Тема 28.

Україна в умовах десталінізації

Лібералізація суспільно-політичного життя
З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з
трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від
12 лютого 1954 р.- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до
УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР.
Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в
Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число
українців у складі керівник органів УРСР. Ставилося питання чистоти української
мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови, реабілітація заборонених діячів,
заповнення «білих плям» в літературі і театрі. Було Створено Міністерство вищої
освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури у Києві, Спілку
Журналістів України.
Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в
якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних
методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила
до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. «хрущовська відлига»). З 1956 по 1963 р.
на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Серед них В. Затонський, Е.
Квірінг. С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар (хоча вони теж були причетними до масових
репресій). Разом з тим не були реабілітовані М.Скрипник, М. Хвильовий, М.
Куліш, Лесь Курбас та ін.
Восени 1961 р. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість
побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 р. На Україні ця програма була
підтримана вищим партійним керівництвом (М. Підгорним та П. Шелестом). Було
зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з
найважливіших реформ «великого десятиліття» була заміна галузевого управління
промисловістю територіальним.
Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за
виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була
остання спроба реформувань.
В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від обов'язків Першого Секретаря ЦК КПРС
і Голови Ради Міністрів СРСР.

ХХ з’їзд КПРС
 Двадцятий з'їзд КПРС, відбувся у Москві 14-25 лютого 1956. Найбільш
відомий засудженням культу особи і, побічно, ідеологічної спадщини Сталіна.
З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.
Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим
голосом, що представляли 6 795 896 членів партії і 419 609 кандидатів в члени партії.
На з'їзді були присутні делегації комуністичних і робочих партій 55 зарубіжних
країн.
XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі
і що зробив обговорення ряду суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував
ослаблення ідеологічної цензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох
раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на
закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду.
На з'їзді обговорювалися звіти центральних органів партії і основні параметри
6-го п'ятирічного плану.
З'їзд засудив практику відриву «ідеологічної роботи від практики
комуністичного будівництва», «ідеологічного догматизму і начетнічества».
Обговорювалося також міжнародне положення, роль соціалізму як світової
системи і боротьба його з імперіалізмом, розпад колоніальної системи імперіалізму і
становлення нових країн, що розвиваються. В зв'язку з цим був підтверджений
ленінський принцип про можливість мирного співіснування держав з різним
соціальним ладом.
З'їзд ухвалив рішення про різноманіття форм переходу держав до соціалізму,
вказав, що громадянські війни і насильницькі потрясіння не є необхідним етапом шляху
до нової суспільної формації. З'їзд відзначив, що «можуть бути створені умови для
проведення мирним шляхом корінних політичних і економічних перетворень».

Створення раднаргоспів
Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним
господарством. У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були
ліквідовані галузеві міністерства, a замість них створювалися територіальні
органи управління народним господарством.
Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі
підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний
народногосподарський комплекс. Управляти їм мала рада народного господарства
(раднаргосп).
У березні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила реорганізацію органів
управління промисловістю і будівництвом.
В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, почали
діяти раднаргоспи. Для централізованого управління ними у 1960 р. було створено
Українську раду народного господарства (УРНГ).
У 1962 р. замість створених к початку цього року вже 14 економічних
адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими
управляли відповідно 7 раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський,
Придніпровський, Харківський, Чорноморський.
Реформа управління призвела до певного скорочення адміністративно-
управлінського апарату, було розширено склад і права місцевих органів влади,
розширювалася компетенція місцевих рад у питаннях планування.
3 уведенням раднаргоспів створювалися певні умови для госпрозрахунку,
раціонального використання місцевих ресурсів і національних кадрів, зміцнювалася
економічна самостійність республік, збільшувалася кількість вироблених товарів.

Виникнення руху шістдесятників

Назва нового покоління радянської та української національної інтелігенції,
що ввійшла в культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період
тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської
«відлиги» найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років.
Історичний дискурс шістдесятників варто розглядати в контексті тогочасних
реалій історичної науки в УРСР, всі зусилля якої спрямовувалися на конструювання
української радянської ідентичності як складової «єдиного радянського народу».
Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи
художньої творчості.
 Василь Симоненко і Ліна Костенко
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола
Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Є. Гуцало, художники Алла
Горська, Віктор Зарецький,режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій
Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш.
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували
свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет
загальнолюдських цінностей над класовими.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за
межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні
виставки,вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси.
З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі.
Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за
сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію.
Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською
діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за
збереження укр. мови та культури. У своїх творах намагалися говорити про реальні
проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали
тогочасне українське суспільство.
Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор
гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного
поневолення України, Василь Симоненко.
Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола
Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко.
Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої
соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій
метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від
соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним
гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані
(«Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда).
 Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала
незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-
естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск
на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки
журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному
націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників
пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства,
правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.
На початку 1960 р діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник»і
львівський «Пролісок», які стали центрами громадської діяльності
Шістдесятників.
У клубах відбувалися літературні зустрічі,вечори пам'яті, театральні
постановки,де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх
слухачів і читачів.
Із 1963р. розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників,
насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування шістдесятників у
пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи
забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори
шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість
шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з
роботи, проти них влаштовувалися провокації.
Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і
перейшли на офіційні позиції. Проте більшість шістдесятників не змирилася і мужньо
відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та
вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання
суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі
СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.
З середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції
комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками
дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

Зародження дисидентського руху

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли
політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість
людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших
громадянських, релігійних і національних прав.
Дисидентський рух- рух, учасники якого виступали за демократизацію
суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток
української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну
державність.
 Василь Стус
(Борець за незалежність України у XX столітті, видатний
український поет XX століття, перекладач, прозаїк,
мислитель, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників
українського дисидентського руху)

Левко Лукяненко
(Український політичний та громадський діяч,
письменник, радянський дисидент. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.
Співзасновник Української Гельсінської Групи)
Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу
страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів
сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін
режиму.
Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у т. ч. і в Україні, стало
реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски
національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм
щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-
економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства
справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні,
яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.
Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за
національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми
громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й
поширенні через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких
викривалися вади радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?»
І.Дзюби, «Право житии» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С.Хмари,
публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також
у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л.
Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади
неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних
структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом.
Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:
український національно-визвольний рух (національно орієнтоване
дисидентство),
рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за
повернення на історичну Батьківщину),
рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),
рух за соціально-економічні права.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори.
Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного
табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині,
розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948
та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини»
(СРСР утримався від голосування).
Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися.
Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський
правозахисний, або демократичний, рух. Іншою формою «антигромадської
поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках,
дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права,
а також за релігійну свободу.
Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує
розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту.
Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і
в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського
керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край.
Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській
інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв
та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане
насамперед із соціально-економічною напруженістю.
З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони
вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими
прибульцями та амбіційними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог
дисидентів надати Україні більшої самостійності.
У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих
предків» С.Параджанова з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба,
Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була
блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників
УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.
Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг,
статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Першою
«самвидавською» роботою (1966р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?»
В'ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український
вісник».
Першими організаціями інакодумців України стали:
Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1959 р.,
арештована — 1961 р.
Об'єднана партія визволення України
Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у
1964 р.
Український національний комітет (УНК)
Демократичний союз соціалістів
Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей
Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.
Передумови виникнення:
Лібералізація суспільного життя внаслідок «відлиги».
Антикомуністичні виступи в країнах Центральної Європи.
Світовий правозахисний рух внаслідок прийняття Декларації прав людини (1948
р.).
Фіктивність проголошених Конституціями СРСР прав і свобод людини.
Методи боротьби дисидентів:
Демонстрації протесту.
«Самвидав» - підготовка і поширення забороненої літератури, відомостей про
порушення прав людини в СРСР
«Тамвидав» - друк дисидентських матеріалів за кордоном.
Утворення правозахисних організацій.
Звернення до керівництва країни, урядів демократичних держав, міжнародних
організацій.
Дисидентські організації:
Ініціативна група захисту прав людини (1969 р.) - Г. Алтунян, М. Джемілєв.
Діяльність: відкритий лист до ООН з фактами порушення прав людини.
Комітет з прав людини в СРСР (1970 р.) - Л. Богораз, А. Сахаров. Діяльність:
наукове вивчення порушень прав людини.
Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод в СРСР (1976 р.) - Л. Лук'яненко,
В. Чорновіл. Діяльність: громадський контроль за виконанням Гельсінкського
заключного акту.