Міністерство освіти і науки України

Дніпродзержинський державний технічний університет

Стаховська Н.Ф.

Конспект лекцій
з дисципліни «Термінознавство»
для студентів напряму 6.020303 «Філологія»

Затверджено :
Редакційно-видавничою секцією
науково-методичної ради ДДТУ
«____» _________ 2010 р., протокол № _____

Дніпродзержинськ
2010
 3
Зміст
Тема І Термінологічна лексика та її місце в лексичній системі
української мови ………………………………………………………… 4
Тема 2 Термінознавство як наука. Його основні напрями
та проблематика ………………………………………………………………..12
Тема 3 Українська термінологія в її історії, розвитку й
перспективі ………………………………………………………………….17
Тема 4 Організація термінологічних систем на рівні
парадигматики ………………………………………………………………33
Тема 5 Внутрішня форма та мотивованість термінів …………………….53
Тема 6 Використання у мові словотворчих моделей для
творення нових назв ………………………………………………………..59
Тема 7 Суспільно-політична термінологія ………………………………..65
Тема 8 Лінгвістична термінологія ………………………………………. …79
Тема 9 Друкарська термінологія …………………………………………..99
Тема 10 Військова термінологія …………………………………………106
Тема 11 Морська термінологія …………………………………………..111
Тема 12 Мінералогічна термінологія …………………………………...115
Тема 13 Музична термінологія …………………………………………. 123
 4

Тема № 1 Термінологічна лексика та її місце в лексичній системі

української мови

План
1. Формування національної термінології.
2. Унормування та стандартизація термінологічної лексики.
3. Термінологічна та загальновживана лексика.
4. Поняття терміна.
5. Суттєві ознаки терміна.

До словникового складу сучасної української мови входять різноманітні

шари лексики, які різняться між собою за сферами свого вживання. Помітне
місце в ньому займає термінологічна лексика, яка належить до лексичної
підсистеми обмеженого функціонування і «має залежний характер відносно
загальнонародного словника» [23].
Проголошення незалежності України, прийняття Закону про мови,
надання Конституцією українській мові статусу державної, зумовили перехід
науки і виробництва на національну термінологію, дали могутній поштовх
розбудові української термінології. Основу кожної термінологічної системи
становлять, як правило, власне національні слова, що увійшли в науковий обіг
шляхом їхнього дефінування. Вони функціонують лише у системі рідної мови,
добуваючи з її надр потенційні значення, які диктує відповідний контекст й
історична традиція.
Як невід'ємний компонент наукової мови, термінологія формується під
впливом тих закономірних еволюційних змін, яких зазнає мова в процесі
свого поступу. Вона засвідчує досягнення кожної окремої галузі знань на
певному етапі історії народу-носія мови і відображає перспективи
подальшого процесу.
 5
Однією з суттєвих особливостей термінології є те, що вона найбільше
піддається свідомому творенню у процесі подальшого розвитку
термінологічного фонду літературних мов, удосконалення якого дедалі
набуває все більшого значення [32, 15].
Кожна природно сформована термінологічна система розвивається за
законами спадковості. Наукове мислення породжує поняття у формі
абстракції єдності, позбавлене всього суб'єктивного, чуттєвого у
відображенні. Терміни, фіксуючи цю сутність, закріплюють результати
пізнавальної діяльності, тому термінологія стає певним завершальним етапом
стосовно наукового дослідження реальних об'єктів [11, 44-51; 57, 3-39].
Прогрес науки і техніки накладає свій відбиток на кількісний і якісний
стан термінології, що є своєрідним відображенням усіх досягнень у мовній
системі [9, 3-8].
У зв'язку з цим спостерігається природне прагнення науково-технічної
громадськості втрутитися у розвиток термінології [123, 84-93] для того, щоб
будувати терміносистеми, які з'являються, та удосконалювати ті, що вже
існують, з урахуванням вимог, що визначаються сучасними потребами
суспільства [122, 3-12].
Широка участь мови у вирішенні багатьох народногосподарчих проблем
висуває на перший план завдання уніфікації та стандартизації термінології,
яка набуває все більшої активності та наукового й суспільного значення [126,
24-37].
Для успішного вирішення питань унормування та стандартизації
термінологічної лексики необхідно, як зазначають деякі вчені, «з'ясування
усіх закономірностей і тенденцій, які мають місце у певній терміносистемі, у
мові науки й техніки взагалі, і факторів, що їх обумовлюють» [107, 32], тобто
повинні всебічно вивчатися шляхи і засоби формування термінолексики,
лексико-граматичні, семантичні особливості термінів, а також визначатися
активні способи термінотворення. Важливістю будь-якої термінології є те, що
вона сприяє становленню певних загальномовних норм, її оптимізація
 6
допомагає поліпшенню взаєморозуміння між спеціалістами, створенню
різноманітних кодових систем, що забезпечують значну економію часу
в пошуках необхідної інформації [148, 264].
Науково-технічна термінологічна лексика, яка раніше сприймалася як
периферійна частина загальнолітературної мови, останнім часом почала
з а й м а ти у н і й к л ю чо в і п о з и ц і ї. То м у н е д и в н о , щ о та к і вче н і ,
я к В. В. Виноградов, І. К. Білодід, М. А. Жовтобрюх, А. П. Даниленко, Д. С.
Лотте, Л. О. Симоненко, А. В. Крижанівська, Т. І. Панько, І. М. Кочан та
багато інших присвятили свої праці проблемам термінології, дослідження
якої вимагає саме діалектичного підходу при вирішенні її важливих
проблем. Д.С. Лотте зазначав, що кінцевою метою практичної
термінологічної роботи є розроблення систем однозначних термінів у
різних галузях знань, техніки, технічних дисциплін [97, 39-57].
На думку інших учених, упорядкування та стандартизація
термінологічних систем ніколи до кінця не зможуть усунути спонтанних
процесів їхнього розвитку, бо упорядковане завжди буде доповнюватися і
витискуватися новим упорядкованим [103, 246; 77, 12-18]. Тому немає підстав
сподіватися, що на шляху удосконалення термінології на якийсь час будуть
зовсім відсутніми недоліки, асистемні явища [8, 15-16].
Деякі дослідники, зокрема Л. О. Симоненко, А. В. Крижанівська,
підкреслюють, що вирішення проблем упорядкування терміносистеми слід
починати із з'ясування основних тенденцій їхньої історичної еволюції [77,
12-18].
Термінологія, виступаючи невід'ємною частиною наукової мови, займає
важливе місце в обслуговуванні багатогранної діяльності людини і сприяє
підвищенню ролі лінгвістики у суспільному виробництві. Спеціалізована
лінгвістична діяльність включає в себе вирішення ряду різноаспектних
термінологічних проблем, бо все, що пов'язане із з'ясуванням поняття
терміна, наближує лінгвістику не тільки до різних галузей знань, але й до
різних сфер виробничої практики, професійної праці [24, 3-10].
 7
Таким чином, стає зрозумілим, чому виникає зацікавленість у
регламентації мовних процесів у галузі термінології та у здійсненні заходів
щодо удосконалення спеціальної мови. Тому вироблення принципів
уточнення наукових термінів має як філософську (гносеологічну) основу, так
і важливе значення для подальшого розвитку самої теорії пізнання
навколишньої дійсності, що доводить: термінологія суттєво впливає не
тільки на досягнення певної науки, техніки, але й на ті науки, що тільки
починають формуватися. Усвідомлене вживання людьми, зайнятих у
виробництві, спеціальної лексики у комунікативному аспекті позитивно
позначається на розвитку науково-технічного прогресу [107, 71-89].
При вивченні сучасної української мови не можна не враховувати той
великий вплив, який має на неї науково-технічна термінологія, через те, що в
розвинутих країнах близько 90 % нових слів становлять саме терміни. Тому
справедливо вважати, що як у загальнолітературній мові, так і в
спеціальних мовах лексичні одиниці, засоби їхніх сполучень, побудова
різноманітних конструкцій допомагають людям краще і повніше усвідомити
навколишній світ, точніше передавати свої думки і почуття. Деякі з учених,
зокрема Л. Є. Азарова, А. В. Костюк, вважають, що вивчення лінгвістичних
питань термінології підвищує можливості пізнання загальни х
закономірностей розвитку мови [1, 160-170].
Говорячи про специфіку термінологічної лексики, звертаємо увагу на
те, що під час свого формування вона ще мало чим відрізняється від
загальновживаної, хоча має такі ж якості й закономірності, які детерміновані
головним чином її внутрішньою структурою. Завдяки кількісно-якісному
прогресуванню термінології на етапах, що ведуть до сучасного і
розвинутого її стану, виявляється все більш виражена залежність між
характером термінології та факторами, які впливають у певних умовах на
наукову мову завдяки свідомому втручанню вчених. На думку вчених, мова
змінюється за властивими їй законами, але темпи її перетворювань залежать
від умов функціонування мови.
 8
Найбільш поширеною є думка, за якою термінологія - частина
загальнолітературної мови (О. С. Ахманова, В. П. Головін, О. А.
Реформатський, І. І. Ковалик, Г. П. Мацюк). В. П. Даниленко відзначає,
що термінологія належить до лексики наукової мови, яка є самостійним
функціонуючим різновидом загальнонаукової мови [41, 61].
Природним середовищем для термінології є самостійний
функціональний різновид загальнолітературної мови, який називається
мовою науки. За твердженням учених, лексика мови науки охоплює
три шари: загальновживану, загальнонаукову і термінологічну лексику [43,
17].
У досліджуваній нами терміносистемі на позначення осіб за професією та
видом діяльності не зафіксована загальновживана та загальнонаукова
лексика. Агентивно-професійні найменування входять до складу
термінологічної лексики, оскільки термінологічна лексика є номінативним
виразником категоріально-поняттєвого апарату певної науки, основним
шаром лексики мови науки.
Важливою проблемою дослідження термінології є також дефініція її
основного поняття - терміна. Так, Я. А. Климовицький вважає, що «термін
- це слово (чи словосполучення), мовний знак якого співвіднесений з
відповідним поняттям у системі понять певної галузі науки чи техніки»
[66, 34]. О. О. Реформатський вказує, що «терміни - це слова спеціальні,
обмежені своїм призначенням; слова, які намагаються бути однозначними як
точне вираження понять і називання речей» [138, 76].
За визначенням А. В. Крижанівської та Л. О. Симоненко, терміни – «це
номінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови..., причому
кожний термін у конкретній галузі має суспільно усвідомлене значення» [79,
15]. Отже, дослідники акцентують увагу на основній функції терміна -
здатності виражати наукове поняття, вказуючи також і на інші властивості
терміна, які є оптимальними для його функціонування в терміносистемі, чим
він і відрізняється від загальновживаної лексики. У поглядах мовознавців на
 9
сутність і склад термінів також спостерігається розбіжність, зумовлена
категоричною неприпустимістю компромісних, дихотомічних його
трактувань. У даній роботі визначено такі суттєві диференційні ознаки
терміна:
1) системність [43; 70];
2) тенденція до однозначності в межах термінологічного поля [43;
87;
145];
3) відсутність експресії [145; 166];
4) наявність точної дефініції (майже усі дослідники);
5) стилістична нейтральність [140].
Розглянемо їхню сутність на проблемному рівні.
Уперше проблему системності термінологічної лексики порушив у своїх
працях Д. С. Лотте [97, 10], наголосивши на класифікаційній сутності
терміна. На думку вченого, термінологічна лексико-семантична система
зумовлюється насамперед класифікаційними ієрархічними зв'язками між
поняттями. Визначальною для термінології є системність на рівні
«логосу», а не «лексису».
Погляди Д. С. Лотте знайшли подальшу підтримку і розвиток у працях
представників термінологічної школи В. В. Виноградова, Г. О.
Винокура, Б. М. Головіна, В. П. Даниленко, О. В. Суперанської, С. Д.
Шелова та ін.
Так, О. В. Суперанська вважає, що «терміни-слова групуються не в
порядку, зумовленому системою певної мови, а у зв'язку з системністю науки,
яку вони обслуговують, що створює особливу парадигматику, особливу
сполучуваність, яка не спричинюється нормами мови» [162, 116 -117].
На думку Л. О. Симоненко, системність термінів повинна розглядатися
у двох аспектах: словотвірному та поняттєвому, причому поняттєва (логічна)
системність не завжди збігається із словотвірною [146, 14 -15].
 10
Е. Ф. Скороходько вказує, що «системність лексики передбачає:
системність плану змісту, тобто системність семантичного рівня лексики;
системність плану вираження, тобто системність словесного наповнення, а
також системність відповідності між планом змісту і планом вираження»
[149, 74]. Таке трьохаспектне розуміння, на нашу думку, найточніше
відображає сутність поняття системності в термінології.
Системність прийнято вважати не тільки базовою ознакою термінології,
а й основною вимогою до терміна. Тому головне завдання термінолога -
працювати над підвищенням рівня системності термінолексики як на
внутрішньому, так і на міжгалузевому рівні, хоч досягти абсолютної
системності загалом неможливо.
Наукове визначення (дефініція) терміна як виразника наукового поняття
певної галузі наук є його незаперечною ознакою. Проблема лише в доборі
певного типу та правильному формулюванні дефініції. Питанням
дефініції терміна присвячені праці О. О. Реформатського, Е. Ф.
Скороходька, І. Н. Волкової, О. С. Герда, Т. Р. Кияка, Н. Ф.
Непийводи, С. Є. Нікітіної, Т. В. Радзієвської, С. Д. Шелова. У науці
поєднуються логічний і лінгвістичний аспекти теорії дефініцій, що не зовсім є
виправданим. Конкретна мета роботи (укладання словників, термінологічних
стандартів тощо) зумовлює вибір того або іншого типу дефінування.
3 відомих видів (родо-видова, партитивна, квазіродова, операціональна
та ін.) [191, 86], в термінологічній практиці найчастіше використовується
родо-видова дефініція [183, 72], яка спирається на дві складові: 1) вказівка
на найближчий рід; 2) вказівка на видову відмінність. Формулюючи дефініції
термінів певної галузі науки за цим принципом, можна домогтися високого
рівня системності термінології, її точності та однозначності, адже термін
вважається членом термінологічної системи тільки тоді, коли до нього
застосована дефініція «через найближчий рід і видову відмінність» [20, 508].
Оскільки термін має чітку дефініцію, він є стилістично нейтральним
(незалежним від контексту) в термінологічному полі. За межами конкретного
 11
термінологічного поля термін може втратити свої ознаки і змінити значення -
детермінологізуватися [20, 508]. Але, якщо йдеться про використання терміна
певної галузі знань у тексті іншої наукової субмови, зміни значення, як
правило, не відбувається.
Традиційно прийнято вважати, що термінам не властива
експресія (О. О. Реформатський, В. П. Даниленко, Л. О. Симоненко та ін.).
Наукові тексти характеризуються суворою логічністю викладу,
об'єктивністю, тоді як художня література суб'єктивна і, відповідно,
насичена емоційно-експресивними відтінками.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –

Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і
статус. Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
– К., 1959р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969р., №6, ст.112 -
126.

Питання для самоперевірки

1. Які фактори впливають на формування термінології?

2. Що необхідно враховувати для вирішення питань унормування та
стандартизації термінологічної лексики?
3. Чим термінологічна лексика відрізняється від загальновживаної?
 12
4. Що таке термін?
5. Які дефініції терміна Ви знаєте?
6. Назвіть суттєві ознаки терміна.

Тема № 2 Термінознавство як наука. Його основні напрями та

проблематика.

План

1. Поняття «термінологія» та «термінознавство».

2. Професійна лексика.

3. Поняття номенклатурної лексики.

4. Основні напрями роботи термінознавства.

Термінознавство - це наука про терміни. На жаль, сучасні термінологічні

словники цього слова не фіксують, хоч воно з'явилося у 60-х роках ХХ ст.
Натомість у цьому значенні часто вживаються слово «термінологія», що
відповідає принципові систематичності і однотипності лінгвістичних понять
Правомірність позначати одною назвою кілька понять на зразок морфологія,
фразеологія відстоює професор І. Ковалик. Зважаючи на те, що
термінологія звичайна як назва системи термінів, вводимо у постійне
вживання назву термінознавство. Це дає змогу уникнути зайвої полісемії.
Отже, термінознавство - це наука, яка займається загальнотеоретичними
питаннями терміна, термінології, номенклатури.
Слово термін прийшло до нас ще з античних часів. У латинській мові
означало «межу», «рубіж». У середньовіччі це слово набуло вже значення
«визначення», «позначення».
В Україні ця назва поширюється все с XVIII ст. Зокрема, Г. Кониський
вважає, що це «зображення певної речі або поняття» у вашому розумінні.
 13
Виходячи з цього трактування, український філософ створює своєрідну
теорію терміна. Термін розглядається подвійно: абсолютно або стосовно
себе, стосовно або порівняно з іншими.
Увага до проблеми українського терміна постійно була в центрі уваги
наукового Товариства ім. Т. Шевченка. При характеристиці терміна бралися до
уваги такі його риси, як відповідність слова поняттю і структура
номінативної одиниці. Термін мусив відповідати духові мови, бути коротким,
не містити синонімів.
У зарубіжному мовознавстві історія терміна на думку А. Хаютіна,
зароджується лише на початку XX ст. Трактується термін неоднозначно. Так,
англійці Гринаф та Картридж порівнювали термін з систематичними знаками і
формулами, які не входять до словникового складу мови (1901 р.), француз Е.
Жильбер писав про терміни, як про елементи особливої наукової мови, яким
не властива чіткість, логічність, однак ототожнив їх з символами та
символічними знаками хімії й математики (1945 р.), німець А. Ширмер
вперше у 1913 р. зіставив загальновживану і спеціальну лексику. Ж. Вандрісе та
Й. Сміт (1925, 1937 р. р.) ототожнювали терміни з жаргонами.
У радянському мовознавстві вихідною працею з термінології
вважалася стаття Г. О. Винокура «О некоторых явлениях
словообразования в русской технической терминологии», що датується
1939 р., де автор трактує терміни як «слова в особливій функції».
Цією функцією, на думку автора, є функція назви. 3 деякими
положениями цієї праці полемізує О. Реформатський висовуючи на
перший план дефінітивну ф у н к ц і ю т е р м і н а . Т е р м і н т р а к т у є т ь с я
я к о д и н и ц я термінологічного поля, в якому він моносимічний,
точний, позбавлений експресії, систематично нейтральний.
Сучасні словники по-різному визначають термін. Так, в УРЕ термін
(від лат. terminus) - слово або словосполучення, що виражає
спеціальне поняття якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва,
суспільно-політичного життя (т.14, с.359). Шеститомний
 14
«Українсько-російський словник» за редагуванням І. Кириченка пояснює
: термін - це слово, що має певне, твердо встановлене значення і
використовуються у певному людському колективі у процесі соціального
спілкування (т.6., с.35). Підручник М. Жовтобрюха і Б. Кулина подає
термін як «спеціальне слово, яке вживається для точного найменування
головного поняття з якої не будь галузі знання» (с.65) Близьким до
трактування терміна в УРЕ є його дефініція у «Словнику лінгвістичних
термінів» Д. Ганича та I. Олійника - це слово або словосполучення, що
виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки,
мистецтва, суспільно-політичного життя (с.306).
У спеціальних монографічних дослідженнях «терміни
визначаються як номінанти системи понять (реалій) науки, техніки,
офіційної мови та їх відображення у виробництві, суспільному житті
чи їх окремих сферах; причому кожний термін в конкретній галузі має
суспільно усвідомлення значення». (Крижанівська А., Симоненко Н.
Актуальн і проблеми утверджування наукової термінології. К., 1987,
с.15)
Терміном сьогодні називають: 1) деякі групи лексики та
діалектології; 2) групи лексики, пов'язані з професією людини, крім
науки і техніки; 3) суспільну лексику промислів та ремесел; 4)
спеціальну лексику науки, техніки; 5) наукові терміни (тобто власне
терміни).
Усе це призводить до плутанини та неоднозначності у трактуванні
цього поняття. Деорінтація терміна повинна відбивати те, що це особливий
тип слова, який зіставляється з поняттям і вступає у системні відношення з
іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу
систему -термінологію.
На сьогодні у науці виділяються такі ознаки терміна: 1) термін
однозначний у межах головної термінологічної системи; 2) термін точний та
байдужий до контексту; 3) значення терміна дорівнює поняттю в обсязі
 15
пізнаного; 4) термін стилістично нейтральний; 5) термін систематичний; 6)
наявність у терміна чіткої дефініції; 7) у терміна не повинно бути синонімів чи
омонімів. 3 працею В. Даниленко у літературу увійшла протилежна точка зору,
згідно з якою синонімія в термінології розглядується як природний вияв законів
розвинення лексики, літературної мови; 8) у багатьох термінологічних
дослідженнях суттєвою ознакою терміна була його короткість (стислість) у
плані вираження. Однак термінологам давно вже зрозуміло, що цей критерій
здебільшого швидше бажаний, ніж реальний.
Систему термінів нерідко іменують ще термінологією. Сьогодні під
термінологією розуміють: науку про терміни, частину словникового складу
мови, що охоплює спеціальну лексику, систему позначень наукових і
професійних понять будь-якої однієї галузі знань. Однак для першого
значення є вже відповідник «термінознавство», а для другого - професійна
лексика. Отже, на думку більшості мовознавців, термінологія - це не система
термінів, а сукупність термінів, що входять у певну термінологічну систему.
Термінологію необхідно відрізняти від професійної лексики. Одиницею
професійної лексики є професіоналізми, які позначають спеціальні
поняття, знаряддя чи продукти праці. Різниця між терміном та
професіоналізмом полягає у тому, що термін - це офіційна, указана назва
певного поняття, а професіоналізм - напівофіційне слово, сферою вживання
якого є мовлення («баранка» у водіїв).
Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, нерідко мають
частину спільного термінологічного фонду. Ізольованих терміносистем немає.
Починаючи з XVIII ст., у деяких європейських мовах починає вживатися
слово «номенклатура». З'являється воно у французькій мові у ХVІ ст.
Утворене від (лат. nomenclatura) - розпис імен. Поштовхом для
розповсюдження цього слова стала створена відомим шведським ботаніком
К. Лінеєм класифікація рослин. Тому слово містить в собі зміст, «система
назв, що мають зовнішню схожість». Тобто виступало синонімом до слова
«номінація».
 16
Сьогодні під номенклатурою розуміють: 1) сукупність назв; 2) сукупність
умовних символів, графічних позначок, що нерідко складаються з цифр та букв;
3) сукупність термінів без дефініцій; 4) сукупність міжнародних (греко-
латинських) назв на позначення видів та елементів у біології, хімії, медицині
тощо Г. Винокур вважає що їх окремою системою абстрактних та
умовних символів. Однак більшість учених вкладає в слово
«номенклатура» сукупність умовних символів, графічних позначень,
греко-латинських назв на позначення певного маркування, тобто це те, що
виражається іншими знаками.
Систематична і термінологічна робота почалася у середини ХІХ ст. у
сучасному термінознавстві виділяють такі проблеми: лінгвістичні питання
термінознавства; термінознавство окремих сучасних мов; історія формування,
встановлення окремих термінологій і діалектне термінознавство; пізнавально-
зіставне термінознавство, термінознавство зіставних типів. В основі даної
класифікації лежить лінгвістична концепція.
Термінознавство як синтетична міжгалузева дисципліна охоплює такі
напрями роботи:
1) Лексикографічний (створення різного роду словників).
2) Уніфікація і стандартизація термінів.
Уніфікація - це упорядкування термінологій різних галузей науки, техніки,
економіки відповідно до понять, ними позначуваними, і на міжгалузевому рівні.
Стандартизація - це вироблення терміна-еталона, який би відповідав
усім лінгвістичним та логічним вимогам, що висувалися до терміна, і
використовувався б у межах певної терміносистеми та на міжгалузевому рівні.
3) Створення категорій і баз даних.
4) Переклад термінів.
5) Термінологічне редагування.
6) Організаційний напрям. Він охоплює видання спеціальних
журналів, збірників з проблем термінознавства.
 17
Література

1. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у

слов’нських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
2. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології К., 1987 р.
3. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.
4. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології.
К., 1989 р.
5. Киян Т. Н. Лингвистические аспекты терминоведения К., 1989 р.

Питання для самоперевірки

1. Що таке термінознавство?
2. Що означає слово «термін»?
3. Що таке професійна лексика?
4. Що означає номенклатура?
5. Назвіть основні напрями роботи термінознавства.

Тема № 3 Українська термінологія в її історії, розвитку й

перспективі

План
1. Витоки української наукової мови.
2. Умови розвитку української наукової мови у IX - XIVст.
3. Формування термінологічної лексики у XIX ст.
 18
4. Діяльність П. Куліша у розбудові української наукової мови.
5. Роль М. Грушевського у становленні та формуванні національної
термінолексики.
6. Внесок І. Верхратського та В. Левицького у розвиток української
термінології.
7. Умови формування сучасної термінологічної лексики.

Українська наукова мова має глибокі корені, про які ми можемо

говорити на підставі даних, що дають «найстаріші зразки актової мови
і юридичної термінології дохристиянської Русі X ст.» Відповідно і
термінологічна лексика в українській мові складалася століттями. У процесі
функціонування побутові слова наповнювалися специфічним значенням;
відбиваючи формування нових понять і сприяючи цьому позалінгвістичному
процесові. Семантичне ядро кожної природно сформованої мікросистеми
термінів становить невелику групу концептуально-понятійно об'єднаних
лексем, які, з одного боку, традиційно використовуються на різних етапах
розвитку суспільства, а з іншого — піддаються індивідуально-соціальній
систематизації (маємо на увазі різні школи, напрями, які приймаються чи
відкидаються суспільством).
Погляд на українську термінологію як на відкриту систему, що постійно
еволюціонує і розширює свій функціональний статус, ґрунтується на
усвідомленні того, що її розвиток детермінований запитами національного
життя та станом європейської наукової думки, від якої Україна ніколи не була
відрізаною. Формування українських терміносистем розглядаємо у контексті
діяльності тієї інтелігенції, котра робила все для того, щоб українська мова
стала державною.
Історія формування української наукової мови — це постійне переборення
політичних перешкод і заборон. Фактично за всю свою історію українська
мова не мала сприятливих для свого розвитку. У період життя:
українського народу в самостійній державі, засвідченого пам'ятками IX - XIV
 19
ст., його літературною мовою була нерідна староболгарська
(церковнослов'янська). Коли ж її витіснила мова, що витворилася на живій
народній основі, український народ став бездержавним (друга половина
XVII ст.). Інтелігенція, на жаль, свідомо уникала творчої рідномовної
діяльності. Вона нерідко починала творити на користь іншої нації. Заборона
української мови як засобу літературного і громадського спілкування
затримувала її стильову диференціацію, а водночас і формування
термінологічної лексики. Ускладнювався процес її взаємодії із загальним
вербальним складом мови.
На початку XIX ст. наука, політика й філософія все ще не україномовні.
Потрібно було творити терміни и найпростіші звороти для вираження
наукових понять. Найбільше гальмували розвиток української наукової
мови (а відповідно і термінології) на власній етнічно-мовній основі
недержавний статус української мови і державна роз'єднаність української
мовної території. У процесі творення і укладання нової української
наукової термінології виділяються особливо плідні періоди.
Перший з них — це друга половина — кінець XIX ст. Він пов'язаний
із журналом «Основа» та діяльністю Наукового Товариства ім. Т. Шевченка
у Галичині, коли на сторінках його «Записок» та «Збірників» друкували
наукові праці I. Франко, М. Грушевський, I. Горбачевський, Є.
Озаркевич, М. Кравчуков. Левицький та багато інших, закладаючи тим
самим основи наукової термінології. Саме про цей період I. Франко писав,
що українська мова збагачується «новими термінами та висловами,
відповідними до прогресу сучасної цивілізації». Вводили їх у широкий
науковий обіг люди колосальної праці и великої відваги. Адже йшлося про
створення того, чого насправді український народ ще не мав —
загальнонаціональної наукової мови. Доводилося «кувати» терміни, шукати
їх у скарбниці загальнолітературної мови і у книжному варіанті, у
розмовних діалектних говірках, засвоювати готовими з інших мов,
вплітаючи їх у тканину української мови.
 20
Як правило, на початкових етапах терміни є надбанням індивідів — творців
наукової мови. Причина того, що національна наукова література на
початкових порах її творення не всім зрозуміла, полягає, як роз'яснював
I. Стешенко, не в її мові. «Наукові Записки» пишуться для спеціалістів, і було
б прекрасно, коли б навіть селяни їх розуміли, але тепер се неможливо, —
зауважував він. — Діло тут не в мові, а в неосвіченості, а мова
переймається разом з вищою думкою». Отже, йдеться про орієнтацію на
єдність науки та її мови, термінологічне вираження наукових понять.
Ті, хто стояв біля витоків функціональної розбудови наукової мови,
розуміли творення термінологічних систем не як штучне надбання
індивідів, а як продовження мовного процесу, що має тисячолітню
традицію, генетично входить у глиб століть і там зникає у нерозкритій
для нас далині. Обмірковуючи шлях розвитку української літературної
мови в усіх її стильових. різновидах, вони орієнтували термінотворчість на
національні джерела, адже кожна мова має свій внутрішній підтекст,
який виявляється у кожному з її стилів, у тому числі й науковому, де
терміни виконують ферментуючу роль. П. Куліш розмірковував: «не в
одній відмінності мов, справа в особливостях внутрішньої природи, які
на кожному кроці дають себе знати у способі висловлення думок,
почуттів, порухів душі». Місце П. Куліша у розвитку української
термінолексики є особливе, він «перший у нас почав писати тоді
критичні і історичні статті по-українському, — історичні, зрештою,
напівпопулярні». Глибокоосвічений П. Куліш добре розумів суть мови, її
специфіку, потенційні можливості її інтелектуалізації. Він бачив, що
українська мова науки в її інваріантах тільки зароджується, розумів і роль
народної мови для розвитку науки. Перспективу української наукової
мови П. Куліш бачив у розбудові її стилів і закликав повертатися
обличчям до Європи, щоб вписати українську мову у світовий контекст.
Термінологічна практика вимагала доброго знання історії мови, її
генеалогії, функціональних меж, спонукальних імпульсів, взаємоконтактів
 21
з іншими мовами. А ще потрібно було «ухопити кінець нитки, що
ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.», «кінець нитки тієї книжної мови, що
була надбанням інтелектуальних сил України минулих століть, а не тільки
мови народу, бо світогляд складається з різних речей, між іншим віри і
науки, котрі завше переходить од породи до породи».
Наукова мова залежить від державницької традиції. В умовах
бездержавності її живлять соки генеалогічного коріння, а розвиток
підтримується діяльністю ентузіастів, котрі глибоко розуміють структуру
рідної мови і бачать потенційну її здатність. «Південна Русь, — писав
П. Куліш,— не відставала від Північної в успіхах самопізнання і, живучи
з нею одним громадським життям, розробляла начала, з яких твориться
своєрідна національність». Учений розумів, що науковий стиль кожної
мови має свою специфіку. I справа «не в одній відмінності мов; справа в
особливостях внутрішньої природи, які на кожному кроці дають себе знати
в способі висловлення думок, почуттів порухів душі». Та, на жаль,
суспільні умови, політичні утиски з боку царського самодержавства
виливалися у хронічні забобони друкованого українського слова.
«Науковий рух в українській літературі можливий лише в Австрії, —
писав I. Франко. — У Росії, де в останні роки цензура пом'якшала до
белетристичної та науково-популярної літератури, зберігається суворий
порядок щодо суто наукових праць». Заборона наукового друку в Росії
призвела до того, що українські вчені (як і письменники) почали друкувати
свої твори в галицьких виданнях, перетворюючи їх на загальноукраїнські. У
ході цієї співпраці вирівнюються морфологічні форми української мови,
стабілізується орфографічне відтворення усного мовлення, публіцистика
наповнюється абстрактно-науковою лексикою. Ускладнюється, а
водночас набуває логічної прозорості синтаксична структура речень.
Увійшли в історію української науки і її мови драгоманівська «Громада»
(1878—1882) з найрізноманітнішим науковим і науково-публіцистичним
матеріалом, який надходив до журналу з різних місцевостей України, і
 22
такі ранні науково-популярні праці М. Драгоманова, як «Про козаків, татар
і турків», «Віра й громадські справи», «Швейцарська спілка», «Рай і
поступ». Не менше значення в розбудові українського наукового стилю
відіграли соціологічно-публіцистичні розробки вченого: «Література
російська, великоруська, українська и галицька» (1877}, «Переднє слово до
громади» (1878), «Нові українські пісні про громадські справи» (1881),
«Шевченко, українофіли й соціалізм» (1881), «Наукові коментарі до
«Політичних пісень українського народу» (1883), «Чудацькі думки про
українську національну справу» (1891), «Австро-руські спомини» (1892),
«Листи на Наддніпрянську Україну» (1891) і т. д. Якщо до цих праць додати
розвідки С. Подолинського як послідовника М. Драгоманова і співредактора
«Громади», титанічну наукову спадщину I. Франка та М. Грушевського,
то можемо без перебільшення констатувати: формувалася українська
наукова мова.
Українські вчені зуміли подолати опір навіть тих дописувачів до
тодішніх періодичних видань України, які вболівали за українську науку,
однак хотіли мати змогу друкуватися у них й російською мовою, не
розуміючи, що йшлося саме про вироблення українського наукового
стилю і його термінології.
Писати наукові праці тією мовою, що немає виробленої термінології,
— справа не з легких. Крім цього, йшлося про читачів, котрі не звикли
сприймати тексти українською мовою. Тому без наукової прози у мові
нації не можна висувати питання про вироблення національної термінології,
«Проба такої прози, — писав пізніше у листах М. Драгоманов, — була
зроблена на українській мові тільки в женевських виданнях». Коли
вийшла «Громада», її дописувачі стали вимагати, щоб допустити до неї й
російську мову. «Але ж я, — продовжує М. Драгоманов, — поставив справу
на грунт принципіальний... і настояв на тому, щоб «Громада» печаталась
уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12 головних трудників
«Громади» не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого
 23
«космополітизму» були мені прислані одним українофілом — по-
московському». Доводилося, як бачимо, переборювати історичний
парадокс, і поступово мова з давньою культурною традицією, яка внаслідок
значної денаціоналізації її носив була зведена до побутово-розмовної,
етнографічно-фольклорної, входила у свої законні права, змітаючи на
своєму шляху зовнішні і внутрішньо-національні перепони.
У самоутвердженні нації, а водночас і її мови, культура — не
другорядний чинник. Вона й збуджує цей процес, вивершує його, бо сама є
основним виразником творчої потенції етносу і метою його історичного
розвитку. Розширюючи інтелектуальні межі рідномовної літератури, народ
вписує її у світову цивілізацію, водночас вбираючи в себе її надбання.
Тенденція історичного розвитку українського народу, його мови, як і
тенденція українського визвольного руху, в своїй основі збігається з
тенденцією вселюдського прогресу. «Від самих українців залежить», — писав
М. Драгоманов, — чи вистоять вони «як щось самостояче, котре
безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад», чи
залишаться «провінціальним родичем». Згідно з його переконанням,
аномалією для України було відчуження її освічених шарів від простого
народу. Навіть десяток — два поважно та правдиво і вільно написаних
книг про Україну, — констатував учений, — можуть дати змогу пізнати свою
країну і природу і причепитися до всесвітніх думок й інтересів, і за поміччю
українського письменства показати, «як можна служити всесвітнім інтересам
на українській ниві». У прагматичному плані М. Драгоманов бачив реальну
передумову «функціонування української мови у широкій мережі
просвітянської роботи, без якої неможливий розвиток національного руху.
М. Драгоманов підійшов до розуміння того, що запроваджувати
науково-абстрактну лексику в народну мову і тим самим робити знання
надбанням широких мас можна і треба через науково-популярний твір.
Інтелектуалізація загальнонародної мови, на думку вченого, здійснюється
саме через науково-популярну літературу. 3 її арсеналу масовий читач
 24
спроможний засвоювати терміни, назви нових явищ і понять. Саме твори
науково-популярного жанру повинні готувати суспільну свідомість до
сприйняття нових наукових ідей. Вони, за висловом М. Драгоманова,
«мають виготовити грунт, на котрий би могли плодотворно впасти зерна
від цих високих овочів», тобто від досягнень цивілізованої думки.
У працях М. Драгоманова спостерігаємо тенденцію до обов'язкової
заміни іншомовного за походженням терміна українськими
відповідниками. Їх він часто творив («кував») сам, оскільки принципово
важливим вважав висловлювати наші думки готовою мовою «хлопів», а
де можна (бо «українська наукова термінологія ще не вироблена в нас»),
то «словотворення» наші повинні робити в дусі народної мови і якомога
зрозуміліше». Часто український варіант терміна наводить першим, як
основний, а його іншомовний відповідник подається як другорядний,
здебільшого після слова або в дужках, та нерідко даються терміни і в
зворотному порядку: національний — людська природа, ініціатива —
почин.
Зрозуміти розвиток наукового стилю дають змогу ті пам'ятки наукової
літератури, які зберегло нам наше минуле. «Історія мови, — писав
Л. Білецький, — з боку стилю в вищому розумінні цього слова і
характеристичних внутрішніх особливостей кожної епохи повинна бути
нероздільно об'єднана з історією літературних творів, де вживання мови
досягає найвищої досконалості й де мова нації визначається в цілком
оригінальному вигляді». Якщо говорити про мову наукову, то її
оригінальність залежить і від концепції вченого, і від його індивідуального
стилю, що постає на загальномовній основі, однак оформляється відповідно
до поглядів ученого на термінотворення і стилістику наукового тексту,
його функціональне призначення. Особливо важливо зрозуміти принципи
творення наукової мови на тому етапі, коли наука була надбанням
одиниць. Саме в такому стані вона знаходилася в Україні у період її
бездержавності. «Для належного розвою своєї наукової мови, — писав
 25
пізніше I. Огієнко, — Україна не мала головної основи — школи, а тому
мова ця розвивалася неорганізовано, розвивалася зусиллями окремих
одиниць, а не інституцій. Наукова термінологія знаходилася в
початковому стані, бо знов же таки вона не мала життєвих основ свого
вироблення».
Найбільші труднощі зустрічалися при формуванні науково-технічного,
ділового та військового стилів. Проте досить було декількох історичних
моментів, щоб завдяки невичерпному вербальному фондові та гнучкій
синтаксичній структурі української мови її науковий стиль поступово
досяг європейського статусу. Показово, що прогресивна громадськість
Галичини ніколи не розглядала питання термінотворення відрубно від
термінологічної політики інших народів. Так, у журналі «Зоря Галицка»
читаємо: «Чулисьмо, що наші русини збираються то з чеського, то з
німецького писати й перекладати книжки школьні. Діло тоє дуже величне,
то нехай не забудуть ще до того непримінно радитись у польських, а
особливо російських книжок, та й дуже старатись о добрі технічні
терміни».
На етапі розвитку української мови Франкового періоду не міг не
відбитися той факт, що «наше наукове поле тісне не тільки з погляду на
його об'єм, на масу наукової праці, а й дуже часто з погляду на методу, на
провідні ідеї і на ту, тенденцію, котра каже вченому якомога
засклеплюватись в однім закутку, в одній ідеї». Усе це звужувало сферу
номінацій наукових понять, у яких відбивався рівень суспільно-
політичного, культурного, наукового і релігійного життя України.
Інтелектуальні сили України, на думку М. Грушевського, витягали
українство з манівців провінціоналізму і опортунізму на широкі шляхи
світового культурного руху, і в цій своїй місії вони орієнтувалися на
перспективи загальнополітичного і соціального визволення». Щодо
розвитку наукового стилю, то доводилося «кувати» терміни. Не завжди
новостворені терміни були вдалими. Не узвичаїлися зокрема терміни
 26
громадівство, громадівець (у значенні соціалізм, соціаліст), безнагальство
(анархія), породь (національність), уставне панство (конституційна
монархія), які увів у публіцистичне мовлення М. Драгоманов. Не знайшли
широкого вживання терміни з суфіксом -ець, типу читець, письмовець. Та
основне вбачаємо у тому, що внаслідок наукового підходу до
використання термінів, їх переосмислення, створення номінацій нових
понять з урахуванням принципів загальноєвропейського термінотворення
і духу та сутності української мови М. Драгоманов, I. Франко, М.
Грушевський та інші корифеї української науки не тільки вплинули на
вибір перспективних шляхів дальшого розвитку національної
термінології, а й значною мірою визначили ці шляхи. За словами I.
Огієнка, М. Грушевський, хоч його мова була переповнена
західноукраїнськими говірками, виразами й формами, незнаними в Східній
Україні, «своєю глибокоцінною всежиттєвою працею довів усьому світові,
що українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови, і ділом
забезпечив українській мові право громадянства в науці».
Злиття воєдино наукової зрілості, культури думки й культури слова —
передумова, а водночас і наслідок творення й уживання термінів, адекватних
суті понять, відповідних структурі мови, яка їх породжує або засвоює,
інформативно вигідних, концептуально чітких, співвідносних із загальними
критеріями культури літературного мовлення.
Досягнення наукової думки на межі XIX—XX ст. у вік «пари й
електрики» активізували потенційні засоби мови для розвитку, збагачення
й стабілізації термінології в кожній із наук. Питання впорядкування термінів
у сфері кожного фаху набуло особливого значення. Сформувавшись,
термінологічна лексика поступово ставала компонентом самої мови, її
внутрішнім надбанням. Звичайно, наука постійно нагадувала про себе,
викликаючи до життя все нові й нові спеціальні назви, окремі з яких
зберігали вузькоспеціальне значення, а більшість ставала надбанням
широкого загалу.
 27
Хоч українська термінологія творилася на різних територіях України, які
належали до різних держав, при її виробленні чітко виявилася єдність
письменників, суспільно-політичних діячів, учених усієї України.
Розбудова термінологічних систем здійснювалася і наддніпрянцями
(А. Кримський, Б. Грінченко, I. Стешенко), і наддністрянцями
(I. Верхратський, М. Пачовський, I. Франко). У своїй кодифікаційній
діяльності вчені Наддніпрянщини зверталися передусім до того, що вже
було зроблено у Галичині. Вони усвідомлювали загальноукраїнські проблеми
створення одностайної української термінології та номенклатури,
справедливо вважали, що вироблення термінології у Галичині й на
Буковині — заслуга не тільки галичан та буковинців, а й тих наддніпрянців,
котрі друкувалися у західноукраїнській періодиці, видавали свої праці
українською мовою поза межами Росії. «Ігнорувати цю культурну мову,
— писав М. Грушевський, маючи на увазі надбання (в тому числі й
термінологічні) літературної мови Галичини, — вироблену такою важкою
працею кількох поколінь, відкинути їх, спуститися на дно і пробувати
незалежно від тої «галицької мови» творити нову культурну мову з
народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі
тепер хочуть, — це був вчинок страшенно шкідливий, хибний,
небезпечний для всього нашого національного поступу».
Систематичну організуючу роботу, спрямовану на вироблення
української наукової мови, з 1892 р. починає проводити Наукове
Товариство ім. Т. Шевченка у Львові (про що йтиметься в окремому
розділі).
Це був перший період свідомої колективної термінотворчості в
Україні. Серед учених-термінологів кінця XIX ст. виділяються дві
постаті — I. Верхратський і В. Левицький, Їхня позиція щодо розвитку
наукової мови чітко сформульована у вступному слові до першого тому
«Збірника секції математично-природописно-лікарської секції НТШ».
«Наш язик лише тогді зможе добути собі одвітного і гідного становища,
 28
коли розвинеться о стілько, щоби міг стати поруч з образованими язиками
других народів европейських, яко довідний середник зв'язного і
оприділеного вираженя мислей на всіх полях людського умства. Мусить,
проте, наш язик виробити собі одвітну термінольогію в ріжних вітах
людського знання, мусить одвітно використати все багатство рідної
словні...». Впевненість у тому, що досягти цієї мети можливо, ґрунтується на
всій попередній історії української мови. Так, в епілозі до «Чорної
ради» П. Куліш писав про мову часів Переяславської ради, «як мову
освічену, освоєну з загальноєвропейською наукою і здатною виражати
вчені та абстрактні поняття».
I все ж навіть у 1936 р. В. Дитель, досліджуючи автомобільну
термінологію, змушений був визнати, що у «загальнім розвої нашої
термінології легко завважити дуже слабкий розвиток її технічної галузі, а
в деяких спеціальних ділянках навіть повний її брак».
Другий період пов'язаний з утворенням наукових товариств у Східній
Україні (1913 — Київ, 1918 — Луганськ тощо), які також починають
друкувати наукові праці українською мовою. У той час українська
громадськість зацікавлюється термінологією. Згодом цей інтерес набуває
масового характеру. Так, медична секція Київського наукового товариства
почала працювати над медичним українським словником. Природничо-
технічна секція у кожному томі своїх «Записок» вміщувала термінологічні
покажчики до опублікованих у них статей. Працювала над українською
термінологією і київська «Просвіта» (до її заборони у 1910 р.) і навіть
петербурзьке «Товариство для видання дешеви х кн ижок» (на чол і з О .
Лото цьким, П. Стебницьким).
Чимало зробили для розвитку української ботанічної,
сільськогосподарської та науково-технічної термінології гурток натуралістів
при Київському політехнічному інституті та агрономічний гурток при
Московській Петровсько-Розумовській академії. «Майбутні агрономи,
техніки й інженери, — читаємо у заклику Київського гуртка
 29
натуралістів до українського громадянства, — прийшли до думки, що, не
знаючи термінології, не можна ні науку вперед, посувати, ні передавати її
здобутки народові».
Третій період відкривається 1921 роком, коли було створено Інститут
української наукової мови, який згодом видав цілий ряд термінологічних
перекладних словників-проектів і серед них один загальнотехнічний,
що має на меті уніфікувати міжгалузеву термінологію. Порівняно з
попередніми десятиліттями, за 1917—1921 рр. істотно змінився статус
української мови. Майже після двохсотлітньої перерви вона стала
мовою законодавства, адміністрації, взагалі всіх сфер суспільного,
політичного життя України, а також мовою її армії. Це було
передумовою широкої цілеспрямованої термінологічної праці. Як
свідчить «Покажчик з української мови (матеріали до 1928 року)» Л.
Червінської і А. Дикого, виданий у Харкові 1929— 1930 рр., за перші
чотири пореволюційні роки з'явилося чотири медичні, чотири фізичні,
стільки ж хімічних, два мовознавчі, три з природознавства й географії,
вісім правничих та адміністративно-ділових, чотири технологічні, один
військовий і один математичний словники. Перед термінологами постало
питання — заповнити лакуни, що закономірно у ній з'явилися, виробити
принципи і методи творення абстрактної лексики чи її запозичення для
відтворення не названих ще українською мовою понять науки, політики,
державності тощо. Те, що мало відбуватися еволюційним історичним
шляхом розвитку, як це властиво для національних державних мов,
вимагало серйозного втручання: за короткий час необхідно було заповнити
прогалини.
«Мова потребувала, — лише Ю. Шевельов, — стандартизації
(нормалізації) й – до певної міри штучного – заповнення прогалин, -
ситуація, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу
вживання від побутової й літературної та мають задовольняти
найрізноманітніші вимоги новочасного суспільства». Йшлося про те, щоб
 30
усталити наявні у мові терміни, доповнити їх за рахунок власних мовних
ресурсів з використанням діалектних лексем, забутих і напівзабутих
термінів історичних джерел, умілого використання запозичених термінів
та вдалих новотворів.
Зв'язок з термінологічною практикою Галичини не поривався. Коли 11
серпня 1918 р. було створено спеціальну термінологічну комісію при
Київському науковому товаристві, то серед необхідних джерел вона
згадала і матеріали Львівського наукового товариства, галицькі шкільні
підручники, праці I. Верхратського та інших галицьких учених.
Бурхливий розвиток української термінології у перші десятиріччя XX
ст. переконує, що для вироблення українських термінологічних стандартів не
потрібні жодні посередники (це не означає відмови від європейської
термінологічної науки і практики — навпаки). I. Огієнко про це писав
так: «А тим часом виявилося, коли стали складати термінологічні
словники по десятках різних наукових і технічних ділянках, що наша мова
дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов».
Терміни творилися різними способами: відбором народних слів, появою
нових, запозиченням готових похідних з різних мов. Підхід до
термінотворення був різний, нерідко спостерігаємо навіть крайні засади
(від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). «Саме
життя покаже, — передбачала О. Курило, — який принцип у термінології та
науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть
однакову рацію вживання».
Четвертий етап охоплює 50-60-ті роки. У цей час АН УРСР також видає
низку термінологічних словників, які містять великий термінологічний
матеріал перекладного характеру.
Бурхливий розвиток знань у вік атома й космосу, яким став період після
другої світової війни, загострив співвідношення старих і нових термінів.
Питання про впорядкування термінів у кожній дисципліні, кожній спеціальній
галузі набуло особливого значення. Думки вчених, висловл е н і на
 31
с то р ін ка х З а п и с о к На уко во г о То ва р и с т ва ім. Т. Шевченка про
можливості розвитку науки без впорядкованої термінології не сучасні
хронологічно, однак більш ніж сучасні теоретично.
Кожен функціональний стиль наділений своїми категоріями ясності,
краси і точності. Науковий стиль повинен бути переконливим, обґрунтованим,
послідовним. Термінами можна тільки закріпити набуті знання, але
розвивати далі ці знання неможливо без допомоги всіх засобів літературної
мови.
Звичайно, стиль наукового викладу стрижнево спирається на терміни,
при цьому, щоб бути по-справжньому науковим, він не може одночасно не
рахуватися з багатими потенціями загальнолітературної мови. Якщо ж
науковий стиль рідною мовою функціонує лише вибірково, про широкий
розвиток національної науки говорити не доводиться. Без постійної орієнтації
на внутрішню структуру рідної мови науковий стиль буде «кволим» і
невиразним, бо він позбавлений живого внутрішнього руху.
Починаючи з 60-х років, у термінологічній українській науці зроблено
немало. Це й монографічні дослідження, і з різних фахів перекладні
словники. Розвивалася теорія терміна й терміносистем, та водночас усе
більше й більше шкіл і вузів переходило на російськомовне навчання,
дисертації писалися російською мовою, науково-технічна література в своїй
більшості теж була російськомовною.
Якщо говорити про сучасний період формування термінологічної справи, то
поступово усі галузі науки стають україномовними. Злободенні завдання
якомога швидшої функціональної розбудови української літературної мови
вимагають насамперед усвідомлення тісного зв'язку розвитку науки і
термінології, розуміння того, що термінологія розвивається у процесі
наукових досліджень. Створення розгалужених термінологічних структур
рідною мовою виступає головною умовою становлення національного
наукового потенціалу і прилучення його до загально освітнього.
 32
На рівні синтагматики термін становить інтерес саме своїм
глибинним змістом, який треба вловити і з'ясувати. На рівні прагматики
вкрай важливо, щоб досягнення науки стало для народу надбанням власної
думки, а не неперетравленим баластом незрозумілих термінів.
Звичайно, ми не відкидаємо потреби в термінологічних системах
української мови інтернаціоналізмів, однак розглядаємо їх як окремий
пласт лексики, що майже виключно має характер запозичень.
Бездержавність української нації призвела до того, що в царині нових
наук і в сфері технічних досягнень, співвідношення запозичень і власних
слів в українських терміносистемах явно не на користь останніх. Доки
інтенсивно не розвиватиметься україномовна наука, запозичення будуть
заполонювати українські терміносистеми.
Від фіксації термінів до їх осмислення з погляду ретроспекції і
проспекції, від осмислення до підкорення практичним проблемам — такий
метод функціонального дослідження термінологічних систем має, на наш
погляд, найбільшу перспективу. У цьому плані вивчення української
наукової мови на рівні її ключових слів-термінів — одне з
невідкладних завдань сучасної україністики.

Література

1. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси. К., 1970 р.

2. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
3. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
4. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології К., 1987 р.
 33
5. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть витоки української наукової мови.

2. Які умови розвитку української наукової мови у IX – XIVст.?
3. Хто стояв на чолі розвитку термінологічної лексики у XIX ст.?
4. Розкажіть про діяльність П. Куліша у розбудові української наукової
мови.
5. Який внесок драгоманівської «Громади» у розвитку української
термінології?
6. Роль М. Грушевського у становленні та формуванні національної
термінолексики.
7. Внесок І. Верхратського та В.Левицького у розвиток української
термінології.
8. Розкажіть про умови формування сучасної термінологічної лексики.

Тема № 4 Організація термінологічних систем на рівні

парадигматики

План
1. Системність термінологічної лексики.
2. Роль синонімії у розвитку термінологічної лексики.
3. Явище антонімії у системній організації національної термінології.
4. Гіперо-гіпонімічні відношення у становленні системності
термінолексики.
 34
Система термінів кожної науки становить певну множинність
взаємопов'язаних елементів, які створюють стійку єдність і цілісність,
наділену інтегральними властивостями і закономірностями. Основною
змістовною, а водночас і концептуальною проблемою при дослідженні
термінологічний систем є виявлення детермінантів, що приводять до
організації термінів у систему, специфічних засад, зв'язків і відношень у
кожній конкретній системі, її особливої якості, встановлення
закономірностей структури, функціонування і розвитку цієї системи.
До найскладніших і найменш досліджених аспектів синхронного
дослідження, термінів належить питання їх системної організації на рівні
лексико-семантичної парадигматики, з'ясування яких передбачає
контекстологічний, компонентний і кількісний прийоми аналізу.
Єдність семантичної організації термінолексики у межах
семантичного поля ґрунтується на специфічних кореляціях —
синонімічних, гіпонімічних, антонімічних, конверсивних і деяких інших, як
ось: додатковості, агентивності, несумісності тощо. Природно
сформовані термінологічні системи не поривають генетичних і
синхронних зв'язків з лексикою загальнолітературної мови, що найбільш
відчутно в обсязі, межах і структурі їхніх синонімічних рядів. А якщо так,
то і парадигматичні зв'язки у термінологічних системах розглядаємо за
принципом семантичного поля, яке об'єднуй лексеми за загальною
ядерною домінуючою Інтегральною ознакою. У межах семантики поля
виділяються лексико-семантичні групи, що є підсистемами в полі і
об'єднуються ядерними підрядними семами, за якими вони видозмінюють
основне значення поля.
Найсуттєвіші ознаки системної організації термінів на рівні
парадигматичних відношень — одноструктурна антонімія і конверсивна як
відображення протилежності пізнаваних явищ природного соціально-
економічного, духовного, культурного, політичного життя суспільства.
Зупинимося докладніше на питаннях термінологічної синонімії, антонімії,
 35
гіперо-гіпонімії, бо саме ці відношення між термінами є визначальні в їх
системній організації, враховуючи динаміку названих системоформуючих
категорій, зумовлену передусім входженням інновацій у термінологічні
системи.

1. Синонімія

Наймотивованішим і найобгрунтованішим з позицій мовного розвитку

є, на наш погляд, розуміння, синонімічного гнізда як історичного
утворення для позначення одного поняття або ряду тотожних понять.
Визнання одного поняття, що лежить в основі синонімічного гнізда,
теоретично з'ясовує питання про межі останнього в рамках термінологічної
системи, враховуючи і часткову синонімію, характерну для термінологічних
систем української мови.
У загальнолітературній мові синоніми вважаються однією з
найважливіших системоформуючих категорій. У термінологічних
системах їх роль значно менша тому що в них реалізується переважно тільки
різновид синонімії повного і часткового характеру.
Не можна не враховувати і специфіки кожної термінологічної системи
щодо синонімії в її внутрішній сфері. Так, зокрема суспільствознавчій
термінології, на відміну від термінології технічної, не можна відмовити в
синонімічних відношеннях на рівні .конотаційних компонентів, частотності
вживання, сполучуваності, сфері використання та ін. Зважаємо і на той факт,
що, виникнувши у пізнавальному процесі як диференційний знак, термін у
подальшому нерідко використовується як засіб пізнання, реалізуючи
можливості набувати певних семантичних ознак, внаслідок чого
збільшується чи зменшується ступінь його синонімічності з
відповідними термінами.
Приймаючи за вихідне визначення синонімів Д. Шмельова, —
«синоніми — це слова, неминучими семантичними ознаками яких є
 36
тільки такі ознаки, які можуть стійко нейтралізуватися у визначених
позиціях», ми свідомі того, що поняття синоніма у термінології
відрізняється від поняття синоніма в літературній мові. По-перше, у
літературній мові синоніми — це, як правило, слова однієї частини мови.
Синоніми у термінології — це терміни, що належать до одного й того ж
денотата, але мають відмінності у понятійному плані, а також
відрізняються семантикою словотворчих елементів, етимологією,
ступенем сучасності та особливостями функціонування. По-друге,
синонімами можуть бути термінологічні одиниці різних структурних
рівнів та нерідко різних знакових виражень (Н 2 О — вода). По-третє, це
і фономорфологічні варіанти з відношенням тотожності на рівні
сигніфіката, а також відношенням подібності на рівні плану вираження.
Цим самим поділяємо думку Д. Шмельова про відсутність абсолютних
меж для синонімів». Такий підхід до синонімії дає змогу виявити
синонімічні ряди з урахуванням різної близькості значення їх
компонентів, концептуальної сутності, стилістичних відтінків на рівні
функціонування. I якщо у мові спеціалістів синонімія фактично не
ускладнює спілкування у зв'язку з тим, що кожен з термінів
безпосередньо зіставлений з позначуваним поняттям і посідає чільне
місце у концептуальній системі знаків, то відображення її в словниках
перекладного характеру без урахування повної мовної адекватності
ускладнює проблему перекладу наукової літератури.
Уніфікація термінологічних систем вимагає відбору того терміна,
який найбільше відповідає позначуваному поняттю. Однак в умовах
єдиного інформаційного простору, під впливом рівнодіючих тенденцій —
максимальної відповідності структурі національної мови і тенденції до
інтернаціоналізації — це складний процес. Деякі синонімічні терміни
(передусім дублетні пари) настільки увійшли в конкретні термінологічні
системи, що говорити про впорядкованість останніх шляхом усунення
одного з синонімічних термінів — означає ігнорувати закономірності
 37
розвитку мови. Не можна не враховувати і різних джерел формування
термінів. Більшість з абсолютних синонімів у термінологічній
лексиці — це пари слів, одне з яких інтернаціональне або запозичене, а
інше автохтонне: вербальний — словесний, асиміляція — уподібнення,
гідротерапія — водолікування. Можливі й обидва запозичення з різних
мов: десинатор — сигніфікат або обидва автохтонні творення. Так, у
системі суспільствознавчих термінів тривалий час фігурував як єдиний
термін возз'єднання, хоч у 1918 р. акт з'єднання Наддніпрянщини й
Галичини був зафіксований національним терміном злука. На сучасному
рівні розвитку української мови обидва терміни функціонують паралельно.
Основний шлях зміни структури синонімічних рядів у
термінологічних системах внаслідок входження у них номінацій
полягає в конкретизації ядерної семантичної ознаки. Умови відбору і
творення нового терміна в міру посилення інтеграційних зв'язків між
елементами кожної термінологічної системи диктує сама система. У
суспільствознавчій термінології ці умови, виступають дуже яскраво, що
пояснюється її відкритим характером і концептуальним об'єднанням,
зумовленим світоглядним характером суспільних наук, поняття яких
вимагають нерідко класово-оцінних номінацій.
Синонімічні ряди із значенням оцінки становлять поняттєві і
поняттєво-стилістичні синоніми. Наведемо окремі конгруентні ряди
такого плану, які свідчать не тільки про взаємодію національних і
міжнародних утворень, а й про взаємозв'язок і взаємоперехідність між
термінами та за загальновживаними лексемами термінологічного
характеру: зустріч, переговори, діалог, форум, брифінг — поняттєві
синоніми; угода, зборище, зговір, змова, торг — поняттєво-пейоративні
синоніми об'єднані значенням «переговори, зустрічі». Ці термінологічні
ряди мають дещо розмиті кордони, однак їх поняттєво-оцінна
синонімічність наявна. Аналогічне можна сказати і про синонімічний
ряд, об'єднаний значенням «уряд»: уряд, влада, керівництво, режим,
 38
адміністрація — поняттєво-пейоративні синоніми з позитивною оцінкою.
Аналогічно: голова — спікер, деспотія —- тиранія, хунта, кліка —
терміни з яскраво вираженою пейорацією. Кількість синонімічних рядів зі
соціальною оцінкою легко продовжити. Такі ряди здебільшого є
поєднанням поняттєвих і поняттєво-стилістичних синонімів, тобто
синонімічно-нейтральних термінів і тих, що мають у своєму змісті або на
синтагматичному рівні виразну стильову експресію: ворожнеча,
недовір'я «психологічна війна», «холодна війна», союзники,
соратники, партнери, прихильники, товариші, компаньйони, друзі тощо.
Є підстави стверджувати, що зміна структури синонімічних рядів (як
результат входження у них новостворених національни х
компонентів і запозичень) полягає в конкретизації ядерної ознаки
диференціальними й аспектуальними семами (напр.: термін купон як
номінація перехідної платіжної одиниці на шляху до відновлення
української гривни).
Розгалужені родо-видові пучки лексем на зразок сателіти,
маріонетки, приспівувачі, прихвосні, наймити, найманці, поплічники,
слуги, лакеї, ставленики, пішаки, фішки, агенти, холопи; війна, агресія,
експансія, інтервенція, втручання, конфронтація, конфлікт, напад,
вторгнення, авантюра, загарбання, анекція, окупація, диверсія,
провокація, злодіяння, злочин — з дещо приглушеними синонімічними
відношеннями й активними зв'язками між гіпонімами, частина з яких
відноситься до термінологічної лексики, а не до термінології, свідчать і про
спонтанний розвиток останньої, і про її залежність від загальномовних
системоформуючих категорій лексичної семантики.
У природно сформованих термінологічних системах нерідко для
найменування одного і того ж поняття є власний і запозичений терміни,
що спостерігається в усіх терміносистемах. Здебільшого вони функціонують на
рівні дублетів. У їх конкурентній взаємодії часто закладений певний імпульс
для розвитку термінологічних систем.
 39
Запозичення і калькування, пошук відповідних найменувань у
загальновживаній мові для запозичуваних понять — це ті фактори розвитку
мови, які передбачають неологізацію термінологічних систем. Вона не
завершується входженням нових лексем у ту чи іншу термінологічну
групу слів. Процес неологізації з цього тільки починається, оскільки
інтравокабулярні зміни, що стосуються самої наявності одиниць у словнику
певної галузі науки, тягнуть за собою різноманітні інтерлексемні зміни.
Ш. Баллі з цього приводу писав: «Слова ніколи не існують самостійно, і
нове слово повинне буде зіткнутися з синонімами й антонімами; значення
яких воно до певної міри змінить; водночас зміниться й ланцюг асоціацій».
Будь-яка поява запозичень і новоутворень у кожній терміносистемі суттєво
впливає на синонімічні відношення у її сфері.
Синонімія у термінології кваліфікується як явище негативне. Але вона є, і
з нею доводиться рахуватися. Ми переважно розглядаємо її на
функціональному рівні з урахуванням синтагматичних конотацій. На рівні ж
парадигматики синонімія існує у вигляді дублетності. При наявності
семантичних відмінностей між термінами в їх природній сфері здебільшого
встановлюється не синонімія, а гіпонімія. Наведемо приклади
дублетних пар, які нерідко супроводжуються і дублетністю національних
відповідників до запозичених номінацій: ініціатива — почин, інспірація
— підбурювання, антагонізм — суперечність, протиріччя, міксер —
змішувач, клема — затискач, треншальтер — роз'єднувач, тестер —
ампервольтомметрі дисперсність — розсіюваність тощо.
Паралельне вживання власного і запозиченого термінів
розглядаємо як вияв взаємодії міжнаціонально-загального і національно-
специфічного: антагонізм -— суперечність, інфляція — обезцінення,
депозити — вклади. Деякі пари наведеного зразка Не можна назвати
дублетами. Наприклад, термін податок має ширше значення, ніж
інтернаціоналізм акциз, що знаходиться в гіпонімічній симетрії з терміном
мито. Інтернаціональний термін інвестиція є гіпонімом стосовно терміна
 40
вкладення. На рівні ж функціонування наведені пари часто виступають як
синонімічні. Аналогічно: інвертор — перетворювач, база — основа.
Порівн.: термін перетворювач має значення «прилад, який сприймає
зовнішню дію і безперервно перетворює її в сигнал, зручний для
подальшої передачі», термін інвертор позначає пристрій, параметри якого
протилежні вхідним. Він використовується в обчислювальній техніці,
радіоелектроніці, причому в радіоелектроніці вказує на перетворення, які
змінюють фазу або полярність електричного сигналу, що лише
частково відповідає значенню терміна перетворювач. Термін база у
радіотехніці має значення: 1) у біполярному транзисторі — «середня
частина між емітерним та колекторним р-n-переходами»; 2) у
напівпровідниковому діоді — «об'єм напівпровідникової пластинки між р-n-
переходом і не випрямляючим контактом». Термін основа вживається у
ширшому значенні.
Еквівалентами багатьох інтернаціональних слів-термінів виступають
терміни-словосполучення, напр.: іпотека — позика під нерухомість,
фритредерство — політика вільної (безмитної) торгівлі, криза —
економічний спад (міжструктурний рівень). У таких випадках
інтернаціональний термін характеризується більшою словотворчою
гнучкістю, а у зв'язку з цим зростає його уживаність: імпорт —
імпортер, імпортований, тезаврація — тезаврування, тезаврований,
тезавруватися.
У неоднакових синонімічних відношеннях знаходяться
запозичення різного походження, зокрема терміни денаціоналізація —
реприватизація, боніфікація — рефакція, репарація — контрибуція
збігаються усіма семами, тобто є дублетами. Терміни муніципалізація —
націоналізація — синоніми, що відрізняються однією семою
(муніципалізація — передача національного майна у відання місцевих
органів влади, а н е це н трал ьни х). Одн іє ю семо ю (ви ко рис тан ня
закономірностей соціально-економічних явищ упродовж певного часу)
 41
відрізняються також терміни інтерполяція та екстраполяція.
Своєрідний синонімічний ряд з гіпонімічними зв'язками становлять
терміни расизм — реакційна соціальна доктрина і
людиноненависницька практика, скерована на пригнічення народів, які
нібито расово неповноцінні; дискримінація — обмеження, позбавлення прав
певної частини людей на основі расової приналежності; сегрегація — вид
расової дискримінації; апартеїд — принцип расової дискримінації;
геноцид — винищування окремих груп людей за расовими, національними
чи релігійними мотивами.
Органічно властиве термінології явище синонімії може виявлятися і на
рівні синхронного існування двох варіантів найменувань — повного і
короткого: ПВЧ — підсилювач високої частоти, ПТК — перемикач
телевізійних каналів, УПА — Українська Повстанська Армія; додаткова
вартість — надвартість, тембр звуку — звучність, приймач дециметрових
хвиль — дециприймач, сигнальний електрод — мішень. Така синонімія
пояснюється прагненням конденсованості, короткості терміна як
особливого виду мовного знака. Однак максимальна відповідність також
зберігається хіба що на рівні «абревіатура — твірне словосполучення». В
інших випадках можливе звуження або розширення значення синоніма,
напр.: тембр звуку — якісна характеристика звуку, а звучність входить у
звуковий спектр тембру, вказуючи на одну з його оцінок. На
міжструктурному рівні «композит — аналітична конструкція» маємо
синонімію запис звуку — звукозапис, телевізійна антена —
телеантена, спінефект — поверхневий ефект, флікер-ефект — ефект
блимання. Частина цих синонімів є, по суті, варіантами структури і
пояснюються прагненням конденсації, тобто короткості терміна.
Синонімія у термінології на рівні варіантності — специфічне
явище. Терміни-варіанти позначають, як правило, тотожні поняття
(одне поняття), але мають певні видозміни на рівні афіксації: нагрів —
нагрівання, перевід — переведення, розрив — розривання. Вони мають
 42
ідентичні й неідентичні значення (терміни з суфіксом о можуть
позначати, крім значення процесу, ще й значення результату).
Надпродукція — перепродукція, антигрипозний — протигрипозний,
надгенератор — супергенератор. Ці терміни розрізняються префіксами,
хоч поняття, яке вони позначають, лишається незмінним.
Явище синонімії може проявлятися і на рівні однієї словотвірної моделі:
відтворення — відтворювання, заземлення — заземлювання, перетворення
— перетворювання. Ці пари диференціюють характеристику
позначуваного ними поняття (п роцесу) щодо тривалості.
На міжзнаковому рівні маємо синонімію у науках точного чи
природничого циклу: О2 — кисень, t — температура, км —кілометр, га—
гектар тощо.
Таким чином, поява синонімії у термінології зумовлена
лінгвістичними і екстралінгвістичними факторами. До них належать: 1)
постійний розвиток наук, що супроводжується появою нових понять та
бажанням дати кожному поняттю найточнішу номінацію; 2)
неуніфікованість деяких термінологічних систем; 3) наявність застарілих назв,
які функціонують паралельно з новими; 4) паралельне вживання
запозиченого і автохтонного термінів; 5) надання переваги коротким формам,
зручним для спілкування та ведення документації, що породжує синонімію
різних структурних рівнів.

2. Антонімія

У кожній термінологічній системі антоніми творять елементарні

мікрополя, в межах яких реалізуються відношення протилежності як
однієї з суттєвих ознак системності термінології. Поняття завжди
виникають парами. Кожне з понять містить свою протилежність, що
ґрунтується на відмінності всередині одного й того ж явища (властивості,
стану, якості тощо). Протилежність, контрастність понять, якими оперує
 43
наука, знаходять в українській мові специфічне вираження в антонімії.
Терміни-антоніми характеризуються цілком визначеними парадигматичними
властивостями: фронтальною протилежністю і розрізненням за
диференційною ознакою, тісно пов'язаною з її основною дефінітивною
функцією.
Антонімію у термінології трактують як особливу характеристику
лексичного значення слова, особливе відображення протилежного в
предметах і явищах об'єктивного світу.
Щодо питання наявності антонімів у термінологічних системах думки
вчених розходяться. Так, Л. Новиков заперечує існування
антонімічних відношень між термінами. В. Даниленко вважає, що
явище антонімії у загальнолітературній мові та мові науки мають
багато спільного і суттєво не відрізняються одне від одного. Вчений
стверджує: «Явище антонімії, яке полягає в існуванні слів протилежного
значення, в термінології репрезентоване чи не ширше, як у
загальнолітературній мові». Додамо до цих думок погляд на бінарність
наукових понять О. Деборина: «Поняття... народжуються парами...
поняття внутрішнього народжуються одночасно з поняттям зовнішнього».
На наш погляд, антонімія є однією з найважливіших
системоутворюючих категорій лексики взагалі і властива термінології
зокрема. Звичайно, розглядати антонімію термінів без урахування її
екстралінгвістичної мотивації неможливо, однак треба враховувати, по-
перше, різне вираження понять у конкретних національних мовах; по-
друге, живий зв'язок компонентів природно сформованих національних
систем із загальною лексикою. Якщо «напруженість», «відносність
семантики» (Л. Новиков) у загальному розумінні не характерні для
антонімічних пар інтернаціонального характеру, то відсутність цих
властивостей у національних номінаціях протилежних наукових понять
доводиться далеко не завжди. Крім цього, у суспільствознавчих науках
відносність семантики зумовлена й концептуально.
 44
Ш. Баллі антонімічні протиставлення вважав виявом природного
нахилу людського розуму: «В нашій свідомості абстрактні поняття
закладені парами, причому кожне зі слів завжди так або інакше
викликає уявлення про інше».
Антонімія як семасіологічна, категорія невід'ємна від
те р м і н о л о г і ч н и х систем, що номінативно систематизують
наукові поняття складн у й багатопланову мереж у про тиставлень,
суттєво впорядковуючи тим самим термінологічну сферу.
Антонімія у термінології має спільні і часткові форми реалізації,
зумовлені якісно багатогранними відношеннями протилежності між
науковими поняттями. Дотримуємося поглядів Д. Шмельова на зв'язок
антонімії з «поляризацією певного семантичного простору», на появу в
одиницях лексики «деяких ознак антонімічності», які не є «справжніми»
антонімами, однак є ними за суттю відображення поляризації понять.
Осмислення антонімії у термінологічній сфері як одного із
регулярних принципів найменування понять із протилежним змістом дає
змогу точніше визначити місце терміна в конкретній термінологічній
системі у його зв'язках і взаємозалежностях від інших її компонентів,
включаючи і процес входження інновацій.
Антонімічні пари у термінології можна розділити на дві групи —
лексичні та словотвірні. Більшість антонімічних пар серед українських
термінів мають мотивацію в загальнолексичних антонімах: прибуток —
збиток, збагачення — зубожіння, життя — смерть, зліт — посадка,
захворювання — одужання, виробництво — споживання тощо. Немало
антонімічних пар ґрунтується на корекції префіксів. Основи і префікси є
регулярними засобами вираження антонімічних відношень у системі
термінів. Протилежні поняття в українській мові виражаються
чергуванням префікса з його відсутністю, а також за допомогою
використання префіксів полярного значення: перенаселення —
недонаселення, недоросток — переросток, недозапилення —
 45
перезапилення, сурядність — підрядність. Найпродуктивнішим
способом передачі протилежного поняття є приєднання до терміна
стверджувальної семантики заперечної частки не: рентабельність —
нерентабельність, платоспроможність — неплатоспроможність,
шкідливість — нешкідливість тощо. Значну частину антонімічних пар
становлять інтернаціоналізми, які прийшли на український мовний грунт
готовими дериватами: позитив — негатив, імпорт — експорт, гіпербола
— літота, гіпоксія — гіпероксія, гіпотаксис — паратаксис.
Протилежність понять у сфері інтернаціональних термінів найчастіше
виражається префіксами де-, анти-, екстра-, інтра-: концентрація —
деконцентрація, муніципалізація — демуніципалізація, ген — антиген,
градація — деградація, частина — античастина, гармони —
антигормони, екстраполяція — інтерполяція, екстралінгвістика —
інтралінгвістика.
Окремі терміни мають антонімічну дублетність: валоризація —
ревалоризація. Термін реприватизація лише останніми роками
реалізував свою вихідну антонімічну пару — приватизація. Терміни
демонетизація, деномінація, фактично лише передбачають свій
антонімічний компонент — монетизація, номінація. Полісемічний
термін оригінал вступає у дві антонімічні пари. У значенні «основа для
відтворення, копіювання» його антонім — копія; у значенні «текст, з
якого робиться переклад» — термін переклад; у значенні «малюнок для
поліграфічного відтворення» — термін відбиток. Це засвідчує, що
явище антонімії у терміносистемах навіть на рівні інтернаціоналізмів
ускладнюється парадигматичними особливостями загальнолексичних
систем.
Для медичної та біологічної термінології типовим є вираження
протилежних понять через префікси, що вказують відповідно на
надмірність, перебільшення та недостатність, пониження установленої
норми: гіпервітаміноз — гіповітаміноз, гіпертонія — гіпотонія,
 46
гіперфункція — гіпофункція, гіпердинамія — гіподинамія, гіперплазія
—гіпоплазія.
Крім однокореневої антонімії, яка ґрунтується на кореляції
префіксів, у терміносистемах наявні й антонімічні пари змішаного зразка,
де антонімічні відношення побудовані на протиставленні перших
компонентів складних слів при однакових других. Так, усічені основи
макро-, мікро- містять ознаки протилежності розміру, вираженого другим
компонентом: мікроструктура — макроструктура, мікросистема —
макросистема, мікромолекула — макромолекула, мікросвіт — макросвіт. Для
вираження протилежності одиничності, чисельності, вираженої другим
компонентом складного слова, вживаються усічені основи грецького
походження: моно- (одно, єдино), полі- (чисельний, багато): моносемія —
полісемія, моногамія — полігамія, монофонія — поліфонія, монотеїзм —
політеїзм. Наявні в українських терміносистемах і відповідні власне
українські структури: багатозначність — однозначність, багатоврожайність
— маловрожайність, низьковрожайність; багатоплідність — малоплідність. У
наведених прикладах антонімічність одного із компонентів складного
терміна спричинює антонімію всього складного терміна.
Немало в термінологічних системах і антонімічних пар серед
словосполучень: зовнішня торгівля — внутрішня торгівля, пряма мова —
непряма мова, односторонній зв'язок — двосторонній зв'язок. Як
правило, номінації родових антонімічних термінів-словосполучень
виражають єдність протилежних понять, атрибути — протилежні їхні
ознаки, тобто значення атрибутів протиставляються за одним із
семантичних компонентів.
Приклади свідчать про регламентований, модельований характер
вираження антонімічних відношень у системі української термінології. На
рівні парадигматичних відношень спрацьовує принцип максимальної
відповідності термінів; у полярних відношеннях знаходяться, як правило,
національні або інтернаціональні терміни». Однак наявні й деякі винятки з
 47
цієї закономірності. Це, зокрема, використання для виразу відношень
протилежності різноструктурних термінів на зразок: безробіття —
працевлаштування, вільна конкуренція — монополія.
Протилежність як єдність тотожності й відмінності у термінології не
завжди виражається лексичними одиницями. Нерідко вона просто
допускається. У таких випадках або передбачається лексична одиниця, яка
знаходиться в опозиції до існуючих, або дві одиниці називають різні поняття,
не усвідомлювані ними як протилежності, але передбачувані як певна єдність.
Маємо на увазі терміни — антонімічні пари — на зразок партизація —
департизація, ідеологізація — що тривалий час уживалися на рівні наявної
лексичної одиниці й тієї, яка лише припускалася.
Не можна не враховувати і такого факту: у термінологічних системах
дихотомія першого рівня «так», «ні» не завжди достатня. Антонімічні й
конверсивні кореляції не вичерпують усіх різних видів протилежності. Так,
у формуванні структури суспільствознавчої термінології велике значення
має характерний для неї органічний зв'язок антонімії з синонімією і гіпонімією.
Синонімічні відношення буквально пронизують антонімічні ряди суспільно-
політичної лексики, створюють своєрідні пучки. Наведемо пучок найменувань
із загальним значенням, протилежним значенню слову мир — війна, агресія,
експансія, інтервенція, втручання, конфронтація, конфлікт, напад,
вторгнення, авантюра, анексія, окупація, застосування сили. Цей ряд можна
продовжити лексемами з різних сфер літературної мови, причому нерідко
не в прямому, а переносному значенні.
Однією зі системоформуючих категорій, корелюючих лексичну
семантику, є конверсія. Вона тісно пов'язана з антонімією. Їх
близькість проявляється в тому, що вони зіставлювані, хоч і по-різному, з
вираженням ідеї зворотності, а відрізняються типами протилежності. На
рівні мовної системи у антонімів є середній член протиставлення, що
сприяє можливості переходу на рівні мовної діяльності логічних
контрадикторних відношень у контрарні, чого позбавлені конверсиви. Вони
 48
повністю вичерпують об'єм поняття: попит — пропонування, продаж —
купівля, кредит — борг, кредитор — боржник. Щодо власне мовних
відмінностей конверсивів і антонімів, то тут відзначаємо характерний для
антонімів збіг (частковий) сполучуваності, що не властиве конверсивам.
Відношення передбачуваності один одного, взаємозумовленості і
взаємоспрямування програмує утворення навколо термінів-конверсивів і
мікросистем конверсивної кореляції: попит на товар — пропонування
товару, експорт товару — імпорт товару, продаж: товару — купівля
товару, сфера виробництва — сфера розподілу. Відношення конверсивності
спостерігаємо і при побудові аналітичних термінів: закон попиту і пропозиції,
відносини панування і підлеглості, принцип купівлі-продажу: у таких
термінологічних сполуках конверсія спостерігається уже в плані простого
перестановлення компонентів (перетворення товарів у гроші — перетворення
грошей у товар), яка визначає сутність фіксованих понять у розумінні
зворотного напряму відношень.

3. Гіпонімічні парадигми

Класифікація теоретичного матеріалу відбувається передусім через

виявлення ієрархії наукових понять. Внаслідок абстракції, узагальнення,
порівняння понять визначається їх місце у понятійній системі конкретної
науки. Терміни як спеціально створені номінативні одиниці покликані не
тільки виражати суть поняття, а й передавати зв'язки між ними - родо-
видові, частини й цілого, суміжності у просторі або часі тощо.
Звідси наявність гіпонімічної, парадигми як однієї з
найважливіших категорій, що формують термінологічні структури.
Відношення між термінами-гіпонімами розглядаємо як багатогранну
опозицію, що ґрунтується на спільності їх категоріальних ознак.
Терміни, які виражають поняття видового плану, містять весь той
комплекс ознак, що становить значення терміна-виразника родового поняття,
 49
плюс деякі додаткові значеннєві ознаки, що звужують об'єм їх значення. Ці
додаткові змістові ознаки розрізняють родові й видові терміни, формуючи
тим самим приватну опозицію або протиставляючи терміни на позначення
видових понять, формують еквіполентну опозицію.
Гіпонімічні відношення тісно пов'язані з відношеннями
вл а с н е с и н о н ім ічн и м и , п е р е д ус ім у плані б а г а то з н а чн и х
термінів. Так, термін авуари як гіпонім у пари вкладиавуари входить
до синонімічної пари авуари-інвестиція. Одночасно він виступає
гіперонімом термінів чек, вексель, п е р е во д, а к р е д и т и в, я кщ о
о с та н н і п е р е д б а ча ют ь с е м у в и писаний у іноземній валюті.
3 парадигматичної точки зору гіпоніми характеризуються двома
видами протиставлення: 1) протиставлення родового (гіперонімічного) і
кожного видового (гіпонімічного) значення за відсутністю (наявністю)
розрізнювального компонента; 2) протиставлення одне одному всіх
видових значень за змістом розрізнювального компонента значень.
Гіпонімічні відношення пронизують кожну термінологічну систему. В
суспільствознавчих терміносистемах вони, крім цього, мають свою специфіку:
наявність широкої мережі розгалужених родо-видових лексем з дещо
приглушеними синонімічними відношеннями й активними зв'язками між
гіпонімами, частинам яких відноситься не до термінів, а до термінологічних
лексем. Маємо на увазі відношення між такими термінами: беззаконня, утиск,
переслідування, гніт, придушення, цькування, безправ'я, бешкет,
злочинство, дискримінація, знущання, збиткування, геноцид, апартеїд,
сегрегація, експлуатація, гноблення (пригноблювання, пригнічення), сваволя
(свавілля, свавільність), грабіж (здирство), узурпація, мракобісся,
«полювання на відьом», обскурантизм тощо, які знаходяться у
гіпонімічних зв'язках між собою і об'єднані гіперонімом насилля.
Домінує погляд, що гіпонімічні парадигми логічно угрунтовані взаємодією
між родо-видовими поняттями та частиною і цілим, «ґрунтуються на
імпліфікації чи виключенні понять». Узявши до уваги, що в логіці поняття
 50
імплікації, підпорядкування охоплює лише родо-видові відношення на
зразок трикутник — прямокутний трикутник, наука — кібернетика,
постулюємо: гіперо-гіпонімічні відношення між термінами конкретних систем
виникають або внаслідок розвитку синтагмозначень гіперонімів (як у першому
випадку), або шляхом актуалізації їх парадигматичних значень, як у другому
випадку. Так, гіперонім арго має кілька співгіпонімів: арго жебраків, арго
шкільне, арго спортивне; гіперонім — рід — жіночий рід, чоловічий рід,
середній рід тощо. У цьому випадку співгіпоніми мають стійкий експліцитний
характер, вони ілюструють з'єднання попередньо розчленованих образів
сприйняття у певні семантичні сутності, що відтворюють зміст видового
поняття; і тим самим формують семантику гіпоніма.
Гіперо-гіпонімічні відношення можуть розвиватися й імпліцитно — через
актуалізацію парадигмо-значень гіперонімів, напр.: до терміна застарілі слова
(гіперонім) гіпонімами є терміни історизми та архаїзми. В окремих випадках
гіпоніми можуть стати гіперонімами стосовно інших термінів-гіпонімів уже
через розвиток синтагмозначень: архаїзми лексичні, архаїзми лексико-
словотвірні, архаїзми лексико-фонетичні, архаїзми фонетичні тощо.
У такому утвореному на матеріалі одного гіпероніма мікрополі
термінів простежується ієрархічна взаємозалежність термінів, оскільки
поділ понять на родові й видові може відбуватися за різними ознаками й
у різній послідовності.
Гіперо-гіпонімічні відношення термінів переконливо ілюструє й
класифікаційна, побудована шляхом описання інтенсіоналу поняття
дефініція, типова й обов'язкова для передачі змісту поняття кожної
системи. Пояснюючи особливості видового поняття через найближче
родове, ця дефініція не тільки мінімально пояснює зміст поняття, а й
відношення його з іншими.
Гіпероніми у таких випадках позначаються формою іменника у Н.
в. однини або номінативним словосполученням.
 51
Гіперо-гіпонімічні зв'язки між термінами окремої терміносистеми не є
незалежним параметром її організації. Так, класифікація українських
діалектів за територіальною ознакою передбачає поділ діалектних груп
на поліську, південно-західну і південно-східну. Причому можливий
подальший етап розвитку синтагмозначень: поліські діалекти —
лівобережно-поліські діалекти, правобережно-поліські діалекти,
західно-поліські діалекти тощо.
Гіперо-гіпонімічні відношення між термінами доповнюються
синонімічними, синонімом до першого гіпоніма — термін східно-поліські
говірки, до другого — середньо-поліські чи волинсько-поліські. Гіперо-
гіпонімічні відношення і багатозначність терміна мають точки дотику. Так,
реалізуючи значення «словниковий склад мови» і «сукупність слів певної
сфери вживання», термін лексика включається у гіперо-гіпонімічні
відношення лише в своєму другому значенні (виражаючи їх експліцитно):
лексика активна, лексика пасивна, лексика термінологічна, лексика
професійна. Чим більше співгіпонімів, тим ширше значення гіпероніма.
Отже, семантика гіперонімів формує своєрідну мікросистему,
значення в якій перебувають у зв'язку з іншими.
Ланцюговий характер розвитку гіперо-гіпонімічних відношень
відтворює звуження семантики у напрямі гіперонім — гіпонім, і навпаки —
розширення значення від терміна-гіпоніма до гіпероніма. Розвиток цих
відношень на основі синтагмо- і парадигм означень взаємозумовлений і
пов'язаний. Як форма дієслова гіперонім дієприкметник має співгіпоніми
— дієприкметники активні і дієприкметники пасивні (розвиток відношень
на основі синтагмозначень).
Водночас гіпонім дієприкметник входить у мікросистему
значення гіпероніма «частини мови». Оскільки зв'язок між термінами
гіперонім-гіпонім відбиває взаємозалежність між родовим і видовим
поняттями, що є вищою формою відображення в свідомості людини
сутності явищ, понять і в яких акумульований увесь теоретичний досвід,
 52
набутий конкретною наукою, маємо право вважати гіперо-гіпонімічні
відношення термінів універсальним засобом тематичної ієрархічної
організації конкретної терміносистеми.

Література

1. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси. К., 1970 р.

2. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
3. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’нських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
4. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології К., 1987 р.
5. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Питання для самоперевірки

1. Розкажіть про системність термінологічної лексики.

2. Роль синонімії у розвитку термінологічної лексики.
3. Що таке абсолютні синоніми? Наведіть приклади.
4. Що впливає на неологізацію термінологічних систем?
5. Розкажіть про варіантність у синонімії.
6. Як характеризують антонімію термінознавстві?
7. На які пари розділяють антоніми у термінології?
8. Розкажіть про антонімічну дублетність.
9. На чому побудовані гіпонімічні відношення?
 53
10. Як впливають гіперо-гіпонімічні зв’язки на розвиток системності
термінолексики?

Тема №5 Внутрішня форма та мотивованість термінів

План
1. Поняття «внутрішня форма».
2. Поняття «мотивованість» у термінології.
3. Види мотивованості.

Поняття «внутрішня форма» виражає сукупність двох

лінгвістичних явищ: співвідношення твірної і похідної основи та
ознаку, яка пояснює вибір звукової оболонки, тобто ознаку,
покладену в основу вибору назви. На думку О. Потебні, похід слово
завжди містить у собі не попереднє слово, а лише відношення до нього.
Внутрішня форма безпосередньо пов'язана з мотивованістю. Під
мотивованістю у мовознавстві розуміють: 1) відповідність значення
слова до його звучання; 2) структурно-семантичну властивість слова; що
дає змогу створити раціональні зв'язки між значенням та звуковою
оболонкою слова на основі їх лексичної й структурної зіставленості; 3)
співвідношення між внутрішньою формою та лексичним значенням
мовних одиниць. При цьому внутрішня форма зумовлена тільки
семантикою компонентів цієї одиниці. Відповідно до чотирьох способів
творення термінів виділяємо три типи мотивації: семантичну,
морфологічну, аналітичну. Щодо запозичень, то вони мотивуються на рівні
своєї мови. На думку С. Гайди, «статистичними значеннями, якими є
етимологічні й синхронні лексичні значення, мотивація набуває
динамічного характеру». I далі: «На противагу категоріальному
структуральному значенню мотивація — конкретніша, індивідуальніша».
 54
Оцей динамічний усвідомлений характер мотивації є каркасним
моментом системного характеру термінотворення.
Деякими аспектами прояву внутрішньої форми у мові вчені
цікавилися ще в Стародавньому Китаї, Стародавній Греції та Римі. У
Європі це питання було в центрі уваги, починаючи з VII ст. Внутрішня
форма лексичних одиниць репрезентується морфемною структурою і
утворює не просту сукупність значень та вживань її складників, а деяку
єдність взаємопов'язаних елементів.
Дискусійним залишається питання, чи внутрішня форма
властива усім словам. Існує точка зору, що вона відсутня у
запозиченнях з інших мов, у непохідних мовних утвореннях, а також у
словах, утворених шляхом метонімічного перенесення. Виходячи з цих
м ір к ува н ь, м о ж н а д ій ти в и с н о вк у : н е вс і с л о ва у м о в і є
мотивованими.
Погоджуючись із наведеними думками стосовно
загальновживаних слів і номенклатурних знаків, і гаки вважати, що усі
терміни мотивовані, а їх мотивованість зумовлена дефінітивною
функцією. Причому мотивованість термінів — явище і внутрішньомовне, і
зовнішньомовне.
Виходимо з апріорного факту: «Термінологічні системи
характеризуються передусім свідомим термінотворенням. Звідси —
відсутність у термінологічних системах поняття немотивованого
терміна». Стоїмо на засадах, що внутрішня форма терміна — це
ознака, покладена в основу вибору назви. У свою чергу «вивчення
зв'язку між значенням та внутрішньою формою визначається
мотивованістю», тобто мотивованість уявляється нам як співвідношення
внутрішньої форми та значення терміна. Оскільки терміни творяться
різними шляхами, то і мотивованість у них буде виявлятися по-різному.
Мотивованість термінів має або двосторонній (семантичний та
формальний), або односторонній (семантичний) характер. Метонімії та
 55
метафорі властива одностороння мотивованість. Виділяємо терміни з
наявною та прихованою мотивованістю. Наявна мотивованість
(внутрішньомовна) може правильно орієнтувати на зміст поняття і
неправильно.
КРІМ цього, мотивованість у цих термінах може бути повна та
часткова. Прихована мотивованість виявляється на основі етимологічного
аналізу слова або зовнішнього фактора — екстралінгвально. Як
синхронна ознака терміна, мотивованість терміна чи термінологічного
словосполучення є відносною ознакою і з внутрішньомовного погляду, і з
огляду на позамовні фактори. Передусім маємо на увазі різне морфемне
членування слова і той факт, що мотивованість багатьох термінів по-
різному сприймається фахівцями та нефахівцями, людьми освіченими і
неосвіченими. Все ж ця ознака як результат синхронної вивідності існує у
терміносистемах об'єктивно, в тому числі і мотивованість, зумовлена
структурним калькуванням складних і складених термінів та різного роду
термінологічних словосполучень з інших мов.
Повністю мотивовані терміни переносять на себе семантику вихідного
слова, напр.: адреса — «число, (код), що визначає місцезнаходження
деякої частини інформації в ЕОМ», — від адреса — «позначення
місцезнаходження кого-, чого-небудь». Аналогічно: голка, шов, джерело,
ключ тощо.
Часткову мотивованість маємо в тому випадку, коли термін
довантажується новим відтінком значення, напр.: бандаж —
пластмасова стяжка, яка натягається на електронно-променеву трубку», від
бандаж — «пов'язка, хірургічний пояс для підтримки відповідних частин
тіла у нормальному положенні». Довантаження значення: «стяжка, що
натягається на предмет».
Явище прихованої мотивації спостерігаємо, наприклад, при творенні
терміна стійкість із значенням «система із затухаючим перехідним
процесом» від стійкість — «властивість за значенням стійкий, який довго
 56
зберігає та проявляє свої здатності, не піддається пошкодженню».
Прихована сема процесуальності є спільною для двох слів. При
запозиченнях мотивованість зумовлена структурними особливостями мови-
джерела. Тут і зовнішня і внутрішня мотивованість знаходяться у тісному
зв'язку: іншомовна модель + національний матеріал. Це все сприяє
системній організації сучасної наукової термінології. Та серед соціально-
економічних українських термінів, утворених морфологічним способом,
немало таких, мотивованість яких зумовлена німецькими оригіналами: dіе
Меhrzeugung. — перевиробництво, dіе Wettbewerbfahigkeit —
конкурентноздатність. Порівняльно-типологічний метод дослідження
німецьких та українських термінів дає цікаву картину зовнішньомовної
мотивованості. Маємо на увазі передусім той факт, що для української
мови складні слова менш характерні, ніж для німецької, де вони нерідко
виступають семантично як словосполучення, тому аналогами багатьох
німецьких термінів є українські словосполучення: dіе Geldkrise —
грошова криза, das Меhrwert — додаткова праця, Durcsohnitsprei —
пересічна ціна, dіе Grundmittel — основні засоби.
Такі словосполучення, залишаючись на рівні дериваційних
відношень термінологічної системи, термінологічної парадигматики,
займають певне місце у класифікації понять. Системність однорідних
термінів німецької мови з компонентом Меhr — більше, Durch - через,
скрізь, Grund - основа -екв валентно передана мотивованими українськими
термінами відповідно з атрибутами додатковий, пересічний, основний.
Регулярна відтворюваність похідних термінологічних словосполучень
передбачена парадигматичною закріпленістю (порівн. споживча вартість
— мінова вартість, органічна будова капіталу — технічна будова
капіталу, основний капітал — додатковий капітал) виводить їх на рівень
лексикалізованих словосполучень, тому що здатність їх компонентів
виступає не на синтаксичному, а на лексичному рівні. Звідси висновок
— мотивованість таких термінів передбачена німецькою мовою, однак їх
 57
понятійне значення зумовлене всім складом національних компонентів, з
яких вони утворені.
Усвідомлення того, що сукупність процесів природи перебуває в
системному зв'язку, спонукає науку виявити його і зокрема, і
загалом. Зрозуміло, характер мотивованості термінів-слів та термінів-
словосполучень різний. Термін-слово не завжди пояснює зміст
поняття, а термінологічне словосполучення здебільшого буває
наділеним орієнтиром для тлумачення відповідного поняття.
Системність останніх (термінів-слів) досягається значною мірою
мотивованістю мікросистемного рівня: від термінів-виразників
родових понять за допомогою афіксів і шляхом
атрибутивного з вуже н ня сем ан ти ки тво ря ться те рм ін и -в и р а з н и к и
в и д о в и х п о н я т ь . М і ж у с і м а т е р м і н а м и т а к и х мікросистем існує
синхронна вивідність: торгівля— безприбуткова торгівля, зовнішня
торгівля — внутрішня торгівля.
Терміни, утворені здебільшого за афіксальними моделями
та ко ж м а ють н ая вн у і п р и х о ва н у м о ти во ва н іс ть. По вн у
мотивованість мають терміни виклик, виліт, вибір, коливання,
кодування, змагання, селективність, звуконепроникність тощо. Напр.:
кодування — перетворення повідомлення або безперервного сигналу у
код. Часткова мотивованість характерна для термінів колірність, вимикач,
заземляч, уловлювач тощо: уловлювач пристрій для уловлювання
сигналів від уловлювати — «відбирати з якогось середовища що-небудь
за допомогою спеціального апарата».
Композити з міжнародними блоками мають повну мотивованість:
телеекран — частина телевізора, на якій відтворюється прийняте
зображення — від теле — телевізійний + екран. Композити з двома
міжнародними компонентами мають часткову - мотивованість:
фонограма — сигналограма отримана, у результаті звукозапису — від фон
 58
— звук та грама — запис. Прихована мотивованість термінам-композитам
не властива.
Серед аналітичних структур нерідко ще вирізняються терміни з
неправильною мотивованістю: білий шум — «випадкова завада (випадкові
хаотичні флуктації напруг або струмів)» — від білий — «кольору
крейди, молока, снігу» та шум — «хаотично змінний процес,
викликаний будь-якими нерегулярними діячами».
Отже, внутрішня форма слова, що символізує собою зв'язок між
планом змісту та планом вираження, властива усім термінам, оскільки
термінотворення - свідомий процес. Бона має обов'язків мотивований
зв'язок на рівні семантики зі словом, що зумовлює творення того чи
іншого терміна. Повна мотивованість засвідчує прозору внутрішню
форму терміна, вона властива більшості термінів суфіксального
способу творення, деяким композитам. Прихована мотивованість є у
термінах семантичного та аналітичного творення, а неправильна
трапляться лише серед термінів-словосполучень.
Відомості про внутрішню форму терміна сприятимуть
удосконаленню терміносистем, братимуться до уваги при виробленні
термінологічних стандартів.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –

Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і
статус. Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
– К., 1959р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
 59
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969р., №6, ст.112 -
126.

Питання для самоперевірки

1. Що виражає поняття «внутрішня форма»?

2. Що розуміють під мотивованістю?
3. Скільки типів мотивації ви знаєте?
4. Чи властива внутрішня форма усім словам?
5. Які види мотивованості ви знаєте?
6. Яку мотивованість мають терміни, утворені афіксальними моделями?
7. Як умотивованість мають терміни-композити?

Тема № 6 Використання у мові словотворчих моделей для творення

нових назв

План
1. Способи творення термінів в українській мові.
2. Особливості творення термінів в українській мові.

Як відомо, більшість слів української мови твориться

морфологічним способом. У ньому чільне місце посідає афіксація, тобто
деривація за допомогою афіксальних морфем: префіксів, суфіксів,
префіксів і суфіксів одночасно, постфіксів, флексій. Моделей афіксального
творення є безліч. Термінологія ж узяла для себе лише деякі. Однак вони
стали цементуючим фактором системної організації термінології. Саме «в
морфологічній структурі слова-терміна, утвореного шляхом афіксації,
органічно закладені основи структурної систематизації, які мають
першочергове значення для термінології». Афікс завжди включає термін у
 60
певну матрицю системи, тому семантичне навантаження його у зв'язку з
цим інше, ніж у загальнонародній мові: конкретніше, чіткіше.
У творенні термінів беруть участь не усі афікси, а лише окремі, серед
яких -0, -ння, -ість, -ач, -к(а) тощо. Наділяючи терміни, до складу яких вони
входять, єдиним значенням або відтінком значення, афікси тим самим
виконують семантичну функцію.
Особливість термінів з нульовим суфіксом полягає у тому, що вони
можуть позначити: процес дії, предмет як результат дії; одиничний акт
якоїсь дії, що інтенсивно відбувається: перевід — «дія за значенням
переводити»; перегляд «дія за значенням переглядати»; виклик — «сигнал,
знак (телефонний, радіо), за допомогою якого зв'язуються якого
зв'язуються якого зв'язуються якого зв'язуються якого зв'язуються якого
зв'язуються на відстані для повідомлення чи розмови»; перезаряд - «надто
велика кількість електрики, що перевищує встановлену норму». Ці терміни
творяться за моделлю - «основа дієслова + 0» (V + 0).
За допомогою суфікса -ння творяться терміни на позначення
процесу: детектування - процес перетворення електричних коливань,
внаслідок чого утворюються коливання більш низької частоти або
постійний струм; отоварювання — «дія за значенням отоварювати»;
оподаткування — «дія за значенням оподатковувати» тощо. Вони творяться за
моделлю «основа дієслова + ння» (V + ння).
Терміни з суфіксом -ість творяться від основи прикметника і можуть
позначити: процеси, предмети, властивості, величини. Напр.: селективність
(вибірність) — «здатність радіоприймача виділяти з багатьох радіосигналів
лише потрібні»; промисловість - «найважливіша галузь суспільно-
матеріального виробництва, сукупність підприємств»; оборотність —
«кількість оборотів (колеса, мотора), зроблених у певний проміжок часу»;
«перебування в обігу», «Основа прикметника + ість». Модель А + ість.
Модель «основа дієслова + ач» (V + ач) лежить в основі творення
термінів на позначення предметів чи осіб за виконуваною роботою,
 61
порівн.: підсилювач - «пристрій, призначений для збільшення
енергетичних параметрів вхідного сигналу за рахунок допоміжного
джерела»; вимикач - «пристрій для вмикання і вимикання»; викладач,
ткач, перекладач - «особа, котра займається діяльністю, на яку вказує
твірна основа».
За допомогою суфікса -к(а) творяться терміни на позначення деталей:
втулка, прокладка. Модель V + к (а). Суфікс -ств(о) та його алофони —
зтв(о) творять абстрактні назви: лихварство, виробництво, убозтво.
«Основа іменника + ств(о)». Модель N + ств(о).
Нерідко засобом творення термінологічної назви є іншомовна
суфіксація: -ація (пеленгація, демонстрація), -изм/ізм (туризм,
етнографізм), -тор (селектор, колектор, рефлектор) тощо.
Словотвірна префіксація у термінології подана теж обмеженою кількістю
морфем: над-, під-, проти-, без-, виробництво — надвиробництво, генератор —
надгенератор, прибуток — надприбуток, рефракція — над рефракція. Префікс
над-, за допомогою якого творяться названі терміни, вказує на надмірність
вияву того, на що вказує твірне слово.
Префікс під- (піддіапазон, підпрограма, підсистема) надає
утвореним термінам відтінку значення «частина чогось». Префікс проти-
вказує на протилежність того, що позначає твірне слово: протиструм,
протиелемент. Префікс пере- означає вияв дії, більшу за норму:
перевиробництво, перепродукція. Префікс без- означає відсутність того, на що
вказує твірна основа (слово): безгосподарність, безвідносний,
безперспективний та ін.
Словотворчими нерідко виявляються й іншомовні префікси: а-:
аполітичний, аморальний; анти-: антигуманний, антидемократичний; де-
: деполітизація, денаціоналізація; контр-: контрнаступ,
контрреволюція — усі зі значенням заперечення, вказівки на
протилежність; архі-: архієпископ, архітектура, архідиякон, ре-:
реконструкція, ретрансляція (значення префікса: «ще раз повторюю»).
 62
За загальномовними словотвірними моделями творяться і терміни-складні
слова, їх можна поділити на кілька груп. До першої належать
ампервольтомметр; склопаста, планшайба, склоцемент, світлотехніка,
утворені на основі чистого складання незалежних одне від одного слів. До
другої належать терміни, утворені на основі інтерфіксного складання
залежних одне від одного основ: звукозапис, стрічкопритискач,
шумопеленгація, землеволодіння, товарообіг і т.д.
Крім безпосередньо складних слів, в українській термінології є чимала
кількість складноскорочених назвабревіатур, утворених а) з початкових
звуків (букв) слів певних назв НОП (наукова організація праці), АТС
(автоматична телефонна станція), АЕС (атомна електростанція), ПТК
(перемикач телевізійних каналів), неп (нова економічна політика) тощо;
б) поєднанням початкових частин слів агропром, сільбуд, лісгоспзаг; в)
поєднанням початкових частин слів з повним словом: продподаток,
зарплата, госпрозрахунок, енергосистема, промтовари тощо.
Окремою групою серед складних термінів виділяються слова з
міжнародними компонентами - блоками:, радіо, теле, авто, фото, кіно,
відео, мікро, стерео, електро, тормо, гідро, магніто, моно, граф, скоп,
графія, скопія, лог, логія, що вживаються чи у препозиції, чи у постпозиції.
Підхід до номінацій такого зразка у науковій літературі досить
суперечливий, їх називають афіксоїдами (Т. Канделакі), афіксами (Д.
Лотте), афіксальними радиксоїдами (Р. Сафін), препозитивними та
постпозитивними блоками (В. Акуленко).
Зазначимо, що тут не можна дати однозначної відповіді, оскільки в одних
випадках це основи прикметників, в інших - зв'язані кореневі морфеми, а в
третіх - самостійні слова: автомагістраль - автомобільна магістраль,
автосервіс - автомобільний сервіс, автостоп — самозупинка, автоколивання
— самоколивання і авто — у значенні автомобіль.
Н. Клименко категорично заперечує проти афіксального статусу
подібних компонентів. Вона постулює, що за всіма показниками вони
 63
повинні розглядатися як основи. «Ці елементи зустрічаються на початку
слова перед іншими основами, що неможливо для суфіксів: метролог -
логопед, фонограф — графоман, метрампер — газометр. Дистрибутивно і
потенційно елементи на зразок — граф уподібнюються основам, а не
афіксам, вимагаючи появи інтерфіксів, тоді як суфікси в слов’янських
мовах, приєднуючись до основ, як правило, асимілюються».
Міжнародні терміноелементи вносять певну спеціалізацію.
Препозитивні мають загальнішу орієнтацію: гідро- «вода», тобто те, що має
відношення до води, термо - «температура», «теплота» і все, що з ними
пов'язано, діє на їх основі; мікро- «дуже маленький», радіо- «хвилі» та ін.
Постпозитивні терміноелементи виконують систематизуючу функцію.
Так, блок - граф утворює назви приладів, які здійснюють запис або
призначені для запису чогось: віброграф - прилад для запису вібрацій,
осцилограф - прилад, на екрані якого або на носії запису відтворюються
терміни, що позначають прилади на інструменти: ватметр - прилад для
вимірювання активної електричної потужності постійного чи змінного
струму, мегомметр — прилад для вимірювання електричної ізоляції
проводів, кабелю тощо. Компонент — скоп вживається у термінах на
позначення приладів, здатних передавати зображення: іконоскоп,
принтоскоп, кінескоп і т.д. Компонент - фон утворює назви приладів,
пов'язаних з передачею звуку: електрофон, магнітофон, мікрофон та ін.
Особливу групу становлять терміни-складні слова, як ось: ампер-
секунда, діод-тріод, диск-анод, диск-катод, дельта-модуляція, гама-
корекція, лампа-спалах, тест-матриця, лікар-терапевт, держава-
монополія та ін. Слова-терміни такого зразка по-різному розглядаються у
мовознавстві. Одні автори трактують їх як словосполучення
(Даниленко В.), інші - як складні слова (Н. Клименко), ще інші - як
перехідний вид між словосполученням і складним словом. Складеному
слову як спеціальному об'єкту дослідження присвячена праця I. Галенко, у
якій дається чітка дефініція складеного і складного слова, однак
 64
зазначається, що термінологічне використання слів у зв'язку з їх
лексикалізацією дають підставу вважати утворення такого типу складними
словами. Як засвідчує зібраний матеріал, терміни-складені слова - це
утворення, де переважають міжнародні або запозичені елементи з різним
ступенем адаптації їх в українській мові.

Література

1. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси. К., 1970 р.

2. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
3. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
4. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології К., 1987 р.
5. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Питання для самоперевірки

1. Яким способом твориться більшість термінів української мови?

2. Які афікси беруть участь у творенні термінів?
3. У чому полягає особливість термінів з нульовим суфіксом?
4. На позначення чого творяться терміни з суфіксом -ння?
5. Що позначають терміни з суфіксом -ість?
6. Що позначають терміни з суфіксом –ач (-яч)?
7. На позначення чого творяться терміни з суфіксом –к(а)?
8. За допомогою яких префіксів творяться терміни в українській мові?
 65
9. За якими словотвірними моделями творяться терміни-складні слова?

Тема № 7 Суспільно-політична термінологія

У кожну епоху термінологія прагне до єдності. Така єдність – запорука

взаєморозуміння учених і одна з умов подальшого наукового прогресу.
Наука, а значить і її найважливіші терміни, прагнуть бути однаково
прийнятні для всіх класів суспільства. Коли ж наука зберігає відбиток
класової приналежності, про неї говорять, що вона включає в себе
«ідеологічний момент».
Суспільно-політичний термін як виразник суспільно-політичного
поняття розкриває (або допомагає розкрити) його суть у результаті того, що
за кожним суспільно-політичним терміном стоїть певне визначення, пов'язане
з відповідною ідеологічною концепцією. Класовооцінну вагу семантичної
сутності терміна, її зіставлення із соціальною реальністю не можна не
враховувати при вивченні історії формування і функціонального
розповсюдження всіх різновидів терміносистем суспільного призначення.
Під суспільно-політичною термінологією розуміємо відкриту
систему номінативних одиниць, різних за походженням, які спеціалізовані
лексично (створені або запозичені терміни), семантично (загальновживані
слова, що отримали термінологічне значення) і фразеологічно
(новостворені словосполучення номінативного характеру) для вираження
понять, що відбивають сферу суспільно-виробничого, політичного життя
нації.
Розвиваючись, ця система постійно змінюється, однак, склавшись
як ціле у певний період, на кожному подальшому етапі виступає як
діалектична єдність.
 66
Генетично суспільно-політична лексика сягає ще у період Київської
Русі. Розвивається вона вже тоді, коли князь Володимир Великий політично
об'єднав роз'єднані князівства русичів (русів). Свідченням є ті лексеми, які
знаходимо у «Поученні дітям» В. Мономаха, «Хожденії ігумена
Даниїла», «Київському літописі» та пізніше — «Галицько-Волинському
літописі», «Руській правді» тощо.
Звичайні слова у названих текстах набували специфічного характеру,
причому цей лінгвальний процес супроводжувався формуванням нових
понять, що вступали між собою у парадигматичні відношення, утворюючи
своєрідні мікросистеми. Так, у «Руській правді» (1282) слова головник
(убивця) і видок (свідок), вира (штраф за вбивство) і вирник (збирач вири),
ремственник і купець уже зв'язуються у вузол суспільно-політичної лексики.
На ранніх етапах розвитку письменства в українській мові можна
виявити пласт лексики, який у пам'ятках нехудожнього тексту (а втім, і
деяких жанрах художньої літератури) має термінологічні риси і який у ході
століть стабілізується внаслідок діяльності письменників, уживання в
державних документах, функціонування у пресі і т. д. При цьому процес
супроводжується постійним його поповненням, уточненням, звільненням від
старих елементів тощо. Так, в історії формування української суспільно-
політичної термінології важко переоцінити роль Т. Шевченка. Уміння поета
висловлювати глибинну структуру національних слів і використовувати їх
(для розширення діапазону семантичного вживання) у поєднанні з
інтернаціоналізмами значною мірою зумовили подальший розвиток
української лексики в напрямі її стилістичної диференціації. Маємо на увазі
передусім слова, як ось: народ, республіка, свобода, патріот, стратег,
вольнодумствувати, заробіток та ін., широко вживані в поезії Кобзаря.
Якщо зіставити сучасний стан суспільно-політичної лексики
української мови з її давнім станом (наприклад, у ХІV-ХVI ст.,), то
легко виявити слова і словосполучення, які у результаті зникнення старих
 67
реалій повністю вийшли з ужитку. Ось деякі з них: люди посполиті, тать,
окружник,, подсудок, тестамент, ґвалт.
Спостереження показують, що слова, які впродовж віків зберігають
кореневу морфему, надалі можуть оформлятися іншими суфіксами, не
втрачаючи здебільшого старого значення. Наприклад, у «Словнику
української мови» П. Білецького читаємо: ремество (сучасне ремесло),
своєволенства (сучасне свавілля;), обоьязательство (сучасне зобов'язаність).
Важливо, що у сучасній суспільно-політичній лексиці української мови
збереглося багато слів, які беруть початок із таким самим значенням із
давнього періоду: оборот, таємниця, ціна, доход, жалоба, товар, продаж,
мито і т. д.
Спрацьовує той фактор, що мова довговічніша за будь-які форми
суспільної організації.
Трансформація старих суспільно-політичних термінів відбувається
природним шляхом — успадкуванням лексики одних поколінь
наступними. При цьому, звичайно, відбувається відбір старих і
узвичаєння нових слів письменниками, вченими, особами, що мають
причетність до державного керівництва, журналістами та ін.
В історії слов'янських мов є, однак, феномен, що заслуговує на
особливу увагу при спостереженні над становленням суспільно-політичної
термінології. Маємо на увазі цілеспрямовану роботу під керівництвом
відомого діяча чеського і словацького національних рухів у першій половині
XIX ст. — Павла-Йозефа Шафарика.
В Австрії й Угорщині проживали повністю та частково слов'янські
народи: чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки, українці. Для
гнучкішого керівництва державою адміністрація Франца Йосифа
(австрійського імператора з 1848 р. та одночасно з 1867 р. угорського
короля з династії Габсбургів) прийняла рішення про впорядкування
управлінської термінології державних документів, що виходили німецькою
та слов'янськими мовами. Ця велика робота проведена відомими на той час
 68
слов'янськими вченими Карелом Ербеном, Яковом Головацьким, Вуком
Караджичем, Францом Міклошичем, з якими працювали и інші славісти.
Комісія, що складалася з п'яти секцій, приступила до роботи у травні,
1849 р., а вже у 1850 р. вийшла перша книга, що включала німецько-
чеську (і словацьку) термінологію: Juridisch politische Ter-minologie fur die
slawrschen Sprachen Osterreichs Deutsch bodemische Separatausgabe. Wien, 1850.
Згодом побачили світ аналогічні видання іншими мовами.
Керівник комісії П.-Й. Шафарик у передмові до першої книги
пояснив принципи відбору матеріалу і методи його обробки. Секції, що
проводили роботу у тісній співпраці, прагнули включите у корпус
національних термінологій такі слова, які за етимологією і зовнішньою
формою були б подібні до всіх слов'янських мов Австрійської імперії.
Допускалася термінологізація слов'янських слів загального вжитку. В усіх
випадках перевага віддавалася термінам з більшою частотністю вживання
(при наявності термінів-синонімів), причому не включалися наявні у мовах
іншомовні запозичення (прямі і перекладні), якщо вони були вже
адаптовані.
У передмові наведено використані запозичення і власне слов'янські
слова. Зокрема, в українському (русинському) виданні в передмові
вказується, що немає смислу заміняти українськими словами терміни грунт,
директор, докторат, доместикальний, жандарм, комісія, контроля,
фабрика, фонд, чини та інші запозичення. Автор передмови (до речі, він себе
не назвав) висловився за обмежене прислуховування до пуристських
рекомендацій.
Секції намагалися творчо підходити до відбору слов'янської запозиченої
лексики: при доборі відповідників німецькому термінові враховували
широкий контекст, можливі переклади у конкретних випадках. В
українському варіанті аналізованого словника нерідко знаходимо три і
чотири відповідники одночасно одному німецькому термінові: Akzise —
споживане, акциза;; — право-тар, адвокат; Agent — єднатель, діловщик,
 69
агент; Аnar-chie — безначальство, безряд, безлад; Bevolkerung — людяність,
жительство; Zensur — цензура, осуд; Eigentum — власність,
властительство; Gewerbschaft — промислово-вецтво, промишленичество,
ремісництво; Handel — торгівля, купля, купіцтво (гендель); Journal —
денник, дневник; Klage — скарга, жалоба, позив; Pension — вислуга,
вислуженина, вислужене, пенсія; Мeuterei — бунт, мятеж; Рагtei —
сторона, сторонництво.
Частіше, як у інших, в українському словнику зустрічаються описові
переклади німецьких термінів: Аdaption — прицятціє за дитя; Gewerbe—
спосіб до життя.
Щодо збереження чи відхилення інтернаціоналізмів і просто слів
іншомовного походження, то у німецько-українському словнику надмірного
їх уникання не спостерігаємо. Поруч зі слов'янськими утвореннями
частіше, як у інших словниках, паралельно подаються запозичені
терміни (акциза, адвокат, агент, арешт, капітал, цензура, дирекція,
гендель, журнал, облігація, пенсія, прокурор, субординація.
Характерним для українського зібрання юридично-політичних термінів є
те, що в нього, всупереч сподіванням, включали не лише типові
західноукраїнські слова, а и використовували велику кількість термінів, що
вживалися у східних областях України. Маємо на увазі слова, як ось: народ,
господарство, позичка, власність, самовласті, опіка, користолюбіє,
самозакоханість, темниця, жалоба, рада, отечестволюбіє, право,
безправність, підданство, голосування тощо.
Не завжди синонімія термінів, подана у словнику, відповідає вимогам
інструкції: визначити значення терміна, використовуючи при цьому
контекст. Так, неможливо встановити, чи є відповідниками німецькому
термінові українські обрада, нарада. Не може, здається, викликати сумніву
твердження про те, що в українському словнику скарга, жалоба, позив не в
усіх випадках могли еквівалентно замінювати один одного.
 70
Сформульована Шафариком вимога кодифікувати ті терміни, які
звучать однаково чи подібно, втілена у життя не була. Виявилося, що
слів майже однакової побудови і майже однакового звучання
(наприклад: einstimig - українське: одноголосий, чеське: jednohlasny,
сербське і хорватське jедногласан), які б могли ідентифікувати
інтерслов'янські термінологічні системи, у всіх слов'янських мовах не так
уже й багато.
Головним чином кодифікуються ті терміни, що вживалися вже раніше
(власні і запозичені). В основу нових слів, вводилися корені, які у
кожній окремій національній слов'янській мові несли ідею німецького
слова-взірця. Наприклад: німецьке Agent, латинська основа якого була
зрозумілою кожному укладачеві словника. Оскільки латинське аgо
означало роблю і дію, то в слов'янських мовах були створені українське
діловщик, чеське jedatel (jednati — «діяти»), сербське і хорватське, справник
(правити — «робити»).
Німецько-рутенський словник юридично-політичної термінології, що
ввійшов у серію «Juridisch-politische Terminologie fur diе slawischen Sprachen
osterreichs», зіграв важливу роль у подальшому розвитку і кодифікації
суспільно-політичної лексики в слов'янських мовах. Це була перша
колективна праця, яка допомогла майбутнім славістам-термінознавцям
користуватися і позитивним, і негативним досвідом тих, хто стояв біля
витоків термінографічної практики у слов'янознавстві.
Суспільно-політична лексика в українській мові поступово
стабілізувалася, конкретизувалася, набувала щораз системнішого
характеру, по-новому кодифікувалася у зв'язку з новими суспільно-
політичними віяннями, прагненнями до соціального и політичного
самоутвердження її носіїв.
Становлення суспільно-політичної термінології нової української мови
було нелегким, довгим, багато в чому не подібним, на процеси в інших
слов'янських мовах. Умови бездержавності, постійні дискримінальні заходи
 71
стосовно української мови і в Росії, куди входила Наддніпрянщина, і в Австро-
Угорщині, в якій знаходилася Наддністрянщина, як і різного роду реакційні
тенденції у розв'язанні мовних питань - все це стримувало розвиток
української загальнонаціональної мови, отже, і її термінології.
I все-таки основа для розвитку української суспільно-політичної
термінології в XIX ст. уже склалась. Упродовж XIX ст. словниковий склад
української мови переживав справжню революцію. Взаємодія споріднених
літературних мов, літературні контакти, передусім міжслов'янські зв'язки у
період національного відродження відчутно збагатили лексичний склад
української мови. Соціально- історичні умови, що впливали на особливості
мовної ситуації в Україні, багато в чому визначали характер розвитку її
суспільно-політичної термінології.
3 середини XIX ст. спостерігається помітна активізація національно-
визвольних прагнень українського народу, для якого питання мови набувало
особливої гостроти й актуальності. Воно посідало чільне місце в
ідеологічних і культурних програмах національно-визвольних рухів того
часу.
Буржуазна революція 1848 р. у країнах Європи активізувала
суспільно-політичну діяльність прогресивних сил в українському
середовищі; стимулювала появу періодичних органів й інших видів
друкованих видань українською мовою.
Таким чином, на Західноукраїнських землях створилися умови, хоч і
обмежені, для розширення сфер функціонування української мови, виникла
необхідність у виробленні відповідних функціональних стилів, передусім
офіційно-ділового, газетно-публіцистичного, наукового. Постала проблема
швидкого збагачення літературної мови суспільно-політичною, офіційно-
діловою і виробничо-професійною лексикою. «Від результатів її
розв'язання, — писав М. А. Жовтобрюх, — багато в чому залежав
розвиток періодичної преси, організація шкіл з викладанням українською
мовою, робота суспільних організацій».
 72
Практична потреба розвитку й збагачення суспільно-політичної
термінології української мови, активізувалася й розширила сфери
діяльності культурно-просвітянських товариств науки. Так, Ставропігійське
братство у Львові, Галицько-Руська Матиця (товариство для підтримки
просвітянського й літературного руху рідною мовою) у 1850 р. звернулися
із закликом до різних громадянських організацій, у якому серед інших
висувалися вимоги взаєморозуміння в питаннях мови й правопису,
прохання збирати маловідомі слова абстрактного характеру, що
побутують серед людей.
Водночас у пошуках відповідних слів і висловів українські культурні
діячі звертаються до пам'яток старовини, зокрема до «Руської правди»,
«Литовського статуту», починають друкувати у періодичних виданнях
документи української актової мови XVIII ст.
Українська наукова мова впродовж XIX ст. розвивається передусім
у плані суспільно-гуманітарних і менше — у плані природничих наук.
Спрацьовує історична традиція. Маємо на увазі суспільно-політичну,
торговельну, економічну і юридичну термінолексику різного роду грамот
часів Київської Русі, зокрема мову «Руської правди» (30-ті роки XI ст.).
Правнича мова тоді вже була настільки розвиненою, що забезпечувала
вимоги державно-політичного життя русичів і, крім цього, ті потенційні
заряди, які дають імпульси по стійного термінотворення для закріплення
нових понять.
Багатою була й суспільно-політична лексика часів козацтва. її нам
подає «Словарь малорусской старины», укладений у 1808 р. В. Я.
Ломиковським (вийшов у Києві в 1894 р.), де, як зазначає М. Грушевський
у рецензії на даний словник, «уложені в порядку альфабетнім пояснення,
переважно назв урядів Гетьманщини й термінології урядової, а також
предметів побутових».
«Мова науки, - писав у журналі «Основа» П. Житецький, — не
відразу створюється цілком так само, як і мова літератури; але остання
 73
випереджає своєю появою першу». Суспільно-політична термінологія
української мови — яскраве свідчення цьому. Вона відразу стала на міцний
живомовний грунт, що забезпечило перспективу її нормального зростання.
У середині XIX ст. галицька преса запозичувала з російської мови
значну кількість слів соціально-політичного забарвлення: чоловічество,
правительства, власть, безроботщя, народноде ржавіє, благодарность,
мятежнік... Та більшість із цих термінів мала локальне функціонування і
пізніше була витіснена термінами, що відповідають лексико-семантичній
структурі української мови і є й власним надбанням: людство,
безробіття, подяка і т. д. Немало російських запозичень, переважно
прихованого характеру (структурні кальки і напівкальки), стали
невід'ємною складовою частиною українського лексичного фонду.
Уживання польської мови в державних органах і суспільному житті,
взаємодія польської і української мови, в усному спілкуванні, видання у
Галичині впродовж багатьох десятиліть польської преси — все це сприяло
проникненню полонізмів в українську суспільно-політичну термінологію
середини XIX ст. Полонізмами того часу, що побутували у письмовому
мовленні, можна вважати суспільно-політичні терміни вартість (wartosc),
утримання (utrzymanie), роззброєння (rozbrojnie), стоваришення
(stowarzyszenie) у значенні «товариство», «партія», бунтування (buntowanie),
приточити грамоти (przytoczyc), доноситель (donosiciel) у значенні
«донощик», повяти ухвалу (powzigcuchwafe) у значенні «прийняти
рішення», затягнути позичку (zacignosc pozyczkie) у значенні «взяти
позичку». У той час постійно творяться українські суспільно-політичні
терміни як результат перманентного розгортання потенційних
можливостей мови: дрібне селянство, безробіття, дрібна власність,
робоча сила і т. д.
Російська і польська мови, функціональні особливості яких уже
склалися до 30 - 40-х років XIX ст., багато в чому визначили принципи
розбудови української суспільно-політичної термінології, принцип
 74
організації публіцистичного тексту. Однак стержнево вона розвивала
свої особливі шляхи еволюції, часом невиправдані внутрішньою
структурою української мови, проте зумовлені історично: надмірне
використання вузькодіалектних слів, слів побутового характеру, штучно
ковані терміни, некритичне використання запозичень з інших мов, невдале
структурне калькування, надмірна дублетність термінів,
невідповідність визначуваному поняттю, зайве емоційне
забарвлення. Водночас спостерігається постійна орієнтація на ту
мову, яка стала підвалиною формування української літературної мови.
Уже в середині XIX ст. поруч із церковнослов'янізмами,
полонізмами, германізмами, діалектизмами, як ось: противоговорь,
почитаніє закона, поборца, счетоводственно, обвиненець, попечинець,
ворушня, визнаватель і т. д. широко функціонують слова, активні і в
сучасній українській суспільно-політичній терміносистемі: закон,
безправність, порука, дипломатична особа, дати свідоцтво, репліка,
касація, бути на комісії, узаконення, грошовий обіг тощо. Національне
пробивало собі дорогу стихійно, воно вбирало у себе і загальноукраїнські,
і діалектні слова. У публіцистичному стилі, покликаному обслуговувати
сферу суспільно-політичного життя, проблеми національного,
активізовані в середині XIX ст., розв'язувалися своєрідно:
вузькодіалектні елементи, запозичення з російської, польської, чеської,
німецької мов уживалися поруч із загальнонаціональними некритично,
часто з «підмальованою» у національному колориті
церковнослов'янщиною.
Картину становлення української суспільно-політичної термінології
кінця XIX— початку XX ст. найповніше розкривають праці I. Франка на
суспільно-політичні й соціально-економічні теми, зібрані й
систематизовані у збірнику «В наймах у сусідів». Суспільно-політична
термінологія цих праць, з одного боку, свідчить про стан тогочасної
суспільно-політичної думки в Україні, а з іншого — ілюструє той хаос, у
 75
якому перебувала суспільно-політична лексика української мови в період
переростання її в чітку систему термінів.
Ще декілька загальних міркувань стосовно української суспільно-
політичної термінології. Генезис її опорних системних елементів, форм і
моделей бере свій початок у руській соціально-економічній лексиці
Київської доби. На новому історичному етапі відбувається розширення
семантики загальновживаних соціально-економічних систем, підведення під
них наукових дефініцій. Суспільно-політичні терміни в усій своїй
сукупності не з'являються одразу в довершеному вигляді. До установлення
власне теоретичних дефініцій існуюча в українській мові суспільно-
політична термінологія виявила себе у сфері публіцистики, художньої
літератури. Поступово збільшувалася кількість суспільно-політичних
термінів, відбувалося їх якісне вдосконалення, вироблялися критерії
відповідності нормам літературної спільноукраїнської мови. Українська
суспільно-політична термінологія створювалася з урахуванням
національних традицій і досягнень міжнародної практики
термінотворення. Калькування німецьких термінів — переконливий цьому
приклад. Шляхом афіксації були створені терміни на ґрунті національних та
інтернаціональних основ, еквівалентних за своєю семантичною структурою
відповідним німецьким термінам: перенаселення — нім. Obervolkerung
концентрування — Копzentration, витворювання — Ргоduktin, доходність —
Rentabilitat.
Утворення суспільно-політичних термінів мало не випадковий, а, як
правило, регламентований, модельований характер; це позначилося на
кількох видах похідних наи-шщувань, обмежених фактично суфіксами -енн
(я), -анн(я), -ість, -ство і префіксом над-.
Поповнення суспільно-політичної термінології української мови
найактивніше відбувалося внаслідок створення складених номінацій, які
виконують першочергову роль у її структурно-семантичній організації.
 76
Одним із шляхів якісного оновлення суспільно-політичної
термінології української мови є ідеологічне переосмислення наявного в ній
словесного матеріалу. У політичному словнику української мови
спостерігаються найнесподіваніші семантичні зрушення, саме він
найактивніше реагує. на різноманітні емотивно-оцінні характеристики
подій, явищ, ознак. Об'єктивний розвиток політичних термінів зумовлений
переосмисленням тих чи інших подій, а відповідно й висуненням на
перший план у семантичній структурі слів соціально важливих (маркованих)
значень.
Неоднозначність термінів мови політики визначається існуванням
різних ідеологій. Так, політика демократичних перебудов в радянському
суспільстві, яку проводив М. Горбачов, на початкових етапах загалом
позитивно сприймалася в Україні, а відповідно й терміни перебудова,
гласність, демократизація мали певний позитивний емоційний заряд.
Характерною особливістю політичної термінології є те, що вона
виражає поняття й категорії, які формує ідеологія. А остання вміло
підпорядковує собі ті терміни, що існували раніше, однак вкладає в них
новий зміст. Так, термін демократія функціонував і в рабовласницькому
суспільстві, і функціонує в найбільш правовій цивілізованій державі. Якщо ж
на мовленнєвому рівні в ту саму ідеологему різні суспільні групи вкладають
різний (часто протилежний) зміст, то в ній і на мовному рівні (в
термінологічній мікросистемі) передбачаємо відповідне енантіосемічне
протистояння: духовність (загальнолюдська, світська, релігійна), Бог, (у
людському єстві і над людиною).
Процеси, які відбуваються в сучасному світі, поступове припинення
конфронтації на рівні політичних систем, нові політичні підходи до
розв'язання тих чи інших питань на компромісних засадах — усе це
зумовлює кардинальні зміни в терміносистемах. По-перше, творяться нові
або семантично оновлюються старі слова-чи словосполучення телеміст,
ваучер, спільний європейський дім, регульований ринок. Переосмислюється
 77
або відмирає усталена політична термінологія, як наприклад: країни
народної демократії, соціалістична інтеграція, інтернаціональний обов'язок,
холодна війна. Перегруповуються масиви суспільно-політичної лексики. Так,
відходять на периферію ідеологічні штампи-одноденки та революційні
заклики, що номінували скомпрометовані поняття. Маємо на увазі
вислови бійці ідеологічного фронту (політпрацівники, пропагандиста,
агітатори), ударники соціалістичної (комуністичної) праці, правофлангові
п'ятирічки, трудова вахта, соціалістичне змагання, передовики виробництва.
Терміни реприватизація, партизація, які лише передбачали свою
вихідну
антонімічну пару через відсутність у термінологічних системах української
мови компонентів приватизація, департизація, набули антонімічності
шляхом активізації останніх.
Активізуються окремі слова та вислови: доброчинність, добродійність,
милосердя, багатопартійність, деідеологізація, духовність нації,
гуманітарна допомога, загальнолюдські цінності. З'являються нові
ідеологеми — партократ - (партократія), департизація.
Зникають або відходять у пасив ще недавно широковживані ідеологеми,
як от: розвинений соціалізм, реальний соціалізм, соціалістичне, змагання,
світле майбутнє, дисидент, партквиток.
Звертаємо увагу ще на один момент в уживанні суспільно-
політичної термінолексики: умисну цілеспрямовану ідеологізацію мовних
одиниць. Високий рівень абстракції, властивий термінолексиці, наявність
термінів-конструктів підвищує можливість нав'язування ідеологічних догм,
а водночас, і впливу на масову свідомість. Додамо до цього, що в
українську мову цілеспрямовано вводилися своєрідні псевдотерміни —
хибно орієнтовані мовні знаки з відсутнім або деформованим
онтологічним змістом: реальний соціалізм, соціалістичний вибір, злиття
націй, інтернаціональний обов'язок, розвинений соціалізм. I вже зовсім
потворний псевдотермін 80-х років — соціалізм із людським обличчям.
 78
Таким чином, розвиток термінологічних систем — це явище
перманентне, відбувається він і за рахунок створення нових номінацій, і
шляхом переосмислення старих. Що ж до суспільно-політичної термінології,
то ідеологемний фактор у ній відчутний на кожному етапі її функціонування і
тому одним з найважливіших завдань стандартизації» суспільствознавчої
термінології є верифікація (перевірка істинності) змісту термінів, передусім
виявлення термінів із деформованим (або відсутнім) онтологічним змістом,
їх деідеол9гізація та виведення із сфери функціонування.

Література

1. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і

статус. Торонто 1987 р.
2. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.
3. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.
7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Питання для самоперевірки

1. Що розуміють під суспільно-політичною термінологією?

2. З якого часу бере свій початок суспільно-політична термінологія?
3. Яку роль відіграв Павло-Йозеф Шафарик у розбудові суспільно-
політичної термінології?
 79
4. Яким було становлення суспільно-політичної термінології нової
української мови?
5. Які умови формування суспільно-політичної термінології були на
західноукраїнських землях у ХІХ ст.?
6. Чи впливала російська та польська мови на розбудову української
суспільно-політичної термінолексики?
7. Яким чином відбувається поновлення словникового складу суспільно-
політичної лексики?

Тема № 8 Лінгвістична термінологія

Словниковий склад української мови створює складну систему лексичних

зв'язків, і кожне нове поняття, зближуючись за однією зі своїх основних ознак
з іншими поняттями, знаходить таким чином і своє словесне оформлення. I
все ж у ролі термінів нерідко виступають слова, що не зустрічаються у
звичайній побутовій мові. У системі граматичної термінології таких слів
немало: дієслово, іменник, числівник, підмет, п р и с у до к та і н . Я кщ о ж
г о во р и ти п р о з а г а л ь н у ка р ти н у г р а м а ти чн о ї термінолексики, то її
визначають терміни, утворені на основі відповідних правил українського
словотворення (сюди ж зараховуємо ті національні компоненти, що виникли
як результат структурного калькування термінів інших мов: звук, мова,
сполучник та інтернаціоналізми переважно грецького і латинського
походження: фонема, суфікс.
Поєднання власних і міжнародних елементів у термінологічній лексиці
зумовлене її суспільно-комунікативними функціями. Вона передусім має
обслуговувати спеціальну літературу і різні сфери науково-навчально-
професійної діяльності тією мовою, в якій вона вживається, га водночас її
комунікативні функції проектуються і на контакти зовнішні, міжнародні.
 80
Розвиток власне української мовознавчої термінології починається з
появою різного роду граматик XVI ст. У 1586 р. була надрукована
граматика у Вільно, 1591 р. у Львові вийшла граматика, складена
студентами Львівської школи, під назвою «Адельфотес». у 1596 р. з'явилася
граматика Лаврентія Зизанія, а 1619 р. у м. Євю біля Вільно вийшла праця
М. Смотрицького «Граматика словенскія правильное синтагма». П.
Житецький дав високу оцінку цим граматикам, вважаючи, що «звідси веде
свій початок так звана грамотність руська взагалі і українська зокрема».
Граматика М. Смотрицького укладена на основі тривалої
попередньої граматичної традиції. Автор розрізняє вісім частин мови.
Вперше як окрему частину мови він вводить вигук (хоч не виділяє
прикметника), розрізняє сім відмінків, вводить поняття «звательного»
(кличного) відмінка. У цій граматиці, а згодом і в «Лексиконі» Памви
Беринди (1627) знаходимо спроби аналізу граматичної будови, а також
лексичного складу мови.
Формування і становлення сучасної мовознавчої термінології припадає
на XIX ст. У граматиках Й. Лозинського, И. Левицького, Я. Головацького
постало питання про характер розвитку української літературної мови на
народній основі. Зокрема, Й. Лозинський у передмові до своєї граматики
заглиблювався у філософію мови, розглядав, останню не просто як умову
життя суспільства, а й, за словами I. Огієнка, «умовою з ясною свідомістю
одержаного думання й розуму». «Будь-яка мова робить людину здатною до
передачі своїх думок іншим, забезпечує співжиття в суспільстві, зумовлює-
формування її духовної сутності. Через те кожну мову не тільки можна, а й
треба розвивати, бо інакше ті народи, чиї мови залишаться на стадії
закостеніння, без письма, навряд чи наближатимуться до цивілізації».
Такі думки вченого породжували прагнення творити й свою
лінгвістичну термінологію, а не користуватися запозиченою (грецькою і
латинською у своїй основі), як це було в попередніх століттях.
 81
Перегукувалися вони з роздумами автора однієї зі статей журналу
«Основа» М. Левченка, котрий писав, що запозичена термінологія
виправдовувала себе лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а
«особливою приналежністю... людей, що становили замкнуту корпорацію» і
користувалися мовою, «зрозумілою тільки спеціалістам, адептам науки»,
коли ж наука стала загальнодоступною, така термінологія вже не відповідає
її завданням таким чином виникла потреба в створенні загальнозрозумілих
слів-термінів».
Розвиток української лінгвістичної термінології відбувався й
відбувається у безпосередньому зв'язку з розвитком науки про мову.
Лінгвістична термінологія вироблялася поступово з пізнанням фонетичної й
граматичної структури мови. На початкових етапах розвитку української
граматичної науки процес творення лінгвістичних термінів проходив досить
стихійно. Граматичні терміни з латинської і грецької мови нерідко механічно
переносилися на український грунт без урахування особливостей її
граматичної будови, а новостворені терміни не завжди відбивали суть
названого поняття. Такий стан з лінгвістичною термінологією не міг не
гальмувати теоретичної розробки структури рідної мови, її специфіки.
Поштовхом для укладання граматик української мови стало вивчення
історії українського народу, яке активізувалося водночас із зростанням
національного самопізнання.
Одним із перших дослідників становлення и розвитку української
граматичної термінології був I. Огієнко. Його теоретичне кредо щодо зв'язку
термінології й інтелектуального життя нації зводиться до таких моментів:
1. У кожного народу, який має свою історію, який має право на
існування, та чи інша виробленість наукової термінології свідчить про його
культурний зріст, його культурне становище. 2. Не може бути науки, «раз на
вислів її недостає термінів».
Відстоюючи принцип усталеності і єдності граматичної термінології,
учений намагається з'ясувати, чому ж існує така термінологічна розбіжність
 82
в українських граматиках. Починає він з того, що Україна в умовах
бездержавності не мала ґрунту для розвитку граматичної літератури, хоч
ще у XVI та XVII ст. в Україні «пишним цвітом... зацвіла наука, а разом з
нею і граматична література».
Учений вивчає ті засади, на яких формувалася українська
мовознавча термінологія: чітка й прозора структура термінів,
відповідність специфіці національної мови, розумна пропорційність свого й
запозиченого.
Пріоритет у виробленні граматичної терміносистеми I. Огієнко
віддає Галичині, де вивчення рідної мови почалося в 30-х роках XIX ст.
Перша галицька граматика вийшла у 1830 р. — «Gramatika slavo-ruthena»
М. Лучкая. Книжка створена як підручник для закарпатських «питом-ців
богословія». У передмові автор подає свої погляди на відношення народних
говорів до книжної церковнослов'янської мови, якою користувався освічений
прошарок (власне духовенство). Лучкай вважав, що діалекти добрі для
словників, а не для шкіл і науки.
Книжка мала велике пізнавальне значення, бо служила одним з перших
джерел ознайомлення з народною культурою закарпатських українців,
засвідчувала пробудження інтересу до неї місцевої інтелігенції. Лучкай
привертає увагу у своїй граматиці до букви Г. Пропонує вимовляти її то як
[х]: [лехкий], то як [п]: [гриб], [гаврило], то як [g]: [нігди).
Після граматики М. Лучкая побачила світ граматика Осипа
Левицького «Gramatika ruyhenischen und der Kleinruthenischen Sprache in
Galizien» (1834). Цю граматику не сприйняли члени Руської трійці через
непослідовність і клерикально-консервативну обмеженість поглядів автора на
питання розвитку літературної мови галицьких українців. М. Возняк вбачав
заслугу М. Лучкая в тому, що він «перший в австрійській Україні, на скілько
позволяло на се йому його знання і погляди на справу, дав граматичне
оброблення української, спеціально угро-руської мови».
 83
У 40-х роках з'являються граматики Г. Вагилевича, И. Лозинського,
Я. Головацького, у 60-х — М. Осадці, П. Дячана, Г. Шашкевича, у 70-х
— О. Партицького. Потім виходять граматики О. Огоновського,
С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, В. Коцовського та I. Огоновського.
Позитивним у термінології цих граматик є прагнення до структурної
систематизації термінів, відході від традиційної старослов'янської
термінології, намагання створити терміни для назв лінгвістичних понять на
основі української мови. П. Дячан закріпив у своїй граматиці вдалі
терміни числовиикь, дієслово із ряду номінацій, що він уживає як назви
частин мови: предмЬтовиикь, свЖзникь, приложишь, містоименникь (але
глагол — дієслово виходять із даного структурного ряду).
О. Партацький вперше вводить у загальне користування терміни
именникь, прийменникь, присловникь, займенникь.
О. Огоновський інколи вживає термін сполучникь, хоч перевагу надає
узвичаєному на той час терміну союз. С Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у
своїй граматиці (1893) зберегли вдалі терміни П. Дячана,
О. Партацького. Вони послідовно вживали запропоновані попередниками
назви частин мови: іменники, займенники, числівники, дієслова, прислівники,
прийменники, оклики. Одночасно автори створили і нові терміни, замість
старослов'янських (прикметники, злучники), повернули у лінгвістичну
літературу термін П. Дячана дієслово, який не вживався в граматиках
О. Партицького та О. Огоновського.
Однак ще відбувається вагання та нерішучість авторів при виборі між
традиційними термінами й новими. Наприклад: предметовникь, сущникь —
имЖ существительне, связник — союз, глагол — дієслово, синтакса —
складня, фонетика — звучня тощо.
Підґрунтям граматик М. Лучкая, Й. Левицького, I. Вагилевича,
Й. Лозинського були російські граматики. Та й написані вони не рідною
мовою. М. Лучкай писав латинською, й Левицький — німецькою, I.
Вагилевич та Й. Лозинський — польською. Починаючи з 50-х років,
 84
спостерігаємо намагання галицьких філологів перевести видання
українських граматик на національну основу. Особливе значення у цьому
процесі належить О. Огоновському, зокрема його
«ГрамматицЬ русского языка для школь середнихь» (Львів, 1889). Ця
граматика, за оцінкою М. Возняка, була найкращою граматикою другого
періоду, найповнішою з усіх історичних граматик, що виходили на
західноукраїнських землях упродовж XIX ст.
Українська лінгвістична термінологія вироблялася повільно. Між її
творенням і формуванням термінологічних систем, що ґрунтуються на
відомих у народній мові словах, є суттєва відмінність, — вона приховується в
абстрактності граматичної науки. «Коли терміни лікарські або ботанічні, —
писав I. Огієнко, — ми сливе ще цілком маємо в народі,— їх треба там
пильніше пошукати, —то граматичної термінології, через абстрактність
самої науки у народі не маємо. В народній мові ми знайдемо терміни
горлянка, бишиха, півоня, але термінів для subjectum або назв відмінків ми
не знайдемо. Виходить, що автор граматик повинен сам витворити
граматичні терміни». Якщо ж так, то закономірною є розбіжність у
фіксації граматичних понять на початкових етапах становлення мовознавчої
науки і водночас можливість простежити еволюційний розвиток граматичної
термінології з урахуванням ролі конкретних індивідуумів у її розбудові.
Переклад грецьких граматик, починаючи з перекладу граматики
Дамаскіна, який здійснив Іоан, екзарх Болгарський, дуже вплинув на те, що
саме грецькі терміни та їх переклади стали підґрунтям граматичної
термінології у слов'янських мовах. Та поступово українські мовознавці від
простого запозичення термінів переходили до їх творення на наукових
засадах.
Уже в «ГраматицЬ русского языка» Я. Головацького (1849)
загальнослов'янські и російські терміни інколи подаються в українській
конструкції: законченіє, азбука, букви плавни, язьгчнй тощо. Знаходимо в
нього й терміни, утворені на ґрунті народної української мови: середній
 85
родь, мова, якость, зубовй буквы. Кроком уперед в розвитку української
граматичної термінології була граматика М. Осадці. 3 одного боку, тут хоч
і переважає російська термінологія, однак вона нерідко має українську
вимову, з іншого - у цій граматиці, є вже значна частина лексем, що стали
надбанням сучасної української терміносистеми: власнй, особовй,
запереченья, присудокь, подметь, подврєньє тощо.
Окремі українські граматичні терміни вперше зафіксовані у
«Практичній граматиці немецкого языка» (Відень, 1862, 1863. Ч. 1-2): буква
велика, части мови, дієслово, числавникь. Цікаво простежити термінологію,
вміщену в додатку до підручника «Руска языкоучебна читанка для школ
народныхь» (Відень, 1863, Ч. 1— 2), що має назву «Упражненія
цраматичньї'Ь» (авторство цих граматик не вказується). Назвемо тільки окремі
терміни, які тут уживаються: займенник, стволь (пень), пред меть,
единочисло, многочисло і т. д.
У 1865 р. у Львові вийшла граматика Пилипа Дячана, призначена для
середньої школи. Практичний характер граматики зумовив і прозору
етимологію її термінів, побудованих на народній основі: приростокь
(суфікс), самозвуки (голосні), перезвукь (перехід звуків), крапка,
двокрапка, знак питанья та ін. Значення граматики П. Дячана не тільки у
вдало створених термінах, а й у тих методологічних засадах, яких
дотримувався автор при термінотворенні, у тій провідній думці, що рідній
мові повинна відповідати рідна термінологія. Зустрічаємо граматичні
терміни народного походження і в тогочасній періодиці. Так, у філологічних
статтях П. Павлусевича, надрукованих у журналі «Мета» за 1865 р.,
зустрічаємо терміни кінцівка, часівчик, милозвучність, словник, голосна,
само-голосна тощо.
3 національних номінацій маємо у його творах терміни здвоеннє,
уподобление, повноголось, сполучникь. Взагалі тогочасні журнали
відбивають поступове утвердження національних лінгвістичних термінів, їх
сумісність із запозиченими номінаціями. Так, поруч із терміном
 86
доброзвучність знаходимо термін евфонія. (Мета. 1865. № 6. С. 178),
словосполучення форми мови («уживати форми живой мовы» (Вечерниці.
1862. С. 11, 86) чергуються із словосполученням формы язика («форми
Шевченкового язика» (Правда. 1867. С. 1, 8). Прикметник лінгвістичний
уживається паралельно з язикословний — («лінгвістичний хаось» — Мета.
1865. С 10).
У мовознавчій літературі другої половини XIX ст. поступово
утверджуються фонетичні терміни звук, буква, склад, уподібнення. 3
українських коренів творяться фонетичні терміни двозвук, проривний,
протиснення, голосний, приголосний. Поступово спільні з російською
мовою терміни, набувають українських форм: губни, язична, замість губньге,
язычные тощо.
Те, що лінгвістична термінологія стала на міцний живомовний грунт,
забезпечило перспективу її нормального зростання.
Чимало термінів увійшло в подальше вживання з граматики О.
Партицького («Граматика русского язика для ужитку в школахь
народныхь», Львів, 1873): прислбв-никь, речене, спозвуки, звязка, водміна
именниковь, знакь вьікльіку, речене (вставлене, складня) і т. п. До
названих термінів можемо додати і термін fiа-голось, який фіксує
«Немецко-русскій словарь» О. Партицького (Львів, 1867).
Практика використання інтернаціональних термінів була
типовою для граматичних праць 40—60-х років, причому сфера їх
розширюється разом із заглибленням у поняття лінгвістичної науки.
Так, у працях О. Огоновського («Хрестоматія стороруска»,
«Граматика латинска») знаходимо терміни редупликация, компаративь,
суперлятивь, коньюгація. Звідси висновок: у 50—60-х роках XIX ст.
починають вироблятися принципи творення української граматичної
термінології на національних і міжнародних засадах; стала граматична
термінологія — це вже надбання пізніших часів; відбувається пошук вдалих
відповідників для номінації граматичних понять; серед індивідуальних
 87
новотворень викристалізовуються ті, які відповідають логічним
принципам термінотворення на внутрішній структурі української мови.
Фонетичне оформлення вживаних на той час термінів змінювалося
водночас із загальними змінами у граматичній системі української мови. Це
ж саме можемо сказати про розвиток морфемної структури граматичних
термінів.
Творцями сучасної української граматичної термінології вважаються
С. Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер. По-перше, вони розробили теорію терміна,
в основу якої поклали внутрішню форму слова й наукове визначення
(дефініцію), що закріплюється у відповідній номінації, по-друге,
вони творчо використали термінологію П. Дячана та О. Огоновського,
закріпили традицію вживання власних термінів і запозичених, що
узвичаїлися українською мовою, і, по-третє, ввели у практику граматичної
термінології десятки термінів, які з відповідними змінами (або й без змін)
стали надбанням української граматичної науки: відмінок, прикметник,
дієприслівник, дієіменник, оклик, спосіб, уподібненє, звукові зміни, питайник,
окличник, прикладка, теперішність, минувшість, будучність, однина,
множина. «Взагалі про термінологію С. Смаль-Стоцького, — писав I.
Огієнко, — треба сказати, що се одна з найкращих спроб дати більш
наукову, вироблену на підставі народної мови Термінологію».
На Наддніпрянській Україні у 1818 р. вийшла книга О. Павловського
«Граматика малороссийского наречия, или грамматическое показание
существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от
чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету
замечаниями і сочинениями», яка становить цілий етап у створенні дійсно
наукової характеристики граматичної будови української мови. В науці на
час появи цієї книги існувало два напрями у вивченні мовних явищ: так звана
раціональна, або загальна граматика, з одного боку, і філологічна граматика
— з іншого. Представники цих напрямів не розмежовували логічних, і
граматичних категорій, а ототожнювали їх. Однією з характерних рис
 88
загальнограматичної концепції було визнання єдиної граматичної систем
для всіх мов.
Впливу цих поглядів зазнав і О. Павловський. Прихильники
філологічної граматики відносили її до сфери мистецтва. Граматика, на їх
погляд, є мистецтво писати і говорити. Ці позиці також властиві граматиці
О. Павловського. Характерно, що він не стільки розв'язує суто
граматичні питання, скільки, хоче з'ясувати особливості малоросійської
мови порівняно з російською. Так, у фонетичному розділі аналізуються лише
звуки, відмінні від російських. При морфологічному аналізі автор
систематично і досить детально зупиняється на тих частинах мови, які в
українській мають суттєву відмінність від російської. Праця О.
Павловського описова. Ми не знаходимо у ній історичного коментування
граматичної системи. Значення її в тому, що вона вперше визначила саме
ті норми, які, за винятком небагатьох, лягли в основу української
літературної мови.
Наступні граматики — П. Куліша, Т. Шевченка, Л. Ященка,
I. Деркача — за характером були букварями та читанками, а справжньої
граматики на Східній Україні не видавали упродовж названих працях
немало термінів народного характеру, однак тільки деякі з них
узвичаїлися українською мовою: маленька (стрічна) буква, прописна,
склада, приголосні, голосні, півголосні, односкладне (слово), двоскладне
(слово).
На увагу в розбудові української термінології заслуговує діяльність
журналу «Основа». Маємо на увазі передусім статтю М. Левченка «Замітки о
русинской термінологія» (Основа, I 861), рецензію П. Єфименка «По
поводу замітки г. Левченка» (Основа, 1862) та статтю «Наські
граматики» (Основа, 1962). У всіх статтях висувалося питання про народне
угрунтування української граматичної термінології, читачі запрошуються до
термінологічної роботи. Що ж до конкретних термінів зазначених статей, то
більшість з них не витримало випробування часом, адже були надто
 89
громіздкі й надто побутові (за-місцьймення, приглаголля, передслів'я,
нарост). Деякі тривалий час уживалися в наших подальших граматиках
(писовня — орфографія, мовниця — граматика), а окремі стабільно
увійшли в нашу мову (правопис, голосна (ий) приголосна (ий) тощо).
«Основа» вперше відповідально висунула питання про створення
наукового стилю української мови на народно-розмовному ґрунті. «Мова
науки, — писав у журналі П. Житецький, — не відразу створюється,
цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю
появою першу». Мова лінгвістики при відсутності будь-яких кардинальних
центрів вироблялася повільно. Між авторами граматик не було ніякої
домовленості про принципи побудови граматичних термінів, що породжувало
стихійність і безплановість у розбудові номінацій мовознавчих понять. Та
все ж завдяки різним граматикам української мови, статтям, присвяченим
лінгвістичним проблемам, що публікувалися в українській періодичній
пресі, у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та
Українського наукового товариства у Києві, підготовлялася та фактична
основа, яка створювала умови для формування української лінгвістичної
термінології.
Над питаннями термінології в царині мовознавства працювали не
лише граматисти. Так, відомий етнограф М. Номис у рецензії на
словник К. Шейковського вживає вдалі терміни, як ось: слововивід
(етимологія), вимова, писання (орфографія), голосна тощо.
Розвиток граматичної літератури на Наддніпрянській Україні
починається лише з 1908 р., з граматики П. Залозного «Коротка граматика
української мови». Автор попереджає, що його книжка витримана у
граматичній традиції і написана «не для школи, а для земляків, котрі
бажали б ознайомитися в загальних рисах з рідною мовою з граматичного
боку». П. Залозний використовує галицькі терміни, мотивуючи це станом,
освітянської роботи, у Галичині і розвитком мовознавчої науки: «В
галицькій Україні наукові справи, а між ними і граматика, давно вже
 90
викладаються українською мовою; там вироблені граматичні терміни із
рідних слів...» Саме П. Залозний вперше ввів у граматичну літературу термін
чергування.
Те, що українська граматична термінологія почала розвиток з
наслідування термінів, які були в інших мовах, а потім поступово
еволюціонували на народних засадах, закладених у працях галицьких
граматистів, відзначає і А. Кримський в «Украинской грамматике для
учениковь высшихь классовь гимназій й семінарій Придніпровья» (М.,
1907). Тут же знаходимо системний підхід до творення й використання
термінів, про що свідчать передусім назви відмінків: називний, родовий,
давальний, знахідний, кличний, орудний, місцевий. Апробацію посібник
пройшов у 1906 р. у журналі «Зоря», де друкувався під назвою
«Практический курсь узученйя малорусского языка». У вступі автор
торкається термінів «малоруський» і «український», намагається з'ясувати
їх етимологію. Другий том присвячений питанням морфології. Вже
перший параграф , цього тому має назву «О малорус ской грамматической
термінологіи». А. Кримський пише: «Имя существительное» называлось
прежде «сущник»... а теперь оно называется более удачно «йменник» і
далі: «Мы могли бы назвать, «ім'я суще» или лучше — «ім'я самостійне», имя
прилагательное — «ім'я приложене» (или просто, какь у галичань:
«приложникь»; имя числительное — «ім'я числове») у галичань «чйслівник»
или «численик»; м'стоименіе — «містойменник» (гал. «заіменник»); глаголь...
мог бы остаться «глаголом» (или, как по-галицки: «дієслово»), наречіє
(котреє вь ГаличинЬ называется дикимь терминомь: «прислівник», —
как будто оть «прислів'я») я так и буду называть «наріччя», да и
«предлогь» сь «союзомь» возможно бы намь так и оставить
неперекрещенными «предлогом» и «союзом», хотя, впрочемь, галицкія
«приіменник» и «злучник» довольно сносны; междометіє я буду называть
«вйклик» (у галичань оно «чувственник», у буковинцевь «оклик»).
 91
Погоджуємось з твердженням В. Чапленка: «3 конкретного
матеріалу, що увійшов тоді до української термінології з «галицької мови»
можна відзначити передусім граматичну термінологію». Він має на увазі
насамперед «Українську граматику» С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, яка
була тоді офіційним підручником у галицькій школі. 3 цієї граматики через
видані після 1905 р. на Наддніпрянщині граматики П. Залозного, Є.
Тимченка. Г. Шерстюка й інших учених та педагогів більшість
термінів стала надбанням загальноукраїнської мови. Це такі терміни, як
відмінок, дієслово, прикметник, дієприкметник, наголос, особа, підмет,
присудок, речення, спосіб, стан, час, склад, правопис тощо. Окремі з
граматичних термінів зазнали лише часткових змін: крапка — кратка,
частки мови — частини мови тощо.
Причину такої популярності цієї граматики, її значення у
функціональній розбудові української граматичної термінології вбачаємо і в
тому, що вона з 1863 р. запровадила у життя термін фонетика,
відмовившись від етимології:
Значний внесок у формування лінгвістичного стилю української мови
зробив Є. Тимченко. Широкий погляд на термінотворення і терміновживання
появився у нього передусім у підході до номінацій лінгвістичних понять.
Концепція термінотворення випливає із загальної методологічної (і етичної)
настанови: «Дотично граматичної номенклятури маю завважити, що в
деяких термінах я відступив від загальновживаних в галицьких школах,
замінивши їх, на мою думку, відповіднішими; зрештою граматичній
номенклатурі я не надаю великої ваги і ладен не вживати надалі
нововитворених термінів, коли компетентна критика не признає їх і не
подасть щось кращого». «Ладен не вживати спеціально утворених термінів»,
— це не більша як етика вченого щодо своїх колег. Насправді ж він уживає
їх, бо йшлося про розбудову української наукової мови, зокрема стилю
лінгвістичної літератури з її невід'ємним атрибутом — граматичною
термінологією.
 92
Є. Тимченко прекрасно розумів, що наукова мова — це підсистема
великої і складної системи, якою є кожна національна мова. Розвиток
наукового стилю залежить від вербально-структуральниx особливостей тієї
мови, що його породила. Щоб зрозуміти становлення наукового стилю,
потрібно вивчити поведінку взаємодіючих мікросистем у мові і водночас
розшифрувати код системної організації постійно зв'язаних між собою
термінів. Один із імпульсів розвитку наукового стилю учений бачить у
його відкритості. Незвичайне багатство вербального фонду української
мови вчений проектує і на термінотворення, звертаючи погляд на всю
україномовну територію і на постійні зв'язки носіїв мови з носіями
різних європейських мов.
Своє завдання Є. Тимченко вбачав у тому, щоб «подати в певні системи
найголовніші особливості українського літературного язика, що, як знати,
хоч і постав на ґрунті середньо придніпрянських говірок, але розвивався
останніми часами переважно в Галичині». Саме на загальноукраїнську
основу орієнтувався обминути галицькі властивості і письменну
традицію в тій мірі принаймні, в якій вони одбилися в нашому
сучасному літературному язиці». Звідси таке багатство «кованих»
українських термінів з прозорою внутрішньою формою, що якнайкраще
наштовхують на суть поняття, яке зумовлюється відповідною науковою
дефініцією. Наведемо окремі з них: голосівки, шелестівки, пень, кінцівка,
речівник, злучник, викрик. Немало вживає вчений інтернаціоналізмів,
які узвичаїлися в сучасній лінгвістичній термінологічній системі:
фонетика, літера, дифтонг, асиміляція, морфологія, інфінітив, морфема,
ортографія.
Закономірно, що загальний процент інтернаціоналізмів у нього виший
за сучасний, якщо враховувати саме функціональний аспект їх уживання.
Маєш на увазі терміни греко-латинського походження, загальноприйняті на
рівні наукового статусу, але не вживані на рівні лінгвістичної літератури
 93
(кон'югація, деклінація, номінатив, генетив, дативу вокатив, акузатив,
льокатив тощо).
Щодо власне українських термінів, уживаних у працях Є. Тимченка,
то більшість із них стала надбанням сучасної української системи
лінгвістичних термінів. Передусім, це такі номінації: словотворення,
словозміна, прикметник, числівник, займенник, прийменник, наголос, відмінок,
уподібнення. Якщо підходити до назв частин мови з погляду системності —
одного з критеріїв термінотворення, — то, очевидно, слово «часівник» більше
вписується в цю парадигму, ніж узвичаєний термін «дієслово».
Закономірною для термінотворення періоду формування є
дублетність: інтернаціоналізм — національний відповідник. У граматиці Є.
Тимченка найуживаніші паралелі: ортографія — правопис, фонетика —
звучия, дифтонги — двозвуки, кон'югація — часування, асиміляція —
уподібнення.
Вимога прозорості терміна, орієнтація на внутрішню форму слова
при термінотворенні особливо виразна при зіставленні дефініцій, що Є.
Тимченко дає тим граматичним явищам, і тих термінів, якими називає
дефіновані поняття. Прикладом може бути термін прикметник. Уживає його
паралельно зі словосполученням ймення прикметне. Визначає як частину
мови, «що показує прикмету речі (предмету) з огляду на її якість... чи стосунок
до іншого предмету»...
Аналогічно вчений з'ясовує і суть понять, які називає термінами
речівник, займенник, часівник, прислівок, злучник, прийменник, викрик,
акцентуючи на внутрішній формі кожної з наведених номінацій, спеціально
створених для вираження лінгвістичних понять.
Звичайно, зустрічається у працях Є. Тимченка і деяка непослідовність у
вживанні термінів. Так, у його «Русско-українським словарю» (К.,
1892) термін азбука передається в українській частині як абетка,
термін алфавіт — як абетло. У граматиці 1907 р. вживається тільки термін
азбука..
 94
Вивчення терміноодиниць лінгвістичних праць Є.Тимченка на тлі
загальної картини українського наукового мовлення перших десятиліть XX
ст. дає право стверджувати, що вчений підходив із системних позицій до
його еволюційної розбудови. Відомо, що у будь-якій замкненій системі
зростає ентропія, невпорядкованість. Жодна внутрішня сила не спроможна
знищити цей процес. Лише відкритий характер наукової мови, її вплив на
загальномовну систему і залежність від неї забезпечують той статус»
рівноваги, що приводить до вдосконалення, впорядкування, здатності
відгукуватися на потреби нових номінацій для фіксації понять, які
породжує безперервна діяльність людського розуму. Від розвитку
національної науки, від вписування її у загальнолюдський потенціал
залежить і розвиток національної термінології, яка, в свою чергу, утверджує
надбання національної науки. Методологічні міркування Є. Тимченка щодо
розбудови української мови в плані її інтелектуалізації, практичний внесок
ученого в закріплення української граматичної термінології, без сумніву, є
віхою розвитку української лінгвістичної літератури, а через неї і всіх
різновидів наукового стилю української мови.
Назвемо окремі з термінів, Є. Тимченка, які не зустрічаються у
попередніх граматиках: часівник, спосіб діючий, вольовий, гаданий, речівник,
ступені якости, займенники присвійні тощо. Паралельно Є. Тимченко
вживає і латинські слова на зразок: номінатив, генитив, суфікси,
префікси. Звичайно, Є. Тимченко користувався граматинами - своїх
попередників, зокрема О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Ф.
Гартнера. Заслуговує на увагу і граматична термінологія «Граматики
українського язика» I. Нечуя-Левицького (1913— 1914). Автор не прийняв
тієї термінології, що використовувалася в українських граматиках Західної
України, ні тієї, що її містили граматики Східної.
Термінів, що стали нормою, у сучасній мові, у нього було небагато:
займенник, давальний, орудний, місцевий (падіж), умовний спосіб,
теперішній час, просте речення. Окремі терміни вжиті не в тому значенні:
 95
прислівник, дієприкметник (у значенні дієприслівник). Багато термінів
створено автором: йменний, частотний, кликальний, число: поодиноке і
множественне, частки мови: ймення предметне, ймення числове,
причасник, складчасте речення, діяльник (підмет). Чимало термінів без змін
або ж в українській транслітерації перенесено з російських граматик:
предлог, падіж, союз, склоніння, спряжіння, сказуєме тощо.
Як бачимо, невпорядкованість термінів та їх розбіжність —
характерна ознака граматик XIX — початку XX ст. Це відзначив ще Г.
Шестюк: «Мені здається, що цю не одностайність у вживанні тієї чи іншої
термінології не можна вважати за щось лихе, бо кожний автор бере ту
термінологію, що йому здається кращою, а іноді ще й сам витворює
терміни, і тим всім дає матеріал до майбутнього вироблення
одностайної найкращої термінології».
У березні 1917 р. за видання шкільних підручників узялося приватне
Товариство шкільної освіти. У період гетьманату разюче збільшується
кількість українських шкіл — початкових, середніх вищих, а також
гімназій. Усе це потребувало навчальних книжок. Першість у цій справі
належить Наддніпрянській Україні. У 1914 р. з'являється «Початковий курс
української мови» О. Курило (Київ), «Короткий нарис української мови» О.
Синявського (Київ), у 1918 р. — «Практический курс украинского языка»
М. Гладкого, «Коротка граматика української мови» В. Мурського
(Одеса). Паралельно функціонують граматики А. Кримського, Є.
Тимченка, I. Нечуя-Левицького.
У західному регіоні видаються «Методична граматика руської мови»
В. Коцовського та I. Огоновського, «Граматика української мови»
В. Сімовича, «Основи науки про мову українську» I. Свенціцького. Деякі з
цих граматик існують упродовж десятків років, перевидаючись час від
часу та вдосконалюючи свою граматичну термінологію. Так, у граматиці
О. Курило ми знаходимо власне авторські новотвори: сполучники — злучні
слова, однорідні члени речення —рівнорядні слова, складносурядні речення
 96
— рівнорядні речення, називний відмінок — іменовий відмінок тощо. В.
Мурський поділяє імена на власні і ґатункові, животні і неживотні, а
чоловічий рід іменує му-жеським, неповні, речення — випадальними, кому —
запинкою, відносні займенники — стосунковими, знахідний відмінок —
винувальним.
Особливу увагу привертає до себе граматика В. Сімовича. Є. Тимченко
назвав її «зовсім новим типом підручника», а В. Дорошенко розцінював
працю В. Сімовича як «достойний образ нашої прегарної мови, — не якоїсь
калічі й покручу, а запашного цвіту Наддніпрянщини. Як у чистім дзеркалі,
так у граматиці д-ра Сімовича відбивається наш яскравий, променистий
світ!».
Розглядаючи мову Наддніпрянської України як основу української
літературної мови, В. Сімович будує свій опис граматичної системи на
східноукраїнських формах. Водночас він поступово відзначає і факти
збагачення літературної мови західноукраїнськими формами. У цьому
плані «Граматика» В. Сімовича вигідно вирізняється від існуючих
галицьких граматик. Синтезуючи мовні течії Наддніпрянської і
Наддністрянської України, вона відіграла значку роль у стандартизації
літературної мови, формуванні національної граматичної
термінології.
В. Сімович вперше вводить в українську граматику поняття періоду (у
нього — періода), склади поділяє на зачинені і відчинені.
На початку тридцятих років з'являється «Українська мова» I.
Сулими, «Украинский язык» М. Йогансена, «Практично-теоретичний курс
української мови» П. Горецького та I. Шаля, «Граматика руського язика»
I. Панькевича тощо. Вони також містили різну термінологію беручи за
вихідну російську або якусь іншу європейську мову: приложники,
числовники, подмет, присловники, склоненє, окончанє, правопись тощо.
Шлях формування української граматичної термінології показує, що
навіть ставши на народне підґрунтя, вона розвивається у контакті з
 97
сусідніми мовами. Відчувався вплив російських мовознавців (терміни
називний, давальний належать російському вченому Романові Брандту), з
польської мови увійшли в українську терміни підмет, кройка (пізніше
крапка), уживаний тривалий, час термін складня. 3 німецької засвоїлися
терміни форма (die Form), колишні терміни визвук (Auslaut), речення наге
(nackter Satz), заключки (Einshlusseichen) тощо. Із сербської засвоїлися терміни
однина і множина.
Та провідним моментом термінотворення була орієнтація на
внутрішню структуру української мови. Дублетність, наявна у граматичній
термінології, мала на різні новотворів переважно авторський характер, про
що свідчить, до речі, і дублетна акцентологія термінів: однина (Смаль-
Стоцький), однина (В. Коцовський), однина (А. Кримський). Якщо ж
говорити про паралельне вживання власного терміна та інтернаціоналізма,
то така дублетність наявна майже в усіх українських граматиках. Закріплені
традицією, зокрема, дублетні пари: деклінація — відмінювання, генетив —
родовий відмінок, кон'югація — дієвідмінювання тощо.
Сучасна українська лінгвістична термінологія здебільшого усталена,
закріплена традицією. Говорити в даний час про серйозне й ґрунтовне її
перероблення, очевидно, не можна, хоч заміна окремих невдалих термінів
вкрай необхідна. Не виключаємо, зокрема, шлях повернення старого
терміна, який найбільш точно передає зміст позначуваного ним поняття і
певний час був у функціональному вжитку. Основне, щоб термін
відповідав вимозі найповніше і найточніше відбивати суть лінгвістичного
явища, граматичної категорії і сприяв систематизації лінгвістичних понять.
Утворені в різні часи і різними авторами українські граматичні
терміни побудовані за різними принципами. Однак є і певна єдність їх
структури (прикметник, числівник, займенник; суфікс, префікс;
уподібнення, розподібнення тощо). Не зовсім вдалі, а може і невдалі
терміни, якими ми користуємося, закріплені багатьма роками вживання
спрацьовують і теоретичні настанови О. Потебні: «Правильне розуміння
 98
робить неточність виразу нешкідливою, а нескінченну ломку
термінології непотрібною». Хоч не можна не погодитися і з думкою, що
деякі терміни «варто було б замінити іншими».
Глибоке вивчення тернистого шляху української граматичної науки з
аналізом термінологічних систем усіх наявних граматик та з
перспективним баченням майбутнього української лінгвістики дасть змогу
розв'язати питання про доцільність заміни одних термінів новими чи тими,
що вживалися раніше, створити нові, власне українські номінації для
проникнення у суть лінгвістичних процесів та їхнього всебічного
висвітлення.
Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –

Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і
статус. Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.
7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

Питання для самоперевірки

1. З якого періоду починається розвиток власне української мовознавчої

 99
термінології?
2. Охарактеризуйте граматику М. Смотрицького.
3. На який час припадає формування й становлення сучасної мовознавчої
термінології?
4. Хто був одним із перших дослідників української граматичної
термінології?
5. Хто вважається творцем сучасної української граматичної
термінології?
6. Яку роль відіграв журнал «Основа» у розбудові сучасної української
лінгвістичної термінології?

Тема № 9 Друкарська термінологія

Книгодрукування — галузь із досить довгою історією розвитку. Це

«друге епохальне відкриття в історії людської цивілізації» (I. Франко)
відбито у терміносистемі, яка своїми витоками сягає в XV ст.
Друкарство на початкових стадіях — галузь виробництва, а пізніше
— промислового виробництва — постійно еволюціонувала, неодноразово
зазнаючи и революційних перетворень технологи, обладнання, продукту
виробництва, що відбито і в його термінолексиці. Основу її становлять
наукові та професійні лексеми, які походять ще з часів рукописної книги
й середньовічних ремесел. Немало у ній і термінів, котрі прийшли в
поліграфію з хімії, інформатики, автоматизації тощо. Невеликий
конгломерат лексики, яка зародилася ще в середні віки, в часи
манускриптів та інкунабул, репрезентують назви, пов'язані з книгою, її
зовнішніми и внутрішніми елементами, загальною функціональною
структурою, різновидами друкованої продукції тощо. Оця ядрова друкарська
термінолексика була й залишається спільною як для видавництв, так і
для поліграфістів. Вона рівноправно функціонує в обох сферах.
 100
Мова українських стародруків, різноманітних історичних актів,
документів, пов'язаних із діяльністю друкарень в Україні у другій половині
XVI — початку XVII ст., показує, що українці вже на початку
друкарства мали власні лексеми на позначення найзагальніших понять,
пов'язаних із книгодрукуванням. Апріорно вони були знайомі з продуктом
книгодрукування — книгою — задовго до виходу першої, що збереглася,
друкованої книги в Україні («Апостол» 1574 р.), знали можливості
друкованого слова, певною мірою були обізнані в тому, як книжки
виробляються.
Українська друкарська лексика пізніше потрапляла і в російську мову,
функціонувала в ній деякий час нарівні з російськими еквівалентами.
Широко використовувалося в Москві, зокрема, слово типографія, котре
з'явилося в українців на самому початку XVII ст. Потік «київських слів»,
їхній авторитет у XVII ст. (після 1640 р.) у Росії був настільки великим, що
в першому московському словнику «Лексиконе треязычном»
Ф. Орлова-Полікарпова знаходимо характерні посилання: «Печатникь зри
друкарь», «Печатный дворь зри друкарня», що висували українські варіанти
на перше місце.
Починаючи з 1720 р., за відомих політичних причин сталося так, що
власна основа (з певними «здоровими» запозиченнями) друкарської
лексики майже повністю була витіснена з ужитку. Відбувся парадокс,
зумовлений дією історично-політичного чинника, котрий у мові
українських друкарів виявив себе особливо яскраво: з одного боку —
природний розвиток друкарської термінолексики на власній та
міжнаціональній основі, з іншого, — примусовий, штучний напрям її
формування, що вилився у вимушену полонізацію чи русифікацію.
Якщо появу першої видрукуваної в Україні книжки відносять до
1574 р. І пов'язують з ім'ям I. Федорова, то початок книгодрукування
українською мовою можна повністю пов'язати з іменем Швайпольта Фіоля та
 101
з1491 р. йдеться про тексти колофонів (післямов) до краківських видань
німця-друкаря — Часослова, Октоїха, двох недатованих Тріодей.
«Доля судила, щоби перші книжки, надруковані кирилицею, серед
цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був
родом німець — Швайпольт Фіоль... Через те, що книжки ці — це найперші
друковані книжки серед цілого слов'янського світу честь їх належності нам,
українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут
мова цих друків. Там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним
церковнослов’янським текстом, там мова його видань має багато відзнак
живої української мови», — констатує I. Огієнко, припускаючи, що
складачами у Фіоля були українці, котрих на той час у Кракові мешкало
немало. У 1720 р. 5 жовтня вийшов Указ Петра I, за яким
Лаврівській друкарні заборонялося випускати книжки українською
мовою. Ті утиски, яких зазнало друковане слово при Петрі I,
спричинили занепад власних українських слів у друкарській лексиці.
Вступило в дію розпорядження Синоду від 30 серпня 1721 р.: «Во оньіх
Кієвской и Черниговской типографіях книг никаких без ведома Святейшего
Правительствующего Синода отнюдь не печатать, кроме церковных
прежних изданий... Чтобы разницы и особаго наречія никакого не было»...
3 другої половини XVIII ст. в Україні постає чимало друкарень, та всі
вони (за винятком друкарень у галицьких землях) були вже мовою друків
російськими. Цей русифікаційний тиск на мову не мав нічого спільного з
тими «здоровими» запозиченнями, і кальками, що були у перші сторіччя
українського книгодрукування внаслідок більш чи менш широких
культурних зв'язків українців, зокрема книгодрукарів, з іншими
народами. Як засвідчує «Словарь російсько-український» М. Уманця та
Спілки (1886), «Малоруско-німецький словарь» Є. Желехівського та С.
Недільського (1885 — 1886), «Словарь русско-галицький» П. Гурта (1896),
«Польсько-Український словник» Є. Грицика (1931) та інші, Галичина
 102
зберегла дещо зі староукраїнських слів, що подекуди навіть конкурували з
німецько-польськими запозиченнями.
Серед власних українських друкарських лексем з найдавнішого часу
дійшли до нас слова, пов'язані з коренями «бити» і «тиснути». В
«Історичному словнику українського язика» Є. Тимченка знаходимо приклад
їх уживання, датований 1547 р.: «Абы исправен не писанным писмом, але
выбиванным». Очевидно, лексеми «відбивати» і «вибивати» у значенні
«виготовляти книжку друкарським способом» існували в Україні ще до появи
тут друкарства як технологічного процесу.
Українці чули, можливо, й бачили китайські друковані (але не
складені) книжки, отримані відбиттям суцільної форми. Коли до них
потрапляли друковані вже за технологією Гуттенберга книжки, вони, не
знаючи процесу виготовлення, по-старому називали їх вибитими»,
«відбитими», «битим писмом». Доказом тому є наведений з «Лексикону»
Памви Беринди приклад, де автор пояснює спеціальне слово «друкувати»
зрозумілим кожному читачеві «вибивати». На користь цієї ж думки
свідчить приклад Є. Тимченка, якщо брати його в широкому контексті.
Йдеться про лист українських «синів» королю Литовському, в якому вони
просять видати Статут про їхні права «писмом вибиваним». Зрозуміло,
люди, котрі не знали і не бачили самого процесу друкування, але добре
знали його результат і можливості, називали надруковане «вибитим».
Термін друкувати засвоюється в українській мові з німецької (від
drucken) разом з приходом нового технологічного процесу отримання книги і
узвичаюється шляхом породження цілого дериватологічного гнізда
(друкований, друкування, друкарство тощо).
Живучість староукраїнських коренів проходила випробування
впродовж віків. Ще в 30-ті роки XX ст. у Галичині поруч зі словом
«друкувати» вживалося й «вибивати». У сучасній друкарській лексиці;
успішно функціонують похідні від цього слова-терміна — відбити,
відбиток. Продуктивними на перших порах для творення друкарських
 103
термінів були й староукраїнські кореневі слова: рити, лиши. Це пов'язано з
ремеслами, без яких запровадження друкарства було б неможливим, —
ливарництвом, різьбярством. Звідси «дереворит», «ритодруки», «ритини»,
«ритовництво» {мистецтво гравірування). Усі ці лексеми широко
функціонували ще на початку XX ст., та вже паралельно з
інтернаціональним терміном «гравюра» і похідними від нього
гравірування, гравер.
Поруч із власними словами вже на початку XVI ст. широко
використовувалися грецькі корені. Зокрема, способи друкування
позначалися за моделлю, що склалася з грецької назви матеріалу
друкованої форми та грецького слова graphia (писання); типографія,
літографія, пізніше — хемеографія, цинкографія, металографія,
люмінографія.
Немало у системі друкарської термінолексики запозичень з
німецької мови: зицер, прасмайстер, верстат, форзац, шмуцтитул,
авантитул.
Класичні елементи, або запозичення з касичних мов, у друкарській
термінології виявляють чітку функціонально-стильову приуроченість.
Залежно від ступеня використання класичних елементів у мовленні освічених
людей (споживачів книги) вони проникали у певні тематичні: групи
лексики — оформлення та елементи книги, видавнича діяльність,
теоретична сфера. Власне виробничу сферу латина майже не
обслуговувала.
Внутрішньовиробничі сфери позначалися, словами ремісничого
просторіччя і власними, і започаткованими з «вульгарної» латині. У старик
текстах зустрічаємо вказівки на приналежність вживаного у друкарів слова
до народної, професійної латини, синонімічні пари термінолексем, породжені
різними реципієнтами продукту книгодрукування. Наприклад: похилий —
курсив, прямий — антиква. Не забуваймо, що книга, як правило, мала
високоосвічених споживачів.
 104
В добу українізації була зроблена спроба виробити українську
друкарську термінологію на власній основі. Спеціального словника Україна
не побачила, та у деяких технічних термінологічних словниках наявні
поліграфічні (як тоді вже називалася молода галузь промисловості)
терміни, що пропонувалися до вжитку. Зокрема, це папірня, шрифтарня,
словоливарня, друківна машинка, шпальта (полоса), вибивач (нуансон),
письмівка (курсив), коректа (коректура), друкарниця (друкарка) тощо. Для
позначення одного з різновидів ілюстрованого матеріалу — фотографій —
пропонувалося увести український відповідник «світлина». Цей термін як
нормативний подають тогочасні словники технічних термінів, у яких
знаходимо й поліграфічні терміни, котрі пропонувалися до вжитку:
папірня, шрифтарня, шрифтарка, вибивач, шпальта (полоса), письмівка
(курсив) коректа (коректура), гніт. (прес), складовина (набір).
Процес деукранізації, що розпочався з 1933 р., продовжив подальшу
русифікацію друкарської справи. Про це свідчать і терміни, зафіксовані у
невеличкому словникові друкарської термінології, виданому в 1969 р.:
вклейка, зчитка, розверстка, набор тощо.
За останні роки, правда, переважно у мовленні, повертаються у
друкарську терміносистему такі національні лексеми, як світлина,
часопис, число (номер), прозірки (слайди). Чи займуть вони стійке місце в
українській терміносистемі — покаже час.

Література

1. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

2. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
3. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
 105
126.
4. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.
5. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.
6. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології.
К., 1989 р.

Питання для самоперевірки

1. Яких витоків сягає друкарська термінологія?

2. Охарактеризуйте етапи розвитку друкарської термінолексики.
3. Коли в Україні з’явилась перша видрукувана книжка? І з чиїм ім’ям її
пов’язують?
4. З чиїм ім’ям пов’язують початок книгодрукування українською
мовою?
5. Які лексеми становлять ядро друкарської термінології?
6. Розкажіть про процес формування української друкарської
термінолексики на сучасному етапі.

Тема № 10 Військова термінологія

Українська військова лексика має давні корені. З XIII ст. відома назва
оружейники — «військо, озброєне повною зброєю, оружжям». Ще раніше
зафіксована назва стрілці (від стріла — один з видів зброї), яка поширилася у
Галицько-Волинському князівстві за часів Данила. Виразну семантику має
 106
тематична група, пов'язана з поняттям облоги міст: обстояти, осісти,
облежати.
Одна з найдавніших тематичних груп — номінації українських кораблів
— свідчення безпосередніх контактів наших предків із греками: власне
національні лексеми поєднуються з виразними грецизмами, латинізми:
паводок, учан, струг, насад, човен, суд, керма, парус, вітрила, кубара, галія.
Сама назва корабель також прийшла з Греції.
Кожен новий винахід призводить до термінотворення. Так, початок
артилерійської справи породив парадигмо-ряди номінативних одиниць.
Українську термінолексику козацьких часів фіксує «Словарь
малорусской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломиковським» (1894).
Хоча з точки зору сучасної лексикографії словник не має чіткого означення,
бо поєднує елементи енциклопедичного, тлумачного й іншомовних слів, але
його цінність — у збережених тематичних групах номінативних одиниць із
архісемою «військовий»: генеральна старшина, генеральний писар,
генеральний «есауль», генеральний «бунчучний», генеральний суддя,
генеральний обозний; полкові старшини: обозний, суддя, писар, «есауль»,
«хорунжій», або «хоронжій». Крім цього, словник відтворює номінативну
цінність одиниць на позначення ієрархії військових відносин (через
синтагматичне і парадигматичне значення) козак: к. український, к.
запорізький або к. низовий, к. виборний або к. реєстровий, к. атестований.
В. Ломиковський намагався відтворити вплив іншомовної лексики,
наприклад: генеральний обозний - генераль - квартимистерь; гетьман -
генералисимусь тощо. Спроби відновити військову термінологію козацької
держави XVII ст. знаходимо в Україні 1918 p., коли було проголошено
монархію у формі Гетьманату, а Павла Скоропадського — гетьманом.
Військові ранги починалися з ройового, потім ішли — готовий, бунчужний,
півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман (бригадир корпусу тощо).
Використання військової термінології козацької держави відоме і раніше.
Так, у 1913—1914 p. було утворене парамілітарне об'єднання Українські
 107
Січові Стрільці. Назви Січ, січовий, січовик пов'язані з традиціями України
XVI—XVII ст. Звернення до термінології козацької доби було зумовлене
передусім бажанням створити цілком національну термінологію. Те, що
більшість із названих термінів тюркського походження, до уваги не бралося:
спрацьовувала традиція їх уживання в період української державності.
Розповсюдженим було переконання:
1. На початках формування української військової термінології як
системи літературної мови вона може бути міцно пов'язана з народною
мовою й тими лексемами, що були узвичаєні в українському самостійному
війську.
2. Пізніше військова термінолексика закономірно вийде за первісні межі,
засвоїть іншомовні елементи, які допоможуть їй здобути власну рушійну
силу розвитку.
Уживання в армії тільки російської мови призвело до того, що і в побут
увійшли російські терміни, як ось: патронтаж (укр. набійниця), плащ-палатка
(укр. плащ-намет, плащ-накидка) розводящий (укр. розвідний), срочна
служба (укр. строкова служба), стать в строй (укр. стати у ряд), стройова
підготовка (укр. вишкільна злагодженість). Наведені українські терміни
поступово входять у життя українського війська. Вони зафіксовані в
підготованому до друку Словнику військових термінів (укладачі М.
Демський Б. Якимович, А. Бурячок). Відповідно до структури української
мови зазнають змін або й повної заміни виразники деяких військових команд
термінологічного характеру: направо — праворуч, становись — збірка.
Про взаємозв'язок загальновживаної та військової лексики засвідчують
лексикографічні довідники, оскільки, як і всякі інші, військові терміни
зазнавали детермінологізації. Наприклад, «Словарь російсько-український»
(упорядники М. Уманець і А. Спілка, Львів, 1893), засвідчує одиниці:
артилеристь — «гармаш», «пушкар», артилерія — «армата»; «гармаші»,
«пушкарі», «наука арматна»; бронник — «панцирник», атака — «напад»,
генерал — «генерал» тощо.
 108
Про те, що функціональний статус військових термінів зростав,
переконує таке видання: «Словник разом: російсько-українсько-німецько-
польсько-румуно-болгарсько-турецько-есперантський» (близько 7000
необхідних назв) для військово-торговельних зносин та при мандруванні.
Уложив А. О. М. Друкарня т-ва «Порядок, Умань» (без року видання).
Подані російсько-українські відповідники артилерія — гармата, артилерист-
гарматник, броненосець — «панцирник», генерал — атаман, пушка —
гармата, солдат — жовнір, флот — фльота передають номінативну
тенденцію: при орієнтації на міжнародні елементи використовувати надбання
своєї мови.
Популяризували терміни військової справи і такі видання: Оттон Айхерт
«Словарець до Записок про галійську війну К. Юлія Цезаря (для ужитку
руської молодежи приладив Є. Макарушка у Львові у ,1905 p.), «див.: an-
tecursor — гонець, consul — консул, centurio — сотник, secu-ris — сокира,
tribunus — трибун тощо.
У радянський період про видання військової літератури вперше виникло
питання у жовтні 1918 р. При Державному видавництві України було навіть
створено серію військової літератури «Хемія та війна», надалі Школа
червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український
словник для військових», переклала військові Статути, але на належному
рівні видавничу роботу не розгорнула через відсутність коштів. У цьому ж
році з'являється «Московсько-український словник для військових» (укладач
А. Євтимович).
У 1925 р. питання про україномовну , військову літературу у зв'язку з
українізацією знову набуло актуальності. У Державному видавництві
України почав роботу військовий сектор, який займався видавничою
справою. Цього ж таки року на Всеукраїнській нараді політпрацівників
заслухано навіть спеціальну доповідь «Про червоно-армійську літературу». В
результаті 1928 —1929 p. було видано 645000 примірників, 83 назви (у
1925—1926 p. 265000 примірників, 42 назви). У Харкові 1928 р. виходить
 109
«Російсько-український словник військової термінології» (укладачі Є. та О.
Якубські).
Бібліографічний покажчик «Військова література» (X., 1929) зберіг
інформацію про видавництво української літератури з військової справи до
1929 р. Доробок переконує, що до цього періоду військова термінологія
витворювалась цілеспрямовано (взяти хоча б до уваги видані Статути
«Стрілецька зброя», «Станковий кулемет», «Ручний кулемет системи Люїса
(англійський)», «Рушничні та ручні гранати», «Техніка бонового
пристосування стрілецької зброї» тощо. На жаль, мовознавча оцінка цього
періоду в розвитку української термінолексики також відсутня.
Знаходимо україномовну військову літературу і в діаспорі. Наприклад,
підручник генерал-хорунжого М. Капустянського «Військове знання»
написаний у дусі сучасних для свого часу поглядів на військову справу.
Автор мав на меті познайомити слухачів курсу військового вишколу «з
модерними рядами зброї, які внесли найбільші зміни у форми сучасної війни,
надаючи їм машинно-технічний та суто вогневий характер». Специфіка
військових дій розглядається у. контексті досягнень військової науки.
Водночас маємо гармонійну структурну організацію українського наукового
тесту на військову тему, оформлену номінативними засобами української
мови. Пояснення засвідчують про її потенціальну спроможність
обслуговувати таку специфічну терміносистему, як військова.
Перед другою світовою війною вийшли «Німецько-український
словник» І. Ільницького-Заньковича (1939) та його ж «Вчимося військового
словництва» (1941).
На нашу думку, щоб зберегти і забезпечити подальшу перспективу
розвитку сучасної україномовної військової лексики, необхідно належно
оцінити забуту і заборонену мовознавчу практику. Військова термінолексика
вимагає свого власне мовознавчого аналізу. До цього часу ані структурні, ані
номінативні особливості її системної організації не привертали уваги
дослідників.
 110
Сьогодні здобутки вчених з. діаспори стають відомими широкому колу
фахівців. Так, в поле зору мовознавців потрапила праця О. Горбача «Арго
українських вояків» (див збірник його праць «Арго на Україні», 1991).
Основні висновки автора: 1) є чітка межа між арготизмами військових та
інших соціальних груп; 2) обґрунтовуються лексико-семантичні особливості
арго військових у Галичині, Буковині та центрально-східних областях
України (вони зумовлені різними армійськими системами); 3) існують
тематичні групи одиниць: арготизми в російськії армії, австрійській армії,
армії УНР (1917—1921), Червоній Армії, УПА тощо.
Військова термінолексика української мови повинна стати логічний
продовженням тих надбань, ідо їх виробляли Століттями фахівці військової
справи теоретики українського війська від найдавніших часів до наших днів.
Питання про те, як розроблялася, впорядковувалася українська
термінологія, як: етапи вона пройшла, повинні стати об'єктом ґрунтовного
вивчення мовознавців.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –

Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і
статус. Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.

Питання для самоперевірки

 111

1. Які корені має українська військова лексика?

2. Який словник фіксує українську термінолексику козацьких часів?
3. Які видання популяризували терміни військової справи?
4. Які умови розвитку української військової термінології у ХХ ст..?
5. Який здобуток в розбудову української військової лексики внесла
військова література в діаспорі?

Тема № 11 Морська термінологія

Україна — морська держава, тому закономірно вона має розгалужену

систем} морської лексики. Староукраїнська лексика багата на синоніми у
складі номінацій річково-морських понять. Так, навколо слова берег
групувалися синоніми гора, пол возполіє (кам'янистий), корга (морський),
крикрай, поморіє, бережіє; мілин, позначалася залежно від її виду словами
пісок, рінь, вимол (кам'янистий), луда, бистрина — борзина, потолчіє, стри-
пень, поромис; океан — дишугуєє море поверхня моря — снадь, пучина,
нириня тощо.
В українському мовознавстві питання розвитку морської термінології
чекає ще свого дослідника. Відомо, що до друку був підготовлений
Етнографічною комісією УАН у Києві «Лоцманський збірник», який
планувався як 91-й випуск «Збірника історико-філологічного відділу УАН».
Однак він не побачив світу. До цього часу немає словника української
морської термінології, її статує у княжу й козацьку доби та зміни у XVIII—
XIX ст. досліджує О. Горбач у статті «Українська морська і судноплавна
термінологія». Окремі морські терміни, як ось: низовий (південний вітер),
горішній (північний вітер), широкий (південно-східний вітер, від лат.
 112
sirocco), грего від італ. grego, південно-східний вітер), зеленчук (вода з
нижніх шарів моря), ігрова (від італ. prova, ніс корабля) тощо. Цю фахову
термінологію розглядав В. Юрківський. У його статтях з'ясовано
походження, розвиток близько 100 рибальсько-морських термінів.
Як засвідчують збережені пам'ятки часів Київської Русі, судноплавна
термінологія наших предків за походженням переважно слов'янська, хоч уже
в період становлення зазнала впливів грецької і скандинавських мов. Щодо
термінології на позначення морсько-кліматичних явищ, то вона
показує
надзвичайне розмаїття слов'янського словотвору в українській
терміносистемі: погода — веремя, ясна — ведро, ясніша; шторм — туча,
буря, вихр; віялиця — жугелєвиця, чернява, трус, триволніє, приволнство,
мятеж вітряний; штиль — утишеніє, тишина.
Торговельні й військові зносини з греками дали українській мові терміни
корабель (гр. karavion), парус (гр. faroc), канат (гр. саппата), галія (гр. ghalea)
тощо.
Термінологія норманів-варягів, пізніше норвежців, шведів і датчан
залишила в українській мові назви ботя (пів-обвідне ребро човна, до якого
прибиваються обшивані дошки» (від ст. норд. biti), щогла (від ст. норд. sigla),
якір (від ст. шв. ankari), буса (назва воєнного судна — bussa).
Розростання козацької флотилії в XVI—XVIII ст. позначилося й на
розбудові української морської термінолексики. З'являються в ній слова
чайка (човен, з тюрк, sajka), каюк (річковий човен, зроблений з цілої-колоди,
з тюрк, kajuk).
Немало в українській морській термінолексиці запозичень із
голландської мови: гавань (гол. haven), верф (гол. werf), мачта (щогла — гол.
mast), трюм (гол. trum), бухта (гол. bocht).
З англійської мови засвоєнь терміни вельборт (англ. whale-boat —
«китобійне рибацьке судно»), лайнер (англ. liner) тощо.
Переклади південнослов’янської літератури збагатили українську
 113
морську термінологію словами кольно (суходіл), пучина (морська глибина),
ядро, ядрьна (вітрило).
Слов'янські морські терміни зберігають, як правило, свою етимологічну
виразність. Про це дуже добре пише) О. Горбач: «Дервісні слов'янські
рибальсько-річкові судна (судьно, судь, сьсудь), як виходити із їх назв, —
представляли собою колоди з товстих відземків дерев, видовбувані й
випалювані аж до потрібної товщини дна й бортової стінки. Для провірки тієї
товщини певверчувано при обтісуванні дірку («сторож»), що її згодом
забивано кілком. А щоб запобігти перевертанню судна, то зрубаний відземок
спершу спускали на воду, щоб дослідити, яке він там займе положення, й аж
тоді починали з відповідного боку жолобити в нім середину для майбутнього
судна. Про сліди такого виникнення суден свідчать їх давніші й сьогоднішні
назви, в корені яких звичайно скрита назва колоди (ком'яга, дуб, дубас, човен
— старе чьлнь, литовський відповідник якого kelmas, це ще досі колода! —
струг, однодеревий стружок, огара, гара)».
Впродовж століть українського мореплавства від сусідніх держав
переймалося немало термінів водночас із засвоєнням різного виду суден. Від
Fpekie прийшли до нас назви корабель, буча, катарха, барка, галея, кубара,
олядія - від балто-фінських племен—ушкуй (скуй, кербать), карбас.
З грецької мови прийшов термін парус (первісне значення — шматок
сукна). До власних найменувань належать палуба, трап, пристань.
Якщо у період Київської Русі основу української термінолексики
мореплавства становили власні слова та грецизми, то з XVIII ст. пріоритет
належить голландським запозиченням: бухта ((bocht), шторм (storm), штиль
(stil), дюна (duin), гавань (haven), рейд (reede), шлюзи (sluis), фарватер
(vaarwater), баржа (barge), баркас (barhas). Немало засвоєно з голландської
мови і назв частин корабля — борт (boord — «бокова стінка обшиття судна»),
камбуз (combuis — «корабельна кухня»), койка (кооі — «прикріплене до
стіни ліжко на судні»).
У XVIII—XIX ст. в українську морську термінолексику входять
 114
англійські, французькі й німецькі запозичення: кліпер (Klipper — «швидке
торговельне судно з вітрилами»), катер (англ. cutter), траулер (англ. trawler),
трамп (англ. tramp), шквал (англ. skwale), тонаж (фр. tonnage), понтон (фр.
ponton) врак (нім. Wrack, «рештки розбитого корабля»), вахта (нім. Wacht)
тощо.
Навіть поверховий погляд не українську морську термінологію показав,
наскільки вона неуніфікована, неунормована, а основне — нерозбудована.
Причина у позамовних факторах. Крім того, морська термінологія
«складалася самочинно, без втручання мовників»

Література

1. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми

упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.
2. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.
3. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології.
К., 1989 р.
4. Киян Т. Н. Лингвистические аспекты терминоведения. К., 1989 р.
5. Склад і структура термінологічної лексики української мови. К.,1984
р.

Питання для самоперевірки

1. Яких часів сягає поява перших морських термінів в Україні?

2. Якою за походженням була судноплавна термінологія наших предків?
3. Впливів яких мов зазнала українська морська термінолексика?
4. Чи уніфікована, унормована сучасна українська морська термінологія?
 115
5. У чому причина нерозбудови сучасної української морської
термінолексики?

Тема 12 Мінералогічна термінологія

Назви мінералів виникали на основі різних джерел, а формування самої

мікросистеми починалося у глибинах античної науки.
Вперше міркування про способи творення мінералогічних термінів
українською мовою знаходимо в підручнику для нижчих гімназій і реальних
шкіл В. Воляна «Первіи понятія о царстві ископаемых или мінералогія»
(Відень, 1854). Автор зазначає, що наука послуговується: 1) назвами
стародавніми на зразок золото, срібро, сірка; і 2) термінами, мотивованими
властивостями мінералів на зразок тяжелець оть тяжкости, хімічним складом
на зразок вапнянець оть вапна вь немь - находячогося», місцем знаходження
мінералів, прізвищами вчених, на честь яких названо мінерал, тобто вказані
способи творення відповідають міжнародним номінативним традиціям у цій
мікросистемі.
Серед назв, утворених засобами народної мови, найпродуктивнішими є
ті, що відповідають моделі — твірна основа + суфікс -ець: блестенець,
бльіскавець, вапнянець, гороховець, живець, единець, змієвець, зеленець,
тощо. Відголосок цієї номінативної традиції знаходимо в сучасному
словникові мінералогічних назв Є. Лазаренка і О. Винар у вказівках, що
жерелинець — стара українська назва натічного арагоніту, желізнець —
залізняку, желізинець — сидериту, желізовець — гематиту, мідянвць —
куприту тощо.
Подібні українські назви мають прозору внутрішню форму. Вони
виразно вказують на ознаку, що лежить в основі номінації. Напр.: лояк —
мінерал при дотику жирний, як лій; за подібністю кольору меду названо
медовець; кривавець має колір крові, а лексеми желізовець, желізнець та інші
інформують про вміст заліза.
 116
Частину запозичених назв, які використовує В. Волян, вживають і
сьогодні: кварц, топаз, корунд, лабрадор і йод. (кварц — від нім. Quarz;
корунд — від староінд. coru-winda, топаз — від назви острова Топаз у
Червоному морі, лабродор — від назви півострова Лабрадор у Канаді).
Цікаво, що автор визнає дублетність термінів (назва, створена на
народному ґрунті) і запозичений термін на зразок тяжелець — барит тощо.
Крім цього, В. Волян подає зразки термінологізації у результаті
доповнення значень загальновживаних Слів новою семантикою: «Если ся
опредЬленая частка ископаемого розпустила тогда говорится, що вода єсть
насычена (ge-sattigt)» або «нікоторіи ископаєміи втягають вь себе при
кристализованию такожьводу, которая однвкожь вь кристалах сгущена есть.
Тая вода зовеся кристальною водою (Krustallwasser)».
Фізичні властивості мінералів вимагали використання практично нової
для української мови групи одиниць — «назв кольорів та їх відтінків».
Очевидно, В. Волян першим і укомплектував цю розгалужену тематичну
групу слів.
Це прикметники: сміжна, попелята, оксамитова, блаватна, смарагдова
(изумрудна), цитринова, фіалкова, небесна (блакитна), травна, шпарагова,
маслична (оливна) і под., серед яких дуже продуктивними є складні назви:
синосіра, зеленяво-жолтавосЬра, сЬрочорна, зеленяво-брунатна,
синявочорна, чорнявозелена тощо.
Наступний етап у формуванні терміносистеми відбиває робота
І. Верхратського «Виразня мінеральогічна». У ній простежуємо чітку
тенденцію автора при творенні українських відповідників орієнтуватися
на народну мову і лише в окремих випадках — на запозичення.
Підручник І. Верхратського — переклад науковой праці з мінералогії,
написаної німецькою мовою. Автор навіть подає одні і ті самі уривки
наукового тексту і німецькою, і українською мовою. (Звідси праця важлива
не тільки з точки зору використання мінералогічних назв, а й формування
наукового стилю взагалі).
 117
Окремі терміни І. Верхратського актуальні й сьогодні: риса, прозорість,
вісь (головна), лускуватий (кристал) та ін. Але майже всі українські
відповідники, утворені засобами народної мови на зразок двояк, трояк,
погризені (кристали), шерехатість, зросляки, у сучасній терміносистемі стали
архаїзмами.
Загалом діахронний розвиток цієї терміносистеми в українській мові
відбувався під впливом міжнародних номінативних традицій.
Історія зберегла прізвища найвидатніших учених, які давали назви
деяким мінералам. В основі, наприклад, термінів давньогрецького філософа і
дослідника природи, учня Платона і Арістотеля-Теофраста лежать ознаки: а)
кольору: смарагд від гр. ацарсгубое— «коштовний зелений камінь», мінерал
яскраво вираженого зеленого кольору; гематит від гр. аціахітцс, —
«кривавий камінь»; б) форми: онікс від гр. owl «ніготь», овальна форма білих
і чорних смуг, що чергуються на поверхні мінералу, подібна до форми нігтя;
в) властивості: так, твердість і міцність мінералу передається у його назві:
адамас - від гр. adauag— «непохитний», «незламний» тощо.
Є терміни, пов'язані з назвами ботанічних понять. Ще Пліній Старший,
давньогрецький письменник, відомий своєю вченістю, у 77 р. н. є. назвав
мінерал малахітом, від гр. птахи — «мальва», оскільки зелений колір
мінералу нагадував колір листя цієї рослини. По-грецькому часник —
orxo,po6ov, мінерал названий скородитом через свій характерний запах;
гросуляр від лат. grossularum — «аґрус», до якого цей мінерал подібний за
кольором.
З часів римського поета Овідія (43 р. до н. є.) прийшла інша традиція
називати мінерали похідним від імені міфічних героїв та назв істот. Навіть у
XIX ст. ще виникали назви нептуніт — від імені бога моря Нептуна, егірин
— від імені ісландського бога моря Егіра, тантал — від імені грецького
міфічного героя Тантала тощо. У XX ст. ця традиція загасає.
Загалом грецькі та латинські мінералогічні назви інформують про колір
мінералу: хлорити — від гр. pog — зелений; лейцит від гр. Xwcos — світлцй,
 118
білий; аквамарин — від лат. agua вода, і marinus — морський (мінерал
кольору морської хвилі); рубін від лат. rubens — черво ний; форму кристалів:
рабдит від гр. прут, кристали мінералу мають форму дрібних голочок; гранат
— від лат. granum — гранат, кристали нагадують зерна плодів гранатового
дерева; інші фізичні властивості.
Такі запозичені терміни потрапляли в українську наукову мову в різні
періоди, різними шляхами, безпосередньо з грецької або через інші мови,
наприклад, усім відомий термін алмаз — східне запозичення з грецької через
тюркські мови ще в давньоруський період.
Спостереження за мінералогічними термінами показують, що
семантичний спосіб їх творення має тисячолітньою історію — грецькі назви
мінералів, утворені цим способом, існують уже з часів античної цивілізації.
Зокрема, міцність, твердість мінералу спричинили до того, що йому дають
назву алмаз адамас - буквально «непереможний» (IV ст. до н. є.); у грецькій
мові Хасціа означає «вирізьблена фігура». Пліній Старший назвав мінерал
плазма, очевидно за формою кристалів. Як бачимо, подібність реальних
предметів і явищ за окремими ознаками спричинила до того, що назви одних
переносили на інші, Семантичним способом утворені деякі складні назви
мінералів відомі вже з І ст. до, н. є., наприклад: волосся Венери (за голчасті
включення мінералів у кристалах прозорого кварцу).
У сучасних міжнародних назвах семантичне переосмислення грецьких та
латинських компонентів практикується рідко. Характерними є поєднання
хімічних символів і латинських назв елементів: ауростибіт (від лат. aurum —
золото і stibium — сурма); комбінація стандартних хімічних символів тих
елементів, що входять у мінерал: асбес-касит — за назвою хімічних
елементів миш'яку, берилію, кальцію та кремнію (лат. arsenicum, beryllium,
calcium, silicium).
Сучасні назви інформують про місцезнаходження мінералу, про осіб, на
честь яких він дістав назву. Цим підтримується міжнародна традиція
використовувати при номінації мінералів терміни, похідні від прізвищ
 119
відомих учених: лазаренковіт (на честь Є. Лазаренка), письменників:
тарасовіт (на честь Т. Шевченка) і т. д. Ця група кількісно переважає назви,
похідні від географічних: подоліт (від Поділля) киевіт (від Києва), сколіт (від
Сколе на Львівщині), карпатит (від Карпати) тощо.
Давньою у мінералогічній термінології є традиція називати мінерали
словосполученнями (модель «семантично опорне слово + конкретизатор його
значення»), завдяки чому зростає номінативна, цінність мінералогічних назв,
тобто забезпечується здатність позначати щораз нові особливості понять
мінералогічної науки. Назва пірит (гр. якр — вогонь) утворена Діоскорідом
ще в І ст. н. е. Вивчення нових ознак мінералогічного поняття, позначеного
цим іменем, зумовило виникнення термінів пірит вісмутистии
(конкретизатор підкреслює вміст вісмуту в складі даного мінералу), пірит
кобальтистий (інформує про вміст кобальту), пірит кобапьтисто-нікелистий
(підкреслює вміст кобальту і нікелю), пірит марганцевий (вміст марганцю),
пірит миш'яковий (вміст миш'яку). Аналогічно за допомогою зв'язку назви
агат із конкретизаторами у мінералогічній термінології утворилося ще 38
нових термінів-словосполучень тощо.
Вибір конкретизаторів визначається ознаками мінералів: або їх хімічним
складом (див. конструкції зі семантично опорним терміном пірит), або
зовнішнім виглядом (див. агат веселковий, агат голубий, агат молочний
тощо). Загалом спостереження за подібними аналітичними структурами
засвідчують, що розвиток мінералогічних знань вагомо вплинув на вибір
конкретизаторів. Наприклад, як стверджує історія, мінералогічної
термінології, продуктивними були конструкції зі зоровим конкретизатором,
який інформував про характеристику мінералів за кольором (гранат білий,
гранат чорний, залізняк бурий, яхонт волошковий, агат голубий, агат
смугастий, кварц димчастий, кварц лазуровий, хризоліт жовто-зелений,
камінь кривавий, шпінель оранжево-червона, шпінель полум'яна, корунд
пурпуровий, топаз оранжевий, топаз рожевий, епідот темно-зелений
норвезький, турмалін малиновий, турмалін фіолетово-червоний та ін.). Отже,
 120
у ролі конкретизаторів могли використовуватися і переосмислені одиниці на
зразок волошковий, димчастий, кривавий, малиновий тощо. Перенесення
найменування у таких вигадках здійснювалося за схемо: «той, що
характерний для певного поняття, подібний до цього поняття за кольором».
Наприклад, прикметник малиновий від малина — «багаторічна чагарникова
ягідна рослина з кисло-солодкими запашними ягодами, звичайно темно-
червоного кольору» у конструкції турмалін малиновий реалізує своє
значення (переносне): «який має колір ягоди малини».
Очевидно, традицію фіксувати у назві мінералу його зорове сприйняття
започатковано в часи Теофаста: у 315 р. До н.е. цей учений утворює назву
вохра жовта, яка без зміни функціонує і тепер і Пліній Старший у 77 р. н. є.
утворює термін карбункули червоні (сьогодні це застаріла назва шпінелі,
рубіну і гранату). Всього в мінералогічному словнику» Є. Назаренка і О.
Винар знаходимо 266 терміносполучень з зоровим конкретизатором. Лише
46 із них вживаються без обмежень.
У сучасній мінералогічній термінології застарілими є й назви, де
конкретизатором виступає зоонім (див. Золото котяче, камінь орлиний,
камінь ластівчин, камінь рисячий, камінь тигровий, сапфір рисячий, сіль
мишача, сіль соколина, срібло котяче). Так, камінь рисячий — застаріла назва
кордіориту, камінь тигровий — застаріла назва бурої яшми з чорними або
білими плямами; сіль Соколина — місцева якутська назва галіту тощо.
Існує 30 словосполучень— назви мінералів із словом «око»: око котяче,
око риб'яче, око тигрове, око лева, око рисяче, око соколине та ін.
Метафоричне перенесення назви поняття «око птаха, звіра» на поняття
мінералогії здійснюється за ознаками «колір, відтінки кольорів». Око
соколине — мінерал жовтого кольору з відтінками та ін. Особливість
зіставлення слів загального вжитку з поняттям мінералогії проявляється у
сполучуваності його з Іншими термінами: око котяче кварцове, око котяче
східне, око котяче сапфірове. Більшість таких словосполучень (19)
фіксуються словником як застарілі.
 121
Назва мінералу олівець червоний виникла внаслідок перенесення
функціональної ознаки «здатність запищати слід» на інше поняття —
мінералогічне, оскільки мінерал гематит (його нинішня назва) має
особливість залишати слід червоного кольору на поверхні неглазурованої
фарфорової пластинки.
Подібність за формою проявляється у таких назвах мінералів, як камінь
волосистий (у кристалах мінералу гірський кришталь містяться вкраплення
іншого мінералу у вигляді волосинок); ікло собаче (застаріла назва Кікциту у
вигляді скаленоедра); зерно ячмінне (форма кристалів нагадує зерно); льон
гірський (у назві відбита здатність розщеплюватися на досить тонкі й міцні
волокна); камінь кучерявий (форма мінералу подібна до цвітної капусти);
гребінь півнячий (назва відбиває характерну зубчасту форму) тощо.
Ці мінералогічні назви, утворені шляхом переосмислення, виникли
внаслідок порівняння понять мінералогії з поняттями тваринного та
рослинного світу за спільними ознаками: «подібність за формою, кольором,
функціональним проявом». Такий спосіб творення назв у мінералогії
сьогодні не продуктивний, він не відповідає вимогам стандартизації.
Тільки окремі семантично переосмислені назви продовжують
функціонувати у ролі термінів мінералогії, наприклад, бобовини, гніздо,
ієрогліфи, скелет, мигдалина тощо.
Явище детермінологізації, притаманне всякій термінологічній системі, у
мінералогії особливе. Окремі назви мінералів функціонують у мовленні
неспеціалістів, зокрема потрапляють у сфери торговельну та ювелірну. При
цьому вони дещо розширюють свою структуру. Так, у деяких торговельних
назвах мінералів другий компонент вказує на місцезнаходження: бірюза
персидська (з родовищ Ірану) і бірюза західна (торговельні назви бірюзи),
топаз індійський (з родовищ Цейлону); гранат сірійський і гранат східний
(торговельні назви альмандину), алмаз богемський і алмаз брістольський
(гірський кришталь з родовищ Чехії та Англії) тощо.
Спостереження за мінералогічною термінологією переконують нас, що її
 122
становлення і розвиток в українській мові, відбувається у дусі міжнародних
номінативних традицій під знаком взаємодії національних та
інтернаціональних елементів.

Література

1. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у

слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
2. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.
3. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми //
Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.
4. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології.
К., 1989 р.
5. Киян Т. Н. Лингвистические аспекты терминоведения. К., 1989 р.
6. Склад і структура термінологічної лексики української мови. К.,1984
р.

Питання для самоперевірки

1. З яких джерел дізнаємося про перші способи творення мінералогічних

термінів українською мовою?
2. Який внесок вклав І. Верхратський у формування української
мінералогічної термінолексики?
3. Які мови впливали на розвиток української мінералогічної
термінології?
4. Яку роль відіграє семантичний спосіб творення мінералогічних
термінів?
5. Охарактеризуйте явище детермінологізації у мінералогічній
 123
термінолексиці.

Тема 13 Музична термінологія

Українська музична термінологія гіпотетично своїми джерелами сягає

IV—VI ст. н. є., коли, ще задовго до появи могутньої Київської держави,
вирізнялися мешканці середнього басейну Дніпра та Дністра — стародавні
анти. Пам'ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних
мандрівників, істориків, а передусім перших руських літописів
та усна народна традиція, - свідчать про наявність у наших
предків розвинутої музичної культури, існування народних музикантів-
професіоналів, численного й різноманітного музичного
інструментарію. Наприклад, візантійський історик Феофан в одній із
хронік зазначає, що в 583 р. греки спіймали трьох слов'ян «без
усякого залізного спорядження, з одними лише гуслями». За твердженням
цих слов'ян, вони «носять тільки гуслі і не вміють носити, зброї» ймовірно,
що гуслями тоді могли називати скрипкоподібний інструмент (попередник
сучасної скрипки) або наявний і понині у північних народів — фіннів,
карелів, естів, .поморів — щипковий інструмент, а можливо, і прототип
пізнішої української кобзи.
За походженням українська музична термінологія надзвичайно
різноманітна. Це і власномовні терміни на зразок гук, дуда, скрипниця,
кувиця, цівиця і арабські слова ребас (смичковий інструмент перського
походження), кеманча (кавказький смичковий інструмент), і грецька китара
(давньогрецький щипковий інструмент, споріднений із лірою), і німецькі
слова трумштайт (примітивний смичковий інструмент), дрідель (видозміна
скрипки). Існує чимало запозичених музичних інструментів, назви яких
вказують на генетичну приналежність терміна тій чи іншій мові: англійській
— віолет, арабській — лютня, баскській — бубон, половецькій — кобза,
 124
турецькій — барабан, німецькій — флейта тощо.
Незважаючи на давнє походження, українська музична термінологія
формується лише у другій половині XIX ст. Сприятливими для її усталення
були 30-ті роки XX ст. За висловом відомого українського термінолога А.
Вовка (США), 1922—1932 p. p. були «золотим десятиріччям для українського
мовознавства, зокрема й для термінології. Воно залишилося безпрецедентним
у світовій практиці. За цей час було опубліковано понад 50
найрізноманітніших словників із гуманітарних та природничих галузей
знань, у тому числі й з музикознавства.
У 1925 р. в Києві при Інституті української наукової мови була створена
музична секція у складі 15 осіб. Зусиллями її членів (голова М. Грінченко,
секретар А. Бабій) було укладено, а в 1930 р. видано проект «Словника
музичної термінології». Це перший відносно повний збір української
музичної термінології. Автори словника намагалися якомога повніше
відтворити всі різновиди музичної культури — терміни з теорії музики,
гармонії, інструментознавства, форми, а також охопити, і явища музичної
педагогіки, історії музики, соціології та моменти тогочасного музичного
життя — театр, концертну естраду тощо. У словнику зафіксовані також
терміни староцерковного співу, знаменного та крюкового письма.
У передмові до словника зазначалося, що «українська народна музична
термінологія та номенклатура існували здавна, однак цей матеріал через різні
причини не зібрано й не систематизовано» (С. 5). Констатувалася роль
особистостей, зокрема М. В. Лисенка і його послідовників, які «в своїх
творах та літературно-музичних працях поруч з італійськими термінами
вживали й українських синонімів (С. 5), в розбудові української
термінолексики. Відзначався той гіркий факт, що в умовах бездержавності,
незважаючи на ці поодинокі спроби «музичної термінології в цілому вони не
створили» (С. 5), тому й доводилося деякі російські терміни переносити в
українську частину «без перекладу» лише в українській транскрипції (С. 6).
Сподівання укладачів словника на його видання «повним та точнішим» з
 125
відомих причин не здійснилося.
Неусталеність музичних термінів відчувалася не лише в
Наддніпрянській Україні, де музикознавство викладалося російською мовою,
а і в Галичині. Тільки після тридцятилітньої практики викладання музики в
українських навчальних закладах Галичини тут серйозно заговорили про
потребу уніфікації музичної термінології. Як результат — «Музичний
словник» 3. Лиська, виданий у Стрию (1933) музичним товариством ім. М.
Лисенка. У передмові до нього фіксується, що «в наших інститутах кожен
педагог виробляє поневолі свою власну термінологію» (С. 5), а це вносить
непорозуміння при з'ясуванні тих чи інших музичних понять (реалій).
Незначний тираж словника аж ніяк не міг задовольнити всіх консументів.
Нині йому судилося стати бібліографічним раритетом. Словник цікавий
передусім тим, Що в ньому, як зазначено у передмові, поруч з іншомовними
термінами подаються українські паралелі, причім «це в багатьох випадках не
переклад чужомовних гасел, а вільно вишукані самостійні музичні терміни
українські, які граматично часто не мають нічого спільного з якою-небудь
іншою термінологією, а зате, на думку музично-теоретичної комісії, краще
передають суть різних музичних понять» (С. 7). Наприклад: баркарола -
човникова пісня; кантілятто — співуче, співно; велято — приглушено,
безодголосно, гімн — прославна пісня.
Наступний словник музичних термінів в Україні вийшов лише в 1971 р.
Його уклав Ю. Юцевич, використавши, звичайно, досвід своїх попередників
щодо збирання, систематизації й подачі наявних в українській мові музичних
номінацій. Незважаючи на малий тираж і незначну кількість статей, цей
словник великою мірою, прислужився усталенню української музичної
термінології.
Сучасна українська музична термінологія — це відносно стабільна і
закріплена традицією лексико-семантична група, що перебуває в стані
безперервного руху й поступового вдосконалення. Система не є закритою,
вона постійно поповнюється словами на позначення нових реалій музичного
 126
життя. Деякі її терміни переходять у розряд історизмів. Встановити межі
музичної термінології та назвати навіть відносно точну кількість термінів
доволі важко, оскільки їх творення і функціонування — живий процес. Давно
сприймаються як історизми терміни агон (змагання у грі на китарі, авлосі та
у співі), айоди (співці в передісторичних часах), алеманда (французький
танок XVI—XVIII ст.), ангеліка (рід лютні з діатонічно настроєними
струнами), аненайка (стародавня мелодична формула церковного співу) та ін.
Виникають різноманітні напрями в музичних течіях, з'являються нові або
поновлені музичні інструменти, пов'язані переважно з розвитком техніки, з
використанням електроенергії: авангардизм, арт-рок, бугі, бугі-вугі,
електрогітара, електроорган, поп-музика, поп-музикант, ритм-машина,
секвенсор і т. д. Однак стержневі музичні терміни, що називають
найуживаніші музичні інструменти та їх деталі, а також терміни, що
виражають основні музичні поняття, переходять із покоління в покоління і
сприяють каркасній організації української термінолексики. Це терміни бас,
басівка, гук, дзвін, труба, музика, веснянка, гопак, сопілка, вальс, хор,
скрипка, дудка, струна, підструння, бандура, бубон, гітара, дримба, кобза,
клавіша, тон, мелодія, дріб, щипок тощо.
Музика є предметом дослідження різних галузей: інструментознавства,
хорознавства, поліфонії, ритміки, гармонії та ін. Кожне з них використовує
певні терміни, властиві тільки їй або спільні для різних музичних дисциплін.
Відповідно до семантики термінів та їх функціонального призначення
виділяються тематичні групи музичних термінів. Назвемо окремі з них:
1. Музичні інструменти та їх деталі: альт, арфа, бандура, бубон, дримба,
кобза, дека, кілок, клавіша, струна, шийка, язичок.
2. Професії, спеціальності, амплуа: акомпаніатор, акордеоніст,
бандурист, басист, віртуоз, гітарист, кобзар, органіст, скрипаль, хорист.
3. Назви співацьких голосів та їх регістрів: альт, баритон, бас дискант,
драматичний тенор, колоратурне сопрано, ліричний тенор, фальцет.
4. Назви музичних колективів та їх груп: ансамбль, дует, джаз-оркестр,
 127
капела, оркестр, троїсті музики, тріо.
5. Назви дій, процесів праці у галузі музикування: акомпанімент,
акомпанування, гармонізація, голосоведенія, детонування, інтонування,
проба.
6. Назви видів, жанрів, різних галузей музики: бар карела, веснянка,
гімн, інтермецо, колискова, романс тощо.
7. Назви окремих музичних творів та їх складових частин: гопак, дума,
ораторія, попурі, речитатив, сюїта.
8. Назви музичних форм та їх елементів: варіації, головна партія,
мелодія, каданс, лейтмотив, реприза.
9. Терміни нотного письма: альтовий ключ, діез, ліга, скрипковий ключ,
хвостик, ціла нота.
Деякі тематичні групи термінів складаються майже тільки із запозичень
з італійської мови. Передусім це назви темпів: адажіо, алегро, анданте,
віваче, ленто, модерато, претісімо, престо, темпропрімо тощо. Якщо
говорити про власне національні терміни у системі музичних найменувань,
то це передусім народні назви, що вживаються здебільшого у вигляді
дублетів або й синонімічних рядів, як ось: кувиці, най, ребро, свиріль, флейта
Пана. Синонімічні терміни нерідко свідчать про намагання їх носіїв
якнайточніше відтворити музичні реалії, зокрема не ідентичну функцію
окремих інструментів у народному музикуванні. Загальноукраїнський
інструмент сопілка, наприклад, «улюблений і популярний у Карпатах, але на
Гуцульщині переважає незаднений (без денця) варіант цього інструмента —
флєрка та її різновиди, на Бойківщині ж сопілка зазвичай із денцем і виступає
під одностайною назвою пищалка».
Популярність і поширеність музики як виду мистецтва сприяли тому, що
велика кількість музичних термінів посіла стійке місце в
загальнолітературній мові, втративши нерідко на рівні загального
функціонування своє суто наукове значення. Щодо вузькоспеціальних
термінів, таких, як акордика, інструментознавство, контрапункт, нотографія,
 128
органологія, органографія, то їхня сфера суто спеціальна: наука про музику в
її історії і найрізноманітніших формах вияву.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство –

Львів, 1994 р. – 216 с.
2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і
статус. Торонто 1987 р.
3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.
4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології.
К., 1959 р.
5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у
слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-
126.
6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми
упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.

Питання для самоперевірки

1. Яких часів генетично сягає українська музична термінологія?

2. Яка за походженням українська музична термінологія?
3. З якого періоду починається формування української музичної
термінолексики?
4. Коли вперше був виданий «Словник музичної термінології»? Хто його
уклав?
5. Які тематичні групи музичних термінів виділяють?
6. Розкажіть про умови розвитку української музичної термінолексики у
сучасному суспільстві.
 129
Розповсюдження і тиражування без офіційного дозволу
Дніпродзержинського державного технічного університету заборонено.
Конспект лекцій з курсу «Термінознавство» для студентів напряму
6.020303 «Філологія». /Укладач к.філол.н., доц.. Стаховська Н.Ф. -
Дніпродзержинськ, ДДТУ, 2010.- 129 с.

Укладач; Н.Ф. Стаховська, к.філол.н., доцент

Відповідальний за випуск: З.Ю. Воронова, к.філол.н., доцент
Рецензент: Найда А.М. к.філол.н., доцент

Затверджено на засіданні кафедри ПР

Протокол №____ від ______________

Коротка анотація Конспект лекцій з курсу «Термінознавство»

ознайомлює студентів з історією виникнення термінології, з історію
формування національних термінологічних систем, а водночас і процесом
вироблення концептуальних засад термінотворення і
терміновживання, виявити основні моменти системної організації термінів на
рівні номінації та парадигматики, на функціональному рівні з’ясувати
питання термінологізації та детермінологізації.
 130
Навчальне видання

Конспект лекцій з курсу «Термінознавство» для студентів напряму

6.020303 «Філологія».

Укладач Стаховська Наталія Федорівна

Підписано до друку ______

Формат А4 Обсяг др. Ар.
Тираж Замовлення
51918 м.Дніпродзержинськ
вул. Дніпробудівська, 2