Модернізм та авангардизм.

Неприкаяні кумири

Образ поета 20 сторіччя Гійома Аполлінера

Трагічні факти з його життя, що символізують блукання, темряву та світлі, як символ перемоги зорі
над сутінками.

За матеріалами підручника Ковбасенко та Укрліб

Трагічне: Гійом Аполлінер був сином польської аристократки Ангеліки Костровицької, родина якої
емігрувала після поразки польського антиросійського повстання 1863 р.

Цей факт постає нам трагічним, оскільки ми бачимо людину, яка не має дому та коріння. Поет майже
до самого кінця життя блукає світом без жодного громадянства, що не тільки нарікає його на
матеріальні та соціальні складнощі, але й руйнує одне з ключових понять у житті європейської людини
– Батьківщину.

Трагічний факт та його світле закінчення: Аполлінер вірив у те, що долею йому визначено стати
національним поетом Франції, тож хотів мати лише французьке громадянство, яке отримав тільки
наприкінці життя, за два роки до смерті.

Як бачимо, не тільки у творчості але й в самому житті митця втілюється провідний мотив Гете про те,
що людина, яка блукає, завжди знайде щастя. Для письменника це було отримання французького
громадянства, нехай і незадовго до смерті.

Трагічне: про Аполлінерового батька достеменних відомостей немає. За однією версією, це

італійський офіцер Франческо д’Аспермон, з яким його матір шлюб не взяла, хоч певний час вони були
разом.

Поданий факт демонструє не тільки вище зазначене руйнування поняття Батьківщини, але й сім’ї.

Світле: дружнім колом для поета стало вільне братство парижан, які заробляли на життя пером і
пензлем. Тут, у майстернях живописців на Монмартрі та кав’ярнях поблизу вокзалу Монпарнас, він
постійно спілкувався з П. Пікассо, А. Матіссом, Ж. Браком і ще багатьма представника ми «паризької
школи» живопису. Особливо важливою для Гійома була дружба з Пабло Пікассо. Обом іноземцям
було важко виживати в космополітичному Парижі, витримувати удари долі, зокрема й безпідставну
підозру в скоєнні викрадення «Джоконди» Леонардо да Вінчі з Лувру. Вони обидва прагнули
завоювати Париж своїм талантом і здійснили свій задум.

Не дивлячись на усі складності в житті, Аполлінеру вдається знайти свою віддушину, яка в подальшому
культивуватиме в ньому жагу до життя, мотивуватиме до експериментів з формою та змістом своїх
творів, відкриваючи тим самим нові обрії. Він не тільки знаходить вірного товарища, але й собрата по
нещастю, який чудово розуміє та розділяє його проблеми.

Трагічний факт та його світле закінчення: Життя в Парижі для нього було суворим. Хто він для цього
міста? Заброда-емігрант, яких тисячі? Тож Аполлінер мусив зареєструватися у префектурі з при
низливим «титулом» безробітного іноземця. Він погоджувався на будь-яку роботу: працював
конторником, перебував у «літературному рабстві», пишучи за письменників їхні твори. Але нарешті
доля усміхнулася і йому: Аполлінер знайшов місце вчителя. З родиною, де він учителював, жив на
Рейні, подорожував Німеччиною й Австрією.
Цей епізод з життя Гійома демонструє нам, які величезні складнощі автору прийшлось подолати для
досягнення своїх мрій, набуття соціального статусу та можливості подорожувати.

Трагічне: поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого. Він виражає себе в абсолютно
вільному вірші: "Старовина набридла нам безмежно / Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева
вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим /Автомобіль і той здається тут застарим" ("Зона").
Здається, що поет пише на ходу, під час прогулянки, і його творча лабораторія — на міських вулицях.
Вірш написаний під враженням невдалого кохання і являє собою сповідь, відверту картину
страждання і самотності.

Ця сторінка історії Гійома Аполлінера стає ще одним підтвердженням руйнування традиційних

цінностей. До руїн Батьківщини та родини додаються нові – руїни кохання.

Трагічне: у 1914 році почалася Перша світова війна, та Аполлінер вирушив на фронт добровольцем:
воював рядовим в артилерії, потім лейтенантом у піхотній частині. У своїх творах спочатку Аполлінер
спробував поєднати тему війни з мотивами кохання (цикл "Вірші до Лу", численні послання до
Мадлени). Наївна віра закоханого в те, що "в ім'я нашого щастя схопилися армії", тому й "гранати
схожі на зорі", поступово витісняється розумінням трагедії, почуттям спільності з нею, своєї
відповідальності. Поет вражений розмахом бійні: "Хто б міг подумати що так розцвіте людожерство /
Що треба стільки вогню щоб засмажить м'ясиво людське...". До збірки "Каліграми" увійшло багато
фронтових віршів, які протестували проти війни, викривали її криваву абсурдність. У віршах цього
циклу Аполлінер виявляє певну стриманість, уникає прямого вираження жалю — приховане
страждання ще більше вражає.

Ця подія в біографії поета ніби стає кінцем всього: тепер зруйновано останню цеглинку традиційний
цінностей – цінність життя людини.

Світле: У поезії "Зарізана голубка й водограй" Аполлінер використав можливості ідеограми для
створення антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що
розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є
символом вічного плачу по тих, які загинули в Першій світовій війні ("Душа ятриться з непокою / І
водограй рида зі мною"). Одночасно фонтан символізує потоки крові, що ллється на війні. Зарізана
горлиця Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який через сорок років підхопив ідею поета,
створивши образ, що символізує мир в очах сучасного людства. Відбиваючи антилюдяну реальність
війни, пережиту ним у траншеях і на полях битв, Аполлінер протиставляє їй незнищенні гуманістичні
цінності, передусім — кохання.

Але, як можемо побачити, не дивлячись на всі перешкоди, на всі проблеми, невдачі та розчарування,
Гійом Аполлінер не відмовляється від давніх істин, а навпаки, просуває їх та поширює у своїй творах.
Він ніби каже нам: «Так, зі мною сталося дуже багато поганого, але я продовжую свій шлях до
кращого майбутнього та закликаю вас до того ж самого».