Professional Documents
Culture Documents
Usi Hudozhni Tvory 8 Klas
Usi Hudozhni Tvory 8 Klas
Харків
Видавнича група «Основа»
2017
УДК 37.016
У74
Зажурилась Україна
Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії —
У полон забрано;
Як зайняли, то й погнали
До пана, до хана.
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Проміж козаками.
Ой козак же до ружини,
Бурлака до дрюка:
Оце ж тобі, вражий турчин,
З душею розлука!
ОЙ МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ
(ІСТОРИЧНІ ПІСНІ)
Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!
Ой не так вся Україна,
Як рідная мати,
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
«Ой не плач же, Морозихо,
Не плач, не журися,
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!
Ходім з нами, козаками,
Мед-вина напийся!»
«Чогось мені, козаченьки,
Мед-вино не п’ється:
Десь-то син мій, Морозенко,
8 Усна народна творчість
З татарами б’ється!
Десь-то син мій, Морозенко,
З татарами б’ється!»
Із-за гори, із-за кручі
Горде військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем грає.
Попереду Морозенко
Сивим конем грає.
Бились зранку козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А татар — утроє.
Козаків лягло чимало,
А татар — утроє.
Ні один козак не здався
Живим у неволю;
Полягли всі, не вернуться
Ні один додому.
Полягли всі, не вернуться
Ні один додому.
Не вернувся й Морозенко,
Голова завзята —
Замучили молодого
Вороги прокляті!
Замучили молодого
Вороги прокляті!
Вони, ж його не стріляли
І на чверті не рубали,
Тільки з його, молодого,
Живцем серце взяли.
Тільки з його, молодого,
Живцем серце взяли.
Взяли його, поставили
На Савур-могилу:
«Дивись тепер, Морозенку,
На свою Вкраїну!»
«Дивись тепер, Морозенку,
На свою Вкраїну!»
Українські історичні пісні 9
Чи не той то хміль…
(Пісня про Богдана Хмельницького)
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що лященьків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
10 Усна народна творчість
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
«Не пий, Хмельницький,
Дуже Золотої Води, —
їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди «.
«А я ляхів не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи,
На вашу біду».
Ой, втікали вражі ляхи —
Погубили шуби…
Гей, не один лях лежить
Вищиривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой, прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Деякії повки, —
їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Ген, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця…
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Асесори, ісправники
За мною ганяють,
Більше вони людей б’ють,
Як я гріхів маю.
12 Усна народна творчість
Ой не ходи, Грицю
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки — чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.
Інша дівчина чорнобровая,
Та чарівниченька справедливая.
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок — зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
У четвер надвечір Гриценько помер,
А прийла п’ятниця — поховали Гриця.
— Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?
— Ой мати, мати, жаль ваги не має:
Пісні Марусі Чурай 15
Маруся Богуславка
Гей, що на Чорному морі,
Та на тому білому камені,
Там стояла темниця камяная.
Гей, там стояла темниця кам’яная,
А в тій темниці пробувало
Сімсот бідних козаків,
А в неволі пробували
Та божого світу
І сонця праведного не забачали.
Гей, то дівка-бранкам
Маруся, попівна Богуславка,
А все добре дбає,
До кам’яної темниці прибуває,
Гей, до козаків словами промовляє:
«Козаки, ви, бідні невольники!
Чи ви знаєте,
Що в нашій землі
Та й день затепера?»
Гей, то козаки, бідні невольники,
А все зачували,
Та й до дівки-бранки,
Марусі, попівни, Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Дівку-бранку, Марусю, попівну,
Богуславку називали:
«Гей, ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
А все добре дбаєш,
Хотя й ми тебе дівкою-бранкою називаєм,
По чому ми знаєм,
Що в нашій землі християнській
Ой день затепера?»
«Гей, козаки, ви, бідні невольники!
Ще й у нашій землі та тепера
Українські народні думи 17
Великодна субота,
А завтра дасть бог святий день,
Сороковий день, ой великдень».
Гей, то козаки тея зачували,
До дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Гей, та дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли проклинали:
«Бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя-долі не мала,
Як ти нам святий великдень ісказала!
Як ми вже в неволі пробували,
А ще в темній темниці проживали,
Аж за тридцять три годи
Світа божого не забачали…»
То дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
А ще добре дбала,
Козакам сказала:
«Ей, козаки, ви, бідні невольники!
Не лайте мене,
Не заклинайте мене!
Гей, як діждемо святого великодня,
То буде наш пан турецький
До мечеті од’їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
Ключі на руки віддавати, —
Буду на руки приймати,
До кам’яної темниці прибувати.
Ой то буду до кам’яної темниці
Прибувати, отвирати,
Вас, бідних невільників,
А з кам’яної темниці випускати.
Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!
А ще добре дбайте,
В города христіянськії утікайте,
Тільки города Богуслава не минайте!
18 Усна народна творчість
Тарас Шевченко
Тарас Шевченко
***
Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той — сестру, а найменший —
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині…
А дівчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов’яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
— В потопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину…
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.
Тарас Шевченко. «Думи мої, думи мої» 23
Тарас Шевченко
***
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[В казематі 1847]
24 Світ української поезії
Леся Українка
(Лариса Петрівна
Косач-Квітка)
(1871–1913)
Народилася 25 лютого 1871 року
в місті Новограді-Волинському (ко-
лишній Звягель). Її батько Петро Ан-
тонович Косач і дві його рідні се-
стри — Олена та Олександра були
причетні до революційного руху
в Росії; мати — українська письмен-
ниця Олена Пчілка, відомий громад-
ський діяч свого часу; двоюрідний
дід по материній лінії Яків Якимо-
виич Драгоманов був декабристом;
рідний материн брат Михайло Пе-
трович Драгоманов — прогресивний
діяч у галузі української культури
й науки. У 1878 році батька письмен-
ниці перевели на роботу до Луцька, куди в 1879 році переїхала вся родина.
Власне в Луцьку дев’ятирічна Леся написала перший вірш (присвяче-
ний засланій у Сибір тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці);
тут захворіла на туберкульоз, з яким мужньо вела «тридцяти-
літню війну»; тут почав формуватися її світогляд поетеси-борця.
З тринадцяти років Леся по-справжньому стала до літературної ро-
боти. Її поезії друкувалися в Галичині, що входила до складу Австро-
Угорської імперії.
Одночасно з віршами Леся Українка писала й оповідання, публіцис-
тичні та літературознавчі праці. Та чи не найвищої вершини її талант
сягнув у драматичних творах, яких вона написала чимало.
У 1893 році у Львові за допомогою І. Франка виходить перша збірка
віршів письменниці — «На крилах пісень».
З середині 90‑х років Леся Українка зближується з членами таєм-
них марксистських гуртків, починає вивчати марксизм, що позначи-
лося на віршах її другої збірки — «Думи і мрії», яка вийшла 1899 року
у Львові. У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка поезій поетеси
«Відгуки». У 1883 році Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позба-
вило її можливості грати на фортепіано (дівчина мала неабиякі музи-
кальні здібності).
Пізніше в Берліні Лесі прооперували ногу, а туберкульоз проки-
нувся в легенях, потім у нирках. Але в боротьбі з хворобою Леся на-
стільки загартувалася, що самостійно вивчила мови — французьку,
англійську, італійську, німецьку, польську, болгарську, старогрецьку,
латинську.
1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Су-
рамі, а похована в Києві, на Байковому кладовищі.
Леся Українка. «Давня весна» 25
Леся Українка
Давня весна
Була весна весела, щедра, мила,
промінням грала, сипала квітки,
вона летіла хутко, мов стокрила,
за нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло —
зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялося, бриніло,
а я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,
дарунки всім несе вона, ясна,
для мене тільки дару не придбала,
мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене
заглянули від яблуні гілки,
замиготіло листячко зелене,
посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
він про весняну волю заспівав,
а з ним прилинули пісні пташині,
і любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
того дарунку, що весна дала;
весни такої не було й не буде,
як та була, що за вікном цвіла.
26 Світ української поезії
Леся Українка
Леся Українка
Давня казка
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
І
Десь, колись, в якійсь країні, —
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде.
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів,
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, —
От собі — людина божа!
«Закохався я і гину, —
Каже лицар, — вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
Найчистіші діаманти
Сяють, ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
III
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга і досада.
Усміх донни Ізідори
Був дедалі все ясніше,
І щораз вона ставала
До Бертольда прихильніше.
Далі перстень Ізідорин
На руці у нього сяє,
Нареченою своєю
Він кохану називає.
Як же бучно, як же втішно
Всім гулялось на весіллі!
Танцювали, попивали
Від неділі до неділі.
Всіх приймали, всіх вітали,
Всім уміли догодити,
Тільки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звісно, клопоту багато
Завжди пану молодому, —
Хто ж би міг ще пам’ятати
Про якогось там сірому?
Час летів, немов на крилах,
І, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподівано настало.
Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.
І якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королівського герольда.
38 Світ української поезії
І Бертольдові спочатку
Справді щастя панувало,
Довелося звоювати
Городів чужих чимало.
І метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й ніч настати,
Як було вже місто взято.
Та співці відповідали:
«Ні, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пісень навчив нас,
Надгороду хай дістане».
«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —
Що ж він криється між вами?» —
«Він не тут, — співці говорять, —
На війні не був він з нами.
Він зостався, щоб піснями
Звеселять рідну країну,
Там він має розважати
Не одну сумну родину».
«Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тільки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срібла, золота насиплю
Я співцеві дорогому!..»
IV
Кажуть, весь поміст у пеклі
З добрих замірів зложився!
Для пекельного помосту
І Бертольдо потрудився…
Вже давно Бертольд вернувся
Із далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Біля милої дружини.
Знов у нього в пишнім замку
Почалося вічне свято, —
О, тепер було у нього
Срібла, золота багато!
Почалися нескінченні
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрізь застави та рогатки.
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогодні десять,
Завтра двадцять знов настане!
На запросини ласкаві
Я не можу встать з постелі,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселі.
Володимир Миколайович
Сосюра
(1898–1965)
Народився Володимир Сосюра
06.01.1898 р. на станції Дебальцеве
Донецької області. Своє походження
родина пов’язує з французькою лі-
нією Соссюрів, представником якої
був відомий мовознавець Фердинанд
де Соссюр, або з козацьким родом,
від кубанських Сосюр. Сім’я була
великою: батько з матір’ю і вось-
меро дітей. Батько — Микола Во-
лодимирович вчителював по селах,
був сільським адвокатом (за п’ятак
писав селянам «прошеніє» до суду,
був землеміром, будівничим, чорно-
робом, брався за кайло і спускався
в шахту. Часто конфліктував з на-
чальством, тому й міняв роботи.
Мати поета — Марія Данилівна, робітниця з Луганська, займалася до-
машнім господарством і вихованням дітей.
Після народження Володимира сім’я переїжджає в селище Третя
Рота (тепер місто Верхнє), де й минуло його дитинство.
Після двокласної сільської школи вчився у ремісничому училищі
на слюсаря, а потім — у Кам’янській сільськогосподарській школі, яку
змушений був покинути, бо після смерті батька (1919) на нього, стар-
шого в сім’ї, лягли турботи про матір та сімох менших братиків і се-
стричок.
Упродовж 1922–1923 років Сосюра вчиться в Харківському кому-
ністичному університеті імені Артема, а потім два роки — на робітфаці
Харківського інституту народної освіти.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере
участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрів-
ської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік
з її лав і потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлю-
рівця, але рана виявилась несмертельною, й поет вижив. Судив В. Сосюру
і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу,
котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, при-
йняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920–1921 рр. В Сосюра воює
з білополяками та армією Н. Махна.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював
в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фрон-
тової газети «За честь Батьківщини».
Поет помер від гіпертонії 8 січня 1965 р.
Володимир Сосюра. «Любіть Україну» 51
Володимир Сосюра
Любіть Україну!
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
52 Світ української поезії
Володимир Сосюра
Васильки
Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з‑під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
Володимир Сосюра. «Осінь» 53
Володимир Сосюра
Осінь
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
54 Світ української поезії
Володимир Олексійович
Підпалий
(1936–1973)
Володимир Підпалий народився
в селі Лазірках 9 травня 1936 року,
за 25 км від Лубен. Мати Ольга Сте-
панівна — козачка з хутора Мака-
рівщини, батько Олексій Лукович —
виходець з-під Великої Багачки.
Батько працював на залізниці, захоп-
лювався садівництвом та бджільни-
цтвом. На дев’ятому році мати була
вже круглою сиротою і наймитувала
в Лубнах. Батько Володимира Підпа-
лого загинув у 1943 році під Києвом.
Мати померла 21 січня 1957 року на
час служби сина в армії.
Володимир Підпалий навчався
у Величанській семирічній та Лазір-
ківській середній школах. За власним свідченням, любив історію, літера-
туру та не розумів точних наук. В школі багато читав, але без системи.
У 1953 року закінчив 10 класів. Працював у МТС, колгоспі. 1955 року
був мобілізований на флот.
У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та поступив до Ки-
ївського університету на філологічний факультет (український відділ),
який закінчив 1962 року.
Перші вірші надрукував у 1958 році на шпальтах газет «Молодь
України» та «Зміна». У Державному видавництві художньої літератури
1963 року вийшла перша збірка «Зелена гілка», роком пізніше —«По-
весіння» у видавництві «Радянський письменник».
Працював старшим редактором поезії у видавництві «Радянський
письменник». До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році.
Того ж року вийшла у світ збірка «Тридцяте літо». Після того були
книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970),
посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986). А між ними —
непрості шістдесяті роки становлення і утвердження власного слова,
власного поетичного світу, що постав неповторним «метафоричним си-
нонімом життя» (Є. Гуцало). Були й непрості відносини з офіційною
критикою і цензурою, що розсипала рукописи, зупиняла на півслові
думки. Однак поет не висловлював напівправди, був чесним і безкомп-
ромісним. Його спрагла до краси і гармонії світу душа — у його слові,
«тихому, негаласливому, розважливому і мудрому». Вона й сьогодні до-
вірливо й щиро промовляє до нас. До останньої книги «Пішов в дорогу
за ластівками» (1992) входять неопубліковані за життя твори В. Підпа-
лого та спогади про нього.
Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.
Володимир Підпалий. «Зимовий етюд» 55
Володимир Підпалий
…Бачиш: Яструб-розбійник свисне
між трав зелених, раптом над беззахисними,
як грудочки, ляже на нашу совість
пташата… за нашу байдужість
Станьмо ось тут навшпиньки гріх…
спокій їх берегти. Треба в житті любити
Може, гаряче і багато:
не зможу батьком — сонце,
стану їм старшим братом; дощі зернисті,
будь їм, дороги в пилу,
маленьким, сірим, траву!
просто сестрою ти… … Бачиш:
Кажеш, в гнізді малому,
що не зумієш, як грудочки,
не маєш любові й хисту… пташата,
Що ти?! немічні ще,
А руки?! Серце?! невміло ворушаться
Куди заховати їх?! і живуть!..
Володимир Підпалий
Зимовий етюд
Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну —
на шлях…
Вечір, мов казка, над Україною
казка, як вечір,
аж синьо в очах…
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи —
все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась —
і не спить…
25 січня 1968 р.
ГОЛОБОРОДЬКО ВАСИЛЬ
ІВАНОВИЧ
(народився 07.04.1945)
Народився Василь Іванович
у селі Адріянопіль на Луганщині
у селянській родині. Закінчивши
українську семирічку, пішов здо-
бувати середню освіту в російсько-
мовну школу. Про свій початок до-
рослого життя поет так розповідав
кореспонденту журналу «Україна»:
«1964‑го я вступив до Київського
університету імені Т. Г. Шевченка
й рік навчався на філологічному фа-
культеті. Потім склалося так, що
в театральному інституті Володи-
мир Денисенко набрав режисерську
групу й у ній не виявилося жодного,
який би знав українську мову, був
причетний до нашої культури. Отоді Сергій Параджанов і порадив йому
запросити навчатися мене. Я згодився. Однак в університеті не розра-
хувався, до інституту не перевівся. Після співбесіди походив з місяць
на навчання й побачив, що там немає науки, що то ремісниче училище,
яке готує ремісників. Поверхово і швидко. Університет я покинув, бо
не відбував трудової практики в колгоспі, а то було страшніше за ака-
демнеуспішність — відраховували одразу ж. Подав заяву за власним ба-
жанням та й розрахувався, а з 1966 року поновився в Донецькому уні-
верситеті — на другому курсі… За всіма ідеологічними критеріями того
часу молодий поет став небезпечним для правовірного керівництва Доне-
цького університету в багатьох відношеннях. А дещо пізніше трапилось
таке: 1970 року в Парижі цей самий відкинутий на батьківщині рукопис
був виданий книжкою. Таке явище було нонсенсом у тогочасній радян-
ській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог. 1983 року
в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від
Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».
Можна тільки уявити, яким стало життя нашого поета-земляка
по цей бік залізної брами. Постійний нагляд «компетентних органів»,
натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував
ні копійки за свої твори, бо його твори видавали в безпорадних видав-
ництвах… Важкі це були часи для В. Голобородька. Виключений з Доне-
цького університету, повернувся в рідне село, працював на шахті, потім
у радгоспі. В Україні перша збірка поета «Зелен день» видана 1988 року
накладом усього тисячу примірників. Але цього було досить, щоб вона
стала літературним явищем.
Згодом 1990 року київське видавництво «Молодь» подарувало чита-
чам ще одну збірку поета — «Ікар на метеликових крилах».
Василь Голобородько. «З дитинства: дощ» 57
Василь Голобородько
З дитинства: дощ
Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка
в дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на
тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
58 Світ української поезії
Василь Голобородько
НАША МОВА
кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
Василь Голобородько
ТЕПЛІ СЛОВА
Співаймо пісні про кохання,
щоб не вмерло слово Дунай,
гуляймо весілля своїм дітям,
щоб не вмерло слово коровай,
розповідаймо казки своїм онукам,
щоб не вмерло слово Змій —
наповнюймо
цей холодний всесвіт
теплими словами нашої мови,
які народжуються разом із диханням.
Із сучасної
української поезії
(кінця ХХ —
початку ХХ ст.)
Василь Дмитрович
Герасим’юк
(народився 18.09.1956)
В. Герасим’юк народився 18 сер-
пня 1956 р. в місті Караганді в сім’ї
репресованих Дмитра та Марії Гера-
сим’юків.
Писати Герасим’юк почав ще
в шкільні роки. Його вірші потра-
пили на сторінки літературних жур-
налів, швидко привернули увагу
читачів. По закінченні філологіч-
ного факультету Київського держав-
ного університету ім. Т. Шевченка
Герасим’юк працював у видавни-
цтвах «Молодь» і «Дніпро».
«Смереки» (1982) — перша по-
етична збірка, у якій він чинив
власне першовідкриття Карпат як
світу особливого співжиття природи й людини; інтимізацію цього світу.
«Потоки» (1986). Назва збірки не довільна: потоки — одна з тих стихій,
що творять величний, грізний і очисний космос Карпат.
«Космацький узір» (1989). У ній знайшло вихід і те, що нагрома-
джувалося в душі, планувалося раніше, відлунюючи розкиданими в про-
сторі голосами.
«Діти трепети» (1991) — найдраматичніша збірка у творчій спад-
щині В. Герасим’юка минулого десятиліття.
«Осінні пси Карпат» (1999) — своєрідний підсумок творчого шляху
поета. Збірка мала підзаголовок «Із лірики 80-х», хоча містила дещо
із 90-х.
«Серпень за старим стилем» (2000) — своєрідне доповнення до «Ді-
тей трепети».
«Поет у повітрі» (2002) — вершина свого самовираження
поета — його свободи. За цю збірку В. Герасим’юк одержав націо-
нальну премію України ім. Т. Шевченка.
«Була така земля» (2003) — назву до цієї збірки взято із вже раніше
створеної — «Потоки».
«Папороть» (2006) — ця книжка складається з двох розділів. Пер-
ший — «Суха різьба» — поезій останнього часу. До другого — «Чорні
хлопці» — увійшли окремі твори і фрагменти з написаного переважно
в останній чверті минулого століття.
В. Герасим’юк — лауреат Національної премії України іме-
ні Т. Шевченка 2003 р., літературних премій ім. П. Тичини, В. Сві-
дзинського, премії «Князь роси» ім. Тараса Мельниченка та ще кількох
престижних відзнак. Він член НСПУ й АУП. Його поезія перекладена
20 мовами світу.
Василь Герасим’юк. «Чоловічий танець» 61
Василь Герасим’юк
Чоловічий танець
Ти мусиш танцювати аркан*.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.
Іван Малкович
Із янголом на плечі
(Старосвітська балада)
Краєм світу, уночі,
При Господній при свічі
Хтось бреде собі самотньо
Із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
Йде лелійно, як дитя,
І жене його у спину
Сірий маятник життя, —
Щоб не вештав уночі
При Господній при свічі,
Щоб по світі не тинявся
Із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
Виє Ірод моровий,
Маятник все дужче буха,
Стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча
Вже й не дихає свіча,
Лиш вуста дрижать гарячі:
«Янголе, не впадь з плеча.»
Іван Малкович
З нічних молитов
Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.
Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з‑за темних круч
довкола кожного серця
віри твоєї обруч.
Мойсієнко Анатолій
Кирилович
(народився 09.07.1948 р.)
Мойсієнко Анатолій Кирило-
вич народився 09.07.1948 р в селі
Бурівка Городнянського району на
Чернігівщині. Закінчив філологіч-
ний факультет Ніжинського дер-
жавного педінституту імені М. Го-
голя (1971). Доктор філологічних
наук, професор, завідувач кафедри
сучасної української мови Київ-
ського національного університету
ім. Т. Шевченка. Автор низки дослі-
джень з філології.
Опублікував поетичні збірки
«Приємлю» (1986), «Сонети і вер-
лібри» (1996, 1998), «Шахопоезія
(1997), «Сім струн» (1998), «Віче
мечів» (1999), «Нові поезії» (2000),
«Спалені камені» (2003), «Мене любов’ю засвітили скрипки» (2006). Вір-
ші А. Мойсієнка перекладалися німецькою, англійською, російською,
білоруською, польською, угорською, румунською мовами. Виступає та-
кож як перекладач з німецької та слов’янських мов. Упорядник дво-
томної антології «Золотий гомін: українська поезія світу» (1991, 1997),
антології різномовної поезії України «На нашій, на своїй землі» в трьох
книгах (1995, 1996).
Член Національної Спілки письменників України (1988). Лауреат
літературних премій «Благовіст» (2000), ім. Бориса Нечерди (2001), ім.
Івана Кошелівця (2004). У книжці філологічних студій під назвою «Тра-
диції модерну і модерн традицій» (2001) Анатолій Мойсієнко виступає з
теоретичними міркуванням про паліндромну традицію української поезії,
починаючи від Івана Величковського; про візуальну поезії; шахопоезію;
про український верлібр і ліричну природу ронделя. Також у цій книзі
є невеликі розвідки, присвячені Еммі Андієвській, Миколу Мірошни-
ченку, Миколі Боровому.
Недаремно Анатолій Мойсієнко був одним із засновників гурту поетів-
паліндромістів «Геракліт» (1991), у який, крім нього, входили Назар
Гончар (1964–2009), Іван Лучук (1447–2008). Близьким до них був та-
кож Іван Іов (1948–2001).
Оригінальною в задумі і формі є поезія Анатолія Мойсієнка для ді-
тей («У солов’їному віночку, з книги «Вибране», Київ: Фенікс, 2006).
«Олесині співаночки», «Малюночок», «Сорока і горобець», «Соловей і со-
ловіха», «Перепіла, перепелиха і перепелятко», «Зелен-дут»). Знання
дитячої психології, барвистість дитячих віршів витворюють з Анатолія
Мойсієнка талановитого дитячого поета.
Анатолій Мойсієнко. «Жовтень жовті жолуді» 65
Анатолій Мойсієнко
Ігор Павлюк
Дівчинка
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...
Галина Миколаївна Кирпа
(Оксана Верес)
(народился 01.01.1950)
Народилась Галина Микола-
ївна Кирпа 1 січня 1950 року в с.
Любарці Бориспільського р‑ну Ки-
ївської обл. — письменниця, пере-
кладачка. Псевдонім — Оксана Ве-
рес. 1976 р. закінчила філологічний
факультет Київського державного
університету, працювала у видав-
ничій сфері та журналістиці. Чо-
ловік — Дмитро Чередниченко, до-
чки — Оляна, Рута. З 1986 р. — член
Національної спілки письменників
України. Авторка віршів і прози
для дітей і дорослих. Написали три
посібники з етики для початкової
школи, спільно з чоловіком уклала
тритомову читанку-хрестоматію для дошкільнят «Український садочок».
Також упорядкувала видання для школярів: «Про маму» (2001) та хрес-
томатію світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я»
у трьох томах. Г. Кирпою видано шкільні читанки «Ластівка» (2 кл.),
«Біла хата» (3 кл.), «Писанка» (4 кл.), «Зелена неділя» (для позаклас-
ного читання). Це були перші національні підручники для початкової
школи, у яких, за словами К. Стеценка, знайшов своє втілення «прин-
цип виховання дитини на основі пробудження художнього почуття, ба-
жання краси як вічної правди». До читанок увійшли перлини народної
творчості, класика, чи не вперше в незалежній державі твори україн-
ських письменників з‑поза меж України, а також сучасних авторів.
Як критик і літературознавець Галина Кирпа активно виступає зі стат-
тями, рецензіями, оглядами, інтерв’ю про українських митців (І. Жи-
ленко, Л. Письменна, Н. Андріанова-Гордієнко, Є. Попович, В. Близнець,
М. Павленко, М. Вінграновський, П. Засенко, О. Сенюк, Л. Задо-
рожна, Н. Позняк), письменників української діаспори (І. Гошовська,
Л. Храплива-Щур, О. Мак, В. Вовк, М. Щербак), зарубіжних письмен-
ників (Г. -Х. Андерсен, А. Ліндґрен, С. Лідман, А. Стріндберґ), презенту-
ючи їхню творчість у газетах «Літературна Україна», «Молода гвардія»,
«Слово Просвіти», «Витоки», «Жива вода», журналах «Дзвін», «Все-
світ», «Зарубіжна література», збірнику «Література. Діти. Час» тощо.
Письменниця друкувалася в Польщі, Білорусії, Чехії, Словаччині, Ка-
наді, США. Лауреат премії імені І. Огієнка (1996), «Світослов» (за «чисте
сяйво метафори», м. Коломия, 2005) та премії ім. М. Рильського в галузі
художнього перекладу зі скандинавських мов (2007). Нагороджена Гра-
мотою Президента Форуму видавців у Львові (2004). Удостоєна премії
«Кришталевий птах» (2011).
Галина Кирпа. «Мій ангел» 69
Галина Кирпа
Мій ангел
Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка —
я навіть не бачу,
чи він сидить
на моєму плечі.
Мій ангел такий легенький,
ну просто пушинка —
я навіть не чую,
як він сидить
на моєму плечі.
Мій ангел такий тихенький,
ну просто тихіший трави —
я навіть не знаю,
коли він спить,
а коли прокидається
на моєму плечі.
70 Із сучасної української поезії (кінця ХХ — початку ХХ ст.)
Галина Кирпа
Іван Карпенко-Карий
(Іван Карпович Тобілевич)
(1845–1907)
Народився майбутній драматург
29 вересня 1845 року в слободі Ар-
сенівці поблизу Єлисаветграда (нині
Кропивницький) в родині збіднілого
дворянина. Мати походила з дав-
нього козацького роду. Євдокія Са-
довська була кріпачкою, викупле-
ною на волю своїм чоловіком.
Карпо Адамович і Євдокія Зіно-
віївна були людьми щедрої поетич-
ної вдачі. У їхній родині особливо
шанували Шевченкове слово і на-
родну пісню, тому й люди горнулися
до цієї сім’ї.
Початкової грамоти І. Тобіле-
вич навчився у дяка, а продовжу-
вав освіту в бобринецькій триклас-
ній повітовій школі. Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його
на посаду писаря у станового пристава в містечку Мала Виска. Пізніше
Іван Тобілевич працював у Бобринці канцеляристом у міській управі,
а потім у повітовому суді.
У 1865 р., переїхавши до Єлисаветграда, І. Тобілевич був столона-
чальником повітової, а потім секретарем міської поліції і мав чин колезь-
кого секретаря, чиновницька кар’єра його не приваблювала. Змістом його
життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.
У Єлисаветграді був заснований театральний гурток. У його роботі
активну участь брали М. Кропивницький та І. Тобілевич. В 1883 році
Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звіль-
нили з роботи в поліцейському управлінні. І. К. Тобілевич вступає в трупу
М. Старицького, де працює під псевдонімом Карпенка-Карого.
Під час гастролей у Ростові на початку 1884 року в театрі з’явився
жандарм і повідомив, що Карпенку-Карому забороняється далі перебувати
у цьому місті і не дозволяється повернутись в Україну. І довелось пись-
менникові три довгі роки прожити у вигнанні в Новочеркаську на Дону,
де він працював ковалем, палітурником тощо. Митець тяжко переживав
відірваність від театру, від культурного життя, від рідного народу.
Ще два роки під наглядом поліції Карпенко-Карий прожив на хуторі
Надія неподалік Єлисаветграда. Обробляв своє поле, вивчав життя селян.
З бурхливого театрального життя щоліта повертався Карпенко-Карий
на хутір Надія відпочивати. Тут написав він драми «Сава Чалий», «Су-
єта», «Житейське море» тощо.
Помер Карпенко-Карий 15 вересня 1907 року. Поховали його в селі
Карлюжині на Херсонщині (тепер Кіровоградська область).
Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч» 73
Іван Карпенко-Карий
Сто тисяч
(Комедія в 4 діях)
Дієві люде
Г е р а с и м Н и к о д и м о в и ч К а л и т к а багатий крестьянин.
П а р а с к а — жінка його.
Р о м а н — син їх.
С а в к а — кум Г е р а с и м а, крестьянин.
Б а н а в е н т у р а — К о п а ч.
Н е в і д о м и й — єврей.
Г е р ш к о — фактор.
М о т р я — наймичка.
К л и м — робітник.
ДІЯ ПЕРША
ЯВА І
В хаті яку хвилину нема нікого; входе Н е в і д о м и й.
Н е в і д о м и й. Нікого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить
на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних
понаставало… Усі торгують, а покупателі только глазами купу-
ють, і торговлі нема — один убиток. Так я сібє видумал новую
комерцію: хорошій будет гендель, єжелі удастся… Попробуєм!..
ЯВА II
Р о м а н і Н е в і д о м и й.
Н е в і д о м и й. Здрастуйте вам.
Р о м а н. Здоров.
Н е в і д о м и й. Це хата Г е р а с и м а Никодимовича Калитки?
Р о м а н. Це.
Н е в і д о м и й. А де ж сам хазяїн?
Р о м а н. Вони в город поїхали, сьогодня повинні буть назад.
Н е в і д о м и й. Я з ним відался, і он сказал, щоб я приїхав.
Р о м а н. Може, й вони через годину будуть.
ЯВА III
Ті ж і К о п а ч.
К о п а ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидків часний!
Хе-хе-хе!
74 З національної драми
ЯВА VI
Г е р а с и м і Р о м а н.
Г е р а с и м. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?
Р о м а н. Та я розірвав рукав… М о т р я зашила.
Г е р а с и м. А мати ж де?
Р о м а н. Пішли до попа…
Г е р а с и м. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти по-
роззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую за-
раз однеси в комору, щоб якої реміняки не порізали на батоги.
Р о м а н. Добре. Тут жид якийсь питав вас і Копач. (Ви-
йшов.)
Г е р а с и м (один). Жид — то діло, а К о п а ч — морока. Ху!
Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки приба-
вилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько,
свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати до-
купи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй
власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там че-
реда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця
і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші… Кусочками,
шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті
десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он
у Жолудя шматочок — так-так, — однієї шпанки ходить дванад-
цять тисяч, чотири чи п’ять гуртів випасається скоту. Та що?
Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тілько біля свиней
шість чоловіка день при дні працює!.. І яким побитом Жолудь до-
став таку силу грошей — не зрозумію… Я сам пам’ятаю, як Жо-
лудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясом у різницях,
а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе, як нечис-
тим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш,
жінка з діжі рук не виймає — і тілько ж всього-на-всього двісті
десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться
мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мота-
ється і туди й сюди, заложив і перезаложив, — видко, що замо-
тався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же,
двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний,
76 З національної драми
мало дух з мене не виперло… Прости господи! Дві неділі сла-
бів: бувало, тілько що шерхне, так увесь і затремтю, і волосся
на голові підніметься. На превелику силу одшептала Гаври-
лиха.
Г е р а с и м. Не надіявся, куме, щоб ви такі сміливі були…
С а в к а. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день
у день! От і тепер: післязавтрього строк платить Жолудю за землю,
держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договір же такий:
як грошей в строк не віддам — хліб зостанеться за Жолудьом без
суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби
знав, що за цим разом дасть, — знову пішов би кликать, так гро-
шей треба.
Г е р а с и м. Сміливі, сміливі ви, куме, з вами і не такі діла
можна робить.
С а в к а. Ха! Чого там бояться? Страшно тілько без грошей,
а з грішми, сказано ж, і чорт не брат.
Г е р а с и м (набік). Треба це на ус закрутить.
С а в к а. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка со-
тняга? Позичте! Батьком буду величать.
Г е р а с и м. Що його робить? Хіба от що: я, знаєте, сам пози-
чив оце у Хаскеля для домашнього обіходу; тілько платю п’ять
процентів у місяць. Коли дасте п’ять процентів, то я поділюся
з вами, так уже, для кума.
С а в к а. П’ять?.. Та що маєш робить… І за це велике спасибі,
давайте.
Г е р а с и м. Принесіть же мені запродажню запись на воли.
С а в к а. Як? Хіба ж я вам воли продав?
Г е р а с и м. Вийде так, ніби продали… Ніби! Розумієте? А я ті
самі воли віддам вам до Семена, а на Семена ви віддасте мені сто
карбованців і запродажню я розірву, а як не віддасте, то я візьму
воли… Так коротча справа.
С а в к а. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як?
Г е р а с и м. Ні. Ви підіть у волость, то писар знає і напише таку
запродажню як слід, а ви запродажню принесете мені, то я вам
гроші дам.
С а в к а. Та візьміть, куме, векселя, навіщо вам ця плута-
нина?
Г е р а с и м. Ні, куме, я переконався, що запродажня на-дежніще
векселя…
С а в к а. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу.
А ви дома будете завтра?
Г е р а с и м. Дома.
78 З національної драми
ЯВА IX
Г е р а с и м і К о п а ч.
Г е р а с и м. От чортяка принесла цього бродягу! Пів‑обіда сам
злопає і на перешкоді ділові стане, треба його як-небудь виря-
дить.
К о п а ч. Здоровенькі були! Як поживаєте, що поробляєте, кого
виглядаєте? Хе-хе!
Г е р а с и м. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте.
К о п а ч. Поздравляю з пріобрєтєнієм земелькі, дай бог еще
столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, і містечко
у леваді біля верби гарне. Отам би каші наварить з таранькою
та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе!
Гераси м. Мабуть, голодний, бо змаху про кашу забалакав.
К о п а ч. Хе! Я зразу все обняв оком! У вас новий забор і добре
зроблений, — тілько б ще треба по одній дошці дать, а то скотина
буде закладать під лату голову, то позриває. Опит… Хе-хе-хе!
Тілько гляну, зараз бачу.
Г е р а с и м. Я й сам бачу, та грошей нема.
К о п а ч. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте
й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович!
Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-богу! Чого ви? Думаєте —
шуткую? Які тут шутки? Хазяйственний мужик — велике діло!
Ворушіться, ворушіться! Крутіть головою: купили у Борща, ку-
пуйте у Смоквинова, а там у Щербини. Пани горять, а мужички
з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаете? Вони при-
викли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там
і імєнія ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чу-
хоньку, та й то не щодня, а воно жирок і наростає… Гляньте нав-
коло: Жолудь — десять тисяч десятин. Чобіт — п’ять тисяч де-
сятин, Пузир — три тисячі; а тут і ви помаленьку та помаленьку
прикуповуйте та прикуповуйте.
Г е р а с и м. Що там я купив, і балакать не варт.
К о п а ч. Одразу ж не можна! Ви візьміть прімєр з свині: от вона
ходить на подвір’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали
харчі кращі давать — то вона помалу й отягнеться, а там і сало
наростає, — так і ви… Опит — велікоє діло!
Г е р а с и м. Спасибі! То це ви мене з свинею рівняєте?
К о п а ч. Не в тім річ! Ви не обіжайтесь — це прімєр. Ви не взи-
райте! Помалу, помалу і у вас сала набереться доволі, тоді порів-
няєтесь з Чоботом, а може, і з Жолудьом… На все свій час, своє
врем’я. Не можна ж зразу, в тім і прімєр. Практіка, опитность —
Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч» 81
ДІЯ ДРУГА
ЯВА І
Перед світом, в хаті. К о п а ч ходить по хаті, то сіда на лаві.
К о п а ч. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає мені.
спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там
гроші, іменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висі-
чені… сьогодня цілу ніч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька,
Боковенька.
ЯВА ІІ
Г е р а с и м (за коном). «Вставайте ж, вставайте! Не мніться.
Чепіга зайшла, пора скотину порать».
К о п а ч. Еге! Г е р а с и м вже по хазяйству гасає — невсипу-
щий.
Входе Г е р а с и м.
Герасим. О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.
К о п а ч. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я піднявся.
А знаєте, що я придумав?
Г е р а с и м. А що?
К о п а ч. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вірьовка
над ліжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзінь, дзінь,
дзінь, сам ще лежиш, а там встають.
Г е р а с и м. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всі будуть ле-
жать. (Загляда у двері.) Чи не поснули знову, щось тихо у тій хаті?
От вам і дзвінок, і вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!
Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч» 87
ЯВА V
Ті ж і Р о м а н.
Р о м а н. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку.
Г е р а с и м. Налагодились їхать, то їдьте.
90 З національної драми
ЯВА IX
Р о м а н і М о т р я.
Р о м а н. От і добре, тепер нікого нема, — побалакаю. Чого ти
шукаєш, Мотре?
М о т р я. Іди під три чорти.
Р о м а н. Гедзь напав?
М о т р я (взяла рядно, іде). Гедзь.
Р о м а н (стоїть на дверях). Скажи-бо мені, на кого ти сер-
дишся — на мене чи на себе?
М о т р я. На себе… Пусти.
Р о м а н. На себе! За віщо?
М о т р я. За те, що дурна.
Р о м а н. Ха-ха-ха! Я бачу, що дурна, тільки від чого ж ти
здуріла?
М о т р я. Тікай з дверей, бо як стусону, то й ноги задереш.
Р о м а н. Та ти божевільна.
М о т р я. Сам ти божевільний! Що ти мені очі замазуєш? Я не
сліпа і не глуха, чула, що їдеш на оглядини, бач, як вирядився.
Р о м а н. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним за-
ходом подивлюся на свиней і на Пузиревих дівчат…
М о т р я (крізь сльози). Дивись, дивись, хоч нехай тобі і пови-
лазить… (Штовха його од дверей і виходить.)
Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч» 95
ЯВА XII
К о п а ч , К а л и т к а і П а р а с к а.
К о п а ч (заміча поцілунок). Старики — емпе-амуре! Ха-ха-ха!
За щупом я сюда вернулся. (Бере щуп.) І на амури здесь на-
ткнулся! Собственний експромт! Адьє! Оставляю вас в пріятном
тет-а‑тет. Ха-ха-ха!
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорація та ж.
ЯВА І
Г е р а с и м одягнутий лежить на лаві, спить; а потім Р о м а н.
Г е р а с и м (сонний, бормоче). Став рибний! Риба все линина…
лини, карасі… (Стогне.)
Входить Р о м а н.
Р о м а н. Ого, батько сплять і досі. Що за знак? Чи не випили,
буває, вчора? Тільки вони не охочі гулять, хіба хто могорича
поставив, а на свої не будуть пить. Від своєї, кажуть, у грудях
пухне. Навідаюсь потім, вчора приїхав пізно і не бачився ще
з батьком. (Виходе.)
Г е р а с и м (сонний, бормоче, так бува в кошмарі). Ва-ва-ва!
0‑о‑о‑ші! Го-ом, го-ом! (Балака ясніше.) Кругом, кругом все
моє. (Спить тихо, потім знову так саме.) Е‑е‑а‑ам, а‑а‑ам.
(Говоре хутко.) Не дам, не дам, не дам! (Стогне.) У‑у‑у! (Схо-
плюється.) Господи помилуй! (Оглядається кругом.) Спав…
Тьфу, снилось що кум гроші однімав. (Ви-тира піт.) Аж
упрів, так боровся, не давав. А робітники, мабуть, сплять. (Бі-
жить до дверей, одчиняє і кричить.) Хлопці, вставайте, Чепіга
зайшла.
ЯВА II
Входе Р о м а н.
Р о м а н. Де там Чепіга, вже сонце зійшло, давно всі на ро-
боті.
Г е р а с и м. Ото диви, як заснув! Побудив усіх, а сам тілько
прикурнув — і до цієї пори проспав. А ти ж чого це дома?
Р о м а н. Підстовба зламалась, та я заніс до коваля, а поки
зварить — зайшов додому.
Г е р а с и м. Чорт на вас настачить, — катюги, залізо ламають!
Чого ти так запізнився, мабуть, упівночі приїхав від Пузирів?
Р о м а н. Та задержали.
98 З національної драми
ЯВА III
Г е р ш к о і Г е р а с и м.
Г е р ш к о. Здрастуйте, Г е р а с и м Никодимович.
Г е р а с и м. Знову жид!.. А ти звідкіля знаєш, що мене звуть
Г е р а с и м та ще й Никодимович?
Г е р ш к о. Хто ж не знає такого хазяїна… Всі знають.
Г е р а с и м. Невже всі? (Набік.) От тобі й чирва світить. (До
Гершка.) А вас як звуть?
Г е р ш к о. Грігорій Мойсєєвіч.
Г е р а с и м. Ага! Сідайте, Грігорій Мойсєєвіч. Виходить, ви
вихрест?
Г е р ш к о. Боже меня сохрани, настоящій єврей…
Г е р а с и м. Грігорій Мойсєєвіч, а жид!
Г е р ш к о. Ето мода теперички… Разлі ви меня не узналі?
Я тут недалечке от вас… Ми з папашею у Кукліновського землю
держимо… то єсть нам теперички нельзя держать, то ми гендлі
робимо: формально Суписов держить, а ми з папашею хазяїну-
ємо — роздаєм землю мужикам. Ви ще у папаші пару лошадей
купили на середопостя.
Г е р а с и м. А‑а! То це ти, Гершку? Диви, я одразу й не пізнав:
ти тоді на ярмарку був замурзаний, а тепер Пузирем виглядаєш.
Г е р ш к о. Замурзаний? Зачем замурзаний? Разві можна так
говорить? Звесно, на ярмарку біля скотини модного плаття не на-
дінеш.
Г е р а с и м. А чого ж ти приїхав до мене?
Г е р ш к о. Єсть гендель — хотітє купить землю?
Г е р а с и м. Оце спитав! Та чи єсть же на світі такий чоловік,
щоб не хотів землі купить? Тут під боком межа з межею Смокви-
нова земля: неперепахана, ставок рибний — а! Та все лини та ка-
расі — можна грошики лупить у городі.
Г е р ш к о. Ну, і ви хочете покупать цю землю?
Г е р а с и м. Ох, хочу, голубчику, хочу! І вдень, і вночі тілько
про це й думаю… Одна біда — грошей не вистача.
Г е р ш к о. Я можу вам помагать покупать землю Смокви-
нова.
100 З національної драми
ЯВА IV
Г е р а с и м (сам). От збіглися діла докупи… Упустить землю
Смоквинова, та ще у такі лапи, як у Жолудя, — гріх смертель-
ний, все одно, що посиротить свою землю на віки вічні, бо від
Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить слу-
чай: дать п’ять, а взять сто тисяч! Серце перестає биться, як по-
думаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тілько кум благо-
получно розміняв, а тоді я й Гершка обманю, на біса мені його
факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тілько
гроші. А кума нема. А господи, чого він бариться? Ну що, як кума
арештували? От тобі й сто тисяч.
102 З національної драми
Входе С а в к а.
Кум! Слава богу, діждався, думав — умру. Що?..
ЯВА V
С а в к а і Г е р а с и м.
С а в к а (трохи випивши). Стривайте! (Виймає з‑за пазухи
пляшку з горілкою, другу з ромом, булку, рибу і кладе на стіл.)
Ідіть сюди, куме!
Г е р а с и м підходить. С а в к а обнімає його і цілує, а поцілу-
вавши, держить за шию і дивиться йому в вічі.
Г е р а с и м. Не мучте, куме! Кажіть…
С а в к а. Годяться, куме. (Випускає шию Г е р а с и м ову
з рук.)
Г е р а с и м. Годяться. (Обніма Савку так само, як його обнімав
С а в к а , і, держачи за шию, балака крізь сльози.) Куме, соколе
мій… Куме, вашими устами бог говоре… (Цілує його.) Я кращого
слова від роду не чув; як пташка защебетала перший раз весною,
так радісно зробилось на серці від цього слова. Скажіть ще раз
це слово, скажіть, куме.
С а в к а. Годяться!
Г е р а с и м (цілує його, говоре крізь сльози). Годяться?
С а в к а. Чого ж ви не радієте, та плачете?..
Г е р а с и м. Це я так радію… Як же, як, розкажіть? Я мало
не заслаб, ждучи вас.
С а в к а. Пустіть, сідайте. Вип’ємо, я вам розкажу.
П’ють.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Декорація та ж.
ЯВА І
Р о м а н (один). Батько кудись поїхали з кумом, мати пішли
до сусіди, а я оце випровадив робітників пасти воли і забіг на
часинку, щоб на самоті пожартувать з Мотрею, а її нема, певно,
на огороді або з матір’ю пішла… Ну, вже це хазяйство допіка, нема
тобі пресвітлої години, раз у раз як у горшку кипить. От люби-
мось з Мотрею, а через хазяйство нема часу і побалакать, поспі-
вать любенько вкупці. Тепер ми вже й заручені, а волі нема. Де ж
вона? Дать би їй звістку, що я тут, а то мати надійдуть, то так
замір і пропаде, не поженихаємося і сьогодня! (Співає.)
Поламалась поличка у плузі,
Та чогось моє та серденько в тузі.
Іван Карпенко-Карий. «Сто тисяч» 105
ЯВА II
Г е р ш к о і Р о м а н.
Г е р ш к о. Гвулт! Рятуйте! Розбійник!..
Р о м а н (випускає Гершка). Тю! Бий його сила божа! Жида
поцілував замість Мотрі…
Г е р ш к о (одмахується шапкою). Не подході, уб’ю! Гвулт!
Рятуйте!
Р о м а н. Та цитьте, ради бога, який тут розбійник? Це я, ха-
зяйський син!
Г е р ш к о. Не подход!! У меня рівільвер… вот, слішиш, звьол
курок (щовкає язиком), буду стрілять.
Входе М о т р я з свічкою.
ЯВА III
Ті ж і М о т р я.
М о т р я. Що тут за гвалт?
Г е р ш к о. Хотів мене задавить… у мене п’ятсот рублей чужіх
дєнєг, протестуюсь…
Р о м а н. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переляку
не знаєте, що язик плеще! Я… я… чорт ного знає, що йому ска-
зать… Я пошуткував, я тутешній, я син Герасимів.
Г е р ш к о. Ви син?
Р о м а н. Єй-богу, син!
М о т р я. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом?
Р о м а н (тихо). Та я думав, що ти увійшла, кинувся на нього
і обняв.
М о т р я , посварившись на нього пальцем, вийшла.
Г е р ш к о. Ой боже мій! Як ви мене перелякали, дайте води
напиться.
Р о м а н (дає кружку). Вибачайте, я думав, що то К л и м , наш
робітник, увійшов, я не хотів вас лякать..
Г е р ш к о (напившись води). Дай господи, щоб ето минулось
благополучно, а єслі ви мені растроїлі нерви, то будіте меня во-
зіть на свой счот на ліманє.
106 З національної драми
ЯВА VI
П а р а с к а і М о т р я.
П а р а с к а. Добре. Іди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю,
а я трохи поприбираю.
М о т р я пішла.
І що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хо-
тів у церкву коней давать, а то і сам поїхав, і цілу обідню стояв
навколішках; то не хотів Мотрю сватать за Романа, то посватав;
ніколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радіє чо-
гось, веселий такий. І куди вони оце поїхали? Чи він кого при-
везе з собою, чи господь його знає? Звелів, щоб вечеря була го-
това, щоб ставні були зачинені, свічка поставлена на столі і щоб
і ляльки тут не було. Аж страшно мені робиться од цих прибо-
рів, і слова тобі не скаже, що задумає робить…
М о т р я вносе вечерю і ставить на столі, між іншими пляш-
ками з горілкою, пироги і сметана.
М о т р я. Хто це до нас сьогодня приїде?
П а р а с к а. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволі
того, що він був веселий і згодився на ваше весілля. А сірники є?
М о т р я. Є!
П а р а с к а. Ходім же.
Одчиняють двері, з другої хати виходять К о п а ч і Р о м а н.
К о п а ч. Спасибі за вечерю! Тепер залізу на солому, як у пу-
ховики.
Виходять; на кону яке врем’я пусто.
ЯВА VII
Входе тихо Г е р а с и м , а за ним С а в к а , несе на плечах здоровий
мішок з кожі.
Г е р а с и м. Ідіть же ви, куме, розпряжіть коней і поставте
їх біля фургона.
С а в к а. Ходім удвох.
Г е р а с и м. От тобі й маєш!.. А хто ж буде біля грошей?
С а в к а. Хіба ж їх хто візьме тут?
Г е р а с и м. Е, куме, на гріх майстера нема! Краще я тут по-
сидю — береженого і бог береже.
С а в к а. І одходить од грошей не хочеться, так би й держався
за мішок. (Вийшов.)
ЯВА VIII
Г е р а с и м сам. Світить свічку, засвітив, поставив, глянув на мішок,
поцілував його.
110 З національної драми
Завтра чуть світ отнесу йому гроші, переплатю по десять рублів
на десятині, а не попустю, щоб Жолудь купив.
Входе С а в к а.
С а в к а. Ну, куме, нігде нічичирк! Давайте мені моє, та, поки
глуха північ, я собі піду.
Г е р а с и м. Куме, де ви дінете таку силу грошей? Нехай у мене
будуть на схові.
С а в к а. Ні, так не буде, я знайду, де своє сховать, а ви хо-
вайте своє.
Г е р а с и м. Візьміть собі яку тисячу, бо зараз попадемось, а ре-
шту через год.
С а в к а. Куме!.. Давайте моє мені… З мене печінка мало не ви-
трусилась, поки це діло скінчилось, та щоб я не мав в руках
свого заробітку, а заглядав вам у вічі, як цуцик? Вам цього хо-
четься, я знаю вас добре, бачу, куди ви гнете, але гляньте сюди.
(Виймо, ніж з‑за халяви.) Бачите? Не розпалюйте ж мене, бо тут
вам і амінь, коли почнете крутить.
Г е р а с и м (виймо, з‑за халяви ніж). А ви думаєте, що я без
запасу? Ха-ха-ха! Тілько, знаєте, це все чортзна-що! (Хова ножа.)
Це я для дороги мав… здіймайте лиш свиту, закривайте вікно,
та будемо ділиться…
Закривають вікна свитами.
Я хотів як краще, бо у вас ніколи грошей не було, то зараз
що-небудь і виявиться… а коли ви так боїтесь, то беріть собі,
бог з вами.
С а в к а. Не журіться, я зумію заховать, аби було що. (Підхо-
дить до мішка.)
Г е р а с и м. То вам п’ять тисяч?
С а в к а. Десять… десять… кажу вам, десять… не розпалюйте
мене!
Г е р а с и м. Та не кричіть-бо! Беріть, беріть десять… (Набік.)
Щоб тебе за печінку взяло. (Вийма з мішка пачки по тисячі, на-
вхрест оперезані бумагою, а кум розгляди.) Оце одна, а це друга,
а це третя…
С а в к а. Стривайте… куме, гляньте…
Г е р а с и м. А що?
С а в к а. Та це не гроші, це чистісенька бумага.
Г е р а с и м. Як?!
С а в к а. Чиста бумага! От так машину підвела жидівська го-
лова, тілько на трьох пачках спереду і ззаду наклеєні гроші,
а то все чиста бумага.
112 З національної драми
Михайло Коцюбинський
Дорогою ціною
Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське
поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної
неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був
у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок
могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому
турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром,
із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов
у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались
кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…
Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі тра-
диції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні
од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше по-
коління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі
від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня
волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом
лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайда-
нів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи,
вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за со-
бою сотки й тисячі…
От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки
січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреч-
чині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики
у кіш на волю, до січового братерства.
Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикри-
ваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало
од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще
живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали
шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами…
А тим часом ворог не дрімав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у гос-
подарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш
боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його
ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити
з незмірними скарбами; які давала панові оброблена хлопом україн-
ська земля, віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого,
118 З української прози
— Так…
— «В некрути, каже, оддам…» А паня біла, біла, трясця трясе
її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті
хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані…» Тікай, Остапе, ті-
кай, серце… Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пус-
тять…
— Враг його бери… Не так мені страшно ляха, як злість бере
на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому,
тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди… Бувай здо-
рова, Соломіє…
— Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви
і сп’явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна
парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур’янах по той
бік тину.
— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє?
Поночі й не видко.
— Ось я… — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго
мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами.
Плутаючись у високих бур’янах, пролазячи попід кущами,
що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю,
вони долізли врешті до води. Тут було парно. При повній тиші
в повітрі густий гай легко затримав зібране за день тепло, і тепер
звідти пашіло, як із печі. По скляному поверху ставка, в глибини
якого визирало темне зоряне небо, тихо плив білою хмарою туман
і, мов наміткою, загортав блимаючі в таємній глибині зорі. Нічна
задуха насичена була сильними пахощами татарського зілля, ку-
ширу, зогрітої води. Край човна, в невеличкому плесі, оточеному
осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що за-
глушали всякий згук у далекій околиці, Остап із Соломією сіли
під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели
їх до розлуки, ба й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь
на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину
сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Го-
ворити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться
доля… Та й ніколи вже… пора рушати.
— Ти ж кудою подасися, Остапе?
— Та мені аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде…
там напутять уже…
— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе
духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем —
та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.
120 З української прози
на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день…
Остап ішов уже з годину. Він не помітив, як минув чагарник
і вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красува-
лось у той час, дрімали серед тихої ночі. Було так тихо, що Оста-
пові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. Але він тога
не помічав; якне помічав величної літньої ночі, що розлягалась
по безкраїх просторах, таких свіжих, зелених, запашних. Від пруд-
кої ходи Остапові зробилося душно. Він сів на межі і роззувся.
Приємний холод пройшов по його тілу і приніс йому полегкість…
Тим часом темна блакить нічного неба почала потроху блід-
нути. Зі сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зро-
билось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена
сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запро-
халась на волю Остап зірвався на рівні ноги і не пішов, а побіг
далі. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч
крикнути, взяти отак щось у руки — велике, міцне — і зламати
його. Але він здержавсь.
Він йшов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю
силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна
за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява.
Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай ши-
рокий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії
ті, повигинали шиї… Козацтво — як мак… Жупан червоний, вус
чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду… попереду — Остап.
Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні;
одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда коза-
кам, за віщо пан хотів його оббілувати, ява повелась тепер у них
неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі,
потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо
вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає… Козаки вкло-
няються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, пе-
репливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки
й поля до них у село, в Уманщину… Чи бачиш, Соломіє?..
Раптом — пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило
з‑під ніг Остапових і черкнулось крилом об його груди… Остап так
і одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце
затріпалось у грудях і стало. По плечах полізла вгору мурашня.
— Тьху! пек тобі, цур!.. — одітхнув він нарешті. — Як наля-
кало!.. — І пішов далі.
Але мрії вже щезли, мов птах розвіяв їх крилами. Остап знов
побачив себе серед поля, почувся втікачем, недалеко від пана
і всякої небезпечності.
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 123
ІІ
Була темна осіння ніч..Густа мряка чорним запиналом єднала
з небом спалену сонцем полинину. У долині, на виднокрузі, сі-
ріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.
То був Дунай.
Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в до-
лину по схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибо-
ких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому
дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи
вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, роз-
киданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, му-
сили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати пере-
вожчиків із-за Дунаю.
Було їх там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіж-
жям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.
По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні
води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах про-
валля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий
з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача…
«І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав
мене на роботу і вдень і вночі, і годував гірш за собаку… Сорочка
на мені чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть… І ходив я,
як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він
нахвалявся наслати на мене посіпак…»
— Ох-хо! — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою за-
гинуло в темному проваллі.
Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.
— Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із при-
тиском, із чуттям.
Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втіка-
чами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони
врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.
— Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.
— Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг… Коли б уже
швидше рушати звідси…
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 127
ніхто не прибуде, ніхто й не думає про те, що тут сидять холодні,
стурбовані люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне…
Але око знов ваблять блукаючі вогні й рухливі тіні, вухо знов ло-
вить непевні згуки, що родять надію, будять увагу…
Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділись ноги, що мокли
в воді, не чуть їх, напівсолодка втома обхоплює людину, байдуж-
ність закрадається в серце… Все так, як слід, як має бути, і чи
не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі…
Ураз — що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річ-
кою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалах-
нув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці
сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві, —
і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється.
Немов холодний вітрець повіяв і торкнувся обличчя. Усі стрепе-
нулись. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли і одно-
часно, десь недалеко в комишах жалібно завив голодний вовк.
Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.
— Бач, зголоднів! — зі співчуттям обізвалась Соломія.
— Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне
до спини… А може, то він нас почув та плаче, що ніяк взяти… хе-хе!..
— Ну, ти його тільки торкни. Котигорошка, то він зараз і роз-
сиплеться, — невдоволено промовив Остап.
— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? Хіба ж я як?..
— Поснули? Га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись
із берега. — А зараз перевіз буде…
Люди ворухнулись. Аж ось воно — перевіз… Груди вільно зі-
тхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зо-
мліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.
— А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо
Іванові і засміявся.
— А щоб же вас ведмідь загриз… борони боже! — здивувався
той. — А я ж не казав, а я ж не мовив…
І в його шепоті чулося таке здивування перед хитрощами діда
й така наївна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап
і Соломія мимохіть осміхнулися.
Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою
вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка
спала. На заході трохи вияснилось, і на мутному небі вирізалися
контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.
Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди
нетерпеливились. Діти змерзли, пищали, і трудно було заспоко-
їти їх. Місце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 131
***
Що далі було — ні Остап, ні Соломія не могли добре прига-
дати. Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, че-
рез воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою же-
нуть собаки. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс,
часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, але ко-
жен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи
останні сили. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони по-
падали. Ся пригода була їм навіть на руку. Лежачи на чомусь
твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути. Ноги в них
тремтіли, груди важко дихали. Вони лежали і слухали. Навколо
було тихо, од берера не долітав сюди жаден згук — очевидячки,
там уже все скінчилося. Сіяв дрібненький дощик, темрява знов
стала густішою. Не почуваючи за собою погоні, Остап і Соломія
помалу опам’яталися. Остап обережно обмацав те, на чому ле-
жав: то горб, порослий травою. «Ага! — подумав він. — Ми, ви-
дно, наткнулися на високий берег». Вони спочили трохи, осмілені
тишею, звелися і обережно побрели вздовж гір, в надії натра-
пити на яругу, де можна б було захиститися від дощу й холоду.
І справді — незабаром почули під ногами розмиту глину і уві-
йшли у чорну пащу провалля.
Тут вони намацали сухе, затишне місце і тільки тоді почули,
що страшенно втомлені й зогріті шаленим бігом. Утома була така
сильна, що брала верх над усім: вони — просто впали. Без роз-
мов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном.
Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жов-
тий промінь його повз по стіні урвища. Вгорі синіла смужечка
погідного неба.
Першою думкою в Остапа було довідатись, де вони. Він по-
давсь на розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь
тихо, спокійно, днина тепла й ясна. Почали радитись.
Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким,
такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає
спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися
до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати
разом із ними через Дунай.
Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мі-
рошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно:
їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму.
Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спа-
леній сонцем сірій полонині. Низина, що приймала вночі фантас-
тичні, непевні форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 133
III
— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала
його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
— Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут» під серце
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа
за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
— Тікаймо… тікаймо… він іще стрілятиме, він уб’є тебе…
Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його
під руку і сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комиші
і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет.
Тряский грунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги
грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався,
тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 137
***
По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од лю-
дей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку
в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись
на жовті стіни комишу — і він заплющив очі. Він думав. Зга-
дувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди,
у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Якто тепер
живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують
Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука,
підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вов-
кам та воронам.
Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь
приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і ставав над
Остапом, згорнувши руки.
— Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
— Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон пере-
ходив.
— А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам ле-
жиш поміж очеретом?
— Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема,
дідусю, вже Січі… Була, та загула… Вивів Гладкий, може чули,
товариство на озівські степи, покинув турка…
— Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?
— Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму…
все ж краще на волі, ніж під паном… Там іще лишились наші
люди, дідусю… під турком…
Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав
ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер.
Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 145
IV
Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять
у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циган-
ський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, влас-
тиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як лас-
тівчані гнізда.
У двох із них, очевидно, ніхто не жив, бо вікна були пови-
дирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них,
як ребра кістяка. Тільки в одній ліплянці світились два віконця
і вився димок із вербового димаря.
Там жила одинока у висілку циганська сім’я.
Найбільше місця в хатці займала піч із великим, мало
не до землі комином. Припічок був так низько, що вогонь горів
сливе на землі. Сива розтріпана циганка гріла коло вогню свої
лахмани, підкладала в огонь очерет і курила з короткої люльки.
На лаві, в вигідній і мальовничій позі, розкинувся молодий ци-
ган. Його чорні кучері вилазили крізь подертий бриль, а блис-
кучі очі й веселе, подзьобане віспою бородате обличчя осміхалось
до молодиці, що, зігнута, силкувалася стягти з ноги свого чоло-
віка чобіт, її струнка фігура зігнулась од напряги, як тугий лук,
а фантастичний синій плащ і червона спідниця не могли скрити
міцних форм молодого тіла.
На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи
увійти до хати. Врешті він переступив поріг, підійшов до печі
і присунувся «до вогню, так що його суворе обголене обличчя за-
блищало міддю. Тоді обізвався до молодшого:
— Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні
та не згоріла.
Раду збиравсь одповісти, коли в той мент щось сильно стук-
нуло в вікно.
Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.
Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:
— Раду, аорде! 1
Раду ліниво звівся з лави і вийшов надвір; за ним подався
старий.
Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась
страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі,
і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не до-
бувався. Се її мучило, і вона говорила очима — червоними, на-
ляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:
— Люди… добрі… рятуйте… рятуйте!.. Остап лежить там, неда-
леко… ходім… рятуйте!.. Цигани нічого не розуміли.
148 З української прози
Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло
нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим мо-
локом, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.
Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа,
ба навіть показувала, що її сердить уся ся історія: вона часто
викрикувала щось лихе різким, як у ворони, голосом і блимала
непривітним оком у куток, де лежав ранений, та Соломія помі-
чала, що все се робиться більш для Раду, бо, сердячись, циганка
позирала скоса на чоловіка, видимо цікавлячись, яке се враження
робить на нього.
Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца обер-
талась у добру, сердечну жінку і помагала Соломії та старій ма-
тері ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплішим із своїх
лахманів, одгортала волосся з чола, одганяла осінніх мух і все се
робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здава-
лася гнучкою рослиною на вітрі. Зиркаючи своїми чорними, блис-
кучими очима то на Остапа, то на Соломію, вона питала в Соломії:
— Мануш? Мануш? 6
І коли Соломія, не розуміючи, чого та хоче, кивала наугад
головою, вона допитувалась:
— Сарбу шос? 7
Часом через Остапа циганки спізнялися з мандрівкою на же-
бри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку,
худу й облізлу шкапину, забирали з собою полотняні сакви і за-
лазили у збиту зі старих дощок дерев’яну скриню, що служила
замість васага у гарбі. Скриня була така висока, що стара циганка
цілком зникала у ній, 1 тільки її страшна голова 8 білими патлами
та червоною люлькою в зубах виглядала звідти. Маріуца ставала
у скрині на коліна і смикала за віжки. Мала, облізла шкапина
сумно схиляла голову і не рушалася з місця. Маріуца цмокала,
била її віжками, обертала батіг то одним, то другим кінцем, під-
бадьорювала горловими звуками. Шкапина ні з місця. Тоді стара
циганка випускала з сухих грудей дикий, нелюдський крик, пі-
діймала догори кулак із димучою люлькою, трясла їм і кляла
так страшно і завзято, що комиші схилялись навколо од страху
і сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жінкам кри-
ком і руками. Серед несказанного ґвалту шкапина врешті наду-
мувалась, витягала хребет, випинала ребра і, ледве переступаючи
тремтячими ногами, тягла чудний візок по курній дорозі.
Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю
муки або кукурудзи, викопували зі смітників брудні й подерті
ганчірки і виладновували увечері з гарби таку силу різнорідних
150 З української прози
***
Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циган-
ське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скри-
вавленого Гіцу. Старий циган стиха постогнував і лишив за со-
бою, від порога до лави, криваву стежку. Жінки сполохались.
Стара кляла і сікалась до Раду, а той, похмурий і стурбований,
пояснив їй щось пошепки, немов боявся, щоб сторонні люди
не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всіх. Со-
ломія мусила затопити в печі, Маріуца з матір’ю обдивлялись по-
битого, а Раду поспішивсь укинути в вогонь скривавлену Гїцину
одежу та зістругати з долівки сліди крові. Він був неспокійний,
усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав і знов з’являвся,
щоб таємно порадитись із жінками. Жінки не поїхали на же-
бри. Облізла шкапина блукала цілий день коло дому, підстав-
ляла сухі ребра вітрові та скубла останню, пожовклу й посохлу
травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала
і не відходила від Гіци. Маріуца була спокійна, але задумана.
Гіца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усіх, і тоді над
ним нависали три чорні голови — і велись таємні поради. Щось
мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч дога-
дувався.
Пригода з Гіцою тубрувала і його, і Соломію, і вони наважи-
лись покинути небезпечне місце, невважаючи на те, що Остапові
трудно було пускатись пішки в дорогу. Завтра Соломія мала по-
прохати свого болгарина притулити поки що Остапа і, коли він
згодиться, зараз же вибратись із плавнів.
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 155
V
Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було
якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати
за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий.
Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками
і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила по-
користуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац — ку-
пити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело
і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозниїя пові-
трям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло.
Зростала певність, що все скінчиться добре, — і вона зазнає ще
щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі.
Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і’ рундуків
із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул» 10, що
лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими
стосами козлових черевиків, легких і запашних на весь базар.
Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б,
коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.
— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це
ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе…
Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
— Іванеї А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зра-
дівши йому, як рідному.
— А що? Ви думали — пропав?.. Де ж Остап?
— Остап… та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім ку-
плю що треба… — І Соломія вивела з юрми зраділого такою лас-
кою Івана.
— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми… — сміявся він,
ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите
тіло гойдалось від сміху.
156 З української прози
Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не най-
митом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко
підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх
халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив,
і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошови-
тої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.
— Оце але! — дивувався Іван. — Наче мені сон снигься, що
вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її.
— Хе-хе! Я гукаю: «Остапе! Соломіє!» — аж коли гляну, а на-
вкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег
так і пропав у темряві…
— Ох, лишко! — охкав Іван, наче баба. — Під саме серце влу-
чив, бач…
Іван витріщив на Соломію очі і- крутив, здивований, цапи-
ною борідкою.
…Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б
душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!..
…Ви думаєте — точнісінько так і мені було: ото пристали ми
до берега…
…Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому
очі з лоба дере, так як…
Іван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розпо-
вісти про свої пригоди. Врешті він таки діп’яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ
не милий, ій-богу!.. Де! Чоловік думав при
Пкупі з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у ру-
ках… Йдемо на другий день у конак 11 записуватись, ц мені все
ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас —
кажуть, вільні… Ну, живий живе, й гадає — хе-хе-хе!.. Одні з на-
шої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу,
що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку
про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте…
От вийшов я на базар — став коло наших… оглядаю тих, що на-
ймають… Проходять турки — гал-галгал! Як жиди наші… Чорні
греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоло-
вік, румунами їх тут звуть… «Йди, каже, до мене за «аргата»…
Аргат — це по-їхньому, а по-нашому — наймит… А я й не знав,
про що він… Чого хочеш, питаю? А він — аргат, аргат… Насилу
розтолкували люди… Чому ні? — кажу, та й пішов за ним. Лю-
дяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце як молодиця його
почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув:
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 157
***
Чимало води утекло в Дунаї з того часу.
На високій бессарабській половині, де удень котиться брудна
хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко ви-
сокий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові.
Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить
собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш
і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бо-
роду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку,
понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу
села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін
стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихо-то
бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця
до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки са-
мітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру,
навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить
йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний
дарунок, у комин хатинки.
Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться
в простір, а усмішка розсуває зморшки.
— Чую, чую… — шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка
обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами
й ланами, пливе Дунай, — і шепче:
— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду,
не забарюся вже…
А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий,
ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
— Оста-а‑пе-е!..
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що ін-
коли заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе
до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом серед
ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала богу, бо засмути-
Михайло Коцюбинський. «Дорогою ціною» 165
ПРИМІТКИ
1. Раду, йди сюди! — Авт.
2. Що кажеш? — Авт.
3. Куди йдеш? — Авт.
4. Гарний. — Авт.
5. Добре! — Авт.
6. Чоловік? Чоловік? — Авт.
7. Як звуть? — Авт.
8. Куди йдеш? — Авт.
9. Гроші! Гроші! — Ред.
10. Овечої вовни. — Ред.
11. Поліціину дільницю. — Ред.
12. Добрий. — Ред.
13. Одяг. — Ред.
14. Головний убір. — Ред.
Олександр Петрович
Довженко
(1894–1956)
Народився Олександр Довженко
10 вересня 1894 року в селянській
родині на Чернігівщині, у мальов-
ничому містечку Сосниця.
Із 17 років він навчався в Глу-
хівському учительському інституті,
закінчивши який 1914 року, отри-
мує направлення до Житомира.
Учителювання його тривало до літа
1917 року й містило викладання
природознавства й гімнастики, гео-
графії й фізики, історії й малювання.
У буремне лихоліття 1918–
1920 років Довженко перебуває на
службі в Червоній Армії. Після ви-
зволення Києва від польських ін-
тервентів працює в губернському
управлінні народної освіти завідувачем відділу мистецтва. Так тривало
до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ
УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і на-
правлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву,
а згодом у Берлін.
1923 року О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його
до Харкова, на той час столиці України, де він улаштовується на ро-
боту в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-
ілюстратором. Згодом він приїжджає до Одеси, де починає працювати
режисером на кіностудії.
1928 року він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію укра-
їнського народу від сивої давнини до сучасності. Наступною роботою
О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, 1930 р., на екрани
виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля».
На початку 1933 року Довженко залишає Київську кінофабрику і пе-
реїздить до Москви. Напередодні війни працює над фільмом «Щорс»,
з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний
Державної премії СРСР.
З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він доброволь-
цем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах.
Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листо-
пада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік… Уже після його смерті
виходить вибране О. П. Довженка, його дружина Ю. Солнцева дозняла
фільми «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
1959 року за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженкові
посмертно було присуджено Ленінську премію.
Олександр Довженко. «Ніч перед боєм» 167
Олександр Довженко
Ніна Бічуя
ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ
Юлько Ващук
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки
богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягну-
тими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І ма-
ленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.
— Що ти малюєш?
Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.
— Не покажу.
Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні?
А хтозна. Коні — та й годі.
У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — під-
ставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.
— Заграй що-небудь, синку!
— Не хочу.
— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.
Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кула-
ками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кри-
чать разом з дорослими:
— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?
— Дивний хлопчик!
Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна чи-
танка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі
слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без
найменшого зв’язку зі змістом.
Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розумі-
ють музики.
Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над ро-
ялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її,
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 179
Лілі Теслюк
Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше
у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження — кумедно мор-
щила носа і по-дитячому обіцяла: «Більше не буду». А за мить
знову дивилась у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо
крізь шибки виднілася тільки стіна будинку на протилежному
боці вулиці та вершечок тополі.
Сьомий «Б» тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з’явилася
на порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата голова,
і тоненький голос повідомив:
— Хелло! А мене вам зараз представлять!
Через десять хвилин четвертий «Б» довідався, що йому
неймовір-но пощастило, — нова учениця виявилася просто-таки
незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так
само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англій-
ському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала
по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно.
По-четверте, вчиться у балетній студії театру.
Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала до-
вгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загаль-
ної уваги, перелічувала усі свої таланти.
— А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що
я обов’язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотогра-
фій — і я, і режисер, і Ганна Ромашок… Що? Ти не чула про Ганну
182 З української прози
Стефко Вус
Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним,
Стефком, усе діялось, а з кимось іншим.
Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з ка-
мінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася
хата.
У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила
на зиму капусту. Влітку ж перекидала догори днищем і складала
зверху різний непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою
жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо
двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди вся-
кого мотлоху, вистромляв з криївки смішну мордочку і викочу-
вався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх,
вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, переко-
тився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 185
з’їв одне — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте
їжакове яблуко. Неподалік од хати росла велика, старезна липа.
Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж го-
лова наморочилася, то починала співати. Співала низьким, окса-
митовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну
пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли
прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій,
майній липі, що здавалося, дерево співає.
Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.
Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посині-
лий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчи-
тися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив
навсебіч руками і гукав:
— Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу? Сестра
сміялася:
— Як сокира, як сокира!
Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб по-
карати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала
до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був
страшний, навіть змій із казки.
Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і лизало
в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розповідала
казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.
Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу
чуприну:
— Кукулику мій, сиротя бідне…
Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у ви-
сокі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і роз-
гортав ним сухе листя, щоб побачити гриби і відігнать геть га-
дюку. Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби,
вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. І ніколи не по-
слизнеться на мокрім глинястім схилі, а Стефко раз по раз падав,
потому сушився на сонячних галявинах, на заліску. Мокрий від
недавнього дощу ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, весь напо-
єний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш,
підносишся над лісом і бачиш світ далеко-далеко поза горами.
Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося
вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок лі-
щини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав
їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.
А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменів. Сидів
у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що
186 З української прози
Славко Беркута
Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих ви-
падках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо
ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги
болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити
попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 187
БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ
(З точки зору Славка Беркути)
Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко
про-стяг ноги і пояснює:
— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і аб-
страктне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення
можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього
на світі…
— «Тре-ен-інг»! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні
люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!
— Слухай, Беркута, — закостричився Юлько. — Чого ти
завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це
дозволяє словниковий запас.
Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на ду-
ель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації. Ви-
тягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.
Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:
— У… ге-уууу-взвшшшшшш…
Тренінг! Ну й Ващук!
Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що
сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок.
У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи
охай-но висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.
Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано.
Візьме й запитає, наприклад:
— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор. Вона
про-тікає на території…
Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перети-
нає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки.
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 193
МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ
— Мамо, а у нас на трен… — з порога почав Славко і немов
спіткнувся. — Мамо, чому ти така? Мамо?!
Руки мамині опущені вділ, вона ніби забула про те, що має
руки. На раменах лежить велика пухнаста хустка — мамі стало
холодно? Таж у кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою
і ще чимось незвичним.
— Мамо! Ти що, мамо?
— Синку, — сказала мама. — Тільки ти не хвилюйся. Все буде
добре, але… Ти не хвилюйся. Вони не прилетіли. Нічого не ві-
домо… Все повинно бути добре, синку…
Мовби велика холодна хвиля впала на Славка. Збила з ніг
і потягла по гострому камінню, в провали, звідки немає вороття.
Хлопець прикусив губу, аж відчув на ній солонуватий присмак
крові, і над силу вимовив дорослим, чужим голосом:
196 З української прози
Мама сміялась:
— Завтра прочитаєте газету. Може, щось надибаєте, а я не за-
примітила, коли останній раз переглядала.
Іноді вона приносила з собою декілька перших газет, що
звали-ся сигнальними. Фотографії на шпальтах здавалися на-
клеєними, такою густо-чорною була свіжа фарба. Славко брав
до рук газету і шукав там свого — власне, маминого — прізвища.
Мамині статті йому подобалися, вони починалися несподівано
й цікаво, як уроки Антона Дмитровича з географії. І їх не хо-
тілося кидати посередині, не дочитавши, — найголовніше мама
завжди приберігала для закінчення. І Славко був певен, що всі
про це знають і розуміють і обов’язково дочитують мамині статті
до кінця, так само, як і він. Славко того вечора не знаходив собі
ані місця, ані якої роботи.
Важко було братися до уроків. Прочитані у підручнику слова
випорскували з думки, математичні знаки розповзались і не три-
малися купи.
«Може, не питатимуть завтра», — махнув рукою, спробував
читати якусь книжку. Але й це не рятувало від неспокою, все
думало-ся про інше. «Де вони зараз? Коли прилетять? Не всі…» Зни-
кало гостре відчуття радості — не тато, не з татом найгірше; прига-
дувалось багато різного, дуже простого, буденного про Євгена Яко-
вича, і через те ще гіркіше ставало, коли думав про другого пілота.
Книжка таки не читалася. Славко сидів, підперши обличчя
ку-лаками. І все думав та думав, і думки складались у виразні
чіткі речення, і якби він став їх записувати, то сам би здивувався
з їх дорослості й незвичності.
Хтось подзвонив. Може, мама? Тільки щось не мамин дзвінок,
мама дзвонить весело, ніби їй подобається натискати на кнопку,
а тут просто-таки несміливо доторкнулися до неї.
— Свої, свої, — запевнив голос із-за дверей.
Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.
— Що, твоїх нема?
— Ні, — відповів Славко, зрадівши гостеві. Це був механік
з аеропорту, Комарин. Славко забув, як його звали, пам’ятав
тільки прізвище. Бачив цього механіка не більше трьох разів,
та тепер зрадів з його появи, бо сподівався довідатися щось і по-
говорити про тата. Ось цього, здається, і треба було найбільше —
поговорити про батька.
— Сідайте, сідайте, — метушився хлопець, підсуваючи гос-
теві стільця, подаючи попільничку — в руках Комарин тримав
сигарету.
200 З української прози
не на своє місце потрапив. Навіть решта листя на деревах, що
тільки вчора було сірим і мокрим, спалахнуло під сонцем і аж
яскріло.
Антон Дмитрович записав у журналі відсутніх, подивився
на клас, на сонце, на світлі легкі смуги, що соталися од вікон
через кімнату (метушилися у променях порошинки), закрив жур-
нал і сказав:
— Такої гарної днини цього року вже, мабуть, не тра-
питься.
Я думаю, ви не заперечите, якщо я запропоную вам прогу-
лянку до парку.
Захоплений крик підтвердив, що справді ніхто не заперечує.
Школярі галасливою зграйкою просто-таки осідлали трамвай,
перегукуючись з одного кінця вагона в інший.
Зійшли біля Стрийського парку. Розбрелися алеями, і, хоч
як далеко відходили один від одного, все одно кожен був помітний
здаля — парк виглядав поріділим. Дерева без листя, як вирізані
з чорного картону, скидалися на декорацію, і це було гарно —
синє небо, червоне сонце, низьке, велике, ніби наколоте на гостре
гілля чорних дерев. Низом, при землі, щетинився гущак, за ним
несподівано обривалися вділ неглибокі вибалки, а ще далі луку-
вато вигиналися пагорби.
Славко залюбки ступав м’якими, вогкими стежками; йшов собі
так, без мети, нічого не шукаючи і все примічаючи, — від густого,
мов перестиглого, запаху повітря і землі до обламаних галузок
червоно-жовтих кетягів горобини. Ліворуч, на закруті стежки,
до-стеріг Юлька і ще якогось незнайомого високого хлопчака
в об-тріпаному пальті — навіть зоддалік він виглядав нечесаним
і занедбаним. На тлі цього нечупари різко вирізнялася Юлькова
модна куртка й начищені до блиску черевики.
— О, Беркута! — озирнувся Юлько. — Ти глянь, яке опудало
ми тут знайшли.
Славко підійшов — на збурілому листі, аж сама ніби побуріло-
брудна, сиділа сорока. Скосовито, мовби чекаючи, що вчинять
з нею ці незрозумілі двоногі істоти, блимала голубуватим оком.
— Крило в неї, мабуть, перебите, — сказав нечупара і пхинь-
кнув широким ротом. — Я йому кажу — нехай до себе візьме,
поки крило загоїться, я сам би взяв… та… хтозна, чи мій тату-
ньо не здумає її на суп обскубти. — Хлопець засміявся зі свого
жарту, аж по ясна показуючи великі білі зуби. Однак сміявся
тільки його широкий, з припухлими губами рот, а в погляді си-
ніх очей мовби аж колючки ховалися.
204 З української прози
ЮЛЬКО ВДОМА
Юлько був невдоволений — не відповів Славкові як слід, коли
той шарпнув його за рукав. Та ще й при Стефкові! Хоча Стефко —
це всього лише Стефко, хто там на нього звертав би увагу. Однак
не дуже приємно, коли бачать, як тебе шарпають і повчають, а ти
тихенько йдеш геть. Але ж і бійку зчиняти годі було — земля
слизька, Юлькові уявилось, які б вони були, — викачані в листі
та в глині, — коли б так спробував дати чосу Славкові. І тому
Юлько йшов додому набурмосений та похмурий.
Те, що жив він зі Стефком в одному будинку, аж ніяк не озна-
чало, що їхні дороги якось перехрещувалися. Мама оберігала в ди-
тинстві Юлька від Стефкових кулаків і «Не втручайся, Юльчику,
не відбирай мамі здоров’я», — казала вона тоді, коли Стефко бив
когось іншого.
А коли обоє підросли, то якось так уже повелося, що при зу-
стрічах, трохи відсторонюючись, добре вихований Юлько вітався:
— Стефку, сервус, як ся маєш?
Стефко часом не відповідав, а часом, коли перебував у до-
брому гуморі, дарував кілька слів, що мали означати прихильне
ставлення до Юлька, бо хоча Юлько — на думку самостійного
206 З української прози
СТЕФКО ВДОМА
— Прийшов, заволоко? Де тинявся?
— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнувши у куток шайку. —
А що, татуньо скучили за мною?
Старий Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.
— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка
встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти
їй що!
— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила
Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату,
дітям не продають.
Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня
стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому під-
віконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл
гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися
приладнати до столу четверту ногу.
— Нехай вчиться, — сказав Стефко. — Йдіть собі самі по ци-
гарки, я не піду бо змерз і їсти хочеться.
— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус,
але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже
було «ні». — Не стане жодне в помочі, лиш огризаються. А що,
як батько на старі літа розігнутися не годен буде?
— Йди, іди, тату! Нічого тобі не станеться! Висунься трохи
на свіже повітря — засидівся, мохнатієш цілий вечір у хаті, аж
місця менше стало!
Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був
ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 209
СЛАВКО ВДОМА
— Мамо, ти не будеш сердитися?
— А що трапилося?
— Ні, ти спершу скажи — не розсердишся?
Мама засміялася: це була синова хитрість ще з тих пір, як він
навчився говорити й зрозумів, що є речі, за які мама може сер-
дитись.
— Розповідай, розповідай, голубчику.
— Ти сказала — купи масла, а я побачив книжку. Про Аф-
рику, ти тільки подивись, мамо!
— Ну, що ж я з тобою зроблю? Візьми гроші і піди купи масла.
Тільки постарайся не дивитись на книжки.
Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, зі-
пер книжку на хлібницю. Читав:
«Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені
знак запитання». Цілий світ Славкові здається знаком запитання.
І коли хтось признається у такому відчутті, хлопець раптом
спалахує радістю — якщо інший знаходить відповіді на запи-
тання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх? І далі —
книжка:
«Я мріяв бути на Занзібарі і в Лагосі, в Каїрі і на руїнах Зім-
бабве, тому що вже тоді я був заворожений географічними сло-
вами і атмосферою…»
— Сину, ти знову читаєш при столі?
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 211
ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА
Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі і стін
до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись
у вічно-му леті з вінками в рожевих руках. Мармурові амури під
ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю
від надто суворих опікунок.
За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, фе-
єричне і гарне, сьомий «Б» на гальорці нетерпеливиться й хвилю-
ється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запро-
сила клас на прем’єру «Щелкунчика», де має роль Маші маленької.
І сьомий «Б» аж притих у напруженні.
Спершу ніхто не впізнавав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи
не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк,
від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто
дитя-чого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя
майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також зда-
валася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька —
скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось
видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться. Та коли
сьомий «Б» врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді
Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився галас, як у класі
під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:
— Лі-лі! Лі-лі!
А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях,
молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомод-
них костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть ди-
ригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопле-
ними дівчатками й хлопчиками з сьомого «Б»:
— Лі-лі! Лі-лі!
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 213
— Він просив, щоб ми тобі не казали, що його нема, він по-
винен прийти перед самим кінцем вистави.
— Ти не ображайся, він дуже хотів прийти.
— Авжеж, хотів? Хіба спортсмени цікавляться балетом? —
скептично скривився Юлько. — Дуже йому потрібен балет!
— Навіщо ти так, Юльку? — запитала Лілі. — Ти ж неправду
кажеш.
І до Лілі знову повернувся незвичний, трохи незрозумілий
смуток — так буває завжди, коли сумніваєшся у чомусь. І знову
захотілося на сцену, де її підтримувала музика.
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
(Очима Славка Беркути)
Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 4:5. Сила
вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали,
а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже
зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того,
що поїду на змагання до Харкова.
— Відпочивай, післязавтра можеш прийти тільки подивитись
на тренування, — сказав Андрій Степанович. — Ти в добрій формі,
Беркута, тільки май на увазі — нерви треба тримати, як поводи до-
брого коня, бо можна зірватись. Ну, відпочивай. Потім ще поговоримо.
Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю
на годинник. Годинник у нас великий, стрілки видно здалеку.
Андрій Степанович відпустив мене, але хлопці нічого не розу-
міли, вони весь час говорили, давали поради, — тільки даремно
все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Швиденько
вмився у душовій і так хапався, натягаючи сорочку, що навіть
забув її вивернути. Коли я був малий, мама жартувала: «Не ви-
вернеш сорочку, будеш того дня битий».
Жарти жартами, а перед прикидкою я б повірив у прикмету,
тепер — то вже ні, а перед прикидкою або перед змаганням стаєш
забобонним, аж потім смішно в самого себе: боїшся, аби й кіт до-
роги не перебіг.
Сорочку я таки вивернув, позапихав усе в «бандуру», — це
ми так називаємо великий брезентовий футляр, куди склада-
ємо все спортивне знаряддя і шпагу, — і зайцем вискочив на ву-
лицю. Трамвай довіз мене до центру, коли годинник показував
пів на одинадцяту. «Бандура» заважала страшенно, я вже впав,
що не встигну, запізнюсь, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи
добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.
Далі все діялось, як у театрі пантоміми, — там слів не треба,
там усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до ре-
шти. Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 217
у нього перед очима сірі рядочки? Про це Юлько не хотів би ка-
зати нікому на цілому світі, коли б міг — зібрав би всі газети
в місті, щоб ніхто не прочитав того, що прочитав він.
Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько чи-
тав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці — го-
ворилося у газеті — було безліч думок, яких тато не сам дійшов.
Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником
чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що
виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на кра-
діжці і розповів про те цілому місту, цілому світові, перелічив
прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про
це холодним, злим тоном.
Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто
його не помітив, аби не кинув зневажливо: «Ага, це він, син того
Ващука…» І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком,
і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами
те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком.
Нічого не хотів Юлько, бо перед ним ніби раптом впало оте по-
гане Кобольдове дзеркало із прочитаної в дитинстві казки — і весь
світ виглядав гидким, спотвореним і чужим, і Юлько, не спере-
чаючись, повірив, що таким він і є.
Удома в Юлька дзеленькотів телефон — Лілі хотіла розпові-
сти, як виглядало місто з літака. Однак трубки ніхто не піднімав.
Лілі чула тільки довгі, густі гудки, порахувала до тринадцяти —
поклала трубку. Їй було шкода, що вона не може розповісти Юль-
кові про те, як гарно виглядає місто з літака.
Стефко Вус намагався віднайти браму, куди вони заходили
зі Славком. Та брама була вузенька, чорна, на вуличці, що тягну-
лася попри парк угору, хлопець будь-що хотів знайти цю браму.
Юлько йшов наоманці, не впізнаючи нічого довкола, ніби потра-
пив раптом до чужого міста.
Лілі знову підняла телефонну трубку.
Літак із учасниками змагання приземлився на бетонованій
доріжці в Харкові. Фехтувальники сіли у великий автобус і по-
їхали до готелю, де мали жити цілих чотири дні, поки тривати-
муть змагання. Їм це було вперше — така далека подорож літаком
і такі змагання, але вони трималися здорово, навіть рапіристи,
які чомусь найбільше хвилювалися перед вильотом.
— Третій поверх. Ваші номери — сто п’ятнадцятий, сто шіст-
надцятий.
Хлопці одержали ключі. Їх усіх трохи млоїло після перельоту.
Попереду чекали спортивні бої з дуже серйозними й сильними
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 221
печі. І тоді Стефко розповів про бабу Олену, про холодний потік
і співучу липу. Чомусь пригадав, як посеред осені вили вітри,
немов дикі пси, що заблудилися межи горами, а взимку баба Олена
казала, поглядаючи на глибокі сніги: «Морози сеї зими будуть
люті, десь вовки чи не запливуть до нашої сторони…» Уявляв тоді
Стефко сірі вовчі спини, що пливли снігами, як туго зв’язаний
пліт. Однак у місті це було таке далеке, що хлопцеві анітрохи
не ставало бій-но, можна було згадувати навіть напотемки.
А за вікном уже справді сутеніло: пізня осінь, день ставав усе
коротшим («На курячу стопу меншає», — казала баба Олена). На-
дія Григорівна не була схожа на бабу Олену, тільки голос мала та-
кий же тремтливий. Оповідала про птахів, що перебували у неї,
про школу, яка-то вона була давніш, коли вчителька лиш починала
свою роботу. Згадала одного учня, хтозна-коли його вчила, дав‑но,
ні, де там, Стефка не було й на світі, але той учень схожий чимось
на Стефка, і тому вона згадала. Отакий же пелехатий і зуби білі,
йшла тоді війна. Та ні, Стефку, то не ця, а перша світова, і за-
брали того хлопчину в армію, і прислав хлопець листа з фронту.
Майже до словечка пам’ятала учителька того листа.
…Стрілянина люта. Стояли в лісі. І побачив той хлопець білку,
маленьку — язичок полум’я, не більша. Вискочив з окопу, не зважав
на те, що товариші гукали, називаючи божевільним, ухопив біло-
чку — вона далася до рук, не пручалась, — заховав у пазуху. Відчу-
вав, як б’ється поруч з його серцем інше — таке маленьке, крихітне,
і тепліше йому було серед вітру й осені. І не такими страшними
здавались кулі. «Чи задоволені ви з мене, дорога вчителько?» — за-
питав у листі той хлопчина, і побачила вчителька його маленьким,
бистрим, погляд з‑під пелехів. Для учительки учні завжди дітьми
зостаються. Так-то воно, Стефку… А ти чи не спати захотів, голубе?
«А мене баба кукуликом кликала», — хотів похвалитися
Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити, і погляд по-
колючішав:
— Не хочу я спати. Я вже геть піду.
Кавка знову глянула на хлопця круглим оком — зацікавилася
рухом у кімнаті, бо сама вже була втихомирилася, не літала туди-
сюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків.
Шкода було йти з теплої хати. Одягаючись, засував руки в ру-
кава. Шапку все ніяк не міг знайти на вішалці.
«Мене баба кукуликом кликала».
Учителька не приспішувала. Приглядалась, як Стефко одя-
гається, і все немов чекала чогось, і Стефко чекав. Однак нічого
не трапилось, учителька мовчала, і тоді він сам відважився:
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 223
ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ
— Привіт чемпіону!
— Кубок твій?
Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий
«Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас
спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила до-
бре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних
Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях за-
воював тільки четверте місце.
Андрій Степанович не дорікав.. Тільки хлопці махнули ру-
кою: «Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»
— Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що
вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав
суперника — і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх
забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою
слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи
другого — тільки четверте місце.
Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запри-
мітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами
226 З української прози
виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не споді-
вався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно про-
грав. Він собі подумав:
«Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».
Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку випра-
вити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; роз-
веза, от розвеза! Скис — і програв ще двічі!
Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово.
Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець,
сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті. Хороший
то день був. Ходили по місту, їли морозиво, хоч був приморозок, все
одно їли морозиво і купили торт — справжній палац із солодкого
крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.
«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Пові-
домляючи про результати першого дня, так і сказали: «Одному
з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чо-
тирнадцять років, і свій день народження він добре відсвятку-
вав, вигравши усі бої».
Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степано-
вича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвін-
ким, як струпа, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала
в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням
руки, напрочуд необхідним продовженням руки.
Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.
— Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість — про-
сто ганьба! — не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони
й не сумнівалися, що він виграє.
Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники!
Звичайно, ті, хто зайняв дванадцяте чи навіть десяте, могли
тільки мріяти про четверте, але Славко повинен був мати перше!
Перше, а не четверте, тільки перше!
Показати в класі газету з фотографією? Ні, це не мало жод-
ного сенсу. Враження не справило б зовсім, бо фотографія тепер
була скоріше докором, аніж радістю.
Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не при-
віз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того
не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий го-
лос Юлька:
— Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на при-
вітання олімпійця.
Юлько готував промови?! Може, він ще й переживав через
Славкову невдачу? Ну-ну!
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 227
БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ
(Розповідає Славко Беркута)
Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску,
знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу сто-
яли Юлько і Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування,
я на-віть не міг би згадати, коли це було останній раз.
Я підійшов до них:
— Подивитися хочете?
— Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?
— Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав
я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють.
Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив
прийти? Вони сіли. Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що
страшенно хвилююсь. Костюм аж наче став тісний і заважав ру-
хатись. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається ди-
кою і смішною фігура людини у такому незвичному одязі?
Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона
лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це тра-
пилось. Видно, працювати можна механічно. Як читати вірша
напам’ять, не думаючи, що означають окремі слова.
Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спо-
стерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.
Коли бій закінчили я підійшов до них знову. Маску вже не ски-
дав — лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.
— Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої
думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.
Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.
— Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.
— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.
Я, мов дурник, повторював:
— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання.
І тоді якраз вирішували, хто має їхати.
230 З української прози
НАПЕРЕДОДНІ
О дванадцятій годині дня:
Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:
— Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!
Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою
хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток
вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати, а по-
тім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитро-
вич щойно повернувся з наради членів Географічного товариства.
Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась:
— Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана?
— Хулігана? Який же Беркута хуліган? Ви ж класний керів-
ник сьомого «Б», ви краще від інших повинні знати своїх учнів.
Навіть коли б і трапилося щось подібне, то ж треба було спершу
з самим хлопцем поговорити, нехай би пояснив!
Варвара Трохимівна уже образилась:
— Невже ви гадаєте, що з ним не говорили? Він просто мов-
чить і не заперечує своєї вини. Та коли дитина не винна, вона
знаходить тисячу доказів, щоб виправдатись, а в Беркути просто
нема таких доказів.
— Варваро Трохимівно, послухайте, а не припускаєте ви
інше — хлопець, може, занадто амбітний, щоб виправдовуватись?
— Що ви пропонуєте врешті-решт? Попускати? Вибачати?
Один раз вибачили — і ось наслідок! Не минуло й двох тижнів,
а хлопчисько знову встругнув штуку! Та ще й яку! Ганьба для
всієї школи. Пляма на педагогах! Якщо ми не покараємо його,
то в місті говоритимуть, ніби наша школа — розсадник хуліган-
ства, і ми потураємо малолітнім п’яничкам.
240 З української прози
так не дивився. Я прошу його пояснити, як стояла справа з тим
вином, а він одвертається і мовчить. Ви розумієте, що це значить?
— Ясна річ: закономірна поведінка для упертого шибеника!
— Чому шибеника? Як можна з таким переконанням твердити…
— Очевидно, ми мало знаємо наших учнів. Не заглиблюємося
у їхні душі. Можливо, все почалося давно, а ми не помітили,
не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.
О другій годині дня:
Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями,
постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кім-
наті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя
і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка,
що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не ви-
дно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка
хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі,
шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.
Дівчинка говорила:
— Беркута.не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може,
він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища,
може, він і справді не знав… Беркута такий… він не міг, якщо
ви не.вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого
«Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Бер-
кута не такий, це просто непорозуміння.
— Я хочу тобі вірити, дівчинко,.мені подобається, що ти при-
йшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того,
що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?
Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала
їх докупи:
— Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він
каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати».
Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то…
— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа
у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу..
Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження,
бо анітрохи не скидався на хулігана.
— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться… Не міг він!
Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне і ні-
чим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із за-
тінку на яскраве сонце.
— Добре, що він фехтувальник і. спелеолог. Але ж не це ви-
значає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фех-
тувальник і спелеолог?
242 З української прози
СУД
Великий зал став тісний і душний від того, що туди намага-
лася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли
років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.
За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні
судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і на-
віть «грізними. Вони супили брови. Стискали вуста, їм було до-
ручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою
до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано
права вирішувати чиюсь долю.
Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Тро-
химівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний,
тобто такий, подібного якому ніколи не було, і тому вирішено
саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав
Беркута.
А потім викликали Славка Беркуту.
Може бути, він не витримав би нервового напруження, зі-
рвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона
дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 245
— Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А копо ти бити збира-
єшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім,на
аптеку працюватиме.
— Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, ба-
чив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?
Стефко свиснув, потер щоку:
— Отой? Ну, коли б я знав, то…
— Шкода стало?
— Шкода? Нікого мені не шкода! Мені -все одно. Робіть собі що
хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця?
Хто він мені — брат чи сват?
— То я піду, Стефку. Дякую за адресу.
— Дуже мені потрібна твоя дяка.
Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштов-
хнувся на Вуса-тата.
— Вибачте, — сказав Юлько, схиляючись за порогом.
— То ти вже тепер і таких колег маєш? — сказав, ніби кеп-
куючи, старший Вус. Він стріпав з шапки сніг, стягнув з широ-
ких плечей ватянку.
— Ніякий він мені не колега, — відмовився од Юлька Стефко. —
Він же у нашому будинку живе. Сусід…
— Не палив у печі, синашу? Таки не палив! Бодай тобі! При-
ходиш, як віл, втомлений, холодний, а в хаті погрітись ніде!
Схилився, чиркнув сірником — полум’я загуло в печі, батько
простяг до вогню руки.
— Чого набурмосився? Чи гумору не маєш? Зранку, либонь,
на ліву ногу ступив? То я тобі не поможу на праву стати… Йди
хліба купи!
— А ви чом по дорозі.не купили?— відбуркнув сердито
Стефко. — Як вам їсти хочеться, то йдіть собі.
То була щоденна звада, вже Стефко часом просто за інерцією
сперечався і казав усе навкори батькові.
Тепер він і собі підійшов до печі, дивився на жовтувато-
фіолетове блимкотіння, на руки батька і думав зовсім не про ве-
черю. «Якого біса я дав йому Лопухову адресу?— от що думав
Стефко. — Якого біса? Нехай би сам рахунки зводив, як уміє…
А то чужими руками. Якого біса?»
І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:
— То давайте гроші, куплю вже того хліба!
Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, поминувши хлібну
крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, зади-
ханий та засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.
Ніна Бічуя. «Шпага Славка Беркути» 249
Володимир Дрозд
Ирій
Зелена корова Манька
Я вчув його, щойно ступив із сінешніх сутінків на залитий
окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче дале-
кий згук сурми, посвист рака, зеленкуватого, з шершавою спиною
і клешнями, старого бувальця, в зарослім осокою Жерелі.
Я очікував на той поклик друге літо, відколи дядько Денис
урочисто пообіцяв, ласкаво погладжуючи барилкувате черево,
в якім тільки-но зникла третя сковорода яєчні і відро густочер-
воного, як буряковий сік, морсу, що у восьме, дев’яте і десяте
я неодмінно ходитиму до міської школи і він зробить з мене лю-
дину… Мати ж моя, що мала єдину слабість — різала кожному
у вічі щиру правдоньку, мовила од мисника, вимахуючи прави-
цею, наче рубала тупою сапкою осот па городі:
— Я свій вік прогибіла в Пакулі, то вже ж тільки й думки
моєї, аби Михаль не крутив волам хвости. Але Дора хіба тоді ві-
зьме мого хлопця до себе, як рак свисне у Жерелі…
Дора — материна рідна сестра, мені ж — тітка, а дядькові Де-
нису — дружина. Сестрина скнарість — вдячна тема для матери-
них примовлянь. Побазарювавши в місті, мати виходила на ко-
лодки і доскіпливо перелічувала, що відвезла сестрі на гостинець
і чим оддячила Дора; зворушена власною щедрістю, мати приго-
ломшувала бабія мішками картоплі, капусти, полови, рукавчи-
ками маку, квасолі, сутні та крохмалю…
— А від сестри маю отакенну дулю! — гукала мати і радісно
згортала з чорних, рубцюватих, ніби вельвет, пальців однорогу
маківку.
Дядько Денис у материних примовляннях уособлював саму
доброту, бо зглядувався на її вдовину долю і не відмовляв вико-
сити латку лугу, накопати торфу на болоті, поставити плетінь
довкола городу чи привезти ломаччя з лісу.
Сусіди, базарюючи, здибувалися у місті з Дорою і ревно перека-
зували їй материні нарікання, на що тітка розпалювалася, махала
білим редикюлем і перелічувала майже нові хустки, кофти і Де-
нисові штани, що їх віддала невдячній пакульській хвойді, банки
варення, компотів, булки, оселедці, бублики, цукор, дріжджі, що
254 З української прози
— Іди, синку…
…У дорожньому шкільному коридорі першовереснево пахло
олійними фарбами. Учителі ще не посходилися. Я постукав у двері
директорового кабінету і, не дочекавшись на відповідь, несміливо
переступав поріг. На столі між розгорнених класних журналів
бовваніла синьо-фіолетова школярська чорнильниця, цяцькована
на виду вухастим зайчиком. Я пильно подивився на чорнильницю
з довговухим зайцем й голосно проказав:
— Семене Семеновичу, даруйте, але я до вас у дуже терміно-
вій справі.
Чорнильниця бубнявіла, наче квасоля чи гарбузове зерня на-
провесні у мокрому рукавчику, кічилася, росла, і за мент над
розгорненими класними журналами сидів директор з одутлим
фіолетовим обличчям, лагідними благодушними очима і родим-
кою на пухлій щоці.
— Що тобі, Михайле?
— Іду від вас, Семене Семеновичу… — сумно й значимо про-
казав я, переминаючись з ноги на ногу біля велетенського карто-
нного глобуса на підлозі. — Ось так… Прощаюся з Пакулем.
— Куди ж вам стелеться дорога?
— Світ широкий, Семене Семеновичу… — я задумливо крутнув
глобус, що забарвів синіми прірвами океанів і жовтизною пус-
тинь. — Хіба птах, який вилітає з гнізда батьківського, знає, де
він виспівуватиме завтра? Поки що я потрібен в Ирії, на берегах
Невклі та Живця. А завтра… Завтра нові світлі обрії розкриляться
переді мною. Людям мого — акторського — фаху не випадає гли-
боко вкорінюватися. Народ прагне нашого живого слова, а мис-
тецтво — це щоденна самопожертва. Снідаєш у Москві, обідаєш
у Києві, а вечеря на тебе жде в Одесі. І так — усе життя…
Моє обличчя випромінювало сумнувату, але щасливу зрече-
ність. Того літа я прочитав книгу про акторів пересувного театру,
снив акторством і зараз промовляв цитатами.
— А як же література? — співчутливо запитав директор.
— Вибираю, де важче, Семене Семеновичу. Наше красне пись-
менство успішно розвивається, а театр поки що відстає від життя.
Народ кличе на сцену. І я йду.
— Сцена є і в Пакулі, правда, не така…
— Історія світового театру не знає великих, акторів без гли-
бокої внутрішньої культури. Її ще мушу набути. Обов’язково за-
прошу вас на свою прем’єру, Семене Семеновичу…
В моїх очах мерехтіли вогні великого міста, величезні афіші про
виставу з участю Михайла Ирія (бо що таке — Решето?), майдан
258 З української прози
— А ти, Колько?
— Я — в торгівлю піду.
— Чого в торгівлю? Гасом торгувати?
— Батько каже — в торгівлі не пропадеш. Усе дістать можна.
І бляхи на хату, що досі он під соломою. Та й пам’ять у мене така,
торговельна. Ціни навпросонь пам’ятаю. Оді твої парусинові —
тридцять сім сорок, картуз — двадцять один вісімдесят…
— А я — в журналісти…
— Куди це? — дивується Капельдудка.
— Ніч ти, Колько, осіння, — ліниво озивається Андрій. — Га-
зети писати, ось куди.
На вулицю виходить мати, ми запрягаємо мерина і торохко-
чемо по соші в Пакуль. везучи повнісінький, з верхом віз покло-
нів та привітів: і Солом’яники, і Паровозники, і трохи не вся Ку-
куріківщи хоч у другім чи третім коліні, а пакульські…
У неділю дід Єврась повернув аванс за корову Маньку, і мати
на радощах купила мені лижного костюма та грубошкірі шкар-
бани з лискучими металевими блямбами — їх поцінно прода-
вав на базарі між возів хлопчина. Костюм було пошито із синьої
ворсистої баї, що лагідно мружилася та вуркотіла під подушеч-
ками пальців, наче кіт зі сну. Ботинки, завеликі для моєї ноги,
мати купила на виріст, і, проводжаючи матір за місто, я наскуб
зі скирти та упхав у шкарбани возів зо два житньої соломи.
Я дибав за возом, в якого було впряжено старого й доброго коня
Шептала (він шкандибав по ирійській бруківці, наче я перші дні
по шкільнім паркеті), дибав, наче молодий бичок, якого прилан-
цюговано до крижівниці і потарганено на базар, а він. упираючись
передніми в мерзле груддя, все ще марить лугом, волею; я, звісно,
скучав в Ирії за матір’ю, й розум підказував, що ось-ось вона зникне
за сірим осіннім обрієм, а я зостануся наодинці з Ирієм, і все одно
я лише слухняно виконував синівський обов’язок, а насправжки
був увесь в Ирії, як у передсвяткові дні — в святі, і подумки йшов
по місту в новому лискучому костюмі, а очі дівчини з календаря
захоплено зирили на мене, оновленого, а поруч, такі ж поважні
та святкові, тітка Дора і дядько Денис, які пообіцялися узяти
мене на традиційну недільну прогулянку по вечірньому Ирію…
Я невпопад відповідав матері, обіцяючись бути і слухня-
ним, і старатливим, обіцяючись шануватися в тітки з дядьком,
не гризти прочотних книжок, не бити байдиків, не тинятися
по вулицях. Нарешті мати, згорбившись на підводі, поторохтіла
в жовті поля, що спроквола бралися присмерками, а я підстри-
бом побіг назад, в Ирїй.
270 З української прози
Солом’яники
…Жодна людина ще не перебрела Кукуріківщини з кінця з кі-
нець — про Південний полюс і навіть про захмарену Венеру в Ирії
знали докладніше, аніж про передмістя. Кукуріківщина не мала
кінця, як не мала початку: її приземкуваті, в червоних і зелених
картузах дахів будиночки вервечилися доокруж міста й звільна роз-
просторювалися по довколишніх пагорбах, ярах, перелісках, річи-
щах і левадах. Час од часу Академія наук та місцеві ентузіасти ор-
ганізовували сюди експедиції. Тоді під вербою, де Солом’яна вулиця
перехрещувалася з міською магістраллю і де була зупинка місь-
кого автобуса, виростали, мов гриби, брезентові намети, а в про-
дуктовому магазинчику, що на розі вулиць, товпилися молоді люди
в темних окулярах. Проте жодна з тодішніх, наукових експедицій
не змогла похвалитися значними відкриттями — Кукуріківщина
виснажувала швидше, аніж арктичні крижані доля, а одна з експе-
дицій так і загубилася в лабіринті вуличок і провулків; через багато
років, уже з нинішні часи, проектники, що накидали план нового
ирійського мікрорайону, дізналися про долю її учасників: вони
пристали в прийми до місцевих дівчат і молодиць та викохують
на городах полуниці й думати забули про розвій географічних наук.
А започаткував Кукуріківщину, як відомо, дід Єврась. На сході
тридцятих років він загнуздав свою дрібносередняцьку свиноматку,
278 З української прози
сів на неї охляп, посадив попереду бабу Одарку з хатнім манат-
тям та сином Денисом і побасував з Пакуля через Собакареву гору
в Ирій. Продавши свиноматку, збудував на пісках крам лісу ма-
занку під сором’яною стріхою. По війні Єврась із сином вимуру-
вали будинок на три кімнати, накрили бляхою, а все ж на віки
залишилися Солом’яниками. Розрослася Кукуріківщина, наче гіл-
лясте дерево, кожна гілка мала своє ім’я за назвами сіл, звідки
сюди переселилися нинішні городяни, — пакульська, терехівська,
чорторийська, звеничівська, свинопухівська, пересажівська, ра-
дульська, шептаківська, невклівська, оржицька, пльохівська,
руднівська, см’яківська, сиволожська…
Свого часу пакульські свашки заздро теревенили, що Дара від-
далася в багатий двір. Мені в пам’ятку тітко-дядькове весілля. Хоч
було те повоєнної пори, проте напередодні у нашім городі та по до-
вколишніх рівчаках парувала одна тисяча сто сорок сім чугунів,
в яких варився узвар, і узварний дух висів над хутором такий гус-
тий, що дикі качки й гуси, які летіли з болота Замглай в ирій, ту-
маніючи, сторч головами шугали із холодно-синього неба в окріп.
Дядько Денис солом’яним капелюхом перегородив ріку Живець,
і коли води набігло так багато, що й комаха могла втопитися,
привіз із бази, де працював кум Гуц, сто сім возів густочервоного
морсового концентрату на сахарині та скинув у ріку; усі тридцять
три дні бучного, бубонистого, хмільного весілля гості жлуктили
той морс нахильці, вихоплюючи ріку з рук одне в одного, аж поки
прорвало дядькового бриля і питво збігло в Живець. Тридцять вось-
меро з половиною пакульчан та ирійців утопилися в морсі і стали
червоними рибами, відтоді їх розводить на спродаж місцевим лю-
бителям акваріумів ирійський риборадгосп. Кривоногий Халимон,
що його лише половина втопилася в морсі, котрий рік щонеділі
бігає до міста, вдаючи, ніби носить на базар молоко та яйця, а на-
справді цілісінькі дні шкутильгає понад Живцем та покликує свою
половину, бо за неї колгоспна бухгалтерія не виплачує пенсії.
Тітка Дора віддавалася з міста, де завідувала торгтрестів-
ським клубом. Ділити батьківщину сестрам не було як, бо з бать-
ківщини лишилася сама хата; матір моя збула свиноматку і ку-
пила сестрі міське придане — велике трюмо. Таємниче слово це
довго заворожувало мене, аж доки я не побачив у тітчиній хаті
високу фанерну скриньку з люстром на дверцятах. Бачив трюмо
я вперше і востаннє, бо довелося його невдовзі продати: як не ви-
тирали дзеркало, а з нього докірливо й сумно зирили очиці вухас-
тої льохи, що її, поросну, мати відвезла перед тітчино-дядьковим
весіллям у різницю.
Володимир Дрозд. «Ирій» 279
— Присягнися.
— Присягаюсь…
Землю їж!
Капельдудка, хникаючи, мов дитина, розмазуючи по обличчю
сльози, вирвав пучку пирію з грудками сухого чорнозему на ко-
рінцях і став жувати. По тому, милостиво відпущений Жуком,
позадкував від урвища і, вистукуючи парусиновими черевиками,
зник у сосняку. А Жук повернув у наш бік прямокутну цегли-
нисту пику й посміхнувся:
— Ну, так, може, хто з вас, гнид, Люньку любить?
Але ніхто з нас, окрім Капельдудки, до Люньки не залицявся.
І неждано Андрія ніби за язик смикнуло:
— Я люблю Люньку…
Від подиву мені замлоїло під грудьми, а Жук уже підходив
до Паровозника, і з рукава його плаща виковзував сталевий, за-
винений у гуму, щоб не залишав на тілі синців, кидок.
— Ага, любиш? — повільно вицідив крізь зліплені зуби Жук
у затяте обличчя Паровозника, що йому двоє жучків виламували
назад руки, і кийок, коротко свиснувши, упав на Андрієву спину.
— Люблю, люблю… — правив своєї, немов присягався Андрій,
кийок ходив по його кістлявій спині, наче било ціпа по току, і я,
забуваючи про страх, вихлюпнув із себе розпачливо‑ненависне:
— Бандюги!..
І тут на узлісся вигулькнув Колька Капельдудка. Він біг пря-
місінько до нас, буцім не бачив, що діялося на пласкій лисині
гори, але не добіг метрів з десяток, опустився в суху глицю, ха-
паючи синіми губами повітря, що тхнуло горілим.
— Андрію! Батько!..
Коли ми причухрали через ліс на Солом’яну вулицю, там уже
всі знали, що Паровозник дуже попікся і тепер — у лікарні. Того
передпенсійного року дядько Яків у далекі рейси уже не їздив,
а снував на маневровім паровозику біля станції, розштовхуючи
по сліпаках вагони, платформи та цистерни.
Одна з цистерн зайнялася, і дядько Яків погнав її від стан-
ційних складів і гнав доти, доки вона не вибухнула. Бензином
плеснуло на дядьків паровоз, і машиніст заледве вибрався з охо-
пленої полум’ям кабіни…
Рівно восьмій (він давно вмонтував у себе будильник і заво-
див його та став на восьму ранку кожного вечора) дядько схоплю-
вався на ноги, хлюпався, мов горобець, у ложці води та вибігав
на вулицю. Частенько його сірий фетровий капелюх біг слідом
і наздоганяв дядька уже біля автобуса.
Володимир Дрозд. «Ирій» 283
Дядько був білий з обличчя, як сніг, але пашів вогнем: від
його дихання вочевидь жовкло та згортувалося листя кімнатної
пальми. І я дотямив, що в дядька — біла огневиця. Відступивши
до вікна, я мовив лагідно, з тремтінням у голосі:
— Ви б спочили, товаришу директор. А я збігаю тітку Дору
порадую.
— Ти — скептик, песиміст, інтелігент! — закричав дядько —
від того крику з дзенькотом вішали шибки кухонного вікна.
Дядьків вказівний палець вперся в мої груди. — Ти кличеш мене
до спочинку в цю вельми напружену хвилину, коли ирійська во-
доконтора стоїть на порозі нових глобальних реорганізацій. Ти
хочеш приспати мою пильність і дати можливість кукуріківським
анонімщикам, яким пектиме моє високе призначення, донести
у вищі інстанції, що новий директор водоконтори організував
на своїм обійсті винний завод.
І дядько надув губи, готуючись стрелити з пальця мені в серце.
Я не став чекати наглої смерті, згадав Перевеслову науку, пере-
втілився в горобця й, випурхнув через вікно на вулицю. Дядько
Денис поважно й строго вийшов у двір і, розчинивши ворота,
таке мовив до черги:
— Товариші, громадяни кукуріківці! Офіційно і конфіденційно
повідомляю, що моя винарня самоліквідується, і взагалі — алко-
голь шкодить здоров’ю. Пийте пиво‑води і їжте морозиво, смач-
ний, поживний продукт. З тим — і до свіданьїца. А вас, арифме-
тична машино, ласкаво прошу зупинити виробництво і спокійно,
без непотрібних ексцесів, повернутися на склад науково‑дослідного
інституту, де на вас чекає плідна робота в сфері науки, техніки
і народного господарства…
Тої ж хвилини дизель на городі замовк, центрифуги завмерли,
вино перестало струміти з труб, а двері курника розчинилися
і арифмометр, поблискуючи алюмінійо-нікелевими боками, гордо
посунув крізь натовп та зник за рогом Піщаної вулиці. Кукурі-
ківці, хто встиг висипати яблука і хто не встиг, відштовхуючи
одне одного від бочок, черпали картузами і пригорщами молоде
вино. Дядько Денис ковзнув по городу невидющими очима і по-
ліз на сміттярську мажу.
Поклавши на коліна портфеля, він узявся до віжок і строго,
владно кинув кобилі:
— В контору!
Кобила слухняно рушила, колеса зарипіли, заскиглили, запис-
котіли. Дядько сидів поважно, трохи відхилившись назад, буцім
на подушках обжитої персональної «Побуди», і білі пальці його
Володимир Дрозд. «Ирій» 313
Вона обминала мене, як обминають стовп або камінь, попід сті-
ною, фарбованою в синє, і раптом куточки її тонких, чітко випи-
саних на аркуші обличчя, вуст здригнулися, очі за крижинками
окулярів па смішкувато-насторожено зблиснули:
— Здрастуйте.
Я почувався раком, якого кинуто в окріп, але який все ще
дряпається наосліп по ковзкім узгір’ї казанця.
— Ви хіба в нашій школі? Я думав — не в нашій. Чому ж
я досі вас не бачив? Взагалі, я теж погано бачу і мусив би давно
носити окуляри, але ніяк не зберуся до окуліста. А ви де замов-
ляли? На майдані чи на станції? На майдані мені ближче, але
я не знаю, чи там приймають замовлення…
Не контролюючи себе, я белькотів щось дурне, дріб’язкове, без-
помічне, буцім начитував учбовий текст з підручника німецької
мови, а вона пильно й прозірливо дивилась в мене — так на уроці
природознавства вивчають під мікроскопом колонію бактерій. Тут
я згадав про пиріжки в пітній липкій правиці — обличчя моє,
й без того червоне, буцім шафранна пепінка в саду Солом’яників,
взялося вогнем сорому, аж дівчина відступила на крок та інстинк-
тивно затулилася ватманом, як затуляються від полум’я; і я по-
думки прошепотів: «Доле, чи випадок, чи закон земного тяжіння,
чи як ти звешся, якщо ти є, зроби так, щоб ці пиріжки з пови-
длом, які печуть мені руку, буцім вуглинки, випурхнули з моїх
долонь і полетіли геть з очей…». Пиріжки в долоні стрепенулися,
затріпотіли крильми і пурхнули у прочинену кватирку коридор-
ного вікна. Краєм ока я бачив, як вони всілися на осокорі та за-
гойдалися, струшуючи з гілля сизу паморозь.
— Ви що, — раптом мовила дівчина з календаря, простеживши
за польотом пиріжків і знову повертаючи до мене строге холодне
обличчя. — Ви що, закохані в мене?
— Закоханий… — видихнув я покірно і безпорадно.
Вона розуміюче кивнула синіми кісниками, зібрала бганки
шкіри між брів і спроквола пішла коридором, крізь товкотняву
восьмикласників, розгрібаючи їх, мов ряску. Я теліпався слідом,
втупившись безтямно палаючими очима в долівку. Так дійшли
ми сходів, які вели на верхні поверхи, і, шелеснувши ватманом,
дівчина з календаря розсудливо сказала:
— Закоханість, за моїми спостереженнями, це аритмічність
нервової системи, безсумнівно, тут надибуємо моменти резонансу,
своєрідної детонації, процес хворобливий і мало досліджений,
я задмусь ним після третього курсу медичного інституту, думаю,
це буде також темою моєї майбутньої кандидатської дисертації.
Володимир Дрозд. «Ирій» 329
куточками вуст усміхалася до мене, вітаючись, хоч очі, як і на-
лежало на загальношкільній лінійці, були урочисто строгі. Нам
скомандували ступити два кроки назад до стіни, і клас ступив,
дружно, злагоджено, як єдиний механізм, — окрім мене. Я забув
про все, що діялося довкола, я стояв незрушно, мов стовп, витрі-
щивши блаженні, зачаровані очі на дівчину з календаря, у вухах
мені дзвеніло, кров билася об скроні, серце щасливо завмирало,
здавалося, ось-ось зупиниться. А за спиною вже підхихикували,
і Клава займалася гнівним рум’янцем та кусала губи; до зали за-
ходив директор школи з почтом завучів — мене смикнули за ку-
ций бавовняний піджачок і, мов ляльку, поставили в стрій.
Але із шереги я бачив лише Клаву по той бік паркетної ріки,
на лискуче плесо якої уже випливав директор, промовляючи щось
значуще й вагоме про весну, дисципліну й зовнішній вигляд стар-
шокласника; і тільки коли директор зупинився між мною та Кла-
вою, я завважив його чорну бостонову пару, його краватку, його
пильний, строгий погляд; ще мить — і я б попросив його ступити
крок убік, аби не застував від мене дівчину з календаря, я вже
ворухнув пересохлими від хвилювання губами — і тут до моєї
свідомості нарешті пробилося різке. сердите:
— Решето! Я наказав вам вийти зі строю!
Я слухняно, мов автомат, ступив два кроки вперед: директор
спроквола пішов круг мене й, виписавши еліпс, загримів:
— Ви, Решето, коли востаннє стриглися?!
Я мовчав, приходячи до тями та дерев’яніючи від давкого со-
рому, що брав мою паленіючу голову в залізні обручі; а по шере-
гах дев’ятикласників котився смішок, а Клава осудливо дивилася
на мене крізь крижинки окулярів, а директор металево‑в’їдливим
голосом роздягав мене перед трьома сотнями очей, що раділи
з несподіваної вистави.
— А покажіть-но, Решето, руки…
Я покірно підняв руки з тремтячими билинками пальців,
на яких, мов наперстки, гузирилися довжелезні, з широкими тем-
ними берегами нігті — доказ моєї зимівлі в снігу, на ковзанці;
директорові, як і мені, не стало чим дихати:
— Я забороняю вам, Решето, в такому вигляді з’являтися
в класі. Ні, тільки подивіться! Поверніться, поверніться, хай по-
милуються… Хіба це учень дев’ятого класу Ирійської школи? Це,
даруйте мені, опудало на коноплях! Ти б хоч дівчат соромився,
парубок без п’яти хвилин… Ідіть, Решето, і хай це стане наукою
кожному, хто своїм неподобним виглядом ганьбить честь і славу
нашого колективу.
Володимир Дрозд. «Ирій» 335
Перелітні птахи
Ми мчали навперегонки, мов хлопчаки, мов п’ятикласники,
сірим шкільним коридором; услід нам докірливо чиркав учитель
креслення, добрий, кульгаий тишко, а ми вже стрибали сторчма
з шкільного ґанку в лолотливу сонячну ріку; викупані, з лоскот-
ними краплями сонця на обличчі, побрели ми на бульвар, що ясно-
зелено тополився під високим небом. На долонях клумб синів льо-
нок, а по синьому червоними ліхтарями горіли молоденькі тюльпани.
Хмільно пахла прогріта сонцем міська земля, ніби на осонні під ха-
тою, де крейдяний дух учора побіленої стіни відступає перед настир-
ним, всеосяжним, владним диханням вишитої трав’яною памолоддю
призьби. Нудило від самої думки про клас, про рейсфедери, лінійки,
трикутники і про вивернуті на ватманський аркуш нутрощі гайки —
кортіло іти, їхати, пливти, летіти кудись, не знати куди, шукати
щось, не знати що; жадібне бажання руху, змін, дразливі прови-
дження своєї незабарної дорослості лоскотало, тривожило душі.
— На цілину б оце… — стиха проказав Андрій Паровозник. —
Сісти в поїзд — і ту-ту. Трактори ремонтувати. А можна помізку-
вати про кібернетичного тракториста. Там — рівнини, довжелезні
гони. Мінімум інформації в пам’ять — і один кібер водитиме де-
сяток машин. Маю ідейку…
— Весна, збудження земної магнітної сітки, закони взаємовп-
ливів — і некеровані спалахи в системі нашого електричного
поля… — розважливо проказав Славко Пасічник. — Але навіть
мені, сухому теоретику, рантом заманулося пропливти марсіян-
ським каналом, якщо він, звичайно, існує, і пропливти без ска-
фандра, полощучи босі ноги в теплій марсіянській воді. Втім…
З весною мене все нестримніше вабив Пакуль. Раптово, на люд-
ній вулиці або на перехресті, перед червоним оком світлофора,
я завмирав і жадібно ловив кисло-солодкий, як запах підгнилих
на пригребиці яблук, дух щойно вивільненого від снігу городу;
іншого дня з‑поміж сірих ирійських кам’яниць мені прозиралася
материна хата на заході сонця, коли по стрісі, вимережаній темно-
зеленим, з зими, мохом, стікав червоними ручаями день. Уночі,
після полохкого сну, я прокидався з відчуттям, що тільки-но біг
грузькою пакульською вулицею, перестрибуючи баюри і хапаю-
чися за тини та частоколи, біг до наших перехняблених ліщин-
них воріт, біля яких темніла закуфаєна, закушкана, з ясним ли-
цем моя свята мати…
338 З української прози
Володимир Дрозд
Юрій Винничук
РОЗДІЛ І
1
У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало
сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру.
Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від
пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розси-
пала — куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих
блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який
сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо
добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмо-
лишся — махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрі-
мали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, по-
заривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли
на квітах, мов одинокі пелюстини.
Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним
дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і сни-
лися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, до-
вгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони
лише в полудень, а вночі ніколи й, тому-то він із такою шанобою
до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ,
щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його
супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпо-
рядку, хоч, правда, кількоро вже поплатилося життям за те, що
о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.
Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на лю-
ботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи
по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою віді-
йшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке,
360 З української прози
2
Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи
він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері.
Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу
життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі
травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Ці-
лими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на про-
гулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але
якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому
до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля
річки на чиюсь хатину, з‑за хатини чулося лунке гупання. Дракон
спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з‑за
рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він
помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудо-
висько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього
виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника — скільки
вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.
Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити
не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить
хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не що-
дня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустель-
ник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.
— Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую,
але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде.
Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання,
примно’жує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєво-
дою був, але зажерся із батьком теперішього князя. Мені його
безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює,
а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити
до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не зали-
шається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш
свій списав, а це — літопис люботинський. Комусь цікаво буде —
прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість
на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити,
без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші
364 З української прози
5
Дракон чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав
і закутував драконове тіло у сизу пелену, наче павук, забирався
у найменші закамарки печери, вигяняючи з них повітря, прокра-
дався у ніздрі і сльозив очі. Дракон важко закашлявся, ще гаразд
не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися.
Він поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його
довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз
по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче — печера
звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон,
як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, ста-
лактити боляче дряпали по спині. Дракон втомлено розпростерся
на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи
тут погибати, чи трохи далі — однаково. Він поклав голову на пе-
редні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав
оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло веле-
тенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його
збиватимуть птахів на льоту… Невже це про нього? Я — диявол?
Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.
Раптом відчув, що дим перестає душити його і начеб відсту-
пає, проте це було останнє відчуття перед тим, як втратив сві-
домість.
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 367
А сталося ось що. Князь, який досі сидів собі спокійно і бай-
дуже споглядав палаюче багаття, зненацька зірвався, мов обпе-
чений, і почав щось кричати лицарям, але ті не могли на такій
відстані нічого второпати. Тоді він послав до них одного з вояків,
що стовбичили поруч із галябардами.
Гонець на коні злетів вихором у долину, на скаку волаючи:
— Гасіть вогонь! Гасіть!
— Що таке? — здивувалися лицарі. — Що він кричить? На-
віщо гасити?
— Князь наказав! Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли
ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж по-бабски,
а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий
світ реготатиме з нас.
Тут тільки лицарі второпали, яку дурницю втнули. Адже ж
зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона.
6
У шинку «Під веселим раком» висіли на стінах портрети кня-
зів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.
— А мух! А мух! Господи, і звідки вони лишень беруться, га?
їх бін аід, скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!
Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.
— Що таке, мій Мойшеле?
— Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю,
все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з‑за гря-
ниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість
підсунути. З тими гоями треба ся пильнувати. Вчора стілько тих
лицарів приперлось — яй-яй-яй! — як вошей до пса на хрестини.
Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: «Сідайте, Мошку,
до нас та й си випийте гапличок». Я, дурний, сів, а той мішігін
мені жабу підклав. Я‑ай! Що з тої бідної жаби стало!
— Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій на-
стане.
— Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що
все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з‑за
гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.
— Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?
— А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попе-
редили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша
мовчати?
— Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.
— Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?
368 З української прози
7
«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Сма-
жені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над
усіма іншими стравами, наче боги.
— Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, — басував
Кельбас із Цюкалівки. — Тра щоб він пару днів полежав, поки
від нього душком не повіє.
— Оце! — розреготався Юхно з Косогора. — То він засмерді-
тися має, чи як?
— Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те
треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.
— То він має у пір’ї лежати?
— Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це
знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, сма-
кота!
— До дідька з вашими гнилими бажантами! — траснув куб-
ком по столу моравський лицар Гудбрант. — Бажанти їм в голові!
370 З української прози
РОЗДІЛ II
1
Спочатку зазолотілося верхів’я дерев, а далі й окремі про-
мінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки
невелику галявину, де паслося п’ятеро стриножених коней, а біля
372 З української прози
2
Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік
їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець,
наладований усячиною.
— Як ви гадаєте, — озвався джура, — чи хоч на завтра добе-
ремся до Люботина?
— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну
Настасію здобуде хтось інший.
— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрі-
шого.
— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбут-
нього лицаря… Досі мав діло з ворогами в людській подобизні,
а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.
— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.
— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з дра-
коном, у якого луска міцніша дамаської сталі.
— Ви повинні його перемогти.
— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха
Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні со-
творіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його
відтятої голови.
— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрас-
ної Настасії.
— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.
— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до кня-
зівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що
й на десять лицарів не було б замало.
— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм
чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути,
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 373
3
Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.
— Чортова карга! — вилаявся пан Лаврін. — Вона, здається,
пошила нас в дурні.
— Схоже на те, — погодився джура. — За її словами — це мав
бути коротший шлях, а виходить, довший.
— Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо
третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося
та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.
РОЗДІЛ III
1
— Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що
сидів на призьбі.
376 З української прози
— Доброго й вам.
— Як здоров’я?
— Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все
по-старому?
— Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, до-
ганяю.
Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі
ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.
— Я до вас на пораду приїхав, — сказав князь.
— О‑о, то щось велике в лісі здохло.
— Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?
— Чого ж не чув?
— У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього
князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії,
і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.
— Він і не покаже.
— Як то?! А вам звідки теє відомо?
— Я говорив з ним.
— З драконом?!
— Так. Це дуже миле сотворіння.
— Вперше щось подібне чую.
— А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть
м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли ви-
дихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.
— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.
— То ще не все. Він і книги читає.
— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!
— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його на-
вчив грамоти.
— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?
— Він мене попросив.
— І що ж він там читає?
— Все, що даю йому.
— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?
— Дав.
— Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули!
Без ножа зарізали! Мститеся?!
— Я? Мщуся? А то за що?
— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера
на мені, бач, і окошилося.
— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.
— Яким же се?
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 377
— Добрим.
— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову,
що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може,
ви книги підсовуєте?
— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене немож-
ливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не зяаао,
як це робиться.
— Ніхто вас про це я не просить. Треба було дозволити розви-
ватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому.
Принаймні грамоти не слід було вчити.
— Він мене дуже просив… Ну, а й… Просто ми з ним затова-
ришували.
— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.
— Які вже є.
— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?
— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові
проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого
не рухати і щоб його ніхто не рухав.
— Але ж таке не буваеі Де хто чув, щоб дракон займався
книгами?!
— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.
— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви
мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і вза-
галі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-
піїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чусте? Та киньте
вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю
моя рідна, ото мені клопіт!
— Я можу прочитати.
— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені
свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хо-
чете всучити.
— Як хочете. Вірші гарні.
— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити.
Як мені добитися, щоби вій вийшов на герць?
— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він
добрий.
— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.
Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:
— Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно,
я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того
вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька…
За кого її видам?
378 З української прози
2
Пустельник зайшов до печери.
— Агов!
Почувся сухий кашель.
— Я тут, — озвався дракон. — Мене вчора пробували димом
викурити. Мало не задихнувся.
— Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого
не було. Як же ти врятувався?
— Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував
мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.
— Видно, передумали. Ти знаєщ що — є тут одна печера, з якої
тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, за-
тишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку га-
лявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена
високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна
печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.
— О, я з радістю переселюся туди. Де це?
— Зовсім неподалік. Над самою річкою.
3
Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю
і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. До-
вкола пурхали метелики і кольорові мушки.
— Рай, та й годі, — зрадів дракон. — Повік вам буду вдяч-
ний.
— Сподобалося?
— Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері — світа бі-
лого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де роз-
гулятися.
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 379
а ти сиплеш їм дукати
у роззявлені їх жмені.
І ковтаєш сон глибокий,
подарований навічно,
І вмираєш разом з ними,
не питаючись, навіщо.
День минув, і склали крила
всі метелики на зиму.
Заховайся й ти в шкарлупку
і ридай собі за ними.
очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав
сміятися й плескати себе по боках, І той сміх передався його
сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон про-
гримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко
по горах.
— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га?
Ну що тобі? Зареви, щоб аж…
І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дра-
кон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:
— ГХАААГХРРР!!!
Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями
вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна
хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив
голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили го-
ловами й ляскали себе по вухах.
— Фу-у, аж вуха позакладало, — нарікав князь. — Умієш! Тут
я нічого не скажу. Молодець!
Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:
— Давай… пішли… Пора додому.
Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.
4
Наступного райку дракон прокинувся з легким болем го-
лови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля
скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням роз-
лігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова
з князем.
Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного
життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні по-
чуття… що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Любо-
тина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише.
через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б…
І на муки… не те що…
До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким
було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і поба-
чив обох вчорашніх гостей.
— Ну, я чне казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти
мене, лобуре, перед усім світом.
— А що таке? — здивувався дракон.
— А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах.
Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.
— Нічого я не добивався.
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 387
5
Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився,
що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці по-
сиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав,
куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воє-
вода і Настасія.
6
Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що таке й ра-
ніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилюва-
лися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але
четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався
до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати.
Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло
скавуліли.
Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій
лежав пустельник.
— Нічого, нічого, — заспокоював себе дракон. — Я заберу вас
до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?
Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.
Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці,
коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.
388 З української прози
7
— Добре, що ти мене сюди завіз… Ти не знаєш, як страшно
на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи,
вмерти серед темної ночі…
— Ні-ні, не покидайте мене, — жахнувся дракон.
— У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.
— Так… після того, як змирився, що я на герць не вийду, ба-
чимося ледве не щодня.
— Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому роз-
мовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він пе-
рестає бути князем.
— Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він по-
збувся свого бажання знищити мене,
— Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує
на своїй горлянці ножа убивці… Ти — той ніж. Ти все ще біля
горла… Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська
забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дра-
кон. На тебе геть усе можна списати… Вночі, коли мені смерть
перед ючима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було
втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх мі-
няти.
— То ви вже шкодуєте, що мене вчили?
— Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві
легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому
в тисячу разів страшніша.
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду
на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина.
Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте
й одного рядка поета! Ти повинен писати!
— Але мені не дають!
— То йди звідси! — аж застогнав пустельник. — Йди геть від
людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила!
Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної
юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!
— Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!
— Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна — гинуть
лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, — поети ги-
нуть у першу чергу.
— Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Лю-
ботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши
спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 389
РОЗДІЛ IV
1
Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла
і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах
скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу.
Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.
В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пус-
тельника й пили вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити
міцність їхньої дружби:
— Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все
в прірву.
— Ви про що?
— Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде,
як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди
жінці до влади?
— Видайте її за когось.
— Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, й не один за-
зіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати,
390 З української прози
2
Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну
вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в пе-
чері.
3
— Ну що, пане Антосю? — потирав руки князь. — Як ви оці-
ните мою дипломатію?
— Та воно, бачте, ніби і-і-і… а ніби і-і-і не той-во… — м’явся
воєвода.
— А що вам не до шмиги?
— Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили до-
брого, що… шкода хлопця.
— А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важ-
ливіші.
— Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.
— Е‑е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів
кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам
не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.
— Та хіба я коли дівок?..
— Це так — до слова прийшлось. А за кістки подбайте.
— Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?
— Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там
неподалік угри межи собою човплися. От і назбираєте.
4
Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.
Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чоти-
рьох подорожніх — обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели
піхотою, втомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.
— Хто ви? — спинив їх гонець.
Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не ві-
рили своїм очам.
— Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, — проказав най-
старший. — А це мій джура і двоє слуг.
— Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?
392 З української прози
5
Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неаби-
якою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати ціка-
вими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про диво-
вижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком
неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь
історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні
слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги ли-
царя й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки
цьому було частково втамовано двірську цікавість.
Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого
разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд.
Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то
вже таки справжній герой. Оно — кілька днів, як з’явився, а вже
торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули
до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися
на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри
і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б
він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так
зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.
— Так, я волів би, щоб його не було, — сказав князь до воє-
води. — Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?
— Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.
— Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона?
Я б хоч зараз за ньрТо дочку видав, І не можу. Через той герць.
— Справді… Може таке статися, що він заґавиться, а хтось
інший і зарубає змія.
— Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі
скажіть — хто більше вартий престол посісти?
— Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все
поклалисьте. Хто уб’є- той уб’є. Та ба — дракон з печери не ви-
повз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь
давай, а найліпшого.
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 393
6
На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману
й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті,
закутаній у чорний плащ.
Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.
— Ви вже прийшли?
394 З української прози
РОЗДІЛ V
1
— Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роз-
зиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння
і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Про-
бачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері.
Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала,
поки визволять.
Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це
за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці
жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся
на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:
— Хіба не видно, що я і є дракон?
— Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-
зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти
до.вас і погладити по носі… Можна?
— О, ясна панно, це для мене велика честь… — він аж замру-
жився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 395
2
Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире
захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.
398 З української прози
— Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього
говорилось. Оно скільки кісток!
— Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі
не одну сотню літ, — засміявся Гудбрант.
— Хлопці! — прогуркотів Кельбас. — Та що воно таке, що знову
нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців!
Приїде, накаркає, а ти потім голову суши — так воно було чи інакше?
— І справді, Гудбранте, — згодився Юхно, — перебираєш дра-
конами, як дівка парубками.
— Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? — по-
тер руки пан Базильо.
— А що їй могло статися? — відмахнувся Кельбас. — Дракон
її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому
чоловікові шкарпетки плете.
Лицарі — в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:
— Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так гово-
рити про князівну!
— Е‑е, жартів не розумієте?
3
Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив го-
лову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро
я прийду до вас, і ми знову будемо разом», — прошепотів. Коли
він помолився і встав, князівна спитала:
— Вже йдете?
— Пора.
— Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала… що я ваш
убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було
мене, може, обійшлося б і без цього герцю… Довкола одна брехня.
Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лах-
мани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дра-
кона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна
спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було…
І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька
кривавих крапель — розумієте? — тут-там… кілька подряпин
голкою… Зате яке враження!
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби
я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди —
людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду
до них в оцій чистенькій сукні.., Нехай побачать, що нема вже
кого визволяти…
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 399
тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але був єси витязем
і дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі».
Так і в літописі записано. Я не брешу.
— А що зі мною? — заскиглив Кельбас.
— А з вами просто — йдіть на горби, де сидить народ, і ра-
зом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури
як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь при-
писи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих
розпусних Німеччинах. дурних звичаїв та й гадають, що сюди
їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти
не будемо!
— Це ви до чого?
— А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.
— Та це трісло щойно! Як на коня сідав!
— Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться — скільки
народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм пока-
зуєте?
— Зараз зашию.
— Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна пере-
шкода, а те, що нема джури.
— Та я найму когось.
— Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так
само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби
джура стає джурою. А до тих пір — це хлопець на побігеньках.
А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кож-
ного з вас.
З города долинуло баламкання дзвонів.
— О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі,
прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Ма-
рії і патрона нашого святого Онуфрія.
Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі мо-
лилися, радник пірнув у кущі, а з них — в печеру, де зіткнувся
ніс у ніс із драконом.
— Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу,
таємний радник.
— А‑а, це ви! Чув про вас.
— Певно, мало приємного чули. Але що поробиш — така
служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.
— Що ж вам ще від мене треба?
— Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий
та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа
дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 403
РОЗДІЛ VI
1
«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій,
я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся
за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з лю-
бові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти
для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки лю-
дям! Вдячний долі, що дала мені хоча б у останній день відчути
себе людиною… Пустельник помилявся. Не можуть люди бути
гіршими від звірів… Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я —
той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це
моя робота! Смерть мені!»
Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його
на мить.
Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оска-
женіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь
зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто
було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько,
а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.
Дракон затупцяв на місці.
Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це
все має виглядати.
Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом
скидалося більше на копошіння мурашви.
І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роб-
лять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих — око і око.
Затулю їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю
картину, всміхнувся — гарний був би з мене дракон.
А народу-у! Весь Люботин зійшовся… Де ж той, із стяжкою?
Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей
406 З української прози
змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і че-
репів біля печери і справді далеко не цьогорічна».
Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого
полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася
на голови лицарям.
«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони
мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив.
Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа
в око. Чому він зволікає?, Що він вичитує щоразу в моєму оці?
Один помах мечем — і все. А князь аж на ноги зірвався — так
прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що
я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього ли-
царя? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото
клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене,
то бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрі-
маю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже
далі? Ото причепи — так попід живота й тнуть! А якби я метля-
нув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені
вас потоптати, як двічі свиснути. Копошаться… черви… черви і є.
Істинно: «Розколеться золота чаша, і розіб’ється глечик біля дже-
рела, і зламається корба в колодязі. І тлін повернеться в землю,
якою він був, і повернеться подих до бога, який його дав. Суєта
суєт — усе суєта». І ще: «Згадай, що легіт — життя моє, вже
не бачити щастя очам моїм! Хто бачить мене, більше мене не по-
бачить: воззрять твої очі, а мене — нема. Рідіє хмарина, щезає
вона: так і той, хто на діл зійшов, не поверне назад. В дім свій
не верне він, і місце його не згада про нього… Нехай согрішив
я — та чим провинився перед Тобою? Навіщо поставив мене, мов
ціль для стріл, і сам для себе я став тягарем? Чому Ти не відпус-
тиш мого гріха і не глянеш повз провину мою? Адже нині у тлін
я лягаю: будеш мене шукати, а мене — нема…»
Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою
знову зняв меча.
Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!
— Коліть, пане!
— Руба-а‑ай!!!
«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громови-
цею? Карай мене, господи, я весь перед тобою, непослушне твоє
сотворіння, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду пока-
раним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сто-
рони світу — пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо
така спокута моя і роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 409
2
Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця
дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали
музики, аж їм руки німіли…
Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі
неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати,
розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь за-
спокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура,
і тому з весіллям не забарилися.
Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь,
а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій
славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати
на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона похо-
вати, то сам зголосився допомогти.
Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже
було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:
— Чому ви його поховали саме тут?
— Він сам цього забажав.
— Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?
— Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.
І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе,
як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаю-
чись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами,
а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці
його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя,
але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх
засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо
те, яке побачив, було налите люттю і болем.
— Якби я міг, — процідив лицар крізь зуби, — якби я міг, то з ве-
ликою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені
ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!
Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя. Того ж дня
сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.
РОЗДІЛ VII
1
Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й при-
несли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку,
і тривала сльота перетворила дороги в місиво.
Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся
з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою —
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 411
2
І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препас-
кудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник
і дракон уже чекали на нього.
— Га, бісова негода! Ви не замерзнете? — спитав у пустель-
ника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. — Візь-
міть мого кожуха. Не хочете?..
Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь
він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді,
проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.
— Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить
або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам
ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втни якогось
вірша, щоб аж.
І дракон почав:
В моїй душі хтось посадив осику.
На вижовклих від самоти горбах
Вона росте на чорнім полі крику
Така ж висока, як моя журба.
І бачу я в один дохмурий день —
Замайоріла постать вдалині.
Невже до мене Юда йде,
Щоби повіситись в мені?
— Це ти про мене? — спитав сухо князь. — Ну, звичайно, про
мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави.
Я врятував її…
— Якщо ви Юда, то я та осика, — зітхнув пустельник. —
Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб
загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував
у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета?
Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо
вони нетутешні.
— І я вмер… — сказав дракон. — І ви побачили — зло не від
мене.
Пустельник витер долонею мокре обличчя:
— Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих.
— Держава спала. Я мусив її розбудити, — аж застогнав
князь.
Юрій Винничук. «Місце для дракона» 413
Валентин Чемерис
Ех Вітько, Вітько!..
25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незви-
чайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стріли-
тися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного
ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили
свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг
на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім
украв кіт Васька…
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день,
Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неу-
важно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре
намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в тем-
ряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що
двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо
спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..
— Фе-е‑дько-о‑о! — зненацька лунає на вулиці. — Де ти, бісів
сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На
жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
418 Український гумор
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе вря-
тує тільки серенада!
Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив туба-ми,
ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зре-
штою чесно признався:
— Але я н‑не знаю, що це таке…
— О‑о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все
життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Сере-
нада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах за-
кохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо, — коротко мовив Федько. — Серенада — це
вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш ство-
рити вірша про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду на-
пише, в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько. —
Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо
носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку
по плечу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду
за годинку придумаю!
Горобець здивувався:
— Але ж я закоханий, а не ти.
Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів
викрутитися Федько Котигорошко.
— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого
й самі не знають. А вже з одним віршем якось упораюсь. Аби
у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені,
чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи
пак ти, палав та благав її покохати тебе.
— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Ти грамотний.
Як у душу мені заглянув.
— Дещо знаємо, — підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись
у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою
бігатиме.
Саме цього й хотілося Вітьці.
Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і при-
ятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, по-
клав перед собою зошит, сунув в рот олівець і за-думався. Вітька
не міг спокійно всидіти і, схопившись, за-кружляв навколо то-
вариша, заглядаючи в зошит.
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 423
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював
у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею
і спинилися біля очеретяного тину, з‑за якого визирав розквіт-
лий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. За ти-
ном біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали
428 Український гумор
собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи… Над селом влив
молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні… Тиша…
Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби…
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жа-
б’яче кумкання, — резонно зауважив Федько, — але стерпимо…
Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти
повинен не позіхати, а від любові трепетати. — Рішуче підсмик-
нув штани. — Можна починати!..
— Як це п‑починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався
Федько й смачно позіхнув. — Починай, як і кожний співак по-
чинає: розкривай поширше рота.
Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Сви-
рида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі…
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, — порадив
Федько. — Трохи завеликуватий, та нічого… І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, — знайшов
вихід Федько. — Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Го-
ловне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..
Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загри-
міли, ніби скаржились на щось…
— Давай, давай, — підбадьорював його Федько. — Та ближче
до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся… Та сміливіше,
сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки
розбудиш, треба добряче погаласувати! Вітьчина рука смикалась
на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з го-
лови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю… — з‑за спини підказував
Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми
всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — що-
духу загорлав:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься…
— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько. — Соло-
вейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав
під тином скільки було сили:
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 429
Зілля, що приворожує…
На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її за-
писати до історії Вітьчиного кохання.
Читаючи «У неділю рано зілля копала», Федько Котигорошко
зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 433
— Причепу приворожить?
— Тю!.. — Федько аж об поли руками вдарив. — Та Причепа
й сам причепиться, коли треба. Галю треба приворожить!
— До кого?
— Та вже ж не до сухої груші! — сердито вигукнув Федько. —
Глядіть не переплутайте, бо приворожите Галю не до Вітьки,
а до когось другого, буде потім морока!
— Гась?..
— Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? — ледь не зірвав голосу
Федько. — Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до од-
ного… Ну, кавалера, чи що… Щоб вона втріскалась у нього. Щоб
сохла за ним день і ніч… Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше
зілля — і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт за-
болів!
— Гась?.. — знову витріщилась стара. — Живіт, кажеш, за-
болів?
— Ага, покричиш вам у вухо, то й заболить!
— Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець. Спираю-
чись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче
задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні па-
хощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди — на вікнах,
на лаві — лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, ви-
глядали з‑за коминів, з усіх кутків…
У Федька аж голова закрутилась від пахощів. Тільки й по-
думав:
«Ну, коли в баби таке багатство, Галі амба! Так і присохне
до Вітьки!..»
Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила
в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик
з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.
— Пий, добрий молодець!
— Та я ж вам казав… — почав було Федько, та стара пере-
била:
— Все допойняла, пий і буде по-твоєму!
Знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив
кухоль. Напій видався не таким уже й гидким, як сподівався
Федько.
— Нічого, пити можна, — по-діловому сказав він. — Галя
за милу душу вип’є таке зілля. Головне, аби приворожило. Та на-
лийте, бабо, побільший кухоль, щоб зілля активно подіяло. Не ску-
піться. Приворожувати треба не на один день.
— Гась? — не дочула стара.
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 435
На Голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок,
як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько,
в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні
раніше, другі пізніше, одні сміливо, другі — ледве ноги тягнучи.
В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через
багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть.
Іди й ти, білявий, хлопчику! Що вдієш, вся чоловіча половина
роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь муж-
чиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися! Звичайно,
тут ще бабуся на-двоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи
голгофа з хрестом, чи едем з райськими садами…
Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську для тебе
хвилину — «бути чи не бути» — за тобою покірно котиться ві-
рний Федько.
Він також намагається підняти твій настрій.
— Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, йдучи слі-
дом. — У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком
дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..
— Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька. — Далі я сам
піду. Що буде, те й буде.
— Та я ще хоч трішечки…
— Кажу, вертайся!..
— Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті! Сів
Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці,
важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі
на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині.
«Яка тільки доля нещасна в мужчин» — сумно думає він, — і чого
дівчата не йдуть до нас самі?..» Кажуть, що на перше побачення
летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають со-
ловейки і звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки
Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили
440 Український гумор
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він
мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав ді-
вчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши
руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіно-
чим ділом?
— Спасибі тобі, Вітюньчик! — заторохтіла, даючи хлопцеві со-
киру. — А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справ-
жній мужчина, Вітюньчик!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і за-
танцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його
справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, по-
чувши оці слова?
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не
помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав.
Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося,
теж співала.
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 443
От вам і все!
…А в автора опустилися руки.
Все!
Автор чесно виконав свій обов’язок і, як умів, розповів про
те, як перше кохання Віті Горобця привело його, Вітю Горобця,
до першої і, гадаємо, останньої дуелі.
Пора вставати, Вітю. Твій час настав.
А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мій
мужчино чотирнадцяти неповних років.
Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і…
І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний ор-
кестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш… Все
село проводжає тебе, Вітя Горобець, в останню твою путь!
Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мов-
ляв, мене покидаєш?..
«Не знаю», — гірко думає Вітя і кріпиться з останніх сил,
щоб і собі не розплакатися. Не гоже покійнику на своїх похоро-
нах плакати.
Всі плачуть… Федя плаче і навіть Грицько Причепа на даному
етапі рукавом сльози витирає.
А голова колгоспу, схилившись над тобою, сумно каже:
— Шановний товаришу Горобець! Радимо вам спати спокійно
і вивчати у сні класиків! І тебе опускають у яму.
— Н‑не-е хо-о‑очу-у‑у!!! — зненацька кричиш ти.
— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа,
коли в неї гроші на базарі витягли, — хтось каже голосом Федька
Котигорошка. — А потім вона прийшла додому і знайшла гроші
в себе під подушкою, в панчосі…
— Е‑е… Г‑га-а?!. — Вітька закричав і схопився. — Що?
— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відско-
чив. — Вставай, пора вже…
— Що?.. Га?.. — важко дихав Вітька. — Мене вже убили?
— Ще ні, — утішає Федько і, підтягнувши штани, оптиміс-
тично закінчує, — але можуть… В тебе все, як кажуть, ще по-
переду… Отож протри очі і ходімо на поле бою. — Подумавши,
радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай
ноги, щоб, бува, не спіткнувся… Є така прикмета: хто спіткнеться
перед дуеллю, того неодмінно вгепають!
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 447
Дуель
25 липня 1964 року. Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
448 Український гумор
Арешт
Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпу-
гами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька пере-
ступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець
постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши
в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від по-
стрілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що най-
гірше — настрій був нікудишній.
«Ось і скінчилося моє кохання, — з гіркотою думав Вітька. —
Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!» Двері знову заскри-
піли і впустили… Петра білого, Вітьчин суперник стояв і безпо-
радно кліпав очима, звикаючи до темряви.
— Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.
— Я сам прийшов.
— Ти ж і боягуз!.. Аж противно…
— Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не сі-
чуть. Це все ти винуватий, — Петро схлипував. — Ти перший ви-
кликав мене на дуель і стріляв ти…
— А чого ж ти погодився?
— Так я думав, що це гра якась.
— Було б не лізти до чужої дівчини.
— Та я Гальки й бачити не хочу!
— Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так
ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кула-
ками. — Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?
— Полов…
— Що-що?
— Кажу, що полов кукурудзу, — витирав сльози Петро. —
Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки —
і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти…
Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь
сарай:
— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..
— А ти дрова рубав.
— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От. Галя
здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?
452 Український гумор
німав… Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок
вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю…»
Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи
і став поспішно зариватися.
— Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.
І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка,
Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній
кобурі грізного сержанта Причепи… кусень, хліба і два помідори.
Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити.
Як? У кобурі кусень хліба в помідорами? Та що ж це, зрештою, —
кобура для револьвера чи господарська сумка?
— Н‑н‑ну, що та-там? — з‑під соломи озвався Петро. —
И‑и‑ик!..
— Нічого, — спокійно озвався Вітька. — Револьвер, виявля-
ється, дуже смачний, особливо з помідором.
Петро недовірливо виглянув із соломи.
— Вилазь уже, дам і тобі.
Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув
Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом,
і Вітька лише сумно зітхнув:
— Шкода, що в нього така мала кобура.
Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик
Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось
вовтузилося, а потім стихло.
Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа
увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою
Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.
— Ось вони, твої дуелянти, — бушував Причепа, — яких ти
хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер
повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться
прочитати лекцію на тему: «Що таке підкопи з метою звільнення
арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу». Іч,
який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етані!
— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк
випадок сховався за Вітьчину спину. — І прокопів би дірку,
якби вас не понесло за сарай… Так, ніби іншого місця для цього
немає…
— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на дано-му
етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстеб-
нуту кобуру. — Хлопці, хто лазив… до кобури?.. Де ви діли…
— Ми ваш «револьвер» з’їли, — пирхнув Вітька. — Шкода,
що мала кобура… На даному етапі.
454 Український гумор
Чаплівський цирульник
«З кожним роком розширюється сфера побутового обслугову-
вання трудящих нашого району. З творчим вогником пі-дійшли
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 455
«Казбек»
І тоді Вітька заговорив.
Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стрі-
ляючи ними 3 кулеметною швидкістю…
З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша,
одна однієї неймовірніша. Змінювались континенти й країни,
острови й ріки, народи й епохи, звичаї та закони. Ганнібал
464 Український гумор
Дарунок
— На даному етапі, ви вже навіть поцілувалися, а ти досі
не підніс їй жодного дарунка, — з докором похитав головою
Федько Котигорошко. — Ну, куди ж воно годиться, га?
— Що ж я повинен їй дарувати? — з подивом, запитав Горо-
бець.
— Купи з півкілограма цукерок, — мрійливо облизав губи Ко-
тигорошко. — Тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок
копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду «Оленка».
Словом, на даному етапі, ласощів треба піднести. Щоб любов
укріпити. — І щиросердно додав: — Не скупій, як Кіндрат Пече-
риця, його за це й жінка з хати вигнала. Дівчата дуже люблять,
коли їх вгощають. Хоч і утратно, а що вдієш? Всі закохані так
роблять, не ти перший, не ти останній.
— А де я грошей візьму? — скривився Вітька.
Приятелі зітхали. Все гроші та гроші. І коли вже без них
можна буде обійтися? І раптом Котигорошко, щось пригадавши,
ляснув себе по лобі:
— Дурень я! Забув!.. Зараз я дістану тобі дарунок. І солод-
кий, і дешевий.
У діда Свирида поспіли сливи.
В того самого діда Свирида, котрого в селі дражнили Кісточ-
кою. Бо не міг старий спокійно дивитися, як пропадають сливові чи
вишневі кісточки. Де, бувало, не знайде кісточку, — обов’язково,
крекчучи й лаючись, підбере і в кисет сховає. А не дай боже по-
бачить, як хто їсть фрукти і викидає кісточки, то й зовсім роз-
кричиться.
— Що це ти, бісів сину, кісточки де попало жбурляєш?! Га?..
Думаєш, кісточці не болить, що ти її кинув? Ти ж її, шалапуте,
на смерть прирікаєш! А з неї деревина отакенна виросте, годува-
тиме тебе, непутящого, плодами. Дай сюди, кажу, кісточку!..
— От чудило! — казали про діда. — На кісточках звихнувся!
А дід, знай, ходить по городу та довбе пальцем ямки і втикує
туди принесені кісточки. ї стільки їх навтикає восени, що весною
увесь город від пагінців — як зелена щітка. А коли вони підростали,
старий бігав по селу, хапав за поли першого стрічного й благав:
— Зробіть ласку, візьміть хоч один пагінець! Прошу вже вас, бо
глушаться, дери його батько! Пропаде ж деревина ні за понюх тю-
тюну. А ви пересадите, щепу зробите, отакезна вам слива виросте.
Вік потім не об’їстеся слив, дери його батько, коли я брешу!
Кращого садка, як у діда, не було. Про сливи ж і говорити
не доводиться…
470 Український гумор
Турецький охотник
І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року
1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня. Прикотився в ді-
вочу хату маленький і товстенький весільний сват з білою хлі-
биною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки,
та й став на порозі. О, скільки сватів отак перестояли, скільки
Валентин Чемерис. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» 473
«Вітька+Галя»
Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці,
котрі щойно програли важливу битву.
— Все? — безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими
плечима. — Та не тягни, Жучок!..
— На даному етапі — все, — безнадійно розвів Федько ру-
ками. — Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско…
476 Український гумор
Гарячий пісок —
ліки універсальні
І сниться Вітьці Горобцю дивний сон. Біжить куниця — го-
лубі іскри розсипає.
Біжить степами, ярами, лісами, а він — за нею. А голубі іс-
кри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяй-
вом. А він — за нею.
День біжить…
Два біжить…
Три біжить…
І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схо-
пить її… І тільки руки простягнув, а тут хтось як крикне:
— А куди ж ти ото руками?! Іч, який швидкий!..
— Я десятий день уже біжу! — кричить Вітька.
— А десять років ти б не хотів за куницею бігти?
— І побіжу! — вперто кричить Вітька. — Хоч і двадцять ро-
ків! А позаду пихтить Федько і хникає:
— Вітько-о, я закохався…
Вітька застиг, як укопаний:
— І ти, Брут?.. І в кого?..
— Не знаю… — Федько задумливо гризе насіння гарбузове. —
Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.
— Щось мені душно, — каже Вітька.
…Уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував
руками, що зовсім сполошив матір.
— Мабуть, у нього гарячка, — швидко встановила діагноз. —
І добігається ж, вітрогон!..
А ліки у матері були універсальні, од усіх хвороб гамузом,
будь то біль у животі чи перше невдале сватання: гарячий пі-
сок. Нагріла його швиденько, в торбинку засипала — і синові
на живіт поклала, по доброті своїй не відаючи, що синові ще де-
сять років бігти степами, бігти ярами, бігти лісами за голубою-
голубою куницею…
478 Український гумор
ПРЕВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК
Кошовий Сірко був превеликий характерник! Було, хто б
не задумав воювати з ним — він уже й знає: зараз і військо зби-
рає, і списи точить, і ратища готує. Недаром його турки про-
звали шайтаном.
Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не боялись, бо
його ніяка сила не могла перемогти.
До сірка, кажуть, наші люди платили ляхам подать: третя
гуска, третій віл, третій кінь, хліб. Всього третя частина. Як став
Сіоко кошовим, зараз же і зладнався з королем польським.
— Ну, — каже, — ваше величество, хоч биться, хоч мириться,
а третьої частини панам давать не будемо!
— Як знаєш, — каже король. То діється не по моєму при-
казу.
Зібрав Сіркр запорожців і п’ятнадцять тисяч турків та й по-
гнав ляхів з України. Догнав до Случі і каже:
— Оце, ляше, по Случ твоє, а це наше.
Ті ляхи піймали тоді свого короля і заслали на морський ост-
рів.
— Оце тобі, — кажуть, — за те. що якшався з Сірком.
ЗАПОВІДЬ СІРКА
Сірко на три частини захований: перша його частина лежить
отут саме, де Чортомлицька Січ, друга — під Кривим Рогом,
а третя — під Полтавою. Він як умирав, так дав таку заповідь:
«Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год;
хто буде мою руку носить сім год, той владітеме нею усе рівно,
як я й сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна
хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля
утишиться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи
год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати,
братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам
своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто
вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену
неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний
християнин, — я єсть православний християнин Сірентій Іванович.
От таку він, той сірко, дав заповідь!
ЯК СІРКО УМИРАВ
Сірко — це кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце
бувало вийде із куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче,
возьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку!» Той хлопець
візьме пістоль та тільки бух! йому в руку. А він візьме в руку
кулю, здаве її та назад і кине. Врни, ті запорожці, всі були зна-
йовиті… Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому
210 років. Він як умира було то й каже: «Оце вам три позирки
з водою. Першим пузирком сприснете — оживу; другим пузирком
сприснете — стану дивиться, а третім сприснете — устану і піду
у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода була
482 Література рідного краю
IV
Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався.
Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали
праву руку та аж сім год возили її за собою:
— Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з со-
бою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати.
Якщо будете возити мою руку, то ще права рука моя буде вами
руководствувати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене
та приложіть мою руку мені в мою труну.
Ото ж Сірентія рука й ходила аж сім год по військах. А на вось-
мому році розкопали Сірентія та й приложили до нього праву
руку, як вона була. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій
Праворучник.
— А як обсадите могилу округ деревами, то буде вам од мене
велика заплата; а як порушите мою могилу, то буде вам од мене
велика пригода.
І справді, ця могила Сірентія робити коло неї не дасть, ніяк
не дасть. Орав тут якось один чоловік на трьох парах волів
та до неї наблизивсь. Так усі пари його волів як уплутались до-
купи та так збились, що ніяк не можна було їх розтягти. Збі-
глись усі люди з села — аж ніяк не можна. А він тільки й того,
що до неї наблизивсь.
V
Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому
210 годів. Він як умира було, то й каже: «Оце вам три пузирки
з водою. Першим пузирком сприснете — оживу; другим пузир-
ком сприснете — стану дивиться; а третім сприснете — устану
і піду у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода
зроблена була із таких трав. Так як умре, то його клали у гній
і на треті сутки одгрібали та сприскували водою. Як із першого
пузирка сприснули — ожив; з другого сприснули — став дивиться,
а з третього сприснули — устав і пішов. Ото так до трьох разів він
робив. А в послідній раз він як умер, то велів себе спалить і по-
піл геть пустить, а руку велів одрубать і носить три годи, а потім
положити в могилу. Ото та могила і єсть у Капулівці.
***
Дуже давно то було, ще за запорожців та за кошового Івана
Сірка. Пройшло вже чимало років, як жив Іван Сірко, і хоч його
давно не стало, а слава його не пройшла, не пропала, й ніколи
не пропаде. На ворогів він був страшний і немилостивий, а для
християн — напроти, був дуже добрий. Якось одного разу запорожці
Легенди про кошового отамана Івана Сірка 485
Гнат Хоткевич
З давнини
І
Сонце заходило. Косе проміння падало на річку Білу, і не була
вона тоді білою, а сяла всіма кольорами у своїх пологих берегах.
Обидва береги були однакові, але по однім боці лягло село ве-
лике, з двома церквами, а по другім — луки, поля й далі степи,
степи безконечні. Луки підходили до самої ріки, наче аж падали
в неї.
Річка Біла неширока. Он через неї перекинулися кладочки,
позв’язувані де вірьовкою, де перевеслом, а де й так — про-
сто жмутом трави. Ними можна було любуватися, як художнім
твором, як храмом Растреллі, як поетичною мрією, — так вони
були під стать і пейзажеві оцьому, і тихому темпові руху хвиль
у річці, й такому ж темпові життя села. По них, по оцих кла-
дочках, перелітає пісня, коли ото у суботу зацвітуть вулиці ді-
вочими голосами й радісними гармоніями; по них котиться про-
тяжливе «Геей» плугатаря, що оре найдальшу свою скибу, а істик
у зуби взяв, бо нікуди його встромити. Парубок і дівчина йдуть
одно одному назустріч: вона й бачить, що зустрінуться на сере-
дині, а ступає босою ногою на сучкувате бервено, і зустрінуться
на середині. Гриць так боїться, щоб бідна дівчина не впала, що
вона аж пищить у його обіймах і лається. Але ця лайка звучить
як ласка, а в тих пручаннях ще ближче горнеться одне молоде
тіло до другого.
Серед війн, і гнету, й віковічного плачу одвічної Рахілі вири-
валися колись-не-колись десятиліття, що село українське жило
тихим і своїм життям. Співало свою пісню, культивувало свій
звичай, творило свій кодекс. Тоді вистарчали такі кладочки в за-
мріяних берегах, тоді вони й клалися. А налітала знову буря —
і змітала з дороги не тільки кладочки, а й села цілі.
На тім боці Білої косить парубок. Сорочка аж очі вбирає на зе-
леному тлі лук. На голові широкий жовтий бриль кидає округлу
тінь на смагляве, загоріле обличчя. Вус недавно засіявся, очі карі
з ясним, може, трохи суворим поглядом — і цей погляд надавав па-
рубкові вигляду якоїсь дорослості. Кожен замах косою показував
488 Література рідного краю
II
Ціле її «хазяйство» збіглося до неї. Вона голосно сміялася, коли
яке-небудь пузанча вутятко перекидалося на спинку й швидко-
швидко перебирало лапками, не можучи перевернутися назад;
маненькі курчатка часто дзьобали носиками, а задерикуваті пів-
ники підскакували мало не до рук дівчини, стараючися вихопити
з рук насіння. Голосний сміх далеко було чути у прозорому ран-
кові, — і, мабуть, тому саме рипнули сінешні двері хати. Вийшла
мати Марусина.
Це не була ще зовсім стара жінка, але й не молода. Висока,
огрядна, з сильним іще й дзвінким голосом. Станок сорочки був
миткалевий, підтичка з полотна; дерга чорна, на голові намітка.
496 Література рідного краю
III
Василя кинуто в льох, де горілчані бочки стояли. І, мабуть,
добре кинуто, бо він і пам’яті збувся.
Коли прийшов до себе, довго не міг зрозуміти, де він і що
з ним, але біль у зв’язаних руках вернув йому пам’ять. Він згадав
усе, що сталося, і коли подумав, що зараз робиться з його Мару-
сею, — почав якось не то ревти, не то стогнати й битися в своїх
506 Література рідного краю
Іван Сенченко
Руді вовки
«Руді Вовки» — повість про доісторичних людей, що жили
біля Дніпра, в тій місцевості, яку пізніше називали Великий Лу-
гом. Тепер там широко розлилося Каховське море.
…Прадавні, безмежні, могутні ліси, повновода Велика Ріка,
незаймані простори зелених лугів та долин, а серед них — во-
лодарі цих незліченних багатств, Руді Вовки — хоробре й дуже
плем’я. Юнаки Вогняна Хмара і Оленячий Ріг, голова роду Голо-
мозий, надто досвідчений Кендюх добре знають лісові таємниці
й готові стати до бою з яким завгодно хижаком. З іншими ж пле-
менами Руді Вовки щиро намагаються жити в дружній спілці.
Письменник переносить читача у глиб тисячоліть, змальовує
звичаї, уявлення наших далеких предків про навколишній світ,
їхню боротьбу з дикими звірами, способи полювання, зображає
розкішну природу краю.
Око, раз по раз міняючи фарби, не спинявся ані на хвилинку.
Звір уже вгамувався, спокійно нахилив голову і почав скубти зе-
лену травицю, — її малює Око зеленою глиною.
Навколо такий простір, так далеко видно, навколо такий
тривкий спокій! Нікому і на думку не спаде, що там, за кущами,
у напрузі, готові кожну мить кинутися вперед, причаїлися мис-
ливці.
Однак Голомозий іще приміряє: чи не занадто велика відстань
між звіром і людьми, чи не занадто розкидане коло мисливців?
Але ось ніби все гаразд. Тоді Голомозий торкає палицею колоду.
Так обзивається вітер, зачепившись за пень Громового Дуба.
Мисливці розгинаються, роблять крок нечутно й скрадливо,
стискають коло все тісніше й тісніше, аж поки охоплюють з усіх
боків осику, а з нею і намальованого на ній звіра. Він, власне, опи-
нився в «мішку». Білий світ для нього закритий з усіх боків.
Олень у розпачі. Він метається, кидається з одної сторони
в другу.
— Вже час, час! — кричить тоді Голомозий.
Липові колоди, що перед тим лише ледве-ледве дудніли, за-
хлинаються від зливи переможних ударів.
Звір, повний жаху, мчить, шукаючи виходу з пастки, але дарма!
Навколо, куди тільки він поверне свої очі, — скрізь, скрізь
відважні й спритні мисливці із роду Рудих Вовків, Але вони
не лише відважні, а й завбачливі. Ось палиця в руках Голомо-
зого востаннє опустилась на колоду і німо завмерла. Завмерли
й мисливці, — всі, крім трьох, що стояли з боку Оленячої До-
лини. Вони розгорнулися віялом, відкривши перед звіром вільну
дорогу до річки, вільні шляхи до Оленячої Долини. Звір тієї ж
хвилини скористався з нагоди!
О, як він плигнув! Як він помчався, а слідом за ним полетіли
радісні вигуки, задоволений регіт, бо він робив лише те, чого
хотіли мисливці, бо він біг туди, де вони хотіли його бачити, —
на великі простори Оленячої Долини. Гей, оленю, біжи, біжи,
ряснорогий, біжи здоров!
Коло, яким оточили були Руді Вовки оленя, означало, що
вони підкорили його своїй волі, що вони владарі над ним; вони
можуть зробити з ним, що хочуть. Вони могли б його просто
вбити. Але вони цього не зробили. Засвідчивши перед ним всев-
ладну міць, вони дають йому волю. Хай не боїться Оленячої До-
лини, хай не страшиться відважних мисливців, хай повертає,
як завжди, на своє літнє пасовище, бо так хочуть мисливці з роду
Рудих Вовків.
520 Література рідного краю
Пхе! Як він йому надокучив, як йому набридло це все! Будь-
що-будь, а сьогодні треба покінчити з цим старим опудалом раз
і назавжди. Тож молодий, замість уступати з дороги, зневаж-
ливо гаркнув:
З нього порохнява вже сиплеться! Хто вовк, — гайда за мною!
Молодь заворушилася: перед ними стояв красунь-молодик,
сміливий, як лев, відважний, як тур. З ним можна пожити й по-
розкошувати, як самі захочуть.
Ватажок зрозумів цей рух. Зграя виходить з покори. Далі га-
яти часу не можна. І він з тим напруженим спокоєм, який, од-
нак, страшніший за найлютішу похапливість, пішов на бунтаря.
Цей стояв і чекав. Хе! Старе опудало! Воно ще намагається при-
скати. Проте час уже з ним покінчити. І молодий вовк враз зі-
бгався в купу м’язів, гаркнув і кинувся на ватажка.
Всім було зрозуміло, що проти цього вихору сили не вдер-
жався б і найсильніший із найсильніших звір. Та старий ватажок
не даремне жив так довго на світі. І не такі молодці у свій час на-
магались перегризти йому горлянку, проте з них лишились тільки
шматки м’яса, а він ще й досі гуляє по Великому Лугу. З досвіду
минулих боїв він знав також, що в таких смертельних змаган-
нях, крім сили, потрібна ще й обачність та хитрість, — до чого
завжди з таким презирством ставляться самовпевнені молодики.
Тим-то, замість прийняти удар грудьми і зчепитися лапами,
ватажок несподівано присів, міцно упершись у землю ногами.
Цього якнайменше сподівався супротивник. Отож замість грудей
ворога передні лапи його хапнули тільки повітря. Не здержавши
рівноваги, відважний молодик полетів сторч головою на землю.
Це було так несподівано, що він на хвилину наче закляк, а коли
очуняв, картина бою вже зовсім змінилася. Розпластаний, він
лежав горічерева на землі, тимчасом як щелепи ватажка набли-
жались до його горлянки.
Молодик метнувся вгору, намагаючись вивернутись і звестись
на ноги. Це до певної міри йому пощастило. Підкинутий угору ва-
тажок дещо зсунувся набік, але не звалився зовсім: щелепи його
вже змикались на горлянці супротивника. Молодий вовк, якому
стало забивати дух, вдруге, і тепер уже з розпачем, метнувся
вгору. Він забув про всі свої наміри, і єдиним бажанням його
було вирватись, вирватись хоч би що і дихнути на повні груди.
І цього разу, як і перше, супротивник злетів угору, та не зірвався.
Вовча хватка має особливу властивість: це мертва хватка,
коли щелепи зводить, кам’яніють м’язи, діючи вже незалежно
від бажання звіра.
Іван Сенченко. «Руді вовки» 523
врятувалася на дереві, її спис зломився у тілі звіра, і той, ле-
жачи внизу, терпляче чекає: ось-ось знесилений мисливець по-
летить з дерева сторч головою в його пащеку. Але стривай, що
воно блиснуло там угорі? Ніби запахло димком? Що робить ця
двонога тварина? В руці в неї сухі тріски, вони тліють, палахко-
тять, описують чудернацькі кола в повітрі. Ось три-чотири іскри
упали вниз. Одна з них потрапила в ніс хижакові.
Як він приснув, як підстрибнув угору, як вчесав себе лапою
в писок. Але чш-ш… Що це таке? Ніби зашаруділа трава. Ніби
потягло десь збоку їдким духом людини. О, і звідси, і звідси…
Та що ж це таке? Звір наставляє вуха, вишкірює зуби, шерсть
стає йому сторч на спині, він уже ладен зробити скок у найближ-
чий кущ, але в цей час фурчить щось у повітрі… і звідти і з того
кінця. Щось боляче втикається в груди хижакові. Це спис. Але
він не один, їх іще чотири чи п’ять впинаються в горлянку,
в груди, у живіт, в легені… Це мисливець, загнаний на дерево
за допомогою вогню, подав знак своїм товаришам, і вони поспі-
шили на допомогу.
Кендюх з перепочинками, з перервами добуває свою дудку
й витягає губку. Верхній край її вкритий білим попелом. Але це
нічого. Під ним десь тліє вогонь. Назбиравши трісок, сухого листу
й лубу, Кендюх розкладає їх трьома купками на великій широкій
гілляці, а потім прикладає до першої купки свою губку і дме.
Одначе, що за знак? З губки не вискакують іскри, сухий лист
і тріски не беруться полум’ям. Невже вогонь умер? Кендюх роз-
гинається й уважно досліджує луб. Він надто туго скручений
і до того ж на ньому видно кільце, саме на тому місці, де його охо-
плювало коліно очеретини. Кендюхові все зрозуміло. Вогонь таки
вмер. Досадно. Та ця досада нітрішечки не позначається на об-
личчі Кендюха. Він тільки сопе і, опустивши на момент голову,
знову лізе в свою торбину. Ого! З нього завбачливий мисливець!
З торбини Кендюх виймає загострену паличку й дощечку з ви-
крученою посередині ямкою.
Обидві ці речі особливі. Їх узято з Громового Дуба. На Громо-
вий Дуб вогонь упав з самої хмари. Ох, як він палахкотів! Але
слідом за вогнем падала вода, і вогонь, рятуючись, сховався все-
редину дерева та й залишився там назавжди. Це бачили й зна-
ють Руді Вовки. Це дуже добре знає й Кендюх, і йому не так уже
важко викликати вогонь із середини деревини наверх.
Кендюх ніжно гладить дощечку і проводить пальцями по кі-
лочку. О, будьте розсудливі й спокійні! Вам не може зробити чогось
поганого цей Рудий Вовк. Він вам друг і найщиріший приятель.
Іван Сенченко. «Руді вовки» 531
напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб
потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину
десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто
звивається, спускається вниз.
Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але
тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось
чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є
воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звер-
тає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям
Оленячої Долини нема чого сваритись за неї.
Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий ту-
піт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись
з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, мо-
лодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги,
проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул.
І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хви-
лину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоря-
ються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній.
Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив
своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє
зайченят, ще безсилих втікати, і прийшов напитись після обіду.
Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повер-
нувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко
проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.
Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона
нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються
за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненави-
дить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він
п’є, роблячи вигляд, що зовсім не помічає свого кривавого во-
рога і раптом робить скок.
Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто
повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано
плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі.
На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного
сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махай-
родус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непо-
сидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити
в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає
берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак,
чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі?
Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає
в кущі.
Іван Сенченко. «Руді вовки» 543
пошану, звісно, не через своє ніжне чуле серце. Ого! Як би їхні
ніжні кісточки захрускали у нього на зубах! Причина зовсім
інша: крім кошенят, є ще їхня грізна мама, з якою він вважає
за краще не поривати мирних взаємин: все ж вряди-годи і йому
перепадає щось із її пишного столу, а це далеко краще, ніж са-
мому потрапити в її пащу.
Зваживши, що гармидер знявся, власне, знічев’я, Чорний Вовк
уже зібрався був повернутись у своє лігво, як його увагу раптом
притягла чорна крапка в небі. Вона росте і разом з тим описує
коло; Вовк бачить вже зігнутий гаком дзьоб і широкий розмах
крил. Це не кібець, не шуліка, і не звичайний орел-степовик.
Між кінцями крил три рази вздовж уляжеться найдебеліший
вовк, пазури птаха можуть поступитись хіба пазурам лева або
Великого Кота. Ну от, знову пішов угору. Цікаво, на кого він
націляється? Вовк робить і зручніше підводить голову. І в цей
саме час щось потужне й чорне блискавично прорізує повітря.
Це упав птах і накинувся на жертву. Чути невимовно злякане,
жалібне скавуління.
Вайло, звиваючись, відділяється від землі; над його головою
вже занесено дзьоб. Але птах не додумав усього. Він не зважив
на Непосидька. Тож замість однієї, він відчув раптом подвійну
вагу. Молоді гострі зуби впиваються йому в крило. Птах — гі-
гантський гриф — на момент торопіє. З горлянки його вирива-
ється гнівний клекіт, він махає і б’є крилом, але, замість того,
щоб зноситись угору, опускається вниз. З цього користується
Вайло. Дарма, що хребет його тріщить, він звивається, силку-
ється боронитися.
І ось зуби його натрапляють на щось закостеніло тверде. Це
нога грифа. Дарма. Він впивається в неї. Він напружує всю силу
щелепів, і нога, покрита роговою лускою, піддається. Під лускою
живе тіло, це Вайло чує по тому, як легко стало його зубам.
Гриф відчув небезпеку; тим могутніший його опір, тим страш-
ніша сила удару. Летять шматки шерсті вкупі зі шкурою. Вайло
захлинається від крику, але ні на момент не звільняє ноги хижака.
Його щелепи працюють, під зубами тріщать кістки й жили.
Не зупиняється ні на хвилинку і Непосидько. Він уп’явся зу-
бами в крило птаха. Ого! Він так наполіг, що гриф навіть утратив
рівновагу і покотився на траву. Ще раз, ще міцніше натиснути.
Гриф збирає сили і круто рветься убік. Струснути супротив-
ника, звільнити крила, вирватись у недосяжні простори.
Непосидько відривається силою поштовху і держиться лише
на самих зубах, приглушений новим ударом дзьоба.
554 Література рідного краю
Але як же ж вона їх налякала! Фу! Парко, ледве не розтру-
сив черево.
Кендюх сів, опустив на хвилину голову на груди і несподівано
роздув ніздрі. А тоді враз схопився і, шарпнувши за руку дівку,
кинувся в напрямі до табору. Він вчув небезпеку. Великий Кіт
уже кинувся навздогін, але, напевне, був іще далеко, і Кендюх
мав надію добігти до табору раніше, ніж той встигне зробити свій
останній стрибок. Тепер уже не Костяна Голка, а він кричав і во-
лав почекати, застерігав про небезпеку, водночас героїчно нама-
гаючись не відставати від Костяної Голки. Та де йому було угна-
тись за нею! Почувши про Великого Кота, вона так метнулася,
що їй міг би позаздрити найпрудкіший олень.
Вона давно вже зникла у вечірньому присмерку лісу, і Кендюх
лишився один. Відчай надав йому сили, і він мчав так, як ще не бі-
гав ніколи. Нарешті ліс перейшов у кущі, а з‑за них показались
вогні становища. Кендюх ще завзятіше наліг на ноги, водночас
прислухаючись, чи не чути звіра за спиною. О, він ніби відстав,
напевне, затримався там, де Костяна Голка вловила Кендюха.
Коли Кендюх добіг до табору, він застав там величезне зво-
рушення. Всі були вже на ногах і, потрясаючи списами, закли-
нали Костяну Голку вернутись туди, звідки прийшла. Костяна
Голка метушилась навколо таборища і запевняла Рудих Вовків,
що вона не що інше, як тільки Костяна Голка, — що вона жива
і втекла із лігва лютого хижака.
Поява Кендюха заспокоїла Рудих Вовків. До його слів прислу-
халися у таборищі і зважали на них. Крім того, він таки вернувся,
хоч і з запізненням! Словом, він перескочив через вогні, якими
оточене було таборище, і протяг за собою Костяну Голку.
До них наблизились двоногі Вовки; спочатку боязко, а далі
сміливіше, вони почали обмацувати Кендюха й Костяну Голку
і робили б це не знати скільки часу, коли б далеке приглушене
рикання не сповістило їх про наближення Великого Кота.
Кендюх кинувся підкладати дрова у вогнище. А втім, це давно
вже робили Голомозий, Око, Довготелеса, Вогняна Хмара та інші
сторожкіші мисливці. Табір містивсь на точку, що мав сорок кро-
ків завдовжки і стільки ж завширки. Ще перед заходом сонця
його навкруги обіклали купою гілля, хмизу, повалених дерев
так, що, запалені, вони вогняним кільцем відділяли таборище
від решти світу. Накидані нові оберемки палива ще збільшили
вогнище, і вогняні язики високо підіймалися в темряву неба.
Мисливці розташувались купками по лінії вогнища, тримаючи
в руках зброю. Вони приготувались до зустрічі. Звір їх не застане
562 Література рідного краю
Коли все стихло, Голомозий тихим голосом, щоб він не доле-
тів до жінок і дітей, сказав:
— Кіт з Великого Лугу поніс невеселу звістку своїм. Але, зре-
штою, що маємо робити? Не Руді Вовки їх зачепили перші. Хіба
ми не попереджали його? Однак він не зважив на наші слова.
Та коли б тільки йшов сам на сам і відкрито. Але ж він викорис-
тав неприязнь Червоних Мурашів до Оленячого Рога, що нена-
вмисне зруйнував їхні гнізда. Кіт заспілкувався з ними, вихопив
серед білого дня Костяну Голку і далі знову пішов війною. Отож,
Руді Вовки не могли учинити інакше, ніж учинили. Не їхня тут
вина. Вони прагнуть тільки миру з Червоними Мурашами і Ко-
тами з Великого Лугу.
Голомозий помовчав трохи і далі сказав:
— Якщо на це буде згода відважних мисливців, то Руді Вовки,
не гаючи часу, закріплять з Червоними Мурашами і Великими
Котами мир так, як це робили їхні предки.
— Це добре сказано, — підвівши на хвилинку свою голову,
промовив Кендюх, — Руді Вовки ніколи не накидалися перші
на Червоних Мурашів, ні на Великих Котів. Їм нема цієї потреби
й надалі. — Він, Кендюх, за мир.
Мисливці приєднались до Кендюхової думки. Тоді Око вийняв
із своєї торбини дві кістяні дошки, кожна з лікоть завдовжки,
і гострі ножі. Голомозий підвівся і стиха вдарив у колоду. Узя-
лись за свої палиці Кендюх, Вогняна Хмара і ще четверо, поки
всі сім колод не сповістили цілу Оленячу Долину, що Руді Вовки
укладають мир з Червоними Мурашами й Великими Котами.
У такт гомону колод запрацював своїм ножем Око. На костя-
них дощечках вирізав він — на одній Червоного Мураша і Вели-
кого Кота, а на другій — двоногого Рудого Вовка. Коли малюнки
були викінчені, він густо обмастив обидві кістки живицею з роз-
мальованих боків, міцно стулив їх і скрутив зверху тугими оле-
нячими жилами.
Нехай так міцно тримається і добрий мир поміж відваж-
ними мисливцями з роду Рудих Вовків, Мурашами й Котами.
По цьому дощечки, поєднані в одно, були урочисто поховані гли-
боко в піску, і, стомлені бурхливими подіями дня, Руді Вовки
взялися вечеряти.
Волохата лягла поруч Кендюха. Вона пообгризала геть усі
кістки, що той їй кинув, і була дуже щаслива з цього.
Костяна Голка, навпаки, їла дуже мало. Обнявшись з Печерич-
кою, вона розповідала їй про свою втечу із лігва Великого Кота,
і, так розмовляючи, обидві непомітно заснули. Заснули Вогняна
Іван Сенченко. «Руді вовки» 567
Микола Возіянов
Традиція
По вузенькій колоді два цапи переходять річку. На середині
річки зустрілися. Стоять. Очі у очі. Обійти… у воду булькнеш.
Задкувати… гордість не дозволяє.
— Гадаю, битися не будемо? — запитав один цап. Потім до-
дав. — По-перше, таке вже було, і ми знаємо, чим це закінчилося.
По-друге — ми ж не барани.
— Воно так, — погодився другий цап. — Але порушувати тра-
дицію, мабуть, не варто.
Микола Возіянов
Чого так?
Микола Возіянов
НЕ БЕРЕ
Сірко похапки загорнув щось в стару газету. Помітивши, що
на нього дивиться Бровко, неохоче пояснив:
— До Бульдога йду. На прийом.
— З хабарем під пахвою?- Осудливо мовив Бровко.
— Про що ти балакаєш! Який там хабар! Так… сувенірний
набір кісток.
— Не прийме. — Бульдогу за оті «сувеніри» добряче хвости
нам’яли.
— І то правда, погодився Сірко. — Уже втрете оцей згор-
ток до нього ношу. Бульдог розгорне пакунок, понюхає, зітхне,
а брати… відмовляється. Навідріз.
— Навіщо ж носиш?..
— Бульдог велить.
— Тю! Так він же не бере.
— Не бере.
— Навіщо ж носиш?
— Щоб усі бачили, що він не бере.
Позакласне
читання
Наталена Андріанівна
Королева
(1888–1966)
Наталена Королева народи-
лася 3 березня 1888 р. в селі Сан-
Педро де Карденья біля м. Бургос
у Північній Іспанії. Повне її ім’я
за старовинним іспанським зви-
чаєм Кармен-Альфонса-Фернанда-
Естрелья-Наталена. Мати май-
бутньої письменниці помера при
пологах. Наталену одразу після на-
родження взяла до себе бабуся Тео-
філія, у якої вона жила до п’яти ро-
ків. Після смерті бабусі дівчинку за-
брав до Іспанії материн брат Еуге-
ніо, старшина королівської гвардії,
згодом католицький священик. Там
нею опікувалась також тітка Інеса.
Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французь-
ких Піренеях, де вона пробула майже дванадцять років. Тим часом батько
одружився вдруге з Людмилою Лось, що походила зі знатного чеського
роду і мала маєток у містечку Красне біля Львова. Оселилися в Києві,
і мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала тут навчання. Восени
1904 р. сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва. На цей час вона
вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови,
з дитинства трохи пам’ятала українську й польську. У сім’ї розмовною
була французька. Опанувавши російську мову, дівчина вступила до Ки-
ївського інституту шляхетних дівиць, який закінчила через два роки.
Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інсти-
тут. Перша світова війна застала Н. Королеву в Києві: вона приїхала
до хворого батька, який невдовзі помер. Тут за нею було встановлено
поліцейський нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи можли-
вості виїхати (кордони було закрито), вона (через товариство Червоного
Хреста) стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки про-
була Наталена на війні, одержала солдатський хрест «За хоробрість», три
поранення, тиф і кілька запалень легенів. Особисте життя Н. Королевої
під час війни склалося драматично. У Празі вона зустрілася з Василем
Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-
громадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний
будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Тут і прожили
до кінця днів своїх. Василь Королів‑Старий займався літературною, пе-
дагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941 р. після чергового до-
питу в гестапо. Н. Королева все подальше життя присвятила літератур-
ній праці. Саме тут вона почала писати українською мовою.
Померла письменниця 1 липня 1966 р. в Мельнику.
Наталена Королева. «Скитський скарб» 573
Наталена Королева
Скитський скарб
Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні,
вказав Передвічний схованки первням, з яких мало повстати зо-
лото. Знав‑бо Всемудрийі що з золота виростає недоля людська.
Узи таємні золото зі злом в’яжуть. Все-бо, чого бажання несите
собі прагне, золото в собі втіляє.
Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми,
накрив Передвічний одну з тих схованок таємних «Чорним
ставком»*, що є колискою громів. Другу ж під блакитною глади-
ною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку —
громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористе-
нову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом,
принаднішим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню — по ін-
шому скарбові і не тужитиме.
Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі,
то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.
І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що
природу тваринну, образ людський і іскру Божську в собі має.
З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати,
одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала,
з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів**, несить бабу-
птицю полошила:
— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку
таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе ри-
бок, мов господиня куряток: — Малі, малі, маленькі! Мої, мої
дрібненькі!
І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі
на поверхні лишивши.
Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гой-
дається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба,
до сонечка ясного усміхається.
А в небі — орел Дніпровий ширяє.
Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам вод-
ним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!
* Піренейська легенда.
** На Дніпрі було давніш сила лебедів і пеліканів.
574 Позакласне читання
Марко Вовчок
Ведмідь
Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть,
усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?..
Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив
козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіл-
лясту. Хто побачить, було, вербу тую, то кожен спитає, як вона
вросла тут сама, поміж дубів величних…
…Славно у тій пасіці! Дихать — не надихаться! Легко — вільно!
Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби — зрідка
дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця. У село шлях зви-
вається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, — ви-
дати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний…
Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, ма-
ленька, як вузлик, білявенька босоніжка, сестричка Михайлова,
прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці, співала пі-
сень, ходила по полю збирати полуниці… Уставала Мелася раніш
од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяй-
стві, було їй такого діла, що ой-ой!
Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві, —
у широкорукавій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному по-
ясі, — дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок
місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку.
Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася,
чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема, — і вдалині не видко.
Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь
у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Ми-
хайло заснув, а діда усе нема! І не чути — усе тихо! Коли ж ра-
зом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки.
Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі!
От воно — от воно! Поронйло лісу, суне поміж вуликів, й вулля
валить, і квітки давить, і рожу й калину ламле, і дуба кріпкого
втрухнуло минаючи — господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшен-
ний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!
Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця,
і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість!
Нема порятунку! Братик Михайло коханий! Як тебе рятувати?
580 Позакласне читання
Марко Вовчок
Iнститутка
Т. Г. Шевченку
I
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала.
А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було,
мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу;
а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що
й скаче, — то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою
моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю:
сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важ-
кого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи
жива я…
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, су-
мирна собi, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги во-
лочила, а заговорить — тiльки шам-шам, одразу й не розбереш;
так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка
йде — охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки
були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе,
що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що
до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. «Розволочитесь, —
було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб
бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло
тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо
за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота,
докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б’ють
десять раз на день, як от по iнших чуємо.
А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько
нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб
i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так
i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть
тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати
дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки
рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!
584 Позакласне читання
II
Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця
була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої
кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує,
та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а пан-
ночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує:
«Може, тобi того з’їсти? може, того спити?» Наїдкiв, напиткiв
понастановлювала; сама сiла коло неї, — не надивиться. А пан-
ночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми
з‑за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говори-
тиме, — чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питає стара. —
Ти менi не кажеш нiчого.
— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
— От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити
на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi
його нiколи!
— Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе
дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
— Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили
тiї невiрнi душi?
Марко Вовчок. «Iнститутка» 585
III
— Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу,
щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од две-
рей та в куток, та купою в куточку й збилися.
586 Позакласне читання
IV
Увечерi кличуть: «Iди до панночки — розбирати». Ввiйшла;
а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
— Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати
хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
— Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? — питає.
— Нi, не вмiю.
— Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
Марко Вовчок. «Iнститутка» 587
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Уми-
лась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була.
Така веселенька.
— Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!
Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
— Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас
наїдуть?
— Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай
на тебе надивлюся!
— Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було
й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танцi…
Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже
зараз i гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та ок-
самити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку.
Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного
дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме,
то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає,
то стрiчками перев’є, то вквiтчається…
— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову
сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе
за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона
княгиня великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї.
Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють
кам’янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають
такеньки, пересипають, — панночка й зiтхне:
— Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас
не було!
— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Однi
з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо,
вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма
їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє
регочеться, танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене!
Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас пе-
588 Позакласне читання
VII
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, —
життя i господарство.
— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас
дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче при-
служниця, абощо.
— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.
— Вiзьмiть книжку почитайте.
— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
— То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi
лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик
з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед
кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз
по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться
i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне
або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться.
Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали
ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натер-
плюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, —
знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає,
Марко Вовчок. «Iнститутка» 589
IX
Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи
оченьпала.
Лежу сама, — усi на панщинi, — лежу та все собi думаю:
«Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»
У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю ду-
шею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий
бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату
590 Позакласне читання
Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
— Iди, иди, хутенько иди, Усте!
— Куди йти?
— До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали
по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй,
що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж
бо, йди!
— Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було.
Ходiм-бо, ходiмо!
Марко Вовчок. «Iнститутка» 591
XI
Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи за-
буде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному,
привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi
коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима
свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом
забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… —
Дознає неборак, почiм кiвш лиха!
Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як по-
чались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм,
да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається
панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться
i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати.
Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони
усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вча-
щати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, —
i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько
панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полко-
вий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум’янi, i станом висо-
кий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, —
на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
592 Позакласне читання
XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара су-
питься та все бурчить:
— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує
того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. «Дякує, — кажуть, -за ла-
ску, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, — лiчить».
— I не силуйте його, — каже стара, — нехай лiчить з богом!
Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне,
i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий
знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, — по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить
у лiжку, як мальована, — дожидає.
Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже —
i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку
та й прощається: «Завтра навiдаюсь».
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тiльки їй на
питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лiкар? По-
Марко Вовчок. «Iнститутка» 593
XIV
Спустiло панське подвiр’я; не тупочуть конi, не торохтять ко-
ляси. I панночка тихша: не лає, не б’є, не обскаржує, — все си-
дить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь.
Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум’янiє,
як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час
мигнеться: «Здорова була, дiвчино! А що панночка?»
Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить,
не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з дру-
гих зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять
удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити
несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
— Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельмож-
ного!
— Ох, боже ж мiй! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б
вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже
була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка
випала!
— Та хiба ж таки кращих за його нема? — не смiючи вже од-
мовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! Засу-
мувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрути-
лась, — не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди
за його, — унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: «ось
поберетесь», — унучечка свою долю проклинає:
— Се господь менi лихо наслав, — каже, — i як тому лиховi
запобiгти, не знаю.
Молодий став помiчати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная…
594 Позакласне читання
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото
навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
— Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?..
Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн
тебе слухає?
— Вважайте самi, — одказує панночка всмiхаючись. Та й почне
перед панночками наругу на його зводити.
— Слухайте, — каже до його, — їдьте до мiста та купiть менi
те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте
та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, —
вона:
— Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та коли ж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли
то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже
i перепрошує, i благає — трохи не плаче.
Панночки приїжджi дивуються:
— Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти ро-
била? Як ти бога просила?
Марко Вовчок. «Iнститутка» 595
XVI
Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така
весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн
i очей з неї не зведе, — аж спотикається на ходi. Гульба точилась
до самого свiту.
Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче
та на свою долю нарiкає:
— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя
буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля
моя сирiтська!
Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку,
вмовляє:
— Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне
панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки
заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша
од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:
— Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж
свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
596 Позакласне читання
XVII
Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує
та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв,
кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха
турляє, — купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi
нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться,
хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля,
а курцi — смерть!
На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку,
як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються:
«Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се,
мабуть, дуже коштовне!» Iнша як побачить що, — хусточку чи
Марко Вовчок. «Iнститутка» 597
сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так
вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й го-
динки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, —
тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю
старих i малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї.
Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-
таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани про-
щаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний
з залiза, — не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на яко-
мусь височенному причiпку.
— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого
та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй за-
пушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали
на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, —
тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й до-
рога, безлюдная дорiженька попередо мною…
XIX
Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть
i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки.
А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi,
шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою
молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав — пообiдай, а про мене
й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось
як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се
вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий,
матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся — зубiв
у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо
зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi
бучу знiме!
— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Вiзника всмiхнувся: «Як собi знаєш, дiвчино!» — та й пiшов.
598 Позакласне читання
XX
Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi
зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi
грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!
Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна
та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не за-
гайсь, щоб тебе не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, —
стоїть.
— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
А хазяїн бородатий:
— Дiвцi а б єду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того
мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-
не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi
купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються,
вiтають молодих.
— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої
руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?
Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна
буде!
А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi
мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихо-
пила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шуг-
нули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi,
та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж
Марко Вовчок. «Iнститутка» 599
ХХII
Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. «Се чи
не од нас повтiкали?» — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч
мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була,
дiвчинонько!» — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась
я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається.
I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки
дивлюсь йому в вiчi.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть,
не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, сха-
менувшися трохи. — Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає,
що й як. Забачила зiллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквiтчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце!
Се вже зовсiм по-мужицькiй.
600 Позакласне читання
— Добре,серденько.
Тодi вона його цiлує:
— Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба
подiлась?
— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе
порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз,
серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись?
Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi
поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще жи-
вуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї
та й питає:
— А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам
вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не ва-
житься вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, —
не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Ба-
буся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.
— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.
— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима
грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько
вже.
— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
Марко Вовчок. «Iнститутка» 601
— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам!
-загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те
звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив‑ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче
за стiною. «Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?»
I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину
вiн її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги —
не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз
своїм братом… родичi та й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє
буде! Всюди красне!.. «Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата
наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi…
А менi — чужа сторона, i душi нема живої…»
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже
не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi по-
причиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дiвчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце
добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити
кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь
подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од
вiкна. А вiн таки:
— Дiвчино! Дiвчино!
— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв
хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Про-
симо на вечерю, зозулько!
602 Позакласне читання
— Спасибi, бабусю!
— То й ходiмо.
— Ось я панiї спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою
розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
— Чого сунешся?
— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.
— Iди собi — вечеряй!
XXVIII
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
— Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене
в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гар-
ненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують ве-
село бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений,
квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски
й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, ви-
крашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще:
i кужiль м’якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку,
i плетена колиска з дитинкою.
— Просимо до гурту! — привiтали мене i вклонились.
— Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? — каже
Назар.
— Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? — питаю. Сама озир-
нулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився,
аж гаряче менi стало.
— А то ж нi? — каже Назар. — Придивись лишень до мене
добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
— Хiба поночi! — одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, — звали Катрею: бiлявенька собi,
трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кру-
гленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi
баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I гово-
рить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi
рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки,
я б тобi одказав!..
Марко Вовчок. «Iнститутка» 603
XXIX
Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна
i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько,
якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та ре-
гоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу,
як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй
панiї давненько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться
так, що аж молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
— Годi тобi, годi, Назаре!
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, —
вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
— Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка.
Зiтхнула i задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, див-
лячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув
Назар. — А тепер — до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому
не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
— Нехай менi та панi й не сниться! — одмовив парубок,
сiдаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
— Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку,
як душа до душi…
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок
очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого,
а при йому соромлюся та червонiю, — трохи не заплачу.
— Дiвчино! Лиха наша панi молода? — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце,
чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над
604 Позакласне читання
XXX
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок,
а за мною:
— На добранiч, дiвчино!
— На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла
в дiвочу, — серце в мене б’ється-б’ється!.. Думаю та й думаю…
що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку
навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого
той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць
стоїть проти мене уповнi…
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя
бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не прихо-
див…
XXXI
Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою.
Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же
поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокида-
лись i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму
молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла.
Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти
сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв,
птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти
дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло ка-
торгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка,
по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки по-
гляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
Марко Вовчок. «Iнститутка» 605
XXXII
Усi люди пов’яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була.
Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається,
не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми
очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й за-
плачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха,
ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи
бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху,
не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, —
хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже,
наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. «I чому хоч
Прокiп не прийшов вечеряти!» — думаю. Коли вiн так i вродивсь
перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.
606 Позакласне читання
XXXIII
Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного
дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає.
Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори,
хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо,
розiйдемось.
— На лихо ви покохались! — каже було Катря.
— З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б
тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
— Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать,
як подумаю-погадаю…
— Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. —
Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.
XXXIV
А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи
спiзнилась, забарилась: «Де була?», та й стрiне мене на пансь-
кому порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдиво-
вижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!..
Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а напла-
чуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!..
I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому,
було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке
згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла,
нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й ро-
бити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд па-
нам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, — та ще панi
гримає: «Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе
навчу робити!»
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благосло-
виться, — до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю;
Марко Вовчок. «Iнститутка» 607
XXXV
Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила
й на її чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла
Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi
грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж
зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи
по двору, вздрiла i зняла.
— Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже
мiй, боже мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля
тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини,
а далi якось i втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
608 Позакласне читання
XXXVI
Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чуд-
ний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все
свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнко-
тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше
лихо; тiльки, було, спитає: «Сьогоднi бито? — та й додасть: —
Iначий i не можна: на те служба!»
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згаду-
вав!
Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк
вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю,
то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї:
«Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур’яни; то я до чор-
ного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк
чорне порося…» Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi
йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
А панi йому раз по раз:
— Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, —
не розледащiй мiж моїми вовкодухами.
— Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться
їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву —
i знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете
того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…
— Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається.
Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був
у нас копитан… ух!
Та тiльки ухнув.
— А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вис-
лужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти
стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку
об землю гепнув.
Марко Вовчок. «Iнститутка» 609
XXXVII
У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе мо-
литви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки
перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала,
та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: «Ти, грiшнице,
i моєму спасiнню шкодиш!»
XXXVIII
Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
— Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене те-
переньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, —
каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба роз-
несеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог
дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй
друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй
менi людей.
— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся!
Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного
разу хотiв вiн її розважити та й каже:
— Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що
я тобi скажу: я вже кума пригласив.
— Кого ж ти просив? — перехопила його панi.
— Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
— Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убоже-
ство!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
610 Позакласне читання
XXXIX
Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини!
Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими
кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний,
кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою ша-
блю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, —
стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, —
веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.
А Прокiп йому:
— Пане, оддайте за мене дiвчину!
Марко Вовчок. «Iнститутка» 611
XL
Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує
вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:
612 Позакласне читання
XLI
Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчи-
нилось…
Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй
струшує та все з яблунi на мене поглядає то з‑за тiї гiлки, то з‑за
тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, — сiла одпочити.
— От уже й лiтечко красне минулося! — промовила, — сонечко
ще свiтить, та вже не грiє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з‑за лiси
визирає? — питає мене.
Я гляну — аж справдi коло тину купка дiток.
— А що, дiтки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?
Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
— Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам
дам! — каже на їх бабуся.
Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi го-
робину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло
коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
— А то що?
Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, — тiльки
залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько
одповiщає:
Марко Вовчок. «Iнститутка» 613
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi
вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй
чоловiк, — далi каже:
— Устино! Сядь коло мене!
— Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! — говорю йому.
— А що я сподiяв? Будеш вiльна, — от що! Будеш вiльна,
Устино!
— Воля, — кажу, — та без тебе! Так менi гiрко стало!..
— Воля! — покрикне вiн, — воля!.. Та на волi i лихо i на-
пасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч
як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм
була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
— Нехай вам мати божа допомагає, дiти! — А сльози тихi так
i бiжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, настав-
ляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся,
тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
Пiд’їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив.
В’їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого
будинку стали.
Випустив Прокiп мою руку:
— Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
Марко Вовчок. «Iнститутка» 615
XLIII
Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко,
як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!
Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому,
iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi;
волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно;
поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає
Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:
— Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
— Ходiм!
— Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! — каже менi
Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi,
а вiн питає:
— А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько,
а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й до-
бути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала — нiчого не взяла.
Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць
двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi
було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й на-
думала собi: «Пiду я поденно робити!» Порадились iз Прокопом
та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили,
питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй спла-
чували.
— Добре, — каже, — будуть грошi, оддаватимете поденно,
а не будуть, то я й пiдожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава,
а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що
616 Позакласне читання
весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина
в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами
чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi
та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми
молоденькi, ось ми i хорошi — нiвроку: жити б та жити та лю-
дей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо!
Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба
кисне!
А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його загово-
рити, анi його спитати.
— Що се за чоловiк у свiтi! — каже, було, стара. — Який же
вiн грiзний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи вiн нiколи
роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся
пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь до-
дому.
Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку
i спитає тихенько:
— Чи добре натомилась, Усте?
XLV
От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка
коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли
у дверi хтось — стук-стук; а далi: — Здоровi були! — гукнуло
щось за дверима.
Се ж Назар!
Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зу-
бах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
— Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
— Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.
— Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче
з землi вийшов!
— Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки вигля-
дають.
Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.
— А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цу-
райся.
Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
— Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да
ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не пiймаєш. А лучче
дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає
нас. — Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? — моргає на мене.
Марко Вовчок. «Iнститутка» 617
— А матуся ваша?
— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
— Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.
— Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!..
Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе
не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе
чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! -мовляв (до Назара)… —
Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи
були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип’ємо до дна, бо на днi молодiї днi!
А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом,
i горiлку п’є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
— Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! — каже Назар. —
Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi
грошенят крихту: п’ять карбованцiв. Поживай здоров!
— Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вер-
нути.
— Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi — братерськi:
ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч
на пiвроку; з собаками не пiймають.
Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою,
хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути,
весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й по-
сиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто
мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що
й я живу.
Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу по-
чуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що
повернусь, каже, — будемо вiльнi.
— Так, так! — кажу, — так, мiн голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись.
Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабу-
сечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр’ї пiзнала, а пiзнавши,
заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї,
обiймаю, як матiр рiдну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
Марко Вовчок. «Iнститутка» 619
XLVII
Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась,
а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вер-
нусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн
пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула
через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся
живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, за-
робляю. Що наша копiйка? Кров’ю обкипiла! Та iнколи й менi так
легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, —
зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року
добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно
менi, що не зв’язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» —
думаю.
То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене
з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк
мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу,
i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!
Анатолій Андрійович
Дімаров
(1922–2014)
Анатолій Андрійович Дімаров
народився 05.05.1922 р. у Мирго-
роді на Полтавщині в учительській
сім’ї. Після закінчення середньої
школи був мобілізований до армії.
У цей час розпочалася Велика Віт-
чизняна війна, письменник воював
на Південно-Західному фронті, по-
бував у окупації, був поранений,
після одужання деякий час парти-
занив. Увесь цей життєвий досвід
пізніше відбився в його творах.
У 1949 р. він видав першу збірку
оповідань «Гості з Волині». Протя-
гом 1950–1951 рр. А. Дімаров на-
вчався в Літературному інституті
імені М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогіч-
ному інституті, потім (1953–1956 рр.) — Вищій партійній школі в Мо-
скві. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництві.
Творчий доробок письменника складає кілька десятків творів. Най-
важливіші з них: «Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії» (1983),
«На коні і під конем» (1978), «Вершини» (1986).
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали
«історії» — сільські, містечкові, міські.
Твори Анатолія Дімарова — багатогранні, різнопланові й, безперечно,
не можуть не привернути уваги читача.
Деякі люди вважають, що писати для дітей — дуже легка справа. Але
це не так. Писати для дітей — це дуже відповідальна і важка праця. Діти
не будуть читати книжку, якщо вона нецікава. А. Дімаров саме той пись-
менник, який намагався писати свої твори для дітей цікаво і захоплююче.
Так, у творі «На коні й під конем» розповідається про дітлахів передво-
єнних років, про їх радощі й невдачі. Герої повісті не балувані життям.
Нелегкими й непростими були їх дитинство і юність, обпалені пожежою
початої Великої Вітчизняної війни. Так життя одразу ж примушує їх по-
дорослішати. Повість читається з незгасаючою цікавістю, тому що в ній
яскраво й виразно вималювані люди. Вони живі й справжні. Хіба не схви-
люють читача бурхливі події у восьмому класі, хіба проблеми школярів
тих далеких років не близькі учням сьогоднішньої школи? Питання честі,
справедливості, безкорисливої дружби завжди актуальні.
Твори Анатолія Дімарова — багатогранні, різнопланові й, безпе-
речно, не можуть не привернути вашої уваги. Органічно переплітаючи
трагічне з комічним, митець налаштовує на життєлюбство й оптимізм,
стійкість, співчуття й добро.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 621
Анатолій Дімаров
ЧАСТИНА ПЕРША.
ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК
Колись я чув казку про чарівний місточок.
Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина,
а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня перехо-
дила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вуж-
чав з кожним днем.
Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але
чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок.
Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною
роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому,
хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа.
БІЛЯ ВІКНА
Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сер-
гій. Мені — п’ять років, братові — два.
Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою ла-
вою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зоши-
тами, широке дерев’яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі
наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борош-
ном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно:
по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірю-
хою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу
і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем.
Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце
в чотири шибки.
Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покри-
лося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею.
Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз
побачити її, окутану білим туманом.
Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права —
моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, тов-
щого внизу, покритого ніжно-білим сніжком. Коли цей сніжок
обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак.
А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.
622 Позакласне читання
СТОРОЖИХА
Мама тяжко захворіла. її повезли до міста, а ми залишились
удвох.
Сидимо і тихенько рюмсаємо: від жалю за мамою, від стра-
шенної самотності, від того, що ми нікому не потрібні.
До кімнати заходить сторожиха — товстелезна тітка з завжди
сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немає мами, сто-
рожиха ловить якогось учня-бешкетника і лупцює його мокрою
ганчіркою. Учні її дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми
щиро дивуємось маминій хоробрості: адже вона така маленька
супроти сторожихи!
— Чого це ви соплі розвішали! — гримає вона на нас. — Отакі
великі парубки, женити скоро!
«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не три-
має сторожиха за спиною мокрої ганчірки.
Вона починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене
з темного каменю, обличчя стає ще сердитішим.
— І їсти дітям нічого… Тілігенція драна! — лає когось сторо-
жиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, скоринки сала
й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губу.
Виходить так же несподівано, як і зайшла. А ми, голодні,
як вовченята, дивимося на пшоно і хліб, боячись поворухнутися:
нам здається, що сторожиха стоїть з ганчіркою під дверима, тільки
й чекаючи на те, щоб ми полізли до хліба.
Знову в дверях — сторожиха. В одній руці — глечик, а в дру-
гій — вузлик.
Дістає по пиріжку, наливає молока:
— Їжте, кошенята!
Пиріжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне
і дуже смачне. Сергій присмоктується до важкої череп’яної чашки,
624 Позакласне читання
ДВАДЦЯТЬ КОПІЙОК
Одного разу знайома вчителька Галина Петрівна дала мені
листа і попросила вкинути в поштову скриньку.
Я йшов вулицею, мало не тріскаючись від пихи. Здавалося, всі
знають, куди я йду, що несу, і з повагою дивляться на мене. Стискаю
у лівій руці листа, а в правій — довгого патика, пильнуючи собак.
Ось і сільрада. Видираюся на ганок, потім — на поручні і опус-
каю листа до скриньки.
Назад я вже їхав верхи на патикові.
Галина Петрівна похвалила мене і пообіцяла дати, коли буде
зарплата, двадцять копійок.
З того часу я щодня бігав до крамниці і довго стовбичив біля при-
лавка, оглядаючи звабливі речі, що їх можна було купити за двад-
цять копійок. Крамар згодом дізнався про скарб, що мав звалитися
на мене, і охоче вступав у розмову. Він бідкався, що не вистачить
краму, що доведеться, мабуть, спеціально посилати гарбу до району.
Під’юджуваний отакими розмовами, я врешті вирішив купити
собі кілька блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові — барабан,
а на здачу — цукерок.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 625
ВАНЬКО
Його ми побачили на греблі ставка, під великою дуплистою
вербою. Спустивши до води босі, посірілі від «курчат» ноги, він
часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою
ниткою.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 627
НЕ ХОЧУ РАЮ
В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу
гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степо-
вою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна, схожа на спущені
пасма забрудненого льону. Чорні хмари, що наче кипіли у вели-
чезному казані, перевернутому догори дном, раз по раз гадючи-
лися сліпучими блискавицями, і оглушливий тріскіт ще більше
підганяв нас.
Степ попереду здавався ще безмежнішим, а ми — наче дві пи-
линки, що загубилися в його освітленому сонцем просторі.
Ось нас обігнала прозора тінь і помчала вперед; потім ще
одна, темніша і важча, аж прогнувся під нею степ; свиснув на-
вздогін вітер; дзвінко розплескалися перші краплини, і дорога
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 629
СИН УЧИТЕЛЬКИ
Я збираюся на ковзанку.
Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих
закаблуках, дістаю дерев’яний ковзан, підкований товстою дро-
тинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимо-
вим сонцем велетенським дзеркалом.
Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, вирива-
ється з-під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись
лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.
Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і гринджолятах,
у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминих хустках,
зав’язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штов-
хають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють
освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.
Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються
чотири хлопці — багацькі синки. Всі вони в справних чумарках,
у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстро-
ваних сільським ковалем, — з тонкими, високо загнутими ши-
нами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються
і по черзі обганяють усіх ковзанярів, в тому числі й мене.
Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись
од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками…
Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.
— А ти нічого їхав! — зверхньо кидає найстарший із них, Ва-
силь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.
Важко переводячи подих, я лише киваю головою.
— То ми тихо їхали! — заперечує інший.
— Все одно нагнав би! — не здаюся я.
Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний бі-
лий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непри-
вітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласуватися
на той пиріжок.
Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.
— Дай мені!.. Дай!.. — починають канючити вони, і Василь,
неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам.
Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожо-
гом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими
шматками.
Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того
пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче
прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше
лишається пирога, тим коротшим — мотузок.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 633
КАРНАВКА
У крамниці появилися пугачі.
Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили
хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розча-
рованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна
мати, втративши терпець, давала дзвінкого потиличника проха-
чеві:
— Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод при-
віз їх на мою голову?
А «ірод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за при-
лавка, мружив лукаве око:
— Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші,
бо скоро не буде. А пугачі добрячі — чи город стерегти, чи вов-
ків бити. Я б сам узяв, так грошей катма, — з жалем чухав він
потилицю.
Крамар діставав коробку, повільно вимотуючи наші душі, ви-
ймав заповітного пугача. Двоствольного. З двома курками.
Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивля-
лися, цілились, обнюхували з усіх боків.
— А стрельнути можна? — запитували найхоробріші.
— Е-е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пуга-
чем. — Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді
й стріляй собі на здоров’я.
Легко йому було казати — гони!
Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хрести-
тися, таємниче сказав:
— Я знаю, як пугач здобути.
634 Позакласне читання
Пізно вночі, коли мама вже спала, я тихенько заліз під ліжко,
дістав з глечика три карбованці і поклав на стіл, під одну з кни-
жок.
А вранці з похмурою насолодою четвертував на городі кар-
навку. Сидів і товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола
лупцюватиме мене за неповернений глечик.
ПОМСТА
Був у нашому селі скляр.
Невисокий, худий, з маленьким, зібраним у кулачок облич-
чям, ходив він довгими сільськими вулицями, вставляючи шибки.
Роботи ніколи не бракувало, бо славився він умінням так вставити
шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже і рама потрухля-
віє від негоди та часу, а скло тримається, як припаяне.
Жив скляр у невеликій кособокій хатині, без сім’ї, без ро-
дичів, старим парубком, понурим та непривітним. Розповідали,
що висватав він колись найкрасивішу дівчину на селі, поставив
для неї простору хату з веселими вікнами, та її вже пізніше,
в роки громадянської війни, жорстоко поглумившись, забили
бандити.
Повернувшись з армії Будьонного, скляр у той же вечір спа-
лив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали ди-
витися, як на людину не сповна розуму. А він жив відлюдьком
і майже щонеділі гірко напивався.
За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя
його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він
тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та урочистим,
а очі, наче відлиті з надзвичайно прозорого скла, спалахували
гнівними вогниками, коли він бував невдоволений, чи світилися
втіхою. Перед тим, як приступити до праці, скляр завжди скидав
кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворі.
Склив він швидко та вправно і майже завжди лаявся.
— Хіба це вікно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем
у невелику раму. — Сліпаки, а не вікна!
Господар ніяково посміхався, але заперечувати не смів: У селі
була відома склярева пристрасть до великих вікон. Він навіть од-
вертався, коли проходив повз хату з маленькими вікнами.
Незабаром у нас закінчили будувати нову школу: велику про-
стору, з широкими та високими вікнами. І скляр не працював
біля них, а священнодіяв. Обережно брав величезні шматки скла,
відмірював, проводив алмазом — і одна за одною весело виблис-
кували до сонця нещодавно порожні рами.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 637
ПАСТКА
В найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на вузьку
безлюдну вуличку, любив я сидіти в гарячі літні дні. Тут росла
висока кукурудза й золотоголові соняшники, стелилося по землі
широколисте гарбузиння, а під самісіньким тином свіжо зеленів
високою травою вузенький моріжок.
Тут завжди було таємниче і тихо, і почував я себе так, як по-
чував би, мабуть, уславлений мандрівник, забравшись у неві-
дому країну. Наслухавшись матусиних розповідей про південні
країни, я полював тут на тигрів та левів, крокодилів і носоро-
гів, — і моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень
тропічній звіроті.
Можна було й просто сидіти, спостерігаючи, як снують
невтомні павуки свої мережки, як осипається золотистий пилок
з обважнілих соняшників, як яскраво спалахують, вилітаючи
з тіні на сонце, великі золотисто-зелені мухи — наче коштовні
камінці, запущені з рогатки. Над головою ж, пролітаючи на ме-
дозбір, діловито і стримано гули бджоли — і від того ще відчут-
нішою ставала умиротворена тиша.
Не менш цікаво було і виглядати з-за тину, спостерігаючи
за лінивим життям вулички, порослої посірілим від спеки спо-
ришем. Була лише одна незручність: зависокий тин, і мені до-
водилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго
дивитись.
Одного разу я вирішив удосконалити свій спостережний пункт,
проламавши в тину щілину. Довго морочився біля огорожі, ви-
смикуючи пересохлі лозини, що ламалися з легеньким димком.
Та коли була готова дірка, достатня для очей, я, як і кожен смерт-
ний, захотів більшого — просунути туди й голову.
То була нелегка справа — зробити дірку для голови. Але на-
полегливість взяла своє, і я, насилу просунувши голову в дірку,
виставив свою балбешку прямо під літнє гаряче сонце. Збоку, ма-
буть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що ріс прямо
з тину, та мені мало діла до того, яким я здавався збоку. Вертячи
головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.
Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 639
ЗЕМЛЯНІ МЛИНЦІ
В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стог-
нала: «їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гра-
лися в їжу.
640 Позакласне читання
ПО ДРІЖДЖІ
— Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки
дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! І здачу принеси!
У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці
немає цукерок, а в мене — постійного бажання поласувати ними.
Та я вже знаю: гроші — є гроші і не кожна копійка признача-
ється на цукерки.
— Та не забудь — дріжджі! Чуєш — дріжджі! — кричить
услід мама.
Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за малень-
кого вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час
повторюю:
— Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!
Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, по-
мічаю Ванька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на со-
рочці — ще більше латок.
Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він,
ставши на коліна, щось заклопотано робить.
Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша.
Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, сер-
йозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести
по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
— Що ти робиш?
Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.
— Нащо тобі ямка?
— Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько.
— Колодязь?
Дріжджі вмить вискакують із голови.
— Справжній колодязь? З водою?
— Еге, — стверджує Ванько. Він нарешті припиняє роботу.
Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні
й не видно води.
— Хіба це колодязь!
— Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще по-
копаю, і буде вода.
642 Позакласне читання
ПОХОРОН
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.
Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним
берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон ви-
скакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, роз-
криваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок
до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак
не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка,
ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок.
Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на роз-
плід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.
644 Позакласне читання
НАЧИНКА
Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи
один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергійка аж
побіліло волосся, і мама жене нас геть:
— Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки?
Хай уже він… А ти ж старший!
Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама приму-
шує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осо-
ружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки
більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду,
ні дивитись, як мама готує пиріг.
Цей пиріг — для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він
лежить, покритий чистим рушником, — «підходить», як пояснила
мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч
Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не загово-
рити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити як може
сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один
на одного пальцями:
— Тс-с‑с… Тс-с‑с…
Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє,
як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка
світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, від-
різавши, дає нам по шматочку.
— Почекайте тільки, нехай охолоне.
Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим ча-
сом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Со-
лодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних
цукром, вона так і тане в роті.
— Я б усе пироги їв, — каже Сергійко, збираючи крихти.
Я не заперечую.
— І чого мама так рідко їх пече? — дивується брат.
— Бо мука дорога!
— Дивіться ж, не чіпайте пирога! — наказала нам мама перед
тим, як іти на роботу. — Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо
їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 649
КОТИЛАСЯ ТОРБА
Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:
— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не ви-
ходити!
Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.
— А в сінях можна? А в кухні?
— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте,
а то мати нам дадуть!
Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на роз-
праву.
Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що
лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі — хліб-паляниця,
Кому доведеться, тому і жмуриться!
Потім запитав:
— Уже?
— Ще! Ще! — лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там ту-
потіли ноги, торохтіли глечики.
— Вже!
Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки
гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками
та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах.
Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж по-
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 651
СМОЛЯНИЙ БИЧОК
Микола прибіг до нас, червоний та задиханий:
— Вгадайте, що я бачив!
Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був
уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.
— Зайця!
— Де?
— Біля нашої хати!
— Бре? — першим отямився я.
— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрес-
тився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде
вухами. Я тільки з хати, а він — гульк і на город.
Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того
незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а по-
тім закінчив:
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 655
СВИЩИК
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від
неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині
прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується коло-
дочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже
просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову
натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота
і свищи собі на здоров’я!
Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де
він доп’яв свищика.
Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув
до річки, де густими кущами розрісся верболіз.
«Нароблю торбу свищиків, — багатів я думками, — та й буду
свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Вань-
кові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покру-
тити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 657
НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК
В нашому селі з’явилася «божа людина». Зупинилася вона
в Миколиних батьків — найпобожніших людей в усьому селі, і ми
почали ходити за Миколою, а він, надуваючись від пихи, вдавав
із себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала
наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона
в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого на-
бік і шепотів на вухо:
— Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав, але цього було до-
сить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незнайомого
чоловіка.
Та Микола був невблаганний:
— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спус-
тять.
І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багат-
ствами, Микола не встояв.
— Гаразд, поведу, — сказав він, набиваючи кишені нашим до-
бром. — Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.
На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці
тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від
чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими.
Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися
в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли
до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа
людина». Це був огрядний чолов’яга з смоляною бородищею,
рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними
губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого по-
лумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, жінки побожно
заглядали йому до рота і час від часу зітхали наче той дядько
виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурх-
нути з кімнати.
660 Позакласне читання
— Кого?
— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому
щодня давати по десять копійок і по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга
кандидатів у «непорочні отроки».
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розмірку-
вавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх
товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висми-
кував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів,
розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг,
штани, чубився з братом, — але хіба ж не переконував мене сам
Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводи-
лось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина
чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви,
напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої
я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці,
що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені по-
трапити в «непорочні отроки».
Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже
знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу,
привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там свя-
того Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили,
і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці,
розчаровано говорила:
— Грішний, отроче, грішний… Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хви-
лювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. По-
середині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полу-
миску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа людина».
Мені стало страшно.
— Підійди сюди, — ласкаво покликав мене дядько. Взяв
за руку, погладив по голові. — Скажи мені: согрішив ти проти
господа бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь…
А оце — свята вода, опусти в неї палець… От так. Тепер дивись
сюди і говори за мною: «Святий Миколай, внемли моїй чистій
молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені грі-
хом, промиті молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мій?
662 Позакласне читання
ПУЧОК ЧАСНИКУ
Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі ру-
шають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих
та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях,
та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 663
УРОК
Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави,
а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та ло-
пати, як і водиться на селі.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись
по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:
— Бери сапку та йди полоти.
— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.
— Іди, іди, не вигадуй… Там за пирієм сапки не потягнеш.
І я хоч-не-хоч, а мусив іти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на го-
род, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукуру-
дзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє
безталання. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий горо-
дище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купа-
тися в річці чи ходити по полуниці…»
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, на-
хилявся я над рядками, починав оте сапання.
Цього разу мама загадала полоти помідори.
— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало
не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлоп-
цями в «червоних» та «білих».
— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала»
мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама по-
лоти… А хочеш, я дам урок.
— Який урок?
— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні.
А решту — завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицію.
— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду
зі школи — перевірю.
— Та гаразд, — сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.
Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві час-
тини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була
значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще
666 Позакласне читання
ДВА ЛІТРИ
Сталося це в першому класі, в другій половині навчального
року.
668 Позакласне читання
— Буде сім.
— От бачиш!.. То скільки буде всього голів, коли до трьох ба-
ранів додати чотирьох кіз?
— Один голова!
Як не билася з ним учителька, вона так і не могла втовкмачити,
що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного
голову — сільради і не хотів поступатися цим, хоч у ступі товчи.
Повертаючи зі мною додому, він все бубонів:
— Хіба ж у баранів голови бувають?.. То тільки в нашому селі
є голова — дядько Никифор… І який дурень триматиме у себе аж
три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйно-
вито запитував він. — Двох баранів і чотирьох кіз треба продати,
а натомість купити овець. Отоді вже й зводити їх докупи…
Тож я й пішов до Ванька як до людини, що вже мала справу
з отакими химерними задачками.
Ванько довго зітхав та шморгав носом над зошитом. Врешті
підвів голову і запитав:
— А знаєш, чого в кози молоко холодне?
— Чого?
— Бо в неї хвіст задертий. Вітер туди дує і молоко студить.
Я погодився, але від того вирішення нашої задачки не про-
сунулося вперед.
— Треба до Соньки йти, — сказав згодом Ванько. — Вона, ма-
буть, знає: у неї ж коза є.
— Пхі, я вже давно вирішила! — сказала нам Сонька.
— Ану, покажи!
Сонька розгорнула зошит, і ми побачили: 16 літрів + 2 лі-
три = 18 літрів.
— Тю, дурна, так їх же так не можна додавати!
— А то чому?
— Бо в кози ж літри менші. Коза ж менша від корови, то й лі-
три менші!
Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки му-
сила погодитися з нами.
І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.
— Знаєте що, — сказав очманілий Ванько, — давайте спійма-
ємо козу, подоїмо її та подивимось, скільки ж буде того молока.
Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко,
а я і Ванько метнулися до кози. Ми таки подоїли б козу, бо уже
встигли схопити її за роги, а Сонька вчепилася в дійки, коли б
не тітка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тоді, коли
її найменше ждуть.
670 Позакласне читання
БІЛЯ ЯЛИНКИ
Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе
і запитала:
— Діти, ви пам’ятаєте Ганну Григорівну, оту, що приїжджала
до нас минулого року з міста? Так от, цього року в неї буде ялинка.
Ганна Григорівна запрошує нас до себе…
Гой-га! В нестримному захваті ми застрибали по хаті, здійма-
ючи куряву, і мама відразу ж мусила нас охолодити:
— Але дивіться мені, не пустуйте! Ти чуєш, Толю?
Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче
трави.
Мама щось не дуже йняла мені віри, бо додала:
— Дивися ж, як тільки Сергійко хоч раз поскаржиться мені,
що ти його кривдиш, — не візьму на ялинку.
Це вже справа складніша. Не бити Сергійка я ніяк не міг. З тієї
простої причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть,
відколи й земля стоїть.
— Ти ж дивися тепер мені, не бігай до мами, — застеріг
я його. — Ти чув, що мама сказала: як тільки поскаржишся,
так і не поїдемо на ялинку до міста…
Чи то Сергійко добре затямив мою пересторогу, чи я менше
штурхав його, тільки ми витримали до Нового року, і ось уже си-
димо в санях, закутані ковдрою, притулившись одне до одного.
Сани скриплять і погойдуються, коні весело трюхикають, ві-
зник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крізь
невелику щілину у ковдрі в білий світ, де спалахують холодні
іскринки, танцюють понад засніженими полями. Нам затишно
й весело, невідоме місто й ялинка, що чекають на нас, заполонили
всі наші думки, і ми тільки сопемо від повноти почуттів.
Час від часу мама нахиляється до нас веселим почервонілим
на морозі обличчям в опушеній білою памороззю вовняній хустці
і турботливо питає:
— Не померзли, дітки?
Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне
сани додому.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 671
ЯБЛУНЕВА ЛОМАКА
Зустрів я Миколу по дорозі на город. Віддуваючи щоки він
пройшов мимо, наче й не помітив мене.
— Ти куди, Миколо?
Микола замугикав, наче німий, тицьнув пальцем у віддуту
щоку, а потім показав на город. Зацікавлений, я пішов за ним.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 673
— І зацвіла?
— Та зацвіла…
«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, —
журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи
вже прийнялася».
Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіл-
лячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обе-
режно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася — внизу
не було жодного корінця.
Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ло-
маку і рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Ки-
ївську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що
зачаровує, як найцікавіша казка.
Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підруч-
ник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з ма-
люнками і довго їх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь
Олег з своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми,
спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами
та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.
— Вона, видно, десь позаду, — врешті вирішив Ванько. Сонька
не була б Сонькою, коли б не заперечила:
— І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ
варить.
Ми далі роздивлялись малюнок.
— А навіщо в них ото відра на голові?
— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.
— Я собі теж такий меч зроблю.
— Де ж ти заліза візьмеш?
— А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе
змайструвати меч.
— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одірвався від ма-
люнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хо-
тілося, а сидіти просто так було нудно.
— Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У піж-
мурки.
676 Позакласне читання
щоб ми щезли з її очей, не доводили до гріха. Та нам жаль було
Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не відпиляв їй разом
з чавуном і голову.
Дибаючи поруч зі мною, Ванько всю дорогу бубонів:
— Краще б вона оте горнятко наділа. Горнятко хоч розби-
лося б.
І відразу ж, щоб заглушити, мабуть, совість, підіймав каш-
кет, обережно торкався рукою голови:
— Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!
З ЧУЖИХ ЗУБІВ
Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.
Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, і він
як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блиску-
чими очима-намистинками, так і приворожив наші душі
На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хо-
тіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не ви-
тримували. Потай від мами впускали ми Котька, а що надійніше
заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли
дурний Котько брав та й вилазив з‑під ковдри на мамині очі!
Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми го-
лосили як недорізані, і мама не витримувала:
— Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться
мені: знайду ще раз Котька у когось під ковдрою — тоді хоч кри-
чіть, хоч плачте, все одно віднесу!
Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви
тієї нам вистачало… до наступної ночі.
Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи
купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого
друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи,
заб’ється з своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом
помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне — тільки й того,
що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю, і по-
легшає на душі.
Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга,
ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добро-
душнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.
— І що то за собака, що й не гавкне ніколи! — ремствує, було,
мама. — Обберуть колись злодії — він і оком не моргне.
Та ми не дуже журилися з того, тим більше що й красти в нас
не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише
Котько та кіт на хазяйстві.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 679
НОВІ КОВЗАНИ
Радість, як і біда, приходить саме тоді, коли найменше че-
каєш на неї.
Ну, хіба я міг знати, що під час зимових канікул мама збе-
реться в гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки
якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас
із собою:
— Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?
І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не по-
вірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.
Той тиждень, Поки мама гостювала в тітки, здався нам ві-
чністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчини-
лися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зра-
діли ми мамі, а ще більше — великій корзині, в якій таки мало
щось бути для нас!
Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине
пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам
іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим
більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.
Що ж у тій корзині?
Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.
— Це, Сергійку, тобі. Ти не бешкетував тут без мене?
— Ні, — шепоче Сергійко, щосили пригортаючи подарунок. За-
раз відірвати його від тієї рушниці можна було б хіба що тільки
шматками.
Мамині руки знову в корзині. Мені здається, що вона навмисне
порпається так довго, зловживаючи моїм терпінням.
— А це, Толю, тобі.
Щось гаряче блиснуло на сонці, засяяло, немов дзеркало.
Ковзани! — так і тьохнуло у мене всередині.
Мама щось говорить, але я вже нічого не чую, роздивляючись
розкішний подарунок. Справжнісінькі фабричні ковзани, з гвин-
тами та «лапками», ковзани, що не потребують ні мотузок, ані
соснових цурупалків, якими стягують оті мотузки.
І які ж вони красиві! Блискучі, з високими, круто загну-
тими носками, — такі не бояться жодної дороги, понесуть тебе
хоч на край світу!
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 681
КІТ НА ДОРОЗІ
Я і Ванько йдемо до школи.
Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа,
і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, по-
шитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як по-
переду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний
котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам до-
рогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.
— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Він за-
махав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши
хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
— Все! — сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його
було нещасне й налякане.
— Що — все?
— Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?
І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком
перетинали вулицю.
Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті.
Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то за-
бобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах пере-
йде дорогу отакий котище, то це вже інша справа. «Ще коли б
він був хоч не чорний», — подумав я, наче виправдовуючись пе-
ред мамою.
— Може, переступимо?
— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив
Ванько. — Воно тебе як переступить!..
— Що ж його робити? Нам же в школу треба!
— Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе
візьме, — пораяв Ванько.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 683
ОДВІЙКИ
Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року.
Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, по-
мідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали
684 Позакласне читання
МОРГУН
Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-
таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені:
і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які
щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгу-
валися.
Гм, переморгувалися… Відклавши дочитану книжку, я заду-
мався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть,
дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.
Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко
і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим,
а тоді вже й обома.
Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих
парубків та дівчат.
Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене
таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений со-
бою.
Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою
здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася
на мене, а потім запитала:
— Ти очі піском засипав?
— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!
— Моргаєш?
Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до рота
пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. «Що воно,
дурне, тямить! От коли б Сонька!..»
Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану
на подвір’ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:
Дівка в сінях стояла,
На козака моргала…
Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків,
як з нашого двору виглянула мама.
— Толю, а йди-но сюди!
— Чого? — неохоче повернувся я.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 687
ОБРАЗА
В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смач-
нішого, ніж пироги з квасолею.
Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому,
що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано
родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було
вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена
в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже на-
їсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила
мама, носиш до рота.
Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи ка-
пустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкорин-
кою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглин-
кою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого
пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушу-
вати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, су-
нути за пазуху, майнути на вулицю. «Ось подивіться, не тільки
у вас пироги печуть!»
Правда, в багатьох сім’ях пироги пекли з білішого борошна.
Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші.
Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.
Ходив по нашому селу жебрак Овсій. Був це невисокий сивень-
кий дідок з ріденькою борідкою, на диво мовчазний. Ховаючи очі
під кошлатими бровами, ходив він од хати до хати і стукав кийком
у вікно. Йому виносили, чим багаті і раді, — чи то окраєць хліба,
чи шматок сала, чи картоплі. Все те Овсій мовчки брав і скла-
дав у величезну торбу, що звисала через плече. І так же мовчки,
не попрощавшись, не подякувавши навіть, ішов з двору.
Влітку він ходив завжди простоволосий, у розхристаній на гру-
дях брудній сорочці, і сиве кучеряве волосся покривало всі його
груди.
Ми, дітлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсій знав
якесь незвичайне, зле слово, від якого можна закам’яніти,
як у казці.
Ходив Овсій не сам, а із старим, аж спопелілим псом, та-
ким же мовчазним та понурим, як і його господар. Говорили,
що жебрак ніколи не розлучається з собакою, навіть спить з ним
і їсть з однієї миски.
Отже саме тоді, коли мама діставала пироги, а ми, приниш-
клі, не зводили з печі очей, Овсій постукав до нас.
Мама вибрала найбільший пиріг і подала мені:
— Біжи, синку, дай йому пиріжок.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 689
В ПОТІ ЧОЛА
З посірілого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам
здавалося: сидимо ми у величезній печі, з якої щойно вигорнули
жар. До того ж я і брат побилися, не поділивши іржавого, зна-
йденого на попелищі гвіздка, і тепер сиділи у куцому затінку під
сараєм, похнюплені та нещасні: нам було нудно.
— Хлопці! Гей, хлопці! Соньчина голова виросла над тином.
— Ідіть-но сюди.
692 Позакласне читання
СЛОВО І ДІЛО
Мама часто мене повчала:
— Ніколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвасту-
нів ніхто не поважає й не любить.
Я щиро погоджувався з нею, поки її слухав. А вибігав з хати,
і добре мамине слово вилітало з голови. Так було й зараз.
Ми стоїмо один перед одним і немилосердно хвастаємося. Ми
щойно познайомилися, а тепер, як і водиться, набиваємо собі ціну.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 695
Від великого болю та злості він не міг навіть придумати,
як найдошкульніше обізвати мене.
— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.
— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав,
що вони з батога-ами!..
ПУГАЧ
Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома кур-
ками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда,
ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день
мого народження.
Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла
мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та прине-
сла до хати, журно хитала головою:
— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото
як народиться в маю — весь вік маятиметься!
Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку,
весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так
що я не встигав і носом підшморгувати, переживаючи чергову
біду.
Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повиту-
хам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо
по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала
по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважа-
ючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.
Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б
пугач!
Сталося це так.
Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці
картонний коробок.
— Це мені?
— Тобі, тобі, — сказала сяючи мама. — Вітаю тебе, синку,
з днем народження!
Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Трем-
тячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.
Справжнісінький. Двоствольний.
З двома курками.
Що то за пугач був, люди!
З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку.
Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трима-
лися, — і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на по-
лювання!
698 Позакласне читання
зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача
в учителів черевик, що блищить он під столом.
«Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох ство-
лів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..»
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче
приросли до місця.
«Чи не зіпсував їх Микола?» — непокоюсь я і трохи сильніше
натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть…
Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них…
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів
вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.
Настає грізна тиша.
Потім, як і водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить
за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обез-
зброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю,
яка надала мені народитися в місяці маї.
ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК
Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками. Та чи
закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той бе-
рег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись
від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.
Там залишилося моє дитинство.
І доки не щез місточок моєї пам’яті, я буду проходити по ньому,
хоча б він став такий вузький, як лезо ножа.
— Та ні, вже не живе… Ліг якось спати в садку, а мати ві-
зьми та й постав миску із молоком біля рота. То гадюка і випо-
взла на те молоко. Мати і відрубала їй голову…
Вражені, ми довго мовчали. А озерце здавалось нам ще ли-
ховіснішим.
Після того, набираючи воду, я завжди пильнував, щоб у відро
не потрапив минок.
Носив я воду, як і всі хлопці, в руках: коромислами корис-
тувалися жінки та дівчата, і ми зневажали жіночий той «при-
стрій».
Ідеш, було, довжелезною піщаною вулицею, тримаючи відра
в руках, і плещуться в них два невеликих озерця прохолодної,
аж у зуби заходить, та смачної ж пресмачної води! Весь світ за-
гляда у твої відра, товпиться напитись: і гаряче літнє сонце, і небо
та хмари, і дерева, що стоять обіч вулиці, по той бік тинів.
Стрінеш поважного дядька, який повертається з роботи на обід,
привітаєшся чемно, а він і запитає:
— Водичку несеш? А дай, хлопче, покуштувати!
Візьме відро, поставить на пліт, перехилить, подме, мов
на окріп, та й припаде до металевого вінця.
— Х‑ху, ох і смачна ж!.. Спасибі тобі, хлопче, та великий рости!
Дякує і не витирає вусів. А там росяними краплинами затри-
малась вода, і здається, що дядько понавішував коштовні намис-
тини. І стає тобі радісно, і відра мовби аж легшають, чи то дода-
ється сил од дядькової подяки…
Отака в нас вода!
Поставивши у сінях відра, я швиденько виходжу надвір: піді-
брати запорозький одяг та зброю, розшукати коня. Але за ними
давно й слід прохолов. Втомлена уява моя не хоче рушати на по-
шуки, і зрадлива Оля може спокійно готувати уроки чи гратися
з подругами: її не будуть забирати татари в ясир, а я не гнати-
мусь із оголеною шаблюкою — визволяти з полону…
Пересердивсь на Олю пізніше, коли ми всією школою розби-
вали парк на величезному пустирищі поміж сільрадою і закритою
в перші дні колективізації церквою. З церкви тоді ж поскидали
хрести, познімали дзвони, і вона кілька років простояла пуст-
кою, а потім її пристосували під клуб. Побілили крейдою стіни,
розмальовані богами й святими, розвішали гасла і портрети вож-
дів, на амвоні влаштували сцену, а там, де стояли богомольці,
розставили лави.
І був би клуб як клуб, коли б у ньому взимку не стояв такий
холодище, що люди вже за кілька хвилин починали тупотіти но-
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 711
— Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся,
«а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати
мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні на-
вчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав,
що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те,
що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає
у них роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі ко-
лись ходили до школи.
Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.
— Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвали-
тися.
— Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти,
а не такі шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!
А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати:
— Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали
людьми!
Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять
не менше, аніж колись.
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався біг-
цем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи.
Хлопці вже виглядали мене.
— Приніс?
— Приніс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не пови-
скакували на дорогу.
— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат.
Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед
ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота.
Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не ви-
стрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
— Доброго ранку, діти!
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 715
САМОСТІЙНИЙ ТВІР
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.
Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки
неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його
на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчут-
тям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.
Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто
не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину,
не підставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони
отак хоч раз побитися, коли — соплі з носа, сльози з очей, ще
й не реви, а то засміють — дражнитимуть до смерті!
Він завжди перестрівав мене, коли я повертався з водою.
716 Позакласне читання
палюга. Я не встиг і на ноги схопитися, як він — повз мене,
та до комода, та — торох по кофейникові!
Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я поба-
чив, що він наробив!
Кофейник! Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина,
біла, як лебідь, розмальована розкішними, немов щойно зірва-
ними трояндами! Скільки годин просидів я перед ним, змальо-
вуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од нього! Коли ж перей-
шов із четвертого класу до п’ятого, сяюча мама піднесла його
мені в подарунок.
— Назовсім?!
— Назовсім…
І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче
їх палюгою на борошно…
До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міц-
нішої цегли. Або принаймні цегла ота кладеться у два-три ряди,
а не ставиться на ребро. Можливо, по інших хатах так комини
й складені, тож вони і досі стоять цілі-цілісінькі.
Наш же розвалився, мов іграшковий, коли ми розлюченим
клубком накотились на нього.
Після того як гуркіт ущух, як чорна ядушна хмара попелу,
сажі та паленої глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі
в хаті, ми, налякані, приголомшені нежданою бідою, розчепили
руки і подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, пере-
мазані, як чорти, і коли б нас оце побачили Ванько або Сонька,
вони реготали б до сліз.
Але мені було не до сміху.
Зовсім не до сміху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі?
— Бреше Микола, от що! Хіба ви його не знаєте? Він посмі-
явся з вас. Щоб зупинити поїзд, треба з червоної хустки зро-
бити прапор, стати посеред колії та й махати, поки паровоз тобі
у пузо впреться.
— Еге, впреться… А як розчавить? — засумнівався Ванько.
— Ще можна салом… Натерти салом колії — паровоз забук-
сує і стане.
Нам припав до смаку другий спосіб, а не перший. Бо моя мама
не носила червоної хустки, у Ванька ж не було й матері. Можна
позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще.
Баба ж, а не чоловік!
Крім того — справді було трохи лячно! Добре, як машиніст
не зазівається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загаль-
мувати!
Ні, салом таки безпечніше. Безпечніше і, мабуть, надій-
ніше.
У Ванька не було вдома сала: давно поїли. Хрюкав тільки
у хліві підсвинок, так його Ваньків тато збирався різати аж
на різдво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла
ним борщ.
— Нічого, згодиться й старе! — розвіяв наші сумніви Петро.
Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж
ні я, ні Сергійко не любили, коли мама заправляла борщ салом,
нам більше подобався борщ із олією.
Не жаліючи сил, натирали ми рейки. Навіть шпали помазали
шкуратками.
І знову нас ждало гірке розчарування: поїзд і не думав буксу-
вати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобі що!
— А скільки ви змазали? — поцікавивсь Петро, коли ми дру-
гого дня стали йому докоряти.
— По цілісінькій рейці!
— Ге, по рейці! По рейці мало… Поїзд проскочить і не огля-
неться!
— По скільки ж треба?
— По кілометру, якщо не більше!
— По кіло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не сказав?
Я б же оте старе сало і не переводив даремно!
— Нічого, ти не журися, — втішив мене потім Ванько. — Може,
твоя мати ще на тебе й не подумає… От зачекай, тато заколють
на різдво кабана, тоді й два кілометри змажемо!
Так і не вдалося нам зупинити поїзда. І не тому, що на ка-
банові, якого заколов Ваньків тато, бракувало сала. Просто інші
732 Позакласне читання
— Почему?
— Бо воно соромітне…
Так і зірвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися смі-
хом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи
оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу
Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж
волосся сторч стало!
Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилась
до Ванька: чи не викине він чергового коника!
Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась
до Ванька:
— Отвечай же, Петренко!
Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі:
— Варваро Іванівно, ми вже не дєті!
— Кто же вы? — вражено запитала Варвара Іванівна.
— Ми товаріщі!
Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педаго-
гічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «това-
рищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»!
Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила
пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім сер-
йозно сказала:
— Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас
товарищами… А вы знаете, что такое «товарищ»? Какие большие,
неимоверно большие обязанности накладывает это слово на тех,
кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным
этого обращения? Ибо слово «товарищ» произносили, обращаясь
к великому Ленину. С этим словом шли под пули, под пытки,
на смерть бойцы революции, герои гражданской войны. Слово это
помогало возводить Днепрогэс и Магнитку, преобразовывать нашу
великую Родину… Вот что значит — «товарищ», товарищи дети!
Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути.
І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш
отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Сте-
пановича. Спасибі за те, що, скінчивши запальну промову свою,
ви серйозно звернулися до нас:
— А теперь — здравствуйте, товарищи!
Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здрав-
ствуйте»!
І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успіш-
ності з російської мови та літератури.
До того нас зобов’язувало горде, високе слово «товарищ»…
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 737
вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти як слід
не дадуть», — все ми знали про Віктора Михайловича, навіть те,
з чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно за-
коханий у Галину Іванівну.
Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не да-
вав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня
до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було як божий
день ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без
Галини Іванівни…
Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали пе-
решіптуватись поміж собою, страшенно горді тим, що вони зна-
ють щось, невідоме нам, хлопцям.
Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети?
Тож не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п’ятого «Б»
була втаємничена в сердечні справи нашого керівника.
З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора
Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби
сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною.
— Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи
додому!..
— Галина Іванівна чомусь розсердилась на Віктора Михай-
ловича!..
— Учора вони помирилися!..
Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича
та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо в світі не може схова-
тися.
Потім на безхмарному горизонті стосунків Віктора Михайло-
вича та Галини Іванівни з’явилася третя постать, і весь наш клас
аж закипів од благородних ревнощів.
Цією постаттю став один із аристократів нашого села, ви-
знаний ватажок паруботи машиніст паровоза Федір Бурлака.
Та не просто собі машиніст, а уславлений рекордсмен, фото якого
друкувалося навіть у районній газеті. Ми на власні очі бачили ту
газету і портрет Бурлаки на першій сторінці, так що тут не було
вже жодних підробок.
Дізнавшись, що у Віктора Михайловича появився такий гріз-
ний суперник, ми не на жарт стривожились. Та й де ж не три-
вожитись, коли ніхто у нашому селі не мав таких блискучих,
із рипом чобіт, такого синющого галіфе, таких червоних соро-
чок із справжнього оксамиту, що аж очі вбирали, виглядаючи
з‑під чорного, теж нового-новісінького піджака! А коли додати
ще й кепку із наймоднішим куцим козирком, ще й з гудзиком
740 Позакласне читання
зверху, та високий зріст, та широкі дужі плечі, то не диво, що
не було в нашому селі дівчини, яка потай не зітхала б за ним!
До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президію всіх
урочистих зборів, і він сидів по праву руку од голови сільради,
партизана громадянської війни дядька Андрія.
А Віктора Михайловича не обирали ні разу. Віктор Михай-
лович скромно стояв десь позаду і не міг похвастатись ні мод-
ною кепкою, ні оксамитовою сорочкою, ні отакими блискучими,
як чорні дзеркала, чобітьми із рипом. Були, правда, у нього нові
штани, але куди тим одним-однісіньким штаням до багацького
вбрання Федора Бурлаки!
Тож зрозуміла зажура, яка оповила увесь п’ятий «Б», коли ми
дізналися, що Федір Бурлака став упадати за Галиною Іванівною.
Кожен день приносив нам усе тривожніші вісті:
— Учора вони проводжали Галину Іванівну вдвох…
— Федько хвастався хлопцям, що він одшиє Віктора Михай-
ловича…
— Галина Іванівна, коли прощалася, то Віктору Михайловичу
тільки тицьнула долоню, а Федькові всю руку подала…
Бідний наш Віктор Михайлович! Він марнів, худ на очах, і що-
ранку вже не одне — двоє відер води виливав на себе!
Коли ж ми дізналися, що Галина Іванівна, прощаючись, по-
дала Федькові аж дві руки, а Віктор Михайлович узявся за третє
відро, наш терпець увірвався. Ми вирішили, що настала пора ря-
тувати нашого вчителя.
— От тільки як? — хвилювались дівчата.
— А це вже наша справа! — відрубали ми.
Не день і не два ламали голову, що маємо робити. Найбільш
рішучі пропонували розібрати рейки, коли Федько гнатиме свій
паровоз; інші хотіли пригостити його з‑за тину дрючком, щоб він
і дорогу забув до Галини Іванівни. Але по тверезому роздумові
ми відкинули обидва варіанти. Бо попробуй вгадати, яким саме
паровозом їде Федір Бурлака! І потім: розібрати колію — за це
знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидіти у в’язниці.
З‑за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцілиш від-
разу по голові та зіб’єш із ніг. Ану ж промахнешся! Куди тоді
од нього втечеш? То ж то й воно!..
Виручили нас, самі того не відаючи, артисти міського театру,
що приїхали в наше село: давали виставу.
Ще заздалегідь по всьому селу розклеїли величезні афіші,
в яких повідомлялося, що буде показана п’єса Івана Франка «Укра-
дене щастя» і що квитки можна придбати в крамниці — у крамаря
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 741
дядька Матвія. Квитки оті були дорогенькі, не по наших діря-
вих кишенях, і нам лишалося тільки спостерігати, як дядько
Матвій одриває довгі смужки паперу з друкованими літерами,
що повідомляли, яка саме буде вистава і коли вона розпочнеться.
— Голова сільради аж п’ять квитків узяв!
— А Павло Степанович три…
— Їм то можна. У них грошей — кури не клюють!
Врешті діждались, коли до крамниці зайшов і Віктор Ми-
хайлович.
— Купив… Два купив… Для себе і для Галини Іванівни…
А згодом були приголомшені ще однією вістю:
— Федір Бурлака теж два квитки взяв!
Отут ми й зрозуміли, що суперники, як то кажуть, один одному
кинули свої рукавички. Що від того, чий квиток візьме Галина
Іванівна, залежить подальша доля нашого класного керівника.
Після уроків ми, хлопці п’ятого «Б», зібрались на таємну на-
раду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тільки уточнити
деякі деталі.
— У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько.
Майже всі підняли руки.
— Щоб кожен приніс по бовтуну!
Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потім кричали
матері, допитуючись, яка це бісова личина лазила по яйцях, що
потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зі-
йшлися за школою в бузині.
— Принесли?
— Принесли.
— Викладайте!
Хлопці — хто з‑за пазухи, а хто з кишені — почали діста-
вати бовтуни.
Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провіряв, чи
колотиться.
— Сімнадцять, — сказав він задоволено. — Досить… Хай мені
тепер голову відірвуть, якщо Галина Іванівна хоч підступиться
до нього!
В суботу, ще не зайшлося й на вечір, ми засіли за тинами
по обидва боки вузенької вулиці: так боялися прогавити Федька.
Сиділи довго і вже почали побоюватись, що Бурлака пішов іншою
вулицею, як Ванько, що стояв у дозорі, махнув кашкетом і побіг
у наш бік, згинаючись:
— Іде!
Ми поприлипали до тину.
742 Позакласне читання
ЯК Я «РОЗБАГАТІВ»
Батьки наші були скупими на ласку, обережними на похвалу.
Бувало, поведуть тільки шорсткою долонею по голові або зро-
нять слово‑друге, та й усе. Саме життя робило їх такими, важка
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 743
виснажлива праця коло землі, яка вимагала рук та рук, не гре-
буючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частіше нас ла-
яли, аніж хвалили, бо зайва похвала тільки псує дитину, а лайка
не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге
вилетить, і за одного битого двох небитих дають.
Тож коли б справді десь появився ринок, на якому обміню-
вали б дітей за оцим прейскурантом, — наші батьки могли б стати
найбагатшими у світі людьми: за кожного з нас давали б щонай-
менше по десятку небитих дітей!
Хоча: чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?
Пам’ятаю, як нас, уже шестикласників, лаяла тітка Одарка.
Нічого ми їй, здавалося, такого й не зробили: потолочили
тільки краєчок огудиння, коли шукали огірків, а тітка Одарка
репетувала так, наче ми їй сплюндрували весь город:
— А щоб же вас і земля не носила! Та бодай би вам руки-
ноги покорчило! Щоб же ви подавилися отими огурками, нечес-
тиві ви душі!
І хоч залягли ми в такому високому та густому картоплинні,
що годі було нас і знайти, тітка Одарка назвала всіх до одного,
наче ми були перед нею як на долоні:
— Бачу, всіх бачу, і не ховайтесь! І тебе, Миколо, бачу, кля-
тий ти сину, — покінчиш своє життя на шибениці! І тебе, Йване,
бачу, — горітимеш ти у вогні! І тебе, Только, хоч ти думаєш, що
як син учительки, то тебе вже й не видно! Лежи, лежи, їж мої
огірочки: прийде час — вороги тебе отак їстимуть! Гризтимуть
до маслаків — і кричати не дадуть!
Ми лежали, причаївшись, у картоплинні, не раді уже й огір-
кам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здій-
сниться повністю, тільки набагато пізніше.
Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому. І як же
голосила постаріла тітка Одарка над Миколиною домовиною, коли
фашисти дозволили його зняти з шибениці та поховати! Як про-
клинала отих душогубів, що змайстрували шибеницю для Миколи!
— Та щоб же вам і землі рідної не побачити, щоб же вас і ді-
точки рідні прокляли! Щоб же вас покорчило, покрутило та ще
й об землю вдарило!
Долетіли до неба і ці прокльони тітки Одарки: корчило, кру-
тило, било об землю фашистів, аж поки вся ота загарбницька ар-
мія благополучно сконала під ударами наших воїнів.
Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одар-
кою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва
рази рятувався на парашуті.
744 Позакласне читання
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Літні канікули завжди пахли нам луговими травами, розігрі-
тим піском, світлими дощами і далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми ті ка-
нікули гаряче й нетерпляче. І чим вище і дальше розсувалося
небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнішими здавалися нам
стіни класу, тим нижче опускалася на наші стрижені, як в аре-
штантів, голови прокіптюжена стеля.
І ми, вкрай змучені зимовим сидінням у класах, починали
бунтувати.
То позапускаємо собі волосся та кричимо в один голос, що
вдома немає ножиць, що батькам ніколи нас стригти. Тоді Віктор
Михайлович приносить із собою машинку, стає після останнього
уроку в дверях та й вистригав підряд усім хлопцям великі хрести:
од вуха до вуха, од чола до потилиці. То все частіше починаємо
запізнюватись на уроки, і як потім не докоряють нам учителі,
вони безсилі очистити наші очі од весняного дурману. А то на пе-
рерві підіймем такий гармидер, що хоч світ за очі втікай. І довго
доводиться черговому вчителеві стояти у дверях, поки ми його
помітимо та якось втихомиримось.
Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають
із школи.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 753
— Прошу сідати!
— Спасибі, я не втомився! — подякував трохи здивований
дядько Андрій.
— Я заготував цю раму спеціально для вас, — пояснив тоді
Аполорій Олександрович. — Намалюю з вас портрет. Олійними
фарбами. Тільки ви для цього повинні позувати. У вас, знаєте,
дуже фотогенічне обличчя.
Дядько Андрій аж почервонів од задоволення. Він уже був
сів, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а буденний
одяг. І як не умовляв його художник посидіти хоча б півгодини,
як не переконував, що малюватиме сьогодні тільки обличчя,
дядько Андрій затявся на своєму.
— Гаразд, — врешті здався Аполорій Олександрович, — по-
чнемо завтра вранці.
Дядько Андрій прийшов хвилина в хвилину. Коли він по-
явився у церкві, я його спершу й не впізнав. Військовий одяг
щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія, на голові була
будьонівка з отакенною зіркою, на ногах — блискучі хромові чо-
боти із срібними шпорами, а при боці — справжнісінька шабля
з червоною китицею, ще й наган у кобурі. Ніколи не міг би по-
думати, що в дядька Андрія стільки зброї!
Позуючи, дядько Андрій не сів на табуретку. Став, однією
рукою обпершись на шаблюку, а в другій, відставленій, затис-
нув наган.
— Отакички мене і змалюйте!
І терпляче вистоював по дві, по три години. Сяде на носа
муха — він тільки скосить на неї люто очі — не поворухнеться!
Дядько Андрій вийшов як живий: і одяг, і зброя, і чоботи. По-
дивившись на портрет, він задоволено крекнув, несміливо запитав:
— А коли його можна взяти?
— Беріть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. —
Тільки обережно несіть, щоб не розмазати фарбу.
Дядько Андрій побожно взяв портрет і поніс із церкви. Ніс
лицьовою стороною од себе, щоб усім було видно, і коли я забіг
наперед, мені здалося, що портрет раптом ожив та й пішов вули-
цею: тільки ноги мелькали спіднизу. Дядьки аж шапки скидали,
побачивши той портрет.
Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці —
художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все
одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним
холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на по-
куті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 763
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі.
Збираючи мене до п’ятого класу, мама сказала:
— Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені
майже до колін, потім рішуче хитнула головою:
— Доведеться справляти тобі, Толю, костюм. Відкладатиму
трохи із зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нічого не вийшло: в благенькому бюджеті
сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було тер-
міново залатати.
— Нічого, — втішила сама себе мама, якій, мабуть, більше,
аніж мені, хотілося того костюма, — зараз він тобі не так і по-
трібний. Все одно з‑під пальта не видно. А от хай прийде весна,
отоді ти й підеш у новому костюмі!
Прийшла весна, зодягнула ліси і поля у нові одежини, а я все
ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стриб-
нув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз
по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив на-
віть на перерви, аж поки Ванько збігав до мене додому та й при-
ніс зимове пальто.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 767
***
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
МИ ВСТУПАЄМО У ВОСЬМИЙ
— Ти вже у мене дорослий.
Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити
непокірну чуприну.
— Зовсім, зовсім дорослий.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 775
яка зажилася на світі. Часто, прокинувшись, я чув, як він ти-
хенько постогнував. І зметений до самісінької ручки віник, який
не раз танцював по наших спинах: моїй і Сергійковій. І відра,
полуджені джерельною лісовою водою і од того аж світлі всере-
дині. І вичовгані нашими спинами стіни, і вікна, і двері — все
це сьогодні проводжає мене у далеку дорогу.
Мені чомусь пощипує в носі, і я, насупившись, кваплю
маму:
— То ходімо вже, чи що?
І ще раз запитую:
— Сумочку не забула?
В чорній клейончатій сумці — моє свідоцтво про закінчення
семирічки. Оцінки не такі вже й погані, хоч мама й твердить, що
вони могли б бути кращими. Я теж із нею згоден, що могли б, але
то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усі ті оцінки!
— Коли б ти старанніше вчився… — мовить мама.
Ге, старанніше! Як іще старанніше, коли зараз мені здається:
всі сім років я тільки те й робив, що гибів над книжками та зо-
шитами.
— …ти був би таким же круглим відмінником, як Оля Чровжова.
Так і знав! Мама ніяк не може второпати, що я хлопець,
а не якась там зубрилка, що тільки й знає: носа в книжку, пальці
у вуха.
— Зате має тільки дуже добрі оцінки, — заперечує мама, —
і вже кого, кого, а її таки приймуть до восьмого класу. А от коли
не приймуть тебе…
Тепер усе мені зрозуміло: мама просто боїться, що я залишусь
поза середньою школою. І тоді — прощай вища освіта, яку вона
мріє дати синові.
— Як не приймуть — що ти робитимеш?
— Піду в ФЗУ. Ванько ж он пішов!
Признатись, заздрив я Ванькові. Йому вже видали форму:
шинелю, картуз і ремінь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на ву-
лицю, ми поніміли. А він іще й нахвалявся:
— Ось одержу стипендію — куритиму тільки «Казбек».
Ванькові судилася казкова доля: ходити у формі, курити «Каз-
бек» і водити поїзди. А мені, бач, знову до школи…
— Дурненький, — каже лагідно мама. — Я ж хочу для тебе
як краще…
Сергійко озивається аж із городу. Забився в кукурудзиння
і там щось майструє. Він завжди як не струже, то щось збива,
і мама каже, що Сергійко буде інженером. Я ж переконаний, що
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 777
— Сідайте.
Я сів, а вчитель назвав Кононенка, і той, передражнюючи
мене, теж закричав щосили «я». У класі знову зареготали. Учи-
тель же, мабуть, давно звик до вибриків мого сусіди, бо тільки
глянув у його бік і наказав теж сідати.
Закривши журнал, повідомив нам, що звати його Григорієм
Вікторовичем і що він викладатиме історію.
— Григорій Історович, — шепоче, мовби сам до себе, мій су-
сід. Йому, мабуть, уже нудно за отим «кордоном», але не я його
проводив, тож не мені його й затирати. А вчитель тим часом про-
сить дістати підручники з історії і починає урок.
Розповідав він цікаво, навіть не заглядаючи в книжку. Я під-
пер підборіддя кулаком і наладнавсь уважно слухати. Та тільки
зосередивсь, як лясь щось по вухові! Наче з рогатки дробиною.
Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізна-
єшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помі-
тив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим
мене вдарили… Анічогісінько!
Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!
Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повер-
нувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!
Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слу-
хати вчителя. Ну, почекайте ж!
Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!
Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: на-
дівати на пальці.
Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу.
Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить
і папером.
Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично
обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у від-
повідь? Забув навіть стерегти свій кордон.
Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, за-
кладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці,
натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з-під ліктя назад.
— Ой!..
Поцілив!
Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і мор-
гнути — дивлюся прямо на вчителя.
— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько,
чого ви кричите?
— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 795
— Голобородько поскаржився.
— Голобородько?!
Кононенко чи вдає, чи й справді не вірить. Похапцем висми-
кує аркуш із зошита, роздирає навпіл, ще навпіл, гарячково щось
пише. Я не намагаюсь прочитати — мені тепер байдуже до всього:
вирішив розпрощатись зі школою.
Кононенко тим часом згортає папірець і кладе на сусідню парту:
— Прочитай і передай далі…
Згодом у класі виникає якийсь рух. Непомітний, невлови-
мий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить па-
пір, риплять пера, з парти на парту перелітають записки. Ось
уже й учитель починав відчувати, що в класі щось не гаразд,
раз по раз уриває розповідь. Але як не приглядається — не по-
мічає нічого. Адже протягом семи років учні пройшли неабияку
школу конспірації.
Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко ви-
хором зірвався з-за парти, помчав до Голобородька.
— Ти доніс директорові?
— А твоє яке діло? — буркнув Голобородько.
— Так, значить, доніс? — сікався до нього Мишко. — Ходім
до директора!
— Сам іди, як тобі так хочеться!
— І піду. Хлопці, хто зі мною? Гаврильченко, підеш?
— Піду.
Високий хлопець із гладко причесаним білявим волоссям пі-
дійшов до Кононенка, став поруч.
— Я теж піду!
Дівчина, що сиділа з Олею Чровжовою, вийшла з-за парти
і теж стала поруч з Кононенком.
— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобо-
родька.
— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до ди-
ректора.
Неохоче оддаю листа. Мені чомусь незручно, особливо перед
дівчиною.
Крім них трьох, ніхто більше не пішов. Хто сидів мовчки,
а хто розмовляв, сперечався, однак усі нетерпляче чекали, чим
ця історія скінчиться. І коли делегати з’явилися у дверях і Ко-
ноненко од порога закричав: «Наша взяла!», клас вибухнув та-
ким дружним «ура!», що мені аж вуха заклало. Кричали всі:
й ті, що за мене, й ті, що за Голобородька; мовчали лише Голо-
бородько і я.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 799
Того дня я не чекав Федька після уроків, щоб іти разом додому.
У мене з’явилися нові друзі. І Кононенко, й Гаврильченко, і Ніна
Рибальченко, ота дівчина, яка сиділа поруч з Олею Чровжовою,
і ще один хлопець, який мав незвичне ім’я Кім, тобто, Комуніс-
тичний Інтернаціонал Молоді. У «Інтернаціонала» було ніжне ді-
воче обличчя і такі густі вії, що їм би позаздрила кожна дівчина.
Всі вони жили у тому ж кутку, що і я. Ми йшли веселою
галасливою ватагою, і мені ще ніколи не було так хороше, так
світло й легко на душі.
ВЧИТЕЛІ, ВЧИТЕЛІ…
З перших днів занять найбільше запам’яталися уроки фізики.
І то зовсім не тому, що я палав особливою любов’ю до цього предмета.
Якщо вже признатись по щирості, то з усіх дисциплін серцю моєму
була наймиліша ота, що мала звабливу назву «канікули». Коли б
за неї виставляли оцінки, я б завжди був круглим відмінником.
Що ж до інших предметів, то я дивився на них, як на кару
господню, наслану нам невідомо за які гріхи. Як на довголітню
спокуту, не пройшовши яку, ніколи не виростеш та не станеш до-
рослим. Отією неймовірно щасливою істотою, якій не треба ні го-
тувати уроки, ні складати екзамени, ні висиджувати за партою
по чотири-п’ять годин щодня.
Хіба можна порівняти наше життя з життям Тома Сойєра
та Гека Фінна, яким судилися такі карколомні пригоди. Якось
наприкінці канікул перед шостим класом, прочитавши обидві
ті книжки, я вирішив повторити подвиг героїчних хлопців і ру-
шити нашою річкою на плоту в далекі мандри. Куди, не знав іще
й сам, але не ближче Чорного моря.
Пліт будували ми з Ваньком, якого я підбив на мандрівку.
Для цього ми серед ночі поцупили в дядька Юхима, що жив коло
самої річки, нові ворота, і другого дня розлючений дядько ловив
кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж
відтягли ворота у лозняк і цілісінький тиждень в’язали до нього
паліччя, щоб не пірнути одразу під воду.
За дядьком Юхимом настала черга моєї мами і Ванькового
тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне
майже щодня то пшоно, то сало, то хліб. Щойно лежала ціла хлі-
бина, а вже половини нема. Потім став зникати посуд, бо треба ж
у чомусь готувати їжу, а під кінець і одяг. Ванько навіть захо-
пив батьків кожух, мотивуючи свій вчинок тим, що хоч зараз
і літо, але хто його зна, скільки ми будемо плисти, чи не засту-
кає в дорозі зима.
800 Позакласне читання
й ніколи не користувалися: ні на інших уроках, ні, тим більш,
поза уроками. Лише одного разу я й скористався німецькою мо-
вою.
Було це в сьомому класі, десь під Новий рік. У нашому клубі
з’явився більярд: великий стіл, оббитий зеленим сукном. Яким
побитом він потрапив у сільський клуб, ніхто не знав. Можливо,
наш клуб перерахував саме гроші на духові інструменти, а інстру-
менти не надійшли, то нам і накинули більярд. Досі пригадую
таку сцену: біля вантажної машини, що повернулась із району,
стоять завідуючий клубом, рудий парубійко Іван, і голова сіль-
ради, дядько Андрій, який сердито допитується:
— В тебе в голові клепка є? Що ти оце привіз?
— Та це ж білярд…
— Білярд, білярд… Труну тобі з нього зробити — от тобі й буде
білярд!
Та хоч як би там було, а не відсилати ж назад, раз привезли.
І дядько Андрій, покричавши, махнув рукою.
Більярд збирали два теслі: морочились кілька днів. Де молот-
ком, де обушком, де підігнали, а де й підтесали. І після того кулі
котились, як з гірки: всі під один борт, до однієї й тієї ж лузи.
Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю,
то в іншу, ми ж лише заздрісно поглядали збоку. Нам аж руки
судомило взяти киї, однак Іван уперто гнав нас од більярда: бе-
ріг зелене сукно.
Врешті одного дня він сказав мені й Ванькові, що дасть
по кілька разів ударити, якщо ми прочистимо в снігу доріжку
од клубу до дороги.
Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш
чотириста кроків, і ми з Ваньком таки попопріли, поки впора-
лись. А Іван час од часу виходив на ганок і гукав:
— Поширше прочищайте! Щоб і машина проїхала!
Від нас так і валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли
до клубу. Тут Іван завагався:
— А як сукно подерете? Хто платитиме?
І хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали,
Іван нас так і не підпустив до більярда.
— І не просіть, хлопці, нічого не вийде! Краще на балалайці
пограйте.
Ображені до сліз, вертались ми з Ваньком додому. Серця наші
палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й за-
сипати снігом доріжку, ще й полити на ніч водою, щоб Іван гриз
її потім зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хіба нас
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 813
тільки двоє отаких дурнів у селі? Та Іван тільки свисне — і зу-
бами вигризуть! Ні, якщо вже мститись, то треба придумати щось
інше. Щось таке, щоб Іванові і в носі закрутило…
І я таки придумав.
Іван був закоханий у нашу вчительку німецької мови, моло-
деньку Параску Михайлівну. Коли вона з’являлася в клубі, Іван
ставав наче п’яний: заточувався на рівному й навіть забував пи-
тати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою
Михайлівною. Поки Іван отямиться, нас добрий десяток і про-
рветься до клубу.
Іванова закоханість не становила таємниці й для Параски Ми-
хайлівни. Та вона чомусь не тішилась, а гнівалась і не раз сер-
дито вичитувала Іванові, щоб він кинув витріщати на неї очі, бо
й так зробив її посміховиськом на все село.
Тож я вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни,
записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Писав спершу про-
зою, та розгнівана душа моя вимагала високих емоцій і, перекрес-
ливши кілька рядків, я вдався до віршованої форми. По годині
напруженої праці вийшло от що:
В тебе пика, як у жаби.
В тебе голос, як у баби,
В тебе очі, як у рака,
А сам рудий, як собака!
Прочитав Ванькові, тому дуже сподобалось. Тоді зробив кон-
верт, заклеїв вареною картоплиною і дав Ванькові, щоб одніс
у клуб і сказав, що від Параски Михайлівни.
Та Ванько уперся: а як Іван встигне прочитати це «любовне
послання» перш ніж він намастить п’яти?
Отоді я й додумався переписати вірша німецькими літерами.
Адже Іван зроду-віку не вивчав німецької мови, то поки щось роз-
кумекає, ми з Ваньком встигнемо одбігти на безпечну відстань.
Не гаючи часу, ми сіли до столу, взяли підручник німецької
мови і взялися за справу. Жодного домашнього завдання не ро-
били з такою запопадливістю.
Врешті працю було завершено. Я старанно переписав вірша, ще
й підписавсь по-німецькому «Paraska Mychaylivna». В хід знову
пішла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але мені цього
здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрілою.
— Здорово! — похвалив Ванько. І, поморщивши лоба, додав: —
А тепер підпиши: «Жду отвєта, как соловєй лєта».
Було дописано й це.
814 Позакласне читання
Тож як би там не було, а моя німецька вимова поступово ви-
правлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв
слова і не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означни-
ках однини й множини. Навіть Клара Карлівна якось сказала, що
вона задоволена моїми скромними успіхами. При цьому я мимо-
волі оглянувсь на Ніну. Очі її сяяли, вона явно пишалася мною.
Адже це був її перший успіх у педагогічній діяльності: Ніна спала
й бачила себе вчителькою. Не німецької, правда, а математики…
Закінчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по до-
розі, кілька кварталів ми йшли разом, і зараз, через багато років,
коли я пригадую оті наші спільні прогулянки, мені чомусь здається,
що ми завжди були освітлені сонцем, І в тому сонячному світлі, чи-
стому й радісному, я бачу Ніну: від біленьких парусинових черевич-
ків до світлого, аж золотистого волосся, що вільно спадало на плечі.
Тоді була така мода, дівчата безжально чикрижили коси і якось
особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.
Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало істотного зна-
чення, нам було радісно, ми весь час сміялися, часто й самі не зна-
ючи з чого. І мені дуже хотілося, щоб дорога од школи з кожним
днем ставала все довшою, а час щоб не збігав так непомітно.
Якось Ніна передала мені записку. Записки писалися у на-
шому класі лише під час уроків, коли не можна було розмовляти.
Ці своєрідні поштові листівки передавались із парти на парту,
поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб
не помітив учитель, бо тоді могла бути неприємність і авторові,
й адресатові, й листоноші.
Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: «Дай
списати задачку». Й інформаційні: «А Калюжний цілував учора
Ольку. Під час німецької». І знущально-лайливі: «А ти — йолоп
набитий! Хі-хі-хі!» Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай,
яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов’язково підро-
блений: хоч розбийся — не вгадаєш!
Нінину записку не можна було назвати діловою: «Толик!
(Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала
два квитки у кіно. На «Щорса». Підемо? Н.».
Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними
очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і ве-
личезними літерами через увесь аркуш навскіс написав: «Угу. Т.»
Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день.
Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька,
щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся
і подавсь у кіно.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 817
ПРОВОДИ
— І коли ти вже станеш дорослим?
Мама всміхнулася — спасибі й на цьому! Правда, усміх тор-
кнувся лише маминих вуст, а очі ще печальні. Дивиться так,
мовби оце мене бачить востаннє. Мені аж недобре: не переношу,
коли хтось журиться. Або, ще гірше, плаче.
А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвас-
татись, що вже в інституті. Прибігла, мов карбованця по дорозі
знайшла.
— Завтра до армії?
— Та завтра, — відповідаю стримано: що ви, жінки, розумі-
єтесь на цьому!
— Я тебе проведу… Можна? — це вже до мами. Наче ми й досі
маленькі, їй-бо! Щоб питати ото дозволу в старших.
— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тільки
ми вийдем удосвіта.
— А ти мене гукнеш. Ітимете ж мимо…
— Як не забуду — гукну.
Могла б уже й іти. Так ні: вертиться й вертиться.
— То, може, десь недалеко й служитимеш?
Мене аж пересмикнуло: насміхатись із мене прибігла, чи що?
— Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!
Хоч досі переконував маму, що служитиму тільки на Чорному
морі. Щоб не так було їй страшно. Бо при одній лише думці про
океан, про урагани та шторми в неї серце холоне. На Чорному ж
морі, здається мамі, і вітри слабші, і хвиля менша.
— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цікаво!
— На лінкорі, — поправляю зверхньо. Бо ще й справді Оля
може подумати, що служитиму на якомусь там цивільному кориті.
— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А він,
дурний, радіє…
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 855
— На товарній?
— Еге ж, за п’ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п’ять кіло-
метрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями
трохи ближче, та ще зіб’єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли.
Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбіга-
ються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас при-
глядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим ча-
сом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім
тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли,
ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп’ята,
постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізнич-
ника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало,
а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та швиденько за мною.
Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:
— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється дру-
гий. Сідайте й паняйте слідом…
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде
з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…
І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту-ту! —
і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.
Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки
та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: да-
вай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Миш-
ком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий,
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 865
він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби
не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину
ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.
Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене
взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав
і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови —
в плечі: сидимо, наче пугачі.
У Полтаву приїхали далеко за північ.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп’ята,
й стоїть. А ви що ж — відбилися?
Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону.
Щоб не рушив без нас.
Вранці супровідник сердито допитувався:
— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів,
поки й до частини доїдемо!
Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од началь-
ника ешелону за те, що ми загубилися.
— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи
в цистерні з-під мазуту? І відра вимийте!
Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з-під борщу,
якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило.
Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Миш-
ком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в тан-
кісти — в піхоту! Царицю полів.
ЯК ВОНО В ПІХОТІ
Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво
освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кім-
наті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось на-
стільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги при-
росли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час
світло в коридорі погасло і залунав отой крик.
Серце гупає так, що, здається, от-от вискочить з грудей. Оше-
лешено блимаю, а у вуха ще б’є несамовите:
— Під-йо-ом!
Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповер-
ховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко.
Він теж прокинувся. Звішує ноги, розгойдує ними, нама-
гається вцілити мене по голові. Все ще сердитий, ловлю його
ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, ніг як не було, натомість
з’являється його розлючене обличчя:
— Ти чого щипаєшся?
866 Позакласне читання
— По-одимайсь!
Ну й голос! Мертвого підніме.
Зіскакую на холодну підлогу. Вона так і обпікає розігріті під-
ошви, і мене всього аж струшує: бр-р-р! Виклацуючи зубами, по-
чинаю вдягатись.
— А вам що: окрема команда потрібна?!
Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а інший.
Віднині він буде командувати нами. Зупинився навпроти, ди-
виться грізно на Мишка.
Мишко лягає на живіт, сповзає з другого поверху. Високе
ліжко гойдається, Мишко теліпає босими ногами — ловить під-
логу.
— Швидше, швидше! Це вам не у тещі в гостях!
Ми ще не одружені, в тещ не гостювали, тому не можемо
як слід оцінити помкомвзводівський дотеп.
— Щоб за десять хвилин нікого тут не було! — нагадує пом-
комвзводу командирові відділення. — Ясно?
— Ясно, товаришу помкомвзводу!
Командир відділення хвацько приклацує закаблуками. Він
уже вдягнений, узутий і тепер не злазить із нас:
— Ви що, як сонні мухи? У армії, а не в тещі в гостях!
Він явно наслідує помкомвзводу: так само супить брови і закла-
дає великий палець правої руки за ремінь. Але це йому погано вда-
ється. Дуже-бо юне у нього обличчя і блакитні, як у дівчини, очі.
— Щоб за п’ять хвилин було застелено! — командує він і бі-
жить до інших ліжок.
А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зу-
бами гризи! Учора полінився розв’язати, скинув просто так, а те-
пер от маю халепу.
Мишко ж зовсім не поспішає. Стрибає на одній нозі, намага-
ється поцілити другою в холошу.
— Хіба це життя: і поспать не дадуть! Піхота нещасна!
Він все ще не може звикнути до думки, що доведеться слу-
жити в піхоті. Має твердий намір написати в Москву наркомові,
щоб його перевели в танкісти. Намовляє й мене:
— Ти що, здурів: у піхоті служити?
Ще у ешелоні нахвалявся:
— Дай тільки до місця добратись!
Бо втрапити по дорозі на пошту ніяк не вдавалося: мене
і Мишка не випускали з вагона до самої Вінниці. А у Вінниці
повели одразу ж на вузькоколійку, посадили в маленькі вагон-
чики та й повезли на Вапнярку.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 867
— По два — шикуйсь!
Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зігрі-
тись.
— Напра-во! Бігом арш!
Побігли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками,
а як трохи захекались, то вже й повільніше. А помком-взводу,
голий по пояс, скаче попереду, на бігу командує:
— Не відставати!
І командири відділень, теж голі по пояс, дружно за ним:
— Ногу! Ногу!
Повітря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко.
А помкомвзводу пре, наче кінь. Повернув у ворота.
Біжимо з останніх сил, а нам назустріч повертаються групи
військових. Теж біжка.
— На місці кроком арш! Ать-два! Вище ногу!
Куди ж іще вище? І так задираєм, аж суглоби тріщать!
— Взво-од, стій!
Стали. Тільки тепер помітили річечку, що стрибає
по кам’янистому дну.
— Скидай сорочки!
Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється
над водою. Черпає повні пригорщі, хлюпає на шию, груди, спину.
Ми ж боязко підступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче
крига!
— Хай дурніші миються, — бубонить Мишко. Схиляється,
удає, що черпає повні пригорщі води. Ухкає так, наче й справді
водою обливається.
— Молодець! — хвалить його командир відділення. — От бе-
ріть приклад з нього!
Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повітря, ухкаю
не згірш од Мишка.
— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не пер-
вина!
Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втирає-
мося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.
— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажіть рушники!
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 869
до онуч, щоб у нас не лишилося від домашнього й нитки. Дехто
поривається одразу й приміряти, але командири кваплять, щоб
не затримувались. Примірятимем уже в казармі.
— А як не підійде?
— Поміняєте потім.
У казармі було порожньо й тихо: все мов завмерло. І дво-
поверхові ліжка, вишикувані в довгі ряди, розбиті повзводно,
з ідеальною лінією білих подушок і сірих ковдр. І стільці, по два
біля кожного ліжка. І порожні піраміди для гвинтівок та кулеме-
тів. І навіть днювальний, єдина жива істота на все приміщення:
в ловко підігнаній формі, з багнетом при боці. Стоїть і не зблимне:
стереже строгу тишу.
Та ми її враз сколихнули: кинулись до своїх ліжок. Кожному
хочеться швидше скинути з себе цивільне, стати справжнім бій-
цем. Поспіхом залазимо в натільну білизну, в штани-галіфе з си-
ньої діагоналі, а тоді вже підступаємо до командирів відділень
з черевиками, онучами й обмотками.
Досі мені здавалося, що для того, щоб узутись, не потрібно
особливої науки. Нап’яв на ногу що потрапило під руку — шкар-
петку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк-так зашнурував,
притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб
швидше з хати, з маминих очей, бо обов’язково загадає щось ро-
бити, а друзі уже чекають надворі. А виходить, що взуватись —
то ціла наука, від неї може залежати успіх наступного бою, — по-
вчає нас командир відділення.
Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?
Перше — натреш собі ноги. Друге — одстанеш від колони.
Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..
— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!
Командир розправляє онучу, ставить навскіс босу ногу. Блис-
кавичний натренований рух — і нога мов облита онучею: жод-
ної складочки, жодної зморщечки. Ми пробуємо робити те саме,
та жалюгідні наші намагання не приносять успіху.
— Одставити! Давайте спочатку… Врешті сяк-так узуває-
мось.
— Досить для першого разу, — змилостивився командир від-
ділення: йому теж, мабуть, набридло вертіти онучу. — Тепер да-
вайте обмотки.
Обмотки! Дві довжелезні смуги з грубої чорної матерії, ска-
тані в товсті валки. Скільки вони нас попомордують в недале-
кому майбутньому, яких тільки не завдадуть прикрощів. Про-
лунає, бувало, команда:
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 871
— Можете йти!
І вони, щасливі, весело вирушали в містечко Дзигівку, за пів-
кілометра од наших казарм. На дві-три години, а то й до обіду,
залежно від настрою старшини, який видавав звільнення.
Нас ще нікуди не випускали, навіть у строю не водили через
Дзигівку, щоб ми не ганьбили Червоної Армії своїм невимуш-
труваним виглядом.
Та я не дуже журився з того, що не піду у Дзигівку. На мене
чекала книжка, і я похапцем брався за неї. А щоб помкомвзводу
нічого не загадав робити — перестилати ліжко чи міняти в ма-
траці солому, то ішов у бібліотеку, в читальний зал. Там уже
я в повній безпеці: помкомвзводу туди й носа не потикав.
Командир нашого взводу був зовсім іншою людиною. Коли він
уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий,
підібраний, ми так і вп’ялися очима в новенький орден Червоної
Зірки, що виблискував у нього на грудях.
У той час командирів-орденоносців можна було полічити
на пальцях. У нашому полку навіть командири рот, та що там
рот — батальйонів не мали жодного ордена, тож зрозуміло, як ми
гордилися своїм лейтенантом.
Згодом довідались, що він нагороджений за участь у боях
на озері Хасан. Тоді ще командир відділення, він із своїми бійцями
пробрався у ворожий тил і розвідав оборону японців. Та мало роз-
відав — ще й приволік «язика»! Під час останнього штурму був
поранений, а після видужання потрапив до військового училища.
Лейтенант був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався.
Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби
ми так і не почули, як він кричить. А не кричати на нас не зміг
би й святий.
Пам’ятаю, як під час занять у полі я зашився в бур’ян. Ко-
мандир послав мене у розвідку: дізнатися, чи немає на ген тому
пагорбові ворожої засідки. Я спершу був шпарко узявся до справи.
Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур’яну, було
досить важко, тож я й вирішив трохи перепочити. До того ж на-
певне знав, що на пагорбові немає жодного ворога, то навіщо
до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишкові, а ко-
мандирові потім доповісти, що пагорб порожній.
Так і зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув.
Розшукували мене всім взводом. Вже пора було йти на обід, вже
нікого не лишилося, окрім нашого взводу, а мене все ніяк не могли
відшукати. Врешті один з бійців таки натрапив на мене:
— Ось він, товаришу лейтенант!
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 875
— Цікава?
— Дуже цікава, товаришу лейтенант.
Підсунув табуретку, наказав сісти й мені.
— Багато читаєте?
Я відповів, що багато. Тоді лейтенант запитав, якого письмен-
ника я найбільше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав:
— А я люблю Толстого.
Розпитував потім, звідки я родом, де навчався, хто мої батьки,
чи є у мене сестри-брати. І мені чомусь здавалося, що це його дуже
цікавить: так уважно він дивився на мене. Потім спитав:
— Важко в армії?
Нечистий смикнув мене за язик відповісти, що ніскільки
не важко. Лейтенант посміхнувся недовірливо, ледь хитнув го-
ловою:
— Важко. На те й армія… Я перші півроку, коли потрапив
до армії, думав, що не витримаю. Середня Азія, спека більше со-
рока градусів, сонце, пісок — дихати нічим, а ми при повній ви-
кладці — у форсований марш… Або з ранку до вечора на плацу.
Торкнешся затвора гвинтівки — руку обпечеш. А потім звик.
І недосипати звик, і наїдатися став. Звикнете й ви. Службу за-
кінчите — жаль буде повертатись додому.
Посидів ще трохи, звівся, закрив мою книжку:
— А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант
пішов, а я чесно сховав книжку. І вже сам на сам боровся що-
сили з дрімотою.
АТЬ-ДВА!
Кожен день починається криком днювального:
— Підйо-о-ом!
Той крик вибухає, наче бомба, і ми, ще сонні, зриваємось
із ліжок. «Щоб ковдра летіла під стелю, а ви на підлогу!» — по-
вчав помкомвзводу. Надворі ще ніч, і нам щоразу здається, що
нас помилково розбудили на годину раніше.
У дворі, під вікнами, завмирає сигнал підйому, командири
вторять йому досвітніми півнями:
— Підніма-айсь! Швидше! Швидше! Бігом на зарядку!
Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову
голос днювального:
— Виходь строїться!
Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося,
за помкомвзводом біжимо на зарядку…
Так починається ще один день — черговий день служби в армії.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 877
Лунає команда:
— Командир відділення — на снаряди!
Наш командир іде до спортивних споруд. Він літає над ними,
то завмираючи в найнеможливішому, здавалося б, положенні,
то виконуючи карколомні сальто. Здається, він не докладає жод-
них зусиль, а тіло його не важить і грама: так легко, чітко, кра-
сиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей,
нам важко повірити, що й ми можемо бути такими. Але той неве-
ликий досвід, що ми встигли його вже набути в армії, підказує
нам, що таки будемо.
Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних за-
нять, вивчали ми ще статут.
Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од мо-
лодших аж до маршалів. Запам’ятовували оті трикутники, кубарі,
шпали і зірочки, всі нашивки й емблеми, що їх носять командири
Червоної Армії. Бо не доведи господи переплутати та назвати, на-
приклад, неточну кількість шпал у петлицях!
— Дві шпали і дві широкі нашивки… Одставить!
— Три шпали і три широкі нашивки…
— Одставить!
Збитий з пантелику, замовкаєш зовсім. А помкомвзводу єхидно
зауважує:
— Учили вас! Десять класів закінчити і не знати, що носить
полковий комісар!
Він задоволений, що має нагоду підкреслити наше невігла-
ство. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальні сентенції і… ти-
хенько куняємо.
Куняємо весь час, дрімота невідступно ходить за нами.
Як тільки хоч трохи послабиш увагу, так і починають злипа-
тися повіки.
Чому ми так хочемо спати? Адже вісім годин нічного сну,
з одинадцятої до сьомої, та плюс «мертва година» після обіду,
здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома і то менше
спали. А от сон так і ходить за нами, дрімота не злазить із нас
од підйому аж до відбою.
Не менш, ніж спати, нам хотілося їсти.
Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома
ми не з’їдали б і половини армійської пайки. Однак, незважа-
ючи на густі од жиру супи та борщі, на вісімсот грамів хліба, ми
завжди ходили голодні.
— Це перший рік так, — говорили нам командири. — А потім
ще й не з’їдатимете всього.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 881
СЛУЖБА, СЛУЖБА…
Ідучи в армію, я ніколи не думав, що військова служба може
бути такою важкою. Був переконаний, що в армії тільки те й роб-
лять, що стріляють з гвинтівок та кулеметів, катаються на ко-
нях і танках та щонеділі хизуються у новенькій формі перед
цивільним населенням. Служба здавалася легкою й приємною,
і в тому винні були насамперед кінофільми й книжки, якими
ми зачитувались. А також один морячок, мій односелець, який
служив на Чорноморському флоті й одного разу приїхав на де-
сять діб до батьків у відпустку. Коли він ішов вулицею у широ-
чезних кльошах, що мели пилюку, ми бігли слідом, ковтаючи
заздрісну слину.
Щоранку, одразу ж після того, як наші матері виганяли
на пашу корів, ми збиралися коло двору, де жив той морячок.
Сиділи на густому спориші й терпляче чекали на його появу.
Спершу вибігав його молодший брат з безкозиркою на стриже-
ній голові. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала дві
стрічки позаду із золотими вибитими якорями і золотий по око-
лишу напис. Не глянувши у наш бік, наче зовсім нас не знав,
він ішов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер
на траву й голосно гукав з-під безкозирки:
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 887
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін
та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і око-
пів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік
служби!), чи там уже було стільки військ, що й не пропхатися,
тільки протягом майже п’ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли:
по сорок, по п’ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.
Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так
і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце
зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша зви-
тяжна армія добиває ворога «з малою кров’ю могутнім ударом».
Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми
так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та коли по-
чинали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови
в строгий шнурок, обривав:
— Розговорчики!
Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарі-
кань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені
високопатріотичними почуттями.
Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так
високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала
наполохана команда: «Во-озду-ух!» — ми сипонули із шляху
в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна
стріляли в оті літаки.
Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло від
пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один.
Наш лейтенант, розрядивши у небо свій ТТ, скомандував відбій.
Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнім скінчив
стрілянину, і тоді з неба долинув могутній стриманий гул. Щось
жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила,
і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запиту-
вали самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.
Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі
літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб,
аби потім не випустити жодного.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 901
***
Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у неве-
ликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові де-
рева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних
іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він
тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити
жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи то так хитро за-
маскувався, що берег був абсолютно безлюдний.
Ми відсипалися.
Спали просто на траві, підмостивши плащ-намети під голови.
Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та зуміли пе-
реправитись через річку, то могли б побрати нас голими руками.
Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно
жодного руху. Подвір’я монастиря було єдиною відкритою пло-
щиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв’язкових,
ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати німців.
То був неглибокий окопчик, виритий на белебні, протягом дня
ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь
не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостереж-
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 903
ний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля (коман-
дир роти свій боявся нам довірити), тож доводилося покладатися
лише на власний зір.
Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили
до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно,
аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога
не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував:
«Вільно!» — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного
обов’язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися
холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло.
Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де «чер-
воні» воювали із «синіми» й «червоні» обов’язково перемагали
(інакше вони не були б і «червоними»), де «убиті» й «поранені»
відходили спокійнісінько набік і з нетерпінням чекали на кухню.
Поки живі довоюють, «мертві» вже й вершечки позлизують і ле-
жать в холодочку, блаженно дрімаючи.
Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку
наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив
десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удо-
світа, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не поверну-
тися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав
сержантові — давав, мабуть, останні напучування, — я ж дивився
на скулені постаті, що тулилися одна до одної у двох надувних
човнах, і мені вже здавалося, що на тому березі тільки й чека-
ють, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, ко-
зирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся,
чекаючи пострілів з того боку.
Однак ворог чи то міцно спав, чи його взагалі не було, тільки
берег мовчав, занімілий. Човни пливли й пливли, зблискуючи
тьмяно короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий вер-
боліз.
Згодом звідти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд,
і над завмерлими досі шанцями прокотився радісний гомін.
Наказавши доповідати про найменший рух на тому березі,
наш капітан повернув назад. Він дуже переживав за успіх роз-
відки, адже для нього, як і для кожного з нас, це була перша
бойова операція, тож помітно нервував і ганяв мене у взвод: до-
відатися, чи там нічого не чутно. Я мчав найкоротшим шляхом
донизу і питав у лейтенанта, чи нічого не чутно. Він відповідав,
що нічого. І чим частіше я прибігав до нього, тим неприязніше
він мене зустрічав. Так, наче я був винен у тому, що розвідники
мов провалилися крізь землю.
904 Позакласне читання
Врешті десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася
рясна стрілянина. Вона то розпадалася на поодинокі постріли,
то зливалася в суцільний клубок, клубок той котився донизу,
все ближче і ближче до берега. Ось уже вдарили наші кулемети,
затріщали, нервово й поспішно, наші гвинтівки. Командир роти
зірвавсь, як опечений, і, притримуючи рукою планшет, погнав
щодуху донизу. За ним побіг політрук, а за політруком уже ми,
троє зв’язкових.
Стрілянина все більш розгоралася, нам уже здавалося, що
німці перейшли в атаку, хоч стріляли вже тільки з нашого бе-
рега, а на тому затихло.
Коли ми добігли до траншей, стрілянина вже вщухла. Лише
іноді то тут, то там зривався нервовий постріл, вслід одразу ж лу-
нав сердитий оклик: «Отставить!» — і западала винувата тиша.
Над траншеями колихався сизуватий димок, він стікав униз,
до води, і збуджені, червоні обличчя бійців виглядали з окопів.
Не стрибаючи навіть у траншею, комроти побіг до взводного,
а ми поспішали за ним і здавалися самі собі неймовірними смі-
ливцями, які не звикли кланятись кулям.
Лейтенант, виставившись по пояс із окопу, дивився не на ка-
пітана, а на річку. І помкомвзводу дивився туди ж, і всі поблизу
бійці. І щось таке тривожно-очікувальне, до болю напружене було
в мовчазному отому спогляданні, що всі ми стали і теж подиви-
лися в тому напрямі.
Річка мерехтіла, блищала, горіла. Нещадне літнє сонце ви-
світлювало її всю, до найдрібнішої хвильки, і по тій блискучій
поверхні, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел,
рухалися обидва наші човни. Зігнуті постаті бійців чорніли, наче
вугілля, а на борту переднього човна щось різко біліло. Коли роз-
відники нарешті прибилися до берега, ми зрозуміли, що то бі-
ліло: на дні човна, поклавши оббинтовані ноги на борт, лежав
один із бійців. Обличчя його було жовте і спите, а очі запалені,
мов у важкохворого.
Передавши пораненого, розвідники вмить опинилися на березі.
Вони так поспішали залишити човни, що ледь їх не потопили, і все
оглядалися на протилежний берег. Сержант хотів був доповідати
капітанові, але той досадливо махнув рукою: вигляд пораненого
справив на нього таке ж гнітюче враження, як і на всіх нас. Тож
він наказав негайно нести бійця до командного пункту.
Це був перший поранений, і ми не знали, як і підступитися
до нього. Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався
простелити плащ-намет і покласти на нього пораненого. Збившись
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 905
***
Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особли-
вого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована по-
руч, обстріляла монастир. Я саме сидів на спостережному пункті,
коли тут прибігли капітан і політрук, і ми вже втрьох спостері-
гали за обстрілом.
Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: «Недольот». І так
строго подивився на мене, наче я був винен у тому. Друга теж
шаснула поміж дерев, і політрук сказав: «Перельот». Третя ж ви-
бухнула якраз посеред подвір’я, і політрук закричав: «Молодці!»
Догори зметнувся стовп чорного диму. Фашисти ж не появлялися,
вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були
переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде
бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У по-
міщиків, куркулів та попів!
Випустивши іще три міни, наша батарея вмовкла, і політрук
сказав мені строго: «Бачили, як треба стріляти?» — наче я теж
був мінометником і нікудишньо стріляв.
Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку пе-
рейшли у наступ.
Ми всі солодко спали, коли на тому боці замиготіло, забухало
і з чорного неба на нас сипонуло снарядами й мінами. Досі затишна,
мирна земля, що дихала сном і спокоєм, враз затрусилася, закле-
котала, забухала, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць,
і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 907
***
— Удень нам звідси не вибратись.
Вано перевернувся на бік, зняв шолом. Сонце палило немило-
сердно, нажарювало шоломи, як сковороди, голови наші аж по-
розбухали, а перед очима йшли вогняні кола. Але ми не наважу-
валися розстатися з шоломами: в разі зіткнення з ворогом вони
прикриватимуть наші голови од куль та осколків.
Іще нас мучила спрага. В нас давно уже почорніли, потріска-
лися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали,
бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.
Марили водою. Темною колодязною водою, світлою джерель-
ною водою, од якої судомить у зубах, водограями, ріками води,
яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шу-
мувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж ще-
зала, як тільки ми до неї наближалися. Натомість виникали по-
тріскана сіра земля, сухі стебла пшениці: жорстока реальність,
од якої можна було збожеволіти.
А мене, як і мого пораненого товариша, до того ж іще па-
лило вогнем. Сковану пересохлими, затверділими од крові бин-
тами руку пекло все дужче і дужче — вогонь уже повз по плечу,
розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи осту-
дити руку, або й зовсім одірвати її — позбутися нестерпної муки.
Я іноді не витримував і стогнав: од болю, од гострого жалю до себе,
і Вано, повертаючись до мене, вмовляв:
— Потерпи, дорогий, потерпи… Скоро дійдемо…
І я замовкав. Зціплював зуби і мовчав. Хоч часом здавалося,
що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у ка-
пітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці
моїй, міцно затиснена, дрімала граната. Ба, ні — не дрімала!
Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух,
вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаган-
ною силою. Мені іноді хотілося розмахнутись і пожбурити її по-
далі од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тонень-
ких вусиків:
912 Позакласне читання
— Тс-с-с… Німці…
І ми завмирали. Припадали до землі, і кожному здавалося,
що під нами лунко б’ється чиєсь налякане серце. Лежали й при-
слухалися, бо годі було щось угледіти в пшениці.
Іноді ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть,
йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі. Їм нікого
було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги.
І в нас поруч із страхом починала ворушитися ненависть. Однак
страх був сильніший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й че-
кали, поки німці одійдуть подалі.
А часом німців не було й не було. Тоді Вано хрипів:
— Пішли…
І ми волоклися за ним…
Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на по-
криту запеченою шкаралущею землю, на сухі стебла пшениці,
Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:
— Удень нам звідси не вибратись…
Помовчав, прохрипів:
— Чекатимем ночі…
Ми байдуже мовчали. Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти
й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю ди-
вилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари.
Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить за-
ховатися в тінь…
І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я ді-
знався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це для нас був
просто одномоторний літак з виразними хрестами на фюзеляжі
та крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано,
нап’явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним по-
бігли і ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над ними,
ворожий пілот встиг помітити нас, ба навіть розгледіти, хто ми.
Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись
бігти; а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і по-
мчав прямо на нас.
— Лягай! — відчайдушно закричав Вано і перший шкупирх-
нувся на землю. І не встигли ми впасти, як чорна тінь проне-
слася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив
у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірва-
лись на ноги, побігли щодуху, бо літак знову заходив по колу.
Ми бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря,
і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться
на шмаття, а ворожий пілот все ганявся за нами. Він то мчав
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 913
***
Вечір застукав мене все у тій же пшениці. І коли сонце вре-
шті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився
на ріллю, випростався виснаженим тілом. Мені вже не хотілося
пити, навіть рука моя ніби не так палила вогнем.
Натомість хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще
такою м’якою, як оця розігріта рілля!
Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг!
У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилася гра-
ната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим ви-
бухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив
за мною, аби при найменшій нагоді випорснути з-під пальців,
висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано
чи пізно, а таки діждеться свого, бо що таке мої пальці супроти
металу!
Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити
її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітли-
вим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше
од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця.
Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив
повіки і провалився у сон… Граната!
Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями виповза-
ючу дужку. Вона вивільнювалася потихеньку й обережно, вона
завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою си-
лою, що, здається, аж чвиркнула з-під нігтів кров, і якусь мить
лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку,
що стискала гранату.
Анатолій Дімаров. «На коні й під конем» 915
На полівку взбігають,
На степи високії,
На шляхи широкії,
На дороги розхильні.
Тоді середульший братець велике милосердіє має,
До старшого словами промовляє:
«Що ти, брате, знаєш, давай ми з себе сині
жупани скидати,
Червону да жовту китайку видирати,
На дорозі покидати,
Найменшому брату признаків зоставляти:
А нехай же і він буде знати,
Куди за нами, кінними братами, тікати».
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Що мені за вдобство своє турецьке добро
на шматки рвати
Та по шляху розкидати,
Найменшому брату признаків зоставляти?
Він і жив, і здоров буде,
Так без всяких признаків додому прибуде».
Середульший братець велике милосердіє має,
У себе червону та жовту китайку видирає,
На дорогу стеле-постилає,
Найменшому брату признаків зоставляє:
«Нехай же він буде знати,
Куди за нами до отця, до матері,
До роду втікати!»
Тоді ж то середульший братець милосердіє мав,
До старшого брата словами промовляв:
«Тут, брате, води погожі, трави хороші,
Очерети здобні,
Станьмо, коней попасімо,
Мало-немного обіждімо,
Чи не прийде до нас піший-пішаниця?»
Старший братець ізгорда словами промовляє:
«Чи ще тобі турецька каторга не увірилася,
Сира сириця в руки не в’їдалася?
Ото як будеш найменшого брата піджидати,
Буде з города Азова велика погоня вставати,
Його буде пішого на спочинках минати,
А нас буде, кінних, доганяти,
На три штуки рубати
Народна дума «Втеча трьох братів з города азова, з турецької неволі» 921
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
Для нотаток
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
Для нотаток
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________