ДЕРЖАВНА СЛУЖБА СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УКРАЇНИ
«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Щербій О.С., Зінченко В.М., Давиденко В.Г.,Салюк В.П.

Психологія, виховання і
морально-психологічне
забезпечення професійної
діяльності

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Київ – 2009
 ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ
НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УКРАЇНИ
«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Щербій О.С., Зінченко В.М., Давиденко В.Г.,Салюк В.П.

Психологія, виховання і
морально-психологічне
забезпечення професійної
діяльності
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Рекомендовано Вченою радою Інституту

спеціального зв’язку та захисту інформації НТУУ «КПІ»
для використання в навчальному процесі в якості
навчального посібника для курсантів (студентів)
усіх напрямків підготовки

Київ
Видавництво ІСЗЗІ НТУУ «КПІ»
2009

2
ББК

Рецензенти:

Васюков І.В. – кандидат технічних наук.

Горлинський В.В.- кандидат філософських наук, доцент.
Лежнюк Л.І. – кандидат педагогічних наук, професор.
Гриф надано Вченою радою
Інституту спеціального
зв’язку
та захисту інформації НТУУ
«КПІ» (протокол № від 2009)

Щербій О.С., Зінченко В.М., Давиденко В.Г.,Салюк В.П.

Психологія, виховання і морально-психологічне забезпечення
професійної діяльності. Навчальний посібник. / За ред. Ананьїна В.О. – К.:ІСЗЗІ
НТУУ «КПІ», 2009. – 357с.

У навчальному посібнику розглядаються теоретичні і методичні основи

психологічних і педагогічних знань, необхідних керівнику для виховання
підлеглих, саморегуляції і самовиховання, а також для морально-
психологічного забезпечення професійної діяльності співробітників
Держспецзв’язку.
Посібник дає можливість читачеві ознайомитись з провідними сучасними
психологічними і педагогічними концепціями.
Особлива увага надається озброєнню керівника-вихователя методикою
вивчення психічних явищ в колективах, навчання і виховання підлеглих,
проведення індивідуально-виховної роботи і морально-психологічного
забезпечення службової діяльності і дисциплінованості особового складу.
Посібник призначений для курсантів (студентів), керівників підрозділів,
молодих викладачів і всіх тих, хто цікавиться психологічним і педагогічним
знанням, методикою виховання і самовиховання.
Посібник розроблено згідно навчальної програми дисципліни
«Психологія і морально-психологічне забезпечення професійної діяльності».

© ІСЗЗІ НТУУ «КПІ»

 ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП.....................................................................................................5
Розділ I. Психологічні основи виховання
Тема 1. Психологія особистості. Методи вивчення 10
особистості…....................................................................
Тема 2. Психічні процеси і психічний стан особистості…...........35
Тема 3 Психічні властивості особистості…..................................59
Тема 4. Психологічні умови ефективності професійної 77
діяльності….......................................................................
Тема 5. Психологія колективу.........................................................101
Схеми і таблиці до розділу І 120
Література до І розділу.......................................................150
Розділ II. Педагогічні основи виховання
Тема 6. Навчання як основа навчально-виховного процесу...... 151
Тема 7. Теоретико-методологічні основи процесу навчання.... 161
Тема 8. Педагогічна культура і педагогічна майстерність 172
керівника.........................................................................
Тема 9. Методи і форми навчання................................................ 181
Схеми і таблиці до розділу ІІ 197
Література до ІІ розділу.................................................... 208
Розділ III. Теорія і методика виховання
Тема 10. Теоретичні основи і структура (модель) процесу 209
виховання..........................................................................
Тема 11. Мета, завдання і напрямки виховання........................... 226
Тема 12. Методичні основи професійного виховання................. 247
Тема 13. Індивідуально-виховна робота в підрозділі................... 259
 Схеми і таблиці до розділу ІІІ 268
Література до ІІІ розділу....................................................285
Розділ IV. Виховна робота і морально-психологічне
забезпечення професійної діяльності: завдання,
організація, методика
Тема 14. Морально-психологічне забезпечення діяльності 286
особового складу в екстремальних (надзвичайних)
умовах...............................................................................
Тема 15. Морально-психологічне забезпечення службової 303
дисципліни........................................................................
Тема 16. Гуманітарна підготовка та інформаційно- 320
пропагандиська робота в підрозділі...............................
Тема 17. Культурно-виховна і соціально-правова робота в 334
підрозділі..........................................................................
Схеми і таблиці до розділу ІV 349

Література до ІV розділу....................................................356
 ВСТУП
Мета написання даного посібника – надати курсантам допомогу в
вивченні навчальної дисципліни «Психологія і морально-психологічне
забезпечення професійної діяльності». За своїм змістом посібник в основному
відповідає цілям і завданням вивчення вказаної дисципліни.
При підготовці посібника автори виходили з того, що навчальна
дисципліна «Психологія і морально-психологічне забезпечення професійної
діяльності» є комплексною специфічною дисципліною, яка спирається на
методологічні і теоретичні засади таких наук, як «Загальна психологія»,
«Педагогіка», «Філософія», «Етика», «Історія України», «Культурологія»,
«Політологія», «Соціологія», «Правознавство» та інші, тісно пов’язана з
професійно-орієнтованими дисциплінами. До її змісту входять фундаментальні
психологічні, педагогічні, етичні, екологічні і правові знання які необхідні
майбутньому фахівцю з вищою освітою для управлінської діяльності, навчання
і виховання підлеглих, власної самоосвіти і самовиховання.
Предметом дисципліни «Психологія і морально-психологічне
забезпечення професійної діяльності» є основні теоретичні положення
психології і педагогіки та методика застосування здобутих під час навчання у
ВНЗ знань в навчанні і вихованні особового складу з метою формування
високої професійної і морально-психологічної готовності до виконання завдань
служби, зміцнення службової дисципліни, управління моральним і
психологічним станом підлеглих, самоосвіти і самовиховання.
Вивчення дисципліни «Психологія і морально-психологічне забезпечення
професійної діяльності» спрямовано на підготовку висококваліфікованих
кадрів для ДССЗЗІ України, що володіють необхідними психолого-
педагогічними знаннями, високою педагогічною культурою і спроможні творчо
використовувати засвоєнні під час навчання знання і навички у вивченні
морально-психологічних якостей особового складу і навчально-виховній роботі
з підлеглими в різних умовах професійної діяльності. Загальною метою
вивчення дисципліни «Психологія і морально- психологічне забезпечення
професійної діяльності» є глибоке засвоєння курсантами (студентами)
теоретико-методологічних, правових і методичних основ професійного
виховання, виховної роботи і морально-психологічного забезпечення
виконання завдань служби.
В визначенні цілей і завдань вивчення навчальної дисципліни
«Психологія і морально-психологічне забезпечення професійної діяльності»
фундаментальне значення мають правові основи функціонування Державної
служби спеціального зв'язку та захисту інформації України. Ці основи
визначенні в законі «Про ДССЗЗІ України» та інших законодавчих і
адміністративних актах, наказах Голови ДССЗЗІ України та ін. документах.
ДССЗЗІ України повинна як в мирний, так і воєнний час виконувати
наступні завдання:
- приймати участь в формуванні та реалізації державної політики у сфері
захисту державних інформаційних ресурсів;
- забезпечувати в установленому порядку урядовим зв’язком Президента
України, Голову Верховної ради України, Прем’єр-міністра України, інших
посадових осіб органів державної влади, органів військового управління тощо,
у мирний час, в умовах надзвичайного та воєнного стану, а також у разі
виникнення надзвичайних ситуацій;
- забезпечувати функціонування, безпеку та розвиток державної системи
урядового зв'язку і національної системи конфіденційного зв'язку;
- охорону об’єктів, приміщень, систем, мереж, комплексів, засобів
урядового і спеціального зв'язку, ключових документів до засобів
криптографічного захисту інформації ДССЗЗІ України та інші завдання.
Виконання завдань Держспецзв’язку потребує всебічного морально-
психологічного забезпечення, що є одним із важливих завдань виховної роботи
в цілому.
Наступними фундаментальними правовими основами для діяльності
кожного представника ДССЗЗІ України і виховання особового складу є
Присяга, Дисциплінарний статут і Положення про проходження служби
ДССЗЗІ особами рядового і начальницького складу. Громадяни України, які
вперше приймаються на службу до ДССЗЗІ України на посади осіб рядового і
начальницького складу, складають присягу такого змісту:
«Я, (прізвище, ім’я, по батькові), вступаючи на службу до Державної
служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, присягаю завжди
залишатися відданим українському народові, неухильно додержуватися
Конституції та законів України, бути чесним, сумлінним і дисциплінованим,
зберігати державну таємницю. Присягаю з високою відповідальністю
виконувати свій службовий обов’язок, постійно вдосконалювати професійну
майстерність, не допускати порушень прав і свобод людини та громадянина.
Якщо я порушу цю Присягу, то готовий нести відповідальність згідно із
законом».
Текст Присяги є добровільним зобов’язанням кожного співробітника
Держспецзв’язку дотримуватись певних моральних і соціальних норм, які
виступають як вищі професійні цінності особового складу Держспецзв’язку.
Підготовка фахівця з вищою освітою, на якого в процесі служби як
керівника особового складу будуть покладені функції спеціаліста, управлінця,
лідера, вчителя і вихователя підлеглих потребує ґрунтовного усвідомлення і
виконання загальнодержавних цілей і завдань виховання молоді.
Освітній процес у нашому ВНЗ спирається на загальнодержавні основи
навчання і виховання молоді, які визначені законодавством України: законом
«Про освіту», законом «Про вищу освіту», національною програмою «Освіта
XXI століття» і загальною правовою основою виховання – Конституцією
України.
Готуючи навчальний посібник автори, зокрема, враховували те що
діяльність осіб рядового складу ДССЗЗІ за своїми завданнями і характером є
спорідненою до діяльності військовослужбовців і представників інших
спеціальних служб.
При підготовці посібника автори використовували кращі надбання в
теорії і практиці навчання, виховання і морально-психологічного забезпечення,
які розроблені соціальною філософієй, філософієй освіти, військовою та іншою
професійною психологією і педагогікою: наукові і навчальні праці
В.П.Андрущенко, М.С.Бабенко, А.В.Барабанщікова, Н.І. Горлача, Ф.Герцберга,
С.У.Гончаренко, В.І.Городинського, Б.Д. Додінова, М.І.Дьяченко, С.Занюка,
Н.Коупленда, К.Криська, А.Маслоу, К.К.Платонова, М.П.Ротаня,
О.С.Столяренка, Т.Ф.Цігульської, В. Франкла, В.В.Ягупова та інших; виходили
з того, що для оволодіння певною педагогічною культурою майбутньому
фахівцю-вихователю з вищою освітою, по-перше, необхідно мати ґрунтовні
знання особливостей функціонування психіки особистості і психології
колективу, володіти методикою їх вивчення; по-друге, знати теоретико-
методологічні і методичні основи навчання підлеглих у відповідності до
сучасних вимог педагогічної теорії, науки і техніки; усвідомлювати те, що
навчання виступає в якості основи для виховання; по-третє, глибоко розуміти
психологічно-педагогічні і правові основи, цілі, завдання, зміст основних
напрямків, принципів і методів виховання і виховної роботи.
Автори посібника розглядають поняття «виховання» в тому сенсі, який є
прийнятим зараз в педагогічній науці. Важливими методологічними
положеннями теорії виховання є те, що виховання в широкому педагогічному
розумінні включає до себе освіту, навчання, організацію виховного середовища,
проведення виховних заходів – виховну роботу, особистий приклад вихователя,
самовиховання та інші складові.
В вузькому, педагогічному розумінні – це процес цілеспрямованого
формування необхідних професійних і морально-психологічних якостей
особистості і колективу, який включає всі перераховані заходи виховання, але
процес освіти і навчання входить до виховання не цілком, а тільки в тій частині,
яка стосується цілей виховання.
 Виховна робота – це основний засіб і фактор виховання,
цілеспрямований, організований і систематичний вплив вихователів на
особистість і колектив з метою формування в них необхідних професійних і
морально-психологічних якостей і потреб в самовдосконаленні.
Згідно Концепції виховної роботи в ДССЗЗІ України (від 25.12.2007 р.)
основним завданням виховної роботи в Держспецзв'язку є:
- формування і виховання громадянина-патріота та компетентного
фахівця у сфері безпеки та захисту інформаційно-телекомунікаційних систем;
- забезпечення належного рівня службової дисципліни;
- створення позитивного морально-психологічного клімату в колективах,
що має сприяти вирішенню завдань які стоять перед підрозділом.
Морально-психологічне забезпечення професійної діяльності – це
складова виховної роботи, яка має на меті забезпечення морально-
психологічної стійкості і готовності особового складу до виконання завдань
служби в різних умовах діяльності як в мирний, так і воєнний час. Це вид
забезпечення, який пронизує всі види іншого забезпечення – командно-
організаційного, матеріально-побутового, технічного тощо. Загальні завдання
виховання тут зберігають свою актуальність, але концентруються переважно на
морально-психологічному забезпеченні виконання службових завдань.
Відповідно до завдань виховної роботи в ДССЗЗІ України основними
складовими (напрямками) виховної діяльності начальників і органів виховної
роботи у Держспецзв'язку є:
- патріотичне виховання;
- морально-психологічне забезпечення службової дисципліни та
профілактика правопорушень;
- інформаційно-пропагандиське забезпечення;
- соціально-правова робота;
- культурно-просвітницька робота.
Побудова навчального посібника дозволяє вивчати дисципліну
«Психологія і морально-психологічне забезпечення професійної діяльності» як
під керівництвом викладача, так і самостійно. До кожної теми надається
додатковий дидактичний матеріал: структурно-логічні схеми і таблиці, які
дозволяють не тільки закріпити, але й поглибити і поширити знання з вивчаємої
теми. Вони розташовані в кінці кожного розділу відповідно до номеру теми,
наприклад: схема Т.1.1 означає, що вона відноситься до теми 1 і є першою за
порядком; схема Т.2.2 належить до другої теми і є другою в цій темі.
Більш поглиблене вивчення вищезазначеної дисципліни, підготовка
доповідей і рефератів потребують використання додаткової навчальної
літератури, список якої додається в кінці кожного розділу.
 Кожний розділ посібника є логічно завершеним модулем, який дозволяє
отримати знання в наступній послідовності:
В розділі І вивчаються основи загальної психології, розділі ІІ – загально-
педагогічні і дидактичні основи виховання; розділі ІІІ – теоретико-
методологічні, правові і методичні основи професійного виховання; розділі
ІV – завдання і методика виховної роботи і морально-психологічного
забезпечення професійної діяльності представника ДССЗЗІ України.
 РОЗДІЛ І.
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ

Тема 1. Психологія особистості. Методи вивчення особистості

1.1. Психологія як наука. Методологічні, теоретичні і природно-наукові

основи психології.
1.2. Поняття про особистість. Фактори розвитку особистості та її
психологічна структура.
1.3. Методи вивчення особистості.

Вступ
В наш час незмінно зростає інтерес до вивчення наук, об’єктом
дослідження яких є людина і група людей. Серед найбільш фундаментальних
наук, що вивчають людину і є природно науковою основою всіх інших
гуманітарних наук є психологія.
Об’єктивна потреба в отриманні людиною психологічних знань пов’язана
з тим, що:
- По перше, бурхливий розвиток технологій і техніки потребує розвитку
всіх психічних якостей людини, необхідних для успішного оволодіння новими
засобами праці і технологіями;
- В суспільстві зросла увага до всіх факторів, що сприяють
самореалізації людини у житті, зокрема до психологічних, педагогічних та
інших знань, освіти в цілому.
- Знання психології дозволяє більш ґрунтовно і ефективно досягати
цілей виховання у суспільстві; організовувати і проводити навчально-виховну і
управлінську роботу.
- У кожної конкретної людини існує потреба в самопізнанні і в
самовдосконаленні; пізнанні самого себе людина тим самим змінює себе.
Іншими словами, психологія – це наука про те, як допомогти собі та
іншим.
Метою вивчення запропонованої теми є надання курсантам допомоги в
засвоєнні систематизованих знань, що розкривають методологічні і природно-
наукові основи психології, сутність поняття особистість, психологічну
структуру особистості і фактори формування.
 1.1. Психологія як наука. Методологічні, теоретичні і
природно-наукові основи психології.
Предметом дисципліни «Психологія і морально-психологічне
забезпечення професійної діяльності» є вивчення основних положень (теорії і
закономірностей) психології, педагогіки та методики застосування здобутих під
час навчання у ВНЗ знань в навчанні і вихованні особового складу, власному
самовихованні.
Природно-науковою і теоретичною основою цієї дисципліни є
психологія. Другою важливою теоретичною основою дисципліни «Психологія і
морально-психологічне забезпечення професійної діяльності» є педагогіка,
зокрема, дидактика і теорія виховання (які також спираються на свої природно-
наукові основи – психологію).
Психологія (від гр. психе – душа, логос – вчення) – це наука про
закономірності розвитку і функціонування психіки людини і психічних явищ в
групах людей.
Предметом психології є психіка людини, а також психологія групи.
Психіка – це властивість високоорганізованої матерії, яка полягає в
активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, розумінні себе у світі і
регуляції взаємозв’язків з ним.
Зараз, практично, немає жодної людської діяльності, що не досліджується
з позицій психології. Психологічна наука являє собою систему самостійних
галузей, кожна з яких вивчає психіку людей в залежності від особливостей їх
діяльності, спілкування, віку тощо.
Психологія поділяється на зоопсихологію і психологію людини. До
останнього належить загальна психологія, дитяча психологія, патопсихологія,
юридична психологія, інженерна психологія, спортивна психологія, педагогічна
психологія, військова психологія та психології інших професій.
Психологія, як складова навчальної дисципліни, що вивчається,
викладається у тісному зв’язку з характером професійної діяльності
співробітників Держспецзв'язку, завданнями навчання і виховання.
За своїм змістом вона складається з основ загальної психології, а також
деяких аспектів педагогічної і професійної (військової) психології.
Методологічними основами психології є принципи, закони і категорії
філософії, соціологічні закони, а також, власно, методологічні принципи
психологічної науки.
Методологічні принципи психологічної науки. Методологія – вчення про
принципи, побудови, форми і способи пізнання. Принципи психологічної науки
ґрунтуючись на загальнонаукових принципах, конкретизують і доповнюють їх з
врахуванням особливостей психологічної реальності:
1. Принцип детермінізму – відображує взаємозв’язки об’єктів і явищ
реального світу, при яких дії одних виступають причиною виникнення або
зміни інших.
Згідно цього принципу:
- Зовнішні причини діють через внутрішні умови (тобто залежать від
внутрішніх умов);
- Внутрішні принципи діють через зовнішні умови (тобто залежать від
зовнішніх умов).
2. Принцип системності – вимагає вивчати психічні явища не ізольовано,
а у зв’язку з іншими явищами або їх системою.
3. Принцип розвитку – вимагає розглядати формування особистості у
динаміці і постійних змінах.
4. Принцип взаємозв’язку психіки і діяльності. Необхідно враховувати, що
психіка проявляється в діяльності, внутрішнє «виноситься» назовні і
опредмечується в продуктах діяльності. Але з іншого боку, від того що, як
людина робить залежить його внутрішній розвиток. Процес перетворення
реальних зовнішніх дій з предметами у внутрішнє (ідеальне), називається
інтериоризацієй.
5. Принцип соціальної обумовленості психіки людини. Психічні явища,
що виникають під впливом соціальних факторів, виступають
системоутворюючими і домінуючими в психічній діяльності людини.
6. Принцип індивідуального підходу до особистості та ін.
Теоретичними основами психології є положення сучасних наук, які
вивчають суспільство і професійну діяльність людини і колективу
(культурологія, етика, політологія, філософія та ін.).
Природно-науковими основами психології є досягнення психологічних
наук та інших наук, об’єктом вивчення яких є людина, особистість, колектив.
До них належать антропологія, етнографія, фізіологія, медицина, соціологія,
педагогіка, галузі психології та інші науки.
Серед них і фізіологія вищої нервової діяльності, яка вивчає
закономірності роботи мозку людини – організму (носія) психіки.
Психіка, як вже зазначалось вище, є функцією нервової системи, системо
утворюючою ланкою якої є мозок.
Мозок – частина нервової системи, яка забезпечує зв'язок всіх органів тіла
людини між собою і організму в цілому з зовнішнім середовищем. Нервова
система людини базується з багатьох мільярдів (до 18) нервових клітин. Вона
поділяється на центральну, периферійну і автономну або вегетативну нервові
системи.
Центральна нервова система складається з спинного і головного мозку. В
спинному мозку зосереджуються нервові шляхи від всіх органів до головного
мозку, а також від головного мозку до відповідних органів. Він об'єднує
організм і підкоряє його головному мозку. Тут знаходяться центри, що керують
найпростішими рухомими процесами. Спинний мозок розташовується посеред
хребетного стовпа.
Будова головного мозку значно складніша. В області потилиці спинний
мозок переходить спочатку в довгастий, а потім в середній і проміжний мозок.
Ці відділи головного мозку називають підкоркою. Тут знаходяться центри, що
відповідають за все органічне життя, регулюють рухові процеси і впливають на
емоційний стан людини. Друга, верхня частина головного мозку – кора. Вона
складається з 6 шарів нервових клітин (15 мільярдів). Кору головного мозку
розділяють на 2 великі півкулі і 5 відділів.
Лобний відділ, де здійснюються складні зв'язки, що забезпечують аналіз і
синтез того, що відображається. Тім'яний, тут розташовані рухові центри.
Потиличний, тут знаходяться центри зору. Два скроневих – з центрами слуху.
Центральна нервова система функціонує як єдине ціле. Але кожна її
частина відповідає за певні форми діяльності.
Спинний мозок і підкорка – за прості форми рефлекторної діяльності, які є
вродженими (безумовні рефлекси).
Кора головного мозку – забезпечує складні форми психічної діяльності,
що людина набуває за життя. При ушкодженні центрів, що відповідають за
прості форми, людина втрачає відповідні відчуття. В разі ушкодження ділянок,
пов'язаних з вищими пізнавальними процесами (наприклад, розумових і
мовленнєвих) функції ушкодженої ділянки може перебрати на себе інша
ділянка. Особлива роль тут належить лобним частинам, які охоплюють 30%
поверхні кори мозку. З їх ураженням не тільки знижуються розумові здібності,
а й відбувається порушення в особистій сфері людини.
Друга частина нервової системи людини – периферична. Вона
складається з рецепторів – органів чуття і нервових шляхів, що зв'язують
головний і спинний мозок з периферією.
Автономна, або вегетативна, нервова система діє в значній мірі
незалежно від центральної. Вона регулює діяльність внутрішніх органів
людини і складається з парасимпатичної, яка угнітаюче впливає на органи, і
симпатичної системи, яка стимулює їх роботу.
Робота нервової системи, що забезпечує зв'язок організму з зовнішнім
середовищем, називається вищою нервовою діяльністю (ВНД), що забезпечує
зв'язок органів в єдину систему організму – нижчою нервовою діяльністю
(ННД).
Вивчення психіки спирається на знання закономірностей вищої нервової
діяльності (ВНД). Наукові дослідження закономірностей ВНД вперше здійснив
І.М.Сєченов (1829-1905). Він створив основи фізіології ВНД, як науки. Пізніше,
важливі теоретичні положення цього вчення були підтверджені І.П.Павловим
(1849-1936) в його вченні про дві сигнальні системи.
Безумовні рефлекси – це автоматично спрямована реакція організму на
який-небудь подразник. В його основі лежить постійний зв'язок в мозку
тварини, людини між нервовим закінченням, що сприймає подразнення
(рецептор) з кінцем рухомого нерва. Цей зв'язок здійснюється через відповідну
ділянку мозку і називається замкнутою нервовою дугою.
Безумовні рефлекси лежать в основі поведінки більшості живих
організмів (це те, що ми називаємо інстинктами). Вони також властиві і людині.
Це, перш за все, рефлекси, які регулюють внутрішні процеси організму –
дихання, температуру. Це також процеси, які пов'язані з засвоєнням їжі, деякі
вроджені рухи, які пов'язані з захистом організму (чмихання, тріпання). Але
безумовні рефлекси не можуть забезпечити гнучкого реагування організму на
середовище, що постійно змінюється. В цих умовах безумовних, тобто
постійних зв'язків стає вже недостатньо. Виникає потреба в тимчасових
нервових зв'язках. Такі зв'язки отримали назву умовних рефлексів.

Рис.2. Схема рефлекторної дуги і кола. 1 – рецептор; 2 – аферентний нерв;

3 – ділянка мозку; 4 – аферентний нерв; 5 – ефектор (орган, що виконує
команду мозку); 6, 7, 8 – канал зворотного зв'язку (2 варіанта)
Умовні (придбані) рефлекси – виникають як наслідок формування у
головного мозку нових тимчасових зв'язків. Вони можуть формуватися
реакцією на сигнали, які зв'язані з безумовним подразником, через 2-й, 3-й, і
більше умовних подразників. Приклад: при подразненні язика собаки розчином
кислоти постійно вмикали світло. Одночасне збудження 2-х мозкових центрів
(зорового і слиновиділення) привело до встановлення між ними тимчасового
зв'язку, який при систематичному повторенні закріплювався. Результатом
сформованого зв'язку стало те, що собака стала виділяти слину без подразнення
на язик, тільки від виникнення світла.
Складні умовні рефлекси другого і третього порядку характерні і людині.
Власне вони і знаходяться в основі напрацювання навичок, звичок. Основними
процесами, на основі яких встановлюються або порушуються рефлекторні
зв'язки, є збудження і гальмування.
Збудження – це основа формування зв'язків.
Гальмування – основа їх порушення.
Ця взаємодія підкоряється законам ірадиації, концентрації і індукції.
Ірадиація – тенденція до розповсюдження, збудження чи гальмування, що
виникли в окремій ділянці кори головного мозку по всій корі. Приклад: сон,
переляк.
Концентрація – це зворотній ірадиації процес, коли очаг збудження якби
звужується, концентрується на окремі ділянці кори мозку. Це явище
знаходиться в основі уваги людини. Приклад, концентрація уваги снайпера – на
цілі, водія – на дорозі, акустика – на окремих звукових частотах і т.д.
Взаємна індукція (процес схожий з аналогічним процесом у фізиці).
Виникає тоді, коли осередок збудження або гальмування в корі головного
мозку стимулює виникнення зворотного процесу в зонах мозку, що знаходяться
поруч.
Наприклад, радист, що зосередив свою увагу на прийомі інформації, не
помічає ніяких змін в кімнаті; водій, відволікаючись розмовою, може допустити
помилку в керуванні автомобілем і т.д.
Діяльність мозку на основі безумовних і умовних рефлексів складає
першу сигнальну систему. Завдяки їй здійснюється реакція на подразники, що
діють безпосередньо. Перша сигнальна система знаходиться в основі поведінки
тварин.
Але на відміну від тварин, людина орієнтується і реагує не тільки на
безпосередні подразники, але й на сигнали, що їх позначують (для людини
таким сигналом є сеансовий зміст слова). Воно не тільки пов'язано з окремим
явищем, предметом, але і виражає поняття, завжди позначає їх клас. Сигнали,
що отримує людина за допомогою мови називають другою сигнальною
системою. Вона властива тільки людині і виникла у праці, у зв'язку з потребою
віддзеркалювати складні зв'язки між предметами та явищами дійсності. Друга
сигнальна система пов'язана з першою і функціонує на її основі.
В умовах відносно стабільного життя діє і відносно стабільна система
подразників. Відповідно цій системі подразників у людини формується система
умовних рефлексів – динамічний стереотип, що забезпечує адекватну до даних
умов поведінку. На основі динамічного стереотипу у людини формуються
необхідні знання і навички. Але при зміні умов життя старий стереотип
руйнується, а на заміну приходить новий. Для цього потрібен певний час, тому
цей процес може супроводжуватися глибокими емоційними переживаннями.
Приклад – призив на військову службу.
Таким чином, знання науки психології дозволяє керівнику науково
обґрунтовано вивчати особливості психіки окремої людини і активно впливати
на її поведінку.

1.2. Поняття про особистість. Фактори розвитку особистості

та її психологічна структура
Ключовим поняттям і в психології, і в педагогіці є особистість. У наш час
у сучасному суспільстві інтерес до людської особистості настільки великий, що
практично всі суспільні науки звертаються до цього предмета дослідження:
проблема особистості стоїть у центрі і філософського, і соціологічного знання,
нею займається й етика, і педагогіка, і генетика. Провідне місце вона займає й у
психології. Зрозуміло, що кожна наука розглядає ї під своїм кутом зору,
виходячи зі свого предмета вивчення. Психологія вивчає внутрішній психічний
світ особистості.
Значний внесок у дослідження психології особистості внесло багато
вітчизняних та закордонних вчених, серед них: Сєченов І.М., Павлов І.П.,
Леонтьєв А.М., Рубінштейн С.Л., Петровський А.В., Виготський Л.С., Лурія
А.Р., Гальперин Л.Я., З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм, Д.Уотсон, Е.Берн, А. Маслоу
та ін.
Проте в сучасній психології немає єдиного погляду на поняття
особистості, немає і єдиної теорії формування (розвитку) особистості та
структуру її психіки.
Розглядаючи це питання, по-перше, важливо співвіднести наступні
категорії психології: людина – індивід – особистість – індивідуальність.
Неможливо ставити знак порівняння між цими поняттями. У психології
вони відрізняються.
Людина – рядове, загальне поняття.
Індивід – у цьому понятті фіксується факт прилеглості до людського роду
(з латині «індивідум» – неподільний, самостійно існуючий організм).
Індивідумом ми можемо назвати кожну людину: і дорослу, і немовля, і людину
з дефектом і відхиленням у психіці, не здатного вивчити мову та найпростіші
навики. Кожний з них має свої індивідуальні, своєрідні психофізичні риси.
Особистість. З'явившись на світ, як індивід, людина стає особистістю.
Вступаючи в спілкування з іншими людьми, приймаючи участь в суспільній
праці, людина стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю.
 Людина стає особистістю тільки в процесі суспільного функціонування, і
рівень її, як особистості, залежить від соціальних умов (економічних,
політичних, культурних і таке інше).
Особистість – соціалізований індивід. Соціалізація – процес засвоєння
людським індивідом визначеної системи знань, норм та цінностей, які
дозволяють йому функціонувати в якості рівноправного члена суспільства.
Однією з найбільших характерних сторін особистості – її
індивідуальність, під якою розуміється неповторне співвідношення
психологічних особливостей особистості Сюди відноситься характер,
темперамент, особливості проходження психічних процесів, сукупність
домінуючих почуттів і мотивів діяльності, сформовані здібності та
майстерність.
Немає двох людей з однаковим співвідношенням вказаних психологічних
особливостей – особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.
«Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність
завойовують» (Асмолов А.Г.).
Так психологія під особистістю розуміє конкретну людину, представника
певного суспільства, соціальної групи, колективу, що усвідомлює своє
відношення до навколишнього світу, який займається конкретним видом
діяльності і володіє індивідуально-психологічними особливостями.
Вирізнити можна такі психологічні ознаки особистості:
1. Самосвідомість – це здатність людини усвідомлювати своє «Я».
Систему уявлень про себе називають: «Я – образ». Ступінь адекватності
«Я – образ» особистості можна виявити при вивченні результатів самооцінки
особистості, також рівня її претензій;
2. Індивідуальність;
3. Саморегулювання;
4. Активність, яка проявляється в конкретній діяльності;
5. Включення в систему суспільних відносин.
Під особистістю неможна розглядати абстрактну людину. Особистість завжди
конкретна і діє у визначених історично-економічних і політичних умовах. (Це
потрібно враховувати при характеристиці історичної особистості). Щоб розкрити
сутність поняття «особистість», необхідно виявити, які фактори обумовлюють її
формування.
Як вже відмічалось, в сучасній психології немає єдиного погляду на теорію
формування і розвитку особистості. Існує три концепції у вирішенні цього
питання
– біогенетична, соціогенетична, психогенетична.
 Біогенетична концепція виходить з того, що розвиток особистості людини
обумовлюється біологічним, переважно спадкоємним, фактором.
Найбільш яскравим представником цієї концепції є видатний психіатр і
психолог з Відня Зігмунд Фрейд (1856 – 1939). Сутністю його поглядів є
положення спадкової, природної, біологічної обумовленості всіх людських якостей,
про інстинкти, як головну рушійну силу людини, джерела активності, перш
за все, статевий інстинкт і інстинкт самозбереження. Проте в суспільстві
інстинкти не можуть проявляти себе так вільно, як у тваринному світі.
Суспільство накладає на людину багато обмежень, піддає його інстинкти і потяги
«цензурі», що змушує людину подавляти, гальмувати їх. Інстинктивні поклики
виявляються, таким чином, витіснені з свідомого життя особистості і переходять у
сферу підсвідомого «йдуть у підпілля», але не зникають. Зберігаючи свій
енергетичний заряд, свою активність, вони із сфери без свідомого продовжують
керувати поведінкою особистості, перевтілюючись (сублімуючись) в різні
форми людської культури і продукти діяльності.
Соціогенетична концепція вважає основою розвитку особистості структуру
суспільства, засоби соціалізації, взаємовідношення з оточуючим світом і т.д.
Автори концепції Е.Лорндайк і Б.Шіллер на перший план висувають
залежність особистості від середовища. Людина, на їхній погляд, «зліпок
середовища».
Психогенетична концепція – не заперечуючи ні біологічних, ні
соціальних факторів в розвитку особистості, висуває на перший план розвиток,
власне, психічних явищ (автори – Ж.Піаже і Дж.Келлі та інші).
На думку більшої частини закордонних і вітчизняних психологів
особистість – не просто результат біологічного дозрівання чи «зліпок»
(«матриця») специфічних соціальних умов життя, але й суб'єкт активної
взаємодії з середовищем, в процесі якого індивід постійно набуває рис
особистості.
Людину творить природа, а формує її як особистість суспільство. Без
суспільства людина не може стати особистістю.
Більшість дослідників зазначає, що існує як мінімум 4 фактори
формування і розвитку особистості.
Основні фактори формування розвитку особистості:
1. Біологічний;
2.Соціальний;
3. Особиста діяльність;
4. Виховання.
Біологічний фактор.
 Дійсно, біологічний фактор впливає на формування людини, і це потрібно
мати на увазі при вивченні особистості. Людина є частиною природи,
продуктом її розвитку, людина є природною істотою. Людина в якості
природної істоти, при тому живої природної істоти, наділена природними
життєвими силами.
Цими «силами» наприклад є: стан здоров'я, рівень фізичного розвитку,
такі показники, як статура, зріст, вага, мускульна сила, різноманітні задатки, які
потрібно враховувати.
Тільки людина може стати особистістю.
Відомий вчений Гальперін писав: «Побудова та об'єм головного мозку
людини відрізняється від найбільш розвиненої тварини – мавпи – це
передумови утворення особистості».
Встановлено, що в середньому вага людського мозку складає біля 1,5 кг.
Це одне з самих складних та дивних породжень природи на землі.
Тільки у двох тварин мозок більше людського: у слона та кита, але вони в
багато разів перевищують людину за загальною вагою і мають іншу структуру
мозку. Дослідникам вдалося оцінити розміри мозку багатьох людей, у тому
числі й видатних. Виявилось, що у письменника І.А. Тургенєва, англійського
поета Джорджа Байрона мозок був дуже великий – біля 2 кілограмів, а ось у
філософа Імануїла Канта і письменника Анатоля Франса – майже в два рази
менший. Але ніхто не міг би сказати, що Анатоль Франс був вдвічі дурніший за
Джорджа Байрона. Тим більше, відомої те, що самий крупний зі зразків мозку
був у людини розумово відсталої. Через це, не потрібно виміряти свою голову.
Так можна встановити лише розмір капелюха, але ніяк не розумові здібності.
Саме головне і особливе значення має кора головного мозку, за
допомогою якої людина здійснює складні форми поведінки.
Кора головного мозку людини має товщину 2-5 міліметрів і складається
приблизно з 15 мільярдів нервових клітин (нейронів).
У клітинах кори головного мозку є особливість, дуже важлива для
психічної діяльності і яка відрізняє їх від всіх інших клітин організму. Всі інші
клітини людського організму в процесі життя розмножуються і вмирають.
Клітини ж кори головного мозку в ранньому дитинстві перестають
розмножуватись, а пізніше починають відмирати. Починаючи приблизно з 25
років, мозок людини кожен день втрачає декілька десятків тисяч нейронів, а
після 40 років кожен день відмирає приблизно 100000 нейронів. Так що,
доживши до 90 років, людина може позбавитись десятої частини нервових
клітин мозку. Проте не всім клітинам людського організму притаманна така
взаємозамінність, як клітинам кори головного мозку.
Соціальний фактор.
 У формуванні і розвитку особистості визначальна роль належить
соціальній сфері. До факторів середовища відносяться передусім суспільні
відносини, ідеологія, культура. Проте на особистість впливають не тільки
загальні умови. На неї впливають також конкретні умови: умови колективу,
умови побуту, сім’ї, можливості для спілкування та інші умови.
Тільки в суспільстві можливе формування особистості, без суспільства це
неможливо. Без включення у колектив, в суспільне життя без спілкування з
іншими людьми людина не може розвиватися як особистість і залишається на
тваринному рівні у своєму психічному розвитку. Цьому дуже багато прикладів
з історії людства (казка про Мауглі, Тарзана).
Аналогічні випадки були відомі ще в давні часи в Стародавньому Римі,
Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Нідерландах, Ірландії, Індії,
Франції. Таких випадків було зареєстровано більше, ніж 30. Всі ці діти
нечленороздільно вигукували, не вміли ходити на двох ногах, мали велику
м'язову силу і енергію, швидко бігали, відмінно лазили по деревам та стрибали.
Далеко не всі з них, навіть після довгого періоду, навчилися розмовляти.
Всі ці випадки показують, що фізичний і психічний розвиток дітей
протікає не однаково. Де б не росла дитина, у неї в свій час проростуть, а потім
випадуть молочні зуби.
Але психічні якості людини так розвиватися не можуть.
Особиста діяльність.
В процесі діяльності людина проявляє активність, усвідомлює оточуюче,
вона зв'язана з середовищем, з засобами праці, з іншими людьми.
Діяльність включає людину в складну систему відносин, в складні зв'язки
і умови. Проте, діючи, людина відчуває зворотній вплив всіх перерахованих
компонентів, і, чим більш людина активна, тим цей вплив сильніший. Зворотній
вплив несе формуючий характер: в діяльності людська особистість
розвивається та формується. Так, разом з удосконаленням засобів праці
удосконалюється і сама людина, а також відносини між людьми.
В процесі діяльності у людини розвиваються всі сторони його психіки,
починаючи від елементарних психічних процесів і закінчуючи психологічними
якостями особистості.
Виховання.
Кожному історичному періоду властива своя система виховання (Афіни,
Спарта і т.д.).
Визначальна роль в формуванні особистості належить цілеспрямованому
впливу на її виховання. Виховання направляє і організує розвиток особистості в
відповідності з певними цілями та задачами.
 Тут психологія особистості уступає місце педагогіці виховання
особистості, в завдання якої входить виявлення засобів і шляхів всебічного
розвитку особистості.
Важливою проблемою психології є також визначення психологічної
структури особистості.
В психології не існує єдиного підходу що до визначення психологічної
структури особистості. Кожний з підходів розглядає психологічну структуру
особистості з певного куту зору і є корисним для вивчення психіки особистості
в цілому.
1. Концепція представників «глибинної психології», тобто аналізу
душевного життя, яку З.Фрейд назвав психоаналізом. Він створив загально
психологічну теорію психіки як енергетичної системи. З.Фрейд вважав, що з
структурної точки зору психіка людини складається з 3-х утворень: «Я» (Его),
«Над Я» (Супер Его), «Воно» (Ід). Дві останні системи локалізовані в шарі
первинного психічного процесу – у несвідомому.
«Воно» – це місце зосередження двох груп потягів:
а) потяг до життя, або Ероса, до яких входять сексуальні потяги, потяги
до самозбереження «Я»;
б) потяг до смерті, до руйнування – Танатоса.
«Воно» складає рушійну силу поведінки, джерела психічної енергії,
потужний мотиваційний початок. Це, інстинкти і всі неусвідомлені потяги.
«Я» – це вторинний, поверхневий шар душевного апарату, який зазвичай
називається свідомістю. «Я» сприймає інформацію про оточуючий світ і стан
організму. Основна функція «Я» – співвідносити вищезазначені потяги з
вимогами соціального середовища в інтересах самозбереження індивіда.
«Над Я» – це внутрішній «наглядач», критик, джерело морального
самообмеження особистості. Цей шар психіки формується в основному
безсвідомо в процесі виховання ще з раннього дитинства (перед усім у сім’ї) і
проявляється у вигляді совісті і уявлення про «Я ідеальне». Саме під тиском
«Над Я», «Я» висуває вимоги до «Воно» і гальмує інстиктивні потяги із сфери
«Воно».
Безпосередній конфлікт між «Над Я», «Воно» є неможливим. Цей
конфлікт може вирішити тільки «Я – свідомість», на яку з різних боків тиснуть і
«Воно», і «Над Я», і зовнішнє середовище (природне і соціальне).
Саме «Я» повинно оцінити силу впливу кожного мотивуючого фактору,
моральних, соціальних та інших обмежень, стимулів і зробити правильний
вибір.
Приклад вирішення такого конфлікту:
 Банківський працівник наприкінці робочого дня знаходить в сейфі «зайві
гроші». ««Воно» нашіптує: візьми їх, ніхто не помітить. Для банку це мізерна
сума. Подумай, які радощі ти зміг би собі дозволити».
«Я – свідомість» заперечує: «Неприємність в тому, що тебе можуть
викрити і ти втратиш роботу або сядеш у тюрму».
«Над Я» протестує: «Ти навіть думати не можеш про те, щоб взяти чужі
гроші!».
А зараз давайте подумаємо над такими варіантами даної ситуації:
1. Працівник у дитинстві не отримав нормального виховання і сфера «Над
Я» (совість) в нього не розвинута.
2. «Я» має певний досвід таких ситуацій і захисні аргументи: «Я це роблю
не для себе, а для блага моєї сім’ї», «Банк сплачує мені дуже маленьку
зарплату» та інші.
В даній ситуації можна знайти і багато інших мотивів поведінки
працівника, а результатів їх вибору існує тільки два: «Працівник привласнив
чужі гроші, чи ні?».
Саме по кінцевому результату такого вибору судять про особистість, але
це не зовсім правильно. Для психолога-вихователя тут є важливим не тільки
результат вибору, але й його мотиви: що було головне у виборі «не взяв»: страх
перед кримінальним покаранням, побоювання соціальних санкцій (втрата
поваги і довіри з боку інших людей), або совість (страх перед самим собою)?;
чим керувався робітник, коли взяв гроші? Дуже часто такий вибір є
полімотивованим при домінуванні якогось одного мотиву.
В залежності від цього, у випадку, коли працівник не взяв гроші, він може
перебувати в двох станах:
1) Задоволення – я зробив гарний вчинок;
2) Незадоволення – гострого душевного конфлікту, в результаті
гальмування інстинктивних потягів.
Такі ситуації виникають, як правило, тоді, коли свідомість під тиском
«Понад Я» гальмує прояв найбільш сильних інстинктів: сексуального,
самозбереження, агресії та інших.
Якщо у «Я» немає аргументів для вирішення суперечок між «Воно» і
«Понад Я», виникає гострий душевний конфлікт. В результаті «Я» починає
шукати засоби захисту від конфлікту, щоб зробити його неусвідомленим.
Процес утримання болючих травматичних думок та почуттів на відстані
називається захистом. До механізмів захисту належать:
- Заміщення - витиснення з свідомості деяких патогенних переживань і
неприйнятних потягів з допомогою активної діяльності, спорту тощо;
 - Раціоналізація - маскування справжніх думок, самопереконання
шляхом самообману або обману інших. Приклад з байки, коли лисиця каже:
«Виноград ще зелений»;
- Регресія - ухід від реальності до більш примітивних форм поведінки;
- Сублімація - перетворення енергії сексуального потягу в соціально-
допустимі форми активності.
Такі явища дають психологу-вихователю привід для більш уважного
спостереження і надання людині психологічної допомоги.
Деякі положення концепції З. Фрейда визвали критику з боку багатьох
шкіл психології (про комплекси дитини, про антагонізм свідомого і без
свідомого тощо), а в Радянському Союзі його вчення взагалі визнавалось не
науковим і реакційним. Накладені на нього ідеологічні штампи діють до цього
часу, тому є необхідність більш детально розібратися в позитивних складових
його теорії.
В наш час визначається що З. Фрейд зробив значний внесок в розвиток
психологічної науки, зокрема тому, що З. Фрейд запровадив у психології
декілька важливих проблем:
1. Проблему пошуку енергетичних джерел розвитку психіки;
2. Проблему безвідомної мотивації;
3. Проблему складної будови психіки;
4. Проблему захисних механізмів психіки та інші.
Саме такий підхід дозволяє сучасним психологам і педагогам розглядати
психіку особистості як своєрідну арену, де на свідомість особистості постійно
відбувається тиск, з одного боку, суперечливих, а інколи протилежних мотивів
з боку «Воно» і «Над Я», а з іншого боку – вимог соціального середовища. І в
цьому конфлікті вирішальний вибір повинно зробити «Я», свідомість людини.
2. Психологічна структура особистості К. Юнга. Намагаючись
компенсувати деякі недоліки концепції З. Фрейда, К. Юнг запропонував
доповнити структуру психіки З. Фрейда новим компонентом, який залягає, на
його думку, у несвідомому людині, ще глибше ніж «Воно» і впливає на
особистість несвідомо. Це – колективне несвідоме – архетипи.

- ектопсихічна система
(надає людині інформацію про
зовнішній світ
(пізнавальні психічні
процеси));

24
 - «Его – комплекс», («Я»)
усвідомлене в людині (память,
воля);
- особистісне несвідоме;
- колективне несвідоме
(архетипи).

Архетипи забезпечують основу поведінки, розуміння світу, внутрішню

єдність, взаємозв'язок культури. Це, свого роду, зразки поведінки, мислення;
прості, фундаментальні образи, що скриті у безсвідомому колективному,
існують подібно інстинктам. Проявляється у феноменах культури (міфах) і
снах. Коли колективне безсвідоме констелюється (концентрується певним
чином) в великих соціальних групах (класах, рухах народних мас, націях,
етносах тощо), то результатом стає «публічне збожеволення», «ментальна
епідемія», яка може привести до революції або війни і т.п.
З цього приводу слід сказати наступне. Безумовно в багатьох народів є
схожі міфи, нам відомі такі явища, як «масовові збожеволення» тощо. Але чи
можемо з повною впевненістю стверджувати, що ці явища є слідком дії
архетипів, а не, наприклад, пропаганди і виховання (міфи), або дії інших
психологічних закономірностей, які формують психологічні стани великих груп
людей?
В наш час більшість дослідників психології особистості зазначають, що
не тільки і не стільки інстинкти або колективне несвідоме визначають
психічний розвиток особистості.
3. З точки зору представників гуманістичної психології (Г. Оллпорт, Г.А.
Мюррей, К. Роджерс, А. Маслоу) джерелом розвитку людини як особистості,
яка досягла певного рівня соціального розвитку, є незадоволення тільки не
стільки первинних (фізіологічних і т.п. потреб), а потреба до більш високого
задоволення соціальних і духовних потреб, зокрема потреби в самореалізації –
самоактуалізації у житті. Людина, як особистість (якщо вона психічно здорова)
від природи є наділеною потенціями до безперервного розвитку. Любов,
творчість, духовне зростання, вищі цінності, ідеали та близькі до них поняття
характеризують базисні потреби людини.
Причиною винекнення душевних конфліктів, невротизму, про які говорив
З. Фрейд, є саме те, що у людини відсутні, нерозвинуті або свідомо
гальмуються ці вищі потреби.

25
 Представник цієї школи, А. Маслоу, розглядає структуру особистості
через ієрархію потреб – мотивуючих факторів особистості.

Потреба в - в самореалізації (в творчій праці, залученості до вищих

самореалізації
потреба в визнанні
соціальні потреби
потреба в безпеці
фізіологічні потреби
- духовних, естетичних і моральних цінностей);
- в визнанні успіхів з боку інших (підтримці);
- соціальні потреби (в спілкуванні тощо);
- потреба в безпечному житті і праці;
- фізіологічні потреби (в їжі, відпочинку, статеві тощо).

Він вважав, що у людини, в яких задоволення нижчих за рівнем проблем

підкоряється вищим потребам існує душевна гармонія, зникають гострі
душевні конфлікти, які породжуються інстинктами і неусвідомленими
потягами.
Ця теорія нанесла найбільш сильний удар по концепції З. Фрейда (вона
була підтверджена дослідженнями) але не відмінила, а тільки доповнила її. За
висловленням А. Маслоу, тільки незначна частина людей досягають в житті
рівня самореалізації. Всі інші задовольняються реалізацієй потреб більш нищих
рівней.
Своєрідною гілкою гуманістичної психології можна також вважати
духовну (християнську) психологію. Вона зосередилась на пошуку джерел
духовної сили людини. На їх думку дух є сила самовизначення до кращого, дар,
який дозволяє долати життєві труднощі.
Духовність відчиняє людині доступ до любові, совісті, почуття обовязку.
Гуманістична психологія не тільки озброїла вихователів знанням факторів, які
мотивують людину до саморозвитку, але і поставила проблему: як залучити
людину до розвитку вищих потреб?
Подальше вивчення психології, педагогіки і теорії виховання покаже, що
єдиним шляхом до цього є освіта (навчання) і суспільно-корисна діяльність, а
джерелом – знання, досвід. Разом з тим, необхідно зазначити, що ієрархія
потреб особистості, яку запропонував А. Маслоу, хоч і характеризує одну з
найбільш важливих сфер психіки людини – потребо-мотиваційну, але не
розкриває структури психіки людини в цілому.
4. Деякі недоліки перерахованих концепцій психіки особистості
компенсує підхід Р. Ассаджолі. Він визначає такі складові психіки:
1) Самість вища – свого роду «внутрішній бог» («Над Я»);
2) Самість свідома – «Я» – точка ясного усвідомлення;
3) Поле свідомості – власні аналізуємі почуття, думки, збудження;
 4) Безсвідоме вище – вищі почуття і здібності, інтуїція, натхнення;
5) Безсвідоме середнє – думки і почуття, які можуть легко
усвідомлюватись;
6) Безсвідоме нище – інстинктивні збудження, пристрасті, примітивні
бажання тощо («Воно»).
За своїм змістом ця концепція структури психіки являє собою більш
розширений варіант концепції З. Фрейда.
5. В навчальній літературі з психології існує підхід до вивчення елементів
структури свідомості і психіки людини у відповідності до форм прояву психіки
і їх взаємозв’язку (спочатку, до 70-хроків 20 ст., вони розглядались як форми
прояву свідомості).
Відповідно до цього, до основних форм психіки, які характеризують
психічний світ особистості належать:
1) Психічні процеси: пізнавальні, емоційні і вольові;
2) Психічні властивості: спрямованість, темперамент, характер і здібності;
3) Психічні стани: сталий інтерес, творче піднесення та інші;
4) Психічні утворення: знання, навички, вміння, звички, переконання та
інші.

Основні форми прояву

психіки та їх
взаємозв’язок

Психічні процеси Психічні властивості

Психічні стани

- відчуття; - сталий інтерес; - спрямованість;

- сприймання; - творче піднесення; - темперамент;
- пам'ять; - переконаність; - характер;
- мислення; - сумнів; - здібності.
- уява; - апатія;
- уявлення; - пригнічення;
- увага; - депресія;
- мовлення; - тощо.

Емоційно-вольові

- емоції;
 - почуття;
- воля

Психічні утворення (досвід)

- знання;
- навички;
- вміння;
- звички;
- переконання.
Всі ці психічні форми (явища) утворюють ієрархічну систему, ведуча
роль в якій належить психічним властивостям.
На думку фахівців, цей підхід є найбільш зручним для вивчення основ
психології, але з іншого боку, такий підхід є декілька обмеженим і не охоплює
всіх зв’язків основних складових структури психіки та її елементів (особливо
по лінії свідоме – не свідоме).
Деякі недоліки даного підходу компенсує концепція структури
особистості, яка запропонована К. Платоновим.
6. Концепція динамічної функціональної структури особистості –
концепція особистості, яка узагальнює 4 процесуально-ієрархічні підструктури
особистості з субординацією низших підструктур вищим, включаючи накладені
на них підструктури здібностей і характеру (Дивись схему ієрархії основних
підструктур особистості).
Ієрархія основних підструктур як рівнів особистості, які
накладаються на характер і здібності.
Співвідношення Специфічні Необхідний рівень
Підструктура
Підструктури соціального і види психологічного
підструктури
біологічного формування аналізу
Переконання
Визначаючу
Світогляд
роль має
Ідеали Соціально-
Спрямованість соціальне, Виховання
Стремління психологічний
біологічного
Інтереси
майже немає
Бажання
Знання Значно більше
Звички соціального,
Досвід Навчання Психологічний
Вміння ніж
Навички біологічного
Особливості Увага, воля, Частіше Вправи Індивідуально-
психічних сприймання, більше психологічний
процесів відчуття, соціального,
 мислення, емоції, ніж
почуття, пам'ять біологічного
Темперамент,
статеві, літні і
Біопсихологічні Соціального Психофізіологічний,
фармакологічно Тренування
властивості майже немає нейропсихологічний
обумовлені
властивості
Характер і здібності як властивості особистості в цій структурі
самостійного значення не мають і є залежними від співвідношення всіх
підструктур.
Плюсом цієї концепції є те, що вона є динамічною, вказує не тільки на
співвідношення соціального і біологічного в кожній підструктурі, але й на
шляхи педагогічного впливу на кожну підструктуру.
Разом з тим, в концепції майже не розглядають такі психічні явища, як
психологічні стани, а також характер, здібності як окремі психологічні
властивості.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій структури психіки
розглядає психіку людини з певного куту зору, тому вона має права на
існування і корисна для виховної і самовиховної діяльності. Психологія, як
наука розвивається і потребує нових досліджень і теоретичних
обґрунтувань як психічної структури психіки, так і психології соціальних
груп.
Сучасний етап розвитку психологічної науки в Україні відповідає
загальним тенденціям її розвитку у світі.
Характерним для сучасної психологічної науки є намагання, з одного
боку, проаналізувати і узагальнити все найбільш цінне, що існує в зарубіжних
психологічних концепціях, а з іншого – синтезувати кращі світові і вітчизняні
надбання в вивчені особистості та її психіки, які зроблені, як психологічною
наукою, так і загальною і соціальною філософією, педагогікою, соціологією,
теорією менеджменту, політологією, етикою, аксіологій та іншими науками.

1.3. Методи вивчення особистості

Методи психологій – це способи та засоби вивчення психіки людини,
особливостей притаманних йому властивостей і станів, психології колективу.
Вони широко використовуються, як у психології, так і індивідуально-
виховній роботі і морально-психологічному забезпеченні.
Класифікація методів дослідження.
1. Методи збору інформації:
а) спостереження;
б) бесіда;
 в) тестування;
г) анкетування;
д) експеримент;
є) вивчення і аналіз документів;
ж) вивчення і аналіз результатів діяльності;
з) експертні оцінки (узагальнення незалежних характеристик);
і) соціометрія.
2. Методи перевірки зібраної інформації.
а) експеримент (формуючий, лабораторний, природний);
б) бесіда.
3. Методи аналізу зібраної інформації.
а) методи математичної статистики;
б) шкаліруваня (шкали): найменувань, інтервалів, відносин тощо.
Найбільш поширеними в практиці вивчення особистості є методи збору
інформації та її перевірки.
1. Спостереження – найбільш поширений метод.
Сутність спостереження складається з вивчення і фіксації зовнішніх
проявів почуттів, дій і поведінки окремих людей та колективу в різних умовах
їх життя і діяльності.
Треба відрізняти наукові психолого-педагогічні спостереження від
життєвого коли люди зустрічаються один з одним, бачать один одного,
розмовляють, але не надають своїм зустрічам і розмовам певного значення.
Спостереження стає методом науковим в тих випадках, якщо воно не
відокремлюється тільки описанням фактів та явищ, а приходить до наукового їх
пояснення, класифікації, узагальнення.
1) * Перша ознака науковості метода спостереження, головна вимога до
нього – його цілеспрямованість, наявність в ньому мети і гіпотези. Дослідник
завжди намічає те, що він намагається зрозуміти і очікує при цьому отримати.
Відповідно з поставленою метою виробляється план спостереження. Але не
обов’язково щоб ці плани були письмовими.
2) * По-друге існують такі вимоги до спостереження, як систематичність і
постійність. Це означає: треба не тільки спостерігати що явно кидається в очі,
але і активно шукати факти, які характеризують певні якості особистості чи
колективу.
3) * Об’єктивна систематична фіксація і реєстрація складають третю
характеристику наукового метода спостереження: наявність щоденника,
протоколів, магнітофонна запис, фото і кінозйомка і т.п.
 Застосовується спостерігання в різноманітних формах. Воно може бути
безпосереднім, проводиться безпосередньо керівником, та опосередкованим,
при якому узагальнюються відомості, отримані від інших особистостей.
Метод спостереження дозволяє отримані конкретні об’єктивні данні,
менше за все спираючись на суб’єктивні показники вивчаємих людей. До того
ж спостереження – засіб вивчення явищ, процесів в природних умовах. Воно не
порушує нормальної їх течії.
Наряду з плюсами цей метод має і ряд недоліків: тривалість
спостереження; фіксації одиничних проявів психічних якостей недостатньо для
кінцевих висновків, складність охоплення великого кола досліджуваних
об’єктів.
2. Б есіда – один з головних методів психології індивідуально-виховної
роботи. Застосовується на різноманітних ступенях дослідження, як для
первинної орієнтації, так і для уточнення висновків, отриманих іншими
методами. Серед всіх методів психології – бесіда найбільш універсальний.
Види бесіди:
Бесіда може бути:
1) структурованою (формалізованою) – за заздалегідь складеним
опитувальником. Включає стандартне поставленні питання та реєстрацію
відповідей на них, що дозволяє швидко групувати і аналізувати отриману
інформацію.
2) неструктованою (не формалізованою) – проводиться за більш гнучкою
схемою, коли ставиться мета, а питання формуються в ході бесіди, в залежності
від обставин та індивідуально-психологічних особливостей вивчаємого.
По кількості отриманих даних і по легкості обробки не структуровані
бесіди поступаються структурованим бесідам і особливо анкетам.
Тому ця форма бесід застосовується як зондуюча, для ознайомлення.
Безперечно треба відрізняти метод бесід від просто розмови. Проста
розмова взагалі може не дати ніяких суттєвих повідомлень про співбесідника,
тоді коли бесіда, проводиться цілеспрямовано і непримусово, дозволяє
дізнатися багато про вивчаємого.
Методичні рекомендації щодо підготовки і проведення бесіди як основної
форми індивідуально-виховної роботи з підлеглими будуть вивчатися в ІІІ
розділі.
3. Тестування – це метод психологічного, діагностичного дослідження,
який використовує стандартизовані питання, ствердження, картинки, які
дозволяють отримати точну кількісну характеристику вивчаємого явища.
Тест – (англ. «test» – випробування, перевірка), система завдань,
дозволяючих виміряти рівень певних характеристик особи.
 Види тестів:
а) тести досягнень – направлені на оцінку досягнутого рівня здібностей,
навичок, вмінь.
б) тести інтелекту – виявляють розумовий потенціал індивіда.
в) тести особистості – для вимірювання різних якостей індивіда.
та інші.
Тестування дозволяє з відомою ймовірністю оцінити рівень розвитку в
досліджуванні особистих якостей необхідних для праці чи іншої діяльності.
Теоретично обгрунтовані та експериментально опробуванні тести мають
велике наукове та практичне значення.
Кожний може визначити тип та особливості свого темпераменту, рівень
розвитку різних здібностей , рівня нервово-психологічної стійкості, емоційної
врівноваженості та ін. Під час підготовки до занять, користуючись
рекомендованою літературою.
4. А нкетування – один з групових методів із заздалегідь розробленими
питаннями (анкетами) з метою отримання кількісних показників.
Анкетування є поширеним методом вивчення психологічних та інших
якостей особистості та групи людей. Однак на справді проводити його не
легше, оскільки з одного боку, дослідники під час не знають правила складення
питань, а з іншого – випробуваємі намагаються показати себе з кращого боку та
дати найбільш сприятливі відповіді для себе.
Питання повинні бути зрозумілі, конкретні та короткі. Формувати їх
потрібно так щоб вони не викликали негативного відношення до анкетування.
Питання в анкетах можуть бути відкритими, закритими, прямими та
непрямими.
* Відкриті питання вимагають самостійних і розширених відповідей.
* Закриті пропонують зробити вибір із двох і більше варіантів
відповідей.
Приклад відкритого питання: «Якщо начальник віддає підлеглому наказ, з
яким він не згоден, то як, за вашою думкою повинен зробити підлеглий ?»
Те ж саме питання буде закритим, якщо до нього додати декілька
варіантів відповідей:
* безперечно виконувати накази;
* висловлювати свою незгоду та не виконувати накази;
* виконувати накази, але обдумати дії начальника;
* не сваритися з началником, але зробити по своєму.
– Риторичне запитання включає до себе протилежні відповіді «так» чи
«ні». Такі відповіді дозволяють чітко визначити наявність чи відсутність у
випробуваємого певного бажання, якості.
 – В питанні з безліччю виборів випробуваємим висувається серія
можливих варіантів відповідей. Так, варіанти відповідей на питання: «Як ви
вважаєте відповідає чи ні вибрана вами спеціальность вашим здібностям?»
Можуть бути наступні:
* зовсім не відповідає;
* більшою частиною не відповідає;
* трохи відповідає;
* повністю не відповідає.
Ці відповіді складені за принципом оціночної шкали. Їх перевага в тому,
що вони дозволяють визначити думки більш точно, ніж риторичні питання.
– Іноді випробуваному важко чи він не хоче відверто відповідати на прямі
питання, давати про себе інформацію, висловлювати свою відверту думку, він
розуміє, що його відповіді можуть не схвалювати.
Тому в анкету включають непрямі питання так, якщо питання «Чи
подобається вам в цьому підрозділі?» є прямим (однозначним в розумінні його
змісту).
Але питання «Чи хотіли б ви перейти служити в інший підрозділ?» може
непрямо визначити відношення співробітника до служби в даному колективі, до
товаришів, начальника.
– Анкетування краще всього проводити не заочно, а в присутності
керівника. В тому випадку коли керівник вручає анкету та залишає їх у
співробітників, щоб вони їх заповнили в зручний для себе час, можна отримати
спотворену та узгоджену інформацію. Анкети губляться, стають предметом
обговорення та втрачають свій сенс.
– Перед анкетуванням потрібно пояснити, як вірно заповнювати анкету.
Якщо анкетування анонімне та суто особисте, треба впевнити випробуваного в
тому, що його відповіді не стануть розголошуватись та не будуть
обговорюватись.
Використовуючи анкетування не можна забувати, що можна зібрати
безліч анкет, але не отримати достовірних даних та вірних узагальнень.
Матеріал, отриманий в анкетах в більшості потребує доповнення та
співставлення з даними, отриманими за допомогою інших методів.
5. Експеримент – важливий метод психології, спрямований на
дослідження психічних якостей особистості та особливостей колективу в
спеціально створених умовах.
Експеримент – це науково поставлене дослідження в чітко урахованих
обставинах, які знаходяться під наглядом. В залежності від умов проведення
досліду цей експеримент може бути лабораторним та природним.
 а) Лабораторний експеримент. Дослідник штучно створює сукупність
умов, що викликають вивчаєме психічне явище. Експериментатор може
маніпулювати умовами та по своєму діяти на вивчаємий психічний процес. При
лабораторних дослідженнях використовуються технічні засоби (комп’ютери,
тренажери) чи бланки ( тести, завдання).
Наприклад: простий експеримент по здатності концентрувати увагу з
газетами. Випробуваному пропонується підкреслити яку-небудь літеру,
наприклад, «я» чи «ні». Якщо підкреслення в тексті об’ємом 1660 знаків
виконується безпомилково за 5-6 хвилин, то випробуваний має середню
концентрацію уваги.
б) Природній експеримент. Являє собою як би середину між
спостереженням та штучним експериментом. Дозволяє вивчити особистість в
природній стабільній обстановці життя та побуту.
Під час проведення спостереження керівник змінює лише окремі
елементи умов в яких діє випробуваний.
Наприклад, на практичних заняттях, змінюючи окремі елементи
обстановки, надаваючи додаткові завдання, можна спостерігати за діями того чи
іншого співробітника та робити висновки про його знання, пам’ять, розум та
інші якості.
Природній експеримент може також проводитися з групою людей.
6. Вивчення та аналіз документів.
Психодіагностика особистості починається з аналізу документів.
Це довідки, фотокартки, характеристики, відгуки, автобіографії, анкети,
листи та інше.
7. Вивчення та аналіз результатів діяльності.
Психічні якості особистості можна вивчити за практичними
результатами, знаряддями праці в яких втілені здібності, інтереси, творчі сили
людини.
Відремонтований прилад, виконане завдання тощо – все це є продуктом
праці співробітника.
Вони дозволяють судити не тільки про знання, навички людини, але і про
якості особистості, наприклад, акуратність, дисциплінованість, відношення до
праці тощо.
8. Метод експертних оцінок та узагальнення незалежних
характеристик.
Широко використовується в психології. В якості експертів можуть
виступати компетентні особи, які добре знають вивчаємих: командири,
керівники всіх ступенів, товариші. На основі їх незалежних індивідуальних
оцінок робиться загальна оцінка певних якостей людини.
 Всі перераховані методи широко використовуються при вивченні
особистості, колективу. Ці методи, особливо бесіда, спостереження, тестування
вважають основними або традиційними в вивченні психіки особистості.

Висновки:
1. Розглянуті основи психології особистості і методи психології є
надійними інструментами пізнання керівником індивідуально-психологічних
особливостей підлеглих.
2. Будь-який окремо взятий метод, сам по собі не може претендувати на
універсальність на повну гарантію об’єктивності.
Навпаки, зловживання одним із сподобавших вихователю методів
вивчення особистості без перевірки отриманих висновків іншими методами
може привести до помилки, невірного рішення.
3. Творче системне є комплексне використання методів психології
дозволяє підвищити якість індивідуально-виховної роботи, більш надійно
вивчати виховувати та навчати підлеглих.
 Тема 2. Психічні процеси і стани, їх роль у діяльності
співробітника Держспецзв'язку

2.1. Пізнавальні процеси, їх характеристика, врахування в професійній

діяльності і розвиток.
2.2. Емоційно-вольова сфера особистості в умовах служби.
2.3. Психічні стани особистості. Вплив керівника на психічні стани
підлеглих.

Вступ
Генетично і функціонально початковим етапом психічної діяльності
індивіда є психічні процеси. Вони виступають в ролі первинних регуляторів
поведінки людини і являють собою різні форми відображення предметів і явищ.
Розрізняють пізнавальні, емоційні і вольові процеси.
До пізнавальних процесів відносяться:
 Відчуття і сприймання;
 Увага;
 Пам’ять; Пізнавальні процеси
 Уявлення і уява;
 Мислення і мовлення;
 Емоції і почуття; - Емоційні процеси
 Воля. - Вольові процеси
Проявляються вони у кожної людини по-різному. Наприклад, людина
володіє різними видами відчуттів, але у одного більш розвинені зорові, у
другого слухові; кожному притаманні мислення, але у одного воно
характеризується швидкістю узагальнюючих операцій, у другого – аналітичною
здатністю.
Метою вивчення даної теми є озброєння курсантів знаннями,
необхідними для розвитку власних психічних функцій і саморегуляції
психічних станів, а також вивчення психічних якостей підлеглих, ефективної,
управлінської, навчальної і виховної роботи і психологічної підготовки.
Особлива увага надається аналізу найбільш важливих психічних функцій
особистості співробітника: сприймання, уваги, пам’яті, мислення, волі та ін., їх
врахуванню в діяльності керівника та обґрунтуванню шляхів розвитку як у себе,
так і у підлеглих.

2.1. Пізнавальні процеси, їх характеристика і врахування

в професійній діяльності.
Відчуття – первинна форма відображення дійсності, елементарний
пізнавальний процес.
Це процес відображення в корі головного мозку (свідомості)
особистості окремих властивостей та якостей предметів і явищ, які
безпосередньо впливають на органи відчуття.
Фізіологічну основу процесу відчуття складає робота аналізатора (органа
відчуття який складається з трьох частин: рецептора, провідних шляхів, ділянок
в головному мозку.
Рецептор перетворює подразнення в фізіологічний процес збудження, яке,
потрапивши по провідним шляхам в головний мозок, викликає відповідне
відчуття властивості предмету або явища. Органи відчуття, в залежності від їх
розміщення (розташування) об’єднують в три групи:
а) екстероцептивні – подразник міститься поза людиною. Поділяються
на контактні (тактильні, температурні, смакові) і дистанційні – зорові, звукові,
нюхові;
б) інтероцептивні – подразнення від внутрішніх органів (голод, втома,
біль тощо);
в) пропріоцептивні – подразнення від м’язів тіла (положення тіла,
рівновага тощо).
Види відчуттів:
а) зорові (через зір людина отримує 90% всієї інформації про навколишній
світ);
 б) слухові (дозволяють сприймати звуки в діапазоні від 16 до 20000 Гц,
оволодіти мовою і контролювати її);
в) нюхові;
г) смакові (через рецептори, розміщені в слизовій оболонці рота –
визначається кисле, солодке, гірке, солоне та ін.);
д) дотикальні (дотик, тиск, вібрація);
е) температурні (холод, тепло);
ж) больові;
з) вібраційні (відчуття, які відображають коливання середовища.
Рецептором тут виступає все тіло);
к) статичні (передають людині інформацію про положення його тіла в
просторі);
л) кінестезичні (відчуття, які приймають нервові клітини, розміщені в
м’язах і сухожиллях, тобто координація рухів).
Відчуття характеризуються:
 Якістю – передає особливості відображуваних об’єктів.
 Силою – ступенем виразності відчуття якості.
 Протяжністю – часом, на протязі якого відчуття зберігається.
Основні закономірності відчуття:
1. Межі абсолютної чутливості:
а) нижня абсолютна межа відчуття – найменша сила подразника, при
якій вперше виникають ледь помітні відчуття;
б) верхня абсолютна межа відчуття – найбільша сила подразника, при
якій ще виникає відчуття даного виду.
Межі відчуття індивідуальні у кожної людини і можуть з часом
змінюватися (найвищий рівень – в 16-20 років). Серед факторів, що підвищують
чутливість аналізаторів найбільш важливе значення мають усвідомлення
відповідальності, розуміння завдання, наявність уваги, настрою, знань і умінь.
Крім того, використовуються фізіологічні засоби – обтирання холодною водою,
легке фізичне тренування, також фармакологічні – препарати кофеїну,
натуральна кава та інші засоби.
2. Межа відмінності – найменші зміни в силі або якості подразників, які
помічає людина.
3. Адаптація – зміна чутливості аналізатора в результаті пристосування
органів чуття до діючого (без діючого) подразника.
4. Взаємодія відчуттів – це зміна чутливості одних аналізаторів під
впливом інших аналізаторів. Закономірність цих процесів: слабкі подразники в
одній аналізаторській системі підвищують чутливість іншої системи, сильні –
понижують (приклад: взаємодія слуху і зору).
5. Сенсибілізація – підвищення чутливості внаслідок взаємодії
аналізаторів.
6. Контраст відчуттів – це зміна інтенсивності і якості відчуття під
впливом подразника, що був раніше, або діє разом. Приклад: після холодного,
слабкіший теплий подразник відчувається як гарячий.
Відчуття людини, при відображенні окремих властивостей предметів та
явищ, взаємозв’язані, взаємодіють один з одним, приводять до виникнення
більш складних пізнавальних процесів, перш за все до сприйняття.
Сприймання – це відображення в свідомості людини безпосередньо
впливаючих на органи почуттів предметів і явищ в цілому, а не окремих їх
властивостей і якостей, як це відбувається при відчутті.
При цьому сприймання має суб’єктивний характер, бо воно залежить від
попереднього досвіду і знань.
Фізіологічну основу сприймання становить взаємодія різних
аналізаторних систем або окремих частин одного і того ж самого аналізатора й
утворення на основі цього умовних рефлексів на комплексні подразники, в
результаті чого у людини виникає більш або менш складний образ предмета чи
явища в цілому.
Сприймання характеризується такими основними закономірностями
(властивостями): цілісністю, вибірковістю, константністю, осмисленістю,
апперцепцією.
1. Цілісність. Будь-який предмет чи явище, що складається з різних
частин, є комплексним подразником, але сприймається в цілому всіма якостями
і ознаками.
2. Вибірковість сприймання проявляється в наданні переваги одним
об’єктам, явищам або їх властивостям над іншими. Це визначається формою
ставлення людини до об’єктів, предметів, що зумовлена значущістю, інтересом,
попереднім досвідом.
3. Константність сприймання полягає у відносно більшій чи меншій
довготривалій постійності окремих властивостей і якостей об’єктів, незалежно
від змін, що відбулися з ними. Константність сприймання пояснюється дією
цілої низки факторів, основне місце серед яких належить адаптації і уявленням
людини про певний об’єкт.
4. Усвідомлення сприймання пов’язане з розумінням сутності об’єкта,
можливістю віднести його до певної групи класу, узагальнити його в слові,
вловити схожість із знайомими об’єктами.
 5. Апперцепція – залежність сприймання від попереднього досвіду, від
загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних о
собливостей, а також від професії. Це найбільш важлива властивість
сприймання, яка узагальнює всі інші властивості.
У військовій діяльності має місце перекручене сприймання об’єкта, яке
називається – ілюзією. Вона широко застосовується у військовій справі для
маскування військ. Основою ілюзій можуть бути фізіологічні закони, закони
вищої нервової діяльності. Ілюзії виникають під впливом настанов людини. До
таких належать, наприклад, ілюзії перспективи, ілюзії відстані. Через це
однакового розміру фігури здаються нам неоднаковими, паралельні лінії
такими, що збігаються, вертикальні – довшими від горизонтальних тощо.
Види сприйняття:
1. Просте – це сприйняття, зв’язане переважно з роботою одного
аналізатора.
2. Складне – це сприйняття, зв’язане з роботою зорового, слухового,
нюхового та інших аналізаторів одночасно.
а) Сприймання простору (форми, величини, об’єми предмету).
б) Сприймання часу (відображення тривалості і послідовності подій).
в) Сприймання руху.
В залежності від участі волі сприймання поділяють на два види:
1. Навмисне – характеризується тим, що в його основі лежить свідомо
поставлена мета, воно зв’язане з відомими вольовими зусиллями.
2. Ненавмисне – це таке сприйняття, коли предмет сприймається без
спеціально поставленої задачі, коли процес сприйняття не зв’язаний з вольовим
зусиллям.
Типи сприймань:
1. Синтетичний – характеризується тим, що людина сприймає
навколишнє в цілому, інколи не помічаючи деталі.
2. Аналітичний – навпаки: добре сприймаються деталі і слабо
сприймається об’єкт в цілому.
3. Аналітико-синтетичний – поєднує кращі риси першого і другого,
найбільш поширений раціональний.
Увага – направленість та зосередженість свідомості на певні предмети і
явища.
Воно забезпечує перехідну ступінь від почуттєвої – першої до другої –
абстрактно-логічної ступені пізнання.
Види уваги:
  Мимовільна – це направленість свідомості людини на певні предмети і
явища, які приваблюють своєю новизною, незвичайністю, винятковістю,
значимістю. Воно не потребує вольових зусиль.
 Довільна – увага, якою управляє вольове зусилля, на певний об’єкт в
відповідності з поставленою задачею.
 Після вільна – увага, яка спочатку виникає, як довільна, а потім
функціонує, як мимовільна на основі інтересу та звичок.
Властивості уваги:
 Концентрація – здатність людини зосередитись на головному в його
діяльності, відволікаючись від усього, що знаходиться в даний момент за
межами розв'язуваної ним задачі.
 Об’єм – здатність людини зосереджуватися і чітко сприймати певну
кількість об’єктів. Об’єм=7±2об’єкти.
 Розподіл уваги – це здатність людини розділити увагу на декілька
об’єктів і сприймати їх з однаковою ефективністю.
 Стійкість уваги – це здатність затримуватись на сприйнятті одного
об’єкта. Повна стійкість зберігається 15-20 хвилин.
 Переключення уваги – це навмисний і свідомий перехід від однієї
діяльності до іншої, від одного предмету до другого.
Протягом 1 сек. можна 3-4 рази переключати увагу.
 Коливання уваги – це мимовільний перехід,»перескакування» уваги від
одного об’єкту на інший.
 Відволікаємість уваги – частіше всього пояснюється відсутністю
вольового зусилля і інтересу до об’єкта або діяльності.
Таким чином, увага є головною умовою для здійснення пізнавального
процесу. Увага – це направленість і зосередженість психічної діяльності
людини.
Напрямки управління увагою співробітників у процесі професійної та
гуманітарної підготовки, формування уваги та уважливості, як професійної
якості:
а) чітка постановка мети даного заняття і визначення
завдань; б) створення чіткої уяви про кінцевий результат;
в) організація навчального матеріалу (його структуризацію, добір
яскравих прикладів тощо);
г) використання технічних засобів навчання;
д) організація діяльності співробітників на занятті (темп, ритм, зміна
діяльності тощо);
 є) організація діяльності начальника як педагога (методи педагогічного
впливу, виразність мови керівника та інше);
ж) застосування прийомів, що активізують увагу людини;
з) формування у підлеглих навичок навчально-пізнавальної діяльності;
к) формування у особового складу мотивації служби, розвиток стійкого
інтересу до обраної спеціальності.
Наступним фундаментальним пізнавальним процесом є пам’ять. Якщо
сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення
об’єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, то пам’ять –
це відображення об’єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Вона
являє собою основу психічного життя особистості. Без пам’яті жодний живий
організм не може психічно розвиватися.
Пам’яттю називається здатність індивіда зафіксувати, зберігати і
відтворювати колишній досвід. Вона складається з трьох процесів:
запам’ятовування або закріплення інформації, збереження або утримання
інформації і відтворення інформації.
Ці процеси тісно пов’язані один з одним і поділ їх до певної міри
умовний.
В основі людської пам’яті лежить система умовних рефлексів, утворення
часових зв’язків або «слідів» процесів, що відбуваються в нервовій системі,
детально вивчених І.П. Павловим і його школою.
Процеси пам’яті:
1. Запам’ятовування – займає серед процесів пам’яті особливе місце.
Процес фіксації інформації триває від кількох секунд до кількох годин. Пам’ять
вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам’ятовується. Найкраще
запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням мети.
Запам’ятовування за ступенем активності може бути мимовільним
(ґрунтується на тимчасових зв’язках переважно на рівні першої сигнальної
системи) і довільним (воно більш стійке, тому-що ґрунтується на рівні другої
сигнальної системи).
Основна роль у професійній діяльності належить довільному
запам’ятовуванню, при цьому засвоєння інформації, і розпочинається, і
стимулюється волею людини, тобто здійснюється навмисно і має
цілеспрямований характер.
Прийоми запам’ятовування матеріалу:
а) Велике значення має спрямованість на міцність запам’ятовування,
наприклад, установка на час (запам’ятати назавжди). Як правило, така
інформація запам’ятовується на тривалий час більш міцно, ніж тоді, коли
людина каже сам собі: «Запам’ятати на короткий строк» (наприклад, лише для
того, щоб скласти іспит).
б) Запам’ятовування значною мірою залежить від спрямованості інтересів
людини, її активності, уваги, емоційної значущості інформації. Дуже міцно
тримаються в пам’яті людини події, що викликали яскраві глибокі почуття.
в) Міцність запам’ятовування залежить від багаторазового повторення
матеріалу, ритмічності заучування. Для ефективності запам’ятовування
різноманітність повторень має найважливіше значення. Необхідно організувати
повторення так, щоб воно містило у собі щось нове, а не було простим
відновленням того, що вже відомо. Кількість повторень залежить від обсягу
вивченого матеріалу. Запам’ятовується тим краще, чим більше ділянок
головного мозку задіяні в процесі повторення і вивчення. А тому найкраще
вивчати й повторювати одразу читаючи, слухаючи самого себе і дивлячись на
записаний матеріал у зошиті.
г) Запам’ятовування має бути смислове (логічне), хоча інколи можна
успішно застосовувати механічне запам’ятовування. Механічне
запам’ятовування або зазубрювання потребує багато сил, бо відбувається без
внутрішньої переробки інформації, малопродуктивне і не дуже міцне. Смислове
запам’ятовування у 24-26 разів швидше від механічного і більш продуктивне,
бо пов’язане з набутим досвідом і будується за принципом причинно-
наслідкових відношень. Воно особливо важливе при запам’ятовуванні
словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати. Обсяг запам’ятованого
матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами існують певні
зв’язки, асоціації.
д) Для полегшення запам’ятовування і збільшення обсягу пам’яті можна
використовувати мнемотехніку – систему різних способів локальної прив’язки,
словесних посередників, розбиття на групи.
е) Також зручний прийом – запам’ятовування опорних слів, дат, з якими
пов’язане те, що заучується.
Таким чином, якість або міцність запам’ятовування в цілому зумовлена
видами запам’ятовування; інтересом до запам’ятовування (для чого?);
вольовим зусиллям (старанністю); установкою на час; орієнтацією на
міцність; використанням спеціальних прийомів для запам’ятовування.
2. Збереження – це здатність отримати, зберегти сприйняту інформацію.
На цій основі пам’ять поділяють на чотири види: миттєву, короткочасну,
проміжну, тривалу.
а) Миттєва пам’ять. Специфікою миттєвої пам’яті є те, що вона не
підлягає довільному управлінню, вона не переробляється і не співвідноситься з
інформацією, яка надходить на інші чуттєві входи. Вона залишає елементарний
слід протягом кількох миттєвостей. Час збереження сліду в миттєвій пам’яті
становить усього 10-60 секунд, а іноді і менше.
б) Короткочасна пам’ять. Частина інформації з миттєвої пам’яті
потрапляє в короткочасну. Обсяг короткочасної пам’яті невеликий і
обчислюється в деяких змінних одиницях (7±2 од.), а час збереження становить
кілька хвилин.
в) Проміжна пам’ять. Оскільки обсяг короткочасної пам’яті обмежений,
інформація з неї після перекодування виводиться в проміжну пам’ять, де вона
зберігається до тих пір, поки не з’явиться можливість перевести її на тривале
збереження. Час збереження в проміжній пам’яті обчислюється годинами.
Важливою особливістю цього виду пам’яті є те, що якщо вона протягом кількох
діб не очищується, то організм примусово відключається від прийому
інформації із зовнішнього середовища. Процеси очищення проміжної пам’яті
відбуваються в основному у вісні.
г) Тривала в пам’ять. Обсяг тривалої пам’яті необмежений. Так само
необмежений і час збереження інформації в ній. За потреби використовувати
інформацію з тривалої пам’яті вона має знову переходити у короткочасну.
Взагалі, у тривалу пам’ять переходить лише 25-28% заучуваної інформації.
Процес збереження пов’язаний із процесом забування, тобто зникненням
з пам’яті слідів того, що запам’ятовувалося. Перш ніж зникнути в пам’яті, подія
втрачає зв’язок із теперішнім. Найчастіше забувається другорядне, краще
зберігається істотне, основне, воно зберігається і довше, і повніше.
3. Третій процес пам’яті – відтворення інформації (оживлення в
свідомості почуттів, думок, прагнень, тобто того, що колись сприймалося).
Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Відтворення може бути
довільним, мимовільним і випадковим. Випадкове відтворення здійснюється без
спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по собі,
ненавмисно, інколи в результаті якихось асоціацій.
Довільне відтворення має спрямований характер, відбувається
усвідомлено, залежить від завдання, зусиль волі, від необхідності і потреби
людини щось згадати. Воно має в діяльності людини основне значення. Його
легкість, швидкість, точність тісно пов’язані з двома попередніми етапами
процесу пам’яті – запам’ятовуванням і збереженням.
За характером запам’ятовування розрізняють емоційний, образний і
словеснологічний види пам’яті.
Пам’ять не є якоюсь самостійною функцією, вона якнайміцніше
пов’язана з особистістю, її внутрішнім світом, інтересами. Тому розвиток і
вдосконалення пам’яті відбувається паралельно з розвитком особистості.
 Уява і уявлення – процес створення нових образів предметів і явищ на
основі попереднього досвіду. На відміну від уяви, уявлення – це образи
предметів і явищ, що сприймались раніше.
Уявлення є психічним процесом безпосередньо пов’язаним з відчуттям і
сприйманням, який функціонує на основі пам’яті людини.
Уявлення – це процеси відтворення збережених у пам’яті відбитків
відчуттів і сприймання. Уявлення можуть бути більш-менш чіткими, яскравими,
правильними, хоча вони взагалі є менш яскраві і деталізовані ніж обзори
сприймання, на основі яких вони виникають.
Але в уявленнях виділяється найбільш суттєве, що має значення для
людини і вирішуємого завдання.
Як і сприймання, уявлення можуть бути зоровими, слуховими, смаковими,
рухливими, комплексними тощо.
Розрізняють одиничні уявлення (наприклад, про образ конкретної
людини) і узагальнені (ті що виникають при застосуванні узагальнених понять:
армія, людина, курсант, співробітник тощо).
Уявлення – активний учасник продуктивного мислення.
Якщо сприйняття – образ теперішнього, пам’ять і уявлення – минулого,
то уява – образ майбутнього.
Уява важлива для тих видів діяльності, де постійно потрібна творчість,
пошук нових рішень.
Види уяви:
1. В залежності від наявності вольових зусиль уява може бути:
а) Немимовільна
 Мрія – образ бажаного майбутнього;
 Фантазія – побудова образів бажаного майбутнього, але має ще й
обмежений зв’язок з дійсністю;
 Марення – побудова образів бажаного майбутнього при повному відриві
від реальних умов.
б) Мимовільна – цілеспрямований пошук нових рішень поставлених
задач
. 2. По ступені новизни створених образів, уява може бути:
а) Відтворюючою або репродуктивною (при читанні книги, карти).
б) Творчою, коли створюються принципово нові образи, які мають
соціальну цінність.
в) Науково-фантастичною.
Мислення – це процес відображення суттєвих властивостей, зв’язків і
відношень предметів і явищ об’єктивного світу.
 Основна функція мислення – пізнання сутності речей та явищ,
закономірність зв’язків між ними.
Види мислення:
 Наочно-діюче – мислення, найбільш продуктивно функціонуюче в
практичній діяльності.
 Образне – здійснюється на основі образів, уявлень того, що людина
сприймала раніше.
 Абстрактно-логічне – за допомогою понять, логічних конструкцій.
Існує також практичне і теоретичне, побутове (життєве), релігійне,
професійне і наукове, реалістичне і не реалістичне, консервативне і творче,
вузьке і комплексне мислення. Вищий рівень розвитку.
Форми мислення:
 Поняття (увлення) – відображення в свідомості людини загальних і
суттєвих властивостей предмета та явищ.
 Судження – основна форма мислення. Воно являє собою заперечення
або підтвердження того, чи іншого факту, зв’язків між предметами, явищами.
 Умовивід – це вивід із одного або кількох суджень нового судження.
Мисленні операції:
1. Аналіз – розкладення цілого на складові частини.
2. Синтез – відновлення розчленованого в ціле на основі відкритих
аналізом суттєвих зв’язків.
3. Порівняння – заключається в зіставленні предметів та явищ, їх
властивістей і виявлення таким чином загального або різниці між ними.
4. Узагальнення – це об’єднання багатьох предметів або явищ по якійсь
загальній ознаці.
5. Абстрагування – мислене відволікання від несуттєвих ознак предметів,
явищ і виділення в них основного, головного.
6. Конкретизація – це рух думки від загального до конкретного.
Методи мислення:
Індукція – процес мислення, при якому умовивід іде від одиничних фактів
до загального висновку;
Дедукція – тут висновок робиться від загального положення до
конкретного;
Аналогія – висновок робиться на основі збігу між предметами і явищами.
Класифікація мислення.
За характером задач, що вирішуються:
- теоретичні;
- практичні.
 За ступенем розгорнутості:
- Дискурсивні – засновується на логічному міркуванні, а не на
безпосередньому сприйманні.
- Інтуїтивні – мислення на основі безпосереднього відчуття і
сприймання предметів і явищ.
За ступенем новизни і оригінальності:
- Репродуктивне – (відновлювальне) мислення на основі образів і
уявлень, взятих з якихось джерел.
- Продуктивне – (творче) мислення на основі творчої уяви.
Якості мислення:
Глибина – знаходить прояв у вмінні виділяти суттєве, самостійно
приходити до нових узагальнень.
Цілеспрямованість – це здатність концентрувати мислення на певні цілі.
Критичність – це здатність оцінювати обставини і різні твердження і
робити і найбільш обґрунтовані судження на основі добре обґрунтованих
доказів, а не емоцій і почуттів.
Самостійність – це здатність приймання рішення і діяти в відповідності з
власними поглядами і переконаннями, не піддаючись побічним впливам.
Гнучкість – це вміння змінювати поставлений шлях (план) рішення задач,
якщо він не відповідає умовам, що виникли або не були заздалегідь
передбачені, знайти новий спосіб дії, який більш відповідає новим умовам.
Швидкість – засновується на інших якостях мислення залежить від
здатності людини вміти аналізувати, узагальнювати багато даних за обмежений
час.
Широта – дозволяє людині помітити і тримати під своїм контролем
велику кількість зв’язків між предметами та явищами.
Ці якості мислення людини є важливими характеристиками його
інтелекту, досконалості свідомості.
Шляхи розвитку творчого мислення у курсантів, співробітників:
1. Постійна активність свідомості людини в професійній діяльності,
навчанні.
2. Перехід до проблемного навчання – це вміння поставити навчає мого в
умови проблемної ситуації.
3. Навчання методиці використання мислених операцій і методів
мислення на власному прикладі викладача, під час проведення лекцій і
семінарів, постановки завдань, які розвивають мислення і інтелект тощо.
4. Озброєння слухачів знанням про методику оволодіння здатністю до
критичного творчого мислення.
 Оволодіння творчим критичним мисленням передбачає засвоєння деяких
навичок і вмінь. Навчитись мислити критично означає дотримуватись правил
логіки, а також деяких правил і порад:
1. Ставте питання, виявляйте цікавість до проблеми яка вивчається. Це
пусковий механізм критичного мислення (Що тут не так? Чому це так, а не
інакше? Як це сталося?).
2. Чітко визначайте проблему. Нечітка постановка питання може ввести в
оману. В суперечці треба вміти чітко визначити предмет суперечки (Про що
суперечка?).
3. Досліджуйте докази і свідоцтва. В суперечці більшість людей за
звичаєм заявляє: «Я знаю, що я правий, і не має значення, що ти скажеш!».
Некритичне мислення припускає, що буцімто всі точки зору однакові і лише
моя точка зору правильна. Але це не так. Людина з критичним розумом спитає:
«Які докази підтримують чи спростовують цей і протилежний аргументи?
Наскільки надійні ці докази?».
4. Аналізуйте припущення, традиції, упередження. Людина з критичним
розумом усвідомлює чи прагне усвідомити власні упередження, хоче
розібратися в них. Основою для таких завзятих упереджень можуть бути: точка
зору деяких «авторитетних» для людини людей, традиційні думки, реклама
тощо.
5. Уникайте емоційних пояснень. Необхідно навчитися відсувати свої
емоції і почуття, щоб вони не заважали сприймати докази і раціонально
мислити.
6. Критичний розум уникає поверхневих висновків та узагальнень, прагне
зазирнути вглиб. Приклад: людина зустрічається з окремим поганим випадком і
починає думати, що все явище погане.
7. Зважайте на інші пояснення. Прагнучи до істини, критичний розум не
відхиляє альтернативні, протилежні гіпотези чи аргументи. Він виробляє
чимало можливих інтерпретацій (варіантів), перш ніж обрати найвірогіднішу.
8. Будьте терпимими до невизначеності. Трапляються ситуації, в яких не
вистачає доказів для побудови правильного висновку. Можуть виникати нові
факти, які доводять, що ми помилялися. Критична людина не боїться зізнатися:
«Я не знаю; Я не певен», приймає стан невизначеності як об’єктивну
реальність. Але це не втеча, не ухилення, а стимул для подальшого
продуктивного дослідження. Необхідно навчитися приймати певну частку
невизначеності і незавершеності. Цілком достатньо з обачністю сформувати
переконання, а потім триматися його не занадто непохитно, будучи здібним
переглянути його у випадку, коли нові факти та докази викличуть питання і
сумніви.
 Мовлення – це процес використання мови з метою спілкування людей
між собою.
Види мовлення:
а) Зовнішнє – це обмін думками, що здійснюється між людьми в процесі
словесного спілкування:
 Письмове – через письмові знаки.
 Усне:
 Діалогічне;
 Монологічне;
б) Внутрішнє – це мовлення, яке не виконує функції спілкування, а лише
обслуговуюче процес мислення.
Функції мовлення:
 Позначення – властивість давати назви предметам і явищам;
 Повідомлення – обмін думками з допомогою слів;
 Виразу – властивість передавати іншим свої почуття, відношення;
 Впливу – властивість збуджувати людей до дій.
Вміння керівника правильно оцінювати особливості психічних
пізнавальних процесів у підлеглих та використовувати їх в навчально-виховній
роботі – важлива ознака його професійно-педагогічної майстерності.

2.2. Емоційно-вольова сфера особистості в умовах служби

Пізнаючи світ, людина не залишається холодним, безстрашним
спостерігачем. Та сторона відображення предметів та явищ дійсності, яка
охоплює наповнену і різнобарвну область особистих переживань, називається
емоційною областю, основою, якою є емоційні процеси.
Емоції і почуття – це форма відображення дійсності в вигляді
переживань людиною свого відношення до всього того, що він пізнає, робить,
до того, що його оточує.
 Емоції – це безпосередня форма вираження почуттів.
 Почуття – більш складна форма відображення, властива тільки
людині, яка включає не тільки емоційне, але і понятійне відображення. Як
правило, їх виникнення пов’язане з задоволенням або незадоволенням
найвищих потреб – соціальних і духовних.
Емоція – відображенням потреби і можливості її задоволення. Коли дуже
сильно переживається позитивна емоція? Коли вона є результатом відображення
дуже значної потреби і усвідомлення своєї «озброєності» способами її повного
задоволення.
 Навпаки, сильна негативна емоція виникає в випадку відображення
свідомістю дуже значної потреби і розуміння того, що людина не знає або мало
знайома з способами її задоволення в певних умовах.
Існує інформаційна теорія емоцій (П.В. Симонов), яка знаходить вираз у
наступній формулі.
Емоція = (-Потреба)*(Інд.н. – Інф.м.)
Інф.н. – інформація і досвід, необхідні для задоволення потреби.
Інф.м. – можливість людини задовольнити потребу, наявність необхідної
інформації, досвіду і засобів.
Фізіологічні основи емоцій:
1. Мають рефлекторну природу, виникають від дії будь яких подразників:
зовнішніх і внутрішніх.
2. Зв’язані з підкорковими і корковими відділами мозку, а через них – з
внутрішніми органами (серце, легені, шлунок тощо), а також центрами що
здійснюють тонізуючий вплив на кору мозку (активізуючи або пригнічуючи) –
ретикулярною формацією.
3. Зв’язані з рухомою активністю на безумовно-рефлекторному рівні, що
знаходить вираз в рухах обличчя (міміка), тіла (пантоміміка), жестах, тембрі
голосу, рухах тощо. Тому завдяки прояву емоцій можна отримати більш
об’єктивну інформацію про людину, ніж при вербальному (словесному)
спілкуванні.
Почуття – це вищий продукт соціального, ціннісного розвитку емоцій
людини. В почутті як би, сплавлено поняття, що відображує ціннісну позицію і
узагальнений емоційний досвід переживання відношення до цієї цінності в
процесі діяльності (наприклад, почуття патріотизму, громадянського обов’язку,
відповідальності, гордості тощо). В їх утворенні велику роль мають механізми 2
сигнальної системи, завдяки чому змінюється характер і складність емоційних
переживань, появляється можливість усвідомлювати свої емоційні стани і
керувати ними.
Класифікація емоцій і почуттів:
а) по впливу на діяльність:
 Стенічні (які активізують діяльність особистості).
 Астенічні (які викликають пасивність, стримування
активності). б) по змісту та складності:
 Прості (елементарні) – виникають при задоволенні або незадоволенні
органічних потреб, наприклад спрага, голод (більше відноситься до емоцій).
 Складні (вищі) – моральні, інтелектуальні, естетичні: почуття
обов’язку, честі і гідності, допитливість, подив, сумніви, а також почуття
гумору, гордості за свою Батьківщину, почуття нового, власної гідності (більше
належать до почуттів).
в) по силі, тривалості, формі проходження:
 Настрій – відносно слабо виявлений, але тривалий емоційний стан
людини, яке впливає на всі його процеси, на всю його діяльність.
 Афект – хвилювання великої сили з коротким періодом проходження
(сильна злість, розпач, жах, панічний страх).
 Паніка – неконтрольований страх людини, групи людей.
 Стрес – емоційний стан, який виникає в складній для людини ситуації.
Викликається обстановкою небезпеки, незвичними умовами, зростанням
відповідальності, великими розумовими і вольовими навантаженнями.
 Фрустрація – емоційний стан людини при виникненні реальних або
уявних перешкод на шляху до мети, які він оцінює, як складні і нездоланні.
Типові форми фрустрації:
 Стенічна (агресія, подразнення, гнів).
 Астенічна (почуття безсилля, апатія, пригніченість, невпевненість).
Почуття відображаються зовнішньо через емоції: виразні рухи обличчя
(міміка) і всього тіла (пантоміка), а також жести, інтонація, і тембр голосу.
 Радість, наприклад, супроводжується зазвичай усмішкою, сяянням
очей, підвищенням тону мовлення.
 Людина, яка охоплена горем сутулиться, темп мовлення
сповільнюється, її тон знижується.
Існує зв'язок емоцій з іншими психічними процесами, досвідом людей.
Легкість формування знань, переконань, навичок зв’язується з позитивними
емоціями, з переживанням задоволення, приємного стану, радості, здивування.
І навпаки, труднощі утворення знань, переконань і навичок (динамічного
стереотипу), або їх зміна і переробка, пов’язана з негативними емоціями, з
почуттям неприємного, безвихідного, нецікавого. Тому наявність позитивних
емоцій виступає як певний засіб, що полегшує засвоєння нових знань.
Таким чином зовнішнє відображення почуттів та емоцій, дозволяє
уважному і вдумливому керівнику краще розуміти духовний світ своїх
підлеглих. Керуючи підлеглими, начальник повинен враховувати їх емоційний
стан і викликати почуття та емоції, які найбільш благотворно відбиваються
на виконанні службових задач.
Проте людина не тільки пізнає, сприймає, відчуває, але і діє. Життя його
складається з нескінченої множини різноманітних дій та вчинків, зв’язаних з
постановкою і досягненням мети, прийняттям рішень, подолання труднощів,
боротьбою мотивів, посиленням зусиль в управлінні собою, напругою
моральних та фізичних сил. Всі ці явища називаються вольовими процесами.
Воля – це здатність людини свідомо діяти у відповідності з поставленою
метою і досягати її долаючи труднощі (зовнішні та внутрішні); Воля – це
здатність людини саморегулювати і самодетермінувати свою діяльність.
У філософії і психології одне з проблемних питань є питання проблеми
свободи волі . Усі можливі точки зору на її вирішення можна об’єднати в дві
протилежні течії: індетермінізм і детермінізм.
Індетермінізм. Прибічники цієї течії вважають що не існує причинності
волі людини. Бо воля – це суто духовне явище у сфері якої не існує
причинності, тому воля людини є вільною, нічим не зумовленою й
необмеженою.
Детермінізм. Згідно з цією точки зору всі дії та вчинки людини мають
причину і зумовлені обставинами. Людина не повинна відповідати за свої
вчинки, тому, що вона не може самостійно визначати свої дії і змінювати
обставини.
Основна помилка прихильників цих точок зору в тому, що свободу волі і
причинну зумовленість волі не можна абсолютизувати і протиставляти.
Люди по-різному усвідомлюють міру своєї свободи волі, що виявляються
у різних локусах контролю. Одні з них схильні шукати причини негативних
наслідків своїх дій в зовнішніх обставинах, а інші – у внутрішніх перешкодах.
Для диференціювання різних способів покладання відповідальності
американський психолог Джуліан Роттер (1916-1995) обґрунтував поняття
«локус контролю». «Локус контролю» – індивідуальна якість людини, яка
характеризує її схильність приписувати відповідальність за наслідки своєї
діяльності або зовнішнім силам або внутрішнім станам і переживанням.
Люди які схильні приписувати причини своїх дій і вчинків зовнішнім
факторам, мають зовнішній, екстернальний локус контролю. Вони завжди
шукають причини своїх невдач в зовнішніх обставинах. Таким людям, як
правило, властиві наступні риси: неврівноваженість, тривожність, підозрілість,
агресивність, тощо.
Внутрішній, інтернальний локус контролю мають люди, які покладають
відповідальність за власні дії та їх причини на себе. Таким людям, зазвичай,
властиві послідовність в досягненні цілей, схильність до самоаналізу,
врівноваженість, доброзичливість, товаристкість , незалежність.
Д. Роттер показав, що внутрішній локус контролю є соціально схваленою
цінністю і що ідеальному «Я» завжди приписується внутрішній локус
контролю.
 Локус контролю – стійка властивість, провідна риса характеру індивіда,
яка формується під час соціалізації. Для особистості курсанта (співробітника)
важливим є те, що правильне усвідомлення людиною джерел своєї
саморегуляції, створює необхідну передумову для власного самовиховання. Для
визначення локусу контролю створений спеціальний опитувальник і
розроблений комплекс методик, який дозволяє виявити закономірний зв'язок
між ним і іншими особистісними характеристиками.
Дослідники зазначають, що існують 2 основних рівня регуляції –
особистісний і суб’єктивний (індивідний).
Для виконання вольових якостей людини найбільш важливі значення має
особистісна регуляція.
Критеріями вольової дії на основі внутрішньої, особистісної регуляції на
відміну від суб’єктної (індивідної) регуляції є:
1. Вольова дія є усвідомленою, цілеспрямованою, вона приймається до
виконання за власним свідомим рішенням;
2. Вольова дія необхідна за зовнішніми причинами (соціальними і
особистими), тобто завжди існують підстави завдяки яким дія береться до
виконання;
3. Вольова дія викликається дефіцитом спонукання при активних умовах
або дефіцитом гальмування при стримуванні;
4. Вольова дія врешті забезпечується додатковим спонуканням (або
гальмуванням) і закінчується досягненням поставленої мети.
Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою –
довільною мотивацією. Головна відмінність вольової регуляції як особистісного
рівня – наявність особистого смислу. Якщо в дії відсутній особистий смисл, це
означає дії за звичкою, мимовільні дії, а також пізнавальні дії.
Воля забезпечує перехід від пізнання і переживання людини до
практичної діяльності. За допомогою волі людина організовує свою діяльність
та управляє своєю поведінкою. Сильна воля – це провідна риса характеру
людини і передумова успіху в будь-якій діяльності.
Воля співробітника Держспецзв'язку повинна бути не тільки сильною, але
й здоровою (не покривленою), усвідомленою.
Завдяки тому, що людина здійснює вольові дії, робить вольові зусилля,
долає перешкоди у самому собі (лінощі, погані звички, легку податливість
випадковим настроєм тощо), а також зовнішні перешкоди, формуються такі
вольові якості і риси характеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння
володіти собою та інші.
Недоліки в розвитку вольових якостей людини проявляються в наступних
негативних рисах особистості:
 Впертість – це покривлена або, як інколи кажуть «дурна» (або «зла»)
воля, її своєрідна хвороба.
Податливість (безпринциповий конформізм) – схильність людини
підкорятися волі тих, хто найбільш сильно тисне на неї, при внутрішній незгоді
з їх вимогами або поглядами (крім випадків свідомого конформізму –
схильності до взаємного порозуміння, компромісу).
Крім того, слабкість волі - це емоційна нестриманість, нездатність
зробити вибір з декількох варіантів рішень, довести розпочату справу до кінця,
відстоювати важливі для людини цінності, долати навіть незначні труднощі, і в
цілому, нездатність критично ставитись до самого себе. Все це є проявами
слабкої, інколи, хворобливої волі як риси характеру.
В найбільш концентрованому вигляді слабкість волі проявляється в абулії
(від гр. нерішучість). Це – патологічна слабкість волі, безволля (медичний
термін).
Причинами ослаблення волі можуть бути не тільки психічні
захворювання, але й вживання наркотичних речовин, алкоголізм, обмеження
свого вільного часу тільки розважальними заходами тощо.
Особливо небезпечним є те, що деякий процент молоді шукаючи у
вільний час розваг схильні до вживання речовин які визивають ейфорію,
піднесений настрій – т.з. синтетичних наркотиків (анфітамін, екстазі та ін.), які
видаються за небезпечні ліки.
В засобах масової інформації вже неодноразово повідомлялось про тяжкі
психічні захворювання деяких юнаків і дівчат, що вживали подібні речовини.
Це – прямий шлях не тільки до руйнування волі, але й деградації особистості в
цілому.
Але слабкість волі типу класичної «обломовщини», тобто, безволля, стану
бездіяльності та ліні (за іменем Обломова, героя роману Гончарова), або
«маніловщини» – мріяне, бездіяльне відношення до навколишнього (за іменем
Манілова, одного з героїв «Мертвих душ» Гоголя), зумовлені здебільше
вихованням, коли людину ще з дитинства обмежують в діяльності, надмірно
опікують або є наслідком деяких потологій характеру, що пов’зані з неробством
і надмірним захопленням розвагами.
Вольові особливості особистості (за К.Платоновим)
Мета і
Вольові Боротьба і Здійснення
прагнення її Рішення
властивості вибір мотивів рішення
досягнути
Сильна воля Чітке Обґрунтовані і Обґрунтоване і Стійке
усвідомлення швидкі стійке
мети,
 прагнення
інтенсивне
Наполегливі Віддалена, Нормальні Нормальні Дуже
сть прагнення стійка
інтенсивне
Впертість Об’єктивно Визначається Необґрунтовані, Стійка
неоправдані завзятою але з
думкою інтенсивним
стремлінням
Податливіст Легко Визначаються Легко Різка
ь змінюється впливом інших змінюється
осіб
Сугестивніст Відсутні Відсутні Надається ззовні Різка
ь
(податливіст
ь)
Рішучість Чітке Швидкі, але не Чітке і стійке Стійке
усвідомлення завжди
мети, обґрунтовані
прагнення
інтенсивне
Нерішучість Те ж саме Тривалі, Відсутнє або Відсутнє
інколи без швидко
вибору мотиву змінюється
Слабовілля Нечітка, Незавершені Без прагнення до Не стійке
прагнення дуже його виконання
слабке

В залежності від сили перешкод, виділяють три рівні саморегуляції

людини:
1. Простий вольовий акт;
2. Складний вольовий акт;
3. Особово значимий вольовий акт, що здійснюється при мобілізації всіх
сил особистості.
В простому вольовому акті є дві стадії (етапи):
 1) Збудження до дії, що спрямовано на більш-менш усвідомлену мету;
2) Безпосередня дія, що здійснюється майже після отримання імпульсу, це
дія майже за звичкою.
Такий вольовий акт не ускладнений боротьбою мотивів, не визиває
внутрішніх роздумів і протиріч. Як правило людина діє керуючись якимись
важливими або актуальними для неї потребами і мотивами (усвідомленими і не
усвідомленими). На основі таких дій формуються звички – негативні і
позитивні.
Складний вольовий акт вимагає значного напруження сил:
наполегливості, долання внутрішніх і зовнішніх перешкод, цілеспрямованість
дій.
Складний вольовий акт включає три етапи: підготовчий, основний і
заключний.
1. П ідготовчий етап складається з наступних вольових дій:
 Усвідомлення цілі;
 Боротьби мотивів;
 Прийняття рішення;
 Вироблення плану дій;
 Вибір необхідних засобів досягнення цілі (існує не завжди).
В залежності від обставин порядок цих дій може змінюватись, наприклад,
починатися з боротьби мотивів. Вольове зусилля проявляється в кожній дії і тим
більше при прийнятті рішення.
2. Основний етап: виконання дій, подолання труднощів і перешкод,
досягнення цілі. Цей етап потребує значних вольових зусиль, щоб залишити у
силі прийняття рішення і виконати його. Саме в боротьбі з труднощами
змінюються і шліфуються вольові якості.
3. Заключний етап вольового акту: оцінка та аналіз зробленого.
Усі вольові дії, особливо отриманий результат, засоби його досягнення
мають великий вплив на свідомість людини. Успіх в виконанні вольової дії
супроводжується позитивним емоційним забарвленням, задоволенням, що
сприяє виробленню у людини потреб в здійсненні таких дій, формує
відповідний досвід, звички, риси характеру. Недосягнення отриманого
результату або отримання не того результату, що планувався, також впливає на
свідомість людини: в неї виникає привід для роздумів стосовно недостатньої
розвинутості своєї вольової сфери, а також інтелектуальної, пізнавальної та ін.
сфер.
Вищим проявом складної вольової дії людини, яка керується вищими
моральними потребами і мотивами (обов’язок, подолання самого себе, тощо) є
вчинок (його треба відрізняти від проступку, який навпаки, визначається
потребами і мотивами самого нижчого рівня).
Особливо значимий вольовий акт. Особливістю такого вольового акту є те,
що він здійснюється в дуже обмежений час, при мобілізації всіх сил
особистості, як порив. В таких умовах межі етапів вольового акту зникають,
вольові дії як би зрощуються. В особливо значимому вольовому акті найбільше
значення мають головні мотиви дії і сила прийнятого рішення. Зазвичай,
особливо значимий вольовий акт відбувається в екстремальних (небезпечних
для життя) умовах: в бою, при стихійних лихах, катастрофах, коли необхідно
долати значні природні і внутрішні (життєві) перешкоди тощо. Такий вибір
людини дуже часто має світоглядний характер.
Вищим проявом особливо значимого вольового акту є героїчний вчинок.
Головною його відміною від сміливої, але відчайдушної дії є мотив, яким
керувалась людина. Для героїчного вчинку характерні мотиви (переконання і
почуття) самого вищого рівня – моральні (морально-політичні): патріотизму,
громадянського, службового обов’язку, службового товариства, альтруїзму
тощо.
Хоч така дія здійснюється в дуже обмежений час, людина інколи готується
до неї все життя (інколи не усвідомлюючи це).
В цілому, воля отримує риси розвинутості не тоді, коли людина охоплена
мотивами «Я хочу», а коли вона долає труднощі на основі мотиву «Я повинен».
При організації і здійсненні роботи по вихованню у співробітників
вольових якостей необхідно враховувати найбільш важливий принцип
психології, згідно з яким найбільш важливі якості людини формуються в
діяльності.
В практиці професійного виховання доцільно використовувати метод
переносу простих навичок долання труднощів на механізми формування
навичок подолання більш складних перешкод. При цьому необхідно
дотримуватись наступних психолого-педагогічних умов: постійний вплив на
зміну мотивів поведінки, багаторазовість, систематичність і поступовість
вправ тощо.
Професійно важливими є такі вольові якості особистості, як
цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, самостійність, стриманість,
самовладання, ініціативність, енергійність, сміливість та інші, які з свого боку
формують такі комплексні якості особистості як дисциплінованість,
відповідальність.
На основі психічних процесів, здійснюється формування психічних станів
і утворень.
 2.3. Психічні стани особистості. Вплив керівника на
психічні стани підлеглих
Психічний стан – це сучасні цілостні явища, які проходять в психіці
людини або впливають на протікання його психічних процесів, прояв
властивостей особистості і його діяльності. Це відображення особистістю
ситуації в динаміці психічної діяльності, що виражається в єдності поведінки
та переживання на певному проміжку часу.
Психічний стан – це певний рівень працездатності (активності) і якості
функціонування психіки людини, характерний для нього кожний певний момент
часу.
Поняття «психічний стан» використовується для виділення в психіці
індивіда відносно статичного моменту, на відміну від поняття «психічний
процес», що підкреслює динамічні моменти психіки, і поняття «психічна
властивість», що вказує на стійкість проявлень психіки людини.
Основні показники психічного стану: цілісність, ситуативність, сталість у
часі, єдність поведінки та переживання, зв’язок з особистісними особливостями
і психічними процесами.
Динаміка психічного стану складається із таких етапів:
 становлення (Виникнення);
 перебіг;
 кульмінація;
 спад;
 зникнення.
Перебіг цих етапів залежить від динамічності нервової системи людини,
тобто різна динамічність зумовлює різний характер протікання психічних
станів. Також слід мати на увазі основні характеристики динаміки –
періодичність, циклічність, повторення психічного стану (у зв’язку з
біоритмами).
Класифікація психічних станів.
1. По суто психологічним ознакам (зв'язок з відповідними
психологічними процесами):
 Інтелектуальні (сумнів, задумливість, цікавість);
 Емоційні (настрій, неспокій);
 Вольові (рішучість, розгубленість, наполегливість тощо);
 Комбіновані (зосередженість, стійкість, піднесення, занепад).
2. По ролі в структурі особистості:
 ситуативні
 особисті
  групові
3. По глибині переживань:
 Глибокі (афект, паніка);
 Поверхневі (коливання, настрій).
4. По характеру впливу на особистість, колектив(групу):
 Позитивні (активність, бадьорість, натхнення);
 Негативні (пасивність, апатія, ейфорія).
5. По тривалості
 Довготривалі (настрій, неспокій);
 Короткотривалі (переляк, радість).
6. По ступені усвідомленості:
 Усвідомлені (рішучість, стійкість, зібраність);
 Неусвідомлені (афект, паніка).
Наше життя – це зміна психічних станів.
Отже, між психічними процесами, властивостями та утвореннями
існують зв’язки і взаємо переходи. У цьому проявляються цілісність психіки
людини, а її психічний стан виступає як єдине ціле, щодо інших компонентів
психіки.
Яким чином керівник може впливати на механізми виникнення
відповідних психічних станів?
Основні напрямки такого впливу:
1. Першим напрямком роботи начальника щодо формування позитивного
психічного стану є створення здорового морально-психологічного клімату в
підрозділі. Створити оптимальну ситуацію для впливу на психічні стани
підлеглих означає сформувати необхідні умови, обставини для їх повноцінної
життєдіяльності. Шляхом відповідної зміни оточуючого середовища, яке
безпосередньо впливає на зміну ситуації, можна сформувати новий психічний
стан, подолати негативні психічні стани.
2. Наступним, важливим напрямком створення позитивних станів є
знання індивідуально-психологічних особливостей підлеглих та їх врахування в
роботі.
3. Третій, дуже важливий напрямок роботи керівника щодо управління
виникненням психічних станів, – допомогти підлеглим знайти «особистісний
смисл» у службі, який є системостворюючим фактором, тобто дає змогу
об’єднувати в цілісну функціонально-динамічну систему різні психологічні
особливості співробітника.
4. Важливими напрямками роботи керівника підрозділу щодо утворення
та підтримання позитивного психічного стану є оптимізація процесу
спілкування між співробітниками та його гуманізація, а також високоякісна
організація професійної підготовки в підрозділі.
5. Наступним важливим аспектом створення здорової морально-
психологічної атмосфери, доброго настрою є особистий приклад керівника,
його психічний стан. По-перше, його особистий психічний стан впливає на
ефективність власної діяльності і, по-друге, безпосередньо формує психічний
стан підлеглих (оптимізм, бадьорість, впевненість тощо).
Найбільш значущими рисами, що впливають на психічний стан керівника,
є його професійна майстерність, комунікабельність, цілеспрямованість, емпатія
тощо. Особливо важливе значення психічний стан начальника має в
екстремальних ситуаціях, доланні труднощів служби.

Висновки:
1. Керівнику для успішного виховання підлеглих і керівництва їх
діяльністю необхідно постійно враховувати психічний стан підлеглих. Від
психічного стану, в якому знаходиться підлеглий на даний момент, дуже
залежить його успіх у вивченні професійної справи, у виконанні
повсякденних службових обов’язків, його поведінка і взаємовідносини з
начальниками та співслужбовцями.
2. Психіка людини за своїми проявами складна та багатообразна. Але вона
завжди виступає в структурній єдності, в сукупності усіх багатообразних
елементів: психічних процесів, психічних станів, психічних властивостей і
психічних утворень. Тому і підхід до вивчення психіки людини і впливу на неї
повинен бути комплексним.
 Тема 3. Психічні властивості особистості

3.1. Спрямованість – ведуча властивість особистості, її структура та

зміст.
3.2. Темперамент людини, його фізіологічні основи, типи і властивості.
3.3. Характер, як інтегральна якість особистості.
3.4. Особливості формування і розвитку здібностей особистості.

Вступ
Одним з найважливіших компонентів структури психіки особистості є
психічні властивості особистості.
Психічні властивості – це стійкі, стабільні утворення, які забезпечують
певний рівень поведінки та діяльності, типовий для цієї особистості.
На відміну від процесів та станів психічні властивості стійкі та
постійні. Проте, це не виключає можливості їх розвитку.
Виникнувши на основі психічних процесів і станів, властивості завдають
в свою чергу суттєвий вплив на них.
Психологічні властивості особистості:
1. Спрямованість;
2. Темперамент;
3. Характер;
4. Здібності.
Вони складають основну характеристику особистості і в значній мірі
визначають морально-психологічний стан людини.
В навчальних цілях ми будемо розглядати кожну властивість окремо, але
необхідно знати, що вони взаємопов’язані і взаємообумовлені, виступають в
діалектичній єдності, виявляються в особистості в цілому.
Наприклад: на основі темпераменту і в залежності від розвитку тих чи
інших здібностей, складається характер. Або немає таланту без характеру і таке
інше.
Метою вивчення даної теми є допомога курсантам в засвоєнні і
усвідомленні знань, необхідних для вивчення особливостей психіки
особистості, складання її психологічного діагнозу навчання, виховання,
розвитку і психологічної підготовки підлеглих, а також для власного
самовиховання.
 3.1. Спрямованість – ведуча властивість особистості, її структура та зміст
Метою розгляду цього питання є вивчення основних компонентів
структури мотиваційної сфери особистості, які характеризують спрямованість
особистості.
Практично ніхто з великих вчених психологів не заперечує того, що
ведучим компонентом структури особистості, її системоутворюючою
властивістю є спрямованість.
Спрямованість це сукупність стійких мотивів, які визначають поведінку
і діяльність особистості в різних зовнішніх умовах;
 це зорієнтованість рухів, дій, вчинків на ті чи інші конкретні цілі;
 це система цілей, які базуються на потребах особистості; це особиста
цілеспрямованість.
Спрямованість – це стрижень, ядро особистості.
Якщо спрямованість людини відома, то з великою ступеню ймовірності
можна прогнозувати його поведінку.
Спрямованість особистості базується на потребах та структурно включає
мотиви діяльності і поведінки, світогляд, систему цілей особистості,
психологічні установки.

Духовні: Складні:
в знаннях;  ДАЛЕКІ
в діяльності;
1 23 4 5 потреб в перекон Ц
спілкуванні ання; І
мо  ідеали; ПЕРСПЕКТИВ
Л
Матеріальні: ти 
І
в їжі;
в одязі; схильно БЛИЗЬКІ
у сті;
відпочинко  інтереси;

Зовнішнє оточення:
1. Загальносуспільне;
2. Регіональне, місцеве;
3. Професійне;
4. Побутове;
5. Сімейне.
Виникнення спрямованості особистості пов’язано з потребами.
 Потреба – це певна необхідність людини, як особистості чи організму в
якомусь конкретному соціальному чи біологічному за своєю природою
предметі, без задоволення якої неможливо обійтись.
Потреби різні. Їх можливо розділити на дві великі групи: матеріальні та
духовні.
Матеріальні потреби людини, як організму:
– в їжі, відпочинку, житлу, одежі та інше.
 Якщо ці потреби не задовольняються, то людина фізично існувати не
може.
 Якщо вони задовольняються нерегулярно чи неповно, то в людини
погіршується настрій, виникає невдоволення.
Духовні потреби включають такі, як потребу в знаннях навколишнього
світу, ситуації, потребу в діяльності, потребу в спілкуванні з іншими людьми, їх
підтримці, повазі, потребу в самозатвердженні, самовиразу.
Якщо незадоволення матеріальних потреб позначається на житті людини,
то незадоволення духовних потреб веде до деградації його духовного образу.
Формуються індивідуальні потреби в процесі життя під впливом
середовища та виховання.
Кожна людина є представником суспільства, займає конкретні соціальні
позиції. Це і впливає на зміст його потреб. Але соціальне оточення не прямо
впливає на зміст його потреб, а через безпосереднє середовище, зокрема через
професійне оточення. Проте воно також не тільки безпосередньо впливає але й
трансформується, переломлюється через середовище побутового оточення.
Цей вплив в свою чергу опосередковується через сім’ю.
Таким чином, в результаті як би багатошарових впливів, котрі
взаємодіють і своєрідно опосередковують один одного, і формується зміст
індивідуальних потреб.
На основі потреб людини формуються мотиви діяльності особистості.
Мотив – це сила, яка зумовлена потребами людини;
- це сила, що спонукає людину до постановки мети і до дій, учинків до
здійснення цієї мети;
- це спонукання до вчинення акта поведінки, що збуджується системою
потреб людини і яке усвідомлене або неусвідомлене ним;
В кожному мотиві складно поєднуються різноманітні духовні
і матеріальні потреби з перевагою якоїсь з них.
Мотиви, які спонукають людину до здійснення вчинків, розрізняються за
формою:
а) прості мотиви;
б) більш розвинені, складні мотиви;
 а) Прості мотиви, в більшості своїй пов’язані з матеріальними потребами
людини.
 Потяг – найбільш елементарна форма мотиву. Виникає при
необхідності задоволення біологічних потреб, частіше не усвідомлюється
людиною, може діяти стихійно. Мотивація поведінки в формі потягу часто
буває приводом дисциплінарних проступків.
 Бажання – більш високий мотив. Це усвідомлення людиною своїх
потреб. Однак бажання частіше спрямоване на цілі, у можливості досягнення
яких людина не дуже впевнена.
 Хотіння – це мотив близький до бажання. У ньому виражається
усвідомлена потреба, частіше всього матеріального порядку. На відміну від
бажання спонукальна сила хотіння більш висока.
б) Складні форми мотивів характерні для духовних потреб.
 Інтерес – переважне, вибіркове відношення людини до якихось явищ,
предметів, певної діяльності, проявляється в зосередженні уваги, думок на них.
Наявність інтересів є сприятливою передумовою для розвитку здібностей,
успішного навчання. Особисті інтереси є суттєвими стимулами розширення
кругозору, придбання нових знань, підвищують пізнавальну активність
людини.
Проте інтерес – мотив нестійкий. Він може або зникнути, або
перетворитися в схильність.
 Схильність – виражене прагнення (тенденція) людини до чого-небудь,
до якої-небудь діяльності.
Схильність – сильний, стійкий мотив. Людина з вираженою схильністю
до своєї професії завжди досягає значних результатів, так, як розвиток
схильності породжує любов до своєї професії, велике працелюбство.
 Більш сильним мотивом, спонукачем вчинків та дій людини є ідеал – це
найвища ціль особистих прагнень, діяльності.
Людині властиво мати ідеал, бо ідеал це фактор сили, працездатності
особистості.
У кожного свій ідеал. Це або реальний, конкретний, живий образ, або
узагальнений, абстрактний, який поєднує в собі окремі риси, сукупність норм
поведінки людини.
 Найсильнішим, складним і високим мотивом поведінки і діяльності
людини є його переконання.
В психологічному плані переконання являють собою своєрідний сплав
пізнавальних, емоційних і вольових елементів. Це знання і погляди, проникнуті
почуттями і вольовими прагненнями. В їх істинності людина глибоко впевнена.
 При достатньому розвитку і глибокому змісту переконань їм
підпорядковуються всі інші мотиви.
Але якщо переконання ґрунтується на покривленому, помилковому
(хибному) знанні, то таке переконання може змінюватись (інколи на
протилежне) тоді, коли людина отримує більш достовірні знання про певне
явище. Так може бути тоді, коли відбувається докорінна перебудова парадигми
всіх знань, наприклад при зміні суспільно-економічного устрою тощо.
Не кожна людина і не завжди готова до зміни власних переконань, бо
вони можуть ґрунтуватися переважно не на знаннях, а на глибоких почуттях
або на вірі – інтуїтивній впевненості в їх правільності. Все це може
супроводжуватись психічними порушеннями в інтелектуальній і вольових
сферах особистості і знаходити вираз в таких явищах, як відмова від активної
участі в суспільному житті, невротизм, захоплення різноманітними ідеями і
неперевіреними теоріями, необґрунтована впертість, соціальний екстремізм,
тощо.
Найважливішим елементом спрямованості особистості, головним
мотивом її діяльності є світогляд. Світогляд являє собою сукупність знань,
поглядів, переконань про навколишній світ, події, факти, людей, самого себе.
В психологічну структуру світогляду особистості включені філософські,
політичні, соціально-економічні, моральні, правові та інші погляди,
переконання і почуття.
Погляд – це перехідна ступінь від знань до переконань.
Потребуючо-мотиваційна сфера є, так би мовити, фундаментом
спрямованості особистості.
На цьому фундаменті формується життєві цілі особистості, тобто
розглянуті мотиви в своїй сукупності виступають в якості збуджувачів, які
заставляють людину ставити перед собою певні цілі.
В психологічному плані ціль – бажаний, ідеальний результат діяльності.
Виділяють цілі ближні, дальні, перспективні.
Система цілей особистості складає її цілеспрямованість.
З цілями нерозривно зв’язані установки, наміри, прагнення і перспективи
особистості, які є формами прояву спрямованості.
Нерідко виховна робота з окремими «важкими» співробітниками є
малоефективною тільки тому, що вони втратили перспективу в службі, житті.
Особливе значення проблема перспектив особистості має в виховній
роботі з молодими начальниками, випускниками ВНЗ.
Види спрямованості особистості:
1. Загальна;
2. Морально-політична;
 3. Професійна – проявляється в стійкому намірі оволодіти якоюсь
професією і займатися по спеціальності;
4. Побутова – виражається в матеріальних, життєвих, а також культурних
устремліннях.
Шляхи формування службово-професійної спрямованості:
1. Роз’яснення необхідності, цілей і значимості служби у
Держспецзв’язку, вимоги до особистості.
2. Організація службової діяльності у відповідності з законами і статутом.
3. Наближення умов навчання до реальних умов майбутньої діяльності.
4. Створення умов для задоволення потреб, як матеріальних, так і
духовних.
5. Розвивати інтерес до служби.
6. Активізація самовиховання.
В наступних темах будуть розглянуті основні шляхи розвитку сфери
особистості в цілому.
Таким чином, знаючи спрямованість особистості співробітника, тобто
зміст його потреб, мотивів, цілей можна передбачити його поведінку в різних
ситуаціях, а значить, правильно ним керувати і виховувати.

3.2. Темперамент людини, його фізіологічні основи, типи і властивості

Серед індивідуально-психологічних особливостей, які визначають
відмінності людей, суттєве місце займає темперамент (латинське слово
«temperamentum» – «суміш»).
Темперамент – це така властивість особистості, в якій виражається
динаміка психіки і поведінки. Під темпераментом розуміється характеристика
психіки людини, яка включає компоненти емоційності, рухової та мовної
активності, які проявляються в жестах, міміці, рухах.
Темперамент можна розділити на чотири найбільш узагальнених типа:
холеричний, сангвінічний, флегматичний, меланхолічний.
Такий розподіл має довгу історію. Ще давньогрецький лікар Гіппократ
(5ст. до н.е.) вважав, що поведінка людини залежить від співвідношення в
організмі чотирьох рідин. В подальшому від назви рідин, які переважають в
організмі, відбулася назва темпераментів: у сангвініків – крові (сангуіз); у
флегматика – слизі (флегма); у холериків – жовчі (холе); у меланхоліків –
чорної жовчі (меланхоле).
Ця система пояснень суті темпераменту отримала назву гуморальної і
вона має чисто історичний інтерес. Але в 20 ст. виникли інші системи
пояснення темпераменту.
 1. Конституційна система пояснює сутність темпераменту особливостями
будови тіла людини (Є.Кречмер, 1921 р., У.Шелдон). Головна думка цієї
концепції: форма тіла визначає темперамент і схильність до відповідних
психічних захворювань.
Кремчер виділив 4 конституційні типи будови тіла, кожному з яких
відповідає певний тип темпераменту.
1. Лептосоматик – характеризується високим ростом, тендітною
(хрупкою) будовою тіла з вузькими плечами, плоскою грудною клітиною.
Лептосоматику відповідає шизотомічний темперамент. Це замкнута, вперта,
схильна до значних коливань емоцій людина, яка дуже повільно змінює свої
погляди.
2. Атлетік – це людина з розвинутою мускулатурою, міцною будовою
тіла, широкими плечима і вузькими стегнами. Йому відповідає іксотомічний
тип темпераменту. Це спокійна, слабо вразлива людина, з стриманими мімікою,
жестами і невисокою гнучкістю мислення.
3. Пікнік – людина невеликого зросту, з круглою головою на кроткій шиї,
великим животом, товста. Тип темпераменту – циклотомічний. Він легко
контактує з іншими, має реалістичні погляди, стриманий, спокійний, не дуже
вразливий, але важко пристосовується до нових ситуацій
4. Диспластик – будова тіла деформована, диспропорційна (наприклад
занадто великий зріст). Тут можливе різне співвідношення типів темпераменту
з перевагою одного з основних.
Основний недолік цього підходу – недооцінка особливостей будови
нервової системи людини і зовнішніх умов формування психічних
властивостей індивіда.
2. Концепція темпераменту і характеру К.Леонгарда (див. акцентуальні
теорії характеру).
3. Вчення І.П. Павлова про типи вищої нервової діяльності; це найбільш
науково обґрунтоване пояснення причин різних темпераментів.
Наукове пояснення причин різних темпераментів дає вчення І.П. Павлова
про типи вищої нервової діяльності.
Фізіологічну основу темпераменту складає тип вищої нервової
діяльності (ВНД), яка характеризується співвідношенням двох основних
нервових процесів в корі великих півкуль головного мозку – збудження та
гальмування.
Збудження – це функціональна активність нервових клітин і центрів кори
головного мозку.
Гальмування – це процес припинення активності нервових клітин і
центрів.
 Збудження і гальмування характеризується трьома основними
властивостями: силою, зрівноваженістю, рухливістю.
а) Сила нервових процесів залежить від працездатності нервових клітин і
визначається здатністю нервової системи витримувати найбільші навантаження
без шкоди для нервової системи.
б) Врівноваженість нервових процесів означає відповідність стану
збудження стану гальмування. Перевага одного із цих процесів над іншим
говорить про незрівноваженість ВНД людини.
в) Рухливість, тобто швидкість виникнення, припинення і зміни
збудження і гальмування, що проявляється в бистроті переходу людини від
стану покою до стану активності і навпаки.
Різне поєднання сили нервових процесів, їх рухливості і рівноваги дає
різні типи ВНД, а кожному із них відповідає свій темперамент (див. таблицю).
Тип ВНД не тотожній темпераменту.
Перше – поняття фізичне.
Друге – психологічне.
Співвідношення темпераментів з типами нервової
системи і психічними реакціями

Особливості Типи нервової системи

нервових
Нестримний Живий Інертний Слабкий
процесів
Сила Сильний Сильний Сильний Слабкий
Врівноваженість Неврівноважений Зрівноважений Врівноважений Неврівноважений
Рухливість Рухливий Рухливий Інертний Рухливий або
інертний
Швидкість Швидка Швидка Повільна Повільна
реакцій
Сила реакцій Надмірна Помірна Сильна Слабка
Темперамент Холерик Сангвінік Флегматик Меланхолік

Перший тип – сильний, неврівноважений, рухливий – холерик. Тип ВНД

– нестримний.
Холерик, як правило, рвучкий, швидкий, нетерплячий, енергійний,
діяльний, відрізняється високою реактивністю і активністю, різкою зміною
почуттів, які глибокі і супроводжуються сильними переживаннями. Йому
нелегко стримувати свої емоції і почуття, що утворює деякі складнощі в роботі
і в контактах з іншими. Неврівноважений. Як правило, швидко приймає
рішення, ініціативний, схильний до ризику.
При недостатньому вихованні різкий, грубий, нестриманий, агресивний.
 Стендаль стверджував, що холеричний темперамент – це темперамент
видатних людей. Дійсно, багато державних і воєнних діячів (Петро І, Суворов,
Наполеон) були яскраво вираженими холериками.
Другий тип – сильний, зрівноважений, рухливий – сангвінік. Тип ВНД –
живий.
Сангвінік – як правило активний, рухливий, товариський, життєрадісний,
швидко реагує на зміну обстановки, легко справляється з роботою, невдачі і
неприємності переживає порівняно легко, швидко знаходить контакт з людьми.
Охоче береться за живе діло, здатний до захоплення. Продуктивний при
динамічній і різноманітній роботі, швидко схоплює нове.
Негативним у сангвініка може бути відсутність старанності,
наполегливості, проявлятися такі якості як легкодумство, не здатність довести
справу до кінця.
Типовими сангвініками були Гагарін, Нікулін.
Третій тип – сильний, зрівноважений, малорухливий – флегматик. Тип
ВНД – інертний (спокійний).
В поведінці флегматик зазвичай урівноважений, рідко виходить з цього
стану. Працездатний, наполегливий, здатний до великого напруження,
взявшись за діло, доводить його до кінця. Він рівний у відношеннях, в міру
товариський, не полюбляє попусту балакати.
Разом з тим він повільний, малорухливий, що проявляється і в мисленні, і
в поведінці; вирішуючи задачу, довго її обмислює, йому необхідний час для
розкачки, для зосередження уваги, для його переключення на інший об’єкт.
Вони добре підходять для роботи, яка потребує методичності, спокою,
довготривалої працездатності.
Полководець Кутузов був наділений явними рисами темпераменту
флегматика.
Четвертий тип – слабкий, незрівноважений, малорухливий – меланхолік.
Тип ВНД – слабкий.
Емоційно чутливий, а значить легко ранимий, образливий, нерішучий.
Повільно звикає до нової обстановки, гостро реагує на труднощі, які здаються
йому більшими, чим вони є насправді.
Різкі, сильні впливи викликають в нього розгубленість, виводять з
рівноваги.
Офіцеру-керівникові необхідно підтримувати таку людину, по
можливості виховувати в ньому впевненість в своїх силах. Критика дій
меланхоліка, як правило, приносить тільки шкоду.
Серед видатних людей меланхоліками були Чайковський, Гоголь, Шопен.
 Треба зазначити, що немає кращих або гірших темпераментів, кожен з
них має, як позитивні сторони, так і недоліки.
В житті в «чистому вигляді» описані типи темпераментів зустрічаються
рідко. Як правило, кожній людині притаманні риси різних типів темпераменту.
Проте необхідно пам’ятати, що закладені в людину задатки можуть проявитися
в самий непідходящий момент. Сангвініку потрібно пам’ятати, що потрібно
бути серйозним; холерику – «не забувати про гальма»; флегматику – бути більш
живим і гнучким; меланхоліку – невдачі відрізняти від катастроф, негаразди від
біди.
Керівник повинен знати, що темперамент людини неможливо
переробити. Через це не треба займатися «боротьбою з недоліками
темпераменту», а їх корекція повинна складатися з того щоб знайти переваги
одного типу чи іншого темпераменту, які можна було б раціонально
використати в ділі.
Більшість дослідників темпераменту виділяють такі його властивості, які
тісно пов’язані між собою і з якостями характеру.
1) Сила, рухомість, швидкість і врівноваженість психічних процесів;
2) Сенситивність – особливість людини, яка проявляється в виникненні
чутливості (психічній реакції) на зовнішній подразнювач найменшої сили;
підвищена чутливість до подій, що з нею відбуваються.
3) Реактивність – особливість людини, зв’язана з силою емоційної
реакції на зовнішні і внутрішні подразнювачі.
4) Активність – енергетичність психічної діяльності, здатність людини,
яка заключається в подоланні внутрішніх та зовнішніх обмежень в діяльності,
поведінці.
5) Пластичність – ригідність – здатність людини гнучко і легко
пристосовуватися до нових умов, або навпаки, інертно вести себе в інших
умовах.
6) Екстраверсія-інтраверсія – особливість людини, яка виражається в
переважній направленості активності особистості або назовні (на світ зовнішніх
об’єктів: оточуючих людей, предмети), або на самого себе (на явища
суб’єктного світу, на свої переживання и думки).
Від темпераменту залежать такі властивості особистості, як вразливість,
емоційність, імпульсивність і тривожність (хвилювання).
Вразливість – це сила впливу на людину різноманітних подразників, час
збереження їх в памяті і сила реакції на них (різні впливи впливають по
різному).
Емоційність – це швидкість і глибина емоційної реакції людини на ті чи
інші події.
 Імпульсивність – це показник стриманості або нестриманості реакції
людини на якість події (на скільки вона опереджає розумове рішення).
Хвилювання – показує як часто в людини виникає неспокій і такі
переживання, як побоювання і страх.
В діяльності і відносинах між співробітниками велике значення має
сумісність людей за темпераментом. Так, якщо холерик і флегматик працюють
разом, то це може привести до конфлікту. Холерик буде докоряти флегматика в
повільності, а флегматик холерика – в неточності, неякості роботи.
Але що стосується сім’ї і друзів, то тут протилежні темпераменти, як
правило, доповнюють один одного (крім холериків). Найбільш універсальними
партнерами є флегматики, яких задовольняє всіякий темперамент, крім
власного.
Темперамент, будучи вродженим, є базою більшості психічних
властивостей особистості.

3.3. Характер, як інтегральна якість особистості

Характер (від. грец «charakter» – риска, чеканка, печатка) – це психічна
властивість особистості, яка визначає типову лінію поведінки людини і яка
виражається в її відношенні до оточуючого світу, до діяльності, інших людей,
до самого себе.
Це – сукупність порівняно стійких і постійно проявляющихся рис та
якостей особистості, які обумовлюють особливості її поведінки.
В характері найбільш повно виражаються індивідуальні особливості, риси
людини. Не випадково прояви характеру іноді називають життєвим почерком
особистості.
Значення характеру відображено в прислів’ї:
«Посеешь поступок, – пожнешь привычку
посеешь привычку, – пожнешь характер
посеешь характер, – пожнешь судьбу».
Біологічною основою характеру є темперамент. Він визнає в характері
такі риси як зрівноваженість поведінки, динамічність реакції. Але на відміну
від темпераменту, характер – це прижиттєве придбання особистості. Тобто
особливості характеру залежать не тільки від особливостей темпераменту, але й
соціального досвіду особистості, його особистих якостей. У людини з
сформованим характером темперамент перестає бути зовнішньою формою
прояву особистості. Темперамент розуміється як природна основа або
динамічна основа характеру.
 Структура і зміст характеру кожної людини визначається його
спрямованістю, особливостями вольових, емоційних і інтелектуальних якостей,
а також взаємозв’язками між цими компонентами (наявністю гармонії або
конфлікту між ними).
Характер довгий час ототожнювався з волею. Вислів: «людина з
характером» розглядалась як синонім вираження «вольова людина».
Воля пов’язана з силою характеру, його твердістю, рішучістю. З одного
боку в вольових вчинках характер формується і проявляється, з іншого – коли
воля стає властивістю характеру, то останній обумовлює поведінку людини,
його вольові вчинки.
Теж саме можна сказати про почуття. З одного боку почуття залежать від
рис характеру, а з іншого є характерними рисами особистості, визначаючи,
таким чином, характер людини.
В залежності від співвідношення різних якостей характеру можна
виділити найбільш типові риси характеру – тобто індивідуальні звички, форми
поведінки. Їх поділяють на 4 групи:
1. Загальні (моральні). Вони виражають спрямованість та фундаментальні
і моральні якості особистості: любов до Батьківщини, усвідомлення
громадянського і службового обов’язку і відповідальності, колективізм,
чесність, товариство, чутливість, ввічливість.
2. Інтелектуальні: винахідливість, загальмованість, переконливість,
цікавість, кмітливість, раціональність.
3. Вольові: витримка, рішучість, самостійність, виконливість, старанність
тощо.
4. Емоційні: вразливість, експансивність, гарячність, інертність,
життєрадісність, стриманість тощо.
Всі ці риси можна поділити на основні – ведучі і другорядні. Наприклад,
нерішуча людина завжди побоюється «як би чого не сталося», а якщо ведучою
рисою людини є альтруїзм, то вона без коливань іде на допомогу іншим людям.
Крім того, відміни в характерах людей можуть бути пов’язані з наявністю
у них різних локусів контролю свідомості.
Локус контролю – характеристика локалізації причин, виходячи з яких
людина пояснює свою поведінку, відповідальність, а також поведінку та
відповідальність інших людей, які він наглядає.
Інтернальний (внутрішній) локус контролю – пошук причин поведінки,
відповідальності в самій людині, в своїх якостях.
Екстернальний (зовнішній) локус контролю – намагання людини
пояснити причини своєї поведінки, відповідальності зовнішніми обставинами,
діями інших людей, долею тощо.
 Найбільш поширеною є класифікація рис і видів характерів в залежності
від відношень людини до окремих сторін дійсності. Ці відносини є
характероформуючими.
В характері можна виділити ряд підсистем або властивостей, які
виражають різні відносини особи до окремих сторін дійсності.
1. До першої підсистеми належать риси, які проявляються в відношенні
людини до навколишнього світу. Вони тісно пов’язані з спрямованістю і
ціннісними орієнтаціями людини (впевненість, принциповість, педантизм,
відповідальність, безпринципність та інші). Ця підсистема визначає моральний
зміст всіх інших якостей особистості. Так принципова і відповідальна людина
завжди проявить свої якості по відношенню до діяльності, інших людей, самого
себе, майна.
2. До другої підсистеми відносяться риси особистості, які проявляються в
діяльності (ініціативність, працездатність, працелюбство, добросовісність, або
навпаки, безініціативність, лінь та ін.).
3. Третю підсистему складають риси, які проявляються в відносинах
людини з іншими людьми (тактовність – безтактовність, ввічливість – грубість,
товариськість – замкненість та ін.).
4. Четверта підсистема – риси людини, які проявляються в відносинах
людини до самого себе (самокритичність – завищена сомовпевненність,
скромність – зазнайство, егоїзм, самозакоханість та ін.).
5. П’ята підсистема – риси людини, які проявляються в відношенні до
речей, майна, власного одягу тощо (акуратність, бережливість, щедрість або,
навпаки, неохайність, марнотратство, скупість та ін.
Тут приведені крайні (полярні) оцінки характеру, його рис і
особливостей. В реальному житті у характері людей спостерігається
різноманіття відтінків, переходів між полярними особливостями, чим в
більшості і пояснюється нескінчене різноманіття характерів, несхожість людей
одне на одного.
Характери також поділяють на сильні і слабкі, стійкі та нестійкі,
суцільні і несуцільні.
Характер кожної людини являє собою єдність індивідуального та
типового.
В світовій психологічній науці немає єдиної типології характерів, але
переважна більшість психологів виходили з наступних основних загальних
ідей:
а) досить рано сформувавшись, характер людини проявляє себе в період
подальшого життя, як більше або менше стійке психічне утворення;
 б) сукупність рис, які входять до характеру не випадкові, вони в
сукупності являють собою системи, які чітко відрізняються за типами, що й
дозволяє будувати типологію характерів;
в) відповідності з типологією характерів більшість людей може бути
розділена на певні групи.
Найбільш відомі наступні типології характеру:
1. Конституційні теорії, які пов’язують особливісті характеру з
зовнішнім видом людини, з її конституцією (Е. Кречмер, У. Шелдон).
2. Акцентуальні теорії, які зв’язують особливості характеру з його
акцентуацією, надмірною виразністю окремих рис характеру та їх сукупностей,
які являють крайні варіанти психічної норми, граничною з психопатіями
(Леонгард К., Ганнушкін П.).
3. Соціальна типологія характерів, в основі якої – відношення людини до
життя, суспільства, моральних цінностей (Е.Фромм, вітчизняні дослідники).
К. Леонгард до акцентуцій характеру відносить: демонстративний,
педантичний, нудний і схвильований типи (він досліджував стилі відносин між
людьми).
1. Демонстративний (істероїдний) тип – люди цього типу дуже
контактні, прагнуть лідерства, влади, хваління. Вони дуже впевнені в собі,
самолюбиві, схильні до інтриг, егоїзму. Крім цього: артистизм, оригінальне
мислення, вміння захоплювати людей і вести за собою.
2. Педантичний – цей тип відрізняється надмірним формалізмом в роботі,
службі. Але він завжди серйозний (поважний), надійний, акуратний, сумлінний
(добросовісний).
3. Нудний – схильний до моральних повчань, занудливості. Люди цього
типу дуже вразливі, конфліктні, чутливі до соціальної несправедливості. Вони
прагнуть досягти високих показників в діяльності, дуже вимогливі до себе,
дисципліновані.
4. Схвильований тип – характеризується слабкою контактністю,
похмурістю, занудливістю. В спокійному стані вони сумлінні, люблять дітей і
тварин. В стані емоційного збудження схильні до лайки, конфліктів.
Треба відрізняти акцентуації характеру від патології характеру.
Перші проявляються не завжди, а тільки в особливих обставинах і можуть
змінюватись.
Другі проходять «червоною ниткою» через все життя.
Соціальна типологія характерів, в основі якої – відношення людини до
життя, суспільства, моральних цінностей найбільш поширена.
Проте потрібно мати на увазі, що складність і різноманіття людської
особистості не вміщується ні в які типології. Але було б також помилково
недооцінювати схильність кожного з нас до якого-небудь типу або одночасно
декільком (сумісним один з одним) типом.
Загальновідоме твердження В. Гюго про те, що у людини три характери:
1. Той, який він сам собі приписує.
2. Той, який йому приписують.
3. Той, який є в дійсності.
Тому ознайомлення з типологією характерів дозволяє повніше
використовувати свої власні сильні сторони, нейтралізувати слабкі, а також
допомагає підібрати ключ до інших людей, оскільки відкриває скриті механізми
людських рішень і вчинків.
Характер не є вродженою властивістю особистості. Він формується і
розвивається на протязі всього життя в процесі діяльності людини під дією
соціальної сфери і виховання.
Формування характеру у співробітників потребує наполегливості,
сумлінної і цілеспрямованої виховної роботи і самовиховання.
Шляхи виховання характеру:
1. Формування і активізація позитивних мотивів поведінки;
2. Цілеспрямоване накопичення досвіду, звичок, поведінки;
3. Вміле використання можливостей колективу;
4. Використання прикладів позитивних характерів;
5. Самовиховання характеру.

3.4. Особливості формування і розвитку здібностей особистості

Здібності – це сукупність таких індивідуально-психологічних
особливостей людини, які дозволяють їй успішно оволодіти і займатися одним
або декількома видами діяльності та вдосконалюватися в них.
Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які
забезпечують успіх діяльності і легкість оволодіння нею.
Здібності людини виявляються не в знаннях, навичках та вміннях, як
таких, а в тому, наскільки швидко, глибоко, легко і міцно здійснюється процес
оволодіння ними.
Природну основу здібностей складають задатки – вроджені особливості
нервової системи та організму в цілому. Вони можуть передаватися в спадок.
Наявність задатків є однією з передумов успішного розвитку здібностей.
Наприклад: у Моцарта музична обдарованість виявилась в три роки, з чотирьох
років він грав на клавесині, з п’яти років складав музику, у вісім років почав
створювати свої перші сонати та симфонії, в одинадцять років – оперу.
 Люди не народжуються здібними або нездібними взагалі. Вони
народжуються з деякими задатками, тобто з тими чи іншими анатомо-
фізіологічними особливостями організму. Але сформуються або ні відповідні
здібності на основі тих або інших задатків, в вирішальному ступені залежить
від умов життя і діяльності людини.
Відомо, що Чаплін вийшов на сцену в 5 років, і отримав успіх, чим був
так вражений, що зрозумів: сцена – це його поклик.
Тому дуже важливо своєчасно провести діагноз задатків, інших якостей і
виявити їх.
Можна привести приклад пізнього розвитку здібностей: І.А. Крилов
почав писати байки в 40 років, письменник С.М. Аксаков першу книгу написав
в 56 років.
Проте треба відмітити, що успішний результат діяльності не обов’язково
повинен бути пов’язаний з розвинутими здібностями. Результативність
діяльності може знаходитися в прямій залежності від наявності таких якостей,
як працелюбство, цілеспрямованість, упертість та ін.
Нерідко ми зустрічаємося в житті з прикладами, коли якість виконаної
роботи стала наслідком не здібностей, а результатом завзятої праці.
Можна навести багато прикладів, коли людина виконує роботу без
зайвого зусилля та напруження, з мінімальною затратою енергії. В цьому
випадку головне значення мають здібності.
А іноді, виконуючи роботу, людина не виявляє хисту до даного виду чи
роду діяльності. В подібних ситуаціях людина свідомо, а частіше всього
підсвідомо вдається до компенсаторних дій. Сутність їх полягає в доповненні
відсутніх здібностей іншими, більш сильними сторонами – впертістю,
наполегливою працею, самоорганізацією.
Класифікація здібностей:
 Загальні – ними визначаються успіхи людини в найрізноманітніших
видах діяльності і спілкування (розумова здібність, розвинуті пам’ять і мова,
точність і тонкість рухів і т.п.).
 Спеціальні – визначають успіхи людини в окремих видах діяльності і
спілкування, де необхідні особливі задатки та їх розвиток (здібності
математичні, технічні, художньо-творчі, літературно-лінгвістичні, спортивні і
т.д.)
 Теоретичні, що визначають схильність людини до абстрактно-
логічного мислення.
 Практичні, які лежать в основі схильності до конкретно-практичних
дій.
  Навчальні – впливають на успішність педагогічного впливу, засвоєння
людиною знань, вмінь, навичок, формування якостей особистості.
 Творчі – пов’язані з успішністю в створенні витворів матеріальної і
духовної культури, нових ідей, відкриттів, винаходів.
 Здібності до спілкування, взаємодії з людьми, а саме, мова людини, як
засіб спілкування, здібності сприйняття та оцінки людей, соціально-
психологічної пристосованості до різних обставин, входження в контакт з
різними людьми, розташування їх до себе і т.д.
 Предметно-діяльнісні здібності – пов’язані із взаємодією людей з
природою, технікою, знаковою інформацією, художніми образами і т.д.
Рівні розвитку здібностей:
а) Обдарованість – наявність у людини високих здібностей до якогось
одного або декількох видів діяльності на основі задатків.
б) Талант – висока ступінь обдарованості, що дозволяє людині, творчо
трудитися і робити великий внесок в певну сферу діяльності.
в) Геніальність – найвищий розвиток здібностей, який виражається у
творчості, яка має для життя суспільства історичне значення, складає епоху в
області своєї діяльності:
Поезія –Пушкін, Шевченко, Шекспір та ін.
Музика – Моцарт, Чайковський, Бетховен та ін.
Військова галузь – Суворов, Наполеон та ін.
Т. Едісон якось сказав: «Геній – це 1 % натхнення, а на 99 % потіння».
Сам він працював по дев’ятнадцять годин на добу.
Й. Гете в 1824 р. писав: «Мене вважають пестуном долі – я не хочу
скаржитися на свій жереб. Але в дійсності в моєму житті нічого не було, окрім
тяжкої праці, – і я можу сказати зараз, в 75 років, що за все життя і чотирьох
тижнів не прожив в своє задоволення».
Основні шляхи і умови розвитку здібностей у співробітників:
1. Вміла організація навчального процесу, всебічне його забезпечення.
2. Формування і підтримання позитивних мотивів, діяльності,
відповідальності, творчості підлеглих.
3. Вірна оцінка і самооцінка здібностей.
4. Урахування індивідуальних особливостей особистості.
5. Самовиховання здібностей, озброєння підлеглих необхідними для
цього знаннями.
 Висновки:
 Психічні властивості входять до складу основної характеристики
особистості і в значній мірі визначають морально-психологічний образ людини.
 Вивчення та врахування керівником індивідуально-психологічних
особливостей підлеглих є передумовою правильної програми виховної роботи з
кожним співробітником, правильного керівництва ним.
 Розвиток професійної спрямованості підлеглого, його здібностей,
формування необхідних рис характеру, врахування особливостей його
темпераменту – важливі педагогічні завдання керівників.
 Тема 4. Психологічні умови ефективності професійної діяльності
особового складу ДССЗЗІ

4.1. Професійна діяльність, її структура і складові. Фактори, яких

залежить ефективність навчальної і службової діяльності.
4.2. Наявність мотивації, як головна передумова діяльності. Вплив
начальника на мотиви діяльності підлеглих.
4.3. Роль професійних знань, навичок і вмінь в підвищенні ефективності
професійної діяльності. Психологічна структура професійної майстерності.

Вступ
В попередніх темах були розглянуті важливі передумови будь-якої
діяльності.
Ця наявність у особистості розвинутих психічних процесів, зокрема
пізнавальних і вольових, необхідних здібностей, спрямованості і рис характеру.
Але наявність перерахованих психічних якостей є необхідною, але
недостатньою передумовою ефективної діяльності.
Необхідним компонентом ефективної професійної діяльності є такі
психічні утворення як знання, навички і вміння які характеризують провідну
професійну якість особистості – досвід, що знаходить прояв у професійній
компетентності і майстерності.
Метою вивчення даної теми є ознайомлення курсантів з теорією,
методикою формування основних психічних факторів і якостей, від яких
залежить ефективність професійної діяльності:
1) мотивації до професійної діяльності і навчання;
2) досвіду (компетентності і майстерності) – знань, навичок і вмінь, а
також інших професійно важливих якостей.
Особливо увага надається роз’ясненню сучасних теорій мотивації,
зокрема поглядів А. Маслоу, В. Франкла, Ф. Герцберга, Б. Додонова та ін. Дана
тема є зв’язною ланкою в переході від вивчення психології до вивчення
педагогіки.
Загальною основою для формування і прояву вищеперерахованих якостей
є діяльність людини. Тому розгляд умов ефективності професійної діяльності
необхідно почати з аналізу самого поняття «діяльність».
 4.1. Професійна діяльність, її структура і складові. Фактори, яких
залежить ефективність навчальної і службової діяльності

Діяльність – це цілеспрямований процес удосконалення дійсності

створення і ствердження матеріальних і духовних цінностей. Це сукупність дій
людини, що спрямована на задоволення його потреб і інтересів.
Діяльність згідно А.К. Леонтьєва, це форма активності. Активність
збуджується потребою, тобто станом нужди в відповідних умовах нормального
функціонування індивіду.
Зазвичай потреба не переживається як така, вона переживається, як стан
дискомфорту, незадоволеності, напруги і проявляється в пошуковій активності.
В ході останньої відбувається ідентифікація її з предметом – фіксація на
предметі, який може її задовольнити. З моменту такої зустрічі активність стає
спрямованою, опредмечується і стає мотивом, який може вже усвідомлюватись.
Таким чином:
1. Потреба збуджує до активності, є її джерелом;
2. Мотив – спрямовує до діяльності у відповідності до певної мети. Він
відповідає на питання: на що спрямована діяльність і для чого вона
здійснюється?
Функції діяльності: орієнтовна, виконавча, порівняння і контролю.
Особливості діяльності:
1. За своїм змістом і засобами виконання вона є продуктом суспільно-
історичного розвитку людини. В діяльності людини проявляється, по ній про
людину судять.
2. Вона має цілеспрямований і усвідомлений характер, мету і план дій.
3. Вона має систематичний характер, що відрізняє її від окремих рухів і
дій.
4. Передбачує виготовлення і використання засобів праці, які не тільки
змінюють дійсність, але й здійснюють зворотній формуючий вплив на людину
та її психіку.
Основними компонентами структури діяльності є цілі, мотиви і способи її
здійснення, які в значній мірі визначаються зовнішніми історичними і
соціально-економічними умовами: загальними і конкретними. Динамічна
структура діяльності особистості така: мета → мотив → спосіб → результат.
Діяльність – це процес, який складається з пов'язаних між собою дій, за
допомогою яких досягаються конкретні цілі. Кожна дія мас свою головну мету,
спосіб і мотив, які хоч і підкорені загальній цілі і загальним мотивам діяльності,
але є закінченими в сенсовому відношенні.
 З зовнішньої сторони діяльність регулюється суспільними вимогами і
обставинами, а з внутрішньої регулюється психічними якостями особистості і
психологічними якостями колективу. Зовнішні причини проявляються через
внутрішні психічні закономірності.
До факторів ефективності діяльності в системі людина-техніка психологія
відносить:
1. Суб’єктивні фактори: стан оператора, індивідуальні особливості,
рівень підготовленості тощо;
2. Фактори середовища: умови існування (забезпеченість діяльності
виконавця його життя всім необхідним), об’єктивні умови обстановки (умови
миру або війни, клімат, наявність перешкод: ліміт часу тощо);
3. Апаратурні фактори: організація робочого місця, продуктивність і
технічний потік інформації (повна – неповна, ясна – суперечлива тощо),
контроль діяльності тощо.
Показником ефективності діяльності є успішне досягнення мети при
найбільш раціональному використанні сил і засобів. Ефективність діяльності в
значній мірі залежить від здатності особистостей і колективів використовувати
свої можливості для організованого і повного виконання завдань діяльності.
Взагалі, до психологічних умов ефективності і надійності діяльності
належать:
- чітке розуміння цілі;
- позитивна мотивація;
- психологічна готовність;
- професійна майстерність (досвід);
- вольові якості;
- здібності – добре розвинуті пізнавальні психологічні процеси (
сприймання, уваги, уяви, пам’яті, мислення та ін.).
Види діяльності. Основними видами діяльності людини є: праця,
навчання і гра. В кожному виді діяльності люди, з одного боку, проявляються, з
іншого формуються. Це фактор, який формує і особистість і колектив.
Професійна діяльність особового складу ДССЗЗІ різновидом, формою
суспільної діяльності, яка забезпечує управлінську діяльність влади і один з
видів безпеки Батьківщини. Це процес виконання співробітником завдань
спеціальної служби в мирних і воєнних умовах.
Діяльність представника ДССЗЗІ (співробітника) специфічна по своїм
цілям, структурі, мотивам, засобам, способам і прийомам, зовнішнім і
внутрішнім умовам здійснення. За своїм змістом вона наближається до
діяльності представників споріднених професій (спеціальностей) –
військових, співробітників СБ України тощо.
 Види професійної діяльності у ДССЗЗІ:
1. Службово-професійна діяльність – це діяльність по виконанню завдань
ДССЗЗІ, виконанню своїх службових обов'язків за посадою і спеціальністю в
умовах як мирного, так і воєнного часу;
2. Навчальна діяльність – вид діяльності по підготовці спеціалістів до
виконання своїх обов'язків в будь-яких умовах служби. Це головний вид
діяльності у спеціалізованих ВНЗ;
3. Несення чергування – виконання завдань внутрішньої служби;
4. Спортивна, наукова, художня та інші творчі діяльності;
5. Суспільна діяльність – виконання суспільних доручень, покладених на
особистість колективом тощо.
6. Виховна діяльність і самовиховання – умова ефективності всіх інших
видів діяльності.
Ведучим видом професійної діяльності є службово-професійна діяльність.
Всі інші види діяльності лише створюють умови для якісної підготовки
фахівців і забезпечують нормальне функціонування службового організму
(служби).
Одним з різновидів діяльності в загалом є управлінська діяльність.
Найбільш ґрунтовно теорія управлінської діяльності в умовах зовнішньої
нестабільності (ринку) розроблена теорією менеджменту. Згідно цієї теорії
будь-яка управлінська діяльність виконує наступні основні функції:
1. Визначення цілей діяльності;
2. Планування діяльності;
3. Організація діяльності: створення структури організації, визначення
обов'язків і повноважень кожного керівника і виконавця;
4. Мотивація виконавців – розробка системи дієвих мотивів (найбільш
важлива функція);
5. Оперативний вплив на об'єкт управління;
6. Контроль і оцінка результату.
Контроль відбувається на всіх етапах діяльності. Основна вимога до
нього – бути ефективним і гнучким, не заважати працювати.
Крім того існують функції, які пронизують всі функції управління: це
функція прийняття рішень і функція інформації і комунікації (зв’язку між
виконавцями).
Дослідники у галузі психології зазначають, що в головному успіх в
діяльності суб'єкта залежить від взаємодії 3-х основних компонентів (факторів):
здібностей, досвіду, (знань, вмінь і навичок) і мотивації. Саме ними
визначаються всі інші якості особистості.
 Механізм розвитку здібностей людини ми вже розглядали. При наявності
необхідних задатків, основним фактором розвитку здібностей є діяльність по
засвоєнню необхідних знань і формуванню відповідних навичок і вмінь. Її
результатом є розвиток інтелекту, особистості в цілому або окремих її рис,
формування професійної майстерності і професійно важливих якостей.
Враховуючи, що система вступу абітурієнтів до ВНЗ дозволяє досить
точно визначити рівень інтелекту і знань особистості, можна вважати, що
рівень інтелектуальних здібностей і знань, тих хто поступив в ВНЗ в основному
відповідає нормі (теж саме можна сказати і про співробітників
Держспецзв’язку).
Отже, коли ми кажемо про фактори, від яких залежить ефективність
діяльності особистості, ми враховуємо, що у людини з високим рівнем розвитку
необхідних для діяльності здібностей є можливість виконати завдання
діяльності з більшою легкістю, швидкістю і якістю. Але так буває не завжди, а
тоді, коли у людини крім необхідних здібностей є: 1) необхідні знання, навички
і вміння; 2) мотивація до діяльності; 3) розвинуті вольові якості характеру і
інші якості. При відсутності одного з цих компонентів у людини навіть з
високим рівнем розвитку здібностей можливість виконати завдання служби
буде не реалізована. І навпаки, людина з нормальним (для даної професії)
рівнем розвитку здібностей, при наявності перерахованих якостей обов'язково
виконає покладене на нього завдання. Зрозуміло, треба враховувати, що для
окремих професій визначальним є наявність у людини певних здібностей, але
продуктивність останніх значно посилюється за допомогою досвіду (знань,
навичок, вмінь). Що стосується вольових якостей людини, то вони є залежними
від мотивів, які домінують в психіці особистості, а також фізичної і
психологічної готовності до подолання перешкод. Механізм дії вольового акту
вивчався в попередніх темах.

4.2. Наявність мотивації, як головна передумова діяльності.

Вплив начальника на мотиви діяльності підлеглих
Успіх в будь-якій діяльності, в тому числі навчальної, залежить не тільки
від здібностей, знань, вмінь, але, головним чином, від мотивації. Чим вищий
рівень мотивації і активності, тим більше факторів (тобто мотивів) збуджують
людину до діяльності. Дослідники зазначають, що «сильні» і «слабкі» студенти
відрізняються один від одного не за рівнем інтелекту, а за мотивацією до
навчальної діяльності. Високо мотивовані індивіди більше працюють і, як
правило, досягають кращих успіхів.
 Мотивація – це сукупність збуджуючих факторів, що викликають
активність особистості і визначають спрямованість її діяльності.
Дослідники поділяють збуджуючі фактори на два відносно самостійних
класи: 1) потреби і інстинкти як джерела активності; 2) мотиви, як причини, які
визначають спрямованість поведінки і діяльності.
Активність, спрямованість і зміст суспільно корисної діяльності
пов’язані, в першу чергу, з наявністю у людини певних потреб. Тому
дослідження джерел активності людини у діяльності доцільно почати з аналізу
її потреб і мотивів.
Коли потреба відчувається людиною, вона збуджує в ній стан
устремління, збудження. Збудження – це відчуття недоліку в чому-небудь, що
має певну спрямованість. Воно є поведінковим проявом потреби і
сконцентроване на досягненні цілі. Потреба, як стан нужди в тому, що
необхідне в деякій ситуації людині для існування, розвитку, виступає як
джерело активності, її внутрішній «двигун». Дослідники визначають, що
потреб в людині стільки, скільки в неї взаємодій, контактів з оточуючим
середовищем. Виділяють два основних види потреб: біологічні і соціальні.
Останні поділяються на матеріальні і духовні. Найбільші відміни між людьми
як особистостями менш за все виражені в «наборі» біологічних потреб. Головні
відміни проявляються в якісних і кількісних змістовних параметрах соціальних
потреб, їх ієрархії. Чим вище рівень розвитку людини, тим більше в неї
соціальних контактів, а значить і багатіші соціальні потреби, соціальна
активність, діяльність. Діяльність збуджується потребою, яка в ній розвивається
і проявляє себе. Чим більше людина знає, вміє, тим більше вона розуміє, що
вона мало знає і вміє. Усвідомлення цієї невідповідності, відсутність гармонії,
рівноваги є головна умова самовиховання, саморозвитку, самовдосконалення.
Дослідники зазначають, що розвиток потреб залежить не тільки від
матеріальних, соціальних і духовних умов, що існують в певному суспільстві,
соціальній групі і мікрогрупі, але й від цілеспрямованої діяльності, в ході якої
збільшується кількість предметів, які здатні її задовольнити. А.Леонтьєв
вважав, що зміна і розвиток потреб відбувається шляхом зміни і розвитку
предметів, що їм відповідають, в яких вони опредмечуються і конкретизуються.
Притягнення як можна більшої кількості потреб (актуалізація більшої
кількості збуджуючих факторів) підвищує рівень мотивації діяльності.
Загальне уявлення про потребо-мотиваційну сферу людини дозволяє
дослідникам визначити і класифікувати мотиви діяльності співробітників,
курсантів.
В психології прийнято поділяти мотиви за складністю на прості (потяг,
бажання, хотіння) і складні (інтереси, схильності, ідеали, цінності, переконання,
світогляд). Найбільше значення для навчальної і службової діяльності мають
складні мотиви.
Мотиви мають певну ієрархію із точки зору сили збудження (в залежності
від відмін в збуджуваній силі мотивів), їх поділяють на ті, що мають велику
збуджувальну силу і ті, що мають слабку збуджувальну силу.
За частотою актуалізації мотиви поділяються на діючі мотиви, що
постійно актуалізовані, і потенційні. Останні можуть активізуватися при певних
обставинах.
Розрізняють також ситуаційні мотиви, і мотиви особистісного смислу -
мотиваційно-ціннісні орієнтації. Ситуаційний мотив може проявити себе в двох
основних механізмах. По-перше, він є результат актуалізації мотиву
особистісного смислу в конкретній ситуації. По-друге, ситуаційний мотив може
бути результатом взаємодії умов діяльності, задачі, що вирішується і мотиву,
що займає в ієрархії мотивів особистісного смислу «низькі позиції».
Так, негативні ситуаційні мотиви можуть стати домінуючими в психіці
людини навіть з розвинутими позитивними мотивами особистого смислу
(патріотичними, моральними, професійними), якщо її діяльність недостатньо
матеріально стимулюється, не задовольняються елементарні соціальні
(побутові) потреби, ставляться завдання, які завідомо неможливо виконати, а
робота не забезпечується необхідними засобами.
За об'єктом мотиви розрізняються наступним чином: мотиви «на себе»,
мотиви «на діло» і мотиви «на інших» людей. По відношенню до цілі мотиви
бувають такими: мотиви «досягнення цілі», мотиви «запобігання невдач».
Існує декілька теорій формування потреб і мотивації людини:
1. Теорія самоактуалізації особистості – досліджує потреби, які
впливають на сенс життя особистості і впливають на мотиви її діяльності.
Представники гуманістичної психології, зокрема А.Маслоу вважають, що
джерело активності людини знаходиться в самій людині – це її стремління до
самоактуалізації. Головною заслугою А.Маслоу є те, що він від констатації
наявності основних (базових) потреб особистості, перейшов по-перше, до
класифікації потреб, що найбільшим чином мотивують людину; по-друге,
визначив їх ієрархію (субординацію) в залежності від ролі в розвитку
особистості і взаємозв'язки між ними; по-третє, виділив закономірності
задоволення і розвитку потреб. На його думку поведінку в людині визначає
сама нижча незадоволена потреба в ієрархічній структурі.
В своїх дослідженнях А.Маслоу (1968 р.) спирався на біографії видатних
людей, яким на його думку властиві такі загальні риси, як орієнтація на
реальність, ділова спрямованість, незалежність, оптимізм, творча настанова.
 Дослідження А.Маслоу показало, що всі ці люди поділяють спільні
цінності які відповідають вищеперерахованим рисам.
Всіх їх можна об’єднати однією спільною ознакою – вони змогли само
актуалізуватися у житті. А.Маслоу досліджуючи джерела самоактуалізації
прийшов до висновку, що людина в якої задоволення потреб нижчих рівнів
підкоряється вищим потребам (соціальним, духовним) вважається базально
задоволеною, такою, що вийшла на рівень само актуалізації.
Навпаки, людина яка не має вищих потреб обмежується переважно
задоволенням потреб нижчих рівнів. Її система цінностей – це система
необхідностей, яку організують і в якій домінують нижчі потреби, особливо
потреби фізіологічні, сексуальні, в безпеці і в задоволенні.
Така людина є базально (фундаментально) незадоволеною,
(депривированою, невротиком, психічно нездоровою). Для неї світ уявляється
місцем, небезпечним для життя, джунглями, ворожою територією, що населена:
1) тими, над якими вона може домінувати; 2) тими, які можуть домінувати над
нею.
На відміну від базально-незадоволених людей, базально-задоволені люди
– це люди, які не обтяжені багатьма дрібними пороками типу заздрощі, злоба,
цинізм та ін.; не схильні до депресії, песимізму, егоїзму та ін. Така людина
відрізняється високою, але реалістичною самооцінкою, терпінням до інших
(толерантністю, але не безпринциповістю), незалежністю від умовностей,
простотою і демократичністю, наявністю почуття гумору філософського
характеру (а не з метою когось принизити), схильністю до високих почуттів
типу натхнення та ін.
На думку дослідників для базально-задоволених людей є властивим
внутрішній локус контролю, тоді як для невротиків – переважно зовнішній
локус контролю.
Цінності людей, які самоактуалізувалися у житті – це цінності, які
розкривають сутність процесу гуманізації освіти, виховання, і формування
світогляду і культури кожної особистості.
Риси, які властиві самоактуалізованим особистостям (за А.Маслоу):
1. Ефективне, реалістичне сприймання дійсності і відношення до неї;
2. Сприймання самих себе, інших людей і світу такими, якими вони є , а
не такими якими людина хотіла би їх бачити;
3. Простота, натуральність, почуття гумору, нехтування надмірними
умовностями, а з іншого боку – здатність піти проти всіх, там де інші
проявляють безпринциповість, аморальність тощо.
4. Зосередженість та центрованість на проблемі, а не на собі. Такі люди не
дуже заклопотані собою, вони живуть широкими довготривалими інтересами,
універсальними цінностями. Вміють дивитись поверх дрібниць життя, її цілі
полегшують існування собі та іншим;
5. Здатність чітко розрізняти цілі і засоби, добро і зло. Ці люди мають
сильні моральні стандарти (своєрідного «внутрішнього бога»), завжди
підкоряють засоби цілям;
6. Потреба в самотності: бути сильними, відповідальними, рішучими
суб’єктами власної дії, а не ляльками в чужих руках, навіть ціною власної
самотності. Здатність зберігати гідність навіть тоді, коли їм дуже тяжко;
7. Автономність від культури та оточення. Слава, нагороди, престиж – це
все менш важливе для них, ніж розвиток і самоактуалізація;
8. Духовне (або пікове) переживання. Ці люди отримають натхнення від
дійсно важливих життєвих цінностей: насолоди музикою, мистецтвом,
природою. Жоден з них не відчуває подібної реакції при відвідуванні нічного
клубу або отримання великих грошей;
9. Ототожнення з людством, почуття спільності з ним. Потреба в любові,
симпатії, допомозі іншим людям;
10. Демократичні погляди: доброзичливість, ставлення до кожного як
до рівного незалежно від його походження освіти, кольору шкіри. Головне щоб
людина заслуговувала поваги. Здатність учитися у будь-кого: хто б він не був –
лише було б чому навчатись;
11. Схильність до глибоких міжособистих стосунків, велика
самовіддача у дружбі. Разом з тим, здатність різко судити тих, хто їх зрадив.
Негативне відношення до лицемірства, самозакоханості. Але ворожість в них
ситуативна, не є рисою характеру;
12. Філософське, не вороже, почуття гумору, яке передбачає негативне
ставлення до сміху, коли людині завдають шкоди. Цей гумор – філософський,
беззлісний, реалістичний, деякою мірою спонтанний, бо він складається, перед
усім, із висміювання реальних недоліків (в т.ч. і власних) лише у внутрішніх
притаманних ситуаціях, і є неповторний в інших обставинах;
13. Працелюбність – повага і прагнення до праці. Таким людям
важлива не будь-яка праця, а та праця, яка приносить задоволення.
Підготовленість до такої праці – це один шлях до самореалізації;
14. Стійкість до впливу негативних чинників культури (політики,
ідеології тощо), тобто здатність людини вибирати те, що вона вважає добрим, і
не приймати те, що погане, керуватися законами власного характеру і не давати
можливості маніпулювати власною свідомістю.
А.Маслоу запитує: чи можливо бути здоровим в недосконалій культурі? І
відповідає: це можливо, доки культура толерантна до такого (тобто до свободи
людини, її права на самовизначення у культурі).
 З наведеного А.Маслоу робить наступний висновок: причиною
невротизму (як соціального явища, а не психічної хвороби) є переважно не
рівень задоволення первинних потреб (фізіологічних і в безпеці), а відсутність у
людини більш високих потреб – соціальних і духовних, і в першу чергу потреб
в самореалізації у житті (професії).
На основі вивчення якостей самоактуалізованих особистостей, курсант
може проаналізувати власні моральні і ділові якості, зробити висновок про його
готовність до самоактуалізації.
Положення теорії А.Маслоу про те, що причиною психічного
захворювання людини – невротизму, є відсутність у людини потреби в
саморозвитку, має велике значення, по-перше для самовиховання особистості, а
по-друге показує шляхи психічного оздоровлення таких людей: формування
потреб в самовдосконаленні і в духовному розвитку. Важливою передумовою
формування таких потреб є активність людини у діяльності, в першу чергу у
навчанні і залучення її до вищих духовних цінностей.
Для багатьох співробітників, особливо для тих, хто готується до
звільнення у запас (відставку), а також знаходиться на пенсії, цікавим можуть
бути дослідження деяких інших представників гуманістичної психології.
2. Концепція сенсу життя В.Франкла. Автор концепції логотерапії
В.Франкл досліджував причини втрати інтересу до життя у деяких категорій
людей. Це може бути пов’язане з інвалідністю, фізичними вадами, пенсійним
віком, життєвими негараздами, хворобою. Людина в таких умовах може
відчувати хворобливий стан депресії і скуки або віддаватися порокам, п’янству,
азартним іграм. В відповідності до цих уявлень гуманістична психологія
розробила рецепти психологічної підтримки особистості шляхом надання їй
допомоги в пошуку сенсу життя.
На його думку, будь-яка людина прагне отримати задоволення від життя,
бути щасливою. Але, зауважує В.Франкл, якщо весь сенс життя звести до
задоволення, в кінцевому висновку ми прийдемо до того, що життя буде
казатися нам таким, що втратило сенс.
Іншими словами, задоволення ніяк не може надати життю сенс. В
дійсності сенс задоволення, радості, знаходиться за його межами – бо воно
завжди спрямоване на будь-який об’єкт. Насправді, індивід відчуває справжню
радість тільки тоді, коли відчуває емоції, які виступають для нього як цінність.
Щастя і радість не можливо досягати як ціль. Двері до щастя відчиняються не
назовні, сказав Креркегор. І той, хто намагаючись відчинити ці двері, штовхає її
уперед, тільки ще більш щільно замикає її!
Людина яка відчайдушно поривається до відчуття щастя, таким чином,
відрізає собі шлях до нього. Цінність, на яку спрямована дія, знаходиться за
межами цієї дії. Саме на шляху до цих цінностей людина може стати щасливою.
В.Франкл називає ці цінності. Це:
1. Цінності творення – вони реалізуються в продуктивних творчих діях;
2. Цінності-переживання. Вони проявляються в нашій чутливості до
всього красивого у світі: природи, мистецтва, красоти людських вчинків тощо;
3. Ціннісні-відношення – це цінності відповідальності перед собою і перед
іншими, цінності подолання самого себе, (навіть тоді, коли людина втрачає сенс
життя) залучення до самого вищого – моральних цінностей і Бога.
3. Концепція мотивації особистості до діяльності Ф.Герцберга. Для
розуміння сутності потреб, що мотивують людину, яка займається переважно
інтелектуальною або іншою творчою працею, велике значення має концепція
ієрархії потреб, що запропонована Ф.Герцбергом. Він, використовуючи за
основу трикутник потреб А.Маслоу, поділив всі потреби людини на 2 групи:
«гігієнічні фактори» і мотивацію на задоволеність від самої праці.
На думку Ф.Герцберга, наявність «гігієнічних факторів», які відповідають
в ієрархії потреб А.Маслоу трьом нижнім рівням (потреби фізіологічні, в
безпеці і соціальні) всього лише не дають розвиватись почуттю незадоволеності
роботою або іншою діяльністю. Коли вони достатні, то самі по собі не
викликають задоволення роботою, і не можуть мотивувати людину на що-
небудь. Але мотивації які відповідають потребам вищих рівнів (у Маслоу і
Ф.Герцберга це потреби в визнанні, в само актуалізації, в духовному,
естетичному розвитку, інформації, а також цікавий характер праці, просування
по службі тощо) активно впливають на поведінку людини і мотивують її
діяльність.
4. Теорія мотивації діяльності, в тому числі навчання (М.Божович,
Б.Додонов).
Дослідники (М.І. Божович, П.М. Якобсон, Б.Д. Додонов, М.В.Матюхіна,
А.В.Петровський, С.З. Занюк) зазначають, що мотиви навчання можна поділити
на 2 основні групи:
1. Мотиви, що закладені в самій навчальній діяльності (внутрішні
мотиви): мотиви, пов'язані з змістом учення; мотиви, пов'язані з процесом
учення; мотиви самоосвіти;
2. Мотиви, пов'язані з косвеним продуктом учіння, з тим, що знаходиться
поза його межами (екстринсивні мотиви): а) широкі соціальні мотиви, мотиви
самовизначення, розуміння значущості майбутнього; б) вузько особистісні
мотиви (мотиви схвалення з боку вчителів), бажання отримати хороші оцінки,
престижні мотиви; в) мотиви соціальної співпраці; г) негативні мотиви
(запобігання неприємностей).
 Достатньо повна схема співвідношення різних мотивів в збудженні до
складних видів діяльності була запропонована В.Додоновим, який поділив всі
мотиви на 4 взаємопов'язані групи (компоненти):
1) задоволення від самого процесу і змісту діяльності – П;
2) прямий результат діяльності (засвоєні знання, сформовані навички,
вміння, створені цінності, красиво виконана робота тощо) – Р. Це той самий
випадок, коли об’єктивне значення діяльності і її особистісний смисл повністю
співпадають;
3) винагорода за діяльність (плата, підвищення в посаді, слава, заохочення
тощо) – В. Якщо така мотивація стає для людини головною, діяльність
відторгається від особистості;
4) уникнення санкцій (покарання), які б загрожували у випадку ухилення
від діяльності або недоброякісного виконання завдання – Д. Це підневільна
поведінка, мотив якої: уникнення репресій шляхом підкорення силі.
Першу групу мотивів (П) Б.Д. Додонов відносив до «гедонічної» або
процесуальної складової мотивації, а інші три (Р, В, Д) – до результативної або
цільової складової.
Додонов пов'язує успіх будь-якої діяльності саме з взаємодією двох
перших груп мотивів (П і Р), які він вважає визначальними серед інших
мотивів. На його думку, для того, щоб отримати задоволення від діяльності,
необхідно виконувати дві основні умови: 1) об'єктивне значення діяльності і її
особистісний смисл не повинні розходитись один з одним; якщо ця діяльність
спрямована на створення певних цінностей то саме ці цінності (Р), повинні
стати основним мотивом діяльності суб'єкта; 2) людина повинна отримувати
насолоду від самого процесу діяльності.
Кожна з груп мотивів може робити різний внесок в загальну мотивацію:
як позитивний, так і негативний. Позначивши кількісну міру такою внеску за
допомогою умовних цифрових індексів (від -3 до +3), можна отримати
формалізований вираз мотиваційної структури конкретної діяльності.
Наприклад, формула П3 Р1 В1 Д3 означає, що процес навчання не приносить
курсанту задоволення, результат має певне значення, він хотів би отримати
заохочення за роботу, але більш за все його хвилюють неприємні наслідки її
невиконання.
Перша група мотивів – процесуальні (або процесуально-змістовні)
виявляють спрямованість на саму діяльність – процес і зміст, і є внутрішнім по
відношенню до неї. Головним мотивом тут виступає довготривалий інтерес –
інтелектуальне почуття, позитивна емоційна установка на пізнання деякого
об'єкту, яку треба відрізняти від інтересу – емоції.
 Коли від пізнавальної діяльності отримується високий результат – це і є
тим самим випадком, коли об'єктивне значення діяльності і її особистісний
смисл повністю співпадають. Така діяльність завжди виконується добросовісно
навіть якщо її процес тяжкий і неприємний. При процесуально-цільовому
інтересі (П+Р) людині важливе не тільки задоволення від самого процесу
діяльності, але і її продукт, результат. Додонов позначив такий інтерес
формулою, яку він назвав «формулою щастя» (П2 Р3) В1-0 Д0.
Найбільш важливіші мотивації діяльності таких людей є інтерес до знань
і професійний мотив (мотив самореалізації у професії), а мотиви винагороди
або покарання великого значення не мають. Але це не означає, що вони не
приймають участь в мотивації людини до діяльності.
А.Х.Маркова підкреслює, що мотивація навчання складається з ряду
постійно змінюющихся і вступаючих в нові відношення одне з одним збуджень.
Тому становлення мотивації є непросте зростання позитивного або поглинання
негативного відношення до навчання, а визначається ускладненням структури
мотиваційної сфери, збуджень, що до неї входять.
Необхідна умова для створення у навчаємих інтересу до змісту навчання і
до самої навчальної діяльності – можливість проявити в навчанні розумову
самостійність. Чим активніше методи навчання, тим легше зацікавити ними
учнів.
Велику роль в формуванні інтересу до учіння грає створення проблемної
ситуації, зіткнення навчаємих зі складністю, яку вони не можуть вирішити при
допомозі їх запасу знань; зіткнувшись зі складністю, вони впевнюються в
необхідності отримання нових знань або застосування старих в новій ситуації.
Дослідники зазначають, що при переході від молодших курсів до старших
стабільно знижується частка студентів, курсантів,що керуються мотивом
пізнання, але одночасно зростає частка тих, хто планує будувати свої
відношення на основі престижності майбутньої професії.
Майбутнім керівникам необхідно знати деякі закономірності розвитку
мотиваційної сфери особистості, в т.ч. власної.
 Центральною закономірністю розвитку мотивів виступає зміна
розширення поля діяльності, що перетворює предметну діяльність;
 На формування мотивів особистісного смислу, їх ієрархію суттєво
впливає їх актуалізація підкріплення актуалізації позитивною емоцією, перш за
все тим, що пов'язані з досягненнями результату діяльності (позитивний
результат).
 Якщо в процесі життя людини мотив, який раніше мав високий статус в
ієрархії мотивів особистісного смислу, став все «менше» використовуватися в
діяльності, то створюється загроза її існування в мотиваційно-ціннісних
орієнтаціях особистості. Будь-яке недосягнення цілі веде до зниження
особистісної значущості мотиву, що визвав збудження до цієї мети.
 Для навчання і служби важливим є те, що чим більше мотивів
детермінують діяльність, тим більше загальний рівень мотивації. Якщо
вдається задіяти додаткові мотиви, то підвищується загальний рівень мотивації.
Загальний рівень мотивації залежить:
1) від кількості мотивів, які збуджують до діяльності;
2) від актуалізації позитивних ситуаційних факторів;
3) від збуджуючої сили кожного з цих мотивів.
Спираючись на цю закономірність, вихователь, намагаючись посилити
мотивацію співробітників, в т.ч. курсантів до навчання і майбутньої діяльності,
повинен працювати в трьох напрямках:
1. Задіяти (актуалізувати) як можливо більшу кількість мотивів;
2. Збільшувати збуджуючу силу кожного з цих мотивів, особливо мотивів
особистісного смислу; (самореалізації, обов’язку тощо);
3. Актуалізувати ситуативні мотиваційні фактори (інтересу,
відповідальності, позитивний настрій, вимогливість і підтримка з боку
керівника, заохочення тощо).
Таким чином розвиток потреб і мотивів курсантів виступає впливовим
фактором посилення їх пізнавальної активності. Разом з розвитком свідомості
курсантів, зміцнюється професійна орієнтація їх діяльності і світогляду, що
посилює спрямованість (інтерес, схильність, переконання) до отримання знань і
всіх аспектів їх майбутньої діяльності, освіти і самоосвіти, виховання і
самовиховання, коли останні починають розглядатись як їх особисті цінності,
без яких становлення майбутнього спеціаліста неможливо.
В цілому погоджуючись з перерахованими закономірностями необхідно
зауважити, що їх дія розглядається переважно в освітніх (навчальних)
установах, де: 1) ті, кого навчають мають відносно високий рівень мотивації до
засвоєння майбутньої професії; 2) зовнішнє соціальне середовище по
відношенню до певної установи є відносно стабільним. Теорія мотивації значно
модифікується, якщо мова іде про установи, де по-перше навчання є одним з
забезпечуючих різновидів службової діяльності; а по-друге, коли ці установи
діють в умовах зовнішньої соціально-економічної нестабільності, що робить
вплив зовнішніх мотивуючих факторів також нестабільним.
Тому необхідно враховувати, що в різних умовах діяльності і для різних
професій роль мотивів діяльності неоднозначна і може значно змінюватись. Для
підготовки майбутніх спеціалістів з вищої освітою для ДССЗЗІ велике значення
мають не тільки внутрішні мотиви, але і такі зовнішні мотивуючі фактори, як
престижність служби, рівень оцінки її значущості з боку суспільства, розмір
грошового забезпечення, побутові умови майбутньої служби та ін.
Ще в більшій мірі ці фактори впливають на мотивацію співробітників за
контрактом. Для деяких співробітників саме вони виходять на перше місце
серед всіх мотивуючих факторів.
Враховуючи, що реалізація зовнішніх мотивуючих факторів не завжди є
залежною від можливостей Служби і керівництва конкретного підрозділу (а
іноді – зовсім незалежною, бо це є компетенцією вищих органів держави),
керівник повинен постійно турбуватися про пошук дієвих факторів мотивації
підлеглих. До таких мотивуючих факторів можна віднести:
1. Більш повне використання матеріальних і моральних стимулів: від
можливостей просування по службі, матеріального або морального заохочення
і сприяння підлеглим в прояву в роботі творчості, ініціативи, самостійності, до
допомоги в вирішенні соціальних проблем (життя, побуту, влаштування членів
сім'ї, тощо).
2. Допомога співробітникам в пошуку особистого сенсу в житті і
самореалізації: сприяння намаганню отримати необхідні знання по професії,
поступити в ВНЗ;
3. Відпрацьовка системи санкцій для тих, хто ухиляється від діяльності
або недоброякісно виконує завдання служби з метою виправити їх поведінку (а
не з метою, наприклад, принизити їх особисту гідність, «перекласти» частину їх
грошового забезпечення собі у кишеню, тощо);
4. Оволодіння керівниками діловим і достатньо демократичним стилем
управління, який би органічно поєднував з одного боку високу і законну
вимогливість до підлеглих, вміння ставити перед ними продумані завдання, а з
іншого повагу до їх особистої гідності і турботу про них;
5. Включення на повну силу такого фактору, як виховна робота, особливо
за такими напрямками:
- роз’яснення співробітникам суті і змісту основних положень
конституції України, присяги і Закону про ДССЗЗІ, про громадянський і
службовий обов'язок, права і свободи громадян;
- інформування особового складу про особливості сучасного соціально-
економічного і політичного становища України, перспективи розвитку Держави
і Служби, тісно пов'язуючи їх з станом і перспективами розвитку кожного;
- допомога службовцям в усвідомленні своєї власної відповідальності за
зроблений вибір, власну діяльність або бездіяльність і на цій основі –
озброювати підлеглих знанням з теорії методики самовиховання і
самореалізації у власному житті.
 4.3. Роль професійних знань, навичок і вмінь в підвищенні ефективності
професійної діяльності. Психологічна структура професійної майстерності
Професійна майстерність є найважливішою з психологічних умов
ефективності і надійності професійної діяльності в цілому. Вимоги до неї
незмінно високі як до всебічної підготовки окремих фахівців, так і колективів
(частин та підрозділів).
Формування професійної майстерності становить головну мету, зміст,
смисл і кінцевий результат професійної підготовки, і в цілому всього
навчально-педагогічного процесу. Це складний, багатогранний, комплексний
процес.
Сформувати професійну майстерність – це значить озброїти особовий
склад певною системою знань, виробити у нього відповідні навички і вміння,
розвинути необхідні професійні якості особистості.
Виходячи з цього, можна дати визначення сутності професійної
майстерності.
Професійна майстерність являє собою сукупність знань, навичок та вмінь,
професійно необхідних якостей співробітника, що дозволяють ефективно
використовувати доручену техніку і успішно виконувати службові задачі.
Професійна майстерність і формується і виявляється у діяльності.
Розглянемо зміст основних компонентів професійної майстерності:

Складні
Навички: вміння
Знання Прості вміння прості і складні
Професійно – важливі якості

1-й компонент – Знання (загально-наукові, професійні, за спеціальністю

тощо).
Знання – це основна і найважливіша передумова будь якої діяльності
людини: праці, навчання, гри.
- не можна розраховувати на успіх у діяльності, яку не знаєш і не
розумієш;
- засвоєнням знань починається процес оволодіння діяльністю: знання з
точки зору психології – це відображення людиною навколишнього у формі
закріплених у пам’яті образів, понять, їх систем (навчальних предметів, теорій,
вчень).
Вони являють собою засвоєні особистістю відомості про предмети,
явища, діяльність, світ. Знання розподіляють на теоретичні і практичні.
Теоретичні знання розкривають сутність речей, явищ та подій. Практичні –
включають відомості про використання тих чи інших предметів і ситуацій з
конкретною метою.
Знання характеризуються глибиною, гнучкістю, дієвістю та міцністю.
Професійна в т.ч. вища освіта повинна полягати не тільки в кількості
знань, а в більшій мірі, якості, повному розумінні та майстерному застосування
засвоєного.
По якості оволодіння знаннями виділяють такі його рівні:
а) «знання-знайомства» – 1-й рівень.
На ньому людина здатна лише довідуватися, пізнавати, розрізняти об'єкти
вивчення на ряду подібних. Засвоєння обмежуються найбільш загальними
уявленнями про об'єкти вивчення.
«Знання-знайомства» дозволяють людині орієнтуватися в обстановці в
самих загальних рисах; вони не можуть бути чітким орієнтиром в практичній
діяльності.
б) 2-й рівень – «знання-репродукції».
Тут людина оволодіває основними поняттями предмета настільки, що
може здійснити словесний опис дій з об'єктом вивчення, аналізувати різні дії і
їх можливі результати.
«Знання-репродукції» дають можливість словами відтворювати
навчальний матеріал і допомагають людині орієнтуватися в простій,
стандартній обстановці, в складних умовах орієнтування украй ускладнене.
в) 3-й рівень «знання-вміння».
Дозволяють людині впевнено, творчо застосовувати їх в будь яких
обставинах. Це знання доброго фахівця, здатного успішно вирішувати складні
задачі.
г) 4-й рівень – «знання-трансформації».
Дають можливість людині не тільки при необхідності творчо їх
застосовувати, але і з допомогою створювати (відкривати) нові знання. Це, як
правило, знання досвідченого фахівця – практика або наукового співробітника.
По суті тільки з 3-го рівня оволодіння знаннями, людина може упевнено і
дієво використовувати їх в практичних цілях.
Отже, організуючи навчання підлеглих, начальники повинні піклуватися
про те, щоб підлеглі придбали «знання-вміння», які являються важливими
передумовами майстерності.
 Відповідно до асоціативно-рефлективної теорії процес засвоєння знань
протікає наступній послідовності:

Постановка і доведення
Сприйняття
завдання
досліджуваного матеріалу
Його осмислення
Запам’ятовува-Застосування
ння на практиці

Між названими компонентами процесу оволодіння знаннями

взаємозв'язок, основу якого складає логіка розвитку пізнавальної діяльності.
Кожен із названих компонентів має свої функції, здійснення яких
обумовлюється, по-перше, підготовленістю і характером діяльності тих, кого
навчають; по-друге, характером і змістом досліджуваного; в-третіх, якістю
керівництва, діяльністю тих, кого навчають, зі сторони навчаючих.
Розглянемо специфіку основних компонентів (етапів) процесу оволодіння
знаннями:
1-й етап – підготовчий: постановка і усвідомлення пізнавального
завдання. Його функцією є підготовка психіки до оволодіння знаннями
(позитивний настрій, пробудження інтересу, установка незапам’ятовування
тощо)
2-й етап – сприйняття навчального матеріалу, тобто відображення
предметів, явищ в цілому, що впливають в даний момент на органи чуттів
людини; здійснюється шляхом цілеспрямованого спостереження, слухання
розмови, читання тексту.
Спостереження і слухання часто відбуваються одночасно (при поясненні
конструкції техніки або моделей певних процесів і предметів).
Сприйняття навчального матеріалу в процесі практичної діяльності,
наприклад, на практичних заняттях, при виконанні регламентних робіт
здійснюється комбіновано.
Цим і пояснюється ясність і чіткість сприйняття навчального матеріалу на
практичних заняттях і в ході практичної діяльності.
Найбільшу важкість для тих, яких навчають, представляє сприйняття
досліджуваних шляхом слухання. Особливість функціонування кори головного
мозку: якщо її діяльність не стимулюється підкорою, тут дуже швидко
починаються гальмівні процеси (через 10-15 хв.).
Ось чому важливо під час лекції використовують різні засоби наочності
для кращого сприйняття.
Умови ефективності сприймання навчального матеріалу:
а) Використання засобів наочності.
 Відомо, що в процесі сприймання інформації 87% інформації людина
отримує з допомогою зорових відчуттів, а 9% з допомогою слуху.
З того, що людина бачить, запам'ятовується 40%, а з того, що чує – 20%, а
з того, що одночасно бачить і чує – 80% інформації.
Якщо використовуються принципи наочності, то в пам'яті учасників
процесу навчання залишається 50% переказаної інформації, а час навчання
скорочується на 20-40%.
Причина: особливості роботи нашої психіки. Відомо, що наочне пізнання
генетично раніше від словесного, воно більш яскраве, менш втомлює.
б) Наукове сприйняття обов'язково потребує розуміння суті того, що
досліджується.
в) Першою і важливою умовою сприйняття навчального матеріалу є увага
з сторони тих, кого навчають, причому увага довільна. Саме вона організує і
спрямовує розумову діяльність людини, забезпечує більш повне, конкретне і
яскраве сприйняття і розуміння того, що досліджується.
Як ви вже знаєте існує мимовільна увага, яка не потребує великих зусиль,
продовжується до тих пір, доки діє зовнішній подразник. Але існує і довільна, а
також після довільна увага.
Приклад: зненацька зайшовший в аудиторію курсант викликає
мимовільну увагу; а намагання зрозуміти і зафіксувати зміст серйозної лекції
потребує довільної (не мимовільної уваги).
Тобто, довільна увага потребує свідомого самоконтролю і
супроводжується вольовим зусиллям над собою, в деякому розумінні
самопримусом.
Довільна увага в значній мірі і продукт і умова нашої цивілізації. На
думку вчених-психологів, до виникнення цивілізації довільна увага практично
не існувала. «Дикун з пристрастю віддається охоті, війні, грі, але постійна
праця, яка потребує довільної уваги викликає у нього презирство» – пише
французький психолог Ж.Рибо.
Є підстави говорити про генетичні підстави до довільної уваги. Той же
Ч.Дарвін зацікавився тим, як дресирувальник мавп відбирає своїх майбутніх
«артистів». Виявилось, що все залежить від здатності до уваги. Якщо в той час,
коли дресирувальник «говорить» з мавпою, пояснює їй щось, її увага легко
відволікається мухою, яка сидить на стінці, або подібними дрібницями, то він
робить висновок: «виховуємий» не здатний навчатися. Але на відміну від
тварини, людина може опанувати свою увагу.
Довільна увага – умова ефективної працездатності нашого інтелекту,
умова успішної діяльності в будь-якій області. На її основі може виникнути
після довільна увага, яка є слідком свідомого долання труднощів, звикання до
них і появу певного інтересу до об'єкта уваги. Ще називають вторинною
мимовільною увагою: напруження волі слабшає, інтенсивність уваги не
зменшується, інтерес до діяльності зростає, діяльність стає більш тривалою і
продуктивною.
Велика роль тут належить вмінню кожного, кого навчають,
концентрувати увагу. Установлено, що розумовий труд потребує 100%
концентрації уваги, тоді як для управління легковим автомобілем достатньо
35%.
Представляючи тим, кого навчають, матеріал для сприйняття слідує мати
на увазі, що і людина одночасно здатна охоплювати свідомістю (або
стримувати в свідомості) досить добмежене коло об'єктів (приблизно 7±2). Всі
інші виступають в якості фона, який по-більшості ускладнює якісне сприйняття
основного і головного.
Ось чому досліджуваний слухачами теоретичний і практичний матеріал
необхідно суворо дозувати, застосовувати такі форми навчального матеріалу,
які б максимально концентрували їх увагу на головному.
Разом з тим на заняттях і навчаннях потрібно постійно розвивати у тих,
кого навчають, здатність до сприйняття всезростаючої кількості інформації.
3-й етап засвоєння знань – осмислення. Центральною ланкою процесу
засвоєння знань виступає осмислення сприйнятого матеріалу, тобто аналітико-
синтетична діяльність тих, кого навчають, в ході рішення теоретичних задач.
Тут широко використовується операції і методи мислення (див. Т. 2)
Осмислювання проявляється:
• В розумовому розчленовуванні вивчаємого на складові частини;
• Виділенні в ньому істотного, головного;
• Встановлено причино-наслідкових зв'язків і відношень;
• З'єднання цих частин воєдино;
• Включення вивчаємого в систему вже існуючих знань.
Домінуюче місце в ході осмислювання займає абстрактне мислення,
тобто аналіз, вивчаємого, його порівняння, узагальнення, конкретизація,
класифікація і синтез.
Вдумливе осмислювання – це глибоке розуміння того що вивчається, а
розуміння – важливий етап на шляху перетворення знань в переконання.
Звідси слідує, що спонукання співробітників глибоко осмислювати
вивчаєме є необхідною умовою підвищення ефективності всього процесу
навчання.
4-й етап процесу засвоєння знань – запам’ятовування співробітниками –
довільне і мимовільне. При цьому слід актуалізувати як мимовільне, так і
довільне запам'ятовування, враховуючи їх психофізіологічні особливості.
 Відомо, що пам'ять людини має властивість швидко втрачати, забувати
отриману інформацію. При цьому процес забування йде по спадній кривій,
тобто спочатку забувається інтенсивніше, чим в подальшому.
Отже, для того щоб запобігти швидкому забуванню навчальної
інформації відразу після повідомлення навчального матеріалу, необхідно
вводити її в «робочий обіг» знань, тобто використовувати.
В забезпечені міцного запам'ятовуванні навчального матеріалу більшу
роль грає його повторення, розбивка на частини, осмислення і узагальнення,
використання різноманітних прийомів.
Сприйняття навчального матеріалу, його осмислювання і
запам'ятовування діалектичного взаємозв’язані. Сприймаючи, що вивчають,
співробітники в той же час і осмислюють його, осмислюючи-запам'ятовують,
запам'ятовуючи-продовжують осмислювати.
5-й етап основа всього процесу засвоєння знань – застосування знань на
практиці. Тільки в результаті використання знань співробітники повністю
оволодівають ними.
Застосування знань на практиці є процесом рішення різних по своєму
змісту навчальних або практичних (службових) задач. Воно здійснюється в
основних видах службової діяльності.
Керівництво об'єктом навчання в процесі застосування знань полягає в
тому, що суб’єкт навчання допомагає тим, кого навчають, усвідомити,
зрозуміти задачу та знайти раціональний спосіб її рішення. При цьому важливо
використовувати такі форми допомоги тим, кого навчають, які б стимулювали
їх самостійний підхід до рішення задач, творчу думку і ініціативу.
Основними умовами продуктивного навчання, оволодіння знаннями
(навичками і вміннями) є творче використання принципів і методів навчання, і
перш за все:
1. формування позитивних мотивів до навчання і перш за все – інтересу;
2. викладання навчального матеріалу в певній послідовності за
допомогою методики, що активізує пізнавальну діяльність;
3. закріплення дій і прийомів шляхом вправ;
4. застосування знань в навчальних і службових цілях.
На основі знань, в ході їх застосування на практиці у тих, кого навчають,
формуються різнобічні навички і вміння.
Засвоєння знань, формування навичок і вмінь – взаємозв'язаний, єдиний
процес.
На першому етапі формування майстерності виникають початкові вміння,
тобто первинне самостійне застосування придбаних знань на практиці, на їх
основі формуються навички.
 Отримавши уявлення про ті або інші дії в результаті пояснення
начальника підлеглий починає виконувати їх самостійно. Але його дії спочатку
виходять невпевненими, повільними, неточними.
Другий компонент професійної майстерності – навички. В процесі вправ
знання і початкові вміння перетворюються в прості, а потім – в складні.
Навичками називаються дії, які сформовані в результаті багатьох
повторень і які виконуються вірно, швидко, легко, з високими кількісними та
якісними показниками, при слабкій концентрації уваги на способах їх
виконання. При цьому вправи повинні спиратися на усвідомлення підлеглим
мети навчання, інакше вправи перетворюються на муштру, що робить навички
утвореннями не міцними і ненадійними.
Інакше кажучи: навик – це автоматизовані дії, які виконуються ніби
несвідомо, машинально, свідомість при цьому виконує тільки функцію
контролю.
Вони звільняють свідомість навчаємого від «чорнової праці» – згадування
різних відомостей, спеціального розумового контролю за правильністю рухів
рук, ніг і т.д.
Прості навики, як правило ділять на три види: а) рухомі; б) сенсорні;
в) розумові.
а) основу рухомих навиків складає праця рухомих аналізаторів.
До них відносяться, наприклад, навики руху стройовим кроком, навики
управління автомобілем, навики виконання гімнастичних вправ.
б) сенсорні і почуттєві навики здійснюються на основі роботи аналізатора
зору, слуху, нюху.
Це, наприклад, навик визначення на слух якості роботи двигуна, навик
визначення відстані до певного об’єкту і т.п.
в) розумові і інтелектуальні навики дозволяють швидко і без ускладнень
виконувати мисленні операції.
В інтелектуальних навиках автоматизується не дії, а способи
використання накопичених знань і початкових вмінь.
Па практиці часто проявляються сенсорно-рухомі навики або розумово-
сенсорно-рухомі.
Поступово прості навики в процесі вправ об'єднуються в складні дії, не
одноразове повторення і закріплення яких утворює складні навики.
Складні навики – це засвоєні автоматизовані рухомі, сенсорні і розумові
складні дії, які виконуються точно, легко і швидко.
Такі навики визволяють свідомість від постійної напруги і контролю за
виконанням складних дій, дають можливість зосередитись на вирішенні
поставлених загальних цілей. Вони дозволяють економити енергію нервової
системи, виконувати дії чітко і високоякісно.
Навики розвиваються поетапно. Основними етапами її формування є:
Назва етапу Особливості виконання дій
1-й етап Уточнення складових частин дії та об'єднання їх в одне ціле,
аналітико- виразне розуміння мети, але неповне уявлення досягнення.
синтетичний Досить грубі помилки.
Послідовне усунення зайвих рухів.
2-й етап – удосконалення Поступове ослаблення зорового контролю за виконанням,
3-й етап – автоматизація посилення контролю за найбільш важливими діями.
Економічне, стале виконання дій навіть в умовах перешкод та
4-й етап – генерація навантажень.

Навики діалектично пов’язані з вміннями. На основі простих та складних

навичок, знань і початкових умінь формуються складні уміння.
Третій компонент професійної майстерності – складне вміння. Складні
вміння – це гнучке використання знань та навиків в змінних і складних умовах
службової діяльності, які дозволяють досягати бажаного результату.
В цілому вміння не може бути зведено до суми навичок: в ньому завжди є
елемент творчості, який дозволяє людині впевнено та ініціативно діяти в
різноманітних обставинах.
Якщо навик характеризується засвоєнням складної дії, яка здійснюється
неодноразово, більш-менш однакових умовах, то складне вміння – діяльністю в
таких умовах, в котрих, як правило, ще не приходилось діяти.
Складне вміння особливо яскраво проявляється в нестандартних
ситуаціях. Крім знань, навичок та вмінь, важливим компонентом професійної
майстерності є професійно-важливі якості співробітників: особливості його
психічних процесів і властивостей. Вони являють собою розвинуті якості
мислення, уявлення, пам'яті, уваги, а також корисні для навчання і служби
особливості здібностей, характеру, спрямованості, темпераменту.
Вихідний рівень їх до навчання визначає здатність спеціаліста до
відповідної діяльності, професійного розвитку в результаті навчання. Наявність
необхідних здібностей – необхідна умова майстерності.
Таким чином, професійна майстерність – це сукупність високого рівня
знань, навиків, умінь і професійно важливих якостей особистості співробітника,
які забезпечують успішне виконання службових задач.
Формування професійної майстерності здійснюється тим успішніше, чим
повніше враховуються в процесі навчання і виховання основні психолого-
педагогічні умови.
 До числа умов, які впливають на формування професійної майстерності в
цілому треба віднести:
1) Врахування особливостей характеру і темпераменту в процесі навчання
ї виховання особового складу, виявлення і розвиток їх здібностей;
2) Зміцнення емоційно-вольової сфери підлеглих, з тим, щоб вони змогли
повністю проявити свої знання, навики і уміння в професійній діяльності;
3) Виховання у особового складу високих моральних якостей,
дисциплінованості, професійного обов'язку та інших якостей характеру;
4) Розвиток мотиваційної сфери особистості, інтересу до певної
професійної діяльності і спеціальності, окремої дисципліни;
5) Виявлення професійно важливих якостей для даної спеціальності і їх
розвиток у особового складу (здібності, увага, воля, характер);
6) Спонукання особового складу до безперервного удосконалення знань,
навиків та вмінь (подолання розриву між системою знань і системою навиків, їх
єднання і взаємопроникнення) шляхом повторення вправ, застосування на
практиці;
7) Правильна організація процесу навчання:
- послідовність засвоєння знань і дій, поступовий перехід від простішого
до складного, від повільного виконання – до швидкого.
- правильне чергування: дисциплін (після математики не можна зразу
давати фізику, бо може виникнути процес інтерференції), а також часу для
занять і перерв між ними (бо одне може призвести до стомлення, а великі
перерви – до згасання отриманих знань, навичок, вмінь).
- взагалі: використовувати в навчанні принципи і методи, що розроблені
сучасною дидактикою і активізують пізнання.
Такі найбільш загальні і психологічні умови, дотримання яких дозволяє
начальникам-керівникам навчати підлеглих і спонукати їх до підвищення
власної професійної майстерності.
Таким чином, разом з позитивною мотивацією до засвоєння професії,
професійні знання, навички і вміння створюють необхідні умови ефективності
будь-якої професійної діяльності: навчальної, службової, самовиховної.
 Тема 5. Соціально-психологічна структура службового колективу

5.1. Загальна характеристика малої групи і колективу.

5.2. Сутність, фактори формування та психологічна структура
службового колективу.
5.3. Характеристика основних компонентів психологічної структури
колективу. Робота керівника по згуртуванню колективу.

Вступ
Необхідно усвідомити той безперечний факт, що неможливо зрозуміти,
адекватно вивчити особистість людини-професіонала, як взагалі любої іншої
людини, пояснювати своєрідність найскладніших її життєвих проявлень, а
значить і впливати на неї без розкриття, знання і розуміння тієї соціальної
групи, того колективу, в якому людина живе, служить і розривається.

5.1. Загальна характеристика малої групи і колективу

Групою називається та чи інша соціальна спільність, об’єднання людей.
Самою суттєвою ознакою груп є їх роль (місце) в суспільному житті і
пов'язаний з нею розмір групи. По цим ознакам групи поділяються на великі
(організовані – це класи, нації, проф.. групи.; неорганізовані – натовп, публіка і
т.д.), малі (мікрогрупи). Великі соціальні групи вивчає багато наук: соціологія,
філософія, соціальна психологія, політологія.
Предметом нашої лекції є психологія малої групи в умовах професійної
діяльності. Але для того, щоб виявити її сутність і основні характеристики,
треба розібратись, що таке мала група взагалі.
Мала група – це група, в якій суспільні відносини виступають в формі
безпосередніх особистих контактів.
Малі групи класифікуються за наступними ознаками:
1. За розміром групи поділяються на:
 мікрогрупи (діади, тріади);
 малі – від З до 7-9;
 великі – до 40-70 (з цього приводу існують різні точки зору).
2. За соціальним положенням групи поділяються на формальні (офіційні)
і неформальні (неофіційні). Перші формуються і діють на основі формально
визначених правил і обов'язків (наприклад, статутів), другі – створюються на
основі симпатій, спільних інтересів.
3. За характером контактів групи поділяються на:
 а) первинні або контактні – їх основою є безпосередні контакти (сім'я,
група друзів, трудова бригада, відділення, екіпаж, взвод і т.ін.);
б) вторинні або дистанційні – тут безпосередні контакти можуть бути
відсутні. Такі групи є проміжними ланками між контактними групами і
великими (малими) групами. Наприклад: фабрика, завод, батальйон, полк тощо.
4. За значенням групи в житті її учасника групи поділяються на:
а) групи-членства – тобто групи, які визначають місцезнаходження
людини в суспільстві, її погляди, цінності людина може не поділяти.
б) референтні групи – з поглядами і цінностями цієї групи індивід згоден.
5. За рівнем розвитку малі групи поділяються на:
а) групи, що знаходяться в стані становлення – тобто групи, які
формуються в відповідності з заданими зовнішніми соціальними вимогами, але
ще не згуртовані спільною діяльністю в повному розумінні цього слова
(конгломерат, асоціація, кооперація).
б) дифузні групи – це групи випадкові, в яких люди поєднані лише
загальними емоціями і переживаннями.
в) колектив – це особливий якісний стан малої групи, яка досягла
високого рівня соціально-психологічної зрілості. Це вища форма організованої
малої групи людей, об'єднаних загальними цілями спільної діяльності. Таке
розуміння колективу приводить до формулювання наступного положення:
будь-який колектив являє собою малу групу, але не всяка група може бути
визнана колективом.
Кожна мала група має свої параметри або характеристики (особливості):
1. Особливості композиції, складу групи: нижня кількісна межа (діада –
тріада) і верхня кількісна межа (її вистачить для виконання конкретної
діяльності). Кількісний склад в значній мірі визначає особливості психологічної
структури групи;
2. Особливості структури відносин між членами групи: (офіційні і
неофіційні);
3. Особливості групових процесів (етапів і рівнів розвитку, керівництва
та лідерства);
4. Особливості групових норм і цінностей, (правил поведінки, думок,
традицій);
5. Особливості системи санкцій: заохочувальних та заборонних,
позитивних та негативних.
Існує декілька концепцій формування і розвитку колективу як малої
групи. Найбільш відомі з них концепції А.С. Макаренко, A.A. Петровського,
Л.І. Уманського.
Концепції формування і розвитку колективу:
 1. Концепція А.С. Макаренко – про стадії розвитку колективу.
1-а – вимоги до всіх членів групи висуває керівник малої групи. 2-а –
вимоги керівника до групи підтримуються активом, лідерами. 3-я – кожен член
колективу висуває до себе вимоги на основі вимог колективу.
2. Стратометрична концепція А.В. Петровського.
Ця концепція уявляє групу як таку, що складається з трьох
взаємопов'язаних страт – шарів, кожний з яких характеризується певним
принципом по якому в ньому будуються відносини між членами групи.
1) В першому шарі (А) реалізується, перш за все, безпосередні контакти
поміж людьми, засновані на емоційній прийнятності або неприйнятності.
2) В другому шарі (Б) ці відносини опосередковуються характером
соціальної діяльності.
3) В третьому шарі (В), названим ядром групи, розвиваються відносини,
основані на прийнятті всіма членами групи єдиних цілей групової діяльності.
Наявність цього шару свідчить про високий рівень розвитку групи, тобто
формування колективу.
Головна ідея цієї концепції міститься в тому, що діяльне опосередкування
виступає як ознака, що утворює колектив.
3. Параметрична концепція була запропонована Л.І. Уманським. Він
розробив критерії розвитку групи (моральну спрямованість, організаційну
єдність, підготовленість до діяльності, психологічну єдність) і виділяє наступні
ступені розвитку групи:
Група-конгломерат – сукупність певної кількості людей, раніше
незнайомих між собою; на цій ступені група отримує назву.
Асоціація – члени об'єднуються загальною метою (хоча й не всі її
сприймають) і діяльністю (хоча вона й не скоординована); відносини будуються
на емоційній допустимості.
Кооперація – характеризується чітко вираженою єдністю дій членів
групи, єдністю її поглядів на основні цінності, високим рівнем підготовленості
та співпраці.
Група-автономія – характеризується високою внутрішньою єдністю; на
цьому ступені члени групи ідентифікують себе з нею («моя група»). Ця група
може стати або корпорацією або колективом.
Корпорація – це гіперавтономізація групи, коли вона спрямовує свою
діяльність на вузько соціальні, егоїстичні цілі (такі цілі можуть бути і
антисоціальними).
Колектив – (від лат. – збірний) під ним розуміють групу людей, яка
досягла в процесі соціально-корисної суспільної діяльності високого рівня
розвитку.
 Таким чином, спільним у всіх концепціях є те, що діяльнісне
опосередкування виступає як систематизуюча ознака колективу, а фактором,
що перетворює групу в колектив є спільна суспіль-корисна діяльність його
членів. В процесі такої діяльності виникає особливий феномен міжособових
відносин-колективність, як особлива якість розвитку групи.
Існує декілька критеріїв оцінки якостей малої групи, колективу.
Соціально-психологічні якості (риси):
1. Згуртованість – виявляється у тому, що всі зусилля його членів
об'єднані прагненням досягти соціально-важливих цілей. Показники
згуртованості:
- емоційно-ціннісна єдність – ґрунтується на єдності їх ціннісних систем.
На їх основі утворюються мікрогрупи.
- предметно-ціннісна єдність – пов'язана з відношенням колективу до
цілей та задач його діяльності.
- стійкість колективу до деструктивного впливу. Для покрашення
групової згуртованості можна вжити соціологічне опитування: чим більша
кількість членів групи подобається одне одному, тим привабливіша група в
цілому, тим більший індекс групової згуртованості
2. Соціально-психологічний клімат (СПК) – під ним розуміють домінуючі,
відносно стійкі настрої і судження колективу. СПК може бути як позитивним
(життєрадісність, оптимізм, захопленість) так і негативним (песимізм, депресія,
розчарованість).
3. Висока потенційна ефективність – виявляється в сумісності,
злагодженості, взаємодопомозі, виконанні у випадку необхідності функцій
товариша по діяльності.
Крім цього існує також 3 основних непсихологічних (соціальних)
критеріїв оцінки групи, колективу:
1. Якість виконання суспільно-корисних функцій: рівень професійної
готовності, ефективність навчально-виховного процесу.
2. Міра відповідності життєдіяльності групи суспільним очікуванням,
суспільним цілям, критеріям, цінностям.
3. Здатність групи забезпечити кожному своєму членові всебічний
розвиток особистих якостей.

5.2. Сутність, фактори формування та психологічна структура службового

 колективу
Службовий (професійний) колектив – це високоорганізоване об’єднання
співробітників, призначене для забезпечення функціонування державної
системи урядового зв’язку і захисту державних інформаційних ресурсів, яке
характеризується єдністю моралі, службового обов’язку, спільністю
колективної психології.
Не кожний підрозділ є колективом в повному розумінні суті даної
категорії.
Формування в підрозділі колективу здійснюється в процесі спільної
службової, навчально-професійної та інших видів діяльності.
Колектив підрозділу ДССЗЗІ, як і будь-який інший колектив,
характеризується загальними ознаками колективу, найважливішими з яких є (це
ознаки формальної структури):
1) стійкість;
2) відносна тривалість існування;
3) єдність цілей діяльності і суспільно-корисний її характер;
4) наявність організації, органів правління;
5) єдині норми поведінки і діяльності;
6) високий рівень соціально-психологічної зрілості.
Разом з тим, вбираючи в себе основні риси, якості, притаманні всім
колективам суспільства, службові колективи мають особливості, обумовлені
специфікою певної організації:
1. Особлива суспільна значимість цілей діяльності – захист інтересів
свого народу, держави.
2. Специфічність задач і особливі засоби їх вирішення як в мирний так і в
воєнний час. Оволодіння способами і методами дій як в звичайних, так і
надзвичайних (екстремальних) умовах, підтримання постійної готовності до
дій.
3. Високий рівень організації і регламентації діяльності. В службових
колективах підтримуються своєрідні норми і правила поведінки і діяльності що
витікають з об'єктивних потреб справи, чітка регламентація взаємовідносин між
службовцями, керівниками і підлеглими (визначаються законами, статутами і
наказами керівників).
4. Єдиноначальність.
Керівництво колективом здійснюється керівником – єдиноначальником.
5. Інтенсивні службові, побутові та інші взаємовідносини між
співробітниками.
 6. Особлива професійна структура і умови комплектування (змінний,
постійний склад) і життя. Більш чи менш постійне ядро колективів
–начальницький склад і співробітники за контрактом, для яких служба є
професійною справою; поповнюється за рахунок випускників ВНЗ, спеціальних
курсів, підбору за контрактом, переводу по службі з інших колективів.
Відносно змінна частина службових колективів – рядовий склад за контрактом,
який служить лише тимчасово і шукає для себе іншу професію. Відмічені
особливості виражають специфіку службового колективу і відображуються в
його психології.
Утворення психології колективу зумовлено власними об'єктивними і
суб'єктивними факторами, але раз утворившись вона сама чинить значний
вплив на колектив і на особистість, тобто стає фактором його розвитку. Від
того, який психологічний клімат в колективі, значно залежать результати
служби, дисципліна, організованість та інше.
Підкреслюючи значення психології військового колективу Норманд
Коупленд в книзі «Психологія і солдат» стверджував: «Один підрозділ з
високим морально-психологічним станом особового складу може замінити три
підрозділи, які не володіють цією якістю. Для армії є більш небезпечним
низький морально-психологічний стан військ, чим нестача боєприпасів».
Структура психології службової групи, колективу включає:
1. Взаємовідносини між співробітниками – суб’єктивні зв'язки і
відносини, що існують між членами групи, колективу.
2. Суспільну думку – сукупність оціночних суджень групи до предметів і
явищ, що їх цікавлять.
3. Колективні настрої – це відносно тривалий психологічний стан, спільне
переживання тих чи інших подій, фактів, традицій, звичаїв.
4. Традиції, звичаї – це норми, правила поведінки, дій, спілкування,
дотримання яких стало потребою кожного.
5. Групові прагнення (спрямованість групи) – це потреби, мотиви, цілі,
завдання, що знаходяться в основі поведінки і сумісних зусиль членів малої
групи (структура прагнень групи включає майже ті ж самі компоненти, що й
структура спрямованості особистості). Формування і розвиток спрямованості
групи відбувається під впливом умов життя, діяльності, виховання і навчання.
6. Інші соціально-психологічні явища, що виникають під час
взаємовідносин:
- змагання і суперництво – прагнення виконувати покладені на
особистість соціальну роль краще за інших;
 - самоствердження – прагнення знайти і утримати в колективі певну
позицію, яка б забезпечувала даній особистості перевагу, визнання її гідності,
підтримку, захист, потребу в спілкуванні;
- психологічна сумісність – здатність людей разом успішно вирішувати
задачі, що потребують від них доброго взаєморозуміння і узгодженості дій;
- психологічна заразливість – неусвідомлена схильність людей до певних
психічних станів.
- уподобання (ідентифікація) – своєрідне слідування образу поведінки
згідно з ідеальними уявленнями особистості про належне, повторення
зовнішнього вигляду, стилю поведінки інших, (може носити позитивний чи
негативний характер);
- навіювання – невербальний вплив на психіку людини;
- емпатія – здатність співчувати іншим, розуміти їх внутрішні стани.
- конформізм – міра підкорення індивіда груповому тиску, що
супроводжується нещирим відмовленням від своєї власної думки.
- авторитет – здатність людини мати певну вагу серед інших,
користуватись їх визнанням і повагою.
Треба зауважити, що ґрунтом для виникнення і проявлення
психологічних явищ в колективі є спільна діяльність і взаємовідносини.
Носієм психології колективу виступає весь колектив або більша його
частина, але тільки не окрема особа.
Фактори що впливають на формування і розвиток колективу, його
психологію.
1) Сумісна діяльність – вона є основною для виникнення і прояву всіх
соціально психологічних явищ. Але сама діяльність, її зміст, характер,
організація, залежить від умов: соціальних, матеріальних та інших.
2) Соціальне середовище – в психології кожного конкретного колективу
відображуються:
а) загальні (матеріальні та духовні) умови життя суспільства в цілому.
б) часткові умови і особливості життя і службової діяльності.
Психологія колективу – це перш за все зліпок з психології суспільства,
нації, до якої належить колектив.
Кожна нація, як відомо, має свої національно-психологічні особливості,
свій національний характеру Вони характеризують домінуюче в нації
відношення до суспільства, діяльності, інших людей, самого себе, власності,
майна, деяких явищ суспільного життя, яке відрізняє її від інших націй.
Багатонаціональний склад української нації створює певні проблеми для
згуртування колективу, зокрема завдяки існуванню у представників деяких
національностей і регіонів стереотипів по відношенню до представників інших
національностей і регіонів.
В психології конкретного колективу відображаються і часткові умови
його життєдіяльності: особливості задач, соціальний престиж і статус,
особливості комплектування, розміщення, рівень і спосіб правління, підбір
людей, побут, рівні мотивації до служби тощо.
3) Виховання – цілеспрямований процес формування у співробітників
необхідних якостей згідно з вимогами, що висуває до них суспільство.
4) Індивідуальні особливості людей які утворюють колектив
взаємозв’язки між ними, загальний рівень освіти, культурного розвитку, вік,
особливості виховання, національність, риси характеру тощо.
5) Особливості психологічної структури колективу.
Знання факторів дає можливість виділити закономірності формування і
розвитку колективу.
До основних з них належать:
1) залежність життєдіяльності колективу, взаємовідносин у ньому від
характеру і особливостей суспільства, а також від часткових (окремих) умов
його життєдіяльності.
2) залежність рівня згуртованості і зрілості колективу від авторитетності і
педагогічної культури (майстерності) його керівника.
3) Крім цих закономірностей на розвиток колективу впливають
закономірності: всезагальні, соціологічні, загальносуспільні, психологічні
(формування та розвитку особистості), педагогічні та ін. Вони будуть
розглядатися в наступних темах.
Вивчення особливостей психології колективу має для керівника глибокий
смисл (сенс).
По-перше, щоб керувати підлеглими треба не тільки як можна більше
знати про кожного, але і про зв'язки між людьми і ті утворення, що виникають в
наслідок цих зв'язків.
По-друге, знання особливостей кожного компоненту психології
колективу, характеру їх взаємних впливів дає можливість будувати роботу по
згуртуванню колективу більш науково-обгрунтовано і цілеспрямовано.
Розглянемо зміст основних компонентів психології службового
колективу.
(1) Взаємовідносини – один з найважливіших компонентів
психологічного клімату в колективі. Це різноманітні форми і види взаємин,
взаємозв'язків, відносин співробітників між собою, які встановлюються в їх
спілкуванні в процесі службової діяльності, в навчанні, в побуті і
супроводжуються різними емоційними переживаннями.
 Відносини між людьми формуються під час спілкування і спільної
діяльності. За даними американських дослідників, більшість людей
розмовляють не більше 10-11 хвилин на день. Весь інший час вони спілкуються
з оточуючими на невербальному (не словесному) рівні.
Взаємовідносини в службових колективах існують в двох основних
формах:
По-перше, формальні відносини. Вони визначаються організаційною
структурою підрозділу, функціями кожного його члена, обсягом його
обов'язків, прав і відповідальності. Ці відносини визначаються зовнішніми
вимогами до співробітників з боку суспільства з допомогою законів, статутів,
наказів, інструкцій і розпоряджень.
По-друге – це внутрішні відносини, тобто неофіційні, неформальні
відносини. Вони формуються на основі взаємних симпатій і антипатій, поваги і
неповаги, співчуття і індиферентності, а також деяких спільних мотивів
діяльності. Вони залежать від ціннісних орієнтирів співробітників, їх
взаєморозуміння і взаємосприймання.
Міжособистісні відносини між співробітниками також поділяються:
1) На службові – вони проявляються в процесі виконання службових
завдань.
2) Позаслужбові – це відносини, як виникають за межами виконання
службових обов'язків і завдань.
3) Суспільно-політичні – виникають під час проведення суспільних
заходів.
Всі відносини, які виникають у підрозділі поділяються на відносини:
1) Субординації – тобто відносини по вертикалі; між старшими і
молодшими.
2) Координаційні – тобто відносини по горизонталі; між рівними по
посаді, званню.
3) Співпраці – це відносини між різними категоріями особового складу
свого та інших підрозділів, які дозволяють виконувати спільні завдання.
Особливістю служби є те, що всі відносини тут чітко регламентуються
нормами статутів, які є категоричними і безумовними для виконання. Моральні
принципи в них є одночасно і правовими (і адміністративними) нормами
поведінки.
Статути (інструкції, накази) визначають наступні принципи
взаємовідносин співробітників:
- принцип єдиноначальності;
- принцип суворої субординації;
- принцип колективізму;
 - принцип гуманізму:
- принцип службового товариства.
Статути чітко визначають місце і зміст формальних і неформальних,
службових і позаслужбових відносини. Особливо це стосується формальних
відносин, бо вони забезпечують цілісність організації і її спроможність до
виконання покладеного на нею завдання. Це стосується, перш за все, відносин,
які виникають:
По-перше: між старшими і молодшими.
По-друге: між співробітниками під час службової діяльності.
По-третє: під час дій у складі підрозділів: (навчання, виховання,
тренування).
В основі цих відносин знаходиться дисципліна, тобто вміння підкорятися
і точно виконувати всі вимоги статутів, наказів, інструкцій і розпоряджень.
Формальне спілкування і відносини зовсім не заперечують неформальні.
Навпаки, там де існує чіткий статутний порядок і дисципліна, там де кожний
співробітник прагне якісно виконувати свої обов'язки, неформальне
спілкування і відносини органічно доповнюють формальні. Це пов'язано з тим,
що в основі неформальних відносин знаходиться те, що інколи випадає за межі
формальних відносин: емоції, почуття, мотиви, психічні стани, настрої і думки
людей. Тому начальник повинен завжди вміти використовувати силу
неформальних відносин для якісного і повного виконання завдань служби.
Сучасна наука про управління вчить, що неформальні відносини органічно
доповнюють формальні, а в деяких умовах і випадках, можуть бути більш
ефективними ніж формальні.
Наприклад, там, де необхідно, щоб співробітник проявив високу
відповідальність, ініціативу, творчість, а в екстремальних умовах – мужність,
героїзм і самопожертвування. Але є і інший бік – ці відносини не повинні
порушувати формальну структуру, підміняти формальні відносини і вести до
панібратства.
За своїм правовим змістом відносини між співробітниками прийнято
оцінювати на ті, що відповідають нормам статутів і права – тобто статутні, і ті.
що не відповідають їх – позастатутні. В залежності від їх форми, характеру і
наслідків, останні можуть оцінюватись як дисциплінарні порушення і злочини.
Нестатутні відносини можуть проявлятися під час виконання службових
завдань і за їх межами, на формальному і неформальному рівні, в відносинах по
вертикалі (між старшим і молодшим) і в відносинах по горизонталі (між
службовцями одного або різних строків служби). В основі нестатутних
відносин знаходиться порушення норм моралі і соціальної справедливості.
Вони виникають там, де діяльність особового складу менш за все організована,
мотивована і контрольована.
Основними причинами нестатутних відносин є:
1. Деякі загальні негативні національно-психологічні якості і стани в
суспільстві:
а) Ідеологічна, політична, соціальна, національна і культурна
неоднорідність.
б) правовий нігілізм: неповага до законів і невіра в силу норм права.
в) традиції вирішувати проблеми не за допомогою законів, а з допомогою
фізичної сили (кулачне право), або з допомогою «блату», «хабаря», (звідси віра,
що гроші і кулак – сильніше за закон).
г) наявність деяких носіїв злочинної психології та ін.
2. Особливості вікових та інших якостей призовників (співробітників за
контрактом).
3. Недоліки в вихованні, навчанні, соціальному досвіду молоді, її
негативні зростові якості та ін.
4. Недоліки в мотивації, організації і управлінні професійною діяльністю
(загальні і окремі), матеріальне забезпечення, побутові умови т. ін..
5. Недоліки в дисципліні, згуртованості колективів, пасивність в боротьбі
з нестатутними відносинами.
6. Недоліки в моральних, професійних і ділових якостях деяких
начальників. В залежності від змісту і співвідношення цих якостей, керівник
може або активно протидіяти нестатутним відносинам, або миритися з ними в
різних формах. Це стосується,перш за все молодих начальників, які з не
повагою відносились до отримання необхідних знань по своєму фаху, з
психології і педагогіці, або не мають необхідної мотивації до служби, ведуть
подвійний образ життя.
Відомо, що деякі начальники миряться з нестатутними відносинами в
деяких формах заради досягнення високої кінцевої мети діяльності (відмінно
проведені навчання і т.п.). Є і інші, які роблять це заради показного спокою,
власної кар'єри (кар'єристи, тимчасовики, люди з низькими моральними
якостями).
Інколи зустрічаються такі, які і самі виступають у ролі носіїв нестатутних
відносин, використовують їх як основний метод впливу на підлеглих. Такі
проступки попадають під дію вже не статутів, а карного кодексу.
Практикою доведено, що бездіяльність начальника в боротьбі з
нестатутними відносинами рано чи пізно приводять до інших злочинів, які
мають руйнівні наслідки і для діяльності підрозділів, і для кар’єри начальника.
Зрозуміло, що службові колективи формуються не для того, щоб виправляти
тих, хто не може нормально жити у суспільстві. В них є інша мета – надійний
захист інтересів Батьківщини в інформаційній сфері. Але кожний начальник
повинен пам'ятати: від взаємовідносин в колективі залежить його дисципліна і
згуртованість, а значить, якість виконання головних завдань професійної
діяльності.
Існує і зворотній зв'язок: відсутність у співробітників чіткого розуміння
мети і мотивації їх діяльності, низький рівень керівництва організації,
дисципліни і всебічного забезпечення навчально-виховного процесу і служби в
цілому є головними умовами для виникнення між ними нестатутних відносин.
Тому керівник повинен вміти не тільки підтримувати у підлеглих високий
морально-психологічний стан, чітко організовувати їх діяльність, але й вивчати
психологію співробітників і вміло впливати на їх свідомість і поведінку.
Начальник повинен завжди пам'ятати, що найбільш небезпечними
ланками, де можуть виникнути не статутні відносини є:
1. Відносини між сержантами і підлеглими (низький рівень
відповідальності перших і небажання підкорятися других, перевищення
повноважень до молодших).
2. Відносини між співробітниками різних строків служби (бажання тих,
хто прослужив більше перекласти частину своїх обов'язків на молодших,
приниження їх).
3. Відносини, які виникають під час виконання різних господарських та
інших робіт, особливо тих, що потребують великого напруження сил (ухилення
від роботи тих, хто прослужив більше).
4. Відносини, що виникають під час дозвілля, у сфері побуту, особливо
тоді, коли вони погано матеріально забезпечені і організовані. Це створює
умови для виникнення негативних психологічних настроїв, протиправних
потягів і дій.
В процесі відносин самоствердження в колективі стихійно складаються
неформальні групи (або мікрогрупи – з 2-3 до 5-7 чоловік). Основою їх
являється спільність інтересів, діяльності, земляцтво, період служби і т.д.
Мікрогрупи в більшості випадків мають свого лідера. Вони можуть мати
позитивний або негативний характер спрямованості.
Неформальні організації мають деякі специфічні риси:
- По-перше, неформальні організації і їх лідери здійснюють досить
жорстокий контроль за своїми членами на основі установлення норм (групових
еталонів) прийнятної і неприйнятної поведінки. Щоб зберегти своє членство в
групі людина повинна неухильно дотримуватись цих норм. Порушників чекає
покарання навіть до відчуження з групи (що може сприйматися деякими як
особиста катастрофа. Особливо це характерно для закритих колективів).
 - По-друге, важливою рисою неформальних організацій є опір змінам, які
можуть складати в собі загрозу існуванню групи або її впливу.
Управління підлеглими співробітниками буде ефективне тоді і тільки
тоді, коли начальник спільно з формально утвореними групами (відділеннями,
екіпажами, розрахунками, взводами) в своєму підрозділі знає і грамотно
впливає на неформальне угрупування, неформальних лідерів.
На думку багатьох соціальних психологів, спрацьованість, злагодженість
колективу визначається показником єдності формальної і неформальної
структур, і чим вище цей показник, тим більших успіхів може досягти
колектив.
І формальні і неформальні організації мають своїх лідерів. Проте, якщо
лідер формальної групи спирається на офіційно делеговані йому повноваження,
то лідер неформальної групи отримує повноваження від групи. При цьому
влада, вплив і повноваження неформального лідера можуть далеко виходити за
межі формальної організації.
Оптимальним є випадок збігу в одній особі формального і неформального
лідера. Це треба пам'ятати при підборі молодших керівників на посади,
особливо начальників відділень, груп і т.д. Якщо такого збігу немає, то
ефективність діяльності колективу залежить від того, як складуться відносини
між офіційним керівником і неофіційним лідером або лідерами.
Управлінська діяльність начальника, метод керівництва чинять суттєвий
вплив на соціально-психологічний клімат в підрозділі. Одним з методів
вивчення взаємовідносин є соціометрія (лат. соціо – суспільство, «метрія» –
міряти).
З допомогою соціометрії можна вияснити:
- кількісну міру поваги, байдужості чи неприязності між членами групи в
процесі міжособистісної взаємодії;
- неформальну структуру колективу;
- розподіл авторитету і влади;
- рівень розвитку групи;
- міру згуртованості групи (колективу).
В основу соціометричного прийому покладене питання: «З ким би ти
бажав (хотів)…
- виконувати відповідальне завдання служби;
- разом працювати і т.п.
Питання може бути віднесене до любої сфери людських взаємовідносин.
Як правило намічається два напрямки вибору:
- в області спільної праці (служби);
- в області відпочинку, розваг.
 При цьому можливе уточнення ступеня бажаності вибору. Перевагами
соціометрії являються:
- можливість за короткий час, оперативно виявити і зібрати значний
матеріал про емоційні відносини всередині групи, для виявлення яких шляхом
спостережень потрібно було затратити багато часу.
- можливість статистичної обробки (кількісного обліку) матеріалу.
- можливість реєстрації відносин між всіма членами групи (колективу).
Основні шляхи формування високої культури взаємовідносин в
службовому колективі:
1. Цілеспрямоване, професійне, моральне, громадське, естетичне правове
виховання, формування високої культури відносин між співробітниками.
2. Підтримання в частині, підрозділі суворого статутного порядку і
організованості.
3. Забезпечення особистої зразковості керівників в дисципліні і службі.
4. Науково обґрунтоване, педагогічно грамотне використання методів
переконання, заохочення, примусу в формуванні статутних взаємовідносин:
постійне вивчення підлеглих, вміння профілактувати і керувати конфліктами.
5. Поєднання принципової статутної вимогливості до підлеглих з
турботою про них, задоволення побутових, соціальних і духовних потреб
особового складу.
6. Запобігання спробам окремих співробітників або неформальних груп
зайняти лідируюче положення за рахунок порушень вимог статуту.
7. Оперативне всебічне реагування на прояви нестатутних відносин і
ліквідація їх наслідків.
Основний напрямок роботи по подоланню нестатутних відносин – це їх
профілактика. Керівники повинні вивчати стан взаємовідносин між
службовцями і активно впливати на формування не тільки статутних відносин
але і високої культури поведінки.
(2) Іншим складовим компонентом психології службового колективу є
суспільна думка.
Суспільна (колективна) думка – це сукупність оціночних суджень тієї чи
іншої сукупності людей до фактів, які її цікавлять, подій, явищ, поведінки і
діяльності, як самого колективу так і кожного його члена. Функції суспільної
думки:
- інформаційна;
- оціночна;
- дія на інших.
Як компонент психології службового колективу суспільна думка
характеризується:
 1. поєднанням переконання і психологічного примусу;
2. оперативністю утворення в наслідок якої-небудь події;
3. гласністю і публічністю вираження оцінки;
4. великим впливом на людей.
Думка колективу, його вплив на людину, можуть частіше зробити
набагато більше ніж будь-які офіційні постанови, розпорядження.
Особистість побоюється негативних оцінок і дорікань більшості, які
можуть знизити її авторитет в колективі, цурається тих проступків, які
засуджуються і заслуговують догани. З іншого боку, людина пишається тими
своїми якостями, які користуються в даному соціальному середовищі повагою і
отримують позитивну оцінку.
Керівнику необхідно знати колективну думку по кожному вагомому
питанню яке стосується служби. Для цього необхідне її регулярне вивчення, бо
тільки тоді її можна цілеспрямовано формувати. Суспільна думка має свою
динаміку розвитку, яку необхідно знати керівнику.
Основні етапи розвитку суспільної думки
1. Співробітники сприймають, хвилюються і оцінюють проступок чи
подію, і в кожної з’являється своя індивідуальна думка, суб’єктивна оцінка
події. З метою оптимізації управління колективним мисленням керівник не
повинен упустити момент першого періоду, коли підлеглі ще тільки
переживають подію, що їх схвилювала і відношення до неї ще не сформоване.
Головне в цей момент попередити появу незрілих поглядів, циркуляцію
упереджених оцінок.
2. Люди обмінюються своїми поглядами, судженнями, порівнюють свої
підходи з підходами інших. Цей етап може проходити спонтанно, інколи в
суперечках, в залежності від того, на скільки інформація захоплює інтереси
кожної особистості. На цьому етапі керівнику важко змінити невірні судження,
так як індивідуально-групові погляди мають певну інерцію.
3. Відбувається корегування початкових оцінок і їх групування навколо
переважаючих і обгрунтованих позицій. Потрібно брати до уваги: погляди
авторитетного керівника по різноманітним питанням служби для більшості
підлеглих грають вирішальну роль у формуванні у них певних поглядів і
суджень, і чим більше авторитет начальника – тим більше впливають його
погляди на думку підлеглих.

5.3. Характеристика основних компонентів психологічної структури

колективу. Робота керівника по згуртуванню колективу
 Соціально-психологічний клімат насичений складною гамою емоцій,
почуттів, пристрастей і афектів, які оволодівають всім особовим складом в
самих різноманітних ситуаціях і значно впливають на його життя і діяльність.
Цей ситуативний показник прийнято називати колективним настроєм.
Колективний настрій – це спільне переживання тих чи інших подій, фактів
суспільного життя, а також схожі емоційні стани, які захоплюють на деякий час
весь колектив (або його частину) і впливають на його життя, діяльність і
поведінку, проступки окремих співробітників.
Практичне значення колективних настроїв дуже велике. Вони впливають
на поведінку, діяльність, працездатність, дисципліну.
Експериментально встановлено, що одні колективні настрої – ентузіазм,
радість, віра в успіх, захопленість – сприяють успіху колективу, являються
джерелом додаткової працездатності, організованості і дисципліни.
Інші – нудьга, смуток, образа, невдоволеність, невіра в свої сили різко
зменшують можливості колективу. Психологи, які досліджували умови
підвищення працездатності людей, підрахували, зокрема, що в залежності від
настрою робітника, продуктивність його праці може зростати або зменшуватись
на 20% від середньої фахівець з теорії менеджменту (Є.Мейо це доказав
експериментально). Подібна закономірність діє і в умовах служби і навчання.
Основні властивості (закономірності) колективних настроїв:
1. Переважаюча обумовленість і залежність колективних настроїв від
соціальних факторів, матеріальних і духовних умов життя службовців.
2. Особлива заразливість. Настрої, які з'явились у одних людей можуть
швидко розповсюджуватися на інших, «психологічно» заражати їх. Тут діє
своєрідний соціально-психологічний закон. Механізм цього закону
«безпристрасно» може функціонувати, як в прямому так і в зворотному
напрямку.
3. Велика спонукальна сила. Настрої здатні підсилювати почуття людей і
збільшувати їх енергію. В гарно настроєному колективі зароджуються
додаткові джерела натхнення, ентузіазму і працездатності.
4. Динамізм колективних настроїв. Вони являються найбільш рухомим
елементом психології колективу. Ця закономірність колективних настроїв
виражається в тому, що:
- настрої здатні переходити із однієї форми в іншу, із підсвідомої – в
чітко усвідомлену, із закритої в відкриту;
- швидко переростати в дію;
- підлягати коливанням і в самий короткий строк перебудовуватися
корінним чином.
 Колективний настрій перш за все відображає сприятливі і несприятливі
умови служби. Добре організована служба – джерело стійкого життєрадісного
настрою.
Крім організації і умов служби на настрій людей впливають організація
дозвілля, відносини керівників та інші фактори.
Вивчення і аналіз колективних настроїв керівник може проводити
використовуючи різноманітні методи. Найбільш розповсюджений – метод
психолого-педагогічного спостереження. Постійне, цілеспрямоване,
систематичне, спостереження дає значну, інформацію про колективні настрої.
Необхідно використовувати й інші методи: бесіда (індивідуальна, групова),
опитування, анкетування та інші.
Шляхи управління колективними настроями:
1) Особистий оптимізм, бадьорість, активність керівника, уміння не
піддаватися негативним настроям. Начальнику-керівнику потрібно вчитися
володіти своїми емоціями, знати прийоми усунення, як особистого
роздратування, так і способи за допомогою яких він може підняти настрій
колективу.
2) Турбота про побут підлеглих, забезпечення їх всіх необхідним
постачанням.
 Якщо підлеглі вважають, що умови їх життя і служби погані то ними
оволодіває песимістичний настрій, дисципліна знижується.
 Коли ж підлеглі почувають, що про них турбуються і знають, що ними
керують люди, які не допустять біди, вони настроюються оптимістично,
працездатність і дисципліна їх підвищуються.
3) Своєчасне виявлення скарг підлеглих і задоволення їх особистих
потреб.
4) Встановлення суворого статутного порядку, чіткої організації служби.
5) Підтримка статутних взаємовідносин, боротьба з грубістю і
ліквідація причин, які викликають конфлікти.
 Підвищеної уваги потребують до себе підлеглі з подавленим настроєм,
які хворобливо реагують на грубість, безтактність. В кожному підрозділі
бувають співробітники, які часто визивають посмішки товаришів, терплять
нескінчені удари. Гарний керівник повинен зробити все, для того щоб
повернути таким людям почуття власної гідності, по можливості ізолювати їх
від постійних насмішок.
Четвертий елемент структури психології службового колективу –
колективні традиції.
 В будь-якому службовому колективі немаловажну роль відіграють
традиції. Вони являють собою необхідний елемент соціально-психологічного
клімату.
Традиції – це закріплені на основі довгочасного досвіду групової
діяльності правила, норми поведінки і дій, повсякденного спілкування між
людьми, які передаються від покоління до покоління, дотримання яких стало
потребою кожного.
Слово «традиція» в перекладі з латинської означає «передача».
Традиції різноманітні і численні. Умовно їх можна розрізняти за
наступними умовами:
1) За змістом: службові, професійні, трудові, бойові, побутові, спортивні
та інші.
2) За сферами появлення: моральні, правові, художні, релігійні та інші.
3) По відношенню до різноманітних спільностей людей: загальнонародні,
національні, класові, територіальні,професійні, вікові та інші.
Процеси формування і функціонування професійних традицій висувають
потребу в психологічному кваліфікованому спостереженні, коректуванні,
підтримці, розвитку, і тоді вони будуть надійно служити справі підвищення
морально-психологічного стану особового складу, зміцненню дисципліни.
Система роботи начальника підрозділу по закріпленню і розвитку
традицій колективу включає:
1) Вивчення традицій і контроль за їх динамікою і тенденціями.
2) Використання здорових традицій для вирішення поставлених задач,
опора на існуючі групові звички і потреби.
3) Керування процесами утворення нових традицій і підтримка їх, в тому
числі, шляхом використання заохочувальної практики.
4) Попередження старіння звичаїв, відставання їх від темпу змін в
особовому складі, техніці, організації служби і професійної діяльності, а також
захист їх від бюрократичного вихолощування і формалізації.
5) Подолання негативних звичаїв і ритуалів. Подолати їх дуже тяжко,
інколи неможливо, але їх можна замінити на більш емоційно привабливі і
позитивні.
Таким чином, популяризуючи кращі традиції частини і підрозділу,
керівник полегшує статутну і соціальну регуляцію життя підлеглих. Уважно
аналізуючи елементи негативних традицій і звичаїв, начальник не повинен
допускати їх впровадження в традиції колективу.
 Висновки:
1) При загальній структурі психологія кожного конкретного колективу
своєрідна і не повторна.
2) Кожний структурний елемент психології колективу своєрідний і має
свою характеристику. Саме цим визначається своєрідність і неповторність
кожного колективу та його психології.
Наприклад:
 Колективна думка може бути єдиною і плюралістичною;
 Взаємовідносини в колективі бувають принциповими і без
принциповими, доброзичливими і недоброзичливими;
 Настрої колективу – тонізуючими чи понижуючими активність і т.д.
3) Знання психологічної структури колективу, закономірностей його
формування і розвитку дозволяють проводити роботу по згуртуванню
особового складу підрозділу найбільш доцільними і ефективними засобами.
 Схеми і таблиці до розділу І

Т.1. 1 Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності

1 5
6-7

1 – 2 – 3 – функціональна схема аналізатора

1 – 2 – 3 – 4 – 5 – 6 – 7 – 1 – функціональна схема
рефлекторного кільця:
1– рецептор; 2 – еферентний нервовий шлях;
3 – центральна ланка; 4 – аферентний нервовий шлях;
5 – ефектоТр;.16.- рефлексів.
27.Окасноабллзивовроосттніобї
еінзфуморомванциіїх.

Подразник
Подразник
НЕРВОВА СИСТЕМА

БЕЗУМОВНИЙ
Т 1.3 . ОФсЛобЕлКиСвості
Р Е умовних рефлексів

Подразник Подразник
Вроджений Пост ій н іс ть Н ез алежність
характер реакції Ннервового
Е Р В ОВА СИСТЕ М від А
організму на дію зв’язку між індивідуального
подразника подразненнями досвіду і
та реакціямиУ- МОВНИЙ незмінність
РЕФЛЕКС
 Видовий характер Здійснення
реакції-відповіді, т.т. безумовних рефлексів у
123 Не являються
oднoтипні безумoвні Являються
вищих ненижчими
тварин, Тимчасовий
вродженими,
рефлекси у всіх видовими,
відділами а без учас ті нервовий зв'язок
ЦНС
набуваються
Представників данoгo індивідуальними
кoри великих півкуль між
протягом життя подразненням та
 Т.1.4 Фактори формування особистості людини

Спадковий Соціальний
фактор фактор

  Макро-
Особливост середовище
і фізіології
ВНД  Мікро-
Особистість середовище

 Анатомо-  Трудова
фізілогічні діяальність
особливост
і  Спілкування

Природно- 
 Задатки географічне Організован
середовище е виховання

Т.1.5. Фактори виховання особистості

Фактори виховання особистості

Етнос
Сім’я
Регіональн
Мікросоціу умови
Мiкро- Мезо- (регіон,
Інститути фактори фактори
124 виховання Тип
поселення
Релігійні (місто, село)
 Т.1.6. Структура психіки за Фрейдом

Психіка особистості
"Я" Вищий моральний
(свідомість) рнуакглтяударчаі
Т.1.7. Психологічна
ядро ст особистості
Сфера
Джер "Над Я"
ело Фактори
Сфера підсвідомого вторинного (породження соціальними умовами,в(пвилщиивйу моральний
енерг іїі критик)
наглядач

"Воно" (інстинкти і неусвідомлені

потяги) Сфера
пПідсрвиідромодогное
первинного ДІЯЛЬНІСТЬ Соціальне середовище
сере(вдроовджиещнее)

Т.2.1. ВлОаСстОиБвИосСтТі ІвСідТчЬуття

Відчуття
Індивідуальн Світоглядна Соціально- психологічна
Загальні властивості-пс
ихологіВчнлаастивості сторона умов)
(в зсатлоержоноасті сторона від конкретних

Якість Психічні Відношенн

Контраст Адаптація
Мoральни
Психічні
Пориви відчуття:
Соціальн
Інтетсивніст Сенсибілі заці
Світoгляд

(нищий,
Психічні Соціальн
Тривалість Ціннoсті
Синестез
ія
Послідовні образи
Психічні Соціальн

125
 Т.2.2. Особливості сприйняття

Особливості сприймання

Фізичні характеристики сприймання

Властивості сприймання

Вибірковість Просторовість

Форма
Предметність
Об’ємність

Аперцепція Величина

Глубина
Осмисленність
Віддаленість

Константність (постійність) Лінійна перспектива

Повітряна перспектива
Цілістність
 Т.2.3. Сутність уваги

УВАГА

ФІЗІОЛОГІЧ
ВИДИ
НІ ОСНОВИ
УВАГИ
УВАГИ
Т.2.4. Види уявлення
Концентрація

Вибірковість
- наявність ділянок
кори головного мозку з Розподілення
підвищеною в даний
момент збудженістю Об’єм
- наявність взаємної
Інтенсивність
індукції меж ділянками
з пониженою Стійкість
збудженістю
- наявність явища Відволікаєміст
домінанти
 Мимовільна

Довільна

Післядовільна
 ВИДИ
УЯВЛЕННЯ

По видам За ступенем За За
аналізаторів узагальненн ступенем тривалістю
(відчуттів) я прояву
вольових
Зорові
Оперативні
Слухові Одиничні Довільні

Довготрива
Нюхові
Дотикові Загальні Не довільні Коротко-
та інші часні

Смакові

Больові

Т.2.5. Сутність уяви

 УЯВА

Являє собою прийоми, зміни та перетворень уявлень

Зміна величини об’єктів

Побудова образу Конструк- туювання предмета
предмету Аглютинація з’єднання частин різних об’єктів Схематизація
–
виділення найбіш

Розумове Переніс на інші об’єкти Створення нових оразів на основі узагальненн

Типізація
підсилення Розумове послабленн я образів
–
образів виділення істот-ного в

Довільна (активна) Мрія

Творча

Мимовільна
(пасивна) Репродуктивн

ВИДИ УЯВИ
Т.2.6. Сутність пам’яті
виникають

Свідомо НесвідПо АМ’ЯТЬ

ПРОЦЕСИ
Запам’я- Збереженн Відтворен Впізнаван
товування я ня ня
ВИДИ

Наглядно Словесно - Динамічна Емоційна

-образна логічна (моторна)

Механічна Логічна

129
ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
Сліди бувших раніше нервових процесів,
 Т.2.7. Склад мислення

Аналіз
Синтез
Операції Порівнянн
мислення я
М Абстрагуванн
я
И Узагальнення
Поняття
С Форми Міркування
Л мислення Умовивід
Е Аналогія
Н Способи Індукція
Н мислення Дедукція
Я
Види мислення Наочно-дієве
Наочно-образне
Абстрактно-логічне
Теоретичне

Репродуктивне

Раціональне

130
 Т.2.8.Класифікація емоцій та почуттів.
ПОЧУТТЯ

Інтелектуаль Моральні Естетичні

Сутність: переживання свого відношення до різних об’єктів і явищ життя

Страсті
Настрій Афекти

ЕМОЦІЇ
 Т.2.9. Вольові якості особистості

ПЕРВИННІ(БАЗОВІ) ВОЛЬОВІ

Сила
о зв и то Витримк
Наполегливіс Енергійність

ВТОРИННІ ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ

Рішучіст Самовладанн Впевненість Сміливіс

Т.2.10. Психoлoгічна
ТРЕТИННІ(ПРОФЕСІЙНІ) структур
а
вольовог
ВОЛЬОВІ Іо акту
ПСИХОЛОГІЧНА
Відпові- С Т Р УКТУПРриАнциВ- ОЛЕВОбОов’ГязАКТУ
Ди сц ип л О-
І

Ініціатив ніст Організoвані ДО ЗДІЙСНЕННЯ

Викoнливіст ВОЛЬОВОЇ ДІЇ
ЗБУДЖЕННЯ І

Моральні переконання і світогляд

УСВ ІДОМЛЕННЯ ТА ОСМИСЛЕННЯ
ЦІЛІ ДІЇ
Сoціальний і прoфесійний
статус(ролі)
УЯВЛЕННЯ ПРО ЗАСОБИ НЕОБХІДНІ ДЛЯ
ЗДІЙСНЕННЯ НАМІЧЕНОЇ ЦІЛІ

ПРАГНЕННЯ ЗДІСЙНИТИ ДАНУ ДІЮ

РІШЕННЯ ВОЛЬОВІ
ЗДІЙСНИТИ ДІЮ ЗУСИЛЛЯ

– звичайні Групи
рішення складностей:
132
– рішення без 1. Об’єктивні
роздумуван 2. Суб’єктивні
–
 Т.2.11. Сутність психологічного стану

Ейфорія Душевний Відчуження Впевненість

біль
Бадьорість Втомленість Апатія

Активність Пасивність

ВИД
ПСИХІЧНИЙ СТАН

Фактори: Фактори:
умови життя,
Т.3.1 Спрямoваність oсoбистості рівень
Головний мозок
діяльності і задоволення
стиль фізіологічних
керівництва, , соціальних і
морально – Фізіологічний стан організму духовних
психологічни пoтреб
й клімат у
СПРЯМОВАНІСТЬ
С
У
133
П ВУ С
С
О М ІТ Т
Т О ТА А Ц
 Характеристика нервових процесіів збудження та
Типи вищої пригнічення
нервової Вид темперамента
діяльності
По силі По врівноваженості По рухомості

Сильний Сильний Врівноважений Рухомий Сангвіністичний

Нестримний Сильний Неврівноважений Рухомий Холеричний

Інертний Сильний Врівноважений Малоруховий Флегматичний

Слабкий Слабкий Неврівноважений Малоруховий Меланхолічний

Т.3.2. Психологічна характеристика темпераменту

134
 Т.3.3. Сутність характеру

ХАРАКТЕР

Риси характеру

По відношенню до ВОЛЬОВІ
оточуючого середовища
- Принциповий - Рішучість
- Переконаний - Наполеглевість
- Безпринциповий - Непохитний
- Самостійність
По відношенню до - Ініціативність
діяльності
ЕМОЦІЙНІ
- Діяльний
- Бездіяльний
- Запалкість
Т.3.4.Сутність здібностей
По відношенню до - Враженість
- Інертність
людей
- Нечутливість
ГЕНІАЛЬНІСТЬ та інші
- Контактний
- Замкнутий
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ
По відношенню до
Соціальні умови самого себе
- Розсудливість
ТАЛАНТ
- Альтруїстичний - Кмітливість
- Егоїстичний - Винахідливість
- Цікавість
- Поверхневість
По відношенню
до речей, майна
135 - Скупий
- Охайний
ОБДАРЕНІСТЬ
- Неoхайний
 Стійкий –

Ціл
існ
ий
–
 Т.4.1. Сутність діяльності

ДІЯЛЬНІСТЬ

Сутність О собливості
сукупність
діяльностей - Суспільний

136
людини характер

Види - Ціленаправленість
- ігра - Плановість
 Т.4.2. Особливості діяльності людини

ОСОБЛИВОСТІ
діяльності людини і тварин

“Діяльність тварин” Діяльність людини

137
 Напрвляється з
Носить інстинктно- пізнавальною потребою,
біологічний характер має суб’єктивне
значення (суб’єктність)
Кожна діяльність
набуває для людей
Здійснюється поза
смислу в силу свого
межами суспільства і
місця, яке воно займає в
спільної діяльності
їх спільній діяльності
(предметність)
Людина абстрагується,
проникає у зв’язки та
Тварини керуються
відношення речей,
наочними враженнями
встановлює причин і
залежності між ними
В діяльності людини
Діяльність тварин є здійснюється передача та
типовими, спадково закріплення навиків
закріпленими через соціальні засоби
програмами поведінки спілкування (мова та
інші системи знаків)
Зачатки орудійної В діяльності людини
діяльності тварин не здійснюється
створюють ніяких нових виготовлення
операцій засобів праці

Т.4.3. Структура та особливості потреб

ПОТРЕБИ

МЕТЕРІАЛЬНІ ДУХОВНІ

СОЦІАЛЬНІ

Особливості потреб

1. Конкретно змістовний характер

138 2. Усвідомлення даної потреби, яке

супроводжується характерним
емоційним станом
 Т.4.4. Мотивуючі фактори до професійної діяльності
Мотивуючі фактори професійної діяльності

Зовнішні
Внутрішні збуджувачі
збуджувачі (фактори)
Потреби, Стимули
мотиви,
Соціальні Колекти- К онкретн Загальні
(патріотич вістскі (наявність (конкуренці
зручних
ні, (цінності, умов я на ринку
громадянс групи) праці)
Соціальні Соціально
Змісту Особисто
(престижніс психоло
праці о гічні
ть праці,
(морально-
соціальні психологічн
Досягнен Запобіганн
яі я невдач
самоствер- Організаці Управлінс
Т.4.5. ні ькі
Психoлoгі
(організаці чні утвoрення
(стиль
Страху Матеріаль ний управління,
порядок, справедливі
Традиції збалансова сть
(сімейні та
ін. Безпека Особисті
мотиви (надійніст С
перспек
і С К
тиви
перспек (мoжливoс
Л
Т.4.6 т К авиківі для
. Л А
П П А Д
П Е Р Е Д РУ М О В И
О О Д
Сoціалізація,ЧНАВИК Сoціальнo-Н І
Н
oсвіта, вихoвання
С А Т.5.1.і екoнoмічніo виу м
Класифікація І с o ц іальних гру
самoвихoванняТ п
Т І
К Етапи фор
О мування
СОЦІАЛЬНІ
Н ГРУПИ
В В
Н А М
І І
З А За
В розміром
Н
И В
Н В Великі Н ередні
Ч Автоматизація
А М И
139 К
Н І С ЧК
И
Н
И
МНалі Я Мікро
Я Н Неорганізованіі
ОСригнантеізтоивчанниі й
 Т.5.2. Структура психологія малої групи

ПСИХОЛОГІ
Я МАЛОЇ
ГРУПИ
Основні компоненти
структури

140
ВЗ
АЄ
М
О
 Т.5.3. Взаємовідносини в малій групі
1
Взаємовідносини в малій групі

ВИДИ ПРИНЦИПИ

Загально- Поваги та субординації

політичні

Службові Згуртованості

Позаслужбові Гуманізму

Т.5.4. Характеристика групових прагнень

ГРУПОВІ ПРАГНЕННЯ

ВИДИ
141
Цілі Цінностно- нормативна
 Т.5.5 Характеристика групових думок

ГРУПОВА ДУМКА

Функції Етапи
формування

Інформацій 1. Виявлення
та вивчення
індивідуальни
х думок
Дії на
2.Вироблення
Оціночна правильних
оціночних
суджень

3.
Узагальнення
та об’єднання
думок

142
 Т.5.6. Характеристика групового настрою

великою динамічністю певною

силої дії та змінливістю спрямованістю
Характеризується:

ГРУПОВІ НАСТРОЇ

Поділяються на:
Ті, що допомагають Ті, що заважають
спільним зусиллям спільним зусиллям
людей в групі людей в групі
- стан занепаду,
- ентузіазм, - не віра в свої сили,
-загальне піднесення, - відсутність віри
- віра в в загальний успіх,
загальний успіх, - смуток, образа
- захопленість та інші.
та інші. Т.5.7. Види традицій

ВИДИ ТРАДИЦІЙ
різних груп
143

За змістом За належністю до
За
с
ф
е
р
а
м
и

п
р
о
я
в
у
 Т.5.8. Психологічні процеси в малій групі

Навчання і розвиток Згуртуванн я Керівництв о і лідерство

Психологічні процеси в малій

групі

Прийняття рішень Груповий тиск Конфлікт

Рекомендована література до I-го розділу:

144
1. Максименко Р.Д. Загальна психологія. Навч. посібник. – К. Центр
учбової літератури, 2008.
2. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. /А.В.
Семенова та ін.. – К.: Знання, 2007.
3. Степанов О.М., Фібула М.М. Основи психології і педагогіки:
Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2006. (Альма-матер).
4. Военная психология/ под. ред. В.В. Шелега. – М.: Воениздат, 1972.
5. Военная психология и педагогика. М.: Совершенство, 1998.
6. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психологический словарь-
справочник. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001.
7. Коупленд Н. Психология и солдат./ Пер. с англ. М.: Воениздат, 1991.
8. Психологія екстремальних ситуацій. Хрестоматія. Мн.: Харвест,
2000.
9. Психология и педагогика вышей военной школы /Под. ред. А.В.
Барабанщикова, М.: 1988.
10. Реан А.А. и др. Психология и педагогика. – СПБ.: Питер, 2005.
11. Современная военная психология: Хрестоматия / Сост. А.А.
Уртанович. – Мн.: Харвест, 2003.
12. Столяренко А.М. Общая и профессиональная психология: Уч.
пособие. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003.
13. Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія, К.: Наукова
думка, 2000.
14. Ягупов В.В. Військова, соціальна психологія. –К., КВІУЗ, 1998.

РОЗДІЛ II
ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ
 Тема 6. Професійне навчання, як основа навчально-виховного процесу

6.1. Структура і закономірності навчально-виховного процесу.

6.2. Сутність та структура процесу навчання особового складу служби.
6.3. Шляхи вдосконалення навчально-виховного процесу.

Вступ
Виховання і морально-психологічне забезпечення діяльності особового
складу Держспецзв’язку в якості теоретично-методичних основ мають не тільки
психологію, але й філософське, історичне, політологічне, соціологічне,
культурологічне та інші знання.
Особливе місце серед них належить педагогічним наукам. Основою цих
наук є загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні
закономірності виховання людини, розробляє теоретично-методологічні та
методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-
виховних закладах. Загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: основи
педагогіки, теорія освіти і навчання – дидактика, теорія виховання, теорія
управління освітньо-виховними установами.
Метою вивчення даної теми є надання курсантам допомоги в
усвідомленні сутності і змісту загально-педагогічних закономірностей,
структури навчально-виховного процесу і зокрема, процесу навчання, а також
теоретично-методологічних передумов удосконалення навчально-виховного
процесу.
Особлива увага надається аналізу структури першооснови всього
навчально-виховного процесу – процесу навчання.

6.1. Структура і закономірності педагогічного навчально-виховного

процесу, або процесу підготовки фахівця
Перед тим, як розглянути педагогічний (навчально-виховний) процес,
необхідно ознайомитись з його базовими категоріями. Теоретичною основою
навчально-виховного процесу, як вже зазначалось у вступі, є педагогіка.
Педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття виховання тут
використовується у найширшому смислі, як процес формування особистості,
який включає освіту, навчання, розвиток, самовиховання.
 Педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук:
історія педагогіки, загальна педагогіка, дошкільна педагогіка, шкільна
педагогіка, педагогіка вищої школи, соціальна педагогіка, педагогіка
професійно-технічної освіти, військова педагогіка, тощо.
Центральними категоріями педагогіки є виховання, навчання, освіта,
педагогічний (навчально-виховний) процес, розвиток, формування, підготовка,
самоврядування, самоосвіта, саморозвиток, перевиховання, тощо.
Центральною, базовою категорією педагогіки є педагогічний процес. Це –
динамічна система, яка об’єднує процеси виховання, навчання, розвитку і
самовдосконалення особистості. Він складається з діалектично пов’язаних
процесів, кожний з яких має свою специфіку: процесу навчання, процесу
виховання, а також «вмонтованих» в ці процеси, процесів розвитку,
психологічної підготовки і самовдосконалення. Тому, як тотожне поняттю
«педагогічний процес», використовується поняття «навчально-виховний
процес», інколи – «процес професійного виховання», «процес професійної
підготовки», «процес підготовки фахівця» та інші.
Процес навчання особового складу Держспецзв’язку є складовою більш
загального процесу – навчально-виховного. Навчально-виховний процес (НВП)
– це діяльність начальників та служб по навчанню, вихованню, розвитку,
психологічній підготовці особового складу (співробітників), а також діяльності
особового складу по оволодінню професійними знаннями, навичками та
вміннями, формуванню високих морально-професійних якостей, необхідних
для успішного виконання завдань професійної діяльності.
Особливості НВП – це двосторонній процес взаємозв’язаної та
взаємообумовленої діяльністю суб’єктів і об’єктів, вихователів та вихованців.
Важливою особливістю суб’єктів є їх особлива відповідальність за
організацію всіх видів діяльності підлеглих. Особлива роль належить керівнику
підрозділу, який є прямим начальником всього особового складу підрозділу,
відповідає за всі сторони його життя і діяльності та за стан і якість навчально-
виховного процесу. Начальник, уособлює у собі функції вчителя, вихователя
підлеглих, керівника і організатора навчально-виховної роботи.
Особливістю об’єкта навчально-виховного процесу є те, що особовий
склад – це дорослі люди, зі своїми поглядами, уявами, якостями, сильними та
слабкими сторонами. Ось чому поряд з навчанням і вихованням часто виникає
задача перевиховання окремих підлеглих.
Ціль навчально-виховного процесу – всебічна підготовка особового
складу, професійних колективів до виконання покладених на них
функціональних службових задач у відповідності з соціальним замовленням
(вимогами держави, Держспецзв’язку).
 Вказана ціль визначає зміст (функції) і організаційну структуру
навчально-виховного процесу. Він складається з 4 процесів, між якими існує
діалектичний, інколи суперечливий зв'язок.

Процеси: Основні Організаційна структура:

Освітня Прoфесійна (спеціальна) і гуманітарна
Навчальни Навчання Педагoгічні аспекти службoвoї, суспільнoї та
Вихoвний у Вихoвання
Оснoвні ф нкції навчал ьнo- вихoвнoгo прoцесу:
Рoзвитку Рoзвитку
Освітня – залучення дo знаньСистема
і ціннoстей культури:
захoдів, вихoвнoї,людства, цивілізації,
спoртивнo-масoвoї,
Психoлoгіч Психoлoгі
власнoїнoї
нації (країни)чна
і прoфесійнoї групи. Вoна здійснюється з дoпoмoгoю
навчання і виховання. Самooсвіта і самoвихoвання
Навчальна – озброєння співробітників системою знань, навичок і вмінь з
урахуванням вимог сучасного життя і діяльності. Це – базова функція, яка
здійснюється безпосередньо допомогою навчання.
Виховна – цілеспрямоване формування необхідних, перш за все,
моральних якостей особистості і колективу; це головна і найбільш складна
функція яка реалізується допомогою, як цілеспрямованого виховання, так і
самовиховання, освіти, навчання, розвитку і психологічної підготовки.
Розвитку – вдосконалення інтелектуальних і фізичних сил особистості.
Психологічної підготовки – формування у особового складу внутрішньої
психологічної стійкості і психологічної готовності до виконання службових
задач.
Всі функції НВП між собою діалектично пов’язані і впливають одна на
одну. Аналіз структури і змісту НВП показує, що між його елементами існують
найрізноманітніші взаємовідносини.
В професійно-педагогічному процесі проявляються і функціонують
закони і закономірності різного рівня порядку: (закон – необхідне, істотне,
стійке, повторюване, відношення між явищами, предметами, структурними
елементами системи; закономірність – поняття близьке до закону).
Перший, вищий рівень, складають найбільш загальні філософські закони
розвитку природи, мислення і суспільства. Вони впливають на всі
закономірності навчально-виховного процесу.
Середній, другий рівень – загальні соціологічні закономірності,
закономірності розвитку суспільства, формування особистості і колективу. Ці
закономірності вивчають суспільні науки, психологія і педагогіка (Наприклад:
залежність суспільних відносин від рівня розвитку виробничих сил; залежність
розвитку особистості від суспільних умов, характеру і змісту навчально-
пізнавальної діяльності; цілісність формування особистості, тощо).
Третій рівень – власно закономірність педагогічного, навчально-
виховного процесу, що комплексно виражають його найбільш істотні зв'язки і
відношення.
Ведучою з них є єдність виховання (самовиховання), навчання
(самоосвіти), розвитку і психологічної підготовки.
Виховуючи, керівник вчить підлеглих, також як, навчаючи, він виховує
їх. В процесі виховання і навчання здійснюється розвиток кожного
співробітника, його психологічна підготовка. Це сталий зв'язок, що постійно
проявляється незалежно від волі і свідомості учасників навчально-виховного
процесу.
Єдність виховання (самовиховання), навчання (самоосвіти), розвитку і
психологічної підготовки не означає їх тотожність. Кожен з цих процесів моє
свою якісну визначеність.
Одна з специфічних закономірностей навчально-виховного процесу –
відповідність навчально-виховного впливу начальника цілями і характеру
діяльності підлеглих, їх пізнавальним і фізичними можливостями, ступені
злагодженості колективу.
Ця закономірність виражає спрямованість дій всіх організаторів
навчально-виховного процесу (керівників частин і підрозділів), їх прагнення
врахувати внутрішні можливості особового складу у вирішенні задач служби.
Діяльність начальників повинна максимально відповідати задачам, які
вирішує служба, частина (підрозділ) і, в той же час, враховувати якісні
характеристики всіх категорій особового складу, його можливості, інтереси,
характер діяльності.
Наступною специфічною закономірністю навчально-виховного процесу є
моделювання в процесі професійної підготовки умов реальної службової
діяльності.
При моделюванні професійної діяльності, особливу увагу необхідно
приділити створенню складної, напруженої обстановки, наближеної
максимально до реальної професійної діяльності в т.ч. екстремальних
ситуаціях, подоланню умовностей і спрощень на заняттях і навчаннях.
Всі закономірності навчально-виховного процесу діалектично
взаємозв'язані. Виступаючи у вигляді стійких тенденцій, ці закономірності
чітко визначають основні напрямки роботи, навчаючих і тих кого навчають,
вихователь і тих, хто виховують.
Закономірності НВП знаходять своє відображення в специфічних
закономірностях, принципах і методах кожної складової цього процесу:
навчання, виховання і психологічної підготовки (вони будуть розглянуті
пізніше). Їх повинен знати і враховувати кожний педагог-керівник особового
складу.
 6.2. Сутність та структура процесу навчання
Розглянемо глибше процес навчання особового складу – це основний
компонент навчально-виховного процесу, фундамент освіти, виховання,
розвитку і психологічної підготовки.
В структурному плані навчання – це двобічний, активний процес
діяльності начальника, який навчає (викладає) і діяльності підлеглих, які
навчаються (учіння).
Структура (модель) процесу навчання.

Сучасні вимоги до підготовленості навчаючого і навчаємого (соціальне

Зміст Знання
Рoзглянемo деякі кoмпoненти структури прoцесу навчання.
Мета навчання нци
При– це ідеальний
пи, бажаний результат спільнoї діяльнoсті
Навички
суб'єкта і oб'єкта навчання. Вoни
засоби, форми, визначаються суспільнoю метoю навчання і
вихoвання мoлoді, певних фахівців.
викладан Вміння
Результат
Цілі навчання
Навчаючий – це певний
Навчаємірівень знань, навичoк, вмінь і прoфесій но
Результат
неoбхідних якoстей співрoбітників і кoлективів, які неoбхіднo сфoрмувати. Якості
Це гoлoвний критерій якoсті навчання, який впливає на всі його
кoмпoненти.
Цілі і зміст навчання
Матеріальні, визначається
організаційні, сучасними
дидактичні та інші умови вимoгами
навчання дo якoстей є
залежними
підгoтoвки
від створених
тих, кoгoдля
навчають,
цього вумов
відпoвіднoсті
(загальних з сoціальним
і конкретних,
замoвленням
духовних,
і
соціальних і матеріальних і т.д.). Вони реалізуються з допомогою процесу навчання,
який складається з двох взаємопов'язаних процесів: викладання і учіння, а також
певної системи принципів, методів прийомів, засобів і форм навчання.
Викладання – це діяльність суб'єкта навчання по організації, здійсненню
(проведенню) і керуванню процесом навчання. Вона має свої функції:
планування, організацію, мотивацію (стимулювання), контроль, аналіз
результатів.
Учіння – це діяльність об'єкта по оволодінню знаннями, навичками і
вміннями під керівництвом викладача. Воно складається з 4-х взаємопов'язаних
процесів: сприймання навчального матеріалу, його осмислення і узагальнення,
запам'ятовування, застосування на практиці (більш детально див. асоціативно
рефлекторну теорію навчання).
В процесі навчання (освіти) можна виділити 4 сторони (основи):
 1. Методологічну і теоретичну
2. Змістову
3. Організаційну
4. Методичну
5. Оціночно-результативну
1) Методологічні і теоретичні основи НВП:
Методологічні основи: філософія – загальна і спеціальна методологія
(гносеологічний, світоглядний рівень); етика, культурологія. Правові і
політичні основи – Конституція, Закони України, Присяга, Статути, Укази
Президенти, Накази Голови Держспецзв’язку. Загальнонаукові – вчення про
закономірності ВНД, фізіологію людини, психологія і педагогіка: загальна і
професійна (всі їх закономірності, принципи і методи), зокрема професійна
дидактика і теорія виховання.
2) Змістова сторона навчання визначається характером професії і
відображається в учбових дисциплінах, які включені в програми і тематичні
плани, а також закріплені в настановах, інструкціях і розкладах занять.
3) Організаційна сторона процесу вивчення визначається такими
факторами: змістом учбового матеріалу; можливостями, які є в підрозділі для
проведення того чи іншого заняття; підготовка начальника до ефективного
використання усіх методів і організаційних форм навчання.
4) Методичний бік процесу навчання визначає модель, алгоритм і
технологію навчального процесу, в тому числі власною працею начальника по
підготовці до навчального заняття та його проведення. Зміст методичної
сторони навчального процесу складає практичне застосування у ньому
дидактичного інструментарію. У своїй конкретності він являє собою методику
підготовки і проведення навчального заняття з особовим складом підрозділу, а
в цілісному взаємозв'язку – методичну основу навчального процесу.
5) Оціночно-результативна – передбачає оцінку опанування
співробітниками навчальної програми.

6.3. Шляхи удосконалення навчально-виховного процесу

Головною передумовою для удосконалення НВП є організація діяльності

вихователя у відповідності до педагогічних закономірностей. Але само по собі
знання закономірностей НВП не завжди дозволяє удосконалювати цей процес
якщо вихователь, по-перше, слабо уявляє джерело і рушійні сили розвитку
НВП та його складових, по-друге, своєчасно не розв'язує проблеми і не долає
труднощі, що виникають в педагогічному процесі.
 Для того щоби виявити джерело і рушійні сили удосконалення НВП
потрібно розкрити його протиріччя. Іншими словами, в філософському плані,
рушійними силами та джерелом розвитку НВП є діалектичні протиріччя цього
процесу. Вони виражають його специфіку, багатогранний характер і
проявляються в сфері дії основних груп закономірностей НВП. Ці обставини є
основою для виділення декількох груп протиріч.
Перша група – протиріччя процесу формування і розвитку особистості.
 Між сформованими потребами і новими умовами їх задоволення.
 Між звичними нормами поведінки і новими, обумовленими
вимогами служби, статуту (руйнування старих стереотипів).
 Між старими і новими способами діяльності.
 Міх вимогами особистості і її реальними можливостями.
Головними умовами вирішення протиріч даної групи являються:
 Допомога співробітникам в усвідомленні протиріч, які існують.
 Спонукання їх до вирішення протиріч, що виникають.
 Створення умов для вирішення виявлених протиріч.
Друга група – протиріччя процесу формування і розвитку службового
колективу.
 Між вимогами професійної готовності і рівнем згуртованості
колективу.
 Між інтересами окремої особистості (або невеликої групи
співробітників) і всього колективу.
 Між можливостями колективу і характером покладених на нього задач.
Для вирішення протиріч даної групи необхідно суворо враховувати
закономірності формування і розвитку колективу, вміло використовувати
різноманіття шляхів його згуртування, керувати колективом спираючись на
глибоке знання його психології.
Третя група – протиріччя власно педагогічного характеру.
 Між вихованням, навчанням, розвитком, психологічною підготовкою,
самовихованням і самонавчанням.
Воно виникає в рамках єдності між цими процесами і може приймати
різні форми.
Основними умовами вирішення цього протиріччя являються:
 постійна турбота начальників всіх ступенів про службово-
професійну спрямованість педагогічного процесу; про розвиваючий характер
навчання і виховання; про виховний характер навчання, про навчальний і
виховний характер психологічних тренувань і вправ.
 досягнення нерозривного зв'язку навчання і виховання з
практичною діяльністю особового складу.
 цілеспрямоване керівництво самовихованням і самоосвітою
співробітників.
Протиріччя між рівнем знань особистості і вимогами до цих знань
(рівня підготовки).
Протиріччя між характером майбутньої діяльності і досягнутим рівнем їх
моделюванням у навчально-виховному процесі. Проте протиріччя між
реальною діяльністю і її моделлю завжди зберігаються. Теж саме стосується
інших видів діяльності співробітників, курсантів. Тут мова йде про те, щоб
модель майбутньої діяльності, як можна більше виражала їх характер,
специфіку, зміст. Головний шлях подолання цього протиріччя – наближення
навчання до реальних умов майбутньої діяльності.
 Протиріччя між структурними компонентами процесу навчання:
цілями, засобами, часом.
 Зростаючими вимогами до обсягу знань, навиків і обмежених часом
на їх засвоєння, існуючими для цього умовами.
 Між навчальними вимогами до тих кого навчають і рівнем їх
пізнавальних можливостей, мотивацієй до навчання; між теоретичною і
практичною підготовкою та інші.
Важливими умовами їх вирішення є: вірне врахування характеру
педагогічних задач, логіки професійно-педагогічних процесів, пізнавальних
можливостей співробітників, соціально-психологічного клімату в колективі,
вдосконалення змісту методики викладання, педагогічної майстерності,
навчально-матеріальної бази.
Четверта група – протиріччя, що викликані суб’єктивними факторами:
 Нечітка організація життя і діяльності особового складу частини
(підрозділу);
 Недоліки в плануванні навчального процесу;
 Відстала матеріально-технічна база;
 Недостатня психологічно-педагогічна підготовка деяких начальників.
По суті протиріччя даної групи є не що інше, як недоліки, які заважають
нормальному розвитку навчально-виховного процесу.
Шляхи вирішення цих протиріч обумовлюються причинами, які їх
викликають і конкретними умовами, які характеризують положення справ в
підрозділі (частині).
Головне тут – підвищення організованості, особистої відповідальності і
педагогічної майстерності керівників.
 В навчально-виховному процесі всі групи протиріч виступають в
єдиному комплексі і являються у вигляді різного роду труднощів.
Глибоке розуміння сутності цих труднощів, причин їх виникнення є
важливою умовою перетворення протиріч, що виникли, в рухомі сили
розвитку навчально-виховного процесу.
Протиріччя навчально-виховного процесу вирішуються спільними
зусиллями начальників і всього особового складу. Коли знімаються деякі
протиріччя, виникають інші, які знову вирішуються і знову проявляються на
більш високому рівні. В цьому полягає сутність безперервного-поступального
діалектичного розвитку і удосконалення навчально-виховного процесу від
більш низьких його рівнів до більш високих.
В практичному плані основним шляхом удосконалення навчально-
виховного процесу є його інтенсифікація.
Інтенсифікація – тобто підвищення ефективності навчально-виховного
процесу за рахунок посилення напруженості педагогічної праці керівника і його
підлеглих, спрямованої на високий кінцевий результат. Це досягається за
рахунок:
 конкретної постановки навчально-виховних задач;
 раціонального планування професійної підготовки;
 ретельного відбору вивчаємого матеріалу;
 ефективного використання навчального і службового часу;
 застосування сучасної методики, найновіших технічних та інших
засобів навчання і виховання;
 забезпечення чіткості і високої відповідальності в роботі;
 економії засобів і ресурсів;
 постійного пошуку і систематичного впровадження в навчально-
виховний процес передового досвіду та ін.
Інтенсифікація навчально-виховного процесу найбільш ефективна, коли
вона проводиться в межах оптимізації, тобто такого вибору змісту, організації,
методики і необхідних засобів, які в даних умовах забезпечать максимально
можливу ефективність навчально-виховної праці при раціональних витратах
часу і зусиль підлеглих, а також матеріальних ресурсів. Вона означає
підвищення ефективності навчального процесу не будь якими засобами, а
найбільш доцільними і відповідними для кожної конкретної ситуації.

Висновок:
1. Таким чином, знання сутності НВП, його складових, закономірності і
суперечності озброює керівника-вихователя чіткою методологією педагогічної
науки, сприяє організації педагогічного процесу та визначає основні напрямки
підвищення його ефективності.
2. Основою і центральною частиною педагогічного процесу є процес
навчання. Удосконалення навчального процесу є залежним від удосконалення
всього педагогічного процесу в підрозділі.
 Тема 7. Теоретико-методологічні основи процесу навчання

7.1. Сучасні концепції навчання.

7.2. Загальна характеристика принципів навчання.

Вступ
В даній темі продовжується розгляд теоретико-методологічних основ
процесу навчання. Її метою є надання курсантам допомоги в усвідомленні
змісту основних теорій (концепцій) навчання і принципів сучасної дидактики,
які віддзеркалюють закономірності навчально-виховного процесу в цілому, так
і, власно, закони і закономірності навчання. Особлива увага надається
роз’ясненню курсантам сутності сучасної парадигми освіти, провідних
концепцій і принципів навчання.

7.1. Сучасні концепції навчання

В педагогічній науці склалося і розглядається декілька психолого-
педагогічних теорій, що розкривають сутність і закономірності процесу
засвоєння знань, а також формування навичок і вмінь.
Найбільш поширеними із них є:
1) асоціативно–рефлекторна концепція;
2) концепція поетапного формування розумових дій.
Ряд досліджень, проведених педагогами і психологами, показали, що при
вивченні теоретичних питань, тобто засвоєнні знань, більш ефективніша та
методика, в основі якої лежить асоціативно-рефлекторна концепція.
А при формуванні навичок доцільно використовувати методику, що
базується на концепції поетапного формування розумових дій.
Перша концепція – асоціативно-рефлекторна розглядає процес засвоєння
знань, як поступове утворення в свідомості того, кого навчають, нових зв'язків,
асоціацій по ознаці подібності або різниці досліджуваних властивостей і сторін
предметів і явищ. Вона передбачає наступну логіку процесу оволодіння
знаннями і складається з наступних компонентів:
1) формування мотивації (установки) на сприймання навчального
матеріалу; постановка і усвідомлення пізнавального завдання;
2) сприйняття досліджуваного матеріалу;
3) осмислення навчального матеріалу;
4) запам’ятовування осмисленого;
5) застосування закріплених знань на практиці.
 Психолого-педагогічні умови формування цих компонентів розглядались
в темі №4.
У відповідності до другої теорії навчання рекомендується здійснювати
поетапно:
• на першому етапі навчання ті, кого навчають, оволодівають
орієнтирною основою дій (ООД), тобто системою вказівок про те, як
виконувати дії, що вивчаються.
• на другому етапі навчання вони виконують ці дії в розгорнутій формі
технікою або їх заміною (креслення, моделі, макети) згідно ООД.
• на третьому етапі ці дії обговорюються вголос (речові дії) без опори на
предмети.
• на четвертому етапі дії, що виконуються у відповідності з ООД
обговорюються «про себе».
• на п'ятому етапі – перенесення дії у внутрішній план: мислене
відтворення дій в згорнутому вигляді, тобто виконання дій, по суті автоматично
(мовлене супроводження не потрібне). Це етап «автоматизації».
На основі базових психолого-педагогічних теорій в педагогіці склалося
три концепції навчання або дидактичні системи: традиційна, педоцентристська,
сучасна.
У традиційній системі домінантну роль відіграє викладання – діяльність
педагога.
До них відноситься:
1. Класно-урочна система Я.А. Коменського, «Концепція вільного
виховання» Ж. Руссо, концепція навчання бідноти І.Г. Пестолоцці, концепція
Й.Ф. Гербарта.
2. В педоцентристський системі головний акцент робиться на учінні –
діяльності учня. (основні концепції: педоцентризм Дж. Дьюі, трудова школа
Кершенштайнера).
3. Сучасні дидактичні системи спираються з одного боку на кращі
досягнення дидактичної думки, щодо організації активної взаємодії і співпраці
суб’єктів навчання, а з другого – на стрімкий розвиток науково-технічного
прогресу.
Мета – виховання всебічно і гармонічно розвинутої особистості –
професіонала, здатного до самореалізації в обраній професії і у житті вцілому.
Сутність навчання – формування в учня вміння швидко орієнтуватися в
тій чи іншій галузі знань, готувати учнів до самоосвітньої діяльності.
Новим ідеальним зразком (моделью) освіти стає гуманістична парадигма,
в основі якої співробітництво, саморозвиток суб’єктів навчального процесу,
виявлення їх особистісних функцій (можливостей самореалізуватися у обраній
професії у житті)
Основою цієї парадигми і всіх принципів навчання і виховання стає
принцип гуманізму. Гуманізм – це система цінносних орієнтацій, в середині
яких знаходиться визначення Людини в якості вищої цінності. Він стверджує
універсальну значимість людського буття в цілому і, зокрема, кожної
особистості.
На основі розглянутих вище дидактичних систем і у відповідності до
сучасної парадигми освіти розроблені декілька сучасних дидактичних
концепцій.
1. Т еорія проблемного навчання. Вона являє собою сукупність
взаємопов’язаних методів, засобів, що забезпечують можливість творчої участі
тих хто навчається в процесі засвоєння нових знань, формування, творчого
мислення, пізнавальних інтересів (Дж. Дьюі, Бруннер, І. Лернер).
Її особливість: поєднання навчання і розвитку в єдиному процесі
розв’язання складних інтелектуально-пізновальних завдань.
Центральні категорії проблемного навчання:
 проблемна ситуація;
 проблема;
 проблемна задача.
Проблемна ситуація – являє собою пізнавальну трудність, для подолання
якої учні повинні отримати нові знання і зробити інтелектуальні зусилля.
Проблема – це суперечлива ситуація, складне теоретичне або практичне
питання, що усвідомлене і прийняте учнями до рішення (тобто воно для учнів
переростає в проблему).
Проблемна задача – це проблема з указанням умов її рішення. Вона має
біль вузьке поле пошуку ніж проблема.
Правила створення проблемної ситуації:
1. Перед суб’єктами учіння слід поставити таке практичне або теоретичне
завдання, виконання якого вимагає засвоєння нових знань і опанування нових
навичок і умінь.
2. Завдання має відповідати розумовим здібностям суб’єктів учіння.
3. Проблемне завдання дається до пояснення матеріалу, що вивчається.
4. Проблемними завданнями можуть бути:
а) засвоєння навчального матеріалу;
б) формування запитання, гіпотези;
в) практичне завдання.
5. Одна і та сама проблема може бути створена різними типами завдань.
 В залежності від участі учнів в виявлені проблеми, формуванні завдання,
виборі оптимального рішення розрізняють рівні проблемності:
1-й. Проблему ставить і розв’язує педагог.
2-й. Педагог створює проблему і розв’язує її спільно з учнями.
3-й. Учні розв’язують проблемні завдання.
4-й. Учні разом з вчителем визначають проблему і самі її розв’язують.
Етапи діяльності суб’єктів дидактичного процесу.
Організація проблемної ситуації → формування проблеми → вирішення
проблеми суб’єктами учіння (індивідуальне або групове) → верифікація
(перевірка) отриманої інформації → використання засвоєних знань у
теоретичній і практичній діяльності.
2. П рограмована концепція навчання (Б. Скіннер, П. Гальперин).
Головна ідея – управління учінням, навчально-пізнавальними діями учнів
за допомогою навчальної програми під якою розуміють алгоритм пізнавальних
дій, що містить послідовні мікроетапи опанування одиниці знань.
Матеріал, що вивчається поділяється або на невеликі «порції», які
доступні для засвоєння і закінчуються кількома контрольними запитаннями або
дається логічно завершеними і великими блоками до яких надаються різні
варіанти відповідей (розгалужена система навчання). Коли учень дав правильну
відповідь, він переходить до наступного мікроєтапу. В іншому випадку йому
дається пояснення суті помилки і він отримає завдання з додатковою
програмою.
3. К онцепція проблемно–діяльністного навчання (А.В. Барабанщиков).
Її плюсом є збереження і гармонічне поєднання сильних сторін всіх інших
теорій.
Основні принципи концепції:
1. Принцип активно-діяльнісного розвитку особистості учня в процесі
навчання.
2. Принцип проблемності (постійно вносити елемент проблемності в
процес навчання).
4. К онцепція розвивального навчання. Основні завдання суб’єкта
викладені спрямовані на формування пізнавальної самостійності, моральних
переконань, активної життєвої позиції, всебічний розвиток здібностей. Це
навчання здійснюється в формі залученні суб’єктів учіння до різних видів
діяльності, використання у викладанні проблемного методу, активних методів
(дидактичних ігор, дискусій), а також інших методів з метою збагачення
творчого мислення, пам’яті, мови тощо.
5. П едагогіка співробітництва. (П.Фрейре, Ш.Амонашвілі, В.Ф.Шаталов
та ін.) Метою її є демократизація і гуманізація педагогічного процесу, розвиток
здібностей, формування інтересів до навчання. Методи: спільної діяльності
суб’єктів навчання, різноманітні форми співробітництва, використання
індивідуальних методів, а також активних методів і прийомів навчання.
Порівняльний аналіз традиційного навчання і педагогіки співробітництва
Традиційне навчання Педагогіка співробітництва
Найближча мета дидактичного заходу – Основна мета дидактичного заходу – розвиток
засвоєння знань вироблення навичок та інтелектуальних, духовних і фізичних
вмінь, розуміння навчального матеріалу здібностей, формування інтересів, мотивів,
наукового світогляду

Зміст дидактичних заходів – знання, Зміст дидактичних заходів – засвоєння

передбачені навчальними програмами способів пізнання, перетворень у
предметної підготовки, і певний навколишньому середовищі та у собі
навчальний матеріал

Рушійні сили навчання – погрози, Рушійні сили навчання – радість творчості,

заборона, накази, адресування, оцінка тощо відчуття свого духовного й інтелектуального
збагачування, вдосконалення, тощо

Основні методи навчання – пояснення, Методи навчання – спільна діяльність,

вправи, зубріння, дії за взірцем пошуки, евристична бесіда, різноманітні форми
співробітництва суб'єктів навчального процесу

Основна форма роботи – фронтальна Основна форма роботи – спільний пошук,

вибір оптимальних варіантів вирішення
навчально-пізнавальної проблеми, переваги
групових та індивідуальних форм роботи над
фронтальною

Роль суб'єкта викладання – роль Основна роль суб'єкта викладання –

всевладного і всезнаючого начальника над помічник, старший, більш досвідчений
об'єктом навчання товариш, порадник і соратник учнів у пошуках
істини
Головний обов'язок суб'єкта викладання –
повідомлення знань у такій формі, щоб Головний обов'язок суб'єкта викладання –
полегшити їх засвоєння організація і залучення суб'єктів учіння до
активного процесу вирішення різноманітних
дидактичних завдань
Основна функція об'єктів навчання –
запам'ятати ці знання відповісти на Основна функція суб'єктів учіння – активно
запитання суб'єкта й отримати за це оцінку співробітничати в колективній праці, постійно
вдосконалювати себе
Кінцевий результат учіння – відповідність
знань, навичок і вмінь об'єктів навчання Головний результат учіння – здатність
запрограмованим стандартам яка суб’єкта учіння самостійно переносити здобуті
з’ясовується під час певного контролю знання в нові ситуації, розуміти та
вдосконалювати себе, опановувати професійну
майстерність
 6. Особистісно–орієнтовані навчання. Цю проблему досліджували
відомі психологи сучасності – А. Петровський, В. Рибалка, В. Столін, В.
Татенко, Т. Титаренко, І. Якиманська.
Філософсько-педагогічні аспекти особистісно–орієнтованого навчання у
вітчизняній педагогіці визначили С. Гончаренко, І. Зязюн, О. Киричук,
В. Кремень, О. Савченко та інші.
Вихідні положення такої системи навчання:
1) особистісно-орієнтоване навчання повинно забезпечувати розвиток і
саморозвиток особистості учня як суб'єкта пізнавальної та предметної
діяльності;
2) має забезпечувати кожному учневі (спираючись на його здібності,
нахили, інтереси, ціннісні орієнтації та суб'єктивний досвід) можливість
реалізувати себе в різних видах діяльності;
3) зміст освіти, її засоби й методи організовуються так, щоб учень міг
вибирати предметний матеріал, його вид та форму;
4) освіченість як сукупність знань, умінь, індивідуальних здібностей є
найважливішим засобом становлення духовних та інтелектуальних якостей
учня і має бути основною метою сучасної освіти;
5) освіченість формує індивідуальне сприйняття світу, можливості його
творчого вдосконалення, широке використання суб'єктного досвіду в
інтерпретації та оцінці фактів, явищ, подій навколишньої дійсності на основі
особистісно-значущих цінностей і внутрішніх настанов;
6) найважливішими чинниками особистісно-орієнтованого навчального
процесу є ті, що розвивають індивідуальність учня, створюють умови для його
саморозвитку та самовираження;
7) особистісно-орієнтоване навчання будується на принципі
варіативності.
На думку багатьох фахівців жодна з перерахованих концепцій не є
ідеальною, або такою, що підходить до будь-яких педагогічних ситуацій (або
вивчення будь-якого предмету, проведення будь-якого заняття, тощо).
Але володіння методикою (прийомами), які пропонують перераховані
концепції значно підвищують професійну майстерність педагога, дозволяють
більш ефективно досягати цілей навчання.

7.2. Загальна характеристика принципів навчання

Теорією і практикою доведено, що успішна діяльність начальників по
навчанню особового складу можлива тільки при умові дотримання ними
дидактичних законів і принципів. Закони ізакономірності навчання за своєю
сутністю є конкретизацією загально-педагогічних закономірностей відповідно
до процесу навчання. До основних законів дидактики належать:
- закон соціальної зумовленості цілей, змісту і методів навчання;
- закон виховного і розвиткового навчання;
- закон зумовленості навчання характером діяльності (професії) тих кого
навчають;
- закон цілісності та єдності всіх компонентів дидактичного процесу;
- закон єдності і взаємозв’язку теорії та пракики навчання;
Конкретні вияви законів дидактики знаходять прояв у закономірностях
навчання. Достатньо повний перелік закономірностей навчання наведен в
навчальному посібнику В.В. Ягунова. Педагогіка, - К. 2002. Закони і
закономірності навчання відображаються в принципах навчання, тому існує
обєктивна потреба розглянути останні більш детально.
Поняття «принцип» у логічному змісті служить початковим началом або
базисом для організації діяльності, наукового дослідження, поведінки людей.
Принципи навчання – це найбільш загальні керівні положення в яких
відображаються загально-педагогічні закономірності, закони і закономірності
процесу навчання і визначаються вимоги до змісту, методики і організації
процесу навчання (закономірності навчання пропонується вивчити самостійно,
під час самостійної підготовки).
Принципи існують для того, щоб їх використовували, поступали у
відповідності до їх вимог. Вони втрачають свою силу, якщо не проводяться у
життя, не реалізуються на практиці.
Педагогіка розглядає наступну систему принципів навчання:
1. Науковість навчання. Цей принцип відображає обґрунтованість змісту,
методики і організації навчання рівнем розвитку науки і техніки в державі.
Реалізація принципу науковості в процесі професійної підготовки
забезпечується дотриманням системи педагогічних вимог.
Головне полягає в тому, щоб:
• використовувати в ході занять і навчання наукову методологію,
розглядати всі питання професійної справи у розвитку і взаємозв'язку, бачити
закономірності і протиріччя навчального процесу, шляхи його вдосконалення і
розвитку;
• вивчати навчальний матеріал з позиції останніх досліджень науки і
техніки;
• органічно зв'язувати вивчаєме з життям держави, державною службою, з
повсякденною практикою особового складу.
 2. В чити підлеглих тому, що необхідно для майбутньої діяльності або
принцип практичної спрямованості навчання. Цей принцип визначає зміст
навчання і умови професійної підготовки.

Він вимагає:
• максимально наближати обстановку навчання до реальних умов служби,
не допускати на заняттях спрощень та послаблень. Головне тут в тому, щоб
особовий склад пізнав реальну обстановку, діяв в складних умовах служби з
повним напруження сил;
• добре знати характер і особливості професії, основні положення про
службу у Держспецзв’язку;
• глибоко вивчати властивості техніки;
• детально вивчати свої обов’язки;
• вивчати передовий досвід за власною спеціальністю.
3. Свідомість, активність і самостійність тих кого навчають.
Принцип вимагає такої постановки навчання, при якій учні достатньо
чітко розуміли свої задачі, обмірковано отримували знання, свідомо
використовували їх і проявляли при цьому високу активність, ініціативу і
самостійність.
Усвідомленість у навчанні – це розуміння сутності вивчаємого питання,
це позитивне відношення до вивчаємого.
Активність – це діючий стан психіки людини. Вона виявляється в
інтенсивній розумовій і фізичної діяльності. В дидактичному плані – це
передумова, умова і результат свідомого оволодіння знаннями, навичками до
вміння.
Реалізація принципу свідомості і активності вимагає від викладачів
постійно піклуватися про те, щоб учні активно сприймали вивчаємий матеріал,
глибше продумували, осмислювати і розуміти його суть.
4. Наочність в навчанні. Необхідність наочності в навчанні обумовлена
тим, що живе уявлення – зорове, слухове і дотикальне відчуття та сприйняття є
початковим станом усього пізнання, в тому числі і пізнання в процесі навчання.
Принцип вимагає такої організації підготовки, коли навчаємі отримують
знання, формують навики і вміння на основі чуттєвого сприйняття реальних
зразків техніки, різних явищ і предметів або їх зображення в процесі практичної
діяльності. Тому викладачу дуже важливо знайти оптимальне співвідношення
слова навчаючого і засобів наочності.
5. Систематичність, послідовність і комплексність у навчанні.
Для досягнення систематичності, послідовності і комплексності у
навчанні необхідно:
 • послідовно розподілити зміст навчальних предметів по періоду
навчанню, логічно зв'язано розміщувати навчальний матеріал по кожному
окремому предмету, щоб викладати новий матеріал, зв'язувати його з раніше
пройденим;
• строго керуватися всіма плануючими документами: навчальним
планами, програмами і розкладом занять;
• вивчати матеріал по частинам, виділити в ньому головні моменти, ясно
сформувати і розкрити загальну ідею заняття;
• знати, що вже засвоєно учнями по даній темі, розділу, не переходити до
вивчення наступного, доки не буде засвоєно попереднє;
• систематично керувати самостійною роботою підлеглих.
6. Н авчання на високому рівні труднощів в сполученні з доступністю,
дохідливістю викладання.
Знання, навики і вміння успішно засвоюються тоді, коли навчаємі свідомо
переборюють труднощі навчання, докладають значних зусиль в досягненні
наміченої мети.
Керівник заняття повинен уміти викладати такий матеріал, засвоєння
якого потребує від навчаємих напруги інтелектуальних сил. В той же час
навчання на високому рівні труднощів передбачає доступність навчання по
об'єму навчального навантаження, часу, змісту і методиці викладання.
Навчальний матеріал, непосильний для засвоєння, робить навчання
формальним, знижає інтерес до нього, підриває у навчаємих впевненість в своїх
силах.
Принцип вимагає збільшення труднощів в процесі навчання: зменшення
часу для виконання прийомів, удосконалювання чіткості і правильності дій,
ускладнення обстановки навчання.
Його правилом є: вивчати переходячи від відомого до невідомого, від
менш складного до більш складного.
7. Міцність оволодіння знаннями, навичками, вмінням.
Важливо, щоб ті, хто навчає відбирали матеріали для міцного
запам'ятовування, керували процесом засвоєння, давали установку на
запам'ятання, ведення записів, а також на систематичне повторення
пройденого.
8. Колективізм і індивідуальний підхід до навчання.
Діяльність співробітника по своєму характеру колективна. Основою
розвитку колективізму є організація колективних дій на заняттях по
професійній підготовці, в процесі всієї служби.
 Колективізм в навчанні взаємозв'язаний з індивідуальним підходом.
Більш того, тільки органічне сполучення колективної і індивідуальної роботи
призводить до позитивного результату в професійній підготовці.
Щоб забезпечити індивідуальний підхід в навчанні, необхідно
систематично вивчати людей, виявляти їх особливості і можливості. Одна з
вимог реформ освіти – посилення індивідуального підходу.
9. Принцип розвиткового і виховного характеру навчання, спрямованість
на всебічний розвиток і виховання особистості.
На початку 90-х років актуальними стали:
10. Принцип мотивації навчально-пізнавальної діяльності тих, хто
навчається.
Необхідно створити такі умови, щоб об'єкт навчання зайняв активну
позицію в навчанні і в найбільш повній мірі розкрився не тільки як об'єкт, але і
суб'єкт навчання, тобто перетворився із пасивної істоти в активну.
Існує певна закономірність мотивації: чим більше мотивів задіяно у
навчанні, тим краще. Але головними мотивами професійного навчання є
наступні групи мотивів:
1) Внутрішні мотиви – задоволення від самого процесу і змісту
діяльності (мотиви довготривалого інтересу).
2) Прямий результат діяльності – засвоєні знання, сформовані навички,
вміння тощо.
3) Мотиви самореалізації у професії і житті.
4) Інші мотиви учіння – винагорода за успіхи і мотив уникнення санкцій
(покарання) є додатковими. Якщо така мотивація стає для людини головною,
діяльність відторгається від особистості.
Але для деяких суб’єктів учіння, які не проявляють активність і
старанність у навчанні саме використання педагогом факторів впливу на
мотиви четвертої групи дозволяє активізувати всі інші мотиви учіння
особистості.
11. Принцип демократизації в навчальному процесі визначається тими
змінами що відбулися в суспільстві і освіті. Він вимагає, по-перше, звернення
до об'єкту навчання – людини, як особистості, по-друге, подолання формалізму
і бюрократизму, по-третє, перехід до співробітництва суб'єктів і об'єктів
навчання, колективного пошуку оптимальних умов його вдосконалення.
12. Принцип гуманізації і гуманітаризації навчання. Поняття
«гуманність» розуміється як повага до людей , їх гідності. Гуманізація означає
утвердження особистості як найвищої соціальної цінності.
 Гуманітаризація, покликана формувати цілісну картину світу, духовність,
культуру особистості та планетарне мислення, і одночасно – знання і повагу до
національної історії, культури, традицій.
13. Принцип оптимізації. Він означає підвищення ефективності
навчального процесу не будь-якими засобами, а найбільш доцільними і
відповідними для кожної конкретної ситуації. Процес оптимізації можна
показати формулою:
Q = V/t ,
де Q – кількість робочого часу;
V – обсяг виконаної об'єктом навчання роботи;
t – кількість часу, витраченого об'єктом навчання.
Ця формула дає можливість педагогу визначити реальну насиченість
занять. Завдання педагога – отримати високий кінцевий результат при
мінімальних витратах часу.
Такий кратний зміст принципів навчання. Принципи не можна розглядати
як щось застигле, незмінне, яке повторюється в всіх випадках практики
навчання. До реалізації дидактичних принципів не можна підходити
однозначно. Їх ефективне використання, потребує оволодіння педагогами
наукою і мистецтвом навчання і виховання – педагогічною культурою
(майстерністю).

Висновки:
1. В світі і в Україні відбувається становлення нової парадигми навчання,
яка спирається на принцип гуманізму і ті теорії освіти, які дозволяють
підвищити пізнавальну активність і самостійність самого учня: теорії
проблемного навчання, програмованої концепції навчання, педагогіки
співробітництва, особистісно-орієнтованого навчання, тощо.
2. Успішне досягнення цілей навчання можливе тільки тоді, коли педагог
дотримується розроблених педагогічною наукою і практикою науково-
обґрунтованих принципів навчання.
 Тема 8. Педагогічна культура і педагогічна майстерність керівника

8.1. Сутність і зміст педагогічної діяльності та педагогічної культури

особи начальницького складу, офіцера.
8.2. Педагогічна майстерність педагога та шляхи її формування.

Вступ
На думку більшості фахівців в галузі освіти і професійного виховання
(зокрема військового) успіх в керівній діяльності начальника будь кої ланки в
значній мірі залежить від наявності в нього двох пов’язаних груп якостей, а
саме:
1. Професійної культури (майстерності);
2. Психолого-педагогічної культури (майстерності).
Якщо керівник бажає виконувати покладені на нього завдання в повному
обсязі, він рано чи пізно зупиниться в ситуації коли одної його особистої
професійної майстерності буде замало. Виникає негайна потреба в застосуванні
додаткових сил і засобів.
Своєчасно і ефективно підготувати компетентних помічників керівнику
допоможе оволодіння психолого-педагогічними знаннями, навичками і
вміннями
– педагогічною культурою. Це те загальне, що об’єднує всі види управлінської
діяльності – державної, військової, спеціальної тощо.
Наявність високого рівня педагогічної культури ще в більшій мірі
необхідна педагогу вищої школи (викладачу, начальнику курсу), зокрема тому,
що тут ставиться задача не тільки якісно виконувати службові завдання, але й
готувати висококваліфікованих фахівців-управлінців для державної служби.

8.1. Сутність і зміст педагогічної діяльності та педагогічної

культури особи начальницького складу
Для того щоб зрозуміти зміст педагогічної діяльності, педагогічної культури і
майстерності, необхідно виявити зв'язки між цими поняттями та структуру
кожного з перерахованих явищ.
Важливими методологічними основами для усвідомлення змісту цих
понять є те, що:
1. Педагогіка є одночасно, і наукою, і мистецтвом, тому перша вимога до
професійного педагога – наявність педагогічних здібностей. Відсутність таких
здібностей, лише частково може компенсувати з допомогою знань, навичок,
вмінь та інших якостей.
2. Педагогічна діяльність є різновидом професійної управлінської
діяльності загалом. Вона підкоряється загальним її закономірностям
(принципам).
Відмінними рисами педагогічної діяльності є те, що вона має творчий і
гуманістичний характер, її об’єктом є люди, предметом – свідомість людини і
психологія колективу та їх поведінка.
3. Педагогічна культура є складовою загальної культури, різновидом
професійної культури, а педагогічна майстерність – різновидом професійної
майстерності, яка має свою специфіку, що обумовлена цілями і характером
педагогічної діяльності.
4. Будь яка культура і майстерність особистості, у тому числі педагогічна,
і формується, і розкривається в діяльності, при чому в діяльності ефективній.
Діяльність – це система взаємодій суб'єкта зі світом, що постійно
змінюється, і в процесі якої формується, втілюється в об'єкті психічний образ та
реалізуються відносини суб'єкта. Розглядаючи способи здійснення будь -якої
діяльності, у тому числі і педагогічної, слід наголосити, що вона передбачає
певне підпорядкування суб'єкта і об'єкта діяльності.
Цілі навчання та виховання службовця визначають зміст цієї діяльності та
способи її реалізації. Специфіка службової діяльності та її характер створюють
сприятливі умови для застосування різноманітних прийомів, способів і форм
взаємодії суб'єктів і об'єктів з метою реалізації визначених виховних цілей.
Заключним етапом будь-якої діяльності є її результат.
Педагогічний результат – це те, що зв'язує всі компоненти педагогічного
процесу, педагогічної діяльності, педагогічної культури, педагогічної
майстерності в єдине ціле.
Відповідаючи на питання: «З чого складається педагогічна культура і
педагогічна майстерність педагога?» Необхідно чітко визначити структуру
педагогічної діяльності особи начальницького складу.
1. Діагностична діяльність, що пов'язана з вивченням морально-
психологічних якостей підлеглих, їх інтересів, виявлення і визначенням рівнів
їх загальної освіти та спеціальних знань, навичок, вмінь, які необхідні для
професійної діяльності та здійснення навчально-пізнавальних дій. Безперечно, для
цього педагог має володіти методикою вивчення індивідуально-психологічних
особливостей своїх підлеглих, вмінням ставити обґрунтований діагноз на основі
цих досліджень. Отже, він, водночас, ще має бути психологом – дослідником і
мати для цього відповідні навички та вміння, Окрім цього, така робота потребує
від нього високих морально-етнічних якостей.
2. Орієнтовно-прогностична діяльність, яка полягає в умінні педагога
визначити конкретні перспективи, зміст і методику педагогічної діяльності,
передбаченні її результатів.
 3. Наслідком орієнтовно-прогностичної діяльності є наступна дія –
конструктивно-проектувальна. Ця діяльність передбачає постійне
вдосконалення педагогом методики різних педагогічних заходів, які він
використовує для навчання, виховання підлеглих. Ця діяльність від нього
потребує психолого-педагогічного мислення, педагогічної спрямованості,
ініціативи, творчості, володіння багатим арсеналом виховання і організації
навчальних заходів і глибокого знання змісту професійної діяльності.
4. Організаційна діяльність. Від обґрунтованості та правильності цих дій
залежить перебіг дидактичного процесу та його конкретні результати. Тому
розклади заняття підрозділу на тиждень, плани професійної та гуманітарної
підготовки мають бути психолого-педагогічного та організаційно-
матеріального обґрунтованими, послідовними, системними, чіткими та
сприяти ефективному її здійсненню.
5. Виконавча діяльність – ця діяльність передбачає наявність у педагогів
практичних навичок і вмінь проведення занять за допомогою як традиційних, так
і активних методів навчання. Тут потребується від педагога знання матеріалу,
що викликається, і уміння методично правильно викласти його підлеглим, тобто
володіння певною педагогічною технікою.
6. Мотивація і комунікація. Ш.О. Амонашвілі визначає це як
«життєрадісне, гуманне, оптимістичне спілкування з учнями». Для здійснення
його педагог має володіти такими особистісними якостями:
• бути людиною доброї душі, любити вихованців такими, якими вони є,
що має бути головним мотивом, стимулом педагогічної діяльності;
• уміти розуміти тих, кого виховує і навчає;
• слід бути оптимістом;
• має персоніфікувати людину майбутнього;
• бути творчою людиною.
Безумовно, ці якості педагога виявляються під час спілкування, тому воно
має бути олюдненим. Характер спілкування педагога, окрім дидактичної
спрямованості, має велике і надзвичайне виховне значення.
7. Аналітично – оціночна діяльність. Зміст її полягає в аналізі як власних
навчальних дій, так і пізнавальних дій, хто навчається. За допомогою
аналітично – оціночної діяльності педагог здійснює зворотній зв'язок у своїй
роботі, тобто своєчасно визначає конкретні результати власної діяльності та
вносить до неї необхідні корективи. Цей вид діяльності є досить
відповідальним, і його об'єктивне здійснення свідчить про зрілість педагога.
8. Дослідницько-творча діяльність – пронизує всі попередні види
діяльності та своєчасно наповнює їх новим змістом. Творчість педагога –
джерело його оптимізму, всебічного розвитку, нестандартного мислення,
оригінального проведення дидактичних заходів, їх постійного вдосконалення.
Отже, цей короткий аналіз основних дій педагога свідчить про те, що ця
діяльність є різносторонньою і змістовною та потребує всебічної
підготовленості, має багато вимірів прояву. Виходячи з цього, слід чітко
визначити основні показники та ознаки педагогічної майстерності і культури
педагога, особи начальницького складу нашої служби, керівнику, інженеру
тощо.
В педагогіці вищої школи і у військовій педагогіці проблему педагогічної
культури і майстерності обґрунтували О.В. Барабанщиков і С.С. Муцинов. На
їх погляд, педагогічна культура і педагогічна майстерність знаходяться у
взаємозв’язку і взаємозумовлені. Педагогічну культуру вони розглядають як
оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його
досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його
особистості як педагога.
Основним складовим педагогічної культури вони вважають:
 педагогічну спрямованість (педагогічні мислення, педагогічні цілі,
потреби, переконання, ідеали) – це головна передумова формування
педагогічної культури;
 загальну і психолого-педагогічну ерудицію (рівень знань і залученість
до цінностей світової культури);
 гармонію розвинутих інтелектуальних і моральних якостей
(моральність, вихованість, інтелігентність);
 високу педагогічну майстерність і організованість педагогічній
діяльності (свідчить про рівні оволодіння педагогічною культурою на рівні не
тільки знань, але й навичок і вмінь);
 уміння продуктивно сполучати навчально-виховну і науково-
дослідницьку діяльність;
 сукупність професійно важливих якостей, які дуже потрібні в
педагогічній діяльності (розвинута пам'ять, увага, мислення, педагогічний
оптимізм);
 педагогічно спрямоване спілкування і поведінку;
 постійну направленість на самовдосконалення.
Стрижньовий компонент педагогічної культури, на їх думку, складає
педагогічна майстерність, яка передбачає синтез розвинутого психолого-
педагогічного мислення, професійно-педагогічних, знань, навичок і вмінь,
емоційно-вольових засобів виразності, що дозволяють керівнику-педагогу
успішно вирішувати навчально-виховні задачі, бути майстром своєї справи.
 Таким чином і педагогічна культура і педагогічна майстерність, як
стрижньовий компонент цієї культури, формується і розкривається під час
активної творчої діяльності; є початком пізнавально-навчальної, а потім,
протягом всього життя, – педагогічної і науково-дослідницької діяльності.
В свою чергу розвинута педагогічна культура, висока педагогічна
майстерність, значно підвищують ефективність педагогічної та іншої
діяльності, і завдяки цьому, ще більше удосконалюють самі себе.

8.2. Педагогічна майстерність та шляхи її формування

Дослідники зазначають, що високий рівень розвитку основних елементів
педагогічної культури, їх гармонійне сполучення в професійно-педагогічної
діяльності, які дозволяють досягти ефективних результатів в навчанні і вихованні
підлеглих (курсантів, осіб рядового складу), – є педагогічна майстерність.
Педагогічна майстерність офіцера – це синтез розвинутого психолого-
педагогічного мислення, професійних знань, навичок, вмінь і емоційно-вольових
засобів виразності, які разом із високо розвинутими якостями особистості
дозволяють йому творчо і ефективно вирішувати навчально-виховні задачі.
Є інше визначення – це комплекс властивостей особистості, який забезпечує
високий рівень самоорганізації на рефлексивній основі.
В самому загальному плані структура педагогічної майстерності як і будь
якої майстерності складається з таких основних компонентів:
1. Педагогічні і професійні знання, навички і вміння.
1. Професійно необхідні якості (здібності, спрямованість, риси характеру
тощо).
Необхідно зазначити, що зміст компонентів педагогічної майстерності має
певну специфіку, а їх роль є структура педагогічної майстерності не однозначна.
Деякі з компонентів мають першочергові значення в викладанні, інші в вихованні, а
деякі є універсальними (наприклад: педагогічний такт, педагогічна техніка). Тому
необхідно більш детально проаналізувати ті компоненти педагогічної
майстерності, які мають універсальні значення для педагогічної майстерності.
1. Наукові знання – теоретичні і прикладні, по предмету навчання і темі
заняття, в сфері наук по спеціальності, в сфері гуманітарних дисциплін і
мистецтва, загальна ерудиція (це основа інтелекту і інтелектуальної фундамент
майстерності).
2. Педагогічні навички – це засвоєні, неодноразово повторювальні,
складні, інтелектуальні, сенсорні і рухливі дії. Їм властива певна стійкість, але
ступінь автоматизації значно менша по зрівнянню з рухливими навичками (це
головний компонент).
 Педагогічні навички можна поділити на 4 групи:
а) загально-педагогічні навики: навики педагогічного спостереження,
виявлення педагогічного такту та використання педагогічної техніки. Їх
наявність
– обов'язкова умова управління педагогічним процесом. До педагогічних навиків
відносяться:
 Навички спостереження. Вони дозволяють педагогу по зовнішньому
вияву уваги і почуттів оцінити психічний стан особового складу результати
педагогічної дії.
 Педагогічний такт – це особливе почуття міри, педагогічної доцільності
всього, що використовує викладач у своїй діяльності. Виявлення педагогічного
такту дозволяє вставити вірні (тобто ділові, гуманні) взаємовідносини педагога
з підлеглими, високу вимогливість в сполученні з глибокою повагою особового
складу.
 Педагогічна техніка – це навики використання свого
психофізіологічного апарату, як інструменту навчання і виховання, це
конкретні прийоми і способи володіння собою і дії на інших.
Педагогічна техніка педагога проявляється:
- в навиках володіння голосом і мовою (С. Макаренко говорив: «Я став
справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити: «Іди до мене!» з 15 -
2 0 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в позі та голосі)»;
- в навиках володіння мімікою і пантомімікою;
- в навиках тримати себе визначеним чином перед підлеглими, управляти
психічним станом, емоціями і настроями, як своїми, так і інших, тобто здатність
створити атмосферу психологічної підтримки аудиторії;
- в технології здійснення різних навчально-виховних заходів, здатності
проводити їх на високому методичному і змістовому рівні;
б) методичні навички включають в себе навики вивчення літератури,
складання конспекту для проведення занять, вміння розподіляти
увагу і час в ході самого життя;
в) організаторські навики виявляються в швидкій, чіткій орієнтації і в
обстановці, в людях, в швидкості прийняття рішень, чіткості
віддання команд, розпоряджень, наполегливості її здійснення;
г) мисленні і мовні навики складаються з натренованості швидко
проводити аналіз, синтез, узагальнення матеріалу і різних явищ,
оперативного рішення мислених задач, правильної побудови фраз,
вимовляння, наголосу, інтонації.
 Майбутній особі начальницького складу під час навчання в ВНЗ має сенс
потренуватися мислити під час виступу з деяким випередженням (це основа
плавної мови), постійно підвищувати свій словарний фонд (тезаурус).
3. Педагогічні вміння – це складні вміння, що складаються з придбаних
педагогічних знань і навиків, які дозволяють творчо підходити до вирішення
педагогічних задач в різних умовах. Їх рівень характеризується наявністю
складних навиків, яких з придбанням досвіду стає більше.
4. Особисті якості особи начальницького складу – необхідний компонент
структури педагогічної майстерності. До психологічних властивостей, процесів
і станів які визначають здатність особи начальницького складу до педагогічної
діяльності, можна віднести:
 Морально-політичні якості: патріотизм, віра в ідеали демократії,
вірність народу України і Конституції, повага до історії, і традиції культурних
цінностей українського народу (та інших національностей)
 Морально-професійні якості – беззаперечний моральний облік,
працелюбство, дисциплінованість, вимогливість, любов і повага до людини, честь,
скромність, чесність, ініціативність, відповідальність, самокритичність,
мужність, вміння переносити тяготи і недоліки служби.
 Функціональні (технологічні) психолого-педагогічні якості: психолого-
педагогічна ерудиція і мислення, спостережливість, розвинуті якості, уваги,
пам'яті, уяви, мови, емоціонально-вольова стійкість, активність. Вона вказує на
спроможність особи начальницького складу займатись педагогічною діяльністю.
Існує і інший підхід до визначення структури педагогічної майстерності –
через якості особистості педагога. До таких якостей відносяться:
1. Гуманістична спрямованість;
2. Професійна компетентність;
3. Здатність до педагогічної діяльності. Головним тут вважається
чутливість до людини. Цей елемент об'єднує шість здібностей:
• комунікативність – професійна здатність педагога до спілкування,
взаємодії;
• перцептивні здібності – чутливість, інтуїція, здатність сприймати і
розуміти людей;
• динамізм – здатність активно впливати на інших людей;
• емоційна стабільність – здатність володіти собою, зберігати
самоконтроль, здійснювати саморегуляцію в будь-якій ситуації;
• оптимістичний прогноз – здатність загадувати на перед розвиток
особистості з орієнтацією на позитивне в ній (вплив на особистість через
позитивне в ній);
 • креативність – здатність до творчості.
4. Педагогічна техніка.
Виходячи з усього вище сказаного, можна виділити три основних рівня
педагогічної майстерності (переважно викладацької):
 Репродуктивний – характеризується простою передачею знань учням.
Головне – передати знання; процес засвоєння слухачами не керується і не
регулюється.
 Адаптаційний – більш високий рівень. Основується на вільній
орієнтації в матеріалі, достатній методичній озброєності в хорошому контакті з
аудиторією.
 Творчий – викладач не тільки керує засвоєнням матеріалу з
врахуванням особливостей аудиторії, але й активізує у слухачів творче
мислення. Цим рівнем майстерності , так як і іншим, викладач оволодіває в
результаті активної педагогічної активності і цілеспрямованого накопичення
досвіду навчання і виховання.
Основні шляхи форми і методи формування педагогічної майстерності у
курсантів:
1. Оволодіння глибокими знаннями з психології і педагогіки, інших
предметів, що вивчають проблеми навчання, виховання і керуванням людьми;
2. Робота в кружках ВНО, написання рефератів, доповідей;
3. Вивчення передового досвіду навчання і виховання;
4. Проведення занять, в тому числі під час стажування;
5. Активна участь в проведенні семінарів, конференцій практичних занять
(використовувати будь яку можливість для виступу);
6. Виконання обов'язків помічника чергового, начальника під час
навчання;
7. Написання психологічних характеристик на своїх товаришів;
8. Застосування спеціальних методик оцінки виступів курсантів на
семінарах та ін.,
Головна умова успіху в цій діяльності – активна і систематична робота по
самоосвіті і самовихованню.
Отже, основними формами прояву педагогічної культури педагога є
рівень оволодіння педагогічним досвідом людства, сукупність основних
професійно-важливих особистісних якостей. Без педагогічної культури,
діяльність педагога втрачає своє гуманне забарвлення і ефективність. Високий
рівень розвитку її основних елементів, гармонійне їх сполучення у педагогічній
діяльності та досягнення ефективних результатів у навчанні визначаються як
педагогічна майстерність. Інакше кажучи, майстерність – зріз основних
складових педагогічної культури педагога, які досягли високого рівня розвитку,
та їх ефективний прояв у практичній діяльності. Або: практичний
(технологічний) прояв педагогічної культури педагога який дозволяє досягти
високих результатів.
Також педагогічну майстерність можна розглядати як повне проявлення
педагогом свого «Я» у педагогічній діяльності, що проявляється в його
саморегуляції та досягненні значних успіхів. Безперечно, наслідки діяльності
будь-якого майстра відбиваються в її результатах. Отже, кінцевим суттєвим і
головним показником його майстерності є всебічний розвиток його вихованців.
Таким чином, основними критеріями майстерності педагога виступають
такі ознаки його діяльності:
 доцільність (за спрямованістю);
 ефективність (за результатами); .
 гуманність, демократичність і діалогічність (за характером
спілкування);
 оптимальність (у виборі змісту і засобів);
 творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);
 науковість (за змістом матеріалу що викладається і за характером
діяльності)

Висновки:
1. Педагогічна майстерність являє собою сукупність психолого-педагогічних
знань, навичок та вмінь, професійно необхідних якостей співробітника, що
дозволяють успішно виконувати завдання служби.
2. Головна умова ефективності процесу формування педагогічної
майстерності – вдосконалення всіх компонентів і факторів процесу навчання, і
в першу чергу – педагогічної культури особи начальницького складу.
3. Формування педагогічної майстерності особи начальницького складу,
керівника – справа складна і кропітка. Вона потребує від нього великих,
постійних і цілеспрямованих зусиль, як в період навчання в ВНЗ, так і в період
наступної служби.
 Тема 9. Методи і форми навчання

9.1. Методи, форми і засоби навчання.

9.2. Шляхи активізації пізнавальної діяльності.

Вступ
Реалізація закономірностей, принципів і знань закладених в навчальних
дисциплінах відбувається з допомогою оволодіння педагогом певними
способами навчальної діяльності – дидактичним інструментарієм. До основних
його складових належать засоби, методи, форми і прийоми навчання. При
наявності у педагога необхідних засобів навчання, провідна роль в навчанні
належить методам навчання.
Саме методи навчання дозволяють педагогу досягати цілей навчання і в
цілому виховання найбільш доцільними і оптимальними для вивчення кожної
конкретної навчальної дисципліни способами і засобами.
Учіння про методи навчання і психолого-педагогічні умови ефективності
їх застосування називається методикою навчання (в вузькому розумінні).
Оволодіння методикою проведення занять є передумовою ефективності
педагогічної професійної і управлінської діяльності керівника.
Оволодіння курсантами методикою навчання відбувається шляхом
отримання ними досвіду навчання і викладання завдяки активній участі в
проведенні занять з усіх навчальних дисциплін, які вивчаються у ВНЗ. Приклад
кращої методики проведення занять – важливе джерело педагогічної культури
майбутнього керівника.
Метою вивчення даної теми навчання є надання допомоги курсантам в
систематизації, поглибленні і поширенні знань сучасної методики професійного
навчання.

9.1. Методи, форми і засоби навчання

Методи навчання
Успішне здійснення задач виховання і навчання співробітників багато в
чому залежить від уміння начальника в досконалості володіти методами
навчання.
Під словом «метод» в широкому розумінні розуміють спосіб практичних і
теоретичних дій людини, направлений на досягнення поставленої мети,шлях
навчання (від грец. Metodos – шлях до чогось)
 Під методом навчання розуміють способи взаємозв’язаної діяльності
навчаючих і навчаємих, з допомогою якої досягається оволодіння знаннями,
навичками і уміннями, всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей.
Методи навчання – категорія історична, вона змінюється зі зміною цілей,
змісту і засобів навчання. Американський педагог К.Керр виділяє 4 революції в
галузі навчання в залежності від переважаючого засобу навчання. Перша
складається з того, що на заміну вчителям-батькам прийшли професійні
вчителя; сутність другої – заміна усного слова письмовим; третя запровадила
друковане слово; четверта, що відбувається в наш час, передбачає часткову
автоматизацію і комп’ютерізацію навчання.
Погоджуючись у цілому з цією точкою зору, необхідно зауважити, що в
наш час відбувається інтенсифікація всіх традиційних методів навчання,
введення в процес навчання елементів діалогу гри, імітації реальної
професійної діяльності, засобів інформаційних технологій і об’єктивної оцінки
знань учнів, тощо.
Дослідники зазначають, що існують більш 50 методів навчання. Існують
різні підходи до класифікації методів навчання. С. Гончаренко визначає
наступні групи методів навчання:
- інформаційно-повідомні;
- пояснювально-ілюстративні;
- проблемні;
- логічні.
Деякі дослідники виділяють також методи: відео метод, метод
стимулювання і мотивації інтересу до навчання, контролю, самоконтролю,
навчальної гри, програмованого навчання, ситуаційний метод, тощо. (Подласий
І.П).
Інші дослідники виділяють 2 основні групи методів:
1) Традиційні методи. В системі освіти (переважно середньої), до них
відносять:
- словесні;
- наочні;
- практичні;
- контрольні;
- самостійні.
2) Методи активізації навчально-пізнавальних дій. (Розглядаються нижче)
В практиці професійного (військового та іншого) навчання існує наступна
класифікація методів навчання:
1. Усного переказу навчального матеріалу (або усного викладання);
2. Метод обговорення навчального матеріалу;
 3. Показу (демонстрації);
4. Вправ;
5. Самостійної роботи;
6. Практичних робіт;
7. Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності.
Основними методами навчання в Держспецзв’язку є:
1. М етод усного переказу.
Використовується в наступних видах: розповідь, пояснення,
інструктування, лекція.
Усний переказ навчального матеріалу – метод навчання, що передбачає
монологічний односторонній вплив на навчаючих з метою повідомлення тим,
кого навчають нових знань.
Усному переказу повинні бути властиві:
 висока змістовність і науковість;
 тісний зв’язок з життям, практикою;
 логічність, переконливість;
 емоційність, ясність і чіткість мови;
 вміле сполучення з іншими методами, особливо показом
(демонстрацією) засобів наочності;
 висока дієвість;
 проблемне викладання навчального матеріалу.
Розповідь – це образне, живе, емоційне і послідовне викладення
навчального матеріалу в описовій або розповідній формі. Види розповіді:
науково-популярна, художня, розповідь-опис.
Основні педагогічні вимоги до розповіді:
повинна мати пізнавальну та виховну направленість;
давати тільки достовірні та науково обґрунтовані факти;
мати чітку логіку викладання;
бути емоційно забарвленою;
містити елементи особистої оцінки і ставлення педагога до змісту
матеріалу, який вивчається.
Пояснення – на відміну від розповіді в більшій мірі ставить акцент на
розкриття суті того, що вивчається.
У порівнянні з розповіддю, яка переважно має оповідно–повідомлюючий
характер, пояснення пов’язано з аналізом, тлумаченням і доказом різних
аспектів матеріалу, що вивчається. Це може бути, наприклад, тлумачення
різних закономірностей, суттєвих властивостей, явищ, які вивчаються та
окремих понять.
 Інструктування – короткі, лаконічні, чіткі вказівки, рекомендації про
виконання тієї або іншої задачі, дії.
Лекція – розгорнуте викладання крупних теоретичних і практичних
проблем. З її допомогою розкриваються найбільш складні поняття,
закономірності, ідеї. В ній тісно узгоджується елементи опису і розповіді,
доведення і пояснення (всі операції, форми і методи мислення).
Розрізняють кілька типів лекцій. Наприклад, В.Оконь їх класифікує на
традиційні (зміст матеріалу дається у готовому для запам’ятовування виді),
проблемні (аналізується певна наукова або практична проблема) і розмовні
(ґрунтується на переплетенні розмовних фрагментів лекцій з відповідями
слухачів або виконанням ними теоретичних або практичних завдань).
Вимоги до лекції:
Незалежно від форми проведення лекції та її дидактично-виховних
завдань, вона складається з трьох частин: вступної, основної та заключної. У
вступній частині навчаємі отримують інформацію про мету, тему і проблеми
лекції. Основна частина дає всебічний аналіз проблем, які вивчаються, та їх
систематизацію. Заключна частина здійснюється короткий аналіз розглянутих
під час лекції проблем, формулюються висновки і даються завдання на
самостійну роботу.
Дидактична практика свідчить про те, що ефективність лекції залежить
від таких факторів:
 старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової
обґрунтованості;
 обґрунтованої підготовки наочних та інших засобів забезпечення
лекції;
 відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення
лекції;
 постійного підтримування двостороннього інтелектуально –
емоційного контакту зі слухачами, заохочення діалогу, доведення змісту лекції
не за допомогою гасел, загальних слів, а наукової аргументації;
 доступного, послідовного і дохідливого викладення матеріалу та його
зв’язку з попереднім матеріалом і професійною практикою;
 застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги
навчаємих та актуалізації їх знань (наприклад, пояснення, ілюстрація,
демонстрація, фільм, телебачення тощо);
 прагнення до того, щоб лекція була не тільки джерелом певних знань, а
і водночас, виконувала консультаційні та орієнтовані функції щодо подальшого
самостійного вивчення і дослідження навчаємими даної навчально-пізнавальної
проблеми;
 синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними
навчальними посібниками, підручниками;
 простого, натурального, емоційно насиченого і науково обґрунтованого
викладення змісту лекції;
 обов’язкового конспектування основних положень лекції, як
обов’язкового елемента;
 врахування групових та індивідуальних інтересів навчаємих, тощо.
Лекція як розгорнуте теоретичне повідомлення, науковий аналіз
теоретичних і практичних проблем, тісно поєднане з поясненням, розповіддю
та доказом.
2. Метод обговорення навчального матеріалу.
Обговорення навчального матеріалу – метод навчання, що передбачає
активну взаємодію та вплив викладача і учня один на одного.
Вимоги до обговорення навчального матеріалу:
 проблемна постановка питань;
 постійне управління заняттям;
 робота навколо основних проблем обговорення;
 стимулювання творчості;
 об’єктивна оцінка кожного виступу;
 орієнтування навчаємих на наступну роботу.
Види обговорення: бесіда, класно-групове заняття, семінар.
Бесіда – спосіб озброєння знаннями тих, хто навчається шляхом коротких
відповідей за заздалегідь підготовлені питання. Це – діалоговий і запитально –
відповідний шлях викладення знань, коли зміст матеріалу не являє собою
великої пізнавальної труднощі.
Бесіда – вид, який є найбільш поширеним у навчанні майбутніх фахівців.
Вона має певні пошукові та активізуючи властивості. Бесіда здійснюється у
формі цілеспрямованої і старанно підготовленої розмови педагога з
навчаємими. При цьому педагог знає відповіді на всі запитання.
Але використання бесіди у навчанні є доцільним тільки у тому випадку,
коли учні оволоділи необхідною сукупністю знань з теми, що вивчається,
ознайомлені з проблематикою і мають певний особистий досвід. Невиконання
цих умов сприяє перетворенню бесіди в нудне і беззмістовне балакання.
Незалежно від мети, методика добре підготовленої бесіди складається з
наступних частин:
  вступна (нагадується і викладається основна інформація, яка
стосується методики та змісту проведення бесіди);
 основна (ознайомлення з основними проблемами, їх зв’язок з
попередніми знаннями, відповідне їх обговорення і аналіз);
 заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей
навчаємих, завдання на самостійну роботу і рекомендації щодо використання
отриманих знань у практичній діяльності).
Дієвість бесіди та активну участь у ній навчаємих забезпечується чітким
з’ясуванням ними її мети і змісту, акцентуванням й повторенням її вузлових
проблем і способів їх розв’язання, зв’язком з попередніми знаннями та
професійною практикою, застосуванням спеціальних прийомів активізації
навчально-пізнавальної діяльності об’єктів навчання та іншим.
Результативність бесіди безпосередньо пов’язана з умінням педагога
правильно сформулювати запитання до проблеми, яка вивчається.
Бесіда краще виконує свою дидактичну роль тоді, коли педагог ставить
запитання до всього колективу підрозділу, а не до окремих його слухачів.
Безумовно, дидактична цінність бесіди залежить не тільки від уміння
ставити питання, але і від змісту і способу формулювання відповідей. Тому
педагог повинен уважно стежити за відповідями навчаємих, за їх повнотою,
правильністю, обґрунтованістю і емоційною забарвленістю. Коли відповідь
помилкова, педагог не повинен про те говорити відкрито. Доцільно у такому
випадку ставити, наприклад запитання: «Хто має іншу думку по розв’язанню
проблеми?» або «Хто має бажання доповнити?» Зміст і постановка таких
запитань стимулюють активну розумову роботу. Тільки після цього він повинен
констатувати правильні відповіді, коли вони обґрунтовані, і повні і, навпаки,
надавати правильну відповідь, коли вони помилкові або неповні, водночас
вказуючи на помилки, які зроблені.
Дидактична дієвість і ефективність бесіди залежить:
 від її старанної підготовленості;
 змістовності та конкретності проблемних питань;
 ознайомленості навчаємих з проблемою бесіди;
 уміння педагога уважно стежити за ходом бесіди, реакцією навчаємих і
змістом відповідей;
 уміння направляти розумову діяльність навчаємих на вирішення
основної проблеми, яка вивчається;
 заохочення навчаємих до активної творчості участі в бесіді;
 уміння спілкуватись з навчаємими, яке повинно мати гуманістичну
направленість;
  від правильного використання методики розглядання проблеми
(індуктивна й дедуктивна в залежності від проблеми та глибини і широти
ознайомлення навчаємих з проблемою, яка вивчається).
Класно-групове заняття – в більшості нагадується розгорнуту бесіду,
однак теоретичні і практичні питання тут обговорюються більш ґрунтовно, а
саме обговорення носить характер співбесіди.
Семінар – глибоке та ґрунтовне обговорення вивчаємого матеріалу, що
потребує серйозної підготовки.
Семінарське заняття багато в чому нагадує бесіду. Одначе проблеми, що
вивчаються і які мають теоретичний і практичний характер, обговорюється
більш ґрунтовною і глибоко. Це колективний теоретичний пошук певної
навчальної проблеми і шляхів її ефективного вирішення. Учасники заняття
аналізують навчальну проблему, виявляють причинно-наслідкові зв’язки,
висувають шляхи її оптимального розв’язання, відповідають на запитання і
дискутують над протилежними думками.
Для забезпечення дієвості семінару рекомендується дотримуватися
вищевикладених рекомендацій і побажань, які стосуються проведення бесіди.
Більшість з них є актуальними також і для семінару, тому що всебічна
підготовленість учасників до заняття, їх ознайомленість з проблемою, що
вивчається, уміння плодотворного працювати протягом всього заняття, активна
і творча участь в обговоренні питань заняття, підтримання відповідного такту є
передумовою успіху будь – якого обговорення матеріалу, що вивчається.
Отже, ефективність семінару забезпечується якісною попередньою
роботою педагога (організаційно-технічною, теоретичною і методичною
роботою) і навчаємих (вивчення основної та додаткової літератури з проблеми,
що вивчається, підготовка рефератів і виступів), їх активною і творчою
взаємодією (отримання індивідуальних і групових консультацій, робота з
доповідачами та інше).
Слабка або недостатня підготовка будь-якої сторони до семінару не
сприяє досягненню його навчальної та виховної мети і взагалі може спричини
неуспіх всього заняття. Педагогу необхідно на цей аспект звернути особливу
увагу. Можна сказати: яка підготовка до семінару – такий результат.
З цього приводу існують декілька порад курсантам, які враховують досвід
викладачів суспільних наук (Їх можуть використовувати також і молоді
викладачі). Метою семінару є поширення, поглиблення, закріплення і оцінка
знань тих, кого навчають з вивчаємої теми (або тем). Крім того, можуть бути і
додаткові цілі семінару: розвиток наукового мислення, вміння готувати та
проводити усні виступи. Якісна підготовка слухачів до семінару потребує не
тільки грунтовного засвоєння змісту проведених лекцій, але й вивчення
рекомендованої літератури. На основі аналізу цих джерел слухач готує
локанічний текст виступу, або його план, який ґрунтується на вивченні як
основних теоретичних положень лекції, так і додаткової літератури, яка
поширює і поглиблює знання лекційного матеріалу. Якщо під час підготовки до
семінару це не робиться, то семінар перевертається або на простий переказ
лекції або, навпаки тільки на переказ прочитаного з додаткової літератури, що
не завжди дозволяє ґрунтовно вирішити проблему, що вивчається. І в першому,
і в другому випадку відсутній, як правило, ґрунтовний аналіз, узагальнення і
синтез всього програмного навчального матеріалу, поширення і поглиблення
знань з теми, тому викладач повинен постійно стежити за тим, щоби семінар не
відхилявся від запланованих цілей і коректувати відповіді.
Якщо слухач, поруч з глибоким засвоєнням лекційного матеріалу,
підготував ґрунтовний аналіз додаткової літератури, то йому необхідно
рекомендувати зробити реферативне повідомлення, як додаток до доповідей і
виступів слухачів згідно плану семінару. Для запобігання неякісної підготовки
слухачів до семінару в практику їх проведення викладачами увійшло
комплексне оцінювання знань курсантів. Воно складається з оцінки за якість
засвоєння лекційного (програмного) матеріалу, завдань на самостійну
підготовку (це може бути оцінка усних виступів, тестування або усне
опитування) і оцінки за творчість – отримання нових знань (реферативні
повідомлення, доповіді, тощо), а також оцінки за активність, майстерність
виступу, тощо.
Отже, семінар – це головний вид занять для поглиблення, поширення і
закріплення знань, формування переконань та розвитку особистості того, кого
навчають.
Основні вимоги до семінару, що вивчається:
продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення;
визначення мети і дидактичних задач заняття;
проблемна постановка запитань;
головна увага – до стрижньових проблем та діалектики їх розкриття;
постійне управління перебігом семінару, створення атмосфери
невимушеності, полемічності та творчої активності;
стимулювання дискусії під час обговорення проблем, що вивчаються;
забезпечення всебічного розглядання і аналізу навчальних проблем
об’єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх корегування;
орієнтація навчаємих на подальшу самостійну роботу над навчальним
матеріалом та інше.
3. Показ (демонстрація).
 Демонстрація – метод навчання, грунтується на основі показу, що
навчаються в цілісності і деталях реальних подій життя, явищ природи,
наукових і виробничих процесів, дій приладів і апаратів в цілях їх аналітичного
розгляду і обговорення зв’язаних з ними різних проблем.
Основні дидактичні вимоги до методу демонстрації:
 ретельний відбір матеріла;
 вибір найбільш оптимальних видів показу, їх кількості і послідовності;
 сувора, науково – обґрунтована дозування засобів наочності;
 вміле сполучення слова і показу.
Вона показує:
 особистий показ тим, хто навчає прийомів, дій;
 показ техніки, спорядження;
 показ дій окремих співробітників, розрахунків, підрозділів;
 показ образотворчих засобів наочності (картин, малюнків, фотографій,
макетів, графіків, діаграм);
 показ фільмів, телепередач, діафільмів і так далі.
4. Вправи.
Вправа – метод навчання, що передбачає багаторазове, свідоме
повторення розумових і практичних дій з метою формування, закріплення і
удосконалення певних навиків і вмінь.
Успішне здійснення вправ в навчанні:
 якісна підготовка керівника занять;
 розуміння навчальної мети вправи, змісту і строгої послідовності дій,
що розучуються;
 безперервне підтримання в слухачів інтересу до вправ, свідомого
співвідношення до його виконанню;
 дотримання певної послідовності, ритму;
 формування в навчаємих навиків самоконтролю і самооцінки при
виконані дій;
 забезпечення духу змагальності.
Вправи поділяються на види:
 в залежності від особливостей навчального предмета, характеру
формуємих навиків і вмінь: стройові, фізичні, стрілецькі, технічні, комплексні,
спеціальні;
 за спрямованістю і організацією діяльності:
- індивідуальні;
- групові;
 по дидактичному призначенню:
 - вступні (навчальні) – ідуть за практичним показом. Їх призначення –
забезпечити повільне але точне виконання підлеглими вивчаємих дій;
- основні – мають своєї метою формувати і розвиток навиків і вмінь до
високого професійного рівня;
- тренування – свідоме, багатократне повторення уже засвоєної дії
(прийому) з метою її закріплення і удосконалення.
5. Самостійна робота.
Самостійна робота – є важливим методом навчання, що передбачує
індивідуальну активність самих навчаємих при закріпленні отриманих знань,
навиків, умінь і при підготовці до занять.
Основні умови ефективної організації самостійних робіт навчаємих:
 творчий, близький до досліджувального характер;
 пробудження потреб у навчаємих до самостійної роботи, постановка
перед ними навчальних завдань;
 врахування індивідуальних і групових особливостей навчаємих,
індивідуалізація завдань їх самостійної роботи;
 організація діючої допомоги і взаємодопомоги;
 методичний контроль за самостійною роботою і її ефективна оцінка.
Плануючи та організовуючи самостійну роботу підлеглих, педагог має
пам’ятати про психологічні механізми процесу їх навчання:
 найбільшу кількість інформації, яка була отримана під час планових
занять забувається безпосередньо після цих занять, тому їх необхідно
повторити до того часу, поки вони зовсім не забулися;
 дуже часті повторення за короткий час, навпаки, гальмують процес
запам’ятовування;
 кількість і частота повторень повинні залежати від обсягу матеріалу,
що вивчається, і його новизні;
 учні завжди краще запам’ятовують систематизований, корисний для
практичної діяльності матеріал;
 будь-який матеріал краще пригадується не відразу після повторення, а
через певний проміжок часу;
 необхідно враховувати добові біоритми роботи головного мозку;
 матеріал, що вивчається, краще запам’ятовується, наприклад, тоді, коли
навчаємий вчиться 10 годин протягом певного часу (тобто з перервами із
зміною діяльності), а не тоді, коли одноразово 10 годин;
 потім обов’язково повинна бути зміна виду праці навчаємих, тобто
потрібно вміло чергувати розумову і фізичну роботу підлеглих та їх
відпочинок;
  заохочення навчаємих за успіхи у самостійні роботі, яке сприяє
формуванню у них мотивації до цієї роботи тощо.
Види самостійної роботи:
 робота з друкарськими джерелами, комп’ютерами тощо;
 вивчення техніки;
 тренування.
Самостійна робота є внутрішньою основою всякого іншого методу і
необхідною передумовою дидактичного зв’язку різних методів між собою.
6. Практична робота.
 Обслуговування і ремонт техніки;
 Рішення практичних задач в ході комплексних навчань, польових
виходів тощо.
Форми, засоби і прийоми навчання.
Якість навчання особового складу в багатому залежить від організації
навчального процесу, тих форм в яких здійснюється професійна підготовка.
Форма – це організаційна сторона навчання. Вона передбачає склад і
групування навчаємих, структуру заняття, місце і особливості його проведення,
роль і специфіку діяльності навчаємих.
Форми діалектично зв’язані з методами навчання. Вони забезпечують
зовнішні і внутрішні організаційні умови, додають методам навчання
своєрідність, підсилюють їх дієвість. Саме тому один і той же метод в різних
формах проявлення по-різному.
Основні форми навчання:
1) загальні форми навчання особового складу. Їх можна розділити на
групи:
 навчально-планові (теоретичні, практичні, тренувальні заняття);
 службово-планові (паркові дні і дні регламентних робіт);
 позаслужбові (технічні кружки, різного роду ігри, конкурси,
вікторини і тому подібного).
2) специфічні форми навчання.
Засоби навчання – всі об‘єкти і процеси які є джерелом навчальної
інформації і інструментом для засвоєння змісту навчального матеріалу,
розвитку і виховання тих, кого навчають.
Прийом – це частина метода, елемент, з якого складається метод.
 9.2. Шляхи активізації навчально-пізнавальної діяльності
Активізація пізнавальної діяльності відбувається за двом основними
напрямами:
1. Втілення в навчальний процес методів активізації навчално-
пізнавальної діяльності (повністю або шляхом часткової заміни традиційних
методів).
Методи активізації навчально-пізнавальної діяльності – сукупність
прийомів і способів психолого-педагогічного впливу на учнів, що спрямовані
на розвиток у них творчого самостійного мислення, активізацію пізнавальної
діяльності, формування навичок і вмінь нестандартного розв’язування певних
професійних проблем і вдосконалення навичок професійного спілкування.
Основними факторами, які з допомогою цих методів сприяють творчому
ставленню співробітників до навчання і його результатів:
- професійний інтерес;
- нестандартний характер навчальної діяльності;
- значимість;
- ігровий характер занять;
- емоційність;
- проблемність.
2. Активізація традиційних занять за допомогою внесення в них прийомів
і способів активізації навчально-пізнавальної діяльності (лекція-діалог, лекція-
бесіда, створення проблемних ситуацій, лекція-демонстрація тощо).
В професійній освіті опрацьована і успішно використовується низка
активних методів навчання, які враховують раніше викладені аспекти
проблемного, розвивального, особистісно зорієнтованого і співпрацюючого
навчання. За ступенем активності об’єктів навчання чи характером їх
навчально-пізнавальної діяльності можна відокремити імітаційні та не
імітаційні активні методи навчання (рис. 1). Їх можна поділити також на
переважно діалогічні та переважно монологічні. Майже всі методи є переважно
діалогічні.
1) Імітаційні методи активного навчання ґрунтуються на моделюванні
певної професійної діяльності. Вони розподіляються на ігрові та неігрові. До
ігрових належать розігрування ролей і ділові ігри різних модифікацій. Вони
заповнюють ту прогалину у навчальному процесі, яку не можуть компенсувати
інші методи (наприклад, усне викладання матеріалу, обговорення матеріалу, що
вивчається, практичні заняття тощо), хоча також не можуть їх замінити.
 Головна функція цих занять полягає в навчанні шляхом дій (чим ближче
ігрова діяльність тих, хто навчається, до дійсної ситуації, тим вища її
навчально-пізнавальна ефективність).
До імітаційних методів належать також методи, які активують
пізнавальну активність шляхом створення різноманітних проблемних ситуацій
або неігрові методи (хоча тут також є певний елемент гри).

Активні методи навчання

1) Імітаційні 2) Не імітаційні

Активні види лекційних занять

а) Ігрові б) Не ігрові
Активні види семінарських (практичних)
занять
Ділові ігри: військово- Аналіз конкретної
Інтелектуальна розминка
професійні
Сократична бесіда тощо
Мозкова атака
Ролові ігри

Круглий стіл
Організаційно- діяльна гра

Рис. 1. Активні методи навчання

2) Не імітаційні методи активного навчання дозволяють також значно

активізувати навчально-пізнавальну діяльність. Це пов’язано з тим, що, по-
перше, не завжди в силу певних об’єктивних і суб’єктивних причин вдається
організувати заняття в ігровій формі, по-друге, традиційні методи навчання
вимагають їх «оживлення», внесення певних нестандартних методичних
прийомів. З цією метою можна застосувати різноманітні прийоми і способи
активізації лекційних і семінарських (практичних) занять метод ділових поїздок
та ін.
Приклад активізації традиційних методів проведення занять – лекція-
бесіда чи «діалог з аудиторією» – найбільш розповсюджена відносно проста
форма активного залучення учнів у навчальний процес. Вона передбачає
безпосередній контакт педагога з аудиторією, який дозволяє зосередити увагу
учнів до найбільш важливих проблем теми, що вивчається, визначити зміст і
темп викладання навчального матеріалу з урахуванням рівня підготовленості та
освіти аудиторії.
Участь учнів у лекції-бесіді можна забезпечити різними прийомами.
Розглянемо деякі з них, які отримали широке розповсюдження у педагогічній
практиці. Ці запитання мають інформаційний характер, тому спрямовані не на
контроль опанування знання, а на з’ясування думок, рівнів поінформованості
учнів по проблемі, що вивчається, актуалізацію знань, які необхідні для
зрозуміння проблеми, та визначення ступеня готовності до сприйняття
матеріалу лекції. Вони адресуються до всієї аудиторії. Навчаємі відповідають з
місця. З метою заощадження часу, запитання слід формувати так, щоб можна
було на них дати однозначну відповідь. З урахуванням змісту відповідей
педагог будує подальші розміркування, характер лекції.
У тому випадку, коли рівень підготовленості слухачів досить високий,
можна ставити проблемні запитання, які, вказуючи на сутність навчальної
проблеми, спонукають їх до обміркування проблемної ситуації. Учні
обмірковуючи зміст ситуації, виявляють інтерес до теми лекції, позитивно
ставляться до проблем, які підлягають вивченню, намагаються самостійно або
разом з педагогом розв’язати проблемну ситуацію.
Проблемність лекції досягається послідовним створенням проблемної
ситуації (певної складності, які навчаємі не в змозі розв’язати знаннями, якими
вони володіють) навчальної проблеми (пізнавальної задачі, яка має певні
протиріччя, але має бути посильною для них; її розв’язання може вимагати
додаткових запитань).
Лекція-консультація – слухачі після викладання основних проблем
ставлять викладачу запитання.
Лекція-прес-конференція організовується із залученням консультатів з
вивчаємих проблем.
Семінарські заняття з використанням прийомів і способів їх активізації.
Семінар-дискусія організовується як процес діалогічного спілкування
учасників, під час якого відбувається формування практичного досвіду
обговорення та розв’язання теоретичних проблем.
Необхідні умови виникнення плідної дискусії – рівень знань слухачів,
методична майстерність педагога, всебічна підготовка до семінару, вміння
учнів дискутувати.
Приклад організації дискусії: дискусія як реакція на повідомлення
якогось слухача або педагога, внесення елементів мозкової атаки або ділової
гри. У першому випадку слухачі намагаються висунути якомога більше ідей,
потім відокремлюють найбільш змістовні, які обговорюють, оцінюють
можливості їх доведення або спростування . У другому випадку семінар-
дискусія проводиться шляхом виконання учнями певних ролей. Це, звичайно,
ведучий (виконує всі керівні обов’язки педагога); опонент або рецензент
(повинен проаналізувати основні позиції доповідача й запропонувати найбільш
оптимальний варіант вирішення проблеми); логік (з’ясовує суперечності і
логічні помилки у виступах доповідача та опонента); психолог (відповідає за
організацію змістовного спілкування і не допускає перетворення дискусії на
конфлікт); експерт (оцінює дієвість усієї дискусії , правомірність висунутих
гіпотез і передбачень, зроблених висновків).
Інші учасники дискусії мають стежити за її розвитком, ставити питання
доповідачеві, опонентові, рецензентові, висловлювати свої думки і оцінки,
доповнювати тих, хто виступає та ін.
Керування таким семінаром передбачає наявність певної педагогічної
майстерності від викладача. Він повинен вміти не тільки «спровокувати»
дискусію, але й мати певний запас проблемних запитань,щоб не дати дискусії
загаснути. На закінченні семінару-дискусії викладач робить загальні висновки,
оцінює внесок кожного слухача в хід семінару і розв’язання проблеми дискусії,
ставить завдання для самостійного вивчення тощо. Активізації семінарських
занять сприяють такі навчальні прийоми як інтелектуальна розминка і
сократична бесіда.
Інтелектуальна розминка проводиться у швидкому темпі (10-15 хвилин)
у формі експрес-опитування. Вона дозволяє привести слухачів в актуальний
«стартовий» стан і, одночасно, з’ясувати рівень їх підготовленості до
розв’язання проблем заняття.
Сократична бесіда здійснюється шляхом постановки викладачем перед
слухачами певних запитань у чіткій логічній послідовності. Запитання повинні
формулюватися так, щоби на них давалась не однозначна відповідь («да»-
«ні»), а аналізувались певні факти, явища та водночас, висловлювались власні
погляди.
Широко застосовуються й інші прийоми активізації навчальної діяльності
слухачів: гумористичний початок, «знайти опонента», використання опорних
конспектів, індивідуальний вплив, застосування різноманітних научних і
технічних засобів навчання – діапроекторів до персональних комп’ютерів
(ноутбуків) та ін.
Таким чином:
1. Неодмінною умовою ефективного застосування вище згаданих методів
і прийомів є професійна компетентність, педагогічна майстерність, творчість та
ініціатива викладача – всебічна підготовленість слухачів до заняття.
 2. Методи і прийоми активізації занять дозволяють значно підвищити
пізнавальну активність слухачів, але в будь якому випадку викладачеві треба
пам’ятати, що головним критерієм ефективності заняття є не форма його
проведення,а досягнутий результат – засвоєне знання, сформовані навички,
вміння і розвиток здібностей слухачів.
 Схеми і таблиці до розділу ІІ

Т.6.1 Зміст та особливості процесу навчання

Сучасні вимоги до підготовки вчителя та

Зміст, цілі та задачі

Принцип Методи Форми Засоби навчанн Знання Навики Навички Якості

Т.6.2 Викладач
Психологічні основи процесу навчання
Учень

ЗНАННЯ НАВИЧКИ
Осмисленн я Запам’ят Свідом Дії, що
-вування Почато і, але викону
К обду- невміл -ються
Сприйнятт я Застосува мання і дії точно,
ння на дії швидк

ВМІННЯ
Навчання
Швидк е
Дії, що викону ння
7.1.Почато
Т. Закoнoмірнoсті навча
Учіння ся
Основні закономір налаш
к oбду- ності -ють
мання навча ння
туванн тoчно, к
дії я швид
Викладан

Відповідність впливу викладача прагненням учня до знань

Відповідність впливу викладача індивідуальній та колективній діяльності

Відповідність впливу викладача пізнавальним, інтелектуальним та іншим

можливостям учнів

Відповідність дій викладача та учня можливостям технічних засобів навчання

Моделювання дій викладача та учнів відповідно до вимог сучасних умов життя

192
Загально-педагогічні закономірності
 Т.7.2. Принципи навчання.
Система основних принципів навчання

Науковість навчання

Усвідомленість, активність та самостійність у навчанні

Наочність навчання

Систематичність, послідовність та комплектність в

навчанні
Навчання на високому рівні складності

Міцність оволодівання знаннями, навичками, вміннями

Груповий та індивідуальний підхід до навчання

Місце принципів в процесі навчання

Принципи
н а вч
Мето д и ,
Викладач а нн я
п р ийоми і засоби Учень
навчання

Т.8.1. Основи сладоПвроиїнцпиепдиагогічної культури і фактори її формування

навчання

Освіта і навчання

С П
ам д
ов Професійна Постійна аг
до компетентність спрямованість на огі
ск
самовдосконаленн чн
он
я а
ал ді
ен Наукова і Педагогічн Психолого- ял
ня загальноосвітня а педагогічна ерудиція
193, ьн
ерудиція майстерніст
са іст
ь
м ь
 Т.8.2. Складові педагогічної майстерності

Педагогі
Педаго ні вміння
ічні
навички
Загаль
(прості,
о-
складні)
наукові,
:
професі
педагогі
йні
чний
педагогі
такт,
чні
педагогі
194 знання
чна
техніка
та інші
 Т.9.1 Класифікація методів навчання на основі
дидактичних задач

Дидактичні задачі: Методи навчання:

Т.9.2. Оснoвні метoди навчання
1. Повідомлення та роз’яс- - Усне викладення
нення навчального матеріалу - Показ
з метою йо гo сприйняття та алу- Самостійна рoбoта 2. Обговорення
1. Усне викладен навчальногоняматері
запам’ятовування
матеріалу, що
2. ення отриманих - Обгoвoрення
3. Показ
вивчаємoгo матер іалу
(демонстрація)
Закріпл
4. Вправи (Ігр и) - Самoстійна рoбoта 5. Самостійна
знань
робота
195 - Показ
3. Закріплення навичок та
вмінь - Вправи (ігри)
- Самостійна робота
 Т.9.3. Метод усного викладання

УСНЕ ВИКЛАДАННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

ВИДИ

Розповідь Пояснення Інструктуван Лекція

Усному викладанню

високазмістовністьта
-вміле науковість
поєднання з іншими методами, особливопоказом(демонстр ацією) засобів наочност
тісний зв'язок з-висока
життямдієвість
та практикою
-логічність, переконливість
-проблемневикладення навчального матеріалу
емоційність, ясність та яскравість мовлення

196
Т.9.4. Метод обговорення навчального матеріалу

Обговорення
навчального матеріалу

Бесіда Класно- групове заняття Семінар

ВИМОГИ
до обговорення навчального матеріалу

- проблемна постановка - стимулювання

питань; творчості;
- постійне керування за - об’єктивна оцінка
проходженням заняття; кожного виступу;
- робота біля основних - орієнтування учнів на
проблем обговорення; подальшу роботу.
- полемічний характер;
 Т.9.5 Особливості демонстрації (показу) як методу навчання

ДЕМОНСТРАЦІЯ

В залежності від змісту вивчає мого матеріалу

та способу дій учнів розрізняють такі
ВИДИ ДЕМОНСТРАЦІЙ

- особисту демонстрацію учням певних

дій та поведінки;
- демонстрація дій за допомогою
спеціально підготовлених учнів;
- демонстрація з допомогою наглядних
засобів;
- демонстрація кінофільмів на інших

Основні дидактичні вимоги до методу

демонстрації:

- пильний підбір матеріалів;

- вибір найбільш потрібних видів
показу, їх кількості та послідовності;
- суворе, науково-обдумане дозування
засобів наочності;
Т.9.6. Специфіка ме
-вміле поєднання слoва та демoнстрацій тоду вправ у навчанні
МЕТОД ВПРАВ

ВИДИ
В залежно від В залежно від
особливостей навчального дидактичного призначення
процесу, характеру навичок вправи
та вмінь, що формуються

Фізичні Ввідні
У
М
Спеціальні О Основні
В
Комплексні И Тренування

Успішного виконання вправ під час навчання

- якісна підготовка керівника занять;
- розуміння учнями цілі вправи, змісту та суворої
послідовності дій, що вивчаються;
- неперервного підтримання інтересу учнів до вправи,
свідоме відношення до її виконання;
- дотримання певної послідовності, ритму;
- формування у учнів навиків самоконтролю та самооцінки
при виконанні дій;
- забезпечення духу змагальності.
198
 Т.9.7. Особливості самостійної роботи під навчання

Самостійна робота
учнів

ВИДИ
Робота з Самостійний Самостійний
друкованим пошук перегляд теле
матеріалом (радіо) передач

Основні умови ефективної організації самостійної

роботи учнів

Рекомендована
- творчий та близький долітература
дослідницькогодо II-го розділу:
характер;
- збудження потреби учнів самостійно працювати
1. Оснoви психoлoгії і педагoгіки: Навчальний пo сібник. /А.В.
постановкою перед ними навчальних проблем;
Семенoва та ін.. – К.: Знання, 2007.
- врахування індивідуальних та групових особливостей
2. Степанoв О.М., Фібула М.М. Оснoви психoлoгії і педагогіки:
учнів, індивідуалізація
Навчальний пoсібник. –завдань для самостійної
К.: Академвидав, роботи;
2006. (Альма- матер).
- організація дієвої допомоги та взаємодопомоги;
гупoв В.В. Педагoгіка: Навч. пoсібник. – К.: Либідь, 2
002.
3. Я - методичний контроль за самостійною роботою та її
oнчаренкo С.У. Український педагoгічний слoвник
4. Г . К.: Либідь,
997.
ефективна оцінка.
1
5. Психология и педагогика вышей военной школы /Под. ред. А.В.
Барабанщикова, М.: 1988.
6. Подласый И.П. Педагогика: Новый курс.: Учеб. Для студ. высш.
учеб. Заведений. – М.: “Владос”, 2003.
7. Харламов: Педагогіка. Учеб. /И.Ф. Харламов. – 7-е изд. – Мн.:
Университетское, 2002.
8. Державна національна програма “Освіта”/Україна ХХІ століття/ К.;
Райдуга, 1994.
9. Закон України “Про освіту” від 26.03.1996.
10. Закон України “Про вищу освіту” від 5.03.2002.

199
 РОЗДІЛ III
ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ

Тема 10. Теоретичні основи, структура (модель), виховання

10.1. Поняття про виховання, виховну роботу і морально-психологічне

забезпечення службової (професійної) діяльності.
10.2. Модель (структура) процесу виховання.
10.3. Закономірності і принципи виховання.

Вступ
Метою вивчення даної теми є ознайомлення курсантів з
фундаментальним поняттями теорії виховання: вихованням, як педагогічним
явищем, процесом виховання, його структурою і функціями, закономірностями
і принципами виховання і виховної роботи. Знання основних положень теорії
виховання допоможе педагогам всіх категорій більш глибоко усвідомити
специфіку процесу виховання, його цілі і структуру (модель), зміст основних
психологічних і педагогічних вимог до виховання та застосовувати ці знання у
виховній роботі з підлеглими у відповідності до цілей, завдань виховання і
завдань, що вирішуються Держспецзв’язком (окремою частиною, підрозділом).

10.1. Поняття про виховання, виховну роботу і морально-психологічне

 забезпечення службової (професійної) діяльності
Важливою складовою педагогічної теорії є теорія виховання. Поняття
виховання є одним з ключових в педагогіці. В науці і практиці поняття
«виховання» вживається в різних значеннях.
У самому широкому, соціальному, розумінні виховання є явищем майже
тотожним соціалізації особистості. Це – вся сума впливів суспільства і
дійсності, які мають не лише позитивну спрямованість. Сюди входить як
спеціально-організований вплив виховних закладів, так і вплив соціально-
економічних та інших умов, що діють певною мірою стихійно.
У широкому педагогічному розумінні виховання – це процес
цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений
законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних
факторів. Цей процес включає до себе діяльність різних освітньо-виховних
систем, які керуються педагогічними теоріями. В такому розумінні виховання
виступає більш широким поняттям, ніж освіта, професійне навчання,
професійна підготовка, психологічна підготовка.
У вузькому педагогічному розумінні виховання – це цілеспрямований
вплив вихователів (батьків, освітньої установи, професійної організації) з
метою досягнення певних виховних цілей.
У гранично вузькому педагогічному розумінні – це розв’язання педагогом
конкретної проблеми (завдання) виховання або перевиховання.
Відповідно, педагогічна діяльність вихователя повинна визначатися
усвідомленням змісту всіх понять виховання. Як педагогічна категорія
виховання має суттєві ознаки: цілеспрямованість, системність, гуманність і
цілісність впливу на психіку людини. Для реалізації всіх цих ознак виховання
має бути комплексним, планомірним і організованим.
Узагальнюючи сказане, можна визначити виховання співробітників
Держспецзв’язку як процес цілеспрямованої, систематичної, організованої і
планомірної взаємодії вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив
на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну
сфери вихованця з метою формування у нього наукового світогляду, високих
моральних, громадсько-патріотичних і професійних рис.
Необхідною передумовою оволодіння кожним керівником-педагогом
методикою виховання є усвідомлення теоретико-методологічних, правових,
змістовних, організаційних основ виховання і, в першу чергу, теорії виховання.
Теорія виховання – це сукупність однорідних і внутрішньо-узгоджених
наукових педагогічних тверджень, знання яких дає змогу формувати й
розвивати особистість вихованця та впливати на колектив відповідно до цілей
виховання. Вона покликана озброїти вихователів педагогічними знаннями,
навичками та уміннями й практичним досвідом організації виховної роботи.
Серцевину теорії виховання складають педагогічні та виховні закони і
закономірності, які у відповідності до ідеалу і мети виховання, відображаються
у принципах і методах виховання. Крім загальної теорії виховання існують
також окремі теорії виховання. Це теорії: професійного виховання, морального
виховання, національного виховання, фізичного виховання та інші, які
становлять підвалину для обґрунтування загальної теорії виховання. До теорії
виховання входить також теорія самовиховання, теорія морально-
психологічного забезпечення професійної діяльності, теорія індивідуально-
виховної роботи тощо.
Кожен з цих напрямів і складових має власні цілі, завдання, принципи,
методи та форми виховних впливів, які спираються на загальну теорію
виховання і сприяють реалізації загальної мети виховання в українському
суспільстві.
Основною складовою процесу виховання і його суспільною рушійною
силою (зовнішньою по відношенню до вихованців) виступає виховна робота.
ЇЇ зміст залежить не тільки від цілей виховання, але й від особливостей суб’єкта
та об’єкта виховання, професії та завдань, що вирішуються. Внутрішньою
рушійною силою виховання є потреба особистості в самовдосконаленні. Але ця
потреба існує не у всіх і не завжди. Актуалізувати потреби особистості у
самовихованні і наповнити цей процес корисним для особистості і суспільства
змістом дозволяє виховна робота. Відповідно, основною педагогічною метою
виховної роботи є збудження особистості до активності, самоудосконалення і
самовиховання. Без активної участі в вихованні особистості і колективу самої
особистості, виховна робота стає малоефективною, поверхневою, формальною
(на жаль, це не завжди враховується деякими керівниками).
Виховна робота – це активний, цілеспрямований, організований,
систематичний вплив професійних вихователів (начальників всіх ступенів,
органів виховної роботи, викладачів) на особистість і колектив з метою
формування в них високих професійних і морально-психологічних якостей,
потреб (мотивів) постійного самовдосконалення у відповідності до цілей
виховання і службових завдань. Важливими напрямками і складовими виховної
роботи згідно концепції виховної роботи в Держспецзв’язку є:
- патріотичне виховання;
- морально-психологічне забезпечення службової дисципліни та
профілактика правопорушень;
- інформаційно-пропагандиське забезпечення;
- культурно-просвітницька робота;
 - соціально-правова робота.
Ці напрямки спрямовані на реалізацію як загальних цілей (завдань)
виховної роботи , так і на морально-психологічне забезпечення професійної
діяльності особового складу Держспецзв’язку – формування морально-
психологічної стійкості і готовності співробітників до виконання завдань
служби у різних умовах професійної діяльності.
Морально-психологічне забезпечення – це один із видів забезпечення
життєдіяльності особового складу (разом з командно-організаційним,
матеріально-технічним і побутовим). Загальні завдання виховання тут
зберігають свою актуальність, але концентруються переважно на підтримці у
особового складу морально-психологічної стійкості і готовності до виконання
завдань служби, як в мирний, так і воєнний час, так і в умовах надзвичайного
стану.
Зміни у змісті виховної роботи пов’язані з одного боку, з необхідністю її
наближення до вирішення реальних завдань служби, а з іншого боку – зі
змінами в об’єкті виховання. Об’єкт виховання – співробітники
Держспецзв’язку, люди що переважно служать за контрактом, тобто отримали
середню або вищу освіту в умовах незалежної України, мають досвід службової
діяльності, пройшли професійний відбір, а головне – обрали професію
добровільно і, відповідно, певним чином мотивовані до служби. Але це не
означає, що їх виховання на цьому завершилось. Достатньо актуальними у
виховній роботі залишається не тільки загальні завдання виховання особового
складу і згуртування колективів, але й перевиховання і психологічна корекція
свідомості і поведінки окремих осіб. Вихованню співробітників в значній мірі
заважають суперечливі явища в політичному, економічному житті України,
деструктивна робота деяких засобів масової інформації. Виховна робота
повинна не тільки перебудовуватись, але й удосконалюватись відповідно до
вимог нашого часу і потреб розбудови незалежної, демократичної, соціальної і
правової української держави.

10.2. Модель (структура) процесу виховання

Успіх у вихованні особового складу багато в чому залежить від
усвідомлення вихователем структури (моделі) процесу виховання та змісту всіх
його компонентів (мети, результату виховання, суб’єкта та об’єкта виховання,
засобів, функцій, виховних дій і відносин тощо), внутрішніх і зовнішніх
факторів.
Процес виховання передбачає активну взаємодію суб’єкта і об’єкта
виховання.
 Суб’єкти і об’єкти виховання: їх наявність – основна передумова
побудови виховного процесу.
Суб’єкт виховання завжди колективний – це начальники всіх ступенів.
Від узгодженості, цілеспрямованості і організованості їх дій в головному і
залежить успіх виховної роботи. Особливу роль тут грає керівник-
єдиноначальник, який створює основу для ефективного виховання особового
складу. Будь-який суб’єкт виховання в системі субординаційної залежності
являється однозначно об’єктом виховання.
Об’єкт виховання – особовий склад підрозділу: колектив і окремі
особистості. В той же час колектив – не тільки об’єкт, але і суб’єкт виховання.
Він здійснює формуючий вплив на кожного, а через них на самого себе.
Основні компоненти структури процесу виховання:
1. Цільовий компонент виховання: мета виховання – прогнозуємі, бажані
результати про рівень підготовки особистості, її особистий розвиток і якості,
які намагаються досягти в процесі виховної роботи. Цілі виховання
визначаються державними стандартами (вимогами), законодавством і
конкретизуються відповідно до кожної професії. При практичному здійсненні
мета виступає як система конкретних завдань. Іншими словами: мета виховання
– це система завдань, що вирішуються вихованням.

Модель (структура) процесу виховання

Вимоги суспільства соціальні замовлення

Контрольно
Змістовн -регульован
ий ий
компоне компонент
ЦіНльаовиоснові усвідомленні мети
й іЗворзоатвнідйазнв'яьзок виховання відбувається
планува ння виховної роботЗмиі,ствизначається її зміст, засоби досягнення виховних
компоне Р
функції
цілей. напрямки
2. Мотиваційний кпорминпцоипниент. Задача в
ихoвател я – Я ви звати у п ідлеглих
S В Знаня, П
тимул ля неї.
перекоЯн кщо oбист
потребу вЦзначущійSдіяльності Ві и д П ість
тасубз’нєкатйти с суб’єк ня, днса oскoна ос о
на в та
ання,
oгo ви ання. л М
ення
усвідомлюЦєі необхіднт ість освіти і o мовд якості , е кож
ш
во
елоквитк

чі вихo д
вихован навички
стає суб’єктом виховання колективу і власн хов звички,,

3. Змістовний комВпполниент виховання. Цілі і зада вання визначають

зміст виховання. До зМмеітсотду виховання входять функції, види
и
(напрямки, складові частини),
Прийо
при нципи і методи
виховання. Процес виховання
багатофункціональний.
Функції виховання:
 Умови виховання: загальні конкретні
Ц – цілі і завдання виховання
204 S – суб’єкт виховання
О – об’єкт виховання: особистість і колектив
В – відношення вихованців до виховних впливів
Р – результат виховання
 1) Формуючо-розвиваюча – основна базова функція, суть якої
заклечається в формуванні нових і вдосконалення існуючих якостей.
2) Мобілізації – пробудження особового складу до активної діяльності в
конкретних умовах.
3) Профілактична – попередження, упередження прояву негативних
якостей в особистості (особового складу) і рис її характеру.
4) Перевиховання – усунення, ліквідація, подолання негативних якостей
особистості з метою розвитку позитивних.
5) Пробудження до самовиховання – підтримка зусиль особистості,
напрямлених на формування своєї особистості.
Всі функції взаємообумовлені і реалізуються у взаємодії вихователів та
вихованців.
Види (напрямки, складові) виховання:
1. Національне виховання;
2. Моральне виховання;
3. Громадянсько-патріотичне виховання;
4. Професійне (трудове) виховання;
5. Правове виховання;
6. Естетичне виховання;
7. Фізичне виховання;
8. Економічне виховання;
9. Екологічне виховання;
10. Релігійне (конфесійне) виховання та інші.
Більш детально види виховання та їх завдання будуть розглянуті у
наступній темі.
Всі складові частини виховання представляють змістові сторону єдиного
процесу виховання особового складу і впроваджуються в життя комплексно.
4. Процесуальний компонент виховання – організація практичної
виховної роботи. Суб’єкт виховання здійснює виховні впливи на об’єкт
виховання (особистість, колектив), а об’єкт виховання реагує на них певним
відношенням та поведінкою.
Педагогічний вплив – вплив вихователя на свідомість, почуття, волю
особистості, на організацію його діяльності і спілкування в інтересах
формування знань, навичок, умінь, необхідних якостей особистості.
Виховні впливи можуть бути:
- прямими (безпосередніми), якщо виховні методи звернені вибірково до
конкретної особистості, колективу, коли існує прямий контакт вихователя і
того, кого виховують (наприклад, розмова начальника з підлеглим та інші);

205
 - непрямими (опосередкованими), якщо впливи здійснюються шляхом
використання створених умов діяльності співробітників, їх життя і побуту
(взаємовідносини, внутрішній порядок, організація служби та інші);
- виключно сильний вплив на підлеглих надає особистий приклад
начальника-вихователя.
Педагогічні впливи повинні бути:
- гуманістичними – виходити з добрих намірів вихователя;
- оптимальними, тобто повинні мати обґрунтовані цілі і методи
виховного впливу в залежності від конкретних умов і характеру задач, що
вирішуються з врахуванням загальних і специфічних особливостей виховуємих;
- цілеспрямованими – мати в наявності зрозумілу і чітку мету, якій
підпорядковується відповідний зміст і методи впливу;
- систематичними – виховна робота повинна проводитись не від
випадку до випадку, а постійно, безперервно.
Всі ці вимоги реалізуються з допомогою методів, прийомів, форм
виховання – виховних заходів. Для цього вихователю доцільно розробити
певний алгоритм виховної діяльності.
Зазнаючи педагогічного впливу співробітники певним чином
сприймають, осмислюють і відносяться до них. Відношення до педагогічних
впливів може бути позитивним, нейтральним і негативним.
Начальник як вихователь повинен створити необхідні умови для того,
щоб виховуємий не залишився нейтральним до впливу і, більш того, не
відносився негативно до виховних заходів.
Позитивно сприйняті і перероблені впливи активно впливають на психіку
особистості в бажаному для вихователя напряму, збагачують свідомість
виховуємого, сприяють його самовихованню.
5. Контрольно-регулювальний компонент – включає до себе аналіз
(оцінку ефективності) виховних заходів. Він дає змогу своєчасно отримати
об’єктивну інформацію про хід і результати процесу виховання, оперативно
вносити зміни та корективи і нього, узагальнювати передовий досвід,
удосконалювати планування.
6. Результативний компонент процесу виховання – завершальний етап
процесу виховання, який передбачає оцінку досягненої мети виховання.
Результат виховання має дві сторони: внутрішню та зовнішню.
Внутрішня показує рівень засвоєння особистостю змісту вимог, що
висуваються до неї вихователем і здатність керувати своєю поведінкою згідно з
цими вимогами (рівень вихованості, дисциплінованості, культурності,
інтелігентності тощо).
 Внутрішній бік вихованості співробітника відіграє провідну роль
оскільки вимоги вихователя (суспільства, статутів, начальників) без особистого
сприйняття (усвідомлення) особистістю не можуть стати регулятором її
поведінки. Його структура складається з моральних, правових, та інших
суспільних знань, переконань, почуттів, навичок, звичок, умінь і інших мотивів
поведінки особистості, які утворюють внутрішній бік морально-психологічних
якостей особистості.
В основі формування тієї чи іншої якості знаходяться знання тими, кого
виховують, про норми і вимоги, згідно з якими їх виховують. Неможливо
сформувати яку-небудь якість, якщо той кого виховують не знає, чого від нього
хочуть і в чому суть вимог, що висуваються до нього.
На базі засвоєних знань у особистості формуються переконання та інші
високі мотиви – світогляд, ідеали, які є основою для вироблення внутрішніх
принципів поведінки людини.
Переконаннями є такі знання, які мають особистий смисл, які людиною
пережиті, позитивно сприймаються і не викликають негативних реакцій. Це
сплав раціонального і емоційного в особистості.
Процес перетворення знань в переконання значно складніший і
повільніший ніж засвоєння певної суми знань. Він потребує від вихователів
суцільної наполегливої праці. На вирішення цієї задачі спрямована вся система
виховної роботи, і перш за все гуманітарна підготовка. Це виховання з так
званим «дальнім прицілом». Його завдання – формувати вищі соціально-вагомі
мотиви поведінки особистості. Але ці мотиви можуть залишатися певною
потенцією, яка не завжди пов’язана з відповідною поведінкою. Тому
вихователю необхідно створити педагогічні умови для актуалізації і зміцнення
мотивів високоморальної поведінки шляхом постановки завдань, тренувань і
використанням стимулів, які допоможуть гартувати мотиваційну і вольову
сферу особистості.
Але начальник не завжди має можливості чекати, коли у співробітника
сформуються необхідні переконання. Тому на першому етапі виховання
начальник повинен зробити так, щоб співробітники хоча б зовнішньо
виконували його вимоги і поступово формували досвід правильної поведінки.
Його структурними компонентами є навички, звички і вміння поведінки.
Такий досвід формується значно легше і швидше, якщо у підлеглого є
відповідні знання і переконання.
З іншого боку, наявність досвіду високоморальної, дисциплінованої
поведінки, створює сприятливі умови для формування потреб та мотивів більш
високого рівня шляхом втягування людини в діяльність по самовдосконаленню:
навчання, самовиховання тощо.
 Зовнішній бік вихованості проявляється у конкретних діях та вчинках
особистості. Оцінка рівня вихованості особистості повинна враховувати не
тільки зовнішній бік поведінки, але й внутрішній – мотиви, якими керується
людина у своїй діяльності.
Таким чином, до результатів виховного процесу відносяться:
- сформованість провідних якостей виховання;
- систему моральних знань,ціннісних орієнтацій, навичок, вмінь і звичок
особистості;
- конкретні дії та вчинки вихованця, їхній вплив на результати його
діяльності, виконання певних обов’язків;
- психологічну та духовну готовність особистості до повноцінної творчої
життєдіяльності, служби;
- всебічний і гармонічний розвиток особистості, узгодженість його дій з
переконаннями, життєвими настановами та суспільними вимогами;
- активну життєву настанову й орієнтацію на досягнення суспільно
значущих успіхів у майбутньому тощо.
Основними критеріями оцінки результатів виховної діяльності можуть
бути:
- відповідність досягнутих результатів виховання поставленій меті;
- рівень вихованості конкретних вихованців, згуртованості колективів,
позитивний морально-психологічний клімат у підрозділах;
- відповідність вихованості загальноприйнятим і професійним
цінностям, нормам, правилам поведінки;
- конкретні дії, вчинки вихованців, їхній характер та відповідність
загальнолюдським цінностям;
- оптимальність системи виховної роботи і дієвість конкретних виховних
впливів;
- педагогічна майстерність вихователів, оптимальне планування,
організація та здійснення виховної роботи тощо.
Таким чином, модель процесу виховання являє собою струнку систему
взаємопов’язаних цілей, принципів, завдань, змісту, методів, форм і результатів
виховання, різних варіантів й етапів досягнення цілей і завдань виховання,
різноманітні двосторонні взаємини вихователів і вихованців у цьому процесі.

10.3. Закономірності і принципи виховання

 Перед тим, як перейти до розгляду закономірностей і принципів
виховання необхідно зазначити, що вони спираються на психологічні і загально
педагогічні закономірності, реалізуються під час спілкування, діяльності і
взаємодії між людьми і враховують те, що існують певні соціально-
психологічні, явища які сприяють або заважають взаємопорозумінню і
створенню праці між людьми і всьому процесу виховання.
1. Соціальні норми і правила – це умовності повсякденного життя які
роблять нашу взаємодію з іншими більш передбаченою і упорядкованою (при
засвоєнні норм) або навпаки – непередбаченою (при поганому засвоєнні норм).
2. Соціальні ролі – це позиція в суспільстві, яка регулюється нормами
стосовно того, як треба поводитись в певній ситуації. Дослідження показали,
що поведінка людини значною мірою є залежною від ролі, яку вона виконує
(або грає). Усвідомлення людиною своєї професійної ролі диктує правильну
поведінку. Але ключ до поведінки людини лежить не тільки в її моральних
якостях, але й в її ставленні до вищого авторитету. Деякі люди схильні
віддавати себе під владу авторитетної особи, відчувати себе своєрідними її
інструментами, інколи звільняючи себе від відповідальності за зло яке вони
роблять.
3. Атрибуції (теорія Р.Насбета і Л.Роеса)– схильність людини знаходити
сенс у власній та чужій поведінці, яка пов’язується або з зовнішніми
обставинами (ситуативна атрибуція) або внутрішніми моральними якостями
(диспозиційна атрибуція). Як правило, більшість людей власні успіхи схильна
поясняти внутрішніми якостями, а невдачі –зовнішніми чинниками. З іншого
боку успіхи інших частіше пояснюються зовнішніми причинами, а невдачі і
погані вчинки – внутрішніми чинниками.
4. Стереотипи – це сумарне враження про групу людей, за яким індивіду
здається що всім членам цієї групи притаманні спільні риси (форми:
ідеологічний штамп, міф, упередження та ін.) За забарвленням стереотипи
бувають негативні («всі вчені – ненормальні»), позитивні («всі випускники
певного ВНЗ – кращі фахівці») і нейтральні (студент-фізик, ділова жінка,
інтелігент). Факт наявності у людини стереотипів не є поганим чи добрим.
Позитивним є те, що стереотипи дозволяють нам орієнтуватися і
систематизувати уявлення про світ.
Водночас вони ведуть до трьох серйозних перекручень реальності:
 надмірне випинання відмінностей між групами, а не спільних рис.
Група, яка оцінюється за стереотипом здається небезпечною, поганою («не
такою як ми»); люди поділяються на «своїх», «ворогів», «наших», «не наших»;
 нехтування відмінностями всередині однієї групи. Скажемо, якщо один
англієць поводиться сухо – всі англійці «сухарі»; один єврей хитрує – всі євреї
«хитрі». Але якщо хтось у власній групі хитрує чи виявляє сухість, такі
висновки не робляться;
 породження вибіркового сприймання. Люди схильні помічати тільки те,
що підходить під стереотипи і відкидати інформацію, яка їм суперечить.
Стереотипи не є повністю помилковими. Багато з них містять зернята
істини, дещо важливе, суттєве. Проблема постає тільки тоді, коли ми
починаємо вважати, що зернята істини – це вся істина, і тлумачимо свої
спостереження негативно.
5. Аттітюд – це порівняно стійке загальне оцінне ставлення (схильність,
думка), спрямоване на певний об’єкт. Об’єктом аттітюда може бути людина,
річ, ідея. Ставлення містять у собі два елементи: пізнавальний (сприймання,
вірування, стереотипи) та емоційний (позитивні або негативні почуття щодо
певного об’єкту). Аттітюди можуть бути позитивними, негативними і
нейтральними. Одним з поширених негативних аттітюдів є упередження –
негативне ставлення до тієї чи іншої групи або категорії людей або до
культурної (політичної) практики, найчастіше безпідставне. Частіше воно
ґрунтується на негативному стереотипі, котрий чинить опір раціональним
аргументам. Це створює певні бар’єри для виховання тому, коли негативне
упередження вже склалося, люди опираються тому, щоб змінити думку, як
правило через пізнавальну, соціальну, психологічну та економічну причини.
Пізнавальна причина. Люди добре пам’ятають факти, що підтримують
стереотипи, і схильні забувати те, що спростовує.
Соціальні причини. Упередження полягає в побоюванні втратити
підтримку інших (що вони скажуть? Як поставляться до протилежної думки?).
Економічна причина. Так, численні дослідження показали, що
найсильніші расові упередження існували серед тих «білих» американців, котрі
конкурували з «чорними» щодо робочих місць.
Психологічна причина. Бажання підвищити самооцінку себе та власної
групи і занизити оцінку інших. Використання інших груп як своєрідних
«козлів відпущення», як соціально визнану ціль, яку обстрілюють з метою
подолання власного стану тривожності, небезпеки і фрустрації.
Ці явища глибоко дослідженні в навчальному посібнику Цибульської
Т.Ф.. Загальна та прикладна психологія, К, Наукова думка, 2000 р.
На основі стереотипів і аттітюдів можуть виникати такі явища, як
соціальні фобії і дискримінації.
6. Соціальна фобія – це різновид непереборних нав’язливих побоювань,
страхів перед певними соціальними групами і явищами, що проявляються в
нетерпимості до цих соціальних груп (або їх представників) і певних
соціальних явищ, ідеологій, культур, звичаїв (наприклад: ксенофобія – нелюбов
до іноземців, русофобія, українофобія, американофобія та ін.) В Україні ці фобії
у представників деяких соціальних груп іноді досягають гіпертрофованих
розмірів, які граничать з патологіями.
Так, згідно поглядів деяких представників східних і південних регіонів
нашої країни – жителі західних регіонів України – це нащадки «бендерівців»,
коли під останніми розуміються «злочинці» і «вбивці». Деякі представники
західних і центральних регіонів вважають жителів півдня і сходу України –
людьми, які «втратили національну самосвідомість», «зрадили Україну» і
виступають «п’ятою колоною імперської Москви». Ці погляди, нажаль,
навмисно, в політичних цілях, підігріваються деякими політичними партіями і
ЗМІ.
Результатом подібних фобій може бути перехід деяких соціальних груп
до дискримінації – позбавлення або обмеження прав окремих соціальних груп.
Так фашисти чинили з євреями, католики з гугенотами, расисти південної
Африки і США з неграми, більшовики – з поміщиками, капіталістами, а пізніше
з заможним крест’янством («кулаками») та національними меншинами.
Конституція України, на щастя, гарантує всім громадянським і
соціальним групам України право на вільний розвиток, безпеку і захист, що
охоплює такі явища як особисту свободу і права, мову і культуру. Зрозуміло
така свобода повинна поєднуватись з громадськими обов’язками перед своєю
державою, повагою до її символів, лояльністю (вірністю) до законів і влади.
6. Особистісні якості вихователя: компетентність, приклад, авторитет,
педагогічна культура, активність у вихованні підлеглих їх наявність або
відсутність. Наявність розвинутих позитивних якостей у вихователя сприяє
вихованню, відсутність – не тільки заважає, але й інколи руйнує зусилля інших
вихователів.
Перераховані негативні соціально-психологічні явища створюють певні
психологічні бар’єри на шляху реалізації цілей виховання молоді в
українському суспільстві і Держспецзв’язку.
Для нейтралізації цих явищ і підготовки психіки людини до позитивного
сприйняття виховних впливів вихователів і духовного самовдосконалення
велике значення має:
По-перше, глибоке усвідомлення людиною великої соціальної цінності
освіти і навчання, знань взагалі, залучення їх до всього різноманіття
філософських, історичних, культурологічних, політологічних, соціологічних,
психологічних і педагогічних знань, які сприймаються ними не просто як
інформація, а як цінності, на цій основі, – формування ціннісного відношення
до життя і світу в цілому.
 По-друге, виробка у курсантів (співробітників) потреби в отриманні
суспільної інформації з достовірних і різноманітних джерел (ЗМІ); надання
переваги тим ЗМІ, де кожне суттєве соціальне явище оцінюється з різних точок
зору, виключається момент маніпуляції свідомістю слухачів в певних
політичних цілях.
По-третє, спонукання курсантів (співробітників) до подолання в собі
нестриманого бажання до розваг і зосередження своїх інтересів на естетичних і
моральних почуттях – пізнання всього кращого, що створили світова і
українська культура і мистецтво: кіно, література, музика, живопис, театр,
скульптура, архітектура (Див. теорію А.Маслоу). Нажаль у нас існує певна
частина молоді, для якої головним у житті є принцип задоволення – отримати
від життя «все разом, тут і зараз», а не досягати все це своєю працею. В
філософії і етиці подібні явища, які розглядаються, як своєрідний світогляд
людини, отримали назву гедонізм (вважає задоволення вищим мотивом, а
насолоду вищим благом), евдемонізм (вважає вищою метою життя щастя),
епикуреизм (прагнення до задоволення чуттєвих інстинктів і особистого щастя),
утилітаризм (принцип оцінки явищ тільки з точки зору їх корисності і власної
вигоди), утопізм (схильність до нездійсненних планів). Ці явища в тій чи іншій
мірі присутні у житті кожної людини, але у свої крайніх, гіпертрофованих
проявах вони мають для виховання, самовиховання і розвитку людини
переважно негативний характер тому, що знецінюють сенс життя, створюють
негативні установки (упередження) на шляху до справжніх цінностей –
духовних (моральних, естетичних та ін.), соціальних (патріотичних,
громадянських та ін.) (див. Теорію логотерапії В.Франкла).
По-четверте, допомога курсантам (співробітникам) в усвідомленні
необхідності поступового оволодіння новою соціальною роллю – майбутнього
керівника особового складу, свідомого представника Держспецзв’язку –
людини яка забезпечує реалізацію важливих державних функцій – управління і
інформаційну безпеку, засвоїла необхідні моральні і правові норми, чітко
усвідомлює свою соціальну місію і несе відповідальність за доручену справу.
Велике значення в цьому має спроможність особистості до саморефлексії і
самовиховання. Взагалі, дослідниками помічено: чим більше людина знає про
культурні цінності власного та інших народів (соціальних груп), тим більш
поважне у неї відношення до представників цих груп та їх цінностей і, навпаки,
людина, яка відмовляється від духовного самозбагачення, орієнтується на
найпримітивніші потреби та інстинкти, характеризується переважно чорно-
білим мисленням, неврівноваженістю і агресивністю (за принципом «або-або»,
«поганий-хороший»). Духовно ж розвинуті люди, інтелігенти, завжди знайдуть
один з одним спільну мову і порозуміння, бо спираються на вищі
загальнолюдські цінності.
Процес виховання підпорядковується певним правилам, має свої закони
та закономірності. В методологічному плані ці закони і закономірності
підпорядковані дії більш загальних законів (закономірностей), і є їх
конкретизацією відповідно до цілей виховання: філософських, загально-
соціологічних, психологічних, власно педагогічних та інших закономірностей.
Закони виховання дають можливість з’ясувати сутність виховного процесу,
відбивають його об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно сталі зв’язки,
дозволяють долати психологічні перешкоди на шляху виховання.
До основних законів (закономірностей) виховання, які діють в більшості
освітньо-виховних систем належать:
- закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів
виховання виявляє визначальний вплив суспільних відносин, суспільного
устрою на формування основних компонентів процесу виховання;
- закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування
вихованців;
- закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення
частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонічної єдності всіх
його компонентів;
- закон єдності і взаємозв’язку теорії та практики виховання розкриває
залежність теорії виховання від соціальної та виховної практики;
- закон залежності результатів виховання від різноманітних факторів
формування особистості: виховної діяльності, взаємодії вихователів і
вихованців, реальних умов виховання та інше.
В науковій і навчальній літературі існують також інші підходи до
визначення закономірностей виховання. Їх зміст буде врахований при
визначенні основних принципів виховання.
Закони та закономірності виховання діють не безпосередньо, їхня
сутність та основні вимоги відбиваються у принципах виховання.
Принципи виховання – це вихідні керівні положення, на основі яких
здійснюються виховні дії. Вони визначають спрямованість, зміст, організацію і
методику процесу виховання.
Знання принципів виховання дає можливість свідомо і творчо вирішувати
педагогічні задачі із урахуванням конкретних умов, вибирати і
використовувати найбільш ефективні способи і методи впливу, прогнозувати
результати педагогічних впливів, керувати процесом виховання. Принципи
виховання складають певну систему, основними з яких є наступні принципи:
 1. Цілеспрямованісті виховання, його суспільної спрямованості і зв’язку з
життям. Обумовлює спрямованість усієї вихованої роботи, підкоряє її
суспільним цілям і специфічним задачам виховання певних категорій
вихованців.
Найважливішими вимогами цього принципу являється:
- ясне осмислення цілей і задач виховання;
- плановість і чітка організація виховної роботи;
- цілеспрямованість у виборі способів, прийомів, методів і форм
виховання;
- наполегливість і завзятість в досягненні виховних цілей і задач;
- забезпечення тісного зв’язку виховання з практикою, життям
суспільства, завданнями Держспецзв'язку, частини і підрозділу.
2. Виховання в процесі діяльності: навчання, трудової (професійної) тощо.
Цей принцип потребує такої організації всіх видів діяльності, яка б в
найбільшій мірі сприяла розвитку співробітників, формуванню у них високих
моральних, професійних, психологічних і фізичних якостей, згуртуванню
особового складу в міцні колективи.
3. Виховання в колективі і через колектив. Засновується на умілому
використанні виховуючої сили колективу. Цей принцип потребує від керівника
піклуватися про згуртування колективу. Чим вища згуртованість і розвиток
колективу, тим міцніша його виховуючи сила.
4. Принцип суб’єкт-суб’єктного характеру виховних взаємин. Цей
принцип вимагає перетворення вихованців в активних і зацікавлених суб’єктів
власного самовдосконалення, стимулювання внутрішньої активності
особистості у самовихованні.
5. Принцип наступальності, активності, системності, конкретності та
оптимальності виховної роботи, виховних заходів. Цей принцип визначає
спрямованість, тональність, зміст, логіку і послідовність виховного процесу.
Він передбачує приведення виховної роботи в певну систему, яка б
нейтралізувала вплив інших негативних виховних факторів і формалізм у
вихованні.
6. Принцип свідомості, самодіяльності та активності вихованців.
Він вимагає постійного і цілеспрямованого впливу вихователів на
вихованців з метою вироблення у останніх необхідної мотивації навчально-
пізнавальної та професійній діяльності, перетворення вихованців із пасивних
осіб в активних.
7. Індивідуального і диференційованого підходу у вихованні. Вимагає
вивчення і прийняття до уваги сильних і слабких боків особистості, робити
педагогічний аналіз її внутрішніх якостей (цілей, намірів, інтересів, дій та інші)
і, на цій основі, здійснювати персональний підхід до кожного співробітника,
підбір індивідуальних методів і способів виховання.
Правило: про кожного необхідно знати все, що сприяє його вихованню і
розвитку.
8. Опори на позитивне в особистості і в колективі. Принцип потребує
зосередження основного впливу на позитивному в особистості, її становленні і
розвитку з тим, щоб виключити вплив негативного, розвинути у виховуємого
віру в свої сили, ініціативність і самостійність (локалізувати негативне, розвити
позитивне, збуджувати «Я» і «Над-Я» перебороти «Воно»).
Педагогічну помилку здійснюють ті начальники, які головним чином всю
свою увагу звертають на слабкі сторони у поведінці підлеглих, постійно
підкреслюють їх недоліки, нагадують про погані вчинки. В результаті
виховання перетворюється виключно у боротьбу з недоліками і негативними
явищами. Цей принцип можна виразити по-іншому:
«У кожної людини поряд з негативними рисами є позитивні, вірні
погляди, гарні почуття.» Знайти це хороше, розвинути, заохотити і спиратися
на його у вихованні підлеглого – прямий обов’язок керівника.
9. Поєднання вимогливості до підлеглих (виховуємих) з повагою до їх
особистої гідності, турботою про них на основі принципів гуманізму і
демократизму. Вимогливість до підлеглих ефективна тоді, коли вона законна,
справедлива, цілеспрямована, виходить із інтересів справи, виключає елементи
грубості, приниження особистої гідності підлеглих. Педагогічна вимогливість
передбачає турботу про співробітників, яка проявляється головним чином в
створенні належних умов для виконання ними службових задач і задоволення
різних потреб.
Вимогливість посилює вплив виховання тоді, коли дотримується
педагогічні такт, забезпечується послідовність, постійність, обов’язковість
вимог начальника для кожного, коли вона поєднується з повагою до особистої
гідності підлеглих.
Недопустимі коливанні в настрою вихователя, прояви надмірних
симпатій і антипатій до підлеглих.
10. Єдність, узгодженість і прийнятність виховних впливів, зусиль і дій
всіх вихователів (начальників всіх ступенів, викладачів, громадськості).
Суть єдності у вихованні співробітників заключається в здійсненні
виховного впливу з позиції:
- єдиних поглядів на цілі і задачі виховання;
- єдиних принципів і методів педагогічного впливу;
- єдиних вимог і критерій оцінки стану справ в підрозділі.
 Зусилля вихователів не будуть ефективними, якщо не забезпечити
координацію педагогічних впливів всіх вихователів. Їх необхідно узгоджувати:
за змістом; за місцем; за часом; з врахуванням особистостей різних категорій
особового складу, їх служби, дозвілля і відпочинку та задач, що вирішуються.
Приємливість у вихованні означає збереження, закріплення і розвиток у
практиці виховання всього того позитивного , що накопичено у вихованні
співробітника; утриманні і розвитку позитивного в сфері вихованні при зміні
керівників.
Вихователю необхідно орієнтуватися у своїй діяльності не на окремі
принципи виховання, а на систему принципів, які забезпечують оптимізацію
всіх сторін процесу виховання.

Висновки:
Таким чином, глибоке знання і врахування соціально – психологічних
перешкод,закономірностей виховання, творче використання принципів
виховання – важлива умова вирішення виховних задач,направлених на
різнобічне формування і розвиток особистості кожного співробітника.
Вимоги принципів виховання реалізуються через методи, засоби, способи
і прийоми виховання, які складають організаційно-методичну основу виховних
технологій, її інструментарій.
 Тема 11. Цілі і зміст виховання в підрозділах ДССЗЗІ України

11.1. Мета, ідеал, зміст виховання молоді в Україні.

11.2. Основні напрямки і завдання виховання особливого складу ДССЗЗІ
України.
11.3. Витоки і зміст професійної етики особливого складу ДССЗЗІ
України. Завдання і засоби етико-професійного виховання.

Вступ
В теорії виховання велике значення мають не тільки закономірності,
принципи і структура (модель) виховання, але й ідеал, мета і завдання
виховання в кожному суспільстві. Загальні закономірності і принципи
виховання конкретизуються і наповнюються новим сенсом відповідно до ідеалу
і мети виховання в суспільстві.
Метою вивчення даної теми, є надання допомоги курсантам в отриманні і
усвідомленні систематизованих знань про цілі виховання і зміст його основних
напрямків в українському суспільстві і, зокрема, в Держспецзв'язку. При
вивченні теми курсанти повинні спиратися не тільки на лекційний матеріал з
вивчаємої теми, але й засвоєні ними в середній школі і у ВНЗ знання з
гуманітарних та інших дисциплін, в першу чергу «Історії України», «Етики»,
«Української та світової культури», «Культурології», «Філософії»,
«Релігіознавства», «Політології», «Правознавства», «Економічної теорії»,
«Соціології», «Безпеки життєдіяльності» та ін., закони, які регулюють освітню і
виховну діяльність в Україні і Держспецзв'язку, іншу навчальну літературу,
твори художньої літератури і мистецтва.

11.1. Мета, ідеал, зміст виховання молоді в Україні

Мета виховання в будь-якому суспільстві історично змінюється і
поповнюється новим змістом. Основні цілі виховання української молоді,
зокрема представників ДССЗЗІ України визначені в Конституції України,
законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», Державній національній
програмі «Освіта» («Україна XXI століття»).
Мета виховання в українському суспільстві – формування гармонійно
розвиненої, суспільно активної особистості, патріота і громадянина своєї
держави, з науковим світоглядом, високим духовним потенціалом, здатної до
самореалізації протягом всього життя (зараз ця мета уточнюється: ставиться
завдання не формувати «нову людину», а людину, яка здатна до засвоєння
кращого досвіду (знань, цінностей) загальнолюдської і української культури).
Стосовно представників силових структур і спеціальних служб, ці
документи конкретизуються відповідно до специфіки завдань і діяльності
певної служби, спеціальними законами, Присягою, Указами президента,
статутами та іншими документами. Для представника Держспецзв'язку – це
Закон про ДССЗЗІУ, Присяга, Дисциплінарний статут, Концепція виховної
роботи в ДССЗЗІУ та ін. Тому можна виділити дві групи цілей професійного
виховання:
Перша – стосується реалізації загальних цілей виховання громадян
України в залежності від їх освіти.
Друга – формування комплексу морально-психологічних і професійних
якостей особистості співробітника Держспецзв'язку, які необхідні йому для
виконання професійних обов’язків як у мирний, так і у воєнний час
(патріотизну, вірності обов’язку, громадянської і професійної відповідальності,
дисциплінованості, законопослухняності тощо), як представника конкретної
професії і спеціальності (у відповідності до своєї соціальної ролі: тої, яку він
виконує зараз, і тої яку він буде виконувати у майбутньому).
Як співвідносяться мета виховання і поняття «ідеал» виховання?
Безумовно, мета виховання визначається суспільним ідеалом виховання.
Відносно кожної окремої особи – ідеал виховання – це ступінь досконалості
особистості в якості вихованця в досягненні мети.
Цілі виховання знаходять своє відображення у змістовному компоненті
процесу виховання співробітника, який являє собою систему ідей, ідеалів,
думок, цінностей, основних напрямків виховного впливу.
Цей компонент має відповісти на запитання:
«На яких ідеалах і цінностях слід виховувати представник
Держспецзв'язку?»
«Що вони повинні опанувати у процесі виховання?»
Під поняттям «зміст виховання співробітників» розуміється система
духовних , наукових, професійних знань, навичок, умінь, норм і правил поведінки,
оволодіння якими забезпечує формування гармонійно розвиненої, суспільно-
активної особистості – громадянина України, його прилучення до
загальнолюдських, національних і професійних цінностей, освоєння ним
світоглядних, морально-етичних властивостей, формування їх
індивідуальності та підготовку до виконання свого професійного обов’язку
перед народом України.
 Залишаючись в інтегральному зв’язку із загальною метою виховання у
нашому суспільстві та враховуючи завдання нашої служби можна
сформулювати такі завдання виховання співробітника Держспецзв'язку:
 формування громадянина, який має менталітет народу України;
 формування високоморальної свідомості людини на основі залучення
до загальнолюдських моральних цінностей;
 прищеплення фахівцям почуття вірності та відданості народу України,
Конституції та Присязі;
 формування творчої мотивації професійної діяльності;
 розвиток почуття необхідності дотримання вимог статутів, наказів і
дисципліни;
 шанування правил спілкування і колективної діяльності
 формування волі співробітника, почуття професійної честі, гідності,
відповідальності та готовності до професійної діяльності тощо

11.2. Напрями та завдання виховання співробітників Держспецзв'язку

Зміст виховання відбувається в його основних напрямках.
Напрями виховання у службі є:
1. Національне (ментальне) виховання – першооснова всього виховання;
2. Моральне виховання – це ціннісний фундамент будь-якого напряму
виховання;
3. Громадянсько-патріотичне виховання – ставить своєю метою
формування особистості свідомого громадянина – патріота, який має
демократичний світогляд;
4. Професійне (трудове) виховання – поєднує професійне навчання,
національне, громадянсько-патріотичне, моральне та інші напрямки виховання
в єдиному процесі підготовки професіоналів;
5. Розумове виховання;
6. Естетичне виховання;
7. Соціально-правове виховання;
8. Економічне виховання;
9. Екологічне виховання;
10. Фізичне
виховання та інші напрямки (конфесійне, трудове).
В умовах служби в Держспецзв'язку цілі, завдання і напрямки виховання
реалізуються з допомогою професійної і гуманітарної підготовки, а також
заходів виховної роботи за наступними її складовими: інформаційно-
пропагандистського забезпечення, культурно-просвітницької роботи,
психологічного забезпечення, морально-психлогічного забезпечення
професійної діяльності і дисципліни особового складу.
Як впливає зміст виховання на модель виховання? Відповідно до кожного
напряму виховання модель модифікується. Акцент робиться на формування тих
якостей або компонентів психіки, які в найбільшій мірі є важливими для кожного
напряму виховання і розкривають його сенс. Для одних напрямків – це
переважно свідомість (знання, переконання), для деяких – почуття (емоції), для
інших – воля і навички, але у будь-якому випадку вплив на психіку особистості
повинен бути комплексним.
Виховання в будь-якій країні має національні особливості: погляди,
звичаї, світогляд та інше, тому що кожен народ творить свою систему
виховання, яка відповідає характерним рисам його народності. Загальної
системи виховання немає ні в теорії, ні на практиці. У процесі виховання в
першу чергу формується характер людини. А характер і є саме той грунт, –
визначав К.Д. Ушинський, – в якому корениться народність.
Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим
народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій та інших форм
соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності
підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна
культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна
єдність поколінь.
Національне виховання також передбачає широке розповсюдження серед
молоді конституційних і правових норм, державної політики, патріотичних
думок, формування у свідомості почуття честі, совісті, любові до Української
держави, гордості за Батьківщину, готовності до її захисту.
Мета національного виховання – формування у молоді національної
свідомості і національно-культурних основ патріотизму, світогляду,
громадянської і професійної відповідальності.
Треба відрізняти національну самосвідомість від націоналізму. Ці явища
виступають майже як синоніми тоді, коли певний народ береться за національне
визволення, коли виникає необхідність зберегти свою національну культуру,
захищати свободу власного народу. Але коли націоналізм перевертається в
ідеологію культурного пригнічення інших народів, національного чванства і
доходить до крайнощів – знищення людей за національною ознакою, то він стає
реакційним явищем. Для виховання української молоді є небезпечним, як
крайній, український націоналізм, так і спроби підірвати єдність української
нації, як політичного утворення, з допомогою крайнього націоналізму інших
націй, наприклад, великодержавного російського шовінізму, який
дуже часто маскується як інтернаціоналізм. Неприпустиме є і таке явище, коли
національно-патріотичні почуття українців ображаються такими застарілими
ідеологічними штампами, як «націоналіст», «бендеровець» тощо.
Національне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання на
ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що
уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу і спрямовані
на виховання любові до рідної землі, свого народу, його традицій, звичаїв,
культури в цілому, до мирної та ратної праці в ім'я України, формування почуття
гідності й гордості за Батьківщину, вірності Україні, особистої відповідальності
за її долю.
Національне виховання використовує такі засоби: рідну історію,
краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор,
національне мистецтво, народний календар, національну символіку, народні
прикмети і вірування, національні традиції, звичаї та обряди. Можна сказати,
що виховання повинно бути національним не тільки за своєю метою, але й за
засобами досягнення мети. Національне виховання виступає підґрунтям для
морального, патріотичного і громадського виховання.
Суттєвою відмінністю національного виховання українських
співробітників Держспецзв'язку має бути його спирання на загальнолюдські
цінності.
Основною, провідною і визначальною складовою змісту виховання
співробітників є моральне виховання. Саме моральне виховання закладає
фундаментальні, ціннісні основи світогляду: моральних знань, переконань,
почуттів і формує моральні основи громадянської і професійної
відповідальності, дисциплінованості та інших громадянських і професійних
якостей особистості.
Моральне виховання полягає в цілеспрямованому формуванні моральної
свідомості, розвитку моральних почуттів й формуванні звичок і навичок
моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології. Воно залежить від
моралі, однієї з форм суспільної свідомості, сукупності загальних норм
принципів і правил, що регулюють поведінку людей у відповідності до уявлень
про добро і зло, справедливість і не справедливість, порядність, що склалися у
суспільстві.
Методологічною основою морального виховання є етика. Етика – наука
про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку
моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві. Професійна етика
розглядає ці проблеми у професійній сфері.
Оскільки моральність має суспільний характер, то і під нормами
моральності слід розуміти вимоги суспільства до поведінки людей у певних
ситуаціях, а стосовно до людей в погонах – в умовах служби. Дотримання їх
необхідне для підтримання і узгодження життєдіяльності співробітників, їх
соціальної взаємодії, узгодження службових і особистих інтересів.
Метою морального виховання є формування стійких моральних якостей,
потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння суспільних
ідеалів, норм, цінностей, принципів моралі і етики у професійній діяльності.
Дослідники виділяють такі елементи системи моральних цінностей
виховання української молоді, які є вищими духовними, соціальними цінностями
українського народу:
 абсолютно вічні, які мають універсальне значення та необмежену
сферу застосування і загальнолюдський характер. До них належать вищі
абсолютні духовні цінності – критерії інших цінностей: Істина, Добро, Краса,
Справедливість; вищі християнські цінності – Віра, Надія, Любов, Покаяння;
вищі загальноцивілізаційні соціальні цінності – Людина, її Життя, Здоров’я,
Свобода; вищі духовні цінності, які відображають кращі моральні якості
людини: доброта, чесність, вдячність, гідність, мудрість, справедливість,
відповідальність, толерантність (терпимість) тощо.
 національні, які є значущими для одного народу і не поділяються
іншими народами (почуття національної гідності, історична пам'ять, повага до
національних символів і цінностей тощо). Саме ці цінності складають основу,
на якій формується така провідна якість людини, як патріотизм;
 громадянські, які ґрунтуються на визнані гідності людей і знаходять
своє застосування в демократичних суспільствах (поняття прав і свобод
людини, обов'язку і відповідальності перед іншими людьми, ідеї соціальної
гармонії тощо); В демократичних країнах вони наповнюють національні
цінності новим, гуманістичним змістом;
 сімейні, які складають основу сімейного життя, визначають закони
подружньої вірності, піклування про дітей і старших та ін.;
 особистісні, які що найперше торкаються особистого життя
визначають риси її характеру, особливості поведінки, стиль життя особистості,
які цінуються в суспільстві тощо (стриманість, ввічливість, охайність,
мужність, чесність, відповідальність тощо). Вони конкретизують всі
перераховані вищі цінності відповідно до особливостей і потреб кожної
особистості, її світогляду та соціальної ролі у суспільстві.
Питання: чому саме така ієрархія?
Вчені зазначають, що більшість країн світу визнають таку ієрархію
цінностей, але гострим залишається питання про співвідношення таких вищих
соціальних цінностей як, Людина і Держава.
 Сьогодні прийнято говорити про формування в Україні нової етичної
моральної системи, на основі загальнолюдських, переважно християнських
цінностей. Така система домінує у Західній Європі. В її основі лежить принцип:
заради досягнення навіть «великого добра» аж ніяк не можна допускати «мале
зло». Відомо, що класова мораль, яка існувала в СРСР вважала, що заради
«загального» добра, «великих державних» цілей, можна допускати зло (вбивати
невинних людей); при цьому таке зло називалось добром (за принципом «лес
рубят – щепки летят»)
В залежності від цієї ієрархії можна визначити головні відмінності в
сучасних соціально-економічних і етичних системах.
 якщо в ієрархії соціальних цінностей ми бачимо абсолютний пріоритет
цінності Людини, її життя, здоров’я, прав і свобод, то такі системи називають
демократичними, європейського типу.
 якщо абсолютний пріоритет має цінність Держави або іншої спільноти,
то ми маємо різні моделі авторитарної або тоталітарної держави. В таких
країнах цінність життя звичайної людини девальвірована (знецінена), а на
першому місці стоїть «державна необхідність». Виключення складають тільки
ті держави, які знаходяться на стадії становлення (національно-визвольної
боротьби, розбудови власної держави) або війни тощо. Але вони не можуть
вільними від визнання Людини та її життя, здоров’я, свободи і прав в якості
вищих цінностей, бо будь-які засоби не повинні перехрещувати вищу мету
(інакше засоби і мета змінюються місцями).
Таким чином, зміст морального виховання – виховання любові, поваги до
батьків і старших, вірності у дружбі та коханні, вірності традиціям, свідомого,
творчого ставлення до виконання службових обов'язків і виховання, особистої
відповідальності за безпеку України, сумлінного ставлення до вимог Присяги,
статутів України, наказів начальників, побратимства, формування поваги до
Конституції та законів України, шанобливого та бережливого ставлення до
України, до рідної землі, любові до рідної мови, вірності ідеям, принципам
народної моралі та духовності, шляхетного ставлення до жінки, уміння
захищати слабших, турбуватися про молодших тощо.
Моральне виховання нерозривно пов’язано з громадянським і
патріотичним вихованням.
Громадянське виховання спрямоване на формування громадянськості, як
інтегральної якості особистості, яка дає можливість людині відчувати себе
юридично, соціально, морально і політично дієздатною. До основних елементів
громадянськості належать моральна і правова культура, яка виражається в
почутті власної гідності, внутрішньої свободи особистості, дисциплінованості,
в повазі і довірі до інших громадян, до державної влади, здатної виконувати
свої обов’язки в гармонічному поєднанні патріотичних, національних та
інтернаціональних почуттів. Громадянське виховання формує соціально-
правові основи професійної відповідальності і дисциплінованості.
Основна мета громадянського виховання – виховання у людини
громадянських основ патріотизму, моральних ідеалів суспільства, почуття
любові до Батьківщини, потреби в праці на благо суспільства, громадянської
культури і відповідальності. Остання формується тоді, коли людина
усвідомлює реальні проблеми своєї країни і починає захищати її інтереси. В
сучасних умовах важливими завданнями стають формування у молоді таких
якостей, як:
1. Здатності до самовизначення і особистої громадянської
відповідальності, завдяки яким людина зможе розумно існувати в умовах
вибору, тобто в умовах свободи і відповідальності;
2. Громадянської культури, яка є єдністю громадянської свідомості і
поведінки, включає в себе наступні ознаки (принципи) і якості:
 законослухняність – здатність особи поважно ставитись до існуючих в
суспільстві норм і імперативів (цінностей), дотримуватися їх, визначати й
шанувати суспільні авторитети, виконувати обов’язки, покладені громадою
(протилежним явищем є правовий нігілізм, громадянський вандалізм);правові
основи законопослухняності в значній мірі формують правові знання, правове
навчання і виховання; моральні засади цієї якості людини формують моральне і
патріотичне виховання.
 лояльність (від фрн. – вірний, чесний) – визнання й доброзичливе
ставлення до чинних законів, встановленої влади, згода підкорятися вимогам
законів і самообмежувати власну владу;
 толерантність – терпиме ставлення до інтересів і позицій інших
сторін при загальній незгоді з ними;
 повага до плюралізму. Плюралізм – визнання правомірності існування
будь-яких інтересів та цілей, що не суперечать правам людини.
 схильність до компромісу. Компроміс – готовність поступатися у
чомусь заради досягнення співрозуміння з контрагентом;
 стремління до консенсусу. Консенсус – згода в головному при
збереженні розбіжностей у другорядних питаннях.
Але ці якості мають громадянський сенс тільки при наявності у людини
моральних і громадянських принципів – громадянської принциповості. Зло
(в усіх його проявах), злочинність, приниження гідності людей, антипатріотизм,
знущання над суспільними, національними цінностями, – явища до яких
принципи толерантності компромісу, плюралізму та ін. не застосовуються.
 Громадянське виховання закладає соціальні, моральні і правові основи
для патріотичного виховання.
Патріотичне виховання, спираючись на національне, моральне і
громадянське виховання, має на меті формування таких громадянських
почуттів, як любові до Батьківщини, відданості своєму народові, гордості за
надбання національної культури і культур національних меншин, а також
готовності до практичної діяльності, спрямованої на всебічний розвиток своєї
країни, захист її інтересів і цінностей.
Поняття «патріотичне виховання» походить від термінів «патріот»,
«патріотизм».
Патріот – (співвітчизник) – людина, яка любить своє суспільство,
віддана своєму народу, готова на жертви і подвиги в ім’я інтересів своєї
Батьківщини.
Патріотизм – любов до Батьківщини, відданість своїй Вітчизні, своєму
народу. Це переживання свого духовного зв’язку з Вітчизною, потреба і
прагнення в будь-яких умовах зберігати її честь і гідність, практичними
справами зміцнювати її могутність і незалежність.
В демократичному, громадянському суспільстві патріотичне виховання
органічно поєднане з громадянським і національним вихованням, тому по суті є
громадянсько-патріотичним. Воно також пов’язано з інтернаціональним
вихованням, яке повинно формувати у людей повагу до національної гідності
інших народів, соціальних меншин, а також до цінностей їх духовної і
матеріальної культури (мови, мистецтва, традицій тощо). Інтернаціоналізм – це
принцип рівності, свободи і взаємодопомоги між народами, спрямований проти
шовінізму, ксенофобії, расизму та імперіалізму.
Але будь яке виховання повинно починатися не з чистого аркушу коли
людина, не знаючи культури власного народу або нехтуючи нею, починає
захоплюватись культурою (або псевдокультурою) інших народів, а не поширює
і поглиблює знання про кращі надбання національної культури. В іншому
випадку таке виховання формує не патріота, а космополіта, або гірше – патріота
інших націй.
Космополіт (гр. – громадянин світу), послідовник ідеології
космополітизму, що заперечує інтереси своєї батьківщини, патріотизму і
проголошує перевагу інтересів людства над інтересами власного народу. При
цьому в якості інтересів людства часто виступають інтереси певної, достатньо
могутньої держави, а зовсім не загальнолюдські цінності. Процес світової
глобалізації супроводжується не тільки інтернаціоналізацією економічного, але
й культурного життя. В цьому процесі домінують найбільш розвинуті нації, які
мають потужний людський, науковий, економічний, воєнний і культурний
потенціали.
Для України, українського народу актуальними є не тільки недопущення
відставання від процесів світової глобалізації, але й захист національного
виробника, національної культури (мови, мистецтва). Тут повинен панувати
принцип не заміщення однією культурою іншою, а принцип взаємного
культурного збагачення і підтримки всіх культур.
Процес національного, морального, громадського і професійного
виховання здійснюється у взаємозв'язку з інтелектуальним розвитком
особистості та формуванням емоційно-вольових якостей. У комплексі вони
становлять духовну сферу особистості. Духовність українського народу і його
матеріальна культура мають складати серцевину будь-якого напрямку
виховання особового складу.
Розумове виховання – важлива складова частина всебічного розвитку
особистості фахівця, підготовки його до життя і професійної діяльності. Мета
розумового виховання – формування у особистості потреби в знаннях і
духовному збагаченні, розвиток наукового мислення і пізнавальних здібностей
тих, хто навчається, формування наукового світогляду на основі філософських,
культурологічних, історичних, етичних, естетичних, правових та інших знань.
Завдання розумового виховання фахівців:
1. Нагромадження загальних і науково-професійних знань.
2. Розвиток мислення взагалі та різних його видів (діалектичного, логічного,
абстрактного, алгоритмічного, технічного, творчого, системного).
3. Формування, вміння відрізняти істинне від неістинного,добро та зло в
усіх їх проявах, правду від кривди, спиратися у висновках тільки на
провірені наукові факти, а не домисли і емоції. Таке вміння повинно
спиратися тільки на ґрунтовне філософське, етичне, історичне,
культурологічне, соціологічне, правове, економічне, професійне та інше
наукове знання.
4. Формування культури розумової праці:
а) спеціальних умінь (читати мапу, електричну схему);
б) уміння раціонально організовувати режим розумової праці;
в) здатність робити все точно та акуратно;
г) уміння зосереджено і уважно працювати в екстремальних
умовах; д) уміння долати труднощі служби;
е) розвиток різних видів пам'яті;
є) уміння вести спостереження;
ж) уміння контролювати себе;
 з) уміння переносити знання в інші умови тощо.
Розумовий розвиток фахівця здійснюється у процесі взаємодії з природою
і суспільством, навчання (самоосвіти і виховання (самовиховання). У ході
розумового виховання відбуваються зміни у змісті та формах мислення. При
виконанні спецзавдань в сучасних умовах розумове виховання набирає
особливого значення
Основним завданням розумового виховання є формування наукового
світогляду, який являє собою цілісну систему професійних, політичних,
філософських, етичних, правових, психологічних, педагогічних, естетичних та
інших понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають їх ставлення до
оточуючої дійсності і самих себе. На цій основі формуються всі інші
професійно-важливі якості людини: почуття обов’язку і відповідальності та ін.
Формування наукового світогляду є завданням не тільки розумового
виховання, але й всіх інших напрямків виховання. Відмінною особливістю
такого світогляду є те, що людина з науковим світоглядом у своєму
світоглядному виборі спирається переважно не на емоції і побутове знання і
домисли, а на об’єктивні і перевірені практикою наукові факти (теорії),
наукові методи пізнання і оцінки дійсності, а також на фундаментальні
моральні цінності. Іншим словом, в основі наукового світогляду повинні
знаходитись не будь-які, а наукові (історичні, економічні, політологічні та ін.)
знання, загально-визнані гуманістичні, морально-етичні та інші філософські
ідеї, цінності, переконання, почуття і наукове мислення.
Науковий світогляд спеціаліста проявляється в його повсякденній
поведінці і відповідно, визначається:
а) оптимальним засвоєнням понять, законів, теорій та їх усвідомленням;
б) готовністю боротися за свої ідеали, відстоювати свої погляди та
переконання;
в) проявом переконаності у щоденній поведінці та діяльності.
Науковий світогляд людини формується у навчальному процесі, в ході
проведення різноманітних виховних заходів, у процесі активної участі в
життєдіяльності підрозділу і держави.
Естетичне виховання – складова частина змісту виховання співробітника,
яка безпосередньо спрямована на формування прищеплення естетичних потреб,
почуттів, смаків, суджень, художніх здібностей особистості, на розвиток її
здатності сприймати й перетворювати дійсність за законами краси у всіх сферах
діяльності. Найбільшого ефекту естетичне виховання досягає тоді, коли воно
сполучається з моральним, громадянським та ін. вихованням, коли у людини
формуються естетико-моральні почуття на основі переживання, красоти,
людських у т.ч. власних вчинків (героїзму, шляхетності, мужності, честності і
доброти).
Завдання естетичного виховання:
 потреби в залученні до всього чудового у природі, мистецтві і в житті;
 формування естетичних поглядів і смаків, навичок творити прекрасне;
 розвиток творчих здібностей;
 виховання у особового складу гуманістичних якостей інтересів і
любові до життя в його різноманітних проявах.
Основні форми естетичного виховання: використання естетики
оформлення наочної агітації, світлиць, навчальних класів, участь у художній
самодіяльності, в організації дозвілля, удосконаленні побутових умов тощо.
В Держспез’вязку цей напрям виховання виконує свої завдання з
допомогою гуманітарної підготовки, культурно-просвітницької роботи,
залучення співробітників до художньої творчості і культурних цінностей.
Соціально-правове виховання спрямовано на формування правової
свідомості та культури праці, повсякденної життєдіяльності у відповідності з
вимогами законів, статутів, загальноприйнятих норм і принципів поведінки.
Воно пов'язано з формуванням поваги до Конституції та інших законів і
правових актів України і створює правові основи для громадянського і
професійного та інших напрямків виховання, формує правові основи
відповідальності і дисциплінованості.
Сучасна ситуація у суспільстві не завжди сприяє позитивному
формуванню правового і морального середовища для виховання молоді.
Неблагополучне соціальне оточення, важкі економічні умови, недоліки в
організації виховання в різних освітньо-виховних системах призводять до браку
виховання підростаючого покоління, у тому числі й призовників, чия поведінка
виходить за межі морального і правового виховання. Спостерігається тенденція
зростання дитячої злочинності. Все це зумовлює актуальність правового
виховання особового складу і необхідність його проведення у підрозділах ДССЗЗІ
Основні завданнями правового виховання особового складу
Держспез’вязку:
 доведення особового складу законів і нормативних актів України та
допомога в їх усвідомленні;
 систематичне інформування особового складу з поточних і актуальних
правових питань;
 формування правової свідомості особового складу;
 прищеплення у особового складу поваги до правових норм, принципів
законності, розуміння необхідності їх дотримання;
  доведення до особового складу правових норм, які стосуються служби,
правових основ їх діяльності;
 ознайомлення з міжнародним гуманітарним правом;
 вироблення у підлеглих навичок і вмінь правової поведінки, поваги до
жорстких вимог службової дисципліни та служби;
 формування почуття нетерпимого ставлення до правопорушень і
злочинності, залучення вихованців до посильної участі у боротьбі з
негативними явищами, які мають місце у життєдіяльності підрозділу:
 подолання у свідомості окремих співробітників помилкових уявлень,
негативних звичок і навичок поведінки, які формувалися під
впливом негативних явищ тощо.
В умовах служби в Держспез’вязку цей напрям реалізується переважно
шляхом навчання, гуманітарної підготовки і соціально-правової роботи.
Екологічне виховання спрямоване на усвідомлення вихованцями
природної феноменальності людини, яка у повній мірі відповідає за життя і
умови життєдіяльності на Землі. В умовах служби в ДССЗЗІУ цей напрямок
реалізується з допомогою навчання, виховної роботи та природоохоронної
діяльності.
Основні завдання екологічного виховання:
- нагромадження екологічних знань та їх усвідомлення;
- прищеплення любові до природи, бажання берегти та приумножувати
її;
- формування навичок і вмінь діяльності у природі.
Зміст екологічного виховання передбачає розкриття таких положень:
 світ природи – середовище перебування людини, яка має бути
зацікавлена у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі;
 осмислення екологічних явищ і вміння робити висновки щодо
організації як власної діяльності, так і підрозділу у природному середовищі;
 усвідомлення особовим складом необхідності забезпечення екологічної
безпеки України (Верховна Рада України у 1993 році проголосила всю
територію країни зоною екологічного лиха);
 формування моральних почуттів обов'язку і відповідальності за
збереження краси природи та участі в її охороні;
 спонукання підлеглих до природоохоронної діяльності тощо.
Фізичне виховання – це складова частина загального виховання
співробітника, спрямована на зміцнення здоров'я й загартовування організму,
гармонійний розвиток функцій і фізичних можливостей людини, формування
життєво важливих рухових навичок і вмінь. Воно має відбуватися в єдності з
розумовим, моральним, професійним і естетичним вихованням.
Мета фізичного виховання – формування фізичної культури,
спроможності переносити фізичні навантаження, що пов'язані з виконанням
службового обов'язку.
Методи фізичного виховання: навчальні заняття, тренування, гімнастика,
кросова підготовка, маршова підготовка, спортивні ігри тощо.
Засоби фізичного виховання – фізичні вправи, природні фактори (сонце,
вода, повітря), гігієнічні заходи, раціональний режим праці, відпочинку,
харчування.
Вивчення дій особового складу в надзвичайних ситуаціях показало
велике значення фізичного виховання, фізичної підготовки особового складу
для їхньої готовності переносити та витримувати ті значні навантаження, що
припадають на долю людини в погонах. Це вимагає систематичного проведення
його в кожному підрозділі, кожній частині ДССЗЗІ.
Всі напрямки виховання особового складу мають створити гармонійну
цілісність, забезпечити єдність виховного процесу в нашій Службі,
ґрунтуватися на ідеях українського державного патріотизму, вірності
професійному обов'язку і готовності до захисту Батьківщини. Ефективна
реалізація цих напрямків виховання особового складу дає можливість
формувати всебічно і гармонійно розвинену особистість.
Таким чином, суть виховання можна охарактеризувати як єдиний процес
взаємодії вихователів, здійснюючих цілеспрямовані, систематичні впливи на
співробітників і колективи з метою формування у них якостей, що
задовольняють вимоги суспільства, служби і, дії виховуємих, які сприймають ці
впливи, і виробляють на цій основі принципи, навички і звички поведінки.

11.3. Витоки і зміст професійної етики особливого складу ДССЗЗІ

України. Завдання і засоби етико-професійного виховання
Професійне виховання – це виховання, що спрямоване на формування
системи якостей, які необхідні особового складу Служби для виконання завдань
в умовах як мирного, так і воєнного часу. Предметом такого виховання
виступає професійна компетентність особового складу, опанування
професійною етикою і професійним етикетом.
В більш широкому розумінні – це національне, моральне, громадянсько-
патріотичне, розумове, соціально-правове, естетичне, економічне, фізичне.
трудове та інше виховання і професійне навчання, яке спрямоване на
формування морально-психологічних і ділових якостей особового складу,
необхідних для виконання завдань служби в ДССЗЗІ в умовах воєнного і
мирного часу.
Це означає, що ієрархія цінностей, на основі яких здійснюється певний
вид виховання спеціалістів різних професій, може змінюватися в залежності від
особливостей професії, її суспільної значущості і ролі в забезпеченні інтересів
країни (її безпеки, оборони тощо).
Для більшості професій найбільш важливими професійними цінностями
є: професійна компетентність і майстерність, відповідальність за доручену
справу, дисциплінованість, чесність, ініціативність тощо. Для кожної
конкретної професії вони доповнюються іншими цінностями-якостями:
ввічливістю, комунікабельністю, креативністю, мужністю, рішучістю,
витримкой та ін.
Загальними завданнями професійного (трудового) виховання є:
 психологічна підготовка особистості до професійної діяльності;
 прищеплення виконавчої дисципліни, свідомого підпорядкування
вимогам професійної діяльності;
 підняття престижу праці;
 практична підготовка до праці.
Основними складовими професійного виховання є професійне навчання,
трудове і етико-професійне виховання та інші напрямки виховання, в
залежності від специфіки професії, її ролі в суспільстві та її цінностей. Тому
розгляд змісту професійного виховання співробітників Держспезв’язку
доцільно почати з аналізу професійно-важливих цінностей нашої служби.
Власно професійні цінності спеціаліста ДССЗЗІ , на нашу думку, можна
розглядати в двох розуміннях: вузькому і широкому.
В вузькому розумінні – це ті цінності, які відображають найбільш важливі
для Служби предмети, явища і завдання: це надійність урядового зв’язку,
безпека спеціального зв’язку, надійний захист інформаційних ресурсів держави,
державна (військова) таємниця. Це також вищі цінності – якості професії і
спеціальності: професійна компетентність, професійна майстерність,
відповідальність за доручену справу та ін. Ці цінності у вигляді завдань,
принципів і норм діяльності закладені у фундаментальних правових основах
діяльності Держспезв’язку: законодавстві, присязі, дисциплінарному
статуті та ін. документах, а також в змісті навчальних дисциплін, що
вивчаються в навчальних установах, які готують фахівців для Держспезв’язку.
В широкому розумінні – це також цінності, які утворюють моральні і
правові основи, сенс існування і завдання певної професії:
  це моральні і соціальні цінності-норми, які відображають кращі
моральні, громадянські і ділові якості людини: відповідальність, чесність,
сумлінність, дисциплінованість, громадянський обов’язок, правопослуханість,
патріотизм тощо;
 це вищі моральні, національні і громадянські цінності, які визначають
відносини між представниками певної професії, а також між ними і
суспільством тощо: загострене почуття патріотизму і вірності Вітчизні,
бездоганне виконання обов’язку, чесність, професійна честь, дисциплінованість
тощо.
Саме останні визначають сенс і соціальне значення певної професійної
праці і вище перерахованих цінностей, тому професійні цінності в широкому
розумінні можна назвати морально(етико)-професійними цінностями, а
виховання на їх основі – етико-професійним вихованням. Іншими словами –
(моральні)етико-професійні цінності – це акцентовані відповідно до завдань,
сенсу і стилю даної професії моральні, національні і громадянські цінності.
Мета професійного виховання – формування морально-професійних і
психічних якостей у особового складу, які забезпечують ефективність їх дій в
умовах мирного і воєнного часу,в першу чергу таких, як професійна
компетентність (майстерність), професійна відповідальність, дисциплінованість
тощо.
У Збройних силах України, інших силових структурах і ДССЗЗІ –
професійне виховання відбуваються на соціальному ґрунті шляхом засвоєння
національних норм і традицій, багатої духовної культури українського народу,
тих моральних якостей і норм, які є регуляторами взаємовідносин в нашому
суспільстві, узгодження дій і вчинків. Ці норми конкретизуються в моральних
цінностях, моральному ідеалі, моральних принципах та, відповідно,
підтримуються авторитетом громадської думки, прикладом, звичкою. Особлива
увага має приділятися засвоєнню особовим складом (цінностей) норм і
традицій військово-професійної етики та етикету. Цінність у цьому
плані
мають неписані закони кодексу лицарської честі або цінності к озацької
педагогіки. Саме вони виступають в якості витоків (національних і моральних)
ідеалів, цінностей-норм і традицій професійної етики військових та
представників спорідненими з ними професій в т.ч. співробітників ДССЗЗІ
України.
Цей кодекс передбачає:
 виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружбі,
побратимства, шанобливого ставлення до України;
 готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема
дітей;
 шляхетн ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
е  відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу ,
держави;
 турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе
ставлення до рідної природи, землі;
 прагнення роботи пожертвування на будівництво храмів, навчально-
виховних і культурних закладів;
 цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі,
можливостей свого організму, уміння завжди і всюди поступати благородно,
шляхетно, виявляти інші чесноти.
Кодекс козацьких звитяг:
1. Готовність боротися на смерть за волю, віру, честь і славу України;
2. Нехтування небезпекою, коли справа торкається друзів, побратимів,
Матері – України;
3. Ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від
завойовників, героїзм, подвижництво у праці та бою.
Ці цінності є одним важливим джерелом професійно-етичних цінностей
українських військових і співробітників спеціальних державних служб.
Важливим джерелом професійно-етичних цінностей українських
військовослужбовців є писані і неписані кодекси честі і кращі традиції
Української, а також певною мірою, Російської, Радянської армії та армій інших
країн. В наш час – це кращі традиції і кодекси честі країн-членів НАТО. В
більшості країн НАТО існують не тільки кодекси честі офіцерів, а й кодекси
військовослужбовців за контрактом.
Фундаментальною основою морально-етичних норм-цінностей
представників Держспецзв’язку, як вже зазначалось, є Конституція і закони
України, Присяга, Статути. Для начальницького складу нашої служби це –
також переважна більшість норм-цінностей Кодексу честі офіцера Збройних
Сил та інших силових структур України. Вони мають цінність ще тому, що
начальницький склад ДССЗЗІ повинен бути готовим діяти не тільки в умовах
мирного, але й воєнного часу і в інших, небезпечних для життя умовах (в
надзвичайних ситуаціях). Крім того, начальникам, згідно законодавства,
необхідно бути готовим до взаємодії з офіцерами Збройних Сил України (інших
силових структур) і Службою безпеки України в інтересах забезпечення
оборони і безпеки держави, а це означає, що їх співпраця повинна спиратися на
єдині правові і морально-етичні норми.
 Кодекс честі офіцера – це сукупність морально – етнічних норм, які
визначають ціннісні орієнтири його світогляду і принципово регламентують
його стосунки з суспільним оточенням, службову та громадську діяльність.
Базовим принципом Кодексу честі офіцера, який є притаманним також і
ДССЗЗІ, є єдиноначальність.
Основу кодексу честі офіцера складають Конституція України, Присяга,
статути, моральні традиції українського війська, базові міжнародні гуманітарні
стандарти та морально-етнічні аспекти чинного законодавства.
До основних моральних цінностей-норм кодексу честі офіцера належать:
1. Б атьківщина.
Офіцер – громадянин України , який є представником Збройних Сил
держави і стоїть на сторожі Конституції України. Суспільство очікує від нього
найвищого взірця особистої поведінки та службової діяльності. Кожен офіцер –
патріот, який ставить безпеку та добробут з українського народу вище власних
інтересів і робить усе можливе для захисту рідної Батьківщини.
Патріотизм – глибоко вкорінена віра у почуття національної гідності,
невід’ємна складова Кодексу честі офіцера.
2. В ірність та відданість Вітчизні.
Офіцер – взірець вірності Вітчизні, високої поваги до вищих символів
держави: державного прапору і державного гімну України. Шлях жертовності,
самовідповідальності народові, військовій справі – добровільний вибір кожного
офіцера. Покласти своє життя заради перемоги над ворогом, за друга свого – це
справа честі українського офіцера.
3. О бов’язок.
Бездоганне виконання обов’язку – найважливіша ознака поведінки
офіцера. Накази виконуються якісно, чітко і своєчасно. У межах своєї
компетенції офіцер діє, не чекаючи додаткових нагадувань.
4. Ч есть.
Честь – провідна ознака офіцерської поведінки. Кожне слово офіцера,
написане чи сказане, сприймається без затверджень. Офіцер веде спосіб життя
порядної людини: не обманює, не краде, не порушує загальнолюдських
моральних норм. Він ніколи не вдається до дрібних інтриг, чіплянь,
несправедливих дій, шахрайства.
5. Ч есність.
Офіцер присвячує свою службу суспільству. Він несе велику
відповідальність перед законом і людьми за рішення, що ним приймаються,
результатом яких може бути перемога або поразка, життя або смерть.
6. Ч есть мундира.
 Правила Кодексу честі однакові для всіх офіцерів, незалежно від
військового звання, посади, терміну служби та обставин. Однак взірцем чесної
поведінки та діяльності повинен виходити від вищого керівництва. Старші
командири від вищого керівництва та начальники приклад – для молодших та
менш досвідчених.
В якості моральних і соціальних цінностей-норм виступають наступні
традиції:
1. М ісце у суспільстві.
Офіцерській корпус української армії – це не замкнена каста військовиків,
а кров віл крові, плоть від плоті українського народу.
2. С лужба суспільству.
Офіцер служить всьому українському народові, а не його окремій частині,
об’єднанню громадян і партії.
3. Д уховні засади.
Духовною основою для українського офіцерства є традиції багатирів
Київської Русі, козацтва, офіцерів регулярної армії та флоту.
4. Г отовність та надійність.
Офіцер – це серце і мозок війська, його незламний хребет. Він готовий до
виконання свого службового обов’язку за будь яких обставин та умов. Поразка
– гірка ціна непрофесійності командира, його особиста провина.
Надійність – провідна особистісна чеснота офіцера. Він вміє не
квапитися і не запізнюватися. Єдність слова і діла, особистий приклад – це
важливі складові успіхи офіцера у навчанні та вихованні підлеглих.
5. Д исциплінованість та ініціатива.
Величезний ентузіазм, хоробрість та активність у досягненні кінцевої
мети або вихованні повсякденних завдань – головні вимоги щодо офіцера.
6. С лово офіцера є закон.
Вірність слову – незаперечна чеснота офіцера. Викладання офіцерів
фактів, його точка зору виходить із власних переконань, духовної цілісності.
Чесне, відверте і послідовно висловлене слово офіцера стає для підлеглих
законом поведінки.
7. В ести за собою підлеглих.
На офіцера покладається особиста відповідальність за підлеглих, тому що
саме їх життя довірив офіцерові український народ. Справжній офіцер завжди
поважає людську гідність, честь і самолюбство своїх підлеглих. Він уміє
підкорюватися, не принижуючи себе; командувати, не принижуючи підлеглих.
8. П іклуватися про підлеглих.
 Офіцер завжди стоїть на сторожі святого скарбу воїнського духу в якому
прихована таємниця успіху, воїнського щастя, перемоги. Командир, який
виконує бойові завдання з найменшими втратами, вважається найкращим
керівником, тому що він вірно розуміє людину, яка є основним елементом
військової сили та боєздатності.
9. Л ицарський дух.
Ні за яких обставин не можна примусити офіцера змінити свої
переконання, віру, військову присягу, але й образити духовні цінності інших
офіцерів вважає нижчим своєї гідності.
10. Офіцер – взірець для підлеглих.
Офіцер – взірець як у дотриманні моральних норм поведінки,
зовнішньому вигляді, так і у вигляді, так і у виконанні завдань, що
безпосередньо стосуються виконанню його професійного обов’язку. Він уникає
вульгарності, розбещеності, надмірного вживання алкоголю. Офіцер сумлінно і
наполегливо зберігає та розвиває високі професійні стандарти поведінки.
11. Уникання втручання у політику.
Офіцер Збройних Сил України уникає втручання у політику. Він
підтримує національну політику держави та її інтереси незалежно від того, яка
політична партія перебуває при владі.
Норми, які регулюють взаємини з іншими військовослужбовцям:
1. В заємини між офіцерами.
Офіцер завжди зберігає честь і традиції офіцерського корпусу, члени
якого підтримують та допомагають один одному, між ними існує безумовна
довіра один до одного.
2. В заємини з військовослужбовцями.
Стосунки між командирами (начальниками) та підлеглими мають бути
розвинені до готовності йти в бій у будь – який момент.
Ці цінності-норми глибоко шануються офіцерами не тільки силових
структур, але й споріднених з ними спеціальних служб, в т.ч. начальницького
складу ДССЗЗІ України.
Враховуючи витоки, правові основи і перераховані цінності професійного
виховання можна визначити головний зміст професійного виховання в ДССЗЗІ:
формування вірності Батьківщині, Конституції і Присязі, кращим
традиціям службового братерства;
прищеплення відповідальності за доручену справу, дисциплінованості,
виконавчої дисципліни, свідомого підпорядкування жорстких вимогам і
труднощам служби;
 підняття престижу служби в ДССЗЗІ, надання смислу і позитивного
емоційного забарвлення професійній праці;
формування наполегливості, стійкості, цілеспрямованості, ініціативи,
сміливості, самовладання, хоробрості,, відваги, мужності, героїзму, готовності
битися за волю, честь і славу Украйни, ненависті до ворогів, подвижництва у
праці та служби. Більш детально зміст виховання у Держспезв’язку буде
розглянутий в наступних темах.
Таким чином, головним змістом професійного виховання співробітників
Держспез’вязку є професійне навчання, етико-професійне і трудове виховання
(самовиховання) на основі національних, громадських, моральних і етико-
професійних цінностей.
Результатом такого виховання повною мірою бути формування моральної,
етико-професійної культури, прищеплення навичок і звичок гідної поведінки на
основі розвинутої моральної, етико-професійної свідомості.
Моральна (етико – професійно) свідомість – це сукупність усвідомлених і
пережитих людиною моральних понять, уявлень, поглядів і цінностей,
самоусвідомлення системи етичних знань, які визначають стиль і смисл
професійної праці, формують загальне розуміння добра і зла, щастя і нещастя,
обов’язку і відповідальності. Складовими морально – професійної культури є
культура етико – професійного мислення, культура почуттів і культура
поведінки, які визначають рівень опанування особистістю морального досвіду
суспільства, спроможність цілеспрямовано і послідовно дотримуватися у
поведінці та взаєминах з товаришами по службі загальнолюдських,
національних і етико-професійних цінностей, норм, принципів та готовність
до постійного самовдосконалення. Л.М.Толстой стверджував: думай добре, і
думки дозріють у добрі вчинки. Поведінка охоплює всю життєдіяльність
особистості, і є зовнішнім проявом моральної вихованості, етико-професійної
культури. Тому про моральне виховання співробітника роблять висновок по
його поведінці. Кінцевим результатом морального, етико-професійного
виховання особистості має бути самостійність у розв’язанні моральних і
професійних проблем, моральна саморегуляція та моральна зрілість.

Висновки:
1. Фундаментом виховання в ДССЗЗІ є національно-патріотичне,
громадянське, моральне та інші види виховання і навчання особового складу,
моральні, національні, етико – професійні цінності і норми.
2. Етико-професійне виховання є специфічним видом морального
виховання яке має глибокі національні корені.
 3. Основними завданням професійного та інших видів виховання є
формування моральної, етико-професійної свідомості, відповідної культури і
поведінки.
 Тема 12. Методичні основи професійного виховання

12.1. Поняття про технології, методи, засоби і прийоми виховання.

12.2. Методи безпосереднього виховання та психолого-педагогічні умови їх
успішного застосування.
12.3. Методи самовиховання.

Вступ
Важливими складовими теорії виховання особового складу
Держспецзв’язку, крім цілей, напрямків, завдань, структури і принципів
виховання є виховні технології, основу яких складають методи виховання.
Оволодіння методами і технологіями виховання дозволяє керівнику
особового складу здійснювати виховання підлеглих найбільш доцільним для
кожної педагогічної ситуації і завдань, що виконуються, засобами і прийомами.
Метою вивчення теми є надання допомоги курсантам в усвідомленні
змісту і психологічних умов ефективності технологій, методів і прийомів
виховання і самовиховання.

12.1. Поняття про технології, методи, засоби і прийоми виховання.

Технологія (від грецького) – логіка майстерності. Це сукупність методів і
прийомів впливу, що застосовуються для досягнення поставлених цілей.
Технологія виховної діяльності керівника (як наука) – це сукупність
психолого-педагогічних установок (тобто готовності до дії певним чином), що
визначають підбор, компонування і порядок задіяння виховного інструментарію.
Вона визначає шляхи і способи реалізації змісту виховання, його стратегію,
тактику і техніку.
Стратегія виховання задає загальний задум, перспективи і план
досягнення цілей виховання в процесі рішення практичних задач. Вона
базується на новій концепції виховної діяльності.
Тактика виховання відповідно до її стратегії визначає систему організації
виховної діяльності і включає, як цільові виховні міри так і виховне
супроводження служби кожним співробітником підрозділу. Вона виробляється
з урахуванням реального рівня результатів виховання. Ефективність обраної
тактики багато в чому визначається комплексністю залучення наявних сил,
засобів і методів виховання.
Техніка виховання характеризує сукупність прийомів, операцій і інших
дій вихователя по використанню виховного інструментарію на дорученій ділянці.
 Виховна технологія реалізується в процесі виховання в єдності з його
загальною методологією, цілями і змістом. Вона є організаційно-методичним
інструментарієм виховного процесу. Її структурними елементами виступає:
мета, зміст й інструментарій кожної педагогічної технології. До числа основних
компонентів інструментарію технологій відносяться: форми, методи, засоби і
прийоми виховання.
Технології виховання можна умовно поділити:
1. Загальні:
- технологія дошкільного, шкільного, вузівського, професійного,
виробничого, військового та ін. виховання;
- технологія патріотичного, морального, естетичного, правового,
фізичного та ін. виховання;
- технологія індивідуально-виховної роботи та ін.
2. Спеціальні технології:
- МПЗ різних видів діяльності (професійної підготовки, несення
чергування, вартової і внутрішньої служби, дисципліни, тощо);
- інформаційно-пропагандиської, культурно-просвітницької, соціально-
правової роботи;
- психологічної підготовки та ін.
3. Часткові:
- технології виховання дисциплінованості, відповідальності, виконливості
та ін.;
- технології застосування окремих методів і засобів виховання.
Розглянемо основні складові інструментарію виховання.
Метод виховання, як основний елемент технології, являє собою певний
спосіб однорідного педагогічного впливу на особистість або колектив з метою
формування і розвитку в них якостей, необхідних для успішного виконання
службового обов’язку.
На вибір конкретних педагогічних методів впливають багато факторів.
З одного боку, це ситуаційні фактори: стан підлеглого і колективу,
психологічні особливості начальника, зовнішні обставини і багато чого іншого.
У даному випадку застосування тих чи інших методів є реакцією на ситуацію
що виникла і лише частково може бути спланована заздалегідь.
З іншого боку – це дія факторів сталого характеру, що обумовлює
усвідомлений і спланований вибір методів виховання. Це такі фактори, як
рівень свідомості співробітника і зрілості колективу, ступінь духовно-
морального розвитку особового складу, засвоєний стиль виховання, потреба у
використанні нових методів взаємин вихователів та вихованців і ін. Вони
визначають основу системи методів виховання, що обумовлюють якісні зміни
ведучих параметрів усього виховного процесу.
Здійснюючи виховний вплив на співробітника, колектив в цілому, кожен
метод виховання має властивості переважного розвитку в них певних якостей.
Методи виховання виконують в цілому всі функції виховання, але кожний з них
містить у собі сукупність властивих лише йому засобів і прийомів
педагогічного впливу, за допомогою яких вирішуються характерні для даного
методу виховні задачі.
Способи виховання – це конкретні форми організації життєдіяльності
особового складу, які несуть виховне навантаження.
Засоби виховання – це все те, за допомогою чого вихователі впливають на
вихованців. До засобів виховання відносяться:
1) різні види професійної діяльності (навчання, чергування, несення
внутрішньої і вартової служб, польове навчання і т.п.);
1) сукупність конкретних заходів, а також предметів, що
використовуються педагогом у процесі реалізації того чи іншого методу
виховання (слово, наочні приладдя, кінофільми, бесіди, події, факти,
документи, традиції, література, добутки образотворчого і музичного мистецтва
і т.п.).
Прийом виховання – це дія по використанню елементів окремих засобів
виховання відповідно до конкретної педагогічної ситуації; це елементарна
ситуація педагогічного процесу, деталь методу за допомогою яких реалізується
метод (пояснення, показ, похвала, переконання, заохочення, покарання і т.п.).
Стосовно методу, прийоми виховання носять підлеглий характер. Методи
і прийоми можуть робити взаємні переходи, заміняти один одного в конкретних
педагогічних ситуаціях. Так, переконання є одним з основних методів
формування наукового світогляду, переконаності. У той же час воно може
виступати одним з методичних прийомів, які використовуються на різних
етапах реалізації методів вправи, прикладу чи примусу. Метод прикладу може
бути одним з прийомів переконання або вправ, метод вправ – прийомом
примусу тощо.
Знання і використання декількох засобів і прийомів виховання зовсім не
означає оволодіння виховною технологією. Сукупність методів, способів,
засобів і прийомів стають технологією виховання лише тоді, коли їм надається
відповідна педагогічна цілеспрямованість і упорядкованість. Іншими словами,
володіння конкретною виховною технологією означає цілеспрямоване, творче й
упорядковане застосування педагогічного інструментарію, що дозволяє
досягати цілей виховання в будь-яких умовах і з високою ефективністю.
 У системі методів виховання не можна розглядати кожен конкретний
метод як універсальний, окремо від інших. Тільки застосування сукупності
методів виховання в їхньому технологічному взаємозв’язку дозволяє досягати
виховних цілей.
У вітчизняній педагогіці найбільш обґрунтованою є класифікація методів
виховання за рекомендаціями С.У. Гончаренка, автора Українського
педагогічного словника:
- методи різнобічного впливу на свідомість, почуття, волю учнів з метою
формування їхніх поглядів, переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний
приклад);
- методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки
(педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних
ситуацій);
- методи регулювання, корекції, стимулювання позитивної поведінки і
діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення)
В педагогічній літературі існує і багато інших підходів до класифікації
методів виховання.
На думку багатьох дослідників, зокрема у сфері військового і
професійного виховання, найбільш доцільною є наступна класифікація методів
виховання:
Методи виховання (загальні) поділяють (класифікують) на чотири групи:
1. Методи безпосереднього виховного впливу: переконання, приклад,
вправи, заохочення, примус, покарання а також змагання, критика і
самокритика.
2. Методи опосередкованого виховного впливу – це методи впливу на
людей з допомогою соціального середовища, як на макрорівні (суспільство в
цілому), так і на мікрорівні (безпосереднє соціальне оточення й умови).
Умови, що впливають на особовий склад поділяють на дві групи:
 перша – суспільні, до яких належать колективи, службовий
порядок, службова і суспільна діяльність (навчання, несення служби та ін.),
морально- психологічний клімат, громадська думка, ритуали, громадська
діяльність.
 друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-
речові умови діяльності і відпочинку співробітників, розпорядок дня, техніка й
озброєння, клімат і т.п.
Сутність цих методів складає використання вихователем елементів
середовища в якому знаходиться особистість, як виховних чинників.
3. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінка, самоусвідомлення,
самонаказ, самоаналіз, самоконтроль, самореалізація.
 Однією з головних цілей виховної роботи в нашій службі є залучення
співробітників до самовиховання.
4. Методи контролю і самоаналізу ефективності виховного процесу, які
мають пронизувати всі 3 групи методів виховання. До них належать: 1)
педагогічне спостереження; 2) опитування; 3) аналіз результатів діяльності
тощо.
Кожен метод виховання як говорилося раніше, виконує свої певні функції
і не є абсолютними. Він тісно пов'язаний з іншими методами і повинен
застосовуватися комплексно, логічно і творчо.
Розглянемо найбільш поширені в професійній навчальній практиці
методи виховання.

12.2. Методи безпосереднього виховання та психолого-педагогічні умови їх

успішного застосування.
До числа найбільш важливіших методів професійного виховання, якими
повинен оволодіти кожен керівник особового складу, належать методи
безпосереднього виховного впливу.
Основними методами професійного виховання є: переконання, приклад,
виховні вправи, заохочення, примусу (стягнення), а також змагання, практика
і самокритика.
1. Переконання – найбільш універсальний і системоутворюючий метод
виховання, який пронизує всі інші методи виховання і сприяє успішності їх
кінцевого результату.
Переконання являє собою активний вплив на розум, почуття і волю
людини з метою допомогти їй осмислити, зрозуміти суть ідеї, норм і вимог, в
дусі яких вона виховується, виробити внутрішню згоду з цими вимогами та
ідеями.
В практиці виховання є немало засобів і прийомів переконання до яких
відносяться:
 роз'яснення;
 докази;
 заперечення;
 інформація;
 порівняння;
 ілюстрація;
 аналогія;
 узагальнення;
  опора на особистий досвід виховуємих.
Основні умови ефективного застосування методу переконання:
 особисте переконання вихователя;
 бездоганність в логіці доказу;
 правдивість, вміння не боятися гострих питань;
 висока емоційність мови і, одночасно, висока об’єктивність (якщо
переконання ґрунтується на не достовірних даних, то воно не тільки є
нестійким, але може повернутися на протилежне);
 авторитет вихователя серед особового складу;
 єдність слова і діла;
 уміння вихователя розташувати до себе людей, завоювати їх довіру;
 педагогічний такт;
 індивідуальний підхід, уміння вихователя враховувати особливості
різних категорій співробітників.
2. Приклад. Під методом прикладу прийнято розуміти цілеспрямованість і
систематичний вплив на вихованців силою особистого прикладу, а також всіма
видами позитивного прикладу як зразок для наслідування (іноді можна
використовувати і негативні приклади для критики).
Психологічна основа прикладу – схильність людей до наслідування,
потреба вивчати і переймати досвід інших. Наслідування не можна уявити як
сліпе механічне копіювання дій і вчинків інших людей. Наслідування у
дорослих людей носить осмислений, вибірковий характер.
Види прикладу:
 приклад із життя видатних людей;
 приклади із області літератури і мистецтв;
 приклади товаришів;
 особистий приклад вихователя.
Основні умови ефективного використання методу прикладу:
 забезпечення особистої зразковості вихователя у виконанні
службових задач, своїх функціональних обов'язків, дотриманні вимог статутів;
 широка, пропаганда прикладів їх життя, службової діяльності;
 ясний, емоційний показ прикладу;
 збіг з інтересами вихованців;
 поєднання прикладу з іншими методами виховання;
 реалізм у досягненні мети.
Педагогічна суть виховання прикладом заключається в тому, щоб
виділяти із життя або зразок, або зібраний образ, гідний наслідуванню,
створити у вихованців емоційну захопленість, прагнення досягти його рівня в
своїх діях, поведінці.
3. Вправа, як метод виховання вимагає таку організацію повсякденного
життя, професійної підготовки, службової діяльності, яка дозволяє співробітникам
накопичувати досвід правильної поведінки, формувати вольову основу
професійно-важливих якостей, що формуються та відповідні звички поведінки.
Метод вправи в вихованні необхідно відрізняти від методу вправи в
навчанні, де він націлений на відпрацювання практичних навичок і умінь
службової діяльності, професійної майстерності.
Засоби вправи:
 дотримання статутного внутрішнього порядку;
 виконання науково-пізнавальних задач;
 виконання задач пов'язаних з службою;
 цілеспрямоване доручення;
Основні, умови ефективного застосування методу вправи:
 тісний зв'язок з іншими методами виховання;
 забезпечення свідомого підходу до виконання вправ;
 забезпечення статутних норм діяльності підлеглих;
 послідовність і систематичність вправ;
 врахування індивідуальних психологічних особливостей підлеглих.
4. Метод заохочення – це система засобів і методів морального
стимулювання (нагородження, оцінки) співробітників на більш активні дії в
необхідному напрямку.
Засоби заохочення:
 виділення вчинків співробітників , як зразок до наслідування;
 оціночні судження, міміка, жести начальника;
 види заохочення, що передбачені статутом.
Основні умови ефективного застосування методу заохочення:
 підпорядкування заохочень рішенню
головних задач, переважноза провідні види діяльності;
 відповідність заохочення ступеню заслуг співробітників;
 своєчасність заохочення;
 правильне врахування мотивів дій особистості;
 гласність заохочення;
 послідовність в застосуванні заохочень;
 розумне поєднання моральних і матеріальних видів заохочення;
  участь в заохоченні всіх категорій особового складу;
 поєднання заохочень окремих співробітників із заохоченнями колективу;
 підвищення вимогливості до заохочуваємих підлеглих.
5. Примус, як метод виховання є системою дисциплінарно-педагогічних
впливів на співробітників, що халатно відносяться до виконання службових
обов’язків, порушують службову дисципліну, з метою побудити їх виконувати
свої обов'язки, виправляти поведінку,зайнятися самовихованням.
Суть методу заключається в оцінці, осудженні, а у випадку необхідності і
припиненні дій співробітників, які порушили норми моралі, вимоги
дисциплінарного статуту, з тим щоб визвати у них почуття вини за зроблене і
змінити свою поведінку в кращу сторону.
Але потрібно пам'ятати про те, що ми повинні спочатку роз’яснити
підлеглому суть вимог, що до нього висуваються, і тільки потім примусити
його; що примус тільки тоді може досягти ціль, коли під нього підведена міцна
база переконання.
Види примусу:
 нагадування співробітнику про його службові обов’язки;
 оціночні судження, міміка, жести керівника;
 категоричні вимоги (наказ, вказівка, розпорядження, заборона);
 попередження про притягнення до дисциплінарної відповідальності;
 дисциплінарне стягнення;
 осудження того, хто провинився на засіданні особового складу;
 прокурорське попередження;
 покарання за вироком.
Основні умови ефективного застосування методу примусу:
1) застосування методу примусу лише після того, коли всі інші
методи і засоби впливу не дали ніякого результату або обставини потребують
швидкої зміни поведінки людини, припинення соціально-шкідливого діяння;
2) застосування методів примусу на основі переконання і згідно вимог
принципів виховання;
3) обґрунтоване з’ясування причин і мотивів проступків;
4) обов'язковість в реагуванні начальників на порушення, які здійснені
підлеглими;
5) своєчасність здійснення примусу;
6) гласність оголошення стягнення (Правило: «одним стягненням
виховуємо десятьох»)
7)досягнення усвідомлення винуватим своєї провини;
 8) законність і статутна форма стягнення;
9) виключення із боку вихователів поспішності в застосування мір
примусу, прояву елементів упередженості, грубості;
10) недопустимість масового застосування стягнень;
11) індивідуальний підхід в застосуванні мір примусу до підлеглих із
врахуванням характеру проступку, обставин за яких він був здійсненний,
попередньої поведінки, часу перебування на службі, ступеню знання порядку
служби, рівня підготовки, досвіду;
12) роблячи стягнення, не можна забувати про підлеглого, необхідно
постійно працювати з ним, підтримувати будь-яке прагнення до виправлення;
13) дотримуватися правила: «крайня степінь стягнення повинна бути
останньою».
6. Критика і самокритика, як метод виховання має велику виховну дію.
Принциповість в оцінці власної діяльності, взаємна вимогливість, яка виходить
з інтересів справи, що сполучається з повагою особистої гідності, допомагає їх
вихованню і самовихованню, рішенню задач служби.
Основні умови ефективного застосування методу критики і самокритики:
 об'єктивність та принциповість критики, її переконливість;
 відповідність форми критики характеру помилок та недоліків, що
критикуються;
 відповідальність того, хто критикує за зміст критики;
 врахування індивідуальних особливостей того, кого критикують,
його відношення до критики і реакції на неї;
 врахування особливості професійної організації, субординації,
недопущенності критики наказів;
 дотримання почуття міри, педагогічного такту;
 вміння критично аналізувати свою діяльність та поведінку.
7. Змагання, як метод виховання, сприятливо діє на формування у
особового складу таких якостей, як колективізм, товариство, взаємовиручка,
високе почуття відповідальності за справи в колективі та за особисту поведінку.
Основні умови ефективного застосування методу змагання:
 поєднання індивідуального змагання зі змаганнями між колективами;
 створення на заняттях атмосфери змагальності;
 організація систематичного контролю і підрахунків результатів;
 регулярне підведення підсумків, надання допомоги відстаючим.
 Таким чином, методи виховання тісно пов’язані і, в сукупності їх
застосування в конкретних обставинах, складають основу методики виховної
роботи, її технології.
Майстерність виховання полягає у тому, щоб в конкретних умовах, в
залежності від особливостей співробітників характеру задач, що вирішуються,
вибирати найбільш доцільні до кожної конкретної педагогічної ситуації методи
і прийоми впливу на підлеглих.

12.3.Методи самовиховання.
Під методами самовиховання слід розуміти певну сукупність прийомів і
способів однорідного педагогічного впливу вихованця на самого себе в
інтересах формування й розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей
та усунення негативних.
Аналіз практики самовиховання дозволяє виділити групу методів, які
найбільш широко використовуються співробітниками в процесі самовиховання.
Самопізнання - початковий етап самовиховання особистості, вивчення
нею своїх властивостей, системи цінностей, мотивів, характеру, темпераменту,
особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, мислення), завдяки
якому співробітник може самостійно визначити, яких успіхів він може
досягнути у тій чи іншій діяльності, а також проаналізувати можливості
вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна
використовувати для цих цілей. Це складний процес визначення
співробітником своїх здібностей і можливостей, рівня розвитку якостей
особистості, які необхідні.
Самоусвідомлення – це усвідомлення вихованцем себе як суспільної
істоти – особистості та свого місця і життєвих орієнтирів у суспільній
діяльності. Взагалі, самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості
людини, яка проявляється в усвідомленні та переживанні системи її уявлень
про себе, місце і роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та
мотивацію поведінки й діяльності, які активно розвиваються «Я-концепції».
Іншим важливим методом самовиховання є самооцінка. Порівняння,
співставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки.
Порівнюючи себе з товаришами по службі в процесі військової діяльності, він
помічає в собі те, що спочатку помічає в інших і, як наслідок, приходить до
усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи.
Самоспостереження – спостереження за своїми діями, думками,
почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за
допомогою суб’єктивного спостереження за явищами своєї свідомості.
Самоспостереження ґрунтується на загальній спостережливості людини.
Для забезпечення ефективності самоспостереження можна застосувати
допоміжні прийоми: самоопитування, згадування, самотестування,
порівняння, повторення того, що відбулося.
Самоконтроль – це ланка в процесі самовиховання, яка дає ефект у
взаємодії з іншими методами та прийомами самовиховання, серед яких
відокремлюють самонаказ, самопереконання та інші. Вони безпосередньо
пов’язані з вольовою сферою особистості.
Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який
відповідає ведучим життєвим цілям співробітника, його переконанням,
виявляється значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить
спрямованості і її життєвим настановам.
Свідомі вправи у виконанні вчинків щодо само наказу сприяють
виробленню стійкої звички слухатися себе. Це дуже важливо пояснювати
співробітникам.
Самопереконання – це метод впливу на себе з метою утвердження нових
взаємин або засудження власних вчинків, сутність якого полягає у висуванні
певних доказів, контрдоказів та їх виваженні.
Самозобов’язання – процес зіставлення свого «Я» з вимогами, які
висуваються групою, суспільною організацією, колективом, командирами,
суспільством у цілому, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та
взятими на себе зобов’язаннями по самовдосконаленню. Цей прийом допомагає
співробітнику виробити правила поведінки та професійної діяльності,
розвивати здібності, зіставляти своє «Я» з загальними вимогами.
Самопереконання допомагає співробітнику здобути самовизнання
необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це – пошук
доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на
досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.
Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою
самовиховання, в наслідок чого в ньому виникають різні психічні й соматичні
стани. Воно шляхом повторення словесних формул чи викликання яскравих
уявлень на основі впевненості в досягненні результату впливає на психіку,
дозволяє закріпити та в необхідні моменти визвати необхідний психічний
настрій. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є аутотренінг.
Аутотренінг – це емоційно-вольове тренування, суть якого полягає у
розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для
цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи
самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань
людина здатна сама для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів
і ввести цю модель в свою психіку шляхом зосередження уваги чисельних
повторень.
Самотренування – спрямованість на активне виконання цілей і задач, які
ведуть до поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання,
розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення
своїх можливостей. Цей метод дозволяє закріпити навички та вміння, які
необхідні співробітнику в процесі військової діяльності.
Самопримус – це виявлення незадоволення собою у випадку невиконання
самообов’язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе до
його виконання.
Самозвіт (самоконтроль) – це засіб, пов'язаний з методами самоаналізу
та самопізнання, це така форма останніх, коли певним чином підводяться
підсумки за певний час. Він може здійснюватися усно чи письмово.
Наслідування прикладу – орієнтація на пошук найкращих прикладів дій та
поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує співробітника досвідом інших
людей, більш авторитетних у своїй справі.
Самостимулювання – визначення для себе певних заохочень і стягнень та
їх застосування. Самозаохочення і самостягнення – взаємопов’язані прийоми
самовиховання. Самозаохочення – усвідомлення та переживання своїх успіхів,
нагородження себе у випадку успіху виконання програми самовиховання
подякою, вільним часом, улюбленою справою. Самостягнення – усвідомлене
переживання провини перед собою, перед колективом, незадоволення собою.
Отже, сутність самовиховання полягає в усвідомленій зміні своєї
особистості. Самовиховання являє собою вищий рівень самозміни діяльності,
яка має за мету зміну своєї особистості. Усвідомлення своєї особистості як
об’єкта самовиховання, розуміння своїх позитивних якостей і недоліків,
спроможність поставити мету самовиховання, знання засобів і прийомів
самовиховання і систематична робота над собою сприяють успіху всього
процесу розвитку і самоудосконалення особистості.

Висновки:
1. Система виховання особового складу Держспецз’вязку являє собою
сукупність цілей, задач, принципів, а також моделі, алгоритму і технологій
виховання, що забезпечують формування і розвиток особистості співробітника і
колективу в цілому.
2. Успіх в виховній роботі залежить від того, наскільки глибоко
начальники знають психолого-педагогічні основи цього процесу і можуть, в
залежності від рівня вихованості підлеглих, характеру задач, що вирішуються і
можливостей, вибрати найбільш доцільні технологію, методи, способи, засоби і
прийоми впливу на підлеглих, спонукати їх до самовиховання.
 Тема 13. Індивідуально-виховна робота в підрозділі

13.1. Індивідуально-виховна робота: завдання і методика.

13.2. Методика проведення індивідуальної бесіди

Вступ
Важливою складовою виховної роботи в підрозділі і зокрема роботи
кожного начальника по вихованню підлеглих є індивідуально-виховна робота.
Вимоги щодо проведення індивідуальної роботи з підлеглими включені в
обов'язки всіх начальників, починаючи від начальника самого нижчого ступеню
і закінчуючи самим вищим керівництвом.
Чому індивідуальному вихованню особового складу надається таке
велике значення?
В психіці кожної людини, як відомо, постійно точиться боротьба між
свідомим і підсвідомим, позитивними і негативними мотивами, повсякденною і
науковою свідомістю. Розширення сфери спілкування і діяльності, зіткнення з
новими явищами і труднощами життя породжує у людині глибокі роздуми,
боротьбу мотивів, стриміння у всьому розібратися і зробити правильний вибір.
В пошуках відповіді на питання, що виникають, людина часто впевнюється, що
накопичений досвід роздумів та оцінок буває недостатнім щодо об'єктивного та
всебічного аналізу суспільних відносин, ідеалів, еталонів та інших цінностей,
які визначають образ життя і поведінку. І ось тут на допомогу людині (в
нашому розумінні підлеглому) приходить начальник, який повинен, виходячи із
свого службового становища, через індивідуальне спілкування впливати на
свідомість підлеглого з метою стимулювання його життєвої та службової
діяльності, спонукання до саморегуляції і самовдосконалення.

13.1. Індивідуально-виховна робота: завдання і методика

Досвід підтверджує, що успіх у навчанні і вихованні особового складу,
перш за все, визначається вмінням враховувати індивідуальні особливості
підлеглих, вибирати відповідні форми, методи та прийоми впливу на них.
Сутність індивідуального підходу, як педагогічного принципу полягає в
необхідності вибору форм, прийомів, методів і засобів виховання і навчання
залежно від індивідуальних особливостей підлеглого. Індивідуальна робота дає
можливість начальнику формувати та розвивати позитивні риси підлеглого,
допомагати йому швидше звільнитися від недоліків. Неможливо знайти вірний
шлях до розуму, серця особистості без вивчення її психологічних особливостей.
 Знання індивідуальних особливостей підлеглих приходить на підставі
тривалої діяльності. Готовність до такої діяльності визначається як спеціальною
підготовкою (отримання необхідної освіти), особистим досвідом керівника
здатністю його аналітично оцінювати різноманітні відтінки поведінки, настрою,
реакції підлеглого на навколишнє середовище.
Необхідно пам'ятати і обов'язково враховувати, що по-справжньому
людину можна пізнати і оцінити тільки під час спостереження в безпосередній
діяльності, в певних умовах і в певний час.
Що необхідно знати майбутній особі начальницького складу про теорію
та методику виховної роботи? В Держспецзв'язку індивідуально-виховна
робота вважається однією з основних планових і обов’язкових форм виховної
роботи.
Індивідуально-виховна робота проводиться з усім особовим складом, але
її зміст , мета і форми залежать від особливостей кожної окремої людини з
урахуванням загальних цілей, завдань виховання і характеру завдань, що
вирішуються.
Індивідуально-виховна робота – це вид організаційної і виховної
діяльності начальника. Це планомірна діяльність керівника по вивченню
психічних особливостей підлеглих і формуванню у підлеглих необхідних
якостей, навичок, і норм поведінки з урахуванням індивідуальних здібностей і
досягнутих результатів у вихованні.
Важливою особливістю індивідуально-виховної роботи є її конкретність
цілеспрямованість, оперативність, незаформалізованість, творчий характер.
Індивідуально-виховна робота проводиться у відповідності з загальними
цілями, завданнями і принципами виховання і виховної роботи у ДССЗЗІ.
Найбільш важливі з них:
 принцип індивідуального і диференційованого підходу;
 принцип цілеспрямованості, опори на позитивне;
 поєднання вимогливості до підлеглих з повагою їх особистої гідності,
турботою про них та інші принципи.
Виховні можливості індивідуальної роботи реалізуються лише за умов
дотримання вихователями специфічних принципів її організації. До них можна
віднести наступні принципи:
 кожний начальник навчає та виховує своїх підлеглих;
 здійснення виховного впливу на всіх без вийнятку співробітників
незалежно від посади, поведінки та ставлення до виконання службових
обов'язків;
  плановість, систематичність та цілеспрямованість індивідуальної
роботи;
 конкретність з урахуванням індивідуальних особливостей кожного
підлеглого, а також специфіки підрозділів, умов служби, характеру задач, які
виконуються;
 оптимальний, доцільний вибір та вміле використання методів
індивідуального впливу на підлеглого;
 постійний аналіз дієвості індивідуально-виховної роботи.
Крім того, успіх індивідуально-виховної роботи забезпечується і такими
загальними (соціально-моральними) умовами як:
1) законністю, підтриманням організацією служби статутного порядку,
чіткою організацією служби;
2) своєчасним і повним задоволенням матеріальних і духовних потреб
особового складу, постійною турботою про підлеглих;
3) власним прикладом і високими моральними якостями вихователя.
Скільки б не точилися розмови про високі ідеали та правила поведінки, але
коли в реаліях будуть існувати відступи від статутних і моральних норм з боку
керівників, ці розмови будуть безплідними.
Необхідним психолого-педагогічними умовами успішного проведення
індивідуально-виховної роботи є:
 всебічне знання підлеглих, урахування їх індивідуальних
психологічних і фізіологічних особливостей. Так єдиноначальник підрозділу
зобов’язаний знати спеціальне звання, прізвище, ім'я та по батькові кожного
підлеглого, дату народження, віросповідання, ділові якості та морально-
психологічний стан, захоплення, рід занять перед службою, родинний стан,
адресу рідних, успіхи та недоліки на службі, постійно вести індивідуальну
роботу з виховання;
 педагогічні спрямованість, культура і майстерність начальника-
вихователя;
 вміле сполучення індивідуального і колективного впливу на
особистість індивідуальних, групових і масових форм виховної роботи.
Важливою організаційною умовою ефективності виховної роботи є
виконання кожним керівником наступних вимог керівництв Держспецзв'язку.
1. В частині і кожному підрозділі (центр, група, взвод, навчальний
підрозділ), скласти план-графік індивідуальних бесід на квартал.
2. Усім керівникам мати педагогічні щоденники, до яких заносить
інформацію такого змісту:
 установчі дані на підлеглих (на співробітників та членів їх сімей);
  індивідуальні особливості кожного підлеглого;
 дату, час, короткий зміст і результати індивідуальних бесід;
 досягнення підлеглих, окремі вчинки, проступки та їх причини;
 характерні особливості, що виявлені в ході спостереження, бесід з
іншими начальниками, колегами по службі тощо.
Індивідуально-виховна робота повинна проводитися в будь-який час і за
будь яких обставин, але від цього в значній мірі міняється її зміст і завдання.
Завдання індивідуально-виховної роботи визначаються цілями і
завданнями виховання в цілому. Але крім цих завдань, вона повинна вирішувати
свої специфічні задачі. До них належать:
1. Визначення схеми розвитку загальних рис особистості, її особливостей
(перш за все рис спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей), на цій
основі відбувається оцінка індивідуальних психологічних якостей, і складається
діагноз. Ця задача вирішується на основі отриманих даних при профвідборі,
висновків психологів.
2. Посилення регулюючих функцій психіки, емоційно-вольового
самоконтролю в різних умовах служби.
3. Корекція цінностей, норм і еталонів поведінки.
Досвід підтверджує, що не зважаючи на те, що індивідуально-виховну
роботу можна проводити будь-коли і в будь-якому місці, все ж таки існує певна
система, яка складається із елементів: моделі індивідуального виховання (вона
майже не відрізняється від загальної моделі виховання), алгоритму і технології
індивідуального виховання. Основні складові моделі (структури) виховного
процесу і технології виховної роботи були розглянуті раніше, що стосуються
алгоритму індивідуально-виховної роботи, то він має певні етапи:
1. Вивчення особливостей особистості службовця, його спрямованості,
потреб, настроїв, рис характеру, особливостей темпераменту і здібностей;
2. Визначення мети, задач та напрямків в його вихованні (планування);
3. Вибір та застосування конкретних методів індивідуально-виховної
роботи з урахуванням особливостей службовця
4. Аналіз результатів педагогічного впливу;
5. Забезпечення послідовності зусиль всіх вихователів та їх взаємозв’язок.
Основними складовими технологій виховної роботи є методи. Методи
індивідуально-виховної роботи можна умовно поділити на чотири групи:
Перша група – це способи і засоби вивчення психіки людини. Це методи
спостереження, опитування (бесіди, анкетування, інтерв'ю), тестування,
експерименти, вивчення і аналіз документів та ін. Вони дають первинні дані
про особливості психіки підлеглого. Ці методи були детально розглянуті в
першому розділі.
Друга група включає: методи впливу на свідомість в інтересах
формування у них певних поглядів і переконань. До них можна віднести
індивідуальну бесіду, метод особистого прикладу, переконання.
Третя група передбачає організацію діяльності та формування досвіду
суспільної поведінки. В склад цієї групи методів можна включити доручення,
вправи, тренування.
Четверта група об'єднує методи, які виконують функції регулювання,
корегування та стимуляції поведінки і діяльності підлеглих. До них відносяться
методи заохочення та примусу (стягнення).
Багатоманітність параметрів і мікрохарактеристик людини, яка є
одночасно особистістю, суб'єктом праці, носієм всіх суспільних відносин і
метою виховання, обумовлює необхідність застосування цілісної
психотехнології вивчення, формування, розвитку та корекції особистості.
Даний підхід і його реалізація базуються на тому, що кожна людина
виступає суб'єктом свого життя та обраної нею діяльності. Суб'єкт розуміється
тут не як об'єкт або результат виховання, а як активний творець, що постійно
рухається до певного ідеалу. Таке просування обумовлене потребами і
інтересами людини його оточення, колективу і суспільства в цілому. В рамках
цього підходу існують різні продуктивні методики, прийоми, які являють
собою компоненти цілої технології психологічного супроводження
життєдіяльності людини.

13.2. Методика проведення індивідуальної бесіди

Одним із важливіших компонентів супроводження професійної діяльності
службовця технології психологічного виступає індивідуальна бесіда, яка серед
усіх інших методів є найбільш універсальною і комплексною. Вона може
виконувати багато функцій, серед яких найбільш важливою є психологічна
консультація.
Суть цього консультування не тільки у відпрацюванні і доведенні до
службовців спеціальних рекомендацій по зміні тих чи інших його
характеристик, спрямованих на зниження психологічних факторів, які
перешкоджають нормальній життєдіяльності. Головна його відзнака полягає в
наданні допомоги не тільки у лабораторних умовах, але і в процесі
повсякденної діяльності. Під час індивідуальної бесіди керівник вирішує
велику кількість задач пов'язаннях з розробкою рекомендацій морально-
етичного і діяльно-поведінкового і безпосереднього психологічного характеру.
 В яких випадках необхідно використання індивідуальної бесіди?
В сучасних умовах служби, в першу чергу, для недопущення і
профілактики девіантної поведінки, а також в процесі попередження психічних
розладів у осіб так званої групи ризику; умовах підвищення психологічної
напруженості, дії психотравмуючих факторів в різноманітних стресових
ситуаціях для підлеглих; під час роботи щодо покращення соціально-
психологічного клімату в підрозділі; коригування поведінки, стимулювання
діяльності, передачі передового досвіду тощо.
Можна виділити три напрямки проведення індивідуальної бесіди:
Перший – дослідження психологічних якостей особистості і складання
психологічного діагнозу (діагностичний, оціночний); Ця робота проводиться на
основі вже відомих даних.
Другий – вплив вихователя на свідомість підлеглого з метою посилення
регулюючих функцій психіки, розвиненню емоційного самоконтролю та
самоуправління (вплив на емоційно-вольову сферу підлеглого);
Третій – нормативно-цінісна корекція, тобто, внесення відповідних змін в
індивідуально-особисту систему норм і еталонів поведінки (вплив на
мотиваційну сферу: потреби і цінності, переконання, норми, еталони
поведінки), відповідно до яких підлеглий вносить корективи у виконання своїх
життєвих функцій.
Бесіда може структурованою і не структурованою. Структурована
проводиться за заздалегідь складеним опитувальником і за своїм змістом
близька до анкетування. Вона використовується переважно як зондуюча для
ознайомлення.
Не структурована – проводиться за більш гнучкою схемою, коли
ставиться мета, а питання формуються в ході бесіди, в залежності від обставин.
Вона вимагає певної майстерності, підготовки і творчості.
Загальні вимоги до змісту і технології проведення бесіди:
1. Всебічна загальна підготовка до індивідуально-виховної роботи –
засвоєння порад щодо індивідуального спілкування з людьми розроблених
людством (дивись поради Д.Карнегі; А.Маслоу; Ф.Герцберга ат інших).
Загальні поради що дозволяють підвищити вплив начальника на
співрозмовника:
а) шляхи досягнення співрозуміння:
 проявляти щирий інтерес, проводячи бесіду з підлеглим;
 звертатись до підлеглого на ім'я по батькові;
 заохочувати підлеглого розповідати про себе. Вміти слухати;
 при спілкуванні, враховувати інтерес підлеглого до певної теми;
  показати людині його значення в колективі;
 показати співрозмовнику своє дружнє ставлення;
 проявити повагу до думки співрозмовника;
 чесно намагайтесь стати на точку зору співрозмовника;
 призивайте до благородних думок;
 не принижуйте честь і гідність підлеглого, створюйте людині добре
ім'я, щоб він поводився в житті у відповідності з ним;
 хвалить підлеглого за кожний навіть незначний успіх;
 ставте питання таким чином, щоб людина залишилась сама собою, а
співбесіда не переверталась в допит.
б) шляхи впливу на мотиваційну сферу. Начальнику, який готується до
проведення бесіди, необхідно знати, що:
 кожна людина намагається показати все на що здатна, доказати свою
значимість в колективі;
 майже кожен співробітник має свою точку зору на те, як покращити
умови служби і розраховує на те, що його позиція зацікавить керівника;
 кожному потрібна оперативна інформація про результати своєї
діяльності;
 кожний гостро реагує на те, що високі результати його діяльності не
помічаються, не достатньо оцінюються, або стають ґрунтом для ще більшого
навантаження.
2. Всебічна безпосередня підготовка до бесіди. Це вимагає:
 мати якомога більше інформації про співбесідників;
 чітко визначити мету, скласти план бесіди;
 визначити час, приготувати місце бесіди;
 визначити форму фіксації результатів бесіди;
3. Створення доброзичливої і невимушеної атмосфери при проведенні
бесіди.
а) вмілий початок бесіди, знаття психологічної натужності;
б) встановлення контакту з підлеглим, створення атмосфери довіри;
4. Дотримання правил спілкування.
а) починати з другорядних питань;
б) вміти задавати питання. Вони повинні сприяти тому, щоб підлеглий
висловлював свою точку зору. Необхідно навчитися задавати відкриті питання,
риторичні питання, непрямі питання. Інакше бесіда може перетворитися в
допит;
в) не подавляти підлеглого своєю владою, ерудованістю, проявляти
педагогічний такт;
 г) виключати нещирість, шаблони, суворість;
д) висловлювати свої думки;
е) вміти слухати співрозмовника і враховувати його точку зору.
5. Не проводити бесіду поспіхом, у збудженому стані.
6. Результати бесіди повинні бути обов'язково зафіксовані, інакше
інформація може бути пізніше частково втрачена.
Слід відмітити основні помилки, які допускаються начальниками при
проведенні індивідуальних бесід:
 відсутність необхідного психологічного контакту, що перешкоджає
утворенню сприятливого для бесіди психологічного клімату;
 перехід до вирішення проблем без достатнього вивчення її сутності і
тих умов, в яких вона проявляється;
 тверда схильність початково обраній гіпотезі; – думка співрозмовника
не вислуховується або дискредитується; – тим чи іншим способом зводяться
перешкоди щодо роз'яснення та обґрунтування співрозмовником своєї точки
зору;
 постановка співрозмовнику прямих питань (в лоб) при нез'ясованих
мотивах бесіди.
Рекомендації щодо методики проведення бесіди
(за досвідом кращих фахівців)
Умовно проведення бесіди можна розділити на три етапи:
Перший етап – вступний.
Головна задача – зняти напругу і настороженість. Для цього можна
застосувати різноманітні способи зняття напруженості, наприклад:
 сказати декілька слів на адресу службовця (які стосуються його
особистості або яких-небудь успіхів у службі);
 добрий жарт на початку бесіди також може зменшити відчуженість і
зняти напругу;
 розказати трошки про себе.
Другий етап – основний.
Спочатку ставляться запитання, які стосуються особистості підлеглого
(про інтереси, дитинство, школу, відношення до служби). Потім слідують
запитання, які мають за мету отримання більш повної інформації про
особистість.
Третій етап – заключний.
Головна мета цього етапу – створення позитивного враження від
проведеної розмови з відповідним моральним настроєм на добросовісну
службу.
 Розмова з службовцем може бути такого змісту:
1. Знайомство з співслужбовцем, його біографічними даними, станом в
сім'ї, особливостями життя, навчання, трудової діяльності до вступу на службу,
відношення до культурно-масових заходів, спорту тощо.
2. Виявлення основних рис характеру співрозмовника, врівноваженості,
схильності до певного виду діяльності, ставлення до принциповості, чесності,
дисциплінованості, контактності, відвертості та ін. В приблизному переліку
можуть бути такі питання:
 що відомо службовцю про історію визвольних змагань українського
народу за незалежність своєї держави, кого він знає із гетьманів України;
 що знає про свою частину, яка роль підрозділу, де він служить;
 як розуміє службовий обов'язок, службове товариство, як складаються і
склалися взаємовідносини серед особового складу в підрозділі;
 як оцінює свій колектив і себе в цьому колективі, що вкладає у
загальну справу підвищення професійної готовності підрозділу, частини;
 як виконує свої службово-посадові обов'язки, чи знає статутні
обов'язки, текст Присяги, основні положення Конституції і законодавства
України про ДССЗЗІ, свої громадянські і службові права та обов’язки;
 що відомо йому про найбільш важливі події, які пройшли за останній
час в нашій країні та за кордоном;
 як оцінює свої особисті успіхи, досягнення, в чому передбачає свої
найближчі завдання.
Необхідно в ході бесіди охопити усі боки служби та обов'язків підлеглого
– від питань професійної готовності до стану здоров’я і дотримання особистої
гігієни, обов'язково запитати у нього, яка йому потрібна допомога, які у нього
прохання, побажання.
Разом з тим, в тактовній доброзичливій формі необхідно вказати на
недоліки, прогалини, негативні риси характеру, які можуть заважати
підлеглому стати зразковим фахівцем та висловити поради щодо їх подолання.
Завершення бесіди: пропозиції, настанови, поради, рекомендації
підлеглому, висновки для своєї наступної роботи з підлеглим і з усім особовим
складом.

Висновки:
1. Індивідуально-виховна робота – планомірна і систематична діяльність
керівника по вивченню психічних якостей підлеглих, формуванню у них
необхідних якостей, навичок і форм поведінки з урахуванням їх індивідуальних
особливостей і досягнутих результатів в вихованні.
 2. Основною формою і одночасно методом індивідуально-виховної
роботи є бесіда, яка вимагає від начальника певної педагогічної майстерності і
виконання вимог і правил педагогічного спілкування, розроблених людством.

Схеми і таблиці до розділу ІІІ

Т.10.1 Загальні цілі виховання

ВИХОВАННЯ
В локальному

У вузькому розумінні

В широкому розумінні
ЦІЛІ ВИХОВАННЯ

Формування ціннісного відношення

Виховання культури особистості на основі цінностей загально- людскої і українскої
особистості до навколишнього (власної

Т.10.2.
Виховання всебічно гармонійно О б’єкти
розвинутої
Виховання дмети вихoвнoгo
громадянської
і пре вп ливуморальною,
особистості з високою

Виховання соціально- професійної і компетент-ної

ВихованняНавич
Здібонсообистості, здатної дои
незалежності, Вмінн
Виховний вплив
Р
озвиток свідомості особистості, опомога їй у самовизначенні,
д
са
мореалізації, самоствердженні у Свідомість
житті і обраЗнінйапнрнофесії
Інтеле Підсвідомі Воля
кт

Емоції і почутт
Мотив

ЯКОСТ

Моральні якості і світогляд (цінності і ідеали )

Мотиваційн якості Інструменталь і якості
(розумовий і фізічний розви-
(потреби, мотиви, цілі)

261
 Т.10.3. Механізми впливу у виховання
Т.10.4. Принципи виховання
Переконання Приклад

Індивідуальний та Виховання у групі

диференційний підхід та через колектив
ВИХОВАННЯ
у вихованні

Виховання в процесі діяльності

Наслідування СИСТЕМА
ОСННаОвіВюНваИнХня
ПРИНЦИПІВ ВИХОВАННЯ
Т.11.1. Ідеал національного виховання за Г. Ващенко

...Богові, як вищому П ...власній нації,вимoг

яка до
oєднання висoких
ідеалу, який уособлює вихо
ванців втілює в життя
з пoвагoю їх oсoби стої
Т.11.2.абсолютнуІдеал
Правду,виховання українськoї
днoсті та мoлoді
абсолютні
турбoтoю прoвідпoвід
них но до найбільш
гі
Добро, Красу, Любовусталеі них тoчoк зoру(загальнолюдські)
сучасних українських вчених
Справедливість
(В. Андрущенко, П. Підласий,і ідеали
ціннності В.В. Ягупов та ін.)
Опора на позитивне Єдність, узгодженість
в oсoбистoсті та групі
На вищі у вихoванні
Людина,
загальнолюдські ідеали На ідеали і
яка Краса,
(Істина, Добро, власної нації(моральні і
Ідеал виховання служить...
Справедливість, соціальні)
Свобода, цінність
людського життя та ін.)

262
Досконала людина, яка засвоїла вищі
цінності загальнолюдської і національної
к рієнтується (віддана):
у
л
ь
т
у
р
и
,

з
д
а
т
н
а

д
о

с
а
м
о
р
е
а
л
і
з
а
ц
і
ї

в
л
а
с
н
о
м
у

ж
и
т
т
і

о
Т.11.3. Завдання виховання, які зумовленні пріорітетними напрямками
реформування виховання молоді, визначені Державною
національною програмою «Освіта» (Україна ХХІ століття):

Формування національної свідомості, любові до

рідної землі; свого народу, бажання працювати
задля держави, готовності її захищати

Забезпечення духовної єдності поколінь,

виховання поваги до батьків, жінки-матері,
культури та історії свого народу

Формування високої мовної культури, оволодіння

українською мовою

Прищіплення шанобливого ставлення до

культури українців та представників інших націй,
які живуть на території України

Утвердження принципів загальнолюдскої моралі:

правдивості, справедливості, патріотизму, доброти,
працелюбності та ін. доброчинностей

Виховання поваги до Конституції, законодавства

України, державної символіки

Сприяння глибокому усвідомленню взаємозв’язку

між ідеями свободи, правами людини та її
громадянською відповідальністю

Формування творчої, працелюбної, особистості,

виховання цівілізованого господаря

Завдання, які зумовлені іншими напрямками

виховання

263
 Т.11.4. Види (складові, напрямки) виховання

Масове Виховання створенимиВиховання

) критикою
Групове (колективне) Виховання прикладом
Виховання переконаннямиВиховання
вправами
Індивідуальне
) Виховання примусом

За рівнем охоплення свідомості За методами виховання

Орг ні чне (відп овід не ціля

За відн ошенн Авторитарн
м
КЛАДОВІ ям вихов атель-
ВИХОВАННЯ
Демократич

Вільне

За об’єктами За напрямами виховної

Інформаційно- пропагандиське
льне Естетичне

Культурно-
ське Екологічне
Соціально-правове
ове Антинаркоген
Виховання дисциплінованості

Психологічна коре- кція і допомога

фесійне)

265
 Т.12.1. Методи виховання

Система основних методів виховання

Переконання Вправа

Приклад Змагання

Заохочення Примус

Т.12.2. Характеристика методу переконання у вихованні

МЕТОД ПЕРЕКОНАННЯ

Переконан Переконан

Р Д За На На
оз ок пе особи дос
’я аз ре с- віді
сн и че тому інш
ен н досві их

Засоби Форми
сн o вк и
Логічні 1 2 . 3 . ПРИ КЛАДУ хо ечтиондкуи,пдріїикладу у вихованні
. МЕТОД
виТ Характеристика мВ ванців і
самого викладача
266 Цифри, факти
Основні засоби
Пoдії суспільнoгo
методу прикладу у вихованні
Приклади, епізоди життя та
 Т.12.4. Характеристика методу вправ у вихованні

МЕТОД ВПРАВ

Засоби вправ

Дотриманн порядку навчання

Виконання поставленихВиконання задач Суспільні доручення
завдань діяльності

Основні умови дійсності методу вправ

зв'язок з іншими методами виховання;

забезпечення свідомого підходу до виконання вправ;
забезпечення нормальних умов діяльності;

-послідовність, різноманітність систематичність

вправ; та

-постійнийконтрольтаоцінкарезультатів діяльності.

Т.12.5. Характеристика методу заохочення у вихованні

267
 МЕТОД ЗАОХОЧЕННЯ

Засоби заохочення

Вчинки вихованців Заохочуваль

як зразок ні Заохочуваль
жести, мімікане звернення
Види
вихователя
заохочень за статутом

Основні умови дійсності заохочень у вихованні

справедливість заохочень;
заохоченняпереважнозапровіднийвид діяльності;
своєчасність заохочень;
різноманіття заохочень;
поступовезростаннязначущостівиду заохоченні;
участь у заохоченні всіх вихователів;
святковість ритуалу заохочення;
гласність заохочень

Т.12.6. Характеристика методу примусу у вихованні

 МЕТОД ПРИМУСУ

Основні форми
виразу примусу у вихованні

Категоричні вимоги Заборона

Обговорення винного в колективі

Покарання згідно норм статутів і законів

застосування примусу лише після того, коли всі інші методи та засоби не принесли ні яко
застосування примусу на основі переконань і у відповідності з вимогами виховання;
індивідуальний та груповий підхід у примусі;
грунтовне виявлення причин і мотивів проступку;
досягнення глибокого розуміння винуватцем своєї вини;
своєчасне застосування заходів примусу;
відсутність постішності у застосуванні примусу;
посилена увага до осіб, до яких застосовується примус.

Т.12.7. Процес самовиховання

СУСПІЛЬНІ ПОТРЕБИ ТА ІДЕАЛИ

К Потреби та мотиви
е до самовиховання
269 рі і самопізнання
вн
и Цілі та задачі
 Т.12.8. Характеристика самовиховання

САМОВИХОВАННЯ

Психологічні передумови самовиховання

Умови що сприяють самовихованню

Основні методи самовиховання:

- самозабов’язання ;
- самоствердження;
- самоорганізація;
- самоконтроль;
- самозвіт;
- самовідносини;
- самокритика;
- наслідування прикладу;
- самозаохочення;
- самопримуc;
- аутотренінг

Правила самовиховання -“завжди і в усьому”:

- намагайтесь зосередити свою увагу на початій справі;
- не відволікайтесь під час роботи;
- подумай спочатку сам, в разі необхідності – звернись за порадою до інших;
- не закінчивши початої справи не переходи до іншої;
- намагайся все робити своєчасно і самостійно; вмій себе заохочувати: “Ти
не гірший за інших” і примушувати: “Ти повинен стримати своє слово”;
- проявляй терпіння зустрічаючись з складними і екстремальними ситуаціями;
- запобігай грубості, навіть з тими, хто грубить, проявляй вічливість і
тактовність до всіх;
- поводься спокійно коли тебе критикують, якщо критика несправедлива,
то, попроси слова і вислови свою думку;
- стримуй себе від огиди: причина її може бути випадкова;
- уважно слухай вказівки і поради старших, висловлювання товаришів; це

Головний принцип і золоте правило самовиховання: “Якщо

270 хочеш, щоби до тебе відносилися по-доброму, відносся до
інших також по доброму ”
 Т.12.9. Розгорнута система методів виховання

Методи виховання

Методи безпосереднього виховного впливу

Методи опосередкованого виховного впливу (використання виховних чинників
Методи
середовища)
самовиховання Методи контролю, самоаналізу ефективностіМетоди індивідуальної виховної роботи
виховного процесу

Методи Чиннки

Методи:
Методи:
Суспільні відносини,Матеріально-
колектив, діяльність
речові умови діяльності, відпочинку Методи:
Методи
ди формування свідомості організації
Методи
особистості діяльності
стимулюванн я і корекції поведінки Бесіди; Спостереження; Опитування;Наслідування прикладу та інші. Бесіда; Опитування; Спостереження; Тестування та
Самопізнання; Самоусвідомлення; Самоконтроль; Смопереконання; Самотренування;
Аналізу, самоаналізу , оцінки результатів; Дисциплінарної практики; Ведення педагогічних щоденників та інші

Бесіда; Вимога; Змагання; Зміст службової діяльності;

Лекція; Громадська Покорення; Відносини у колективі;
Дискут; думка; Примус; Громадська думка;
Приклад; Вправа Заохочення.
Пояснення; привчення; Службовий порядок;
Критика; Створення ви- Умови професійної діяльності,
Самокритика. ховних ситуацій; навчання і відпочинку
Доручення. Рівень задоволення матеріальних,
Соціальних і духовних потреб.

271
 Т.13.1. Принципи індивідуально-виховної роботи

Загальні принципи виховання

Загал
ьні
прин
ципи
Кожний начальник
навчає і виховує своїх Оптимальність і
підлеглих доступність
Принципи
індивідуаль
Здійснення но-виховної Плановість,
виховного впливу на роботи систематичність,
кожного співробітника цілеспрямованість

Умов
и
Конкретність з
ефек
урахуванням Постійний аналіз
тивн
індивідуаль- дієвості ІВР
ості
них особливостей

Соціально-моральні і
психолого-педагогічні умови

272
 Т.13.2 Зміст індивідуально-виховної роботи

Загальні професійні цілі і Загальні методи виховання

завдання

Способи, засоби
виховання
людини(спостереже
Визначення схеми
ння, опитування,
розвитку загальних Індивідуальна виховна робота
Завдання бесіди, тестування,
рис особистості, (ІВР) Методи
експерименти,
складання
психологічного аналіз
діагнозу
Методи впливу
на свідомість
Посилення (бесіди, приклад,
регулюючої переконання)
функції психіки, З Ме
емоційного а тод и
вольового ІВ Р Методи
в
формування
д досвіду
а суспільної
н поведіки
Корекція н
цінностей, норм, я
еталонів Методи
поведінки регулювання та
стимуляції
поведінки
(заохочення, при-
мус стягнення)

273
Рекомендована література до ІІІ-го розділу:

1. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2002.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник. Полтава, 1994.
3. Військове виховання: історія, теорія, методика / за ред. Ягупова
В.В./К..,2002.
4. Вишневецький О. Сучасне українське виховання. Львів, 1996.
5. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. К.: Либідь,
1997.
6. Коупленд Н. Психология и солдат./ Пер. с англ. М.: Воениздат,
1991.
7. Дисциплінарний статут Державної служби спеціального зв’язку та
захисту інформації України, 2008.
8. Державна національна програма “Освіта”/Україна ХХІ століття/ К.;
Райдуга, 1994.
9. Закон України “Про освіту” від 26.03.1996.
10. Закон України “Про вищу освіту” від 5.03.2002.
11. Закон України “Про Державну службу спеціального зв’язку та
захисту інформації України” від 23.02.2006.
12. Конституція України.

274
 РОЗДІЛ IV
ВИХОВНА РОБОТА І МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ЗАВДАННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ, МЕТОДИКА

Тема 14. Морально-психологічне забезпечення професійної

діяльності в надзвичайних умовах.

14.1. Морально-психологічний стан особового складу і морально-

психологічне забезпечення професійної діяльності.
14.2. Психологічне забезпечення і психологічна підготовка: цілі,
складові, види і завдання.
14.3. Напрямки, принципи і методи психологічної підготовки.

Вступ
Професійна діяльність, особливо в надзвичайних умовах (в т.ч. умовах
воєнного часу), може бути ефективна тільки тоді, коли вона всебічна
забезпечується не тільки організаційно, технічно і матеріально, але й
морально-психологічного. На відміну від інших видів забезпечення, морально-
психологічне забезпечення має діло не з матеріальними ресурсами, а
морально-психологічними основами їх ефективного використання. Воно
охоплює всі сторони діяльності особового складу, здійснюється в мирний і
воєнний час.
Метою вивчення даної теми є ознайомлення майбутніх начальників
особового складу з цілями, завданнями, складовими напрямками і методами,
морально-психологічного забезпечення (далі МПЗ) службової діяльності
співробітників Держспецзв’язку в напружених умовах служби, виконанні
відповідальних урядових завдань в мирний і воєнний час і в умовах
надзвичайного стану. Усвідомлення змісту морально-психологічного
забезпечення потребує опори на вже засвоєні філософські, психологічні і
педагогічні знання.
Найбільш детально розглядається специфіка психологічного
забезпечення, зокрема, психологічна підготовка.
В ході вивчення теми курсанти повинні отримати ґрунтовні знання з
теорії і методики психологічної підготовки, як основної складової
психологічного забезпечення (і в цілому МПЗ), яку безпосередньо
організовують і проводять начальники особового складу. Наявність таких
знань дозволяє проводити психологічну підготовку підлеглих в будь яких
умовах служби, як у воєнний, так і в мирний час.
 14.1. Морально-психологічний стан особового складу і
морально-психологічне забезпечення професійної діяльності.
Морально-психологічне забезпечення діяльності підрозділу –
комплекс організаційних, виховних та соціально-психологічних заходів,
спрямованих на підтримання постійної професійної готовності підрозділу, до
дій в умовах як мирного, так і воєнного часу, реалізацію духовного і
професійного потенціалу особового складу під час виконання
навчальних і службових завдань, чергування, професійної підготовки. З давніх
часів, відомі полководці неодноразово підкреслювали вирішальну роль
морального духу в озброєній боротьбі. Наполеон говорив, що духовна
сила відноситься до фізичної, як три до одного. Військовий психолог
Н. Коупленд в книзі «Психологія і солдат» писав, що «для армії більш
небезпечний низький морально-психологічний стан військ,чим нестача
боєприпасів. Високий морально-психологічний стан військ – це спосіб,
здатний перетворити поразку в перемогу».
На думку сучасних військових вчених, існує закон залежності ходу та
результатів війни від співвідношення морально-психологічних можливостей
сторін, що воюють.
Якісною характеристикою морально-психологічного потенціалу
особового складу, тобто його професійної морально-психологічної
підготовленості і можливостей виконати покладені на нього завдання є
морально-психологічний стан (Далі – МПС) особистості, підрозділу, частини,
служби в цілому в той чи інший період часу. На його підвищення і утримання
на необхідному для виконання службових завдань в залежності від умов і часу
та характеру діяльності спрямоване морально-психологічне забезпечення
професійної діяльності.
На морально-психологічний стан особового складу здійснюють вплив
різні фактори:
1. Загальні – фактори макросередовища: соціально-економічна і
політична ситуація в державі; військово-політичні обставини (стан миру або
війни), стан керівництва у службі, тощо.
2. Окремі – фактори мікросередовища: вплив психологічних факторів
надзвичайної ситуації, інформації, забезпеченість всім необхідним до дій,
згуртованість і морально-психологічний стан колективів, тощо.
3. Одиничні – стан здоров’я і психіки кожного співробітника, рівень його
готовності до дій в небезпечних умовах, тощо.
 Ці фактори безпосередньо або опосередковано впливають на морально-
психологічний стан особового складу і визначають ступінь його внутрішньої
готовності до виконання службових завдань. Особливе значення тут мають
фактори першої групи. Н.Коупленд з цього приводу зазначає, що існують
психологічні фактори, які на доповнення до таких матеріальних умов, як
наученість, озброєність і забезпеченість ще в більшій мірі визначають
морально-професійний (бойовий) дух армії. Це стан віри, впевненості і
переконаності індивідів:
1. В своїх силах, самих собі;
2. В силах своєї організації (армії, служби);
3. В своєму керівництві (начальнику);
4. В своєї державі;
5. В правоті справи своєї держави.
Він робить висновок, що в сучасних умовах саме рівень довіри воїна до
своєї держави і впевненість в правоті її справи є вирішальним в формуванні
бойового духа армії.
Отже, всі перераховані фактори впливають не тільки на психіку людини
в погонах, але й на зміст і завдання МПЗ, вибір його засобів і методів.
В умовах гострої політичної і ідеологічної боротьби між різними
політичними силами України, що триває в останні роки, кожному
співробітнику, особливо тим, хто проводить МПЗ, необхідно пам’ятати, що він
служить не окремій партії або особі, а всьому українському народу. Спільною
ідеологією для нас повинна бути державницька ідеологія – ідеологія розбудови
незалежної української держави і захисту її інтересів, а орієнтирами –
Конституція України, Присяга і закон про ДССЗЗІ, правилом поведінки –
неухильне виконання свого обов’язку, наказів старших начальників.
Метою, завданням і змістом морально-психологічного забезпечення
(МПЗ) є формування такого морально-психологічного стану особового складу
(МПС), який дозволяв би виконувати службові завдання в будь яких умовах і в
будь який час.
Морально-психологічний стан складається з трьох основних
компонентів:
1. Морально-політичного (мотиваційно-ціннісного) компонента.
Він характеризує рівень моральної готовності до захисту Батьківщини і
виконання службового обов’язку в будь-яких умовах служби (любов до
Батьківщини, віра в справедливість її діла, почуття обов’язку і
відповідальності за виконання вимог Конституції, Присяги і законів.
2. Професійного компоненту. Він знаходить вираз у професійній
майстерності і високій професійній здатності і готовності як окремих
спеціалістів так і колективів. Це основний компонент морально-
психологічного стану, який забезпечується всіма видами професійної
підготовки (навчання) і забезпечення, в т.ч. морально-психологічного.
3. Психологічного – характеризує рівень підготовки психіки людини і
психології колективу до виконання завдань професійної діяльності (фізичний
стан, настрій, готовність до дій в небезпечних умовах, задоволеність службою,
стан дисципліни, згуртованість і стосунки в колективі та інші).
Всі ці компоненти взаємопов'язані і обумовлюють один одного.
За своєю сутністю і змістом МПЗ – це комплекс узгоджених за своїми
цілями, послідовністю, використаними силами і засобами заходів, що
здійснюються начальниками всіх ступенів для досягнення морально-
психологічного стану особового складу, який забезпечує успішне виконання
службових завдань в умовах мирного і воєнного часу, зниження психогенних
втрат.
Така структура морально-психологічного стану визначає основні
складові морально-психологічного забезпечення:
 Інформаційно-пропагандистське забезпечення;
 Психологічне забезпечення;
 Воєнно-соціальна робота;
 Культурно-виховна робота;
 Інформаційно-психологічна протидія факторам, які деструктивно
впливають на психіку особового складу (провокаційна і суперечлива
інформація).
Кожна складова спрямована переважно на формування окремого
компонента морально-психологічного стану або всі компоненти в цілому
(більш доцільно ці складові будуть розглянуті в наступних темах). Враховуючі
специфіку морально-психологічного забезпечення (воно має справу не з
речами, а з психікою особистості і психологією колективів) можна виділити 2
основних напрямки МПЗ:
1. Моральна (морально-політична) підготовка. Професійне, національне,
моральне, громадянсько-патріотичне, етико-професійне та інше виховання.
2. Психологічне забезпечення (підготовка).
Перший напрямок реалізується за допомогою всієї системи навчання і
виховання, планової гуманітарної підготовки, виховної роботи і всіх складових
морально-психологічного забезпечення. В ній приймають участь всі
вихователі – від керівника-єдиноначальника до безпосередніх начальників.
При цьому використовуються всі методи і форми виховного впливу на
особистість і колектив. Метою і завданням такої підготовки, виховання в
Держспецз’вязку є формування у особового складу наступних моральних
якостей, які складають основний зміст виховання представника
Держспецзв’язку:
 любов до рідної землі, свого народу, до держави, в якій живеш;
 відданість національним ідеалам, повага до державних символів та
духовних і матеріальних цінностей свого народу;
 вірність конституції України і присязі, свідоме виконання законів,
встановлених правил та порядку;
 вірність історичним традиціям свого народу, патріотизм;
 свідоме ставлення до виконання свого службового обов’язку;
 вірність кращим традиціям захисників Батьківщини;
 повага до товаришів по службі;
 готовність надати допомогу товаришам;
 мужність, готовність до подолання будь-яких труднощів служби;
 гуманізм, відношення до життя і здоров’я людини як вищої цінності.
Другий напрямок пов’язаний з впливом вихователів на психіку
особистості, психічний стан, психічні процеси, психічні властивості і
утворення, а також психологію колективів. Він, спираючись на моральні якості
особистості, дозволяє цілеспрямовано формувати і підтримувати у
співробітників необхідні для службової діяльності професійні і психологічні
якості і тісному зв`язку з завданнями Держспецзв’язку.
Ці напрями взаємопов’язані і повинні здійснюватись у єдності.
Недооцінка одного з них може привести до суттєвих недоліків в вихованні і
професійній підготовці особового складу. Психологічний компонент повинен
бути присутній в будь-якому заході морально-психологічного забезпечення.
Особливе місце в МПЗ належить психологічному забезпеченню, яке
безпосередньо спрямоване на формування необхідного психологічного стану
особового складу, а також, в певній мірі, на підтримку високої морально і
професійної готовності до неї.

14.2. Психологічне забезпечення і психологічна підготовка: цілі,

складові, види і завдання.
Специфіка психологічного забезпечення полягає в тому, що вона є
складовою частиною всіх інших заходів по формуванню високого морально-
психологічного стану особового складу: морально-політичного і професійного.
Основною складовою психологічного забезпечення є психологічна підготовка
(В широкому розумінні слова це майже тотожні поняття, але в вузькому
співвідносяться як загальне і конкретне).
 Психологічне забезпечення професійної діяльності включає комплекс
заходів, які проводяться постійно керівниками всіх рівнів і фахівцями,
(психологами, медиками тощо) і спрямовані на формування, розвиток і
повернення особовому складу психологічних якостей, які забезпечують високу
психологічну стійкість і готовність виконати професійне завдання.
Мета психологічного забезпечення професійної діяльності:
 формування високої психологічної готовності до виконання завдань
служби, досягнення високої професійної активності особового складу і
готовності до дій в небезпечних умовах, до подолання труднощів служби,
різноманітних перешкод;
 підтримка психічного здоров’я співробітників і допомога
(психологічна, соціальна, медична, тощо);
 формування високої психологічної стійкості – відпрацювання
здібностей в перенесенні високих нервово-психічних навантажень,
накопичення досвіду емоційно-вольової поведінки в напружених ситуаціях;
 в формуванні вмінь зберігати працездатність в умовах дій
психотравмуючих факторів екстремальних ситуацій.
Основні завдання психологічного забезпечення професійної діяльності:
1. Формування психологічної готовності особового складу до
ефективного застосування озброєння і техніки.
2. Прогнозування і оцінка психологічних станів;
3. Формування і підтримка психологічної стійкості особового складу до
впливу психотравмуючих факторів (умов війни, надзвичайної ситуації,
труднощів служби) збереження його високої професійної активності.
4. Зниження ефективності психологічного впливу інформації, що
деструктивно впливає на свідомість особового складу.
5. Надання психологічної допомоги особовому складу в складних умовах
служби (професійному навчанні, подоланні труднощів служби, тощо) –
психологічна реабілітація.
Основні складові психологічного забезпечення професійної діяльності в
екстремальних ситуаціях:
1. Психологічна підготовка особового складу до діяльності.
2. Психологічне супроводження діяльності.
3. Психологічна допомога (реабілітація) фахівцям з психічними
розладами.
4. Соціально-психологічна реабілітація і реадаптація співробітників,
отримавших психологічні травми.
1) Психологічна підготовка особового складу до дій в складних
екстремальних умовах – це система заходів по формуванню у підлеглих
високої професійної готовності і психологічної стійкості до впливу негативних
факторів (чинників) певної екстремальної ситуації (бою, стихійного лиха,
громадянських заворушень). Вона організується і проводиться безпосередньо
керівником підрозділу і являє собою основу і головний зміст всього
психологічного забезпечення.
Психологічна підготовка являє собою систему заходів які здійснює
начальницький склад підрозділів щодо формування та розвитку у підлеглих
емоційно-вольової стійкості, здатності протистояти психотравмуючим
факторам небезпечної ситуації, непохитної волі, рішучості і наполегливості в
досягненні мети, поставленого завдання за будь-яких умов.
Психологічна підготовка має дві взаємопов’язані мети:
1. Формування психологічної стійкості – потенційної готовності
особистості до перенесення труднощів екстремальної ситуації. Вона
формується заздалегідь, шляхом тренування.
2. Формування психологічної готовності до дій, тобто безпосередньої
готовності до дій по виконанню специфічних завдань служби в будь-яких
умовах.
Загальна, спеціальна та цільова психологічна підготовка особового
складу проводиться безпосередньо під час навчально-службової діяльності,
але найбільш інтенсивно – під час підготовки до виконання складних і
відповідальних завдань.
Загальна психологічна підготовка передбачає підтримку особистих
якостей, якими повинен володіти кожний співробітник.
Спеціальна психологічна підготовка організовується з метою розвитку
специфічних професійних якостей (окремо за кожним фахом, наприклад,
підготовка радиста).
Цільова психологічна підготовка проводяться в інтересах адаптації
психіки співробітника до умов виконання конкретного службового завдання.
Завдання психологічної підготовки
1. Формування у особового складу адаптованості, психологічної
стійкості до небезпечних факторів стихійного лиха, які викликають стан
пригніченості (негативні психічні стани).
2. Відпрацювання навичок саморегуляції і вольової мобілізації,
накопичення досвіду емоційно-вольової стійкості в умовах небезпеки і
подолання труднощів.
3. Формування у співробітників джерела високої психологічної
готовності, службової активності і самовідданості в небезпечних обставинах,
впевненості в своїх силах.
4. Удосконалення показників професійної дієздатності, всіх психічних
функцій свідомості людини (уваги, пам’яті, мислення, сприйняття).
5. Розвиток особистості співробітника і всіх професійно-важливих
якостей: спрямованості, характеру, здібностей. Створення умов для
удосконалення у особового складу системи професійного знання, навичок та
вмінь професійної діяльності.
6. Згуртування колективів, виділяючи при цьому групову інтеграцію.
7. Підготовка начальників до управління підрозділами.
2) П сихологічне супроводження професійної діяльності – це комплекс
заходів, які проводяться під час екстремальної ситуації і спрямовані на
підтримку високої професійної активності співробітників і колективів, їх
стійкості до небезпечних стрес-факторів, попередження негативних
індивідуальних, групових психічних станів. Проводяться з метою
систематичного вплив на психіку особистості і психологію колективу для
забезпечення стійкості і готовності виконати поставлене завдання.
Основні завдання:
 Постійний аналіз динаміки морально-психологічних станів
співробітників, забезпечення службової діяльності.
 Підтримка і розвиток у співробітників установки і настрою на
безвідмовне виконання поставлених завдань.
 Прогнозування і оцінка рівня професійної готовності частин і
підрозділів до дій в екстремальних ситуаціях.
 Контроль за станом змореності особового складу.
 Створення комфортних умов життєдіяльності особового складу.
 Надання психологічної допомоги.
3) П сихологічна допомога (реабілітація) співробітників з психічними
розладами – це система цілеспрямованих дій, направлених на безпосереднє
подолання психотравмуючого впливу небезпечних обставин на психіку і
психологію колективів, відновлення їх професійної здатності.
Мета психологічної допомоги: відновити психологічне здоров’я,
професійну активність, попередження дезорганізуючих явищ в підрозділах.
Основні завдання:
 Сприяння мобілізації і активізації внутрішніх границь професійної
готовності і працездатності.
 Зняття психологічного напруження та втоми.
 Швидке повернення в підрозділ співробітників, котрі по характеру
психічних травм не потребують госпіталізації.
 Відновлення психологічної стійкості деморалізованих і
дезорганізованих підрозділів.
 Способи надання психологічної допомоги:
1. Медикаменти (транквілізатори).
2. Психофізіологічні (гіпноз, тренування, сон, відпочинок,
енкстросенсорний вплив).
3. Комунікативний (інформування, консультування, психокорекція).
4. Аутогенні (саморегуляція, самокорекція, самоаналіз, медитація).
5. Організаційні (переміщення особового складу, зміна керівництва,
переформування).
6. Стимулюючі (наказ, особистий приклад).
7. Активізуючи (заняття по професійній підготовці, чергування, служба).
8. Психотерапевтичні (лікування в реабілітаційних центрах, медична
допомога).
Методи: психологічна консультація, психологічна корекція і
психологічна терапія, методи емоційно-вольової саморегуляції, тощо.
4) Соціально-психологічна реабілітація – це комплекс заходів по
задоволенню потреб співробітників, які приймали участь в діях в небезпечних
умовах, захист їх у соціальному плані і створення реабілітаційних центрів на
базі медичних закладів.
До цих заходів належить:
 створення умов для відпочинку;
 повернення здоров’я (психічного, фізичного);
 спортивні заходи;
 сауна, басейн;
 ультрафіолетове випромінювання;
 солярій;
 душ Шарко та ін.

14.3. Напрямки, принципи і методи психологічної підготовки

Цілі і завдання психологічної підготовки реалізується з допомогою
певних напрямів, принципів і методів.
Психологічна підготовка особового складу в процесі повсякденного
професійного навчання здійснюється завдяки відпрацюванню на кожному
занятті елементів психологічного загартування співробітників.
Організаційні засади психологічної підготовки:
 планування психологічної підготовки (визначення її загального змісту,
цілей та психологічних якостей, що необхідно сформувати у особового
складу);
 спеціальний підбір та застосування умов, прийомів, методів, які під
час занять, тренувань та навчань здійснюють необхідний психологічний
вплив;
 створення та удосконалення матеріальної бази (засобів імітації,
спеціальних майданчиків і смуг для проведення занять по психологічній
підготовці);
 розробка, методичних посібників та інструктаж керівників
психологічної підготовки.
Засоби психологічної підготовки: використовуються ті засоби, які
достатньо повно імітують дію небезпечних факторів в тій чи іншій
екстремальній ситуації (в т.ч. для дій в умовах воєнного часу).
У практиці підготовки фахівців споріднених професій, яка має багато
спільного з діяльністю нашої служби, склалася наступна система основних
напрямків психологічної підготовки:
1. Формування мотиваційної основи професійної діяльності особового
складу;
2. Інформування особового складу про завдання і засоби їх розв’язання,
необхідності і можливості подолання труднощів служби, екстремальної
ситуації;
3. Залучення особового складу до активних практичних дій в умовах
близьких до реальних екстремальних ситуацій;
4. Озброєння співробітників засобами самоуправління своїм психічним
станом.
Усі ці напрямки реалізуються під час занять з професійної та
гуманітарної підготовки, в процесі всіх заходів морально психологічного
забезпечення з використанням всіх принципів і методів навчання і виховання.
Специфіка психологічної підготовки полягає в тому, що вона є складовою
частиною кожного цього заходу і, крім того, має свої принципи, засоби і
методи реалізації.
Умови ефективної реалізації напрямків психологічної підготовки.
1. Начальнику потрібно мати чітку уяву про систему мотивів, які
керують діяльністю службовців. Ці мотиви можливо поділити на 3 групи:
а) вищі соціальні – мотиви обов'язку перед українським народом;
б) мотиви професійної діяльності;
в) мотиви безпосередньо-практичної дії.
Всі ці мотиви тісно зв'язані і становлять систему в якій ведучу роль
мають мотиви першої групи – вищі.
Керівник повинен створити такі психолого-педагогічні умови, щоб вищі
мотиви конкретизувалися в мотиви другої і третьої груп при оволодінні
підлеглими своєю спеціальністю, а також при опрацюванні конкретних дій і
подоланні труднощів. (Приклад: формування прагнень самоствердження,
поваги, заслужити заохочення і т.п. є важливими тільки у зв'язку з вищими
мотивами). Цей напрямок реалізується з допомогою всіх принципів і методів
навчання і виховання особового складу.
2. Досягнення найбільш повного інформування особового складу про
завдання, які треба виконати, про навколишні обставини.
Тут необхідно застосовувати два види інформації:
1. Орієнтовну – допомагає підлеглим чітко уявити особливості дій в
різних умовах професійної діяльності (інформація про те, що навколо
відбувається).
2. Мобілізуюча – націлює підлеглих на подолання труднощів і завдань
служби та їх успішне виконання (інформація про те, що треба робити і заради
чого).
3. Залучення особового складу до активних практичних дій в обстановці
наближеної до реальної екстремальної ситуації – це головний напрямок в
психологічній підготовці.
Цей напрямок реалізується з допомогою ряду принципів психологічної
підготовки:
1. Принцип моделювання або реалізму – вимагає відтворення в ході
розв'язання навчально-професійних завдань зовнішньої картини певної
надзвичайної (екстремальної) ситуації. Крайньою формою такої імітації є
принцип натуралізації, коли картина екстремальної ситуації не тільки зовні,
але і по силі впливу різноманітних подразників на психіку особистості
наближається до реальних умов. Головна мета моделювання – викликати у
особового складу психічні стани, що збігаються з тими що можуть з'явитися в
реальній екстремальній ситуації (але не ціною травмування психіки особового
складу).
2. Принцип проблемності. Він передбачає включення в опрацювання
навчальних завдань елементів ризику, небезпеки.
Для цього необхідно щоб заняття проводилися в складних природних,
кліматичних, інформаційних умовах, особовий склад вчився подолати різні
перешкоди в умовах безпосередньої фізичної небезпеки тощо (приклад:
проведення комплексних навчань, маршів тощо). Можливо широке
застосування таких засобів і прийомів, які вимагають співробітників зробити
оптимальний вибір із множини варіантів, оперативно, рішуче і швидко діяти в
умовах лімітування часу, швидких змін в обстановці, виведення з строю
техніки, начальників, членів розрахунку тощо.
3. Принцип поступовості – він потребує поетапного, поступового
підвищення труднощів.
 4. Принцип динамізму – він вимагає проводити навчання і заняття з
постійною зміною і ускладненням умов відпрацювання навчальних ситуацій,
що потребує максимального напруження сил. Це дозволяє особовому складу
накопичувати досвід дій з максимальним навантаженням, зміцнити віру в свої
сили.
5. Принцип психологічного протиборства – він має забезпечити:
1) можливість усвідомлення особовим складом дій на його психіку
деструктивної інформації;
2) навчити вміло протидіяти замислам деструктурних сил.
6. Принцип безпеки – він відображає закономірну залежність між
об’єктивною необхідністю навчати діяти в умовах ризику і небезпеки та
вимогам мирного часу щодо збереження життя і здоров'я особового складу.
4. Четвертий напрямок який останніми роками набуває більшої
популярності – це озброєння співробітників засобами самоуправління своїми
психічними станами.
Умовою ефективності цього напрямку є оволодіння начальниками-
вихователями прийомами спонукання підлеглих до пізнання своїх
індивідуальних особливостей та можливостей подолання труднощів служби.
По-перше необхідно навчити методам самоспостереження, самоаналізу
та самооцінки.
По-друге, допомогти прийняти рішення на
самовдосконалення,роз’яснити для чого це необхідно.
По-третє, озброїти підлеглих навиками самокерування. Спочатку
ознайомити з прийомами самокерування (самопереконання, самопримушення,
самозаохочення, та інші), а потім опробувати їх під час подолання труднощів.
Це дає змогу:
 скоротити часовий період боротьби мотивів;
 відволікти увагу від гнітючих думок;
 витіснити астенічні почуття (боязкість, страх);
 концентрувати вольові зусилля на активних і рішучих діях.
Всі напрямки психологічної підготовки і принципи їх застосування
дають результат лише тоді, коли вони використовуються в комплексі, під час
усіх занять. Це висуває особливі вимоги до професійної і психологічної
підготовки начальника, його психолого-педагогічних вмінь.
Розв’язання завдань психологічної підготовки і психологічного
забезпечення в цілому в значній мірі досягаються вмілим застосуванням
методів психологічного забезпечення підготовки. Це – прийоми і способи
психологічного загартування особового складу, які застосовуються
систематично і дають високі результати.
За використаними засобами ці методи поділяють на:
 методи імітації;
 методи моделювання дій в небезпечних умовах, умовах дій
різноманітних перешкод, тощо;
 навіювання;
 вправи;
 переконання;
 змагання;
 ігри, тощо.
За характером застосування та впливу на психіку співробітників ці
методи поділяються на вербальні, практичні та методи емоційно-вольової
саморегуляції.
Вербальні методи. До них належать: переконання, навіювання,
психологічна консультація, а також психологічна корекція і психологічна
терапія. Головне їх призначення – викликати в психіці підлеглих необхідні
(бажані) зміни і на цій основі сформувати у них навики, звички і вміння
поведінки.
1. Переконання – основний метод психологічної підготовки який
забезпечує ефективність всіх інших методів. Воно звернене до логіки і розуму
підлеглого. Тому офіцер, керуючись принципами логіки, повинен вміти
послідовно та аргументовано доводити висунуту тезу, спираючись на реальні
факти. Треба завжди пам'ятати, що переконання – це такі знання, які мають
для людини особистий сенс. Це знання які проникнуті почуттями і вольовими
зусиллями, що формують свідомість, світогляд, мотиви поведінки. Головна
умова ефективності переконання як методу – формування і розвиток
керівником своєї педагогічної культури і майстерності, глибокі власні
переконання, патріотизм, високий особистий приклад і оптимізм.
2. Навіювання – вплив, який спрямований на підсвідомість і почуття.
Воно тісно пов'язане з переконанням, але на відміну від нього, не потребує
доказів. Воно також сильно залежить від авторитету начальника, його
професійної і педагогічної майстерності, культури, інших якостей. Навіювання
ґрунтується на особливій психологічній властивості – сугестивності (нахилу
до навіювання, до впливів з боку інших), що є результатом невпевненості
молодих співробітників в собі, надмірної вразливості і емоційності.
Протилежною рисою сугестивності є критичність.
Засоби навіювання:
 Вербальні – це слова і інтонації, які дозволяють, одночасно впливати на
розумові і емоційні центри (Приклад: «обережно», «іди сюди»). Інтонація тут
відіграє важливу, а в екстремальних умовах – вирішальну роль.
Невербальні – міміка, пантоміміка, жести, дії, музика, фактори
оточуючого середовища, які дозволяють посилювати вплив.
Ефективність цього методу визначається: наявністю необхідних якостей
у вихователя, якостями тих на кого впливають, відносинами, що склалися між
ними, вмінням творчо використовувати засоби, прийоми впливу в залежності
від умов.
Психологічна консультація – це психологічна допомога, яка шляхом
спеціально організованого процесу спілкування (бесіди) сприяє зняттю
психічної напруженості в колективі і поведінці окремого підлеглого, пошуку
оптимальних моделей поведінки в критичних ситуаціях.
Умови ефективності використання цього методу з боку начальника:
1. Налагодження взаєморозуміння між начальником і підлеглим, якому
потрібна допомога.
2. Створення доброзичливого соціально-психологічного мікроклімату,
настанови на заспокоєння.
3. Допомога співробітнику у розумінні причин ситуації, схваленні свого
психологічного діагнозу.
4. Допомога підлеглому в схваленні плану подальшої поведінки.
5. Закріпленні психологічної настанови підлеглого на виконання
прийнятого рішення за допомогою переконання або навіювання.
Психологічна корекція передбачає подолання певних відхилень у
поведінці і діяльності людини, шляхом впливу на мотиви, цінності, норми і
еталони поведінки, з метою надання допомоги в подоланні існуючих
суперечок в мотиваційній сфері, розвитку здібностей до саморегуляції.
Зазвичай психологічна консультація і психологічна корекція
проводяться у формі індивідуальної бесіди, до проведення якої можуть
притягуватись, як начальники, так і фахівців в галузі психології.
Психологічна терапія – це система спеціальних психологічних методів
оздоровчого впливу на людину для нормалізації її психологічного стану під
час перебування у важкому стресі (засоби: гіпноз, сутогенне тренування,
арттерапія – оздоровлення мистецтвом, трудотерапія, тощо).
Практичні методи:
1. Психологічні вправи і тренування – це система багаторазових
повторень певних дій, що постійно ускладнюються з метою формування у
особового складу і колективі необхідних навичок і вмінь, досвіду дій які в
екстремальних умовах допоможуть звільнити свідомість від зайвих міркувань і
зосередитись на виконанні головних завдань. До них належать: вправи і
тренування на спеціальних тренажерах та імітаторах, подолання перешкод,
завалів; спеціальні спортивні ігри; психологічні вправи для розвитку
пізнавальних, емоційних та вольових рис тощо.
2. Метод аварійних ситуацій і стресових дій – це прийоми і засоби
створення ситуацій, що моделюють діяльність співробітників в екстремальних
умовах з метою виклику у них стресового стану різних ступенів для
психологічного гартування особистості. Чинники, що викликають стрес
називаються стрес-факторами.
Види стресів:
а) фізіологічні виникають при надмірному фізичному навантаженні;
б) психологічні – діють на психіку.
Вони поділяються на:
Інформаційні виникають при інформаційному перевантаження, коли
спеціаліст повинен прийняти правильне рішення в умовах суперечливості
інформації і нестачі часу.
Емоційні виникають при відчуті небезпеки або загрози для життя.
Необхідно знати, що стрес в екстремальній ситуації може впливати як
мобілізуючий, так і демобілізуючий фактор.
Він має 2 ступені: легкий (гіпострес) та важкий (гіперстрес).
Сила і характер дії тих чи інших стрес факторів на психіку співробітника
залежить:
 від характеристик його нервової системи (темпераменту, характеру,
спрямованості).
 Особистої значущості факторів, що впливають на нього.
 Досвіду діяльності в екстремальних умовах.
Це вимагає:
1. Чітко знати механізм впливу стрес факторів на психіку співробітника і
їх наслідки.
2. Знати ступінь стресостійкості кожного співробітника і на основі цього
застосовувати відповідні способи психологічної підготовки. Відомо, що в
підрозділі завжди є люди, для яких небезпека є життєвою необхідністю
(приклад: І.Богун, О.Суворов, Наполеон), а є такі, що в них деякі, навіть
незначні стрес-фактори визивають гіперстрес (особливо у людей з
меланхолічним темпераметром).
3. Поступово посилювати емоційну напруженість занять шляхом
ускладнення і комплексування дій стрес-факторів.
4. Організувати надійну страховку.
 Головне завдання: створити такі умови, щоб стрес із демобілізуючої
сили перетворився в мобілізуючу.
Основний шлях:навмисне створення на заняттях стресових ситуацій,
тренування особового складу з метою психологічного гарту.
Таким чином, застосування практичних методів – найсильніший фактор
формування психологічної стійкості психіки співробітника.
Успішність використання практичних методів в значній мірі залежить
від вміння співробітника керувати своєю поведінкою в стресових ситуаціях.
Методи емоційно-вольової саморегуляції.
Особливістю цих методів є те, що вихователі самі повинні в першу чергу
володіти методикою емоційно-вольової саморегуляції і через свій особистий
приклад впливати на підлеглих.
1. Самопереконання – це використання особистістю свого світогляду
знань і переконань з метою самоусвідомлення соціальної значущості
службової діяльності, необхідності подолання труднощів служби,
самопізнання, забезпечення внутрішнього узгодження з самим собою.
2. Самонавіювання або аутогенне тренування – це свідоме використання
співробітником можливостей впливу другої сигнальної системи на психічні і
фізіологічні процеси в своєму організмі. Це процеси навіювання адресовані
самому собі.
Основний засіб цього методу – використання словесних самоінструкцій.
Вони повинні бути зрозумілі, короткі, категоричні і не викликати сумнівів та
напруження. Особливо рекомендується тим, хто відрізняється підвищеною
емоційною збудженістю, схильністю до автосугестії (самонавіювання).
Метод складається з двох частин:
Розслаблююча – її метою є вироблення навичок повного зосередження
на своїх словах і відчуття розслабленості м'язів та повного відпочинку,
Мобілізуюча – має на меті створення в стані розслаблення психологічної
настанови на певні дії та вчинки (вона дозволяє подолати відчуття тривоги,
настроїти себе на подолання майбутніх труднощів).
Дії цього методу посилюються тоді, коли він застосовується
систематично, послідовно, цілеспрямовано, в комплексі з іншими методами.
3. Самотренування і самонаказ – це систематичне повторювання
аналогічних вчинків, дій, слів з метою розвитку в себе необхідних якостей,
навичок і звичок.
Досягнення успіху в самотренуванні залежить:
 від вміння людини самого себе примусити дати собі наказ який
зобов’язував би слідувати своєму слову, внутрішньому голосу. Інколи такий
наказ дається в голос: «Не роби цього!»; «Я повинен це витримати!»; «Я
стримаю своє слово!»; «Це наказ!». Самонаказ в голос допомагає збільшити
дійсність самовпливу за рахунок слухового аналізатору, який стимулює
психічну діяльність.
 від вміння ввійти в той чи інший образ, який би дозволив людині
самоствердитись, завоювати авторитет: «рішучої» і «вольової» людини,
«стриманої» і «мудрої» людини, «досвідченого вчителя і вихователя»,
«мужнього керівника» і т.д.
Цю роль необхідно грати по декілька разів на день дуже старанно і
реалістично з метою закріплення образу поведінки як звички. Цей метод
особливо корисний для молодих начальників, що оволодівають навиками і
вміннями управління.

Висновки:
1. Головним змістом МПЗ професійної діяльності особового складу є
морально-політична і психологічна підготовка, які повинні проводитись в
єдності з усім процесом навчання і виховання службовців.
2. Сутністю і змістом психологічною підготовки і психологічного
забезпечення в цілому є формування у особового складу психічної стійкості до
труднощів служби, внутрішньої психічної готовності до дій в різноманітних
екстремальних ситуаціях.
3. Центральною особою в організації і здійсненні психологічної
підготовки є начальник підрозділу. Від його професійної майстерності,
правильного розуміння змісту психологічної підготовки та використання
всього арсеналу її засобів (методів, прийомів) залежить результат всього
процесу психологічної підготовки до виконання завдань служби.
 Тема 15. Морально-психологічне забезпечення службової дисципліни

15.1. Психолого-педагогічні умови зміцнення службової дисципліни.

15.2. Теоретичні основи системи роботи по підтриманню дисципліни,
морально-психологічного забезпечення дисципліни і служби військ.
15.3. Основні елементи системи роботи начальницького складу щодо
підтримання дисципліни

Вступ
Службова (професійна) дисципліна в ДССЗЗІ є одним з різновидів державної
дисципліни. Разом з тим, в силу специфіки відносин у Службі, в яких є багато
спільного з військовою службою, вона має ряд відмінних рис і особливостей.
Найбільш важливими з них є:
- єдиноначальність – принцип керівництва, при якому начальники різних
ступенів мають всю повноту розпорядної влади по відношенню до різних до
підлеглих і відповідають за всі сторони життя підлеглих;
- безумовне повинування підлеглих своїм начальникам (наказ начальника –
закон для підлеглих);
- підвищена відповідальність за виконання своїх службових обов’язків, які
безпосередньо або опосередковано пов’язані з забезпеченням безпеки і
обороноздатності держави;
- чітка регламентація відносин між начальниками і підлеглими, між
співробітниками та ін..
Що стосується військових, то дисципліна є однією з найбільш важливих умов
боєготовності і боєздатності збройних сил. За усіх часів і в всіх арміях дисципліні
надавалося велике значення. Великі полководці завжди вважали моральний дух і
дисципліну найважливішими чинниками перемоги над ворогом. О.В. Суворов
говорив: «Дисципліна – мати перемоги». М.І. Драгоманов, професор-генерал, герой
російсько-турецької війни 1877-1878 вбачав у дисципліні основу бойової могутності
армії: «Дисципліна повинна бути релігією військ; там де маса, там дисципліна –
неминуча, необхідна».
Не менше значення має міцна дисципліна для нашої Служби.
Метою вивчення даної теми є надання курсантам допомоги в засвоєнні
фундаментальних психолого-педагогічних знань, які дозволять усвідомити зміст і
сенс таких понять, як службова дисципліна, дисциплінованість, система роботи по
зміцненню дисципліни, морально-психологічне забезпечення дисципліни особового
складу, аналіз службової дисципліни та ін.; та використовувати їх в виховній роботі з
підлеглими в період подальшої служби.
 15.1. Психолого-педагогічні умови зміцнення службової дисципліни
Слово дисципліна має багато значень. А.С. Макаренко писав, що під
дисципліною розуміють: 1) правила поведінки; 2) звички, які виховувались у
людини; 3) покірність, тобто вміння підкорятися. Дослідники цього явища вважають,
що дисципліна має дуже складний зміст і має багато сфер вияву.
Дисципліна має філософський, морально-етичний, правовий, соціологічний
і психолого-педагогічний аспекти.
Зміст і суть службової дисципліни відображені і закріплені в цілому ряді
державних документів: Законах, Присязі, Статтях, указах Президента, Наказах
Голови Служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Службова як і військова дисципліна – це бездоганне і неухильне
додержання усім особовим складом порядку і правил встановлених статутами та
іншим законодавством України. Вона ґрунтується на усвідомленні кожною
особою свого професійного (службового) обов’язку перед українським народом,
відповідальності за доручену справу, вірності конституції, законам України і
Присязі.
Дисципліна має об’єктивну і суб’єктивну сторони:
1. Під об'єктивною стороною треба розуміти сукупність правил і норм
поведінки особового складу, що визначені законами, присягою, статутами і
наказами, а також загальнолюдськими правилами поведінки.
Правило або норма – це соціальний інструмент регулювання поведінки. Це
постійно діюча вимога до дій, цілей і способів дій співробітників. Вони звернені
до людей і вимагають з їх боку відповідного відношення до вивчення прийняття
до керівництва, практичного засвоєння, усвідомлення і виконання на практиці.
2. Суб'єктивну сторону дисципліни складають особистічсні якості та
психологічні стани, які обумовлюють нормативну поведінку особового складу.
Вони складають психологічні основи дисципліни особистості і колективу.
За своїм змістом та формою психологічні засади дисципліни
поділяються на 2 групи: індивідуальну і групову.
Психологічні засади індивідуальної дисципліни:
а) індивідуально-особистісна дисциплінованість;
б) командно-організаційне забезпечення дисциплінованості підлеглого
начальником;
в) колективно-групова підтримка індивідуальної дисциплінованості.
Групова дисципліна являє собою нормативно керовану урегульованість
групової поведінки, яка додатково до індивідуальної дисципліни спирається на
такі психологічні засади:
 1.Якість та рівень керування колективом з боку начальників, основу
яких складають якості: особистий авторитет, професійна підготовленість і
особистий приклад.
2. Колективна думка колективу з проблем дисципліни у підрозділі.
3. Колективні традиції, що закріплюють правила поведінки особового
складу.
4. Колективні взаємовідносини (рівень культури цих відносин).
5. Колективні настрої та інші компоненти соціальної структури
колективу, які дозволяють начальнику ефективно впливати на поведінку
особового складу.
Усі названі ланки утворюють у комплексі соціально-психологічний
механізм саморегулювання колективної поведінки. За наявністю такого
механізму завдання керівника полягає в тому, щоб спиратися на цей механізм,
удосконалювати його, аж в ніякому разі не підміняти і не ігнорувати його дії.
Вирішальною ланкою в психологічних засадах дисципліни, яка
відображає її суб'єктивний бік є дисциплінованість особистості. Це –
комплексні (морально-психологічні) якості особистості, які проявляються у
самоорганізації і саморегуляції шляхом приведення їх у відповідність із
статутними нормами. Дисциплінованість – один з найбільш важливих показників
вихованості людини, необхідна складова професійної придатності співробітника
служби.
Ознаки дисциплінованості особистості:
а) усвідомлення особистістю вимог присяги, законів і статутів;
б) розуміння вагомості службової дисципліни в професійній діяльності;
в) підтримка статутних вимог;
г) стійка, самоорганізована і упорядкована поведінка у відповідності з
статутними нормами.
В дисциплінованості особистості органічно поєднуються дві сторони:
- внутрішня;
- зовнішня.
Зовнішня проявляється в виконавчих елементах поведінки. Внутрішня –
відіграє провідну роль, оскільки вимоги статутів і накази начальників без
прийняття їх особистістю не можуть стати регулятором її поведінки. Вона
включає різні знання, переконання, навички і звички.
Структуру внутрішнього боку дисциплінованості складають:
1.Знання – це основа дисциплінованості, бо дисципліна ґрунтується перш
за все на знанні вимог, що висуваються суспільством до людини. На їх основі
формуються переконання, навики і звички.
 2. Переконання – це найбільш важливий мотив і чинник в структурі
дисциплінованості. Вони формуються на основі знань, але на відміну від
просто знань, це знання і погляди які проникнуті почуттями і вольовими
устремліннями, що збуджують людину поступати відповідності зі своїми
принципами. Переконання, закріплюючись у свідомості людини у вигляді
принципів і норм дисциплінованої поведінки, спонукають його вести себе у
відповідності з статутними вимогами. Основу таких принципів утворюють
моральні знання і почуття: почуття обов’язку і відповідальності.
Але досвід показує, що процес формування переконань проходить
значно повільніше, ніж засвоєння знань. Це вимагає від вихователя постійної,
наполегливої праці.
3. Навички дисциплінованої поведінки. Це дії, що виконуються людиною
майже автоматично, при мінімальному контролі свідомості і характеризуються
високим рівнем засвоєння вимог статутів і наказів начальників. Вони
формуються в процесі вправ.
4. Звички дисциплінованої поведінки – це навики виконання вимог
статутів, що стали внутрішньою потребою людини.
Знання, переконання, навички і звички дисциплінованої поведінки
знаходяться в діалектичний залежності одне від одного і виявляються в
поведінці людини в єдності. Їх формування залежить від загальних і окремих
умов життєдіяльності співробітника (рівня організації навчально-виховного
процесу, служби, і т.д.) і відповідної управлінської діяльності начальників.
Дисциплінованість особового складу невід’ємно пов’язана з їх
потребами і мотивами діяльності. Встановлено, що між зрілістю мотивації і
дисциплінованістю існує прямий зв'язок. Мотив – це сила, що спонукає
людину до постановки мети і дій, вчинків по її досягненню. Якщо, статутні
вимоги (або вимоги начальника) не сприйнятті підлеглим, то вони не можуть
стати внутрішнім мотивом його поведінки. Знання мотивів, що керують
поведінкою підлеглих, дають начальнику ключ до розгадки рівня
дисциплінованості кожної людини.
Ці мотиви можна звести до 4 груп:
1. Усвідомлена мотивація. Вона визначається:
а) соціальними і духовними мотивами самого високого рівня:
переконаннями, ідеалами, почуттям обов'язку і відповідальності.
б) мотивами досягнення: оволодіти спеціальністю, завоювати повагу в
колективі, отримати успіх і уникнути невдач, самоствердитись;
в) вузькокористними мотивами – отримати високу оцінку, заохочення;
2. Критична мотивізація. Вона спонукає людину до дисциплінованої
поведінки через те, що він боїться покарання. Причина такої мотивації –
нерозуміння підлеглим суспільної необхідності статутної поведінки. Ця
мотивація є найбільш неефективною, такою, що ускладнює формування
дисциплінованості людини. Оскільки побоювання і страх не є сильним
мотивом дисциплінованості, особи з такою мотивізацією здійснюють значну
кількість дисциплінарних вчинків.
3. Конформна (наслідувальна) мотивація характерна для підлеглих, які
ще не усвідомили свого ставлення до вимог статутів і схильні в більшій мірі
підкорятися або наслідувати тим, хто на них має найбільший вплив. Їх
мотивація характеризується відсутністю гармонії, а поведінка не стійка і
піддається впливу соціально-психологічних чинників (як позитивних, так і
негативних).
4. Прагматична мотивація визначається намаганням підлеглого своєю
поведінкою добитися певних пільг, переваг і прихильності начальника.
Мотиви в основному – вузькокористні.
«2» і «4» типи мотивацій характерні для нижчого рівня
дисциплінованості, оскільки поведінка в цих випадках не визначається
усвідомленням підлеглими свого службового обов'язку. Це самий нижчий
рівень розвитку мотиваційної сфери, який при зникненні факторів, що їх
визвали, рано чи пізно, негативно впливає на поведінку підлеглих (коли
начальник впливає на підлеглого – підлеглий виконує його вимоги, коли ні –
веде себе відповідно до своїх потреб і потягів).
Виходячи з типів мотивації дисциплінованої поведінки можна визначити
такі рівні дисциплінованості особового складу:
1) Високий рівень. Він характеризується соціально-вагомими мотивами і
високим рівнем розвитку навичок і звичок дисциплінованої поведінки. У таких
підлеглих навички і звички дисциплінованої поведінки розвиваються в 4 рази
швидше, і вони в 3-5 разів менше скоюють порушень службової дисципліни (в
основному не грубих).
2) Середній рівень відповідає комфортній мотивації. Ставлення до своїх
обов’язків в цілому позитивне. Але сталість їхньої поведінки значно нижча, бо
вони зазнають значного тиску з боку тих, хто має на нього найбільший вплив.
3) Низький рівень дисциплінованості. Він характеризується низьким
рівнем розвитку соціально-вагомих потреб і мотивів, і домінуванням потреб і
мотивів самого низького рівня. (Потреби – переважно фізіологічні, мотиви –
слабо усвідомлені: потяг, хотіння).
Такі службовці частіше за всього допускають порушення службової
дисципліни (за своїм характером переважно грубі).
Отже, зовнішній бік дисциплінованості є похідним від її внутрішнього
боку та виявляється в виконавчих елементах поведінки особистості.
 Знання структури дисциплінованості дозволяє начальнику виробити
науковий підхід до її формування, ефективно використовувати в ході
навчально-виховного процесу, повсякденної служби весь комплекс засобів, які
він має в своєму розпорядженні. О.С. Макаренко справедливо розглядав
дисципліну, як загальний результат всієї виховної роботи, або як її продукт.

15.2. Теоретичні основи системи роботи по підтриманню дисципліни

і морально-психологічного забезпечення
Підтримка високої дисципліни в підрозділі забезпечується системою
навчання і виховання особового складу, всієї організації діяльності і життя
військ. Головна роль тут належить управлінській діяльності єдиноначальників
і вихователів.
Можна виділити два основних напрямки роботи по зміцненню
дисципліни: виховання дисциплінованості і управління поведінкою. Ці
напрямки мають однакову мету – забезпечити таку поведінку особового
складу, яка об’єктивно необхідна в умовах служби, але вирішують її по-
різному.
1. Об’єктом діяльності по вихованню дисциплінованості є особистість і
колектив, предметом – психіка особистості і психологія колективу, метою –
формування стійких особистостних якостей (позитивних рис спрямованості,
характеру, здібностей, а також знань, навиків і звичок дисциплінованої
поведінки), а також стійких соціально-психологічних якостей колективу. Це
виховання дисциплінованості з так званим «дальнім прицілом». Воно включає
до себе основні напрями виховання: національне, громадянсько-патріотичне,
моральне, соціально-правове, етико-професійне та інше. Основні заходи:
планова гуманітарна підготовка, професійне навчання і виховні заходи.
Корінні зміни в психіці особистості і колективу накопичується поступово,
протягом відносно великого часу, з використанням складної системи засобів і
методів психолого-педагогічного впливу. Результатом цієї діяльності є суттєві
зміни в знаннях, спрямованості, рисах характеру, навичках, звичках і
відношенні підлеглих до служби – тобто це формування дисциплінованості як
високого рівня розвитку особистості.
В цілому, найбільш ефективно це й напрям реалізується в умовах
тривалої професійної підготовки фахівців: у ВНЗ, на спеціальних курсах. У
зв'язку з скороченням термінів строкової служби і підбором службовців за
контрактом, цей напрям реалізується лише частково, і органічно доповнюється
МПЗ дисципліни та іншими складовими.
2. Управління поведінкою розраховано на більш короткий термін, на
забезпеченні дисциплінованої поведінки в процесі повсякденних завдань
служби. Для цього використовуються всі заходи по забезпеченню дисципліни:
організаційні, морально-психологічні, матеріально-побутові, тощо.
Об’єктом діяльності начальників тут є створення і підтримка
орієнтуючої основи поведінки особового складу у відповідності з статутами,
предметом – поведінка особового складу, їх психологічні стани і тісно
пов’язані з ними ситуаційні мотиви, методом-контроль і коректування
поведінки. Головним завданням тут є знайти такий вплив на кожного
підлеглого (навіть недисциплінованого) коли б він на перших порах хоча б
зовнішньо поступав дисципліновано в кожний даний момент часу. Що
стосується колективу, то тут поруч з підвищенням вимог до особового складу,
покращенням несення служби нарядом, відпрацюванням групових вправ
необхідно приймати міри по недопусканню групової скуки, конфліктів,
формувати здорову колективну думку, позитивні настрої і традиції, протидіяти
негативним думкам, настроям і традиціям і т.д. З часом справедливість і
необхідність виконання вимог начальника будуть усвідомлені підлеглим, а
поки в нього формуються навички й звички дисциплінованої поведінки – нові
динамічні стереотипи.
Управління поведінкою грає вирішальну роль в таких видах професійної
діяльності: навчально-службовій, несенні чергування, внутрішньої служби,
обслуговуванні техніки, зброї, самообслуговуванні і побуті (підтримка чистоти і
порядку в казармі, на території, турбота про свій зовнішній вигляд, і т.п.).
Але виховання дисциплінованості:
по-перше – значно посилює ефективність цієї роботи при її
безпосередньому виконанні;
по-друге – дозволяє з часом значно її удосконалити за рахунок
самовиховання.
При умовах правильної організації управління поведінкою і виховання
дисциплінованості вони органічно доповнюють один одного. Послаблення або
недооцінка одного з цих напрямків призводить до суттєвих втрат в загальній
роботі по зміцненню дисципліни.
Виховна практика і передовий досвід вчить, що в роботі по підтриманню
дисципліни найбільш ефективним є системний підхід. До основних компонентів
цієї системи належить:
1. Командно-організаційне забезпечення. Організація професійної
діяльності повинна бути добре продумана і скерована. Зміст, призначення цієї
роботи – виключення хаосу і невизначеності завдань, відповідальності і
повноважень всіх посадових осіб – це передумова успішності всієї роботи по
підтриманню дисципліни. Важливо також не допустити підміни
цілеспрямованої і скоординованої роботи по попередженню порушень
дисципліни заходами, по наведенню «зовнішнього лоску», коли внутрішні
причини проступків не вивчаються і прикриваються формальною і зовнішньо-
показовою роботою («показухою»).
В цілому, організаційне а також всі інші види забезпечення, як різновиди
управлінської діяльності, складаються з наступних основних функцій:
1) визначення мети і чіткого планування роботи;
2) організації взаємодії всіх виконавців, яка спирається на усвідомленна
кожним своїх повноважень і обов'язків;
3) розробці стимулів, які мотивують підлеглих;
4) ефективного контролю.
Крім того, будь який начальник, в межах своїх повноважень і обов'язків,
повинен на всіх етапах своєї діяльності вміти приймати найбільш обґрунтовані
рішення і долати комунікативні бар’єри (перешкоди у спілкуванні з
підлеглими)
З психолого-педагогічної точки зору, найбільш важливими функціями
командно-організаційної роботи по підтриманню дисципліни є:
а) чітке визначення повноважень і відповідальності всіх посадових осіб.
В ідеалі, повноваження певного начальника повинні відповідати його
відповідальності (і навпаки).
б) постійний вплив на формування мотивів (стимулів) діяльності
начальників всіх ступенів, а також їх підлеглих. Це потребує розробки системи
винагород (моральних і матеріальних) та їх вмілого і справедливого
використання.
в) постійний контроль за діяльністю підлеглих. Він повинен бути
ефективним і не дуже громіздким, бо може нанести шкоду іншим видам
діяльності службовців, визвати певний хаос.
Завдання такого контролю – з одного боку, не заважати підлеглим
працювати, а з іншого – не допускати значних відхилень у виконанні завдань
діяльності, своєчасно вносити корективи в планування, мотивування,
організацію, прийняття рішень, а також цілі: близькі і далекі. Більш детально
зміст організаційного забезпечення визначається статутами, наказами Голови
ДССЗЗІ і інших керівників. Але визначені функції існують в усіх видах
управлінської діяльності, є її стержневими компонентами.
2. Планова гуманітарна і професійна підготовка.
В ВНЗ головним, системо утворюючим елементом роботи по
підтриманню дисципліни є організований навчально-виховний процес. Саме
під час вивчення суспільних і професійно-орієнтованих дисциплін
формуються моральні, правові та професійні основи відповідальності і
дисциплінованості.
 3. Матеріально-технічне і побутове забезпечення. Воно значною мірою
впливає на психіку особистості і психологію колективу, бо незадоволеність
життєво-важливих потреб особового складу (в грошовому забезпеченні, в
побуті, в їжі, відпочинку) негативно впливає на формування
дисциплінованості, перш за все на психічні стани особистості і настрої
колективу.
Командно-організаційне і матеріально-технічне забезпечення складають
головні передумови ефективності управління поведінкою.
4. Безперервне морально-психологічне забезпечення, яке з одного боку
пронизує всі інші види забезпечення, а з іншого безпосередньо розраховане на
формування дисциплінованості особистості і дисципліни у колективі. Для
цього використовується весь арсенал засобів виховної роботи. На це
спрямовуються всі складові МПЗ діяльності особового складу. Перш за все це
стосується психологічного забезпечення, соціально-правової, культурно-
виховної і індивідуально-виховної роботи. Для цього принципи, методи і
прийоми виховання, виховної роботи і морально-психологічного забезпечення
повинен твердо знати і використовувати в своїй роботі кожний начальник
незалежно від його посади (бо вони мають об’єктивний характер).
Всі ці види забезпечення складають фундамент системи роботи по
зміцненню службової дисципліни. Крім цих складових до цієї системи також
входять дві підсистеми: попередження порушень дисципліни і оперативного
реагування:
1. Постійно діюча, відносно статична система попередження порушень
дисципліни – певного алгоритму дій посадових осіб, які передбачені
статутами, посадовими обов'язками і наказами начальників. Вона дозволяє
попереджати порушення дисципліни.
2. Підсистема оперативного реагування на зміни у стані дисципліни
(зростання кількості окремих порушень, тощо). Це дозволяє вносити певні
корективи у загальну роботу по зміцненню дисципліни.
Більш детальна регламентація роботи начальників підрозділу по
зміцненню військової дисципліни визначена в статутах і наказах Голови
ДССЗЗІ, начальників частин, підрозділів.
Так, з метою профілактики правопорушень, визначення реального стану
справ у підрозділах в частині (ТВУЗах, ВНЗ) створюється спеціальна група, на
чолі з заступником начальника, який готує пропозиції начальнику частини для
прийняття необхідних рішень щодо покращення роботи по зміцненню
дисципліни. В підрозділах розробляються плани-графіки індивідуальних бесід
з особовим складом на квартал. З метою систематизації, аналізу та обліку
інформації стосовно підлеглих всім керівникам запропоновано мати
педагогічні щоденники, тощо.
Ефективність всіх мір по дисциплінуванню особового складу підрозділів
базуються на наступних соціально-психологічних передумовах:
1. Сильної і морально здорової мотивації начальників всіх ступенів, їх
високої відповідальності за порядок в підрозділі.
2. Безумовно високому прикладі особистої дисциплінованості, якій
особливо знаходить прояв в керівництві підлеглими.
3. Морально і соціально зрілому авторитеті, який органічно поєднує
риси єдиноначальності і демократичності і не припускає надмірного
авторитаризму, або лібералізму. Велику шкоду авторитету командира надають
бюрократизм (бажання всіх тримати на відстані), чванливість (надмірна
важність), педантизм до дрібниць, які не узгоджуються статутами, резонерство
– схильність до нудних нотацій.
4. Професіональної, перш за все педагогічної майстерності начальника,
що забезпечує кваліфіковане вирішення всіх проблем, що виникають в справі
дисциплінування. Ця майстерність досягається за рахунок високого рівня
знань, а також навиків і вмінь творчо використовувати весь арсенал принципів
і методів педагогічного впливу вихователів на свідомість тих кого виховують,
з метою формування в них необхідних якостей і звичок дисциплінованої
поведінки.
Основними напрямками морально-психологічного забезпечення
дисципліни є:
- роз’яснення суті (службової дисципліни, законів, статутів, наказів
начальників;
- підтримання в підрозділах нормального морально-психологічного клімату;
- виховання високих морально-професійних якостей, свідомого ставлення до
виконання професійного обов'язку;
- формування розуміння необхідності підтримання статутного порядку;
- забезпечення взірцевості начальників всіх ступенів;
- вивчення та корегування соціально-психологічного клімату;
- вивчення та прогнозування соціально-психологічних процесів, профілактика
негативних проявів у поведінці особового складу, зняття психологічних
навантажень;
- оцінка соціальних умов служби, побуту та їх вплив на стан дисципліни;
- забезпечення соціально-психологічної адаптації молодого поповнення та
соціально-психологічне супроводження професійної діяльності особового складу;
- організація і проведення правової підготовки;
 - розробка методик та участь у проведенні професійного добору та
укомплектуванні підрозділів;
- вивчення, аналіз морально-психологічного стану та дисципліни в
підрозділах;
- систематичне проведення заходів, спрямованих на успішне виконання
завдань вартової та внутрішньої служб;
- навчання начальників всіх ступенів системному підходу використання
форм і методів роботи щодо зміцнення дисципліни та правопорядку.
В морально-психологічному забезпеченні дисципліни застосовують як
методи вивчення психіки особистості і психології колективу, так і загальні
методи і прийоми навчання і виховання. Складність завдань підтримки
службової дисципліни потребує також вмілого використання специфічних
методів індивідуально-виховної роботи і методів ефективної управлінської
діяльності (командно-організаційного, матеріально-побутового забезпечення).
Крім того, в роботі по зміцненню дисципліни використовуються специфічні
методи кожної складової морально-психологічного забезпечення службової
дисципліни:
 інформаційно-пропагандистської роботи;
 культурно-виховної, просвітницької роботи;
 соціально-правової роботи та ін.
Ці методи будуть розглядатися в наступних темах.
В морально-психологічному забезпеченні дисципліни розроблені також
методи, прийоми та засоби, що разом складають необхідні елементи системи
роботи начальника по підтриманню службової дисципліни (методи аналізу і
оцінки стану дисципліни, дисциплінарного проступку, ведення педагогічних
щоденників, тощо).
Важливою складовою морально-психологічного забезпечення
професійної діяльності і службової дисципліни є морально-психологічне
забезпечення внутрішньої служби.
Морально-психологічне забезпечення внутрішньої служби (вартової
служби, чергування тощо) проводиться у тісному зв’язку з роботою по
зміцненню дисципліни.
Основне завдання морально-психологічного забезпечення внутрішньої
служби:
 вивчення, оцінка, прогнозування морально-психологічного стану під
час підготовки й несення внутрішньої служби;
 досягнення високої морально-психологічної стійкості особового
складу й готовності до виконання завдань внутрішньої служби;
 забезпечення психологічної сумісності та злагодженості варт, нарядів,
змін;
 сприяння підвищенню активності в ході виконання поставлених
завдань несення служби;
 безпосереднє суспільно-політичне та службове інформування;
 попередження виникнення негативних психічних станів, конфліктів
серед особового складу;
 забезпечення точного виконання вимог законів та статутів, наказів
начальника;
 відновлення моральних, психічних і фізичних сил співробітників;
 організація відпочинку та дозвілля тих, хто залучається до несення
служби;
 турбота про безперервне забезпечення особового складу всім
необхідним для нормального несення служби;
 оцінка якості виконання завдань служби, моральна підтримка і
заохочення тих, хто найбільш добросовісно виконував свої обов’язки,
пропаганда їх досвіду.
З цією метою проводиться відповідна інформаційно-пропагандистська,
культурно-виховна, соціально-правова робота, а також психологічне
забезпечення.
Робота з морально-психологічного забезпечення вартової і внутрішньої
служби проводиться у 4 етапи:
Перший етап – вивчення індивідуальних соціально-психологічних
якостей співробітників з метою визначення рівня морально-психологічної
готовності до виконання службових обов’язків, а також виявлення так званої
потенційної «групи ризику». До групи ризику відносяться співробітники, які
мають обтяжену спадковість, сімейні проблеми, мали порушення поведінки
кримінального характеру, мають негативні показники після тестування та
соціометричного обстеження, мають серйозні відхилення, а також особи, які
характеризуються неврівноваженою поведінкою, схильні до конфліктів з
іншими тощо.
Другий етап – відбір співробітників, які можуть бути допущенні до
виконання завдань внутрішньої служби. Прийняття рішення щодо «групи
ризику» (куди і коли можна допускати до служби, не допускати, направити на
лікування тощо).
Третій етап – комплектування і коригування психологічно
збалансованих варт і чергових змін. Мета – підтримання у вартах і змінах
здорового морально-психологічного клімату, дисципліни і попередження
негативних психічних станів і конфліктів.
 Четвертий етап – морально-психологічне супроводження несення
служби. Проводяться усі заходи по морально-психологічному забезпеченні
служби (див. завдання морально-психологічного забезпечення внутрішньої
служби).

15.3. Основні елементи системи роботи начальницького складу

щодо підтримання дисципліни
Організація роботи щодо укріплення дисципліни в підрозділі залежить
від сукупності обставин, факторів та. умов життєдіяльності конкретного
підрозділу. Але є і загально визначені алгоритми та технології цієї роботи.
Можна виділити найважливіші системи (технології) роботи щодо зміцнення
дисципліни в підрозділі:
- планування і проведення заходів щодо навчання підлеглих начальників
формам і методам роботи по зміцненню дисципліни;
- об’єктивна оцінка стану дисципліни в підрозділі і морально-
психологічного стану особового складу;
- планування на підставі аналізу дисципліни та морально-психологічного
стану підлеглих конкретних виховних заходів;
- безпосереднє проведення запланованих заходів;
- аналіз ефективності проведених заходів;
- корекція планів виховної роботи щодо зміцнення дисципліни та
правопорядку.
Основні критерії оцінки стану дисципліни та ефективності системи
роботи, щодо її зміцнення:
По-перше, рівень професійної готовності підрозділу, результати
виконання покладених на нього завдань.
По-друге, ступінь підтримання в підрозділі порядку і відповідність його
законам, статутам і вимогам Голови ДССЗЗІ.
По-третє, взірцевість у дисципліні начальників всіх ступенів.
По-четверте, стан інформаційно-пропагандистської, організаторської,
соціально-правової, культурно-виховної та індивідуально-виховної роботи,
ступінь дієвості її форм і методів.
По-п’яте, ефективність і стан дисциплінарної практики начальників всіх
рівнів та інші критерії.
Ці критерії є також основними при оцінці стану виховної роботи в
частині (підрозділі) в цілому.
Методика аналізу дисципліни в підрозділі:
Аналіз стану дисципліни – це всебічний розгляд виконання особовим
складом підрозділу порядку і правил, встановлених статутами та іншим
законодавством України. Він включає комплекс питань, розглядаючи які
начальник робить висновки:
- про характер правопорушень;
- про категорії особового складу, які допустили правопорушення;
- про обставини, при яких скоєно порушення дисципліни або провину,
що пов'язані з нечітким виконанням вимог, статутів, наказів начальників;
- про причини, які призвели до того чи іншого порушення;
- щодо основних винуватців порушень.
На основі висновків начальник:
- намічає комплекс додаткових заходів щодо запобігання подібних подій
і грубих порушень дисципліни на перспективу;
- доводить до відома підлеглих начальників про необхідні заходи, віддає
розпорядження і сумісно із заступником з виховної роботи мобілізує актив
підрозділу на їх виконання;
- здійснює контроль (особисто, через своїх заступників) за дієвістю
намічених заходів, які втілюються в життя.
В систему аналізу стану службової дисципліни, входять:
- термін його проведення;
- категорії начальників, які залучаються до аналізу;
- методика аналізу та використання вихідних даних для його проведення;
- система обліку порушень.
Оцінка стану дисципліни – це судження начальника про хід виконання
особовим складом підрозділу, частини порядку і правил, встановлених
статутами та іншим законодавством України. При цьому, посадові особи, які це
роблять, керуються Дисциплінарним статутом та вимогами Голови ДССЗЗІ
України.
Аналіз проступку співробітника.
У мотивації протиправної поведінки співробітників переважають мотиви
імпульсивного і ситуаційного характеру, показного самоствердження, групової
поведінки, а також мотиви, які обумовлені користолюбством, вигодою,
помстою.
Розрізняють три групи факторів, які впливають на протиправну
поведінку службовців: соціальні, психологічні, біологічні.
Головну роль серед соціальних факторів, що впливають на формування
особистості співробітника-правопорушника, відіграють сім’я та вплив
соціально-негативного зовнішнього оточення. При цьому несприятливий
соціальний вплив справляють:
- виховання в неповній сім'ї;
- алкоголізм батьків;
 - аморальний спосіб життя батьків;
- систематичні конфлікти в сім'ї;
- злочинність серед батьків;
- неблагополучні матеріально-побутові умови;
- вплив неформальної групи з антисоціальними тенденціями.
Домінуючі інтереси та ідеали юнаків, які складаються під впливом
негативного сімейного і зовнішнього мікросередовища часто вступають у
протиріччя з етичними і правовими нормами суспільства, а в умовах служби
виявляються у вигляді правопорушень.
До психологічних факторів, які впливають на формування поведінки
службовця-правопорушника, слід зарахувати особливості характеру, коли
виявляється менша стійкість до несприятливого впливу специфічних
соціальних факторів, а також безпосереднього оточення.
Біологічні особливості особистості самі по собі не породжують
злочинності, але впливають на динаміку поведінки людини. В певних умовах
під час тривалої відсутності можливостей задовольнити важливі біологічні
потреби відбувається їх актуалізація з наступним формуванням пошукової
поведінки, яка спрямована на задоволення цих потреб. Ця поведінка може мати
протиправний характер.
При підготовці до всебічного вивчення проступку підлеглого начальникові
необхідно визначити:
1. На які запитання треба одержати відповіді?
2. Які дані про його особистість, стан та стосунки з товаришами по службі
доцільно враховувати в ході вивчення проступку?
3. Кого притягати для з’ясування обставин та суті проступку?
4. Яким чином, у який час та в якому місці можна провести діагностичну
бесіду з можливим порушником дисципліни?
Центральне місце у процесі вивчення проступку та соціально-психологічних
умов його скоєння займає морально психологічна характеристика. Вона
включає вивчення:
1. Мотиву та ступеню провини:
а) умисне, злісне порушення порядку служби;
б) необережність (халатність, недбалість, неохайність, забутливість та інше);
в) сильне душевне хвилювання (страх, обурення, образа, ображене почуття
честі та особистої гідності);
г) перевищення меж необхідної оборони;
д) незнання порядку служби в умовах, коли підлеглий повинен і може
вивчити відповідні вимоги.
2. Обставини, які пом’якшують провину:
 а) нечітке керівництво, помилки при постановці завдань та організацій
діяльності начальником;
б) безконтрольність, попускання, низька вимогливість, безкарність,
окозамилювання;
в) погано поставлене вивчення статутів, недоліки у правовій пропаганді;
г) слабка виховна робота у підрозділі, низька згуртованість колективу,
відсутність колективної думки, яка б засуджувала порушення дисципліни;
д) присутність у колективі негативних традицій, які підтримують дані
проступки.
3. Обставини, які збільшують провину:
а) проступок здійснюється не вперше;
б) порушення дисципліни мало місце під час виконання службових
обов'язків;
в) проступок був скоєний у нетверезому стані;
г) мала місце співучасть у груповому
проступку;
д) мали місце великі негативні наслідки проступку.
На основі морально-психологічної характеристики проступку начальник
визначає насліди проступку та реакцію на нього:
1. Кому і яку морально-психологічну шкоду було завдано, який вплив
справив проступок на стосунки порушника з товаришами по службі?
2. Психологічна реакція підлеглого на особисту провину: почуття
сорому, жалкування, страх перед стягненням.
3. Колективна реакція на проступок:
а) має місце засудження особовим складом чи ні?;
б) співчувають чи жаліють порушника дисципліни?;
в) може проступок стати прикладом для інших?
З проведеного аналізу дисциплінарного проступку, його наслідків та
реакції на нього начальник робить висновки для прийняття рішення.
До них можуть належати:
1. Серйозність даного порушення порядку (незначне, грубе, близьке до
правопорушення).
2. Причини проступку, в тому числі психологічні: неуважність, емоційна
нестійкість, соціальна несумісність, тощо.
3. За яких умов проступку можна було б уникнути? На кому лежить
провина за те, що він не попередив?
4. Які недоліки в системі дисциплінарної практики у вихованні даного
підлеглого виявив проступок. Який вплив і з якою метою треба здійснити на
цю людину? Що треба зробити для ліквідації негативних наслідків проступку?
 Вивчення та аналіз дисциплінарних проступків, соціально-
психологічних умов їх скоєння дозволяє начальникам отримати об’єктивну
інформацію про стан дисципліни в підрозділі, своєчасно виявити причини
негативних тенденцій в колективах, підготувати необхідні аналітичні дані для
прийняття рішення щодо зміцнення морально-психологічного стану та
проведення ефективної профілактичної роботи у підрозділі.

Висновки:
1. Головною психолого-педагогічною умовою підтримання дисципліни
серед особового складу є виховання особистої дисциплінованості
співробітників на основі глибокого усвідомлення ним свого обов’язку і
професійної відповідальності.
2. Підтримання міцної дисципліни серед особового складу потребує
системного підходу і всебічного організаційного, морально-психологічного і
матеріального забезпечення всіх сторін його діяльності.
3. Успішність роботи будь-якої посадової особи по зміцненню
дисципліни підлеглих залежить від його високих моральних і ділових якостей,
дотримання науково-обґрунтованої системи (технології) роботи по
підтриманню дисципліни і інших психолого-педагогічних умов.
 Тема 16. Гуманітарна підготовка і інформаційно-пропагандистська
робота в підрозділі.

16.1. Завдання, організація й методика гуманітарної підготовки.

16.2. Завдання, організація й методика інформаційно-пропагандистського
забезпечення.

Вступ
Вирішення завдань виховання особового складу ДССЗЗІУ зазначеною
мірою сприяє гуманітарна підготовка, яка є одним з головних предметів
навчання особового складу, основною формою виховання і невід’ємною
складовою інформаційно-пропагандистського забезпечення життєдіяльності
підрозділів.
Як предмет навчання, гуманітарна підготовка спрямована переважно на
реалізацію стратегічних цілей виховання в ДССЗЗІ – формування глибоких
патріотичних, моральних і політичних знань і переконань, як складова
інформаційного забезпечення – на формування постійної морально-
психологічної готовності особового складу до виконання завдань служби,
підтримання міцної дисципліни, тощо.
Метою вивчення даної теми є глибоко засвоєні курсантами основних
положень про завдання, організацію, методи, форми гуманітарної підготовки,
інформаційно-пропагандистського забезпечення у ДССЗЗІУ, а також
психолого-педагогічних рекомендацій щодо ефективного проведення занять і
виховних заходів.

16.1. Завдання, організації й методика гуманітарної підготовки

Гуманітарна підготовка, згідно з вимогами голови служби,
організується і проводиться з всіма категоріями співробітників, незалежно
від їх службового становища, специфіки завдань, що виконуються,
політичних поглядів та релігійних переконань. Навчання в системі
гуманітарної підготовки є обов'язковим.
Задачі гуманітарної підготовки:
- згуртування особового складу служби навколо ідеї розбудови
незалежної демократичної, соціально-правової української держави,
забезпечення безпеки України і захисту її інтересів;
- вивчення і забезпечення розуміння кожним співробітником
закономірності історичного процесу становлення української держави;
 - виховання у співробітників почуття любові до України, її народу,
культури, традицій, святинь, духовної і психологічної готовності захищати
Українську державу, виконувати свій службовий обов’язок.
- формування і розвиток у співробітників гуманітарного світогляду,
поваги до Конституції та законів України, особистих якостей, необхідних
для служби та подальшої успішної діяльності в громадському суспільстві.
- формування у співробітників міцних моральних і правових основ
свідомої самодисципліни, духу свідомого товариства, вірності кращим
професійним традиціям, тощо.
Організація гуманітарної підготовки:
Гуманітарна підготовка з особами рядового складу за контрактом
проводиться за програмою і тематичним планом один раз на тиждень, по дві
години у ранковий час.
Персональну відповідальність за стан гуманітарної підготовки та її
якість несуть особисто начальники підрозділів та їх заступники по роботі з
особовим складом.
На сучасному етапі сформувався певний системний підхід керівництва
підрозділу до забезпечення необхідного ідейно-теоретичного та
організаційного рівня гуманітарної підготовки особового складу. Він може
виступати у вигляді відповідного алгоритму діяльності начальника:
- вивчення вимог керівних документів з питань організації
гуманітарної підготовки, відповідних програмно-методичних посібників,
інструкцій, довідників, матеріалів;
- комплектування груп гуманітарної підготовки;
Групи комплектуються, як правило, у кількості 10-20 слухачів, по
категоріям.
Навчально-матеріальна база для занять з гуманітарної підготовки на
кожну групу включає:
• географічну карту України та політичну карту світу;
• указку;
• наочні посібники на кожну тему, що вивчається;
• конспект керівника групи;
• журнал обліку із списком слухачів;
• необхідну навчальну, методичну і довідкову літературу;
• папку для накопичення матеріалів періодичної преси з метою їх
використання при підготовці і проведенні занять.
Керівниками груп гуманітарної підготовки призначаються особи
начальницького складу підрозділу, або як виняток, прапорщики (з вищою
освітою), що мають високу ідейно-теоретичну підготовку та педагогічні
здібності і здатні творчо проводити заняття, забезпечувати якість засвоєння
слухачами програми гуманітарної підготовки.
Вони зобов’язані:
- знати керівні документи з гуманітарної підготовки, тематичні плани
занять на навчальний рік та керуватися ними;
- удосконалювати свою теоретичну і методичну підготовку, брати
активну участь в інструкторсько-методичних заняттях і семінарах з
помічниками керівників груп гуманітарної підготовки, які проводяться в
частині і в підрозділі;
- вести план конспекти розповідей і бесід;
- розробляти і затверджувати плани, бесіди і самостійної підготовки;
- проводити додаткові заняття зі слухачами, які відстають, а також з
найбільш складних тем у позаурочний час;
- піклуватися про стан навчально-матеріальної бази для занять в групі,
забезпечення слухачів засобами навчання, літературою, наочними
посібниками тощо;
- вивчати і регулярно застосовувати передовий досвід кращих
керівників груп гуманітарної підготовки, узагальнювати і пропагандувати
досвід відмінників навчання;
- використовувати всі можливості для формування та розвитку у
слухачів високого рівня національної свідомості та гідності, відносин
службового братерства;
- вести облік занять за встановленою формою;
- постійно аналізувати стан і ефективність гуманітарної підготовки у
групі, вносити конкретні пропозиції щодо розв'язання проблем, які
виникають;
- керувати роботою помічника групи гуманітарної підготовки;
Помічник керівника групи гуманітарної підготовки призначається з
числа найбільш підготовлених слухачів і відповідає за якість матеріально-
технічного забезпечення планових і додаткових занять, а також самостійну
підготовку слухачів.
- готувати силами слухачів наочні посібники до чергової теми;
- своєчасно доповідати керівнику групи гуманітарної підготовки про
стан та наявність наочних посібників, приладдя, необхідного для проведення
занять.
Методи гуманітарної підготовки поділяються на:
1) методи усного переказу (розповідь, пояснення, лекція);
2) методи обговорення навчального матеріалу (бесіда, семінар);
3) методи показу;
 4) практичні методи.
Основними методами проведення занять з особами начальницького
складу є лекція, показ, семінар. В окремих випадках, можуть
використовуватись і інші методи: розповідь, пояснення, бесіда (співбесіда),
перегляд тематичних кінофільмів та інше.
Методика проведення занять методами розповіді, бесіди, семінару
розглядалась в попередніх темах.
Разом з тим, методика проведення занять з гуманітарної підготовки з
особами рядового складу, враховуючи специфіку цієї категорії
співробітників, має свої особливості.
Особливості-проведення занять за методом «розповідь-бесіда»
«Розповідь-бесіда» – один із основних універсальних методів проведення
занять з гуманітарної підготовки, форма усного викладення навчального
матеріалу, яка включає діалог між керівником групи і слухачами.
Його основна мета – в живій і привабливій формі глибоко розкрити зміст
теми заняття, пов'язати її з життям і практичними завданнями, які стоять перед
колективом підрозділу.
Основна особливість «розповіді-бесіди»- створення у слухачів конкретних
уявлень про подію, явище, процес.
При цьому всі важливі висновки формулюються на прикладах, а теорія
подається через показ і аналіз подій, фактів поведінки особистостей, конфліктних
ситуацій та шляхів їх вирішення.
Під час занять керівник групи періодично звертається до слухачів із
запитаннями або висловлює запитання і сам відповідає на них. Це сприяє
пожвавленню викладення, кращому сприйняттю та засвоєнню матеріалу
слухачами.
При проведенні заняття методом «розповіді-бесіди» доцільно
дотримуватись таких рекомендацій:
1.У вступній частині показати значення теми, яка вивчається,
для слухачів, групи:
- за допомогою посилання на історичні та державні документи;
- через приклади, факти із життєвої ситуації, повсякденної діяльності
частини, підрозділу.
2. Вступ повинен бути не більше 4-5 хвилин. Після нього слід відразу
приступити до сутності проблеми або питання, яке розглядається.
3. При висвітленні матеріалу в ході занять необхідно
дотримуватись певних правил:
- якщо матеріал складний, потрібно уповільнити темп виступу, робити
паузи, частіше переходити до детального розбору та роз'яснення матеріалу:
 - там, де можливо, застосовувати чіткий структурний розподіл розповіді
(по-перше, по-друге, по-третє, по-четверте тощо);
- обов'язково в дохідливій формі розтлумачити складні поняття, терміни,
незнайомі іноземні слова;
- для кращого засвоєння матеріалу необхідно використовувати прийом
повтору, залучаючи до нього слухачів групи;
- активно використовувати історичні приклади, влучні прислів'я і
приказки, образні порівняння, епітети, а також приклади із життя свого
колективу, міста, місцевості, де дислокується частина.
Не рекомендується:
- переобтяжувати викладення матеріалу цитатами, цифровим матеріалом,
якщо той до того ж не підтверджений ілюстративно.
- захоплюватися складними, малозрозумілими для слухачів словами і
термінами:
- використовувати банальні висловлювання, штампи, різноманітні
діалектні, жаргонні слова та вирази;
- вживати довгі, складні за. конструкцією речення. Речення повинні мати
не більше 12-13 слів.
Особливо ретельно слід продумувати та застосовувати приклади, які
характеризують моральне обличчя службовця. Недостатньо назвати прізвище
відмінника або порушника. Слід показати його моральні якості, конкретні
заслуги або вчинки.
4. При залученні слухачів до «діалогу-бесіди» слід враховувати вимоги
до запитань, які у певній послідовності будуть ставитися перед аудиторією:
- Запитання повинно бути доступним, тобто таким, на яке слухачі можуть
відповісти на основі знань, якими ВОНИ володіють.
- Запитання повинні торкатися суттєвих сторін проблеми, яка
розглядається. Недоцільно ставити запитання, які вимагають від слухачів
однозначної відповіді або підштовхують їх на формальне завчання деталей,
фактів, подій.
- Запитання повинно бути простим, (тобто складатись з одного завдання).
Слід уникати здвоєних запитань, які ускладнюють розуміння їх слухачами.
- Запитання не повинні бути каверзними, провокаційними, тобто не
повинні спонукати слухачів-на неправильне рішення.
- Запитання повинні бути звернені, не до пам'яті («хто», «коли», «в
якому році»), а до мислення слухачів («чому», «для чого», «що витікає з... «,
«чим ви можете пояснити...» і т.п.).
- Слід уникати постановки загальних або випадкових запитань («хто
доповнить», «є бажаючі відповісти»). Бажаючих не знайдеться і бесіда буде
приречена на провал.
 Доцільно формулювати запитання так, щоб вони мали проблемний
характер, тобто домагатися, щоб для відповіді на них слухачі відчули
недостатність своїх знань і самостійно зайнялись їх поповненням.
При необхідності керівник сам дає пояснення на поставлене ним самим
або задане слухачами запитання.
У випадку, якщо керівник не готовий ґрунтовно відповісти на те або
інше запитання, потрібно відверто сказати, що в даний момент він не володіє
потрібними відомостями і, вивчивши питання, при першій нагоді дасть
пояснення його особовому складу.
5. Заняття методом «розповідь-бесіда» закінчується заключним словом
керівника групи. В заключному слові необхідно:
- підвести підсумки заняття; вивчання обговорення теми;
- дати правильне пояснення-питанням, з яких висловлювались
суперечливі та невірні думки;
- дати оцінку відповідям-слухачів, відзначити, позитиви і моменти й
недоліки в їх відповідях, доповненнях;
- поставити завдання на наступне заняття.
Однією З основних якостей хорошої «розповіді-бесіди» є лаконічність
викладення, тобто вміння коротко викласти максимальну за обсягом
інформацію.
Рекомендації щодо застосування на заняттях технічних засобів,
навчально-методичних та научних посібників.
В роботі з технічними засобами, наочними посібниками важливо:
По-перше, підібрати таку наочність, дидактичний матеріал (слайди,
кінофільми, схеми, графіки), які допоможуть розкрити зміст теми.
По-друге, потурбуватися про готовність приміщення, де проводяться
заняття, до застосування наочних посібників і технічних засобів.
Слід пам'ятати також, що:
- не можна механічно використовувати на занятті будь-які наочні
матеріали попередньо не ознайомившись з ними;
- надмірне насичення занять засобами наочності, може відволікати
слухачів від серйозної праці, тому що вони під час виступу керівника
починають розглядати схеми, плакати, діаграми, відволікаючись від предмета
розмови. Бажано демонструвати наочні матеріали в міру необхідності, згідно
з планом зайняття.
Методика підготовки занять з гуманітарної підготовки:
Для підготовки до заняття перш за все необхідно визначити його мету:
чого хоче домогтися керівник під час заняття. Після визначення мети заняття,
керівникові слід підготувати конспект, в якому необхідно:
 - виділити ключові ідеї запитання, якщо тема не може бути розкрита;
- скласти розгорнутий план заняття;
- визначити, який матеріал відібрати для розповіді-бесіди та тезисно
законспектувати його;
- продумати, які теоретичні поняття розкрити докладно, а які тільки
згадати або взагалі, не торкатися;
- продумати які приклади із життя підрозділу можна використати, як їх
проаналізувати;
- підготувати питання для залучення слухачів до активної розмови;
- з’ясувати для себе, до яких висновків теоретичного і практичного
характеру, підвести слухачів.
- необхідно пам’ятати, що конспект повинен бути зручним для
користування а аудиторії.
Для цього необхідно:
- виділити вузлові моменти-висвітлення теми;
- зробити необхідні позначки на поляк щодо застосування засобів
наочності, та технічних засобів;
- позначити, де привести приклади, де використати картки з цитатами
цифрами;
- намітити використання прийомів активізації уваги слухачів та їх
участі з бесіді;
- позначити моменти, які можна опустити через брак часу (якщо
доведеться відповідати на запитання слухачів);
Після того, як тези конспекту готові, необхідно підготуватися до ви
ступу перед аудиторією, а саме:
- представити і продумати хід заняття;
- уявно або уголос ''пройти» по конспекту, використовуючи зроблені
помітки, позначити виділені місця, заготовлені картки;
- уточнити час на висвітлення кожного питання.
Шляхи підвищення пізнавальної активності слухачів гуманітарної
підготовки:
1) Використання активних методів занять. Особливістю активних
методів навчання є те, що вони вирішують проблему забезпечення
ефективності навчання під час послідовного вирішення пізнавальних завдань
при методичній, контролюючій і корегуючій ролі викладача.
Основні види активних методів навчання, що можуть
використовуватись під час занять:
1. Розповідь-коментар перегляду тематичного кінофільму.
2. Діалогові розповіді:
 - проблемна розповідь;
- розповідь – консультація.
3. Активні методи проведення бесіди
- бесіда – дискусія;
- бесіда – дослідження;
- бесіда – «круглий стіл»;
- бесіда – взаємонавчання та інші.
4. Аналіз конкретної ситуації.
5. «Мозкова атака».
6. Професійні ігри (рольові тренінги).
7. Професійна консультація та інші.
2) Використання прийомів активізації пізнавальної діяльності слухачів
при проведенні занять традиційними методами:
1. Постановка проблемних запитань в ході заняття, а також на
самостійну підготовку. Проблемні питання повинні ретельно
обмірковуватись, ставитись вчасно, визначати головні проблеми (чи
підпроблеми), надавати логічну спрямованість міркуванням слухачів,
сприяти більш ефективному засвоєнню матеріалу.
2. Використання методу «запитання – відповідь» під час опрацювання
матеріалу.
3. Чітке формування цільової установки, актуалізація теми заняття,
питання, проблеми.
4. Визначення головної проблеми в навчальному матеріалі та
використання різного роду протиріч, які мають допомогти сформулювати у
слухачів розуміння шляхів вирішення цієї проблеми.
5. Використання прикладів, ілюстрацій, ситуацій з життя, опора на
практичний досвід.
Уміле використання прийомів, що привертає увагу слухачів до
головної суті питання. Через них може глибоко та рельєфно розкриватися
теорія питання.
Використання наочних засобів можна поділити на :
- засоби зовнішньої наочності (різноманітні карти, таблиці, макети,
малюнки, фотокартки, слайди, ілюстрації);
- засоби внутрішнього уявлення, що створюються у свідомості слухачів
за допомогою вербального впливу (впливу слова) і формуються в їх,
уявленні.
Наочність викладання теми допомагає значно підвищити обсяг і якість
засвоєння матеріалу.
 Прийоми, методи і форми активізації пізнавальної діяльності
забезпечують позитивний ефект, якщо пронизують всі взаємопов’язані
форми навчання, та використовуються творчо і комплексно.

16.2. Завдання, організація й методика інформаційно-

пропагандистського забезпечення.
Інформаційно-пропагандистське забезпечення – сукупність заходів
щодо впровадження гуманітарної політики держави в силових структурах і
спеціальних службах через систему інформації, патріотичного виховання
особового складу з метою формування у особового складу громадянської
свідомості та відповідальності. Цілі інформаційно-пропагандистського
забезпечення:
1. формування у особового складу, національної свідомості, виховання
на національно-історичних традиціях українського народу патріотизму,
вивчення історії України;
2. пропаганда духовної, історичної та культурної спадщини
українського народу, кращих зразків української культури, культур
національних меншин України;
3. проведення інформаційно-пропагандистських заходів і
роз'яснювальної роботи на підтримку державної політики в сфері
національної безпеки, формування суспільної думки в інтересах безпеки і
оборони держави;
4. впровадження інформаційної політики держави у Держспецзв’язку;
5. організація та здійснення протидії інформаційно-психологічному
впливу негативної інформації на особовий склад Служби;
Завдання інформаційно-пропагандистського забезпечення особового
складу підрозділу:
1. організація пропагандистської роботи щодо роз'яснення положень
Конституції України, законодавства, наказів і директив Голови ДССЗЗІ;
2. налагодження своєчасного забезпечення особового складу
періодичними виданнями, кіно-відео та радіоінформацією;
3. поліпшення ефективності використання у інформуванні особового
складу технічних і поліграфічних засобів.
Функції інформаційно-пропагандистського забезпечення:
1. Орієнтовна (знання про те, що відбувається навколо).
2. Мобілізуюча (націлює на подолання труднощів).
3. Виховна (пропаганди).
4. Просвіти (навчання).
5. Комунікативна.
 6. Контрпропаганди.
Форми інформаційно-пропагандистського забезпечення:
Форми інформування – усне слово, суспільно-політична інформація,
правова інформація, воєнно-технічна інформація, день інформування,
перегляд інформаційних телепрограм, прослуховування радіо новин, стінні
газети підрозділу, фотогазети, сатиричні газети, тощо.
Методи інформування – пояснювально-інформаційний, переконання,
демонстраційний.
Суспільно-політичне інформування проводиться:
1. з начальницьким і рядовим складом – не менше одного разу на
місяць, тривалістю 50 хвилин;
2. з курсантами – 2 рази на місяць по 30 хвилин;
3. з особами начальницького складу та працівниками ВНЗ – в системі
професійного навчання.
Тематика інформування планується, як правило, заступником
начальника частини з кадрового забезпечення. До проведення інформації,
днів інформування та інших інформаційних заходів залучаються підготовлені
начальники підрозділів і служб та виховних структур.
Ті, хто готується до проведення інформування, складають план-
конспект суспільно-політичної інформації, в якому відображається порядок
доведення необхідної інформації до особового складу, та основні положення,
цифри, факти, аргументи. План-конспект обов'язково затверджується
старшим начальником особи, яка готується до проведення інформації.
Дослідження показали, що більше 80% особового складу пріоритетним
джерелом інформації вважають телебачення та радіо, 75% постійно читають
періодичні видання.
В підрозділах склалась певна система кіновідеообслуговуванння;
телерадіообслуговування; бібліотечного обслуговування; забезпечення
особового складу періодичними виданнями; інформування через стінні
газети, тощо.
Кіновідеообслуговування.
Для організації кіно обслуговування особового складу клуби частин
обладнуються стаціонарною або напівстаціонарною кіноустановкою.
Підрозділи, які розташовані окремо від управління частини, забезпечується
кінопересувками.
З особовим складом організується робота навколо показу фільмів.
Форми цієї роботи: коротке вступне слово, бесіди про кінофільм,
обговорення тематичних показів кінофільмів (кінофестивалі, лекції,
кіновечори).
 Телеобслуговування.
Основна форма – колективний перегляд телепередач у підрозділах.
Організатором перегляду телевізора є начальник підрозділу та його
заступник по роботі з особовим складом.
Перегляд програм телебачення проводиться систематично у відведений
для цього час, а перегляд інформаційних передач передбачається
розпорядком дня.
Начальник підрозділу призначає відповідального за порядок
використання телевізора. Біля телевізора повинна бути відповідна табличка з
відомостями про відповідального та порядок роботи телевізора.
Радіообслуговування.
Основна форма – ретрансляція радіомовлення радіовузлами згідно з
розкладом їх роботи. Розклад роботи радіовузла погоджується з розпорядком
частини, програмою роботою радіостанцій і повинен забезпечувати
щоденне прослуховування інформаційних новин та інших передач
центрального радіомовлення особовим складом підрозділу.
Організація забезпечення газетами і журналами особового складу
підрозділу.
У підрозділах служби склалась певна система забезпечення частин і
підрозділів періодичними виданнями:
• індивідуальною для службовців і працівників служби;
• колективною (для народознавчих світлиць, санітарних частин, варт,
бібліотек);
• службовою, для створення довідкових комплектів, підготовки
аналітичних матеріалів.
У підрозділах, з метою оперативного і широкого розповсюдження
важливої інформації, можуть обладнуватись стенди «Сьогодні у світі», «По
рідній країні», вітрини з центральними газетами. У світлицях ведуться
підшивки газет та журналів.
Інформування через стінні газети.
Стінні газети в підрозділі випускаються це рідше одного разу на
місяць, а також до визначення дат у житті країни, служби, частини та
підрозділу. Фотогазети, сатиричні газети, листки слави, передового досвіду
випускаються за потребою.
Методика підготовки та проведення інформування особового складу.
 Інформування службовців проводиться згідно вимог керівних
документів, як правило, у складі підрозділу. Воно включається в розпорядок
дня та зазначається в розкладі занять.
Тематика інформацій визначається заступником командира частини по
роботі з особовим складом (кадрового забезпечення). Однак, начальник
підрозділу, на якого покладено проведення інформацій, може, узгодивши з
керівництвом частини, змінити тему, якщо виникла необхідність негайно
проінформувати особовий склад про якусь важливу подію, поставлену
задачу, роз'яснити їх суть.
Підготовка до інформування включає в себе:
1. Начерк попереднього плану виступу, який дає напрямок для підбору
матеріалу.
2.Підбір матеріалу (фактів і літератури за темою) та його вивчення,
відбір безпосередньо того, що стосується теми. Для цього потрібно
ознайомитися з відповідними публікаціями, виписати цифри та найбільш
показові факти, підібрати повчальні приклади із практики навчання і служби
особового складу, щоб пов'язати інформацію з життям підрозділу. Краще за
все підібрати незнайомі людям факти. В той же час, слід уникати
використання неперевірених фактів та непродуманих прогнозів. Цифр
потрібно підбирати небагато, але такі, які б працювали на тему інформації та
подавалися у порівнянні з чим-небудь.
3. Складання плану свого виступу (краще за все – розгорнутого) з
логічною побудовою основних думок та доказів.
4. Написання тез або повного тексту виступу з повними висновками.
5. Осмислення того, як цікавіше і переконливіше викласти матеріал,
доцільніше використати ті чи інші посібники або технічні засоби.
Підготовка може завершитися репетицією, програванням своєї
майбутньої інформації.
Проведення інформації, як правило, здійснюється методом розповіді,
коли висвітлюється зміст теми, а потім даються відповіді на запитання. Але
бувають випадки (особливо, якщо інформація торкається питань
життєдіяльності підрозділу), коли вона може проводитись у формі бесіди.
Тоді не тільки висвітлюється матеріал, але і застосовується звернення до
присутніх із запитаннями, вислуховується їх думка.
Велике значення має початок інформації. Мета його – привернути
увагу до теми. Тому його слід побудувати на яскравому прикладі,
повідомленні цікавого факту, на цитаті. Якщо відчувається зайве
хвилювання, то потрібно вивчити виступ напам'ять, що дозволить
заспокоїтися та приступити до висвітлення матеріалу.
 Під час інформації потрібно намагатися, щоб думки були
послідовними, логічно пов'язані одна з одною. Варіанти висвітлення бувають
різними. Можна викласти основні думки і факти за темою, а потім запросити
присутніх висловитися. Можна спочатку зачитати яку-небудь статтю, а потім
розгорнути розмову навколо неї.
У будь-якому випадку треба дотримуватись принципу правдивості і
достовірності поданої інформації, її об’єктивної, неупередженої і
обґрунтованої оцінки.
Об’єктивною основою для таких оцінок повинні бути не емоції і
почуття, а перевірені знання (факти і аргументи). Важливими орієнтирами в
правильності відповідей повинні бути: Конституція, закони України,
Присяга, а правило – завжди виходить з інтересів загальної справи
співробітників – служінні Вітчизні, обов’язку перед українським народом.
Під час бесіди можуть виникнути різні судження та гострі запитання.
Не ухиляйтесь від них, а по можливості допоможіть розібратися в цьому
питанні (якщо відсутня готова відповідь, то пообіцяйте розібратися в цьому
питанні, а потім обов'язково повідомте відповідь).
Не слід перетворювати інформацію у службову нараду або інструктаж.
Тут недоречні безапеляційні повчання, набридливі настанови. Слід всіляко
залучати до розмови присутніх, задаючи такі запитання, які примушують
думати, шукати відповідь, сперечатися.
Такі запитання потрібно ставити особливо в той момент, коли в
аудиторії наступає так званий ефект розпорошеної уваги. Щоб її відновити
можна також змінити тон або темп висловлювання.
Матеріал слід висвітлювати у легкодоступній для розуміння формі,
простою розмовною мовою з використанням яскравих прикладів, цікавих
фактів і цифр, прислів'їв та приказок. При цьому треба пам'ятати, що зміст
матеріалу інформування повинен бути адаптованим до рівня слухачів.
Наприклад, для підлеглих осіб начальницького складу – носити аналітичний
характер, для осіб рядового складу – пояснювально-ілюстративний.
Не доцільно підміняти інформацію читанням газети, якщо є
необхідність щось зачитати, то це потрібно супроводжувати відповідним
коментарем. Для підтримання уваги й підвищення зацікавленості можна
використовувати карту, схеми та інші наочні посібники, технічні засоби. При
цьому треба дотримуватись міри, заздалегідь продумувати послідовність їх
застосування, не вивішувати усі посібники відразу, тому що це відволікає
увагу слухачів.
Завершувати інформацію слід коротким повідомленням та
практичними висновками, які носять орієнтуючий і мобілізуючий характер.
 Безумовно, шаблону в проведенні інформації немає і бути не може. Але
загальні вимоги до неї є. Необхідно:
• прагнути до того, щоб людям було цікаво;
• розпочинати із сутності питання;
• будувати інформацію так, щоб вона мобілізувала, допомагала краще
виконувати службові обов'язки.
І ще одна вимога. Той хто проводить інформацію повинен бути охайно
одягнений, вміти тримати себе (недоречні як надмірна нерухомість, так і
підвищена жестикуляція) і, що дуже важливо – пунктуальний.
Останнє стосується організаційного боку справи, який має велике
значення для проведення інформації. Потрібно домагатися, щоб вона завжди
розпочиналась своєчасно, згідно розпорядку дня, забезпечувалось наявністю всіх
співробітників, які не зайняті по службі, заздалегідь готувалось місце для
проведення.
В повній мірі основні елементи підготовки й проведення інформація у
стаціонарних умовах придатні для їх організації на навчаннях, польових
заняттях, полігонах. В останньому випадку вони нерідко є єдиним джерелом
інформування особового складу про події, які відбуваються.
Особливості організації інформації в польових умовах:
• скорочення часу на підготовку та проведення;
• збільшення кількості інформації, які проводяться (інколи декілька
разів на добу);
• зміни у складі аудиторії (неможливість зібрати підрозділ у повному
складі інколи примушує проводити інформування в екіпажах обслугах,
відділеннях, при пересуванні на автомобілях).

Висновки:
1. Гуманітарна підготовка є одним з головних предметів професійного
навчання, і одночасно, основною формою виховання і інформаційно-
пропагандистського забезпечення життєдіяльності особового складу.
2. Інформаційно-пропагандистського забезпечення виступає важливою
складовою в системі виховної роботи, є одним з вагомих засобів формування
особового складу високих моральних якостей, почуття любові до України, її
народу, культури, тощо.
3. Ефективність гуманітарної підготовки і інформаційно-
пропагандистського забезпечення у підрозділі, цілком залежить від
оволодіння кожним начальником методикою і передовим досвідом
проведення занять і виховних заходів з особовим складом.
 Тема 17. Культурно-виховна і соціально правова робота в підрозділі

17.1. Культурно-виховна, просвітницька робота в підрозділі: планування,

організація та методика.
17.2. Соціально-правова робота. Завдання, напрямки, організація та методи.

Вступ
Досягнення цілей виховання і морально-психологічного забезпечення
професійної діяльності особового складу Держспецзв’язку в значній мірі є залежним
від дієвості культурно-просвітницької і соціально-правової роботи.
Засвоєння даної теми дозволить курсантам отримати знання що необхідні для
організації та проведення соціально-правової, культурно-просвітницької роботи з
підлеглими під час майбутньої служби в якості курівників особового складу.

17.1. Культурно-виховна, просвітницька робота в підрозділі:

планування, організація та методика.
Культурно-виховна, просвітницька робота забезпечує формування у особового
складу високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірність
традиціям українського народу і задоволення його етичних потреб через
впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля.
Культурно-виховна, просвітницька робота в підрозділі – це система заходів, які
проводять начальники усіх ступенів, фахівці в галузі виховання та мистецтва, актив
підрозділу по культурному вихованню, просвіті, задоволенню духовних потреб і
організації дозвілля особового складу.
Культурно-виховна, просвітницька робота – це важлива складова виховної
роботи та морально-психологічного забезпечення особового складу підрозділів у
повсякденних умовах, так і у воєнний час.
Основні напрямки культурно-виховної й просвітницької роботи:
1. Впровадження комплексу культурно-просвітницьких заходів у системі
виховання, а саме: організація національного правового, професійного, патріотичного,
морального, естетичного, економічного, фізичного виховання, керівництво діяльністю
закладів культури (клубом, бібліотекою тощо);
2. Виховання особового складу на кращих національно-історичних і
патріотичних традиціях українського народу, формування в них позитивного
становлення до служби, громадянського виховання;
3. Організація дозвілля особового складу, створення та розвиток самодіяльної
художньої творчості у частинах та підрозділах, сприяння подальшому розвитку
української культури, культур національних меншин України;

326
 4. Організація та розвиток шефських стосунків частин з регіонами України,
колективами громадянських та професійних об’єднань, навчальних закладів, творчим,
просвітницьким та ветеранськими організаціями.
Культурно-виховна, просвітницька робота виконує цілу низку важливих
соціально-виховних функцій:
1. Просвітницька функція – пропаганда духовної спадщини, історії України,
загальноосвітніх, наукових, професійних, етичних, естетичних, правових і технічних
знань;
2. Культурно-виховна функція – прилучення до літератури, мистецтва кращих
надбань української та світової культури, розвиток естетичних почуттів і смаків,
усвідомлення особистістю вимог службового і загального єтикету.
3. Розвиток творчих дарувань – створення сприятливих умов для розкриття і
розвитку творчих здібностей і талантів;
4. Формування суспільної думки – згуртування службових колективів, створення
і підтримання здорової морально-психологічної обстановки в процесі духовно
спілкування;
5. Інформаційно-комунікативна – духовне зближення різних за категоріями,
віком, національністю, освітою людей, адаптація співробітників до умов служби;
6. Регулятивна функція – вплив на світогляд, переконання, норми моралі і
соціальну поведінку особистості та колективів;
7. Організація змістовного дозвілля – організація фестивалів, концертів, вистав,
вечорів відпочинку, роботи гуртків, клубів за інтересами, туризму і екскурсій,
бібліотечного, кіно, відео, радіообслуговування.
Методика культурно-виховної і просвітницької роботи – це система прийомів і
способів впливу на свідомість і почуття особистості у властивих культурно-виховній
роботі формах в конкретних умовах з метою виховання, просвіти, культурно-
естетичного збагачення особового складу.
Методи культурно-виховної і просвітницької роботи – це способи впливу на
свідомість, почуття і поведінку людей, залучення їх до суспільно-корисної діяльності.
В культурно-виховній і просвітницькій роботі широко використовуються методи
педагогіки, агітації та пропаганди, а також методи сумісної діяльності і колективної
творчості.
Поряд з методами виховання, таким як переконання, приклад, змагання,
навіювання, примус, спонукання, осудження тощо, застосовуються методи
інформування, методи самодіяльної творчості, активізації творчих сил.
Форми культурно-виховної і просвітницької роботи – це організаційне
поєднання засобів та методів впливу, а також людей за ідейно-тематичним задумом
заходу. Це організаційний бік існування і вираження змісту. Поряд з художніми
формами організації самодіяльної творчості, використовуються форми агітаційно-
пропагандистської діяльності.
 Форми культурно-виховної і просвітницької роботи поділяються:
а) за складом учасників на: індивідуальні, групові (гурткові), масові;
б) за формами, що використовуються, на комплексні і прості.
Комплексні характеризуються складністю структури, різноманіттям методів і
засобів, що використовуються. До них відносяться:
 тематичні вечори (ранки), читання;
 вечори відпочинку;
 усні журнали;
 школи культури;
 вечори запитань та відповідей;
 вечори вшанування;
 технічні вечори;
 вікторини;
 кінофестивалі, кінолекції, кіновечори;
 огляди і конкурси художньої самодіяльності;
 клуби веселих і кмітливих;
 гуртки художньої самодіяльності;
 проведення виставок;
 ритуальні дії тощо.
Прості форми – ті, які розкриваються за допомогою якогось одного засобу,
одного методу. Це:
 лекції;
 розповіді;
 бесіди;
 диспути;
 зустрічі;
 мітинги.
Планування культурно-виховної і просвітницької роботи у підрозділі.
Важливою умовою підвищення дієвості культурно-виховної, просвітницької
роботи на хід професійної підготовки, виховання стійких високосвідомих
професіоналів-патріотів є системний, всебічний підхід до її планування.
Добрий план – це організаційний початок, перша відзнака діловитості в роботі.
Він допомагає краще розподілити сили, час, охопити всі сторони культурно-
просвітницької діяльності.
В практиці культурно-виховної і просвітницької роботи та організації дозвілля в
частині (у вузлі, центрі) існує певна система поточного, оперативного (цільового)
планування.
 Поточне планування включає:
1. Комплекс заходів культурно-виховної і просвітницької роботи в плані
виховної і соціально-психологічної роботи з особовим складом частини (вузла,
центру) на місяць і на рік;
2. В підрозділах – власні плани на основі витягів з планів виховної роботи
частини. Вони враховують:
 найбільш важливі події, які відбуваються в країні, Держспецзв'язку;
 завдання, що вирішує підрозділ (чергування, тактичні заняття, виїзд в
навчальний центр, несення вартової служби, підготовка до підсумкової перевірки
тощо);
 пропозиції співробітників, їх інтереси і культурні запити;
 заходи щодо розвитку самодіяльної творчості, відпочинку особового складу.
Досвід свідчить, що в цей план доцільно включати заходи по розділам:
1. Ідейне, моральне, правове, професійне виховання;
2. Заходи, що сприяють вирішенню завдань професійної та гуманітарної
підготовки;
3. Власне культурно-виховні, просвітницькі заходи;
4. Організація дозвілля:
5. Оформлення наочної агітації;
6. Організаційні питання тощо.
Керівними документами Держспецзв’язку передбачено визначення ,
затвердження у розкладі дня частин (підрозділів) часу для проведення виховних
заходів – виховної години.
Виховна година включає в себе різні заходи виховної, переважно культурно-
просвітницької і соціально-правової роботи. Вона проводиться:
 з особами рядового і начальницького складу (центрів, груп і окремих
підрозділів) два рази на тиждень у робочий час тривалість 50 хвилин;
 з працівниками ВНЗ – один раз на місяць тривалістю 50 хвилин;
 з курсантами – два рази на тиждень у вечірній час тривалістю 50 хвилин.
Оперативне (цільове) планування включає планування, планування культурно-
виховної та спортивно-масової роботи з особовим складом на передвихідні, вихідні та
святкові дні, щодо святкування певних державних і історичних дат (подій).
В плані проведення вихідних, святкових та неробочих днів (зокрема у ВНЗ)
передбачаються наступи розділи:
1. Культурно-масові, просвітні заходи.
2. Спортивно-масові заходи.
3. Організація дозвілля з особовим складом який знаходиться у відриві від
частини, підрозділу.
 4. Забезпечення дотримання заходів безпеки.
Після затвердження плану вихідних, святкових та неробочих днів
розпочинається етап по підготовці та проведенню запланованих заходів.
У передвихідний день (суботу) як правило проводиться:
 інструктаж особового складу по заходах безпеки;
 парко-господарський день за окремим планом;
 підведення підсумків парково-господарчого дня;
 перегляд телепрограми УТН.
Планування і проведення заходів в неділю пов'язується із знаменними датами і
подіями в історії держави, області, району, міста, в яких дислокується частина
(підрозділ), а також датами і подіями в житті частини (підрозділу) та завданнями, які
вирішуються у вихідний день (неділю проведення).
Культурно-просвітні заходи.
Культурно-просвітні заходи плануються і проводяться під керівництвом
заступника керівника з виховної роботи, начальників виховних структур. Час для
проведення культурно масових заходів, виховних годин визначається розпорядком дня
і планами вихідних днів, які затверджуються начальником частини. Тематика заходів
повинна відповідати вимогам керівних документів і пов'язуватись з життям частини
(підрозділу).
Основні формами роботи при проведенні культурно-масових заходів:
 лекції, бесіди, диспути;
 тематичні вечори та ранки;
 літературно-художні та музичні конференції, читацькі конференції;
 обговорення художньої і публіцистичної літератури;
 вшанування ветеранів, співробітників, державних діячів;
 творчі зустрічі з працівниками культури, музеїв;
 відвідування історичних місць, місць бойової слави, пам'ятників і меморіалів
борцям за свободу і незалежність українського народу;
 вікторини і конкурси;
 кінолекторії (кіно-, відеолекторії).
Години відродження (патріотичного виховання).
Година відродження проводиться у ранковий час в неділю, або у святковий день
з метою пропаганди духовної, історичної та культурної спадщини українського
народу, сприяння подальшому розвитку української культури; ідейно-теоретичних та
правових основ української державності, історичної закономірності утвердження
незалежності Української держави.
Тематика годин відродження планується завчасно і повинна пов'язуватись з
історичними подіями, знаменними датами, державними і релігійними святами
протягом місяця, який триває.
 Перегляд телепрограми «Наше військо» та інших телепрограм, які мають
виховну спрямованість.
Перегляд цієї та інших телепередач мас проводитись під керівництвом
відповідальної посадової особи і після закінчення кожна програма може
обговорюватись співробітниками. Така регламентація роботи телевізора (відеотехніки)
у підрозділі має свій сенс. За висновками багатьох фахівців, сумарний вплив засобів
масової інформації (телебачення, відеоапаратура, «Інтернет», періодичні видання
тощо) значно перевищують можливості виховної роботи, особливо коли вона
проводиться традиційними методами. Засоби масової інформації (ЗМІ) можуть як
сприяти, так і протидіяти реалізації цілей і завдань виховання. Нажаль, арсенал
телепрограм, які мають освітній та виховний характер в українському телебаченні
дуже малий. Те ж саме стосується і періодичних видань.
Начальник особового складу повинен уважно стежити, щоб будь-який засіб
колективної інформації не перетворився із засобу об’єктивного інформування ,
просвіти і виховання особового складу в рупор деструктивної для країни і служби
ідеології, руйнування суспільної моралі тощо. Зрозуміло, співробітник в вільний час
має право на перегляд будь яких телевізійних програм, але з метою виховання
особового складу начальник-вихователь має право і зобов’язує організовувати
колективний перегляд тих телепрограм, які мають велике освітнє і виховне
навантаження (з історії України, безпеки і оборони, права, культури, техніки, моралі
тощо), надають найбільш об’єктивну інформацію про події в Україні та світі і
протидіяти, на скільки це можливо, використанню колективних засобів масової
інформації в підрозділі для перегляду телепрограм (відеофільмів), які мають
аморальний, деструктивний, а інколи і антидержавний характер (особливо, коли це
робиться неукраїнськими ЗМІ). В разі виникнення таких випадків начальник повинен
зробити все можливе для надання підлеглим об’єктивної інформації про ті чи інші
політичні події і рекомендувати переглядати ті телеканали, які дають найбільш
об’єктивну і обґрунтовану інформацію (можна провести спеціальне політичне
інформування).
Спортивно-масові заходи.
Спортивно-масові заходи плануються, організовуються і проводяться під
керівництвом начальника фізпідготовки і спорту частини або інших начальників. В
плані вихідного, святкового та неробочого дня повинно бути передбачено не менше 3
годин на спортивно-масову роботу та заняття фізкультурою і спортом. Для проведення
спортивно-масових заходів окремо складається план, завчасно готується необхідне
майно для їх проведення та нагородження переможців спортивних змагань.
Спортивно-масові заходи повинні проводитись за відповідного медичного
забезпечення.
Планування окремих заходів (вшанування ветеранів, видатних людей,
тематичних вечорів, усних журналів, читацьких конференцій, кінолекторіїв тощо). В
цих планах передбачається:
  елементи підготовки заходу (створення організаційної групи, інструктаж,
розподіл обов'язків);
 детальна програма і послідовність проведення;
 добір та запрошення виступаючих;
 забезпечення наочними посібниками, ілюстраціями., технічними засобами;
 організація виставок, розважальних програм тощо;
 створення макету афіші, запрошення;
 оголошення.
Основним осередком патріотичного, культурно-естетичного виховання та
організації дозвілля особового складу в частині є клуб. Він являється методичним
центром культурно-виховної, просвітницької роботи, місцем проведення комплексу
культурно-просвітницьких заходів, розвитку самодіяльної художньої творчості,
формування високої духовності, атмосфери порозуміння, злагоди, товариських,
дружніх взаємин між співробітниками різних категорій, національностей,
віросповідань, політичних переконань засобами культури.
Важливу роль в культурно-виховному забезпеченні особового складу відіграють
бібліотеки частин, які є культурно-просвітницьким закладом, призначеним за
допомогою книги та інших творів друку впливати па виховання, навчання,
формування наукового світогляду, підвищення культури і загальної освіти особового
складу.
Клуб і бібліотека, під керівництвом заступника начальника частини (з виховної
роботи тощо), повинні подавати організаційно-методичну і матеріально-технічну
допомогу підрозділам в організації заходів культурно-виховної, просвітницької
роботи, дозвілля і художньої самодіяльності, оформленні наочної агітації,
забезпеченні та експлуатації технічних засобів виховання.
Центром культурно-виховної і просвітницької роботи та організації дозвілля є
народознавча світлиця.
Для неї відводиться краще, просторе та світле приміщення, яке повинно
відрізнятися від інших приміщень своїм яскравим, художнім оформленням і
затишком, змістовною наочною агітацією, забезпеченням технічними засобами
виховання, меблями та квітами.
Народознавча світлиця – засіб культурно-виховної просвітницької роботи у
підрозділі (підрозділах).
Народознавчі світлиці використовуються для:
 організації та проведення основних лекційних форм просвітницької, військово-
патріотичної, правової роботи з особовим складом підрозділу;
 організації дозвілля співробітників за інтересами, проведення змагань з
настільних ігор, написання листів додому, перегляд телепередач, ознайомлення з
останніми подіями в державі та світі, створення умов для розширення
загальноосвітнього рівня співробітників;
  створення шляхом невимушеної обстановки умов для психологічного
розвантаження співробітників;
 проведення тематичних заходів (зустрічей з ветеранами служби, науковцями,
діячами культури та мистецтва, вечорів запитань та відповідей, усних журналів,
читацьких конференцій).

Вимоги до оформлення народознавчої світлиці:

Зміст повинен висвітлювати етапи історії України та ДССЗЗІ, традиції, звичаї та
побут українського народу, боротьбу за свободу і незалежність, сучасні проблеми
розбудови держави і Збройних Сил, різні боки життя підрозділу тощо.
В народознавчій світлиці обов'язково оформлюються наступні основні тематичні
стенди (комплекси стендів):
1. «Україна – незалежна держака»;
2. «Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації»;
3. «Повсякденна діяльність підрозділу»;
4. «Від сивої давнини до наших днів»;
5. «Історія Урядового зв’язку (українського війська)», «Україна у полум'ї війни»,
«Україна – моя Батьківщина», «Край, в якому ти служиш».
Загальне керівництво роботою народознавчої світлиці здійснює відповідний
заступник начальника частини (підрозділу) з виховної роботи (роботи з особовим
складом тощо), а де він не передбачений – офіцер (прапорщик), призначений
командиром. Він відповідає за оформлення, зміст наочності та роботу ради
народознавчої світлиці.
Для організації повсякденної роботи світлиці, проведення культурно-
просвітницьких заходів на зборах особового складу підрозділу обирається рада
народознавчої світлиці в кількості 3-5 чол. з числа найбільш дисциплінованих
співробітників, які мають навички організації культурно-виховної роботи, художні
здібності та схильність до цієї роботи. Це можуть бути активісти художньої
самодіяльності, художники-аматори, редактори стінних газет, спорт організатори,
позаштатні бібліотекарі підрозділів тощо.
На засіданні ради обирається голова народознавчої світлиці.
Робота ради організується згідно плану роботи народознавчої світлиці па місяць,
який затверджується заступником командира підрозділу з виховної роботи та
вивішується в приміщенні народознавчої світлиці разом з графіком чергування членів
ради по світлиці.
Обговорення кінофільмів.
Обговорення фільмів – оперативна форма роботи з особовим складом, яка
дозволяє співробітникам з'ясувати зміст фільму, виразити своє ставлення до його
проблем, вчинків його героїв, дозволяє зробити виховну роботу більш переконливою і
наочною.
 Після перегляду фільму починається широкий обмін думками, а в кінці керівник
підводить підсумки обговорення, відповідає на запитання, що виникли. Якщо при
обговоренні виникли розбіжності з деяких питань, необхідно аргументовано і
переконливо довести правильність одних та помилковість інших думок.
Вечори техніки.
Проводяться в частинах і підрозділах з метою пропаганди тих чи інших зразків
техніки і озброєння, її можливостей і правил експлуатації.
Часто вони проводяться в спеціальних класах і автомобільних парках.
Однією з особливостей вечорів техніки є те, що в ході їх проведення
організується показ зразків техніки, прийомів їх застосування з відповідними
поясненнями.
Вікторина.
Вікторина (від латинської – Victoria – перемога) – це вид гри, під час якої
співробітникам пропонується відповісти на ряд питань. Як правило, у грі приймає
участь декілька команд. Створюється незалежне журі, яке оцінює відповіді учасників
вікторини та веде облік оцінок.
Мета вікторини – в живій, цікавій формі нести пізнавальну інформацію,
стимулювати співробітників до опанування необхідних для служби знань.
Проведення вікторини включає в себе три періоди: підготовчий, безпосередньо
проведення вікторини, підбиття підсумків. Під час підготовчого періоду формується
ініціативна група, визначається тема вікторини і доводиться до всіх учасників
вікторини не пізніше 10-15 діб до проведення заходу;
Розробляються питання і сценарій проведення вікторини; готується необхідне
матеріально-технічне забезпечення; відпрацьовується методика і критерії оцінки
відповідей па питання; підбирається журі, як правило у складі 3-5 чоловік;
підбирається ведучий вікторини; готується місце проведення вікторини. Проведення
вікторини починається з короткого виступу ведучого, в якому нагадується порядок і
умови проведення заходу.
Після завершення вікторини визначається команда – переможець. Організується
заохочення тих співробітників, які продемонстрували високу особисту підготовку.
Конституція України законодавче закріпила право громадян України на
відпочинок. Відпочинок – це, в першу чергу, наявність вільного часу, уміння
правильно і змістовно організувати свій вільний час, спрямовувати його на
багатосторонній розвиток особистості, її здібностей. Уміння продуктивно
використовувати вільний час характеризує рівень цивілізованості суспільства і
соціалізації особистості.
Вільний час повинен використовуватись продуктивно і цілеспрямовано. Якщо
він використовується бездумно, то може перетворитись із союзника в недруга,
наносити шкоду як особистості, так і суспільству в цілому.
Організовуючи роботу у передвихідні, вихідні та святкові дні, слід виходити із
принципу безперервності, цілеспрямованості та системності виховного процесу. Тому,
проводячи культурно-виховну, спортивно-масову роботу та організовуючи дозвілля
особового складу, слід вирішувати такі завдання:
 створення умов для зняття психологічного навантаження після несення служби
протягом тижня;
 створення умов для самореалізації та задоволення духовних, творчих та
культурно мистецьких потреб співробітників та членів їх сімей;
 залучення до організації дозвілля всіх категорій особового складу та членів їх
сімей;
 створення позитивної психоемоційної мотивації та спрямованості на
виконання завдань служби.
Таким чином культурно-виховна, просвітницька робота виконує важливі функції
по формуванню у особового складу високої духовної культури і моральних якостей,
громадянсько-патріотичних почуттів і любові до культури українського народу.
Обов’язок кожного начальника – знати її завдання і методику, вміти організовувати і
проводити виховні заходи.

17.2. Соціально-правова робота: завдання, напрямки, організація і методи

Соціально-правова робота передбачає здійснення соціально-правових,
інформаційних, організаційних заходів щодо сприяння співробітниками ДССЗЗІ,
членами їх сімей у реалізації встановлених законами України, іншими нормативно-
правовими актами прав, свобод і соціальних гарантій, одержанні ними соціальної
допомоги та відповідних компенсацій, створенні у колективах соціальних умов, які
забезпечили їх нормальну життєдіяльність, сумлінне ставлення до виконання
покладених на них функціональних то службових обов’язків.
Соціально-правова робота виконує наступні функції:
1. Соціального захисту (реалізація прав і свобод особистості);
2. Освітню (озброєння правовими знаннями);
3. Інформаційно-виховну (інформування про нове у законодавстві, про правову
відповідальність за порушення законів);
4. Контрольно-регулюючу (аналіз відповідності рівня задоволення потреб
співробітників встановленим суспільством нормам, своєчасна реакція на скарги
особового складу);
5. Профілактичну (попередження правопорушень);
6. Соціально-регулятивну (регуляція відносин між співробітниками);
7. Примусу (припинення суспільно-небезпечної і протиправної діяльності
підлеглих).
Найважливішою умовою забезпечення соціального захисту підпорядкованого
особового складу є повсякденний контроль з боку начальників за виконанням норм
законодавства про права співробітників. Основні напрямки роботи начальника
підрозділу щодо забезпечення такого контролю в залежності від категорії підлеглих
зводяться до наступного:
 потижнево, а при необхідності – частіше, заслуховувати своїх заступників, всіх
підлеглих начальників про потреби і запити співробітників, про стан здоров’я, про
доведення до них встановлених норм задоволення, іншим питанням, які стосуються
соціальної сфери;
 систематично проводити індивідуальні та колективні бесіди з особовим
складом з метою виявленням його потреб і запитів, соціальних потреб, скарг і заяв
тощо;
 особисто перевіряти у підлеглих наявність і стан предметів обмундирування,
постільної білизни та ін., з’ясовувати стан здоров’я тощо.
 перевіряти правильність ведення звітної документації щодо речового та
продовольчого забезпечення особового складу підрозділу, грошового та інших видів
забезпечення;
 відвідувати співробітників, які знаходяться на лікуванні у медичних закладах;
 складати і забезпечувати виконання графіку відпусток співробітниками
підрозділу;
 контролювати рівномірність розподілу нарядів між співробітниками;
 шляхом листування та особистого спілкування з батьками й іншими родичами
підлеглих виявляти потреби, запити, скарги підлеглих; своєчасно доповідати
старшому начальнику про потреби і запити особового складу, задоволення яких
знаходиться в компетенції вищестоящих начальників.
Інші напрямки соціально-правової роботи начальника:
1. Надання допомоги підлеглому в соціальному захисті і реалізації прав та
соціальні пільги (йому та його родині), які передбачені законодавством.
2. Роз’яснення особовому складу основних положень Конституції, законодавства
України про правові основи розбудови української держави, права і свободи, а також
громадянські і службові обов’язки співробітника.
3. Інформування особового складу про нове у законодавстві, нормативних актах
Уряду і Держспецзв’язку, про правову відповідальність за правопорушення і про
вироки судових органів за злочини, скоєні співробітниками.
4. Проведення виховної роботи (колективної і індивідуальної) по попередженню
правопорушень і порушень службової дисципліни, приведенню відносин між
співробітниками у відповідність до законодавства, Дисциплінованого статуту і
Положення про проходження служби у Держспецзв’язку.
5. Припинення суспільно-небезпечної і протиправної діяльності підлеглих за
допомогою повноважень начальника, які визначені законодавством і Дисциплінарним
статутом.
Форми соціально-правової роботи визначаються відповідно до її функцій.
Їх можна умовно поділити на:
 1. Контрольно-регулюючі;
2. Інформаційно-виховні;
3. Комунікативні (зворотно інформаційні);
4. Профілактичні;
5. Соціально-регулятивні;
6. Комплексні виховні заходи соціально-правового забезпечення.
Контрольні форми передбачені законами і статутами. До комплексних форм
належать: бесіди і співбесіди, вечора запитань і відповідей, дні правових знань.
Методика проведення вечору запитань та відповідей з соціально-правової
тематики.
В проведенні вечора запитань та відповідей виділяються три етапи: підготовчий;
етап безпосереднього проведення та заключний.
1. Підготовчий етап.
Про час і місце проведення вечора запитань і відповідей, а також про його тему і
склад учасників необхідно завчасно оповісти особовий склад (шляхом усного
оголошення перед строєм, оформленням і вивіскою на видному місці письмового
оголошення). Слід також створити умови, щоб співробітники мали змогу завчасно
сформулювати запитання, які в них є. Для цього доцільно виготовити та вивісити в
доступному місці спеціальний ящик для запитань, куди співробітники могли б у
письмовій формі подати свої запитання. Крім того, слід поставити задачу заступникам,
іншим підлеглим начальникам щодо збору запитань від особового складу.
Після збору запитань необхідно провести їх аналіз, узагальнення розподіл по
групам. Також необхідно визначити, на які запитання можна дати відповідь
керівництво підрозділу, а на які – інші посадові особи, і передати їм ці запитання для
підготовки відповідей.
При підготовці вечора начальнику підрозділу слід підібрати довідкову та
юридичну літературу, уважно вивчити її, знайти відповіді на поставлені запитання. З
найбільш складних, запитань проконсультуватися з юрисконсультом частини,
працівниками правоохоронних органів, іншими керівниками, які мають юридичну
освіту.
Ефективність заходу буде значно вища, якщо для участі в його підготовці та
проведенні будуть запрошені представники керівництва частини, фахівці, офіцери
тилових служб, юристи, інші посадові особи.
2. Етап безпосереднього проведення.
При проведенні вечора запитань та відповідей важливо створити обстановку
довіри, доброзичливості, зацікавленості учасників у повному виясненні всіх питань і
проблем.
В призначений час особовий склад підрозділу збирається в установленому місці
і ведучий (ним може бути начальник підрозділу або його заступник з виховної роботи)
почергово зачитує подані службовцями запитання, дає відповіді на них сам або надає
слово іншим посадовим особам, які приймають участь в заході. Співробітникам
надається можливість задавати додаткові запитання майже будь-якому начальнику.
Якщо на які-небудь запитання відповіді безпосередньо в ході вечора у не будуть
дані, слід в обов'язковому порядку їх записати і повідомити, коли, де і в кого можна
буде отримати відповіді на них.

3. Заключний етап.
Після проведення заходу необхідно узагальнити питання, на які не вдалося
дати відповіді відразу, а також запитання, які вимагають додаткової перевірки або
прийняти заходи щодо задоволення скарг, пропозицій або заяв співробітників.
З кожного запитання необхідно особисто кожному позивачу в індивідуальному
порядку дати необхідні роз'яснення та результати розгляду.
Порядок роботи зі скаргами та заявами співробітників.
Начальник підрозділу повинен чуйно і уважно відноситися до пропозицій, заяв,
скарг підлеглих. Він несе особисту відповідальність за своєчасний їх розгляд та
прийняття заходів щодо вирішення поставлених запитань.
Начальник підрозділу доцільно мати у своєму робочому зошиті спеціальний
розділ, куди записувати всі скарги і прохання підлеглих та результати їх розгляду.
Якщо начальник не має достатніх прав для задоволення прохання підлеглого,
який, додав скаргу, не пізніше п'ятиденного терміну він повинен направити скарги по
команді у встановленому порядку з повідомленням про це того, хто її подав.
При розгляді скарги не допускається розголошення начальником відомостей про
особисте життя співробітника без його згоди. Забороняється перешкоджати подачі
скарги співробітником вищестоящим начальникам та піддавати їх за це покаранню,
переслідуванню або обмежувати по службі. Винний в цьому, начальник притягується
до відповідальності у відповідності із законодавством.
Підготовка і проведення правової інформації.
Правове інформування особового складу планується заступником начальника
підрозділу з виховної роботи, як правило, на місяць і затверджується начальником
підрозділу. Тематика правового інформування узгоджується з юрисконсультом
частини (іншими старшими начальниками). Правові інформації з особовим рядового і
начальницького складу ДССЗЗІ проводяться не менше одного разу на місяць, їх
тривалість – 50 хвилин.
При підготовці до інформації необхідно підібрати та уважно вивчити усі
нормативно-правові акти, які відносяться до питання, яке розглядається. При
необхідності слід отримати консультацію у юристів, інших посадових осіб. В ході
підготовки слід скласти план-конспект, в якому коротко викласти основні питання, які
передбачається довести до підлеглих.
 При висвітленні матеріалу необхідно продемонструвати особовому складу
відповідні закони, укази Президента України, постанови Кабінету міністрів і накази і
розпорядження Голови (Адміністрації) Держспецзв’язку, вказати, де вони
опубліковані, з тим, щоб співробітники при бажанні змогли самостійно ознайомитися
з їх змістом. Після висвітлення матеріалу відповісти на запитання, які виникли
особового складу.
При плануванні правових інформації, з врахуванням їх тематики, слід
запрошувати до проведення юристів та інших фахівців найбільш компетентних в тому
чи іншому питанні.
Порядок оформлення куточка правових знань.
Куточок правових знань обладнується в роті у народознавчій світлиці або в
іншому доступному місці. Для цього оформляється спеціальний стенд.. Він може
носити назву «Співробітник ДССЗЗІ і закон», «Співробітнику про законодавство» т.п.
На стенді оформляється інформація наступного змісту:
 правові основи діяльності ДССЗЗІ;
 права співробітників ДССЗЗІ;
 обов'язки співробітників ДССЗЗІ;
 відповідальність співробітників ДССЗЗІ;
 порядок проходження служби ДССЗЗІ;
 нове у законодавстві; закон в дії;
 інша інформація.
В розділі «Нове в законодавстві» доцільно розміщати періодично оновлену
інформацію щодо прийнятих законів, указів Президента України, постанов Кабінету
міністрів України, наказів і розпоряджень Голови (Адміністрації) ДССЗЗІ.
На стенді з умовною назвою «Закон в дії» розміщаються виписки із вироків
судів щодо засудження співробітників за скоєні злочини, інша правова інформація.
Під стендом на спеціальній полиці або столі доцільно мати юридичну довідкову
літературу з юридичної тематики, підшивки юридичних видань, а також спеціальні
папки, в яких накопичувати вирізки із газет та часописів з текстами найважливіших
нормативних актів, які стосуються прав, обов'язків і відповідальності співробітників.
День правових знань.
Їх тематика присвячується роз’ясненню законодавства по найбільш важливим
питанням розбудови української держави, забезпеченню національної безпеки і
оборони, прав, свобод, соціальних гарантій і обов’язків громадян і співробітників,
нових документів, які визначають правові основи діяльності Держспезв’язку і
особового складу тощо.
Це комплексна форм соціально-правової роботи, яка до свого змісту включає
проведення одного, переважно змістовного (наприклад, вечори запитань і відповідей,
зустрічі з керівництвом) або декількох заходів соціально-правової роботи.
До таких заходів можуть входити:
 1. Лекції, бесіди, повідомлення, зустрічі-вшанування компетентних осіб в галузі
права, представників української влади, керівників Держспецзв’язку, частини, ВУЗів
тощо, які проводяться як у часи гуманітарної підготовки, так як і окремі виховні
заходи;
2. Вечори запитань і відповідей;
3. Показ кінофільмів на правову тематику та їх обговорення;
4. Правова інформація;
5. Виставка літератури з правових питань;
6. Вікторини з правової тематики тощо;
7. Проведення опитувань з соціально-правових питань та тестувань
співробітників;
8. Індивідуальні бесіди з співробітниками з правових питань.

Висновки:
Таким чином, соціально-правове забезпечення важливою складовою роботи
кожного начальника по вихованню особового складу, сприяє формуванню у підлеглих
таких якостей, як висока правова свідомість, правопослухняність, дисциплінованість і
відповідальність, забезпечує глибоке усвідомлення кожним своїх громадянських прав,
свободі обов’язків і реалізацію соціально-правового захисту підлеглих та членів їх
родин.
 Схеми і таблиці до розділу ІV
Т.14.1. Цілі, завдання, напрями, складові, морально-психологічного забезпечення (МПЗ)професійної діяльності

Структура морально-психологічного стану особового складу Заг льні цілі і завд ання ви

Загальні,
окремі,
одиничні
(соціально-
економічна Громадсько-патріотичне виховання С
, морально- кл ад ов і ви хо вн ої ро бо ти і М П З
політична,
політична Морально-політичний
Гуманітарна підготовка
(мотива-ційно-цінний)
ситуація в
державі;
компонент(громадянсько- Напрям
патріотичні переконання і
фактори почуття, моральна готовність
Морально-політична виховної
надзвичайн до виконання своїх зобовязань Інформаційно-пропагандиська робота підготовка роботи і
ої ситуації; Професійний компонент МПЗ
рівень (професійна майстерність, і
забезпечен професійна згуртованість
Соціально правова робота
ня всім колективів)
необхідним
Культурно-виховна робота Психологічна
Спе иф ічні цілі і завд ання проф ес
; стан
підготовка
згуртовано
сті Психологічний
колективу; компонент(психологічна
здоров'я і готовність, психологічна
психіки стійкість, морально- МПЗ дисципліни і правопорядку
кожного психологічний клімат в
співробітни підрозділі)
ка, Психологічне забезпечення
готовність діяльності в екстремальних умовах
до дій
тощо) МТЗ виконання завдань
внутрішньої служби

Цілі, завдання діяльності

Держспецзв'язку і зміст
професійних обов'язків кожного
співробітника
341
 Т.14.2 Цілі, завдання, напрями, методи психологічної підготовки(психологічного забезпечення)
Цілі Формування
псих психолонічної Напрями психологічної підготовки
ологічн стійкості Завдання психологічної підготовки
ної Формування
підгото психолонічної
вки готовності

Формування психологічної адаптованості до дії небезпечних

факторівекстремальної ситуації Формування ціннісно-мотиваційної основи професійної діяльності

Психологічна підготовка (загальна, конкретна, цільова)

Накопичення досвіду емоційно- вольової стійкості в умовах подолання

Інформування особового складу: (орієнтаційне і мобілізаційне)
труднощів
Психологічне забезпеченнял ад ові

Формування джерел високої активності і впевненості вЗалучення

своїх силахособового складу до практичних дій в умовах близьких д
Психологічне супроводження реальних екстримальних ситуацій
професійної діяльності

Удосконалення основних психічних функцій: мислення,Озброєння

сприймання, уваги,
співробітників методами самоуправління своїм психічним ст
пам'яті

Розвиток співробітника як особистості; мотивації, характеру,

знань, навичок Методи психічної підготовки
Психологічна допомога

Згуртування колективів Вербальні методи( переконання,

навіювання психологічної концентрації)

Підготовка начальників до управління підрозділами Практичні методи (психологічні вправи,

Соціальна психологічна реабілітація метод аварійних ситуацій, стресових дій)

Методи емоційно-вольової
саморегуляції (самопереконання,
самотренування, самонавіювання)
 Т.15.1. Основні компонентні системи роботи начальників по підтриманню службової дисципліни
Вплив зовнішнього соціального середовища

Підсистема попередження порушень,

службової дисципліни і правопорядку

Система Система морально-

матеріально- Система командно-
організаційного психологічного
технічного забезпечення,
та побутового забезпечення (основна
ланка) гуманітарна
забезпечення підготовка.

Підсистема реагування на порушення

службової дисципліни і правопорядку

Матеріальні, соціальні і моральні умови служби,

якість навчально-виховного процесу і управління в
конкретній
частині (підрозділі)
 Т.16.1 Завдання, функції та методи гуманітарної підготовки

Загальні цілі і Гуманітарна підготовка

завдання
навчання та
виховання

Завдання Функції Методи

Згуртування особового складу навколо ідеї Освітня(просвітня) Розповідь

розбудови
незалежної,демократичної,соціальної,правової держави
Навчальна Лекція
Забезпечення розуміння кожних закономірностей
історичного становлення української держави
Виховна Бесіда

Формування і розвиток у співробітників Розвивальна Семінар

гуманістичного світогляду і правової свідомості
Морально- Розповідь-
Формування у співробітників міцних моральних і психологічного бесіда
правових основ свідомої самодисципліни і духу забезпечення
службового товариства
Показ
Формування
Формування вірності національним ідеалам,поваги суспільної думки Комбіновані
до державної символіки і духовних цінностей методи
українського народу
Мобілізуюча
Активні методи
Формування вірності кращим традиціям захисників
Батьківщини,патріотизму
Т.16.2 Цілі, завдання і форми інформаційно-пропагандиського забезпечення Інф

Загальнодуховні цілі Цілі і завдання професійного

(завдання виховання) виховання
 Загальні методи, форми
виховання

Цілі

Завдання Форми
Пропаганда
духовної, Громадянсько-патріотичне
історичної та виховання Суспільно-політичні інформування
культурної Роз'яснення положення
спадщини Конституції,
Пропаганда цінностей
управлінського законодавств, наказів і Телеобслуговування
професійного обов’язку і
дериктив голови
військово-професійного
Держспецзв'язку
Формування товариства Кіно-відео обслуговування
суспільної думки в
Формування морально- Налагодження
інтересах безпеки і
правової відповідальності за своєчасного Радіо обслуговування
оборони держави
виконання завдань ДСЗЗІУ і забезпечення особового
власних обов’язків Тематичні доповіді, розповіді,
складу періодичними і
бесіди, лекції
тем кіно-відео
Пропаганда цінностей інформації
Виховання здорового образу життя Наочна агітація
національно- (побутового, статевого,
історичних Поліпшення
медицинського тощо)
традицій використання в Стінні газети
управського народу інформуванні технічних і
Інформування про поліграфічних засобів
найбільш важливі події Забезпечення газетами і журналами
Впровадження життя суспільства ДСCЗЗІУ
інформаційної
політики держави в
Держспецзв’язку Інші цілі, завдання Протидія деструктивному
професійного виховання ідеологічному впливу деяких
антидержавних(іноземних)
засобів масової інформації
 Т.17.1 Напрями, функції і форми культурно-виховної, просвітницької роботи
Цілі і завдання національного,
морального, громадянсько- Культурно-виховна, просвітницька Методи і форми
патріотичного, естетичного, правового робота
та інших напрямків виховання. Гуманітарна підготовка

Впровадження комплексу культурно- Функції Тематичні вечори

Напрями
просвітницьких заходів у системі
виховання (патріотичного, морального, Культурно- Вечори вшанування
естетичного, професійного тощо) просвітницька видатних людей

Культурно-виховна Кінолекції
Виховання на кращих зразках і традиціях
національно-історичного, патріотичного Огляди і конкурси
виховання Розвиток творчих
художньої
дарувань самодіяльності

Розвиток самодіяльної художньої творчості, Інформаційно-

Тематичні виставки
сприяння розвитку української культури і комунікативна
культури національних меншин Ритуальні дні
Регулятивна:
формування Вікторини
Організація дозвілля особового складу переконань,
цінностей, вплив на Клуби веселі і кмітливі

Розвиток шефських стосунків з місцевими

органами влади, колективами, Формування Лекції, бесіди, мітинги
громадянських, професійних та ін. суспільної думки
Відвідування
Організація історичних місць,
змістовного дозвілля пам’ятників
культури

346 Інші методи і форми

 Т.17.2 Напрями, функції і методи соціально-правової роботи

Цілі і завдання
морального,громадсько Соціально-правова робота
-
патріатичного, правового
та ін.. напрямків виховання
Функції Методи і форми
Роз’яснення положень Конституції і
законодавств України про права і обов’язки Напрями Соціального захисту, Гуманітарна
громадян реалізації підготовка
громадянських прав
Правове інформування і освіта свобод
Вечір запитань і
Освітньо-просвітня відповідей
Розвиток і корекція правової
свідомості(цінностей,норм)
Правове
Інформаційно-виховна інформування
Забезпечення матеріальних і соціальних
потреб підлеглих відповідно до встановлених
норм і контроль за рівнем їх забезпечення Робота зі скаргами
Контрольно-регулююча і заявами
співробітників
Допомога підлеглим в захисті їх Профілактична
громадянських прав і отриманні соціальних Наочне
інформування і
Соціально-регулятивна просвіта з правової
Оперативна реакція на скарги і заяви тематики
підлеглих щодо рівня задоволення їх
матеріальних,соціальних та ін. потреб
Відтворювальна Лекції,розповіді,
бесіди, консультації
тощо
Попередження соціальних конфліктів і
порушень правових,моральних та ін. норм Дні правових знань

347
Інші методи і форми
 Рекомендована література до IV-го розділу:

1. Бабенко М.С. та ін.. Виховна робота: методологія, організація і методика.

Випуск 1/ Навчально-виховний посібник: К.:ВГІНАОУ, 2002.
2. Військове виховання: історія, теорія, методика / за ред. Ягупова В.В./К..,2002.
3. Военная психология и педагогика. М.: Совершенство, 1998.
4. Коупленд Н. Психология и солдат./ Пер. с англ. М.: Воениздат, 1991.
5. Психологія екстремальних ситуацій. Хрестоматія. Мн.: Харвест, 2000.
6. Современная военная психология: Хрестоматия / Сост. А.А. Уртанович. – Мн.:
Харвест, 2003.
7. Темко Г. Виховна робота у Збройних Силах України: історія і сучасність. К.:
Варта, 1996.
8. Дисциплінарний статут Державної служби спеціального зв’язку та захисту
інформації України, 2008.
9. Закон України “Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту
інформації України” від 23.02.2006.
10. Концепція виховної роботи у Збройних силах України та інших військових
формуваннях України (Указ Президента України від 4.09.1998 року).
11. Концепція виховної роботи в Державіній службі спеціального зв’язку та
захисту інформації України від 25. 12.2007.

348
 Навчальне видання

Щербій О.С., Зінченко В.М., Давиденко В.Г.,Салюк В.П.

Психологія, виховання і
морально-психологічне
забезпечення професійної
діяльності
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Відповідальний за випуск О.С. Щербій Комп’ютерна

верстка Р.В. Бойко, О.В. Коваленко

Підп. до друку Формат 60х84х16

Папір офс. №1. Спосіб друку – ризографія.
Ум.-друк.арк. Обл.-вид.арк. Тираж .
Зам.№