як сукупність методів і форм політичного панування та його вза-
ємодія з громадянським суспільством. Типологія й динаміка по-
літичних режимів: тоталітарний, авторитарний, демократичний
та їх різновиди. Раціоналізація бюрократії та управління в умовах
демократії. Основні риси політичного режиму в сучасній Україні.
Політична система як фактор стабілізації та розвитку політич-
ного життя суспільства.
Тема 6. Політичні партії, громадські організації та групи
тиску як основні суб’єкти політики
Політичні партії та партійні системи, їх роль і функції в полі-
тичній організації суспільства. Особливості становлення й розвит-
ку політичних партій. Структура політичних партій. Критерії ти-
пологізації політичних партій. Основні типи політичних партій.
Переваги й недоліки багатопартійності. Місце політичних партій
у політичній системі сучасної України. Ідейно-політичний спектр
політичних партій сучасної України. Провідні політичні партії
сучасної України: ідейно-політичне становище, програмні цілі,
соціальна база та практика політичної діяльності.

10
 Місце та роль громадських організацій і рухів у політичній
системі, їх типи та функції. Засоби масової інформації, їх значен-
ня в розвитку та функціонуванні політичної системи й політичної
культури. Особливості розвитку громадських організацій у су-
часній Україні.
Групи тиску, зацікавлені групи та лобізм: сутність, ознаки,
функції. Особливості вияву діяльності груп тиску в сучасній
Україні. Лобізм: позитивні й негативні характеристики.
Тема 7. Політика та етнонаціональні відносини
Сутність й особливості соціально-етнічних відносин. Місце та
роль національних відносин у політичному житті суспільства.
Співвідношення й взаємозв’язок етнічного, національного й соці-
ального в суспільстві. Етнонаціональна структура суспільства:
нація, національні та етнічні групи як суб’єкти політичних відно-
син. Нація й держава. Національна держава.
Україна — багатонаціональна держава. Механізм і шляхи гар-
монізації національних відносин у сучасній Україні, формування
політичної української нації та її самовизначення як важлива
умова створення й розвитку сучасної демократичної, правової,
суверенної держави.
Національна політика як цілеспрямована діяльність держави,
політичних партій, громадських організацій і рухів щодо регулю-
вання й розвитку національних відносин, її мета, принципи, проб-
леми. Націоналізм і національний патріотизм як явища соціально-
політичного життя. Сутність і зміст українського націоналізму, йо-
го форми, місце та роль у національній політиці України.
Національна політика сучасної України: зміст і спрямованість,
проблеми й суперечності. Українська національна свідомість і
самосвідомість. Генеза й реалізація української національної ідеї
в політичному житті суспільства. Культура міжнаціонального
спілкування.
Конституція України про консолідацію та розвиток українсь-
кої нації, забезпечення етнічної, мовної та релігійної самобутнос-
ті національних меншин України.
Тема 8. Особистість і політика. Політичне лідерство
Політика в системі ціннісних орієнтацій особи. Зростання ролі
й значення людини, її участі в політичному житті сьогодення. За-
лучення людини до політичного життя як теоретична проблема.
Людина як суб’єкт політики: статус, політична роль, престиж та
авторитет. Основні типи особи щодо їх становлення до політики.

11
 Людина як об’єкт політики. Сутність і стадії політичної соціа-
лізації особи. Політико-економічне відчуження особи та шляхи
його подолання. Політична активність як результат політичної
соціалізації особистості. Економічна свобода й політична рів-
ність, їх взаємозв’язок. Формування політичне активного грома-
дянина в умовах становлення української державності: актуальні
проблеми й перспективи. Права та обов’язки людини в умовах
правової держави. Політична соціалізація особи: сутність, стадії,
наслідки.
Політичне лідерство, його сутність і роль у політичному житті
суспільства. Політичний лідер, його характерні риси та сфери діяль-
ності: теоретична, аналітична, ідеологічна, організаторська, вико-
навча, тактична, стратегічна. Основні вимоги до політичного лідера:
чітка програма діяльності, компетентність, популярність, демокра-
тизм, відповідальність, висока політична культура, моральність.
Типи політичних лідерів та їх характеристика. Харизматичний
лідер та його особливості за концепцією М. Вебера. Функції по-
літичного лідера. Формальне й неформальне лідерство, їх харак-
теристика. Соціальна роль політичного лідера, його формального
та неформального авторитету, масштабів і рівня впливу, уміння
прогнозувати й контролювати події. Політичні лідери України:
історія та сучасність. Критерії оцінки популярності та ефектив-
ності діяльності політичного лідера в Україні. Імідж політичного
лідера, його сутність та умови формування.
Тема 9. Політична культура
Поняття та сутність політичної культури. Структура політич-
ної культури: культура політичної свідомості, культура політич-
ної поведінки, культура функціонування політичних інститутів.
Єдність і специфіка структурних елементів політичної культури:
політичної свідомості, політичної поведінки й політичних інсти-
тутів. Історичні типи політичної культури. Політична культура
суспільства та наявність політичних субкультур: національно-
етнічна, регіональна, релігійно-політична, кастова, станова, кла-
сова субкультури політичної культури суспільства, їх сутність,
взаємозв’язок і взаємовплив. Рівні політичної культури: індиві-
дуальний і масовий, їх особливості. Функції політичної культури,
її місце та роль у загальній системі культури, у політичному жит-
ті суспільства. Політичні міфи й політичні стереотипи в структу-
рі політичної культури: сутність, особливості вияву в Україні.
Політична культура посттоталітарної України. Політична
культура та морально-правові засади функціонування суспільного

12
життя в сучасній Україні. Політична культура й символіка україн-
ської держави: Конституція, Герб, Прапор, Гімн, політичні свята,
політичні традиції, політичні ритуали та політичні символи.
Тема 10. Світовий політичний процес
Сучасний світ як цілісна система. Світовий політичний про-
цес: поняття, основні концептуальні засади аналізу, суб’єкти, за-
кономірності, тенденції та випадковості його розвитку на початку
ХХІ ст.
Світова політика як система міжнародних відносин і процес їх
регулювання. Баланс і гармонізація інтересів суб’єктів міжнарод-
них інтересів — головне завдання світової політики. Поглиблен-
ня взаємозв’язку, цілісності та єдності сучасного світу. Зміна ха-
рактеру суперечностей та змісту всесвітнього прогресу —
вирішальні фактори, що визначають формування сучасної полі-
тики держав, політичних сил і рухів. Діалектика взаємодії внут-
рішньої та зовнішньої політики.
Поняття глобальних проблем людства. Економічні проблеми
людства та політичні шляхи їх вирішення. Основні прояви кризи
сучасної цивілізації та шляхи її подолання. Міжнародний теро-
ризм як загроза миру. Поняття міжнародної та національної без-
пеки. Головні напрями створення ефективної системи міжнарод-
ної безпеки в сучасних умовах. Міжнародні організації та їх роль
у регулюванні міжнародних відносин.
Сучасне політичне мислення, його сутність, особливості та
роль у міжнародній політиці.
Україна в системі міжнародних політичних відносин та її міс-
це в сучасному геополітичному просторі. Національні інтереси та
національна безпека — основний зміст зовнішньої політики
України. Зростання ролі та відповідальності України в політич-
ному вирішенні глобальних проблем сучасності.
Глобальні проблеми сучасності: їх основні характеристики, різ-
новиди та провідні шляхи вирішення.

4. Плани лекцій

Лекція 1. Сутність і роль політики та політології як нау-

ки в житті суспільства
1. Сутність і зміст політичного життя суспільства.
2. Політика як окрема сфера суспільної діяльності й мистецт-
во керівництва.

13
 3. Політологія як наука, її об’єкт, предмет та основні етапи
розвитку.
Лекція 2. Політична діяльність і влада
1. Політична влада як організаційна, контрольно-регулятивна
і управлінська сфера діяльності.
2. Типи, природа й види влади в суспільстві, їх характеристи-
ка. Основні функції влади.
3. Державна влада та влада організацій громадянського суспіль-
ства, їх сутність, зміст і взаємодія.
Лекція 3. Історія світової та вітчизняної політичної думки
1. Історія політичної думки стародавнього світу, Середньовіч-
чя та Відродження.
2. Політична думка Нового та Новітнього часу в Європі та
США.
3. Розвиток політичної думки в Україні.
Лекція 4. Сучасні ідейно-політичні течії
1. Сутність ідейно-політичних течій, їх типологія та функції в
сучасному політичному процесі.
2. Лібералізм, консерватизм і соціалізм як основні сучасні по-
літичні течії, їх характеристики.
3. Правий і лівий екстремізм і тероризм як крайня форма про-
яву екстремізму.
Лекція 5. Політична система суспільства
1. Поняття, сутність і структура політичної системи суспільс-
тва. Типи політичних систем.
2. Політичний режим: сутність, типи, функції.
3. Держава й громадянське суспільство, їх місце та роль у по-
літичній системі України.
Лекція 6. Політичні партії, громадські організації та гру-
пи тиску як основні суб’єкти політики
1. Поняття, ознаки та структура політичних партій. Партійні
системи в сучасному світі.
2. Громадські організації та громадські рухи як специфічна
форма політичної активності громадян.
3. Особливості діяльності груп тиску. Лобізм як явище полі-
тичного життя.

14
 Лекція 7. Політика та етнонаціональні відносини
1. Сутність та особливості етнонаціональних відносин, їх міс-
це й роль у політичному житті суспільства.
2. Нація як об’єкт і суб’єкт політичних відносин. Нація й дер-
жава.
3. Національна політика сучасної України.
Лекція 8. Особистість і політика. Політичне лідерство
1. Особистість як об’єкт і суб’єкт політики.
2. Політична соціалізація особистості.
3. Сутність, типологія та соціальна роль політичного лідерст-
ва. Політичне лідерство в сучасній Україні.
Лекція 9. Політична культура
1. Сутність, структура та функції політичної культури.
2. Історичні типи політичної культури та роль субкультур у їх
становленні й розвитку.
3. Політична культура сучасної України.
Лекція 10. Світовий політичний процес
1. Світовий політичний процес як система міжнародних від-
носин і механізм їх регулювання.
2. Сутність глобальних проблем сучасності та політичні шля-
хи їх вирішення.
3. Місце та роль України в сучасному світовому політичному
процесі.

5. Самостійна робота студентів

Самостійна робота студентів є однією з форм організації та

здійснення навчання, основною формою оволодіння навчальним
матеріалом і надбання навичок використання теорії й методології
в практичній діяльності у вільний від обов’язкових навчальних
занять час за розкладом.
Самостійна робота включає:
— опрацювання теоретичних основ, прослуханого лекційного
матеріалу на основі вивчення та аналізу рекомендованої літера-
тури;
— підготовку до практичних занять з використанням вітчиз-
няного та зарубіжного досвіду;

15
 — вирішення й оформлення домашніх письмових завдань;
— систематизацію, аналіз і доопрацювання вивченого матері-
алу курсу перед іспитом;
— виконання індивідуальних завдань, визначених викладачем:
1) підготовка доповідей;
2) написання рефератів (есе) з визначеної тематики;
3) проведення індивідуальних наукових експрес-досліджень;
4) вивчення світового досвіду організації та здійснення полі-
тичної діяльності;
5) аналіз сучасної діяльності вітчизняних засобів масової ін-
формації та їх впливу на політичний процес.

6. Індивідуально-консультативна робота

Індивідуально-консультативна робота здійснюється шляхом

проведення періодичних консультацій для студентів викладачем
(за окремим розкладом). Під час індивідуально-консультативної
роботи викладач додатково пояснює студентам методику та зміст
самостійної роботи, надає їм консультації з теоретичних, методо-
логічних і практичних питань політики й політичної діяльності, з
питань підготовки до виконання модульних завдань.

7. Методика активізації навчального процесу

Для активізації навчального процесу та навчально-пізнавальної

діяльності студентів використовуються: проблемні лекції; організа-
ція й проведення індивідуальних соціологічних експрес-досліджень;
участь студентів у науково-дослідній роботі; семінари-круглі столи;
семінари-дискусії; мозкові атаки; кейси; рольові ігри тощо.

8. Завдання для поточного контролю знань

студентів заочної форми навчання

Об’єктом оцінювання знань студентів в процесі поточного

контролю є:
1) Систематичність, активність і змістовність роботи впродовж
семестру над вивченням програмного матеріалу дисципліни.
2) Рівень виконання модульних завдань.
3) Самостійна робота студентів.
16
 4) Креативні роботи студентів.
5) Тестування з важливих тем курсу.
Кожен студент повинен підготувати реферат (тематика рефе-
ратів і список літератури додаються у кожній темі), який пода-
ється на кафедру в установлені деканатом терміни. Важливим
критерієм оцінки реферату є самостійність автора у висновках і
вміння поєднати теоретичний матеріал з проблемами сучасного
українського суспільства.
Реферат складається з плану; вступу, 2—3 питань; висновків;
списку літератури. Відповідь на кожне питання мусить мати:
— короткий зміст першоджерел (наукові роботи, державні до-
кументи);
— теорію питання (визначення категорій, принципів, законо-
мірностей, випадковостей);
— соціальну практику (як теорія використовується в життєді-
яльності);
— висновки.
Необхідні посилання на першоджерела під текстом на кожній
сторінці або загальний список у кінці реферату чи розділу.
Реферати оцінюються від 0 до 30 балів:
— у 30—26 балів оцінюється реферат, який повністю відпові-
дає вимогам, що висуваються до такого виду письмових робіт, а
саме: обґрунтована актуальність проблеми, що досліджується; віль-
ний виклад проблеми; теоретичний матеріал, поєднаний з проб-
лемами сучасного суспільства; є висновки (як щодо кожного пи-
тання, так і загальний); автор демонструє глибоке розуміння ма-
теріалу, що використовується;
— у 25—21 бал оцінюється реферат, який в основному відпо-
відає вимогам, що ставляться до такого виду робіт, але є окремі
неточності, недостатньо прослідковується зв’язок теоретичного
матеріалу з практикою, відсутня власна оцінка проблеми тощо;
— у 20—16 балів оцінюється реферат, у якому поверхнево ви-
світлена проблема, відсутні висновки, немає розуміння зв’язку
теорії з практикою, не простежується самостійність в аналізі до-
сліджуваної проблеми;
— до 15 балів оцінюється реферат, у якому наявна невідповід-
ність питань плану їх змісту, відсутній теоретичний аналіз проб-
леми, немає висновків, повністю відсутнє самостійне тлумачення
проблеми.
Додатковими видами робіт для студентів-заочників, які праг-
нуть отримати 50 балів як максимальний бал допуску, є: вико-
нання модульних завдань, проведення на семінарських заняттях
17
експрес-опитувань, написання творчих письмових робіт (есе) з
політології. Кожен з наведених видів робіт оцінюється від 0 до 10
балів.

9. Система підсумкового оцінювання

знань студентів

За підсумками вивчення дисципліни передбачається диферен-

ційований залік, який оцінюється за устеленою схемою: 90—100
балів — відмінно, 70—89 балів — добре, 50—69 балів — задовіль-
но. Залік проводиться наприкінці семестру, упродовж якого ви-
вчається дисципліна. Підсумкове оцінювання знань студентів за
межами семестру не допускається.

18
 Методичні вказівки до виконання тренінгів,
вправ, питань до дискусій

Серед активних та інтерактивних форм навчання й виховання

студентів важлива роль відіграють тренінги. Тренінг — це засіб
впливу, спрямований на розвиток знань, соціальних настанов,
умінь і досвіду; засіб розвитку компетентності.
Проведення всіх різновидів тренінгових занять з політології
обов’язково пов’язане з вирішенням певних завдань. Назвемо їх.
1. Отримання знань.
2. Формування вмінь і навичок.
3. Розвиток здібностей особистостей.
4. Підтримка індивідуальних проявів самостійності та актив-
ності особистості.
Організація й проведення тренінгових занять передбачає вра-
хування низки специфічних принципів. Назвемо їх.
1. Принцип добровільної участі — студент має бути зацікав-
лений у вирішенні подібних завдань.
2. Принцип активності — налаштованість студента на активне
обговорення, доповнення питань; причому ця активність має бу-
ти різноманітною (слухання, діалог, взаємонавчання тощо).
3. Принцип творчого підходу в обговоренні проблеми.
4. Принцип об’єктивності досліджуваної проблеми.
5. Принцип партнерської взаємодії з іншими учасникими.
6. Принцип гармонізації інтелектуальної та емоційної сфери.
7. Принцип спрямованості на застосування результатів тренін-
гів до аналізу реального політичного життя.
У процесі навчання в вищих навчальних закладах у сучасних
умовах усе більшого поширення набуває застосування методу
«мозкової атаки». Його головна мета — навчити генеруванню
ідей. Слід виокремити такі етапи «мозкової атаки»:
1) формування проблеми, яку необхідно вирішити;
2) вироблення вміння швидко знаходити відповіді на запитання;

19
 3) безпосередньо «мозкова атака» — «штурм» висунутої проб-
леми: усі пропозиції студента, окремих студентів чи «творчих
груп» фіксуються без критики;
4) власна або спільна оцінка й вибір кращих ідей;
5) власні міркування або спільне обговорення кращих ідей, їх
захист і прийняття рішення.
Серед сучасних активних методів навчання все частіше впро-
ваджується метод синектики. Це своєрідне навчання механізму
творчості. Цей вид навчання передбачає аналіз деяких загальних
ознак, які допомагають увійти в ситуацію постановки проблеми,
неодноразово уточнюючи її зміст. Не можна зупинятись, якщо
здається, що вже знайдена оригінальна ідея й завдання вже вирі-
шена. Бажано накопичувати ідеї й обирати кращі з них. Якщо ця
проблема (творче завдання) не вирішується, то доцільно знову
повернутися до аналізу ситуації, яка породжує проблему, або
«розбити» проблему на окремі елементи.
Методика синектики передбачає кілька етапів.
1. Окреслення проблеми, напряму наукового пошуку.
2. Висування ідей.
3. Аналіз варіантів.
4. Відбір найбільш аргументованих ідей.
Доцільним під час вивчення політології є й метод емпатії (ме-
тод особистої аналогії). Особливо цікавим є його використання в
темах «політика», «політична влада», «людина і політика», «по-
літичне лідерство». В основі методу — принцип заміни дослі-
джуваного об’єкта іншим, тобто ототожнення себе з об’єктом,
предметом діяльності, осмислення функцій на підставі «вживан-
ня» в образ, процес, якому приписують почуття, емоції, можли-
вість бачити, чути, відчувати, міркувати. Найчастіше емпатія
означає ототожнення особистості однієї людини з особистістю
іншої, коли людина намагається подумки поставити себе на місце
іншої або ототожнити себе з процесом і певною системою.
Популярною для вивчення політології є дискусія. Її основна
перевага полягає в тому, що вона викликає напружену розумову
діяльність більшості студентів, надає їм можливість виразити й
відстояти свою позицію й найголовніше — під час дискусії тео-
ретичні положення теми, що обговорюється, перетворюються на
об’єкт творчого пошуку. На дискусію доречно виносити одне з
актуальних питань; головну проблему доцільно розбити на кілька
питань; під час дискусії необхідно звертати увагу на аргумента-
цію виступаючих, повагу до позиції опонента й чесність полемі-
ки. Підведення підсумків дискусій не варто зводити лише до од-
20
ного погляду. Більшу увагу слід приділити неоднозначності під-
ходів у вирішенні складних політичних проблем.
Під час виконання завдань тренінгів широко застосовується
проблемний метод вивчення політології, який передбачає різні
рівні складності. На найпростішому рівні викладач ставить проб-
лему перед одним студентом та пропонує її вирішити. Складні-
шим є колективно-пошуковий різновид проблемного методу, за
якого викладач тією чи іншою мірою залучає кількох студентів
до вирішення проблеми — вони пропонують свої варіанти її
розв’язання, перевіряють їх на відповідність уже відомим їм
знанням, залучають для відповіді знання з інших дисциплін (іс-
торії України, соціології, філософії, основ права тощо). Само-
стійність мислення студентів у навчанні при цьому зростає. Роз-
витку самостійного, творчого мислення студентів ще більше
сприяє дослідний різновид проблемного методу, за якого студен-
там повідомляють не готову інформацію та шляхи її отримання, а
лише проблеми. Студент самостійно або за допомогою викладача
складає план дослідження, визначається з дослідними гіпотезами,
добирає наукову літературу, перевіряє можливі варіанти відпові-
ді, шукає переконливу аргументацію.
У посібнику використовуються кілька прийомів створення
проблемної ситуації на навчальних заняттях з політології.
Студенту важливо навчитися:
1) порівнювати певні теоретичні положення з їх практичною
реалізацією. Практика пов’язана з дією суб’єктивного чинника, ре-
алізацією інтересів людей і завжди суперечлива та багатоманітні-
ша за теорію. Практична реалізація тієї чи іншої моделі, напри-
клад, демократичної, правової, соціальної держави, крім очіку-
ваних бажаних результатів, завжди спричиняла й непередбачувані
негативні. Утілення в життя привабливої ідеї індивідуальної сво-
боди може призвести до соціального розшарування й міжкласових
зіткнень, а ідеї соціальної рівності — до тоталітаризму й жорсто-
ких масових репресій держави щодо власного народу;
2) порівнювати буденні уявлення та наукові знання про пев-
ний об’єкт (явище, процес тощо). Буденні уявлення формуються
у людей на основі їхньої повсякденної практичної діяльності, а
наукові знання здобуваються в процесі навчання та наукового
пошуку. Буденні уявлення є поверховими, вони не проникають у
сутність явищ і процесів і нерідко далекі від того, що відбуваєть-
ся насправді. Наприклад, демократію чимало людей сприймає як
максимум свободи в усьому, тоді як реально вона можлива лише
в разі неухильного дотримання офіційно встановлених заборон,
21
обмежень і процедур. Однак у практичній діяльності більшість
людей керується саме буденними уявленнями, що часто спричи-
няє негативні наслідки для суспільства, особливо в політиці, де
кожен уважає себе фахівцем і має рівні права з іншими;
3) зіставляти різні концепції як способи наукового пояснення
певного явища чи процесу. Такі концепції зазвичай розкривають
різні аспекти об’єкта пояснення та можуть суперечити одні од-
ним, що створює пізнавальні проблеми. У політології є різні кон-
цепції політичної влади, демократії, політичних еліт, лідерства та
ін. На перший погляд, вони часом заперечують одна одну. На-
приклад, теорія демократії та роль у ній політичних еліт. Проблем-
ну ситуацію можна створити шляхом зіставлення не тільки кон-
цепцій чи теорій, а й конкретних авторських визначень чи трак-
тувань явища або процесу, що суперечать один одному;
4) зіставляти різні трактування проблеми в процесі її формуван-
ня та розвитку. Пізнавальні проблеми та способи їх вирішення не
залишаються незмінними. Процес пізнавання розвивається так, що
одне істинне знання поступається іншому, технологічному, повні-
шому. Наприклад, античні й сучасні знання про демократію;
5) аналізувати суперечності суспільного розвитку, актуальні
проблеми політичного розвитку конкретної країни, світової спіль-
ноти загалом.
Проблемність є основою інтерактивних методів навчання, які
набувають усе більшого поширення у вищій школі.
Цей вид завдань передбачає: аналіз різних поглядів на певні
проблеми, їх оцінку студентом; уточнення власної думки з при-
воду широко використовуваних, проте неоднозначних визна-
чень, чи вибір і обґрунтування одного з поглядів; обґрунтований
вибір правильної відповіді з кількох наведених; виділення вуз-
лових пунктів у матеріалі, що вивчається, застосування теоре-
тичних положень політології до аналізу конкретної політичної
ситуації.
Під час виконання завдань до тренінгів доцільно звернути
увагу на однозначність і точність визначення наукових понять
теми курсу, таких як політична система суспільства, його полі-
тична організація, політичні інститути, структура та функції по-
літичної системи тощо. Необхідно максимально неупереджено,
правдиво підходити до аналізу процесу функціонування політич-
ного життя, не використовувати міфи, стереотипи та суб’єктивні
погляди всупереч науковим підходам. Для виявлення сутності
політичних процесів та явищ брати за основу відповідей коректне
порівняння, узагальнення тощо.
22
 Методичні вказівки до виконання
рефератів, есе, доповідей

Одним з найбільш продуктивних методів організації само-

стійної роботи є реферат. Реферати слугують для проявів само-
стійного мислення студентів, відпрацювання навичок роботи з
джерелами (літературою). Працюючи за рекомендованим викла-
дачем або складеним самостійно планом, студент більш широко
засвоює подані до опрацювання теми, знайомиться з працями ві-
домих учених і різними підходами до їх трактування. На основі
цього він створює власну думку з поставленої проблеми, а під
час захисту реферату вчиться її відстоювати та доводити свої по-
гляди на науковому рівні. Цей процес відбувається під постійним
наглядом керівника, який виправляє помилки, що виникли під
час самостійної роботи, стимулює студента до більш якісного
пошуку аргументів на підтвердження власної позиції. Так вико-
нується основне завдання філософії як науки — формування вла-
сного наукового світогляду, організація індивіда до самостійного
мислення. У роботі над рефератом студент проявляє свої вміння
оперувати отриманим матеріалом, виробляє власні методики йо-
го опрацювання. Викладач має постійну можливість слідкувати
за процесом засвоєння знань студентом з політології, корегувати
та редагувати його роботу, спрямовувати пізнавальний процес у
потрібне й більш раціональне русло, що має особливе значення
під час поточного контролю.
Таким чином, реферативні завдання є одним з важливих ета-
пів підготовки як спеціаліста, так і загалом освіченої особистості.
Окрім того, цей процес повинен раціонально доповнюватися ін-
шими формами роботи.
Поняття реферат (від лат. refero — доповідаю) включає в себе
кілька визначень. Передусім під ним розуміють невеликий за об-
сягом (усний чи письмовий) виклад основних положень наукової
праці, дослідження або змісту книги. Поняття реферату включає
також своєрідний жанр інформативного видання, що містить ко-

23
роткий виклад змісту реферативної праці, вказівки та методику
дослідження, результати та значення роботи. Крім того, під ре-
фератом розуміють короткий огляд друкованих джерел. Отже, з
цього можна визначити основні завдання та вимоги до реферату
як форми самостійної роботи студентів.
Для початку визначимо основні типи рефератів, зазначивши
як основний критерій класифікації їх методологічне значення.
1. Реферат як форма контролю самостійної роботи. Такий ре-
ферат пишуть на визначену викладачем тему і за його змістом
виставляють певний бал. Особливого значення це набуває під час
роботи зі студентами з особливими потребами. Тоді реферат стає
єдиним реальним чинником оцінки знань студента як з однієї чіт-
ко поставленої теми, так і з комплексу питань.
2. Реферат як форма розширеної відповіді. Такий реферат го-
тують на одне чітко поставлене питання, маючи на меті глибоке
його вивчення. Такий реферат готують не лише в письмовому, а
й в усному варіантах; він слугує доповненням до відповіді на се-
мінарі чи консультації.
3. Реферат як форма опрацювання пропущеного матеріалу.
Такий реферат має в основі докладного вивчення студентом тих
питань, які не були ним опрацьовані під час аудиторних занять.
Такі реферати можуть поєднувати низку близьких за змістом те-
матик, що в комплексі формують уявлення із заданої теми.
4. Реферат як самостійне наукове дослідження. Його можуть
використовувати передусім на наукових студентських конферен-
ціях та як основу для майбутнього, більш ґрунтовного наукового
дослідження. Тема такого реферату може бути як надана викла-
дачем, так і обрана студентом самостійно, відповідно до особис-
тих зацікавлень.
Але, незважаючи на певне різноманіття методичних цілей ре-
фератів, усі вони мають єдиний спільний базис. І саме на його
висвітленні й потрібно зробити основний акцент у разі надання
методичних рекомендацій з підготовки цієї форми самостійної
роботи. Засади цього базису є обов’язковими, їх слід враховувати
під час підготовки рефератів будь-якого з наведених типів.
5. Робота повинна бути написана чисто, без помітних виправ-
лень.
6. Титульна сторінка має бути оформлена за зразками, прийня-
тими у навчальному закладі. Вона має містити інформацію про
назву навчального закладу та його відомчу приналежність; назву
факультету студента та кафедри, що курує реферативну тему; на-
зву реферату; прізвища автора та наукового керівника (у разі по-
24
треби — рецензента); рік і місце написання реферату. Зразок
оформлення титульної сторінки наведено в додатках.
7. Аркуші реферату мають бути надійно скріплені та прону-
меровані. Титульну сторінку не нумерують, але враховують під
час подальшої нумерації. Не приймається реферат, скріплений
однією чи кількома канцелярськими скріпками або просто вкла-
дений у файл. Для кращого зберігання реферат рекомендується
подавати у прозорому файлі або спеціальній папці.
Але, як і будь-яка наукова робота, реферат передбачає не ли-
ше письмовий виклад авторської дослідної концепції. Головним у
реферативній роботі є захист реферату, тобто висвітлення його
основних положень на науковій конференції чи викладачеві.
Студент повинен не лише здійснити інформативний виклад мате-
ріалу, а й чітко визначити наукову новизну та актуальність теми,
пояснити власну методологічну схему та обґрунтувати її раціо-
нальність. Тому для полегшення цього завдання й вимагається
дотримання основних вимог до оформлення реферату: наявність
плану, вступу, висновків, посилань і списку літератури. У разі
правильного оформлення всі аспекти дослідження будуть чітко
визначені і сформульовані, знаходитися перед очима студента й
допомагати йому під час захисту. Крім того, усне реферування
письмового реферату під час захисту стимулюватиме студента до
більш якісної роботи, формування вмінь висловлювати основні
положення теми, не розпорошуючись на дрібниці. І найважливі-
ше — саме усний захист (звісно, якщо його проведення можливе)
є найкращим методом перевірки викладачем засвоєного студен-
том матеріалу, адже він поєднує в собі дві різні форми оцінки ро-
боти студента: уміння усно та письмово висловлювати свою по-
зицію та науково її обґрунтовувати як розширено, так і стисло.
Найголовнішою частиною будь-якої наукової роботи і, відпо-
відно, реферату є його основна текстова частина. Вона займає
найбільше місця і її зміст визначає всю сутність роботи. Саме в
основній частині мають бути вирішені ті проблеми, які поставле-
ні в меті роботи. Текстова частина має точно відповідати плану,
що дасть змогу не лише якісніше її скласти, а й полегшить робо-
ту над нею під час захисту реферату.
Основна частина повинна складатися з такої кількості розді-
лів, яка передбачена планом. Кожен з розділів має починатися з
нової сторінки, що полегшить процес роботи з рефератом та його
перевірку й захист. У разі наявності складеного плану його під-
пункти необов’язково виносити на окрему сторінку, але бажано
виділяти їх початок іншим шрифтом.
25
 Формування структури тексту є головним завданням під час
роботи над рефератом. Будучи обмеженим кількістю сторінок,
основний текст, своєю чергою, повинен повністю висвітлити всі
поставлені в роботі питання. Тому для оптимізації роботи з основ-
ним текстом потрібно дотримуватися певних методичних реко-
мендацій. Назвемо їх.
1. Під час написання реферату з політології потрібно макси-
мально використовувати спеціальний понятійний апарат, особли-
во там, де здійснюється обґрунтування власної думки. Це поси-
лить науковість роботи й сприятиме виробленню в студента
справжнього наукового стилю.
2. Кожен пункт плану повинен становити закінчену думку,
яка висвітлює той чи інший аспект дослідження. Усі пункти ма-
ють завершуватися невеличким висновком, у якому підсумову-
ють конкретні результати роботи. У подальшому сукупність цих
висновків становить загальний висновок до реферату. Неприпус-
тимим є накладання тематики одного пункту на тематику іншого,
що не може сприяти чіткому вирішенню поставленої проблеми.
3. Увесь текст реферату має становити єдине ціле. Кожен на-
ступний пункт плану під час висвітлення однієї теми повинен бу-
ти внутрішньо зв’язаним з попереднім. У разі написання рефера-
ту, який поєднує кілька різнопланових питань, кожна тематика
має завершуватися комплексним висновком.
Після написання основної частини завершальним аспектом
усієї роботи є формування висновків та оформлення списку ви-
користаної літератури. У висновках, що мають займати для рефе-
ративної роботи 1—2 сторінки, потрібно чітко висвітлити резуль-
тат виконаної роботи. Висновки мають містити відповіді на всі
питання, поставлені в меті роботи. Вони мають бути побудовані
у формі авторської думки, яка спирається на здійснену в основній
частині роботу. Студенту необхідно сформулювати власну дум-
ку, довести або спростувати добуті ним суперечливі положення.
Реферати, есе, доповіді дають змогу аналізувати питання тем
на високому теоретичному рівні. Готуючи їх, студенти викорис-
товують наукову літературу, посилаються на неї в аналізі постав-
лених проблем, анотують окремі праці тощо. Реферати, есе, до-
повіді можна готувати на основі певної наукової статті чи
монографії. Неодмінною умовою виконання роботи є визначення
власної позиції, свого ставлення до досліджуваних проблем.
Підготовка, зачитування, обговорення та захист робіт сприя-
ють формуванню у студентів навичок науково-дослідної роботи,
уміння самостійно аналізувати, системно викладати матеріал.
26
 Проте іноді реферативна форма не стимулює ґрунтовного ви-
світлення проблеми, якщо студент ставиться до цього виду фор-
мально.
1. Індивідуально-консультативна робота — це форма органі-
зації навчальної роботи викладача зі студентами, яка здійснюєть-
ся шляхом створення необхідних умов для виявлення та розвитку
індивідуальних особливостей студента на основі особистісно-
діяльнісного підходу.
2. Індивідуально-консультативна робота проводиться з метою
посилення мотивації студентів до пізнавальної діяльності та
спрямування її в необхідне русло.
3. Основним завданням індивідуально-консультативної робо-
ти викладача зі студентами є: розвиток активної пізнавальної діяль-
ності кожного студента з якнайбільшою індивідуалізацією та
урахуванням його психофізичних особливостей і академічної ус-
пішності, що сприятиме становленню особистості майбутнього
фахівця.
4. Навчальний час, відведений для індивідуально-
консультативної роботи викладача зі студентами, визначається
навчальним планом і становить 10—20 % загального обсягу на-
вчального часу (залежно від форми навчання та освітньо-
кваліфікаційного рівня підготовки), відведеного для вивчення
конкретної дисципліни.
5. Індивідуально-консультативна робота (ІКР) зазвичай здійс-
нюється у вигляді індивідуальних занять і консультацій.
6. Індивідуальні заняття проводяться зі студентами з метою
підвищення рівня їхньої підготовки та розвитку індивідуальних
творчих здібностей. Індивідуальні заняття можуть здійснюватись
у формі діалогу з різних навчальних проблем; евристичної бесі-
ди; тренінгу, перевірки виконання завдань із СРС, екскурсій, на-
укових гуртків тощо.
7. Консультація — це одна з форм організації навчального
процесу, що проводиться з метою отримання студентом відповіді
на окремі теоретичні чи практичні питання та для пояснення пев-
них теоретичних положень чи аспектів, їх практичного застосу-
вання. Залежно від змісту та призначення виокремлюють наступ-
ні такі консультацій: тематичні — проводяться за певними
темами курсу або за найбільш складними питаннями програмно-
го матеріалу; цільові — використовують перед проведенням мо-
дуля чи іншого виду поточного або підсумкового контролю; ак-
тивні консультації — консультації із використанням активних
методів навчання (наприклад, у формі прес-конференції); консуль-
27
тації з самостійної роботи — проводяться під час підведення під-
сумків СРС, у процесі роботи студентів над курсовими та дип-
ломними проектами тощо.
Індивідуально-консультативна робота викладача зі студента-
ми здійснюється відповідно до графіка, складеного кафедрою, у
якому визначено форми індивідуально-консультативної роботи
(індивідуальних занять, консультацій, перевірки виконання інди-
відуальних завдань, перевірки та захисту завдань, що винесені на
поточний контроль тощо), а також час проведення занять та ау-
диторія (які узгоджуються з навчальним відділом). Графік ІКР
викладача зі студентами знаходиться на кафедрі.

28
 Методичні вказівки для самопідготовки
студентів-заочників

Одне з найважливіших місць у системі підготовки спеціаліста

щодо критеріїв Болонського процесу посідає його самостійна
підготовка.
У процесі самостійної підготовки студенту-заочнику слід чіт-
ко з’ясувати сутність питання, основні наукові поняття, теорії,
парадигми, які можна використати в відповіді на нього, чітко
сформулювати власну думку, довести або спростувати отриманні
самостійно факти та положення. Припустимо, що студент само-
стійно працює над дослідженням проблем демократії. Для цього
виду роботи можна запропонувати такі методичні поради:
— знайдіть і сформулюйте визначення основних дефініцій те-
ми; узагальніть і згрупуйте їх;
— доберіть цитати, афоризми, висловлювання про сутність
проблеми (вони стануть у пригоді під час аргументації);
— знайдіть логічний зв’язок між поняттями, якими ви корис-
туєтесь;
— доберіть погоджені та непогоджені визначення до цих по-
нять (наприклад, демократія (яка? — політична… кого? чого? —
народу, еліти, держави);
— підберіть дієслова, які поєднуються зі словом демократія,
самоврядування (наприклад, демократія — виникає, існує, перед-
бачає, виконує функції…);
— пригадайте відомих політиків, учених, письменників, гро-
мадських діячів, які зробили свій внесок у правильне розуміння
проблеми;
— зіставте суперечливі визначення.
Пропонований вид роботи дасть можливість студентам роз-
ширити їхні знання про поставлені питання, чіткіше сформулю-
вати відповіді та висловити власні думки, що, врешті-решт, спри-
ятиме становленню демократичних політичних поглядів молодої
людини. Аналізуючи різні погляди на проблему (наукові, буден-
ні, авторську думку в ЗМІ), студент визначає власну позицію, ре-
тельно добираючи аргументи на її користь.
29
 Завдання, питання, що можуть бути запропоновані студентам
для самостійного опрацювання, мають доволі диференційований
характер:
• скласти план відповіді на питання;
• попрацювати з дидактичним текстом (коментоване читання,
коментування, структурування тощо);
• скласти тематичний термінологічний словник;
• підготувати приклади, аргументи.
Завданнями для студентів-заочників є різноманітні питання,
розв’язання вправ, які передбачають самостійне оволодіння матері-
алом і перевірку засвоєних знань. Під час формулювання відповідей
студент має відпрацювати чіткість визначення основних понять, на-
вчитися розуміти сутність змісту теми, уміти обирати найбільш важ-
ливі питання, викладати їх послідовно, несуперечливо, обґрунтова-
но, добирати приклади, а також обмірковувати аргументованість,
доказовість і переконливість своїх відповідей, бути в змозі поєдну-
вати теоретичні та практичні аспекти різних питань. Ознакою успіш-
ного оволодіння студентами матеріалом є знання змісту питання,
тобто відтворення істотних ознак предмету думки та обсягу питання
— сукупності елементів, що мисляться в певному питанні. Ознакою
якісного засвоєння теми є здатність студента скласти інтелект-карту
з різних питань або загальну за всією темою.
Питання, представлені для студентів-заочників, мають своїм
методичним завданням удосконалення підготовки та орієнтації
майбутніх молодих спеціалістів у проблемах політичної науки,
стимуляцію їхньої пізнавальної діяльності, готовності до участі в
обговоренні та аргументації зазначених питань, систематизова-
ність знань як з окремої теми, так і всього курсу, а також само-
оцінку рівня власної підготовки та реалізацію бажаного рейтингу
з політології. Ґрунтовне розуміння питань теми поряд з підготов-
кою активного засвоєння матеріалу має на меті й прикладне зна-
чення розглянутих питань, робить очевидним необхідність поєд-
нання теорії та практики, закріплює ці знання у вигляді звичних
алгоритмів інтелектуальної діяльності, певних ціннісних орієнта-
цій, активної громадянської позиції.
Література
Туркот Т. І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник для студентів
ВНЗ. — К.: Кондор, 2011. — 628 с.
Чужикова В. Г. Методика викладення права: Навч. посібник — К.:
КНЕУ, 2009. — 442 с.
Шляхнун П. П. Методика викладення соціально-гуманітарних дисцип-
лін. — К.: Національний університет імені Тараса Шевченка, 2011. — 325 с.

30
 Тема 1. Сутність і роль політики та політології
як науки в житті суспільства

Методичні поради до вивчення теми: вступна тема присвя-

чується з’ясуванню сутності й особливостей політології, її місцю
та ролі в житті суспільства. Поглиблення уявлення про принци-
пову сутність і специфіку цієї науки — важлива методологічна
умова правильного засвоєння всіх наступних тем курсу. Голов-
ним фактором народження політології як науки стала загальна
суспільна потреба в глибокому та об’єктивному усвідомленні по-
літичних аспектів соціального життя. Тому при розгляді теми не-
обхідно проаналізувати об’єктивні обставини виникнення полі-
тичної науки. Розуміння предмета та об’єкта політології дасть
змогу чітко окреслити структуру політології як науки, що, своєю
чергою, сприятиме розумінню її методологічного інструмента-
рію. Слід звернути увагу на те, що виконання конкретних функ-
цій спрямовує політичну науку не лише на проведення глибоких
теоретичних досліджень, а й на ефективне обслуговування полі-
тичної практики.
Під час вивчення теми важливо зрозуміти багатозначність змі-
сту поняття «політика». Відповідь на це питання дають основні
парадигми та наукові підходи, які пояснюють її природу, особли-
вості та соціальне призначення в суспільстві. Значення політики
як соціального інституту зумовлене функціями, які вона виконує
в суспільстві. Отже, їх вивчення, пояснення, порівняння, змістов-
не наповнення — одне із завдань засвоєння матеріалу теми, ро-
зуміння складної та багатогранної, часто двоїстої природи полі-
тики, яка здійснюється на кількох рівнях, різними суб’єктами,
але заради однієї цілі: узгоджувати інтереси, що не збігаються,
зберегти цілісність суспільства.
Вивчивши тему, студент знатиме: етапи розвитку політології
як науки, її роль у житті суспільства; основні підходи до визна-
чення предмета політології; систему категорій, методи та функції
політології як науки; місце політології в системі гуманітарних
дисциплін; сутність й основні визначення політики; роль політи-
31
ки в суспільстві; аспекти політики; поняття «суб’єкт» та «об’єкт»
політики та форми їх взаємодії.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент вмітиме: виділяти
основні етапи розвитку політології, її методи та функції; характе-
ризувати об’єкт і предмет політології; визначати місце політоло-
гії в системі гуманітарних наук; порівнювати теоретичні підходи
до визначення політики; визначати роль політики в житті суспіль-
ства; розмежовувати поняття «суб’єкт» та «об’єкт» політики;
з’ясовувати основні форми взаємодії суб’єктів політики.
Термінологічний словник
Біхевіоризм — напрям у політології, що орієнтує на вивчення проблем
політики та політичних відносин крізь призму поведінки особи й
груп як сукупності різноманітних реалій на вплив оточуючого
середовища.
Відносини політичні — відносини між суб’єктами політики в процесі
здобуття та утримання політичної влади, реалізації інтересів у
сфері політики.
Вплив політичний — здатність того чи іншого суб’єкта політики
впливати на інші суб’єкти чи суспільство загалом.
Закономірності політичні — необхідні й суттєві, стійкі й повторювані
зв’язки в процесі політичних відносин і діяльності, функціону-
вання та розвитку політичного життя, взаємодії політики з інши-
ми сферами суспільного життя.
Об’єкт політики — це всі явища політичного та суспільного життя, на
які спрямована діяльність суб’єктів політики. Ними можуть бути
елементи політичної, правової та культурно-духовної підсистеми
суспільства, а також соціуми та окремі особи.
Парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок) — наукова теорія,
утілена в системі понять, які виражають суттєві ознаки дійсності;
вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх
вирішення.
Політика — це сфера діяльності людей, пов’язана зі взаємовідносина-
ми між класами, соціальними групами та націями, ядром якого є
утримання та використання державної влади й повноважень.
Політологія — це наука про політику, закономірності та випадковості
розвитку політичного процесу, про функціонування політичної
системи й влади, про сутність форми, методи діяльності суб’єктів
політики та проблеми міжнародних відносин.
Прогнозування політичне — наукове дослідження (передбачення) пер-
спектив конкретного політичного суб’єкта, політичної ситуації та
політичного процесу загалом.
Процес політичний — послідовність подій, зумовлених певними об-
ставинами; сукупність послідовних дій для досягнення резуль-
тату.

32
Суб’єкт політики — особистість, організація чи суспільна група, яка
бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів,
впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми
діями ті чи інші зміни в політичній системі.
Сфера політична — царина суспільного життя, яка охоплює політичні
відносини певного суспільства, діяльність її суб’єктів.
Фактор політичний — усе те, що значною мірою впливає на політику
загалом і на окремі політичні процеси.
Цінність політична — погляди, переконання суб’єктів політики щодо
важливих для них політичних явищ, процесів та інститутів.
План семінарського заняття
1. Поняття політології, її виникнення й основні періоди роз-
витку.
2. Наукові та дидактичні ознаки політології.
3. Походження та сутність політики.
4. Структура, функції та види політики.

1. Поняття політології, її виникнення

й основні періоди розвитку

Готуючись до першого питання, зверніть особливу увагу на

те, що політична наука тісно пов’язана з політикою, витікає з неї,
так чи інакше аналізує різні аспекти політичного життя. Термін
«політологія» (грец. politike — політика та logos — учення), бук-
вально означає «наука про політику». Запропонувати єдине, уні-
версальне визначення політології доволі складно. Представники
різних наукових шкіл пропонують відмінні між собою тракту-
вання. Тому варто навести кілька найбільш уживаних.
Політологія — це наука про політику та її вплив на людину,
соціальні групи, суспільство загалом.
Політологія — це наука про сутність, форми та закономір-
ності виникнення, функціонування та розвитку політичних сис-
тем, політичних явищ і процесів, їх місце й роль у житті суспіль-
ства.
Виходячи з того, що сутністю політики є не влада, а управління
суспільством (влада є лише засобом політики), політологія може
бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керів-
ництва та управління суспільством на основі публічної влади.
Поширеним є погляд на політологію як на інтегровану науку
про політику в усіх її проявах. Політологія розглядається як за-
гальна, єдина та водночас внутрішньо диференційована наука
про політику. Виходячи з цього, відбулась своєрідна синоніміза-
33
ція назви: поряд з «політологією» широко вживається термін
«політична наука».
Розвиток політології пройшов кілька стадій: І — від часів
Аристотеля до середини ХІХ ст. (філософський період); ІІ — від
середини ХІХ ст. до закінчення Другої світової війни (емпірично-
практичний період); ІІІ — друга половина ХХ ст. — наші дні
(період рефлексії, критичного переосмислення та поглиблення
накопичених знань).
Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала фор-
муватися в другій половині ХІХ ст. У 1857 р. Френсіс Лібер
(Лейбер) започаткував у Колумбійському коледжі (згодом — уні-
верситет) курс лекцій з політичної теорії й створив кафедру істо-
рії та політичної науки. У 1880 р. в цьому ж коледжі було відкри-
то вищу школу політичної науки, яку очолив Дж. Берджес. У
1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук.
У 1871 р. в Парижі відкрилася Вільна школа політичної науки, у
1913 р. — засновано відповідну асоціацію. У 1895 р. було ство-
рено Лондонську школу економіки та політичних наук. Процес
становлення політології завершився на Міжнародному колоквіу-
мі з питань політичної науки, який проходив 1948 р. в Парижі під
егідою ЮНЕСКО. На ньому відбулося обговорення предмета по-
літології, її завдань і перспектив. З 1949 р. функціонує Міжнарод-
на асоціація політичних наук.
На початку XX ст. з подачі американських учених політологія
проявила себе насамперед як поведінкова наука. Метою політич-
них досліджень того періоду стало виявлення чинників і пояс-
нення мотивів, що впливають на політичну поведінку людей.
Особливістю наукової діяльності А. Бентлі (1870— 1957), Ч. Мер-
ріама (1874— 1953), Г. Ласвелла (1902—1978) та інших став ана-
ліз реальних політичних взаємодій індивідів і соціальних груп,
що спричинило виникнення та розвиток у 20—30 роки ХХ ст. біхе-
віористського напряму політичних досліджень. Поєднання емпі-
ричних і теоретичних студій стимулювало зародження низки до-
слідницьких парадигм, які в другій половині ХХ ст. отримали
світове визнання. Зокрема, це теорія «політичної системи»
(Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч), теорія «політичної культури»
(Г. Алмонд, С. Верба, Б. Рассел), теорія «модернізації» (Г. Аптер,
С. Хантінгтон, Ф. Ріггс).
8 квітня 1960 р. у Радянському Союзі було створено Радянсь-
ку асоціацію політичних (державознавчих) наук, проте політоло-
гія як самостійна наука в СРСР не була визнана, оскільки вважа-
лося, що її предмет цілком представлений в інших суспільство-
34
знавчих і правових науках — «марксистсько-ленінській філосо-
фії», «науковому комунізмі», «історії КПРС», «теорії держави і
права» та ін. Справжня ж причина полягала в іншому — політо-
логія передбачає вивчення таких проблем, як зміна політичних
еліт, політичні режими, багатопартійність, виборчі системи тощо,
а це було неможливо в умовах однопартійної комуністичної ідео-
логії та системи.
Ставлення до політології почало змінюватися в період перебу-
дови (1985—1991). У 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і
техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей науко-
вих працівників під назвою «Політичні науки». Тоді ж політоло-
гію було впроваджено в систему вищої освіти.
Набуття Україною незалежності стало головною організацій-
ною передумовою включення політології до переліку норматив-
них дисциплін, обов’язкових для викладання у вищих навчальних
закладах. Необхідність її вивчення обумовлена об’єктивними су-
спільними потребами: формування свідомої особистості, здатної
адекватно використати та захистити незалежний статус Україн-
ської держави; засвоєння цінностей та норм демократичної полі-
тичної культури; вироблення раціоналістично-критичного став-
лення до владних процесів; розвиток політичної толерантності;
забезпечення громадянського миру та національної злагоди;
утвердження в індивідуальній і груповій свідомості почуття гро-
мадянського обов’язку, відповідальності перед суспільством; ін-
теграція України в світове співтовариство.

2. Наукові та дидактичні
ознаки політології

Розкриваючи друге питання, слід зазначити, що політологія,

як загальновизнана наука відповідає усталеним критеріям. Тому
необхідно розглянути головні з них.
Об’єкт-предметне визначення. Кожна наука має свій об’єкт
і предмет вивчення. Перше поняття більш широке, друге — вуж-
че. Предмет — це певна частина явищ, ознак, характеристик у
межах об’єкта. Зазвичай, під предметом науки розуміють дослі-
дження закономірностей станів або розвитку тих чи інших про-
цесів, сукупність яких утворює певну сферу природи, суспільства
або мислення — об’єкт.
Об’єктом політології є політична сфера суспільного життя,
тобто політико-владні відносини, або політика. Предмет політо-
логії трактується ширше. Так, прибічники загального (інтегра-
35
ційного) підходу до предмета політології відносять: політичну со-
ціологію, політичну філософію, політичну психологію, теорію
держави й права та інші дисципліни, дотичні до висвітлення по-
літичної сфери суспільства. Прихильники інституційного трак-
тування політики предметом політології вважають: політичну
систему суспільства, політичні партії та рухи, політичну свідо-
мість і політичну культуру, політичний процес, політичні відно-
сини, національні інтереси тощо. Крім того, до предмета політо-
логії вони відносять ще й закономірності розвитку політики, а
також категорії, що її описують.
Особливості політології як окремої науки про політику найпов-
ніше відображає категорія «політична система суспільства». Її
доцільно вважати інтегративною, оскільки в ній органічно поєд-
нана більшість категорій політології — політичні інститути, по-
літичні відносини, політичні процеси, політичне лідерство, полі-
тична культура тощо. Виходячи з цього, предметом політології
доцільно вважати політичну систему суспільства та її різноманіт-
ні підсистеми. Основними структурними елементами політичної
системи є політичні інститути та політичні відносини. Тому в
цьому контексті політологія може бути визначена і як наука про
владу (кратологія).
Методологічна основа науки. Методологія науки — це сукуп-
ність принципів і методів наукового пізнання, за допомогою яких
наука вивчає свій предмет. У політології виокремлюють певні
групи методів (підходів).
Загальні методи дослідження політичних явищ і процесів: соціо-
логічний підхід (виводить політику з кількісно-якісних характерис-
тик соціальних груп, що утворюють суспільство певного типу);
культурологічний підхід (ставить політику в залежність від політич-
ної культури); нормативно-ціннісний підхід (відштовхується від
ідеалу політичного устрою, політичних цінностей і норм); функціо-
нальний підхід (аналізує реальне життя в усіх його суперечностях і
конфліктах); інституційний підхід (виокремлює політичні інститу-
ти як рушійні сили політики); антропологічний підхід (аналізує
зв’язки між політикою та природою самої людини); біхевіористсь-
кий підхід (ґрунтується на дослідженні політичної поведінки окре-
мих особистостей і соціальних груп); психологічний підхід (деталі-
зує політику за допомогою психологічних характеристик). До
загальних методів можна також віднести онтологічний, порівняль-
ний, історичний, структурно-функціональний та ін.
Загальнологічні методи: аналіз і синтез; індукція та дедукція,
абстрагування й конкретизація; поєднання історичного та логіч-
36
ного аналізу; моделювання; прогностичний і математичний ме-
тоди; аналогія; класифікація.
Методи емпіричних (прикладних) досліджень спрямовані на
отримання вихідної (первісної) інформації про політику. До них
належать: спостереження; аналіз документів; контент-аналіз;
опитування; метод експертних оцінок; експеримент; контроль за
поведінкою обраної групи людей та ін.
Спеціально-наукові політологічні методи: системний, струк-
турно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи.
Системний метод забезпечує вивчення політичних явищ як
цілісного, складного утворення — системи та зв’язок політичної
сфери з іншими сферами суспільного життя — економічною, со-
ціальною, духовною.
Структурно-функціональний, або інституційний метод, тісно
пов’язаний із системним, поглиблює дослідження за рахунок ре-
тельного вивчення окремих елементів системи її структури, функ-
ціонування окремих політичних інститутів, таких як держава, по-
літичні партії, рухи тощо, чітко визначити їх місце і роль, ефек-
тивність, потенціал розвитку, щоб система зберігала свою ціліс-
ність.
Порівняльний метод дає змогу встановити спільні і відмінні
риси політичних систем та їх елементів у різних країнах у різні
епохи. Важливо при цьому використовувати єдині критерії, порів-
нювати однорідні явища.
Біхевіористський (поведінковий) метод означає вивчення по-
літики засобами систематичного спостереження за політичною
поведінкою індивідів, тобто досліджує особистісну складову по-
літики. Через аналіз індивідуальної поведінки надає можливість
виявити групові зв’язки, що реалізуються в групових формах дій.
Біхевіоризм широко використовує статистичні дані, прийоми мо-
делювання, що сприяє функціонуванню політології як точної на-
уки. Водночас не можна вважати цей метод універсальним, оскіль-
ки, наголошуючи на вивчені поведінки індивідів і певних груп
населення, він залишає поза увагою дії великих соціальних спіль-
нот як суб’єктів політики.
Понятійно-категоріальний апарат. Категорії — найбільш
узагальнені, фундаментальні поняття, вузлові елементи науки, які
відображають істотні, закономірні зв’язки реальної дійсності,
суттєві сторони предмета дослідження. До основних категорій
політології належать: політика, влада, політична система, держа-
ва, політична партія, політичний режим, політичний курс, полі-
тична еліта, політична участь, політична боротьба, права людини
37
та ін. Крім цього, у політології широко використовуються понят-
тя та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.
Функції політології характеризують її роль як науки й навчаль-
ної дисципліни, напрями впливу на розвиток політичної сфери,
суспільних процесів, формування певного типу політичної куль-
тури. Кількість політологічних функцій значна, різняться і їх на-
зви, адже й самі політичні явища багатоманітні та складні. На-
звемо основні функції політології.
Гносеологічна (теоретико-пізнавальна, або концептуально-
описова) функція означає вивчення, систематизацію, аналіз, уза-
гальнення та оцінку політичних явищ. Політологія розробляє те-
орії, концепції, гіпотези, що стають підставою для політичних
дій, реформ, перетворень.
Методологічна функція визначається використанням політо-
логічних категорій, понять, закономірностей як теоретичного ін-
струментарію дослідження суспільно-політичних процесів. Полі-
тологія пропонує іншим наукам дослідні схеми, прийоми
пізнання політичних явищ і процесів.
Оцінювальна функція, відштовхуючись від певного ідеалу, дає
змогу співвіднести політичні реалії з теоретично можливим варі-
антом облаштування людського життя за допомогою політичних
засобів і запропонувати шляхи досягнення такого ідеалу.
Функція політичної соціалізації сприяє процесу включення лю-
дини до сфери політичного життя суспільства, стимулює політич-
ну активність громадян у різних формах політичної поведінки.
Мотиваційно-регулятивна (практична, прикладна) функція
забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо напрямів,
способів здійснення політики, проведення тих чи інших заходів,
кампаній. Політологія розробляє політичні технології, за допомо-
гою яких забезпечує взаємодію суб’єктів політики.
Інтегруюча функція виявляється як цілеспрямований процес
формування політичної культури населення, національної само-
свідомості на основі об’єднуючих чинників, які дають змогу син-
хронізувати діяльність суб’єктів політики з метою досягнення за-
гальнонаціональних цілей.
Прогностична функція полягає в здатності передбачати перс-
пективи розвитку політичних процесів, результати прийняття та
виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції означає
моделювання політичних процесів, аналіз політичних рішень
щодо реальності очікуваного від них ефекту.
Світоглядна функція формує політичне мислення, певний тип
політичної культури, утверджує ідеали, цінності, переконання.
38
 Структуру сучасної політології утворюють: загальна полі-
тологія, що вивчає історію та теорію політики, виробляє теоре-
тичні й методологічні основи політичної науки; теорії середньо-
го рівня (об’єкт вивчення — політична влада, політична система,
політична свідомість, політичні процеси, політична участь, полі-
тичне лідерство тощо); загальні проблеми світового політичного
процесу.
Залежно від конкретних наукових напрямів у політичній науці
можна виокремити такі складові: вступ до політології; історія по-
літичних учень; теорія політики; прикладна (практична) політо-
логія; порівняльна (компаративна) політологія.
До спеціальних політичних наук належать політична історія,
політична соціологія, політична географія, політична психологія,
політична антропологія, політична етнографія та ін. Ці дисциплі-
ни, досліджуючи різні сторони політичного життя, постійно вза-
ємодіють, що дає змогу більш адекватно усвідомлювати світ по-
літики.
Практична цінність політології визначається тими завдан-
нями, які вона виконує або потенційно здатна виконати в суспіль-
стві: формування політичної культури населення; забезпечення
прав і свобод людини; удосконалення громадянського суспільст-
ва; утвердження гуманізму та людяності; оптимізація політичних
процесів; поширення цінностей та ідеалів демократії серед насе-
лення; виховання підростаючого покоління.

3. Походження та сутність політики

При визначенні терміна «політика», потрібно вказати на багато-

аспектність у його трактуванні через виокремлення нормативного,
інституційного, процесуального аспектів. Важливо зрозуміти сут-
ність політики як визначного культурно-історичного явища. Сфор-
моване та цілісне уявлення про сферу політики дасть можливість
довести її роль у сучасному процесі державотворення в Україні.
Політика (від грец. politika — державні та суспільні справи)
— регулятивна, організаційна та контрольна сфера життя су-
спільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність,
спрямована здебільшого на досягнення, утримання й реалізацію
влади індивідами й соціальними групами з метою задоволення
власних запитів і потреб.
Причинами виникнення політики є: розподіл суспільної праці,
поява приватної власності, майнове та статусне розшарування
39
людей; виокремлення людини як незалежної особистості від роду
і племені, виникнення різних соціальних груп, диференційована
структура інтересів і потреб (за ознакою власності, соціального
статусу, класовими ознаками, престижем професії тощо), зрос-
тання ролі взаємодії, взаємозв’язків людей.
У політологічній літературі до головних причин існування по-
літики на сучасному етапі відносять відмінності, які ґрунтуються
на соціально-економічній, етномовній, релігійній і територіаль-
ній (регіональній) основах (Е. Лейн і С. Ерсон). А. Лейпхард виді-
ляє такі поділи, як соціально-економічні, релігійні, культурно-
етичні, місто-село, підтримка уряду та постматеріалізм.
Сутністю політики, політичного життя суспільства є бороть-
ба за панування, що створює можливість пріоритетно задоволь-
няти певні інтереси, установлювати необхідну за наявних умов
субординацію, узгоджувати групові інтереси, досягати їх динаміч-
ної рівноваги. Політика — це така сфера життя суспільства, де
природно, немовби сторони одного суперечливого цілого, поєд-
нуються конфронтаційне начало, протиборство різних соціальних
груп і начало інтегративне, відбувається узгодження розрізнених
частин суспільства, їх підпорядкування інтересам збереження йо-
го цілісності, забезпечення самого його існування й розвитку.
Політика та її головний інститут — держава — є не лише засобом
класового панування, пригнічення та підпорядкування одних со-
ціальних груп іншим, а й чинником установлення й збереження
певного порядку в суспільстві, можливого за конкретних істори-
чних умов розв’язання соціальних протиріч, «мистецтво жити
разом» (Платон).
Логічно стверджувати, що політика — це особливий, специфіч-
ний вид діяльності людей, спрямований на забезпечення практич-
ної організації суспільства. Іншими словами, політика дає суспі-
льству його структури, форми, створює конвенції, інститути, за-
кони та правила, змінює ситуацію і дає змогу людям
адаптуватися в умова, що змінюються в часі та просторі. Нагада-
ємо ще раз, що політика — це особливий вид діяльності,
пов’язаний з владою, і насамперед з державою.
Політика звернена до суспільних або групових інтересів, тому
безпосередньо не виражає індивідуальних потреб. Проте високий
рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки
ефективності політики як соціального інституту у вирішенні ак-
туальних проблем, оскільки вона спирається на інститути влади.
Як чинник співіснування, збереження цілісності диференційо-
ваного суспільства політика буває продуктивною, коли через по-
40
літичні змагання відбувається виявлення того, хто зараз насправ-
ді здатен репрезентувати суспільне буття, визначити перспективи
його подальшого розвитку.
Сутнісне протиріччя політики як суспільного явища знайшло
своє відображення в тому, що в англійській мові використовують
два дещо відмінні один від одного терміни для позначення окре-
мих сторін цього протиріччя — policy i politics. Якщо policy —
управлінський курс, стратегія діяльності, програма заходів, лінія
поведінки (у цьому значенні говорять про зовнішню політику, по-
літику в галузі освіти чи охорони здоров’я), то politics — це полі-
тична діяльність, політичні махінації, політичні переконання,
стиль і принципи поведінки політика, методи здійснення політики.
Отже, політика має свій зміст, у якому можна виокремити та-
ки основні складові: об’єктивно існуючі багатоманітні соціальні
інтереси; дії, спрямовані на владу (її завоювання, утримання та
використання); практична та теоретична діяльність у сфері пев-
них відносин між соціальними групами щодо виявлення та регу-
лювання, захисту інтересів через використання державної влади;
процес підготовки, прийняття й реалізації обов’язкових для су-
спільства рішень.
Політика має свої специфічні якості, основними з яких є уні-
версальність, усеосяжність, відносна автономність, наявність
власної логіки розвитку, конфліктність, конкурентність, раціональ-
ність та ірраціональність, субординація, ризиковий характер (ве-
нчурність).

4. Структура, функції та види політики

Вивчення четвертого питання варто розпочати із з’ясування

змісту понять «суб’єкт» і «об’єкт» політики і на цій основі дати
визначення суб’єкта політики. Окремо слід зупинитися на класи-
фікації суб’єктів політики, виокремити й охарактеризувати інди-
відуальні та групові суб’єкти політики (первинні, вторинні та ба-
зові). Суб’єктами політики є: народи, нації, цивілізації, великі,
середні й малі соціальні групи, що об’єднують людей за різними
ознаками (еліта, бюрократія, олігархія); їх політичні організації
— держави, партії, суспільно-політичні рухи, організації міжна-
родного характеру. Суб’єкти — це учасники політичного життя,
здатні усвідомити та реалізувати власні цілі.
Український політолог В. Цвих називає чотири рівні суб’єктів
політики.
41
 1. Конкретні індивіди. Саме через них найбільш повно і без-
посередньо виявляє себе весь спектр політичних подій. Вплив на
процеси політичного характеру може бути безпосереднім або
опосередкованим.
2. Органи та ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами
конкретних політичних рішень і діяльності.
3. Держава з її інституціями, партії, суспільні об’єднання, ру-
хи, фронти та інше, що загалом вибудовують організації великих
суспільних груп. Це суб’єкти безпосереднього керівництва та ви-
конання політичної діяльності.
4. Великі суспільні групи, що утворилися на засадах етнічної
чи соціально-класової диференціації. Такими суб’єктами політи-
ки можуть бути нації, народи, верстви, класи, страти, демографіч-
ні групи та ін.
Об’єкт політики — це частина політичного життя, політич-
ної системи на яку спрямована діяльність суб’єкта, а саме: полі-
тичні відносини, політична система та її інститути, суспільні гру-
пи та особи.
Політика передбачає складну структуру. Тут виокремлюють
політичний інтерес (основу політичної діяльності, у результаті
якої суб’єкти політики усвідомлюють мету й цілі своєї діяльнос-
ті); політичні відносини (панування та підкорення); боротьбу й
співпрацю між соціальними групами, класами та державою; по-
літичну діяльність (практична реалізація політичних інтересів
суб’єктів політики); політичну свідомість (усвідомлення індиві-
дами своїх власних або корпоративних інтересів у сфері влади);
політичні та правові норми (закони, програми, кодекси честі то-
що); політичні інститути та політичну організацію (держава,
партії, громадські об’єднання, групи тиску тощо).
Політика виконує конкретні функції.
• Насамперед вона повинна визначати мету суспільного роз-
витку та організацію життя, наявність певних ресурсів для досяг-
нення такої мети.
• Політика має дбати про підтримку та зміцнення суспільства
— у цьому полягає її друга функція.
• Ще одна функція політики — виявлення та узгодження від-
повідних владних інтересів соціальних груп, різних верств насе-
лення. Таке узгодження вкрай необхідне, особливо в перехідний
період існування суспільства.
• Політика — і це її четверта функція — має зусиллями полі-
тиків, політичних сил, політичних інститутів дбати про запобі-
гання конфліктам і суперечностям і про відповідне та відпові-
42
дальне їх вирішення, організацію цивілізованого діалогу між
громадянами та державою.
• П’ята функція політики — захист основних прав громадян,
забезпечення соціальної справедливості та загального блага.
• Шостою функцією політики є політична соціалізація грома-
дян, залучення їх до управління державними та громадськими
справами.
Немає сенсу визначати пріоритетність згаданих функцій полі-
тики, бо в реальному житті всі вони взаємодіють, взаємозалежні,
тісно переплітаються.
Наведемо класифікацію політики:
— за сферою суспільного життя: економічна, національна,
екологічна, військова, соціальна, науково-технічна, культурна,
аграрна;
— за об’єктом впливу: внутрішня (регіональна, федеральна);
зовнішня (блокова, двостороння, світова);
— за суб’єктом політики: державна політика; політика пар-
тій; політика суспільних організацій і рухів; політичних лідерів,
еліт, опозицій;
— за пріоритетом діяльності (метою): політика нейтраліте-
ту; політика національного примирення; політика «відкритих
дверей»; політика «великого стрибка»; політика компромісів;
— за формами здійснення:
• агресивна — для неї характерна постановка експансійних
цілей, «пошук ворога», втручання у зовнішню та внутрішню по-
літику інших держав;
• пасивна — означає слабке відстоювання національних інте-
ресів і навіть відмову від національного суверенітету;
• прогресивна — енергійне відстоювання національних інте-
ресів, пошук партнерів, коаліцій, співпраця з міжнародними ор-
ганізаціями;
— за терміном дії: коротко-, середньо-, довгострокова.
Політика може здійснюватись на різних рівнях.
1. «Нижчий рівень» включає вирішення місцевих проблем (жит-
лові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення,
організація торгівлі та ін.), політична діяльність на цьому рівні здій-
снюється переважно окремими індивідами (громадянами).
2. «Локальний», регіональний рівень політики, вимагає, так чи
інакше, втручання держави. Політична діяльність на цьому рівні
найактивніше здійснюється групами та асоціаціями, які зацікав-
лені в економічному розвитку свого регіону, органами місцевого
самоврядування.
43
 3. Національний рівень, який визначається головним чином ста-
новищем держави як основного інституту організації життя грома-
дян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика.
4. Міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяль-
ності на цьому рівні є національні організації та різноманітні
транснаціональні (міжнародні) організації — ООН, ЮНЕСКО,
ЄС, НАТО тощо та транснаціональні корпорації.
Виокремлюють такі основні підходи щодо соціального при-
значення політики: директивний, який передбачає наказ і вико-
нання, тут політика виступає як відносини з приводу влади; ко-
мунікативний у двох варіантах: політика як спілкування та
політика як боротьба інтересів; функціональний, у якому політика
розглядається як діяльність з управляння суспільством, налаго-
дження механізмів прийняття політичних рішень.
Основними чинниками в процесі вироблення та реалізації по-
літики є конкретно-історичні умови розвитку соціуму; рівень
участі та відчуження населення щодо влади; спрямованість наці-
ональної ментальності; етнонаціональний і демографічний чин-
ники суспільного розвитку; відповідність політичних ідеалів іс-
торичним традиціям; наявність або відсутність владної волі щодо
проведення певної політики; реальна міжнародна ситуація та став-
лення до держави світової громадськості. Прогресивним напря-
мами здійснення політики в сучасних умовах є її демократизація
й гуманізація, духовна сторона політики.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. Проаналізуйте різноманітні визначення політології. Які з

них, на ваш погляд, найбільш точно відбивають сучасне наукове
уявлення про неї?
2. Чи повинна політологія бути опонентом влади? Аргумен-
туйте власну позицію.
3. Складіть схему методів політологічного дослідження. Ви-
значте сильні та слабкі сторони кожного з цих методів.
4. Проілюструйте на конкретних прикладах дію різних функ-
цій політології.
5. Використовуючи словники й енциклопедії, перевірте свої
знання основних категорій і понять: політична наука; політоло-
гія; об’єкт, предмет, закони та категорії, функції політології.

44
 6. На прикладі відомих політиків проаналізуйте рівень їх по-
літологічної підготовки.
7. Що таке політика — мистецтво, наука чи практика?
8. Минають епохи, а політика більшості людей досі видається
«брудною справою». Чим це пояснюється?
9. Яку проблему можна вважати політичною, а яку ні?
10. Як ви вважаєте, добре чи погано, коли політика впливає на
всі сторони життя людини?
11. У чому полягає соціальне призначення політики?
12. Які особливості характерні для політики в сучасній Украї-
ні? Якими причинами їх можна пояснити? Аргументуйте свою
відповідь.

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Основні парадигми та напрями розвитку політичної науки.

2. Прогностична функція політології: особливості прояву в
суспільствах стабільного та транзитивного типу.
3. Етапи розвитку світової політичної науки.
4. Роль і значення політології на сучасному етапі розвитку
України.
5. Політологія, її місце та роль у системі суспільних наук.
6. Співвідношення цілей і засобів у політиці.
7. Моральні чинники в політиці.
8. Консенсус і конфлікт в політиці.
9. Особливості політики в сучасній Україні.
10. Політика як мистецтво й професія.
11. Політика як фактор прогресу та регресу суспільства.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Як ви розумієте структуру політології як науки про політи-

ку та як навчальної дисципліни?
2. Коли організаційно визначилася наука про політику?
3. Що вивчає сучасна політична наука? У чому полягає спе-
цифіка визначення предмета й об’єкта політології?
4. Які є рівні та методи вивчення політичної науки?
5. Які основні функції політології в суспільстві?
45
 6. Чи пов’язана політологія з іншими науками та навчальними
дисциплінами, що викладаються у вашому навчальному закладі?
7. Які є парадигми політики?
8. У чому полягають причини виникнення політики?
9. Визначіть основні підходи до аналізу політики як суспіль-
ного явища.
10. У чому полягають сутнісні риси політики?
11. Яка структура політики? Наскільки рівноцінні її елементи?
12. Охарактеризуйте особливості політики як виду діяльності.
13. Які функції виконує політика в суспільстві?
14. Що являють собою суб’єкти та об’єкти політики?
15. Назвіть сучасні тенденції розвитку політики. Наведіть при-
клади.
Література до теми
Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підруч-
ник / — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с.
Бульбенюк С. С., Іванова Н. Ю. Політологія у запитаннях і відпові-
дях: навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2010. — 242 с.
Іванова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. Політологія: Навч. посібник. — К.:
КНЕУ, 2011. — 347 с.
Кирилюк Ф. М. Новітня політологія: навч. посібник. для студ. вищ.
навч. закладів / М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.
Тараса Шевченка. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 564 с.
Кулагін Ю І., Полуріз В. І. Політологія. Практикум: навч. посіб. —
К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2010. — 231 с.
Політологія в схемах та визначеннях: Навч. посібник. / Е. М. Кучмен-
ко, Б. А. Кучменко. — К.: ПК ДСЗУ, 2011. — 176 с.
Політологія: Підручник / В. Г. Антоненко та ін.; За ред. О. В. Бабкі-
ної, В. П. Горбатенка. — 3-тє вид., переробл., допов. — К.: Академія,
2010. — 568 с.
Политология: Учебник / Мельвиль А. Ю. и др. — М.: МГИМО МИД
России, Проспект, 2011. — 624 с.
Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія / М-во освіти і науки
України, Київський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К.: Центр учбової
літератури, 2010. — 472 с.
Політологія: Навч. посібник / М. П. Гетьманчук та ін.; За заг. ред. д-
ра іст. наук, проф. М. П. Гетьманчука. — К.: Знання, 2011. — 415 с.
Політологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Цвих В. Ф. та ін.; За
ред. В. Ф. Цвиха, О. В. Батрименка; К.: Нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К.:
ВПЦ «Київ. ун-т», 2010. — 671 с.
Політологія. Тестові завдання для самоконтролю: Навч. посібник /
Й. Е. Надольський та ін.; Волинський національний університет ім. Лесі
Українки. — Луцьк: Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2010. — 252 с.

46
 Тема 2. Політична діяльність і влада

Методичні поради до вивчення теми: політична влада — це

поліфункціональний, багатоаспектний феномен, що є централь-
ною категорією політичної науки. Вона дає ключ до розуміння
сутності різних суспільних процесів та явищ. Влада сприяє ефек-
тивному задоволенню загальнозначущих, групових і приватних
інтересів. Саме тому вона є головним об’єктом боротьби та взає-
модії груп, партій, держави, індивідів. Влада може бути як конс-
труктивною, так і руйнівною силою, тому створення умов для її
ефективного функціонування є ключовим завданням кожного су-
спільства.
Розгляд питань цієї теми доцільно розпочати з історії розвитку
влади, її становлення як політичного феномена. Потреби суспіль-
ного розвитку вимагають з’ясування реального змісту політичної
влади. Аналізуючи сутність влади як соціального явища, слід
звернути увагу на те, що вона зумовлена цілим комплексом як
матеріальних, так і духовних потреб людини. Влада визначається
як здатність і можливість здійснювати свою волю певним
суб’єктам, справляти вирішальний вплив на діяльність і поведін-
ку людей за допомогою відповідних засобів. Розумінню цього
сприяє розгляд основних підходів до тлумачення влади (поведін-
кового, соціологічного, системного тощо та різних теорій). Сту-
денту слід приділити увагу вивченню специфіки політичної вла-
ди, її основних ознак та особливостей, а також державної влади,
її істотних характеристик. Для з’ясування реалізації влади в полі-
тичному житті суспільства необхідно: розкрити її функції в жит-
тєдіяльності суспільства, методи, форми й ресурси здійснення,
розглянути легітимність та ефективність влади як її найбільш
значущі характеристики.
Вивчивши тему, студент знатиме: сутність політичної влади
та її основні характеристики, ресурсне забезпечення, необхід-
ність загальносуспільної легітимації, критерії ефективності, особ-
47
ливості формування політико-владного середовища в демократи-
чних і недемократичних державах.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме: виокрем-
лювати суттєві й специфічні риси політичної влади, порівнювати
особливості її реалізації в різних країнах, бачити проблеми функ-
ціонування політичної та державної влади в Україні.
Термінологічний словник
Політична влада — реальна здатність політичних суб’єктів (держави,
партій, еліт, політичних лідерів, народу тощо) здійснювати свою
волю стосовно суспільства, окремих його груп та індивідів, вико-
ристовуючи різні методи згідно з правовими та політичними нор-
мами цього суспільства.
Політична воля — здатність політичного суб’єкта до послідовної реа-
лізації постановлених цілей у сфері політичної влади.
Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи
організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи опо-
середковано випливає з інтересів суспільних груп і цінностей, які
вони поділяють.
Поділ влади — принцип розмежування функцій в єдиній системі держа-
вної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу та судову гіл-
ки, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, урівно-
важуючи одна одну.
Суб’єкти та об’єкти влади — сторону з переважним впливом нази-
вають суб’єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, об’єктом
владного відношення. Влада — це властивість не тільки суб’єкта,
а й об’єкта. Вона виступає як відношення між ними і не існує як
без суб’єкта, так і без об’єкта.
Легітимність політичної влади — здатність політичної влади досяга-
ти суспільної підтримки, визнання та виправдання обраного по-
літичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або
функціональних змін у структурах влади; виправдання правомір-
ності застосування влади та здійснення правління державою або
окремими структурами й інститутами.
Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів держав-
ної влади чи правлячого режиму загалом, яке впливає на якісні
зміни їх ролей і функцій.

План семінарського заняття

1. Історичні витоки соціальної та політичної влади.
2. Політична влада: особливості, функції, сучасні форми.
3. Форми, методи та ресурси політичної влади в суспільстві.
4. Легітимність та ефективність, принципи розподілу полі-
тичної влади.

48
 1. Історичні витоки соціальної
та політичної влади

Влада, як і політика — одне з фундаментальних начал супільс-

тва.
Вона існує скрізь, де є стійкі об’єднання людей: у родині, ви-
робничих колективах, організаціях та установах, у всій державі.
Йдеться про верховну політичну владу. Водночас що владу не
можна ототожнювати із політикою. Оскільки поняття політики
ширше, ніж поняття влади. Влада разом з політикою є базовим
поняттям політичної науки, одним із найдавніших складових по-
літичного знання, це механізм реалізації політики. Боротьба за
владу, її здійснення є сенсом діяльності суб’єктів політичного
процесу, вона супроводжує політичне життя людства впродовж
усієї його історії.
Вивчаючи перше питання, слід пам’ятати, що у первісних су-
спільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів
роду й племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і
віруванням, що позбавляло її політичного характеру. З усклад-
ненням соціальних потреб, появою нових видів діяльності,
пов’язаних із суспільним поділом праці та посиленням інтенсив-
ності взаємодії індивідів, анонімна форма влади закономірно змі-
нилася на індивідуалізовану. Зростання соціальної нерівності
стимулювало процес інституціалізації влади — створення спеці-
альних інститутів, які здійснювали функції вираження загальних
інтересів, управління та забезпечення порядку. Зверність увагу,
що з процесом ускладнення або диверсифікації соціальних відно-
син влада поступово набувала політичного характеру.
Отже, влада є в будь-якому суспільстві, вона — результат іс-
нування відмінності інтересів. Водночас необхідно зрозуміти, що
влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два еле-
менти: а) матеріальний і/або духовний примус; б) переконання
тих, які підпорюються, у справедливості підкорення. Відсутність
другого елемента перетворює владу на панування, тому пануван-
ня — більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов’язане із за-
стосуванням силової технології.
Влада як суспільне явище виникає за наявності таких елемен-
тів: існування не менше двох індивідуальних чи групових
суб’єктів, що беруть участь у владних відносинах; волевиявлення
володарюючого щодо підвладного через розпорядження або на-
каз, у якому передбачають певні санкції у разі непідкорення вла-
ді; обов’язковість підкорення наказу; наявність суспільних норм,
49
які закріплюють право володарюючого видавати накази та
обов’язковість їх виконання. Тому логічно визначити таку струк-
туру влади: а) пануючий інтерес; б) політична воля, що виявля-
ється в законах і політичних рішеннях; в) засоби забезпечення.
У суспільстві виокремлюють владу економічну, політичну,
правову, військову, духовну, сімейну. Доцільно підкреслити, що
кожному різновиду влади притаманні певні ознаки універсально-
го характеру: тип поведінки (управління діями інших людей, ке-
рівництво державою); властивість характеру (здатність нав’язати
свою волю іншим); спосіб досягнення цілі (свідоме визначення
мети, а також шляхів і способів її досягнення); відносини підпо-
рядкування (у межах групи між керівним центром і членами гру-
пи); здатність вирішення конфліктів раціональним умотивованим
насильством.
Різноманітність форм існування та вияву владної волі спричи-
нила відмінність у підходах до усвідомлення її сутності й викли-
кала теоретичні дискусії про природу та соціальне призначення
влади. Тому виникло багато різноманітних визначень влади. На-
ведемо одне з них. Влада — це передусім здатність і можли-
вість здійснювати свою волю, визначально впливати на по-
ведінку та діяльність людей за допомогою насильства,
авторитету, права.
Вивчаючи тему, слід засвоїти, що влада завжди є двобічною,
вона неможлива без підкорення об’єкта суб’єкту. Відсутність та-
кого підкорення — ознака відсутності влади.

2. Політична влада: особливості,

функції, сучасні форми

Варто звернути увагу на те, що одним з основних і найважли-

віших для політології різновидів суспільної влади є влада полі-
тична. Політична влада — це здатність, право або можливість
суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійсню-
вати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку
людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права,
насильства.
Характерними рисами політичної влади є легальність, вплив,
верховенство, всезагальність, моноцентричність, легітимність,
ефективність.
Легальність влади — це її законність, юридична правомірність.
Верховенство влади — це обов’язковість виконання усіма
членами суспільства сформульованих владою владних рішень.
50
 Вплив влади — це здатність, уміння суб’єкта політики здійс-
нювати вплив з певною метою на поведінку соціальних груп, ор-
ганізацій чи індивідів.
Усезагальність влади — це її здатність діяти на основі права
від імені всього суспільства.
Моноцентричності влади притаманна наявність загальнодер-
жавного центру прийняття рішень (таким центром є система влад-
них органів).
Ефективність (результативність) влади полягає в результатах
реалізації всіх задумів, платформ, програм, в її здатності ефектив-
но управляти всіма сферами суспільного життя, досягати політич-
ної мети оптимальними засобами.
Доцільно доповнити характеристику політичної влади знан-
ням специфіки державної влади як її найбільш важливого виду.
Державна влада виникає пізніше за політичну (остання виникла
ще в додержавну добу); будь-яка державна влада завжди полі-
тична, хоча не кожна політична влада є владою державною (на-
приклад, влада партій, рухів, громадських організацій); тільки
державна влада володіє монополією на примус, правом видавати
закони тощо; державна влада здійснюється за допомогою спеціаль-
ного апарату; функціонує за політико-територіальним принци-
пом; державна влада суверенна, тобто верховна, самостійна, пов-
на та неподільна в межах державних кордонів і незалежна й рів-
ноправна в зовнішніх відносинах.
Політична влада — це специфічний вид відносин, механізм,
що регулює соціальні процеси. У суспільстві можливі три види
регулюючих взаємодій суб’єктів політики з використанням
влади: ксеничний, що передбачає монопольне правління одно-
осібного суб’єкта за фактичного відчуження від неї всіх інших
суб’єктів політики; химерний — правління всіх, незалежно від
їх можливостей і компетенції; симбіозний — розумне правлін-
ня на основі суспільної домовленості та правового розподілу
владних повноважень. Представники різних філософсько-
політичних напрямів, визначаючи владу, акцентують увагу на
тих елементах, які, на їхню думку, є найважливішими. У су-
часному суспільстві боротьба за владу також слугує полем
найгостріших (практичних) битв у всіх сферах суспільного
життя: у політиці, економіці, культурі та на всіх рівнях соціаль-
ної організації.
Слід зазначити, що вагомість наявності політичної влади по-
яснюється виконанням нею широкого спектра важливих для су-
спільства функцій. До них належать:
51
 — розроблення та прийняття рішень з важливих напрямів роз-
витку суспільства;
— вироблення стратегії управління суспільством;
— оперативне управління та регулювання суспільними проце-
сами;
— контроль за найважливішими параметрами стабільності та
спрямованості розвитку суспільства та ін.
Свої функції, які забезпечують існування та розвиток країни,
політична влада виконує з урахуванням усіх існуючих матеріаль-
них і моральних ресурсів суспільства. При цьому вона постає ба-
гатофункціональним, багатоаспектним соціальним феноменом з
багатьма вимірами. Влада мусить зважати на позицію (опозицію)
щодо неї більшості населення країни.
Функціонування влади в суспільстві пов’язане з розподілом
суспільної праці на управлінську та за вертикаллю, з побудовою
владних відносин у формі суспільної піраміди, за якої нижчі вер-
стви піраміди передають угору певну частину своєї волі, а владна
верхівка повинна враховувати цю волю під час прийняття полі-
тичних рішень. Ігнорування владною верхівкою інтересів нижчих
верств призводить до відчуження влади від народу, перетворення
її в деспотію чи тиранію. Водночас це слугує основою для зміни
влади. І саме в цьому — вихідні положення теорії народного су-
веренітету, які лежать в основі сучасної, представницької демо-
кратії.
Тому важливими засобами проти утвердження тиранії та дик-
татури є: а) розмежування та незалежність трьох гілок влади —
законодавчої, виконавчої та судової; б) децентралізація влади.

3. Форми, методи та ресурси політичної

влади в суспільстві

Варто звернути увагу на форми сучасної влади. Політолог,

економіст, українець за походженням Б. Гаврилишин, аналізуючи
сучасні політичні системи, дійшов висновку про існування трьох
таких форм.
Влада типу противаги характеризується: а) поділом на зако-
нодавчу, виконавчу й судову; б) наявністю правлячої еліти й опо-
зиції; в) функціонуванням системи противаг; г) періодичними
виборами; ґ) прийняттям рішень згідно з принципом більшості.
Колегіальна влада характеризується: а) наявністю високого
ступеня консенсусу в суспільстві; б) прихильністю до політичних
курсів і рішень; в) відсутністю незгод і конфліктів.
52
 Унітарну владу характеризують: а) її надмірна концентрація;
б) відсутність сильної конструктивної опозиції чи противаги;
в) ідеологічне виправдання будь-яких непопулярних чи малопо-
пулярних рішень. Саме через такі характеристики ускладнюється
процес приходу до влади нової політичної еліти.
Під час розгляду теми необхідно звернути увагу на те, що за-
собами здійснення всіх зазначених різновидів суспільної влади є
право, авторитет, переконання, традиції, маніпуляції, примус, на-
сильство тощо; формами організації — планування, керівництво,
управління, координація, організація, контроль; ресурсами: полі-
тичні, економічні, правові, соціальні, інформаційні, культурні,
силові та ін.

4. Легітимність та ефективність,
принципи розподілу політичної влади

Особливу увагу в цій темі слід приділити концепції легітим-

ності. Легітимність влади —це сукупність визнання та підтрим-
ки населенням країни політичної влади. Влада може бути легітим-
ною, якщо громадяни відчувають, що вона виправдовує їхні на-
дії. Легітимність пов’язана з наявністю у влади авторитету, вірою
переважної більшості населення в те, що існуючий порядок є
кращим для їхньої країни, що в суспільстві існує консенсус в ца-
рині основоположних політичних цінностей. Нелегітимна влада
не має підтримки у народу, видає закони на свій розсуд і викори-
стовує їх як знаряддя організованого насильства. Показниками
нелегітимності є: рівень примусу, що застосовується для прове-
дення політики в життя; наявність спроб повалення уряду, лідера,
парламенту; ступінь вияву громадянської непокори; фальсифіка-
ція виборів, референдумів тощо.
Слід пам’ятати, що основними типами легітимності є: тради-
ційна, харизматична, раціонально-легальна, ідеологічна, соціаль-
но-евдемонічна, структурна, національно-патріотична, легітим-
ність унаслідок апатії, легітимність на основі участі та ін.
Зверніть увагу на те, що в реальному політичному житті найти-
повішою є комбінація різних типів легітимності.
Подумайте над проблемою встановлення універсального кри-
терію, за яким можна об’єктивно визначити ефективність полі-
тичної влади. Чи достатньо при винайденні формули ефективно-
сті політичної влади врахувати такі чинники: відображення в
діяльності влади інтересів тих суспільних груп, які вона представ-
ляє, і всього суспільства; оптимальність організаційної структури
53
різних гілок влади; фаховість політичних кадрів; оптимальність і
своєчасність прийняття та впровадження політичних рішень; ле-
гітимність влади.
Отже, влада — це основоположна, базова категорія науки про
політику, вивчення якої започаткував Аристотель. Політична
влада обмежена законами, які визначають рівень сприйняття на-
селенням історичної форми реалізації інтересів його панівної
верстви.
Однак у всіх своїх аспектах влада більш схильна до того, хто її
має, ніж до того, хто є її об’єктом. Повноваження, привілеї, пре-
стиж тощо об’єктивно розлучають владу й маси. Влада поєднує
конформізм, авантюризм, — усе те, що робить її неминучим
злом. Тому суспільство покликане встановити такі фільтри на
шляху до влади, які дали змогу уникнути її негативних проявів.

Завдання до тренінгів, вправи, питання

для дискусій

1. Чому суспільство не може обійтись без влади? Якими є, на

ваш погляд, головне призначення влади в суспільстві? Аргумен-
туйте свою відповідь.
2. Яке визначення влади: влада як сутність або влада як від-
ношення — більшою мірою відповідає дійсності?
3. Які ресурси ви особисто використовуєте для впливу на ін-
ших? Які ресурси влади використовують для впливу на вас бать-
ки, друзі, викладачі та ін.?
4. Чи залежить вибір ресурсів влади від характеру політично-
го режиму?
5. Які ресурси, на вашу думку, використовує політичний ре-
жим України, Росії?
6. На чому ґрунтувався радянський тип легітимності?
7. Як співвідносяться легітимність та ефективність влади? На-
звіть ознаки зниження та підвищення легітимності влади.
8. Для підтримання правопорядку в суспільстві влада часто
використовує примус. Як використання владою насильства узго-
джується з її легітимністю?
9. Категорія «політична влада» має низку схожих або близь-
ких понять, наприклад, вплив, контроль, авторитет, домінування
тощо. Ураховуючи це, засновник біхевіоризму Ч. Мерріам ще в
1934 р. писав: «У сім’ї влади явно нараховується більше одного

54
члена, і тому важливо зрозуміти взаємовідносини між її окреми-
ми членами. Політична влада навіть не може претендувати на
старшинство в цій компанії, хоча і пред’являє часто свої права на
закріплені титулом переваги. Брати і сестри настільки чисельнні
та агресивні, що в будь-який час вони можуть об’єднатися проти
володаря корони, і якщо вони це зроблять, то царювання вищого
авторитета може бути поставлене під загрозу». Хто ж, на ваш по-
гляд, ці «брати» і«сестри», які можуть обмежити владу держави?
10. За допомогою чого та як впливає на політику економічна
влада?
11. Чи згодні ви з твердженням американського вченого Е. Тоф-
лера про, що на зламі ХХ — ХХІ ст. знання та інформація стали
найважливішими ресурсами влади? Аргументуйте свою відповідь.
12. Які, на вашу думку, існують проблеми політичної влади в
сучасній Україні?
13. Політична влада — це:
а) здатність суб’єкта політики проводити свою волю в громад-
ському житті, спираючись на систему установ, організацій, зако-
нів, політичних відносин та ідей;
б) засіб досягнення особистих корисливих цілей за допомогою
органів управління;
в) головний чинник соціальної несправедливості, придушення
та гноблення особистості;
г) організоване насильство одного класу для придушення ін-
шого.
14. Що розуміють під категорією «політична влада» в демок-
ратичній державі:
а) використання елітою своїх переваг;
б) керування сильних слабкими;
в) делегування суспільством державі політичних повнова-
жень;
г) вміння нав’язувати свою волю іншому?
15. Олігархія — це:
а) політичне та економічне панування невеликої групи людей,
а також сама правляча група;
б) влада тих, хто має заслуги перед суспільством;
в) форма правління, яка характеризується абсолютним свавіл-
лям влади та безправ’ям підданих.
16. Охлократія — це:
а) правління більшості, яке володіє майновим та освітнім цензом;
б) домінування в політичному житті суспільства впливу на-
товпу, юрби, «маси»;
55
 в) тип панування, який спирається на вплив засобів масової
інформації;
г) форма правління, за якої політична влада перебуває в руках
глави церкви, духовенства;
17. Меритократія — це:
а) «влада гідних», заснована на особистих якостях і здібностях
людей, їх заслугах перед суспільством;
б) різновид диктатури, яка характеризується владою однієї
особи, яка спирається на бюрократичний апарат;
в) влада невеликої групи заможних і привілейованих людей.

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Походження влади та її джерела.

2. Специфіка функціонування політичної влади в Україні.
3. Особливості функціонування влади в демократичному та
недемократичному режимах.
4. Особливості легітимації політичної влади в Україні на різ-
них етапах її новітньої історії.
5. Влада та її опоненти в епоху глобалізму.
6. Народовладдя як основа демократичної держави.
7. Технології легітимації політичної влади в сучасному суспіль-
стві: теорія та практика.
8. Латентна влада: міф чи реальність?
9. Потенціал політичної влади.
10. Сила політичної влади.
11. Професіоналізація політичної влади в сучасних умовах.
12. Соціальні функції політичної влади в сучасній Україні.
13. Сутність класичної теорії поділу влади.
14. Співвідношення влад у сучасному суспільстві.
15. Шляхи досягнення політичної влади: історія та сучасність.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Визначте сутність понять «влада» та «владні відносини».

Назвіть та охарактеризуйте концепції влади.
2. Які особливі ознаки має політична влада?

56
 3. Чим відрізняється політична влада від влади в первісному
суспільстві?
4. Що являють собою суб’єкт та об’єкт влади?
5. Охарактеризуйте механізм реалізації влади.
6. Яку роль у суспільстві відіграють функції політичної влади?
7. Чим відрізняються демократичні методи здійснення полі-
тичної влади від недемократичних?
8. На яких рівнях реалізується політична влада?
9. Дайте порівняльну характеристику державної влади та вла-
ди політичної партії.
10. Які характеристики має державна влада?
11. Що таке легітимність політичної влади?
12. Які типи легітимності ви вважаєте найбільш важливими?
13. У чому полягає ефективність (результативність) влади? Від
яких факторів вона залежить?
Література до теми
Бульбенюк С. С., Іванова Н. Ю. Політологія у запитаннях і відпові-
дях: навч. посібник — К.: КНЕУ, 2010. — 242 с.
Іванова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. Політологія: навч. посібник — К.:
КНЕУ, 2011. — 348 с.
Левенець Ю. А. Політична влада: інструментальні трансформації //
Історичний журнал. — 2008. — № 3. — С. 3—8.
Панферова В. В. Проблема критериев эффективности взаимодейст-
вия власти и общества // Социально-гуманитарные знания. — 2008. —
№ 4. — С. 213—221.
Політологія: Підручник / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — 3-тє
вид., перероб., доп. — К.: Академія, 2010. — 568 с.
Політологія: учебное пособие / Под ред. А. Тургаева, А. Хренова. —
СПб.: Питер, 2005. — 560 с.
Політологія: Навч. посібник / М. П. Гетьманчук та ін. — К.: Знання,
2011. — 415 с.

57
 Тема 3. Історія світової та вітчизняної
політичної думки

Методичні поради до вивчення теми: світова політична дум-

ка розвивалася як активна, цілеспрямована, узагальнююча діяль-
ність у формі різноманітних понять, категорій, теорій, доктрин з
метою пізнання сфери політики, творення нових політичних ідей,
прогнозування й моделювання політичного майбутнього.
Головною метою вивчення цієї теми є ознайомлення з політич-
ними ідеями мислителів різних епох, починаючи з політичних
концепцій Стародавнього світу й до основних проблем сучасної
політичної науки. Вивчаючи питання цієї теми, студенти повинні
звернути увагу на переконання мислителів, уміти розкривати зміст
їхніх концепцій, порівнювати їх цілі, напрями політичної думки,
розуміти специфіку цих напрямів та особливості політичних ду-
мок тієї чи іншої епохи. Слід пам’ятати, що становлення та розви-
ток політичної думки людства пов’язані з різними факторами су-
спільного життя, з розвитком та змінами, що відбуваються у різ-
них сферах суспільства. Отже, розкриваючи зміст тієї чи іншої кон-
цепції, важливо дати й загальну характеристику політичної, соціа-
льно-економічної та культурної практики цього часу. Характери-
зуючи концепції, слід звернути увагу на те, яку модель соціально-
державницького устрою відстоює її автор; яке місце в ній посіда-
ють держава, особистість, суспільство та як вони взаємодіють; які
цінності пропонує та закріплює автор; які методи управління про-
понує; яку мету переслідує концепція. Важливо, щоб студент раці-
онально-критично оцінював різноманітні концепції, порівнював їх
і формулював у виступах на семінарах своє ставлення до тих чи
інших проблем і позицій, що вивчаються ним.
Вивчивши цю тему, студент знатиме: витоки політичної дум-
ки, її розвиток, парадигмальну прив’язку політичної думки до іс-
торичних епох, внесок різних країн у світову політичну думку,
особливості розвитку політичної думки в Україні.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент вмітиме: здійснюва-
ти аналіз політичних подій з історичних позицій, оцінювати полі-

58
тичні відносини з погляду їх цивілізаційної спрямованості, пояс-
нювати характер політичних процесів в Україні, продиктованих
як західними, так і східними цінностями.
Термінологічний словник
Античність — греко-римський період стародавньої історії та куль-
тури.
Аристократія (грец. aristokratia — влада найкращих) — форма прав-
ління, за якої державна влада належить привілейованій меншості;
вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що во-
лодіє особливими правами чи можливостями.
Вчення — сукупність теоретичних положень про певну сферу явищ
дійсності; система поглядів ученого.
Гуманізм (лат. humanus, від homo — людина і humus — земля) — світо-
гляд, що ґрунтується на визнанні людини, особистості вищою
цінністю, пріоритетом у процесі забезпечення прав і свобод лю-
дини, прагненні утвердити в світі суспільство соціальної справед-
ливості, поваги до людей, турботи про їхній добробут.
Доктрина (лат. doctrina — учення) — учення, наукова чи філософська
теорія, система, керівний теоретичний чи політичний принцип.
Епоха (грец. epoche, букв. — затримка, зупинка) — тривалий проміжок
часу в історичному, науковому, геологічному, природному роз-
витку, що характеризується певними особливостями.
Ера (лат. aere, букв. — вихідне число) — момент, подія, з якої почина-
ється (ведеться) літочислення. Наприклад, християнська або на-
ша (нова) ера — сучасна система літочислення «від Різдва Хрис-
тового», яка ведеться на основі григоріанського календаря.
Конфуціанство — філософське вчення, яке у відносинах людини та
світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність
установлених небом суспільних понять.
Легізм (лат. lex (legis) — закон) — учення, яке ототожнювало право та
закон.
Макіавеллізм — різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-
які засоби (зокрема й віроломні, жорстокі) заради досягнення по-
ставленої мети. Термін пов’язаний з ім’ям італійського політич-
ного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.
Міфологія (грец. mythos — слово, сказання і logos — учення) — сукуп-
ність міфів, сказань про богів, демонів і героїв, створення світу;
наука, яка вивчає міфи, їх виникнення, зміст і поширення.
Поліс (грец. polis — місто) античне грецьке місто-держава з республі-
канською формою правління й водночас його громада.
Протестантизм (лат. protestans — той, що прилюдно доводить) —
один з трьох основних напрямів християнства (поряд з католици-
змом і православ’ям). Виник у XVI ст. в процесі Реформації у ви-
гляді англіканства, кальвінізму, лютеранства та інших течій.

59
Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — антика-
толицький рух в Європі, що поклав початок протестантизму (XVI
ст.), мета якого було повернення християнства до апостольських
часів, реформування християнської церкви в дусі євангельських
ідеалів.
Теологія (грец. theos — бог і logos — учення) — систематизований ви-
клад і тлумачення релігійного вчення; розгорнута богословська
система, наявна в усіх віросповіданнях.
План семінарського заняття
1. Політична думка Стародавнього світу.
2. Політична думка Середньовіччя та Відродження.
3. Політичні вчення Нового часу.
4. Сучасна політична думка.
5. Вітчизняна політична думка (Х—ХVІІІ ст.).
6. Політична думка українського Відродження (кінець
ХVІІІ—ХХ ст.).

1. Політична думка Стародавнього світу

У першому питанні необхідно простежити процес зародження

та формування політичних уявлень, ідей і концепцій у цивілізаці-
ях Давнього Сходу й Античного світу, розкрити їх зміст і вияви-
ти вплив соціальних, політичних й духовно-культурних умов
епохи. Слід усвідомити, що витоки політичної думки сягають
IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первіс-
них суспільств у рабовласницькі державні утворення. Ранні уяв-
лення про політику подолали шлях від міфологічних до раціональ-
но-логічних форм світорозуміння, набули ознак теоретичних
знань і, збагачені ідеями видатних мислителів, трансформувались
у політичну науку.
Задля поєднання різних етапів світової політичної думки, до-
цільно використати концепцію «осьового часу» німецького філо-
софа К. Ясперса. Відповідно до його поглядів, у VІІІ—ІІ ст. до н. е.
одночасно й незалежно в Китаї, Індії, Персії, Палестині та Греції
відбулося духовне утвердження людства. Згадані шість століть
утворюють «вісь світового часу». На цьому етапі відбувається
становлення історії людства як світового явища, тоді як до «осьо-
вого часу» йшлося лише про локальні історії. Згідно з К. Яспер-
сом, історичні перспективи отримали ті народи, які долучилися до
держав—творців «осьового часу». Ті ж народи, які залишились
осторонь, не мали системного впливу на подальший розвиток
60
людства. Виходячи з цього, фундаментальними витоками полі-
тичної науки є політична думка Китаю, Індії, Персії, Палестини
та Греції.
Політична думка Стародавнього Сходу при всій своїй різно-
манітності мала спільні риси: по-перше, ідеально розроблену сис-
тему обожнювання царської влади й створення образу ідеального
чиновника; по-друге, прагнення оцінювати суспільно-політичні
явища за допомогою пануючих морально-етичних критеріїв і по-
зицій законності. Особливо це простежується в протиборстві двох
ідеологічних систем — конфуціанської та легістської.
Конфуцій (551—479 до н. е.) вбачав у державі велику патріар-
хальну родину, у якій влада правителя заснована на його особис-
тому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній
користі чиновників. Замість штучних законів у такій державі ді-
ють родинно-общинні звичаї. Ідеальний правитель, з погляду фі-
лософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Конфуцій
сформулював «золоте правило» моралі щодо політики: «Не роби
людині того, чого не бажаєш собі, тоді і в державі, і у сім’ї до
тебе не ставитимуться ворожо». Конфуціанство надавало пе-
ревагу виховній функції держави над каральною. Нагодувати й
виховувати людей — головний обов’язок правителів. Благо на-
роду — центральний постулат конфуціанства.
Представники легістів (від лат. lex (legis) Шан Ян, Хань Фей
(ІV—ІІІ ст. до н. е.), на відміну від конфуціанців, уважали мора-
льне виховання людей недостатнім і наполягали на впровадженні
в суспільне життя суворих законів і жорстоких покарань. Неухиль-
не виконання законів мав забезпечувати могутній апарат чинов-
ників. Легісти розуміли, що управляти освіченим народом важ-
ко, а тому були рішучими противниками культури. Вони ствер-
джували, що в зразково керованій державі має бути багато
покарань і мало нагород, при цьому нагороди повинні бути не-
значними, а покарання — такими, що примушують тремтіти.
Політична думка Стародавньої Греції сформулювала чима-
ло понять і категорій, що набули загально-цивілізаційного, загаль-
нолюдського значення, а саме: демократія, рівність, справедли-
вість, правова держава та ін. Мислителі Стародавньої Греції ак-
тивно розробляли ідеал держави, яка створила б умови для реалі-
зації природного права вільної людини. Уявлення про таку форму
правління найбільш яскраво проявились у поглядах Платона та
Аристотеля, твори яких збереглися до нашого часу («Держава»,
«Закони» Платона та «Політика», «Афінська політія» Арістоте-
ля).
61
 Платон (427—347 до н. е.) уважав життєздатною лише ту
державу, у якій закон — володар над правителями. Обстоюючи
принцип верховенства закону, Платон розумів його згідно з тра-
диціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати все
життя вільних громадян, не залишаючи приватної сфери як такої.
Натомість мислитель запропонував проект ідеальної держави, у
якій би діяли справедливі закони, і яка будувалася б на принципі
розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи
мали керувати, воїни — захищати, ремісники та землероби —
працювати. Такою формою держави є аристократія — «влада
найкращих». Інші форми держави — тимократія (правління чес-
толюбців), олігархія, демократія і тиранія — не є досконалими.
Аристотель (384—322 до н. е.) розвинув класифікацію Плато-
на про правильні й неправильні форми державного устрою. До
правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія
із законами, до неправильних — тиранія, олігархія, демократія
без законів. Критикуючи ідею держави Платона, він обстоював
принцип правління гідних людей, поєднання різних форм прав-
ління, передусім царської влади та аристократії; він вважав, що
держава буде найбільш міцною, коли при владі буде «середній
клас», а не найбагатші чи найбідніші. Такий лад не буде зловжи-
вати насильством, адже найбільшої охорони потребує найгірший
з видів державного устрою (такими Аристотель вважав тиранію
та беззаконну демократію). Ідеальною формою справедливої
держави Аристотель називав політею (правління більшості в ін-
тересах усіх).
Згодом Полібій (ІІ ст. до н. е.) доповнив ці політичні вчення
ідеями про кругообіг форм правління: царська влада — тиранія
— аристократія — олігархія — демократія — охлократія; зок-
рема, про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу
натовпу) та про змішану форму правління як найкращий держав-
ний устрій. Остання теза набула розвитку в Стародавньому Римі,
який намагався реалізувати її в своїй республіці. Утім, давньо-
римська політична думка здебільшого була епігоном грецької,
хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знахо-
димо багато цікавих ідей, а Марк Тулій Цицерон (106—43 до н. е.)
розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-
правову спільність. Значно більше Рим прославився правовими
ідеями юристів (Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестін та ін.).
Вони стали засновниками юриспруденції як науки, піднесли ро-
зуміння права та закону на емпірико-теоретичний, концептуаль-
ний рівень. Найціннішою політико-правовою пам’яткою Римсь-
62
кої імперії став Кодекс Юстиніана (VІ ст.), зібрання конститу-
цій, дигестів і новел. Римське право стало джерелом багатовіко-
вої рецепції в більшості європейських країн, зокрема й в Україні,
що вплинуло на еволюцію політичної думки.

2. Політична думка Середньовіччя та

Відродження

Розглядаючи друге питання, необхідно охарактеризувати роль

християнства у формуванні світоглядних та ідеологічних засад єв-
ропейської політичної думки Середньовіччя. Варто зазначити, що
в політичній думці періоду Раннього християнства та епохи Серед-
ньовіччя філософсько-етична концепція політики витіснилася релі-
гійною. Починаючи з теоретичних викладок Аврелія Августи-
на (354—430), християнська церква започаткувала багатовікову
боротьбу за зверхність духовної влади над світською, домінування
церкви в політичному житті. Співвідношення божественного та
земного осмислювали англієць Ансельм Кентерберійський (ІХ ст.),
француз Іоанн Солсберійський (ХІІ ст.), італієць Йоахим Флор-
ський (ХІІ ст.), німець Альберт Великий (ХІІІ ст.), а найвпливові-
шим теоретиком церкви в той час був домініканський теолог Фома
Аквінський (1225—1274). Він уважав, що державна влада походить
від Бога й тому має бути підпорядкована духовній; сутність влади
божественна, але форми її реалізації визначаються самими людь-
ми; обурення народу проти влади монарха є смертним гріхом,
оскільки є рівнозначним виступу проти Бога; світська влада повин-
на наслідувати християнські заповіді та не пригноблювати народ;
повстання проти тирана є правомірним.
Далі слід розглянути зміни в ідеології західноєвропейського
суспільства в умовах кризи феодалізму та розвитку раціоналістич-
ної критики релігійного світогляду, поширення ренесансних ідей
та руху за реформу церкви. Провісником свобод у ХІV ст. став
італійський мислитель Марсилій Падуанський (1280—1343), який
наголошував, що Євангеліє — не закон, а вчення, а тому віра —
справа совісті людини. Проти всевладдя церкви ціною власного
життя виступив і чеський мислитель Ян Гус (1371—1415).
Значний внесок у розвитку політичної думки зробили філосо-
фи епохи Відродження (Ренесансу) (ХV—ХVІ ст.). Ця доба сим-
волізувала повернення до цінностей античної цивілізації. Мисли-
телі на перший план висували ідею індивідуальності, яка була
невідома ні античності, ні середньовіччю, і під якою розумілося
право людини на незалежність, гідність, власну думку.
63
 Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—
1374) засуджували релігійно-політичний аскетизм, захищали
ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію.
Видатний представник епохи Відродження Ніколо Макіавеллі
(1469—1527) протиставив теологічному розумінню державної
влади політико-правовий світогляд. Його ідеалом державного
устрою була сильна, централізована республіка, у якій мали вла-
дарювати представники народу та виборний глава держави, який,
враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб
бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». На думку мислителя,
для об’єднання суспільства правитель може використовувати
будь-які засоби, навіть аморальні (відтоді нерозбірлива у засобах
політика отримала назву «макіавеллізм»). Держава — це вищий
прояв людського духу, а служіння державі — мета діяльності й
щастя людини.
Ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності захищав
ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525).
Вимоги свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав
фундатор німецького протестантизму Мартін Лютер (1483—
1546). Його опонентом був засновник християнського гуманізму
Еразм Роттердамський (1469—1536), ідеалами якого були осві-
чена та гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні гро-
мади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота.
Ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності
зрівняльного розподілу, заперечення експлуатації людини люди-
ною, обов’язковості праці для всіх, виборності органів влади,
свободи совісті проповідували англієць Томас Мор (1478—1535)
та італієць Томазо Кампанелла (1568—1639). Згодом цих мисли-
телів назвали утопічними соціалістами.

3. Політичні вчення Нового часу

Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеоло-

гії Просвітництва. При висвітленні цього питання необхідно зу-
пинитися на історичних умовах формування та загальній харак-
теристиці ліберальних концепцій Нового часу: прав і свобод
людини, природного права, суспільного договору, народного та
державного суверенітету, поділу влади, правової держави, грома-
дянського суспільства. Однією з фундаментальних ідей цього ча-
су була теорія суспільного договору, яку розробляли Т. Гоббс
(1588—1679), Дж. Локк (1632—1704) (Англія) та Ж.-Ж. Рус-
64
со (1712—1778) (Франція). Т. Гоббс виходив з твердження про
природний стан людства як «війни всіх проти всіх», з якого су-
спільство виходить шляхом створення держави. Згідно з цією
концепцією держава розглядається не як господар, а як слуга су-
спільства, що не обмежує, а реалізує суверенітет народу. Утім,
якщо Гоббс визнавав за народом одноразове право суверенітету,
яке потім переходить до абсолютної монархії, то Локк розглядав
цей суверенітет як перманентне право, зокрема й право скинути
уряд, який порушує свої обов’язки згідно з суспільним догово-
ром. А вже Ж.-Ж.Руссо розвинув на цій підставі концепцію наро-
довладдя, тобто безпосереднього здійснення народом владних
функцій і його права на революцію.
Серед досягнень політичної думки Нового часу є теорія при-
родних прав людини, яку розвивали в ХVІІ—XVІІІ ст. Г. Гроцій
(Голландія), Т. Пейн та Т. Джефферсон (США). Згідно з цією
концепцією всі люди з’являються на світ рівними та мають від
природи (точніше, від Бога) невід’ємні права на життя й праг-
нення до щастя, на власність і свободу та ін. Якщо теорія суспіль-
ного договору ставила суспільство над державою, то теорія при-
родних прав ставила особу над суспільством і державою.
Шарль Луї де Монтеск’є (1689—1755) (Франція) розвинув тео-
рію поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову як підстави
свободи та безпеки громадян. Так було закладено ідею одного з го-
ловних механізмів сучасної демократії й правової держави. Теорію
правової держави та взаємовідносин держави з громадянським су-
спільством розробляли німецькі філософи Еммануїл Кант (1724—
1804) і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831). Зокрема,
Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації
приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі
християнської ідеї свободи, особистої незалежності та рівності всіх
перед законом. Правова держава — це механізм насильства й
апарат політичного панування, що опосередкований і приборканий
правом, введений у правове русло. Утім, якщо Кант будував свою
теорію правової держави на ліберальних принципах, то Гегель
віддавав перевагу конституційній монархії.
У першій половині ХІХ ст. в Європі були розвинуті політико-
філософські вчення утилітаризму (І. Бентам), лібералізму (Б. Кон-
стан), демократії (А. де Токвіль), консерватизму (Ж. де Местр) та ін.
У середині ХІХ ст. виникла політична доктрина марксизму,
яка ґрунтувалася на визнанні визначального впливу економічних
умов і матеріальних інтересів на політичну сферу (економічному
детермінізмі). К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895)
65
розвинули вчення про державу — її походження, роль як знаряд-
дя класового протиборства та її відмирання. Марксизм розглядає
класову боротьбу як рушійну силу історії, а революції — як її ло-
комотиви.

4. Сучасна політична думка

Політичну думку ХХ ст. неможливо представити без німець-

кого вченого Макса Вебера (1864—1920) та його теорії держав-
ної бюрократії. Згідно з Вебером, бюрократія — це раціональна
форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концен-
трований вияв раціональності». Учений підкреслював, що дер-
жавна бюрократія за своєю надійністю й дисципліною перевер-
шує будь-яку іншу суспільну систему. Вебер розрізняв три типи
влади. Традиційна — ґрунтується на наявності традиційних норм,
якими керується в своїй діяльності правитель. Ігнорування цих
норм може призвести до втрати влади. Харизматична влада за-
снована на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні здібнос-
ті. Такий тип влади ґрунтується не на законах, а на особистих
якостях правителя. Він притаманний вождям революцій, полі-
тичним діячам, релігійним лідерам. Раціональна — означає вибір
політичного правителя через демократичні процедури.
Значний внесок у розвиток політичної думки XX ст. зробили
творці теорії еліти — італійські вчені Вільфредо Парето (1848—
1923) і Гаетано Моска (1858—1941). В. Парето стверджував, що
світом завжди править еліта — обрана, наділена особливими
якостями меншість суспільства, якій протистоїть решта людей.
Еліта створюється в усіх суспільних сферах і поділяється на
«правлячу (панівну)» і «не правлячу». Здатність приймати рішен-
ня, диктувати свою волю іншим закладено в самій психології
людей, які входять до «панівної еліти». Основою суспільних
процесів є боротьба еліт за владу, у результаті якої відбувається
зміна еліт: стара пануюча еліта з часом поступається місцем но-
вій, яка висувається з найбільш обдарованих представників низо-
вих верств суспільства й відчуває потребу у владі, а потім історія
циклічно повторюється.
Г. Моска підкреслював, що неодмінною умовою існування циві-
лізації є поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну
більшість. Здатність диктувати свою волю більшості стає можливим
за рахунок кращої організації меншості. Зі зміною суспільства змі-
нюється склад, структура «правлячого класу», незмінними залиша-
66
ються його функції. На думку вченого, правління панівної меншості
може бути як автократичним, так і ліберальним.
Головні парадигматичні підходи щодо історії політичної думки.
У ХХ ст. американський історик науки та філософії Томас Кун
(1922—1996) увів поняття «парадигма» (грец. paradeigma — при-
клад, взірець) — метод отримання нових знань у період екстенсив-
ного накопичення інформації; система постулатів, правил, спосіб
мислення, прийнята у науковому співтоваристві. Парадигма є кри-
терієм вибору проблем і результатів, взірцем, на який слід орієнтува-
тися мислячій людині, залученій в конкретно-історичні обставини.
В історії політичної думки можна виокремити кілька пара-
дигм, що відповідають основним етапам розвитку людської циві-
лізації: Античність — це цивілізаційно-етична (полісна) парадиг-
ма; Середньовіччя — теологічна парадигма; Новий і Новітній
час — національно-економічна парадигма.
Сучасні автори до парадигм пояснення політики додають й інші:
— натуралістична парадигма (природа політики пояснюється
пріоритетним впливом зовнішнього середовища або характерис-
тик самої людини);
— географічна парадигма (головними детермінантами, що ви-
значають формування й розвиток політики, є територіальні, клі-
матичні та інші явища). Продовженням географічної парадигми
стала геополітична;
— біологічна парадигма — теорія, що синтезує фізіологію, ге-
нетику, біологію та еволюціоністську філософію (визначальний
вплив на політику чинять стать, вік, темперамент та інші вродже-
ні характеристики індивіда);
— психологічна парадигма (сутність політики пояснюється
через психічні властивості людини, її підсвідомі інстинктивні ри-
си та механізми поведінки);
— антропологічна парадигма (політичні дії зумовлюються
соціально-культурними характеристиками особистості);
— раціонально-критична парадигма (природа політичної вза-
ємодії людей пояснюється не зовнішніми, а внутрішніми чинни-
ками, серед яких переважають конфлікт і консенсус).

5. Вітчизняна політична думка

(Х—ХVІІІ ст.)

Розглядаючи це питання, варто зазначити, що на етапі розкві-

ту Київської (Руської) держави (Х—ХІ ст.) політична думка ево-
люціонувала як ідеологія православ’я після розриву між західною
67
та східною християнськими церквами (1054). Головним джере-
лом світорозуміння у Київській Русі були Старий та Новий Запо-
віти, релігійні постулати Афанасія Олександрійського, Василя
Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.
Серед писемних джерел, які дійшли до наших днів, варто зга-
дати передусім «Повість минулих літ» Нестора-літописця, про-
повідь митрополита Іларіона «Про закон і благодать», «Послан-
ня» Климентія Смолятича, «Повчання дітям» Володимира
Мономаха «Слово про Ігорів похід» та ін. Ключовою у цих дже-
релах була ідея єднання руських земель навколо сильної князів-
ської влади. Подібними прагненнями проникнутий і Галицько-
Волинський літопис (1201—1292).
Під час перебування українських земель під зверхністю Литви
та Польщі (ХІV—ХVІІ ст.) «шляхетська демократія» орієнтува-
лася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини ХV ст.
Конституції польського сейму (1446), Судебник Великого князя
Казимира (1488), Литовські статути (1529, 1566, 1588) були
нормативною основою політичної системи Великого князівства
Литовського та Речі Посполитої.
У ХVІ—ХVII ст. політична думка розвивалася разом з визволь-
ною боротьбою українського народу під проводом Криштофора
Косинського, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила)
та ін. Ця епоха висунула плеяду полемістів (Герасим Смот-
рицький, Іван Вишенський та ін.), які були рішучими против-
никами Берестейської (Брестської) церковної унії 1596 р.
Родоначальник полемічної літератури Г. Смотрицький у праці
«Ключ царства небесного» засуджував зрадників народу — фео-
далів, викривав підступність Папи Римського, розбуджував по-
чуття патріотизму українців.
І. Вишенський (1545—1620) у праці «Послання єпископам-
відступникам від православ’я» виступив з критикою тогочасного
суспільного ладу, проти шляхти та поневолення селян з боку «рід-
них» поміщиків. Ідеалом майбутнього суспільства є «царство
боже», де всі рівні. Шлях до такого суспільства лежить через са-
мовдосконалення людей. І. Вишенський заперечував абсолютизм
як духовної влади (Папи Римського), так і світської (царів, ко-
ролів).
У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було від-
новлено київську православну митрополію. Великою заслугою
митрополита Петра Могили (1596—1647) стало заснування Лавр-
ської школи, Київської колегії, що згодом перетворилися на Ки-
єво-Могилянську колегію (академію).
68
 Ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович
(1681—1737) створив теорію освіченого абсолютизму, яка слу-
гувала утвердженню пріоритету світської влади над церквою,
підпорядкуванню церкви державі. На думку Ф. Прокоповича, ос-
новою історичного прогресу, могутності держави та добробуту її
громадян є поширенню освіти й розвиток наукових знань. Носієм
державної влади може бути тільки освічений правитель, «філо-
соф на троні».
Видатний філософ Григорій Савич Сковорода (1722—1794)
висловив думку про те, що джерелом розвитку суспільства, осно-
вою щастя, добробуту людей є праця. На його думку, ідеальною
формою державного правління має бути демократична республі-
ка, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам не-
залежно від їх статі, раси, віросповідання та майнового стану.
Лише за цієї умови у суспільстві може панувати братерство, друж-
ба і любов.
Визначна пам’ятка козацько-гетьманської доби «Конституція
прав і вольностей Війська Запорозького» (1710) Пилипа Орлика
стверджувала принцип розподілу влад, передбачала незалежний
військовий суд для вирішення конфліктів між козаками та геть-
маном. Продовжуючи традиції Запорізької Січі, конституція ста-
вила український народ під зверхність козацтва, яке уособлювало
збройні сили, адміністративний устрій і владу.

6. Політична думка українського

Відродження (кінець ХVІІІ—ХХ ст.)

Для розкриття шостого питання потрібно звернутися до ви-

вчення ідейних основ політизації національного руху в Україні.
Особливу увагу слід приділити умовам формування, специфіці та
головним положенням напрямів політичної ідеології, які сформу-
валися в Україні наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХХ ст.
Провісниками цієї доби вважають автора «Історії Русів» та
І. Котляревського (1769—1838). Його «Енеїда» — це концепція
людини, сповненої духовності й гідності, здатної боротись за
вищу цінність, втілену у власній державі. Письменник утверджує
велич індивіда як рівного серед рівних.
У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дніст-
ровая», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич об-
стоювали ідею єдності Наддніпрянщини та Наддністрянщини,
боротьби українців за національне визволення, оспівували героїч-
не минуле козаччини та Гетьманщини.
69
 Перший ректор Київського університету М. О. Максимович
(1804—1873) у дослідженнях з історії Київської Русі відкинув те-
орію про «великоруське населення», обґрунтував триєдине похо-
дження українців, росіян і білорусів, започаткував народницький
напрямок у політичній історії України.
Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку зробило Кири-
ло-Мефодіївське товариство (М. Костомаров, М. Гулак, П. Ку-
ліш, В. Білозерський, О. Маркович, Т. Шевченко та ін.). У статуті,
відозвах товариства обґрунтовувались політичні ідеї свободи,
братерства слов’янського союзу у вигляді федерації за умови
скасування кріпацтва та ліквідації національної нерівності.
У другій половині ХІХ ст. вітчизняна політична думка розви-
нулась завдяки поглядам Михайла Драгоманова (1841—1895),
провідного ідеолога Київської (Старої) Громади, фундатора
української політології. Його приваблювала ідея федерації, оскіль-
ки державний централізм не здатний вирішити національні про-
блеми, він породжує бюрократизм і сваволю чиновників. У май-
бутньому суспільство має прийти до адміністративної автономії
та децентралізації.
Політична думка XX ст. тісно пов’язана з видатним українсь-
ким ученим і політичним діячем Михайлом Грушевським (1866—
1934). У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та
її завдання» розкривається ідея пріоритету інтересів народу над
інтересами держави. Як політик Грушевський був творцем
Української Народної Республіки, Головою Центральної Ради та
президентом УНР. Автор «Історії України-Руси» висунув про-
граму національно-територіальної автономії та політичної само-
стійності України.
Творець консервативного напряму В’ячеслав Липинський
(1882—1931) стверджував, що Україна в майбутньому має стати
незалежною монархією спадкового характеру. Влада гетьмана в
державі повинна спиратися на традиції, започатковані ще Б. Хмель-
ницьким. Існування інституту гетьманства дає можливість
об’єднатися в «ім’я добробуту і процвітання держави».
Дмитро Донцов (1883—1973) увійшов в історію політичної
думки як ідеолог «інтегрального» націоналізму. Проблема нації
та побудови української держави була центральною в його «На-
ціоналізмі» (1926). Д. Донцов розглядав націоналізм як світогляд,
що стимулює всі починання. Автор підніс до рівня чеснот ірраці-
оналізм, насильство й фанатизм. Гуманізм і демократія несумісні
з національною волею та ідеєю, оскільки заважають консолідува-
ти націю.
70
 Володимир Винниченко (188—1951) у своїй праці «Відро-
дження нації» велике значення надавав боротьбі за зростання на-
ціональної самосвідомості українців; критикував надмірну
централізацію СРСР, обмеження прав і національних інтересів
України; висував ідею «колектократії» як засобу подолання со-
ціальних конфліктів і побудови справедливого суспільства.
Як бачимо, вітчизняна інтелектуальна палітра, починаючи з
ХІХ ст., своєю потужною складовою мала національно-державне
самовизначення України. Саме завдяки їй у ХХ ст. ствердилась
Українська державність.
Розвиток української політичної думки упродовж всього ХХ
ст. тривав і в Україні, і в інших державах — Австрії (Український
соціологічний інститут та Український вільний університет у
Відні), Німеччині (Український науковий інститут у Берліні),
США (Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Липинсько-
го у Філадельфії).
У 90-х роках ХХ ст. заявили про себе вітчизняні політологічні
центри: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України (1969); Інститут політичних і етнонаціональних дослі-
джень НАН України (1991); Українська асоціація політологів
(1991); Українська академія політичних наук (1993).

Завдання до тренінгів, вправи, питання

для дискусій

1. Зробіть порівняльний аналіз політичних поглядів мислите-

лів Стародавнього Сходу, Античності та Середньовіччя.
2. Охарактеризуйте уявлення Конфуція про зв’язок моралі та
політики, про роль народу й духовного правителя в державі.
3. Ідеальною формою держави Платон уважав:
а) тиранію;
б) олігархію;
в) демократію;
г) аристократію.
4. Складіть схему: учення Аристотеля про «правильні» й «не-
правильні» форми держави та дайте характеристику кожної з них.
5. Проаналізуйте політичні вчення представників епохи Рефор-
мації (М. Лютера і Т. Мюнцера, Ж. Кальвіна і Ж. Бодена).
6. Прокоментуйте слова Н. Макіавеллі: «Людина швидше про-
бачить смерть свого батька, ніж втрату майна».

71
 7. Проведіть порівняльний аналіз у вигляді таблиці поглядів
на сутність держави, прав людини, форми влади і політичні інно-
вації теоретиків Античності та Нового часу.
8. Порівняйте погляди Д. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є та Ж.-Ж. Рус-
со на природу розподілу влади. Обґрунтуйте своє ставлення до
цієї проблеми.
9. Поясніть та обґрунтуйте головні парадигматичні підходи
щодо історії політичної думки.
10. Складіть таблицю еволюції вітчизняної суспільно-політич-
ної думки.
11. Найкращою формою держави М. Драгоманов вважав:
а) унітарну державу;
б) конфедерацію;
в) федерацію;
г) імперію.
12. Опрацюйте працю Івана Франка «Що таке поступ?» Оха-
рактеризуйте її основні ідеї як приклад поєднання західноєвро-
пейської просвітницької та позитивістської філософії історії з
українською національною ідеєю.
13. В. Винниченку належать такі слова: «Нація без державно-
сті є покалічений мертвий колективний організм». Прокомен-
туйте це висловлювання.
14. Обґрунтуйте національно-державні та соціал-демократичні
політичні концепції в українській політичній думці першої поло-
вини ХХ ст.

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Пошук ідеального правління в трактатах античних мисли-

телів.
2. Політичне пізнання та сутність політичних цінностей Пла-
тона.
3. Політична етика та форми правління за Сократом.
4. Римське право й політика.
5. Особливості політико-релігійних доктрин Середньовіччя.
6. Політичний макіавеллізм і його сутність.
7. Теорія раціональної бюрократії М. Вебера.
8. Світова політична думка ХХ—ХХІ ст.: школи, проблеми,
перспективи.
9. Періодизація політичної історії та політичної думки в
Україні.
72
 10. Політичні ідеї та принципи конституції Пилипа Орлика.
11. Політичні погляди та політична програма Михайла Драго-
манова.
12. Політико-державна доктрина Михайла Грушевського.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Які основні етапи слід виділяти в історії світової політичної

думки?
2. Назвіть мислителів, які зробили перші спроби систематизу-
вати знання про політику та надати їм наукову форму?
3. Чим відрізняються погляди Платона та Аристотеля на фун-
кції держави й що їх об’єднує?
4. Які моделі співвідношення світської та духовної влади роз-
робили мислителі середньовічної Європи?
5. Чому Н. Макіавеллі вважають засновником політичної нау-
ки Нового часу?
6. Розкрийте особливості трактування теорії природного пра-
ва та суспільного договору Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж. Ж. Руссо.
7. Проаналізуйте суспільно-політичну думку Київської Русі.
8. Охарактеризуйте основні періоди розвитку української по-
літичної думки Х—ХVIII ст. та назвіть найвидатніших мислите-
лів кожного з періодів.
9. Визначте базові ідеї української політичної думки ХІХ—
ХХ ст.
10. Дайте характеристику української політичної думки про
національну свідомість і національний менталітет.
11. Який вплив мають політичні вчення Античності, Середньо-
віччя, Відродження та Нового часу на сучасний розвиток полі-
тичних теорій?
Література до теми
Безродний Є. Ф., Уткін О. І. Історія політичних вчень: Навч. посіб-
ник. — К.: Професіонал, 2006. — 432 с.
Бертран Рассел. История западной философии и ее связи с полити-
ческими и социальными условиями от Античности до наших дней: В
3-х кн./ Науч. ред. В. В. Целищев. — Изд. 7-е, стереотип. — М.: Акаде-
мический Проект, 2009. — 1004 с.
Дробышевский С. А. История политических и правовых учений. Ос-
новные классические идеи: Учеб. пособие. — 2-е изд., доп. — М.: Нор-
ма, 2007. — 591 с.

73
 Заремба О. В., Федоренко О. А. Вітчизняна геополітична думка як
явище політичної ідентичності українського народу у XX — на початку
XXI століття. — К.: Золоті Ворота, 2010. — 210 с.
Історія політичної думки: Пер. з англ. / Д. Г. Себайн, Т. Л. Торсон.
— К.: Основи, 1997. — 838 с.
Історія світової політичної думки: Навч. посібник / Уклад. В. В. Мо-
розов. — К.: КНЕУ, 2008. — 328 с.
Історія української суспільно-політичної думки: Навч. посібник /
Уклад. В. В. Морозов. — К.: КНЕУ, 2006. — 180 с.
Історія політичної думки в Україні: Навч. посібник / В. П. Горбатен-
ко та ін. — К.: МАУП, 2007. — 128 с.
Карасевич А. О., Лисенко Л. Г. Київська Русь: історія політичної ду-
мки та її джерела.: Навч. посібник / Уман. держ. пед. ун-т ім. П. Тичи-
ни. — К.: Наук. світ, 2002. — 215 с.
Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: Текст лекцій:
Навч. посібник. — К.: Генеза, 1994. — 368 с.
Мачин И. Ф. История политических и правовых учений: Конспект
лекций. — М.: Юрайт-Издат, 2007. — 208 с.
Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розви-
ток людства: Навч. посібник. / Відп. ред. С. Кримський. — К.: Либідь,
2001. — 360 с.
Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія /
За ред. О. І. Семківа. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.
Слющинський Б. В. Історія суспільно-політичної думки: Курс лекцій.
— К.: Європейський університет, 2005. — 453 с.
Філософія історії: Підручник / О. А. Габрієлян, І. І. Кальной, О. П. Цвєт-
ков. — К.: Академвидав, 2010. — 213 с.

74
 Тема 4. Сучасні ідейно-політичні течії

Методичні поради до вивчення теми: ідеологія пов’язана з

багатьма сферами суспільного життя — політикою, філософією,
релігією, мораллю тощо, тобто з усіма реаліями буття людини, де
складається певна система ідей та уявлень, що відображають
найважливіші засади матеріальної та духовної культури суспіль-
ства, історичний досвід, указують на характер взаємовідносин
між людьми, їх ставлення до оточуючої дійсності — схильність
до традицій чи прагнення до змін.
Вивчення цієї теми слід починати з уточнення змісту поняття
«ідеологія». Студент має усвідомити, що в основі існування різ-
них ідеологій лежить різноманіття соціальних, політичних, еко-
номічних інтересів різних верств населення, моральних ціннос-
тей і намагання обґрунтувати їх право на існування. Слід
пам’ятати, що ідеологія може бути використана як знаряддя ма-
ніпулювання масовою свідомістю, як основа існування певного
політичного режиму. Ідеологічні концепції мають свої функції в
суспільстві та методи їх реалізації.
Головну увагу варто приділити різноманітним ідеологічним
доктринам сучасності та їх різновидам. Для визначення сутності
тієї чи іншої ідеології студент має з’ясувати, які саме економічні,
політичні та соціальні процеси призвели до її появи. Вивчаючи
цю тему, студенти повинні виявити історичні аспекти розвитку
тієї чи іншої течії, використовуючи матеріал з політичної думки
минулого та сучасності, уміти порівнювати різні течії, давати їм
раціонально-критичну оцінку, аналізувати, як вони змінюються
разом з розвитком суспільства. Важливо звернути увагу на те, як
сьогодні в суспільній практиці знаходять своє відображення різні
ідеї та течії. Розглядаючи цю тему, потрібно згадати вивчений
матеріал, особливо щодо політичних партій та груп інтересів, по-
літичної свідомості та політичної культури суспільства.

75
 Вивчивши тему, студент знатиме: сутність, зміст, основні
характеристики, рівні прояву політичних ідеологій, концепції
щодо пояснення причин виникнення та структури різних ідеоло-
гем, функції політичних ідеологій, їх класифікацію.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме: диференці-
ювати ідеологічне життя суспільства, оцінювати ідеології за
практичним значенням, розрізняти соціально небезпечні ідеоло-
гії, критично ставитися до надмірної ідеологізації політичного
життя, будувати власні політичні уподобання відповідно до ви-
знаних ідеологічних цінностей.
Термінологічний словник
Анархізм (грец. anarchia — безвладдя) — суспільно-політична течія,
яка закликає до повної відмови від усіх форм державного, право-
вого та інституційного управління суспільством на національно-
му рівні.
Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — особливість ідеології та психо-
логії, політики й практики, що ґрунтується на визнанні волі ви-
рішальним чинником суспільного розвитку та протиставленні її
розуму, законам суспільства.
Ідеологія (грец. idea — ідея, поняття і logos — учення) — система ідей і
поглядів, які виражають корінні інтереси, ідеали певного класу
чи іншої соціальної групи.
Ідея — основна думка, загальне уявлення про предмет чи явище; ви-
значальне поняття, що лежить в основі певної теоретичної систе-
ми.
Комунізм (лат. communis — спільний) — теорія й ідеологія, яка запере-
чує капіталістичний суспільний лад та обґрунтовує необхідність і
невідворотність утвердження суспільства, заснованого на усуспіль-
неній власності, соціальній рівності, соціальній справедливості,
народовладді, гуманізмі.
Консерватизм (лат. conservare — охороняти, зберігати) — система
ідей, які виправдовують і захищають попередні або існуючі на
певний час соціальну структуру й традиційні цінності.
Лібералізм (лат. überaus — вільний) — ідейна та соціально-політична
течія, якій властиві обстоювання свободи особистості, гуманізму,
демократизму ринкового господарства, свободи підприємництва
та конкуренції, парламентаризму, індивідуалізму й космополі-
тизму.
Марксизм — філософське, економічне та соціально-політичне вчення
К. Маркса, Ф. Енгельса та їх прибічників, спрямоване на захист
інтересів робітничого класу та інших трудящих.
Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. überaus — вільний) — сучасна
політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та по-
літики, що сформувався як відображення трансформації буржуаз-

76
 ного суспільства від вільного підприємництва до державно-
монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових
форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський»
різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, віль-
ної конкуренції, приватного підприємництва.
Неофашизм (грец. neos — новий і fascio — пучок, в’язка) — різноманіт-
ні варіанти відтворення елементів ідеології та політичної практи-
ки фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви
населення.
Соціалізм (лат. socialls — суспільний) — учення і теорії, які стверджу-
ють ідеал суспільного устрою, що ґрунтується на суспільній влас-
ності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріа-
льних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на
основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Фашизм (лаг. fascio — пучок, в’язка) — ідейно-політична течія, що сфор-
мувалася на основі синтезу сутності нації як вічної й найвищої
реальності та догматизованого принципу соціальної справедли-
вості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
План семінарського заняття
1. Політична ідеологія: поняття, структура, сутність.
2. Лібералізм як теорія й ідеологія.
3. Ідеї та цінності консерватизму.
4. Політична доктрина соціалізму.
5. Лівий і правий екстремізм.
6. Християнство та іслам як ідеологічні доктрини.

1. Політична ідеологія:
поняття, структура, сутність

При розгляді першого питання слід дати визначення поняттю

«ідеологія», з’ясувати її типологію. Пояснити, що є причиною
появи різноманітних політичних доктрин і які можливі наслідки
цих процесів. Термін «ідеологія» (гр. idea — поняття, logos —
вчення) увів у науковий обіг французький філософ та економіст
Антуан-Дестют де Трасі (1754—1836). У 1796 р. він виступив з
доповіддю «Проект ідеології», а в 1801–1815 рр. вийшли чотири
томи його праці «Елементи ідеології», у якій учений розглядав
ідеологію з позицій загальної методології науки, власне як «науку
про ідеї».
Політична ідеологія — це систематизована сукупність ідей,
поглядів, положень, які виражають і захищають політичні ін-
тереси й потреби певної соціальної групи, вимагають підкорення
77
індивідуальних позицій і поглядів ідейно-політичним доктринам.
Поряд з поняттям «ідеологія» доволі часто вживають термін «док-
трина», під яким розуміють прикладні аспекти застосування по-
літико-ідеологічних конструкцій у боротьбі за владу.
Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доціль-
ного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему ціннос-
тей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Хоча й дотепер
однозначного ставлення до цього феномена суспільного життя не
вироблено. Серед численних оцінок можна виділити три основні
підходи.
1. Негативна оцінка ідеології як форми містифікації дійсності,
ціннісно-суб’єктивістських підходів до проблем суспільного розвит-
ку (на противагу позитивним знанням): «кристалізація хибної сві-
домості» (В. Парето); «добровільна містифікація» (К. Мангейм);
«секуляризована релігія» (Д. Белл); «ерзац-релігія» (У. Матц); «не-
впізнана брехня» (Б.-А. Леві) тощо.
2. Оцінка ідеології як неминучого зла, ненаукової свідомості,
якої, проте, неможливо позбутись у практиці суспільного життя,
оскільки «виснаження старої ідеології викликає потребу в новій»
(Д. Белл); люди просто бояться ідеологічного вакууму, і тому за
гаслом «жодної ідеології» криється насправді її певний різновид
(О. Лемберг).
3. Визнання позитивної ролі ідеології як необхідної духовної
передумови соціально-політичної діяльності: «Оскільки політика
передбачає слідування певній лінії поведінки, тобто якійсь взає-
мопов’язаній послідовності проектів дій, то немає політики без
ідеології».
Політична ідеологія має такі основні риси:
— систематизованість і нормативність (містить певну сис-
тему цінностей як орієнтир для вдосконалення, нормалізації су-
спільного життя);
— ілюзорність (в ідеології тісно пов’язані істинне й хибне,
раціональне та ірраціональне, вона оперує багатьма абстрактни-
ми поняттями);
— етернізація (лат. aeterneus — вічний); творці й носії ідеоло-
гій намагаються прищепити масовій свідомості думку про абсо-
лютну значимість і незмінність проголошуваних ідеалів та існу-
ючих політичних інститутів;
— догматизм (гр. dоgma — думка, учення, постанова); іноді
ідеологічні цінності застигають у своїх формах, стають догмами
— тобто ідеями, які треба сприймати як незаперечну, незмінну
істину, що не потребує перевірки;
78
 — апологетичність (гр. apologetikos — захисний, виправдаль-
ний); ідеологіям притаманний механізм упередженого, тенден-
ційного захисту, спрямованого на виправдання положень, ідей,
теорій, з яких вона складається;
— експансивність (лат. expansio — поширення); ідеологія здат-
на активно проникати в різноманітні сфери суспільного життя;
— претензії на тотальну значущість, глобальність (прагнен-
ня довести свою винятковість, універсальність, витіснити із су-
спільної свідомості інші ідеології. Ідеологія бореться за поши-
рення на якомога більшому просторі).
Ідеологічний спосіб мислення, на відміну від логічно-
раціонального, який оперує категоріями й закономірними
зв’язками (теоретичний рівень), та буденного, що оперує істина-
ми здорового глузду й накопиченого досвіду (емоційно-
психологічний рівень), дає змогу відображати дійсність з погляду
інтересів і цінностей суспільства. При цьому ідеологія є своєрід-
ною з’єднувальною ланкою між науковим і буденним поглядом
на світ, що дає можливість поєднувати природний хід речей з ак-
тивною роллю людей, які переслідують свої цілі. Водночас, за-
лежно від змісту інтересів, ідеологічний рівень може як
об’єднувати, так і роз’єднувати суспільну свідомість.
Розкрити корінні властивості, що характеризують спосіб бут-
тя та функціональне призначення ідеології, можна через її сут-
ність — групову орієнтаційно-ціннісну свідомість, яка реалізу-
ється в системі теоретично та емоційно обґрунтованих ідей, що
виражають інтереси, ідеали, цілі, цінності соціальних спільнот,
політичних організацій, націй, держав і спрямовує їх діяльність
на збереження чи перетворення існуючого суспільного устрою.
Політичні ідеології мають два аспекти: пізнавальний (опис і
пояснення політичної системи) та прагматичний (орієнтація на
діяльність). Обидва аспекти тісно пов’язані між собою, проте пе-
реважаючим є прагматичний аспект. Як наслідок — прагматичні
аргументи з легкістю порушують правила наукової об’єктивності
заради забезпечення ефективності тих чи інших ідеологій. Саме
тому політична дійсність розглядається насамперед через призму
ідеології. Доволі часто таке бачення не є адекватним і навіть спо-
творює дійсність відповідно до політичних потреб.
Функціонування ідеології визначають закони, які сформулю-
вав Л’юїс Фойер у праці «Ідеологія та ідеологи» (1975): закон по-
стійних інгредієнтів (в ідеології присутні три інгредієнти: біб-
лійний міф про спасителя; догмат, що дає ідеології філософське
обґрунтування та визначений суб’єкт, який може перетворити
79
ідеологію в реальну дію); закон генераційної хвилі (кожне чергове
покоління (генерація) шукає нову ідеологію. Такий пошук запо-
чатковує хвилеподібну зміну ідеологічних концепцій. Хвиля ви-
никає зліва, потім рухається до центру й завершується правим
спрямуванням, закон лівого та правого крила (будь-яка ідея в
своєму розвитку проходить усі фази політичного спектра: зліва
направо або навпаки, обслуговуючи полярні політичні сили).
Структура ідеології в вузькому значенні розкривається в
двох площинах: елементно-сферній (багатоманітність філософ-
ських, етичних, релігійних та інших ідей, концепцій, теорій) та
елементно-інструментальній (сукупність засобів, які відобра-
жають зміст ідеології: ідейні поняття, цінності, образи, стереоти-
пи, міфи, гасла, програми діяльності тощо).
Структура ідеології в широкому значенні, крім ідейних сис-
тем та їх компонентів, включає також ідеологічні відносини, іде-
ологічну діяльність, ідеологічні установи та організації, ідеологіч-
ні процеси.
Отже, основне призначення ідеології полягає у вираженні та
захисті інтересів соціальних груп, класів, суспільства, а її цілями
є оволодіння суспільною свідомістю; прищеплення їй своїх цін-
ностей; регулювання політичної поведінки громадян. З цих перед-
умов випливають функції ідеології:
— гносеологічна (створює моделі світу та визначає місце лю-
дини в ньому);
— аксеологічна (оцінює минуле, сучасне та майбутнє на осно-
ві соціально-політичних норм і цінностей);
— мобілізаційна (спонукає до активної політичної діяльності,
відстоювання власних інтересів, об’єднання з однодумцями в
партії, рухи та інші інститути);
— інтеграційна (сприяє об’єднанню соціальних груп суспіль-
ства на основі загальних цінностей, ідей, настанов);
— розмежувальна (передбачає розмежування ідеологій та їх
носіїв);
— орієнтаційна (надає людській діяльності сенс, зміст, систе-
му орієнтацій);
— регулятивна (регулює поведінку громадян, визначає конк-
ретні форми участі чи неучасті в політичному житті суспільства);
— амортизаційна (сприяє послабленню соціального напру-
ження в ситуаціях невідповідності між потребами суспільства,
групи, особи та реальними можливостями їх задоволення);
— виразу та захисту інтересів різних суспільно-політичних
утворень;
80
 — футурологічна (створює основу для передбачення політичних
процесів, надає можливість отримати уявлення про їх майбутнє).
Здійснення ідеологічних функцій відбувається на таких рівнях:
• теоретико-концептуальному; тут формулюються головні по-
ложення теорії, визначаються основні ідейні цінності класу, нації,
держави, відбувається їх узгодження та зведення в цілісну систему;
• програмно-директивному, коли загальнотеоретичні ідеали й
принципи втілюються в конкретні програми, плани дій, вимоги,
гасла щодо своїх прибічників чи суперників, офіційної влади,
опозиції тощо;
• поведінковому (актуалізованому); на цьому рівні виявляєть-
ся ступінь ефективності тієї чи іншої ідеології, її суспільної при-
датності, корисності, сприйняття ідеологічних настанов громадя-
нами та їх дотримання самими ідеологами, здатність останніх на
практиці досягти проголошених цілей.
Класифікація ідеології (визначення типів і видів) здійснюєть-
ся за різними критеріями:
— за соціально-політичною орієнтацією ідеології: праві, ліві
центристські;
— за способами та методами досягнення цілей: традиційні,
реформістські, радикальні, екстремістські;
— за характером взаємодії одна з одною: відкриті, закриті,
фундаменталістські;
— за соціальною базою й поширеністю: класові, групові, регіо-
нальні, державні, універсальні, тоталітарні;
— за ступенем відповідності об’єктивним потребам суспіль-
ного розвитку: прогресивна, реакційна тощо.

2. Лібералізм як теорія й ідеологія

Розглядаючи друге питання, зверніть увагу на те, що відмін-

ності між різними типами політичних ідеологій стосуються орга-
нізації різних сфер суспільного життя; місця та ролі держави в
суспільстві; взаємодії особи, суспільства й держави; шляхів і за-
собів суспільних перетворень; досягнення політичних цілей. Від-
повідно можна виокремити такі універсальні ідеології, як
лібералізм, консерватизм, соціалізм та ін.
Історично першою політичною ідеологією став лібералізм
(лат. liberalis — вільний) — течія, що об’єднує прихильників пар-
ламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних
свобод й обмежує сферу діяльності держави.

81
 Ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст.
Значний внесок у її створення зробили Д. Локк і Ш. Монтеск’є.
Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі по-
ложення: абсолютна цінність людської свободи та рівність усіх лю-
дей; автономія індивідуальної свободи; визнання невідчужуваності
прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на
основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природ-
них прав людини; договірний характер відносин між державою та
індивідом; обмеження обсягу та сфер діяльності держави; захище-
ність від державного втручання в особисте життя людини й свобода
її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя.
У класичному лібералізмі свобода ще не вступає в драматичні
відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розгля-
дається як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і са-
мовираження особистості. Ідеологами класичного лібералізму
були Б. Констан (1767—1830) та І. Бентам (1748—1832).
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералі-
зму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (гр. noes — но-
вий і лат. liberalis — вільний) — сучасна політична течія, різновид
ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення
трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємства
до державно-монополістичного регулювання економіки, інституа-
лізацій нових форм державного втручання в суспільне життя;
«статичний» різновид лібералізму зі збереженням принципу демо-
кратії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Практичне втілення неолібералізм отримав у політиці «нового
курсу» Ф. Рузвельта, особливо в період Другої світової війни та в
повоєнні роки. «Новий курс» був значною мірою зумовлений на-
уково-технічною революцією, яка потребувала чималих держав-
них капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у
розвиток освіти, науки, підвищення кваліфікації робочої сили,
охорону здоров’я.
Сучасний ліберальний рух репрезентує Ліберальний Інтерна-
ціонал (1947).

3. Ідеї та цінності консерватизму

Вивчаючи це питання, необхідно усвідомити, що консерва-

тизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична іде-
ологія та практика суспільно-політичного життя, що орієнту-
ється на збереження й підтримку існуючих форм соціальної
структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
82
 Головні положення консерватизму було сформульовано в працях
Едмунда Берка (1729—1797), Жозеф де Местра (1753—1821), Луї
де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вва-
жають вихід у світ книги Е. Берка «Міркування про французьку ре-
волюцію». Сам термін «консерватизм» увійшов у науковий обіг у
1815 р., після заснування Шатобріаном журналу «Консерватор».
Засновники консерватизму протиставили висунутим Великою
французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціо-
налізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему;
усі його частини настільки взаємопов’язані, що зміна однієї з них
підриває його стабільність. У суспільно-політичній сфері не мож-
на діяти за планом, накресленим заздалегідь. Необхідно спирати-
ся тільки на досвід. Суспільство саме поступово вдосконалюва-
тиметься за внутрішніми законами, що ґрунтуються на минуло-
му. Вирішальне значення в житті, на думку консерваторів, мають
традиції, а тому їх слід зберігати, ураховуючи реалії, що зміню-
ються, пристосовуватися до них.
У другій половині XX ст. традиційний консерватизм транс-
формувався в неоконсерватизм — сучасну політичну течію, що
пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій
постіндустріального суспільства.
Для неоконсерватизму характерні:
• в економіці — заміна реформістської моделі розвитку моне-
таристською моделлю, орієнтованою на звільнення бізнесу від
надмірного державного втручання, стимулювання ринкових від-
носин, приватне підприємництво;
• у соціальній сфері — більш гнучкий ліберально-рефор-
містський курс поступився місцем жорсткій економії, «еконо-
мічному реалізму», скороченню соціальних витрат;
• у політичній сфері спостерігається переорієнтація щодо проб-
лем політичної влади, демократії, політичної участі, функцій і пре-
рогатив держави в напрямі посилення елітарних тенденцій. Не запе-
речуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова
держава, федералізм, неоконсерватори виступають за політичну
централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії.

4. Політична доктрина соціалізму

Необхідно підкреслити, що соціалізм (лат. socialism — суспіль-

ний) — учення й теорія, які стверджують ідеал суспільного
устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності екс-
плуатації, справедливому розподілі матеріальних благ залежно
83
від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи
особистості.
Найпоширеніші тлумачення соціалізму — марксизм і соціал-
демократія.
Марксистська концепція розглядає соціалізм як нижчу, не-
зрілу фазу комунізму — соціально-економічної формації, яка ха-
рактеризується ліквідацією приватної власності та експлуататор-
ських класів, утвердженням суспільної власності на засоби
виробництва, провідною роллю робітничого класу, здійсненням
принципу від кожного за здібностями — кожному за працею, за-
безпеченням соціальної справедливості та всебічного розвитку
особистості.
Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціаліз-
му здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону
приватної власності, політичної опозиції. Соціалізм протиставив
себе свободі й демократії, що призвело як до повної його ліквіда-
ції (СРСР, країни Східної Європи), так і глибокої кризи (Куба,
КНДР) чи ринкового реформування (КНР, В’єтнам). Це спричи-
нило й кризу уявлень про соціалізм.
Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як
суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а
реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності,
забезпеченням зростання середнього класу й соціального парт-
нерства, досягненням соціальної рівності та справедливості. Со-
ціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає
за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя,
важлива складова політичних сил сучасності, передусім Західної
Європи.
Одним з перших соціал-демократичну ідею обґрунтував німе-
цький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Теоретична по-
зиція Е. Бернштейна тісно пов’язана з політичною орієнтацією на
реформи. На відміну від К. Маркса, він уважав неможливим за-
воювання політичної влади пролетаріатом. Пролетаріат, на думку
Бернштейна, не досяг того рівня політичної та моральної зрілості,
який би дав йому змогу управляти суспільними процесами, узяти
на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму мо-
же відбуватися не внаслідок революції, яку Бернштейн уважав
ознакою варварства, а лише через соціалізацію капіталізму. Най-
ближчими цілями робітничого руху він називав боротьбу за еко-
номічні й політичні права.
Теоретики соціал-демократії — К. Каутський і Е. Бернштейн
— в основу власного вчення поклали концепцію «демократично-
84
го соціалізму». На їхню думку, соціалізм є не стільки конкретним
суспільним устроєм, скільки поступовим процесом упроваджен-
ня соціальної справедливості. У такому розумінні соціалізм не
має кінцевої мети, а перетворення є перманентними. При цьому
зберігається плюралізм різних форм власності, забезпечується
зростання «середнього класу», здійснюється політика соціально-
го партнерства.
Прикладом продуктивності соціал-демократичної ідеології
може бути «шведська модель» демократичного соціалізму, досяг-
нення соціал-демократичних партій Німеччини, Австрії, Данії та
інших країн. Координуючим органом світової соціал-демократія
є соціалістичний інтернаціонал.

5. Лівий і правий екстремізм

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що екстремізм

— це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Як
свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різ-
номанітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життє-
вого рівня населення, тоталітарний та авторитарний характер існу-
ючих режимів, жорстоке придушення опозиції, переслідування
інакомислячих, національний гніт тощо. Слід зазначити, що в полі-
тичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних
структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових
методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення,
провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представ-
ники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів,
переговорів та угод, пов’язаних із взаємними поступками. Екстре-
мізм традиційно поділяється на лівий та правий.
Яскравим втіленням ліворадикальних ідей є анархізм (гр.
anarchia — безвладдя, хаос) — ідейно-політична течія, спрямо-
вана на звільнення від усіх форм політичної, економічної та ду-
ховної влади, заперечення держави як форми організації суспіль-
ства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої
свободи людини.
Анархізм не став ідеологією, яку можна зіставити з лібераліз-
мом, консерватизмом або соціалізмом, проте він зібрав під свої
прапори в ХІХ—ХХ ст. певну частину мас, незадоволених бур-
жуазною системою. Основні теоретики анархізму — П. Прудон,
М. Бакунін, П. Кропоткін, М. Штірнер.
Характерними ознаками анархізму є уявлення про державу як
абсолютне зло; заперечення будь-якої влади; утвердження повної
85
свободи без будь-яких меж; вимога негайного здійснення соці-
альної революції та встановлення бездержавного суспільного ла-
ду; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільс-
тва як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують
свободу особи та є формою самоорганізації й самоврядування.
Об’єктивний аналіз анархізму свідчить, що деякі його ідеї
актуальні й досі: заперечення будь-якої форми деспотії, культу
одноосібного правління, пригнічення особистості; безперспек-
тивність державного соціалізму; зосередження влади в одному
центрі неминуче призведе до створення бюрократичної форми
правління, найбільш природним є самоврядування. Отже, анар-
хісти розуміли анархію не як хаос, а як реальні та не підтвер-
джені досвідом можливості самоорганізації, яка йде знизу, а не
зверху.
Найбільш послідовним правоекстремістським політичним ру-
хом є фашизм (лат. fascio — пучок, в’язка) — ідейно-політична
течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників край-
ніх поглядів і методів у політиці; екстремістський політичний
рух, різновид тоталітаризму.
В ідейному сенсі фашизм ґрунтується на націоналізмі, расизмі
та елітаризмі. Сюди ж були додані ідея нерівності рас, їх поділ
на «повноцінних» і «неповноцінних», ідея надлюдини. Не обійш-
лося без містичних ідеологем і міфологічних орієнтацій. Були
взяті на озброєння традиції антилібералізму.
Соціальною основою фашизму є насамперед дрібні власники,
консервативне чиновництво, міщани, політично не освічені робіт-
ники, декласовані елементи.
Як політична течія фашизм найповніше реалізувався в Італії,
під час правління Беніто Муссоліні, та Німеччині, за режиму
Адольфа Гітлера.
Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм не здат-
ний створити стабільну структуру. Свідченням цьому є падіння
фашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії та інших євро-
пейських країнах. Але як ідеологія він не зник, а трансформував-
ся в формі неофашизму.
Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення ідеології
та практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргіналь-
ні верстви населення.
Ідеологи неофашизму реанімують фашистські доктрини, на-
магаються виступати під гаслом «справжнього» фашизму, зовні
відмежовуючись від його злочинів. Вони утверджують, що лю-
дина за своєю природою хижа й зла, вишукують аргументи про
86
біогенетичну природу феномена насильства; використовуючи цю
тезу для того, щоб виправдати воєнні злочини фашистів.
Неофашизм як течія виник у 60-х роках XX ст. Неофашистсь-
кі організації діють у більш як 80 країнах світу. Сучасний нео-
фашизм виявляється у вимогах перегляду кордонів, обмеження
міграції, збереження «чистоти нації».
Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі
для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна течія
приречений на провал.

6. Християнство та іслам
як ідеологічні доктрини

Слід взяти до уваги, що клерикалізм як політичний напрям

склався у ХІХ ст. Його ідеї поширились у всьому світі, справив-
ши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. Клерика-
лізм (лат. clericalis — церковний) — течія, представники якої
виступають за вплив церкви в політиці та духовному житті
суспільства.
Клерикалізм має такі різновиди: християнський (католицький,
іудейський) та ісламський. Усі вони відбивають взаємозв’язок
політики та релігії. У світі існують клерикальні політичні партії,
що пануюють у ряді країн, створені також їх профспілкові, моло-
діжні, жіночі та інші релігійні організації. Діяльність цих органі-
зацій включає акції політичного характеру — участь у виборах
державних органів, місцевому управлінні, вплив на уряд, форму-
вання громадської думки.
Серед конфесій (віросповідань) однією з найбільш впливо-
вих є католицизм, який сповідують понад мільярд людей з усіх
континентів. Ідейно-політичним центром католицизму є Ва-
тикан.
До світових релігій, які неабияк впливають на політичні про-
цеси, належить іслам. Мусульмани, які проживають переважно в
країнах Азії та Африки, проголосили іслам основою своєї держав-
ності, а ісламський соціальний порядок пропагується як «третій»
шлях розвитку.
Доки існуватиме політика, доти житиме й політична ідеоло-
гія. Вони взаємно породжують і доповнюють одна одну, але в
реальних процесах ці відносини далеко не гармонійні. Ідеоло-
гія вказує політиці систему ідеалів і цінностей, до яких вона
має прагнути, певною мірою ідеалізує політику. Нестача ідео-
логії призводить до втрати суспільством політичних орієнти-
87
рів, мети, динаміки розвитку, породжує настрої соціальної
апатії, песимізму. Але «велика політика» змушує ідеологію бу-
ти більш приземленою, практичною, рахуватися з реальними
ситуаціями. Надлишок ідеології робить політику або надто
конфліктною, або тоталітарно-вождистською, послаблює її
здатність вирішувати загальносуспільні проблеми. Оптимальна
міра взаємопроникнення ідеології й політики визначається
об’єктивними потребами суспільства.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. Дайте визначення поняттю «ідеологія». З чим пов’язане, на

вашу думку, існування ідеології?
2. Ідеологія є за своєю сутністю продуктом пізнання реально-
сті, яке сьогодні неможливе без науки. Чим це зумовлене й чому?
3. Як можна охарактеризувати ідеологію державну та полі-
тичну? У чому тотожність і відмінність цих понять?
4. Утілення у політичне життя найкращих ідеалів має неми-
нучим наслідком найпохмурішу реальність. Спробуйте на фактах
політичного життя довести або спростувати цю тезу.
5. Складіть схему «Ідеологічний спектр сучасного світу».
6. Як ви вважаєте, у сучасному світі зростає чи зменшується
роль ідеологій? Обґрунтуйте свою позицію.
7. Зіставте ідеологічні концепції лібералізму та консерватиз-
му. Які принципові відмінності між ними.
8. Російський мислитель М. О. Бердяєв писав: «Комунізм за
своєю ідеєю хотів би здійснити не тільки справедливість, а й
братерство в людських відносинах. Але наївно й смішно думати,
що братерство між людьми може бути здійснене шляхом зов-
нішньої, примусової соціальної муштри, шляхом звички. Для цьо-
го необхідна дія глибинних духовних сил». Чи погоджуєтеся ви з
такою думкою. Обґрунтуйте свою позицію.
9. У Конституції України (ст. 15) зазначено: «Суспільне життя
в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідео-
логічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися
державою як обов’язкова». Прокоментуйте цю статтю.
10. Який ідеологічний механізм склався або складається в су-
часному українському суспільстві? Визначте його завдання та ре-
зультати.

88
 Теми рефератів, есе, доповідей

1. Політичні доктрини як рівень політичної свідомості.

2. Джерела та основні теоретичні дефініції класичного лібера-
лізму.
3. Неоконсервативна політична свідомість та основні її харак-
теристики.
4. Ліві ідеології: історія та сучасність.
5. Соціал-демократія у розвитку країн Європи.
6. Правий та лівий екстремізм: інноваційні чинники розвитку
в ХХІ ст.
7. Клерикальні концепції суспільного розвитку.
8. Націоналізм як політична ідеологія.
9. Анархізм в епоху глобалізації.
10. Сучасні ідеологічні процеси: типологія та особливості.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Охарактеризуйте поняття «політична доктрина». Взаємо-

зв’язок понять «політична доктрина», «політична ідеологія»,
«політична психологія».
2. З чим пов’язана багатоманітність інтерпретацій категорії
ідеології?
3. Яким є співвідношення теорії та практики в усталених іде-
ологічних конструктах?
4. Які цінності захищає ліберальна ідеологія?
5. У чому полягає цінність консерватизму як політичної ідео-
логії?
6. Як відрізняється розуміння свободи в анархізмі та лібералізмі?
7. Чи можна стверджувати, що принципи побудови нового су-
спільства в комунізмі та фашизмі виявилися схожими? Поясніть
свою думку.
8. Що таке «ісламський фундаменталізм»? Чи містить він іде-
ологічні компоненти?
9. Які радикальні ідеології ви знаєте та як пропонуєте проти-
діяти їх поширенню?
10. Які течії включає сучасний ідейно-політичний спектр нашої
країни?
89
 Література до теми
Бойко О. Д. Політичне маніпулювання: Навч. посібник. — К.: Ака-
демвидав, 2010. — 432 с.
Заблоцький В. П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. — Донецьк: Янт-
ра, 2001. — 366 с.
Кузнецов В. Н. Идеология: социологический аспект: Учебник / РАН,
Институт социально-политических исследований, Московский гос. ун-т
им. М. В. Ломоносова. Социологический факультет. — М.: Книга и би-
знес, 2005. — 815 с.
Майхрович А. С. Идеология: сущность, назначение, возможности /
Институт философии НАН Беларуси. — Минск: Право и экономика,
2001. — 78 с.
Макаренко В. П. Главные идеологии современности: учебное посо-
бие. — Ростов н/Д.: Феникс, 2000 — 480 с.
Мангайм К. Ідеологія та утопія: пер. В. Швед. — К.: Дух і літера,
2008. — 370 с.
Манелюк Ю. М., Чубур Н. В. Сучасні ідейно-політичні течії: практи-
кум: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2010. — 214 с.
Мартыненко В. Идеология против экономики. — М.: РИЦ ИСПИ
РАН, 2005. — 238 с.
Мировые политические идеологии: классика и современность /
В. Ровдо, В. Чернов, А. Казакевич Под общ. ред. В. Ю. Чернова. —
Минск: Тонпик, 2007. — 269 с.
Основні політико-ідеологічні доктрини та глобальні проблеми су-
часності: Навч. посібник для студ. всіх спец. / В. О. Корнієнко, Г. Я. Бур-
тяк; Вінниц. нац. техн. ун-т. — Вінниця, 2003. — 91 с.
Политическая теория, язык и идеология / Отв. ред. Н. А. Романович;
Российская ассоциация политической науки. — М.: РОССПЭН, 2008.
— 487 с.
Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології:
проблема критеріїв та пріоритетів вибору: У 2-х т. / З. Самчук; АПН
України, Ін-т вищ. освіти. — Д.: АРТ-ПРЕС, 2009. — Т. 1. — 917; Т. 2.
— 902 с.
Соціально-політичні течії сучасності: Навч. посібник / В. О. Копилов
та ін. — Х.: ХАІ, 2010. — 183 с.
Чигирин Ю. Ю. Політична ідеологія: минуле, сучасне, майбутнє. —
К.: ДП «Вид-тво Зовнішня торгівля, 2004. — 45 с.

90
 Тема 5. Політична система суспільства

Методичні поради до вивчення теми: розпочинаючи ви-

вчення теми, слід пам’ятати, що політична система є однією з
найскладніших категорій політології. Необхідно звернути увагу
на процес становлення політичної системи, зумовлений низкою
чинників: зміною способів виробництва, форм власності, зру-
шеннями в соціальний структурі тощо. Розумінню теми сприяє
характеристика особливостей політичної системи, її відмінність
від інших соціальних систем.
Слід з’ясувати, що являє собою загальна теорія політичних
систем. Наступним кроком є дослідження внеску в розробку тео-
рії політичних систем, зроблені Т. Парсоном, Д. Істоном, Г. Ал-
мондом, Д. Дойчем і порівняння їх поглядів. Неодмінною умо-
вою вивчення цього питання є аналіз функцій політичних систем.
Вивчення політичної системи вимагає зосередження уваги на
розкритті її структури. Це внутрішня організація цілісної системи
як специфічного способу взаємозв’язку та взаємодії різних еле-
ментів, що її утворюють (влади, політичних інститутів, політич-
них відносин, політичних і правових норм, політичної свідомості
та культури, ЗМІ тощо); це стійка впорядкованість елементів, ро-
лей, закономірних зв’язків між ними. Структура дає змогу зрозу-
міти, яким чином організоване ситемне ціле. Слід зауважити, що
розуміння сутності політичної системи передбачає знання різних
типів політичних систем, їх порівняння, аналіз їх характерних
рис, переваг і недоліків.
Студентам слід усвідомити, що процес розвитку політичної сис-
теми є доволі складними та тривалим, але необхідним суспільству.
Вивчивши тему, студент знатиме: сутність та найбільш важ-
ливі характеристики політичної системи, особливості політичних
систем різних країн та чинники, від яких вони залежать, специфі-
ку політичної системи України та особливості її функціонування
в різних політичних умовах.

91
 Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме: на систем-
них засадах об’єднувати різноспрямовані та різнорівневі полі-
тичні події, явища, процеси в певну соціальну цілісність, виокре-
млювати закономірності та випадковості політичного життя,
порівнювати політичні системи різних країн, бачити резерви де-
мократизації політичної системи України.
Термінологічний словник
Політична система суспільства — це інтегрована сукупність влади,
суб’єктів політики, державних і недержавних соціальних інсти-
тутів, покликаних виконувати політичні функції із захисту, гар-
монізації інтересів соціальних групувань, спільнот, суспільних
груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєді-
яльності суспільства.
Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв’язки
соціальних суб’єктів, у яких відображені їхні інтереси та здійс-
нюється політична діяльність-співпраця чи боротьба (вибори,
референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).
Політичні інститути (у широкому сенсі) — політичні організації та
політичні органи, а також регульовані нормами права сукупності
соціально-політичних відносин.
Політичний процес — форма функціонування політичної системи су-
спільства, яка еволюціонує в просторі й часі; послідовність зумо-
влених певними обставинами подій, сукупність послідовних дій
для досягнення результату.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, полі-
тичних відносин, правових і політичних норм, політичної свідомості
й культури, що пов’язані між собою та утворюють стійку цілісність.
Функції політичної системи — основні напрями діяльності системи та
її структурних елементів.
План семінарського заняття
1. Поняття та основні характеристики політичної системи су-
спільства.
2. Структура та функції політичної системи.
3. Типологізація політичних систем.
4. Особливості політичної системи України.

1. Поняття та основні характеристики

політичної системи суспільства

Зауважимо, що політична система є однією з найскладніших

категорій політології. Щоб зрозуміти цей термін, потрібно роз-
глянути поняття систем взагалі. Система — це сукупність елемен-
92
тів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним. Сис-
тема утворює певну цілісність, єдність.
Необхідно звернути увагу на процес становлення політичної
системи, зумовлений низкою чинників: поділом суспільства на
класи та появою держави. У процесі еволюції державно-
організаційного суспільства вона все більше ускладнювалася та
розгалужувалася.
Сутність політичної системи, різні аспекти її функціонування
можна виразити через сукупність визначень. У найширшому ро-
зумінні, політична система — це цілісна впорядкована сукуп-
ність політичних інститутів, політичних ролей, відносин,
процесів, політико-правових норм, політичної культури, за
допомогою яких утверджується та відбувається функціону-
вання політичної влади, забезпечується соціальна й політич-
на стабільність.
Водночас, для досягнення певних дослідних цілей можна ви-
користовувати й більш вузьке визначення, згідно з яким полі-
тична система суспільства є сукупністю політичних інститу-
цій, взаємодія та взаємовідносини, між якими забезпечують
реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою
якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління
нею. Політичну систему доцільно вважати динамічним механіз-
мом, що перетворює імпульси, які надходять від оточуючого се-
редовища і від самих політичних структур, у політичні рішення,
що формують політичну поведінку та інші громадські позиції.
Розумінню теми сприяє характеристика особливостей полі-
тичної системи, її відмінність від інших соціальних систем. Спе-
цифіка політичної системи — це забезпечення неперервності,
зв’язаності, координації діяльності різних політичних суб’єктів
для досягнення визначених цілей; пошук механізму вирішення
соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізації суспільних
відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних
сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного роз-
витку тощо.
Політична система має низку характерних ознак, які її відріз-
няють від інших елементів суспільної системи: а) залежність від
суспільного середовища; б) панівне становище в суспільстві;
в) національний колорит; г) певна залежність від інших суспіль-
них підсистем.
Залежність від суспільного середовища. Політична система
виникає на певному етапі розвитку суспільства, у результаті його
поділу на класи, виникнення держави й політики як такої. Внут-
93
рішні й зовнішні впливи на систему вимагають від неї відповід-
ного реагування.
Панівне становище в суспільстві. Політична система здійснює
найсуттєвіший вплив на суспільство, оскільки саме вона формує
владу в ньому. Жодна інша суспільна підсистема не має засобів
впливу, які дорівнювали б можливостям політичної.
Національний колорит. Політична система історично форму-
ється в специфічних природно-кліматичних і матеріальних умо-
вах. Кожна політична система має установи та організації, які
утверджують вплив панівних соціальних груп та інститутів, а та-
кож виражають інтереси протилежних груп, що стають органами
політичної боротьби проти установ та організацій, які панують у
конкретний проміжок часу.
Певна незалежність політичної системи. У межах суспільст-
ва його політична система монопольно володіє механізмом здій-
снення влади на чолі з державою та розв’язує завдання загально-
го характеру: розподіл матеріальних цінностей і примус. На цій
основі вона постає сумою інститутів і відносин, яка контролює
здійснення процесів, життєво необхідних для існування всього
суспільного організму.

2. Структура та функції
політичної системи

Адекватне усвідомлення сутності політичної системи вимагає

необхідності зосередити увагу на розкритті її структури. Це внут-
рішня організація цілісної системи як специфічного способу вза-
ємозв’язку та взаємодії різних елементів, що її утворюють (влади,
політичних інститутів, політичних відносин, політичних і право-
вих норм, політичної свідомості та культури, ЗМІ тощо); це стій-
ка впорядкованість елементів, ролей, закономірних зв’язків між
ними. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване
системне ціле.
Слід звернути увагу, на те, що часом доволі важко визначити
структуру політичної системи, оскільки соціальна самоорганіза-
ція певного суспільства, яка відображає рівень його розвитку в
часі та просторі, може бути як типовою, та і оригінальною. Од-
нак, як і будь-яка інша система, політична система складається з
певних елементів (суб’єктів), які формують її структуру, або внут-
рішню організацію, і відображають спосіб поєднання та взаємодії
зазначених компонентів. До політичної системи входять: полі-
тична (державна) влада, політичні організації, політичні від-
94
носини, політико-правові норми, політична свідомість і політич-
на культура, ЗМІ.
Студенту слід звернути увагу на те, що саме політична влада
об’єднує окремі частини політичної системи. Надзвичайно дієві
засоби влади дають змогу суб’єктам політики впроваджувати в
суспільне життя рішення, що виражають їхню волю та інтереси.
Політична система з погляду механізму формування влади
може характеризуватися:
1) рівновагою жорсткої конкуренції та констуктивної співпра-
ці в здобутті та використанні влади;
2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними
чинниками й прихованими інтересами;
3) недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;
4) відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових
суб’єктів політики при здобутій владі;
5) перманентною насильницькою боротьбою за владу.
Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує
на засадах балансу жорсткої конкуренції та конструктивної спів-
праці в розподілі влади або з перевагою механізмів консенсусу
над механізмами противаг. Політичні системи інших суспільств
характеризуються недорозвинутими формами конкуренції та
співпраці або руйнівною боротьбою за владу.
Політична організація — це соціальні інститути, групи (а не
окремі особи), для яких політика, управління є суттєвою внутріш-
ньою ознакою. Вони мають спеціальні органи, які відають спра-
вами політики, управління та постають як центри прийняття по-
літичних рішень. Складові політичної організації мають своє
призначення й функціонують у певній послідовності. Їх поділя-
ють на власне політичні (для яких політика є змістом існування) і
неполітичні (для яких політика є лише одним з аспектів діяльнос-
ті — неосновним). До перших належить держава. Це основний
політичний інститут, що за своєю природою може приймати й
реалізувати владні рішення в масштабі всього суспільства. Дер-
жаву уособлюють такі політичні інститути, як глава держави, за-
конодавча, виконавча та судова влада. Політичні партії також
створено з метою участі в політиці. Натомість громадські органі-
зації, товариства й рухи, громадська думка, засоби масової інфор-
мації виконують політичні функції лише епізодично, як один з
аспектів своєї діяльності.
Політичні відносини — це відносини між політичними
суб’єктами (націями, соціальними групами, індивідами, політич-
ними інститутами) у зв’язку з виробленням і здійсненням політи-
95
ки. Перелік політичних суб’єктів та їх дій — це визначення різ-
номанітних типів систем, які розвиваються (трансформуються,
модернізуються) у діапазоні автократія—демократія.
Політичні й правові норми — це національне право (конститу-
ція, галузеві законодавства), статути політичних об’єднань і масо-
вих організацій, які формулюють обов’язкові правила поведінки
членів суспільно-політичних організацій та об’єднань, активно
впливають на політичну діяльність громадян, виступаючи як рівне
спільне мірило щодо окремих осіб і суспільних інститутів.
Наявні також норми-звичаї, моральні норми, норми релігійної
моралі, зведені в ранг правових, які мають співвідноситися з
чинним законодавством.
Значну роль у формуванні політичної системи відіграють по-
літична свідомість і політична культура. Це потреби та інтереси,
ідеї, погляди, теорії, уявлення, доктрини, цінності, догми, тради-
ції, які виправдовують наявність певного типу влади в суспільст-
ві (суспільній групі).
Безумовною складовою політичної системи є й сама людина,
свідомий учасник політичної діяльності, яка, залежно від свого
статусу, постійно чи епізодично бере участь у здійсненні влади.
Неодмінною умовою вивчення та розуміння матеріалу теми є
аналіз функцій політичних систем.
Кожна система має бути функціональною, реалізувати функції,
що слугують задоволенню її елементарних потреб. Загальними
функціями політичної системи є: 1) функція адаптації — уста-
новлення зв’язків системи з оточуючим середовищем, система
пристосовується до середовища та обмінюється з ним ресурсами;
2) функція цілевизначення — визначення цілей системи й мобілі-
зація ресурсів для їх досягнення; 3) функція інтеграції — підтри-
мання координації взаємовідносин елементів системи; 4) функція
зберігання орієнтації суб’єктів системи та її норм і цінностей;
5) функція вивчення та з’ясування особливостей ситуації.

3. Типологізація політичних систем

Політична система має забезпечити виконання низки загально-

суспільних функцій. До них належать: політичне цілепокладання
(визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку);
владно-політична інтеграція суспільства за допомогою пропаганди
спільних цілей і цінностей, використання влади; регулювання ре-
жиму соціально-політичної діяльності; мобілізація (щонайбільше
96
використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб су-
спільного розвитку); дистрибутивна (розподіл ресурсів і цінностей);
легітимація (приведення реального політичного життя до офіційних
політичних і правових норм); забезпечення відтворення й стабіль-
ності політичної діяльності, збереження ідентичності політичної
спільноти; посилення зв’язків і групової згуртованості, інтеграція
прагнень, дій та інтересів індивідів; забезпечення регуляції дій чле-
нів суспільства в рамках політичних відносин; контроль за політич-
ною поведінкою своїх членів із заохоченням бажаної поведінки, за-
безпечення сталості суспільного життя загалом.
Розуміння сутності політичної системи передбачає знання різ-
них типів політичних систем, їх порівняння, аналіз характерних
рис, переваг і недоліків. Студентам слід усвідомити, що процес
розвитку політичної системи є доволі складним і тривалим, але
необхідним суспільству.
У сучасній політичній науці можна виокремити близько 200
типологій політичних систем, в основу яких покладено різні кри-
терії. Типологізація політичних систем відображає особливості
різних парадигмальних та ідеологічних підходів. Розглянемо ос-
новні з них та з’ясуємо їх особливості. Залежно від суспільно-
політичного ступеня: з високим степенем розвитку; з уповільне-
ним степенем розвитку. За ступенем відкритості політичної сис-
теми: відкриті, закриті, комбіновані. За здатністю зберігати ціліс-
ність і консолідованість: цілісні, фрагментовані. За рівнем
централізації державної влади: централізовані, децентралізовані.
За наявністю офіційної (державної) ідеології: ідеологізовані, деі-
деологізовані. За типом панівного політичного режиму: демокра-
тичні, авторитарні, тоталітарні, перехідного типу. За ставленням
до дійсності: консервативні, реформістські, прогресивні, реак-
ційні. За специфікою культурно-цивілізаційного розвитку: захід-
на, ісламська, слов’яно-православна, конфуаціанська, японська,
індуїстська, латиноамериканська, африканська. Існує також бага-
то інших критеріїв для характеристики політичних систем.

4. Особливості політичної системи України

Вивчаючи це питання, доцільно розглянути провідні характе-

ристики вітчизняного варіанта політичної системи: удосконален-
ня системи органів влади, законодавства, політичних відносин,
створення впливових політичних партій, посилення взаємо-
зв’язків з політичними системами інших країн тощо.
97
 Проте варто звернути увагу на те, що політична система Украї-
ни ще залишається системою перехідного типу (поєднання елемен-
тів різних політичних систем); їй притаманні нестабільність, пер-
манентна загостреність політичних конфліктів, «неконструктивна
опозиція»; це система з відносно низькою ефективністю соціаль-
них процесів, вона недостатньо сприятлива для соціальних іннова-
цій; виконує неповний комплекс функцій, потрібних для нормаль-
ного функціонування сучасного демократичного, цивілізованого
суспільства; вона дефіцитна (залежна) з погляду системи забезпе-
чення життєво важливих чинників захисту національних інтересів;
доволі жорстко централізована та етатизована, з політичним домі-
нуванням певних соціальних верств і низьким рівнем розвитку
громадянського суспільства, політичної свідомості та культури
політичної еліти, суспільства, особи. Аналіз політичної системи
України має бути науковим, максимально неупередженим, право-
вим. Під час вивчення цього питання студенти мають ознайомити-
ся з практикою функціонування політичної системи України, умі-
ти порівняти її з іншими країнами.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. З чим пов’язане застосування системного підходу до ви-

вчення політики? Що нового він вніс для розуміння природи по-
літики?
2. Укажіть на стабілізуючі та дестабілізуючі фактори функці-
онування політичної системи?
3. Назвіть основні механізми функціонування політичної сис-
теми суспільства.
4. Які конституційні засади сучасної політичної системи
України ви знаєте?
5. У якому стані, на ваш погляд, перебуває політична система,
якщо на «вході» переважають вимоги? Які організації їх висувають?
6. Які, на ваш погляд, види підтримки переважають у полі-
тичній системі України? Аргументуйте свою відповідь, наведіть
приклади.
7. Яка ознака, на вашу думку, є головною умовою існування
демократичної політичної системи?
8. Чи можна вважати, що політична система України має пе-
рехідний характер? У чому це проявляється? Наведіть приклади.

98
 9. Від чого залежить стабільність політичної системи?
10. У чому полягає загальне та особливе в формуванні та роз-
витку політичних систем?
11. У чому виявляється динаміка політичної системи?
12. Політична система визначається як динамічний механізм,
що перетворює імпульси, які надходять від оточення та самих
політичних структур у політичні рішення. Для зручності аналізу
вчені виокремлюють функції «введення» що функції «виведення»
політичної системи.
Визначте, що є функціями «введення», а що «виведення»? По-
ясніть свою позицію.
а) політична соціалізація та залучення громадян до участі в
політичному житті;
б) створення норм-законів, що визначають поведінку грома-
дян у суспільстві;
в) артикуляція інтересів різноманітних груп населення;
г) визначення політики в різних сферах суспільства і вибір за-
гальної мети;
ґ) агрегування інтересів громадян;
д) підготовка рішень і конкретних правил для досягення цілей;
е) політична комунікація;
є) контроль дотримання норм-законів.
13. Стабільність політичної системи залежить від:
а) економічного зростання та підвищення добробуту грома-
дян;
б) диспропорції в розподілі доходів;
в) застосування силових методів;
г) знаходження балансу інтересів різних груп;
д) здатності змінюватися відповідно до вимог суспільства.
14. Ефективність політичної системи визначається її можливістю:
а) адекватно реагувати на виклики зовнішнього середовища;
б) утверджувати себе засобами нелегітимного збройного
примусу;
в) не допускати змін в існуючому порядку речей;
г) урахування неформальних політичних впливів.
15. Політична система стає нежиттєздатною та руйнується то-
ді, коли:
а) запізнюється з відповідями на імпульси зовнішнього середо-
вища;
б) не здійснює зміни, які об’єктивно визріли;
в) активно втручається в процес розподілу матеріальних і
нематеріальних благ.
99
 16. Яка з умов є основною та необхідною для існування демокра-
тичної політичної системи?
а) проведення виборів, які гарантують реальну можливість
обирати серед багатьох кандидатів;
б) існування однієї панівної ідеології;
в) монополізація влади та політики, опозиція підконтрольна
владі;
г) наявність харизматичного лідера.

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Головні концепції основоположників сучасної теорії полі-

тичних систем.
2. Політична система як механізм організації та функціону-
вання влади в суспільстві.
3. Особливості політичних систем країн Західної Європи.
4. Особливості політичної системи США.
5. Місце інституту президентства в політичній системі суспіль-
ства.
6. Порівняльний аналіз англо-американської та континенталь-
но-європейської політичних систем.
7. Шляхи модернізації та трансформації політичних систем.
8. Держава як базовий інститут політичної системи суспільства.
9. Фактори стабільності та ефективності політичних систем.
10. Конституційні засади функціонування політичної системи
України.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Визначте сутність і структуру політичної системи.

2. У чому полягає різниця між теорією політичної системи
Д. Істона та Г. Алмонда?
3. Які підсистеми входять у політичну систему та яку роль
вони відіграють в її функціонуванні?
4. Що таке функції політичної системи?
5. Розкрийте зміст функцій політичної системи й визначте їх
значення для життєдіяльності суспільства.
100
 6. Що розуміють під «входом» у політичну систему, а що під
«виходом» з неї ?
7. У чому полягають переваги й недоліки підходу К. Дойча до
аналізу політичної системи?
8. Які критерії використовуються для класифікації типології
політичних систем?
9. У чому полягають переваги класифікації політичних систем
Г. Алмонда?
10. На яких конституційних засадах функціонує політична сис-
тема України?
11. Який тип політичної системи функціонує в сучасній Україні?
12. Від чого залежить стабільність політичної системи?
13. Яку роль відіграють ЗМІ в політичній системі?
Література до теми
Бурлацкий Ф. М. Политические системы современности. — М.: Выс-
шая школа, 2003. — 645 с.
Гладуняк І. В. Розвиток системи політичного управління в сучасній
Україні. — К., 2008. — 464 с.
Іванова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. Політологія: Навч. посібник. — К.:
КНЕУ, 2011. — 348 с.
Політологія: підручник / за ред. О. В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. —
К.: Академкнига, 2010.
Політологія: навч. посібник / М. П. Гетьманчук, В. К. Грищук, Я. П. Тур-
чин та інші / За заг. ред. М. П. Гетьманчука. — К.: Знання, 2011. — 415 с.
Гончаров П. К. Политическая система общества: гносеологические и
онтологические тории // Социально-гуманитарные знания. — 2006. —
№ 2. — С. 96—118.
Делягин М. Г. Государство между народом и бизнесом // Полис. —
2008. — № 3. — С. 134—147.
Дмитренко М. А. Політична система України: розвиток в умовах
глобалізації та інформаційної революції: монографія. — К.: Знання
України, 2008.
Дубінін В. В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку полі-
тичної системи суспільства. — Краматорськ, 2006. — 259 с.
Исаев Б. А. Теория политической системы // Социально-
гуманитарные знания. — 2007. — № 4. — С. 57—69.
Лобанов В. В. Государственное управление и общественная полити-
ка. — СПб.: Питер, 2004. — 447 с.
Михальченко М. Політичні ризики суперечливих змін політичної си-
стеми України // Віче. — 2008. — № 19.
Мухаев Р. Т. Политология: учебник для вузов. — з-е изд. — М.:
Приориздат. — 2005.

101
 Тема 6. Політичні партії, громадські організації
та групи тиску як основні суб’єкти політики

Методичні поради до вивчення теми: спочатку студент має

ознайомитись з матеріалом, що розкриває сутність та основні харак-
теристики політичної партії. Оскільки в літературі є низка підходів
до визначення основних ознак, функцій партій, у посібнику ми за-
пропонували ті, які найкраще висвітлюють сутність цього інститу-
ту. Для розуміння теми студентам треба розібратися з основними
характеристиками політичної партії. Більш глибоко з’ясувати при-
роду політичної партії допоможе вивчення причин її виникнення.
Студентам доречно згадати історичний матеріал, хронологію
процесу виникнення партій. Характеризуючи функції політичних
партій і типологію останніх, варто продумати свої коментарі, пі-
дібрати приклади із сучасної партійної практики в світі та Украї-
ні. Вивчаючи друге питання, важливо з’ясувати основні критерії
для класифікації політичних партій, роль кожної з них у політич-
ній системі суспільства. Слід диференціювати різні види партій-
них систем, уміти пояснити їх роль у механізмі формування й
здійснення державної влади в різних країнах.
Вивчивши тему, студент знатиме сутність політичної партії,
її визначальні ознаки, причини появи в суспільстві, структуру,
функції, типи, сутність партійних систем.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме аналізувати
основні характеристики політичних партій і партійних систем, спи-
раючись на сучасні теоретико-методологічні дослідження партоло-
гії, розмежовувати різні типології політичних партій і партійних си-
стем, прогнозувати розвиток української багатопартійності.
Термінологічний словник
Політична партія — це організована група однодумців, яка виражає
інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви,
верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної
влади або участі в ній.

102
Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної
політичної партії або групи офіційному курсу загалом або окре-
мим питанням, спроба запропонувати альтернативні шляхи вирі-
шення суспільних проблем.
Партійна система — політична структура, що утворюється із сукупності
політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками та взаємо-
відносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами
влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові ціннос-
ті політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих
поглядів у процесі реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин,
форм і методів практичної політичної діяльності.
Багатопартійна система — цілісне утворення, що формується всере-
дині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків
між політичними партіями, які відрізняються між собою програм-
ними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.
Однопартійна система — неконкурентний тип партійної системи, що
складається з представників або членів однієї політичної партії.
Політична генерація — політична спільність людей приблизно однієї
вікової категорії, які мають спільний соціальний досвід, здобутий
у період її соціалізації.
Громадські організації та рухи — добровільні масові об’єднання гро-
мадян, що виникають унаслідок їх вільного волевиявлення на ос-
нові спільних інтересів і завдань.
Групи інтересів — об’єднання людей, які, виходячи з певних інтересів
і потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспіль-
ства загалом з метою підтримання або поліпшення своєї позиції,
досягнення певних цілей.
Групи тиску — суспільно-політичні об’єднання, які намагаються задо-
вольнити власні інтереси засобом впливу на державну владу або
політичні партії.
Типологія політичних партій — науково-теоретичний підхід у сучас-
ній політології, що дає змогу розрізняти політичні партії залежно
від характеру й принципів їх організації, ідейних підвалин, соціаль-
ної бази, місця й ролі в політичній системі суспільства, тактичних
пріоритетів тощо.
Партократія — прошарок партійного апарату, який обюрократився і в
умовах монополії на владу зосереджує в своїх руках усі важелі
господарського, адміністративного та політичного управління.
Політичний рух — відносно цілеспрямована й організована діяльність
значних груп людей, які мають спільні інтереси й борються за їх
реалізацію, впливають на політичну владу.
План семінарського заняття
1. Причини виникнення та сутність політичних партій.
2. Ознаки та функції політичної партії.

103
 3. Типи партій: критерії класифікації.
4. Партійні системи: основи класифікації.

1. Причини виникнення та сутність

політичних партій

У вузькому розумінні політична партія — це організація, ме-

тою якої є здійснення політичної влади внаслідок перемоги на
виборах. У широкому розумінні — ураховується ідеологічний
чинник партійної діяльності, її орієнтація та представництво су-
спільних інтересів тощо.
Отже, політична партія — це найбільш активна та органі-
зована частина суспільства, яка виражає інтереси певного
класу, соціальної верстви населення в боротьбі за владу й лі-
дерство в суспільстві. Це політична організація, яка об’єднує на
добровільних засадах людей зі спільними інтересами, які викла-
дені в ідейних настановах і програмах для впровадження їх у
життя. Для цього слід оволодіти політичною владою та здійсню-
вати державне керівництво країною.
За словами українського дослідника В. Бебика, парадигму су-
часної партії утворюють такі параметри: 1) інституціоналізація або
місце й ролі партії в політичній системі; 2) статус в уряді, представ-
леність (непредставленість) в органах влади; 3) соціальна база
(стани, групи конфесії, етноси, окремі громадяни тощо);
4) політичні орієнтації (настанови стосовно власності, ролі держа-
ви, прав громадян тощо; 5) мета функціонування (суперництво на
виборах, підрив політичної системи підтримка еліти влади та ін.);
6) структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінан-
сові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіжними пар-
тіями); 7) внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки,
географія впливу, ступінь централізованості, періодичність прове-
дення зборів, з’їздів, інтенсивність пропаганди, постановка науко-
во-дослідної діяльності); 8) рівень згуртованості, активності членів
партії дисципліни, дотримання доктрини і та ін.
Розвиток демократичних політичних систем переконує в тому,
що політичні партії залишаються не тільки найефективнішим ін-
струментом реалізації групових інтересів у сфері політики, а й
ефективним контролером суспільної поведінки за владними
структурами.
Студенти мають звернути увагу на причини утворення полі-
тичних партій. Партія виникає на відповідній соціальній базі і, бу-
дучи частиною суспільства, намагається постійно впливати на роз-
104
виток відповідних політичних позицій. А оскільки інтереси різних
соціальних груп неоднакові, то в суспільстві закономірно створю-
ються політичні організації, ідеологічні засади діяльності яких
відрізняються. Так у загальних рисах виглядає процес виникнення
політичних партій і формування багатопартійної системи в країні,
який може тривати доволі довго. На думку деяких учених, на пе-
ребіг цього процесу впливають різноманітні чинники, утворення
політичних партій також зумовлений низкою факторів.
По-перше, існують різноманітні думки щодо політичного уст-
рою суспільства та інших конкретних політичних, економічних,
соціальних і духовних проблем.
По-друге, з виникненням соціальних класів і соціальних супе-
речностей, соціальних антагонізмів виникає й соціальна нерів-
ність. Наявність у класів специфічних інтересів і потреб, їх об-
ґрунтування, захист і здійснення зумовлюють необхідність
створення політичних партій. Але зводити причини виникнення
політичних партій лише до класової боротьби не можна. Це од-
ностороннє пояснення спрощує уявлення про причини і фактори,
що зумовлюють виникнення політичних партій. Адже політичні
партії вийшли на політичну арену значно пізніше, ніж стався
розкол, розпад суспільства на антагоністичні класи, виникли ан-
тагоністичні суперечності.
По-третє, невдоволеність частини суспільства існуючим ста-
новищем і відповідно потреба в діях, щоб змінити його, і викли-
кали необхідність створення політичних сил, об’єднань. Розви-
ваються політичні рухи, створюються політичні партії. На
відміну від політичних партій, політичні рухи найчастіше не ма-
ють чіткої організаційної структури, фіксованого членства, ста-
тутних документів. Політичні партії виникають на основі суспіль-
но-політичних рухів. Так, у 90-х роках на основі Народного Руху
України виникла Українська народна партія, Українська рес-
публіканська партія, Українська селянсько-демократична партія,
Демократична партія України, а сам Рух зазнав змін і перетво-
рень, ставши політичною партією.
По-четверте, однією з умов утворення політичних партій є
причини національного, етнічного характеру, суперечності, іс-
нуючі в суспільстві на національному ґрунті. Політичні партії в
країнах Африки, Латинської Америки та інших країн виникли
саме в умовах конфліктів між етнічними спільностями. Тенденції
до утворення політичних партій і національних ідей на ґрунті на-
ціонального відродження є в Україні, Білорусі, Росії, Казахстані,
Закавказзі та країнах Середньої Азії.
105
 По-п’яте, зміцнення демократичних режимів, функціонування
представницької демократії та зростання ролі парламентів; за-
провадження демократичних принципів політичної практики.
Зверніть увагу на те, що, будучи соціальним феноменом, пар-
тії постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини та
способи їх виникнення, багато в чому змінюються їх форми й
сутність, уявлення про їх роль у суспільстві та й сама ця роль,
методи діяльності та функції.
Політичні партії можуть утворюватися в результаті:
• об’єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного
спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях
країни;
• розколу однієї партії на дві та більше чи об’єднання двох та
більше партій в одну;
• у надрах масових рухів;
• під впливом міжнародної партійної системи;
• як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що
підвищує їх легітимацію, створює певну наступність політичного
розвитку;
• унаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;
• на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;
• з ініціативи профспілок.
Наприклад, лейбористські партії у Великобританії, Австралії,
Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робіт-
ників, було створено з ініціативи профспілок, що стали колектив-
ними членами цих партій і фінансують їх.
Розгляд теми передбачає чітке засвоєння матеріалу щодо
структури політичної партії. Це ядро (керівні органи вищої та
нижчої ланок, партійні лідери, активісти, рядові члени партії та
прибічники). Організаційно партія поділяється на партійний апа-
рат і партійну масу, способи зв’язку апарату з цією масою, партії
та політичного середовища, партії та суспільства.
Структурними елементами політичної партії (внутрішньою
структурою) є: 1) лідер, партійне керівництво; 2) партійна бюро-
кратія, до якої належать партійні функціонери, які здійснюють
зв’язок пересічних членів партії та її прихильників з партійною
елітою; 3) члени партії, її соціальна база.
До зовнішньої організації належить електорат партії та її при-
хильники.
Аналіз політичних партій дає можливість зрозуміти механізм
управління розвитком суспільства з боку політичних партій.
Відбиваючи ті чи інші соціальні інтереси, партія створює або за-
106
своює в готовому вигляді певну ідеологію, спрямовану на захист
цих інтересів. На основі обраної ідеології визначається політична
доктрина партії, яка формулює її політичні цілі, утілювані в про-
граму. Політична доктрина встановлює зв’язок між ідеологією та
політичною практикою та є інструментом боротьби за державну
владу в суспільстві. Програма партії, яка розробляється на основі
ідеології та політичної доктрини, об’єднує членів партії, є осно-
вою їхніх спільних дій, схиляє людей до вступу в партію. Вона
змінюється частіше, ніж ідеологія, і в різних історичних ситуаці-
ях може мати неоднаковий зміст. Альтернативні доктрини та
програми є одним з важливих інструментів отримання підтримки
мас та утвердження партії при владі.
Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб пе-
ретворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різнома-
нітних соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес
шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі
мета кожної партії полягає в представництві в політичній системі
тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через пред-
ставництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за
допомогою партій громадянське суспільство й держава
об’єднуються в єдине ціле. Отже, політичні партії є важливою
ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, спри-
яючи подоланню або пом’якшенню конфліктів між ними. Завдя-
ки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а дер-
жава — зворотний зв’язок із суспільством.

2. Ознаки та функції політичної партії

Вивчення теми передбачає чітке засвоєння основних функцій

політичних партій, які характеризують і визначають специфіку їх
ролі та місце в політичній системі.
Значна частина науковців вважає, що найбільш загальною
функцією політичних партій є посередництво між народом і
державною владою. Партії дають людям можливість впливу на
владу, а правлячій еліті — можливість здійснювати вплив на на-
селення.
Іншими основними функціями політичної партії в сучасному
суспільстві є: функція формування політичних цілей і завдань; функ-
ція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів; функція соціа-
льної інтеграції — узгодження соціальних інтересів через взаємо-
дію політичних партій; розробка ідеології, політичних доктрин і
107
програм; боротьба за оволодіння державною владою та участь в її
здійсненні; виборча функція — проведення виборів, вплив на ви-
борців з метою завоювання державної влади; участь у форсуванні
й діяльності всіх ланок державного апарату; участь у розробці, фор-
муванні та здійсненні політичного курсу держави; політична соці-
алізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи полі-
тичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної си-
стеми; формування громадської думки; політичного рекрутування;
підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, гро-
мадських організацій; мобілізації мас; функція зв’язку.
Дієвість функцій політичних партій залежить від багатьох ре-
альних внутрішньополітичних і зовнішніх факторів, у яких існу-
ють політична система та суспільство.
Суспільство не може обійтись без політичних партій, адже вони
є виразниками об’єктивно існуючих багатоманітних соціальних
інтересів, урівноважують їх у боротьбі за державну владу. За до-
помогою політичних партій громадянське суспільство вирішує низ-
ку важливих питань свого існування: делегує до владних структур
своїх представників, здійснює вибір між різними концепціями су-
спільного розвитку, контролює діяльність вищих державних орга-
нів. Без опори на партії неможлива робота парламенту.
Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних
партій, альтернативних політичних рухів демократична природа
влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв’язок між наро-
дом і представницьким механізмом правління. Саме через партії
уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії
можуть критикувати керівництво та висувати вимоги до нього.
На думку українського дослідника В. Бебика, парадигму сучас-
ної партії утворюють такі параметри: 1) інституціоналізація або
місце й роль партії в політичній системі; 2) статус в уряді, пред-
ставленість (непредставленість) в органах влади; 3) соціальна база
(стани, групи, конфесії, етноси, окремі громадяни тощо);
4) політичні орієнтації (настанови) щодо власності, ролі держави,
прав громадян тощо; 5) мета функціонування (суперництво на ви-
борах, підрив політичної системи, підтримка еліти влади і та ін.);
6) структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінан-
сові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіжними пар-
тіями); 7) внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки,
географія впливу, ступінь централізованості, періодичність прове-
дення зборів, з’їздів, інтенсивність пропаганди, постановка науко-
во-дослідної діяльності); 8) рівень згуртованості, активності членів
партії, дисципліни, дотримання доктрини та ін.
108
 Кожна партія має свої ідеологію, політичну платформу, орга-
нізаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну
базу, електорат.
Як йшлося вище, основна мета діяльності політичної партії —
здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програ-
мні цілі — економічні, ідейно-теоретичні, соціальні, духовно-
культурні та інші. за допомогою законодавчої, виконавчої та су-
дової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять
у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистсь-
ку, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність,
виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних істо-
ричних етапах розвитку і за різних політичних умов.

3. Типи партій: критерії класифікації

Існують численні теорії та концепції партійної типології. Су-

часна політична наука, спираючись на теоретичні дослідження
минулого, визначає типологію політичних партій за призначен-
ням. До них належать: кадрові партії; масові партії; партії вибор-
ців; національно-визвольні партії; транзитні партії перехідних
політичних систем. До різновидів політичних партій належать:
партії-комітети (активісти місцевої знаті); партії-громади (почат-
кова форма масової партії); народні партії (об’єднання людей не
на ідеологічних засадах); революційні партії; фашистські та ра-
дикально-націоналістичні партії.
Загострення боротьби за владу перетворює сучасні партії, не-
залежно від їх ідеологічної спрямованості, на потужні централі-
зовані штаби, повністю зорієнтовані на підтримку якомога біль-
шої кількості виборців. Усе це свідчить про поступову
трансформацію великих і впливових партій у своєрідні політичні
підприємства, сповнені рішучості нагромаджувати щонайбільше
ресурсів, з метою контролю політичної влади.
Заслуговує на увагу студентів питання типології політичних
партій. Сучасна партологія на основі численних концепцій типо-
логії політичних партій сформулювала класифікацію політичних
партій за такими критеріями: за їх розміром (великі, малі, маргі-
нальні, відірвані та ін.); за рівнем репрезентативності (істотні,
неістотні); за походженням (парламентські, позапарламентські);
за організаційним принципом (фахові, територіальні, централізо-
вані, децентралізовані, демократичні, недемократичні, одноосіб-
ного та колегіального керівництва, безпосереднього та опосеред-
109
кованого членства); за класовим принципом (робітничі, селянсь-
кі, дрібнобуржуазні, буржуазні, революційні, реформістські, кон-
сервативні, реакційні); за їх ставленням до політичної системи
(антисистемні, просистемні); за ідеологічним принципом (ідеоло-
гічні, прагматичні). Слід зауважити, що політична практика не
обмежується якоюсь однією класифікацією. Слід пам’ятати, що
більшість політичних партій, які активно діють у політичному
житті суспільства, мають кілька класифікаційних критеріїв.

4. Партійні системи: основи класифікації

Обов’язковою умовою вивчення теми є розуміння сутності

партійних систем. Проблема державного та політичного устрою
демократичного суспільства тісно пов’язана з існуванням партій-
ної системи. У вузькому сенсі під партійною системою розумі-
ють відносини між політичними партіями. У широкому — пар-
тійна система ототожнюється з політичною системою, оскільки
партії є важливим засобом здійснення державної влади.
Якщо визначити партійну систему як систему зв’язків між
існуючими політичними партіями, то серед них можна виділи-
ти окрему підсистему — партії, що підтримують існуючий
устрій. Ці партії більш пов’язані між собою та існуючою владою,
ніж інші. Вони часто створюють коаліції проти партій, які мають
намір шляхом завоювання влади змінити існуючий політичний
устрій. Але можна зробити загальний висновок, що до партійної
системи суспільства належать усі політичні партії, які діють у
державі легально, незалежно від їх ставлення до владного уст-
рою.
Сучасна політична наука визначає основні теоретико-
методологічні положення партійних систем. Нині існують теоре-
тичне й практичне уявлення про типи партійних систем: однопар-
тійну, двопартійну та багатопартійну системи. Якщо з однопар-
тійною та двопартійною партійними системами майже все зрозу-
міло, то багатопартійна система потребує деяких пояснень.
Поняття «багатопартійність» і «багатопартійна система» не
є тотожними. Наявність у суспільстві багатопартійності не гаран-
тує автоматичного створення багатопартійної системи, що можна
спостерігається в політичній практиці країн пострадянського зраз-
ка. Міжпартійні альянси різних за програмними та ідеологічними
принципами партій, які виникали в політичному житті деяких
пострадянських країн, свідчать не про будь-яку багатопартійну
110
систему, а про вимушений тимчасовий зв’язок різноманітних по-
літичних структур заради вузькокорпоративних інтересів або
дрібних внутрішньополітичних амбіцій.
Теоретичні праці М. Дюверже, М. Блонделя, Дж. Сарторі, Дж.
Смітта, П. Маєра та інших зарубіжних науковців надають мож-
ливість вивчати проблеми партійних систем сучасності в динамі-
ці, у процесі формування, але не переносити її механічно на нес-
формовані ще молоді політичні системи.
Політична наука виокремлює такі типи партійних систем,
кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспіль-
ства:
• однопартійна (у країні є одна правляча партія, а діяльність
інших не допускається);
• домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками ви-
борів незмінно залишається при владі впродовж десятків років);
• двопартійна (біпатризм) (дві найбільші, найвпливовіші пар-
тії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);
• трипартійна, яку ще називають двох-з-половиною (2,5) пар-
тійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбіль-
ших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому
потребує для цього підтримки третьої значно меншої партії, яка
постійно представлена в парламенті;
• чотирипартійна, або двоблокова (характеризується наявніс-
тю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за
владу);
• партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму
(їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опо-
зиції зліва та справа, сильне ідеологічне розмежування між ни-
ми);
• атомізована партійна система (не передбачає необхідності
точного підрахунку кількості партій); тут виникає поріг, за яким
кількість партій не має значення.
Між партійними та виборчими системами існує взаємозв’язок.
Виборча система впливає на формування типу партійної системи.
Французький учений М. Дюверже сформулював «три соціологіч-
ні закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у
суспільстві й відносини між ними.
1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з
численними партіями, які мають жорстку внутрішню структуру
та не залежать одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (аб-
солютної більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої
111
належать кілька партій, що мають гнучкі позиції та прагнуть до
взаємних контактів і компромісів.
3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур не-
минуче породжує партійну систему, яка характеризується супер-
ництвом двох партій.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. Які критерії використовуються для класифікації політичних

партій?
2. У чому полягає проблема формування центристських полі-
тичних партій?
3. На підставі яких критеріїв можна здійснити аналіз діяльнос-
ті найвпливовіших політичних партій у країні?
4. Що спричинило появу «універсальних партій» у ХХ ст.?
5. Чи можлива демократія без опозиції?
6. Політичні партії в передвиборчій боротьбі використовують най-
різноманітніші засоби для обробки масової свідомості. Які з прин-
ципів пропаганди (з теорією американських дослідників А. і С. Лі)
використовували політичні партії України на парламентських і пре-
зидентських виборах упродовж двадцяти років незалежності:
а) принцип «наклеювання ярликів»: наділення будь-якої особи
або ідеї ганебним епітетом для підриву їх авторитету;
б) принцип «рекомендацій»: використання з метою підсилення
ефекту переконання популярності відомих акторів, спортсменів;
в) принцип «пересічних людей»: ототожнення інтересів самого
інформатора з інтересами «пересічних людей», більшості виборців;
г) принцип «підтасовки карт»: відверта фальсифікація дійс-
них актів за допомогою прийомів, непомітних для мас;
ґ) принцип «спільного вагона»: стимулювання певної реакції в
населення шляхом нав’язування думки про її загальне сприйняття
(«усі так думають»)?
7. Який тип партійної системи формується в Україні?
8. Яка різниця між однопартійною системою та системою пар-
тійного домінування?
9. Політичні партії — це:
а) зв’язуючи ланка між державою та громадянським суспільст-
вом;
б) виключно елемент громадянського суспільства;

112
 в) виключно елемент політичної системи суспільства;
г) феномен політичної влади та політичного лідерства.
10. Чим відрізняються масові партії від кадрових:
а) чіткою ідеологічною орієнтацією;
б) активними виховними формами діяльності;
в) аморфним вільним членством;
г) спиранням на професійних політиків і фінансову еліту;
ґ) орієнтацією головним чином на електоральні функції.
11. Політичні партії є:
а) елементами політичної системи;
б) суб’єктами політичного процесу;
в) суб’єктами виборчого процесу;
г) усі запропоновані варіанти відповіді.
12. Політична партія є:
а) громадським об’єднанням;
б) державною структурою;
в) урядовою організацією.
12. Посилення суперечностей у суспільстві:
а) сприяє виникненню партій;
б) зменшує можливості виникнення партій;
в) сприяє зменшенню впливу партій у державі.
13. Партійна система — це:
а) партії, які тісно пов’язані з політичною системою суспіль-
ства та беруть реальну участь у здійснення влади;
б) сукупність усіх партій, які діють у певній країні;
в) політичні партії, які дотримуються однієї ідеології;
г) партії, які підтримують існуючу владу.
14. Прокоментуйте думку Дж. Галіфакса: «Навіть найбільш
прогресивна партія — це змова проти нації».
15. Порівняйте визначення політичної партії за Е. Берком
«Партія — це добровільна організація, що виражає та захищає за-
гальнонаціональні інтереси…» і думку Дж. Галіфакса «Навіть
найбільш прогресивна партія — це змова проти нації».

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Передумови виникнення політичних партій. Теорії похо-

дження політичних партій. Природа сучасних політичних партій.
2. Особливості становлення сучасної партійної системи України.
3. Нові тенденції в еволюції сучасних політичних партій.

113
 4. Демократія та політичні партії.
5. Правові основи створення та діяльності політичних партій.
6. Політична опозиція як суб’єкт політики і влади.
7. Політична опозиція в Україні.
8. Причини кризи традиційних політичних партій.
9. Громадські рухи та політичні партії: взаємодія чи протисто-
яння?
10. Партійна фракція та партійна коаліція: критерії ефективнос-
ті та доцільності.
11. Партійні орієнтації українського електорату.

Запитання, завдання для самопідготовки

студентів заочної форми навчання

1. Дайте визначення поняттю «партія». Які ознаки відрізняють

політичні партії від інших об’єднань?
2. Чим визначається місце політичної партії в політичній сис-
темі суспільства?
3. Якими чинниками зумовлена поява політичних партій у су-
спільстві?
4. Які функції виконує політична партія? Чи доцільно їх поді-
ляти на маніфестні та латентні?
5. Які є типи політичних партій? За якими критеріями здійс-
нюється їх класифікація?
6. Які фактори впливають на формування партійних систем?
7. Що таке політична опозиція?
8. Які параметри характеризують лояльну опозицію?
9. Які функції в суспільстві виконує опозиція?
10. Які типи партійних систем виокремлюють сучасні політологи?
11. Який вплив здійснюють політичні партії на інші інститути
політичної системи?
12. Чим відрізняються політичні партії від громадських органі-
зацій?
13. Яка різниця між політичними партіями та групами тиску?
Література до теми
Балабан Р. Перспективи розвитку сучасних політичних сил в Украї-
ні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К.,
2007. — Вип. 10. — С. 257—270.
Головатий М. Ф. Класи і партії: Навч. посібник для студ. вищ. навч.
закл. — К.: Персонал, 2008. — 144 с.

114
 Ефективність політичних партій: проблеми та перспективи // Пар-
ламент. — 2007. — № 1. — С. 4—45.
Кальцева С. Традиційний аспект процесу формування партійної сис-
теми України // Політичний менеджмент. — 2008. — С. 82—89.
Михальченко М. Політичні ризики суперечливих змін політичної си-
стеми України // Віче. — 2008. — № 19.
Мухаев Р. Т. Политология: учебник для вузов. — 3-те изд. —
М.: Приор Издат, 2010. — 432 с.
Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. В. Партологія: Навч. посіб-
ник / За ред. М. І. Обушного. — К.: Арістей, 2006. — 432 с.
Партії та блоки. Що у них в програмах / Ред. та упорядн. І. Підлусь-
ка та ін. — К.: Молодіжна альтернатива, 2006. — 40 с.
Політологія: Підручник / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — 3-тє
вид., перероб., доп. — К.: Академія, 2006. — 568 с.
Политология: Учебное пособие / Под ред. А. С. Тургаев, А. Е. Хре-
нова. — СПб.: Питер, 2005. — 560 с.
Рябов С. Опозиція як джерело альтернативної політики // Вибори і
демократія. — 2006. — № 4. — С. 9—20.
Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. — К.: Либідь, 2005. — 480 с.
Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій та партійних систем. —
Львів: Тріада плюс, 2004. — 528 с.
Якименко Ю. Особливості еволюції партійної системи України у
2004—2007 роках // Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. —
С. 89—100.

115
 Тема 7. Політика та етнонаціональні відносини

Методичні поради до вивчення теми: основу теми визначає

необхідність виховання культури міжетнічної толерантності, по-
глиблення комунікативних навичок взаємодії з представниками
інших рас, народів, етносів. У сучасному глобалізовному світі
динамічна взаємодія як окремих громадян, так і цілих етнічних
спільнот, які представляють інші цивілізаційні ареали, стає нор-
мою. Сучасний фахівець має бути готовим до моделей спілку-
вання з чітко вираженим міжетнічним підтекстом. Водночас, це
не повинно ставати на заваді формуванню патріотизму, гордості
за свою Вітчизну.
У процесі опрацювання запропонованих нижче матеріалів
студент має скласти чітке уявлення про складність, делікатність
міжетнічного діалогу в мультикультурних соціально-політичних
системах. Зазвичай, даються взнаки історичні негативи (образи,
демонстрація етнічної зверхності, а то й випадки геноциду), що
мають інертно-історичний характер і передаються через пам’ять
поколінь.
Студент має глибоко усвідомити поліетнічний характер україн-
ського народу, існування в ньому доволі значної кількості етніч-
них суб’єктів, що демонструють власні моделі формування етні-
чної ідентичності (часом відмінні за своїми витоками, спрямова-
ністю, результатами). Попри це, період української незалежності
своїм безумовним позитивом має відсутність міжетнічного про-
тистояння, формування культури.
Вивчивши тему, студент знатиме: понятійно-категоріальний
апарат сфери етнонаціональних відносин (етнос, народ, нація),
відмінності між національними меншинами та етнічними група-
ми, сутність і механізми реалізації етнонаціональної політики су-
часної держави, особливості прояву етнонаціональних відносин в
Україні, їх нормативно-правове забезпечення.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме: оцінювати
стан етнонаціональних відносин у країні та регіонах, визначати
116
проблемні ситуації в спілкуванні етнічних груп і національних
меншин, здійснювати моніторинг розвитку етнонаціонального
діалогу в країні, розуміти проблему розділених народів, адекват-
но сприймати проблему етнонаціонального самовизначення та
коментувати її з нормативно-правових позицій.
Термінологічний словник
Етнос — біосоціальна спільнота, що виникла в результаті тривалого
процесу етногенезу на певній території, має сталі ознаки самобут-
ньої свідомості, менталітету, психології, поведінки, стереотипів,
культурної ідентичності, сформувалася внаслідок спільності те-
риторії проживання, історії, культури, мови та інших ознак.
Етнічна ідентичність — це усвідомлення людиною чи етносом (етніч-
ною групою) своєї належності до спільноти як біогеографічного
та психологічного феномена.
Етнічна група — спільнота громадян, об’єднаних ознаками етнічної
ідентичності, спільного походження, мови, культури, традицій.
Народ — історично змінна спільнота соціальних груп, яка включає в себе
на різних етапах історії класи та прошарки, що беруть участь у ви-
рішенні проблем суспільного розвитку. Соціально-політичний
зміст терміна не є сталим. Характер народу, його класова структу-
ра змінюються залежно від якісних ознак історичного періоду.
Ширше за обсягом визначення відносить до народу все населення
певного політико-географічного середовища (народ конкретної
країни, народ Скандинавії, народ Європи тощо).
Нація — спільність людей незалежно від їхнього етнічного походжен-
ня, об’єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї
спільності на певній території з певною державною організацією
(суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами та
обов’язками, культурою та традиціями. Визначальними чинни-
ками нації є територія, держава (або прагнення й воля до неї),
національна свідомість (усвідомлення зазвичай поліетнічною
спільнотою своєї ідентичності, соціальної, культурної окреміш-
ності).
Національна ідентичність — одна з ознак модернової нації, що озна-
чає об’єктивну належність людини чи соціальної групи до націо-
нальної спільноти, а також їх свідоме ототожнення з її цінностя-
ми, історією, територією, культурою, символами, державними та
правовими інститутами.
Національна меншина (в Україні) — спільнота громадян України, які
не є українцями за етнічним походженням, виявляють почуття
етнічного самоусвідомлення та спільності між собою, є частиною
етносу, який має національну державу за межами України, але
проживають на території України, підтримують давні, міцні й
сталі зв’язки з нею.

117
 План семінарського заняття
1. Етнонаціональні відносини та політика.
2. Етнонаціональна політика в Україні.
3. Етнонаціональний контекст переписів населення.

1. Етнонаціональні відносини та політика

Вивчаючи матеріали першого питання, насамперед слід усвідо-

мити, що політична думка сучасності констатує бурхливе підви-
щення ролі народів у процесі вирішення проблем, що мають підви-
щене соціальне значення. ХХ ст. обґрунтовано розглядалось як
«століття мас», коли «пасивність» народу заперечувалась його «не-
приборканою активністю» (С. Хадлестон). Народний суверенітет
стає одночасно двигуном і результатом того історичного процесу,
який з часів Американської та Французької революцій рішуче змі-
нив механізм реалізації влади в суспільстві, замінивши легітимацію
влади «зверху» на узаконення її «знизу», від імені народу.
Ці ж процеси тривають у ХХІ ст. Події в ісламських країнах
(Тунісі, Лівії, Єгипті та ін.), пов’язані зі зміною влади та форму-
ванням нових політичних систем, мають чітко виражене етнона-
ціональне підґрунтя.
Студент має чітко засвоїти, що етнонаціональні відносини є
відносинами між суб’єктами національно-етнічного розвитку:
націями, національними меншинами, народностями, етнічними
групами та їх державними утвореннями.
Як свідчить історичний досвід, такі відносини бувають трьох
типів:
а) рівноправними;
б) панування та підлеглості;
в) що передбачають знищення інших етносуб’єктів.
Слід пам’ятати, що основними сферами виникнення супе-
речностей і конфліктів, пов’язаних з національними пробле-
мами, є такі:
— відносини між центральними органами влади (державою)
та республіками (землями, штатами, кантонами, графствами);
— відносини між власне республіками (землями, штатами, кан-
тонами, графствами);
— проблеми етнічних груп і національних меншин у державі,
республіках (землях, штатах, кантонах, графствах);
— проблеми розділених народів та ін.

118
 З метою вирішення проблем, що виникають в етнонаціональ-
ній сфері, важливою в загальнодержавній політиці є національна
політика.
Національна політика — це науково обґрунтована систе-
ма заходів, спрямована на реалізацію національних інтере-
сів, вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних від-
носин.
Важливим напрямом формування етнонаціональної культу-
ри сучасного суспільства є виховання толерантності в усіх ка-
тегорій населення. У найбільш загальному визначенні толерант-
ність — це сприйняття та розуміння розмаїття культур, форм
самовираження людської особистості; єдність у розмаїтті; ак-
тивна позиція, що формується на основі визнання універсаль-
них прав та основних свобод людини; утвердження у взаємо-
відносинах представників різних етнічних спільнот і культур
норм, закріплених у міжнародно-правових актах у галузі прав
людини.
Толерантність має проявляти кожна людина, етнічна спільно-
та та держава загалом.
Соціальним антиподом толерантності є ксенофобія — нето-
лерантне ставлення до людини за ознакою її етнічної, національ-
ної, расової, релігійної належності, що виявляється в протиправ-
них діях проти неї.
Використовуючи власну інформаційну обізнаність, студент
має усвідомити, що проявами ксенофобії є: нетолерантні вислов-
лювання на адресу будь-якої етнічної спільноти чи окремих її
представників, заклики до насильницьких дій проти них, безпо-
середньо насильницькі дії, дискримінація громадян за національ-
ною ознакою, прояви неповаги до культурної спадщини, історії,
культури, мови, традицій тощо.
Ще одним важливим моментом усвідомлення сутності етно-
національних процесів є складне соціальне тло, на якому вони
розгортаються. Зокрема, етнонаціональна політика в тій чи ін-
шій державі має врахувати:
— географічні фактори, демографічні процеси, історичні особ-
ливості формування певної нації або народності, її національної
державності;
— національний склад населення;
— співвідношення корінного та некорінного населення, ре-
лігійність, особливості національної психології, національні
традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етно-
сами тощо.
119
 2. Етнонаціональна політика в Україні

Насамперед студентові слід чітко усвідомити, що з набуттям

Україною незалежності в 1991 р. така політика є невід’ємною
складовою політики нашої держави і спрямовується на регулю-
вання сфери етнонаціональних відносин з метою забезпечення
гармонійного розвитку української нації та національних меншин
і етнічних груп у країні.
Цей варіант політики реалізується шляхом прийняття законів,
нормативних актів, спрямованих на забезпечення прав, законних
інтересів та етнокультурних потреб громадян — представників
української нації, а також шляхом цілеспрямованої діяльності ор-
ганів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо
утвердження атмосфери міжетнічної толерантності, зміцнення
загальнонаціональної єдності в країні.
Найважливішими нормативно-правовими актами, що ре-
гулюють сферу етнонаціональних відносин, є такі: Конститу-
ція України; Декларація прав національностей України; Закони
України: «Про національні меншини в Україні», «Про біженців»,
«Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про
об’єднання громадян», «Про громадянство України», «Про мови
в Українській РСР», «Про освіту», «Про інформацію», «Про дру-
ковані засоби масової інформації в Україні», «Про свободу совіс-
ті та релігійні організації» та ін.; міжнародні договори, ратифіко-
вані Україною: Рамкова конвенція про захист національних
меншин, Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин,
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.
Для вивчення нормативно-правової бази, студент має вміти
швидко шукати необхідний документ в електронних базах даних,
що існують в Україні, зокрема й в Інтернет-ресурсах.
Ще одним важливим моментом опрацювання матеріалу є
суб’єкт-об’єктна деталізація системи етнонаціональних взаємин.
Конкретніше: суб’єктом етнонаціональної політики в Україні є
держава, об’єктом — етнонаціональні відносини в усій багато-
манітності їх прояву.
Стратегічним завданням етнонаціональної політики є подаль-
ше зміцнення української нації. Є доволі багато визначень нації.
Наведемо найбільш вживане. Українська нація — це всі грома-
дяни України, незалежно від етнічного походження, об’єднані
єдиним громадянством, спільністю території, політичних ін-
тересів, юридичних обов’язків, історичної долі, культурних

120
традицій, усвідомленням єдиної національної ідентичності та
майбутнього Батьківщини як демократичної, соціальної,
правової Української держави.
Виходячи з наведених вище матеріалів, студенту нескладно
визначити сутність і зміст етнонаціональних відносин в Україні.
Пропонуємо наведений нижче варіант.
Етнонаціональні відносини, що розгортаються на теренах
України — це відносини між суб’єктами етнонаціонального роз-
витку: державою, українською нацією, національними меншина-
ми, етнічними групами щодо забезпечення державного суверені-
тету, єдності нації, збереження етнокультурної самобутності
громадян, забезпечення їх конституційних прав, етнокультурних,
соціальних і політичних потреб та інтересів, умов для самоорга-
нізації та самоврядування.
При цьому важливо уточнити принципи етнонаціональної
політики. До них належать:
— визнання поліетнічності українського суспільства цінністю,
яка потребує захисту та збереження;
— сприяння задоволенню етнокультурних прав представників
української нації, національних меншин та етнічних груп шляхом
створення законодавчих умов для їх реалізації;
— пріоритет територіальної цілісності й державного суверені-
тету України щодо територіального самовизначення осіб, які на-
лежать до національних меншин та етнічних груп;
— захист прав та інтересів української нації, національних
меншин та етнічних груп шляхом забезпечення індивідуальних
прав осіб, які належать до цих спільнот;
— забезпечення права громадянина вільно обирати та віднов-
лювати належність до української нації, національної меншини
або етнічної групи, проявляти своє національне та/або етнічне
самоусвідомлення;
— рівність прав і свобод людини незалежно від раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етніч-
ного та соціального походження, майнового стану, місця прожи-
вання, мовних чи інших ознак;
— вільне здійснення громадянами своїх етнокультурних
прав та реалізація інтересів для збереження та розвитку на-
ціональної, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобут-
ності;
— недопущення примусової асиміляції представників україн-
ської нації: національних меншин та етнічних груп;
— запобігання міжетнічним, етнополітичним конфліктам;
121
 — утвердження міжетнічної злагоди в суспільстві, протидія
будь-яким проявам ксенофобії, розпалюванню расової, національ-
ної, етнічної, релігійної ворожнечі;
— сприяння задоволенню етнокультурних потреб українців,
які проживають за межами України.
У найбільш узагальненому вигляді метою етнонаціональної
політики України є розвиток і консолідація української нації, що
передбачає збереження та розвиток культурної, мовної самобутнос-
ті української нації, національних меншин та етнічних груп на ос-
нові забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Ця мета забезпечується національним законодавством і діяль-
ністю органів державної влади та органів місцевого самовряду-
вання в тісній співпраці з громадськими організаціями національ-
но-культурного спрямування.
При цьому основними завданнями державної етнонаціональ-
ної політики є:
— створення належних умов для забезпечення рівноправних
відносин між представниками української нації, національних
меншин та етнічних груп, які проживають в Україні;
— утвердження атмосфери толерантності, міжетнічної злагоди
в українському суспільстві;
— забезпечення рівних можливостей в економічній, соціаль-
ній, політичній та культурній сферах суспільства для всіх її гро-
мадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних
переконань, статі, етнічного і соціального походження, майново-
го стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Студент має вміти розкривати сутність указаних вище зав-
дань, наводити приклади з етнонаціональних реалій, що склалися
в Україні. Важливо деталізувати не лише позитиви етнонаціона-
льних відносин, а й негативи, що мають місце у різних регіонах
України.

3. Етнонаціональний контекст
переписів населення

Важливим інформативним доповненням цієї теми є пізнаваль-

ний потенціал підсумків Всеукраїнського перепису населення
2001 р.
Особливістю складу населення України була й залишається
його багатонаціональність (поліетнічність). Відповідно до пере-
пису, на території країни в 2001 р. проживали представники по-
над 130 національностей і народностей.
122
 Дані щодо найбільш численних національностей, які мешка-
ють в Україні, наведено нижче.

У % до підсумку 1989 р. 2001 р. у %

Кількість до 1989 р.
(тис. осіб)
2001 р. 1989 р.
українці 37541,7 77,8 72,7 100,3
росіяни 8334,1 17,3 22,1 73,4
білоруси 275,8 0,6 0,9 62,7
молдавани 258,6 0,5 0,6 79,7
кримські татари 248,2 0,5 0,0 у 5,3 р. б.
болгари 204,6 0,4 0,5 87,5
угорці 156,6 0,3 0,4 96,0
румуни 151,0 0,3 0,3 112,0
поляки 144,1 0,3 0,4 65,8
євреї 103,6 0,2 0,9 21,3
вірмени 99,9 0,2 0,1 в 1,8 р. б.
греки 91,5 0,2 0,2 92,9
татари 73,3 0,2 0,2 84,4
цигани 47,6 0,1 0,1 99,3
азербайджанці 45,2 0,1 0,0 122,2
грузини 34,2 0,1 0,0 145,3
німці 33,3 0,1 0,1 88,0
гагаузи 31,9 0,1 0,1 99,9
інші національності 177,1 0,4 0,4 83,9

У національному складі населення України переважна біль-

шість українців, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб.
За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість
українців зросла на 0,3 %, а їхня питома вага серед жителів
України — на 5,1 відсоткових пункта. Друге місце за чисельніс-
тю посідали росіяни. Їхня кількість порівняно з переписом 1989 р.
зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8334,1 тис.
осіб.

123
 З часу перепису 1989 р. в Україні істотно зросла кількість лише
кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кіль-
кість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях
Півдня та Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях
їхнього етнічного розселення. Кількість українців, угорців, ромів
(циган) і гагаузів фактично залишилася незмінною.
Якщо зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів
та азербайджанців пояснюється насамперед міграційними проце-
сами, то зростання кількості румун — зміною національної са-
моідентифікації частини молдаван України, які стали вважати се-
бе румунами. Цим же чинником зумовлена й незмінність
кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 р.
порівняно з переписом 1989 р.
З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міг-
раційних потоків, які могли б радикально зменшити кількість ро-
сіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумов-
люється насамперед зміною самоідентифікації тих, кого під час
перепису 1989 р. записали етнічними росіянами.
Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї,
білоруси та поляки. Якщо в євреїв цей процес зумовлений емігра-
цією, то в білорусів та поляків — насамперед швидкою асиміляці-
єю, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих
груп і спорідненістю оточуючого етнічного середовища.
Студенту економічного вишу корисно оперувати точними да-
ними з актуальних проблем суспільного розвитку. Знання кількіс-
них співвідношень між кількістю національних меншин та етніч-
них спільнот, динаміки їх зростання (зменшення) дасть змогу
більш обґрунтовано розуміти інші процеси, що розгортаються в
Україні — виробничі, розподільчі, фінансові, соціальні, духовно-
культурні, інформаційні, мовні тощо.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. Визначте основні проблеми етнонаціонального розвитку

сучасної України.
2. Якими є мета, завдання та принципи етнонаціональної по-
літики України?
3. Як ви оцінюєте державний механізм управління етнонаціональ-
ними відносинами в Україні та які є шляхи їх удосконалення?
124
 4. Сформулюйте пріоритетні напрями національної політики в
Україні на сучасному етапі та на перспективу.
5. У чому полягає державний захист прав та інтересів націо-
нальних меншин та етнічних груп?
6. Які тенденції розвитку міграційних процесів в Україні?
7. Охарактеризуйте головні етнополітичні проблеми «розді-
лених народів»: азербайджанців (Азербайджан — Іран), таджиків
(Таджикистан — Афганістан); курдів (Туреччина — Ірак —
Іран); корейців (північні — південні).

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Українська нація: минуле, сьогодення, майбутнє.

2. Етнонаціональне відродження в Україні: проблеми та перс-
пективи.
3. Етнічні групи та національні меншини в Україні.
4. Мовна проблема в Україні: стан, проблеми, шляхи вирі-
шення.
5. Законодавче забезпечення етнонаціональних відносин в
Україні.
6. Україна про діаспору, діаспора про Україну.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Відомо, що базовими принципами вирішення етнополітчи-

них конфліктів є:
• демократизм, що ґрунтується на праві націй на самовизна-
чення та врахуванні національних інтересів;
• компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнона-
ціональної ситуації, співвідношення сил;
• рівноправність усіх націй і народностей незалежно від чисель-
ності та рівня розвитку;
• непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовіні-
зму та сепаратизму;
• спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності
держави.
Доведіть або спростуйте, що наведені нижче принципи ма-
ють застосування в Україні.
125
 2. Право націй на самовизначення означає:
— вільний вибір народом державного устрою аж до відокрем-
лення і формування самостійної держави;
— самостійність у розв’язанні економічних питань свого роз-
витку;
— добровільне об’єднання народів у єдину державу;
— вільний вибір інститутів і символів державності.
Які з названих тез призводять на практиці до загострення
етнополітичної ситуації в країні?
3. Світовій практиці відомі три основні форми возз’єднання
народів і націй:
— унітарна держава;
— федеративна держава;
— конфедерація держав.
Проілюструйте дію цих механізмів возз’єднання прикладами з
Новітньої історії людства.
Література до теми
Вітман К. М. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн:
моделі, особливості, проблеми. — К.: Логос, 2007. — 336 с.
Гриневецкий С. Р., Жильцов С. С., Зонн И. С. Черноморский узел. —
М.: Международные отношения, 2007. — 200 с.
Картунов О. В. Західні теорії етнічності, нації та націоналізму. —
К.: Університет економіки та права «КРОК», 2007. — 188 с.
Котигоренко В. О. Кримськотатарські репатріанти: проблеми соціа-
льної адаптації. — К.: Інститут політичних і етнонаціональних дослі-
джень ім. І. Ф. Кураса, 2005. — 223 с.
Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні
процеси (етнополітологічний аналіз). — К.: Вища школа, 1998. — 392 с.
Кресіна І., Лойко Л., Явір В. Концепція державної етнонаціональної
політики України (Проект) // Політичний менеджмент. — 2010. — № 2.
— С. 65—72.
Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. та ін. Українська
політична нація: ґенеза, стан, перспективи. — К.: НІСД, 2004. — 648 с.
Курас І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. — К.: Гене-
за, 2004. — 736 с.
Прибутько П. С. Політологія. — К., 2008. — 171 с.
Политология: учебник / А. Ю. Мельвиль и др. — М.: Проспект,
2009. — 624 с.
Прикладна політологія / Навч. посібник / За ред. В. П. Горбатенка.
— К.: Академія, 2008. — 472 с.

126
 Тема 8. Особистість і політика.
Політичне лідерство

Методичні поради до вивчення теми: розгляд питань теми

слід розпочати з того, що людина є вихідним, первинним полі-
тичним суб’єктом, адже саме з особистостей складаються партії,
політичні еліти, професійні групи, нації. Політична людина — це
будь-який громадянин, суспільна поведінка якого безпосередньо
або опосередковано пов’язана з політикою. «Політична особис-
тість» — це ознака розвинутої, мислячої та відповідальної люди-
ни. Людину й політику тісно пов’язує громадянство, при цьому
громадянину в політиці притаманні такі якості, як самоідентифі-
кація, знання та використання своїх прав, виконання відповідних
обов’язків, активність у громадських справах, сприйняття основ-
них соціальних цінностей.
На початку розгляду теми важливо з’ясувати сутність полі-
тичного лідерства. Отже, політичне лідерство — це процес взає-
модії між людьми, у ході якого авторитетні люди здійснюють ле-
гітимний вплив на суспільство (або його частину), що
добровільно віддає частину своїх політико-владних повноважень.
Лідер — це людина, яка здатна визначити спільні цілі та засоби
їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій у
середині суспільства, впливати на процес для досягнення висуну-
тих цілей. Різні теорії лідерства розкривають різні аспекти цього
складного феномена (теорії рис лідера; ситуаційні психоаналіти-
чні концепції; інтеграційні теорії лідерства тощо).
Слід акцентувати увагу на особливих характеристиках політич-
ного лідерства, його функціях у суспільстві та політичній системі.
Матеріали тем передбачають класифікацію політичного лідер-
ства. Вона відбиває найбільш типові риси, властиві багатьом лі-
дерам. Ці риси становлять певну основу, що дає змогу об’єднати
багатьох політичних лідерів у відповідні групи. Наприклад, за
стилем виокремлюють авторитарних, демократичних, лібераль-
127
них лідерів. За способом легітимізації — традиційних, раціона-
льно-легальних, харизматичних тощо.
Вивчивши тему, студент знатиме сутність, зміст політич-
ної соціалізації, її зумовленість зовнішніми та внутрішніми
чинниками, напрями практичної реалізації, вікові особливості
перебігу, типи та рівні політичної участі, основні підходи до
систематизації людського чинника в політиці. Йому стануть
більш зрозумілими сутність політичного лідерства, характери-
стики та якості політичного лідера, основні теорії лідерства,
функції лідерів у суспільстві, типології політичних лідерів за
різними критеріями.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме застосовува-
ти отримані знання під час аналізу політичних процесів в Україні
та за її межами, бачити реальну роль людини в політиці та фак-
тори, що впливають на процеси політичної соціалізації та полі-
тичної участі, визначати власний алгоритм взаємодії з політич-
ною сферою. Крім того, аналізувати характеристики політичних
лідерів, розрізняти їх типи, бачити взаємозв’язок між типом лі-
дерства та подальшою його діяльністю, вплив лідера на суспіль-
но-політичні процеси.
Термінологічний словник
Громадянство — правова належність особи державі; постійний право-
вий зв’язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних
правах і обов’язках.
Громадянськість — світоглядно-психологічний стан людини, що харак-
теризується відчуттям себе громадянином конкретної держави;
лояльним ставленням до її інституцій та законів; знанням і пова-
гою до прав людини, чеснот громадянського суспільства; готов-
ністю та вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати
від держави виконання її функцій, відповідальним ставленням до
своїх обов’язків перед державою; патріотизмом.
Особистість — людна з притаманними їй індивідуальними рисами та
якостями — інтелектуальними, емоційними, вольовими; людина
як суб’єкт відносин і свідомої діяльності, стійка система соціаль-
но важливих рис, що характеризують людину як члена суспільст-
ва або спільноти.
Політична суб’єктивність особистості — комплекс якостей, які зу-
мовлюють здатність і можливість особистості брати участь у по-
літичному житті: правовий статус, знання потреб соціальних
груп, здатність орієнтуватись у правилах і механізмах політично-
го життя, знання шляхів вирішення соціальних проблем та ін.
Політична активність особи — якісний показник участі в політич-
ному житті.

128
Політичне лідерство — влада, здійснювана одним або кількома інди-
відами для того, щоб спонукати членів нації до дій (Ж. Блондель).
Політичний лідер — учасник політичного процесу, який незалежно
від формального статусу намагається і здатний консолідувати зу-
силля людей, активно впливати на цей процес для досягнення ви-
сунутих ним цілей.
Політична людина — будь-який громадянин, суспільна поведінка якого
безпосередньо чи опосередковано пов’язана з участю в політиці.
Політична особистість — характеристика індивідуального, неповтор-
ного ставлення людини до політики; розвинутий, мислячий, від-
повідально діючий політичний суб’єкт.
Політична соціалізація — процес залучення людини до політичного
життя, отримання та засвоєння політичних знань, їх трансформу-
вання в переконання, формування політичних орієнтацій, реалі-
зація, орієнтацій у різних формах активності.
План семінарського заняття
1. Роль людини в політичному житті. Політична соціалізація
особистості.
2. Політична діяльність людини.
3. Політичне лідерство: теорія та практика.
4. Типологія політичного лідерства.

1. Роль людини в політичному житті.

Політична соціалізація особистості

Ця тема вимагає від студента розуміння того, що проблема

співвідношення людини та політики в демократичному суспільс-
тві ґрунтується на пріоритеті особистості як соціально-
політичного суб’єкта.
У найбільш загальному вигляді під політичною людиною ро-
зуміють будь-якого громадянина, суспільна поведінка якого без-
посередньо чи опосередковано пов’язана з участю в політиці че-
рез вибори, політичні рухи, демонстрації тощо. З поняттям
«політична людина» співвідноситься поняття «політична особис-
тість», яке відбиває індивідуальне, неповторне в людині, те, що
вирізняє її серед мільйонів інших людей. Таким чином, політична
особистість є означенням розвинутої, мислячої та відповідально
діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може
брати участь у політичному житті стихійно, діяти імпульсивно,
то політична особистість діє усвідомлено та цілеспрямовано. Са-
ме тому її роль як суб’єкта політичної дії значно вагоміша й по-
мітніша.

129
 Політичні відносини особи та політики визначаються також
соціальним статусом індивіда. Людина — не тільки громадянин
держави, а водночас частка народу, етнічної спільноти. Вона на-
лежить до певного суспільного класу, групи, верстви, є учасни-
ком професійного об’єднання чи спілки, членом соціально-
демографічної групи. На ґрунті саме таких соціальних груп ви-
никають політичні інтереси, які в подальшому й формують полі-
тику. Існує і зворотна залежність: функціонування сталих соціаль-
них утворень значною мірою визначається й регламентується по-
літичними нормами та регуляторами.
Серед головних детермінант, що мотивують діяльність полі-
тичної людини, значне місце посідають її інтереси. Притаманне
людям усвідомлення важливості та значущості певних суспіль-
них благ, можливостей, інститутів, відносин, які є похідними від
інтересів, не тільки формує позитивне чи негативне ставлення до
них, а й спонукає до відповідних політично «забарвлених» дій,
тобто формує політичну поведінку, громадянську позицію та по-
літичну участь індивіда. Виходячи з цього, структура політичних
інтересів людини включає в себе весь спектр особистих, приват-
них, групових, загальносуспільних і державних потреб, бажань,
намірів.
У політичній науці набула широкого значення й концепція
зумовленості сутності політичної людини, її громадянським ста-
тусом.
Англійський дослідник Дж. Кочан сформулював п’ять ознак
громадянина в сучасному світі:
♦ самоідентифікація (поряд з визначенням важливості себе як
громадянина конкретної держави, людина повинна усвідомлюва-
ти взаємопов’язаність світу загалом — концепція «багатовимір-
ного громадянства»);
♦ знання та використання своїх прав (кожна держава встанов-
лює свій перелік юридичних, політичних, економічних прав гро-
мадянина, який не є статичним, а постійно змінюється, є предме-
том переговорів, політичних дебатів і суперечок. Багатовимірне
громадянство посилює необхідність координації правових систем
у світовому масштабі, що позначається й на громадянській освіті;
♦ виконання відповідних обов’язків (нині основними обов’я-
зками громадянина держави є законослухняність, сплата подат-
ків, повага до прав інших людей, захист своєї країни. Якими ма-
ють бути ці обов’язки та співвідношення між ними в умовах май-
бутнього багатовимірного громадянства?);

130
 ♦ активність у громадських справах (виховання громадянсь-
кості має передбачати розвиток у кожній особі внутрішньої по-
треби до суспільної діяльності, що набуває особливої ваги для
багатовимірного громадянства);
♦ сприйняття основних соціальних цінностей (хоча системи
суспільних цінностей у різних державах можуть помітно відріз-
нятися, концепція багатовимірного громадянства включає «тур-
боту про самого себе поряд з умінням слухати та поважати пози-
цію інших людей).
Суттєву роль для розуміння студентами питань теми є аналіз
факторів, які визначають політичний розвиток особистості. А са-
ме макросередовище (суспільно-економічні умови, держава, со-
ціальні групи, нації, культура тощо); мікросередовище (інституа-
лізовані спільноти, неофіційні спільноти, сім’я, школа, окремі
особистості тощо); внутрішні, генетично задані параметри особи-
стості; самовиховання; зовнішні чинники (цілеспрямований та
нецілеспрямований вплив).
Важливе значення для розуміння теми має те, що в сучасній
політології зв’язки між людиною та політикою найповніше роз-
криває поняття «політична соціалізація».
В американських підручниках зазначається, що політична со-
ціалізація — це «процес, завдяки якому індивід засвоює політич-
ну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та
обов’язки щодо уряду та набуває уявлень про структуру й меха-
нізм політичної системи». Вадою цього визначення є те, що в
ньому особистість розглядається як пасивний об’єкт виховання
та навчання.
Точнішим є визначення Є. Шестопал (Росія), яка вважає, що
поняття «політична соціалізація» є ширшим, ніж політичне вихо-
вання або просвіта, оскільки охоплює не тільки цілеспрямований
чи стихійний вплив політики на особистість, а й особисту полі-
тичну активність.
Процес політичної соціалізації має на меті:
— прищеплення членам суспільства, особливо молоді, основ-
них елементів політичної культури та свідомості;
— створення сприятливих умов для накопичення членами су-
спільства політичного досвіду, якого потребує політична діяль-
ність;
— якісне перетворення відповідних елементів політичної
культури як необхідної умови суспільних змін.
Для адекватного усвідомлення основ політичної соціалізації
слід зважати на таке: по-перше, процес політичної соціалізації
131
триває безперервно впродовж усього життя індивіда; по-друге, з
накопиченням соціально-політичного досвіду постійне видозмі-
нюються або закріплюються відповідні позиції в діяльності полі-
тичної людини.
Політична соціалізація може набувати форм відвертого або при-
хованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо містить безпо-
середню передачу інформації, почуттів або цінностей. Прихована
форма — це передавання неполітичних настанов, які опосередкова-
но впливають на політичні відносини, рішення, поведінку.
Процес політичної соціалізації має історичний характер, що
визначається специфікою цивілізаційного розвитку, зрілістю со-
ціально-політичних сил, особливостями політичної системи, а та-
кож своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індиві-
дом. Слід звернути увагу й на те, що політична соціалізація,
керована державними органами та партіями, має яскраво вираже-
ну класову, політичну спрямованість. Моральні, естетичні та
етичні складові політичної соціалізації державою формуються
менш успішно. Проте без них значно ускладнюється процес фор-
мування «політичної людини» з розвиненими громадянськими
якостями.
Важливим чинником політичної соціалізації є зовнішньополі-
тичний вектор держави, визначення тих зовнішніх зразків групо-
вої та індивідуальної діяльності, що довели свою ефективність. У
такому контексті Україні варто й надалі орієнтуватися на країни
Заходу, у яких держава функціонує в інтересах більшості за чіт-
кими правилами, а життєві стандарти та рівень захищеності лю-
дини є одними з найкращих.
Політична соціалізація виконує ряд функцій. Головними з
них є:
— інформаційна. Процес залучення людини в складний світ
політики приречений на неефективність або повний провал без
передачі знань про владу й політику, політичний устрій держави,
форми та способи політичної участі (у виборах, референдумах,
суспільних акціях, діяльності політичних партій, громадських ор-
ганізацій тощо);
— ціннісно-орієнтаційна. У процесі її реалізації людина залу-
чається до системи історично сформованих у певному суспільстві
політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї формується
певна матриця політичного мислення, власна ціннісна шкала;
— установчо-нормативна. Вона спрямовується на вироблення
в особи певних настанов на сприйняття й споживання політичної
інформації, певного ставлення до політичних подій та явищ, діяль-
132
ності інших осіб у сфері політики. Крім того, формується власний
стиль політичної поведінки.
Розглядаючи проблему політичної соціалізації, слід урахову-
вати: вік та індивідуальні особливості кожної людини; соціальне
середовище, у якому безпосередньо відбувається процес соціалі-
зації; офіційну політику влади; суспільно-політичні партії та ор-
ганізації; особливості й рівень розвитку політичної культури та
субкультур.
Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних
політичних системах дають змогу вирізнити такі типи політичної
соціалізації:
— гармонійний, який відбиває психологічно комфортну взає-
модію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе став-
лення індивіда до правопорядку, держави, адекватне усвідомлен-
ня ним своїх громадянських обов’язків;
— гегемоністський, який означає негативне ставлення людини
до будь-яких соціально-політичних систем, крім «своєї»;
— плюралістичний, який свідчить про визнання людиною рівно-
правності з іншими громадянами, їхніми правами й свободами, зда-
тність у виправданих ситуаціях змінювати свої політичні вподобан-
ня та переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій;
— конфліктний, що формується на основі боротьби, проти-
стояння соціальних груп і спрощує політичну участь до збере-
ження лояльності щодо «своїх» й боротьби з політичними супро-
тивниками.
Є. Вятр (Польща) розрізняє п’ять принципово відмінних за
ставленням до політики типів особистості: активісти, компетент-
ні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполі-
тичні й відчужені.
Західні дослідники вважають, що результатом політичної со-
ціалізації є поява в суспільстві «індиферентної» особи; «мораліс-
та», «людини-автомата», «політичного агітатора», «політичного
теоретика», «бюрократичної особи», «авторитарної особистості»
та «демократичної особистості».

2. Політична діяльність людини

У цій темі важливим є розуміння того, що людина як суб’єкт

політики реалізує себе в певних видах політичної поведінки:
¾ за суб’єктністю: індивідуальна, персональна, групова, ма-
сова, електоральна, партійна, опозиційна та ін.;
133
 ¾ за мотивацією: індивідуально значуща, суспільно значуща,
корпоративно значуща:
¾ за формою реагування: практично раціональна, психоемо-
ційна, абсентна;
¾ за рівнем самостійності: автономна, добровільна, мобіліза-
ційна, примусова, удавана, ритуально-символічна;
¾ за рівнем усвідомленості: раціонально-прагматична, доціль-
на, політичного реалізму, афективна (підсвідома), ірраціональна;
¾ за рівнем публічності: відкрита, закрита;
¾ за інтенсивністю: активна, пасивна;
¾ за характером результату: конструктивно-прогресивна, но-
ваторська, консервативна, деструктивна.
Таким чином, поняття «політична діяльність», «політична
участь», «політичне відчудження» охоплюють величезну кіль-
кість конкретних форм і видів політичною суб’єктивності.

3. Політичне лідерство: теорія та практика

Студенту важливо усвідомити, що лідерство є одним з механі-

змів регулювання відносин між людьми, соціальними групами,
суспільними інститутами. Його сутністю є відносини панування,
підлеглості, впливу, наслідування. Лідер об’єднує та спрямовує
діяльність груп, що сприймають і підтримують його ідеали та ці-
лі. Тому лідерство часто визначають як особисту здатність впли-
вати на окремих осіб і групи людей, спрямовувати їх зусилля на
досягнення цілей, визначених лідером.
Політичне лідерство передбачає здатність особи впливати на
політичну поведінку й політичну діяльність людей відповідно до
системи соціально-політичних і психологічних відносин та орієн-
тацій у групі, організації, суспільстві. Важливою рисою політич-
ного лідерства є нерозривний зв’язок з феноменом влади. Саме
влада є його головним компонентом.
Політичний лідер має бути авторитетним членом суспільства,
особистий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у
соціально-політичних процесах і ситуаціях, консолідувати зусил-
ля людей для досягнення спільної мети. Р. Такер (США) виокрем-
лює такі характеристики політичного лідера: здатність ставити
політичний діагноз і прогнозувати, уміння визначати стратегію й
тактику політичних дій, мобілізовувати тих суб’єктів, які будуть
залучені до конкретної політичної діяльності. Політичне лідерст-
134
во, за Р. Такером — це здатність вказати напрямок, на який варто
націлити політичні дії.
Отже, політичне лідерство — це процес міжособистісної
взаємодії, під час якого авторитетні особи, наділені реальною
або потенційною владою, здійснюють легітимний вплив на
суспільство (певну його частину) з метою його організації для
досягнення важливих цілей за допомогою політичних засобів.
Політичне лідерство передбачає: прагнення до влади; уміння
давати подіям своєчасну та об’єктивну оцінку; здатність аналізу-
вати мотиви поведінки людей, спрямовувати їхні дії, корегувати
поведінку об’єктів з урахуванням їхніх потреб і цілей суспільно-
го розвитку; здатність створювати сприятливий морально-
психологічний клімат у політичному житті; відповідність стилю
лідерства стратегічним цілям, поточним завданням, рівню полі-
тичної культури населення.
Лідерство в політиці має низку специфічних особливостей.
Зокрема, воно характеризується: дистанційністю, коли спілку-
вання лідера з його послідовниками доволі часто опосередкову-
ється ЗМІ, партіями, групами інтересів і довіреними особами;
множинністю впливів, коли лідер змушений дотримуватись оп-
тимального політичного курсу, ураховуючи різні замовлення та
побажання; корпоративністю, яка означає, що за рішеннями лі-
дера завжди приховується невидима для суспільства робота екс-
пертів, адміністрації, виконавчої еліти; інституалізацією, за якої
діяльність лідера обмежується існуючими соціально-політич-
ними відносинами, нормами, процедурами.
Причини виникнення лідерства як політичного явища дослі-
джуються багатьма науками. Аналізуючи цей феномен, політоло-
гія спирається на результати соціології, політичної психології, іс-
торії. Назвемо найбільш теорії політичного лідерства.
Теорія «рис лідера», згідно з якою лідерами є особи з рисами
характеру, що стають помітними широкому загалу. Найчастіше
лідеру притаманні такі якості (Р. Каттелу, Г. Стайс): моральна
зрілість, здатність впливати на оточуючих, цілісність характеру,
соціальна сміливість, заповзятливість і винахідливість, проник-
ливість, незалежність від шкідливих звичок, сила волі, відсут-
ність надмірних переживань. Р. Манн до переліку необхідних
якостей лідера включив інтелект, уміння пристосовуватися, здат-
ність впливати на людей, екстравертність, уміння розуміти ін-
ших. Класичними рисами політичного лідера залишаються ті, що
запропонував М. Вебер: відданість справі, почуття міри, здат-
ність спокійно й реагувати на впливи зовнішніх реалій.
135
 Сучасного політика неможливо уявити без відповідної полі-
тичної культури, яка передбачає: знання політики, фактів, зацікав-
леність ними; об’єктивну оцінку політичних явищ, особливо вла-
дних відносин; зважену емоційну сторону щодо політичних по-
зицій; знання взірців політичної поведінки, наслідування у ви-
правданих ситуаціях відомих з історії та успішних політичних
лідерів.
Прибічники ситуативної теорії характеризують лідерство як
явище, похідне від поточних політичних подій. Це означає, що
кожна конкретна ситуація потребує лідера з певним набором рис
та якостей, які необхідні «саме тут і саме зараз». Нові проблеми,
що виникають, вимагають зміни підходів у їх вирішенні, нових
стилів і методів лідерства. Таким чином, лідерство стає ситуатив-
ним. Залежно від змін соціального середовища на роль лідера
можуть висуватися різні індивіди, що передбачає періодичну
зміну лідерів.
Таким чином, поведінка лідера є результатом взаємодії двох
складових: його особистісних якостей та об’єктивних обставин.
При цьому слід мати на увазі, що лідер завжди чимось унікаль-
ний, і саме політичний ринок визначає «вартість» тих чи інших
політичних лідерів і самої інституції лідерства.
Значний вклад у вивчення лідерства внесла теорія конститу-
ентів (вирішальної ролі послідовників лідера). Згідно з цією тео-
рією лідерство розглядається як особливий тип відносин між ке-
рівником і його послідовниками (виборцями, активними
прихильниками, тими, хто чинить на лідера значний вплив). Лі-
дер і його послідовники становлять єдину систему.
Останнім часом з’явилися нові інтерпретації політичного лі-
дерства, які умовно можна визначити як «інтегративні концеп-
ції». У них поєднуються груповий та особистісний підходи (ат-
рибутивні теорії лідерства, теорії трансформаційного лідерства,
особистісно-ситуаційні теорії). Так, Е. Уесбур визначає лідерство
як взаємозв’язок емоційних, інтелектуальних та активних рис лі-
дера зі специфічними умовами, у яких він діє. Г. Герт і С. Мілз
виділяють фактори, які слід врахувати під час аналізу політично-
го лідерства: риси й мотиви лідера як людини; постать лідера та
мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують
йти за ним; характеристику ролі лідера; інституційний контекст
(офіційні й правові параметри, у межах яких діє лідер).
Таким чином, лідерство все більше розглядається як відноси-
ни між людьми, а не лише як характеристика окремого індивіда.
Процес концептуального обґрунтування лідерства триває.
136
 4. Типологія політичного лідерства

Актуальною залишається типологія легітимного панування,

розроблена М. Вебером. Зокрема Вебер виокремлює традиційне
лідерство, яке ґрунтується на традиціях, звичаях і звичках послі-
довників; харизматичне лідерство, засноване на вірі в надзвичай-
ні, видатні якості вождя; раціонально-легальне (бюрократичне)
лідерство, яке здійснюється на основі законів.
Найбільший інтерес у політологів і пересічних громадян викли-
кає харизматичне лідерство. А. Гантер виділяє низку основних
якостей, які притаманні харизматичним політичним лідерам: уміння
впливати на людей емоційно, здатність заряджати оточуючих енер-
гією; «заворожуюча зовнішність» чи образ, здатний викликати сим-
патії у мас; ораторські та комунікативні здібності, артистизм; доб-
розичливе, позитивне сприйняття феномена захоплення своєю
персоною, стан психологічного комфорту за умови підвищеної ува-
ги з боку суспільства; гідна й впевнена манера триматися, імідж
сильної людини, здатної досягати будь-яких цілей.
Харизматичне лідерство ґрунтується на вмінні лідера переко-
нати, вселити віру в свої надзвичайні якості, довести, що його за-
яви, наміри, цілі і є тією метою, до якої прагне суспільство. Дії
лідера-харизматика супроводжуються вірою, надією, любов’ю,
обожнюванням та іншими емоціями його послідовників, близь-
кими до релігійного поклоніння.
М. Герман за іміджем поділяє лідерів на «прапороносців»,
«служителів», «торгівців» і «пожежників». «Прапороносці» пра-
гнуть до втілення великої мети, зміни політичної системи. Імідж
«служителя» формується в політика, який прагне виступити в ро-
лі виразника інтересів своїх прибічників. «Торгівець» відрізня-
ється здатністю переконувати людей, «продавати» їм свої ідеї.
«Пожежник» відгукується на породжені ситуацією екстремальні
проблеми й події, актуальні вимоги певного моменту. Для реалі-
зації якостей цього типу лідера необхідними є екстремальні умо-
ви. У реальній політиці більшість лідерів використовує всі вказа-
ні іміджі у різних комбінаціях та з різним ступенем інтенсив-
ності.
На основі емоційного ставлення до лідера його послідовників
С. Джибб виокремлює такі типи лідерів: «патріарх», до якого
члени суспільства відчувають почуття любові й страху; «тиран»,
до якого відчувають лише страх; «ідеальному» ж лідеру симпати-
зує більшість соціальних груп.

137
 Оригінально подає моделі типології лідерства Б. Паригін (Ро-
сія). На його думку, типологію лідерства слід будувати з ураху-
ванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності.
Пропонується така типологізація: лідер-натхненник, лідер-
виконавець, лідер-натхненник і виконавець водночас.
Ж. Ємельянов (Росія) вирізняє: лідера-адміністратора (ви-
конує координаційні, організаційно-розпорядчі функції), ліде-
ра-планувальника (розробляє засоби, методи, шляхи досягнен-
ня певної мети), лідера-політика (установлює мету та основні
лінії поведінки групи), лідера-експерта (володіє найбільш пов-
ною інформацією), лідера-представника групи в зовнішньому
середовищі (офіційний уповноважений групи), лідера-джерело
заохочень і покарань, лідера-приклада, лідера-символа, лідера-
чинника, який скасовує індивідуальну відповідальність, ліде-
ра-провідника світогляду, лідера-«батька», лідера-«хлопчика
для побиття».
Критерієм визначення типу лідера є також функції, які він ви-
конує в політичній системі. Зокрема, Г. Лассуел (США), виходя-
чи з функцій, вирізняє такі типи: адміністратор, агітатор, теоре-
тик. «Адміністратору» властива ієрархічність у відносинах, він
часто приймає компромісні політичні рішення. «Агітатор» близь-
кий до харизматичного лідера, який стає улюбленцем мас за ра-
хунок ефективного популізму, уміння декларувати прості й зро-
зумілі положення. Однак такий лідер нерідко вдається до
закулісних методів політичної боротьби. «Теоретик» — це стра-
тег, який охоче розробляє перспективні плани, займається вели-
кою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реаль-
них справ на помічників і підлеглих.
Критерієм класифікації є політична активність лідерів. На дум-
ку М. Головатого (Україна), слід вирізняти так званих правоно-
сіїв (активність спрямована на збереження досягнутого статус-
кво) і пробивних лідерів (прагнуть більшого, досягнуті результа-
ти їх не задовольняють). Активність останніх спрямована на до-
сягнення вищих щаблів влади. При цьому їхня активність може
бути показною, демонстративною, перетворюватися на саморек-
ламу, а іноді й самолюбування.
Політичних лідерів класифікують за ставленням до власної
компетенції: новатори, координатори, володарі, адміністратори,
бюрократи. «Новатори» — це неординарні, оригінальні лідери,
які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних ре-
зультатів. «Координатори» — лідери, які вміють знаходити не-
звичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу
138
потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної си-
туації в країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.
«Консерватори» — лідери старого типу, які не бажають прийма-
ти інноваційних рішень. «Володарі» вирізняються насамперед
егоїстичними рисами. «Адміністратори» — це політики професі-
онали, реалісти. «Бюрократи» віддають перевагу певним догмам і
стереотипам у діяльності та управлінні.
За стилем керівництва вирізняють авторитарних і демокра-
тичних лідерів. Обидва типи однаково прагнуть владарювання.
Відмінність між ними полягає в методах реалізації влади, інте-
лекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, які він
прагне досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним прин-
ципом реалізації влади є примус, то для демократичних — пере-
конання. Перші виправдовують прагнення до влади будь-якими
методами, вдаваною величчю та місіонерським призначенням,
другі — назрілими реформами, потребою стати на захист демо-
кратії тощо.
Розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є суспіль-
на цінність їхньої політичної діяльності.
Популістський тип (від лат. populus — народ) відзначається
прагненням до «показушності» в процесі виконання ролі вираз-
ника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він за-
грає з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над полі-
тичними рішеннями, постійно висловлюючи недовіру іншим
політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися
масам, але в їхній діяльності не вистачає знання реалій, замість
нього — надмірна амбіціозність. Це, по суті, диктаторський
стиль лідера, завуальований доброзичливими патерналістськими
мотивами.
Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш ви-
соко. Це лідер, згідно з термінологією Д. Белла (США), техно-
тронного постіндустріального суспільства. Він здатний стратегіч-
но мислити. За наявності харизматичних якостей привабливо ви-
кладає свої ідеї та плани, переконує громадян у їх перевагах, за-
лучає широкий загал до їх здійснення.
Для розкриття сутності політичного лідерства важливе зна-
чення має розуміння його функцій. Вони в конкретному суспіль-
стві зумовлені низкою факторів: внутрішньою та зовнішньою си-
туацією, станом економіки, політичним режимом, зрілістю
культури населення, історичними традиціями, психологічними
рисами національного характеру, підтримкою політичної органі-
зації, яка висунула лідера, позицією ЗМІ, які формують і вплива-
139
ють на громадську думку, наявністю висококваліфікованого та
активного діючого кола однодумців, індивідуальними рисами та
якостями тощо.
Виокремлюють загальні функції лідера: політична діагнос-
тика (аналіз та оцінка ситуації); визначення напрямів і програму-
вання діяльності; мобілізація виконавців на реалізацію цілей;
знаходження й прийняття оптимальних політичних рішень; іні-
ціювання заходів оновлення (реформування) суспільства; інтег-
рація суспільства (комунікація влади та мас); легітимація полі-
тичного ладу.
Розгорнуту характеристику функцій політичного лідера дав
Д. Томпсон (Великобританія). На його думку, лідер працює
насамперед над тим, щоб підтримати рівновагу між очікуван-
ням і потребами різних груп своїх прихильників, особистими
цілями та інтересами, а також цілями й інтересами тієї полі-
тичної організації, яку він очолює. Тому політичні лідери в пе-
ріод свого керівництва виконують такі функції: створюють ме-
режі й коаліції, найважливішим інструментом чого є вміння
вести переговори; визначають програму дій і формують полі-
тику; вселяють ентузіазм; формують та підтримують свій
імідж; добирають та виховують ефективно працюючий персо-
нал; збирають інформацію; вирішують різні проблеми.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1) Виокремте найбільш важливі фактори формування полі-

тичної людини. Які з них відіграють найважливішу роль у полі-
тичній соціалізації молодої людини?
2) Які відносини існують між демократичною державою і лю-
диною?
3) Як співвідносяться людина й тоталітарна держава?
4) Які фактори та інститути відіграють найбільш значущу
роль у вашій політичній соціалізації?
5) Порівняйте різні форми політичної участі за ступенем не-
обхідної ініціативи учасника, за ступенем конфліктності, за ефек-
тивністю в досягненні політичної цілі. Проаналізуйте фактори,
від яких залежать ці процеси.
6) У яких випадках політична активність може носити деструк-
тивний характер?

140
 7) Наведіть аргументацію свого розуміння найбільш оптималь-
ного, на вашу думку, типу політичного лідера. Наведіть прикла-
ди.
8) Які є шляхи досягнення політичними лідерами провідних
позицій у політиці? Як ви до них ставитесь?
9) Кого з українських політичних лідерів ви могли б віднести до:
а) «рятувальників»;
б) патерналістів;
в) ідеологів;
г) менеджерів;
ґ) новаторів;
10) Чи можна вважити, що політичні лідери України виявилися
на висоті вимог свого часу?
11) Визначте позитивний і негативний вплив лідера на суспіль-
но-політичні процеси.
12) Який існує взаємозв’язок між менталітетом народу та ін-
ституту лідерства?
13) Кого ви вважаєте реальними політичними лідерами нашого
часу?

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Особа як об’єкт та суб’єкт політики.

2. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні.
3. Способи формування демократичної політичної особистості.
4. Подолання відчудження особистості від влади: теорія та
практика.
5. Дихотомія «політика — людина» у працях українських по-
літичних теоретиків.
6. Інтереси особи й політика.
7. Взаємовідносини індивіда та влади в ліберальній ідео-
логії.
8. Людина та влада в сучасних демократіях.
9. Соціальні функції політичних лідерів.
10. Концепція прав людини: історія й сучасність.
11. Політичні рішення та лідерство.
12. Проблема формування політичних лідерів у сучасному су-
спільстві.
13. Проблема лідерства в сучасній Україні.
14. Роль політичного лідера у розвитку економіки.

141
 Завдання для самопідготовки студентів
заочної форми навчання

1. Сформулюйте визначення політичної людини й політичної

особистості. Чим вони відрізняються?
2. Які ознаки громадянина характеризують його як політичну
особистість?
3. Завдяки чому людина може реалізуватись як суб’єкт полі-
тики?
4. Як впливає політична соціалізація на форму політичної лю-
дини та політичної особистості?
5. У чому, на вашу думку, полягають особливості політичної
соціалізації за різних типів політичних режимів?
6. Як співвідносяться політична соціалізація та політична від-
чудженість?
7. Обґрунтуйте й наповніть конкретним змістом поняття
«людський вимір політики»?
8. Що таке політична активність? У яких формах вона реалі-
зується?
9. Чим викликана необхідність існування політичних лідерів?
10. Як обґрунтовується природа лідерства в теорії рис? У чому
недоліки цієї теорії?
11. Що нового відкриває психоаналіз у розуміння природи лі-
дерства?
12. Назвіть складові політичного лідерства.
13. Розкрийте основні функції політичних лідерів.
14. На яких соціальних рівнях існує політичне лідерство?
15. Які типи політичних лідерів ви знаєте? Наведіть прик-
лади.
16. Яким є механізм формування політичного лідера.
Література до теми
Бебик В. М. Три українські президенти: психологія політичного лі-
дерства // Віче. — 2006. — № 21/22. — С. 21—23.
Беляцкий Н. П. Основы лидерства: Учебн. пособие. — Мн.: Новое
знание, 2002.
Ващенко К. О., Корнієнко В. О. Політологія для вчителя: Навч. посі-
бник для студ. педагог. ВНЗ. — К.: Вид-во імені М. П. Драгома-
нова. — 2011. — 281 с.
Видрін Д. Еліти — це проблема побудови суспільства // Віче. —
2003. — № 5.

142
 Головатий М. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посібник. —
К.: МАУП, 2002.
Кухта Б. Феномен політичного лідера: історичні силуети на тлі епо-
хи. — Львів: Кальварія, 2000.
Куценко М. Сучасний стан формування української політичної еліти
// Вісник УАДУ, 2001. — № 4.
Пахарєв А. Д. Концепції лідерства в сучасній західній політичній
науці // Політичний менеджмент. — 2007. — С. 45—53.
Пахарєв А. Д. Лідерство і лідери. — К.: Знання України, 2001.
Пилипенко В., Привалов Ю., Ніколаєвський В. Владна еліта в кон-
тексті суспільного розвитку. — К.: Фоліант, 2008.
Політологія: Учеб. пособие / Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова.
— СПб.: Питер, 2005. — 560 с.
Політологія: Підручник / Ред. Ю. Кулагін. — К.: Альтпрес, 2002.
Рудич Ф. М. Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне,
особливе // Політичний менеджмент. — 2006. — № 2. — С. 3—18.
Симоненко О. Моделі політичного лідерства в Україні // Політичний
менеджмент. — 2007. — № 6. — С. 58—65.
Яворівський В. Еліта — свіча в руках нації // Віче. — 2003. — № 2.

143
 Тема 9. Політична культура

Методичні поради до вивчення теми: вивчення теми доціль-

но розпочати із з’ясування феномена політичної свідомості. У
найбільш загальному вигляді нею вважають сукупність абстракт-
них понять, чуттєвих уявлень та оціночних суджень, що співвід-
носяться з політичною сферою життя суспільства. Політична сві-
домість містить теоретичні знання, політичні норми й цінності,
переконання та емпіричні знання. Для розкриття сутності й струк-
тури політичної свідомості необхідно дати характеристику її
складної та багаторівневої структури, пояснити різницю між ем-
піричним і буденним, теоретичним та емпіричним рівнями сві-
домості, звернути увагу на наявність різних елементів політичної
свідомості та їх взаємозв’язок (теоретичні знання, політичні нор-
ми й цінності, емпіричні знання та переконання).
Наступним логічним кроком у вивченні теми є з’ясування то-
го, що політична свідомість є основою, базовим рівнем політич-
ної культури. Своєю чергою, поняття, політичної культури охоп-
лює цінності, що керують поведінкою людей, політичні традиції,
досвід, а також найважливіші політичні інститути суспільства —
усе те, що так чи інакше співвідноситься з уявленням людей про
політичну систему. У зв’язку з цим слід усвідомити сутність по-
няття політичної культури, порівняти найбільш поширені його
визначення. Щоб визначити місце та роль політичної культури в
загальній системі культури та в політичному житті суспільства,
студенту потрібно проаналізувати сутність цього феномена, роз-
крити його структуру, узагальнити погляди вчених на функції
політичної культури та її типологію.
Вивчивши тему, студент знатиме сутність політичної свідо-
мості та культури як найважливіших детермінант, що визначають
типові взірці політичної поведінки, взаємодії влади, індивіда та
суспільства, їх характеристику, структуру й функції.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент вмітиме: аналізувати
основні види політичної свідомості, типологію політичної культури,
бачити значення політичної свідомості та культури для демократич-
144
ного розвитку суспільства, конкретизувати шляхи формування по-
літичної свідомості та політичної культури в сучасних умовах.
Термінологічний словник
Виховання політичне — систематичний цілеспрямований вплив на
свідомість, волю та поведінку людей. Процес політичного вихо-
вання орієнтований на розвиток суспільної та групової свідомо-
сті, самосвідомості окремої особистості, певного варіанта полі-
тичної культури. Здійснюється з метою підготовки громадянина
до суспільного життя, формування переконань і норм поведін-
ки, відповідних пануючим у суспільстві ідеям і загальнонаціо-
нальним інтересам, а також виховання в нього активної діяльної
позиції щодо окремих явищ, процесів і політичного життя зага-
лом.
Політична культура (від лат. cultura — вирощування; виховання, осві-
та; розвиток) — це частина загальної культури, яка формується і
виявляється в процесі політичного життя; історично й соціально
зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх полі-
тичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством,
націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами
політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності та діяль-
нісних здатностей як суб’єктів політичного життя.
Політична наука й освіта — процес і результат вироблення й засво-
єння соціальними групами та окремими індивідами систематизо-
ваних знань про політику та навичок участі у політиці, житті в
усіх їх проявах і взаємозв’язках з іншими суспільними сферами.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного жит-
тя суспільства, сутністю якого є проблеми влади, формування, роз-
витку й задоволення інтересів і потреб політичних суб’єктів; сукуп-
ність поглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-
владні відносини, набувають відносної самостійності.
Політична участь (як механізм формування політичної культури) —
залучення членів певної соціально-політичної спільноти в процес
політико-владних відносин; вплив громадськості на перебіг іс-
нуючих соціально-політичних процесів у суспільстві та форму-
вання владно-політичних структур.
Політичні інтереси (від лат. interesse — бути всередині, мати важливе
значення) — один з ефективних механізмів формування політич-
ної культури; чинники суспільної діяльності людей, їхніх спіль-
нот та об’єднань, спрямовані на здобуття, утримання або пере-
розподіл державної влади.
Цінності політичні — об’єкти, явища, ідеї, процеси політичного життя
та їх властивості, до яких людина ставиться як до таких, що задо-
вольняють її соціальні потреби, інтереси, та які вона залучає до
сфери своєї життєдіяльності. Політичні цінності є невід’ємною

145
 частиною політичної культури суспільства та віддзеркалюються
в політичній свідомості людей.

План семінарського заняття

1. Політична свідомість як основа політичної культури.
2. Сутність і зміст політичної культури.
3. Типологізація політичної культури.
4. Шляхи формування політичної культури.

1. Політична свідомість як основа

політичної культури

Вивчаючи матеріали першого питання, слід чітко засвоїти, що

політична свідомість — це здатність соціальних суб’єктів (інди-
відів, груп, класів, націй та ін.) до рефлексії політичної дійсності
в різних формах і на різних рівнях її прояву. Це система чуттєвих
і теоретичних, ціннісних і нормативних, раціональних і підсвідо-
мих уявлень і переконань суб’єктів, які зумовлюють їхнє став-
лення до світу політики, сприяють виробленню стійких політич-
них орієнтацій та установок людей щодо політичної системи.
Існують два основні підходи до розуміння сутності політичної
свідомості. Перший (біхевіористський) розглядає політичну сві-
домість як форму раціонального мислення, як сукупність уявлень
і переконань, які людина використовує для виконання своїх ро-
лей і функцій у політиці. Другий (аксіологічний) визначає полі-
тичну свідомість як певний рівень соціального мислення та як
сукупність різноманітних уявлень і цінностей людини порівняно
з груповими інтересами й потребами.
Важливо також засвоїти роль політичної свідомості. Ця роль
проявляється в її впливі на політичне життя, а через нього на
економічні, духовні, культурні відносини; у здатності прогнозу-
вати й моделювати політичні процеси; у здатності визначати на-
прями політичної діяльності соціальних груп, політичних партій
та інших політичних суб’єктів, зокрема політичних лідерів і пе-
ресічних людей.
У політології використовують поняття групової, масової та інди-
відуальної політичної свідомості. Так, у груповій свідомості відо-
бражається неоднорідність класових, національних та інших вели-
ких соціальних спільнот. Масова політична свідомість — це
сукупність ідей, уявлень, зокрема й ілюзорних почуттів, настроїв,
що відображають усі сторони життя суспільства, доступні масам і

146
здатні викликати інтерес. Індивідуальна політична свідомість — це
притаманний кожній конкретній людині як суб’єктові та об’єктові
політики комплекс ідей, поглядів, переконань, цінностей, який фор-
мує її особливий тип політичної свідомості. Він виявляється в полі-
тичних знаннях, політичних оцінках, політичних настановах.
Політична свідомість виконує важливі суспільні функції. Ос-
новними з них є такі: когнітивна — віддзеркалення потреб суспіль-
ства в результаті постійного оновлення знань для виконання й
модифікації функцій політичних суб’єктів; оцінювальна — спри-
яння орієнтації конкретної особи, соціальної групи чи суспільст-
ва загалом у політичному житті, виробленню оцінок щодо тих чи
інших політичних подій таявищ; регулятивна — забезпечення
спрямованості, активності й інтенсивності діяльності суб’єктів
політики, формування орієнтирів щодо участі в політичному
житті; інтегруюча — згуртування людей у межах соціуму на ос-
нові спільних поглядів, переконань, цінностей, ідеалів, норм, на-
станов; комунікативна — забезпечення усвідомлення взаємодії
суб’єктів політики один з одним та інституціями влади; ідейна —
усвідомлення зацікавленості політичних суб’єктів у набутті та
популяризації власного бачення політичного життя суспільства;
прогностична — створення основи для передбачення змісту й
характеру розвитку політичного життя суспільства тощо.

2. Сутність і зміст політичної культури

Вивчення цього питання доцільно розпочати з базового визна-

чення: політична культура — це сукупність стійких норм і цінно-
стей, які поділяє більшість громадян, і які знаходять своє відо-
браження в їхній політичній діяльності, в оцінці політичних
подій і в ставленні до політики та її компонентів.
Політична культура є складним політичним явищем, структу-
ра якого включає кілька важливих компонентів.
1. Пізнавальний компонент, що включає знання про політичну
систему суспільства та її можливі різновиди (уявлення про полі-
тичні режими, політичні інститути, владу, механізми прийняття
рішень, основні права та свободи тощо). Завдяки пізнавальному
компоненту політичної культури людина дізнається про те, що
взагалі відбувається в політичному житті, як воно організоване та
яким могло б бути, порівнюючи з іншими країнами.
2. Оцінювальний компонент, що визначає критерії, за допомо-
гою яких особа або будь-який інший політичний суб’єкт здійс-
147
нює оцінку подій і реалій, які мають політичне значення. Оцінку
слід відрізняти від емоційного ставлення, хоча вони часто тісно
взаємопов’язані. При цьому слід зауважити, що оцінка доволі ча-
сто передбачає об’єктивне, неупереджене, позбавлене емоцій
ставлення. Наприклад, якщо права людини порушуються, люди
можуть відчувати негативні емоції, проте оцінювати ситуацію
вони будуть з погляду загальних принципів демократії. Відно-
шення до цих принципів може бути й емоційним, але це не озна-
чає, що ці принципи не існують незалежно від емоцій.
3. Емоційне відношення людини до подій і реалій політичного
життя та участі в ньому, тобто їхнє прийняття або неприйняття,
симпатію або антипатію щодо них, ентузіазм або розчарування.
Емоційне ставлення може вироблятися як до постійно діючих
політичних інститутів, наприклад, до держави, так і до політич-
них подій, які з часом втрачають актуальність.
4. Поведінковий компонент. Це дії, які здійснює людина як
учасник політичного життя. Поведінковий компонент тісно
пов’язаний з пізнавальним, оцінювальним та емоційним, є їх
проявом, що реалізується у вигляді діяльності. І справді, людина
не може діяти, якщо не знає, що їй потрібно робити та на що її
діяльність спрямована. Людині важко обрати правильний спосіб
дій, якщо вона не знає, що добре, а що погано; нарешті, емоції є
важливим мотивом будь-якої діяльності. Ніхто не буде захищати
те, до чого він байдужий або погано ставиться, і ніхто не прагне
руйнувати те, що цінує й вважає позитивним.
Студенти мають знати функції політичної культури. Назвемо їх.
Пізнавальна. Пов’язана з набуттям і використанням політич-
них знань у практичній діяльності різних суб’єктів політики.
Нормативно-аксіологічна. Полягає у визначенні певних
норм, стандартів політичного мислення та поведінки, реакції на
оточуюче політичне середовище, а також меж, яких політичному
суб’єкту порушувати не можна. Ця функція фіксує ієрархію полі-
тичних цінностей, визначає пріоритети, формує розуміння мож-
ливостей реалізації прав і свобод у певній політичній системі.
Ідентифікації. Реалізується як потреба людини в груповій на-
лежності (формуванні певних форм участі в політичному житті за
збереження та обстоювання інтересів спільноти). Без сформова-
ної ідентичності — соціальної, етнонаціональної, конфесійної,
особистісної — людина «випадає» із системи соціальних коорди-
нат, розпочинає хаотичний пошук психологічно виправданого
захисту, який часто переходить в агресію, правопорушення, праг-
нення «сильної руки» або ностальгію за минулим.
148
 Виховна. Полягає в підвищенні політичної свідомості й наці-
ональної самосвідомості через участь громадян у державному
управлінні, політичному житті, зростанні їхньої поінформованос-
ті, компетентності, освіченості.
Регулююча. Покликана забезпечувати вплив громадян на по-
літичний процес через контроль за функціонуванням органів вла-
ди й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій,
ідеалів. Це сприяє попередженню необдуманих політичних рефор-
мацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства загалом.
Захисна. Полягає в охороні політичних цінностей, що відпо-
відають вимогам соціального прогресу, демократії гуманізму (на-
самперед захист прав і свобод людини).
Прогностична. Сприяє передбаченню поліваріантності пове-
дінки суб’єктів політики за певних ситуацій, наслідків можливо-
го політичного вибору.
Комунікативна. Забезпечує зв’язок громадянина з політич-
ною системою, іншими членами суспільства, їхню взаємодію та
взаєморозуміння.
Політичної соціалізації. Забезпечує входження людини в по-
літику шляхом засвоєння усталених норм та орієнтирів, ціннос-
тей і зразків політичної поведінки.
Мобілізаційна. Спрямовує та організовує громадян на вирі-
шення важливих соціальних і політичних завдань, створює осно-
ви адекватної поведінки влади та населення за форс-мажорних
обставин.
Інтеграції (дезінтеграції). Сприяє засвоєнню громадянами
політичних норм і цінностей, які притаманні певній спільноті,
згуртовує, об’єднує людей, або навпаки — перешкоджає засво-
єнню норм і цінностей, деформує, розмиває їх, що стимулює
дезінтеграційні суспільні процеси.
Гуманістична. Полягає в розвитку суспільно-політичного по-
тенціалу людини на засадах людяності, моральності, високих
етичних нормативів.
Якщо узагальнити, то політична культура здатна здійснювати
потрійний вплив на політичні процеси та інститути. По-перше,
під її впливом можуть відтворюватися традиційні форми полі-
тичного життя. Така можливість зберігається навіть у разі зміни
зовнішніх обставин та характеру правлячого режиму. По-друге,
політична культура може породжувати нові, нетрадиційні для су-
спільства форми соціально-політичного життя. По-третє, вона
здатна комбінувати елементи попереднього, наявного та перспек-
тивного політичного устрою.
149
 3. Типологізація політичної культури

Цілком природно, що наявний у сучасному світі плюралізм

суспільно-політичної організації породжує різноманітні типи по-
літичних культур. Для аналізу й порівняння широко використо-
вується їх типологія, запропонована американськими політоло-
гами Г. Алмондом і С. Вербою. Вони виокремлюють три ідеальні
типи політичної культури.
Патріархальна політична культура. Її основною ознакою є
відсутність у суспільстві, у якому вона панує, інтересу до полі-
тичної системи.
Підданська політична культура характеризується сильною
прихильністю до існуючих у країні політичних інститутів і ре-
жиму влади, що поєднується з низькою індивідуальною активніс-
тю населення.
Активістська політична культура. Її особливістю є зацікав-
леність людини в політичній діяльності та активна участь у поточ-
них політичних справах.
Громадянська культура. У цьому разі політична активність
одних громадян (соціальних груп) має урівноважуватись певною
пасивністю інших.
Існують й інші моделі типологізації політичної культури, що
свідчить про важливість і складність цього цивілізаційного фе-
номена. Так, за рівнем збігу ціннісних орієнтацій виокремлюють:
гомогенну, інтегровану, фрагментарну, змішану та уніфіковану
політичні культури; за геополітичним критерієм: західну, схід-
ну, маргінальну; за рівнем закритості-відкритості: інтравертну
та екстравертну; за ставленням до суспільного прогресу: прогре-
сивну, реакційну, застійну тощо.

4. Шляхи формування політичної культури

Студенту важливо усвідомити, що формування політичної

культури здебільшого носить конкретно-історичний характер.
Серед головних шляхів формування політичної культури в краї-
нах, що ідентифікують себе як європейські, слід виокремити:
— наполегливу систематичну працю та власну ініціативу кож-
ної людини за формування своїх політичних знань, цінностей,
орієнтацій, активної поведінки;
— цілеспрямовану духовно-ідеологічну, освітньо-просвітницьку
діяльність держави, політичних партій, засобів масової інформа-
150
ції, суспільно-політичних організацій і рухів, навчальних закла-
дів, церкви;
— активність на рівні буденної та емпіричної свідомості в колі
друзів, сім’ї, у навчальних і трудових колективах з подальшою
орієнтацією на більш високий рівень усвідомлення політичного
життя та участі в ньому;
— залучення громадян (особливо молоді) в практику суспільно-
політичних перетворень у суспільстві на демократичній основі.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. На основі яких головних наукових підходів визначається

сутність політичної культури? Зробіть їх порівняльний аналіз.
2. Які умови виникнення політичної свідомості?
3. Охарактеризуйте основні блоки політичної свідомості.
4. Які рівні політичної свідомості виокремлюють відповідно зі
специфікою гносеологічної структури?
5. Охарактеризуйте форми політичної свідомості згідно зі
специфікою аксіологічної структури.
6. Соціологічний підхід до аналізу політичної свідомості.
7. Що таке масова політична свідомість? Чим вона відрізня-
ється від групової та індивідуальної?
8. Що віддзеркалює поняття «політична культура»?
9. Яку роль відіграє політична культура в житті суспільства,
особи? Наведіть приклади.
10. Чи можна за допомогою політичної культури пояснити різ-
ницю в політичних системах, організації влади в конкретних
країнах? Аргументуйте свою відповідь.
11. Які типи політичних культур виокремлюють у політичній
науці?
12. Які фактори впливають на процес формування сучасної по-
літичної культури?

Теми рефератів, есе, доповідей

1. Роль політичної культури в політичній системі суспільства.

2. Ставлення до демократії та політичних інститутів — важли-
вий компонент політичної культури.
151
 3. Базові соціальні та політичні цінності українського суспільства.
4. Особливості політичної свідомості й культури тоталітарно-
го та посттоталітарного суспільства.
5. Політична свідомість сучасної української молоді.
6. Політична культура сучасної української молоді.
7. Політичні міфи та стереотипи.
8. Громадська думка: механізми формування та вияву.
9. Сучасне політичне мислення.
10. Особливості політичної культури сучасного українського
суспільства.

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Розкрийте сутність феномена політичної свідомості.

2. Визначте засоби формування політичної свідомості.
3. Розкрийте сутність взаємозв’язку політичної свідомості та
менталітету.
4. Проаналізуйте типологію політичної культури Г. Алмонда
та С. Верби.
5. Які характеристики матиме політична культура майбутнього?
6. Розкрийте сутність політичної культури як фактору модер-
нізації суспільства.
7. Порівняйте характеристику політичної культури за геополі-
тичним критерієм.
8. Визначте засоби формування політичної культури в Україні?
9. Розкрийте складові політичної культури особистості.
10. Назвіть характерні, на ваш погляд, субкультури українсько-
го суспільства.
11. У країні N більшість громадян переконані, що чиновники, які
беруть хабарі, поводяться негідно. Незважаючи на це, корупція в
країні процвітає. Що характеризує політичну культуру цієї країни:
а) переконання громадян;
б) поведінка громадян;
в) і те й інше;
г) ні те, ні інше?

Література до теми
Безклетний С. Політична культура як ціннісна система // Трибуна.
— 2008. — № 6. — С. 38—39.

152
 Вегеш М. М., Останець Ю. О. Політологія: Підручник. — К.: Знан-
ня, 2008.
Карнаух А. Політична культура. Політична соціалізація. — Лекції з
політології: Навч.-метод. посібник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горба-
тенка — К., 2009.
Нагорний В. І. Політологічна культура громадян України: вектори
змін: Монографія — К.: НІСД, 2006. — С. 38—122.
Остапенко М. А. Політична культура суспільства: Навч. посібн. —
К.: МАУП, 2008. — 96 с.
Політична культура населення України. — К.: Наукова думка, 2006.
— 136 с.
Политические системы и политические культуры: Сб. учебных ма-
териалов. — М.: МГИМО, 2009. — 424 с.
Хилько М. І. Політична культура населення України: аналіз розвитку
громадянських якостей // Політичний менеджмент. — 2007. — № 1. —
С. 115—126.
Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. —
2007. — № 3. — С. 94—105; № 4 — С. 77—90.

153
 Тема 10. Світовий політичний процес

Методичні поради до вивчення теми: на основі матеріалів

цієї теми студент має засвоїти, що світовий політичний процес
одночасно розгортається в окремих країнах, на регіональному й
глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільно-
стей та інститутів, організацій і окремих осіб, які переслідують
політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, дер-
жави, суспільні рухи та організації. Тому політичний процес на-
буває власного змісту, специфічних рис і закономірностей розвит-
ку. У документах ООН широко вживається поняття «світове спів-
товариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують
нині на планеті. Кожна з них має національно-особливі, спе-
цифічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних су-
спільств.
У процесі вивчення матеріалів теми важливо зрозуміти глобаль-
ний взаємозв’язок і взаємовплив країн і народів, що своїм резуль-
татом має формування теорії глобалізації (яка, утім, поки що не
має завершеного вигляду). Так само важливо усвідомити існу-
вання та невпинну еволюцію комплексу глобальних проблем, що
об’єднуються назвою «глобальні загрози людству». Жодна су-
часна держава, зокрема й Україна, не здатна убезпечити своє
майбутнє без урахування фактору глобальних загроз і визначення
свого місця в їх подоланні.
Для самостійного опанування теми особливого значення на-
буває знання нормативно-правової бази з питань участі країни в
міжнародній політиці. Зазвичай, законодавство певної країни мі-
стить висхідні принципи рефлексії національних інтересів і ме-
ханізми (систему) їх втілення на міжнародній арені.
Слід ураховувати те, що у державотворчій практиці конкрет-
ної країни процеси оптимізації зовнішньої політики можуть сут-
тєво відрізнятися. Це передбачає необхідність врахування конк-
ретно-історичного характеру втілення в життя реальних схем
реалізації зовнішньополітичної активності держав.
154
 Вивчивши тему, студент знатиме сутність, зміст, тенденції
розвитку світового політичного процесу, напрями його інституа-
лізації, вироблені міжнародними інституціями механізми мінімі-
зації негативного впливу глобальних загроз людству та життєдіяль-
ності конкретних країн і народів, засадничі принципи участі
України в міжнародних справах.
Засвоївши матеріал цієї теми, студент умітиме аналізувати
зовнішньополітичну практику сучасних європейських держав,
євроінтеграційний дискурс України, особливості участі України в
діяльності міжнародних організацій, членом яких вона є (ООН,
ОБСЄ, РЄ, СНД, а також наддержавних економічних об’єднань).
Термінологічний словник
Глобалізм (франц. global — загальний, усесвітній) — політична прак-
тика, орієнтована на вирішення локальних суспільних проблем з
урахуванням їх взаємозв’язку з проблемами зовнішніми, більш
загальними, з передбаченням їх наслідків для світових процесів.
Міжнародна безпека — стан міжнародних відносин, який виключає по-
рушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за
якого народи можуть суверенно, без втручання й тиску ззовні, ви-
значити шляхи та форми свого суспільно-політичного розвитку; ді-
яльність держав і міжнародних інститутів щодо підтримання такого
стану, універсальна система механізмів, заходів і гарантій якого ви-
ключає застосування сили в міжнародних відносинах.
Міжнародна організація — організаційна форма співпраці держав у різ-
них сферах суспільної діяльності. Перші міжнародні організації
з’явилися на початку ХІХ ст. Станом на 2000 р. їх налічувалося
понад 4 тис. Вони є вторинними (після держав) суб’єктами між-
народного права.
Міжнародна політика — комплекс двосторонніх і багатосторонніх
політичних, економічних, дипломатичних, військових, культур-
них, науково-технічних та інших відносин між державами; істо-
рично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають
у процесі розвитку світового співтовариства, а також форма вза-
ємодії між його суб’єктами.
Міжнародне право — сукупність юридичних норм, що регулюють від-
носини між державами та іншими суб’єктами міжнародного спіл-
кування.
Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеоло-
гічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків між держава-
ми й системами держав, між головними соціальними, економіч-
ними, політичними силами, організаціями й громадськими
рухами, які діють на світовій арені.
Політика забезпечення міжнародної безпеки — цілеспрямована, ско-
ординована чи самостійна діяльність держав, міжнародних (не-
155
 урядових) організацій та інших суб’єктів міжнародного права
щодо ліквідації (нейтралізації, зменшення) сукупності небезпек,
загроз, ризиків і викликів планетарного масштабу, напрацювання
дієвих механізмів та інструментів протидії їм, зокрема з викорис-
танням або ймовірністю використання насильства (збройного на-
сильства) щодо учасників світової взаємодії, передусім держав, а
також аналогічних внутрішніх процесів, що за своїми масштаба-
ми та впливом виходять за національні кордони й здатні вплива-
ти на безпеку інших держав.
Проблеми людства глобальні — сукупність життєво важливих проб-
лем, які мають загальнолюдський характер, відображають в уза-
гальненому вигляді найважливіші напрями розвитку суспільства
та протиріччя, які виникають на цьому шляху, від вирішення
яких залежить подальший соціальний прогрес і виживання циві-
лізації, її стійкий розвиток і скорочення ризику самознищення.
Світ багатополярний — геополітична концепція, яка передбачає од-
ночасне існування кількох Великих просторів (полюсів сили) та
широкого спектра відносин між ними: від антагоністично-
конфронтаційних до союзно-інтеграційних.
Світ однополярний — модель світоустрою, характерною особливістю
якої є одноосібне домінування США в світових справах з початку
90-х років ХХ ст. приблизно до 10-х років ХХІ ст. Виникнення
цієї моделі пов’язується зі зникненням СРСР і світової системи
соціалізму.
Світовий політичний процес — сукупна діяльність народів, держав та їх
інституцій, соціальних спільнот та їх організацій і рухів, які переслі-
дують певні політичні цілі в галузі міжнародного життя. Становить
своєрідну форму інтегративних тенденцій у розвитку суспільства,
форму взаємодії, взаємозв’язку його складових, комплекс усезагаль-
ної, глобальної політичної та соціальної взаємодії.
Світовий порядок — побудований на основі базових факторів міжнарод-
ного життя певний зразок світосистемних зв’язків, який претендує
на відносну концептуальну самостійність. Основними ознаками ві-
домих на сьогодні моделей світового порядку були й залишаються
їх відносна (тимчасова) стійкість, повторюваність, стабільність, без-
перервність, верифікація, альтернативність, варіантність тощо. Та-
кий порядок ґрунтується на визнаній (узаконеній) конфігурації дер-
жавних кордонів, легітимній структурі дво- та багатосторонніх
міждержавних відносин, принципах взаємодії та співпраці суб’єктів
міжнародного життя, зонах інтересів і сферах впливу, інструментах
підтримання миру та забезпечення безпеки, прийнятних для всіх
сторін. Усталеними моделями світового порядку Нового та Новіт-
нього часу визнано Вестфальський 1648 р., Віденський 1814—1815
рр., Версальсько-Вашингтонський 1919—1922 рр., Ялтинсько-
Потсдамський 1945 р., однополярний (постбіполярний, Біловезький,
Мальтійсько-Мадридський) 1991 р., поліцентричний (після 2010 р.).

156
 План семінарського заняття
1. Міжнародні відносини як основа світового політичного
процесу.
2. Особливості сучасного світового політичного процесу.
3. Світовий політичний процес і глобальні проблеми людства.
4. Засади зовнішньої політики України в сучасних умовах.

1. Міжнародні відносини як основа

світового політичного процесу

Під міжнародними відносинами розуміють системну сукуп-

ність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, пра-
вових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основ-
ними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є
народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши
тривалий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш
час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони фор-
мують обличчя сучасного світу, у якому співіснують близько 200
держав, безліч народів, які розмовляють своєю мовою (усього
понад дві з половиною тисячі мов).
Усередині світового співтовариства склалися підструктури
(міжнародні спільноти). Це великі групи держав, що належать до
певного соціально-економічного типу суспільства (наприклад,
капіталістичні держави). Взаємовідносини елементів світового
співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами
(Схід — Захід, Північ — Південь) і мезорівні — між державами
всередині спільностей або окремими державами міжнародних
спільностей (ЄС — Україна, Україна — Росія тощо).
Студентові важливо усвідомити основні тенденції становлен-
ня й розвитку світового співтовариства. Головною з них є тенден-
ція до формування всесвітнього господарства. У світовій еко-
номіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Про-
відним критерієм і своєрідним «спільним знаменником» еконо-
мічної зрілості є ступінь поширення «п’яти ринків» (товарів,
капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспіль-
ного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залу-
чення національних економік у світове господарство. Формуван-
ня всесвітнього господарства, своєю чергою, відображає дію
закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціона-
лізація характеризується виходом держав за національно-держав-
ні кордони.

157
 Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних
зв’язків чітко виявляється у розвинутих країнах Заходу. Проте і
в менш розвинутих країнах, що стають на шлях модернізації, ця
тенденція виявляється все більше.
Іншою важливою тенденцією розвитку світового співтоварис-
тва стала деідеологізація міжнародних відносин. Упродовж
майже всього ХХ ст. людство поділялося на дві протилежні су-
спільно-економічні системи — капіталізм та соціалізм. Це був
біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення
неминучості знищення цивілізації в разі розв’язування ядерної
війни привело керівників провідних держав світу до зміни акцен-
тів міжнародної політики, яка дедалі більше орієнтується на са-
мозбереження людства та його прогресивний розвиток.
Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів
світового співтовариства можна вважати їх демократизацію як
залучення великих мас людей до політики, безперервний роз-
виток громадянського суспільства. Демократизація — це про-
цес, головним змістом якого є зростання обсягу свободи. У світо-
вому політичному процесі — це розвиток народів і держав на
шляху до демократії. За всієї несхожості конкретних форм і ре-
зультатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах за-
гального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авто-
ритарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне
розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забез-
печують: реальний політичний плюралізм; поділ влади; національ-
но-культурну автономію та місцеве самоврядування; економічні,
політичні, соціальні й індивідуальні свободи та права; високий рі-
вень добробуту населення, його надійний соціальний захист.

2. Особливості сучасного світового

політичного процесу

Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах со-

ціально-політичним структурам притаманні певні характерні ри-
си та особливості. Назвемо їх.
1. Тісне переплетення революційних та еволюційних (рефор-
маторських) чинників, через які реалізується історична необхід-
ність.
2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу сві-
домих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними,
спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політич-
ний процес складним та інваріантним.
158
 3. Різноспрямованість у функціонуванні соціально-політичних
структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політич-
них інституцій зберігаються й такі, які обстоюють регресивні,
консервативні та реставраційні ідеї в політиці. Унаслідок цього
політичний процес нерідко набирає альтернативного характеру.
4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за
збереження загальної його детермінації соціально-економічними
факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність
політики, політичних партій і рухів, політичних лідерів. Політич-
ний процес та його суб’єкти залежать від низки причин та умов,
зокрема рівня розвитку демократії, політичної культури населен-
ня, соціально-класової структури національних спільнот, демокра-
тичних традицій тощо.
5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здій-
снення політики через ускладнення й демократизацію суспільного
розвитку. Нині в політичному процесі беруть участь різноманітні
впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі,
конфесійні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.
6. Створення передумов для подолання подвійного відчужен-
ня: особистості від держави (державної влади) та держави від
громадянського суспільства під впливом участі широких мас у
політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов пере-
шкоджають дії деструктивних зокрема екстремістських сил,
охлократія (влада натовпу).
7. Суперечливе поєднання спадкоємності та новизни, незворот-
ності й незавершеності, поступовості та неповторності, спрямо-
ваності й непередбаченості, стабільності та мінливості. Через це
визначити на конкретних історичних етапах однозначний вектор
розвитку політичного процесу буває доволі складно.
8. На будь-якому рівні політичний процес є втіленням внутріш-
ніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з
одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин та обставин мо-
дифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інститу-
ціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього полі-
тичного процесу.
9. Уся різноманітність політичних процесів як в окремо взятих
країнах, так і на світовому рівні замикається на проблемі влади.
Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспіль-
ними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів
та особливостей їх реального функціонування. У межах світового
співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є си-
стема міжнародних відносин, яку репрезентує Організація
159
Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалі-
зовані установи).

3. Світовий політичний процес

і глобальні проблеми людства

Ці проблеми можна розділити на чотири основні групи:

— запобігання ядерній війні: припинення гонки озброєнь; мирне
вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфлік-
тів, будівництво світу без насильства на засадах утвердження довіри
у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
— соціально-економічного характеру: подолання економічної
відсталості й пов’язаних з нею злиденності й культурної відста-
лості; забезпечення ефективного виробництва та економічного
зростання країн світу; пошук способів подолання енергетичної,
сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної
ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мир-
них цілях навколоземного простору та Світового океану;
— соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням
природного середовища проживання людей. З особливою гостро-
тою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення ат-
мосфери, гармонійного розвитку живої й неживої природи, раці-
онального використання природного потенціалу планети;
— проблеми прав людини, зокрема й людського виміру суспіль-
ного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивіду-
альних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворю-
вань, неписемності; духовний розвиток особистості; подолання
відчуження людини від природи, суспільства, держави, інших
людей у результаті власної життєдіяльності.
Студент має чітко усвідомити, що без подолання (або при-
наймні мінімізації) глобальних загроз людству надії на цивіліза-
ційне виживання набувають все більш гіпотетичних рис. Свій
внесок у їх подолання має зробити кожна сучасна країна, оскіль-
ки державний егоїзм дедалі критичніше сприймається всіма учас-
никами міжнародного життя.

4. Засади зовнішньої політики України

в сучасних умовах

Ці засади визначає Закон України від 01.07.2010 р. Відповідно

до ст. 11 Закону Україна як європейська позаблокова держава
здійснює відкриту зовнішню політику та прагне співпрацювати з
160
усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окре-
мих держав, груп держав чи міжнародних структур.
Основними засадами зовнішньої політики є:
— забезпечення національних інтересів і безпеки України
шляхом підтримання мирної і взаємовигідної співпраці з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами
й нормами міжнародного права;
— забезпечення дипломатичними та іншими засобами й мето-
дами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету,
територіальної цілісності та непорушності державних кордонів
України, її політичних, економічних, енергетичних та інших ін-
тересів;
— використання міжнародного потенціалу для утвердження та
розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної, соціа-
льної та правової держави, її сталого економічного розвитку;
— створення сприятливих зовнішньополітичних умов для роз-
витку української нації, її економічного потенціалу, історичної
свідомості, національної гідності українців, а також етнічної,
культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України
всіх національностей;
— утвердження провідного місця України в системі між-
народних відносин, зміцнення міжнародного авторитету дер-
жави;
— сприяння міжнародному миру й безпеці в світі, участь у
всеосяжному політичному діалозі з метою підвищення взаєм-
ної довіри держав, подолання традиційних і нових загроз без-
пеці;
— дотримання Україною політики позаблоковості, що означає
неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність
участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колек-
тивної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Ор-
ганізацією Північноатлантичного договору та іншими військово-
політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний ін-
терес;
— підтримка зміцнення ролі міжнародного права в міжна-
родних відносинах, забезпечення дотримання та виконання
чинних, вироблення нових принципів і норм міжнародного
права;
— запобігання конфліктам у регіонах, що межують з Украї-
ною, і врегулювання існуючих конфліктів;
— забезпечення захисту прав та інтересів громадян і юридич-
них осіб України за кордоном;
161
 — створення сприятливих умов для задоволення національно-
культурних і мовних потреб українців, які проживають за межа-
ми України, підтримання з ними сталих зв’язків;
— забезпечення інтеграції України в європейський політич-
ний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в
Європейському Союзі;
— підтримка розвитку торговельно-економічної, науково-
технічної та інвестиційної співпраці України з іноземними дер-
жавами на засадах взаємної вигоди;
— забезпечення з метою повноцінного економічного розвитку,
підвищення добробуту народу інтеграції економіки України в
світову економічну систему;
— розширення міжнародної співпраці з метою залучення іно-
земних інвестицій, новітніх технологій та управлінського досвіду
в національну економіку в інтересах її реформування, модерніза-
ції та інноваційного розвитку;
— підтримка інтеграції України в світовий інформаційний
простір.
Студент має усвідомити, що незалежна Україна, маючи вели-
кий природний, економічний, культурний та інтелектуальний по-
тенціал, здатна здійснити значний внесок у вирішення глобаль-
них проблем людства, розвиток світової цивілізації та забезпе-
чення міжнародної безпеки загалом.

Завдання до тренінгів, вправи,

питання для дискусій

1. Зовнішня політика США, Росії, України: спільне та відмінне.

2. Теорія зовнішньополітичної активності держави: етапи фор-
мування.
3. Назвіть законодавчу базу забезпечення активної зовнішньої
політики України.
4. Які державні інститути є суб’єктами зовнішньої полі-
тики?
5. Що таке національні інтереси України? Яке місце в них по-
сідають зовнішньополітичні чинники?
6. Зовнішньополітичні виклики та загрози Україні: стан, тен-
денції розвитку.
7. Що таке стратегія національної безпеки та як вона враховує
зовнішньополітичні фактори розвитку країни?

162
 Теми рефератів, есе, доповідей

1. Світовий політичний процес: сутність, зміст, тенденції роз-

витку.
2. Державні та недержавні актори світового політичного про-
цесу.
3. Глобальні загрози людству: сутність і механізми мінімізації.
4. Інституціоналізація світового політичного процесу: уроки
ХХ ст.
5. Україна як суб’єкт світового політичного процесу.
6. Національні інтереси України: змістовний і законодавчий
дискурс.
7. Зовнішньополітична складова національних інтересів
України.
8. Національна безпека України в контексті оптимізації зов-
нішньої політики держави.
9. Економічна безпека: сутність, структура, механізми забез-
печення.
10. Євроінтеграційні прагнення як чинник оптимізації зовніш-
ньої політики України.
11. Глобальні впливи на зовнішню політику України.
12. Шляхи зміцнення національної безпеки України (внутріш-
ній і зовнішній аспекти).

Завдання для самопідготовки студентів

заочної форми навчання

1. Розкрийте сутність концепції суперечливого, взаємозалеж-

ного, цілісного й ненасильницького світу.
2. Поясніть роль ООН у вирішенні глобальних проблем роз-
витку людства.
3. Розкрийте потенціал міжнародної співпраці ОБСЄ.
4. Який вплив здійснює ЄС на загальноєвропейський політич-
ний процес.
5. Дайте характеристику діяльності СНД та участі в ній
України.
6. Сформулюйте зовнішньополітичні можливості РЄ (Ради
Європи).
7. Місце НАТО в сучасному світовому політичному процесі.
163
 8. Назвіть регіональні наддержавні об’єднання та механізми їх
участі в світовому політичному процесі.
Література до теми
Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнарод-
ний аспекти. — К., 2001. — 300 с.
Дзьобань О. Національна безпека в суспільствах транзитивного ти-
пу. — Х., 2004. — 292 с.
Економічна безпека України. — К.: Апарат РНБОУ, 2006. — 272 с.
Закон України від 19.06.2003 р. № 964-ІV «Про основи національної
безпеки України».
Іванова Н. Ю., Смолянюк В. Ф. Політологія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2011. — 347 с.
Ліпкан В. Безпекознавство. — К.: Європейський університет, 2003.
— 208 с.
Ліпкан В. Національна безпека України: нормативно-правові аспек-
ти забезпечення. — К., 2003. — 180 с.
Національна безпека України: теорія і практика: Монографія /
Г. П. Ситник, В. М. Холуйко, М. П. Вавринчук. — К.: Кондор, 2007. —
616 с.
Реформування сектору безпеки України. — К.: НІПМБ при РНБОУ,
2004. — 316 с.
Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою. —
К.: НАДУ, 2004. — 408 с.
Стратегія національної безпеки України (затверджена Указом Пре-
зидента України від 12.02.2007 р. № 105/2007).
Циганов В. В. Політична безпека і безпечна політика: складові,
ознаки, стан, тенденції. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 112 с.

164
 ЗМІСТ

Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Робоча навчальна програма з нормативного курсу

«Політологія» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Методичні вказівки до виконання тренінгів, вправ, пи-

тань до дискусій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Методичні вказівки до виконання рефератів, есе, допо-

відей. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

Методичні вказівки для самопідготовки студентів-

заочників. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Тема 1. Сутність і роль політики та політології як науки в

житті суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Тема 2. Політична діяльність і влада. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47

Тема 3. Історія світової та вітчизняної політичної думки. . . 58

Тема 4. Сучасні ідейно-політичні течії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75

Тема 5. Політична система суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91

Тема 6. Політичні партії, громадські організації та групи

тиску як основні суб’єкти політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102

Тема 7. Політика та етнонаціональні відносини . . . . . . . . . . 116

Тема 8. Особистість і політика. Політичне лідерство . . . . . . 127

Тема 9. Політична культура . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144

Тема 10. Світовий політичний процес . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154

165
 Навчальне видання

ІВАНОВА Наталія Юріївна

МАНЕЛЮК Юрій Михайлович
СМОЛЯНЮК Володимир Федорович

ПОЛІТОЛОГІЯ
Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

Редактор Н. Підлужна
Художник обкладинки Т. Зябліцева
Коректор Л. Гримальська
Верстка О. Шевчук

Підписано до друку 24.04.12. Формат 60×84/16.

Ум. друк. арк. 9,59. Обл.-вид. арк. 10,91. Зам. № 12-4328

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)
Тел./факс (044) 537-61-41; тел. (044) 537-61-44
E-mail: publish@kneu.kiev.ua
Для нотаток
Для нотаток