Міністерство освіти і науки України

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ

ЕКОНОМІКИ і УПРАВЛІННЯ

Затверджено
Радою юридичного факультету
21 листопада 2002 р.,
протокол № 3

СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ
ОРГАНИ УКРАЇНИ
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Укладач: Міткевич М.М., ст. викладач

Затверджено
Кафедрою загальноправових дисциплін
19 листопада 2002 р.
протокол № 4

1
 Чернігів-2003

2
 СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ. Конспект лек-
цій. / Укл.: Міткевич М.М. - Чернігів: ЧДІЕіУ, 2003. - 192 с.

Укладач: Міткевич М.М.,

старший викладач

Рецензент: Іванов В.В.,

кандидат юридичних наук

1
 За помилки і неточності в тексті редакція відповідальності не
несе.
Текст друкується в авторській редакції згідно з представленим
оригінал-макетом замовника.

ЗМІСТ

Стор.
Тема 1. Предмет, поняття і система дисципліни “Судові та правоохоронні органи
України” ...........................................................................................................
..... 5
Тема 2. Судова влада в 1
Україні ........................................................................................ 3
Тема 3. Судова система України 3
...................................................................................... 0
Тема 4. Конституційний Суд України 4
................................................................................ 5
Тема 5. Статус суддів України 5
.......................................................................................... 5
Тема 6. Прокуратура 6
України ............................................................................................ 7
Тема 7. Органи внутрішніх справ 9
України ........................................................................ 3
Тема 8. Організація виявлення та розслідування злочинів 1
............................................ 1
4
Тема 9. Служба безпеки України 1
...................................................................................... 2
8
Тема 10. Органи державної податкової служби 1
України ................................................ 4
2
Тема 11. Юстиція України 1
................................................................................................. 5
7

2
 Тема 12. Державний департамент України з питань виконання покарань 1
.................... 6
8
Тема 13. Особливості поліцейських систем закордонних країн 1
..................................... 7
4

Список нормативно-правових 1
актів .................................................................................. 9
0
Список використаної 1
літератури ....................................................................................... 9
1

3
 ПЕРЕДМОВА

Навчальна дисципліна “Судові та правоохоронні органи України”

є вступною в загальну юридичну проблематику діяльності держави із
захисту прав людини, охорони правопорядку, державного впливу на
негативні явища.
Одним із важливих напрямків державної діяльності суверенної та
незалежної України є правоохоронна діяльність, спрямована на за-
безпечення принципу верховенства права у нашому суспільстві.
Завдання правоохоронної діяльності полягають у захисті вста-
новленого Конституцією України суспільного ладу держави, еконо-
мічної та політичної систем, прав і законних інтересів громадян, під-
приємств, установ, організацій, суб’єктів усіх форм власності, еконо-
мічної та територіальної цілісності України. Особливе місце серед
завдань правоохоронної діяльності посідає захист прав та свобод
людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності та безпе-
ки.
Правоохоронна діяльність здійснюється спеціально уповноваже-
ними органами і детально регламентована законодавством України.
У пропонованому виданні на основі ґрунтовного аналізу чинного
законодавства України і теоретичних засад правоохоронної діяль-
ності розкрито компетенцію, повноваження та структуру основних
правоохоронних органів України.
Курс лекцій підготовлений відповідно до навчальної програми
дисципліни "Судові та правоохоронні органи України" з урахуванням
змін чинного законодавства станом на 01.10.2002 року.
Мета курсу - допомогти студентам засвоїти навчальний матеріал
з дисципліни “Судові та правоохоронні органи України”.

1
 Тема 1

ПРЕДМЕТ, ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ДИСЦИПЛІНИ

“СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ”

1. Правоохоронна діяльність
і правоохоронні органи України

В механізмі кожної держави є система органів, які здійснюють

правоохоронну діяльність, тобто існують правоохоронні органи.
Обов’язковою умовою ефективного функціонування правоохо-
ронних органів, виконання покладених на них законом функцій, до-
тримання посадовими особами цих органів законності, забезпечення
реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина є
чітка правова регламентація їх діяльності.
Цей вид діяльності характеризується рядом специфічних ознак.
Одна з ознак правоохоронної діяльності полягає в тому, що така
діяльність може здійснюватися тільки із застосуванням юридичних
заходів впливу, до яких належать заходи державного примусу і стяг-
нення. Так, до особи, яка скоїла злочин, може бути застосоване кри-
мінальне покарання, встановлене кримінальним правом, або інший
передбачений законодавством захід впливу.
Другою ознакою правоохоронної діяльності є те, що юридичні за-
ходи впливу, які застосовуються у ході її здійснення, повинні суворо
відповідати вимогам законів, що регламентують їх застосування. На-
приклад, при вирішенні питання про накладення адміністративного
стягнення за скоєне правопорушення орган, який його накладає, не
може призначити суворіше стягнення, ніж вказане у санкції відповід-
ної статті кодексу.
Характерною ознакою правоохоронної діяльності є те, що вона
реалізується у встановленому поряд з дотриманням певної процеду-
ри. Прийняття рішень щодо застосування чи незастосування юри-
дичних заходів впливу здійснюється за встановленими законом пра-
вилами дотримання яких є обов’язковим. Наслідком порушення цих
правил може бути визнання прийнятого рішення незаконним і недійс-
ним. Так, порушення встановлених чинним кримінально-процесуаль-
ним кодексом України правил розгляду кримінальної справи у суді є
однією з підстав для скасування вироку.
Суттєвою ознакою правоохоронної діяльності є те що її здійснен-
ня покладене на органи, які, як правило, спеціально утворюються
державою з цією метою і комплектуються відповідно підготовленими
спеціалістами. Організація і діяльність цих органів всебічно і деталь-
но регламентована законодавством.

1
 Отже, правоохоронна діяльність - це така діяльність, яка здійс-
нюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органа-
ми шляхом застосування заходів впливу в суворій відповідності із за-
коном, із дотриманням встановленого ним порядку.
Завдання правоохоронної діяльності полягає у захисті встановле-
ного Конституцією України суспільного ладу держави, економічної та
політичної систем, прав та законних інтересів громадян, підпри-
ємств, організацій, установ, суб’єктів усіх форм власності, економіч-
ної та інформаційної безпеки, суверенітету та територіальної ціліс-
ності України. Особливе місце серед завдань правоохоронної діяль-
ності посідає захист прав, свобод людини, її життя; здоров’я честі,
гідності, недоторканності та безпеки.
Правоохоронна діяльність складається з кількох напрямків, кожен
з яких має специфічні завдання та здійснюється власними тільки йо-
му певними методами. Такими напрямками є здійснення правосуддя,
прокурорський нагляд, попереднє розслідування кримінальних
справ, здійснення захисту у кримінальних справах і надання іншої
правової допомоги, охорона громадського порядку й безпеки грома-
дян, боротьба зі злочинністю та ін. Основним напрямком правоохо-
ронної діяльності, безперечно, є здійснення правосуддя, якому нале-
жить найважливіше місце в забезпеченні охорони прав та свобод
громадян. Інші напрямки певною мірою підпорядковуються меті й
завданням здійснення правосуддя, сприяють його успішному вико-
нанню.
З метою здійснення правоохоронної діяльності створюються і від-
повідні органи, які мають назву правоохоронних.

Правоохоронні органи - це існуючі в суспільстві й державі уста-

нови й організації, що здійснюють правозастосовну та правоохорон-
ну функції, основне завдання яких - забезпечувати законність, захи-
щати права та законні інтереси громадян, юридичних осіб, боротися
зі злочинністю та іншими правопорушеннями.
Згідно зі ст. 2 Закону України від 23.12.1993р “Про державний за-
хист працівників суду і правоохоронних органів”, правоохоронними є
органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи,
органи охорони державного кордону, органи державної податкової
служби, органи і установи виконання покарань, державної контроль-
но-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші
органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
І цей перелік не повний, так не враховані державні органи і гро-
мадські організації, які в тій чи іншій мірі також здійснюється право-
охоронні функції.

1
 До них відносяться: Міністерство юстиції, нотаріат, відділи реєст-
рації актів громадського стану, Координаційний комітет по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю, Раду національної безпеки і
1
оборони України, адвокатуру та ін.
Але слід зазначити, що питання про визначення поняття “право-
охоронні органи” є дискусійним у теорії права. Одні науковці вважа-
ють, що цим поняттям охоплюються усі державні органи і громадські
2
організації, хоч у деякій мірі наділені правоохоронними функціями.
Інші пропонують розглядати це поняття у широкому (усі державні ор-
гани, які наділені певними повноваженнями в галузі контролю за до-
держанням законності і правопорядку) і вузькому (державні органи,
спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, бо-
ротьби зі злочинністю і якім з цією метою надані повноваження за-
стосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання
правопорушників - суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх
3
справ, безпеки) розумінні.
Мельник М.І. і Хавронюк М.І. до правоохоронних органів на під-
ставі відповідних критеріїв відносять тільки суд, прокуратуру, органи
міліції, органи податкової міліції, органи Служби безпеки України, ор-
4
гани управління державної охорони, органи Прикордонних військ.
Немає однозначного поняття і серед практичних працівників пра-
воохоронних органів.

В Російській Федерації до системи правоохоронних органів прий-

нято відносити органи: правосуддя, юстиції, нотаріату, ЗАГСу, внут-
рішніх справ, прокуратуру, державної безпеки, зовнішньої розвідки,
розкриття і розслідування злочинів, податкової поліції, юрискон-
сультські установи, адвокатуру, так як вони мають спільні функції:
-забезпечення безпеки особи, суспільства і держави;
-захист і охорона прав, свобод і законних інтересів особи;
-створення умов для здійснення особою своїх прав і обов’язків;

1
Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под редакцией проф.
А.М. Бандурки. - Харьков; ун-т внутр. дел, 1999. - с. 8-9.
2
Лихолат С. Про визначення поняття “правоохоронні органи” // Радянське право. -
1984. - с. 74-76.
Осадчий В. Правоохоронні органи як об’єкти кримінально-правового захисту // Право
України. - 1997, № 11. - с. 71-72.
3
Тевлін Р. Про поняття “правоохоронні органи” у вузькому та широкому розумінні //
Радянське право. - 1985. - № 7. - с. 53.
4
Мельник М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна ді-
яльність: закони і коментарі. Навчальний посібник. - К: Атіка, 2000. - с. 5-27.

2
 -охорона і захист політичних, економічних, соціальних і духовно-
5
культурних основ суспільства.

5
Конституционное право: Учебник / Под редакцией проф. В.В. Лазарева. - Новый
Юрист. - 1988. - с. 467.

3
 2. Предмет дисципліни
“Судові та правоохоронні органи України”

Предметом дисципліни “Судові та правоохоронні органи Украї-ни”

є відомості про державні органи, які здійснюють судову та право-
охоронну діяльність, й інші, у тому числі громадські організації та ор-
гани, які сприяють цій діяльності, а також відомості про їх завдання,
систему, принципи організації й діяльності, функції та структуру.
Згідно з програмою та навчально - тематичним планом вивчення
курсу “Судові та правоохоронні органи України” передбачено ви-
вчення діяльності судових органів, органів прокуратури, служби без-
пеки, внутрішніх справ, органів попереднього слідства та дізнання,
податкової адміністрації.
Розглянемо основні завдання зазначених судових та правоохо-
ронних органів.

Конституційний Суд України:

-забезпечує відповідність законів та інших нормативних актів ор-
ганів законодавчої та виконавчої влади Конституції України;
-забезпечує охорону конституційних прав і свобод особи;
-дає офіційне тлумачення Конституції України та законів.

Суди загальної юрисдикції:

-охороняють від посягань:
а) суспільний лад, його економічну та політичну системи;
б) соціально-економічні, політичні та особисті права громадян.

Прокуратура України:
-підтримання державного обвинувачення в суді;
-представництво інтересів громадянина або держави в суді у ви-
падках, визначених законом;
-нагляд за додержанням законів органами, які проводять опера-
тивно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
-нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів при-
мусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.

1
 Служба безпеки України:
-забезпечує захист державного суверенітету, конституційного
ладу, територіальної цілісності, економічного, науково - технічного та
оборонного потенціалу України, законних інтересів держави і прав
громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціаль-
них служб.

2
 Міністерство внутрішніх справ:
-забезпечує особисту безпеку громадян, захист їх прав і свобод,
законних інтересів;
-запобігає правопорушенням та припиняє їх;
-здійснює охорону громадського порядку;
-виявляє та розкриває злочини, розшукує осіб, які їх вчинили;
-забезпечує безпеку дорожнього руху;
-здійснює захист власності від злочинних посягань.

Органи державної податкової служби України:

-здійснюють контроль за додержання податкового законодавст-
ва;
-вносять пропозиції щодо вдосконалення податкового законо-
давства;
-приймають нормативно-правові акти і методичні рекомендації з
питань оподаткування;
-запобігають злочинам та іншим правопорушенням, віднесене
законом до компетенції податкової міліції, розкривають, припиняють
та розслідують їх.

Навчальна дисципліна “Судові та правоохоронні органи України”

є відповідним курсом, що дає можливість ознайомитися з правоохо-
ронною діяльністю в Україні та пізнати її органічні зв’язки з іншими
курсами. Вона межує з такими правовими дисциплінами, як конститу-
ційне право, теорія держави і права, кримінологія, адміністративне
право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, нагляд
та деякими іншими.
Так, у курсі конституційного права висвітлюються питання місця
та значення правоохоронних органів у загальнодержавному механіз-
мі, конституційні засади їх діяльності, характеризується специфіка
застосування норм Конституції як акта прямої дії. Важливе значення
при цьому мають конституційні норми, що визначають права, свобо-
ди та обов’язки людини і громадянина (розділ II Конституції), основні
конституційні засади діяльності прокуратури (розділ VII), правосуддя
(розділ VIII).
Теорія держави і права є методологічною серед правових дис-
циплін: для цієї теорії характерний найвищий рівень теоретичних
узагальнень, її поняття мають глобальний зміст і значення. Для нав-
чальної дисципліни про суд, правоохоронні та правозахисні органи
дуже актуальне вчення про функції держави і права, про норми пра-

1
ва та їх реалізацію, правову та протиправну поведінку, а також вчен-
ня про правове регулювання та про юридичний процес. Сказане не
означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і права не мають
значення для згаданої дисципліни. Важливо підкреслити ідеологічне
значення теорії держави і права, її вплив на відродження української
ідеї, ідейне збагачення процесу становлення громадянського су-
спільства та формування правової держави.
Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та географію
злочинності, її причини та умови, а також особу злочинця. Криміно-
логія дає поштовх правоохоронним органам для вивчення антисоці-
альних явищ, до пошуку запобігання злочинності, при чому як на рів-
ні суспільства, так і на рівні середніх та малих соціальних груп, а та-
кож на індивідуальному рівні. Зв’язок між кримінологією і навчаль-
ною дисципліною про суд, правоохоронні та правозахисні органи має
методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом
знань про негативні соціальні тенденції, зародження або посилення
конфліктних, небажаних відносин. Кримінологія орієнтує правоохо-
ронну діяльність та правоохоронні органи в напрямах посилення бо-
ротьби зі злочинністю, активізації правовиховної роботи серед осіб,
які перебувають під впливом правоохоронної діяльності.
Адміністративне право пов’язано з виконавчою владою. Його
норми створюють правову основу виконання правоохоронної функції
у формі державного управління, оскільки будь-яка державна діяль-
ність, у тому числі й аналізована, потребує впорядкування та органі-
зації. За допомогою адміністративно-правового регулювання вста-
новлюються організаційні та правові засади функціонування право-
охоронних органів, зокрема органів юстиції та внутрішніх справ, фор-
мується регламентація таких взаємовідносин між громадянами, за
якими кожній людині має бути гарантовано захист її прав і свобод у
разі їх порушення.
Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин
у випадку суспільно небезпечного посягання на них. Воно вивчає
норми кримінального закону, а також практику застосування цих
норм правоохоронними органами та судом, тобто їх дію. У результа-
ті дії кримінально-правової норми правоохоронний орган або суд
стає носієм відносин у правоохоронній сфері, в якій, з одного боку,
постає держава в особі правоохоронного органу або суду, а з іншого
- суб’єкт злочину, тобто особа яка його вчинила. Отже, для право-
охоронної діяльності кримінальне право має виключно важливе зна-
чення. По-перше, як система правових охоронних норм, що є пред-
метом спрямування правоохоронної діяльності та, по-друге, як вчен-
ня про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є в
переважній більшості охоронними.

2
 Дисципліна “Судові та правоохоронні органи України” тісно по-
в’язана з навчальною дисципліною "Кримінальний процес", яка вив-
чає процесуальні аспекти діяльності правоохоронних органів як про-
вадження справ про злочини. У процесі провадження у кожній конк-
ретній справі суб’єкт правоохоронної діяльності виступає як процесу-
альна особа (із відповідним складом прав та обов’язків), інтереси
якої відображені в кримінальній справі (потерпілий, підозрюваний,
обвинувачений, слідчий, суддя, прокурор, захисник, свідок тощо) або
вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії у
справі (експерт, перекладач, фахівець тощо). Кримінальний процес
дає уявлення про послідовність проведення правоохоронним орга-
ном, його посадовою особою процесуальних дій у конкретній справі в
напрямах обвинувачення або виправдання та вирішення інших пи-
тань по суті розслідуваної кримінальної справи.
У курсі дисципліни "Цивільно-процесуальне право" викладається
порядок судочинства в цивільних справах. Ця категорія справ харак-
теризується майновими та деякими немайновими спорами, що від-
ображає широкий спектр правовідносин між громадянами. Отже, ця
дисципліна описує розгляд процедур з охорони майнових та немай-
нових прав громадян та розгляд спорів в арбітражних судах. У закла-
дах освіти Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки
України викладаються дисципліни, які відповідають спеціалізації
співробітників цих відомств у напрямі адміністративної діяльності,
оперативно-розшукової діяльності, пенітенціарної системи.

3. Основні джерела курсу

“Судові і правоохоронні органи України”

Діяльність судових органів, органів прокуратури, служб безпеки,

внутрішніх справ, податкової служби, регламентується відповідними
законодавчими та нормативними актами, які є джерелами дисциплі-
ни “Судові та правоохоронні органи України”.
Основним джерелом розглядуваної дисципліни є Конституція
України - акт, який має вищу юридичну силу і визначає основні заса-
ди державного та громадського життя, суспільного ладу і політики,
взаємовідносини особи й держави, основні права, свободи й обов’яз-
ки особи, територіальний устрій, порядок створення та структуру ор-
ганів державної і виконавчої влади. Норми Конституції України є нор-
мами прямої дії. Закони й інші нормативно-правові акти приймають-

3
ся на основі Конституції України і повинні їй відповідати. У випадках
коли закони чи нормативні акти не відповідають нормам Конституції
України, діють норми, закріплені у Конституції України.
Джерелами пропонованої дисципліни є також закони України, які
регламентують повноваження судових і правоохоронних органів, їх-
ню структуру та принципи діяльності: “Про судоустрій України”, “Про
статус суддів”, “Про Конституційний суд України”, “Про проку-ратуру”,
“Про службу безпеки України”, “Про міліцію” та ін.
Складовою джерел дисципліни “Судові та правоохоронні органи
України” є нормативні акти, які видаються Президентом України,
Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів щодо повноважень,
організації діяльності та структури судових і правоохоронних органів.
Норми, що регламентують окремі напрямки діяльності судових і
правоохоронних органів, містять також відомчі нормативні акти, які
видаються керівниками правоохоронних міністерств і відомств у ви-
гляді наказів, положень, інструкцій і вказівок. Означені нормативні
акти видаються на основі чинних законів, у суворій відповідності з
ними.
Значну роль у діяльності судових та правоохоронних органів від-
іграють також керівні роз’яснення, які видає Пленум Верховного Су-
ду України, де роз’яснюються питання належного застосування зако-
нодавства, у тому числі того, яке регламентує організацію та діяль-
ність правоохоронних органів. Постанови Пленуму Верховного Суду
України, що містять керівні роз’яснення є обов’язковими для вико-
нання судами, посадовими особами, які застосовують закон, щодо
якого надано роз’яснення.

Питання для самоконтролю:

1. Які ознаки правоохоронної діяльності?
2. Які існують правоохоронні органи?
3. Що являє собою правоохоронна діяльність?
4. Які основні завдання судових та правоохоронних органів?
5. Які є джерела дисципліни “Судові та правоохоронні органи
України”?

4
 Тема 2

СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ

1. Правосуддя, його ознаки та функції

У становленні незалежної, демократичної, соціальної і правової

Української держави важлива роль належить судовій владі. Основ-
ний Закон України уперше на конструктивному рівні закріпив судову
владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади -
законодавчої і виконавчої.
Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є
самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою су-
купність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм
права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально
уповноважених органів - судів.
Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження;
це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й
6
власне виконання владних суддівських повноважень.
За даними соціально-правових досліджень, в Україні поступово
відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку вла-
ди, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод лю-
дини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг серед інших інсти-
тутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому
числі Адміністрації Президента, прокуратури) - найвищу загальну до-
7
віру і найнижчу недовіру.
В незалежній Україні судова влада як складова державної влади
почала формуватися із прийняттям таких актів політичного характе-
ру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт
проголошення незалежності України (1991 р.).
28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової
реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утво-
рення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих судів, вве-
дення апеляційних судів та побудову органів суддівського самовря-
дування. За цей проміжок часу неодноразово вносилися зміни в За-
кон України “Про судоустрій”. Найбільш істотні відбулися 21 червня
2001 року, на основі яких стало можливим удосконалення процесу-
альних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують

6
Стефанюк В.С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні // Вісник ВСУ. -
1998. - № 3. - С. 7.
7
Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. - 1999. - № 5. - С.
18.

1
процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової
системи України можна вважати прийняття 7 лютого 2002 року ново-
го Закону України “Про судоустрій України”.
Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-пер-
ше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваже-
ними органами (судами); по-друге, ці органи мають бути наділені
притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізуєть-
ся через такі повноваження:
 • здійснення правосуддя;
 • конституційний контроль;
 • контроль за додержанням законності та обґрунтованості рі-
шень і дій державних органів та посадових осіб;
 • формування органів суддівського самоврядування;
 • роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування за-
конодавства;
 • утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж від-

правлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не
пов’язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інфор-
маційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судо-
вої статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи,
організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрю-
ваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).
Правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом
розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій
законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарсь-
ких та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конститу-
ційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону
“Про судоустрій України”).
Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Так, у 1998 ро-
ці судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році
кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину.
Зміни, що відбуваються у правовій системі, демократизація су-
спільства в цілому прямо впливають на якісний склад справ, що роз-
глядаються позови громадян до держави. Статистичні дані свідчать,
зокрема, що у 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги гро-
мадян на неправомірні дії органів державного управління і службо-

2
вих осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільшилася до 23 тис. (у
8
85% таких справ позови задовольняються).
Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяль-
ність суду від правоохоронної діяльності.
По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у су-
дових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і за-
конних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у су-
дових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом
заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправ-
довування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають
між учасниками господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних,
кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.
По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства
України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно
регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рі-
шень, які виносить суд.
По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем Украї-
ни, вони обов’язкові до виконання на всій території України. Ці рі-
шення є ніби законом у кожній конкретній справі.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і закон-
них інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь,
а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та за-
безпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невин-
ний не був покараний (ст. 2 КПК України).
Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних
інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного роз-
гляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законо-
давства (ст. 2 ЦПК України).
Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав грома-
дян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально
наповнюється новим змістом - захистом найважливіших прав люди-
ни.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організа-
ції, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійс-

8
Стефанюк В. Стратегическое направление видержали, тактических ошибок избе-жать
не удалось // Дзеркало тижня. - 2001. - 29 августа. - № 32-33.

3
нюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до госпо-
дарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і
охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчіс-
тю господарських справ.
Так, у 2000 році усі господарські суди України розглянули 157 675
справ (для порівняння у 1999 році - 134 937 справ). Таке різке зрос-
тання кількості звернень суб’єктів господарювання до суду поясню-
ється здебільшого, по-перше, більшою довірою до суду, а по-друге,
9
збільшенням правопорушень у господарській сфері.
Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захис-
том, як відомо, є недійсною.
Судовий захист прав має переваги перед вирішенням спорів у
адміністративному порядку. У 1995 році до судів України надійшло
всього 4 830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже
у другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція Укра-їни,
кількість поданих до суду скарг збільшилася до 7726, у 1997 році їх
було вже 11033, у 1998 році - 17 217, а у 1999 році - 28847. Висно-вок
очевидний: громадяни почали частіше ніж у п’ять разів звертати-ся
за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої
10
довіри до судової влади.
Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховен-
ства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та
законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інте-
ресів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

2. Принципи судочинства

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демо-

кратичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, по-
гляди носія влади і суверенітету - народу - на право як соціальну цін-
ність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в
нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки су-
дом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноосо-
бовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підко-
рення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне

9
Комдив А. Принципи права України. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 39 і далі.
10
Див.: Притика Д. Ровесники незалежності // Дзеркало тижня. - 2001. - 9 липня. - № 22.

4
фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Ши-
рокі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні
гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають мож-
ливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення
до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України.
Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спря-
мованість права та його найважливіших інститутів.
Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для
правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні
реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримі-
нальних та господарських справах, його організаційній побудові і
правоохоронній діяльності.
Усі принципи тісно взаємопов’язані і в сукупності становлять єди-
ну систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує га-
лузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв’язок і вза-
ємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія од-
ного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може іс-
нувати відокремлено від принципів системи в цілому.
Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в
науці визначається по-різному.
До принципів правосуддя необхідно віднести: 1) здійснення пра-
восуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише за-
конові; 3) державна мова судочинства; 4) принцип законності;
5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду;
7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін та свобода
у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх пере-
конливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскаржен-
11
ня рішення суду; 11) обов’язковість рішень суду та інші.
Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя є однією з
форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шля-
хом розгляду і вирішення в судових засідання цивільних, криміналь-
них, адміністративних і господарських справ у встановленому зако-
ном порядку. Цей принцип, як було зазначено вище, закріплений у ст.
124 Конституції України, ст. 5 Закону України “Про судоустрій

11
Докладніше див.: Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. - К., 2000. -
С. 80 і далі.

5
України” і відтворений у ст. 6 ЦПК України і ст. 16 КПК України. За-
хист цивільних прав може відбуватися також в адміністративній і гро-
мадській формах (ст. 6 ЦК України), але вирішення цивільних справ
адміністративними органами, третейськими судами не є здійсненням
правосуддя.
В ч. 1 ст. 124 Конституції також зазначено, що делегування функ-
цій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадови-
ми особами не допускаються. Не допускається також створення над-
звичайних та особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції).
Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі
ст. 126 Конституції та ст. З Закону України “Про статус суддів", ст. 14
Закону України “Про судоустрій України” судді вирішують справи на
основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.
Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов’язково пе-
редбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно призведе до
сваволі й беззаконня. Тому чим повніше й точніше у законі регла-
ментовано діяльність суддів з розгляду і вирішення справ, тим біль-
ше гарантій від сваволі.
Так, Пленум Верховного Суду України у постанові “Про застосу-
вання законодавства, що забезпечує незалежність суддів” від
12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є ос-
новною передумовою їх об’єктивності та неупередженості. Суддя,
підкоряючись лише законові при здійсненні правосуддя та приймаю-
чи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, ви-
ходити з власного його розуміння та переконання, які ґрунтуються на
всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин спра-
ви, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників,
інших учасників судового процесу, так і від представників влади та
12
юридичних чи фізичних осіб.
Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у
будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання,
використання і поширення інформації усно, письмово або в інший
спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупе-
редженість суду забороняється і тягне за собою передбачену зако-

12
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Поста-
нови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в
кримінальних справах. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 378.

6
ном відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України “Про судоустрій
України”).
Принцип незалежності суддів має кілька значень.
По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної
влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів
масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впли-
ву так званого правосуддя на замовлення.
По-друге, незалежність від висновків органів попереднього роз-
слідування і прокуратури, а також від висновків і думки учасників су-
дового засідання.
По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду
від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професій-
ність і стабільність суду як надійної державної інституції.
Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього
впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом
порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканність; чітка юри-
дична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати
при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втру-
чання у вирішення конкретних справ; створення необхідних умов для
діяльності судів, а також матеріальне і соціальне забезпечення суд-
дів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені
законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей,
майна, а також інші засоби їх правового захисту (ст. 14 Закону Украї-
ни “Про судоустрій України”).
Цей принцип проголошений у Конституції та Законах України.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий
чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (час-
тини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верхов-
ною Радою України безстрокове, але перше призначення на посаду
професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України
(ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддя рекомендується кваліфіка-
ційною комісією суддів. Професійні судді не можуть належати до по-
літичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній ді-
яльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші опла-
чувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, ви-
кладацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).
Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції дер-
жавною мовою в Україні є українська мова. Закон України “Про судо-
устрій України” (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у су-

7
дочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом.
Зокрема, відповідно до ст. 9 ЦПК України та ст. 19 КПК України судо-
чинство проводиться українською мовою або мовою більшості насе-
лення певної місцевості.
Пленум Верховного Суду у постанові “Про застосування Консти-
туції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року
№ 9 вніс роз’яснення, що судочинство має проводитися українською
мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді спра-
ви, суд зобов’язаний застосувати при провадженні судочинства й ін-
шу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержу-
ватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи від-
повідно до встановленого цим кодексом порядку вручаються обвину-
ваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він
13
володіє.
Серйозною проблемою є спілкування у процесі з глухими, німими
та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також за-
безпечення їх права чути про те, що відбувається в процесі, й бути
почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред’явлення обвину-
вачення глухим і німим та їх допит проводяться за правилами статей
140-143 КПК у присутності захисника, а також особи, яка розуміє їх
знаки. Статтею 169 КПК передбачено, що допит німого або глухого
свідка проводиться за, правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка
його розуміє.
У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять
більшість населення зазначених адміністративно-територіальних
одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі дер-
жавною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька націо-
нальностей, жодна з яких не становить більшості населення даної
місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послу-
гами перекладача у судовому процесі. Держава в окремих випадках,
передбачених процесуальними законами гарантує оплату послуг пе-
рекладача (п. З ст. 10 Закону України “Про судоустрій України”).
Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України “Про мови”, всі судді, сек-
ретарі судових засідань і адвокати повинні володіти українською і ро-

13
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Поста-
нови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в
кримінальних справах. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 387.

8
сійською мовами, а в разі потреби - іншою національною мовою в
обсязі, необхідному для виконання їх професійних обов’язків.
Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунто-
вується принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід’ємний еле-
мент демократичної правової держави.
Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй ді-
яльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати нор-
ми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся
діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюєть-
ся у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним
договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у
національному законодавстві, то застосовуються правила міжнарод-
ного договору.
Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд
застосовує норми права, якими вирішуються такі відносини, якщо не-
має останніх, спір вирішується виходячи з загальних принципів пра-
ва.
Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантія-
ми: 1) можливістю перегляду судових постанов (в апеляційному, ка-
саційному та виключному провадженні); 2) дією санкцій захисту і від-
повідальності за неповагу до суду.
Гласність судового процесу та його повне фіксування тех-
нічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України “Про
судоустрій України” серед засад судочинства проголошується глас-
ність судового процесу та його повне фіксування технічними засоба-
ми.
Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, ко-
ли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотиво-
ваною ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про
інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, у справах про
злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві
злочини та в разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взя-
тих під захист (ст. 20 КПК), а також таємниці усиновлення (ст. 10
ЦПК). У господарських судах - коли це суперечить вимогам щодо
охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи
одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду спра-
ви і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті
(ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 44 ГПК України). Рішення і вирок судів у
всіх випадках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлен-

9
ня (ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК), їх зміст може бути доведе-
ний до відома населення і засобами масової інформації. Однак у ви-
роках і рішеннях у справах, які слухалися у закритих судових засі-
даннях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для прове-
дення закритого судового розгляду.
Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні
у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотат-
ки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом,
дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки,
теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури
(п. 2 ст. 9 Закону України “Про судоустрій України").
Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочин-
ство проводиться суддею одноособове, колегією суддів або суддею і
народними засідателями чи судом присяжних (статті 127 і 129 Конс-
титуції України, а також статті 7 і 124 1 ЦПК України, ст. 13 Закону
України “Про судоустрій України”).
Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядаються у суді
першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за ви-
нятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема
кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено пока-
рання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, роз-
глядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання
про такий розгляд.
Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено
можливість призначення покарання у вигляді довічного ув’язнення, в
суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох на-
родних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всі-
ма правами судді. Розгляд справ у апеляційному та касаційному по-
рядку проводиться тільки колегіальне у складі трьох суддів.
Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноосо-
бово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути
розглянуто колегіальне у складі трьох суддів.
Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають-
ся колегіальне у складі трьох судців і більше.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су-
дом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відоб-
ражений у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. 6 ЦПК
України та ст. 16 КПК України.

10
 Усім суб’єктам правовідносин гарантується доступність судового
захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неуперед-
женим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушено-
го права є недійсною.
Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи
обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, май-
нового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Декларація про державний суверенітет України проголошує та-
кож забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян дер-
жави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність громадян
забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального
і культурного життя.
Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони
несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової
системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких об-
межень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних,
адміністративних і господарських справ не суперечить цьому прин-
ципу, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих
випадках, коли справа розглядається у першій інстанції обласним, а
не районним судом).
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є
рівними перед законом і судом як і громадяни України та користу-
ються правом на судовий захист, за винятками, встановленими зако-
ном (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України “Про судоустрій Украї-
ни”).
Забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у
ст. 129 Конституції України і означає, що особа вважається невину-
ватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному по-
каранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Консти-
туції).
Конкретним формулювання цього принципу є норма кримінально-
процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний
винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному пока-
ранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК
України).
Юридичний зміст цього принципу становлять такі положення:
а) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні

11
злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть ґрунту-
ватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конс-
титуції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на
її користь(ч. З ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у
вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; д) з обви-
нуваченим не можна поводитися як з винним до остаточного вирі-
шення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у
вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової ін-
формації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є зло-
чинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК Укра-
їни).
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава від-
шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним за-
судженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).
Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх
доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей прин-
цип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою про-
цесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона
обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач
і відповідач.
Цей принцип є багатоплановим і має кілька складових, а са-
ме: а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) на-
дання сторонами у судовому розгляді доказів як самостійно, так і
шляхом звернення за допомогою у державні органи; в) сторони са-
мостійно доводять судові переконливість доказів, аргументів, моти-
вів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобо-
в’язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і дже-
рела їх надходження; д) сторони відповідають перед судом за пору-
шення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони
14
про наявність доказів тощо.
Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих
засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в ци-
вільному судочинстві кожна із сторін повинна доказати ті обставини,
на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень
(ст. 30 ЦПК України). У кримінальному судочинстві суд, прокурор,

14
Шишкін В. Диспозитивність - принцип судочинства // Право України. - 1999. - № 6. - С.
10-16.

12
слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекла-
дати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасни-
ків процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлєння клопо-
тань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об’єктивного
дослідження обставин справи і винесення законного, обґрунтованого
і справедливого рішення.
У процесі реалізації принципу змагальності завжди постає питан-
ня про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) пе-
редбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідноси-
ни, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції
судів може належати будь-яка справа. Велика кількість справ та
складність процедури впливають на тривалість їх розгляду. Крім то-
го, існуюча процедура звернення до суду і розгляду справи у фінан-
совому відношенні є досить обтяжливою: за загальним правилом,
необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати прове-
дення експертизи, виклик свідків. Труднощі, які виникають під час
проведення судово-правової реформи, свідчать, що є нагальна по-
треба у вдосконаленні існуючих процедур, спрямованих на більш
ефективне відправлення правосуддя і реальне забезпечення права
кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплат-
ну.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рі-
шення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важ-
ливе значення для виконання завдань суду із захисту прав та охоро-
нюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення закон-
ності і правопорядку, утвердження принципу справедливості, забез-
печення розвитку демократії. Вона має здійснюватися при суворому
виконанні норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних,
кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному
порядку. Касація (від лат. саssо - розбиваю, руйную) - форма перег-
ляду судових постанов, що набрали чинності судами касаційної ін-
станції (Касаційним судом України, вищими спеціалізованими суда-
ми, Верховним Судом України).
Перевіряючи справу апеляційна та касаційна інстанції у кожному
випадку повинні з’ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив
обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини,
які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені у рішенні
висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріаль-

13
ного або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано.
Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слід-
ство.
Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття
змін до КПК, ЦПК та ГПК 21 червня 2001 р.
Апеляція (від лат. арреllаtіо - звернення) - форма перегляду по-
станов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами
вищої інстанції.
Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така систе-
ма перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існува-
ла ще до 1917 року. Але 24 листопада (7 грудня) 1917 року з прий-
няттям Декрету РНК № І “О суде” апеляцію було ліквідовано. Так,
зокрема, ст. 2 Декрету закріпила правило, за яким рішення місцевих
судів були остаточними і оскарженню в апеляційному порядку не під-
15
лягали.
Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судо-
ве слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто
суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи су-
дом апеляційної інстанції.
Обов’язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) про-
голошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обо-
в’язковими на всій території України. Рішення - найважливіший акт
здійснення правосуддя. Обов’язковість рішень суду підкреслює авто-
ритет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцнен-
ню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встанов-
лює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЦПК України), що вирок, рішення,
ухвала і постанова суду, що набрала законної сили, є обов’язковими
для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службо-
вих осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території Украї-
ни.
Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на
території України за умов, визначених законом України, відповідно
до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Вер-
ховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України “Про судоустрій
України”).
Участь народу у здійсненні правосудця. Відповідно до Консти-
туції України (статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України “Про
15
Декреты Советской власти. - М., 1957. - Т. 1. - С. 124.

14
судоустрій України” правосуддя відправляють професійні судді та у
визначених законом випадках - народні засідателі і присяжні.
Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апе-
ляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на
день обрання досягли 25-річного віку і постійно проживають на тери-
торії, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. За-

коном України “Про судоустрій України” встановлено обмеження що-
до осіб, які не можуть бути включені до списків народних засідателів
або присяжних, а саме:
-визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
-які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкод-
жають виконанню обов’язків народного засідателя;
-щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий
розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену
судимість;
-депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді,
прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів
внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нота-
ріуси (ст. 66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконання

обов’язків у суді, визначається Законом України “Про судоустрій
України” і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків,
коли продовження цього строку зумовлюється необхідністю закінчи-
ти розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону).
На час виконання обов’язків у суді на народних засідателів поши-
рюються гарантії незалежності і недоторканності суддів. Суд присяж-
них - це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон нада-
ватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору - вима-
гати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключ-
но професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджуватися під
час проведення попереднього засідання суду.
Коли справа слухається судом за участю народних засідателів,
тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку
судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть
до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти,
тобто діють як звичайний суд.

15
 Натомість суд присяжних функціонує у зовсім інший спосіб.
“...Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть
докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість
підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати
суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та
відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав’яз-
16
ливе, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних" .
Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не
визначений.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором
(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослід-
женні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування
кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Прокурор
зобов’язаний, підтримувати обвинувачення, керуватися вимогами за-
кону і своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді
всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264 КПК) (докладніше див. § 2
глави 1 розділу III).
Забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього
принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищати-
ся від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією
гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках,
передбачених законом, така допомога надається безплатно. Обви-
нувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним
шляхом, а також на припущеннях.
Закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, проку-
рора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз’яс-
нити їм право мати захисника (ст. 21 КПК).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання
правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних
органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні

злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:
-у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчи-
ненні злочину, у віці до 18 років;

16
Стефанюк В. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридичний вісник
України. - 2002. - № 13 (353). - 30 березня - 5 квітня.

16
 -у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні
вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;
-у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочин-
ство;
-при провадженні справи про застосування примусових заходів
медичного характеру;
-коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає
довічне ув’язнення (ст. 45 КПК).

Суд, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права

перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.
Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших
осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших
незаконних заходів (ст. 22 КПК).
Обвинуваченому гарантується право знати, в чому його обвину-
вачують; давати показання або відмовитися давати показання; пода-
вати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; озна-
йомлюватися після закінчення попереднього слідства з усіма матері-
алами справи (ст. 43 КПК).
Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану
безпідставним засудженням.
Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вважа-
ється невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі-
нальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному по-
рядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конститу-
ції).
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її ко-
ристь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава від-
шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним за-
судженням.
Повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя. Відповідно до Конституції України кожен має право на повагу
до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко-
му, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводжен-
ню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути
піддана медичним, науковим та іншим дослідам (ст. 28 Конституції).
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя,
крім випадків, передбачених законом.

17
 Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов’язане з необ-
хідністю оголювати освідувану людину, може проводити лише слід-
чий тієї ж статі, що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності
понятих цієї самої статі (статті 184 і 193 КПК).
Відтворення обстановки і обставин події допускається лише за
умови, коли виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які
беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я (ст. 194
КПК).
За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий повинен вжива-
ти заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому об-
ставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які прожива-
ють або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. Проте охорона
особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його
прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспіль-
ства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний з позиції
суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним
та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Суд може
втручатися у сферу особистого і сімейного життя у разі виникнення
потреби захищати права і законні інтереси громадян, юридичних осіб
і держави.
Право на свободу та особисту недоторканність. Людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнають-
ся найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина
має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою
інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в
порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його препи-
нити уповноважені на те законом органи можуть застосувати три-
мання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунто-
ваність якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затри-
мана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту
затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання
під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно
повідомлено про мотив арешту чи затримання, роз’яснено його пра-
ва та надано можливість з моменту затримання захищати себе осо-
бисто та користуватися правовою допомогою захисника.

18
 Кожному затриманому гарантується право у будь-який час оскар-
жити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомле-
но родичів заарештованого чи затриманого.
Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність
житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого воло-
діння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмоти-
вованим рішенням суду (ст. 30 Конституції). Цей принцип характери-
зує демократизм правового статусу особи в суспільстві і є гарантією
охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян.
Принцип недоторканності житла притаманний як кримінальному, так і
цивільному судочинству.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей
та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються
у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок
проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в
них огляду і обшуку.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції. Цей принцип закріплений в ст. 31 Конституції
України. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних
розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом (ч. 2 ст.
14-1 КПК).
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, перед-
бачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під
час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одер-
жати інформацію неможливо.
Накладення арешту на кореспонденцію та виїмка її в поштово-те-
леграфних установах можуть проводитися лише на підставах і в по-
рядку, встановлених законом (п. 3 ст. 141 КПК).
Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона міс-
тить інформацію про обставини (фактичні дані), що мають значення
для справи, належать до письмових доказів.
У цивільному судочинстві вони оголошуються і пред’являються
для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних
випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у спра-
ві, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЦПК).

19
 Питання для самоконтролю:
1. Назвіть ознаки, за якими судочинство відрізняється від діяль-
ності інших правових органів.
2. Дайте характеристику основних принципів судочинства.

20
 Тема 3

СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ

1. Основні поняття судової системи України

Судова система України являє собою сукупність усіх судів держа-

ви, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійсню-
ють судову владу.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосова-
ність до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провад-
ження, стабільність та єдність.
Єдність судової системи зумовлена метою та завданнями органі-
зації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства
для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні
судочинства. В основному судова система може змінюватися тільки у
зв’язку зі змінами в адміністративно-територіальному устрої.
Відповідно до адміністративно-територіального устрою судова
система України поділяється на ланки. Поняття “ланка судової сис-
теми” пов’язане з компетенцією кожного конкретного судового орга-
ну. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають одна-
кову предметну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташо-
вані у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за
адміністративним поділом.

Судова система судів загальної юрисдикції складається з чоти-

рьох ланок:
1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові су-
ди гарнізонів;
2) Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва та Севастополя, апеляційні військові суди регіонів і Військово-
Морських Сил, Апеляційний суд України;
3) Касаційний суд України;
4) Верховний Суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в

системі судів Загальної юрисдикції.
Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції
виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції
розглядається справа. Отже, судова інстанція - це стадія розгляду
справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядаються
в першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції -

1
касаційній. Справи також можуть переглядатися в порядку виключ-
ного провадження.
Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, госпо-
дарські, адміністративні, кримінальні та інші справи у передбачених
законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсуд-
ності інших судів.
У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає спра-
ви про адміністративні правопорушення.
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень
місцевих судів, як суди першої інстанції в адміністративних, кримі-
нальних та цивільних справах, що віднесені до їх підсудності зако-
ном.
Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових по-
станов, ухвалених апеляційними судами у першій інстанції, відповід-
но до Закону України “Про судоустрій України” (ст. 26) утворено Апе-
ляційний суд України.
Апеляція - це основний спосіб перегляду судових рішень у ци-
вільних, кримінальних та господарських справах, закріплений у зако-
нодавстві більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в
Україні, зокрема його досить докладно врегульовано у “Правах, за
якими судиться малоросійський народ” (1743 р.).
Як універсальний спосіб оскарження судових рішень, що не на-
брали законної сили, апеляція набула законодавчого закріплення у
Статуті цивільного судочинства Російської імперії (1864 р.) і деякий
час застосовувалась у судочинстві України після проголошення нею
незалежності в 1917 році. Згодом, у радянський період, інститут апе-
ляції припинив своє існування, а натомість було введено інститут ка-
сації, що за змістом істотно відрізнявся від однойменного інституту
європейського та світового процесуального законодавства. В ре-
зультаті проведення так званої малої судово-правової реформи апе-
ляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни.
Відповідно до Указу Президента України “Про утворення апеля-
ційних господарських судів та затвердження мережі господарських
судів України” від 11 липня 2001 року № 511/2001 утворено систему і
визначено територію, на яку поширюються повноваження апеляцій-
них господарських судів України.
Касаційний суд України відповідно до ст. 33 Закону України “Про
судоустрій України” розглядатиме в касаційному порядку справи, від-

2
несені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначе-
них процесуальним законом.
“Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсот-
ків цивільних і кримінальних справ. Апеляційні обласні суди будуть
розглядати апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких строки
не погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуть-
ся до касаційного суду. За приблизними підрахунками, Касаційний
суд України переглядатиме до 55 тисяч справ на рік”.
Верховний Суд України у межах своїх повноважень розглядає у
касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає
у порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами за-
гальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов’язані з ви-
нятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним
законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції
Конституцією та законами України.
Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не
можуть виступати ні як касаційна, ні як апеляційна інстанція.
Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали за-
конної сили, є перегляд у зв’язку з нововиявленими та винятковими
обставинами та в порядку виключного провадження. Такий порядок
встановлено в кримінальному і цивільному судочинстві та при вирі-
шенні господарських спорів.
Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зобра-
женням державного герба України і своїм найменуванням.

2. Місцевий суд - основна ланка

системи судів загальної юрисдикції

Місцевий суд є основною ланкою у системі судів загальної юрис-

дикції. Це випливає перш за все з того, що суди саме цього рівня
розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністратив-
ні справи, за винятком тих, які віднесені законодавством до компе-
тенції інших судів.
Принципи його організації та діяльності закріплено у Конституції,
законах України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів” та де-
яких інших нормативних актах.
Суд цього рівня утворюється у районі, місті та районах міста. У
назві місцевого суду використовується назва населеного пункту, в
якому він знаходиться.

3
 Місцевими господарськими судами є господарські суди Автоном-
ної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місце-
вими адміністративними судами - окружні суди, що утворюються в
округах відповідно до Указу Президента України. До складу місцево-
го суду входять: судді місцевого суду, голова та заступник голови су-
ду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п’ятнадцять,
може бути призначено більше одного заступника голови суду.
За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції
і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсуд-
ності.
Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та ци-
вільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення;
місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з гос-
подарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесу-
альним законом до їх підсудності; місцеві адміністративні суди роз-
глядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у
сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи
адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції
у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові
суди.
Голова місцевого суду та його заступник (ст. 20 Закону України
“Про судоустрій України”) призначаються на посаду строком на п’ять
років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України
за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізова-
них судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на під-
ставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів -
рекомендації відповідної ради суддів).
Обов’язки голови місцевого суду є досить місткими. Він, зокрема,
здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг
обов’язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про
призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або
припинення повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на
роботу і звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги дер-
жавного службовця у встановленому законом порядку, застосовує
щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення; здійснює
заходи щодо забезпечення формування складу народних засідате-
лів; організує ведення судової статистики; проводить роботу щодо
підвищення кваліфікації працівників апарату суду; представляє суд у
відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого

4
самоврядування, громадянами та організаціями; здійснює інші пе-
редбачені законом повноваження.
Голова місцевого суду з питань, що належать до його повнова-
жень, видає накази і розпорядження.
Належна організація роботи місцевого суду має велике значення
для забезпечення виконання покладених на нього функцій. Завдання
організувати роботу суду покладено на голову суду.

Голова суду розподіляє обов’язки між суддями. Якщо до складу

суду обрано кілька суддів, то розподіл обов’язків між ними можливий
за такими принципами:
- зональний або територіальний (суддя розглядає всі справи в
межах своєї зони);
- предметний, або функціональний (суддя розглядає тільки кри-
мінальні чи цивільні справи або навіть певну категорію справ);
- предметно-зональний (суддя розглядає лише кримінальні чи
цивільні справи у межах своєї зони);
- поточний (кримінальні справи розглядаються по черзі, цивільні -
суддею, який прийняв заяву під час прийому громадян).
Для забезпечення ефективної роботи місцевих судів по здійснен-
ню правосуддя діє апарат суду, структуру і штатну чисельність яких
затверджує Міністерство юстиції в установленому порядку за подан-
ням голови суду.
Голова суду добирає, приймає на роботу і звільняє з посади пра-
цівників, які не обираються: консультантів, секретарів суду та судо-
вого засідання, завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса тощо.
Він здійснює загальне керівництво роботою канцелярії суду, своєчас-
но вживає заходів щодо усунення недоліків і упущень в її роботі.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує робо-
тою секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії по-
кладається: розподіл роботи між працівниками канцелярії суду і
контроль за виконанням ними своїх обов’язків; розподіл кореспон-
денції, що надійшла до суду; контроль за веденням документів пер-
винного обліку, нарядів, обліку і реєстрації звернень громадян і юри-
дичних осіб; організація обліку і зберігання судових справ, речових
доказів; контроль за своєчасним відправленням справ зі скаргами,
поданнями, протестами до вищої ланки суду; забезпечення збере-
ження та правильного заповнення трудових книжок працівників суду,
особових справ та карток обліку тощо.
На секретарів суду покладається ведення діловодств з судових
справ, зокрема: реєстрація, облік і зберігання справ (кримінальних,
цивільних, про адміністративні правопорушення та інших); ведення

5
картотек, журналів, нарядів; оформлення документів щодо повер-
нення вироків до виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль
за одержанням повідомлень про виконання; підготовка і передача до
архіву закінчених провадженням справ, картотек, журналів, нарядів
та ін.
Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну робо-
ту під час прийому суддею громадян; викликає учасників процесу і
свідків; перевіряє явку осіб, викликаних у судове засідання та за-
значає час перебування їх у суді; веде протоколи судових засідань,
оформляє справи після їх розгляду; веде журнал судових засідань;
виписує виконавчі листи у справах, щодо яких судом допущено не-
гайне виконання рішень, та ін.
Консультант суду веде облік законодавства та узагальнення су-
дової практики; інформує працівників суду про чинне законодавство
та судову практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали та
контролює їх виконання.
На архіваріуса суду покладається: ведення архіву, видача копій
судових документів у справах, що є в архіві; облік і зберігання архів-
них справ та ін.

6
 3. Апеляційні суди.
Порядок обрання, склад та повноваження

Апеляційні суди - це суди другої ланки єдиної судової системи су-

дів загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих
судів і низовими стосовно Верховного Суду України та Касаційного
суду України.
У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та
спеціалізовані апеляційні суди, а саме: апеляційні суди областей,
апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Авто-
номної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеля-
ційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний
суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області
можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрис-
дикція яких поширюється на кілька районів області. Апеляційними
спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеля-
ційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах
відповідно до Указу Президента України. В апеляційних судах утво-
рюються судові палати. У складі загального апеляційного суду утво-
рюється судова палата у цивільних справах та судова палата у кри-
мінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду мо-
жуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ
за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної су-
дової юрисдикції.
Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права
щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та адмініст-
ративних справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рі-
шень місцевих судів та як суди першої інстанції в адміністративних,
кримінальних та цивільних справах, що віднесені до їх підсудності
законом. Апеляційні суди вивчають та узагальнюють судову практи-
ку, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законом. Апеля-
ційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в
апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.
До складу апеляційних судів входять судді обрані Верховною Ра-
дою України безстроково чи призначені Президентом України у ме-
жах п’ятирічного строку. Кількість суддів у кожному апеляційному су-
ді визначається Президентом України.

1
 Відповідно до ст. 25 Закону України “Про судоустрій України”
Апеляційний суд України діє у складі: судової палати у цивільних
справах; судової палати у кримінальних справах; військової судової
палати.
Голова Апеляційного суду та його заступники відповідно до кіль-
кості судових палат або заступник голови суду у разі відсутності су-
дових палат призначаються Президентом України за поданням Голо-
ви Верховного Суду України зі складу суддів відповідного апеляцій-
ного суду строком на п’ять років.
Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє
президія апеляційного суду.

В Законі України “Про судоустрій України” визначено повнова-

ження голови апеляційного суду (ст. 28). Так, зокрема, він:
- здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
- розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
- на підставі акта про обрання(призначення) суддею чи припи-
нення повноважень судді видає відповідний наказ; утворює судові
палати та вносить на затвердження президії суду їх персональний
склад;
- організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання і
головує на засіданнях президії;
- організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідно-
го суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
- приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, при-
своює їм ранги державного службовця у порядку, встановленому за-
коном, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні
стягнення;
- організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апара-
ту відповідного суду;
- подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування
витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його ді-
яльності;
- представляє суд у відносинах з іншими органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та органі-
заціями;

2
 - вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові
відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для
призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників;
- здійснює інші передбачені законом повноваження.

Заступник голови апеляційного суду (ст. 29 Закону) - голова

судової палати:
- організує роботу відповідної судової палати;
- формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судових за-
сіданнях або призначає для цього суддів;
- організовує ведення судової статистики, аналіз та узагальнення
судової практики у справах, віднесених до компетенції палати; має
право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких
набрали законної сили;
- інформує президію суду про діяльність судової палати;
- здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова суду здійснює загальне керівництво. Заступники голови

суду відповідають за стан діловодства у відповідних структурних під-
розділах апарату суду.
До апарату апеляційного суду і прирівняних до нього судів вхо-
дять помічник голови суду, завідувач канцелярії, секретарі суду, сек-
ретарі судового засідання, консультант, діловод, судовий розпоряд-
ник, архіваріус, завідувач господарства.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії; керує робо-
тою секретарів, діловодів, друкарок, архіваріуса; організовує прийом
відвідувачів, доповідає голові суду або заступникам про кореспон-
денцію, що надійшла до суду; здійснює контроль за веденням доку-
ментів первинного обліку, нарядів, обліку і реєстрації звернень гро-
мадян і юридичних осіб та строками їх вирішення; контролює від-
правку справ зі скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки су-
дової системи.
На секретарів суду покладається: виконання доручень голови
суду, заступників голови суду та завідувача канцелярії; реєстрація,
облік і зберігання кримінальних, цивільних, про адміністративні пра-
вопорушення та інших справ і матеріалів; ведення картотек, журна-
лів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до
виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням

3
повідомлень про виконання; облік і зберігання речових доказів (та-
кож може бути покладено на судового розпорядника) тощо.
Секретарі судового засідання ведуть протокол судового засідан-
ня; оформляють справи після їх розгляду; ведуть журнал судових за-
сідань; викликають засідателів і обліковують їхню роботу, складають
і вивішують списки справ, призначених для розгляду в судовому засі-
данні тощо.
Консультант суду проводить роботу з обліку законодавства та
судової практики; бере участь в узагальненні судової практики та об-
ліковує цю роботу.
Голова обласного суду може мати у складі суду помічника, на
якого покладається: збирання, узагальнення пропозицій та підготов-
ка проекту плану роботи суду; контроль за виконанням плану роботи
суду; організація та аналіз роботи з вирішення звернень громадян і
юридичних осіб; діловодство по кадрах, ведення книги наказів; ве-
дення судової статистики (може виконувати консультант з питань
статистики), правильне та своєчасне складання звітів; підготовка да-
них судової статистики та інших матеріалів для розгляду на опера-
тивних нарадах, засіданнях президії; контроль за виконанням рішень
оперативних нарад та засідань президії; забезпечення зв’язку із за-
собами масової інформації, правоохоронними органами та підготов-
ка відповідних матеріалів.
Судовий розпорядник, про якого згадувалося раніше, забезпечує
додержання порядку в залі судового засідання та приміщенні суду;
контролює наявність наочної довідкової інформації, а саме: покажчи-
ків кабінетів, графіків прийому громадян, зразків процесуальних до-
кументів, списків розгляду справ; забезпечує виконання розпоряд-
жень головуючого щодо порушників у судовому засіданні – складан-
ня відповідного протоколу; у разі потреби викликає працівників мілі-
ції для наведення порядку в залі судового засідання та приміщенні
суду; запрошує свідків до залу, стежить за тим, щоб недопитані свід-
ки не спілкувалися з допитаними; у виняткових випадках для забез-
печення оперативного розгляду справ терміново доставляє листи,
запити, інші документи; контролює своєчасну доставку до суду кон-
войною службою осіб, які перебувають під вартою, та своєчасне ви-
готовлення і вручення конвойній службі необхідних документів; облі-
ковує і зберігає речові докази; у разі потреби забезпечує доставку
речових доказів у встановленому порядку на судове засідання.
Діловод веде облік вхідної і вихідної кореспонденції.

4
 4. Верховний Суд України - найвищий судовий орган

У Конституції України визначено, що найвищим судовим органом

у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України
(ст. 125).
Місце і роль Верховного Суду України у системі судів визначаєть-
ся покладеними на нього обов’язками. В першу чергу - це забезпе-
чення однакового застосування законодавства судами загальної
юрисдикції.

Відповідно до ст. 47 Закону України “Про судоустрій України”

Верховний Суд України:
1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у
справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; пе-
реглядає у порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті су-
дами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, пе-
редбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними
обставинами;
2) дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства
на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статис-
тики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму ви-
щого спеціалізованого суду, зазначені у п.1 ч. 2 ст. 44 Закону України
“Про судоустрій України”;
3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншо-
го злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове
подання про неможливість виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров’я;
4) звертається до Конституційного Суду України у випадках ви-
никнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуд-
дя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а
також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;
5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює су-
дову практику, знайомиться в судах з практикою застосування зако-
нодавства;
6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з
міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрис-
дикції у зносинах з судами інших держав;

5
 7) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Верховний Суд України складається з обраних до нього Верхов-

ною Радою України суддів. Розгляд та перегляд справ, віднесених
законом до підсудності Верховного Суду України відбувається у су-
дових палатах. Судові палати Верховного Суду України вивчають і
узагальнюють практику, аналізують судову статистику та здійснюють
інші повноваження, надані їм законом.
Для забезпечення ефективної роботи Верховного Суду України
діє апарат суду, структура і штатна чисельність якого затверджуєть-
ся Головою Верховного Суду України. Голова Верховного Суду та-
кож затверджує положення про відділи та інші структурні підрозділи
апарату суду.
Верховний Суд України є юридичною особою, має печатку з зоб-
раженням Державного герба України і своїм найменуванням.
Судді Верховного Суду України обираються Верховною Радою
безстроково. Кількісний склад Верховного Суду України встановлю-
ється Верховною Радою України.

5. Пленум Верховного Суду України. Судові палати,

Військова судова колегія Верховного Суду України.
Президія Верховного Суду України

Закон України “Про судоустрій України” (ст. 44) закріплює, що

Пленум Верховного Суду України діє у складі Голови, його заступни-
ків і всіх суддів Верховного Суду України. У засіданнях Пленуму бе-
руть участь Генеральний прокурор і Міністр юстиції України. У засі-
даннях Пленуму, не пов’язаних з розглядом судових справ на запро-
шення Голови можуть брати участь судді, члени науково-консульта-
тивної ради при Вищому Суді, представники міністерств, державних
комітетів і відомств та інших центральних органів виконавчої влади,
громадських організацій, а також наукових установ.
Відповідно до ст. 55 Закону України “Про судоустрій України”
Пленум Верховного Суду України:
- розглядає матеріали узагальнення судової практики і судової
статистики та дає роз’яснення судам з питань застосування законо-
давства;
- затверджує чисельний та персональний склад судових палат;

6
 - обирає Голову Верховного Суду України, його першого заступ-
ника, заступників Голови - голів судових палат, їх заступників і Сек-
ретаря Пленуму;
- затверджує за поданням Голови Верховного Суду України нау-
ково-консультативну раду при Верховному Суді України;
- визначає кількісний склад та обирає суддів президії Верховного
Суду України;
- відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наяв-
ності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент
України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює
подання до Верховної Ради України про неможливість виконання
Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
- розглядає і вирішує питання про внесення звернень до Консти-
туційного Суду України про відповідність законів та інших правових
актів Конституції України і офіційне тлумачення Конституції та зако-
нів України;
- заслуховує повідомлення про роботу Верховного Суду України і
звітів голів судових палат Верховного Суду України про діяльність
палат;
- затверджує регламент Верховного Суду України щодо правил
розгляду Верховним Судом України питань, віднесених законом до
його компетенції;
- здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Законом України “Про судоустрій України” передбачено, що Пле-

нум Верховного Суду України скликається не менш як один раз на
три місяці. Про час скликання Пленуму і питання, що вносяться на
його розгляд, члени Пленуму, Генеральний прокурор України і Мі-
ністр юстиції України повідомляються не пізніше як за десять днів до
засідання.
Члени Пленуму, Генеральний прокурор України і Міністр юстиції
України заздалегідь знайомляться з проектами постанов Пленуму та
іншими матеріалами. Ці документи надсилаються їм не пізніш як за
десять днів до засідання.
Засідання Пленуму Верховного Суду є правомочними за наяв-
ності не менш як двох третин його складу.
Постанови Пленуму підписують Голова Верховного Суду України і
Секретар Пленуму.

7
 У складі Верховного Суду України діють судові палати:
- судова палата у цивільних справах;
- судова палата у кримінальних справах;
- судова палата у господарських справах;
- судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.

Склад судової палати у цивільних справах, судової палати у кримі-
нальних справах і військової колегії затверджується Пленумом Вер-
ховного Суду України з числа суддів Верховного Суду.
Голова Верховного Суду у разі потреби має право своїм розпо-
рядженням залучити суддів однієї палати для розгляду справ у скла-
ді іншої палати.
Судові палати у межах своїх повноважень здійснюють судочинст-
во у справах, віднесених до їх відання; готують проекти постанов
Пленуму Верховного Суду України, вивчають і узагальнюють судову
практику, аналізують судову статистику тощо.
З метою організації більш ефективної діяльності при Верховному
Суді України утворюється президія. Склад президії визначається
Пленумом Верховного Суду України. За посадою до складу президії
Верховного Суду України входять Голова Верховного Суду України,
його заступники. Судді Верховного Суду України до президії обира-
ються Пленумом Верховного Суду України за поданням Голови Вер-
ховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду
України таємним голосуванням строком на п’ять років. Обраним вва-
жається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, які брали
участь у засіданні Пленуму. В такому ж порядку судді достроково
звільняються від обов’язків члена президії.

Законом України “Про судоустрій України” (ст. 54) визначено пов-

новаження президії Верховного Суду України, а саме:
- розглядає матеріали вивчення судової практики та аналізує су-
дову статистику;
- заслуховує питання щодо добору кадрів суддів Верховного Су-
ду України;
- розглядає питання матеріально-технічного та фінансового за-
безпечення Верховного Суду України;
- вирішує питання про преміювання суддів і працівників апарату
Верховного Суду України, встановлює надбавки до посадових окла-
дів;

1
 - розглядає питання щодо організації роботи судових палат і апа-
рату Верховного Суду України;
- розглядає питання щодо надання методичної допомоги судам
загальної юрисдикції;
- організовує виконання рішень зборів суддів Верховного Суду
України;
- розглядає інші організаційні питання щодо забезпечення діяль-
ності Верховного Суду України, які вносяться на її розгляд Головою
Верховного Суду України та членами президії;
- створює робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних
галузях права для підготовки проектів постанов Пленуму, вивчення
окремих питань, пов’язаних з удосконаленням здійснення правосуд-
дя.

Засідання президії Верховного Суду України проводяться не рід-

ше одного разу на два місяці і є повноважними за наявності двох
третин її членів.
Президія приймає постанови більшістю голосів її членів, які бра-
ли участь у засіданні. Постанови підписуються Головою Верховного
Суду України або його заступником, який головував на засіданні.
Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з
посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голо-
сування.

До компетенції Голови Верховного Суду України входить вирі-

шення таких питань:
- організація діяльності Верховного Суду України, його матері-
ально-технічне та фінансове забезпечення, затвердження штатного
розпису і кошторису витрат на утримання Верховного Суду України,
затвердження положення про його структурні підрозділи, видання
наказів і розпоряджень, прийом на роботу та звільнення працівників
апарату суду, присвоєння їм рангів державного службовця, застосу-
вання щодо них заохочення та накладання дисциплінарних стягнень
відповідно до закону;
- звернення з поданням до Президента України щодо утворення
судів, затвердження переліку штатних посад суддів військових судів
Військової колегії Верховного Суду України і відповідних цим поса-
дам військових звань та присвоєння цим суддям військових звань;

2
 - організація роботи з вивчення та узагальнення судової практи-
ки, аналізу судової статистики; внесення подання в державні органи,
громадські організації і службовим особам про усунення порушень
закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень, а та-
кож організація роботи зі здійснення контролю за виконанням роз’яс-
нень Пленуму Верховного Суду України і внесення матеріалів на
розгляд Пленуму;
- скликання Пленуму Верховного Суду України і головування на
його засіданнях, внесення питань на розгляд Пленуму Верховного
Суду України; головування на засіданнях судових палат Верховного
Суду України при розгляді будь-якої справи;
- скликання президії Верховного Суду України і внесення на роз-
гляд президії питань, що потребують її рішення; головування на засі-
даннях президії;
- внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подан-
ня про обрання першого заступника Голови, заступників Голови - го-
лів судових палат, їх заступників і Секретаря Пленуму Верховного
Суду України;
- внесення подання до Верховної Ради України про обрання суд-
дів судів загальної юрисдикції безстроково, якщо інше не передбаче-
не законом, а також пропозицій щодо встановлення кількісного скла-
ду Верховного Суду України;
- внесення на розгляд Пленуму Верховного Суду України подан-
ня про невідповідність роз’яснень Пленуму Верховного Суду України
законодавству України;
- розподіл обов’язків між заступниками Голови Верховного Суду
України;
- керівництво організацією роботи судових палат та роботою апа-
рату Верховного Суду України;
- проведення особистого прийому, організація роботи суду з при-
йому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;
- здійснення інших повноважень, наданих йому законом.

Голова Верховного Суду України має заступників, які згідно зі

ст. 52 Закону України “Про судоустрій України” наділені такими пов-
новаженнями:
- можуть головувати на засіданнях палат Верховного Суду Украї-
ни;
- організують роботу відповідних судових палат;

3
 - у межах своїх повноважень видають накази і розпорядження;
- здійснюють відповідно до розподілу обов’язків керівництво ро-
ботою структурних підрозділів апарату Верховного Суду України;
- виконують інші обов’язки, визначені розпорядженням Голови
Верховного Суду України.

Перший заступник Голови Верховного Суду України за відсутнос-

ті Голови Верховного Суду України здійснює його повноваження, а за
відсутності першого заступника - заступник Голови Верховного Суду
України, який має більший суддівський стаж.
Верховний Суд України має своє друковане видання - “Бюлетень
Верховного Суду України”, в якому публікується вся інформація про
здійснення правосуддя в Україні та організацію та діяльність судової
системи.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте статус місцевого суду.
2. Які повноваження має голова місцевого суду?
3. Як організовано роботу місцевого суду?
4. Назвіть склад та повноваження апеляційного суду.
5. Перелічіть повноваження голови та заступників голови апеля-
ційного суду.
6. Як організовано роботу апеляційного суду?
7. Охарактеризуйте статус Верховного Суду України в системі
судів загальної юрисдикції.
8. Якими є повноваження Пленуму, судових палат Верховного Су-
ду України?
9. Назвіть повноваження Голови Верховного Суду України та його
заступників.

4
 Тема 4

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

1. Статус Конституційного Суду України.

Його склад та повноваження

У сучасному суспільстві Конституція є основним, головним зако-

ном держави, в якому регламентуються відносини у сфері державно-
го устрою, організації й функціонування державних органів, правово-
го статусу особи. Саме ці відносини визначають сутність держави, її
політичну й соціальну спрямованість, а тому потребують закріплення
в особливому, основному її законі, яким і є Конституція.
Конституція посідає особливе місце в системі законодавства
будь-якої держави. Це виявляється в тому, що вона слугує базою для
всього іншого (поточного) законодавства. Всі без винятку закони й
підзаконні акти мають виходити з Конституції і не суперечити їй. У
Конституції України про це прямо говориться у другій частині її 8-ї
статті: “Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на ос-
нові Конституції України і повинні відповідати їй”.
Особливе місце Конституції України в системі національного за-
конодавства потребує і особливого захисту Основного Закону від
будь-яких спроб порушити або обійти його приписи.
Стаття 1 Закону України “Про Конституційний Суд України” в ціл-
ковитій відповідності з ч. 1 ст. 147 Конституції України визначає його
як єдиний орган конституційної юрисдикції в державі. Це означає, що
Конституційний Суд є єдиним органом, який уповноважений Консти-
туцією вирішувати питання про відповідність конституційним припи-
сам законів та інших нормативно-правових актів, а також і дій тих чи
інших посадових осіб (тобто уповноважений здійснювати конститу-
ційний контроль).
Конституційний контроль у сучасному його розумінні з’явився в
1803 р. у США, коли Верховний суд цієї держави оголосив, що феде-
ральна Конституція - найвищий закон країни і будь-який закон Конг-
ресу, котрий суперечить Конституції, може бути визнаний судом не-
конституційним. Згодом такий порядок був запроваджений у цілому
ряді держав американського і європейського континентів (Бразилія,
Уругвай, Норвегія, Греція). Вже після першої світової війни в Європі
сформувався новий підхід до здійснення конституційного контролю,
який почав досить активно поширюватися і на інших континентах.
Таким чином, у наш час існують дві системи конституційного контро-
лю.

1
 1. Американська система, яка склалася історично першою, поля-
гає в тому, що конституційність законів та інших нормативних актів у
процесі розгляду конкретних справ можуть перевіряти суди загаль-
ної юрисдикції (наприклад, суди адміністративно-територіальних
одиниць), які можуть визнати певний закон неконституційним. Якщо
надалі ця справа розглядається у Верховному суді країни, рішення
останнього щодо відповідності спірного закону конституції стає обо-
в’язковим для всіх судів у державі. За підтримки Верховним судом рі-
шення про неконституційність закону його застосування судами при-
пиняється, а парламент такий закон скасовує.
2. Європейська система передбачає вилучення повноважень
щодо вирішення питання про конституційність законів і підзаконних
актів зі сфери компетенції загальних судів і створення в межах даної
держави єдиного спеціального органу конституційного контролю
(конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різні найменуван-
ня: Конституційний трибунал (Польща), Вищий конституційний суд
(Єгипет), Федеральний конституційний суд (ФРН) тощо.
Встановлення Конституцією України і Законом “Про Конституцій-
ний Суд України” єдиного органу конституційної юрисдикції - Конс-
титуційного Суду України - означає, що в нашій державі європейська
система конституційного контролю і в ній не може існувати будь-яко-
го іншого органу, який би був уповноважений давати висновки щодо
відповідності чи невідповідності конституційним приписам законів і
підзаконних актів, а також дій тих чи інших учасників суспільних від-
носин.
Слід зазначити, що в сучасному світі поділ систем конституційно-
го контролю на американську та європейську через вихід кожної з
них за межі континенту, де вони утворились, є до певної міри умов-
ним. Так, перша з них функціонує, наприклад, у Японії й Норвегії, а
друга - у Бразилії й Колумбії тощо.
Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрис-
дикції в Україні. Завдання його полягає у гарантуванні верховенства
Конституції як Основного Закону держави на всій території України.
Його рішення є остаточними: вони не можуть бути оскаржені. Ві-
сімнадцять суддів Конституційного Суду України за своїм складом
відображають паритет трьох гілок влади в державі. Об’єктом консти-
туційної перевірки не можуть бути заяви, звернення та інші акти за-
гальнополітичного характеру, що не мають прямого юридичного
значення.

2
 Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на принципах неза-
лежності та колегіальності, повноти і всебічності розгляду справ,
гласності, обґрунтованості прийнятих рішень, рівноправності суддів,
верховенства права.

Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з таких

питань:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної
Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних догово-
рів, що вносяться до Верховної Ради України для надання зголи на їх
обов’язковість;
3) доведення конституційної процедури розслідування і розгляду
справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічмен-
ту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

У юридичній літературі зазначається, що тлумачення юридичних

норм є сферою суспільної або державної діяльності, яка стосується,
головним чином, вироблення у процесі тлумачення конституційно-
правової орієнтації в розумінні й обґрунтуванні права. Тлумачення
норм Конституції, яке здійснює Конституційний Суд України, нового
змісту не породжує, воно примножує розуміння змісту прав та обо-
в’язків і надає йому офіційного характеру. Офіційна інтерпретація в
17
даному разі забезпечує правопорядок у державі .
До повноважень Конституційного Суду України не належать пи-
тання законності актів органів державної влади, органів влади Авто-
номної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а та-
кож інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдик-
ції.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішен-

ня про неконституційність правових актів (повністю чи в їх окремих
частинах) є:
-невідповідність Конституції України;

17
Селіванов А. Теоретичні і практичні погляди на тлумачення Конституційним Судом
України норм законодавства // Право україни. - 1997, - № 10. - С. 37-40.

3
 -порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду,
ухвалення або набрання ними чинності;
-перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом,

стосується офіційного тлумачення положень Конституції та законів
України. Конституційний Суд вирішив цілу низку вузлових питань
правозастосовної діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності
депутатського мандата з іншими видами діяльності; дня набрання
чинності Конституцією України; змісту права людини на інформацію;
права на оскарження у суді неправомірних дій посадової особи; ви-
значення результатів виборів у багатомандатному загальнодержав-
ному виборчому окрузі; внесення змін до Конституції України; поряд-
ку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою
України; тлумачення терміна “законодавство”; зворотної дії у часі
18
законів та інших нормативно-правових актів тощо .
Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне по-
дання та конституційне звернення.
Конституційне подання - це письмове клопотання до Конститу-
ційного Суду про визнання правового акта (окремих його положень)
неконституційним, про визначення конституційності міжнародного
договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та
законів України. Конституційним поданням є також звернення Вер-
ховної Ради України про надання висновку щодо конституційності
процедури розслідування розгляду справи про усунення Президента
України з поста у порядку імпічменту.

Конституційне подання має складатися з додержанням певних

вимог. Воно має містити:
-повне найменування органу, посадової особи, які направляють
конституційне подання;
-відомості про представника за законом або уповноваженого за
дорученням;
-повне найменування, номер, дату прийняття, джерело опубліку-
вання правового акта, конституційність якого оспорюється чи який
потребує офіційного тлумачення;
18
Мартиненко П. Конституційний Суд України: повноваження у контексті дворічного
досвіду (квітень 1997 - квітень 1999 року) // Вісник Конституційного суду України. - 1999. -
№ 4. - С. 46-62.

4
 -повне обґрунтування тверджень щодо неконституційності пра-
вового акта (його окремих положень) або необхідності офіційного
тлумачення;
-дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються
суб’єкти конституційного подання (копії цих документів і матеріали
додаються);
-перелік документів та матеріалів, що додаються.

Конституційне звернення - це письмове клопотання до Консти-

туційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення
Конституції України та законів України для забезпечення реалізації
чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а та-
кож прав юридичної особи.

Конституційне звернення так само, як і конституційне подання,

складається з додержанням певних вимог. Конституційне звернення
має містити:
-прізвище, ім’я, по батькові громадянина України, іноземця чи
особи без громадянства, адресу, за якою особа проживає, або повну
назву та місцезнаходження юридичної особи;
-відомості про представника особи за законом або уповноваже-
ного за дорученням;
-статті (окремі положення) Конституції України або закону, тлу-
мачення яких вимагається від Конституційного Суду;
-обґрунтування необхідності офіційного тлумачення положень
Конституції або законів;
-дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються
суб’єкти конституційного звернення (копії цих документів і матеріалів
додаються);
-перелік документів та матеріалів, що додаються.

2. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України

та припинення їх повноважень. Особливості статусу судді
Конституційного Суду України

Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів. Прези-

дент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призна-
чають по шість суддів Конституційного Суду.

5
 Суддя Конституційного Суду призначається строком на 9 років
без права бути призначеним повторно. Суддя Конституційного Суду
при виконанні своїх обов’язків на засіданні суду повинен бути одяг-
нений у мантію, мати нагрудний знак.
Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України,
який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну
освіту, стаж практичної роботи, наукової або педагогічної роботи за
фахом не менш як десять років, володіє державною мовою і прожи-
ває в Україні протягом останніх двадцяти років.
Судді не можуть належати до політичних партій та профспілок,
мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати ін-
шу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Вступаючи на посаду, судді Конституційного Суду складають при-
сягу на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Прези-
дента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду
України. Вони урочисто присягають чесно і сумлінно виконувати обо-
в’язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховен-
ство Конституції України, захищати конституційний лад держави,
конституційні права і свободи людини і громадянина.
Статус судді Конституційного Суду визначається Конституцією,
Законом України “Про Конституційний Суд України” та законами
України щодо статусу суддів.
Повноваження судді Конституційного Суду України та його конс-
титуційні права і свободи не можуть бути обмежені при запровад-
женні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її
місцевостях.
Суддя Конституційного Суду готує питання для розгляду колегією
Конституційного Суду та Конституційним Судом, бере участь у роз-
гляді справ. Він має право витребувати від Верховної Ради, Прези-
дента України, Прем’єр-міністра, Генерального прокурора України,
суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республі-
ки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підпри-
ємств, установ та організацій усіх форм власності, політичних партій
та інших об’єднань громадян, окремих громадян необхідні докумен-
ти, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгля-
ду Конституційним Судом України та його колегією.
Ухилення від надання документів, матеріалів, інформації тягне за
собою відповідальність винних осіб згідно з законом.

6
 Суддя має право публічно висловлювати свою думку з питань,
що стосуються провадження у Конституційному Суді лише щодо тих
справ, у яких Конституційним Судом прийнято рішення чи дано вис-
новок.

Повноваження судді припиняються у разі:

-закінчення строку призначення;
-досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку;
-неможливості виконувати свої повноваження за станом здоро-
в’я;
-порушення суддею вимог, що встановлені до судді;
-порушення суддею присяги;
-набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього;
-визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
-подання суддею заяви про відставку або про звільнення з поса-
ди за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Судді, здійснюючи свої повноваження, є незалежними, підкоря-
ються лише Конституції України та керуються законами України, крім
тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду
Конституційного Суду.
Особа судді є недоторканною. Суддя Конституційного Суду не
може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради
України до винесення обвинувального вироку судом. Судді не несуть
юридичної відповідальності за результати голосування або вислов-
лювання, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при роз-
гляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Су-
дом.
Очолює Конституційний Суд України та організує його діяльність
Голова Конституційного Суду, який обирається таємним голосуван-
ням на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду
України з числа суддів Конституційного Суду не пізніше двомісячного
строку з дня, коли посада Голови стала вакантною.
На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду го-
ловує один із заступників Голови. Якщо до списку кандидатур на по-
саду Голови внесено кандидатуру судді, який є головуючим, то на
засіданні головує старший за віком суддя, не внесений до списку
кандидатур. Спеціальне пленарне засідання вважається повноваж-

7
ним, якщо на. ньому присутні не менш як дванадцять суддів. Відкри-
тим голосуванням затверджується форма бюлетеня для голосуван-
ня по виборах Голови та форма протоколу голосування.
До списку кандидатур на посаду Голови вноситься будь-яка кіль-
кість кандидатів, які дали згоду балотуватися на посаду Голови. Спи-
сок затверджується на спеціальному пленарному засіданні відкри-
тим голосуванням і оформляється протоколом, який підписує голову-
ючий на засіданні. Для організації та проведення виборів Голови
обирається комісія у складі трьох суддів з числа тих, які не балоту-
ються на посаду Голови. Комісія забезпечує виготовлення бюлетенів
для таємного голосування. Після проведення таємного голосування
комісія перевіряє дійсність бюлетенів, підраховує голоси, складає
протокол голосування, який підписує голова і члени комісії. Протокол
голосування оголошується на спеціальному пленарному засіданні і
затверджується більшістю голосів від загальної кількості суддів, які
беруть участь у засіданні. Обраними на посаду Голови вважається
той з кандидатів, за якого проголосувало не менш як десять суддів
Конституційного Суду України.

Відповідно до ст. 21 Закону України “Про Конституційний Суд

України” до повноважень Голови Конституційного Суду належать:
-організація роботи колегій Конституційного Суду, комісій, секре-
таріату;
-скликання і проведення засідань, пленарних засідань Конститу-
ційного Суду;
-розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпе-
чення діяльності Конституційного Суду відповідно до кошторису.

Докладніше повноваження Голови Конституційного Суду визначе-

ні в Регламенті Конституційного Суду України. Так, зокрема, Голова:
-подає на затвердження суддів Конституційного Суду проект
кошторису на кожний наступний рік;
-подає на затвердження суддів Конституційного Суду план робо-
ти суду на кожний квартал року;
-скликає чергові засідання Конституційного Суду з організацій-
них та інших питань діяльності Суду, а також позачергові засідання з
власної ініціативи або на вимогу не менше трьох суддів Конституцій-
ного Суду;
-видає розпорядження;

8
 -призначає на посади радників та помічників Голови Конститу-
ційного Суду України, наукових консультантів та помічників суддів
Конституційного Суду за пропозицією суддів, заступників керівника
секретаріату, керівників самостійних структурних підрозділів секрета-
ріату та їх заступників, керівників інших структурних підрозділів, кан-
дидатури яких погоджуються на засіданні Конституційного Суду, та їх
заступників;
-присвоює ранги державного службовця працівникам секретаріа-
ту;
-застосовує до працівників секретаріату заходи заохочення та
дисциплінарного стягнення;
-звітує протягом січня кожного року на пленарному засіданні
Конституційного Сулу про діяльність Суду, а також щоквартально ін-
формує суддів про свою діяльність;
-представляє Конституційний Суд України у відносинах з органа-
ми державної влади України та органами інших держав і міжнарод-
них організацій;
-виступає від імені Конституційного Суду з офіційними заявами.

Голова Конституційного Суду України має двох заступників. Во-

ни виконують за дорученням Голови окремі його розпорядження. У
разі відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх пов-
новажень його обов’язки виконує заступник, який є старшим за віком.
У разі відсутності обох заступників обов’язки Голови виконує най-
старший за віком суддя.
Обираються заступники Голови за його пропозицією на один три-
річний строк таємним голосуванням.
Голова Конституційного Суду, його заступники мають право до-
строково звільнитися з посад, які вони обіймають. Рішення про до-
строкове звільнення вважається прийнятим, якщо за нього проголо-
сувало більше половини конституційного складу суддів.
Звільнення з посади Голови, заступника Голови не позбавляє їх
повноважень судді.

3. Організація роботи Конституційного Суду України

Організація та діяльність Конституційного Суду визначаються

Конституцією, Законом України “Про Конституційний Суд України” та
актами Конституційного Суду, що встановлюють організацію його
внутрішньої роботи.

9
 Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та ін-
ше забезпечення діяльності Конституційного Суду здійснює секре-
таріат Конституційного Суду на чолі з керівником. Положення про
секретаріат, його структуру і штат затверджується на засіданні Конс-
титуційного Суду України, Керівник секретаріату також призначаєть-
ся на засіданні Конституційного Суду за поданням Голови з числа
громадян, які мають право обійняти посаду професійного судді.
Керівник секретаріату, як і судді Конституційного Суду, не може
належати до політичних партій, мати представницький мандат, бра-
ти участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім науко-
вої, викладацької та творчої.
Допоміжними робочими органами з питань організації внутріш-
ньої діяльності Конституційного Суду є постійні комісії, які утворю-
ються з числа суддів шляхом відкритого голосування. Конституцій-
ний Суд утворює такі постійні комісії:
-з питань регламенту та етики;
-з питань бюджету та кадрів;
-з питань наукового та інформаційного забезпечення;
-з міжнародних зв’язків.

У разі потреби може бути утворено інші постійні комісії, ліквідова-

но або реорганізовано раніше створені, змінено їх кількісний та пер-
сональний склад.
Діють вони на основі положення, затвердженого Конституційним
Судом на пленарному засіданні. Голови постійних комісій признача-
ються Головою Конституційного Суду на строк своїх повноважень.
За пропозицією суддів Конституційного Суду ухвалою Конститу-
ційного Суду на його пленарному засіданні може бути утворено тим-
часову комісію Конституційного Суду з числа фахівців відповідних га-
лузей права для додаткового дослідження матеріалів справи. В
ухвалі встановлюється строк для підготовки висновку тимчасовою
комісією. Конституційний Суд передає тимчасовій комісії матеріали
справи для ознайомлення та надає на її запит додаткові матеріали,
необхідні для роботи.
При Конституційному Суді утворюється науково-консультативна
рада. Склад, повноваження і порядок діяльності науково-консульта-
тивної ради затверджує Конституційний Суд.
Матеріали діяльності Конституційного Суду України зберігаються
в архіві Конституційного Суду.
Матеріали справи, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішен-
ня або дав висновок, зберігаються сто років.

10
 Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду зберігають-
ся в архіві безстрокове. Інші матеріали зберігаються на загальних
підставах, визначених законодавством України.
Для забезпечення Конституційного Суду нормативно-правовими
актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється
бібліотека.
Друкованим органом Конституційного Суду є “Вісник Конститу-
ційного Суду України”.
В апараті Конституційного Суду є посада судового розпорядника.
На нього покладається забезпечення встановленого порядку в залі
засідань, він виконує розпорядження лише головуючого. Судовий
розпорядник мас право робити зауваження присутнім у залі засідань
особам, вимагати від них додержання встановленого порядку та
вживати заходів щодо усунення порушень. Вимоги судового розпо-
рядника щодо підтримання порядку є обов’язковими для всіх присут-
ніх. Судовий розпорядник до початку пленарного засідання та під час
перерви інформує службу, що пропускає до залу засідань бажа-ючих
бути присутніми на засіданні, про наявність вільних місць у за-лі.

Питання для самоконтролю:

1. Який статус Конституційного Суду України?
2. Які вимоги ставляться до судді Конституційного Суду України?
3. Назвіть повноваження Голови Конституційного Суду України
та його заступників.
4. Як організовано роботу Конституційного Суду України та його
апарату?

11
 Тема 5

СТАТУС СУДДІВ УКРАЇНИ

1. Суддя - носій судової влади.

Гарантії незалежності суддів

Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники на-

роду є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють пра-
восуддя. Судді є посадовими особами державної влади, які в консти-
туційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуд-
дя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституцій-
ному Суді, судах загальної юрисдикції, військових судах, господарсь-
ких судах, адміністративних судах.
Статус суддів - це сукупність прав та обов’язків, закріплених чин-
ним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повнова-
жень, гарантій їх діяльності та відповідальності.
Статус суддів закріплений та гарантується Конституцією України,
законами України “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд
України”, “Про судоустрій України”.
Судді у своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише зако-
нові і нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і за-
безпечує це особливим порядком їх обрання (призначення), зупи-
нення їх повноважень та звільнення з посади; характерною процеду-
рою із присвоєння військових звань суддям військових судів; перед-
баченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; та-
ємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;
забороною під загрозою відповідальності втручатися у здійснення
правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи
судді; правом на відставку; недоторканністю суддів; створенням не-
обхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяль-
ності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відпо-
відно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; систе-
мою органів суддівського самоврядування на відміну від загально-
державного процесу управління (ст. 14 Закону України “Про статус
суддів”).

2. Обрання суддів та припинення їх повноважень

Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійс-

нюють професійні судді та у встановлених законом випадках - на-
родні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до

1
політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої.
Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання принци-
пів судочинства, ще й позбавленої політичної пристрасті судді, до-
держання вимог несумісності. Належність судді до будь-якої партії
небезпечна для правосуддя. Необхідна за законом політична нейт-
ральність судді не може бути зведена тільки до формальних заборон
його зв’язків з політичними партіями і рухами. У принципі можливі й
інші прояви суддею його політичних симпатій або антипатій (надання
матеріальної підтримки певним партіям, участь у вуличних демонст-
раціях, агітація за кандидатів у депутати та інше). Усе це - акції полі-
тичного характеру, і суддя повинен залишатися осторонь них. Якщо
ж його політична заангажованість перетворюється на постійний фак-
тор, на фоні якого він продовжує виконувати свої професійні суддів-
ські обов’язки, то незалежно від відсутності у судді формального
членства в партії або русі цілком правомірним є порушення питання
19
про припинення його суддівських повноважень .
На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендува-
ти громадян України, які досягли 25-річного віку, мають вищу юри-
дичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, про-
живають в Україні не менш як десять років та володіють державною
мовою (ст. 59 Закону України “Про судоустрій України”).
Не можуть бути рекомендовані на посаду судді особи, що визнані
судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні
чи психічні захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків
судді; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судо-
вий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не пога-
шену судимість.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та
їх професійного рівня встановлюються законом, зокрема Законом
України “Про статус суддів”. Так, відповідно до ст. 7 нього Закону
суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який до-
сяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж
роботи за юридичною спеціальністю не менш як п’ять років, у тому
числі не менш як три роки на посаді судді. Суддею Верховного Суду
України може бути громадянин України, який досяг на день обрання
тридцяти п’яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юри-

19
Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод
людини і громадянина в Україні // Право України. - 2001. - № 1 - С. 17.

2
дичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш
як п’ять років на посаді судді.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фа-
хову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст. 127
Конституції України ці судді відправляють правосуддя у складі коле-
гій суддів.
На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендова-
ний відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин Украї-
ни, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як
десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі
знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізо-
ваного суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п’ять років.
Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу
суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширю-
ється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді,
давність якого не перевищує одинадцяти років.
Звільнення судді або припинення його повноважень розглядаєть-
ся у контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції
(ст. 126) та Законі України “Про статус суддів” (ст. 15) дано вичерп-
ний перелік випадків припинення повноважень або звільнення з по-
сади. Зокрема, щодо припинення повноважень є підстави, які пов’я-
зані з порядком проходження державної служби (закінчення строку
повноважень, досягнення шістдесятип’ятирічного віку, переведення
чи обрання судді на іншу посаду, письмова заява про відставку або
звільнення з посади за власним бажанням), негативними життєвими
ситуаціями (смерть судді або оголошення його рішенням суду, що
набрало законної сили, померлим; набрання чинності рішення суду
про визнання судді безвісно відсутнім тощо), професійною непридат-
ністю (звільнення у порядку дисциплінарного провадження за профе-
сійною невідповідністю).

3. Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів

Для забезпечення формування корпусу професійних суддів та

визначення рівня їх фахової підготовленості, а також для розгляду
питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання
висновків про звільнення судді з посади в системі судоустрою Украї-
ни діють такі кваліфікаційні комісії:
 кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;

3
  кваліфікаційна комісія суддів військових судів;
 кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;
 Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три

роки з дня їх утворення.

До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які

мають вищу юридичну освіту:
 шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповід-
но до вимог Закону України “Про судоустрій України”;
 дві особи від Міністерства юстиції України;
 дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською місь-
кою) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;
 одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі 13 членів,

які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:
 сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону Украї-
ни “Про судоустрій України”;
 дві особи, призначені Верховною Радою України;
 дві особи, призначені Президентом України;
 одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини;
 одна особа від Міністерства юстиції України. Відповідно до
ст. 77 Закону України “Про судоустрій України” кваліфікаційна комі-
сія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам,
встановленим законом, проводити їх кваліфікаційне атестування і
давати висновок про підготовленість до судової роботи кожного кан-
дидата, який пропонується на посаду судді; а також давати висновки
про звільнення з посади судді.

Крім того на кваліфікаційну комісію покладено обов’язки проводи-

ти атестацію суддів відповідних судів і присвоювати суддям кваліфі-
каційні класи (не вище другого); розглядати звернення та подання
про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводити
пов’язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушувати
дисциплінарні провадження тощо.
За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає
рішення (висновок), який викладається у письмовій формі. У рішенні

4
(висновку) зазначаються дата і місце прийняття рішенця, склад комі-
сії, питання, що розглядалися, мотиви прийнятого рішення. Рішення
(висновок) підписують головуючий і члени комісії, які брали участь у
засіданні.
Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії
суддів, або особа, за поданням якої вирішувалися питання, у разі не-
згоди з цим рішенням має право оскаржити його.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України за своїми повнова-

женнями може:
 давати висновок про можливість обрання суддів Верховного
Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду
України та суддів Апеляційного суду України, а також висновок про
звільнення зазначених суддів з посади;
 проводити атестацію суддів Верховного Суду України, суддів
вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та Апеляцій-
ного суду України і присвоювати їм відповідні кваліфікаційні класи;
 розглядати звернення про дисциплінарну відповідальність суд-
дів Касаційного суду України та суддів апеляційних судів;
 проводити пов’язані з цим службові перевірки, за наявності під-
став порушувати дисциплінарні провадження та вирішувати справи
про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів;
 розглядати скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комі-
сій суддів;
 давати дозвіл на складання та приймати повторний (додатко-
вий) іспит у суддів, яким відмовлено в рекомендації до обрання суд-
дею безстрокове;
 припиняти перебування у відставці судді (крім суддів місцевих
судів) та ін.

Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту про-

фесійної кваліфікації суддів.
Залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня професійних
знань суддям довічно встановлюються шість кваліфікаційних класів:
вищий, перший, другий, третій, четвертий та п’ятий.

Кваліфікаційні класи присвоюються:

-суддям Верховного Суду України - вищип і перший кваліфіка-
ційні класи;

5
 -суддям вищих спеціалізованих судів - вищий, перший і другий
кваліфікаційні класи;
-суддям Касаційного суду України - перший і другий кваліфіка-
ційні класи;
-суддям апеляційних судів - перший, другий і третій кваліфіка-
ційні класи;
-суддям місцевих судів - другий, третій, четвертий і п’ятий квалі-
фікаційні класи.

Мінімальний строк перебування у кваліфікаційному класі, який

дає право на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, вста-
новлюється: у п’ятому і четвертому - три роки, у третьому і другому -
п’ять років. Строк перебування у першому кваліфікаційному класі не
обмежується.
За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігається
присвоєний йому кваліфікаційний клас.
Втрата громадянства тягне за собою позбавлення судді кваліфі-
каційного класу.
Чергова кваліфікаційна атестація судді проводиться не пізніше
одного місяця з дня закінчення строку перебування у присвоєному
йому кваліфікаційному класі. Дострокова кваліфікаційна атестація
може бути проведена не раніше ніж через два роки з часу останньої
атестації.
Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну ате-
стацію протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж
роботи, і протягом двох років, якщо вони такого стажу не мають.
Порядок проведення кваліфікаційної атестації суддів передбачає,
що на суд, який підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідно-
го суду складає характеристику, в якій відображаються ділові та мо-
ральні якості, дається оцінка його професійної діяльності. Характе-
ристику на голів суддів складають голови суддів вищого рівня.
Суддя має бути ознайомлений з характеристикою не пізніше як за
п’ятнадцять днів до проведення атестації.
Атестація проводиться у присутності судді, який атестується, у
формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повтор-
ного (додаткового) іспиту.

Кваліфікаційна комісія залежно від рівня професійних знань, ста-

жу, досвіду роботи судді приймає рішення про:

6
 -присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;
-присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу;
-залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
-відкладення атестації до шести місяців.

За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати вис-

новок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній
посаді і звільнення його з посади судді.
Крім того, за наявності підстав кваліфікаційна комісія може при-
своїти судді більш високий кваліфікаційний клас, ніж запропоновано
у поданні, внести подання про заохочення судді.
Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації
може бути оскаржено суддею, стосовно якого розглядалося питання
до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у п’ятнадцятиденний
строк з дня вручення йому рішення. Скарга подається через комісію,
яка проводила атестацію. Скарга з матеріалами атестації надсила-
ється до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох
днів і має бути розглянута протягом місяця з дня надходження.

За своїми повноваженнями, за наявності підстав, Вища кваліфі-

каційна комісія може прийняти одне з таких рішень:
-залишити скаргу без задоволення;
-змінити рішення і присвоїти судді кваліфікаційний клас;
-залишити в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
-призначити повторний (додатковий) іспит.

Заворушення законодавства при розгляді судових справ, вимог,

що ставляться до судді, та обов’язків судді його притягують до дис-
циплінарної відповідальності. За кожне з порушень накладається ли-
ше одне з таких дисциплінарних стягнень (ст. 32 Закону України “Про
статус суддів”):
-догана;
-порушення дисциплінарного провадження;
-розгляд дисциплінарної справи.

Підставами порушення дисциплінарного провадження відповідно

до ст. 34 Закону України “Про статус суддів” та ст. 97 Закону Украї-ни
"Про судоустрій України" можуть бути:
 подання Міністерства юстиції України та його органів на міс-
цях;
 подання Голови Верховного Суду України (голови вищого спе-
ціалізованого суду);

7
  подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю-
дини;
 подання члена Ради суддів України;
 подання народного депутата України;
 повідомлення у засобах масової інформації.

Відповідно до ст. 98 Закону України “Про судоустрій України”

дисциплінарне провадження здійснюють:
1) кваліфікаційні комісії суддів - щодо суддів місцевих судів;
2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України - щодо суддів апе-
ляційних судів та Касаційного суду України;
3) Вища рада юстиції - щодо суддів вищих спеціалізованих судів
та суддів Верховного Суду України.

Рішення у дисциплінарній справі судді приймається більшістю го-

лосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні.
При накладенні на суддю дисциплінарного стягнення враховуються
характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини,
обставини, що впливають на обрання міри дисциплінарної відпові-
дальності.
Рішення у дисциплінарній справі судді про притягнення його до
дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено до Вищої ра-
ди юстиції.

8
 4. Правовий та соціальний захист суддів

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення

необхідних умов для діяльності суддів, їх матеріального та соціаль-
ного забезпечення. Держава гарантує судді заробітну плату, яка
складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні
класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Судді військових
судів одержують грошове утримання, яке складається з посадового
окладу, окладу за військове звання, доплат за кваліфікаційний клас
судді та за вислугу років військовослужбовця. Крім того, суддям ви-
плачується щомісячна надбавка за вислугу років.
Законом України “Про статус суддів” (ст. 44) передбачено, що не
пізніше як через шість місяців після обрання суддя Конституційного
Суду, Верховного Суду або вищого спеціалізованого суду, який по-
требує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним
житлом у вигляді окремої квартири або будинку - Кабінетом Міністрів
України, а суддя іншого суду - відповідними місцевими органами
державної виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Судді
військових судів забезпечуються таким же житлом і в ті самі строки
за рахунок Міністерства оборони України. У разі незабезпечення
судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд за рахунок дер-
жавного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринкови-
ми цінами і передати їх у користування судді.
Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей
(ст. 126 Конституції).
У разі надходження від судді заяви про вчинення у зв’язку з його
службовою діяльністю посягання на його життя і здоров’я, знищення
чи пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи по-
шкодженням майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про по-
сягання на життя і здоров’я близьких родичів судді (батьків, дружини,
чоловіка, дітей), погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи
внутрішніх справ зобов’язані вжити необхідних заходів, щоб забезпе-
чити безпеку судді, членів його сім’ї та збереження їхнього майна.
З метою створення умов для діяльності судів державою розроб-
лено і поступово втілюються у життя відповідні заходи щодо забез-
печення їх необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтех-
ніки та іншими матеріально-технічними ресурсами, у тому числі виді-

1
ляються валютні кошти для здійснення міжнародних зв’язків. Суддів
та членів їхніх сімей прирівняно щодо медичного, побутового та
транспортного обслуговування до відповідних посадових осіб Кабі-
20
нету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій .
Життя і здоров’я суддів підлягають обов’язковому державному
страхуванню. У разі загибелі (смерті) судді, що сталася у зв’язку з
виконанням службових обов’язків, сім’ї загиблого виплачується од-
норазова допомога у розмірі десятирічного грошового утримання за
останньою посадою.
Пенсія чи довічне грошове утримання судді виплачується йому
повністю незалежно від заробітку, одержуваного після виходу на
пенсію.

5. Органи суддівського самоврядування

Незалежність судів і суддів України забезпечується належним

функціонуванням органів суддівського самоврядування, метою ді-
яльності яких є колективне вирішення професійними суддями питань
внутрішньої діяльності суддів.
До питань внутрішньої діяльності судів належать питання органі-
заційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист
суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’я-
зані із здійсненням правосуддя. Рішення із зазначених питань не по-
в’язані із здісненням правосуддя. Рішення із зазначених питань орга-
нами суддівського самоврядування приймаються відповідно до зако-
ну.

Завданням органів суддівського самоврядування є:

 забезпечення організаційної єдності функціонування органів
судової влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в
їх діяльність;
 участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матері-
ально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додер-
жанням встановлених нормативів зазначеного забезпечення;
 погодження призначення суддів на посади в судах загальної
юрисдикції, призначення частини суддів Конституційного Суду Украї-
ни та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікацій-
них комісій суддів;
20
Постанова Верховної Ради України “Про забезпечення діяльності судів” // Відомос-ті
Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст. 215.

2
  заохочення суддів та працівників апарату судів;
 здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших
структур у системі судової влади.

Організаційними формами суддівського самоврядування є:

1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного
суду України, Касаційного суду України, вищого спеціалізованого су-
ду, Верховного Суду України;
2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та
апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Киє-
ва та Севастополя;
3) конференції суддів військових судів;
4) конференції суддів спеціалізованих судів;
5) з’їзд суддів України.

Відповідно до ст. 105 Закону України “Про судоустрій України”

збори суддів - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони
обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та прийма-
ють колективні рішення з обговорюваних питань.
Крім того збори суддів місцевих та апеляційних судів обирають
делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляцій-
ного суду України, Касаційного суду України, вищих спеціалізованих
судів та Верховного Суду України - делегатів на з’їзди суддів Украї-
ни. Вони скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу
на шість місяців головою відповідного суду як за власною ініціати-
вою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів
даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду
України скликаються президією відповідного суду за власною ініціа-
тивою або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як од-
нієї третини від загальної кількості суддів даного суду не рідше одно-
го разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду України, збори
суддів вищого спеціалізованого суду скликаються у міру необхіднос-
ті, але не рідше одного разу на три місяці.
На голову відповідного суду покладається обов’язок виконувати
рішення зборів суддів, а у судах, в яких діють президії суду, поклада-
ється на ці президії.
Відповідно до ст. 108 конференція суддів - це зібрання представ-
ників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорю-

3
ють питання діяльності цих судів та приймають колективне рішення з
обговорюваних питань.

До повноважень конференції суддів входить вирішення таких пи-

тань:
 обговорення і вирішення питання, що стосується фінансуван-
ня та організаційного забезпечення діяльності відповідних суддів;
 визначення кількісного складу ради суддів та обрання її чле-
нів;
 обрання членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;
 розробка пропозицій на розгляд з’їзду суддів України;
 звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності
відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування;
 обрання делегатів на з’їзд суддів України;
 обговорення інших питань, віднесених до повноважень орга-
нів суддівського самоврядування.
У період між конференціями суддів функції суддівського самовря-
дування виконує відповідна рада суддів, яка організовує виконання
та контроль рішень конференції, а також вирішує питання про скли-
кання конференції суддів.
З’їзд суддів України - найвищий орган суддівського самовряду-
вання.

На з’їзді суддів України:

 заслуховується звіт Ради суддів України про виконання зав-
дань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення неза-
лежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забез-
печення діяльності судів;
 заслуховується інформація Вищої кваліфікаційної комісії суд-
дів України та голови Державної судової адміністрації України про їх
діяльність, може висловлюватися недовіра голові Державної судової
адміністрації України;
 призначаються та звільняються судді Конституційного Суду
України;
 призначаються члени Вищої ради юстиції та приймається рі-
шення про припинення їх повноважень;

4
  обираються члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів Украї-
ни;
 обговорюється необхідність звернення з пропозиціями щодо
вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб дер-
жавної влади;
 визначається кількісний склад Ради суддів України та обира-
ється Рада суддів України;
 розглядаються інші питання суддівського самоврядування.

З’їзд суддів України скликається Радою суддів України один раз

на три роки.
Для участі в роботі з’їзду суддів України можуть бути запрошені
Президент України, народні депутати Україні, Уповноважений Вер-
ховної Ради України з прав людини, члени Вищої ради юстиції, пред-
ставники Уряду, інших центральних органів державної влади, пред-
ставники навчальних і наукових закладів та установ, громадських ор-
ганізацій, інші особи.
Обрання делегатів на з’їзд суддів України відбувається на конфе-
ренціях суддів, делегатів від Апеляційного суду України та Касацій-
ного суду України - на зборах суду, за нормою представництва, ви-
значеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду
України обирають на з’їзд трьох делегатів з числа суддів цього суду.
У період між з’їздами суддів України вищим органом суддівського
самоврядування є Рада суддів України, яка обирається з’їздом. До
складу Ради суддів України мають бути обрані не менш як по одному
представнику від суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду
України, конференції суддів військових судів, конференцій суддів від-
повідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а
також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів за-
гальних місцевих та апеляційних судів мають становити не менш як
половину від загальної кількості членів Ради суддів.

Питання для самоконтролю:

1. Як здійснюється обрання та призначення суддів?
2. В чому полягає правовий і соціальний захист суддів?
3. Назвіть організаційні форми суддівського самоврядування.
4. Завдання органів суддівського самоврядування.
5. Повноваження конференцій суддів.

5
6. Повноваження з’їзду суддів України.

6
 Тема 6

ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ

1. Місце прокуратури в системі державних органів

У юридичній науці України до цього часу нема єдності у питанні

до якої гілки влади належить прокуратура: законодавчої, виконавчої
чи судової. Чинне законодавство України також не дає чіткої відпові-
ді на це питання. Досвід зарубіжних країн свідчить, що існують різні
варіанти вирішення питання про місце прокуратури у системі дер-
жавної влади. В одних країнах прокуратура перебуває у складі Мініс-
терства юстиції, в інших - при судах, в третіх - виділена в окрему сис-
тему.
Аналіз функцій прокуратури, визначених Конституцією України і
Законом України про прокуратуру, показує, що одні функції прокура-
тури тяжіють до виконавчої влади, інші - до судової. Виходячи з цьо-
го, а також враховуючи принцип поділу влади на законодавчу, вико-
навчу і судову не позбавлений умовності, логічним буде висновок, що
в сучасному вигляді прокуратуру України ні до однієї гілки влади не
можна віднести, вона за своєю державно - правовою природою є
самостійним державним інститутом у механізмі державної влади, по-
кликаним здійснювати визначені законодавством функції.
Прокуратура - слово латинського походження і означає піклу-
юсь, керую. У Стародавньому Римі управитель господарством; пові-
рений римського громадянина у судових справах; за часів імперії -
урядовець, що відав податками, управителя землями імператора.
Прокуратура як державний інститут, який здійснює нагляд за вико-
нанням законів, виникла у Франції у 1302 році. У Російській імперії,
до складу якої входила Україна, прокуратура була заснована Петром
І як каральний орган - “око государево”. Указом царя в 1722 році бу-
ла введена посада генерал-прокурора, який мав наглядати за закон-
ністю діяльності Сенату та інших державних органів. Правовий ста-
тус прокуратури неодноразово змінювався.
Місце прокуратури в системі державно - правових інститутів має
ключове значення для визначення сутності прокурорської системи,
функцій прокуратури, її правового статусу, організаційної побудови,
форм і методів діяльності.

Світова практика знає наступні приклади щодо місця прокуратури

в системі державних органів:
 країни, де прокуратура знаходиться в складі міністерства
юстиції (США, Франція, Польща). Так, у США і Польщі міністр юстиції

1
є одночасно і генеральним прокурором. Йому підпорядковані нижче-
стоящі прокурори;
 країни, де прокуратура входить до складу судового корпусу
(магістратури) і знаходиться при судах (Іспанія, Італія). Будучи вклю-
ченою в систему судової влади з функціональною автономією, про-
куратура виконує завдання у відповідності з принципами єдності дій,
ієрархічної залежності, законності і неупередженості. Так в Іспанії
прокуратура сприяє юстиції в захисті законності, прав та свобод гро-
мадян, а також слідкує за дотриманням незалежності трибуналів, до-
бивається перед ними задоволення публічного інтересу. Очолює її
Генеральний прокурор держави, який в ієрархії судової влади вважа-
ється наступною особою після голови Верховного трибуналу;
 країни, де прокуратура виділена в окрему систему і підзвітна
парламенту (КНР, Куба, Словакія, Болгарія). У цих країнах на проку-
ратуру покладається також загальний нагляд за законністю;
 країни де прокуратури немає (Великобританія).

У радянській і пострадянській юридичній літературі висловлені

різноманітні погляди щодо місця прокуратури в системі державного
механізму. Вони зводяться до наступного:
1) прокуратура повинна бути включена в судову гілку влади і її
основною функцією повинно стати здійснення обвинувальної влади в
державі;
2) прокуратура не повинна належати ні до виконавчої, ні до су-
дової влади, а має бути органом Верховної Ради України, щоб ре-
ально забезпечувати законність. Будучи в структурі органів законо-
давчої влади, прокуратура виступає як єдиний орган незалежного
контролю за дотриманням законів при винесенні судових рішень;
3) виходячи з сьогоденних реалій, враховуючи статус Президен-
та, котрий визнається гарантом Основного Закону, прав і свобод гро-
мадянина, було б логічно, в крайньому випадку на перехідний пері-
од, конструювати прокуратуру як структуру президентської влади,
яка здійснює від його імені нагляд за виконанням законів і указів
Президента України в державі;
4) діяльність прокуратури носить особливий, самостійний харак-
тер державної влади, що діє на основі притаманних цьому органу
принципів і повноважень. Прокуратура не повинна організаційно вхо-
дити не в одну із гілок влади, оскільки вона діє в інтересах всіх гілок
влади, взаємодіє з ними і, в деякому значенні, обслуговує їх. Проку-
ратура - це інструмент, механізм контролю за реалізацією повнова-
жень (приписів) всіх гілок державної влади шляхом нагляду за точ-
ним виконанням законодавчих актів.

Прокуратура України - самостійний централізований орган дер-

жавної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та

2
забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний та дер-
жавний лад, права і свободи людини, а також основи демократично-
го устрою засобами і методами, що передбачені законом. Прокура-
тура не підпорядковується виконавчій або судовій владі, оскільки її
діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками
влади, які формуються та утверджуються у державі після прийняття
нової Конституції. “Фундаментальні гілки влади - законодавча, вико-
навча та судова, які уособлюють єдину державну владу та її поділ,
зовсім не виключають можливості існування інших функціонально
самостійних правових інститутів. Їх наявність визначається реальни-
ми потребами побудови правової держави і державно - правового
життя суспільства в даний конкретний період, необхідністю демокра-
тичних реформ контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність
не відповідає принципам і положенням Конституції”.
Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх
республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла Закон України “Про
прокуратуру”, який було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей
день відзначається як День працівників прокуратури.

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру по-

кладено:
 підтримання державного обвинувачення в суді;
 представництво інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, визначених законом;
 нагляд за додержанням законів органами, які проводять опе-
ративно - розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
 нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень
у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів при-
мусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організація і поря-

док діяльності органів прокуратури визначаються законом. Прийнят-
тя Верховною Радою Закону України “Про внесення змін до Закону
України “Про прокуратуру”, безумовно, сприяє посиленню правоза-
хисного потенціалу прокуратури, уточненню її наглядових повнова-
жень. Зміни в законодавстві, пов’язані з судово - правовою рефор-
мою, рішення Конституційного суду України, накази Генерального
прокурора України детально встановлюють компетенцію прокурату-
ри.
Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом втілення
обов’язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод лю-
дини, відповідає вітчизняним традиціям здійснення нагляду за вико-
нанням правових норм. Дієвий механізм органів прокуратури - один з

3
гарантів законності та правопорядку, він сприяє реалізації принципу
верховенства права, що є основним у правовій державі.
Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є
Конституція, Закон України “Про прокуратуру”, кримінально-процесу-
альне, цивільно - процесуальне, адміністративне, виправно-трудове,
господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України (в
частині, що не суперечить Конституції України), а також визнані
Україною відповідні міжнародні договори та угоди.

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утверд-

ження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм за-
вданням захист від неправомірних посягань:
 закріплених Конституцією України незалежності республіки,
суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи,
прав національних груп і територіальних утворень;
 гарантованих Конституцією, іншими законами України та між-
народними правовими актами соціально-економічних, політичних,
особистих прав і свобод людини і громадянина;
 основ демократичного устрою державної влади, правового
статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Пріоритетним напрямком діяльності прокуратури є захист прав і

свобод населення. Для цього прокуратура має обмежити неправо-
мірну або таку, що межує із правопорушенням, дію певного кола дер-
жавних органів та посадових осіб передбаченими законом засобами.
При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції
права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, не-
залежно від національного чи соціального походження, мови, освіти,
ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майно-
вого стану та інших ознак.
Оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права,
то функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її
посадових осіб підпорядковується тільки нормативно-правовим ак-
там. Принцип верховенства права передбачає визначальну, провід-
ну роль права у співвідношенні права і політики, права й ідеології,
права й економіки. Норми Конституції України є нормами прямої дії,
внаслідок чого прокуратура, зокрема, може представляти інтереси
громадянина або держави в суді для захисту конституційних прав
безпосередньо на підставі Основного Закону, і це належним чином
гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних актів.
З іншого боку, рішення, дії чи бездіяльність прокурорів можуть бу-
ти оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити у право-
судді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства

4
вважає, що її права і свободи порушено чи порушуються, створено
перепони для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод.
В Законі України “Про прокуратуру” (ст. 6) закріплено принципи
організації та діяльності прокуратури, де зазначено, що органи про-
куратури України:
1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Гене-
ральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого
рівня вищому;
2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Консти-
туції України та чинних на території нашої держави законів, незалеж-
но від будь яких органів державної влади, посадових осіб, а також рі-
шень громадських об’єднань чи їх органів;
3) захищають у межах своєї компетенції права і свободи грома-
дян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національ-
ного і соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, по-
літичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;
4) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б
вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у вста-
новленому законом порядку до відповідальності осіб, яки допустили
ці порушення;
5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадсь-
кість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокура-

тури, її посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи
як представники єдиної системи прокурорських органів. Це – важ-
лива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується єд-
ність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загаль-
ність методів, форм їх діяльності з основних напрямків роботи, а та-
кож засобів реагування на порушення закону. Здійснюючи нагляд за
виконанням законів, органи прокуратури вживають заходів щодо усу-
нення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення у
встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допус-
тили ці порушення, виходячи з єдності мети і завдань, що стоять пе-
ред прокуратурою.
Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка
ґрунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не
лише фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в
діяльності прокуратури. Вона гарантує, що будь - який акт прокурату-
ри має відповідати закону, наказам Генерального прокурора. Для
скасування незаконного, необґрунтованого рішення, що його прий-
няв прокурор нижчого рівня, відповідному керівникові органу проку-
ратури надано право одноособово вирішити це питання.

5
 Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють
свої повноваження незалежно від органів державної влади і самоор-
ганізації населення, політичних партій і громадських об’єднань.
Принцип гласності у діяльності прокуратури характеризується
тим, що органи прокуратури виконують покладені на них завдання
гласно, інформуючи громадян, а також органи державної влади про
результати своєї роботи, про стан і додержання законів органами і
установами, щодо яких прокуратура здійснює наглядові функції. Цим
прокуратура зміцнює правовий порядок, запобігає порушенню прав і
свобод людини, формує громадську думку навколо правопорушень і
осіб, які їх допустили, впливає на правосвідомість громадян, підви-
щуючи їх правову культуру.
Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі за-
конодавством передбачено гарантії незалежності та повноваження,
що значно відрізняють їх від інших правоохоронних органів. Втручан-
ня органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інфор-
мації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяль-
ність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розсліду-
вання діянь, що містять ознаки злочину, забороняється.
Вплив у будь - якій формі на працівника прокуратури з метою пе-
решкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися прий-
няття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність пе-
редбачену законом.
Звернення представників влади, інших посадових осіб до проку-
рора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у
впровадженні прокуратури, не можуть містити будь - яких вказівок
або вимог щодо результатів їх вирішення.
Як втручання у здійснення прокурорського нагляду, розслідуван-
ня злочинів кваліфікуються звернення народних депутатів України,
депутатів органів місцевого самоврядування, посадових осіб, пред-
ставників засобів масової інформації до прокурора з вимогою надати
інформацію, що становить службову таємницю або таємницю слідст-
ва, виконати чи не виконати конкретні наглядові чи слідчі дії або
здійснити їх всупереч законові.
Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у за-
сіданнях органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів са-
моорганізації населення є одним з важливих проявів особливого ста-
тусу прокуратури в здійсненні контрольних функцій. Разом з тим
встановлено заборону прокурору входити до складу комісій, коміте-
тів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх вико-
навчими органами.
Отже, посідаючи не підпорядковане місце в системі поділу дер-
жавної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на за-
хист законом передбачених прав і свобод громадян та інтересів

6
держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верхо-
венства права.

7
 2. Функції прокуратури

Конкретні функції прокуратури слід розглядати у двох аспектах.

По-перше, вони ґрунтуються на існуючій нормативній базі та переві-
рені практикою, а тому підлягають уточненню і вдосконаленню відпо-
відно до історичних умов формування правової держави. Сьогодні
прокуратура залишається доступним для населення і надійним дер-
жавним органом, що забезпечує захист прав і свобод громадян, інте-
ресів держави. На вимогу прокурорів останніми роками поновлено
права сотень тисяч людей у галузі трудових, житлових та інших від-
носин.
По-друге, конституційні положення дещо звужують сферу діяль-
ності прокуратури. Як уже зазначалось, крім передбачених у ст. 121
Конституції України та ст. 5 Закону України “Про прокуратуру” функ-
цій, прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів
функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функ-
цію попереднього слідства. Це також закріплено в Перехідних поло-
женнях до Закону України “Про внесення змін до Закону України
“Про прокуратуру”.
Принципово важливим є законодавче застереження про те, що на
прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не перед-
бачених Конституцією України і Законом України “ Про прокуратуру ”
Підтримання державного обвинувачення в суді. Однією з ос-
новних функцій діяльності прокуратури є підтримання державного
обвинувачення в суді. Конституційне положення про визнання вин-
ним та про застосування кримінального покарання тільки судом виз-
начає судовий розгляд центральною вирішальною стадією кримі-
нального процесу. Тому участь прокурора в судовому розгляді є од-
нією з найважливіших ділянок його діяльності. Участь прокурора в
суді як державного обвинувача - важлива гарантія винесення судом
законного, обґрунтованого вироку та додержання передбачених за-
коном прав та інтересів громадян. Слід підкреслити, що суд та проку-
ратура при розгляді кримінальних справ мають схожі завдання, але
прокурор сприяє їх виконанню згідно з принципом змагальності особ-
ливими методами.
У державах з високорозвинутою системою права не виникає пи-
тання про необхідність участі прокурора при розгляді кримінальних
справ у суді. Без обвинувача справа не розглядається, а неявка про-
курора в судове засідання тягне за собою відкладення розгляду
справи. В чинному кримінально-процесуальному законодавстві, яке
теж передбачає змагальність як одну з найважливіших засад, це пи-
тання детально не регламентовано.
Прокуратура сьогодні не має реальних можливостей забезпечити
підтримання державного обвинувачення у кожній справі у зв’язку з

1
відсутністю бюджетного фінансування для введення до штату близь-
ко двох тисяч додаткових працівників. Але демократичні зміни, деякі
позитивні зрушення у сфері економічних реформ в Україні найближ-
чим часом, очевидно, таки приведуть до встановлення обов’язку під-
тримання державного обвинувачення прокурором у кожній кримі-
нальній справі, що її розглядує суд.
Державне обвинувачення завжди спрямовано проти конкретної
особи. У кожному випадку воно є персоніфікованим і складається з
виявлення (встановлення) цієї особи. Сутність державного обвину-
вачення полягає в сукупності дій прокурора з відстоювання перед су-
дом обвинувального висновку про передбачений законом злочин, що
його вчинила особа, яка перебуває на лаві підсудних.
Джерелом державного обвинувачення є діяльність органів діз-
нання та досудового слідства, зусиллями яких особа, викрита як та-
ка, що вчинила злочин, у зв’язку з чим має постати перед судом. Під-
тримуючи обвинувачення в суді, прокурор привселюдно обвинувачує
підсудного та наполягає на застосуванні до нього справедливого по-
карання, допомагає суду у кваліфікованому вирішенні справи, при-
вертає увагу до причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.
Державний обвинувач бере участь у допитах підсудного, потерпі-
лого, свідків, у дослідженні висновків експертів та речових доказів.
Він розпочинає свої дебати у кримінальній справі, виступаючи з об-
винувальною промовою. У ній він аналізує матеріали справи, докази,
риси особистості підсудного, висловлює міркування з питання при-
значення міри покарання. Об’єктивність та незалежність прокурора в
суді гарантована передбаченою законом можливістю для прокурора
відмовитись від підтримання державного обвинувачення, якщо дані
судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обви-
нувачення, виклавши у своїй постанові мотиви відмови.
Гласний та змагальний судовий процес створює сприятливі умо-
ви для оцінки доказів, виявлення обставин, які були раніше невідомі
чи не піддавалися дослідженню або які відображені в процесуальних
документах з істотними порушеннями закону. Зосередження в один
час та в одному місці всіх процесуальних осіб, які мають відомості
про злочин, перевірка їх показань під різними кутами зору прокуро-
ром та захисником, послідовний та безперервний допит підсудного,
потерпілого, свідків, експертів дають можливість з’ясувати розбіж-
ності у їх показаннях і сприяють логічному аналізу та синтезу всієї
сукупності доказів.
Прокурору для відмови від обвинувачення не обов’язково переко-
натися у невинності особи, йому досить втратити переконання у про-
вині, оскільки невинність не з’ясовується, а презюмується. Відмова
від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний має
бути виправданий. Проте чинне законодавство (ст. 264 КПК України)
передбачає обов’язок суду роз’яснити потерпілому та його представ-

2
нику їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримува-
ти звинувачення.
При винесенні судом вироку прокурор зобов’язаний вжити у вста-
новленому законом порядку заходів щодо виправлення помилок, які
мали місце, висловити свою незгоду з мірою покарання, визначеною
судом, якщо вона не відповідає тяжкості злочину та суспільній небез-
пеці особи, яка його вчинила. Для цього прокуратура має визначені
законом повноваження, незалежно від того, чи набрав вирок закон-
ної сили, чи ні.
Таким чином, підтримання державного обвинувачення - це діяль-
ність прокуратури у встановлених кримінально - процесуальним за-
коном формах, яка складається з аналізу матеріалів справи та дока-
зування вини особи в судових органах, сприяння постановленню за-
конного, обґрунтованого та справедливого вироку.
Представництво прокурором інтересів громадянина або держави
в суді у випадках, визначених законом. Представництво прокурором
інтересів громадян або держави в суді - одна з важливих гарантій за-
безпечення захисту прав і свобод громадян, законних інтересів дер-
жави. Судовий порядок захисту прав і свобод громадян значно роз-
ширюється. Участь прокурора в ньому є ефективним засобом забез-
печення та поновлення їх.

Формами представництва є:
 звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і
свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб,
коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними
правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;
 участь у розгляді судами справ;
 внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення
або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Остан-
німи роками саме прокуратурою у порядку цивільного судочинства
зупинено незаконну приватизацію значної кількості важливих народ-
ногосподарських об’єктів, а також забезпечено повернення в бага-
тьох випадках державних коштів, поновлено права неповнолітніх при
незаконних махінаціях з житлом і т.ін.

Прокуратура представляє інтереси громадянина чи держави в су-

ді від імені держави, здійснюючи це представництво через прокуро-
рів, які є уповноваженою на це державною інституцією. Тому ніяких
довіреностей чи доручень прокурору не треба, оскільки він представ-
ляє інтереси конкретної особи чи органу влади. У межах своєї компе-
тенції, визначеної законом, він діє як представник держави, маючи
водночас і всі процесуальні права позивача. Прокурор самостійно
визначає підстави для представництва у судах, форму його здійс-

3
нення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочин-
ства в порядку, передбаченому законом.
Право прокурора на позов регламентоване цивільно - процесу-
альним та господарсько - процесуальним законодавством, наказами
Генерального прокурора України. Він зобов’язаний використати це
право для забезпечення захисту соціальних прав громадян, а також
відшкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам,
установам та організаціям, стягнення заборгованості перед бюдже-
том, пенсійним фондом та інше. Правозахисна діяльність прокурату-
ри не протиставляється аналогічній діяльності суду, а лише допов-
нює її. Більше того, суд може визнати необхідним на свій розсуд обо-
в’язкову участь прокурора в суді для надання висновків з метою
здійснення покладених на нього обов’язків.
Процесуальне становище прокурора у ролі позивача дещо відріз-
няється від становища інших осіб, які заявляють позов у цивільній
справі. Так, прокурор не несе судових витрат, до нього не може бути
пред’явлено зустрічного позову, він не може укласти мирову угоду, а
рішення суду за позовом прокурора поширюється не на прокурора, а
на особу, в інтересах якої пред’явлено позов.
Громадяни, юридичні особи та держава в особі її органів само-
стійно звертаються до суду за захистом своїх порушених прав та ін-
тересів, що охороняються законом. Прокурор же здійснює представ-
ництво в суді лише тоді, коли громадянин не спроможний через фі-
зичний чи матеріальний стан або з інших причин самостійно захисти-
ти свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуаль-
ні повноваження. Захист прав неповнолітніх, недієздатних, обмеже-
но дієздатних, безвісно відсутніх прокурор здійснює в суді, представ-
ляючи їх інтереси, лише тоді, коли батьки, усиновителі, опікуни та
піклувальники, органи виконавчої влади чи місцевого самоврядуван-
ня не виконують передбачених законом обов’язків.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно - розшукову діяльність, дізнання, досудове слідст-
во.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять опера-
тивно - розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство спрямова-
ний на забезпечення встановленого порядку, виявлення і розкриття
злочинів, розгляду заяв і повідомлень про них, законності здійснення
оперативних заходів, слідства, правомірності прийнятих зазначени-
ми органами рішень.
Предметом правозахисної діяльності прокуратури при цьому є
перш за все інтереси суспільства, держави, їх охорона від злочинних
посягань. Не менш важливе значення має також захист прав і закон-
них інтересів потерпілих від злочину громадян, забезпечення ефек-
тивного розгляду їх заяв і скарг, вжиття заходів для відшкодування їх
матеріальних та моральних збитків. Сутність правоохоронної діяль-

4
ності прокуратури виявляється у протидії виникненню та розвитку
протиправних вчинків у першу чергу з боку державних органів та їх
посадових осіб, які мають спеціальні, визначені законом повнова-
ження з обмеження конституційних прав громадян, нейтралізації та
ліквідації порушень, правової оцінки вчиненого та притягнення вин-
них до відповідальності.

Прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю

поширюється на оперативні підрозділи:
1) органів внутрішніх справ - кримінальну та спеціальну міліцію,
спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, опе-
ративно - розшукові підрозділи державної автомобільної інспекції;
2) органів служби безпеки - розвідку, контррозвідку, військову
контррозвідку, підрозділи захисту національної державності по бо-
ротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю, опера-
тивно - технічні, оперативного документування;
3) прикордонних військ - підрозділів з оперативно - розшукової
роботи;
4) управління державної охорони України - підрозділ оператив-
ного забезпечення охорони;
5) органи державної податкової служби - оперативні підрозділи
податкової міліції;
6) органи й установи Державного департаменту України з питань
виконання покарань - оперативні підрозділи.

Повноваження прокурора, встановлені кримінально – процесу-

альним законодавством та іншими нормативними актами, поширю-
ються на слідчих прокуратури, органів внутрішніх справ, служби без-
пеки і податкової міліції, це:
 перевірка кримінальних справ, матеріалів та інших відомостей
про вчинені злочини; скасування незаконних та необґрунтованих по-
станов слідчих та осіб, які проводять дізнання; дача письмових вказі-
вок про розслідування злочинів; безпосередня участь у провадженні
окремих слідчих дій або розслідування у повному обсязі будь-якої
справи;
 санкціонування проведення окремих слідчих дій; продовження
строку розслідування та погодження утримання під вартою як запо-
біжного заходу;
 повернення кримінальних справ органам попереднього слідства
з вказівками щодо провадження додаткового розслідування;
 вилучення справи від органу дізнання і передача її слідчому;
усунення особи, яка проводить дізнання, або слідчого від подальшо-
го ведення дізнання або попереднього слідства, якщо вони допусти-
ли порушення закону при розслідування справи; порушення кримі-
нальної справи або відмова порушити її; закриття або зупинення

5
провадження у кримінальних справах; затвердження обвинувально-
го висновку; направлення справи до суду.

Значення прокурорського нагляду на цьому комплексному напря-

мі правоохоронної діяльності важко переоцінити. Як відомо, при про-
вадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та поперед-
нього слідства неминуче зачіпаються, а часто й істотно обмежуються
права і законні інтереси громадян, гарантовані Конституцією України
та іншими законами (право на свободу, недоторканість житла та ін-
ше).
Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рі-
шень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших
заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням осо-
бистої свободи громадян. Прокуратура здійснюючи цю функцію,
покликана забезпечити, з одного боку, законність перебування за-
триманих, заарештованих осіб, що за вироком суду чи інших закон-
них підстав перебувають у виправно - трудових установах, а з іншого
- законність діяльності закладів для виконання судових рішень у кри-
мінальних справах та закладів, що застосовують інші заходи приму-
сового характеру, пов’язані з обмеженням особистої безпеки грома-
дян.
Цей напрям прокурорської діяльності істотно відрізняється від ін-
ших як за методами його здійснення, так і за повноваженнями. Про-
курор не тільки перевіряє законність правових актів, що видаються
адміністрацією установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за
законністю всієї діяльності цієї установи.
Згідно з вимогами закону прокуратура здійснює нагляд для того,
щоб своєчасно і правильно виконувалися вироки; утримання засуд-
жених у місцях позбавлення волі проводилось не інакше, як на під-
ставах і в порядку, встановлених законом; забезпечувалося додер-
жання встановлених законом прав та обов’язків засуджених; викону-
валося законодавство про умовно - дострокове звільнення засудже-
них від відбуття покарання.
Предметом нагляду є додержання законності під час перебуван-
ня осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, ви-
правно - трудових, інших установах, що виконують покарання або за-
ходи примусового характеру, які призначає суд, додержання вста-
новленого кримінально - виконавчим законодавством порядку та
умов тримання або відбування покарання особами у цих установах,
їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурорський нагляд по-
ширюється на адміністрації слідчих ізоляторів, установ виконання
покарань; інспекції виправних робіт органів внутрішніх справ; дер-
жавних виконавців; адміністрації підприємств та інших закладів, що
причетні до виконання судових вироків; військове командування у

6
тих випадках, коли засуджений підлягає направленню у дисциплінар-
ний батальйон чи утриманню на гауптвахті.
Прокурор має широкі контрольно - наглядові повноваження. Так,
він має право у будь - який час відвідувати піднаглядні заклади, опи-
тувати осіб, які там утримуються, знайомитися з усіма документами
та матеріалами, перевіряти відповідність закону наказів та розпоряд-
жень адміністрації місць позбавлення волі. Йому також надано право
вимагати від посадових осіб створення належних умов, що забезпе-
чують права затриманих, осіб, узятих під варту, засуджених та осіб,
щодо яких застосовано примусові заходи. Він може також отримува-
ти від згаданих посадових осіб пояснення. Прокурор наділений пов-
новаженнями відміняти незаконне дисциплінарне стягнення, накла-
дене на особу, яка відбуває покарання, або негайно звільняти її сво-
єю постановою із штрафного ізолятора приміщення карцерного типу,
дисциплінарного ізолятора, з - під варти, якщо встановлено, що осо-
бу затримано або взято під варту без законних підстав.
Прокурор зобов’язаний періодично проводити комплексні пере-
вірки додержання законів як у місцях виконання покарань, так і при
виконанні інших заходів примусового характеру, що їх призначає суд.
Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Предметом
цього виду нагляду є правозастосовна діяльність органів державної
влади, підприємств та посадових осіб, яка має відповідати вимогам
Конституції України та чинним законам. Прокуратура здійснює на-
гляд за додержанням і застосуванням законів Кабінетом Міністрів
України, міністерствами та іншими центральними органами виконав-
чої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами
місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими ор-
ганізаціями, підприємствами, установами та організаціями незалеж-
но від форм власності, підпорядкованості та належності.
З урахуванням стану законності прокуратура має забезпечити по-
стійний нагляд за додержанням соціально - економічних, політичних,
особистих прав і свобод громадян, військовослужбовців та членів їх
сімей, прав та інтересів соціальних груп, які потребують державної
допомоги і захисту; законодавство про порядок розгляду скарг, особ-
ливо з питань виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших со-
ціальних виплат, охорони праці, здоров’я освіти, житлових прав; при-
родоохоронного законодавства. “Загальнонаглядова діяльність про-
куратури приносила і здатна принести ще багато користі як держав-
ним інтересам, так і справі захисту прав громадян”.
Органи прокуратури безплатно і оперативно реагують на пору-
шення законодавства, а тому соціально малозахищена частина на-
селення, зважаючи на порівняно дорогі адвокатські послуги та три-
валість судових процедур, звертається за юридичною допомогою са-
ме до них. Ефективність діяльності прокуратури підтверджується і

7
тим, що за її ініціативи державі повернуто майже 3 млрд. грн.,
53 млн. доларів, чимало іншої валюти.
Для успішного здійснення загальнонаглядових дій прокурору на-
дані необхідні повноваження. Вони дають можливість йому своєчас-
но встановити порушення закону, притягнути порушника до встанов-
леної законом відповідальності та вжити заходів для усунення при-
чин та умов, що сприяли цим порушенням закону.
Прокурору не надано право безпосередньо відміняти чи змінюва-
ти неправове рішення, підміняти органи відомчого управління та
контролю, втручатися у господарську діяльність, якщо така діяль-
ність не суперечить чинному законодавству. Але його вимоги при
встановленні факту порушення закону, які реалізуються у вигляді
протесту, припису, подання чи постанови є обов’язковими до розгля-
ду і корекції неправового рішення згідно з законом.

При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

 безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану поса-
ду, входити до приміщення органів державної влади та органів міс-
цевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ
та організацій (незалежно від форм власності, підпорядкованості чи
належності), до військових частин, установ без спеціальної перепус-
тки;
 мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для прове-
дення перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, й тих, що міс-
тять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформа-
цію;
 письмово вимагати надання зазначених документів та матеріа-
лів для перевірки, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо опе-
рацій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення
питань, пов’язаних з перевіркою;
 вимагати для перевірки правозастосовні акти та інші акти й до-
кументи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо
її забезпечення;
 вимагати від керівників та колегіальних органів проведення пе-
ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підпри-
ємств, установ і організацій та інших структур (незалежно від форм
власності), а також виділення спеціалістів для проведення перевірок,
відомчих та позавідомчих експертиз;
 викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних чи
письмових пояснень щодо порушень закону.

Слід зазначити, що реалізація прокурором представництва інте-

ресів громадянина або держави в суді навряд чи можлива без повно-
важень, властивих нагляду за додержанням і застосуванням законів.
З’ясувати обставини порушення, зібрати докази для відстоювання

8
правової позиції при судовому розгляді позову відстоювання право-
вої позиції при судовому розгляді позову (заяви) прокурор може, ли-
ше маючи передбачені законом права.
Збереження за прокуратурою функцій нагляду за додержанням і
застосуванням законів законодавець пов’язує з формуванням нових
державних органів, що здійснюватимуть контроль за додержанням
законів. Реалізуючи принципи створення правової держави, останні-
ми роками з’явилися і почали діяти такі інститути, як Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Держав-
на податкова адміністрація, Антимонопольний комітет, органи вико-
навчої влади, що забезпечують захист прав споживача, експортний
контроль тощо. У зв’язку з цим в умовах перехідного періоду проку-
ратура дещо звузила межі прокурорського втручання. Дискусія щодо
обсягу повноважень з нагляду за додержанням і застосуванням зако-
нів в умовах перехідного періоду пов’язана з державно-правовою ре-
формою, здійсненням у її межах адміністративної реформи. Вирі-
шення на законодавчому рівні меж цих повноважень безумовно
сприятиме наповненню новим змістом правозахисної діяльності про-
куратури, стрижнем якої була й залишається охорона прав і свобод
громадян.
Слідство в органах прокуратури. Згідно з кримінально-проце-
суальним законодавством досудове слідство проводять слідчі проку-
ратури у справах про вбивства, зґвалтування, злочини у сфері служ-
бової діяльності, злочини проти правосуддя, довкілля та інші. Крім
того, у всіх справах про злочини, вчинені службовими особами, які
займають особливо відповідальне становище, відповідно до ч. 1
ст. 9 Закону України “Про державну службу” та особами, посади яких
віднесено до 1-3 категорії посад, працівниками правоохоронних ор-
ганів досудове слідство проводиться слідчими прокуратури. За по-
становою Генерального прокурора України, його заступників, проку-
рора області та прирівняних до них прокурорів слідчими прокуратури
можуть розслідуватися й інші злочини (ст. 112 КПК України).
У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Рес-
публіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах; у проку-
ратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах
працюють слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у ра-
йонних, міжрайонних, міських - старші слідчі і слідчі. Усі рішення про
спрямування слідства і провадження слідчих дій слідчий прокурату-
ри приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом перед-
бачено одержання згоди, затвердження чи санкції прокурора, і несе
повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. Зако-
ном встановлено вичерпний перелік випадків, коли для прийняття й
реалізації рішень слідчому необхідно одержати санкцію чи згоду про-
курора.

9
 Правові підстави, форми й методи здійснення прокурорського на-
гляду за додержанням законів слідчими прокуратури ідентичні тим,
які прокуратура застосовує, реалізуючи свої повноваження, щодо
слідчих служби безпеки, органів внутрішніх справ та податкової мілі-
ції. Однак оскільки прокурор організаційно несе відповідальність за
роботу слідчих (як керівник структурного підрозділу), то іноді склада-
ється враження, що він є “начальником” слідчого, особою, яка керує
розслідуванням. Тому важливо розрізняти процесуальну діяльність
прокурора та слідчого, що базується на кримінально-процесуально-
му законодавстві, і трудові відносини органу прокуратури і слідчого,
які мають ґрунтуватися виключно на основі трудового законодавст-
ва, наказів та інструкцій Генерального прокурора України (наприклад
забезпечення прокурором району робочого місця слідчого, забезпе-
чення телефоном, канцелярським приладдям, доручення розсліду-
вання конкретної кримінальної справи, виклик на місце події та ін-
ше).
Крім вище перелічених функцій прокуратури, на неї покладено
координацію діяльності по боротьбі зі злочинністю. Генеральний
прокурор України та підпорядкування йому прокурори координують
діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, орга-
нів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби
та інших правоохоронних органів. Щоб забезпечити координацію цих
органів, прокурор скликає координаційні наради, організує робочі
групи, витребує статистику та іншу необхідну інформацію, а також
бере участь в організації нарад Координаційного комітету по бороть-
бі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові Украї-
ни.

3. Система прокуратури та організація її роботи

Систему прокуратури України становлять: Генеральна прокурату-

ра України, прокуратура Автономної Республіки Крим, міст Києва і
Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні інші,
прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури регіонів, війсь-
кова прокуратура Військово - Морських Сил України (на правах об-
ласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських), а та-
кож навчальні заклади, науково - дослідні та інші установи.
Військові прокуратури, що входять до системи прокуратури Украї-
ни, які очолює заступник Генерального прокурора України - началь-
ник головного управління військових прокуратур, здійснюють свої
повноваження у Збройних силах України, Прикордонних військах
України та інших військових формуваннях.
У системі органів прокуратури діють спеціальні прокурори (на
правах районних), що підпорядковуються обласному прокуророві. До
спеціальних прокуратур, за принцип організації діяльності яких взято

10
відокремлення найбільш специфічних сфер, що потребують особли-
вої правоохорони, належать природоохоронні, транспортні, прокура-
тури з питань нагляду за додержанням кримінально-виконавчого за-
конодавства та деякі інші.
Генеральна прокуратура України є центральним органом сис-
теми прокуратури, що його очолює Генеральний прокурор України,
який керує діяльністю всіх прокуратур і підпорядкованих закладів та
забезпечує виконання завдань, покладених Конституцією та Законом
України “Про прокуратуру”.
Відповідно до Конституції України він призначається на посаду за
згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президен-
том України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на
рік інформує Верховну Раду України про стан законності, Верховна
Рада може висловити недовіру Генеральному прокурору, що має на-
слідком його відставки з посади.

Генеральний прокурор звільняється з посади також у разі:

 закінчення строку на який його призначено;
 неможливості виконувати свої повноваження за станом здо-
ров’я;
 порушення вимог щодо несумісності;
 набрання законних сил обвинувальним вироком щодо нього;
 припинення його громадянства;
 подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Строк повноважень Генерального прокурора та підпорядкованих

йому прокурорів - п’ять років.
Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів проку-
ратури і здійснює контроль за їх діяльністю, призначає першого за-
ступника, заступників Генерального прокурора України, керівників
структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Ге-
неральної прокуратури України, затверджує структуру і штатну чи-
сельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на
їх утримання, призначає за походженням з Верховною Радою Авто-
номної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим,
призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, про-
курорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських,
районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокуро-
рів.
Відповідно до законодавства він визначає порядок прийняття, пе-
реміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших
спеціалістів. Досить важливим є те, що він відповідно до законів
України видає обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, роз-
порядження, затверджує положення та інструкції.

11
 Структуру Генеральної прокуратури становлять головні управлін-
ня, управління та відділи. У Генеральній прокуратурі України, проку-
ратурі Автономної Республіки Крим, прокуратурах областей, міст Ки-
єва і Севастополя та прирівняних до них прокуратурах утворюються
колегії. Колегії в органах прокуратури є дорадчими органами, рішен-
ня яких реалізується наказами відповідних прокурорів. Колегія Гене-
ральної прокуратури України утворюється у складі Генерального
прокурора, його першого заступника, заступників прокурора, проку-
рора Автономної Республіки Крим та деяких керівників апарату Гене-
ральної прокуратури. Персональний склад колегії Генеральної про-
куратури України затверджується наказом Генерального прокурора.
Персональний склад колегії прокуратур обласного рівня затверджує
Генеральний прокурор України за поданням відповідного прокурора.
Система органів прокуратури може ефективно діяти лише за умо-
ви належної організації роботи. Організація роботи - це засоби, фор-
ми й методи реалізації завдань, що покладені на органи прокурату-
ри, її рівень при здійсненні правоохоронної діяльності визначається
науково обґрунтованими управлінськими рішеннями. Головним в ор-
ганізації роботи є визначення основних напрямків роботи, належне
планування, забезпечення дієвого контролю виконання, правильний
добір і розстановка кадрів.
Результативність здійснення нагляду за виконанням законів ви-
значається правильною організацією праці, вдосконаленням стилю і
методів роботи прокурорів та слідчих усіх ланок прокурорської діяль-
ності. В обстановці швидких змін державного, політичного, економіч-
ного та соціально - культурного життя країни органи прокуратури на-
магаються уникнути стереотипів у своїй діяльності, що склалися ро-
ками, а також займають активну позицію щодо порушень законності,
напрацьовують адекватні заходи боротьби з правопорушеннями.
Для працівників органів прокуратури характерна обізнаність щодо
стану законності та правопорядку, висока професійна ерудиція і ви-
конавча дисципліна, а стилю їх роботи притаманне прийняття об-
ґрунтованих рішень, відкрите спілкування з громадянами, протисто-
яння будь-яким місцевим та протиправним проявам.
Для ефективного виконання співробітниками прокуратури своїх
обов’язків встановлено певну систему їх розподілу. Як правило, між
співробітниками районної, міської ланки обов’язки розподіляються за
галузевим принципом, коли на заступника чи помічника прокурора
району покладаються виконання роботи, контроль та аналітична ді-
яльність за одним з напрямків прокурорського нагляду (наприклад,
нагляд за дізнанням в органах внутрішніх справ). Виконання службо-
вих обов’язків працівниками прокуратур вищого рівня організовано
за зонально-предметним принципом, при якому прокурор управління
чи відділу контролює діяльність однієї чи кількох підлеглих прокура-
тур і здійснює нагляд, аналізує роботу з окремого питання (напри-

12
клад, законність затримань і арештів) у межах своєї компетенції про-
куратури відповідного рівня. При цьому враховуються теоретична
підготовка і практичний досвід, індивідуальні нахили та здібності пра-
цівників.
Генеральна прокуратура України, орієнтуючи підлеглих прокуро-
рів на підвищення дієвості прокурорського нагляду, намагається
уникнути бюрократизму, вимагає виключити практику складання чис-
ленних аналізів та узагальнень у районній, міській ланках органів
прокуратури і спрямовує їх роботу на реальний вплив на етап бо-
ротьби зі злочинністю та зміцнення законності. За критерій оцінки
правоохоронної діяльності органів прокуратури беруться повнота та
своєчасність використання прокурорами наданих їм пошкоджень,
принциповість і наполегливість в усуненні порушень законів, притяг-
нення винних до відповідальності.
Планування роботи - одна з умов успішного виконання органами
прокуратури завдань щодо здійснення нагляду за точним виконан-
ням законів. Воно дає змогу правильно визначити напрям роботи,
раціонально розподілити сили та максимально використати можли-
вості із зміцнення законності та правопорядку. Прокурори вищого
рівня можуть вносити зміни до планів роботи підлеглих прокуратур, а
також забезпечують дієвий контроль за виконанням планових зав-
дань.
Важливе місце в організації роботи органів прокуратури посіда-
ють питання обліку та звітності, внаслідок чого є можливість отри-
мувати дані про стан злочинності в державі та заходи, що їх вжива-
ють різні органи державної влади. Згідно із законом Генеральна про-
куратура України разом з Міністерством внутрішніх справ України та
іншими заінтересованими міністерствами та відомствами за погод-
женням з Міністерством статистики розробляє систему та методику
єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття і
розслідування злочинів. Здійснюючи конституційну функцію нагляду
за неухильним додержанням законів органами, що проводять розшу-
кову діяльність, дізнання та слідство, органи прокуратури виявляють
і ставлять на облік приховані злочини, за допомогою системи статис-
тичної звітності сприяють об’єктивній оцінці ефективності діяльності
правоохоронних органів з розкриття злочинів та стану законності при
їх розслідуванні.
На прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
і Севастополя, міських та районних і прирівняних до них прокурорів
покладається персональна відповідальність за належне ведення
статистики в органах прокуратури та її достовірність. Зрозуміло, що
лише маючи точну інформацію про складні процеси у боротьбі зі
злочинністю, можна вживати адекватних заходів законодавчого, ор-
ганізаційно-управлінського характеру.

13
 Окремим напрямом в організації роботи є забезпечення особис-
того прийому громадян усіх рівнів та розгляд заяв і звернень грома-
дян, підтримання ділових зв’язків із засобами масової інформації.
Органи прокуратури були й залишаються відкритими для спілкуван-
ня з населенням, роз’яснюючи громадянам чинне законодавство як
індивідуально при відвіданні ними прокуратури, так і через пресу, ра-
діо і телебачення. У разі коли громадянин звертається з приводу по-
рушення прав, починають перевірку, за потреби вживають відповід-
них заходів щодо їх захисту.
Порядок розгляду скарг, заяв та пропозицій громадян регулюєть-
ся Законом України “Про звернення громадян”, кримінально-проце-
суальним законодавством та наказами Генерального прокурора
України. У згаданому Законі (ст. 29) встановлено, що “нагляд за до-
триманням законодавства про звернення громадян, здійснюється Ге-
неральним прокурором України та підпорядкованими йому прокуро-
рами, відповідно до наданих їм чинним законодавством повнова-
жень, вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захис-
ту законних інтересів громадян, притягнення порушників до відпові-
дальності”.
Ця норма Закону є важливою ще й тому, що законодавець уже
після прийняття Конституції України поклав саме на прокуратуру
певні повноваження щодо нагляду за додержанням і застосуванням
законів. Для їх виконання звичайно потрібні повноваження і саме ті,
які здійснювала прокуратура в порядку “загального нагляду”, забез-
печуючи охорону прав і свобод громадян. Таким чином, правоохо-
ронна діяльність прокуратури, яка побудована на чіткій системі,
має внутрішню організаційну логіку, підпорядкована закономірнос-
тям, що дають можливість адекватними формами і методами ви-
являти порушення закону та відповідно на них реагувати. Цент-
ралізація органів прокуратури, вертикальне підпорядкування про-
курорів нижчого рівня та незалежність їх від будь-якого місцевого
впливу е основою зміцнення законності, забезпечення демократич-
них принципів правової держави.

4. Акти прокурорського реагування

на порушення законності

Визначені законом повноваження прокуратури реалізуються у

формі актів прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те,
що їх слід розглядати не тільки як право, а й як обов’язок прокурора
реагувати на порушення закону.

14
 Протест прокурора - один з основних правових засобів реагу-
вання прокурора на виявлені порушення закону. Протест на право-
вий акт (наприклад, наказ чи постанову про притягнення особи до
дисциплінарної, адміністративної чи матеріальної відповідальності)
заявляється у разі, коли той суперечить законові. У ньому міститься
вимога про усунення порушення, приведення акта відповідно до чин-
ного законодавства або його відміну. Сфера застосування протесту
не обмежена лише правовими актами. Закон передбачає можливість
опротестування незаконних дій, щоб припинити їх та поновити пору-
шене право.
Протест заявляється прокурором, його заступником до органу,
який видав цей правовий акт, або до вищого органу. Протест проку-
рора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому роз-
глядові відповідним органом або посадовою особою у десятиденний
строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту у цей
же, строк повідомляється прокурору.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду проку-
рор може звернутися із заявою до суду про визнання акта незакон-
ним. Заяву до суду може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з
моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або за-
кінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача
такої заяви зупиняє дію правового акта.
Заява до суду направляється відповідно до чинних положень ци-
вільно-процесуального законодавства, а також з урахуванням підві-
домчості та підсудності справи.
Письмовий припис про усунення порушень закону вносить проку-
рор, його заступник органу чи посадовій особі, які допустили пору-
шення, або вищому в порядку підпорядкованості органу, посадовій
особі, які правомочні усунути порушення. Він вноситься у разі, коли
порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної
шкоди інтересам держави, підприємства, установи та організації, а
також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає
негайному виконанню, про що повідомляється прокурор.
Припис використовується, як правило, в разі реальної загрози
спричинення тяжких наслідків, аварій, екологічних та інших катаст-
роф і спонукає органи державної влади чи самоврядування, посадо-
вих осіб до активних дій щодо здійснення запобіжних заходів. Напри-
клад, при зволіканні з відселенням мешканців будинку, що загрожує
обвалом, прокурор письмовим приписом вимагає термінового вирі-

15
шення цього питання, оскільки може бути завдано шкоду життю і
здоров’ю громадян.
Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящо-
му прокуророві, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом деся-
ти днів, або до суду.
Подання прокурора є актом прокурорського реагування, спрямо-
ваним на усунення порушення закону, причин цих порушень і умов,
що їм сприяють. Право внесення подання належить прокуророві та
його заступникові.
Подання ґрунтується на матеріалах прокурорської перевірки, а
підставою для його внесення є виявлені факти порушень і, як прави-
ло, стосуються групи таких порушень.
Подання вноситься в орган чи посадовій особі, компетенція яких
дає змогу вжити реальних заходів щодо усунення порушень закону,
причин цих порушень та умов, що їм сприяли. Вимоги прокурора по-
винні мати лише правову спрямованість і не мати характеру втру-
чання у господарську сферу. Разом з вимогами, спрямованими на
усунення причин правопорушень, як правило, ставиться питання про
притягнення винних осіб до дисциплінарної і матеріальної відпові-
дальності.
Подання підлягає негайному розглядові, і не пізніше як у місяч-
ний строк має бути вжито відповідних конкретних заходів щодо усу-
нення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про на-
слідки повідомлено прокурору. Нерідко направлені прокурору пові-
домлення є звичайними бюрократичними відписками. Для того, щоб
звести до мінімуму формалізм у реагуванні на подання прокурорів,
вони аналізують повідомлення, і в разі потреби порушують питання
про персональну відповідальність винних посадових осіб, які не вжи-
ли належних заходів реагування на виявлені прокурором порушення.
У ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення пе-
редбачено можливість накладання штрафу за залишення посадовою
особою без розгляду чи несвоєчасний розгляд подання, протесту чи
припису прокурора.
Колегіальний орган (сесія місцевої ради, виконком, колегія мініс-
терства і т.ін.), куди внесено подання, повідомляє прокурору про
день засідання, який має право особисто взяти участь у його розгля-
ді. Обговорення подання у такому випадку проходить у публічній
формі і нерідко набуває характеру дискусії. Важливо, щоб прокурор

16
аргументовано й кваліфіковано міг дати пояснення і переконати у не-
обхідності вжиття відповідних заходів.
Кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне та господар-
ське процесуальне законодавство передбачають право прокурора на
апеляційне та касаційне подання щодо порушень закону з кон-
кретних кримінальних, цивільних та господарських справ у зв’язку з
оскарженням вироків, рішень, ухвал і постанов судів.
Постанова про дисциплінарне провадження, провадження про
адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної
справи виноситься прокурором щодо посадової особи або громадя-
нина у разі порушення ними закону. Наприклад, під час прокурорсь-
кої перевірки виявлено, що через недбалість працівника при вико-
нанні ним своїх службових обов’язків завдано матеріальної шкоди
державі. Отже, є конкретна особа, щодо якої при з’ясуванні ступеня
вини та розмірів шкоди має бути вирішено відповідно до закону пи-
тання про дисциплінарну, матеріальну чи кримінальну відповідаль-
ність. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або
провадження про адміністративне порушення підлягає розгляду пов-
новажною посадовою особою або відповідним органом у десятиден-
ний строк після надходження, якщо інше не встановлено законом.
Постанова прокурора про порушення кримінальної справи переда-
ється для розслідування слідчому того органу, який має розслідува-
ти справу, додержуючись принципу підслідності.
Постанова прокурора є одним з поширених актів прокурорського
реагування і застосовується не лише у випадках визначення персо-
нальної відповідальності. Кримінально-процесуальне законодавство,
визначаючи компетенцію прокурора щодо органів дізнання і слідст-
ва, передбачає використання постанови для реалізації ним своїх
повноважень. Саме постановою прокурор скасовує незаконні, необ-
ґрунтовані постанови слідчих та осіб, які проводять дізнання, закри-
ває або зупиняє провадження у кримінальних справах і т.ін.
Вимога прокурора про надання йому документів та матеріалів,
довідок та інформації, а також про проведення перевірок та ревізій є
одним з актів прокурорського реагування. Посадові особи та грома-
дяни повинні з’являтися за викликом прокурора (повісткою) і давати
пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою.
Виконання обґрунтованих законом вимог прокурора не може бути
пов’язане з будь-якими умовами і здійснюється у строки, передбаче-
ні законом або погодженні з прокурором. Документи та інформація,

17
необхідні органам прокуратури для здійснення покладених на неї на-
глядових функцій, проводиться безплатно. Невиконання без поваж-
них причин законних вимог прокурора і ухилення від явки у прокура-
туру тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. У
ст. 185-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення пе-
редбачено адміністративну відповідальність посадової особи за не-
виконання законних вимог прокурора про проведення перевірки або
ревізії діяльності підпорядкованих підприємств, про надання необхід-
них матеріалів, а також відповідальність посадових осіб та громадян
за ухилення від прибуття за викликом прокуратури.
Досить схожим з вимогою прокурора є такий акт прокурорського
реагування, як вказівка прокурора органам, які проводять оператив-
но-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Вона є обо-
в’язковою до виконання, дається у випадках, передбачених кримі-
нально-процесуальним законодавством, а саме: про розслідування
злочинів, про обрання, зміну, скасування запобіжного заходу, квалі-
фікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які
вчинили злочин (ст. 227 КПК України).
Подання цивільного позову з метою захисту інтересів держави, а
також громадян є також актом прокурорського реагування, що тягне
за собою порушення судового провадження. Саме суд має підтвер-
дити своїм рішенням обґрунтованість викладених у позові чи заяві
прокурора вимог, поновити порушені права та притягнути винних до
цивільно-правової відповідальності.
Акти прокуратури повинні бути законними, обґрунтованими, вмо-
тивованими, юридичне і стилістично грамотними, чіткими за змістом,
а також містити правову аргументацію та роз’яснення прокурора обо-
в’язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому
полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган
мають вжити для його усунення. У цих та інших документах мають
зазначатися правові наслідки невиконання викладених вимог та вка-
зуватись посада, класний чин та прізвище особи, яка підписала акт.
Отже, реагування органів прокуратури на порушення закону
може відбуватися лише у передбачених законом формах. Прокура-
турою обов’язково має бути встановлено порушення закону, після
чого точно і в Межах компетенції використано весь передбачений
законодавством арсенал засобів прокурорського реагування.

5. Кадри органів прокуратури

18
 Особливий характер діяльності прокурорів і слідчих прокуратури
зумовили необхідність визначення ряду істотних вимог професійного
та морально-етичного плану щодо осіб, які призначаються на ці по-
сади.
Прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни Украї-
ни, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якос-
ті. Працівники прокуратури повинні мати високі людські якості, бути
принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати
виконання своїх професійних обов’язків з громадянською мужністю,
справедливістю та непідкупністю. Вони повинні особисто суворо до-
держуватися вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати
її якість та ефективність і сприяти утвердженню верховенства зако-
ну, забезпеченню демократії, формуванню правосвідомості грома-
дян, поваги до законів, норм та правил суспільного життя.
Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю,
проходять в органах прокуратури стажування строком до одного ро-
ку. Особи, вперше призначені на посаду помічників прокурорів, про-
курорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури складають Присягу
працівника прокуратури.
На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призна-
чаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в
органах прокуратури або на судових посадах не менш як сім років.
На посади районних і міських прокурорів призначаються особи віком
не молодше 25 років і зі стажем роботи в органах прокуратури або на
судових посадах, не менш як три роки.
Для цієї категорії керівників органів прокуратури, поряд з мораль-
ними та професійними якостями, важливе значення має наявність
організаторських здібностей, вміння керувати колективом, а також
вирішувати завдання у складних обставинах, що постійно змінюють-
ся.
Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз на
п’ять років. Основним завданням атестації с визначення службової
відповідності особи посаді, яку вона обіймає, встановлення перспек-
тиви використання потенційних можливостей і здібностей працівни-
ка, визначення напрямів підвищення кваліфікації, а також вирішення
у певних випадках пропозицій про переміщення кадрів або звільнен-
ня з посади.

19
 Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівникам науково-
навчальних закладів прокуратури присвоюються класні чини відпо-
відно до посад, які вони обіймають, і стажу роботи. Класний чин - це
спеціальне персональне звання прокурорського працівника як дер-
жавного службовця, що присвоюється з урахуванням посади, яку він
обіймає, стажу, знань та досвіду, а також за конкретними результа-
тами роботи особи. Порядок припни провадження і позбавлення
класних чинів визначається Положенням про класні чини керівників
прокуратури України, затвердженим Верховною Радою України
6 листопада 1991 року.
Працівникам органів прокуратури встановлюється 10 класних чи-
нів: державний радник юстиції України, державний радник юстиції
1-го класу, державний радник юстиції 2-го класу, державний радник
юстиції 3-го класу, старший радник юстиції, радник юстиції, молод-
ший радник юстиції, юрист 1-го класу, юрист 2-го класу, юрист 3-го
класу. Класні чини державного радника юстиції України, державного
радника юстиції 1, 2 і 3-го класів присвоюються Президентом Украї-
ни, інші класні чини - Генеральним прокурором України.
Важливою умовою забезпечення незалежності прокурорів і слід-
чих прокуратури при здійсненні ними їх повноважень гарантована за-
коном недоторканність особи цих працівників. Нанесення тілесних
ушкоджень, образа, погроза щодо працівника прокуратури чи його
близького родича, а також знищення їхнього майна, інші насильниць-
кі дії у зв’язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури
своїх службових обов’язків тягнуть за собою встановлену законом
відповідальність (ст. 342, 343, 345, 346-349 КК України). Збитки, за-
подіяні знищенням або пошкодженням майна прокурору, слідчому чи
пенсіонеру з числа прокурорських слідчих працівників, членам їх сі-
мей, близьким і родичам у зв’язку з виконанням працівником проку-
ратури своїх службових обов’язків, відшкодовуються державою у
повному обсязі за рахунок державного бюджету.
Законом України “Про прокуратуру” встановлено порядок заохо-
чень, передбачено заходи матеріального та соціального забезпечен-
ня, правового та соціального захисту працівників органів прокурату-
ри. Передбачається матеріальне та соціальне забезпечення проку-
рорських працівників з урахуванням надбавок за вислугу років та
класні чини.
За порушення закону, неналежне виконання службових обов’яз-
ків чи вчинення ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відпові-

20
дальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України,
затвердженим Верховною Радою України 6 листопада 1991 року.
Крім загальних підходів до дисциплінарної відповідальності, для
співробітників прокуратури з метою забезпечення бездоганних мо-
ральних якостей цим нормативним документом встановлено, що у
разі вчинення працівником діяння, несумісного з перебуванням на
роботі в органах прокуратури, його звільняють незалежно від часу
вчинення проступку.
Одним із досягнень Генеральної прокуратури України є збере-
ження у сучасних умовах основного кадрового потенціалу прокурату-
ри, встановлення необхідного балансу між досвідченими і молодими
працівниками. Саме завдяки їх зусиллям підвищується дієвість на-
гляду, стає правилом не лише виявлення конкретного порушення за-
кону і притягнення винних до відповідальності, а й створення умов,
що виключають порушення законності у майбутньому.
Проблеми вдосконалення прокурорського нагляду є важливими у
плані побудови демократичної правової держави.

Питання для самоконтролю:

1. Які завдання покладено на прокуратуру?
2. На яких принципах будується діяльність органів прокуратури?
3. Які функції виконує прокуратура?
4. Охарактеризуйте систему органів прокуратури.
5. Перелічіть повноваження Генерального прокурора України, а
також підстави його призначення та звільнення.
6. Назвіть акти прокурорського реагування, дайте їх коротку ха-
рактеристику.
7. Які вимоги ставляться законом до працівників прокуратури?

21
 Тема 7

ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

1. Органи внутрішніх справ

у системі правоохоронних органів, їх завдання та функції

Одне з центральних місць серед правоохоронних органів в Украї-

ні посідають органи внутрішніх справ (далі - ОВС). Особливе стано-
вище ОВС у системі правоохоронних органів зумовлюється обсягом і
складністю їх компетенції при здійсненні правоохоронної діяльності,
а також тим, що на ОВС покладається основний тягар боротьби зі
злочинністю та роботи з профілактики й запобігання злочинам з ме-
тою реалізації єдиної державної політики боротьби зі злочинністю,
яка є складовою внутрішньої політики суверенної і незалежної Украї-
ни. Крім того, ОВС найчисленніші серед правоохоронних органів
України.

На органи внутрішніх справ України покладено виконання таких

завдань:
- забезпечення охорони громадського порядку і громадської без-
пеки;
- розкриття та розслідування злочинів, здійснення розшуку зло-
чинців;
- забезпечення безпеки дорожнього руху;
- забезпечення пожежної безпеки та боротьба з пожежами;
- охорона прав і законних інтересів громадян, підприємств, уста-
нов та організацій від протиправних посягань незалежно від форм
власності;
- вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяють вчи-
ненню злочинів та інших правопорушень;
- забезпечення суворого дотримання законності під час здійснен-
ня діяльності підрозділів та посадових осіб ОВС;
- участь у розробці та реалізації державної політики боротьби зі
злочинністю;

1
 - визначення основних напрямків удосконалення роботи ОВС.
Функції ОВС визначаються завданнями, які вони покликані виконува-
ти.

До основних функцій ОВС належать:

- організація та забезпечення охорони громадського порядку та
боротьби зі злочинністю;
- захист прав і свобод громадян, суспільства, держави від проти-
правних посягань;
- організація та забезпечення безпеки дорожнього руху в містах т
інших населених пунктах, а також на автомагістральних шляхах;
- здійснення державного пожежного нагляду та організація робот
органів пожежної охорони;
- здійснення оперативно-розшукової діяльності;
- проведення дізнання та попереднього слідства у кримінальних
справах, що належать до їх компетенції.

Правовою основою діяльності ОВС є Конституція України, закони

України "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність "Про
пожежну безпеку", "Про внутрішні війська МВС України", "Про дорож-
ній рух", Кримінально-процесуальний кодекс Україні інші законодавчі
акти України, постанови Верховної Ради Україні укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів Україні міжнародні правові ак-
ти, ратифіковані у встановленому законом порядку, що визначають
компетенцію, порядок організації та основі напрямки діяльності, пра-
ва та обов’язки ОВС під час виконання покладених на них завдань.

2. Система органів внутрішніх справ

До системи органів внутрішніх справ належать міліція, внутрішніх

війська, органи державного пожежного нагляду. Структурно система
органів внутрішніх справ будується відповідно до державного та ад-
міністративно-територіального устрою України і за функціональними
ознаками. Згідно з державним та адміністративно-територіальним
поділом органи внутрішніх справ поділяються на центральні та
місцеві, або територіальні.

Центральним органом внутрішніх справ є Міністерство внутріш-

ніх справ України (далі - МВС України), якому підпорядковуються

2
всі органи внутрішніх справ на території держави. До місцевих (тери-
торіальних) органів внутрішніх справ належать:
- Головні управління МВС (далі - ГУМВС) України в Автономній
Республіці Крим, Київській області та місті Києві;
- управління МВС (далі - УМВС) України в областях, місті Севас-
тополі;
- міські управління УМВС України в областях;
- районні відділи УМВС України в областях;
- районні відділи міських управлінь УМВС України в областях.

За функціональною ознакою з урахуванням існуючої системи ор-

ганів транспортних міністерств та їх особливостей будується систе-
ма ОВС на транспорті. Вона побудована так, щоб усі ланки цієї сис-
теми були спроможні виконувати покладені на них завдання з охоро-
ни громадського порядку на транспорті, охорони вантажів, що пере-
возяться, особистого майна та прав громадян, які користуються по-
слугами транспорту.
Очолює систему органів внутрішніх справ на транспорті Управ-
ління внутрішніх справ на транспорті МВС України. Іншими ланками
системи ОВС на залізничному, повітряному, морському та річковому
транспорті є відповідні управління, відділи, відділення внутрішніх
справ на транспорті та лінійні пункти міліції.
Окрему структуру мають внутрішні війська МВС України. Вони
підпорядковуються Головному управлінню внутрішніх військ МВС
України і складаються зі структурних підрозділів, військових частин
та з’єднань, дислокація яких і розташування залежать від покладе-
них на них завдань.
До системи органів внутрішніх справ входять підрозділи держав-
ного пожежного нагляду, структуру яких ми розглянемо окремо. Вони
підпорядковуються Головному управлінню державної пожежної охо-
рони МВС України.
Крім зазначених до системи ОВС входять також навчальні закла-
ди МВС України, інші підрозділи, установи, організації.

3. Структура місцевих (територіальних) органів внутрішніх

справ. Реформування органів внутрішніх справ України

3
 До типової структури головних управлінь, управлінь МВС України
в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
входять такі підрозділи:
- керівництво (начальник ГУМВС, УМВС, два перші заступники
начальника, заступники начальника ГУМВС, УМВС);
- штаб (на правах управління);
- управління (відділ) боротьби з організованою злочинністю;
- управління (відділ) карного розшуку;
- відділ (відділення) кримінальної міліції у справах неповнолітніх;
- управління (відділ) боротьби з незаконним обігом наркотиків;
- управління (відділ) державної служби боротьби з економічною
злочинністю;
- відділ (група) з контролю та координації діяльності ОВС у пор-
тах та аеропортах;
- управління адміністративної служби міліції (підрозділи охорони
громадського порядку, паспортної, реєстраційної та міграційної робо-
ти, дільничних інспекторів міліції);
- управління (відділ) Державтоінспекції;
- відділення (група) Укрбюро "Інтерполу";
- слідче управління (відділ);
- відділ (відділення) дізнання;
- управління роботи з особовим складом;
- відділ внутрішньої безпеки;
- Центр громадських зв’язків;
- науково-дослідний експертно-криміналістичний центр;
- управління державної пожежної охорони;
- відділ охорони здоров’я;
- фінансово-економічний відділ;
- господарське управління (відділ);
- другий спецвідділ;
- відділ капітального будівництва;
- перший відділ.

При ГУМВС, УМВС діють такі підрозділи:

- управління (відділ) держаної служби охорони;
- управління (відділ) карного розшуку;
- управління (відділ) оперативної інформації;
- оперативно-технічне управління (відділ);
- вузол оперативного зв’язку;

4
 - відділ забезпечення карантинних та ветеринарно-санітарних за-
ходів боротьби з епізоотіями та інші підрозділи.

Крім того, існують підрозділи, підпорядковані безпосередньо

ГУМВС, УМВС:
- приймальник-розподільник;
- приймальник-розподільник для неповнолітніх;
- реєстраційно-екзаменаційний відділ ДАІ;
- центр бойової підготовки;
- кінологічний центр;
- військово-медична комісія;
- госпіталь, лікарня, поліклініка;
- стройові підрозділи міліції.

Міське управління УМВС, районний відділ УМВС очолюють на-

чальники, які мають першого заступника та заступників. До їх складу
входять відповідні відділи, відділення, групи та окремі служби.
В лютому 2000 р. у світлі здійснення адміністративної реформи
органів державного управління в Україні розпочато реформування
системи ОВС України. З цією метою розпорядженням міністра ство-
рено робочу групу з реформування органів внутрішніх справ України.
Відповідно до пропозицій, розроблених МВС України, пропону-
ється перебудувати структуру центрального апарату та місцевих (те-
риторіальних) органів внутрішніх справ. Центральний апарат пропо-
нується побудувати за схемою: міністерство - департамент - бюро
- служба - сектор. У запропонованій схемі міністр має тільки першо-
го заступника, якому підпорядковуються всі департаменти МВС і си-
ли швидкого реагування (внутрішні війська). До складу МВС включе-
но 8 департаментів (боротьби з організованою злочинністю, органі-
зації управління, кримінальної міліції, громадської безпеки, ресурс-
ного забезпечення, кадрового забезпечення та персоналу, кримі-
нальних розслідувань, державної пожежної охорони) та Державний
науково-дослідний експертно-криміналістичний центр. Структурними
підрозділами департаментів є відповідно бюро, служба та сектор.
Замість ГУМВС, УМВС Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя пропонується створити комісаріати.
Структуру комісаріату пропонується побудувати за схемою: комісарі-
ат - бюро - служба - сектор. У структурі комісаріату передбачається
створити вісім бюро (боротьби з організованою злочинністю, органі-

5
зації та управління, кримінальних розслідувань, кримінальної міліції,
громадської безпеки, ресурсного забезпечення, кадрового забезпе-
чення та персоналу, державної пожежної охорони) та науково-до-
слідного експертно-криміналістичного центру. У свою чергу структу-
ра бюро складається із служб та секторів.
На рівні міста та району пропонується також створити відповідні
комісаріати району, міста. Комісаріати цієї ланки структурно буду-
ються за схемою: комісаріат - служба - сектор.

4. Міліція: завдання, структура, повноваження

Міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади,

який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність,
природне середовище, інтереси суспільства і держави від проти-
правних посягань.

Основні завдання міліції:

- забезпечувати особисту безпеку громадян, захищати їх права і
свободи, законні інтереси;
- запобігати правопорушенням і припиняти їх;
- охороняти і забезпечувати громадський порядок;
- виявляти і розкривати злочини, розшукувати осіб, які їх вчини-
ли;
- забезпечувати безпеку дорожнього руху;
- захищати власність від злочинних посягань;
- виконувати кримінальні покарання та адміністративні стягнення;
- брати участь у поданні соціальної та правової допомоги грома-
дянам, сприяти у межах своєї компетенції державним органам, під-
приємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на
них законом обов’язків.

Діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму,

поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими
колективами, громадськими організаціями й населенням, гласності,
позапартійності.
Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закон
України "Про міліцію", інші законодавчі акти України, постанови Вер-
ховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету
Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ

6
України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові нор-
ми, ратифіковані у встановленому порядку.

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури і Мі-

ністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, І про-
філактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, ви-
конавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Міліція склада-
ється з таких підрозділів:
- кримінальної міліції;
- міліції громадської безпеки;
- транспортної міліції;
- державної автомобільної інспекції;
- міліції охорони;
- спеціальної міліції.

Кримінальна міліція, до складу якої входять підрозділи карного

розшуку, державної служби боротьби з економічною злочинністю та
інші, здійснює боротьбу із загальнокримінальною злочинністю. З ці-
єю метою її працівники здійснюють оперативно-розшукові заходи,
передбачені законом процесуальні дії.
До складу міліції громадської безпеки входять служба охорони
громадського порядку, патрульно-постова служба, паспортна, реєст-
раційно-міграційна служби, дозвільна система ОВС, служба дільнич-
них інспекторів міліції. На міліцію громадської безпеки покладається
забезпечення громадського порядку на вулицях та в інших громадсь-
ких місцях, здійснення нагляду за дотриманням порядку придбання
та зберігання вогнепальної зброї, її реалізацією, транспортуванням
та зберіганням боєприпасів, радіоактивних, вибухонебезпечних та
отруйних речовин.
Транспортна міліція забезпечує охорону громадського порядку
та вантажів, що перевозяться залізничним, водним і повітряним
транспортом.
Державна автомобільна інспекція регулює рух транспорту та
пішоходів на вулицях і шляхах, припиняє порушення правил дорож-
нього руху, здійснює контроль за станом шляхів, вулиць, нагляд за
технічним станом авто- мототранспортних засобів, веде облік дорож-
ньо-транспортних подій, розшук викрадених автомобілів та інше.
Міліція охорони забезпечує на договірних засадах охорону май-
на громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми

7
власності, а також майна іноземних держав, міжнародних організа-
цій, іноземних громадян та осіб без громадянства, здійснює охорону
фізичних осіб.
Спеціальна міліція здійснює охорону громадського порядку на
об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське зна-
чення або потерпіли від стихійного лиха, екологічного забруднення,
катастрофи. Підрозділами спеціальної міліції є також підрозділи
"Беркут", "Кобра" та ін.

Міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана:

- забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;
- виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини, вжива-
ти з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів,
передбачених чинним законодавством;
- приймати і реєструвати заяви й повідомлення про злочини та
адміністративні правопорушення, своєчасно ухвалювати щодо них
рішення;
- здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною
формою, провадити дізнання у межах, визначених кримінально-про-
цесуальним законодавством;
- припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати про-
вадження у справах щодо них;
- виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопору-
шень, вживати в межах своєї компетенції заходів для їх усунення;
брати участь у правовому вихованні населення;
- провадити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчи-
нення злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами,
щодо яких воно встановлено, а також контроль за засудженими до
кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;
- у межах своєї компетенції виконувати кримінальні покарання та
адміністративні стягнення;
- розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слід-
ства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, про-
пали безвісти, та інших осіб у передбачених законодавством випад-
ках;
- проводити криміналістичні дослідження за матеріалами опера-
тивно-розшукової діяльності, у встановленому порядку забезпечува-
ти участь спеціалістів криміналістичної служби у слідчих діях;

8
 - виконувати прийняті в установленому законом порядку і в ме-
жах своєї компетенції рішення прокурора, слідчого, суду;
- у межах своєї компетенції забезпечувати безпеку дорожнього
руху, додержання законів, правил і нормативів у цій сфері, здійсню-
вати реєстрацію та облік авто- мототранспортних засобів, приймати
іспити на право керувати транспортними засобами і видавати відпо-
відні документи; запобігати забрудненню повітря, водойм транспорт-
ними засобами та сільськогосподарською технікою;
- відповідно до законодавства давати дозвіл на придбання, збері-
гання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин
та матеріалів, інших предметів і речовин, щодо зберігання і викорис-
тання яких встановлено спеціальні правила, а також на відкриття
об’єктів, де вони використовуються, контролювати додержання за-
значених правил та функціонування цих об’єктів;
- контролювати додержання громадянами та службовими особа-
ми встановлених законодавством правил паспортної системи, в’їзду,
виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її терито-
рію іноземних громадян та осіб без громадянства;
- повідомляти відповідним державним органам і громадським
об’єднанням про аварії, пожежі, катастрофи, стихійні лиха та інші
надзвичайні події, вживати невідкладних заходів для ліквідації їх на-
слідків, врятування людей і надання їм допомоги, охорони майна, що
залишилося без нагляду;
- брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій
та епізоотій;
- сприяти забезпеченню відповідно до законодавства режиму во-
єнного або надзвичайного стану в разі їх оголошення на всій терито-
рії України або в окремій місцевості;
- охороняти на договірних засадах майно громадян, колективне і
державне майно, а також майно іноземних держав, міжнародних ор-
ганізацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадян-
ства;
- забезпечувати збереження знайдених, вилучених у затриманих
і заарештованих осіб і зданих у міліцію документів, речей, цінностей
та іншого майна, вживати заходів для повернення їх законним влас-
никам. Міліція несе відповідальність за збереження зданих цінностей
і майна;
- охороняти, конвоювати та тримати затриманих і взятих під вар-
ту осіб;

9
 - у встановленому порядку виявляти і повідомляти закладам охо-
рони здоров’я про осіб, які становлять групу ризику захворювання на
СНІД, і здійснювати за поданням закладу охорони здоров’я з санкції
прокурора привід цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіци-
ту людей, хворих на венеричні захворювання, хронічний алкоголізм і
наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, для обо-
в’язкового обстеження і лікування;
- здійснювати привід до відповідних державних органів або уста-
нов згідно з чинним законодавством та з санкції прокурора громадян,
які ухиляються від призову на військову службу;
- подавати у межах наданих прав допомогу народним депутатам,
представникам державних органів і громадських об’єднань у здійс-
ненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться протидія або загрожує
небезпека з боку правопорушників;
- подавати у межах наявних можливостей невідкладну, в тому
числі медичну допомогу особам, які потерпіли від правопорушень і
нещасних випадків, перебувають у безпорадному або небезпечному
для життя і здоров’я стані, а також неповнолітнім, які залишились без
опікування;
- забезпечувати у встановленому законодавством України поряд-
ку безпеку осіб, узятих під захист, у разі надходження від них заяви,
звернення керівника відповідного державного органу чи отримання
оперативної та іншої інформації про загрозу їх життю, здоров’ю, жит-
лу чи майну;
- забезпечувати виконання загальнообов’язкових рішень місце-
вих рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компе-
тенції, з питань охорони громадського порядку і правил торгівлі у не-
встановлених місцях;
- забезпечувати громадський порядок під час проведення масо-
вих заходів комерційного характеру на кошти організацій або осіб, які
їх організовують.

Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку

він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього гро-
мадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які
загрожують особистій чи громадській безпеці, або в разі безпосеред-
нього їх виявлення зобов’язаний вжити заходів для попередження і
припинення правопорушень, рятування людей, надання допомоги
особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчини-

10
ли правопорушення, охорони місця події і повідомити про це в най-
ближчий підрозділ міліції.

Для виконання покладених на неї обов’язків міліції надаються та-

кі основні права:
- вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громад-
ський порядок, припинення правопорушень та дій, що перешкоджа-
ють здійсненню повноважень міліції, виносити на місці усне поперед-
ження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення,
а в разі невиконання зазначених вимог застосовувати передбачені
Законом України "Про міліцію" заходи примусу;
- перевіряти у громадян у разі підозри у вчиненні правопорушень
документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необ-
хідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і
контроль за виконанням яких покладено на міліцію;
- викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та
у зв’язку з матеріалами, що перебувають у її провадженні, в разі ухи-
лення без поважних причин від з’явлення за викликом піддавати їх
приводу у встановленому законом порядку;
- виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному
впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, ви-
носити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної
поведінки;
- затримувати і тримати у спеціально відведених для цього
приміщеннях:
 осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які пе-
реховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиля-
ються від виконання кримінального покарання, - на строки і в поряд-
ку, передбачених законом;
 осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, -
на строк, встановлений органом попереднього розслідування, проку-
рором, судом, але не більше як на десять діб;
 осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для скла-
дання протоколу або розгляду справи по суті, якщо ці питання не мо-
жуть бути вирішені на місці, - на строк до трьох годин;
 неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікуван-
ня, - на строк до передання законним представникам або до влашту-
вання у встановленому порядку, а неповнолітніх, які вчинили су-
спільне небезпечні діяння і не досягли віку, з якого настає криміналь-

11
на відповідальність, до передання їх законним представникам або
направлення у приймальники-розподільники, але не більше як на 8
годин;
 осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції, -
до розгляду справи народним суддею;
 осіб, яких запідозрено у бродяжництві, - на строк до 30 діб з
санкції прокурора;
 осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про на-
правлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або
наркоманії, - на строк до трьох діб;
 військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під
ознаки злочину або адміністративного правопорушення, - до пере-
дання їх військовим патрулям, представникам військової комендату-
ри, військових частин або військових комісаріатів;
 осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і ство-
рюють у зв’язку з цим реальну небезпеку для себе і оточення, - до
передання їх у лікувальні заклади, але не більше як на 24 години;
 складати протоколи про адміністративні правопорушення,
здійснювати особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і доку-
ментів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечен-
ня провадження у справах про адміністративні правопорушення;
 у випадках, передбачених Кодексом України про адміністра-
тивні правопорушення, накладати адміністративні стягнення або пе-
редавати матеріали про адміністративні правопорушення на розгляд
інших державних органів, товариських судів, громадських об’єднань
або трудових колективів;
 у порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих ор-
ганів у кримінальних справах здійснювати обшуки, вилучення, допи-
ти та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального зако-
нодавства;
 на підставах і в порядку, встановлених законом, здійснювати
гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кіно-, відео-
зйомку і звукозапис, прослуховувати телефонні розмови з метою
розкриття злочинів;
 виконувати фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку,
дактилоскопію осіб, яких затримано за підозрою у вчиненні злочину
або за бродяжництво, взято під варту, звинувачено у вчиненні злочи-
ну, а також осіб, підданих адміністративному арешту;

12
  здійснювати кіно-, фото- і звукофіксацію як допоміжний засіб
попередження протиправних дій та розкриття правопорушень;
 вести профілактичний облік правопорушників, криміналістич-
ний та оперативний облік в обсязі, структурі й порядку, що визнача-
ються завданнями, покладеними на міліцію Законом "Про міліцію";
 оглядати поклажу, багаж та пасажирів цивільних повітряних,
морських і річкових суден, засоби залізничного та автомобільного
транспорту згідно з чинним законодавством;
- входити безперешкодно в будь-який час доби:
 на територію і в приміщення підприємств, установ та організа-
цій, у тому числі митниці, та оглядати їх з метою припинення злочи-
нів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, в разі
стихійного лиха та інших надзвичайних обставин;
 на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення громадян у
разі переслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує
життю мешканців, а також у разі стихійного лиха та інших надзвичай-
них обставин;
 у житлові приміщення осіб, які перебувають під адміністратив-
ним наглядом, з метою перевірки;
 перебувати на земельних ділянках, у житлових та інших при-
міщеннях громадян за їх згоди, а також на території і в приміщеннях
підприємств, установ та організацій з повідомленням про це адмініс-
трації з метою забезпечення безпеки громадян, громадської безпеки,
запобігання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили;
 одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, уста-
нов та організацій, незалежно від форм власності, та об’єднань гро-
мадян на письмовий запит відомості (в тому числі ті, що становлять
комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочи-
ни, що перебувають у провадженні міліції;
 вносити відповідним державним органам, громадським об’єд-
нанням або службовим особам, підприємствам, установам, організа-
ціям обов’язкові до розгляду подання про необхідність усунення при-
чин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень;
 відповідно до своєї компетенції тимчасово обмежувати або
забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об’єкти
з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки,
охорони життя і здоров’я людей;

13
  вести профілактичний облік правопорушників, криміналістич-
ний та оперативний облік в обсязі, структурі й порядку, що визнача-
ються завданнями, покладеними на міліцію Законом "Про міліцію";
 оглядати поклажу, багаж та пасажирів цивільних повітряних,
морських і річкових суден, засоби залізничного та автомобільного
транспорту згідно з чинним законодавством;
 організовувати за необхідності медичний огляд водіїв, затри-
мувати, усувати від керування транспортними засобами осіб, які пе-
ребувають у стані сп’яніння, а також тих, які не мають документів на
право керування або користування транспортними засобами, по-
збавляти водіїв права керування транспортними засобами у перед-
бачених законодавством випадках;
 використовувати передбачені нормативними актами технічні
засоби для виявлення та фіксації порушень правил дорожнього руху,
забороняти експлуатацію транспортних засобів, технічний стан яких
загрожує безпеці дорожнього руху чи навколишнього середовища
або номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних
документах; у встановленому порядку затримувати і доставляти
транспортні засоби для тимчасового зберігання на спеціальних май-
данчиках чи стоянках;
 анулювати виданий підприємству, установі й організації доз-
віл на придбання, зберігання і використання зброї, боєприпасів, ви-
бухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин у разі неви-
конання встановлених правил користування і поводження з ними або
в разі недоцільності їх подальшого зберігання, вилучати за необхід-
ності зазначені предмети, опечатувати склади, бази й сховища, за-
кривати стрілецькі тири і стенди, зброєремонтні та піротехнічні під-
приємства, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усу-
нення порушень відповідних правил;
 анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї
та боєприпасів тих громадян, які зловживають спиртними напоями,
вживають наркотичні засоби без призначення лікаря, інші одурманю-
ючі засоби, хворіють на психічні захворювання, та в інших передба-
чених законодавством випадках;
 оглядати з участю адміністрації підприємств, установ, органі-
зацій приміщення, де зберігається зброя, боєприпаси, вибухові, нар-
котичні та сильнодіючі хімічні, отруйні та радіоактивні речовини і ма-
теріали, з метою перевірки додержання правил поводження з ними;

14
  оглядати зброю та боєприпаси, що є у громадян, а також міс-
ця їх зберігання;
 вилучати у громадян і службових осіб предмети і речі, заборо-
нені або обмежені в обороті, а також документи з ознаками підробки,
знищувати ці предмети, речі та документи або передавати їх за при-
значенням у встановленому порядку;
 оглядати з участю адміністрації підприємств, установ і органі-
зацій виробничі, складські та інші службові приміщення і території з
метою перевірки охорони державного і колективного майна, додер-
жання правил продажу товарів і надання послуг населенню;
 вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб під-
приємств, установ та організацій відомості та пояснення за фактами
порушення законодавства, зробити документальні і натуральні пере-
вірки, інвентаризацію і ревізію виробничої та фінансово-господарсь-
кої діяльності; витребовувати і за необхідності вилучати документи,
зразки сировини й продукції, опечатувати каси, приміщення і місця
зберігання документів, грошей і товарно-матеріальних цінностей;
 використовувати безперешкодно транспортні засоби, що на-
лежать підприємствам, установам, організаціям і громадянам (крім
транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших пред-
ставництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних
засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, сти-
хійного лиха, доставки в лікувальні заклади осіб, які потребують не-
відкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників
та їх доставки в міліцію;
 у невідкладних випадках користуватися безперешкодно і без-
платно засобами зв’язку, що належать підприємствам, установам та
організаціям, а засобами зв’язку, що належать громадянам, - за їх
згоди;
 зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю;
 за наявності небезпеки для життя і здоров’я видавати особам,
взятим під захист, відповідно до чинного законодавства зброю, спе-
ціальні засоби індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку.

Розділом III Закону України "Про міліцію", зокрема ст. 12-15, ви-
значається порядок застосування працівниками міліції заходів фізич-
ного впливу, спеціальних засобів, вогнепальної зброї і передбача-
ються гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції. Пра-
вила застосування спеціальних засобів під час охорони громадсько-

15
го порядку в Україні затверджені постановою Кабінету Міністрів
України.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про міліцію" застосуванню
сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї має передувати попе-
редження про намір їх використати, якщо дозволяють обставини. Фі-
зична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися без
попередження, якщо виникла безпосередня загроза життю або здо-
ров’ю громадян чи працівників міліції.
Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеці-
альні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагіт-
ності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та
малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загро-
жує життю і здоров’ю людей, працівників міліції, або збройного напа-
ду чи збройного опору.
Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу
працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього на-
чальника.
Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування
фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки за-
стосування зброї працівник міліції зобов’язаний негайно і письмово
повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.
Перевищення повноважень щодо застосування сили, в тому чис-
лі спеціальних засобів і зброї, спричиняє встановлену законом відпо-
відальність.
Заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного
бою, працівники міліції мають право застосовувати для припинення
правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо
інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’яз-
ків.

Спеціальні засоби, що застосовуються під час охорони громад-

ського порядку, поділяються на такі:
- засоби індивідуального захисту - шоломи, бронежилети, проти-
ударні та броньові щити;
- засоби активної оборони - гумові кийки, наручники, ручні газові
гранати, патрони з газовими гранатами, балончики та пістолети із
сльозоточивим газом;
- засоби забезпечення спеціальних операцій - ранцеві апарати
типу "Облако", світлошумова граната "Заря" та світлошумовий при-

16
стрій "Пламя", патрони з гумовою кулею "Волна-р", водомети, броне-
машини та інші транспортні засоби, пристрої для примусової зупинки
автотранспорту типу "Еж-М", пристрої для відкриття приміщень, за-
хоплених правопорушниками, - малогабаритні підривні пристрої
"Ключ", "Импульс".

Для охорони громадського порядку можна також використовувати

службових собак.

Спеціальні засоби та службових собак працівники міліції застосо-

вують у таких випадках:
- для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що
створюють загрозу їхньому життю або здоров’ю;
- для припинення масових безпорядків і групових порушень гро-
мадського порядку;
- для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транс-
портні засоби або для їх звільнення у разі захоплення незалежно від
їх належності;
- для затримання і доставки в міліцію або інше службове примі-
щення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і
тримання осіб, затриманих, заарештованих, узятих під варту, якщо
зазначені особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави
вважати, що вони можуть спробувати втекти чи завдати шкоди ото-
ченню або собі;
- для припинення масового захоплення землі та інших дій, що
можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які па-
ралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, по-
сягають на громадський спокій, життя і здоров’я людей;
- для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які
виконують службові або громадські обов’язки з охорони громадсько-
го порядку і боротьби зі злочинністю;
- для звільнення заручників.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його засто-

сування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, ха-
рактеру правопорушення і особи правопорушника.

Постановою Кабінету Міністрів України передбачено такі особли-

вості застосування спеціальних засобів:

17
 - у разі застосування наручників потрібна періодична, не рідше як
через 2 години, перевірка стану фіксації замків;
- забороняється завдавати удари гумовим кийком по голові, шиї,
у ділянці ключиці, по животу, статевих органах;
- водомети застосовують для розосередження учасників масових
безпорядків за температури повітря не нижче нуля градусів за Цель-
сієм;
- у разі застосування сльозоточивих речовин забороняється при-
цільна стрільба по правопорушниках, розкидання і відстрілювання
гранат у натовп, повторні їх застосування у межах зони ураження у
період дії цих речовин;
- забороняється застосовувати пристрій типу "Еж-М" для приму-
сової зупинки автотранспорту, в тому числі вантажних автомобілів,
що здійснюють перевезення людей, автотранспорту, який належить
дипломатичним, консульським та іншим представництвам іноземних
держав.
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про міліцію" працівники мілі-
ції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну
зброю у таких випадках:
- для захисту громадян від нападу, що загрожує їхньому життю і
здоров’ю, а також звільнення заручників;
- для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї,
якщо їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека;
- для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, житлові
приміщення громадян, приміщення державних і громадських підпри-
ємств, установ та організацій, а також звільнення їх у разі захоплен-
ня;
- для затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого
злочину і яка намагається втекти;
- для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається
втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосу-
ванням зброї та інших предметів, що загрожують життю і здоров’ю
працівника міліції;
- для зупинки транспортного засобу через його пошкодження, як-
що водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян
або працівника міліції.

18
 Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну
зброю у разі значного скупчення людей, якщо від цього можуть по-
терпіти сторонні особи.
Працівники міліції мають право використовувати зброю для по-
дання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження
тварини, яка загрожує життю і здоров’ю громадян або працівника мі-
ліції.

Статтею 151 Закону України "Про міліцію" передбачаються такі

гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції:
- працівник міліції має право привести вогнепальну зброю у го-
товність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виник-
нути підстави для її застосування;
- під час затримання злочинців чи правопорушників або осіб, яких
працівник міліції запідозрив у вчиненні злочинів чи правопору-шень,
а також під час перевірки документів у підозрілих осіб праців-ник
міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є по-
передженням про можливість її застосування;
- спроба особи, яку затримує працівник міліції із вогнепальною
зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визна-
чену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дає працівникові міліції
право застосувати вогнепальну зброю.

19
 5. Особовий склад міліції, правовий і соціальний захист,
дисциплінарна відповідальність працівників міліції.
Контроль за діяльністю міліції

Особовий склад міліції складається з працівників, що проходять

державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного
законодавства присвоєно спеціальні звання міліції.
Працівники міліції мають єдиний формений одяг, зразки якого за-
тверджуються Кабінетом Міністрів України і який видається безплат-
но, та знаки розрізнення. Працівникам міліції видають службові по-
свідчення.
Використання спеціальних звань, знаків розрізнення, форми одя-
гу і службового посвідчення працівника міліції особою, яка не є пра-
цівником міліції, спричиняє відповідальність за законом.
На службу до міліції приймають на контрактній основі громадян,
які за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім
рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я здатні виконувати
покладені на міліцію завдання. У разі прийняття на службу може бу-
ти встановлено іспитовий строк до одного року.
Працівники міліції складають присягу, текст якої затверджується
Кабінетом Міністрів України.
Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше
засуджувалися за вчинення злочину.
Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються
Положенням про проходження служби особовим складом органів
внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Особи, прийняті на службу до міліції, в тому числі слухачі й кур-
санти навчальних закладів міліції, які перебувають на військовому
обліку, на час МВС України.
Навчання в навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ
України після здобуття середньої освіти прирівнюється до проход-
ження військової служби.
Працівник міліції, який є народним депутатом, прикомандирову-
ється на час постійної роботи до ради народних депутатів із зали-
шенням на службі в органах внутрішніх справ. Після закінчення по-
стійної роботи в раді або раніше цього строку народний депутат за
його бажанням направляється в розпорядження МВС України з пра-
вом зайняти попередню або, за його згоди, іншу рівноцінну посаду.

1
 При звільненні зі служби в міліції з ініціативи адміністрації в разі
відхилення скарги з цього приводу вищими в порядку підлеглості
службовою особою чи органом звільнений працівник міліції має пра-
во оскаржити звільнення до народного суду.
Працівники міліції мають право створювати професійні спілки.
Вони не можуть бути членами політичних партій, рухів та інших гро-
мадських об’єднань, що мають політичну мету, їм забороняється
займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, а також
організовувати страйки або брати в них участь.
Працівник міліції с представником державного органу виконавчої
влади і законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для вико-
нання громадянами і службовими особами.
У виконанні покладених на нього обов’язків працівник міліції керу-
ється тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм без-
посередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, за винятком
уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках
не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції і ніх-
то не має права покласти на працівника міліції виконання обов’язків,
не передбачених чинним законодавством. Втручання в діяльність мі-
ліції спричиняє відповідальність за законом.
Працівники міліції перебувають під захистом держави, що здійс-
нюється в порядку і випадках, передбачених законом. Держава га-
рантує захист життя, здоров’я, честі, гідності, житла, майна працівни-
ка міліції, членів його сім’ї та близьких родичів від злочинних пося-
гань та інших протиправних дій.
Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які
перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції зав-
дань, спричиняють встановлену законом відповідальність. Правопо-
рушення щодо пенсіонера міліції, членів його сім’ї, вчинені у зв’язку з
його попередньою службовою діяльністю, а також щодо особи, яка
сприяє міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинніс-
тю, та членів її сім’ї спричиняють відповідальність за законом.
Працівник міліції має право оскаржити до суду прийняті щодо
нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вва-
жає, що вони принижують його гідність і обмежують особисті права,
не пов’язані зі службовою діяльністю.
Звільнення працівника міліції зі служби у зв’язку з обвинувачен-
ням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття обвину-
вальним вироком законної сили.

2
 Працівник міліції підлягає обов’язковому державному страхуван-
ню на суму десятирічного грошового утримання за останньою поса-
дою за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також коштів, що над-
ходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств,
установ та організацій.
У разі загибелі працівника міліції під час виконання службових
обов’язків з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинніс-
тю сім’ї загиблого або його утриманцям виплачують одноразову до-
помогу в розмірі десятирічного грошового утримання загиблого за
останньою посадою, яку він обіймав, і призначають пенсію у зв’язку з
втратою годувальника в розмірі місячного посадового окладу.
У разі каліцтва, заподіяного працівникові міліції під час виконання
службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період про-
ходження служби або не пізніше як через 3 місяці після звільнення зі
служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворюван-
ня або нещасного випадку, що сталися у період проходження служ-
би, йому виплачують одноразову допомогу в розмірі від трирічного
до п’ятирічного грошового утримання (залежно від ступеня втрати
працездатності) і призначають пенсію з інвалідності.
Працівник міліції у межах повноважень, наданих йому Законом
України "Про міліцію" та іншими законодавчими актами, самостійно
приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність
дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Порядок дотримання службової дисципліни, заходи заохочення

та стягнення, які можуть бути застосовані до працівника органів
внутрішніх справ, у тому числі працівника міліції, визначаються Дис-
циплінарним статутом органів внутрішніх справ України. Відповідно
до останнього проекту Дисциплінарного статуту органів внутрішніх
справ, зі змінами та доповненнями, запропонованими Міністерством
юстиції України, передбачається, що за мужність, старанність, відва-
гу і відмінну службу під час виконання службових обов’язків до осіб
рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ можуть
бути застосовані такі види заохочень:
- оголошення подяки;
- нагородження цінним подарунком або грошовою винагородою;
- занесення на "Дошку Пошани" або до "Книги Пошани";
- нагородження нагрудними знаками МВС України;
- нагородження преміями і відзнаками міністра внутрішніх справ;

3
 - дострокове присвоєння чергового спеціального звання;
- присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від
звання, передбаченого за обійманню штатною посадою;
- нагородження іменною зброєю;
- дострокове зняття раніше накладеного стягнення.

За порушення працівниками ОВС норм і правил, встановлених

Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими
актами, присягою працівників ОВС, статутами, нормативними актами
МВС України, до них можуть бути застосовані такі види стягнення:
- зауваження;
- догана;
- сувора догана;
- попередження про неповну посадову відповідність;
- пониження в посаді;
- позбавлення іменної зброї;
- позбавлення нагрудного знака МВС України;
- пониження у спеціальному званні на один ступінь;
- звільнення з органів внутрішніх справ.
Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів Украї-
ни, міністр внутрішніх справ України і в межах своєї компетенції – ра-
ди народних депутатів.
Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою мілі-
ції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесу-
альну та адміністративну діяльність.
Нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійсню-
ють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

6. Органи внутрішніх справ і місцевого самоврядування

Повноваження органів місцевого самоврядування в галузі внут-

рішніх справ знайшли відображення в Законі України “Про місцеве
самоврядування в Україні”, в якому передбачені два види повнова-
жень: власні (самоврядні) та делеговані.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
належать такі власні (самоврядні) повноваження: підготовка і вне-
сення на розгляд ради пропозицій щодо створення відповідно до за-
кону міліції, яка утримується за рахунок коштів місцевого самовряду-
вання, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції,

4
про витрати на їх утримання, здійснення матеріально-технічного за-
безпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-по-
бутових умов; сприяння діяльності органів внутрішніх справ.
Делеговані повноваження мають більш широкий діапазон і поля-
гають в наступному: вжиття у разі стихійного лиха, екологічних ката-
строф, епідемій, епізоотій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій не-
обхідних заходів щодо забезпечення державного і громадського по-
рядку, життєдіяльності підприємств, установ і організацій, врятуван-
ня життя людей, захисту їх здоров’я, збереження матеріальних цін-
ностей; вирішення відповідно до закону питань про проведення збо-
рів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних
та інших масових заходів, здійснення контролю за забезпеченням
при їх проведенні громадського порядку; розгляд справ про адмініс-
тративні правопорушення, віднесені законом до їх відання; утворен-
ня служб у справах неповнолітніх та спостережної служби, спряму-
вання їх діяльності; вирішення разом з відповідними органами МВС
України питань щодо створення належних умов для служби та відпо-
чинку особовому складу органів внутрішніх справ та ін.

Питання для самоконтролю:

1. Перечисліть основні завдання та напрями діяльності МВС
України?
2. Визначте завдання, функції та принципи діяльності міліції?
3. Які основні обов’язки покладаються на міліцію?
4. Які основні права міліції?
5. На що спрямована діяльність міліції в Україні?
6. Що становить правову основу застосування заходів фізичного
впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї?
7. 3 якою метою застосовуються заходи фізичного впливу праців-
никами міліції і що вони являють собою?
8. Які види спеціальних засобів існують та в яких випадках їх за-
стосовує міліція в Україні?
9. Порядок застосування працівниками міліції заходів фізичного
впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї?

5
 Тема 8

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЯВЛЕННЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

1. Поняття виявлення та розслідування злочинів

В Україні здійснюються великомасштабні перетворення спрямо-

вані на зміцнення демократії і правової держави.
Однією з головних проблем громадського розвитку є зміцнення
законності та правопорядку. Це висуває на перший план завдання
захисту прав і законних інтересів громадян. Але криміногенна ситуа-
ція в державі поки що являється складною.
Майже повсюдно збільшується кількість небезпечних злочинів по-
єднаних з насильством, жорстокістю і цинізмом, злочинність стає
більш організованою.
Кримінальні структури проникли в сферу економіки, зовнішньо-
економічну діяльність, кредитно-банківську систему.
В цих умовах особливо важливого значення набуває організація
виявлення та розслідування злочинів.
Виявлення та розслідування злочинів - важливий вид правоохо-
ронної діяльності. У процесі її здійснення вирішуються специфічні
завдання, спрямовані на повне і швидке розкриття кожного злочину,
розшук злочинців та осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кри-
мінальної відповідальності. При цьому суб’єкти цієї діяльності по-
збавлені права на необґрунтоване обвинувачення та на юридичну
помилку. Правоохоронна діяльність у сфері виявлення та розсліду-
вання злочинів є несумісною із фактами протиправних затримань і
арештів, її предмет включає характерні ознаки професійної діяль-
ності органу, уповноваженого виявляти та розслідувати злочин,
окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності.
Виявлення та розслідування події злочину - це процес, що роз-
гортається у часі та просторі, в якому встановлюються, досліджують-
ся, оцінюються численні фактичні обставини, здійснюються ціле-
спрямовані пошукові перевірочні, контрольні та правові дії. Більшість
питань детально розглядається у курсах кримінально-процесуально-
го права, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності. У да-
ній навчальній дисципліні висвітлюється юридична діяльність, пред-
мет якої полягає у виконанні функції правоохорони.

1
 Виявлення та розслідування злочинів характеризується кількома
ознаками. По-перше, охороною прав і законних інтересів фізичних та
юридичних осіб шляхом правильного застосування адміністративно-
го, кримінального та кримінально-процесуального законодавства з
тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відпо-
відальності. По-друге, державним впливом на злочинність, захистом
інтересів держави і суспільства з тим, щоб застосовувати криміналь-
ну відповідальність до винних осіб.
Така діалектична єдність вказаних ознак зумовлена певною, єд-
ністю інтересів держави і особи.
Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб
трансформується у принцип правоохорони, за яким притягнення до
кримінальної відповідальності невинної особи є неприпустимим. За
ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. При цьому в Основному Законі підкреслюється, що
у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи відвернути його
уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання
особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість
якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. За-
тримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох
годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення
суду про тримання під вартою. У порядку додержання цього принци-
пу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або
юридичні помилки, припущені посадовими особами при здійсненні
ними виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо не-
законний арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення
завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за
примушення давати показання (ст. 373 КК). Згідно з Конституцією ні-
хто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи на-
кази (ст. 60).
Захист інтересів держави і суспільства також втілюється у прин-
цип правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні
особи. Разом з тим юридична відповідальність має індивідуальний
характер. Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відпові-
дальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61
Конституції); доводити свою невинуватість у вчиненні злочину не є
обов’язком особи, притягнутої до відповідальності; обвинувачення за
Конституцією не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незакон-
ним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності

2
вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62). Для додержання цього
принципу встановлено кримінальну відповідальність за завідомо не-
правдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання
(ст. 384 КК). При цьому якщо самим фактом розголошення посадово-
го особою даних попереднього слідства завдано істотної шкоди дер-
жавним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення
цієї посадової особи до кримінальної дальності.
Професійна діяльність з виявлення та розслідування злочинів
має інтегративне значення незалежно від відомчої належності осіб,
які є суб’єктами цієї діяльності. Усі вони керуються нормами КПК
України. Інші процесуальні процедури з цього приводу можуть лише
доповнювати його.
Така професійна діяльність вимагає спеціалізації, взаємодії та
ґрунтовної правової підготовки. Вона здійснюється за різними типа-
ми правових охоронних дій, а саме: правопримушувальними, право-
встановлюючими, правозабезпечувальними та правовідновлюваль-
ними.
Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного, обви-
нуваченого) здійснюється за умов різних типів складностей фактич-
них обставин, з урахуванням очевидного або неочевидного типів
вчинення злочину. Джерелами інформації про подію злочину можуть
бути як у першому, так і у другому випадку фізичні особи (наприклад,
потерпілі, очевидці тощо), інформація про фізичні або інші наслідки
дій винних осіб, документи, нотатки тощо. Виявленням злочину вва-
жається встановлення події (явища, часу, обставин, особи тощо),
зокрема моменту заволодіння майном, проникнення у житлове при-
міщення, нападу на особу і заволодіння її майном, заподіяння розла-
ду здоров’я тощо. Деякі особливості встановлення моменту закінчен-
ня події притаманні злочинам, які за складом є формальні (момен-
том закінчення злочину в таких злочинах вважається сама дія, на-
приклад, при хуліганстві або розбійному нападі) або матеріальні (мо-
ментом закінчення є виникнення шкоди, іншого матеріального на-
слідку, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень, крадіжках то-
що).
Для очевидних злочинів не характерна висока складність вияв-
лення та розслідування. Встановлення складу злочину при цьому не
потребує особливих зусиль у доказуванні. Проте здебільшого подія
злочину приховується особою або групою осіб. Це стосується біль-
шості так званих неочевидних злочинів, які вчиняються у господарсь-

3
кий, фінансовій та інших сферах, злочинів, що пов’язані з обігом нар-
котичних засобів тощо. Виявлення їх, зокрема фінансового шахрай-
ства, несплати податків, інших видів неочевидних (латентних) злочи-
нів, потребує попередньої та додаткової контрольно-перевірочної
роботи.
Розслідування банківських справ свідчать про появу нової хвилі
злочинів, виявлення та доказування яких потребує значних профе-
сійних зусиль.
У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохоронні
органи України дедалі частіше використовують можливості таких
міжнародних організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток полі-
тичних, соціальних, економічних та екологічних відносин в Європі та
й усьому світі супроводжується стрімким зростанням міжнародної
злочинності. Типові її прояви - це відмивання "брудних" грошей, за-
провадження у міжнародний обіг фальшивих грошей, торгівля людь-
ми, незаконна поставка зброї в "гарячі точки", розкрадання міжна-
родних кредитів, нелегальна торгівля людськими органами, наркобіз-
нес. Останнім часом через мережу Інтернет поширюється культ на-
сильства та жорсткості, дитяча порнографія та расистська пропаган-
да. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними злочинами стає
узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень поліцій євро-
пейських країн.
Значних зусиль потребує пошук та встановлення осіб, що пропа-
ли безвісти.
Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявля-
ються інші неправомірні дії, що стає достатньою підставою для пору-
шення кримінальних справ і проведення самостійного розслідування
цих неправомірних дій. Також додаткового розслідування потребу-
ють так звані суміжні склади злочинів, коли однією антисуспільною
дією вчиняються два і навіть більше різних злочинів.
Виявлення та розслідування злочинів здійснюється у процесу-
альних та позапроцесуальних формах, але з обов’язковим додер-
жанням вимог Конституції України та КПК. В іншому разі сама діяль-
ність, яка здійснюється з порушенням конституційних або процесу-
альних норм, перетворюється на протиправну.
Правопримушувальні дії перемежовуються з іншими видами пра-
вових дій. Вони найпоширеніші і характерні для правоохоронної ді-
яльності при виявленні та розслідуванні злочинів. Для відносин, що
забезпечують функцію правоохорони між уповноваженими органами

4
та громадянами, характерна специфічна взаємодія, яка відображена
у кримінальному законодавстві. Повідомляти про злочин - право кож-
ного громадянина. Законодавець передбачив звільнення від кримі-
нальної відповідальності за активне сприяння у розкритті таких тяж-
ких злочинів, у тому числі вчинених у складі організованої групи.
Проте, коли громадянинові стало відомо про тяжкий злочин або про
приготування до нього, він зобов’язаний повідомити про це право-
охоронні органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати
показання або пояснення лише щодо себе, членів сім’ї чи близьких
родичів (ст. 63 Конституції).
Правовий примус при провадженні з виявлення та розслідування
злочинів може мати як безпосередній, так і опосередкований харак-
тер, оскільки законні повноваження і вимоги правоохоронних органів
мають обов’язкову силу. Так, зобов’язані підкоритися порядку прове-
дення та оформлення слідчих дій усі їх учасники. Разом з тим при-
мус має опосередкований характер, тобто вимагається лише точне
виконання вимог щодо проведення слідчих дій, зокрема оглядів,
освідувань, виїмок, допитів, впізнання, отримання зразків для порів-
няльного дослідження, призначення експертизи, очної ставки, ексгу-
мації трупа тощо.
Безпосередньо правопримушування спрямоване на істотне обме-
ження прав людини, на примусовий варіант правової поведінки у ра-
зі накладення арешту на майно, затримання підозрюваного, при
обранні запобіжного заходу у вигляді арешту тощо.
Правовстановлюючі дії з виявлення та розслідування злочинів
спрямовані на збір даних, які прямо чи побічно підтверджують при-
четність осіб (або особи) до злочину. Встановлення таких даних за
певним обсягом формує доказову базу з розслідування конкретного
злочину. При цьому необхідно враховувати властивість фактичних
даних підтверджувати, спростовувати або іншим чином співвідноси-
тися із подією злочину. Особливе значення має вид доказів, збері-
гання доказових властивостей речей, інформації тощо. Об’єктивне й
повне проведення виявлення і розслідування злочину свідчить про
неупередженість процесу, що є запорукою законності правоохорон-
ної діяльності.
Виявлення злочину, як правило, передує розслідуванню. Хоч у
багатьох випадках ці види діяльності здійснюються паралельно. Роз-
слідування кримінальних справ у кримінально-процесуальному зако-

5
нодавстві називають досудовим слідством, тобто таким, то передує
судовому слідству з розгляду даного злочину.

Достатність підстав для початку слідства є важливим, відправним

моментом. Ні суспільні катаклізми, ні одноособові або групові уяв-
лення про негативні прояви тощо не можуть бути приводом для по-
чатку провадження, тобто проведення робіт з виявлення або розслі-
дування. Лише вичерпний перелік джерел достовірної інформації
про наявні ознаки злочину може бути взятий до уваги. Такими дже-
релами або, за кримінально-процесуальним законодавством (ст. 94
КПК), приводами до порушення кримінальної справи можуть бути:
- заяви або повідомлення підприємств, установ організацій, поса-
дових осіб представників влади, громадськості або окремих грома-
дян;
- повідомлення представників влади, громадськості або окремих
громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочи-
ну;
- явка з повинною;
- повідомлення, опубліковані у пресі;
- безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокуро-
ром або судом ознак злочину.

Дізнавач, слідчий, прокурор, суддя мають власноручно розпочати

провадження, якщо вони безпосередньо виявили ознаки злочину під
час їх повсякденної праці. Справа може бути порушена за умови до-
статності даних, які характеризують ту чи іншу подію як злочин.
Будь-яка подія має предмет доказування. Зазначені ознаки утво-
рюють загальний предмет доказування, а за злочинами, вчиненими
неповнолітніми особами, особами, які захворіли на душевну хворобу
після вчинення злочину або вчинили суспільне небезпечні діяння у
стані неосудності, предмет доказування конкретизується, доповню-
ється ознаками, що характеризують правовий статус неповнолітніх
та душевнохворих.
Доказування у процесі виявлення та розслідування злочинів - це
діяльність суб’єктів правоохорони із збирання, перевірки, оцінки до-
казів та джерел їх походження, а також формулювання аргументів,
прийняття рішень по суті кримінальної справи.
При доказуванні насамперед мають бути встановлені об’єктивні
обставини події злочину, серед яких важливе місце посідає причин-
ний зв’язок між злочинною дією (або бездіяльністю) та шкодою (її об-
сягом або розміром). Паралельно встановлюються суб’єктивні озна-

6
ки злочину, тобто винність особи, мотиви кримінального вчинку то-
що. При цьому до уваги беруться й обставини, що свідчать про сту-
пінь вини причетної до злочину особи (або групи осіб), причини й
умови, що сприяли вчиненню злочину, соціальна та правова харак-
теристика винного, його можливі взаємини з потерпілим тощо.
Правозабезпечувальні дії поширюються на різних осіб, що беруть
участь у виявленні та розкритті злочину (зокрема тих, які ведуть про-
вадження, відстоюють свої інтереси у провадженні або сприяють йо-
му), та на законні права фізичних і юридичних осіб, які є учасниками
розслідування. Існують кілька груп правозабезпечувальних дій. Дії
однієї групи полягають у виявленні та усуненні причин і умов, що
сприяють вчиненню злочинів. До причин та умов, що сприяють вчи-
ненню злочинів, належать об’єктивні та суб’єктивні обставини буття,
які зумовлюють (детермінують) злочини або безпосередньо спричи-
няють спрямованість на вчинення неправомірних дій. Причини та
умови виявляють шляхом комплексного дослідження макро- або мік-
рооточення особи злочинця та механізму вчинення злочину. Спеці-
альним заходом, який слугує запобіганню злочинам, є направлення
подання органу розслідування до підприємств, установ, організацій
про усунення обставин (криміногенних факторів), що спричинюють
вчинення злочинів. Подання вноситься у зв’язку з конкретною кримі-
нальною справою.
Правозабезпечувальний характер подання полягає в тому, що
воно може бути внесено до моменту закінчення розслідування; у
ньому мають бути викладені всі без винятку причини й умови; інфор-
мація про них має ґрунтуватися на проведених діях з виявлення та
розслідування злочину; вимоги щодо усунення причин та умов мо-
жуть стосуватися правомірних дій або бездіяльності (невиконання
вимог чинних нормативних актів) тощо; подання є дієвим засобом за-
безпечення прав громадян та виконання ними законодавче встанов-
лених обов’язків. До іншої групи правозабезпечувальних дій відно-
сять дії із забезпечення безпеки суддів та працівників правоохорон-
них органів, а також учасників розслідування кримінальних справ (так
само як і їх близьких), життю, здоров’ю або безпеки чи майну
(майновим правам) яких існує реальна загроза.
Правовідновлювальні дії при виявленні та розслідуванні поляга-
ють у захисті та поновленні честі, гідності, ділової репутації потерпі-
лих, юридичної та соціальної реабілітації особи, яку незаконно обви-
нувачено у вчиненні злочину. Правовідновлення при виявленні та
розслідуванні злочинів реалізується у заходах з відшкодування ма-
теріальної та моральної шкоди, поновлення статусу та прав потерпі-
лого, з відшкодування йому витрат на стаціонарне лікування тощо.
Порядок і розмір відшкодування шкоди визначаються при прийнятті
рішення, яке реабілітує особу. При цьому моральна шкода відшкодо-

7
вується у грошовій формі незалежно від відшкодування майнової
шкоди.
Таким чином, роль попередньою слідства е надзвичайно важли-
вою у системі правоохоронної діяльності. Від якості виявлення і роз-
слідування злочину, надійності доказів у кримінальній справі, досто-
вірності отриманої інформації залежить своєчасність попереднього
слідства, а також ґрунтовність і справедливість судового рішення, а
отже рівень захисту прав людини, інтересів держави, охорони право-
вого порядку.

2. Засади виявлення злочинів

Засоби та пошукові процедури, які застосовуються у процесі ви-

явлення злочинів, вивчаються в курсі криміналістики та оперативно-
розшукової діяльності. Висвітлення цих питань у курсі правоохорон-
ної діяльності полягає у дослідженні організаційних і моральних за-
сад виявлення злочинів.
Органи, які здійснюють виявлення злочинів, орієнтовані на проти-
дію та викриття протиправної діяльності, їхні завдання визначені в
КПК, Законі України "Про оперативно-розшукову діяльність", інших
законах, що формулюють правоохоронну компетенцію з вказаних пи-
тань, а також відповідних настановах.
Основні завдання органів, які уповноважені виявляти злочини,
полягає у пошуку та документуванні протиправної діяльності окре-
мих осіб та груп, у фіксації розвідувально-підривної діяльності спеці-
альних служб іноземних держав та організацій, припиненні правопо-
рушень, забезпеченні вимог кримінального судочинства, проведенні
діяльності в інтересах безпеки суспільства і держави. Подібні зав-
дання становлять предмет спеціальної правоохоронної діяльності
(див. § 3 глави 1).
Виявлення злочинів, як уже було сказано, є професійно ризикова-
ною діяльністю. Особовий склад органів, що уповноважені її здійсню-
вати, виконує при цьому певну оперативну професійну роль (функ-
цію). Особливо вона стосується конкретної посадової особи, зокрема
її місця у структурі органу, розподілу праці, інтенсивності та послі-
довності виконання певних оперативних та слідчих дій, виконання
процесуальних документів, стилю взаємодії з учасниками розсліду-
вання тощо. В основі цієї ролі мають бути такі моральні засади, як
правдивість, чесність, відданість інтересам справи та інші. Прини-
ження ролі моральних засад призводить, як правило, до несумлінно-

8
го виконання своїх обов’язків, неадекватного професійного волеви-
явлення, перетворення оперативно-розшукової діяльності на джере-
ло суспільної небезпеки.
Оперативний працівник, який протистоїть злочинові, має бути, по-
перше, активним суб’єктом діяльності, а по-друге, культивувати осо-
бисту готовність (установку) до виконання виключно правомірних
службових завдань. Він має вміло використовувати спеціальні знан-
ня та досвід, дистанціюватися від позаслужбового впливу і таким чи-
ном забезпечувати ґрунтовність та об’єктивність службових рішень.
Готовність до виконання своїх завдань полягає в постійному засво-
єнні нових знань і створенні способу їх оновлення, психологічній
адаптації до негативних факторів, негативної інформації (психологіч-
ному імунітетові), вмінні працювати в умовах посилення демократич-
них засад правосудця та більш чутливому ставленні учасників кримі-
нального процесу до примусу та проявам насильства.

Органи, що уповноважені виявляти та протидіяти злочинам:

- органи кримінальної та спеціальної міліції;
- спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю;
- оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інс-
пекції;
- органи служби безпеки (розвідка, контррозвідка, військова
контррозвідка);
- підрозділи захисту національної державності, боротьби з коруп-
цією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічні
підрозділи, підрозділи з оперативного документування;
- підрозділи з оперативно-розшукової роботи прикордонних
військ;
- підрозділи оперативного забезпечення охорони Державної
служби охорони;
- оперативні підрозділи податкової міліції;
- оперативні підрозділи Державного департаменту з питань вико-
нання покарань.

Цей перелік уповноважених органів вичерпний, їх діяльність за

своїм характером є оперативно-розшуковою, спрямованою на отри-
мання доказів про злочинну подію, особу злочинця (підозрюваного
або винного), інших обставин справи, що становлять предмет дока-
зування у кримінальній справі.

9
 Важливе завдання виявлення злочину - його повне розкриття,
тобто здійснення комплексу заходів щодо повного встановлення по-
дії злочину, викриття осіб, винних у його вчиненні. Розкриття злочи-
ну, яке за часом встановлення істини може бути досить тривалим
процесом, як поняття має кілька аспектів. По-перше, розкриття попе-
реднє (оперативне), що включає з’ясування обставин події злочину,
встановлення та викриття особи (осіб), яка його вчинила (вчинили), а
також обставин, що характеризують ступінь та характер її вини. По-
друге, процесуальне розкриття передбачає з’ясування всіх без ви-
нятку обставин, що становлять предмет доказування у кримінальній
справі. Остаточним же рішенням з цього приводу є звичайно рішен-
ня суду, виправдувальний чи обвинувальний вирок у кримінальній
справі.
Важливим моментом у виявленні злочину є факт реєстрації зая-
ви, повідомлення чи інформації про вчинення дії, що має ознаки зло-
чину. Процедура реєстрації передбачена спеціальним актом, за яким
чергова частина органу внутрішніх справ має зафіксувати їх та
видати заявникові або ініціатору спеціальний номер реєстрації. Цей
номер ідентифікує реєстрацію кримінальної справи. З цього приводу
в оперативному підрозділі органу, який реєструє заяву, повідомлен-
ня чи інформацію, разом із кримінальною справою ведеться опера-
тивно-розшукова справа, в якій зосереджуються конфіденційні мате-
ріали з виявлення злочину. Розкриття злочину значною мірою зале-
жить від організації роботи на початковій стадії виявлення злочину -
взаємодії оперативних підрозділів із слідчими під час проведення ог-
ляду місця події, встановлення кола причетних до події осіб, розроб-
ки оперативно-слідчих версій.

У порядку виконання цієї діяльності оперативні підрозділи вказа-

них органів можуть здійснювати:
а) контрольно-перевірочні;
б) спостережно-перевірочні;
в) тактичні акції.

Ці дії та акції можуть мати як закритий (конфіденційний), так і від-

критий характер. Так, опитування громадян оперативні працівники
можуть проводити лише за згодою опитуваних осіб, використовуючи
їх добровільну допомогу; на засадах добровільності встановлюється
співробітництво з особами, проводиться робота з виявлення харак-

10
терних обставин за допомогою гласних і негласних штатних праців-
ників.
Ініціюючи розкриття злочину, оперативні працівники отримують
від юридичних та фізичних осіб безплатно або за винагороду інфор-
мацію про підготовлені або вчинені злочини, відвідують житлові та
інші приміщення за згодою їхніх власників або мешканців для з’ясу-
вання обставин вчиненого або підготовлюваного злочину, збирають
відомості про протиправну діяльність підозрюваних осіб, одержують
розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом таємного проник-
нення працівника до приміщення, транспортних засобів, на земельні
ділянки. У процесі розкриття злочинів беруть до уваги криміногенну
та іншу соціальну або психологічну інформацію, будують типові або
індивідуальні версії про подію злочину, особу злочинця.
Активній розробці версій вчиненого злочину можуть допомогти
відбір телеграфно-поштових відправлень, негласне виявлення та
фіксація слідів тяжкого злочину, документи та інші предмети, що мо-
жуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи
отримання інформації з каналів зв’язку, застосовування різних тех-
нічних засобів зняття інформації. Уповноважений орган, що здійснює
виявлення злочину, повинен мати юридичні підстави для проникнен-
ня до житла, накладення арешту на кореспонденцію, проведення ви-
їмки, зняття інформації з каналів зв’язку, якими можуть бути лише рі-
шення суду.
Ефективними при виявленні та розкритті злочинів є заходи щодо
витребування, збору та узагальнення господарських та бухгалтерсь-
ких документів, а також даних, що характеризують діяльність підпри-
ємств, установ, організацій, а також спосіб життя тих осіб, які є підоз-
рюваними у підготовці або вчиненні злочину, вивчення джерел та
розмірів їхніх доходів порівняно із тими доходами, які ці особи задек-
ларували. При цьому оперативні працівники разом із громадянами,
які допомагають їм на громадських засадах, можуть проводити конт-
рольні закупівлі товарів, перевіряти фінансово-господарську діяль-
ність підприємств, установ, організацій та окремих осіб.
Для викриття протиправної господарської діяльності оперативні
підрозділи можуть створювати конспіративні підприємства та органі-
зації, шифрувати відомчу належність працівників, приміщень, транс-
портних засобів своїх підрозділів.
Більше того, для отримання потрібної інформації компетентні ор-
гани проводять операції з проникнення в злочинну групу негласного
працівника із збереженням у таємниці достовірних даних щодо його
особи. При цьому на дії таких працівників поширюється звільнення
від відповідальності1. Ці акції межують із застосуванням засобів фі-
зичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Уповно-
важені органи повинні діяти на підставах і в порядку, встановлених
законами про міліцію, Службу національної безпеки, Прикордонні

11
війська, Управління охорони вищих посадових осіб України. Нагляд
за діяльністю органів, що уповноважені виявляти злочини, здійснює
прокуратура.

3. Засади розслідування злочинів

Процес розслідування є предметом курсу кримінально-процесу-

ального права та криміналістики. В полі зору предмета нашого курсу
перебувають лише засади діяльності з розслідування злочинів упов-
новажених органів.
Органами, уповноваженими проводити розслідування злочинів, є
органи слідства, органи дізнання та прокуратура.
Органи слідства за законодавством уповноважені проводити до-
судове слідство у кримінальних справах. Посадовими особами, які
конкретно і безпосередньо виконують цю функцію, є слідчі прокура-
тури, слідчі органів внутрішніх справ, а у справах про державні зло-
чині - слідчі органів безпеки. У справах про економічні злочини (при-
ховування валютної виручки, ухилення від сплати податків, фіктивне
банкрутство тощо) розслідують злочини слідчі податкової міліції.
Незалежно від відомчої належності слідчі органи керуються єди-
ним кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові
повноваження, єдиний процесуальний статус. Під час розслідування
конкретної кримінальної справи їхні вказівки для інших учасників роз-
слідування мають однакову юридичну силу.
У кожному випадку виявлення ознак злочину слідчий зобов’яза-
ний порушити кримінальну справу, організувати розкриття злочину,
встановити винних осіб, захистити права та законні інтереси осіб,
вжити заходів щодо усунення причин та умов вчинення злочину, від-
шкодування заподіяної шкоди. Для реалізації цих завдань слідчі ор-
гани наділені широкими повноваженнями.
Вони приймають рішення з питань організації розслідування
кримінальних справ як процесуальне незалежні особи, доручають
органам дізнання провадження розшукових та слідчих дій, вимага-
ють від оперативних підрозділів активної участі у розкритті злочину.
Слідчий не може виконувати водночас завдання, які суперечать
суті правоохоронної діяльності. Так, він не може брати участі у роз-
слідуванні справи, якщо є потерпілим, свідком, цивільним позивачем
або цивільним відповідачем; якщо він брав участь у цій справі як
спеціаліст, експерт, перекладач або якщо його родичі заінтересовані

12
у результатах розслідування справи тощо. За наявності цих обста-
вин слідчий повинен заявити прокуророві або безпосередньому ке-
рівникові самовідвід.
Досудове слідство полягає у діяльності слідчих органів (слідчого)
з пошуку, перевірки, дослідження, оцінки, використання встановле-
них фактів та доказів для захисту прав та законних інтересів грома-
дян, підприємств, установ та організацій. Досудове слідство створює
умови для належного розгляду та вирішення кримінальних справ у
суді. Воно має сприяти таким чином здійсненню правосуддя. Помил-
ки досудового слідства можуть спричинити судові помилки, тому ма-
теріали досудового слідства підлягають ретельній і незалежній оцін-
ці в суді.
Термін досудового слідства становить два місяці з моменту пору-
шення кримінальної справи. За цей період слідчий встановлює наяв-
ність або відсутність складу злочину; він має обґрунтувати та довес-
ти предмет доказування, встановити (разом з оперативними підроз-
ділами) особу, яка вчинила злочин, скласти обвинувальний висновок
та направити матеріали справи прокуророві для їх затвердження та
передачі до суду. Слідчий приймає також рішення про застосування
примусових заходів медичного характеру, про закриття або зупинен-
ня провадження у справі. Термін досудового слідства може бути про-
довжений до трьох місяців (районним, міським або прирівняним до
них прокурором), а в особливо складних справах - до шести місяців
(прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, міста
Києва, військовим прокурором округу або їх заступниками). На біль-
ший термін досудове слідство може продовжити Генеральний проку-
рор України або його заступники у виняткових випадках.

Органи дізнання вказані у ст. 101 КПК. Серед них:

- міліція (виконує найбільший обсяг робіт з провадження дізнан-
ня);
- податкова міліція (у справах про ухилення від сплати податків і
зборів (обов’язкових платежів), а також у справах про приховування
валютної виручки);
- органи безпеки (у справах, віднесених законом до їх відання);
- командири військових частин, з’єднань, начальники військових
установ (у справах, про всі злочини, вчинені підлеглими їм військово-
службовцями і військовозобов’язаними під час проходження ними
зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і служ-

13
бовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням службових
обов’язків або в розташуванні частини, з’єднання, установи);
- митні органи (у справах про контрабанду);
- начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лі-
кувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв
(у справах про злочини, що порушують встановлений порядок несен-
ня служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про
злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ);
- органи державного пожежного нагляду (у справах про пожежі і
порушення протипожежних правил);
- органи охорони державного кордону (у справах про порушення
державного кордону);
- капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Безумовно, для всіх перелічених органів провадження дізнання

не є основним видом діяльності. Ці органи розслідують злочини ли-
ше у випадках, коли це є продовженням їх основної діяльності, тобто
виконанням тих основних обов’язків, які визначені у законодавстві.
Особливості компетенції органів міліції, органів служби безпеки,
митних органів та органів охорони державного кордону як органів ді-
знання полягають у тому, що вони можуть поєднувати проведення як
процесуальних, так і оперативно-розшукових дій, узгоджуючи ці
обидва напрями для виконання одного із завдань правоохоронної ді-
яльності - боротьби зі злочинністю.
Дізнання та досудове слідство співвідносяться як певні етапи
розслідування кримінальних справ. Вони мають деякі спільні риси.
Уповноважені органи на обох етапах займаються розкриттям злочи-
нів, викриттям або розшуком винних у вчиненні злочину осіб, а також
діяльністю із запобігання злочинам; вирішуються типові процесуаль-
ні завдання, хоч і за різних категорій злочинів; загальним є предмет
доказування; суб’єкти правоохоронної діяльності мають застосовува-
ти однакові кримінально-процесуальні норми, правові наслідки для
учасників розслідування як при дізнанні, так і при попередньому
слідстві мають однакову силу.
Діяльність органів дізнання полягає у прийнятті, реєстрації, роз-
гляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають
рішення щодо порушення кримінальних справ за наявності ознак
злочину й проваджують дізнання у справах про тяжкі злочини та зло-

14
чини, які не є тяжкими; готують матеріали у протокольній формі, а
також виконують окремі доручення слідчих.
Дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими або особливо
тяжкими правдиться у строк не більше десяти днів, починаючи з мо-
менту встановлення особи, яка його вчинила.
Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється. Проте
органи дізнання вживають заходів до встановлення такої особи. У
справах про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання прово-
диться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
Дізнання у справах, у яких здійснюється провадження за прото-
кольною формою досудової підготовки матеріалів, зменшує наванта-
ження на слідчі органи, дає їм можливість зосередитись на розсліду-
ванні небезпечних резонансних злочинах. Даний вид провадження
відомий у кримінально-процесуальному праві як протокольна форма
(див. гл. 35 КПК).
Основним органом, який проводить дізнання у більшій кількості
категорій справ, є міліція. Міліція - складова частина органів внутріш-
ніх справ України.
У складі міліції за функціональним розподілом існують криміналь-
на міліція, міліція громадської безпеки, державна автомобільна інс-
пекція та податкова міліція. Серед основних обов’язків зазначених
органів важливе місце посідає провадження у кримінальних справах.
Прокурор у межах своєї компетенції дізнання та досудового слід-
ства. У разі потреби він може особисто проводити попереднє слідст-
во або окремі слідчі дії у будь-якій справі. Він може підключитися до
розслідування злочину на будь-якій стадії, давати вказівки слідчому,
вимагати їх виконання. Вказівки прокурора з питань здійснення на-
гляду за виконанням законів органами дізнання і попереднього слід-
ства є обов’язковими для них. При оскарженні слідчим отриманих
вказівок вищестоящому прокуророві не може зупинити їх виконання,
за винятком незгоди слідчого з найістотніших питань розслідування,
а саме: з притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваче-
ного, про кваліфікацію злочину, про обсяг обвинувачення, направ-
лення справи для віддання обвинуваченого до суду, а також про за-
криття справи. У таких випадках передбачено окремі процедури ска-
сування вказівок прокурора вищестоящим прокурором або передачі
кримінальної справи для розслідування іншому слідчому. Якщо ж
прокурор розслідує кримінальну справу Особисто, то на нього поши-
рюються вимоги, властиві слідчим органам.

Питання для самоконтролю:

15
1. Дайте загальну характеристику організації розслідування зло-
чинів?
2. Якими є особливості розслідування кримінальних справ органа-
ми дізнання та органами слідства?
3. Чи може прокурор проводити розслідування кримінальних
справ?
4. Назвіть органи дізнання та слідства?

16
 Тема 9

СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

1. Завдання, організація діяльності та система

Служби безпеки України

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган

спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку Украї-
ни. Служба безпеки України (далі - СБУ) підпорядкована Президенту
України і підконтрольна Верховній Раді України.
Правову основу діяльності СБУ становлять Конституція України,
Закон України “Про оперативно - розшукову діяльність”, “Про органі-
заційно - правові основи боротьби з організованою злочинністю” інші
законодавчі акти України та відповідні міжнародні правові акти ви-
знані Україною.
Завдання СБУ вивчається в ст. 2 Закону України “Про службу
безпеки України ” (далі - Закону), відповідно до вимог якої на СБУ по-
кладається у межах визначеної законодавством компетенції захист
державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної ціліс-
ності, економічного, науково - технічного й оборонного потенціалу
України, законних інтересів держави та прав громадян від розвіду-
вально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з
боку окремих організацій, груп та осіб.
До завдань СБУ належить також попередження, виявлення, при-
пинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки, тероризму, ко-
рупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й
економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють
загрозу життєвоважливим інтересам України.

До основних засад діяльності СБУ належать такі:

 законність;
 повага до прав та гідності особи;
 позапартійність;
 відповідальність перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності СБУ дотримується принципів

поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

1
Діяльність СБУ здійснюється на основі дотримання прав і свобод
людини. Органи і співробітники СБУ повинні поважати гідність люди-
ни і виявляти до неї гуманне ставлення, недопускати розголошення
відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з ме-
тою припинення і розкриття державних злочинів окремі права та сво-
боди особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, ви-
значених Конституцією і законами України.
Неправомірне обмеження законних прав людини є неприпусти-
мим і спричиняє відповідальність згідно із законодавством. У разі по-
рушення співробітниками СБУ прав чи свобод людини відповідні по-
садові особи СБУ повинні вжити заходів щодо поновлення цих прав і
свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди,
притягнення винних до відповідальності. Протягом місячного строку
на вимогу громадян України СБУ зобов’язана дати їм письмове пояс-
нення з приводу обмеження їхніх прав чи свобод. Громадяни України
мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службо-
вих) осіб та органів СБУ. Принцип позапартійності полягає в тому, що
відповідно до ст.6 Закону використання СБУ в партійних, групо-вих
чи особистих інтересах не допускається, а діяльність партій, ру-хів
та інших громадських об’єднань, що мають політичні цілі, в СБУ -
забороняється.
Про діяльність СБУ громадськість України інформується через
засоби масової інформації та в інших формах у визначеному законо-
давством порядку. Забороняється встановлювати обмеження на ін-
формацію щодо загального бюджету СБУ, її компетенції та основних
напрямків діяльності, а також щодо випадків протиправних дій орга-
нів і співробітників СБУ.
Не підлягають розголошенню відомості, що становлять держав-
ну, військову, службову та комерційну таємницю, а також інформація
конфіденційного характеру, розголошення якої може завдати шкоди
національній безпеці України, честі і гідності особи або порушити її
законні права, крім випадків, передбачених законодавством в інтере-
сах правосуддя.

До системи СБУ належить такі підрозділи:

 Центральне управління СБУ;
 Служба безпеки Автономної Республіки Крим;
 регіональні органи служби безпеки;
 органи військової контррозвідки;
 військові формування;
 навчальні, науково - дослідні та інші заклади СБУ.

Організаційна структура СБУ визначається Президентом України.

Центральне управління СБУ, інші органи та установи, що входять
до системи СБУ, є юридичними особами, мають печатку із зображен-

2
ням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печат-
ки і штампи, рахунки в банках, у тому числі і валютні.

Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпе-

ки, координує і контролює діяльність інших органів СБУ. До складу
Центрального управління СБУ входять:
 апарат Голови СБУ;
 функціональні підрозділи - розвідки, контррозвідки, військової
контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з коруп-
цією та організованою злочинною діяльністю, інформаційно - аналі-
тичний, оперативно - технічний, оперативного документування, слід-
чий, урядового зв’язку, роботи з особовим складом, адміністративно-
господарський, фінансовий, військово - медичний та інші підрозділи
згідно з організаційною структурою СБУ.

Центральне управління СБУ видає положення, накази, розпоряд-

ження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові для виконання у системі
СБУ. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встанов-
люються не передбачені законодавством додаткові повноваження
органів і співробітників СБУ або антиконституційні обмеження прав
та свобод громадян.
У межах своєї компетенції Центральне управління СБУ вносить
Президенту України пропозиції про видання актів з питань збережен-
ня державної таємниці, обов’язкових для виконання органами дер-
жавного управління, підприємствами, організаціями і громадянами.
Керівництво діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійс-
нює Голова СБУ. Він несе персональну відповідальність за виконан-
ня завдань, покладених на СБУ, і призначається Верховною Радою
України за поданням Президента України.
Голова СБУ має заступників, які за його поданням призначаються
Президентом України.
У Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий
орган - колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на СБУ
завдань, ухвалює рішення з основних напрямків і проблем оператив-
но-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії ухва-
люються більшістю голосів і оголошуються наказами Голови СБУ.
До складу колегії входять Голова СБУ, його заступники, голова
Служби безпеки Автономної Республіки Крим та інші особи, крім на-
родних депутатів України, призначені Президентом України за погод-
женням з Верховною Радою України. Перебування членів колегії в
партіях, рухах, інших громадських об’єднаннях, що мають політичні
цілі, відповідно до ст.6 Закону припиняється.

До регіональних органів СБУ належать:

-обласні управління СБУ;

3
 -міжрайонні, районні та міські підрозділи, розташування і терито-
ріальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-те-
риторіальним поділом України.

В інтересах державної безпеки органи і підрозділи СБУ можуть

утворюватися на окремих державних стратегічних об’єктах і терито-
ріях, у військових формуваннях.
У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи СБУ
не залежать від органів місцевої державної адміністрації та місцево-
го самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.
Органи військової контррозвідки створюються для контррозвіду-
вального забезпечення Збройних Сил України, Прикордонних військ
України та інших військових формувань, дислокованих на території
України.
Начальники підрозділів Центрального управління СБУ - розвідки,
контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної дер-
жавності, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяль-
ністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оператив-
ного документування, слідчого, урядового зв’язку, роботи з особовим
складом, а також начальники регіональних органів - обласних управ-
лінь СБУ призначаються Президентом України за поданням Голови
СБУ.
Голова Служби безпеки Автономної Республіки Крим признача-
ється відповідно до законодавства Автономної Республіки Крим за
погодженням з Головою СБУ.
Порядок призначення інших посадових осіб СБУ визначається
Головою СБУ. Начальники регіональних органів СБУ призначаються
з відома голови місцевої державної адміністрації.
Для вирішення покладених на неї завдань СБУ може встановлю-
вати контакти з органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з
ними на підставі норм міжнародного права, відповідних договорів та
угод.
Служба безпеки України взаємодіє з Управлінням охорони вищих
посадових осіб України, правоохоронними та митними органами
України у порядку і на засадах, визначених законами, указами Пре-
зидента України та прийнятими на їх основі актами СБУ і відповідно-
го відомства.

2. Повноваження Служби безпеки України

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконан-

ня покладених на них завдань надається право:
 вимагати від громадян та посадових осіб припинення право-
порушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень СБУ,
перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їхню особу, а

4
також проводити огляд осіб, інших речей і транспортних засобів, як-
що є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речо-
вих доказів злочинної діяльності;
 подавати органам державного управління обов’язкові для роз-
гляду пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі
про припинення роботи, пов’язаної з державними таємницями, що
виконуються з порушенням встановлених правил;
 одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу
СБУ від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підпри-
ємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх од’єд-
нань дані та відомості, необхідні для забезпечення державної безпе-
ки України, а також користуватися з цією метою службовою докумен-
тацією і звітністю;
 у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, уста-
нов та організацій і командуванням військових частин, виходити на їх
територію і в службові приміщення;
 мати слідчі ізолятори для тримання осіб, узятих під варту і за-
триманих органами СБУ;
 використовувати з подальшим відшкодуванням витрат і збит-
ків транспортні засоби, що належать підприємствам, установам та
організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних
засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іно-
земних держав і організацій, транспортних засобів спеціального при-
значення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслі-
дування та затримання осіб, які підозрюються у їх вчиненні, доставки
до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної до-
помоги;
 виключно під час безпосереднього припинення злочинів, роз-
слідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, пе-
реслідування осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в житло-
ві, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ді-
лянки та оглядати їх з подальшим повідомленням прокурора протя-
гом 24 годин;
 проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, ви-
значеному Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”;
 співробітничати з громадянами України та іншими особами, в
тому числі на договірних засадах, дотримуючись умов добровільнос-
ті і конфіденційності цих відносин;
 користуватися на договірних засадах службовими приміщен-
нями підприємств, установ, організацій, військових частин, а також
житловими та іншими приміщеннями громадян;
 направляти військовослужбовців СБУ для роботи на штатних
посадах в інших установах, підприємствах та організаціях на час ви-
конання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, бо-
ротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окре-

5
мих випадках у порядку, визначеному колегією СБУ, допускається
направляти на роботу таких військовослужбовців в установи, підпри-
ємства та організації з ініціативи їх керівників;
 в інтересах розвідки, контррозвідки та оперативно-розшукової
діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний
облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями покладеними
на СБУ законом;
 морально і матеріально заохочувати співробітників СБУ за за-
слуги щодо забезпечення державної безпеки; представляти їх у
встановленому порядку до державних нагород;
 позачергово придбавати квитки на всі види транспорту неза-
лежно від наявності місць і поселятися в готелях при пред’явленні
посвідчення про відрядження;
 безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського
транспорту загального користування (крім таксі), залізничного і вод-
ного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських
маршрутів, а також попутним транспортом.

Військовослужбовці СБУ мають право зберігати, носити, викорис-

товувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в
порядку, передбачених Законом України “Про міліцію”, військовим
статутом Збройних Сил України та іншими актами законодавства.

На СБУ відповідно до її основних завдань покладаються такі

обов’язки:
 здійснювати розвідувальну та інформаційно - аналітичну роботу
в інтересах ефективної організації органами державної влади та
управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення
проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-тех-
нічного прогресу, екології та інших питань, пов’язаних з національ-
ною безпекою України;
 здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипло-
матичних представництв, консульських та інших державних установ,
а також заходи, пов’язані, з охороною державних інтересів у сфері
зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою
громадян України за кордоном;
 виявляти, припиняти та розкривати злочини розслідування яких
віднесено законодавством до компетенції СБУ; проводити дізнання і
слідство у цих справах; розшукувати осіб які переховуються у зв’язку
з вчиненням зазначених злочинів;
 здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження,
виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-
підривної діяльності проти України;

6
  забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного
ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з
боку окремих осіб та їх об’єднань;
 здійснювати конррозвідувальне забезпечення оборонного комп-
лексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислоко-
ваних на території України, енергетики, транспорту, зв’язку, а також
важливих об’єктів інших галузей господарства;
 брати участь у розробці та здійсненні заходів щодо захисту дер-
жавних таємниць України, у передбаченому законодавством порядку
сприяти підприємствам, установам, організаціям і підприємцям у
збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати
шкоди життєво важливим інтересам України;
 відповідно до законодавства здійснювати профілактику пору-
шень у сфері державної безпеки;
 у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати
захист особистої безпеки громадян; брати участь у реабілітації і по-
новленні прав незаконно репресованих осіб;
 сприяти Прикордонним військам України в охороні державного
кордону України;
 сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного ста-
ну в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха,
великих аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичай-
них ситуацій;
 наявними силами і засобами, у тому числі й технічними, нада-
вати допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним ор-
ганам у боротьбі зі злочинністю;
 брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосу-
ються в’їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її терито-
рії іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і мит-
них правил;
 забезпечувати засекреченим і шифрованим зв’язком державні
органи України і посадових осіб відповідно до переліку, які встанов-
люються Кабінетом Міністрів України;
 проводити наукові дослідження і дослідно - конструкторські ро-
боти, впроваджувати їх результати в практику діяльності СБУ;
 виконувати за дорученням Верховної Ради України або Прези-
дента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпе-
чення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.

Розглянемо детальніше такий важливий напрямок роботи СБУ, як

оперативно - розшукова діяльність. Органи СБУ здійснюють цю ді-
яльність відповідно до вимог Закону України “Про оперативно-роз-
шукову діяльність” від 18.02.1992 року.
Завданнями оперативно - розшукової діяльності є пошук і фікса-
ція фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та

7
груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб інозем-
них держав та організацій з метою припинення правопорушень та в
інтересах кримінального судочинства, а також з метою отримання ін-
формації в інтересах безпеки суспільства і держави.
Оперативно-розшукова діяльність це система гласних і негласних
розшукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що
здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-техніч-
них засобів. Перелік оперативних підрозділів, служб і відомств, на які
покладено виконання оперативно - розшукової діяльності, визначає-
ться Законом України “Про оперативно - розшукову діяльність”. Зо-
крема оперативно-розшукова діяльність здійснюється такими опера-
тивними підрозділами органів служби безпеки: розвідкою, контрроз-
відкою, військовою контррозвідкою, підрозділами захисту національ-
ної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинною
діяльністю, оперативно-технічним, оперативного документування.

Відповідно до ст. 6 Закону України “Про оперативно - розшукову

діяльність” до підстав оперативно - розшукової діяльності належать:
1) наявність достатньої інформації:
- про злочини, що готуються або вчинені невстановленими осо-
бами;
- про осіб, які готують або вчинили злочин;
- про осіб, які переховуються від органів розслідування або ухи-
ляються від відбування кримінального покарання;
- про осіб, які зникли безвісти;
- про розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних
держав, організацій та окремих осіб проти України;
2) запити повноважних державних органів, установ та органі-
зацій про перевірку осіб у зв’язку з їх допуском до державної, війсь-
кової та службової таємниці;
3) потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах
суспільства і держави.

Перелічені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях

громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової
інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках
прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що перебувають у
його провадженні, матеріалах органів дізнання, інших правоохорон-
них органів, у запитах оперативних підрозділів міжнародних право-
охоронних органів та організацій інших держав, а також запитах по-
вноважних державних органів, установ та організацій, визначених
Кабінетом Міністрів України, про перевірку осію у зв’язку з їх допус-
ком до державної, військової та службової таємниці.

8
 У зв’язку із здійсненням оперативно-розшукової діяльності на від-
повідні підрозділи, в тому числі на оперативні підрозділи Служби
безпеки України, покладаються певні обов’язки і їх наділяють певни-
ми правами для виконанням поставлених перед ними завдань. Під-
розділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність зобов’яза-
ні:
 виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та
ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та ор-
ганізацій про проведення оперативно-розшукових заходів;
 виконувати запити відповідних міжнародних правоохоронних
організацій та правоохоронних органів інших держав на підставі до-
говорів і угод;
 своєчасно інформувати найвищі органи державної влади Украї-
ни про відомі їм факти і дані, що свідчать про загрозу безпеці сус-
пільства і держави;
 взаємодіяти між собою та іншими правоохоронними органами з
метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних;
 забезпечувати із залученням інших підрозділів безпеку співро-
бітників та осіб, які подають допомогу і сприяють оперативно-розшу-
ковій діяльності, та інших близьких, а після порушення кримінальної
справи - також учасників процесу, інших осіб які беруть участь у
справі, та членів їхніх сімей.

Оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-

розшукової діяльності надається право:
 опитувати осіб за їх згоди, використовувати їх добровільну до-
помогу;
 здійснювати контрольну купівлю товарів з метою виявлення
фактів протиправної діяльності;
 брати участь у перевірці фінансово - господарської діяльності
підприємств, установ, організацій та окремих осіб;
 витребувати, збирати і вивчати документи й дані, що характе-
ризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб
життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину,
джерело та розміри інших доходів;
 здійснювати операції щодо захоплення озброєних злочинців,
припинення тяжких злочинів, розвідувально-підривної діяльності
спецслужб іноземних держав, організацій і окремих осіб;
 відвідувати житлові та інші приміщення за згоди їх власників
або мешканців для з’ясування обставин вчиненого або такого, що го-
тується, злочину, а також збирати відомості про протиправну діяль-
ність підозрюваних або осіб, щодо яких провадиться перевірка;
 негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, доку-
менти та інші предмети, що можуть бути доказом підготовки або вчи-
нення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію у

9
тому числі через проникнення оперативного працівника в приміщен-
ня, транспортні засоби, на земельні ділянки;
 сприяти проникненню в злочинну групу негласного працівника
оперативного підрозділу або особи яка співробітничає з ним із збере-
женням у таємниці достовірних даних про них. Зазначені особи не
несуть відповідальності, якщо вони діяли з метою оборони або за
крайньої необхідності;
 знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші техніч-
ні засоби отримання інформації;
 контролювати через відбір за окремими ознаками телеграфно-
поштові відправлення;
 здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із
застосування фото -, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів,
інших технічних засобів;
 мати гласних і не гласних штатних працівників;
 встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на за-
садах добровільності;
 отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за
винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, що
становлять загрозу безпеці суспільства і держави;
 використовувати за згоди адміністрації службові приміщення,
транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій
а також за згоди осіб - житло, інші приміщення, транспортні засоби і
майно, які їм належать;
 створювати за згоди адміністрації службові приміщення підпри-
ємства, організації, використовувати документи, які зашифровують
особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних
засобів оперативних підрозділів;
 створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні систе-
ми;
 застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та
вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених законами
про міліцію, Службу національної безпеки. Прикордонні війська,
Управління охорони вищих посадових осіб України.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову ді-

яльність” негласне проникнення в житлові приміщення, візуальне
спостереження в них можна здійснювати лише з санкції Генерально-
го прокурора України та його заступників. Зняття інформації з кана-
лів зв’язку, застосування інших технічних засобів отримання інфор-
мації та контроль телеграфно-поштових відправлень здійснюють як
виняткові заходи з санкції Генерального прокурора України, його за-
ступників, прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст

10
Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів у тому разі,
якщо іншим способом неможливо здобути фактичні дані для забез-
печення захисту суспільства і держави під злочинних посягань.
Однак наведена норма суперечить нормам Конституції України.
Так, зокрема ст. 30, яка гарантує недоторканність житла громадян,
передбачається, що для проникнення в житло чи інше володіння
особи потрібне мотивоване рішення суду. На зазначені дії не поши-
рюється дія ст. 13 Перехідних положень Конституції. У ст. 31 Консти-
туції передбачено, що кожному громадянину гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден-
ції, а винятки можуть бути встановлені тільки судом. Таким чином, у
перелічених випадках діють норми Конституції України, а не Закону
України “Про оперативно-розшукову діяльність”, тобто для здійснен-
ня перелічених у ч. 2 ст. 8 Закону оперативно-розшукових дій опера-
тивним працівникам необхідно отримати відповідне рішення суду.
Поряд з цим СБУ надано право виключно з метою отримання
розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки
України, запобігання і припинення розвідувально-підривних посягань
спеціальних служб іноземних держав та іноземних організацій здійс-
нювати зазначені заходи у порядку, узгодженому з Генеральним про-
курором України.

3. Кадри Служби безпеки України,

їх правовий та соціальний захист

До СБУ належать такі кадри:

 співробітники-військовослужбовці;
 працівники, які уклали трудовий договір з СБУ;
 військовослужбовці строкової служби.

До органів СБУ на конкурсній, добровільній і договірній основі

приймають громадян України, які за діловими та моральними якостя-
ми, освітнім рівнем і станом здоров’я можуть ефективно виконувати
службові обов’язки. Критерії професійної придатності, зокрема юри-
дичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними до-
кументами, які затверджуються Головою СБУ.
Кількісний склад співробітників СБУ визначається Президентом
України за поданням Голови СБУ виходячи з потреб надійного за-
хисту державної безпеки України в межах встановленого бюджету.

11
 Умови і порядок виконання обов’язків співробітниками-військово-
службовцями СБУ визначаються укладеним договором (контрактом).
На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширю-
ється визначений законодавством порядок проходження військової
служби у Збройних Силах України. Військовослужбовці СБУ склада-
ють військову присягу на вірність народу України.
Військовослужбовцям СБУ видається службове посвідчення, во-
ни мають єдину форму одягу, зразки якого затверджуються Прези-
дентом України. Використання військових звань, відзнак, форми одя-
гу і службового посвідчення військовослужбовців СБУ іншими особа-
ми спричиняє встановлену законодавством відповідальність.
Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із СБУ,
регулюються законодавством України про працю.
Підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації спеціалістів
для СБУ здійснюються відповідно до Закону України “Про освіту” та
інших актів законодавства. Для забезпечення професійної освіти
кадрів СБУ створює відповідні навчальні заклади.
Запас СБУ становлять військовослужбовці, які вислужили вста-
новлені строки в СБУ, а також інші військовозобов’язані громадяни,
зараховані за їх згоди в запас СБУ.
Зазначені особи перебувають на військовому обліку в регіональ-
них органах СБУ і проходять навчальні збори у визначеному законо-
давством порядку.
Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослуж-
бовців і працівників СБУ.
Військовослужбовці СБУ мають політичні, соціально-економічні
та особисті права і свободи, а також пільги відповідно до законів
України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та
членів їх сімей”, “Про Службу безпеки України” та інших актів законо-
давства.
Право на пільги зберігається за військовослужбовцями СБУ, яких
звільнено зі служби за віком, через хворобу або за вислугою років.
Соціальний захист працівників, які уклали трудовий договір із
СБУ, забезпечується на загальних підставах відповідно до законо-
давства про працю.

Військовослужбовці СБУ та громадяни, які беруть участь у забез-

печенні державної безпеки, мають певні правові гарантії:

12
  військовослужбовці СБУ під час виконання покладених на них
обов’язків є представниками влади, діють від імені держави і перебу-
вають під її захистом. Недоторканність їх особи, їх честь і гідність
охороняються законодавством;
 правопорушення щодо членів родин військовослужбовців СБУ,
вчинені у зв’язку з виконанням покладених на цих військовослужбов-
ців обов’язків, спричиняють встановлену законодавством відпові-
дальність;
 під захистом держави перебувають особи, які допомагають і
сприяють СБУ, а також пенсіонери СБУ;
 особам, які допомагають і сприяють СБУ, гарантується конфі-
денційність відносин. Розголошення даних про такі відносини, інші
правопорушення щодо цих громадян та членів їхніх родин, які здійс-
нюються у зв’язку з їх діяльністю із забезпечення державної безпеки,
спричиняють встановлену законодавством відповідальність;
 на працівників СБУ її разі залучення їх до заходів щодо забез-
печення державної безпеки, не пов’язаних безпосередньо з їх функ-
ціональними обов’язками, поширюються гарантії правового захисту,
встановлені для військовослужбовців СБУ;
 не допускається розголошення факту належності співробітників
СБУ до її оперативних підрозділів.

У разі загибелі військовослужбовця СБУ у зв’язку з виконанням

службових обов’язків сім’ї загиблого або його утриманцям виплачу-
ється одноразова допомога у розмірі десятирічного грошового забез-
печення за останньою посадою, яку він обіймав, і призначається пен-
сія у зв’язку з втратою годувальника в розмірі місячного посадового
окладу.
У разі каліцтва, заподіяного військовослужбовцю СБУ у зв’язку з
виконанням службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у
період проходження служби чи після закінчення цього строку, але
внаслідок захворювання або нещасного випадку у період проходжен-
ня служби, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від
трирічного до п’ятирічного грошового забезпечення (залежно від сту-
пеня втрати працездатності) і призначається пенсія з інвалідності.
Збитки, заподіяні майну військовослужбовця СБУ або членам йо-
го родини у зв’язку з виконанням цим службових обов’язків, компен-
суються йому, а в разі його загибелі - членам сім’ї у повному обсязі
чи за рахунок коштів державного бюджету.

13
 4. Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України

Постійний контролі, за діяльністю СБУ, за дотриманням нею зако-

нодавства здійснюється Комісією Верховної Ради України з питань
оборони і державної безпеки.
Голова СБУ регулярно інформує Верховну Раду України, Прези-
дію Верховної Ради України та Комісію Верховної Ради України з пи-
тань оборони і державної безпеки про діяльність СБУ, стан держав-
ної безпеки, дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і
свобод людини та з інших питань.
Служба безпеки України у порядку, встановленому законодавст-
вом, зобов’язана відповідати на запити постійних і тимчасових комі-
сій Верховної Ради України та народних депутатів України.
Голова СБУ щорічно подає Верховній Раді України звіт про діяль-
ність СБУ.
Контроль за діяльністю СБУ здійснює Президент України та упов-
новажені ним державні органи.
Постійний контроль за дотриманням конституційних прав грома-
дян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів і під-
розділів СБУ, а також контроль за відповідністю Конституції і зако-
нам України виданих СБУ положень, наказів, розпоряджень, інструк-
цій і вказівок здійснюють спеціально призначені Президентом Украї-
ни посадові особи. Повноваження цих посадових осіб та правові га-
рантії їх діяльності визначаються Положенням, яке затверджує Пре-
зидент України.
Служба безпеки України регулярно у визначеному Президентом
України порядку інформує Президента України, членів Ради націо-
нальної безпеки і оборони України і посадових осіб, спеціально при-
значених Президентом України, про основні питання своєї діяльнос-
ті, про випадки порушення законодавства, а також на їх вимогу по-
дає інші необхідні відомості.
Голова СБУ щорічно подає Президенту України письмовий звіт
про діяльність СБУ.
Голова СБУ несе персональну відповідальність за своєчасність,
об’єктивність і повноту поданої інформації.
Вищий нагляд за додержанням і застосуванням законів СБУ
здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним проку-
рори.

14
 Питання для самоконтролю:
1. Які завдання виконує Служба безпеки України?
2. Назвіть та розкрийте основні принципи діяльності Служби без-
пеки України.
3. Який вигляд має система органів Служби безпеки України?
4. З яких підрозділів складається Центральне управління Служби
безпеки України в чому полягають його основні функції?
5. Охарактеризуйте основні повноваження Служби безпеки Украї-
ни.
6. Які основні функції покладаються на Службу безпеки України?
7. Якими обов’язками та повноваженнями наділяється Служба
безпеки України у зв’язку з проведенням оперативно-розшукової
роботи?
8. Охарактеризуйте кадровий склад Служби безпеки України.
9. Які правові гарантії мають працівники Служби безпеки України?
10. Ким і в якому порядку здійснюється контроль та нагляд за ді-
яльністю Служби безпеки України?

15
 Тема 10

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

1. Система, завдання та функції

органів державної податкової служби

Розвиток економічних відносин, відмінних від раніше існуючих,

визвав нову хвилю економічних злочинів, особливо в сфері оподат-
кування. Цьому в значній мірі спри сприяло значне збільшення кіль-
кості суб’єктів підприємницької діяльності платників податків.
З метою здійснення контролю за додержанням податкового зако-
нодавства в 1990 році була створена державна податкова адмініст-
рація.
Статус державної податкової служби в Україні, її функції та пра-
вові основи її діяльності визначаються Законом України “Про дер-
жавну податкову службу в Україні” від 04.12.1990р.
Органи державної податкової служби України у своїй діяльності
керуються Конституцією України, законами України, іншими норма-
тивно-правовими актами органів державної влади, а також рішення-
ми Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Ав-
тономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з пи-
тань оподаткування, виданими у межах їх повноважень.
До системи органів державної податкової служби належать Дер-
жавна податкова адміністрація України, державні податкові адмі-
ністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім
Києва та Севастополя), районах у містах (далі - органи державної
податкової служби).
У складі органів державної податкової служби перебувають від-
повідні спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопору-
шеннями і податкова міліція.
Державна податкова адміністрація України залежно від кількості
платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжра-
йонні (на два і більше райони), об’єднані (на місто і район) державні
податкові інспекції та у їх складі - відповідні підрозділи податкової мі-
ліції.

1
 У Державній податковій адміністрації України та державних по-
даткових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад
колегії Державної податкової адміністрації України затверджується
Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адмі-
ністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі - Державною податковою адміністрацією України. Коле-
гії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрямки ді-
яльності відповідних державних податкових адміністрацій.
Структура Державної податкової адміністрації України затверджу-
ється Кабінетом Міністрів України.

До завдань органів державної податкової служби належать:

- здійснення контролю за додержанням податкового законодав-
ства, правильність обчислення, повнота і своєчасність сплати до
бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових
платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавст-
вом (далі - податки, інші платежі);
- внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдоскона-
лення податкового законодавства;
- прийняття у передбачених законом випадках нормативно-пра-
вових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;
- формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб -
платників податків та інших обов’язкових платежів і Єдиного банку
даних про платників податків - юридичних осіб;
- роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед плат-
ників податків;
- запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним
законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення,
розслідування та провадження у справах про адміністративні право-
порушення.

Державна податкова адміністрація України є центральним орга-

ном виконавчої влади.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим,
містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податко-
вій адміністрації України.
Державні податкові інспекції у районах, містах (крім Києва та Се-
вастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні по-

2
даткові інспекції підпорядковуються відповідним державним податко-
вим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі.
Органи державної податкової служби України координують свою
діяльність Фінансовими органами, органами Державного казначейст-
ва України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокурату-
ру, статистики, державною митною та контрольно-ревізійною служ-
бами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також
з податковими службами інших держав.
Державну податкову службу України очолює голова Державної
податкової адміністрації України, якого призначає на посаду та звіль-
няє з посади Президент України за поданням Прем’єр-Міністра Укра-
їни.
Заступники голови Державної податкової адміністрації України
призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Мі-
ністрів України за поданням голови Державної податкової адмініст-
рації України.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі очолюють голови, які призна-
чаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів Укра-
їни за поданням голови Державної податкової адміністрації України.
Державні податкові інспекції в районах, містах (крім Києва та Се-
вастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні по-
даткові інспекції очолюють начальники, які призначаються на посаду
і звільняються з посади головою Державної податкової адміністрації
України за поданням голів відповідних державних податкових адмі-
ністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі.
Начальники управлінь податкової міліції призначаються головою
Державної податкової адміністрації України.

Державна податкова адміністрація України здійснює такі функції:

- виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних
податкових адміністрацій і державних податкових інспекцій;
- із здійснення контролю за додержанням законодавства про по-
датки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків із спожи-
вачами з використанням електронних контрольно-касових апаратів,
комп’ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки і касах та
її використанням для розрахунків за товари, роботи, послуги, а також

3
контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних
дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності;
- із здійснення контролю за додержанням виконавчими комітета-
ми сільських і селищних рад порядку прийняття і обліку податків, ін-
ших платежів від платників податків, за своєчасністю і повнотою пе-
рерахування цих сум до державного бюджету;
- з обліку платників податків, інших платежів;
- з виявлення і обліку надходжень податків, інших платежів;
- у передбачених законом випадках видає нормативно-правові
акти і методичні рекомендації з питань оподаткування;
- затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та
інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків,
інших платежів, декларацій про валютні цінності, зразок картки фі-
зичної особи - платники податків та інших обов’язкових платежів,
форму повідомлення про відкриття або закриття юридичними особа-
ми, фізичними особами - суб’єктами підприємницької діяльності бан-
ківських рахунків, а також форми звітів про роботу, виконану органа-
ми державної податкової служби;
- здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підго-
товки та перепідготовки кадрів для органів державної податкової
служби;
- надає органам державної податкової служби методичну і прак-
тичну допомогу в організації роботи, здійснює обстеження та пере-
вірки їх стану;
- організовує роботу із створення інформаційної системи автома-
тизованих робочих місць та інших засобів автоматизації і комп’юте-
ризації робіт органів державної податкової служби;
- розробляє основні напрямки, форми і методі здійснення переві-
рок додержання податкового та валютного законодавства;
- в разі виявлення фактів, що свідчать про організовану злочинну
діяльність, або дій, що створюють умови для такої діяльності, на-
правляє матеріали з цих питань відповідним спеціальним органам
боротьби з організованою злочинністю;
- передає відповідним правоохоронним органам матеріали за
фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відпові-
дальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції подат-
кової міліції;

4
 - подає Міністерству фінансів України та Головному управлінню
Державного казначейства України звіт про надходження податків, ін-
ших платежів;
- вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних догово-
рів стосовно оподаткування, виконує в межах, визначених законо-
давством, міжнародні договори з питань оподаткування;
- надає фізичним особам - платникам податків та інших обов’яз-
кових платежів ідентифікаційні номери і направляє до державної по-
даткової інспекції за місцем проживання фізичної особи або за міс-
цем отримання нею доходів чи за місцем знаходження об’єкта опо-
даткування картку з ідентифікаційним номером і веде Єдиний банк
даних про платників податків - юридичних осіб;
- прогнозує, аналізує надходження податків, інших платежів, дже-
рела надходжень, вивчає вплив макроекономічних показників і по-
даткового законодавства на надходження податків, інших платежів,
розробляє пропозиції щодо їх збільшення та зменшення втрат бюд-
жету;
- забезпечує виготовлення марок акцизного збору, їх зберігання,
продаж та організовує роботу, пов’язану із здійсненням контролю за
наявністю цих марок на пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на
пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування,
зберігання і реалізації;
- вносить в установленому порядку пропозиції щодо вдоскона-
лення податкового законодавства;
- організовує в межах своїх повноважень роботу щодо забезпе-
чення охорони державної таємниці в органах державної податкової
служби.

Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим,

областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в
містах з районним поділом (крім Києва та Севастополя) виконують
перелічені функції, крім функцій, зазначених у п. 2, 3, 8, 11-13, 16, а
також у п.15 у частині забезпечення виготовлення марок акцизного
збору.

Державні податкові інспекції в районах, містах без районного по-

ділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові
інспекції виконують такі функції:
- здійснюють контроль за додержанням законодавства про по-
датки, інші платежі;

5
 - забезпечують облік платників податків, інших платежів, пра-
вильність обчислення і своєчасне надходження цих податків, плате-
жів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб - платників подат-
ків та інших обов’язкових платежів;
- контролюють своєчасність подання платниками податків бух-
галтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та
інших документів, пов’язаних з обчисленням податків, інших плате-
жів, а також перевіряють достовірність цих документів щодо пра-
вильності визначення об’єктів оподаткування і обчислення податків,
інших платежів;
- у межах своїх повноважень здійснюють контроль за законністю
валютних операцій, додержанням установленого порядку розрахун-
ків із споживачами з використанням електронних контрольно-касо-
вих апаратів, товарно-касових книг, лімітів готівки в касах та її вико-
ристанням для розрахунків за товари, роботи і послуги, а також за
наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємниць-
кої діяльності, ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на
здійснення деяких видів підприємницької діяльності;
- ведуть облік векселів, що видаються суб’єктами підприємниць-
кої діяльності під час здійснення операцій з давальницькою сирови-
ною у зовнішньоекономічних відносинах, і щомісячно подають інфор-
мацію про це місцевим органам державної статистики; здійснюють
контроль за погашенням векселів; видають суб’єктам підприємниць-
кої діяльності дозволи на відстрочення оплати (погашення) векселів
із зазначених операцій;
- забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінан-
сових санкцій, передбачених Законом України “Про державну подат-
кову службу в Україні” та іншими законодавчими актами України за
порушення податкового законодавства, а також стягнення адмініст-
ративних штрафів за порушення податкового законодавства, допу-
щені посадовими особами підприємств, установ, організацій та гро-
мадянами;
- аналізують причини й оцінюють дані про факти порушень по-
даткового законодавства;
- здійснюють перевірки фактів приховування і зниження сум по-
датків, інших платежів;
- за дорученням спеціальних підрозділів боротьби з організова-
ною злочинністю здійснюють перевірки своєчасності подання та дос-

6
товірності документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків,
інших платежів;
- передають відповідним правоохоронним органам матеріали за
фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відпові-
дальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції подат-
кової міліції;
- подають до судів та арбітражних судів позови до підприємств,
установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і
стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угода-
ми, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених зако-
ном підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і
державними цільовими фондами за рахунок їхнього майна;
- проводять роботу, пов’язану з виявленням, обліком, оцінкою та
реалізацією у встановленому законом порядку безгосподарного май-
на, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скар-
бів і конфіскованого майна;
- контролюють дотримання виконавчими комітетами сільських і
селищних рад порядку прийняття і обліку податків, інших платежів
від платників податків, своєчасність і повноту перерахування цих сум
до бюджету;
- розглядають звернення громадян, підприємств, організацій з
питань оподаткування та в межах своїх повноважень - з питань ва-
лютного контролю, а також скарги на дії посадових осіб державних
податкових інспекцій;
- подають відповідним фінансовим органам та органам Держав-
ного казначейства України звіт про надходження податків, інших пла-
тежів;
- здійснюють контроль за наявністю марок акцизного збору на
пляшках (упаковках) алкогольних напоїв і на пачках (упаковках) тю-
тюнових виробів під час їх транспортування, зберігання та реалізації;
- роз’яснюють через засоби масової інформації порядок застосу-
вання законодавчих та інших нормативно-правових актів про подат-
ки, інші платежі;
- виконують інші функції, пов’язані із здійсненням відповідними
підрозділами податкової міліції своїх повноважень.

7
 2. Права, обов’язки та відповідальність
органів державної податкової служби

Органам державної податкової служби в установленому законом

порядку надані такі права:
- здійснювати на підприємствах, в установах та організаціях не-
залежно від форм власності та у громадян, у тому числі у громадян -
суб’єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів,
бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових
книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп’ю-
терних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із спо-
живачами, та інших документів незалежно від способу подання ін-
формації (включаючи комп’ютерний), пов’язаних з обчисленням і
сплатою податків, інших платежів, наявності свідоцтв про державну
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозво-
лів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, а також одержувати від
посадових осіб і громадян у письмовій формі пояснення, довідки і ві-
домості з питань, що виникають під час перевірок; перевіряти у поса-
дових осіб, громадян документи, що посвідчують особу, під час про-
ведення перевірок з питань оподаткування; викликати посадових
осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання доходів, об-
числення і сплати податків, інших платежів, а також здійснювати пе-
ревірки достовірності інформації, одержаної для внесення до Дер-
жавного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов’яз-
кових платежів;
- одержувати безоплатно від підприємств, установ, організацій,
включаючи Національний банк України та його установи, комерційні
банки та інші фінансово-кредитні установи, від громадян - суб’єктів
підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-
господарську діяльність, отримані доходи, видатки підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про
розрахункові, валютні та інші рахунки, інформацію про наявність та
обіг коштів на цих рахунках, у тому числі про ненадходження у вста-
новлені терміни валютної виручки від суб’єктів підприємницької ді-
яльності, та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою
податків, інших платежів у порядку, визначеному законодавством,
входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп’ютерні, для
визначення об’єкта оподаткування;

1
 - одержувати безоплатно необхідні відомості для формування ін-
формаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб - платників
податків та інших обов’язкові платежів від підприємств, установ, ор-
ганізацій незалежно від форм власності, включаючи Національний
банк України та його установи, комерційні банки та громадян - суб’єк-
тів підприємницької діяльності про суми виплачених фізичним осо-
бам доходів і утриманих з них податків, інших платежів; від органів,
уповноважених здійснювати державну реєстрацію, а також видавати
спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) на здійснення деяких ви-
дів підприємницької діяльності - про видачу таких дозволів суб’єктам
підприємницької діяльності; від органів внутрішніх справ - про грома-
дян, які прибули на проживання до відповідного населеного пункту
чи вибули з нього; від органів реєстрації актів громадянського стану -
про громадян, які померли;
- одержувати безоплатно від митних органів щомісяця звітні дані
про ввезення на митну територію України імпортних товарів і справ-
ляння при цьому податків, інших платежів та інформацію про екс-
портно-імпортні операції, що їх здійснюють резиденти і нерезиденти,
за формою, погодженою з Державною податковою адміністрацією
України та від органів статистики - дані, необхідні для використання
їх у здійсненні аналізу фінансово-господарської діяльності підпри-
ємств, установ, організацій всіх форм власності;
- обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші
приміщення підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності і житло громадян, якщо їх використовують як юридичну ад-
ресу суб’єкта підприємницької діяльності, а також для отримання до-
ходів. У разі відмови керівників підприємств, установ, організацій та
громадян допустити посадових осіб органів державної податкової
служби для обстеження зазначених приміщень і обладнання та не-
подання документів про отримані доходи і витрати органи державної
податкової служби мають право визначити оподатковуваний дохід
(прибуток) таких підприємств, установ, організацій та громадян на
підставі документів, що свідчать про одержані ними доходи (прибут-
ки), а стосовно громадян - також з урахуванням оподаткування осіб,
які займаються аналогічною діяльністю;
- вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств,
установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких перевіря-
ється, усунення виявлених порушень податкового законодавства і
законодавства про підприємницьку діяльність, контролювати їх вико-

2
нання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню пов-
новажень посадовими особами органів державної податкової служ-
би;
- зупиняти операції платників податків, інших платежів на рахун-
ках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, за ви-
нятком операцій щодо сплати податків, інших платежів у разі:
 відмови у здійсненні документальної перевірки чи недопущен-
ня посадових осіб органів державної податкової служби для обсте-
ження приміщень, які використовуються для одержання доходів або
пов’язані з утриманням інших об’єктів оподаткування незалежно від
їх місцезнаходження, обладнання, електронних контрольно-касових
апаратів, комп’ютерних систем, що застосовуються для розрахунків
за готівку із споживачами, касових комплексів, систем та засобів
штрихового кодування;
 неподання органам державної податкової служби та їх поса-
довим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових деклара-
цій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів про застосу-
вання електронних контрольно-касових апаратів, комп’ютерних сис-
тем та інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою подат-
ків, інших платежів;
 непред’явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів
тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних конт-
рольно-касових апаратів, комп’ютерних систем;
 порушення підприємством, установою, організацією, громадя-
нином - суб’єктом підприємницької діяльності встановленого законом
порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платни-
ків податків, відсутності обліку об’єктів оподаткування або коли існує
реальна загроза витрачених коштів чи відчуження майна, вилучення
яких у встановленому законом порядку є єдиним засобом відшкоду-
вання збитків, завданих державі, у зв’язку із неплатоспроможністю
юридичної особи, яку перевіряють;
 вилучати (із залишенням копій) у підприємств, установ, органі-
зацій документи, що свідчать про приховування (зниження) об’єктів
оподаткування, несплату податків, інших платежів, і вилучати у гро-
мадян - суб’єктів підприємницької діяльності, які порушують порядок
зайняття підприємницькою діяльністю, реєстраційні посвідчення або
спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо) з подальшою передачею
матеріалів про порушення органам, які видали ці документи;

3
  застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян
фінансові санкції у вигляді стягнення:
- однократного розміру донарахованої за результатами перевір-
ки суму податку або іншого платежу, а в разі повторного порушення
протягом року після порушення, встановленого попередньою пере-
віркою, - у двократному розмірі донарахованої за результатами пе-
ревірки суми податку, іншого платежу;
- десяти відсотків належних до сплати сум податків, інших плате-
жів за неподання або несвоєчасне подання органам державної по-
даткової служби податкових декларацій, розрахунків, аудиторських
висновків та інших документів, необхідних для обчислення податків,
інших платежів, а також за неподання або несвоєчасне подання
установам банків платіжних доручень на сплату податків, інших пла-
тежів;
- застосовувати до установ банків або юридичних осіб, фізичних
осіб - суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений зако-
ном строк не повідомили про відкриття або закриття рахунків у бан-
ках, фінансові санкції у вигляді стягнення від двадцяти до ста неопо-
датковуваних мінімумів доходів громадян;
- стягувати до бюджетів та державних цільових фондів донарахо-
вані за результатами перевірок суми податків, інших платежів, суми
недоплат з податків, інших платежів, а також суми штрафів та інших
санкцій, передбачених законами України, якщо ці платежі не сплаче-
ні добровільно в десятиденний строк з дня прийняття органом відпо-
відної державної податкової служби відповідного рішення, з підпри-
ємств, установ, організацій незалежно від форм власності та наслід-
ків фінансово-господарської діяльності у безспірному порядку, а з
громадян - за рішенням суду або за виконавчими написаними нотарі-
усів;
- надавати в межах своїх повноважень відстрочки і розстрочки
сплати податків, інших платежів на умовах податкового кредиту з
урахуванням фінансового стану платників податку, а також приймати
рішення в процедурах санкції про прощення (списання) та (або) від-
строчку (розстрочку) сплати податків та зборів (обов’язкових плате-
жів) згідно із Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”;
- за несвоєчасне виконання установами банків та іншими фінан-
сово-кредитними установами розпоряджень органів державної по-
даткової служби про безспірне стягнення податків, інших платежів, а

4
також доручень підприємств, установ, організацій та громадян про
сплату податків, інших платежів стягувати з установ банків та інших
фінансово-кредитних установ пеню за кожний день прострочення
(включаючи день сплати) у розмірах, встановлених законодавством
щодо таких видів платежів;
- накладати адміністративні штрафи:
 на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ,
організацій, винних у зниженні суми податку, іншого платежу, прихо-
вуванні (зниженні) об’єктів оподаткування, а також у відсутності бух-
галтерського обліку об’єктів оподаткування або веденні його з пору-
шеннями встановленого порядку, у неподанні, несвоєчасному подан-
ні або поданні за невстановленою формою бухгалтерських звітів і
балансів, податкових декларацій, розрахунків, аудиторських виснов-
ків, платіжних доручень та інших документів, пов’язаних з обчислен-
ням та сплатою податків, інших платежів, - від п’яти до десяти неопо-
датковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені
особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягнен-
ню за одне із зазначених правопорушень, - від десяти до п’ятнадця-
ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ,
організацій, включаючи установи Національного банку України, ко-
мерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, які не виконують
вимог посадових осіб державної податкової служби, - від десяти до
двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 на посадових осіб підприємств, установ та організацій, а та-
кож на громадян - суб’єктів підприємницької діяльності, які виплачу-
вали доходи, винних у неутриманні, неперерахуванні до бюджету
сум податку на доходи фізичних осіб, перерахуванні податку за раху-
нок коштів підприємств, установ і організацій (крім випадків, коли та-
ке перерахування дозволено законодавством), у неповідомленні або
несвоєчасному повідомленні державним податковим інспекціям за
встановленою формою відомостей про доходи громадян, - у розмірі
трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії
вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному
стягненню за одне із зазначених правопорушень, - у розмірі п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 на громадян, винних у неподанні або несвоєчасному поданні
декларацій про доходи чи у включенні до декларацій перекручених
даних, у відсутності або неналежному веденні обліку доходів і ви-

5
трат, для яких встановлено обов’язкову форму обліку, - від одного до
п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю,
винних у протидіях посадовим особам органів державної податкової
служби, зокрема у недопущенні їх до приміщень, які використовують-
ся для здійснення підприємницької діяльності та одержання доходів,
- від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро-
мадян;
 на громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без
державної реєстрації чи без спеціального дозволу (ліцензії), якщо
його отримання передбачене законодавством, - від трьох до восьми
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 на громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання
одноразових патентів чи з порушенням терміну їх дії або здійснюють
продаж товарів, не зазначених у деклараціях, - від одного до десяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчи-
нені громадянином, якого протягом року було піддано адміністратив-
ному стягненню за одне із зазначених правопорушень, - від десяти
до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
 користуватися безперешкодно в службових справах засобами
зв’язку, які належать підприємствам, установам і організаціям неза-
лежно від форм власності;
 у разі виявлення зловживань під час здійснення контролю за
надходженням валютної виручки, проведенням розрахунків із спожи-
вачами з використанням товарно-касових книг, а також за дотриман-
ням лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за то-
вари, роботи і послуги давати доручення органам державної конт-
рольно-ревізійної служби на проведення ревізій;
 вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що
перевіряються, здійснення інвентаризації основних фондів, товарно-
матеріальних цінностей, коштів і розрахунків; у необхідних випадках
опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви;
 надавати інформацію з Державного реєстру фізичних осіб –
платників податків та інших обов’язкових платежів іншим державним
органам відповідно до чинного законодавства;
 матеріально і морально заохочувати громадян, які подають
допомогу в боротьбі з порушеннями податкового законодавства.

6
 Державна податкова адміністрація України має право скасовува-
ти рішення інших органів державної податкової служби, а державні
податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, міс-
тах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції у містах з ра-
йонним поділом (крім Києва та Севастополя) - рішення нижчих дер-
жавних податкових інспекцій у разі їх невідповідності актам законо-
давства. Цей порядок не застосовується щодо рішень податкової мі-
ліції.
Посадові особи органів державної податкової служби зобов’язані
дотримуватися Конституції і законів України, інших нормативних ак-
тів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств,
установ, організацій, забезпечувати виконання покладених на органи
державної податкової служби функцій та повною мірою використову-
вати надані їм права. За невиконання або неналежне виконання по-
садовими особами органів державної податкової служби своїх обо-
в’язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кри-
мінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законо-
давством.
Збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб державної
податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок
державного бюджету. Посадові особи органів державної податкової
служби зобов’язані дотримувати комерційної та службової таємниці.
Рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової
служби та їх посадових
осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

3. Податкова міліція,
її завдання, структура та повноваження

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів бороть-

би з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних
органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додер-
жанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову,
кримінально-процесуальну та охоронну функції.

7
 До завдань податкової міліції належать:
- запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері опо-
даткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах
про адміністративні правопорушення;
- розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших
платежів;
- запобігання корупції в органах державної податкової служби та
виявлення її фактів;
- забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної
податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних
з виконанням службових обов’язків.

До складу податкової міліції належать такі підрозділи:

- Головне управління податкової міліції, Слідче управління по-
даткової міліції, Управління боротьби з корупцією в органах держав-
ної податкової служби Державної податкової адміністрації України;
- управління податкової міліції, слідчі відділи податкової міліції,
відділи боротьби з корупцією в органах державної податкової служби
відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Рес-
публіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
- відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податкової
міліції відповідних державних податкових інспекцій в районах, міс-
тах, районних у містах, міжрайонних та об’єднаних державних подат-
кових інспекцій.

Податкову міліцію очолює начальник податкової міліції - перший

заступник Державної податкової адміністрації України.
Податкову міліцію в державних податкових адміністраціях в Авто-
номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очо-
люють начальники управлінь податкової міліції - перші заступники
голів відповідних державних податкових адміністрацій.

З метою реалізації покладених на неї завдань податкова міліція

має такі повноваження:
- приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію
про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює
в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передба-
чені законом рішення;

1
 - відповідно до закону здійснює оперативно-розшукову діяль-
ність, досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, а
також провадить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах
своєї компетенції, вживає заходів щодо відшкодування заподіяних
державі збитків;
- виявляє причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів та ін-
ших правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів щодо їх
усунення;
- забезпечує безпеку працівників органів державної податкової
служби та їх захист проти протиправних посягань, пов’язаних з вико-
нанням ними посадових обов’язків;
- запобігає корупції та іншим службовим правопорушенням серед
працівників державної податкової служби;
- збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень по-
даткового законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних
процесів кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.

Особа начальницького складу податкової міліції незалежно від

посади, яку вона обіймає, місцезнаходження і часу в разі звернення
до неї громадян або посадових осіб із заявою чи повідомленням про
загрозу особистій чи громадській безпеці або в разі безпосереднього
виявлення такої загрози повинна вжити заходів щодо запобігання
правопорушенню і його припинення, рятування людей, подання до-
помоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які
вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомити про це
найближчий орган внутрішніх справ.
На службу до податкової міліції приймають на контрактній основі
громадян України, які мають відповідну освіту, здатні за своїми осо-
бистими, діловими, моральними якостями та станом здоров’я вико-
нувати обов’язки, покладені на податкову міліцію. Громадяни Украї-
ни, які вперше зараховуються на службу до податкової міліції на по-
сади начальницького складу, складають присягу. Особа начальниць-
кого складу податкової міліції підписує текст присяги, який зберіга-
ється в її особовій справі.
Особи начальницького складу податкової міліції проходять служ-
бу в порядку, встановленому законодавством для осіб начальниць-
кого складу органів внутрішніх справ.
Навчання у закладах Державної податкової адміністрації України
за спеціальностями з підготовки кадрів податкової міліції після здо-
буття спеціальної освіти прирівнюється до проходження строкової
військової служби.

2
 Держава гарантує правовий і соціальний захист осіб начальниць-
кого складу податкової міліції та членів їх сімей. На них поширюють-
ся гарантії правового та соціального захисту, передбачені ст. 20-23
Закону України “Про міліцію”.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте характеристику системі органів державної податкової
служби.
2. Які завдання виконує державна податкова служба?
3. Розкрийте функції Державної податкової адміністрації України.
4. Які функції здійснюють державні податкові адміністрації в Ав-
тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто-
полі, державні податкові інспекції в містах з районним поділом
та державні податкові інспекції в районах, містах без районно-
го поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні
податкові інспекції?
5. Які права надано органам державної податкової служби?
6. Охарактеризуйте основні обов’язки, які покладаються на поса-
дових осіб органів державної податкової служби?
7. Які завдання виконує податкова міліція?
8. Розкрийте структуру податкової міліції.
9. Охарактеризуйте повноваження податкової міліції.
10. Якими нормативними актами передбачено соціальний та пра-
вовий захист працівників податкової міліції?

3
 Тема 11

ЮСТИЦІЯ УКРАЇНИ

1. Правозахисна діяльність юстиції

Діяльність юстиції межує з виконанням правоохоронних дій (охо-

рона прав; відновлення порушеного права або виконання покарань;
захист конституційного порядку і національної безпеки; підтримання
правопорядку; забезпечення стану законності), органи юстиції, безу-
мовно, посідають впливове становище в системі забезпечення прав і
свобод людини.
Якщо розглядати правоохоронну діяльність органів юстиції, то во-
ни виконують два типи дій: правозабезпечення та правовідновлення.
Основними напрямами діяльності органів юстиції є: а) діяльність
з юридичної допомоги; діяльність з виконання рішень (вироків), по-
станов судових органів.
Органи юстиції очолює Міністерство юстиції України, яке є цент-
ральним органом виконавчої влади в Україні, що забезпечує реаліза-
цію державної правової політики, державної політики з питань грома-
дянства, міжнаціональних та міграційних відносин.
Мінюст накопичує значний досвід у розробці відповідних держав-
них програм, а в більшості з них вій є центральним виконавцем з пи-
тань правової політики, створення сучасного інформаційно-правово-
го простору.
До органів юстиції звертається дедалі більше громадян.
Останні зміни у діяльності Мінюсту стосуються утворення Депар-
таменту у справах національностей та міграції. Він покликаний впли-
вати на соціальний і національно-культурний розвиток усіх етнічних
спільнот, що проживають в Україні.
Правову основу діяльності органів юстиції становлять Конститу-
ція, закони України “Про державну виконавчу службу”, “Про нотарі-
ат”, Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Ука-
зом Президента України від 30 грудня 1997 року № 1396/97, Поло-
ження про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в
Автономній Республіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське
міські управління юстиції, затверджене наказом Міністерства юстиції
України від 5 лютого 1999 року № 9/5, та інші нормативно-правові ак-
ти.

1
 Основні напрями (функції) діяльності органів юстиції закріплю-
ються саме в зазначених нормативно-правових актах.

До завдань органів юстиції можна віднести:

 розвиток правової Інформатизації, формування у громадян
правового світогляду;
 розробку проектів законів (наприклад, за 1998 рік підготовле-
но 51 законопроект) та інших нормативно-правових актів, що стосу-
ються прав і свобод людини, відносин між громадянином і держав-
ною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин
органів державної влади, судоустрою та судочинства, цивільного і
кримінального законодавства; у подальші роки кількість розроблених
та опрацьованих законопроектів значно збільшилась;
 здійснення правової експертизи (висновків) щодо відповіднос-
ті Конституції та законам України основних положень законодавства
Європейського Союзу, вимог норм о проектної техніки проектів зако-
нів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд до органів
державної влади. Наприклад, лише за один 1998 рік за дорученням
Президента України Міністерством юстиції проведено 2722 правові
експертизи проектів нормативно-правових актів, опрацьовано 1814
21
проектів міжнародних договорів ;
 розробку пропозицій щодо усунення суперечностей між акта-
ми законодавства та заповнення прогалин у ньому;
 здійснення відповідно до законодавства державної реєстрації
нормативних актів органів виконавчої влади, органів господарського
управління та контролю, що зачіпають прана, свободи і законні інте-
реси громадян або мають міжвідомчий характер, ведення реєстру
цих актів, надання інформації з бази даних реєстру;
 систематизацію законодавства України;
 легалізацію всеукраїнських, міжнародних та місцевих об’єд-
нань громадян, реєстрацію політичних партій, міжнародних громад-
ських організацій, відділень, філій, представництв та інших структур-
них осередків громадських (неурядових) організацій іноземних дер-
жав в Україні та їхньої символіки, контроль за додержанням ними по-
ложень їх статутів;

21
Станік С. Оптимізація норматворчої діяльності як правового засобу утвердження прав
і свобод людини // Право України. - 1999. - № 5. - С. 3.

2
  сприяння розвиткові юридичних послуг з метою реалізації
прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб здійс-
нення у випадках, передбачених законодавством, державної реєст-
рації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення
реєстру застави майна, організація у системі органів юстиції надання
громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг право-
вого характеру;
 організацію роботи установ нотаріату, перевірку їх діяльності,
здійснення контролю законності вчинення нотаріальних дій держав-
ними і приватними нотаріусами;
 підготовку нотаріально оформлених документів для їх
консульської легалізації, надання допомоги консульським установам
з питань вчинення нотаріальних дій;
 реєстрацію адвокатських об’єднань;
 здійснення заходів щодо вдосконалення роботи органів реєст-
рації актів громадянського стану, контроль їх діяльності, забезпечен-
ня виконання законодавства з питань реєстрації фізичних осіб;
 надання допомоги консульським установам та дипломатич-
ним представництвам України за кордоном щодо реєстрації актів
громадянського стану;
 здійснення нормативно-методичного забезпечення діяльності
бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав
власності на нерухоме майно;
 здійснення методичного керівництва правовою роботою в ор-
ганах виконавчої влади, перевірку стану цієї роботи, надання реко-
мендацій щодо її поліпшення та приведення їх нормативних актів
відповідно до законодавства;
 координацію діяльності органів виконавчої влади, підпри-
ємств, установ та організацій щодо правової освіти населення, роз-
робку і розповсюдження освітніх програм у сфері захисту прав люди-
ни;
 здійснення правової експертизи на відповідність Конституції
України, законам України проектів міжнародних договорів України;
 забезпечення підготовки відповідних документів та представ-
ництво інтересів держави в Європейському Суді з прав людини під
час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направ-
лення спостерігачів у місії з контролю за додержанням прав і свобод
людини і громадянина;

3
  виступ як представника інтересів Президента України і Кабіне-
ту Міністрів України під час розгляду справ судами України і судами
іноземних держав або міжнародними судовими органами та устано-
вами;
 організацію, розгляду звернень громадян з питань, які нале-
жать до компетенції органів юстиції, виявлення та усунення причин,
що породжують скарги громадян.

Одним із основних напрямів діяльності органів юстиції є діяль-

ність, спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових
органів. При цьому органи юстиції організують заходи щодо своєчас-
ного, повного і неупередженого примусового виконання рішень судо-
вих органів. Виконання покладених завдань у цьому плані виявля-
ються у здійсненні добору кадрів, методичному керівництві діяльніс-
тю державних виконавців, підвищенні їх професійного рівня, фінан-
совому і матеріально-технічному забезпеченні органів державної ви-
конавчої служби, розгляді скарг на дії державних виконавців. Органи
юстиції організовують виконання законів і здійснюють керівництво
відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють
їх діяльність; організовують професійну підготовку й атестацію дер-
жавних виконавців; заохочують Їх за успіхи в роботі та накладають
стягнення за порушення трудової дисципліни.

Відповідно до покладених на органи юстиції завдань І повнова-

жень вони мають право:
1) залучати вчених, спеціалістів органів виконавчої влади, підп-
риємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для
розгляду питань, що належать до їхньої компетенції;
2) утворювати у разі потреби комісії та експертні групи, залучати
на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законо-
давства, здійснення Їх експертизи та надання консультацій;
3) одержувати у встановленому законодавством порядку без-
платно від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріа-
ли, а від органів статистики - статистичні дані для виконання своїх
завдань;
4) перевіряти у центральних та місцевих органах виконавчої
влади, установах та організаціях додержання законодавства про
державну реєстрацію нормативно-правових актів, стан організації

4
нормотворчої діяльності, вносити пропозиції щодо усунення виявле-
них недоліків і порушень та притягнення до відповідальності винних
посадових осіб;
5) скасовувати рішення про державну реєстрацію нормативно-
правових актів міністерств, інших центральних і місцевих органів ви-
конавчої влади, установ та організацій;
6) залучати до перевірок з питань організаційного забезпечення
діяльності та діловодства судів (крім Верховного Суду України та
господарських судів) голів і заступників голів інших судів або суддів,
які перебувають у резерві на ці посади;
7) разом з відповідними центральними органами виконавчої вла-
ди контролювати цільове використання державних коштів, виділених
на реалізацію прийнятих програм, проектів, заходів, а також міжна-
родних програм, у межах своєї компетенції;
8) користуватися іншими правами, передбаченими чинними по-
ложеннями про органи юстиції України.

2. Система органів юстиції та організація їх роботи

Керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції

України, що є правоохоронним органом держави, діяльність якого
спрямована на забезпечення законності та правопорядку в Україні.
Правоохоронні функції Міністерства юстиції реалізуються ним як
безпосередньо, так і органами, що входять до його системи.
Система органів юстиції протягом свого існування змінювалася
залежно від завдань, які на неї покладалися. Історія становлення та
розвитку органів юстиції в Україні налічує понад 80 років - від ство-
рення міністерства судових справ і Народного секретарства юстиції
до сучасного центрального органу виконавчої влади - Міністерства
юстиції з його складною розвинутою системою підрозділів, держав-
них служб, інститутів та підприємств.
Проголошення незалежності України, здійснення політичної, пра-
вової та економічної реформ зумовили необхідність кардинальних
змін пріоритетів у діяльності Мінюсту, значного розширення його
повноважень, покладення на нього нових функцій, що в свою чергу
привело до істотних структурних перетворень та змін у центрально-
му апараті. У 1992 році на Мінюст покладено обов’язки з організацій-
ного та кадрового забезпечення діяльності військових судів, а також
судів, які здійснюють правосуддя на особливо режимних об’єктах. У

5
1993 році розпочато реєстрацію благодійних фондів та державну ре-
єстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної
виконавчої влади, органів господарського управління та контролю,
що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або ма-
ють міжвідомчий характер, з 1994 року - експертне забезпечення
22
правосуддя .
Поступово Міністерство юстиції України починає виконувати
принципово нові завдання, зокрема здійснення державної правової
політики. Відповідно до покладених на Мінюст завдань у структурі мі-
ністерства утворюються нові департаменти - правової політики, дер-
жавної виконавчої служби, громадянства і реєстрації фізичних осіб,
реорганізовано управління цивільного та комерційного законодавст-
ва, значно розширено законопроектне управління. Сьогодні Міністер-
ство юстиції України має понад 30 структурних підрозділів централь-
ного апарату, в яких працює 370 осіб. Усього в системі Мінюсту пра-
цює близько 14,5 тис. працівників, у тому числі: в територіальних
(місцевих) управліннях юстиції - близько 7,5 тис., нотаріальних кон-
торах - трохи більше 2 тис., у державній виконавчій службі - понад
4,5 тис. Організаційно Мінюст побудовано на принципі розмежування
повноважень структурних підрозділів центрального апарату, вико-
нання завдань за функціональним, а не за галузевим принципом, що
наближує Мінюст за його роллю і функціями до аналогічних мініс-
терств європейських країн.
Міністерство юстиції України очолює міністр, якого за поданням
Прем’єр-міністра призначає Президент України.
Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом і
Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на міністерст-
во завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністр має заступників,
які призначаються відповідно до законодавства. Заступники міністра
виконують за дорученням міністра окремі його функції та заміщають
міністра у разі його відсутності або неможливості здійснювати свої
повноваження.
Для погодженого вирішення, що наложать до компетенції Мінюс-
ту України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у
міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), за-
ступників міністра за посадою, а також інших керівних працівників мі-
ністерства. Склад колегії періодично змінюється. На сьогоднішній
22
В системі юстиції існують два науково-дослідні інститути з проведення судових екс-
пертиз (у містах Києві та Харкові), а у кожній області - бюро з судових експертиз (товаро-
знавчих, автотехнічних, криміналістичних тощо).

6
день колегія міністерства складається з 15 чоловік. До. складу коле-
гії можуть входити керівники місцевих управлінь юстиції. Членів ко-
легії затверджує та звільняє від обов’язків Кабінет Міністрів України
за поданням Міністра юстиції. Рішення колегії оформляються нака-
зами Міністра юстиції.
Структура Мінюсту побудована залежно від функцій, які він вико-
нує. Однією з важливих функцій Мінюсту і його територіальних орга-
нів є організаційне та матеріально-технічне забезпечення судів за-
гальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та господарських
судів), організація виконання судових рішень. Щоб забезпечити своє-
часне, повне і неупереджене виконання рішень судів та інших орга-
нів відповідно до законів України та на виконання Закону України
“Про державну виконавчу службу”, в структурі центрального апара-ту
створено Департамент державної виконавчої служби, а у складі
місцевих органів юстиції - відділи державної виконавчої служби. Крім
того, відносно новим є також Департамент громадянства та реєстра-
ції фізичних осіб. Створення цього департаменту зумовлено реаль-
ним забезпеченням прав людини щодо набуття громадянства, віль-
ного вибору місця проживання. Паспортну та міграційну роботу по-
кладено на Міністерство юстиції відповідно до міжнародної практики
(висновок Ради Європи № 190; 1995 р.). Міністерство юстиції повин-
но контролювати переміщення іноземців і осіб без громадянства в
пунктах пропуску через кордон, а також перевіряти законність їх в’їз-
ду, виїзду, додержання правил перебування та реєстрації. На Депар-
тамент громадянства та реєстрації фізичних осіб також покладено
обов’язок щодо створення єдиної системи документування населен-
ня в Україні (згідно з Указом Президента України “Про службу грома-
дянства та реєстрації фізичних осіб”).
У зв’язку з поглибленням демократичних процесів в українському
суспільстві та для забезпечення конституційних прав і свобод люди-
ни і громадянина відповідно до міжнародних стандартів при Мінюсті
створено інститут Уповноваженого у справах додержання Конвенції
про захист прав і основних свобод людини. Водночас цей Уповнова-
жений є заступником Міністра юстиції, що в свою чергу надає Упов-
новаженому більшої ваги і можливостей у виконання завдань, покла-
дених на нього. Виконання Уповноваженим своїх функцій забезпечу-
ється Національним бюро у справах додержання Конвенції, створе-
ним у складі центрального апарату Міністерства юстиції та регіо-
нальними відділеннями Національного бюро при Головному управ-

7
лінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці
Крим, обласних, Київському і Севастопольському міських управлін-
нях юстиції.
Відповідно до Положення про Уповноваженого у справах додер-
жання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, затверд-
женого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 ро-
ку № 557, Уповноважений є посадовою особою, на яку Кабінетом Мі-
ністрів України покладено повноваження щодо забезпечення пред-
ставництва під час розгляду справ про порушення положень Конвен-
ції про захист прав і основних свобод людини 1950 року в Євро-
пейській комісії з прав людини та Європейському Суді з прав люди-
ни.

Основними завданнями Уповноваженого є:

а) представництво України в Комісії та Суді під час розгляду
справ про порушення Україною положень Конвенції, а також під час
розгляду справ за позовами України стосовно порушень положень
Конвенції іншими державами - учасницями Конвенції;
б) координація роботи заінтересованих органів виконавчої влади,
пов’язаної з підготовкою матеріалів для розгляду справ у Комісії та
Суді;
в) підготовка і внесення на розгляд Комісії та Суду письмових до-
повідей, участь у слуханнях справ, які розглядаються ними;
г) інформування Комісії про хід виконання Україною рішень Комі-
сії та Суду;
д) внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій про
усунення порушень положень Конвенції, недопущення таких пору-
шень у майбутньому;
е) надання необхідної інформації уповноваженим особам, які
прибуватимуть в Україну для проведення перевірок додержання
Конвенції.

Серед функцій Мінюсту, спрямованих на забезпечення законнос-

ті, додержання прав і свобод людини і громадянина, є здійснення
державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та ін-
ших органів центральної виконавчої влади, органів господарського
управління та контролю, які зачіпають права, свободи і законні інте-
реси громадян або мають міжвідомчий характер. Таку реєстрацію
здійснюють відповідні структурні підрозділи Мінюсту; крім реєстрації
актів центральних органів виконавчої влади, реєструються також ак-
ти обласних, районних, районних у містах Києві і Севастополі дер-

8
жавних адміністрацій, їх управлінь, відділів та інших підрозділів. Як
свідчить практика, сьогодні до виконання досить часто надсилають-
ся нормативні акти, які порушують чинне законодавство України. Ли-
ше в 1998 році після заходів, вжитих Мінюстом та його територіаль-
ними органами, вдалося запобігти прийняттю близько 2 тис. неза-
конних правових актів, виявлено понад 700 незареєстрованих актів,
23
які підлягали обов’язковій державній реєстрації .
Місцеві органи юстиції мають реалізовувати завдання, покладені
на Міністерство юстиції, на регіональному рівні, стежити за точним
додержанням законності у державі.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про систему

органів юстиції” від 30 квітня 1998 року № 592 до органів юстиції,
крім Міністерства юстиції, належать його територіальні (місцеві) ор-
гани:
-Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній
Республіці Крим;
-обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції;
-районні, районні у містах управління юстиції;
-міські (міст обласного значення) управління юстиції. Нині ство-
рено 745 районних та міських управлінь юстиції, розроблено норма-
тивно-правову базу забезпечення їх належного функціонування.

Згідно з Положенням про районні, районні у містах, міські (міст

обласного значення) управління юстиції, затвердженим наказом Мі-
ністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, районні, ра-
йонні у містах, міські управління юстиції є територіальними органами
Мінюсту і підпорядковуються Мінюсту та безпосередньо Головному
управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Рес-
публіці Крим, обласним, Київському і Севастопольському міським
управлінням юстиції.
Структурними підрозділами управлінь юстиції є відділи державної
виконавчої служби та відділи реєстрації актів громадянського стану.
Керівники зазначених відділів є заступниками начальників управлінь
юстиції. Керівників управлінь юстиції на місцях призначає на посаду
Міністр юстиції за погодженням з головами відповідних місцевих
державних адміністрацій.

23
Станік С. // Право україни. - 1999. - № 8. - С. 7.

9
 Основними завданням управлінь юстиції є:
 участь в організації здійснення державної правової політики та
сприяння розвиткові системи надання правової допомоги для ре-
алізації прав і свобод громадян, захист законних інтересів фізичних
та юридичних осіб;
 організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльнос-
ті районних (міських) судів, нотаріату, державної виконавчої служби,
підпорядкованих відділів реєстрації актів громадянського стану,
служби громадянства та реєстрації фізичних осіб, інших органів та
установ юстиції, а також експертне забезпечення правосуддя;
 державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств,
республіканських комітетів Автономної Республіки Крим, обласних,
Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, їх
управлінь, відділів, інших підрозділів та місцевих органів господарсь-
кого управління і контролю;
 легалізація місцевих об’єднань громадян та реєстрація інших
юридичних осіб у порядку, встановленому чинним законодавством;
 у випадках, передбачених законодавством, реєстрація прав
на нерухоме майно, ведення реєстру застави рухомого майна;
 методичне керівництво правовою роботою у місцевих органах
виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах і органі-
заціях, надання зазначеним органам, а також органам місцевого са-
моврядування методичної допомоги у приведенні їх нормативних-
правових актів відповідно до чинного законодавства;
 представлення у межах своєї компетенції за дорученням Мін-
юсту інтересів Президента України, Кабінету Міністрів України і Мін-
юсту під час розгляду справ у судах, підготовка матеріалів до розгля-
ду цих справ;
 розвиток правової інформації, формування у громадян право-
вого світогляду.

До структури органів юстиції входять також органи нотаріату та

реєстрації актів громадянського стану.
Повноваження цих органів визначені в Законі України “Про нота-
ріат”, Кодексі про шлюб та сім’ю України та інших нормативно-пра-
вових актах.
Відділи реєстрації актів громадянського стану районних, ра-
йонних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції
проводять реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання

10
шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові,
приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, допов-
нень, поновлення, а також анулювання записів актів громадянського
стану та у встановленому порядку зберігають актові книги.

Основними завданнями цих відділів є:

 засвідчення від імені держави юридичних фактів одруження;
 забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів
про укладення шлюбу відповідно до чинного законодавства;
 видача громадянам свідоцтв про одруження;
 внесення до актових записів про одруження змін, доповнень
та виправлень відповідно до чинного законодавства;
 збереження архівного фонду;
 забезпечення у межі їх визначеної компетенції захисту осо-
бистих майнових прав громадян;
 реалізація державної політики щодо розвитку та зміцнення
сім’ї;
 пропаганда здорового способу життя;
 культурно-освітня робота серед молоді та молодого подруж-
жя;
 встановлення міжнародних контактів та співробітництво з ана-
логічними службами за кордоном;
 забезпечення громадян і організацій додатковими послугами
правового, технічного характеру, іншими державними послугами для
реалізації їх прав, свобод і законних інтересів.

Відділ очолює начальник, що його призначає відповідне управ-

ління юстиції, а в деяких випадках безпосередньо Мінюст (напри-
клад, стосовно начальника Центрального відділу реєстрації шлюбів
міста Києва).
Крім зазначених органів, у систему юстиції України входять також
державні підприємства “Укрспецюст” та “Інформаційний центр”, ус-
танови та організації, що належать до сфери управління Мінюсту
(наприклад, науково-дослідні інститути, центр правової реформи і
законопроектних робіт, координаційна рада з проблем судової екс-
пертизи, центральна експертно-кваліфікаційна комісія).
Зазначені територіальні (місцеві) органи юстиції, підприємства,
установи та організації, що входять у систему органів юстиції, як і Мі-
ністерство юстиції України, виконують правоохоронні функції. Зокре-
ма, функціонування державного підприємства “Укрспецюст” спрямо-
вано на виконання рішень судів та інших органів відповідно до зако-

11
нів України. 1 липня 1999 року почав діяти Закон України “Про вико-
навче провадження”, яким регламентовано умови та порядок вико-
нання судових рішень. Саме на державну виконавчу службу покла-
дається примусове виконання судових рішень в Україні. Згідно зі
ст. 61 Закону України “Про виконавче провадження” реалізація
арештованого майна, за винятком майна, виключеного за законом з
обігу, здійснюється державним виконавцем шляхом Його продажу
через торговельні організації, відповідні структури Міністерства фі-
нансів, на прилюдних торгах, аукціонах, якщо інше не передбачено
законом, у двомісячний строк з дня накладення арешту.
Для сприяння державним виконавцям у зберіганні та реалізації
вилученого ними Кабінет Міністрів України 14 липня 1999 року прий-
няв постанову № 1270 “Про створення спеціалізованого державного
підприємства “Укрспецюст”.
Основними завданнями діяльності цього підприємства є забезпе-
чення належного зберігання вилученого державними виконавцями
майна, організація і проведення аукціонів з продажу такого майна,
реалізація такого майна на комісійних та інших договірних засадах.
Підприємство також має право здійснювати операції з нерухомим
майном у частині, передбаченій статтями 61 і 66 Закону України “Про
виконавче провадження”. Тобто “Укрспецюст” та його філії ор-
ганізовують та проводять прилюдні торги (аукціони) з реалізації не-
рухомого майна.
Певні правозахисні функції щодо надання юридичної допомоги
виконує державне підприємство “Інформаційний центр” Міністерст-
ва юстиції, головні функції якого визначені постановою Кабінету Мі-
ністрів України від 14 липня 1999 року № 1272. Відповідно до цієї по-
станови державне підприємство “Інформаційний центр” - адмініст-
ратор реєстрів, створення та забезпечення функціонування яких на-
лежить до компетенції Мінюсту. Підприємство “Інформаційний центр”
є адміністратором Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів
нерухомого майна, Єдиного реєстру доручень, засвідчених у
нотаріальному порядку, Єдиного реєстру нотаріусів, Єдиного реєст-
ру спеціальних бланків нотаріальних документів, Єдиного державно-
го реєстру об’єднань громадян та благодійних організацій.

Питання для самоконтролю:

1. Які правоохоронні функції виконують органи юстиції?
2. Якими нормативно-правовими актами встановлюється юри-
дичний статус і повноваження органів юстиції у правоохоронній
сфері?

12
3. Назвіть органи, підприємства, організації, що входять до сис-
теми юстиції України.
4. Дайте загальну характеристику кожного органу системи юс-
тиції.

13
 Тема 12

ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ

З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Створення державного Департаменту було зумовлено реформу-

ванням кримінально-виконавчої системи України та приведенням її у
відповідність до вимог Ради Європи та міжнародних правових з пи-
тань виконання кримінальних покарань.
Державний департамент України з питань виконання покарань
(далі - Департамент) як центральний орган виконавчої влади, що
безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання
покарань, створено Указом Президента України від 22.04.1998 р.
№ 344 на базі Головного управління виконання покарань МВС Украї-
ни з тимчасовим його підпорядкуванням МВС України. Указом Пре-
зидента України від 12.03.1999 р. № 248 Департамент виведено з
підпорядкування МВС України і підпорядковано безпосередньо Кабі-
нету Міністрів. Діяльність Департаменту регламентується Положен-
ням про Державний департамент України з питань виконання пока-
рань, затвердженим Указом Президента України від 31.07.1998 р.
№ 827.

Відповідно до Положення до основних завдань Департаменту

належать:
 здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кри-
мінальних покарань;
 розробка рекомендацій щодо організації тримання осіб, узя-
тих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування
передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуд-
жених;
 здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими
видами додаткових покарань; забезпечення примусового лікування
засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;
 забезпечення додержання вимог законодавства в органах та
установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінар-
ним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них,
їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах

1
і установах виконання покарань, провадження дізнання у справах
про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяльності;
 керівництво органами й установами виконання покарань, ор-
ганізація виробничо-господарської діяльності з наданням засудже-
ним роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноос-
вітнього навчання;
 правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького
складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їхніх
сімей, удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань

виконує такі функції:
 бере участь у формуванні єдиної державної політики у сфері
виконання кримінальних покарань, реалізує цільові програми розвит-
ку кримінально-виконавчої системи;
 визначає основні напрямки діяльності органів та установ вико-
нання покарань щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбу-
вання кримінального покарання; забезпечує охорону слідчих ізолято-
рів, в’язниць, лікувально-трудових профілакторіїв, виправно-трудо-
вих колоній, інших установ виконання покарань та об’єктів кримі-
нально-виконавчої системи, правопорядок і безпеку в органах та
установах; бере участь у розробці та реалізації державних комплекс-
них програм боротьби зі злочинністю;
 контролює виконання актів законодавства з питань, що нале-
жать до його компетенції, вироків, постанов та ухвал судів, забезпе-
чує розподіл і тримання засуджених до позбавлення волі та осіб,
узятих під варту;
 здійснює переведення засуджених та осіб, узятих під варту, з
однієї до іншої установи кримінально-виконавчої системи, передання
(екстрадицію) осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, а також
засуджених для відбування покарання в установах іноземних держав
згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
 аналізує результати діяльності органів та установ виконання
покарань, складає довгостроковий та оперативний прогнози криміно-
генної обстановки і на їх основі вносить у встановленому порядку ор-
ганізовує виконання наукових досліджень, дослідно-конструкторсь-
ких і проектно-технологічних робіт, забезпечує використання досяг-
нень науки, техніки і набутого досвіду, координує роботу підприємств

2
кримінально-виконавчої системи, пов’язану із сертифікацією, стан-
дартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією;
 організовує роботу з добору, розстановки та підвищення ква-
ліфікації осіб рядового і начальницького складу та працівників кримі-
нально-виконавчої системи;
 згідно із законодавством забезпечує правовий і соціальний за-
хист осіб рядового і начальницького складу, працівників криміналь-
но-виконавчої системи та членів їхніх сімей;
 в установленому порядку представляє осіб рядового і началь-
ницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи, які
особливо відзначилися в роботі, до нагородження державними наго-
родами України, президентськими відзнаками;
 забезпечує створення системи власної внутрішньої безпеки;
 вживає заходів щодо забезпечення роботою осіб, яких трима-
ють в установах кримінально-виконавчої системи, надає допомогу
підприємствам, що належать до сфери його управління, у встанов-
ленні та стабілізації господарських зв’язків, бере участь у формуван-
ні і розміщенні державного замовлення, укладає з цією метою контр-
акти;
 контролює стан охорони праці і техніки безпеки, здійснює на-
гляд за додержанням правил, нормі вимог щодо безпечного прове-
дення на гірничих підприємствах кримінально-виконавчої системи
бурових і підривних робіт, за зберіганням, обліком і використанням за
призначенням вибухових матеріалів, правильним використанням
родовищ корисних копалин, захистом надр;
 визначає потреби установ кримінально-виконавчої системи в
матеріально-технічних ресурсах, енергоносіях, продуктах харчуван-
ня, капітальних вкладеннях на будівництво, реконструкцію і технічне
переоснащення, виконання проектно-дослідних робіт і робіт з типо-
вого проектування об’єктів цих установ, забезпечує проведення єди-
ної політики з питань будівництва та реконструкції об’єктів Департа-
менту;
 бере участь у розробленні проектів загальнодержавних про-
грам економічного та соціального розвитку, законів про Державний
бюджет України;
 забезпечує установи кримінально-виконавчої системи інже-
нерно-технічними засобами охорони і нагляду за особами, яких три-
мають в установах виконання покарань, спеціальними засобами за-
хисту та активної оборони, системами зв’язку і управління, зброєю,

3
боєприпасами, бойовою та спеціальною технікою, контролює їх роз-
поділ, зберігання і використання;
 здійснює медичний контроль за станом здоров’я засуджених
до позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб яких тримають у лі-
кувально-трудових профілакторіях, забезпечує подання їм необхід-
ної медичної допомоги, належну санітарно-епідемічну обстановку в
установах кримінально-виконавчої системи та на їх територіях, а та-
кож контроль за додержанням вимог з охорони довкілля і раціональ-
ного використання природних ресурсів в установах кримінально-ви-
конавчої системи;
 за дорученням Кабінету Міністрів України налагоджує зв’язки з
міжнародними організаціями, укладає угоди з відповідними органа-
ми іноземних держав про співробітництво у сфері виконання кримі-
нальних покарань, боротьби зі злочинністю та з інших питань, що на-
лежать до його компетенції;
 є головним розпорядником коштів державного бюджету, пе-
редбачених на утримання кримінально-виконавчої системи, фінан-
сує органи й установи виконання покарань у межах затверджених
асигнувань та коштів, одержаних від виробничо-господарської діяль-
ності;
 організовує роботу з ведення бухгалтерського та статистично-
го обліку;
 є державним замовником поставки (закупівлі) продукції, вико-
нання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і без-
пеки, проектування і будівництва об’єктів кримінально-виконавчої
системи;
 в установленому порядку видає журнали, бюлетені, збірники
нормативно-правових актів та інші матеріали з питань діяльності
установ кримінально-виконавчої системи;
 здійснює інші повноваження, що належать до його компетен-
ції. Граничну штатну чисельність та структуру Департаменту за-
тверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 р.
№ 286. Гранична чисельність працівників центрального апарату Де-
партаменту становить 320 одиниць, у тому числі 254 одиниці осіб ря-
дового та начальницького складу. Очолює Департамент директор,
якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України.
Директор Департаменту має шість заступників, у тому числі одного
першого заступника. До структури центрального апарату Департа-
менту входять такі служби:

4
  штаб (на правах управління);
 управління справами;
 управління охорони;
 управління нагляду і безпеки;
 управління соціально-психологічної роботи із спецконтинген-
том;
 управління інженерного забезпечення;
 управління працевикористання спецконтингенту та організації
виробництва;
 управління фінансово-облікове;
 управління економіки та оплати праці;
 контрольно-ревізійне управління;
 управління матеріально-технічного забезпечення;
 управління медичного та санітарно-епідеміологічного обслуго-
вування спецконтингенту;
 відділ внутрішньої безпеки;
 відділ мобілізаційної роботи та цивільної оборони (другий від-
діл);
 оперативний відділ;
 відділ слідчих ізоляторів;
 відділ спеціального обліку;
 відділ організації діяльності виховно-трудових колоній;
 відділ виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням во-
лі.
Територіальними органами управління Департаменту управління
(відділи) Державного департаменту України з питань виконаним
покарань в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі. Структура і штати управлінь (відділів) виконання пока-
рань, а також положення про них затверджуються Департаментом.
Переліки посад, що заміщаються особами рядового та начальниць-
кого складу служби виконання покарань, затверджуються директо-
ром Департаменту.
Типову структуру управління Департаменту в Автономній Респуб-
ліці Крим, областях, містах Києві та Севастополі розроблено на під-
ставі структури Департаменту і затверджено наказом Державного
департаменту України з питань виконання покарань від 25.05.1999 р.
№ 41.
Управління (відділи) Департаменту в областях здійснюють керів-
ництво підвідомчими їм установами.

5
 Виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі
здійснюється у виправно-трудових установах (ВТУ) Департаменту.
Виправно-трудовими установами, які виконують покарання у ви-
гляді позбавлення волі, є виправно-трудові колонії, в’язниці і вихов-
но-трудові колонії.

Розглянемо типову структуру виправно-трудової установи. Очо-

лює ВТУ начальник, який має, як правило, п’ять заступників:
 з нагляду та безпеки (перший заступник);
 із соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом;
 з виробництва та працевлаштування спецконтингенту;
 з інтендантського та комунально-побутового забезпечення;
 з охорони.

Кожному із заступників підпорядковані певні відділи та служби

ВТУ, за роботу яких вони несуть відповідальність. Безпосередньо
відділами та службами керують їх начальники.

Заступнику начальника ВТУ з нагляду та безпеки підпорядковані

такі підрозділи:
 відділ нагляду та безпеки;
 спецвідділ;
 медична частина;
 пожежна частина;
 служба чергових помічників начальника установи.

Заступнику начальника ВТУ із соціально-психологічної роботи зі

спецконтингентом підпорядковані:
 соціальна служба;
 психологічна служба.
Заступнику начальника ВТУ з виробництва та працевлаштування
спецконтингенту підпорядковані всі виробничі підрозділи та служби
установи.
Заступник начальника ВТУ з інтендантського та комунально-по-
бутового забезпечення здійснює керівництво всіма відповідними
службами, які забезпечують нормальну життєдіяльності установи.
Заступник начальника ВТУ з охорони відповідає за організацію
роботи підрозділу, який здійснює зовнішню охорону ВТУ.

Безпосередньо начальнику установи підпорядковані:

6
  оперативний відділ;
 головний бухгалтер ВТУ;
 помічник начальника ВТУ з роботи з особовим складом.

Крім виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення

волі на Департамент покладено виконання кримінальних покарань у
вигляді виправних робіт без позбавлення волі, позбавлення права
займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також
здійснення контролю за поведінкою осіб, засуджених до позбавлен-
ня волі умовно з іспитовим строком або з відстрочкою виконання
покарання. Виконанням перелічених видів кримінальних покарань ві-
дають відділи (відділення, групи) виконання покарань, не пов’язаних
з позбавленням волі, управлінь (відділів) Департаменту в Автоном-
ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Департамент у своїй діяльності керується Конституцією і закона-
ми України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України,
а також Положенням. У межах своїх повноважень Департамент орга-
нізовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний
контроль за їх реалізацією.
Департамент узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції що-
до удосконалення цього законодавства і в установленому порядку
вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів
України, видає накази, організовує і контролює їх виконання.
Рішення Департаменту, прийняті в межах його компетенції, с обо-
в’язковими для виконання центральними і місцевими органами вико-
навчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами, організаціями та громадянами.
Департамент у разі потреби видає разом з іншими центральними
і місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

7
 Тема 13

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ СИСТЕМ ЗАКОРДОННИХ КРАЇН

1. Загальна характеристика
правоохоронних систем закордонних справ

Правоохоронні системи розвинутих країн світу, насамперед,

Франції, Великобританії, Сполучених Штатів Америки, Італії, Канади,
Австрії, Японії, федеративної Республіки Німеччини мають великий
досвід боротьби зі злочинністю й охорони суспільного порядку. Ви-
вчення досвіду організації службової діяльності і системи керування
правоохоронними органами в цих державах дозволяє зробити деякі
висновки про особливості керування закордонними правоохоронни-
ми системами, а саме:
 розгалуженість і розмаїття правоохоронних систем, наявність
правоохоронних органів у різних міністерствах і відомствах, неза-
лежність їх між собою;
 правоохоронні органи країн-членів Європейського Союзу керу-
ються не тільки національним законодавством, але і нормативними
актами, прийнятими Союзом;
 розподіл правоохоронних органів за джерелами фінансування
на державні (федеральні), муніципальні (місцевого самоврядуван-
ня), приватні (поліція фірм, концернів, синдикатів);
 соціальна спрямованість роботи правоохоронних органів: функ-
ції поліції часто полягають у тому, що вона виконує роль своєрідної
допомоги громадянину й у випадку здійснення злочину, і при нещас-
ному випадку, в екстремальній ситуації, побутовому конфлікті, рап-
товому захворюванні, пологах на вулиці;
 високий професіоналізм правоохоронних органів;
 неналежність до жодної з партій, правоохоронні органи служать
народу, державі, а не партіям;
 активна діяльність суспільних добровільних об’єднань, спрямо-
вана на підтримку і допомогу в роботі правоохоронним органам;
 відкритість, гласність, постійна увага до суспільної думки при рі-
шенні складних ситуацій, що виникають у правоохоронній практиці,
забезпечують поліції довіру і підтримку населення. Правоохоронні
органи активно беруть участь у всіх заходах, що проводяться серед

1
населення, в організації спортивних змагань, свят, працюють у шко-
лах і дошкільних установах, виконують патронажну роботу, звітують
перед населенням і цим реалізують ідею зближення з ним. У процесі
службової підготовки в поліції США, ФРН, Франції, Італії вивчається
спеціальний курс “Робота з населенням”. У правоохоронних органах
закордонних країн досить вагомо представлені відділи психологічної,
соціальної роботи, зв’язку з населенням, громадськими організація-
ми, засобами масової інформації;
 у переважній більшості європейських країн, у США і Японії в
МВС зосереджені і поліцейські служби, і служби державної безпеки,
що забезпечує тісну взаємодію між ними;
 розподіл компетенції органів контррозвідки, що входять, як пра-
вило, у систему МВС (за винятком США, де ФБР входить у Міністер-
ство юстиції), і зовнішньої розвідки;
 новітні досягнення природних і технічних наук впроваджуються
в практичну діяльність правоохоронних органів. Поліція має розгалу-
жену систему експертних і наукових установ;
 тісна взаємодія правоохоронних органів через Інтерпол і безпо-
середньо між собою (конференції, симпозіуми, обмін делегаціями,
вивчення досвіду, підготовка кадрів, спільні поліцейські заходи в ме-
жах декількох країн). Особливий досвід поліція закордонних країн
здобуває при розслідуванні міждержавних злочинів у сфері наркобіз-
несу, “відмиванні” грошей, прихованні доходів і ухиляння від сплати
податків, недоброякісної конкуренції, злісних банкрутств, порушенні
законів про товарні знаки і правила реклами, екологічних злочинів.

Майже у всіх закордонних поліцейських системах - статус полі-

цейської служби цивільний; службовці можуть виконувати обов’язків
чи формі, в цивільному одязі, мають саме сучасне озброєння. На
співробітників поліції поширюються основні політичні права, за ви-
нятком права страйкувати і знаходитися в політичних партіях.
Характерною ознакою діяльності правоохоронних органів бага-
тьох країн світу є висока соціальна і правова захищеність їхніх пра-
цівників. Матеріальна забезпеченість спонукає до відповідального
виконання обов’язків, професійному росту.
Але незважаючи на подібність, кожна поліцейська система має
свій національний характер, власний досвід, структуру і форми ді-
яльності.

2
 2. Структура, функції і система керування
поліцейськими органами окремих закордонних країн

ФРАНЦІЯ. Поліція Франції - складна система якої керує Міністер-

ство внутрішніх справ. Поліцейські функції у Франції виконують На-
ціональна поліція і Національна жандармерія. Національна жандар-
мерія підлегла міністерству оборони, головне керування Національ-
ної жандармерії - командуванню військових округів (зон оборони) на
місцях.

Міністр внутрішніх справ призначається президентом республіки і

є одним з ведучих членів уряду. У складі МВС Франції діють:
-Генеральна дирекція Національної поліції;
-Генеральна дирекція місцевих колективів;
-дирекція суспільної безпеки;
-дирекція регламентації і права;
-Центральна дирекція керування;
-дирекція особового складу і навчальних установ поліції;
-дирекція технічних служб.

Генеральній дирекції Національної поліції Франції підлеглі і керу-

ють своїми підрозділами на місцях центральна дирекція судової по-
ліції; центральна дирекція міської поліції; центральна дирекція за-
гальної інформації; дирекція нагляду за територією; центральна
служба республіканської безпеки; служба міжнародного технічного
співробітництва поліції; служба повітряної поліції й охороні кордонів;
служба офіційних поїздок і безпеки високих посадових осіб.
Контрольні й організаційно-штабні функції разом з центральною
дирекцією управління виконує Генеральна інспекція Національної
поліції.
Генеральний директор Національної поліції має свій Кабінет (ко-
легію), що виконує організаційно-допоміжні і дорадчі функції. При Ге-
неральній дирекції Національної поліції діють Служба безпеки МВС,
Центральна автомобільна служба. Центральна служба спорту та ін-
ші.
По призначенню розрізняють дві системи поліції: адміністративну
і судову (карну). Цей розподіл нагадує міліцію суспільної безпеки і
карну міліцію МВС України.
Адміністративна поліція займається попередженням правопору-
шень, виконує інші профілактичні функції. Судова (карна) поліція
займається розкриттям злочинів, виявленням обставин їхнього

3
здійснення, пошуком, затримкою злочинців і передачею обвинувачу-
ваних судовим органам. Поліція проводить дізнання в справах про
карні злочини. У випадках, коли карний прояв згодний із законом ква-
ліфікується як злочин, поліція, як правило, проводить невідкладні
слідчі дії і передає справу слідчому судді. Нинішня компетенція полі-
ції визначена Законом Франції № 81-82 від 2 лютого 1981 року “Про
посилення безпеки і захисту свободи особи”. Цей закон значно роз-
ширив органи досудового слідства з кримінальних справ органам по-
ліції за рахунок скорочення підслідності кримінальних справ суддям.
У 80-х роках у Франції прийнятий і ряд інших законодавчих актів, що
значно підсилюють роль поліції в житті суспільства. Франція має до-
сить розвиту систему муніципальної поліції (поліції місцевого само-
врядування). Муніципальна поліція цілком утримується за рахунок
місцевих бюджетів, займається охороною суспільного порядку в міс-
тах і інших населених пунктах, тісно співробітничає з Національною
поліцією.
СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ, федеральне бюро розслідувань
основний урядовий заклад, на яке покладається розслідування всіх
карних злочинів проти федеральних законів за винятком тих, розслі-
дування яких доручене іншим службам. Це значить, що ФБР відіграє
центральну роль у боротьбі з правопорушеннями й у справедливому
відправленні правосуддя в Сполучених Штатах.
На чолі ФБР стоїть директор, що призначається президентом
США. ФБР організаційно входить у Міністерство юстиції, але фактич-
но діє самостійно.
Директору ФБР підлеглі безпосередньо управління, планування
інспекцій, відділ зв’язків із громадськістю; він має заступника по адмі-
ністративних питаннях і заступника з питань розслідувань. Заступник
директора ФБР з адміністративний, питань розслідувань несе відпо-
відальність за роботу управлінь: фінансів і кадрів, ідентифікації, під-
готовки особового складу, технічних служб, адміністративних служб,
лабораторії, обліків і архівів. Заступник директора ФБР із питань роз-
слідувань несе відповідальність за розслідування карних злочинів,
спеціальних розслідувань, розшуку, а також керує агентствами і від-
діленнями ФБР на місцях.
ФБР розслідує випадки корупції, злочину, зроблені керівництвом
фірм і корпорацій - такі як забруднення навколишнього середовища,
шахрайство в оборонній промисловості, зловживання урядовими
програмами, хабарництво і шантаж. Крім того, воно розслідує випад-

4
ки тероризму, торгівлі наркотиками, нападів на федеральних агентів і
актів насильства, вчиненого у федеральних в’язницях і на держав-
них землях. Серед усіх федеральних агентств ФБР має найбільш
широкі повноваження.
Особлива увага в Головній штаб-квартирі ФБР і в місцевих відді-
леннях приділяють інформуванню населення про роботу поліції, про
результати боротьби з організованими злочинними групами.
Досудове слідство у США може проводитися не тільки ФБР, але й
іншими поліцейськими службами, також спеціальними слідчими ко-
місіями (постійними і тимчасовими), поруч урядових органів (Феде-
ральною торговельною палатою, податковою службою, митною
службою й іншими). В окремих випадках, коли об’єктивність поліції
викликає сумнів, для здійснення контролю за законністю досудового
розслідування може бути сформоване велике журі присяжних. Цей
же орган виконує функцію передачі в суд обвинувального акта.
Законодавча автономія штатів США щодо Федерації привела до
значної децентралізації поліцейської системи США. Поліцейські
структури штатів вважаються незалежними від Федеральної поліції.
У США діють майже 40 тисяч поліцейських органів різної компетен-
ції. Твердого ієрархічного зв’язку, як в Україні, між ними немає ні по
вертикалі, ні по горизонталі.

5
 Поліцейські органи США можна умовно згрупувати так:
-федеральні поліцейські органи;
-поліцейські органи штатів;
-поліцейські органи в графствах;
-поліцейські органи міст і селищ міського типу;
-поліцейські органи корпорацій і фірм (приватна поліція).

У Сполучених Штатах Америки поліцейські функції, крім перера-

хованих, виконують також спеціальні органи Міністерства фінансів,
митної служби, служби внутрішніх доходів, федеральні органи конт-
ролю за банками, керування банків, бюро наркотиків, служби іммігра-
ції, інспекційного департаменту поштового відомства і ряд інших ор-
ганів, що мають право проведення дізнання і попереднього наслідку
по правопорушеннях, віднесених до їх компетенції.
Міністерству фінансів відводиться головна роль у боротьбі з
фінансовими злочинами, насамперед, зв’язаними з “відмиванням”
грошей. У ході будь-якого розслідування фінансових порушень орга-
ни Міністерства фінансів, служби внутрішніх доходів і митної служби
мають право залучати представників фінансової чи установи окре-
мих організацій до суду для одержання пояснень і відповідних доку-
ментів щодо правопорушення. Міністерство фінансів має власну ме-
режу органів для виявлення злочинів у кредитно-фінансовій системі.
Цю роль виконує центральний інформаційний банк, що містить зве-
дення про фінансові операції і дає можливість аналізувати інформа-
цію, усебічно вивчати її і виявляти підозрілі фінансові операції для
перевірки.
Митна служба має також широкі повноваження в боротьбі з фі-
нансовими правопорушеннями. Ця служба, що, до речі є органом Мі-
ністерства фінансів, контролює міжнародні перевезення валютних
засобів, проводить розслідування порушень правил про імпорті чи
експорті грошових сум у розмірі більше 10000 доларів. Співробітники
митної служби мають право проводити обшук на кордоні без ордера,
вилучати відповідні документи, конфісковувати речі.
За обов’язковими платежами, що стягуються державою з юри-
дичних і фізичних осіб, стежить служба внутрішніх доходів, що та-
кож організаційно входить у Міністерство фінансів. Вона має свій
слідчий апарат зі значною компетенцією щодо позасудового переслі-
дування громадян, що порушили фінансове законодавство. Загаль-
новідомо, що працівників служби внутрішніх доходів американські

1
громадяни остерігаються більше, ніж поліцейських, агентів ФБР, ЦРУ
й інших спецслужб.
У США існують два основних підходи до боротьби зі злочинністю -
на федеральному і місцевому рівнях. Перший - це вивчення при-чин,
пошук, аналіз і прогнозування розвитку злочинності. Другий -
встановлення і розслідування конкретних злочинів.
Типовим прикладом організації поліцейської служби на місцевому
рівні може служити муніципальний поліцейський підрозділ Цинцин-
нати. Підрозділ несе відповідальність за запобігання злочинності, за-
хист життя і власності, стримування карної діяльності, виявлення і
покарання злочинців, збереження цивільного спокою. Керований ше-
фом поліції підрозділ складається з п’яти бюро:
-оперативного;
-технічного;
-розслідувань;
-особового складу і координування;
-планування і бюджету.

Шеф поліції несе відповідальність за діяльність поліції в цілому й

організацію проведення операцій. Він координує і направляє діяль-
ність структурних одиниць і керує нею. Керівники бюро підлеглі ше-
фу поліції.
Бюро розслідувань несе відповідальність за розслідування
убивств, смерті внаслідок пожежі, зґвалтувань, підпалів тощо. Крім
того, бюро веде боротьбу з аморальним поводженням, пияцтвом,
наркоманією, збирає розвідувальну інформацію, допомагає в розслі-
дуванні особливо тяжких злочинів, робить допомогу районам і інфор-
мує їх про викрадення автомобілів, зломах, пограбуваннях. Бюро
складається із секцій: карних злочинів, моральних звичаїв, розшуку,
боротьби з наркотиками. Кожна секція має свою компетенцію.
1. Секція карних злочинів несе відповідальність за розслідування
тяжких злочинів, злочинів проти власності. У складі секції працюють:
 група по розслідуванню особливо тяжких злочинів, розслідує всі
чи убивства, підозрілі випадки смерті, пограбування, смерті внаслі-
док пожежі, убивства поліцейських, крадіжки людей, вимагання. Ця
група веде також облік конфіскованої зброї;
 група по розслідуванню злочинів проти власності - веде справи
про шахрайство, підробки, присвоєння майна, хабарах. Координує в
межах міста справи про зломи, автокражах. перепродажах крадено-

2
го, організованої злочинності і збирає відповідну інформацію у всіх
районах міста;
 група по розслідуванню одиночних злочинів несе відповідаль-
ність за розслідування зґвалтувань і інших сексуальних злочинів,
зникнення людей, усіх злочинів проти дітей;
 група криміналістики вивчає: речові докази, зберігає їхні і пред-
ставляє суду.
2. Секція моральних звичаїв веде боротьбу з пияцтвом, проститу-
цією, ігорним бізнесом, наркотиками, порнографією, іншими пору-
шеннями моральних норм.
3. Секція розшуку збирає, аналізує інформацію про організовану
злочинність, тероризм. Секція займається розслідуванням погроз по-
ліцейським, суспільним діячам, а також питаннями суспільної небез-
пеки.
4. Секція по боротьбі з наркотиками.

Діяльність поліцейських органів США знаходиться під твердим

контролем спеціальних агентств, відповідальних за законність і глас-
ність у роботі правоохоронних органів. Такий контроль здійснюється
з боку виконавчої влади, суддів, прокуратури, адвокатури, бюро при-
сяжних.

КАНАДА. Поліція Канади по своїй організаційній структурі, підпо-

рядкуванню і компетенції підрозділяється на федеральну, провінцій-
ну і муніципальну.
Федеральна поліція вирішує задачі на загальнодержавному рівні
відповідно законам і актам Федерального уряду, провінційна поліція
забезпечує правопорядок у межах своїх провінцій, а муніципальна - у
містах і селищах. У структурному і функціональному плані органи
поліції всіх трьох рівнів значною мірою подібні.
Федеральна поліція Канади (Королівська канадська кінна поліція -
КККП) виконує функції, подібні з ФБР США. Як правило, КККП прово-
дить попереднє розслідування злочинів зв’язаних з контрабандою,
шахрайством, поширенням наркотиків, тероризмом, фальшивомо-
нетничеством, здійснює контроль над митницею, контролює націо-
нальні парки, охороняє урядові будинки, вищих посадових осіб дер-
жави, високопоставлених гостей Канади.
КККП допомагає також тим урядовим закладам, що мають власні
слідчі органи, зокрема Міністерству юстиції. Міністерству націо-
нальних доходів. Поштовому міністерству і Міністерству емігра-
ції.

3
 Федеральну поліцію Канади очолює комісар, що має заступників
по карних операціях і по адміністративних питаннях.
Першому підлеглі оперативні підрозділи, зокрема, керування кар-
них розслідувань, лабораторії криміналістичних досліджень і іденти-
фікації, інформаційний центр, відділ оперативного зв’язку. Другому -
керування кадрів, фінансів, картотеки, архів, служба матеріально-
технічного забезпечення. Комісару федеральної поліції безпосеред-
ньо підлегла внутрішня служба безпеки, відділ керування й аналізу,
відділ планування, бюро зв’язку.
Керують діяльністю КККП на місцях 13 штабів, що розташовані в
столицях провінцій. КККП є унікальним поліцейським формуванням,
що поєднує функції на державному і провінційному рівні. Ці функції
поділені між спеціальними службами по боротьбі з наркоманією, еко-
номічній безпеці, державній поліції. НЦБ Інтерполу, службою безпе-
ки, морською і повітряною службами, службою ідентифікації, лабора-
торного обслуговування.
Провінційна поліція. Закон про Британську Північну Америку на-
дає провінціям виключне право на формування власних сил поліції.
Юридичною основою тому є закони про поліцію кожної провінції, во-
ни визначають статус і міру компетенції місцевих поліцейських орга-
нів, хоча не кожна провінція Канади має власну поліцію. У деяких
провінціях існує так називана контрактна система. У цих випадках
контракт полягає між урядом Канади і провінцією. Тоді охорона пра-
вопорядку в провінції здійснюється на федеральному рівні і фінансу-
ється з національного бюджету. Понад 1/3 територій Канади не вхо-
дить до складу провінцій. Це території, шо знаходяться в прямої
юрисдикції федерального уряду. Провінційна поліція має повнова-
ження, подібні з федеральної, але більш деталізовані і пристосовані
до умов і особливостей провінції.
Муніципальна поліція Канади складається з поліцейських форму-
вань міст, селищ. Вона являє собою саму численну поліцейську
службу в країні і розслідує велику частину злочинів. Деякі муніципа-
літети передають функції муніципальної поліції провінційним полі-
цейським формуванням. Федеральна поліція обслуговує 191 муніци-
палітет на тих же контрактних умовах, що і провінції.
Кожне поліцейське формування Канади знаходиться під контро-
лем цивільної влади.
Найвищим виборним керівником правоохоронних органів провін-
ції, крім Онтаріо, Квебека і Нью-Брасвика, є генеральний прокурор.
Крім того, існують місцеві правоохоронні органи (поліцейські чи ради
поліцейських комісарів). Рада набирає і звільняє особовий склад,

4
контролює дисципліну і формує бюджет поліції. Така система захи-
щає поліцію від впливу місцевих політиків і забезпечує звітність
службової діяльності перед суспільством.

ІТАЛІЯ. Для Італії характерною рисою є наявність поліції в складі

різних міністерств, місцевих органів самоврядування і приватної по-
ліції. Усі поліцейські формування, незалежно від відомчої приналеж-
ності, підлеглі через свої міністерства і відомства Вищій раді оборо-
ни, що очолюють Голова Ради Міністрів і Президент Республіки.
Міністерство внутрішніх справ має поліцію суспільної безпеки: мі-
ністерство оборони - Корпус жандармерії; міністерство фінансів - Фі-
нансову Гвардію: міністерство сільського господарства і лісів - лісову
поліцію, місцеві органи самоврядування - місцеву поліцію; господар-
сько-фінансові об’єднання (концерни, фірми, синдикати) - приватну
поліцію.

Поліція суспільної безпеки підлегла Головному управлінню су-

спільної безпеки МВС Італії. До складу поліції суспільної безпеки
входять:
а) територіальні сили (квестури і комісаріати поліції);
б) спеціальні сили (автодорожня поліція, залізнична поліція, пош-
това поліція);
в) мобільні сили (стройові підрозділи, батальйони, роти і кавале-
рійські ескадрони).

До спеціальних сил відноситься і прикордонна поліція, що скла-

дається із сухопутної, морської, повітряної поліції і морської авіації.
Кожен вид поліції діє самостійно, у межах своєї компетенції. І,
крім того, кожне міністерство для підготовки кадрів поліції має свої
власні навчальні установи.

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ. Англійська карна поліція відома усьому світ-

ла назвою Скотленд-Ярда, що походить від назви будинків, де в пер-
шій половині XIX сторіччя розміщалася поліція і де раніше зупиняли-
ся шотландські королі при візитах до лондонського двору (Шотланд-
ський двір).

5
 Система поліцейських органів, крім Скотленд-Ярда, включає та-
кож поліцейські департаменти графств, транспортну поліцію, по-
ліцію Північної Ірландії. Офіційні назви поліцейських органів:
-повноважна поліція в 51 місцевому відділенні на території Анг-
лії, Уельсу, Шотландії;
-королівська поліція Ольстера в Північній Ірландії;
-Лондонської поліція в столиці Великобританії.

Усі поліцейські органи входять у систему Міністерства внутрішніх

справ, але міністру внутрішніх справ безпосередньо підлеглого лише
підрозділу Худоби-ленд-Ярда, а щодо інших він не має права опера-
тивного керування і не несе відповідальності за їхню діяльність. Уза-
галі система органів Міністерства внутрішніх справ Великобританії
має ряд специфічних особливостей порівняно з іншими країнами Єв-
ропи.
Міністр внутрішніх справ має постійного заступника. Це виклика-
но тим, що міністр насамперед політик, а постійний заступник - про-
фесіонал, фактично керує: поточною роботою міністерства незалеж-
но від того, чия партія (консерваторів, лейбористів) у владі.

Міністерство здійснює керівництво через департаменти, зокрема:

-департамент поліції;
-департамент карної політики;
-департамент карного правосуддя;
-департамент в’язниць;
-департамент апробації і контролю за тими, хто відбув покаран-
ня;
-пожежний департамент;
-департамент імміграції і громадянства;
-департамент особового складу і керування й ін.

У МВС Великобританії існують також департаменти з допоміжни-

ми функціями, серед них: департамент радіомовлення, загальний
департамент, департамент статистики, відділ досліджень, відділення
наукових консультацій, відділення суспільних зв’язків, жіноча добро-
вільна служба, служба судових і наукових лабораторій, відділ науко-
вого розвитку поліції.
Характерною рисою британської поліцейської системи є також і
те, що всі працівники британської поліції (від констебля і вище) наді-
лені відповідними правами в частині досудового розслідування кри-
мінальних справ. Окремого чи органи чи посадової особи, спеціаль-

6
но призначеного для виконання цієї функції, у британській поліції не-
має. Разом з поліцією досудове розслідування мають право також
проводити по окремих категоріях справ співробітники королівської
митної служби Великобританії. В Англії митний департамент наділе-
ний найбільшими повноваженнями для розслідування діяльності ор-
ганізацій і окремих осіб, залучених до міжнародної контрабанди, нар-
кобізнес, фінансові міжнародні злочини. Слід зазначити і поліцейські
функції коронерів. Коронер - чиновник, що поєднує суддівські і слідчі
функції. Коронери проводять дізнання по обмеженому колу справ: у
випадках виявлення трупа зі слідами насильства чи ушкоджень по
факту смерті при загадкових обставинах, підозрах у підпалі, внаслі-
док аварії тощо.

ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНИ. Поліція ФРН пра-

цює в складі Міністерства внутрішніх справ, що має компетенцію
значно ширше МВС інших країн. Фактично МВС ФРН контролює всі
основні сфери внутрішнього життя країни. Структура Федеральною
Міністерства внутрішніх справ ФРН включає:
-відділ Z (Центральний відділ виконує організаційно-штабні
функції і функції взаємодії);
-відділ О (основні питання внутрішньої політики);
-відділ V (контроль за дотриманням конституції, державного пра-
ва і керування);
-відділ ПРО (структура керування, комунальне господарство,
статистика, державна звітність і облік);
-відділ VТК (займається справами біженців, вигнанців, що потер-
піли від воєн і справами культури);
-відділ IS (внутрішня безпека держави);
-відділ SM (питання засобів масової інформації, спортивні орга-
нізації);
-відділ KN (цивільна оборона, захист від катастроф, поперед-
ження нещасних випадків);
-відділ D (розробляє і реалізує норми, що регулюють правове
положення державних службовців і інші особливості державної служ-
би);
-відділ Р (поліція);

Офіційна назва - Німецька поліція. Поліція розділяється на:

-поліцію суспільної безпеки;

7
 -поліцію суспільного порядку;
-карну поліцію.

Федеральне Міністерство внутрішніх справ розробляє загальну

політику боротьби зі злочинністю й охорони суспільного порядку, а
оперативне керування поліцейськими органами здійснюється через
земельні карні керування. ФРН складається з 16 федеральних зе-
мель. Земельні поліцейські керування діють самостійно на підставі
земельного законодавства, мають свої системи підготовки кадрів і
матеріально-технічного забезпечення.
Головні задачі поліції ФРН складаються в боротьбі проти торгівлі
наркотиками, вимагання грошей, зміст кубел для проституції і неле-
гального ігорного бізнесу: торгівлі зброєю, корупції і відмивання гро-
шей. Значну небезпеку являють собою нові форми злочинності - не-
законна торгівля радіоактивними речовинами, комп’ютерна злочин-
ність.

АВСТРІЯ. Поліція Австрії входить у Федеральне Міністерство

внутрішніх справ і керується Генеральною дирекцією з питань су-
спільного порядку. Генеральній дирекції підлеглі:
-федеральна поліція (кадри, організаційні питання);
-державна поліція (загальні державні і політичні питання, дер-
жавна безпека);
-карна поліція (карний пошук, боротьба з наркотиками, карна
статистика);
-центральний розрахунок жандармерії (підготовка кадрів, охоро-
на порядку);
-адміністративна поліція (загальні адміністративні питання ді-
яльності поліції, проведення зборів і масових заходів, діяльність гро-
мадських організацій, служба знешкодження вибухових речовин);
-автодорожня інспекція (безпека руху і підготовка водіїв).

У Федеральне Міністерство внутрішніх справ Австрії входить ке-

рування з питань видачі паспортів, громадянства, біженців і інозем-
ців. Центральне керування МВС виконує функції забезпечення і ві-
дає питаннями службових і фінансових перевірок, бюджетними пи-
таннями, центрального постачання, питаннями офіційного протоколу
МВС.
У землях Австрії (їх всього 9) діють відповідні керування феде-
ральної, карної, адміністративної поліції, керування поліції є також у

8
14 найбільших містах. Безпосередньо в населених пунктах, у полі-
тичних округах (районах) діють окружні керування (всього 84), ділян-
ки, референтури, спецпідрозділи і групи карної й адміністративної
поліції.

У системі МВС є також авіаполіція, аварійно-рятувальна служба,

відділ цивільної оборони. У зв’язку з ростом організованої злочин-
ності і наркоманії, у системі МВС Австрії з’явилися дві нові структури:
-Федеральна служба по боротьбі з організованою злочинністю;
-Центральний департамент по розслідуванню злочинів, зв’яза-
них з поширенням і вживанням наркотиків.

У складі першої структури - група, що здійснює фінансові розслі-

дування і розслідування злочинів, зв’язаних з відмиванням грошей.
Австрійські банки повинні доповідати в цей відділ про підозрілі фі-
нансові операції.

ІСПАНІЯ. Поліцейські функції виконують загальнодержавні (На-

ціональна поліція і цивільна гвардія) і місцеві структури (поліція ав-
тономій і муніципальна поліція).

Офіційні назви поліцейських відомств і їхня підпорядкованість:

-Головне управління Національної поліції підлегле Міністерст-ву
внутрішніх справ;
-Головне управління Цивільної гвардії, підлегле Міністерству
внутрішніх справ і Міністерству оборони. Місцеві органи поліції пе-
ребувають у підпорядкуванні урядів автономій і мерів міст. Серед-
ньостатистичне число жителів з розрахунку на один працівника полі-
ції - 205 чоловіків (найвищий показник у Європі). Поліція Іспанії особ-
ливо спрямована на боротьбу з тероризмом і контрабандою. Серед
обов’язків по охороні суспільного порядку виділяються забезпечення
безпеки під час проведення культурно-спортивних заходів, таких як
фестивалі, карнавали, кориди, футбольні матчі.

ІЗРАЇЛЬ. Поліція Ізраїлю очолюється головним комісаром, якому

підлеглі безпосередньо відділ розгляду скарг, дисциплінарний суд,
правова рада, фінансовий відділ. До складу Головного комісаріату
входять управління:
-цивільної оборони;
-планування з організаційних питань;
-тилового забезпечення;

9
 -слідче;
-оперативних служб, у т.ч. патрульної, дорожньої поліції, зв’язку;
-кадрів, медичної служби, архівний (історичний) відділ;
-прикордонної служби.

У структурі поліції Ізраїлю, її внутрішня побудова багато запози-

чена як у західноєвропейських поліцейських систем, так і в колиш-
ньої радянської системи органів міліції. Головними напрямками в ро-
боті поліції Ізраїлю є боротьба з тероризмом і забезпечення суспіль-
ного порядку в багатолюдних місцях. У підготовці поліції важливе
місце приділяється попередженню і припиненню вуличних конфлік-
тів, зокрема, на расовій і релігійній основі, виявленню і знешкоджен-
ню вибухових речовин.
Останнім часом поліція Ізраїлю активно співробітничає з іншими
країнами в боротьбі з міжнародними економічними злочинами, шах-
райством і наркобізнесом. Оперативне керування поліцією здійсню-
ється через головні регіональні управління: Південне, Центральне,
Північне, а також у Єрусалимі і Тель-Авіві. Робота в поліції в містах
побудована таким чином, що поліцейський на території обслугову-
вання користується не тільки зробленими оперативними обліками, а
фактично знає майже всіх жителів своєї ділянки.

ШВЕЦІЯ. Національна Рада шведської поліції разом із прокура-

турою й адміністрацією національних виправних установ входить у
систему Міністерства юстиції.
Поліцією Швеції керують комісар національної поліції і його за-
ступник. У складі Національної Ради шведської поліції функціонують:
-управління охорони суспільного порядку;
-регулювання дорожнього руху;
-карний розшук;
-зв’язку з Інтерполом, розслідування карних злочинів;
-управління технічного забезпечення і підготовки особового
складу (зв’язок, складське господарство, технічні засоби і транспорт)
і, відділ підготовки (навчання, прийом рекрутів);
-адміністративне управління в складі відділу кадрів, архівного
відділу, фінансового, юридичного і відділу інформаційного забезпе-
чення.

Комісару Національної поліції безпосередньо підлеглі управління

безпеки.

10
 ЯПОНІЯ. Організаційна структура поліції Японії (Національне
агентство поліції) досить складно, розгалужене і деталізоване по
напрямках діяльності. Воно складається з трьох рівнів; національних
(загальнодержавних) органів, місцевих (регіональних) органів поліції
і доданих організацій. Для поліцейської системи Японії характерна
наявність на всіх рівнях органів планування, соціального захисту,
підготовки кадрів. Національне агентство поліції складається з:
-управління карних розслідувань;
-управління дорожнього руху;
-управління безпеки;
-управління зв’язку;
-адміністративного управління;
-секретаріату.

Як ніде, у Національному агентстві поліції Японії приділяється

увага проблемам молодіжної злочинності. У керуванні карних розслі-
дувань діє спеціальний відділ роботи з молоддю, відділ попереджен-
ня злочинності: у відділі охорони є спеціальний підрозділ для роботи
в дитячих і юнацьких установах, у відділі патрульних служб плану-
ється охорона суспільного порядку в місцях масового перебування
дітей. Поліцейські чергують у школах і дитячих установах проводять
з ними заняття, супроводжують на вулиці.
Регіональні поліцейські керування діють у багатьох містах. На
окремому положенні знаходяться поліцейське керування Токіо і полі-
ція префектури Хоккайдо. Кожне поліцейське керування має поліцей-
ські школи. Місцеві поліцейські органи взаємодіють із приватною по-
ліцією. До доданих організацій належать керування імператорської
охорони і школа імператорської охорони, науково-дослідний інститут
поліції, курси криміналістів і криміналістична лабораторія. Націо-
нальна поліцейська академія, вищі курси для керівників слідчих орга-
нів, школа поліцейського зв’язку.

ЛИТВА, ЛАТВІЯ, ЕСТОНІЯ, МОЛДОВА. Органи внутрішніх справ

колишніх союзних республік із проголошенням їхньої незалежності
випробували значні зміни, у результаті чого вони наблизилися до єв-
ропейських поліцейських систем. Заслуговують на увагу реформи
органів внутрішніх справ у Литві, Латвії, Естонії і Молдові. Тут у скла-
ді міністерств внутрішніх справ організовані департаменти полі-
ції. Міліція перейменована в поліцію. Начальники департаментів по-
ліції (генеральний комісар у Литві) є заступниками міністрів. На міс-

11
цях створена муніципальна поліція, що структурно входить у депар-
тамент поліції, але підлегла органам місцевого самоврядування. У
департаментах поліції для оперативного керування муніципальною
поліцією створені спеціальні підрозділи: керування муніципальної по-
ліції в Молдові, відділ поліції самоврядування в Литві, відділи місце-
вої поліції в Латвії, Естонії. Поряд з кадровими апаратами працюють
такі нові підрозділи по роботі з особовим складом, як відділ профе-
сійної етики і соціального захисту в Литві, відділ соціально-економіч-
ного розвитку в Молдові, психологічна служба в Латвії.
Поліцейські організації Молдови, Литви, Латвії й Естонії вступили
в Інтерпол і активно розвивають міжнародне співробітництво в об-
ласті боротьби з транснаціональною злочинністю.
Законодавчі органи Литви, Латвії, Естонії, Молдови значною мі-
рою вже обновили карне законодавство, що дозволяє поліції більш
ефективно бороти з організованою злочинністю. Так, у Литві прийня-
тий закон про оперативну діяльність, що надає право поліції таємно
оглянути приміщення, контролювати поштові пересилання і зв’язок.
У Литві широко застосовується закон про превентивну (попередню)
затримку. На підставі оперативних даних і при відповідній процедурі
поліція може затримати підозрюваного терміном на 2 місяці. У кримі-
нальні кодекси Литви, Естонії і Молдови внесені зміни, що підсилю-
ють відповідальність за наркобізнес і організовану злочинність.
Прийняті також виправлення до кримінально-процесуальних кодек-
сів, що дають можливість більш широко застосовувати технічні засо-
би для розкриття злочинів, підсилюють захист потерпілого, свідка й
інших осіб, що беруть участь у справі, підсилюють незалежність полі-
ції при розслідуванні і дізнанні.

РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ. Зберігши, у цілому структуру радянсь-

ких часів, органи внутрішніх справ Росії випробували значні зміни в
організації оперативно-розшукової служби, у визначенні своїх задач і
функцій, у роботі з кадрами. Особлива увага приділяється боротьбі з
економічною злочинністю і її найбільш небезпечною формою - зло-
чинністю у фінансово-кредитній і банківській системах. З цією метою
при Головному управлінню по боротьбі з економічною злочинністю
створена міжвідомча постійно діюча комісія з питань співробітництва
банків і правоохоронних органів.
Значно збільшені штати Головного керування по боротьбі з орга-
нізованою злочинністю МВС Російської федерації і створені відповід-

12
ні підрозділи на місцях з центральним підпорядкуванням. Створене
також управління по боротьбі з незаконним оборотом наркотиків і йо-
го підрозділу в обласних, крайових і республіканських керуваннях і
міністерствах внутрішніх справ: у сфері контролю за сплатою подат-
ків діє податкова поліція, головною задачею якої є боротьба з при-
хованням доходів від оподатковування. У Москві й уряді інших міст
організована муніципальна міліція, що цілком міститься за рахунок
місцевих бюджетів. У системі МВС РФ із метою забезпечення опера-
тивності створені також авіаційні підрозділи.

Центральний апарат і підрозділи органів внутрішніх справ з ме-

тою оперативного керування і взаємодії об’єднані в блоки:
-федеральної служби карної міліції (Головне управління карного
розшуку. Головне управління по боротьбі з економічними злочинами.
Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю, неза-
конному обороті наркотиків. Керування оперативно-технічних заході,
оперативно-розшукове управління радіоелектронної безпеки, Націо-
нальне бюро Інтерполу);
-Міліції суспільної безпеки (Головне управління забезпечення
суспільного порядку, Головне управління Державної автомобільної
інспекції, Головне управління позавідомчої охорони, Паспортно-візо-
ве управління, Головне управління режимних об’єктів, Головне
управління внутрішніх справ на транспорті);
-Головного штабу (Головне оперативне управління, управління
чергової служби, управління по надзвичайних ситуаціях, організацій-
но-мобілізаційне управління; управління зв’язку, управління автома-
тизованих систем й інформації, інформаційно-аналітичне управлін-
ня, правове управління, управління міжнародного співробітництва,
головний інформаційний центр).

Слідчий комітет МВС РФ організує роботу слідчих апаратів і

експертно-криминалістичних підрозділів органів внутрішніх справ.
Як самостійні діють служби Головного керування кадрів, служби
тилового забезпечення. Головного керування командуючого внутріш-
німи військами і Головним керуванням протипожежної служби.
Міністерство внутрішніх справ Російської Федерації успадкувало
від МВС СРСР розгалужену мережу підготовки кадрів і науково-дос-
лідних установ зберігши свій могутній науковий потенціал: Академія
МВС РФ, Всеросійський науково-дослідний інститут, Всеросійський

13
науково-дослідний інститут спеціальної техніки. Всеросійський нау-
ково-дослідний інститут протипожежної оборони. Науково-дослідний
центр безпеки руху, Медичний центр професійного утворення і коор-
динації наукових досліджень і ін.
Поряд з посиленням централізації і координації боротьби з орга-
нізованою злочинністю, корупцією, наркобізнесом і тероризмом роз-
ширені права місцевих органів внутрішніх справ, особливо в націо-
нальних республіках Російської федерації, переглянута система бо-
йової і службової підготовки особового складу, створена муніципаль-
на, фінансова поліція, спеціальні підрозділи для боротьби з терориз-
мом, підсилився соціальний і правовий захист працівників органів
внутрішніх справ.

14
 Список нормативно-правових актів:

1. Конституція України. - К., 1996.

2. Законодавство України про судову і правоохоронну діяльність: Збірник норматив-
них актів / Відп. ред. В.С. Стефанюк. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 352 с.
3. Прокуратура в Україні: Збірник нормативних актів // Відп. ред. М.О. Потебенько. - К.:
Юрінком Інтер, 2000. - 400 с.
4. Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.
5. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року.
6. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року.
7. Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року.
8. 3акон України “Про державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 року.
9. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року.
10. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року.
11. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні устано-
ви для неповнолітніх” від 24 січня 1995 року.
12. Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 року.
13. Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та посадо-
вих осіб” від 4 березня 1998 року.
14. Закон України “Про державну податкову службу її України” від 4 грудня 1990 року.
15. Закони України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб началь-
ницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 року.
16. Закон України “Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист”
від 24 березня 1998 року.
17. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року.
18. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло-
чинністю” від 30 червня 1993 року.
19. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року.
20. Закон України “Про адміністративний нагляд за особами звільненими з місць поз-
бавлення волі” від 1 грудня 1994 року.
21. Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”
від 23 грудня 1993 року.
22. 3акон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беру участь у кримінальному су-
дочинстві” від 23 грудня 1993 року.
23. Положення про порядок комплектування, матеріальне технічного, військового,
фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служ-
би безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю: Затверд.
Постановою Верховної Ради України від 12 жовтня 1994 року.
24. Указ Президента України “Про утворення Державного департаменту України з
питань виконання покарань” від 22 квітня 1998 року.
25. Указ Президента України “Про утворення місцевої міліції” від 22 січня 2001 року.
26. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань:
Затверд. Указом Президента України від 12 жовтня 1994 року.
27. Національна програма боротьби з корупцією: Затверд. Указом Президента України
від 10 квітня 1997 року.
28. Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки: Затверджена Указом
Президента України від 24 квітня 1998 року.

1
29. Положення про Міністерство юстиції України: Затверд. Указом Президента Украї-
ни від 30 грудня 1997 року.
30. Перелік відомостей для термінового інформування Служби безпеки України, Мініс-
терства внутрішніх справ та їх регіональних органів міністерствами, відомства-
ми, іншими державними установами з питань державної, громадської безпеки та
боротьби зі злочинністю: Затверд. постановою Кабінету Міністрів України від 19
грудня 1994 року.
31. Постанова Кабінету Міністрів України “Про Національне центральне бюро Інтерпо-
лу” від 25 березня 1993 року.
32. Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, річного, війсь-
кового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозді-
лів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ
України: Затверд. постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1993 року.
33. Інструкція про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у
боротьбі із злочинністю: Затверд. спільним наказом МВС, Голови СБУ, Голови
Держкомкордону, Голови Держмиткому, Командуючого Національної гвардії, Мініст-
ра оборони, Міністра юстиції України від 10 серпня 1994 року.

Список використаної літератури:

1. Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные органы

Украины: Учебник, ун-т внут. дел. - Х., 1999.
2. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, до-
свід, шляхи удосконалення. - Харків: Основа, 1996.
3. Бандурка О.М., Вишневська М.К., Жвалюк В.Р. та ін. Податкова міліція: Коментарі
та роз’яснення чинного законодавства. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999.
4. Басков Й.И. Прокурорский надзор. - М.: БЕК, 1996.
5. Бондарев В.В., Дячук С.І. Стан забезпечення судового захисту конституційних прав і
свобод військовослужбовців // ВВС України. - 2000. - № 4.
6. Бородін М. Конституційне право громадянина на звернення до суду за захистом сво-
їх прав // Право України. - 2000, № 8, с. 65-67.
7. Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. - К., 1998.
8. Гель А.П. та ін. правоохоронні органи: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2000.
9. Гель А.П., Цвігун Д.П. Судова система України: Короткий конспект лекцій. - К.:
МАУП, 1999.
10. Гуценко К.Ф., Ковалев Л.Л. Правоохранительные органы. - М.: Зерцало, 1977.
11. Карпачова Н. Народний правозащитник всегда в оппозиции к власти: Интервью //
Голос Украины. - 1998. - 26 сентября.
12. Кодекси України. - К.: Юрінком Інтер. - Т. 1.
13. Колодій А. Принципи права України. - К.: Юрінком Інтер, 1998.
14. Колпаков В.К. Адміністративне право України. - К.: Юрінком Інтер, 1999.
15. Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. -
Одеса: Юрид. літер., 2002.
16. Курс кримінології: Загальна частина. О.М. Джужа та інші. - Кн., 2001. - Кн. 1. - Гл. 1.
17. Кучма Д. Життя вимагає рішучих кроків у протидії злочинності // Право України. -
№ 4. - 1999.
18. Марочкін І. та ін. Організація судових і правоохоронних органів. - Харків, 2000.

2
19. Международные акты о правах человека. - М.: Норма-ИНФРА.
20. Михайленко А.Р. Расследоваение преступлений й обеспечение прав граждан. - К.:
Юринком Интер, 1999.
21. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. - К.: Юрінком
Інтер, 1999.
22. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К: Либідь,
1999.
23. Основи конституційного права України / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2001.
24. Пелих А. Реформування міліції України: окремі проблеми // Право України. - 2000. -
№ 10, с. 91-94.
25. Потебенько М. Прокуратура України на межі третього тисячоліття // Право України.
- 2001. - № 1, с. 6-8.
26. Потебенько М. Роки становлення і утвердження // Вісник прокуратури. - 1999. - № 2.
27. Притика О. Зміцнення законності та протидія проявам злочинності в економічній
сфері // Право України. - 1999. - № 5.
28. Скомороха В. Вплив конституційної юстиції на розвиток українського конституціона-
лізму // Право України. - 2000. - № 12, с. 3-9.
29. Станік С. Оптимізація нормотворчої діяльності як правового засобу утвердження
прав і свобод людини // Право України. - 1999. - № 5.
30. Станік С. Реформування органів юстиції - нагальна потреба сьогодення // Право
України. - 1999. - № 8.
31. Стефанюк В. Правизахнсна діяльність судів України // Право України. - 1999. - № 5.
32. Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод
людини і громадянина в Україні // Право України. - 2000. - № 1.
33. Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод
людини і громадянина в Україні // Право України. - 2001. - № 1, с. 15-20.
34. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. - К: Юрінком Інтер, 2001.
35. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. - К.: Атіка, 2000.
36. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навчальний посібник. - К.:
Юрінком Інтер, 2002.
37. Сухонос В. Місце прокуратури в системі органів державної влади України, її розви-
ток та правове забезпечення гарантій діяльності // Право України. - 2000. - № 6,
с. 10-14.
38. Шумський П.В. Прокуратура України. - К.: Вентурі, 1998.

3
 МІТКЕВИЧ М.М.

СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

УКРАЇНИ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Технічний редактор: Гладченко О.О.

Комп’ютерний набір: Міткевич М.М.

Комп’ютерна верстка: Губанова М.В.,

Гладченко О.О.

Мовне редагування: Міткевич М.М.

Коректура: Губанова М.В.

Набір комп’ютерний.

4
 Здано до набору 13.02.2003 р.

Підписано до друку 15.05.2003 р.

Формат 60х84/16. Папір офсетний № 1. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 12,13. Умовн. фарбо-відб. 12,13. Обл.-вид. арк. 11,09.

Тираж 437. Зам. № 021/2003.

Державний інститут економіки і управління,

14003, м. Чернігів, вул. Стрілецька, 1.

УКРАИНСКО-РОССИЙСКИЙ ИНСТИТУТ
(филиал) Московского государственного
открытого университета
14033, г. Чернигов, пр-т. Мира, 44. Оф. 111.