МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ
____________________________________________________________________________

А.В. БЕЗЗУБЕНКО, С.В. МІРОШНІЧЕНКО

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. СХІД, ГРЕЦІЯ, РИМ

Навчально-методичний посібник
для студентів історичного факультету

Харків
2017
УДК 94(100)(075.8)
ББК 63.3(0)3я73

Рецензенти:

Токарєв А.М. – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії

стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету
імені В.Н. Каразіна.
Ямпольська Л.М. – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри
всесвітньої історії Харківського національного педагогічного університету імені
Г.С. Сковороди.

Затверджено рішенням редакційно-видавничої ради Харківського національного

педагогічного університету імені Г.С. Сковороди,
протокол № 7 від 07.11.2017 р.

Беззубенко А.В., Мірошніченко С.В.

Історія стародавнього світу. Схід, Греція, Рим: Навчально-методичний
посібник для студентів історичного факультету. – Харків: ХНПУ імені
Г.С. Сковороди, 2017. – 370 с.

У навчально-методичному посібнику розглядаються основні етапи

становлення та розвитку людського суспільства з моменту його виникнення до
створення стратифікованих суспільств, розвиток цивілізацій Сходу, античних
Греції і Риму. Посібник містить опис навчальної дисципліни, тексти лекцій, плани
семінарських занять з методичними рекомендаціями, питання для самостійного
опрацювання, рекомендовану навчальну та спеціальну літературу. Розрахований
для студентів І курсу історичного факультету.

Видано за рахунок авторів.

© Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди, 2017
© Беззубенко А.В., Мірошніченко С.В., 2017

2
 ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………...... 5
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА
СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ ……………………………………………… 6
Предмет, мета та завдання навчальної дисципліни ………………………... 6
Зміст навчальної дисципліни ………………………………………………... 8
Тексти лекцій …………………………………………………………………. 15
Лекція 1. Вступ до історії первісного суспільства ………………….. 15
Лекція 2. Антропогенез ……………………………………………….. 26
Лекція 3. Соціогенез та його проблеми. Епоха праобщини ……… 40
Лекція 4. Первісна родова община та її еволюція ………………… 46
Лекція 5. Розкладання первісного суспільства і виникнення ранніх
цивілізацій ……………………………………………………………………. 58
Лекція 6. Вступ до «Історії Стародавнього Сходу». Особливості
розвитку країн Стародавнього Сходу ………………………………………. 64
Лекція 7. Держави Межиріччя ……………………………………… 76
Лекція 8. Стародавній Єгипет ………………………………………… 95
Лекція 9. Мала Азія. Хеттське царство ………………………………. 113
Лекція 10. Східне Середземномор'я у другій половині ІІІ – першій
половині І тис. до н.е. ………………………………………………………... 123
Лекція 11. Країни Іранського нагір’я і півдня Середньої Азії у ІІІ –
першій половині І тис. до н.е. Ахеменідська держава …………………….. 136
Лекція 12. Стародавня Індія …………………………………………... 149
Лекція 13. Стародавній Китай ………………………………………... 162
Плани семінарських занять з методичними рекомендаціями …………….. 178
Самостійна робота …………………………………………………………… 198
Тематика курсових робіт …………………………………………………….. 199
Інформаційні джерела до курсу …………………………………………….. 201
РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ АНТИЧНИХ ГРЕЦІЇ І РИМУ …………………… 206
Предмет, мета та завдання навчальної дисципліни ………………………... 206
Зміст навчальної дисципліни ………………………………………………... 208
Тексти лекцій …………………………………………………………………. 217
Лекція 1. Предмет та особливості античної історії. Найдавніша
греція III – II тис. до н.е. Греція в ХI – IХ ст. до н.е. ………………………. 217
Лекція 2. Греція в архаїчний період. Стародавня Спарта.
Формування Афінського демократичного полісу в VIII – VI ст. до н.е. …. 234
Лекція 3. Греція в класичний період. Зовнішня політика Греціх у V
ст. до н.е. Пелопоннеські війни ……………………………………………... 246
Лекція 4. Криза полісної системи. Встановлення македонської
гегемонії в Греції. Завоювання О. Македонського ………………………… 262
Лекція 5. Еллінистична Греція. Держава Птоломеїв і царство
Селевкідів …………………………………………………………………….. 279

3
 Лекція 6. Італія у VIII – VI ст. до н.е. Рим в епоху Ранньої
республіки (V – III ст. до н.е.) ……………………………………………….. 294
Лекція 7. Боротьба Риму за панування на Апеннінському
півострові. Боротьба Риму із Карфагеном. Римська республіка у ІІ ст. до
н.е. ……………………………………………………………………………... 314
Лекція 8. Римсько-італійське суспільство на межі II – I ст. до н.е.
Падіння Римської республіки і встановлення військової диктатури.
Громадянські війни у Римі в 44 – 31 рр. до н.е. ……………………………. 320
Лекція 9. Римська імперія в І ст. н.е. Виникнення християнства ….. 327
Лекція 10. Римська імперія у II ст. н.е. Римська імперія у другій
половині ІІІ – IV ст. н.е., її падіння …………………………………………. 332
Плани семінарських занять з методичними рекомендаціями …………….. 338
Самостійна робота …………………………………………………………… 359
Тематика курсових робіт …………………………………………………….. 360
Інформаційні джерела до курсу …………………………………………….. 362

4
 ВСТУП

Даний навчально-методичний посібник розроблений з метою сприяння

більш ефективній організації навчальної роботи студентів І курсу історичного
факультету на практичних заняттях з історії стародавнього світу. Така
необхідність продиктована перш за все тим, що студенти-першокурсники
незнайомі з системою навчальної роботи у ВНЗ і тому, як правило, зазнають
серйозних труднощів при підготовці до практичних занять. Посібник містить два
розділи: «Історія первісного суспільства та Стародавнього Сходу» і «Історія
античних Греції і Риму».
Матеріали посібника забезпечать у повній мірі засвоєння студентами-
першокурсниками системи знань про первісне суспільство, цивілізації
Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Зокрема їхню
хронологію, періодизацію, еволюцію суспільно-політичного, соціально-
економічного і культурного розвитку. У ході вивчення даного курсу студенти
познайомляться з основними історичними джерелами та надбаннями історіографії
з історії стародавнього світу.
Навчальний посібник має сприяти оволодінню студентами
загальнокультурними і загальнопрофесійними компетенціями відповідно до
освітньо-професійної програми підготовки фахівців освітнього рівня «бакалавр»,
галузі знань «01 Освіта» спеціальності «014 Середня освіта (Історія)».

5
 РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

ПРЕДМЕТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Предмет. У навчальній дисципліні розглядаються основні етапи становлення та

розвитку людського суспільства з моменту його виникнення до створення
стратифікованих суспільств, розвиток цивілізацій Сходу як в цілому, так і окремих
частин, при чому особливу увагу приділено політико-географічним утворенням, що
відіграли значну роль у її розвитку (Єгипет, держави Межиріччя, Китай, Індія та ін.).
Досліджується історія і культура Сходу з моменту появи там соціально стратифікованих
суспільств до загибелі стародавніх імперій (на межі IV – III тис. до н.е. – III – V ст. н.е.).
Міждисциплінарні зв’язки. Теоретичним підґрунтям навчальної дисципліни
«Історія стародавнього світу» є «Історія первісного суспільства», «Археологія»,
«Етнологія», «Історія Стародавнього Сходу», «Соціальна та культурна антропологія»,
«Економіка», «Правознавство». У логічному та змістовному плані навчальна дисципліна
розпочинає собою вивчення історії і культури Сходу, готуючи студентів до успішного
сприйняття навчальних курсів «Історія середніх віків», «Історія країн Азії і Африки»
тощо.
Метою викладання навчальної дисципліни «Історія стародавнього світу» є
формування глибоких і різнобічних уявлень студентів про закономірності процесів
антропогенезу, соціогенезу і культурогенезу, основні шляхи історичного розвитку
людства від виникнення найдавніших предків сучасної людини до формування перших
цивілізацій, події і досягнення історії цивілізацій Стародавнього Сходу.
Основними завданнями вивчення дисципліни «Історія стародавнього світу» є: 1)
засвоєння студентами необхідного матеріалу для розуміння ними базових процесів,
закономірностей і феноменів антропогенезу; 2) вивчення основних проблем, пов’язаних
із часом та місцем походження людини, розвитком мови та мислення, релігії та
мистецтва, виникненням рас, розселенням людини на земній кулі, виникненням та
розвитком первісної суспільної організації, головних подій, що призводили до змін у
структурі первісного суспільства та створенні перших державних об’єднань; 3) аналіз
факторів, що зумовили особливий характер історичного процесу на Сході; 4) вивчення
найважливіших подій та процесів історії цивілізацій Стародавнього Сходу; 5)
ознайомлення із основними концепціями історії давньосхідних цивілізацій; 6)
визначення місця давньосхідних цивілізацій у всесвітній історії, їхнього внеску до
розвитку культури людства; 7) курс актуальний і необхідний для більш повного і
всебічного розуміння багатьох особливостей розвитку людства на ранніх періодах, а
також тих процесів, що відбуваються сьогодні. Вивчення курсу дасть можливість
студентам побачити розмаїття історичного розвитку, зрозуміти різницю між
цивілізаціями Сходу та Заходу.
Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні:
знати:
- хронологію та періодизацію історії первісного суспільства;
- спеціальну термінологію;
- теорії походження людини;
- основні етапи антропогенезу та соціогенезу;
6
 - основні та допоміжні форми господарства на різних етапах розвитку первісного
суспільства;
- причини й наслідки першого та другого поділів праці. Характерні риси кожного
етапу розвитку історії первісного суспільства;
- причини занепаду первісного суспільства та переходу людства до
стратифікованих форм життя;
- історію виникнення і розвитку стародавніх східних цивілізацій;
- важливі факти, тенденції, етапи, особливості і дати історії цивілізацій
Стародавнього Сходу;
- загальні риси економічного розвитку і соціальної структури давньосхідних
цивілізацій;
- важливі досягнення та пам’ятники духовної культури цивілізацій Стародавнього
Сходу;
- основні теоретико-методологічні проблеми сучасного сходознавця;
- основні види джерел з історії Стародавнього Сходу та методи роботи із ними.
вміти:
- аналізувати сучасні проблеми історії первісного суспільства;
- працювати з основними видами джерел з історії первісного суспільства;
- виділяти суттєві риси у розвиткові суспільства і культури стародавніх східних
цивілізацій;
- встановлювати суттєві взаємозв’язки між явищами історії і культури
Стародавнього Сходу;
- аналізувати тексти та інші пам’ятники цивілізацій Сходу в їх історико-
культурному контексті у відповідності з сучасними методами джерелознавчого аналізу;
- аналізувати інформацію про нові сторичні відкриття з урахуванням історико-
культурного контексту Стародавнього Сходу.
На вивчення навчальної дисципліни відводиться 5 кредитів ЄКТС 150 годин.

7
 ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Модуль 1
Історія первісного суспільства

Тема 1.1. Вступ до історії первісного суспільства. Місце історії первісного

суспільства в загальній історії людства. Мета, завдання, предмет історії первісного
суспільства. Географія історії первісного суспільства. Значення первісної історії. Історія
первісного суспільства в системі історичного знання і комплексі наук про людину.
Проблеми термінології: первісна або архаїчна формація, дородове суспільство,
традиційне суспільство, передісторія, протоісторія тощо.
Історія вивчення первісного суспільства. Античні й середньовічні вчені й
мандрівники про життя людей на стадії первісного суспільства та виникнення держав
(Демокріт, Геродот, Лукрецій Кар, ібн-Фардан, Ф. Аквінський, ін.). Накопичення
географічних і етнографічних знань у XV – XVIII ст. Перші спроби узагальнення знань з
історії первісного суспільства. Значення праць Т. Гобса, Я. Бахофена, Л.-Г. Моргана,
Ф. Енгельса, У. Ріверса та ін. для вивчення історії первісного суспільства. Теорія
еволюції Ч. Дарвіна, його послідовники. Розвиток первісної археології і
палеоантропології у ХХ ст. Розробка проблем історії первісного суспільства у працях
сучасних істориків, археологів, етнографів та інших фахівців. Генетичний аналіз та його
можливості.
Джерела з історії первісного суспільства. Проблеми джерелознавчого характеру у
вивченні первісної історії. Археологічні джерела як основний комплекс джерел з історії
первісного суспільства. Проблема достовірності і верифікації археологічних даних.
Сучасні методи датування археологічних пам'яток. Значення етнографії для
реконструкції історії архаїчних суспільств. Суміжні соціогуманітарні науки про
первісну історію: антропологія (палеоантропологія), демографія, соціологія, лінгвістика,
соціальна психологія. Природничі і точні науки про первісну історію: палеобіологія,
геологія, палеогеографія, генетика, фізика, хімія, інформатика.
Періодизація та хронологія історії первісного суспільства. Проблеми та критерії
періодизації. Основні етапи розробки сучасної періодизації найдавнішої історії людства.
Періодизація Л.Г. Моргана. Проблеми періодизації первісного суспільства в працях
радянських істориків (С.П. Толстов, ін.). Періодизація Гордона Чайлда. Археологічна
періодизація. Антропологічна періодизація. Геологічна періодизація. Періодизації,
запропоновані сучасними дослідниками. Хронологія первісної історії, проблеми
співвіднесення та визначення дат. Відносна (релятивна) та абсолютна хронологія.
Використання археологічної, антропологічної, геологічної, палеокліматичної та інших
систем відносної хронології. Природничі методи датування: калій-аргоновий,
археомагнітний, радіовуглецевий, палеокліматичний тощо.
Тема 1.2. Антропогенез. Поняття «антропогенез». Фактори та рушійні сили
антропогенезу. Місце людини у світі тварин і біологічній систематизації. Еволюційна
теорія Ч. Дарвіна. Класифікація сімейства гомінід. Антидарвіністи про антропогенез.
Теорії антропогенезу. Проблема давності людського роду та його прабатьківщини.
Археологічне відкриття сімейства Лікі (північно-східна Африка).
Основні стадії антропогенезу: 1) передгомінідна (австралопітеки, Homo habilis
(Людина уміла); 2) архантропи (Людина прямоходяча (Homo erectus (пітекантроп,
синантроп), Гейдельберзька людина (Homo heidelbergensis); 3) палеантропи
(неандерталець (Homo neanderthalensis); 4) неоантропи (кроманьйонець, Людина
8
розумна (Homo sapiens). Час появи, морфологія, матеріальна культура та соціальна
організація, зародження духовного життя.
Давні гомініди (палеоантропи або неандертальці). Знахідки залишків
палеоантропа в печері Фельдгофер. Основні знахідки давніх гомінід в Європі, Азії та
Африці. Знахідки залишків неандертальців на території СНД: в Україні, в Середній Азії,
на Алтаї. Хронологія та основні особливості давніх гомінід. Різні хронологічні групи
неандертальців і дискусія про місце цих гомінід в антропогенезі. Найповніші біологічні
дослідження на молекулярному рівні. Теорія пресапієнса та інші спроби визначити
місце неандертальців в антропогенезі. Рівень соціально-економічного розвитку
неандертальців.
Неоантропи. Завершення процесу антропогенезу. Поява людини сучасного
антропологічного типу (Homo sapiens). Перші знахідки залишків неоантропів часів
пізнього палеоліту. Нові знахідки більш давніх неоантропів у Старому Світі (Омо,
Бордер, Старосілля, ін.) та їх значення. Погляди сучасних дослідників на час і місце
формування неоантропа.
Расогенез як завершальна стадія антропогенезу. Причини та час появи рас.
Характеристика негроїдної, монголоїдної та європеоїдної рас. Час і причина появи
етносів.
Тема 1.3. Соціогенез та його проблеми. Епоха праобщини. Поняття
«соціогенез». Людське суспільство, його критерії, біологічний і соціальний фактори
розвитку. Взаємозв’язок антропогенезу і соціогенезу. Проблеми у вивченні первісного
суспільства. Періодизація.
Виникнення людського суспільства та його розвиток у період існування
найдавніших і давніх гомінід (архантропів і палеантропів). Умови виникнення
дородового людського суспільства (праобщини) у ранньому палеоліті. Хронологія
праобщини. Природні умови в період нижнього і середнього палеоліту. Різниця між
діяльністю мавп та людською працею, розвиток матеріальної культури, еволюція
знарядь праці. Необхідність нової форми об'єднання людей. Раннє привласнююче
господарство (збиральництво, полювання) та знаряддя праці олдувайської й ашельської
епохи палеоліту. Взаємодопомога. Урівнювальний розподіл. Будування штучних жител.
Поява ознак першого природного (вікового) розподілу праці в муст'єрську епоху
палеоліту і пов'язані з цим зміни в праобщині. Шлюбно-сімейні відносини в праобщині.
Ендогамія. Зародження дуальної екзогамії та груповий шлюб. Виникнення умов для
переходу від праобщини до родового суспільства. Зародження і розвиток мислення та
мови; сучасні теорії походження мови.
Тема 1.4. Первісна родова община та її еволюція. Час, причини виникнення
первісної родової общини. Хронологія та природні умови епохи. Рід та його роль у
формуванні нового суспільства. Виникнення общинної організації.
Ранньопервісна родова община мисливців, рибалок, збирачів. Природні умови в
епоху пізнього палеоліту. Удосконалення знарядь праці й розвиток господарства. Поява
нових форм господарської діяльності у пізньому палеоліті. Статевовіковий розподіл
праці. Зміцнення екзогамії та зміни у груповому шлюбі. Обряд ініціації. Перехід до
нової структури первісного суспільства. Виникнення родоплемінної організації.
Характерні ознаки роду. Рід, фратрія, плем'я та їх взаємини. Материнський рід. Рівні
права усіх членів роду. Егалітарне (соціально недиференційоване) суспільство. Зміни
природних умов. Розвиток ранньопервісної родової общини мисливців, рибалок і
збирачів в умовах привласнюючого господарства. Макроліти й мікроліти. Винахід луку

9
й стріл. Початок приручення тварин. Поселення та житла. Парна сім'я та її характерні
риси. Пережитки групового шлюбу (сорорат, левірат, гетеризм тощо).
Неолітична революція та її роль у розвиткові первісного суспільства: час,
фактори, причини. Зародження й ранні форми землеробства та їх розвиток. Наслідки
Неолітичної революції. Доместикація тварин та зародження скотарства. Центри
виникнення скотарства та землеробства. Високоспеціалізовані форми привласнюючого
господарства. Керамічне виробництво. Прядіння й ткацтво. Засоби пересування.
Суспільний поділ праці.
Розквіт первісно суспільного ладу. Пізньопервісна родова община. Основні риси
племінної організації землеробів і скотарів. Матрилінійність та патрилінійність.
Надлишковий та додатковий продукт. Престижна економіка. Різні форми власності.
Ранні форми обміну. Формування ранжируваного або раннього стратифікованого
суспільства. Зростання військових сутичок. Шлюбно-сімейні відносини у
пізньопервісній родовій общині.
Тема 1.5. Розкладання первісного суспільства і виникнення ранніх
цивілізацій. Причини переходу від родоплемінного ладу до стратифікованих
суспільств. Матеріальні передумови розкладання первісних відносин. Роль заліза у
житті та розвитку первісного суспільства. Обмін і його місце у становленні політичної
влади. Регулярний надлишковий продукт і становлення приватної власності.
Зародження експлуатації та її основні форми (внутрішньообщинна, міжобщинна,
патріархальне рабство). Виникнення міст як центрів торгівлі, ремесел,
адміністративного керівництва. Роль війни в процесі розкладання первісного
суспільства, «військова демократія». Виникнення соціально-стратифікованих
суспільств. Початок процесу політогенезу і зародження державності.
Первісна сусідська (територіальна) община. Час та причини виникнення
сусідської общини. Особливості соціальної структури, матеріальної культури,
господарської діяльності. Перехід до патріархату. Общинна і сімейна власність.
Виникнення надобщинних інститутів влади. Майнова та соціальна диференціація,
формування знаті. Кланово-лініджеві структури та їх значення. Становлення
моногамного шлюбу: велика патріархальна сім'я й община, мала моногамна сім'я.
Соціально-економічна диференціація пізньородового суспільства. Шляхи
виникнення народностей та їх основні риси. Зародження писемності та її найдавніші
види. Зміни у релігійних уявленнях. Типи первісної периферії та її контакти з
цивілізаціями. Первісні суспільства на основних етапах світової історії. Залишки
первісності в соціально стратифікованих суспільствах.
Тема 1.6. Релігія та культура первісного суспільства. Палеолітичне мистецтво.
Поступовий перехід (починаючи з мезоліту) від реалістичної до умовної манери
зображення. Ранні форми релігії (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія). Різноманітні
скотарські, землеробські та родові й племінні культи часів пізньородової общини.
Космогонічні уявлення. Жрецтво. Міфологія. Розвиток позитивних знань (селекція
рослин і тварин, математичні та астрономічні знання, вимір часу тощо).
Протописемність (піктографія). Роль культури у житті первісного суспільства.

10
 Модуль 2
Основні тенденції і закономірності розвитку Стародавнього Єгипту
та цивілізацій Межиріччя

Тема 2.1. Особливості розвитку країн Стародавнього Сходу. Поняття

Стародавнього Сходу. Предмет та завдання. Джерела та література з історії
Стародавнього Сходу. Методологічні проблеми історії Стародавнього Сходу. Проблема
інтерпретації джерел з історії давньосхідних цивілізацій. Місце і значення
Стародавнього Сходу у всесвітній історії.
Періодизація історії Стародавнього Сходу. Особливості розвитку країн
Стародавнього Сходу: соціальна структура, форми експлуатації, особливості економіки
та політичного ладу. Закономірності формування державних структур на Стародавньому
Сході. Східна деспотія: структура управління і влади. Ознаки та функції давньосхідних
держав. Специфіка рабства. Ментальність людей Стародавнього Сходу.
Тема 2.2. Держави Межиріччя. Основні різновиди і особливості джерел з історії
цивілізацій Межиріччя. Проблеми хронології і періодизації історії Стародавньої
Месопотамії. Природно-географічні умови Нижньої Месопотамії. Месопотамія у ІІІ – І
тис. до н.е.: територія, населення, найдавніша історія. Перші додержавні утворення на
території Месопотамії. Перші міста-держави (номи). Короткочасне висунення
політичних центрів. Шумерська держава: загальні риси її розвитку. Шумери і аккадці.
Номові держави Шумеру в Ранньодинастичний період.
Проблема виникнення «територіальної» держави в Нижній Месопотамії. Перші
централізовані держави Двуріччя. Аккадське царство Саргона Давнього. Царство
Шумеру і Аккада. Держава ІІІ династії Ура. Державне господарство і бюрократичний
апарат. Падіння ІІІ династії Ура.
Месопотамія у ІІ тис. до н.е. Історія Вавилонії. Старовавилонське царство.
Підвищення Вавилону і об’єднання Двуріччя під владою царя Хаммурапі.
Старовавилонське царство за часів царя Хаммурапі: державний устрій, «Закони
Хаммурапі», старовавилонське суспільство, розвиток землеробства і форми
землеволодіння, ремесло і торгівля, соціальні верстви, форми рабства. Падіння держави
Хаммурапі.
Середньовавилонське царство або Касситський період. Спустошення країни.
Застій в економіці, відродження архаїчних соціальних структур. Ослаблення
центральної влади, незалежність великих міст, храмів.
Нововавилонське царство. Вавилонія у ХІІ – VI ст. до н.е. Утвердження
халдейської династії і звільнення з-під влади Ассирії. Економіка і суспільні відносини в
період правління Навуходоносора ІІ. Форми землеволодіння. Розвиток товарно-
грошових відносин. Розвиток рабства. Завоювання Навуходоносора ІІ. Правління
Набоніда. Причини загибелі Нововавилонської держави. Завоювання Вавилонії
Перською державою. Соціально-економічний устрій Вавилонії у І тис. до н.е.
Шумеро-вавилонська культура. Клинопис та його значення для населення
Передньої Азії. Міфологія і важливі цикли міфів. Школи. Основні види художньої
словесності. «Епос про Гільгамеша». Розвиток права. Важливі наукові досягнення.
Історія стародавньої Ассирії. Природні умови та населення Ассирії. Особливості і
основні етапи соціально-політичної історії Ассирії до Х ст. до н.е. Соціальна структура.
Розвиток торгівлі. Міста-держави. Перші воєнні походи. Перетворення Ассирії у велику
державу при Шамші-Ададі І. Занепад Ассирії.

11
 Середньоассирійський період: особливості соціально-політичного розвитку.
Дипломатичний союз з Єгиптом. Завойовницька політика Тіглатпаласара І.
«Середньоассирійські закони». Вторгнення арамейських племен і занепад Ассирії.
Ассирія у Новоассирійський період. Відновлення військового потенціалу та
ассирійські завоювання наприкінці Х – ІХ ст. до н.е. Особливості зовнішньої і
внутрішньої політики. Криза Ассирійської держави у першій половині VIII ст. до н.е.
Реформи Тіглатпаласара ІІІ. Завоювання наприкінці VIII ст. – на початку VII до н.е.
Правління Ашшурбанапала. Соціальні відносини. Царська влада. Храмове господарство.
Причини падіння Ассирійської держави.
Тема 2.3. Стародавній Єгипет. Основні різновиди і особливості джерел з історії
Стародавнього Єгипту. Проблеми хронології і періодизації історії Стародавнього
Єгипту. Природа та населення Стародавнього Єгипту. Виникнення і особливості
іригаційного землеробства в долині Нілу. Проблема виникнення єгипетської
територіальної держави. Епоха Раннього царства. Стародавнє царство Єгипту.
Соціально-професійна структура єгипетського суспільства в ІІІ – ІІ тис. до н.е. Система
державного перерозподілу робочої сили і додаткового продукту. Ремісники. Армія.
Чиновники. Храми і храмові господарства. Проблема рабства в Стародавньому Єгипті.
Перший перехідний період та розквіт Єгипту в період Середнього царства.
Другий перехідний період. Гіксоське завоювання Єгипту. Нове царство Єгипту.
Правління XVIII династії. Зростання масштабів завоювань. Зростання чисельності і
реорганізація армії. Успіхи у Східному Середземномор'ї. Боротьба з Мітанні. Правління
Тутмоса ІІІ. Різноманітні форми залежності підкорених територій. Виокремлення нової
служивої знаті. Зростання багатства і політичного впливу жрецтва. Релігійна реформа
Ехнатона. Згортання реформ при наступниках Тутанхамоні і Хоремхебі.
Правління ХІХ – ХХ династій. Соціальний розвиток єгипетського суспільства в
епоху Нового царства. Розвал єгипетських володінь у Східному Середземномор'ї.
Активізація зовнішньої політики. Правління Рамсеса ІІ. Мирний договір із Хеттським
царством. Навала «народів моря» та її наслідки для Єгипту. Правління ХХ династії.
Міжусобиці. «Папірус Харріс». Рамессіди.
Пізнє царство Єгипту. Правління XXVI – XXX династій. Єгипет при владі
іноземних династій. «Саїсське відродження». Єгипет у складі держави Ахеменідів.
Завоювання Єгипту О. Македонським.
Культура Стародавнього Єгипту. Давньоєгипетська писемність. Релігія.
Міфологія. Загробні вірування. Давньоєгипетська література. Похоронна і храмова
архітектура. Важливі наукові досягнення.

Модуль 3
Основні тенденції і закономірності розвитку цивілізацій Малої Азії, Східного
Середземномор'я, Середнього та Далекого Сходу

Тема 3.1. Мала Азія. Хеттське царство. Основні різновиди і особливості джерел
з історії хеттів. Значення праць Б. Грозного. Своєрідність природних умов Малої Азії.
Етнічний склад населення. Історична роль ассирійсько-аморейських торгових колоній.
Утворення Хеттської держави. Періодизація історії Хеттської держави. Державний
устрій. Давньохеттський період. Економіка Давньохеттського царства. Соціальна
структура та державний лад. Зовнішня політика Давньохеттської держави.

12
 Особливості Середньохеттського та Новохеттського періодів. Економіка.
Соціальна структура. Державні повинності і проблема рабства. Зовнішня політика у
Новохеттський період. Причини падіння Хеттської держави.
Тема 3.2. Ванське царство (Урарту) і держави Закавказзя. Основні різновиди і
особливості джерел з історії Ванського царства.
Природа, населення та особливості розвитку народів Закавказзя у стародавній
період. Формування перших державних об’єднань на території Закавказзя. Створення
єдиної держави – Ванського царства. Економіка, суспільні відносини та соціальна
структура. Падіння Урартської держави.
Тема 3.3. Східне Середземномор’я у другій половині ІІІ – першій половині І
тис. до н.е. Джерела вивчення історії Східного Середземномор’я у ІІІ – І тис. до н.е.
Природно-географічні умови, найдавніша історія, ранні державні утворення у Східному
Середземномор’ї. Країни регіону наприкінці ІІІ – першій половині І тис. до н.е.
Населення. Особливості економіки і соціальної структури, державного устрою міст-
держав.
Пізньобронзова епоха у Східному Середземномор’ї. Країни регіону на початку І
тис. до н.е. Дамаське царство. Фінікія і фінікійці наприкінці ІІ – у першій половині І тис.
до н.е. Фінікійська колонізація. Карфаген.
Проблема походження Ізраїлю. Прихід Ізраїля в Палестину. Палестина в І тис. до
н.е. Ізраїльсько-Іудейське царство: виникнення і державний устрій. Правління царів
Давида і Соломона. Поділ країни на Ізраїльське і Іудейське царства. Економіка і
соціальна структура єврейського суспільства в першій половині І тис. до н.е. Пророчий
рух. Релігійна реформа Іосії та її значення.
Східне Середземномор’я під владою Ассирії, Вавилонії та Персії.
Давньоєврейська культура.
Тема 3.4. Країни Іранського нагір’я і півдня Середньої Азії у ІІІ – першій
половині І тис. до н.е. Ахеменідська держава. Джерела з історії Ірану. Авеста.
Природно-кліматичні умови Стародавнього Ірану. Населення. Держава Елам.
Стародавні арії, їх переселення на південь та його вплив на становище в Стародавньому
Ірані. Мідійська держава.
Перська держава періоду правління династії Ахеменідів: розширення кордонів
Перської держави та її розквіт за часів Кіра ІІ і Камбіза ІІ. Підкорення Малої Азії,
Східного Ірану, Середньої Азії, війни з Вавилоном та Єгиптом. Політична криза та
повстання Гаумати. Перська держава за часів Дарія І: економіка, суспільні відносини.
Реформи Дарія І. Організація державного управління, податкової системи. Монетна
реформа. Реформування перської армії. Становище Перської держави після смерті Дарія
І. Ослаблення держави в результаті греко-перських війн. Повстання, втрата раніше
завовойованих територій. Причини загибелі держави Ахеменідів. Захоплення держави
О. Македонським.
Культура і релігія Стародавнього Ірану. Зороастризм. Будівництво релігійних
споруд, палаців.
Тема 3.5. Стародавня Індія. Основні види і особливості джерел з історії
Стародавньої Індії. Проблеми хронології і періодизації історії Стародавньої Індії.
Природа і населення: відмінності клімату і рельєфу різних районів Індії, замкнутість від
іншого світу, етнічна строкатість. Ранньоземлеробські культури Індії. Індоарії в Індії.
Індська цивілізація. Історія відкриття Мохенджо-Даро і Хараппи. Територія.
Влаштування міст. Соціально-економічний розвиток. Релігійні культи. Поступовий
занепад Індської цивілізації та його причини.
13
 «Ведійський період» в історії Індії. Ведійська релігія. Економіка і соціальні
відносини за даними Вед. Становлення ранніх держав Північної Індії (ХІІІ – VІ ст. до
н.е.). Розвиток сільського господарства, ремесла, зростання міст, поява монети.
Варновий поділ суспільства.
«Буддійський період» в історії Індії, буддизм. Нове підвищення Магадхи.
Держава Нандів. Соціально-економічний розвиток у V – ІІІ ст. до н.е. і утворення
загальноіндійської держави Маур'їв. Раджа Чандрагупта. Розквіт держави за часи
правління Ашоки. Соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток держави.
«Класична епоха» (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.). Політична історія. Індія при Кушанах.
Імперія Гуптів та її розпад. Чандрагупта І. Чандрагупта ІІ. Зміни у варновій системі,
формування каст. Завоювання О. Македонського.
Культура Стародавньої Індії. Релігійні системи. Ведійська релігія. Брахманізм і
брахманська релігійна література. Буддизм і буддійська література. Індуїзм. Розвиток
традиційних віровчень. Політичний трактат «Артхашастра». Розвиток наукових знань.
Архітектура.
Тема 3.6. Стародавній Китай. Найважливіші джерела з історії Стародавнього
Китаю. Проблеми хронології і періодизації. Природа і населення Стародавнього Китаю.
Автохтонність основних цивілізаційних факторів і проблема зовнішніх впливів. Давній
Китай, Шань-Інська держава. Політичний розвиток та державний устрій.
Епоха Західного і Східного Чжоу. Соціально-політична історія. Реформи Чжоу-
гуна, становлення удільної і рангової системи. Ослаблення центральної влади і
посилення «чжоухоу». Складання передумов утворення централізованої бюрократичної
держави. Легізм. Боротьба легістів і конфуційців. Підвищення царства Цінь. Реформи
Шан Яна. Об’єднання Китаю, імперія Цінь. Правління Цінь-Шихуанді: реформи,
будівництво, зовнішня політика. Занепад імперії Цінь.
Імперія Хань. Період Старшої Хань. Централізаторські дії перших ханських
імператорів. Особливості соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку.
«Золоте століття» У-ді. Складання бюрократичної адміністративної системи.
Завойовницька політика в Центральній і Середній Азії. Великий шовковий шлях.
Зростання товарно-грошових відносин, проблема рабства. Криза імперії Старшої Хань.
Реформи Ван Мана. Повстання «Червонобрових». Період Молодшої Хань.
Умиротворення країни. Роль «сильних будинків». Особливості соціально-економічного і
суспільно-політичного розвитку. Занепад імператорської влади і боротьба придворних
угрупувань. Політичні і соціальні рухи. Повстання «Жовтих пов’язок» та занепад імперії
Хань. Розпад Китаю, епоха Троєцарств.
Культура Стародавнього Китаю. Ієрогіліфічна писемність. Релігійні уявлення:
культ предків, культ стихій, культ Неба. Конфуціанство. Діяльність Дун Чжуншу і
формування «імператорського конфуціанства». Даосизм. Легізм. Розвиток історичної
думки. Давньокитайська наука.

14
 ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

ЛЕКЦІЯ 1
ВСТУП ДО ІСТОРІЇ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

План лекції:
1. Поняття «Історія первісного суспільства». Мета, завдання, предмет історії
первісного суспільства.
2. Періодизація та хронологія історії первісного суспільства.
3. Історія вивчення та джерельна база первісної історії.
4. Археологічні дослідження.

1. Поняття «Історія первісного суспільства». Мета, завдання, предмет історії

первісного суспільства. Історія первісного суспільства охоплює тривалий період часу –
від появи на Землі людини до виникнення перших цивілізацій і держав. У сучасній
західній науці, і перш за все, в американській і англійській, історія первісного суспільства
зазвичай визначається як доісторія (prehistory), доісторична археологія (prehistoric
archaeology) або розглядається в якості одного із розділів антропології. Крім того, в
рамках доісторії багато західних учених виділяють праісторію і протоісторію. Праісторія
вивчає людство тієї епохи, коли на Землі ще взагалі не існувало писемності. Для
протоісторії об'єктом вивчення є дописемне людство, але після появи перших вогнищ
цивілізації.
Історія первісного суспільства включає цілий ряд важливих, до кінця невирішених
проблем: походження самої людини (антропогенез); становлення суспільних відносин
(соціогенез); походження сім'ї; релігійних вірувань; мистецтва; зародження
найважливіших форм господарської діяльності (землеробства і скотарства); виникнення
приватної власності; соціальної стратифікації та держави.
З первісної історії починається історія людства, тому тільки в історії первісного
суспільства можна знайти витоки явищ і процесів, які складають зміст людської
діяльності і культури. Знання первісної історії розширює історичний кругозір, поглиблює
розуміння сучасного світу, показує його історичне коріння, дозволяє виявити історичні
закономірності поступального розвитку людства.
Пізнавальне значення первісної історії велике. Без її вивчення неможливо
правильно розібратися в еволюції ряду елементів матеріальної культури, соціальних норм
або ідеологічних уявлень, адже значна кількість явищ людського, у т.ч. і сучасного, життя
(житло й одяг, землеробство і скотарство, шлюб і сім'я, мораль і етикет, корисні знання та
релігійні вірування) виникли або стали виникати саме на зорі людства.
2. Періодизація та хронологія історії первісного суспільства. Загальна
характеристика основних етапів. Первісний період в історії людства – найтриваліший.
В силу цього періодизація його дуже важка і до теперішнього часу не є
загальноприйнятою. Спірним залишається навіть питання про нижню і верхню
хронологічні рамки цієї епохи. Існує кілька точок зору на початок історичного процесу:
1) історія почалася близько 3 млн. рр. тому з появою Homo habilis (Людини умілої);
2) із виникненням неандертальців;
3) із верхнього палеоліту, коли з'явився Homo sapiens.
Верхня хронологічна рамка первісного суспільства коливається в межах V – IV тис.
рр. до н.е. Так, в Азії та Африці перші цивілізації і держави виникли на межі IV і ІІІ тис.
до н.е., в Америці – у І тис. н.е.
15
 Періодизація Л.Г. Моргана. Спроба першої періодизації історії первісного
суспільства належить видатному американському етнологу Льюїсу Генрі Моргану.
Використовуючи членування історичного процесу на епохи дикості, варварства і
цивілізації, що усталилося ще у XVIII ст., Л.Г. Морган розділив ці епохи на нижній,
середній і вищий щабель. Основним критерієм для виділення цих етапів був рівень
розвитку продуктивних сил (по Моргану «прогрес у виробництві засобів до життя»).
Епоха дикості: у людській діяльності панували полювання, рибальство і
збиральництво, була відсутня приватна власність, існувала рівність. Епоха варварства:
з'являється землеробство і скотарство, виникає приватна власність і соціальна ієрархія.
Цивілізація: виникнення держави, соціально диференційованого суспільства, міст,
писемності тощо.
Таким чином, за Л.Г. Морганом нижчий щабель дикості розпочинається з появою
людини і членороздільної мови, середній – із виникненням риболовлі і застосуванням
вогню, вищий – із винайденням луку і стріл. Перехід до нижчого ступеня варварства
ознаменувалося поширенням кераміки, до середнього ступеня – освоєнням землеробства і
скотарства, до вищого ступеня – впровадженням заліза. Із винайдення писемності
розпочинається епоха цивілізації.
До числа так званих спеціальних періодизацій первісної історії відноситься
археологічна, палеоантропологічна, геологічна періодизації.
Археологічна періодизація є однією з основних. Вона отримала наукову розробку
в ХІХ – на початку ХХ ст. і заснована на різноманітті матеріалу, з якого виготовлялася
більшість знарядь праці, і технологічних прийомів. Виділяються:
1) кам'яний вік – найтриваліший період в історії людства, впродовж якого люди
широко використовували камінь для виготовлення знарядь праці, була відсутня
технологія обробки металу. У кам'яну добу використовувалась також деревина, кістка,
дещо пізніше з'явилась технологія обробки глини, з якої робили посуд. Кам’яна доба
розпочинається бл. 3/2,5 млн. рр. тому. Поділяється на:
а) ранній або нижній палеоліт (3/2,5 млн. – 150 тис. рр. тому). Виділяють два
послідовних етапи – олдувайський та ашельський. Першому з них властиві галькові
знаряддя (чоппери і чоппінги), вперше виявлені разом із кістками Homo habilis (1960 р.) в
Олдувайській ущелині. Ашельський період розпочався 1,5 млн. рр. тому з поширенням
ручних рубил, виробником яких був пітекантроп. Назва періоду походить від стоянки
поблизу містечка Сент Ашель на півночі Франції, де у XIX ст. Жаком Буше де Пертом
(фундатором вивчення раннього палеоліту) було виявлено чимало різноманітних ручних
рубил;
б) середній палеоліт (150 – 35 тис. рр. тому), або епоха мустьє (від гроту Ля Мустьє
у Франції). Цей етап пов'язують із поширенням мустьєрських технологій обробки
кременю. Їй властиві дископодібні нуклеуси, з яких сколювали масивні, підтрикутні
відщепи, що використовувалися для виготовлення гостроконечників та скребел. Носієм
цієї технології в Європі був неандерталець;
в) пізній або верхній палеоліт (35 – 10 тис. рр. тому) розпочався із поширення
властивої йому пластинчастої техніки обробки кременю, носієм якої був Homo sapiens.
Показово, що кожний наступний період палеоліту розпочинався не зі зникнення
попередньої технології обробки кременю разом із відповідною їй формою людських
істот, а з появою нової техніки та її носіїв. Кінець пізнього палеоліту збігається з кінцем
льодовикової доби близько 10 тис. рр. тому. Різке потепління спричинило радикальні
зміни у мисливських суспільствах помірної смуги Північної півкулі і знаменувало
початок нової археологічної епохи – мезоліту;
16
 г) мезоліт (Х – VІІ/V тис. до н.е.) – доба мікролітичної техніки обробки кременю,
що характеризувалася поширенням стандартизованих крем'яних наконечників стріл,
переважно геометричної форми, – мікролітів. Основою господарства мезоліту Європи
було полювання з луком та стрілами на лісових копитних (лосів, турів, оленів, косуль,
кабанів);
д) неоліт (VII/V – IV тис. до н.е.) – перехід людських общин від примітивної
економіки мисливців, рибалок і збирачів до сільського господарства, заснованого на
землеробстві та скотарстві;
е) енеоліт (ІV – ІІІ тис. до н.е.) – назва перехідного часу від неоліту до бронзової
доби, яку застосовують археологи у зв'язку з появою й поширенням у той час виробів із
міді. Мідні знаряддя використовувалися поряд з кам'яними, які переважали. Найдавніші
мідні предмети й шматки руди виявлені у ранньоземлеробських поселеннях Передньої
Азії. Це вищий, порівняно з неолітом, етап розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин, період інтенсифікації сільського господарства, накопичення надлишкового
продукту, зростання суспільних багатств, що стимулювало міжплемінний обмін. Енеоліт
– період консолідації суспільної організації племен, формування великих, спільних за
походженням, об'єднань;
2) бронзовий вік (кінець ІІІ – початок І тис. до н.е.) – історичний період, який
прийшов на зміну енеоліту (мідній добі). Характеризується виготовленням і
використанням бронзових знарядь праці та зброї із бронзи, появою кочового скотарства,
поливного рільництва, писемності, держав на Стародавньому Сході;
3) залізна доба (І тис. до н.е.). Період ранньої історії людства, який визначається
розвитком металургії і використанням залізних виробів (ножі, сокири, посуд, зброя,
прикраси тощо). Тривав приблизно до 340 р. н.е. Період, коли почала поширюватися
залізна металургія, пройшли всі країни, проте до залізної доби зазвичай відносять тільки
ті культури первісних племен, які мешкали поза володіннями стародавніх держав, що
утворилися в часи неоліту і бронзової доби – Межиріччя, Стародавнього Єгипту, Греції,
Індії, Китаю.
Антропологічна періодизація. В її основі етапи біологічної еволюції людини від
мавпоподібних предків до людини сучасного виду (Homo sapiens). Це виділення епох
існування архантропа, палеоантропа і неоантропа. Систематика власне людей, яких
виділяють як сімейство гомінід, їх родів і видів, а також найменувань, що різняться у
різних дослідників. Гомініди – це родина ряду приматів, що включає як викопних
(пітекантропа, неандертальця та ін.), так і сучасних людей.
Геологічна періодизація – синхронізація археологічних епох із геологічними
періодами історії Землі. Кайнозойської ера, що розпочалася 70 – 60 млн. рр. тому,
підрозділяється на палеоген – неоген (третинний період) і антропоген (четвертинний
період). Останній період приблизно відповідає часу існування людини. Розпочався бл. 2,5
млн. рр. тому. Поділяється на три епохи: передльодовику (еоплейстоцен), льодовикову
(плейстоцен) і післяльодовикову (голоцен). Археологічно плейстоцен відповідає
палеоліту і в значній мірі частині мезоліту. Неоліт – це вже час голоцену, геологічної
сучасності.
Загальноісторична періодизація. Спеціальні періодизації не можуть замінити
загальноісторичної періодизації, яка є основною при вивченні історії первісного
суспільства. Її розробка ведеться більше століття за етнологічними і археологічними
даними. Критерієм для створення загальноісторичної періодизації є відмінність у способі
виробництва і, зокрема, у формах виробничих відносин, соціально-економічний розвиток
первісного суспільства. Спроба простежити розвиток форм первісної власності привела
17
до виділення етапу праобщини, первісної родової і первісної сусідської общин. Однак
кількість цих етапів, хронологічні рамки різними дослідниками визначалися по-різному.
Майже всі дослідники в якості початкового етапу первісної історії виділяють епоху
праобщини, далі йдуть епохи ранньородової, пізньородової і первісної сусідської
общини.
Праобщина (нижній і середній палеоліт). Дана епоха відкривається виникненням
найдавніших людей-архантропів, які використовували найпримітивніші знаряддя праці у
своїй діяльності та утворювали перші аморфні виробничі колективи. Основний зміст
епохи праобщини – подолання в процесі трудової діяльності залишків тваринного стану,
успадкованих від стад людиноподібних мавп, зміцнення соціальних зв’язків, а разом з
цим і завершення біологічного розвитку самої людини.
Первісна родова община (верхній палеоліт – мезоліт). Ця епоха відкривається
виникненням перших упорядкованих форм соціальної організації – роду і родової
общини. Саме тут отримують чіткий прояв основні риси первісного ладу – більш або
менш послідовний колективізм у виробництві та споживанні, спільна власність і
зрівнювальний розподіл.
Первісна сусідська община (енеоліт). У результаті прогресуючого розвитку всіх
галузей господарської діяльності і зростання надлишкового продукту спільна власність
общини починає поступово витіснятися власністю окремих домогосподарств,
зрівнювальний розподіл витісняється трудовим, общинно-родові зв’язки рвуться і
поступаються місцем общинно-сусідським. З’являються початкові форми експлуатації,
разом з якими надлишковий продукт починає перетворюватись у додатковий,
відбувається зародження приватної власності, соціальної і майнової диференціації
суспільства, процеси політогенезу.
Оскільки наука про первісне суспільство спирається на різні типи джерел
(антропологічні, археологічні, етнографічні), і в різних науках розроблена своя
періодизація, то узгодження їх можна представити у наступній таблиці:
Історичні епохи Археологічні Геологічні Антропологічні Хроноло-
епохи епохи епохи гія
Праобщина (первісне Нижній і Плейстоцен Архантроп Бл. 3/2,5
людське стадо) Середній (Homo habilis, млн. –
палеоліт Homo erectus). 35 тис. рр.
Палеоантроп тому
(неарденталець)
Первісна Ранньородова Верхній палеоліт Плейстоцен і Неоантроп 35 – 5 тис.
родова община Мезоліт початок (Homo sapiens) рр. тому
община голоцена
Пізньородова Неоліт Голоцен VII/V –
община IV/III тис.
до н.е.
Епоха зародження Енеоліт Голоцен Сучасна людина ІV – III
цивілізацій (первісна Ранній метал тис. до
сусідська община) н.е. і далі
Проблеми хронології. Встановлення абсолютної хронології означає відлік в
одиницях часу від певної події. Наприклад, від дати Різдва Христового, ери «хіджри» у
мусульман (622 р.) тощо. При цьому використовуються як природничо-наукові, так і
історичні методи (в обмежених випадках для відносно пізніх епох).
18
 Одним із способів, що широко використовується для встановлення абсолютної
хронології, є радіовуглецевий метод по ізотопу вуглецю С-14. Знаючи період піврозпаду
(5730 років) і кількість даного ізотопу в органіці (кістки, дерево), можна встановити
абсолютний вік об’єктів.
Широко застосовується калій-аргоновий метод. Калій досить широко поширений
елемент, що входить до складу багатьох мінералів. Даний метод дозволяє датувати час
утворення гірських порід, оцінювати періоди часу від десятків тисяч до мільйонів років.
Чудові результати дає палеомагнітний метод. Він ґрунтується на властивості
предметів із глини, що піддавалися обпалюванню, набувати намагніченості і зберігати те
магнітне поле, яке існувало у момент обпалювання.
Для датування також використовується, правда обмежено, метод дендрохронології
– по річним кільцям дерев.
3. Історія вивчення та джерельна база первісної історії. Інтерес до первісної
історії як до історії своїх далеких предків виник у глибокій давнині вже у народів
Стародавнього Сходу. Стародавні греки і римляни стали замислюватися над такими
питаннями: якими були перші люди на Землі? Коли і як вони з'явилися? Так,
давньогрецький філософ Анаксимандр писав, що людина з'явилася на Землі під впливом
сонячних променів. У напіврідкому мулі спочатку зародилися рибообразні істоти, які
потім навчилися підтримувати життя на суші і назавжди покинули воду, поступово
перетворившись на людей.
Погляд зверху вниз, погляд цивілізованої людини на дикуна присутній практично у
всіх працях античних авторів про своїх сусідів, але ці автори, керуючись практичними
цілями, не втрачали інтересу до конкретних деталей побуту, законів і звичаїв. До
найбільш цінних творів відносяться праця «батька історії» Геродота (V ст. до н.е.) про
скіфів, сарматів і народи Середньої Азії, Ксенофонта (кінець V – перша половина ІV ст.
до н.е.) про малоазіатські народи, Страбона (середина І ст. до н.е. – початок І ст. н.е.)
«Географія» про народи Південної Європи і Кавказу, Цезаря (І ст. до н.е.) «Записки про
галльську війну» про галлів (кельтів), Тацита (І ст. н.е.) «Германія», в яких повідомлялися
цікаві відомості про «варварські» народи.
Перша цілісна концепція первісного суспільства була створена Титом Лукрецієм
Каром (І ст. до н.е.). У поемі «Про природу речей» ним висунуті ідеї, що знайшли
підтвердження і визнання лише 18 століть тому (наприклад, заперечення погляду на
первісне суспільство як на «золотий вік» людства). Оригінальна була його точка зору про
три епохи у розвиткові культури в залежності від матеріалу, з якого виготовлялися
знаряддя праці: каменю, бронзи або заліза. Це припущення лежить в основі археологічної
періодизації.
Значний внесок до науки про первісне суспільство та етнографію вніс «батько
китайської історії» Сима Цянь, автор відомої праці «Ши-цзі» («Історичні записи») (ІІ – І
ст. до н.е.), в якій багато розділів присвячено характеристиці життя та побуту племен
південного заходу, півдня і сходу країни, народів Кореї, Середньої Азії, гуннів.
Ідея еволюції людства по висхідній лінії зберігала свою привабливість для вчених
наступних поколінь, але протягом доби Середньовіччя її розробляли і формулювали
майже виключно арабомовні автори. Справа у тому, що в Європі спостерігалося повне
панування церкви, яка наполягала на доктрині, викладеній у Біблії, про божественне
творіння людини. Так, північноафриканський історик Ібн Хальдун (1332 – 1406 рр.)
спробував намітити найважливіші господарсько-культурні типи, що складалися у ході
розвитку людства: збиральництво, сільське життя, міська культура.

19
 Етнографічні відомості накопичувалися і європейськими мандрівниками, які
побували в країнах Сходу. Найбільш відомі Джованні Плано Карпіні, Гільйом де Рубрук і
Марко Поло. Вони збагатили західноєвропейську науку цінними географічними
свідченнями про Середню, Центральну і Східну Азію.
З початком епохи Великих географічних відкриттів (друга половина XV ст.)
накопичення етнографічних знань набуло небаченого розмаху. Починаючи з перших
португальських плавань уздовж західного узбережжя Африки, протягом XVI і XVII ст.
європейці обстежили більшу частину прибережних областей Африки, величезні простори
обох Америк, відкрили північне і західне узбережжя Австралії, Тасманію, Нову Зеландію.
Частими стали подорожі мореплавців у тропічні країни, де моряки, місіонери, купці
вступали в контакт із автохтонним населенням. При цьому первісність розглядалася як
початковий стан, дитинство даного суспільства.
У працях французького філософа Мішеля де Монтеня (1533 – 1592 рр.), який
створив першу наукову концепцію первісного суспільства, відбилося уявлення про
«доброго дикуна». Він намалював ідеальне життя первісної людини, близької до природи,
яка жила за простими моральними законами, не знала розгулу пристрастей і злочинів.
Дещо по-іншому трактував початковий етап історії людства англійський філософ Томас
Гоббс (1588 – 1679 рр.), який вважав дитинство людства часом «війни всіх проти всіх».
Ідеї Мішеля де Монтеня сприйняли і інші французькі просвітителі – Ж.-Ж. Руссо,
Д. Дідро, Ш. Монтеск'є та ін.., яким була властива ідеалізація первісного суспільства. Так,
Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.) був прибічником ідеї про два етапи у розвиткові
людства. Перший, найбільш ранній, етап людської історії розглядався як «золоте
століття», що зберігався у «дикунів». Новий же час вважався епохою псування моралі,
«залізним віком».
Основним досягненням даного періоду стало звільнення від релігійного підходу у
питанні про походження людини і суспільства. Французький єзуїт Жозеф-Франсуа
Лафіто (1681 – 1746 рр.) у книзі «Звичаї американських дикунів порівняно зі звичаями
первісних часів» змальовував суспільства гуронів і ірокезів та порівнював з тими даними,
які відомі з класичної літератури. Вчений знайшов подібності форм управління, шлюбу та
термінів спорідненості в індіанців і давніх лікійців.
Другу половину XVIII ст. ознаменували кілька великих європейських експедицій в
басейни Індійського і Тихого океанів. Після відкриття Дж. Куком східного узбережжя
Австралії стало можливим безпосереднє знайомство європейської науки з аборигенним
населенням континенту, які жили в умовах, близьких до часу давньокам'яного віку. Георг
Форстер, учасник плавань Джеймса Кука, керівники інших експедицій – Л.A. Бугенвіль і
Ж.Ф. Лаперуз – залишили детальні описи побачених ними народів Океанії.
У 1735 р. була видана книга шведського вченого Карла Ліннея «Система природи»,
в якій був класифікований тваринний світ. Він помістив людину в одну групу з мавпою,
хоча і не привів наукових доказів. Його ідеї розвинун французький натураліст
Ж.Б. Ламарк (1744 – 1829 рр.) у дослідженні «Філософія зоології». Згідно з концепцією
А. Фергюссона (1723 – 1816 рр.), стадії розвитку первісної історії отримали назву дикості
(мисливці і рибалки), варварства (скотарі) і цивілізації (землероби).
XIX століття стало часом розквіту науки про первісне суспільство. На цей час
припадає наукове оформлення майже всіх історичних дисциплін, розробляється
методологія майже всіх наук про первісне суспільство, проводяться археологічні
дослідження. У XIX ст. була створена археологічна періодизація, якою продовжують
користуватися і в даний час (К. Томсен, Я. Ворсо, Д. Леббок, Г. Мортільє). Археологічні
докази безпосередньо зіставлялися з переворотом у розвитку біологічної науки, який був
20
пов'язаний з ім'ям Ч. Дарвіна (1859 р. з'являється робота «Походження видів шляхом
природного відбору», 1871 р. – «Походження людини і статевий відбір»). Відповідно до
його теорії рушійною силою еволюції, тобто переходу з одного виду в інший, є
природний відбір, в результаті якого виникають нові види на основі старих шляхом
накопичення нових корисних ознак.
Послідовником теорії еволюції Ч. Дарвіна щодо людського суспільства був
американський етнограф Льюїс Генрі Морган (1818 – 1881 рр.). Він присвятив себе
вивченню життя, побуту, звичаїв індіанського племені ірокезів. У завершеному вигляді
його концепція викладена у книзі «Стародавнє суспільство» (1877 р.). Він створив першу
культурну періодизацію на основі етнографічних джерел, виділивши три періоди –
дикість, варварство і цивілізація, ним були науково обґрунтовані три щаблі всередині
двох перших періодів і вперше позначені головні ознаки, що відокремлюють первісне
суспільство від цивілізації. Він також встановив, що первинним осередком будь-якого
первісного народу є рід; створив теорію розвитку шлюбно-сімейних відносин у
первісному суспільстві, нарахувавши 5 стадій (кровноспоріднена сім'я, родина пуналуа,
парна сім'я, патріархальна і моногамна сім'я).
Відомим представником даного періоду був британський етнограф Едвард Барнетт
Тайлор (1832 – 1917 рр.). Його роботи «Первісна культура» і «Антропологія» вийшли у
світ у 70 – 80-х рр. XIX ст. Він уперше на величезному етнографічному матеріалі зробив
спробу реконструювати первісну історію, представивши її як процес від простого до
складного, тобто як лінійну еволюцію.
У XX ст. в науку про первісне суспільство введена хронологія, на службу їй
поставлено велику кількість технічних і природничих наук, які збагатили процес
дослідження. У середині XX ст. Гордон Чайлд, відомий англійський археолог,
досліджував і узагальнив весь археологічний матеріал з історії первісного суспільства.
Він же став автором теорії «Неолітичної революції». Під нею він мав на увазі величезний
зсув у період неоліту в розвиткові продуктивних сил суспільства, який ознаменований
переходом від примітивної економіки (полювання, рибальство, збиральництво) до
сільського господарства.
Знайшла остаточне завершення еволюційна теорія. Можна вважати, що і зараз вона
як і раніше залишається панівною. Еволюціоністи (А.В. Яблоков, Д. Ламберт) слідують за
Ч. Дарвіном, вважаючи, що розвиток живих організмів йде від найпростіших форм до
більш складних і до перетворення видів. Сучасні форми дарвінізму, намагаються
примирити дані археології, палеоантропології і генетики, називаються синтетичним
дарвінізмом або неодарвінізмом. Інший напрямок – антидарвіністи (Н.П. Бехтерєва,
Ю. Гук), теж визнають еволюцію, але інакше: тільки всередині зоологічного виду. На
їхню думку, людський вид має свою еволюцію і не веде походження від примітивних
форм.
Джерельна база. Специфіка джерелознавства первісної історії полягає у
відсутності писемних джерел, що робить відновлення найдавнішого минулого людства чи
не найскладнішою областю історичного пізнання. Адже писемність з'являється лише на
межі первісності і цивілізації. В основному така інформація надходить із творів учених,
що належали до цивілізованого світу і були сусідами первісних народів (наприклад,
стародавні єгиптяни, греки, римляни, візантійці, араби, китайці). Але на ці твори наклали
відбиток особливості контактів із сусідами.
Для реконструкції первісної історії необхідний синтез даних археології, етнографії,
антропології, остеології (науки про кістки тварин), загальної біології, генетики,
палеозоології, палеоботаніки, палеокліматології, геології, палеографії тощо.
21
 Найбільш важливими є археологічні джерела. Розкопки дають багатий
палеоантропологічний, археозоологічний, археоботанічний матеріал, пам'ятники
мистецтва. Вони вивчають залишки матеріальної культури: перш за все, кам'яні знаряддя
праці, що чудово збереглися в землі; кераміку, що з'явилася близько 7 тис. рр. тому;
залишки жител, поховання, що дозволяють відновити не тільки матеріальну культуру, а й
уявлення давніх людей про життя і смерть; пам'ятники образотворчого мистецтва;
екофакти, що дозволяють з'ясувати особливості економіки (полювання або доместикація,
скотарство), а також різні залишки рослин, що дають уявлення про землеробське
господарство, реконструкцію клімату. Таким чином, археологічний матеріал має багато
позитивних сторін: до теперішнього часу накопичено сотні тисяч експонатів, за
допомогою яких реконструйовано багато сторін життя наших предків. Найдавніші епохи
– епоха праобщини, рання родова община висвітлюються виключно даними археології.
Для первісної історії цінну інформацію дає палеоантропологія, яка вивчає кісткові
останки первісної людини. Це джерело дозволяє певною мірою відновити процес
еволюції морфологічних особливостей людини, хоча і в ньому залишаються лакуни. За
рельєфом скелетних останків складається уявлення про морфологію та фізіологію предків
людини, про м'язи, фізичні можливості найдавніших людей, навіть про захворювання,
про умови життя, харчування тощо. Кісткові останки дають інформацію не тільки про
зовнішній вигляд, а й про ступінь розумового розвитку особини завдяки технології
«ендокран». Ендокран – рельєф на внутрішній частині черепної коробки, який повторює
малюнок великих борозен і звивин головного мозку. Ендокрани дозволяють судити не
тільки про структуру півкуль, кількість звивин, а й про центри, що відповідали за мову і
сприйняття мови. Крім того, кісткові останки надають демографічну інформацію. Однак
у даного джерела є свої недоліки: фрагментарність знахідок, їх невелика кількість,
наявний матеріал допускає неоднозначне тлумачення.
Особливий напрямок антропології – історична антропологія, мета якої
використання даних антропології для потреб історії, отримання історичної інформації.
Історична антропологія орієнтується на дані палеоантропології.
Для реконструкції найдавнішого періоду людства використовуються також дані
етнології, що вивчає культуру сучасних суспільств, які затрималися у своєму розвитку на
стадії первісності. Об'єктом вивчення є традиції, поховання, житла, їжа, костюм,
фольклор, музика, релігійні обряди. При цьому використовуються дані допоміжних наук,
наприклад, семантики. Але як джерело етнографічні дані мають і недоліки: зокрема, їх
хронологічна межа всього 12 тис. років. Етнологія вивчає всі сторони культури і побуту
народів, їх походження, розселення, соціальні інститути, суспільну структуру, культурно-
історичні взаємини. Реконструктивні можливості етнологічних джерел особливо цінні
при вивченні таких явищ як форми сімейно-шлюбних відносин, еволюція соціальних
інститутів, систем спорідненості, релігійних вірувань тощо.
Четвертинна геологія. Геологія антропогену вивчає зміни земної поверхні
протягом даного періоду, зміни рівня Світового океану, берегової лінії материків, наступ
і танення льодовиків тощо. Наприклад, геологи встановили, що на місці сучасної
Беренгової затоки раніше була суша, і це допомогло зрозуміти, яким чином люди мали
змогу переселятися із Євразії в Америку.
Палеогеографія відновлює давні ландшафти, в умовах яких проживали найдавніші
люди.
Археозоологія вивчає кісткові останки вимерлих тварин, птахів, риб,
безхребетних, що дозволяє виявити характер полювання, рибальства, збиральництва,

22
вивчити проблему доместикації тварин, встановити ареали найдавніших центрів, види
одомашнених тварин.
Археоботаніка досліджує викопні рештки найдавніших рослин, насіння, пилку
колишніх геологічних епох. Археоботанічний матеріал виключно важливий при
вирішенні проблем найдавніших вогнищ землеробства. Археоботаніка постачає первісну
історію одним із методів абсолютного датування – дендрохронологічним.
Лінгвістика відновлює конкретну історію окремих мов і мовних сімей, прамови і
прадіалектів, визначається їх найдавніша прабатьківщина, встановлюються найдавніші
ареали народів. Американським лінгвістом Морісом Сводешем розроблений метод
глотохронології – абсолютного датування по лексичним змінам у мові. Лінгвістика
досліджує прабатьківщину етносів та процеси їх розселення.
Фізика і хімія запропонували способи абсолютного датування, які внесли суттєві
корективи у розробку проблем первісної історії: радіовуглецевий, калій-аргоновий
археомагнітний методи.
Інформатика спеціалізується на двох найбільш перспективних напрямках: 1)
розробка формалізованих класифікацій для створення банків даних; 2) наукове
моделювання етнологічних явищ і археологічних процесів, що відносяться до
соціокультурних, економічних та господарських сфер.
Генетика – наука про закономірності спадковості і мінливості. Встановивши на
основі чисельних дослідів закони спадковості тварин і рослин, генетика допомагає
археологам визначити походження тих чи інших видів домашніх тварин та культурних
злаків. За допомогою генетики археологи встановили райони доместикації тварин, появи
землеробства. Особливо серйозні досягнення на поприщі вивчення викопної людини
генетика продемонструвала в останні десятиліття.
4. Археологічні дослідження. На межі 1820 – 1830-х рр. Дж. Мак-Інер під час
розкопок в Кентській печері (Англія), П. Шмерлінг в печерах Анжіуль (Франція) і Жан
Буше де Перт біля Аббевіля виявили кісткові останки людини і тварин давно вимерлих
видів, зокрема шерстистих носорогів та мамонтів, а також кам'яні знаряддя. У 1838 р.
Ж. Буше де Перт виступив із доповіддю, в якій відніс виявлені при розкопках знаряддя до
людини найдавніших часів. Припущення викликало люту опозицію в науковому світі.
Знадобилося більше 20 років, щоб його погляди отримали визнання.
У 1856 р. Г. Шаафгаузен у південній Німеччині відкрив останки Неандертальської
людини. 1863 р. Л. Ларте були знайдені кістки в гроті Кро-Маньйон на південному заході
Франції. Наприкінці XIX ст. Ежен Дюбуа на о. Ява знайшов кістки викопної людини.
Відкритий предок був названий пітекантропом. Однак вчений світ поставився до знахідки
вельми скептично.
У XX ст. в науку про первісне суспільство введена хронологія, на службу їй
поставлено велику кількість технічних і природничих наук, які збагатили процес
дослідження. У 1907 р. у Південній Німеччині Отто Шьотензаком була знайдена щелепа
Гейдельберзької людини. Пізніше були відкриті інші кістки подібного типу. У 1924 –
1925 рр. Раймонд Дарт на території Південної Африки знайшов череп, потім і кістки
декількох особин загадкової істоти, древнішої за пітекантропа. Р. Дарт назвав його
«австралопітеком» («південною мавпою»). Він же був основоположником методу
ендокранізації – дослідження зліпків головного мозку на внутрішній порожнині черепа.
Наприкінці 1920-х рр. англієць Блек Девідсон розкопав у Китаї в печері Чжоукоудянь
кілька десятків особин невідомої науці людини, яка була названа «синантропом»
(«китайською людиною»), і залучив до роботи над знайденими кістковими останками
німецького антрополога Франца Вейденрейха, який зробив реконструкцію цієї людини. У
23
1950-х рр. американець Ральф Солецький на території Іраку відкрив кістки
Неандертальської людини.
Найцікавіші знахідки пов'язані з діяльністю родини Лікі у північно-східній Африці.
Льюїс Лікі на території Танзанії звернув увагу на ущелину Олдувай, що простягнулася на
40 км і розпочав тут розкопки. Були досліджені найдавніші сліди людської діяльності:
залишки конструкцій і примітивна кам'яна індустрія, що отримала назву олдувайської.
Паралельно із виявленням знахідок проведена величезна робота по вивченню геологічних
і палеогеографічних умов. Дружина Льюїса – Мері Лікі, палеоантрополог, в цій ущелині
відкрила відбитки ніг двох австралопітеків у не зовсім застиглій вулканічній породі. А
їхній син Джонатан Лікі у 1960 р. знайшов кістки Людини умілої (Homo habilis). Але
найбільш загадкова знахідка належить іншому їхньому синові Річарду Лікі в Ефіопії у
1967 р. Це був знаменитий череп з містечка Омо: ймовірно, найдавніший череп людини
сучасного виду. У 1984 р. Р. Лікі в Кенії (район Наріокотоме) виявив майже цілий скелет
підлітка, що датується 1,6 млн. рр. тому, проте морфологічні особливості не дозволяють
віднести його до Homo erectus, який проживав в той час на Землі. Лише у XXI ст. було
вирішено питання, до якого виду віднести дану знахідку.
Таким чином, видатні відкриття в ущелині Олдувай сімейства Лікі стали
переломними у визнанні австралопітеків як сполучної ланки в ланцюгу примати – люди, а
Африки як колиски людства.
30 листопада 1974 р. американець Дональд Джохансон знайшов в Ефіопії, в пустелі
Хадар найповніші, з усіх коли-небудь знайдених, залишки австралопітека, названі
учасниками експедиції – Люсі: фрагменти черепа, нижня щелепа, ребра, хребці, кістки
рук, ніг, тазові. Ця представниця жіночої статі померла або потонула у віці 27 років
приблизно 3,5 млн. рр. тому. Її зріст 120-150 см, об’єм мозку бл. 400 см3, вага – 25-30 кг.
Випроставшись, вона та її родичі ходили і бігали по землі й могли вижити тільки у стаді
собі подібних.
XX століття гостро поставило проблему відсутніх ланок в антропогенезі:
вибудовуючи еволюційний ряд, вчені не мають у своєму розпорядженні жодної кістки,
прийнятої за вихідну форму найдавнішої людини; до цих пір не знайдені залишки, які
можна було б безпосередньо пов'язати з антропоморфною викопною мавпою (це перша
відсутня ланка); також відсутня перехідна форма від неандертальця до Людини розумної
(це друга відсутня ланка).
XXI століття принесло нові знахідки і дискусії. У 1997 р. в Ефіопії був знайдений
череп дитинчати австралопітека, у 1999 р. на його основі було виділено новий вид –
Australopithecus garhi («австралопітек дивовижний», «австралопітек Гархі»). Є думка, що
цей вид був нащадком австралопітека африканського і предком хабіліса.
У липні 2001 р. на підставі дослідження скам'янілостей, виявлених в західній Кенії
у 2000 р. (кістки знайдено в районі оз. Барінго, на пагорбах Туген) був виділений новий
вид – «оррорін тугененсіс», що означає «людина, яка походить з району Туген». Останки
були відкриті в шарах, що мають вік 6 млн. рр. Кістки були виявлені французькими
антропологами М. Пікфорд і Бріджит Сеню. За твердженням Пікфорда і Сеню, головка
стегна у орроріна краще пристосована для прямоходіння, ніж у австралопітекових.
Б. Сеню стверджує, що довжина кісток дозволяє зробити висновок, що за розмірами
викопна істота наближалася до сучасних шимпанзе. Приблизний зріст даних істот був
140 – 150 см. Відразу ж після заяви французьких дослідників про відкриття орроріна
палеоантропологи фактично розділилися на два табори. М. Пікфорд і його прихильники,
ґрунтуючись на схожості зубів і будови стегнової кістки орроріна та людини, стали
стверджувати, що саме орроріни були початковою ланкою людської еволюції, тобто були
24
безпосередніми предками людського роду. А австралопітеків, які, за уявленнями
більшості антропологів, як раз і стояли біля витоків людської історії, потрібно вважати
тупиковою гілкою еволюції. Однак думку французів мало хто підтримав. Скептики
запропонували ставитися до орорріна всього лише як до викопної мавпи, яка могла бути
як загальним предком всіх гомінідів, так і належати до однієї з вимерлих бічних гілок
еволюційного древа.
У липні 2001 р. в районі пустелі Джураб, в республіці Чад (Центральна Африка), де
працювала французько-чадська експедиція під керівництвом Мішеля Бруне, був
знайдений череп гомініда. За усталеною традицією вчені спочатку придумали ім'я –
«Тумай» («надія на життя»). Лицьова частина черепа поєднує як дуже примітивні, так і
просунуті риси (зокрема, досить слабкі ікла), а зуби його помітно відрізняються від інших
знахідок. Об’єм мозку черепа становить всього 320-380 см3, а черепна коробка
подовжена, що характерно для мавп. Подібна мозаїка ознак свідчить про ранні етапи
еволюції групи. У наступні місяці палеонтологи виявили останки, принаймні, ще п'яти
індивідуумів. На підставі цих знахідок у 2002 р. був виділений новий вид «сахелантроп
чаденсіс», тобто «сахарський гомінід із Чаду». Сахелантроп ще недостатньо вивчений.
Він жив на землі від 7 до 6 млн. рр. тому, тобто в ту епоху, коли шляхи предків людини і
шимпанзе тільки-тільки розійшлися. Дослідники ще не можуть точно визначити роль
сахелантропа в процесі антропогенезу.
Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. в Грузії були виявлені скам'янілі останки
найдавніших можливих предків людей, які мігрували зі Східної Африки через Синай на
Близький Схід, звідти – у Закавказзя. Група вчених під керівництвом Давида
Лордкіпанідзе виявила невеликий екземпляр гомініда з маленьким мозком, тонкими
надбрівними дугами, коротким носом і величезними іклами при розкопках
середньовічного міста Дманісі (80 км від Тбілісі). Спочатку із землі витягли прекрасно
збережений череп Homo habilis («Людини умілої»), що жив на Землі 1,8 млн. рр. тому.
Раніше вважалося, що Homo habilis(и) жили тільки в Африці, і що вони перша хвиля
міграції: найдавнішими предками людини, які залишили Африку, були Homo erectus(и)
(«Людина прямоходяча»), котрі володіли мозком значно більшого розміру, і за рахунок
цього володіли багатьма навичками, без яких міграція була б неможлива. Однак, виявлені
в Грузії останки Homo habilis перебували в тому ж осадовому шарі, що й кістки Homo
erectus. З 1991 р. до 2002 р. там було виявлено 5 черепів і 4 нижні щелепи, а також
фрагменти скелетів найдавніших людей, вік яких 1,8-1,7 млн. рр. Об’єм мозку цієї істоти
становив 600-680 см3, а зріст – близько 1,5 м. Автори знахідок Л. Габунія і
Д. Лордкіпанідзе вважають їх представниками пізніх Homo habilis. Черепа гомінідів із
Дманісі занадто малі для erectus, а округла (а не загострена) форма потилиці відноситься
до особливостей, властивим більш ранньому виду – Homo habilis. Західноєвропейські
вчені вважають, що цей вид займав проміжне становище між Людиною умілою і
Людиною прямоходячою.
Деякі антропологи вважають, що останки, знайдені в Дманісі, зовсім не перші
особини виду Homo erectus, а представники тупикової гілки еволюційного древа людини.
Сучасній науці тепер відомо, що приблизно 1,9 млн. рр. тому в середовищі
популяцій видів Homo habilis виник новий вид – Homo ergaster (Людина працююча),
ближчий до сучасної людини, хоча ще має деякі архаїчні анатомічні риси. Вид цей
розвинувся в Африці, на території сучасних Кенії і Ефіопії.
У 2003 р. в печері Ліанг-Буа на індонезійському острові Флорес були знайдені
кістки, які належали дорослій особині зростом бл. 1 м. Кістки мали примітивну будову, а
вид інших останків людей, виявлених у печері Ліанг-Буа, свідчив про те, що така будова
25
скелета була типовою для цілої популяції істот, що жили колись на цьому острові.
Крихітний родич людини, його називали «хоббітом», а в науковій літературі – Homo
floresiensis. Скошений лоб, сильно виступаючі надочноямкові валики і потужна нижня
щелепа нагадували характерні риси черепа Homo erectus, але розміри були абсолютно
незвичайні. Справа навіть не тільки в його зрості і вазі (приблизно 25 кг), але і в разюче
маленькому обсязі мозку – бл. 400 см3 (хоча щодо зросту такий об’єм не є маленьким). До
середини 2004 р. в Ліанг-Буа знайшли кістки і зуби, що належали, щонайменше, шести
іншим особинам, вік яких від 95 до 12 тис. рр. Разом з кістками були знайдені примітивні
знаряддя праці у вигляді відщепів, відколотих від вулканічних порід.
Ці люди могли використовувати вулканічний вогонь. Залишається незрозумілим
походження цієї примітивної групи людей і їх приналежність до того чи іншого виду.
Сучасна людина з'явилася в Ліанг-Буа не раніше 11 тис. рр. тому, після потужного
виверження вулкана, через яке в цих місцях зникли Homo floresiensis. Деякі дослідники
вважають їх різновидом Homo erectus з найбільш примітивною морфологією і кам'яною
індустрією, що існували в той час, коли інші представники цього виду вже зникли. Інші
вбачають у них вид, що вироджувався, з ознаками захворювання головного мозку.
На початку XXI ст. сформувався ще один напрям у вивченні первісного
суспільства. Він спирається на досягнення молекулярної біології і генетики.
Питання для самоперевірки:
1. У чому полягає специфіка «Історії первісного суспільства» як історичної науки?
2. Охарактеризуйте джерельну базу історії первісного суспільства.
3. Які методи використовуються для визначення абсолютного віку археологічних і
палеоантропологічних матеріалів?
4. Дані і результати яких наук є найбільш важливими для історії первісності?

ЛЕКЦІЯ 2
АНТРОПОГЕНЕЗ

План лекції:
1. Поняття «антропогенез». Його особливості та рушійні сили.
2. Загальнотеоретичні аспекти теорій еволюції.
3. Етапи еволюції людини.
4. Расогенез як завершальна стадія антропогенезу.

1. Поняття «антропогенез». Походження людини і становлення людського

суспільства одна з фундаментальних проблем первісної історії.
Антропогенез (від грец «anthropos» – людина і «genesis» – походження) – це
процес еволюційного перетворення мавпоподібних предків у людину сучасного виду,
історико-еволюційного формування фізичного типу людини, первісного розвитку її
трудової діяльності, мови, а також суспільства.
Як відбувався цей процес? Повної відповіді на це питання вчені не отримали досі.
Спочатку вони вважали, що еволюція була більш-менш лінійною: одна форма змінювала
іншу, кожна нова була прогресивнішою, ближчою до сучасної людини. На сьогоднішній
момент розроблено безліч антропологічних класифікацій або «генеалогічних древ»
людства, перше з яких було складене ще в 1959 р. англійським дослідником Вільямом
Лe Гро Кларком. Слід зазначити, однак, що жодне з них не можна назвати єдино
правильним, оскільки антропологічний матеріал, наявний у розпорядженні вчених,

26
нечисленний і фрагментарний. Але, так чи інакше, у всіх сучасних класифікаціях можна
знайти спільні риси.
Саме у цьому розділі науки про первісне суспільство вже протягом 200 років не
вщухають дискусії і ведуться запеклі суперечки. По-перше, з приводу відсутніх ланок в
еволюційному ряді Homo; по-друге, з питання про час появи людини; по-третє, про те,
хто був її предком.
«Відсутні ланки» – це лакуни в еволюційному ряду по Ч. Дарвіну, на початку
якого поміщені мавпи, наприкінці – Homo sapiens. До цих пір не виявлені викопні
останки древніх антропоморфних мавп, тобто перехідних форм від мавпи до
австралопітекових (перша відсутня ланка); ця лакуна заповнюється сучасними
антропоморфними мавпами (шимпанзе, горила), походження яких не відоме і спірне.
Проблема другої відсутньої ланки випливає з якісних відмінностей між будовою
головного мозку і морфологією Неандертальської людини та Homo sapiens. Дані
генетики дають негативну відповідь на можливість походження Homo sapiens від
неандертальця.
Проблема часу появи людини також стоїть дуже гостро. Одні вчені вважають, що
починати історію людського роду слід від пізніх неандертальців або навіть від Homo
sapiens, коли людина стала творцем не тільки матеріальної, а й духовної культури. А всі
попередні форми – це ще не люди. Більшість же дослідників дотримується думки, що
початком людства слід вважати Homo habilis(a), який з'явився близько 3 млн. рр. тому,
генетично пов'язаного з австралопітеками. Ця людина вже вміла виготовляти
найпростіші знаряддя праці.
У зв'язку з цими суперечками вельми актуальним вважається питання про критерії
людини. Їх можна поділити на біологічні і культурні. Біологічні критерії виходять з
того, що людина є частиною живої природи. Прийнято виділяти такі критерії:
- двонога локомоція (прямостоячий скелет зі збалансованою ходою);
- рука з гнучкими пальцями, здатними до тонкої маніпуляції з предметами, тобто
до виготовлення знарядь праці, житла, одягу і т.п.;
- тривимірний колірний зір, сприймає кольори, обсяг, перспективу при рухливих
очах і великому кругозорі;
- найголовніший – унікальний за своєю складністю і можливостями головний
мозок, здатний управляти мовою, емоціями, координацією рухів, що володіє
властивостями аналізу, логічного і абстрактного мислення.
Під культурними критеріями людини маються на увазі норми її поведінки у
суспільстві та існування моралі, здатність створювати матеріальні цінності (перш за все,
знаряддя праці), пізніше – твори мистецтва, в яких знайшли відображення її релігійні
уявлення і світогляд.
Так, російський дослідник В.П. Алексєєв запропонував виділяти людину за сумою
трьох ознак, властивій тільки їй (гомінідна антропологічна тріада):
1) прямоходіння;
2) руки, звільнені від функцій пересування, з кистю, пристосованою до тонкого
маніпулювання;
3) великий, складний, високорозвинений мозок.
Рушійні сили антропогенезу: природний відбір (передача кращих якостей
потомству); пристосованість до умов навколишнього середовища; частково ізоляція
людських колективів; географічний фактор; культура, що дозволила нашому предку
позбутися тваринних рис і стати людиною в істинному розумінні слова. Причому вплив

27
культури на біологічний розвиток людини з самого початку був виключно сильним, але
на останніх фазах людського становлення він набув вирішального значення.
2. Загальнотеоретичні аспекти теорій еволюції. Теорія креаціонізму,
найдавніша з існуючих, стверджує, що людина є творінням надприродної істоти.
Наприклад, християни вірять, що людина була створена Богом в одноразовому акті «за
образом і подобою Бога». Схожі ідеї присутні і в інших релігіях, а також у більшості
міфів. Так, наприклад, у християнстві вважається, що перша людина Адам був
створений Богом з праху, а перша жінка Єва – з ребра Адама. Незалежно від конкретної
версії сутність релігійної відповіді на питання про походження людини залишається
єдиною – людина є творінням Бога.
Еволюційна теорія. В еволюційній теорії людина походить від мавпи. Саме ця
теорія була покладена в основу вивчення історії первісного суспільства. Людина вперше
була включена в систему тваринного царства у XVIII ст. шведським ученим К. Ліннеєм.
Він об'єднав людину з відомими на той момент мавпами і виділив у складі ссавців ряд
приматів.
Французький натураліст Ж.Б. Ламарк (1744 – 1829 рр.) у дослідженні «Філософія
зоології» писав про те, що види тварин і рослин постійно змінюються і ускладнюються в
результаті впливу зовнішнього середовища та внутрішнього прагнення всіх організмів
до вдосконалення. Людина, на його думку, може походити від найбільш досконалої із
мавп, наприклад шимпанзе, під впливом навколишнього середовища. Ж.Б. Ламарк
побудував наступний ланцюг: лісові мавпи – наземні мавпи – проміжна ланка – людина.
Через зникнення лісів мавпи почали пересуватися по землі; унаслідок цього їхні ноги
поступово втратили здатність робити хапальні рухи, а руки укоротились. Зменшились
також розміри щелепи і кликів. Наземні мавпи протягом тривалого часу розселилися по
землі і змушені були пристосовуватись до навколишнього середовища. У такому
напрямку йшла еволюція до людини, але точно назвати проміжну ланку між мавпами і
людиною Ж.Б. Ламарк не міг.
Ч. Дарвіном (1809 – 1882 рр.) розроблена концепція еволюції, в основу якої
покладено принцип природного відбору. З точки зору цієї теорії особливості, що
відрізняють людину від інших приматів, утворилися в результаті відбору жіночими
особинами індивідуумів, які виділялися певними перевагами. У процесі розмноження
такі пари залишали найбільш життєздатне і численне потомство, надаючи вирішальний
вплив на розвиток людського роду.
Однак за допомогою теорії статевого відбору важко пояснити виникнення таких
специфічних ознак як прямоходіння, удосконалення кисті руки, виникнення
членороздільної мови, збільшення розмірів головного мозку і т.д., саме тих ознак, які
надають людині анатомічної своєрідності. Це почасти розумів і сам Ч. Дарвін, вважаючи
свою теорію лише однією з ймовірних гіпотез. Відповідно до еволюційної схеми
Ч. Дарвіна, сучасна людина належить до класу ссавців, ряду приматів, сімейства
гомінідів, роду гомінін, виду Homo sapiens.
Про родинні зв'язки, що пов'язують людей і тварин, свідчить наявність у них
рудиментарних (або залишкових) органів і явищ атавізму. Рудиментарні – це такі
органи, які у предкових форм людини були цілком розвинені, але потім втратили
значення для виживання останньої, поступово перестали функціонувати і зникли.
Атавізм – явище, коли у людини з'являються не властиві їй ознаки, які відсутні у її
батьків, але існували у віддалених предків.
Саме Ч. Дарвін першим висловив гіпотезу, що перші люди з'явилися в Африці, де
мешкають найближчі родичі людини – шимпанзе і горила. Нині, у світлі сучасних
28
даних, це припущення є найбільш аргументованим, бо в Африці представлені всі стадії
еволюції гомінідів і простежується спадкоємний розвиток археологічних культур
кам'яного віку.
Найбільш давніми свідченнями еволюційної стадії, пов’язаної із виникненням
сімейства гомінідів, іноді вважають знахідки у передгір’ях Гімалаїв кістяних останків
вищих мавп – дріопітеків і рамапітеків, що жили 12 – 8 млн. рр. тому. Існує думка, що
перша мавпа, яка мала деяку схожість з людиною, жила 30 млн. рр. тому на території
Єгипту. 20 млн. рр. тому в Африці, в областях дощових лісів, мешкала невеличка мавпа,
яка отримала в науці назву проконсул. Багато дослідників вважають її загальним
предком людиноподібних мавп і людини. Уявлення про більш пізні етапи історії
гомінідів, бл. 10 млн. рр. тому, дають відкриття на території Східної Африки, Європи і
Азії викопного афропітека, у якого ще було відсутнє прямоходіння.
Таким чином, протягом тривалого часу одні види людиноподібних мавп зміняли
інші. Так, в генах мавпи шимпанзе і людини виявили до 92% схожості. Тим не менш,
спорідненість мавпи і людини є віддаленою.
Спірним є і питання про людиноподібні мавпи, яких нерідко включають в
сімейство гомінідів (людських). Ці істоти у вигляді людиноутворюючої (перехідної)
форми від тварин до людини відсутні у викопному вигляді. Ще з кінця XIX ст. в
науковому світі виробилася звичка замінювати їх сучасними антропоморфними мавпами
(шимпанзе, горила, орангутанг). Однак останні існують лише 4-5 млн. рр., будучи
ровесниками австралопітеків. У період, що передував австралопітековим, їх немає.
Існують дві гіпотези походження сучасних людиноподібних мавп: 1) це вищий етап
еволюції приматів; 2) це результат виродження (регенерації) деяких видів
австралопітеків, що не зуміли пристосуватися до умов навколишнього середовища.
«Трудова теорія» сформульована Ф. Енгельсом у 1873 – 1876 рр. у дослідженні
«Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину». За даною теорією вирішальне
значення в походженні людини надається соціальному фактору. Трудова діяльність
людей, спрямована на задоволення їхніх потреб, у першу чергу, в їжі і захисті від
ворогів, стали тим могутнім стимулом, який перетворив вигляд людини протягом
четвертинного періоду і створив суспільство. Ця діяльність розпочалася тоді, коли
людина стала усвідомлено виготовляти певні знаряддя з каменю, кістки і дерева за
допомогою того ж каменю. Постійне їх використання у величезній мірі розширило
харчову базу, а також значно збільшило силу первісних колективів у боротьбі за
виживання в дикій природі. Зрештою ускладнення суспільного життя і виробничих
навичок призвело до необхідності обміну виробничим досвідом і передачі його
наступному поколінню. Таким чином, в процесі праці відбулося виникнення мислення і
мови.
Трудова теорія – єдина з усіх існуючих теорій антропогенезу, яка підкреслює
вирішальну роль суспільного, соціального у становленні людини, показує, що без
суспільства не було б людини, і пояснює походження мислення й мови. Але ця теорія не
залишає без уваги і біологічну сторону даного явища. Вона враховує значення
вироблення прямоходіння, прогресивного розвитку руки і мозку в еволюції сімейства
гомінідів, роль м'ясної їжі у зміні біохімії людського організму і т.д. Ця теорія є
синтезом соціальних і біологічних закономірностей у походженні людини.
Дані палеоантропології, палеогеографії, палеонтології, порівняльної,
молекулярної біології та інших наук складають поняття «синтетична теорія еволюції»
або теорія сучасного синтезу (СТЕ). В основі сучасної теорії антропогенезу лежить
теза Ч. Дарвіна про тваринне походження людини. Факти, що підтверджують родинні
29
зв'язки людини і тварин поділяються на прямі і непрямі. Прямі докази: кісткові останки
копалин людей, найближчих предків і споріднених з ними форм. Непрямі докази:
порівняльно-анатомічні, фізіологічні, біохімічні, генетичні, дані порівняльної
ембріології, вчення про рудиментарні органи і атавізм.
Прихильники походження людини від приматів по-різному пояснюють механізм
цього перетворення. Є послідовники «саванної гіпотези» (А.В. Яблоков, В.П. Алексєєв,
Р. Фоулі), «водної гіпотези» (Е. Харді, Я. Ліндблад), «радіаційної» (Г.Н. Матюшин,
Я. Рогінський ), за якою вирішальну роль в антропогенезі зіграла радіація і відбулася в
результаті неї мутація передлюдських видів. Однак віддати перевагу якійсь одній теорії
важко. Не слід забувати про те, що відсутність викопної перехідної форми від приматів
до людини є першою відсутньою ланкою в антропогенезі. До цих пір «темним» для
палеоантропологів залишається період від 9 до 7 млн. рр. тому. Даний період особливо
важливий для вивчення процесу еволюційного розвитку гомінідів, так як саме в цей
проміжок часу, згідно з біохімічними дослідженнями, гілка розвитку предків сучасних
людиноподібних мавп відокремилася від гілки розвитку предків людини.
3. Етапи еволюції людини. Попри всю різноманітність точок зору на
антропогенез переважна більшість вчених дотримується еволюційної теорії, яка
підтверджується рядом археологічних і біологічних даних. Розглянемо етапи еволюції
людини з цієї точки зору.
Австралопітек (Australopithecus) вважається найбільш близьким до предкової
форми людини; він жив на території Африки 4/3 – 1 млн. рр. тому. Відкриття у 1924 р. в
Південній Африці черепа дитинчати викопної істоти, яку Р. Дарт назвав
австралопітеком, виявилося першим в серії блискучих відкриттів кісткових залишків
давніх істот людського виду. Таким чином, австралопітекові стали вихідним матеріалом
для формування людства. Тіло австралопітека покривав густий волосяний покрив і за
зовнішнім виглядом він був ближче до мавпи, ніж до людини. Однак австралопітек уже
ходив на двох ногах і користувався різними предметами як знаряддями, чому сприяв
віддалений великий палець кисті. Об’єм мозку (по відношенню до обсягу тіла) був
меншим, ніж у людини, але більшим, ніж у сучасних людиноподібних мавп.
На даний час виділяють 6 різновидів австралопітеків:
1) австралопітек з Афара довго вважався найдавнішим відомим видом. У 1974 р.
американським антропологом Д. Джохансоном в пустелі Афар в Ефіопії виявлено
сенсаційну знахідку скелета жіночої особини австралопітека збереженням до 40 %,
датованого 3,2 млн. рр. тому. Вона отримала ім'я «Люсі» (зріст 1,2-1,5 м, вага бл. 30 кг,
об’єм мозку 413 см3);
2) австралопітек африканський, який має більший скелет і об’єм головного мозку.
До даного виду належить перший австралопітек, знайдений у 1924 р. Р. Дартом в
пустелі Калахарі. За зовнішнім виглядом вищий і масивніший за афарських (зріст 1-
1,3 м, вага 20-40 кг, об'єм мозку прирівнюється до мозку горил, знарядь не виробляли).
Відомі в Ефіопії, Кенії, Танзанії;
3) австралопітек могутній, робустус (Australopithecus robustus) був ще вищий на
зріст і краще розвинений фізично, ніж африканський. Уперше виявлено в печерах
Південної Африки. Посилений розвиток жувального апарату пов'язаний із харчуванням
жорсткою рослинною їжею. В еволюційному плані представляли собою тупикову гілку;
4) австралопітек Бойса – найбільш великий і сильний з усіх австралопітеків. Був
знайдений Л. Лікі у 1959 р. в Олдовайській ущелині в Танзанії. Названий спочатку
«зінджантропом», пізніше «бойсом», за прізвищем спонсора розкопок Ч. Бойса;

30
 5) у серпні 1995 р. Р. Лікі і А. Уолкер виділили новий, п'ятий, вид, який назвали
«австралопітек анаменсіс» (буквально – «південна озерна мавпа»). До цього виду
віднесено ряд скам'янілостей, знайдених в Кенії біля селища Канапої і біля озера Туркан
протягом 60 – 90-х рр. XX ст. Австралопітек анаменсіс ще мало вивчений, але тепер
вважається, що саме цей вид – це найдавніший австралопітек, він існував у Східній
Африці від 4,2 до 3,9 млн. рр. тому;
6) шостим видом є австралопітек Гархі, знайдений в Ефіопії, віком 2,5 млн. рр.
тому.
Чому всередині сімейства австралопітекових розвинулися і тривалий час існували
різні групи? Є ряд гіпотез, які намагаються розкрити причини цих відмінностей:
наприклад, гіпотеза «кліматичного імпульсу» (Елізабет Врба), гіпотеза «зернової дієти»
(Кліффорд Джоллі) тощо.
Загальна морфологічна характеристика австралопітекових досить чітка, тим
більше, що від них знайдені кістки практично всього скелета. Схожість з людиною
проявляється, перш за все, у будові черепа і зубів. Потилиця вже почала закруглятися.
Мозковий відділ значно більший, ніж у сучасних людиноподібних мавп. Об’єм мозку
коливався, за різними визначеннями, від 500 до 600 см3. Зуби менші, ніж у мавп. Однак,
скошений лоб, надбрівні дуги, виступаючі вперед щелепи і плоский ніс утворювали так
званий «увігнутий профіль». Характерною відмінністю їх від приматів є двонога
локомоція, про це чітко свідчать виявлені М. Лікі сліди в Олдоваї. Крім того, ікла були
невеликі та не могли використовуватися як зброя нападу або захисту. Така біологічна
неозброєність повинна була компенсуватися рукою, здатною використовувати палиці і
каміння для захисту, нападу і добування їжі. Австралопітеків слід розглядати як
безпосередніх попередників людини. Жили вони стадом – це було міцне і стабільне
об'єднання. Узгодження інтересів членів об'єднання забезпечувалося системою
домінування, коли сильніші особини займали панівне становище.
Популяції перших представників людського роду мешкали на території нинішніх
Кенії, Танзанії, Ефіопії, ПАР. За межами Африки австралопітеки поки що не знайдені.
У 1960 р. Д. Лікі виявив в Олдовайській ущелині кістки найдавнішої з відомих
досі людини. У 1964 р. Л. Лікі (Кенія), Ф. Тобайас (ПАР) і Дж. Нейпір (Англія) виділили
на основі знахідок новий вид – Homo habilis (Людина уміла).
Людина уміла (Homo habilis) вважається найпершим представником людського
роду; вона жила 2,4 – 1,5 млн. рр. тому в Африці і названа так через вміння виготовляти
найпростіші кам'яні знаряддя. Її мозок на третину перевищував мозок австралопітека, а
біологічні особливості мозку свідчать про можливі зачатки мови. В іншому Людина
уміла більш схожа на австралопітека, ніж на сучасну людину.
З приводу місця презинджантропа в генеалогії людини до цих пір тривають
дискусії. Ряд учених стверджують, що його знаряддя праці були не результатом свідомої
соціальної діяльності, а використовувалися на основі вроджених рефлексів
(В.П. Якімов). Більша ж частина дослідників стверджують, що Людина уміла вже була
ранньою людиною і генетично передувала Людині прямоходячій. Тобто її вважають або
останнім представником австралопітеків або першим видом роду Homo.
Зростом вона була не вище 1,5 м. Її обличчя мало архаїчну форму з надочними
валиками замість чола, плоским носом і виступаючими вперед щелепами. Але голова
мала більш округлу форму, а щелепи стали менш масивними, ніж в австралопітеків.
Об’єм мозку – 650-700 см3. Ендокрани свідчать про те, що у них в зародковому стані
існував центр мови, але гортань ще не була здатна виробляти членороздільні звуки.
Кістки рук здаються більш сучасними.
31
 Хабіліси вже займалися виготовленням кам'яних знарядь, розмірами 8-10 см.
Найбільш поширені були чоппери, тобто «ударники» – знаряддя з кремнієвої гальки, в
яких оббитий один край, та чоппінги. Чоппери – велике галькове знаряддя, робочий
край якого оббитий тільки з одного боку. Чоппінги – такі ж знаряддя, але оброблені з
двох боків. Купи каміння і кісток, знайдені в Олдовайській ущелині, говорять про те, що
бл. 2 млн. рр. тому Homo habilis(и) вже збиралися групами на стоянках, де обробляли
дичину, виготовляли знаряддя, поїдали їжу і споруджували найперші укриття.
Розташування кісток і каменів свідчить про те, що з навітряного боку люди були
захищені від вітру огорожею або щитом з чагарника. Дичина, мабуть, приносилася у
стійбище, а члени групи збиралися і спільно поїдали їжу.
Близько 1,8/1,6 млн. рр. тому від Homo habilis, ймовірно, утворився Homo erectus
(Людина прямоходяча). Цей вид разом з видом Людина уміла прийнято називати
«архантропами», найдавнішими людьми). Більш високорозвинений інтелект і більш
досконала техніка виготовлення знарядь допомогли цьому мисливцеві колонізувати нові
місця. Homo erectus розселився по Африці, Європі та Азії. Він робив складні знаряддя і
вже використовував вогонь. Його мозок за об’ємом близький до об’єму мозку сучасної
людини, що дозволяло йому організовувати колективну діяльність (полювання на
великих тварин) і використовувати мову.
Homo erectus мав більші мозок і тіло, ніж його попередник Homo habilis. Зріст
дорослої особини 160-180 см, вага – бл. 70 кг. Об’єм мозку становив в середньому 880-
1100 см3. Homo erectus вже міг володіти примітивною мовою, про що свідчать слабо
виражений виступ підборіддя і наявність центру Брока. Його череп був довгим і низько
посадженим, зі скошеним чолом, товстими надочноямковими валиками, з великими
висунутими вперед щелепами, масивними зубами. Будучи істотою прямоходячою,
архантроп відрізнявся від сучасної людини менш стійкою ходою, пересуваючись на
напівзігнутих ногах з плоскою стопою.
Ймовірний період існування Людини прямоходячої збігається з часом, коли фази
похолодання змінювалися фазами потепління, що мало серйозні наслідки для рослин і
тварин. Кліматичні зміни, можливо, зіграли не останню роль в еволюції цієї людини.
Суворі умови могли налаштувати людський розум на виживання, що викликало появу
більшого за об’ємом і більш винахідливого мозку.
Будь-яка популяція Homo erectus, що зазнала ізоляції в результаті кліматичних
змін, отримувала можливість еволюціонувати злегка відмінним від інших чином. З
європейських знахідок можна виділити наступні стоянки: Гейдельберг (Німеччина, 500
тис. рр. тому), Вертешсьолльош (Угорщина, 400 тис. рр. тому), Тотавель (Франція, 400
тис. рр. тому). Більшість викопних останків Homo erectus з Азії. Майже всі вони
знайдені на о. Ява. Перша знахідка належить голландському лікареві Ежену Дюбуа в
1891 р., який увів позначення «пітекантроп». Пізніші знахідки тут були зроблені його
співвітчизником ван Кенігсвальдом, Джекобом і Сартоном. У Китаї знахідки кількох
десятків представників цього виду з печери Чжоукоудянь були віднесені до роду
«синантроп». Об’єм мозку у синантропів на 150-200 см3 більший, ніж у пітекантропів.
Ці представники були середнього або низького зросту, судячи зі збережених кісток
скелета, мали масивний кістяк, міцну статуру. Череп мав ряд примітивних
особливостей: сильний розвиток лицьової частини на шкоду мозковій, потужний
надбрівний рельєф. Але на відміну від пітекантропів, що жили бл. 1,5 млн. рр. тому,
синантропи існували близько 360 тис. рр. тому.
Головним знаряддям праці Homo erectus було універсальне ручне рубило (біфас).
Гострі кромки були утворені шляхом сколювання відщепів з обох сторін. Рубило мало
32
овальну або мигдалеподібну форму, один кінець якого був загострений. Воно було
ударним знаряддям, але в той же час служило для викопування із землі коріння,
добування дрібних тварин, оброблення туш, обробки дерева і кістки. Для виготовлення
подібних однотипних знарядь було потрібно 60-70 точно розрахованих ударів. До числа
знарядь того часу крім рубила відносяться сокировидні клівери.
Велика частина архантропів постійно пересувалася з місця на місце. Характерно,
що їх стійбища були обжиті набагато інтенсивніше, ніж стоянки хабілісів. Крім стійбищ,
існували стоянки та інші типи: це місця, де обробляли туші великих тварин, а також
«майстерні» із виготовлення знарядь. На деяких стоянках архантропи споруджували
каркасні споруди. Основу кожної з осель становили жердини, покриті зверху шкурами.
Хатини були овальними, підлога могла бути вимощена галькою. Виявлений у печері
Чжоукоудянь шар попелу товщиною 6 м міг бути наслідком тривалого перебування там
людей. Поблизу Тотавель і Пекіна мисливці жили в печерах.
Homo ergaster (Людина працююча) (1,9 млн. рр. тому). У 1971 р. на піщаному
мисі Кообі-Фора на східному березі озера Туркан на півночі Кенії, Р. Лікі знайшов
нижню щелепу нового гомініда. Спочатку володаря щелепи зарахували до Homo erectus,
але після більш уважного вивчення в 1975 р. новому гомініду дали іншу назву, –
Людина працююча. Тут же був виявлений жіночий череп. У 1984 р. в Кенії (о. Рудольф)
був виявлений добре збережений (на 80-90 %) скелет підлітка 9-12 років (за іншими
даними, 13-14 років), що датується приблизно 1,6-1,5 млн. рр. тому. Знахідку назвали
«хлопчик з Туркану» (Turkana Boy). Відмінною особливістю дорослих останків був
надзвичайно високий зріст – 180 см – набагато більший, ніж у гейдельберзьких людей і
неандертальців. За межами Африки останки Homo ergaster були виявлені також в Італії
(Апулія), куди стародавні люди прийшли через Близький Схід. Як перехідна форма між
Homo ergaster і Homo erectus іноді розглядається і дманісійський гомінід.
Анатомічно африканські Homo ergaster схожі з Homo erectus. Відмінності
полягають у будові черепа (вищий звід і більш тонкі кістки, слабкий потиличний
виступ, майже повна відсутність сагітального гребеня), більш легкому скелеті і в будові
обличчя – ближче до сучасних людей, ніж до Homo erectus. Середній об’єм мозку – 880
см³, коливається від 750 до 1250 см³. Череп округлий, надбрівні дуги сильно розвинені,
зуби дрібні, особливо у порівнянні з австралопітеком.
В ашельську епоху з'явилося перше знаряддя цілком певної стійкої форми – ручне
рубило, багатофункціональне за своїм призначенням. Відомі також колуни (клівери),
ножі з обушком, вістря, скребла, олдовайські чоппери і чоппінги. Один з варіантів
ашельської обробки знарядь – техніка «леваллуа» – отримання відщепів від
дисководних нуклеусів. Для загінного полювання використовували палиці і кілки з
кам'яними наконечниками.
Серед поселень були короткочасні мисливські табори, майстерні з видобутку
кременю, довготривалі базові стоянки. Як житла використовувалися печери. Великим
досягненням ашельської людини стало використання природного вогню при полюванні,
приготуванні їжі. Колективи первісних мисливців складалися з 15-20 осіб, 6-10 жінок,
15-20 дітей.
Вид Homo heidelbergensis (Гейдельберзька людина) займав проміжне
становище між Homo erectus і Homo sapiens (800 – 200 тис. рр. тому). Для нього
характерне мозаїчне поєднання неандертальських рис і ознак, притаманних людині
сучасного виду. Європейські знахідки відомі в містах Штейнгейм, Сванскомб,
Фонтешевад, Ерінгсдорф тощо. Гейдельберзька людина зазвичай асоціюється зі
знахідкою 1907 р. з селища Мауер біля Гейдельберга (Німеччина) щелепи архаїчного
33
виду, але з прогресивною зубною системою. Розглядається як загальний предок
неандертальця і людини сучасного виду або як тільки неандертальця.
Гейдельберзька людина містила ознаки Homo erectus, Homo neanderthalinsis та
Homo sapiens. До ознак людини прямоходячої належать яскраво виражені надбрівні
дуги, масивне підборіддя без виступу, череп із товстими стінками, низький лоб.
Схожість Гейдельберзької людини з неандертальцем полягає у тому, що вона мала
округлу потилицю. До ознак притаманних людині сучасної анатомічної будови
включають чутливість звуків, доволі великий мозок (1000-1200 см3).
Гейдельберзькі люди жили великими племенами (30-50 осіб), займалися в
основному збиральництвом та полюванням. Полювали великими групами на бізонів,
оленів, диких коней, за допомогою техніки загінного полювання. Як зброю
використовували дерев'яні списи (доказом цього є списи знайдені 1994 р. біля м.
Шенінген (Німеччина) разом із кістками упольованих звірів). Також припускається, що
Гейдельберзька людина для полювання могла використовувати кам'яні наконечники,
оскільки 1979 р. біля м. Кату (ПАР) знайдені кам'яні наконечники віком 500 тис. рр.
Для праці використовували інструменти наближені до ашельської культури
(кам'яні рубила, відщепи, кам'яні сокироподібні знаряддя із прямим лезом), вміли
будувати примітивне житло (проте віддавали перевагу природнім печерам недалеко від
водойм), харчувалися м'ясом диких тварин, ягодами, корінцями. Є знахідки, що
вказують на те, що Гейдельберзька людина могла добувати вогонь уже 790 тис. рр. тому
(знайдено спалену деревину і оброблені вогнем знаряддя).
Близько 300 тис. рр. тому (генетики вважають, що близько 400 тис. рр. тому)
з'явилася Неандертальська людина (або палеоантроп), яка бл. 200 тис. рр. тому
розселяється в Африці, Азії і Європі. Датування від 200 до 30 тис. рр. тому вважається
основним періодом проживання неандертальця в Євразії. На даний час дослідники у
своєму розпорядженні мають численні (кілька десятків) кісткових останків
неандертальців, а також місця їх стоянок (кілька сотень). Географічно знахідки невідомі
тільки в Америці і Австралії. Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. стали можливими не
тільки археологічні та морфологічні характеристики неандертальців, а й реконструкція
їх генетичного коду (генома), заснована на мітохондріальному і нуклеарному рівні
дослідження.
На даний час вчені заперечують його генетичний зв'язок із Homo sapiens. Раніше
вважалося, що неандерталець – прямий предок сучасної людини, але зараз вчені
схиляються до версії, що він – тупикова, «сліпа» гілка еволюції. Сучасний російський
антрополог Л.Б. Вишняцький пропонує вважати неандертальців «дублерами» Homo
sapiens, своєрідним запасним варіантом еволюції, який в результаті не спрацював.
Об’єм мозку неандертальця відповідав сучасному (і навіть трохи перевершував
його). Розкопки також свідчать про досить розвинену культуру, яка включала ритуали,
зачатки мистецтва і моралі (турботу про одноплемінників).
Серед європейських неандертальців були виділені дві групи:
1) більш рання і прогресивна, представлена знахідками з Ерінгсдорфа
(Німеччина);
2) пізніша та примітивна, до якої відносяться знахідки в Лa Шапелль, Ле Мустьє,
Ле Феррассі тощо. Відмінності між ними, мабуть, відображають різні шляхи їхнього
розвитку.
Примітивна група затрималася у своєму розвитку в умовах суворого
льодовикового клімату Західної Європи, хоча саме для пізніх палеоантропів характерне

34
різке збільшення ємності мозкової коробки: за цим показником класичний
неандерталець перевершує не тільки раннього палеоантропа, а й сучасну людину.
Антропологічні характеристики неандертальця сильно відрізняють його від
попередніх людських форм. Класичні неандертальці були невисокі, зростом в
середньому 160-165 см, вага 80 кг і більше. Кістки скелета і черепа, а також суглоби
масивні, що свідчить про розвинену мускулатуру і велику фізичну силу. Череп великий,
висунутий вперед, з обтяженою потиличною частиною і кістковим гребенем в шийно-
потиличній області. Лицьова частина має низький скошений лоб, потужні
надочноямкові валики, добре виражену носову кістку (у неандертальця не було
увігнутого профілю), потужні щелепи. На нижній щелепі відсутнє підборіддя. Будова
кісток ніг і тазу відрізнялися від морфології сучасної людини: короткі кістки гомілки,
розташовані під кутом гомілкові кістки, широка пласка стопа. Зуби відрізнялися
великими розмірами, є відмінність і у вестибулярному апараті. Разом з тим,
неандерталець має найбільший за об’ємом мозок (1500-1700 см3) з невеликими
лобовими частками і сильно розвиненою центральною й потиличною частиною (емоції,
психомоторне поведінка, агресія, «відчуття»).
Зовні неандерталець був вельми схожий на сучасну людину, представляючи
собою її «грубий» тип. У розумовому розвитку неандертальці випереджали своїх
попередників архантропів. Однак будова мозку свідчить про такі особливості поведінки
неандертальця як агресивність і слабкий контроль емоцій. Під питанням знаходиться і
можливість членороздільної мови у цього передлюдського виду.
Матеріальна культура неандертальців досить яскраво представлена в пам'ятках
археології Мустьєрського періоду (назва утворилася від знахідок у печері Ле Мустьє),
таких як Ле Мустьє, Ла Феррасі у Франції; подібні стоянки є на території півдня
України, в Закавказзі і на території півдня Росії (Північний Кавказ). Неандертальці
використовували техніку отримання ножевидних пластин, з яких виготовляли
наконечники списів і вістря ножів – переважно мисливські знаряддя. Найбільш
характерними були гостроконечник, скребло, ніж, наконечник списа.
Неандертальці змогли пережити суворі зими льодовикового періоду тільки
завдяки тому, що навчилися видобувати вогонь (застосовувати його для опалення і
освітлення), зуміли створити для себе теплий мікроклімат за допомогою одягу із
шнурованих шкір хутром всередину, будувати каркасні житла для тривалого
проживання (каркас обтягували шкірами великих тварин, притискаючи їх біля основи
камінням або важкими кістками. У центрі розташовувалося відкрите вогнище, зверху –
отвір для виходу диму). Природними укриттями від холоду були печери. Групи людей
кількістю до 40 осіб жили в багатьох десятках печер на південному заході Франції.
Печера була не тільки житлом, але і майстернею. Тут знаходять і готові знаряддя праці, і
осколки кременю, що відлітали при розколюванні. Полювання та зберігання запасів в
умовах льодовикового періоду і холодного клімату забезпечували їх повноцінною
білковою їжею. Додатковим господарським заняттям було збиральництво.
Однак при дуже високій смертності (чоловічій – на полюванні, жіночій та дитячій
– при пологах) їх середня тривалість життя була невисокою – бл. 24 років;
репродуктивна активність – тим більше. Про способи організації колективів
неандертальців (праобщина) майже нічого не відомо; вважається, що вони були
засновані на нетривких сімейних відносинах.
Пізні неандертальці є першими людьми, в яких з'являються ознаки духовного
життя. До них відносяться: зародження (але не повсюдне поширення) похоронного
обряду, поява т. зв. «ведмежих» печер, де проходили певні мисливські обряди.
35
Неандертальці стали першими людьми, які іноді ховали своїх мертвих. Скелети лежали
в ямах, виритих у підлозі печер. Багато з них були покладені в позу сплячої людини і
забезпечені предметами, які повинні були супроводжувати їх в загробному світі. Розбиті
черепи померлих слід віднести до особливостей поховального обряду.
Питання про зникнення неандертальців зводиться до двох точок зору. Більшість
дослідників вважає, що в останній період свого буття вони співіснували з Homo
sapiens(ами), і це спілкування не було мирним. Від 40 до 30 тис. рр. тому сильніший
неандерталець був фактично знищений більш розумним sapiens(ом). У цьому процесі
зіграли роль і менша кількість неандертальців, їх невелика тривалість життя і значно
високий рівень смертності, а також низький рівень народжуваності та невеликий
відсоток виживання дітей.
Інша точка зору, що з'явилася в останні роки (В.Б. Доронічев), зводиться до того,
що в період близько 35 тис. рр. тому неандертальці протягом короткого (кілька
десятиліть) часу вимерли. Причиною тому була повсюдна активність вулканічної
діяльності на територіях Європи і Азії, в результаті якої не тільки відбувалися
землетруси та цунамі, але в атмосфері була присутня велика кількість отруйних
речовин. Крім того, серйозні зміни в кліматі і, як наслідок, в фауні і флорі
неандертальцям пережити не вдалося.
Дослідження генетичного матеріалу неандертальців розпочалося у 1980 р. в
Каліфорнійському університеті (США) і Інституті Еволюційної Антропології (ФРН).
Наприкінці XX ст. в результаті мітохондріального аналізу ДНК цього виду стало
очевидним, що ДНК неандертальця дуже сильно відрізняється від ДНК Homo sapiens(а).
Також було виявлено схожість неандертальців Африки, Європи, Кавказу та Азії, що
означає поширення цього людського типу з єдиного центру. На початку XXI ст. була
виділена нуклеарна ДНК неандертальця, а в 2009 р. професор Паебо (США) доповів про
розшифровку його генома. В результаті цих досліджень був зроблений висновок про
великі відмінності в морфології і генетиці неандертальця та Homo sapiens, про
неможливість їх гібридних форм, а також про те, що у Homo sapiens немає жодного
неандертальського гена. Такий висновок зробив беззаперечною відсутню ланку в
антропогенезі між неандертальцем і Homo sapiens.
Археологічні знахідки неоантропів (Homo sapiens, людини сучасного типу)
датуються:
1) в Африці – від 100 до 60 тис. рр. тому (про це свідчать археологічні знахідки в
останній третині XX ст., зокрема, дитячий череп з Омо, Ефіопія, відкритий Р. Лікі);
2) в Австралії – бл. 50 тис. рр. тому;
3) в Азії – бл. 40 тис. рр. тому;
4) в Європі – 40 тис. рр. тому;
5) в Америці – 30 тис. рр. тому.
Таким чином, в період від 40 до 30 тис. рр. тому неоантроп розселився по всіх
континентах Землі, за винятком Антарктиди. Тому дата 40/35 тис. рр. є часом широкого
поширення цього виду не тільки кількісно, але періодом значного поступу у північні
райони. До 15 – 10 тис. рр. тому умови проживання Homo sapiens були досить суворі –
льодовиковий період тривав. Однак холодний клімат давав важливі переваги:
різноманітне і продуктивне полювання на великого звіра (мамонт, бізон, північний
олень, дикий кінь), можливість тривалого зберігання запасів м'яса і жиру.
Існують різні підходи до точки зору на те, де з'явився неоантроп: моноцентризм і
поліцентризм (з одного центру або таких центрів було декілька). Питання про

36
можливість або неможливість співіснування палеоантропів і неоантропів у період від 40
до 30 тис. рр. тому також залишається відкритим.
Технічна озброєність (кам'яна індустрія) Homo sapiens була набагато більш
розвиненою, ніж у неандертальців і, на думку провідних археологів, не має перехідних
форм (від мустьє до верхнього палеоліту). Ножевидні пластини різноманітного
призначення виготовлялися неоантропами з призматичних нуклеусів. Проте, в
антропогенезі і археології раннього палеоліту продовжує існувати версія про
спадкоємність досягнень пізніх неандертальців ранніми неоантропами.
До досягнень Homo sapiens слід віднести:
- високопродуктивне полювання із застосуванням спеціальних знарядь, ловчих
ям, капканів, а також з урахуванням сезонних і шлюбних міграцій тварин;
- поява великих каркасних жител типу «яранга» з використанням кісток великих
тварин;
- застосування і видобуток вогню для обігріву, освітлення та приготування їжі;
- виготовлення різних форм зшитого за допомогою кістяних голок хутряного
одягу;
- особливо відзначимо прояв вищих форм духовного життя: поява образотворчого
мистецтва, музики, хореографії, зародження релігійних уявлень і поява регулярного
похоронного обряду (могильники, супутні стоянки).
Першими свідченнями появи цілком сучасної людини в Європі – кроманьйонця
– були кістки, знайдені в гроті Кро-Маньйон на південному заході Франції. Тут
приблизно від 40 до 10 тис. рр. тому жили люди, які були предками сучасної людини
європеоїдної раси. Знахідки даного типу володіють великою морфологічною
своєрідністю. Хоча існують локальні варіанти, але вони мають єдину комбінацію ознак.
Морфологія неоантропів яскраво втілює в собі прототип сучасної людини. Зріст
Homo sapiens(a) становив 160-170 см, вага – близько 60 кг, об’єм головного мозку –
1400-1450 см3. Черепна коробка округла, пропорційна; кількість звивин і центрів на корі
головного мозку на порядок вища, ніж у неандертальців. Сам фізичний тип – більш
грацильний: голова має вертикальну посадку, хребет – добре виражений сигмовидний
вигин, ноги довші і прямі, а стопа – з підйомом. Всі ці ознаки робили ходу неоантропа
більш збалансованою і не виключали можливість бігу при необхідності. У лицьовій
частині голови Homo sapiens(а) відрізняють: високі (великі) лобові частки, що
відповідають за інтелект, логічне і абстрактне мислення; добре виражений ніс,
компактні щелепи з чітким підборідним виступом. Неоантроп вмів планувати свої дії на
перспективу і контролювати свою діяльність та емоції.
За короткий термін стався потужний зсув у технології виготовлення знарядь
праці, прийомах полювання, вдосконаленні соціальної організації суспільства.
Асортимент знарядь значно розширився, з'явилися вузько функціональні знаряддя
стійких форм – різці, скребки, вістря, вкладишеві, збірні знаряддя, виконані в
мікролітичній техніці, удосконалилася техніка ретуші, з'явилися нові технологічні
прийоми – свердління, пиляння, шліфування. Для виготовлення гарпунів, проколок,
шил, голок широко використовувалися кістка і ріг. Кістки мамонта та інших великих
тварин використовувалися при зведенні жител, що займали велику площу і мали своє
планування.
Пристосування нашого прямого предка людини сучасного виду до різноманітних
природно-кліматичних умов породжувало різні форми господарювання та матеріальної
культури, що вело до згуртування соціального колективу. Значна кількість великих і
середніх тварин у полосі помірного клімату сприяла розвиткові полювання. Головну
37
здобич складали мамонти, олені, бики, шерстисті носороги, коні, інші види копитних.
Полювання велося колективно (облави, загін) та індивідуально. Використовувались
ловчі пастки, аркани, гарпуни. Маються свідчення про поширення у пізньопалеолітичну
епоху на півночі Європи полювання на морського звіра (моржі, дюгоні, нерпа тощо). Це
підтверджують як знахідки зброї лову, кісток морських тварин, так і зображення
тюленів на кістяних гарпунах. У верхньому палеоліті були винайдені лук і стріли.
Можемо припустити, що у пізньому палеоліті людина оволоділа удосконаленими
прийомами добування вогню. З приводу цього, якими були ці способи, виголошуються
різні точки зору, але жодна з них не може вважатися повністю доведеною.
Припускають, що вогонь добувався тертям дерева об дерево, ударом каменя об камінь (у
т.ч. об рудні матеріали – наприклад, пірит) тощо. Як відомо із етнографічних джерел,
найпростішими способами добування вогню тертям дерева об дерево, є тертя паличкою
борозни у бруску, свердління тощо.
Житлом у досліджувану епоху служили скальні навіси-гроти, печери та штучні
будівлі. Там, де природніх укриттів не було, будувалися землянки, круглі або овальні,
іноді з конічним дахом (2-3 м в глибину, до 6 м в ширину). У тропіках – вітрові заслони,
шалаші.
В епоху мезоліту (14 – 7/5 тис. рр. тому): 1) великі міграції тварин і людей
(пов’язане із таненням льодовика); 2) поява нових форм господарювання і матеріальної
культури; 3) вимирання крупних тварин (мамонтів); 4) поширення набуло полювання на
птахів (застосування луку і стріл, вимирання крупних тварин); 5) поширення
рибальства; 6) своє значення зберегло і збиральництво (у прибережних областях
збирання молюсків); 7) поширення мікролітичної кременевої індустрії, поява
геометричної форми (трапеція, сегмент, трикутник), поступове зникнення деяких
пізньопалеолітичних знарядь праці; 8) з’явились перші предмети домашнього вжитку
(чаші, ложки) тощо.
Неолітичний час (бл. 7/5 тис. рр. тому на Близькому Сході): 1) починають
створюватися передумови для відтворюючого господарства (у передгірних областях
Передньої і Середньої Азії, пізніше – у Північній Африці, Південній і Південно-Східній
Азії, Європі і Новому світі); 2) поява нових культурних ознак: удосконалена техніка
обробки каміння (шліфування, заточка, пиляння), більш широке використання різних
порід каменю, винайдено сокиру, виникають зачатки керамічного виробництва; 3)
великих успіхів досягла обробка дерева (сокири і інші шліфовані знаряддя дозволяли
успішно удосконалити житла, човни, розчищати великі ділянки лісу під поселення; 4) із
розвитком соціальних відносин стали будуватися і культові будівлі; 5) удосконалення
одягу, прикрас тощо; 6) значних розмірів у ранньому неоліті досяг обмін, що призвело
до посилення етнічних і культурних зв’язків.
4. Расогенез як завершальна стадія антропогенезу. Існує гіпотеза, що
диференціація рас розпочалась ще до переселення неоантропа в Європу і Азію бл. 90
тис. рр. тому. Є думка, що природній відбір у людини сучасного виду в основному
завершився, принаймні 50 тис. рр. тому, і з тих пір основні видові ознаки залишаються у
значній мірі стабільними. Це пов’язано з тим, що технологічна база, способи ведення
господарства і соціальна діяльність людини пізньопалеолітичної епохи дозволили їй
пристосовуватись навіть до найбільш несприятливих умов проживання. Існує точка
зору, що різноманітності, які існують (або існували у ті чи інші історичні епохи) у
морфологічному вигляді окремих рас, скоріше всього, – наслідок пристосування до умов
зовнішнього середовища, тобто є адаптивними і можуть представляти собою частково
зворотні внутрішньовидові варіації.
38
 Раса – це сукупність людей, які відрізняються спільністю фізичного типу,
походження якого пов'язане з певним ареалом.
У XVIII ст. відомий німецький антрополог Й.Ф. Блюменбах увів класифікацію
людей за расовими ознаками з 4 головних груп або рас:
1) негроїди: спіральна форма волосся, широкий в крилах ніс, темна шкіра, товсті
губи (негри Західної Африки, бушмени, готтентоти, пігмеї-негритоси, меланезійці);
2) європеоїди: хвиляста форма волосся, вузький ніс, світла або смуглява шкіра,
вузька і широка голова (Європа, країни Середземномор'я, Мала Азія, Індія, частково
Америка. До них відносять айнів Сахаліну і Японії);
3) монголоїди: гладке, пряме волосся, середній по ширині ніс, широка голова. До
них відносяться азіати (за винятком Індії) і місцеве населення Америки – від північних
ескімосів до індіанців Вогненної Землі.
4) австралоїди: хвилясте волосся, широкий ніс, темна шкіра (аборигени
Австралії).
Наведемо приклади пристосувального значення расових ознак.
Класичні представники негроїдної раси мають дуже темну шкіру, кучеряве
волосся, дуже широкий ніс, товсті, як би вивернуті губи. Цей комплекс ознак являє
собою приклад вдалого фізіологічного пристосування до тих умов середовища, в яких
живуть негроїди і які в першу чергу характеризуються дуже високою температурою та
великою вологістю. Європейці в умовах тропічного клімату, як правило, відчувають
себе погано і швидко занедужують внаслідок виснажливого впливу спеки та вологості
повітря, корінні ж жителі Африки відчувають себе в цьому кліматі чудово. Пояснення
цієї обставини полягає в тому, що останнім, так само як і австралійцям, допомагають
зберігати гарне самопочуття перераховані особливості їхньої морфології. Темний колір
шкіри утворюється завдяки наявності у покривних шарах шкіри меланіну – особливого
пігменту, який оберігає шкіру від опіків. Він є і в шкірі представників інших рас, але у
значно меншій кількості. Кучеряве волосся створює навколо голови особливий
повітряний прошарок, що оберігає її від перегріву. Мабуть, цьому ж сприяє і характерна
для більшості представників негроїдної раси велика висота і подовжена форма черепної
коробки, що створюють з неї геометричне тіло, в найменшій мірі, як було показано
спеціальними дослідами, схильне до перегріву. Широкий ніс з великими ніздрями і
товсті губи з великою поверхнею слизової оболонки підсилюють тепловіддачу, так само
як і велика кількість потових залоз на одиницю поверхні тіла, характерне для негроїдів.
Монголоїдна раса склалася в областях з жарким, але сухим континентальним
кліматом, в умовах напівпустельного і степового ландшафту, де сухий і холодний вітер
піднімає та жене величезні хмари дрібного піску. Ця обставина також не могла не
викликати утворення якихось захисних пристосувань. І дійсно, обличчя у представників
монголоїдної раси вкрите шаром жиру, що значно перевершує по товщині шар жиру на
обличчі європеоїдів і негроїдів, а очі характеризуються вузьким розрізом і наявністю
особливої складки у внутрішньому куті ока – епікантуса. Про те, що ці відмітні ознаки
монголоїдної раси сформувалися під впливом пристосування до середовища, свідчить
факт утворення аналогічних особливостей у бушменів і готтентотів Південної Африки,
які живуть в умовах степового і напівпустельного ландшафту, що наближається до
ландшафту Центральної Азії.
Нарешті, найбільш характерна морфологічна особливість європеоїдної раси –
сильно виступаючий ніс – також може бути пояснена як результат впливу клімату на
процес расоутворення. Порівняно суворий клімат Європи наприкінці четвертинного
періоду обумовлював необхідність утворення таких пристосувань, які охороняли б
39
організм людини від переохолодження. Значний виступ носової порожнини подовжував
шлях повітря до дихальних шляхів і сприяв його зігріванню.
Судячи за палеоантропологічними і археологічними даними, виділення великих
гілок в межах великих рас відноситься до епохи мезоліту. Усередині європеоїдної раси
виділяються північна і південна гілки, всередині монголоїдної – сибірська,
південноазійська і американська гілки, негроїдний стовбур розбивається на дві групи –
африканську і австралійську. До цього ж часу відноситься, мабуть, формування
метисних типів в контактових зонах. Багато з малих рас утворилися під впливом
ізоляції. Північна і південна гілки європеоїдної раси, представники яких виявляють всі
гами переходів від самих світлооких і світловолосих на земній кулі людей до негроїдів,
також, мабуть, відчули вплив кліматичного чинника. Таким чином, різні фактори
расоутворення по-різному діяли на різних територіях і по відношенню до різних расових
типів.
Про шляхи і місце виникнення людини напрацьовано багато гіпотез; найбільш
відомі з них – це вже згадувані нами креаційна теорія, теорія полігенезу і
поліцентризму, моногенезу і моноцентризму та їх варіанти. Ідеї поліцентризму і
полігенезу висловлювалися багатьма антропологами і передбачали наявність декількох
самостійних центрів походження людини (наприклад, на думку відомого антрополога
Франца Вейденрейха, у чотирьох областях: Європі, Африці, Південно-Східній і Східній
Азії).
В російській та українській антропології отримала поширення концепція, згідно з
якою становлення людини тривало у різних місцях, тобто за принципом поліцентризму,
але не виходило за рамки одного виду, тобто здійснювалось як моногенез.
Таким чином, на думку одних вчених, процеси «сапієнтації» протікали у всіх
центрах одноманітно і привели до виникнення людини сучасного виду. За іншими – у
ряді центрів виникали різні види або підвиди людини, між якими відбувалося
схрещування, що привело до утворення рас. Отже, в цілому можемо сказати, що
еволюція у ході антропогенезу не була прямолінійною і безперервною лінією розвитку
від одних видів до інших.
Питання для самоперевірки:
1. Назвіть основні фактори антропогенезу.
2. Коли була розроблена стадіальна теорія антропогенезу?
3. В яких регіонах Землі були знайдені кістяні останки австралопітеків?
4. Хто є найдавнішим представником роду Homo? Обґрунтуйте відповідь.
5. В яких регіонах Землі жили пітекантропи?

ЛЕКЦІЯ 3
СОЦІОГЕНЕЗ ТА ЙОГО ПРОБЛЕМИ. ЕПОХА ПРАОБЩИНИ

План лекції:
1. Поняття «соціогенез». Взаємозв’язок антропогенезу і соціогенезу.
2. Стадії соціогенезу.
3. Епоха праобщини.

1. Поняття «соціогенез». Взаємозв’язок антропогенезу і соціогенезу.

Антропогенез тісно пов'язаний із соціогенезом, який має на увазі становлення і
розвиток первісного суспільства. Процес цей набагато менш вловимий у речових
(палеоантропологічних і археологічних) джерелах. Однак деякі відомості про давній
40
соціум з них почерпнути можна: дані про демографічну ситуацію, чисельність
колективів, характер родинних зв'язків (матрілінійність, патрилінійність).
Для реконструкції суспільних відносин велику роль відіграють етнографічні
відомості, які допомагають уявити первісне суспільство живим і цілісним організмом.
Але ці джерела не дозволяють нам відтворити найбільш давні суспільні відносини, які
стосуються періоду праобщини. Тому реконструкції ранніх етапів соціогенезу
гіпотетичні.
Із вивченням стародавнього суспільства пов'язаний цілий ряд проблем: критерії
людського соціуму, час появи суспільства, якісні його структури і фактори соціогенезу.
Критерії, що визначають людський колектив, також можна поділити на біологічні і
культурні. До біологічних відносяться необхідність прожитку, захисту та продовження
роду. Такий підхід у створенні колективу притаманний і тваринному світу (стадо). До
культурних ознак, характерних тільки для людського суспільства, слід віднести
діяльність із виготовлення знарядь праці, норми поведінки в колективі, виховання і
навчання підростаючого покоління.
Вельми проблемним є питання про початок соціогенезу:
1) більшість дослідників вважають, що перші люди, здатні до діяльності з
виготовлення знарядь праці – Homo habilis(и) – представляли собою вже певний
людський колектив;
2) деякі вчені початок суспільства пов'язують із Homo erectus, відмовляючи
хабілісам в осмисленій діяльності із виготовлення знарядь праці і визнаючи таку тільки
з часу появи ручних рубил;
3) невелика група істориків (в основному релігійного спрямування) вбачають
початок людського суспільства бл. 40 тис. рр. тому, тобто з появою Homo sapiens,
виводячи як основний критерій колективу переважання культурних традицій.
Дискусійними є і питання, пов'язані з факторами соціогенезу. До них відносять
можливість повноцінного харчування, що залежало від результатів полювання,
діяльність з виготовлення знарядь праці тощо. Слід визнати, що найпотужнішим
стимулом розвитку суспільства, як і людини, був мозок, який все удосконалювався, і
завдяки якому діяльність із виготовлення знарядь праці, полювання ставали
продуктивнішими, розвивалися духовні й культурні норми спілкування.
До проблемних питань відноситься виникнення екзогамії (коли діяла заборона
укладати шлюби всередині даного колективу). Поняття «екзогамії» було введено у XIX
ст. Дж. Ф. Мак-Леннаном, який бачив її витоки у звичаях дикунів убивати непотрібних
на війні дівчаток, що змушувало їх шукати дружин в інших групах. Л.Г. Морган
пов'язував виникнення заборон на шлюби всередині колективу із прагненням уникнути
шкідливих наслідків кровозмішення. Можливо, сусідні групи зміцнили таким чином
контакти між собою (Е. Тейлор, А.М. Золотарьов, С.А. Токарєв); або причина криється у
способі життя колективів, коли мисливці-чоловіки з одного колективу зустрічали жінок
з інших праобщин (Бріффолт, Б.Ф. Поршнєв). Поширеною у вітчизняній науці поки що
залишається версія, яка пояснює виникнення екзогамії необхідністю впорядкування
господарського життя всередині колективу (Ю.І. Семенов, С.П. Толстов). Біологи
стверджують, що у вищих ссавців екзогамія існує на рівні інстинкту.
Отже, соціогенез – це процес появи нової, відмінної від природи, реальності, яка
кардинально впливає на людину, що викликає її антропогенез. Поява соціального життя
пов'язана із виробництвом знарядь праці. Спочатку це були примітивні кам'яні рубила,
які поступово вдосконалюються людиною. Людина стає настільки людиною, наскільки
вона створює «другу природу» – своє примітивне виробництво і форми відносин між
41
людьми, що виникають з приводу даного виробництва. Не слід забувати, що людина, її
тілесна організація, вміння і навички, які вона накопичила і передала у спадок, самі є
стимулами, що мають соціальну природу. Але соціальну природу мають і форми
відносин між людьми в общині, на відміну від природних, біологічних зв'язків у стаді.
Таким чином, соціальна реальність, що створюється першими людьми, включає в себе:
- ставлення до природи, найважливіші з яких об'єктивуються у вигляді
матеріальних речових і особистісних виробничих можливостях;
- відносини між людьми у процесі виробництва, що і створює общину.
У чому ж полягає головна ознака людини сучасного виду, що ставить її на
особливе місце у царстві тварин?
Згідно з однією концепцією, одна із основних особливостей родової моделі Homo
– змінювати тим чи іншим способом навколишній світ у відповідності зі своїми
потребами. Найбільш суттєве полягає у тому, що Людина розумна належить до виду,
активне пристосування якого до навколишньої дійсності засноване головним чином на
накопиченні та використанні суспільного досвіду, що передається в даній соціальній
групі від покоління до покоління не спадковим шляхом завдяки мові, а пізніше
писемності. Людина володіє навичками до удосконалення знарядь праці, рефлексії, має
почуття часу і простору, а на певному рівні культурного розвитку – і здатність до
абстракції.
Використання соціального досвіду варто назвати «працею», незалежно від її
характеру. Створює соціальні товариства і працює тільки людина. Від народження
людина зберігає у своїй спадковості, окрім фізіологічних інстинктів, тільки потенційну
здатність до соціальної трудової діяльності. Для того щоб потенціал став реальністю,
дитина повинна отримати необхідну суму соціальних знань і навичок – спочатку від
батьків, а потім – від соціального колективу.
Яким же чином ми можемо уявити собі великий етап початку соціалізації
безпосереднього предка людини?
Ні про жодну соціалізацію або розвиток трудової діяльності в результаті, скажімо,
вправ руки не може бути і мови. Розмірковуючи чисто гіпотетично, можна прийняти
наступні положення. Предок людини, який досяг вже певного розвитку, але не став ще
повністю соціальною істотою, опинився у різко змінених погодних умовах. Вони були
такими, що для нормальної еволюції та видоперетворення часу вже не залишалося,
предку людини загрожувала смерть. І ось у цій ситуації, внаслідок мутацій і
рекомбінацій, виник індивід (або індивіди), чиї нащадки стали тим видом, який отримав
соціальну здатність передавати один одному і від покоління до покоління інформацію
не спадковим шляхом – через мову і поширювати в колективах необхідну для
виживання інформацію. В умовах різкого похолодання однією із важливих умов
виживання було тепло і вогонь. Ті, хто був здатен перейняти досвід вміння розводити
вогонь, опинялись більш життєздатними.
Інша версія полягає у тому, що різка зміна природного середовища, флори і фауни
ускладнила добування засобів до прожиття. До того ж цьому перешкоджала і ще
попередня, тваринницька, організація груп. Слідувало по-іншому організовувати групи
мисливців і збирачів. Замість стада, заснованому на інстинктах, виникли соціальні
об’єднання, на зразок «локальних груп», що володіли здатністю найбільш ефективно
пристосовуватися до обставин і підтримувати один одного.
Можливо, що шляхом сапієнтації йшов не один вид, але вижила і стала швидко
розвиватися тільки людина сучасного, «соціального» виду.

42
 Звідси виникає і общинний, колективний характер розподілу, обміну та
споживання здобичі: те, що добував чоловік на території общини, споживалося
колективно, спільно. У відносинах всередині общини панували відносини рівного
розподілу. Все, що добувалося членами общини, приносили на стоянку і вже тут
розподілялося відповідно до потреб колективу. Це призводило до того, що мисливець не
обов'язково отримував найкращу або більшу частину здобичі. Продукт розподілявся
всередині общини, і всі її члени наділялися своєю часткою.
В основі соціальних зв'язків лежали відносини реципрокного (від лат. reciproco –
«рух туди і назад») обміну, взаємності, тобто обов'язкової віддачі за отриманий дар,
обов'язкової відплати за отриману образу, помсти за завдану шкоду. Кожний первісний
колектив був повністю незалежним від сусідів, він мав автаркичний характер. Це не
означає, що не було зв'язків між общинами: інколи доводилося переміщатися по
території іншої общини, але це завжди обумовлювалося відповідними угодами, існував і
обмін між общинами, але він не визначав сутності праці та проживання даного
колективу: кожен первісний колектив був самодостатнім цілим.
Тривалий період становлення людини (антропогенез) і становлення суспільства
(соціогенез) – дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу – антропосоціогенезу.
Антропосоціогенез – це процес походження людини, становлення її як
біологічного виду (антропогенез) у процесі формування суспільства, яке, у свою чергу,
позначається соціальним розвитком або соціогенезом. Методологічною основою
антропогенезу є еволюційна теорія розвитку, генетика і дарвінізм, що пояснюють
взаємини біологічного і соціального факторів еволюції людини як заміщення більш
високою формою матерії (соціальною) нижчих (біологічних), які не відміняються, а
лише підкоряються і перетворюються першою.
У ході еволюції в першу чергу закріплювалися і посилювалися саме ті спадкові
зміни біологічної організації людини, які вели до її соціалізації і найбільш сприяли
подальшому прогресу трудової діяльності та розвиткові суспільства. Але і суспільство зі
свого боку виникало у силу необхідності, під впливом переваг, які давала колективна
праця. Таким чином, у процесі історико-еволюційного розвитку людини –
антропосоціогенезу – біологічне і соціальне виступали в єдності.
2. Стадії соціогенезу. Соціогенез розпочався ще на ранніх стадіях розвитку
Людини розумної і триває по теперішній час. До соціальних факторів, що сприяли
становленню людства традиційно відносять: групове співробітництво, спілкування і
мову, виготовлення знарядь, наявність постійних жител тощо.
У соціогенезі виділяють ряд етапів:
І етап – створення первісного мистецтва і релігійних вірувань як своєрідної форми
пізнання навколишнього світу і його матеріального відображення (наскальні малюнки,
жіночі статуетки «Венери палеоліту», культи священних тварин і т.п.);
ІІ етап – Неолітична революція: одомашнення диких тварин і окультурення
рослин (доместикація). У результаті цих змін людині вдалося здійснити деякий
контроль над середовищем проживання. На цьому етапі відбувається бурхливий
культурний розвиток і завершується формування стійкого типу людей;
ІІІ етап – науково-технічна революція, що розпочалася з епохи Відродження і
триває в наш час. За цей період людина розселилася по всій планеті, до невпізнання
змінила її вигляд, проникла у космос. Наслідки НТР виявилися для людства не тільки
позитивним кроком вперед на шляху прогресу, а й привели до катастрофічних наслідків.
Початковою формою людського колективізму є первісне людське стадо. Багато
дослідників не погоджуються із такою назвою, так як вважають, що вона об’єднує не
43
порівнювані поняття – стадність, притаманну первісним людям як біологічним істотам.
Тому в літературі часто можна зустріти термін «праобщина» (бл. 3 млн. – 35 тис. рр.
тому або період раннього і середнього палеоліту). Кордони праобщини назвати точно
важко. Її початок обумовлений виділенням людини із тваринного світу і формуванням
перших примітивних колективів. На думку дослідників, початок колективного життя
співпадає із часом, коли людина навчилася виготовляти знаряддя праці.
Наступний етап соціалізації первісних людей називається епохою первісної
родової общини, яка поділяється на період ранньопервісної родової общини мисливців,
рибалок і збирачів (35 – 5 тис. рр. до н.е. або час пізнього палеоліту і мезоліту) та
пізньопервісну родову общину (7/5 – 4 тис. рр. до н.е. або період неоліту).
Заключний етап соціогенезу в добу первісності характеризується розкладанням
первісного ладу та появою сусідської (територіальної) общини.
3. Епоха праобщини. Період праобщини був найтривалішим в історії людства –
бл. 3 млн. – 35 тис. рр. тому або період раннього і середнього палеоліту. Російський
дослідник В.П. Алексєєв наступним чином вивів періодизацію даної епохи:
Перший етап – первісне стадо, що охопило всіх гомінід, які жили декілька
мільйонів років. У цей час з'явились перші ознаки виділення людини із тваринного
світу.
Другий етап – виникає мова, удосконалюються знаряддя праці і способи
полювання. На цьому етапі у предків людини могли з'явитися певні табу, наприклад,
заборона статевих відносин між близькими родичами (інцест).
Третій етап – це період від епохи неандертальця до епохи формування сучасної
людини.
Епоха праобщини найменш вивчена, так як джерельна база її мінімальна.
Найдавніше суспільство того часу в цілому формувалося на основі біологічних
критеріїв, головним з яких була необхідність прожитку та розмноження. Прогресивний
розвиток кам’яних знарядь праці, зміни фізичного типу самої людини, нарешті, та
обставина, що общинний устрій не міг виникнути відразу, в готовому вигляді, – все це
показує, що праобщина не була застиглою у часі одноманітною формою. Тому часто
розрізняють ранню праобщину найдавніших людей і більш розвинуту праобщину
неандертальців.
Що собою представляла праобщина? Можна припускати, що такий колектив
налічував близько 20-30 осіб, які займалися збиральництвом і полюванням на дрібних
тварин. Малоймовірно, щоб велика група могла прокормити себе при слабкій технічній
озброєності ранньопалеолітичної людини і труднощах у добуванні їжі. Збиральництво
вимагало великої кількості часу, а давало відносно мало їжі, притому частіше всього
низькокалорійної; що ж стосується полювання на великих тварин, вже відомому
первісній людині, то воно викликало великі труднощі, супроводжувалось значною
кількістю жертв і не завжди було успішним.
Полювання займало особливе місце в житті праобщини. Саме воно було тією
формою трудової діяльності, яка більше всього стимулювала організованість
праобщини, змушувала її членів все тісніше гуртуватися в трудовому процесі і
демонструвала їм силу колективізму. Колективна праця (загінне полювання) і
необхідність захисту від хижаків та стихії сприяли консолідації суспільства. У ньому
зароджувалися і визрівали соціальні ознаки: діяльність з виготовлення знарядь праці,
поява взаємодопомоги, виховання дітей.
Життя праобщини, швидше за все, не було життям безладно подорожуючих з
місця на місце збирачів і мисливців. Розкопки в Чжоукоудяні малюють картину осілого
44
життя протягом багатьох поколінь. Про відносну осілість говорять і багато печерних
стійбищ ранньопалеолітичного часу, розкопані у різних частинах Євразії. Праця була
вкрай примітивною, ледь виходила за «тваринні» кордони. Як знаряддя праці
використовувалися переважно палиці, дубини, камені – як правило, в первозданному,
ще не обробленому вигляді. Поділу праці, по суті, теж не було. Жінки і чоловіки, схоже,
займалися одним і тим же: полюванням, збиральництвом. Хоча до кінця досліджуваної
епохи природний (за віком і статтю) поділ праці все-таки намітився. Міжгрупові
взаємодії, зв'язки між окремими групами були вкрай нестійкими та спорадичними.
Однією з основних ліній боротьби біологічних і соціальних начал в праобщині
були статеві стосунки. Тут тваринні інстинкти повинні були позначитися із особливою
силою, а отже, і зазнати сильного тиску з боку суспільства, що розвивалося. Статеві
зв'язки залишалися неврегульованими, соціальні норми, що їх регулювали, були
відсутні. Реальністю була первісна спільність жінок, груповий шлюб, що не виключало
існування тимчасових шлюбних пар. Частина вчених вважає, що праобщина як
початкова форма громадської організації могла виникнути лише в результаті
розчинення в ній зоологічних сімей і взаємної терпимості дорослих самців, тобто
встановлення нерегламентованих, невпорядкованих статевих відносин, або
проміскуїтета. Історичний термін «проміскуїтет» був уведений в XIX ст. для
позначення передбачуваної стадії невпорядкованих статевих відносин в первісному
людському суспільстві, що передували виникненню шлюбу і сім'ї.
Однак існує і інша точка зору, яка набуває все більшої кількості прихильників, за
якою праобщина успадкувала від тваринних об’єднань, що їй передували, гаремну сім'ю
із властивою їй регламентацією статевого життя. Гаремні родини складалися з 10-20
осіб на чолі з великим сильним самцем. Крім ватажка в гаремну сім'ю входили молоді
самці, але зазвичай вони не брали участі у розмноженні через неможливість витримати
суперництво із ватажком. Коли кілька сімей об'єднувалися в стадо, кожна з них
зберігала відому відособленість, яка не виключала, однак, бійок через самок, смерть
вожаків і т.д.
Цілком ймовірно також зародження сім'ї. У первісному суспільстві сім'я – це
інститут, який регулював відносини між батьками і дітьми та визначав соціальний
статус підростаючого покоління в суспільстві, а шлюб – це інститут, який регулював
відносини між статями. Спостереження за життям сучасних людиноподібних мавп
(шимпанзе) дозволяють припускати наявність гаремної сім'ї при домінуванні ватажків.
Причому жінки в таких сім'ях, як правило, приходили з боку, самі вибираючи собі
чоловіків. І сім'ї, і шлюби були дуже неміцними. Вони часто розпадалися через загибель
ватажків або відбувалася час від часу зміна лідерів. Ця стадія розвитку суспільства
характеризується повною власністю колективу на всі предмети споживання і знаряддя
праці.
Таким чином, праобщина – перша, примітивна форма колективу первісних людей
(архантропів, палеоантропів). Відрізняється невеликою чисельністю (до 30 осіб),
відсутністю як такої власності на засоби виробництва, продукти колекціонерства і
можливого полювання, ймовірно, сильною владою ватажка над членами групи,
поєднанням властивостей тваринного і людського колективів.
Другий етап найдавнішого людського суспільства називають праобщиною
неандертальців (200 – 30 тис. рр. тому). Колективи цього часу відрізнялися більшою
згуртованістю, але були нечисленними, нараховуючи 10-15 осіб. У цей період загінне та
облавне полювання стають основою життя суспільства. Люди навчилися споруджувати
каркасні житла і виготовляти теплий одяг зі шкір тварин. Були винайдені спис і ніж,
45
став використовуватися вогонь. У них проявився похоронний обряд і зачатки духовного
життя.
Однак про соціальну структуру даного суспільства ми знаємо небагато. Можна
припускати зміцнення сімейних зв'язків і наявність жорсткого домінування ватажків –
ватажків на полюванні. На відміну від харчового інстинкту, дія якого з виникненням
праобщини була введена в соціальні рамки, процес упорядкування статевих відносин
йшов повільніше. В умовах існування (хоча і короткочасного) сімей можна припускати,
що всередині сім'ї, ймовірно, існувала заборона на кровосумісний зв'язок (екзогамія) –
це початок соціального регулювання шлюбно-сімейних відносин.
Виникають релігійні вірування. Як правило, вони були пов'язані з похоронним
обрядом, культом мертвих (предків). Небіжчиків стали ховати у спеціально виритих
поглибленнях, у могилу нерідко клали знаряддя праці, приношення. У гроті Ля-Шапель-
о-Сен у Франції було виявлено неглибоке захоронення зі скелетом у позі ембріона,
покритим красною накидкою. Поряд із тілом були залишені інструменти, квіти, яйця і
м'ясо, що може свідчити про віру у загробне життя.
Деякі поховальні традиції неандертальців і сучасних людей близькі. Наприклад, в
Іраку було виявлено поховання 40-річного чоловіка, на яке його співвітчизники поклали
квіти – навколо скелету знаходилося багато квіткового пилку. При аналізі 36 скелетів
неандертальців, що мали переломи, лише в 11 результатів лікування переломи визнані
незадовільними. Це показує, що вже на такому рівні розвитку ефективність медичної
допомоги при переломах перевищила 70 %. Отже, первісні люди знали про переломи і
вміли їх лікувати.
Проблема виникнення і розвитку мислення та мови є дуже важливою. До нас не
дійшли документальні свідчення того, якими були засоби комунікації в колективах
австралопітеків, пітекантропів і неандертальців, тим більше відсутні прямі докази щодо
формування істинно людського мислення. На думку російського лінгвіста М.Я. Марра,
найдавніші люди спілкувалися між собою за допомогою жестів (теорія кінетичної мови).
Однак наукового обґрунтування дана теорія не отримала.
Питання для самоперевірки:
1. Дайте визначення поняттю «соціогенез».
2. У чому полягає взаємозв’язок соціогенезу з антропогенезом?
3. Назвіть фактори та стадії соціогенезу.
4. Що таке праобщина? Дайте коротку характеристику даної епохи.

ЛЕКЦІЯ 4
ПЕРВІСНА РОДОВА ОБЩИНА ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ

План лекції:
1. Епоха первісної родової общини: хронологічні рамки, періодизація та
особливості.
2. Ранньопервісна родова община мисливців, рибалок та збирачів.
3. Неолітична революція та її роль у розвиткові первісного суспільства.
4. Епоха пізньопервісної родової общини.

1. Епоха первісної родової общини: хронологічні рамки, періодизація та

особливості. Хронологічні рамки епохи первісної родової общини: 35 – 4 тис. рр. до н.е.
За внутрішньою періодизацією: а) ранньопервісна родова община мисливців, рибалок і

46
збирачів (35 – 5 тис. рр. до н.е. або час пізнього палеоліту і мезоліту); б) пізньопервісна
родова община (7/5 – 4 тис. рр. до н.е. або період неоліту).
Ідея усвідомлення кровної спорідненості стала основою суспільної організації з
появою Homo sapiens і пов'язана з високими інтелектуальними можливостями
останнього. Саме об'єднання родичів на десятки тисячоліть дали матеріал для
виникнення і розвитку родоплемінного ладу.
Настання верхнього (пізнього) палеоліту ознаменоване великими зсувами у
розвиткові виробничих сил. Ці зсуви спричинили не менш важливі зміни в організації
суспільства. Удосконалення технічного озброєння людини у її боротьбі з природою
зробила можливим існування відносно постійних господарських колективів. Але в той
же час вона вимагала ефективного використання, спадкоємності і подальшого
удосконалення знарядь праці. Праобщині з її порівняно аморфною нестійкою
структурою це завдання було не під силу. Тому вона неминуче повинна була
поступитися місцем більш міцній формі суспільної організації.
Таким чином, причинами переходу від праобщини до родової общини стали:
1) стабілізація праобщини за кількісним і персональним складом;
2) ускладнення способу полювання;
3) зародження духовної культури, зачатки релігії;
4) ускладнення знарядь праці;
5) упорядкування статевих відносин;
6) поява соціальних норм (табу);
7) поява родоплемінної організації;
8) потреба у спілкуванні і посиленні регулювання норм.
Община – це первинна форма соціальної організації життя в людському
суспільстві, що виникла на основі природних, кровнородинних зв'язків (родова община).
Основний осередок первісної общини – рід. Рід – це колектив кровних родичів
(група людей, об'єднаних кровнородинними зв'язками). Уперше звернув увагу на
важливість роду у первісному суспільстві американський етнолог Л.Г. Морган.
Лаконічне визначення поняття запропонував М.В. Крюков: рід – це однолінійний,
екзогамний колектив кровних родичів.
На відміну від стада, яке було ендогамним, рід – спільність екзогамна. Уперше
терміни «ендогамія» і «екзогамія» запропонував шотландський адвокат і вчений XIX ст.
Дж.Ф. Мак-Леннан. Ендогамія – це норма, за якою укладення шлюбу відбувалося в
рамках певної соціальної або етнічної групи. Екзогамія – це заборона шлюбів усередині
роду. Вона стала важливим етапом у розвитку общини.
Численні теорії походження екзогамії об'єднуються в 3 основні групи, які
припускають, що перехід до екзогамії обумовлений:
а) необхідністю уникнути шкідливих наслідків від шлюбів між кровними
родичами (Л.Г. Морган і ін.);
б) прагненням розширити соціальні контакти і зав'язати стосунки з іншими
колективами (Е. Тайлор, А.М. Золотарьов, К. Леві-Стросс);
в) необхідністю встановлення соціального миру в колективі, оскільки статеві
відносини і супроводжуючі їх конфлікти виносилися за його межі (С.П. Толстов,
Ю.І. Семенов).
Система спорідненості в давнину відрізнялася від сучасної: у більшості суспільств
рахунок спорідненості визначався по лінії матері (матрилінійність), а іноді – по
батьківській лінії (патрилінійність). Л.Г. Морган вважав, що рід був спочатку

47
матрилінійним, і тільки пізніше спорідненість почала передаватись по батьківській лінії.
З цією думкою погоджується більшість сучасних дослідників.
Деякі дослідження етнологів показали, що в багатьох суспільствах існувала
дуальна організація – об'єднання двох родів, члени яких укладали шлюби між собою.
Згодом ці дуальні організації ускладнювалися і ділилися на чотири, вісім і більше
частин.
До складу роду входили сім'ї. Таке об'єднання характеризується спільністю
території (рід є власником господарських угідь і продуктів полювання та збирання),
єдністю культового життя, побутових традицій. Управління родом поєднує в собі
геронтократичні (влада старійшин) і демократичні традиції. У період свого виникнення
поняття община і рід були тотожні. Пізніше община стала розумітися як об'єднання
декількох родів, члени яких укладають між собою шлюби. Крім шлюбних зв’язків
общинників об'єднували загальна територія (землі і угіддя), традиції взаємодопомоги і
захисту, сакральне і культурне життя.
2. Ранньопервісна родова община мисливців, рибалок і збирачів. Хронологічні
межі – 35 тис. – 7/5 тис. рр. тому. або період пізнього палеоліту й мезоліту.
Стадія ранньопервісної родової общини характеризується простим
привласнюючим господарством т. зв. мисливців, рибалок і збирачів та відповідними
йому примітивними формами суспільних відносин.
Головним принципом життя роду і общини був колективізм:
1) участь всього колективу в полюванні і розподілі;
2) колективне будівництво жител;
3) колективна власність на угіддя і знаряддя праці;
4) колективне виховання дітей;
5) колективна участь у релігійних церемоніях.
Структура ранньопервісної родової общини. Ранньопервісна родова община
складалася із групи або груп родинних сімей, до яких могли приєднатися родини
свояків, друзів тощо. Якщо така група була одна, общину називають однородовою, або
компактно-родовою, якщо їх було декілька – багатородовою, або дисперсно-родовою.
Гіпотетично реконструйований деякими дослідниками ранній рід був колективом
людей, які усвідомлювали свою спорідненість по одній лінії і пов’язані між собою
звичаєм екзогамії. Спорідненість в ньому була не предковою, або вертикальною
(зведення себе до спільного родоначальника), а горизонтальною. Існує думка, що
спочатку горизонтальна спорідненість усвідомлювалася тільки у формі зв’язку із
загально родовим покровителем – тотемом. Люди народжувались у певному колективі,
що мав спільний тотем, і тому були рідними один одному. Спорідненість була явищем
не стільки біологічною, скільки соціальною. Однак незабаром став усвідомлюватися вже
зв'язок із цим колективом через одного з батьків, і горизонтальна спорідненість
прийняла форму філіації.
Переважає думка, що середня чисельність ранньопервісної родової общини
складала 25-30 осіб. Малі розміри общини підтримувалися як шляхом стихійного
впливу природніх катаклізмів, так і за посередництва певних соціально-культурних
механізмів. У першому випадку тривале голодування збільшувало смертність, особливо
серед жінок, дітей і людей похилого віку, та знижувало народжуваність. У другому
випадку діяла ціла група обставин. Це ранні шлюби дівчаток, що нерідко приводили до
фізичних травм і безпліддя, важка праця жінок, що скорочувала їх репродуктивний
період, диспропорція статей через умертвіння частини новонароджених дівчаток і
високої смертності породіль, безшлюбність частини молодих чоловіків через
48
багатоженство чоловіків похилого віку. Особливо часто умертвляли одного з близнюків:
це був звичай, що пізніше обґрунтовувався релігійними мотивами. Долю таких дітей
вирішувала група в цілому, так як вона була зацікавлена в усуненні господарських і
побутових проблем.
Господарська діяльність. Форми господарювання у різних природно-кліматичних
зонах були різноманітними, як і значення різних видів господарської діяльності у
добуванні засобів для життя. У південних областях великого значення набуло
збиральництво, що поєднувалось із полюванням. По мірі руху до півночі зростала роль
полювання і риболовлі.
Значна кількість великих і середніх тварин у смузі помірного клімату сприяла
розвитку полювання. Головну здобич становили мамонти, олені, бики, шерстисті
носороги, коні, інші види копитних. Полювання велося колективно (за допомогою
облави, загінне) та індивідуально. Крім різної зброї, для нього використовувалися ловчі
ями, аркани, гарпуни. Є відомості про поширення у пізньопалеолітичну епоху на півночі
Європи полювання на морського звіра (моржів, дюгонів, нерпу і ін.). Це підтверджують
як знахідки знарядь лову, кісток морських тварин, так і зображення тюленів на кістяних
гарпунах.
Поступове ускладнення виробничих навичок чим далі, тим більше вимагало
господарської спеціалізації. Тому природній поділ праці, що існував в праобщині, за
статтю і віком отримав тут подальшого розвитку. Чоловік ставав переважно мисливцем,
а пізніше зазвичай і рибалкою. Жінка зосередилась на збиральництві, на домашньому
господарстві, стала хранителькою домашнього вогнища. Діти і люди похилого віку
допомагали працездатним членам общини. Старі люди, крім того, зазвичай були
хранителями колективного досвіду і активно брали участь у виготовленні знарядь праці.
Подібний поділ функцій призвів до зростання продуктивності праці всього колективу.
Підвищення рівня оснащеності людства різноманітними знаряддями праці в цей
час є причиною винаходу нової техніки обробки каменю. З типового для мустьєрської
культури дисковидного нуклеуса пластини сколювалися під кутом, вони були безформні
і грубі, товщина і особливо ширина їх були неоднакові. Для отримання пластин в епоху
верхнього палеоліту використовувався т. зв. призматичний нуклеус, тобто кам'яна
заготівля достатньої висоти і правильної форми, з якої пластини сколювалися по всій її
довжині. В результаті ці пластини мали строго правильну форму і досить рівномірну
товщину та ширину по всій своїй довжині. Ці пластини служили заготовками, які за
допомогою різноманітних типів бічної і кінцевої ретуші перетворювалися у справжні
знаряддя – проколи, шила, кінцеві скребки, ножевидні пластинки і т.д. Широке
використання дерева і кістки, матеріалів м'яких і піддатливих, дозволяло у великій
кількості отримувати складені знаряддя, вставляючи спеціально підготовлені ножевидні
пластинки у прорізані в дереві і кістці пазухи або прив'язуючи висушеними жилами чи
мотузками рослинного походження кам'яні наконечники копій чи колуни до дерев’яних
і кістяних рукояток.
З'являється багато видів спеціалізованих виробів, найчастіше досить невеликих за
розміром. Розвивається мікролітична техніка. У ході розкопок виявлені наконечники
копій і дротиків, вістря, різні види скребків, проколок, різці, пластини і відщепи, які
могли використовуватися як ножі. З кістки робилися наконечники гарпунів, кинджали,
голки й шила, прикраси тощо. В якості знарядь широко використовувалися роги тварин.
Так, наприклад, відомі мотики з цього матеріалу.
Пізніше було винайдено лук і стріли.

49
 Разом з цим підвищувалася продуктивність праці і вироби ставали більш
досконалими. Була розроблена техніка випрямлення палиць, що служили держаками для
метальної зброї. Палиці замочували, нагрівалися, а потім за допомогою спеціальних
випрямлячів їм надавалася необхідна форма.
Можна вважати, що у пізньому палеоліті людина опанувала більш
удосконаленими прийомами добування вогню. Припускають, що вогонь добувався
тертям дерева об дерево (його «пиляння» і «свердління»), ударом каменю об камінь (у
т.ч. об рудні мінерали – наприклад, пірит) тощо.
Житлом у досліджувану епоху служили скельні навіси-гроти, печери і штучні
споруди. Вхід у печери прикривався кам'яною кладкою, яка захищала її мешканців від
негоди і небезпеки нападу. Там, де природних укриттів не було, будувалися землянки,
круглі або овальні, іноді з конічним дахом. У тропіках – вітрові заслони, курені.
Землянки досягали 2-3 метрів у глибину при 6 метрах в діаметрі.
У центрі житла розміщувалося вогнище. У долівці часто виривалися спеціальні
ями для зберігання їжі. У холодний час люди могли користуватися одягом зі шкур
тварин. Але археологічні свідчення про його наявність відносяться тільки до кінця
пізнього палеоліту (одяг виготовляли уже неандертальці).
Подальший розвиток у пізньому палеоліті отримали транспортні засоби. Для
перенесення ваги по суші могли використовуватися волокуші і носилки з жердин. Для
переправи через водні перешкоди – стовбури дерев, зв'язки хмизу і очерету. Деякі
дослідники вважають, що у пізньому палеоліті з'явилися найпримітивніші види
очеретяних човнів. Знайдено ковзани із кістки.
На початку мезоліту на півночі і в середній смузі Євразії арктичний клімат
поступово пом'якшується, в субтропічній зоні відносна сухість змінюється вологістю.
Для цієї епохи характерне значне збільшення рухливості населення. Це знайшло
відображення у розвиткові нових форм господарства і матеріальної культури. Міграції
населення були викликані не тільки звільненням від льоду нових просторів, придатних
для заселення, а й тим, що частина тварин (північний олень, мамонт, шерстистий
носоріг і ін.) відходили слідом за льодовиком на північ, і мисливці рухалися слідом за
ними. До кінця субарктичного часу розпочалося вимирання багатьох великих тварин,
наприклад, мамонтів, які становили у пізньому палеоліті важливу частину здобичі
мисливців.
Люди епохи мезоліту селилися переважно на відкритих просторах, у передгір'ях,
по берегах водойм, де були сприятливі умови для полювання, збиральництва,
рибальства. Майже повсюдно велике поширення набуло полювання на птицю. Це
пов'язано зі скороченням поголів'я великих тварин і з вдосконаленням зброї. Стали
застосовуватися луки і стріли з тупими наконечниками, метальні палиці, вигнуті палиці.
Мезолітичні культури зазвичай пов'язують із широким поширенням мікролітичної
кремінної індустрії, появою виробів геометричної форми (трапеція, сегмент, трикутник),
поступовим зникненням деяких видів пізньопалеолітичних знарядь. Нових успіхів
досягла техніка розщеплення кременю, що дало можливість отримувати пластини більш
правильної, призматичної форми. Були вдосконалені прийоми ретуші.
Значних успіхів досягла обробка кістки і дерева. З'явились перші предмети
домашнього побуту (чаші, ложки). Із кістки виготовлялися наконечники для метальної
зброї та інші предмети озброєння, а також прикраси. З рогу робили мотики, що
використовувалися при збиранні, кирки з вушками. Як знаряддя і прикраса
використовувалися раковини, зуби тварин, черепашачі панцирі. З'являються перші лижі.
Зі стовбурів дерев видовбують човни.
50
 Територія, на якій жила локальна група, перебувала у колективній власності. У
колективній власності також були житла, вогонь, знаряддя праці, здобута їжі тощо.
Мезолітичним культурам властива значна хронологічна різноманітність: найбільш
передові області субтропіків прогресували значно швидше, ніж культури середньої
смуги і півночі. Особливо повільно еволюціонували культури тропічного і
екваторіального поясів.
Соціальний розвиток. Однак уже в тих умовах починає проявляти себе соціальна
нерівність. Виділяються правителі (старійшини). Важливу сакральну роль у суспільстві
відігравали жінки, які несли ідею родючості і продовження людського роду. Відмінності
в соціальному статусі були пов'язані і з віковим розподілом. Цілком ймовірно
припускати, що високим авторитетом і повагою користувалися глави престижних родів,
умілих в полюванні, які отримували, відповідно, більше здобичі.
У суспільствах з більш чи менш формалізованими статево-віковими групами
велике значення надавалося переходу з категорії підлітка в категорію дорослої людини.
Цей перехід супроводжувався певними випробуваннями і урочистими таємними
обрядами, відомими під назвою ініціації. У більшості своїй вони полягали у залученні
підлітків до господарської, суспільної та ідеологічної діяльності як повноправних членів
общини. Так, в аборигенів Австралії юнаків вчили володіти мисливською і бойовою
зброєю, виховували в них хоробрість, витривалість, витримку і дисципліну, посвячували
їх у таємні звичаї, обряди та вірування племені. Юнаків випробовували рядом болісних
процедур: голодуванням, нанесенням ран, припіканням вогнем, вибиванням зубів,
вириванням волосся тощо.
Неодружена молодь у первісному суспільстві швидше за все не мала суспільного
статусу і найважливіших соціальних прав. І тільки вступ до шлюбу, чому часом
передували тривалі і болісні ініціації, робили юнака повноправним членом общини.
Певні права отримувала і дівчина, яка вийшла заміж. Однак повноправним членом
суспільства вона ставала тільки із народженням у неї дітей.
Особливості шлюбно-сімейних відносин. Община мисливців об'єднувала кілька
малих (простих) сімей. Така сім'я складалася із подружжя та їх дітей. Подружжя
найчастіше – двоє (звична для нас пара), але у сильного щасливого мисливця бувало і
дві, і три дружини. Сім'ї залишаються хоч і найменшим, але все ж основним осередком
суспільства. Шлюбні союзи ще були неміцними, оскільки не мали економічного
підґрунтя (немає власності, що об'єднує сторони). Шлюби укладалися, найімовірніше, з
ініціативи жінок і супроводжувалися нескладною обрядовістю. В основному шлюб був
парним.
Парний шлюб мав свої специфічні особливості. Перш за все, він ніколи не був
істинно парним. Часто чоловік мав декількох дружин (полігінія), а жінки – кількох
чоловіків (поліандрія). Були поширені шлюби з декількома сестрами одночасно (пізнім
пережитком його був шлюб між чоловіком з сестрою померлої дружини, сорорат),
левірат (дівчина виходила заміж відразу за кількох братів або за брата померлого
чоловіка). Парна родина не протистояла роду, а розчинялася в ньому, так як вона не
володіла спільним майном і головними вважалися не сімейні, а родові відносини.
Види поселення подружжя після укладення шлюбу були наступні:
матрилокальний – шлюбне поселення подружжя у групі дружини, патрилокальний –
шлюбне поселення подружжя в групі чоловіка, амбілокальність – поселення подружжя
на вибір або в групі дружини, або в групі чоловіка, дуолокальність – періодична зміна
місця поселення (то в групі дружини, то в групі чоловіка).

51
 Сім'я ще не могла проіснувати поза колективом, але якась скромна сімейна
власність вже сформувалася (житла, знаряддя праці, одяг). На мезолітичній стадії
тенденції зміцнення сім'ї посилюються з переходом до індивідуального полювання за
допомогою лука і стріл. У цей же період у зв'язку з кризою мисливського господарства
(зміна природних умов в процесі танення льодовика, поява густих лісів, загибель
льодовикової фауни) і зменшення продуктів харчування з'являються фратрії – родинні
колективи, які відокремлювалися від роду, але жили за його законами.
Як уже зазначалося, одна з головних функцій сім'ї полягала у здійсненні поділу
праці між її членами. Сім'я виконувала і інші завдання. Перш за все, біологічне –
відтворення потомства. В умовах первісності відносини між незаміжніми і
неодруженими членами общин далеко не завжди були строго регламентовані, і діти
могли вільно з'являтися і поза сім'єю та шлюбом, однак народження дітей в сім'ї мало не
тільки біологічний, а й соціальний зміст.
Наступну функцію сім'ї можна визначити як економічну: спільне добування їжі та
її споживання. Соціальна функція полягає насамперед у тому, що в сім'ї дитина вчилася
мові, усвідомлювала свою приналежність до певної соціальної спільності, тобто
набувала соціальної ідентифікації. У сім'ї вона отримувала перші навички соціального
життя, дізнавалася про значення спорідненості. І, в тій чи іншій мірі, протягом усього
життя зберігала соціальні зв'язки з родиною та родичами.
Єдиним універсальним для роду інститутом була екзогамія – категорична
заборона шлюбних або позашлюбних відносин між членами в одному роді. Порушення
цієї заборони, як свідчать етнографічні дані, тягло за собою найсуворіше покарання, аж
до позбавлення життя або вигнання з роду, що було рівносильне смерті.
Система управління в ранньопервісній родовій общині виглядає наступним
чином: на рівні родів правили їх глави, в основному, найстаріші члени роду; на рівні
общини – рада старійшин, що складалася з глав родів, до неї також могли входити і
виборні, найбільш авторитетні, люди. Серед членів такої ради обирався відкритим
голосуванням правитель, який керував діяльністю ради. Такі органи адміністративної
влади були призначені для управління повсякденним життям на значній території. Саме
з їх членів починає формуватися родова аристократія. Верховним органом влади
залишалися народні збори общини, членами яких були всі дорослі люди. Вони
приймали рішення відкритим голосуванням з усіх найважливіших питань.
Кожна община управлялася на основі не тільки вільного волевиявлення її
дорослих членів, ради старійшин, вожаків. Існували соціальні норми, тобто обов’язкові
правила поведінки. Ці норми – правила розподілу праці, співробітництва, розподілу,
взаємодопомоги, екзогамії і т.п. – відповідали життєво важливим інтересам колективу і,
як правило, неухильно дотримувалися. Крім того, вони застосовувались із покоління в
покоління, у подальшому набули форми звички, тобто стали звичаями. Нарешті, вони
були закріплені ідеологічно – релігійними приписами і міфами.
За невиконання даних норм-звичаїв практикувались різноманітні способи
примусу – від осуду, осміяння або лайки до фізичної розправи. Великі проступки
каралися побиттям, каліцтвом, а в особливо тяжких випадках навіть умертвінням, що
було по суті тим же самим, вигнанням із колективу. Так, в аборигенів Австралії людина,
яка порушила правила екзогамії, повинна були або вмерти, або піти з колективу.
3. Неолітична революція та її роль у розвиткові первісного суспільства. 7/5
тис. рр. тому (епоха неоліту) розпочалося перетворення життя людства, яке прийнято
називати «Неолітичною революцією». Це перехід людських общин від примітивної
економіки мисливців і збирачів до сільського господарства, заснованого на землеробстві
52
та скотарстві. До наукового обігу термін «Неолітична революція» увів англійський
учений Г. Чайлд у 1923 р.
Серед учених з давніх пір тривають дискусії, коли і яким чином відбувалася
культивація рослин і доместикація тварин. Чи могли землеробство та скотарство
розвиватися самостійно, на базі полювання або збиральництва. В якій послідовності
протікали ці процеси? Час, який потрібен для культивації рослин та одомашнення
тварин, одні дослідники оцінюють у тисячоліття, інші вважають, що це відбулося
стрибкоподібно, у відносно короткий термін. Наука поки що не в змозі однозначно
відповісти на це питання, але більше схиляється на користь припущення про тривалість
даного процесу. Поширення отримала концепція про Західну Азію, як колиску
культивації рослин. Але висувалися і припущення про раннє виникнення землеробства у
Східній Азії, Північній Африці.
З античності і до кінця XVIII ст. популярною стала гіпотеза про «три щаблі»,
відповідно до яких люди спочатку були збирачами, потім засвоїли полювання та
скотарство, і тільки на третій щаблині – землеробство. Із деякими поправками дану
гіпотезу поділяла і частина вчених ХІХ ст. (Б. Лавальє, Ф. Ліст, Л. Блюхер, Г. де
Мортільє тощо), які вважали, що із полювання виникло скотарство, а із збиральництва –
землеробство. Але більшість дослідників ХІХ – початку ХХ ст. (Ю. Петрі, Ю. Ліпперт,
Е. Гроссе, А. Максімов, Е. Еттмар і ін.) виступили проти цієї точки зору. Вони вважали,
що із стадії полювання та збиральництва могли одночасно виникнути як землеробство,
так і скотарство.
Первинними осередками землеробства стали ті райони, де були чинники для його
розвитку: 1) наявність дикорослих злаків (дикий емер – пшениця-двузернянка,
одомашнена як культурний емер або полба; дика пшениця-однозернянка, основа
культурної пшениці; ячмінь). Поширеними були бобові, з яких спочатку були
культивовані чечевиця і горох; 2) потужні річки (зрошували землю і відновлювали пухкі
ґрунти наносним добривом (мулом); 3) м'який клімат, сприятливий для ведення
сільського господарства; 4) високий культурний рівень розвитку суспільства. Саме в
таких регіонах сформувалися перші землеробські суспільства, а пізніше – виникла
цивілізація.
Зародилося землеробство у гірських долинах і на плато субтропічного пояса,
причому в декількох незалежних один від одного центрах: в Передній Азії, у Північному
Китаї, Південній Мексиці, в перуансько-болівійській області. Найдавнішим з них є
передньоазіатський, де вже у VІI – VI тис. до н.е. обробляли ячмінь і пшеницю.
Найбільш ранні сліди землеробства відносяться до раннього неоліту.
І сьогодні представляється переконливою гіпотеза Юліуса Ліпса, що
землеробству передувало «ускладнене збиральництво». Постійно проживаючи на
одному місці, люди почали бережливо ставитись до природних запасів дикої рослинної
їжі. Спостерігаючи за розвитком рослин, вони встановили зв'язок між насінням і
майбутнім врожаєм. Тому при збиранні врожаю частину рослин вони залишали там, де
вони росли. Із ускладненого збиральництва на вологих лиманних землях могло
виникнути уявлення про посіви і перша, найбільш примітивна, обробка злаків, що не
супроводжувалася ще обробкою ґрунту та штучним зрошенням.
Відомий російський біолог М.І. Вавілов висунув гіпотезу про існування 7
самостійних центрів походження культурних рослин, в кожному з яких розвивалась
землеробська культура. Азію, він виділяв, як ту частину світу, що дала землеробство.
У цей же час людина починає освоювати металургію міді. Найбільш ранні
металеві вироби виготовлялися із самородної міді методом холодного кування. Потім
53
люди навчилися виплавляти мідь із мідної руди. Однак мідь, будучи м'яким і неміцним
металом, не змогла витіснити кам'яні знаряддя. Початок же справжньому металевому
періоду в історії людства поклало освоєння бронзи – сплаву міді з оловом або свинцем,
сурмою, миш'яком. Але і бронзі не вдалося повністю витіснити із використання кам'яні
або комбіновані, складні вироби з включенням кам'яних елементів. Впровадження
металів у виробничий процес в сільському господарстві сприяло переходу від
мотижного землеробства (городництва) до плужного землеробства (рільництва).
Із виникненням рільництва чоловіки починають відігравати провідну роль в
землеробській праці, відсуваючи жінок на другий план. Ця праця стає чоловічою
галуззю діяльності. Жінка ж стала займатися виключно веденням домашнього
господарства.
Скотарство спочатку розвивалося у південних степових районах, де був
можливий цілорічний випас худоби. Приручення диких тварин отримало назву
доместикація. Першою одомашненою людиною твариною стала собака. Першим
етапом доместикації «господарських» тварин було приручення дрібної рогатої худоби
(овець і кіз). Найдавнішим центром доместикації кози є Азія, вівці – Західна Азія. Деякі
вчені вважають, що велика рогата худоба була одомашнена також в Азії. Там при
археологічних розкопках було виявлено зображення тура. Але більш поширений погляд
на два центри доместикації тура – в Азії і Африці. Існує думка, що свиня була
доместифікована доволі рано – бл. VI тис. до н.е. Археологічні дані показують, що
першочергове одомашнення свині, можливо, відбулося на півночі Африки, в
Месопотамії та в деяких областях Передньої Азії, в Індокитаї, Індії і Південній Європі.
Ймовірно одомашнення осла відбулося десь між Верхнім Єгиптом і Ефіопією.
Найдавніше зображення осла знайдено на шиферній плиті з Нагади і датується
пізньопалеолітичним часом. Поширеною є думка, що коня одомашнено в епоху бронзи.
Але існує і гіпотеза про більш ранній період доместикації цієї тварини (тарпан і кінь
Пржевальського). Батьківщиною одногорбих верблюдів вважають степи і пустелі
Аравії, двогорбих – пустельні простори Гобі, де ймовірно до цих пір зберігаються їх
реліктові форми. Батьківщина курей – Південно-Східна і Південна Азія, де і в наш час
мешкають червоні джунглеві кури та деякі їхні підвиди. У подальшому процесу
доместикації піддалися гуси, качки, індички. Домашні кішки пішли скоріше за все від
диких єгипетських буланих кішок. Вони були доместифіковані ще в епоху первісності і
вважалися священними тваринами. В Європу кішку завезли з Єгипту.
Наслідки Неолітичної революції:
1) стабільне і повноцінне харчування призвело до демографічного вибуху (до V
тис. до н.е. в осередках землеробства населення зросло у 100 разів);
2) згодом можливість отримувати стабільний надлишковий продукт, що призвело
до формування сімейної та приватної власності, прискорених темпів культурного й
соціального розвитку;
3) важливі зміни відбулися у розвитку виробничих сил: перш за все значно
прогресувала техніка виготовлення кам’яних знарядь праці (закінчується переходом до
металів); у полюванні стали застосовуватись пастки, капкани, більш удосконалені
гарпун, сіті, вудочки з крючками; широкого поширення набули засоби пересування:
човни, волокуші, на півночі – санки і лижі;
4) було досягнуто відносної осілості населення. Тому примітивні житла стали
змінюватись на землянки або напівземлянки, а потім і наземними міцними будинками;
5) з'явилася кераміка. Виготовляли керамічні вироби частіше всього методом
налипання. Глиняні джгути товщиною 2-3 см накладали по спіралі один на одного,
54
притискали і загладжували. Виникнення нового виду виробництва – гончарства –
допомогло первісній людині боротися за своє існування, тому що у значній мірі
полегшило приготування і зберігання їжі, значно поліпшивши якість життя;
6) з'являється примітивний ткацький верстат. Сировиною служили льон, кропива,
шерсть свійських овець. Ткацтво стало новою сферою діяльності жінок.
4. Епоха пізньопервісної родової общини. Хронологічні рамки – 7/5 – 4 тис. рр.
до н.е., період неоліту. Неоліт став періодом формування і розвитку пізньопервісної
общини. Вона відрізнялася від ранньопервісної наступними ознаками:
- стала складатися і розвиватися власність на землю (спочатку общинна, потім
сімейна);
- самі общини тепер стали значно більші не тільки за чисельністю населення, але і
територіально (включали в себе вже безліч родів і фратрій), внаслідок цього набагато
активнішим став міжобщинний обмін;
- йшло формування нових соціальних інститутів, зростала внутрішня консолідація
суспільства.
Стадія пізньопервісної родової общини характеризується розвитком
відтворюючого господарства ранніх землеробів або землеробів-скотарів в одних
частинах ойкумени, високоспеціалізованого привласнюючого господарства так званих
вищих мисливців, рибалок і збирачів – в інших.
Економічний розвиток. Економічну основу суспільства, як і раніше, складала
колективна власність на землю. Оброблювана земля і пасовиська, мисливські, риболовні
та інші угіддя в одних випадках прямо належали общині, в інших – розглядалися як такі,
що належать племені або фратрії, але були закріплені за окремими общинами, що
входили до них. Всередині общини земля, особливо часто оброблювана, була не тільки
предметом, але і продуктом праці, зазвичай передавалась у володіння групам
найближчих родичів. Земельна власність була невідчужуваною. Інші продукти
виробництва та предмети споживання, створені власною працею, – худоба, знаряддя
праці, посуд і т.д. – були приватною власністю і могли відчужуватись.
Зростання надлишкового продукту, зміцнення особистої власності та заміщення
зрівняльного розподілу трудовим привели до розвитку особливого виду соціально-
економічних відносин – престижної економіки. На стадії пізньородової общини
престижна економіка проявлялась головним чином в уже відомому нам обміні дарами.
За допомогою дарообміну зміцнювались шлюбні та інші соціальні зв’язки, мирні
відносини, посилювався авторитет общин та їх ватажків. Предмети дарообіну: особливі
стада худоби, рідкі раковини, пташине пір’я тощо. Іноді процес дарообміну замінювався
бенкетами. Суперечливою була також соціальна сторона престижної економіки. Вона
стимулювала внутрішньообщинну і міжобщинну взаємодопомогу, але і породжувала
початок суспільного та майнового розшарування.
Судячи з археологічних знахідок, знаряддя праці, зброя, прикраси, цінна сировина
переміщалися в процесі обміну на величезні відстані, що призводило до посилення
етнічних і культурних зв'язків.
У новий час була висунута концепція походження скотарства у суспільствах
мисливців. Відповідно до іншої, більш популярної зараз точки зору, кочівництво
сформувалося як альтернатива землеробству в несприятливих зонах Старого Світу, куди
була витіснена частина населення із відтворюючим господарством. Останні, нібито,
були змушені адаптуватися до нових умов і спеціалізуватися на скотарстві.
Ряд дослідників схильні вважати, що кочівництво склалося на Близькому Сході на
периферії перших цивілізацій ще у IV – III тис. до н.е. Інші вважають, що навіть
55
доместикація коней (IV тис. до н.е.) і поява колісниць (ІІ тис. до н.е.) ще не говорить про
перехід від комплексної землеробсько-скотарської економіки до кочівництва. На думку
цієї групи вчених перехід до номадизму стався не раніше рубежу ІІ – І тис. до н.е. в
євразійських степах. На І тис. до н.е. приходиться етап «ранніх кочівників». З перших
століть нашої ери номадизм переходить у розвинену форму.
Соціальний розвиток та особливості шлюбно-сімейних відносин. Общинно-
родова організація не зазнала кардинальних змін, але помітно ускладнилась. Різко
збільшилася кількість багатородових общин. Зростає роль великосімейних об'єднань, що
ведуть своє походження від єдиного предка. Такі родові групи стали називатися
лініджами. Лініджі – внутрішньородові групи близьких родичів, які походили від
пам'ятного предка. Члени лініджа зазвичай простежували свою генеалогію на 3-4
покоління. Функціями лініджа були організація повсякденного життя родичів,
вирішення конфліктів всередині лініджа на основі звичаїв.
Результатом ускладнення і розвитку соціального життя суспільства стала поява
племен. Плем'я – це велика суспільно-територіальна одиниця, що об'єднувала кілька
общин. Воно характеризується спільністю території, мови, культурного та сакрального
життя. Причинами появи племен стали необхідність захисту, загальні економічні зв'язки
і інтереси, розширення шлюбних союзів. Уже на етапі розкладання первісного
суспільства утворюються союзи племен.
Універсальною основою, на якій в неоліті будувалася соціальна організація,
залишалася кровна спорідненість. Однак в цей період йшов процес нівелювання роду.
Рід перестав бути власником (земля тепер перебувала у володінні общини і сім'ї, а
угіддя належали общині), тому його роль обмежується рішеннями щодо укладення
шлюбів і сакральними функціями. Поступово це призвело до зникнення родової
організації і заміною її сімейною, так як матеріальна (економічна) основа життя сім'ї
стає провідною.
Поступово, зі зростанням ролі чоловіка в землеробстві та скотарстві, з'являється
тенденція до переходу від матрилінійності до патрилінійності. Поява сімейної власності
(насамперед землі) сприяла зміцненню шлюбу і появи нових форм шлюбно-сімейних
відносин: крос-кузени, полігінія, поліандрія тощо. Крос-кузени – діти «тітки» і
«дядька». Кросс-кузенний шлюб – чоловіки одружувались на дочках братів своїх
матерів або на дочках сестер своїх батьків, тобто на своїх двоюрідних сестрах. В
ранньоземлеробських суспільствах економічно вигідною була полігінія, а у
ранньоскотарських – поліандрія. Так, у ранніх землеробів ірокезів та гуронів y XVII ст.
чоловік міг мати додаткових дружин, а жінка – додаткових чоловіків. У гуронів, крім
цього, були ще і особливі «мисливські дівчата», які супроводжували мисливців в якості
їхніх дружин.
Формуються весільні обряди: відпрацювання нареченого за наречену або сплата
нареченим викупу; обмін дарами між ріднею нареченої і нареченого; викрадення
нареченої, рідше нареченого; символічна спільна трапеза молодят.
Типовий приклад родоплемінної організації дає досліджена Л.Г. Морганом одна із
груп індійців-ірокезів. Лініджі складали тут 8 родів, ті – дві фратрії, а разом – плем’я
сенека. Функції між ними були поділені наступним чином. Лініджі були материнськими
сім’ями, що утворювали домогосподарства. Роди були екзогамними колективами
матрилінійних родичів, об’єднаних перш за все відносинами спільної власності,
взаємного успадкування, взаємодопомоги і захисту. Вони мали свої тотемні імена, з
якими, як правило, були пов’язані і особисті імена родичів. Так, діти, народжені в роді
Яструба, отримали імена Довгого крила, Білоглазок тощо. Рід мав право адопції.
56
 Адопція – форма встановлення споріднення, штучного включення індивіда або
декількох осіб в будь-яку родинну групу або сім'ю. Мотиви для адопції могли бути різні:
забезпечення самотньої людини певним статусом в системі соціальних зв'язків;
забезпечення спадкоємцем бездітних сімей; взаємна адопція індивідів для встановлення
союзних відносин між групами; адопції з метою підтримки економічно ослаблених груп
тощо.
Найбільшого значення надавалось чоловічим групам, і найбільшого поширення
отримали чоловічі будинки. Тут проходили збори чоловіків, проводилося багато різних
робіт, проходило обрядове життя, зберігались предмети культу, приймалися гості. Тут
же спали холостяки, і нерідко і всі чоловіки. Жінки та підлітки, які не пройшли обряд
ініціації, до такого будинку не мали права зайти.
Роз’єднання статей було не тільки просторовим. Дуже часто чоловіки і жінки
продовжували працювати та годуватися окремо. В ряді племен Нової Гвінеї, Південної
Америки і особливо Східної Африки до цього ж часу відноситься інституціалізація
вікових груп. Так, у апінайє Південної Америки чітко розрізнялися: 1) діти і підлітки, 2)
юнаки, які пройшли обряд ініціації, 3) юнаки, які мали право одружуватися, 4) молоді
чоловіки, 5) «зрілі люди» і 6) люди похилого віку років за 50, які складали раду общини.
Юнаки і молоді чоловіки були основною робочою силою. Вони ж складали і
основну воєнну силу, так як тільки відзначившись в бою, можна було перейти у
наступну вікову категорію.
Інституціолізовані вікові жіночі групи зустрічались рідко і зазвичай нараховували
не більше 3 категорій: 1) дівчата до перших пологів; 2) жінки, які народили хоча б одну
дитину»; 3) жінки похилого віку.
В цілому у пізньородовій общині нормою залишалась рівна участь і чоловіків, і
жінок у життєзабезпеченні общини. Нерідко, особливо у мотичних землеробів
складалося так, що у господарстві домінувала жінка. Як говорили ірокези: «Без жінок
ми б вели жалюгідне існування, так як в нашій країні саме жінки сіють, садять,
вирощують зерно і овочі та готують їжу для чоловіків і дітей».
Організація управління в цей період також ускладнюється. Вищим органом влади
залишаються народні збори, але часті їх зібрання стають неможливими, а серед їх членів
все більшу роль починають відігравати чоловіки. У IV – III тис. до н.е. такі збори стають
чоловічими. Вищим органом влади була рада племені, яка вирішувала питання відносин
між родами, війни і миру з іншими племенами, приймала послів, укладала союзи. Далі
йшла рада фратрії. У раді племені і раді фратрії зазвичай брали участь тільки глави
родів. На місцях функціонували ради старійшин (у них зазвичай брали участь
повноправні дорослі чоловіки).
Вождів вибирали за наступними критеріями: організаторські здібності, розумові
навички, фізичні дані, досвід, красномовство, військове мистецтво, знання обрядів.
Відсутність інституту спадкування влади породило форму престижного суперництва.
Підтримка особистих амбіцій і прагнення до просування у владу вимагало організації
різних громадських і культових церемоній, що супроводжувалися бенкетами. На такі
заходи йшло багато коштів і продуктів. Тому майновий достаток, а пізніше – багатство,
стало важливим чинником у боротьбі за владу.
У ряді племен Меланезії, Південно-Східної Азії, у менш вираженій формі також у
Північній Америці та Африці з’явився особливий вид лідерів – т.зв. великі люди –
бігмени. Поняття «бігмен» (від англ. Big man) вперше запропонував американський
вчений М. Салінз для позначення типового політичного лідера меланезійської общини
(о. Нова Гвінея). Це були чоловіки, які виділялися своїм багатством та щедрістю. Бігмен
57
прагнув мати побільше дружин, щоб вони, а в якісь мірі і їхні родичі, на нього
працювали. Щоб стати справжнім бігменом, потрібно було володіти не тільки
багатством, але і силою, розумом, умінням організовувати та переконувати людей,
різностороннім, у т.ч. володіти магічними знаннями.
У цей же період у суспільстві починає формуватися ще одна соціальна група
суспільства – воїни та їх ватажки, необхідні для захисту майна і території.
В епоху неоліту мало місце значне вдосконалення жител. Із розвитком соціальних
відносин почали зводитися культові споруди.
Питання для самоперевірки:
1. Дайте визначення наступним поняттям: рід, екзогамія, плем’я, ендогамія,
матрилінійність, патрилінійність.
2. Дайте характеристику шлюбно-сімейним відносинам в ранньородовій первісній
общині.
3. Перелічіть причини і наслідки Неолітичної революції.
4. Охарактеризуйте соціальну структуру пізньородової общини.
5. Порівняйте систему управління в ранньородовій та пізньородовій общинах.

ЛЕКЦІЯ 5
РОЗКЛАДАННЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА І ВИНИКНЕННЯ РАННІХ
ЦИВІЛІЗАЦІЙ

План лекції:
1. Виникнення інтенсивних форм господарства і роль іригаційного землеробства у
виникненні найдавніших центрів цивілізації.
2. Поглиблення майнової і соціальної диференціації, формування панівної верстви
та процеси політогенезу.
3. Сусідська (територіальна) община.

1. Виникнення інтенсивних форм господарства і роль іригаційного

землеробства у виникненні найдавніших центрів цивілізації. Розвиток суспільного
виробництва не міг зупинитися на первісному рівні. Приблизно у V – IV тис. до н.е.
розпочалося розкладання первісного суспільства. Серед факторів, що сприяли цьому,
крім Неолітичної революції важливу роль відіграли:
- інтенсифікація сільського господарства;
- розвиток спеціалізованого скотарства;
- поява металургії;
- становлення спеціалізованого ремесла;
- розвиток торгівлі.
Ці стадії пройшли всі племена і народи, які вступили на шлях розвитку
цивілізації. Слід зазначити, що у різних районах земної кулі ці процеси протікали з
різною швидкістю. Епоха розкладання первісного суспільства була тривалою. Саме в її
надрах і в хронологічних рамках цього періоду формувалися основні елементи
цивілізації, найбільш ранні з яких складаються на межі V – ІV тис. до н.е. А вже на межі
IV – III тис. до н.е. в Єгипті і Месопотамії з'явилися перші державні утворення на основі
стародавніх міст, що володіли писемністю, календарем, складною системою
господарства та управління.
Інтенсифікація сільського господарства і становлення спеціалізованого
скотарства. Сучасні етнографи й археологи велику роль в Неолітичній революції
58
відводять виділенню скотарів із середовища кочівників-варварів і розвитку в IV – ІІІ
тис. до н.е. землеробства, яке давало в районах Близького Сходу і Стародавнього Єгипту
неймовірно високі врожаї зернових. Цим обумовлене швидке зростання кількості
населення Малої Азії, Двуріччя, долини Нілу, Середземномор'я, ряду інших регіонів
Європи. З розвитком землеробства у ІІ – І ст. до н.е. і І тис. н.е. були пов'язані
збільшення населення Месоамерики і розквіт ранньоземлеробських культур у племен
майя, ацтеків, інків, мексиканських індіанців.
Саме перехід до орного землеробства у найбільшій мірі сприяв швидкому
прогресу господарства (у т.ч. скотарства), зростанню кількості населення, розвитку
ремесла, мистецтва, виникненню перших міст, писемності та інших досягнень
матеріальної і духовної культури. Культура найдавніших суспільств на початку
цивілізації отримала назву ранньоземлеробської культури.
Поділ на землеробів і скотарів мав екологічно обумовлений характер: долини
річок завжди були центром переважно землеробських колективів, гірські місцевості і
степи – переважно областями скотарства. Розвивалося високогірне землеробство із
терасовою організацією полів, землероби тримали худобу, використовуючи її як тяглову
силу і користуючись паралельно продуктами тваринництва. Комплексне господарство,
що спиралося на землеробство із триманням худоби або з відгінним скотарством, було
поширене по всій степовій полосі Євразії, хоча в окремих районах, наприклад, в
Монголії, ряді гірських районів півдня Середньої Азії, напівпустельних місцевостях
Середньої і Передньої Азії, переважало кочове скотарство.
У лісовій зоні Європи продовжували проживати племінні групи мисливців і
рибалок, немало їх було на узбережжі Балтійського моря і великих озер – Женевського,
Ладозького, Онезького, аналогічний культурний комплекс був поширений уздовж
всього північного узбережжя Євразії. Полювання набуло спеціалізованого характеру.
Острівний світ Південно-Східної Азії, Австралія з Тасманією, Океанія
демонструють доволі великі культурні різноманіття. В Австралії і Тасманії – полювання,
на островах Південно-Східної Азії – землеробство і скотарство, деінде полювання,
риболовля у прибережних районах, в Океанії – риболовля з невеликими зачатками
відтворюючої економіки у вигляді культури кокосової пальми і розведення свиней.
Величезний географічний масив обох Америк був переважно областю поширення
мисливсько-рибальського господарства із збиральництвом, в Центральній Америці та
прилеглих районах розвивалось землеробство, що супроводжувалося скотарством.
Африка у силу різноманіття своїх природних умов мала, мабуть, вже у той час окремі
землеробські культури в центральних районах, кочове скотарське господарство – у
напівпустельних і в пустелях, у джунглях продовжували жити мисливці і збирачі.
Поява металургії. Першим металом, який стали застосовувати у виробництві,
була мідь. Використання міді шляхом її холодного або гарячого кування, а пізніше
плавки мідних руд розпочалося уже наприкінці неоліту і привело до виникнення
енеоліту. Мідь зустрічалася рідко, коштувала дорого, а за своїми робочими якостями не
завжди випереджала камінь. Але освоєння нового матеріалу для виготовлення знарядь
праці – металу – у подальшому у великій мірі випередило прогрес у розвиткові техніки.
Це ж у значній мірі стосується і бронзи – її сплаву в різних пропорціях з оловом,
іноді свинцем, цинком, сурмою, миш’яком. Бронзові знаряддя праці за своїми робочими
якостями випереджали мідні: вони твердіші, гостріші, а їхнє лиття простіше, тому що
бронза плавиться при більш низькій температурі, ніж мідь. У той же час бронза була
менш доступною, ніж мідь (так як олово зустрічається в природі рідко), і також далеко
не завжди перевершувала за своїми робочими властивостями камінь. Останній доволі
59
широко використовувався не тільки у мідно-кам'яному віці – енеоліті, але і в
класичному бронзовому віці.
Становище змінилося тільки із освоєнням заліза і настанням епохи раннього
залізного віку. Залізо – найбільш поширений у природі метал, і в цьому плані воно було
доступнішим за мідь і бронзу. Важливим є те, що його робочі якості набагато
перевершують і мідь, і бронзу, і камінь, який вперше був витіснений тільки в епоху
залізного віку. Але освоєне людиною залізо було набагато пізніше, так як в готовому
вигляді воно зустрічається дуже рідко (метеоритне залізо), а отримати його із руд важко.
Взагалі, залізо оброблюється набагато важче, ніж мідь: мідь плавиться при температурі
бл. 1000°С, а залізо – більше 1500°С.
Найдавнішим способом отримання заліза із руди був т.зв. сиродутний процес,
відкритий у ІІ тис. до н.е. Освоєння бронзи раніше всього, у V – IV тис. до н.е.,
розпочалось на Близькому Сході і аж до І тис. до н.е. відбулося у більшості країн Азії,
Європи і Північної Африки. Бронза була відома і у найбільш розвинених областях
Америки, але лише з І тис. н.е. Кричне залізо вперше стало виготовлятися у ІІІ тис. до
н.е. на півдні Закавказзя і на сході Малої Азії, а до ІІ тис. до н.е. відноситься значна
кількість знахідок залізних предметів (окремі знахідки дрібних предметів з металу
метеоритного і земного походження належать до ще більш раннього часу). Однак
масове виготовлення залізних знарядь відбувається у І тис. до н.е., коли розпочинається
епоха раннього залізного віку повсюдно в Азії, Африці, Європі. Лише в Америці,
Океанії і Австралії залізо стало відоме із появою там європейців.
Виникнення ремесел. Виробничі досягнення епохи розкладання первісного
суспільства сприяли подальшому розвиткові домашніх промислів (виробництва виробів
для власних потреб) і виникненню ремесел (виробництва виробів для обміну та
продажу). Першочергове значення в цьому плані мала сама металургія, що стимулювала
перехід від домашньої промислової до власне ремісничої діяльності. З металу виробляли
знаряддя праці, зброю, предмети домашнього побуту, прикраси. Так, зокрема, тільки із
настанням бронзового віку з’явились меч і бойова колісниця, широко поширились
захисні обладунки.
Виготовлення кам’яних та кістяних знарядь, плетіння і ткацтво, гончарство і
навіть лиття бронзи – все це були процеси, доступні кожному членові общини, а
металургія вимагала особливих майстерень, складних навичок, взагалі, професійної
спеціалізації та кваліфікації.
Відбувалось становлення і інших видів ремісничої діяльності: розвивалось
гончарство (поява печі для випалення і гончарного круга), ткацтво (поява ткацького
станка), ремісничого характеру набувають і інші форми домашньої промислової
діяльності (обробка каменю, кістки і дерева, плетіння тощо).
Розвиток торгівлі та інтенсифікація обміну. З виділенням ремесла обмін
отримав ще більшого розвитку, а головне, став регулярно проводитись не тільки на
кордонах общин, але і всередині них. Певна частина продукції виготовлялась вже
спеціально в обмінних цілях. Те, що виготовлялося не на замовлення, не в рамках
відносин партнерства і т.д., могло вже поступати на примітивні ринки, де у відомі дні
тижня із навколишніх поселень сходилась іноді значна кількість людей.
Обмін сприяв складанню у суспільстві уявлень про еквівалентність обмінюваних
предметів, виникненню мірил вартості та засобів обміну. Ними ставали різноманітні
предмети, які представляли цінність через свою рідкість, екзотичність і затрачену
працю. Це могли бути буси із собачих, свинячих, медвежих зубів, зубів акули; зв’язки
красивих пер або рідкісних раковин; тютюнових листочків, мішечки з бобами какао,
60
циновки, шматки тканини, багато орнаментований посуд тощо. Але там, де були відомі
метали, головними мірилами вартості дуже рано зазвичай ставали саме вони у вигляді
злитків, пластинок, готових виробів.
2. Поглиблення майнової і соціальної диференціації, формування панівної
верстви і процес політогенезу. Головним наслідком Неолітичної революції стало
зростання багатства: землеробство і скотарство дозволяли отримати надлишок продукту
(додатковий продукт), якого не могло забезпечити привласнююче господарство. На цій
основі виник регулярний обмін продуктами між племенами, що давав можливість
накопичення нових багатств, які раніше, при натуральному господарстві, були
недоступні. Поява первісного товарообігу спровокувала виникнення першої приватної
власності, що призвело до виникнення і розвитку перших соціальних інститутів.
Зростаюча з часом продуктивність праці і індивідуалізація виробництва дала
поштовх до виникнення своєрідних ринкових відносин: одна людина виробляла будь-
який продукт, надлишок якого продавала іншій людині. Приватна власність, таким
чином, почала відділятися від колективної власності, що належала виключно общині.
Надлишок продуктів виробництва створював також можливість залучення
додаткової робочої сили, що потрібна була для догляду за худобою і обробки полів.
Таку робочу силу поставляли війни: військовополонених стали звертати на рабів.
Правда, далеко не скрізь і не завжди рабство ставало основою господарства
ранньоземлеробських (у т.ч. і скотарських) суспільств. У Стародавньому Шумері,
Єгипті, Китаї полонених чоловіків найчастіше вбивали – утримувати їх в неволі і
змушувати працювати було дуже небезпечно, тому що на благонадійність таких рабів не
можна було покладатися, а будь-яке знаряддя праці (сокира, молот, серп або ніж) в їхніх
руках по своїй бойовій ефективності мало чим відрізнялося від зброї. У рабство
звертали найчастіше жінок. Діти ж, народжені ними, швидше за все, вливалися в ряди
общинників. Тільки таким чином їх можна було змусити працювати і не бунтувати.
До того ж праця в ранніх давньосхідних суспільствах виконувала важливу
суспільну функцію, мала високий сакральний сенс. Так що, не дивлячись на те, що
з'явився вже інститут рабства, основою ранньоземлеробського господарства служила
праця вільних общинників, а майнова і соціальна диференціація розвивалася паралельно
із функціями управління землеробськими роботами (особливо при поливному
землеробстві) і розподілу продуктів у вигляді створення апарату обліку та розпорядчих
функцій в особі переписувачів, зберігачів врожаю тощо.
Важливе місце займали в такій диференціації військові функції, виконання яких
призводило до поділу на військових вождів, начальників дружин і простих воїнів.
Одночасно відбувалося формування стану жерців, що мали великий духовний і
культурний вплив на суспільство. Нарешті, завдяки розвитку торгівлі та ремесел
виникли купці і ремісники.
Ранньоземлеробські суспільства були пов'язані з виникненням міст-держав, де
основне хліборобське населення потрапляло в залежність від міських центрів, в яких
зосереджувалися не лише ремесло і торгівля, а й управлінська, військова та духовна
знать. Тому найбільш давнім видом соціальної диференціації суспільства став не поділ
на рабовласників і рабів, а соціально-функціональна стратифікація на нерівноправні
групи і верстви суспільства. Така стратифікація у вигляді поділу на замкнуті касти
(варни, стани і т.д.) з глибокої давнини освячувалася релігіями і існувала не тільки в
державі, а й в общинному секторі ранньоземлеробських суспільств Стародавнього
Сходу, Месоамерики, Індії, а також у скіфів, персів, інших євроазіатських племен.
Рабство в цих суспільствах носило спочатку палацовий, або сімейний, патріархальний
61
характер і лише пізніше використовувалося у виробництві (наприклад, при будівництві
міст і храмів).
Основним працюючим населенням були пересічні громадяни, вільні общинники,
які сплачували податки. Крім обробки своїх наділів і скотарства вони виконували
громадські роботи зі зрошення земель, служили рядовими воїнами.
Однією з найважливіших суспільних умов переходу від родового ладу з його
общинною владою до держави було зростаюче значення воєн і військової організації
племен в період становлення ранньоземлеробських суспільств. У зв'язку із зростанням
суспільного багатства війни між племенами велися в основному з метою грабежу і стали
засобом постійного збагачення за рахунок захоплення худоби та рабів. Однак військова
організація служила і для захисту власних інтересів цих племен.
У даний період активізуються процеси міграції в пошуках кращої території і для її
завоювання. Вони відомі в Європі (греки-ахейці і греки-дорійці, італіки), в Азії (арії в
Індії), в Гірському Перу, де відбулося підкорення інками інших племен. В таких умовах
не тільки завоювання, а й сама військова організація племен сприяла поступовому
перетворенню органів общинної влади в органи військової демократії у вигляді
виборних військових вождів, дружини, війська.
Паралельно відбувалося посилення влади військових вождів (лугалей, раджей,
басилевсів, рексів і т.д.). Вони отримували значні привілеї не тільки на кращу частку
здобичі, але і на верховну владу, яка претендувала на передачу у спадок, на пріоритет
перед народними зборами, які на той час перетворилися на збори дружини, війська. В їх
руках поступово зосереджувалася влада верховного жерця (у єгиптян, шумерів),
верховного судді.
Чисельними є археологічні знахідки, що свідчать про зростаючу роль
накопичення багатств. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи
відносяться скарби металевих злитків, знарядь праці, зброї і прикрас, що відігравали,
мабуть, також роль грошей. У цьому плані цікавим є знайдений біля с. Бородіно
недалеко від м. Білгород-Дністровський скарб багатої, церемоніальної зброї воїна, який
містив срібний спис, срібний кинджал, позолочену срібну булаву, нефритові сокири. І
все це явно не місцевого походження.
Зі свого боку, етнологічні дані вказують на те, що накопичення приватних
багатств відбувалося, перш за все, у родинах представників родоплемінної верхівки. Це і
зрозуміло: адже саме бігмени були основними власниками багатств, а спадкові вожді –
хранителями і розпорядниками тих цінностей, які спочатку ще належали роду або
общині, а потім частіше всього ставали власністю самих вождів.
Військовий побут сприяв об'єднанню родинних племен в єдиний народ. Це, у
свою чергу, вело до узурпації одним з військових вождів (царів) найбільш сильного
племені влади вождів інших племен. Так відбулося становлення державності в
Стародавньому Єгипті, Шумері, Стародавньому Китаї, Стародавній Індії, племен майя
та інків в Месоамериці. Тому можна говорити про те, що війни і посилення військової
організації впливали на характер влади племен, які перетворюються в єдиний народ, в
ряді випадків не тільки сприяли формуванню станів або стратифікації суспільства, а й
ініціювали ці процеси.
Істотний вплив на процес виникнення державності, особливо у найбільш давніх
народів, мала релігія. Велику роль зіграла релігія в об'єднанні окремих родів і племен в
єдині народи. У первісному суспільстві кожен рід поклонявся своїм язичницьким богам,
мав свій «тотем» (свого «ідола»).

62
 У період об'єднання племен релігійні норми сприяли зміцненню влади «царів»,
басилевсів, верховних (часто – військових) вождів. Династії нових володарів прагнули
об'єднати племена загальними релігійними канонами. Відбувалося поступове
пристосування релігійних норм до закріплення верховної влади пануючих племен. Ця
влада пов'язувалася із передачею її від богів (наприклад, у вавилонян).
Таким чином, визнаючи першорядне значення виробничого прогресу, а також
майнової та соціальної диференціації як причин перетворення первіснообщинного ладу
в цивілізовані суспільства і родоплемінної влади в державу, сучасна наука не може
вважати, що цими факторами вичерпуються умови і причини виникнення держави. До
числа останніх слід віднести перетворення родової общини в окремі сім'ї та сільські
общини, перехід до територіальної організації населення, а також посилення воєн і
військової організації племен, вплив релігії на об'єднання племен в єдиний народ і на
зміцнення верховної державної влади.
Виникнення держави все ж було пов'язане із необхідністю реалізації спільних
інтересів населення. І незважаючи на те, що представники різних станів не отримували
рівного задоволення своїх інтересів, все ж деякі загальні інтереси (наприклад, захист від
зовнішніх нападів, забезпечення суспільних робіт, санітарних умов) державою
задовольнялися.
3. Сусідська (територіальна) община. Іншим важливим соціальним наслідком
Неолітичної революції став перехід від родової общини до окремих сімей і сусідської
общини. Заняття скотарством і землеробством стало можливим уже не всім родом, а
окремими родинами.
Родова община ґрунтувалася на кровно-родинних стосунках. Рід і плем'я мали
свою територію, і проживати на ній та мати права члена общини могли лише члени
роду. «Чужинці» могли користуватися тільки гостинністю або повинні були бути
прийняті в родове, кровне братство. Із розвитком виробничого господарства і обміну на
території роду і племені стали все частіше з'являтися купці, ремісники, мореплавці та
інші чужинці, які брали участь у господарському житті, міжплемінних зв'язках. Багато з
них стали осідати у містах.
Цей етап еволюції характеризується і переселенням різних народів. В результаті
на одній території оселялися змішані групи, взаємні інтереси яких не могли
регулюватися звичаями родового ладу, який знав тільки кровноспоріднені зв'язки. Тим
часом інтереси «пришлого» населення і членів роду тісно перепліталися, без чого була б
неможлива торгівля, в якій було зацікавлене населення, не можливе і вирішення
суперечок. Нові умови вимагали і нової територіальної організації, що охоплювала б
права і обов'язки як корінного населення, так і пришлого. З цим загально
територіальним інтересом пов'язане перетворення колишньої родової общини в
сусідську. Така община, як і рід, складалася з кількох сімей. Але, на відміну від роду,
сім'я була власником свого майна (наприклад, худоби, будівель) та продукту праці
(наприклад, врожаю).
Сусідська община, будучи соціальним організмом, виконувала функції організації
спільних справ (наприклад, спільного користування землею, зрошення ґрунту, вирубки
лісу). Але вона сама вже не була власником майна і продукту праці. У сусідської
общини розвивалися різноманітні відносини взаємної допомоги, дарування, послуг, не
пов'язані, проте, із суспільною власністю, що існувала в родовій общині.
Сім'я (у більшості народів вона складалася з представників 2-3 поколінь) цілком
могла сама прогодувати і одягнути себе. Тому суспільна власність материнського роду
переходить поступово у приватну власність окремих сімей, які стали самостійними
63
господарськими одиницями. При цьому главою сім'ї і власником основних засобів
виробництва – худоби, знарядь землеробства і продуктів нового виробництва – стає
основний працівник – пастух і орач, чоловік. У великій родині-общині панування в
будинку, аж до повної влади над жінкою і дітьми, переходить до її патріархального
голови – старшого в родині чоловіка. Майно і влада успадковуються по чоловічій лінії,
від батька до старшого сина по праву первородства. Тим самим не тільки закріплювався
перехід до приватної власності сімей, але і встановлювалася нерівність серед членів
патріархальної сім'ї-общини.
Основною формою шлюбу стає моногамія – одношлюбність.
При зміні матрилокальності на патрилокальність, як правило, деякий час ще
зберігався материнський рахунок спорідненості і порядок спадкування. Все це вело до
появи такого явища, як авункулат (від лат. аvunculus – дядько по матері), що позначає
тісний зв'язок племінників з дядьком по матері. Авункулат зафіксований етнологами у
дуже багатьох народів Океанії, Африки, Південно-Східної Європи. Після укладення
шлюбу дружина переходила жити в рід чоловіка. Діти від шлюбу вважалися такими, що
належать до роду матері і рано чи пізно йшли жити в рід матері, тоді як їхня мати
залишалася із чоловіком. Після повернення в рід матері найближчим старшим родичем
молодих людей виявлявся їхній дядько по матері; фактично діти сестри займали місце
його власних дітей, які у свою чергу йшли в рід своєї матері. Цей звичай міг
сприйматися як «усиновлення» або «повернення дітей».
Питання для самоперевірки:
1. Назвіть причини розкладання первісного суспільства.
2. Які ремесла були освоєні людьми епохи розкладання первісного суспільства?
3. Як називається форма організації влади епохи розкладання первісного
суспільства?
4. Назвіть характерні риси первісної сусідської общини.
5. Назвіть особливості шлюбно-сімейних відносин у первісній сусідській общині.

ЛЕКЦІЯ 6
ВСТУП ДО «ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ». ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

План лекції:
1. Поняття «Стародавній Схід». Предмет, географічні та хронологічні рамки
історії Стародавнього Сходу.
2. Загальна характеристика джерел з історії Стародавнього Сходу.
3. Періодизація історії Стародавнього Сходу.
4. Природні умови розвитку стародавніх східних цивілізацій.
5. Особливості розвитку стародавніх держав і суспільств Сходу.

1. Поняття «Стародавній Схід». Предмет, географічні та хронологічні рамки

історії Стародавнього Сходу. Історія Стародавнього Сходу – це історія зародження,
становлення та тривалого розвитку перших цивілізацій, що виникли після розпаду
первісного суспільства. Термін «Стародавній Схід» запровадили ще античні автори, які
називали так країни, розташовані на схід від греко-римського світу.
Велика географічна зона, умовно названа Стародавнім Сходом, простягається із
заходу на схід від сучасного Тунісу, де розташовувався Карфаген, до сучасних Китаю,
Японії та Індонезії, а з півдня на північ – від сучасної Ефіопії до Кавказьких гір і
64
південних берегів Аральського моря. Тут у давнину існували численні держави, що
зіграли важливу роль в історії: велике Давньоєгипетське царство, Вавилонська держава,
Хеттська держава, величезна Ассирійська імперія, держава Урарту, дрібні державні
утворення на території Фінікії, Сирії і Палестини, Фрігійське та Лідійське царства,
держави Іранського нагір'я, у т.ч. світова Перська монархія, до складу якої входили
території Близького Сходу та майже всього Середнього Сходу, державні утворення
Середньої Азії, держави на території Індостану, Китаю, Кореї та Південно-Східної Азії.
Історія давньосхідних цивілізацій протікає в перебігу декількох тисячоліть з IV по
I тис. до н.е. і складається з безлічі подій, більш-менш відомих сучасним історикам.
Історія Стародавнього Сходу традиційно вивчається з кінця IV тис. до н.е. За
сформованою традицією, ми не закінчуємо історію Стародавнього Сходу якою-небудь
однією датою або навіть сторіччям: на Заході ми доводимо її до падіння перської
держави Ахеменідів (IV ст. до н.е.), тоді як історія Індії та Китаю розглядається аж до
встановлення феодального ладу, що сталося у перші століття н.е.
Саме створення цивілізації як нового етапу розвитку людських суспільств
означало завершення тривалого періоду первісності і вступ людського суспільства на
шлях стрімкого прогресу. Термін «цивілізація» має кілька значень. Одне з них позначає
якісно новий, більш високий і прогресивний у порівнянні з первісною дикістю та
варварством рівень розвитку суспільства.
Можна виділити шість головних ознак цивілізації як принципово нового етапу
всесвітньої історії:
1) створення виробничого господарства, раціонально організованої економіки, що
приносить значний додатковий продукт, який надходить у розпорядження суспільства
(замість привласнюючого і, отже, безприбуткового первісного господарства);
2) створення інституту приватної власності та володіння майном, включаючи і
землю, а, отже, поява можливості концентрації багатств в руках одних і втрати їх у
інших. Це призводить до соціального розшарування єдиної первісної общини, появи
груп багатих і бідних;
3) поява особливого органу, що регулює соціальні відносини і конфлікти, а саме,
інституту держави та права, в той час як у первісних общинах відносини регулювалися
або за звичаями далеких предків, або довільними рішеннями племінних старійшин;
4) поява міст як господарських, адміністративних, військових і культурно-
релігійних центрів області чи регіону, як місця концентрації матеріальних та
інтелектуальних ресурсів регіону, розуму, енергії та підприємливості його жителів.
Місто стає потужним організатором прогресу суспільства;
5) можливість монументального будівництва, створення вражаючих уяву споруд:
пірамід і храмів Єгипту, месопотамських зикуратів, царських палаців. Ці споруди стали
яскравою демонстрацією величезних можливостей цивілізації, що народжувалася,
маневрування її запасами і ресурсами;
6) створення писемності, тобто системи графічних знаків і символів, здатних
фіксувати і передавати потомству людську мову з інформацією, що міститься в ній,
накопиченим у різних сферах життя досвідом. Винахід писемності – це свідчення
народження нового менталітету, гігантський стрибок у галузі матеріальних та
інтелектуальних можливостей цивілізації.
Вчені виділяють два шляхи розвитку цивілізації – «давньосхідний» і
«європейський». Для першого притаманне домінування природно-кліматичного
фактора, який забезпечував ефективність основних напрямів економіки.
Типологія перших цивілізацій:
65
 а) «іригаційний» тип цивілізації представлений найдавнішими цивілізаціями та
державами (Єгипетська, Шумеро-Аккадська та Еламська цивілізації). Ознаки: наявність
іригаційного рільничого комплексу та існування двох секторів економіки (державного
та общинного). Ці два фактори впливали на створення держави у формі східної деспотії;
б) «військово-контактний» тип цивілізації. Виникнення держав відбувалося або
внаслідок переселення племен, або шляхом завоювання сусідів – Вавилон, Ассирія,
Хеттське царство, держава Ахеменідів;
в) «станово-кастовий» тип цивілізації. Яскравий приклад – індійська цивілізація.
Шлях створення державності йшов через примусове закріплення за певними верствами
їх громадянського статусу. Стосунки з місцевим неіндоарійським населенням прийняли
форму складного станового поділу суспільства спочатку на варни, а потім на касти;
г) «адміністративно-бюрократичний» тип цивілізації. Китай та Японія. У
соціальній структурі цих цивілізацій розподіл громадян йшов за принципом «вчені»
чиновники і «невчені» громадяни. Імператор став основою цієї системи, охоронцем
правил поведінки та еталоном моралі. Він очолював «справедливу» адміністрацію.
Бюрократична система протистояла реформам і проводила політику підтримки
державного сектору економіки.
2. Загальна характеристика джерел з історії Стародавнього Сходу. Вивчення
історії Стародавнього Сходу ґрунтується на значній кількості історичних джерел.
Історичне джерело – це будь-який предмет матеріальної чи духовної культури, що
містить інформацію про історичні події.
Джерела історії Стародавнього Сходу доцільно розділити на декілька груп:
1) письмові джерела (історичні праці, художня література, наукові та релігійні
тексти, документи, інструкції тощо);
2) пам'ятники матеріальної культури (залишки міст, храмів, фортець, гробниць,
житла, предмети побуту, зброя тощо);
3) пам'ятники усної народної творчості (фольклор) (пісні, приказки, казки,
легенди, епічні оповіді);
4) дані мови (запозичення з інших мов, різні часові пласти в мові тощо);
5) етнографічні матеріали (звичаї і звички, культи, що збереглися з далеких часів
у більш пізній час);
6) дані антропології (мумії, скелети, зображення фізичного типу людей на
фресках або рельєфах);
7) зміни географічного середовища і природного ландшафту, викликані
діяльністю людей: залишки каналів, дамб, доріг тощо.
Пам'ятки писемності грецькою і латинською мовами порівняно давно вже були
вивчені дослідниками і поряд із Біблією були аж до початку XIX ст. основним
матеріалом для реконструкції давньосхідної історії. Це твори античних істориків і
географів, одні з яких самі побували в Єгипті, Сирії або Двуріччі, інші ж писали на
підставі відомостей, отриманих з других рук або переказували загублені на даний час
книги. Серед цих творів особливе місце належить твору Геродота, грецького
письменника середини V ст. до н.е., який багато подорожував, спостерігаючи і
описуючи побут та звичаї тих країн, які він бачив. Геродот передає також багато
переказів і легенд про далеке минуле Єгипту та інших держав. Геродот жив наприкінці
історії Стародавнього Сходу: він був сучасником давньоперських царів, але від
початкових етапів історії Єгипту або Двуріччя його відокремлювали 2500 років; Геродот
до того ж не знав східних мов. І якщо його відомості з історії Ірану мають істотне
значення, то розповіді про минуле Єгипту поверхневі, суперечливі і легендарні. Праця
66
Геродота може служити джерелом лише для вивчення останнього періоду давньосхідної
історії. Ще більшою мірою це відноситься до творів більш пізніх античних авторів
(Страбона, Діодора, Плутарха), в яких ми знайдемо лише розрізнені відомості з тих чи
інших питань.
Серед істориків, які писали грецькою мовою, слід, втім, особливо виділити
єгипетського жерця Манефона (III ст. до н.е.): він знав єгипетську мову, мав доступ до
храмових архівів і у своїй книзі прагнув познайомити грецьких читачів з історією своєї
батьківщини. На жаль, книга Манефона не збереглася, і ми знаємо про неї лише по тих
фрагментах з неї, які включали у свої праці більш пізні автори.
Таким чином, твори античних авторів містять лише незначні відомості з давньої
історії країн Близького Сходу, ще менше розповідають вони про історію Індії, а
відомості про Китай взагалі незначні. Тому до початку археологічних розкопок в
країнах Стародавнього Сходу вчені володіли загалом незначним матеріалом з
давньосхідної історії і про серйозне вивчення цього періоду історії людства не можна
було навіть думати.
Планомірні розкопки на Близькому Сході розпочалися в середині XIX ст.
Французький консул Поль Ботта і англійський археолог Генрі Остін Лейярд виявили
залишки палаців ассирійських царів; слідом за тим були обстежені руїни міст
Південного Двуріччя, у т.ч. Вавилона і Лагаша. Великі археологічні роботи проводилися
в цей час і в Єгипті, де на перших порах вивчали руїни храмів і похоронних споруд.
Розкопки кінця XIX – початку XX ст. ще більше розширили наші уявлення про
історію Стародавнього Сходу. Археолог із Франції Жак де Морган виявив в Єгипті та
Західному Ірані найдавніші пам'ятники, що відносяться ще до часу виникнення
станового суспільства; англієць Фліндерс Петрі вивчав давньоєгипетські поселення, у
т.ч. залишки міста Кахуна недалеко від Фаюмського оазису; в Малій Азії, у Богазкея,
було розкопане німецьким сходознавцем-ассиріологом Гуго Вінклером і Макріді-беєм
велике хеттське місто Хаттуса.
Особливо значними були досягнення археологів у період між двома світовими
війнами – у 20-ті і 30-і рр. ХХ ст. До цього часу відноситься відкриття староіндійської
цивілізації (розкопки в Мохенджо-Даро і Хараппа в басейні Інду), розкопки
давньокитайського міста поблизу Аньяна, розкопки поховань і поселень в Шумері,
вивчення давньоаккадських міст Кіш, Ешнунна, відкриття царства Марі на Середньому
Євфраті і давнього фінікійського міста Угарит, розкопки у Північній Сирії (м. Алалах і
м. Самаль) та численні інші знахідки, які багато в чому змінили наші уявлення про
історію Стародавнього Сходу.
Важливі відкриття були зроблені в цей час і в Єгипті: ще у 1922 р. вперше вдалося
знайти не розграбовану гробницю єгипетського фараона, а незадовго до початку Другої
світової війни в Танісі була виявлена незаймана гробниця іншого фараона. І хоча
перший з них (Тутанхамон) правив всього кілька років і помер юнаком, а другий
(Шешонк I) царював в останній період давньоєгипетської історії, коли Єгипет вже не міг
претендувати на провідне становище на Близькому Сході, все ж обидві гробниці мають
виняткове значення для вивчення історії та культури Стародавнього Єгипту.
Розкопки в Телль-Хассун (Ассирія), Єрихоні (Палестина) та інших місцях
уточнюють наші уявлення про виникнення землеробства і скотарства та про появу міст
на Близькому Сході; в Хелвані (Єгипет) були розпочаті розкопки колосального
некрополя періоду формування єгипетської держави; в Китаї, недалеко від Аньяна, була
виявлена грандіозна царська гробниця другої половини II тис. до н.е.

67
 Таким чином, археологічні роботи значно збільшили коло джерел з історії
Стародавнього Сходу, виявивши такі цивілізації, які були давно забуті або про які ми
мали вкрай мізерні відомості. Розкопки давньосхідних центрів щорічно приносять новий
і новий матеріал, розширюючи і поглиблюючи наші знання.
Розкопки дають насамперед речові пам'ятки, які самі по собі проливають світло
на економічну і соціальну історію країн Стародавнього Сходу: знахідки знарядь праці,
кераміки, кісток тварин і т.д., що дозволяють представити еволюцію господарства;
залишки палаців і рядових жител, які малюють картину стародавнього міста.
Особливо важливі ті розкопки, в ході яких вдавалося виявити пам'ятки
писемності, накреслені на різному матеріалі – на металі, камені, кістці, на глиняних
табличках, на папірусі і шкірі. Переважна частина пам'яток писемності на мовах народів
Стародавнього Сходу була введена до наукового обігу лише в результаті археологічних
розкопок XIX – XX ст. Лише деякі джерела (особливо на мовах народів Китаю та Індії)
стали відомі за рукописами, що зберігалися в книжкових зборах.
Набагато більшого значення для історії Стародавнього Сходу мають на даний час
різноманітні письмові джерела єгипетською, шумерською, аккадською, хеттською,
урартською та іншими мовами, які були здобуті головним чином в результаті розкопок.
Деякі з цих пам'яток (написи на скелях і стінах будинків, частково папіруси) були відомі
вже вченим XVIII ст., однак тоді вони не стали предметом дослідження: справа в тому,
що вміння читати єгипетські ієрогліфи (так само як і писемність більшості народів
Близького Сходу) було до цього часу безнадійно забутими, і, перш ніж вивчати
давньосхідні тексти, потрібно було навчитися їх розшифровувати.
Завдання дешифрування єгипетського письма, що існувало у трьох формах,
успішно вирішив у 1822 р. французький вчений Жан-Франсуа Шампольйон. Опорою
для цього послужив напис, знайдений в Єгипті в теперішньому портовому місті Розетта,
так званий Розеттський камінь. Напис накреслений на трьох текстах: нижній текст
грецькою мовою, верхній – єгипетською, древнім ієрогліфічним письмом, середній
текст – також єгипетський, написаний демотичним письмом (пізньоєгипетським
скорописом). Грецький текст був прочитаний, і з нього стало відомо, що це декрет на
честь фараона Птолемея V. Таким чином, до єгипетського тексту вже мався переклад.
Завдання дешифрування клинопису, знайденого у Двуріччі, розв’язали німецький
вчений Георг Фрідріх Гротефенд і англійський учений Генрі Роулінсон. Клиноподібне
письмо запозичили від вавилонян завойовники Вавилонського царства – перси, на
основі клинопису вони створили своє алфавітне клинописне письмо. У 1802 р.
Г.Ф. Гротефенд завдяки наполегливій праці і дотепним здогадам перевів верхню
частину перського напису часів Ксеркса, написаний трьома системами клинопису.
Однак він відкрив значення далеко не всіх знаків. Остаточно дешифрувати
вавилонський клинопис у 1850 р. вдалося завдяки відкриттю Г. Роулінсоном на
Бехістунській скелі, в західній частині Персії, величезного написа царя Дарія І на трьох
мовах – еламській, давньоперській і вавилонській.
Початок вивчення хеттської мови було покладено чеським дослідником
Бедржихом Грозним під час Першої світової війни; у 1952 р. німецький дослідник
І. Фрідріх випустив перший словник хеттської мови.
Дотепер ще не дешифрована давньоіндуська ієрогліфічна писемність, пам'ятники
якої були знайдені під час розкопок Мохенджо-Даро і Хараппа.
Пам'ятки писемності на давньосхідних мовах надзвичайно різноманітні. Ми
могли б розділити їх на дві основні групи: документальні та нарративні (розповідні)
пам'ятники. До числа документальних пам'яток належать передусім закони. Якщо не
68
вважати староєврейського законодавства, включеного до Біблії, вчені XIX ст. не знали
законів давньосхідних держав: тільки у 1901 – 1902 рр. був уперше знайдений звід
законів, складений вавилонським царем Хаммурапі. Надалі до наукового обігу увійшли
кодекси (відомі переважно в уривках) правителів інших центрів Двуріччя, а також
хеттські і ассирійські закони; в Туна ель-Джебель (древній Гермополь) були знайдені
фрагменти єгипетських законів, що висвітлювали питання власності, оренди та
успадкування.
Основну частину документальних джерел складають ділові документи: звіти
посадових осіб, купчі, заповіти, акти обміну, орендні договори, договори про позику та
депозити тощо. Під час розкопок у містах Південного Двуріччя (Шуруппак, Лагаш,
Ларса і ін.), були знайдені сотні тисяч глиняних табличок з документами цього типу, що
дозволяють – саме в силу їхньої масовості – проникнути в сутність економічного життя
країни III і II тис. до н.е.
До документальних джерел належать, нарешті, листи. До нас дійшли численні
листи приватних осіб, чиновників і царів; особливо листування вавилонського царя
Хаммурапі, яке висвітлює різноманітні господарські, адміністративні, фінансові
питання. Дві групи листів мають першорядне значення для розуміння
зовнішньополітичної історії Близького Сходу: листи з архіву царів Марі, які
висвітлюють взаємини Вавилонії, Марі і Ассирії у першій половині XVIII ст. до н.е., і
т.зв. Телль-Амарнське листування; останнє містить листи, адресовані єгипетським
фараонам Аменхотепу III і Ехнатону (кінець XV – початок XIV ст. до н.е.) сирійськими
правителями і царями Ассирії, Вавилона, Мітанні та інших країн. Вони були знайдені на
місці столиці Ехнатона, руїни якої були виявлені у Телль-ель-Амарні.
Серед наративних джерел першорядне значення мають історичні тексти різного
роду. Це можуть бути царські написи, присвячені військовим походам: єгипетські царі
вирізали такі написи на зовнішніх стінах храмів; існують цілі автобіографії царів,
наприклад, вирізана на одній зі статуй автобіографія Ідрімі, царя Алалаха, який правив у
XV ст. до н.е. Це можуть бути і хроніки: збереглися, наприклад, хеттські хроніки, що
детально змальовують політичну боротьбу в XV – XIII ст. до н.е.
Таким чином, на даний час вчені мають різноманітні пам'ятники, написані мовами
різних народів Стародавнього Сходу. Кількість цих пам'яток зростає з кожним роком.
Саме вони служать основним джерелом при вивченні історії Стародавнього Сходу.
Однак певною перепоною для відтворення історії найдавніших цивілізацій є
фрагментарність і нерівномірність висвітлення джерелами різних періодів історії
численних регіонів Стародавнього Сходу. По-перше, різні епохи давнини документовані
дуже не рівнозначно. Здавалося б, із розвитком цивілізації і, особливо писемності,
кількість джерел має зростати в геометричній прогресії – чим ближче до нашого часу,
тим більше джерел. Однак, джерельна база історії Стародавнього Сходу демонструє нам
в цьому плані набагато більш складну і суперечливу картину. Так, наприклад, історія
Стародавньої Месопотамії на даний час представлена двома мільйонами клинописних
текстів, створених протягом III – I тис. до н.е. Така кількість свідчень минулого
пояснюється тим, що писали шумери і аккадці на глиняних табличках, які часто
обпікалися і ставали вічними. А ось жителі Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю
писали на таких недовговічних матеріалах, як пальмове листя, дерев'яні пластинки,
тканини та ін., які легко можна було пошкодити. У II тис. до н.е. та ж Месопотамія
перейшла від вічної глини до пергаменту і папірусу, що різко скоротило кількість
письмових пам'яток, які дійшли до нас. Парадокс, але від III тис. до н.е. до нас дійшло
набагато більше письмових джерел, ніж від II тис. до н.е.
69
 Джерельна база локальних цивілізацій Стародавнього Сходу має свої особливості
для кожного регіону. Найбільш забезпеченою джерелами постає історія Стародавньої
Месопотамії. Джерельна база давньоєгипетської цивілізації в цьому відношенні сильно
поступається за рівнем вивченості месопотамській. Незважаючи на велику кількість
пам'яток матеріальної культури, що збереглися до наших днів (піраміди, храми, статуї і
ін.) та численних письмових джерел вивчення давньої історії Єгипту ускладнювала
відсутність стародавніх пам'ятників права і законодавства.
Можемо відзначити слабкість джерельної бази Стародавньої Індії. Здавалося б,
тисячі давніх книг, що дійшли до нас на санскриті і палі, які є священними і для
сучасних індусів (насамперед, Веди), повинні були дати дослідникам надійну опору для
аналізу стародавньої історії Індії. Але, на жаль, величезна кількість писемних пам'яток
дійшла до нас в основному в середньовічних варіантах. Крім того, за своїм змістом вони
не дають чіткого уявлення про життя суспільства і політичну структуру стародавньої
Індії. А оскільки ці релігійні книги створювалися і переписувалися протягом багатьох
століть, то, на думку вчених (представники самої традиції з цим не згодні) неминуче
відбувалося викривлення первинних текстів.
Набагато краще в цьому відношенні постає історія Стародавнього Китаю. До нас
дійшла величезна кількість епіграфічних текстів – це насамперед близько 150 тис.
написів на гадальних кістках (баранячі лопатки, панцирі черепах) – найважливіший вид
джерел з історії періоду Шан-Інь. Сюди відносяться також написи на бронзових
посудинах, ханьскі кам'яні барельєфи. Археологія Стародавнього Китаю, зараз
знаходиться на підйомі, що безперервно поповнює джерельну базу новими матеріалами.
3. Періодизація історії Стародавнього Сходу. На відміну від сучасності в
жодній з країн Стародавнього Сходу (і тим більше для усього величезного регіону
Стародавнього Сходу) не існувало єдиної вихідної дати, від якої можна було
відраховувати час і відштовхуватися при точній фіксації подій (на зразок дат створення
світу або Різдва Христового, що обчислюються за Біблією, античних дат першої
Олімпіади або заснування Риму, мусульманської хіджри). Певні ери вводяться в деяких
країнах Стародавнього Сходу лише на пізніших етапах його історії. Таким чином,
встановити точні дати багатьох подій давньосхідної історії дуже складно, і з приводу
таких датувань досі тривають запеклі дискусії, особливо для III – II тис. до н. е.
У деяких країнах Стародавнього Сходу складалися списки послідовно
змінюваних династій і царів (наприклад, у Єгипті й Ассирії) або списки особливих
чиновників (щорічно змінювалися «лімму» в Ассирії), за якими датувалися історичні
події.
До теперішнього часу датування подій давньосхідної історії є більш-менш точним
для кінця II – I тис. до н. е. для країн Близького Сходу і починаючи з IV – III ст. до н.е.
для країн Південної Азії і Далекого Сходу.
В історії Стародавнього Сходу можуть бути виділені три великі епохи, що
розрізняються за соціальним та економічним розвитком (основи цієї періодизації заклав
Г.А. Мелікішвілі):
1) епоха формування та домінування великих централізованих господарств
(кінець IV – III тис. до н.е.);
2) епоха домінування дрібних господарств, охоплених державною експлуатацією
(II – I тис. до н.е.);
3) епоха підйому товарно-грошових відносин і великої приватної власності (I тис.
до н.е. – середина I тис. н.е.).

70
 У першу епоху існували три цивілізаційних центри, що склалися в долинах
великих річок, – єгипетський, шумеро-аккадський і давньоіндійський. У результаті
процесів політогенезу у всіх трьох регіонах утворюються ранні номові держави, а в
Месопотамії та Єгипті за рахунок об'єднання номів формуються обширні деспотичні
монархії з необмеженою владою царя, що займав ключове положення в культі, і
складним управлінським апаратом. Основою економіки тут стають великі господарства
державного сектора, а найбільш інтенсивній експлуатації піддаються підневільні
працівники.
У другу епоху (II тис. до н.е. – початок I тис. до н.е.) утворюються нові і гинуть
старі держави: на півночі Передньої Азії утворюються великі держави, в долині річки
Хуанхе створюється первинний осередок старокитайської цивілізації; в Ірані та
Індостані екологічні зміни і переміщення племен призвели до загибелі найдавнішої
цивілізаційної ойкумени, і станове суспільство на початку I тис. до н.е. складається
заново.
Важливою внутрішньою гранню цього етапу був кінець II – початок I тис. до
н.е., коли нові переселення народів (егейців, фрако-фрігійців, іранців, арамеїв) потрясли
Стародавній Схід і змінили його етнополітичну карту. Істотні зміни відбулися і в
соціально-економічній галузі. Справжній технологічний переворот переживають
стародавні суспільства із освоєнням заліза наприкінці II тис. до н.е., і початок I тис. до
н.е. майже в усіх регіонах Стародавнього Сходу характеризується різким зростанням
приватної експлуатації, розкладанням общинної, а частково і державної власності.
Розвиток приватної власності, приватного рабства, товарних відносин пов'язаний
насамперед з великими містами.
Складаються недовговічні регіональні імперії, які шляхом стягування данини з
переможених, а також прямого пограбування підкорених країн здійснюють
насильницький перерозподіл додаткового продукту в небаченому раніше масштабі. У
цьому відношенні унікальна велика Ассирійська держава, яка чотири рази – наприкінці
XIII ст. до н.е., на початку XI ст. до н.е., в середині IX ст. до н.е. і наприкінці VIII ст. до
н.е. – добивалася беззаперечної першості на всьому Близькому Сході.
Нарешті, третя епоха існування давньосхідних суспільств (I тис. до н.е. –
середина I тис. н.е.) утворює вже заключний етап їхньої історії. У Передній Азії
Ассирійська держава гине, увергаючи обширні простори Близького і Середнього Сходу
в новий переділ світу, який закінчився на межі VI – V ст. до н.е. створенням «царства
країн» – світової держави Ахеменідів.
Для соціально-економічного вигляду цієї епохи показовим є подальший
розвиток торгівлі і ремісничих виробництв, зростання міст і свого роду розподіл праці
між торгово-ремісничими центрами та аграрною периферією. Підвищується товарність
господарств, про що свідчить розвиток системи грошових відносин. Гроші в монетній
формі отримують широке поширення в державі Ахеменідів, ціньському Китаї,
маурійській Індії.
4. Природні умови розвитку стародавніх східних цивілізацій. І тут ми
підходимо до питання про роль географічного чинника в історії людських спільнот і,
конкретно до того, яку роль він зіграв у долі народів Стародавнього Сходу. Ми легко
можемо додати до списку питань, пов'язаних із впливом навколишнього середовища на
людські суспільства, безліч нових. Чому одні народи досить рано перейшли поріг, який
ми називаємо цивілізаційним, а інші племена затрималися на рівні первісності? Чому
саме в Єгипті та Нижній Месопотамії виникли перші цивілізації? І тут не обійтися без
звернення до географічного фактора. Що ж він собою являє? Це є різноманіття
71
природних умов, які впливали на життя людських общин. Сюди входять клімат,
ландшафт, ступінь забезпеченості водою і природними ресурсами – металами, деревом,
каменем і т.д. Отож, не перебільшуючи надмірно роль географічного чинника, ми все ж
повинні сказати, що багато в чому саме природне середовище визначало економіку і
навіть форми державності та менталітету творців найдавніших цивілізацій.
Природні умови різних територій Стародавнього Сходу мають свої особливості,
але є і спільні риси:
а) це зона в основному субтропічного клімату з дуже жарким сухим літом і
м'якою зимою;
б) велику роль в історичних долях народів Стародавнього Сходу відігравали
великі річки: Ніл (довжина бл. 6700 км), Євфрат (бл. 2700 км), Тигр (бл. 1900 км), Інд
(бл. 3180 км), Ганг (бл. 2700 км), Хуанхе (бл. 4850 км);
в) ці річки утворюють великі басейни з родючим, добре зрошуваним ґрунтом. Тут
можна було жити і вести господарську діяльність за умови постійного регулювання
режимів річок, зберігання води у водоймах і водосховищах з подальшим зрошенням
земель через систему іригаційних каналів, як у долинах Нілу, Євфрату, або відведення
зайвої вологи і меліорації земель, боротьби з повенями, як в долинах Гангу, Хуанхе,
Меконгу (зміцнення берегів за допомогою дамб, гребель та інших споруд);
г) у передгір'ях, що оточують долини Євфрату і Тигра, на Абіссінському нагір'ї,
розташованому поблизу долини Нілу, в долині Меконгу в дикому вигляді росло багато
злакових рослин; вони були окультурені і поклали початок ячменю, пшениці, просу,
рису та інших зернових культур;
д) існування багатого тваринного світу дозволило приручити ряд тварин і перейти
до культурного скотарства.
У глибоку давнину життя людей в значно більшій мірі, ніж тепер, залежало від
природних умов. Однак навіть в ті часи, коли людина в силу низького рівня розвитку
техніки не могла панувати над природою, природні умови все ж не могли чинити
вирішального впливу на розвиток суспільного ладу. Природні умови могли тільки
сприяти розвитку суспільних форм, прискорювати або ж, навпаки, затримувати і
сповільнювати цей процес.
Природні умови мають особливе значення для розвитку господарства, в деякій
мірі сприяючи переважному розвитку тієї чи іншої галузі. Недостатня зрошуваність
плоскогір'їв і степових районів заважала розвиткові землеробства і сприяла
переважному розвитку скотарства. Це мало місце на Іранському плоскогір'ї і на гірських
плато Малої Азії.
Родючий грунт, багаті природні добрива та періодичні розливи річок в
алювіальних долинах сприяли ранньому виникненню зрошувального землеробства і
високому розвитку іригаційної техніки. У країнах, розташованих уздовж морського
узбережжя, вже в давнину виникла і потім отримала значний розвиток торгівля,
особливо морська і транзитна, як це можна спостерігати в Фінікії і Сирії.
Нарешті, в гірських країнах, багатих лісом і корисними копалинами, зокрема
металевою рудою, розвивалися ремесла, особливо металургія. У Малій Азії, в Закавказзі
і, очевидно, також на Кавказі виникли найдавніші осередки металургії, звідки руда,
металеві вироби і металургійна техніка широко поширилися по всьому
передньоазіатському регіоні.
5. Особливості розвитку стародавніх держав і суспільств Сходу. Давньосхідні
цивілізації характеризуються насамперед виникненням і функціонуванням більш
складної у порівнянні з первісною епохою системою організації соціальної структури.
72
На зміну кровноспорідненій общині прийшли нові соціальні зв'язки. Основними
осередками суспільства стають сім'я і сусідська община. Колектив сусідів являв собою
замкнутий світ, всі члени общини були тісно пов'язані правами та обов'язками по
відношенню один до одного.
Найважливішою особливістю суспільного устрою на Стародавньому Сході є
існування общин – основних соціальних і територіальних одиниць. Будь-яка держава, за
винятком небагатьох міст, складалася з безлічі сільських общин, кожна з яких мала
свою організацію і являла собою замкнутий світ. Давньосхідні общини за походженням
сходять до родових общин, проте за своїм змістом, характером і внутрішньою
структурою вони вже були новим явищем. Община втратила родовий характер і стала
організацією сусідів, які жили на певній території, пов'язані правами та обов'язками по
відношенню один до одного, інших общин і держави. Вона складалася з окремих
домогосподарств, великих сімей або сімейних общин.
Хоча давньосхідна община базувалася на колективних формах життя, всередині
неї виникла майнова і соціальна диференціація, рівності там не було. Усередині
сусідського колективу відбулося виділення знатних родин, які піднялись над рядовими
общинниками. Їх високий статус і домінуюче положення в общині склалися ще в
заключний період існування первісного суспільства. У свою чергу, серед простих
общинників поступово виділялися, з одного боку, заможні селяни, а з іншого – бідняки,
які шукали прийнятні умови для існування та соціальний захист у впливових і багатих
сімей. Все це призвело до створення складної системи особистісних форм зв'язків і
підпорядкування на Сході, які накладали істотний відбиток на соціально-економічні
відносини в ранніх цивілізаціях.
У країнах Стародавнього Сходу поступово сформувалися три основні стани:
- панівний стан, куди входили землевласницька, придворна і служива
аристократія, командний склад армії, жрецтво, заможна верхівка землеробських общин;
- стан дрібних вільних виробників;
- стан рабів і близьких їм підневільних працівників.
На верху соціальної драбини стояла придворна і служива знать. Окремий стан
становила, як правило, замкнута і впливова каста жерців. Нижче розташовувалися вільні
общинники. Далі йшли численні групи людей, які знаходилися у різному ступені
залежності як від приватних осіб, так і від держави. Самою безправною групою були
раби, які потрапляли в цю залежність найчастіше або через інститут заборгованості, або
за злочини, або потрапивши у полон.
З'являється новий соціальний інститут – рабство, слабо відоме в родовому
суспільстві. Рабство стало можливим і навіть необхідним на тій стадії розвитку
суспільства та його продуктивних сил, коли окремий індивідуум міг дати не тільки
необхідний, але і додатковий продукт. Ось чому захоплених під час військових дій
полонених не вбивали як зайвих їдців, а перетворювали на рабів, тобто позбавляли всіх
прав і примушували до праці. Основною функцією раба стає робота на свого пана.
Рабство ускладнило майнову та іншу диференціацію родового суспільства.
Важливо наголосити на тому, що в умовах Сходу рабство не розвинулось до
стадії класичного. Це сталося тому, що серед рабів була велика кількість боржників,
іноземців, злочинців. Але життя показало, що вигідніше було силою держави
експлуатувати вільне населення, громадян країни. Раби використовувалися лише як
допоміжна робоча сила.
Кількість рабів, поповнювана з різних джерел, постійно зростала. З'являється
також прошарок людей, які не мали засобів виробництва, працювали у примусовому
73
порядку в державному або храмовому господарстві і отримували за це продовольство. І
хоча вони формально зберігали свободу, мали сім'ї, фактично ці люди – підневільні
працівники, близькі до рабів.
Складним був і процес утворення на Стародавньому Сході такого
найважливішого економічного феномену, як приватна власність, яку важко простежити
(особливо на початкових етапах існування давньосхідних цивілізацій). Основні
соціальні конфлікти найчастіше відбувалися серед різних груп правлячих «верхів»
суспільства.
Економіка Стародавнього Сходу в основі своїй була натуральною. Відповідно
суспільства Стародавнього Сходу майже не знають нормального грошового обігу
(монети). Основні форми розвитку товарно-грошових відносин – лихварство і зовнішня
торгівля.
Специфіка давньосхідної держави полягає у здійсненні прямого господарського
керівництва в межах великого сектора економіки, у т.ч. у вигляді створення системи
штучного зрошення, а також в державному забезпеченні культурних інститутів.
В особі давньосхідного правителя держава вважалася верховним власником і
розпорядником усієї землі, стягуючи податки, і накладаючи повинності на все
населення, крім привілейованих верств чи міст. Інша частина землі безпосередньо
належала правителеві, державі та її установам (у т.ч. храмам, які часто намагалися
перетворити на самостійні суб'єкти влади та господарства). Права повного користування
податками і повинностями, як і державна земля, широко надавали членам державного
апарату, воїнам, жерцям і т.д. у власність, «годування» або умовне тримання.
Активне втручання державної влади в господарське життя країни і
експансіоністська зовнішня політика приводили до появи численної адміністрації і
служилої знаті, організованої за бюрократичним принципом (поділ на ранги,
субординація, суспільне становище в залежності від місця на службових сходах).
Причини появи перших держав є різноманітними: 1) збільшення чисельності
населення; 2) ускладнення соціальних відносин; 3) необхідність захисту і регулювання
приватної власності; 4) будівництво храмів, підтримка іригаційних робіт; 5) захист
інтересів привілейованих верств населення; 6) необхідність утримання постійної армії;
7) держава – інститут розробки правових норм тощо.
Особливості розвитку держав Стародавнього Сходу:
1) переважання колективної, общинної власності на основні засоби виробництва
(земля, пасовища, ліси тощо);
2) держава виступала в якості верховного власника, права якого реалізовувалися в
одержанні з общинників ренти-податку. На більш пізньому етапі виділяється царсько-
храмова власність на землю та інші основні засоби виробництва. Приватна власність –
була винятком (наприклад, в Китаї);
3) основою соціальної структури була сільська община, що багато в чому зберегла
риси патріархально-родової організації;
4) традиційність виявляється у стійкій багатоукладності суспільства, наступності
соціальних і політичних інститутів, правових форм, релігійних учень і ідеології;
5) у силу специфіки початкового періоду цивілізаційного розвитку Стародавнього
Сходу, коли ще не було чіткого розмежування різних сфер життя, держава очолила і
економічну, і соціально-культурну, і релігійну, і ідеологічну сфери життя
давньосхідного суспільства;
6) різноманітність форм правління з переважанням «східної деспотії»
(Стародавній Єгипет, Стародавній Китай), або її елементів (Імперія Маур'їв в
74
Стародавній Індії), релігійно-містичне відношення до влади і правителя, його
обожнювання (Бог Ра – фараон Єгипту; Син Неба – імператор в Китаї та ін.).
Необхідність об'єднання і координації зусиль численних общин сприяла
зростанню ролі державної влади в країнах Стародавнього Сходу, створенню
специфічної форми такої влади – необмеженої монархії, яку часто називають «східною
деспотією».
Східна деспотія – це монархічна форма правління з необмеженою владою
спадкового, обожненого монарха (представлявся як бог або нащадок богів),
одноосібного законодавця і вищого судді, який здійснює всеохоплюючий нагляд за
безправними підданими через розгалужений, підлеглий деспотові адміністративний
апарат з чіткою системою рангів і субординацією. На все працююче населення
деспотичної держави, крім податків, покладалися державні повинності, т.зв. громадські
роботи.
Проте, існують і інші форми правління, коли царська влада була обмежена радою
знаті або народними зборами (Хеттська держава), або існували локальні утворення
олігархічного республіканського типу (міста Фінікії та Месопотамії).
Таким чином, східна деспотія спиралася на:
1) чиновницький апарат. Спираючись на численних чиновників, верховний
правитель виконував головну функцію – організацію громадських робіт для створення і
підтримки розвиненої системи іригації, яка була умовою і гарантією існування та
розвитку стародавнього суспільства;
2) виключне становище царя (фараона). Правитель був господарем і
розпорядником всього, що знаходилося в його владі (земля, податки, трудові ресурси,
повинності і т.д.). Обожнювання особистості царя-деспота – важлива особливість
давньосхідної деспотії. Проте в різних країнах Стародавнього Сходу ступінь деспотизму
була різною: то найбільш повною, як деспотія в Давньому Єгипті, то вельми
обмеженою, як, наприклад, влада царя у хеттів. Навіть у різні історичні періоди,
наприклад, в Єгипті, ступінь деспотизму була неоднаковою;
3) сувора ієрархічність суспільства.
Однак, незважаючи на абсолютне домінування держави над суспільством, східну
деспотію не слід представляти як систему неприборканого прояву всевладдя верховного
правителя, який не рахується ні з чим, окрім своїх бажань. Деспотія базувалася на
суворому й обов'язковому для всіх загальному законі, який представляв собою
сукупність соціально-етичних і релігійно-правових норм, що проголошували
початковою цінністю абсолютну владу деспота. У соціально-психологічному плані вона
була прийнятною і звичною для населення, яке не мислило себе без цього «одвічного і
справедливого порядку речей». Загибель структур деспотичної держави спричиняла
розвал іригаційної системи землеробства, всієї економічної моделі господарювання,
неврожаї, голод.
Особлива роль держави і територіальної общини в цивілізаціях Стародавнього
світу зумовила своєрідність шляхів їх історичного розвитку. В цілому у давнину
склалися три шляхи розвитку суспільства.
Один з них найбільш повно реалізувався в Месопотамії. Непередбачуваний ритм
розливу Євфрату і Тигру, недостатня кількість корисних копалин не дозволяли
центральній владі швидко і дієво захистити кожну общину від можливих катаклізмів та
створити оптимальні умови для існування. А наявність численних рукавів і проток річок
давало можливість створювати локальні іригаційні системи. Тому в Месопотамії
зростала роль общини у забезпеченні умов свого існування і в активній боротьбі з
75
несподіваними та руйнівними повенями, у будівництві захисних дамб та каналів. Роль
общини і общинно-приватного сектора в соціально-політичній та соціально-економічній
сферах життя Межиріччя була значною, об'єднання невеликих номових держав в одне
ціле тут відбулося значно пізніше, ніж в інших регіонах Стародавнього Сходу. А коли в
Месопотамії склалася єдина держава, то общини та общинний сектор продовжували
зберігати своє значення і активно співіснувати з державою й державним сектором
економіки.
По іншому шляху розвитку давньосхідних суспільств пішов Єгипет. Розливи Нілу
відбувалися в один і той же час, що дозволяло центральній владі завбачливо приймати
необхідні захисні заходи. Відсутність в общин, що ланцюжком розташувалися уздовж
Нілу, можливості створити незалежну іригаційну систему сприяло швидкому
формуванню єдиної держави в його долині. Це призвело до абсолютного домінування
держави в житті єгиптян, а в результаті – до розчинення общинних інститутів в
державних структурах та провідної ролі великих царських і храмових господарств в
економіці.
Питання для самоперевірки:
1. Назвіть географічні та хронологічні рамки історії Стародавнього Сходу.
2. Назвіть специфічні риси суспільного і політичного ладу давньосхідних
цивілізацій.
3. Яке значення для країн Стародавнього Сходу мали великі річкові магістралі?
Наведіть приклади.
4. Перерахуйте основні типи природних умов стародавнього світу.
5. На які групи можна умовно поділити джерела з історії Стародавнього Сходу?
6. Яку роль у вивченні історії давньосхідних цивілізацій відіграють археологічні
знахідки, у чому їх цінність?

ЛЕКЦІЯ 7
ДЕРЖАВИ МЕЖИРІЧЧЯ

План лекції:
1. Джерела вивчення історії Межиріччя.
2. Природні умови та населення.
3. Періодизації історії Стародавньої Месопотамії.
4. Месопотамія у XXVIII – XXI ст. до н.е.
5. Месопотамія у ХІХ – VI ст. до н.е. Переважання Вавилону.
6. Месопотамія у ХХ – VII ст. до н.е. Ассирія.

1. Джерела вивчення історії Межиріччя. Пам'ятники матеріальної культури

(відомі по розкопках найбільших міст Ереду, Ура, Урука, Лагаша, Ніппура, Ларси,
Вавилона, Марі, ассирійських столиць, включаючи Ашшур і Ніневію). Пам'ятники
монументального будівництва (палаци, храми, міські стіни). В руїнах месопотамських
міст виявлені залишки східчастих веж – зиккуратів, царських палаців, грандіозних
храмів, житлових і господарських будівель, шкіл, іригаційних споруд, а також
некрополі, твори мистецтва, предмети побуту тощо.
Писемні джерела:
- господарчі документи (архіви у вигляді глиняних табличок знайшли під час
розкопок Урука і Джемдет-Насра, Ура, Лагаша, Шуруппака (перша половина ІІІ тис. до
н.е.); архіви державні, храмові і приватні знайдено під час розкопок Ура (перша
76
половина ІІ тис. до н.е.); великі господарські архіви знайдено під час розкопок Ніппура,
Вавилона, Сіппара, а також за межами Месопотамії (І тис. до н.е.);
- юридичні пам'ятники, зводи законів: закони Ур-Намму (кінець ІІІ тис. до н.е.)
використовувалися в Шумеро-Аккадському царстві при ІІІ династії Ура); закони царя
Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.; 282 статті; стовп із законами знайшли французькі
археологи у 1901 – 1902 рр. при розкопках еламської столиці м. Сузи);
- дипломатичні документи: архів при розкопках палацу царя Марі Зімрі-Ліма
(листування між царями Вавилону, Марі, сирійськими і фінікійськими князівствами);
дипломатичний Ель-Амарнський архів (листування між мітаннійськими, ассирійськими,
вавилонськими царями і єгипетськими фараонами Аменхотепом ІІІ та Ехнатоном
(знайдено на території Єгипту);
- написи історичного характеру правителів Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії:
«Стелла шулік» правителя Еаннатума (Лагашська держава, XXV ст. до н.е.), «Обеліск
Маніштусу» (Аккадська держава), багато написів ассирійських царів династії Саргонідів
(VIII – VII ст. до н.е.), більше 140 написів вавилонських правителів (Навуходоносор ІІ і
Набонід (VI ст. до н.е.) тощо;
- особлива група джерел – царські списки: «Шумерський царський список»
(складений у XXI ст. до н.е., містить перелік правителів провідних шумерських міст з
початку III тис. до н.е.), ассирійський царський список (бл. 2000 р. до н.е.), синхронічні
списки вавилонських і ассирійських правителів;
- твори усної народної творчості: епічні поеми про Енмеркара (правитель Урука) і
верховного жерця Аратти (початок ІІІ тис. до н.е.), шумерська поема «Гільгамеш і Ага»,
аккадські легенди про царя Саргона;
- прислів'я: «Той, у кого багато срібла, можливо і щасливий, той, у кого багато
ячменю, може і щасливий, але той, у кого немає нічого – спить спокійно»;
- твори античних авторів: Геродот «Історія» (V ст. до н.е.), Ктесій Кнідський
«Перська історія», Ксенофонт «Анабасіс» (V – IV ст. до н.е.), Страбон «Географія» (І ст.
до н.е. – І ст. н.е.) тощо;
- власне історія Месопотамії – «Вавилонська (або Халдейська) історія» у 3 книгах
від найдавніших часів до завоювання Вавилона О. Македонським, написана грецькою
мовою вавилонським жерцем Беросом (бл. 300 р. до н.е.) на основі безлічі
месопотамських написів, хронік і літературних текстів. На жаль, від праці Бероса
вціліли тільки окремі фрагменти.
Наприкінці XVIII ст. до Європи потрапили копії клиноподібних написів з палацу
в Персеполі. Дешифровка розпочалася з найпростішої системи з найменшою кількістю
знаків. У 1802 р. німецький вчитель класичних мов Георг Фрідріх Гротефенд припустив,
що ці написи належать перським царям династії Ахеменідів, і на одній з них прочитав
імена Дарія і Ксеркса, а також батька Дарія – Гістаспа. Таким чином, він дешифрував
близько 10 клинописних знаків із 39 і встановив, що однією з мов написів є
давньоперська. Що стосується двох інших частин написів, то одну він правильно
визначив як вавилонську (аккадську), інша була визначена як еламська.
У 90-х рр. XIX ст. німецьким вченим Фрідріхом Делічем були створені граматика
і словник аккадської мови. Дешифровка шумерської писемності – першооснови
клинопису – зважаючи на великі труднощі і поступове накопичення матеріалу була
здійснена набагато пізніше, у першій половині XX ст. зусиллями таких вчених, як
Ф. Тюро-Данжі, А. Пебель, А. Даймель, А. Фалькенштейн та ін. Вони ж є творцями
граматик, підручників і словників шумерської мови.

77
 Археологічні розкопки в Месопотамії розпочалися в середині XIX ст. і
здійснювалися спочатку не фахівцями-археологами, а ентузіастами, захопленими
пошуком стародавніх пам'ятників. Перші відкриття давніх міст Месопотамії були
зроблені у її північній частині, де колись знаходилася Ассирія. У 1843 р. біля селища
Хорсабад були виявлені руїни резиденції царя Ассирії Саргона II – міста Дур-Шаррукін.
У 1845 – 1847 рр. англійський дипломат Г.А. Лейярд розпочав розкопки пагорба м.
Німруд: були відкриті руїни ассирійського міста Кальху з царськими палацами,
грандіозними скульптурами людино-биків і людино-левів, художніми рельєфами.
У 1847 р. на пагорбі Куюнджік Г.А. Лейярд відкрив руїни м. Ніневія, у т.ч. палац
царя Сінаххеріба (VII ст. до н. е.) з бібліотекою його онука Ашшурбанапала, повної
«глиняних книг».
Друга половина XIX – початок XX ст. – новий етап у розвитку археологічних
досліджень в Месопотамії, що характеризується систематичними розкопками основних
стародавніх міст долини Тигру і Євфрату. X. Рассам на пагорбі Куюнджик виявив палац
ассирійського царя Ашшурбанапала. Англійськими експедиціями у другій половині ХХ
ст. були відкриті стародавні шумерські міста Урук, Ур, Ларса, Ереду. Наприкінці ХІХ
ст. французькі археологи розкопали м. Лагаш.
Початок XX ст. ознаменувався воістину епохальними відкриттями, до того ж
виконаними вже не на аматорському, а на науковому рівні. Німецька археологічна
експедиція під керівництвом Роберта Кольдевея розкопала групу пагорбів, що
розташовувалися в 90 км на південь від Багдада. Був відкритий древній Вавилон –
упродовж кількох тисячоліть найважливіший економічний, політичний і культурно-
релігійний центр Месопотамії. У ході розкопок, що тривали з 1899 р. до 1917 р., були
виявлені фортечні стіни міста з вежами, палац одного із найзнаменитіших царів –
Навуходоносора II (VII – VI ст. до н.е.), вулиця релігійних процесій, залишки храму
верховного вавилонського бога Мардука і гігантського зиккурата. У 1903 – 1914 рр.
німецькі археологи розкопали найдавнішу столицю Ассирії – м. Ашшур.
2. Природні умови та населення. Природніми кордонами Стародавнього
Межиріччя є: на півночі – гори Вірменії, на півдні – Перська затока, на заході –
Сирійсько-Месопотамський степ, на сході – гірські області Ірану. Давні греки називали
цю територію Месопотамією, що у перекладі означає Межиріччя. В літературі можна
зустріти ще одну назву – Двуріччя (від двох рік – Тигру та Євфрату). Верхнє Межиріччя
називалося місцевими жителями Ассирією, а Нижнє – Вавилонією. У свою чергу
Вавилонія поділялася на Аккад (північ) та Шумер (південь). Зараз це в основному
територія сучасного Іраку.
Євфрат і Тигр беруть початок на Вірменському нагір'ї і впадають у Перську
затоку, в давнину – двома роздільними гирлами, а зараз – одним обширним гирлом
Шатт-ель-Араб. На підступах до місця свого впадання в Перську затоку вони
розливаються по плоскій території, утворюючи великий заболочений простір, який давні
мешканці Месопотамії звали «Гіркою рікою». Річки мають ряд приток. Тигр був значно
повноводніший Євфрату і мав більш швидку течію.
Розливи Тигру і Євфрату залежать від танення снігів на Вірменському нагір'ї.
Зазвичай їх розлив припадає на березень – квітень. Однак його терміни на відміну від
режиму річки Ніл не були точними, бо Тигр і Євфрат перетинали на своєму шляху різні
кліматичні зони, танення гірських снігів не завжди наступало в один і той же час.
Води річок несли мул, який містив рослинні залишки і розчинені солі гірських
мінералів і під час повені залишався на полях, удобрюючи їх. Землі Месопотамії
відрізнялися винятковою родючістю, про що одностайно говорять у своїх творах
78
Геродот та інші античні автори. Однак для того, щоб в долині Межиріччя можна було
займатися землеробством, необхідний був цілий комплекс меліоративних робіт, що
здійснювався протягом року. Жителі Месопотамії з найдавніших часів рили канали,
постійно стежили за їх станом, споруджували дамби, греблі, шлюзи, колодязі і т.д.
Доводилося боротися із засоленістю ґрунтів від насичених мінеральними солями
річкових і підґрунтових вод, що використовувалися для зрошення, а також від нестачі
дощової вологи, яка промивала грунт. Загрозу для родючості месопотамських земель
представляли сильні вітри з району пустель, які приносили хмари піску. А вітри, що
дули з Перської затоки, гнали на берег великі хвилі і піднімали рівень води в Тигрі і
Євфраті, що могло призвести до сильних повеней. Недарма саме у Двуріччі народилася
знаменита легенда про всесвітній потоп. Тільки на півночі Месопотамії можна було
розраховувати на природне зрошення (дощі, танення снігів), але й там будувалися
колодязі, басейни і проводилися невеликі канали, що гарантувало постачання полів
водою.
Клімат Месопотамії був неоднаковий на півночі і півдні. На півночі, в зоні сухих
субтропіків, взимку іноді випадав сніг, навесні і восени бували дощі. Південь
відрізнявся виключно жарким і сухим кліматом.
На території Месопотамії в достатку були глина і природний асфальт. У північній
частині країни зустрічалися родовища металів (свинцю, олова, заліза), гористі райони
давали багато каменю.
Флора Месопотамії була досить бідною. Лише на півночі, в гірському районі,
виростали різні породи дерев. По берегах річок росли верби. Багато було, особливо на
заболоченому півдні, різних видів очерету. Особливе значення в житті країни мала
фінікова пальма. Страбон каже, що в давнину знали 360 її корисних властивостей.
Вирощували виноград і фруктові дерева (яблуню, смоківницю та ін.), зернові (ячмінь,
полбу, просо), технічні (сезам, льон), городні (цибуля, часник, огірки, баклажани,
гарбуз), а також бобові культури (сочевицю, квасолю, горох).
До того ж в Стародавньому Двуріччі були відсутні природою створені кордони,
які захищали його населення від грабіжницьких набігів сусідніх племен. Цей регіон, на
відміну, наприклад, від Єгипту, завжди був прохідним двором для кочівників і
завойовників. Месопотамська цивілізація формувалася в умовах поліцентризму, коли
лідерство переходило від одного центру до іншого. Однак в етнічному, культурному і
релігійному відношенні це все-таки була одна Месопотамська цивілізація.
Месопотамія розташована на відкритому просторі і в центрі Близького Сходу, що
забезпечувало їй спрадавна провідну роль у міжнародній торгівлі, бо багато сухопутних
доріг проходили через неї з заходу на схід і з півночі на південь. Торгівля йшла також по
річках (хоча судноплавство по них було пов'язане з великими труднощами) і по
Перській затоці (з Передньої Азії в Аравію і Індію).
Заселення Месопотамії розпочалося з найдавніших часів за рахунок переселення
мешканців навколишніх гір і передгір'їв в річкову долину та помітно прискорилося в
епоху неоліту. У першу чергу освоювалася більш сприятлива з погляду природних і
кліматичних умов Північна Месопотамія. Етнічна приналежність носіїв найдавніших
(дописемних) археологічних культур (хассунської, халафської і ін.) невідома.
Дещо пізніше з'явилися перші поселенці і на території Південної Месопотамії.
Найбільш яскрава археологічна культура в останній третині V – першій половині ІV тис.
до н.е. представлена розкопками в Ель-Убейда. Деякі дослідники вважають, що вона
була створена шумерами, інші приписують її дошумерським (субарейським (?))
племенам.
79
 Основним заняттям убейдців було сільське господарство. Вони вже почали
споруджувати великі і складні системи штучного зрошення, включаючи канали і
водосховища. Активно йшов процес спеціалізації виробництв. Зводилися не тільки
утилітарні будівлі, але й монументальні й культові споруди, що свідчить про значний
потенціал, який вже був накопичений убейдцями. Ймовірно, надлишки продуктів
харчування давали можливість певній частині населення займатися іншими справами, а
не землеробством. Виділилися ремісники, торговці, жерці. Таким чином, в епоху
культури Убейда сформувалися основи Шумерської цивілізації.
З упевненістю можна констатувати наявність шумерського населення на
крайньому півдні Месопотамії після появи писемності на межі IV – III тис. до н.е., але
точний час появи шумерів у долині Тигру і Євфрату поки встановити важко. Поступово
шумери зайняли значну територію Месопотамії, від Перської затоки на півдні до місця
найбільшого зближення Тигру і Євфрату на півночі. Питання про їхнє походження і
родинні зв'язки шумерської мови залишається дуже спірним. У даний час немає
достатніх підстав для віднесення шумерської мови до тієї чи іншої відомої мовної сім'ї.
Шумери вступили в контакт із місцевим населенням, запозичивши у нього ряд
топонімічних назв, досягнень у сфері господарства, деякі релігійні вірування. У
північній частині Месопотамії з початку III тис. до н.е., а можливо, й раніше, жили
східносемітські скотарські племена. Мова їх називається аккадською. Вона мала кілька
діалектів: у Південній Месопотамії був поширений вавилонський, а на північ, в середній
частині долини Тигру, – ассирійський діалект.
Протягом декількох століть семіти співіснували з шумерами, але потім стали
просуватися на південь і до кінця III тис. до н.е. зайняли всю Месопотамію. У результаті
цього аккадська мова поступово витіснила шумерську. До початку II тис. до н.е.
шумерська мова була уже мертвою мовою. Однак як мова релігії і літератури вона
продовжувала існувати та вивчатися у школах до I ст. до н.е. Витіснення шумерської
мови зовсім не означало фізичного знищення її носіїв. Шумери злилися з семітами, але
зберегли свою релігію і культуру, які у них лише з невеликими змінами запозичили
аккадці.
Свого часу територію Двуріччя населяли різні племена: північна частина – семіти
(перша половина ІІІ тис. до н.е.), західносемітські скотарські племена амореїв (кінець ІІІ
тис. до н.е.), кутії (гутії), хурріти (створили державу Мітанні, ІІІ тис. до н.е.), арамеї
(друга половина ІІ тис. до н.е.), халдейські племена (ІХ ст. до н.е.).
3. Періодизації історії Стародавньої Месопотамії. На території Месопотамії з
VII по IV тис. до н.е. тривав процес розкладання первіснообщинного ладу і
створювалися передумови виникнення станового суспільства. На початку III тис. до н.е.
утворилися перші невеликі держави у південній частині країни, в історичній області
Шумер. Період, що охоплює XXVIII – XXIV ст. до н.е., носить назву
Ранньодинастичного. Посилення міст-держав Кіш, Урук, Ур.
У XXIV – XXII ст. до н.е. політичний центр переміщається в центральну частину
Месопотамії, де виникає держава Аккад, що об'єднала під своєю владою також Шумер і
північні області Месопотамії.
Від Аккадського царства, що пало під натиском кутіїв (гутіїв), гегемонія в
Месопотамії незабаром переходить до Шумеро-Аккадського царства (ІІІ династія Ура,
ХХІІ – ХХІ ст. до н.е.).
На початку II тис. до н.е. в межиріччі Тигру і Євфрату існувало кілька держав,
серед яких запанувало Вавилонське царство, що об'єднало під своєю владою велику
територію. Його історія ділиться на кілька періодів:
80
 - Старовавилонський або Аморейський період (XIX – XVI ст. до н.е.);
- Середньовавилонський або Касситський період (XVI – XII ст. до н.е.);
- період політичного ослаблення Вавилонії і боротьби за незалежність (XII – VII
ст. до н.е.);
- Нововавилонський період – період короткочасного підйому і відродження (VII –
VI ст. до н.е.), що завершився завоюванням країни імперією Ахеменідів.
З XVI до XIII ст. до н.е. в західній частині Північної Месопотамії значну роль
відігравала держава Мітанні.
У східній частині Північної Месопотамії ще в III тис. до н.е. виникла Ассирійська
держава з центром у місті Ашшур, історія якої надалі підрозділяється на періоди:
- Староассирійський період (XX – XVI ст. до н.е.);
- Середньоассирійський період (XV – XI ст. до н.е.);
- Новоассирійський період (X – VII ст. до н.е.). У цей останній період Ассирійська
держава шляхом завоювань розростається у величезну імперію, що охопила майже всі
країни Близького Сходу.
4. Месопотамія у XXVIII – XXI ст. до н.е.
Месопотамія у Ранньодинастичний період (ХХVIII – ХХIV ст. до н.е.).
Формування перших міст-держав. На початку ІІІ тис. до н.е. на території Месопотамії
жили різноманітні народності, серед яких виділяються: на півдні – шумери, в середній
частині долини Тигру і Євфрату – аккадці, а на півночі – хурріти.
На межі IV і III тис. до н.е., приблизно одночасно із виникненням держави в
Єгипті, у південній частині межиріччя Тигру і Євфрату з'являються перші державні
утворення. На початку III тис. до н.е. на території південної Месопотамії склалося кілька
невеликих міст-держав. Місто-держава – це самоврядне місто з прилеглою до нього
територією. Зазвичай кожне таке місто мало свій храмовий комплекс у вигляді високої
ступінчастої вежі зиккурата, палац правителя і глинобитні житлові споруди. Вони були
розташовані на природних пагорбах і оточені стінами. У кожному з них жило бл. 40 – 50
тис. осіб.
На крайньому південному заході Месопотамії знаходилося м. Еріду, поблизу
нього – м. Ур, що відіграло величезне значення в політичній історії Шумеру. На березі
Євфрату, на північ від м. Ур, знаходилося м. Ларса, а на схід від нього, на березі Тигра,
– м. Лагаш. Велику роль в об'єднанні країни зіграло м. Урук, що виникло на Євфраті.
Створення цілої системи магістральних каналів, на якій базувалося регулярне зрошення
полів, у поєднанні з продуманою агротехнікою було найважливішим досягненням
Урукського періоду. У центрі Месопотамії на Євфраті знаходилося м. Ніппур, яке було
головним святилищем всього Шумера.
Життя шумерського суспільства складалося навколо храму. Храм центр округи.
Створенню міст передувало створення храмів, за яким слідувало переселення під його
стіни жителів дрібних родових поселень. У всіх містах Шумеру існували монументальні
храмові комплекси як своєрідний символ шумерської цивілізації. Храми мали важливе
суспільне й економічне значення. На перших порах верховний жрець керував життям
міста-держави. Храми мали багаті зерносховища і майстерні. Вони були центрами збору
запасних фондів, звідси споряджалися торгові експедиції. У храмах концентрувалися
значні матеріальні цінності. Тут був зібраний культурний та інтелектуальний потенціал
Шумеру, проводилися агрономічні і календарно-астрономічні спостереження.
У першій половині III тис. до н.е. в Шумері склалося кілька політичних центрів,
правителі яких носили титул лугаль («велика людина») або енсі. Лугаль – це ні від кого
незалежний глава міста-держави, «велика людина», як шумери зазвичай називали царів.
81
Енсі – це правитель міста-держави, який визнав над собою владу якогось іншого
політичного центру. Такий правитель лише виконував роль верховного жерця у своєму
місті, а політична влада перебувала в руках у лугаля, якому енсі підкорявся. Проте
жоден лугаль не був царем над усіма іншими містами Двуріччя.
Номова держава успадкувала багато рис первісної общинної демократії, крім
найголовніших з них – виборності і змінюваності «знизу» членів правлячої верхівки, а
також необхідної ролі народних зборів у прийнятті важливих рішень. Регулярні податки
з общинників, однак, ще не збиралися. Складається соціальна ієрархія: виділяється
знать, яка зосередила у своїх руках більшу частину багатств і впливу та підкорила собі
суспільство. Складалася ця верхівка насамперед із володарів вищих владних посад та їх
родин. До неї відносився верховний правитель, «верхи» його адміністративного,
військового і храмового персоналу та рада при правителі. Храмове господарство,
господарство правителя і господарства вищих посадових осіб володіли найбільшою
кількістю землі, що оброблялася рабами і залежними людьми.
У великих господарствах, що належали храму, правителю, членам правлячої
верхівки і багатим приватним особам, працювали працівники різних станів – як раби,
так і не раби – але, як правило, вони не мали свого господарства, а працювали
бригадами за пайки і віддавали все вироблене власникам господарства, в якому вони
працювали. Раби і більшість залежних людей не мали права залишати ці господарства.
Тенденцією була видача державою або приватними особами частини свого
земельного фонду у вигляді окремих наділів дрібним виробникам – від залежних і
закабалених людей або рабів до вільних орендарів. Такі виробники вели своє
господарство на виділених їм наділах і частину врожаю віддавали власникам землі, а
самі жили на залишок.
Політична історія Південної Месопотамії укладається в наступні періоди: 1) І
Ранньодинастичний період (XXVIII – XXVII ст. до н.е.) – піднесення м. Кіш і правління
І Кішської династії; 2) ІІ Ранньодинастичний період (XXVII – XXVI ст. до н.е.) –
ослаблення м. Кіш, піднесеня м. Урук (де став правити Гільгамеш, улюблений герой
шумерського, а потім аккадського епосу); 3) ІІІ Ранньодинастичний період (XXV –
XXІV ст. до н.е.) – тенденція до об'єднання міст-держав (необхідність створення у
масштабі всього Шумеру іригаційної мережі, прагнення проводити успішні
завойовницькі війни, охорона країни від набігів гірських і степових племен), піднесення
м. Ур, де править І династія, однак поступається м. Лагаш. На кінець періоду м. Умма
під своєю владою об'єднало Урук, Ніппур, Ларсу, Адаб, Кіш, а потім і Лагаш.
Створюється Шумерське царство. Столицею держави стало м. Урук.
У другій половині III тис. до н.е. на переважне становище в Шумері став
претендувати Лагаш. У середині XXV ст. до н.е. м. Лагаш у жорстокій битві розгромив
свого постійного ворога – м. Умму, розташоване на північ від нього. Пізніше правитель
м. Лагаш Енметена (бл. 2360 – 2340 рр. до н.е.) переможно закінчив війну з м. Умма.
Внутрішнє становище Лагаша не було міцним. Населення міста було ущемлене у
своїх економічних і політичних правах. Щоб відновити їх, вони об'єдналися навколо
Уруінімгіни, одного із впливових громадян міста. Той змістив енсі Лугальанда і сам
зайняв його місце. За період шестирічного правління (2318 – 2312 рр. до н.е.) він провів
важливі соціальні реформи, що є найдавнішими відомими нам правовими актами в
галузі соціально-економічних відносин. Уруінімгіна перший проголосив гасло, яке стало
згодом популярним в Месопотамії, – «Нехай сильний не ображає вдів і сиріт!». При
даному правителеві:
1) були скасовані побори зі жрецького персоналу;
82
 2) збільшено натуральне забезпечення підневільних храмових працівників;
3) відновлена незалежність храмового господарства від царської адміністрації;
4) певні поступки були зроблені і рядовим верствам населення: зменшено плату за
здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, зменшено
повинність на зрошувальних спорудах. Крім того, Уруінімгіна відновив судову
організацію в сільських общинах і гарантував права громадян м. Лагаш, захистивши їх
від лихварської кабали.
Однак, поки Уруінімгіна був зайнятий своїми реформами, розпочалася війна між
Лагашем і Уммою. Правитель м. Умма Лугальзагессі заручився підтримкою м. Урук,
захопив м. Лагаш і скасував уведені там реформи. Потім Лугальзагессі узурпував владу
в м. Урук і м. Еріду та розповсюдив своє панування майже на весь Шумер. Столицею
цієї держави стало м. Урук.
Засновником Аккадського царства став Саргон Аккадський (Шаррумкен,
«Істинний цар» (2316 – 2261 рр. до н.е.). Талановитий полководець і державний діяч.
Все, що про нього відомо, укладається в класичну формулу східного деспота: створив
собі царство, став справжнім царем, володіючи необмеженою владою, заснував
династію, затвердив авторитет своєї держави в очах інших народів силою. Був дитиною
підкинутий, вихований у родині водоноса, Саргон став особистим слугою лугаля м. Кіш,
а потім підніс нікому не відоме м. Аккад, створивши там власне царство.
Спочатку він захопив Верхню Месопотамію, а потім запропонував Лугальзагессі
союз, скріплений династичним шлюбом. Отримавши відмову, Саргон стрімко розгромив
армію Лугальзагессі, а його самого стратив і, за переказами, після 34 битв завоював весь
Шумер.
Саргоном Аккадським вперше у світовій історії було створено постійне
професійне військо. Армія об'єднаного Двуріччя налічувала 5400 осіб. Воїни-
професіонали були розселені навколо м. Аккад і повністю залежали від царя,
підкоряючись тільки йому. Особливо велике значення надавалося лучникам – більш
динамічному і оперативному воїнству, ніж списникам та щитоносцям. Спираючись на
таку армію, Саргон і його наступники добилися багато і в зовнішній політиці,
підкоривши Сирію та Кілікію. Потім він досяг кордонів Малої Азії, Кіпру, Сирії, Еламу і
навіть ще більш віддалених країн Південного Ірану, де вів боротьбу з царством
Варахше.
Підсумком 55-річного правління Саргона Аккадського було об’єднання під
владою одного правителя всієї Месопотамії і створення величезної у Передній Азії
Месопотамської держави з центром в Аккаді:
1) утворення єдиної централізованої держави. Храмові господарства стали
частиною державного господарства. Номи були позбавлені традиційних автономій і
перетворилися у звичайні провінції. Старий апарат влади зберігся, але їх правителі
(титуловані тільки «енсі» – єдиним лугалем тепер був Саргон) перетворилися фактично
у чиновників, цілком відповідальних перед царем;
2) створення великої іригаційної системи в масштабах всієї Південної
Месопотамії;
3) будівництво доріг і гаваней;
4) введення загальнодержавної системи мір і ваг;
5) розвиток товарно-грошових відносин, морської, річної і сухопутної торгівлі (з
островами і узбережжями Перської затоки, кочівниками західних степів та горцями
Еламу);

83
 6) формується соціальна опора царської влади – служила знать, чиновництво,
частково жрецтво;
7) створюється постійне військо, надаючи воїнам за службу земельні ділянки із
царського фонду;
8) у ході воєн за рахунок полонених зростає кількість рабів у царському,
храмовому і приватному господарствах.
Об'єднання Двуріччя в єдину державу – важливий крок у розвитку Шумерської
цивілізації: розвивалося господарське життя, торгівля, припинилися чвари. Однак прості
люди, і шумери, і аккадці, на ділі нічого не виграли від цих змін. В країні панувало
невдоволення, спалахували повстання. Вже в останні роки правління Саргона
розпочалися повстання знаті, підтримані народом (за переказами, Саргон був змушений
ховатися від бунтівників у стічній канаві). Наступники Саргона Аккадського
придушували повстання і в самому Шумері, вирізуючи цілі міста і тисячами страчуючи
людей, проте добитися стабільності їм не вдалося.
Онук Саргона Нарамсуен (2236 – 2200 рр. до н.е.) спочатку зіткнувся з масовими
повстаннями, що охопили всю імперію. Придушивши їх, він здійснив нові завоювання, а
потім відмовився від усіх старих, традиційних титулів (і тим самим від підтвердження та
затвердження їх жерцями) і назвав себе «царем чотирьох сторін світу» (тобто всього
світу). Це не могло не викликати конфронтацію із храмами, особливо з храмом Енліля в
Ніппурі. Нарамсуен домігся небаченої влади над країною; зокрема, на посади енсі
Нарамсуен призначав рядових чиновників або своїх родичів. Здійснив успішні воєнні
походи проти царства Ебла, Субарту, Елама, племен луллубеїв. Однак останні роки
правління Нарамсуена захмарені конфліктами з частиною жрецтва, невдоволених
введенням царського культу, а також голодом, що охопив країну, розоренням
іригаційної системи, яке, мабуть, було наслідком вторгнення в Месопотамію гірських
племен кутіїв). Країна була розорена: до гніту місцевих еліт додався гніт іноземців-
кутіїв, яким місцеві правителі Шумеру відправляли данину. Тільки правителі м. Лагаш,
які зробили ставку на кутіїв, користувалися їхньою підтримкою та здійснювали від
їхнього імені верховне управління іншими номами.
З лагашських царів кутійського часу найкраще нам відомий за своїми написам і
статуям Гудеа (2137 – 2117 рр. до н.е.). При ньому було створене єдине храмове
господарство бога Нін-Гірсу і побудований грандіозний храм цього бога, заради чого
навіть було засновано спеціальний податок та введена будівельна повинність. Гудеа
торгував з областями басейну Інду і воював з Еламом. У 2109 р. до н.е. вождь кутіїв
Тірікан був розбитий Утухенгалем, який стояв на чолі м. Урук. Після його смерті влада
перейшла до царя Ура – Ур-Намму. Він став засновником знаменитої ІІІ Урської
династії, яка правила об’єднаним Шумеро-Аккадським царством (Царство Шумера і
Аккаду, кінець ХХІІ –ХХІ ст. до н.е.). Ур-Намму не став переїжджати в Урук, а просто
перевів столицю держави у «свій» Ур.
ІІІ династія Ура правила в царстві Шумеру і Аккаду бл. 115 років. Ур-Намму
(2109 – 2094 рр. до н.е.) і його син Шульгі (2093 – 2046 рр. до н.е.) посилили свою
деспотичну владу:
- майже вся земля перейшла до держави і утворилися величезні централізовані
господарства;
- жрецтво було підкорене правителю;
- велика частина населення була звернена у підневільних рабського типу
(«гурушів» (досл. «молодики») і «нгема» (досл. «рабинь»), які були прикріплені до цих
господарств і працювали там за пайки бригадами;
84
 - у державному господарстві трудилися і власне раби-військовополонені та
наймані працівники.
Значна частина всієї цієї робочої сили жила в нелюдських навіть того часу умовах
– в особливих таборах. Трудилися без вихідних, отримуючи в день 1,5 л ячменю на
чоловіка і 0,75 л на жінку. Видавалося трохи рослинного масла і вовни. Працювали весь
світловий день. Смертність в таких таборах досягала іноді 25% на місяць.
Кваліфіковані ремісники, службовці, воїни отримували великі пайки, а
представники чиновництва – наділи.
Правителі Ура обожнювали себе і спиралися на величезний бюрократичний
апарат, необхідний для управління величезним державним господарством. Енсі тепер
вільно перекидалися з нома в ном. Про масштаби бюрократизації говорить той факт, що
менш ніж за століття існування цієї держави чиновники III династії Ура забезпечили нас
не меншою кількістю документації, ніж вся інша історія Месопотамії. Така
централізація господарства була приречена на крайню неефективність: в столиці іноді
виникав дефіцит зерна, в той час як в дрібному містечку скупчувалися його величезні
запаси.
Шульгі створив нову ідеологію, закріплену в знаменитому «Шумерському
царському списку», зведеному при ньому воєдино. Цар свідомо фальсифікував всю
історію Шумеру, представивши його як незмінно єдину державу під управлінням низки
послідовних династій, що вінчалися його власною. Централізувати і одержавити правові
відносини були покликані судебники Ур-Намму і Шульгі, а також введення останнім
царського суду з величезними повноваженнями.
Роки правління 5 царя ІІІ династії Ура – Іббі-Суена (2027 – 2003 рр. до н.е.) були
часом занепаду Шумеро-Аккадського царства. Його внутрішню силу підточували
невдоволення населення, втеча рабів, невиконання населенням повинностей, голод,
підвищення цін, розпад системи гігантського царського господарства. Зовнішнім
поштовхом, який призвів до розпаду держави, став натиск із заходу амореїв. Цій події
присвячена «Пісня плачу», створена в перші століття II тис. до н.е. шумерською мовою.
Скориставшись ситуацією, зі сходу вторглися племена еламітів. Було розграбоване м.
Ур, яке потім довгий час лежало в руїнах. Таким чином, у 2003 р. до н.е. влада ІІІ
династії Ура була повалена. У Месопотамії знову настав період політичної
роздробленості, який тривав понад два століття. У такій обстановці висунулося і
поступово підвищилося м. Вавилон.
5. Месопотамія у ХІХ – VI ст. до н.е. Переважання Вавилону. Вигідно
розташоване в самому серці Месопотамії, де зближуються русла Тигру і Євфрату та
схрещуються найважливіші річкові й караванні торгові шляхи, Вавилон (Баб-ілі), ім'я
якого означає «ворота Бога», придбав велике політичне та культурне значення. Його
місцезнаходження в центральній частині долини, там, де Тигр наближається з
Євфратом, було стратегічно зручним і для нападу, і для оборони. Вже це природно
висувало місто на роль політичного центру країни. Тут брала початок іригаційна
система – основа життя всієї Південної Месопотамії, сходились важливі сухопутні і
річкові шляхи Передньої Азії.
Вавилону знадобилося трохи більше століття, щоб об'єднати всю Месопотамію і
створити велику державу, яка отримала назву Вавилонія. Вавилон міг уразити своїми
розмірами. Його кріпосна стіна з мідними воротами простягалася на багато кілометрів.
Увійти в місто можна було тільки через облицьовані синьою глазур'ю північні ворота,
названі на честь богині любові Іштар. У місті було 2 бульвари, 24 великих проспекти, 53
храми. Найбільший храм, присвячений богу Мардуку, семиярусна 90-метрова
85
ступінчаста вежа зиккурат Етеменанки, відома як Вавилонська вежа. У Вавилоні
знаходилося одне з чудес світу – знамениті висячі сади Семіраміди, створені у VI ст. до
н.е. при Навуходоносорі ІІ для його дружини-мідянки, яка сумувала за своєю гірською
батьківщиною, що представляли собою безліч терас, засаджених квітами, деревами,
кущами.
Час від кінця правління III династії Ура до 1595 р. до н.е., коли у Вавилоні
встановилося панування касситських царів, називають Старовавилонським періодом.
Після падіння III династії Ура в країні виникло багато місцевих династій аморейського
походження. Близько 1894 р. до н.е. амореї створили самостійну державу зі столицею у
Вавилоні. Починаючи з цього часу роль Вавилона, наймолодшого з міст Месопотамії,
протягом багатьох сторіч неухильно зростала. Крім вавилонської в цей час існували й
інші держави. В Аккаді амореї утворили царство зі столицею в Іссині, яке було
розташоване в середній частині Вавилонії, а на півдні країни було утворено державу зі
столицею в м. Ларса, на північному сході Месопотамії, в долині р. Діяли, – з центром у
Ешнунні.
Розквіт Вавилону приходиться на час правління шостого царя І Вавилонської
династії – Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.), який почав активно розширювати межі
своєї держави:
- у 1785 р. до н.е. Хаммурапі завоював м. Урук і м. Ісін;
- у 1763 р. до н.е. Хаммурапі захопив м. Ешнунна;
- у 1762 р. до н.е. завдав поразки могутньому цареві і своєму колишньому
союзнику Рімсіну і захопив його столицю м. Ларса;
- у 1760 р. до н.е. підкорив могутнє царство Марі;
- потім Хаммурапі підкорив область вздовж середньої течії Тигра, включаючи м.
Ашшур.
Бурхлива внутрішньодержавна діяльність Хаммурапі була спрямована на
зміцнення деспотичної влади у всіх її проявах. Цар брав особисту участь у всіх справах,
вникаючи в усі питання управління державою. Хаммурапі створив першу в історії
законодавчу систему. «Закони Хаммурапі» – один з перших, найбільш деталізованих
зведень законів, один з найбільш чудових пам'ятників правової думки, одне з головних її
досягнень. «Закони Хаммурапі» були знайдені французькими археологами на початку
XX ст. в Сузах. Текст «Законів» висічений на двометровій базальтової стеллі. У її
верхній частині вирізані дві рельєфні фігури, що зображують царя Хаммурапі, який
стоїть перед богом Сонця Шамашем. Шамаш, покровитель правосуддя, вручає царю
суддівський жезл і перстень. Вся інша поверхня стели із двох сторін покрита
клинописним текстом.
«Закони Хаммурапі» містять 282 статті, 247 з яких повністю збереглися:
відправлення правосуддя (статті 1-5); охорона власності царя та інших осіб (статті 6-25);
охорона майна, отриманого від царя за службу (статті 26-41); операції з нерухомістю та
делікти відносно нерухомості (статті 42-60); торгівля та інші комерційні операції,
включаючи делікти у цій галузі (статті 61-126); шлюбно-сімейні відносини (статті 127-
195); умисні і неумисні ушкодження (статті 196-214); операції з рухомим майном,
включаючи найм майна, особистий найм, делікти у цій галузі (статті 215-282).
За «Законами Хаммурапі» ми можемо чітко виділити соціальні групи
давньовавилонського суспільства та проаналізувати їхнє правове становище: 1) авілум
(«людина», «син людини») – власник общинної землі, займав вищі державні пости і
володів службовими наділами. Авілум та члени його родини користувалися перевагами
у правовому захисті; 2) мушкенуми («падаючі ниць», «б'ють чолом» і т.п.) –
86
припускають, що це нащадки «чужаків», які не мали коренів в общині, займали
становище нижчих служивих людей царя. За іншими точками зору, мушкенуми займали
вище становище в суспільстві – наступні після авілумів, тому відносилися до знаті
підкорених земель і народів; 3) тамкари – залежно-зобов'язані торговці, кредитори,
лихварі. Вони відраховували в царську скарбницю частину доходів, виконували
обов'язки з викупу полонених воїнів (з подальшим відшкодуванням витрат цим воїном,
общиною, храмом) і т.п. Користувалися широкою свободою фінансово-торговельної
діяльності. Припускають, що тамкари були чиновниками фінансових і податкових
відомств; 4) шакканакуми – царські чиновники на місцях, які здійснювали контроль за
діяльністю місцевої адміністрації, зборами податків; 5) шаммалуми – дрібні торговці;
ремісники – залежно-зобов'язані, що мали право на об'єднання і користувалися навіть
деяким захистом держави; 6) рабіануми – глави общинної ради, старости; 7) жерці,
провісники, лікарі, писарі і т.п. – користувалися найбільшою свободою і незалежністю.
Могли об'єднуватися в організації. Жрецтво Вавилона (на відміну від Єгипту) не
створило своєї касти або стану. У храмових радах вони були представлені поряд із
чиновниками. Жрецькі посади могли продаватися; 7) вардум – раби.
35 років царювання Хаммурапі пішли на створення великої Вавилонської
держави, яка розкинулася на всю територію Месопотамії. За ці роки Вавилон із
маленького міста перетворився не тільки у столицю нової величезної держави, але і у
великий економічний, політичний і культурний центр Передньої Азії. Не дивлячись на
попередні успіхи, Вавилонська держава, створена із багатьох підкорених областей і
колись самостійних держав, виявилася не стійкою.
За часів правління наступників Хаммурапі Вавилон почав втрачати лідируюче
становище в Месопотамії. Однак, держава, яку заснував Хаммурапі, проіснувала ще 200
років. Ослабленню Вавилона сприяли як внутрішні, так і зовнішні причини. Окремі
території Месопотамії, які Хаммурапі об'єднав в єдину державу, сильно різнилися в
економічному і культурному відношенні. Об'єднані під владою вавилонських царів,
вони так і не змогли інтегруватися в єдину економічну систему. Вигоду від цього
об'єднання отримав тільки сам Вавилон, який намагався викачати в центр все, що тільки
було можливо із завойованих територій. Особливо це стосувалося півдня Месопотамії з
її стародавніми шумерськими містами, які далеко переважали і в економічному, і в
культурному відношенні власне Вавилонію. Фактично південь так і не став
повноправною частиною Вавилонської держави, перетворившись на джерело
колосальних доходів для центру.
Після смерті Хаммурапі вавилонським царем став його син Самсуілун (1749 –
1712 рр. до н.е.). Йому довелося відбивати натиск касситських племен, які жили в
гірських областях на схід від Вавилонії. На північному заході Месопотамії утворюється
нова держава – Мітанні, яка відрізає Вавилон від основних торгових шляхів, що вели в
Малу Азію і на Східносередземноморське узбережжя. Бл. 1742 р. до н.е. кассити на чолі
зі своїм царем Гандашем здійснили похід на Вавилонію, але змогли утвердитися тільки
в передгір'ях на північний схід від неї. Вождь Гандаш присвоїв собі пишну титулатуру
«царя чотирьох сторін світу, царя Шумера і Аккада, царя Вавилона».
Наприкінці XVII ст. до н.е. Вавилон, який переживав внутрішню кризу, вже не
відігравав значної ролі в політичній історії Передньої Азії та не міг чинити опір
чужоземним навалам. У 1595 р. до н.е. прийшов кінець пануванню Вавилонської
династії. Вавилон був захоплений спочатку хеттським царем Мурсілі I. Коли хетти
повернулися із багатою здобиччю до своєї країни, країна була знову підкорена
касситами, панування яких тривало 362 роки. Весь окреслений період прийнято
87
називати Касситським або Середньовавилонським. Однак незабаром касситські царі
були асимільовані місцевим населенням.
Середньовавилонське царство (Касситська Вавилонія). Хронологічні межі:
ХVI – ХII ст. до н.е. (1595 – бл. 1155 рр. до н.е.):
- панування касситів ознаменоване політичним, економічним та культурним
занепадом Вавилона;
- централізація при касситах дещо ослабла, оскільки самостійністю користувалися
глави касситських родів, які управляли окремими областями Вавилонії;
- незалежне становище займали великі міста (Вавилон, Ніппур, Сіппар), які були
не тільки звільнені від усіх податків і повинностей, але навіть мали свої власні військові
контингенти;
- забезпечена імунітетними грамотами касситська знать, з часом злилася з
місцевою, вавилонською, і найбільші вавилонські храми, з яких особливе місце
належало Ніппурському храму Енліля, також володіли вагомим політичним впливом;
- зовнішня політика касситських царів відрізнялася достатнім розмахом: вони
здійснювали далекі походи в Центральний та Південний Іран і намагалися закріпитися
там. З кінця XV ст. до н.е. між Єгиптом та Вавилоном встановилися стабільні мирні
відносини, постійно курсували посли, ходили торгові каравани. Для зміцнення відносин
касситські царі видавали своїх дочок заміж за єгипетських фараонів. Однак, невдовзі
стосунки були розірвані: Вавилон був незадоволений фактом прийому Єгиптом
ассирійського посольства, оскільки вважав Ассирію залежною від себе країною. В
результаті Вавилон починає орієнтуватися на ворожі йому Мітанні і Хеттське царство.
Вавилон підтримує домагання Мітанні на землі Східносередземноморського узбережжя,
хеттський цар одружується на дочці царя Вавилону. Однак порівняно слабкий
Касситський Вавилон не користується впливом у могутніх держав. Посилюється
Ассирія, яка у ХІІІ ст. до н.е. завдає Вавилону ряд значних ударів. Хетти, у цей час
зайняті боротьбою з Єгиптом, майже на допомагають. Несподіваний і смертельний удар
Касситському Вавилону завдали еламіти. У другій чверті XII ст. до н.е. вони здійснили
декілька спустошливих набігів на Месопотамію і повністю окупували Вавилонію. Бл.
1155 р. до н.е. ними був повалений останній цар з дому Гандаша, і касситська династія
припинила своє існування. Месопотамські кассити до цього часу абсолютно
асимілювалися з вавилонянами.
Політичний занепад Вавилона (XII – VII ст. до н.е.). Наприкінці ХІІІ ст. до н.е.
розпочинається економічний і політичний занепад Вавилонії, яким скористалися
Ассирія і Елам. У середині ХІІ ст. до н.е. уся Вавилонія була захоплена еламітами.
Однак, поступово країна починає набирати сил при Навуходоносорі І (1126 – 1105 рр.
до н.е.), наступає її короткочасний підйом. Він отримав перемогу над еламітами у битві
біля фортеці Дер, після чого Елам протягом трьох століть (до 821 р. до н.е.) зовсім не
згадується в джерелах. Столиця держави була перенесена з м. Іссін у Вавилон.
У середині XI ст. до н.е. напівкочові племена арамеїв, які жили на захід від
Євфрату, стали вторгатися в Месопотамію, грабувати і розоряти її міста та селища.
Вавилон знову опинився ослабленим на багато десятиліть і в союзі з Ассирією
змушений був боротися проти арамеїв.
Починаючи з IX ст. до н.е. протягом багатьох століть в історії Вавилонії велику
роль відігравали племена халдеїв, які розмовляли на одному з діалектів арамейської
мови. У IX ст. до н.е. вони міцно зайняли південну частину Вавилонії і розпочали
просування на північ, сприймаючи вавилонську культуру і релігію.

88
 У 729 р. до н.е. ассирійський цар Тіглатпаласар ІІІ захопив Вавилон, однак не
перетворив його на звичайну провінцію, а зберіг за ним статус окремого царства в
рамках великої Ассирійської держави. Таким чином, Вавилонія втратила свою
незалежність практично на ціле століття.
Нововавилонське царство (VII – VI ст. до н.е.). Прагнення до незалежності не
слабшало у Вавилонії, однієї з найбільш високорозвинених областей Передньої Азії. На
початку 626 р. до н.е. спалахнуло повстання проти ассирійського панування, на чолі
якого встав халдейський вождь Набопаласар. Затвердивши свою владу на півночі
країни і відновивши традиційний союз з Еламом, він провів кілька вдалих військових
операцій проти ассирійців. У жовтні 626 р. до н.е. Вавилон перейшов на сторону
Набопаласара, і 25 листопада 626 р. до н.е. останній урочисто запанував в цьому місті і
заснував Халдейську (Нововавилонську) династію.
Його синові Навуходоносору II (605 – 562 рр. до н.е.) належало справитися з
важливим завданням зміцнення кордонів Нововавилонського царства. Для боротьби
проти головного ворога – Ассирії, чиї війська двічі руйнували столицю держави
Вавилон, він уклав воєнний союз із мідійським царем Кіаксаром. Отримавши перемогу,
вони розділили територію Ассирії між собою. Їхній воєнний союз було підтверджено
одруженням Навуходоносора ІІ на дочці мідійського царя Амітіс. Після поразки єгиптян
у 605 р до н.е. в битві біля м. Каркемиш, більша частина Сирії і Палестини майже без
опору підкорилися Вавилонії.
Іудея, підбурювана Єгиптом, зробила також спробу вийти з-під опіки Вавилона. Її
цар відмовився від сплати данини і в 597 р. до н.е. Навуходоносор II перший раз осадив
столицю Іудеї, Єрусалим. Після 3-місячної облоги місто було взяте. Більше 3 тис. іудеїв
було забрано в полон. Друга облога, яка тривала півтора роки, завершилася у 586 р. до
н.е. взяттям, руйнуванням і пограбуванням непокірного міста. Іудейське царство було
ліквідоване і приєднане до Нововавилонського царства в якості рядової провінції.
Крім Сирії та Палестини Вавилону вдалося утримати і Фінікію, зберігши там
місцеве самоврядування і надавши м. Тіру повну свободу дій за межами вавилонських
володінь.
Царювання Навуходоносора ІІ було часом економічного розквіту і культурного
відродження Вавилонії. Вавилон перетворився на неприступну військову фортецю. Саме
в цей час був споруджений найвеличніший зиккурат Етеменанки на честь верховного
бога Мардука, головний храм Вавилона, названий у Біблії Вавилонською вежею. У
царському палаці Навуходоносора II були розбиті знамениті висячі сади, відомі під
назвою Сади Семіраміди. Вражала уяву сучасників і вимощена вулиця Вавилона, так
звана дорога процесій на честь бога Мардука.
В економіці Нововавилонського царства відбуваються значні зрушення:
1) великого розвитку набувають ремесло і торгівля, чому сприяє усунення
ассирійських конкурентів;
2) значного розвитку досягло сільське господарство: збудовано грандіозний канал
Паллукат, розширюється площа оброблюваних земель;
3) величезні господарства царів і знаті розпалися в результаті ассирійського
погрому, тому на деякий час відроджується середнє і дрібне землеволодіння;
4) зміцніли храмові господарства;
5) і в сільському господарстві, і в ремеслі широко застосовувалася рабська праця,
чисельність рабів у Нововавилонський період сильно зростає;
6) змінюється правове становище рабів (на зразок римського пекулія).

89
 Слабкі наступники Навуходоносора II не змогли гідним чином продовжити його
діяльність. Палацові смути, що організовувались і жрецтвом, яке активно втручалося в
політику, вели до частої зміни царів. За 6 років змінилося 3 царя, з яких 2 були вбиті під
час палацових переворотів. У 556 р. до н.е. царем став Набонід (556 – 539 рр. до н.е.).
Перед загрозою перської навали, що насувалася з боку Ірану, Набонід, об'єднуючи всі
арамейські племена, прагнув створити міцну державу. Правління цього останнього царя
Халдейської династії було наповнене заворушеннями і повстаннями. Коли розпочалася
війна з перською державою, невдоволення Набонідом охопило всі верстви
вавилонського суспільства: столичне жрецтво, торгово-лихварську верхівку, купців,
військо. Доля Вавилонської держави, однак, була байдужа простій людині, обтяженій
непосильними повинностями і поборами. Більш того, у різних місцях Вавилонії персів
чекали як визволителів, особливо ті, кого насильно повели зі своїх країн ассирійські і
вавилонські правителі.
У 539 р. до н.е. перси вторглися в Месопотамію і почали наступ по долині річки
Діяли. Після битви під Опісом був зайнятий Сіппар, після чого перси підступили до
Вавилону. Набоніду не допомогли ні його побожність, ні його вченість, ні статуї богів,
які він звіз з усієї країни у Вавилон. 12 жовтня 539 р. до н.е. військо персів без бою
вступило у Вавилон. Цар персів Кір ІІ приєднав Вавилонію до могутньої Перської
держави, і вона назавжди втратила свою незалежність.
6. Месопотамія у ХХ – VII ст. до н.е. Ассирія. Ще у першій половині III тис. до
н.е. в Північній Месопотамії, на правому березі Тигра, було засноване місто Ашшур. За
назвою цього міста стала називатися і вся розташована на середній течії Тигра країна (з
грец. – Ассирія). На відміну від Вавилонії Ассирія була бідною країною. Своїм
піднесенням Ашшур був зобов'язаний вигідному географічному становищу: тут
пролягали важливі караванні шляхи, по яких з Північної Сирії, Малої Азії та Вірменії
доставлялися у Вавилонію метали (срібло, мідь, свинець) і будівельний ліс, а також
золото з Єгипту, а в обмін вивозилися вавилонські продукти сільського господарства та
ремесел. Поступово Ашшур перетворився у великий торгово-перевалочний центр.
Верховним органом влади в Ашшурі була рада старійшин, і по імені одного з
членів цієї ради «лімму», які щорічно змінювалися, велися датування подій і відлік
часу. Існувала також спадкоємна посада правителя (ішшаккум), який мав право
скликати раду, але без санкції останнього він не міг приймати важливі рішення. Вже до
середини III тис. до н.е. в Ашшурі утвердилися вихідці з Шумера і Аккада, утворивши
там торгову факторію.
У XXIV – XXII ст. до н.е. Ашшур стане великим адміністративним центром
створеної Саргоном Давнім Аккадської держави. У період III династії Ура намісниками
Ашшура були ставленики шумерських царів. У ІІ тис. до н.е. ассирійці знаходились у
залежності від своїх північних та південних сусідів (хурритської держави Міттані та
Касситського Вавилону). Але несподівано у XV ст. до н.е. ассирійцям вдалося укласти
дуже вигідний союз з Єгиптом. Це вдалося зробити після багатих дарів фараону
Тутмосу ІІІ. Тому з кінця XV ст. до н.е. ассирійські правителі вважають себе
незалежними.
Староассирійське царство (ХХ – XVI ст. до н.е.). Торгові каравани в Північну
Сирію, Малу Азію, у фінікійські міста, а звідти до Єгипту, в Закавказзя і Середню Азію
йшли через Ашшур або так близько від нього, що народжувалася спокуса захоплення їх
для ассирійських купців. Так Ашшур поступово створював у стародавньому світі свій
військовий образ держави-загарбника. Війни і грабежі згодом перетворилися для
ассирійців у самоціль. Початок цьому було покладено наприкінці XIX – на початку
90
XVIII ст. до н.е. Шамші-Ададом (бл. 1813 – 1781 рр. до н.е.), який створив велику
державу, перегородивши всі шляхи по Тигру, Євфрату, передгір'я Загроса, тим самим
порушивши структуру торгівлі по всьому Близькому Сходу. Ця держава, по суті своїй
зовсім не ассирійська, фактично заблокувала всі найважливіші магістралі, якими купці
Ашшура везли свої товари.
Шамші-Адад прагнув створити велику державу, що за образом і подобою
нагадувала б державу Саргона Аккадського. Він вперше оголосив себе «царем множин»,
прагнучи до встановлення своєї одноосібної влади. Вся Північна Месопотамія,
включаючи Ашшур, була розділена на 14 військових округів – «хальсум», очолюваних
царськими адміністраторами. Общинна адміністрація зберігалася, але за умови
лояльності Шамші-Ададу. Фактично общинне самоврядування було паралізоване.
Проблема робочої сили в царському господарстві вирішувалася за рахунок
звернення в рабство військовополонених. Захоплення рабів стало однією з головних
цілей військових експедицій. При формуванні війська перевага віддавалася ханейцям,
одноплемінникам царя. Військо для походів складалося з постійного царського полку і
ополченців з общинників.
Шамші-Адад займався також будівельною діяльністю, про що свідчать написи в
ашшурських храмах богів Ашшура і Адада. Як правитель він дбав про храми, але все ж
головним для нього залишалося збереження завойованих територій.
При наступниках Шамші-Адада I Ассирії не вдалося закріпити досягнуті
зовнішньополітичні успіхи. Головна небезпека прийшла з півдня, де при Хаммурапі
зміцніла Вавилонська держава. У союзі з Марі Хаммурапі розпочинає війни з Ассирією,
а потім, розгромивши колишнього союзника, пожинає плоди перемоги. Ассирія
потрапляє під політичний вплив Вавилону. Після падіння I Вавилонської династії
наприкінці XVI ст. до н.е. Ассирія стає здобиччю Мітанні. Торгівля її зовсім занепадає,
бо Хеттське царство витіснило ассирійських купців з Малої Азії, Єгипет – з Сирії, а
Мітанні взагалі закрила для них шляхи на захід.
Середньоассирійська держава (XV – XI ст. до н.е.). З кінця XV ст. до н.е. влада
правителя Ашшура посилилася і стала практично спадковою. За титулом ішшаккум
ховалися функції жерця, адміністратора, військового вождя, а також землевпорядника і
глави общинної ради. Общинну раду поступово заповнювали люди, близькі до
правителя.
У XV – XI ст. до н.е. Ашшур складався з розкиданих дрібних селищ-общин,
очолюваних радою старійшин і старостою. Протягом чотирьох століть ашшурські
правителі послідовно проводили політику створення великої держави. Забезпечення
безпеки торгівлі, що приносила величезні доходи, не єдина мета їх численних
експедицій. У них зростаючі амбіції самодержців-правителів перетворилися на
прагнення до розширення своїх володінь: Ашшур-убалліт I (1365 – 1330 рр. до н.е.),
Адад-нерарі I (1307 – 1275 рр. до н.е.), тридцять років правління Салманасара I (1274 –
1245 рр. до н.е.) одна з чорних сторінок історії стародавніх цивілізацій. З цього часу
страх і жорстокість стали ключовими словами Ассирійської держави.
У другій половині XIII ст. до н.е. за царя Тукульті-Нінтурте I (1244 – 1208 рр. до
н.е.) Ассирія стала наймогутнішою державою Близького Сходу. Під час численних воєн
влада царя Ассирії значно зросла, проте країна була виснажена, ослаблена внутрішніми
заворушеннями.
При Тіглатпаласарі I (1115 – 1077 рр. до н.е.) вона тягнулася від Вавилона до
Єгипту. Походи відбувалися регулярно, не стільки з метою розширення територій,
скільки заради простого бажання збагатитися за рахунок грабунку. Під час одного з них
91
у Вавилоні був розграбований храм бога Мардука, статую якого на 7 років вивезли до
Ассирії.
Ослаблений тривалими війнами, Ашшур у XII ст. до н.е. не зміг впоратися з
кочівниками арамеями. Малими групами вони неухильно просочувалися у Північну
Месопотамію зі своїми шатрами та сім'ями, вівцями і верблюдами. Арамеї проникали
все далі в глиб країни, займали її степи і пасовища, порушували комунікації між
містами, оточивши їх у лічені дні. Лише після того, як Ассирія впоралася з арамейською
навалою, розпочався новий виток розвитку її цивілізації.
Особливості економічного розвитку Середньоассирійського царства:
- скорочення обсягу торгівлі, викликане занепадом політичної могутності Ассирії
у XVII – XV ст. до н.е., привело до зростання ролі землеробства, яке стало розвиватися
швидкими темпами і досягло великих успіхів завдяки розвитку іригаційної мережі,
розширенню території за рахунок нових земель, захоплених під час воєн;
- розквітає торгівля: внутрішня – по Тигру, зовнішня – із Східним
Середземномор'ям. Ассирійські купці засновують свої торгові квартали в Марі, Угариті,
Єгипті;
- розширяється металургійна база Ассирії за рахунок встановлення контролю над
деякими областями Закавказзя;
- розвивається будівництво: відбудовується м. Кальху, будується нова столиця
«Фортеця Тукульті-Нінтурта»;
- доходи держави зростають за рахунок надходження дарів, данини,
жертвоприношень і податків з населення підвладних їй територій.
Верхівка ассирійського суспільства представлена великими землевласниками,
купцями, жрецтвом, служилою знаттю, які мали великі приватні спадкові земельні
володіння, ділянки за службу, отримували дари і винагороди від царя, звільнення від
повинностей, володіли рабами. Саме права «великих» суворо охороняли
«Середньоассирійські закони». Основна маса населення – дрібні виробники –
складалися переважно із вільних хліборобів-общинників. Сільська община мала право
власності на землю, тримала у своїх руках систему зрошення і мала самоврядування: на
чолі неї стояли староста і рада «великих» поселення. Всі громадяни виконували
повинності: роботу на «будинок царя», платили податі в скарбницю, несли військову
службу. Всередині сільської общини земля ділилася «за жеребом», піддавалася
переділам між великосімейними будинками. Всередині «великої родини» були «малі
сім'ї», які отримували свою частку.
Розвиток приватної власності, лихварства, земельної концентрації вели до
руйнування общинників, які потрапляли в боргову залежність, втрачали землю і
особисту свободу. Для Середньоассирійського періоду характерною є поява різних форм
залежності, що виникали внаслідок так званих актів «оживлення» (забезпечення їжею в
голодний рік), «усиновлення», позик під високий відсоток із заставою особи боржника
або членів його сім'ї, самопродаж. Всі вони в кінцевому рахунку вели до розвитку
рабства, були одним з його джерел всередині ассирійського суспільства. Рабами були і
військовополонені.
Важливим джерелом із соціально-політичного життя ашшурської общини є
«Середньоассирійські закони». Їх було знайдено археологами у 1903 р. і 1914 р.
Збереглося 14 табличок і фрагментів, які прийнято позначати прописними латинськими
літерами від «А» до «О». Табличка «А» (59 параграфів) присвячена різним аспектам
правового становища вільної жінки – «дочки людини», «дружини людини», вдови і т.п.,
а також блудниці і рабині. Сюди входять різні правопорушення, вчинені жінкою або
92
проти неї, шлюб, майнові відносини подружжя, права на дітей тощо. Земля слугувала
об'єктом купівлі-продажу, під контролем держави. Община могла замінити продавану
ділянку іншою. В ассирійському судочинстві широко застосовувалися ордалії
(випробування водою) і клятва. Відмова від ордалій або клятви була рівносильною
визнанню провини.
Боргова кабала на досить жорстких умовах: після закінчення певного терміну
заручники вважаються купленими за повну ціну. З ними можна було поводитися як з
рабами, піддавати тілесним покаранням і навіть продавати в іншу країну.
Сімейне право регулює і відносини у «великій родині». Влада глави сім'ї
надзвичайно широка. Глава великої родини міг віддавати своїх дітей, дружину в заставу,
піддавати дружину тілесним покаранням і навіть наносити їй каліцтва. Як йому
завгодно він може поводитися зі своєю незаміжньою дочкою, яка вчинила гріх.
Новоассирійське царство (Х – VII ст. до н.е.). До кінця X ст. до н.е. ассирійці
відновили своє панування у Північній Месопотамії і відновили серію походів. Цьому
сприяли наступні фактори:
1) призупинилося подальше просування арамейських племен і припинилися їхні
набіги на Ассирію;
2) відіграв велику роль економічний фактор – виробниче освоєння нового металу
– заліза і його впровадження до військової справи. Ассирійська армія за своєю
чисельністю, організованістю та озброєнням перевершувала армії інших країн
Близького Сходу;
3) сприяла і зовнішня обстановка – не було могутніх конкурентів, спостерігалося
військове затишшя: ряд «старих» держав, як Хеттське царство, Мітанні розпадаються;
Єгипет і Вавилон переживають внутрішньо- і зовнішньополітичний занепад; держави
Східносередземноморського узбережжя знову стають об’єктам експансії.
Політичний ривок Ассирійська держава здійснила при знаючому полководці і
дипломаті, але безжальному у досягненні поставленої мети правителі,
Ашшурнацірапалі II (883 – 859 рр. до н.е.), який пройшов території Вавилонії і Сирії,
винищуючи жителів цих країн за найменший опір. З непокірних здирали шкіру, їх
саджали на кіл або зв'язували в цілі живі піраміди, а залишки уцілілого населення вели в
полон.
Але основним напрямком зовнішньої політики Ассирії був район
Східносередземноморського узбережжя. Це був район, щедро обдарований природними
багатствами, високорозвинутий економічно і вигідно розташований географічно. Через
цю територію проходили важливі міжнародні сухопутні торгові шляхи, на його
території знаходились важливі ремісничі центри: Тір, Сідон, Дамаск, Бібл, Каркемиш;
цей район був стратегічно важливим плацдармом для наступу в глибину Малої Азії, на
острови Середземного моря і Єгипет.
Син Ашшурнацірапала II Салманасар III (859 – 824 рр. до н.е.) здійснив три
великих походи на захід у Східне Середземномор'я. Зібравши 120-тисячне військо, він
розбив Дамаск, проник у Фінікію і встановив своє панування в Сирії. Успішними для
ассирійців стали також походи проти племен Вірменського нагір'я. Ними були підкорені
і значні території Вавилонії.
Нове посилення Ассирії припадає на час царювання Тіглатпаласара III (745 –
727 рр. до н.е.), який провів важливі адміністративні та військові реформи, що заклали
основи нової могутності країни:

93
 1) були розукрупнені намісництва, права намісників обмежені збиранням податей,
організацією підданих на виконання повинностей і керівництвом військовими загонами
своїх областей;
2) змінилася також політика щодо підкореного населення. До Тіглатпаласара III
метою ассирійських походів були головним чином грабежі, стягнення данини і
відведення частини корінних жителів захоплених територій в рабство. Тепер таких
людей стали в масовому порядку переселяти в етнічно чужі їм області, а на їх місце
приганяти полонених з інших підкорених ассирійцями областей;
3) була створена постійна армія, яка перебувала на повному державному
забезпеченні. Її ядром був «царський полк». Армія складалася з колісничних, кінноти,
піхоти і саперних частин. Судячи по даним, що дійшли до нас, найбільша чисельність
ассирійської армії досягала цифри у 120 тис. осіб.
Ассирія перетворилася на провідну у військовому відношенні державу на
Близькому Сході і змогла відновити свою завойовницьку політику. У 743 р. до н.е.
Тіглатпаласар ІІІ виступив у похід проти Урарту, прагнув встановити своє панування в
Сирії. В результаті двох битв Урарту довелося відступити за Євфрат. У 735 р. до н.е.
ассирійці здійснили похід через всю територію Урарту і дійшли до столиці цієї держави
м. Тушпи, який вони, однак, взяти не змогли. У 732 р. до н.е. ними був захоплений
Дамаск. У той же час Ассирія підпорядкувала своїй владі і Фінікію. У 729 р. до н.е.
Тіглатпаласар ІІІ захопив Вавилон, після чого останній позбувся своєї незалежності на
ціле століття. Однак цар Ассирії утримався від перетворення його на рядову провінцію,
а зберіг за цією країною статус окремого царства. Він урочисто запанував у Вавилонії
під ім'ям Пулу і отримав корону вавилонського правителя. Таким чином, цар Ассирії
став владикою всієї Передньої Азії, за винятком Урарту і декількох дрібних областей на
околицях.
Наступники Тіглатпаласара ІІІ Саргон II (722 – 705 рр. до н.е.), Сінаххеріб (705 –
681 рр. до н.е.), Асархаддон (681 – 669 рр. до н.е.) і Ашшурбанапал (669 – бл. 635/27
рр. до н.е.) упродовж ста років досить успішно зберігали гігантську імперію. Не раз
відбувалися військові марші проти Урарту, Вавилона, Сирії, Палестини і навіть
ненадовго вдалося підпорядкувати Єгипет.
У 689 р. до н.е. черговий правитель Ассирії Сінаххеріб після запеклої і тривалої
облоги взяв Вавилон і вчинив над ним жорстоку розправу, яка потрясла Передню Азію.
Жителів Вавилона страчували або висилали. Місто було зруйноване вщент і потім
затоплене спущеними в нього водами Євфрату. При Асархаддоні у 671 р. до н.е. був
підкорений Єгипет, і почалося відновлення Вавилона. У 669 р. до н.е., коли почалося
правління Ашшурбанапала, Ассирійська держава досягла піку свого розвитку. І хоча
країна продовжувала воювати, її правитель майже ніколи не брав особистої участі в цих
походах. Вічною своєю славою він зобов'язаний іншій діяльності – заснуванню
величезної бібліотеки, яка зберігалася в палаці в Ніневії. По всій країні будувалися і
реставрувалися палаци та храми, а відбудована Ніневія вражала своєю пишністю.
До VII ст. до н.е. Ассирійська імперія простягалася на величезній території від
Середземного моря до Перської затоки, від Єгипту до Мідії. На військовому поприщі дії
ассирійських правителів були спрямовані до досягнення однієї мети – зміцненню та
збереженню цієї держави від моря до моря.
Зі смертю Ашшурбанапала навколо Ассирії стали згущуватися хмари, розпочався
період смут та занепаду. Причини занепаду:
а) однобічний розвиток економіки;
б) соціальні конфлікти, які розхитували ассирійське суспільство;
94
 в) відсутність політичної єдності;
г) зростаюча боротьба підкорених держав і народів;
д) втрата Ассирією провідних позицій у військовій справі і ослаблення армії.
У 627 р. до н.е. відпала Вавилонія. У 625 р. до н.е. була відновлена незалежність
Мідійського царства. У 614 р. до н.е. було зруйноване ассирійське м. Ашшур. У 612 р.
до н.е. зруйноване ассирійське м. Ніневія. У 605 р. до н.е. в битві при Каркемиші
вавилонський цар Навуходоносор розгромив ассирійські війська, закривши останню
сторінку історії колись великої Ассирійської імперії, нащадки якої до теперішнього часу
проживають в Північному Іраку.
Питання для самоперевірки:
1. Назвіть основні етапи еволюції месопотамської цивілізації.
2. В якому регіоні Двуріччя склалися найдавніші поселення шумерів?
3. Назвіть основні тенденції політичного об'єднання Шумеру.
4. Які обставини сприяли посиленню Аккада і об'єднанню країни під владою його
царів?
5. Визначте основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики Саргона
Аккадського та його наступників?
6. Визначте причини підйому Вавилону у І тис. до н.е.
7. Як, на Вашу думку, вплинуло географічне положення Ассирії на її розвиток?
8. Чи можемо назвати Ассирійську державу VIII – VII ст. до н.е. «світовою»
державою?

ЛЕКЦІЯ 8
СТАРОДАВНІЙ ЄГИПЕТ

План лекції:
1. Джерела вивчення історії Стародавнього Єгипту.
2. Періодизація історії Стародавнього Єгипту
3. Природа і населення Стародавнього Єгипту.
4. Утворення держави в Стародавньому Єгипті. Єгипет за доби Раннього і
Давнього царства.
5. Єгипет за доби Середнього та Нового царства.
6. Єгипет за доби Пізнього царства. Єгипет під владою іноземців.

1. Джерела вивчення історії Стародавнього Єгипту. Історію і культуру

Стародавнього Єгипту протягом майже 4 тисяч років вивчають на основі численних і
різноманітних джерел, що збереглися до теперішнього часу у вигляді пам'яток
писемності, звичаїв, духовного життя, предметів матеріальної культури, мови.
Багату інформацію про історію та культуру Стародавнього Єгипту містять
численні письмові джерела. З тих пір як видатний французький єгиптолог Жан-Франсуа
Шампольйон у 1822 р. розшифрував секрети ієрогліфічної писемності, вчені знайшли,
перевели і прокоментували величезну кількість різних писемних пам'яток.
Цінні відомості про Єгипет містяться у творах античних авторів. Великий інтерес
представляють твори чотирьох грецьких істориків: «Історія греко-перських воєн»
Геродота (V ст. до н.е.), «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського (I ст. до н.е.),
«Географія» Страбона (I ст. до н.е. – I ст. н.е.) і трактат Плутарха «Про Осіріса і Ісіду»
(II ст. н.е.).

95
 Особливу цінність мають відомості Геродота. Геродот, який відвідав Єгипет,
познайомився з місцевою письмовою традицією, оглянув багато храмів, міста та
місцевості, дав досить докладний нарис давньоєгипетської історії, який досі є одним з
важливих джерел з історії Стародавнього Єгипту. Першорядне значення праця Геродота
має для історії Пізнього Єгипту (VII – VI ст. до н.е.), досить фрагментарно
представленої в єгипетській традиції, але самим ґрунтовним чином описаної Геродотом.
Пам'ятником історичного характеру є «Аннали Тутмоса III» (XVIII династія),
записані на стінах храму Амона-Ра в Карнаці (м. Фіви). Придворний писар не тільки
перерахував найважливіші події царювання і військові походи Тутмоса III, але й
розвинув певну концепцію історії його царювання: він розглядає Єгипет як країну, що
знаходиться під особливим заступництвом богів, як центр тодішнього світу. «Аннали
Тутмоса III» написані хорошим літературним стилем, оснащені яскравими
порівняннями, мають продуману композицію.
Одним з кращих зразків історичної думки стародавніх єгиптян є твір жерця
Манефона (Мір-не-Тхуті), написаний в IV – III ст. до н.е. Манефон – давньоєгипетський
історик і жрець з м. Себенніта в єгипетській Дельті, який жив за часів правління в
Єгипті елліністичної династії Птолемеїв. Праця Манефона містить не сухий перелік
подій, у ній дано чіткий виклад внутрішньої і зовнішньої політики окремих фараонів та
їх династій. Заслугою Манефона стало об'єднання за ознакою спорідненості або
особливостями внутрішньої політики декількох сотень фараонів у 30 династій, які ним,
у свою чергу, були розділені на три декади по 10 династій. Ця класифікація стала
основою для сучасної періодизації історії Стародавнього Єгипту і виділення її
найважливіших періодів, зокрема періодів Стародавнього, Середнього, Нового і
Пізнього царств. Кожна династія Манефона – це ряд царів, не обов'язково пов'язаних
кровною спорідненістю, але, як правило, вони мали резиденцію в одному і тому ж місті
і, головне, передавали владу один одному безупинно, без тривалих смут.
Один з найбагатших архівів був знайдений при розкопках м. Ахетатон (суч. Ель-
Амарна) – столиці фараона Ехнатона. У ньому виявлено понад 350 документів,
написаних клинописом аккадською мовою, на міжнародній дипломатичній мові
середини II тис. до н.е. Серед них листування фараонів Аменхотепа III і Ехнатона,
членів царської родини з правителями держав Сирії, Фінікії, Палестини, Малої Азії,
Вавилонії, які характеризують складну міжнародну обстановку на Близькому Сході в
середині II тис. до н.е., дипломатичні відносини, техніку ведення переговорів,
формування і розпад коаліцій різних держав.
Напис з привілеями жрецтву кількох храмів з цікавим описом тривожних подій
правління був складений при Рамзесі III (XX династія, XII ст. до н.е.). «Великий папірус
Харріс» – сувій довжиною 41 метр з текстом із 1500 рядків вважається найдовшим
папірусом. Папірус написаний ієратичним письмом, містить список храмових
пожертвувань і коротку характеристику правління фараона XX династії Рамсеса III.
Найдавніші відомості про єгипетську релігію містять так звані «Тексти пірамід»,
тобто написи богословського характеру, написані на стінах внутрішніх приміщень
пірамід фараонів V – VIII династій (XXIV – XXII ст. до н.е.). За часів Середнього
царства з'являються тексти аналогічного змісту на стінках дерев'яних саркофагів, що
належали вельможам. «Тексти пірамід» і «Тексти саркофагів» поряд з іншими
релігійними текстами послужили основою для складання одного з головних творів
давньоєгипетської релігії – т.зв. «Книги мертвих», що містить опис численних обрядів,
заклинань і молитов, клалась до гробниці, що дозволяло померлому благополучно

96
пройти суворі випробування в потойбічному світі, щоб досягти вічного блаженства на
«Полях Іалу».
Археологічні відкриття: 1-й етап – з кінця XVIII ст. до 1880-х рр. – початок
систематичних археологічних досліджень. Великий інтерес до давньоєгипетської історії
пробудився в Європі з початку XIX ст. після завойовницької експедиції в Єгипет (1798
р.) Наполеона Бонапарта. У її складі перебувала група вчених, перед якою було
поставлене завдання зібрати та описати пам'ятники єгипетської історії і культури.
Результатом роботи цієї групи було видання знаменитого «Опису Єгипту» у 48 томах; 2-
й етап – 1880-ті – 1920-ті рр. – дослідження на суворій основі і під контролем державної
Служби стародавностей Єгипту в Каїрі; 3-й етап – 1920-ті – 1950-ті рр. – вивчення
Додинастичного і Ранньодинастичного періодів єгипетської історії; 4-й етап – з 1960-х
рр. – розширення проблематики і методологічного інструментарію египтології.
Єгиптологія – галузь науки про стародавній світ, яка займається вивченням
давньоєгипетської цивілізації, тобто економіки, суспільних відносин, державності,
культури, релігії та мови стародавніх єгиптян. Початковою датою народження
єгиптології як наукової дисципліни стало відкриття ключа до дешифрування забутої
давньоєгипетської писемності у 1822 р. французьким ученим Ж.Ф. Шампольйоном
(«Розеттський камінь», поч. ІІ ст. до н.е.).
2. Періодизація історії Стародавнього Єгипту. Першу періодизацію
давньоєгипетської історії склав жрець Манефон. Він розділив історію країни від появи
першої династії фараонів до епохи О. Македонського на три великі періоди, назвавши їх
Стародавнім, Середнім і Новим царствами, причому помістив в кожен з цих періодів по
10 династій фараонів. Такий рівномірний розподіл династій за періодами, звичайно,
умовний. Умовні також і самі династії, б в одних випадках єгипетський хронограф
зараховував до однієї династії представників різних царських сімей, в інших –
представників однієї царської сім'ї поміщав у різні династії. Все ж «манефонова»
періодизація відповідає основним етапам давньої єгипетської історії, тому у XIX ст.
німецький єгиптолог Карл Ріхард Лепсіус використав її для сучасної періодизації, яка з
деякими уточненнями набула наступного вигляду:
Перший додинастичний період (початок IV тис. до н.е.). Початок розкладу
родових відносин.
Другий додинастичний, або герзейський, період (середина IV тис. до н.е.). Поява
соціальної диференціації, створення елементів іригаційної системи, поява перших номів
– державних утворень. Наприкінці періоду – створення Верхньоєгипетського і
Нижньоєгипетського царств.
Раннє царство (бл. 3000 – 2800 рр. до н.е.; XXX – XXVIII ст. до н.е.) існувало під
час правління «нульової», І – ІІ династій фараонів. Верхній і Нижній Єгипет були
вперше об'єднані у ХХХ ст. до н.е. фараоном Міна (або Менесом), засновником першої
династії. Столицею держави стало місто Мемфіс («Білі стіни»).
Давнє чи Старе царство (2800 [або 2061] – 2250 рр. до н.е.; XXVIII –XXIII ст. до
н.е.). Правління ІІІ – VІ династій. Для даного періоду найбільш відомі фараони III і IV
династій. Засновником Стародавнього царства вважається фараон Джосер, з ім'ям якого
пов'язують початок епохи будівництва пірамід.
І Перехідний період (VII – X династії, XXIII – XXI ст. до н.е.). Після 2250 р. до н.е.
настає період занепаду і боротьби за владу. Час розпаду єдиної єгипетської держави на
окремі номи.

97
 Середнє царство (2050 – 1750 рр. до н.е.; середина XXI – XVIII ст. до н.е.). Час
царювання XI – XІII династій. Після міжусобної боротьби державу було об'єднано
фараоном Ментухотепом І, столиця м. Фіви.
ІІ Перехідний період (XIV – XVII династії, кінець XVIII – середина XVI ст. до
н.е.). Після 1700 р. до н.е. настав черговий період занепаду і боротьби за владу. В
результаті, Єгипет був захоплений кочівниками – гіксосами (семітські племена).
Нове царство (1560 – 1085 рр. до н.е.; XVI – XI ст. до н.е.). Час царювання XVIII
– XX династій. Засновник нової об'єднаної держави – фараон Яхмос I. У період Нового
царства виникла єгипетська імперія в результаті завоювань Нубії, Лівії, Палестини,
Сирії та інших сусідніх регіонів. Після правління ХХ династії настав новий етап
економічного занепаду і політичної роздробленості. Єгипет піддався вторгненню
лівійців, нубійців і ассирійців.
ІІІ Перехідний період (ХХІ династія, ХІ – Х ст. до н.е.). Занепад Єгипту.
Пізнє царство. Єгипет під владою іноземних династій (ХХІІ – ХХV династії, ХІ –
VIII ст. до н.е.) Відродження Єгипту при Саїсській династії (ХХVІ династія; VII – VI ст.
до н.е.). Останнє об'єднання Єгипту пов'язане з ім'ям фараона Псамметіха І на рубежі
VII – VI ст. У VI ст. до н.е. державу було захоплено Персією (XXVII – XXX династії,
кінець VI – IV ст. до н.е.), у 332 р. до н.е. – О. Македонським, а в 30 р. до н.е. – Римом. З
цього моменту Єгипет втрачає незалежність.
3. Природа і населення Стародавнього Єгипту. У давнину Єгиптом називалася
долина Нілу – витягнута з півдня на північ смуга землі на північному сході Африки, яку
велика ріка під час своїх щорічних розливів затопляла, роблячи її родючою. Жителі
долини Нілу називали свою країну «Та-Кемет» («Чорна земля») за кольором блискучого
як чорний лак місцевого ґрунту, на відміну від навколишньої пустелі, яку іменували
«Червоною країною».
Назва «Єгипет» грецька, походить від видозміненої греками єгипетської назви
найдавнішої столиці Єгипту міста Мемфіса (по-єгипетські Хет-ка-Птах або Хікупта, що
означало «фортеця душі бога Птаха»). Стародавні греки виробили звичну для нас назву
Айгюптос – Єгипет. Єгипет в давнину це власне долина Нілу. Цивілізація Єгипту –
річкова цивілізація, яка виникла в гігантському оазисі долини Нілу, протяжністю 6500
км.
Геродот визначив Єгипет як «дар Нілу», тим самим підкресливши виняткову роль
річки в житті давніх єгиптян. Утворюється Ніл із злиття двох річок: Білого Нілу, що
витікає із центральних африканських озер, і Блакитного Нілу, що бере свій початок на
сході, в абіссінському озері Тан. Наближаючись до моря, Ніл розпадається на ряд
рукавів, які утворюють форму перевернутої грецької букви «дельта», звідкіля гирло
Нілу отримало назву Дельти. Долина Нілу (її ширина коливалася від 1 до 20 км, в
середньому 5-10 км) називалася Верхнім Єгиптом, а дельта – Нижнім Єгиптом.
Ніл створив необхідні умови для існування людини. Без Нілу долина також би
перетворилась на пустелю, так як в Єгипті не буває дощів, і Ніл – це єдине джерело
вологи. Періодичні розливи Нілу зрошують грунт і удобрюють його родючим мулом.
На півночі Єгипет омивається водами Середземного моря, на сході примикає до
Синайського півострова і Червоного моря. З обох сторін долини і Дельти Нілу пустелі –
Лівійська на заході, Аравійська на сході. Східна частина Дельти межувала з Суецьким
перешийком, що з'єднує Африку з Азією, і із заходу до долини Нілу, в її середній
частині примикає великий Фаюмський оазис. Перші пороги Нілу відокремлювали
єгиптян від Нубії, або Ефіопії.

98
 Як бачимо, Єгипет – невелика країна з чіткими природними межами, що
відділяють її від решти світу. Відносна ізоляція Єгипту забезпечувалася не тільки і не
стільки ними, а насамперед тим, що сусідні народи тривалий час поступалися єгиптянам
за чисельністю і рівнем розвитку, тому не представляли для них загрози. Вторгнення в
Єгипет були дуже рідкісні і жодного разу не призвели до зміни переважаючого в його
населенні етносу – єгиптян – народу, що утворює особливу групу у складі афразійської,
або семіто-хамітської, мовної сім'ї.
По Суецькому перешийку проходила караванна дорога, що зв'язувала Єгипет з
культурними центрами Передньої Азії. По Нілу забезпечувалися відносини Єгипту з
далекими країнами Тропічної Африки і Середземномор'я. Досить рано давні єгиптяни
освоїли дороги – русла висохлих річок (арабська назва «ваді»), що йдуть від Нілу до
берегів Червоного моря, звідки відкривалися морські шляхи на Синайський півострів, в
Аравію і через Баб-ель-Мандебську протоку в область сучасного Сомалі (давню країну
Пунт). Таким чином, Єгипет перебував немовби на перехресті різних шляхів, що
зв'язували його з багатьма країнами і регіонами Африки, Середземномор'я, Передньої
Азії та Аравії.
Особливість землеробського господарства – іригація – система зрошування полів
за допомогою штучних каналів, дамб, водосховищ, шадуфів тощо. Долину Нілу робив
благодатним краєм плодоносний мул, який залишали на ґрунті щорічні розливи цієї
річки (підйом води починався 19 липня (це одночасно було початком Нового року) і
тривав до середини вересня), поставлені єгиптянами собі на службу за допомогою
системи іригації. Дощів в Єгипті практично не буває, і для більшої частини земель
розливи були єдиним джерелом зрошення.
Саме до циклу розливів Нілу була прив'язана єгипетська календарна система.
Мабуть, тривалість року суттєво коливалася (від 350 до 415 днів), але на зорі
єгипетської історії це ще не мало великого значення.
Засіяна земля приносила врожай у квітні – травні. Після жнив земля відпочивала,
чекаючи нового розливу. У зв'язку з таким порядком землеробських робіт єгиптяни
ділили рік на три сезони: «сезон водопілля» – розлив Нілу (середина липня – середина
листопада); «сезон сходів» – проведення повного циклу сільськогосподарських робіт від
посіву до жнив (середина листопада – середина травня); «сезон сухості» – час
відпочинку землі і нещадної спеки (середина травня – середина липня).
Єгиптяни сіяли ячмінь, пшеницю, еммер (або полбу), вирощували льон,
розводили фінікові пальми і сікомори. Особливу цінність мав папірус, із стебла якого
виробляли човни, папір, плели корзини; молоді його пагони використовувалися у їжі, а
коріння йшло на паливо. Було розвинене скотарство (особливо в Дельті) і розведення
птиці.
Проте Єгипет був бідний родовищами металу і великими породами дерева, і вже з
найдавніших часів за цими матеріалами доводилося споряджати експедиції, і,
відповідно, сформувалися певні напрямки зовнішньої експансії Єгипту. Різні сировинні
(особливо рудні) родовища розроблялися в Аравійській пустелі на схід від долини Нілу,
на Синайському півострові і в Нубії, яка була багата золотом. Важливим матеріалом,
який також треба було доставляти з Нубії і ще більш віддаленої країни Пунт (ймовірно,
в районі сучасного Сомалі, куди доводилося плисти по Червоному морю), були ладан та
інші види пахощів, що використовувалися в релігійних ритуалах. З цих причин і
Синайський півострів, і Нубія з дуже раннього часу стали «сировинними придатками»
Єгипту. Протягом всієї історії Єгипет незмінно зберігав свою присутність на Синаї,
навіть коли втрачав всі інші азіатські володіння.
99
 4. Утворення держави в Стародавньому Єгипті. Єгипет за доби Раннього і
Давнього царства.
Єгипет у Додинастичний період (до середини ІV тис. до н.е.). Людина в долині
Нілу з’явилась ще у давньокам’яному віці (палеоліті). Кочові мисливські племена
північної і північно-західної Африки проникали в долину Нілу і тут осідали. Типовими
пам'ятниками землеробських общин Нижнього Єгипту V тис. до н.е. є поселення, що
розташовувалися по берегах Фаюмського озера. Жителі поселень займалися
землеробством, скотарством, полюванням, рибальством, збиральництвом.
У Верхньому Єгипті приблизно в той же час жили племена скотарів-хліборобів,
що залишили пам'ятники тасійської культури, переважно могильники. Тасійці жили
родовими общинами. Цілком ймовірно, що до цього періоду відносяться зачатки
примітивного зрошення.
На більш високій стадії розвитку перебували племена культури Бадарі (кінець V
тис. до н.е.). Для затримання води нільських розливів і зрошення полів стали будувати
невеликі канали. Подальший прогрес можна простежити в амратських комплексах (від
назви сучасного селища Амра), відносяться до першої половини IV тис. до н.е. З'явилися
поселення, нерідко укріплені стінами, що є свідченням концентрації населення і
розвитку іригаційного землеробства, що забезпечувало єгиптянам міцну осілість. Про
збільшення населення говорять і великі розміри могильників. Значно зросла кількість
мідних виробів, металу.
Потужний стрибок у розвитку давньоєгипетського суспільства відбувається з
початком Другого Додинастичного періоду (бл. XXXVI – XXXI ст. до н.е., час
археологічних культур Герзе/Нагада II і Семайна/Нагада III). Великих успіхів досягло
землеробство, засноване на системі штучного зрошення. Численні ремесла
відокремлюються від землеробства, проявляються риси майнової диференціації.
Поселення укрупнюються, перетворюючись на ранні міста, поховання починають
різнитися за багатством, що вказує на виділення майнової еліти. Зароджується
писемність.
Перші держави Єгипту були невеликі за розмірами і виникали з об'єднань общин,
які підтримували господарську кооперацію та тяжіли до спільного центру культу і
влади, що служив також місцем зберігання загальних запасів, центром ремесла і торгівлі
(це і були найбільш великі поселення другої половини IV тис. до н.е.).
Поява державної влади стимулювалася потребою в розвитку і укрупненні
іригаційних систем, і вона виникала насамперед у ході спільної діяльності общин з
їхнього створення. Кожне іригаційне господарство об'єднувало людей у певну
територіальну спільність, своєрідну сусідську общину – ном (так античні автори
називали області Єгипту; їх правителів, нерідко передавали свої повноваження у
спадщину, в науці позначають грецьким терміном «номарх»). В епоху, що передувала
утворенню держави, в Єгипті налічувалося близько 40 таких областей. Згодом Верхній
Єгипет ділився на 22, а Нижній – на 20 невеликих округів – номів із власними культами
і традиціями місцевої влади.
На тривале існування Верхнього і Нижнього Єгипту як двох самостійних царств
вказує титул фараона, що зберігся протягом усієї історії Стародавнього Єгипту, –
владика двох країн та цар Верхнього і Нижнього Єгипту, а також міцно вкорінений
поділ державного апарату на дві частини, відповідно Північної і Південної країн. Царі
Верхнього Єгипту носили на голові убір білого кольору, царі Нижнього Єгипту
червоного кольору.

100
 У силу особливостей природних умов номи тяжіли до об'єднання, що призвело до
створення більш великих царств. Швидше за все об'єднання номів Верхнього Єгипту в
одне Царство і номів Нижнього Єгипту в інше велике царство відбулося наприкінці
герзейського періоду. Протягом ІV тис. до н.е. номи об'єдналися у два царства – Верхній
Єгипет зі столицею у м. Фіви і Нижній Єгипет зі столицею у м. Мемфіс у верхів'ї
Дельти, неподалеку від сучасного Каїру.
Обидва царства, ведучи боротьбу за переважання і панування по всій країні, в той
же час економічно доповнювали один одне. Верхній Єгипет являв собою центр розвитку
землеробства, Нижній Єгипет – скотарства, виноградарства та садівництва.
Дві давньоєгипетські держави деякий час існували поруч одна з одною, вели між
собою війни. Але тенденція до об'єднання продовжувала діяти і привела в кінцевому
рахунку до об'єднання Нижньоєгипетського і Верхньоєгипетського царств в єдину
давньоєгипетську державу, що охоплювала всю долину Нілу від першого порога до
Середземноморського узбережжя. Після злиття обох частин Єгипту і утворення єдиної
держави об'єднана червоно-біла корона цих царств стала символом царської влади до
кінця єгипетської цивілізації.
До нашого часу дійшла шиферна таблиця, де розповідається про діяння царя
Нармера. На одній стороні таблиці Нармер зображений у короні Верхнього Єгипту. Він
замахнувся однією рукою, тримає булаву, і готовий вразити нею поваленого
супротивника, якого він тримає за волосся. Божественний покровитель царя – бог Гор у
вигляді сокола тримає мотузку, що обплутала символічне зображення короля Нижнього
Єгипту. На цій таблиці, як вважають, один з верхніх єгипетських фараонів відобразив
найбільш важливі події свого правління – перемогу над Нижнім Єгиптом і похід,
можливо, за межі Єгипту, що завершився взяттям фортеці.
На початку 3000 р. до н.е. війна між Верхнім і Нижнім Єгиптом закінчується
перемогою правителя Верхнього Єгипту Міни (грец. – Менес).
Єгипет в період Раннього царства (бл. 3000 – 2800 рр. до н.е.). Правитель
Верхньоєгипетського царства став першим царем усього Єгипту. У списках царських
династій, складених Манефоном, він названий Міною. Міна (Менес) став
родоначальником I загальноєгипетської династії.
Прагнучи згуртувати Єгипет, Міна на стику Дельти і долини заснував столицю
об'єднаного царства – м. Мемфіс, одне з найбільших міст Єгипту. При Мині була
побудована система каналів і гребель, завдяки якій освоєно значну територію навколо
Мемфіса. У столиці було зведено храм богу Птаху.
Фараони I династії почали будувати собі особливі гробниці в районі Абідоса.
Виробився ритуал урочистого поховання фараона разом з його придворними і слугами,
що свідчило про зростання значення царської влади. Вже у виявленій гробниці Нармера
знайдено 33 поховання його слуг. Так, поруч із похованням Джера виявлено 338
додаткових поховань, а неподалік від нього ще 269 могил його придворних та вельмож.
При II династії знову стає неспокійним Нижній Єгипет. Одним з головних завдань
залишається остаточне возз'єднання країни, рішуче придушення нижньоєипетського
сепаратизму. Мабуть, за фараонів II династії була успішно вирішена задача остаточного
об'єднання Єгипту в одну сильну централізовану державу за роки правління фараона
Хасехемуі.
Період Раннього царства – час створення загальноєгипетського державного
апарату, головна функція якого зводилася до організації зрошувальної справи в
Нільській долині. Вже в цей час на належну висоту були поставлені облік і контроль,
починаючи від рівня води в Нілі до розподілу вироблених матеріальних цінностей. Але
101
в політичному відношенні Єгипет не був стабільний. Єдність багато в чому залежала від
особистості того чи іншого фараона. До кінця правління ІІ династії країна знову
переживала роздробленість і міжусобні війни.
Єгипет в період Давнього царства (2800 – 2250 рр. до н.е.). Це час правління
фараонів ІІІ – VІ династій. У цей період Єгипет все більше набуває рис централізованої
деспотії: успішні завойовницькі походи на схід – на Синайській п-в, Південна
Палестина, на південь – проти Нубії доставляли фараонам значну здобич і робочу силу у
вигляді військовополонених. Єгипетські правителі зосередили у своїх руках величезні
ресурси земельного фонду, робочої сили і різноманітних продуктів. Символом
централізації стало будівництво гігантських престижних споруд – знаменитих пірамід,
що утверджувало велич божественної влади фараона (через посередництво заупокійного
культу).
Першим видатним правителем III династії, який заклав основи державності
Стародавнього царства – найбільш блискучої, на думку самих єгиптян, епохи їхньої
історії, – був фараон Джосер (бл. поч. XXVIII ст. до н.е.). При ньому місцеперебування
двору і царський некрополь остаточно переміщуються в м. Мемфіс. Посилив царську
владу, ввівши, зокрема, новий титул, який означав, що тіло царя, подібно плоті богів,
створено із золота.
За наступників Джосера завершилося формування налагодженого і жорстко
підлеглого царській владі апарату централізованої держави. Єгипетська цивілізація
епохи Стародавнього царства дає унікальний приклад формування своєрідної
давньосхідної деспотії. Її відмінними рисами були: централізація управління,
використання чиновництва та зміцнення авторитету фараона за допомогою релігійної
ідеології, обожнення царя та його діянь. Після фараона першою особою в державі був
верховний сановник (чаті, джаті). Одночасно він же був і головним суддею, а також
займав ряд державних посад, здійснюючи від імені фараона загальне керівництво
господарською діяльністю країни. Цей високий пост зазвичай займав син царя, що
сприяло посиленню деспотії. Ще одним найбільшим сановником в державі був
начальник війська, який очолював Будинок зброї (військове відомство). Цю посаду
займали представники вищої знаті, іноді навіть принци. Найважливіші посади в державі
були зайняті вихідцями з царського дому.
Фараон – сучасне найменування правителів Стародавнього Єгипту. Мабуть,
ніколи не було офіційним титулом, а виникло як евфемізм, що дозволяв обійтися без
згадки царського імені та офіційних царських титулів, в епоху Нового царства і
особливо поширилося до середини I тис. до н.е. Грецьке слово Φαραώ запозичене із
Біблії (івр. ‫פ ְַּרעֹ ה‬, [пар'о̄]); оригінальне єгипетське per-oa буквально означає «великий
будинок», тобто царський палац. Звичайним же найменуванням єгипетських царів був
вираз «Той, що належить Тростині і Бджолі» («несу-біті»), тобто відповідно Верхнього і
Нижнього Єгипту, або просто «повелитель обох земель» («небтауі»).
Ні про яку самостійність колишніх держав Додинастичного періоду – номів –
мови вже не йде. Номархи перетворилися хоча і у високопоставлених, але повністю
залежних від царя чиновників, які могли протягом своєї кар'єри побувати намісниками
декількох номів у різних частинах Єгипту.
Період правління IV династії починається із царювання Снофру (рубіж XXVII –
XXVI ст. до н.е.). Він запам'ятався єгиптянам як мудрий і добрий правитель. Снофру
воював в Нубії і на Синайському півострові. На східному кордоні Дельти він створив
систему укріплень «Будинок Снофру». Снофру довго вибирав місце свого поховання і
побудував цілих три піраміди.
102
 Матеріальним втіленням деспотії були грандіозні усипальниці фараонів –
піраміди. Ці німі свідки необмеженої влади єгипетських правителів повинні були
прославити імена фараонів. Житлові споруди давніх єгиптян до нашого часу не
збереглися, а грандіозні царські усипальниці виявилися непідвладними часу. Єгипетське
прислів'я говорить: «Все на світі боїться часу, а час боїться пірамід».
Саме будівництво грандіозних пірамід стає головною справою єгипетської
держави при декількох наступниках Снофру. Перший з них, Хуфу (гр. Хеопс), звів у
районі сучасної Гізи (тепер західна частина Каїра) піраміду заввишки близько 147 м.
Піраміда його сина Хафра (Хефрена), вибудувана там же, трохи нижче – 143 м, але
візуально здається вище завдяки своєму положенню на високому місці. Нарешті,
остання з пірамід Гізи, зведена сином Хафра Менкаура (Мікерін), досягає всього лише
66 м. Ці піраміди будувалися з вапняку і облицьовувалися гранітними плитами,
збереженими зараз лише на вершині піраміди Хафра; поблизу них зводилися малі
піраміди родичів царів і гробниці вельмож. За Геродотом, до їх будівництва залучалося
в порядку повинності все населення Єгипту; швидше за все подібним же чином
зводилися і поховання царів III династії, однак зрозуміло, що саме будівництво
«великих пірамід» в Гізі вимагало особливої концентрації праці і напруження ресурсів
країни.
Правління IV династії було часом максимальної централізації єгипетської
держави під владою царя, оскільки усі вищі посади виявилися зосередженими в руках
царської сім'ї (численних дітей і родичів фараонів). За переказами, Хуфу і Хафра
закрили всі єгипетські храми і поводилися зарозуміло по відношенню до богів.
Можливо, ці відомості побічно відображають зміни, що сталися при цих правителях, у
релігійному житті – введення нового загальнодержавного культу верховного бога сонця
Ра. Схоже, що Хуфу ототожнював себе з цим богом; його наступники стали приймати
особливий титул «син Ра» та імена, що включали ім'я бога сонця.
У процесі соціального розшарування формується:
- панівна соціальна верства – родоплемінна номова аристократія, жрецтво,
заможні общинники-землероби;
- вільні общинники-хлібороби (з яких стягується рента-податок, залучаються до
примусової праці з будівництва каналів, дамб, доріг та ін.);
- раби (баку) (військовополонені, засуджені злочинці, розорені або
одноплемінники, які самі продали себе в рабство).
Однак наприкінці правління IV династії внутрішнє становище в Єгипті
ускладнилося:
- по-перше, будівництво гігантських пірамід і проведення активної
завойовницької політики зажадали крайнього напруження всіх сил держави, привели до
марнування величезних людських і матеріальних засобів і в кінцевому підсумку до
виснаження країни;
- по-друге, експлуатація населення викликала невдоволення, приводила до
загострення соціальних протиріч;
- по-третє, надмірна централізація влади в руках відносно вузької групи царських
родичів викликала невдоволення номової знаті і служилої аристократії.
Все це значно ослабило владу фараонів. При дворі відбуваються інтриги, змови,
на престол вступають фараони, які моментально зникають з політичного горизонту. Так,
відповідно до списку Манефона, VII династія нараховувала 70 фараонів, які правили 70
днів. Одночасно зміцнюється економічне і соціальне становище жрецтва. Храми
збагачуються і отримують від фараонів особливі жалувані грамоти, які звільняли їх від
103
різноманітних повинностей. До кінця Давнього царства Єгипет практично розпадається
на напівнезалежні і ворогуючі між собою номи на чолі з місцевими династіями.
Доволі тривалий 200-літній період внутрішньої роздробленості і занепаду Єгипту
отримав назву Першого перехідного періоду (2250 – 2050 рр. до н.е.). Єгипет не був
єдиною державою. Країна переживала важкі наслідки різкої зміни природних умов
(аридизація). Настання засушливого клімату і зниження рівня нільських розливів
привели до скорочення площі зрошувальних і оброблюваних земель і, відповідно,
врожаїв. Джерела, в яких згадуються відомості про розвиток Єгипту в цей період –
«Речення Іпувера (Іпусера)» (події, пов'язані з правлінням царя VIII династії
Неферіркара ІІ), «Пророцтво Неферті» (відноситься до правління Снофру, але текст
записано в середині ХХ ст. до н.е.).
На думку деяких дослідників, Іпувер описує конкретну подію – безпрецедентний
заколот, що вибухнув в області Мемфіса через нездатність царя VIII династії
Неферіркара II впоратися з лихом. Загони заколотників розгромили столичні установи,
розграбували сховища зерна, зазіхнули навіть на царський палац і піраміди, в результаті
чого ритуал царського поховання перестав бути таємницею. Слідом за цим повстанням
настало повне руйнування суспільної ієрархії, що існувала в епоху Стародавнього
царства. На якийсь час лідери повсталих зрівнялися завдяки награбованому добру з
представниками колишньої еліти, а останні часто-густо стали впадати в зубожіння.
Вислів Іпувера: «Той, хто не мав слуг обзавівся челяддю; хто був начальником –
виконує тепер веління ... Власник ложа спить на землі, той, хто проводив ночі в убозтві
– стелить собі шкіряне ложе».
5. Єгипет за доби Середнього та Нового царства.
Єгипет у період Середнього царства (2050 – 1750 рр. до н.е.). Розпад
централізованої держави на напівсамостійні, ворогуючі між собою номи привів до
занепаду загальноєгипетської іригаційної мережі, кризи економіки і передусім
сільського господарства. Як не старалися окремі підприємливі номархи подолати
економічну розруху, голод, занепад будівництва, про що вони повідомляють у своїх
написах, обмежених коштів невеликих номів явно не вистачало для виходу з даної
ситуації.
Боротьба за нове об’єднання Єгипту розпочалася і на півночі і на півдні. На
півночі країни об’єднавчим центром стало м. Гераклеополь, а на півдні – м. Фіви.
Навколо Гераклеополя згуртувалися номи Південної Дельти і Середнього Єгипту.
Навколо м. Фіви, зручно розташованого у великому вигині Нілу, згуртувалися південні
номи, які не визнавали влади м. Гераклеополь. Підсумком запеклої боротьби між
Гераклеополем і Фівами була перемога ліванського правителя Ментухотепа.
Ментухотеп став засновником XI загальноєгипетської династії (XXI ст. до н.е.),
яка об'єднала розрізнені номи в сильну централізовану державу. Розпочався новий
розквіт єгипетського суспільства, держави та культури, який тривав близько трьох
століть і отримав назву Середнього царства (XI – XIII династії).
Політика фараонів ХІ – ХІІІ династій:
1) фараони XI, але особливо XII династії, зосередивши в руках центрального
уряду людські та матеріальні ресурси країни, відновили загальноєгипетську іригаційну
систему, що існувала в епоху Давнього царства;
2) було збудовано значні іригаційні споруди у Фаюмському оазисі, де було
створене велике водосховище (греки назвали його «Мерідове озеро»);
3) освоєно нові земельні площі, що сприяло піднесенню всього сільського
господарства: з'являється більш зручний плуг, який полегшував працю орача,
104
виводяться нові породи великої рогатої худоби, а також тонкорунних овець, які давали
коштовну шерсть. У цей час єгиптяни освоїли бронзу – метал, який за своїми якостями
набагато перевершує більш м'яку мідь;
4) зовнішньополітична активність Єгипту: відновлюється вплив країни в Азії;
успішні війни в Нубії і Лівії; експедиції в далекий Пунт.
По-справжньому міцно Єгипет був об'єднаний під владою нової XII династії (1976
– 1794 рр. до н.е.). Засновник цього царського дому Аменемхет І (1976 – 1947 рр. до
н.е.) походив з м. Фіви або, принаймні, був у цьому місті верховним сановником
(єгипетським чаті) попереднього царя. Він переніс свою резиденцію в добре укріплене
м. Іттауі на межі Верхнього і Нижнього Єгипту. Аменемхет I здійснив ряд реформ,
пов'язаних з уточненням меж номів і, мабуть, створенням системи державного розподілу
всієї робочої сили в країні. На східному кордоні Дельти він звів систему укріплень під
назвою «Стіна правителя». При ньому відновився вплив Єгипту в Азії, велися успішні
війни в Нубії та Лівії.
Сенусерт ІІІ (1872 – 1853 рр. до н.е.) – фараон ХІІ єгипетської династії. Роки його
правління – це пік зовнішньополітичних успіхів царів ХІІ династії. Сенусерт ІІІ здійснив
4 походи в Нубію і великий похід до Палестини. У результаті воєн царів XII династії
Нубія була приєднана до Єгипту безпосередньо, а в Азії єгипетський вплив спирався на
складну систему васальних зв'язків, спілок та торгових контактів з місцевими
незалежними державами і племенами. Показово, що царі XII династії вводять у звичай
співурядування зі своїми синами, щоб гарантувати спадкоємність влади.
Аменемхет ІІІ (1853 – 1806 рр. до н.е.) – фараон ХІІ династії – продовжив
будівництво зрошувальних споруд у Фаюмському оазисі. Було створене величезне
водосховище (грец. «Мерідове озеро»), завдяки якому великий масив нових земель міг
зрошуватися незалежно від нільських розливів. Аменемхет ІІІ зводить поблизу Фаюма
чудовий заупокійний храм (знаменитий «Лабіринт») з безліччю приміщень,
присвячених різним номовим богам (такий задум припускав певну централізацію
релігійного життя Єгипту навколо культу царя). Зростає значення служилої знаті,
повністю залежної від царя в матеріальному відношенні. Номова знать мала крім
подарованих за службу земель («будинок номарха») спадкові землі («дім батька мого»),
прагнула перетворити свої тримання у власність, вдаючись з цією метою до допомоги
храмових оракулів, які могли засвідчити її спадковий характер.
У цей час отримує популярності надільно-орендна форма експлуатації населення.
Земля стала віддаватися «слугам царя» в оренду, вона оброблялася ними в основному
своїми знаряддями у відносно відокремленому господарстві. При цьому виплачувалася
рента-податок скарбниці, храму, номарху або вельможі, але як і раніше виконувалася
трудова повинність на користь скарбниці.
У XVI – XV ст. до н.е. в єгипетському лексиконі вперше з'являється поняття
«торговець», а мірилом вартості при відсутності грошей стає срібло. 1 г срібла
дорівнював вартості 72 літрів зерна.
У господарствах фараона, храмів, жерців і світської аристократії працювали:
- «царські люди» (хемуу нісут) – особи, які не володіли засобами виробництва,
але мали невелике особисте майно, годувалися з державної скарбниці і запасів фараона
(економічно та позаекономічно залежні, але в особистому плані вільні). Вони працювали
на полях і в майстернях;
- із «слуг царя» виділяються «неджес» (маленькі) і з них «сильні неджес». Неджес
– заможний прошарок орендарів або дрібних власників землі. Вони набували більш
високого статусу, займаючись продажем частини своєї продукції на ринку. Сильні
105
неджес разом з нижчими жерцями, чиновниками, заможними ремісниками формують
середню верству населення.
- раби (баку), які були власністю фараона.
Ситуація ускладнилася після падіння XII династії. Правителі нової, XIII династії
(1789 – 1645 рр. до н.е.) виявилися не в змозі вирішити проблему стабілізації
внутрішнього становища в країні. Внутрішні протиріччя (ослаблення центральної влади,
загострення відносин між родовою аристократією і служилою знаттю на чолі з
фараоном, невдоволення населення) посилювали соціальну напругу, приводячи до
повстань.
Знову пожвавилися вороги на кордонах Єгипту, особливо на східних кордонах
Дельти. Особливу небезпеку представляв племінний союз гіксосів, що формувався на
великих просторах Південної Палестини, Північної Аравії і Синайського півострова,
окремі загони яких стали проникати і в східну частину Дельти. В умовах складного
внутрішнього та зовнішнього становища, ослаблення центральної влади, невдоволення
населення вилилося у відкрите народне повстання проти існуючого ладу. На початку
XVII ст. до н.е. гіксоси окупували всю Дельту, а згодом поширили свою владу і на
Верхній Єгипет, де вони збудували свою столицю – м. Аваріс. Таким чином закінчився
період Середнього царства в Єгипті і розпочався період панування іноземців-гіксосів,
правителі яких утворили (умовно) XV – XVI єгипетські династії.
Згідно з традицією, гіксоси перебували в Єгипті близько 130 років, але фактично
їх панування було номінальним, особливо у Верхньому Єгипті. Це пояснюється тим, що
племена гіксосів не були згуртовані ні в економічному, ні в культурному відношенні, і
представляли собою доволі крихке об’єднання. Реальна влада була зосереджена в руках
номархів, а Верхній Єгипет являв собою сукупність напівсамостійних номів, залежність
яких від завойовників обмежувалася лише формальним підпорядкуванням і певною
даниною. На півдні Єгипту вплив гіксосів практично не відчувався, тут панівне
становище обіймав правитель Фіванського нома.
Єгипет періоду Нового царства (1560 – 1085 рр. до н.е.). До кінця XVIІ ст. до
н.е. правителі Фів розпочали рішучу боротьбу за вигнання гіксосів з Єгипту. Цю
боротьбу очолив фараон Камесу. Визвольна війна проти гіксосів була завершена при
фараоні Яхмосі І (1560 – 1558 рр. до н.е.), який став правителем всього Єгипту і
заснував XVIІІ династію (1560 – 1345 рр. до н.е.). Під ударами єгипетських військ
держава гіксосів розвалилася, розпався і строкатий етнічний конгломерат, відомий під
збірним ім'ям гіксоси. Назва «гіксоси» більше не зустрічається в історії.
У період Нового царства правили XVIІІ, ХІХ і ХХ династії. Після вигнання
гіксосів та відновлення єгипетської державності розпочався блискучий період
давньоєгипетської історії – період Нового царства, який тривав близько п'яти століть.
Саме в цей період була створена найбільша за територією єгипетська держава, а
давньоєгипетська цивілізація досягла найбільших висот у своєму розвитку.
Фараони XVIII династії реорганізували армію:
1) з'явився новий рід військ – легкі рухливі колісниці, запряжені кіньми;
2) воїни-піхотинці отримали нову зброю – бойові сокири;
3) на озброєння було прийнято нову, більш ефективну зброю – прямий і
серповидний меч; пластинчатий панцир, який краще захищав воїна;
4) вводилися спеціальні навчання і тренування воїнів, що сприяли підвищенню
дисципліни та можливості маневрування на полі бою;
5) для перевезення воїнів і вантажів, для ведення морських битв був створений
військово-морський флот.
106
 Фараони XVIII династії розпочали активну завойовницьку політику:
- на південь – в Нубію;
- на північний схід – в області Палестини і Сирії;
- Яхмос І відновив володіння Єгипту на півдні, в Нубії і Палестині в кордонах
епохи Середнього царства;
- фараони Аменхотеп І і Тутмос І розширили кордони Єгипту на південному
напрямку (до третього порогу), на північно-східному – до кордонів Сирії;
- фараон-жінка Хатшепсут спрямувала військово-торгівельну експедицію в
країну Пунт, яка повернулася із дарами і формальними промовами покірності владі
Єгипту;
- найбільш успішну завойовницьку політику проводив фараон Тутмос ІІІ (1504 –
1450 рр. до н.е.), який здійснив 15 походів в район Палестини і Сирії, які у підсумку
були включені до складу Єгипетської держави; на південному напрямку завоював
обширні території аж до четвертого порога Нілу.
Особливості економічного розвитку Єгипту в епоху Нового царства:
1) створення великої централізованої держави;
2) включення до її складу багатих природніми ресурсами областей Нубії, Лівії,
Палестини і Сирії;
3) приплив багатств і великої кількості рабів до Єгипту;
4) як результат – бурхливий розвиток виробничих сил, створення складної і
процвітаючої єгипетської економіки.
Особливості соціального розвитку Єгипту в епоху Нового царства:
а) послаблюються позиції номової родової аристократії. Яхмос І залишає на
місцях тих правителів, які виявили йому повну покірність, або замінює їх новими;
б) добробут представників правлячої верхівки відтепер прямо залежить від того,
яке місце вони займають в посадовій ієрархії, наскільки близько стоять до фараона та
його двору;
в) центр тяжіння адміністрації і всієї опори фараона істотно переміщається на
нетитулованих вихідців із чиновників, воїнів, землеробів і навіть наближених рабів.
Діти сильних неджес могли пройти курс навчання в спеціальних школах, керованих
царськими переписувачами, і після закінчення отримати ту чи іншу посаду чиновника;
г) поряд з неджес в цей час з'являється і особлива категорія єгипетського
населення, близька до нього за своїм становищем, що позначається терміном «немху»
(досл. «сирота»). До цієї категорії єгипетського населення входили землероби, які мали
своє господарство, ремісники, воїни, дрібні чиновники, які з волі фараонівської
адміністрації могли бути підвищені або понижені у своєму соціально-правовому статусі,
в залежності від потреб держави;
д) збереглася система державного розподілу працівників. Це «люди семдет» –
термін, рівнозначний поняттю «царські люди» в епоху Середнього царства, позначає
насамперед найменш кваліфіковану робочу силу. І «майстри» – кваліфіковані
ремісники, котрі володіли більшою самостійністю по трудовим розрядам.
Релігійна реформа Ехнатона. Захоплення єгипетськими фараонами великої
здобичі під час завойовницьких походів у Передню Азію і Нубію привело до швидкого
збагачення рабовласницької аристократії. Особливо збагатилось фіванське вище
жрецтво, якому єгипетські фараони передавали різного роду майно, багато рабів,
величезні ділянки землі тощо. Непомірне посилення фіванського жрецтва стає загрозою
навіть для царської влади.

107
 Саме тому фараон Аменхотеп ІV (1372 – 1354 рр. до н.е.) виступив проти вищих
фіванських жерців, пов’язаних з культом Амона, і провів релігійну реформу:
1) спирався на єдинобожжя і геліопольське жрецтво;
2) культ попереднього бога Амона і все древнє багатобожжя піддавалися
гонінням;
3) проголосив вищим божеством раніше маловідомого бога Атона, що
уособлював сонячний диск;
4) розпочав будівництво у Фівах храму на честь сонячного бога;
5) Аменхотеп ІV прийняв нове ім’я – Ехнатон – «угодний Атону», залишив
столицю і збудував собі нову в Середньому Єгипті – Ахетатон («Горизонт Атона»).
Спрямовані на встановлення єдинобожжя, релігійні реформи Ехнатона мали
глибокий соціальний і політичний смисл. У своїх починаннях фараон спирався не тільки
на геліопольське жрецтво, але і на середні верстви населення, з яких поповнювалися
ряди чиновників і придворної аристократії, що цілком була зобов’язана фараону своїм
підвищенням.
Однак жорстке проведення релігійної реформи викликало активне невдоволення
чисельного жрецтва, що справляли культи різних богів, і старої номової аристократії,
яка тісно була пов’язана з місцевими божествами та їх жрецтвом. До того ж основна
частина єгипетського населення, що виховувалася тисячоліттями на традиційних
культах, не була готова прийняти нову релігію єдинобожжя і сприймала її якщо не
вороже, то принаймні прохолодно. Ехнатону лише на деякий час вдалося ослабити
могутність фіванського жрецтва і пов’язаної з ним заможної знаті.
Наприкінці 1360-х рр. до н.е. байдужість Ехнатона до зовнішньополітичних справ
підірвала найважливіші устої «амарнського світового порядку» – згоду Єгипту і
Мітанні. Бл. 1360 р. до н.е. між ними розпочалася війна, і мітаннійський цар Тушратта
відібрав в Єгипту практично всі його володіння в Сирії. Бл. 1355 р. до н.е. ці території
перейшли вже від Мітанні до Хеттського царства, правитель якого Суппілуліума I
завдав Тушратті поразки, після чого той втратив владу і був убитий. Таким чином,
сусідом Єгипту в Азії стає нова і дуже агресивна держава. У цей же період
спостерігаємо охолодження відносин з Вавилоном.
Увіці бл. 9 років на єгипетський престол зійшов фараон Тутанхамон (бл. 1332 –
1323 рр. до н.е.). Протягом його правління реальними правителями Єгипту були
колишній верховний жрець Атона Ейе і «великий воєначальник» (командувач) Ехнатона
Хоремхеб. Не поділяючи релігійного запалу Ехнатона, він залишив у силі ті
перетворення, які реально зміцнювали Єгипетську державу. Щоб колишній вплив
жрецтва Амона-Ра не був відновлений, столицю Єгипту він переніс з Ахетатона не в
Фіви, а в м. Мемфіс. Зберегли своє становище при дворі служиві люди, які висунулися
при Ехнатоні, не виключаючи і вихідців з низів.
Правління ХІХ династії (бл. 1306 – 1197 рр. до н.е.). Внутрішнє і зовнішнє
становище Єгипту при останніх фараонах XVIII династії помітно погіршилося.
Релігійно-політична реформа Ехнатона і її крах викликали загострення соціальної
напруженості в єгипетському суспільстві. Зайнятий проведенням релігійної реформи та
вирішенням виниклих при цьому внутрішніх проблем, фараон Ехнатон не міг проводити
активну зовнішню політику у Східному Середземномор'ї, і вплив Єгипту тут став
катастрофічно падати: багато палестинських, фінікійських та сирійських князів, які
раніше беззастережно виконували всі повеління єгипетського владики, стали вести себе
незалежно та ігнорувати його розпорядження. Велика держава, створена першими
фараонами XVIII династії, розвалилася.
108
 Перед правителями XIX династії постали складні завдання внутрішньої
консолідації єгипетського суспільства і відновлення зовнішнього могутності
Єгипетської держави. Початок військово-політичного відродження був пов'язаний з
енергійною діяльністю Хоремхеба (бл. 1319 – 1292 рр. до н.е.) – засновника ХІХ
династії. Виходець із номової знаті (пов'язаної з вищим жрецтвом), він отримав
величезний досвід державної та військової діяльності при Ехнатоні і його наступниках.
Енергійний Хоремхеб виявився найбільш прийнятною фігурою на троні фараонів як для
нової служилої знаті і армії, так і для старої номової аристократії і єгипетського
жрецтва.
Хоремхеб приступив насамперед до серії реформ, що переслідували мету
внутрішнього згуртування в рядах панівного стану і армії:
1) релігійна реформа: остаточно ліквідував залишки релігійної реформи Ехнатона;
відновив у всій величі культ бога Амона; примножив багатства його храмів, хоча його
постійна резиденція знаходилася у м. Мемфіс з його культом бога Птаха;
2) економічні перетворення: реорганізував податкову систему, прийняв заходи
проти мародерства воїнів і хабарництва чиновників;
3) воєнна реформа: реорганізував армію, поділивши її на 2 корпуси відповідно до
двох головних напрямків воєнної експансії Єгипту: один у південній частині, інший – у
північній; покращив комплектування, у більших масштабах став застосовувати наймане
військо (західні, лівійські племена).
Фараон Рамсес ІІ (бл. 1290 – 1224 рр. до н.е.) – один з найбільш відомих фараонів
ХІХ династії. Правив країною 66 років, провів багато успішних війн, багато будував. У
роки його правління Єгипет став однією із найбільших держав Передньої Азії. Якщо
міцне утвердження Єгипту в Ефіопії відбувалося при Рамсесі II спокійно, то закріплення
його влади в Східному Середземномор'ї зажадало граничного напруження сил протягом
двох десятиліть. До цього часу в Малій Азії утворилася сильна Хеттська держава, яка
претендувала на багаті області Фінікії, Сирії і Палестини та не могла змиритися із
зростанням єгипетського впливу в цих районах.
Перший похід Рамсеса II проти хеттів 1286 р. до н.е. виявився невдалим.
Недооцінивши сили хеттського війська, самовпевнений молодий фараон разом зі своїм
авангардом потрапив у пастку біля м. Кадеш і лише дивом уникнув полону, причому
самому фараону довелося зі зброєю в руках прокладати шлях серед ворожих рядів.
Другий похід в Передню Азію проводив вже більш обережно. Протягом 3-х років вів
боротьбу за Палестину.
У 1270 р. до н.е. між хеттським царем Хаттусілі ІІІ і Рамсесом ІІ було підписано
мирний договір: обидві сторони відмовлялися від застосування сили одна проти одної,
розділили сфери впливу (Північна Сирія перейшла до хеттів, Палестина, Південна Сирія
і Фінікія – до Єгипту), уклали між собою військово-оборонний союз. Союз був
скріплений династичним шлюбом Рамсеса II і хеттської царівни.
Для зміцнення панування на завойованих територіях Нубії, Сирії і Палестини
велося інтенсивне будівництво фортець, де стояли постійні гарнізони (особливо багато
таких фортець було побудовано в Нубії), до місцевих міст прямували єгипетські
переселенці, для обслуговування яких будувалися храми (наприклад, такі храми
виявлені в Палестині і Біблі). Спеціально поставлена єгипетська адміністрація
організовує систематичну експлуатацію захоплених територій.
Стабілізація зовнішнього становища розв'язала Рамсесу II руки для проведення
активної внутрішньої політики:
- будівництво іригаційних споруд, палаців, храмів по всьому Єгипту і в Нубії;
109
 - особливе значення мало господарське освоєння Дельти. Створення цілої системи
каналів, водоймищ, дамб і гребель дозволило ввести в сільськогосподарський оборот
великі простори родючої землі;
- у східній частині Дельти було засновано кілька нових міст. Тут була закладена і
забудована розкішними будинками резиденція фараона – м. Пер-Рамсес («Будинок
Рамсеса»); найбільш освоєна східна частина Дельти отримала назву «країни Рамсеса».
Володіючи багатими ресурсами великої держави, фараони XIX династії, і
насамперед Рамсес II, проводять найактивніше будівництво. З найбільш відомих
пам'яток цього часу можна відзначити грандіозні храми на честь бога Амона в Луксорі і
Карнаці (м. Фіви) і заупокійний храм фараона Рамессей. Згідно з рішенням ЮНЕСКО
при ООН, храм в Абу-Сімбелі як найцінніший пам'ятник світової культури був
збережений від затоплення при будівництві висотної Асуанської греблі. У 1965 р. храм
був розібраний і перенесений на більш високе місце в тому ж районі.
Правління ХХ династії (бл. 1190 – бл. 1075 рр. до н.е.). Наступники Рамсеса ІІ
проводили тривалі війни за збереження єгипетського впливу у Передній Азії. До того ж
їм довелося захищати кордони Єгипту від нападів лівійських племен, до яких потім
приєдналися т.зв. «народи моря», які населяли острови Егейського моря. Наприкінці
правління ХІХ династії в Єгипті відбуваються хвилювання серед населення,
порушується внутрішня стабільність. Внутрішні негаразди припинились тільки при
енергійному управлінні Сетнахта (бл. 1190 – 1188 рр. до н.е.), засновника ХХ династії,
який посилив центральну владу та відновив порядок в країні.
Рамсес ІІІ (бл. 1187 – 1157 рр. до н.е.) провів воєнну реформу (населення країни
поділив на групи, з яких обиралися воїни для служби в піхоті і в загонах колісниць;
організував спеціальні загони найманих загонів із лівійців і одного з «народів моря» –
шардана); вів успішні війни з племенами лівійців і «народами моря». Правитель Єгипту
бачив сенс своєї діяльності насамперед у забезпеченні добробуту країни, тобто миру і
достатку її мешканців: «Покрив я всю землю ... садами ... і дозволив народу відпочивати
в їх тіні ... Дав я перебувати в неробстві війську і колісничним у мій час ... не відчували
вони, бо не було заколотів в Сирії і сутичок в Куші ... Їхні луки і їхня зброя мирно
спочивали на складах, тоді як вони наситились і пили з радістю».
Прагнучи забезпечити собі морально-політичну підтримку могутнього
єгипетського жрецтва, Рамсес III за прикладом своїх попередників щедро обдаровував
найбільш великі храми, особливо храми головного бога Амона-Ра. Найбільші єгипетські
храми володіли великими земельними угіддями, десятками тисяч рабів, величезним
господарством, навіть цілими ескадрами кораблів, які вели оптову торгівлю не тільки
всередині Єгипту, але і з іншими країнами.
Таке заступництво храмам і жрецтву вело не тільки до зростання матеріальних
ресурсів храмів, але й до посилення політичного впливу жрецтва, до його втручання у
державні справи країни, що викликало невдоволення придворних кіл. Мабуть, в
результаті цього невдоволення проти фараона на 32-му році його правління виникла
палацова змова.
Після його смерті всі наступні правителі династії носили гучне ім'я Рамсеса
(Рамессіди). Вплив і авторитет царюючих фараонів падав все нижче і нижче, в той час
як зростав вплив фіванського жрецтва на півдні, влада номархів на місцях. Єгипет
починає слабшати. Він втрачає азіатські володіння в Сирії і Палестині. Лівійці
безперешкодно господарюють в Західній Дельті.
На початку XI ст. до н.е. після смерті Рамсеса XI (бл. 1075 р. до н.е.) XX династія
припинила своє існування. Влада на півдні у Фівах перейшла в руки верховного жерця
110
бога Амона Херіхора, а на півночі, в Танісі, – в руки Смендеса (Несубанебджеда), що
заснував XXI династію, яка правила лише в Нижньому Єгипті. Цими подіями
закінчилася блискуча епоха єгипетської історії – епоха Нового царства.
Єгипет вступає в Третій перехідний період (1075 – Х ст. до н.е.), протягом якого
він залишався або сильно децентралізованим при наявності формальної центральної
влади, або просто поділений між декількома царськими будинками.
6. Єгипет за доби Пізнього царства. Єгипет під владою іноземців (бл. Х ст. до
н.е. – 332 рр. до н.е.). Головні риси історичного розвитку Єгипту у цей період:
1) зростаюча децентралізація держави, політична роздробленість;
2) реальний політичний вплив в країні протягом усього періоду знаходився в
руках номових угруповань єгипетської еліти;
3) ослаблення зовнішньополітичної могутності;
4) втрата Єгиптом більшої частини неєгипетських володінь;
5) відмова від активної завойовницької політики;
6) перетворення Єгипту на об'єкт завоювання своїх, більш могутніх сусідів
(лівійців, ефіопів, ассирійців, персів).
Завоювання Єгипту лівійцями. У період Нового царства велика кількість лівійців
поселяється в Єгипті. Багато хто з них поступали на службу до армії фараона в якості
найманців, отримуючи за це земельну ділянку, головним чином в Дельті. Особливо
багато лівійців потрапило в Єгипет при ХХ і ХХІ династіях, коли країна була не в змозі
виставляти великі армії та все частіше стала застосовувати послуги найманої армії.
Деякі знатні лівійці займають високі жрецькі і воєнні посади.
Результатом цієї політики було сходження на престол бл. 945 р. до н.е.
представника одного зі знатних лівійських родів Шешонка І, який заснував XXII
Лівійську династію (бл. 945 – 722 рр. до н.е.). Шешонк І, спираючись на лівійську армію
і фіванське жрецтво, об'єднав весь Єгипет. Здійснив спробу відновити активну воєнну
політику країни в Азії: бл. 930 р. до н.е. вторгся до Іудеї, взяв Єрусалим, велику
кількість міст і населених пунктів Іудеї, захопив багаті трофеї. Усередині країни
зростала децентралізація, і сама династія розпалася на гілки, що правили у різних
містах: Бубастісі, Мемфісі, Гераклеополі. Бл. 808 р. до н.е. правитель Таніса Петубастіс
оголосив себе царем усього Єгипту і заснував нову XXIII династію. Вона була також
лівійською за походженням і правила паралельно з XXII династією аж до 730 р. до н.е.,
коли роздроблений Єгипет став легкою здобиччю нових завойовників, які прийшли з
Нубії.
Завоювання Єгипту ефіопами. У період ослаблення Єгипту при ХХІ – ХХІІ
династіях Нубія стала самостійною державою з центром у м. Напата. Нубійські
правителі, користуючись ослабленням Єгипту, прагнули зміцнити свої зв’язки із
Фіванською областю, з метою поступово увійти до Верхнього Єгипту і розпочати
боротьбу за захоплення всієї долини Нілу. У другій половині VIII ст. до н.е. Піанхі, син
ефіопського вождя Кашти, здійснив спробу завоювати весь Єгипет. Близько 712 р. до
н.е. новий похід на Єгипет здійснив наступник Піанхі – Шабака. Єгипет був остаточно
підкорений кушитськими фараонами, які правили ним до 664 р. до н.е. (XXV Ефіопська
династія. Стародавні греки називали кушитів ефіопами). Єгипет і Куш були об'єднані в
одну держави.
Своєю резиденцією Шабака обрав давнє м. Мемфіс. Він надавав всіляку
підтримку жрецтву бога-покровителя Птаха і в той же час утверджував кушитський
вплив у Фівах, включивши своїх дітей до складу вищого жрецтва Амона і звівши в

111
священному місті монументальні храмові споруди. Зовнішня політика Шабака була
дуже обережною.
Ассирійське завоювання Єгипту. У 671 р. до н.е. ассирійський цар Асархаддон
завоював Єгипет. Єгипет був розділений між 20 місцевими правителями – номархами,
яких ассирійці називали царями. Вони були поставлені під контроль ассирійської
військової та цивільної адміністрації. Асархаддон іменувався «царем царів» Верхнього і
Нижнього Єгипту і навіть Куша.
Об'єднання Єгипту Саїсськими правителями. Спираючись на наймане військо,
набране з числа греків-іонійців і карійців – вихідців з Малої Азії, Псамметіх I (номарх
Саїса) розбив непокірних номархів-суперників. Номова роздробленість була поступово
подолана. Найбільші центри Єгипту м. Мемфіс, м. Гераклеополь, м. Фіви стали
підтримувати енергійного царя. Бл. 655 р. до н.е. об'єднання країни було завершене.
Спираючись на силу об'єднаного Єгипту, а також на союз з Лідією і, можливо, з
Вавилоном, Псамметіх I витіснив з країни ассирійців. На троні фараонів утвердилась
XXVI Саісська династія (664 – 525 рр. до н.е.).
За Псамметіха І розпочинається посилена колонізація Єгипту грецькими купцями,
які засновують у дельті Нілу ряд колоній, серед них велике м. Навкратіс. Саїс стає
новою столицею Єгипту. Перенесення столиці було викликане переміщенням торгових
шляхів ближче до Середземного моря. Однак, Псамметіху І не вдалося відновити спокій
і порядок в країні. Номи продовжували ворожнечу, підриваючи загальний благоустрій
країни. Раби і незаможні верстви населення все частіше повставали проти експлуатації і
ослабляли воєнну могутність Єгипту.
У зовнішній політиці Єгипет намагався підтримувати Ассирію, могутність якої
слабшала, проти Вавилону, який весь час посилювався. Однак, це був останній період
існування незалежної єгипетської держави. На сході виникла Перська держава, яка
прагнула об’єднати під своєю владою увесь давньосхідний світ.
Особливості соціально-економічного розвитку Єгипту в епоху Пізнього царства:
1) децентралізація єгипетської економіки;
2) крах системи державного розподілу працівників на оглядах і допомоги
працюючому населенню з боку держави (наприклад, зерном в роки неврожаю,
інвентарем тощо);
3) господарства окремих храмів, правителів номів, ватажків найманих воєнних
загонів, вельмож і т.д., тепер стали зовсім самостійними і перейшли у власність своїх
господарів. Більш того, кількість таких самостійних господарств невпинно зростала,
оскільки правителі нових державних утворень, що існували в умовах розпаду Єгипту,
виділяли своїм наближеним угіддя з підвладних їм земель, створюючи таким чином собі
васалів;
4) рядові хлібороби, які залишилися без державної підтримки, не мали
можливості отримувати необхідні їм товари безпосередньо від держави, вони змушені
були купувати їх на ринку;
5) внаслідок цього в Єгипті у порівнянні з попередніми епохами посилився
грошовий обіг, засобом якого служили вагові злитки срібла (власна монета в Єгипті
з'явилася не раніше IV ст. до н.е.);
6) через обмежену кількість цих грошових одиниць і порівняну нерозвиненість
внутрішньої торгівлі виникала необхідність купувати в кредит або звертатися до
лихварів;

112
 7) забезпеченням кредиту в давнину при відсутності у боржника майна або
неможливості віддати його в заставу майже повсюдно служила його особистість. Тому
до VIII ст. до н.е. в Єгипті поширилася боргова кабала;
8) чітко простежується відставання Єгипту від сусідніх країн Азії: якщо там на
початку I тис. до н.е. затверджується залізний вік, то в Єгипті, ізольованому від великих
родовищ заліза, значно довше зберігає значення індустрія бронзи;
9) зміни у сфері ідеології. У єгиптян різко зменшуються підстави бачити в
царській владі джерело безпосередньої допомоги і захисту при різних нещастях; дещо
знижується і значення уявлення про царя як про посередника між людьми та богами при
здійсненні ритуалу. Відповідно падає престиж загальноєгипетських культів сонячних
богів (у т.ч. Амона-Ра у Фівах).
Єгипет у складі держави Ахеменідів. У 525 р. до н.е. перський цар Камбіс ІІ
завоював Єгипет і став засновником XXVII Перської династії. В історії Єгипту
розпочався т.зв. період першого перського панування (525 – 404 рр. до н.е.).
Таким чином, Єгипет входить до складу величезної Перської держави і стає
однією із важливих та багатих перських сатрапій. Бл. 200 років перси панували в Єгипті.
У 454 р. до н.е. єгиптяни за підтримки грецького флоту намагалися здобути
незалежність, однак не вдалося. У 404 р. до н.е. Єгипет знову здійснив спробу завоювати
незалежність на чолі з правителем Саїса Аміртем (XXVIII Саїсська династія), який
зумів вигнати персів з країни і підкорити собі всю крану.
392 – 370 рр. до н.е. – правління ХХІХ династії.
379 – 342 рр. до н.е. – правління ХХХ династії.
У 342 р. до н.е. перси знову відновили панування в Єгипті. У 332 р. до н.е. в
Єгипет вторглись греко-македонські війська під командуванням О. Македонського, і
Єгипет стає частиною світової імперії. А у 30 р. до н.е. Єгипет буде завойований Римом
і увійде до складу Римської імперії як одна з багатих її провінцій.
Питання для самоперевірки:
1. Поясніть вислів Геродота «Єгипет – це дар Нілу».
2. Охарактеризуйте джерельну базу історії Стародавнього Єгипту.
3. Назвіть основні періоди історії Єгипетської держави. Яким чином вони
розчленовуються на династії?
4. Чи можна назвати єгипетську імперію Тутмоса ІІІ світовою державою того
часу?
5. У чому сутність релігійної реформи Ехнатона. Визначте її вплив на розвиток
єгипетського суспільства.
6. Чому Єгипет опинився під владою іноземців (лівійців, ефіопів, ассирійців) у Х
– VII ст. до н.е.?

ЛЕКЦІЯ 9
МАЛА АЗІЯ. ХЕТТСЬКЕ ЦАРСТВО

План лекції:
1. Джерела вивчення історії країн Малої Азії.
2. Природа, населення і періодизація історії країн Малої Азії.
3. Дохеттський період в Малій Азії.
4. Хеттська держава у період Давньохеттського царства (XVIII – XVІ ст. до н.е.).
5. Середньохеттський період (перша половина XV ст. до н.е.).
6. Нове царство. Велика Хеттська держава у XІV – ХІІ ст. до н.е.
113
 1. Джерела вивчення історії країн Малої Азії. У той час як в Месопотамії і в
Єгипті створювались могутні централізовані держави, що проіснували, не дивлячись на
тимчасові періоди ослаблення і розпаду, цілі століття, в Малій Азії (Анатолії) склалося
зовсім інше становище. Найбільша держава Малоазіатського півострова – Хеттське
царство проіснувало всього декілька століть. Воно сформувалося у XVIII – XVII ст. до
н.е., об’єднавши декілька різноманітних етнічних груп. У ХІІ ст. до н.е. велика Хеттська
держава розпалась на декілька дрібних держав, які також проіснували всього декілька
століть.
У подальшому хетти були повністю забуті. Греки вже їх не знають. Правда, в
одному місці знаменитої поеми «Одіссея» мимоволі згадується вождь «Кетеїв» Еврипіл,
син Телепіна. Ні Геродот, ні Страбон, хоча вони обидва народилися в Малій Азії, не
повідомляють про хеттське населення.
Вивчення хеттської історії розпочалося з великим запізненням. Тільки у 1876 р.
англійський сходознавець А. Сейс розібрав (і то тільки частково) хеттський напис на
т.зв. Хаматському камні і проголосив сміливу у той час думку про існування хеттів, про
яких малися лише смутні здогадки.
Перші джерела із вивчення хеттів:
- шумерські і аккадські джерела;
- архів документів на місці м. Ебла (Північна Сирія) ІІІ – ІІ тис. до н.е.;
- архів із Кюль-Тепе;
- єгипетські джерела (архів із Тель-Амарни – листування Аменхотепа ІІІ і
Аменхотепа ІV, договір про ненапад і взаємодопомогу між Рамсесом ІІ і хеттським
царем Хаттусілісом ІІІ. Єгипетські джерела говорили про велике царство «Хета»,
розташованому на північ від сирійських рубежів Єгипту в епоху Нового царства;
- Біблія. У Біблії є лише згадки про «хеттеїв» в Сирії – Палестині;
- Хеттська держава, що загинула ще у II тис. до н.е., практично не знайшла
відображення в античних джерелах.
Письмові документи, клинописні таблички, що висвітлюють історію Хеттської
держави, виявлені на початку ХХ ст. в архівах хеттської столиці м. Хаттуса (суч.
Богазкей, в 150 км на схід від Анкари). Порівняно нещодавно в містечку Машат-Хююк,
на північному сході Малої Азії, поблизу м. Зіле, знайдено ще один хеттський архів.
Серед кількох десятків тисяч клинописних текстів і фрагментів, знайдених в Хаттусі є
історичні, дипломатичні, правові (у т.ч. звід законів), епістолярні (листи, ділова
кореспонденція), літературні тексти і документи ритуального змісту (описи свят,
заклинання, оракули і т.п.).
Початок наукового вивчення хеттської цивілізації пов’язують із діяльністю
учених Уїльяма Райта і Арчибальда Генрі Сейса. У 1834 р. тривала археологічна
експедиція Шарля Фелікса Марі Тексьє. У 1906 р. тривали розкопки Богазкея
Г. Вінклером, який відкрив хеттську столицю – м. Хаттусса. Були розкопані палаци
хеттських царів і виявлено тисячі глиняних табличок із клинописними текстами на
декількох мовах.
Вже у перший сезон була зроблена сенсаційна знахідка – клинописний варіант
хетто-єгипетського мирного договору. Архів Богазкея складався з десятка тисяч
табличок на декількох мовах Близького Сходу. Клинопис давно вже навчилися читати,
але сама мова більшої частини текстів залишалася незрозумілою, поки в 1915 р. чеський
науковець Берджих Грозний не визначив його індоєвропейський характер. Це відкриття
мало величезне значення як для сходознавства, так і для індоєвропеїстики, оскільки
114
хеттська мова виявилася найстародавнішою письмовою мовою індоєвропейської групи,
відомим науці.
2. Природа, населення і періодизація історії країн Малої Азії. Мала Азія
(інакше Анатолія) – один з основних центрів цивілізацій Стародавнього Сходу.
Становлення ранніх цивілізацій в цьому регіоні було обумовлене ходом культурно-
історичного розвитку Анатолії. Мала Азія – це півострів, що омивається декількома
морями (Чорним, Мармуровим, Егейським, Середземним) і відокремлений від Європи
вузькими протоками Босфор і Дарданелли. Східна частина півострова являє собою
степове плоскогір'я, облямоване горами, серед яких виділяються Північно-Понтійські
гори, Тавр і Антитавр. Річки тут, за винятком р. Галіс (суч. Кизил-Ірмак), невеликі.
Західна частина Малої Азії характеризується порізаним узбережжям, багатим зручними
бухтами. Гори чергуються з долинами порівняно великих річок (Герм, Пактол, Меандр,
Каїстра тощо). Ці річки славилися як золотоносні. Річок в Малій Азії небагато, і хоча
вони відігравали важливу роль в господарському житті, але не стали творцями
цивілізації як річки Єгипту та Месопотамії. Вони були незручні для судноплавства і
штучного зрошення.
Таким чином, рельєф місцевості (плоскогір’я, гірські хребти) не дозволили
створити єдину іригаційну систему, хоча невеликі канали і проривалися, головним
чином для зрошення садів і городів.
Природні багатства Малої Азії становили ліси і корисні копалини. Особливо
славилися кілікійська сосна і кедр. У горах з дуже раннього часу добували золото,
срібло, свинець, цинк і мідь. Зустрічалися метеоритне залізо і поклади залізної руди. У II
тис. до н.е. хетти були монополістами виробництва заліза, що давало їм чималі доходи.
Залізо коштувало в 40 разів дорожче срібла і у 5-8 разів дорожче золота. Хеттські
правителі строго оберігали монополію, а племена зберігали в таємниці райони родовища
заліза.
Гори давали також велику кількість будівельного каменю, зустрічалися обсидіан
(вулканічне скло), мармур, слюда, гірський кришталь, онікс. У багатьох озерах добували
сіль.
Проміжне становище Малої Азії між Європейським і Азіатським материками
визначило її важливу роль у розвитку торгівлі, давніх культурних зв'язків і в етнічних
переміщеннях.
Про давнє населення Малої Азії ми можемо лише судити по пам’ятниках
матеріальної культури, причому навіть назв племен і народностей цього часу ми не
знаємо. Хеттський народ утворився в результаті неміцного об’єднання декількох
племінних груп, частково різноманітного походження. До числа стародавніх мешканців
Малої Азії відносяться племена хаттів або протохеттів, які жили на сході. Хатти –
цивілізація, яка населяла область сучасної Анатолії (Туреччина) з XVIІІ до XVI ст. до
н.е. Хаттів прийнято вважати найбільш ранніми міськими жителями даної області, а їх
існування можна простежити до XІV ст. до н.е. завдяки аккадським клинописним
табличкам. Більшість археологів вважають, що хатти були корінними жителями області
та передували більш відомій цивілізації хеттів, які з'явилися у ХІІІ ст. до н.е.
На території Анатолії, де сформувалася Хеттська держава, мешкали різні племена.
Їх етнічний склад був настільки ж строкатим, як і в будь-якій області Передньої Азії.
Поряд з найдавнішим населенням хаттами (або протохеттами), що говорили на мовах,
споріднених, ймовірно, мовам Кавказу, тут жили племена хурритів. На початку II тис. до
н.е. почалося перше Велике переселення народів – міграція індоєвропейських племен.
Одна частина їх рушила до Індії, інша в Малу Азію. Нові племена, що з'явилися в районі
115
м. Неса (на південь від р. Галіс) і названі неситами, згодом завоювали всю Малу Азію.
За мовою вони різко відрізнялися від хатті. На півночі Малої Азії індоєвропейці
оселилися в районі Пала (палійці), а на півдні і південному заході в Лувії (лувійці). У
результаті змішування індоєвропейських неситів з аборигенними племенами хатті в
Анатолії утворився етнос хеттів. Тривале спілкування хаттів з неситами призвело до
перемоги мови неситів. Згодом, коли Хеттська держава зайняла майже весь півострів
Мала Азія і частину Сирії, мова неситів була витіснена родинною їй лувійською, яка і
стала мовою Хеттської держави.
В історії Хеттської держави прийнято виділяти три періоди:
1) Давньохеттський період (XVIII – XVI ст. до н.е.);
2) Середньохеттський період (перша половина XV ст. до н.е.);
3) Новохеттський період (середина XV – початок ХІІ ст. до н.е.).
3. Дохеттський період в Малій Азії. У найдавнішу епоху (у VIII – VI тис. до н.е.)
тут склалися важливі культурні центри виробничого господарства (Чайюню-Тепесі,
Чатал-Хююк, Хаджілар), основу яких складали землеробство і скотарство. Найбільш
значним з них є поселення Чатал-Хююк. Характерною місцевою особливістю стало
незвичайно раннє поширення виробів із заліза. Обробка металів тут розпочинається
раніше за обробку глини. Переважну роль відігравало скотарство (особливо конярство),
чому сприяла велика кількість степових просторів, придатних для пасовищ.
Зліт господарського життя та прикладного мистецтва досяг досить високого рівня.
Ранні землероби користувалися яскравою керамікою з геометричними мотивами, які
наносилися червоним барвником по кремовому тлу або білим по червоному. Майже в
кожному будинку стояли фігурки оголених жінок, які стоять на колінах, лежачи, сидячи
з підігнутими ногами. Цей світ спокою, однак, неодноразово порушувався
міжплемінними зіткненнями, бо всюди розташовувалися розсіяні по полонинах заздрісні
сусіди. Конфліктам сприяв також строкатий етнічний склад і досить висока щільність
населення. На багатьох поселеннях VI – IV тис. до н.е. збереглися сліди руйнувань і
пожеж. І вони буквально забиті зброєю.
У таких умовах розвиток цивілізації йшов повільно.
Вже в цей період історії значення Анатолії в історико-культурному розвитку
Стародавнього Сходу визначалося не тільки тим, що культурні центри Малої Азії
впливали на сусідні області й самі відчували зворотній вплив. Завдяки географічному
положенню Мала Азія була природним місцем передачі культурних досягнень в різних
напрямках.
Утворення Хеттської держави. Родоплемінний лад у хеттів став розпадатися
лише на межі ІІІ – ІІ тис. до н.е. Прискоренню цього процесу сприяли проникнення у
ХХ – ХVIII ст. до н.е. семітичних торгових колоністів (ассирійських і почасти
аморейських). Вони заселяли по сусідству з місцевими поселеннями особливі квартали.
Найбільш крупною ассирійською колонією був Канес (суч. Кюль-Тепе). Колоністи
привозили в Малу Азію із північного Ірану олово і вивозили мідь, свинець, срібло,
якими була багата Мала Азія. Із Месопотамії доставлялись вироби ремесла. Ассирійські
купці і лихварі укладали договори з місцевою племінною знаттю і безжально
експлуатували місцеве скотарське та землеробське населення.
У ХVIII ст. до н.е. семітичні колонії в басейні р. Галіс занепадають, не
витримуючи конкуренції із фінікійськими містами.
Фактори розвитку:
1) визначальний фактор розвитку регіону – природні багатства;
2) торгівельні зв'язки (тісні торгівельні зв'язки з Ашшуром);
116
 3) торгові поселення;
4) майнова і соціальна диференціація.
Наука ще не має точних відомостей про те, коли саме з'явилися в Анатолії перші
ранньодержавні утворення. Ряд непрямих даних вказує на те, що вони, ймовірно,
виникли тут вже в III тис. до н.е. Зокрема, такий висновок може бути зроблений на
підставі деяких аккадських літературних текстів, що розповідають про торговельну
діяльність аккадських купців в Анатолії і військові акції Саргона Давнього і Нарам-
Суена проти правителів міст-держав Малої Азії; ці історії відомі й в переказах,
записаних хеттською мовою.
Важливе значення мають і свідоцтва клинописних табличок з міста-держави
середини III тис. до н.е. Ебли. Згідно з цими текстами, між Еблою і багатьма пунктами
Північної Сирії та Месопотамії, що розташовувалися поблизу кордонів Малої Азії, –
Каркемиш, Харан Уршу, Хашшу, Хахха – підтримувалися тісні торговельні зв'язки.
Пізніше в цих та південних областях здійснювали свої військові підприємства
давньохеттські, а згодом і новохеттські царі. У кінцевому рахунку ряд цих областей був
включений до складу Хеттської держави.
Висновок про наявність міст-держав в Малій Азії III тис. до н.е. добре
узгоджується і з результатами аналізу текстів («каппадокійських табличок») з території
самої Анатолії. Це ділові документи і листи, виявлені в торгових центрах Малої Азії, які
існували тут в XIX – XVIII ст. до н.е. Вони складені клинописом на
давньоассирійському (ашшурському) діалекті аккадської мови. Аналіз цих документів
показує, що діяльність торговців контролювалася правителями місцевих анатолійських
міст-держав. Іноземні купці виплачували останнім певне мито за право торгувати.
Правителі малоазіатських міст користувалися переважним правом купівлі товару.
Оскільки міста-держави Малої Азії XIX – XVIII ст. до н.е. представляли собою досить
розвинені політичні структури, то становлення цих царств, очевидно, повинно було
відбутися задовго до утворення ашшурських торгових центрів в Малій Азії.
Торгівля стала істотним каталізатором багатьох соціально-економічних процесів,
що протікали в Малій Азії в III – на початку II тис. до н.е. У III тис. до н.е. жителями
Малої Азії був здійснений значний прорив у двох областях. Перше бурхливе піднесення
ремісничого виробництва, головним чином в металургії і металообробці, а також в
ювелірній справі. При цьому стали активно використовуватися природні багатства
Малої Азії, її золотий фонд металів міді, свинцю, срібла, золота і навіть метеоритного
заліза.
Другою сферою, де був здійснений значимий для розвитку цивілізації прорив,
стала поява в Малій Азії міст-держав. Ці укріплені пункти стали центрами
економічного, політичного і культурного життя племен. При деяких містах-державах
утворилися колонії чужоземних торговців в основному з Ашшура та Північної Сирії. Ці
торгові факторії володіли деякою самостійністю. Колонія, або, як її називали, порт,
очолювалася «будинком міста».
Торгівля зіграла важливу роль у становленні Хеттської цивілізації. До неї було
втягнуто практично все населення Анатолії. Усередині общин виникли майнові
відмінності і соціальна нерівність. Зростало багатство вождів і відмінності в розподілі
багатств між племенами, які стали перетворювати свої поселення у фортеці.
Важливу роль у формуванні станового суспільства в Малій Азії відіграли торгові
колонії, засновані у ХХ – XVIII ст. до н.е. на сході Малої Азії ассирійцями – вихідцями
із м. Ашшура і амореями з Північної Сирії. Через ці колонії йшла міжнародна торгівля

117
настільки важливими для господарського розвитку Передньої Азії металами, а також
іншими товарами.
Існування таких торгових факторій сприяло розвиткові місцевих племен,
поширенню рабовласницьких відносин. У результаті племінна аристократія все більше
відособлювалася від основної частини общинників, формувалась група підневільних
працівників – прообрази основних станів хеттського суспільства.
Таким чином, вище перелічені факти сприяли:
- розвиткові місцевого виробництва (особливо металургії);
- економічній інтеграції, накопиченню правителями багатств;
- соціальній та майновій диференціації;
- прискореному політогенезу.
4. Хеттська держава у період Давньохеттського царства (XVIII – XVІ ст. до
н.е.). На межі III – II тис. до н.е. були відомі такі міста-держави як Пурусханда, Куссара,
Хаттуса, Каніш тощо. Між ними йшла постійна боротьба за політичну гегемонію в
регіоні. Спочатку провідну роль відігравало місто-держава Пурусханда, пізніше
ситуація змінилася на користь Куссара. У XVIII ст. до н.е. його правителі Пітхана і
Анітта, проводячи завойовницьку політику, підкорили Пурусханду і створили потужне
політичне об'єднання Куссарське царство. Очолювали міста-держави рубау (царі) і
рубатум (цариці). При царському дворі було вже чимало чиновників, які займали різні
державні посади: «начальник сходів», «начальник ковалів», «головний виночерпій»,
«головний над садівниками» і т.д. Міста-держави Малої Азії користувалися писемністю
і письмовою мовою, запозиченою у ашшурських купців.
Куссарське царство передувало утворенню Хеттської держави (Хатті), яка була
створена наприкінці XVIII ст. до н.е., а остаточно оформилася за Лабарни I (бл. 1680 –
1650 рр. до н.е.).
У т.зв. Давньохеттський період (XVIII – XVI ст. до н.е.) у Хеттській державі ще
залишалися сильними традиції родового ладу:
- хеттські царі не були настільки могутніми, як єгипетські фараони. Вони правили,
спираючись на народне ополчення, що включало всіх боєздатних повноправних членів
суспільства, які складали в той же час військові народні збори – панкус;
- діяльністю панкусу в значній мірі керувала рада «тулія» (верхівка панкусу, щось
на зразок старшої дружини), що служила головним оплотом могутньої родової
аристократії. Цар з усіх найважливіших питань повинен був обов’язково радитися із
тулією;
- серед родової аристократії головну роль відігравали в основному члени
царського роду: брати царя, його сини, всі його родичі, які також не завжди рахувалися
із центральною владою;
- систему успадкування престолу по чоловічій лінії було встановлено вже у пізній
період розвитку Хеттського царства. Тривалий час зберігалася давня матрилінійна
система: престолом розпоряджалася старша сестра царя, яка прагнула висунути в якості
спадкоємця свого сина. Царі не бажали цього і це призводило до постійних внутрішніх
сутичок.
Об’єднавчу політику засновників Хеттської держави завершив четвертий
наступник Анітти цар Лабарна І (Табарна; бл. 1680 – 1650 рр. до н.е.), який вважається
засновником Давньохеттської династії. Він розширив кордони Хеттського царства «від
моря до моря», тобто від Чорного до Середземного, ходив походом на Арцаву в Західній
Малій Азії і зіграв таку роль в утвердженні хеттської державності, що імена його самого
і його дружини Таваннанни стали титулами усіх наступних хеттських царів і цариць.
118
Лабарна І об’єднав під своєю владою майже всю східну половину Малої Азії і впритул
наблизився до узбережжя Чорного моря на півночі і Середземного моря на півдні. Однак
жодною гаванню він не оволодів і флоту не створив. До самого кінця свого існування
Хеттське царство залишалося континентальною державою.
Його племінник-наступник Хаттусілі I (бл. 1650 – 1620 рр. до н.е.) переніс
столицю в м. Хаттуса (саме після цього держава і стала називатися «Хеттською», власне
«Хатті»), і змушений був втягнутися у тривалу боротьбу з хурритами Тавра, Сирії та
Месопотамії. Хаттусілі І підкорив міста Алалах, Варсува і Хассува (Північна Сирія),
розпочав тривалу боротьбу проти м. Халеба, однак через хворобу не зміг довести справу
до кінця.
При Мурсілі І (бл. 1620 – 1590 рр. до н.е.) у Хеттському царстві посилюється
централізація. Єдиною столицею залишається м. Хаттуса, а інші великі міста (навіть
Куссар) відступають на другий план. Мурсілі І вдається заволодіти Хальпою (суч.
Алеппо). Таким чином, основний торговий пункт на шляху із Месопотамії до
фінікійського узбережжя став хеттським. Потім Мурсілі І рушив на південний схід до
Вавилону і, скориставшись внутрішніми смутами, що відбувалися при наступниках
Хаммурапі, завоював цей головний центр Передньої Азії.
Таким чином, правителі Стародавнього царства Лабарна I, Хаттусілі I, Мурсілі I
силою зброї підкорили ряд сусідніх областей, зробили місто Хаттусу (суч. Богазкей, біля
Анкари) столицею, здійснили успішні військові походи у Північну Сирію і Вавилон,
заклавши тим самим основи могутньої військової Хеттської держави. Основна мета воєн
на цьому етапі – розширення територій і захоплення матеріальних цінностей. Це
виступало як символ перемог хеттських царів. Уже в Давньохеттський період був
створений Будинок друку – царська скарбниця, куди надходив у тому числі і дохід від
військових експедицій, данина від підкорених сусідів.
Після 30-річного енергійного правління Мурсілі I настав смутний час. Мурсілі I
був убитий чоловіком сестри, і для хеттів розпочалася смуга негараздів через боротьбу
за владу та нові вбивства на ґрунті родової помсти. Після тривалих міжусобиць і частих
палацових переворотів до кінця XVІ ст. до н.е. були проведені деякі реформи, що
свідчили про досягнення певного компромісу у владі.
Кінець смутному часу поклав цар Телепіну (бл. 1520 – 1490 рр. до н.е.).
Вигнавши узурпатора, він не мстив його родичам. Було видано законодавство про
престолонаслідування, в якому Телепіну проголосив: «Вони мені зробили зло, а я їм не
зробив зла». Замість помсти пропонувалося задовольнятися відшкодуванням. Телепіну
домігся передачі влади тільки синам царя по старшинству. Право на престол збереглося
не за родом царя, а за його родиною. Лише у випадку відсутності синів царя або
передчасної їх смерті престол переходив до «синів другого рангу», тобто усиновленим
племінникам по жіночій лінії) і у крайньому випадку до зятів царя. Тим самим
виключалася боротьба претендентів, що сильно зміцнило царську владу, ставши
важливим етапом розвитку Хеттської цивілізації.
В іншому, однак, права панкуса збереглися. Цар був зобов’язаний регулярно
скликати своїх братів, синів, родичів і привілейованих воїнів на збори. Вирішальну роль
відігравала верхівка панкуса – тулія. Без дозволу тулії цар не мав права карати жодного
з її представників. У випадку вини будь-кого із представників тулії цар міг з її дозволу
його покарати, але не мав права переслідувати його родину і конфісковувати майно.
Таким чином, влада царя в Хеттській державі все ще була обмежена.

119
 Отже, ми бачимо, що Хеттська держава не була деспотією і хеттські царі ніколи
не мали такої необмеженої влади, як єгипетські фараони або володарі Шумера, Аккада і
Вавилону.
5. Середньохеттський період (перша половина XV ст. до н.е.). Після смерті
Телепіну і короткочасного правління його сина наступила смутна епоха, яка отримала
назву Середньохеттського царства. На троні змінилося декілька царів, які відомі лише за
іменами. В цілому у цей час спостерігається ослаблення Хеттської держави.
На сході від хеттів ще у ХVІ ст. до н.е. виникла сильна держава Мітанні, яка стала
їхнім могутнім суперником; на півдні хеттів також тіснили вороги. Хетти втратили
Кіццувадну (у Східній Кілікії) і опинилися відрізаними від Середземного моря.
Небезпечним ворогом хеттів стала Арцава. Але особливо небезпечними для хеттів стали
каски на півночі. Вони не тільки перегородили шлях хеттам до Чорного моря, а й
загрожували самому існуванню Хеттської держави, захопивши і зруйнувавши столицю
Хаттусу.
Таким чином, Хеттське царство опинилося на краю загибелі. Всередині країни
спостерігається різке посилення майнової нерівності, загострюються соціальні
протиріччя і соціальна боротьба. Історія Хеттської держави доби Середнього царства
позначена значною децентралізацією влади і зменшенням території у результаті
невдалих війн.
6. Нове царство. Велика Хеттська держава у XІV – ХІІ ст. до н.е. Доба Нового
царства Хеттської держави позначена значним посиленням центральної влади.
Збільшуються царські домени, розкидані в різних частинах країни. Вони управляються
спеціальними конторами – «кам’яними будинками» і поглинають ряд сільських общин.
Рядові общинники втрачають право розпоряджатися своїми наділами і не можуть навіть
залишати їх у спадок своїм синам. Значні території общинних земель переходять також
до рук приватних власників (знатних воїнів або жерців). Рядові общинники
розорюються, втрачають свої минулі права і частково навіть потрапляють у боргове
рабство.
Однак Хеттська держава внутрішньо не була міцною. Вона не мала єдиної
економічної бази, і для підтримки її тимчасової могутності потрібні були все нові і нові
прибутки.
На початку XIV ст. до н.е. в Хатті приходить до влади узурпатор Суппілуліума I
(бл. 1380 – 1334 рр. до н.е.) (сучасник єгипетського фараона-реформатора Ехнатона) –
блискучий політик і полководець, один з найбільших історичних діячів Близького
Сходу, чиє тривале правління стало важливою віхою в житті Передньої Азії. Вміло
використовуючи сприятливе міжнародне становище, яке склалося в Передній Азії у
зв’язку із ослабленням Єгипетського царства, Касситського Вавилону, держави Мітанні,
Суппілуліума І нарощує воєнну могутність Хеттської держави. На озброєння хеттів було
прийнято легкі швидкохідні колісниці, запряжені кіньми. На такій колісниці
знаходилось три воїни. Укріпив фортечними спорудами ряд міст і, перш за все, столицю
Хаттусу.
Суппілуліума І підкорив практично всю Малу Азію:
1) першочергово спрямував зброю проти царства Арцава;
2) поставив під свій контроль сильну державу Кіццуватну;
3) вінцем зовнішньополітичних успіхів Суппілуліуми І стало підкорення Мітанні.
Спочатку він захопив сирійські маста Хальпу, Нухашше, Нію і Каркемиш (перетворився
на одну із головних фортець Новохеттської держави), що належали Мітанні. Після

120
смерті мітаннійського царя Тушратти, заволодів всією країною і посадив на трон сина
Тушратти Маттівасу, який одружився на його дочці і став залежним правителем.
У підсумку Хеттське царство перетворилося на могутню державу, яка простяглася
від басейну Чорного моря до Південної Палестини, від берегів Галіса до кордонів
Ассирії і Вавилонії.
Всі ці успіхи, однак, погрожували хеттам фатальними наслідками. Державні
таланти Суппілуліуми І поставили під владу хеттів величезні простори, контроль над
якими набагато перевищував природні політичні можливості Хеттського царства. Тому
існування величезної держави, заснованої Суппілуліумою І, його наступникам
доводилося підтримувати майже безперестанними походами проти бунтівних окраїн і
готових зазіхнути на володіння Хатті інших великих держав.
Мурсілі II (бл. 1335 – 1305 рр. до н.е.), доблесний воїн і великодушний
правитель, ще міг зберігати спадок батька у повному обсязі. На самому початку свого
правління він рушив на Арцаву в Західній Малій Азії та її союзників, розгромивши сили
коаліції при м. Вальма. Мурсілі ІІ вийшов до Егейського моря, захопивши столицю
Арцава м. Апасу (класичний Ефес). Хеттські дії торкнулися і Міллаванду (пізн. Мілет).
Потім Мурсілі ІІ довів до благополучного кінця розпочату за його батька війну з
Єгиптом, уклавши вигідний для хеттів мир з фараоном Хоремхебом. Нарешті, на сході
він успішно відкинув Ассирію, що претендувала на захоплення Мітанні, а на півночі
систематично громив області касків.
Другу половину XIV ст. можна вважати апогеєм хеттської могутності.
За наступників Мурсілі ІІ, ситуація стала стрімко змінюватися у гіршу сторону.
Муваталлі ІІ (бл. 1295 – 1282 рр. до н.е.), син Мурсілі II. Головною подією його
царювання була війна з Єгиптом. Фараон Сеті I вторгся в хеттські володіння в Сирії і
підпорядкував країну Амурру. Потім єгиптяни захопили і м. Кадеш. Під час свого
останнього походу Сеті, мабуть, північніше Кадеша, зустрівся з головними силами
хеттів. У битві єгиптяни здобули перемогу і захопили полонених та здобич. Проте
перемога Сеті не була вирішальною, вона не завдала істотного збитку Хеттській
державі, хоча на деякий час єгипетський контроль і поширився на частину Північної
Сирії. Але до кінця свого правління Сеті втратив майже всі свої північні завоювання, у
т.ч. і Кадеш. Після чого між Муваталлі ІІ і Сеті був укладений мирний договір, який
швидше був лише короткочасним перемир'ям.
У 1274 р. до н.е. новий єгипетський фараон, молодий Рамсес II на чолі 25-
тисячного війська розпочав похід у Сирію, до Кадеша. Біля стін Кадеша його чекала
армія Муваталлі ІІ. Згідно з єгипетськими джерелами хеттська армія налічувала 3500
колісниць з трьома воїнами на кожній і приблизно 17 тис. піхоти. Загальна кількість
хеттських воїнів становила близько 28 тис. осіб. Введений в оману підісланими в
єгипетський табір хеттськими лазутчиками, які запевняли, що хетти відступили далеко
на північ, Рамсес ІІ, не чекаючи підходу всієї армії, рушив до Кадеша, тільки з
передовим загоном, де був раптово атакований і оточений хеттськими колісницями.
Єгиптяни понесли величезні втрати, сам Рамсес ІІ мало не загинув у цій битві.
Після смерті царя Муваталлі ІІ престолом насильно заволодів його молодший
брат Хаттусілі ІІІ (бл. 1275 – 1250 рр. до н.е.). Відчуваючи неміцність свого становища,
він не міг вести рішучої боротьби з Єгиптом. До того ж на південно-східних кордонах
Хеттського царства стала посилюватись Ассирія. У зв’язку з цим між Єгиптом і
Хеттським царством намітилося певне зближення, яке закінчилося укладенням мирного
договору (1270 р. до н.е.): більша частина Сирії і Північна Фінікія стали зоною
хеттського впливу, а Палестина і Південна Фінікія – єгипетського. Сторони
121
зобов’язувались підтримувати одна одну воєнними силами проти внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Договір було скріплено династичним шлюбом: дочка хеттського царя стала
дружиною Рамсеса ІІ. Згодом єгиптяни постачали Хеттське царство хлібом, а хетти
ввозили в Єгипет метали. Хаттусілі ІІІ намагався протистояти Ассирії, але так і не зміг,
незважаючи на тимчасові успіхи, витіснити її з Верхньої Месопотамії.
Наприкінці ХІІІ ст. до н.е. створюється могутня коаліція т.зв. «народів моря», до
якої входили грецькі племена ахейців і етруски. Як смерч, вони обрушились на держави
Передньої Азії. Єгипту з великим трудом вдалося відбити їх напад. Але Хеттська
держава не вистояла. Орди «народів моря» розгромили хеттські війська. Столиця
Хаттуса була взята штурмом, повністю розорена, а Хеттська держава назавжди
припинила своє існування (бл. 1190 р. до н.е.).
На місці Хеттської держави у ХІІ – VIII ст. до н.е. існувало кілька дрібних держав,
які зберегли хеттські традиції і культуру: Тувана на північному схилі Тавра, Гургум і
Табал. Найбільш процвітаючою була держава Хатті зі столицею в Каркемиші. До кінця
VIII ст. до н.е. більша частина цих держав опинилася в руках Ассирії. Хеттська мова і
хеттська писемність зникають, а сама назва хеттів забувається.
Особливості розвитку економіки у Новохеттський період.
- основне джерело, яке характеризує економіку і соціальні відносини є звід
«Хеттських законів» (під час розкопок знайдено 2 глиняні таблички, що датовані кінцем
XIV ст. до н.е. та першою половиною ХІІІ ст. до н.е.);
- основа економіки – сільське господарство, перевага скотарства;
- землеробство у хеттів перебувало на другому місці. Штучне зрошення
застосовувалось в обмежених масштабах. Іригаційні системи мали локальний характер
та не були загальнодержавними;
- високорозвинутим було ремесло: металургія бронзи, виготовлення знарядь
праці, зброї, гончарна справа;
- розвиток торгівлі: характерним є контроль держави над торгівлею;
- номінальним володарем землі був цар. Були також землі храмові і общинні.
Храмове землеволодіння все більше зливалось із царським. На чолі священних міст
стояли цар і цариця, і земельні володіння цих міст фактично перетворювались на
частину царського господарства. Частина общинних земель фактично перетворилась на
приватну;
- володіння і користування державною землею були пов'язані з виконанням
повинностей: 1) саххан – це натуральна повинність, що зобов'язувала окремих
безпосередніх виробників або великі господарства поставляти у готовому вигляді
всякого роду продукцію, а також худобу на користь царя і крупних державних
чиновників; 2) «луцци» – це трудова повинність (виконання робіт на полях або
виноградниках, ремонт громадських споруд і т.д.) на користь царя (царського палацу) і
крупних державних чиновників; 3) формувати військове ополчення.
«Хеттські закони» ділять хеттське суспільство на:
1) вільних людей – особи, звільнені царем (палацом) від державних повинностей
саххан і луцци не тільки на користь царя (палацу) або великих державних службовців, а
й на користь храму, а також інших культових установ. Вільні від усіх повинностей люди
поступово ставали «знатними, почесними, благородними», тобто соціально вільними. З
них утворилася панівна верства суспільства (царські службовці, воєначальники, різні
представники адміністрації, храмові службовці тощо, які володіли великими
земельними ділянками), для яких трудова діяльність ставала вже ганебним заняттям або
однією із форм покарання;
122
 2) невільних людей (рабів). «Невільними» були особи, які не були звільнені від
виконання хоча б однієї з державних повинностей – і внаслідок цього розглядалися як
соціально нерівні. Якщо таку людину звільняли від обов'язків, наприклад на користь
царя і великих державних службовців, то вона повинна була працювати на користь
храму, тобто залишалася залежною. «Невільні» охоплювали широке коло безпосередніх
виробників (орачів, пастухів, ремісників, садівників і багатьох інших), які становили
нижчу соціальну верству. Вони включали в себе власне рабів, кріпаків, найманців і ін.,
тобто людей, які перебували у різних формах залежності.
Таким чином, у центрі Малої Азії в першій половині II тис. до н.е. склалася
Хеттська держава, відмінні риси якої обумовлені значною мірою прогресом у військовій
справі. У бурхливу епоху II тис., коли Схід був приголомшений завоюванням Єгипту
гіксосами, Вавилонії касситами, і здавалося, що ці великі цивілізації рушаться, хетти,
завдяки своїй військовій перевазі, об'єднали під своєю владою малоазійські, сирійські та
верхньомесопотамські регіони, створивши тут військову державу, свою військову
цивілізацію.
Хетти почали займати своє місце в історії Передньої Азії в той час, коли в Єгипті
та Месопотамії цивілізація вже давно склалася. Нові прибульці хетти стояли на більш
низькому ступені розвитку, і тривалість їх історичного життя виявилася набагато
коротшою. Велика Хеттська держава виникла в процесі боротьби за гегемонію між
окремими племенами і ранньодержавними утвореннями. Вона привела до
підпорядкування одних іншими, висуненню царського роду і військового прошарку.
Військова перевага хеттів і поширення у них коня, бойових колісниць і, нарешті,
кавалерії, уможливили створення потужної армії, призначеної для ведення постійних,
завойовницьких війн.
Було створено військово-паразитичну державу, яка не стільки займалася
організацією економічного життя, скільки виконувала функції завойовника і
політичного володаря. Вперше в історії людства хетти створили військову імперію,
суспільство якої було слабо диференційованим, а міська культура залишалася на
другому плані. Приєднуючи до свого царства все нові і нові території і наслідуючи
традиції інших цивілізацій, хетти не прокладали шлях у нову історичну епоху. Історія
Хеттської держави – яскравий приклад недовговічності і приреченості утворення,
заснованого на військовій силі.
Питання для самоперевірки:
1. Охарактеризуйте джерельну базу хеттської історії.
2. Який регіон Малої Азії став центром Хеттської держави?
3. Дайте характеристику суспільної структури і економічних відносин у
Давньохеттському царстві.
4. Проаналізуйте внутрішню і зовнішню політику царя Телепіну.
5. У чиє правління Хеттське царство досягає найвищого політичного розквіту?
Чому?

ЛЕКЦІЯ 10
СХІДНЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ІІІ –
ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ І ТИС. ДО Н.Е.
План лекції:
1. Джерела з історії Східного Середземномор’я ІІІ – першої половини І тис. до н.е.
2. Природа і населення. Східне Середземномор'я у ранній період своєї історії.
3. Фінікія у ІІІ – першій половині І тис. до н.е.
123
 4. Сирія у ІІІ – у першій половині І тис. до н.е.
5. Палестина у ІІ тис. до н.е. Ізраїльсько-Іудейське царство.

1. Джерела з історії Східного Середземномор’я ІІІ – першої половини І тис. до

н.е. Давню історію племен і народів Східного Середземномор'я висвітлюють як джерела
сусідніх країн (наприклад, дані Телль-Амарнського архіву в Єгипті, хеттські документи,
адміністративне листування Ассирії), так і місцеві джерела, серед яких особливо
важливі письмові документи та місцева традиція, що збереглася в такому складному
літературно-релігійному пам'ятнику, як Біблія. Велике значення мають документи з Рас-
Шамрила (Угарит), де були відкриті стародавні тексти економічного, політичного і
релігійного змісту, в т.ч. написані місцевою системою письма, що отримала назву
угаритської.
Із важливих знахідок слід зазначити відкриття у 1970-ті рр. італійськими
археологами архіву стародавнього м. Ебла (на території Сирії), що налічує кілька тисяч
клинописних табличок, написаних знаками, запозиченими у північношумерської
писемності, і на одній із давньосемітських мов. Зміст архіву – дипломатичні,
адміністративні, господарські, літературні, релігійні та шкільні тексти. Датується
царський архів другою половиною III тис. до н.е.
Збереглося багато пам'яток матеріальної культури Східного Середземномор'я, що
часто утворюють цілі комплекси, відкриті археологами. Найбільш грандіозними є
розкопки в Єрихоні, розпочаті німецькими археологами у 1907 р. і продовжені у 1930-х
– 1950-х рр. англійською експедицією на чолі з К. Кеніон.
Вельми плідними були розкопки в Мегіддо (особливо показовими є речі, які
свідчать про сильний єгипетський вплив у II тис. до н.е.), в Гезері, Лахіші.
Слід зазначити також численні знахідки археологів у Фінікії і Сирії – у Біблі, Тірі,
Сідоні та поблизу Дамаска. Цікавим є відкриття у 1970-х рр. поблизу м. Акко поховання
«торговців-воїнів», що датуються XIV – XIII ст. до н.е. й містять багато речей, що
походять з різних областей Егейського і стародавнього світу: вироби з Єгипту,
Закавказзя, Месопотамії, з о. Кіпр.
Розкопки у Біблі проводилися з 1920-х рр., наприкінці 1920-х – у 1930-і рр. було
знайдено стародавнє сирійсько-фінікійське місто Угарит, до 1930-х – 1940-х рр.
відноситься дослідження Алалаха.
Найважливішими джерелами з історії й культури країн Східного Середземномор'я
є пам'ятники давньоєврейської літератури, що входять до складу Біблії. Саме слово
«Біблія» у перекладі з грецької мови означає «книги», у даному випадку – зібрання книг
канонізованих, тобто визнаних священними в іудаїзмі та християнстві. Іудейська Біблія
майже цілком збігається з першою частиною християнської Біблії, з т.зв. Старим
завітом. Друга частина останньої – Новий заповіт – являє собою власне християнські
книги, що розповідають про життя Ісуса Христа і діяльність його учнів (апостолів).
Старозавітний канон остаточно оформився до початку нової ери. Він традиційно
ділиться на три розділи: Закон, або Вчення (Тора), Пророки та Писання, кожен з них
включає різні за змістом і часом тексти.
Найбільший релігійний авторитет мають перші п'ять книг Біблії, авторство
приписуване Мойсеєві. Саме в цьому «П'ятикнижжі Мойсея» розповідаються відомі
міфи про створення світу і людини, про вигнання Адама і Єви з раю, про потоп, а також
легенди про предків (патріархів) і про самого Мойсея, який вивів євреїв з Єгипту,
звільнивши їх від гніту фараона. Значну частину «П'ятикнижжя» складають жрецькі
встановлення і релігійно-моральні приписи (зокрема, «десять заповідей»: не вбий, не
124
вкради і т.д.). «П'ятикнижжя» остаточно склалося в середині I тис. до н.е., але окремі
його фрагменти існували значно раніше або були записом найдавніших усних переказів.
У другу, менш авторитетну категорію старозавітних творів входять перш за все
книги пророків, тобто релігійно-політичних проповідників, які діяли в Ізраїлі і Юдеї у
VIII – VI ст. до н.е. (Ісайя, Єремія, Єзекіїль та ін.). До них приєднуються за концепцією і
часом складання т.зв. «історичні книги», що розповідають про війни, які єврейські
племена вели зі своїми сусідами в Палестині, перших царів Саула, Давида, Соломона та
їх наступників.
Староєврейська література, пов'язана з живими і впливовими релігіями (іудаїзм,
християнство), збереглася до нашого часу значно повніше, ніж давньоєгипетська,
вавилонська чи фінікійська. Релігійні мислителі протягом багатьох століть проводили
величезну роботу з відбору пам'яток, їх редагування і інтерпретації виходячи зі смаків,
ідей та уявлень свого часу. Саме ця обставина і змушує сучасних дослідників з
особливою обережністю використовувати в якості історичного джерела той багатющий
матеріал, який міститься у Біблії.
Перший крок до наукового вивчення Біблії здійснив у XVII ст. Б. Спіноза, який
знайшов у ній цілий ряд протиріч і вказав на компілятивний характер окремих її частин.
Біблійна критика у XVIII і XIX ст. зробила великі успіхи у виділенні різних частин
творів, які увійшли в Старий Заповіт, у визначенні їх відносної і абсолютної хронології.
Особлива увага приділялася, природно, найбільш авторитетній його частині –
П'ятикнижжю Мойсея.
Знахідки найдавніших пам'яток культури в Месопотамії і в Єгипті привели і до
постановки іншої, загальної проблеми – про місце давньоєврейської літератури в історії
Близького Сходу. Були знайдені прямі запозичення в Біблії ідей і сюжетів, що виникли у
інших народів. Однак початкове захоплення проблемою впливів на даний час минув,
поступившись місцем тверезій оцінці ступеня самостійності давньоєврейської культури.
2. Природа і населення. Східне Середземномор'я у ранній період своєї історії.
Регіон Східного Середземномор'я простягається від передгір'їв Тавра і середньої течії
Євфрату до Єгипту. До даного регіону входили Сирія, включаючи приморську смугу,
яка дістала у греків назву Фінікія, і Палестина. У давнину значна частина цієї території
називалася Ханаан.
Великих річкових артерій тут не було, і найбільш значними за місцевим
масштабом річками є Йордан в Палестині, Оронт в Сирії і Фінікії. Дрібні річки і
струмки наповнювалися водою лише в період дощів, і врожаї на полях були невеликими
та нестійкими. Примітивні іригаційні споруди мали лише місцеве значення і не могли
сприяти об'єднанню різних областей в єдиний господарський організм. Гірські хребти
(Ліван, Антиліван і ін.) ділили Східне Середземномор'я на кілька районів, що також
сприяло роз'єднанню та ізоляції. Степові і пустельні області були здавна місцем
проживання скотарських племен, які повсякчас вторгалися в оазиси. Все це пояснювало
порівняно уповільнені темпи історичного розвитку регіону.
Разом з тим Східне Середземномор'я володіло цінними сировинними ресурсами:
покладами мідної та залізної руди, великими лісами, в т.ч. заростями знаменитого
ліванського кедра. Все це привертало увагу могутніх держав Месопотамії та Єгипту. У
Східне Середземномор'я направлялися торгові і військові експедиції. Відлуння переказів
про походи за ліванським кедром збереглися в «Епосі про Гільгамеша». У результаті
Східне Середземномор'я починає відчувати все зростаючий вплив цих двох великих
цивілізацій Стародавнього Сходу – давньоєгипетської і месопотамської, що помітно
позначається на розвиткові місцевих культур.
125
 Дослідники розрізняють кілька семітомовних етносів Східного Середземномор'я
(ханаенеїв, еблаїтів, сутіїв-амореїв, особливу гілку останніх – «ібрі» або давньоєврейські
племена, арамеїв і, можливо, інших). В середині III тис. до н.е. і другій чверті II тис. до
н.е. в Сирії, Палестині розселялися також хурритські племена. Нарешті, група егейсько-
анатолійських «народів моря» мігрувала в Палестину на початку XII ст. до н.е., але була
незабаром асимільована місцевим населенням.
Області Східного Середземномор'я з найдавніших часів були освоєні
палеолітичними мисливцями і збирачами. Винищення диких тварин вело до голоду, і
місцеві племена переходили на рослинну їжу. Уже в IX – VIII тис. до н.е. племена
мезолітичної натуфійської культури, які жили в печерах і стійбищах по берегах річок і
озер, систематично збирали дикорослі злаки і вживали їх в їжу. Великі зарості диких
сортів пшениці і ячменю сприяли ранньому переходу до землеробства.
У VIII – VII тис. до н.е. в Східному Середземномор'ї складається одна з
найдавніших у світі культур осілих землеробів і скотарів, названа за найбільш вивченим
поселенням культурою Єрихону. Племена цієї культури обробляли ячмінь і два сорти
пшениці, розводили кіз; з метою збереження зернових запасів, що піддавалися загрозі
руйнування з боку гризунів, вони приручили кішку. Населення жило в невеликих
селищах, що складалися з глинобитних будинків. Деякі з них, зокрема Єрихон,
оточували стіни з бутового каменю, бо накопичення багатств землеробськими
общинами і неспокійне сусідство войовничих степовиків вимагали надійної оборони.
У VI – IV тис. до н.е. відбувається подальший розвиток осіло-землеробської
культури, правда, ще бідної і маловиразної. Залишки невеликих сіл землеробів і скотарів
цього часу виявлені в багатьох місцях, у т.ч. в нижніх шарах Бібла і Угарита, які стали
згодом важливими міськими центрами. Поряд з пшеницею і ячменем тепер
обробляється і сочевиця, одомашнюються вівця, свиня і велика рогата худоба. Для
приготування їжі використовується глиняний посуд, часом прикрашений нескладними
узорами, нанесеними фарбою.
Уже в цей ранній період Східне Середземномор'я починає відчувати вплив з боку
високорозвинених сусідів. Так, у Північній Сирії в V тис. до н.е. з'являється святковий
розписний посуд халафського типу. У IV тис. до н.е. халафський вплив змінюється
впливом убейдської культури, основні центри якої знаходилися у Південному Двуріччі.
Важливим нововведенням стало широке впровадження мідних виробів.
Подібні зміни відбуваються і в Палестині, де широко освоюється хліборобами
долина р. Йордан. Особливо характерні пам'ятники, представлені невеликими
селищами, що складалися з землянок і глинобитних будинків, внутрішні стіни яких
нерідко покривалися розписом у вигляді геометричних орнаментів, фігур людей і
тварин. Поширюється металургія. Окремі поселення спеціалізуються на виплавці міді і
виготовленні з неї різних виробів – сокир, булав, голок, проколок. Знахідка цілого
скарбу, що складається із 630 мідних предметів, і серед них своєрідні скіпетри з
головами козлів (мабуть, атрибути вождів племен або старійшин общин) свідчать про
накопичення багатств деякими членами общини.
3. Фінікія у ІІІ – першій половині І тис. до н.е. Під Фінікією ми розуміємо
вузьку прибережну частину Сирії, від Тіру на півдні до Угарита на півночі. На сході
тягнуться Ліванські гори, вкриті густими лісами. Місцями гори підходять до самого
берега і обриваються скелями, виступаючими в море. Землі, придатної для
землеробства, було небагато, але грунт відрізнявся надзвичайною родючістю. На
гірських схилах головним чином розвивалося садівництво. Тут у давнину було
розташовано біля десяти приморських міст, кожне з яких було політичним центром
126
області, що до нього прилягала.
Фінікійці славилися в античному світі як невтомні мореплавці і торговці.
Прийнята в історичній науці грецька назва «фінікійці» умовна; сам народ, який жив у
давнину в Фінікії, так себе не називав. Предки фінікійців жили до III тис. до н.е. у
південних і західних областях Палестини. Вони поділялися на ряд племен, які
спілкувалися семітськими мовами. У III тис. до н.е. розпочалося просочування предків
фінікійців на північ уздовж берега Середземного моря.
Ці племена заснували на сирійському березі Середземного моря свої перші
поселення – майбутні міста Угарит, Гебал (Бібл, грецьке найменування) і Сідон. Трохи
пізніше був заснований майбутній Тір (з грец.; точна фінікійська назва – Тсур або Тсор).
Ці поселення були, ймовірно, рибальськими общинними селищами; але незабаром ці
селища перетворилися на міста та стали центрами прилеглих областей, де розселилися
сусідськими общинами прибульці.
Прогрес землеробства і ремесел, розвиток торгівлі призвели до появи в III тис. до
н.е. поселень міського типу. Одним з таких міських центрів стає Бібл – упорядковане
поселення, обнесене кам'яною стіною, з вулицями, вимощеними бруківкою, досить
широкими для проїзду возів. У Біблі з'являються монументальні споруди – храми на
кам'яному фундаменті. У храмі місцевої богині знайдені вази з єгипетськими написами.
Як і для інших міст фінікійського узбережжя, для Бібла характерний значний розвиток
торгівлі з Єгиптом. Бібл постачав єгиптян кедровим лісом і смолою, що
використовувалася для муміфікації. Мабуть, вивозилися також вино і оливкова олія.
Глиняна тара від цих товарів була виявлена при розкопках деяких єгипетських
пам'ятників. З Єгипту в Бібл привозилися вироби художнього ремесла: намиста,
алебастровий і діоритовий посуд, дорогоцінні скриньки, декоративна зброя із золота і
срібла.
Початком II тис. до н.е. датуються багаті гробниці, швидше за все правителів
міста. Можна припустити, що до цього часу тут уже склалося політичне утворення, на
кшталт міста-держави, подібно до ранніх державних утворень Південної Месопотамії.
Єгипетський вплив у Біблі весь час був значним. У XX – на початку XVIII ст. до н.е.
Бібл навіть формально включався до складу Єгипетської держави, і його правителі
вважалися єгипетськими намісниками. Поступово на узбережжі висуваються і інші
фінікійські міста – Угарит, Сідон і Тір.
Легенда називає засновником і першим царем Сідону Керета, який мав своє
військо. В Сідоні, згідно з легендою, знаходилися храми племінним богам.
Невеликі фінікійські царства не об'єдналися в одну державу. Кожне царство жило
самостійним політичним життям. У ході історичного розвитку висунулися чотири
найбільш сильних, багатих і впливових центри: Угарит, Гебал, Сідон і Тір.
До завоювання Палестини і Сирії Тутмосом III фінікійські царства були
самостійними. У цю епоху перше місце займали царства Гебал і Угарит.
Гебал ще в III тис. до н.е. встановив торговельні зв'язки з Єгиптом. Угарит до
кінця III тис. до н.е. з початкового невеликого селища перетворився на значне місто і
мав торговельні зв'язки з Єгиптом та Критом. У першій половині II тис. до н.е. Угарит
процвітав. Він був забудований храмами і палацами; купці і сановники жили в кам'яних
будинках, мали родові усипальниці у підвалах. У місті був особливий критський
квартал, де жили критські купці; велася торгівля також і з Кіпром.
З середини II тис. до н.е. розпочинається 300-літній період залежності
фінікійських міст від Єгипту і від хеттів, які в першій половині XIV ст. до н.е.
завоювали північну Сирію і тимчасово підпорядкували собі Угарит та Гебал. З цього
127
часу і аж до кінця II тис. до н.е. Фінікія переживає період занепаду, спочатку у зв'язку із
боротьбою проти Єгипту і хеттів, що відбувалася на її території, а потім у зв'язку із
вторгненням «морських народів» з островів Егейського моря. На початку XII ст. до н.е.
ними був повністю зруйнований Угарит, який зник зі сторінок історії. Якщо вірити
античним історикам, то в цей же час був розорений Сідон. Втім, він незабаром був
відбудований знову і в середині XI ст. до н.е. став великим портом. Дві гілки «народів
моря» – філістимляни і чакара – осіли на морському узбережжі і частково змішалися з
місцевим населенням. Ім'я філістимлян збереглося в сучасній назві Палестини.
Єгипетський архів з Телль-Амарни змальовує яскраву картину роздробленості
Східного Середземномор'я у XV – XIV ст. до н.е., нескінченних чвар і міжусобиць. На
Фінікійському узбережжі маленькі міста-держави ворогують один з одним. Сідон
нападає на Тір та піддає його блокаді, потім тіснить царя Бібла і заважає йому
отримувати з півночі морським шляхом хліб.
Ослаблення Єгипту і занепад Хеттського царства наприкінці XIII ст. до н.е. дали
можливість фінікійським царствам повернути собі незалежність. Наприкінці II – на
початку I тис. до н.е. фінікійці фактично панують в Середземному морі і монополізують
міжнародну торгівлю. В їхніх руках знаходилася вся зовнішня торгівля Єгипту.
Високого рівня досягло в Фінікії і суднобудування. Розпочинається широка колонізація
фінікійцями східносередземноморського басейну. Найбільшу ініціативу в колонізації
проявляли Тір і Сідон. Фінікійці заселяють Західну Сицилію, Сардинію, Мальту і
Балеарські острови.
Проявляється тенденція до об'єднання фінікійських міст в єдину державу.
Підноситься місто Тір, царі якого підпорядковують собі Сідон. Завдяки своєму
розташуванню на острові Тір менше інших царств постраждав від воєн і вторгнень. З
царів об’єднаного Тіро-Сідонського царства відомий Хірам І Великий (969 – 936 рр. до
н.е.). Він мав великий торговий флот і вів жваву торгівлю по всьому Середземному
морю, розширив та зміцнив царство, перетворивши його на неприступну фортецю, яка
витримала навіть боротьбу з ассирійцями.
У X – IX ст. до н.е. царі Тіро-Сідонського царства не вели жодної війни на
материку. Вся їхня увага була спрямована на морські шляхи. Царі, судячи з усього,
прагнули до встановлення деспотичного правління, що викликало протидію в
середовищі великих купців. Олігархічні тенденції взяли гору, і наприкінці IX ст. до н.е.
царська влада в країні слабшає. Посилюється роль купців, які на відміну від тамкарів
Вавилонії і Угарита діють самостійно та відправляють за море власні торгові флотилії.
Головні міста Фінікії – Тір, Сідон і Бібл – багатіли за рахунок транзитної торгівлі,
перепродуючи єгипетські і вавилонські товари в Грецію, а грецькі – на Схід.
Цей період незалежності тривав до кінця VIII ст. до н.е., коли фінікійські царства
були завойовані Ассирією. З тих пір Фінікія остаточно втратила свою самостійність.
Тіро-Сідонське царство намагалося уникнути зіткнення з Ассирією. Цар Тіра сплатив
Тіглатпаласару III величезну данину в 150 талантів золота. На певний час ассирійці
залишили Тір у спокої, однак в 701 р. до н.е. знову напали на нього. Вони захопили всі
володіння Тіра на материку. Ассирійський цар Асархаддон зруйнував також Сідон. У
кінцевому рахунку вся материкова Фінікія стала провінцією Ассирії.
Соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток Фінікії. Документи,
знайдені під час розкопок в Угариті, дають можливість охарактеризувати деякі риси
господарського та суспільного ладу цього царства. Основним заняттям населення в
царстві було землеробство і виноградарство. Цьому сприяв родючий грунт долини р.
Оронт, за якою в прилеглих до пустелі місцевостях проходила східна межа царства.
128
Земля давала хороші врожаї; надлишки зерна закуповували в Угариті іноземні купці.
Хлібороби жили общинним побутом. Сусідські общини утворилися з колишніх родових
общин, і деякі зберегли навіть колишні родові найменування. Це були общини,
обкладені царськими податками і зобов'язані споряджати своїх жителів на царські
роботи. Кожна община мала відбувати в році певний термін роботи на будинок царя, від
13 днів до двох місяців, і поставляти воїнів-лучників. У прибережній частині царства
збереглися також і рибальські общини; матроси царських кораблів, ймовірно, походили
з цих общин.
Розквіт Угаритського царства припадає на кінець XV – початок XII ст. до н.е. Все
вільне населення країни поділялося на три стани: 1) «сини країни Угарит» – хлібороби-
общинники, роль яких постійно зменшувалася; 2) «царські раби» – наближені царя, які
одержували від нього земельні наділи. Багато з них зберігали свої родові наділи і
формально не поривали зв'язків з общиною; 3) «раби царських рабів» – особи, які не
мали своєї землі і сиділи на землях служилого чиновництва. Це були розорені
хлібороби, які втратили свої землі і зв'язок з общиною, і частково прийшлі люди,
чужинці-ізгої (хапіру). На царській службі крім великих і середніх землевласників
знаходилися також купці та відкупщики, які називалися, як і у Вавилонії, тамкарами.
Населення м. Угарит складалося з ремісників, купців, жерців і царських
сановників; всі вони, крім ремісників, мали рабів. Деякі з них володіли невеликими
ділянками землі з виноградниками. Рабство в Угариті носило домашній патріархальний
характер. При перерахуванні майна в заповідальних розпорядженнях або в актах про
продаж раби фігурують поряд з худобою і з цінними матеріалами (бронзою, сріблом).
Рабів було небагато; втрата двох-трьох рабів могла загрожувати їхньому господареві
великими збитками і навіть розоренням. У царському господарстві рабів було більше.
Там був численний штат палацової челяді; крім того, раби працювали в царських садах і
виноградниках і були веслярами на кораблях. Раби переважно купувалися. Найбільший
розвиток отримало рабство у I тис. до н.е. в Тірі. У царів Тіра був великий торговий і
військовий флот, купці Тіра вели посередницьку торгівлю рабами, добуваючи рабів в
тих країнах, де були засновані колонії Тіра.
Специфічною рисою фінікійського рабства була незначна роль рабів-
військовополонених (фінікійці майже ніколи не вели завойовницьких воєн). Немає
відомостей і про рабів-боржників. Зате купівля-продаж чужинців і незаконне
поневолення довірливих людей, яких фінікійцям вдавалося заманити на свої кораблі,
практикувалися вельми охоче.
Уже в першій половині II тис. до н.е. у фінікійських царствах з'явився численний
прошарок купців. Купці вели посередницьку торгівлю, яка служила для них засобом
збагачення. В якості численних і найрізноманітніших товарів, що привозилися
фінікійськими купцями для продажу або обміну в різні країни, з продуктів самої Фінікії
згадується тільки хліб, вино, ліванський ліс і сушена риба, всі інші товари були
іноземними, купувалися або вимінювалися в одних країнах та продавалися або
вимінювалися в інших. Царі до кінця існування фінікійських царств залишалися
найбільшими продавцями і покупцями.
У II тис. до н.е. фінікійські купці придбали славу перших торговців тодішнього
світу. Угарит вів жваву торгівлю з Двуріччям, Єгиптом і Малою Азією, Палестиною, а
також заморськими країнами. У місті був особливий квартал, населений мікенськими
купцями з Греції. Звідси мікенські вироби ввозилися в глиб країни.
За своїм політичним устроєм фінікійські царства були дрібними деспотіями. Нам
невідомий устрій їх державного апарату, але добре відома ідеологія царської влади.
129
Фінікійські царі вважали себе ставлениками богів. Так, царі Сідона зводили свій рід до
богів (перший легендарний цар Керет був нібито богом); засновником Гебала вважався
бог Ел, головний бог Тіра називався Мелькартом – ім'ям, що означає «цар міста». Цій
теократичній ідеології відповідала також і організація офіційного культу: царі Гебала,
Угарита, Тіра та Сідона одночасно були жерцями верховних міських божеств і особисто
здійснювали найбільш важливі та урочисті обрядові церемонії. Але все ж фінікійські
царі не були такими повновладними деспотами, як правителі Вавилонії або Єгипту.
Суспільна нерівність, яка рано проявилася в багатьох фінікійських царствах, і
зростання рабства були причинами постійних чвар та змов, а також династичних
переворотів. Такі смути відбулися в Тірі наприкінці IX ст. до н.е., проти тодішнього
царя Тіра була організована його сестрою змова.
4. Сирія у ІІІ – першій половині І тис. до н.е. Аналогічні процеси формування
міських центрів, які перетворювалися у міста-держави, і складання стратифікованого
суспільства відбуваються і в глибині країни. Таке, наприклад, містечко Алалах у
Північній Сирії. Його центром вже наприкінці IV – у першій третині III тис. до н.е. був
храм, що розташовувався на високій платформі. У XXVIII – XXIV ст. до н.е. поруч із
храмом з'являється палац з парадною колонадою, поступово помітно збільшується в
розмірах, що свідчить про зростання могутності алалахського правителя. З'являються
печатки з клинописними написами, а у XVIII ст. до н.е. – клинописні глиняні таблички з
царського архіву.
Важливі дані про розвиток у Сирії міст-держав вже у другій половині III тис. до
н.е. надали розкопки стародавнього м. Ебла. Поселення тут виникло вже наприкінці IV
тис. до н.е. і до середини ІІІ тис. до н.е. воно перетворюється у великий міський центр,
що займав площу в 56 га з населенням бл. 20 – 30 тис. осіб. Розташоване в стороні від
великих водних джерел м. Ебла було зобов'язане своїм підйомом у більшій мірі
розвиткові ремісничої та торговельної діяльності, ніж поливного землеробства. У XXIV
– XXIII ст. до н.е. в місті з'являються монументальні споруди, які можна назвати
палацовими комплексами. В них зосереджуються архіви, зберігаються запаси сировини,
цінних привізних виробів. Тут зустрічається єгипетський алебастровий посуд з іменами
фараонів, знайдено близько 32 кг лазуриту. З південного сходу надходили різні тканини,
в широких масштабах велася обробка вовни, одержуваної в місцевих скотарських
господарствах. Торговий обмін відбувався у великих масштабах, причому значну роль в
ньому відігравали і чужоземні купці. Незабаром Ебла потрапила в орбіту домагань
аккадських правителів, які почали здійснювати широку завойовницьку політику. Вона
згадується вже у числі міст, нібито підлеглих Саргонові Давньому. Бл. 2225 р. до н.е.
один з наступників Саргона Нарам-Суен захоплює Еблу і завдані руйнування помітно
позначилися на розвиткові міста. Однак до 2000 р. до н.е. спостерігається новий підйом,
міська територія оточується потужною глинобитною стіною 20-метрової висоти і
шириною до 40 м. Заново відбудовується палац, поблизу якого розташовуються царські
гробниці, що містили багаті приношення (у т.ч. привізні єгипетські речі і художні
вироби зі слонової кістки).
В соціальному плані м. Ебла представляло собою типове місто-державу із
розвиненою адміністративною системою управління. На чолі держави стояв цар,
можливо, здійснював також деякі сакральні обов'язки. При ньому були радники, що
відали різними галузями господарства, всі відомості про діяльність яких
зосереджувалися в спеціальних архівах. Так, в одному архіві зберігалися документи, що
містять переліки полів, облікові дані про продукти землеробства і постачання худоби. В
іншому архіві зосереджувалися дані про розподіл харчових продуктів і тканин згідно із
130
визначеними раціонами – в цьому відношенні державне хліборобське господарство
нагадувало традиції Стародавнього Шумеру.
Є в документах різні терміни для позначення підневільних працівників, які
працювали в таких господарствах, серед них згадуються і власне раби. Ймовірно,
нерідко це були військовополонені. У всякому разі серед знайдених зображень є фігура
бранця із зав'язаними за спиною руками – образ, типовий для мистецтва міст-держав, які
безперервно вели загарбницькі війни.
У XVIII ст. до н.е. одна з племінних груп амореїв, проникла в Північну Сирію і
здійснила спробу створити велику державу, що об'єднувала цілий ряд міст і областей.
Це політичне утворення отримало назву Ямхад. Спочатку воно носило характер союзу
племен. Його основоположник не мав навіть постійної резиденції, проте листувався з
царем Марі як рівний з рівним. Він правив великою територією від Каркемиша на
півночі до Катни (у верхів'ях Оронта) на півдні. Його наступник, сучасник і союзник
вавілонського царя Хаммурапі і царя Марі Зімріліма, прийняв вже царський титул і
зробив своєю столицею Халпу (суч. Алеппо). Ямхад вів велику торгівлю з Марі,
забезпечуючи цю державу сільськогосподарською продукцією (хлібом, оливковою
олією, виноградним вином і медом), а також тканинами, отримуючи взамін олово. У
XVII ст. до н.е. Ямхад занепадає і втрачає свою незалежність.
Південніше Ямхада на межі XVIII – XVII ст. до н.е. утворюється могутній
гіксосський союз, що складався з цілого ряду держав-міст. Потужна армія, ударною
силою якої були кінні колісниці, дозволила гіксосам поширити свою владу на Єгипет. Їх
царі, що влаштувалися в дельті Нілу, тримали у своїх руках також Палестину і Південну
Сирію. До складу гіксосського об'єднання входили такі міста, як Кадеш, Мегіддо тощо.
Після вигнання з Єгипту гіксоси відступили в Палестину і Сирію та перебували
там майже сторіччя. На початку XV ст. до н.е. їх федерація на чолі з м. Кадеш була
остаточно розгромлена Тутмосом III, і в усьому Східному Середземномор'ї
встановилося єгипетське панування. Незабаром, проте, частиною Сирії Єгипет
поступився державі Мітанні, а пізніше, при Ехнатоні і його наступниках, Єгипет втратив
контроль над Сирією і Палестиною.
У першій половині I тис. до н.е. в Сирії особливо посилюється Дамаск,
розташований на перетині кількох караванних шляхів. Отримуючи залізо із Каппадокії,
дамаські ковалі виготовляли чудову зброю. Із сусідніх степів в Дамаск привозилася
шерсть, яку перепродували в Тір.
Піднесення Дамаска було пов'язане із переселенням арамеїв наприкінці II тис. до
н.е. Це була чергова хвиля семітомовних племен, які прийшли з Аравії. Відмінною
рисою їх господарства було широке розведення верблюдів, незамінних для караванної
торгівлі в степах і пустелях. До початку I тис. до н.е. арамеї майже повністю поглинули
місцеве, аморейсько-хурритське населення Сирії та Північної Месопотамії. Незабаром
арамейська мова отримала широке поширення в якості другої розмовної мови в багатьох
державах Передньої Азії, стала використовуватися в офіційних ассирійських
документах.
У другій половині X ст. до н.е. головним центром арамеїв в Сирії був Дамаск. У
другій половині IX ст. до н.е. цар Дамаску заволодів Зайорданськими землями Ізраїлю,
проник у Південну Палестину і одержав данину від Іудеї. Бен-Хададу III (796 – 770 рр.
до н.е.) вдалося на якийсь час об'єднати 17 правителів Північної Сирії проти
небезпечного суперника – Хаматського царства на Оронті. На деякий час все Східне
Середземномор'я опинилося під владою Дамаска. Тільки на приморські міста Дамаск не
наважувався нападати і обмежився торгівлею з ними. Однак гегемонія Дамаського
131
царства виявилася нетривалою. Хамат в кінцевому підсумку відбив напад Бен-Хадада
III, і коаліція, очолювана Дамаском, розпалася.
З середини VIII ст. до н.е. у Північну Сирію почали проникати урарти, але проти
них виступила Ассирія, що посилилася при Тіглатпаласарі III. Дамаське і Ізраїльське
царства, забувши колишню ворожнечу, об'єдналися проти нього, але боротьба виявилася
їм не під силу. Обидві держави зазнали нищівної поразки у 732 р. до н.е. і 722 р. до н.е.,
значна кількість населення була уведена в полон. В центральній частині Палестини були
поселені вавилонські колоністи (т.зв. самаритяни).
Поряд з такими значними державами, як Тіро-Сідонське і Дамаське царства, що
претендували часом на гегемонію, у Східному Середземномор'ї тривалий час існували
невеликі держави, наприклад Каркемиш у Північній Сирії, який був багатим торгово-
ремісничим центром. Після падіння Хеттського царства він став незалежним, але зберіг
хеттську мову і культурні традиції.
5. Палестина у ІІ тис. до н.е. Ізраїльсько-Іудейське царство. Країна,
розташована на південь від Сирії, була названа греками Палестиною, на ім'я
філістимлян, що мешкали з XII ст. до н.е. на південно-східному узбережжі
Середземного моря. З півночі на південь по всій країні протікає р. Йордан, що впадає в
Мертве море. Річка ділить Палестину на дві частини: на захід від долини Йордану
лежать родючі землі, покриті багатою рослинністю, східний берег – скалистий і голий.
На півночі Палестини лежать відроги гір Лівану і Антилівану, вкриті густим лісом, на
південь від Мертвого моря розкинулися степи, квітучі в період дощів, що
перетворюються на пустелю в період посухи.
Невеликі міста Палестини в III тис. до н.е. обносяться стінами, укріпленими
овальними або прямокутними вежами (Мегіддо, Єрусалим, Лахіш і ін.). Фортечні стіни,
так само як і значна кількість зброї, виявлені під час розкопок, свідчать про напружену
обстановку в країні, куди вже починають здійснювати перші походи єгипетські фараони.
У містах поряд зі святилищами з'являються резиденції місцевих правителів. Наприкінці
III – у першій половині II тис. до н.е. ці процеси отримують подальший розвиток.
Найбільший центр в долині Йордану – Хацор займає в цей час площу в 50 га. Палаци
збільшуються в розмірах, з'являються монументальні храми. Різниця в інвентарі
поховань і в типах будинків вказує на соціальну і майнову диференціацію суспільства.
Правда, з точки зору високорозвиненого єгипетського суспільства палестинські центри
виглядали бідними і відсталими. У цьому плані показовою є розповідь про втечу в XX
ст. до н.е. в країну Ретену (район Палестини) єгипетського вельможі Сінухета, який
відзначає велике значення в її житті архаїчних обрядів і звичаїв.
У II тис. до н.е. Палестина (вона називалася в той час Ханаан) була населена
хананеями, які говорили на одній із семітських мов, і хурритами. Ці родючі області вже
з III тис. до н.е. стали об'єктом експансії єгиптян, а за фараонів XVIII династії перейшли,
як і Фінікія, під владу Єгипту. Наприкінці II тис. до н.е. в результаті набігів «народів
моря» Єгипет втратив Палестину, яка на деякий час стане об'єктом боротьби різних
племен.
Наприкінці II тис. до н.е. в Палестину починають вторгатися з Зайордання
єврейські племена, які об'єдналися в племінний союз під ім'ям Ізраїль. Рух ізраїльських
племен не був організованим військовим походом. Він був розрізненим повільним
проникненням окремих племен, які в одних випадках винищували або звертали в
рабство населення окупованих ними областей, а в інших випадках займали вільні місця і
оселялися пліч-о-пліч з хананеями.
Після переселення на перших порах в ізраїльських племен продовжував
132
триматися колишній родоплемінний побут, особливо у іуди і сусідніх з ним племен, що
оселилися в перед пустельній області південної Палестини. Однак поступово відбувався
перехід від скотарства до землеробства, яке в центральній і північній частині Ханаана
вже в XI ст. до н.е. стало превалюючим. Разом з цим родові общини перетворювалися в
сусідські, хоча і зберігали побутові та релігійні традиції родоплемінної епохи. Їх вплив
позначався і на суспільно-політичній організації племен, що переселилися. Незважаючи
на розселення племен на більш-менш значну територію і на перехід до осілого
землеробства, племінна організація довго зберігалася: зберігалися загальноплемінні
сходи і військова організація, загальноплемінні культи, влада племінних вождів і
старійшин. Однак поширення рабства і майнової нерівності створювало вже наприкінці
II тис. до н.е. економічні передумови для виникнення держави.
У XII – XI ст. до н.е. відбуваються нові вторгнення в Ханаан інших племен і зі
сходу, і з заходу. Зі сходу прориваються в Ханаан семітські кочові племена з
Зайордання; на заході через моря висаджуються на палестинському березі філістимляни
– один з «морських народів». Із вторгненнями із Зайордання ізраїльські племена більш-
менш справлялися кожне своїми силами. Але філістимляни виявилися дуже
небезпечним ворогом. Озброєні залізними мечами, вони захопили узбережжя Палестини
і почали завоювання внутрішнього Ханаана: побудували там укріплені міста (з них
найбільшими були Ашдод, або Азот, і Газа) та утворили декілька князівств.
Боротьба з філістимлянами за незалежність сприяла об'єднанню ізраїльських
племен в одну державу. Перша спроба об'єднання була зроблена одним із племінних
вождів Саулом (бл. 1029 – 1005 рр. до н.е.), який, ставши царем, розпочав боротьбу з
філістимлянами. У ній брали участь і південні ізраїльські племена (в т.ч. Іуда). Саул
призначав своїх наближених тисячаначальниками та сотниками армії, наділяв полями і
виноградниками, що призводило до зародження служилої знаті. Однак Саул виявився
невдалим полководцем і зазнав нищівної поразки від філістимлян.
Після смерті Саула боротьбу з філістимлянами очолив один із дружинників
Саула, Давид (бл. 1005 – 965 рр. до н.е.). Він проводив політику створення
централізованої монархії. При ньому був приєднаний Єрусалим, що став столицею
нового царства. Для управління країною був утворений центральний державний апарат,
на чолі якого стояв верховний сановник. За царя була створена особисто йому віддана
гвардія з найманців-чужинців – критян і філістимлян. Сильне невдоволення викликало
розпорядження Давида про проведення загального перепису населення з метою
податкового обкладення. Ще більшого обурення викликало запровадження правила, за
яким всі, хто з'являвся перед царем, починаючи від рядових підданих і закінчуючи
воєначальниками та царевичами, повинні були «падати обличчям своїм на землю».
Зовнішня політика Давида була досить вдалою. З філістимлянами він уклав мир, а
територіальні придбання на півдні просунули кордони держави до Акабської затоки.
Наступником Давида став його син Соломон (965 – 928 рр. до н.е.). Традиція
прославляє його за мудрість, зображує проникливим і справедливим суддею та
оголошує автором ряду літературних творів, які увійшли в Біблію. Правління Соломона
було мирним; при ньому було завершено будівництво Єрусалиму. Царство Соломона
було типовою давньосхідною деспотією. Населення царства було обкладене
натуральними податками на користь царя. Судячи з повідомлень біблійної «Книги
царів», царство Соломона було розділене на 12 округів, з яких тільки п'ять збігалися з
племінними областями. У кожен округ цар поставив начальника, який повинен був
забезпечувати утримання «царя і його будинку», тобто царського роду і придворних, і
для цього повинен був збирати та відправляти в Єрусалим натуральні податки зі своєї
133
області. Для завідування роботами «на будинок царя» був призначений царем
спеціальний сановник. Ці роботи повинен був нести «весь Ізраїль», виставляючи
працівників чергами по 30 тис. осіб. Ці примусово зібрані люди збудували царський
палац і храм Яхве.
Палац і храм, побудовані Соломоном, не відрізнялися грандіозними розмірами,
але, судячи з їх опису, були художньо оформлені і зовні, і всередині, ймовірно, у
фінікійському стилі, так як роботами керували фінікійські майстри. Крім будівництва
храму і палацу, Соломон здійснював велике будівництво укріплень та укріплених міст.
При розкопках в Палестині були знайдені залишки фортечних споруд Соломона в
Єрусалимі і царських стаєнь в Мегіддо. Крім ізраїльтян, Соломон зганяв на роботи
підкорених жителів Ханаана. Соломон зав'язав торгові стосунки не тільки з Фінікією,
але також з Єгиптом, Сирією і Аравією. З цих країн він отримував коней, рабів, золото,
срібло, дорогоцінні камені, пахучі олії та інші предмети розкоші.
Вся будівельна діяльність Соломона, утримання його численного двору, вся
розкіш його побуту грунтувалися на тяжкій примусовій праці і пограбуванні підданих.
Тому не дивно, що до кінця царювання Соломона в Палестині склалося досить
напружене становище. Воно посилювалося також тим, що Соломон не зважав на
інтереси жителів півночі і головну роль відігравала іудейська знать. Невдоволення
особливо різко проявилося в одному з найбільших ізраїльських племен, в Ефраїмі, де
спалахнуло повстання. Воно було придушене.
До кінця царювання Соломона зовнішньополітичне становище його держави
ускладнилося. На північному кордоні виникло сильне Дамаське царство. В результаті
гострої внутрішньої боротьби після смерті Соломона держава розпалася на два
самостійних царства (935 р. до н.е.) – Царство Іудеї і Царство Ізраїлю. Столицею
Ізраїльського царства стане м. Самарія. Династія Давида продовжувала правити у
південній частині країни (в Іудейському царстві), зберігши столицю Єрусалим.
Ослабленням і роздробленням країни скористався єгипетський фараон Шешонк.
Бл. 930 р. до н.е. він здійснив спустошливий похід в Палестину, розоривши не тільки
Іудейське, а й Ізраїльське царство. Однак ослаблення Єгипту при наступниках Шешонка
завадило відновленню його колишнього панування у Східному Середземномор'ї.
У джерелах VIII – VI ст. до н.е. згадуються чотири стани, на які поділялося вільне
населення країни: 1) світська аристократія (вельможі і князі); 2) духовна аристократія
(жерці і професійні пророки); 3) т.зв. народ землі – основна маса вільного населення.
Вони володіли общинними наділами і зобов'язані були служити в ополченні та
сплачувати податки; 4) чужинці, обмежені в правах.
На найнижчому щаблі соціальних сходів стояли раби. Хоча вони становили
меншість трудового населення, кількість їх неухильно збільшувалася. Зростання
товарного землеробства і розвиток ремесла підвищували попит на підневільну працю не
тільки в маєтках царів і знаті, але і в господарствах заможних общинників.
Джерела поповнення рабської сили були різноманітні. В першу чергу рабів
доставляли завойовницькі війни. Дорослих чоловіків, які потрапили в полон, зазвичай
вбивали, а в рабство звертали жінок і дітей. Втім, і полонених воїнів іноді щадили і
посилали на важкі роботи. Жінки і дівчата, взяті в полон, часто ставали наложницями
переможців. Нерідко діти вільного і рабині залишалися в будинку батька в якості
молодших, нерівноправних членів сім'ї. Їхнє становище наближалося до рабського, з
тією лише різницею, що їх заборонено було продавати. Частково стан рабів
поповнювався за рахунок поневолених злочинців.
У міру розвитку торгівлі набуває великого значення нове джерело поповнення
134
підневільної робочої сили. Звичайною стає купівля-продаж рабів. Строго розрізняються
раби, «народжені в домі» і «куплені за срібло у якого-небудь чужинця». Робляться
спроби звертати у вічне рабство неплатоспроможних боржників. Широке використання
праці людей, дуже близьких за своїм становищем до звичайних рабів (кабальних
боржників і «синів рабині»), є характерною ознакою рабства на Стародавньому Сході.
Раб був об'єктом, а не суб'єктом права. Він відверто прирівнювався до тварин. Десять
заповідей, приписуваних Мойсеєві, оголошують основними елементами майна будинок,
вола, осла, раба і рабиню. У популярних повчаннях рекомендував не вмовляти раба, а
бити його.
Соціальні протиріччя ізраїльсько-іудейського суспільства знайшли своє
відображення у т.зв. пророчому русі (VIII – VI ст. жо н.е.). Ісайя і ряд інших
проповідників яскраво та образно викривали насильства й пороки можновладців, але не
закликали до активного опору. Вони покладали всі надії на бога Яхве, який пошле на
землю свого помазаника (месію). Тоді у світі встановиться царство справедливості і
райське життя. «Пророки» мріяли про відновлення патріархальних звичаїв і дрібної
власності. Заклики і викриття проповідників і невдоволення соціальних груп змушували
правлячі кола Іудеї і Ізраїлю до маневрування та спроб проведення помірних реформ.
Царство Ізраїлю було неміцним, роздиралося внутрішньою боротьбою. Через 50
років після міжусобної боротьби царем в Ізраїлі став воєначальник народного ополчення
Омрі (890 р. до н.е.). Час династії Омрі був найблискучішою епохою в історії північного
царства. Омрі побудував на горі Шомерон нову столицю з чудовим царським палацом і
храмом, залишки яких були відкриті при розкопках, і назвав її по імені гори – Шомерон
(Самарія). Омрі та його наступники підтримували постійний зв'язок із Фінікією та
успішно вели боротьбу з сирійськими царями Дамаска, що прагнули підпорядкувати
собі Ізраїль. Але внутрішнє становище Ізраїлю було неспокійним. До тяжкості царських
повинностей в Ізраїлі приєдналися лихі роки голоду (йому передувала тривала посуха).
Розпочалися хвилювання серед селян і в царському війську. Династія Омрі була
повалена, і царство Ізраїлю стало хилитися до занепаду. У VIII ст. до н.е. його
роздирають внутрішні усобиці; одночасно з'являється грізний зовнішній ворог в особі
Ассирії. Після запеклого, але безнадійного опору ізраїльтян в 722 р. до н.е. ассирійський
цар Саргон захопив і зруйнував столицю Ізраїлю Шомерон. Царство Ізраїлю припинило
своє існування.
Царство Іуди проіснувало довше. У IX і VIII ст. до н.е. царі Іудейського царства
не раз намагалися відновити свою владу над північчю. Вести війни їм було не під силу;
але вони опікувалися всім незадоволеним населенням північного царства, вели агітацію
на релігійному грунті, проте успіху не мали. Після падіння і руйнування Самарії в
Єрусалимі почалася паніка – чекали, що і Іудейське царство спіткає та ж доля.
Ассирійські війська підійшли до Єрусалиму і взяли в облогу місто. Однак тривожні
звістки з Ассирії змусили ассирійського царя зняти облогу. Іудейський цар Хізкія
(Єзекія) повинен був заплатити величезну данину і визнати себе залежним від царя
Ассирії. Після цього Іудейське царство зберігало своє існування ще протягом майже
півтора століття.
Після загибелі Ассирії Східне Середземномор'я стало яблуком розбрату між
відродженим при XXVI династії Єгиптом і Нововавилонським царством. Цар Іудеї був
розбитий в 609 р. до н.е., при Мегіддо фараоном Нехо II. Країна підкорилася Єгипту і
стала в його руках знаряддям боротьби проти Вавилона. Те ж саме відбулося дещо
пізніше з Тіром. У 586 р. д н.е. вавилонські війська взяли Єрусалим. Останній
іудейський цар Цідкія був засліплений, і значна частина іудеїв була уведена в полон до
135
Вавилонії. Після цього Навуходоносор II кинув свої основні сили проти Тіра. Справа
закінчилася угодою, за якою Тір визнав верховну владу Вавилона (574 р. до н.е.).
Становище у Східному Середземномор'ї змінилося після виникнення величезної
Перської держави Ахеменідів. Фінікійські міста визнали її владу на правах добровільних
союзників. В нагороду перські царі розширили територію Фінікії на півночі (до Ісської
затоки) і на півдні (до Аскалона включно). Була створена федерація трьох головних
міст: Сідону, Тіра і Арваду. Їх старійшини утворювали загальнуфініційську раду, що
збиралася у знову заснованому місті Тріполі, в якому кожен з представлених міст мали
свій квартал.
В цілому фінікійські міста стали важливим економічним центром Перської
держави, в їх руках зосереджувалася значна частина зовнішньої торгівлі, міста чеканили
власну срібну монету. До самого кінця епохи Ахеменідів політична стабільність
порушилася. Сідон повстав проти перського царя і був зруйнований (бл. 343 р. до н.е.).
Ахеменіди відновили Єрусалим як привілейоване храмове місто, розташоване на
військових і торгових шляхах до Єгипту. За наказом Кіра ІІ іудеї, відведені у
вавилонський полон, були повернуті на батьківщину, а місто відновлене. Відбудований
був і єрусалимський храм Яхве на пагорбі Сіон, що став не лише осередком культу, а й
центром суспільного і політичного життя. Під владою перських царів у V – IV ст. до н.е.
в Іудеї склалася т.зв. громадянсько-храмова община, до складу якої входили священики,
левіти тощо, які займали привілейоване становище.
З середини V ст. до н.е. громадянсько-храмова община Іудеї отримала звільнення
від податків і право самостійного ведення судочинства. Первосвященики
єрусалимського храму наполягали на строгому дотриманні ритуальних правил
іудейського «Закону» і всіляко обмежували спілкування з «іновірцями», дозволяючи
шлюби лише в межах самої общини. Таким чином, дана община іудеїв ставала все більш
відокремленою від навколишніх народів.
Питання для самоперевірки:
1. Що мається на увазі під назвою Фінікія?
2. Чим займалися фінікійці? Що сприяло поцвітанню фінікійських міст?
3. Охарактеризуйте суспільно-політичний розвиток Дамаського царства.
4. Проаналізуйте основні етапи об'єднання єврейських племен. Які зовнішні
фактори сприяли обєднанню ізраїльських племен в одну державу?
5. Дайте характеристику внутрішній і зовнішній політиці царя Соломона.
6. Назвіть причини розпаду Ізраїльсько-Іудейського царства.

ЛЕКЦІЯ 11
КРАЇНИ ІРАНСЬКОГО НАГІР’Я І ПІВДНЯ СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ У ІІІ – ПЕРШІЙ
ПОЛОВИНІ І ТИС. ДО Н.Е. АХЕМЕНІДСЬКА ДЕРЖАВА

План лекції:
1. Джерела вивчення історії Стародавнього Ірану.
2. Природні умови, населення та періодизація історії Стародавнього Ірану.
3. Виникнення і розквіт Еламської цивілізації (ІІІ тис. до н.е. – середина VІ ст. до
н.е.).
4. Мідійська епоха в історії Стародавнього Ірану (VIII – сер. VI ст. до н.е.).
5. Ахеменідський період (550 – 330 рр. до н.е.).

136
 1. Джерела вивчення історії Стародавнього Ірану. Джерела з історії
Стародавнього Ірану поділяються на три основні групи: писемні пам’ятки, археологічні
джерела та повідомлення про давньоіранські держави в Біблії й працях античних
авторів. Історія країни відображена в них нерівномірно.
Про найдавнішу іранську державу Елам, що виникла у Південно-Західному Ірані,
джерела розповідають мало. Більшість виявлених еламських текстів являють собою
одноманітні написи-посвяти, до того ж еламська мова порівняно з іншими стародавніми
мовами найгірше дешифрована. Найціннішими для еламістики є 300 табличок із
царського господарського архіву в Сузах, які проливають світло на останній період
існування Еламської держави. Про повсякденне життя еламців розповідають зображення
на печатках. Цінні повідомлення про Елам є в шумерських, вавилонських і ассирійських
текстах, про нього трапляються згадки у Біблії (П’ятикнижжя Мойсея, Книга Даниїла
тощо). Археологічне дослідження території Еламу велося у скромних масштабах.
Ще гірше відображена в писемних джерелах історія Мідії. Окремі повідомлення
про неї є в іноземних текстах, передусім ассирійських і вавилонських, причому їхній
зміст часто тенденційний. Є інформація про Мідію (на жаль, сумнівної достовірності)
також у Біблії. З античних авторів писали про Мідію Ктесій Кнідський, Ксенофонт,
Полібій та, особливо, Геродот (зібраний ним матеріал нерідко базувався на усних
розпитуваннях, тому потребує ретельної наукової критики).
Найповніше відображена в джерелах історія Ахеменідського Ірану. Про нього
розповідають понад 200 тримовних царських написів (Бехістунський і Персепольський
Дарія І, Сузькі Дарія І і Ксеркса), історичні хроніки, царські укази та розпорядження
чиновників-сатрапів, інструкції стосовно управління маєтками вельмож, судові акти,
господарські документи, епістолярії.
Цінним історичним джерелом є священні книги зороастрійців під загальною
назвою «Авеста». Особливо значення має текст «Авести» для дослідження релігії й
культури самих іранців, релігійно-міфологічного світогляду, звичаїв та обрядів
загальноарійської спільноти. Розповідає «Авеста» також про соціальну й політичну
історію Стародавнього Ірану, хоча в цьому випадку до неї слід підходити особливо
критично, бо невідомо, де й коли вона з’явилася на світ.
Фрагменти «Авести» потрапили до книгосховища Оксфордського університету на
початку XVIII ст., однак тоді їх ще не вміли читати. У другій половині XVIII ст.
загорівся бажанням перекласти «Авесту» на європейську мову молодий французький
сходознавець Анкетіль Дюперрон. Упродовж 7 років він вивчав перську мову, ще 9
років пішло на переклад «Авести» французькою мовою, який побачив світ 1771 р.
Вчений назвав священні книги зороастрійців «Зенд-Авестою» (насправді «Зенд» не є
власною назвою, а означає «пояснення», «коментар»), нині іраністи називають їх просто
«Авестою», а мову, якою вони написані, – авестійською.
Французький переклад «Авести» вчений світ попервах сприйняв з недовірою.
Анкетіля Дюперрона публічно звинувачували в шарлатанстві. Проте врешті-решт
науковий подвиг французького вченого було гідно оцінено.
Історія Ахеменідського Ірану відображена також у більш ніж 2 тис. еламських
документах (їх умовно назвали «табличками кріпосної стіни»), аккадських, арамейських
та демотичних текстах. Про окремі події іранської минувшини, пов’язані з історією
стародавніх євреїв, розповідає Біблія (Книги Ісаї, Огія, Даниїла, Ездрита Неемії, Естер).
Чимало писали про дипломатичну та воєнну історію Перської держави стародавні
греки, але перси були завойовниками їхньої батьківщини, тому грецькі автори ставилися
до них упереджено. Першими описали Ахеменідський Іран іонійські логографи VI – V
137
ст. до н.е. Гекатей із Мілета, Харон із Лампсака, Діонісій Мілетський тощо. Найбільш
докладно й об’єктивно висвітлив історію греко-перських воєн і придворне життя
Ахеменідів Геродот. Перський матеріал присутній також у працях Ктесія Кнідського,
Фукідіда, Ксенофонта, Дінона з Колофона, Плутарха, Страбона, Діодора Сицилійського,
Арістобула, Птолемея, Онесикріта, Неарха, Арріана, Курція Руфа.
Археологічні знахідки в Ірані постають убогими на тлі сенсаційних археологічних
відкриттів у Нільській долині та Месопотамії, проте й вони істотно збагачують наші
знання про давньоіранську історію та культуру.
Археологічне дослідження Ірану започаткували в середині 80-х рр. XIX ст.
французьке подружжя Дьйолафуа. Марсель і Жанна розкопали під 40-метровим
глиняним пагорбом руїни еламської столиці Сузи, де виявили палац царя Артаксеркса,
великі мозаїчні панно (Лев’ячий та Стрілецький фризи), кілька величних колон,
виконаних в «імперському стилі», державну печатку Ахеменідів. Інші французькі
археологи продовжували розкопки Суз із невеликими перервами упродовж XX ст.
У 1950 – 1960-х рр. археологи США та Ірану розкопали на території
Стародавнього Еламу священне місто еламців Дур-Унташ (сучасний Чога-Занбіль), де
височів оригінальний храм-зикурат, сліди найдавнішого («доісторичного») Еламу, а в
1970-х рр. – стародавній Аншан (неподалік від Шираза).
На території Мідії археологів найбільше цікавила її столиця Екбатани, яку пізніше
перські царі перетворили на свою літню резиденцію. В середині 1970-х рр. тут було
розкопано храм богині Анахіти. Проте широкомасштабних розкопок в Екбатанах не
проводилося, бо на її руїнах нині стоїть м. Хамадан. Цінною знахідкою в Мідії після
Другої світової війни вважаються Луристанські бронзи – численні культові й побутові
предмети, деталі кінської збруї тощо. На початку 1960-х рр. археологи розкопали
царський некрополь Марлик, у півсотні могил якого виявили прикраси із золота,
керамічні культові статуетки, золотий і срібний посуд, прикрашений зображенням
тварин та монстрів. Ще раніше американські вчені почали розкопувати 25-метровий
пагорб Хасанлу, під яким виявили доісламське поселення. Англійські археологи
розкопали два мідійські поселення – Даба Джан-тепе (в ньому виявлено залишки
фортеці, зруйнованої, мабуть, ассирійцями, чимало розмальованого посуду) та Нуш-і
Джан-тепе (розкопано руїни мідійської фортеці, двох мідійських храмів).
На території Персії археологи приділили особливу увагу розкопкам двох
ахеменідських столиць – Персеполя та Пасаргад. Руїни Персеполя почав розкопувати ще
у 70-х рр. XIX ст. іранський губернатор, за велінням якого робітники розчистили тронну
залу Ахеменідів. У 30-х рр. XX ст. експедиція Чиказького університету розкопала
приміщення, яке умовно назвала «гаремом Ксеркса», східні сходи ападани (парадної
зали), розчистила знамениті Ворота Всіх країн, частину тронного порталу. Після Другої
світової війни розкопки в Персеполі продовжили французькі археологи, які водночас
здійснили там масштабні реставраційні роботи. Археологічне дослідження Персеполя
вже завершено.
Розкопки Пасаргад – місця коронації перських царів – започаткували в 1930-х рр.
учені Чиказького університету, а в 1960-х рр. їх продовжили археологи Британського
інституту. У Пасаргадах, по сусідству з Персеполем, збереглися палац і мавзолей
засновника Перської держави Кіра II Великого, храм вогню. У 1947 р. у Північно-
Західному Ірані на південний схід від озера Урмія було випадково знайдено т.зв.
Саккизький скарб. Це були 1162 золоті та срібні жіночі прикраси, заховані їхньою
власницею, мабуть, при наближенні армії О. Македонського. Чимало речей із цього

138
скарбу розійшлося по приватних і музейних колекціях за межами Ірану, частина
зберігається в Археологічному музеї в Тегерані.
Таким чином, Іран – країна давньої та високорозвиненої цивілізації. Її мешканці
ще на початку III тис. до н.е. створили свою писемність і оригінальну культуру, яку
потім вдосконалювали протягом багатьох тисячоліть.
Давньоіранські релігії (зороастризм, зерванізм і маніхейство) вплинули на
розробку філософських поглядів античного світу і на виникнення есхатологічних учень
в християнстві та ісламі. Багато творів давньої та ранньосередньовічної іранської
літератури були переведені на арабську, сірійську, вірменську та інші мови, а потім – в
епоху Відродження і пізніше – дали сюжети для літературних пам'яток Заходу і Сходу.
Твори мистецтва, створені майстрами Стародавнього Ірану, міцно увійшли до скарбниці
світової культури.
2. Природні умови, населення та періодизація історії Стародавнього Ірану. У
давнину Іраном (від «Аріана» – країна аріїв) іменувалася географічна область, що
включала сучасний Іран, частини Пакистану, Афганістану та південь Середньої Азії.
Вона була обмежена горами Загрос на заході, Вірменським нагір'ям на північному
заході, Туркмено-Хоросанськими горами і Копет-Дагом, Каракумами, Кизилкумом,
Сирдар'єю, Паміром і басейном Інду на сході. Центром тут було Іранське нагір'я.
На схід від Месопотамії тягнеться обширне Іранське плоскогір'я, облямоване з
усіх боків гірськими хребтами, серед яких особливо слід відзначити вже не раз
згадуваний Загрос, що відокремлює Іран від басейну Тигру і Євфрату. На півночі
гірський ланцюг Ельбрус проходить уздовж південного берега Каспійського моря, а на
північному сході Копет-Даг і Памір утворюють кордон між Іраном і Середньою Азією.
На півдні Іран омивається водами Перської затоки, через яку вже в III тис. до н.е.,
якщо не раніше, встановилися зв'язки Передньої Азії з Індією. Саме цим шляхом
потрапляли у Двуріччя найдавніші художні вироби Індії, а пізніше (в I тис. до н.е.)
«шерсть, зростаюча на деревах» (тобто бавовна). Сухопутні зв'язки з Індією, а також
Середньою Азією та більш віддаленими країнами по шляхаха, які проходили через Іран,
встановилися лише до середини I тис. до н.е. Але й раніше через другі і треті руки деякі
матеріали потрапляли з глибини азіатського материка в середземноморський світ
(наприклад лазурит з Паміру й нефрит із Забайкалля). Проте численні перешкоди
заважали цьому обміну стати регулярним і безпосереднім.
Природно-кліматичні умови тут були досить суворими і відрізнялися різкими
коливаннями температури, незначною кількістю опадів і невеликою кількістю
маловодних річок. Значна частина центрального Ірану і багато областей східного Ірану
все більш перетворювалися в степи, а місцями у безводні пустелі. Тут стало переважати
кочове скотарство, причому особливого значення набуло розведення двогорбих
верблюдів, які потрапляли звідси в I тис. до н.е. в Ассирію (правда, в обмеженій
кількості). Землеробські осередки переважали на околицях Ірану, де можна було
використовувати для зрошення води гірських струмків. У Середній Азії, на відміну від
Ірану, на значні відстані простягалися низовини. У той час як річки Ірану вже в давнину
були незначними і маловодними, Середню Азію перетинали такі потужні водні артерії,
як Сирдар'я і Амудар'я. Однак освоєння вод Амудар'ї виявилося набагато важчим, ніж
приборкання Тигру, Євфрату і Нілу. Іригаційні роботи почалися тут набагато пізніше
(вже в I тис. до н.е.). Найдавніші осередки землеробської культури виявлені не в
Приураллі, а значно південніше, в гірських районах на кордоні з Іраном. Тут вже в V
тис. до н.е. засвідчені археологами зерна ячменю і пшениці, кістки домашніх тварин, у
той час як в басейні Амудар'ї ще панували полювання і рибальство.
139
 Для зрошення використовувалася вода, що текла з гір від танення снігів, з
гірських озер і підземних водойм. Гірські схили і долини були покриті лісами, а великі
степові райони мізерною рослинністю, придатною лише для прокорму дрібної рогатої
худоби. Іранське плоскогір'я зберігало багаті поклади нафти, залізної і мідної руди,
олова, золота, срібла і свинцю.
Суворі природно-кліматичні умови регіону визначили можливості та межі
розвитку цивілізації. Етнічний склад Ірану і Середньої Азії в найдавніші часи з'ясувати
дуже важко. Можна лише з упевненістю сказати, що до II тис. до н.е. тут звучали мови,
які не мали нічого спільного ні з семітськими, ні з індоєвропейськими. З них добре
відома нам тільки еламська мова, що переважала у південно-західному Ірані, але,
ймовірно, в глибоку давнину поширена набагато далі на схід і північний схід.
Лише у II і особливо в I тис. до н.е. картина етногенезу все більш проясняється. У
Середній Азії та Ірані з'являються індоіранські племена, що прийшли, як припускають, з
півночі. Вони виділилися з ширшого сімейства індоєвропейських племен і в свою чергу
розпалися на індійську та іранську (точніше, іраномовну) групи.
До початку I тис. до н.е. в західному Ірані вже панували іраномовні племена, про
що свідчать ономастика і топоніміка ряду районів, збережені для нас ассирійськими
літописцями.
Велику територію Іранського плато населяли племена касситів, еламітів і
луллубеїв. Споконвічним населенням південно-західної частини Ірану були еламіти. У
західних передгір'ях Загроса і на території північно-західного Ірану жили племена
неіндоевропейського походження, у т.ч. хуррити, луллубеї тощо. На межі XII – XI ст. до
н.е. на території Західного Ірану стали селитися мідійські і перські племена, які згодом
зайняли все Іранське нагір'я і асимілювали автохтонне населення.
Іранські племена, які належали до однієї з гілок індоєвропейців-аріїв, з'явилися
тут на межі II – I тис. до н.е. Раніше вони мешкали на всьому просторі степів північніше
Чорного моря. Поступово, можливо хвилями, стародавні іранці мігрували через Кавказ і
уздовж північного узбережжя Каспійського моря в Середню Азію (східні іранці) і на
територію Іранського плато (західні іранці). У ході міграцій побут і спосіб життя
західних іранців змінювався. Ці кочові племена, предки персів і мідян, поступово
переходили до землеробства і осілості. Зберігаючи войовничі кочові традиції і спрагу
завоювань, вони набували нових традицій осілої культури і цивілізованого життя.
Західні іранці займалися скотарством, конярством, землеробством, володіли технікою
обробки металів. Рухаючись по Іранському нагір'ю, вони освоїли легку кінну колісницю.
З'явившись в областях Західного Ірану, стародавні іранці вступили у взаємодію з
місцевим населенням і, частково асимілювали його, вже у VIII ст. до н.е. стали тут
переважаючим етносом. Незабаром вони розділилися на дві частини – мідійців, які
населяли північно-західні райони Іранського плато, і персів, які мешкали на півдні в
районі Аншана.
Періодизація історії Стародавнього Ірану:
І період – час виникнення і розквіту Еламської цивілізації (ІІІ тис. – середина VI
ст. до н.е. (2700 – 549 рр. до н.е.);
ІІ період – Мідійська епоха (VIII – середина VI ст. до н.е. (728 – 550 рр. до н.е.);
ІІІ період – Ахеменідський період (з середини VI ст. (550 – 330 рр. до н.е.).
3. Виникнення і розквіт Еламської цивілізації (кінець ІV тис. до н.е. – кінець
VІІ ст. до н.е. (2700 – бл. 549 рр. до н.е.). Найдавнішим державним утворенням на
території Ірану була держава Елам, що існувала з другої половини ІІІ тис. до н.е. до 549
р. до н.е., коли вона була підкорена персами. Хоча після захоплення персами Елам
140
позбувся незалежності, його культурні досягнення справили великий вплив на
матеріальну і духовну культуру персів. Столиця Еламу – місто Сузи.
Елам займав південно-західну частину Ірану, де були сприятливі умови для
швидкого розвитку продуктивних сил. Рівнинна частина Еламу зрошувалася водами
річок Карун і Кірха, впадавших в давнину у Перську затоку. Ця алювіальна долина –
одна з найдавніших областей землеробської культури. Вже на межі IV – III тис. до н.е.
там вирощували рясні врожаї ячменю і фруктів. Тоді ж тут виникло і ремесло. Особливо
значного розквіту досягло гончарство. Гірська частина Еламу (суч. Бахтіарські гори)
була багата будівельним лісом і корисними копалинами (мідь, свинець тощо). Основним
заняттям жителів гірських районів було скотарство.
Для Еламу протягом його історії особливо характерний тісний зв'язок з
Двуріччям, що наклало безсумнівний відбиток на його економіку та культуру. Показово,
що самобутня система писемності Еламу (еламська ієрогліфіка) була витіснена
наприкінці III тис. до н.е. клинописом, запозиченим у західних сусідів. Спершу
клинописні тексти складалися на аккадській мові, а в II тис. до н.е. вже еламською.
Політичні взаємини Еламу з державами Двуріччя зазнавали значних змін. Часом
Елам потрапляв у залежність від Аккада (XXIII ст. до н.е.) і Шумеру (при III династії
Ура, XXI ст. до н.е.). Але бували періоди, коли, навпаки, еламські царі, використавши
ослаблення західних сусідів, переходили в наступ проти них. Так, у XX – XVIII ст. до
н.е., в період роздроблення і міжусобних воєн, Елам встановив в басейні Тигру і
Євфрату свій контроль. У другій половині II тис. до н.е. еламіти знову посилюються і
здійснюють походи у Вавилонію. До середини XIV ст. до н.е. Елам зберігав свою
незалежність, але потім був надовго завойований вавилонянами.
У VIII – VII ст. до н.е. відбувалася наполеглива і запекла боротьба Еламу з
Ассирією, що закінчилася розгромом Суз військами Ашшурбаніпала. Після цього Елам
вже не відіграє самостійної ролі, але еламська мова зберігається поряд з перською і
вавилонською, прикладом чого служить тримовний Бехістунський напис.
Занепад Еламу сприяв висуванню нових народів, на цей раз вже іраномовних –
мідян і персів. Пізніше, бл. 549 р. до н.е., Елам був захоплений персами і назавжди
позбувся своєї незалежності.
Державне управління та соціальний розвиток. Поряд з верховним правителем,
який носив титул суккалмах («великий посланець») і перебував у Сузах, велику роль
вігравав його заступник, зазвичай молодший брат і майбутній наступник верховного
правителя. Він називався суккалом (посланцем) Сімаша. На третьому місці в державній
ієрархій стояв намісник області Сузіана, який був старшим сином царя. Він займав місце
суккала Сімаша в разі смерті останнього. Більш дрібними областями управляли особи
місцевого походження, після кончини яких влада переходила до їх племінників (синів
сестер).
Для царських сімей Еламу були характерні шлюби на сестрах і левірат, коли після
смерті царя його брат і наступник одружувався на вдові померлого і тим самим
отримував право на престол. Тому царі і спадкоємці престолу в Еламі спрадавна носили
титул «сини сестри». Починаючи з XIII ст. до н.е. царський престол стали передавати у
спадок по батьківській лінії, від царя до його старшого сина.
У соціальних відносинах в Еламі спостерігається багато спільного із сусіднім
Двуріччям. Є, втім, і місцеві особливості. Тут в обстановці вже сформованого
стратифікованого суспільства тривалий час, ніж у Двуріччі, зберігаються різні
пережитки матрилінійності, що нагадує аналогічні явища в Стародавньому Єгипті.
Зокрема, засвідчені випадки, коли земельні ділянки знаходилися у повному
141
розпорядженні жінок. Показова також своєрідна система престолонаслідування: не від
батька до сина, а від старшого брата до молодшого (фратріархат).
Особливості економічного розвитку. У III тис. до н.е. основною формою
економічної та соціальної організації в Еламі були сільські общини, куди входили всі
вільні люди незалежно від їх родинних зв'язків, колективно володіли землею і спільно
обробляли її. Ці общини управлялися старійшинами, обраними народними зборами того
чи іншого міста або селища. Народні збори і обрані ними посадові особи регулювали
спірні питання, розбирали майнові тяжби і судили злочинців.
Однак з початку II тис. до н.е. стали інтенсивно розвиватися приватні
господарства з використанням рабської праці. Це призводило до майнової
диференціації, до розпаду сільських общин та розорення вільних общинників, які
позбавлялися землі і знарядь праці. Земля стала зосереджуватися в руках окремих
економічно могутніх сімей. На зміну сільським общинам, які до кінця II тис. до н.е.
перестали існувати, прийшли домашні общини. Виробники, які входили до них, були
пов'язані родинними узами. Домашні общини колективно володіли землею і спільно
обробляли її, а потім ділили прибутки між собою.
З плином часу в домашні общини могли об'єднуватися і люди, які не були
родичами. Для цього треба було тільки укласти договір про «братерство» і передати
свою землю в общинне користування. Однак поступово такі договори стали
застосовувати для збільшення робочої сили за рахунок малоземельних вільних, які,
вступивши в общину, втрачали свою власність і брали участь в обробці землі,
отримуючи за це частину врожаю.
Малозабезпеченим доводилося вдаватися до позик зерном або грошима, віддавати
в заставу свої будинки або сади. Окрім погашення позики кредитор вимагав також
сплати відсотків. Тому багато незаможних селян опинялися в борговому рабстві.
Поступово процеси майнової диференціації привели до розкладання сімейної общини,
розпаду колективу сімей як єдиного господарського осередку, поділу общинного майна
між окремими членами і навіть до оренди та продажу землі.
Поряд з общинними, а пізніше і приватновласницькими господарствами в Еламі
були також царські і храмові господарства. Храми були власниками великих земельних
володінь, займалися торговельними та лихварськими операціями, даючи в борг під
відсотки зерно, гроші і т.д. Частина храмових земель здавалася в оренду, решту угідь
обробляли храмові раби, а також общинники.
Однак у I тис. до н.е. в результаті нескінченних війн і багаторазових нападів
чужоземців на територію Еламу храмові господарства виявилися розореними і
перестали відігравати провідну роль в економічному житті країни.
4. Мідійська епоха в історії Стародавнього Ірану (VIII – сер. VI ст. до н.е. (728
– 550 рр. до н.е.). Мідія займала територію північно-західного Ірану. У другій половині
ІІ тис. до н.е. сюди вторглися іраномовні племена аріїв, які частково асимілювали,
частково підкорили місцеві племена.
З ІХ ст. до н.е. на територію Мідії стали здійснювати походи ассирійці, з кінця
VIII – кіммерійці з Причорномор'я і скіфи з Середньої Азії. Війни Ассирії з Урарту,
вторгнення кіммерійців і скіфів створили сприятливу ситуацію для консолідації
мідійських племен, на основі якої склалася держава Мідія. Розрізнені мідійські племена
згуртувалися в єдиний племінний союз, що охопив не тільки власне Мідію, а й інші
райони Ірану, в т.ч. Персіду на півдні, до якої згодом перейшла керівна роль.
Однак дійсне піднесення Мідії можна віднести лише до кінця VII ст. до н.е. Та й у
цей час вона представляла із себе не справжню державу, а рихлий союз племен, в якому
142
разом з верховним володарем згадуються інші првителі, які знаходилися у підлеглому
становищі по відношенню до нього (фактично це були племінні вожді).
Найбільш видатним з володарів Мідії і справжнім творцем Мідійської держави
був Кіаксар (625 – 585 рр. до н.е.). Він максимально використав і ослаблення Ассирії у
боротьбі з Вавилоном і Еламом, і нашестя скіфів, яке пронеслося по всій Передній Азії.
Хоча від цього руху войовничих північних племен постраждала почасти й територія
самої Мідії, але Кіаксарові вдалося не тільки упокорити скіфів, а й залучити їх до себе
на службу.
Розгромлений Ассирією Елам, який переможці не мали сил і можливості освоїти,
увійшов до мідійської сферу впливу. З відродженим Вавилоном Кіаксару вдалося
налагодити союзні відносини. Створення регулярної армії замість колишнього збірного
ополчення племінних контингентів вважається дослідниками головним досягненням
Кіаксара.
Боротьба з Ассирією закінчилася блискучим успіхом. У 612 р. до н.е. Кіаксар
опанував столицею Ассирії Ніневією і поділив з вавилонським царем Набопаласаром
ассирійську спадщину. До складу Мідійської держави увійшла також більша частина
території Урарту і східна частина Малої Азії – Каппадокія.
Подальше поширення мідійських володінь на захід призупинилося. Війна з
Лідійським царством виявилася для Кіаксара занадто важкою, і він волів (за
вавилонського посередництва) піти на компроміс з цією могутньою та багатою
державою, що тримала у своїх руках торговельні зв'язки між східним і грецьким
світами. За угодою між Кіаксаром і лідійським царем Аліаттом кордоном між обома
державами стала річка Галіс.
За сина Кіаксара, останнього мідійського царя Астіага (585 – 550 рр. до н.е.), були
порушені дружні стосунки з Нововавилонським царством. Яблуком розбрату послужило
прикордонне місто Харран, на яке претендували обидві держави. Це місто було
вавилонським священним центром бога місяця Сіна.
Поки мідійські війська були відвернені на захід і вели кровопролитну війну з
вавилонським царем Набонідом, проти Астіага повстала південна частина Ірану –
Персія, що перебувала під верховною владою мідійського царя. На чолі повстання став
перський правитель з дому Ахеменідів Кір, який носив, як і інші підвладні Мідії
правителі, царський титул. За твердженням Геродота (який, мабуть, використовував
найбільш надійну традицію), Кір був онуком Астіага (по материнській лінії). Треба при
цьому мати на увазі, що мідяни і перси були близькородинними народами. Грецькі
автори навіть іноді називають персів мідянами, і це не випадково. У мові і культурі цих
основних народностей Ірану було багато спільного.
Повстання Кіра розпочалося у 553 р. до н.е. і тривало три роки. Астіаг проявив у
цій боротьбі велику енергію, але відволікання частини армії на захід і зрада у власних
рядах вирішили справу. У 550 р. до н.е. Астіаг був повалений, а через деякий час убитий
(як запевняли, без відома Кіра), і Мідія підкорилася персам.
5. Ахеменідський період (550 – 330 рр. до н.е.). У результаті перемог Кіра над
Астіагом була створена давньоперська держава, яку прийнято називати державою
Ахеменідів (за назвою царського дому, родоначальником якого вважався Ахемен). Вона
проіснувала понад два сторіччя, до 330 р. до н.е.
Вся історія державного об'єднання персів носить напівлегендарний характер.
Засновником династії вважається Ахемен. У 675 – 650 рр. до н.е. персів очолював син
Ахемена Чішпіш, а потім Кір I. Ассирійські написи свідчать про існування у VII ст. до

143
н.е. держави Парсумаш, очолюваної Курашем (Кіром), сучасником ассирійського царя
Ашшурбаніпала.
У 558 р до н.е. Кір ІІ об'єднав перські племена, серед яких особливо виділялися
Пасаргади. Територія цього племені, цілком ймовірно, і стала центром консолідації
персів. Тут відбулася вирішальна битва з мідійцями, на місці якої було збудовано місто
Пасаргади («Фортеця Персії»), що стало першою столицею Перської держави.
З 550 р. до н.е., коли перси розгромили Мідію, розпочалася їхня експансія у
різних напрямках, з метою створення великої імперії. Вся політика Кіра ІІ була
спрямована на реалізацію цього плану. Йому знадобилося близько 20 років, щоб
задовольнити свої імперські амбіції. У створенні великої держави були зацікавлені не
тільки перси. Жителям Передньої Азії вона давала відносний спокій і стабільність.
Особливо вигравали купці, в руках яких знаходилася практично вся посередницька
торгівля Сходу.
Можливо тому персам вдалося за такий короткий термін підкорити Елам, Парфію,
Гірканію, Вірменію (549 – 548 рр. до н.е.), Лідійське царство (547 р. до н.е.),
підпорядкувати собі територію Плато (нин. Іран і Афганістан ) і ряд оазисів Середньої
Азії. Кір II досяг північно-західних кордонів Індії, південних відрогів Гіндукушу і
басейну річки Яксарт.
Єдиним серйозним противником персів залишався Вавилон, який, однак, ними
був узятий без особливих зусиль восени 539 р. до н.е., на що знадобилося 2 місяці. При
цьому Кір II показав себе великим політиком і дипломатом, а також тонким психологом.
Жителі Вавилона побоювалися, чи не розправиться з ними цар персів таким чином, як їх
правитель Навуходоносор ІІ з Єрусалимом? Навпаки, Кір II виступив у ролі захисника
Вавилона, покровителя релігії та культури. При завоюванні Вавилонії цар персів
спирався на підтримку впливового вавилонського жрецтва. Формально була збережена
самостійність Вавилонського царства, народу обіцяна недоторканність. Відомий
світовий центр став однією з царських резиденцій, а Кір II прийняв титул «цар всесвіту,
великий цар, сильний цар, цар Вавилона, цар Шумера і Аккада, цар чотирьох сторін
світу».
Економічна роль Вавилона в другій половині VI ст. до н.е. була все ще велика.
Тут сходилися всі торгові шляхи, а тому мирне включення цього міста до складу
Перської держави відкривало широкі перспективи. Досить розумний правитель персів
розумів, що для реалізації його імперських планів доцільніше використовувати високий
авторитет Вавилона в Передній Азії, ніж намагатися його зруйнувати. Створюючи
величезну імперію, перси переймали спадщину багатьох культур і держав. При цьому
вони волею-неволею стикалися обличчям до обличчя з великою кількістю різних форм
відносин, способів життя і зобов'язань. Перси не могли не відчувати привабливість
вавилонської цивілізації. І хоча самі вони говорили на індоєвропейській мові, але
заохочували і арамейську, якою розмовляли й писали у Вавилоні.
Після захоплення Вавилона персам добровільно підкорилися Сирія, Палестина і
Фінікія. Випереджаючи військову експансію в Єгипет, Кір II вирішив убезпечити від
кочівників середньоазіатські кордони своєї держави. У 530 р. до н.е. у битві з
массагетами перси зазнають поразки і втрачають свого великого царя.
Отже, при Кірі II перси здійснили різкий стрибок. Утверджуючись в Передній
Азії, вони створили величезну державу, яка формувалася не лише силою зброї, але на
перших порах також і політикою м'якого та доброзичливого ставлення до населення
завойованих країн, їх богів і традицій. Перси, зберігаючи вірність своїм іранським
богам, вірили і в богів підкорених народів, поклонялися їм та шукали у них підтримки.
144
Народам, насильно вигнаним в Месопотамію, Кір II дозволив повернутися у рідні місця.
Великі групи євреїв відразу ж повернулися до Єрусалиму, де їм було дозволено
відновити Єрусалимський храм.
Вже на початковому етапі становлення давньоперської держави важливу роль
відігравала армія, ядро якої складали перси. Вони ж займали і вищі командні посади.
Кавалерія формувалася із знаті, а піхота – з хліборобів. Перські воїни були озброєні і
екіпіровані луками, залізними списами, бронзовими щитами, залізними касками та
панцирами.
Син Кіра ІІ, Камбіс ІІ (530 – 523 рр. до н.е.), ставши царем Персії у 530 р. до н.е.,
продовжив починання свого батька. Його єгипетський завойовницький похід був
спрямований на збереження міцності держави, а також на утвердження власної слави і
доблесті. У 525 р. до н.е. перси розгромили єгипетську армію і захопили Єгипет,
ліквідувавши цей осередок занепокоєння для Ахеменідської держави. Камбіс ІІ був
проголошений фараоном. Персам вдалося у цій битві зломити мужність єгипетських
воїнів, і далі їхні успіхи розвивалися вже безперешкодно. Був захоплений Мемфіс, і
фараон Псамметіх III (син Амасіса), поцарювавши всього кілька місяців, потрапив у
полон (пізніше він був страчений).
Спроба Камбіса підкорити також Ефіопію закінчилася невдачею. Йому не вдалося
подолати природних перешкод і завзятості населення, яке захищало свою незалежність.
Поки Камбіс перебував у поході, владу в Персії захопив мідійський жрець
Гаумата, який прийняв ім’я Бардія. Повертаючись у 523 р. до н.е. до Персії Камбіз
помер при загадкових обставинах (ходила чутка, що він нібито несподівано наткнувся
на свій кинджал і заколовся).
У середовищі перської військової знаті почала поширюватися чутка, що новий
цар є самозванцем. Була організована змова 7 вельмож, яка привела до вбивства
Гаумати. Змовники передали престол представнику молодшої лінії будинку Ахеменідів
Дарію, синові Гістаспа, який для остаточного закріплення своїх прав на престол, що
викликали заперечення і суперечки, одружився на дочці Кіра ІІ Атоссі.
Отже, персам знадобилося менше 30 років, щоб з'явилася велика військова
імперія. Створена силою зброї, вона, як і всі подібні їй імперії, була неміцним
утворенням, яке трималося лише на військовій перевазі персів.
У результаті гострої політичної боротьби восени 522 р. до н.е. до влади прийшов
Дарій I (522 – 486 рр. до н.е.), який не належав до царської родини, хоча й походив з
роду Ахеменідів.
Піднесення Дарія вразило багатьох. Хвиля невдоволення прокотилася не тільки
Вавилоном, Мідією, Еламом, Парфією, Єгиптом і Середньою Азією, але і охопила саму
Персію, де з'явилися самозванці, і один за іншим спалахували повстання. Розпочалася
тривала і жорстока війна за відновлення держави Ахеменідів. Таким чином, Дарію
довелося заново створювати державу, в якій через внутрішні негаразди справа дійшла до
хвилювань, що загрожували розпадом. Рік з невеликим він витратив на зміцнення своєї
влади єдиного перського царя і на відновлення Ахеменідської держави в колишніх
межах.
На знак успіхів Дарій І велів висікти на Бехістунській скелі, розташованій в 30 км
на схід від м. Керманшах і древнього караванного шляху, що пролягають між
Вавилоном і Екбатанами, рельєф і напис. На рельєфі була зображена фігура перського
царя, до якого наближається довгий ланцюг людей в різному одязі, пов'язаних між
собою за шию, з руками, скрученими за спиною. Над всією групою ширяє крилата
фігура божества. Величезний напис (400 рядків) перською, вавилонською і
145
новоеламською мовами сповіщав про умиротворення країни і відновлення Дарієм І
державної єдності країни.
Молодий правитель персів не був так стурбований завоюваннями. Всі гідні
завоювання вже здійснили його попередники. Кордони держави він лише розширив на
південному сході аж до річки Інд і на заході до Егейського моря. Велику частину часу
Дарій І присвятив закріпленню успіхів своїх попередників і перетворенню імперії в
ефективний державний механізм.
У 519 р. до н.е. він приступив до здійснення своїх знаменитих реформ, які повинні
були створити, по-перше, стійку систему державного управління і контролю над
завойованими країнами, по-друге, впорядкувати збір податків і, по-третє, збільшити
армію.
Адміністративна реформа. Дарій І розділив імперію на 20 адміністративно-
податкових провінцій – сатрапій, межі яких почасти збігалися з кордонами країн,
підлеглих персам (наприклад, Єгипет, Мідія і т.д.). Перси не створювали нових
найменувань для сатрапій і не вдавалися до жодних територіальних переміщень, а
зберігали насамперед етнічні кордони і життєві уклади.
На чолі сатрапій були поставлені відповідальні перед центром сатрапи, якими, як
правило, призначалися перси. Щоб обмежити всевладдя сатрапів, Дарій увів поділ влади
на місцях. Сатрапи, як виключно цивільні намісники, очолювали адміністрацію своєї
області, стежили за надходженням податків і виконанням повинностей, забезпечували
безпеку в межах своєї сатрапії і контролювали місцевих чиновників. Сатрапи
виконували і судові функції, фактично розпоряджаючись правом на життя і смерть
людей. Їх військова сила обмежувалася лише невеликою особистою охороною.
Крім сатрапій імперія ділилася на 5 військових округів на чолі з воєначальниками,
які не залежали від сатрапів та підпорядковувалися безпосередньо царю. Сатрапи і
воєначальники знаходилися під подвійним контролем царя і таємної поліції. Дарій не
довіряв своїм сатрапам, поставивши при кожному з них головного наглядача («царське
око») і таємних посланців-шпигунів («вуха царя»).
Всі нитки управління величезною Ахеменідською імперією були зосереджені в
центральному апараті на чолі з царською канцелярією, яка перебувала в Сузах,
адміністративній столиці персів.
Для забезпечення швидкого виконання царських велінь, Дарій І заснував
державну пошту. Він наказав побудувати нові дороги та організувати службу зв'язку,
запровадивши систему кінних кур'єрів, які доставляли його розпорядження і укази у
найвіддаленіші області країни. Для підтримки безпеки на дорогах у гірських проходах і
переправах через річки перебували вартові пости, будувалися укріплення і
розміщувалися гарнізони. Всі офіційні документи складалися арамейською мовою, яка
стала державною мовою багатоетнічної Ахеменідської держави.
Керівні посади державного апарату, як правило, займали перси. Їм допомагали
численні чиновники, також з персів і мідійців. У сатрапіях до управління залучалися
чиновники з місцевих жителів, а на периферії зберігалася традиційна система
управління на чолі з вождями. Крім персів, в управлінні державою, особливо на
місцевому рівні, залучалися вавилоняни, єгиптяни, еламіти, іудеї, арамеї і представники
інших народів багатонаціональної держави Ахеменідів.
Податкова реформа. Стійкість і процвітання Перської імперії багато в чому
залежали від фінансів, торгівлі та податкових надходжень. Як було сказано раніше,
Дарій І упорядкував збір податків. Для сатрапій податок був обов'язковий і строго
фіксований, з урахуванням площі оброблюваної землі та ступеня її родючості.
146
Ремісники сплачували певний процент від виробленої продукції, а торговці – від обсягів
товарообороту (загальна сума прирівнювалася 232 т. срібла на рік).
Персида, як родова область, і перси, як титульний народ імперії грошовий
податок не платили, обмежуючись натуральними поставками. Зберігалася система
подарунків, яка придбала майже обов'язковий характер.
Монетна реформа забезпечила країну єдиною грошовою одиницею золотим
дариком вагою 8,4 гр. У центрі чеканили золоту монету, а на місцях срібну – сикль (5,6
гр.) та мідну. На монетах зазвичай містилося зображення перського царя. Гроші від
податкових надходжень вилучалися з обігу і відкладалися у царських скарбницях.
Брак срібла компенсувався міновою торгівлею та наданням лихварського кредиту.
Перси не любили торгувати, але, розуміючи значення торгівлі, створювали для її
розвитку необхідні умови. Старі і новозбудовані перські дороги добре обслуговувалися,
на кожному 20-му кілометрі знаходився готель. Особливо виділялися царська дорога,
яка йшла від Ефеса в Малій Азії на Сарди і Сузи, і дорога, що сполучала Вавилон з
Екбатанами і потім йшла до кордонів Бактрії та Індії.
Воєнна реформа. Перська держава дбала про підготовку чиновників і
воєначальників. Хлопчики зі знатних родин від 3 до 15 років навчалися верхової їзди,
стрільби з лука та вмінню завжди говорити правду. Далі їх освіта тривала при царському
дворі або під керівництвом сатрапів, де вони виховувалися в дусі самовладання,
простоти, правдивості і хоробрості.
Оскільки влада персів трималася на військовій силі, знадобилася реорганізація
армії і військової справи. Елітою армії вважалася царська гвардія з 10 тис.
«безсмертних» піхотинців. Перша її тисяча, яка комплектувалася з представників
знатних родів, становила особисту охорону царя. Розмір війська в сатрапіях і
чисельність гарнізонів у фортецях визначалися особисто царем. Він же проводив і
щорічні огляди. Під час війни збиралося величезне ополчення. Велика частина
постійного війська була розсіяна по межах різних областей. Тут воїнам надавалися
земельні ділянки, які вони обробляли, відбуваючи військову повинність. Ці наділи не
вважалися особистою власністю, але з плином часу стали відчужуватися (застава,
оренда тощо). Коли власники наділів воювали, їх землю обробляли члени родини. Ті,
хто йшов у відставку, повинні були сплачувати податки. З часом в армії персів стали
робити ставку на воїнів-найманців.
У релігійній сфері відбувся рішучий поворот до нової релігійної системи –
зороастризму, що виник ще у VII ст. до н.е. в Середній Азії (назва від засновника
пророка Зороастра). Культ Ахура-Мазди (свідчення на Бехістунській скелі). Однак
дозволялося проводити культи і традиційних іранських божеств.
Таким чином, завдяки серії реформ, проведених Дарієм І, Ахеменідська імперія
швидко перетворилася на централізовану бюрократичну деспотію, наслідуючи скоріше
традиції Вавилонської та Єгипетської держав, ніж прокладаючи шлях у нову історичну
епоху. Цар персів мав необмежену владу, вважався владикою землі і людей, вищою і
священною особою, земним уособленням Бога. Лише сім шляхетних персів мали право
входити до царя без доповіді. Ніхто не смів явитися перед ним без приношень. При
цареві постійно знаходилися його особистий секретар, який писав укази, а також маги,
жерці – заратустри, яким відводилася роль радників в духовних і світських справах. Цар
керував своєю державою за допомогою письмових розпоряджень. Його укази,
забезпечені царською печаткою, вважалися законом і не підлягали скасуванню. Цар
контролював управління країною і за допомогою царських суддів, яких він призначав
довічно, вершив правосуддя.
147
 Не дивно, що в такій великій імперії, як Перська, її правителі мали не одну
резиденцію. Столичними містами вважалися Сузи, Екбатани (колишня столиця Мідії),
Пасаргади.
В епоху розквіту цивілізації персів, в 32 км від Пасаргади Дарій І розпочав
будівництво нової столиці Персеполя. У Персеполі перебувала царська резиденція, а
згодом і царська усипальниця, де був похований Дарій. У Персеполі коронувалися,
приймали високопоставлених чиновників з Єгипту, Вавилонії, Лідії, Індії та інших країн
і зустрічали новий рік (день зимового сонцестояння).
Для суспільного ладу держави Ахеменідів характерим є:
- поєднання величезного сектора царської землі, на якій сиділи дрібні залежні
землекористувачі та орендарі;
- великі, звільнені від податків вотчини, що роздавалися царем у повну приватну
власність членам династії, вельможам і т.д.;
- землеволодіння автономних міських общин і храмових корпорацій;
- приватне рабовласництво великої ролі у виробництві не відігравало;
- у великих міських общинах бурхливо розвивалися приватновласницькі і
товарно-грошові відносини, наслідком яких ставали лихварство, боргова кабала і
боргове рабство, причому найактивнішу роль тут відігравали великі землевласники, які
жили у містах. Їх приватні володіння могли бути розкидані по всій імперії.
У 500 р. до н.е. між Персією та давньогрецькими містами-державами
розпочинаються греко-перські війни (500 – 449 рр. до н.е.). Приводом до війни
послужила допомога військовими кораблями, надана Афінами та Еретрією з острова
Евбеї 500 повсталим проти перського панування над грецькими полісами у Малій Азії.
Основні етапи греко-перських воєн:
1) повстання Мілета та інших малоазійських грецьких міст-держав проти перської
влади (500 – 494 рр. до н.е.) (повстання підтримали деякі міста Балканської Греції):
місто зруйноване вщент, чоловіків стратили, а жінок та дітей продали в рабство;
2) вторгнення Дарія І на Балканський п-в: закінчилося його поразкою при
Марафоні (490 рр. до н.е.) (загинуло 6400 персів і їх союзників та 192 афінянина);
3) похід Ксеркса І (син Дарія І, 480 – 479 рр. до н.е.):
- спочатку він у 484 р. до н.е. придушив повстання в Єгипті, 481 р. до н.е. – у
Вавилоні;
- 480 р. до н.е. – битва при Фермопілах: цар Леонід на чолі 300 спартанців у
протистоянні із армією Ксеркса І загинув;
- 28 вересня 480 р. до н.е. – битва при Саламіні: перський флот був скований у
вузькій затоці і його кораблі заважали один одному. Греки отримали повну перемогу,
більша частина перського флоту була знищена (бл. 1000 кораблів);
- 479 р. до н.е. – морська битва біля мису Мікале у берегів Малої Азії: перси
зазнали повної поразки. Ця поразка послужила сигналом до повстань грецьких держав
Малої Азії проти перського панування. Тепер Спарта і Афіни перенесли воєнні дії на
територію противника, у Малу Азію. Поступово грекам вдалося вигнати перські
гарнізони із Фракії і Македонії. Війна між греками і персами тривала до 449 р. до н.е. і
закінчилася перемогою греків.
У 449 р. до н.е. Афіни і Персія уклали мирний договір – Калліїв мир: 1)
малоазійські грецькі міста залишались під верховною владою перського царя; 2)
афіняни отримували фактичне право управляти цими територіями; 3) Персія
зобов'язувалася не посилати армію на захід від р. Галіс, по якій за цим договором
повинна була проходити прикордонна лінія; 4) зі своєї сторони, Афіни залишили Кіпр і
148
зобов'язувались у майбутньому не надавати допомогу єгиптянам у їхній боротьбі проти
персів.
Греко-перські війни показали неміцність імперії персів, велич якої танула на очах.
Після смерті Дарія I, перси часто-густо мали рахуватися з політичним фактором
наявності на Заході вільних грецьких міст. Навіть відмова від планів завоювання Греції,
придушення повстань і заколотів в сатрапіях (Єгипет, Вавилон, Мідія, Сирія, Мала Азія
та ін.) не зупинили крах Ахеменідської держави.
Улітку 465 р. до н.е. Ксеркс І був убитий в результаті змови, і царем став його син
Артаксеркс І (465 – 424 рр. до н.е.). Йому довелося вести боротьбу із повсталими
сатрапіями, зокрема Єгиптом. Палацові інтриги ослабляли центральну владу. Все важче
і важче було утримувати сатрапії під владою. Почали відпадати території: 360 р. до н.е.
– Кіпр, потім – Карія, Кілікія, Лідія і індійські володіння.
З середини V ст. до н.е. Персія одну за іншою стала втрачати свої провінції.
Навесні 334 р. до н.е. у похід проти персів із 35-тисячною армією виступив молодий і
енергійний правитель Македонії Олександр. Навряд чи жителі величезної держави
Ахеменідів усвідомлювали, що їхнє майбутнє тепер залежить від результату цього
протистояння. У короткий термін О. Македонський зайняв Малу Азію, міста Фінікії,
Палестини, без бою вступив до Єгипту, пройшов Месопотамію і по лівому березі Тигра
спустився до Гавгамел. Тут 1 жовтня 331 р. до н.е. він завдав персам нищівної поразки.
Останній цар персів Дарій III втік у Бактрію, де був убитий. Не зустрічаючи опору,
Олександр Македонський зайняв Вавилон, Персію, де спалив царський палац у
Персеполі, Мідію, Парфію, Бактрію, підпорядкував собі Дрангіану, Гедрозію, Арахозію,
Согдіану. Так перестала існувати перська імперія Ахеменідів. Дивний збіг, але імперія
персів завершила свій історичний шлях неподалік того самого місця, де свого часу
загинула Ассирійська імперія.
Питання для самоперевірки:
1. Охарактеризуйте процес розселення іраномовних племен в Ірані і Середній
Азії.
2. Назвіть особливості розвитку еламського суспільства і держави.
3. Чи вплинула, на Вашу думку, Мідійська держава на зміни політичного і
міжнародного становища у Передній Азії в останній третині VII – першій половині VI
ст. до н.е.?
4. Виділіть фактори, що сприяли формуванню імперії Ахеменідів.
5. Охарактеризуйте реформи Дарія І.

ЛЕКЦІЯ 12
СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ

План лекції:
1. Джерела вивчення історії Стародавньої Індії.
2. Природа, населення, періодизація.
3. Індська (Хараппська) цивілізація (XXIII – XVIII ст. до н.е.).
4. Ведійський період (ХІІІ – VІІ ст. до н.е.).
5. Буддійський період (VІ – ІІІ ст. до н.е.).
6. Класичний період (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.).

1. Джерела вивчення історії Стародавньої Індії. Писемність Індської цивілізації

досі залишається нерозшифрованою. Тому багата матеріальна культура, що виявляється
149
в процесі археологічних розкопок – єдине джерело наших знань про історію Індії цього
періоду.
Кочові индоарійські племена – творці «класичної» індійської культури – у
Ведійський період володіли досить примітивною матеріальною культурою. Ніяких
точних її слідів досі не знайдено.
Найважливішим джерелом залишаються ведійські тексти. Найдавніші з них –
самхіти («збірки»), що складаються з «Рігведи» – зібрання гімнів богам, «Самаведи» –
зібрання гімнів, положені на певну мелодію і почасти повторюють «Рігведу»,
«Яджурведи» – збірка формул, уживаних під час ритуалів жертвопринесення (яджус –
жертовна формула), і «Атхарваведи» – зібрання магічних формул (Атхарва – магічна
формула).
До усної творчості індійського народу відносяться також дві грандіозні поеми які
можна порівняти за літературною цінністю і історичним значенням з всесвітньо відомим
гомерівським епосом. Першою з цих поем була «Махабхарата», а друга називалася
«Рамаяна» (сказання про діяння Рами).
Як джерело з історії Ведійського періоду частково може використовуватися
епічна поема «Махабхарата» (досл. «Сказання про велику битву нащадків Бхарати»), яка
відображає процес поширення і утвердження індоаріїв на території Гангської рівнини.
Проте остаточно її текст оформився тільки в перші століття нашої ери. «Махабхарата»
містить більше 75 тис. двовіршів (шлок) у 18 книгах. Це українською мовою приблизно
7-8 тис. друкованих сторінок звичайного формату. В основі оповідання – сварка між
двома групами двоюрідних братів – п'ятьма Пандавами (сини царя Панду і цариці
Кунти) і ста Кауравів (сини царя Дхрітараштри і цариці Гандхарі). Драматичні події між
ворогуючими гілками роду Бхаратів завершилися 18-денною битвою, в якій взяли
участь усі народи, відомі на той час.
Страшний бій закінчився перемогою Пандавів і винищенням Кауравів, але у битві
загинули майже всі воїни. Історики не можуть прийти до єдиної думки коли саме
відбулися події, що лежать в основі «Махабхарати». Індійська традиція відносить їх до
самої глибокої давнини – до середини II або навіть до кінця IV тис. до н.е.
Письмове оформлення «Махабхарати» в одне зв'язне сказання відбулося
приблизно в VI – V ст. до н.е. В описаних подіях разом з людьми беруть участь боги і
демони, а деякі з людей здатні здійснювати надприродні подвиги, непосильні простому
смертному (переноситися з землі на небо, в одну мить покривати величезні відстані,
спілкуватися з богами). Ці подвиги нині відомі як сидхі, що з'являються при певному
етапі духовного розвитку особистості.
У «Рамаяні» розповідається про мандри царевича Рами, який покинув через
переслідування мачухи рідне місто Айодхью. Його дружину Сіту викрадають велетні з
острова Ланка (Цейлону). Щоб виручити її, він переправляється на чолі армії з ведмедів
і мавп на цей острів та перемагає ворогів. На закінчення йому вдається повернутися на
батьківщину і утвердитися на престолі свого батька. Крім сюжетної канви, у поемі
піднімаються теми людського існування і пояснюються принципи дхарми.
Давньоіндійський епос «Рамаяна» на санскриті тепер доступний на сайті
Британської бібліотеки. Британська бібліотека відсканувала манускрипт, що складається
із 176 барвистих ілюстрацій. Робота по скануванню зайняла 3 роки. Тепер епічна поема
«Рамаяна» викладена на сайті Британської бібліотеки – бажаючі зможуть вивчити епос у
збільшеному дозволі, прослухати аудіосупровід, прочитати коментарі істориків-
експертів, зробити власні записи і поділитися ними.

150
 У Маурійський (Буддійський) період з'являється відразу кілька нових видів
джерел. Так, основним внеском археології у поповнення джерельної бази з
давньоіндійської історії є величезна колекція написів, більша частина яких, однак,
відноситься вже до середніх століть. Для Маурійського періоду найважливіше значення
мають едикти царя Ашоки Маурья, висічені на скелях, каменях і колонах письмом
брахмі.
Відсутність певного автора у величезної кількості ведійських текстів, епосів і
творів інших жанрів (оформлення їх остаточного тексту займало багато століть)
зумовило складність датування староіндійської історії I тис. до н.е. У зв'язку з цим
едикти Ашоки набувають особливого значення, так як це перші точно датовані джерела
з історії Індії.
Крім міфічних і епічних творів, збереглася також збірка «Законів Ману»,
хронологічна фіксація яких також представляє великі труднощі. Припускають, що вона
складалася від III ст. до н.е. до III ст. н.е. Це типовий пам'ятник сакрального права (на
зразок законів П'ятикнижжя), в якому цивільні та кримінальні встановлення тісно
переплітаються з ритуальними приписами і заборонами та доведена до крайності
соціальна нерівність повністю освячена авторитетом релігії.
Археологічні відкриття Індської (Хараппської) цивілізації стало можливим
завдяки роботам з прокладання залізниці між містами Карачі і Лахор у 1856 р.
А. Кеннінгхем – невтомний мандрівник і в той час директор Археологічної служби Індії
– виявив у «каменоломні» неподалік від маленького селища Хараппа в Пенджабі
печатку із зображенням єдинорога і написом на невідомій мові. У 1906 р. Дж. Маршалл
виявив в Британському музеї печатку, дуже схожу на знахідку А. Кеннінгхема. Як
тільки Дж. Маршаллу представилася можливість, він купив землю в Хараппі з тим, щоб
розпочати там розкопки. Роботи розпочалися у 1921 р.
У той же самий час співробітник Археологічної служби Індії Р.-Д. Банерджі
проводив розкопки буддійської ступи в 600 км від Хараппи – в Мохенджо-Даро,
розташованому в Сінді. Під шарами, сучасними часу побудови ступи, він виявив шари,
що належали цивілізації, аналогічній Хараппській. У Мохенджо-Даро археологічні
розкопки розпочалися у 1922 р.
2. Природа, населення, періодизація. Один з найдавніших центрів розвитку
цивілізації знаходився в Індії. У стародавньому світі Індією називали землі на схід від р.
Інд, які становили територію нинішніх Індії, Пакистану, Непалу і Бангладеш. Тут в
долині Інду в IV – III тис. до н.е. виникла високорозвинена цивілізація, яка збігалася за
часом із вогнищами землеробських цивілізацій Єгипту та Месопотамії, виявляючи
схожість з ними.
Індія за розмірами своєї території і за кількістю населення вже в далекому
минулому, так само як тепер, належала до числа найбільших країн Азії. Різкі грані,
створені самою природою, відрізали її від зовнішнього світу і ускладнювали зв'язки з
іншими країнами та народами. Розвиток стародавньої цивілізації в Індії відбувався у
відносній ізоляції від решти світу при різноманітті кліматичних та географічних умов.
Із заходу Індійський півострів обмежений Аравійським морем, зі сходу –
Бенгальською затокою, з півдня – Індійським океаном. З північного сходу його
облямовують непрохідні гори Гімалаї. На північному заході природним кордоном між
Індією і Іранським плато є річка Інд з численними притоками, що займають сучасну
територію індійського штату Пенджаб (досл. «П'ятиріччя»). Санскритська назва Інду –
sindhu (річка), що потрапила в давньогрецьку мову через перську у формі Indos, і дала
Індії її сучасну європейську назву.
151
 На безкрайніх просторах Індії можна знайти надзвичайну розмаїтість природних
умов. Долини повноводних річок змінюються степами і пустелями. Покриті снігами
гори півночі контрастують з тропічними лісами на півдні. Протягом століть клімат
країни змінювався, що відбивалося на характері рослинного і тваринного світу. У
багатьох місцях (особливо на північному заході) він ставав більш посушливим. Лісові
масиви в давнину були набагато більшими, ніж тепер.
На північному сході визначальним кліматичним і географічним фактором є
найбільша річка Південної Азії Ганг, що утворює дельту в гирлі Бенгальської затоки.
Між Індією та Гангом розташовується Індо-Гангська рівнина – серце «класичної»
Індійської цивілізації.
Із заходу від Інду її відділяє пустеля Тар, на півдні річка Нармада є кордоном між
нею і Деканом – нагір'ям, що тягнеться до найпівденнішої точки Індії – мису Кумарі.
Його перетинають як у західному, так і в східному напрямку численні річки, що
впадають в море. На сході Декана уздовж Малабарського узбережжя розташовуються
гори Гхаті.
Індія у значній мірі була забезпечена природними багатствами, необхідними для
життя людини, і порівняно мало потребувала привізних продуктів. Різноманіття
природних умов створило сприятливі передумови для виникнення цивілізації на
території Індостану. Великі річки служили природним засобом сполучення. У лісах, що
покривали Індо-Гангську рівнину, водилося безліч видів тварин; зручні виходи до моря
забезпечували ранній розвиток навичок мореплавства та рибальства.
Виключно багаті та різноманітні були флора і фауна країни. Крім пшениці і
ячменю, тут вже в давнину вирощували рис, який саме з Індії вперше потрапив до
Західної Азії, Африки та Європи. З інших культурних рослин, знайомством з якими
західні країни були зобов'язані Індії, слід зазначити цукровий очерет і бавовник, не
кажучи вже про прянощі. У стародавній Індії були одомашнені місцеві породи худоби
(наприклад, горбатий бик зебу, що потрапив звідси у Двуріччя і Єгипет). В Індії вперше
були приручені слони, які використовувалися головним чином у військовій справі. З
часу походів О. Македонського і західні народи стали вчитися в індійців застосуванню в
битві могутніх бойових слонів.
Індія володіла невичерпними джерелами всілякої цінної сировини (каменем,
металевими рудами, свинцем, оловом, залізом, лісоматеріалами). Все це давало
можливість якісному господарському розвиткові, значною мірою самостійному, що,
звичайно, не виключало проникнення інших племен і народностей, а також зовнішньої
торгівлі (в основному через Іран і Середню Азію).
Індія багата корисними копалинами: золотом, сріблом, алмазами, берілламі. Ця
обставина забезпечила швидкий розвиток технічних навичок, торгівлі дорогоцінними
металами та камінням.
Найдавнішими землеробськими зонами Індії були басейни двох великих річок:
Інду з його п'ятьма притоками (Пенджабом), дав країні її назву, і Гангу, також приймає в
себе ряд приток. Пізніше розвинулося сільське господарство у південній частині країни,
на півострові Декхан.
У долинах Інду і верхнього Гангу рано стало процвітати іригаційне землеробство.
В інших місцях хлібороби залежали від атмосферних опадів, особливо рясних в низов'ях
Гангу. Особливе значення для країни мали літні мусони, що дули з південного заходу і
приносили велику кількість вологи. Коли вони затримувалися або ставали менш
інтенсивними, наставала посуха.

152
 Сприятливі для життя і господарської діяльності природні умови поєднувалися з
високою концентрацією населення в цьому регіоні. Серед цивілізацій стародавнього
світу Індійська відрізнялася численністю і щільністю населення. Індія – одна з найбільш
населених країн стародавнього світу. В етнографічному відношенні її часто порівнюють
з Африкою. Етнічний склад її жителів неоднорідний. Строкатість племінного складу
пояснюється схрещуванням на величезній території безлічі племен і народів. Можливо,
корінним народом Індії були дравіди, які становили більшу і змішану етнічну групу, що
населяли головним чином середню і південну частини Індостанського півострова.
У II тис. до н.е. в Індії починають поширюватися племена, що говорили на мовах
індоєвропейської сім'ї народів. На основі цих мов виробилася літературна мова, що
отримала назву санскриту.
Давньоіндійська цивілізація говорила на численних мовах, які в основному
становили дві групи: індоєвропейську і дравідську. Відомо, що носії індоєвропейських
мов (арії) проникли до Індії у II тис. до н.е. Це етнічне найменування отримало пізніше
значення «шляхетні», бо завойовники дивилися на підкорене місцеве населення
зверхньо і претендували на верховенство. Однак про переваги тієї чи іншої етнічної
групи (расової чи мовної) говорити не доводиться. Все залежало від конкретних умов
розвитку в той чи інший історичний момент.
Історія Стародавньої Індії може бути розділена на наступні періоди:
1) найдавніша цивілізація Індська або Хараппська датується приблизно XXIII –
XVIII ст. до н.е. (виникнення перших міст, утворення ранніх держав);
2) до другої половини II тис. до н.е. відноситься поява індоєвропейських племен,
т.зв. аріїв. Період з кінця II тис. до середини I тис. до н.е. іменується «Ведійським» (за
створеною в цей час священною літературою вед). Можна виділити два його основні
етапи: ранній (XIII – IX ст. до н.е.) характеризується розселенням племен аріїв у
Північній Індії, пізній – соціальною та політичною диференціацією, що призвела до
утворення перших держав (VIII – VIІ ст. до н.е.), головним чином в долині Гангу;
3) «Буддійський період» (VІ – III ст. до н.е.) – час виникнення та поширення
буддійської релігії. З погляду соціально-економічної та політичної історії він
відзначений початком урбанізації і появою великих держав – аж до створення
загальноіндійської держави Маур'їв;
4) II ст. до н.е. – V ст. н.е. можна визначити як «Класичну епоху», час становлення
найбільш характерних особливостей соціально-політичного ладу і культури
Стародавньої Індії. Утвердження династії Гуптів.
Між Маурійським і Гуптським періодами Індія переживала тривалу епоху
нашесть могутніх завойовників – греко-бактрійців, саків, парфян, кушан. Їхню культуру
не можна назвати власне індійською, тому цей період можемо розглядати як перехідний
період або назвати його періодом завоювань.
3. Індська (Хараппська) цивілізація (XXIII – XVIII ст. до н.е.). Індську
цивілізацію прийнято називати Хараппською за назвою першого міста, в якому були
розпочато систематичні розкопки, – Хараппа. Однак, Хараппа більш пізнє за інший
важливий центр цієї цивілізації – Мохенджо-Даро. Те, що долина Інду була колискою
цієї цивілізації, виправдовує її назва – Індська. На даний час відомо близько 300
городищ, прямо або побічно пов'язаних зі світом Індської цивілізації. Місто Мохенджо-
Даро («Пагорб Мертвих»), розташоване на правому березі Інду в 320 км від берега
Аравійського моря, і Хараппа, що стоїть на березі річки Рави в Пенджабі, в 600 км від
Мохенджо-Даро, – головні центри Індської цивілізації.

153
 Дослідження Індської цивілізації ускладнюється рядом обставин: самі нижні шари
(15 м в глибину!) найдавнішого її міста – Мохенджо-Дapo – затоплені ґрунтовими
водами, і дата його заснування залишається ймовірною. Розкопки, що проводилися у 20
– 30-ті рр. XX ст., не були належним чином задокументовані. Датування Індської
цивілізації надзвичайно ускладнюється й тією обставиною, що досі не розшифровано її
писемність. Нема можливості встановити послідовність подій, культурних шарів на
основі власне хараппських письмових документів.
Археологічні сліди Індської культури виявлені як в долині Інду, так і у верхній
частині долини Гангу. Територія, яку займала ця цивілізація, значно більша за територію
одночасних Єгипетської і Месопотамської цивілізацій. Вона тягнулася більш ніж на
1100 км з півночі на південь і на 1600 км із заходу на схід. Хараппську культуру можна
датувати часом бл. 2500/2300 – 1800/1700 рр. до н.е.
Розквіт культури фіксується на межі III – II тис. до н.е. Про її високий рівень
розвитку говорять суворе планування міст, монументальна архітектура, наявність
писемності, системи мір і ваг та творів мистецтва.
Найбільш повну і різноманітну інформацію про культуру дають поселення, число
яких досягає майже 1000. Деякі міста відрізнялися великими розмірами, наприклад,
Хараппа і Мохенджо-Даро, площа яких становила 2-2,5 кв. км, а кількість жителів за
різними оцінками визначалася від 35 до 100 тис. осіб. Були й містечка площею від 5 до
12 га і дрібні селища до 1 га. Як правило, міста обносилися потужними стінами. Великі
міста складалися з двох частин – цитаделі і нижнього міста. У цитаделі розміщувалися
зерносховище, палац правителя, адміністративні та торгові будівлі, басейн для
релігійних обмивань і культові будови. Доступ жителів міста в цитадель обмежувалася
спеціальними воротами.
У нижньому місті проживала основна частина населення. Забудова міст
відрізнялася чітким плануванням, мережа вулиць ділила місто на прямокутні блоки-
квартали. Досить широкі, нерідко до 10 м, основні вулиці міста перетиналися під
прямим кутом. На великих перехрестях кути будинків навмисно округлювалися, щоб не
перешкоджати руху возів.
Заможні городяни жили зазвичай в 2-3 поверхових будинках з обпаленої цегли,
які, як правило, складалися з декількох приміщень, згрупованих навколо дворика, де
знаходилося вогнище, готувалася їжа, грали діти.
Плоскі дахи будинків покривалися утрамбованою землею і, можливо, в задушливі
літні ночі вони служили місцем для сну. Будинки не прикрашалися і не мали вікон, але
були досить упорядковані. Зазвичай в кожному будинку була кухня і туалетна кімната.
Для доступу в приміщення свіжого повітря у верхній частині стін робилися прорізи.
Місто обслуговувало мережу викладених цеглою колодязів і досконала, за масштабами
того часу, система каналізації.
Частина населення, в основному біднота, селилася за міськими стінами,
приймаючи на себе перші удари повеней і ворожих вторгнень.
Населення Індської цивілізації займалося землеробством, обробляючи пшеницю,
ячмінь, просо, польовий горох, дині, кунжут і гірчицю. Значна увага приділялася
рисосіянню й садівництву. Вирощували також бавовну.
Немає даних про існування в цей період великих зрошувальних споруд, але
відомо про використання водочерпального колеса. Найімовірніше поля зрошувалися
природними розливами річок. Хараппці широко використовували паводкові води,
виробляючи обваловку полів для їх утримання. У цей час вже застосовувалася система
двох врожаїв – весняного і літнього, яка збереглася в аграрній традиції Індії і в наш час.
154
Землеробство відрізнялося значним технічним оснащенням: дерев'яний плуг, кам'яні
лемеші, двох- і чотириколісні вози.
Розвивалося у хараппців і скотарство. Вже були одомашнені корови, буйволи,
вівці, кози, свині, осли. Роль полювання та рибальства зводилася до мінімуму.
Ремесло, як найважливіший компонент Хараппської культури, повною мірою
відображало епоху бронзового століття з його наростаючим прогресом металургії та
металообробки. Широке використання різних сплавів – символ бронзового століття.
Ремісники того часу вміли отримувати різні сплави, у т.ч. міді з миш'яком, свинцем і
оловом. З них виготовляли інструменти, предмети озброєння і прикраси. Обробці
піддавалися також золото, у меншому масштабі свинець і срібло. Заліза в містах
Хараппської культури не виявлено.
У витончених виробах хараппських ювелірів золото поєднувалося з
напівдорогоцінним камінням, а виготовлення бус перетворилося на налагоджене
виробництво. Особливо популярними були сердолікові намиста з травленим
орнаментом.
Особливим промислом, в якому майстерність ремісника поєднувалася з
вимогливим смаком художника, було виготовлення печаток-амулетів. Вони
виточувалися із стеатиту, і на амулеті зазвичай зображували якусь тварину та кілька
піктографічних знаків. Чудовим мистецтвом відрізнялися гончарі та різьбярі по каменю
й слоновій кістці.
Важливу роль відігравало прядіння і ткацтво. Прикрашались різні тканини. У
тому числі з бавовни, закріплюючи за Індією першість бавовноткацтва як особливої
спеціалізованої галузі.
Великі поселення-міста хараппців це не тільки центри ремесла, але і торгівлі, як
зовнішньої, так і внутрішньої. Морська і сухопутна торгівля розвивала контакти
Індської цивілізації з Месопотамією. Одним з перевалочних пунктів, де відбувалися
торгові угоди, були Бахрейні острови. Про значну роль торгівлі свідчить велика
кількість кубічної форми кам'яних гир зі стандартною вагою.
Досягнення у будівництві поселень, ремеслі і торгівлі лише один з аспектів
успішного розвитку Хараппської культури. Більш суттєвє зростання інтелектуального
потенціалу, розвиток художньої культури та створення оригінальної системи
писемності. Писемність набула достатньо широкого поширення, а грамотність
обмежувалася столичними центрами. До теперішнього часу до нас дійшло 2500 написів
на кераміці, металевих виробах і печатках-амулетах. Вчені виділили понад 400
рисуночних знаків, але розшифрувати їх поки не вдається. Вдалося лише встановити, що
хараппці писали справа наліво і що їхня писемність належить до протодравідської мови.
Високий рівень розвитку виробничих сил, наявність великих міст, писемності
свідчать про те, що суспільство Хараппської культури далеко пішло від
первіснообщинного ладу. Різниця у рівні облаштування будинків, а також між багатими
і бідними похованнями передбачають значну майнову диференціацію.
Такі роботи, як виробництво у великій кількості цегли, будівництво великих
споруд і фортечних укріплень, спорудження дренажної системи і обслуговування її,
роботи у величезних зерносховищах і на причалах тощо вимагало великої кількості
робочих рук, які напевно були підневільними.
Точні дані про соціальну структуру хараппського суспільства відсутні. Можна
передбачити схожість у суспільному устрої з цивілізаціями Тигру і Євфрату. Добре
налагоджене міське життя, яким могла керувати тільки сильна адміністрація. Можемо
припустити про існування достатньо сформованого державного апарату. Величезні
155
зерносховища, що будувалися в цитаделях, дають підставу деяким дослідника
припускати наявність державних централізованих господарств.
У сфері релігійних вірувань населення Хараппської культури поклонялось богині-
матері, однак на перший план почав висуватися культ верховного чоловічого божества.
Воно зображувалося сидячим на невисокому троні, в рогатому головному уборі, іноді
трилике, в оточенні різного роду тварин, нагадуючи пізнішого бога Шиву. Для
Хараппської культури значними є традиції анімізму. Обожнювалися деякі види тварин
(слони, мавпи, собаки, бики, птиці), що вважаються священними і в даний час.
У цілому Хараппська культура відображає новий спосіб життя її населення. У
порівнянні із ранньоземлеробскьою епохою тут вже чітко простежуються риси міського
способу життя. Це й організовані цегляні будинки, де є кімнати для обмивання,
кринична система водопостачання, увага до санітарії та гігієни. Хараппці знаходилися
на першій стадії урбанізації, коли значний людський потенціал і відповідний йому
спосіб життя сконцентрувався в одиничних великих центрах. Внутрішнє оздоблення
будинків відрізнялося скромністю, обмежуючись лежанками і сидіннями, різьблені
ніжки яких іноді мали форму ніг великої рогатої худоби. Вже приділялася увага
кулінарії. Господині широко користувалися в приготуванні тіста кам'яними і глиняними
ступками. Свій повсякденний побут жінки прикрашали, використовуючи престижні
речі, до яких належали особисті прикраси і насамперед браслети. Це були браслети із
золота, срібла, міді, раковин і теракоти, з ниток золотих бус. Їх носили не тільки на
руках, але й на ногах. Встановилася мода на багатоярусні прикраси, що майже суцільно
покривали руку.
З 1800 р. до н.е. протягом шести століть Хараппська культура стала повільно
згасати. Вмирали міста, поступово втрачалися навички містобудування, ремісничої
майстерності, художнього смаку, ймовірно, виявилася забутою і писемність. Причини
регресу цивілізації досі не зрозумілі. Занепад, можливо, був викликаний зміною клімату,
надмірними розливами річок, тектонічними поштовхами або епідеміями. Що було
основною причиною краху настільки яскравої і самобутньої цивілізації, стверджувати
поки що неможливо.
4. Ведійський період (ХІІІ – VIІ ст. до н.е.). Після загибелі Хараппської
культури знадобилося майже тисячоліття, щоб в долині Гангу виникла нова цивілізація.
Це тисячоліття називають «темними століттями». Якщо про Хараппську (Індську)
цивілізацію можна скласти уявлення на підставі багатого археологічного матеріалу, то
про «темні століття» можна судити тільки по літературним пам'яткам. Це найдавніші
індійські релігійні твори, які включають збірники релігійних гімнів, тлумачень
священних текстів, описів ритуалів, жертовних і магічних формул, об'єднаних одним
найменуванням – Веда («знання»). Першу половину I тис. до н.е., до якої відносяться
Веди, вчені називають «ведійською епохою».
Приблизно 1800 р. до н.е. в долині Інду з'явилися нові напівкочові племена, які
називали себе аріями. Вони говорили мовою, що належить до індоєвропейської мовної
сім'ї. Їх попередники жили в степах Євразії між сучасними Південною Росією та
Західною Туреччиною. Певна частина цієї групи племен поступово мігрувала у
південно-східному напрямку і, пройшовши через Іранське нагір'я, досягла східних меж
долини Інду. Коли арії, рухаючись по гірських стежках, проникли на півострів Індостан,
першими, кого вони зустріли на своєму шляху, були хараппці, які жили в долині Інду. І
хоча просочування арійських племен в Індостан було повільним і поступовим,
безсумнівно, їх взаємини з хараппцями залишалися досить конфліктними. Однак арії

156
навряд чи підкорили хараппців. Швидше відбулося поглинання прибульців, але вони
зуміли передати корінному населенню Індії свою мову.
У результаті міграцій і взаємних контактів відбулося заселення і господарське
освоєння долини Гангу. Тут і раніше існували рідкісні поселення мисливців і хліборобів,
але з середини II до середини I тис. до н.е. області долини Гангу буквально
перетворилися. Почала розвиватися металургія заліза, що дозволило швидше освоювати
нові території і перетворювати лісові райони в придатні для землеробства і скотарства.
Основною галуззю господарства населення Ведійського періоду було
землеробство. Кочові скотарські племена арійців, поступово заселяючи долину Гангу,
розширювали площу орних земель. Райони важкопрохідних джунглів швидко
перетворювалися на придатні для землеробства і скотарства. Землю, очищену від
джунглевої рослинності, зорювали важким плугом, в який зазвичай впрягали биків.
Застосовувалося і штучне зрошення. Вирощували багато злаків, у т.ч. ячмінь, пшеницю,
бобові. У результаті освоєння долини Гангу з'явився рисівник. Поряд із землеробством,
важливе значення зберігало і скотарство, особливо розведення корів, а також коней,
яких цінували, як основу своєї військової переваги.
Спочатку племена Ведійської цивілізації не мали таких великих міст, як у
хараппців. Але поступово їх невеликі поселення перетворюються на міста, які ставали
адміністративними та ремісничими центрами. Почала формуватися верства
професійного купецтва і лихварів. Роль грошей відігравали корови, а також найбільш
уживані золоті шийні прикраси.
Одночасно йшли процеси соціального розшарування і появи рабів. Першими
рабами (даса) були військовополонені і мирне населення переможених племен. На
ранньому етапі рабство носило патріархальний характер. Раби працювали разом із
членами сім'ї під пильним наглядом глави родини. Їхню працю застосовували на
найважчих роботах. Рабів розглядали як частину майна, і їхня кількість свідчила про
багатство їхнього власника.
Унікальна особливість Ведійського періоду полягає в оформленні соціального
розшарування вільних у вигляді поділу суспільства на варни – стани, що мали
замкнутий характер. Станові відмінності були майже у всіх країнах стародавності, але
лише в Індії, завдяки міцності общини і пережитків родового ладу, вони прийняли
закінчений характер.
Варнова система виникла у суворій відповідності з поділом за видами трудової
діяльності. Вона ділила все суспільство на чотири стани:
1) брахмани – представники жрецьких родів. Вважалося, що вони досягали
вищого ступеня досконалості і представляли людей перед богами. Пройшовши тривале
навчання під наглядом вчителя гуру, брахмани ставали хранителями стародавньої
вченості, знавцями священних текстів. Білий колір цієї варни символізував чистоту і
незаплямованість. Убивство брахмана було найбільшим гріхом;
2) варну кшатріїв становила військова знать, яка мала реальну владу, займалася
військовою справою і управлінням. До цієї варни належали і царі (раджі). Кшатрії з
дитинства навчалися володінню зброєю, рішучості та енергійності. Символічний колір
цієї варни червоний, колір вогню і війни;
3) варна вайшіїв була представлена рядовими вільними общинниками, які
займалися землеробством, скотарством, ремеслом і торгівлею. Вони вважалися
втіленням жовтого кольору, кольору землі;
4) ці три вищі варни протиставлялися четвертій – шудрам, які вважалися
нерівноправними членами суспільства і яким було наказано перебувати на служінні у
157
перших трьох варн. Шудри вважалися нащадками підкореного населення, а не аріїв, і
мали свій символічний колір чорний.
Кожна варна була замкнутим станом, приналежність до якого визначалася
народженням. Перехід з однієї варни в іншу заборонявся. Шлюби між людьми з різних
варн вважалися незаконними. Перші три варни були привілейованими, що
підкреслювалося спеціальним обрядом посвячення, при якому як би відбувалося друге
народження людини (звідси і назва «двічі народжені»). Обряд проводився для дітей
брахманів у віці 8 років, кшатріїв – 11 років, вайшіїв – 12 років. Передбачалося, що
життя «двічі народжених» ділиться на чотири періоди: навчання, свідоме сімейне життя,
лісове відлюдництво і життя бродячого аскета.
До середини I тис. до н.е. в долині Гангу завершилося перетворення органів
племінного самоврядування в державні. Такі інститути родового ладу, як племінні
збори, народний суд і рада старійшин втратили свою вирішальну роль або зникли
зовсім. Поступово оформилася царська влада, яка передавалася від батька до сина і
ставала священною, бо вважалося, що царі (раджі) володіють оком знання і є втіленням
божества. Раджа вважався головним захисником дхарми – правил доброчесного життя.
Особистість царя була недоторканною, а його гнів порівнювався з вогнем. В управлінні
державою раджа спирався на жерців і воїнів.
У державах Ведійської епохи вже виділялися посади придворного жерця, який
був однією з головних фігур при раджі, воєначальника, скарбника, збирача податків.
Повільне утворення державності ще одна відмінна риса цивілізації Ведійської
епохи. Кілька десятків невеликих держав то виникали, то розпадалися, міняючи свою
назву і територію. Під кінець Ведійської епохи, близько 600 р. до н.е., в долині Гангу
існувало 16 основних держав зі столицями, конкуруючими між собою як торговельно-
економічними, так і військовими методами. З часом у Північній Індії набрали силу і
стали виділятися дві держави – Магадха і Кошала.
Якщо цивілізація долини Інду дала півострову назву Індія, то цивілізація долини
Гангу дала йому релігію ведизм. Ведизм не був загальноіндійською релігією, а
відносився до віруваннь давніх арійських племен. Відмітна особливість ведизму –
поклоніння багатьом богам. Серед них виділяли трьох головних: Індра – бог грози і
грому, глава індійського пантеону богів, Агні – бог вогню, хранитель домашнього
вогнища, і Сурья – бог Сонця. Людина ведійського часу вірила, що життя йде відповідно
до приписів богів девів, які ставляться до людини доброзичливо. Але вона також вірила,
що є і демонічні божества асури, які приносять одні тільки хвороби і нещастя (потрібно
зауважити, що в перській міфології ці божества мінялися місцями). Вважалося, що боги
живуть жертвопринесеннями, а тому віруючі повинні постійно їх обдаровувати. Храмів,
вівтарів і священних зображень богів не існувало. Головне в культовій практиці
принесення в жертву тварин, які проводилися в сутінках при світлі вогнищ на
спеціально підготовлених місцях. Церемонія могла тривати кілька днів. На догоду богам
заколювали тварин, в багаття кидали хлібні зерна, лили олію, топлене масло і сому (сік
однієї з гірських рослин). За відправленням культу стежили жерці, які пройшли
спеціальну підготовку.
Людині Ведійської епохи були притаманні роздуми над загадками світобудови,
причинами виникнення світу і таємницями Всесвіту. Виникло уявлення про
трансміграцію душ. Згідно з ним, поза Всесвіту існує першопричина загальна душа,
абсолют, який у всьому мешкає і всім керує. Після смерті душа людини переходить в
інше тіло, що народжується, і так до тих пір, поки не звільниться від своїх гріхів. З цими
поглядами про переселення душ пов'язано і вчення про карму. Згідно з цим вченням, в
158
житті всі дії і вчинки людини не проходять безслідно. Карма це не тільки рок і доля
людини, але сума її добрих і поганих справ. Тільки роблячи добрі вчинки можна
потрапити в рай. Карма стала основою морально-етичного вчення у всіх індійських
релігіях. Закон карми був покладений в основу кругообігу життя всіх живих істот,
пов'язаних загальним ланцюгом перероджень.
Мислення людини ведійського часу в цілому залишалося релігійним, проте, вже
з'являлися і зачатки наукового пізнання. Раніше греків тут була сформульована так
звана теорема Піфагора, стали розвиватися медицина і лінгвістика, створювалася багата
література. Веди ще не були записані і передавалися усно. Йшло становлення епічної
творчості і виникло два цикли сказань – поеми «Махабхарата» і «Рамаяна». Ці поеми з
часом стали священними книгами індуїзму, його справжньою енциклопедією.
5. Буддійський період (VІ – ІІІ ст. до н.е.). У середині II тис. до н.е. на півночі
Індії настає епоха відносної стабільності. До цього часу міграції племен майже
припинилися, держави в долині Гангу переживають підйом, з'являються нові міста,
посилюється влада царів, розвиваються землеробство і торгівля. З цього часу ця частина
Індії стає найбільш населеною.
У VI – IV ст. до н.е. між північно-індійськими державами посилюється боротьба
за політичне переважання. У результаті висунулися дві держави – Кошала і Магадха.
Після завзятої багаторічної боротьби Магадха стає найсильнішою державою Північної
Індії, а її столиця Паталіпутра найбільшим і найбагатшим містом. Коли на престолі
запанувала династія Нандів, завершилося підпорядкування всієї долини Гангу. Далі з
кінця IV ст. до н.е. на престолі запанувала династія Маур'їв (317 – 180 рр. до н.е.), при
якій було створено першу державу загальноіндійського характеру – Маурійську
імперію, а в області ідеології оформився буддизм.
У 327 р. до н.е. О. Македонський на чолі великої армії приступив до завоювання
Індії. Деякі області йому вдалося підпорядкувати, але племена Північно-Західної Індії
чинили опір. Одержавши ряд блискучих перемог, О. Македонський відмовився
продовжити східний похід і в 325 р. до н.е. пішов з Індії. Зустріч давньогрецької
цивілізації з цивілізацією між Гангом і Гімалаями сприяла не тільки зближенню Індії з
елліністичним світом, коли грецький і почасти перський вплив стали проникати в
західні райони Північної Індії. Індійська цивілізація також зробила деякий вплив на
розвиток культури елліністичних країн, зокрема в області медицини і філософії.
Династія Маур'їв запанувала в смутний час на хвилі опору греко-македонському
завоюванню. Молодий раджа Чандрагупта підпорядкував собі всю Північну Індію,
виграв війну з Селевкідами і приблизно в 317 р. до н.е. дав своїм родовим ім'ям назву
новій династії Маур'ї. Він, його син Біндучар і особливо його онук Ашока створили
велику і могутню державу, яка включала майже всю Індію, а також території Пакистану
і деякі райони Афганістану. Особливо прославився Ашока, який відрізнявся тим, що
зміцнював державну владу, розвивав господарське життя своєї держави і брав активну
участь у релігійному житті.
Відмінні особливості державного устрою Маур'їв порівняно добре відомі
головним чином завдяки твору «Артхашастра» («Наука про політику»), написаному, як
вважають, вірним сподвижником і радником Чандрагупти брахманом Чанакья. Також
завдяки написам-едиктам, які висікалися на камені за наказом Ашоки, ми багато знаємо
і про систему управління імперією.
На чолі Маурійської держави стояв цар (раджа), влада якого була необмеженою і
носила характер типової деспотії. Культ царя підтримувався, як і вченням про
божественне походження влади. Але при цьому звичайними для режиму східної деспотії
159
залишалися перевороти і палацові інтриги. Імперія Маур'їв ділилася на п'ять великих
областей (намісництв). Ними управляли, як правило, члени царської сім'ї (царевичі), а
також вищі сановники. Намісництва ділилися на більш дрібні адміністративні одиниці.
Таким чином, усі нитки управління зосереджувалися в царському палаці.
За царя існував парішад – рада найбільш наближених сановників. Він мав
дорадчий характер, але до його думки цар прислухався. Для управління такою великою
імперією склався міцний бюрократичний апарат. Великий штат чиновників
обслуговував царський палац, податкове і військове відомство, а також забезпечував
владу на місцях. Особливу роль при царському дворі відігравали пурохіта – головний
жрець, і сенапаті – командувач військами. Раджа, як головнокомандувач, особисто
керував військом, що складалося з піхоти, кінноти, колісниць і бойових слонів. Основна
зброя для всіх родів військ лук, який робили з бамбука або рогових пластин. Утримання
війська і армії чиновників вимагало величезних коштів. Їх збирали з населення у вигляді
різних податків.
Цивілізація імперії Маур'їв відрізнялася великою кількістю багатолюдних,
багатих і порівняно впорядкованих міст, серед яких були столиця Паталіпутра (нин.
Патна), Раджагріху (суч. Раджгір), Варанасі (суч. Бенарес), Шравасі (нин. Савватхі).
Міста не відрізнялися величною зовнішністю, навіть будинки багатіїв будувалися в
основному з дерева. Караванні дороги і річки з'єднували ці міста, сприяючи розвиткові
торгівлі. Торгували в основному предметами розкоші: прикрасами, пахощами,
прянощами, дорогоцінним камінням, бавовняними і шовковими тканинами.
Епоха Маур'їв стрімко розвивала ремесло. Вільні ремісники об'єднувалися в
групи, де зберігалися і передавалися у спадок навички ремісничої майстерності.
З'являється операціалізація окремих видів ремесла: ковальства, виготовлення зброї,
ювелірного, різьблення по дереву, каменю і кістки, парфумерії тощо. Однак основним
заняттям величезної імперії Маур’їв залишалося землеробство. Розвивалося штучне
зрошення, освоювалися нові землі, і рис стає найбільш вигідною для обробітку
культурою.
Духовним фундаментом різноплемінної імперії Маур’їв стала нова релігія
держави – буддизм. Середина I тис. до н.е. відрізнялася релігійно-філософським бумом,
з якого і викристалізувався буддизм. Філософія буддизму мала глибоке коріння у вже
сталих традиціях і звичаях. Протягом багатьох століть буддизм мирно співіснував з
ведійською релігією, в якої він запозичив деякі обряди і божества. По суті своїй
буддизм, що зародився в долині Гангу, стає масовою релігією, оскільки був звернений
до будь-якої людини.
Через 8 років після вступу на престол, Ашока сам прийняв буддизм і, шанобливо
ставлячись до інших віровчень, всіляко сприяв його поширенню. Він закликав слідувати
дхармі чи моральному закону, що базувався на таких принципах буддизму, як
незастосування насильства по відношенню до всіх живих істот, релігійна терпимість та
підтримка жебракуючих ченців. При ньому були розроблені канонічні основи буддизму,
побудовані численні монастирі і 84 тис. ступ, що увічнювали події життя Будди та
зберігали його реліквії, а також по всьому Індостану і на острів Цейлон були спрямовані
ченці для поширення буддизму. Слідуючи дхармі, Ашока побудував лікарні для людей і
тварин, підтримував вирощування лікарських рослин та благоустрій доріг для
мандрівників.
Якщо ведійська релігія ґрунтувалася на традиції, що передавалася з покоління в
покоління в строго обмеженому колі жрецького стану, то тепер висунулося вчення
окремо взятої особистості мислителя, вчителя, який шляхом довгих роздумів виробив
160
своє бачення світу і, мандруючи, ділився ним зі своїми учнями. Один з таких вчителів
Будда Гаутама проповідував у містах долини Інду, і його вчення перетворилося на одну
зі світових релігій – буддизм. Релігійна політика Ашоки відповідала новим умовам і
потребам, коли релігія поступово ставала визначальним компонентом цивілізаційного
розвитку.
Незважаючи на згадану міцність, імперія Маур'їв почала розпадатися на окремі
держави після смерті Ашоки в 323 р. до н.е. Занадто сильними були відмінності
економічного і суспільного розвитку окремих частин Індії, населеної до того ж різними
племенами. Колишню могутність Маур’їв підривали також і вторгнення сусідів греко-
бактрійців і парфян. Близько 180 р. до н.е. династія Маур'їв була повалена, подальшим
правителям не вдалося відновити колишню могутність Маур'їв і політична гегемонія
Магадхі припинилася. Північна Індія знову перетворилася на мозаїку незалежних
держав.
6. Класичний період (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.). З II ст. до н.е. центр
цивілізаційного розвитку Індостану змістився у північно-західні райони. Саме тут
відбувалася взаємодія різних народів, які несли з собою свої мови і свою культуру.
Спочатку у II ст. до н.е. сюди вторглися бактрійці, які через сторіччя були переможені
скіфами, а останніх на початку нашої ери витіснили парфяни.
У I ст. н.е. у північно-західних районах Індостану з'явилися кушани – народ, що
прийшов сюди з Китаю. Кушани включили Північно-Західну Індію у свою велику
імперію, яка досягла розквіту за царя Канішки (II ст. н.е.). З його ім'ям пов'язаний
підйом економіки величезної території. Коли Канішка зійшов на престол, межі його
імперії сягали від Центральної Індії, включаючи райони сучасних Афганістану і
Пакистану, до долини Гангу. По його володіннях проходили вигідні торговельні шляхи.
Так, на північ йшов Великий шовковий шлях, торгова артерія між Китаєм і Римською
імперією. Морські шляхи зв'язували дельту Інду з Перською затокою, із західних
індійських портів відправлялися кораблі, прямуючи в Олександрію. Правління Канішки
відзначене миром і політичною стабільністю, піднесенням культури та
розповсюдженням північного буддизму. У таких умовах індійське мистецтво
процвітало. Видатні твори мистецтва скульптури створювалися в Гандхарі і Матхурі –
основних культурних центрах ери Канішки.
Канішка прийняв буддизм і був ревним його покровителем. У кушанську епоху
буддизм почав перетворюватися на світову релігію. Ще з епохи Маур'їв намітилися
розбіжності між вченнями різних шкіл буддизму, що зайшли так далеко, що вже можна
говорити про два напрями – Махаяна (Велика колісниця або широкий шлях) та Хінаяна
(Мала колісниця або вузький шлях). Бурхливий процес буддійської експансії був
пов'язаний з проголошенням широкого шляху порятунку. При Канішці відбувся
Буддійський собор, який визначив основи віровчення реформованого буддизму і
остаточно оформив принципи Махаяни. З ім'ям Канішки пов'язують заснування
знаменитих монастирів, зведення багатьох священних для буддистів споруд ступ і
буддійських храмів.
Влада кушан на індійських територіях виявилася недовговічною. Вже до кінця II
ст. від імперії відійшли області в долині Гангу, а до кінця III ст. під владою кушан в Індії
залишалася лише невелика територія по середній течії Інду.
У IV ст. в долині Гангу знову виникла велика імперія на чолі з династією Гуптів.
Область Магадхі, як і в часи Маур'їв, стає центром цивілізаційного розвитку.
З'являються умови для виникнення нової держави загальноіндійського масштабу зі
столицею Паталіпутра.
161
 Першим великим правителем нової імперії став Чандрагупта I, який в 320 р.
прийняв імператорський титул правителя великих царів. За роки свого правління він
виправдав свій титул, бо до моменту його смерті (335 р.) гупти володіли всією
територією басейну Гангу.
Але тільки при сині Чандрагупти I Самудрагупті династія придбала дійсно
імператорський статус. У результаті 15 років жорстоких завойовницьких війн спритний
і удачливий полководець Самудрагупта перетворив державу Гуптів у найпотужнішу
силу. Встановивши мир, цей грізний завойовник останні роки свого життя прожив як
інтелектуал, художник і покровитель мистецтв, як стійкий і послідовний захисник віри.
При Гуптах роль буддизму помітно знизилася. Самудрагупта і більшість інших
імператорів династії поклонялися індуїстському богові Вішну. З часу Гуптів можна вже
говорити про сформований індуїстський культ, про комплекс релігійних вірувань, який
називають індуїзмом. При цьому всіх імператорів династії відрізняли віротерпимість і
тепле ставлення до буддизму.
Найвищого розквіту імперія Гуптів досягла у правління Чандрагупти II (380 –
415 рр.), якого давньоіндійська традиція називає «Сонце могутності». Роки його
царювання – роки миру, стабільності і процвітання, золотий вік цивілізації, що знайшов
прояв у найвищому розквіті мистецтва, літератури та релігії. Виникла вишукана і
глибоко духовна найбільша культура класичної Індії, яка справила вплив на розвиток
інших народів, а її спадщина актуальна і в наші дні.
Китайський мандрівник із захопленням писав про державу Гуптів: «Народ тут
багатий і задоволений, не обтяжений яким-небудь подушним податком або іншими
обмеженнями. Тількі ті, хто обробляють царську землю, сплачують за неї податок, і
вони вільні залишатися або йти, як їм подобається. Цар править, не застосовуючи
смертної кари, злочинців піддають невеликому легкому штрафу. Навіть тих, хто вчиняє
державну зраду, карають лише відсіканням правої руки ... Народ процвітає і щасливий
…».
Золотий вік тривав з IV по V ст., а потім настав час внутрішніх чвар і відновилися
військові вторгнення, але вже нових завойовників – гунів-ефталітів. Не витримавши
виснажливих воєн кінця V – початку VI ст., найбільша імперія давнини розпалася, і її
кінець завершив історію Стародавньої Індії.
Питання для самоперевірки:
1. Проаналізуйте основні джерела з історії Стародавньої Індії.
2. Опишіть етнічний склад жителів Стародавньої Індії.
3. Дайте характеристику Хараппської цивілізації.
4. Проаналізуйте економіку, соціальний і політичний розвиток Північної Індії у
Ведійський період.
5. Визначте передумови та причини становлення імперії Маур'їв. Дайте оцінку
особистості Чандрагупти та його ролі у становленні держави.
6. Опишіть систему управління державою в період царювання Ашоки.
7. Що собою представляла варнова структура індійського суспільства?

ЛЕКЦІЯ 13
СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ

План лекції:
1. Джерела вивчення історії Стародавнього Китаю.
2. Природа, населення і періодизація.
162
 3. Ранньоземлеробські культури Стародавнього Китаю.
4. Китай в період Шан-Інь XVІ – XІ ст. до н.е.
5. Китай в період Чжоу і Чжаньґо (XІ – IІІ ст. до н.е.).
6. Імперія Цінь (221 – 206 рр. до н.е.).
7. Китай за часи правління династії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.).

1. Джерела вивчення історії Стародавнього Китаю. Вивчення стародавнього

Китаю сильно полегшується тією обставиною, що писемність цієї країни, яка виникла у
II тис. до н.е., ніколи не забувалася і, хоча зазнавала різних змін і піддавалася
неодноразовим реформам, зберегла свої основні риси і, передаючись із покоління в
покоління, дійшла до наших днів. Таким чином, для її використання були не потрібні
такі відкриття, які зробили Ж.-Ф. Шампольйон, Б. Грозний тощо для прочитання і
розуміння письмових систем цивілізацій Близького Сходу. Звичайно, багато китайських
ієрогліфів протягом століть і тисячоліть змінили своє накреслення і значення, але
певний генетичний зв'язок між давньою і сучасною писемністю Китаю зберігся, так
само як і сучасна китайська мова за своєю лексикою і граматикою сходить до
давньокитайської мови, в той час як більшість мов Близького Сходу повністю змінилися
арабською і турецькою.
Деякі тексти Стародавнього Китаю дійшли до нашого часу в справжньому
вигляді. Правда, вони за своїми розмірами невеликі. Це в першу чергу написи на
кістяних пластинках (або на панцирах черепах), за змістом своїм є запитами до оракула
(т.зв. хенаньські гадальні кістки). Вони відносяться до II тис. до н.е. (час Шан-Інь).
До більш пізнього часу відносяться короткі дарчі записи на бронзовому посуді
(кінець II і поч. I тис. до н.е., епоха Чжоу).
Тексти більш значного обсягу писалися на крихкому матеріалі, наприклад, на
дерев'яних пластинках («Бамбукові аннали») або на шовковій матерії. Вони
переписувалися з покоління в покоління, і частина їх дійшла до нас.
У I ст. н.е. в Китаї було винайдено папір, і багато давніх записів на
найрізноманітніших матеріалах були розширені, заново відредаговані і перенесені на
паперові листи. Таким чином, доводиться рахуватися з численними свідомими змінами і
пристосуваннями стародавніх документів до умов нової епохи, не кажучи вже про
мимовільні описки і помилки при знятті копій. Незважаючи на все це, збереглися (хоча і
з спотвореннями) численні записи глибокої давнини.
На відміну від Індії ми маємо у своєму розпорядженні літописні зводи історії
Китаю. У першу чергу це вищезгадані «Бамбукові аннали». Для їх хронологічної
фіксації є точка опору: згадка сонячного затемнення, яке за обчисленнями сучасних
астрономів відбулося у 776 р. до н.е.
Пізнішим твором був твір «Чуньцю» («Весни і осені»), що представляв хроніку
однієї з областей Китаю (царства Лу). Автором її був, за переказами, відомий
китайський філософ Конфуцій (VI ст. до н.е.).
У II ст. до н.е. була написана грунтовна історична праця «Шицзі», автором якої є
державний сановник Сима Цянь.
Для подальшого часу особливо важливим джерелом служить «Історія Першої
(Старшої) династії Хань», складена в I ст. н.е. цілою родиною літописців: Бань Бяо, його
сином Бань Гу і дочкою Бань Чжао. Участь останньої для нас дуже цікава. Це єдиний в
історії Стародавнього Сходу випадок діяльності жінки-літописця, хоча і в якості
другорядного автора.

163
 Колективний твір цього сімейства містить не тільки політичну, а й соціальну
історію. У ньому описані потужні народні рухи, що вразили Китай на межі I ст. до н.е. –
I ст. н.е. Особливо показово те, що звертається увага на повстання рабів. Звичайно, вони
оцінюються з погляду їхнього соціального стану як виступи розбійників, і ніякої
соціальної закономірності автори, цілком природно, не шукають, але саме змалювання
подій з низкою подробиць є для нас винятково цінним. Не треба забувати, що літописці
інших східних країн пропускали подібні факти, як такі, що не заслуговують уваги, а
якщо і згадували про народні повстання, то у двох словах, як про бідування, про які
краще не згадувати.
Крім літописів, важливими джерелами з історії стародавнього Китаю є народні
пісні. Особливо цікава збірка «Ши Цзін» («Книга пісень»), в якій містяться яскраві
описи побуту і звичаїв рядових хліборобів. Слід також зазначити «Книгу документів»
(«Шу Цзин»), в якій викладаються старовинні оповіді. Багато відомостей, що
характеризують різні сторони суспільного життя Стародавнього Китаю, міститься у
різних трактатах (про військове мистецтво, про економіку і т.д.).
2. Природа, населення і періодизація. Унікальна давньокитайська цивілізація
сформувалася в особливих природних умовах, які в цілому були менш сприятливими,
ніж, наприклад, в Єгипті чи Месопотамії. Тим не менш, величезна територія в Азії від
Тибету до Східно-Китайського моря і від пустелі Гобі і степів Монголії до берегів
Тихого океану відрізнялася разючою різноманітністю ландшафтних і природних умов.
На заході потужні гімалайські хребти створювали природний бар'єр між Індією і
Китаєм. Більшу частину східних територій Китаю становлять низовини, до яких
примикають гори середніх розмірів і гірські плато. На сході клімат досить м'який і
більш сприятливий для появи саме тут перших осередків цивілізації. Великі водні
артерії Хуанхе і Янцзи, протікаючи в широтному напрямку, перетинали різні природно-
кліматичні пояси. Особливе значення мала долина бурхливої р. Хуанхе. Китайська
держава виникла спочатку в басейні Хуанхе і лише поступово поширилася до своїх
сучасних меж.
Хуанхе згадується в китайській літературі як «річка, що надриває серце». Вона
часто змінювала русло, прориваючи пухкий грунт берегів, і затопляла цілі місцевості.
Тільки наполеглива праця людини могла її приборкати і убезпечити родючу долину від
повеней шляхом спорудження гребель. У її нижній течії переважали родючі алювіальні,
наносні, що утворилися з річкового мулу, ґрунти. Мусонні вітри приносили в долину
Хуанхе від 400 до 800 мм опадів, так що іригація не була тут неодмінною умовою
розвитку землеробства, за винятком районів лесових плато.
Долина Хуанхе, покрита широколистяними лісами, заростями бамбука, озерами і
болотами, відрізнялася жарким і вологим кліматом, який дозволяв збирати один-два
врожаї на рік. Значний лісовий покрив давав людині можливість займатися полюванням,
а також надавав матеріал для ремесел. У достатку зростаючий бамбук давав і їжу, і
посуд, і дах над головою. З нього будували будинки, робили циновки, корзини та багато
інших необхідних у господарстві предметів.
Тут же водилися тварини: слони, носороги, буйволи, тигри, антилопи, леопарди,
бамбукові щури, типові для тропічної та субтропічної фауни. Разом з тим, людина, яка
мешкала в басейні Хуанхе, постійно залежала від непередбачуваної і ненадійної погоди.
Тайфунні вітри, що дули з океану, викликали часті повені, а грандіозні катастрофічні
підвищення рівня води в річці Хуанхе були страшним бичем для хліборобів.
Дуже сприятливий для становлення цивілізації і басейн найбільшої річки Китаю –
Янцзи, протяжність якої більше 5000 км.
164
 У давнину на території Китаю жило безліч різних народів, які спільними
зусиллями створювали незвичайний культурно-історичний феномен китайської
цивілізації. Етнічний склад населення цього регіону неоднорідний і до створення
китайської цивілізації причетні багато племен Східної Азії. У басейні річки Хуанхе –
колиски цивілізації – мешкали племена, які називали себе шан і чжоу. Лише наприкінці
давнини вони отримали загальну назву, а точніше самоназву – ханьці. На всіх етапах
становлення цивілізації у цих племен складалися різні взаємини з племенами, які
мешкали на півночі, монгольської, тюркської мовних груп, а також з тибетськими
племенами на півдні і південному заході.
Серед чужоземних народностей, з якими китайці вели багатовікову боротьбу,
особливо часто згадуються в першоджерелах сюн-ну, які пізніше (в IV ст. н.е.) проникли
в Європу, де вони стали відомі під дещо видозміненою назвою гунів.
Як і в інших країнах стародавнього світу, в Китаї не існувало єдиної системи
літочислення. Починаючи з I тис. до н.е. дати позначалися по роках правління вана
(верховного правителя), тому встановлення абсолютної хронології наражається інколи
на значні труднощі. Так, сучасні дослідники по-різному датують чжоуське завоювання,
що призвело до падіння держави Інь: ця подія відноситься одними істориками до 1122 р.
до н.е., іншими – до 1066 р. до н.е., 1050 або до 1027 рр. до н.е. Лише з 341 р. до н.е. в
історії Стародавнього Китаю розпочинається цілком достовірна хронологія.
З I ст. н.е. стародавні китайці почали використовувати для позначення років
особливі знаки шестидесятирічного циклу. Шістдесятирічний цикл, що
використовується з тих пір в Китаї безперервно, повністю усунув можливість скільки-
небудь серйозних помилок в датах. Для уточнення хронології більш раннього періоду на
даний час використовуються нові методи обчислення абсолютних дат, зокрема записи
про сонячні і місячні затемнення тощо.
Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви
династій і царств:
1) Шан-Інь – XVІ – XІ ст. до н.е.
2) Чжоу і Чжаньґо – XI – IІІ ст. до н.е.
3) Цінь – 221 – 206 рр. до н.е.
4) Хань – 206 р. до н.е. – 220 р. н.е.
3. Ранньоземлеробські культури Стародавнього Китаю. Ранньоземлеробська
культура на території Китаю виникла у VI – V тис. до н.е. в басейні р. Хуанхе. Тут на
базі місцевого палеоліту і мезоліту склалася неолітична ранньоземлеробська культура
Яншао, яка відрізнялася розписною керамікою і навичками вирощування зернових
культур, насамперед чумизи (китайський сорт проса). Самі будинки являли собою
квадратні або круглі напівземлянки з невеликим вогнищем і зверненим на південь
входом. Підлога і стіни будинку ретельно покривалися глиняною обмазкою, змішаною з
рубаною соломою. У центрі селища на платформі розташовувалася будівля, яка
відрізнялася своїм розміром і призначенням. Вона була своєрідним святилищем,
ритуально-культовим общинним центром, будинком загальних зборів. Подібні будинки
типові для поселень ранньоземлеробських культур, являючи матеріальний символ їх
організаційної та духовної єдності.
На зміну Яншаоської культури мальованої кераміки в другій половині III тис. до
н.е. приходить Луншаньська культура, яку називають культурою чорної кераміки. Вона
проіснувала в басейні Хуанхе до рубежу III – II тис. до н.е., відрізняючись великими
укріпленими поселеннями, більш осілим мотичним землеробством, великою роллю
скотарства, спеціалізацією ремісничої діяльності і зачатками обробки металу. Можливо,
165
деякі інновації луншаньського періоду були результатом культурних впливів ззовні,
опосередкованих проникнень в басейн Хуанхе різного роду мігрантів. З'явився і став
упроваджуватися в технологію гончарний круг швидкого обертання, що призвело до
масового виробництва стандартних виробів і зміні естетики керамічної продукції. Тепер
головна увага приділялася витонченості і досконалості форми посуду, а не розпису, над
яким в колишні часи трудилися общинні ремісники. Кераміка Луншань стає еталоном
свого часу і зразковою моделлю, широке поширення якої сприяло процесам культурної
інтеграції.
4. Китай в період Шан-Інь XVІ – XІ ст. до н.е. Рубіжним етапом цивілізаційного
розвитку Південно-Східної Азії стала поява т.зв. міської цивілізації Шан-Інь (XVІ – XІ
ст. до н.е.), що відрізнялася практикою будівництва міст з пишними палацами і
храмами. До цього часу успіхи в гончарній справі вже привели до відкриття металургії.
Поява бронзи і розпочате століття металу рука об руку йшли з урбаністичною
цивілізацією, один з первинних осередків якої склався в середині II тис. до н.е. в басейні
р. Хуанхе.
Як відомо, перші урбаністичні центри представляли собою комплекси родинно-
сусідських общин. Такі міста-держави будувалися за певним планом, з наявністю
палацово-храмового комплексу, з ремісничими кварталами і бронзоливарними
майстернями. Серед них виняткове місце займає Аньян (нин. Сяотунь) або Велике місто
Шан, як його називає старокитайська традиція. Воно стояло на чолі досить великого
етнічно однорідного конгломерату міських общин, який за іменем правлячої династії
отримав назву Шан-Інь.
Політичне об'єднання і політичний центр виниклої тут цивілізації позначалися
терміном Шан, тоді як її оракульний культовий комплекс (Іньський оракул),
розташований в Аньяні, носив назву Інь.
Адміністративно-політична структура держави Шан-Інь поділялася на 3
неоднакові частини:
1) перша внутрішня, столична, де знаходився всевладний правитель – ван, який
володів надзвичайними військовими повноваженнями, функціями верховного жерця, а в
особливих випадках організатора виробництва. І хоча його влада обмежувалася радою
старійшин, що складалася з родоначальників і племінних вождів (рада великих і малих),
а також народними зборами, ван виступав в якості символу сакральної єдності шанської
спільноти. У столичному центрі розташовувалися палаци і майстерні, комори, склади та
казарми. Крім вана тут жили його наближені, чиновники, воїни, ремісники;
2) цю внутрішню територію оточували великі поля і мисливські угіддя, які як би
відділяли її від другої частини Шанської держави. Тут розташовувалися володіння
васалів вана, які прикривали столицю від набігів варварських племен;
3) далі розташовувалася третя, зовнішня частина міста-держави, населена
нешанськими племенами, взаємини з якими варіювалися від союзницьких до відверто
ворожих. Саме ця територія була полем взаємодії Шанської цивілізації з варварським
світом племен, які не тільки воювали з шанцями, але й переймали у них чимало цінних
цивілізаційних нововведень.
Шанська культура створювалася зусиллями 150-200 тис. осіб, які вели осілий
спосіб життя. Землеробство не знало штучного зрошення, оскільки мусонні вітри
приносили достатню кількість опадів для таких культур як просо, пшениця, чумиза,
гаолян (сорго). Всі зусилля були спрямовані скоріше на дренування зайвої вологи і
захист полів від стрімких паводків за допомогою дамб, гігантських обвідних стін та

166
каналів. Крім злаків вирощували садово-городні культури і тутове дерево для
розведення шовкопряда.
Оброблювана земля перебувала в руках общин. Існувала «колодязна система», яка
полягала в тому, що територія, яка належала селищу, ділилася на 9 частин (схема цього
поділу нагадувала обриси ієрогліфа, так називали «колодязь»). З цих ділянок 8
віддавалися в наділи різним сім'ям, а 9 (центральна) оброблялася ними спільно, і врожай
вносився старості на загальні потреби (пізніше він став присвоюватися царем).
Скотарство, як життєво важливий для шанців вид господарської діяльності,
включало основний набір домашніх тварин: вівці, бики і упряжні коні. Сутички з
сусідами через пасовища були звичайним явищем. Важливою підмогою в отриманні
продуктів харчування виступали риболовля і полювання.
Для Шанської епохи є характерним відокремлення ремесла від землеробства і
територіально, і організаційно.
Отримало розвиток монументальне будівництво, зокрема містобудування, яке
контролювалося ваном і забезпечувалося значними матеріальними та людськими
ресурсами.
Одна з особливостей Шанської епохи – наявність монументальних комплексів в її
центральній столичній частині. Вже склався певний столичний архітектурний канон.
Так, великі будівлі зводилися на платформах, а їх опору доповнювали дерев'яні колони
зі стійкими подушками, зробленими з каменю або металу, між якими встановлювалися
стіни. У будинках палацового типу віддавалася перевага прямокутним будовам.
Однак найбільш вражаючих успіхів шанці домоглися в бронзоливарному
виробництві, зокрема у виготовленні предметів озброєння (списи і наконечники стріл),
знарядь праці (тесла, сокири, ножі, мотики), деталей колісниць і посуду ритуального
призначення. Відливалися понад 30 типів бронзового посуду, які служили для
приготування, зберігання і споживання жертовної їжі. Через шар зеленої патини
(нальоту на поверхні виробу) вони отримали назву зеленої бронзи і пізніше вельми
високо цінувалися.
Регулярна торгівля привела до появи засобу платежу, яким служили раковини
каурі або їх бронзові імітації. Щоб було зручніше їх носити, в раковинах робили отвори
і нанизували на нитку. Вартість зв'язок, швидше за все, була значною. Ставши мірилом
вартості, раковини надалі перетворилися на символ дорогоцінної речі, символ багатства.
Зав'язалися торговельні зв'язки з різними країнами: Східної Азії, зокрема з басейном
Янцзи (який не входив ще в межі Китаю), звідки доставлялися мідь і олово. З гірських
місцевостей і степових просторів, розташованих на півночі і заході від басейну Хуанхе,
доставлялися худоба, шкури, хутро і камінь (яшма, нефрит та ін.). Взамін надходили
китайські ремісничі вироби, що доходили до берегів Єнісею.
Шанська цивілізація являла приклад сильно мілітаризованого суспільства, в
якому війна була нормою життя. 10-тисячна армія Шанської держави складалася з
воїнів-професіоналів, забезпечених прекрасною бронзовою амуніцією, а також з
військових підрозділів кінноти і колісниць, запряжених парою коней. Армія вимагала
чіткої організації, яку здійснювали начальник кордонів, начальник гарнізону, служитель
коня й інші військові посадові особи. Війни велися в основному заради захоплення
худоби, зерна і особливо полонених, яких потім використовували для масових
жертвоприношень.
Військовий настрій шанського суспільства позначився і на його соціальній
структурі, яка включала групи, що протистояли одна одній і за соціальним статусом і за
ступенем матеріальної забезпеченості. Виділялося кілька кланів, близьких до будинку
167
вана, який спирався не тільки на своїх родичів, але й на окремих глав племен, які
перебували в його номінальному підпорядкуванні, яким жалувались різні почесні
титули.
Сформувався й розгалужений бюрократичний апарат, що складався з вищих
адміністраторів, нижчих чиновників, розпорядників та осіб, які відповідали за військову
підготовку та полювання.
Важливу роль у згуртуванні шанців відіграла обрядова культова практика.
Уявлення про переселення душі після смерті існували в Стародавньому Китаї ще в
епоху неоліту. Однак обряди, пов'язані з цим культом, склалися не пізніше шанського
часу. Ймовірно, вони розглядалися як найважливіший засіб забезпечення благополуччя
общини. Шанці приділяли величезну увагу обряду спілкування з померлими ванами, які
були найбільш визнаними і шанованими божествами. У практиці ритуальних ворожінь
народжувалася найдавніша піктографічна (рисуночна) писемність – одне з головних
досягнень Шанської цивілізації. Вона стала прообразом сучасної китайської
ієрогліфічної писемності, яка стала ключем до її дешифрування. Шанська цивілізація,
створена суспільством гадальних кісток понад 3 тис. років тому – еталон давньої історії
Китаю, її золотий вік.
5. Китай в період Чжоу і Чжаньґо (XІ – IІІ ст. до н.е.). Черговий виток
цивілізаційного розвитку Стародавнього Китаю пов'язаний з епохою династії Чжоу (XІ
ст. – 256 р. до н.е.). На р. Вей, притоці Хуанхе, на захід від Шанської протодержави
мешкало войовниче плем'я чжоу. Створивши потужний союз племен, чжоу на рубежі II
– I тис. до н.е. завоювали шанців і затвердили своє панування в басейні Жовтої ріки.
Ключові події відбулися в період півстолітнього правління чжоуського правителя Вень-
вана і його старшого сина У-вана, який у 1027 р. до н.е. в битві при Мує здолав військо
останнього шанського вана Чжоу Синя, остаточно перемігши велике місто Шан. На
зміну Шанській цивілізації приходить цивілізація епохи Чжоу, у розвиткові якої
традиційно виділяється два етапи Західна Чжоу (XI ст. – 771 р. до н.е.) – столиця м. Хао
і Східна Чжоу (771 – 221 рр. до н.е.) – столиця м. Лої.
Після повалення влади Шан на чолі нового державного утворення встали рівні за
статусом шанським правителям спадкові чжоуські правителі. І хоча вони прийняли
титул ван, який колись належав тільки правителю Шан, їх влада не вважалася
легітимною. Потреба в ідеологічному обґрунтуванні законності чжоуського вана
завершилася оформленням вчення про божественне походження царственості, т.зв.
теорії Мандата Неба. Згідно з нею легітимність правителя купувалася заступництвом
бога Шанді, який жив на небі і уособлював його. Але оскільки Шанді бог шанців, а Небо
не належало нікому, то тому саме воно робило легітимною владу того чи іншого
правителя. Тільки доброчесний, мудрий і справедливий правитель міг отримати від Неба
Мандат на владу в Піднебесній, на управління всім тим, що перебувало під владою
Неба. Небо з місця проживання обожнених родових предків династії Шан
перетворилося на абстрактний символ всього божественного.
Етичний аспект взаємин людини з предками і Небом відображало поняття де. Де
сакральну чесноту, харизму і благодать можна накопичувати і втрачати. Вважалося, що
якщо Небо задоволене правлінням ванів, то воно ніяк себе не проявляє. Нещастя ж були
вираженням несхвалення вищих сил. Реакція Неба визначалася особливим ставленням
до шанського та чжоуського правителів. Шанських правителів, які втратили Де, Небо
позбавило влади, передавши її чжоуським правителям. Чжоуський ван був
проголошений Сином Неба і Єдиним земним його втіленням, наділеним магічною
силою Де. Вважалося, що Небо вручило йому землю і підданих, і тому він має право
168
панувати над ними. Старший Син Неба вважався родоначальником Піднебесної, а всі
інші правителі, які належали до того ж роду, надавали йому вищі почесті.
Таким чином, в епоху Західної Чжоу почала формуватися унікальна китайська
державність, яка вибудовувалася не так на релігійній, як на ідеологічній основі.
Божественний характер влади вана зовні виражався у тому, що навіть вищі чиновники
перед обличчям правителя повинні були здійснювати триразовий земний уклін.
Стародавні легенди несли уявлення про надприродне походження правителів, що
живуть в іншій сфері, ніж звичайні люди. Ідеологія обожнення влади правителів
знайшла прояв у культі предків вана, а також у пишних формах придворного етикету.
Після завоювання Шан протягом перших 75 років чжоуські правителі намагалися
створити сильну централізовану державу. Спочатку їх зусилля були спрямовані на
максимальне засвоєння спадщини шанців, яких вони переселили в район Лої. Тут
шанські майстри побудували для чжоуських правителів нову столицю, яка стала
місцеперебуванням численної чжоуської адміністрації та головним військовим центром,
хоча ван зі своїм двором продовжував жити на заході, в районі родових поселень.
Використовуючи досвід шанських чиновників, вони зуміли налагодити ефективну
централізовану адміністрацію, що спиралася на 14 армій центру. Навколо вана виросла
значна група титулованого аристократичного чиновництва, який обіймав вищі посади в
управлінні державою. Було визначено п'ять вищих титулів: гун, хоу, бо, цзи, нань.
Вищими сановниками і найближчими радниками вана вважалися 3 гуни, які
стояли на чолі трьох найважливіших відомств. Один з них – начальник множин –
управляв господарським життям Чжоу (посіви, жнива, торгівля, ціни і порядок на
ринках). Другий був начальником військового відомства (військові набори, військове
навчання, постачання військ, командування армією під час війни). Третій гун –
начальник громадських робіт – відав земельним фондом і керував водопостачанням
держави.
Виділення фінансових, військових і судових відомств та відокремлення посад
свідчать про зміцнення чжоуської державності, яка, однак, для такої великої території
була недостатньо міцню і стабільною. Сама Західночжоуська держава не набула
деспотичної форми правління. Владу вана обмежувала сановна рада та чжоуська
аристократія.
Надії на створення централізованої держави руйнувала і система спадкових
частин, яка згодом зіграла фатальну роль у долі цивілізації Західної Чжоу. Чжоу, крім
міст і областей, що підпорядковувалися особисто вану і його намісникам, включало в
себе величезну периферію, заселену різними племенами. Ця територія не примикала до
резиденцій-столиць, але перебувала під безпосереднім політичним контролем чжоусців.
Вона була поділена на уділи, які надавались в спадкове володіння і управління родичам
чжоуського будинку, соратникам вана і великим сановникам. Всі вони присягали на
вірність вану. Власники наділів, а кількість їх складала мало не більше тисячі,
зобов'язані були приносити дари чжоуському правителю, надавати в його
розпорядження військову силу і регулярно бувати при дворі. В іншому вони були
цілком самостійні і навіть могли передавати частину своїх володінь в управління
підлеглим. Вищим посадовим особам при дворі вана доручалося стежити за виконанням
правителями цих напівнезалежних областей їх зобов'язань перед чжоуським будинком.
Був розроблений спеціальний церемоніал, який проходив в урочистій обстановці.
Неправильне дотримання етикету при піднесенні дарів означало неповагу й образу
династії. Згодом утвердилася тенденція скорочення кількості уділів з їх одночасним

169
укрупненням та посиленням. Поступово вони перетворювалися на напівнезалежні
утворення, чия залежність від вана ставала все менш відчутною.
Введення системи наділів позначилося і на соціальній диференціації чжоуського
суспільства. Воно поділялося на 5 соціальних груп:
1) на чолі стояв правитель – ван;
2) друга група складалася з представників вищої аристократії – чжухоу;
3) третя включала глав родоплемінних груп – дафу, які представляли населення
спадкового володіння аристократії;
4) четверта група включала глав великих сімей – ши;
5) п'яту, найчисленнішу, становили прості люди.
Основу соціальної системи і господарської організації складали, насамперед,
сільські общини і общинна власність на землю, з особливою системою колодязних
полів.
Відносно спокійна епоха Західної Чжоу тривала всього 340 років, коли, змінюючи
один одного, правили 12 ванів. У басейні р. Хуанхе склалася єдина цивілізаційна
спільність Чжунго (серединні держави). Сто родів власне чжоуського населення,
запозичивши у шанців культуру і пройшовши через створення більш досконалої
державності, до VIII ст. до н.е. опинилися перед катастрофою розпаду. У міру зміцнення
влади удільних правителів, посилювалося їх прагнення до незалежності. Становище
погіршували вторгнення в Західну Чжоу кочових племен гунів. Не зумівши витримати
натиск племен, Західна Чжоу стала відступати зі своїх споконвічних земель. Ван переніс
свою резиденцію в м. Лої, Західна Чжоу розпалася на ряд самостійних держав, і
розпочався новий етап китайської цивілізації – епоха Східної Чжоу (VIII - III ст. до
н.е.). У 771 р. до н.е. внаслідок повстання місцевих намісників проти свавілля
імператора Ю-вана влада Західної Чжоу була повалена. Трон перейшов до Пін-вана.
Останній переніс столицю до м. Лої (сучасний Лоян).
Період Східної Чжоу поділяють на три періоди: збереження правління династії,
період Чуньцю («Весни і осені», 771 – 481/403 рр. до н.е.) та період Чжаньго («Воюючих
царств», 403 – 221 рр. до н.е.).
Поступово відбувається розпад держави на окремі князівства. Незабаром їхня
кількість становила 25. З 722 р. до н.е. вони стали майже незалежними. Разом із тим
володарі Чжоу зберігали формальний статус голови держави з огляду на те, що його
визнавали первосвященником (головним жерцем).
З 685 р. до н.е. фактична влада над Китаєм була втрачена з боку династії Східна
Чжоу. Після цього управління перебирали на себе наймогутніші князівства, яких
називають гегемонами (ба 霸): царства Чу, Цінь, Вей, Чжао, Хань, Ці і Янь.
В подальшому почергово гегемонами ставали 5 найпотужніших князівств.
Приблизно у 606 р. до н.е. князі оголосили себе ванами, що дорівнювало титулу
представників династії Східна Чжоу. Після цього влада Чжоу обмежилася невеликим
власним доменом. Остаточно вона була повалена під час періоду Чжаньго, коли її армія
була розбита, а землі захоплені державою Цінь.
Політичне життя епохи Чуньцю насичене конфліктами, інтригами і постійною
внутрішньою боротьбою. Значною мірою цьому сприяла і сформована до цього часу
багатоступенева ієрархічна соціально-політична структура:
1) вершину ієрархічної драбини займав глава Піднебесної ван;
2) йому підпорядковувалися правителі царств, які, роздаючи уділи своїм родичам
і сподвижникам, сформували всесильні клани спадкових володарів. Клани очолювали

170
титуловані аристократи – ціни. Між удільними аристократами-цінами йшла постійна
боротьба за високе становище і вплив;
3) цей же щабель ієрархічної драбини займали дафу, т.зв. давньокитайські лицарі,
які не мали володінь і жили за рахунок служби;
4) наступна ланка складалася з тих, у кого не було ні титулу, ні посади, але хто
мав непогану освіту та зв'язки. Тут могли бути і вихідці з низів, які зробили успішну
кар'єру. Цей прошарок вірних і відданих правителю людей називалася ши. Дафу і ши
жили по законам і нормам аристократичної честі, суть яких зводилася до суворого
дотримання ієрархії, врахування ступеня кланової спорідненості, відданості своєму
панові і суворе дотримання прийнятих норм поведінки відповідно до займаного статусу.
Дафу і ши – своєрідна верства китайських дворян. Вони відігравали вирішальну роль у
посиленні влади правителів;
5) місце біля основи соціальної драбини належало простому народу: селянам,
ремісникам і торговцям, а також слугам і рабам. В умовах політичної нестабільності від
цих простих людей багато що залежало. У період Чуньцю оформилося уявлення, що
Піднебесна це країна для всіх, де правлячі верхи і простий народ становлять єдину
велику родину, в якій кожен має свою справу і свої обов'язки. Подібний погляд на
соціум постійно нагадував про нерозривний зв'язок верхів і низів як частини єдиного
живого організму. Таке уявлення, діючи ненав'язливо, запобігало утворенню в Китаї
замкнутих станів, допомагало і давало шанс просуванню розумної, амбітної і здатної
людини.
Час Чуньцю знаменний збагаченням потомственної знаті. Прагненням до розкоші
в побуті і поховальному обряді. У харчуванні переважали рослинні, м'ясні та рибні
страви при повній відсутності молочних продуктів. Їжу брали руками, а палички для їжі
з'явилися значно пізніше. Одяг хуася складалося з декількох шарів спідниць і халата.
Лише в IV ст. до н.е. у північних кочівників були запозичені штани.
Третій період епохи Східної Чжоу – Чжаньго («Воюючих царств») (403 – 221 рр.
до н.е.) супроводжувався ідейно-ментальною та соціально-політичною трансформацією
китайської цивілізації. Широке освоєння техніки обробки заліза перетворило ландшафт,
зробило можливим масове освоєння нових земель, призвело до серйозних зрушень у
розвиткові ремесла і землеробства. З освоєнням техніки лиття з'явився плуг із залізним
лемешем, який давав можливість робити більш глибоку оранку землі, що значно
збільшувало врожаї. Залізна лопата полегшувала будівництво великих каналів, гребель і
дамб. Починаючи з V ст. до н.е. розгорнулися великі дренажні та зрошувальні роботи.
Створювалися великі водосховища. Пропускна здатність водних шляхів регулювалася
шлюзами. У басейні Хуанхе і верхньої Янцзи почалося розширення оброблюваних
земель і більш інтенсивне їх використання. Розвиток культури поливного землеробства
став найважливішим чинником прогресу китайської цивілізації.
Ремесло і торгівля стали надзвичайно прибутковими заняттями. У містах,
колишніх адміністративних центрів, з'явилися відкриті ринки. Вперше металеві монети
отримали визнання як загальний еквівалент при обміні. Вони мали різну форму
квадрата, ножів, мечів і лопат. Відливалися і круглі гроші з квадратним отвором
посередині. Між царствами були встановлені митні кордони. Поява грошей і грошового
обігу призвела до розвитку лихварства. У деяких царствах вже офіційно дозволялася
купівля-продаж землі і створювалися великі приватні господарства, орієнтовані на
ринок. Саме в цей період склалася концепція, що визнавала землю єдиним джерелом
багатства.

171
 У ході цих перетворень почала формуватися нова знать, яку в основному
складали вискочки з низів. Цей торговий люд, що не мав ні родового походження, ні
титулів, набував все більшої ваги в суспільстві, тиснув на спадкову аристократію. Нова
знать купувала посади чиновників і, отримавши доступ до державного апарату,
домагалася проведення реформ для зміцнення свого становища і розвитку приватної
торгівлі.
Чжаньго – це майже два століття заключного етапу правління Чжоуської династії,
наповнені активною боротьбою між окремими царствами за панування в Піднебесній.
Звідси й інша назва цього періоду «Воюючі царства». У ході запеклого суперництва від
майже двохсот державних утворень залишилося менше трьох десятків, серед яких
виділено сім наймогутніших Хань, Вей, Чжао, Цй, Чу, Янь, Цінь. Централізовані форми
правління, професійна бюрократія, введена державою система податків руйнували
відносини, засновані на родоплемінних зв'язках і традиціях.
У боротьбі за владу і в пошуках вирішення сформованих між окремими
царствами протиріч народжувався новий світ, формувалася ментальність людей
китайської цивілізації. Формувалася система соціальних, етичних і духовних цінностей.
Інтелектуали шукали відповіді на питання: як об'єднати країну, як зберегти мир, якою
має бути держава, якими якостями повинна володіти людина для зміцнення та
процвітання країни. Свої відповіді на ці питання давали представники різних напрямів
суспільної думки.
Найбільш важливу для китайської цивілізації систему поглядів і вирішення
гострих проблем запропонувала школа книжників, що виникла на межі VI – V ст. до н.е.
Її родоначальник Конфуцій (Кун-цзи) (551 – 479 рр. до н.е.) створив етико-політичне
вчення про морально досконалу людину та державне управління на основі моральності і
дотримання ритуалу (правил поведінки). Конфуцій не ставив знатність і багатство
найвище. Головним він вважав моральну гідність, що досягається завдяки власним
зусиллям. Конфуцій пропонував розпочати моральне вдосконалення з самого себе,
налагодити належні стосунки в сім'ї, а потім і в державі, яка, на його думку, та ж сім'я,
тільки велика. На переконання Конфуція, від правителів слід вимагати вищої міри
моральної досконалості, яка у поєднанні з розумним управлінням дозволить створити
етично бездоганне і соціально гармонійне суспільство.
Конфуціанство, як називали школу книжників, вимагало суворої дисципліни та
соціально-ієрархічної підпорядкованості. Стверджувалося, що структура світу і
суспільства вічна і незмінна, і кожна людина повинна знати своє місце.
Визначений з неба поділ суспільства виступав основою високоморального
правління. Вважалося, що мудре правління створює гармонію між Небом, Землею і
людьми. Воно здійснювалося шляхом дотримання Лі – етикету, ритуалу, обрядовості і
церемонії. Як для людини, так і для суспільства наявність Лі обов'язкова. Тільки з Лі
людина гідна звання людини. Вчення про Лі визначало обсяг прав і привілеїв для
кожного. Дотримання 5 принципів або 5 установлень (у цзяо) сприяло збереженню
патріархального укладу. 5 установлень – це батьківські і синівські родинні почуття,
виконання боргу государем і підданими, розподіл обов'язків між чоловіком і дружиною,
повага молодших до старших, щирість серед друзів. Конфуціанство орієнтувало людину
на минуле, надаючи величезне значення культу предків, посмертна слава яких обіцяла
піднесення їхнім нащадкам.
Конфуціанство, що виправдовувало соціальну нерівність і нагадувало про
обов'язки людини перед державою, піддалося різкій критиці і осміянню в даосизмі.

172
 Даосизм як система світогляду виник у VI ст. до н.е. і його виникнення пов'язане
з ім'ям Лао-цзи. Якщо конфуціанство, пам'ятаючи про Небо, спрямовує всі помисли на
Землю, то даосизм, пам'ятаючи про Землю, спрямовував всі помисли на Небо. Головна
ідея даосизму – це вчення про Великий Абсолют дао (шлях). Дао розуміється як
початковий принцип, основа і джерело всього сущого, загальний закон розвитку
природи, мати всіх речей. Даосизм стверджував, що Всесвітом, природою і людиною
керує якась божественна сила, що спрямовує життя людини в потрібне русло, і їй
залишається лише дотримуватися певного космічного порядку, жити згідно дао. При
цьому, перш за все, маються на увазі простота, скромність і природність.
Один з важливих принципів даосизму – недіяння як вища майстерність життя,
тобто вміння відповідно до ходу речей налагодити життя таким чином, щоб усе йшло
природнім шляхом без втручання людини. Якщо людина відступала від дао, то
порушувалася природна гармонія, що вело до конфлікту душі і тіла та збудження
непотрібних пристрастей. Як ідеологія даосизм висловлював неприйняття
диференційованого суспільства Чжаньго, засуджував пригнічення простого народу
багатими і знатними, проголошував утопічний ідеал повернення до первісної простоті і
рівності.
Майже одночасно з конфуціанством і даосизмом сформувався легізм (фа цзя).
Наполягаючи на необхідності об'єднання Піднебесної, легісти пропонували свою теорію
політичного і державного устрою, висунувши ідею фа (закону) як знаряддя державного
управління. Всі легісти були міністрами-реформаторами, які вважали, що культ закону і
диференційована система заохочень і покарань сприятимуть зміцненню держави та
посиленню особистої влади правителя. Стоячи на позиціях етатизму, посилення ролі
держави у всіх сферах життя, легісти виступали за природний поділ занять та обов'язків.
Вони вимагали гласності закону: «У державі освіченого правителя всіх навчають
закону».
6. Імперія Цінь (221 – 207 рр. до н.е.). У процесі нового об'єднання країни
головну роль зіграло царство Цінь (778 – 221 рр. до н.е.), що охоплювало західні
райони Китаю та поширило своє панування на південь, аж до берегів Янцзи.
Найвидатнішим правителем царства Цінь був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.), відомий
своїми реформами:
1) земельна реформа: землю можна було вільно продавати і купляти. Необроблені
ділянки землі, перетворені ким-небудь на поля, ставали його приватною власністю;
2) адміністративна реформа: територія країни поділялася на уїзди (сян), які в
свою чергу поділялися на менші адміністративні одиниці. Очолювали їх державні
чиновники. Найбільш дрібними адміністративними одиницями стали об'єднання із 5 та
10 сімей, пов'язані круговою порукою. Шан Ян скасував родову аристократію як стан,
ліквідувавши усі спадкові привілеї (за винятком царського роду). Соціальне становище
індивіда («ранги знатності») має визначатися тільки особистими досягненнями на
службі державі. Шан Ян встановив 18 «рангів знатності», враховуючи насамперед
бойові заслуги людини на службі державі. Всі альтернативні способи підвищення
особистого статусу (торгівля, мистецтво, заняття науками тощо) були оголошені
«паразитами держави», числом від 6 до 12, і стали фактично переслідуваними;
3) податкова реформа: замість старого земельного податку в 1/10 частину
врожаю введено новий податок, що відповідав кількості оброблюваної землі;
4) воєнна реформа: ціньська армія переозброєна і реорганізована. Бронзова зброя
замінювалася залізною. Родова потомственна аристократія (бойові колісниці)
виключалась зі складу армії. Армія поділена на «5» і «10», пов'язані круговою порукою.
173
 Подальші завоювання Царства Цінь, що завершилися утворенням імперії,
пов'язані з ім'ям Ін Чжена (246 – 221 рр. до н.е.):
- в результаті багаторічної боротьби він підкорив одне за одним всі царства
Стародавнього Китаю:
- 230 р. до н.е. – Царство Хань;
- 228 р. до н.е. – Царство Чжао;
- 225 р. до н.е. – Царство Вей;
- 222 р. до н.е. – Царство Чу і Царство Янь;
- 221 р. до н.е. – Царство Ці.
Підкоривши собі всі держави, ціньський ван прийняв титул хуанді (імператор) в
221 р. до н.е. За допомогою свого головного радника Лі Си, людини розумної і рішучої,
але досить жорстокої, 26-річний імператор Цінь Шихуанді приступив до управління
державою. Щоб керувати величезною добутою в боях імперією, була створена заснована
на принципах легізму система централізованого управління і повного підпорядкування
кожного підданого державі.
Зробивши обов'язковою для всіх жителів імперії назву чорноголові,
стверджувалося тим самим їх громадянське підданство.
Ціньська імперія була розділена на 36 областей на чолі з губернаторами. Вся
влада зосереджувалася в руках верховного правителя – імператора – могутнього
деспота, правлячого країною за допомогою чиновників.
Посадові особи імперії керувалися твердо встановленими законами і були
пов'язані круговою порукою зі взаємним стеженням і суворим покаранням за
недонесення.
Вводилося єдине письмове законодавство, що жорстоко карало винних (12 видів
смертної кари). Для жителів імперії настали часи терору.
Титули і привілеї спадкової знаті ліквідовувалися. Тепер ступінь знатності
людини визначали багатство і особисті заслуги перед імператором. 120 тис.
аристократичних сімей насильно переселялися в нову столицю Сяньян (на території
нинішньої провінції Шеньсі). Бронзова зброя у приватних осіб вилучалася і
переливалася у дзвони.
Крім низки заходів, спрямованих на розвиток економіки і зміцнення державної
влади, таких як уніфікація мір і ваг, введення єдиної грошової системи і малого
спрощеного письма (основи сучасної китайської писемності) за наказом Цінь Шихуанді
по всій імперії зводилися храми і палаци. Не шкодували коштів на благоустрій столиці і
для прикраси 270 імператорських палаців, розташованих в її околицях.
Для захисту північних кордонів імперії від вторгнень кочових племен сюнну
активно будувався ланцюг потужних оборонних споруд, т.зв. Велика китайська стіна,
завдовжки в 750 км (суч. 4000 км), що витягнулася тепер від містечка Ліньтао в
провінції Ганьсу і до узбережжя Ляодунської затоки, стіна була складена з кам'яних
плит, пересипаних утрамбованим лесом. Мала не тільки оборонне значення, але і
допомагала налагодити торговельні зв'язки з іншими народами і виступала своєрідним
цивілізаційним символом першої імперії Китаю.
Сліди змін в країні були помітні і відчутні, однак порядок і процвітання
досягалися занадто крутими заходами, викликаючи відчай жителів Цінь. Традиції,
моральність і чесноти нехтувалися, що змушувало основну масу людей відчувати
духовний дискомфорт. У 213 р. до н.е. Цінь Шихуанді розпорядився спалити всі
приватні бамбукові книги, крім гадальних текстів, книг з медицини, фармакології,
агрономії та математики. Вціліли пам'ятники, що знаходилися в архівах, але більша
174
частина стародавніх джерел з історії та літератури Китаю загинула у вогні цього
безумства. Був виданий указ, який забороняв приватне навчання, а також критику уряду.
Ліквідуючи адміністративно-господарські центри держав періоду Чжаньго або
переносячи їх, наклавши заборону на колись процвітаючі школи філософів, цінський
імператор викликав сильне невдоволення. Після його смерті в 210 р. до н.е. на тлі
загальної політичної нестабільності і невдоволення розпочалися повстання, які призвели
до ліквідації династії в 206 р. до н.е., а імперію – до загибелі.
7. Китай за часи правління династії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.). Епоха
династії Хань в історії Китайської цивілізації ділиться на 2 етапи: 1) Західна Хань
(Старша або Рання Хань, 206 р. до н.е. – 24 р. н.е.); 2) Східна Хань (Молодша або Пізня
Хань, 25 – 220 рр. н.е.).
Свою назву, засновану одним з вождів повстання Лю Баном, династія Хань
отримала від місцевості, де він переміг своїх супротивників у боротьбі за
імператорський престол. У Західноханський період столицею створюваної Ханьскої
імперії стало місто Чан'ань, в якому проживало до півмільйона людей. В епоху Пізньої
Хань її правителі перенесли столицю в місто Лоян. У I ст. н.е. в Китаї провели перепис,
який показав, що Ханьська імперія за чисельністю населення наближається до Римської
і налічує близько 60 млн. осіб.
Коли наприкінці 207 р. до н.е. останній імператор династії Цінь здавався одному з
вождів повсталих Лю Бану, майбутньому засновникові династії Хань, Китай переживав
глибоку кризу, в країні панував політичний хаос, адміністративна система
розвалювалася, поля запустіли, голод скорочував населення. І тим не менше Китай
вистояв, органічно розвиваючи при цьому традиції своєї цивілізації. Для епохи династії
Хань її специфіку можна визначити трьома ключовими словами: реформи,
конфуціанство як пануюча релігія і зовнішньополітична експансія.
Навести порядок у виснаженій багатомільйонній країні Лю Бану, колишньому
старості маленького села, ставши імператором «Синього неба», як називали Хань,
вдалося не без зусиль. Діючи гнучко і обережно, серією указів він скасував закони Цінь,
оголосив амністію, знизив податок з селян.
Однак, ціньска адміністративно-бюрократична система і основні економічні
встановлення продовжували існувати. І хоча раніше своїм статусом і місцем у
суспільстві різко виділялися чиновники, Лю Бан спирався на землевласників,
проголосивши землеробство основою господарства імперії і найбільш шанованим
заняттям. Глави сімей отримали повноправне громадянство із закріпленням за ними
нижчого з 18-ти станових рангів.
Багатьом ватажкам повстанських загонів, які допомогли Лю Бану прийти до
влади, були подаровані спадкові володіння. Частина земель, як прояв вищого
благовоління імператора, була віддана деяким представникам знаті. Ця практика
пожалування наділів створила загрозу сепаратизму, з яким боролися наступники Лю
Бана, у тому числі У-ді (140 – 87 рр. до н.е.).
Роки правління У-ді – час розквіту китайської цивілізації епохи Хань, «золотий
вік». Центральній владі вдалося остаточно підпорядкувати собі нову помісну
аристократію, налагодити економіку країни і підняти суспільний добробут. Зростає
кількість міст з населенням до 50 тис. осіб, небувалих розмірів досягла работоргівля.
Монополія на сіль, залізо і вино приносила дохід імперії. Винятково великий розвиток
отримала зовнішня торгівля. Північний торговий шлях, що зв'язував Китай з країнами
Заходу, отримав назву Великий шовковий шлях.

175
 З часів правління У-ді Ханьська імперія перетворилася на сильну централізовану
державу. Центральному уряду, який складався із різних відомств, підпорядковувалися
області (83), в які, у свою чергу, входили округи, потім повіти і волості.
Країна управлялася армією чиновників, кількість яких перевищувала 130 тис.
Чиновники, або вчені, ділилися на 9 рангів в залежності від ступеня, присвоєного їм
після проходження іспитів. Система іспитів для відбору гідних і присвоєння їм звання
ерудита відповідного ступеня була введена в 136 р. до н.е. Раз на три роки переможці
провінційних турів з'їжджалися в столицю і здавали іспити самому імператору. Під час
іспитів вони повинні були написати твір на задану тему. Претенденти на чин на іспитах
повинні були показати знання книг, що складали основу конфуціанського канону
П'ятикнижжя, в число яких увійшли Шуцзин (Книга історичних документів), Шицзін
(Книга пісень), І цзин (Книга змін), Лі цзи (Записи про обряди). Державний екземпляр
П'ятикнижжя був висічений на камені. Тому, хто пройшов випробування,
присвоювалася вчена ступінь, що відкривала можливість отримання призначення на
посаду в органи центральної та місцевої влади. Місце призначення чиновника
змінювалося кожні 5 років. За службу вони отримували платню або земельний наділ.
Чиновник не міг передавати у спадок ні свого звання і рангу, ні землю. Однак, вони
мали більше можливостей, ніж прості люди, дати своїм дітям освіту, що дозволяло здати
іспит і отримати посаду. Цим ученим чиновникам-мандаринам китайська цивілізація
зобов'язана і в плані консолідації старокитайської народності (ханьці – етнічна
самоназва китайців), і в плані утворення особливої моделі державної адміністрації,
особливої китайської станової ієрархії.
У II ст. до н.е. Ханьська імперія визнала конфуціанство і в його особі знайшла
офіційну ідеологію з чітко вираженим релігійним відтінком. Порушення
конфуціанських заповідей каралося смертю як важкий злочин. На основі конфуціанства
була вироблена всеохоплююча система способу життя та організації управління.
Сила Китайської цивілізації проявилася і в її зовнішньополітичній експансії, у
боротьбі із зовнішнім противником, насамперед з об'єднанням кочових племен сюнну,
що мешкали на великій території на північних кордонах Китаю. Одна з найважливіших
рис цивілізації Ханьского Китаю – безперервна інтенсивна взаємодія з навколишнім
світом, з варварською периферією, населеною степовими кочівниками. Північні сусіди
ханьців постійно загрожували безпеці імперії, війська якої в основному успішно
стримували їх натиск, поступово відтісняючи від Великої Китайської стіни. Але коли
ханьці виявлялися нездатними захистити свої кордони від набігів, кочівники не тільки
вторгалися в їхні землі, плюндруючи міста і села, і везучи награбоване у свої ставки, а й
захоплювали споконвічні землі Ханьської імперії. Кочівники часто перевершували
ханьців у військовому відношенні, але завжди відставали в культурному. Їм доводилося
використовувати досвід і закони ханьців, переймати їх мову, традиції, релігію.
Після розвідувальної експедиції мандрівника Чжан Цяня в Середню Азію (138 –
125 рр. до н.е.), ханьці взяли курс на завоювання Західного Краю (Східного Туркестану).
Витіснивши сюнну, підпорядкувавши ряд міст-держав і встановивши контакти з
Середньою Азією, вони взяли під контроль Великий шовковий шлях, що зв'язує Китай із
Заходом. Налагодження регулярної торгівлі істотно позначилося на культурній взаємодії
двох великих цивілізацій стародавнього світу Китайської і Римської. Китайський шовк,
лакові вироби, дорогоцінні метали, залізо і нікель проникали далеко на захід через
Передню і Середню Азію, по торгових шляхах Римського Сходу, досягаючи Риму. У
Китай ввозили скляні вироби із Середземномор'я, нефрит з Хотана, коней та хутра від
кочівників. Ринок, як місце зустрічі цивілізацій, відкрив Китаю такі
176
сільськогосподарські культури, як виноград, гранат, горіх, квасоля, шафран, люцерна,
що поставлялися з Середньої Азії.
Майже одночасно Ханьська імперія розгорнула експансію на південний захід і
схід. Була підкорена давньокорейська держава Чосон. Активні завойовницькі дії велися
на південь від Китаю і в Південно-Східній Азії із захопленням давньов'єтнамських
держав Аупак і Намвьєн.
Експансіоністські устремління Ханьської імперії призвели до виснаження
державних ресурсів, зростання податків, поборів і примусових робіт, погіршення
становища людей. При дворі посилився вплив євнухів і родичів дружин імператора. В
країні одна за одною котилися хвилі повстань бідних верств населення. Зіштовхувалися
інтереси сільських будинків і служилого стану. Завершує епоху Старшої династії Хань
коротке проміжне правління Ван Мана (9 – 23 рр. н.е.), родича дружини одного з
імператорів, що призвело до відновлення Молодшої династії Хань. Прийшовши до
влади, Ван Ман приступив до перетворень, щоб відновити щасливі порядки давнини.
Розумні за своєю спрямованістю реформи представляли спробу використовувати
державну владу для контролю над господарським життям країни: передача землі у
власність державі, заборона торгівлі землею і рабами, ліквідація приватного рабства,
монополія на вино, сіль, залізо. Однак незлагодженість реформ, дуже стрімке й
енергійне їх проведення, призвели до загострення соціальних суперечностей.
Повстання «Червоних брів» у 18 – 25 рр. (повсталі фарбували брови в червоний
колір), громадянська війна в країні і екологічна катастрофа (в 11 р. великомасштабний
розлив змінило русло р. Хуанхе призвело до загибелі сотень тисяч людей) вирішили
наперед кінець правління Ван Мана, який загинув у 23 р.
У 25 р. представник імператорської родини Гуан У-ді (25 – 57 рр.) захопив владу і
відновив династію Хань. Робилися відчайдушні зусилля подолати кризу в країні.
Вдалося знову встановити вплив у Західному краї. Як ніколи ханьці розгорнули
зовнішню торгівлю. Великого поширення набули маєтки сильних будинків, які
поступово перетворювалися на економічно замкнуті господарства, тим самим,
знижуючи рівень державних доходів.
У III ст. офіційно скасували монетний обіг, використовуючи як гроші шовк і
зерно. Скоротилася чисельність населення, а кількість міст зменшилася удвічі. Це, поряд
з безперервною боротьбою клік при дворі, призвело до послаблення центральної влади,
соціальної дестабілізації (повстання «Жовтих пов'язок» у 184 р.) і падіння династії. На
чолі повстання «Жовтих пов'язок» стояли талановитий вождь Чжан Цзяо з двома
братами. Сил для придушення повстання уряд не мав, тому створенням армій зайнялися
наймогутніші аристократи. Після придушення повстання реальна влада опинилася в
руках командирів цих армій, між якими розгорнулася боротьба за престол. У 220 р.
імперія Хань розпадається на три царства Вей, У і Шу, тим самим припинивши своє
існування. Проіснувавши завдяки централізованій системі управління більше чотирьох
століть, Ханьська імперія стала зразком для наступних епох.
Питання для самоперевірки:
1. Визачте специфіку джерельної бази історії Стародавнього Китаю?
2. Дайте характеристику системі соціальних рангів у царстві Чжоу.
3. Проаналізуйте реформи Шан Яна у царстві Цінь.
4. Назвіть передумови та причини становлення імперії Цінь.
5. Яку роль зіграли реформи Цінь Шихуанді у зміцненні і централізації держави?
6. Охарактеризуйте розвиток китайської держави при Ранній та Пізній династії
Хань.
177
 ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ З МЕТОДИЧНИМИ РЕКОМЕНДАЦІЯМИ

Семінарське заняття є однією із головних форм аудиторної навчальної роботи

студентів. Головна мета семінару – підготовка і обговорення студентами у групі певної
історичної проблеми за раніше запропонованим планом.
Етапи підготовки до семінарського заняття:
1) ознайомлення з темою, планом семінарського заняття, списком джерел та
літератури до нього;
2) вивчення відповідних розділів в основній літературі, а також лекційного
матеріалу;
3) вивчення історичних джерел з теми семінарського заняття;
4) ознайомлення з монографічною літературою з теми семінарського заняття, що
дасть можливість студенту зрозуміти основні аспекти досліджуваної теми, її
трактування в науковій літературі, ступінь наукової розробки тощо.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 1
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ АНТРОПОГЕНЕЗУ
Проблеми для обговорення:
1. Основні проблемні питання вивчення антропогенезу: загальна характеристика.
2. Виникнення теорій про антропогенез як частини біологічної еволюції
(«Система природи» К. Ліннея, «Філософія зоології» Ж.Б. Ламарка; відкриття Ж. Б. де
Перта).
3. Теорії та фактори антропогенезу.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Перше питання семінарського заняття вимагає від студентів чіткого уявлення
картини антропогенезу як сукупності ряду дискусійних питань. У першу чергу, варто
зупинитись на наступних проблемах: критерії людини, прабатьківщина людства,
проблема відсутніх ланок в еволюційному ряді, місце, роль і значення австралопітеків в
еволюції людини, Homo habilis та його місце в антропогенезі. Щодо визначення
критеріїв людини як основного фактору процесу антропогенезу, то варто звернутись
також до їхньої інтерпретації в біології, соціології, філософії та релігії.
Вивчаючи друге питання, студенти повинні познайомитись із першими
раціоналістичними ідеями про еволюцію людини як біологічного виду, зокрема
систематика К. Ліннея; зі становленням ідей про антропогенез як раціональний процес
розвитку людини (Ж.Б. Ламарк). Зробити висновок, яким чином вплинули на уявлення
про походження людства перші знахідки останків первісних людей. Становлення
палеоантропології.
Питання про теорії антропогенезу є важливим питанням палеоантропології. У
третьому питанні до семінарського заняття перелічуються найбільш відомі з них: теорія
природнього відбору Ч. Дарвіна та її недоліки; «трудова теорія» Ф. Енгельса та кордони
її застосування в палеоантропології; кліматичні теорії факторів антропогенезу (теорія
«саванни» Р. Дарта; теорія прибережного проживання архантропів); теорія
радіоактивних мутацій Г.Н. Матюшина і її сучасне значення; синтетична теорія еволюції
та її основні представники за кордоном і в Україні; нейтральна теорія молекулярної
еволюції; концепція М. Кімури. Завдання студентів – проаналізувати кожну теорію та
зробити висновок про їхнє значення у вирішенні найбільш проблемних питань у
вивченні первісної історії.

178
 У процесі вивчення сучасних концепцій походження людини студенти повинні
відповісти на ряд запитань. Яким чином вчені використовують сучасні досягнення
палеоантропології? Чи спираються на застарілі дані? На які види людиноподібних
предків найбільше звертається увага сучасних дослідників і чому? Кого вважають нині
центральною ланкою еволюції людини? Яка теорія антропогенезу є найбільш
правомірною?
Рекомендована література:
1. Алексеев В.П. В поисках предков. Антропология и история / В.П. Алексеев. – М.: Советская
Россия, 1972. – 304 с.
2. Алексеев В.П. Становление человечества / В.П. Алексеев. – М.: Политиздат, 1984. – 462 с.
3. Бутовская М.Л., Файнберг Л.А. У истоков человеческого общества / М.Л. Бутовская,
Л.А. Файнберг. – М.: Наука, 1993. – 256 с.
4. Вишняцкий Л.Б. Введение в преисторию. Проблемы антропогенеза и становления культуры:
Курс лекций / Л.Б. Вишняцкий. – Кишенев: Высшая антропологическая школа, 2005. – 396 с.
5. Вишняцкий Л.Б. Человек в лабиринте эволюции / Л.Б. Вишняцкий. – М.: Весь мир, 2004. – 152 с.
6. Вуд П. и др. Жизнь до человека. Возникновение человека / П. Вуд и др.; Пер. с англ. – М.: Мир,
1977. – 160 с.
7. Джохансон Д., Иди М. Люси: истоки рода человеческого [Электронный ресурс] / Д. Джохансон,
М. Иди; Пер. с англ. – М.: Мир, 1984. – Режим доступа: http://evolution.powernet.ru/library/johnson/1.htm
8. Зубов А.А. Новая интерпретация роли «Гейдельбергского человека» в эволюции рода Homo /
А.А. Зубов // Этнографический сборник. – 2001. – № 1. – С. 91-111.
9. Придо Т. Кроманьонский человек. Возникновение человека / Т. Придо; Пер. с англ. – М.: Мир,
1979. – 162 с.
10. Рогинский Я.Я. Проблемы антропогенеза / Я.Я. Рогинский. – М.: Высшая школа, 1969. – 263 с.
11. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 1: Проблема и понятийный аппарат
возникновения человеческого общества [Электронный ресурс] / Ю.И. Семенов. – М., 1997. – Режим
доступа: https://scepsis.net/library/id_1036.html
12. Семенов Ю.И. Как возникло человечество [Электронный ресурс] / Ю.И. Семенов. – М.: Наука,
1992. – Режим доступа: http://www.rulit.me/books/kak-vozniklo-chelovechestvo-read-209871-162.html

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 2
ПЕРВІСНА РОДОВА ОБЩИНА ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ
Проблеми для обговорення:
1. Біологічні та соціальні передумови формування первісної родової організації, її
періодизація.
2. Характеристика ранньородової общини мисливців, рибалок і збирачів.
3. Характеристика пізньородової общини землеробів і скотарів.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Під час вивчення першого питання семінарського заняття спочатку потрібно дати
визначення поняттям «первісна родова община», «рід», «екзогамія», «ендогамія»,
коротко їх проаналізувати. У подальшому визначити, які причини спричинили перехід
від епохи праобщини до первісної родової общини. Навести внутрішню періодизацію
даної епохи.
Друге питання присвячене вивченню особливостей розвитку первісного людства в
період ранньої родової общини. По-перше, варто зазначити хронологічні і географічні
рамки даного етапу. Проаналізувати особливості економічного розвитку. Наступним
кроком є характеристика шлюбно-сімейних відносин: статевовікова організація
ранньородового суспільства, шлюб і сім'я, парний шлюб, локалізація шлюбу,
особливості шлюбу в ранньородовому суспільстві (кросс-кузенний шлюб, полігінія,
поліандрія тощо). Насамкінець приділіть увагу системі управління в ранній родовій
общині.

179
 При вивченні третього питання потрібно проаналізувати спочатку економіку
епохи пізньородової общини за наступними критеріями: а) причини та наслідки
Неолітичної революції; перший великий поділ праці, причини появи відтворюючого
господарства; б) господарсько-культурні типи пізньородової общини, міжобщинний
поділ праці; в) ранні форми власності; г) престижна економіка, бігмени; д) формування
давніх землеробських осередків. Потім охарактеризувати шлюбно-сімейні відносини
(статевовікова організація, шлюб і сім'я: форми парного шлюбу, шлюбний викуп та
весільна обрядовість, локалізація, трудовий поділ, зміцнення сім'ї, особливості ведення
рідства та право успадкування). Насамкінець приділіть увагу формам соціалізації та
управління первісного суспільства епохи пізньородової общини.
Рекомендована література:
1. Марков Г.Е. История хозяйства и материальной культуры в первобытном обществе /
Г.Е. Марков. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – 304 с.
2. Массон В.М. Первые цивилизации / В.М. Массон. – М.: Наука, 1989. – 268 с.
3. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 1: Проблема и понятийный аппарат
возникновения человеческого общества [Электронный ресурс] / Ю.И. Семенов. – М., 1997. – Режим
доступа: https://scepsis.net/library/id_1036.html
4. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 2: История первобытного общества /
Ю.И. Семенов. – М.: Изд-во МФТИ, 1999. – 192 с.
5. Семенов Ю.И. Происхождение брака и семьи / Ю.И. Семенов. – М.: Красанд, 2010. – 312 с.
6. Шнирельман В.А. Позднепервобытная община земледельцев-скотоводов и высших охотников,
рыболовов и собирателей / В.А. Шнирельман // История первобытного общества. Эпоха первобытной
родовой общины / Ю.В. Бромлей, А.И. Першиц, В.А. Шнирельман. – М.: Наука, 1986. – С. 236-426.
7. Шнирельман В.Н. Возникновение производящего хозяйства / В.Н. Шнирельман. – М.: Наука,
1989. – 448 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 3
РОЗКЛАДАННЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА І ВИНИКНЕННЯ РАННІХ
ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Проблеми для обговорення:
1. Передумови та причини розкладання первісних відносин.
2. Соціально-економічні відносини у первісній сусідській общині.
3. Суспільно-політичні процеси у пізньопервісних суспільствах.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Перше питання семінарського заняття вимагає від студентів визначення
передумов та причин розкладання первісного суспільства: розвиток землеробства та
скотараства, кольорова та чорна металургія, виникнення ремесел, інтенсифікація
товарообміну, зростання надлишкового продукту та його перетворення у додатковий,
поява приватної власності тощо.
Друге питання багато в чому перетинається із першим питанням семінарського
заняття. Студенти повинні охарактеризувати соціально-економічні відносини в
сусідській общині: особливості поділу праці і парцелізації господарства, виникнення
приватної власності, землеробські культури тощо. Становлення сусідської общини.
Майнова і соціальна диференціація. Визначити ранні форми експлуатації:
внутрішньообщинна (кабала), міжобщинна (воєнний грабіж, контрибуції, сплата
данини), патріархальне рабство. Детальну увагу приділіть питанням еволюції шлюбно-
сімейних відносин: патріархальна сім'я, перетворення сім'ї у міцний, стійкий
економічний соціальний інститут, весільна обрядовість, форми шлюбу тощо.
Під час вивчення третього питання зосередьте увагу на наступних проблемах:
1) початок і особливості процесу політогенезу; 2) потестарні відносини; 3) влада і
180
лідерство; 4) війна як фактор розкладання первісних відносин – військова демократія та
її приклади; вождізм; 5) становлення соціально-стратифікованих систем; 6) основні
ознаки держави; природні умови як фактор розкладання первісних відносин – «річкові
цивілізації»; становлення перших державних утворень на Близькому Сході.
Рекомендована література:
1. Алексеев В.П., Першиц А.И. История первобытного общества / В.П. Алексеев, А.И. Першиц. –
М.: АСТ; Астрель, 2007. – 350 с.
2. Андрианов Б.В., Марков Г.Е. Хозяйственно-культурные типы и способы производства
[Электронный ресурс] / Б.В. Андрианов, Г.Е. Марков // Вопросы истории. – 1990. – № 8. – Режим
доступа: http://portalus.ru/modules/culture/rus_readme.php?subaction=showfull&id=1447533649&archive=&s
tart_from=&ucat=&
3. Бродянский Д.Л. История первобытного общества / Д.Л. Бродянский. – Владивосток: Изд-во
Дальневосточного ун-та, 2003. – 109 с.
4. История первобытного общества: В 3 т. / В.П. Алексеев, О.Ю. Артемова, Л.Е. Куббель и др. – М.
: Наука, 1988. – Т. 3.: Эпоха классообразования. – 568 с.
5. Марков Г.Е. История хозяйства и материальной культуры в первобытном обществе /
Г.Е. Марков. – М.: Изд-во МГУ, 1979. – 304 с.
6. Марков Г.Е. Первобытное общество: Учебное пособие / Г.Е. Марков. – М.: Изд-во исторического
ф-та Московского ун-та, 2009. – 210 с.
7. Массон В.М. Первые цивилизации / В.М. Массон. – М.: Наука, 1989. – 268 с.
8. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 2: История первобытного общества /
Ю.И. Семенов. – М.: Изд-во МФТИ, 1999. – 192 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4
РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА
Проблеми для обговорення:
1. Поняття про культуру первісного суспільства, основні етапи її розвитку.
2. Світосприйняття первісної людини, еволюція форм людської свідомості в епоху
первісності.
3. Форми первісної релігії та їх розвиток.
4. Накопичення практичних знань. Зародження писемності.
5. Виникнення і розвиток первісного мистецтва: походження і ранні форми
художньої діяльності, орнамент, наскальний живопис верхнього палеоліту, еволюція
первісної скульптури.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Розглядаючи перше питання семінарського заняття, потрібно зазначити, що
первісна культура – це історично перша форма соціального буття найдавнішої людини.
Характерною її особливістю є синкретизм – всі сторони духовного життя існують в
синтезі і дуже тісно переплетені. Зверніть увагу на те, що історія культури первісного
суспільства охоплює величезний проміжок часу. Розкриваючи основні періоди розвитку
первісної культури, більш детально зупиніться на кожному, особливу увагу приділяючи
періоду пізнього палеоліту. Необхідно показати послідовність пізньопалеолітичних
культур, характер знахідок. Відзначте роль Неолітичної революції, яка заклала
фундамент зародження перших енеолітичних цивілізацій.
Відповідаючи на друге питання, з'ясуйте особливості мислення первісної людини.
Зверніть увагу на те, що світ для первісної людини був живою істотою. Це життя
проявлялося в людині, тварині, рослині, у кожному явищі, з яким людина стикалася.
Необхідно відзначити роль міфу в первісній культурі. Поміркуйте, чому саме міф був
активною соціальною силою, формою прояву творчих людських здібностей?
Третє питання семінарського заняття вимагає від студентів прослідкувати
еволюцію релігійних уявлень первісних людей. У даному випадку доцільно
181
скористатися наступним планом: а) тотемізм, анімізм, фетишизм, магія; б) космогонія
періоду ранньородової общини; в) зародження міфологічних уявлень; г) уявлення про
смерть; д) еволюція релігійних уявлень епохи пізньородової та сусідської общини:
релігійні культи землеробів-скотарів (культ вогню, родючості і т.д.), релігійні уявлення
мисливців, збирачів і рибалок (шаманізм), початок становлення «світових» релігій;
поява жрецтва.
Четверте питання присвячене проблемі накопичення практичних знань первісних
людей. Прослідкуйте еволюцію зародження математичних, біологічних, медичних,
географічних, астрономічних знань і календаря тощо. Яким чином відбувалося
зародження писемності? Проаналізуйте розвиток піктографії (використання малюнків з
метою фіксації і передачі інформації).
У п’ятому питанні особливу увагу приділіть особливостям первісного мистецтва,
причинам його виникнення, функціям і змісту. Обов'язково зазначте, що художня
діяльність з'явилася в епоху верхнього палеоліту. У чому, на вашу думку, проявлявся
зв'язок найдавнішого мистецтва з міфологією, магією, ритуалами? Необхідно звернути
увагу на те, що головною художньою особливістю первісного мистецтва був
синкретизм. У первісному мистецтві були виражені світоглядні установки і цінності
людей, що визначали культурну діяльність. Що Вам відомо про печерний живопис,
мистецтво епохи верхнього палеоліту? Що з себе представляють «палеолітичні
Венери»? Розкажіть про мегалітичні споруди епохи неоліту. Чим зумовлена поява
кераміки, ткацтва, плетіння? У висновку відзначте, у чому полягає значення художньої
спадщини первісного суспільства.
Рекомендована література:
1. Бурлак С.А. Происхождение языка. Факты исследования. Гипотезы / С.А. Бурлак. – М.: Астрель,
2012. – 297 с.
2. Кабо В.Р. Синкретизм первобытного искусства / В.Р. Кабо // Ранние формы искусства / Отв. ред..
З.А. Абрамова. – М.: Искусство, 1972. – С. 275-299.
3. Куценков П.А. Начало. Очерки истории первобытного и традиционного искусства /
П.А. Куценков. – М.: Алетейа, 2001. – 263 с.
4. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении / Л. Леви-Брюль. – М.:
Педагогика-Пресс, 1999. – 608 с.
5. Леви-Стросс К. Первобытное мышление / К. Леви-Стросс. – М.: Республика, 1994. – 384 с.
6. Мириманов В.Б. Первобытное и традиционное искусство / В.Б. Мириманов. – М.: Искусство,
1974. – 319 с.
7. Первобытное искусство: проблема происхождения / Н.С. Беднова, Л.Б. Вишняцкий, Е.С.
Гольдшмидт, Т.Н. Дмитриева, Я.А. Шер / Под общей редакцией Я.А. Шера. – Кемерово: Кемеровский
гос. инст-т искусства и культуры, 1998. – 211 с.
8. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 2: История первобытного общества /
Ю.И. Семенов. – М.: Изд-во МФТИ, 1999. – 192 с.
9. Семенов Ю.И. Основные этапы эволюции первобытной религии [Электронный ресурс] /
Ю.И. Семенов. – Режим доступа: http://scepsis.ru/library/id_393.htmscepsis.ru/library/id_372.html
10. Столяр А.Д. Происхождение изобразительного искусства / А.Д. Столяр. – М.: Искусство, 1985. –
300 с.
11. Тайлор Э.Б. Первобытная культура / Э.Б. Тайлор. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с.
12. Токарев С.А. Ранние формы религии / С.А. Токарев. – М.: Политиздат, 1990. – 622 с.
13. Филиппов А.К. Происхождение изобразительного искусства / А.К. Филиппов. – СПб.: Б.и., 1997.
– 103 с.
14. Чайлд Г. У истоков европейской цивилизации / Г. Чайлд. – М.: Изд-во иностр. лит., 1956. – 383 с.
15. Шер Я.А. Первобытное искусство: Учеб. пособие / Я.А. Шер. – Кемерово: Кемеровский
государственный университет, 2006. – 351 с.

182
 СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 5
ЕКОНОМІКА СТАРОВАВИЛОНСЬКОГО ЦАРСТВА
ЗА «ЗАКОНАМИ ХАММУРАПІ»
Проблеми для обговорення:
1. «Кодекс законів царя Хаммурапі» як історичне джерело.
2. Розвиток землеробства та форми земельної власності за «Законами Хаммурапі».
3. Розвиток скотарства за «Законами Хаммурапі».
4. Розвиток ремесла за «Законами Хаммурапі».
5. Розвиток торгівлі за «Законами Хаммурапі». Кредит та лихварство.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Основним джерелом з даної теми є закони вавилонського царя Хаммурапі (1792 –
1750 рр. до н.е.). Підготовку до семінару доцільно розпочати з уважного вивчення
тексту «Законів», методично вибираючи з нього відомості, що відносяться до
поставлених питань. Характеризуючи «Закони Хаммурапі» як головне історичне
джерело, необхідно розглянути обставини його відкриття, встановлення авторства,
визначити час складання документу, його структуру та особливості. Виробляючи власну
позицію, ще раз прочитайте «пролог» і «епілог» та задумайтеся, в якій мірі обов'язковим
могло бути застосування царського писаного законодавства в суспільстві, наскільки
дієвими були «Закони».
Розглядаючи питання про рівень розвитку сільського господарства, з’ясуйте
вплив географічного середовища на розвиток землеробства Месопотамії, умови
землеробських робіт, назвіть знаряддя праці, визначте, які сільськогосподарські
культури були найбільш поширеними, а які вважалися особливо цінними. Що можна
сказати про будівництво іригаційних споруд? Зверніть увагу на статті про оренду землі:
про які види земельної оренди йдеться в них мова?
Визначте особливості умовного тримання землі від царя, ступінь свободи
розпорядження цією землею для різних категорій держателів. Чи можливо за «Законами
Хаммурапі» визначити розміри таких земельних ділянок. Зверніть увагу на ділянки
воїнів (редум і баірум). Як називається майно, отримане від царя за службу?
Виділіть статті про общинне землеволодіння. Подумайте, чи стала земля у цей
період об’єктом купівлі-продажу, чи склалася приватна власність на землю?
Вивчення третього питання про скотарство розпочніть з аналізу видів
вирощуваної худоби, її утримання, догляду та використання. Прослідкуйте правове
регулювання скотарства у «Законах Хаммурапі».
Четверте питання починайте вивчати із визначення ступеню відокремлення
ремесла від сільського господарства (працювали ремісники на замовлення чи на ринок).
Знайдіть відповідні статті, в яких мова йде про галузі ремісничого виробництва, його
організацію та сплату праці ремісникам різних професій. Зверніть увагу на організацію
ремісничого виробництва у царсько-храмових господарствах. З’ясуйте, чи існувала
традиція передачі знань та досвіду в ремеслі. Наскільки «Закони Хаммурапі» захищали
інтереси ремісників?
Питання про торгівлю потрібно вивчати, починаючи із визначення об’єктів
купівлі-продажу. Що було еквівалентом при обміні? Особливу увагу приділіть
зовнішній торгівлі та її значенню для існування Вавилонської держави. Знайдіть
відповідні статті у «Законах Хаммурапі», де мова йде про права та обов’язки торгових
агентів – «тамкарів» і «шамаллумів». З’ясуйте причину слабкого розвитку внутрішньої
торгівлі (формалізм торгівельного права, обмеженість товарно-грошових відносин,
втручання держави). Визначте особливості товарно-грошових відносин у
183
Старовавилонській державі. Проаналізуйте роль кредиту та лихварства з аналізу
правових взаємовідносин між боржником і кредитором: обмеження лихварських угод,
встановлення максимального проценту по займу, забезпечення кредиту шляхом
закладання нерухомості боржника і членів його сім’ї, боргова кабала. Проаналізуйте
правовий стан боржників.
Джерела:
1. Законы вавилонского царя Хаммурапи // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под.
ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 167-191.
2. Старовавилонские юридические и хозяйственные документы // История Древнего Востока:
Тексты и документы / Под. ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 192-196.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Дьяконов И.М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И.М. Дьяконов // Вестник
древней истории. – 1952. – № 3. – С. 225-303.
5. Дьяконов И.М. Купля-продажа земли в древнейшем Шумере и вопрос о шумерской общине /
И.М. Дьяконов // ВДИ. – 1955. – № 4. – С. 10-41.
6. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
7. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
8. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
9. Кленгель Х. Расцвет государства Хаммурапи / Х. Кленгель // История. – 2001. – № 11. – С. 4-8.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 6
ВАВИЛОНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ДЕРЖАВА
ЗА «ЗАКОНАМИ ХАММУРАПІ»
Проблеми для обговорення:
1. Суспільний устрій Вавилону. Община і її роль у старовавилонському
суспільстві.
2. Становий поділ вавилонського суспільства: категорії вільного і залежного
населення.
3. Особливості рабства у Старовавилонському царстві
4. Соціальні функції храму.
5. Сімейні відносини за «Законами Хаммурапі».
6. Право і судочинство у Вавилоні.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
При аналізі першого питання дуже важливо з'ясувати тип общини, її функції,
права та обов'язки членів общини, причини стійкості общинної організації, ставлення до
неї держави. З’ясуйте, до чого вела втрата зв’язку з общиною.
Вивчаючи друге питання, необхідно визначити становище вільних категорій
населення у Старовавилонський період. Слід пам’ятати, що головна відмінність авілумів
(вільних общинників) від мушкенумів (зайнятих у царському господарстві) полягала у
відриві останніх від общини. Необхідно прослідкувати, як у тексті «Законів Хаммурапі»
визначаються права і відповідальність мушкенумів і авілумів. Хто такі тамкари і як
судебник визначає їхнє становище? Хто такі вардуми? Становище воїнів – редумів і
баірумів – у Вавилоні визначається 16 статтями «Законів Хаммурапі». Як, від чого і від
кого закони захищали воїнів? Які були обов’язки воїнів?
184
 Розглядаючи третє питання, покажіть на основі конкретних статей судебника,
якими були джерела рабства; покарання рабів за втечу і відповідальність тих, хто
допомагав рабам-утікачам. У чому специфічні риси вавилонського рабства? Які майнові
та сімейні права рабів? Для кого боргова кабала обмежувалась 3-річним строком і чому?
Спробуйте встановити приблизну вартість раба. Чия праця – рабів чи вільних –
відігравала більш суттєву роль у виробництві?
Аналізуючи четверте питання, пам’ятайте, що розвиток культури і релігії зокрема
у Стародавній Месопотамії носив поліетнічний характер. Визначте характер релігійних
уявлень жителів Межиріччя. Яка соціальна роль жрецтва?
П’яте питання присвячене аналізу сімейних відносин у Вавилоні, які носили
патріархальний характер. Яким чином укладалися шлюби? Як в «Законах Хаммурапі»
представлені права і обов’язки жінки, дітей? Яким був порядок успадкування майна?
Розберіть статті, присвячені організації судового процесу, та визначте, що
приймалося у суді в якості доведення вини. Визначте види злочинів та покарання за них.
Знайдіть пережитки звичаєвого права.
Джерела:
1. Законы вавилонского царя Хаммурапи // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под.
ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 167-191.
2. Старовавилонские юридические и хозяйственные документы // История Древнего Востока:
Тексты и документы / Под. ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 192-196.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Дьяконов И.М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И.М. Дьяконов // Вестник
древней истории. – 1952. – № 3. – С. 225-303.
5. Дьяконов И.М. Проблемы собственности. О структуре общества Ближнего Востока до середины
ІІ тыс. до н.э. / И.М. Дьяконов // ВДИ. – 1967. – № 4. – С. 13-36.
6. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
7. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
8. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
9. Кленгель Х. Расцвет государства Хаммурапи / Х. Кленгель // История. – 2001. – № 11. – С. 4-8.
10. Косвен М.О. К вопросу о древневосточной общине / М.О. Косвен // ВДИ. – 1963. – № 4. – С. 30-
35.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 7
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК АССИРІЇ ЗА
«СЕРЕДНЬОАССИРІЙСЬКИМИ ЗАКОНАМИ»
Проблеми для обговорення:
1. «Середньоассирійські закони» як історичне джерело.
2. Економічний розвиток Ассирії за «Середньоассирійськими законами»: сільське
господарство, ремесло, торгівля, лихварство.
3. Соціальна структура ассирійського суспільства за «Середньоассирійськими
законами».
4. Шлюбно-сімейні відносини за «Середньоассирійськими законами».
5. Особливості системи судочинства.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
185
 «Середньоассирійські закони» є найбільш цінним джерелом з історії Ассирії,
оскільки відображають практично всі сфери життя ассирійського суспільства того часу.
Характеризуючи «Середньоассирійські закони» як головне історичне джерело,
необхідно розглянути обставини його відкриття, визначити час складання документу,
його структуру та особливості. При цьому слід звернути увагу на те, що ступінь
збереження «Середньоассирійських законів» набагато нижчий, ніж, наприклад, «Законів
Хаммурапі», і тому цілісне вивчення даного джерела є неможливим. Крім цього, у
збереженій частині «Середньоассирійських законів» значне місце (більше, ніж в інших
давньосхідних правових джерелах) приділено сімейним відносинам, що дозволяє
скласти досить детальну характеристику цієї сфери життя середньоассирійського
суспільства.
Розглядаючи друге питання семінарського заняття приділіть увагу земельним
відносинам. З’ясуйте, чи існували державний сектор в економіці Ассирії, великі
іригаційні споруди, приватне землеволодіння. Необхідно визначити роль в ассирійській
економіці її окремих секторів (общинного, державного, храмового, приватного).
Детально зупиніться на характеристиці общинної власності на землю. Чи існували
переділи такої землі? На яких умовах надавався общинний наділ? Подумайте, який
висновок можна зробити із таблиці «В+О» параграфа 6 «Середньоассирійських законів».
При вивченні соціальних відносин за «Середньоассирійськими законами»,
зупиніться на питанні про общину і її ролі в господарському та соціальному житті
ассирійського суспільства. Найбільш важливо при цьому простежити місце общини в
системі землеволодіння.
Знайдіть статті в «Середньоассирійських законах», які стосуються шлюбно-
сімейних відносин. Порівняйте їх із «Законами Хаммурапі». Охарактеризуйте владу
чоловіка в родині. Визначте, чи володіла жінка майновими правами. В яких випадках
вона могла стати юридично самостійною? З’ясуйте правила успадкування.
Характеризуючи систему судочинства, необхідно визначити як загальні, так і
особливі риси. Однією з найбільш яскравих особливостей «Середньоассирійських
законів» є жорстокість передбачених ними покарань, яка, що особливо яскраво показали
завоювання ассирійців у II – I тис. до н.е., взагалі була характерною для ассирійського
суспільства.
Джерела:
1. Среднеассирийские законы // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И.
Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 230-241.
2. Среднеассирийские юридические и хозяйственные документы История Древнего Востока:
Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 241-243.
3. Дворцовые и гаремные указы среднеассирийских царей // История Древнего Востока: Тексты и
документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 243-247.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Дьяконов И.М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И.М. Дьяконов // Вестник
древней истории. – 1952. – № 3. – С. 225-303.
5. Дьяконов И.М. Проблемы собственности. О структуре общества Ближнего Востока до середины
ІІ тыс. до н.э. / И.М. Дьяконов // ВДИ. – 1967. – № 4. – С. 13-36.
6. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
7. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.

186
 8. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 8
СТАРОДАВНІЙ ЄГИПЕТ У 3100 – 1750 рр. до н.е.
Проблеми для обговорення:
1. Джерела історії Стародавнього Єгипту.
2. Проблема періодизації історії Стародавнього Єгипту.
3. Раннє і Давнє царства Єгипту: особливості суспільно-політичного та соціально-
економічного розвитку.
4. Середнє царство Єгипту.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
На семінарському занятті необхідно дати комплексну характеристику розвитку
Єгипту у період Раннього, Давнього і Середнього царств, спираючись на основні групи
джерел. Необхідно згадати, яку періодизацію історії Єгипту дає Манефон. Які династії
правлять в Єгипті цього часу?
У третьому питанні варто зробити наголос на правлінні ІІІ і ІV династій, їх
ключових представниках, найбільш відомих пірамідах епохи. З чого їх будували, яким
чином було організоване будівництво? Яку роль вони відігравали та яку ідею повинні
були нести такі грандіозні споруди?
Зверніть увагу на політичні інститути, що складаються в епоху Давнього царства.
Яке значення номового сепаратизму? Як формується політична еліта єгипетського
суспільства? Характеризуючи економічний розвиток країни, потрібно показати, яким
чином було організовано працю, хто обслуговував гігантські іригаційні споруди. Які
соціальні групи виділяють історики в Єгипті Давнього царства? Яким був характер
рабства?
Розкрийте причини падіння Єгипту наприкінці Давнього царства. На Вашу думку,
воєнні походи фараонів посилили чи послабили могутність держави?
Під час розгляду четвертого питання варто пам’ятати, що перехідний період (2250
– 2050 рр. до н.е.), який тривав майже чверть тисячоліття, – це час серйозних соціальних
потрясінь, суперництва номових еліт, занепад іригаційної системи. Характеризуючи
період, покажіть, які джерела дозволяють судити про розвиток Єгипту. Лейденський
папірус і «Пророцтво Неферті» – історичні джерела, які описують реальні події, або
літературні твори? На боці яких соціальних сил знаходяться автори папірусів?
Аналізуючи соціальну структуру Єгипту в період Середнього царства, зверніть
увагу на те, наскільки стійким було становище фараонів. Яким чином був влаштований
адміністративний апарат? Наскільки міцними були позиції правителів номів? Яка
соціальна верства була основним виробником матеріальних благ? Як організовувалася
праця «царських людей» – хемуу нісут? Кому належала земля і хто її обробляв? Які
ремесла розвиваються в Середньому царстві? Які основні напрямки торгових експедицій
єгиптян? Яким було становище баку – рабів? Чи можемо ми ототожнювати хемуу нісут і
рабів? Охарактеризуйте основні джерела рабства.
Чим закінчується історія Середнього царства? Чому Єгипет опинився
беззахисним перед нашестям кочівників? Яка етнічна приналежність гіксосів і чому їм
швидко вдалося захопити країну?
Джерела:
1. Общество и государство в эпоху Среднего царства. Нашествие гиксосов // История Древнего
Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 16-38.
187
 2. Пророчество Неферти // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И.
Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 47-50.
3. Речение Ипусера // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. –
М.: Высшая школа, 2002. – С. 38-47.
4. Царская власть и высшая аристократия в эпоху Древнего царства // История Древнего Востока:
Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 6-10.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
5. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
6. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
7. Нибби А. Дельта Нила и ее значение для понимания древнеегипетской истории / А. Нибби //
ВДИ. – 1991. – № 3. – С. 93-111.
8. Перепелкин Ю.Я. Хозяйство староегипестких вельмож / Ю.Я. Перепелкин. – М.: Наука, 1988. –
304 с.
9. Томсинов В.А. Краткая история египтологии / В.А. Томсинов. – М.: Зерцало; Вече, 2007. – 519 с.
10. Тураев Б.А. Древний Египет / Б.А. Тураев. – М.: Высшая школа, 2007. – 519 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 9
НОВЕ ТА ПІЗНЄ ЦАРСТВА ЄГИПТУ
Проблеми для обговорення:
1. Нове царство Єгипту: особливості суспільно-політичного і соціально-
економічного розвитку, зовнішня політика.
2. Третій перехідний період в історії Єгипту. Правління ХХІ династії.
3. Пізнє царство Єгипту: особливості суспільно-політичного і соціально-
економічного розвитку.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Перше питання варто вивчати з ознайомлення з історією звільнення Єгипту від
гіксосів. Яким чином розгорталася ця боротьба? Охарактеризуйте основні риси періоду
Нового царства. Які зміни відбулися в металургії? Яким чином реорганізується
військова справа? Визначте роль завоювань фараонів Нового царства, зокрема XVIII
династії. Чим визначалися напрямки походів фараонів?
Аналізуючи релігійну реформу Ехнатона (Аменхотепа ІV), слід показати, як
змінився культ, наскільки були пов’язані релігійні і соціально-економічні причини
реформи. Яка роль служивої верстви немху? Назвіть основні наслідки релігійної
реформи. Визначте причини згортання культу Атона і реставрації старих культів.
Визначте основні джерела ресурсів для розвитку Єгипту за часи правління
фараонів ХІХ династії. Основний конкурент для країни – це Хеттська держава. Де
розгортається їхнє протистояння? Яке значення битви при Кадеші 1274 р. до н.е.? Чи
був готовий Єгипет до навали «народів моря»?
Період правління ХХ династії – це час занепаду Нового царства. В середині ХІ ст.
єдина Єгипетська держава припиняє своє існування. Охарактеризуйте внутрішні і
зовнішні проблеми Єгипту, в контексті яких закінчилася епоха Нового царства.

188
 У другому питанні охарактеризуйте особливості суспільно-політичного і
соціально-економічного розвитку Єгипту у Третій перехідний період. Визначте
особливості правління фараонів ХХІ династії.
Останнє питання присвячене вивченню єгипетської історії в епоху Пізнього
царства. Зокрема, приділіть увагу таким основним моментам, як суспільно-політичний
та соціально-економічний розвиток Єгипту під владою іноземних династій (ХХІІ – ХХV
династії, ІХ – VIII ст. до н.е.), відродження країни за часи правління Саїсської династії
(ХХVІ династія, VII – VI ст. до н.е.). З’ясуйте, чому політика Псамметіха І була
орієнтована на грецький світ.
У 525 р. до н.е. Єгипет було захоплено персами. Перський цар Камбіс ІІ став
засновником нової ХХVІІ Перської династії. За його наступника Дарія І Єгипет увійшов
до складу Перської держави, як одна із її сатрапій. Визначте основні риси розвитку
Єгипту у цей період. У 332 р до н.е. в Єгипет вступили війська О. Македонського. Його
прийняли як визволителя від перського панування, коронували як єгипетського фараона,
оголосили сином бога Амона. Єгипет увійшов до складу його світової держави, а після її
розпаду опинився під владою греко-македонської династії Птолемеїв і вступив в епоху
еллінізму.
Джерела:
1. Борьба с гиксосами // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина.
– М.: Высшая школа, 2002. – С. 54-57.
2. Жизнеописание начальника гребцов Яхмоса // История Древнего Востока: Тексты и документы /
Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 58-60.
3. Из летописей Тутмоса III // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И.
Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 72-76.
4. Манефон. Завоевание Египта гиксосами // История Древнего Востока: Тексты и документы / Под
ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 53-54.
5. Мирный договор между Рамсесом ІІ и хеттским царем Хаттусилисом // История Древнего
Востока: Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 83-86.
6. Предписание о служебных обязанностях верховного сановника // История Древнего Востока:
Тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 79-82.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
5. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
6. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
7. Миронова Г. Неподвластные времени Древнего Египта / Г. Миронова // Азия и Африка сегодня.
– 2001. – № 7. – С. 66-70.
8. Томсинов В.А. Краткая история египтологии / В.А. Томсинов. – М.: Зерцало; Вече, 2007. – 519 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 10
ХЕТТСЬКЕ ЦАРСТВО: ОСОБЛИВОСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ТА
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ. «ХЕТТСЬКІ ЗАКОНИ»
Проблеми для обговорення:
1. Археологічні відкриття в країні хеттів. Дешифровка хеттського клинопису.
Періодизація хеттської історії.

189
 2. Утворення Давньохеттського царства. Внутрішня і зовнішня політика
правителя Телепіну.
3. Особливості соціальної структури. Економічні відносини у Давньохеттському
царстві за «Хеттськими законами».
4. Новохеттський період: особливості політичного та економічного розвитку,
боротьба за гегемонію в Передній Азії.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Вивчення хеттської історії розпочніть із знайомства з основними історичними
джерелами. Основну увагу приділіть аналізу «Хеттських законів», що дійшли до нас в
одній давньохеттській копії бл. кінця XVI – початку XV ст. до н.е. і в декількох більш
пізніх (новохеттських) копіях (бл. XIII ст.). «Закони» являють собою одне з найбільш
важливих джерел для реконструкції економічної і соціальної структури хеттського
суспільства, а також його правових постанов. Назвіть періодизацію хеттської історії.
У процесі вивчення другого питання семінарського заняття з’ясуйте етнічний
склад Малої Азії бл. 2000 р. до н.е. Які точки зору існують в науковій літературі щодо
походження і напрямків міграції племен хатті, касків, хурритів, лівійців, палійців,
хеттів? Визначте, яку роль у розвитку Анатолії відіграли ашшурські торгові поселення.
Кого вважають засновником Хеттської держави? У чому полягала специфіка
царської влади в Давньохеттський період у XVIII – XVI ст. до н.е.? Охарактеризуйте
внутрішню і зовнішню політику Хаттусіліса І і Мурсілі І. Розкажіть про діяльність царя
Телепіну. Проаналізуйте закон Телепіну про престолонаслідування.
За «Хеттськими законами» дайте характеристику соціальної структури хеттського
суспільства наприкінці XVI – на початку XV ст. до н.е. Назвіть усі соціальні групи, які
згадуються в законах, відмітьте особливості їх правового становища. Назвіть джерела
хеттського рабства, порівняйте їх із вавилонськими та ассирійськими. Охарактеризуйте
специфіку становища хеттських рабів. При вивченні сімейних відносин проаналізуйте
статті, що характеризують правове і майнове становище жінки, порядок укладання і
розірвання шлюбу. Зверніть увагу на юридичні норми, пов’язані із шлюбом вільного і
рабині та їх розлученням.
Визначте основні риси економічного розвитку. Аналізуючи форми
землеволодіння, зупиніться на питанні існування у хеттів царського земельного фонду.
Розгляньте особливості землекористування ремісників і воїнів. З якими державними
повинностями було пов’язане користування землею? Порівняйте вартість землі і
вартість худоби. Чи можна знайти в джерелах факти, що свідчать про соціальну і
майнову диференціацію в сільській общині?
Четверте питання розпочніть вивчати з аналізу змін, які відбулися в становищі
царя в Новохеттський період. Визначте принципову різницю форми організації
державної влади в Новохеттський період від Давньохеттського царства. Приділіть увагу
економічному розвитку Хеттської держави в цей період, спираючись на статті
«Хеттських законів» («Новохеттські копії», бл. ХІІІ ст. до н.е.). Прослідіть основні
напрямки завойовницьких походів царя Суппілуліуми І. Визначте за джерелами основні
риси хетто-міттанійських і хетто-єгипетських відносин. У чому полягали
зовнішньополітичні успіхи Хаттусіліса ІІІ? Охарактеризуйте становище Хеттської
держави при останніх правителях (ХІІІ – ХІІ ст. до н.е). Назвіть причини загибелі
Новохеттської держави.
Джерела:
1. Хеттские законы // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. –
М.: Высшая школа, 2002. – С. 330-345.

190
 2. Дьяконов И.М. Хеттские законы. Комментарий [Электронный ресурс] / И.М. Дьяконов. – Режим
доступа: http://annales.info/hetts/laws/law_komm.htm
3. Ашшурская торговля в дохеттской Анатолии (ХІХ в. до н.э.) // История Древнего Востока:
тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 309-313.
4. Внешняя политика Древнехеттского государства // История Древнего Востока: тексты и
документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 313-319.
5. Внутриполитическая борьба в Хеттском царстве // История Древнего Востока: тексты и
документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 319-329.
6. Новохеттская держава и борьба за гегемонию в Передней Азии // История Древнего Востока:
тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 346-367.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Дьяконов И.М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И.М. Дьяконов // Вестник
древней истории. – 1952. – № 3. – С. 225-303.
5. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
6. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
7. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 11
ДЕРЖАВА УРАРТУ (ВАНСЬКЕ ЦАРСТВО)
Проблеми для обговорення:
1. Джерела вивчення історії Урарту.
2. Виникнення держави Урарту.
3. Політична історія Урарту періоду розквіту.
4. Економіка і соціальна структура держави Урарту.
5. Занепад Урарту та його причини.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Найбільш ранні тексти урартською мовою, які нам відомі, відносяться до кінця ІХ
ст. до н.е., а найбільш пізні – до початку VI ст. до н.е. Клинописне письмо, на якому
написані ці документи, урартійці запозичили від сусідів ассирійців, хоча дещо
спростили його (менша кількість знаків, є відмінності у їх кресленні). Жителі Урарту
писали на різних матеріалах: на будівельному камінні, на стелах, колонах і скалах.
Маються написи на глиняних табличках, предметах із бронзи. Більша кількість царських
написів, які розповідають про воєнні походи правителів, будівництво міст, фортець,
різноманітних культових споруд, каналів тощо. Значна кількість написів присвячені
релігійному культу.
Намагайтеся на основі перелічених у джерелах подій виділити найбільш суттєве у
політичному житті Урарту. Проаналізуйте зовнішню політику, завойовницькі походи
урартських царів. Подумайте про їхні причини. Охарактеризуйте ставлення урартських
царів до підкорених областей. Чи змінювалось воно?
Знайдіть в джерелах відомості про господарство Урарту, про характер скотарства
і землеробства. Визначте форми землеволодіння: чи існували царські землі, храмові
володіння. Яке ремісниче виробництво отримало найбільшого розвитку і чому? З’ясуйте
рівень торговельних відносин.

191
 Якою є соціальна структура суспільства Урарту? Охарактеризуйте сфери
застосування рабської праці, джерела рабства, становище рабів.
Назвіть причини занепаду Урарту.
Джерела:
1. Дьяконов И.М. Ассиро-вавилонские источники по Урарту / И.М. Дьяконов // ВДИ. – 1951. – № 2.
– С. 257-356.
2. Дьяконов И.М. Урартсткие письма и документы / И.М. Дьяконов. – М., 1963. – 144 с.
3. Надписи царя Менуа (конец ІХ – начало VIII в. до н.э.) // Хрестоматия по истории Древнего
Востока: В 2 ч. / Под ред. М.А. Коростовцева, И.С. Кацнельсона, В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа,
1980. – Ч. 1. – С. 300-301.
4. Отрывки из летописи царя Аргишти I (первая половина VIII в. до н.э.) // Хрестоматия по истории
Древнего Востока: В 2 ч. / Под ред. М.А. Коростовцева, И.С. Кацнельсона, В.И. Кузищина. – М.:
Высшая школа, 1980. – Ч. 1. – С. 302-304.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
5. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
6. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 12
СТАРОДАВНІЙ ІРАН У ІІІ – І ТИС.ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Джерела вивчення історії Стародавнього Ірану.
2. Стародавній Елам.
3. Мідія у VІІІ – VІ ст. до н.е.
4. Перська держава у роки правління Кіра ІІ та Камбіса ІІ.
5. Імперія Ахеменідів часів Дарія І.
6. Причини занепаду Перської держави.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Основними джерелами для вивчення питань семінарського заняття є
Бехістунський напис Дарія І, уривки з «Історії» Геродота, «Економіки» Ксенофонта,
написи перських царів, які дозволяють розібратися в особливостях управління
Перською державою, методах і формах експлуатації підкорених народів.
Вивчаючи перші держави на іранській території, з’ясуйте основні моменти
політичної історії Еламу: виникнення ранньодержавних об’єднань, залежність від
держав Месопотамії, періоди незалежності і розквіту Еламської цивілізації, відносини із
Вавилоном та Ассирією, завоювання Еламу персами. При аналізі економічної історії
Еламу обґрунтуйте наявність чи відсутність царського і храмового господарств,
приватної власності на землю. Сформулюйте особливості становища рабів, специфічні
риси у сфері шлюбно-сімейних відносин.
Вивчення історії Мідії розпочніть із аналізу джерел, на основі яких складіть
уявлення про важливі віхи політичної мідійської історії: залежність від Ассирії,
повстання 673 р. до н.е. проти ассирійців та створення незалежної держави, об’єднання
царем Кіаксаром мідійських племен, союз Мідії і Вавилону проти Ассирії, активна

192
зовнішня політика Мідії, підкорення Еламу царем Астіагом, захоплення Мідії персами у
550 р. до н.е.
Безсумнівний інтерес представляє вивчення процесу виникнення держави у
перських племен, її піднесення і розширення території у ході завоювань Кіра ІІ та
Камбіса ІІ, а також особливостей Перської держави, пов'язаних із економічними,
етнічними, релігійними та іншими відмінностями включених до неї областей.
При аналізі п’ятого питання визначте характер перевороту Гаумати, цільову
спрямованість його діяльності. Важливим представляється аналіз подій, пов'язаних із
царюванням Дарія I та причини успіхів останнього у відновленні цілісності Перської
держави. Використовуючи дані Геродота, Ксенофонта, уривки з написів і указів
охарактеризуйте організацію управління державою Ахеменідів, сутність і зміст
адміністративної та монетної реформ, нову систему податей і повинностей, військову
справу тощо. На закінчення обов'язково зробіть висновок про значення перетворень,
реалізованих Дарієм I, для подальшого розвитку держави Ахеменідів.
Насамкінець з’ясуйте особливості розвитку Перської держави після Дарія І
(Греко-перські війни 500 – 449 рр. до н.е.; правління Ксеркса І (486 – 465 рр. до н.е.);
причини занепаду Перської держави; завоювання О. Македонським).
Джерела:
1. Создание Державы Ахеменидов. Правление Дария І // История Древнего Востока: тексты и
документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 384-403.
2. Бехистунская надпись Дария І // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред.
В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 389-399.
3. Государтсво Ахеменидов в конце VI – V вв. до н.э. // История Древнего Востока: тексты и
документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 403-421.
4. Средняя Азия и Восточный Иран по данным Авесты. Ранний зороастризм // История Древнего
Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 422-436.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Иванчик А.И. История державы Ахеменидов: источники и новые интерпретации / А.И. Иванчик.
– ВДИ. – 2000. – № 2. – С. 174-229.
5. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
6. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
7. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
8. Куликан У. Персы и мидяне. Подданные империи Ахеменидов / У. Куликан; пер. с англ.
Л.А. Игоревского. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2002. – 223 с.
9. Олмстед А. История Персидской империи / Альберт Олмстед. – М.: Центрполиграф, 2012. – 320
с.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 13
СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ
Проблеми для обговорення:
1. Джерела з історії Стародавньої Індії.
2. Індська цивілізація. Мохенджо-Даро і Хараппа.
3. Ведійський період в історії Індії.
4. Імперія Маур’їв і утвердження буддизму в Індії.
5. Класичний період в історії Стародавньої Індії (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.).
193
 6. Суспільні відносини за «Законами Ману» (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.).
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Вивчення теми семінарського заняття розпочніть з характеристики індійських і
давньогрецьких джерел. Значну увагу приділіть писемним джерелам. Що таке «Веди»,
«Рігведи», «Самаведи», «Яджурведи», «Агхараведи», «Архашастра», «Закони Ману»?
Визначте, які сторони життя індійського суспільства дані джерела найкраще
висвітлюють, наскільки достовірними є їхні свідчення.
Розглядаючи друге питання, з’ясуйте яким чином була відкрита Індська
цивілізація. У чому полягає унікальність міст Хараппа і Мохенджо-Даро? Назвіть
припущення вчених щодо походження носіїв Хараппської культури та її зовнішніх
зв’язків. Охарактеризуйте організацію економічного і політичного життя Індської
цивілізації.
Приступаючи до вивчення третього питання семінарського заняття зверніть увагу
на те, з чим сучасні вчені пов’язують занепад Індської цивілізації. Чи було це причиною
приходу індоєвропейських племен? Ведійський період займає важливе місце в історії
Індії. Саме у цей час складаються основні соціальні і економічні умови для розвитку
цивілізації. Визначте технологічний рівень цивілізації, її соціальну структуру.
Описуючи походження системи варн, необхідно підкреслити принципову різницю варн
від каст. Скільки було варн? Як еволюціонували соціальні відносини в аріїв? Визначте
специфіку рабства у Ведійський період, його основні джерела. Де використовувалася
рабська праця?
При вивченні четвертого питання слід враховувати те, що в ІV ст. до н.е.
відбувається зустріч двох світів – Сходу і Заходу. Походи О. Македонського об’єднують
ойкумену в єдину політичну і культурну систему. Проаналізуйте процес становлення
імперії Маур'їв. Дайте характеристику соціально-економічним і суспільно-політичним
відносинам в державі Маур'їв. Ашока – одна із видатних постатей Стародавньої Індії.
Розкажіть про основні напрямки його внутрішньої та зовнішньої політики, законодавчу
діяльність. Чому Ашока стає більш схильним до буддизму?
Проаналізуйте релігійні системи Стародавньої Індії. Визначте, в якому контексті
формується індуїзм, яким чином він був пов'язаний із соціальною й політичною
структурою суспільства. Розповідаючи про буддизм, зупиніться на особистості Будди.
Проаналізуйте основні пункти його вчення. Розкажіть про Махаяну і Хінаяну – якими
шляхами буддизм поширюється на Сході. Чому буддизм став світовою релігією?
Визначте особливості суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку
Стародавньої Індії у класичний період (ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.).
У процесі вивчення «Законів Ману» дайте даному джерелу загальну
характеристику. Проаналізуйте, в якій мірі статті «Законів Ману» відображають право
власності, шлюбно-сімейні відносини, кримінальне право і судочинство.
Джерела:
1. «Законы Ману» [Электронный ресурс]. - Режим доступа:
http://www.law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1120979
2. Держава Маурьев: Надписи Ашоки // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред.
В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 441-455.
3. Индия в трудах античных авторов // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред.
В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 460-488.
4. Традиционное общество и религия индуизма // История Древнего Востока: тексты и документы /
Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 505-536.
Рекомендована література:

194
 1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Вигасин А.А. О государственности в древней Индии / А.А. Вигасин // ВДИ. – 1990. – № 1. –
С. 99-101.
5. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
6. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
7. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
8. Лемохин Д.Н. Структура державы Маурьев по сведениям эдиктов Ашоки / Д.Н. Лемохин // ВДИ.
– 1998. – № 2. – С. 115-129.
9. Мэллори Дж.П. Индоевропейские прародины / Дж.П. Мэллори // ВДИ. – 1997. – № 1. – С. 61-83.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 14
СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ
Проблеми для обговорення:
1. Джерела вивчення історії Стародавнього Китаю. Періодизація історії
Стародавнього Китаю.
2. Політична історія Китаю у ІІ тис. до н.е. Епоха Шан-Інь (XVІ – XІ ст. до н.е.).
3. Китай в період Чжоу і Чжаньґо (XІ – IІІ ст. до н.е.).
4. Царство Цінь та реформи Шан Яна.
5. Імперія Цінь у 221 – 206 рр. до н.е. Реформи Цінь Шихуанді. Причини падіння
імперії Цінь.
6. Імперія Хань у ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Реформи Ван Мана. Повстання
«Червонобрових». Повстання «Жовтих пов’язок». Падіння імперії Хань.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
Вивчаючи перше питання семінарського заняття, зверніть увагу на різні за
характером і жанрами джерела з історії Стародавнього Китаю, доступні дослідникам.
Особливу увагу приділіть записам на гадальних кістках, панцирах черепах тощо.
Основними джерелами з даної теми є уривки з «Історичних записок» Сіма Цяня, з
«Ранньої Ханьської історії» Бань Гу, «Пізньої Ханьської історії» Фань Е, господарських
документів і т.д. Зазначте основні періоди розвитку цивілізації Стародавнього Китаю.
Характеризуючи правління династії Шан-Інь, розгляньте формування інститутів
цивілізації, соціально-економічних відносин. Основою економіки Китаю в цей період
було сільське господарство.
Епоха Чжоу – це ще один важливий етап, у ході якого формуються основи
давньокитайської цивілізації. У цей час були зроблені важливі досягнення в різних
областях матеріальної і духовної культури. Особливий акцент слід зробити на розвитку
в цей період трьох найбільш важливих релігійно-філософських систем (конфуціанства,
даосизму і легізма) та їх специфіки.
У ході аналізу четвертого питання варто пам’ятати, що царство Цінь існувало з
778 р. до н.е. до 221 р. до н.е. в епоху формального правління династії Чжоу в періоди
«Весни і осені» і «Воюючих царств». Особливу увагу приділіть правлінню Шан Яна.
Визначте його роль у реформуванні царства Цінь. Які реформи були ним проведені?
Назвіть позитивні і негативні сторони даних реформ.
Вивчаючи причини виникнення першої централізованої держави в Китаї слід
звернути увагу на серйозні зміни, що відбулися в усіх сферах життя давньокитайського
195
суспільства до середини III ст. до н.е.: розвиток товарно-грошових відносин,
налагодження сталих господарських зв'язків між окремими царствами, процес
подальшої консолідації етнічної спільності стародавніх китайців і т.д.
Прослідкуйте процес об'єднання території Стародавнього Китаю під владою
династії Цінь. Проаналізуйте реформи Цінь Шихуанді, спрямовані на ліквідацію
політичної та економічної роздробленості. Охарактеризуйте зовнішньополітичний курс
Цінь Шихуанді. З'ясуйте причини різкого загострення соціально-політичних протиріч і
антіціньський народний рух в останні роки існування Ціньскої імперії.
Назвіть обставини приходу до влади правителів династії Хань, заходи перших
ханьських царів у сфері внутрішньої політики та їх цільову спрямованість, причини
деяких поступок на користь селянства, знаті та їх наслідки. Знайомлячись із «Золотим
століттям» У-ді, потрібно визначити сутність реформ, пов'язаних з подальшою
централізацією управління державою; досягнення у зовнішній політиці, які сприяли
розширенню території імперії Хань і налагодженню зв'язків з іншими цивілізаціями. На
закінчення слід розібратися в особливостях соціально-економічних відносин в Китаї в I
ст. до н.е. – на поч. I ст. н.е.
Реформи Ван Мана необхідно розглядати як спробу пом'якшити наростання
соціальних протиріч шляхом проведення окремих перетворень. Ознайомившись із
змістом реформ і ставленням до них різних верств населення, визначте причини невдач,
які спіткали реформатора. З'ясуйте причини повстання «Червонобрових» 18 – 25 рр.,
встановіть, коли і за яких обставин розпочався цей рух, склад його учасників, хід
боротьби між представниками різних загонів за оволодіння столицею і право зведення
на престол свого ставленика, результати повстання.
Знайомлячись із особливостями соціально-економічного розвитку Китаю у
Пізньоханьський період особливу увагу зверніть на процес феодалізації суспільства,
подальше погіршення становища незахищених верств населення, підготовку і хід
повстання «Жовтих пов'язок» 184 р., вимоги повсталих. Бажано порівняти основні
моменти у розвитку повстань «Червонобрових» і «Жовтих пов'язок», з'ясувати риси,
властиві обом рухам та їх специфічні особливості.
Джерела:
1. Основные категории источников изучения истории Древнего Китая // История Древнего
Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 538-541.
2. Политические и социальные проблемы Китая периодов Шан-Инь и Си Чжоу (вторая половина ІІ
тыс. до н.э. – VIII в. до н.э.) // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина.
– М.: Высшая школа, 2002. – С. 541-553.
3. Китай периода Чуньцю (VIII – V вв. до н.э.) // История Древнего Востока: тексты и документы /
Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 554-571.
4. Реформы Гуань Чжуна и концепции власти // История Древнего Востока: тексты и документы /
Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 572-579.
5. Китай периода Чжаньго // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред. В.И.
Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 580-605.
6. Первое централизованное государство в Китае – империя Цинь (221 – 207 гг. до н.э.) // История
Древнего Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2002. – С. 606-
615.
7. Завершающий этап становления китайской государственности в культуры – эпоха Хань (206 г.
до н.е. – 220 г. н.э.) // История Древнего Востока: тексты и документы / Под ред. В.И. Кузищина. – М.:
Высшая школа, 2002. – С. 616-637.
Рекомендована література:
1. Бухарин М.Д. и др. История Древнего Востока / М.Д. Бухарин, И.А. Ладынин, Б.С. Ляпустин,
А.А. Немировский. – М.: Дрофа, 2009. – 640 с.
2. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – Т. 1. – 495 с.
196
 3. Вигасин А.А. История Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.: Дрофа, 2007. – 51 с.
4. Дебен-Франкфор К. Древний Китай / К. Дебен-Франкфор. – М.: Астрель, АСТ, 2002. – 160 с.
5. История Востока: В 2 т. / Отв. ред. В.А. Якобсон. – М.: Изд-во «Восточная литература» РАН,
2000. – Т. 1.: Восток в древности. – С. 92-99.
6. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
7. История Древнего Востока. От ранних государственных образований до древних империй / Под
ред. А.В. Седова; редкол. Г.М. Бонгард-Левин; Ин-т востоковедения РАН. – М.: Восточная литература,
2004. – 895 с.
8. История Китая / Под ред. А.В. Меликсетова. – М.: МГУ; ОНИКС 21 век, 2004. – 752 с.
9. Сидихменов В.Я. Китай: Страницы прошлого / В.Я. Сидихменов. – Смоленск: Русич, 2003. –
464 с.

197
 САМОСТІЙНА РОБОТА

Самостійна робота студента включає обов’язкові форми роботи і роботу за

вибором. Обсяг самостійної роботи, що вимагається програмою, складають:
- співбесіда за темами для самостійного вивчення;
- вивчення персоналій;
- формування понятійного апарату;
- вивчення додаткової літератури.

Теми для самостійного опрацювання:

1. Уявлення про передісторію людства в античній літературі.
2. Основні принципи середньовічного християнського світогляду (креаціонізм,
есхатологізм, провіденціалізм) та їх вплив на уявлення про походження людини.
3. Географічні і етнографічні знання XV – XVIII ст. про первісну історію.
4. Європейські просвітники про початок людської історії і первісне суспільство,
ідея прогресу людського розуму, ідеалізація первісності.
5. Європейська наука XVIII – першої половини ХІХ ст. про форми соціальної
організації первісного суспільства (А. Фергюссон, І.-Я. Баховен, Дж. Мак-Леннан).
6. Дискусійні питання теорії природнього відбору та кордони її застосування в
палеоантропології.
7. Генеза і основні риси первісної культури.
8. Історичні аспекти формування світогляду первісної людини.
9. Поява релігійних вірувань первісної людини (тотемізм, анімізм, фетишизм,
магія).
10. Сутність і функції міфів у первісній культурі.
11. Особливості матеріальної культури первісної людини.
12. Накопичення практичних знань і зародження писемності.
13. Виникнення і основні форми первісного мистецтва.
14. Вплив кліматичного середовища на розвиток стародавніх східних цивілізацій.
15. Проблема рабства на Стародавньому Сході.
16. Культура Стародавньої Месопотамії.
17. Культура Стародавнього Єгипту.
18. Культурний розвиток хеттської цивілізації.
19. Закавказзя у Хеттських та Ассирійських джерелах на початку І тис. до н.е.
20. Винивнення держави Урарту. Особливості соціально-економічного та
суспільно-політичного розвитку.
21. Зовнішня політика Ванського царства.
22. Розвиток культури цивілізацій Східного Середземномор’я у другій половині
ІІІ – першій половині І тис. до н.е.
23. Похід Дарія І на скіфів у висвітленні Геродота.
24. Розвиток культури Стародавнього Ірану. Зороастризм.
25. Касти і варни Стародавньої Індії.
26. Буддійська релігія і її сутність.
27. Конфуціанство і його роль у Стародавньому Китаї.
28. Культурний розвиток Стародавнього Китаю.
29. Культурний розвиток Стародавньої Індії.

198
 ТЕМАТИКА КУРСОВИХ РОБІТ

1. Уявлення про первісне суспільство в епоху античності і середньовіччя.

2. Вивчення первісного суспільства у добу Просвітництва.
3. Культура первісного суспільства.
4. Географічний чинник в історії стародавніх суспільств.
5. Проблеми хронології давньосхідної історії.
6. Ранні системи писемності.
7. Свобода і рабство на Стародавньому Сході.
8. Міжнародні відносини в «амарнський» період.
9. Значення цивілізації Східного Середземномор'я у всесвітній історії.
Стародавній Єгипет
1. Військова справа епохи Нового царства.
2. Історія Стародавнього Єгипту в працях Геродота і Страбона.
3. Культ тварин у Стародавньому Єгипті.
4. Поховальні споруди фараонів і знаті як історичне джерело.
5. «Повчання» і «пророцтва» як джерела з історії Стародавнього Єгипту.
6. «Розповідь Синухета» як історичне джерело з політичної історії Єгипту на
початку епохи Середнього царства.
7. Соціальний переворот в Єгипті за даними «Речення Іпувера».
8. Трактат Плутарха про Ізіду і Осіріса як історичне джерело.
9. Релігійна реформа Ехнатона та її значення.
10. Знамениті жінки Стародавнього Єгипту. Загадка Нефертіті.
11. Формування системи управління державою в епоху Стародавнього царства.
12. Роль жрецтва у суспільному та державному житті єгиптян.
13. Історія археологічного вивчення Стародавнього Єгипту.
14. Релігія Стародавнього Єгипту.
15. Розвиток медицини та фармакології в Стародавньому Єгипті.
Стародавня Месопотамія
1. Шумерський пантеон за «Епосом про Гільгамеша».
2. Зовнішня політика Вавилонії за роки правління Хаммурапі.
3. Економіка і соціальні відносини у Вавилонії за «Законами Хаммурапі».
4. Військова історія Ассирії в епоху Новоассирійського царства.
5. Військова справа Месопотамії у III – II тис. до н.е.
6. Державне і приватне господарство в епоху Ранньодинастичного періоду.
7. Організація зовнішньої торгівлі за даними «Законів Хаммурапі».
8. Особливості державного устрою III династії Ура.
9. Проблема походження шумерів.
10. Сімейне право за «Законами Хаммурапі» та «Середньоассирійськими
законами»: порівняльна характеристика.
11. Соціальна структура середньоассирійського суспільства.
12. Становище жінки за «Середньоассирійськими законами».
13. Історія археологічного вивчення Стародавньої Месопотамії.
Мала Азія
1. Вивчення історії стародавньої Малої Азії: забуті і сучасні фальсифікації.
2. Боротьба хеттів і їх союзників з Єгиптом у XIV – XIII ст. до н.е.
3. Державний устрій Давньохеттського царства.
4. Особливості соціальної структури хеттського суспільства.
199
 5. Рабство у хеттів.
6. Хетти в Малій Азії: проблеми розселення і ранньої державності.
7. «Хеттські закони» як історичне джерело.
Стародавній Іран
1. Соціальні відносини в стародавньому Ірані за даними «Авести».
2. Духовне життя Персії за даними «Авести» і Геродота.
3. Адміністративна структура держави Ахеменідів.
4. Реформи Дарія І та їх значення для подальшого розвитку Перської держави.
5. Цар Камбіс ІІ у перській та грецькій традиції.
6. Греко-перські війни 500 – 449 рр. до н.е.
7. Релігія імперії Ахеменідів.
Стародавня Індія
1. Боротьба царств Західної Індії з перською та македонською агресією.
2. Військова справа в Стародавній Індії.
3. Індська цивілізація: проблеми походження, рівень суспільного розвитку і
причини загибелі.
4. Особливості державного управління в Магадхо-Маурійську епоху.
5. Проблема походження варн.
6. Сімейно-шлюбні відносини в Стародавній Індії за даними «Законів Ману» і
«Артхашастри».
7. Значення «ведійської культури» в історії Стародавньої Індії.
8. Поширення буддизму в країнах стародавнього світу.
Стародавній Китай
1. Виникнення давньокитайської цивілізації.
2. Історики Стародавнього Китаю.
3. Селянські повстання в Стародавньому Китаї.
4. Об'єднання Китаю під владою Цінь: принципи державного будівництва.
5. Політичні вчення епохи Східного Чжоу.
6. Філософія легізму і реформи Шан Яна.
7. Основні досягнення матеріальної та духовної культури стародавніх китайців.

200
 ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА ДО КУРСУ

Базова література з «Історії первісного суспільства»

1. Алексеев В.П. Становление человечества / В.П. Алексеев. – М.: Политиздат, 1984. – 462
с.
2. Алексеев В.П. История первобытного общества. Учебник для студентов вузов /
В.П. Алексеев, А.И. Першиц. – М.: АСТ, Астрель, 2007. – 350 с.
3. Бродянский Д.Л. История первобытного общества / Д.Л. Бродянский. – Владивосток:
Изд-во Дальневосточного ун-та, 2003. – 109 с.
4. Вишняцкий Л.Б. Введение в преисторию. Проблемы антропогенеза и становления
культуры. Курс лекций / Л.Б. Вишняцкий. – Кишинев: Высшая антропологическая школа, 2005.
– 396 с.
5. Голованов С.О. Історія стародавнього світу / С.О. Голованов // Всесвітня історія: в 5 т. –
К.: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2016. – Т. 1. – 472 с.
6. История первобытного общества: В 3-х т. / Ред. колл. Ю.В. Бромлей, А.И. Першиц,
Ю.И. Семенов, Л.Е. Куббель, В.А. Шнирельман; Академия наук СССР. Институт этнографии
им. Н.Н. Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1983. – Т.1.: История первобытного общества. Общие
вопросы. Проблемы антропогенеза. – 432 с.
7. История первобытного общества: В 3-х т. / Ред. колл. Ю.В. Бромлей, А.И. Першиц,
Ю.И. Семенов, Л.Е. Куббель, В.А. Шнирельман; Академия наук СССР. Институт этнографии
им. Н.Н. Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1986. – Т.2.: Эпоха первобытной родовой общины. –
574 с.
8. История первобытного общества: В 3-х т. / Ред. колл. Ю.В. Бромлей, А.И. Першиц,
Ю.И. Семенов, Л.Е. Куббель, В.А. Шнирельман; Академия наук СССР. Институт этнографии
им. Н.Н. Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1988. – Т.3.: Эпоха классообразования. – 566 с.
9. История человечества: В 8 т. / Под ред. З.Я. Де Лаата. – ЮНЕСКО – ООО «Издательский
Дом МАГИСТР-ПРЕСС», 2003. – Т.1. Доисторические времена и начала цивилизации. – 722 с.
10. Марков Г.Е. Первобытное общество. Учебное пособие / Г.Е. Марков. – М.: Издательство
сторического факультета Московского университета, 2009. – 210 с.
11. Молева Н.В., Сивкина Н.Ю. История первобытного общества: Учебное пособие /
Н.В. Молева, Н.Ю. Сивкина. – Нижний Новгород: Нижегородоский университет, 2011. – 70 с.
12. Тайлор Э.Б. Первобытная культура / Э.Б. Тайлор. – М.: Государственное изд. полит. лит-
ры, 1989. – 573 с.
13. Токарев С.А. Ранние формы религии / С.А. Токарев. – М.: Государственное изд. полит.
лит-ры, 1990. – 622 с.
Допоміжна література з «Історії первісного суспільства»
1. Бахолдина В.Ю. Происхождение человека. Находки, термины, гипотезы /
В.Ю. Бахолдина. – М.: ФОЛИУМ, 2004. – 187 с.
2. Беневоленская Ю.Д. Гипотеза гибридного формирования рода Homo в свете
преемственности идей отечественной антропологии / Ю.Д. Беневоленская // Вестник
антропологии. – 2007. – Вып. 15. – Ч. I. – С. 78-85.
3. Боголюбский С.Н. Происхождение и преобразование домашних животных /
С.Н. Боголюбский. – М.: Советская наука, 1959. – 603 с.
4. Борисковский П.И. Древнейшее прошлое человечества / П.И. Борисковский. – Л.: Наука,
1979. – 230 с.
5. Бутовская М.Л., Файнберг Л.А. У истоков человеческого общества / М.Л. Бутовская,
Л.А. Файнберг. – М.: Наука, 1993. – 256 с.
6. Вишняцкий Л.Б. История одной случайности, или Происхождение человека /
Л.Б. Вишняцкий. – М.: Век2, 2005. – 240 с.
7. Вишняцкий Л.Б. Неандертальцы: история несостоявшегося человечества /
Л.Б. Вишняцкий. – СПб: Нестор-История, 2010. – 312 с.

201
 8. Вишняцкий Л.Б. Человек в лабиринте эволюции / Л.Б. Вишняцкий. – М.: Весь мир, 2004.
– 152 с.
9. Вуд П. и др. Жизнь до человека. Возникновение человека / П. Вуд и др.; Пер. с англ. –
М.: Мир, 1977. – 160 с.
10. Деревянко А.П. и др. Палеолитоведение. Введение и основы / А.П. Деревянко,
С.В. Маркин, С.А. Васильев. – Новосибирск: Наука, 1994. – 288 с.
11. Зубов А.А. Антропология о месте и времени возникновения рода Homo / А.А. Зубов //
Вестник антропологии. – 2007. – Вып. 15. – Ч. I. – С. 66-77.
12. Зубов А.А. Иерархия факторов антропогенеза / А.А. Зубов // Вестник антропологии. –
1996. – Вып. 2. – С. 195-206.
13. Зубов А.А. Новая интерпретация роли «Гейдельбергского человека» в эволюции рода
Homo / А.А. Зубов // Этнографический сборник. – 2001. – № 1. – С. 91-111.
14. Зубов А.А. Палеоантропологическая родословная человека / А.А. Зубов. – М.:
Россельхозакадемия, 2004. – 551 с.
15. Зубов А.А. Становление и первоначальное расселение рода Homo / А.А. Зубов. – СПб:
Алетейя, 2011. – 224 с.
16. Илюшина В.В. Проблема реконструкции социальной организации древних обществ
(историографические аспекты) / В.В. Илюшина // Вестник археологии, антропологии и
этнографии. – 2008. – № 8. – С. 121-126.
17. Кабо В.Р. Первобытная доземледельческая община / В.Р. Кабо. – М.: Наука, 1986. – 303
с.
18. Кнышенко Ю.В. История первобытного общества / Ю.В. Кнышенко. – Ростов-на-Дону:
Издательство Ростовского университета, 1973. – 343 с.
19. Красковский В.И. Древнее орудие труда: Замысел и воплощение / В.И. Красковский. –
Минск: Университетское, 1989. – 86 с.
20. Леви-Стросс К. Первобытное мышление / К. Леви-Стросс. – М.: Республика, 1994. – 384
с.
21. Массон В.М. Первые цивилизации / В.М. Массон. – М.: Наука, 1989. – 268 с.
22. Придо Т. Кроманьонский человек. Возникновение человека / Т. Придо; Пер. с англ. – М.:
Мир, 1979. – 162 с.
23. Рогинский Я.Я. Проблемы антропогенеза / Я.Я. Рогинский. – М.: Высшая школа, 1969. –
263 с.
24. Румянцев А.М. Возникновение и развитие первобытного способа производства:
первобытное воспроизводящее хозяйство / А.М. Румянцев. – М.: Наука, 1985. – 18 с.
25. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 1: Проблема и понятийный
аппарат возникновения человеческого общества [Электронный ресурс] / Ю.И. Семенов. – М.,
1997. – Режим доступа: https://scepsis.net/library/id_1036.html
26. Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Выпуск 2: История первобытного
общества / Ю.И. Семенов. – М.: Изд-во МФТИ, 1999. – 192 с.
27. Семенов Ю.И. Переход от первобытного общества к классовому: пути и варианты
развития / Ю.И. Семенов // Этнографическое обозрение. – 1993. – № 1. – С. 52-70.
28. Семенов Ю.И. Переход от первобытного общества к классовому: пути и варианты
развития / Ю.И. Семёнов // Этнографическое обозрение. – 1993. – № 2. – С. 57-74.
29. Семенов Ю.И. Происхождение брака и семьи / Ю.И. Семенов. – М.: Красанд, 2010. –
312 с.
30. Тахтарев К.М. Очерки по истории первобытной культуры. Первобытное общество /
К.М. Тахтарев. – М.: Красанд, 2010. – 192 с.
31. Токарев С.А. Раннеплеменной культ (инициации) / С.А. Токарев // Ранние формы
религии. – М.: Политиздат, 1990. – С. 206-226.
32. Филиппов А.К. Происхождение изобразительного искусства / А.К. Филиппов. – СПб.:
Б.и., 1997. – 103 с.
33. Фролов Б. А. Первобытная графика Европы / Б.А. Фролова. – М.: Наука, 1992. – 200 с.
202
 34. Чайлд Г. У истоков европейской цивилизации / Г. Чайлд. – М.: Изд-во иностр. лит., 1956.
– 383 с.
35. Шнирельман В.А. Позднепервобытная община земледельцев-скотоводов и высших
охотников, рыболовов и собирателей / В.А. Шнирельман // История первобытного общества.
Эпоха первобытной родовой общины / Ю.В. Бромлей, А.И. Першиц, В.А. Шнирельман. – М.:
Наука, 1986. – С. 236-426.
36. Шнирельман В.Н. Возникновение производящего хозяйства / В.Н. Шнирельман. – М.:
Наука, 1989. – 448 с.
Базова література з «Історії Стародавнього Сходу»
1. Авдиев В.И. История Древнего Востока / В.И. Авдиев. – М.: Госполитиздат, 1970. – 759
с.
2. Аксенова М.Д., Боярский М. История Древнего мира (Древний Восток и античность) /
М.Д. Аксенова, М. Боярский. – М.: Мир энциклопедий, Аванта, 2009. – Т. 34. – 507 с.
3. Бадак А.Н. История древнего мира. Древний Восток. Египет, Шумер, Вавилон, Западная
Азия / А.Н. Бадак. – Мн.: Харвест, 1999. – 830 с.
4. Бауэр С.У. История Древнего мира. От истоков Цивилизации до падения Рима / Сьюзен
Уайс Бауэр; Пер. с англ. В. Гончарова, Н. Тартаковской. – М.: ACT: Астрель, 2011. – 988 с.
5. Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. / Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 1994. – Т. 1.
– 495 с.
6. Вигасин А.А. Хрестоматия по истории Древнего Востока / А.А. Вигасин. – М.:
Восточная литература, 1997. – 404 с.
7. Воробьев-Десятковский В.С. Очерки истории древнего Востока / В.С. Воробьев-
Десятковский. – Л., 1956. – 275 с.
8. Голованов С.О. Історія стародавнього світу / С.О. Голованов // Всесвітня історія: в 5 т. –
К.: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2016. – Т. 1. – 472 с.
9. Государство и социальные структуры на древнем Востоке. – М.: Наука, 1989. – 158 с.
10. Грэй Джон Генри. История Древнего Китая / Джон Генри Грэй. – М.: Центрполиграф,
2006. – 608 с.
11. Дандамаев М.А. Проблемы социальных отношений и форм зависимости на древнем
Востоке / М.А. Дандамаев. – М.: Наука, 1984. – 267 с.
12. Девлетов О.У. Лекции по истории Древнего Востока / О.У. Девлетов. – М.: Directmedia,
2014. – 383 с.
13. Деопик Д.В. История Древнего Востока / Д.В. Деопик. – М.: Изд-во Православного
Свято-Тихоновского Богословского института, 2001. – 144 с.
14. Дьяконов И.М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И.М. Дьяконов // Вестник
древней истории. – 1952. – № 3,4.
15. Ермановская А. Загадки истории. Древние цивилизации / А. Ермановская. – Харьков:
Фолио, 2009. – 309 с.
16. Законы Ману / Отв. ред. М. Яновская. – М.: Ладомир,1992. – 320 с.
17. История Древнего Востока / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 2003. – 462 с.
18. История Древнего мира: Восток, Греция, Рим / И.А. Ладынин, А.А. Немировский,
С.В. Новиков, В.О. Никишин. – М.: Слово, ЭСМО, 2004. – 574 с.
19. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього сходу: Курс лекцій / О.П. Крижанівський. – К.:
Либідь, 1996. – 594 с.
20. Кузищин В.И. Историография истории Древнего Востока: Иран, Средняя Азия, Индия,
Китай / В.И. Кузищин. – СПб.: Алетейя, 2002. – 303 с.
21. Кузищин В.И., Берлев О.Д. Источниковедение истории Древнего Востока /
В.И. Кузищин, О.Д. Берлев. – М.: Высшая школа, 1984. – 391 с.
22. Кузищин В.И., Вигасин А.А. История Древнего Востока: Материалы по историографии /
В.И. Кузищин, А.А. Вигасин. – М.: Изд-вл Московского ун-та, 1991. – 198 с.
23. Миронов В.Б. Древний Восток и Азия / В.Б. Миронов. – М., 2006. – 667 с.
24. Моисеева Л.А. История цивилизаций / Л.А. Моисеева. – Ростов н/Д.: Феникс, 2000. – 415 с.
203
 25. Москати Сабатино. Древние семитские цивилизации (вавилоняне, ассирийцы, хананеи) /
Сабатино Москати. – М.: Центрполиграф, 2012. – 255 с.
26. Москати Сабатино. Цивилизации Древнего Востока / Сабатино Москати. – М.:
Центрполиграф, 2010. – 304 с.
27. Мюррей М. Величие Древнего Египта / Маргарет Мюррей. – М.: Центрполиграф, 2009. –
368 с.
28. Немировский А. и др. История древнего мира. Восток. Греция. Рим / А. Немировский,
В. Никишин, И. Ладынин, С. Новиков. – М., 2010. – 840 с.
29. Олмстед А. История Персидской империи / Альберт Олмстед. – М.: Центрполиграф,
2012. – 320 с.
30. Переломов Л.С. Первое централизованное государство в Китае (221 – 202 гг. до н.э.) /
Л.С. Переломов. – М.: Изд-во восточной литературы, 1962. – 244 с.
31. Пиотровский Б.Б. Ванское царство (Урарту) / Б.Б. Пиотровский. – М.: Изд-во восточной
литературы, 1959. – 286 с.
32. Энциклопедия искусства Древнего мира. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2002. – 351 с.
33. Яновська Г.П. Людина між Сходом і Заходом. Історія стародавніх цивілізацій / Г.П.
Яновська. – Х.: Антіква, 2001. – 308 с.
Допоміжна література з «Історії Стародавнього Сходу»
1. Анату Э. Палестина до древних евреев / Э. Анату. – М.: Центрполиграф, 2008. – 416 с.
2. Басовская Н. Хатшепсут, Нефертити, Клеопатра – царицы Древнего Египта /
Н. Басовская. – М.: Прямая речь, 2014. – 15 с.
3. Бонгард-Левин Г.М. От Скифии до Индии. Древние арии: Мифы и история /
Г.М. Бонгард-Левин. – М.: Мысль, 1983. – 206 с.
4. Бондарь С.В. Ассирия: город и человек (Ашшур ІІІ – І тыс. до н.э.) / С.В. Бондарь. – М.:
Древлехранилище, 2008. – 231 с.
5. Васильев Л.С. Древний Китай: Предыстория, Шань-Инь, Западное Чжоу (до VIII в. до
н.э.) / Л.С. Васильев. – М.: Восточная литература, 1995.
6. Гарни О. Хетты. Разрушители Вавилона / О. Гарни. – М.: Центрполиграф, 2009. – 267 с.
7. Гуляев В. Шумер. Вавилон. Ассирия. 5000 лет истории / В. Гуляев. – М.: Алетейя, 2004.
– 570 с.
8. Гюиз Ф. Древняя Персия / Филип Гюиз: Пер. с франц. – М.: Вече, 2007. – 333 с.
9. Древняя Индия: от источника к истории. – М.: Восточная литература РАН, 2007. – 388 с.
10. История и культура Древней Индии: тексты. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 351 с.
11. Козырева Н.В. История древней Месопотамии / Н.В. Козырева. – СПб.: Изд-во С.-
Петерб. ун-та, 2007. – 126 с.
12. Кучера С. История, культура и право древнего Китая / С. Кучера. – М.: Наталис, 2012. –
414 с.
13. Медведская И.Н. Древний Иран накануне империй: (IX – VI вв. до н.э.), история
Мидийского царства / И.Н. Медведская. – СПб.: Петербургское востоковедение, 2010. – 261 с.
14. Мировая культура: Шумерское царство, Вавилон и Ассирия, Древний Египет. – М.:
Олма-Пресс, 2000. – 447 с.
15. Носовский Г.В., Фоменко А.Т. «Пегая орда». История Древнего Китая / Г.В. Носовский,
А.Т. Фоменко. – М.: АСТ, Астрель, 2009. – 351 с.
16. Носовский Г.В., Фоменко А.Т. Новая хронология Египта / Г.В. Носовский,
А.Т. Фоменко. – М.: Астрель, Аст, 2007. – 560 с.
17. Потапов Г. Персидская империя. Иран с древнейших времен до наших дней / Г. Потапов.
– М.: Алгоритм, 2013. – 352 с.
18. Рубин В. Личность и власть в древнем Китае / В. Рубин. – М.: Восточная литература,
1999. – 382 с.
19. Саггс Г. Вавилон и Ассирия. Быт, религия, культура / Генри Саггс. – М.: Центрполиграф,
2004. – 240 с.

204
 20. Саггс Генри. Величие Вавилона. История древней цивилизации Междуречья / Г. Саггс. –
М.: Центрполиграв, 2012. – 463 с.
21. Садаев Д.Ч. История древней Ассирии / Д.Ч. Садаев. – М.: Наука, 1979. – 247 с.
22. Тер-Саркисянц А.Е. История и культура армянского народа: с древнейших времен до
начала ХІХ века / А.Е. Тер-Саркисянц. – М.: Восточная литература РАН, 2005. – 685 с.
23. Хачатурян В.М. Древний Китай: история, быт, нравы / В.М. Хачатурян. – М.: Слово,
2001. – 47 с.
24. Хачикян А. История Армении: краткий очерк / А. Хачикян. – М.: Филин, 2004. – 191 с.
25. Юрченко А. Путешествие по Ливану. В поисках загадочной Финикии / А. Юрченко. –
М., 2013. – 20 с.
Інформаційні ресурси
1. Антропогенез [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://antropogenez.ru/
2. Антропология и смежные науки. Изучение человека, культуры и общества
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.etnograf.ru/
3. Археологія Середньої Наддніпрянщини [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.arheolog-ck.ru/
4. Виртуальный музей. Первобытное искусство [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://vm.kemsu.ru/
5. Джохансон Д., Иди М. Люси: истоки рода человеческого [Электронный ресурс] /
Д. Джохансон, М. Иди; Пер. с англ. – М.: Мир, 1984. – Режим доступа:
http://evolution.powernet.ru/library/johnson/1.htm
6. Древние цивилизации [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://civilka.ru/
7. Древняя Индия – цивилизация Древней Индии (Харрапская) (документальный фильм)
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=AENSmRbTxPA
8. Древняя Месопотамия [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://mesopotamia.nm.ru/
9. Журнал «Археологія» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.vgosau.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=93&Ite
mid=171
10. История Древнего Египта (документальный фильм) [Электронный ресурс]. – Режим
доступа: https://www.youtube.com/watch?v=NAgSHoilWFA
11. История Китайской империи (документальный фильм) [Электронный ресурс]. – Режим
доступа: https://www.youtube.com/watch?v=mGJS8VsAMuk
12. История могущественной империи Хеттской цивилизации (документальный фильм)
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=IJ0b2pg3u6E
13. Как создавались империи. Древний Египет (документальный фильм) [Электронный
ресурс]. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=u7Cl_fcLPUY
14. Как создавались империи. Персия (документальный фильм) [Электронный ресурс]. –
Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=rcQ2rP1WAR0
15. Новости археологии [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://archeonews.ru/
16. Парадоксы истории [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://history-
paradox.ru/index.php
17. Первісне суспільство на території України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://www.youtube.com/watch?v=CrLF2rhLnBw
18. Первісне суспільство. Минуле життя [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.mynule.com/century/pervisne-suspilstvo
19. Проблемы эволюции [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.evolchel.ru/
20. Семенов Ю.И. Как возникло человечество [Электронный ресурс] / Ю.И. Семенов. – М.:
Наука, 1992. – Режим доступа: http://www.rulit.me/books/kak-vozniklo-chelovechestvo-read-
209871-162.html
21. Шумер – страна стражей (документальный фильм) [Электронный ресурс]. – Режим
доступа: https://www.youtube.com/watch?v=78iK4NxEEss

205
 РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ АНТИЧНИХ ГРЕЦІЇ І РИМУ

ПРЕДМЕТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Предмет вивчення навчальної дисципліни – процес зародження, розвитку та

занепаду античної цивілізації.
Міждисциплінарні зв’язки поєднують дану дисципліну з історією стародавнього
Сходу, історією середніх віків, історією України (заснування грецьких полісів
Північного Причерномор'я, антична міфологія та культура).
Мета та завдання навчальної дисципліни.
Метою викладання навчальної дисципліни «Історія стародавньої Греці та Риму» є
формування у студентів чіткого розуміння історичного процесу і реалій, які прийнято
називати античною історією. Розкриття сутності та особливостей державного ладу, який
прийнято називати полісною системою. Засвоєння основних термінів і понять курсу,
створення уявлення про античні історичні джерела та їх особливості. Виявлення впливу
античної історії, культури та матеріальних здобутків на подальший розвиток Європи і
всієї людської цивілізації, використовуючи наукову, навчальну, навчально-методичну та
науково-популярну літературу та інші дидактичні матеріали з історії Стародавньої
Греції і Риму, спираючись на матеріальні та духовні здобутки людської цивілізації,
Основними завданнями вивчення дисципліни «Історія стародавньої Греції та
Риму» є:
- виявлення особливостей полісної системи Стародавньої Греції і Стародавнього
Риму;
- виокремлення схожості та відмінності цієї системи у різних полісах
Стародавньої Греції та особливостей полісної системи, яка існувала у Римській
Республіці;
- засвоєння поняття «антична форма власності», «повноправний громадянин
полісу», «раб», виявлення різниці в їх становищі і їх місці в цій системі;
- аналіз кризових явищ Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, які привели
до появи монархічної влади, акцентування уваги на факторах, які вплинули на
підкорення Стародавньої Греції Македонською державою, а потім Римом;
- дослідження причин, які вплинули на падіння Західної Римської імперії;
- формування у студентів погляду на античну цивілізацію як таку, що дала
поштовх європейській цивілізації.
Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти повинні:
знати:
- місце, яке займає історія Стародавньої Греції і Риму у всесвітній історії;
- періоди, на які вона поділяється і характерні особливості, які притаманні лише
їй, тобто чим антична історія відрізняється від інших періодів всесвітньої історії;
- роль, яку вона відіграла у становленні європейського суспільства і світової
культури.
вміти:
- оперувати поняттями, які студент засвоїть при вивченні даного курсу,
аналізувати та узагальнювати вивчений матеріал;
- працювати із історичними джерелами і науковою літературою;
206
 - вміти застосовувати свої знання та навички на практиці при відповідях на
семінарських заняттях, проведенні науково-дослідницької роботи, написанні курсових
та дипломних робіт.
На вивчення навчальної дисципліни відводиться 4 кредита ЄКТС 120 годин.

207
 ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Модуль 1
Історія стародавньої Греції

Тема 1.1. Предмет та особливості античної історії. Найдавніша Греція Ш – П

тис. до н.е. Греція у ХI – IХ ст. до н.е. Природні умови і населення Стародавньої
Греції. Догрецьке і грецьке населення на Балканському півострові. Вплив географічного
середовища на економіку і соціальний розвиток Стародавньої Греції. Археологічні
відкриття Г. Шлімана та А. Еванса наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. в Егейському і
Середземноморському басейні. Критська писемність «А» та Ахейська писемність «Б».
Розшифрування «лінійної писемності Б». Періодизація історії Стародавньої Греції.
Критська цивілізація. Виникнення державного об´єднання на о. Крит.
Періодизація історії Криту. Двірцеві комплекси. Кносс у першій половині II тис. до н.е.
Крит як морська держава у ХVIII – ХV ст. до н.е. Причини падіння могутності Криту.
Переселення на Крит ахейців.
Мікенська цивілізація. Періодизація Мікенського періоду. Ахейська Греція у II
тис. до н.е. Ахейські ранньодинастичні утворення: Мікени, Тирінф, Пілос, Фіви та ін.
Ахейські держави і Троя. Питання про історичність Троянської війни. Занепад
Балканської Греції у ХII – ХI ст. до н.е. Вторгнення і розселення дорійців. Соціально-
економічні та політичні наслідки дорійського завоювання.
Особливості Критської і Мікенської культур. Зв’язки і взаємодія їх із культурами
країн Середземномор’я. Значення Крито-Мікенської цивілізації в історії Стародавньої
Греції.
Поеми «Іліада» і «Одіссея» як історичні джерела. Гомерівське питання. Унітарії і
аналітики. Сільське господарство, ремесло, торгівля. Проблема землеволодіння.
Соціальні відносини. Специфічні риси гомерівського суспільства. Розпад родового ладу.
Використання поем «Іліада» і «Одіссея» як історичних джерел для повнішого розкриття
господарства і соціальних відносин Греції ХІ – ІХ ст. до н.е.
Тема 1.2. Греція в Архаїчний період. Стародавня Спарта. Формування
Афінського демократичного полісу в VIII – VI ст. до н. е. Поема Гесіода «Роботи і
дні» як історичне джерело з вивчення господарства і суспільства Греції Архаїчного
періоду.
Економічний розвиток Греції у VIII – VI ст. до н.е. Стан сільського господарства,
технічні здобутки цього періоду. Підсилення майнової нерівності. Поява приватної
власності на землю. Розвиток торгівлі. Поява грошової одиниці. Заміна егейської
грошової системи евбейською і значення цієї реформи для розвитку торгівлі.
Стандартизація виміру сипучих, рідких речовин, мір ваги.
Підвищення ролі родової аристократії. Античний поліс як специфічна форма
організації держави і соціальних відносин. Різниця в поняттях «поліс» і «місто». Головні
риси грецького полісу. Інститут громадянства. Єдність громадянської і військової
організації. Формування двох типів полісної системи (Афіни, Коринф, Спарта, Беотія та
ін.).
Велика Грецька колонізація VIII – V ст. до н. е., її причини, напрямки, характер.
Найважливіші колонії Греції. Колонізація Північного Причорномор’я. Наслідки
колонізації. Відносини колоній і метрополій. Вплив колонізації на розвиток економіки
Греції, суспільні відносини, духовну культуру. Ріст міст та їх реміснича спеціалізація.
Різке майнове розшарування та загострення суперечностей всередині грецького
208
суспільства. Ранньогрецька тиранія і її значення для формування і розвитку суспільних
відносин у Греції. Нерівномірність розвитку окремих областей Стародавньої Греції.
Загальногрецькі святилища і свята. Успіхи у галузі культури. Поява алфавітної грецької
писемності.
Свідоцтва Плутарха, Фукідіда, Павсанія та інших античних авторів про Спарту.
Стан історіографічної бази. Природні умови Південного Пелопоннесу. Історичні умови
формування Спартанської держави. Мессенські війни і їх вплив на особливості
суспільно-політичного ладу Спарти. Рання історія Спарти VIII – VI ст. до н.е.
Специфічні риси економіки Спарти. Проблема власності на землю. Погляди Плутарха і
Фукідіда на цю проблему. Становище ілотів і периеків і їх роль e господарському житті
Спарти. Кріптії. Повноправні громадяни Спарти. Державний лад Старти у VI – V ст. до
н.е. Військова направленість спартанської держави. Роль армії. Життя і побут
спартанців. Виховання і навчання. Ізоляція спартанського суспільства. Ксенеласії.
Історичні джерела з вивчення становлення та розвитку Афінської держави.
«Афінська політія» Аристотеля як історичне джерело. Географічні та природні умови
Аттики. Населення. Розпад родового ладу, особливості процесу формування
державності. Соціальні стани в Афінах. Розвиток Афін як ремісничого і аграрного
полісу. Ріст торгово-ремісничих верств населення. Організація політичної влади в
Аттиці у VIII – VII ст. до н.е.
«Кілонова смута» в Афінах. Закони Драконта та їх направленість. Політичні та
економічні реформи Солона. Тиранія Пісистрата і Пісистратидів. Законодавство
Клісфена і його значення для розвитку Афінської демократії.
Тема 1.3. Греція в класичний період. Зовнішня політика Греції у V ст. до н.е.
Пелопоннеські війни. Греко-перські війни. Греція на передодні греко-перських війн.
Скіфи і Дарій I. Персія наприкінці VI ст. до н.е. Причини греко-перських війн.
Повстання грецьких колоній у Малій Азії. Перший і другий походи персів на Балкани.
Марафонська битва. Персія і Греція після другого походу персів. Боротьба політичних
угрупувань в Афінах. Фемістокл і будівництво флоту. Похід Ксеркса проти греків. Битва
при Фермопілах. Подвиг 300 спартанців. Битва при о. Саламін. Битва з Мардонієм біля
м. Платеї (479 р. до н.е.).
Створення Делоського морського союзу. Експлуатація союзників. Перетворення
його у Перший Афінський морський союзу (Афінське Архе). Остаточний розгром
Персії. Закінчення греко-перських війн і підписання у 449 р. до н.е. Калієвого миру.
Характеристика історичних джерел. Поновлення демократії в Афінах після
перемоги над персами. Політичні партії в Афінах та їх соціальна база. Діяльність
Фемістокла і Кімона. Реформи Ефіальта. Перікл і розквіт афінської демократії.
Соціальна політика Перікла. Державний лад Афін у V ст. до н.е. Зовнішня політика.
Роль Афінського Архе у процвітанні Афін. Протиріччя в Афінському морському союзі.
Його взаємовідносини із Пелопоннеським союзом. Афіни – цент культурного життя
Греції. Прогресивність і обмеженість афінської демократії. Порівняння державних
структур Афін і Спарти.
Писемні джерела: Фукідід, Ксенофонт, Аристотель, Плутарх про протистояння
Афін і Спарти. Причини і привід до війни. Розклад політичних сил перед початком
війни. Плани воюючих сторін. Архідамова війна. Нікіїв мир. Загострення політичної
боротьби в Афінах. Сицилійська експедиція Алківіада та її наслідки. Декелеєва війна.
Перемога Спарти. Розпад Афінського Морського союзу. Причини поразки Афін у
Пелопоннеській війні. Тиранія «30 тиранів» у Афінах. Відновлення демократії.

209
 Тема 1.4. Криза полісної системи. Встановлення македонської гегемонії в
Греції. Завоювання Олександра Македонського. Історичні джерела: епіграфічні
пам’ятки, Ксенофонт, Аристофан, оратори. Економічні та соціальні наслідки
Пелопоннеських війн. Стан сільського господарства, ремесла, зовнішня і внутрішня
торгівля. Перерозподіл земель, накопичення багатств у руках небагатьох. Розорення
дрібних і середніх власників землі та ремісників. Проблема рабства. Метеки і
вільновідпущеники. Еміграція греків на Схід. Розвиток найманства. Нові риси у
військовій організації полісів. Загострення соціальних і політичних протиріч.
Пізньогрецька тиранія. Встановлення в Греції гегемонії Спарти. Спарта у IV ст. до н.е. Її
внутрішня і зовнішня політика. Коринфська війна. Піднесення Фів. Беотійський союз.
Роль Пелопіда і Епамінонда у грецькій зовнішній політиці. Другий Афінський морський
союз. Політична роздрібненість Греції. Криза полісної системи. Програми Ісократа,
Платона і Демосфена з подолання політичної кризи.
Джерела з історії Македонії. Природні умови Македонії, її соціально-політичний
лад у V – першій половині IV ст. до н.е. Реформи Філіпа II і його зовнішня політика.
«Священна війна» і Філократів мир. Македонська і антимакедонська партії в Афінах.
Діяльність Демосфена. Битва при Херонеї. Встановлення македонської гегемонії в
Греції. Панеллінський Конгрес у Коринфі. Підготовка Філіпа II до походу в Азію.
Смерть Філіппа II. Підтвердження Олександром Македонським гегемонії Македонії в
Греції.
Держава Ахеманідів у 30-х рр. IV ст. до н.е. Внутрішнє становище Греції та
Македонії напередодні війни із Персією. Економічні, політичні та ідеологічні
передумови македонських завоювань. Військово-політична підготовка до походу на
Схід. Східні походи Олександра Македонського. Битва при Гранеку. Завоювання
грецьких колоній на узбережжі Малої Азії. Боротьба із Тірою. Завоювання Єгипту.
Битва при Іссі і Гавгамеллах. Боротьба македонців із середньоазійськими племенами.
Політика Олександра у завойованих областях. Протиріччя в македонській армії. Похід у
Індію.
Держава Олександра Македонського. Економічний і соціальний лад, організація
управління. Політика «злиття». Смерть Олександра Македонського. Розпад його
держави. Історичне значення завоювань Олександра.
Тема 1.5. Елліністична Греція. Держава Птоломеїв і царство Селевкідів.
Джерела з історії еллінізму. Сутність еллінізму. Боротьба діодохів і утворення
елліністичних держав. Загальні закономірності у розвитку елліністичних держав,
особливості їх економіки і соціальної структури.
Елліністичний Єгипет. Територія, особливості економічного і соціального
розвитку. Система державного управління. Роль грецьких міст у державі Птолемеїв і
особливості їх управління. Хора. Економіка держави Птолемеїв. Занепад держави,
завоювання її Римом.
Царство Селевкідів. Територія. Склад населення. Особливості соціально-
економічної структури, політичної організації. Міста-поліси. Храмові міста.
Родоплемінні об’єднаня. Військові поселення – катекії. Боротьба Єгипту і держави
Селевкідів за панування у Східному Середземномор’ї. Завоювання держави Селевкідів
Римом.
Греція і Македонія в елліністичний період. Соціально-політичний лад Македонії в
період еллінізму. Стан економіки. Масова міграція.
Балканська Греція в елліністичний період. Ахейський і Етолійський союзи.
Становище в Спарті у III – II ст. до н.е. Аграрний рух. Реформи царів Агіса і Клеомена.
210
Тиранія Набіса. Війни Риму із Македонією. Встановлення римського панування у Греції
і Македонії. Причини втрати незалежності елліністичними державами.

Модуль 2
Історія стародавнього Рима

Тема 2.1. Італія у VIII – VI ст. до н.е. Рим в епоху ранньої Республіки (V – III
ст. до н.е.). Географія, природа, населення Стародавньої Італії. Середземноморський
світ у VШ ст. до н.е. Нерівномірність історичного розвитку окремих областей Італії.
Головні центри.
Етрурія у VШ ст. до н.е. Виникнення Етруської держави. Економіка Етрурії.
Високий рівень розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі. Проблема
соціальної структури етруського суспільства. Зовнішньополітичні відносини етруських
міст із греками, Карфагеном, італійськими племенами. Розповсюдження етруського
впливу на Північну Італію і Кампанію. Етруски і Рим. Падіння політичного значення
етруських міст і завоювання їх Римом. Культура етрусків. Вплив економічних досягнень
етрусків на розвиток Римської держави.
Періодизація історії Стародавнього Риму. Підвищення Римської общини. Рим –
один із центрів формування державності в Італії. Римська традиція і археологічні
відомості про виникнення Риму.
«Царський» період в історії Риму. Розпад родових відносин. Сучасні відомості
про етруських царів у Римі. Реформи Сервія Тулія і їх значення для подальшого
розвитку римського суспільства. Майнові стани. Розподіл населення за територіальною
ознакою. Порядок формування армії. Сенат. Формування полісної системи і римського
громадянського суспільства. Падіння царської влади і встановлення Римської
республіки.
Боротьба патриціїв і плебеїв. Патриції і плебеї, патрони і клієнти у Ранньому
Римі. Рим і етруски. Підвищення політичної могутності Риму в VI ст. до н.е. Економіка
Риму в V ст. до н.е. Стан сільського господарства, ремісництва, торгівлі. Перший етап
боротьби патриціїв і плебеїв. Основні вимоги плебеїв: вирішення земельного питання,
обмеження свавілля лихварів, отримання громадянських прав. Причини і наслідки
першого етапу боротьби патриціїв і плебеїв.
Кодифікація звичайного права і «Закони XII таблиць», їх значення у боротьбі за
рівні права. Розвиток приватної власності. Взаємовідносини Риму із етруськими
містами. Вторгнення галлів до Риму. Завершення боротьби патриціїв і плебеїв і їх
наслідки. Зрівняння в правах патриціїв і плебеїв.
Державний лад Римської республіки у IV – III ст. до н.е. Зміни у соціальній
структурі римського суспільства. Соціальний статус нобілів, вершників, плебеїв.
Коміції, їх види і роль. Сенат, його організація і компетенції. Магістратури: ординарні
та екстраординарні. Олігархічний характер Римської республіки. Римська армія і її
організація. Характер полісного влаштування Риму.
Тема 2.2. Боротьба Риму за панування на Апеннінському півострові.
Боротьба Риму із Карфагеном. Римська Республіка у II ст. до н. е. Взаємозв’язок
внутрішньої та зовнішньої історії Риму. Рим після галльської навали. Об’єднання
італійських племен навколо Риму. Підсилення Риму і римської агресії. Завоювання
римлян у північному напрямку – боротьба із південними містами Етрурії.
Входження до Латинської федерації племен. Війни Риму із Самнітською
федерацією. Три етапи Самнітських війн і розгром федерації. Взаємовідносини Риму із
211
грецькими містами Південної Італії у Ш ст. до н.е. Війна із Пірром. Остаточне
завоювання Римом Північної частини Апеннінського півострова. Завершення завоювань
Римом Італії. Причини перемоги Риму. Римсько-Італійська конфедерація. Організація
системи управління в Італії. Головні особливості Римсько-Італійського союзу в Ш ст. до
н.е.: римські колонії, муніципії, общини без права голосу, «союзники». Характер їх
взаємовідносин із Римом. Римську колонії і їх улаштування.
Внутрішнє становище Римсько-італійської Конфедерації, як одного із найбільших
об’єднань у Західному Середземномор’ї. Підсилення римської експансії і агресивності.
Карфаген у Ш ст. до н.е. Господарський і соціально-політичний лад Карфагену.
Експансія Карфагену у Західне Середземномор’я. Причини зіткнення Риму і Карфагену.
Перша Пунічна війна. Боротьба за Сицилію. Римська експансія у Африку та її наслідки.
Завершення боротьби Риму і Карфагену за Сицилію. Повстання у Карфагені найманців і
африканських племені, його наслідки. Підсилення Риму у другій половині III ст. до н.е.
Утворення системи римських провінцій. Загострення соціальних протиріч у римському
суспільстві. Завоювання і колонізація Північної Італії. Експансія Карфагену на
Піренейський півострів. Друга Пунічна війна. Вирішальне зіткнення Карфагену і Риму.
Похід Ганнібала. Загострення соціальної боротьби у римському суспільстві. Битва при
Каннах. Втручання Македонії у війну Риму із Карфагеном. Військові дії на
Піренейському півострові. Головні причини перемоги Риму над Карфагеном. Мирна
угода і її умови. Наслідки Другої Пунічної війни.
Внутрішнє і зовнішнє становище Риму після Другої Пунічної війни. Втручання
Риму у взаємовідносини Греції та Македонії. Друга Македонська війна ї її наслідки.
Розгром Греції і Македонії, перетворення їх у Римські провінції. Розпад монархії
Селевкідів і криза елліністичних держав у 30 рр. II ст. до н.е. Соціальна політика Риму у
Східному Середземномор’ї. Створення системи залежних царств, так званих
«союзників».
Причини і наслідки Третьої Пунічної війни – остаточний розгром Карфагену.
Агресивні війни Риму на Піренейському півострові. Римська держава, як осередок
Середземномор’я. Територіальні рамки Римської держави. Безпощадне пограбування
Римом залежних провінцій.
Соціально-економічний стан Римської республіки у II ст. до н.е. Вплив римських
завоювань на процеси соціально-економічного розвитку в Італії. Перехід римської
економіки на рейки війни: пограбування завойованих країн, надходження матеріальних
цінностей, рабів. Розквіт класичного рабства та його вплив на розвиток економіки Риму.
Розвиток інтенсивних галузей господарства: виноградарства, оливководства,
вирощування зернових. Процес концентрації землі у руках небагатьох. Розвиток
латифундійних господарств із застосуванням праці рабів.
Ремісниче виробництво. Організація ремісничих майстерень (оффіцинів) із
застосуванням праці рабів. Головні галузі виробництва: металургія, металообробка,
виробництво зброї, ткацтво.
Торгівля. Розвиток товарно-грошових відносин. Італійське місто – центр торгівлі і
ремісництва. Предмети торгівлі. Грошовий обіг. Римські монети. Високий рівень
римської економіки у II – I ст. до н.е.
Соціальна структура римського суспільства у II – I ст. до н.е., її неоднорідність.
Стан сенаторської аристократії, вершників, муніципальної та провінційної знаті. Стан
вільних людей: селян, ремісників, торговців. Стан рабів. Загострення соціально-
політичної боротьби у римському суспільстві. Перші повстання рабів у Італії: повстання

212
рабів у Сицилії. Організація та створення своєї держави повсталими, придушення
повстання. Його вплив на загострення соціальної боротьби у Римі.
Боротьба за аграрні реформи. Політична діяльність Тиберія Гракха і його
земельна реформа. Програма соціально-політичних реформ Гая Гракха, вирішення
земельної проблеми, як підсилення міцності держави. Боротьба за укріплення римського
державного ладу.
Сенатська опозиція реформам Граків після їх смерті. Закон Спурія Торія про
закріплення у приватну власність державних земель («громадських полів») їх
орендаторами. Обмеження судової влади вершників.
Друге Сицилійське повстання рабів і його наслідки. Організація повстання.
Створення повсталими своєї держави на о. Сицилія. Придушення повстання.
Тема 2.3. Римсько-італійське суспільство на рубежі II – I ст. до н.е. Падіння
Римської Республіки і встановлення військової диктатури. Громадянські війни у
Римі в 44 – 31 рр. до н.е. Югуртинська війна. Напад кімврів і тевтонів. Військово-
політична реформа Гая Марія. Демократичний рух у Римі. Підсилення репресій проти
«союзників» – італиків. Законопроект Лівія Друза, його невдача. Повстання італиків
проти Риму – Союзницька війна. Організація італиків під час війни та їх головні вимоги.
Хід військових дій. Зміна у політиці Риму по відношенню до італиків. Закінчення
Союзницької війни. Розповсюдження прав римських громадян на італійське населення.
Криза полісних структур.
Громадянські війни в Римі. Диктатура Сулли. Олігархічні та демократичні
угрупування в Римі напочатку 80-х рр. до н.е. Антиримський рух у східних провінціях.
Понтійське царство – головний супротивник Риму на Сході. Митридат VI Евпатор.
Політичне суперництво Гая Марія і Сулли в Римі. Сулла на Сході. Військові дії проти
Митридата. Маріанський переворот у Римі. Правління Цинни. Повернення Сулли до
Риму і громадянські війни 83 – 82 рр. до н.е. Перемога Сулли і встановлення ним
диктатури. Головні реформи Сулли. Характер диктатури Сулли і її оцінка у сучасній
історіографії. Загострення соціальної боротьби після смерті Сулли. Популяри і
оптимати, їх вимоги. Рух у провінціях. Серторій і його боротьба проти сулланців у
Іспанії. Повстання рабів під керівництво Спартака. Причини, програма, хід повстання.
Організація повсталих. Військове мистецтво Спартака. Розбіжності у війську Спартака.
Причини поразки повстання.
Боротьба політичних угрупувань у 70 – 60 рр. до н.е. Прагнення поновлення
сулланської Конституції. Підвищення Помпея, його боротьба із піратами. Завершення
Третьої війни з Митридатом. Східна політика Помпея і нові тенденції у провінційній
політиці Риму. Змова Катиліни. Його невдача. Політична діяльність Цицерона в 60-х рр.
до н.е. Перемога сенатської олігархії наприкінці 60-х рр. до н.е.
Внутрішньополітична боротьба у Римі в 60-х рр. до н.е. Загострення аграрного і
боргового питань. Перший тріумвірат як проміжний підсумок боротьби політичних сил
у Римі. Консульство Цезаря і його соціально-політична реформа. Сенат і його політична
діяльність в 50-х рр. до н.е. Війна Цезаря в Галлії. Підсилення популярності Цезаря,
його політика у Римі й Галлії. Політичні наслідки завоювання Галлії. Римська політика
на Сході. Зіткнення із Парфією. Похід Красса на Парфію і його розгром. Розпад
Першого триумвірату. Політична анархія в Римі. Криза республіканських засад.
Союз Помпея із сенаторською олігархією. Громадянські війни між Цезарем і
Помпеєм. Смерть Помпея. Цезар – диктатор Риму. Законодавство Цезаря. Реформування
державного ладу. Соціальна політика Цезаря. Смерть Цезаря. Оцінка диктатури
Ю. Цезаря в сучасній історіографії.
213
 Громадянські війни після смерті Ю. Цезаря Цезаріанці та республіканці, їх
соціальний склад. Другий тріумвірат і проскрипції. Підсилення політичної ролі армії.
Боротьба Антонія та Октавіана за верховну владу і їх політичні програми. Діяльність
Антонія на Сході. Підтримка Октавіана італійською верхівкою. Битва при Акції.
Загибель Антонія. Приєднання Єгипту до Риму. Соціально-політичні наслідки
Громадянських війн. Криза полісної системи і головні причини падіння Римської
республіки.
Сутність принципату Октавіана Августа. Історична необхідність монархічної
системи. Октавіан Август – спадкоємець Юлія Цезаря. Політична програма Октавіана.
Законодавство Октавіана і формування основ монархічної системи у вигляді
принципату. Влада голови держави. Становище сенату. Згортання роботи народних
зборів. Початок створення бюрократичного чиновницького апарату. Реорганізація
римської армії. Створення флоту. Елементи республіканського влаштування в системі
принципату Августа. Взаємовідносини із провінціями. Соціальна, аграрна та зовнішня
політика Августа. Стабілізація кордонів на Рейні та Сході. Відносини із Парфією.
Загальні результати правління Августа.
Тема 2.4. Римська імперія в I ст. н.е. Виникнення християнства. Правління
Юліїв-Клавдіїв. Створення Середземноморської римської держави. Розповсюдження
муніципальної системи управління у римських провінціях. Стан сільського
господарства. Земельні відносини. Використання рабської праці у сільському
господарстві. Становище землеробського населення. Початок становлення системи
колонату. Ремісниче виробництво і ремісники. Технічний прогрес. Спеціалізація
ремісничого виробництва по областям. Торгівля і грошовий обіг. Римська грошова
система I – II ст. н.е. Становище міського плебсу. Становище Риму за правління Тиберія,
Каллігули, Клавдія. Бюрократизація державного управління при Клавдії. Деспотичні
тенденції у розвитку принципату за часів правління Нерона. Політичні програми Сенеки
і причини їх невдач. Зовнішня політика Юліїв-Клавдіїв.
Правління династії Флавіїв. Політична криза і громадянські війни 68 – 69 рр. н.е.
Економічна політика. Упорядкування фінансової системи. Розширення соціальної опори
і укріплення центральної імператорської влади при Флавії. Зовнішня політика Флавіїв.
Політика на Сході та взаємовідносини із дунайськими землями.
Обставини приходу до влади династії Антонінів. Централізація і бюрократизація
системи державного управління. Оформлення центральних відомств. Управління
провінціями. Романізація провінцій. Уніфікація соціальних відносин і культурного
життя у римському Середземномор’ї в II ст. н.е. Час найвищого розквіту Римської
Імперії. Аграрна і економічна політика Антонінів. Законодавство про колонів. Рабське
питання і його вирішення. Зовнішня політика Антонінів. Завоювання Траяна, створення
нових провінцій. Перехід до стратегії оборони, будівництво укріплень на кордонах.
Становище Рейнської і Дунайської провінцій у II ст. н.е. Погіршення внутрішнього і
зовнішнього становища Імперії за правління останніх Антонінів. Напади варварів на
кордони Римської імперії. Посилення абсолютистських тенденцій. Падіння династії
Антонінів.
Римська імперія при Северах. Політична криза і громадянські війни 193 – 197 рр.
н.е. Прихід до влади династії Северів. Військово-політичні реформи Септимія Севера.
Укріплення імператорської влади і бюрократичного апарату. Підвищення політичної
ролі армії. Розповсюдження прав римського громадянства на все населення Римської
Імперії і його наслідки. Зміни відношення до сенату при Северах. Втручання армії у
політичне життя Імперії. Захоплення влади «солдатським імператором» Максиміном
214
Фракійцем. Послаблення центральної влади. Варварська периферія у III ст. н.е. Прорив
римських прикордонних укріплень варварами, поселення їх на римських кордонах і
наслідки.
Релігійне життя Риму у I ст. н.е. Офіційна релігія Риму і опозиційні релігійні
системи. Умови і передумови виникнення християнства. Християнська література I – III
ст. н.е. Кумранські рукописи і ранньохристиянська література. Сутність християнського
віровчення. Дискусії щодо достовірності існування Ісуса Христа як фізичної особи.
Християнська етика (10 заповідей). Організація культу. Генезис християнської церкви.
Община і епіскопат. Розповсюдження християнського вчення у Римській імперії.
Гностики і розробка християнської філософії. Християнська церква в умовах кризи
Римської імперії в III ст. н.е.
Тема 2.5. Римська імперія у II – IV ст. н.е., її падіння. Криза Римської імперії у
другій половині III ст. н.е. Криза економіки. Перебудова сільського господарства,
падіння інтенсивних галузей виробництва, розорення дрібних і середніх виробників у
сільському господарстві та ремісничому виробництві. Укріплення великих
латифундійних господарств. Скорочення обміну і торгівлі. Фінансова криза і
девальвація грошей. Криза класичної системи рабства. Підвищення ролі праці колонів і
залежних людей у землеробстві та ремісничому виробництві. Ускладнення соціальної
структури римського суспільства, риси перехідного періоду. Вплив політичної
нестабільності на загострення соціально-економічних протиріч. Підвищення
оподаткування і його наслідки: розорення інтенсивних господарств, зубожіння мас,
занедбаність міст. Процес соціально-економічної перебудови у римському суспільстві і
подолання кризи наприкінці III ст. н.е.
Встановлення і сутність домінанту. Вихід із кризи наприкінці III ст. н.е.
Соціально-економічні та політичні реформи Діоклетіана і Максиміна. Перебудова
державного управління, тетрархія, встановлення системи домінату (римського
абсолютизму). Влада імператора. Реорганізація бюрократії, провінційної та
адміністративної систем управління. Реформа податкової системи і підсилення
фіскального гніту. Едикт про ціни і державне регулювання економіки. Релігійна
політика Діоклетіана, гоніння на християн. Зовнішня політика Діоклетіана.
Римська імперія за часів Костянтина Великого. Боротьба за владу спадкоємців
Діоклетіана і Максиміна. Перемога Костянтина і його внутрішня політика. Завершення
системи реформ Діоклетіана Костянтином. Закріплення станів: колонів, ремісників,
курилів (селян). Реформи в армії. Зміни у системі комплектування армії (набір варварів).
Нова організація легіонів. Перебудова грошової системи обігу. Релігійна політика
Костянтина. Міланський едикт. Нікейський собор. Перетворення християнства у
державну релігію і наслідки цього. Стабілізація економічного становища у Римі в IV ст.
н.е. Перебудова господарств, його натуралізація. Скорочення рабської праці у
господарствах. Остаточне закріпачення колонів і перетворення їх у головних виробників
держави. Поселення варварів у Римських провінціях, початок варваризації Римської
імперії.
Боротьба спадкоємців Костянтина Великого за єдинодержавність. Юліан
Відступник, його релігійна і соціальна політика. Остаточна перемога християнської
релігії за його наступників. Втручання християнської церкви у суспільне і культурне
життя римлян. Християнська церква – опора римської держави. Революційний рух
колонів і рабів.
Початок Великого переселення народів. Наступ варварів на Римську імперію.
Варваризація римської армії. Феодосій I і його боротьба за збереження єдності Імперії.
215
Становище Західної римської імперії після смерті Феодосія. Внутрішня нестабільність
Імперії. Сепаратизм у провінціях. Підсилення феодального гніту. Остаточний розпад
Римської імперії на Західну і Східну. Гуни і готи. Рух вестготів. Активізація об’єднаних
германських племен на Рейні. Вторгнення в Італію полчищ Радагайса. Протиріччя між
Західною імперією і Візантією. Похід Алларіха на Рим, розгром Риму і його наслідки.
Прорив рейнських кордонів германцями і створення варварських королівств на території
Західної Римської імперії. Падіння Західної Римської імперії. Навала гунів. Агонія
римської центральної влади. Імператорська чехарда у 450 – 470-х рр. н.е. Остання
спроба імператора Майориана укріпити Римську імперію та її невдача. Повалення
Ромула Августула із престолу і падіння Західної Римської імперії. Питання про падіння
Західної Римської імперії та античної цивілізації у сучасній історіографії.

216
 ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

ЛЕКЦІЯ 1
ПРЕДМЕТ ТА ОСОБЛИВОСТІ АНТИЧНОЇ ІСТОРІЇ.
НАЙДАВНІША ГРЕЦІЯ III – II ТИС. ДО Н.Е. ГРЕЦІЯ В ХI – IХ СТ. ДО Н.Е.

План лекції:
1. Предмет, періодизація, основні джерела та історіографія.
2. Природні умови і населення стародавньої Греції.
3. Критська та мікенська цивілізації: спільне та відмінне у розвитку.
4. Гомерівське питання: унітарії та аналітики. «Темні віки» в історії стародавньої
Греції. «Іліада» та «Одиссея» як основні джерела з історії економічного та соціального
розвитку Греції.

1. Предмет, періодизація, основні джерела та історіографія. Стародавня Греція

посідає унікальне місце в історії людства. Саме тут, у східній частині Середземномор'я,
в тісному контакті з найдавнішими цивілізаціями Сходу, кілька тисяч років тому
зародилася європейська цивілізація. Античну Грецію характеризує небувало високий
розвиток всіх сторін існування суспільства – соціального, економічного, політичного і
культурного життя. І ці дивовижні досягнення античного світу багато в чому визначили
хід всієї історії людства.
Історія Стародавньої Греції вивчає процес виникнення, розвитку, функціонування
давньогрецької цивілізації на території Балканського півострова і в Егейському регіоні,
в Південній Італії, на о. Сицилія і в Причорномор'ї.
Періодизація. Хронологічні рамки курсу: XXX ст. до н. е. – до кінця I ст. до н. е.
починається з рубежу III – II тис. до н.е. – з виникнення перших державних утворень на
острові Крит, а закінчується у II – I ст. до н.е., коли грецькі й елліністичні держави
Східного Середземномор'я були захоплені Римом і включені до складу Римської
середземноморської держави.
Тому історію Стародавньої Греції зазвичай прийнято поділяти на кілька етапів і
періодів: 1) перші державні утворення II тис. до н.е. (історія Криту та Ахейської Греції);
2) формування і розквіт полісів як незалежних міст-держав, створення високої культури
(XI – IV ст. до н.е.); 3) завоювання греками Перської держави, утворення елліністичних
суспільств і держав.
Хронологія критських (мінойських) періодів:
1. Раннемінойський (XXX – XXIII ст. до н. е.) – панування родових відносин.
2. Середньомінойський період, або період старих палаців (XXII – XVIII ст. до н.е.)
– утворення державної структури, виникнення різних соціальних груп, писемності.
3. Пізньомінойський період, або період нових палаців (XVII – XII ст. до н.е.) –
об'єднання Криту і створення критської морської держави, розквіт критської
державності, культури, завоювання Криту ахейцями і занепад Криту.
Хронологія елладських періодів материкової (Ахейської) Греції:
1. Раннеелладський період (XXX – XXI ст. до н.е.) – панування первісних
відносин, догрецьского населення.
2. Середньоелладський період (XX – XVII ст. до н.е.) – розселення греків-ахейців
у південній частині Балканської Греції, наприкінці періоду розкладання родоплемінних
відносин.

217
 3. Пізньоелладський, або мікенський (XVI – XII ст. до н.е.) – виникнення
ранньокласового суспільства і держави, поява писемності, розквіт мікенської цивілізації
та її занепад.
Хронологія полісного етапу історії Стародавньої Греції залежно від ступеня
соціально-економічного, політичного і культурного розвитку поділяється на три
періоди:
1. Гомерівський період, або темні століття, або передполисний період (XI – IX ст.
до н.е.) – родоплемінні відносини в Греції.
2. Архаїчний період (VIII –VI ст. до н.е.) – формування полісного суспільства і
держави. Розселення греків по берегах Середземного і Чорного морів (Велика грецька
колонізація).
3. Класичний період грецької історії (V – IV ст. до н.е.) – розквіт давньогрецької
цивілізації, раціональної економіки, полісного ладу, грецької культури.
Хронологія елліністичного етапу давньогрецької (і давньосхідної) історії теж
ділиться на три періоди: 1) східні походи Олександра Македонського та утворення
системи елліністичних держав (30-ті рр. IV ст. до н.е. – 80-ті рр. III ст. до н.е.); 2)
функціонування елліністичних суспільств і держав (80-ті рр. III ст. до н. е. – середина II
ст. до н.е.); 3) криза елліністичної системи і завоюванням елліністичних держав Римом
на Заході та Парфією на Сході (середина II ст. – I ст. до н.е.). Захоплення римлянами в
30 р. до н.е. останньої елліністичної держави – Єгипетського царства, керованого
династією Птолемеїв, – означав завершення не тільки елліністичного етапу
давньогрецької історії, але і завершення тривалого розвитку давньогрецької цивілізації,
яке становить зміст курсу «Історія Стародавньої Греції».
Завдання даного курсу:
1) виявлення особливостей і закономірних рис формування античної цивілізації в
її двох варіантах: еллінському і римському;
2) вивчення умов формування і розвитку громадянської общини – полісу та
основних етапів розвитку державних інститутів античності;
3) формування уявлень про особистості античного періоду і вивчення основних
досягнень культури, про творчий потенціал суспільства, прояві діяльності громадянина
античної епохи;
4) вивчення особливостей економічного і соціального розвитку античного
суспільства, проблема власності в античності;
5) робота з першоджерелами, критичне ставлення до наявних літературних та
історичних джерел, вироблення вміння вести дискусію, формувати самостійні висновки
на основі вивчення творів стародавніх авторів.
Історія Стародавньої Греції є однією з складових частин історії стародавнього
світу, що вивчає стан класових суспільств та держав, що виникли і розвивалися в
країнах Стародавнього Сходу і Середземномор'я.
Географічні рамки давньогрецької історії не були постійними, а змінювалися і
розширювалися в міру історичного розвитку. Основною територією давньогрецької
цивілізації був Егейський регіон. З VIII – VI ст. до н.е., після потужного колонізаційного
руху з району Егеїди, відомого як Велика грецька колонізація, греки освоїли території
Сицилії та Південної Італії, які отримали назву Великої Греції, а також узбережжя
Чорного моря. Після походів Олександра Македонського наприкінці IV ст. до н. е. і
завоювання Перської держави на її руїнах на Близькому і Середньому Сході аж до Індії
утворилися елліністичні держави і ці території стали частиною давньогрецького світу.

218
Проте у всі періоди давньогрецької історії її центральною частиною вважався Егейський
регіон, де грецька державність і культура зародилися і досягли свого розквіту.
Джерела з історії Стародавньої Греції. Це насамперед письмові матеріали
(історичні праці, твори художньої та наукової літератури, публіцистика, промови
ораторів, юридичні документи, листи, ділові документи і т.і.), пам'ятники матеріальної
культури, в основному знайдені при археологічних розкопках (руїни міст, залишки
фортечних споруд, громадських будівель, житлових будинків, гробниць, храмів,
знаряддя праці, зброя, предмети побуту і т. п.), матеріали етнографічних спостережень
(вивчення прадавніх звичаїв, обрядів), велика кількість різноманітних написів, монети.
Відомості про далеке минуле можна почерпнути за допомогою аналізу структури
словникового запасу давньогрецької мови і переказів усної народної творчості
(записаних фольклорних матеріалів).
Нечисленні джерела з історії Крита та Ахейської Греції цього часу
підрозділяються на три основні категорії: письмові пам’ятники, написані складовим
письмом, дані археологічних розкопок міст і поселень, і відомості з історії II тисячоліття
до н. е., що збереглися у творах грецьких авторів пізнішого часу.
Таблички, написані складовим письмом, були знайдені під час розкопок на Криті
А. Евансом у 1901 р., проте лише у 1953 р. англійський вчений М. Вентріс розшифрував
незрозумілу мову написів. Нині відомі декілька тисяч табличок, написаних складовим
письмом. Вони знайдені на розвалинах Кносса на Криті, під час розкопок міст Пілоса,
Мікен, у Фівах, Тиринфі, але понад усе (більше 90% усіх текстів) виявлено в архівах
Кносса і Пілоса. Переважна більшість табличок датуються XIV – XII ст. до н.е. Написи
дуже короткі й головним чином це документи господарської звітності. У них містяться
відомості про здачу землі в оренду, про кількість голів худоби, про видачу
продовольства працівникам і обслуговуючому персоналу; нерідко це списки рабів і
рабинь, зайнятих на службах у палаці, списки ремісників і перелік сировинних
матеріалів при них; списки воїнів і матросів, що підлягають мобілізації, а також опис
конфіскованого майна. Таблички дають інформацію про функціонування палацового
господарства, про взаємовідносини між палацом і нижчими адміністративними
одиницями, про управління державою загалом, що дозволяє представити основні риси
керівництва та економіки ахейських царств другої половини II тис. до н.е.
У поемах Гомера «Іліада» і «Одіссея», складених в IX – VIII ст. до н.е., збереглися
не лише живі спогади про минуле, зокрема про події Троянської війни, але і цілі пісні та
оповіді, складені в ахейську епоху. У поемах відбито політичне положення в Греції
напередодні Троянської війни, зокрема домінування Мікен, основні союзники і
супротивники греків, сам хід Троянської війни і її результати. У поемах Гомера
передано багато реалій ахейського часу: опис ряду побутових предметів (наприклад,
кубку Нестора), типів зброї, облаштування бойових колісниць, прийомів бою та ін.
У творах грецьких авторів пізнього періоду (V – IV ст. до н.е.) – Геродота,
Фукідіда, Арістотеля збереглися окремі спогади про минуле греків, про могутність
Критського царя Міноса, створення великої держави, про високу культуру того часу.
Складний для вивчення матеріал про історію і культуру, звичаї і релігію греків II тис. до
н.е. міститься в численних оповідях і міфах греків про богів і героїв. Однак лише
критичне дослідження змісту цих оповідей і міфів дозволяє відокремити реальні факти
від вигадки і поповнити наші знання про історію Греції II тисячоліття до н.е.
Загальна кількість і різноманітність джерел для вивчення історії Греції VIII – ІV
ст. до н.е. різко зростає. З особливою повнотою представлені письмові джерела
найрізноманітніших жанрів.
219
 Найбільш ранніми письмовими джерелами стали вже згадувані епічні поеми, що
приписуються сліпому оповідачеві Гомеру – «Іліада» і «Одіссея». Ці твори вважаються
кращими зразками епічного жанру світової літератури і були складені на основі
численних оповідей, легенд, пісень, усних народних переказів, висхідних ще до
ахейського часу.
Цінні відомості про землеробство, важку селянську працю і сільський побут
можна отримати з поеми «Праці і дні» беотійського поета Гесіода (рубіж VIII – VII ст.
до н.е.). Йому ж належить інша поема – «Теогонія», де детально описані релігійні
переконання греків, походження богів, їх генеалогія і взаємовідносини.
Одним із найважливіших джерел є твори старогрецьких істориків. На відміну від
поетів, в творах яких важко відокремити художню вигадку від життєвої реальності,
історики прагнуть дати правдиву історію, підібрати дійсні факти. Першими грецькими
істориками були так звані логографи, з них найбільш відомі Гекатей з Мілета (540 – 478
рр. до н.е.) і Гелланік з Мітілени (480 – 400 рр. до н.е.). Логографи описували прадавню
історію рідних міст. За недоліком даних вони зверталися до міфів, прагнучи
раціоналістично представити відомості, що там містялися. Критичний аналіз
міфологічної традиції, проведений логографами, був досить поверхневим, і тому
багатьом фактам, що наводяться ними, не варто довіряти.
Першим власне історичним дослідженням була праця Геродота з Галікарнасса
(485 – 425 рр. до н.е.), названого ще в давнину «батьком історії». Праця Геродота
присвячена історії греко-перських воєн і складається з 9 книг, які в III ст. до н.е. були
названі іменами 9 муз. Власне історії самих воєн присвячені п’ять останніх книг (виклад
доведений до 479 р. до н.е.), а в перших чотирьох книгах описана історія окремих країн,
народів, міст Малої Азії, Вавилонії, Мідії, Єгипту, скіфських племен, грецьких міст
Балканської Греції.
Іншим видатним твором грецької історичної думки була праця афінського
історика Фукідіда, сина Олора (бл. 460 – 396 рр. до н.е.), присвячена подіям
Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н.е.).
Він мав досить власних доходів і вільного часу, щоб зібрати і критично обробити
величезний фактичний матеріал з історії Пелопоннеської війни. Якщо Геродот іноді ще
використовував деякі легендарні відомості у своїй історії, то Фукідід строго відбирає і
ретельно перевіряє факти, відкидаючи усі сумнівні відомості. Критичний метод роботи з
джерелами став видатним досягненням античної історіографії.
Жанр історичної прози отримав велике поширення в IV ст. до н.е. Грецький
історик Ксенофонт (приблизно 430 – 355 рр. до н.е.) залишив декілька історичних
творів, один з них – «Грецька Історія» – продовжує перерваний твір Фукідіда. На
відміну від свого попередника Фукідіда, Ксенофонт не був прихильником афінської
демократії. Навпаки, він узяв участь у олігархічному перевороті 404 р. до н.е., що
призвів до встановлення в Афінах тиранічної форми правління, а пізніше став
прихильником Спарти. «Грецька Історія» присвячена останнім подіям Пелопоннеської
війни і доведена до 362 р. до н.е. (битва при Мантинеї). Твір Ксенофонта є набагато
слабшим, ніж праця Фукідіда. Насамперед, він проникнутий намаганням описати
переваги Спарти та її державного устрою над Афінами. В цілому, історія у Ксенофонта
– це історія окремих полководців. Разом з тим у «Грецькій Історії» Ксенофонта подані
достовірні дані, написана вона легко і просто. Інші твори Ксенофонта – «Кіропедія»
(«Виховання Кіра»), «Анабасис» («Сходження»), «Державний лад Спарти», «Про
доходи», «Спогади про Сократа» – містять важливі дані із зовнішньополітичної історії
Греції, її економіки, суспільно-політичного та культурного життя.
220
 У IV ст. до н.е. значним є твір філософа Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.)
«Афінська Політія». Разом з учнями він написав 158 політій, тобто описів політичного
устрою окремих держав того часу. До нашого часу дійшла тільки «Афінська Політія»,
що була знайдена під час археологічних пошуків у Єгипті на одному з грецьких
папірусів. Вперше вона була видана в кінці XIX ст. «Афінська Політія» поділяється на
дві основні частини. В першій частині подається історія Афін, починаючи з VII ст. до
н.е., у другій – огляд управління Афінською державою; вказувалося, які закони діяли в
Афінах, як відбувалися вибори і т.д. Ретельний критичний аналіз величезного
фактологічного матеріалу робить «Афінську Політію» дуже важливим джерелом з
історії Афінської демократії V і IV ст. до н.е., а також з історії Афін архаїчного періоду.
У другій половині IV ст. до н.е. жив відомий історик Ефор. Він написав «Загальну
історію Греції». Його праця не збереглася в цілому, а відома лише в частинах, які
цитували інші автори. Він описував усю історію Греції, починаючи з вторгнення
дорійців.
У II ст. до н.е. жив грецький історик Полібій (200 – 120 рр. до н.е.). Епоха Полібія
була дуже сумною для Греції. Це був час Македонських війн та загарбання Греції
Римом. Полібій також написав «Загальну історію» (у межах Середземномор’я), з якої до
нас дійшла лише одна третина. Історія Полібія є дуже важливим історичним джерелом.
Він відобразив епоху, коли Рим завойовував Середземномор’я, боротьбу елліністичних
держав з Римом. Історія Полібія є джерелом для вивчення елліністичної Греції,
Македонії, східних елліністичних держав, а також з історії Риму, де описується
внутрішній стан і боротьба елліністичних держав з Римом.
У І ст. до н.е. жив історик Діодор Сицилійський (бл. 80 – 29 рр. до н.е.). Він
народився та провів значну частину життя на Сицилії. Діодор написав велику працю –
загальну компіляцію з всесвітньої історії, яку назвав «Історична бібліотека». На жаль,
основна частина праці Діодора Сицилійського втрачена, але частини, що збереглися,
представляють велику цінність (із 40 книг збеглися повністю 18-20). Діодор
користувався достовірними джерелами і разом з подіями військово-політичними,
висвітлював економічний стан воюючих сторін (боротьба діадохів), коротко повідомляв
про соціальні зіткнення цього періоду.
Значну роль як в історії Греції, так і в історії Риму відіграють твори письменника
Плутарха, що відносяться до І – початку ІІ ст. н.е. Плутарх (46 – 127 рр. н.е.) народився
у місті Херонеї у Греції за часів, коли Греція вже була провінцією Риму. Найвідоміші з
його творів «Порівняльні Життєписи», де він описував спочатку біографію відомого
грецького діяча, потім біографію схожого на нього римського діяча. В кінці він давав
порівняння цим двом особам. Його твори є незамінним історичним джерелом ще й тому,
що, будучи глибоким ерудитом, він використовував у біографіях праці давніх авторів,
що не збереглися до нашого часу.
Важливими джерелами з історії Греції, починаючи з архаїчного періоду, є твори
ліричних поетів (Архілоха, Алкея, Сафо, Солона, Феогніда, Піндара та багатьох інших).
Для класичного періоду дуже важливими є як історичні джерела твори великих
трагічних поетів Есхіла, Софокла та Еврипіда, що відображають у своїх трагедіях,
побудованих на міфологічних сюжетах, складне суспільне і політичне життя Греції в
класичну епоху. Яскраві картини політичного життя і побуту Аттики кінця V – початку
IV ст. до н.е. містять комедії Аристофана. Значну роль як історичні джерела відіграють
промови ораторів. Промови Демосфена (384 – 322 рр. до н.е.), судові й політичні,
характеризують економіку Афінської держави та політичні події у північному
Причорномор’ї, містять дані про торгівлю, предмети ввозу і вивозу, про рабовласництво
221
та рабовласницькі майстерні і т.д. Для вивчення економіки промови Демосфена та Лісія
є незамінними джерелами.
Дуже важливим джерелом є праці античних географів. Багато даних з історії
містяться в творах географа Страбона. Найбагатші відомості найрізноманітнішого
характеру приведені у його праці «Географія», де він говорить не тільки про природні
дані різних країн, але й про життя та історію їхніх народів. У ІІ ст. н.е. Цей
енциклопедичний твір дає уявлення про географічне положення, особливості
господарського життя, державний устрій, пам’ятки культури окремих областей, зокрема
12 з 17 книг присвячені Греції.
Унікальним джерелом із вивчення історії культури Греції є твір Павсанія «Опис
Еллади» (2 ст. н.е.). У 10 книгах автор детально описує храми, святилища, архітектурні
комплекси, статуї, картини, дає історичні довідки про авторів або історичні обставини їх
встановлення), наводячи різні легенди й міфи, та повідомляє про події, які інші джерела
замовчують.
Серед римських істориків, які особливу увагу приділяли історії Еллади (особливо
елліністичного періоду), слід виділити Помпея Трога («Історія Філіпа» у 44 книгах),
Курція Руфа («Історія Александра Македонського»), Флавія Арріана («Анабасіс
Александра»).
Римський історик II ст. н.е. Аппіан створив історію держави Селевкідів,
Македонії, Понтійського царства, описував події пізньоелліністичного періода,
завоювання елліністичних держав Римом.
Цінними джерелами з різних аспектів життя елліністичних суспільств є наукові та
літературні праці. Серед перших слід відзначити трактат Філодема «Економіка», трактат
учня Аристотеля Феофраста «Про рослини». З творів художньої літератури, в яких
міститься інформація про повсякденне життя і побут кінця IV – III ст. до н.е. важливими
є комедії афінського драматурга Менандра, вірші Феокрита.
Новою категорією джерел e цей період стали численні тексти на папірусах. Це і
царські розпорядження, закони, літературні твори, рахунки, господарські договори,
шлюбні контракти, листування, учнівські вправи, релігійні тексти. Завдяки ним ні одне
елліністичне державне утворення і його внутрішнж життя не характеризується з такою
точністю, як птолемеївський Єгипет.
У цілому численні та різноманітні джерела з різних періодів грецької історії
дозволяють проаналізувати осyовні напрями розвитку античного суспільства – від
початків формування різних державних об´єднань до завоювання грецьких полісів та
елліністичних держав Римом.
Основні етапи вивчення історії давньої Греції. Вивчення історії Стародавнього
світу було розпочато ще істориками Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Початок
цьому поклали знаменитий вчений V ст. до н.е. Геродот, засновник історичної науки, і
його молодший сучасник Фукідід.
У працях істориків знайшли відображення не тільки майстерність дослідника у
реконструкції далекого минулого на основі скрупульозного аналізу джерел, але і рівень
розвитку історичної думки, а також пануючих на той час у суспільстві історико-
філософських, політичних концепції та суспільних ідей. Історіографія Стародавньої
Греції, тобто вся маса досліджень, присвячених вивченню Еллади в давнину,
неймовірно велика і багатогранна.
Перші наукові роботи з історії Стародавньої Греції відносяться до кінця XVIII –
початку XIX ст. В цей час провідні західноєвропейські дослідники античності Ф. Вольф,

222
Б. Нібур і Р. Бентлі, розробивши принципи аналізу джерел, створили історико-
критичний метод історичного дослідження.
На початку XIX ст. великий вплив на розвиток антикознавства зробив німецький
учений А. Бек, який на основі зібраних написів вивчив економічну історію Афін.
Німецький історик В. Дройзен першим досліджував історію грецького світу після
походів Олександра Македонського і назвав цей період терміном «еллінізм». Його
«Історія еллінізму» – це перше систематичне дослідження останніх трьох століть
давньогрецької історії.
Значним явищем в антикознавстві стала «Історія Греції» англійця Дж. Грота. У
цьому 12-томному дослідженні історія афінського поліса і створення демократії
розглядалися як центральні події всієї давньогрецької історії. Такий підхід став
основним для більшості дослідників Давньої Греції.
У книзі «Давня громадянська община» (1864 р.) французький історик Н. Фюстель
де Куланж першим показав, що становлення грецької громадянської общини, полісу
зумовило всі своєрідність античної цивілізації.
Робота швейцарського історика Я. Буркхардта «Історія грецької культури» стала
основоположною для подальших історико-культурних досліджень античного світу.
У Росії родоначальником методу критичного використання античних джерел став
професор Санкт-Петербурзького університету М.С. Куторга, який займався вивченням
афінського суспільства. Історико-філологічний напрям розвивали Ф.Ф. Соколов і
С.С. Латишев, який заклав основи вивчення соціально-політичної історії держав
Північного Причорномор'я. Культурно-історичний напрям очолив Ф.Ф. Зелінський.
Соціально-економічні проблеми досліджували М.І. Ростовцев і М.М. Хвостов. Початок
соціально-політичного напряму у вивченні античності поклали роботи В.П. Бузескула з
історії афінської демократії.
Кінець ХІХ – початок XX ст. – період, коли намітилися нові методологічні
підходи до історії античного суспільства. У XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс заклали
основи матеріалістичного висвітлення історії на основі формаційного підходу, при
якому спосіб виробництва і форма експлуатації зумовлювали всі інші сторони життя
суспільства. В результаті історія людства поставала як ланцюг формацій, коли одну
формацію з часом змінювала інша, більш прогресивна. В рамках формаційного підходу
також вперше була проаналізована антична форма власності як основа економічного
життя поліса і сформульовано поняття античного способу виробництва, заснованого на
експлуатації рабів.
У цей же час зароджується модернізаторський підхід до давньої історії. Найбільш
повно такий погляд на античність проявився в роботах німецького історика Ед. Мейєра,
який створив теорію циклізму. Він вважав, що Давня Греція і Давній Рим пройшли
послідовно стадії середньовіччя і капіталізму, який «зруйнувався» разом із стародавнім
Римом. Після цього людству довелося знову проходити шлях від Середньовіччя до
капіталізму.
Значні результати були досягнуті практично на всіх напрямках досліджень
античного світу. Так, розвитку мікенології сприяли успіхи англійських вчених
М. Вентріса і Дж. Чедвіка у розшифровці лінійного письма Б, яке виявилося письмом
греків-ахейців.
Тільки в ХХ ст. почали поглиблено вивчати гомерівський період, визнаний тепер
в якості особливої історичної епохи. Новаторський підхід до цієї проблематики виявив
М. Фінлі у книзі «The World of Odysseus» («Світ Одіссея», 1954 р.). Він переконливо
довів, що в поемах Гомера в більшості випадків відображені реалії не ахейської Греції,
223
як вважали раніше, а початку І тис. до н.е., коли ще зберігалися багато рис
первіснообщинних відносин.
Нові підходи до вирішення проблем грецької архаїки запропонував
американський історик Ч. Старр. На відміну від багатьох вчених, він заперечує, що
основним змістом архаїчної епохи була гостра соціальна боротьба між старою знаттю,
демосом і торгово-промисловим станом. На думку Старра, у VIII – VI ст. до н.е. Греція
була ще простим суспільством, без глибокого соціального розшарування і різко
вираженої матеріальної нерівності. Це суспільство розвивалося в основному мирним,
еволюційним шляхом. Ідеї Старра справили значний вплив на подальшу історіографію.
В історії класичної Греції найбільше привертала увагу вчених, безумовно,
афінська демократія. Цікаві роботи з історії класичних Афін створили П. Родс,
М. Хансен, Дж. Обер, Р. Осборн. Цікавила учених і Афінська морська держава –
найбільше військово-політичне об'єднання полісів у давньогрецькій історії (Р. Мейггс).
У середині ХХ ст. вчені почали розглядати еллінізм не як певну сукупність
історичних подій (так вважав ще Дройзен), а як цивілізаційну єдність, що
характеризувалася синтезом античних і східних елементів в основних сферах життя
(Ст. Тарн).
У другій половині ХХ ст. стала гостро відчуватися потреба в нових
методологічних підходах до давньогрецької історії, які дозволили по-новому оцінити
накопичений колосальний матеріал. У цей час широке поширення в історичних
дослідженнях отримав історико-антропологічний підхід до історії, розроблений
«школою Анналів». Під впливом цих ідей французькі вчені (Л. Жерне, Ж.П. Вернан,
П. Відаль-Наке, М. Детьєнн та ін.) створили ряд цікавих робіт, в яких по-новому
поглянули на проблеми античності. В них була зроблена спроба розглядати різні
сторони й аспекти античної цивілізації не ізольовано один від одного, а в системі
взаємних зв'язків, відмовитися від детерміністських уявлень про те, що в соціумі є
первинні, «базисні» елементи і жорстко обумовлені ними вторинні, «надбудови».
Вітчизняне антикознавство було гідно представлено практично у всіх напрямках
вивчення історії Стародавньої Греції. Відмінною рисою радянської науки було
повсюдне використання марксистської методології, що базувалася на відокремленні
формації з притаманними їй способом виробництва і станово-класової структурою
(роботи А.В. Тюменєва, С.В. Ковальова, В.С. Сергєєва, К.М. Колобова). Такий розгляд
античного суспільства зумовив переважний інтерес радянських істориків до проблем
соціально-економічного розвитку або хоча б використання марксистської термінології
(С.Я. Лур'є).
У 60 – 90-ті рр. XX ст. була випущена серія монографій «Дослідження з історії
рабства в античному світі» (роботи Я.А. Ленцмана, К.К. Зельїна, М.К. Трофімової,
А.В. Доватура, А.В. Павлівської та ін.), яка стала важливим внеском у світове
антикознавство.
Пострадянських істориків привертають різні аспекти давньогрецької історії. За
традицією багато робіт присвячено вивченню проблем грецького поліса
(Р.А. Кошеленко, Д.Е. Фролов, Л.П. Маринович, Л.М. Глускіна, Ст. Н. Андрєєв,
Ю.В. Андрєєв). Крито-мікенська епоха зацікавила Ю.В. Андрєєва, A.А. Молчанова,
історія елліністичних держав – К.К. Зельїна, Е.С. Голубцову, Р.А. Кошеленко,
А.С. Шофман, B.В. Кащеєва.
Пріоритетними для сучасної історичної науки завжди залишалися питання,
пов'язані з античною історією Північного Причорномор'я (С.А. Жебелєв,
В.Д. Блаватський, В.Ф. Гайдукевич, Ю.Р. Виноградов, С.Ю. Саприкін, Е.А. Молєв).
224
 В останні роки історики все більше стали звертати увагу на цивілізаційний та
історико-антропологічний підходи до історії античної Греції.
Поняття античності. Поняття античності виникає досить пізно: не раніше XV
століття європейської історії.
Термін «античність» (лат. Antiquus – стародавній) означає не просто далеку
давнину, але особливу епоху в розвитку греко-римського світу. Греки і римляни
належали до однієї індоєвропейської мовної сім'ї. Їх характеризувала історична
близькість. Вони створили подібні суспільні інститути, володіли близькими
культурними традиціями і залишили багато в чому схожі пам'ятники матеріальної і
духовної культури. Антична цивілізація виникла в Древній Греції, де досягла свого
розквіту. Потім досягнення Греції продовжив розвивати Стародавній Рим, і з падінням
Римської імперії завершила свій розвиток і антична цивілізація.
Таким чином, історія Стародавньої Греції є першим етапом історії античної
цивілізації.
Основним феноменом, який відрізняв цивілізацію античного світу від інших
стародавніх цивілізацій, є виникнення міської громадянської общини як основної
соціально-економічної, політичної і соціокультурної структури. В античній Греції
держава, що існувала в рамках громадянської общини, отримала назву поліс.
Система цінностей в цивільному колективі мала гуманістичну спрямованість. На
перше місце висувалися інтереси громади, цивільного колективу. Це означало, що
колективне, суспільне благо превалювало над індивідуальним, приватним. Але при
цьому в період розквіту античної цивілізації громадянину були створені всі умови для
всебічного розвитку своєї особистості, прояву всіх здібностей. Це забезпечувало
гармонійний зв'язок особистості nf колективу.
Саме громадянин поліса, який виступав одночасно як вільний дрібний виробник
(насамперед селянин – власник і трудівник), як носій вищої державної влади і як воїн,
захисник полісних інститутів і цінностей, був уособленням і носієм античної цивілізації.
Але крім повноправних громадян, яких було заборонено поневолювати, в
античному полісі існував і антипод вільного громадянина – підневільні працівники , які
стояли поза межами цивільного колективу. Античне суспільство породило найбільш
повну і розвинену форму залежності та примусу – класичне рабство. Раб не визнавався
людиною, а вважався розмовляючим знаряддям праці. Але саме завдяки використання
рабської праці стали можливі багато досягнень античної цивілізації.
Таким чином, антична цивілізація– це полісна цивілізація. З історією поліса і його
цивільного колективу пов'язані всі злети і падіння цієї унікальної цивілізації
Стародавнього світу.
Якщо греки зуміли створити образ абсолютно вільної особистості, то римляни
являли приклад повної протилежності, оскільки в основі їх життя лежав дух суворого
послуху: в сім'ї – перед батьківською владою, у громадянина – перед державою, у
громади – перед богами. Римський дух був більш раціональний і приземлений.
З іншого боку, вторинність римської цивілізації по відношенню до грецької
компенсувалася за рахунок римського національного генія, який реалізував мрії греків
про політичну єдність. Для греків був характерний дух роздробленості, обумовлений і
географічними умовами і волелюбністю міст, тоді як у римській держави з моменту її
виникнення була жорстка установка на збирання земель, до чого фактично і звелася
римська історія ранньої республіки. Римлянам вдалося створити таку імперію, яка не
розпалася відразу після смерті її творця, об'єднавши величезну кількість територій і їх
народів на кілька століть. Однак у культурному відношенні римлянам не вдалося
225
осягнути Середземномор'я, і їм довелося як і раніше користуватися грецьким багажем,
ретельно переробивши його.
2. Природні умови і населення стародавньої Греції. Природні та кліматичні
умови, географічне положення території завжди впливали на спосіб життя народів і
шляхи формування суспільного розвитку і, зрештою, на своєрідність виникаючих у
різних регіонах цивілізацій. Найважливішу роль у становленні старогрецької цивілізації
зіграло море. Це зона з м'яким субтропічним кліматом, сприятливим для заняття
сільським господарством. Прибережні води, де здійснювалося каботажне плавання,
створювали найкращі умови для контактів між середземноморськими народами, що
сприяло їх швидкому культурного розвитку.
Греки довгий час були сухопутним народом, і до приходу на Балкани вони не
стикалися з великими водними просторами. У місцевих племен вони навчилися
будувати і перші невеликі суденця.
Однак це підкорення моря мало дуже важливі наслідки для розвитку грецької
цивілізації. Море сприяло формуванню у грецького народу сміливості, відваги,
безстрашності, підприємливості. Спосіб життя, пов'язаний з численними подорожами по
морю, розширював кругозір людей, стимулював пізнання навколишнього світу,
засвоєння культурних досягнень сусідніх народів. Море, яке поєднувало своєрідними
мостами з островів землі Еллади і Малої Азії, зіграло величезну роль у засвоєнні
досягнень східної культури і становленні цивілізації в Давній Греції.
Географічне положення та природний світ давньої Греції. Еллада включала три
регіони: Балканську Грецію (що займала значну частину Балканського півострова),
західне узбережжя Малої Азії і численні острови Егейського моря.
Балканська Греція, або материкова, оточена з трьох сторін морем, самою
природою поділяється на Північну Грецію, Середню Грецію і Південну Грецію.
Природні умови дозволяли вирощувати переважно маслини і виноград, які давали
найбільші врожаї на бідних кам'янистих ґрунтах. Свого хліба жителям Аттики ніколи не
вистачало, і його ввозили.
Складовою частиною Давньої Греції є також західне узбережжя Малої Азії, де
виникли грецькі області Іонія і Еоліда. Саме з цих регіонів з їх багатолюдними містами
грецька культура і цивілізація поширилася по всьому Середземномор'ю, а потім і на
Схід, аж до Індії.
Однак, крім чотирьох річок (Пена, Ахелой, Алфей і Паміс), всі інші були
маловодними та пересихали в літню спеку. Забезпечення полів водою, трудомістке
риття колодязів і відвідних зрошувальних канавок було для селян одним із
найважливіших завдань.
Нестача родючих земель при постійному зростанні населення зумовила розвиток
ремесел і торгівлі. Цьому сприяло і наявність у Греції різних корисних копалин: залізної
руди, покладів свинцево-срібних руд, родовищ золота, чудового мармуру.
Природні умови Егеїди змушували селян постійно шукати найбільш оптимальні
форми ведення господарства, формували такі риси, як працьовитість, підприємливість,
наполегливість.
Народи і мови стародавньої Греції. Греки були одним із численних народів, які
належали до індоєвропейської мовної сім'ї і розселилися на великих територіях Європи
й Азії. Егеїду в основному населяли чотири племінні групи, що говорили на різних
діалектах давньогрецької мови: ахейці, дорійці, іонійці і еолійці.
У Егеїді, крім греків, ще проживали й інші народності – пеласги, лелеги, карійці
(невеликі племена догрецького населення); на півночі Балканського півострова жили
226
македоняни і фракійці, а на північному заході – іллірійці. Проте в ході історичного
розвитку була вироблена койне – єдина загальногрецька мова, в якій розчинились всі
діалекти давньогрецької мови.
3. Критська та мікенська цивілізації: спільне та відмінне у розвитку. Епоха
бронзового віку для великого регіону басейну Егейського моря – це час переходу від
первісного ладу до цивілізації.
Останнім часом набула поширення періодизація, що базується на етапах розвитку
критських палаців, які грали найважливішу роль у житті мінойського суспільства:
1) допалацовий період (2600 – 2000 рр. до н.е.);
2) епоха «старих палаців» (1900 – 1700 рр. до н.е.);
3) епоха «нових палаців» (1700 – 1450 рр. до н.е.).
Після загибелі цивілізації «нових палаців» (близько 1450 р. до н.е.) на Крит
переселяються греки-ахейці, і острів виявляється в культурному ареалі ахейської Греції.
Крит в епоху бронзи. Центром першої європейської цивілізації, яка досягла
блискучого розквіту, став Крит. Вдале географічне положення острова багато в чому
визначило своєрідність його історичного шляху, сприяло високому рівню розвитку
суспільства та панування на морі. Це найбільш наближена до Сходу частина Європи, де
на перехресті шляхів між трьома материками зустрілися різні етнічні та культурні
елементи з країн Азії, Африки і Європи.
Населення Криту вступає в епоху ранньої бронзи у ІІІ тис. до н.е. Освоївши
виробництво бронзи, ремісники постійно розширюють сфери її застосування. А до
початку II тис. до н.е. з'являється гончарне коло. Ослаблення кровнородових зв'язків
кардинально змінює умови життя суспільства.
У цей час критські землероби освоюють найбільш родючі долини на сході й в
центрі острова і починають обробляти традиційну «середземноморську тріаду»
сільськогосподарських культур: зернові (пшениця та ячмінь), виноград і оливки.
Все частіше виникають конфлікти між громадами. У критському суспільстві, де
панують родо-племінні відносини, високого розвитку досягли землеробство, скотарство,
мореплавання і торгівля.
Таким чином, критське суспільство, досягнувши прогресу у всіх сферах життя і
діяльності, підійшло до епохи цивілізації.
Епоха «старих палаців». Зародження державності. До 1900 р. до н.е. життя
мінойського суспільства змінюється, воно вступає в епоху палацової цивілізації. Перші,
так звані старі, палаци виникли на місці кількох старовинних цитаделей у Кноссі, Фесті,
Маллії та Като-Закро і проіснували приблизно до 1700 р. до н.е. Влада в такому палаці
була в руках царя, а сам палац виступав центром, що об'єднував декілька десятків
довколишніх поселень з їх населенням і всіма матеріальними ресурсами.
Дороги були ретельно вимощені, під плитами виявлені сліди дренажної системи.
Однією з найважливіших функцій царя була організація управління великим
палацовим господарством з численними майстернями, що обслуговували запити
мешканців палацу. У цих майстернях між 2000 і 1700 рр. до н.е. була створена
поліхромна (тобто багатокольорова) кераміка стилю камарес (названа так по печері біля
селища Камарес, де були вперше виявлені вази цього стилю).
Крім палаців, культові центри і святилища на Криті розташовувалися на
вершинах гір і пагорбів. Поступово головним стає культ поклоніння жіночому божеству.
У критському суспільстві складається ієрархічна структура: аристократична еліта,
вільні общинники, ремісники, мореплавці та у самому низу – раби. Аж до кінця епохи
«старих палаців» у суспільстві провідну роль продовжували грати різні форми
227
гентильних об'єднань (від племені до великої сім'ї), а критська культура зберігала ще
архаїчний вигляд.
Близько 1700 р. до н. е. страшний землетрус перетворив на руїни палаци Кносса,
Феста, Маллії і Като-Закро, а також численні поселення Криту.
Розквіт мінойської цивілізації в епоху«нових палаців». Епоха «нових палаців (1700
– 1450 рр. до н.е.) – це період розквіту мінойської цивілізації, яка набагато випередила
рівень розвитку решти районів Егеїди.
Центральний двір був місцем для релігійних святкувань, присвячених богам, від
прихильності яких залежало благополуччя суспільства.
Іншою важливою частиною палацу були анфілади залів для прийомів, парадних
церемоній, бенкетів та житлові приміщення для правителя і придворної знаті. У палаці
функціонувала система водопостачання і каналізації, були обладнані ванні кімнати. Всі
приміщення з'єднувалися між собою численними переходами і сходами, були
забезпечені вентиляційними і світловими колодязями.
Саме у господарських приміщеннях палацу були знайдені численні глиняні
таблички, написані лінійним листом А, яке й досі не розшифроване.
Царська влада на Криті. В епоху «нових палаців» в мінойському суспільстві
встановилася єдинодержавна монархія із спадковою царською владою. На чолі
критського суспільства стояв цар, що вважався сином верховного бога Зевса.
Спадкування царської влади здійснювалося по чоловічій лінії: трон переходив до
старшого в роді, від брата до брата.
Антична традиція приписує царю Міносу створення першого законодавства.
Соціально-економічні відносини в мінойському суспільстві. Епоха «старих
палаців» – це час розквіту економіки та оформлення соціальної структури мінойського
суспільства. Основну роль тут зіграли рядові вільні общинники, і статус вільного члена
мінойського суспільства значно підвищився.
Розвиток сільського господарства викликав збагачення землеробської знаті, що
відбилося в появі багатих садиб.
Палаци, які були зацікавлені у вивезенні ремісничої та сільськогосподарської
продукції, мали власні великі порти.
Антична традиція приписує Міносу проведення ряду реформ, що змінили
критське суспільство. Він виділив воїнів із стану землеробів і зробив новий стан
головною опорою царської влади. У найближче оточення царя, крім членів його сім'ї,
входили вищі воєначальники і чиновницька знать.
Видну роль у мінойському суспільстві відігравали жерці, і насамперед курети –
найдавніший розряд служителів культу. У часи Міноса на острові було чимало рабів з
числа військовополонених і чужоземців, привезених в якості данини. В основному їх
доставляли під палаци, де вони ставали «царськими рабами».
Морське панування Критської держави. Економічна могутність держави давала
можливість правителям Криту мати не лише сухопутну армію, але і сильний флот, який
дозволив встановити «таласократію Міноса», тобто морське панування Криту в Егеїді.
На Криті, де швидко розвивалося суднобудування, були створені малі швидкохідні
судна нового типу – епакриди, які ходили під вітрилами і веслами і за своїми бойовими
якостями перевершували кораблі всіх можливих супротивників.
Завдяки флоту володарям Криту вдавалося не тільки панувати над островами, але
і підпорядкувати багато областей на Балканському півострові та навіть проникнути до
Південної Італії.

228
 Могутність критської морської держави знайшла відображення в її культурі.
Особливістю мінойського мистецтва є явний вплив жіночого смаку. На фресках у
палацах Криту і острові Фера зображені миролюбні сюжети, без сцен полювання, битв і
кровопролиття.
Однак колосальна катастрофа, викликана страшним виверженням вулкана на
острові Санторин (Фера, близько 1450 р. до н.е.), стала згубною для всіх палацових
центрів на Криті.
У 1900 р. було розпочато систематичні розкопки палацу в Кноссі. Їх очолив
англійський археолог, директор Музею в Оксфорді А. Еванс. Дослідження велися аж до
трагічної загибелі експедиції в 1941 р. Глибокі наукові знання і тонка інтуїція дозволили
Евансу відкрити світу мінойську цивілізацію, яка до цього була відома лише з грецької
міфології та античної міфолого-історичної традиції.
Ахейські царства на материку. Мікенська Греція. Грецьке суспільство в
ранньоелладський період. На узбережжі і в глибинних гірських областях Балканського
півострова розвиток цивілізації протікав по-різному. Сільські поселення мешкало у
прямокутних, складених із необроблених каменів будинках, що мали, як правило, дві-
чотири кімнати. Будинки групувалися у квартали, розділені вузькими вуличками.
Кераміку в цей період робили ще вручну, але з великою майстерністю.
Переважна більшість невеликих сільських поселень на Балканах найчастіше не
мала навіть оборонних стін. Жили в них землероби-общинники, які складали соціально
однорідне суспільство.
Наприкінці III тисячоліття до н. е. хвиля переселення племен на Балканський
півострів призводить до військових зіткнень. У цей час з'являється гончарне коло і все
ширше в сільських роботах використовують коней.
Розселення на балканах греків-ахейців. Новий етап в історичному розвитку
Стародавньої Греції вчені пов'язують з переселенням на Балканський півострів і
просуванням з півночі на південь в 2200 – 2000 рр. до н.е. греків-ахейців – однієї з груп
індоєвропейських народів. Починається важливий період в історії материкової Греції,
що отримав назву середньоелладського.
Вторгнення грецьких племен супроводжувалося витісненням із родючих рівнин
місцевого населення, спустошенням раніше освоєних пеласгами земель, а також
пожежами.
З розвитком господарського і політичного життя племінні центри змінюються,
навколо них зводять оборонні стіни. У центрі знаходився будинок вождя племені.
У процесі консолідації грецького етносу і при збереженні консервативного
способу життя з'являється родова аристократія. У розвинених племінних центрах,
насамперед у Пелопоннесі, починається процес оформлення царської влади і
виникнення державності.
Протягом XVII – XVI ст. до н. е. йде формування ранніх ахейських держав.
Цивілізація в материковій Греції формувалася під безпосереднім і сильним
впливом мінойського Криту.
Слава розшифровки лінійного письма Б належить англійському досліднику
М. Вентрісу (1922 – 1956 рр.), який спростував помилкове твердження великого Еванса
про споріднений характер лінійного листа А і Б і разом з філологом Чедвіком
переконливо довів, що лінійне письмо Б є грецькою писемністю.
Спираючись на тексти гомерівських поем, Шліман у 1870 р. приступив до
розкопок горба Гіссарлик на узбережжі Малої Азії.

229
 У 1874 р. Шліман, керуючись гомерівськими поемами, приступив до розкопок
столиці Агамемнона – ахейських Мікен.
Після цього при розкопках у Тірінфі були зроблені не менш блискучі знахідки, що
свідчили про існування багатої та розвиненої ахейської культури.
Розквіт цивілізації бронзового віку на Балканах. Наявність палаців і могутніх
фортець вказує на існування в піздньоелладський період на Балканах вже сформованої
цивілізації з розвиненою державністю. Кожен палац виявляється центром невеликої
держави.
Вищою особою в палаці, згідно написам, був ванака (або анакт) – цар, який
володів верховною владою в державі. Вищі посадові особи були найбільшими
землевласниками. Ванака виконував ще судові та жрецькі функції.
Другою за значущістю особою в державі був лавагет – воєвода, ватажок
царського війська. Як і цар, він володів земельним наділом. Ще нижче в соціальній
ієрархії стояли жерці (і жриці), які володіли вполовину меншими ділянками. Окремими
областями в царствах керували басилеї.
Палацова адміністрація в першу чергу організовувала ефективне функціонування
палацового господарства. Судячи з написів на табличках, в ньому широко
застосовувалася праця рабів, зведених у загони.
Громади були зобов'язані платити палацу натуральні податі продуктами (розмір
встановлювався з розрахунку кількості та якості землі, якою володіла община).
Рядове населення проживало за межами палацу. Біля його стін розташовувалося
нижнє місто, де основним заняттям жителів було ремесло, торгівля і обслуговування
запитів царської адміністрації. Частина землі перебувала в приватній власності, але
основний земельний фонд все ще належав громадам. З нього нарізалися земельні наділи,
що видавалися за виконання державних функцій, і ділянки для здачі в оренду.
Орендарями на «землі, отриманої від народу» або приватних наділах були
безземельні працівники – так звані «божі раби» (і рабині). Не будучи рабами в повному
сенсі цього слова, вони, ймовірно, були пов'язані з храмової адміністрацією.
Приватні господарства відігравали другорядну роль і також знаходилися в
залежності від палацу. Все це говорить про те, що в державах ахейської Греції склався
типовий для регіонів Середземномор'я і Близького Сходу епохи бронзи тип
централізованої економіки, основою якого було палацове або храмове господарство.
Культура ахейського суспільства. Ахейці навчилися у мінойців будівництву
водогіну та каналізації, техніці фрескового живопису, запозичили в них окремі види
зброї, художніх і ремісничих виробів, копіювали фасони одягу і зачісок. У життя греків-
ахейців увійшли деякі мінойські релігійні культи і обряди, лінійна писемність.
Ахейські палаци ніколи не копіювали мінойські. Вони були менших розмірів, і їх
центром був уже не внутрішній двір, а мегарон – великий критий зал, у середині якого
знаходився осередок, який служив одночасно і вівтарем. Унікальними є і кріпосні
споруди, складені з величезних брил (товщина стін 8-17 метрів).
Для мікенської епохи характерне складання і розвинених релігійних уявлень. В
основі грецької релігії лежало обожнення сил природи і всього рослинного і тваринного
світу. В епоху бронзи ахейці поклонялися і тваринам: леву, козлу, деяким птахам. Однак
поклоніння божеству-тварині не отримало у ахейців широкого поширення, а в епоху
бронзи змінилося поклонінням антропоморфним божествам.
Для поклоніння цим богам були вироблені ритуали, збережені та розвинуті в
релігії класичної Греції. Основою сакральних обрядів було жертвоприношення. Загалом
релігійні дійства супроводжувалися молитвами, різними ходами, ритуальними танцями.
230
Під час церемонії поховання або влаштовувалися змагання у стрільбі з лука, або
кулачний бій, або кінні перегонів на колісницях.
Ахейські греки створюють і святилища. Спочатку вони були будинковими (в
мегароні палацу). Але в піздньомікенський період виникають і перші сакральні будівлі –
прообраз майбутніх храмів.
Занепад цивілізації бронзового віку на Балканах. В силу якихось досі невідомих
причин племена, які були сусідами з ахейськими державами, рушили з півночі
Балканського півострова на південь. Всі ці народи перебували ще на стадії
первіснообщинних відносин. Більшість з них становили родинні ахейцям племена
греків, які розмовляли на дорійському діалекті.
Навіть у вцілілих цитаделях палацове господарство занепадає: кількість поселень
скорочується в кілька разів, зменшується населення, ремісниче виробництво занепадає,
а про монументальне будівництво, фресковий живопис та писемність у Греції згадають
лише через кілька століть. Починається тривалий період ізоляції грецького світу від
давньосхідніх цивілізацій.
Але причини занепаду цивілізації криються і у внутрішніх кризових процесах.
Палацові господарства, що жили за рахунок праці рабів і підлеглих палацам
общинників, повинні були постійно розширювати штат керуючих і відповідно
збільшувати витрати на його утримання. Це знижувало ефективність виробництва, і з
рештою палаци перетворюються з центрів виробництва в центри споживання, що веде
до застою та кризи в економіці.
Носіями цивілізації та її культурних досягнень були лише аристократи, які
проживали в палацах, і чиновники, пов'язані з палацовим господарством. Тому з
загибеллю аристократії на полях битв гинула і сама цивілізація. Вичерпавши свої
історичні можливості, ослаблені протиріччями, ахейські держави стали легкою
здобиччю войовничих племен.
4.Гомерівське питання: унітарії та аналітики. «Темні віки» в історії
стародавньої Греції. «Іліада» та «Одиссея» як основні джерела з історії
економічного та соціального розвитку Греції. Період з XI до IX ст. до н.е., наступний
за епохою падіння крито-мікенської цивілізації, іменують по-різному. Традиційно його
називають гомерівським, оскільки поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея» є основними
джерелами з історії даної епохи.
Дорійське переселення було останнім великим пересуванням народів на
Балканському півострові в історії Стародавньої Греції. Після нього розселення грецьких
племен і поширення діалектів у басейні Егейського моря завершилося.
На цей час припадає максимальний відтік населення з Балканської Греції, зате
освоюються нові території: Мала Азія, острови Егейського та Іонічного морів. На нові
землі насамперед кинулися ахейці. У ХI ст. до н.е. греки, що говорили на іонійському
діалекті, заселяють більшу частину західного узбережжя Малої Азії та найближчі до
узбережжя острова: Хіос, Самос та ін. Цей процес масового переселення іонійських
греків на малоазійському узбережжі отримав назву іонійської колонізації. Носії
еолійського діалекту заселяють північну частину Егейського узбережжя Малої Азії та
прилеглих островів (найбільший з них – Лесбос). Шукаючи зручні для поселення місця,
дорійці, захопивши Пелопоннес, потім займають Крит, Родос і південну частину
західного узбережжя Малої Азії. В результаті греки розселилися по всьому басейну
Егейського моря.

231
 Разом із палацами виявилися непотрібними писемність і багато інших досягнень
мікенської культури. Нові родові поселення виникали в стороні від руїн палаців, як би
знаменуючи цим розрив з мікенським суспільством.
Але найважливішим нововведенням після дорійського вторгнення слід вважати
широке використання заліза. Починається залізний вік в історії Стародавньої Греції.
Масове використання заліза призвело до технічного перевороту у виробництві.
У X – IX ст. до н.е. переважно із заліза стали робити військові обладунки та
зброю. Вже в X ст. до н.е. Греція стає одним з провідних виробників виробів із заліза в
Східному Середземномор'ї, що дозвлило відмовитися від використання бронзи для
виготовлення предметів для повсякденного життя.
Про реалії того часу наочно свідчать археологічні відкриття і тексти поем Гомера.
«Гомерівське питання». Гомерівський епос створений як би на межі двох великих
історичних епох. Він відображає події кінця мікенської епохи і краху суспільства
бронзового століття і в той же час рух грецьких країн по новому шляху розвитку. Згідно
з традицією, Гомер жив на рубежі IX – VIII ст. до н.е. «Іліада» і «Одіссея» отримали
широку популярність у грецькому світі вже незабаром після їх створення. Тексти їх
довгий час передавалися усно. Перший запис епосу відноситься до часу правління
афінського тирана Пісистрата.
У 1795 р. німецький філолог Ф. Вольф (1759 – 1824 рр.) опублікував свій
знаменитий «Вступ до Гомера», що поклав початок науковим дискусіям, які не
припиняються й досі. Відзначаючи безліч розбіжностей у рукописах гомерівських поем,
він стверджував, що єдиних текстів творів ніколи не було.
Німецький вчений Р.В. Ніч (1790 – 1861 рр.) довів неспроможність гіпотез Вольфа
і Лахмана, які заперечували авторство Гомера. Він був переконаний, що протиріччя
властиві будь-якому великому художньому твору, а у Гомера вони настільки незначні,
що не порушують художньої єдності поем. Прихильників визнання авторства Гомера і
погляду на його поеми як на єдине художнє ціле стали називати унітаріями (т. б.
прихильниками теорії єдності).
Спробою примирити дві протилежні точки зору стала так звана теорія основного
ядра. Її автор – Р. Германн (1772 – 1848 рр.). Він припустив, що Гомер створив дві
невеликі поеми – «Пра-Іліаду» і «Пра-Одіссею», тексти яких були розширені і доповнені
іншими поетами.
Хоча крапку в суперечці ще не поставлено, але переважна більшість дослідників
сходяться на думці, що кожна поема являє собою творіння великого Гомера і постає як
художнє ціле.
Господарське життя грецьких громад. У гомерівському суспільстві не
залишилося і сліду від централізації, притаманної мікенському суспільству. Всюди
утвердилися первісні, патріархальні відносини, що базувалися на родових і родинних
зв'язках. Рід як самостійний осередок суспільства вже зійшов з історичної арени, і
провідна роль перейшла до примітивної сільської громади, яка називалася демосом.
Господарське життя гомерівського суспільства вже далеке від примітивної
організації життя при родовому ладі.
Греки обробляли практично всі польові, садові й городні культури, поширені в
Середземномор'ї. На майстерно обробленому грунті хлібороби вирощували пшеницю,
ячмінь, полбу, які становили основу харчування стародавніх греків.
Крім землеробства, в гомерівську епоху широкого поширення набуває
садівництво.

232
 Займалися вони і скотарством, роль якого в господарському житті стародавніх
греків була значною. Гомер неодноразово говорить про отари овець, стада кіз, свиней,
від яких отримували м'ясо, молоко, сир, вовну, а також згадує биків, без яких
неможливо орне землеробство. Крім того, в епоху, коли ще не була винайдена монета,
худоба виступав мірилом багатства.
У той же час згадки про ремесла – ковальське, гончарне, плотницьке, шкіряне,
ткацьке та ін. – і ремісників зустрічаються рідко. Більшість ремісників не мали
постійного місця проживання. У пошуках роботи вони переходили з одного поселення в
інше, сподіваючись отримати від землевласника замовлення на виготовлення
необхідних у господарстві інструментів і приладдя. Однак основні знаряддя праці та
нехитрі меблі в цю епоху хлібороб волів виготовляти сам і на те, щоб використовувати
чужу працю, селянин-общинник йшов тільки за крайньої потреби.
За цих умов торговельні відносини в грецькому суспільстві залишалися
нерозвиненими. Практикувався прямий обмін одних товарів на інші. Як правило,
ремісники за виготовлені вироби отримували або продукти харчування, або шматки
бронзи, міді чи заліза.
Земля, яка традиційно була общинною власністю, періодично зазнавала переділів.
Право на отримання наділу мали лише вільні та повноправні общинники. Наділи
розподілялися за жеребом, а тому називалися клерами (тобто жеребами). До часу
Гомера практика переділів вже була зжита і ділянки стали закріплюватися в приватну
власність. Це призвело до появи багатих земельних власників. У цей період басилеї
(тобто аристократи) вже володіли теменами – великими земельними наділами.
Відповідно, з'являються і общинники, котрі позбавилися своїх наділів.
Багато схожого було між басилеєм і простолюдином перш за все у господарській
діяльності та повсякденній поведінці. На щиті Ахілла басілей зображений за оранкою
поля. Подібно селянинові, басілей сам, без управителів, наглядачів та переписувачів, як
це робили ахейські царі, веде своє господарство. Він бере участь у трудовому процесі
разом зі своїми працівниками.
Селянинові, який втратив свій наділ, залишається або найматися на роботу до
заможного общинника, або ставати убогим волоцюгою. Гомер згадує фетів-поденників,
які обробляють поля басилея за плату. Поденники хоча і зберігають особисту свободу,
але стоять на найнижчому щаблі в соціальній ієрархії гомерівського суспільства.
У гомерівському суспільстві рабство тільки зароджується, воно ще домашнє – це
патріархальне рабство. Раби поки мало беруть участь у виробничому процесі й в
основному зайняті в домашньому господарстві, працюють як підсобні працівники поруч
з господарем. Крім того, раби хоч і втратили особисту свободу, але були молодшими
членами сімейної громади.
Грецьке суспільство. Всередині сусідської громади окремі родові групи
об'єднувалися в філи і фратрії, які були основними військовими і політичними
осередками громади. Фратрія являла собою військовий загін, який об'єднував членів
кількох родів у громаді. А кілька фратрій утворювали філу.
Соціальна структура гомерівського суспільства була дуже складною. Основу
грецького суспільства цієї епохи становлять повноправні общинники, яким протистоять
ті, хто з якихось причин опинився поза общинної організації. У свою чергу, колектив
громади ділився на родову знать і рядових общинників. Особи, які стоять поза
громадою, представлені поденниками-фетами і рабами. У суспільстві гомерівської
Греції вже існувала майнова нерівність, яка ускладнила соціальні відносини всередині
громади.
233
 Реальна влада зосереджується в руках найбільш могутніх представників родової
знаті, які у поемах названі басилеями (хоча в гомерівському епосі вони постають
племінними вождями, цей титул зазвичай перекладається як «цар»). Басилеї, домінуючи
серед аристократів, тим не менш ділять свою владу з старійшинами окремих родів.
І на народних зборах у ахейців в обговоренні всіх питань і прийнятті рішень
беруть участь тільки басилеї.
У Гомера вперше з'являється термін «поліс», з яким пов'язана вся подальша
історія античної Греції, вся своєрідність досягнень грецького суспільства.
Так поступово з розрізнених осередків первісного родового суспільства
формувався новий тип общини, в рамках якої грецьке суспільство вступило в стадію
цивілізації.

ЛЕКЦІЯ 2
ГРЕЦІЯ В АРХАЇЧНИЙ ПЕРІОД. СТАРОДАВНЯ СПАРТА. ФОРМУВАННЯ
АФІНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ПОЛІСУ В VIII – VI СТ. ДО Н.Е.

План лекції:
1. Економічний розвиток Греції у VIII – VI ст. до н.е. Поява майнової нерівності
та приватної власності на землю.
2. Велика грецька колонізація: причини, характер, напрямки.
3. Античний поліс як специфічна форма організації держави і соціальних
відносин: головні риси. Ранньогрецька тиранія.
4. Розвиток стародавньої Спарти.
5. Становлення демократичних Афін.

1. Економічний розвиток Греції у VIII – VI ст. до н.е. Поява майнової

нерівності та приватної власності на землю. Епоха VIII – VI ст. до н.е. – це час
найбільш інтенсивного розвитку давньогрецької цивілізації. Протягом цього періоду
зміни в усіх сферах життя античної Греції – від економіки до культури – були настільки
масштабними і радикальними, що їх сукупність часто називають архаїчною революцією.
На грецькій землі знову складаються основи державності. Але нові державні утворення
приймають форму не палацових царств, як у мікенську епоху, а полісів (держав
античного типу у формі громадянської общини), що у подальшому зумовило специфіку
всієї давньогрецької цивілізації.
У результаті демографічного вибуху в деяких областях Греції виникло таке
явище, як стенохорія (тобто аграрне перенаселення, що призводило до «земельного
голоду»). Найбільш гостро стенохорія проявилася на Істмі (перешийок, що з'єднує
Пелопоннес із Середньою Грецією) і в прилеглих до нього районах, а також на деяких
островах Егейського моря (особливо на Евбеї), в малоазійській Іонії. У цих
густонаселених районах розмір хори (тобто сільськогосподарських земель) був мізерно
малий.
Надзвичайно важливим процесом, який багато в чому визначив розвиток
архаїчної Греції, була урбанізація – містобудування, становлення міського способу
життя. Сформовані в Греції в цю епоху невеликі держави з містом як центром одержали
назву полісів.
Грецьке місто періоду архаїки грало роль адміністративного центру для
навколишньої його території, а точніше – адміністративно-релігійного центру, оскільки
релігія в античності була найтіснішим чином пов'язана з державним життям. Але
234
одночасно місто було важливим економічним центром, осередком ремісничого
виробництва і торгівлі. Таким чином, необхідно відзначити певну подвійність функцій
давньогрецького міста (втім, це характерно для міста будь-якої історичної епохи). Вона
виражалася в наявності практично у кожному місті двох центрів. Одним з них був
акрополь (від akros – верхній + polis – місто), що представляв собою фортецю. Другим
центром міста була агора – головна міська площа, де знаходився ринок і де народ
збирався на схід. Агора, як і акрополь, вважалася сакральним місцем. Навколо агори
тіснилися власне міські квартали, в яких мешкали ремісники, торговці (які складали,
втім, меншість населення), а також селяни, які щодня вирушали на роботу на свої
земельні ділянки, розташовані недалеко від міста.
З часом акрополь втрачав свою оборонну функцію, що було наслідком іншого
характерного для того часу процесу – зростання захищеності міст у цілому. Швидкий
розвиток військового мистецтва настійно вимагав створення в містах системи укріплень,
які б охоплювали не лише цитадель акрополя, але і всю територію міста.
Особливим випадком був найбільший центр Південного Пелопоннесу – Спарта,
яку античні автори називали несинойкізованим полісом. Не тільки в архаїчну епоху, але
і в подальшому (аж до елліністичного періоду) цей поліс зовсім не мав оборонних стін.
Та й в цілому вигляд Спарти був далекий від міського, оскільки це була, по суті справи,
сукупність кількох сільських поселень.
Надзвичайно важливі зміни відбулися у військовій справі. У VIII – VI ст. до н.е.
відійшли в минуле описані в поемах Гомера єдиноборства героїв-аристократів. Відтепер
головним у мистецтві війни стало колективне начало, а найважливішу роль на полях
битв почали грати загони гоплітів – важкоозброєних піхотинців. Обладунки гопліта
складалися з бронзового шолома, панцира (або цілком виготовленого з бронзи, або
шкіряного, обшитого бронзовими пластинами), бронзових поножів, які захищали
гомілки воїна, і круглого щита з декількох шарів бичачої шкіри на дерев'яній рамі,
зазвичай оббитого бронзовими пластинами. Гопліт був озброєний коротким (довжиною
бл. 60 см) залізним мечем і більш довгим дерев'яним списом із залізним наконечником.
Найбідніші громадяни, не здатні придбати гоплітські обладунки та зброю, під час
війни становили допоміжні частини легкоозброєних воїнів – гімнетів. Серед них були
лучники, пращники, дубінщики, метальники дротиків (коротких копій). Кіннота, яка
комплектувалася виключно з представників аристократії, грала в битвах невелику роль:
кавалеристи в основному повинні були захищати фаланги ліворуч і праворуч, щоб
уникнути іх оточення.
Поряд з військовим мистецтвом розвивалася морська справа. В епоху архаїки у
греків з'явилися військові кораблі комбінованого парусно-гребного типу. Найстарішим
різновидом таких кораблів була пентеконтера, яка представляла собою дуже великий
човен із вітрилом і приблизно півсотнею весел, кожне з яких рухалося силою гребця. У
VI ст. до н.е. на зміну пентеконтері прийшла трієра – корабель з трьома рядами весел
(всього до 170 весел) з кожної сторони.
Сільськогосподарське виробництво, як і раніше базувалося на вирощуванні
культур так званої «середземноморської тріади» (зернові, виноград, оливки), а також на
скотарстві, яке грало в основному допоміжну роль.
Значні зміни відбувались у VIII – VI ст. до н. е. в ремісничому виробництві, яке
вже відокремилося від сільського господарства.
Технічний прогрес торкнувся багатьох виробничих галузей, наприклад
суднобудування, видобутку і обробки металу. Греки почали будувати шахти, відкрили
зварювання та пайку заліза, розробили нові технології бронзового лиття і т. д. Все це
235
сприяло розвитку військової справи. У сфері керамічного виробництва слід відзначити
розширення асортименту сосудів. Витончене і стильне декорування за допомогою
розпису перетворювало ці предмети утилітарного призначення в справжні твори
мистецтва. У найбільш розвинених грецьких полісах з'являються монументальні кам'яні
споруди культового та громадського призначення: храми, жертовники, будівлі для
роботи органів влади, портові споруди, водогін та ін.
Економічні досягнення були б неможливі без подолання характерної для
гомерівського періоду замкнутості грецьких громад. Торгівля, зокрема зовнішня,
сприяла відновленню зв'язків із стародавніми цивілізаціями Сходу. Товарність грецької
економіки, тобто орієнтованість на ринок, була невисокою. Зовнішньоторговельний
обмін мав на меті перш за все не збут продукції давньогрецьких полісів, а, навпаки,
одержання з інших місць того, чого не було на власній території: сировини, ремісничих
товарів та продуктів харчування, особливо хліба, якого греки завжди потребували.
Дуже важливим фактором економічного життя грецького світу стала поява
грошей. На початку архаїчної епохи в деяких областях Еллади (особливо в Пелопоннесі)
роль грошей грали залізні та мідні бруски в формі стрижнів – оболи. Шість оболів
складали драхму (т. б. жменю – таку їх кількість можна було захопити однією рукою). У
VII ст. до н. е. з'явилася карбована монета. Перші грецькі монети чеканилися з електри –
природного сплаву золота і срібла, а тому їх номінали були досить високими, і навряд
чи ці монети могли використовуватися в торгівлі.
До кінця архаїчної епохи основним матеріалом для карбування монет стало
срібло. Лише в класичну епоху дрібну розмінну монету стали робити з міді. Монети
карбувалися з золота у вкрай рідкісних випадках. Характерно, що нові гроші зберегли
старі назви. Основною грошовою одиницею у більшості полісів була драхма (6 оболів).
Вага афінської срібної драхми дорівнювала приблизно 4,36 гр.
Кожен поліс, будучи незалежною державою, випускав власну монету. Влади
засвідчували її державний статус, поміщаючи на монеті особливе зображення, яке було
символом, або емблемою, поліса. Так, на монетах Афін були зображені голова Афіни і
сова, яка вважається священним птахом богині, на монетах Егіни – черепаха, на монетах
Беотії – щит і т. д.
2. Велика грецька колонізація: причини, характер, напрямки. Архаїчну епоху
ознаменувала виключно важлива подія в історії Еллади, як Велика грецька колонізація,
коли греки заснували багато міст і поселень на узбережжях Середземного і Чорного
морів. Таким чином, грецька цивілізація поширилася на значні території півдня Європи.
Розвиток колонізаційного процесу визначали передумови економічного і
політичного характеру: гострий «земельний голод» та прагнення отримати доступ до
джерел сировини, а також запекла боротьба за владу в полісах архаїчної епохи.
Найчастіше угрупованням, які терпіли у цій боротьбі поразку, залишалося тільки одне –
залишити рідне місто і переселитися на нове місце.
Колонізація йшла за двома основними напрямами – західному та північно-
східному, куди перші колонії були виведені ще у VIII ст. до н.е. На заході греків
особливо вабили до себе родючі землі Апеннінського півострова і острова Сицилія.
Найбільшим великим і значним полісом регіону були Сиракузи, засновані бл. 734
р. до н.е. коринфянами. Сіракузи були настільки процвітаючим економічним і
політичним центром, що могли вважатися найзнаменитішою грецькою колонією. З
інших міст Великої Греції слід згадати: на Сицилії – Гелу, на південному узбережжі
Італії – Сібаріс, Кротон (засновані вихідцями з Ахаї), Тарент (чи не єдина колонія

236
Спарти, виведена в результаті внутрішньополітичної боротьби в цьому полісі), Регій
(колонія Халкіди).
Північно-східний напрямок грецької колонізації приваблював жителів полісів
Балканської Греції наявністю корисних копалин (родовища золота і срібла в Північній
Егеїді), родючістю земель (насамперед причорноморських), можливістю встановлення
вигідних торговельних зв'язків. На цьому напрямку греки освоїли фракійське узбережжя
Егейського моря, включаючи півострів Халкідіка (на цьому півострові мережа грецьких
поселень була особливо густою), а потім – зону чорноморських проток, де велику
активність проявили Мегари.
Логічним завершенням руху греків на північний схід стало освоєння узбережжя
Чорного моря, яке вони називали Понт Евксинський (тобто Гостинне море). Особливо
діяльну участь у колонізації понтійських берегів прийняв Мілет, заснувавши більшість
своїх колоній саме в цьому регіоні.
З колоній Південного Причорномор'я найбільш значними були Синопа і Гераклея
Понтійська, Східного – Діоскуріада і Фазіс, Західного – Істрія та Одес. Мабуть,
найбільша кількість поселень у еллінських колоністів була в Північному Причорномор'ї.
Наприкінці VII ст. до н. е. мілетяни облаштувалися на невеликому острові Березань біля
гирла Дніпра. Потім вони здійснили «стрибок на материк», заснувавши місто Ольвія.
Найбільшим центром античної цивілізації в цьому регіоні став Пантікапей (знаходився
на місці суч. Керчі).
До виведення колоній всі грецькі поліси ставилися дуже відповідально. Перед
відправленням колоністів прагнули розвідати місце передбачуваного поселення,
дізнатися про наявність родючої землі, подбати про зручні гавані, по можливості
визначивши ступінь дружелюбності місцевих жителів. Дуже часто міська влада
зверталася за порадою до оракула Аполлона в Дельфах, жерці якого стали справжніми
експертами в таких питаннях. Потім складалися списки бажаючих відправитися в
колонію, призначався голова експедиції – ойкіст (по прибутті на місце він зазвичай
ставав на чолі нового міста). Нарешті, взявши з собою священний вогонь з рідних
вівтарів, майбутні колоністи на кораблях пускалися в дорогу.
Відносини з аборигенами могли складатися по-різному. У разі перемоги
колоністів місцеві жителі потрапляли в політичну та економічну залежність від греків.
Але могла потрапити в залежність від місцевого правителя і грецька колонія. Так, у V
ст. до н.е. Ольвія перебувала під протекторатом скіфських царів.
Важко переоцінити наслідки Великої грецької колонізації, що розпочалася в
архаїчну епоху і тривала, хоча і не в колишніх масштабах, у класичну епоху. В ході
колонізації греками були заселені та освоєні величезні території. До вибору місця для
колонії греки підходили дуже раціонально, враховували всі можливі позитивні й
негативні фактори, тому в більшості випадків нові поселення швидко ставали
процвітаючими містами. Підтримуючи активні зв'язки зі «старими» грецькими землями,
колонії самі стали чинити вплив на розвиток своїх метрополій.
3. Античний поліс як специфічна форма організації держави і соціальних
відносин: головні риси. Ранньогрецька тиранія. На початку архаїчної епохи провідну
роль у грецькому суспільстві грали аристократи – нащадки басилеїв гомерівського
періоду і члени інших знатних родів. Їм належали всі важелі влади. З представників
знаті комплектувалися органи управління полісом – ради, які реально розпоряджалися
всіма державними справами. Народні збори, в яких брали участь пересічні громадяни,
скликалися рідко і здебільшого лише затверджували рішення, прийняті радами, будучи,
таким чином, слухняним знаряддям у руках аристократів.
237
 Крім економічних, представники знатних родів мали й інші важелі для здійснення
своєї влади. Одним з таких важелів був традиційний авторитет аристократа, який у
народу, особливо в селах, був незаперечним. Саме аристократи керували релігійним
життям поліса, займаючи посади жерців. В умовах відсутності письмових законів вони
ж були і суддями, тлумачачи по своєму свавіллю норми усного права.
Домінуючою була роль аристократії й у війську. Нарешті, необов'язковість для
знаті фізичної праці, а тому наявність вільного часу для отримання освіти
перетворювали аристократію в інтелектуальну еліту суспільства.
Стан решти населення – демосу (грец. demos – народ) був досить незавидним.
Демос в основному перебував на різному ступені політичної та економічної залежності
від аристократів. У другій половині архаїчної епохи ситуація змінюється: аристократи
починають втрачати свої провідні позиції. З появою фаланги падає їх роль у війську:
гопліти зробили аристократичну кінноту практично непотрібною. З розвитком ремесел і
торгівлі, появою грошей із середовища демосу виділяється торгово-реміснича верхівка,
яка починає все більш успішно конкурувати зі знаттю.
Проте вже наприкінці VII – на початку VI ст. до н.е. у багатьох полісах демосу
вдалося домогтися заборони звертати громадян в боргову кабалу. Відтепер поняття
«громадянин» було протиставлене поняттю «раб», що стало надзвичайно важливим
досягненням давньогрецької цивілізації.
Політичне життя в грецьких полісах архаїчної епохи була надзвичайно
інтенсивним, з гострими внутрішніми конфліктами самого різного характеру, часом з
громадянськими війнами. Змагалися між собою угруповання аристократів. У свою
чергу, багаті купці та власники ремісничих майстерень, що вийшли з простолюду,
домагалися політичної рівності зі «старою» знаттю. Нарешті, все голосніше починав
звучати і голос пересічних греків – демосу.
Тільки з моменту появи письмових законів можна говорити про остаточне
складанні держави. Крім того, тепер родова аристократія була позбавлена можливості
тлумачити право за своїм розсудом, що зменшувало її значення в житті поліса і
призводило до зростання ролі демосу. Історичним контекстом появи зводів законів
архаїчної епохи з великою вірогідністю слід вважати прагнення встановити в боротьбі за
владу між грецькими аристократами певні «правила гри», щоб зробити цю боротьбу
менш жорстокою і безкомпромісною. Проте не можна заперечувати, що в цілому
запровадження письмових законів було корисно для всіх груп громадянського
колективу, в тому числі і для демосу.
Протиріччя були настільки гострими, що громадянські війни тривали
десятиріччями і нерідко призводили до встановлення режимів особистої влади. В ряді
найбільш розвинених грецьких полісів – на Істмі, в Іонії, у Великій Греції та ін. –
встановлюється диктатура «сильних особистостей» (майже виключно аристократичного
походження), які насильно захоплюють владу і правлять, не рахуючись із законами та
органами управління – народними зборами і радою. Такі правителі називалися
тиранами. Слово «тиран», що прийшло в Грецію з Малої Азії, спочатку не мало
негативного забарвлення. Воно протиставлялося терміну «басілей» (т. б. цар) і означало
будь-якого правителя (і його нащадків), що захопив владу, а не отримав її у спадок.
Тиранічні режими архаїчної епохи в науці називають Старшою тиранією.
Прийшовши до влади, тиран найчастіше починав з розправи з політичними
супротивниками, передусім з іншими знатними родами. Аристократи були змушені
тікати цілими сім'ями на чужину, інакше їх би стратили без суду і слідства.

238
 Правда, спочатку демос нерідко надавав тиранам підтримку в момент захоплення
влади, очікуючи від них поліпшення свого становища. Тирани, які втратили підтримку
населення, як правило, скидалися народом і в кращому випадку виганялися з міст, а то й
гинули в ході переворотів.
Однак не слід оцінювати діяльність представників Старшої тиранії цілком
негативно. Тирани залишили досить помітний слід в історії Греції. Багато полісів за їх
влади розбагатіли, стали процвітаючими містами.
У цілому тиранія архаїчної епохи була, безумовно, закономірним етапом у
формуванні грецького поліса. Але в тій же мірі закономірним був і перехід до більш
демократичних форм державного устрою. З-під влади тирана поліс, як правило, виходив
більш стабільним у політичному відношенні, ніж він був до встановлення тиранії.
4.Розвиток стародавньої Спарти. У ІІ тис. до н.е. на півострові Пелопоннес
знаходилися найбільші центри мікенської цивілізації. Згодом саме цей регіон
Балканської Греції найбільше постраждав від дорійського вторгнення. Дорійці
розселилися на сході та півдні півострова – в Арголіді, Лаконіці, Мессенії. Залишки
мікенського населення були відтіснені до центру Пелопоннесу, в сувору гористу
Аркадію.
Однак і в тих районах півострова, які були захоплені дорійцями, корінне
населення не було повністю винищене або вигнане, але було змушено визнати владу
загарбників і потрапило в повну або часткову політичну та економічну залежність.
До початку архаїчної епохи найзначнішим центром Пелопоннесу був Аргос.
Однак місто зазнало низки серйозних поразок у війнах зі Спартою, втратило
значну частину територій, а головне – перестало бути найсильнішою державою
Пелопоннесу, поступившись місцем лідера спартанському полісу. Однак остаточно
розгромити Аргос або підпорядкувати його своєму впливу спартанцям все ж не вдалося.
Спарта в епоху архаїки. У найважливішому полісі Південного Пелопоннесу –
Спарті (або Лакедемоні, як його частіше називають античні автори) розвиток
суспільства і держави пішов шляхом, який можна назвати унікальним, не схожим на ті
процеси, які мали місце в більшості грецьких областей. Войовничі дорійці, що
завоювали на рубежі II – I тис. до н.е. пелопоннеську область Лаконіку, зробили своїм
оплотом головний її центр – Спарту. Місцеве ахейське населення було ними
підпорядковане, позбавлене всіх політичних і громадянських прав і перетворено в
підневільних працівників рабського типу - ілотів.
На захід від Лаконіки лежала не менш велика і родюча грецька область –
Мессенія. Вона була захоплена дорійцями одночасно з Лаконікою.
Починаючи з VIII ст. до н.е. вони почали інтенсивне наступ на Мессенію,
прагнучи підпорядкувати її своїй владі, що призвело до так званим мессенських воєн.
Уже Перша Мессенська війна, яка припала на другу половину VIII ст. до н.е.,
закінчилася перемогою Спарти і приєднанням значної частини Мессенії до
спартанського полісу. Мессенці, які не зуміли покинути батьківщину, були звернені в
ілотів.
У середині VII ст. до н.е. розгорілася Друга Мессенська війна: спартанцям
протистояли повсталі мессенці раніше підкорених районів, яких підтримували дорійці з
ще не приєднаної до Спарти частини Мессенії, а також деякі інші поліси. Війна
затягнулася, однак також завершилася перемогою спартанців.
Після Мессенських воєн остаточно сформувалося суспільство спартанського
поліса, яке відрізнялося вкрай жорсткою структурою. Вищим станом були спартанці -
нащадки завойовників-дорійців, жителі міста Спарта. Спартіати були звільнені від
239
фізичної праці й становили військовий прошарок у державі. Нижче спартанців на
ієрархічній драбині стояли так звані періеки – жителі всіх інших (крім Спарти) міст
Лаконіки. Періеки зберігли особисту свободу, але при цьому, не маючи громадянських
прав, були позбавлені можливості брати участь в управлінні полісом. Нижчим і
найбільш численним станом були ілоти – залежні землероби. Їм доводилося утримувати
своєю працею спартанців.
Слід підкреслити, що ілоти не були рабами класичного типу. Вони вважалися
власністю ні окремого господаря, а всієї держави. Щорічно вищі посадові особи
спартанського поліса оголошували війну ілотам, санкціонуючи жорстоке поводження з
ними. Періодично влаштовувалися криптії – справжні облави на ілотів.
Тому в масі своїй ілоти були постійно готові до заколоту. Після Мессенських воєн
сільськогосподарські землі Лаконіки і Мессенії були розподілені між 9000 спартіатських
сімей на однакові за розміром невідчужувані ділянки, які оброблялися ілотами. Що ж
стосується ілотів, за приблизними оцінками, їх було 100-150 тис. осіб, тобто у десять, а
то й в п'ятнадцять разів більше, ніж представників панівної верстви.
Цивільний колектив спартанського поліса для протистояння вороже
налаштованим ілотам повинен був перетворитися на постійно діючий військовий табір.
З цією метою в Спарті була проведена серія вельми радикальних реформ, авторство
яких антична традиція приписує напівлегендарному законодавцю Лікургу.
Практично всі відомості про Лікурга мають не дуже достовірний характер.
Зокрема, діяльність Лікурга відносять до IX ст. до н.е. (у такому випадку він виявляється
найпершим грецьким законодавцем). Свої закони він оформив у вигляді документа –
«Великої ретри».
Однак у даний час можна з неабиякою мірою впевненості говорити, що Лікург як
реальна історична особистість ніколи не існував (хоча наявність якогось прототипу
виключати не можна). Приписані йому спартанської традицією перетворення на ділі
були результатом діяльності багатьох реформаторів і тривали з середини VII ст. до н. е.
протягом століть.
Реформи, які проводилися протягом життя декількох поколінь спартанців, були
спрямовані на сувору регламентацію всіх сторін життя і діяльності громадян поліса. Їх
метою було згуртування населення і запобігання внутрішнім конфліктам, а також
безумовне підпорядкування індивіда воєнізованій державі. Суспільство спартанців було
перетворено в «громаду рівних» – саме «рівними» вони відтепер гордо називали себе.
Щоб уникнути будь-якої майнової нерівності, все спартанці зобов'язані були вести
вкрай простий спосіб життя. Спартіату заборонялося займатися ремеслом і торгівлею
(ця сфера діяльності була залишена періекам), користуватися предметами розкоші, зате
пропонувалося обов'язково брати участь в сіссітіях – громадських трапезах, надаючи на
їх проведення частку продуктів зі свого господарства.
Спарта, на відміну від інших полісів, так і не перейшла на карбовану монету. У
ній було збережено (судячи з усього, свідомо) використання оболів – громіздких і
незручних залізних стрижнів, що ускладнювало грошовий обіг й в кінцевому рахунку
звело його нанівець.
Слід сказати, що реформи Лікурга, ким би і коли б вони не були проведені,
досягли своєї мети. Вони на тривалий період «законсервували» соціально-економічний,
суспільно-політичний та культурний розвиток Спарти, згуртували цивільний колектив,
що багато в чому зумовило унікальне положення цього поліса в грецькому світі.
Однак за військово-політичну могутність Спарті довелося заплатити великим
економічним і культурним відставанням від розвинених полісів Еллади. Лікургові
240
закони «залізною завісою» відгородили Спарту від решти території Еллади,
перетворивши її в абсолютно своєрідний соціокультурний організм.
Державний устрій Спарти. У грецькому світі архаїчної епохи Спарта стала
першою остаточно сформованою державою. При цьому, на відміну від більшості
полісів, вона вибрала свій шлях розвитку, її державний устрій не мав аналогів у Елладі.
Дійсно, в спартанському державі, створеній зусиллями поколінь реформаторів,
вигадливо перепліталися інститути, характерні для монархії, олігархії та навіть
демократії.
Спарта була чи не єдиним грецьким полісом, в якому протягом архаїчної епохи не
була ліквідована царська влада. Вищими посадовими особами держави як і раніше
залишалися царі, причому царів одночасно було два, а значить (унікальна спартанська
риса), правили дві царські династії – Агіадів і Евріпонтидів. Влада їх була спадковою.
Царі були оточені великими почестями, які надавали їм співгромадяни (навіть за обідом
царю належала подвійна порція). Однак необхідно підкреслити, що спартанські царі аж
ніяк не були повновладними правителями. Фактично їх повноваження зводилися до
функцій верховних головнокомандувачів і верховних жерців держави.
Реально вищим органом управління в Спарті була рада старійшин – герусія. Його
членів називали геронтами. Герусія складалася з тридцяти чоловік: до неї входили царі
(за своєю посадою) і 28 громадян (не молодше 60 років), які обиралися до ради довічно.
Саме герусія (а не царі) фактично керувала всіма державними справами: виробляла
проекти законів і постанов, розпоряджалася фінансами поліса, грала роль верховного
суду.
Як у будь-якому грецькому полісі, вищою владою в спартанській державі були
народні збори – апелла. Вона оголошувала війну і укладала мир, приймала закони,
обирала посадових осіб (природно, крім царів). Але фактично апелла скликалася рідко і
нерегулярно (зазвичай з ініціативи геронтів), і влада її була обмежена. Влада вносила на
розгляд народних зборів ті чи інші питання, а спартанці повинні були тільки голосувати
«за» або «проти», будь-які дебати та дискусії не допускалися. У Спарті царі офіційно
називається не басілеямі, як в інших полісах, а архагетами – верховними вождями.
Дещо пізніше (можливо, в VI в. до н.е.) серед державних інститутів з'явилася
колегія, що складалася з п'яти ефорів (тобто наглядачів). Ефори обиралися терміном на
рік. Цю посаду міг зайняти будь-який спартіат, незалежно від своєї знатності та
багатства; траплялося, що ефорам ставали зовсім бідні люди. Функції ефорів полягали в
контролі над діяльністю інших вищих посадових осіб, з тим щоб вони дотримувалися
інтересів громадянського колективу. Ефори мали надзвичайно великі повноваження:
вони могли не тільки усунути царя від влади, але навіть засудити його до страти.
У тісному зв'язку з державним устроєм Спарти перебувала її військова
організація. Головну ударну силу війська становила фаланга гоплітів. Спартанська
важкоозброєна піхота з повною підставою вважалася кращою в грецькому світі. Фаланзі
додавалися допоміжні легкоозброєні загони, що складалися з періеків, а іноді навіть з
ілотів. Верховне командування армією здійснювали царі, наприкінці VІ ст. до н.е. в
інтересах єдиноначальності було постановлено, щоб надалі похід очолював один цар, а
інший залишався в Спарті. Геронти та ефори приймали рішення про початок походу або
про закінчення військових дій.
Пелопоннеський союз. Територіальне розширення спартанського поліса
завершилося із завоюванням Мессенії. Тепер Спарта прагнула досягти верховенства,
гегемонії над сусідами.

241
 У VІ ст. до н.е. почалося створення на території Пелопоннесу військово-
політичного союзу, який перебував під егідою Спарти.
Першими союзниками Спарти на підлеглих по відношенню до неї умовах стали
поліси сусідньої області Аркадія. Протягом VІ ст. до н.е. Пелопоннеський союз
продовжував розширюватися. До нього увійшли багатий і сильний Коринф (з тих пір
завжди займав у союзі друге місце після Спарти), Мегари, Еліда, малі поліси Арголіди.
До кінця архаїчної епохи в Пелопоннеський союз входили майже всі поліси півострова
(крім Аргоса, традиційно ворожого Спарті).
У Пелопоннеському союзі не було ні загальних органів управління, ні
впорядкованої системи грошових внесків на утримання збройних сил, ні єдності в
проведенні зовнішньої політики (союзні поліси, наприклад, цілком могли воювати один
з одним). Довгий час існувала повна свобода виходу з союзу.
Пелопоннеський союз створювався не як експансіоністське, агресивне, а як
військово-політичне, оборонне об'єднання. Його учасники воювали тільки коли
зовнішня загроза була абсолютно безсумнівною або коли гегемонії союзу кидали
відкритий виклик.
5. Становлення демократичних Афін. До афінського полісу, одного з
найбільших в Греції, входила вся Аттика – область у східній частині Середньої Греції.
На території Аттики, крім її «столиці» – відомого ще з мікенської епохи міста Афіни,
знаходилося ще кілька невеликих містечок (Елевсин, Марафон, Бравроній та ін.), а
також безліч демів – сільських поселень. Самі афіняни приписували заснування поліса
легендарному цареві та герою Тесею, що жив, згідно з міфами, ще до Троянської війни.
Природні ресурси Аттики не можна назвати ні занадто багатими, ні занадто
мізерними. Ґрунти були мало придатні для вирощування зернових культур, тому
афіняни завжди відчували брак хліба та були змушені імпортувати зерно. Оливи
(маслини) були одним з головних багатств Афін. Найважливішими і найбільш великими
одиницями були чотири філи (тобто племені); кожен афінський громадянин входив до
якої-небудь з філ. Філа ділилася на фратрії - об'єднання культового характеру. Фратрія,
в свою чергу, складалася з родів. У той же час поступово починається територіальний
поділ поліса: кожна філа поділялася на три триттії, а кожна тріттія - на чотири навкрарії.
Всього було 48 навкрарій, і ці невеликі округи були найменшими територіальними
одиницями.
Столиця поліса – Афіни – розташовувалася в центральній частині Аттики.
Головний афінський пагорб – Акрополь – був релігійним центром поліса і його
цитаделлю.
Зростанню ролі Афін сприяла та обставина, що дорійці, знищивши мікенську
цивілізацію, практично обійшли Аттику стороною.
Виключно важливу роль у всіх сфераз життя Афін грала аристократія - евпатриди
(тобто сини благородних батьків).
Вони поступово домоглися скорочення повноважень басилеїв, а потім і ліквідації
їх правління. Термін перебування царя при владі був обмежений десятьма роками, а
пізніше знижений до річного. Посада царя зі спадкової перетворилася у виборну.
На початку VII ст. до н.е. сформувалася політична система афінського поліса як
аристократичної республіки. На чолі держави стояла колегія з дев'яти магістратів –
вищих посадових осіб, які займали свою посаду протягом року. Вони називалися
архонтами, і між ними існувало певне розмежування функцій. Перший архонт – епонім
– вважався вищою цивільною особою поліса; він давав своє ім'я року, на який
припадало його правління. Другий архонт – басилей – був спадкоємцем давньої царської
242
влади, але в епоху архаїки зберігав лише повноваження верховного жерця поліса,
керівника релігійного життя громади. Третій архонт – полемарх – був верховним
головнокомандувачем збройними силами. Решта шість архонтів – фесмофетів –
контролювали дотримання усного права (письмових законів в Афінах ще не було).
Надзвичайно важливу роль в управлінні грала Рада ареопагу – головний оплот
влади аристократії. У нього входили архонти, у яких закінчився термін їх перебування
при владі; вони залишалися членами ареопагу довічно. Колегія здійснювала вищий
контроль над всім життям держави, а також була верховної судовою інстанцією, що
розбирала найбільш важливі справи.
Народні збори в Афінах аж до VI ст. до н.е. не грало скільки-небудь значної ролі.
Вони повністю підкорялися аристократії і, крім того, перебували від неї в економічній
залежності, яка постійно збільшувалася.
У 636 р. до н.е. в Афінах вперше була зроблена спроба встановити тиранію. Владу
спробував захопити молодий аристократ Кілон, незадовго до того здобувший перемогу в
Олімпійських іграх. Очоливши загін однолітків, він зайняв Акрополь. Однак демос не
підтримав Кілона, і його заколот був відносно легко придушений владою поліса. Однак
заколот Кілона загострив боротьбу між аристократичними угрупованнями.
Припинити міжусобні чвари була покликана перша грецька збірка письмових
законів, створена в 621 р. до н.е. законодавцем Драконтом. Найважливіше місце в цьому
зводі займали закони про вбивства.
Отже, до рубежу VI – V ст. до н.е. в житті афінського поліса намітилися два
найважливіших процеси: постійна боротьба аристократичних родів і зростаюче
закабалення демосу. Обидва ці процеси серйозно підривали стабільність держави.
Реформи Солона. У 594 р. до н.е. в обстановці громадянської смути афінські
громадяни обрали Солона першим архонтом і як вищій посадовій особі в державі
надали йому надзвичайні повноваження для розробки нових законів і проведення
реформ. Перш за все Солон провів економічну реформу, яка мала принципове значення
(вона отримала назву сисахфія – букв. струшування тягаря). Реформа полягала в повній
відміні всіх наявних на той момент у полісі боргів. Але найбільше значення мала
заборона надалі звертати громадян у боргову кабалу.
Солон прийняв і низку інших заходів з метою прискорити розвиток економіки і
активізувати господарське життя Афін. Так, він проводив політику економічного
протекціонізму, тобто захисту афінських товаровиробників.
За Солона влада сприяла розвитку ремесел, більш того, заохочувала приплив до
Афін ремісників і торговців з інших частин Греції, надаючи їм цивільні права. Були
впорядковані майнові відносини. Була введена нова, більш зручна система мір і ваг.
Повне панування аристократії в суспільному житті підірвали не тільки
економічні, а й політичні реформи Солона. Тепер всіх громадян поліса розділили на
чотири розряди в залежності від їх стану, який вимірювався кількістю натуральних
продуктів (зерна, вина, оливкової олії), одержуваних із земельних володінь (монети в
Афінах в той час ще не було). За одиницю виміру був узятий медімн – міра об'єму
сипучих і рідких тіл (бл. 52 літра). До першого розряду були віднесені найбагатші
громадяни (з річним доходом 500 медімнів і більше), вони стали називатися
пентакосіомедімнами (тобто п'ятисотмірниками). До другого розряду – вершників –
віднесли осіб із доходом понад 300 медімнів, тобто вельми заможних громадян. До
третього розряду належали громадяни з доходом від 200 медімнів – зевгіти; саме
афіняни середнього достатку, яких, наскільки можна судити, було досить багато, і

243
становили основу війська. Четвертий, нижчий розряд об'єднував найбідніших громадян
з річним доходом менше 200 медімнів. Вони називалися фетами (тобто батраками).
Відтепер роль кожного афінянина в житті поліса і обсяг його політичних прав
визначався розрядом, до якого він належав. Вищі державні пости (архонтів, скарбників)
могли займати тільки пентакосіомедімни. Представники вершників і зевгітів отримали
доступ до інших полісних посад. Фети ж мали право брати участь лише в народних
зборах і в суді присяжних. Таким чином, головним для визначення місця громадянина в
суспільстві було багатство (а не знатність, як раніше).
Слід зазначити безсумнівну демократизацію державного устрою. Поруч з
аристократичною Радою ареопагу було засновано інший орган управління – Рада
чотирьохсот. Вона називалася так за кількістю членів (по 100 осіб від кожної афінської
філи).
Рада чотирьохсот до певної міри дублювала функції ареопагу і самим своїм
існуванням принижувала його роль. Однією з важливих завдань Ради чотирьохсот стала
підготовка проектів рішень, які виносилися на розгляд народних зборів.
Виключно важливе значення мало заснування Солоном геліеї – суду присяжних,
який став, мабуть, найбільш демократичним державним інститутом, оскільки до його
складу могли бути обрані за допомогою жереба навіть найбідніші афіняни.
Реформи Солона мали компромісний характер і допомогли створити таку
політичну систему, за якої в управлінні полісом могли брати активну участь (хоча поки
не на ділі) широкі верстви демосу, а не тільки аристократична еліта, як це було в
попередню епоху.
Тиранія Пісистра і Пісистратидів. Безпосередньо ж після їх проведення
громадянські заворушення не тільки не припинилися, але, мабуть, навіть посилилися.
Протягом першої половини VI ст. до н.е. політична боротьба мала форму
протистояння сильних угруповань, що базувалися в різних регіонах Аттики і
очолювалися місцевими аристократами. Одна з них (її членів називали педіеями) діяла в
околицях Афін. Представники іншого угруповання (їх називали паралії) спиралися на
населення прибережної частини Аттики. Нарешті, третє угрупування (діакрії)
базувалося у віддаленій північно-східній частині Аттики, яка була найбіднішим
регіоном афінського поліса.
Саме діакріїв у 60-х рр. VI ст. до н. е. очолив Пісистрат (правив у 560 – 527 рр. до
н.е.). Представник стародавнього аристократичного роду і далекий родич Солона, він
завоював велику популярність у демосу, особливо після того, як виявив неабиякі
військові здібності у війні з Мегарами. Використовуючи популістські гасла, Пісистрат
досяг успіху в боротьбі з суперниками і зі своїм загоном захопив у 560 р. до н.е.
афінський Акрополь, проголосивши себе правителем держави. Однак лише в 546 р. до
н.е. Пісистрат остаточно утвердився в якості тирана. Він правив до своєї смерті, а
вмираючи, передав владу синам Гіппію і Гіппарху, заснувавши, таким чином, династію
Пісистратидів.
За нього в Афінах продовжували функціонувати органи полісного управління:
обиралися архонти (правда, тиран завжди намагався забезпечити заняття цієї посади
своїми ставлениками), засідала Рада ареопагу (при цьому Пісистрат, звичайно, тримав її
діяльність під своїм контролем), збиралося народне зібрання (проте правитель наказав
роззброїти демос, заявивши, що відтепер він сам за допомогою загонів найманців з
інших міст буде піклуватися про безпеку громадян). Але над усіма органами полісного
управління тепер була влада однієї людини.

244
 Пісистрат проводив антиаристократичну політику, спрямовану на ослаблення
старої знаті: заснував роз'їзні судові колегії, видавав біднякам кредити на пільгових
умовах і т. п.
Він проводив активну зовнішню політику. Афінський правитель виявив себе
вмілим дипломатом: йому вдавалося одночасно підтримувати дружні зв'язки зі Спартою
і Аргосом, а також з Фессалією та низкою грецьких островів.
За розпорядженням Пісистрата було зроблено запис гомерівських поем.
Старший син Пісистрата Гіппій, що став його спадкоємцем, на перших порах
продовжував досить м'яку і коректну політику батька. Ситуація змінилася в 514 р. до
н.е., коли два афінських аристократа - Гармодій і Арістогітон, через особисту образу,
вчинили змову з метою повалення Гіппія. В результаті їх виступу був, однак, убитий
лише молодший брат тирана - Гіппарх. Змовники були схоплені й страчені.
З часом афінська тиранія була повалена, хоча і проіснувала з перервами близько
півстоліття.
Перетворення Клісфена. З ліквідацією тиранії відновилася політична боротьба
між представниками знатних родів. На тлі активної діяльності аристократів афінський
демос залишався поки що мовчазною і пасивною більшістю. У 507 р. до н.е. один із
аристократичних вождів – глава роду Алкмеонідів Клісфен – перейшов на бік демосу і
очолив народний рух, що принесло йому повну перемогу над усіма супротивниками.
Перш за все Клісфеном був введений новий адміністративний поділ афінського
поліса, що ґрунтувався не на родо-племінному, як раніше, а на територіальному
принципі. Вся держава відтепер було поділена на десять приблизно рівних за розміром
філ, які були вже не племінними (як колишні чотири філи), а територіальними
одиницями. Кожна філа складалася з трьох частин – триттій, причому всі триттії
розташовувалися в різних частинах Аттики. Триттії ділилися на деми – найдрібніші
адміністративні одиниці. Таким чином, афінський демос був як би «перемішаний» в
єдиній державі, звільнений від давніх родових традицій, від політичного впливу знаті.
У ході реформ Клісфена була введена нова колегія з десяти посадових осіб, які
іменувалися стратегами (тобто воєначальниками). Стратега обирали терміном на один
рік шляхом відкритого голосування (підняттям рук). Спочатку стратеги відали тільки
військовою організацією держави, з часом вони стали виконувати всі функції,
витіснивши архонтів із системи державного управління. Поступово архонти стали
вважатися вищими магістратами (тобто представниками влади) лише номінально.
З кінця VI ст. до н. е. вищим органом державної влади в Греції остаточно стали
народні збори. Роль президії при народних зборах грала заснована Клісфеном Рада
п'ятисот (замість солоновської Ради чотирьохсот). До її складу щорічно обиралися за
жеребом по 50 чоловік від кожної територіальної філи. Цей орган готував проекти
постанов для винесення на розгляд народних зборів, а також щодня займався поточними
проблемами управління полісом.
Для запобігання можливості захоплення влади тими чи іншими особами був
прийнятий закон про остракізм, згідно з яким політик, який здавався демосу надмірно
впливовим і тому небезпечним, рішенням народних зборів міг бути без будь-якої
провини вигнаний з міста терміном на 10 років.
У результаті реформ Клісфена в Афінах в основних рисах завершилося
становлення демократії – політичної системи, при якій влада в полісі в повній мірі
належала народу, тобто колективу громадян. Слід зазначити, що клісфенівська
демократія була досить помірною. Її головною опорою були зевгіти – заможні

245
хлібороби, що служили в армії в якості гоплітів. Однак ще майже протягом століття
аристократи продовжували займати провідне становище в полісі.

ЛЕКЦІЯ 3
ГРЕЦІЯ В КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРЕЦІЇ У V СТ. ДО Н.Е. ПЕЛОПОННЕСЬКІ ВІЙНИ.

План лекції:
1. Греко-перські війни: основні етапи протистояння.
2. Зовнішня політика Афін, афінський морський союз.
3. Поновлення демократії в Афінах: Фемістокл, Ефіальт, Перікл. Прогресивність
тта обмеженість та обмеженість афінської демократії.
та обмеженість афінської демократії.
4. Розпад афінського морського союзу. Тиранія «30 тиранів».

1. Греко-перські війни: основні етапи протистояння. У другій половині VI ст.

до н.е. Персія під владою династії Ахеменідів після ряду успішних завоювань
перетворилася в колосальну держава, що простягалася від Північно-Західної Індії до
Єгипту.
У 513 р. до н.е., за царювання одного з найбільш видатних правителів
Ахеменідської держави – Дарія I, перси зробили перший крок до Європи.
Переправившись з сильним військом через чорноморські протоки, Дарій рушив на
скіфів, що мешкали в степах Північного Причорномор'я. Скіфська військова кампанія
виявилася невдалою. Однак, перське панування поширилося на області, які перебували в
безпосередній близькості до Балканської Греції, яка повинна була стати наступною
жертвою експансії Ахеменідів.
Військове зіткнення греків і персів ставало абсолютно неминучим. Саме з нього
почалася серія греко-перських воєн (500 – 449 рр. до н.е.). Могутній імперії Ахеменідів
мали протистояти розрізнені, постійно ворогуючі один з одним поліси Еллади,
ослаблені внутрішніми конфліктами.
Іонійське повстання. Грецькі поліси Малої Азії, що потрапили в VI ст. до н.е. під
владу персів, з часом, особливо при правлінні Дарія I, виявилися в скрутному становищі.
Ахеменідська адміністрація Малої Азії, очолювана сатрапом (тобто намісником), який
мав резиденцію в Сардах, втручалася у внутрішні справи грецьких полісів.
У 500 р. до н.е. почалося повстання грецьких полісів проти перського панування.
Саме це так зване Іонійське повстання прийнято вважати початком греко-перських воєн.
Повсталі створили союз для боротьби з персами, організували спільні збройні сили з
єдиним командуванням.
Однак повсталі греки чудово розуміли, що без суттєвої допомоги
одноплемінників із Балканського півострова шансів на перемогу у них немає. Тому вони
направили послів у найбільші поліси материкової Греції з проханням про військове
сприяння. Найбільш потужна у військовому відношенні Спарта, на яку повсталі іонійці
покладали особливі надії, допомогти відмовилася, посилаючись на малий досвід
збройних дій на морі.
Коли іонійські посли прибули до Афін, їх прохання викликало запеклі дебати в
народних зборах. Зрештою в Іонію була спрямована афінська ескадра з 20 судів.

246
 Спочатку Іонійське повстання розвивалося досить успішно. Але як тільки цар
Дарій I усвідомив масштаби небезпеки і зібрав сили, він кинув на придушення смути
величезну армію і потужний флот із 600 судів, наданих фінікійцями. Користуючись
перевагою в силі, перси в 495 р. до н.е. біля острова Лада, поблизу малоазійського
узбережжя Егейського моря, завдали об'єднаній грецькій флотилії нищівної поразки.
У 494 р. до н.е. після тривалої облоги був узятий центр повстання – Мілет.
Однак їх виступ мав і позитивні результати. Зокрема, перси вважали за краще не
нав'язувати знову підвладним їм грецьким містам тиранічні режими, а відновити в них
традиційні органи полісного управління.
Марафонська битва. Після придушення повстання греків у своїх володіннях у
перської держави були розв'язані руки для походу в Балканську Грецію. Знайшовся і
належний привід: Дарій I оголосив про свій намір «покарати» Афіни і Еретрею, які
надали військову допомогу його непокірним підданим.
У цей час в Афіни після тривалої відсутності повернувся аристократ Мільтіад,
видатний політичний діяч, який кілька десятків років правив на півострові Херсонес
Фракійський. Об'єднавши навколо себе антиперсидські сили афінського поліса, він
наполягав на необхідності опору перській агресії.
У 492 р. до н.е. Дарій I направив до Греції сильну армію і флот під
командуванням свого зятя Мардонія – кращого перського полководця того часу. Однак,
огинаючи півострів Халкіда, флот персів біля мису Афон був майже повністю знищений
бурею. Однак у результаті походу персам вдалося встановити протекторат над
Македонією, яка безпосередньо межувала на півночі з грецькими областями.
Через два роки (в 490 р. до н.е.) в Елладу була відправлена нова каральна
експедиція на чолі з перськими вельможами Датісом і Артаферном. На кораблях
перебувало близько 20 тисяч воїнів. Після цього перське військо переправилося до
Аттики і розташувалося табором біля містечка Марафон, приблизно в 42 кілометрах від
Афін.
Афіняни в терміновому порядку закликали в ополчення все боєздатне населення.
Афіняни звернулися за допомогою до інших полісами. Але натиск перського війська
застало всіх зненацька, і на прохання афінян практично ніхто не відгукнувся.
За наполяганням Мільтіада афінське ополчення виступило до Марафону. Мільтіад
проявив себе блискучим полководцем, що було продемонстровано 12 вересня 490 р. до
н.е. у Марафонській битві, в якій греки здобули повну і беззастережну перемогу над
персами.
Уцілілі перси спішно завантажилися на кораблі й рушили морем в обхід Аттики,
щоб захопити беззахисні Афіни. Військо Мільтіада вчинило форсований марш до Афін і
з'явилося в них раніше, ніж перський флот. Побачивши, що місто надійно охороняється,
перси відпливли на батьківщину.
У марафонській битві грецька фаланга з честю витримала перевірку на міцність і
довела, що це найбільш ефективний для того часу спосіб побудови військ. Бій
продемонстрував також перевагу гопліта над перським воїном. Битва при Марафоні
підняла бойовий дух афінян і залишилася в їх пам'яті як символ величі Афін.
Дарій I сприйняв розгром перського війська як особисту образу і почав готувати
новий похід на греків. Але в 486 р. до н.е. Дарій І помер, а його сину і наступнику
Ксерксу потрібно було багато часу, щоб зміцнити свою владу і придушити повстання,
що спалахнули в різних областях (це зазвичай траплялося в Персії при переході влади
від одного царя до іншого). Греки отримали десятиліття мирного перепочинку.

247
 В Афінах Мільтіад виявився в опалі, потрапив під суд. А незабаром після цього
полководець помер від отриманих раніше ран. Його політичним наступником став
Арістід, який славився своєю справедливістю і непідкупністю.
Противник партії Мільтіада Фемістокл закликав створити в Афінах по-
справжньому потужний, боєздатний флот.
Ще одним пунктом морської програми Фемістокла було спорудження нового
морського порту, який відповідав би масштабам військового флоту. В якості місця для
морських воріт Афін на узбережжі Егейського моря був обраний Пірей.
У 481 р. до н.е. для відображення перської агресії на загальногрецькою конгресі в
Коринфі був створений Еллінський союз, до якого увійшов 31 поліс. На чолі союзу
встала Спарта як найсильніша грецьке держава; друге за значимістю місце займали
Афіни. Були сформовані союзні збройні сили, затверджено єдине командування на чолі
зі спартанськими царями.
Похід Ксеркса. Навесні 480 р. до н.е. перське військо переправилося через
протоку Геллеспонт (сучасні Дарданелли) з Азії до Європи.
Армію Ксеркса супроводжував флот, що включав близько 1200 різних кораблів.
Щоб уникнути катастрофи під час обходу мису Афон, через двокілометровий
перешийок перси прорили канал, по якому і пройшли судна. Полчища Ксеркса
наповнили Фракію, Македонію і вторглися в грецьку Фессалію. Фессалійські міста в
переважній більшості добровільно здалися персам.
В якості нового місця для захисного рубежу був обраний Фермопільський прохід,
який був природним кордоном між Північною і Середньої Грецією. Лише за
наполяганням афінян Спарта погодилася вислати до Фермопіл невеликий союзний загін
на чолі з царем Леонідом. До складу загону входило близько 7000 чоловік, у т. ч. 300
спартанців, які становили його елітну частину.
Одночасно назустріч персам вийшов грецький флот, який зайняв позиції
неподалік від Фермопіл, у північній частині острова Евбея.
Битва при Фермопілах стало однією із славних сторінок у військовій історії
Стародавньої Греції. Спорудивши укріплення у вузькій ущелині, греки під
командуванням спартанського царя Леоніда кілька днів відбивали удари набагато
сильнішого від них перського війська. Ксерксу вдалося в кінцевому рахунку перемогти
лише за допомогою хитрості: один з місцевих жителів вказав персам таємну стежку в
скелях, що вела в обхід Фермопіл. Перський загін пройшов цим шляхом і зміг нанести
удар грекам з тилу. Захисники проходу через безнадійність ситуації змушені були
відійти, крім спартанців, яким відступати було заборонено законом. І все 300
спартанців, включно з Леонідом, полягли у нерівному бою.
Ксеркс попрямував до Аттики, де його черговою жертвою повинні були стати
Афіни. У народних зборах лунали найрізноманітніші пропозиції: або кинути все і бігти
якнайдалі, або оборонятися на Акрополі до останнього і чесно загинути в боротьбі з
ворогом. Лише завдяки організаційному таланту Фемістокла вдалося присікти паніку і
терміново почати евакуацію з міста населення, а також матеріальних цінностей.
Важливу роль при евакуації зіграла також Рада ареопагу. Незадовго до того було
прийнято рішення про дострокове повернення з вигнання всіх осіб, підданих остракізму.
Персам вдалося взяли Афіни, спалили і зруйнували беззахисне місто. Однак
Фемістокл зумів нав'язати персам морський бій у протоці між Саламіном і Аттикою.
Наприкінці вересня 480 р. до н.е. відбулася знаменита Саламінська битва, що стала
кульмінацією всіх греко-перських воєн.

248
 У вузькій протоці перський флот не зміг використати свою перевагу. Більш
рухливі і маневрені грецькі трієри тіснили кораблі супротивника, брали їх на абордаж і
топили за допомогою таранних ударів. Битва закінчилася повною і беззастережною
перемогою греків, і головний внесок в цю перемогу, безперечно, внесли кораблі
афінського флоту.
Після поразки при Саламіні Ксеркс із залишками флоту був змушений
повернутися додому. Але в Греції залишалася досить сильна (кілька десятків тисяч
чоловік) сухопутна перська армія на чолі з досвідченим воєначальником Мардонієм.
Битва з персами сталася на півдні Беотії, у містечка Платеї, і була важкою для обох
сторін. Під командуванням спартанського полководця Павсанія грецька армія знову
продемонструвала свою перевагу, завдавши перським силам остаточної поразки.
Мардоній був убитий, залишки його армії втекли з Греції.
Делоський союз. Після 479 р. до н.е. військові зіткнення греків і персів
відбувалися майже виключно на море. Однак при вирішенні нових завдань між Афінами
і Спартою – найсильнішими державами Еллади, безперечними лідерами опору експансії
Ахеменідів – виникли істотні розбіжності.
Основний тягар війни ліг на афінян. У 478 р. до н.е. Афіни спільно з іншими
полісами створили новий військовий союз для продовження боротьби проти перської
держави. Номінальним центром союзу став маленький острів Делос, де і зберігалася
загальна скарбниця союзу. Однак в історіографії Делоський союз часто називають
Першим афінським морським союзом.
Саме афінський флот становив кістяк союзних збройних сил. Одни з них
поповнювали союзний флот ескадрами своїх кораблів. Більшість же держав, що увійшли
до Делоського союзу, зобов'язувалися вносити свою частку грошима, щорічно
сплачуючи форос – спеціальну подать.
У 454 р. до н.е. союзна скарбниця була перенесена з Делоса на афінський
Акрополь.
Гегемонія Афін в сіммахії (морському союзі) згодом ставала все більш повною, і
союз втрачав характер об'єднання рівноправних членів. Із звільненням від перського
панування кількість членів Першого афінського морського союзу постійно
збільшувалася. Делоський союз ставав найбільшим об'єднанням полісів у
давньогрецької історії.
Калліїв мир. У 70 – 60-х рр. V ст. до н.е. в Афінах на перше місце в державних
справах висунувся талановитий полководець і політик Кімон, син Мільтіада.
Найбільш ефектна з перемог Кімона була здобута в 466 р. до н.е. в битві біля
річки Еврімедонт (на південно-західному узбережжі Малої Азії). Після битви при
Еврімедонті, що стала однією із славетних подій греко-перських воєн, новий владика
держави Ахеменідів цар Артаксеркс I (син убитого в результаті придворного заколоту
Ксеркса) був змушений укласти з Афінами мир на вигідних для греків умовах.
Однак у 461 р. до н.е. Кімон розділив долю багатьох видатних афінських
державних діячів: він потрапив у немилість до демосу і був вигнаний з рідного поліса
остракізмом.
У 460 р. до н.е. була розв'язана війна зі Спартою. Одночасно в 459 р. до н.е.
афіняни вплуталися в авантюру, пославши потужний флот з 200 кораблів на допомогу
повсталому проти влади Ахеменідів Єгипту. П'ятирічна єгипетська експедиція
закінчилася нищівною поразкою Афін, загибеллю майже всього їхнього флоту.
У результаті вкрай невдалих дій афінян хід греко-перських воєн змінився. Лише
після повернення Кімона з вигнання ситуацію вдалося стабілізувати. У 450 р. до н.е. він
249
очолив військову експедицію на острів Кіпр, яка стала для греків надзвичайно
успішною.
Подальші військові дії ставали все більш безперспективними як для Делоського
морського союзу, так і для Персії. У 449 р. до н.е. воюючі сторони уклали мир. З
афінської боку на чолі делегації був видатний дипломат Каллій, тому і сам договір
отримав найменування Калліїв мир.
Головною умовою миру було розмежування перської і афінської сфер впливу в
Егейському морі: на півдні морський кордон пройшов у районі південно-західного
узбережжя Малої Азії, на півночі – біля входу в Чорне море. Менш точно було
визначено сухопутний кордон: він проходила на відстані приблизно 75-90 км від моря.
Договір передбачав надання Персією незалежності грецьким містам у Малій Азії, а
фактично – їх підпорядкування Афінам.
Серед причин успіхів греків слід назвати перевагу полісної організації і
справедливий визвольний характер боротьби, а також досконалість військової
організації греків і тактичну майстерність їх полководців.
У результаті греко-перських воєн полісний тип розвитку суспільства, характерний
для грецького світу, отримав остаточну перемогу в Елладі та Егеїді.
Грецька економіка в класичну епоху. Для класичної Греції характерний прогрес у
всіх сферах життя, в тому числі в економіці. Успішні війни з Персією принесли Елладі
не тільки жертви і руйнування, але й значні доходи.
У класичну епоху основою економічного життя грецького світу традиційно
залишалося сільське господарство, і в першу чергу землеробство. І лише в деяких
регіонах більш-менш значне місце в господарстві займало скотарство.
Сільськогосподарські землі Аттики були розділені на наділи, які перебували у
власності окремих громадян (тільки громадяни мали право володіти землею).
Переважали дрібні (3-5 га) і середні (15-20 га) селянські садиби.
Економічне життя поліса визначали не великі володіння багатіїв, а дрібні та
середні господарства пересічних громадян. Кожне таке господарство було орієнтовано в
першу чергу на забезпечення існування своїх власників. Господарство селянина
зазвичай включало невелике поле для вирощування зернових культур (в основному
сіяли ячмінь, бо пшениця росла в Греції погано), виноградник, оливковий гай, сад, город
і кошару.
Основою сільськогосподарського виробництва була знаменита
«середземноморська тріада». Прі цьому набір досить примітивних
сільськогосподарських знарядь не змінювався протягом століть.
У багатьох полісах Греції займалися вирощуванням винограду і оливок. Кращий
виноград (отже, з нього виходило і хороше вино) дозрівав на островах Егейського моря.
Оливками, як відомо, славилася Аттика, яка налагодила виробництво оливкової олії.
Скотарство займало далеко не перше місце в системі сільського господарства.
Тримали овець і кіз (для отримання вовни і молочних продуктів), свиней (для отримання
м'яса), ослів і велику рогату худобу (на биках і коровах орали, на мулах і віслюках
їздили і перевозили вантажі).
Сільське господарство вважалося почесним родом занять, найбільшою мірою
гідним вільної людини; в більшості полісів їм було дозволено займатися лише
громадянам.
Важливою і високорозвиненою галуззю грецької економіки, яка, однак,
поступалася за значенням сільському господарству, в класичну епоху було ремесло. У
цей період ремесла остаточно відокремилися від сільського господарства і стали сферою
250
професійної діяльності (в V – IV ст. до н.е. Греція займала одне з перших місць у світі за
розвитком ремесел).
На високому рівні перебував видобуток і обробка металів. Руду добували шляхом
облаштування шахт (глибиною до 120 м). Хороших результатів досягли такі складні
комплексні галузі ремесла, як будівництво (насамперед зведення храмів та інших споруд
громадського призначення) і суднобудування.
Виключно високорозвиненим було гончарство. Керамічні вироби грецьких
гончарів і вазописців користувалися величезним попитом не тільки в Середземномор'ї, а
й за його межами. Центрами ремісничого виробництва були ергастерії – порівняно
невеликі (в них працювали до декількох десятків, рідко до сотні чоловік) майстерні, а в
будівництві – артілі. У них працювали як вільні люди, так і раби, причому найчастіше
поруч.
Дедалі більшого розвитку отримувала в грецькому світі й торгівля.
Зовнішньоторговельні операції були пов'язані переважно з морем, оскільки сухопутні
дороги були менш зручними і безпечними. Відповідно найбільшими торговими
центрами були приморські поліси, котрі мали порти і значний флот (Коринф, Егіна,
Хіос, Самос, Сіракузи та ін.). Проте вже до середини V ст. до н.е. найбільшим центром
морської торгівлі стали Афіни з їх портом Пірей. Торгівля грецьких полісів, як один з
одним, так і з негрецьким державами і племенами, була орієнтована в основному на
ввезення товарів.
Поряд із зовнішньоторговельними існували і місцеві ринки. В Афінах основним
місцем торгівлі була Агора – головна міська площа. На місцевих міських ринках
продавалися практично всі продукти харчування і всі основні види ремісничих виробів.
Важливі економічні особливості більшості полісів стародавньої Греції класичного
періоду полягали у наступному: порівняно з економічними системами Стародавнього
Сходу давньогрецька економіка була незрівнянно більш інтенсивною і динамічною,
тісніше пов'язаною з морем.
Характерною рисою античної економіки був розвиток класичного рабства. Праця
рабів широко використовувався насамперед у ремеслі й торгівлі. Однак, незважаючи на
появу елементів товарного виробництва, основним економічним осередком залишалося
домогосподарство (ойкос), в значній мірі натуральне. Головною метою виробництва
було не отримання прибутку, а самозабезпечення ойкоса.
Структура грецького суспільства. Класичне рабство. Найбільш повне і всебічне
уявлення про структуру античного суспільства можна отримати на прикладі Афін –
великого демократичного поліса з розвиненою економікою.
Цивільний колектив афінського поліса, що поєднував всю Аттику, в 432 р. до н.е.
е. становив 35-45 тис. осіб – повноправних громадян. Разом із жінками і дітьми в полісі
налічувалося до 172 тис. осіб. У V ст. до н.е. в суспільстві ще зберігався введений
Солоном розподіл на чотири майнових розряди, хоча тепер він вже не мав великого
значення для політичного життя. До перших двох розрядів – пентакосіомедімнів і
вершників – відносилися в основному представники «старої» знаті. Аристократів у
Афінах було досить багато. Згідно із законом вони не мали будь-яких привілеїв. Проте
високий статус і авторитет вихідців із знатних родин, гарна освіта, значне багатство,
збережене у багатьох з них від попередніх епох, дозволяли аристократам відігравати
помітну роль у суспільному житті. Саме представники знаті найчастіше обиралися на
вищі посади, очолювали військові експедиції.

251
 Крім аристократів, до перших двох розрядів відносилися також вельми заможні
громадяни незнатного походження, що склали свої статки на торгівлі та ремісничому
виробництві (великі торговці, власники майстерень).
До третього розряду, зевгітів, відносилися середньозаможні селяни. Найбільш
численний, цей розряд спочатку становив головну соціальну опору демократії.
Але поступово все більшу роль починають грати фети – четвертий розряд, який
об'єднував найбідніших селян і ремісників, робітників-поденників, а також осіб
невизначених занять. Роль фетів у житті полісів особливо підвищилася, коли в ході
греко-перських воєн вони вперше були включені до складу екіпажів трієр.
Крім громадян, в Афінах жили метеки – ще одна досить численна категорія
населення (їх було бл. 25-35 тис. осіб). Статус метека мали особи, які переселилися на
постійне проживання в Афіни з інших міст, а також їх нащадки. Метеки не
користувалися цивільними правами, не могли брати участь в управлінні державою, не
могли володіти землею на правах приватної власності, але, на відміну від громадян,
платили податки.
Нарешті, найнижчою в соціальній ієрархії була одна з найбільш численних груп
населення – раби. В афінському полісі класичної епохи було 80-115 тис. рабів. Точну
цифру навряд чи вдасться встановити: на відміну від громадян і метеків раби не
враховувалися ні в яких переписах. У всякому разі, раби становили близько третини
всього населення афінської держави.
У V ст. до н.е. в розвинених грецьких полісах, до числа яких належали і Афіни,
остаточно утвердилося класичне рабство, що характеризувалося максимальним
протиставленням правових статусів раба і вільної людини, відношенням до раба як до
речі. Одним з найважливіших факторів розвитку рабовласницьких відносин стали греко-
перські війни.
Іншим джерелом рабів було захоплення вільних людей піратами. Поповнювався
рабський контингент і за рахунок дітей, народжених рабинями. Причому такі раби
користувалися зазвичай великою довірою з боку своїх панів. Розвиток рабства неминуче
вів до появи ринків рабів. Найбільші з них існували в Ефесі, а також на островах Хіос,
Самос і Делос.
2. Зовнішня політика Афін, афінський морський союз. Для грецького світу
часом найвищого підйому виявився період між 479 р. до н.е. (вигнання перських
полчищ з Еллади) і 431 р. до н.е. (початок Пелопоннеської війни). Цей період вже в
античних авторів отримав образну назву – Пентеконтаетія (тото П'ятдесятиріччя). У
політичному відношенні цей час характеризувався так званим Афіно-спартанським
дуалізмом – зразковою рівновагою сил двох найбільших грецьких полісів, їх
напруженим і гострим протистоянням.
Утім, в Афіно-спартанських взаєминах чергувалися періоди відносного
зближення і гострого конфлікту.
З часом плани афінських політиків ставали все більш експансіоністськими, вони
включали в себе створення нового сильного «сухопутного» союзу, зрозуміло під
гегемонією Афін. Спарта робила відповідні недружні кроки. В результаті між
ворогуючими сторонами була розв'язана війна, що отримала в історіографії назву
Першої, або Малої, Пелопоннеської війни (459 – 446 рр. до н. е.). Характер війни був
досить повільний: періоди гострих сутичок чергувалися з тривалими мирними
перепочинками.
У період війни афіняни побудували потужне оборонне укріплення – т. зв. Довгі
стіни. Дві стіни утворили коридор протяжністю бл. 5 км, який з'єднав Афіни з їх портом
252
Піреєм. Тепер місто могло не боятися ніякої облоги, оскільки завжди існував вихід до
моря, де панував афінський флот і звідки йшов постійний приплив продовольства.
У 446 р. до н.е. між Афінами і Спартою був укладений так званий
Тридцятирічний мир. Цей договір закріплював рівновагу сил між Афінами і Спартою і
розмежовував сфери впливу цих двох полісів. Утім, мир не був міцним, оскільки не
були ліквідовані причини існували протиріч. Рано чи пізно повинні були відбутися нові
сутички за лідируюче положення в грецькому світі.
Афінська морська держава. Безумовно значними були успіхи Афін у зміцненні
створеного ними Делоського (Першого афінського морського) союзу. Подальше
розростання цього об'єднання полісів, перетворення верховенства Афін у ньому в більш
повне і безконтрольне панування поступово привели до перетворення союзу в структуру
абсолютно нового типу – Афінську морську державу, або Афінську архе. Умовно
вважається, що це сталося в 454 р. до н.е., коли союзна скарбниця після поразки
афінського флоту від персів була під приводом перської небезпеки перенесена з острова
Делос в Афіни. Відтепер афіняни стали самовладно розпоряджатися величезними
грошовими сумами, що надходили від союзників, найчастіше лише у власних інтересах.
Офіційною метою об'єднання полісів була боротьба з Персією, однак і після
закінчення греко-перських воєн Афінська архе не припинила існування. Тепер на неї
було покладено завдання забезпечити протистояння Пелопоннеського союзу і в
кінцевому рахунку утвердити гегемонію Афін в Греції.
Переважна більшість членів Афінської архе щорічно вносили в союзну казну
форос.
Поліси-члени Афінської архе не мали права вести самостійну, незалежну від Афін
зовнішню політику. Бл. 446 р. до н.е. їм заборонили карбувати власну монету,
наказавши користуватися тільки афінською. Судові справи між громадянами союзних
полісів повинні були розглядатися афінською геліеєю. Згодом на землях союзних
полісів стали з'являтися клерухії – військово-землеробські поселення афінських
громадян.
Величезні фінансові кошти, які накопичилися в Афінах завдяки сплаті
союзниками фороса, не тільки дозволили перетворити столицю Афінської морської
держави в найбагатше і процвітаюче місто Греції, прикрасити його чудовими будівлями,
але і сприяли стабільному функціонуванню афінської демократії.
3. Поновлення демократії в Афінах: Фемістокл, Ефіальт, Перікл.
Прогресивність та обмеженість афінської демократії. Афінська демократія, яка
з'явилася на світ в результаті реформ Клісфена на рубежі архаїчної і класичної епох,
протягом наступних десятиліть постійно розвивалася і модифікувалася.
Важливу роль у зміцненні демократичного ладу зіграла реалізована у 80-х рр. V
ст. до н.е. морська програма Фемістокла, яка передбачала створення потужного
військового флоту. В якості веслярів на афінські трієри були залучені насамперед
найбідніші громадяни, доходи яких не дозволяли їм придбати гоплітські обладунки і
битися в рядах фаланги. В результаті військові моряки стали тією силою, яка зіграла
вирішальну роль у звільненні всього грецького світу від загрози поневолення.
Відповідно зросла і політична роль цієї частини цивільного колективу. В результаті
демократія виявилася орієнтованою скоріше не на середні, а на найменш забезпечені
верстви населення. У 487 р. до н.е. з ініціативи Фемістокла була здійснена реформа
влади (архонтата): якщо раніше архонтів обирали голосуванням в народних зборах, то
тепер їх стали призначати за жеребом. Це призвело до того, що пост, який вважався

253
вищим в полісі, все частіше стали займати не навчені політичні лідери, а зовсім
випадкові люди, що знижувало значення архонтської магістратури.
Політичні противники Кімона, прихильники збільшення ролі демосу в управлінні
державою, зуміли взяти гору: в 461 р. до н.е. Кімон був підданий остракізму і вигнаний з
Афін. Демократичне угруповання очолили Ефіальт і ще молодий, але вже популярний
завдяки видатному ораторському таланту Перікл. У 462 – 461 рр. до н.е. за пропозицією
Ефіальта була здійснена надзвичайно важлива реформа ареопагу.
Незабаром після цього Ефіальт був убитий при загадкових обставинах, але
демократичні реформи продовжив Перікл. Вони відбувалися протягом 50-х рр. V ст. до
н.е. Надзвичайно важливе значення мало введення містофорії – оплати праці посадових
осіб. Так, в 457 р. до н.е. на посади архонтів, раніше доступні лише пентакосіомедимнам
і вершникам (представники двох перших станових розрядів), було дозволено обирати
зевгітів.
Тоді ж відбувалися демократичні зміни в системі судочинства. Було здійснено
перехід від відкритого до таємного голосування в геліеї, що зменшило можливості
аристократії реально впливати на ухвалення вироків, впливаючи різними способами на
пересічних громадян. Члени судових колегій стали обиратися за жеребом, що вважалося
в ті часи суто демократичним методом.
На рубежі 60 – 50-х рр. V ст. до н.е. значно активізується діяльність народних
зборів. Вони стали збиратися частіше, ніж раніше. На Пніксі, пагорбі в центральній
частині Афін, було побудовано спеціальну споруду для роботи народних зборів, в ньому
стояли ряди лавок для громадян і трибуна для промовців. У 453 р. до н.е. були
відроджені введені ще Пісистратом, але згодом скасовані роз'їзні судові колегії, що
розбирали на місцях, в сільських демах, тяжби між хліборобами. При цьому
переслідувалася мета обмеження влади місцевої аристократії.
Реформи Ефіальт і Перікла привели до того, що до середини V ст. до н.е.
демократичний устрій афінського поліса набув класичного вигляду.
Основні принципи античної демократії. Антична демократія передбачала
реальну, безпосередню участь в управлінні державою всього колективу громадян. Це
виражалося в суверенітеті демосу, необмеженій владі народних зборів, яким були
підзвітні всі інші державні структури. Вищу владу реально здійснював весь колектив
громадян на народних зборах; будь-якого виборного органу (типу парламенту) античні
держави не знали. По суті справи, антична демократія була не стільки формою
державного устрою і організації державного апарату, скільки формою найбільш повного
залучення громадян до системи влади і управління державою.
Одним з основних принципів античної демократії була ісономія – рівність всіх
громадян перед законом, відсутність привілеїв у будь-якої групи цивільного населення
за принципом знатності та багатства (не враховуючи майнового цензу для заняття
деяких магістратур – наприклад, посади архонта або скарбника). Рівне право всіх
громадян на активну участь у політичному житті забезпечувалося ефективним
функціонуванням громадських механізмів, таких, як колегіальність здійснення владних
функцій, широке застосування жеребкування при виборах посадових осіб, постійна
ротація кадрів в органах влади, що обумовлювалася коротким терміном (як правило,
протягом одного року ) перебування на державній посаді, вільне обговорення всіх
питань полісного життя в народних зборах, де кожен громадянин користувався повною
свободою слова в дискусії.
У зв'язку з неухильним дотриманням одного з основних принципів античної
демократії – принципу суверенітету демосу – верховним і нічим не обмеженим органом
254
влади в Афінах класичної епохи була екклесія – народні збори. Афінські народні збори
включали всіх дорослих повнолітніх громадян чоловічої статі. Вони скликались часто і
регулярно, як правило, 40 разів на рік, тобто приблизно один раз на дев'ять днів.
Екклесія визначала в деталях зовнішню і внутрішню політику держави, брала іноземних
послів, оголошувала війну і ратифікувала міжнародні договори, зокрема і мирні,
контролювала фінанси поліса, обирала посадових осіб і розглядала їх звіти про свою
діяльність, приймала закони, виносила постанови щодо остракізму, наглядала за
релігійним життям, проведенням свят, введенням нових культів.
У античній державі не існувало поділу влади на гілки – законодавчу, виконавчу і
судову. Оскільки екклесія мала абсолютну владу в полісі, вона зосереджувала в своїх
руках найрізноманітніші державні функції. Так, їй належала вся повнота законодавчої
влади, вона ж здійснювала верховний контроль над виконавчою владою. Більш того, на
деяких засіданнях екклесії влаштовувалися судові процеси (зазвичай політичного
характеру).
Між засіданнями народних зборів щодня збиралася буле, або Рада п'ятисот, –
орган влади, який був створений в ході реформ Клісфена. Будучи одним з
найважливіших владних інститутів, вона володіла правом законодавчої ініціативи,
рядом функцій виконавчої та судової влади. Члени Ради п'ятисот (булевти) обиралися за
жеребом терміном на один рік з числа громадян не молодше 30 років (незалежно від
майнового стану) – по 50 осіб від кожної з десяти філ. Перед вступом на посаду вони
проходили перевірку, яку проводив попередній склад булевтів, і приносили присягу. З
часів Перікла члени Ради за виконання обов'язків отримували невелику заробітну плату.
Засідання Ради п'ятисот проходили щодня, крім святкових днів, у спеціальному
приміщенні на Агорі. Найважливішою функцією Ради було попереднє обговорення
порядку денного екклесії та підготовка проектів рішень. Крім того, буле приймала звіти
у деяких посадових осіб і при необхідності направляла справу на розгляд до суду,
виносячи попередній вирок. Рада п'ятисот відігравала важливу роль у зовнішній
політиці держави, зокрема представляла народним зборам іноземних послів. Таким
чином, повноваження Ради п'ятисот були досить великі, однак демократичний характер
державного устрою Афін передбачав повну підзвітність Ради екклесії, яка могла
затвердити або скасувати будь-яке рішення булевтів.
Для більшої ефективності своєї роботи Рада п'ятисот була розбита на десять
відділень (за кількістю філ), які по черзі працювали протягом року. Члени чергового
відділення Ради називалися пританами. З числа пританів за жеребом обирався їх глава -
епістемат. Він перебував на цій посаді лише одну добу (а потім змінювався наступним),
але на цей короткий термін ставав як би тимчасовим главою держави.
Крім Ради п'ятисот, в Афінах продовжувала існувати і давня Рада ареопагу. Але
після того, як реформою Ефіальта її повноваження були значно урізані, вона
перетворилася в чисто судовий орган, який розглядав складні справи про вбивства, про
злочини проти релігії. Проте авторитет ареопагу за традицією залишався високим, а
судові процеси в ньому проходили дуже урочисто.
Однак основою афінської судової системи класичної епохи була створена ще
Солоном геліея – суд присяжних. У V ст. до н.е. вона перетворилася в один з
найважливіших елементів демократичної політичної системи і розглядала переважну
більшість судових справ. У геліею входили 6000 дікастів – суддів, які при вступі на
посаду приносили присягу. Настільки велика чисельність суду присяжних при відносно
невеликому населенні афінського поліса була встановлена для того, щоб гарантувати
демократичний характер судочинства, а також щоб уникнути підкупу суддів з боку
255
сторін. Дікасти обиралися за жеребом терміном на один рік з числа афінських громадян
не молодше 30 років, при цьому кількість обрань не обмежувалася. За виконання
посадових обов'язків дікасти отримували платню.
Судочинство в демократичних Афінах мало публічний і змагальний характер, але
ні прокурорів, ні адвокатів античність не знала. Позивач і відповідач самостійно
відстоювали перед суддями свою правоту. Заслухавши їхні промови, присяжні виносили
вирок шляхом таємного голосування, опускаючи псефи в спеціальні урни. За
результатами підрахунку голосів оголошувався вирок, який зазвичай тут же
виконувався. Вирок геліеї був остаточним і оскарженню не підлягав. Не існувало ніякої
вищої судової інстанції, в яку громадянин, який вважає себе засудженим несправедливо,
міг би подати апеляцію.
Одним з важливих елементів політичної системи афінської демократії були
колегії магістратів – посадових осіб, які здійснювали виконавчу адміністративну владу.
Кількість посадових осіб в Афінах V ст. до н.е. була дуже велика. За оцінкою
Аристотеля, їх налічувалося до 700 осіб, а коло обов'язків кожного був досить вузьким.
Таке розосередження повноважень робилося з метою запобігання концентрації влади в
руках однієї людини, щоб не допустити встановлення тиранії. В Афінах, як і у всіх
полісах, магістрат займав свою посаду як правило, протягом року; при цьому на
більшість посад не можна було бути обраним двічі протягом життя (виняток робився
для військових магістратур).
В Афінах класичної епохи вищими посадовими особами були дев'ять архонтів.
Але в V ст. до н. е., втративши значну частину своїх повноважень, архонти зберігали
лише номінальний авторитет, виконуючи в основному представницькі, церемоніальні
функції. Зокрема, в обов'язки архонтів входили нагляд над релігійним життям поліса,
організація державних свят, головування в судових процесах, що проходили в колегіях
геліеї (втім, без права голосу при винесенні вироку).
Фактично найбільш впливовими посадовцями в демократичних Афінах стали
десять стратегів. На цю посаду можна було переобиратися необмежену кількість разів
(так, Перікл був стратегом 15 років поспіль). Головним обов'язком стратегів було
забезпечення оборони держави, командування військом і керівництво всіма військовими
заходами. Однак, оскільки війни постійно вторгалися в життя будь-якого поліса і
військова організація була нерозривно пов'язана з громадянською, стратеги грали
надзвичайно велику роль у політиці держави. Можна сказати, що саме вони відповідали
за рішення більшості найважливіших проблем, що вставали перед полісом. Саме
стратеги дуже часто вносили до Ради п'ятисот і народні збори проекти постанов, які
потім набували сили закону.
Фінансами держави управляло кілька колегій скарбників, кожна з яких мала свої
обов'язки. Так, у веденні десяти «скарбників богині Афіни» перебувала скарбниця
поліса, що зберігалася в храмі Афіни на Акрополі; десять еллінотаміїв мали під своїм
наглядом казну Афінської архе; десять полетів займалися продажем і здачею в оренду
державного майна.
Низка колегій відповідала за підтримання громадського порядку. Десять
астиномів спостерігали за чистотою на міських вулицях, десять агораномів – за тим,
щоб торгівля на Агорі велася без порушень. У зв'язку з тим, що одним з найважливіших
предметів імпорту в Афінах був хліб, важливу роль відігравала колегія з десяти
сітофілаків, що стежили за тим, щоб хлібні торговці не завищували встановлені
державою ціни. До компетенції «колегії одинадцяти» (за кількістю членів) входило
виконання вироків суду, в тому числі страти. Афіняни направляли своїх магістратів і в
256
багато союзних полісів. Посади самого нижчого рангу, що вважалися негідними
вільного громадянина, займали державні раби. Так, загін рабів-скіфів ніс в Афінах
поліцейську службу.
Всі посадові особи були повністю підконтрольні афінським народним зборам.
Після закінчення річного строку перебування на посаді магістрат давав цілковитий звіт
про свою діяльність народним зборам або уповноваженим ним органам: Раді п'ятисот,
колегіям геліеї. Якщо звіт з будь-якої причини визнавався незадовільним, магістрата
віддавали під суд.
Афінська демократія була політичною системою, яка забезпечувала найбільш
широке залучення громадян до реального управління державою. Практично кожен
громадянин хоча б раз в житті (а зазвичай набагато частіше) встигав або попрацювати в
одній з колегій, або бути обраним дікастом або членом Ради п'ятисот, а крім того, більш-
менш регулярно брав участь у роботі екклесії. В умовах поліса політична активність
громадян представлялася не тільки їх правом, а в якійсь мірі й обов'язком.
При всіх безперечних перевагах афінської (і взагалі античної) демократії цей
державний лад не слід ідеалізувати: йому була притаманна низка вад. По-перше,
антична демократія була, по суті, «демократією для меншості». Так, в Афінах
політичними правами не користувалися не тільки раби, але і метеки. Жінки, хоча і
вважалися членами громадянського колективу, участі в управлінні державою теж не
брали. Фактично із 250-350 тис. осіб населення афінського поліса класичної епохи всією
повнотою цивільних і політичних прав користувалися лише 35-45 тис. громадян-
чоловіків, тобто приблизно 13 % населення.
Крім того, не слід забувати і про те, що блиск і процвітання демократичних Афін
багато в чому грунтувалися на нещадній експлуатації міст, що входили до Афінської
морської держави.
По-друге, прямий характер античної демократії, при якому владні повноваження
мав весь колектив громадян, призводив до того, що керівні органи майже не мали рис
професіоналізму, компетентності. Слід зазначити, що проголошувані ідеали істотно
розходилися з дійсним станом справ.
Вважалося, що народні збори представляли весь демос. Але немає сумніву, що всі
без винятку громадяни навіть фізично не могли збиратися на часті засідання екклесії:
хтось жив у далекому селі, комусь заважали справи і т. і. В цих умовах при
несприятливих обставинах непропорційно велику роль в управлінні державою могли
грати нічим не зайняті бідняки.
Непрофесіоналізм управління пояснювався і широким застосуванням
жеребкування при обранні посадових осіб, коли на відповідальні пости могли потрапити
абсолютно випадкові люди. Це призводило до обрання некомпетентних суддів, великої
кількості наклепницьких доносів і винесення несправедливих вироків. Частими
фігурами демократичних Афін стали сікофанти – люди, які зробили доноси і шантаж
своїм ремеслом. Така людина вимагала у багатія хабар, а в разі його відмови платити
порушувала проти нього судовий процес за безпідставними звинуваченнями. Цей
процес найчастіше закінчувався для обвинуваченого сумно, оскільки до заможним
громадянам демос схильний був ставитися підозріло.
Говорячи про пороки і недоліки античної демократії, необхідно уявляти, що вони
були історично неминучі, тобто безпосередньо пов'язані з соціальною структурою
давньогрецького суспільства, формами його господарського життя.
Перікл на чолі Афін .Протягом 50-х рр. V ст. до н.е. в політичному житті Афін
безперервно зростає авторитет Перікла. З його ім'ям пов'язана епоха найвищого розквіту
257
Афін – «Періклове століття». Перікл (494 – 429 рр. до н.е.) за своїм походженням мав
відношення до самої верхівки старовинної аристократії.
Після того як в 444 р. до н.е. був вигнаний остракізмом останній серйозний
противник Перікла – Фукідід, Перікл на протязі півтора десятка років був практично
єдиновладним правителем не тільки Афін, а й усієї величезної Афінської морської
держави, проте всі демократичні установи при ньому успішно функціонували.
Співгромадяни щорічно обирали його на посаду стратега. Влада і вплив Перікла були
засновані виключно на його величезному особистому авторитеті та на довірі, яку
відчував до нього демос.
Внутрішня політика Перікла характеризувалася турботою про зміцнення
демократії в Афінах. Саме Перікл увів містофорію – плату за виконання посадових
обов'язків. Ще одним цікавим заходом, прийнятим за пропозицією Перікла, була
щорічна видача найбіднішим афінянам «театральних грошей», щоб вони могли без
шкоди для свого бюджету відвідувати театральні постановки. Щоб забезпечити
безземельних і малоземельних громадян гідними земельними наділами, за Перікла
засновувалися клерухії – військово-землеробські поселення афінян за межами Аттики,
на територіях союзних полісів (наприклад, на півострові Херсонес Фракійський, на
островах Самос, Наксос, Андрос та ін.).
Він почав інтенсивно розширювати Афінську морську державу, включаючи до неї
все нові та нові міста (так, в 437 р. до н.е. в Афінську архе увійшли багато
чорноморських полісів).
Але політична ситуація почала різко загострюватися. Активна західна політика
афінян викликала дедалі більше занепокоєння Коринфа, незадоволеного появою
конкурента. Відносини між Афінами і Коринфом стали відверто ворожими.
Невдоволення посиленням Афін починала проявляти і Спарта. Назрівав збройний
конфлікт між двома найбільшими військово-політичними блоками Греції –
Пелопоннеським союзом і Афінською архе.
4. Розпад афінського морського союзу. Тиранія «30 тиранів». Остання третина
V ст. до н.е. стала часом найтривалішого і найкровопролитнішого збройного конфлікту
в історії Стародавньої Греції – Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н.е.). Це було
військове зіткнення між двома найсильнішими в еллінському світі політичними
об'єднаннями – Пелопоннеським союзом, очолюваним Спартою, і Афінської морською
державою.
На момент початку військових дій сили ворогуючих сторін були приблизно
рівними.
Архідамова війна.Перше десятиліття Пелопоннеської війни (431 – 421 рр. до н.е.)
в історіографії прийнято називати Архідамовою війною – за іменем спартанського царя
Архідама, який командував сухопутним військом Пелопоннеського союзу. Війна
почалася навесні 431 р. до н.е. з нападу союзних Спарті Фів на підтримуване Афінами
містечко Платеї на півдні Беотії. Не зумівши з ходу захопити місто, фіванці приступили
до його тривалої облоги: Платеї здалися лише в 427 р. до н.е.
Згодом у війну вступили і основні противники – Спарта і Афіни. Обидва цих
поліса розробили детальні плани ведення військових дій.
Початковий етап війни не приніс успіху жодній зі сторін. Надії Спарти на
швидкий розгром противника зазнали краху. Однак влітку 430 р. до н.е. в місті,
переповненому селянами, спалахнула епідемія невідомої хвороби. Це призвело до
падіння популярності Перікла. Він був зміщений з посади стратега, відданий під суд і
засуджений до великого грошового штрафу. Правда, в наступному році він знову був
258
обраний стратегом. Але незабаром Перікл помер, ставши жертвою епідемії, що охопила
поліс.
Гідного наступника Періклу довгий час не знаходилося. Після його смерті на
провідну роль у полісі претендували два політика – Клеон і Нікій.
Оговтавшись від наслідків епідемії, Афіни під керівництвом Клеона перейшли до
активного ведення бойових дій. У 427 – 424 рр. до н.е. афінська ескадра намагалася
закріпитися у Великій Греції, однак цей захід зазнав невдачі, бо багаті грецькі поліси
Південній Італії та Сицилії в більшості своїй зберігали дружні зв'язки з Пелопоннеським
союзом і аж ніяк не прагнули переходити під владу Афін.
Більш значних успіхів афіняни досягли в Пелопоннесі. У 425 р. до н.е. вони
захопили прибережне місто Пілос у Мессенії і перетворили його на свій опорний
плацдарм.
У 424 р. до н.е. загін пелопоннесців під командуванням талановитого
спартанського воєначальника Брасида зробив потужний кидок через всю Балканську
Грецію до півострова Халкідіка. Скориставшись цим, багато розташованих там міст, що
входили до складу Афінської архе, стали добровільно переходити на бік Спарти. В
руках Брасида, зокрема, опинилася надзвичайно важлива афінська колонія Амфіполь на
фракійському узбережжі Егеїди. Для афінян все це було повною несподіванкою. Лише в
422 р. до н.е. вони змогли направити в район Амфіполя свій флот і військо. Битва при
Амфіполі принесла перемогу спартанцям, проте в ній загинули вожді обох армій –
Клеон і Брасид.
Отже, протягом першого десятиліття Пелопонеська війна йшла з перемінним
успіхом. Обидві ворогуючі сторони потребували мирного перепочинку. В результаті
переговорів у 421 р. до н.е. був підписаний мирний договір (т. зв. Нікіїв мир). Таким
чином, жодне з наявних між Афінами і Спартою протиріч не було усунуто. Договір був
розрахований на 50 років, але на справді мир був неміцним, і це все розуміли.
Алківіад і сицилійська експедиція. Після укладення Нікієва миру (421 р. до н.е.) на
перші ролі в Афінах висунувся Алківіад, родич Перікла. Це була обдарована і освічена
молода людина, яка проявила себе талановитим полководцем і вмілим політиком. У той
же час він відрізнявся непомірним марнославством і безпринципністю в досягненні
поставленої мети. Алківіад став головним антагоністом «миротворця» Нікія. Він очолив
те угруповання в афінському суспільстві, яке отримувало вигоди від війни і не прагнуло
до її завершення.
Через рік, в 415 р. до н.е., Алківіад виступив головним ініціатором найбільш
великомасштабної за весь час Пелопоннеської війни акції – морської експедиції на
острів Сицилія. У плани Алківіада входило повне завоювання величезного острова, і
перш за все взяття Сіракуз.
Однак згодом замість Алківіада, відстороненого в результаті інтриг від влади,
сицилійську експедицію очолив Нікій. Близько двох років афіняни безуспішно
осаджували Сіракузи. Після декількох боїв афінський флот виявився повністю
розгромленим, а армія, що відступала від Сіракуз по суші, була наздогнана і знищена.
Стратеги Нікій і Демосфен були взяті в полон і страчені.
Поразка в Сицилії стало страшною катастрофою для Афін. Було втрачено близько
200 кораблів, не повернулися 10 тисяч гоплітів, тобто третина всього афінського
ополчення. Частина афінських воїнів загинула в боях, інші були звернені в рабство і
відправлені на сіракузькі каменоломні. Сицилійська експедиція стала переломним
моментом у ході Пелопоннеської війни, після якого стратегічна ініціатива перейшла до
Спарті.
259
 Декелеєва (іонійська) війна. Після поразки афінян у Сицилії спартанці, відчувши
радикальну зміну ситуації, почали розвивати свій успіх. За порадою Алківіада (після
вислання він потрапив до Спарти), який прекрасно знав усі слабкі місця військової
організації своїх колишніх співгромадян, вони змінили тактику бойових дій на суші.
Відмовившись від періодичних вторгнень в Аттику, спартанці захопили на її території
постійний плацдарм – фортецю Декелею (на північ від Афін) і розмістили там свій
гарнізон. Тепер вони отримали можливість постійно загрожувати Афінам. Тому
останній період Пелопоннеської війни часто називають Декелеєвою війною. Інша назва
цього періоду, що зустрічається в історичній літературі, – Іонійська війна, так як на
цьому етапі військові дії активно велися і в східній частині Егеїди, біля берегів Іонії.
Спартанці почали усвідомлювати, що їм не вдасться здобути остаточної перемоги
у війні, поки в їх розпорядженні не з'явиться флот, який можна порівняти за потужністю
з афінським. Однак коштів для створення такого флоту у Спарти не було. За грошима,
необхідними для побудови кораблів і комплектації їх екіпажів, спартанці звернулися до
давніх ворогів еллінів – перського царя і його сатрапів. Між Персією і Спартою було
укладено низку договорів, і в Лакедемонську скарбницю стало надходити срібло
Ахеменідів. Уже в 412 р. до н.е. спартанський флот вийшов у Егейське море.
У той же час часті військові невдачі зумовили виникнення внутрішньополітичних
труднощів у самій афінській державі, що призвело до кризи демократії. Засилля
демагогів, з ініціативи яких нерідко приймалися шкідливі для поліса рішення,
наростання елементів влади натовпу (охлократії) в політичній системі, авантюристична
зовнішня політика вождів демосу – все це призвело до того, що широкі маси громадян,
особливо середні прошарки, втратили віру в принципи народовладдя .
З посиленням олігархічних настроїв почали набирати силу прихильники
примирення зі Спартою, активізуватися антидемократичні політичні угруповання,
виникати гетерії – таємні товариства, діяльність яких була спрямована на повалення
існуючого державного ладу.
У 411 р. до н.е. в Афінах стався державний переворот: демократія була
ліквідована, до влади прийшла олігархічна рада, що складалася з 400 осіб (так звана
Рада чотирьохсот). Найбідніші верстви населення поліса були позбавлені громадянських
прав; статус громадян і, відповідно, право брати участь у народних зборах зберегли
лише багаті афіняни (всього 5000 осіб). Але навіть і цю «скорочену» екклесію олігархи
не поспішали збирати, вважаючи за краще вирішувати всі справи у вузькому колі. Рада
чотирьохсот направила посольство до Спарти.
Однак олігархічний режим виявився вкрай непопулярним. У самих Афінах
олігархи теж дуже скоро втратили підтримку громадянського колективу. Олігархічний
режим проіснував лише кілька місяців, і в 410 р. до н.е. демократія була відновлена в
повному обсязі.
Останній період Пелопоннеської війни ускладнюється радикалізацією афінського
демосу. Знову з'являються охлократичні тенденції в управлінні державою. Підбадьорені
здобутими перемогами демагоги, відкидаючи будь-які мирні пропозиції Спарти,
штовхали поліс до прийняття невиважених, часом авантюрних рішень.
Цим скористалися їх вороги. Перська царевич Кир Молодший, призначений в цей
час намісником всієї Малої Азії, відмовив Афінам у фінансовій допомозі та став
активно підтримувати спартанців. У Спарті пост наварха на той момент займав
видатний полководець Лісандр.
Саме він став головним героєм останнього періоду Пелопоннеської війни. У 405
р. до н.е. афінський флот був захоплений Лісандром зненацька біля річки Егоспотамах
260
(регіон чорноморських проток) і вщент розгромлений. Ця нищівна поразка афінян
зумовила результат багаторічної війни. Спарта, осадивши Афіни як з суші, так і з моря,
повністю перекрила підвезення продовольства до міста. Після кількох місяців облоги
афіняни, виснажені голодом, у 404 р. до н.е. були змушені капітулювати.
Умови миру, продиктованого спартанцями, виявилися для Афін дуже важкими.
Афінський морський союз розпускався. Залишки афінського флоту підлягали
знищенню. Найбільш важливі оборонні укріплення, зокрема Довгі стіни, повинні були
бути зриті. Афіни зобов'язувалися визнати гегемонію Спарти в грецькому світі. Місто,
яке ще недавно визнавалося «школою Еллади», найбільший політичний та культурний
центр, столиця великої сіммахії, перетворилося в рядовий грецький поліс.
Аналізуючи головні причини поразки Афін у Пелопоннеській війні, слід в першу
чергу назвати внутрішню слабкість створеного ними об'єднання полісів – Афінської
архе. Пелопоннеський союз, побудований на добровільних засадах, виявився значно
міцнішим. В ході війни Афіни зробили ряд серйозних стратегічних і тактичних помилок,
часто проявляючи зайву нервозність і навіть допускаючи авантюризм. Чималу роль у
перемозі Спарти зіграла і фінансова допомога, надана їй Персією.
Однак фактично в Пелопоннеській війні не було переможця: від неї постраждала
вся Еллада. Тривалий збройний конфлікт започаткував наростання кризових явищ у
грецькому світі. Не було регіону, економіку якого не зруйнували б постійні військові
кампанії, що супроводжувалися загибеллю людей, руйнуванням сільськогосподарських
угідь, розривом торговельних зв'язків, безглуздою тратою колосальних грошових
коштів. Війна справила негативний вплив на внутрішньополітичну ситуацію в полісах:
почастішали громадянські виступи і державні перевороти. Тенденцією
зовнішньополітичного розвитку стала наростаюча роздробленість, що заважала
об'єднанню сили навіть перед обличчям серйозної загрози. Таким чином, «золотий вік»
класичного грецького поліса, вік процвітання Еллади залишився позаду.
«Тридцять тиранів». Незабаром після укладення миру зі Спартою, в тому ж 404
р. до н.е., в Афіни прибув спартанський наварх Лісандр. Він звинуватив афінян у тому,
що умови мирного договору виконуються недостатньо швидко, і зажадав ліквідації
демократії в полісі. Народні збори змушені були підкоритися; афінська демократія
вдруге тимчасово припинила існування. Влада була передана колегії з тридцяти
олігархів, прихильників Спарти, на чолі з Критієм – розумним, жорстоким і цинічним
політиком, переконаним противником народовладдя.
Новий уряд Афін зосередив у своїх руках всю повноту влади і приступив до
проведення проспартанської політики. Число громадян було скорочено до 3000 чоловік,
а решта афінян були роззброєні й згодом вислані в сільську місцевість. Демократичні
інститути не функціонували. «Тридцять тиранів» встановили в Афінах терор.
Прихильники демократії частково були страчені, частково втекли. Всіх неугодних
олігархам осіб, та й просто безневинних людей з числа заможних городян, вбивали без
суду і слідства в надії поживитися їх багатством.
У 403 р. до н.е. прихильники демократії, об'єднавшись під командуванням
активного учасника Пелопоннеської війни Тразибула, вторглися в Аттику і завдали
війську олігархів низку поразок. Критій загинув у одній з битв, уряд був повалений, і
Фрасибул урочисто вступив до міста. Спартанському гарнізону довелося залишити
Афіни. Щоб уникнути продовження громадянських смут був прийнятий закон про
загальну амністію, яка не поширювалася тільки на «тридцять тиранів». Таким чином, і
друга спроба встановлення влади олігархії виявилася безуспішною; афінська демократія
була відновлена.
261
 ЛЕКЦІЯ 4
КРИЗА ПОЛІСНОЇ СИСТЕМИ. ВСТАНОВЛЕННЯ МАКЕДОНСЬКОЇ
ГЕГЕМОНІЇ В ГРЕЦІЇ. ЗАВОЮВАННЯ ОЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

План лекції:
1. Криза полісної системи та програми виходу з неї.
2. Македонія: природні умови, економіка та соціально-політичний лад. Філіп II та
його зовнішня політика.
3. Східний похід Олександра Македонського.
4. Політика «злиття» на завойованих територіях. Смерть Олександра
Македонського та розпад його держави. Історичне значення його завоювань.

1. Криза полісної системи та програми виходу з неї. IV ст. до н.е. стало епохою,
багато в чому відмінною від попереднього століття. Греція вступила в епоху кризи
класичного поліса. Це проявилося в першу чергу в сфері міждержавних відносин.
Після перемоги над Афінами Спарта стала одноосібним і незаперечним
гегемоном у Греції. Поліси, що раніше входили до складу Афінської морської держави,
тепер опинилися під спартанським контролем.
Однак дуже скоро більшість полісів (в тому числі й колишні вірні союзники
Спарти) усвідомили, що спартанське панування анітрохи не легше від афінського.
Політика, яку проводила Спарта, була прямолінійною, спиралася на військову силу.
Погіршилися відносини Спарти і з державою Ахеменідів.
З 399 р. до н.е. почалися відкриті військові дії в Малій Азії між Спартою і
Персією. Спартанськими військами командували кращі полководці – Лісандр і цар
Агесілай, одна з найяскравіших особистостей в грецькій історії IV ст. до н.е.
Обставини задля інтриг проти Спарти була дуже сприятливими у зв'язку з
невдоволенням самих греків політикою поліса-гегемона. В кінцевому рахунку склалася
потужна, підтримувана Персією антиспартанську коаліція, до якої увійшли багато
великих грецьких держав. Серед них були як давні супротивники Спарти (Афіни,
Аргос), так і її колишні союзники (Коринф, Фіви). Проти Спарти були розпочаті збройні
дії та розгорілася так звана Коринфська війна (395 – 387 рр. до н.е.). Вже на самому
початку війни загинув Лісандр, і влада Спарти була змушена для захисту батьківщини
відкликати з Малої Азії Агесілая з його військом. Загроза перським володінь минула.
У 394 р. до н.е. перський флот під командуванням афінського полководця Конона
завдав тяжкої поразки спартанцям на морі. Афіняни, скориставшись ослабленням
Спарти, ревізували умови договору, що завершив Пелопоннеську війну.
У 387 р. до н.е., скликавши представників грецьких полісів у Сузах, Артаксеркс ІІ
фактично продиктував їм умови загального миру.
Мирний договір закріплював гегемонію Спарти в Елладі та наголошував на
необхідності розпуску всіх існуючих на території Греції військово-політичних
об'єднань, крім Пелопоннеського союзу, який фактично зберігався, як і верховенство в
ньому Спарти.
Укладений в 387 р. до н.е. договір, що отримав назву Анталкідова миру (за ім'ям
Анталкіда – голови спартанської делегації на переговорах у Сузах) або Царського миру
(оскільки головну роль у його укладенні зіграв перський цар), виявився вкрай
невигідним і принизливим для Греції. Єдиний поліс, який був задоволений цим
договором, – Спарта. Але найбільше виграла від укладення Анталкідова миру держава
Ахеменідів. Користуючись ослабленням і розрізненістю греків, перси, програвши греко-
262
перські війни, тепер без особливих жертв відновили свої позиції, досягли всього, чого
тільки могли бажати: грецькі поліси Малої Азії знову потрапили під їх контроль, а
держави Балканської Греції апелювали до Персії як до вищого арбітру.
За результатами Анталкідова миру панування Спарти в Елладі було не тільки
відновлено, а й набуло більш жорсткіших форм. Тепер спартанці вже не зважали на
норми законності, часто-густо вдаючись для захисту своїх інтересів до відвертої агресії.
Піднесення Фів. Завершення спартанський гегемонії. Встановлена після
укладення мирного договору 387 р. до н.е. гегемонія Спарти опинилася, однак,
недовговічною. Політична ситуація в Греції дуже скоро змінилася. На цей раз виклик
Спарті кинули Фіви, незадоволені владою проспартанські налаштованих олігархів. У
379 р. до н.е. у Фівах стався демократичний переворот, очолений видатними
політичними діячами та полководцями Епамінондом і Пелопідом. Лаконофільська
олігархія була повалена, спартанський гарнізон вигнаний з Кадмії.
Фіви відродили Беотійський союз, що включив всі поліси Беотії. Було створено
сильне гоплітське військо, навчене найпередовішим прийомам військового мистецтва, і
вперше в своїй історії Фіви побудували власний флот.
Однак після низки важких перемог Фіви, виснажені надмірним напруженням сил,
значною мірою втратили свій політичний вплив. Вони продовжували залишатися
сильним полісом, центром Беотійського союзу, але не могли вже реально здійснювати
гегемонію в Греції.
Другий афінський морський союз. Одночасно з піднесенням Фів почався і новий
підйом Афін. Афінський поліс у 80-х рр. ІV ст. до н.е. уклав ряд двосторонніх договорів
про військовий союз з полісами Егеїди, в тому числі з важливим в стратегічному
відношенні Хіосом. У 378 р. до н.е. на основі цих договорів склався так званий Другий
афінський морський союз, який об'єднав близько 70 полісів.
Афіни врахували ті негативні моменти, які в V ст. до н.е. послабили Афінську
архе (підпорядковане і нерівноправне становище союзників, стягування з них
принизливого фороса) і при створенні нового союзу постаралися їх уникнути. Тепер
сіммахія грунтувалася на засадах рівноправності всіх учасників. Афіни зобов'язалися не
диктувати свою волю союзним полісами, приймати всі рішення лише після обговорення
у вищому органі союзу, в якому були представлені всі члени об'єднання. Замість
примусового фороса поліси, що входили до союзу, вносили добровільні внески.
Таким чином, Другий афінський морський союз, в якому враховувалися інтереси
всіх його членів, на перших порах був досить міцним і вельми впливовим військово-
політичним об'єднанням.
Однак, відчувши свою силу, Афіни поступово почали переходити до колишньої
політики диктату по відношенню до союзників. Вони знову зробили виведення клерухій
на територію деяких союзних полісів, стали вимагати збільшення внесків. Це викликало
обурення членів союзу і прискорило його розпад. Кілька полісів (у тому числі досить
значних: Хіос, Родос, Візантій та ін.) підняли проти Афін повстання, відоме як
Союзницька війна (357 – 355 рр. до н.е.). Афінам не вдалося домовитися з колишніми
союзниками, і Другий афінський морський союз після цього існував лише формально.
Таким чином, до середини IV ст. до н.е. повністю виявилася неспроможність
домагань якогось одного поліса (Спарти, Фів, Афін) на гегемонію в Греції. Великі й малі
держави, майже постійно воюючи між собою, виявилися нездатні вибрати лідера і
об'єднатися навколо нього для виходу з кризи. Зовнішньополітичну ситуацію, тісно
пов'язану з внутрішньополітичними процесами, характеризував наростаючий хаос. Це

263
було відображенням глибокої кризи системи межполісних відносин, а за великим
рахунком – кризи всієї системи класичних полісів.
Криза класичного грецького полісу. Розпочата після Пелопоннеської війни (431 –
404 рр. до н.е.) криза класичного поліса є надзвичайно складним і багатозначним
явищем. Вона визначала собою весь розвиток грецького суспільства в цьому сторіччі.
Проте видається не зовсім правомірним шукати причини кризи класичного поліса
мало не виключно в економічній сфері. Грецька економіка IV ст. до н.е., безумовно,
відрізнялася від економіки попередньої епохи. Перш за все негативний вплив на
господарський розвиток надавали постійні військові конфлікти між полісами.
Економічні проблеми в більшості випадків досить успішно вирішувалися. Від
наростання кризових явищ в економіці сильно постраждала Спарта. Вона заплатила
особливо велику ціну за свої зазіхання на гегемонію в Елладі й до середини IV ст. до н.е.
перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Втрата Мессенії з її родючими землями
та ілотами, завдала сильного удару по сільському господарству – основі всього укладу
життя спартанського поліса. Невеликий цивільний колектив спартанців ще більше
порідшав у результаті військових втрат, була ослаблена обороноздатність поліса.
Спартанське суспільство зіткнулося з такими доти чужими їй явищами, як
використання грошей і майнове розшарування.
Ще на початку IV ст. до н.е. був ухвалений спеціальний закон («Ретра Епітадея» –
по імені запропонувавшого його ефора), що дозволяв спартіатам дарувати і заповідати
стороннім особам свої земельні ділянки, які раніше могли лише передаватися у спадок
від батька до сина. Таким чином, у Спарті фактично з'явилася приватна власність на
землю. Це призвело до концентрації наділів у руках найбільш багатих громадян, у той
час як найбідніші спартанці, втрачаючи землі, вибували з цивільного колективу.
Прославлена спартанська громада рівних почала розвалюватися; як і в інших полісах, в
Лакедемоні соціальна нерівність стала звичайним явищем.
Однак ситуація в Спарті була радше винятком, ніж проявом загального правила.
Штучно створений ще реформаторами архаїчної епохи жорсткий соціальний лад рано
чи пізно повинен був змінитися. І це сталося в IV ст. до н.е.: Спарта почала
перетворюватися в звичайний грецький поліс.
Причини кризи лежали насамперед у самій структурі полісного ладу. Основою
полісного типу суспільства і державності була наявність згуртованого громадянського
колективу, протиставленого своїми привілеями як всім іншим категоріям населення, так
і зовнішнього світу. Саме цей принцип в IV ст. до н.е. почав серйозно порушуватися.
Якщо взяти, наприклад, Афіни, то виявиться, що в цьому столітті окремі особи, що не
були громадянами, стають значно більш впливовими, ніж раніше. Так, метеками (тобто
негромодянами) була переважна більшість трапезитів (банкірів), а тим часом вони
належали до числа найбагатших жителів Афін. Найзаможніший з афінських трапезитів,
Пасивін, взагалі був відпущеним на волю рабом. Хоча самі ці люди не могли
безпосередньо брати участь у політичному житті, вони тим не менш не без успіху
«лобіювали» свої інтереси в народних зборах та інших органах влади, використовуючи
матеріально залежних від них політиків. Складалася парадоксальна ситуація:
громадянин, впливовий політик «служив» метеку, іноді – колишньому рабу.
У IV ст. до н.е. починає розпадатися єдність громадянського колективу,
втрачається почуття спільності громадянина зі своєю державою. Жителі полісів
проявляють все більшу аполітичність, байдужість до долі батьківщини.
Поряд з космополітизмом все частіше проявляється індивідуалізм, який прийшов
на зміну колективістській етиці поліса. Суспільство, охоплене внутрішніми
264
конфліктами, як би розпадалося на окремі групи зі своїми особливими інтересами, і
боротьба між цими групами нерідко приводила до кривавих зіткнень. Заможні
громадяни, які в V ст. до н.е. з радістю йшли на витрати на користь держави, вбачаючи в
цьому зміцнення власного престижу, тепер уже неохоче брали фінансування літургій,
часто намагалися ухилитися від них. Для цього вони приховували або занижували
розміри свого багатства, іноді переводили земельну власність, яку важко було
приховати від співгромадян, у гроші.
В епоху кризи класичного поліса змінилося і ставлення до військової служби, яка
раніше сприймалася не тільки як обов'язок, а й як священне право кожного
громадянина. Серед громадян ставало дедалі менше бажаючих терпіти тяготи походів,
тим більше в умовах, коли війни стали майже постійними. У зв'язку з цим роль
полісного ополчення в війську зменшилася. Воїна-громадянина змінює воїн-найманець.
Розвиток найманства стало однією з надзвичайно яскравих рис грецької історії IV ст. до
н.е. Загони найманців комплектувалися з людей, що з якої-небудь причини опинилися
зайвими в полісі. Служити рідному полісу з патріотичних міркувань ці люди не хотіли
або не могли, а ось за добру платню воювали охоче.
Поширення найманства внесло зміни в організацію військової справи. Все рідше
на полях битв шикуються гоплітські фаланги, що набиралися з воїнів-громадян. На
початку IV ст. до н.е. з'явився новий рід військ – пелтасти (середньоозброєна піхота).
Спорядження пелтастів включало невеликий шкіряний щит у формі півмісяця – пелту,
легкий полотняний панцир, дротик, ударний спис і довгий меч. Загони пелтастів
комплектувалися в основному з найманців, які відрізнялися більшою мобільністю і
маневреністю, ніж фаланги гоплітів, і в ряді бойових ситуацій (дії на пересіченій
місцевості, штурм укріплень і т. п.) йшли попереду фаланги.
Криза класичного поліса проявилася і в розпаді системи межполісних відносин.
Претензії найбільших полісів на гегемонію в Елладі зазнали краху; практично кожен,
навіть найменший поліс усіма силами тримався за незалежність, і в результаті між
державами велися безперервні війни.
Суспільство переросло полісні рамки, які переставали відповідати новим
історичним умовам. Система невеликих держав з їх громадянськими громадами
общинами виявлялася неспроможною в умовах розвитку межполісних економічних і
політичних зв'язків, усвідомлення етнокультурної єдності Еллади.
Усе вказувало на те, що класичний поліс вичерпав себе, що необхідний перехід до
нового типу соціально-політичного об'єднання людей. Але в реальному житті кожен
поліс продовжував відстоювати власну самостійність. Поліс як суспільний феномен
прагнув вирватися за свої межі - і поки не міг цього зробити. Для його жителів були
неясними, навіть в найзагальніших рисах, напрямки і форми майбутнього об'єднання.
Відродження тиранії. Обстановка нестабільності в IV ст. до н.е. у низці грецьких
полісів знову породила таке явище, як тиранію, здавалося б, забуту ще наприкінці
архаїчної епохи. Воєначальники, часто командири найманців, спираючись на свої
загони, захоплювали владу в деяких державах Еллади і в ході свого одноосібного
правління намагалися «залізною рукою» навести порядок, розв'язати існуючі протиріччя
між різними верствами населення. Тиранічні режими цього періоду в науці називають
Молодшою тиранією (щоб відрізняти їх від Старшої тиранії – подібних режимів VII – VI
ст. до н.е.). Молодша тиранія стала одним із проявів кризи класичного поліса і в той же
час спробою знайти вихід з цієї кризи.
Деякі представники Молодшої тиранії досягали чималих успіхів: судячи з усього,
їх суб'єктивні наміри значною мірою збігалися з об'єктивними потребами епохи. Для їх
265
діяльності були характерні об'єднавчі тенденції, спроби поширити свою владу за межі
одного поліса.
Характеризуючи тиранічні режими IV ст. до н.е., слід зазначити, що в більшості
випадків вони виявлялися неміцними і недовговічними. Молодша тиранія не зупинила
кризу класичного поліса.
Криза поліса як форми держави викликала серйозну тривогу у грецьких
мислителів, які запропонували в IV ст. до н.е. низку проектів суспільної перебудови.
Основою більшості таких проектів було зміцнення полісної єдності та солідарності. Так,
філософ Платон став автором двох різних концепцій «ідеальної держави» (в трактатах
«Держава» і «Закони»), які в рівній мірі передбачали створення умов, коли в результаті
повної відмови від демократії та найсуворішої регламентації всього життя громадян
правителями і законами, стануть неможливі внутрішні чвари. Учень Платона
Аристотель (у трактаті «Політика») говорив про необхідність всілякої підтримки
державою своєї головної опори – середнього прошарку, заможних хліборобів.
Існували й більш радикальні проекти: повне усуспільнення майна, ліквідація
приватної власності, проведення в життя комуністичних засад (пародією на подібного
роду теорії була комедія Арістофана «Жінки в народних зборах»). Годі й казати, що всі
ці проекти були утопічними і нездійсненними. Головним їх пороком слід визнати
прагнення до штучного збереження полісних принципів життя, які вже не відповідали
зміненим історичним умовам.
Більш реалістичну програму виходу з кризи запропонував оратор Ісократ (436 –
338 рр. до н.е.), який розумів неможливість збереження замкнутого полісного існування
і необхідність подолання політичної роздробленості. Ісократ висунув ідею об'єднання
всієї Греції під егідою якої-небудь сильної держави для здійснення заповітної мети –
спільного переможного походу на Персію. Такий похід не здавався чимось
фантастичним: ще в 401 р. до н.е. загін грецьких найманців, які входили до складу
війська Кіра Молодшого, проникнувши до самого центру перської держави,
продемонстрували, що з персами можна успішно боротися на їх території. Ідея, що
розвивалася Ісократом, отримала в антикознавстві назву панеллінізма.
Війну, що охопила Грецію, вважав Ісократ, слід перенести в Азію, а багатства Азії
– в Європу. Це вирішить проблему бідності, викличе відтік незайнятого населення на
нові землі, позбавить Елладу від смут. Але постає питання, хто очолить об'єднання
греків після розгрому полісів-гегемонів? Відповідь дала сама історія. На півночі виникла
нова потужна сила, готова претендувати на лідерство в грецькому світі, – Стародавня
Македонія.
Афінська демократія в IV ст. до н.е. Афіняни, навчені гірким досвідом
олігархічних переворотів кінця попереднього століття, тепер прагнули зробити
демократичне правління більш стабільним і раціональним, запобігти появі елементів
панування охлократії та демагогів, уникнути беззаконня, яке часто коїлося в попередню
епоху.
Зокрема, в IV ст. до н.е. афінська екклесія вже не приймала законів; ця
прерогатива була передана спеціальній комісії номофетів – законодавців, які обиралися
з числа суддів-присяжних. Процедура затвердження нових законів, скасування старих
або внесення змін в існуючі, була надзвичайно ускладнена. Такі зміни в державному
устрої були зроблені для того, щоб виключити можливість прийняття громадянами під
впливом демагогів необдуманих, шкідливих для поліса законодавчих актів.
Проте колектив громадян поліса як і раніше стежив за тим, щоб всі його члени на
рівних брали участь у політичному житті.
266
 У IV ст. до н.е. політична еліта демократичних Афін вже майже не включала в
себе представників давніх аристократичних родів: демос зміг виростити лідерів з-поміж
себе. У зв'язку з цим зникли деякі інститути, характерні для державного устрою
афінського поліса в попередньому столітті. Так, залишилася в минулому процедура
остракізму, якому піддавали майже виключно політиків знатного походження. Тепер у
політичній боротьбі частіше стали використовуватися судові процеси в геліеї. Отже,
загальна роль суду присяжних у житті поліса стала ще більш значною.
Якщо в попередню епоху відомі політики (наприклад, Перікл) були одночасно і
видними полководцями, і видатними ораторами, і досвідченими фінансистами, то тепер
стратеги здебільшого займалися тільки військовими справами, не втручаючись у
виключно політичні питання, а лідери поліса часто не мали уявлення про військове
мистецтво. У IV ст. до н.е. в Афінах можна було користуватися великим впливом і
авторитетом, не займаючи будь-якої офіційної посади. Так, великий оратор Демосфен
був найбільшим афінським політичним лідером свого часу, але при цьому жодного разу
не обирався ні стратегом, ні архонтом.
Зміни в політичній системі та житті Афін в IV ст. до н.е. призвели до того, що
державний устрій став більше відповідати змінам у соціальній структурі поліса і новій
політичній ситуації. В цілому історія Афін протягом більшої частини IV ст. до н.е.
відрізнялася стабільністю, відсутністю жорстоких міжусобних конфліктів, прагненням
вирішувати виникаючі протиріччя мирним шляхом компромісу. В цьому відношенні
Афіни епохи кризи відрізнялися в кращу сторону від більшості інших грецьких полісів.
2. Македонія: природні умови, економіка та соціально-політичний лад. Філіп
II та його зовнішня політика. Стародавня Македонія, розташована на півночі
Балканського півострова, в своїй південній частині межувала з грецькою областю
Фессалія, від якої її відділяв гірський масив. Македонія переважно гірська країна, багата
лісом; втім, є в ній і родючі рівнини, в основному в прибережній смузі. Населяють
країну македонці, споріднені грекам (багато античних авторів навіть вважали їх однією з
гілок грецького етносу). Основними заняттями жителів Македонії були землеробство і
скотарство. Ремесла і торгівля були розвинені слабко. У переважній більшості жителі
країни були вільними селянами, які самостійно обробляли свої наділи. Вони були
об'єднані в сільські громади. Класичне рабство не отримало в цьому регіоні широкого
розповсюдження. Македонія досить довго перебувала на стадії родоплемінних відносин.
Процес формування держави в ній завершився лише у V ст. до н.е. Македонська
державність мала форму досить «примітивної» монархії, при якій влада царя була
обмежена впливовими аристократами. Представники вищої македонської знаті
іменувалися гетаїрами (букв. товаришами). Вони входили до складу ради - органу, який
мав значний вплив на прийняття царем того чи іншого рішення,члени якої займали
ключові пости у війську, були намісниками окраїнних областей, часто передаючи свою
владу в спадок. Фактично такі аристократи ставали «напівзалежними» правителями,
лише номінально підкоряючись центральній владі. Важливу роль в управлінні країною
за традицією відігравали також збори війська, яке складалося з вільних селян.
Царський престол Македонії з VI ст. до н.е. знаходився в руках династії Аргеадів
(вона вважалася грецької за походженням). Найдавнішою столицею держави було місто
Егі, а в IV ст. до н.е. цей статус перейшов до міста Пелла. Вже з початку класичної
епохи Македонія нерідко вступала в контакти з грецькими полісами, проте аж до
середини IV ст. до н.е. не грала скільки-небудь значної ролі в політичному житті Греції.
У період греко-перських воєн (з 492 р. до 479 р. до н.е., за царя Олександра I) вона була
у васальній залежності від Персії. Потім протягом деякого часу Македонія, перебуваючи
267
під впливом Афін, фактично входила до Афінського морського союзу, але в роки
Пелопоннеської війни намагалася лавірувати між Афінами і Спартою. Основи
економічного і військового посилення Македонії та підвищення її політичної ролі в
грецькому світі були закладені царем Архелаєм I (правив наприкінці V – на початку IV
ст. до н.е.), які значно зміцнили македонську державність і створили наближене до
грецьких стандартів військо.
З цього часу грекам доводилося вже зважати на Македонією як державу, але
серйозними претендентами на гегемонію в Елладі македонські царі поки не були.
Навпаки, вони самі ще часом підпорядковувалися чужій владі. Так, у період піднесення
Фів (70 – 60-ті рр. IV ст. до н.е.) Македонія перебувала під їх контролем.
Реформи Філіпа II. Положення Древньої Македонії в грецькому світі різко
змінилося в часи правління царя Філіпа II (правив у 359 – 336 рр. до н.е.). В результаті
його енергійної діяльності македонська держава за короткий термін стала найсильнішою
на Балканському півострові. У 359 р. до н.е. македонці обрали Філіпа регентом при його
малолітньому племіннику Амінтею, а чотири роки потому Філіп повністю усунув свого
підопічного від влади і сам прийняв царський титул. Вже на початку царювання Філіп II
провів низку найважливіших реформ, спрямованих на зміцнення військово-політичної
могутності Македонії. Центральне місце в цій системі зайняли військові реформи.
Створена Філіпом прославлена македонська фаланга, озброєна сарисами – списами
довжиною до 6 метрів, була більш глибокою, ніж грецька (вона налічувала до 24 рядів
гоплітів) і при цьому більш маневреною завдяки кращому вишколу вояків і великій
кількості підрозділів і молодших командирів. Відтепер македонській фаланзі не було
рівних на полях битв. Поряд з фалангою армія включала допоміжні частини, що
складалися з середньоозброєних воїнів; завданням цих загонів було нанесення першого
удару противнику і захист рядів фаланги від можливого оточення. Значно підвищилася
роль кінноти, яка комплектувалася в основному з аристократів. Кавалерія відрізнялася
високою боєздатністю (ця практика, судячи з усього, була запозичена Філіпом II у
фіванців). Військо македонян у більшій мірі, ніж будь-яке з грецьких полісних
гоплітських ополчень, було оснащено технічними пристосуваннями: катапультами,
таранами, облоговими машинами, котрі служили для штурму укріплених міст. Поряд з
військовими Філіп II провів й інші перетворення. Він завершив централізацію Македонії
та зміцнив інститут царської влади, урізавши самостійність місцевої знаті. Людина
освічена, покровитель діячів грецької культури, Філіп II запросив знаменитого філософа
Аристотеля як вихователя свого юного сина Олександра. Авторитет македонського царя
серед греків був надзвичайно високим. Багато грецьких полісів, які відчували протягом
IV ст. до н.е. кризу, хотіли бачити в ньому довгоочікуваного «рятівника», який об'єднає
Грецію і поверне їй колишнє процвітання. Таке ставлення цілком відповідало задумам
самого Філіпа. І, спираючись на зростаючу міць Македонії, він приступив до досягнення
своєї заповітної мети – завоювання гегемонії в грецькому світі.
Македонія в боротьбі за гегемонію. Уже в 358 р. до н.е., користуючись
відсутністю єдності в рядах грецьких держав, Філіп II опанував Амфіполь, що
викликало вибух безсилого гніву в Афінах. Підпорядкувавши своїй владі північне
узбережжя Егейського моря, Македонія отримала доступ до зручних гаваней і родовищ
золота і срібла. Потім Філіп захопив і Халкідіку, і в 348 р. до н.е. в його руках опинився
Олінф. Уповільнені військові дії не приносили противникам ніяких результатів.
Зрештою афіняни, змирившись із втратою своїх позицій в Північній Егеїді, змушені
були в 346 р. до н.е. укласти з Македонією так званий Філократів мир (Філократ –
голова афінської дипломатичної місії, яка прибула в Пеллу). Цей договір закріплював
268
успіхи Філіпа, розв'язував йому руки для подальшого наступу на Елладу і тому був
украй невигідний не тільки для афінського поліса, але і для Греції в цілому. В Афінах
говорили, що посли, відправлені в Македонію для замирення, були просто підкуплені
Філіпом і тому погодилися на всі запропоновані їм умови. Подальші спроби
македонської експансії в північноегейському регіоні були не настільки успішними. У
340 р. до н.е. Філіп II спробував взяти Візантій, щоб панувати над чорноморськими
протоками і контролювати надходження хліба з регіону Понта Евксінського до
Балканської Греції. На цей раз афіняни, головний споживач понтійського зерна, змогли
оцінити ступінь навислої над ними небезпеки і надали Візантію своєчасну допомогу, в
результаті чого місто змогло відбити облогу македонян. Проте в цілому
експансіоністська політика Філіпа на даному напрямку виявилася, безумовно,
успішною.
Поступово Філіп II почав втручатися у багато справ Балканської Греції, при
цьому як і раніше вдало поєднуючи військові дії з дипломатичними акціями. Він
скористався тим, що в 355 р. до н.е. розгорівся черговий міжусобний конфлікт, що
розділив еллінські поліси на дві ворогуючі коаліції, – так звана Третя священна війна
(355 – 346 рр. до н.е.). Вона почалася з того, що Фокіда пред'явила претензії на
панування над Дельфами (які перебували в цій області) – найбільшим панеллінським
релігійним центром і кинула виклик Дельфійській амфіктіонії (Дельфійському союзу) –
релігійному об'єднанню полісів, яке з давніх-давен контролювало святилище. Фокідяни
захопили Дельфи, забрали скарби храмової скарбниці і на привласнені кошти набрали
сильне наймане військо. Головними захисниками інтересів амфіктіонії виступили Беотія
і Фессалія, які почали військові дії проти фокідян. Афіни встали на сторону Фокіди.
Філіп II вступив у війну на боці амфіктіонії, уявивши себе в надзвичайно красивій ролі
захисника зганьбленої святині. Після того як був укладений Філократів мир і Афіни
відмовилися від підтримки Фокіди, в тому ж 346 р. до н.е. македонський цар легко
домігся перемоги. Філіп розгромив Фокіду, погасивши тим самим цей конфлікт. Після
цього вплив македонського царя в Греції значно зріс. Незабаром македонський цар
фактично став лідером Дельфійської амфіктіонії, яка приймала найважливіші рішення з
його подачі.
Політична боротьба в Афінах і Македонська експансія. У міру того як Македонія
все більш посилювалася і вплив царя Філіпа II зростав, перед грецькими полісами все
частіше поставало питання про ставлення до амбітних планів македонського правителя.
У греків був вибір: або надати запеклий опір будь-яким зазіханням Філіпа на гегемонію,
або підкоритися йому, усвідомивши власне безсилля. Зайняти вичікувальну позицію –
означало лише відтягувати вирішення проблеми. Однак в більшості випадків поліси,
розколоті внутрішньою боротьбою, не могли виробити єдину позицію, виявляючи
коливання і непослідовність, що було, зрозуміло, тільки на руку Македонії. Так, Фіви то
виступали на стороні Філіпа II, то опинялися в стані його противників. Непроста
ситуація склалася в цей період у Афінах. Внутрішньополітична боротьба в
демократичній афінській державі в середині IV ст. до н.е. відрізнялася великою
напруженістю. Цивільний колектив поліса розколовся на ряд угруповань, очолюваних
видатними політиками, багато з яких не займали будь-якого офіційного положення
(тобто не обиралися на посади стратегів або інших магістратів першого рангу), але при
цьому мали визначальний вплив на основні події суспільного життя. Найвизначніші
політики і їх оточення, відбиваючи інтереси тих чи інших верств громадян,
дотримувалися різних точок зору на відносини з Македонією: одні наполягали на
необхідності мобілізувати всі сили і засоби, щоб дати гідну відсіч Філіпу II, інші
269
вважали, що можна примиритися з грандіозними задумами царя, нехай навіть ціною
більш-менш значних поступок. Кожен з афінських політичних лідерів, визначаючи свою
позицію щодо «македонського питання», керувався як міркуваннями принципового
характеру, тобто своїми уявленнями про те, що є благом для афінян, так і певними
вигодами особистісного плану. Багатьом афінським державним діячам переконливими
здавалися доводи Ісократа про необхідність об'єднання Еллади для боротьби проти
«варварів» – персів. Цей видатний оратор і публіцист, протягом багатьох десятиліть
розвиваючи ідею панеллінізма, в особі Філіпа II знайшов, як йому здавалося, сильного
вождя, який зможе втілити в життя його теоретичні побудови – примирити грецькі
поліси і під своєю егідою повести їх у великий похід на Схід. Близько 345 р. до н.е.
Ісократ опублікував промову під назвою «Філіп», сприйняту як заклик до македонського
царя взяти в свої руки справу згуртування еллінського світу. Ті афіняни, хто виступав за
рішучу боротьбу з Македонією, таврували прихильників ідей Ісократа як зрадників,
таємних агентів македонського царя, підкуплених їм. Усіх цих дуже різних людей
об'єднувала думка, що македонська гегемонія в цілому виявиться корисною для Греції,
зокрема для Афін. До того ж прихильники примирливого відношення до панування
Македонії небезпідставно вважали, що будь-який опір даремний зважаючи на нерівність
сил. Жоден поліс, навіть Афіни, поодинці не міг протистояти прагненням Філіпа II. Щоб
перемогти його, необхідно було створити військово-політичний союз, куди увійшли б
найбільші грецькі поліси. Сам афінський поліс був уже далеко не той, що сто років
тому, коли його воїни наносили нищівні поразки грізному перському царю. Збройні
сили держави були значно слабкіше, фінансова система розшатана.
Лідером тих верств афінян, які виступали за безкомпромісну боротьбу з
македонським царем, був Демосфен – найбільший оратор у давньогрецькій історії та
найбільший політичний діяч Афін IV ст. до н.е. Його союзниками виступали вожді
інших угруповань – Гіперід і Лікург, які теж прославилися як чудові оратори. Демосфен
і його однодумці, будучи переконаними прихильниками афінської демократії, цілком
розуміли, що перемога Філіпа II і визнання македонського панування спричинять
відсторонення демосу від управління державою, встановлення олігархії або навіть
тиранії (час показав, що вони аж ніяк не помилялися). Опоненти Демосфена намагалися
очорнити оратора-політика, заявляючи, що він настільки рішуче виступає за війну з
Македонією лише тому, що підкуплений перським царем, котрий усвідомив небезпеку,
яку починав представляти для нього Філіп II, і намагався не допустити посилення
Македонії.
Перемогою прихильників Македонії стало визнання Філократова миру. Однак
Демосфен і його однодумці почали настільки широкомасштабну кампанію проти осіб,
які підписали цей договір, що Філократ змушений був втекти з Афін. Мир між
афінським полісом і Філіпом II був розірваний.
Філіп II на чолі Еллади. Укладання антимакедонського союзу спонукало Філіпа II
до активних дій. І цар Древньої Македонії визнав, що настав час активних дій, і
скористався Четвертою священною війною, яку вів Дельфійський союз проти міста
Амфісса у 339 р. до н.е. Покликаний на допомогу членами союзу, Філіп взяв Амфісс, а
попутно встановив свій контроль над найважливішим у стратегічному відношенні
Фермопільським проходом і фортецею Елатея. Тепер він погрожував із півночі всій
Середньої Греції, в тому числі й Аттиці. Загарбницькі плани македонського царя були
відтепер ясні для всіх, однак перешкодити його подальшому просуванню ставало
надзвичайно важко. В Афінах звістка викликала справжній шок. Відразу ж були
скликані народні збори. Згодом слово взяв Демосфен і запропонував програму негайних
270
дій. За його ініціативою в терміновому порядку був укладений військовий союз Афін з
Фівами: два найсильніших поліса Середньої Греції, які раніше постійно ворогували і
боролися за гегемонію, погодилися об'єднатися для протистояння загальним
противнику. Крім Афін і Фів, в антимакедонський союз увійшли Коринф, Мегари, міста
областей Евбея та Ахайя. Але чинити опір було вже занадто пізно. До того ж в
організації відсічі македонянам взяли участь далеко не всі грецькі держави. Зокрема,
Спарта продовжувала зберігати нейтралітет. Вирішальна битва між македонським
військом Філіпа II і союзною грецькою армією, основу якої складало афіно-фіванське
ополчення, відбулася в серпні 338 р. до н.е. поблизу міста Херонея, що в Беотії. В
афінській фаланзі в якості рядового гопліта бився і Демосфен. Сили сторін були
фактично рівні – приблизно по 30 тис. осіб. Результат битви при Херонеї, затяжної та
важкої як для греків, так і для македонян, ще довгий час залишався неясним. Спочатку
перевага виявилася на стороні антимакедонської коаліції, але потім флангова атака
македонської кавалерії, якою командував Олександр, юний син царя Філіпа, розтрощила
добірні сили фіванців (на полі бою залишився лежати весь «священний загін») і
примусила греків до втечі. Цей програний бій ознаменував кінець самостійного
розвитку грецьких полісів і встановлення в Елладі македонської гегемонії.
Після розгрому при Херонеї в Афінах з дня на день чекали вторгнення македонян.
Пропонувалися найрізноманітніші способи зміцнення обороноздатності міста. Але
Філіп II не пішов на Афіни. Після Херонейської битви, прекрасно розуміючи, що елліни
були переможені, але не зламані, він проявив демонстративне милосердя і
миролюбність: закріплювати македонське панування військовою силою, осаджуючи і
захоплюючи один за іншим грецькі поліси, було завданням навряд чи здійсненним.Тому
цар Македонії волів діяти дипломатичними методами, тим більше що тепер він міг
говорити з греками з позиції сили, мовою переможця. Покаранню піддалися тільки
Фіви, які раніше перебували в союзі з македонянами, а потім перейшли на сторону
противника. З Афінами же був укладений мирний договір на дуже сприятливих умовах.
Афінська демократія продовжувала існувати. Афіняни не понесли майже ніяких
територіальних втрат (їм довелося віддати Філіпу лише Херсонес Фракійський).
Афінські воїни, взяті в полон після поразки при Херонеї, були повернуті на батьківщину
без викупу. Політичні лідери антимакедонської орієнтації (Демосфен, Гіперид та ін.) не
піддалися ніяким репресіям. Філіп бажав показати всім, що він є не жорстоким
завойовником, а об'єднувачем Греції, довгоочікуваним гегемоном, який принесе мир,
порядок і процвітання в політично роздроблений світ еллінських полісів, що він має
намір не самовладно диктувати свою волю, а прислухатися при вирішенні всіх
найважливіших питань до думку греків.
У 337 р. до н.е. з ініціативи Філіпа II в Коринфі був скликаний загальногрецький
конгрес, який мав підвести підсумки греко-македонського протистояння. На конгрес
прибули представники всіх полісів Балканської Греції, крім Спарти, яка як і раніше
зберігала нейтралітет. На Корінфському конгресі було прийнято низку важливих
рішень, які визначили історичну долю грецького світу на наступні десятиліття.
Оголошувалося про завершення воєн і встановлення в Елладі загального миру, гарантом
якого виступав македонський цар. Більш того, заборонялося вести не тільки зовнішні
збройні конфлікти – поліс з полісом, а й міжусобні війни всередині полісів,
організовувати державні перевороти і змінювати існуючий політичний лад, вдаватися до
масових страт і конфіскації майна, проводити радикальні соціально-економічні реформи
(наприклад, такі, як скасування боргів, переділ земель, звільнення великих груп рабів).

271
Відтепер оголошувалася свобода торгівлі та мореплавання, для безпеки якого
пропонувалося організувати боротьбу з піратством.
Найважливішим рішенням Коринфського конгресу стало створення
загальногрецького військово-політичного союзу, гегемоном якого і
головнокомандувачем збройними силами був оголошений Філіп II. При цьому Греція
формально зберегла свободу і не стала частиною македонської держави. По відношенню
до греків Філіп виступив не володарем, а вождем і відповідно прийняв на себе
зобов'язання не втручатися у внутрішні справи грецьких полісів. Головною метою
загальногрецького союзу оголошувалася війна з Персією (прямо на конгресі вона і була
оголошена). Для ведення військових дій створювалася союзна армія, яка повинна була
комплектуватися з греків і македонян. За наказом царя відразу ж після завершення
Коринфського конгресу в Малу Азію для ведення військових дій проти персів був
переправлений 10-тисячний македонський корпус під командуванням досвідченого
полководця Парменіона.
Перші військові операції принесли македонянам успіх. Філіп уже готувався і сам
відправитися в перські володіння на чолі основних греко-македонських сил, однак
фатальна випадковість зруйнувала його плани великого походу на Схід. У 336 р. до н.е.
на бенкеті, який Філіп давав з нагоди заміжжя своєї дочки, молодий македонський
аристократ, незадовго до того ображений царем і жадавший помсти, заколов його
кинджалом. Після смерті Філіпа II владу в Македонії успадкував його двадцятирічний
син Олександр III, який увійшов в історію під ім'ям Олександра Македонського, або
Олександра Великого. На новому конгресі в Коринфі він був затверджений і в якості
гегемона панеллінського (тобто загальногрецького) союзу і головнокомандувача його
збройними силами. З ім'ям Олександра Македонського пов'язаний початок нової епохи
давньогрецької історії - епохи еллінізму.
Історичне значення діяльності Філіпа II визначається не тільки тим, що він
створив передумови для грандіозних діянь свого великого сина, а й тим, що події, якими
він керував, як би завершили класичний період історії Греції, епоху незалежних полісів.
Можна давати найрізноманітніші оцінки боротьбі Філіпа II за гегемонію в Греції, тим
методам, які він застосовував у цій боротьбі. Але немає сумніву в одному: історична
поразка полісного світу, судячи з усього, була неминучою. Встановлення македонської
гегемонії в Греції стало закономірним результатом кризи класичного поліса і всієї
системи межполісних відносин. З якою би повагою не ставилися всі до Демосфена,
борця за незалежність демократичних Афін, слід пам'ятати, що він захищав минуле,
цінності, приречені історією.
Олександр Македонський. Створення світової держави. Син царя Філіппа II і
його першої дружини – епірської царівни Олімпіади, спадкоємець македонського
престолу, Олександр (356 – 323 рр. до н.е.) отримав чудову освіту: його наставником
протягом декількох років був великий Аристотель. Улюбленим твором Олександра,
вихованого в традиціях грецької культури, була Гомерова «Іліада», папірусний сувій
якої незмінно супроводжував його в усіх походах. Однак у суперечливому характері
майбутнього царя було чимало і негативних рис: поряд з непохитною відвагою,
великодушністю, щедрістю, йому були знайомі спалахи неприборканого гніву, а також
підозрілість, нетерпимість до заперечень, схильність до пияцтва.
Уже в ранній юності Олександр виявляв видатні військові та адміністративні
здібності. Філіп II, вирушаючи у військові походи, нерідко залишав юнака керувати
державою, а якщо брав його з собою, то доручав дуже відповідальні військові завдання.
Так, в битві при Херонеї вісімнадцятирічний Олександр командував македонською
272
кіннотою. Після трагічної загибелі Філіпа II в 336 р. до н.е його 20-річний син
успадкував престол. Він горів бажанням продовжити справу батька і відправитися в
похід на Персію, але спочатку необхідно було зміцнити власне становище на троні.
Півтора року цар Олександр III витратив на упокорення заколотів як на північних
кордонах Македонії, так і особливо в грецьких полісах. Не без певних зусиль він домігся
на конгресі в Коринфі підтвердження своїх повноважень глави панеллінського союзу,
командувача греко-македонських збройних сил.
У 335 р. до н.е. Олександр відправився в похід на фракійські та іллірійські
племена: включені Філіпом II до складу Македонії, після його смерті вони підняли
повстання. Ця військова акція виявилася успішною, але за відсутності македонського
царя в Греції знову почався рух проти його гегемонії. Невтомний Демосфен закликав
еллінів скинути чужоземне панування, і його заклики знаходили підтримку в
суспільстві. Коли від одного міста до іншого поповзли неперевірені чутки про загибель
Олександра, першими проти македонян відкрито виступили фіванці. Однак сили були
нерівні. Олександр несподівано повернувся до Греції, взяв Фіви і піддав їх страшній
карі: один із найславетніших грецьких полісів був стертий з лиця землі, а все його
населення продане в рабство. Цим македонський цар продемонстрував, яка доля спіткає
всіх непокірних. Решта грецьких полісів, налякані розправою, вже не думали про явні
прояві невдоволення.
Історія епохи еллінізму добре висвітлена в численних джерелах. Збереглося дуже
багато письмових свідчень про елліністичний світ, незважаючи на те, що багато
виявилося безповоротно втраченим. Походи Олександра Македонського, справедливо
оцінені сучасниками як події епохальні, були дуже докладно досліджені істориками.
Багато учасників походів Олександра Великого – і високопоставлені воєначальники
(Птолемей і Неарх), і рядові командири (керманич Онесікріт, військовий інженер
Арістобул та ін.) – згодом написали спогади про війни в Азії. У цих творах містилася
найцінніша інформація, викладена самими очевидцями подій. На жаль, записки
соратників Олександра дійшли до нас у фрагментах, але повними текстами активно
користувалися античні автори, що описували діяння підкорювача перської держави:
Діодор, Плутарх, Курцій Руф, Арріан та інші.
3. Східний похід Олександра Македонського. Ранньою весною 334 р. до н.е.
молодий македонський цар Олександр нарешті приступив до здійснення задумів свого
батька. Він переправився з військом загальногрецького союзу в Малу Азію, на перську
територію. За приблизними підрахунками, армія Олександра складалася з 30 тисяч
піхотинців і 5000 кавалеристів. Військо було неоднорідним за своїм етнічним складом.
В основному це були македонці та представники інших народів, що жили на території
македонського царства. Армія була прекрасно озброєна і навчена, її супроводжували
фахівці для спорудження облогових пристосувань. Однак вона не могла йти ні в яке
порівняння з тією армією в сотні тисяч воїнів, яку в разі потреби міг виставити перський
цар Дарій III. У 30-ті рр. IV ст. до н.е. Персія, як і раніше, залишалася величезною і
найбагатшою державою. Сильніше греко-македонського був і перський флот, основу
якого складали фінікійські кораблі.
На початку Східного походу, в 334 р. до н.е., плани Олександра навряд чи були
дуже далекосяжними. Ймовірно, він розраховував заволодіти лише малоазійськими
землями персів. Але противник сам полегшив йому завдання. Перські сатрапи, що
управляли Малою Азією, вирішили негайно дати війську Олександра генеральний бій.
Він відбувся на берегах річки Гранік (суч. Коджабаш), неподалік від місця висадки
греко-македонських сил. Військові сили, що розміщувалися на різних берегах, були
273
приблизно рівні. Битва при Граніку закінчилася повним розгромом перського війська.
Тут вперше проявилася одна з особливостей військового мистецтва Олександра
Македонського – застосування кавалерійської атаки на найбільш важливому напрямку.
Після настільки переконливо виграної битви македонському царю добровільно здалися
грецькі міста Малої Азії, які з часів Анталкідова миру (387 р. до н.е.) знаходилися під
ахеменідським пануванням.
Потім Олександр планомірно почав підпорядковувати своїй владі регіони
малоазійського півострова. Спочатку він пройшов по його півдню (області Лікія та
Памфілія), після цього повернув на північ: у Фрігію, Пафлагонію, Каппадокію, а потім,
подолавши гірський хребет Тавр, знову спустився до Середземного моря і опинився в
Кілікії. Зрештою поза його контролем залишилися лише важкодоступні гірські райони
на півночі та сході Анатолії.
Перемога при Іссі. Оволодіння Єгиптом. У 333 р. до н.е. військо Олександра
Македонського перейшло з Малої Азії в Північну Сирію. Назустріч йому вже рухалася
величезна (200-250 тис. осіб) перська армія на чолі з Дарієм III, який прийняв на себе
командування. Противники зійшлися у вузькій долині біля міста Ісса, на пересіченій
місцевості між горами і морем, де через нестачу простору персам не вдалося реалізувати
в бою свою чисельну перевагу. Битва при Іссі багато в чому нагадувала битву при
Граніку. Знову вирішальну роль зіграла атака македонської кінноти. Олександр, який
командував правим флангом свого війська, направив кавалерійський загін у центр
фронту персів, де знаходилася ставка Дарія. На лівому фланзі армія Олександра несла в
цей час значні втрати. Однак у розпал битви, результат якої був ще далеко не
вирішеним, Дарій, побачивши колісниці Олександра, зовсім розгубився і, злякавшись за
своє життя, зі страху втік з поля бою. Перське військо залишилося без командувача, що
незабаром привело до його розгрому. Після битви в руках Олександра виявилася не
тільки похідна казна Дарія, але і вся сім'я перського царя: ганебно кинуті їм мати,
дружина і діти. Перемога на Іссі стала переламним моментом війни і відкрила
Олександру шлях у центральні області Персії. Однак, щоб реалізувати грандіозний
завойовницький план, царю Македонії необхідно було спочатку знешкодити перський
флот. Тому Олександр відмовився від переслідування військ Дарія III і негайного
походу в Месопотамію і Персіду, де знаходилися основні адміністративні центри
Ахеменідів, а повів армію до Фінікії, бо саме звідти виходили в Егейське море військові
кораблі персів. Греко-македонські сили без бою зайняли майже всі фінікійські
торговельні міста. Підкорившись новому володарю, фінікійці надали в його
розпорядження свої ескадри, відкликавши їх з перських військово-морських сил. У
результаті флот Ахеменідів, втративши без бою майже всі кораблі, перестав
представляти серйозну небезпеку, а флот Олександра за короткий термін значно виріс.
Під контролем Олександра виявилася також Палестина, причому серйозний опір чинила
тільки сильна фортеця Газа. Дарій III знову спробував вступити в мирні переговори,
пропонуючи Олександру на цей раз все землі до річки Євфрат. Але ніякі поступки вже
не влаштовували македонського царя: він твердо намірився повністю позбавити Дарія
влади і створити на місці перської нову грандіозну державу.
У 332 р. до н.е. греко-македонське військо без будь-якого опору опанувало
багатим Єгиптом: сатрап цієї частини держави Ахеменідів перейшов на бік Олександра.
Єгипетські жерці за стародавнім звичаєм проголосили свого нового володаря фараоном,
сином бога Амона. З цього моменту бере початок ідея про божественність Олександра
Македонського. Обожнювання царської влади і її носіїв раніше було чужде грекам, але
здавна коренилося в свідомості багатьох народів Сходу. Розуміючи це, Олександр для
274
зміцнення свого авторитету не забув скористатися традиційними східними ідеями.
Організовуючи управління Єгиптом, македонський цар демонстрував підкреслену
повагу до місцевих традицій та звичаїв. Він залучав єгипетську знать до виконання
владних функцій (правда, в цивільній сфері, військове командування залишалося в
руках македонян), здійснив паломництво до святилища бога Амона, який перебував в
оазисі на захід від Єгипту. На єгипетському березі Середземного моря було засноване
місто Олександрія.
У Єгипті Олександр Македонський надав війську тривалий відпочинок, а в 331 р.
до н.е. нарешті попрямував з армією у внутрішні області перської держави. До цього
часу Дарій III зібрав нове військо, чисельність якого, на думку античних авторів,
доходила до мільйона чоловік. Ця оцінка дещо перебільшена. Чисельність перської армії
визначити неможливо, але, у всякому разі, сміливо можна говорити про наявність у
Дарія декількох сотень тисяч воїнів проти кількох десятків тисяч у Олександра;
нерівність сил була очевидною. Потужною ударною силою персів вважалися колісниці з
довгими і гострими обертовими серпами, укріпленими по обидва боки осі. Врізаючись
у стрій противника, такі серпоносні колісниці мали рубати на шматки його живу силу.
Втім, греки швидко навчилися боротися з цією зброєю. Вони розступалися перед
колісницями, пропускали їх, а потім знищували візників. Були у перській армії також
бойові слони. Останній великий бій війни Олександра Македонського з Дарієм III стався
1 жовтня 331 р. до н.е. у Північній Месопотамії, недалеко від річки Тигр, на великій
рівнині біля містечка Гавгамели, де перси могли вільно розгорнути всі свої сили і
спробувати реалізувати чисельну перевагу. Битва при Гавгамелах була запеклою і
тривала майже цілий день, причому довгий час жодна зі сторін не мала вирішальної
переваги. Олександр, як звичайно, взяв на себе командування правим флангом греко-
македонської армії. Головною небезпекою для військ Олександра була можливість
оточення: так як лінія фронту у персів була значно довша, то в ході битви вони могли
охопити фланги противника. Військо македонського царя тим часом, не звертаючи
уваги на небезпеку, продовжувало свій натиск на перський центр. В результаті майже
повністю повторилася ситуація попередньої зустрічі Дарія III і Олександра на полі бою:
очільник персів розгубився і, кинувши армію, зник в одній зі своїх столиць місті
Екбатани, в Мідії. Греки здобули повну перемогу. Олександр Македонський не став
переслідувати перського владику. Він рушив прямо в центр держави Ахеменідів і став
легко завойовувати її головні міста. Давній Вавілон сатрап Мазей здав без бою, за що
Олександр залишив його на посаді намісника Вавілонії. Цим він продемонстрував
знатним персам, які займали ключові пости в перському царстві, що не має наміру
чинити розправу над ними і за умови виявлення покірності збереже їх впливове
становище. Така політика, безсумнівно, полегшувала його просування вперед: сатрапи
багатьох областей воліли добровільно підкоритися владі нового владики.
Без бою здалися і Сузи – адміністративна столиця держави Ахеменідів, де
знаходилися бюрократичний апарат і державна скарбниця. Деякий опір чинив лише
Персеполь (суч. Техте-Джемшид) – священне місто перських царів, центр області
Персида, – але і він незабаром опинився під контролем греків. Персеполь був відданий
воїнам на розграбування, і чудовий царський палац був підданий вогню. Це був
демонстративний акт помсти персам за навалу на Грецію на початку V ст. до н.е. і за
спалення Афін. Після оволодіння Сузами і Персеполем до рук Олександра потрапили
колосальні багатства царської скарбниці: скарби оцінювалися не менше ніж в 170 тисяч
талантів сріблом. Тепер війську Олександра Македонського був відкритий шлях на
північ, в Екбатани, де переховувався Дарій III. Отримавши вістку про наближення
275
греків, перський цар намагався втекти в східні сатрапії – великі, багаті й не порушені
війною. Він ще сподівався зібрати на сході своїх володінь нові сили і продовжити
боротьбу. Однак Дарій, який виявив себе відверто слабким полководцем, абсолютно
втратив популярність навіть у власних придворних. Царські наближені особи на чолі з
Бессом, сатрапом Бактрії, склали проти Дарія змову, заарештували його, а згодом убили.
Коли Олександр, який переслідував свого супротивника, виявив тіло останнього
представника династії Ахеменідів кинутим на дорозі, то наказав віддати покійному
царські почесті й поховати тіло в родовій усипальниці перських владик. Після смерті
Дарія III Олександр оголосив своєму війську, що мета війни, заради якої на
Корінфському конгресі був створений панеллінський союз під македонської гегемонією,
повністю виконана, «священна помста» персам звершена. У зв'язку з цим він дозволив
воїнам, направленим до союзного війська грецькими полісами, повернутися додому, але
запропонував тим із них, хто побажає в подальшому брати участь із ним у військових
діях, залишитися в якості найманців. Все більше грецьких добровольців приєднувалися
до настільки переможного і вигідному заходу, яким виявлявся Східний похід
Олександра Македонського. Отже, військо Олександра, що рухалося все далі на схід,
росло, не дивлячись на те, що в багатьох завойованих містах македонському царю
доводилося залишати свої гарнізони для підтримки порядку і покірності.
Підкорення Середньої Азії і похід до Індії. Загибель Дарія III дозволила
Олександру Македонському розглядати себе як наступника Ахеменідів. За правом
переможця македонський цар став законним владикою перського царства. Подальші
його походи мали на меті відновлення єдиної влади над усіма підлеглими персам
територіями і боротьбу з самозванцями, найнебезпечнішим з яких був Бесс – організатор
вбивства Дарія. Цей сатрап, продовжуючи відступати на схід, у підвладні йому області,
проголосив себе царем під ім'ям Артаксеркса IV. Переслідуючи Бесса, Олександр з
військом пройшов по гірським районам Східного Ірану, поставив їх під свій контроль і
до 329 р. до н.е. досяг Середньої Азії. Бесс був схоплений і страчений. Однак греко-
македонському війську несподівано довелося зіткнутися з наполегливим опором
місцевого населення. Мабуть, жоден регіон не завойовувався великим полководцем
античності з такою витратою сил, як Середня Азія. Два роки знадобилося Олександру на
те, щоб більш-менш міцно утвердитися в середньоазійських областях Согдіана і Бактрія.
Прагнучи добитися успіху, він застосовував політику «батога і пряника»: з жахливою
жорстокістю розправлявся з жителями бунтівних територій, винищуючи десятки тисяч
чоловік, і підкреслено милостиво ставився до тих, хто добровільно підкорявся його
владі. У 327 р. до н.е. Середня Азія була нарешті підкорена і упокорена. В
ознаменування настання миру Олександр одружився на Роксані, дочці одного з
представників середньоазійської знаті, тепер вимушеної визнати нову владу.
На той час чисельність армії, яка перебувала під командуванням македонського (а
тепер вже і перського) царя, зросла до 120 тис. осіб: прибувало підкріплення з Греції,
вступали до війська перські загони, перш за все кавалерійські. У тому ж 327 р. до н.е.
Олександр Македонський почав похід до Індії. Таким чином, греки виходили за межі
держави Ахеменідів і направлялися в землі, майже зовсім їм невідомі. Про Індію
Олександр і його супутники мали в основному фантастичні відомості, отримані з праць
грецьких істориків (Геродота, Ктесія Кнідського та ін.), які спиралися на недостовірну
інформацію. Не було реального уявлення ні про розміри Індії, ні про труднощі, пов'язані
з оволодінням нею, ні про країни, які перебували на схід від Індії. Поштовхом до цієї
авантюри напевно стали розповсюджені серед македонян і греків розповіді про казкові
багатства Індії. Спочатку греко-македонське військо, до складу якого тепер також
276
входили і представники східних народів, просувалося уздовж Інду і його численних
приток відносно спокійно. Олександру протистояли численні дрібні незалежні царства,
якими управляли раджі, і племена, які жили ще в первісних умовах. Царства і племена
ворогували один з одним, що полегшувало їх підпорядкування. Деякі раджі поспішали
перейти на бік Олександра, прагнучи отримати від нього допомогу в боротьбі зі своїми
противниками. Інші царі, навпаки, чинили запеклий опір.
Македонський цар не без зусиль, лише за допомогою передової для свого часу
військової тактики (обхідний маневр при переправі через річку), зумів домогтися
перемоги. Олександр рухався все далі на схід, прокладаючи шляхи в індійських
джунглях, постійно обороняючись від раптових набігів місцевих племен. А кінця цьому
тяжкому і небезпечному шляху, здавалося, не передбачалося. Самого Олександра,
звичайно, все це не могло зупинити, але армія була вже зовсім змучена. Воїни, незвичні
до жаркого і вологого клімату, страждали від тропічних лихоманок, гинули від укусів
змій та отруйних комах. Зрештою військо відмовилося продовжувати похід. Це було
серйозним ударом по самолюбству Олександра, але змінити що-небудь було не в його
силах. Після кількох днів марних умовлянь полководець наказав збиратися у зворотний
шлях. Побудувавши кораблі та спустившись на них по Інду до Аравійського моря,
Олександр у 325 р. до н.е. розділив свою армію на дві частини. Одна з них під
керівництвом одного з найкращих македонських флотоводців Неарха вирушила на захід
на кораблях. Іншу частину сам цар повів пішим шляхом через прибережні пустелі
Південного Ірану. Цей багатомісячний перехід став однією з найтрагічніших сторінок
Великого походу і коштував життя тисячам воїнів. У 324 р. до н.е. все військо з'єдналося
у Сузах. Пробувши там кілька місяців, Олександр відправився у Вавілон, вирішивши
зробити це древнє місто столицею своєї величезної держави. У Македонію, звідки було
розпочато Східний похід, в рідну Пеллу цар уже більше не повернувся.
4. Політика «злиття» на завойованих територіях. Смерть Олександра
Македонського та розпад його держави. Історичне значення його завоювань.
Олександр дбав не тільки про збільшення кількості підвладних йому територій і народів,
а й про організацію ефективного управління ними. Відчуваючи себе законним
спадкоємцем династії Ахеменідів, він вже в умовах воєнного походу почав проводити
важливі перетворення в управлінні державою. Перську державу характеризувала її
внутрішня неміцність: відсутність налагоджених зв'язків між областями, відчуженість
народів один від одного. Все це було основою для розвитку сепаратистських виступів
непокірних сатрапів, заколоти яких Ахеменіди часом змушені були придушувати за
допомогою військової сили. Олександр розумів, що в нових умовах ці внутрішні
протиріччя могли ще посилитися. Конфлікти між переможцями і переможеними могли
серйозно підірвати цілісність держави. Збереження і зміцнення єдиної держави ставало
головним завданням правителя. Олександр як міг намагався згладжувати протиріччя
між греками, македонянами і народами Сходу, при кожному зручному випадку
демонструючи, що для царя всі вони в однаковій мірі є його підданими. З підкресленою
повагою ставився Олександр до звичаїв, традицій та релігійних вірувань жителів
завойованих земель. У Єгипті він прийняв титул фараона і здійснив паломництво до
святилища Амона, у Вавілоні визнав за необхідне поклонитися Богу Мардуку, в
Пасаргадах (найдавніша столиця Персії) відновив споганену мародерами гробницю Кіра
– засновника держави Ахеменідів. Усюди, де міг, Олександр Великий зберігав владу
ахеменідських сатрапів, уникаючи крутих змін; правда, в їх руках залишалися лише
цивільні повноваження, а військові та фінансові, як правило, передавалися македонянам
і грекам. Подальші події показали, що така практика не завжди була ефективною. Поки
277
Олександр воював у Середній Азії та Індії, деякі сатрапи, сподіваючись, що він вже не
повернеться, знову почали проявляти сепаратистські устремління: не корилися його
наказам, піднімали заколоти. Після повернення царю довелося змістити і покарати
бунтівників.
Повернувшись зі Східного походу, цар вирішив звільнити у відставку більшість
ветеранів, що викликало в армії невдоволення і навіть заколот. Незважаючи на це він
відправив на батьківщину 10 тис. македонських солдатів.
Уже в ході завойовницьких походів почав радикально змінюватися весь спосіб
життя Олександра Македонського. Він оточив себе азіатською розкішшю, став носити
перську царську сукню, прийняв складний палацовий церемоніал Ахеменідів, навіть
намагався нав'язати своїм соратникам обов'язковий ритуал колінопреклоніння перед
монархом. Все це в сукупності з появою при дворі впливових персів здавалося
македонським аристократам вкрай принизливим, вони відчували себе прирівняними до
переможених. Проти Олександра почали складатися змови, які, втім, були швидко
розкриті, а змовники жорстоко покарані, при цьому цар не пощадив навіть своїх
найближчих соратників. Репресії привели до того, що македонська знать змушена була
примиритися з новою політикою царя, визнати його як монарха перського типу –
абсолютного владику.
Згодом Олександр, порвавши з традиціями свого батька, і у стосунках з
грецькими полісами став вести себе не як гегемон Еллади, а як необмежений правитель.
Він з власної волі втручався у внутрішні справи греків і цим грубо порушував рішення
Коринфського конгресу 337 р. до н.е. Зокрема, у 324 р. до н.е. він видав указ, який
наказував всім полісами прийняти назад громадян, підданих вигнанням, і грекам
довелося, затамувавши невдоволення, підкоритися цим розпорядженням. Інший указ
вимагав від грецьких міст визнати божественний статус Олександра. Зміцненню єдності
держави служило також заснування Олександром кількох десятків міст (майже всі вони
носили його ім'я), головним чином на її східних рубежах, на нових багатих землях.
Нарешті, Олександр використовував колосальні «поклади» дорогоцінних металів із
скарбниць Ахеменідів і ввів на всій території величезної держави єдину монету, взявши
за основу афінський срібний стандарт.
Історичне значення діяльності Олександра Македонського. Бурхлива військова і
реформаторська діяльність Олександра Македонського обірвалася зовсім несподівано.
Цар готував похід в Аравію, а в подальшому думав про експедицію в Карфаген, Італію,
на Сицилію, мріючи дійти до Гераклових стовпів (тобто до Гібралтарської протоки).
Однак у самий розпал військових приготувань 33-річний Олександр раптово важко
захворів. Хвороба розвивалася стрімко, не допомагали ніякі ліки, і 10 червня 323 р. до
н.е. у Вавілоні великий полководець помер. Смерть його була настільки несподіваною,
що у війську негайно поповзли чутки про отруєння. Навряд чи коли-небудь вченим
вдасться розкрити справжні причини смерті Олександра Великого. Можна сказати
тільки, що припущення про природну смерть від хвороби не здається неймовірним,
незважаючи на молодість царя. Адже протягом усього свого життя він зовсім не щадив
себе: воював у перших рядах війська, отримував важкі поранення, після яких йому
дивом вдавалося залишитися в живих. Все це не могло не підірвати його здоров'я, так
само як і непомірний спосіб життя з постійними гульнями.
Намагаючись дати загальну оцінку діяльності Олександра Македонського, слід
перш за все відзначити суперечливі риси його особистості. В описі античних авторів він
постає людиною, яка вчинила як великі подвиги, так і великі злодіяння. Напевно, таку
оцінку потрібно визнати найбільш вірною, і головне в ній – епітет «великий», який може
278
бути доданий буквально до всього, що пов'язано з Олександром, настільки грандіозними
були його звершення. Не випадково в історичній традиції більшості народів, як древніх,
так і сучасних, цього діяча називають Олександром Великим.
Колосальна держава, яку створив Олександр шляхом завоювань, виявилася
нетривкою. Держава-гігант трималася, по суті, лише волею свого засновника, не маючи
більш надійних скріплювальних чинників - економічних, соціальних, культурних. Якби
Олександр прожив довше, можливо, його об'єднавча внутрішня політика принесла б свої
плоди. Але творець держави помер – і держава розпалася, бо надто неоднорідними були
її складові. До нової політичної моделі держави належало прийти довгим шляхом воєн і
смути. Основні історичні заслуги Олександра пов'язані не стільки з розвитком політики,
скільки з розвитком цивілізації. Сприйнявши від свого наставника Аристотеля ряд
основоположних ідей - про поліси як вищий тип державної організації, про споконвічну
перевагу еллінів над «варварами» – Олександр пішов далі. Всією своєю діяльністю він
будував новий світ, в якому принципи поліса використовувалися в пристрої великої
держави, в якій відбувалося злиття народів грецького світу і народів Сходу на якійсь
загальній основі. Це був світ елліністичної цивілізації, засновником якої з повним
правом повинен бути названий саме Олександр Македонський.

ЛЕКЦІЯ 5
ЕЛЛІНІСТИЧНА ГРЕЦІЯ.
ДЕРЖАВА ПТОЛОМЕЇВ І ЦАРСТВО СЕЛЕВКІДІВ

План лекції:
1. Сутність еллінізму. Боротьба діадохів та утворення елліністичних держав.
2. Царство Селевкідів.
3. Елліністичний Єгипет.
4. Македонія в елліністичний період. Ахейський та Етолійський союзи.
5. Реформаційний рух у Спарті (Агіс та Кліомен). Тиранія Набіса.
6. Встановлення римського панування у Греції та Македонії.

1. Сутність еллінізму. Боротьба діадохів та утворення елліністичних держав.

Відразу після смерті Олександра Македонського у створеній ним величезній державі
вибухнула гостра криза влади, викликана проблемою престолонаслідування. В
результаті компромісу між різними військовими угрупованнями наступниками
померлого царя були проголошені його недоумкуватий брат Аррідей (під ім'ям Філіпа
III) і Олександр IV – новонароджений син Олександра від Роксани. Оскільки ні той, ні
інший не могли реально управляти державою, був призначений регент. Ним став один з
найбільш досвідчених воєначальників Пердікка. Однак незабаром він втратив
популярність у війську і у 321 р. до н.е. був убитий власними солдатами. Після цього
регентом став Антипатр – найстаріший із сподвижників Олександра, намісник
Македонії та Греції.
Одночасно після смерті Олександра почалася запекла боротьба за владу між його
полководцями – діадохами (тобто наступниками). Коли в 319 р. до н.е. помер Антипатр,
якому вдавалося своїм авторитетом підтримувати єдність держави, боротьба між
діадохами вилилася в низку майже безперервних кровопролитних воєн, які тривали 40
років. Найбільш далекоглядні з діадохів проявляли неприховану тягу до сепаратизму,
прагнучи стати незалежними государями в своїх областях. Так, Птолемей, один з
найближчих друзів Олександра Македонського, вже у 323 р. до н.е. став сатрапом
279
Єгипту. Птолемей намагався утримати під своєю владою цю давню, багату родючими
землями країну, самою природою добре захищену від нападів ззовні. Зміцнити свою
владу над Єгиптом – до більшого він не прагнув, а тому в 321 р. до н.е. відкинув
зроблену йому пропозицію зайняти пост регента. Аналогічні тенденції, хоча і не в
настільки яскраво вираженій формі, проявляли й інші наступники Олександра: Севлевк
Нікатор, що став у 321 р. до н.е. сатрапом Вавілонії, Лісімах, який отримав Фракію і
контролював зону чорноморських проток, і Кассандр, який після смерті свого батька
Антипатра оволодів Македонією.
Серед спадкоємців влади Олександра були й ті, хто стояв за збереження єдності
держави. Такої політики дотримувався Пердікка, який у 321 р. до н.е. почав війну проти
Птолемея з метою припинити його сепаратистські устремління, і саме ця акція
коштувала йому життя. Згодом носієм ідеї єдиної держави став Евмен – колишній
особистий секретар Олександра. Єдиний грек серед діадохів, він аж до своєї загибелі у
316 р. до н.е. зберігав вірність династії Аргеадів і намагався відстоювати інтереси
недієздатних «царів»-спадкоємців. Діадохи Антигон Одноокий і його син Деметрій I
Поліоркет (тобто той, хто осаджує міста) були найяскравішими постатями в військово-
політичній боротьбі свого часу. Вони заволоділи «серединною» частиною царства
Олександра Македонського – Малою Азією, Сирією та Фінікією. Це дозволяло
Антигону одночасно воювати на кількох напрямках і не допускати об'єднання сил своїх
супротивників.
Антигон Одноокий оголосив себе регентом, але це викликало невдоволення
інших діадохів. Протягом декількох років вони спільними зусиллями боролися проти
домагань Антигона на владу в державі. Боротьба ця не принесла перемоги жодній зі
сторін, і в 311 р. до н.е. суперники уклали договір, за яким визнавалася першість
Антигона, але іншим діадохам забезпечувалася недоторканність їх територій. Війна була
лише призупинена і через кілька років відновилася з новою силою. Військові дії
охопили всі області величезної держави, виснажуючи її сили. Положення
ускладнювалося грецькими повстаннями проти македонського панування. Уже в 322 р.
до н.е. війська Антипатра, розгромивши афінські сухопутні та морські сили, вступили в
Афіни. Афінська демократія, яка проіснувала майже два століття, була ліквідована, і в
полісі встановився олігархічний режим, підтримуваний розміщеним в Афінах
македонським гарнізоном. Демосфену було винесено смертний вирок; великий оратор
деякий час переховувався від македонян і врешті-решт прийняв отруту, щоб не
потрапити в руки ворогів. Згодом в Афінах відбулося кілька державних переворотів.
Афінський поліс фактично вже не був незалежним політичним суб'єктом.
У 317 р. до н.е. був убитий Філіп III, а в 311 р. до н.е. – Олександр IV (і з ним його
мати Роксана). Таким чином, легітимна царська династія Аргеадів обірвалася.
Скориставшись цим, Антигон Одноокий у 306 р. до н.е. оголосив себе царем і призначив
співправителем свого сина Деметрія I. Однак у відповідь на цей крок царський титул
прийняли й інші діадохи. Підтримувати єдність держави Олександра Македонського
ставало все важче, бо в різних її частинах правили кілька незалежних монархів. Проти
Антигона Одноокого, першого серед діадохів, утворилася потужна коаліція, до якої
увійшли Селевк I, Лісімах, Кассандр і Птолемей. У 301 р. до н.е. у великій битві біля
міста Іпс (у Малій Азії) Антигон зазнав поразки від об'єднаних сил своїх супротивників і
загинув. Його великі володіння були розділені між іншими діадохами. Битва при Іпсі
стала поворотним пунктом у тривалій боротьбі за «спадщину Олександра». Після неї
принцип сепаратизму переміг і відновити державу було вже неможливо.

280
 Селевк I в кінцевому рахунку виявився найудачливішим з діадохів. У 281 р. до
н.е., перемігши Лісімаха, він приєднав його володіння (захід Малої Азії, Македонії і
Фракії) до своїх і, таким чином, до кінця життя зумів ненадовго об'єднати під своїм
скіпетром майже всю територію колишньої держави Олександра (крім Єгипту, в якому
втримався Птолемей, який передав владу своїм нащадкам). Однак уже через рік Селевк
був убитий придворним авантюристом Птолемеєм Керавном (побічним сином Птолемея
Єгипетського). Ще рік потому, в 279 р. до н.е., на Македонію, Грецію і Малу Азію
зробили низку спустошливих набігів полчища галлів. Внесши хаос у загальну
зовнішньополітичну обстановку, вони як би поставили крапку в війнах діадохів. Лише
через кілька років із галльською небезпекою на Балканському півострові вдалося
покінчити, а галли, переправившись до Малої Азії, створили в її центральній частині
«розбійницьку державу» Галатію.
Поряд з цими найбільшими монархіями існували менші за розміром і політичною
роллю держави. Одними з них керували нащадки не настільки відомих діадохів. У
інших при владі залишилися династії, що правили ще з ахеменідського часу і тепер в тій
чи іншій мірі прилучилися до грецького способу життя. Особлива ситуація склалася в
Балканської Греції, де поки ще зберігалися поліси, але фактично вони втратили свій
державний суверенітет і в основному підтримували політику великих царств. Як би там
не було, після закінчення боротьби діадохів настав період відносної стабілізації та
почали все чіткіше проступати контури абсолютно нової, не схожої на попередні епохи
античної історії – епохи еллінізму.
Характеристика епохи еллінізму. У першу чергу слід відзначити, що феноменом
епохи еллінізму стало об'єднання двох цивілізаційних ареалів – античного грецького
світу і Стародавнього Сходу. Раніше ці два «світи» розвивалися порізно і навіть
протистояли один одному, як би втілюючи споконвічну боротьбу Сходу і Заходу, а
тепер вони увійшли в єдину систему держав. Безперечно, об'єднання відбулося
насильницьким шляхом, у результаті військових походів Олександра Македонського,
але це ні в якій мірі не означає, що об'єднавчі процеси не мали внутрішніх, об'єктивних
передумов. Не випадково багато вчених вважають за можливе говорити про період
«переделлінізму», коли в IV ст. до н.е. (поки що в прихованому вигляді) йшла
підготовка до становлення елліністичної цивілізації, причому як у Греції, так і на Сході.
Основні причини, що призвели до виникнення еллінізму, склалися в грецькому
суспільстві IV ст. до н. е. і були пов'язані з кризою класичного поліса. З одного боку,
суспільство епохи пізньої класики переростало тісні рамки античного поліса, тяжіло до
більш широкого об'єднання, але на грецькому ґрунті створити таке об'єднання не могло.
З іншого боку, на Сході, який до цього часу був вже в значній своїй частині об'єднаний
під владою персів, були накопичені величезні матеріальні ресурси, але вони залишалися
незатребуваними через недостатній господарський розвиток, низький рівень
економічних зв'язків між окремими регіонами, а також у силу деяких специфічних рис
стародавнього менталітету. Грандіозні скарбниці перських царів у Сузах і Персеполі, де
протягом століть накопичилися тисячі тонн дорогоцінних металів, абсолютно не
використовувалися в господарських інтересах. Таким чином, держава Ахеменідів
потребувала якоїсь динамічної структурі, яка оживила б її економіку. Фактично
напередодні виникнення елліністичної цивілізації існували два феномена, які не могли
не вступити у взаємодію, – «активна бідність» греків і «пасивне багатство» Сходу. В
результаті в епоху еллінізму виникло суспільство, не схоже ні на класичне античне, ні
на традиційне східне, але значною мірою було їх синтезом.

281
 Ця взаємодія грецьких і східних початків охопило практично всі сфери життя. В
економічній сфері для давньосхідних суспільств було характерно переважання
натурального сільського господарства традиційного типу при вкрай незначній ролі
ремесла і торгівлі. У грецькому світі, навпаки, вже з архаїчної епохи почався бурхливий
розвиток ремісничого виробництва і торгівлі. В елліністичних державах ці дві сфери
господарювання як би наклалися один на одного і в результаті виникла «змішана»
економіка: сільське господарство залишилося основою господарської діяльності, але над
ним з'явилася динамічна торгово-реміснича надбудова. Якщо в Греції було досить
широко поширене класичне рабство, то для патріархального, доелліністіческого Сходу
було характерно закабалення залежних селян, особливо з боку держави. В епоху
еллінізму і в цій області відмічається взаємодія двох начал. Рабів класичного типу в
елліністичних царств було небагато, проте вже сама їх наявність в чималій мірі впливала
на звернення на них селян, експлуатація яких найчастіше посилювалася під впливом
македонських зразків.
Нових форм набули в світі еллінізму і політичні структури. Раніше на Сході
повсюдно переважала монархія, що характеризувалася обожнюванням царя і досить
значною його владою, яка доходить до абсолютної (східна деспотія). По відношенню до
монарха всі без винятку жителі держави знаходилися в положенні підданих, повністю
підлеглих волі правителя. В державі велику роль грав бюрократичний апарат, на який
спиралися царі при управлінні підвладними їм землями. Грецькому ж світу була
властива полисна форма державності з республіканським устроєм. Громадянин поліса
мав політичну і особисту свободу, підпорядковувався лише закону і брав участь в
управлінні державою. Бюрократії практично не існувало, всі посадові особи були
виборними. В епоху еллінізму полісні та монархічні принципи державного устрою теж
вступили у взаємодію. Держава Олександра Македонського і елліністичні держави
склалися як монархії, причому з величезними, часом абсолютними повноваженнями
царя (в цьому відношенні вони нагадували східні деспотії). Однак при цьому греко-
македонські елліністичні монархи більшою мірою спиралися на поліси античного типу,
засновані Олександром Македонським, які заселялися греками-вихідцями з Еллади.
Часом навіть деяким із старих східних міст давався полісної статус. Поліси стали одним
із важливіших підвалин влади государів епохи еллінізму. Монархи намагалися
підтримувати дружні відносини з цивільними колективами полісів і брали на себе певні
зобов'язання, і перш за все зобов'язання не порушувати автономію поліса в питаннях
внутрішнього самоврядування. Вони вже не виступали по відношенню до греко-
македонського населення в якості настільки ж необмежених володарів, як по
відношенню до місцевих жителів. Характерно, що в більшості елліністичних держав
збройні сили комплектувалися саме з греків-громадян полісів, а не з представників
народів Сходу.
Грецькі поліси у складі елліністичних монархій представляли собою досить
своєрідні політичні осередки. У них склалася (хоча і не була до кінця усвідомлена
сучасниками) категорія «громадянина-підданого»: громадяни елліністичних полісів
Сходу одночасно були підданими того монарха, на чиїй території цей поліс був
розташований. Це не було чимось абсолютно новим. Адже, по суті справи, в класичну
епоху такими ж громадянами-підданими були жителі грецьких полісів Малої Азії, що
знаходилися під владою перських царів. Так само було і в полісах, які входили до
складу територіальних держав, створених деякими тиранами (держава Діонісія
Сицилійського, Боспорське царство). Але якщо раніше в грецькому світі подібне явище
було нетиповим, то тепер воно набуло широкого поширення. Грецькі поліси як і раніше
282
конституювалися як цивільні громади з відповідними виборними органами управління.
Але на відміну від полісів попередніх століть вони не були незалежними державами.
Тепер у полісів був верховний суверен – цар. Як би не намагалися елліністичні монархи
затушувати цей неприємний для грецької волелюбності факт, даючи полісами різні
привілеї, даруючи їм землі, населені місцевими жителями, проте нова реальність епохи
постійно давала про себе знати: відтепер поліси ні в якій мірі не вирішували питання
зовнішньої політики і їх цивільним колективам доручалося лише внутрішнє
самоврядування.
В одних сферах переважали грецькі початки, в інших – східні, в третіх – їх
співвідношення було приблизно рівним. Це залежало ще і від регіону, в якому
відбувалася взаємодія, тому елліністичні держави були утвореннями досить
неоднорідними і нестабільними. Сформовані в них суспільства виявилися вкрай складно
структурованими. До того ж масштаби і глибина синтезу греко-східних основ, роль
античних і східних елементів у ньому були, природно, неоднакові в різних регіонах
світу еллінізму. Найбільш інтенсивна еллінізація – процес прилучення місцевого
населення до грецького способу життя, грецьких цивілізаційних цінностей –
спостерігалася в областях Східного Середземномор'я: в Малій Азії, Сирії та Фінікії,
частково в Єгипті. Втім, цей процес торкнувся, як правило, міст, оскільки саме вони
були основним місцем проживання греків; сільське населення – а воно всюди становило
більшість – воліло дотримуватися старих, догрецьких традицій. Крім того, еллінізація
торкнулася в основному вищих верств східного суспільства, які мали можливість і
бажання увійти в «грецьке середовище». Що ж стосується далеких регіонів –
Месопотамії, Ірану, Середньої Азії, то, за рідкісними винятками, в міру віддалення від
Середземного моря грецький вплив відчувався все менше. У той же час були регіони, де
був відсутній вплив Сходу. Йдеться перш за все про території, розташовані на
Балканському півострові (Македонія, власне Греція) і на захід від нього (Велика Греція).
Це були землі, звідки почалися завоювання Олександра Македонського. У них не було
підкореного східного населення. Однак і ці області становили невід'ємну частину
системи елліністичних держав, поділяли їх історичну долю.
Епоха еллінізму була часом дуже великої мобільності населення. Особливо це
стосувалося греків: вирішивши переселитися на Схід, вони часто починали постійно
переміщатися з однієї країни в іншу. І всюди вони відчували себе певною мірою як
вдома, бо опинялися серед співвітчизників, які розмовляють рідною грецькою мовою,
серед близьких і зрозумілих культурних цінностей. У порівнянні з попередніми епохами
політична ситуація радикально змінилася: замість безлічі незалежних, ворогуючих між
собою полісів грецький світ тепер складався з декількох відносно стабільних великих
держав. Важливо, що ці держави в цивілізаційному відношенні представляли собою
єдність, розрізняючись, по суті, лише правлячими династіями. Всюди еліта суспільства
складалася з греків і македонян (східні аристократи, прилучившись до грецького
способу життя, сприймалися вже як «елліни»), всюди державною мовою була грецька.
Більш того, всюди панувала грецька фінансова система, заснована на драхмі. Іншими
словами, найманець, отримавши платню за службу одному грецькому цареві, цілком міг
витрачати ці гроші у володіннях іншого монарха.
Таким чином, система класичного грецького поліса, і без того вже розхитана
кризою IV ст. до н.е., в епоху еллінізму остаточно втратила свою винятковість,
поступившись місцем іншим реаліям.
Історичні досягнення еллінізму. Епоха еллінізму стала часом найбільшого
територіального поширення античної цивілізації. Після походів Олександра
283
Македонського розсунулися кордони відомого грекам і освоєного ними світу. Взаємодія
окремих країн і цивілізованих народів у межах ойкумени стало незрівнянно більш
тісним і плідним, ніж раніше. У результаті були освоєні ряд нових торгових шляхів, як
морських, так і сухопутних. Зокрема, був прокладений маршрут з елліністичного Єгипту
до Індії, що проходив по Червоному і Аравійському морях. З Індії в Середземномор'їя
надходили перш за все предмети розкоші: пахощі, дорогоцінні камені. У II ст. до н.е. у
державах еллінізму дізналися про існування Китаю (греки називали його Серіка). У той
час при владі в Серединній імперії перебувала династія Хань, у час правління якої
територія Китаю досягла найбільших розмірів: під вплив китайських владик потрапила
частина Середньої Азії. Саме у Середній Азії відбулися перші контакти китайців з
представниками держав еллінізму. Головним товаром, яким з цього часу і протягом
довгих століть славився Китай, був, звичайно, шовк. Не випадково вторований в епоху
еллінізму торговий шлях з Китаю до берегів Середземного моря відомий як Великий
шовковий шлях. Грецькі монархи надавали державну підтримку торговельним
операціям, розуміючи, що це дає їм чималі доходи. Вони намагалися зробити торгові
шляхи легкими і безпечними, борючись із розбоєм на дорогах і морях. Піратство
існувало навіть у Середземному морі, незважаючи на те що в його бухтах базувалися
потужні флоти елліністичних держав. Корсари на своїх вертких суденцях легко уходили
від переслідування, ховаючись у важкодоступних прибережних горах. Особливо багато
таємних піратських баз було в Кілікії, на південному сході Малої Азії.
Важливим засобом активізації економічного життя в епоху еллінізму була
фінансова політика правителів. Наслідуючи приклад Олександра Македонського, вони
налагодили карбування монет із величезних золотих і срібних запасів перських царів.
Практично у всіх частинах світу еллінізму монети карбувалися на єдиній ваговій основі
(за стандартом афінської драхми і пов'язаних з нею грошових одиниць) і розрізнялися
лише зображеннями, зокрема портретами царів.
В епоху еллінізму активно розвивається містобудування: вважається, що різними
греко-македонських правителями, починаючи з Олександра Великого, було засновано
близько 170 міст. Багато з них так і залишилися невеликими і глухими, але деякі з нових
міст (наприклад, Олександрія Єгипетська або Антіохія, столиця держави Селевкідів)
стали найбільшими економічними, політичними і культурними центрами. Олександрія
взагалі не мала собі рівних у тогочасному світі: в період найвищого розквіту в ній
налічувалося до мільйона жителів. Процвітали і деякі старовинні грецькі міста,
особливо розташовані в Малій Азії (Мілет, Ефес та ін.). У той же час ряд великих міст
Балканської Греції (Афіни, Спарта), опинившись далеко від основних центрів
елліністичної цивілізації, починали занепадати.
2.Держава Селевкідів. Загальний вигляд епохи еллінізму в першу чергу
визначали кілька найбільших монархічних держав. Найбільшим за територією з цих
царств була так звана держава Селевкідів – по імені правлячої монархією династії,
заснованої діадохом Селевком I Нікатором. Селевку вдалося об'єднати під своєю владою
більшу частину земель, завойованих Олександром Македонським в Азії, основну
територію колишньої держави Ахеменідів. У період найвищої могутності Селевкідів (у
перші десятиліття III ст. до н.е.) їх володіння охоплювали Сирію (вона була «ядром»
держави, через що в джерелах вона іноді іменується ще сирійським царством), Фінікію і
Палестину, частину Малої Азії, Месопотамії, Іран, південь Середньої Азії. Таким чином,
царство розкинулося від східного узбережжя Егеїди до кордонів Індії.
Вже незабаром після смерті Селевка I в середині ІІІ ст. до н.е. відпала Бактрія (на
території суч. Афганістану), і на землях цієї східної області виникло незалежне Греко-
284
Бактрійське царство. Приблизно в той же час кочівники іранського походження
створили свою державу в області Парфія (на території суч. Ірану). Таким чином,
Селевкіди втратили значну частину своїх володінь на сході. На заході вони терпіли
поразки в боротьбі з Єгиптом. Положення вдалося виправити одному з найвидатніших
правителів держави Селевкідів – Антіоху III Великому (царював у 223 – 187 рр. до н.е.).
Антіох відродив міць своєї держави і повернув майже всі втрачені території.
Здійснивши у 212 – 205 рр. до н.е. військовий похід на схід, він змусив Парфію і
Бактрію знову визнати владу Селевкідів. Вдалося відвоювати втрачені області й у
Єгипту. Однак на полях битв довелося зіткнутися з військами Риму – і Антіох зазнав
поразки.
Ослаблення держави Селевкідів ускладнювалося кровопролитної міжусобною
боротьбою за престол між членами правлячої династії. В результаті в останні
десятиліття свого існування, на початку I ст. до н.е., влада цієї держави поширювалася
на одну лише Сирію.
За своєю внутрішньою структурою держава Селевкідів була найбільш
неоднорідною серед елліністичних держав. Не випадково вона навіть не мала власної
назви, а в міжнародно-правових актах позначалася ім'ям правлячого царя («цар Селевк»,
«цар Антіох» і т. п.). Багато в чому вона нагадувала перську державу. Під пануванням
Селевкідів знаходилися найрізноманітніші за рівнем розвитку області. Там були і
регіони давніх східних цивілізацій: Вавілон, Ассирія, Фінікія, Персида, і землі племен,
які перебували ще на стадії родоплемінних відносин (ряд територій в Ірані та Середній
Азії), і численні поліси з прибулими з Європи греками. Слід зазначити, що у володіннях
нащадків Селевка І полісів було набагато більше (кілька десятків), ніж у будь-який
інший з елліністичних монархій. Поліси представляли собою один з головних
структурних елементів держави Селевкідів, найважливішу опору влади його правителів.
Їх створення всіляко заохочувалося, царі дарували їм різні привілеї.
На чолі держави Селевкідів стояв цар. Влада його була довічною, спадковою
(хоча нерідко траплялися державні перевороти і конфлікти між кількома претендентами
на престол) і практично абсолютною (у всякому разі, вона не була обмежена жодними
законами). Цар очолював цивільну адміністрацію, був головнокомандуючим збройними
силами, верховним суддею. Крім того, влада царя в державі Селевкідів (як і завжди на
Сході) мала яскраво виражений сакральний характер. Монарх сприймався як істота
неземного порядку, як надлюдина, яка ставала предметом шанування, а часом навіть і
обожнювання. Для ефективного управління державою за царя існував досить великий
бюрократичний апарат, який відповідав за збір податків, функціонування судової
системи та ін. Втім, з огляду на величезні розміри царства, роз'єднаність його областей
багато повноважень залишалися в руках намісників, які здійснювали владу на місцях (за
зразком держави Ахеменідів держава Селевкідів поділялася на сатрапії). У цьому
крилася певна небезпека сепаратизму.
Особливий державно-правовий статус мали грецькі поліси, які існували на
землях, підвладних нащадкам Селевка І: вони підпорядковувалися безпосередньо царю.
Поліси зберігали самоврядування у внутрішніх справах, систему традиційних органів
управління та магістратур, володіли прилеглими сільськими місцевостями; їх громадяни
отримували від царської влади різного роду привілеї, в тому числі свободу від податей.
Надаючи полісам різного роду благодіяння, монархи з династії Селевкідів сприймали їх
як своїх природних союзників.
За межами полісів лежали величезні простори, населені місцевими селянами,
об'єднаними в громади. Вони піддавалися експлуатації з боку держави: платили на
285
користь царя податки, виконували різні повинності. Верховним власником усієї землі в
державі вважався цар. Частина належних йому земельних багатств він передавав у
володіння поліса. Положення селян, які жили на «полісних» землях, було найбільш
важким, оскільки їм доводилося вносити податі й в царську скарбницю, і в казну поліса.
Класичне рабство в державі Селевкідів було поширене в меншій мірі, ніж в Греції.
Однак рабська праця використовувалася, особливо багато рабів було в грецьких полісах.
Держава Селевкідів славилася сильною армією. Важливу роль у ній грала піхота, що
складалася з гоплітів, гіпаспістів, лучників і пращників. Існувала численна кіннота, де
ударну силу становили важкоозброєні кіннотники (важкі обладунки були не тільки на
вершнику, а й часто на коні), а також загони бойових слонів. Селевкідська армія
комплектувалася в основному з громадян полісів (греки і македонці) і жителів
спеціально створюваних військових колоній. Місцеве населення до війська залучалося
рідко, оскільки вважалося небоєздатним.
3. Елліністичний Єгипет. Єгипет знаходився під владою династії Птолемеїв (усі
без винятку царі цієї династії носили ім'я Птолемей в пам'ять про свого родоначальника
Птолемея І, одного з найактивніших учасників війни діадохів). Царство Птолемеїв за
розмірами було другим, а за політичним значенням і економічною могутністю, мабуть,
першим серед держав елліністичного світу. Воно виявилося і найбільш довговічним:
останнім впало під ударом римлян у 30 р. до н.е. (не випадково саме цю дату традиційно
вважають кінцем епохи еллінізму). В середині ІІІ ст. до н.е. володіння Птолемеїв
включали, крім самого Єгипту з сусідніми територіями (Кіренаїка в Північній Африці,
частина Ефіопії), також Палестину, Фінікію, Південну Сирію, Кіпр, частину
прибережних областей Малої Азії; під їх контролем перебували також численні острови
Егейського моря і чорноморські протоки.
Столицею держави спочатку був древній Мемфіс, але вже при Птолемеї I цей
статус перейшов до Олександрії Єгипетської. Заснована Олександром Македонським у
332 р. до н.е. на вузькому перешийку між узбережжям Середземного моря і великим
озером, вона мала прекрасні гавані та була добре захищена від нападів ворогів.
Олександрія стала найбільшим містом всього елліністичного світу. Населення
Олександрії на рубежі нашої ери досягало 1 млн. осіб. Крім столиці, в елліністичному
Єгипті було лише два поліса грецького типу: Навкратіс у дельті Нілу, заснований ще в
архаїчну епоху, і Птолемаїда на півдні країни. Правда, було досить багато полісів у
неєгипетських володіннях Птолемеїв. Але ці території, по суті, так ніколи і не стали
повноцінними частинами держави, залишаючись своєрідними «придатками».
Птолемеям дістався більш «однорідний» спадок, ніж Селевкідам. Вони запанували в
регіоні з однією із найдавніших світових цивілізацій, в країні з моноетнічним
населенням і багатовіковими традиціями, що існували в політичному житті, економіці, в
сфері релігійних уявлень і культів. Греки і македонці, які оселилися у полісах,
представляли собою лише незначні «вкраплення» в масі місцевих жителів – єгиптян. Ці
специфічні традиції утворювали якусь стійку цивілізаційну єдність, що зберігалася
протягом тисячоліть, незважаючи на всі перипетії зовнішнього характеру.
Навпаки, греко-македонські завойовники, мабуть, не стільки долучили Єгипет до
свого способу життя, скільки самі долучилися до єгипетського. Особливо це видно на
прикладі уявлень про характер державної влади. Птолемеї застали в Єгипті абсолютну
монархію з обожнюванням царів-фараонів, з їх нічим не обмеженою владою над
населенням, з найпотужнішим бюрократичним апаратом. Все це було в повній мірі
перейнято новими володарями. Птолемеї, македонці за походженням і греки за освітою
та вихованням, взяли, проте, титул фараонів. Згодом вони погодилися і з власним
286
обожнюванням – не тільки посмертним, але і прижиттєвим. Вони сприйняли навіть
старовинний єгипетський звичай, згідно з яким фараон одружувався з власною сестрою.
Багато Птолемеїв були одружені на сестрах, незважаючи на те що з грецької точки зору
такі шлюби повинні були представлятися блюзнірством. Навряд чи де-небудь ще в світі
еллінізму царська влада була настільки ж абсолютною і деспотичною, як в
птолемеївському Єгипті. У державі Птолемеїв спостерігалася також більш значна, ніж у
будь-якій іншій елліністичної монархії, бюрократизація управління. Вищі придворні
чини називалися «родичами» і «друзями» царя, хоча в дійсності таке визначення їх
відносин було лише традицією. З числа цих «родичів» і «друзів» призначалися
керівники основних відомств, серед яких слід особливо відзначити діойкета, який
очолював фінансову систему держави. Царю і вищій бюрократії підпорядковувалися
численні дрібні чиновники, які здійснювали управління на місцях – в адміністративних
підрозділах держави: номах (областях), топосах (районах) і комах (селах). Все це були
посадові особи, які призначалися вищими органами, які відповідали тільки перед ними і
отримували від них різного роду розпорядження. Роль місцевого самоврядування була
мінімальною; деякі його елементи існували на території Єгипту лише в трьох грецьких
полісах. Сільське ж населення, яке складалося з нащадків древніх єгиптян, знаходилося
цілком на положенні безправних підданих. Що ж стосується неєгипетських територій,
підконтрольних Птолемеям, то там правителі проводили зовсім іншу політику. За
межами Єгипту вони виступали не як самовладні східні деспоти, а як освічені монархи,
які спираються у своїй владі на цивільні колективи полісів і поважають їх автономію,
оскільки вона не вступала в протиріччя з вищим суверенітетом царя.
Природним наслідком доведеної до межі бюрократизації управління в державі
Птолемеїв була докладна регламентація всіх сторін життя. Особливо це відноситься до
економіки Єгипту, яка істотно відрізнялася від економіки решти елліністичного світу.
Верховним власником усієї землі був цар. Єгипетські селяни (царські землероби, як
вони називалися) вважалися орендарями цієї землі й вносили велику орендну плату в
натуральній формі. Вона була настільки значна, що доречно говорити навіть про
вилучення чиновництвом у селян всього врожаю, крім мінімуму, необхідного для того,
щоб не дати померти голодною смертю. Все відібране у селян в якості орендної плати
(зерно, худоба і т. п.) звозилося в державні сховища.
На початку кожного нового землеробського сезону селяни отримували з цих
сховищ зерно для посіву, знаряддя праці, робочу худоба, оскільки самі вони всього
цього не мали.
Хід сільськогосподарських робіт повністю визначався циркулярами, в яких було
розписано буквально все – від набору посівних культур, які необхідно висадити на тій
чи іншій ділянці, до строків посіву та жнив. Державне регулювання сільського
господарства в сукупності з сприятливими природними умовами (родючі грунти долини
Нілу) зробили Єгипет епохи еллінізму виключно багатою країною. Скарбниці
олександрійських владик досягали колосальних розмірів. Але при цьому в найбагатшій
державі рядовий селянин жив у крайній убогості, оскільки у нього вилучали все, що
могло б принести дохід. Формально єгипетські селяни вважалися особисто вільними,
але на ділі перебували в повній залежності від державних структур. Саме в державі
Птолемеїв особливо величезним був майновий і соціальний розрив між греко-
македонської верхівкою суспільства і масою місцевого населення.
Частиною своїх земель царі поступалися різного роду привілейованим особам:
чиновникам, жерцям, військовим колоністам. На ці землі жорстка регламентація і
бюрократичний контроль поширювалися в меншій мірі. На них могли навіть виникати
287
господарства античного типу, з широким використанням праці рабів. Втім,
рабовласницькі відносини не були визначальним типом економічної структури,
характерної для елліністичного Єгипту.
Високого розвитку досягло в Єгипті ремісниче виробництво, головними центрами
якого виступали міста, і перш за все Олександрія. За обсягом виробництва виробів зі
скла і папірусних сувоїв, що знаходили найширший збут у всьому Середземномор'ї,
держава Птолемеїв не мала собі рівних у тогочасному світі. Процвітала і торгівля,
переважно морська. Зручно розташований, з виходами до двох морів – Середземного і
Червоного, Єгипет підтримував активні торговельні відносини з державами і Заходу, і
Сходу, зокрема з Індією. У період розквіту елліністичного Єгипту, у III ст. до н.е.,
славилася птолемєївська армія. Оскільки полісів, громадяни яких могли б скласти
збройне ополчення, в Єгипті було мало, військо комплектувалося здебільшого з
найманців, яких приваблювала висока платня: багаті Птолемеї платили солдатам більше,
ніж інші елліністичні царі. На початку епохи еллінізму єгипетський флот був
найпотужнішим у басейні Середземного моря (та й не тільки в ньому). Не випадково
найбільші судна того часу були побудовані саме на олександрійських верфях.
4. Македонія в елліністичний період. Ахейський та Етолійський союзи.
Стародавня Македонія, якою після закінчення війни діадохів управляла династія
Антигонідів, зберігала свій суверенітет і продовжувала вважатися однією з трьох
найбільших держав елліністичного світу. Однак в епоху еллінізму небагата македонська
держава виявилася в дуже складному становищі. Адже тепер їй доводилося змагатися з
могутніми, і за розмірами і за економічними ресурсами монархіями Птолемеїв і
Селевкідів. Без сумніву, послабив Македонію і відтік її кращих сил, які в ході походів
Олександра Македонського і після них кинулися на східні землі. Основну масу жителів
Македонії й раніше складали вільні селяни. А тому македонські царі не мали, на відміну
від грецьких владик в Азії і Африці, такого невичерпного джерела доходів, як
експлуатація місцевого завойованого населення. До того ж постійну небезпеку
представляли набіги північних племен. І тим не менше, не дивлячись на всі труднощі,
протягом першої половини епохи еллінізму Македонії вдавалося підтримувати свою
досить високу репутацію, на рівних боротися за першість з державами Селевкідів і
Птолемеїв, здійснювати гегемонію в Балканської Греції, намагатися реалізувати амбітні
геополітичні проекти. Це виявлялося можливим завдяки видатним військовим,
адміністративним і дипломатичним здібностям більшості македонських царів. Серед
найбільших діячів елліністичної історії - Антигон II Гонат (правив у 277 – 239 рр. до н.
е.), Антигон III Досон (правив у 229 – 221 рр. до н.е.) і Філіп V (правив у 221 – 179 рр. до
н.е.). Досягати значних військово-політичних успіхів дозволяли насамперед всебічна
економія матеріальних і грошових коштів і зміцнення обороноздатності країни. Як й
інші найбільші елліністичні держави, Македонія була монархією, однак царська влада в
ній не досягала такого ступеня абсолютизму, як у державах Птолемеїв і Селевкідів, хоча
поступово обмежень ставало все менше. Якщо в класичній Македонії повноваження
царя багато в чому обмежувалися сильним аристократичним оточенням, то в епоху
Олександра Македонського і діадохів з амбіціями можновладних аристократів в
основному було покінчено. Але залишалася ще одна сила, яка традиційно обмежувала
повновладдя правителів. Цією силою була армія, ополчення македонських громадян, яка
вислолювала, як вважалося, волю всього народу. Збори війська, зокрема, затверджували
сходження на престол нового царя; служили вони і судовою інстанцією при розборі
справ про деякі важливі державні злочини. З такого роду традиціями доводилося
рахуватися і Антигонідам. За цих умов в елліністичній Македонії не існувало
288
обожнювання царів, як не було і розвиненого бюрократичного апарату. Македонські
збройні сили були не настільки великі, як у Селевкідів і Птолемеїв, однак за своєю
боєздатністю не поступалися їм. Основою війська була фаланга, що комплектувалася з
селян, які призивалися на військову службу тільки на час походів. Як і раніше здатна
гідно протистояти будь-якому ворогові, македонська фаланга була чи не найкращою в
епоху еллінізму. Були і військові частини, що знаходилися в стані постійної бойової
готовності, – агема (тобто Царська гвардія). Залучалися до армії македонських царів
також найманці, але все ж не їхні загони були визначальною силою на полях битв.
Абсолютно новим явищем у політичному житті полісів елліністичної Греції стало
виникнення двох великих спілок – Етолійського і Ахейського союзів. Незвичайність цих
альянсів полягала в тому, що, побудовані на засадах рівноправності членів, вони
фактично були державними об'єднаннями федеративного типу, що не мали поліса-
гегемона. Характерний і той факт, що обидва союзи сформувалися в тих областях країни
(Етолія на заході Середньої Греції й Ахайя на півночі Пелопоннесу), які раніше були
відсталими і не відігравали значної ролі в житті грецького світу. Тепер, коли древні
центри античної цивілізації прийшли в занепад, на перший план висунулися ці регіони.
Створений ще в класичну епоху (бл. 370 р. до н.е.), Етолійський союз у період еллінізму
значно посилився. Ставши однією з найвпливовіших сил у Балканській Греції, він міг
навіть на рівних протистояти Македонії. У III ст. до н.е. етолійці поширили свою владу
майже на всю Середню Грецію, на частину Фессалії та деякі держави Пелопоннесу.
Вони здійснювали контроль над панеллінським святилищем у Дельфах.
Про структуру Етолійського союзу відомо мало. Полісів у власному розумінні
слова в Етолії практично не було, так що союз зберігав елементи архаїчного племінного
устрою. Вищим органом влади були народні збори, що проводилися двічі на рік у місті
Ферм, яке було релігійним центром союзу. Народні збори щорічно обирали посадових
осіб, вищим з яких був стратег, який командував військом і очолював виконавчу владу.
Крім народних зборів, існувала Рада, що засідала досить часто. Управління Етолійським
союзом було ще досить неврегульованим. Не випадково багато античних авторів
характеризують союз як «розбійницьку державу». Дуже велику роль у зовнішній
політиці етолійців грали війни з метою збагачення за рахунок військової здобичі.
Більше відомостей збереглося про Ахейський союз. Це об'єднання, яке справляє
враження упорядкованої держави, було створено у 281 р. до н.е. чотирма полісами
області Ахайя, але згодом постійно розширювалося. Знаменним моментом в історії
союзу став 251 р. до н.е., коли в нього увійшов Сікіон – перше місто, що знаходилося за
межами Ахайї. Саме з Сікіона був родом полководець і політик Арат, який протягом
декількох десятиліть, будучи безперечним лідером Ахейського союзу, визначав його
внутрішню і зовнішню політику. Під керівництвом Арата союз перетворився в одну з
найсильніших держав Греції, до якої приєднувалися все нові поліси (у деяких з них
одночасно ліквідовувалися промакедонські тиранії). У 243 р. до н.е. членом союзу став
Коринф, з якого був вигнаний македонський гарнізон, у 234 р. до н.е. – Мегалополь, у
229 р. до н.е – Аргос. Потім Ахейський союз тимчасово потрапив у залежність від
Македонії, але на початку II ст. до н.е. вступив у союзницькі відносини з Римом і при
його сприянні відновив свою могутність і домігся нових успіхів: у 192 – 191 рр. до н.е. в
союз увійшли Спарта, Мессенія, Еліда. Тепер створена ахейцями федеративна держава
займала весь Пелопоннес і була найбільшим і сильним політичним утворенням
елліністичної Балканської Греції. У період найбільшого розквіту союз включав бл. 60
полісів.

289
 Ахейський союз є найбільш яскравим прикладом давньогрецької федеративної
держави. Союзні поліси мали широку автономію у внутрішніх справах, але питання
зовнішньої політики, ведення війни і укладення миру, а також карбування союзної
монети перебували у винятковому веденні союзних властей. Громадяни полісів, що
входили в цей союз, мали подвійне громадянство – союзне і свого поліса. Державний
устрій Ахейського союзу був помірно-демократичним, із деякими олігархічними
елементами. Декілька разів на рік проводилися народні збори союзників, як регулярні,
так і екстраординарні. Спочатку місцем їх проведення було місто Егії в Ахайї, а потім
збори почали призначатися і в інших містах. Брати участь у народних зборах могли всі
громадяни союзу у віці старше 30 років. Народні збори обирали терміном на рік
стратега – головна посадова особа, яка мала вищі військові та цивільні повноваження.
Щорічне переобрання заборонялося (навіть найвпливовіший Арат міг займати посаду
стратега лише раз на два роки). Іншою важливою посадовою особою, яка також
обиралася щорічно, був гіппарх – військовий заступник стратега і начальник союзної
кінноти. В цивільній адміністрації важливу роль грала колегія з 10 даміургів. Існувала у
Ахейському союзі й Рада, але її роль і спосіб комплектування не цілком ясні. Поліси, що
входили до союзу, мали однаковий державний устрій, який багато в чому копіює союзні
органи.
За грецькими масштабами, Етолійський і Ахейський спілки були серйозною
політичною силою. Однак досить неоднорідна внутрішня організація, постійна боротьба
об'єднавчих і сепаратистських тенденцій прирекли в кінцевому рахунку ці структури на
розпад. Ще одним негативним фактором була непослідовна, часом руйнівна зовнішня
політика обох федерацій. Етолійці та ахейці постійно змагалися один із одним, то
ворогували, то мирилися з Македонією. Але каменем спотикання для обох спілок стали
відносини з Римом. Вони розвивалися за досить схожою схемою: дружні зв'язки союзу з
римлянами – розрив відносин і початок конфлікту між двома сторонами – поразка греків
за явної нерівності сил і визнання римського панування (етолійці підкорилися Риму в
189, а ахейці – у 146 р. до н.е.).
6. Реформаційний рух у Спарті (Агіс та Кліомен). Тиранія Набіса. Спарта
залишалася чи не єдиним грецьким полісом, який не бажав відмовлятися від своїх
традиційних амбіцій. Однак ці амбіції було все важче втілювати в життя, тим більше що
спартанський поліс ще з IV ст. до н.е. знаходився в стані важкої кризи. Зростала майнова
нерівність, відбувався розпад громадянського колективу. Якщо після «реформ Лікурга»,
в епоху архаїки існувало 9000 спартіатських господарств, то тепер, на середину III ст. до
н. е., в Спарті налічувалося лише 700 землевласників, а решта спартанців розорилися і
зовсім зубожіли.
Опинившись у складній ситуації, молодий спартанський цар Агіс IV (правив у 244
– 241 рр. до н.е.) спробував провести реформи під гаслом повернення до «лікургова
строю». Передбачалося з їх допомогою відновити і розширити цивільний колектив, що
привело б до створення сильного полісного ополчення і військово-політичного
посилення Спарти. У програму Агіса входили такі заходи, як збільшення числа
спартанців за рахунок збанкрутілих громадян і періеків, розділ між ними земельних
ділянок на рівних умовах, скасування боргових зобов'язань, відновлення старовинного
способу життя і методів виховання. Однак ці плани зустріли протидію значної частини
аристократії, яка володіла майже всією землею і не бажала ні з ким нею ділитися. Вже
перші кроки у проведенні реформ призвели до спалаху міжусобної боротьби, в ході якої
Агіс був скинутий із престолу і убитий.

290
 Згодом всі реформи Агіса IV провів у життя цар Клеомен III (правив у 235 – 221
рр. до н.е.). Виявившись більш далекоглядним політиком, він зумів зломити внутрішню
опозицію і заручитися підтримкою більшості громадян. Нововведення в соціально-
економічній сфері Клеомен доповнив політичними перетвореннями. При ньому
серйозно зміцнилася царська влада, яка раніше ніколи не була по-справжньому
сильною.Колегія ефорів, яка здійснювала нагляд над царями і перешкоджала зростанню
їх впливу, була ліквідована. В цілому реформи посилили військову міць Спарти.
Реорганізувавши спартанську армію за македонським зразком, Клеомен домігся ряду
серйозних успіхів на полях битв, що дозволило йому претендувати на гегемонію в
Пелопоннесі. Бідну частину населення грецьких полісів підкупила рішучість
спартанської влади, яка провела переділ землі та касацію боргів. Налякані зростанням
популярності Спарти, пелопоннеські олігархи закликали на допомогу царя могутньої
Македонії Антигона III Досона. У 221 р. до н.е армія Клеомена III зазнала поразки від
македонського війська. Правитель втік до Єгипту, але не домігся там підтримки і наклав
на себе руки. Цар-реформатор Клеомен, безперечно, був однією з найяскравіших і
трагічних фігур в історії пізньої Спарти. Після його загибелі спартанський поліс втратив
своє політичне значення. Перервалася традиція подвійної царської влади, управління
потрапило до рук тиранів. Останній з тиранів Набіс (правив у 207 – 192 рр. до н.е.)
намагався продовжувати реформи Агіса і Клеомена, причому діяв ще більш
радикальними методами: конфісковував майно аристократів, надавав цивільні права не
тільки періекам, але навіть і ілотам, а також воїнам-найманцям. За правління Набіса
стався останній військово-політичний підйом Спарти. Однак сукупними зусиллями
супротивників Набіса в Греції, підтриманих на цей раз Римом, війська спартанського
поліса були розбиті. Зірка Спарти закотилася, на цей раз остаточно.
7. Встановлення римського панування у Греції та Македонії. У світі еллінізму
міжнародна ситуація в епоху еллінізму була вкрай складною і заплутаною. На відміну
від попереднього історичного періоду тепер на зовнішньополітичній арені домінувало
кілька потужних царств, інтереси яких протистояли інтересам ряду менших за розміром
і значенням монархій, спілок грецьких полісів і окремих полісів. Доводилося знаходити
щось спільне у прагненнях конфліктуючих один з одним держав, щоб не увергнути
грецький світ Східного Середземномор'я в повний хаос. Однією з найважливіших основ
міждержавних відносин стала ідея «балансу сил», згідно з якою кожна з держав займала
в політичному світі своє місце і мала певну сферу впливу, яка визнавалася сусідами.
Однак ця рівновага постійно порушувалася, що призводило до регулярних військових
сутичок.
Ускладнювалася міжнародна ситуація і тим, що в боротьбу еллінізму періодично і
все більш успішно вторгалися держави, що не належали до грецького світу: Карфаген і
Рим – із заходу, Парфія – зі сходу. Існувало кілька регіонів, де перетин інтересів між
різними сторонами системи міждержавних відносин періоду еллінізму був надзвичайно
гострим. Так, за володіння вкрай важливою в стратегічному відношенні Фінікією,
Палестиною та Сирією відбулася низка так званих сирійських воєн, які вели Птолемеї
та Селевкіди. Ці війни між двома державами-гігантами, які проходили з перемінним
успіхом, лише серйозно виснажили обидві сторони, так не принісши перемоги нікому.
Ще більш непримиренно стикалися інтереси різних зовнішньополітичних сил у басейні
Егейського моря. За вплив у цьому регіоні боролися всі великі елліністичні держави. В
тій чи іншій мірі їх підтримували грецькі федерації та поліси. І у кожного були якісь
особливі устремління і амбіції: розширення своєї території, оволодіння стратегічно

291
важливими плацдармами або боротьба за власну незалежність. Відповідно, Егеїда була
ареною постійних збройних конфліктів.
Співвідношення сил між учасниками військово-політичної боротьби не
залишалося незмінним. Протягом більшої частини III ст. до н.е. найсильнішою
державою елліністичного світу був птолемеївський Єгипет, а держава Селевкідів у цей
період переживала процес ослаблення. На Балканському півострові рішучої гегемонії
домоглася Македонія, військовими і політичними методами затвердила своє панування
майже у всіх полісах Греції. Наприкінці III ст. до н.е. першість Птолемеїв похитнулася, а
міце Селевкідів у результаті діяльності Антіоха III, навпаки, різко збільшилося. Однак
Антіох був, по суті, одним із останніх великих державних діячів епохи еллінізму.
Виснажуючи себе безперестанними війнами, елліністичний світ вступав у період
занепаду. У цій ситуації на середземноморську політичну сцену вступила нова могутня
сила – Римська республіка. Ще у III ст. до н.е. Рим захопив грецькі держави Південної
Італії та Сицилії. Протягом наступного століття під його владою поступово опинилися
Македонія, Балканська Греція, Пергам. У першій половині I ст. до н.е. до Риму
перейшла Сирія (інші частини держави Селевкідів були на той час захоплені Парфією).
Довше інших зберігав свою незалежність Єгипет, хоча в кінці його існування
суверенітет Птолемеїв був уже швидше фікцією, ніж реальністю: останні правителі були
справжніми маріонетками в руках римлян. Нарешті, у 30 р. до н.е. Єгипет був офіційно
включений до складу Римської республіки. Цю дату звичайно вважають завершенням
епохи еллінізму.
Висновки. Стародавня Греція за два тисячоліття пройшла складний шлях. Її
історія розгорталася в рамках двох різних епох – бронзового і залізного віків. І
відповідно, стародавні греки створили дві різні цивілізації. Це визначило як схожість із
цивілізаціями Давнього Сходу, так і суттєві відмінності від них. Загальним для
давньосхідного і давньогрецького суспільств був процес розкладання родоплемінних
структур і виникнення нових типів соціальних зв'язків і нових форм організації влади.
Соціальна диференціація привела до різкого протистояння аристократії та рядових
общинників, які поступово потрапляли в різні форми залежності від знаті. Цивілізація,
що склалася в епоху бронзи на Криті, островах Егейського моря і на материковій Греції,
зазнала величезного впливу великих цивілізацій Сходу і за своєю структурою і
організацією життя була близька до них. У цей період місцем зародження цивілізації
стає палац, який перетворюється в політичний, релігійний, економічний і культурний
центр. Власне цивілізація в Егеїді далі палаців та прилеглої округи і не поширювалася.
Давньогрецьке суспільство, що існувало в складних географічних умовах і мало
нерозвинену соціальну структуру, яке користувалося бронзовими, мідними і кам'яними
знаряддями праці, і не могло розвиватися інакше. Близькість до палацу, правителя
зумовлювала соціальний статус, матеріальне становище і представників аристократії, і
«чиновника», і підневільного працівника. Ця обмежена палацом цивілізація, що
підносилася над общинним світом, мала досить мало можливостей для свого розвитку,
тому що все вироблене в палацовому господарстві практично повністю споживалося
палацової адміністрацією, а багатства наживалися головним чином за рахунок
військової здобичі. Тому до кінця II тис. до н.е. при наростанні труднощів життя
стародавніх греків, зокрема під напором хвиль переселенців, палацова цивілізація
бронзового століття була зруйнована, зникла.
Відкинута на стадію первіснообщинних відносин, Стародавня Греція знову
почала рух вперед, але вже в умовах залізного віку, який відкрив нові можливості та
привів до формування цивілізації зовсім іншого типу. З новими, більш продуктивними
292
знаряддями праці давньогрецьке суспільство, яке зберегло виробничий і культурний
досвід минулого, постало більш мобільним, що давало людині всі можливості для
реалізації її індивідуальних здібностей. В архаїчну епоху відбувається формування
античної цивілізації.
Суспільство Стародавньої Греції проходить довгий шлях розвитку: від крихітних,
слабких первісних сільських громад – до громади нового типу, яка в підсумку стає
ядром нової цивілізації. Цим феноменом став поліс – громадянська громада, центром
якої є місто. В рамках поліса виникли унікальні, ніколи раніше не існуючі типи соціуму
і державності, стався справжній культурний переворот. Радикальні зміни у всіх сферах
духовного життя, літератури, мистецтва, наукових знань зумовили виникнення полісної
системи цінностей, яка по-новому вирішувала питання взаємин особистості й колективу.
Антична цивілізація – це перш за все полісна цивілізація. Але при загальній полісній
основі грецький світ породив безліч форм розвитку суспільства (його крайніми
полюсами були Афіни і Спарта), а також варіантів межполісних і міжнародних
відносин.
Розквіт античної цивілізації, який характеризувався гармонізацією найбільш
важливих форм полісного життя, стався в класичну епоху, після греко-перських воєн,
які затвердили давньогрецьке суспільство лідером середземноморського світу. Це
проявилося насамперед у становленні нового суспільства, в центрі якого був вільний
повноправний громадянин, що був одночасно землевласником, носієм вищої
законодавчої влади і воїном. Він уособлював нову картину світу, в основі якої лежала
гуманістична система цінностей. Вперше в історії людства в центрі життя стояв не
багатий і всевладний правитель, а пересічний громадянин. Саме громадяни поліса
створили все те, що поставило античну Грецію епохи класики попереду всіх інших
цивілізацій Стародавнього світу.
Піка свого розквіту давньогрецький поліс досяг в епоху Перикла. Саме тоді
громадяни користувалися свободою в найбільшій мірі. Це дозволило їм створити
найпрогресивнішу форму державного устрою – демократичну республіку. В її рамках
громадянин є носієм вищої влади і уособленням державності (в інших типах держави
панує чиновницько-бюрократичний апарат). Високого розвитку досягло і місто, що
стало справжнім політичним, релігійним і культурним центром поліса. Його
найважливішими громадськими спорудами були акрополь, площа для народних зборів,
храми, театри.
Місто було і торгово-ремісничим центром, на ринковій площі якого кипіло
торгове життя. Особливістю античного міста було те, що значну частину його жителів
складали селяни-хлібороби. Створювалася унікальна ситуація, коли городянин зберігав
гармонійний зв'язок з природним середовищем. Нарешті, в епоху класики були створені
унікальні твори літератури і мистецтва, які стали еталоном для наступних епох і заклали
основи сучасної європейської культури. Саме в давньогрецькій архітектурі, театрі,
скульптурі втілилися ідеї і цінності античної Греції. У полісній Греції виникла наука, а
ідеї грецьких філософів до сих пір привертають увагу мислителів і вчених.
Однак в історії немає вічних феноменів. Настала криза і в полісній Греції. Але це
не означало загибелі полісу і античної цивілізації. Це була криза лише класичного
поліса. Поліс не зійшов з історичної арени, а придбав нові риси і форми існування. В
епоху еллінізму поява полісів на величезних просторах Сходу призвело до
взаємопроникнення культур, що значно збагатило античну цивілізацію і дало їй імпульс
для подальшого розвитку, яке було відзначено досягненнями у всіх сферах життя.

293
 ЛЕКЦІЯ 6
ІТАЛІЯ У VIII – VI СТ. ДО Н.Е.
РИМ В ЕПОХУ РАННЬОЇ РЕСПУБЛІКИ (V – III СТ. ДО Н.Е.)

План лекції:
1. Періодизація, хронологія, джерела та історіографія з історії стародавнього
Риму.
2. Географічне становище Італії, контакти з греками та фінікійцями в IX – VI ст.
до н.е.
3. Царський період (VIII – VI ст. до н.е.). Етруски.
4. Боротьба патриціїв і плебеїв. Закони «12 таблиць».Рання римська республіка:
державний лад та соціальна структура. Римська армія.

1. Періодизація, хронологія, джерела та історіографія з історії стародавнього

Риму. Історія Риму поділяється на п'ять періодів і починається пізніше, ніж грецька:
1) Царський період, держави етрусків (VIII – VI ст. до н.е.);
2) Рання республіка (VI – III ст. до н.е.);
3) Пізня республіка (III – I ст. до н.е.);
4) Рання імперія, або принципат (I – III ст. н.е.);
5) Пізня імперія, або домінант (III – V ст. н.е).
Джерела з історії Риму вельми різноманітні: це пам'ятники матеріальної
культури, писемні пам'ятки і мовні дані. При використанні пам'яток матеріальної
культури перш за все визначають їх призначення і датування. Письмові джерела
збереглися у вигляді рукописів на папірусі, шкірі, пергаменті, написаних або
переписаних в античну або середньовічну епоху, а також у вигляді написів на камені,
кераміці, металі.
Всі історичні пам'ятники, як матеріальні, так письмові, можуть бути
класифіковані за тематикою - характеризують економіку, соціальне життя, релігію і т. п.
Особливе значення мають археологічні пам'ятники самого Риму. За фрагментами
кераміки можна судити про поселеннях, що відносяться до Апеннінської культури
бронзового століття. На Палатині, Есквіліні та інших пагорбах, а також на форумі
виявлено безліч могил, а на Палатині – і сліди хатин початку I тис. до н.е. з бідним
інвентарем. Від VII ст. до н.е. збереглося перше мощення форуму і система водостоків;
від VI ст. до н.е. – фундаменти храмів, зокрема на Капітолії. Однією з найдавніших
будівель форуму був круглий храм Вести, а по сусідству – будинок, де жили жриці-
весталки, колись двоповерховий.
Важливими є й знахідки грошей як показника економічного розвитку. Написи і
зображення на монетах містять вказівки на політичні програми, які допомагають також
датувати події.
Пам'ятники матеріальної культури часто супроводжуються написами. Починаючи
з VII ст. до н.е. в Тосканській, Паданській Етрурії, у Лациї та Кампанії з'являються
етруські написи. На території Риму найбільш давній напис представлений частиною
якогось етруського слова або імені на керамічному уламку VII ст. до н.е. Найдавнішим
латинським написом є римський напис із форуму на кам'яній плиті, яка перебувала в
місці, яке імовірно називають могилою Ромула. Поруч з плитою виявлені предмети VII
– VI ст. до н.е., якими вчені відповідно датують і напис.
Однак особливе значення мають письмові джерела. Перш за все це твори
античних письменників різних жанрів. У сукупності вони складають античну традицію.
294
В основі її лежать: 1) офіційні записи, що стосуються життя всієї римської громади; 2)
усна народна творчість, родові та сімейні перекази, які передавалися з покоління в
покоління; 3) відгуки греків на події в далекій Гесперії, як вони називали Італію.
До офіційних актів належать царські, велика частина яких визнається сучасною
наукою достовірними, перші договори Риму з іншими громадами та державами – з
латинськими містами і Карфагеном, історичність яких також не заперечується, і записи,
що вели жрецькими колегіями.
Найбільш ранні уявлення греків про жителів Італії можна знайти в «Одіссеї»
Гомера. Гесіод першим згадує героя римської історії Латина. Перша грецька згадка
Риму належить Гелланіку Лесбоському.
Спочатку римське минуле оспівувалося поетами. Кампанський уродженець Гней
Невій (III ст. до н.е.), Учасник 1-ї Пунічної війни, присвятив їй поему, згадавши в ній
про найдавнішу історію Риму. Його молодший сучасник Еній склав поему «Аннали»,
що охоплює період від виникнення Риму до його часу. У III ст. до н.е. в умовах
зовнішніх успіхів Риму і в зв'язку з поширенням грецької культури в середовищі
освічених римлян виникла прозаїчна анналістічна література. Першим анналістом був
Кв. Фабій Піктор, який писав по-грецьки. Але вже його наступник М. Порцій Катон
Старший (234 – 149 рр.) став писати налатині. У його «Основах» історія заснування
Риму викладається в зв'язку з історією інших племен і народностей Італії. Анналісти III
в. до н. е. іменуються старшими.
На відміну від них анналісти кінця II – першої половини I ст. до н.е., називаються
молодшими. До сухого, в цілому достовірного 'викладу історії, яке вони знайшли у своїх
попередників, молодші анналісти багато додали, а головне, внесли в зображення
давнини ідеї, що хвилювали сучасну їм епоху. Для всієї анналістіческой літератури
характерна патріотична тенденція, успадкована подальшої римської історіографією.
Твори обох поколінь анналістів майже повністю втрачені. Але ними
користувалися ті античні автори, твори яких збереглися. Перш за все це історична
література. Історія доімператорського Риму знайшла місце серед античних праць з
всесвітньої історії. Видатним істориком був Полібій (201 – 120 рр. до н.е.), грецький
аристократ, який прожив 16 років в якості заручника в Римі. Його «Загальна історія» в
40 книгах грецькою мовою охопила період з 264 р. до 146 р. до н.е., тобто період трьох
Пунічних воєн, коли Рим перетворився у велику середземноморську державу. В основі
римських успіхів він бачить розумне поєднання в римському державному устрої основ
монархії, аристократії та демократії. Основна увага Полібій приділяє політичній історії.
Продовжувачем його традицій був грек Посидоній (кінець II – перша половина I
ст. до н.е.), який негативно ставився до римського панування в завойованих країнах. Він
описав у праці «Історія» історію Рима у взаєминах головним чином з грецькими
містами. Його праця не зберіглася. Але вона була врахована іншими античними
авторами. Серед них грек Діодор Сицилійський (90 – 21 рр. до н.е.), який написав
загальну історію в 40 книгах під назвою «Історична бібліотека». Збережені частини
праці охоплюють історію Риму V – IV ст., а також кінця II – початку I ст. до н.е.
Особливе значення має його інформація щодо станової боротьби в Римі і про повстання
рабів в Сицилії та Італії під керівництвом Спартака.
Власне римській історії присвятила свою працю ціла плеяда письменників.
Найбільш популярним у давнину була праця Тита Лівія з Падуї (59 р. до н.е. – 17 р. н.е.)
«Історія Риму від заснування міста», яка складалася з 142 книг, з яких в основному
дійшла частина від царського періоду до 168 р. до н.е. Решта збереглася в коротких
витягах. Це найповніший античний звід з римської історії, викладений захоплююче, з
295
яскраво вираженою патріотичної тенденцією і вихвалянням Республіки. Раніше вчені
вважали Лівія лише ритором, який розважав читачів міфологічними вигадками про
стародавній Рим. Але новітні досягнення археології та етрускології змушують істориків
переглянути оцінку Лівія і визнати, що в повчальному оповіданні Лівія укладено ядро
справжньої історії. Увага Лівія зосереджена на внутрішній і зовнішній політиці. У нього
безліч подробиць, що стосуються релігійного життя Риму.
Історію від заснування Риму до 30 р. н.е. напісав у двох книгах в I в. н. е. Гай
Веллей Патеркул. У ній Рим зображується як центр всесвітньої історії. На відміну від
історії Лівія праця Веллея пронизана монархічною ідеєю. Дуже детально розглянута
рання етнічна, соціальна, політична і культурна історія Лація у праці проримськи
налаштованого ритора Діонісія Галікарнаського, що жив у Римі в останній третині I ст.
до н.е. Його «Римська старовина» включали 20 книг, з яких повністю збереглися 9, де
викладаються події до 442 р. до н.е. Цінність праці полягає в тому, що в ньому детально
зафіксована грецька традиція, в головних своїх рисах підтверджена новими
археологічними та мовними даними.
Величезна праця у 80 книгах «Римська історія» Діона Касія Коккейяна написана
по-грецьки (бл. 155 – 235 рр.), де автор вихваляв Римську республіку і одночасно
імператора, який правив у згоді з сенатом.
Короткий виклад історії Риму міститься у працях письменників IV ст. н.е. Аврелія
Віктора і Євтропія, що грунтувалися на матеріалах із праць своїх попередників, в першу
чергу Лівія.
Окремо в римській історіографії стоять праці Г. Саллюстія Кріспа (86 – 35 рр. до
н.е.), що представляють собою монографії, – «Змова Катіліни», «Югуртинська війна»,
«Історія» (про події 70 – 60-х рр. I ст. до н.е.). Саллюстій був противником сенатської
олігархії і прихильником Цезаря, якому був особисто багато чим зобов'язаний. Його
ідеал – помірно демократична республіка.
Суттєве значення для репродукування історії пізньої Республіки мають мемуари
Цезаря. Найбільший державний діяч і полководець Гай Юлій Цезар (101 – 44 рр. до н.е.)
написав «Записки про галльську війну» – важливе джерело не тільки етнографічної та
соціальної історії Галлії, але і військовій і провінційної політики Риму. «Записки про
громадянську війну» Цезаря – тенденційний, але із достовірним фактичним матеріалом
твір, що відрізняється, як і перший, суворим, лаконічним стилем.
Чудовий судовий і політичний оратор, прихильник «звичаїв предків» і сенатської
Республіки, противник Цезаря Марк Туллій Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.) залишив
величезну літературну спадщину. Його листи до рідних і друзів вводять нас в коло
політичної та ідейної боротьби того часу. У його записах публічних промов постає
яскрава картина повсякденного політичного життя Риму (наприклад, промови проти
Катіліни) і провінцій (проти Верреса). У його трактатах «Про закони», «Про державу»
безліч даних про релігію, державний устрій, право, а також повідомлення про
найдавніші римські порядки і події. Виняткова освіченість Цицерона при всій його
тенденційності робить його праці найважливішим історичним джерелом.
Твори біографічного характеру містять багаті відомості не тільки про життя і
діяльності героїв, а й з історії Риму. Беотійський грек Плутарх (46 – 126 рр. н.е.) створив
23 парні порівняльні біографії знаменитих греків і римлян, починаючи з легендарного
Ромула.
Светоній (II ст. н.е.) лише одну з 12 біографій римських правителів присвятив
герою пізньої Республіки – Цезарю. Але і в біографіях імператорів міститься важливий
матеріал із соціальної та політичної історії Республіки.
296
 Зі спеціальної наукової літератури необхідно згадати трактати про сільське
господарство, що належать перу Катона і Варрона. Вони дають багатющий матеріал по
історії економіки, соціального ладу та побуті Італії II і I ст. до н.е., дозволяють
простежити динаміку розвитку рабовласницьких відносин і структури виробничих
одиниць в італійському сільському господарстві.
У «Географії» понтійського грека Страбона (бл. 65 р. до н.е.) зібрані відомості не
тільки географічного, а й економічного, історичного та етнографічного характеру.
Антична традиція отримала відображення і в творах художньої літератури. У
героях комедіографа III – початку II ст. до н.е. Плавта, що носять грецькі імена,
зображені сучасні йому римляни. Комедії Плавта – живе джерело знань про римський
побут і звичаї. Тематику ранньої історії Риму використовував Вергілій в «Енеїді», а
громадянських воєн пізньої Республіки – Лукан в «Фарсалі». Політична оцінка Цезаря і
його оточення відображена у віршах Гая Валерія Катулла, а перипетії громадянських
воєн отримали висвітлення у поета Кв. Горація Флакка.
Джерела з історії Імперії. Пам'ятники матеріальної культури. Територія
сучасного Риму сповнена руїн імператорського часу. Це безліч парадних, одягнених
мармуром площ, споруджених імператорами і названих їхніми іменами – форуми
Августа, Веспасіана, Нерви, Траяна. Великого розмаху досягло храмове будівництво, в
тому числі і на старому форумі. Збереглося кілька колон фасадів храмів Веспасіана,
частина храму Антоніна та Фаустіни й інших споруд. Вражає фундаментальністю і
разом з тим простором і спрямованістю вгору храм на честь усіх богів – Пантеон на
Марсовому полі.
Примітною особливістю імператорського Риму, що відбиває розширення його
держави і синкретизм його культури є храми на честь іноземних божеств - Мітреум і
Серапеум. До специфічно римським пам'ятників відносяться тріумфальні арки. У
південній частині форуму височить прикрашена рельєфами арка Тита, споруджена на
честь перемоги над іудеями; в північній частині – арка Септимія Севера з трьома
прольотами і з безліччю скульптур в пам'ять перемоги над парфянами; поблизу форуму
– величезна арка Костянтина із зображенням численних фігур оточуючих імператора
підданих.
Типово римським атрибутом культури є терми. Всі вони сильно зруйновані. Але
навіть руїни величезних терм Каракали біля підніжжя Авентина вражають. Вони
займали площу в 12 га і були розраховані на 1600 відвідувачів. Ще грандіозніше, судячи
з руїн, були терми Діоклетіана, що вміщали вдвічі більше людей.
Уявення про культурні потреби римлян дають видовищні споруди. Ще від
Помпея йде традиція спорудження кам'яних театрів. Але від першого театру його імені
залишилися лише незначні фрагменти. Наступним за ним був театр Марцелла, який
вміщав до 14 тис. чоловік. Про особливу популярність кривавих гладіаторських ігор і
цькування звірів свідчать амфітеатри, найграндіознішим з яких є Колізей, зведений під
час правління Флавіїв (I ст. н.е.). Колізей вміщав 50 тис. чоловік. В епоху ранньої
Імперії було впорядковано знаменитий Великий цирк, заснований ще в царські часи для
змагань колісниць.
Смаки і придворний побут Риму можна простежити за руїнами палаців
імператорів й членів їх сімей на Палатині. В якості історичного джерела виступає і
портретна скульптура. Це парадні статуї імператорів, а також скульптури знатних і
простих римлян і навіть рельєфні зображення вільновідпущеників і рабів.
Усі зазначені типи пам'яток матеріальної культури повторюються в Італії і в
провінціях. Своєрідним комплексом була вілла імператора Адріана в латинському місті
297
Тибурі. За завданням імператора там були відтворені грецькі театри, стадіон, розміщені
копії знаменитих статуй великих грецьких художників.
Особливу групу джерел утворюють нумізматичні дані. Матеріал, з якого
виготовлялися монети, і їх вага надають відомості про економічний стан суспільства.
Знахідки монет разом із іншими пам'ятниками допомагають в їх датуванні.
Написи епохи Імперії висвітлюють багато сторін життя. Вони підрозділяються на
офіційні документи і написи приватного характеру.
Про посилення імператорської влади свідчить закон про Імперіумі Веспасіана. Те,
що закон з'явився у формі сенатського постанови (69 р. н.е.), свідчить про прагнення
імператора правити у згоді з Сенатом.
Економічний стан Римської імперії, важке становище населення, спробу
центральної влади встановити тверді ціни на продукти і заробітну плату відображають
епіграфічні пам'ятники, що зафіксували едикт Діоклетіана про ціни 301 р., і виявлені в
Малій Азії, Єгипті та в інших місцях Імперії.
Специфічну групу джерел, які мають значення для вивчення Імперії, складають
папіруси, що походять майже виключно з Єгипту. Частина їх містить державні акти.
Найважливішим із них є едикт імператора Каракалли від 212 р., званий Антоніанською
конституцією, про надання прав римського громадянства провінціалам. Основна маса
папірусів - приватно-правові документи (тобто боргові розписки, договори про найм і т.
п.) і приватне листування. Папіруси дають багатий матеріал про побут і соціальні
особливості єгипетської провінції, зокрема про аграрні відносини і різні форми
залежності.
Дуже короткі відомості про встановлення і початки Імперії містяться у витягах з
праці Лівія. Більш докладно описаний цей період в другій книзі праці Г. Веллея
Патеркула (19 р. до н.е. – 31 р. н.е.), який довів розповідь до 30 р. н.е. Основну увагу
автор приділяє військово-політичним подіям, але твір стосується й історії культури.
Події епохи Флавіїв отримали висвітлення і в творі знатного іудея Йосипа Флавія
«Іудейська війна», учасником якої він був, перейшовши потім на бік римлян.
Особливе місце серед істориків, які висвітлювали ранню Імперію, належить
Корнелію Тациту (бл. 55 – 120 рр.). Він походів із роду вершників із Галлії, але домігся
високого становища в Римі, займаючи послідовно почесні посади квестора, консула і
проконсула. Їм написані «Історії» в 14 книгах з описом подій правління Флавіїв і
«Аннали» в 16 книгах – зі смерті Августа до кінця династії Юліїв-Клавдіїв. Його інтерес
зосереджений на внутрішній історії, особливо на взаєминах імператорів із сенаторським
станом. Хід історії, на його думку, пояснюється моральними якостями людей. Тацит
декларував принцип писати «без гніву і пристрасті», але не зміг дотриматися його сам.
У його блискучому і образному викладі вимальовується його ідеал – вільна республіка,
що контрастує з часом імператорського свавілля.
Протягом останніх десятиліть правління Антонінів, починаючи з Марка Аврелія, і
епоху Северів описав на грецькій мові Геродіан (170 – 240 рр.). У «Короткій історії
Риму», написаній за дорученням імператора Валента Євтропієм, викладена канва всієї
історії імперії, включаючи початок правління Валента (до 367 р.). Видатним явищем
римської історіографії була творчість грека з Антіохії Амміана Марцелліна (бл. 330 –
400 рр.). Він був військовим і у службових справах бував у багатьох провінціях,
накопичивши безліч знань і вражень. Вийшовши у відставку, він створив працю
«Діяння» у 31 книзі, намагаючись наслідувати Тацита. Амміан починає свою розповідь з
того моменту, на якому закінчувалася «Історія» Тацита, тобто з правління Нерви.
Майже половина книг втрачено, збереглася лише частина, присвячена часу з 353 р. до
298
378 р. (книги 14-31). Але і це дуже цінно, оскільки Амміан, будучи свідком і учасником
описуваних подій, прагнув до об'єктивного, правдивого висвітлення історії.
Багато інформації містять в собі твори біографічного жанру, який став дуже
популярним. Апологетична біографія Августа під назвою «Життя Цезаря» була
написана після його смерті іудейським аристократом Миколою Дамаскіном. Йому
вдалося стати наближеним іудейського царя Ірода, потім близькою людиною Агріппи,
спостерігати Антонія і Клеопатру в Єгипті. Микола Дамаскін був освіченим, добре знав
автобіографію Августа, багато документів. Тому його твір є важливим джерелом
періоду ранньої Імперії.
Плутархом написані лише дві імператорські біографії – Гальби і Отона.
«Життєписи 12 цезарів», починаючи з диктатора Гая Юлія Цезаря, і всіх правителів
династій Юліїв-Клавдіїв і Флавіїв належать перу Г. Светонія Транквілла (70 – 160 рр.).
Це був вершник, спочатку адвокат, який згодом дослужився до посади імператорського
секретаря, що відкрило йому доступ в імператорські архіви і до знайомства з обізнаними
людьми. Тому в його творах багато достовірних відомостей. Схвалюючи монархію, він
засуджує поганих монархів.
Спеціальна література, яка відображає життя Імперії, різноманітна. Трактати про
сільське господарство Колумелли і Палладія малюють стан агрокультури відповідно в I і
IV ст. і є важливим джерелом з історії аграрних відносин і динаміки розвитку
рабовласництва.
Відомості про техніку будівельної справи і будівельне мистецтво, а також про
соціально-політичні аспекти розвитку містобудування в епоху Августа дають «Десять
книг з архітектури», створені в якості практичного керівництва для будівельників і
замовників Вітрувієм Полліоном.
Для розуміння ідеологічних пошуків важливі твори Луція Аннея Сенеки
Молодшого (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), колишнього вихователя Нерона, який впав у
немилість імператора і вимушеного накласти на себе руки. У його трактатах (про
милосердя, про щасливе життя та ін.), у «Моральних листах до Луція» висловлені ідеї
стоїчної філософії. Адептом стоїцизму виступає і імператор Марк Аврелій, прозваний
Філософом, в творі «До самого себе».
Специфічну групу джерел складають твори художньої літератури. Твори
літератури завжди є пам'ятками ідей свого часу, але разом з тим містять безліч вказівок і
на різні сторони життя сучасного їм або минулого суспільства. Дуже красномовна в
цьому сенсі творчість поетів століття Августа. Так, Вергілій в «Енеїді» прокламував
його офіційну політичну програму, а в «Буколіках» і «Георгіках» дав багато живих
подробиць, що характеризують побут, господарство і соціальні відносини його часу.
Горацій оспівав зовнішню політику Августа. Опальний поет Овідій намалював яскраві
картинки міського життя, а в «Листах з Понта» – риси природи і побуту далекого
провінційного міста Томи в Західному Причорномор'ї.
Імперія – час розквіту сатиричного жанру. Талановитий письменник, наближений
Нерона, Петроній створив роман «Сатирикон», в якому йдеться про пригоди кількох
молодих нероб. «Сатирикон» – яскраве полотно, що зафіксувало моральне падіння
різних верств римського суспільства. Разом з тим роман висвітлює побут і господарство
розбагатілих вільновідпущеників, кидає світло на соціально-економічний розвиток
Імперії. Побут, важке становище клієнтів-бідняків у Римі, соціальні контрасти світового
міста античності з винятковою майстерністю представлені в «епіграмі» іспанського
уродженця Марциала (бл. 40 – 102 рр.). Про побут, релігійних поглядах різних верств

299
населення римських провінцій в цікавій формі розказано Апулеєм (народ. бл. 125 р.) в
його романі «Метаморфози», або «Золотий віслюк».
В епоху Імперії отримав розвиток також такий жанр літератури, як листи й
промови. В низці їх авторів у період принципату виділяються Сенека Старший (55 р. до
н.е. – бл. 40 р. н. е.) і ритор Квінтіліан (30-ті рр. – 96 р.). Особливе місце серед авторів
цього жанру займає Пліній Молодший (61 – 114 рр.), племінник знаменитого
енциклопедиста Плінія Старшого. У листах Плінія вимальовуються економіка, суспільні
відносини, а також культура, побут і політичні симпатії насамперед вищої римської
знаті. Його листи до Траяна – документальне свідчення життя східних провінції та
системи управління ними. У них є згадки про християн.
Цінним джерелом з історії пізньої Імперії є поеми і листи галльського аристократа
Сидонія Аполлінарія (після 430 – 483 рр.). Сидоній, який пережив полон у вестготів,
розповідає про готські завоювання як активний учасник війни.
Історія виникнення і розвитку раннього християнства і церкви – частина римської
історії. Пам'ятники цього історичного явища різноманітні. Це і поховання ранніх
християн, і письмові джерела. Серед них канонічні книги Нового завіту і апокрифи,
тобто таємні, секретні книги християн, які не ввійшли до канону. Писемні пам'ятки
представлені також творами апологетів, або батьків церкви, – Тертулліана (кінець II –
початок III ст.), Орігена (початок III ст.), авторів церковних історій – Євсевія
Кесарійського (IV ст.), Августина Блаженного (V ст.), його учня Павла Орозія, які
викривають язичницький Рим. Для розуміння ідейних витоків раннього християнства
мають значення Кумранські документи, тобто документи релігійної громади есеїв. До
нехристиянських пам'ятників відносяться свідоцтва античних авторів про християн –
Тацита, Йосипа Флавія, Плінія Молодшого та античних критиків християнства.
Істотне значення мають юридичні пам'ятники. Ранні з них – підручники права,
або Інституції. Збереглися Інституції юриста II ст. Гая. Більш пізніми (IV ст.) є
«Дигести», тобто коментарі до законодавства. До початку V ст. відноситься перший
кодекс римського права, створений за дорученням імператора Феодосія II і названий
його ім'ям, до VI ст. – кодекс Юстиніана. Найбільш значним збірником римського права
є збірник, який в XII в. отримав назву «Корпус цивільного права» (Corpus iuris civilis).
До нього увійшли: 1) інституції, 2) дігести, 3) імператорські конституції, тобто
встановлення, або кодекс Юстиніана, 4) новели, тобто Конституції, видані після кодексу
Юстиніана. Кодекси відображають соціально-економічне і політичне життя Імперії, а
встановлення Юстиніана - і релігійне життя, в тому числі значення християнства.
Наукова історіографія. Стародавнього Риму започатковується творцем історико-
критичного методу німецьким вченим Г.Б. Нібуром (1776 – 1831 рр.), який застосував
його до аналізу легендарної римської традиції; з його ім'ям також пов'язаний початок
серйозного вивчення соціальної еволюції римського суспільства. Першим дослідником
римської економіки став француз М. Дюре де Ла Маль (1777 – 1857 рр.), який висунув
гіпотезу про її суто рабовласницьку природу. Проте до середини XIX ст. основну увагу
вчені приділяли політичній історії. У другій половині XIX – початку XX ст.
спостерігається значний історіографічний підйом, зобов'язаний перш за все
розширенням джерельної бази (епіграфічних матеріалів) і використанням історико-
порівняльного методу. Провідні позиції займає німецька школа на чолі з Т.Моммзеном;
з нею змагаються французька (А. Валлон, Ф. де Куланж) і англійська (Ч. Мерівель)
школи. На рубежі XIX – XX ст. виникає гіперкрітичний напрямок (Е. Пайс), зростає
інтерес до соціально-економічної історії (Е. Мейер, К. Бюхер, М. Вебер), боротьби
станів (Р. Пельман, Г. Ферреро), околиць римського світу – Галлії (К. Жюлліан),
300
Північній Африці (Ж. Тутен), Британії (Р. Холмс); прогресує наукове вивчення раннього
християнства (А. Гарнак). Поширюється модернізаторське трактування римської історії
(школа Е. Мейера), робляться спроби розглянути її з точки зору расової теорії (О. Зеек).
Після Першої світової війни підвищується значення археологічних досліджень
(Помпея, Остія), впроваджується просопографічний метод (М. Гельцер, Ф. Мюнцер).
З'являються фундаментальні колективні праці з римської історії («Кембриджська давня
історія» в Англії, «Загальна історія давнини» у Франції, «Історія Риму» в Італії).
Провідна роль переходить до французької (Л. Омо, Ж. Каркопіно, А. Піганьоль) і
англійської (Р. Скаллард, Р. Сайм, А. Дафф) школам. Триває активне вивчення
соціально-економічної проблематики, перш за все з модернізаторських позицій
(М. Ростовцев, Т. Франк, Ж. Тутен).
У другій половині ХХ ст. вплив модернізаторського напрямку помітно слабшає:
все більший акцент робиться на відмінності римської економіки від сучасної (М. Фінлі),
висувається теза про обмежену роль рабства в римському суспільстві (У. Уестерман,
школа І. Фойгта), критикується постулат про абсолютну безправність рабів (К. Хопкінс,
Ж. Дюмон), вивчаються непрямі форми вираження соціальних протиріч (Р. Мак-
Маллен). Одним із головних дискусійних питань стає питання про причини падіння
Римської імперії (Ф. Альтхейм, А. Джоунс) і про характер переходу (континуїтет або
розрив) від античності до середньовіччя (Г. Маррон, Т. Барнс, Е. Томпсон). Наприкінці
XX – на початку XXI ст. посилюється інтерес до екологічного фактору римської історії,
впливу природного середовища та ландшафту на соціальні відносини, політичні
інститути і культуру (К. Шуберт, Е. Мілліаріо, Д. Баркер).
Традиція наукового вивчення римської історії виникла в Росії в першій половині
XIX ст. (Д.Л. Крюков, М.С. Куторга, Т.Н. Грановський, С.В. Єшевський). Об'єктом
досліджень російських вчених були в основному політична історія, соціально-політичні
інститути, суспільна ідеологія, релігійна свідомість; у другій половині XIX ст. провідні
позиції зайняли історико-філологічний (Ф.Ф. Соколов, І.В. Помяловський, І.В. Цвєтаєв)
і культурно-історичний напрямки (В.Г. Васильєвский, Ф.Г. Міщенко). Наприкінці XIX –
на початку XX ст. зросла увага до соціально-економічних питань (Р.Ю. Віппер,
М.М. Хвостов, М.С. Ростовцев). Після 1917 р. російська історіографія переорієнтувалася
на вивчення матеріальної культури, соціально-економічних відносин і класової
боротьби. Активно розроблялася концепція античної соціально-економічної формації і
рабовласницького способу виробництва (С.І. Ковальов, В.С. Сергеєв). Була висунута
теорія «революції рабів» у римському суспільстві (С.І. Ковальов і А.В. Мішулін).
Проблематика, пов'язана з рабством (Е.М. Штаерман, Л.А. Ельницкий) і економічною
системою (М.Є. Сергеєнко, В.І. Кузіщин), домінувала і в 1960 – 1980-х рр., проте
поступово підвищувався інтерес до історії римської культури (А.Ф. Лосєв, В.В. Бичков,
В.І. Уколова, О.С. Голубцова). З кінця 1980-х рр. тематичний спектр і методологічна
база вітчизняної історіографії значно розширилися. Важливим напрямком стало
вивчення історії повсякденності, соціо-культурних та етно-культурних процесів
(Г.С. Кнабе, А.Б. Ковельман).
2. Географічне становище Італії, контакти з греками та фінікійцями в IX – VI
ст. до н.е. Італія займає територію Апеннінського півострова, схожу за формою на чобіт.
До її західного узбережжя примикає три острови: Сицилія, Сардинія і Корсика. Східне
узбережжя непридатне для плавання (Адріатичне море), і мореплавство тут не
розвивалося. Для цих цілей був зручнішим західний берег з безліччю дрібних бухт.
Півострів оточують чотири моря, Адріатичне і Тірренське омивають найбільш
протяжні східне і західне узбережжя. Оскільки з трьох сторін Італія оточена водою, вона
301
формувалася як держава напівморська і напівконтинентальна, підтримувала відносини з
материком і з країнами, що лежали за межами ближніх морів. Зокрема, через Альпи
лежав шлях на північний захід із виходом у Західну Європу – Галію (сучасна Франція),
Британію та Німеччину. Через Сицилію здійснювалися контакти з
північноафриканським узбережжям, зокрема, Карфагеном, найбільш потужним
суперником Риму в республіканську епоху. Торговельні відносини були і з
східносередземноморськими областями: Грецією, Малою Азією, Фінікією та ін.
На Апеннінському півострові за географічними та історико-етнічними
особливостями виділяються три області: Північна, Середня і Південна. Північна Італія
обмежена двома гірськими хребтами: на заході Альпами, що відділяють її від Європи, а
на сході – Апеннінами, які йдуть уздовж центральної частини півострова, в основному
це долина річки По з різними притоками. У Північній Італії три області: Лігурія,
Цизальпінська (буквально: по цей бік Альп) Галлія і Венеція. У Лігурії найбільш
важливим було місто Генуя, що активно розвивалося як торговий центр в епоху
середньовіччя – генуезькі купці вважалися досвідченими мореплавцями і торговцями. У
Цизальпінській Галлії виділяються міста Равенна, яка в пізньоімператорську епоху стане
резиденцією імператорів, і батьківщина св. Амвросія Медіоланського – Медіолан
(сучасний Мілан).
У Середній Італії розташовувалися області Етрурія (сучасна Тоскана), Умбрія,
Лаций, де знаходився Рим, Кампанія зі знаменитими містами Куми, Неаполь і Помпеї.
Області отримували назви за племенами, які їх заселяли. Однією з річок, що
відокремлювали Північну Італію від Середньої, була річка Рубікон.
За площею Італія перевершує Балканську Грецію, тут більше територій,
придатних для землеробства. Області західного узбережжя – Етрурія, Кампанія, Лаций –
були дуже родючі й тому рано освоєні людьми. Тут протікало багато річок, на яких
йшла торгівля. В період танення гірських снігів річки розливалися, утворюючи
заболочену місцевість, тому в Італії утворилося багато озер.
Клімат в цілому був прохолодним і вологим в північних областях і теплішим в
південних, де росло багато хвойних дерев, лісів і гаїв, була багата фауна. На західному
узбережжі ловили молюсків, з раковин яких добувався пурпур. Саме слово «Італія»
(«країна телят або вина») додавалося лише до південної частини Апеннінського
півострова і лише згодом було перенесено на весь півострів.
Контакти грецького та італійського населення в XIII – IX ст. до н.е. Рим
сформувався набагато пізніше східного і грецького суспільств і в цьому сенсі
відрізнявся від них, будучи наступником чужої культурної спадщини.
Виникнення багатьох найдавніших поселень зумовили контакти з грецьким
населенням. Вони мали місце наприкінці II тис. до н.е. на острові Сицилія. Пік торгових
відносин Сицилії та крито-мікенської Греції припав на XIII – XII ст. до н.е., оскільки
Південна Італія і Сицилія були проміжним пунктом торгівлі, що розвивалася в бік
атлантичного узбережжя, зокрема, Східної Іспанії. У Південній Італії та на Сицилії
виявлені крито-мікенських речі, але предметів італійського походження в Балканській
Греції немає.
Наступний етап розвитку відносин із східносередземноморськими областями
пов'язаний із фінікійською колонізацією, що почалася в IX ст. до н.е. Фінікійські колонії
не були зафіксовані власне в Італії, оскільки мореплавці заселяли західну і північно-
східну Сицилію, заснувуючи міста Панорм і Лілібей, які зіграли важливу роль у
пунічних війнах. Сицилія і раніше залишалася транзитним пунктом у фінікійській
торгівлі бурштином, слоновою кісткою і пурпуром.
302
 У VIII – VI ст. до н.е. почалася грецька колонізація. Греки освоїли південь Італії
та Східну Сицилію, заснувавши великі міста: найперший – Куми в Кампанії, Тарент,
Локри і Сибаріс – в Південній Італії, Сіракузи і Акрагант – в Сицилії. У названих містах
була та ж економічна основа – транзитна торгівля і землеробство. Вони представляли
собою самостійні поліси зі своїм адміністративним апаратом, незалежним від місцевого
населення. Міста були досить великими, оскільки самі виводили колонії: наприклад,
Куми на узбережжі Апеннінського півострова заснували Неаполь. З епохою колонізації
пов'язаний перший потужний культурний вплив Греції на місцеве італійське населення.
Грецькі міста Сицилії та Італії були переважно землеробськими центрами.
Сільськогосподарські продукти вивозилися в Грецію в обмін на ремісничу продукцію.
Від греків італіки Апеннінського півострова перейняли способи вирощування
виноградників і маслин.
В історії римської культури грецькі міста відіграли важливу роль. Тут
розвивалися різні філософські системи, в Сицилії рано виникла риторика, проникала
грецька освіченість, грецькі соціально-політичні інституції, техніка, релігія та міфологія,
грецький алфавіт, звичаї та вірування.
3. Царський період (VIII – VI ст. до н.е.). Етруски. Виникнення Римської держави
пов'язане із злиттям Північної, Середньої і Південної Італії навколо Риму. Звідки
взялися італіки, до сих пір остаточно невідомо. За однією версією, вони прийшли з
північного заходу, з-за Апеннін, і осіли в Лації, найбільш зручній і родючій області.
Слідом за ними з'явилися умбри і сабели, розселившись у менш зручних для обробки
областях, у суворій гористій місцевості. Ці міграції мали місце наприкінці II - початку I
тисячоліття до н. е. Латинська і умбро-сабельска народності стали найбільшими гілками
загальноіталійського племені.
Згідно з іншою версією, канонізованою в епоху Римської імперії при Августі,
перше поселення в Італії пов'язане з втікачем із взятої ахейцами Трої, героєм
божественного походження Енеєм, сином Афродіти. Він був одним із захисників Іліона,
після падіння якого сів на корабель і, за вказівкою оракула, відправився на батьківщину
своїх предків. Еней прибув у Лацій і заснував місто Лавіній на честь нареченої Лавінії,
дочки місцевого царя Латина, якого потім змінив. Тобто поява латинської народності та
царського роду в пізній античності мислилася як злиття місцевого племені латинів і
пришлих троянців. Юлій Цезар і перший імператор Октавіан Август зводили своє
походження саме до Енея.
Очевидно, греки не брали активної участі в етногенезі італіків, який стався в
результаті злиття різних племен, які прийшли сухопутним або морським шляхом, і
місцевого населення.
Легенди про заснування Риму. Згідно з однією версією, Рим був названий в
пам'ять про жінку, яка прибула до Італії разом з Енеєм, якоїсь троянки Роми, яка не
побажала більше плавати і запропонувала спалити кораблі. В результаті італіки
залишилися і заснували місто.
Згідно з другою більш відомою легендою, Рим заснував Ромул, нащадок Енея в
п'ятнадцятому поколінні. Колись міфічний цар Нумітор, що правив в італійському місті
Альбі Лонзі, був повалений підступним братом Амулієм, який, не бажаючи, щоб у
Нумітора було чоловіче потомство, насильно присвятив його дочку Рею Сільвію у
весталки – жриці, які були зобов'язані зберігати безшлюбність. Але весталку відвідав
Марс, і у неї народилося двоє синів Ромул і Рем, яких злий брат Нумітора велів кинути у
Тібр. Брати не загинули і були знайдені вовчицею, яка вигодувала їх своїм молоком.
Потім хлопчиків підібрав пастух. Ставши дорослими і дізнавшись таємницю свого
303
народження, вони помстилися Амулію і повернули царство дідові. Самі ж вирішили
заснувати своє місто і вирушили в Лацій, на Палатинський пагорб, де Ромул спорудив
стіну, а брат її жартома перестрибнув, і Ромул убив Рема, ставши першим царем нового
міста, заснування якого зазвичай відносять до 754 – 753 рр. до н.е. Ця дата була
визначена в давнину римськими вченими, з неї велося римське літочислення.
Рим виник на семи пагорбах, їх оточували болота і нездорове повітря, тому
жителі селилися на височини. Посилення Рима як великого торгового центру було
пов'язано з вигідним географічним положенням, оскільки він займав зручний вихід до
моря і панував над двома берегами Тибру аж до гирла, де добувалася сіль. Через Рим
пролягала важлива «соляна дорога», і він був віддалений від берега, що забезпечувало
захист від піратів. Звідси відкривався шлях до Етрурії, найбільш розвиненої області
Італії того часу.
Топографічно пагорби поділялися на дві групи: внутрішні, найближчі до ріки –
Капітолій, Палатин та Авентин, і зовнішні – Квіринал Віминал, Есквілін і Целій.
У соціальному плані місто створювалося шляхом злиття дрібних селищ.
Можливо, на давній синойкізм вказував переказ, згідно з яким Ромул запросив на свято
представників місцевого племені сабінян разом з дочками, яких римляни підступно
викрали. Почалася війна, але жінки примирили ворогів, вставши між ними, тримаючи на
руках дітей. Легенда також могла свідчити про початкове злиття чужого та місцевого
племен.
З Ромула починався царський період, що тривав з VIII до VI ст. до н.е. Ранні царі
були по черзі наділені певними етнічними і моральними рисами. Династії змінювалися
представниками різних племен – спочатку латино-сабінських, потім, з другої половини
VII ст., – етруських. У цей період сформувалися основи суспільно-державної організації
Риму.
Релігія. Римська релігія істотно відрізнялася від грецької. Для греків божество
було особистістю, але наділеною надприродними здібностями і ідеальними якостями.
Навколо нього створювався ореол міфів, що для римлян не було характерним. Римляни
виділяли в своєму духовному стані якесь значуще явище, визнаючи за ним божественну
властивість. Наприклад, у міру дорослішання юнак перебував під заступництвом 43
божеств. Людина народжувалася, і у неї з'являлися бог першого крику, бог колиски, бог
перших кроків, котрі виникли після його фізичному розвитку. У свою чергу, богиня
здорового глузду, богиня, яка продовжувала розпочату справу, й інша, що сприяла його
закінченню, боги кмітливості, відваги, надій, збентеження і страхів допомагали
подальшому духовному розвитку. Коли юнак дорослішав, у нього з'являлися шість
божеств шлюбу. Після весілля людину, вже здатну до самостійного життя,
супроводжувало менше богів. У зрілих роках з'являлися богиня стомлених людей,
божества почестей і багатства, щастя і здоров'я. У помираючого знаходилося стільки ж
богів, скільки і при народженні: той, що відокремлює душу від тіла, що позбавляє
світла, що приносить смерть, оплакує і т.д.
Однак малоантропоморфна релігія не сприяла розвитку художньої і філософської
діяльності, в якійсь мірі їх пригнічуючи, тому що безликих богів важко зобразити. Тут
позначилася і відсутність багатої фантазії у римлян, які не створили настільки ж великої
культури, як грецька. Проте завдяки простоті та наївності римська релігія протрималася
набагато довше, ніж грецька. У той час, коли греки розчарувалися в своїх богах і
втратили віру, зруйновану розвитком тих же наук і мистецтв, навіть насмілювалися
насміхатися над нею, римська ще існувала як діючий фактор життя. Втім, римський
пантеон був ні замкнутий, тому що в нього поступово входили божества підкорених
304
племен. Надалі багато загальноіталійських божества були ототожнені з грецькими
(Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Мінерва – Афіна, Венера – Афродіта і т. д.).
Власне римські боги були пов'язані з сім'єю і фамільними святами: Веста, пенати,
мани і лари. Веста – богиня вогнища і вогню на ньому. Пенати, свого роду домові, також
протегували сім'ї, і їх зображення зберігалися в особливих шафах. Держава, що
розглядалася у вигляді макросім´ї, мала в окремому храмі пенатів і домашнє вогнище
Вести. Лари спочатку мешкали на перехрестях доріг, а потім переселилися до будинку і
перетворилися в обожнювані душі померлих. Ці добрі духи дбали як про живих родичів,
так і про їхніх нащадків. У будинках статуетки ларів зберігалися з пенатами в тій же
шафі, прикрашалися вінками, їм пропонувалася їжа під час свят, приносили жертви на
вогні. Мани – «добрі духи», душі померлих, вищі істоти, жили в підземному світі.
Родова структура. Елементарною частиною римського суспільства царського
періоду була сім'я – держава в мініатюрі. У широкому сенсі слова внутрішня будова
сім'ї повторювала структуру держави. Основна влада зосереджувалася в руках батька, і
всі члени сім'ї: дружина, дорослі сини, дочки не мали ніяких прав, поки був живий
батько. Він володів абсолютною владою над ними, аж до смертної кари. Її кордони були
означена лише релігійними звичаями і традицією, але юридичних обмежень не було.
Повноправними сини ставали лише після смерті глави сім'ї. Коло обов'язків жінок не
виходило за межі фамілії, де вони могли користуватися владою лише над слугами.
Основним, навіть обов'язковим заняттям для них визнавалося рукоділля, оскільки для
суспільства не існувало жінок як повноправних юридичних осіб. Коли вони покидали
сім'ю, зокрема, виходили заміж, то переходили під владу чоловіка і включалися в іншу
фамілію.
Рід був вихідною одиницею в розподілі римського суспільства, пов'язаного з
общинної структурою. У рід включалися, в першу чергу, чоловіки, здатні носити зброю,
що складали кістяк суспільства, народні збори. Рід був екзогамним, тобто не замкнутим,
і його члени могли брати шлюб із жінками інших родів. Представники одного роду
носили загальне ім'я (одним з найбільш давніх вважався, наприклад, рід Юліїв), яке в
той же час було особистим ім'ям жінок. Всі жінки з роду Юліїв звалися Юліями, у
Клавдіїв – Клавдія, у Фульвіїв – Фульвіями, а розрізняли їх, якщо виникала
необхідність, за додатковими прізвиськами: Юлія Старша, Юлія Молодша й т. і. У всіх
членів роду були колективна власність на землю, загальні місця поселення, поховання,
спільні релігійні свята. Роди були невеликими, за деякими даними, в одному з них було
близько трьохсот чоловіків. Втім, сучасне уявлення про роди носить досить
гіпотетичний характер, оскільки відомо про них вкрай мало.
Основною суспільною одиницею у римлян була курія (буквально: «союз
чоловіків-воїнів»), яка представляла собою союз родів. З упевненістю можна говорити
лише про трьох: етрусків, латинян і сабінян, серед яких латинський елемент згодом узяв
гору. Тобто римляни, як і греки, не були чистою в етнічному плані народністю. Розподіл
на курії вироблявся в політичних цілях, бо курія була основою військової організації. За
територіальною ознакою курії складали населення конкретних селищ, котрі виставляли
певну кількість піших воїнів.
Наступною, більш великою одиницею була триба, до неї входило десять курій.
Фактично триба була плем'ям. З трьох триб складався римський народ. Тобто римський
народ - це три триби і тридцять курій.
Державний устрій. У державному управлінні грали роль три ключових ланки:
цар, сенат і народні збори. Державний устрій був повторенням устрою сімейного, тому
Риму був необхідний повноправний голова, який володів абсолютною владою. Цар
305
обирався із середовища вільних громадян, і в його руках зосереджувалися функції
військового вождя, жрецькі (верховний жрець) і судові (верховний суддя). Він мав право
безапеляційної влади над своїми співгромадянами, укладав мир, починав війну, на
період військових дій призначав градоначальників і воєначальників, які були не
посадовими особами, а його уповноваженими. Існувало легальне обмеження царської
влади: правитель міг застосовувати лише існуючі закони, але не змінювати їх або
складати нові.
У сенат («рада старійшин») спочатку входило сто чоловік: впливові та багаті
люди з латинських міст, а також представники місцевих громад, тобто римляни і
сабіняни. Пізніше, наприкінці VI ст., останній римський цар Тарквіній Гордий збільшив
сенат за рахунок своїх прихильників, прагнучи посилити свою владу. У республіканську
епоху до сенату входило триста чоловік.
Нащадки батьків-сенаторів стали називатися патриціями (від слова pater –
«батько»). У разі смерті царя, який не призначив собі наступника, сенат мав право за
жеребом призначити тимчасового царя з-поміж себе. Але головна функція сенату
полягала в охороні законності й від царя, й від громади. Сенат не міг рекомендувати до
обговорення на народних зборах постанову, що суперечила римським традиціям, що
порушувала обов'язки по відношенню до богів, інших держав або закони самої громади.
Втім, сенат не володів законодавчими функціями і впливовим державним органом став
лише з кінця IV ст. до н.е.
Народні збори інакше називалися коміціями і представляли собою зібрання
чоловіків-воїнів за куріями, тому перші сходки називалися куріатні коміції. Громадяни
збиралися не рідше двох разів на рік. Відбувалося приблизно те ж, що і при процедурі
голосування в стародавній Спарті: народ або стверджував, або не погоджувався з
постановою, що висувалися царем і не могли дебатувати. Однак без згоди народу
неможливо було почати війну або провести зміни в законодавстві. У разі необхідності
на коміціях за рекомендацією сенату обирався цар.
Державна організація римського суспільства формувалася в зв'язку з його
родовим поділом (наприклад, зборам за куріями, тобто за об'єднаннями з десяти родів),
що засвідчило нерозвиненість державного устрою, ще не відірваного від родової
структури.
Соціальна організація. Перший прошарок, найбільш привілейований, становили
патриції, діти і нащадки сенаторів. Вони володіли всією повнотою прав, голосували в
куріатних коміціях, мали право входити до сенату, носили на пальці золоте кільце і
плащі з пурпуровою облямівкою по краю. Патриції стали ядром майбутньої
аристократії. Надалі, в епоху ранньої республіки, вищі магістрати обиралися головним
чином з патриціїв, які займали основні державні посади.
Наступний прошарок – клієнти, що виділилися в результаті збіднення громадян.
Клієнти були політично безправними, ними ставали іноземці, які прибули до Риму після
його заснування і оформлення патриціанських родів, і вільні люди, тобто колишні раби.
Клієнти вступали в родову організацію патриціїв, але на правах залежних членів, і
зазвичай, хоча не завжди, отримували родове ім'я своїх покровителів (патронів). До їх
обов'язків входив супровід патриція у військовому поході та в самому місті. Вони
працювали на ділянках землі, виділених патронами. Майно клієнтів після смерті, при
відсутності прямих спадкоємців, відходило покровителю. У свою чергу, патрон захищав
клієнта, представляючи його інтереси в суді, через що клієнти під час внутрішніх смут
часто виступали на стороні патриціїв.

306
 Плебеї складали простий народ, який володів, як і патриції, цивільними правами,
але незнатний. Плебеї носили нефарбовані вовняні тоги, і їх кількість постійно зростала
(саме слово плебс походить від слова «наповнювати»). Плебеї об'єднувалися в роди зі
своїми традиціями і були єдині в політичній боротьбі проти патриціїв, хоча і висували
неоднакові вимоги: найбідніші виступали за скасування боргів, а багаті – за політичне
рівноправ'я з патриціями. Боротьба патриціїв і плебеїв стане одним з основних рушійних
чинників історії ранньої республіки, якому буде зобов'язана своїм існуванням низка
державних магістратур.
Теорії походження патриціїв і плебеїв:
- плебеї вийшли з жителів поселень поблизу Рима, підкорених першими царями та
приведених у місто. Вони були вільними, але не мали політичних прав і своєї організації
до реформ Сервія Туллія;
- різниця між релігіями патриціїв та плебеїв (у перших – символічна, у других –
антропоморфна, під впливом етрусків);
- плебеї – клієнти та іноземці, які переселилися до Риму;
- позбавлені культу предків і домашнього вогнища частина патриціїв;
- результат економічної диференціації римського суспільства;
- колишні клієнти, які належали до туземного населення і після завоювання
знаходилися в кріпосній залежності від патриціїв, та потім отримали звільнення;
- патриції – нащадки етруських завойовників, а плебеї – корінного латинського
населення. У сучасній літературі утвердилася теорія про походження патриціїв і плебеїв,
згідно з якою патриції були початковим населенням Риму, а плебеї – людьми, які
прийшли або були підкорені Римом після оформлення нової соціальної структури, чим
була обумовлена і різниця в цивільних правах цих двох соціальних груп.
Реформи Сервія Тулія. Для формування повнокровної державної системи був
потрібен інший критерій організації суспільства, на зразок майнового цензу, введеного
Солоном в Афінах. Таку реформу провів цар Сервій Туллій, що правив приблизно з 578
до 555 р. до н.е. Традиція приписувала йому три заслуги: проведення територіального
поділу Рима, здійснення цензової диференціації суспільства і нарешті створення
спільного війська з патриціїв і плебеїв.
Відтепер Рим ділився на двадцять одну трибу (4 міських і 17 сільських), кожна з
яких була організована не за родовим, а за адміністративним принципом.
Сервій Туллій ввів шість цензів. Майно громадян оцінювалося в мідних монетах –
ассах. Перший прошарок повинен був володіти майном не менше 100 тис., другий – 75
тис., третій – 50 тис., четвертий – 25 тис., п'ятий – 11,5 тис., шостий становили
пролетарі, люди, які не мали нічого, крім свого потомства (proles). Для визначення цензу
проводився перепис. Кожен майновий розряд виставляв певну кількість воїнів: багаті -
добре озброєних і кінноту, інші - допоміжні загони. Нові бойові одиниці називалися
центуріями (центурія – 100 осіб). Перший розряд виставляв 98 центурій, а шостий
тільки одну. Всього їх було 193.
Тепер народ збирався по центуріям, на центуріатних коміціях, і голосування
проводилося по центуріям, а не за родовим принципом. Куріатні комиції продовжували
існувати, але не відігравали колишньої ролі, оскільки в них розбиралися питання,
пов'язані з відправленням родових культів. Тепер рядовий воїн міг просунутися по
службі і отримати посаду центуріона.
Царський період завершився за царя Тарквінія Гордого, який, згідно з античною
традицією, був сьомим царем, честолюбним тираном. Він виселив безземельних плебеїв
у завойовані міста, де вони отримали ділянки. Зрештою проти Тарквінія було складено
307
змову на чолі з Юнієм Брутом, ім'я якого в подальшому стане символом боротьби з
тиранами. У 509 р. Тарквіній був вигнаний, і почався період римської республіки.
Походження етрусків, їх мова. Етруски не зіграли важливу роль у становленні
римської держави раннього царського періоду, і їх вплив виявився значним лише після
приходу етруських царів і в епоху ранньої республіки.
В Етрурії (Тоскані) до приходу етрусків у X – VIII ст. до н.е. існувала місцева
археологічна культура Вілланова (за назвою села біля Болоньї). Її поява і зникнення досі
незрозумілі. Для культури Вілланова були характерні великі укріплені поселення, що
були і ремісничими центрами, а також великі могильники, так звані «поля поховань», на
яких виривалися могили у вигляді колодязів: на їх дно ставилася урна з прахом
кремованого покійного.
Етруски з'явилися тут у VIII – VII ст. до н.е. з Етрурії, що стала ядром їх
розселення, вони просунулися в Кампанію і Паданський регіон. За однією версією,
етруски прибули зі Сходу, на що вказувала їх віддалена схожість із хетами. За іншою –
прийшли з півночі і належали нордичній расі, а в їх етногенезі зіграло роль місцеве
населення. Прихильником туземного походження етрусків був Діонісій Галікарнаський.
У будь-якому випадку етруски представляли собою складний і неоднорідний етнічний
субстрат.
Етруська мова, будучи залишком зниклої доїндоєвропейської мови, формувалася
з різних компонентів під впливом західно-грецької мови. Перші написи етрусків досі не
розшифровані, хоча і складені на основі грецького алфавіту, який прийшов до римлян
опосередкованим шляхом завдяки етрускам – перші римські написи відносяться до
початку VII ст. до н.е.
Матеріальна культура етрусків відома завдяки археологічним розкопкам міст і
купольних гробниць. Етруски планували міста, проводили великі роботи на основі
громадської праці, осушуючи болота, будуючи дренажні споруди, клоаки, канали і т. і.
Високий рівень будівельної техніки, можливо, був запозичений зі Сходу, з Малої Азії.
Релігія. Релігійні культи етрусків відтворюються завдяки похоронному ритуалу.
Етруська релігія була початковою стадією політеїзму (багатобожжя), в ній існувала
божественна ієрархія. Деякі боги були пізніше ототожнені з грецькими, але сфера їх дій
не цілком зрозуміла. Головне релігійне вчення, яке дісталося римлянам у спадок від
етрусків, було ворожіння на нутрощах тварин і за блискавками. Цим займалася колегія
жерців-гаруспіків (від «вивчаю, спостерігаю печінку»). Вони ворожили по печінці
жертовних тварин. Ворожіння за блискавками будувалося таким чином: небосхил
ділився на шістнадцять частин, східна приносила благо, а західна – зло. Пізніше гаруспії
істанут органічною частиною офіційної римської релігії та втримаються в ній довгий
час.
Від етрусків римляни перейняли обряд кремації покійних, який грунтувався на
звільнення душі від тіла, після загибелі якого душа звільнялася, згодом поширилися
гладіаторські ігри, що грали спочатку роль ритуальних людських жертвоприношень як
частини похоронного обряду.
Етруське мистецтво відомо завдяки купольним гробницям, де збереглися розписи.
Ймовірно, існувала ціла школа етруських художників. Сюжети були пов'язані з
заупокійним культом, хоча зустрічалися і побутові картинки, пов'язані з полюванням
або риболовлею. Згодом етруски стануть вчителями римлян у портретному мистецтві.
Етруски довели до досконалості обробку металів, вони виготовляли посуд типу
буккеро, у яких коптили і лощили нагрітим каменем стінки, так що вони ставали

308
чорними і походили на металеві. Посуд із кришками у вигляді голів людей, що мали
портретну схожість з померлим, використовували як похоронні урни.
Період могутності етрусків (VI ст. до н.е.) співпав з етруської династією в Римі.
Етруски, як і фінікійці, були майстерними мореплавцями, промишляли піратством. В
античній традиції їх часто називали тірренами по найменуванню Тірренського моря, де
вони панували.
В Етрурії існувало три федерації, ліги, по дванадцять міст, засновані на релігійних
засадах. На загальносоюзних зборах приносили жертви богам, проводилися священні
гри. Верховний жрець зосереджував у своїх руках і світську владу, будучи царем.
Федерації були роз'єднані та не представляли собою централізовану державу, тому
швидко зазнали поразки від римлян.
Етруски мали потребу в нових землях і спробували розширити свої території, але
при освоєнні східного узбережжя Корсики і Сардинії натрапили на опір римлян і
грецьких колоністів. До початку V ст. до н.е. період їх могутності завершується, коли
поблизу Кум у 474 р до н.е. етруски зазнали остаточної поразки від італійських греків.
4.Боротьба патриціїв і плебеїв. Закони «12 таблиць».Рання римська
республіка: державний лад та соціальна структура. Римська армія. Плебеї прагнули
домогтися збільшення своїх прав. Вони вимагали допуску до громадської землі. Як і в
Греції, поняття римського громадянства було пов'язано з землею, тому допуск до неї був
сходинкою до громадянського повноправ´я, і автоматично – до політичної рівності з
патриціями. Останнього особливо домагалися забезпечені плебеї. Громадські землі (ager
publicus) були власністю Римської держави, але були розподілені серед заможних
громадян, в першу чергу патриціїв, і фактично були їх приватною власністю, але
юридично належали не їм, а всьому народу. Найбільш бідна частина плебсу виступала
за скасування боргової кабали і зменшення позикових відсотків. Названі проблеми
викликали запеклу боротьбу між патриціями і плебеями, завдяки якій в VI – III ст. до
н.е. формувалася республіканська державність.
Етапи боротьби патриціїв і плебеїв. Ця боротьба розпочалася з середини VI ст. до
н.е. і завершилася лише на початку III ст. до н.е., поділяючись на три етапи:
1) середина VI ст. до н.е. – 494 р. до н.е. – від реформ Сервія Туллія до введення
посади народного трибуна;
2) 494 – 444 рр. до н.е. – від введення трибунату до законів Канулея;
3) 90-ті рр. IV ст. до н.е. – 287 р. до н.е. – від руху боржників і законів Ліцинія-
Секстія до плебісциту Гортензія.
Вирішальну роль у боротьбі зіграла військова сила плебеїв. Патриціїв було
небагато, і вони гинули в результаті численних воєн, тому, згідно з реформою Сервія
Тулія, все плебеї включалися до військового ополчення поряд з патриціями, які
поповнювали за їх рахунок своє військо.
Закони 12 таблиць. Найбільш ранньою формою боротьби став відхід плебеїв з
Рима, так звані сецесії. Плебеї покидали Рим і облаштовувалися на Священній горі
поблизу міста. Перша сецесія відбулася в 494 р до н.е., після чого патриції погодилися
на створення нової державної посади плебейських трибунів.
Відмінною рисою трибунату був його магічний і священний характер. Людина,
яка робила спробу замаху на трибуна, оголошувалося проклятою.
Трибуни обиралися на особливих плебейських зборах за трибами. Спочатку
трибунам належало право клопотати за окремих плебеїв, ображених патриціанськими
магістратами, право допомоги. Пізніше з цього розвинулося право заборони та

309
призупинки розпоряджень магістрів, право арешту порушників трибунських
розпоряджень і право наради з плебейськими зборами.
Наступний етап пов'язаний з письмових оформленням римського права, яке
існувало лише в усній формі. Воно передавалося за традицією, але письмово не
фіксувалося, завдяки чому багато законів, що з'явилися в царську епоху, можна було
вільно переінакшувати і використовувати в тих або інших цілях, вигідних знаті. Для
письмово оформлення законодавства була створена спеціальна комісія з десяти
чоловіків, децемвірів (451р. до н.е.), вибраних з патриціїв. До 450 р. до н.е. децемвіри
склали перші десять таблиць законів, після чого народ обрав другу комісію для
завершення роботи, до якої увійшли і плебеї, проте нові децемвіри зловжили владою і
перевищили повноваження, обмеживши права плебеїв, що викликало другу сецесію в
449 р. до н.е.
Незабаром робота децемвірів завершилася, і на світ з'явився найбільш ранній
юридичний пам'ятник Риму - вибиті на дванадцяти мідних дошках «Закони 12 таблиць».
Як і закони Солона, вони відображали факт становлення приватної власності, коли за
найменші злочини проти неї: крадіжку врожаю, вирубування чужого лісу і т.д.
застосовувалися жорстокі покарання. Вбивство злодія, захопленого на місці злочину,
визнавалося нормою в такій ситуації. У законах формувалося уявлення про власність як
невід'ємну частину держави, що характеризувало багато ранніх законодавств. Вводився
закон, згідно з яким земля не відчуждалася від сім'ї й сини не мали права її розділяти,
володіючи ділянками окремо. Кровна помста замінювалася грошовим штрафом.
Обмежувалася патріархальна влада батька, який не міг у відшкодування боргів продати
сина в рабство більше трьох разів. Патриції пішли на поступки і щодо плебеїв.
Обмежувався жорстко фіксований борговий відсоток (бл. 8 % на рік). Проте нинішнє
становище боржників залишалося досить важким, оскільки кредитор мав право залучати
їх до кримінальної відповідальності, посадити в тюрму. Відповідно до «Законів 12
таблиць», плебеї не могли вступати в шлюби з представниками патриціанських родів.
У даному збірнику не містилося чітких правових понять: він являв собою зібрання
афоризмів, приказок і прислів'їв. Звинувачення і захист проводилися в суді за жорстко
розробленою формою, і недотримання навіть дрібних приписів зводило нанівець усі
спроби захиститися або висунути обвинувачення. Люди, не досвідчені в юриспруденції,
зверталися до спеціальних тлумачів законів, які виступали за них у суді. Закони ж
пояснювали аристократія і жерці, і лише в наступну епоху виділилася блискуча плеяда
відомих юристів, що склали докладні коментарі до римського законодавства.
У тому ж, 449 р. до н.е. був виданий закон Валерія і Горація, згідно з яким
рішення плебейських зборів набували сили закону і для патриціїв – перший крок до
рівноправності патриціїв і плебеїв.
У 444 р. до н.е. було прийнято пропозицію плебейського трибуна Канулєя про
визнання законності шлюбів між патриціями і плебеями. Тепер з'являлася можливість
для злиття верхівки найбільш забезпеченого плебсу та аристократії.
Перша половина IV ст. до н.е. протягом десяти років була ознаменована
запеклими зіткненнями обох станів суспільства з приводу скасування боргового рабства.
І в 367 р. до н.е. з'явився важливий закон Ліцинія і Секстія, названий за іменами
плебейських трибунів, завдяки яким він був прийнятий. Він був комплексним, і в нього
включалися три важливих рішення. Відповідно до першого, плебеї допускалися до
посади одного з двох консулів. Потім вони разом з патриціями отримували право
користуватися громадськими землями і в цьому сенсі зрівнювалися з аристократією,
представники якої не могли займати ділянки більше 125 га (досить скромне володіння
310
для забезпечених людей). Нарешті вирішувалося найболючіше питання про борги:
виплачені відсотки віднімали із загальної суми боргу, а позичковий відсоток був ще раз
знижений. Боржнику надавалася тимчасова відстрочка, коли борг виплачувався в три
прийоми.
У 326 р. до н.е. плебейський трибун Петелій домігся скасування боргової кабали
по відношенню до громадян. Людина не відповідала своєю особою за позичену суму і
могла віддавати її грошима і майном, але не ціною власної свободи. Таким чином, за
плебеями визнавалося право громадянської особистості.
Боротьба плебсу і патриціату в основному завершилася до 287 р. до н.е. у зв'язку з
законом диктатора Гортензія, що з'явився після чергового відходу плебеїв на Священну
гору. Він повторював закон Валерія і Горація 449 р. до н.е. про те, що рішення
плебейських сходок (плебісцитів) мають статус загальнодержавних зборів, тобто стають
обов'язковими і для патриціїв. З римських часів поняття плебісцит перекочувало і до
європейського законодавства.
Державний устрій. Народні збори. Сенат. Вищим органом в республіканському
Римі залишалося народне зібрання. З кінця царського періоду існувало два типи зборів.
Куріатні коміції, аристократичний орган, в республіканському Римі вже не грали
істотної ролі, і до них, як і до афінського ареопагу, були перенесені справи, пов'язані з
релігійними обрядами.
Центуріатні коміції збиралися за центуріями, введеними за Сервія Туллія і
заснованими на майновому поділі громадян, – у них брали участь і патриції, і плебеї.
Центурій було 193, і кожна мала один голос. До перших 98 центурій, що подавали свої
голоси раніше від інших, належали забезпечені громадяни з виділених тим же Сервієм
Туллієм шести розрядів, тому рішення виносилось на догоду першим центуріям: якщо
за законопроект подавалося понад 50 % голосів, він вважався прийнятим і голосування
припинялося. Багато плебеїв, пролетарів у тому числі, не встигали навіть проголосувати,
коли закон уже був затверджений забезпеченими громадянами, які входили до перших
98 центурій.
Така нерівноправність була ліквідована в республіканську епоху. У другій
половині III ст. до н.е. була проведена реформа центуріатних коміцій: кожен з п'яти
розрядів громадян виставляв рівну кількість центурій (70). З п'яти розрядів набиралося
350 центурій, до них приєднувалися деякі центурії інших верств громадян: пролетарів,
ремісників і вершників – у цілому їх виходило 373. Кожен майновий розряд тепер
отримував рівне представництво в народних зборах, і важливі рішення виносилися вже
всіма громадянами.
Після першої сецесії 495 р. до н.е. на противагу аристократичним куріатним
коміціям збори громадян скликалися за трибами, де проходили як загальні збори і
плебеїв і патриціїв, так і чисто плебейські сходки, плебісцити. Цей третій вид сходок,
трибунатні коміції, в республіканську епоху відігравав важливу роль. Сервій Туллій ввів
21 трибу. У наступну епоху в міру розширення Риму кількість триб було збільшено до
35. Посилення плебеїв неминуче вело до встановлення юридичного статусу плебейських
трибутних зборів у загальнодержавних масштабах. У 449 р. до н.е., відповідно до закону
Валерія і Горація, підтвердженого у 287 р. до н.е. диктатором Гортензієм, саме
плебейські збори за трибами були визнані обов'язковими і для патриціїв.
На народних зборах обиралися магістрати, але в центуріатних – вищі, а в
трибутних – більш низького рангу. Друга важлива функція зборів – судова. На
центуріатних зібраннях розбиралися неординарні випадки, наприклад кримінального
характеру, а на трибутних – справи, які в гіршому випадку каралися штрафом. У третю
311
функцію зборів входило затвердження проектів законів. У реальності перераховані
функції чітко не були розділені між двома зборами, в силу чого вищі магістрати могли
вміло лавірувати при затвердженні вигідних для них проектів.
Наступний за важливістю державний орган – сенат, спочатку збори патриціїв. В
епоху республіки в нього входили посадові особи, які відслужили свій термін, як
патриції, так і плебеї. Сенат був дорадчим органом, з яким консультувалися вищі
магістрати – вони практично ніколи не нехтували його рекомендаціями, що негласно
носили характер наказів. Сенат вводив або забороняв культи богів, відповідав за набір
війська, його чисельність і фінансування в період війни, приймав іноземних послів. Він
розглядав законопроекти до обговорення їх на народних зборах, після чого остаточно їх
приймав чи відкидав. Тобто сенат був початковою і кінцевою інстанцією в затвердженні
законопроектів, а також верховним органом, перед яким звітували посадові особи, які
відслужили встановлений термін і включалися до його складу. Сенат був найбільш
впливовою установою римської держави, реально визначав його політику в період
республіки.
Магістратури. Принципова відмінність республіканської системи від царської
складалася в наявності державних посад – магістратур. У Римі, як і в Греції, не було
жодної посади, займаної однією людиною, тобто була наявна колегіальність. Всі
магістратури відрізняла короткостроковість: ніхто не затримувався при владі більш, ніж
на один рік. Після закінчення терміну магістратури вони заново обиралися. Всі посади,
аж до жрецьких, були виборними. Перераховані заходи були спрямовані на те, щоб
уникнути відновлення царської влади.
Магістрат – людина, в руках якої зосереджувалися виконавчі функції. У Римі не
було роздутого бюрократичного апарату і взагалі поняття чиновник у власному
розумінні слова. Римляни вважали, що людина, послідовно пройшовши ієрархію посад,
може займати будь-яку посаду, тому універсальний римський адміністратор не
потребував вузької спеціалізації і особливих знань для відправлення суду, управління
провінцією або командування військом.
Магістратури не оплачувалися, оскільки виконання обовязків вважалося
почесною справою, і вищі посади реально займали люди, котрі володіли достатнім
доходом, щоб влаштовувати розкішні громадські свята, необхідні для підтримки
престижу. Зазвичай магістрати обиралися з вершників. До ранньореспубліканського
періоду вершниками називали патриції, які билися верхи, проте пізніше вершники
виділилися у другий після сенаторів стан з досить великим майновим цензом.
Нові посади вводилися в життя дуже повільно. Республіканський лад формувався
протягом кількох століть і класичної форми набув лише на рубежі II – I ст. до н.е.,
фактично до часу свого закінчення. Значну частину посад видозмінювали, функції
передавалися від одних магістратів до інших.
Цивільні магістратури. Царська влада, скасована в 509 р. до н.е., дробилася між
двома консулами (ймовірно від виразу: «засідають разом») – вищими посадовими
особами римської республіки, що володіли військовою і цивільною владою.
Спочатку головні посадові особи в Римі називалися преторами, а з середини V ст.
до н.е – консулами. З приводу двох преторів існують такі версії:
1) щоб послабити вищу владу;
2) керівники двох міських легіонів на момент повалення царської влади згодом і
стали на чолі держави;
3) існувало два типи центурій – старші та молодші, тому було обрано по одному
претору;
312
 4) у поваленні царької влади головну роль відігравали два патриціанських роди;
5) спочатку ця посада не була колегіальною: обирався старший претор і його
помічник і лише з IV ст. до н.е. посада стала колегіальною.
Спочатку консулами ставали тільки патриції, за іменами яких називався рік. Вони
були головнокомандуючими, відали комплектуванням армії і призначеннями на
офіцерські посади, мали право військового суду в період бойових дій. Консули скликали
сенат і народні збори під власним головуванням, вносили законопроекти. В області
внутрішнього управління вони контролювали діяльність інших магістратів і стежили за
внутрішньою безпекою міста. У мирний час консули чергувалися, тобто місяць керував
один, а другий місяць – інший. Якщо консули були не згодні один з одним, то один міг
скасовувати заходи колеги. У разі смерті одного консула обов'язково призначався
«додатковий», навіть якщо смерть відбувалася за добу до обрання нового (такі випадки
бували), і римляни жорстко дотримувалися букви закону для того, щоб ні на одну
хвилину вища посада не заміщалася однією людиною. Після 367 р. до н.е. (закон
Ліцинія і Секстія) одним з консулів обирався плебей.
Претор («що йде попереду») – вищий керівник римського судочинства.
Запровадження цієї посади в 366 р. до н.е. означало виключення судових функцій з
ведення консулів, які відтепер не займалися судом. Спочатку преторами ставали тільки
патриції, проте незабаром до цієї посади були допущені й плебеї. Пізніше, після
розширення римської держави, число преторів збільшилося до шести.
Цензор («людина, яка оцінює») керував переписом населення, вів списки
сенаторів і вершників, здійснюючи загальний нагляд за моральністю громадян. Якщо
хтось образив свого батька або погано повівся, цензор виключав його з відповідного
списку. Магістрат контролював використання державних фінансів, оскільки, проводячи
перепис, знайомився з доходами різних областей.
Посада плебейських трибунів була заснована в 494 р. до н.е. після відходу плебеїв
на Священну гору. Трибуни були недоторканні та, на відміну від інших магістратів, не
звітували перед сенатом за свої вчинки. В їх основні функції входив захист інтересів
плебеїв, кожен з яких у будь-який момент міг звернутися до трибуна з проханням. Тому
магістрат постійно знаходився в Римі і не покидав його на тривалий термін, а двері
свого будинку вдень і вночі залишалися відкритими для співгромадян. Основним
повноваженням трибуна було право заборони, вето («я забороняю») на законопроекти,
що ущемляли, на його думку, права плебеїв. Трибун піддавав арешту або грошового
штрафу особу, яка протидіяла інтересам плебеїв, проте не оскаржував остаточне
рішення народних зборів і сенату.
Трибун міг скликати плебейські збори і вносити в нього пропозиції. Він мав владу
в межах міста, але не поза Римом, і тільки в межах річного строку, після закінчення
якого його пропозиції могли бути скасовані. Крім того, трибун міг накласти вето не
тільки на проекти сенату або зборів, але і на пропозиції своїх співтоваришів, оскільки
число трибунів у різний час змінювалося (доходило до десяти), і якщо одному трибуну
не подобалося рішення свого колеги, він накладав на нього заборону.
Крім рядових, були ще екстраординарні, надзвичайні магістратури. Наприклад, в
особі диктатора на шість місяців відроджувалася царська влада, коли за виняткових,
крайніх обставин (війна або внутрішні хвилювання) на короткий термін
встановлювалася одноосібна влада. Диктатору підпорядковувалися всі магістрати, крім
плебейських трибунів. Після закінчення піврічного терміну цей магістрат складав з себе
повноваження. Останній диктатор був призначений наприкінці другої пунічної війни, в
202 р. до н.е.
313
 Жрецькі магістратури. У найдавніші часи жерці призначалися царем, а в
республіканський період – верховним жерцем, понтифіком. Вони обиралися з людей без
тілесних недоліків, бездоганної поведінки, звільнялися від військової служби і могли
займати державні посади, тобто виконувати і сакральні і світські функції.
Римське жрецтво не становило особливу касту. Жерці обиралися з громадян,
найчастіше патриціїв, але їх посади, як правило, не були довічними, таким був тільки
сан великого понтифіка і декількох особливо видатних жерців. З II ст. до н.е. виникла
ідея виборності жерців на народних зборах. Відповідний закон був проведений в 104 р.
до н.е. (закон Доміція). Відтепер жерці обиралися вже на трибутних зборах, але не всіма
трибами, а тільки найдавнішими.
Колегія понтифіків складалася з п'яти чоловік, один із них був головним, великим
понтифіком. Колегія нікого не обслуговувала: її члени робили жертвопринесення,
перевіряли загальне виконання культу в державі та охороняли його чистоту, будучи
знавцями богослужіння, тобто вищою інстанцією в культовій практиці. Понтифіки
складали календар, хоча і не завжди точно, так як до кінця республіки в ньому панувала
плутанина, і вели «головний» літопис, куди записувалися найважливіші події року.
Римські історики користувалися цими записами в якості джерел.

ЛЕКЦІЯ 7
БОРОТЬБА РИМУ ЗА ПАНУВАННЯ НА АПЕННІНСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ.
БОРОТЬБА РИМУ ІЗ КАРФАГЕНОМ.
РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА У ІІ СТ. ДО Н.Е.

План лекції:
1. Зовнішня політика Риму в IV ст. до н.е. Римсько-італійська конфедерація.
2. Карфаген у III ст. до н.е., причини зіткнення з Римом. Пунічні війни, їх
результати.
3. Соціально-економічне становище в Римі у II до н.е.: економіка, соціальна
структура суспільства.
4. Земельна реформа Тиберія Гракха. Програма соціально-економічного
реформування республіки Гая Гракха.

1. Зовнішня політика Риму в IV ст. до н.е. Римсько-італійська конфедерація.

Головним об'єктом завоювань в період воєн, розпочатих Римом у республіканський
період, була земля, необхідна для вирішення проблеми земельного голоду. Війни були
формою внутрішньоіталійскої колонізації. У республіканську епоху практично невідомі
випадки виведення колоній за межі Італії, оскільки римляни прагнули зберегти
внутрішню єдність з італіками і народностями, які потрапляли в їх підпорядкування.
Наприкінці VI ст. римляни вели війни з етрусками і їм вдалося розгромити
етрусків, лише уклавши союз з латинами (508 р. до н.е.).
З колишніми союзниками, що жили в сусідніх районах, римляни вели латинські
(V – IV ст. до н.е.) і самнітські (IV ст. до н.е.) війни. При підкоренні сторонніх областей
вони діяли за принципом, який отримав широке поширення в світовій політиці –
«розділяй і володарюй», за рахунок надання різних прав тим чи іншим колоніям.
Цивільний статус людини складався з двох компонентів: прав, пов'язаних з
суспільним і приватним життям. У суспільному житті громадянин мав право голосу на
зборах і обрання на державну посаду. Політичні права римляни неохоче надавали
союзникам. У приватному житті громадяни могли укладати законний шлюб і юридичні
314
комерційні угоди. Права, що стосувалися особистого життя і майнових відносин,
дарувалися більш широко. Отримання громадянських прав ставало метою для багатьох
союзників.
У період латинських і самнітських воєн союзники позбавлялися частини землі та
права ведення самостійної зовнішньої політики, а також зобов'язувалися брати участь у
війнах на стороні Риму. Громадянське повноправство союзникам було недоступно, бо з
ним було пов'язано звільнення від податків. Втім, включення малого числа союзників
навіть до неповноправних громадян було порушенням основоположного принципу
античної державності, згідно з яким поліс повинен бути замкнутим, автономним і
невеликим за розмірами. Отримати громадянство в Афінах чужинцеві було практично
неможливо – в Римі ж надання громадянства стало політичним знаряддям щодо
союзників. Розширення Риму вело до завершення його існування як замкнутого
суспільства, як поліса.
Римляни воювали з галлами (кельтами), які прийшли з Дунаю і поселилися на
території сучасної Франції. Вони влаштувалися в Північній Італії, підкоривши області
етрусків і долину річки По. У 390 р. до н.е. в битві на річці Аллії (один з притоків Тібру)
галли здобули велику перемогу над римлянами, потім рушили на Рим і взяли його.
Потенційна загроза кельтської навали створювала необхідність об'єднання з місцевими
племенами, тому римляни уклали тимчасові договори з латинами і самнітами.
На початку III ст. до н.е. були підкорені грецькі колонії Південної Італії. Вони
перебували в постійних чварах, що полегшили римське вторгнення, і не мали наявної у
Риму постійної армії, користуючись послугами найманців. Зокрема, для війни проти
римлян греки запросили епірського царя Пірра, який мріяв, за прикладом Олександра
Македонського, створити величезну державу і приєднати до неї Італію, на території якої
висадився в 280 р. до н.е. з двадцятьма слонами і найманим військом. У 275 р. до н.е.
римляни розгромили Пірра поблизу містечка Малевент («погане повітря»),
перейменованого переможцями в Беневент («хороше повітря»). Пірр покинув Італію –
незабаром завершилися і останні великі війни на її території: весь Апеннінський
півострів об'єднався під владою Рима приблизно до 265 р. до н.е.
2. Карфаген у III ст. до н.е., причини зіткнення з Римом. Пунічні війни, їх
результати. Розширення меж Риму і його вихід до Сицилії привели до загострення
протиріч з Карфагенською державою, яка, будучи спадкоємницею фінікійців, була
вельми могутньою і мала великі торгові зв'язки. До початку III ст. до н.е. Рим вів війни
на своїй території – у Карфагена теж були свої проблеми, тому перше його зіткнення з
Римом сталося тоді, коли Рим став претендувати на гегемонію в Середземномор'ї,
спробувавши відсунути свої кордони за межі Італії. Для зіткнення двох держав було
достатньо найменшого приводу.
На прохання Мессани (місто в Сицилії) в 264 р. до н.е. Рим втрутився в її
внутрішню війну з Сіракузами і опанував не тільки Сіракузи, але і саму Мессану. Захід
острова був зайнятий Карфагеном, який створив укріплені бази в містах Лілебій,
Панорм і Дрепана. Римляни просунулися до карфагенським міст і взяли в облогу їх, але
на морі виявилися не здатні змагатися з новим противником, який в першій же морській
битві розгромив римський флот. Однак вже у 260 р. до н.е. при Мілах римляни завдали
Карфагену першої поразки на морі.
Мир був укладений в 241 р. до н.е. Карфаген звільняв Сицилію, виплачував
величезну контрибуцію (майже 80 т срібла) і видавав римських полонених. Так
закінчилася Перша пунічна війна, що відбила приблизну рівність сил, оскільки майже
двадцять років обидві держави воювали без певної переваги з тієї чи іншої сторони.
315
 У Карфагені виявилися сильні реваншистські настрої, виникли ідеї
насильницького повернення завойованих Римом територій, що призвело до Другої
пунічної війні (218 – 201 рр. до н.е.), найбільш страшної для Риму, коли той в перший
раз опинився на краю загибелі. Карфаген зробив ставку на наступальну війну,
посунувши війська на Рим через Піренейський півострів.
У 219 р. до н.е. карфагеняни захопили Сагунт (сучасний Сагунто), що був
римським союзником на практично повністю окупованому пунійцями східному
узбережжі Іспанії, що послужило приводом до нової війни. На чолі карфагенських
військ став геніальний воєначальник Ганнібал, який ще в ранній юності приніс біля
вівтаря клятву в тому, що буде битися з римлянами до самої смерті. Клятву він
дотримав. Похід почався з Іспанії. Ганнібал зі слонами і великим військом зробив
героїчний перехід через Альпи, втративши в горах майже всіх слонів і три чверті армії.
Проте він вторгся в Італію і завдав низку поразок римлянам в 218 р. до н.е. (при річках
Тіцині та Требії) і в 217 р. до н.е. (засада біля Тразімено). Ганнібал обійшов Рим і рушив
далі на південь. Римляни уникали великих битв і вимотували ворогів дрібними
сутичками.
Вирішальна битва відбулася у міста Канни в 216 р. до н.е., вона увійшла в усі
підручники військового мистецтва. Ганнібал із набагато меншими силами розгромив
військо римлян, очолюване двома ворогуючими консулами: плебеєм і патрицієм.
Ганнібал у центрі своєї армії поставив слабкі частини, а основні сили зосередив на
флангах, збудувавши військо у вигляді дуги, вигнутою стороною до римлян. Коли
римляни вдарили по центру і прорвали його, фланги зімкнулися і нападники виявилися
«в мішку», після чого почалося побиття римських солдатів. Ні до, ні після 216 р. дор н.е.
Рим не терпів поразок рівних цієй.
Однак вже у 211 р. до н.е. у війні настав переламний момент. Римляни взяли
основний опорний пункт карфагенян в Італії, місто Капую, і Ганнібал, який не зазнав в
Італії жодної поразки, виявився в повній ізоляції, кинутий навіть Карфагеном.
Остаточний крах настав після появи особистості, рівної Ганнібалу за величиною
військового таланту. З 210 р. до н.е. на чолі римських військ став Публій Корнелій
Сципіон Молодший. Він досить успішно воював з карфагенянами в Іспанії і ратував за
перенесення бойових дій до Північної Африки, бажаючи вигнати Ганнібала з Італії.
Після висадки Сципіона в Африці в 204 р. до н.е. Ганнібал був спішно відкликаний на
батьківщину. У битві при Замі в 202 р. до н.е. Сципіон застосував той самий прийом, що
і Ганнібал при Каннах, – на цей раз «в мішок» потрапило карфагенське військо. Воно
було розбите, а Ганнібал утік. У наступному, 201 р. до н.е., Карфаген капітулював. За
новими умовами миру, він позбавлявся заморських володінь, не мав права тримати
військовий флот і протягом п'ятдесяти років повинен був виплачувати контрибуцію. За
ним зберігалася лише невелика територія в Африці.
Карфагену вдалося оговтатися від поразки, і він розгорнув широку торгівлю. Рим
насторожено поставився до його нового посилення в Західному Середземномор'ї.
Видатний сенатор Марк Порцій Катон яскраво висловив ці побоювання, кожен абзац
його промови в сенаті завершувався словами: «Втім, я думаю, Карфаген повинен бути
зруйнований». Рим висунув Карфагену жорсткий ультиматум, всі пункти якого були
задоволені, за винятком явно не здійсненного: перенесення міста вглиб материка.
Римляни направили в Північну Африку військо, яке після довголітньої облоги взяло
Карфаген у 146 р. до н.е. Місто було стерте з лиця землі, а місце, де воно перебувало,
розорано. Відтепер тут створювалася римська провінція Африка, землі якої перейшли в
державну власність Риму.
316
 Пізня республіка (II – I ст. до н.е.). Завоювання Риму II ст. до н.е. Створення
римських провінцій. З початку II ст., до часу завершення пунічних воєн, Рим
перетворився в єдину велику державу Середземномор'я. До середини II ст. він ще
воював з Македонією і царством Селевкідів, але, за висловом сучасника подій грецького
історика Полібія, який описав пунічні війни і завоювання Східного Середземномор'я, з
цього часу почалося всесвітнє панування Риму.
Змінилися і відносини з підкореними областями. До пунічних воєн римляни не
купували земель поза Італією. З середини II ст. до н.е. відбулося розмежування держави
на дві частини: Італію і провінції, які виникли в епоху пунічних воєн, – першою
провінцією в 227 р. до н.е. стала Сицилія. В Італії, крім власне римських громадян,
знаходилися споріднені з ними італійські союзники, які мали самостійне управління, не
обкладалися податками і користувалися певною автономією в межах Римської держави.
Провінції з самого початку створювалися як області для викачування матеріальних і
людських ресурсів. Вони називалися «маєтками римського народу» і виплачували
постійні податі у вигляді «десятин» – десятої частини врожаю. Провінціями управляли
намісники преторського рангу, які були на місцях повними господарями. Вони творили
багато беззаконня, грабуючи області й розпоряджаючись життям і смертю жителів. Крім
намісників, існували відкупники, які вносили до державної скарбниці суму в розмірі
зібраного з провінції податку, а потім направлялися в дану область і стягували з
мешканців набагато більше, ніж належало за законом. Провінціали нічого не могли
протиставити насильству і самоправності намісників і відкупників.
Македонія і царство Селевкідів були останніми самостійними і цивілізованими
державами Середземномор'я, після підпорядкування яких Рим або заспокоював
провінції, або підкорював області, зайняті варварами, просуваючись до Галії, Німеччині,
Британії та Іспанії. Македонія перетворилася в провінцію, розділену на чотири області
(союзи міст). Колишній територіальний поділ скасовувався, вводилися прямі податки.
У цей же час відбулося остаточне підпорядкування Греції. У 146 р. до н.е. був
розгромлений Ахейський союз, зруйнований його центр Коринф, а жителі міста
звернені в рабство. Всі грецькі союзи розпускалися, а на чолі нової області були
поставлені римські намісники. Вводився однаковий політичний устрій, що означало
відмову від визнання формальної автономії грецьких держав, хоча Афіни і Спарта
зберігали номінальну незалежність. З 146 р. до н.е. Греція називалася областю Ахайя в
рамках провінції Македонії. Майже через століття, в 27 р. до н.е., вона була виділена в
окрему римську провінцію під тією ж назвою Ахайя.
Розширення меж вело до трансформації існуючого республіканського ладу, який
вже не задовольняв потреби нової держави. Криза республіки стала очевидною
наприкінці II ст. до н.е, коли виникла необхідність перейти до нових форм правління.
3. Соціально-економічне становище в Римі у II до н.е.: економіка, соціальна
структура суспільства. У Римі до II ст. до н. е. оформилося замкнуте коло правлячої
аристократії. Після закінчення боротьби патриціїв і плебеїв останні отримали доступ до
керівних посад і виникли умови для злиття плебейської і патриціанської верхівки.
Відмінності між багатими плебеями і патриціями стиралися, в результаті чого виник
нобілітет. Багаті плебеї переймалися аристократичним духом і по суті вже мало чим
відрізнялися від патриціїв. Всі вищі державні посади зайняли люди з середовища
нобілітету, в політичному плані часто короткозорі та егоїстичні.
Наприкінці II ст. до н.е. соціальна поляризація суспільства виявилася в боротьбі
двох партій: оптиматів і популярів. Оптимати («кращі») ратували за владу меншості
привілейованої частини суспільства, «кращих» за походженням і майновим станом.
317
Сили поборників консервативної політики зосереджувалися в сенаті. Популяри
виступали за владу більшості громадян. Їх ідеї висловлювали плебейські трибуни. Хоча
обидві партії створювали видимість активної політичної боротьби, вони не зіграли
значну роль у реанімуванні республіканського ладу, оскільки в цих умовах складалися
передумови для одноосібного правління.
В епоху пізньої республіки почалася романізація провінцій, а також еллінізація
самого Риму і всього римського суспільства, оскільки після підпорядкування Греції в
середині II ст. до н.е. в Римі почався приплив «вершків» грецького суспільства:
художників, філософів, вчителів та риторів. Римляни визнавали вищий рівень грецької
культури, тому її представники увійшли до багатьох інтелігентських гуртків, а грецькою
мовою користувалося вище римське суспільство. З іншого боку, еллінізація часто
носила поверхневий характер, оскільки римляни засвоювали не найкращі традиції
елліністичної цивілізації, а пов'язані, в першу чергу, з захопленням розкішшю.
Безземельні громадяни в Римі вимагали хліба і видовищ, які надавались їм.
Гладіаторські бої та цькування звірів на цирковій арені перетворилися в невід'ємну
частину державних свят. Падіння моралі виявилося і в руйнуванні римського прізвища,
яке споконвіку було твердинею Римської держави. Сім'я втратила патріархальний
характер: жінки прагнули позбутися опіки чоловіків або батьків, у ряді випадків
отримували право самостійно розпоряджатися власним майном.
3.Земельна реформа Тиберія Гракха. Програма соціально-економічного
реформування республіки Гая Гракха. Наприкінці II ст. до н.е. соціальна боротьба
розгорнулася навколо аграрних реформ, проведення яких було викликано необхідністю
зміни економічних умов. Давній господарський осередок суспільства – дрібне селянське
господарство – було сильно підірване. Землі концентрувалися в руках найбільш
забезпечених людей, перш за все оптиматів, а майже вся економіка перейшла на рейки
рабської праці, що складала стрижень господарського життя пізньої республіки.
Жорстоке придушення не означало, що рабів били або морили голодом – навпаки, раби
були дуже дорогі, їх годували, одягали та іноді надавали їм вихідні. Експлуатація була
значною не за рахунок жорстокого фізичного примусу, а за рахунок високих норм
виробітку, коли до тридцяти років людина практично повністю «зношувалася».
Періодично спалахували рабські бунти, зокрема на Сицилії. У зв'язку з розвитком
рабовласництва зменшувалася роль дрібних власників, які позбавлялися землі і не мали
коштів на утримання господарства навіть з невеликою кількістю невільників, тому
аграрна проблема була пов'язана з відтворенням дрібного власника як головного
платника податків і солдата. Її спробували вирішити брати Тіберій і Гай Гракхи.
Тиберій Гракх (онук Сципіона Африканського, плебей по батькові) був обраний
плебейським трибуном у 133 р. до н.е. Він висунув простий законопроект: кожен
громадянин не повинен володіти земельною ділянкою більше 125 га. Ті, у кого немає
земель, отримають їх з громадського фонду за рахунок переділу територій, окупованих
великими землевласниками, оскільки землі належали державі, яка віддала їх в оренду
багатим власникам. Проект не був новим і по суті був відновленням стародавнього
закону Ліцинія і Секстія 367 р. до н.е. Тиберій вважав, що земельна власність не
повинна відчуждатися в майбутньому і за її користування слід ввести помірну плату:
ділянки не дробляться зі смертю власника, але залишаються у його синів. Була створена
спеціальна комісія, що займалася переділом громадських земель і наділенням ділянками
дрібних власників.
Другий трибун, обраний на 133 р. до н.е., наклав вето на законопроект. Тиберій
переступив закон і усунув від влади колегу, крім того, почав домагатися переобрання на
318
другий рік, що теж було правовим порушенням. Проект викликав бурхливу полеміку в
сенаті та римському суспільстві. Одного разу, коли Тиберій виступав на площі, він,
вказуючи на свою голову, сказав, що їй загрожує небезпека. Жест помітили в сенаті і
розцінили як вимогу царського вінця, оскільки Тіберій був владною людиною і його
вчинки давали привід для подібних висновків. Сенатори заявили, що якщо народ не
хоче рятувати республіку, то вони самі врятують її. Озброївшись відламаними від крісел
ніжками і ручками, вони спровокували бійку в середовищі народу і вбили Тіберія.
Плебеї з поваги до їх сану не посміли застосувати по відношенню до сенаторів
насильство.
З юридичної точки зору Тиберій був абсолютно прав, оскільки за державою
завжди зберігалася привілей роздачі казенних земель, і навіть давність володіння не
грала особливої ролі. Відповідно до закону 367 р. до н.е., трибун мав право вимагати
розділу громадських земель. Однак з політичної точки зору це було б занадто великим
фактом, якби держава повністю здійснила право, яким довгий час не користувалася. А
оскільки зайняті ділянки були куплені аристократами за гроші, то реформа виглядала як
пограбування багатих на користь бідних.
Незважаючи на смерть Тіберія, законопроект набрав чинності. В результаті
діяльності комісії, призначеної Гракхом, в результаті переділу земель близько 75 тис.
осіб отримали наділи.
Новий підйом аграрного руху почався за молодшого брата Тіберія – Гая, обраного
трибуном у 123 р. до н.е. Він керувався двома ідеями: помста за смерть брата і введення
нової конституції. Гай, намагаючись залучити на свою сторону плебс, видав закон про
продаж хліба за мізерною ціною. У Рим почали стікатися бідняки, які не бажали
працювати, але отримували дешевий державний пайок - два пуди зерна в місяць (бл. 32
кг).
Відновилася роздача земельних ділянок, проте в Італії ділити було нічого, і Гай
запропонував на місці зруйнованого Карфагена заснувати колонію, але не був
підтриманий сенатом і народом. Гай полегшив умови військової служби, чітко
обмеживши її терміни і вік призовників. Трибун привертав на свій бік і частину знаті,
що становила другий майновий ценз – вершників. Він дозволив вершникам брати на
відкуп багату малоазійську провінцію Азію (раніше територія Пергама) і в їх інтересах
реформував кримінальні суди, замінивши суддів-сенаторів вершниками, які набули
значного впливу в Римі, оскільки від їх рішень залежали долі багатьох знатних людей.
Таким чином, Гай ефективно розпалював ворожнечу в середовищі нобілітету між
сенатським і вершницьким станами.
У руках Гая зосередилася основна влада в державі. Він керував будівництвом
громадських споруд, впливав на вибори магістратів і цим привчав народ бачити на чолі
держави одну людину. У Гая була широка програма реформ, спрямована на оновлення
республіканської конституції, але його діяльність виявлялася досить суперечливою: з
одного боку, він відтворював дрібне землеволодіння, а з іншого, за рахунок майже
безкоштовної роздачі хліба підтримував плебс, який не мав ніякого відношення до
земельної власності. Призначаючи вершників в суди, трибун боровся зі зловживаннями
аристократії і в той же час віддавав їм на відкуп Азію.
У 122 р. до н.е. Гай вдруге вступив на посаду плебейського трибуна і висунув
законопроект про надання римського громадянства італікам, тобто всім народностям,
що населяли Апеннінський півострів. Законопроект у народних зборах не пройшов,
оскільки народ не бажав зрівняння своїх прав, а відповідно і привілеїв, з італіками, і
прагнув зберегти чітке розмежування між цивільними і союзницькими областями. Один
319
із консулів запропонував скасувати низку постанов Гракха, проте в день голосування
був убитий консульський ліктор, що послужило сигналом до заколоту. Сенат оголосив
вітчизну в небезпеці. В біді більшість громадян відвернулося від Гая, і лише нечисленні,
але до кінця вірні прихильники трибуна сховалися на Авентинськом пагорбі. Вони були
оточені консульськими силами і розгромлені. Сам Гай прокляв біля вівтаря Діани
невдячний народ, змушений був тікати і покінчив життя самогубством поблизу міста.
Починання Гракхов не прийшли в забуття, оскільки надання земельних наділів
пізніше продовжилося. У 118 р. до н.е. на місце давнього поселення в Галлії була
виведена перша громадянська колонія Риму Нарбон (сучасна Нарбонна) –
адміністративний центр майбутньої провінції. Дана міра носила революційний характер,
бо відтепер аграрне питання вирішувалося за рахунок виселення громадян на землі поза
Італією. Деякі виїхали на місце колишнього Карфагена, хоча офіційного затвердження
колонія не отримала. Від'їзд плебсу частково розряджав напружену обстановку, що
склалася в Італії. У 111 р. до н.е. був прийнятий закон плебейського трибуна Спурія
Торія: громадяни, які володіли земельними ділянками до 125 га, отримували їх у повну
приватну власність, могли їх відчужувати, ділити і т. п. Цей закон фактично завершував
гракханські реформи.

ЛЕКЦІЯ 8
РИМСЬКО-ІТАЛІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА МЕЖІ II – I СТ. ДО Н.Е.
ПАДІННЯ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ І ВСТАНОВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ
ДИКТАТУРИ. ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ У РИМІ В 44 – 31 РР. ДО Н.Е.

План лекції:
1. Югуртинська війна, військова реформа Гая Марія. Громадянські війни в Римі,
диктатура Сулли.
2. Повстання Спартака: причини, хід, поразка. Боротьба політичних угруповань у
Римі в 70 – 60-х рр. до н.е. Перший тріумвірат.
3. Війна Цезаря і Помпея. Цезар – диктатор Риму, його політичні, соціальні та
економічні реформи.
4. Громадянські війни після смерті Цезаря. Другий тріумвірат. Сутність
принципату Октавіана Августа.

1. Югуртинська війна, військова реформа Гая Марія. Громадянські війни в

Римі, диктатура Сулли. Наприкінці II ст. до н.е. Рим продовжував вести різні війни,
зокрема в Північній Африці, в Нумідії. Війна з нумідійським царем Югуртой
(Югуртинська війна, 111 – 105 рр. до н.е.) стала приводом для військової реформи,
проведеної Гаєм Марієм. Ця війна показала, наскільки впала боєздатність римської
армії. До того ж на Італію насувались племена кімврів і тевтонів. Під загрозою
опинилися Галлія і північ Італії.
Марій, відмовившись від цензового принципу, змінив систему набору,
включивши до війська бідних громадян і союзників, сформувавши з останніх допоміжні
загони. Відтепер система народного ополчення, коли солдати призивалися на службу
нерегулярно і самі знаходили кошти на озброєння, була замінена постійною
підготовкою за рахунок держави. Професійна армія оформилася як нова соціальна сила,
яка зіграла важливу роль в епоху пізньої республіки та імперії.
Завдяки реформі Марію вдалося відвести від Риму страшну загрозу в особі
варварських полчищ німецьких племен тевтонів і кімврів, які прийшли з півночі та
320
завдали кілька важких і жорстоких поразок римлянам. Тевтонів Марій розгромив у
заальпійській Галлії при Аквах Секстієвих (102 р. до н.е.), а кімврів – на території Італії,
в Паданській долині при Верцеллах у 101 р. до н.е.
Незабаром Рим почав війну з італіками (Союзницька війна, 91 – 88 рр. до н.е.),
після якої відбулася важлива подія – римляни проти своєї волі задовольнили головну
вимогу повсталих і надали італікам громадянство. Соціальна обстановка докорінно
змінилася, оскільки була стерта грань між громадянами і союзницьким населенням в
Італії. Відбулося остаточне зрівняння в правах усіх жителів Апеннінського півострова.
Численні війни свідчили про те, що Риму все важче і важче утримувати в своїх
руках підкорені області. Перехід влади в руки однієї людини перетворився в нагальну
необхідність і був реалізований у формі диктатури.
Громадянські війни в Римі, диктатура Сулли. Луцій Корнелій Сулла належав до
верхівки аристократії, почав кар'єру під начальством Марія, пізніше ставши його
найлютішим ворогом, і був воєначальником під час Югуртинської та Союзницької воєн.
Пізніше боротьба з послідовниками Марія (маріанцями) для Сулли перетвориться у
велику проблему, відбивши протистояння нових громадян і традиційної аристократії.
Сулла був обраний консулом у 88 р. до н.е. і головнокомандувачем у першій війні
з понтійським царем Мітрідатом, який підняв заколот проти Риму, підкорив майже всю
Малу Азію і претендував на владу в Греції. У східних провінціях склалася важка
ситуація, коли Сулла був направлений на чолі римських військ до Греції, де здобув ряд
блискучих перемог над Мітрідатом, взявши Афіни і уклавши Дарданський мир (85 р. до
н.е.).
Поки Сулла знаходився у Греції, сенатори відсторонили його від командування і в
Римі перемогли прихильники Марія, який, повернувшись до столиці, влаштував терор
проти своїх супротивників. Будучи обраним у сьомий раз консулом, він несподівано
помер, а в Римі на п'ять років (87 – 82 рр. до н.е.) запанували його прихильники,
головним чином незнатні сенатори і вершники, які часто прикривалися популістськими
гаслами.
У 83 р. до н.е. Сулла несподівано висадився в Італії, розгромивши війська
маріанців і в 82 р. до н.е. вступив у Рим. Так почалася його диктатура (82 – 79 рр. до
н.е.). Сулла розумів, що впоратися з ворогами можна лише, з одного боку, пішовши на
поступки, а з іншого – на широкі репресії. Такі заходи було практично неможливо
проводити через республіканські органи, а тим більше через сенат, який був
колегіальним органом. Сулла домігся від сенату узаконення своєї диктатури, отримавши
знак вищої військової влади - імперій.
Сулла почав викорінювати залишки заколоту, склавши проскрипції – списки
людей, які зарекомендували себе ворогами Сулли, або політично неблагонадійними.
Проскрипції мали своїм наслідком швидке збагачення Сулли і його прихильників, у
першу чергу солдат, оскільки в казну надходили величезні маєтки. Часто людей вбивали
не через політичну неблагонадійність, а через їх статки.
Сулла скасував всі гракханські нововведення, оскільки не міг з ними змиритися,
будучи оптиматом. Він припинив роздачу хліба плебсу і обмежив права вершників, з
ведення яких вилучалися кримінальні суди, які знову передавалися родовитим
сенаторам.
Був реформований сенат, який укріплювався як аристократичний орган і отримав
право рекомендувати слухняним народним зборам закони загальнодержавного
характеру. У сенат входили тільки люди, які перебували на державній службі, вводився
основний при олігархічному правлінні принцип пожиттєвості та незмінності сенаторів.
321
Відновлювалося жорстке розмежування ступенів, і будь-яку вищу посаду можна було
отримати, тільки пройшовши ієрархію попередніх магістратур.
Відновлювалося введене Сервієм Туллієм голосування за центуріями, коли
спочатку подавали голос представники аристократичних центурій, які представляли
більшість. Були обмежені права плебейських трибунів, які тепер пропонували зборам
закони, лише схвалені в сенаті. У судочинстві Сулла розділив цивільні та кримінальні
справи, що мало вирішальне значення для розвитку римської юриспруденції.
Сулла провів реформу місцевого управління: за низкою областей, залежних від
Риму, визнавалася певна самостійність в управлінні, а права місцевої та центральної
влади чітко розмежовувалися.
У 79 р. до н.е. Сулла склав із себе повноваження диктатора і повернувся до
приватного життя, переїхав у заміський маєток, почав писати мемуари і в наступному,
78 році до н.е., мирно помер.
2. Повстання Спартака: причини, хід, поразка. Боротьба політичних
угруповань у Римі в 70 – 60-х рр. до н.е. Перший тріумвірат. Проблеми, поставлені
Суллою, до кінця виявилися не вирішеними. Його нововведення стали тимчасовими
заходами і нікого повністю не задовільнили. Після 78 р до н.е. зі змінним успіхом
відновилася боротьба оптиматів і популярів, ускладнена повстанням гладіаторів під
керівництвом Спартака (74 – 71 рр. до н.е.). Для гладіаторських боїв рабів спеціально
навчали військовому мистецтву в особливих школах. Повстання почалося в такій школі
у Капуї, звідки втекли раби, які незабаром завдали низку поразок римлянам і
привернули на свій бік велику кількість невільників. Спартак прагнув прорватися через
Альпи і рушив на північ Італії, але через розбіжності в таборі повстанців, яким
подобалося грабувати багату Італію і не хотілося йти з країни, повернув на південь, де
був обманутий піратами, які обіцяли перевести повсталих на Сицилію.
Спартак був талановитим полководцем. Наприклад, будучи обложеним на горі
Везувій, він звелів гладіаторам сплести мотузки з гілок, на яких повсталі спустилися
вниз і несподівано напали на римлян, які покинули місце бою. Іншим разом,
опинившись в оточенні, він велів вкопати у землю стовпи з невеликими інтервалами,
прив'язати до них трупи рабів зі зброєю і розвести по всьому табору багаття. Створивши
видимість збройної застави, під покровом ночі Спартак вивів військо з оточення.
Створення першого тріумвірату (60 р. до н.е.). Повстання Спартака було
приречене на провал, однак в зв'язку з його придушенням висунувся Марк Ліциній
Красс, який відновив дисципліну у військах, провівши децимації: кожному десятому
воїну, який втік з поля бою, після покарання різками була відрубана голова.
З іншого боку, висунулася ще одна важлива політична фігура – Гней Помпей,
який почав боротьбу з популярами. Він керував військами, які перебували в Іспанії і
складалися здебільшого з прихильників Марія.
Третьою особою епохи став ще маловідомий Юлій Цезар, який, крім шикарного
способу життя, володів безліччю боргів. Ніхто не сприймав його як серйозного
політичного супротивника, оскільки основне суперництво розгорнулося між Крассом і
Помпеєм.
Популяри надали підтримку Помпею і Крассу з тим, щоб вони, коли прийдуть до
влади, провели реформи в їхніх інтересах. У 70 р. до н.е. обидва стали консулами і
скасували сулланську конституцію: відновили права плебейських трибунів і систему
відкупів, розширили повноваження народних зборів, провели «чистку» сенату. Потім
Помпей відійшов від державних справ, але в 60-ті рр. до н.е. знову до них повернувся:
він викорінив морське піратство і остаточно розправився із знову повсталим
322
Мітрідатом. Після повернення в Італію Помпей чесно розпустив війська, хоча міг, як
Сулла, рушити з ними на Рим, і опинився в політичній ізоляції, бо сенат не затвердив
його розпоряджень на Сході, а ветеранів Помпея не наділив землею. Принижений у
правах Помпей в 60 р. до н.е. об'єднався з Крассом і Цезарем у так званий перший
тріумвірат («союз трьох чоловіків»), який представляв собою підтримуване популярами
об'єднання антісенатських сил.
Помпей прагнув до утвердження своїх розпоряджень на Сході і до отримання
повноважень в Іспанії. Красс, вже будучи надзвичайно багатою людиною, хотів
намісництва в східних провінціях з тяги до ще більшого багатства і військової слави.
Цезар був популярним у народі і дуже честолюбним, прагнучи консульської посади. У
59 році до н.е. він за підтримки популярів був обраний консулом, відразу виступивши
поборником народних інтересів: зокрема, за його ініціативи була відновлена
безкоштовна роздача хліба. Крім того, Цезар задовольнив вимоги Помпея, визнавши
його завоювання на Сході й надавши ветеранам землі.
3. Війна Цезаря і Помпея. Цезар – диктатор Риму, його політичні, соціальні
та економічні реформи. У 50-х рр. до н.е. Цезар воював у Галлії, куди був
відправлений в якості намісника. Тут він пробув близько десяти років, залишивши
«Записки про галльську війну». Він першим із римлян перейшов через Рейн,
відтіснивши за річку німецькі племена, переправився на Британський острів, дістався до
Темзи і розгромив галльський флот. До кінця його завойовницьких походів до римської
державі була приєднана величезна територія, що стала пізніше вікном в
західноєвропейську цивілізацію через романізовану культуру галлів. Цезар
перетворився на впливового воєначальника, що зібрав в результаті походів величезні
багатства, маючи під своїм началом тринадцять відданих легіонів. Сенат став його
побоюватися. В особі Цезаря остаточно оформився новий тип полководців з надмірними
особистими амбіціями.
Красс, домігшись намісництва, відправився на Схід, де в 53 р. до н.е. після битви
у міста Карри в результаті зради безславно загинув. Ближче всіх до влади виявився
Помпей, а тріумвірат перетворився в дуумвірат («союз двох чоловіків»). Перший крок
до єдиновладдя зробив Помпей. У 52 р. до н.е. він став консулом без колеги і підготував
проект розпуску військ Цезаря, якому наказав повернутися в Рим і відзвітувати за роки
діяльності в Галлії. Вирішальне зіткнення між двома політиками відбулося через три
роки.
У 49 р. до н. е. Цезар після довгих роздумів, вимовивши фразу: «Жереб кинуто»,
переправився через Рубікон, маленьку річку, що відділяла його від Центральної Італії, і
швидким марш-кидком досяг Рима, вступивши в нього зі своїми легіонерами. Поява
Цезаря виявилася настільки несподіваною для сенату і для Помпея, що спочатку всі
пішли на поступки, але пізніше розгорілася нова громадянська війна. Помпей втік до
Греції, де у 48 р. до н.е. сталася битва при Фарсалі. Цезар з меншим числом воїнів
здобув перемогу над Помпеєм, який знову втік до Єгипту і там загинув. Переслідуючи
Помпея, Цезар вирушив до Єгипту, де зустрівся з незаконно усуненою братом від влади
Клеопатрою VII. Цариця була розумним і хитрим політиком: вона зачарувала
полководця, який допоміг їй зійти на престол.
Реформи Юлія Цезаря у 40-і рр. до н. е. Прийшовши до влади, Цезар почав
проводити реформи. Він, за прикладом Сулли, за рахунок прихильників довів число
сенаторів до дев'ятисот, збільшив число магістратур і отримав право рекомендації
кандидатів на ту чи іншу посаду. Завдяки збільшенню вищого адміністративного
апарату вирішувалася проблема його консолідації, і на сенат ставало легше впливати.
323
 Цезар упорядкував місцеве управління і поставив під контроль діяльність
намісників. Він відправив у провінції своїх ставлеників (легатів і прокураторів), які
здійснювали нагляд за фінансами і зборами податків, тобто створив додаткову
адміністративну структуру, паралельну місцевому самоврядуванню. Цезар надав права
відкупів місцевій адміністрації, чим полегшив долю провінцій, які перетворювалися з
дохідних регіонів в органічну частину Римської держави.
Правитель широко дарував права римського громадянства своїм прихильникам,
навіть цілим областям, зокрема Цизальпінскій Галлії. При ньому почався широкий вивід
колоній, в яких солдати-ветерани отримували наділи. Цезар сподівався створити з них
прошарок землевласників, але професійного воїна, як і найманця, виявлялося майже
неможливо повернути до мирної праці та обробки землі. Всі легіонери прагнули її
отримати, але на своїх ділянках залишалися лише деякі, тоді як інші їх продавали або
здавали в оренду, через що не відбувалося зміцнення дрібного землеволодіння. З іншого
боку, виведення колоній мало своїм наслідком романізацію провінцій, де колоністи
поширювали римську культуру.
Цезар спробував вирішити боргову проблему, скасувавши заборгованість по
квартирній платі за цілий рік. Він ввів до обігу велику кількість грошей, виплативши
платню ветеранам і влаштовуючи грошові роздачі плебсу. Економічні відносини з
іншими областями покращилися, були відновлені торгові центри Коринф і Карфаген,
розширено важливий римський порт Остія.
Нарешті Цезар провів реформу календаря. У Римі, як в Греції та багатьох східних
країнах, календар був місячним. Один місяць визначався в тридцять днів (проміжок між
молодиками), а різниця з астрономічним календарем відшкодовувалась за рахунок
вставного місяця. До Юлія Цезаря в календарі панувала плутанина, що стало однією з
причин відсутності абсолютної хронології для римської історії. Хронологічні
нісенітниці були усунені до початку IV ст. н.е. за часів імператора Діоклетіана, з якого
почалося більш-менш точне літочислення.
Цезар з 45 р. до н.е. ввів сонячний календар, який вже існував у Єгипті, і
ліквідував різницю між астрономічним і римським календарями (67 днів). Новий
календар став називатися юліанським. Шостий місяць, що не мав назви в римському
календарі, Цезар назвав на честь себе. З приводу нової реформи видатний римський
оратор Цицерон не втримався від єхидного зауваження. На слова однієї людини, що
завтра зійде сузір'я Ліри, він зауважив: «Так, за наказом».
Усі державні перетворення Юлія Цезаря були покликані узгодити традиційний
полісний устрій з роллю світової держави, яку починав грати Рим, а також з'єднати
занепадаючий державний устрій пізньої республіки і претензії Риму на світове
панування. Однак в умовах збереження республіки здійснити ці ідеї не вдавалося. Цезар
милував ворогів і не проводив жорстоких репресій, тому не передбачив назріваючу
змову, влаштовану Децимом і Юнієм Брутом (останній був близьким другом Цезаря) і
Кассієм Лонгіном. У 44 р. до н.е., під час засідання в сенаті, змовники оточили Цезаря і
кожен встромив в нього меч, оскільки всі боялися і ніхто не хотів брати на себе
особисту відповідальність за вбивство правителя. А Юлій, побачивши серед ворогів
одного, перед смертю виголосив останню фразу, яка увійшла в історію: «І ти, Брут».
4. Громадянські війни після смерті Цезаря. Другий тріумвірат. Сутність
принципату Октавіана Августа. За пропозицією Цицерона, численні суперечки
навколо вбивства Цезаря були завершені формулюванням: «Цезар помер». Сенат визнав
Юлія померлим, але його постанови і реформи не скасовувалися. Їх збереження
підтверджувало продовження цезаріанської лінії.
324
 Спадкоємцем диктатора формально був його внучатий племінник
дев'ятнадцарічний Гай Октавій, усиновлений Цезарем і прийнявший нове ім'я Гай Юлій
Цезар Октавіан. Ніхто не бачив у ньому реального наступника влади, тому Марк
Антоній вважав себе єдиною людиною, здатною взяти кермо влади в свої руки, і спадок
Цезаря Гаю не передав. Утім, Гай Октавій виявився не настільки юним і довірливим,
щоб вдруге здійснювати політичні помилки свого попередника, і приєднався до Марка
Антонія, склавши союз з колишнім супротивником.
Так в 43 р. оформився другий тріумвірат: Октавіан, Марк Антоній і Емілій Лепід.
Гай Октавій вступив із військами до Риму, і сенат визнав новий союз як законодавчо
оформлену влада, на відміну від першого, що був неформальним об'єднанням.
Тріумвіри почали, як і Сулла, з проскрипцій, жертвами яких стали продемократично
налаштовані особи, які відстоювали відродження республіки. Основною метою нових
репресій стало не стільки збагачення тріумвірів, скільки знищення політичної опозиції.
Одним з перших загинув Цицерон, який більш всіх виступав за відновлення республіки.
Гай Октавій не хотів його смерті, але був змушений розплатитися його життям за своє
політичне становище після 43 р. до н.е.
Тріумвіри прийшли до влади під знаком помсти за смерть Цезаря, тому після
проскрипцій зібрали війська проти його вбивць, зіткнення з якими відбулося у міста
Філіппи (Македонія) у 42 р. до н.е., де Брут і Кассій загинули. Після поразки
республіканців тріумвіри стали єдиними господарями Римської держави і здійснили її
переділ. Марк Антоній отримав частину Галлії і багаті східні провінції. Емілій Лепід
взяв провінцію Африка, колишній Карфаген, а Октавіан - Іспанію та Італію, володіння
якими давало значну політичну владу.
Піднесення Октавіана. У 42 – 41 рр. до н.е. Марк Антоній, здійснюючи великий
політичний прорахунок, знаходився в повній бездіяльності в Єгипті у цариці Клеопатри,
якою, як і раніше Цезар, був підкорений.
У 36 р. до н.е. підняв невдале повстання Емілій Лепід, але воїни не визнали його і
проголосили воєначальником Октавіана. З цього моменту тріумвірат перетворився в
дуумвірат, і майбутнє зіткнення двох політиків виявлялося неминучим.
Октавіан з 36 р. до н.е. присвоїв собі довічні повноваження плебейського трибуна.
А Марк Антоній оголосив про свій шлюб з Клеопатрою, зробивши другий великий
прорахунок, бо проголошення офіційного шлюбу з чужорідною царицею ображало
громадянські почуття римлян. Крім того, Марк Антоній роздавав землі римської
держави синам Клеопатри. В результаті сенат оголосив війну єгипетській цариці, а
фактично Марку Антонію. Вирішальний морський бій відбувся у 31 р. до н.е. біля мису
Акцій (північно-західна Греція). У розпал битви кораблі Клеопатри повернули назад,
Антоній кинувся їх наздоганяти, і перемога дісталася Октавіану. Марк Антоній покінчив
життя самогубством, а Клеопатру переможець хотів пощадити. Коли ж та дізналася, що
Октавіан проведе її в своєму тріумфі в золотих ланцюгах, то також наклала на себе руки,
звелівши принести кошик з фруктами і захованою в них отруйною змією. У 30 р. до н.е.
Єгипет перетворився на римську провінцію.
У 27 р. до н.е. Октавіан виступив у сенаті, проголосивши кінець громадянських
воєн. Він заявив, що всюди встановлені мир і порядок, і він, виконавши свою місію,
складає з себе повноваження з проханням прийняти відмову від влади. Октавіан робив
хитрий політичний хід, домагаючись офіційного визнання своєї влади: сенатори благали
його повернутися до управління і не кидати напризволяще римську державу, яка
неминуче ввергається у чергову громадянську війну. Октавіан милостиво погодився і
був проголошений принцепсом, тобто першим при голосуванні в сенаті. Новий
325
правитель постійно підкреслював, що прийняв владу лише на певний термін, який
кожного разу продовжувався.
Принципат Октавіана Августа (27 р. до н.е. – 14 р. н.е.). До 27 р. до н.е. сходить
початок імператорської епохи, названої принципатом і яка представляла собою
монархію під виглядом республіки. За висловом римського філософа-стоїка Сенеки,
«государ сховався в одязі республіки». Зберігалися колишні установи: збиралося
народне зібрання, діяв сенат, обиралися консули, трибуни, однак без розпоряджень
принцепса нічого в імперії не відбувалося. Октавіан був єдиною людиною, який керував
державою і узаконив принцип формального усиновлення «кращого» громадянина,
ставав спадкоємцем і наступником вищої влади. Цей принцип був імператорами
порушений лише наприкінці II ст. н.е.
Народні збори втратило своє значення, хоча як і раніше збиралися. По
відношенню до народу Октавіан здійснював політику хліба і видовищ і з метою
максимального усунення народу від політичного життя проводив безкоштовні роздачі
хліба, влаштовував дорогі вистави. Його правління стало одним з небагатьох періодів
відносного благополуччя, миру і спокою Римської імперії.
З самого початку Октавіан спирався не на народ, а на обрану гвардію –
характерна особливість принципату і подальшої імператорської епохи, коли основою
влади був не народ, а військо, зокрема преторіанська гвардія, створена Октавіаном: три
тисячі воїнів постійно розміщувалися в Римі і отримували потрійну платню,
перебуваючи на привілейованому становищі. Преторіанці стали опорою палацових
переворотів пізнього часу.
За Октавіана була проведена чергова чистка сенату, який був скорочений, але
формально звеличений, оскільки був символом республіканської державності.
Проте центр вирішення політичних проблем перемістився до законодавчо не
оформленої ради принцепса. Неофіційне вузьке коло наближених до Октавіану людей
збиралося для обговорення і вирішення державних справ. Кар'єра вищих магістратів
практично повністю залежала від Октавіана, однак здійснювалася при збереженні
колишньої процедури: в результаті виборів посадових осіб на народних зборах.
Важлива соціальна реформа, проведена Октавіаном, була пов'язана з
взаємовідносинами рабовласників і рабів. Правитель заборонив відпускати рабів на
волю до того, як вони прослужать двадцять років у будинку свого пана, і відновлював
стародавній звичай, згідно з яким, раб, який убив пана, повинен був бути страчений і
разом з ним – решта домашніх рабів. Принцепс регулював відносини рабів і
рабовласників під знаком повернення до давніх традицій.
Октавіан зміцнював римську фамілію. Аристократи, які хотіли зайняти вищі
посади, не могли розраховувати на блискучу кар'єру, не будучи одруженими. Вводилося
право трьох дітей, за яким римський громадянин, який сподівався на просування по
службі, повинен був бути одруженим і мати трьох дітей. Октавіан видав закон про
покарання подружньої невірності, і першими підпали під його дію діти принцепса: дві
Юлії, дочка і внучка, були відправлені у заслання за легковажну поведінку. Октавіан
наважився торкнутися такої сфери, в яку держава раніше ніколи не втручалася, оскільки
правитель розглядав сім'ю як основу римської державності.
Октавіан відтворив багато традиційних святкувань, звичаїв і культів, що раніше
знаходилися в нехтуванні, і через кілька днів після фіктивного зречення отримав титул
Август – «священний». Без зайвої скромності він назвав на свою честь останній
безіменний місяць римського календаря. Імператором у власному розумінні слова

326
Октавіан ніколи себе не називав і за життя звався або принцепсом або Цезарем. Останнє
ім'я стало традиційним для наступних імператорів.
У зовнішній політиці Октавіан вважав за краще застосування мирних форм
дипломатії. Було укладено ряд договорів, створені нові провінції в Єгипті, в районі
південної Югославії, Албанії та частині Болгарії. Найбільш великими з останніх були
Мезія і Паннонія. Виникли провінції Ахайя на території Балканської Греції (27 р. до
н.е.) і Іудея (6 р. н.е.).
При Августі був укладений мир на Сході і встановлений кордон із Парфією.
Східна проблема була постійно діючим фактором в імператорську епоху в I і II ст.:
постійна боротьба з Парфією послаблювала сили Римської імперії.
Були зайняті верхні області Дунаю, частиною стабілізувався кордон із
німецькими племенами по Рейну, але німецька проблема залишалася настільки ж
болючою, як і парфянська, оскільки просування до Німеччини виявилося невдалим.
Незважаючи на військові невдачі, кордони Римської держави розширювалися і
стабілізувалися по великих річках на півночі та сході: Дунаю, Рейні та Євфраті.
Будівництво епохи Августа. При Августі розгорнулося велике будівництво в
Римі, який раніше представляв собою місто з вузькими вуличками, тісними площами,
будинками в кілька поверхів, щільно заселеними бідняками. Август, за його власними
словами, перетворив Рим у просторе мармурове місто, але практично нічого з
побудованого їм не збереглося. Найбільший храм Пантеон (храм усіх богів) був першим
великим будинком типу ротонди з купольним перекриттям, в якому знаходився
світловий колодязь.
Август, будучи прийнятим до роду Юліїв, став родоначальником династії Юліїв-
Клавдіїв (27 р. до н.е. – 68 р. н.е.).

ЛЕКЦІЯ 9
РИМСЬКА ІМПЕРІЯ В I СТ. Н.Е. ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

План лекції:
1. Правління династії Юліїв-Клавдіїв. Початок становлення системи колонату.
Зовнішня політика.
2. Правління династії Флавіїв, політична криза в країні. Економічні реформи та
зовнішня політика.
3. Прихід до влади династії Антонідів: погіршення внутрішнього та зовнішнього
становища. Падіння правлячої династії. Римська імперія при Северах, підвищення ролі
армії та послаблення центральної влади.
5. Релігійне життя в Римі в I ст. н.е.

1. Правління династії Юліїв-Клавдіїв. Початок становлення системи

колонату. Зовнішня політика. Першим імператором після Августа був його пасинок
Тіберій, що правив з 14 до 37 рр. н.е. Його переслідувала двоїста традиція. За описами
римського історика Тацита, Тіберій був жорстоким і підозрілим. З іншого боку, є думка,
що його ім'я несправедливо обмовлене історією, в якій бездарний Август зробив епоху,
а геніальний Тиберій зник безслідно.
Тиберій заявив про себе під час германських походів. Але другорядне становище
при дворі та нещасливе сімейне життя відобразилось на його характері. Разом з тим
Тиберій володів розумом, великими адміністративними і військовими здібностями,
високорозвиненим почуттям обов’язку. Саме двоїстість в його характері разом з цією
327
складною обстановкою, яку він зостав у Римі на момент свого воцаріння, пояснюють
усю суперечливість його політики.
Тиберій зробив ряд невдалих походів до Німеччини. Він остаточно розпустив
народні збори – трибунатні та центуріатні коміції перестали збиратися. Скоротилися
хлібні роздачі й кількість видовищ. Крім того, Тиберій спробував збільшити податки з
метою поповнення казни, засоби для якої вишукували майже всі імператори. Наприкінці
правління імператор поїхав на острів Капрі та вів усамітнене життя.
Тиберій був тим самим Кесарєм, за якого розгорнулася і завершилася основна
розповідь чотирьох Євангелій.
Правління Нерона (54 – 68 рр. н.е.). Іншим відомим імператором династії Юліїв-
Клавдіїв був Нерон (54 – 68 рр. н.е.). Він був особистістю екстравагантної, свого часу
обдарованою, але виховання і підлабузницьке ставлення з боку наближених сильно
деформувало характер імператора, який уявив себе геніальним співаком і актором,
роз'їжджав по імперії і давав великі вистави. Подібні поїздки дорого обходилися
римській державі.
У 64 р. н.е. у Римі несподівано спалахнула пожежа. У підпалі, за свідченням
Тацита, були звинувачені християни, тому з ім'ям Нерона пов'язане перше велике
гоніння на християн. Нерон, згідно чутці, сам влаштував пожежу, бо мріяв замінити
цегляний Рим мармуровим та золотим, зійти на пагорб і при світлі відблисків полум'я
виконати чергову пісню, присвячену палаючій Трої. Намагаючись зняти підозру з себе,
Нерон вирішив оголосити офіційними винуватцями пожежі християн, вчення яких
поширювалося в Римі.
У 66 р. н.е. відбулося повстання в Іудеї, і в Єрусалимі був винищений римський
гарнізон. У розпал цих подій в 67 р. у Римі спалахнула чума, одночасно з нею в народі
поширилося явне невдоволення Нероном. Той втік і покінчив життя самогубством.
Перш ніж нанести собі смертельний удар мечем, він глибоко зітхнув і сказав: «Який
великий артист гине».
2. Правління династії Флавіїв, політична криза в країні. Економічні реформи
та зовнішня політика. Правління Веспасіана (69 – 79 рр. н.е.). Нерона змінив Веспасіан
(69 – 79 рр. н.е.), що поклав початок нової династії Флавіїв, які правили з 69 до 96 рр.
н.е. Йому було необхідно придушити повстання в Іудеї, яке забирало все більш грошей.
У 70 р. н.е. Веспасіан обложив Єрусалим, але пізніше поспішив до Риму, щоб
включитися у боротьбу за імператорську владу, і облогу продовжив його син Тит, який
захопив і повністю зруйнував місто разом з храмом. Тит потопив повстання в крові, але
остаточно придушив його лише у 73 р. н.е.
Веспасіан поповнив сенат провінціалами, відновив дисципліну в армії, а також
був змушений знаходити кошти для поповнення державної скарбниці. Зокрема, він
придбав скандальну популярність, ввівши податки на раніше безкоштовні громадські
вбиральні. Коли розлючений Тит з'явився до батька і почав цим обурюватися, Веспасіан
підніс до його носа монету і сказав: «Гроші не пахнуть».
Правління Тита (79 – 81 рр. н.е.). Веспасіана змінив Тит, який отримав за
юдейську війну тріумф. У зв'язку з цим на честь Тита була споруджена найбільш рання
зі збережених тріумфальних арок, через яку проходив командувач і воїни після
перемоги над ворогом.
За Тита бла побудовано найбільша споруда ранньої Римської імперії – Колізей,
чотириярусний амфітеатр, що вміщав небувалу на ті часи кількість людей в п'ятдесят
тисяч. Споруда була пронизана ідеєю неможливості протистояння новій імперії.

328
 3. Прихід до влади династії Антонідів: погіршення внутрішнього та
зовнішнього становища. Падіння правлячої династії. Римська імперія при Северах,
підвищення ролі армії та послаблення центральної влади. Після Флавіїв почався
період династії Антонінів (96 – 192 рр. н.е.), іноді званий «золотим століттям» Римської
імперії. Одним із перших правителів нової династії був Траян (98 – 117 рр. н.е.). При
ньому держава максимально розширилася: до неї була приєднана остання римська
провінція Дакія (сучасна Румунія).
Траян побудував у Римі величезну площу, названу його ім´ям. У центрі форуму
була споруджена тріумфальна колона заввишки 27 метрів, навколо якої по спіралі
розташовувалися рельєфи, що зображували підкорення Дакії.
У зв'язку з масовим заснуванням нових колоній оформилася система межування
земель, що проводилася фахівцями-агріменсорами, – одна з вершин технічної думки
римлян, коли територія колоній ділилася за декартовою системою координат.
Прокладалася широка дорога, що проходила через центр міста, і інша, що перетинала її
під прямим кутом. У чотирьох утворених секторах робився поділ на дрібні наділи, що
розподілялися між ветеранами-колоністами.
Правління Адріана (117 – 137 рр. н.е.). Наступним правителем династії Антонінів
став Адріан (117 – 137 рр. н.е.), усиновлений Траяном. При ньому стався перехід до
стратегічної оборони кордонів імперії, і була споруджена прикордонна лінія по Дунаю.
Адріан збирав території імперії і не вів нових завоювань, намагаючись утримати вже
існуючі області.
У 132 – 135 рр. спалахнуло останнє велике повстання в Іудеї. З цим заколотом
пов'язано походження рукописів Мертвого моря. Повстанці, що входили в релігійну
громаду есеїв, ховалися в горах біля Кумрана, де сховали релігійні тексти, здебільшого
коментарі й тлумачення книг Старого Завіту. Це одні з найбільш ранніх рукописів,
пов'язаних із Біблією в оригіналі, а не в середньовічних списках. Після придушення
повстання Єрусалим позбувся самостійності та перетворився на римську військову
колонію Юлія Капітоліна. Місто втратило колишню назву на політичній карті
античності.
Одночасно Адріан упорядкував судочинство, розпорядившись узагальнити
правотворчість римських юристів попереднього часу, в першу чергу преторів, що мали
право вносити доповнення та виправлення в існуючі закони. Так було видано «Вічний
Едикт» (128 р. н.е.), завдяки якому римське судочинство стабілізувався, оскільки
імператор став першою і останньою інстанцією права. Збільшилося число відомств,
виникла державна пошта, тобто монархія набула бюрократичного характера.
Адріан активно займався реставрацією давніх храмів в Єгипті, Фракії, Афінах, не
забув і про себе, спорудивши усипальницю, яка збереглася в пізній час як фортеця і
в'язниця у веденні римських пап під назвою «Замок святого ангела».
Правління Септимія Севера (193 – 211 рр. н.е.). Антонінів, на яких фактично
завершилася епоха принципату, змінила перехідна династія Северів (193 – 235 рр. н.е.).
«Север» означає «суворий, жорсткий». Династію заснував Септимій Север (193 – 211 рр.
н.е.), що був командувачем Дунайської армії та не належав до імператорської фамілії.
Він відсторонив суперників і на початку нової громадянської війни захопив владу. При
ньому оформилася ідея повної, хоча ще не абсолютної монархії, коли імператор був
єдиним джерелом влади. Зріс бюрократичний апарат, який набув певної структури, що
співвідносилася з військової. Наприклад, префект преторія з командувача гвардією
перетворився на помічника імператора, і військова посада тепер стала громадянською.
Тому правління Севера правильніше позначити як бюрократизований принципат.
329
 Север провів реформу армії. До нього легіонер служив двадцять років, отримував
маленьку платню, але не міг купувати нерухоме майно і заводити сім'ю, тобто
повністістю виключався з громадського життя. За Севера платню легіонерам було
збільшено, вони отримали можливість вступати в законний шлюб і купувати землю.
Посада першого центуріона оголошувалася посадою вершників, завдяки чому рядовим
воїнам відкривався шлях до військової кар'єри. В армію допускалися провінціали, які не
володіли правами римського громадянства, що знаменувало поворот до нової військової
політики, оскільки до цього часу до складу легіонів входили тільки громадяни та
військова служба була почесною. До кінця II століття престиж військової професії впав,
імператори були змушені набирати солдатів із провінціалів.
Після реформи легіони втратили рухливість, обросли господарством, хоча у
рядових і з'явився стимул до служби. Стаціонарні табори ветеранів пізніше
перетворяться в міста. За Севера Італія втратила привілейоване становище і стала одним
з адміністративних округів. У цей же час сталася велика фінансова криза – держава не
мала коштів забезпечити вартість грошей необхідним золотим запасом, і монети
випускалися неповноцінними, з добавками недорогоцінних металів.
Север, як і його попередники, багато будував, але не храми, а лазневі оздоровчі
комплекси, що отримали назву за ім´ям його сина: терми Каракалли, що вміщали до 1,5
тисячі чоловік. Лазні були не тільки місцем для миття, але і, як палестри в Греції, свого
роду клубами, де римляни зустрічалися, розмовляли, працювали в бібліотеці, яка
перебувала тут же, займалися фізичними вправами – загалом приємно проводили час.
Правління Каракалли (212 – 217 рр. н.е.). Першим вчинком його сина Каракалли
(212 – 217 рр. н.е.), який отримав прізвисько за назвою плащів з капюшоном, які широко
роздавав народу, стало вбивство брата, що відбулося в 212 р. н.е., коли Каракалла
прийшов до влади.
Оскільки за Септимія почалася фінансова криза, виправити її можна було лише
традиційним способом, збільшивши податки. І Каракалла в тому ж 212 р. видав едикт
про присвоєння громадянства всім вільним жителям провінцій. Римського громадянства
раніше домагалися багато людей як особливого привілею. Тепер вони його отримували
разом з почесним правом платити податки, що було обов'язком для законослухняних
громадян. Каракалла вів непомірний спосіб життя і у 217 р. у результаті палацової змови
був убитий.
Солдатські імператори (235 – 284 рр. н.е.). Після династії Северів з 235 до 284
рр. на імператорському престолі правителі змінювалися швидко і часто - почався період
солдатських імператорів: Філіп I Араб, Марин Покаціан, Гай Требоніал Галл. Той, хто
знаходився на вершині військової влади, вважав себе в праві очолювати державу. Часто
владу захоплювали військові командири, які висувалися з рядових легіонерів. До числа
солдатських імператорів належав Децій (249 – 25 рр.), при якому розгорнулося найбільш
жорстоке гоніння на християн.
Палацова чехарда припинилася у 284 р. з приходом Діоклетіана, який відкрив
нову епоху імперії.
5. Релігійне життя в Римі в I ст. н.е. На початку імператорського періоду серед
римських громадян широко поширився скепсис щодо традиційної релігії. Інтерес
сповідувати її пропав у середовищі не тільки інтелігенції, а й простого народу. Римська
релігія виявилася не в змозі охопити нові території, які не піддавалися духовної
уніфікації. Створення многонаціональної держави було пов'язано з поширенням різних
культів по всій імперії, і мозаїка релігійних течій вела до синкретизму – об'єднання
різнорідних елементів у релігії без створення єдиного, внутрішньо логічного і
330
гармонійного вчення, оскільки основою механічного єдності була тільки держава, тобто
світська влада.
Імператори потребували релігії для духовного об'єднання розрізнених областей,
проведеного на основі культу генія імператора. Геній був божеством, який
супроводжував і протегував чоловікам (на противагу покровительці жінок Юноні),
символом якого була змія. Генії були у сім'ї, місті та державі, був геній римського
народу, тому висунення генія римського імператора не було незвичайним. У руках
правителя як представника божественних сил зосереджувалася державна влада, він і
його геній були символом нової імперії, уособленням римської державності.
У середовищі інтелігенції, духовної еліти на перший план замість релігії
висунулися концепції філософської спрямованості, зокрема стоїцизм. У Римі його
видатними послідовниками були Сенека та імператор династії Антонінів Марк Аврелій
(161 – 180 рр. н.е.), який написав філософський трактат «До самого себе». Сенека був
обдарованим літератором, учителем Нерона. Запідозрений невдячним учнем у змові, він
наклав на себе руки.
Стоїцизм став релігією обраних «аристократів духу» і не був широко поширений.
Сенека поставив питання про релігію і моральність не традиційним для того часу чином:
не у що вірити, а як жити. Філософ вважав, що справжнє життя людського духу
починається після смерті, тому тіло – лише темниця душі. Є певний всесвітній Розум, і
люди є частиною створеного ним космосу, тому в них закладена частка божественного.
Найвище призначення людини – з'єднатися з божеством через пізнання. Кожен заради
внутрішнього вдосконалення повинен поставити себе над тлінним тілом і навчитися
його умертвляти через строгий пост, носіння грубого одягу, тобто в умовах, незвичних
для аристократів. Людину псує не багатство, а прагнення їм володіти, жадібність –
установка душі, а не гарне матеріальне становище.
Поширився культ іранського божества Мітри, принесений зі Сходу легіонерами,
які воювали з Парфією. Бог вірності і закону згадувався ще в проповіді Зороастра, але
присвячені йому містерії широко поширилися лише в римський час. За переказами,
Мітра вбив бика, який утілював початкове зло. Мітраїзм, як і вчення Аполлонія, мало
зовнішню схожість з християнством, оскільки в ньому містилося оповідання про земне
народження, вознесіння і спокутню жертву Мітри за людство, а також про воскресіння і
безсмертя душі.
Завдяки іудейській діаспорі широко поширився іудаїзм: євреї, розсіявшись по
різних куточках імперії, разом з собою приносили ідею пришестя Месії, духовного
визволителя і рятівника обраного народу. Багато римських громадян і аристократів були
близькі іудаїзму.
Отримували популярність і східні культи, зокрема, єгипетський культ Ісіди, з
яким узгоджувалася філософська концепція протистояння доброго і злого начал у світі
при необхідності обох елементів для існування космосу. Без зла, спочатку існуючого у
світі, неможливе добро, уособлене Ісідою. Ця концепція була докладно викладена
письменником Плутархом у трактаті «Про Ісіду та Осіріса».
Усі філософські, містичні, релігійні, моральні течії не мали повсюдного значення,
будучи складовими елементами атмосфери духовного синкретизму.

331
 ЛЕКЦІЯ 10
РИМСЬКА ІМПЕРІЯ У II СТ. Н.Е.
РИМСЬКА ІМПЕРІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ІІІ СТ. – IV СТ. Н.Е., ЇЇ ПАДІННЯ

План лекції:
1. Криза Римської імперії у II ст. н.е. Встановлення і сутність домінату, соціально-
економічні та політичні реформи Діоклетіана та Максиміна.
2. Римська імперія за часів Костянтина Великого, реформи в армії, закріплення
колонів. Міланський едикт та Нікейський собор. Боротьба за владу після смерті
Костянтина: Юліан Відступник, його політика.
3. Початок великого переселення народів, варваризація риської армії. Остаточний
розпад Римської імперії на Східну та Західну. Похід Алларіха на Рим, розгром міста.
Створення варварських королівств на території Західної Європи. Падіння Західної
римської імперії, причини і наслідки.

1. Криза Римської імперії у II ст. н.е. Встановлення і сутність домінату,

соціально-економічні та політичні реформи Діоклетіана та Максиміна. У III ст.
Римська імперія переживала важку політичну, соціальну та економічну кризу. У
політичній сфері вона проявлялася у частій зміні імператорів, що правили кілька років,
а то й місяців; багато з них не були корінними римлянами. Від Риму періодично
відпадали провінції, намісники яких вважали себе новими Августами. Влада або ставала
предметом грошового торгу, або здобувалася шляхом фізичного насильства. Армія
практично вийшла з-під контролю: усвідомивши себе як соціальну силу, солдати
зводили на престол тих, хто обіцяв виконати їх непомірні вимоги. Імперія фактично
розпадалася.
З іншого боку, йшло згасання міської культури. Зникав стан забезпечених
городян, життєво необхідних для міського устрою. У занепад прийшло міське
виробництво і торгівля, розміри полісів скорочувалися, про що свідчать і археологічні
дані. Грошова система руйнувалася. Тепер центр економічної діяльності перемістився у
сільську місцевість, сталася натуралізація господарства при різкому соціальному
розшаруванні. На тлі зубожіння безлічі городян виділився стан великих землевласників,
магнатів, що володіли величезними земельними наділами, латифундіями, і наймали для
їх обробки економічно залежних, але особисто вільних працівників, колонів. Колон
отримував житло, ділянку землі та необхідні знаряддя виробництва, за що виплачував
магнату частина врожаю. Магнати обносили свої маєтки стінами, будували в них
розкішні вілли, влаштовували ярмарки, набирали збройну охорону, домагалися
звільнення своїх володінь від державних податків. Такого роду маєтки ставали новими
центрами соціального життя, що готували перехід до феодальних відносин епохи
середньовіччя.
З іншого боку, до III ст., космополітизм перетворився у невід'ємну частину
світогляду громадян, оскільки синкретизм ранньоімператорської епохи не закладав
основ громадянського єднання жителів імперії.
Реформи Діоклетіана (284 – 305 рр. н. е.). Гармидер на престолі припинився з
приходом Діоклетіана в 284 р., останнього імператора-реформатора, який правив до 305
р. Він був сином вільновідпущеника, дослужився до вищих армійських чинів, тобто, як і
його попередники, був висуванцем з військового середовища. З його ім'ям пов'язаний
початок нового етапу в історії Римської імперії – доміната (від слова dominus –

332
господар), коли імператор відкинув останні зовнішні залишки республіканської системи
і повністю зосередив у своїх руках державну владу. Діоклетіан провів низку реформ.
Адміністративні перетворення звелися до того, що відтепер імперія розбивалася
на чотири частини: дві великі – Східну (столиця Нікомедія) і Західну (столиця
Медіолан), кожна з яких ділилася навпіл. Так виникла тетрархія, правління чотирьох
чоловік. Діоклетіан, залишаючись на заході держави, призначив правителя у Східній
частині імперії – Максиміана. Обидва, в свою чергу, вибрали соправителів, кожен у
своїй області. Створення тетрархії, з одного боку, було формальним актом, оскільки
ніякої рівності володарів не було, оскільки всіма справами заправляв Діоклетіан. З
іншого боку, розосередження влади було необхідно, бо імперія давно з центру не
справлялася, настільки величезною і неспокійною вона була.
Створення тетрархії призвело до розукрупнення провінцій та скорочення їх
територій. Адміністративна реформа була спрямована на те, щоб абсолютизм
поєднувався з керуванням на місцях. Імперія дробилася на сто провінцій, і Рим був 101-
ю. У цьому виразилося поєднання абсолютизму і військово-адміністративної системи.
Нові провінції не збігалися з межами етно-історичних областей. На чолі кожної стояв
ректор, кілька провінцій становили діоцезії, що управлявся вікарієм. Сенат
перетворювався у міську раду Риму, втративши провідне становище в
загальнодержавних справах. Діоклетіан не визнав принципу спадковості влади і, згідно з
власним рішенням, зобов'язувався через двадцять років скласти з себе повноваження
імператора і передати владу призначеному наступнику. Те ж обіцяли зробити і
співправителі.
Грошова реформа Діоклетіана не вдалася. Фінансова криза і раніше була пов'язана
з падінням вартості грошей і карбуванням монет, вартість яких не відповідала золотому
запасу держави. Діоклетіан спробував виправити ситуацію і став з 286 р. випускати
повноцінні срібні та золоті монети, які швидко зникли з обігу. Тому імператор
повернувся до карбування колишніх монет, що не відповідали своїй вартості через
використання низькопробних металів.
Податкова реформа знаходилася в тісному зв'язку з невдачею в області фінансів.
Гроші перестали відігравати значну роль в економіці, і податки збиралися натурою:
продуктами або виробами ремісничого виробництва. Основою оподаткування (капітації)
стали земля і працівники – система, запозичена з Єгипту, згідно з якою працівники
прикріплялися до земельних ділянок.
Для складання рівномірної розкладки між платниками податків Діоклетіан у 289 –
290 рр. провів перепис населення. Набув широкого поширення вищезгаданий вид
економічних відносин між власниками і користувачами землі – колонат. Колони,
орендуючи земельні ділянки, фактично позбавлялися права їх залишати.
Діоклетіан намагався виправити економічну ситуацію примусовими заходами і у
301 році видав «Едикт про тверді ціни і заробітну плату». Ціни росли, а оплата праці не
підвищувалася і щоб ліквідувати цей розрив, імператор повсюдно ввів однакові ціни,
розраховуючи на підтримуване державою виробництво. Однак подібна політика не
принесла позитивних результатів, тому що хліб в Єгипті коштував одну суму, а в
Німеччині – іншу. Реалізація постанови проводилася жорстокими заходами, коли прямо
на ринках зводилися ешафоти і спекулянти опинялися на них відразу після укладання
угоди. Едикт не мав далекосяжних наслідків, оскільки не був економічно
обґрунтований, так само як і приводився в дію не економічними методами.
Діоклетіан провів військову реформу. Були створені рухливі маневрені війська,
розквартировані в різних містах. Набір в армію здійснювався примусовим чином,
333
оскільки добровольців виявлялося недостатньо, і землевласники зобов'язувалися
поставляти солдатів з числа колонів. Військова служба в очах жителів імперії остаточно
втратила привілейований статус. Війська поповнювалися за рахунок варварів, в зв'язку з
чим йшла поступова варваризація армії, яка зіграла свою роль у падінні Римської
держави.
За Діоклетіана мало місце одне з останніх великих і жорстоких гонінь на
християн. У 303 р. імператор видав едикт проти них, а слідом за ним – ще три. Гоніння
реалізувалися численними стратами тих, хто відмовився підписати акт про принесення
жертв генію імператора, в забороні богослужінь, спаленні канонічних книг, в
конфіскації майна, яке християни мали незаконно, оскільки церква не була визнана
державою.
У 305 р. Діоклетіан і Максиміан, як і обіцяли, урочисто передали владу
наступникам і вирушили на спокій. Діоклетіан оселився в Салоні (сучасний Спліт), де
спорудив собі розкішний палац і повернувся до мирних справ: вирощував овочі та
розводив квіти. У 313 р. він наклав на себе руки через страх перед можливою стратою,
бо йому несподівано прийшло повідомлення прибути до двору нового імператора.
2. Римська імперія за часів Костянтина Великого, реформи в армії,
закріплення колонів. Міланський едикт та Нікейський собор. Боротьба за владу
після смерті Костянтина: Юліан Відступник, його політика. Після відходу від влади
Діоклетіана спалахнули чергові міжусобиці через престол. У 306 р. британські легіони
проголосили новим імператором Костянтина (306 – 337 рр. н.е.), який став фактичним
правителем імперії лише з 324 р.
Його політика стала продовженням лінії Діоклетіана. Костянтин провів більш
успішну грошову реформу в 314 р. Він ввів нову золоту монету – солід, яка отримала
широке ходіння в імперії і на довгий час стала основною грошовою одиницею, а також
дрібну розмінну монету зі срібла. Були відновлені деякі грошові збори, які раніше
стягувалися натурою. Проте Костянтин не міг зупинити процеси, що давно розгорталися
в економіці, оскільки натуралізація господарства як і раніше зберігалася.
Імператор закріпив ремісників за професійними колегіями, коли професії
перетворювалися в спадкові – одна з умов виникнення цехової системи в середні віки. В
результаті едикту «Про втікачів колонів» (332 р. н.е.) відбулося прикріплення до землі
колонів, кількість яких зросла за рахунок військовополонених, які сприяли варваризації
імперії. Щоб поставити під контроль армію, були скорочені деякі військові підрозділи.
Костянтин намагався підняти престиж військової служби, перетворивши професію воїна
у спадкову, надавши всім легіонерам громадянство.
У плані адміністративного поділу зберігалися колишні діоцезії та провінції. Але
тепер кожна з чотирьох частин імперії (тетрархії) називалася префектурою, на чолі з
префектом преторія (військова посада, яка перетворилася на громадянську).
Магістратури перестали бути об'єктом домагань, оскільки римляни, побоюючись
чиновницького тягаря, не бажали займати посади, за які варто було нести матеріальну
відповідальність. Розвивалася аполітичність громадян, і усвідомлення почуття
громадянського обов'язку сходило нанівець: люди не хотіли служити державі, бо не
довіряли ій.
Особливе явище представляла собою релігійна політика Костянтина, пов'язана із
загальним становищем християнства в перші століття його існування.
Гоніння на християнську церкву. Взаємини християнства з римською державою в
перші три століття виявилися в основному в гоніннях. Вони були викликані страхом

334
римської держави перед потужною та розгалуженою ієрархічної структурою Церкви,
паралельної державній.
Для римлян критерієм істинності релігії була її давність, в силу чого християнство
сприймалося як єресь, що виділилася з іудаїзму. Нова релігія, до того ж не національна,
не могла бути схвалена римськими громадянами.
Каменем спотикання у взаєминах держави і християн був культ імператора –
символ римської державності, що був об'єктом шанування. Хто не приносив жертву
генію імператора відмовлявся виконувати свій громадянський обов'язок і був проти
держави. В силу цього найбільш жорстокі заходи проти Церкви приймалися в правління
тих імператорів, які за мірками римлян були найбільш гідними: Траяна і Діоклетіана.
У ставленні до християнства Костянтин став повним антиподом Діоклетіана. У
311 р. були припинені гоніння у Східній імперії, а в 313 р. з'явився Медіоланський
(Міланський) едикт. Костянтин і його співправитель Ліциній видали указ, згідно з яким
християнська релігія визнавалася рівноправною з іншими. Його текст зберігся в історії
Євсевія Кесарійського. Церкві поверталося конфісковане майно або компенсувалася
його вартість. У 315 р. Костянтин дозволив християнам вільне проведення зборів.
Представники Церкви і церковні громади отримали статус юридичних осіб разом з
правом вільного розпорядження власністю. Імператор зрозумів, що церковна організація
здатна стати потужною опорою державній владі, а не підривати її.
У 325 р. відбувся перший Вселенський собор у Нікеї, на якому були засуджені
аріани, що не визнавали божественну природу Ісуса Христа. В історії Церкви настав
новий етап. У 330 р. Костянтин на місці грецької колонії Візантій заклав нову столицю
Східної імперії Константинопіль. А столицею західної половини держави стала Равенна.
Костянтин помер у 337 р., незадовго до смерті прийнявши хрещення.
Правління Юліана Відступника (360 – 363 рр. н.е.). Наступним великим
імператором став племінник Костянтина Великого Юліан, прозваний відступником, що
правив з 360 до 363 рр., коли збунтувалися галльські війська та проголосили його
Августом. Він отримав гарне виховання під керівництвом християнського священика,
захоплювався філософією і був одним з блискуче освічених людей свого часу.
При новому імператорі відбулося пожвавлення міського життя, бо він був
покровителем міст: передавав їм землі, займався муніципальним благоустроєм,
розширював права міських рад. Останній акт свідчив про триваючу децентралізацію
імперії, яку Юліан усвідомлював, передаючи владу місцевим муніципальним радам.
Із релігійною політикою Юліана пов'язані останні гоніння на християн. Вони
відрізнялися від гонінь у попередні епохи. Церква позбавлялася державної допомоги,
християни не допускалися до вищих посад і були позбавлені права викладання в
школах. У самому едикті не було прямої заборони діяльності церкви, але
сформульований він був таким чином, що застосувати його можна було тільки до
християн – хитрий прийом, бо юридично ніяких гонінь не було: при Юліані
проголошувалася терпимість стосовно всіх релігій.
Помилка імператора полягала в тому, що, розпочавши гоніння, він нічого не зміг
їй протиставити, окрім старої римської релігії. На думку Юліана неоязичництво було
покликане морально оновити світ, але тими ж засобами, які пропонувало християнство.
Тому воно формувалося як відображення християнства. Юліан намагався об'єднати
жерців у єдину організацію із ступінчастою ієрархією, заохочував благодійну діяльність
язичницьких храмів, зокрема, створення при них притулків піклування для немічних.
Храми заново відбудовували, їм поверталося конфісковане майно. У проведенні такої
модернізації Юліан, може, і не цілком свідомо, орієнтувався на християнську церкву.
335
Гоніння припинилися зі смертю імператора. Його епоха добре відома завдяки історику
Амміану Марцелліну, який схилявся перед Юліаном і описав його діяння.
3. Початок великого переселення народів, варваризація риської армії.
Остаточний розпад Римської імперії на Східну та Західну. Після Юліана в Східній
частині імперії правителем став Валент (364 – 378 рр. н.е.). При ньому найбільшу
проблему представляли відносини з варварами. У IV ст. розвивалися великі міграційні
процеси, що тривали практично до VI ст. і отримали назву «велике переселення
народів». Великі етнічні групи починали переміщатися Європою. Одну з них склали
вестготи (західні готи), зігнані гунами зі своїх територій. З дозволу римської
адміністрації готи оселилися на землях Римської імперії, у Фракії. Згодом їх стали
утискати римські чиновники, які вчасно не постачали продовольство, що призвело до
повстання, підтриманого рабами і бідняками. У 378 р. відбулася велика битва при
Адріанополі. Римські війська зазнали нищівної поразки, а сам Валент загинув. Однак
вестготи перемогою не скористалися і не стали розоряти імперські території.
Правління Феодосія Великого (379 – 395 рр. н.е.). Після Валента до влади прийшов
Феодосій, прозваний Великим. Він не порушував мирних відносин із готами і уклав з
ними договір (382 р.). Вестготи стали федератами, союзниками, які мали певні права, на
відміну від простих найманців, на службі у Равенни. Вони отримували платню,
продовольство і необхідне спорядження. Фактично виникла юридична основа для
майбутніх варварських королівств у рамках імперії, що розпадалася.
У 380 р. Феодосій видав едикт «Про католицьку віру», за яким християнство
визнавалося обов'язковим віросповіданням у Римській імперії. Разом з тим почалися
переслідування аріан, під знаком боротьби з якими розгорнулася церковна історія IV ст.
З антиязичницькою політикою Феодосія пов'язана остаточна заборона Олімпійських
ігор (393 р.).
У 395 р. після смерті імператора відбулося остаточне розділення на Східну і
Західну імперії. Східна продовжувала жити самостійно, і у неї почалася своя,
ранньовізантійська історія.
Створення варварських королівств у V ст. Все V ст. перетворилося в період
нашестя варварів на територію імперії. У 410 р. відбулася знаменна подія античної
історії, коли Рим вперше за багато століть був узятий вестготами на чолі з Аларіхом і
жорстоко розграбований. Падіння історичної столиці справило жахливе враження на
сучасників, що сприйняли його як кінець світу. Саме ця подія 410 р. стала приводом для
написання Августіном епохального твору «Про град Божий».
У варварів не було наміру руйнувати імперію, бо вони зберігали пієтет по
відношенню до імператорської влади і не мислили себе поза нею. Сам Аларіх
захоплювався імперським устроєм і ввів би серед своїх підлеглих аналогічні порядки,
якби вірив, що вестготи підкоряться нововведенням. Варвари прагнули знайти своє
місце в імперії, розриваючи її на частини і цим сприяючи її майбутнього краху.
У Західній імперії політика по відношенню до варварів розвивалася в руслі
започаткованого Феодосієм напрямку, оскільки всі іноземці тепер розглядалися як
федерати, через необхідность примирення із створенням нових державних утворень на
своїй території. Найбільш раннім з них стало Вестготське королівство (418 р.), що
виникло у південно-західній частині Галлії, Аквітанії, і згодом приєднало до себе землі
Іспанії. Вестготи будували відносини з місцевим населенням на мирній основі.
Наступне, Вандальске королівство було засновано в Північній Африці у 429 р. Вандали
прославилися своєю жорстокістю, зокрема, в 455 р. взяли Рим вдруге і піддали його
найбільш нищівному, свідомому і тим більше жахливому руйнуванню, коли пам'ятники
336
культури знищувалися осмислено. Звідси слово вандалізм стало прозивним. Королівство
Бургундське виникло у 443 р. у південно-східній Франції, а Англо-сакське – в 451 р. у
південно-східній частині Британії.
Формально залежність королівств від Равенни полягала в тому, що варвари
платили данину і захищали інтереси імператора, але реально тільки тоді, коли
знаходили це потрібним. Імперія остаточно розвалювалася. Повернутися до
централізованого управління виявлялося неможливим, і якщо Діоклетіан, Констянтин,
Феодосій ще проводили реформи, то тепер ніхто з імператорів вже не намагався
повернути назад колесо історії.
Єдиною подією, яка тимчасово об'єднала римлян і варварів, стало нашестя гунів.
Останні вже давно входили до складу найманих військ Рима, але з 40-х рр. V ст. почали
здійснювати набіги на Балканський півострів і навіть дійшли до Галлії. В результаті
гуни стали ненависні всім, тому в 451 р. була створена коаліція військових сил римлян,
франків, бургундів, вестготів і саксів, які дали гуннам бій на Каталаунських полях. Гуни
на чолі з Атіллою, прозваним «Бичем Божим», зазнали поразки, і їх просування на захід
було зупинено. Проте коаліція виявилася тимчасовим явищем, викликаним зовнішньою
небезпекою, і швидко розвалилася.
Падіння Римської імперії. У 476 р. командувач імператорської гвардії німець
Одоакр скинув малолітнього імператора Ромула Августула і відіслав царські регалії до
столиці Східної імперії, скасувавши імператорську владу на Заході.
476 р. став формальним кінцем Західної Римської імперії, так само як і кінцем
античної історії. Падіння імперії стало логічним завершенням одряхлілого античного
суспільства, яке поступово пройшло періоди народження, становлення, розвитку,
зрілості і занепаду. Померши, античність в той же час дала життя християнській та
культурній традиції Європи.
Занепад Риму був обумовлений і економічними, і політичними, і соціальними
причинами, але в першу чергу, криза почалася в сфері духовної і перші його симптоми
виникли не в V і не в IV ст., а набагато раніше, коли був втрачений ідеал гармонійно
розвиненої людини, розвалилася полісна релігія та ідеологія, яка втілювала реальний
світогляд античної людини, після скасування республіки і встановлення фактичної
монархії.

337
 ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ З МЕТОДИЧНИМИ РЕКОМЕНДАЦІЯМИ

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 1
ГОСПОДАРСТВО І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИНИЙ ЛАД ГРЕЦІЇ У XI – IX СТ. ДО Н.Е.
(ЗА ПОЕМАМИ «ІЛІАДА» ТА «ОДІССЕЯ»)
Проблеми для обговорення:
1. «Іліада» та «Одиссея»як історичні джерела. Гомерівське питання.
2. Господарство Греції XI – IX до н.е. за свідченнями гомерівських поем.
3. Соціальні відносини і політичний лад Греції в XI – IX ст.. до н.е. за свідченням
гомерівських поем.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Розкрити питання про походження давньогрецького епосу. Характеризуючи
джерела, не можна не враховувати достовірність даних поем, які, правда, знаходяться в
поєднанні з міфологічною, легендарною і поетичною вигадкою, що підтверджується
матеріалами археологічних розкопок на території Греції. У зв’язку з цим особливу увагу
необхідно приділити і так званому гомерівському питанню, тобто історії створення,
авторства й оцінки цих поем в історіографії.
Які сьогодні існують версії щодо авторства Гомера? Для правильної оцінки даних
джерел необхідно спочатку уважно ознайомитися з навчальною і науковою літературою,
а вже потім працювати з текстами поем, відповідно до плану занять. Загальний висновок
про цінність гомерівських поем як особливого виду історичного джерела не виключає
критичного до них ставлення.
2) Питання про співвідношення старої мікенської спадщини та нового дорійського
етапу розвитку грецького суспільства в поемах Гомера. Висвітлюючи перший пункт
плану, треба пам’ятати, що поема «Іліада» була створена раніше, ніж «Одіссея». Як
підтвердження даного твердження необхідно звернути увагу на те, що залізо в «Іліаді»
згадується рідше, ніж в «Одіссеї». Студенти повинні уміти пояснити причину цього
явища.
Из тексту поем виділити місця, де мова йде про сільське господарство, ремісниче
виробництво, торгівлю Греції XI – IX ст. до н.е. Знайти місця поем, де мова йде про
грецький рід і розклад родового ладу, зачитати їх на підтвердження своєї думки. При
вивченні економічного устрою грецьких племен особливу увагу звернути на розвиток
сільського господарства (землеробство, аграрні відносини, скотарство, вирощування
оливок, виноградарство, садівництво і городництво), знаряддя і техніку
сільськогосподарської праці, робочу силу, особливості землекористування і
землеволодіння. На підставі даних поем проаналізувати твердження деяких істориків
про панування у той час приватної власності на землю.
Характеризуючи розвиток ремісничого виробництва в стародавній Греції бажано
звернути увагу на становище ремісників у суспільстві, на роль і значення ремісничої
діяльності в житті грецьких племен, знаряддя і техніку виробництва, ступінь праці та
спеціалізацію професій. З’ясувати, які галузі ремесла були розвинені на той час і чи
відбулося відокремлення ремесла від землеробства.
Розглядаючи джерела, що характеризують торгівлю, визначите рівень її розвитку.
Відзначаючи рівень розвитку торгівлі в гомерівській Греції, зверніть увагу на процес
купівлі-продажу, кількість і якість виробів, що продаються, їх різноманітність.
З’ясувати, що слугувало мірилом вартості, яка роль обміну в розвитку торгівлі, чи
існувало виробництво на продаж, хто виступав у ролі торгових посередників, як
338
відносилося населення до торгівлі і купців. Необхідно визначити роль внутрішньої та
зовнішньої торгівлі в житті грецьких племен.
3) Дати загальну характеристику грецькому суспільству ХІ – ІХ ст. до н.е.: різні
соціальні стани вільного та залежного населення, виникнення рабства, становище рабів
у суспільстві. Визначте джерела рабства, склад і чисельність рабів, їх становище і форми
експлуатації, сферу застосування праці рабів і загальний рівень розвитку рабства.
Доцільно також порівняти гомерівське рабство з стародавньосхідним.
Політичний лад греків у ХІ – ІХ ст. до н.е. Проаналізувати ті місця поем, де
говориться про майнове та соціальне розшарування населення, звернути увагу на роль
общини та народних зборів за гомерівської доби. Аналізуючи політичний лад цієї
епохи, більш детально зупинитися на терміні «базилевс», визначитися з його сутністю.
Підводячи підсумок заняття, варто зазначити, що на даному етапі розвитку
держава, що існувала в Греції в період розквіту мікенської цивілізації, зароджується тут
знову, але вже в інших масштабах і формах. На зміну централізованій бюрократичній
державі мікенської епохи прийшла невелика самоврядна община вільних землеробів у
вигляді ранньорабовласницького полісу.
Джерела:
1. Гомер. Іліада / Гомер ; [пер. зі старогрец. Б. Тена]. – Київ, 1978.
2. Гомер. Одіссея / Гомер ; [пер. зі старогрец. Б. Тена]. – Харків, 2004.
3. Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Книги VIII–X: Фрагменты / Диодор
Сицилийский ; [изд. подготов. О. П. Цыбенко, пер. с древнегреч.]. – СПб., 2012.
4. Историки античности: в 2 томах / Сост. М. Томашевская. – М., 1989. – Т. 1. Древняя Греция.
5. Ксенофонт. Анабасис. Греческая история / Ксенофонт ; [пер. с древнегреч. М. И. Максимовой,
С. Я. Лурье, С. И. Соболевского]. – М., 2011.
6. Павсаний. Описание Эллады : в 3 томах / Павсаний ; [пер. с древнегреч. С. П. Кондратьева]. –
М., 2002. – Т. 1–3.
7. Плутарх. Сравнительные жизнеописания : в 3 томах / Плутарх ; [изд. подготов. М. Е. Грабарь-
Пассек, С. И. Соболевский, С. П. Маркиш ; пер. с древнегреч. С. П. Маркиша, В. В. Петуховой]. – М.,
1961–1963. – Т. 1–2.
8. Полибий. Всеобщая история : в 2 томах / Полибий ; [пер. с древнегреч. Ф. Мищенко]. – М.,
2004. – Т. 1–2.
9. Фукидид. История/Фукидид; [пер. с древнегреч. Г. А. Стратановского]. – Л., 1981.
Рекомендована література:
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. – Київ,
2006. – С. 70–120.
2. Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой
цивилизации / Ю. В. Андреев. – СПб., 1998.
3. Бартонек А. Златообильные Микены / А. Бартонек ; пер. с чеш. яз. – М., 1991.
4. Блеген К. Троя и троянцы / К. Блеген ; пер. с анг. яз. – М., 2003.
5. Боннар А. Греческая цивилизация: в 2 томах / А. Боннар ; пер. с фран. яз. – Ростов на Дону,
1994. – Т. 1–2.
6. Гиндин Л. А. Население гомеровской Трои / Л. А. Гиндин. – М., 1993.
7. Гиндин Л. А. Гомер и история Восточного Средиземноморья / Л. А. Гиндин, В. Л.
Цымбурский. – М., 1996.
8, Кравчук А. Троянская война: Миф и история / А. Кравчук ; пер. с пол. яз. – М., 1991.
9. Махлаюк А. В. Люди, руины, вещи. Античная история в свете археологии / А. В. Махлаюк,
И. Е. Суриков, О. Л. Габелко, А. Е. Негин. – М., 2014.
10. Молчанов А. А. Посланцы погибших цивилизаций / А. А. Молчанов. – М., 1992.
11. Молчанов А. А. Социальные структуры и общественные отношения в Греции II тысячелетия
до н. э. / А. А. Молчанов. – М., 2000.
12. Шлиман Г. Илион. Город и страна троянцев / Г. Шлиман ; пер. с анг. яз. – М., 2009. – Т. 1–2.
13. Шлиман Г. Троя / Г. Шлиман ; пер. с анг. яз. – М., 2010.
14. Evans A. The Palace of Minos at Knossos / A. Evans. – L., 1921–1935. – Vol. 1–4.

339
 СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 2
СТАРОДАВНЯ СПАРТА У VIII – V СТ. ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Джерела з історії Стародавньої Спарти та їх особливості.
2. Особливості економіки Спарти у VIII – VI ст. до не.
3. Соціальна структура та державний лад Спарти.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Вивчаючи історію Спарти VIII – V ст. до н.е., слід звернути увагу на те, як
античні автори в своїх творах характеризують її державний лад. Знайти ці нечисельні
свідчення у Геродота, Фукидіда, Ксенофонта, Павсанія і Плутарха – у його «Біографіях»
та ін. При цьому треба мати на увазі їх тенденційність, нечисленність і фрагментарність.
Специфіка Спарти зумовила відсутність історичних творів, написаних самими
спартанцями; документального матеріалу також не збереглося.
2) Розповісти про виникнення Спартанської держави та її найдавнішу історію:
захоплення дорійцями Лаконії, Першу та Другу Мессенські війни, створення
спартанського полісу. Звернути увагу на особливості розвитку Спарти у VII - VІ ст. до
н.е., їх причини та заходи, за допомогою яких Спарта намагалася зберегти єдність
общини, штучно затримуючи розвиток економіки, зберігаючи застарілі родоплеменні
структури, що заважали будь-яким прогресивним реформам. Визначити мету цих
заходів. Розглянути причини відсталості Спарти, які криються в особливостях
географічного середовища і своєрідній системі суспільних відносин. Дати
характеристику соціальним станам і їх статусу в суспільстві: ілотам, періекам і
спартанцям. Чи можна ілотів вважати рабами у класичному розумінні цього слова?
Важливо, що спочатку Спарта в економічних відносинах мало в чому поступалася
іншим грецьким полісам. Тут при відповіді треба використовувати дані археологічних
розкопок англійських учених, які спростовують усталену точку зору про те, що Спарта
була в той період часу відсталою державою, жителі якої були ізольовані від решти
грецьких держав, ведучи аскетичний спосіб життя.
3) При розгляді державного устрою Спарти звернути увагу на те, що соціальні та
політичні інститути влади і управління мали складну систему, в якій пережитки родо-
племінних відносин перепліталися з елементами ранньорабовласницької держави. У
зв’язку з цим доцільно звернути увагу на функціонування й еволюцію найважливіших
елементів політичної системи спартанської держави: царської влади, геруссії, народних
зборів, колегії ефорів.
При дослідженні політичного ладу Спарти, зосередити увагу на його характерних
особливостях, враховувати, що ці політичні установи виросли безпосередньо із
військової демократії та були пристосовані до умов відсталої Спарти. Проаналізувати
роль архагетів у суспільстві. Криптії. Зясувати специфіку та зміст перших законів
Спарти: Ретри I і Ретри II. Зробити акцент на побуті та вихованні спартанців. Дати
коротку характеристику зовнішній політиці Спартанської держави та утворенню
Пелопоннеського союзу як складової гегемонічних посягань спартанського полісу.
Довести, що Пелопонесський союз був знаряддям Спарти для гегемонії у Греції.
Далі детально зупинитися на характеристиці спартанської «общини рівних»,
розкрити суть і соціальне значення спартанської системи виховання, а також
проаналізуйте сутність соціально-економічних реформ Лікурга.
Висвітлюючи особливості військової організації спартанського суспільства,
потрібно відзначити, що характерний для полісу військовий лад важкоозброєних
гоплітів, що складали громадянське ополчення, з’явився в Спарті раніше, ніж в інших
340
полісах Греції. З’ясувавши специфіку спартанської військової організації, звернути
увагу на те, що такі її риси, як єдиноначальність, сувора військова дисципліна і
субординація, розподіл спартанського війська на бойові підрозділи, склалися в Спарті в
результаті внутрішньої напруги між різними станами спартанської громади.
Джерела та рекомендована література:
1. Геродот. История в девяти книгах./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2002.
2. Ксенофонт Греческая история./ Пер. С. Лурье. – СПб., 1998.
3. Павсаний Описание Єллады/Пер. С.П. Кондратьева. – М., 1994.
4. Фукидид. История./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2001.
Література:
1. Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой
цивилизации / Ю. В. Андреев. – СПб., 1998.
2. Античная Греция: проблемы развития полиса. – М., 1983. – Т. 1: Становление и развитие
полиса.
3. Зайцев А. И. Культурный переворот в Древней Греции / А. И. Зайцев. – 2-е изд. – СПб., 2000.
4. Зайков А. В. Общество древней Спарты. Основные категории социальной структуры / Зайков
А. В. – Екатеринбург, 2013.
5. Крижицький С. Д. Античні держави Північного Причорномор’я / С. Д. Крижицький,
В. М. Зубар, А. С. Русяєва. – Київ, 1998.
6. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкесова. – М., 1991. – С. 149-154.
7. Печатнова Л.Г. История Спарты (период архаики и класики). – СПб, 2001.
8. Печатнова Л. Г. Формирование спартанского государства (VIII–VI вв. до н. э.) /
Л. Г. Печатнова. – СПб., 1998.
9. Яновська А.П. Людина між Сходом і Заходом. Історія Стародавніх цивілізацій. – Х., 2001. – С.
127-135.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 3
АФІНИ У VIII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ IV СТ. ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Джерела з історії Аттики VIII – IV ст. до н.е.
2. Аттика в VIII – VII ст. до н.е.
3. Кілонова смута в Афінах.
4. Законодавство Драконта.
5. Реформи Солона, їх історичне значення.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Історичні джерела Аттики архаїчного і класичного періоду можна поділити на
писемні, археологічні, епіграфічні, нумізматичні та інші. Для більш глибокого розумінні
епохи слід звернути увагу на свідчення таких давніх авторів як: Аристотель, Геродот,
Фукидід, Плутарх, однак із урахуванням часу написання їх робіт та поглядів цих
авторів. Аналізуючи джерела, слід врахувати, що серед різноманітних літературних
свідчень головне місце належить трактату Аристотеля «Афінська політія», в якому
найповніше висвітлена політична історія Афінської держави.
2) Необхідно відзначити, що створення Аттики як держави відбулося шляхом
синойкізму, тобто шляхом об'єднання іонійських племен, яким загрожувало захоплення
дорійцями. Щоб якомога повніше розкрити питання необхідно залучити вищезгадані
джерела. Вони допоможуть всебічно висвітлити особливості соціально-економічного і
політичного ладу Аттики VIII – VII ст. до н.е., детальніше проникнути у сутність
соціальної напруги, яка існувала між землевласниками-евпатридами та іншими
верствами населення, зрозуміти яким чином відбулося захоплення влади родовою
аристократією. Розглядаючи політичну організацію афінського суспільства в цей час,
підкреслити, що державний лад був олігархічним, у якому вся повнота влади належала
341
ареопагу. Необхідно також наголосити на значенні скасування царської влади і
виникненні колегії дев’яти архонтів, визначити їх місце і роль у житті суспільства.
3) Розкрити механізм поступового розкладання родового ладу в Аттіці та
посилення панування родової знаті. Дати коротку характеристику кабальному рабству
та погіршенню становища селянства. Зробити акцент на боротьбі за владу серед самих
аристократів і заколоті Кілона як частині цієї боротьби. Розглянути всі версії, які
стосуються Кілонової смути та її наслідків.
4) Перш за все треба пам’ятати, що формування демократичного полісу в Афінах
йшло еволюційним шляхом, тобто шляхом удосконалення законодавчої системи. Велике
значення в розвитку афінського полісу мав факт запису законів, проведених архонтом
Драконтом. Залучаючи дані наукових досліджень, зверніться до сучасних уявлень про
історичне значення законодавства Драконта у розвитку цивільного права та становленні
афінської демократії.
5) Початком формування Афінської демократичної держави слід вважати
реформи Солона. Його цензова реформа дала можливість обмежити владу родової
аристократії і надала право вільним громадянам брати участь у політичному житті
держави (народні збори, суд присяжних). Земельна реформа звільнила від боргової
кабали частину селян-общинників, що дало поштовх для подальшого розвитку
економіки та формування Афінської держави. Відомо, що цими реформами були
незадоволені майже всі верстви населення Аттики. Відповісти на питання: які причини
викликали це незадоволення?
Джерела:
1. Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство Афин. – М., 1936.
2. Геродот. История в девяти книгах./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2002.
3. Тиртей. Элегии / Тиртей // Эллинские поэты VIII–III вв. до н. э. Эпос. Элегия. Ямбы. Мелика ;
[изд. подготов. М. Л. Гаспаров, О. П. Цыбенко, В. Н. Ярхо]. – М., 1999. – С. 232–236.
4. Фукидид. История./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2001.
5. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.
Рекомендована література:
1. Берве Г. Тираны Греции / Г. Берве ; пер. с нем. яз. – Ростов на Дону, 1997.
2. Бузескул В.П. Афинская демократия./В.П. Бузескул. – Х., 1920.
3. Зайцев А. И. Культурный переворот в Древней Греции / А. И. Зайцев. – 2-е изд. – СПб., 2000.
4. Залюбовина Г. Т. Архаическая Греция: Особенности мировоззрения и идеологии /
Г. Т. Залюбовина. – М., 1992.
5. Кравчук А. Перикл и Аспазия./А. Кравчук. – М., 1991.
6. Лосев А.Ф. Античная философия истории./А.Ф. Лосев. – СПб, 2000.
7. Макаров И. А. Идеологические аспекты ранней греческой тирании / И. А. Макаров // ВДИ. –
1997. – № 2. – С. 25–42.
8. Печатнова Л. Г. История Спарты (период архаики и классики) / Л. Г. Печатнова. – СПб., 2001.
9. Ставнюк В. В. Становлення Афінського поліса / В. В. Ставнюк. – К., 2005.
10. Суриков И. Е. Из истории греческой аристократии позднеархаической и раннеклассической
эпох: Род Алкмеонидов в политической жизни Афин VII–V вв. до н. э. / И. Е. Суриков. – М., 2000.
11. Суриков И. Е. Остракизм в Афинах / И. Е. Суриков. – М., 2006.
12. Суриков И.Е. Проблемы раннего афинского законодательства./И.Е. Суриков. – М., 2004.
13. Фролов Э.Д. Факел Прометея: очерк истории общественной мысли./Э.Д. Фролов. – СПб.,
2004.
14. Фролов Э.Д. Греция в епоху поздней класики. (Общество. Личность. Власть)./Э.Д. Фролов. –
СПб, 2001.

342
 СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4
СТАНОВЛЕННЯ АФІНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ПОЛІСУ.
Проблеми для обговорення:
1. Тиранія Пісистрата та Пісистратидів.
2. Реформи Клісфена.
3. Реформи Ефіальта та її наслідки.
4. Державний лад Афін у V ст. до н.е.
5. Історична прогресивність та обмеженість афінської демократії.
6. Культура Греції Архаїчного періоду.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Розкрити питання щодо політичної боротьби після Солонових реформ та
зростання значення торговельно-ремісничих верств населення. у зв’язку з цим
проаналізуати за даними джерел політичну обстановку, що склалася в Аттиці після
реформ Солона, нове загострення соціально-політичної боротьби унаслідок
протистояння трьох основних політичних течій: періеків, параліїв і діакріїв. Звернути
увагу на дані джерел щодо особи Пісистрата, його соціальне походження, обставин
приходу до влади. Тиранія Пісистрата та його синів.
2) Рішучим ударом по політичних позиціях старої родової аристократії стала
адміністративно-територіальна реформа Клісфена. Вона свідчила про те, що цими
реформами Аттика скинула залишки родового ладу.
Період від битви на о. Саламін (480 р. до н.е.) до початку Пелопонесських війн
(431 р. до н.е.) були часом найвищого розвитку економіки, політичних відносин і
культури всієї Еллади і особливо Афін. Потрібно показати досягнення греків: вони
оволоділи протоками, налагодили торгівельні зв’язки з античними колоніями
Причорномор'я, стали чіткішими контакти між полісами Еллади. Під час греко-перських
воєн греки захопили велику здобич і рабів, що збільшило трудові ресурси і сприяло їх
економічному процвітанню.
3) Важливим етапом на шляху формування Афін як демократичного полісу стала
реформаторська діяльність Клісфена.
У 462 – 451 рр. до н.е. вождем демократії в Афінах стає Ефіальт. Він проводить
політику підриву авторитету родової аристократії, яка захопила влау під час греко-
перських воєн з метою поновлення демократичного ладу, сформований за часів
Клісфена. Головні реформи Ефіальта та його вбивство.
4) Після нього афінську демократію очолив Перікл, який за 15 років зумів
піднести Афіни на небувалу висоту, остаточно сформувавши демократичний державний
лад. Намалювати політичний портрет Перікла, підкреслити його якості як людини,
видатного оратора і політичного діяча. Звернути увагу на зміст його зовнішньої
політики та її значення для зміцнення афінської демократії, придбання союзників серед
грецьких полісів та інших держав.
5) Створення Афінської Архе. Дати оцінку цьому об'єднанню, його позитивним і
негативним рисам. Розкрити сутність обмеженості афінської демократії (роль жінки у
суспільстві, обмеження прав метеків, позбавлення прав рабів тощо).
6) Виокремити спільні риси та відмінні особливості розвитку культури різних
грецьких полісів означеного періоду.
Джерела:
1. Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство Афин. – М., 1936.
2. Геродот. История в девяти книгах./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2002.
3. Тиртей. Элегии / Тиртей // Эллинские поэты VIII–III вв. до н. э. Эпос. Элегия. Ямбы. Мелика ;
[изд. подготов. М. Л. Гаспаров, О. П. Цыбенко, В. Н. Ярхо]. – М., 1999. – С. 232–236.
343
 4. Фукидид. История./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2001.
5. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.
Рекомендована література:
1. Берве Г. Тираны Греции / Г. Берве ; пер. с нем. яз. – Ростов на Дону, 1997.
2. Бузескул В.П. Афинская демократия./В.П. Бузескул. – Х., 1920.
3. Зайцев А. И. Культурный переворот в Древней Греции / А. И. Зайцев. – 2-е изд. – СПб., 2000.
4. Залюбовина Г. Т. Архаическая Греция: Особенности мировоззрения и идеологии /
Г. Т. Залюбовина. – М., 1992.
5. Кравчук А. Перикл и Аспазия./А. Кравчук. – М., 1991.
6. Лосев А.Ф. Античная философия истории./А.Ф. Лосев. – СПб, 2000.
7. Макаров И. А. Идеологические аспекты ранней греческой тирании / И. А. Макаров // ВДИ. –
1997. – № 2. – С. 25–42.
8. Печатнова Л. Г. История Спарты (период архаики и классики) / Л. Г. Печатнова. – СПб., 2001.
9. Ставнюк В. В. Становлення Афінського поліса / В. В. Ставнюк. – К., 2005.
10. Суриков И. Е. Из истории греческой аристократии позднеархаической и раннеклассической
эпох: Род Алкмеонидов в политической жизни Афин VII–V вв. до н. э. / И. Е. Суриков. – М., 2000.
11. Суриков И. Е. Остракизм в Афинах / И. Е. Суриков. – М., 2006.
12. Суриков И.Е. Проблемы раннего афинского законодательства./И.Е. Суриков. – М., 2004.
13. Фролов Э.Д. Факел Прометея: очерк истории общественной мысли./Э.Д. Фролов. – СПб.,
2004.
14. Фролов Э.Д. Греция в епоху поздней класики. (Общество. Личность. Власть)./Э.Д. Фролов. –
СПб, 2001.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 5
ЕКОНОМІЧНА І ПОЛІТИЧНА КРИЗА ГРЕЦЬКИХ ПОЛІСІВ У IV СТ. ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела Греції IV ст. до н.е.
2. Наслідки Пелопонесських війн. Економічна і політична криза полісної системи.
3. Військові союзи та їх роль у Греції в IV ст.
4. Програми подолання кризи.
5. Особливості формування грецької культури класичного періоду.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Історичних джерел, які розповідають при кризу Греції IV ст. до н.е. досить
багато. Проте не всі вони об’єктивно висвітлюють події того часу, оскільки тоді
існували різні погляди на політичну ситуацію, що склалася у Греції після
Пелопонесських війн. Необхідно розібратись у позиціях авторів цих творів і дати їм
об’єктивну оцінку. До таких авторів відносяться: Аристотель, Ксенофонт, Діодор
Сицилійський, Плутарх, Платон, оратори: Лісій, Демосфен, Ісократ тощо.
2) Розглядаючи економічну кризу Греції в IV ст. до н.е., перш за все треба мати на
увазі, що вона була прямим наслідком Пелопоннеської війни. Порівняти соціально-
економічний лад Греції у V та IV ст. до н.е.: розвиток рабовласницького господарства та
юридичне становище рабів; метеки, їх роль у господарстві й правове становище, а також
становище вільних виробників у сільському господарстві й ремісництві. Яких
трансформацій зазнав суспільний лад грецьких полісів, як змінилося співвідношення
станів, громадяни і негромадян?
Загострення соціальних і політичних протиріч, розорення дрібних і середніх
власників стало наслідком масового обезземелення селян та зосередження землі у руках
небагатьох після Пелопонесських війн. Звернути увагу на причини розорення ремісників
і кризу у торговлі. Масове зубожіння громадян грецьких полісів спровокувало низку
кризових явищ, зокрема еміграцію греків за кордон, широке розповсюдження
найманства та появу сикофантів (донощиків на багатих) тощо.
344
 При розгляді політичної кризи треба пам’ятати, що на момент IV ст. до н.е.
полісна система, як форма правління, повністю себе вичерпала, як в економічному, так і
в політичному відношенні. Звернути увагу на зміни, які відбулися у соціальній структурі
грецького суспільства. Стан рабів і їх використання. Підкреслити особливе становище
Спарти, де рушилась «община рівних» і громадяни особливо болісно переживали
майнове розшарування та інші кризові явища.
3) Економічна і політична криза полісної системи привела до боротьби між
полісами за гегемонію у Греції. Гегемонія Спарти та її наслідки. Демократичний
переворот у Фівах. Діяльність Пелопіда і Епамінонда. Піднесення Фів, їх зовнішня
політика. Засобом міжполісної боротьби було створення грецьких союзів:
Пелопонесського, Першого і Другого Афінського союзів, Беотійського. Розкрити їх суть
і значення для того часу. Зернути увагу на позицію і роль Персії у міжусобній боротьбі
грецьких полісів.
4) Пошуки виходу з кризи, ідея походу в Азію. Дати загальну характеристику
програмам виходу Греції з кризи (Платона, Аристотеля, Сократа, Ісократа тощо).
5) Для більш глибокого розуміння особливостей формування грецької культури
класичного періода, слід проаналізувати історичні умови її розвитку в V – IV ст. до н.е.
Зробити акцент на складових грецької релігії класичного періоду, її пантеону і культів.
Визначити основні закономірності розвитку науки і філософії: матеріалістична
філософія Демокрита, ідеалізм Платона та філософія Аристотеля. Дати загальну
характеристику соціальним і політичним вченням, розвитку наукових знань і
ораторського мистецтва. Особливої уваги заслуговує питання розвитку грецького театру
та його суспільне значення: твори Есхіла, Софокла і Еврипіда, комедії Аристофана.
Архітектура і образотворче мистецтво.
Джерела:
1. Аристофан. Избранные комедии: в 2 ./пер. А. Пиотровского. – М., 1993.- Т.2.
2. Диодор Сицилийсктй Историческая библиотека: в 5 ч./пер. С греч. И. Алексеева. – СПб, 1995.
– Ч.3.
3. Ксенофонт Анабасис./пер. И.М. Максимовой. – М., 1994.
4. Плутарх Изранные жизнеописания: в 2 т. – М., 1994.
Рекомендована література:
1. Вебер М. Аграрная история Древнего мира./М. Вебер. – М., 2001.
2. Печатнова Л. Г. Кризис спартанского полиса / Л. Г. Печатнова. – СПб., 1998.
3. Строгецкий В. М. Полис и империя в классической Греции / В. М. Строгецкий. – Нижний
Новгород, 1991.
4. Строгецкий В. М. Афины и Спарта. Борьба за гегемонию в Греции в V в. до н. э. (478–431 гг.) /
В. М. Строгецкий. – СПб., 2008.
5. Суриков И. Е. Античная Греция: политики в контексте эпохи: архаика и ранняя классика /
И. Е. Суриков. – М., 2005.
6. Суриков И. Е. Античная Греция: политики в контексте эпохи: время расцвета демократии / И.
Е. Суриков. – М., 2008.
7. Суриков И. Е. Античная Греция. Политики в контексте эпохи. Година междоусобиц / И. Е.
Суриков. – М., 2011.
8. Таруашвили Л. И. Искусство Древней Греции. Словарь / Л. И. Таруашвили. – М., 2004.
9. Туманс X. Рождение Афины. Афинский путь к демократии. От Гомера до Перикла (VIII–V вв.
до н. э.) / X. Туманс. – СПб., 2002.
10. Трубецкой С. Н. Курс истории древней философии / С. Н. Трубецкой. – М., 1997.
11. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.
12. Фестюжьер А.-Ж. Личная религия греков / А.-Ж. Фестюжьер ; пер. с анг. яз. – СПб., 2000.
13. Фролов Э. Д. Греция в эпоху поздней классики: Общество. Личность. Власть / Э. Д. Фролов.
– СПб., 2001.

345
 СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 6
МАКЕДОНІЯ І ГРЕЦІЯ У III – II СТ. ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Характеристика історичних джерел Македонії і Греції III – II ст. до н.е.
2. Боротьба діадохів. Сутність еллінізму.
3. Македонія і Греція в елліністичний період.
4. Ахейський та Етолійськй союзи та їх роль.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Найважливішими авторами, які розповідають про Грецію та Македонію цього
періоду, є Полібій, Діодор Сицилійський, Тит Лівій, Павсаній. Дати загальну
характеристику їх творам і поглядам.
2) Розгляд другого питання потрібно розпочати із боротьби діадохів (спадкоємців
Олександра Македонського) і створення елліністичних держав. Визначитись із поняттям
«еллінізм», який зміст у нього вкладають сьогодні.
3) Аналізуючи економічне і політичне становище Македонії і Греції того часу,
необхідно приділити особливу увагу Спарті, стану її економіки, аграрним реформам
Агіса і Клеомена. Розкрити сутність тиранії Набіса.
4) Розглядаючи політичне становище в регіоні, зробити акцент на створенні та
функціонуванні Ахейського і Етолійського союзів та їх ролі. Завоювання Греції та
Македонії Римом.
Джерела:
1. Арриан. Поход Александра / Арриан; [пер. с древнегреч. М. Е. Сергеенко]. – М., 1993.
2. Діодор Сицилійський Историческая библиотека./пер. С греч. И. Алексеева. – СПб., 1995. – Ч.4.
3. Курций Руф. История Александра Македонского / Курций Руф ; [изд. подготов. А. А. Вигасин;
пер. с лат.]. – М., 1993.
4. Ливий Тит История Рима от осноания города: в 3 т./пер. Н.А. Позднякова. – М., 1993. – Т.1.
5. Плутарх. Порівняльні життєписи / Плутарх ; [пер. зі старогрец. Й. Кобова, Ю. Цимбалюка]. –
Київ, 1991.
6. Павсаний Описание Эллады/пер. С.П. Кондратьева. – М., 1994.
7. Полибий Всеобщая история: в 3 т./пер. Ф.Г. Мищенко. – М., 1995. – Т.2.
8. Страбон. География в 17 книгах / Страбон ; [пер. с древнегреч. Г. А. Стратановского]. – М.,
1964.
Рекомендована література:
1. Беликов А. П. Рим и эллинизм: проблемы политических, экономических и культурных
контактов / А. П. Беликов. – Ставрополь, 2003.
2. Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Г. Бенгтсон ; пер. с нем. яз. – М., 1982.
3. Дройзен И.Г. История Эллинизма: в 3 т./И.Г. Дройзен. - СПб, 1997 – 1999. – Т.1.
4. Габелко О. Л. История Вифинского царства / О. Л. Габелко. – СПб., 2005.
5. Дибвойз Н. К. Политическая история Парфии / Н. К. Дибвойз ; пер. с анг. яз. – СПб., 2008.
6. Казаров С. С. Царь Пирр и Эпирское государство в эллинистическом мире / С. С. Казаров. –
Ростов на Дону, 2004.
7. Кащеев В.И. Эллинистический мир и Рим. Война, мир и дипломатия в 220 – 146 гг. до н.э./
В.И. Кащеев. – М., 1993.
8. Климов О. Ю. Пергамское царство: Проблемы политической истории и государственного
устройства / О. Ю. Климов О. Ю. – СПб., 2010.
9. Маринович Л.П. Греки и Александр Македонский: к проблеме кризиса полиса./Л.П.
Маринович. – М., 1993.
10. Хабихт Х. Афины. История города в эллинистическую эпоху./Х. Хабихт. – М., 1999.
11. Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим / Под ред. В. Г. Боруховича,
С. Ю. Монахова, В. Н. Парфенова. – М., 1998. – С. 7–118.
12. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.

346
 СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 7
ЕЛЛІНІСТИЧНИЙ ЕГИПЕТ І ЦАРСТВО СЕЛЕВКІДІВ У III – I СТ. ДО Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела Єгипту і царства Селевкідів III – I до н.е.
2. Економіка і соціальні відносини у Єгипті Птолемеїв та царстві Селевкідів.
3. Політичний устрій та особливості управління у державі Птолемеїв і царстві
Селевкідів.
4. Загальні риси та особливості елліністичної культури.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Історичних джерел з історії Елліністичного Єгипту і Царства Селевкідів
данного періоду значно більше, ніж із історії Греції та Македонії означеного періоду. Це
твори таких авторів як: Полібій, Птолемей, Помпей Тог, Аппіан, Тит Лівій, Страбон,
Пліній Старший, Цицерон, Йосип Флавій тощо.
2) Зробити порівняльну характеристику держави Птолемеїв та Селевкідів:
економіка, політичний лад, адміністративний устрій. Зовнішня політика двох
найбільших елліністичних держав. При підготовці питання про економіку цих держав,
звернути увагу на рівень сільського господарства в умовах переміщення торговельних
шляхів та заснування нових торговельних міст. Розглядаючи організацію ремісничого
виробництва і торгівлю, підкреслити, що цей вид діяльності був зосереджений у
грецьких полісах, які знаходилися на території цих держав.Це були своєрідні держави у
державі.
3) Дослідити їх політичний устрій та особливий статус. Звернути увагу на
організацію центрального управління держав, їх адміністративне влаштування (хору і
землі іншого підпорядкування).
4) Визначити головні риси елліністичної культури. Проаналізувати взаємовплив
культур Греції і Сходу. Звернути увагу на релігійний синкретизм. Зробити наголос на
процесі відокремлення науки від філософії та основних напрямах елліністичної
філософії. Розвиток техніки. Визначити специфіку літератури і образотворчого
мистецтва елліністичної епохи: Мусейон, Александрійська бібліотека та інші центри
елліністичної культури.
Джерела:
1. Арриан. Поход Александра / Арриан; [пер. с древнегреч. М. Е. Сергеенко]. – М., 1993.
2. Діодор Сицилійський Историческая библиотека./пер. С греч. И. Алексеева. – СПб., 1995. – Ч.4.
3. Курций Руф. История Александра Македонского / Курций Руф ; [изд. подготов. А. А. Вигасин;
пер. с лат.]. – М., 1993.
4. Ливий Тит История Рима от осноания города: в 3 т./пер. Н.А. Позднякова. – М., 1993. – Т.1.
5. Плутарх. Порівняльні життєписи / Плутарх ; [пер. зі старогрец. Й. Кобова, Ю. Цимбалюка]. –
Київ, 1991.
6. Павсаний Описание Эллады/пер. С.П. Кондратьева. – М., 1994.
7. Полибий Всеобщая история: в 3 т./пер. Ф.Г. Мищенко. – М., 1995. – Т.2.
8. Страбон. География в 17 книгах / Страбон ; [пер. с древнегреч. Г. А. Стратановского]. – М.,
1964.
Рекомендована література:
1. Беликов А. П. Рим и эллинизм: проблемы политических, экономических и культурных
контактов / А. П. Беликов. – Ставрополь, 2003.
2. Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Г. Бенгтсон ; пер. с нем. яз. – М., 1982.
3. Дройзен И.Г. История Эллинизма: в 3 т./И.Г. Дройзен. - СПб, 1997 – 1999. – Т.1.
4. Габелко О. Л. История Вифинского царства / О. Л. Габелко. – СПб., 2005.
5. Дибвойз Н. К. Политическая история Парфии / Н. К. Дибвойз ; пер. с анг. яз. – СПб., 2008.
6. Казаров С. С. Царь Пирр и Эпирское государство в эллинистическом мире / С. С. Казаров. –
Ростов на Дону, 2004.
347
 7. Кащеев В.И. Эллинистический мир и Рим. Война, мир и дипломатия в 220 – 146 гг. до н.э./
В.И. Кащеев. – М., 1993.
8. Климов О. Ю. Пергамское царство: Проблемы политической истории и государственного
устройства / О. Ю. Климов О. Ю. – СПб., 2010.
9. Маринович Л.П. Греки и Александр Македонский: к проблеме кризиса полиса./Л.П.
Маринович. – М., 1993.
10. Хабихт Х. Афины. История города в эллинистическую эпоху./Х. Хабихт. – М., 1999.
11. Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим / Под ред. В. Г. Боруховича,
С. Ю. Монахова, В. Н. Парфенова. – М., 1998. – С. 7–118.
12. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 8
ВИНИКНЕННЯ ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ОБЩИНИ
Проблеми для обговорення:
1. Джерела з історії стародавнього Риму IX – VI ст. до н.е.
2. Господарство і суспільний лад царського періоду в історії Риму.
3. Реформи Сервія Туллія, їх значення.
4. Боротьба патриціїв і плебеїв та їх значення.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Джерел з історії даної теми не так багато. Головні серед них – археологічні. Із
писемних – найбільш важливими є: закони XII таблиць, окремі згадки у працях Тита
Лівія, Катона, Варрона, Дионісія Галікарнаського, Саллюстія, Аппіана, Цицерона та у
біографіях Ромула і Нуми Помпілія у Плутарха. Проте, слід пам’ятати, що ці всі
джерела були написані у більш пізній час, тому до аналізу їх треба підходити уважно і
критично.
2) Охарактеризувати природні умови Апеннінського півострова, характер
поверхні, клімат, ґрунти. Природні багатства та основні господарські райони Італії.
Визначити специфіку періодизації римської історії. При розгляді найдавнішого
населення Італії особливої уваги заслуговує проблема походження етрусків.
Особливості соціальне-економічного ладу етруського суспільства. Зробити акцент на
розвиток етруської культури та її вплив на італійські племена. Визначити основні
напрями грецької колонізації на півдні Італії і на Сіцілії. При підготовці питання про
суспільні відносини Риму в царський період треба мати на увазі, що в цей час ще
існував родовий лад. Головною галуззю економіки римської общини було сільське
господарство. Визначити його рівень, залучивши до цього праці Катона і Варрона.
Назвати головні галузі ремісничого виробництва та рівень розвитку торгівлі.
3) Готуючи питання про реформи Сервія Туллія, необхідно пам’ятати, що це був
початок формування Римської держави. Антична традиція про заснування Риму та
археологічні дані про виникнення міста Рим. Для більш глибокого розуміння
найдавнішої історії Риму необхідно розкрити механізм функціонування римської
общини: триби, курії, патріархальний рід. Категорії патриціїв і плебеїв, патронів і
клієнтів, ієрархічна будова та функціональні обов’язки. Рабовласництво та його
джерела. Реформи Сервія Туллія і їх наслідки. Порівняти їх із реформами Солона в
Аттиці.
4) Боротьба патриціїв і плебеїв хоч і була боротьбою за землю, проте вона
вилилась у політичну, оскільки плебеї, щоб отримати право на землю, повинні були
отримати спочатку римське громадянство (оскільки існувала антична форма власності).
Розкрити зміст поняття «антична форма власності». Охарактеризувати кожен із
головних періодів цієї боротьби та її наслідки. Звернути увагу на римську зовнішню

348
політику в цей час (завоювання Аппенінського півострова, ескалація подій у басейні
Середземномор'я).
Джерела:
1. Аппиан. Римская история/пер. с греч. А.И. Немировского. – СПб., 2004. – 285 с.
2. Дионисий Галикарнасский. Римские древности : в 3 томах / Дионисий Галикарнасский ; [пер. с
древнегреч.; отв. ред. И. Л. Маяк]. – М., 2005 – Т. 1.
3. Ливий, Тит. История Рима от основания города : в 3 томах / Тит Ливий ; [пер. с лат.; отв. ред.
Е. С. Голубцова]. – М., 1989. – Т. 1.
4. Плутарх. Избранные жизнеописания: в 2 т. – М., 1994. – Т.1.
5. Саллюстий Крисп Гай. Сочинения/пер. В.О. Горенштейна. – М., 1991.
Рекомендована література:
1. Альбрехт М. фон. История римской литературы : в 3 томах / М. фон Альбрехт ; пер. с нем. яз.
– М., 2003–2005. – Т. 1–3.
2. Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
3. Жреческие коллегии в раннем Риме. – М., 2001.
4. Коптев А. Б. Царская власть в раннем Риме сквозь призму античной историографии (VIII–IV
вв. до н.э.) / А. Б. Коптев. – Саарбрюкен, 2013.
5. Майяни З. По следам этрусков / З. Майяни ; пер. с фран. яз. – М., 2003.
6. Макнамара Э. Этруски. Быт, религия, культура / Э. Макнамара ; пер. с анг. яз. – М., 2006.
7. Махлаюк А. В. Люди, руины, вещи. Античная история в свете археологии / А. В. Махлаюк,
И. Е. Суриков, О. Л. Габелко, А. Е. Негин. – М., 2014.
8. Моммзен Т. История Рима : в 5 томах / Т. Моммзен ; пер. с нем. яз. – М., 1997. – Т. 1.
9. Эргон Ж. Повседневная жизнь этрусков / Ж. Эргон ; пер. с фран. яз. – М., 2009.
10. Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим / Под ред. В. Г. Боруховича,
С. Ю. Монахова, В. Н. Парфенова. – М., 1998.
11. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 9
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РАННЬОЇ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела ранньої Республіки.
2. Соціальна структура суспільства ранньої Римської республіки.
3. Законодавча і виконавча влада в Римі у V – III ст. до н.е.
4. Роль і значення армії в ранній Республиці.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Приступаючи до вивчення даної теми, треба зернути увагу на свідчення таких
стародавніх авторів як: Тит Лівій, Діодор Сицилійський. Дионісій Галікарнаський,
біографії Камілла і Валерія Поприколи у Плутарха і, звичайно, закони XII таблиць.
2) Готуючи питання про соціальну структуру ранньої Римської республіки,
необхідно пам’ятати, що після закінчення боротьби патриціїв і плебеїв, останні
отримали рівні права з патриціями. Підсумовуючи питання про соціальні відносини в
ранньоримському суспільстві, пригадати грецький матеріал. Чи можна говорити про
абсолютну тотожність станових відносин, пережитків родового ладу в архаїчних
грецьких і римських полісах і чому? Коли виникли коміції, сенат, магістрати? Як
відбувався розвиток системи республіканського самоврядування? Аналізуючи джерела,
що оповідають про тривалу станову боротьбу в Римі, необхідно відповісти на питання,
чому затягнувся процес становлення єдиної цивільної общини в Римі. В результаті
змінилася соціальна структура римського суспільства. Замість двох головних станів
(членів і не членів римської общини) з'явилась три головні стани повноправних
римських громадян (нобілі, вершники і плебс). Використовуючи джерела, зокрема,
«Закони XII таблиць», визначити права і обов’язки кожного зі станів.

349
 3) Розгляд питання про державний лад ранньої римської республіки треба
розпочати із народних зборів («коміцій»). Визначити функції куріатних, центуріатних і
трибутних коміцій на кожному із етапів існування римської республіки.
При характеристиці Сенату треба пам’ятати, що законодавчим органом були
народні збори, але, в силу обставин, Сенат перебрав на себе низку їх повноважень,
зокрема законодавчу ініціативу. Розкрити причини і наслідки такого становища.
Розповісти про порядок обрання до Сенату. Виконавчою владою у римській республіці
були магістратури. Розглянути ординарні та екстраординарні магістратури, їх функції та
порядок обрання. Визначити характер римської республіки (олігархічний). Розкрити
сутність цього поняття.
4) Невід'ємною частиною кожної країни є армія. В Римі, на всіх етапах його
існування вона відігравала головну роль, оскільки Рим вів нескінченні війни. За яким
принципом формувалась римська армія? Із яких підрозділів вона складалася? Що мала
на озброєнні? Види заохочення і покарання в римській армії. Розглядаючи ці питання,
треба пам’ятати, що в цей період римська армія ще не була професійною, а залишалася
громадянським ополченням.
Визначити основні вектори зовнішньої політика Риму. У межах цього питання
розглянути: війни з етрусками, боротьбу з галлами, завоювання Римом середньої та
південної Італії, війни з самітами та з Пірром. Утворення римсько-італійської
конфедерації.
Джерела:
1. Диодор Сицилийский Историческая библиотека/пер. с греч. И. Алексеева. – СПб., 1995.
2. Ливий, Тит. История Рима от основания города : в 3 томах / Тит Ливий ; [отв. ред. пер. с лат.
Е. С. Голубцова]. – М., 1989–1993. – Т. 1–3.
3. Плутарх. Порівняльні життєписи / Плутарх ; [пер. зі старогрец. Й. Кобова, Ю. Цимбалюка]. –
Київ, 1991.
4. Полибий. Всеобщая история : в 2 томах / Полибий ; [пер. с древнегреч. Ф. Мищенко]. – М.,
2004. – Т. 1–2.
Рекомендована література:
1. Азаревич Д. Патриции и плебеи в Риме. Историко-юридическое исследование / Д. Азаревич. –
СПб., 1875. – Т. 1–2.
2. Бобровникова Т. А. Сципион Африканский / Т. А. Бобровникова. – М., 2009.
3. Гиро П. Быт и нравы дрених римлян./П. Гиро. – Смоленск, 2000. – С 327-354; 372-402.
4. Горьков С. Ю. Рим и Карфаген. Великая морская война / С. Ю. Горьков. – М., 2003.
5. Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
6. Дементьева В. В. Магистратура диктатора в ранней римской Республике (V–III вв. до н. э.) /
В. В. Дементьева. – Ярославль, 1996.
7. Дементьева В. В. Римская магистратура военных трибунов с консульской властью / В. В.
Дементьева. – Ярославль, 2000.
8. Дементьева В. В. Децемвират в римской государственно-правовой системе середины V в. до н.
э. / В. В. Дементьева. – М., 2003.
9. Кораблев И. Ш. Ганнибал / И. Ш. Кораблев. – Ростов на Дону, 1997.
10. Кофанов Л. Л. Обязательственное право в архаическом Риме (VI–IV вв. до н. э.) /
Л. Л. Кофанов. – М., 1994.
11. Кучеренко Л. П. Сословная борьба патрициев и плебеев в Древнем Риме / Л. П. Кучеренко. –
Сыктывкар, 1990.
12. Маяк И. Л. Римляне ранней республики / И. Л. Маяк. – М., 1993.
13. Мельничук Я. В. Рождение римской цензуры: Исследование античной традиции в области
гражданского управления Древнего Рима / Я. В. Мельничук. – М., 2010.
14. Нетушил И. В. Очерк римских государственных древностей / И. В. Нетушил. – Харьков,
2014. – Т. 1.
15. Сморчков А. М. Религия и власть в римской Республике. Магистраты, жрецы, храмы /
А. М. Сморчков. – М., 2012.
350
 16. Токмаков В.Н. Военная организация Рима ранней Республики (VI – IV ст. до н.е.)./В.Н.
Токмаков. – М., 1998.
17. Токмаков В. Н. Армия и государство в Риме: От эпохи царей до Пунических войн /
В. Н. Токмаков. – М., 2007.
18. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 10
РИМ У II - I СТ. ДО Н.Е. АГРАРНИЙ РУХ БРАТІВ ГРАКХІВ
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела II ст. до н.е.
2. Соціально-економічні та політичні причини загострення аграрних відносин у
Римі в II ст. до н.е.
3. Політична діяльність та сутність реформ Тиберія та Гая Гракхів.
4. Загострення політичної боротьби в Римі після смерті Гракхів.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Головними джерелами звивчення історії ставродавнього Риму другої половини
II ст. до н.е. є свідчення Діодора Сицилійського (кн. XXXIV – XXXV) Тита Лівія,
Страбона, Аппіана, Катона та біографії Тиберія і Гая Гракха у Плутарха. Дати
характеристику цим джерелам.
2) Звернути увагу на зростання крупного землеволодіння і розповсюдження
латифундійних господарств із застосуванням дешевої рабської праці. Розвиток
товарного господарства у сільському господарстві та його вплив на становище
італійських селян. Ріст соціальних протиріч у римському суспільстві. Важливим
моментом являлось те, що переважно селяни, які мали ділянки землі, були
громадянським ополченням, яке складало кістяк римської армії. Їх розорення вело до
скорочення римської армії, без якої римська республіка вже не могла існувати, бо
нескінченні війни за території змусили перевести її економіку на рейки війни.
3) При вивченні третього питання дати коротку характеристику Тіберія Гракха,
визначити мету і зміст розпочатої ним реформи. Важливо розглянути суть боротьби
навколо реформи, методи цієї боротьби, причини загибелі реформатора.
Аналізуючи реформаторську діяльність Гая Гракха, звернути увагу на його
спроби розширити і зміцнити соціальну базу аграрного руху, на якісні зміни в
законодавстві молодшого брата і в методах його боротьби із сенатською опозицією.
Необхідно знати зміст найважливіших законів, проведених Гаєм Гракхом у період його
трибунату. Важливо з’ясувати причини невдачі Гая Гракха в спробах залучити
союзників до боротьби сільського плебсу і виведенні заморських колоній.
Визначаючи причини поразки аграрного руху, слід звернути увагу на слабкість,
незрілість обмеженість римської демократії, неміцність антисенатської коаліції,
економічну нестійкість дрібної земельної власності в умовах зростання великого
землеволодіння. Важливо з’ясувати, що в епоху розвитку класичного рабства
неможливо було законодавчими актами відновити дрібне селянське господарство і роль
общини в розподілі землі. Яким наступним законом були зведені нанівець реформи
братів Гракхів? Визначте характер політичних угруповань – популярів і оптиматів, що
склалися в Римі в ході демократичного руху Гракхів, покажіть їх відмінність від
сучасних політичних партій.
Джерела:
1. Аппиан. Римская история./пер. с греч. А.И. Немировского. – СПб., 2004. – 285 с.

351
 2. Веллей Патеркул. Римская история / Веллей Патеркул // Малые римские историки: Веллей
Патеркул, Анней Флор, Луций Ампелий ; [изд. подготов. А. И. Немировским; пер. с лат.
А. И. Немировского, М. Ф. Машковой]. – М., 1996. – С. 9–96.
3. Диодор Сицилийский Историческая библиотека./пер. с греч И. Алексеева. – Спб., 1995.
4. Катон. Земледелие / Катон ; [пер. с лат. М. Е. Сергеенко]. – М., 2008.
5. Ливий, Тит. История Рима от основания города : в 3 томах / Тит Ливий ; [пер. с лат.; отв. ред.
Е. С. Голубцова]. – М., 1993. – Т. 3.
6. Плутарх Избранные жизнеописания: в 2 т. – М., 1994. – Т. 1.
7. Светоний. Жизнь двенадцати цезарей / Светоний ; [пер с лат. и прим. М. Л. Гаспарова]. – М.,
1993.
Рекомендована література:
1. Азаревич Д. Патриции и плебеи в Риме. Историко-юридическое исследование / Д. Азаревич. –
СПб., 1875. – Т. 1–2.
2. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. – Київ,
2006. – С. 407–563.
3. Беликов А. П. Рим и эллинизм: проблемы политических, экономических и культурных
контактов / А. П. Беликов. – Ставрополь, 2003.
4. Бобровникова Т. А. Повседневная жизнь римского патриция в эпоху разрушения Карфагена /
Т. А. Бобровникова. – М., 2001.
5. Бобровникова Т. А. Сципион Африканский / Т. А. Бобровникова. – М., 2009.
6. Гиро П. Частная и общественная жизнь римлян / П. Гиро ; пер. с фран. яз. – СПб., 1995.
7. Горончаровский В. А. Гладиаторы в бою. На арене и полях сражения / В. А. Горончаровский. –
М., 2008.
8. Грималь П. Цицерон / П. Грималь ; пер. с фран. яз. – М., 1991.
9. Кащеев В. И. Эллинистический мир и Рим: Война, мир и дипломатия в 220–146 гг. до н. э. /
В. И. Кащеев. – М., 1993.
10. Дементьева В. В. Государственно-правовое устройство античного Рима. Ранняя монархия и
республика / В. В. Дементьева. – Ярославль, 2004.
11. Хлевов А. А. Морские войны Рима / А. А. Хлевов. – СПб., 2005.
12. Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.
13. Фельсберг Э. Братья Гракхи./Э. Фельсберг. – М., 1910.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 11
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ТА ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ В РИМІ
(КІНЕЦЬ II – I СТ. ДО Н.Е.).
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела Риму кінця II – I ст. до н.е.
2. Римська республіка наприкінці II ст. до н.е.
3. Рим на початку I ст. до н.е.
4. Римська республіка в 70-х – 60-х рр. до н.е.
5. Культура стародавнього Риму в республіканський період.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Головними історичними джерелами кінця II – I ст. до н.е. є праці Саллюстія,
Тита Лівія, Евтропія, біографії Гая Марія, Сулли, Катона Молодшого, написані
Плутархом.
2) Соціально-політичні відносини в Римі особливо загострились наприкінці II ст.
до н.е. Це було початком назрівання кризи Римської республіки. Реформи братів Гракхів
не дали очікуваних наслідків, селянство продовжувало розорюватися, а латифундійські
господарства – рости. Загострюється і соціально-політична боротьба між окремими
політичними угрупованнями (оптиматами і популярами). Югуртинська війна показала
всю недієспроможність римської армії. Всі розуміли необхідність якісних змін.
Вадливим кроком із стабілізації в римському суспільстві і армії були реформи Гая
Марія, згідно яких у військо тепер могли набирати будь-кого із повноправних громадян,
352
без врахування майнового статку. Розглянути переваги, які дала ця можливість
римському суспільству.
Поряд із римськими громадянами в армії служили і римські союзники-італіки, які
не були громадянами Риму і, відповідно, не могли претендувати на отримання ділянок
землі (згадаємо, що в Римі існувала антична форма власності на землю). Неодноразово у
Римі підіймалося питання про надання італікам громадянських прав. Проте ці проекти
завжди провалювалися. Чому? Винесений у черговий раз на розгляд Сенату
законопроект Лівія Друза провалився. Розпочалось повстання, яке ввійшло в історію під
назвою «Союзницька війна». Розповісти про хід і наслідки «Союзницької війни».
3) Продовженням геополітичної ескалації стала перша війна Риму з Митридатом
VІ та антиримський рух у Малій Азії та Греції. А продовженням внутрішньополітичної
боротьби між Марієм та Суллою став Маріанський переворот у Римі та встановлення
Суллою диктатури. Розкрити причини встановлення диктатури, її сутність, характер та
значення в римській історії. Конституція Сулли та проскрипції. Римська республіка
після смерті Сулли.
4) Охарактеризувати становище Рима у 60 – 70-х рр. до н.е. Визначити причини
Спартаківського повстання: політична криза Римської республіки в першій половині І
ст. до н. е., загострення соціальної боротьби після смерті Сулли, сепаратистські рухи в
провінціях і Серторіанська війна в Іспанії. Які з них були визначальними? Звернути
увагу на те, що це було одне з найбільших повстань рабів в античному світі.
Визначте етнічний і соціальний склад повсталих, програму їх дій і методи її
реалізації. Необхідно звернути увагу на можливі причини зміни Спартаком початкового
плану виведення рабів з Італії. Важливо визначити, чим відрізнялося повстання
Спартака від повстання рабів на о. Сицилія, виявити причини поразки даного повстання
і його значення для подальшого розвитку римського суспільства і держави. Треба також
зупинитися на оцінці особи Спартака стародавніми авторами й істориками.
Які наслідки мало спартаківське повстання для зміни зовнішньополітичного курсу
держави та який імпульс воно дало у внутрішньополітичному розкладі сил? Дати
характеристику головним політичним лідерам того часу: Помпею, Крассу, Цицерону,
Цезарю.
Охарактеризувати змову Катиліни за таким алгоритмом: дії консула Цицерона по
викриттю змови; втеча Катиліни до Етрурії; битва при Пісторії; загибель Катиліни;
наслідки змови для подальшого розвитку римської держави.
Джерела:
1. Аппиан Гражданские войны. – М., 1994.
2. Плутарх Избранные жизнеописания: в 2 т.. – М., 1994. – Т.2.
3. Саллюстий Крисп Сочинения/пер. О. Горенштейна. – М., 1991.
Рекомендована література:
1. Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
2. Жан-Ноэль Р. Рождение роскоши. Древний Рим в погоне за модой / Р. Жан-Ноэль ; пер. с
фран. яз. – М., 2004.
3. Зелинский Ф. Ф. История античной культуры / Ф. Ф. Зелинский. – СПб., 1995.
4. Зелинский Ф.Ф. Римская империя./Ф.Ф. Зелинский. – СПб, 2000.
5. Инар Ф. Сулла / Ф. Инар ; пер. с фран. яз. – Ростов на Дону, 1997.
6. Кузищин В. И. Исследования в области экономической истории античности / В. И. Кузищин. –
М., 2011.
7. Моммзен Т. История Рима : в 5 томах / Т. Моммзен ; пер. с нем. яз. – М., 2002. – Т. 2–3.
8. Сергеев И. П. Государственные учреждения древних римлян: поздняя Республика и ранняя
Империя / И. П. Сергеев. – Харьков, 2013.

353
 9. Хефлинг Г. Римляне, рабы, гладиаторы: Спартак у ворот Рима / Г. Хефлинг ; пер. с нем. яз. –
М., 1992.
10. Холланд Т. Рубикон. Триумф и трагедия Римской республики / Т. Холланд ; пер. с анг. яз. –
М., 2007.
11. Хрестоматия по истории Древнего мира: пособие для учителей/сост. Е.А. Черкасова. – М.,
1991.
12. Ферреро Г. Величие и падение Рима : в 5 томах / Г. Ферреро ; пер. с ит. яз. – М., 1998. – Т. 2–
3.
13. Циркин Ю. Б. Гражданские войны в Риме. Побежденные / Ю. Б. Циркин. – СПб., 2006.
14. Штаерман Е.М. История крестьянства в Древнем Риме./Е.М. Штаерман. – М., 1996.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 12
ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ В РИМІ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ПРИНЦИПАТУ.
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела другої половини I ст. до н.е.
2. Встановлення диктатури Юлія Цезаря.
3. Політична боротьба в Римі після смерті Юлія Цезаря. Встановлення і сутність
принципату.
4. Культура стародавнього Риму в період Ранньої імперії.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Автори історичних джерел, що розповідають про соціально-політичну
боротьбу в Римі в другій половині I ст. до н.е. були сучасниками цих подій: Цицерон,
Юлій Цезарь, Красс, Помпей, Окравіан Август. Про них ми багато чого дізнаємося від
Плутарха і Светонія.
2) Розглядаючи друге питання, треба пам’ятати, що римська республіка як форма
правління в цей час вже себе повністю вичерпала, хоч стара знать все ще за неї
трималася. Респубіканська форма правління вже не могла задовольняти вимоги
суспільства. І хоч перша спроба установити єдиновладдя Суллою закінчилась невдало,
тому що республіканський лад тоді ще був досить сильний, проте це вдалося зробити
Юлію Цезарю, а остаточно перейти до нової форми правління – Октавіану Августу.
Дану тему доцільно починати з оцінки обстановки в Римі кінця 60-х рр. до н. е., із
з’ясування причин, які привели до об’єднання Помпея, Красса і Цезаря; які соціальні
сили стояли за кожним з них і які цілі переслідувалися тріумвірами. Встановлення
першого тріумвірату (60 р. до н.е.). Яку мету переслідували тріумвіри? (Юлій Цезар,
Красс та Помпей).
Далі необхідно охарактеризувати політичне життя Риму в 50-х рр., з’ясувати
причини розпаду I тріумвірату.
Громадянські війни 49 – 45 рр. до н.е., їх причини і хід. З джерел до цієї теми
виділяються перш за все «Записки» самого Цезаря. Треба з’ясувати, з якою метою вони
писалися і в чому полягає їх тенденційність. При розгляді політики Цезаря-диктатора по
відношенню до різних прошарків римського і провінційного суспільства визначте, на які
соціальні групи він спирався або прагнув спертися, яку роль він відводив армії під час
громадянської війни та після її закінчення.
Розкрийте причини виникнення змови проти Цезаря, склад змовників і мету, якої
вони сподівалися досягти, усунувши диктатора.
3) Громадянські війни в Римі 43 – 31 рр. до н.е. (боротьба Октавіана Августа і
Марка Антонія). Другий тріумвірат (43 р. до н.е.).
Розповісти про наслідки цієї боротьби і встановлення системи принципату,
розкрити її сутність. Римські державні установи при Августі: ставлення до

354
сенаторського стану і вершництва, раби і відпущеники. Встановлення нових основ
провінціального управління. Аналіз соціальної політики та податкової системи.
Реформи в армії: преторіанська гвардія та зовнішня політика Августа. Розвиток і
трансформація системи васальних держав: повстання в Паннонії і Германії, політика на
Сході, договори з парфянами.
Тут необхідно узагальнити вивчений фактичний матеріал і виділити комплекс
економічних, соціальних і політичних чинників, які привели до радикальної зміни
державного устрою Риму, початку нового етапу історії античного суспільства.
4) Дати характеристику основним напрямам культурного розвитку цього періоду.
Творчість Вергілія, Горація і Овідія. Діяльність Мецената.
Джерела:
1. Плутарх Избранные жизнеописания: в 2 т. – М., 1994.
2. Цезарь Юлий Записки Юлия Цезаря о галльской войне./пер. М.М. Покровского. – М. 1993.
3. Цицерон. Речи: в 2 т/пер. В.О. Горенштейна, М.Е. Грабарь-Пассек. – М., 1995. – Т.1.
Рекомендована література:
1. Горончаровский В. А. Гладиаторы в бою. На арене и полях сражения / В. А. Горончаровский. –
М., 2008.
2. Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
3. Грималь П. Цицерон / П. Грималь ; пер. с фран. яз. – М., 1991.
4. Гурин И. Г. Серторианская война (82–71 гг.). Испанские провинции Римской Республики в
начальный период Гражданских войн / И. Г. Гурин. – Самара, 2001.
5. Дуров В. С. Юлий Цезарь: человек и писатель / В. С. Дуров. – Л., 1991.
6. Дуров В. С. История римской литературы / В. С. Дуров. – СПб., 2000.
7. Зелинский Ф.Ф. Римская империя./Ф.Ф. Зелинский. – СПб., 2000.
8. Инар Ф. Сулла / Ф. Инар ; пер. с фран. яз. – Ростов на Дону, 1997.
9. Кузищин В. И. Исследования в области экономической истории античности / В. И. Кузищин. –
М., 2011.
10. Федорова Е.В. Люди императорского Рима./Е.В. Федорова. – М., 1990.
11. Чеканова Н. В. Римская диктатура последнего века Республики / Н. В. Чеканова. – СПб.,
2005.
12. Чернышов Ю. Г. Социально-утопические идеи и миф о «золотом веке» в древнем Риме : в 2
частях / Ю. Г. Чернышов. – Новосибирск, 1994. – Ч. 1.
13. Хрестоматия по истории Древнего мира: пособие для учителей/сост. Е.А. Черкасова. – М.,
1991.
14. Этьен Р. Цезарь / Р. Этьен ; пер. с фран. яз. – М., 2009.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 13
ВСТАНОВЛЕННЯ І СУТНІСТЬ ДОМІНАНТУ
Проблеми для обговорення:
1. Історичні джерела Риму III – V ст. н.е.
2. Криза римської імперії у II – першій половині III ст. н.е.
3. Реформи Діоклетіана і Максиміна. Встановлення і сутність системи домінату.
4. Культура Риму в період пізньої імперії.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Історичними джерелами з історії Римської імперії III – V ст. н.е. є: «Історія»
Діонісія Кассія, «Життєписи» Геродіана, «Римська історія» Евтропія, уривки із творів
Аврелія Віктора і Амміана Марцелліна та ін. Розповісти, які цінні відомості можна
отримати із цих джерел.
2) Розглядаючи друге питання, необхідно назвати головні ознаки кризи, що
розпочалась ще за часів правління династії Северів і особливо проявилась у другій

355
половині III ст. н.е. Прихід до влади Діоклетіана та його реформи. Встановлення та
сутність домінату, його визначення та значення.
Спадкоємці імператора Августа. Тиберій, його внутрішня і зовнішня політика:
боротьба з сенатською опозицією, податкова політика, придушення повстань у
провінціях. Причини посилення імператорської влади: принципат Калігули.
Бюрократизація державного апарату під час правління Клавдія.
Зміни в політиці у відношенні до провінцій. Зовнішня політика імператора
Клавдія. Правління Нерона. Визначити чинники поступового зростання опозиційних
настроїв у Римі. Римська експансія на Сході. Боротьба з Парфією.
Чому політична криза в Римській державі після загибелі Нерона була
закономірним та незворотнім явищем?
Дати характеристику становищу в Римській імперії в II ст. н.е.: правління династії
Антонинів і Северів. Сенаторські та солдатські імператори. Проаналізувати головні
причини зростання сепаратистських тенденцій, послаблення центральної влади.
Зосередити увагу на спробах реставрації Римської імперії: імператор Авреліан і його
спадкоємці.
4) Римська імперія за часів домінату. Прихід до влади імператора Діоклетіана.
Нова організація управління державою. Домінат як політична система. Реформи
Діоклетіана. Тетрархія. Спроба впорядкування фінансів. Едикт про ціни. Податкова
реформа. Новий адміністративний поділ імперії. Зміни в римській армії. Релігійна
політика. Гоніння на християн.
Джерела:
1. Аммиан Марцеллин История/пер. Ю.А. Кулаковского и А. Сонни. – СПб., 1994. 0 Вип. 3.
2. Апполодор Мифологическая библиотека./пер. В.Г. Борухович. – М., 1994..
3. Евтропий Сокращение римской истории до времён кесарей Валента и Валентиана/пер. С.
Воронцова. – М., 1991.
4. Светоний. Жизнь двенадцати цезарей / Светоний ; [пер с лат. и прим. М. Л. Гаспарова]. – М.,
1993.
5. Тацит, Корнелий. Сочинения в двух томах / Корнелий Тацит ; [пер. с лат. А. С. Бобовича,
Г. С. Кнабе; под ред. Я. М. Боровского, М. Е. Сергеенко]. – СПб., 1993.
Рекомендована література:
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. – Київ,
2006. – С. 564–938.Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
2. Борисов Ю. Д. Тиберий Клавдий Нерон: Путь к власти / Ю. Д. Борисов. – М., 2001.
3. Буркхардт Я. Век Константина Великого / Я. Буркхардт ; пер. с анг. яз. – М., 2003.
4. Ван Берхем Д. Римская армия в эпоху Диоклетиана и Константина / Д. Ван Берхем ; пер. с
фран. яз. – СПб., 2005.
5. Велишский Ф. Быт и нравы древних греков и римлян./Ф. Велишский. – М., 2005.
6. Властелины Рима: Биографии римских императоров от Адриана до Диоклетиана ; [пер. с лат.
С. П. Кондратьева, под ред. А. И. Доватура]. – СПб., 2001.
7. Гиро П. Быт и нравы древних римлян./П. Гиро. – Смоленск, 2000.
8. Грант М. Крушение Римской империи./ М. Грант. – М., 1998.
9. Гримм Э. Исследования по истории развития римской императорской власти : в 2 томах
/ Э. Гримм. – СПб., 1900. – Т. 1–2.
10. Зелинский Ф.Ф. Римская империя./Ф.Ф. Зелинский. – СПб., 2000.
11. Казаков М. М. Христианизация Римской империи в IV в. / М. М. Казаков. – Смоленск, 2002.
12. Каркопино Ж. Повседневная жизнь древнего Рима. Апогей империи / Ж. Каркопино ; пер. с
фран. яз. – М., 2008.
13. Князький И. О. Император Диоклетиан и конец античного мира / И. О. Князький. – М., 1999.
14. Князький И. О. Тиберий. Третий Цезарь, второй Август… / И. О. Князький. – СПб., 2012.
15. Колосовская Ю. К. Рим и мир племен на Дунае. I–IV вв. н. э. / Ю. К. Колосовская. – М., 2000.
16. Коптев А. В. От прав гражданства к праву колоната / А. В. Коптев. – Вологда, 1995.
17. Кюмон Ф. Восточные религии в римском язычестве / Ф. Кюмон. – СПб., 2002.
356
 18. Махлаюк А. В. Армия Римской империи. Очерки традиций и ментальности / А. В. Махлаюк.
– Нижний Новгород, 2000.
19. Махлаюк А. В. Солдаты Римской империи. Традиции военной службы и воинская
ментальность / А. В. Махлаюк. – СПб., 2006.
20. Парфенов В. Н. Император Цезарь Август: армия, война, политика / В. Н. Парфенов. – СПб.,
2001.
21. Ростовцев М. И. Общество и хозяйство в Римской империи : в 2 томах / М. И. Ростовцев ;
пер. с нем. яз. – СПб., 2000–2001. – Т. 1–2.
22. Ростовцев М. И. Рождение Римской империи / М. И. Ростовцев. – М., 2003.
23. Сергиенко М.Е. Жизнь Древнего Рима./М.Е. Сергиенко. – СПб., 2000.
24. Фёдорова Е.В. Люди императорского Рима./Е.В. Федорова. – М., 1990.
25. Сергеев И. П. Римская империя в III веке нашей эры. Проблемы социально-политической
истории / И. П. Сергеев. – Харьков, 1999.
26. Томпсон Э. А. Римляне и варвары. Падение Западной империи / Э. А. Томпсон. – СПб., 2003.
27. Хизер П. Падение Римской империи / П. Хизер ; пер. с анг. яз. – М., 2011.
28. Хрестоматия по истории Древнего мира: пособие для учителей/сост. Е.А. Черкасова. – М.,
1991.
29.Шайд Дж. Религия римлян / Дж. Шайд ; пер. с фран. яз. – М., 2006.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 14
РИМСЬКА ІМПЕРІЯ У IV І V СТ. Н.Е.
Проблеми для обговорення:
1. Римська імперія при Костянтині Великому. Реформи Костянтина.
2. Становище Римської імперії при послідовниках Костянтина.
3. Навала «варварів» та «варваризація» Риму. Криза Римської імперії.
Методичні рекомендації до вивчення теми:
1) Перш ніж розповісти про реформи Костянтина Великого, необхідно розглянути
причини і наслідки боротьби, що розгорнулася після 305 року н.е., коли Діоклетіан і
Максимін склали свої повноваження Августів. Встановлення єдиновладного правління
Костянтином Великим, його економічні та політичні реформи. Становище селян і
ремісників за Костянтина. Особливу увагу приділити колонату і закріпленню колонів за
землею: причини, які привели до виникнення передумов для перетворення колонів із
вільних орендарів у залежних людей. Відповідь необхідно будувати на основі аналізу
різноманітних документів (уривків із творів стародавніх авторів, написів і уривків
Дігест імператора Юстиніана), які відображають розвиток колонату впродовж декількох
століть. Документи належить аналізувати, враховуючи їх хронологію і місцевість, звідки
вони походять. Необхідно також чітко розмежувати відомості про колонів у
приватновласницькому господарстві і про колонів на імператорських землях. Необхідно
також простежити за законодавством процес юридичного оформлення станового
статусу колонів.
2) Характеризуючи Римську імперію за послідовників Костянтина, зосередитись
на питанні про навалу варварів і її наслідках для Риму. Звернути увагу на соціально-
економічні та політичні зміни, що відбулися в цей час у Римі. Остаточний розподіл
Римської імперії на Західну та Східну після смерті Феодосія та створення варварських
держав на території колишньої Західної римської імперії. Назвати причини, що призвели
до падіння Західної римської імперії та висвітлити проблему падіння Західної Римської
імперії в сучасній історіографії.
Джерела:
1. Аммиан Марцеллин История/пер. Ю.А. Кулаковского и А. Сонни. – СПб., 1994. 0 Вип. 3.
2. Апполодор Мифологическая библиотека./пер. В.Г. Борухович. – М., 1994..
357
 3. Евтропий Сокращение римской истории до времён кесарей Валента и Валентиана/пер. С.
Воронцова. – М., 1991.
4. Светоний. Жизнь двенадцати цезарей / Светоний ; [пер с лат. и прим. М. Л. Гаспарова]. – М.,
1993.
5. Тацит, Корнелий. Сочинения в двух томах / Корнелий Тацит ; [пер. с лат. А. С. Бобовича,
Г. С. Кнабе; под ред. Я. М. Боровского, М. Е. Сергеенко]. – СПб., 1993.
Рекомендована література:
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. – Київ,
2006. – С. 564–938.Грант М. Цивилизация Древнего Рима./М. Грант. – М., 2003.
2. Борисов Ю. Д. Тиберий Клавдий Нерон: Путь к власти / Ю. Д. Борисов. – М., 2001.
3. Буркхардт Я. Век Константина Великого / Я. Буркхардт ; пер. с анг. яз. – М., 2003.
4. Ван Берхем Д. Римская армия в эпоху Диоклетиана и Константина / Д. Ван Берхем ; пер. с
фран. яз. – СПб., 2005.
5. Велишский Ф. Быт и нравы древних греков и римлян./Ф. Велишский. – М., 2005.
6. Властелины Рима: Биографии римских императоров от Адриана до Диоклетиана ; [пер. с лат.
С. П. Кондратьева, под ред. А. И. Доватура]. – СПб., 2001.
7. Гиро П. Быт и нравы древних римлян./П. Гиро. – Смоленск, 2000.
8. Грант М. Крушение Римской империи./ М. Грант. – М., 1998.
9. Гримм Э. Исследования по истории развития римской императорской власти : в 2 томах
/ Э. Гримм. – СПб., 1900. – Т. 1–2.
10. Зелинский Ф.Ф. Римская империя./Ф.Ф. Зелинский. – СПб., 2000.
11. Казаков М. М. Христианизация Римской империи в IV в. / М. М. Казаков. – Смоленск, 2002.
12. Каркопино Ж. Повседневная жизнь древнего Рима. Апогей империи / Ж. Каркопино ; пер. с
фран. яз. – М., 2008.
13. Князький И. О. Император Диоклетиан и конец античного мира / И. О. Князький. – М., 1999.
14. Князький И. О. Тиберий. Третий Цезарь, второй Август… / И. О. Князький. – СПб., 2012.
15. Колосовская Ю. К. Рим и мир племен на Дунае. I–IV вв. н. э. / Ю. К. Колосовская. – М., 2000.
16. Коптев А. В. От прав гражданства к праву колоната / А. В. Коптев. – Вологда, 1995.
17. Кюмон Ф. Восточные религии в римском язычестве / Ф. Кюмон. – СПб., 2002.
18. Махлаюк А. В. Армия Римской империи. Очерки традиций и ментальности / А. В. Махлаюк.
– Нижний Новгород, 2000.
19. Махлаюк А. В. Солдаты Римской империи. Традиции военной службы и воинская
ментальность / А. В. Махлаюк. – СПб., 2006.
20. Парфенов В. Н. Император Цезарь Август: армия, война, политика / В. Н. Парфенов. – СПб.,
2001.
21. Ростовцев М. И. Общество и хозяйство в Римской империи : в 2 томах / М. И. Ростовцев ;
пер. с нем. яз. – СПб., 2000–2001. – Т. 1–2.
22. Ростовцев М. И. Рождение Римской империи / М. И. Ростовцев. – М., 2003.
23. Сергиенко М.Е. Жизнь Древнего Рима./М.Е. Сергиенко. – СПб., 2000.
24. Фёдорова Е.В. Люди императорского Рима./Е.В. Федорова. – М., 1990.
25. Сергеев И. П. Римская империя в III веке нашей эры. Проблемы социально-политической
истории / И. П. Сергеев. – Харьков, 1999.
26. Томпсон Э. А. Римляне и варвары. Падение Западной империи / Э. А. Томпсон. – СПб., 2003.
27. Хизер П. Падение Римской империи / П. Хизер ; пер. с анг. яз. – М., 2011.
28. Хрестоматия по истории Древнего мира: пособие для учителей/сост. Е.А. Черкасова. – М.,
1991
29.Шайд Дж. Религия римлян / Дж. Шайд ; пер. с фран. яз. – М., 2006.

358
 САМОСТІЙНА РОБОТА

№ п/п Назва теми Години

1. Історіографія та джерела з історії стародавньої Греції 4
2. Розвиток військової справи у стародавній Греції 4
3. Побут стародавніх греків 4
4. Система освіти у грецькому суспільстві 4
5. Релігійне життя стародавніх греків 4
6. Сімейні відносини у грецькому соціумі 4
7. Старша та молодша тиранія 4
8. Порівняльна характеристика Афін та Спарти 4
9. Найвідоміші грецькі реформатори 4
10. Культура стародавньої Греції 4
11. Міфи стародавнього Риму. Легенди щодо заснування Риму. 4
12. Етруски в Італії VIII-VI ст. до н.е. 4
13. Еволюція військової справи у римлян 4
14. Календар та літочислення стародавніх римлян 4
15. Римське право 4
16. Римські колонії та союзні держави. 4
17. Порівняльна характеристика грецького та римського полісів 4
Порівняльна характеристика культури стародавньої Греції та
18. 4
Риму.
Разом 72

359
 ТЕМАТИКА КУРСОВИХ РОБІТ

1. В.І. Кузищин як дослідник античності.

2. Історична спадщина Геродота Галікарнаського (Плутарха, Аристотеля, Аппіана,
Поліція, Павсанія, Цицерона, А.Марцеліна).
3. Життя та твори Геракліта Ефеського.
4. Політична діяльність Сократа.
5. Культура Стародавньої Греції у творах Плутарха.
6. Законодавча діяльність Лікурга за творами Плутарха.
7. Стародавні письменники про Скіфію та Причорномор’я.
8. Сучасний погляд на особу Гомера та історизм його поем.
9. Генріх Шліман – дослідник Трої.
10. Троянська цивілізація за «Іліадою».
11. Військова справа стародавніх греків за даними поем Гомера.
12. Розвиток сучасної мікенології.
13. Сучасна мікенологія про розвиток та причини загибелі Крито-Мікенської
культури.
14. Аристотель, Плутарх та Діоген Лаертський про Солона та його політичну
діяльність.
15. Алкмеоніди та їх політична діяльність у Греції класичної доби.
16. Сучасна історіографія про тиранію Пісістрата та її вплив на розвиток афінської
демократії.
17. Афінська система виховання та навчання громадянина.
18. Афінський театр – школа громадянства та арена суспільно-політичної боротьби.
19. Сучасний погляд на проблему Великої грецької колонізації.
20. Давньогрецька класична історіографія.
21. Проблема кризи поліса IV ст. у сучасному антикознавстві.
22. Стара та нова тиранії у стародавній Греції: спільне та відмінне.
23. Приватне та громадське життя стародавніх греків.
24. Жрецькі колегії в історії раннього Риму.
25. Ахейський союз – перша федеративна держава на теренах стародавньої Греції.
26. Тирани і демос в архаїчній Греції.
27. Праця Геродота як джерело з історії греко-перських воєн.
28. Ідеологія та культура етрусків.
29. Давньоримське суспільство за даними «Закону ХІІ таблиць».
30. Формування Італійського союзу.
31. Фінікійська цивілізація в Іспанії за часів існування Риму.
32. Сучасна науково-популярна література про велич та падіння Карфагену.
33. Римське військове мистецтво в період Пунічних воєн.
34. Діяльність братів Гракхів у зображенні Аппія і Плутарха.
35. Ідеал римського громадянина епохи республіки в «Історії» Тита Лівія.
36. Суспільні настрої в Римі епохи Августа (за творами Вергілія і Горація).
37. Пропаганда режиму принципату за часів правління Августа.
38. Тацит та Светоній про Нерона.
39. Рим та германці в І ст. н.е.
40. Завоювання римлянами Британії.
41. Розвиток колонату в І-ІІІ ст. н.е.
42. Поява християнства та його сприйняття на території Італії (І-ІІІ ст. н.е.).
360
 43. Раннє християнство у творах Афінагора Афінянина.
44. Античні джерела про гладіаторство в Римі.
45. Концепція римської історії у творі Аврелія Віктора Секста «Історія Риму».
46. Латинські панегірики як джерело з історії імператорської влади у Стародавньому
Римі.
47. Імператор Траян очима Плінія Молодшого.
48. Нерон та Сенека.
49. Історичний образ імператора Юліана – відступника через призму його
епістолярної спадщини. Римський Сенат при Юліях-Клавдіях.
50. Римське рабовласницьке господарство за трактатом Катона.
51. Роль римської армії в політичній боротьбі I ст. до н.е.
52. Основні жанри давньоримської літератури.
53. Рукописні книги у стародавньому Римі.
54. Одяг та прикраси стародавнього римлянина.
55. Дозвілля стародавніх римлян.
56. Виховання та освіта у стародавньому Римі.
57. Здоров’я та медицина у стародавньому Римі.
58. Сім’я, жінки і діти у стародавньому Римі.
59. Їжа та кухня римлян.
60. Особливості ордерної системи в архітектурі Греції та Риму.
61. Тварини в скульптурі Стародавньої Греції та Риму.
62. Образ природи в мистецтві стародавньої Греції та Риму.
63. Педагогічна думка в стародавній Греції та Римі.
64. Великі оратори стародавнього світу.

361
 ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА ДО КУРСУ

«Історія Стародавньої Греції»

1. Аверинцев С., Алексеев В. П., Ардзинба В. Г. Древние цивилизации. / С. С. Аверинцев,
В. П. Алексеев, В. Г. Ардзинба.— М.: Мысль, 1989.—479 с.
2. Андрєєв Ю. B. Від Євразії до Європи: Крит і егейський світ в епоху бронзи і раннього
заліза. / Ю.В. Андрєєв. – М.: Посев, 2010. – 214 с.
3. Андреев Ю. В. Поэзия мифа и проза истории. Л., 1990.
4. Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой
цивилизации / Ю. В. Андреев. – СПб., 1998.
5. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. –
Київ, 2006. – С. 70–120.
6. Аристотель. Афинская полития. Государственное устройство Афин. – М., 1936.
7. Аристофан. Избранные комедии: в 2 ./пер. А. Пиотровского. – М., 1993.- Т.2.
8. Арриан. Поход Александра / Арриан; [пер. с древнегреч. М. Е. Сергеенко]. – М., 1993.
9. Бартонек А. Златообильные Микены / А. Бартонек ; пер. с чеш. яз. – М., 1991.
10. Беликов А. П. Рим и эллинизм: проблемы политических, экономических и культурных
контактов / А. П. Беликов. – Ставрополь, 2003.Блеген К. Троя и троянцы / К. Блеген ; пер. с анг.
яз. – М., 2003.
11. Белох Ю. История Греции. М., 1897—1899. Т. 1—2.
12. Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Г. Бенгтсон ; пер. с нем. яз. – М., 1982.
1. Берве Г. Тираны Греции / Г. Берве ; пер. с нем. яз. – Ростов на Дону, 1997.
2. Боннар А. Греческая цивилизация: в 2 томах / А. Боннар ; пер. с фран. яз. – Ростов на
Дону, 1994. – Т. 1–2.
1. Бузескул В. П. История афинской демократии. СПб., 2003.
2. Бузольт Г. Греческие государственные и правовые древности. Харьков, 1894.
3. Вебер М. Аграрная история Древнего мира./М. Вебер. – М., 2001.
4. Видаль-Накэ П. Черный охотник: Формы мышления и формы общества в греческом
мире. М., 2001.
5. Виппер Р. История древнего мира. / Р. Виппер. – М., 1993. – 512 с.
6. Габелко О. Л. История Вифинского царства / О. Л. Габелко. – СПб., 2005.
7. Габелко О. Л. Последствия Апамейского мира: Рим и Первая вифинская война //
Межгосударственные отношения и дипломатия в античности. Казань, 2000.
8. Гаспаров М. Л. Занимательная Греция. М., 1995.
9. Геродот. История в девяти книгах./Пер. Г.А. Стратановского. – М., 2002.
10. Гиндин Л. А. Гомер и история Восточного Средиземноморья / Л. А. Гиндин, В. Л.
Цымбурский. – М., 1996.
11. Гиндин Л. А. Население гомеровской Трои / Л. А. Гиндин. – М., 1993.
12. Гомер. Іліада / Гомер ; [пер. зі старогрец. Б. Тена]. – Київ, 1978.
13. Гомер. Одіссея / Гомер ; [пер. зі старогрец. Б. Тена]. – Харків, 2004.
14. Грант М. Греческий мир в доклассическую эпоху. М., 1998.
15. Дейвис Дж. Демократия и классическая Греция. М., 2004.
16. Дибвойз Н. К. Политическая история Парфии / Н. К. Дибвойз ; пер. с анг. яз. – СПб.,
2008.
17. Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. Книги VIII–X: Фрагменты / Диодор
Сицилийский ; [изд. подготов. О. П. Цыбенко, пер. с древнегреч.]. – СПб., 2012.
18. Дройзен И.Г. История Эллинизма: в 3 т./И.Г. Дройзен. - СПб, 1997 – 1999. – Т.1.
19. Дьяконов И.М., Неронова В.Д., Свенцицкая И.С. История древнего мира. / И.М.
Дьяконов, В.Д. Неронова, И.С.Свенцицкая - М.: Наука: Главная редакция восточной
литературы издательства, 1989. – 470 с.
20. Дюрант В. Жизнь Греции. М., 1997.
21. Жмудь Л. Я. Наука, философия и религия в раннем пифагореизме. СПб.,1994.
362
 22. Зайков А. В. Общество древней Спарты. Основные категории социальной структуры /
Зайков А. В. – Екатеринбург, 2013.
23. Зайцев А. И. Культурный переворот в Древней Греции / А. И. Зайцев. – 2-е изд. – СПб.,
2000.
24. Зайцев А. И. Формирование греческого гекзаметра. СПб., 1994.
25. Залюбовина Г. Т. Идеи пантеизма в архаическом мировоззрении древних эллинов. М.,
1993.
26. Зелинский Ф. Ф. История античной культуры. СПб., 1995.
27. Зелинский Ф. Ф. Религия эллинизма. Томск, 1996.
28. Зубарь В. М. Херсонес Таврический в античную эпоху. Киев, 1993.
29. Иванов В. Дионис и прадионисийство. СПб., 1994.
30. Исаева В. И. Античная Греция в зеркале риторики. Исократ. М., 1994.
31. Историки античности: в 2 томах / Сост. М. Томашевская. – М., 1989. – Т. 1. Древняя
Греция.
32. История Древнего мира. Восток. Греция. Рим./ Под. ред.. В.И. Кузищина. – М.: ЭКСМО,
2004. – 620 с.
33. История Древнего мира. Древняя Греция./ А.Н. Бадик, И.Е. Войнович, Н.М. Волчек и др.
– Минск: Харвсест, 1999. – 800 с.
34. Йегер В. Пайдейя: Воспитание античного грека. М., 1997—2001. Т. 1—2.
35. Кадеев В.И. История Древней Греции и Рима./В.И. Кадеев. – Х.: Колорит, 2006. – 327 с.
36. Казаров С. С. Царь Пирр и Эпирское государство в эллинистическом мире /
С. С. Казаров. – Ростов на Дону, 2004.
37. Карпюк С. Г. Общество, политика и идеология классических Афин. М., 2003.
38. Кащеев В.И. Эллинистический мир и Рим. Война, мир и дипломатия в 220 – 146 гг. до
н.э./ В.И. Кащеев. – М., 1993.
39. Климов О. Ю. Пергамское царство: Проблемы политической истории и
государственного устройства / О. Ю. Климов О. Ю. – СПб., 2010.Кравчук А. Перикл и
Аспазия./А. Кравчук. – М., 1991.
40. Кравчук А. Троянская война: Миф и история / А. Кравчук ; пер. с пол. яз. – М., 1991.
41. Крижицький С. Д. Античні держави Північного Причорномор’я / С. Д. Крижицький,
В. М. Зубар, А. С. Русяєва. – Київ, 1998.
42. Ксенофонт. Анабасис. Греческая история / Ксенофонт ; [пер. с древнегреч.
М. И. Максимовой, С. Я. Лурье, С. И. Соболевского]. – М., 2011.
43. Ксенофонт Анабасис./пер. И.М. Максимовой. – М., 1994.
44. Ксенофонт Греческая история./ Пер. С. Лурье. – СПб., 1998.
45. Кузищин В. И. Античное классическое рабство как экономическая система. М., 1990.
46. Кузищин В.И., Гвоздева Т.В., Строгецкий В.М., Стрелков А.В. История Древней
Греции./ В.И. Кузищин, Т.В. Гвоздева, В.М. Строгецкий, А.В. Стрелков – М.: Академия, 2006. –
480 с.
47. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. М., 1990.
48. Курций Руф. История Александра Македонского / Курций Руф ; [изд. подготов.
А. А. Вигасин ; пер. с лат.]. – М., 1993.
49. Кюмон Ф. Мистерии Митры. М., 2002.
50. Латышев В. В. Очерк греческих древностей. СПб., 1997. Т. 1—2.
51. Ливий Тит История Рима от осноания города: в 3 т./пер. Н.А. Позднякова. – М., 1993. –
Т.1.
52. Лосев А.Ф. Античная философия истории./А.Ф. Лосев. – СПб, 2000.
53. Лосев А. Ф. Гомер. М., 1996.
54. Лосев А. Ф. История античной эстетики. М., 1963—1994. Т. 1—8.
55. Лосев А. Ф. Мифология греков и римлян. М., 1996.
56. Лурье С. История Греции./ С. Лурье. – СПб, 1993. – 218 с.

363
 57. Макаров И. А. Идеологические аспекты ранней греческой тирании / И. А. Макаров //
ВДИ. – 1997. – № 2. – С. 25–42.
58. Маринович Л. П. Античная и современная демократия. М., 2001.
59. Маринович Л.П. Греки и Александр Македонский: к проблеме кризиса полиса./Л.П.
Маринович. – М., 1993.
60. Махлаюк А. В. Люди, руины, вещи. Античная история в свете археологии /
А. В. Махлаюк, И. Е. Суриков, О. Л. Габелко, А. Е. Негин. – М., 2014.
61. Мейер Эд. Экономическое развитие Древнего мира. СПб., 1907.
62. Миронов В. Древний Рим / В. Миронов. – М., 2007. – 345 с.
63. Молев Е. А. Боспор в период эллинизма. Нижний Новгород, 1994.
64. Молев Е. А. Властитель Понта. Нижний Новгород, 1995.
65. Молчанов А. А. Посланцы погибших цивилизаций / А. А. Молчанов. – М., 1992.
66. Молчанов А. А. Социальные структуры и общественные отношения в Греции II
тысячелетия до н. э. / А. А. Молчанов. – М., 2000.
67. Нильссон М. П. Греческая народная религия. СПб., 1998.
68. Онианс Р. На коленях богов. М., 1999.
69. Павсаний. Описание Эллады : в 3 томах / Павсаний ; [пер. с древнегреч.
С. П. Кондратьева]. – М., 2002. – Т. 1–3.
70. ПанченкоД. В. Платон и Атлантида. Л., 1990.
71. Печатнова Л.Г. История Спарты (период архаики и класики). – СПб, 2001.
72. Печатнова Л. Г. Кризис спартанского полиса. СПб., 1998.
73. Печатнова Л. Г. Формирование спартанского государства (VIII–VI вв. до н. э.) /
Л. Г. Печатнова. – СПб., 1998.
74. Пёльман Р. Очерк греческой истории и источниковедения. СПб., 1999.
75. Плутарх. Наставления о государственных делах / Плутарх. – М., 2010.
76. Плутарх. Сравнительные жизнеописания : в 3 томах / Плутарх ; [изд. подготов.
М. Е. Грабарь-Пассек, С. И. Соболевский, С. П. Маркиш ; пер. с древнегреч. С. П. Маркиша,
В. В. Петуховой]. – М., 1961–1963. – Т. 1–2.
77. Полибий. Всеобщая история : в 2 томах / Полибий ; [пер. с древнегреч. Ф. Мищенко]. –
М., 2004. – Т. 1–2.
78. Постернак А. История Древней Греции и Древнего Рима / А. Постернак. -2008.
79. Рунг Э. В. К истокам современных международных отношений // Античный мир и его
судьбы в последующие века. М., 1999.
80. Саллюстий Крисп Гай. Сочинения/пер. В.О. Горенштейна. – М., 1991.
81. Сапрыкин С. Ю. Боспорское царство на рубеже двух эпох. М., 2002.
82. Сапрыкин С. Ю. Понтийское царство. М., 1996.
83. Сергеев В.С. История Древней Греции./В.С. Сергеев. – СПб.: Прогресс, 2002. – 330 с.
84. Ставнюк В. В. Становлення Афінського поліса / В. В. Ставнюк. – К., 2005.
85. Страбон. География в 17 книгах / Страбон ; [пер. с древнегреч. Г. А. Стратановского]. –
М., 1964.
86. Строгецкий В. М. Афины и Спарта. Борьба за гегемонию в Греции в V в. до н. э. (478–
431 гг.) / В. М. Строгецкий. – СПб., 2008.
87. Строгецкий В. М. Полис и империя в классической Греции / В. М. Строгецкий. –
Нижний Новгород, 1991.
88. Суриков И. Е. Античная Греция: политики в контексте эпохи: архаика и ранняя классика
/ И. Е. Суриков. – М., 2005.
89. Суриков И. Е. Из истории греческой аристократии позднеархаической и
раннеклассической эпох: Род Алкмеонидов в политической жизни Афин VII–V вв. до н. э. / И.
Е. Суриков. – М., 2000.
90. Суриков И. Е. Остракизм в Афинах / И. Е. Суриков. – М., 2006.
91. Суриков И.Е. Проблемы раннего афинского законодательства./И.Е. Суриков. – М., 2004.

364
 92. Суриков И. Е. Эволюция религиозного сознания афинян во второй половине V в. до н.э.
М., 2002.
93. Таруашвили Л. И. Искусство Древней Греции. Словарь / Л. И. Таруашвили. – М., 2004.
94. Тиртей. Элегии / Тиртей // Эллинские поэты VIII–III вв. до н. э. Эпос. Элегия. Ямбы.
Мелика ; [изд. подготов. М. Л. Гаспаров, О. П. Цыбенко, В. Н. Ярхо]. – М., 1999. – С. 232–236.
95. Томпсон Э. Римляне и варвары. Падение Западной империи / Є. Томпсон. - Санкт-
Петербург, Издательский Дом «Ювента», 2003. – 287 с.
96. Трубецкой С. Н. Курс истории древней философии / С. Н. Трубецкой. – М., 1997.
97. Туманс X. Рождение Афины. Афинский путь к демократии. От Гомера до Перикла (VIII–
V вв. до н. э.) / X. Туманс. – СПб., 2002.
98. Хабихт Х. Афины. История города в эллинистическую эпоху./Х. Хабихт. – М., 1999.
99. Хаммонд Николас. История Дреней Греции./ пер. с анг. Л.А. Игоревского./Н. Хаммонд. –
М.: Центр полиграф, 2003. – 703 с.
100.Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим / Под ред. В. Г. Боруховича,
С. Ю. Монахова, В. Н. Парфенова. – М., 1998. – С. 7–118.
101.Хрестоматия по истории Древней Греции/ Сост. Е.А. Черкасова. – М., 1991. – С. 149-154.
102.Фестюжьер А.-Ж. Личная религия греков / А.-Ж. Фестюжьер ; пер. с анг. яз. – СПб.,
2000.
103.Фролов Э. Д. Греция в эпоху поздней классики: Общество. Личность. Власть. СПб.,
2001.
104.Фролов Э.Д. Факел Прометея: очерк истории общественной мысли./Э.Д. Фролов. – СПб.,
2004.
105.Фукидид. История/Фукидид; [пер. с древнегреч. Г. А. Стратановского]. – Л., 1981.
106.Фюстель де Куланж Н. Древняя гражданская община. М., 1903.
107.Шишова И. А. Раннее законодательство и становление рабства в античной Греции. Л.,
1991.
108.Шлиман Г. Илион. Город и страна троянцев / Г. Шлиман ; пер. с анг. яз. – М., 2009. –
Т. 1–2.
109.Шлиман Г. Троя / Г. Шлиман ; пер. с анг. яз. – М., 2010.
110.Эллинизм: Восток и Запад. М., 1992.
111.Эллинизм: Экономика, политика, культура. М., 1990.
112.Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток. М., 1990.
113.Яновська А.П. Людина між Сходом і Заходом. Історія Стародавніх цивілізацій. – Х.,
2001. – С. 127-135.
114.Andrewes A. The Greek Tyrants. N. Y., 1963.
115.Connor W. The New Politicians of Fifth-Century Athens. Princeton, 1971.
116.Evans A. The Palace of Minos at Knossos / A. Evans. – L., 1921–1935. – Vol. 1–4.
117.Hammond N., Walbank F. A History of Macedonia. Oxford, 1988.
118.Mosse C. La tyrannie dans la Grace antique. P., 1969.
119.Rostovtzeff М. The Social and Economic History of the Hellenistic World. N.Y., 1941.

«Історія Стародавнього Риму»

1. Аврелий В. Извлечения о жизни и нравах римских императоров. / Аврелий. - М.:
«Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1997. — 414 с.
2. Аврелий В. Происхождение римского народа. \ Аврелий В. - М.: «Российская
политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1997. — 414 с.
3. Азаревич Д. Патриции и плебеи в Риме. Историко-юридическое исследование /
Д. Азаревич. – СПб., 1875. – Т. 1–2.
4. Альбрехт М. фон. История римской литературы : в 3 томах / М. фон Альбрехт ; пер. с
нем. яз. – М., 2003–2005. – Т. 1–3.
5. Аммиан Марцеллин История/пер. Ю.А. Кулаковского и А. Сонни. – СПб., 1994. 0 Вип. 3.

365
 6. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упоряд. Т. В. Михед, Ю. В. Якубіна. –
Київ, 2006. – С. 407–563.
7. Аппиан. Римская история/пер. с греч. А.И. Немировского. – СПб., 2004. – 285 с.
8. Аппиан. Гражданские войны. / Аппиан. – М.: Ладомир, 2002. – 121 с.
9. Апполодор Мифологическая библиотека./пер. В.Г. Борухович. – М., 1994..
10. Беликов А. П. Рим и эллинизм: проблемы политических, экономических и культурных
контактов / А. П. Беликов. – Ставрополь, 2003.
11. Бобровникова Т. А. Повседневная жизнь римского патриция в эпоху разрушения
Карфагена / Т. А. Бобровникова. – М., 2001.
12. Бобровникова Т. А. Сципион Африканский / Т. А. Бобровникова. – М., 2009.
13. Ботвинник М., Рабинович М., Стратановский Г. Жизнеописания знаменитых греков и
римлян. / М.Н. Ботвинник, М.Б. Рабинович, Г.А. Стратановский. - М.: Просвещение, 1988. —
166 с.
14. Виппер Р. Греция. Рим. Очерки по истории Древней Греции и Рима: в 2 ч./Р. Виппер. –
Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. - Ч. 2.
15. Гай Юлий Цезарь. Записки о галльской войне. – М., 2002. – 752 с.
16. Гесиод. Работы и дни. / Гесиод. – М., 2001. – 115 с.
17. Гиро П. Частная и общественная жизнь римлян / П. Гиро ; пер. с фран. яз. – СПб., 1995.
18. Горончаровский В. А. Гладиаторы в бою. На арене и полях сражения
/ В. А. Горончаровский. – М., 2008.
19. Горьков С. Ю. Рим и Карфаген. Великая морская война / С. Ю. Горьков. – М., 2003.
20. Грант М. Цивилизация Древнего Рима. / М. Грант. – М., 2003.
21. Грималь П. Цицерон / П. Грималь ; пер. с фран. яз. – М., 1991.
22. Гурин И. Г. Серторианская война (82–71 гг.). Испанские провинции Римской Республики
в начальный период Гражданских войн / И. Г. Гурин. – Самара, 2001.
23. Дементьева В. В. Государственно-правовое устройство античного Рима. Ранняя
монархия и республика / В. В. Дементьева. – Ярославль, 2004.
24. Дементьева В. В. Магистратура диктатора в ранней Римской республике (V—III вв. до
н. э.). Ярославль, 1996.
25. Дементьева В. В. Римская магистратура военных трибунов с консульской властью / В. В.
Дементьева. – Ярославль, 2000.
26. 8. Дементьева В. В. Децемвират в римской государственно-правовой системе середины
V в. до н. э. / В. В. Дементьева. – М., 2003.
27. 9.
28. Диодор Сицилийский Историческая библиотека/пер. с греч. И. Алексеева. – СПб., 1995.
29. Дионисий Галикарнасский. Римские древности : в 3 томах / Дионисий Галикарнасский ;
[пер. с древнегреч.; отв. ред. И. Л. Маяк]. – М., 2005 – Т. 1.
30. Древний Рим. Учебное пособие для вузов / Под ред. В. П. Будановой, В. Н. Токмакова,
В. И. Уколовой, Н. А. Чаплыгиной. – М., 2006.
31. Дуров В. С. Юлий Цезарь: человек и писатель / В. С. Дуров. – Л., 1991.
32. Дуров В. С. История римской литературы / В. С. Дуров. – СПб., 2000.
33. Дьяконов И.М., Неронова В.Д., Свенцицкая И.С. История древнего мира. / И.М.
Дьяконов, В.Д. Неронова, И.С.Свенцицкая - М.: Наука: Главная редакция восточной
литературы издательства, 1989. – 470 с.
34. Жан-Ноэль Р. Рождение роскоши. Древний Рим в погоне за модой / Р. Жан-Ноэль ; пер. с
фран. яз. – М., 2004.
35. Жреческие коллегии в раннем Риме. – М., 2001.
36. Зелинский Ф.Ф. Римская империя./Ф.Ф. Зелинский. – СПб, 2000.
37. Зелинский Ф. Ф. Римская республика / Ф. Ф. Зелинский ; пер. с пол. яз. – СПб., 2002.
38. Инар Ф. Сулла / Ф. Инар ; пер. с фран. яз. – Ростов на Дону, 1997.
39. История Древнего мира. Восток. Греция. Рим/под. ред.. В.И. Кузищина. – М.: ЭКСМО,
2004.
366
 40. История Рима/под. ред. проф. Э.Д. Фролова. – СПб, 2002.
41. Кадеев В.И. История Древней Греции и Рима: курс лекцій./В.И. Кадеев. – Х.: Колорит,
2006.
42. Казаков М. Христианская Церковь и римская империя в IV веке. / М. Казаков. -
Смоленск: Смоленский гос. пед. ун-т, 1999. — С. 24—44.
Катон. Земледелие / Катон ; [пер. с лат. М. Е. Сергеенко]. – М., 2008.
43. Кащеев В. И. Эллинистический мир и Рим: Война, мир и дипломатия в 220–146 гг. до н.
э. / В. И. Кащеев. – М., 1993.
44. Ковалев С.И. История Рима/под. общей ред.. Э.Д. Фролова. – СПб.: Полигон, 2003.
45. Кораблев И. Ш. Ганнибал / И. Ш. Кораблев. – Ростов на Дону, 1997.
46. Кофанов Л. Л. Обязательственное право в архаическом Риме (VI–IV вв. до н. э.) /
Л. Л. Кофанов. – М., 1994.
47. Кузищин В. И. Исследования в области экономической истории античности /
В. И. Кузищин. – М., 2011.
48. Кучеренко Л. П. Сословная борьба патрициев и плебеев в Древнем Риме /
Л. П. Кучеренко. – Сыктывкар, 1990.
49.
50. Клауде Д. История Вестготов. / Д. Клауде. – М.: Евразия, 2002. – 154 с.
51. Кнабе Г. С. Рим Тита Ливия — образ, миф и история // Ливий Т. История Рима от
основания города. М., 1994. Т. З. С. 590—655.
52. Коптев А. Б. Царская власть в раннем Риме сквозь призму античной историографии
(VIII–IV вв. до н.э.) / А. Б. Коптев. – Саарбрюкен, 2013.
5. Коптев А. В. Античная форма собственности и государство в древнем Риме // ВДИ. 1992.
№ 3. С. 3—27.
53. Кучеренко Л. П. Цензоры в социально-политической жизни ранней Римской республики
// Политическая структура и общественная жизнь древнего Рима: Проблемы античной
государственности. Ярославль, 1993. С. 26—34.
54. Кучеренко Л. П. Cura morum римских цензоров и формирование системы ценностей
римлян в эпоху республики // Проблемы социально-политической истории зарубежных стран.
Сыктывкар, 1996. С. 3—13.
55. Лебек C. Происхождение франков. / С. Лебек. - М.: Скарабей, 1993. — Т. 1. — 352 с.
56. Ливий, Тит. История Рима от основания города : в 3 томах / Тит Ливий ; [пер. с лат.; отв.
ред. Е. С. Голубцова]. – М., 1989. – Т. 1.
57. Майяни З. По следам этрусков / З. Майяни ; пер. с фран. яз. – М., 2003.
58. Макнамара Э. Этруски. Быт, религия, культура / Э. Макнамара ; пер. с анг. яз. – М.,
2006.Марцеллин А. Римская история. / Марцеллин. - СПб.: Алетейя, 2000. – 324 с.
59. Махлаюк А. В. Люди, руины, вещи. Античная история в свете археологии /
А. В. Махлаюк, И. Е. Суриков, О. Л. Габелко, А. Е. Негин. – М., 2014.
60. Махлаюк А. В. Солдаты Римской империи. Традиции военной службы и воинская
ментальность. — СПб.: Филологический факультет СПбГУ; Издательство «Акра», 2006. — 440
с.
61. Машкин Н. А. История Древнего Рима / Н. А. Машкин. – М., 2006.
62. Маяк И. Л. Римляне ранней республики / И. Л. Маяк. – М., 1993.
63. Мельничук Я. В. Рождение римской цензуры: Исследование античной традиции в
области гражданского управления Древнего Рима / Я. В. Мельничук. – М., 2010.
64. Момзен Т. История Рима./Т. Момзен. – СПб.: Лениздат, 1993.
65. Монтескье Ш. Размышления о причинах величия и падения римлян. / Ш. Монтескье. -
М.: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2002. — 512 с.
66. Нетушил И. В. Очерк римских государственных древностей / И. В. Нетушил. – Харьков,
2014. – Т. 1.
67. Никифор В. Исторические записки. / В. Никифор. – М.: Посев, 2010. – 214 с.
68. Плутарх Избранные жизнеописания: в 2 т.. – М., 1994. – Т.2.
367
 69. Плутарх. Наставления о государственных делах. / Плутарх. – М., 2010. – 176 с.
70. Постернак А. История Древней Греции и Древнего Рима. / А.Постернак. – М., 2008. –
788 с.
71. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. / Кессарийский Прокопий. - М.: Наука.
1993. – 223 с.
72. Ранович А. Первоисточники по истории раннего христианства. / А. Равинович. - М.:
Политиздат, 1990. 479 с.
73. Саллюстий Крисп Сочинения/пер. О. Горенштейна. – М., 1991.
74. Светоний. Жизнь двенадцати цезарей / Светоний ; [пер с лат. и прим. М. Л. Гаспарова]. –
М., 1993.
75. Сергеев И. П. Государственные учреждения древних римлян: поздняя Республика и
ранняя Империя / И. П. Сергеев. – Харьков, 2013.
76. Сморчков А. М. Религия и власть в римской Республике. Магистраты, жрецы, храмы /
А. М. Сморчков. – М., 2012.
77. Токмаков В. Н. Армия и государство в Риме: От эпохи царей до Пунических войн /
В. Н. Токмаков. – М., 2007.
78. Тацит, Корнелий. Сочинения в двух томах / Корнелий Тацит ; [пер. с лат. А. С. Бобовича,
Г. С. Кнабе; под ред. Я. М. Боровского, М. Е. Сергеенко]. – СПб., 1993.
79. Токмаков В.Н. Военная организация Рима ранней Республики (VI – IV ст. до н.е.)./В.Н.
Токмаков. – М., 1998.
80. Томпсон Э. Римляне и варвары. Падение Западной империи. / Є. Томпсон. - Санкт-
Петербург, Издательский Дом «Ювента», 2003. – 287 с.
81. Хефлинг Г. Римляне, рабы, гладиаторы: Спартак у ворот Рима / Г. Хефлинг ; пер. с нем.
яз. – М., 1992.
82. Хлевов А. А. Морские войны Рима / А. А. Хлевов. – СПб., 2005.
83. Холланд Т. Рубикон. Триумф и трагедия Римской республики / Т. Холланд ; пер. с анг.
яз. – М., 2007.
84. Хрестоматия по истории древнего мира: Эллинизм. Рим / Под ред. В. Г. Боруховича,
С. Ю. Монахова, В. Н. Парфенова. – М., 1998.
85. Хрестоматия по истории Древнего мира: пособие для учителей/сост. Е.А. Черкасова. –
М., 1991.
86. Фельсберг Э. Братья Гракхи./Э. Фельсберг. – М., 1910.
87. Федорова Е.В. Люди императорского Рима./Е.В. Федорова. – М., 1990.
88. Ферреро Г. Величие и падение Рима : в 5 томах / Г. Ферреро ; пер. с ит. яз. – М., 1998. –
Т. 2–3.
89. Франк Коуэл. Древний Рим. Быт, религия, культура. М.:Центрполиграф, 2006 г.
90. Цезарь Юлий Записки Юлия Цезаря о галльской войне./пер. М.М. Покровского. – М.
1993.Циркин Ю. Б. Гражданские войны в Риме. Побежденные / Ю. Б. Циркин. – СПб., 2006.
91. Цицерон. Речи: в 2 т/пер. В.О. Горенштейна, М.Е. Грабарь-Пассек. – М., 1995. – Т.1.
92. Чеканова Н. В. Римская диктатура последнего века Республики / Н. В. Чеканова. – СПб.,
2005.
93. Чернышов Ю. Г. Социально-утопические идеи и миф о «золотом веке» в древнем Риме :
в 2 частях / Ю. Г. Чернышов. – Новосибирск, 1994. – Ч. 1.
94. Шабага И. Славься, император! Латинские панегирики от Диоклетиана до Феодосия. / И.
Шабага. - М.: Изд-во МГУ, 1997. — 144 с.
12. Шифман И. Цезарь Август./ И Шифман. – Л.: Наука, 1990. – 201 с.
95. Штаерман Е.М. История крестьянства в Древнем Риме./Е.М. Штаерман. – М., 1996.
96. Штаерман Е. М. Эллинизм в Риме // ВДИ. 1994. № 3. С. 3—13. Этьен Р. Цезарь / Р. Этьен
; пер. с фран. яз. – М., 2009.
97. Эргон Ж. Повседневная жизнь этрусков / Ж. Эргон ; пер. с фран. яз. – М., 2009.

368
 Навчально-методичне видання

Автори:
Беззубенко Аліна Володимирівна
Мірошніченко Світлана Валентинівна

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. СХІД, ГРЕЦІЯ, РИМ

Навчально-методичний посібник
для студентів історичного факультету

Відповідальний за випуск:
Кучемко М.М. – доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри всесвітньої історії
ХНПУ імені Г.С. Сковороди

Комп’ютерна верстка:
Кузнєцова О.І.

Підписано до друку 20.11.2017 р. Формат 60/841/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Ум. друк. арк. – 31.
Тираж 100 прим. Ціна договірна.
369