МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛІНГВІСТИКА ТЕКСТУ

Хрестоматія

Упорядники
А. Загнітко, Г. Монастирецька

Донецьк
ДонНУ
2009
 УДК 81’367.52
ББК Ш 12 = 41.4*50
З – 142

Рецензенти: доктор філологічних наук, професор В.В. Ґрещук

(Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника);
доктор філологічних наук, професор В.А. Чабаненко
(Запорізький національний університет);
доктор філологічних наук, професор В.П. Олексенко
(Херсонський державний університет)

Відповідальний доктор філологічних наук, професор,

редактор: член-кореспондент НАН України І.Р. Вихованець
(Інститут української мови НАН України)

Рекомендовано до друку
Вченою радою Донецького національного університету
(протокол № ? від 29.12.2008)

Лінгвістика тексту: хрестоматія / Упорядники: А. Загнітко, Г. Монастирецька. –

Донецьк: ДонНУ, 2009. –164 с.

У запропонованій хрестоматії подано статті, фрагменти , пов’язаних із актуальними

питаннями аналізу тексту та дискурсу. Статті тематично поділяються на п’ять розділів.
«Хрестоматія» стане в пригоді як філологам-фахівцям, так і читачам, чия спеціальність
певним чином пов’язана з дослідженням матеріалу, допоможе розширити горизонти бачення
площин лінгвістичних досліджень.

УДК 81’367.52
ББК Ш 12 = 41.4*50
З – 142

ISBN ??????

©
Донецький національний університет, 2009
©
А. Загнітко, Г. Монастирецька, 2009

2
 ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 5
І. ТЕКСТ ТА ДИСКУРС
І.1. Ф. Бацевич. Термінологія комунікативної лінгвістики: аспекти дискурсивного 7
підходу
І.2. М. Бісімалієва. Про поняття «текст» та «дискурс» 11
І.3. І. Штерн. Дискурс 16
І.4. Р. Гром’як. Дискурс 20
І.5. И. Гальперин. Общие вопросы лингвистики текста и пути их решения 21
І.6. В. Чернявская. От анализа текста к анализу дискурса: немецкая школа 23
дискурсивного анализа
І.7. Т. Радзієвська. Про один із напрямів сучасної лінгвістики тексту 26
І.8. В. Брицин. Модальна граматика дискурсу як один із напрямів семантико- 32
синтаксичних досліджень
І.9. М. Олешков. Дискурсивные категории в коммуникативном процессе (опыт 34
лингвопрагматического анализа)
ІІ. ДІАЛОГ І ДІАЛОГІЧНІСТЬ
ІІ.1. І. Синиця. Діалогічність у науковому тексті 41
ІІ.2. Д. Баранник. Діалог 46
ІІ.3. І. Штерн. Діалог 47
ІІ.4. О. Поліщук. Художній діалог автора і персонажа в новітній українській прозі 50
(90-ті роки xx ст.)
ІІ.5. Г. Крижанівська. Діалогічність текстів first-person narrative як спосіб 60
моделювання адресата
ІІ.6. А. Загнітко. Діалог 65
ІІІ. СЕМАНТИКО-ОБРАЗНА СИСТЕМА ТЕКСТУ
ІІІ.1. Ю. Лазебник. Символіка поетичного тексту 71
ІІІ.2. Г. Маклакова. Текстотворча роль семантико-образної системи в 74
художньому творі
ІІІ.3. В. Рінберг. Засоби експресивного синтаксису в публіцистиці І.Я. Франка 77
ІІІ.4. І. Безкровна. Поетичний текст як комунікативний акт: типи адресатів 81
ІІІ.5. А. Мойсієнко. Віршовий текст як динамічна структура (із спостережень над 86
поетикою Яра Славутича)
ІІІ.6. В. Сімович. Що таке віршовання 89
ІІІ.7. В. Чабаненко. Науково-технічний прогрес і експресивні засоби української 91
мови
ІІІ.8. О. Важеніна. Вплив контексту на реалізацію фразеологічного значення 95
ІІІ.9.Р. Тхорук. До питання інтертексту «Одержимої» Лесі Українки 97
ІV. АБЗАЦ І ПЕРІОД
IV.1. Д. Баранник. Абзац 102
IV.2. Д. Баранник. Період 103
IV.3. А. Галас. Період у сучасній українській літературній мові 105
IV.4. Л. Лосева. Как строится текст 107
IV.5. Л. Вишня. Синтаксичні зв’язки між реченнями і їх значення для структури 110
абзаца
IV.6. О. Станіслав. Функціональні характеристики нелітерних знаків французької 115
орфографії
IV.7. С. Глазова. Пояснення в текстовому відрізку 119
IV.8. І. Чередниченко. Періодична мова 123

3
V. ПАРАЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ АНАЛІЗУ ТЕКСТІВ
V.1. А. Загнітко, І. Домрачева. Перехід до акустичного й графічного мовлення 133
V.2. Г. Колшанский. Параязык и текст 136
V.3. Е. Анисимова. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация 139
V.4. О. Мельніченко. Роль графона в організації комунікативних стратегій 142
глобалізації, контрастування та створення дискомфорту
V.5. І. Панченко. Місце і роль паралінгвістичних засобів у процесі спілкування 147
V.6. М. Васьків. Графіка як композиційний прийом увиразнення (роман Я. Олесіча 152
«На озерах вогні»)
V.7. С. Чемеркін. Трансформації розмовного стилю в інтернет-комунікації 156
V.8. М. Ворошилова. Креолизованный текст: аспекты изучения 160

4
 ПЕРЕДМОВА

У сучасному мовознавстві вельми перспективними постають як практичні, так і

теоретичні дослідження у галузі текстової лінгвістики. У запропонованій хрестоматії
упорядники подають фрагменти статей і монографій, пов’язаних із актуальними питаннями
аналізу тексту та дискурсу. Статті тематично поділяються на п’ять розділів. Перший розділ
присвячено розгляду таких понять, як текст та дискурс. У другому розділі мова йтиме про
діалогічність – одну з базових текстових категорій. Третій розділ містить роботи, пов’язані з
аналізом семантико-образної системи тексту. У четвертому розділі об’єктом уваги постають
абзац та період. П’ятий розділ презентує дослідження певного типу паралінгвістично
активних текстів.
Статті, пропоновані до уваги читача, належать не лише тим науковцям, чиї роботи вже
встигли стати класикою східно-слов’янського мовознавства, але й нашим сучасникам, чиї
наукові розвідки вийшли в світ порівняно недавно. Оскільки «Хрестоматія» розрахована на
широке читацьке коло – викладачів вищих навчальних закладів, учителів-словесників,
аспірантів та студентів-філологів – усіх, кому цікаво дізнатися про специфіку та
функціонування текстів, – перед кожним із п’яти розділів подано кілька присвячених
розглядуваній темі питань для підкреслення ключових понять, висвітлюваних у статтях, та
для актуалізації необхідних фонових знань читача. Після розділів також вміщено реєстр
питань, увага до яких допоможе в розв’язанні низки відповідних лінгвістичних проблем.
Крім того, ці питання можуть бути використані при перевірці засвоєння теоретичних знань
аудиторії під час вивчення курсу «Лінгвістика тексту».
Упорядники сподіваються, що «Хрестоматія» стане в пригоді як філологам-фахівцям,
так і читачам, чия спеціальність певним чином пов’язана з дослідженням матеріалу,
допоможе розширити горизонти бачення площин лінгвістичних досліджень.

Доктор філологічних наук, професор А.П. Загнітко

5
 РОЗДІЛ І

ТЕКСТ ТА ДИСКУРС

У сучасних лінгвістичних студіях важливим є простеження співвідношення понять

тексту і дискурсу. У мовознавстві термін «дискурс» вживається в різних значеннях.
Генетично первинним є значення дискурсу як тексту, висловлення, які перебувають у певній
соціокультурній ситуації. Більшість лінгвістів констатують, що поняття дискурсу введено
З. Харрісом у 1952 р.
Первинне розмежування тексту і дискурсу здійснювалося на підставі того, що перший
зараховувався до мовних явищ, а інший – до соціальних.

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ФОНОВИХ ЗНАНЬ

– Як співвідносяться поняття текст і дискурс?

– Чи варто ототожнювати ці два явища?
– Чи еквівалентні текстові та дискурсивні категорії?
– Яким чином створюється текст як ціле мовними засобами?
– Хто з дослідників ввів поняття дискурсу?
– Яке значення дискурсу є генетично первинним? Пригадайте еволюцію поглядів на
цей феномен.
– Які визначення тексту вам відомі?
– Які визначення дискурсу вам відомі?
– Дискурс – поняття, що вживається в різних гуманітарних дослідженнях, чи суто
лінгвістичне поняття?
– Чи є коректним ототожнення понять дискурс та функціональний стиль?

6
 Ф. БАЦЕВИЧ. ТЕРМІНОЛОГІЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ЛІНГВІСТИКИ:
АСПЕКТИ ДИСКУРСИВНОГО ПІДХОДУ // ВІСНИК НАЦІОНАЛЬНОГО
УНІВЕРСИТЕТУТУ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА". – № 453. – 2002. – С. 30–34.

1. Однією з найпомітніших ознак сучасної проблемної ситуації (класифікаційної

одиниці наукового знання) в лінгвістиці можна вважати бурхливий розвиток функціонально-
комунікативних досліджень. У межах останніх органічно поєднується вивчення ―власне‖
мовних процесів і різноманітних духовних, психологічних, соціальних та інших виявів
людини, яка постійно ―живе в мові‖.
Разом з тим ще повною мірою залишаються не окресленими розділи
комунікативного напряму досліджень, його основні категорії, методи аналізу тощо. Зокрема,
аспекти, пов’язані з мовним кодом процесу комунікації, є одними з найменш вивчених. До
цього часу не вирішені проблеми категоріальної організації мовного матеріалу в процесах
комунікації, оскільки категорії, опрацьовані з урахуванням сосюрівської дихотомії Мова і
Мовлення, є недостатніми для опису модусу зовсім іншої природи, яким є Комунікація.
На наш погляд, такими категоріями можуть стати дискурс, мовленнєвий жанр і
мовленнєвий акт [3]. Незважаючи на те, що ці поняття прийшли в лінгвістику із різних
наукових традицій, не всіма дослідниками сприймаються як співмірні, їхня комунікативна
природа незаперечна, і саме це дозволяє розглядати їх як ―претендентів‖ на ієрархічну
категоризацію мовного коду в комунікації. Розглянемо їх детальніше.
2. У лінгвістичній літературі термін ―дискурс‖ уживається в різноманітних
контекстах і постає як ―розмита категорія‖, ―дрейфуючи‖ між текстом, контекстом,
функціональним стилем, підмовою тощо. Разом з тим поняття дискурсу може бути
потрактоване у межах двох глобальних підходів, які маяють спільні риси з позицій
комунікативної лінгвістики:
1. Дискурс як ―текст, занурений у життя‖ з усіма відповідними ―формами життя‖ [1,
с.137]. У такому розумінні дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, за котрими
встає особлива граматика, лексикон, семантика, правила слововживання і синтаксису, – в
кінцевому підсумку – особливий світ. Кожен дискурс – це один із можливих світів [5, с.44-
45]. Таке розуміння дискурсу як ―мови в мові‖, ―тексту в тексті‖, соціально зорієнтованого
мовлення можна назвати ―Дискурсом 1‖ (Д1).
2. Дискурс як тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий
потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, внутрішню, паралінгвальну), відбувається у
межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників
спілкування, являє собою синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних,
психологічних та ін.) чинників, залежних від тематики спілкування, і має своїм результатом
формування різноманітних мовленнєвих жанрів. Таке розуміння дискурсу можна назвати
―Дискурсом 2‖ (Д2).
Орієнтуючись на загальну тенденцію сучасної лінгвістики осмислення дискурсу як
найважливішої категорії комунікації, її процес і результат, стає зрозумілим, що Д1 певним
чином і під певним кутом зору (комунікативним) співвідноситься з Д2 як початковий етап
динамізації об’єкта дослідження і його етап наступний, у котрому синтезована окрім
соціальних чинників, домінантних у Д1, низка інших складових (когнітивних,
психологічних, конситуативних тощо). Саме Д2 можна вважати найважливішою категорією
спілкування, яка інтегрує мовні, мисленнєві й інтерактивні чинники.
У межах дискурсу як найважливішої категорії комунікації здійснюється інтеракція
учасників спілкування, перш за все реалізуються їхні інтенційні впливи з метою заспокоєння,
отримання інформації, відповіді на запит, роздратування когось тощо. Інакше кажучи,
виформовуються конкретні мовленнєві жанри.
3. У сучасному українському мовознавстві проблема мовленнєвих жанрів (далі МЖ)
залишається, фактично, не опрацьованою. Окремі зауваження і спостереження, висловлені в
працях, присвячених дотичним проблемам, цілісного уявлення про категорію мовленнєвого

7
жанру не дають. Разом з тим у низці мовознавчих традицій, зокрема, російській і польській,
дослідження МЖ визнаються одними з найактуальніших у сучасній антропо- і
комунікативно (прагматично) зорієнтованій лінгвістиці. Зокрема, підкреслюючи значну роль
МЖ (у термінології автора мовленнєвих актів) у людському спілкуванні, А.Вєжбіцка
зазначала: «суспільне життя можна уявити як величезну сітку актів мови [МЖ – Ф.Б.]. Сама
історія, як видається, грунтується на мовленнєвих актах (погрозах, засудженнях,
пропозиціях, вимогах, переговорах, умовах тощо). Але й приватне людське життя
складається значною мірою з мовленнєвих актів. З ранку до вечора запитуємо, відповідаємо,
сперечаємося, аргументуємо, обіцяємо, хвалимося, сваримо, скаржимося, відмовляємося,
когось хвалимо, дякуємо, звіряємось, докоряємо, робимо зауваження тощо. Одночасно, з
ранку до вечора намагаємося зінтерпретувати те, що нам кажуть інші, тобто зрозуміти, яких
мовленнєвих актів уживають. Власне кожен раз, коли хтось починає говорити у нашій
присутності, намагаємося класифікувати сказане як той або інший тип мовленнєвого акту»
[8, s.3; 9].
Засновником сучасної теорії МЖ як загальносеміотичного і загальнофілологічного
явища був М.М. Бахтін, який ще в праці 50-х років ―Проблема мовленнєвих жанрів‖
визначив останні як «відносно стійкі тематичні, композиційні й стилістичні типи
висловлювань» [2, с.255]. На його думку «мовленнєві жанри організують наше мовлення
практично таким чином, як її організують граматичні форми (синтаксичні). Ми навчаємося
відливати наше мовлення у жанрові форми, і , чуючи чуже мовлення, ми уже з перших слів
угадуємо його жанр, передбачаємо певний об’єм (тобто приблизну довжину мовленнєвого
цілого), певну композиційну побудову, передбачаємо кінець, тобто з самого початку ми
маємо відчуття мовленнєвого цілого» [2, с.271]. Мовленнєві жанри виформовуються
історично у процесі комунікативної діяльності людей, використовуються ними як готові
творення: «якби мовленнєвих жанрів не існувало і ми не володіли ними, якби нам
доводилося їх створювати вперше у процесі мовлення, вільно і вперше будувати кожне
висловлювання, мовленнєве спілкування було б практично неможливим» [2, с.272]. За
підрахунками Т.В.Шмельової М.М.Бахтін у своїх працях називає біля 30 МЖ, зокрема, таких
як бесіда (салонна, застільна, інтимно-дружня, інтимно-сімейна), лайка, побутове
оповідання, військова команда, заперечення, висловлення захоплення, схвалення, ділові
документи, щоденник, відповідь, лист, прислів’я, побажання, привітання, осуд, похвала,
поздоровлення, наказ, протокол, прощання, публіцистичний виступ, промова, роман, згода,
співчуття, жарт, науковий трактат, інтимні жарти, питання [7, с.64]. Уже цей перелік
дозволяє говорити про відсутність несуперечливих критеріїв виділення МЖ, оскільки у
ньому як однорядкові наводяться, наприклад, прощання, заперечення, схвалення, відповідь
тощо, які можуть бути складовими такої комплексної МЖ, якою є бесіда, а також, скажімо,
протокол і згода тощо. Сам М.М. Бахтін зазначав, що номенклатури усних мовленнєвих
жанрів поки що не існує, і навіть до цього часу не зрозумілий принцип такої номенклатури.
Уже з праць М.М. Бахтіна стає зрозумілим, що мовленнєвий жанр – це складна
єдність змісту, стилю і композиції, а також низки позамовних чинників (перш за все
соціальних). Сам процес спілкування деякими авторами витлумачується як послідовний
перехід від одного МЖ до іншого. Так, Т. Баллмере і В. Бренненштуль вважають, що
взаємодія у межах МЖ відбувається за схемою «породження – наростання до найвищого
рівня – спад до завершення МЖ перемогою, поразкою, співробітництвом або початком
іншого МЖ» (цит. за [4, с.114]). У комунікативній перспективі МЖ постають як закріплені у
суспільному обігу схеми мовленнєвих дій, прийняті в певних ситуаціях і призначені для
передачі певного змісту типові способи побудови мовлення, моделі міжособистісного
спілкування, важливою складовою яких виступає інтенціональність.
Як же співвідносяться поняття дискурсу і мовленнєвого жанру?
На перший погляд дискурс – це певна сукупність МЖ, які послідовно змінюють
один одного. Насправді ж рух комунікації у межах дискурсу набагато складніший, ніж
проста зміна МЖ. Ця складність не в останню чергу викликана наступними причинами:

8
1) межі між МЖ у реальному спілкуванні виявляються розмитими, а їхні ядерні й
периферійні мовні засоби далекі від повного опису; 2) чітко відмежовані один від одного
МЖ існують лише як ідеальні типи; насправді ж вони пересікаються своїми периферійними
зонами, тобто мають змішаний характер; 3) механізми переходу від одного МЖ до іншого у
реальному спілкуванні, де наявна складна взаємодія комунікантів повного мірою не вивчені.
У реальному спілкуванні мовців – носіїв різноманітних когнітивно-психологічних станів,
ілокутивних сил, інтенцій тощо – наявний значний рівень недовизначеності й
розпливчастості. І це не є недоліком комунікації, оскільки «недовизначеність необхідна для
дотримання правил такту і ввічливості, для всієї тієї «облицювальної» діяльності, котра
виконується у спілкуванні, і котра в дійсності являє собою не побічний, а універсальний і
вирішальний аспект практично будь-якого мовленнєвого спілкування» [6, с.365].
Попри значну кількість невирішених проблем роль МЖ у комунікації є значною:
поряд з дискурсом (точніше, у його межах) вони організують людське мовлення.
4. В останні роки елементарною складовою спілкування, одиницею руху інтенцій
мовця в комунікації вважається мовленнєвий акт (далі МА). «Мовленнєвий акт – це
цілеспрямована мовленнєва дія, котра здійснюється у відповідності з принципами і
правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві; одиниця нормативної
соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації. Основними
рисами МА є умисність (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність; МА
завжди співвіднесені з особою мовця. Послідовність МА створює дискурс» [1, с.412].
Зрозуміло, що МА, який розглядається як інтенціональна, цілеспрямована, конвенціональна
мовленнєва дія мовця, виявляється складовою комунікативного акту поряд з актом
аудитивним (тобто комунікативною дією слухача) і комунікативною ситуацією.
Найважливішими типами МА (за Дж.Остіним) є: 1) репрезентативи (або асертиви), метою
котрих є судження про певні стани речей, наприклад, констатації, сумніви, прогнозування
тощо; 2) директиви, метою котрих є створення тиску на адресата, схилення його до певних
дій. Директиви втілюються в проханнях, дозволах, наказах тощо; 3) комісиви, метою котрих
є формулювання зобов’язань та відповідальності перед адресатом. Втілюються у
різноманітних зобов’язаннях, обітницях, обіцянках тощо; 4) експресиви, метою котрих є
демонстрація психічних станів, емоцій тощо. Найповніше експресиви втілюються у подяки,
поздоровлення, вибачення, співчуття, привітання та ін.; 5) декларативи (декларації),
комунікативна метою котрих є здійснення впливу на соціальні стосунки людей. Втілюються
декларативи у різноманітних іменуваннях, призначеннях на посаду, висуненнях
кандидатами, відкликаннях кандидатів, оголошеннях війни тощо.
Спостереження над комунікативною організацією дискурсів і МЖ засвідчують, що
МА виявляються як власне «ілокутивні сили», комунікативні, «енергетично-імпульсні»
імпліцитні складові МЖ, які рухають останні в напрямі розгортання комунікативної стратегії
мовця, задаючи їй певну «траекторію». Інакше кажучи, МА – це комунікативне осереддя
формальних складових МЖ, тобто тих фраз та їх частин, що представляють МЖ у межах
дискурсу. МА можна вважати комунікативним, прагматичним стержнем формальних носіїв
інтенції – висловлювань (оскільки не існує спеціального терміну для комунікативного
відповідника цьому терміну Мовлення). Але при цьому необхідно пам’ятати, що
висловлювання, наповнені саме таким комунікативним смислом, окрім ілокутивної
складової, мають складову пропозитивну з її темо-рематичним членуванням, асертивно-
пресупозитивними чинниками та складову прагматичну, яка взаємодіє з імплікаціями та
імплікатурами дискурсу. Усе це дає можливості згодитися з тим, що МА – це одиниці
вербальної комунікативної діяльності, складові МЖ, носії їх ілокутивних сил.
Теорія МА перебуває ще на стадії становлення, а самі МА з позицій комунікативної
лінгвістики варто розглядати не як мінімальні, далі неподільні одиниці комунікації в цілому і
МЖ зокрема (а якщо вже розглядати, то не забувати при цьому про метонімічний характер
уживання термінів), а лише їх складові, в яких імпліцитно зосереджені інтенції адресанта і

9
які складно взаємодіють з іншими дискурсивними складовими, зокрема пропозитивними,
конситуативними та іншими…

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.,

1990.
2. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного
творчества. – М., 1886.
3. Бацевич Ф.С. Текст, дискурс, речевой жанр: соотношение понятий // Вісник
Харківського національного університету. №520: Серія Філологія. Вип.33. – Харків, 2001.
4. Дементьев В.В. Изучение речевых жанров: обзор работ в современной русистике
// Вопросы языкознания. – 1997. – №1.
5. Степанов Ю.С. Альтернативный мир, Дискурс, Факт и принцип Причинности //
Язык и наука конца ХХ века. – М., 1995.
6. Франк Д. Семь грехов прагматики: тезисы о теории речевых актов, анализе
речевого общения, лингвистике и риторике // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХVІІ. –
М., 1986.
7. Шмелѐва Т.В. Речевой жанр: опыт общефилологического осмысления //
Collegium. – 1995. – № 1–2.
8. Wierzbicka A. Genry mowy // Tekst i zdanie. Zbiór studiów. – Wrocław, 1983.
9. Wierzbicka A. English Speech Act Verbs. – Australia: AP, 1987.

10
 М.К. БІСІМАЛІЄВА. ПРО ПОНЯТТЯ «ТЕКСТ» ТА «ДИСКУРС» //
ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ. –1999. – №2. – С. 78-85.

Проблема тексту – його створення, структури, розуміння – привертає увагу багатьох

дослідників. Зрозуміло, що вона не може бути однобокою, звідси найрізноманітніші підходи
та методи його дослідження. І у першу чергу виникає проблема самого поняття «текст». Що
це за утворення? До якої ґалузі знання воно може бути віднесене?
Велика увага, яка приділяється на сьогодні дослідженню мовлення, стала, безперечно,
однією з найважливіших подій у гуманітарних науках. Після чималого періоду поширеного
захоплення трансформаційною граматикою, який спостерігався здебільшого в США, але
впливав також і на мовні дослідження в Європі та у вітчизняному мовознавстві, в 60-х роках
з’явилися заклики повернутися до вивчення природної людської мови в її комунікативній
функції. Прозвучали заклики створити лінгвістику тексту. Роботи П. Гартмана [10] та його
учнів у Німеччині, функціональна «системна граматика» М.А.К. Холідея [8] та багато інших
праць сприяли посиленню систематичної уваги дослідників до структури мовлення, до
відношень між реченнями та текстом, частиною якого вони є, до залежності граматики
речення від тексту.
Окрім власне лінгвістики мовлення досліджують прагматика, соціолінгвістика,
когнітивна психологія, комп’ютерна лінгвістика. Вони, власне, і виникли в 60-х роках
завдяки цій увазі до мовлення: до процесів його породження та розуміння.
Міждисциплінарна зацікавленність мовленням («дискурсом» у зарубіжній термінології)
обумовила виникнення багатьох підходів, теорій як теоретичного, так і описового плану. І
як зазначає Р. де Богранд [5], всі ці напрямки поступово злилися в одну ґалузь, яка отримала
назву «discourse processing» (обробка або аналіз дискурсу).
На сьогодні вивчення мовлення характеризується двома основними підходами і,
відповідно, знаходиться в центрі уваги двох напрямків – лінгвістики тексту та аналізу
дискурсу.
З самого початку слід сказати, що ці два напрямки розглядаються інколи як
протилежні, а інколи навіть як неспіввідносні. Так, наприклад, існує думка, що «аналіз
дискурсу» – англійський еквівалент терміна «лінгвістика тексту», оскільки в американській
лінгвістиці не було загальноприйнятого скорочення для його дослідження. Р. де Богранд
вважає, що вони презентували різні напрямки в двох окремих ґалузях. Лінгвістика тексту
спочатку була пов’язана лише з граматичними структурами (звідси спеціальні назви
«граматика тексту», «синтаксис тексту»), але пізніше відмовилася від цього обмеження.
Т. ван Дейк [6] зазначає, що «лінгвістика тексту» – це загальне позначення для будь-якого
лінгвістичного дослідження тексту. На сьогодні два найменування – це наукові назви для
однієї і тієї ж ґалузі дослідження. Радше, лінгвістику тексту можна розглядати як частину,
компонент аналізу дискурсу.
Як відомо, обидва напрямки виникли в результаті зусиль розширити рамки лінгвістики
речення через застосування описово-структурних методів за рамками аналізу окремого
речення. Але методи розширення рамок дослідження значно різнилися, оскільки зазначені
напрямки виникли у різних наукових сферах. Їх особливості, а значить, і розбіжності, добре
характеризують два підходи: тагмемний [13], характерний для аналізу дискурсу, та
дистрибутивний [9], характерний для лінгвістики тексту.
Поняття «текст», яке існує в мовознавстві вже кілька десятиріч, не має чіткого
визначення. Така ситуація пояснюється складністю самого поняття, яке різниться від інших
мовних одиниць. Ми згодні з тим, що текст – поняття семантичне [2], тому опис його в
термінах необхідного обсягу, структури, певних когезійних та когерентних якостей – це
лише частина задачі, а саме – мовна частина.

11
 Тексти визначалися як структурні одиниці вищі ніж речення чи послідовність речень.
Часто виникали дискусії стосовно питання про можливість дати точне визначення тексту,
тобто чи існує набір формальних умов, яким має відповідати будь-який можливий текст. У
якості необхідних частин такого визначення були запропоновані деякі мовні характеристики,
наприклад, сполучники між реченнями, відношення між реченнями у певній послідовності,
логіко-семантичні глибинні структури, розподіл топіків і т.ін. Інші дослідники
заперечували таке формальне визначення – суто мовне або суто логічне, оскільки текст
частково створюється та визначається загальним контекстом і ролями учасників комунікації.
М.А.К. Халідей та Р. Хасан визначили текст як «одиницю мови в ужитку». При цьому
була підкреслена помилковість думки про те, що текст являє собою певне супер-речення –
граматичну одиницю більшу, ніж речення, яка відноситься до речення так, як речення
відноситься до своїх складових частин. Було підкреслено, що текст – це одиниця семантична,
смислова, але не формальна. Він співвідноситься з реченнями не за розмірами, а за
реалізацією в них. Як підкреслюють автори, текст не складається з речень, а реалізується,
кодується в них.
Поняття «текст» використовується в лінгвістиці для позначення будь-якого уривка
будь-якого розміру, який утворює єдине ціле. В наш час це поняття охоплює твори усного і
писемного мовлення. Відомо, що текст може вивчатися як процес і як продукт мовленнєвої
діяльності. Так, Ч. Філмор7 зазначає, що термін «текст» використовується для позначення
будь-якого цілого продукту мовної здатності людини. Інші дослідники також
використовують термін «текст» при аналізі процесу його породження й сприйняття.
Можливо, найповнішим є визначення тексту, подане І.Р. Гальперіним: «Витвір
мовленнєвотворчого процесу, що характеризується завершеністю, та об’єктивований у
вигляді письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа;
твір, який складається з назви (заголовка) та основних одиниць (СФО), що об’єднані різними
типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, та має певну
спрямованість і прагматичну установку» [1]. Проте воно звужує поняття «тексту», коли
зараховує його лише до письмової форми мовлення. Це, очевидно, можна пояснити
наявністю іншого поняття, а саме – «дискурс», яке спершу застосовувалося саме для
позначення творів усного мовлення, а також, ширше, для позначення поняття «мовлення».
На сьогодні воно, як і поняття «текст», використовується для позначення витворів писемного
та усного мовлення. Так, Longman Dictionary of Contemporary English подає такі тлумачення
слова discourse: «1. a serious conversation between people… 3. the language used in particular
kinds of speech or writing: scientific discourse» [9].
Оскільки поняття «текст» та «дискурс» використовуються дослідниками по-різному
(або як такі, що різняться, або як такі, що можуть взаємозамінюватися), буде логічним також
розглянути, що саме дослідники розуміють під поняттям «дискурс».
Найбільш детальним із існуючих видається визначення дискурсу, подане в
«Лингвистическом энциклопедическом словаре»: «Дискурс… – зв’язаний текст у сукупності
з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними та іншими факторами; текст,
узятий у подієвому аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як
компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмів їх свідомості (когнітивних
процесах). Дискурс включає паралінгвістичне супроводження мовлення (міміку, жести) та
досліджується сукупно з відповідними «формами життя» (репортаж, інструктаж, світська
бесіда тощо)» [11]. Далі зазначається, що аналіз дискурсу повинен бути міждисциплінарною
галуззю, в якій разом із лінгвістами працюють соціологи психології, філософи, етнографи,
спеціалісти зі штучного інтелекту.
Визначення поняття «дискурс» через поняття «текст» показує схожість їх розуміння в
мовознавстві. При цьому визначення дискурсу через поняття «мовлення» також вказує на
динамічний характер позначуваного. Розмежування їх уявляється виправданим, якщо
виходити з позицій когнітивної лінгвістики, тобто при протиставленні когнітивної діяльності
та її результату. Як зазначають О.С. Кубрякова та О.В. Александрова, «дискурс слід розуміти

12
саме як когнітивний процес, пов’язаний з реальним творенням мовлення, продукуванням
мовленнєвого твору, а текст – це остаточний результат процесу мовленнєвої діяльності, що
втілюється у певній завершеній (і зафіксованій) формі. Таке протиставлення реального
говоріння його результату допомагає зрозуміти і те, в якому сенсі текст може трактуватися
як дискурс: лише тоді, коли він реально сприймається і потрапляє у поточну свідомість
реципієнта. Також правильним є те, що спостерігаючи за створенням тексту, який
складається з послідовності речень, пов’язаних за смислом, із власною граматикою, таких,
що мають свою прагматичну настанову й містятьелементи, які виконують функцію впливу» 2.
Для розмежування цих понять також важливо, що дискурс слід розглядати як «явище
процесуальне, дійове, тобто як синхронно здійснюваний процес породженння тексту або ж
його сприйняття (говоріння, сказування і т. ін.)» [2]. У зазначеній роботі подане, на наш
погляд, чітке уявлення про понятійний апарат у цій галузі й пропонуються конкретні критерії
розмежування в ужитку понять «дискурс» і «текст».
Отже, поняття «дискурс» пов’язане з аналізом мовного фрагмента як процеса з
урахуванням учасників цієї події, їх знань, ситуації спілкування, що склалася; поняття
«текст» пов’язане з аналізом мовного фрагмента як продукту, і тут увага приділяється в
основному формальним засобам зв’язку його частин. Однак слід зазначити, що дослідники
часто оперують поняттям «текст», при цьому розглядають мовний фрагмент як такий, що
динамічно розгортається. Можна, ймовірно, говорити про індивідуальний вибір терміна
автором.
Зберігається їх розмежування і в зв’язку з формами мовлення: на позначення витворів
усного мовлення частіше вживають термін «дискурс», а на позначення письмового
мовлення – «текст». Крім того, вживання цих термінів пов’язане і з мовою, якою пише або
говорить дослідник. Термін «дискурс» найчастіше зустрічається у французькій та
англійській мовах, у той час як у німецькій більш поширеним є термін «текст». Однак, не
зважаючи на всі термінологічні та змістові розбіжності, головним, як зазначає
Н.А. Слюсарева, є те, що «… при використанні будь-якого з термінів ―текст‖ або ―дискурс‖ у
всіх випадках говориться про вивчення мови у її живому застосуванні, функціонуванні…»
[4].
У багатьох визначеннях тексту наголошується основна структурно-семантична
властивість тексту – зв'язність. Частіше мовиться про дві властивості тексту, коли поняття
зв’язності розгалужується на два окремих, – такі, що відбивають зовнішні та внутрішні
властивості тексту бути зв’язним – зв’язність і цілісність (або цільнооформленність).
У англомовній термінології це властивості когезії і когерентності (cohesion and
coherence). На наш погляд, таке розчленовування корисне лише для аналітичного підходу, в
реальності творення речень когезія (зв’язність) виступає як план вираження когерентності
(цілісності).
Проте в літературі зустрічається різне розуміння зв’язності. Одні дослідники
розглядають її як випадок реалізації цілісності (когерентності), інші – як самостійний,
необов’язковий елемент тексту, що реалізується формальними мовними засобами. У
останньому випадку цілісність розглядається як результат інтерпретації тексту реципієнтом,
в якому, здається, вживані мовні форми, не грають ролі. Часто наголошується, що цілісність,
хоча вона і може супроводжуватися зв’язністю, незалежна від неї.
Так, Р. де Богранд відзначає, що текст як правило складається з предикативних одиниць
і об’єднувальних фраз, поняття, презентовані ним, зазвичай завершені. Проте визначення
того, чи є текст зв’язним або цілісним (у термінології автора – cohesiv і coherent), залежить
також від учасників комунікації. Вони можуть сприймати текст і за відсутності на певній
ділянці цілісності, не говорячи вже про зв’язність, доки комунікативна ситуація залишається
під контролем. Часом зовні сумнівний текст може бути прекрасним доповненням до
дискурсу, що розгортається, за умови його доцільності. Тому, на думку Р. де Богранда, текст
і не-текст неможливо розмежувати за допомогою формального визначення; їх можна
розрізняти лише як градацію відношень, дій і реакцій учасників комунікативного акту.

13
Таким чином, на його думку, текст характеризується властивістю «текстовості», заснованою
не лише на зв’язності і цілісності, але також на навмисності, прийнятності, ситуативності,
міжтекстовості та інформативності.
Я. Петефі [12] йде ще далі, вважаючи, що властивість текстовості мовних одиниць не
залежить від наявності в них зв’язності і цілісності. Ці властивості є похідними від
властивості текстовості: якщо при аналізі вважати вербальну одиницю за текст, то в ньому
виявляється і зв’язність, і цілісність. Але не навпаки. Думки, на наш погляд, досить
категоричні, хоча і не позбавлені підстав в певному аспекті. У них яскраво виявляється суть
антропологічних досліджень, коли відсутність мовних знань робила особливо важливою в
розумінні мовлення саме ситуацію, в якій розгорталося мовлення. Звідси і абсолютизація
комунікативної ситуації, яка має своїм наслідком висновок про те, що якщо мовний відрізок
відповідає ситуації спілкування, тобто сприймається як текст, то в ньому будуть і зв’язність,
і цілісність. Проте якщо говорити про письмове мовлення або про наукове мовлення, то в
тексті обов’язково присутні характеристики внутрішньої і зовнішньої зв’язності і цілісності
не тільки по відношенню до ситуації, але і по відношенню до самого тексту. Не можемо не
відзначити того факту, що при абсолютизації якого-небудь з ряду аспектів, властивостей, рис
проблеми вона неодмінно спотворюється.
На наш погляд, у міркуваннях про автономність існування зв’язності і цілісності тексту
– деяке абстрагування від реальності. Адже мова в своїй комунікативній функції існує заради
спілкування, передачі знань, і реальні мовні форми служать створенню цілісності того, що
ми називаємо дискурсом або текстом. Інакше кажучи, текст-дискурс реалізується за
допомогою мови, і якщо він когерентний, тобто передає єдиний зміст, зв’язний смисл, то він
робить це – так чи інакше – мовними засобами. Отже, цілісний текст буде зв’язним. Однак
можливі такі ситуації, коли зв’язність не є показником цілісності. Але якщо вдуматися, то це
будуть штучні ситуації, коли, наприклад, творець тексту стурбований тим, як, а не що
сказати. В цьому випадку ми вже матимемо справу не з текстом, а набором або
послідовністю часто не зв’язаних за змістом, але граматично правильних речень. Це не
природне спілкування, не вияв природної людської мови.

[…]

Завдання лінгвістики тексту, очевидно, полягає в тому, щоб вивчати те, яким чином
створюється текст як ціле мовними засобами, і не більше. Результати таких досліджень
знаходять застосування в практиці викладання мови та для конкретних практичних цілей.
Зрозуміло, що чим ширше аналіз тексту, тим ціннішими, точнішими й надійнішими будуть
результати. Звичайно, потрібно по можливості враховувати доступні нашому розумінню
відомості з інших галузей знання. Але необхідно також уникати дилетантського оперування
такими відомостями.
Зрозуміло, що обидва підходи до аналізу мовлення – лінгвістика тексту і аналіз
дискурсу – мають свою мету. Важливо визнати, що будь-який підхід має певні обмеження,
тому не слід піддаватися ілюзії, що він єдиний подає об’єктивні, правильні й точні дані про
мову і її застосування в мовленні. Ті дослідження, які проводилися в галузі лінгвістики
тексту, часто презентувалися як єдино можливі, але якщо бути справедливим, то можна
виявити ідеї такого роду і в аналізі дискурсу. Ці два підходи слід розглядати як такі, що
доповнюють один одного при аналізі структури і розуміння мовлення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. –

С. 18.

14
 2. Кубрякова Е.С., Александрова О.В. Виды пространств текста и дискурса //
Категоризация мира: пространство и время. Материалы научной конференции. – М., 1997. –
С. 19.
3. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева. – М., 1990. –
С. 136-137.
4. Слюсарева Н.А. Проблемы функционального синтаксиса современного
английского языка. – М., 1981. – С. 61.
5. Beaugrande R. de. Text Linguistics in Discourse Studies // Handbook of Discourse
Analysis. London, 1985. – V. 1. – P. 41-70.
6. Dijк Т.A. van. Discourse Analysis as a New Cross-Discipline // Handbook of Discourse
Analysis. – London, 1985. – V. 1. – P. 1-10.
7. Fillmore Ch. J. Linguistics as a Tool for Discourse Analysis // Handbook of Discourse
Analysis. – London, 1985. – V. 1. – C. 11-39.
8. Halliday M.A.K., Hasan R. Cohesion in English. – London, 1976.
9. Harris Z. Discourse analysis // Language 28: 1-30, 1952.
10. Hartmann P. Textlinguistische Tendenzen in der Sprachwissenschaft // Folia linguistica. –
V. 8. – The Hague, 1975.
11. Longman Dictionary of Contemporary English. – London, 1995. – P. 383.
12. Petöfi J.S. Lexicon // Handbook of Discourse Analysis. London, 1985. – V. 2. – P. 87-101.
13. Pike K. Language in relation to a unified theory of human behaviour. – The Hague:
Mouton, 1967.

15
 І.Б. ШТЕРН. ДИСКУРС // ВИБРАНІ ТОПІКИ ТА ЛЕКСИКОН СУЧАСНОЇ
ЛІНГВІСТИКИ. – К.: АРТЕК, 1998. – С. 87-93.

Дискурс… – зв’язний текст у контексті багатьох конституюючих та фонових чинників

– соціокультурних, психологічних тощо. Дискурс називають «зануреним в життя» текстом,
що вивчається разом з тими «формами життя», які формують його: інтерв’ю, репортажі,
наукові теорії, соціальні події, конференції, бесіди з приятелями тощо. Саме тому дискурс
слід досліджувати в прагматично-ситуативному, в ментальному та інших контекстах. А
саме, прагматично-ситуативний аспект такого дослідження полягає у з’ясуванні зв’язності
дискурсу, його комунікативної адекватності, ментальний аспект передбачає вивчення
впливу етнографічних, соціокультурних, психологічних умов на стратегії ґенерації та
розуміння дискурсів у «живому мовленні» (discourse processing) тощо.
Своєю появою поняття «дискурс» та «аналіз дискурсу» завдячують З. Харрису, автору
дистрибутивного методу, який у 50-ті роки використав ці поняття для дистрибутивного
аналізу не лише окремих речень, але й текстів, розглядаючи їх у контексті супроводжуючої
соціокультурної ситуації. Трохи пізніше у французькій лінгвістичній традиції терміном
«дискурс» позначали мову та мовлення взагалі. Згодом «дискурс» почали асоціювати з
«лінгвістикою тексту», маючи на увазі вивчення закономірностей формування та
функціонування текстів. Зокрема, на початку 70-х років термін «дискурс» часто вживається
як синонім поняття «функціональний стиль», а в словнику термінів з лінгвістики тексту
Т.М. Ніколаєвої (1978 р.) зафіксовані саме такі версії тлумачення поняття «дискурс»:
«зв’язний текст; усно-розмовна форма тексту; діалог; група висловлювань, зв’язаних між
собою за змістом; мовленнєве творення як даність – письмова або усна». Сприйняття
дискурсу як суто «текстової» категорії було зумовлене тогочасними тенденціями
лінгвістики: 1) намаганням вивести синтаксис за межі речення, що і було втілено,
наприклад, в макросинтаксисі ван Дейка, а також в синтаксисі тексту В. Дресслера, одного з
засновників лінгвістики тексту; 2) успіхами у вивченні мовної прагматики, теорії
мовленнєвих актів; 3) трактуванням мовлення як соціальної дії; 4) прагненням до інтеграції
гуманітарних досліджень тощо.
Проте в кінці 70-х та на початку 80-х років XX століття поняття «текст» та «дискурс»
нарешті розмежовуються: «текст» починає усвідомлюватися як статичний об’єкт, а
«дискурс» – як спосіб його актуалізації в певних ментальних та прагматичних умовах
(ван Дейк). Першим, хто закріпив за терміном «дискурс» нове значення, а саме: «мовлення,
невід’ємне від того, хто говорить», або «мовлення плюс той, хто говорить», був
Е. Бенвеніст. А вже у 80-90-ті роки трактування дискурсу як складної комунікативної події,
що включає, поряд з текстом, і екстралінгвістичні фактори (знання про світ, думки,
настанови, цілі адресата) стає панівним. Водночас виникає проблема спеціальних методів
дослідження дискурсу.
Одну з найбільш відомих та конструктивних програм дослідження дискурсу було
викладено спочатку в статті Т. ван Дейка, а потім і в книзі Т. ван Дейка та В. Кінча
«Стратегії сприйняття дискурсу» (1978 та 1983 роки). Ця програма розглядає дискурс як
складне когнітивне утворення, аналіз якого потребує структур для репрезентації знань,
закладених у дискурс або ініційованих дискурсом, а також структур для репрезентації його
концептуальної організації.
На відміну від «ментальних моделей» Джонсона – Лейрда, «фреймів» М. Мінського,
сценаріїв Р. Шенка та Р. Абельсона, ван Дейк вибирає як основний тип репрезентації знань
«модель ситуації». На думку ван Дейка, в основі ситуаційних моделей лежать не абстрактні
знання про стереотипні події та ситуації – на відміну від ментальних моделей, сценаріїв,
фреймів – а особисті знання учасників комунікації, адресатів тексту. Ці особисті знання
акумулюють попередній індивідуальний досвід, наміри та настанови, почуття та емоції.
Ван Дейк вважає, що людина розуміє текст тоді, коли вона ідентифікує ситуацію, про яку

16
йдеться в тексті, у власному, суб’єктивному внутрішньому світі, на базі власного,
суб’єктивного досвіду, за допомогою власних, суб’єктивних моделей явищ та ситуацій. Цим
пояснюються й індивідуальні, і групові розбіжності в опрацюванні соціальної інформації,
що ілюструються ван Дейком на матеріалі дискурсу новин у пресі, а також на моделях
сприйняття «етнічного дискурсу» (інформації про міжетнічні конфлікти, формування
сукупного «образу етнічних меншин») звичайною, пересічною людиною в умовах
цілеспрямованого впливу мас-медіа на читачів.
Розглядаючи новини в мас-медіа як певний тип дискурсу, ван Дейк пропонує поділити
конструктивний апарат декомпозиції такого дискурсу на кілька глибинних рівнів. Творення
дискурсу тут визначають два узагальнюючі пласти, названі, відповідно, структурами
релевантності та риторичними операціями. Вони формують наступний рівень репрезентації
дискурсу – «стиль», що, в свою чергу, реалізує структури третього рівня. Ці останні
структури також підрозділяються на два типи: локальні, або мікроструктури, та глобальні,
або макроструктури. До локальних структур належать морфологічні, синтаксичні та
лексичні механізми формування фраз та певні «суперсинтаксичні» засоби породження
когерентних (зв’язних) текстів. Глобальні структури включають семантичні макроструктури
– топіки та теми, а також формальні суперструктури – схеми взаємодії текстів у дискурсі.
Проте когнітивні структурно-орієнтовані стратегії опрацювання дискурсу становлять
лише один блок його загальної проблематики. У 90-ті роки XX сторіччя структурно-
орієнтована парадигма дослідження дискурсу (до речі, анітрохи не втративши своєї
актуальності) поступається місцем новій парадигмі, яка тлумачить дискурс, за образним
висловлюванням Ю.С. Степанова, як «мову в мові», що дозволяє створювати в мові будь-які
«можливі (альтернативні) світи».
Таке осмислення дискурсу є теоретичним узагальненням аналізу дискурсів саме
соціально-політичної природи, а також наукового дискурсу (наприклад, дискурс текстів
лінгвістичної теорії Р. де Богранда). Дискурс виступає тут як нова «риса» в тому новому
образі мови, в якому мова наближається до межі XX сторіччя. За Ю.С. Степановим, дискурс
описує фрагменти історії закритих систем, а в межах кожної закритої системи, тобто
дискурсу, існують свої факти та причини, що не є релевантними для інших дискурсів. Свою
концепцію дискурсу як «мови в мові» Ю.С. Степанов ілюструє докладним аналізом відомої
роботи франко-швейцарського лінгвіста та культуролога Патрика Серіо «Аналіз
радянського політичного дискурсу». (Тут також доречно згадати нещодавно видану в
Україні збірку досліджень «Мова тоталітарного суспільства», […] цілком співзвучну роботі
П. Серіо в концептуальному та методологічному планах; отже, наведені інтерпретації
Ю.С. Степанова значною мірою можна екстраполювати і на зазначену збірку).
Мета дослідження П. Серіо – показати, який вплив зробив на російську мову
«радянський спосіб оперування мовою» протягом десятиріч радянської влади. На питання
проте, що ж сталося в російській мові – нова мова, підмова, новий стиль тощо, П. Серіо
відповідає заперечно та пропонує називати те, що утворилося, терміном «дискурс».
Ю.С. Степанов конкретизує та роз’яснює поняття «дискурс» у цьому контексті як
спеціальне використання мови для виразу особливої ментальності, деякої особливої
ідеології. Звичайно, спеціальне використання мови вимагає активізації певних рис мови,
особливої граматики та особливої лексики, і за допомогою відповідних мовних зусиль
створюється особливий «ментальний світ». У такий спосіб розвивався, приміром, так званий
«дискурс епохи Брежнєва», що отримав у Франції назву «дерев’яної мови».
На матеріалі спостережень, взятих з роботи П. Серіо, Ю.С. Степанов доводить, що
дискурс не зводиться до стилю. Він висловлює парадоксальне припущення про те, що
дискурс створюється не у кожній мові, або, точніше, не у всякому ареалі мовної культури.
Якщо, наприклад, звернутися до так званого «дискурсу царя Едіпа», що є «закріпленим за
своєю епохою», тобто виділяється в давньогрецькій мові відповідного періоду, то
виникнення цього дискурсу, на думку Ю.С. Степанова, було зумовлено існуванням
особливої міфологічної страти в тогочасній грецькій культурі. Звідси Ю.С. Степанов

17
виводить ще одну узагальнюючу гіпотезу: чи не є дискурс завжди, в тому числі і в наш час,
виразом певної міфології?
Яскраві приклади аналізу ідеологічно-орієнтованого дискурсу дає також цикл
соціолінгвістичних досліджень Р. Водак та її колег з Інституту мовознавства Віденського
університету. Ці дослідження викликають особливий інтерес з двох причин. По-перше, хоча
дискурс і трактується як мовленнєва взаємодія людей в соціальному, культурному та
психологічному контекстах, але, водночас, він чітко протиставляється мовленнєвому
спілкуванню (discourse vs conversation). По-друге, методологія та програма дискурсного
аналізу викладені досить детально та обґрунтовано. Метод дослідження названо
дискурсивно-історичним, він заснований на соціо- та психолінгвістичній теорії породження
тексту.
У методології Р. Водак розрізняються три аспекти породження і, відповідно,
дослідження дискурсу: соціо-психологічний, коґнітивний та лінгвістичний. Зокрема, вже
відомий читачеві з огляду когнітивних стратегій ван Дейка коґнітивний рівень включає
плани (моделі будь-яких явищ та подій, направлених на досягнення поставленої мети);
фрейми (моделі, що репрезентують конвенційні знання про будь-які поняття); схеми
(моделі, що знаходяться у часових та причинних зв’язках); сценарії (фіксовані плани, на
основі яких можна визначити ролі та очікувані дії партнерів по комунікації).
Але головне те, що дискурсивно-історичний метод Р. Водак виходить за межі власне
лінгвістичного аналізу та оперує історичним матеріалом і відповідними реаліями. Так, зміст
висловлювання про будь-яку подію зіставляється з реальними фактами, до того ж
інтерпретація текстів проводиться не тільки лінгвістами, але й представниками інших
наукових напрямів. У ході такого комплексного дослідження визначаються, зокрема,
природа та джерела натяків, обвинувачень, спотворень тощо.
У циклі досліджень Р. Водак та її колег можна виділити, принаймні, три напрямки:
1) дискурсний аналіз засобів формування етнічних упереджень; 2) дискурсний аналіз
партійних програм; 3) аналіз сприйняття політичних новин по радіо.
Дискурсний аналіз формування етнічних упереджень проводився на матеріалі певних
видань австрійської преси кінця 80-х – початку 90-х років. Сталося так, що саме в цей період
ейфорія в Австрії з приводу падіння «залізної завіси» змінилася ворожістю до іноземців-
емігрантів. Реакційні мас-медіа обирали такі стратегії її виховання, які апелювали до двох
властивостей психічного стану людини; це, по-перше, ірраціональність – упередженість, що
може формувати емоційний настрій людини, робити людину нездатною до сприйняття
нових фактів, до змінювання думок; по-друге, ригідність – нездатність до сприйняття та
розуміння чужої точки зору, жорстка регламентованість мислення. Обидві властивості
людської психіки створювали надійну базу для бездумного засвоєння потрібних мовних
кліше, а через них і психологічних стереотипів відповідного спрямування.
Дослідження Р. Водак та її колег довели, що стереотипи упередженого ставлення до
іноземців-емігрантів формувалися саме через мовні стереотипи. Підкреслюючи, що немає
«мов з упередженнями», а існує лише маніпулювання мовою, що регулюється
ксенофобічним контекстом та задумами певного контингенту людей, Р. Водак намагається
систематизувати мовні засоби ініціювання упереджень. До них належать:
1) постійне вживання конотативних виразів, що створювали б загальний імідж
соціальних меншин як чужорідних елементів в австрійській
національній спільноті (наприклад, «вічний жид», «вони завжди були та будуть тут», «човен
уже повний»);
2) використання постійних негативних епітетів, що характеризували б типові
національні вади, начебто властиві представникам національних меншин, що емігрували в
Австрію (наприклад, «ледачі», «брехливі» тощо), або настирливе повторення негативного
коментарю («економічні біженці», «туристи, що приїхали для роботи на чорному ринку»,
тощо);

18
 3) створення «виправдовуючих» контекстів, наприклад, для обґрунтування причин
неприйняття на роботу емігрантів: «їх занадто багато, вони злодійкуваті; вони повинні
залишатися вдома та будувати життя у себе в країні»;
4) створення «ми-дискурсу», метою якого є виховання почуття
національної єдності, національної переваги як підстави для відторгнен
ня певних етнічних груп;
5) «мовне нівелювання» важливих (славетних, ганебних, трагічних) та нейтральних
подій або періодів у житті народів, коли важливе та незначне навмисно ставиться в один
ряд, штучно урівнюється у своїй значимості, вилучається з історичного контексту,
описується у цілком неадекватній, а іноді і принизливій формі.
Другий напрямок робіт Р. Водак та її колег зв’язаний з дослідженням політичного
дискурсу – політичної мови та партійних програм. Тут об’єктом дискурсного аналізу
стають, зокрема, основні функції та властивості партійної програми: 1) функція
переконання; 2) інформативна; 3) аргументативна; 4) створення переконливої картини
кращого майбутнього; 5) делімітативна функція – показ відмінностей даної програми від
програм інших партій; 6) змістовне та формальне (мовне) забезпечення ідентичності даної
політичної партії.
Нарешті, в циклі розвідок, присвячених аналізу сприйняття політичних новин,
розглядаються три дискурсні компоненти: коґнітивні, формальні та емоційні схеми.
Коґнітивні схеми включають пресупозиції відносно побудови світу, знання про політичну
ситуацію, здатність робити висновки та визначати наміри діючих осіб або організацій, про
які йдеться; формальні схеми є не що інше, як текстові структури, знайомі читачам або
слухачам (одержувачам інформації про новини), а емоційні схеми – це носії норм та
цінностей, властивих групам людей та індивідам. Соціолінгвістичне (дискурсивне)
дослідження процесів розуміння новин по радіо підтвердило той факт, що представники
середнього класу значно повніше сприймають інформацію, ніж представники недостатньо
освічених прошарків населення. Навпаки, недостатньо освічені люди не змогли переказати
або коротко викласти зміст новин, а також дати свої власні оцінки почутому. Вони занадто
швидко формували у своїй свідомості певну позицію з приводу отриманої інформації,
особливо у разі цілеспрямовано необ’єктивного інформування.

19
 Р.Т. ГРОМ’ЯК. ДИСКУРС // ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК /
Р.Т. ГРОМ’ЯК, Ю.А. КОВАЛІВ ТА ІН. – К.: АКАДЕМІЯ, 1997. – С.201-202.

Дискурс … – сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики,

розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’язках між
собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних
історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають
часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип дискурсу, а також
простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або
перетворює. Французька школа дискурсу (Е. Бенвеніст та його послідовники) виділяє в
ньому два основні аспекти: висловлювальний і висловлюваний; перший стосується того акту
висловлення чогось (мовлення, записування), який відбувається тут і зараз, а другий – того,
про який мовиться, чи певної фабули або історії, що презентується як безособова, відносно
самостійна, зі своїми елементами цілісність. Категорія дискурсу набула ширшого
теоретичного значення у 60-х XX ст. у Франції, звідки поширилася в інші країни. Вона
включила елементи структуралізму, етнолінгвістики і частково пов’язаних з нею таких
напрямів, як дискурс-аналіз, психоаналіз, російський формалізм, теорія ідеології
Л. Альтюссера і прагматика. У сфері мовознавства за підставу теорії дискурсу правило
твердження про недостатність аналізу мови як системи. Розширення проблематики дискурсу
здійснив французький філософ М. Фуко. Він пов’язав лінгвістичні аспекти дискурсу з
проблематикою твореної різними дискурсами понятійної і логічної структури, яка ними
починається, розгортається, видозмінюється чи усувається. Теорія дискурсу визначає різні
його типи: дискурс політичний, правничий, філософський, художньо-літературний, поточний
та ін. В межах окремих дискурсів інколи вирізняють т. зв. «архетексти», або конституативні
дискурси, які окреслюють і визначають дискурси похідні і вторинні. Таким архетекстом у
сфері теологічних і катехічних дискурсів для християн є Біблія, філософів – діалоги Платона,
в українській літературі – твори Т. Шевченка та І. Франка. Теорія дискурсів, як правило,
керується переконанням, що, незважаючи на їх різновиди, велику кількість типів, відмін
дискурсів, у них діють спільні засади і правила, які визначають історичні способи
взаєморозуміння людей між собою та їх пізнавальні можливості. Вона також зауважує
взаємопроникнення дискурсів літературного, наукового і філософського. Дослідження
художньої літератури як дискурсу виявляє її єдність поза етнічними, часовими і
просторовими межами, а також належність до загальнопоширеної спільності дискурсів.
Вчення про дискурс відоме під назвами «аналіз дискурсу», «теорія дискурсу». Іншими
значеннями терміна дискурс є: 1) міркування задля встановлення істини; 2) ораторська
промова.

20
 И.Р. ГАЛЬПЕРИН. ОБЩИЕ ВОПРОСЫ ЛИНГВИСТИКИ ТЕКСТА И ПУТИ ИХ
РЕШЕНИЯ // ГАЛЬПЕРИН И.Р. ТЕКСТ КАК ОБЪЕКТ ЛИНГВИСТИЧЕСКОГО
ИССЛЕДОВАНИЯ. – М.: НАУКА, 1981. − С.8-26.

Лінгвістика тексту знаходиться лише на шляху визнання як розділ загального

мовознавства, і абсолютно очевидно, що багато категорій тексту ще не було висвітлено, а
деякі й зовсім не визнаються категоріями, хоча без них неможливо уявити собі сам текст у
його типологічних рисах. Проте дослідження, які проводяться у нас та за кордоном, вже дали
вагомі результати, а висновки можуть стати базисом детальнішої розробки характеристик
сутностей, що належать загальній лінгвістиці тексту…
Досліднику будь-якого великого об’єкта, наприклад, тексту, загрожують дві небезпеки:
по-перше, атомізація фактів об’єкта, інакше кажучи, зростаюче заглиблення в онтологію
одиниць, що складають об’єкт (це може призвести до того, що дослідник за деревами не
побачить лісу); по-друге, глобалізація об’єкта – недооцінювання вивчення окремих явищ у
їхніх суттєвих характеристиках та функціях (масштабність зазвичай затемнює деталі,
презентує їх у неточному, подекуди й у спотвореному вигляді). Текст – об’єкт великого
масштабу, оскільки він передбачає своїми конституентами одиниці більші, ніж речення.
Уникнення цих небезпек можливе лише при поєднанні атомізації та глобалізації фактів, яке
визначене суттєвими характеристиками об’єкта дослідження.

[...]

Мова як засіб комунікації та водночас засіб реалізації думки, повинна в своїх

статичних та динамічних виявах, у своїх формах та своєму застосуванні відбивати
закономірності мисленнєвого процесу, який у свою чергу відбиває явища об’єктивної
дійсності «не як дзеркально мертвий акт». Дослідження закономірностей мисленнєвого
процесу – задача логіки; їхня реалізація в мовних процесах – задача мовознавства.
Отже, текст як факт мовленнєвого акту системний. Текст являє собою певне завершене
повідомлення, яке має власний зміст, організоване за абстрактною моделлю однієї з
існуючих у літературній мові форм повідомлень (функціонального стилю, його різновидів та
жанрів), яке характеризується своїми дистинктивними ознаками.
Зміст щодо тексту набуває свого термінологічного вжитку, такого, що відрізняється від
понять «смисл» та «значення». Зміст як термін граматики тексту будемо відносити лише до
інформації, яка наявна у тексті в цілому; смисл – до думки, повідомлення, які знаходяться в
реченні або в надфразній єдності; значення – до морфем, слів, словосполучень, синтаксичних
конструкцій.

[...]

Розглядаючи параметри (граматичні категорії) тексту та намагаючись виявити деякі

типологічні риси цього об’єкта, я усвідомлюю принципові розбіжності, існуючі між
художніми текстами та нехудожніми – офіційними документами, газетною інформацією,
науковою прозою. Як було сказано, в кожному з функціональних стилів мови по-різному
реалізуються граматичні категорії і не всі вони обов’язково представлені. В художньому
творі естетико-пізнавальна функція трансформує всі інші функції мови, відбиваючи їх у
бажаному напрямку. В інших текстах вони виступають без такої зміни.
Текст як продукт мовленнєвотворчого процесу може піддаватися аналізу з погляду
відповідності / невідповідності певним загальним закономірностям, причому ці
закономірності повинні розглядатися як інваріанти текстів кожного з функціональних
стилів. Лише таке індуктивне дослідження допоможе визначити загальну типологію тексту.

21
 У зв’язку із цим виникає необхідність дати визначення «правильності» тексту.
Правильними текстами пропонується вважати такі, в яких виконані умови, вказані више в
загальному визначенні тексту, тобто відповідність змісту тексту його назві (заголовку),
завершеність щодо назви (заголовка), літературна обробленість, характерна для даного
функціонального стилю, наявність надфразових одиниць, об’єднаних різними, в основному
логічними типами зв’язку, наявність цілеспрямованості та прагматичної настанови.
Поняття правильності важливе, оскільки воно дає можливість встановити інваріантність
та варіантність різних типів тексту. Правильність тексту в тому розумінні, про яке вже було
згадано, встановлює також межі відхилення від тих чи інших умов правильності.
Правильність дає можливість певної формалізації тексту в межах, які допускаються великим
різноманіттям текстів.

22
 В.Е. ЧЕРНЯВСКАЯ. ОТ АНАЛИЗА ТЕКСТА К АНАЛИЗУ ДИСКУРСА:
НЕМЕЦКАЯ ШКОЛА ДИСКУРСИВНОГО АНАЛИЗА // ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ
НАУКИ. – 2003. – № 3. – С. 68-76.

Предметом статті постає дискурс, що розуміється як особлива форма «соціального

знання», яка дозволяє розглядати окремий текст як вираження певної історичної та
ідеологічної практики. В наших міркуваннях ми пробуємо показати, чим аналіз дискурсу
відрізняється від традиційного аналізу тексту та що нового вносить дискурсивний аналіз у
практику лінгвістичних досліджень, спираючись на розробки в цій галузі провідних
представників сучасної німецької лінгвістики.
Дискурс як лінгвістична категорія являє собою складний та багатоаспектний об’єкт
дослідження. Складність ця витікає, очевидно, з різноманіття існуючих концепцій дискурсу –
філософсько-історичної, літературознавчої, лінгвістичної...
Очевидно, як вихідну позицію в критичному аналізі різноманітних розумінь дискурсу
слід розглядати наукову традицію, різні національні наукові школи дискурсивного аналізу,
які сформувалися незалежно одна від іншої. На сьогодні існують: 1) англоамериканська
лінгвістична традиція, яка розуміє під дискурсом зв’язне мовлення та зосереджена на
інтерактивній взаємодії відправника та одержувача повідомлення; 2) когнітивно-орієнтована
традиція дискурсивного аналізу Т. ван Дейка та його послідовників із центром у Амстердамі.
Саме розуміння дискурсу ван Дейка, яке стало популярним завдяки журналам, що він
видавав, – «Discourse studies. An interdisciplinary journal for the study of text and talk»,
«Discourse and Society», широко війшло в науковий обіг й особливо активно
використовується у вітчизняних розробках цієї проблеми [1]; 3) активно розвивається
німецька школа дискурсивного аналізу, пов’язана з іменами Утца Мааса, Зігфріда Егера,
Юргена Лінка, що розвивалася в свою чергу на основі концепції дискурсу французького
історика, соціолога та мовознавця Мішеля Фуко. Особливе місце в германській традиції
дослідження дискурсу займає австрійська школа критичного аналізу дискурсу, представлена
у 80-90 роки дослідженнями австрійського лінгвіста Рут Водак [4]. Аналіз дискурсу – це
ідеологічно орієнтований аналіз тексту, що дозволяє висвітлити в даній текстовій формі
релевантну соціально-історичну інформацію. Те, що в німецькій школі дискурсивного
аналізу головний акцент робився саме на ідеологічному факторі порівняно з усіма іншими
складниками екстралінгвістичного фону при текстоутворенні, природно можна пояснити
історією розвитку німецького суспільства, яке зазнало, як тоталітарний фашистський режим
обумовив виникнення особливої тоталітарної мови, в якій ідеологія детермінувала мовне
функціонування. Сама теорія дискурсу У. Мааса склалася на основі аналізу текстів періоду
німецького націонал-соціалізму та представлена у його роботі «Мова в націонал-соціалізмі»,
1984 р.

[...]

Ми спробуємо в межах цієї статті подати основні ідеї лінгвістичної концепції дискурсу
У. Мааса та інших німецьких науковців та проаналізувати їх еврістичний потенціал та
значущість для сучасних розробок у цій ґалузі.
Безпосереднім стимулом та передумовою для німецької школи дискурсивного аналізу,
як і для інших досліджень, стала теорія дискурсу М. Фуко, яка займає особливе місце в
системі уявлень про дискурс. Перш за все, її самобутність визначається тим, що це – теорія
історичної реконструкції умов можливості знань і теорій загалом: те, що назване самим
Фуко археологією знання, у якій лінгвістичні аспекти, лінгвістичний аналіз як такий займає
другорядне місце або навіть виявляється взагалі нерелевантним.

23
 Якщо в теорії Фуко конституювання смислу не пов’язується зі значенням конкретних
слів, понять і не простежується в цьому зв’язку, – а тому і взагалі сумнівною стає можливість
осягнення смислу, то в концепції дискурсу, яку розвивав німецький лінгвіст У. Маас, а потім
З. Егер та інші, ця суперечність нейтралізується. Дискурс визначається Маасом як відповідна
мовна формація по відношенню до соціально та історично визначеної суспільної практики...
Це вже лінгвістична модель дискурсу, що базується на пріоритеті мовного аспекту в аналізі
дискурсивної єдності. Що привносить вона в розгляд цього феномена?
Перш за все розгляд поняття «дискурс» співвідноситься з категорією «текст», що
вводить дискурс у систему координат лінгвістики тексту. Дискурсивний аналіз почав
неминуче зіставлятися з традицією текстового аналізу і подекуди протиставлятися їй. При
цьому дискурсивний аналіз не здійснюється принципово інакшими методами, ніж у
традиційних лінгвістичних дисциплінах – лексикології, лексикографії, семантиці.
Розбіжність полягає в іншій меті, в особливому виборі джерел аналізу, тобто дискурсивної
одиниці, який передбачає у свою чергу особливі критерії відбору текстів – емпіричного
матеріалу для аналізу дискурсу.
У дискурсивному аналізі встановлюється інша мета, яка відрізняється від мети
герменевтичного підходу до тексту: висловлений у тексті зміст розглядається з погляду
надіндивідуального говоріння, а не як вираження індивідуально-авторського сприйняття3.
Тому дискурсивна інтенція не може бути виявлена через аналіз ... намірів автора тексту («Що
хотів сказати автор?»). Аналіз дискурсу скерований не на краще розуміння окремо взятого
тексту, що розглядається як частина цього дискурсу, але на пошук, виявлення та опис тих
імпліцитних, не винесених на поверхневу структуру тексту передумов, які дозволяють
розглядати цей текст як відображення не індивідуальної, а надіндивідуальної, колективної
мовленнєвої практики.

[...]

Для німецьких досліджень дискурсу (U. Maas, S. Jäger, R. Wodak), що прийняли та

розвинули ідеї М. Фуко, суттєвим є те, що вони, в цілому, залишаються в руслі традиційного
аналізу тексту і передбачають роботу з текстом (від якого значно, якщо не повністю,
відхиляються психоаналітичні моделі дискурсу та суспільної комунікації). Початковим
етапом у дискурсивному аналізі завжди є рівень конкретної мовної реалізації дискурсивного
змісту, тобто рівень тексту. Його лінгвістична інтерпретація здійснюється в руслі
традиційного стилістичного аналізу, коли встановлюється комунікативна функція тексту,
його комунікативні центри, виявляється, що повідомлюється в тексті, кому адресоване
повідомлення, як актуалізується в текстовому полотні адресат, якими є стартегії
тематичного розгортання, що забезпечують зв’язок окремих висловлювань між собою та
їхню тематичну прогресію, як актуалізуються певні сегменти знання тощо. Власне
дискурсивний аналіз починається з проектування на елементи змістово-смислової та
композиційно-мовленнєвої організації тексту психологічних, політичних, національно-
культурних, прагматичних та інших факторів. На цьому етапі проникнення в глибинну
структуру тексту, тобто в зміст, який міститься в ньому, здійснюється через звернення до
специфічного соціально-історичного контексту.
У дискурсивному аналізі ключове питання таке: чому певна дискурсивна формація
пов’язана з такими, а не з іншими формами висловлення? Чому в певних умовах ті чи інші
слова та поняття починають відігравати центральну роль?..
При визначенні взаємовідношення традиційного текстового аналізу – інтерпретації,
тлумачення тексту та презентованого дискурсивного аналізу та при спробі відповісти на
питання «Де закінчується аналіз тексту і починається аналіз дискурсу?», вважаємо суттєвим
акцентувати такі аспекти:

24
 1. Визначення дискурсивного корпусу як об’єкта лінгвістичного дослідження, тобто
визначення меж дискурсивної формації, базується на розумінні та тлумаченні текстів. Його
передумовою є інтерпретувальна діяльність дослідника, який виявляє змістово-семантичні в
широкому розумінні слова відношення між текстами одного дискурсу.

[...]

2. Можна говорити про особливу семантику дискурсу – як про семантику слова,

семантику речення й семантику тексту. У фокусі дискурсивної семантики опиняється не так
лексичне значення вживаних у дискурсі одиниць, їхнє вузько-контекстуальне значення, як
сукупність імплікацій, інтертекстуальних та інтердискурсивних відношень...
Таким чином, дискурсивний аналіз – це аналіз макросемантичний і водночас глибинно-
семантичний. На рівні дискурсу діє дослідницька стратегія, скерована на виявлення
епістемічних передумов та умов конструювання мовних – текстових значень, яка дозволяє
виявити в даному значенні слова або речення його соціально-історичне походження [2].
Отже, пропонована концепція дискурсу вносить у його визначення як тексту в
сукупності з широким екстралінгвістичним контекстом принципове уточнення: під
контекстом розуміється безпосередньо суспільний контекст, соціо-культурна, політична та
ідеологічна практика. Значущість цієї концепції полягає в теоретичній та практичній
розробці методології та принципів дискурсивного аналізу, що дозволяє зробити прозорими
відношення між функціонуванням тих чи інших мовних засобів і форм та віддповідними
інституціональними структурами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.,

1990.
2. Busse D., Teubert W. Ist Diskurs ein sprachwissenschaftliches Objekt?
Begriffsgeschichte und Diskursgeschichte. Hrsg. D. Busse, F. Hermanns, W. Teubert. Opladen.
1994. S. 16 f.
3. Maas U. Als der Gcist der Gemeinschaft eine Sprache fand. S. 19f. etc.
4. Wodak R. Disorders of Discourse. New York, 1996 etc.

25
 Т.В. РАДЗІЄВСЬКА. ПРО ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ
ТЕКСТУ // МОВОЗНАВСТВО. – 1991. – № 3. – С. 53-58.

Домінуючий у мовознавстві з кінця 70-х років інтерес до різних аспектів

функціонування мови, законів комунікації, до побудови окремих мовленнєвих актів та інших
питань прагматики [3] змінив сам підхід до тексту. В лінгвістиці 60-70-х років провідним був
підхід, який один із дослідників назвав «від речення до тексту» [19]. В рамках цього підходу
вивчення тексту інтерпретувалось як аналіз його компонентів – абзаців, темо-рематичних
послідовностей, анафори, механізмів семантичного повтору. Текст розглядався здебільшого
як предметний об’єкт, що розкладається на частини, як когерентна множина речень [12].
Комунікативна сутність тексту приймалась як постулат [12] і на конкретному матеріалі
майже не вивчалась.
Імпульс, що був одержаний лінгвістикою тексту від прагматики, вплинув на стан цієї
сфери розвідок. Текст почав аналізуватись як засіб спілкування, комунікативний твір, тип
мовленнєвої дії. Дослідницька думка пішла в дещо протилежному напрямі – від тексту до
його елементів: абзаци, окремі речення, граматичні засоби, лексичні одиниці почали
тлумачитися з погляду тієї функції, яку вони виконують у цілісному текстовому утворенні.
Увагу привернула комунікативність тексту та засоби її досягнення [15].

[...]

Слід зауважити, що дослідницька переорієнтація не супроводжувалась ні негацією

(навіть імпліцитною) доробку попередніх років, ні деклараціями про появу нової
текстологічної школи, тому нові праці влились у лінгвістику тексту, не привертаючи до себе
належної уваги, досить непомітно. На наш погляд, це пояснюється тим, що дослідники
звернулися до онтологічних властивостей тексту, необхідність вивчення яких не потребує
спеціального обгрунтування.
У рамках соціокомунікативного підходу текст почав розглядатися не в ізоляції від
інших явищ, а з позицій мовленнєвої діяльності. До кола об’єктів, що викликають інтерес
дослідників, увійшли такі, як намір адресанта та ілокуцїя (інтенція) тексту, характер його
сприйняття, тип комунікативного процесу, що «обслуговується» текстами (побутове, наукове
мовлення), канал, по якому передається повідомлення (усний – писемний текст),
комунікативна ситуація (кількість учасників, їх ролі, характер стосунків, фіксованість теми
та ін.). Ці аспекти стали основою класифікацій та типологій текстів.
Зазначений підхід представлений двома дослідницькими напрямами – «прагматичним»
та «класифікаційним». «Прагматичні» праці об’єднує спрямованість на вивчення
прагматичних властивостей та категорій тексту, що є важливим для виявлення рис, які
забезпечують тексту нормальне функціонування, а також для моделювання процесів
утворення і сприйняття тексту реципієнтами.
«Класифікаційний» напрям репрезентований працями, що дають опис текстів різних
жанрів з погляду комунікативно-прагматичних властивостей та їх класифікації. Об’єктом
аналізу стають тексти різного призначення: наукові, публіцистичні, ділові (традиційні для
стилістичного аналізу), резюме, меморандуми, посібники та інструкції, реклами та лозунги,
відозви, звертання, загадки, анекдоти, медичні та кулінарні рецепти, правила гри, некрологи
та ін. Як справедливо відзначає Л. Гобін, такі розробки потрібні з ряду причин: 1) коли
формулюються правила утворення та сприйняття текстів, слід вказувати, до яких типів
(класів) текстів вони підходять, 2) класифікація текстів пов’язана з соціолінгвістикою, з
проблематикою мовленнєвих бар’єрів, 3) без розробок з типології не може бути утворена
комунікативна теорія тексту [19].

26
 Додамо, що в сучасну епоху надзвичайно інтенсивної писемної (текстової) комунікації
збільшується значення комунікативної ефективності тексту, тобто його максимальної
пристосованості для виконання конкретних потреб суспільної комунікації. Тому актуальним
стає не лише вивчення комунікативних властивостей текстів різних типів, а й утворення
«текстової риторики» — норм, правил, рекомендацій їх побудови, а також формування
текстової компетенції носіїв мови не тільки на основі читання (сприйняття), а й на базі
навчання [6]. Особливо це стосується тих носіїв мови, для яких утворення тексту є
елементом професійної діяльності (пор. написання наукових праць, ділових документів
тощо). Характерний у цьому відношенні розгляд Дж. Діллоном поняття «доброякісного»
письма (good writing), для досягнення якого, на думку автора, потрібна певна технологія [17].
Виділення «прагматичного» та «класифікаційного» напрямів у сфері текстологічних
розвідок останніх років має умовний характер, оскільки воно відображає в основному
акцентування порушуваних проблем.
Зупинимось на тих комплексах досліджень, в яких розглядаються найважливіші, на наш
погляд, проблеми.
Завдяки працям з фольклористики, лінгвістики, функціональної стилістики виникло
уявлення про те, що фольклорна, наукова, літературна (художня) комунікація,
автокомунікація, ділова комунікація тощо являють собою комунікативно-культурні сфери, в
яких реалізуються певні комунікативні процеси [18]. Вивчення цих типів у комунікації часто
проводиться у контрастивному аспекті. Так характеризуються побутова, суспільна, наукова
та літературна комунікації [20]. Через зіставлення фольклору та художньої літератури
К.В. Чистов дає опис фольклорної комунікації [16]. Він виділяє ряд параметрів, за якими
порівнюються ці два типи комунікації: соціальне середовище, стилістичні розбіжності,
співвідношення традиції та новаторства, природа творчості (колективність –
індивідуальність), уявлення про авторство, форма існування тексту. Важливим для розуміння
суті фольклорної комунікації стає розмежування між «натуральною» комунікацією,
характерною рисою якої є спрямованість інформації на детерміновану реальну аудиторію, та
«технічної» з недетермінованою спрямованістю інформації: «письменник, що одного разу
реалізував свій задум, не вільний впливати на його подальшу долю».
Один із видів комунікації – автокомунікація, чи комунікація в системі Я – Я, – був
розглянутий Ю.М. Лотманом [9]. Адресатом повідомлення тут є сам суб’єкт, який
звертається з текстами, «промовами», міркуваннями до самого себе. Основними ознаками
такої комунікації є те, що а) інформація, яка передається, відома адресатові до моменту
комунікативного акту, але завдяки зрушенню контексту, в якому він реалізується,
повідомлення набуває ознак нового повідомлення; б) суб’єкт у результаті комунікативного
акту «внутрішньо перебудовує свою сутність»; в) відбувається зіткнення та взаємодія двох
різних начал: повідомлення певною семантичною мовою та вторгнення суто
синтагматичного додаткового коду (таку функцію може виконувати будь-який ритмічний
ряд – ритмічна музика, надрукований текст як синтагматичний ряд літер тощо). Цей тип
комунікації, як відзначає автор, не менш значущий для культури, ніж комунікація в системі
Я – ВІН, при якій повідомлення, що передається, відоме адресанту (Я) і не відоме адресатові
(ВІН). Основна властивість автокомунікативного висловлення – це скороченість, згорненість.
Аналіз текстів як комунікативних об’єктів, що функціонують у комунікації певного
типу та за допомогою яких вона реалізується, є характерним для багатьох сучасних праць.
Так, порівняльний аналіз фольклорних та наукових текстів [11] не був би достатньо повним,
якби не враховувалися їх характеристики, зумовлені функціонуванням у межах відповідних
типів комунікації. С.Є. Нікітіна відзначає ознаки подібності й відмінності цих текстів.
Фольклорні та наукові тексти існують завдяки відповідним усним та писемним традиціям,
для яких важливі не тільки форми репрезентації інформації, а й засоби її передачі від
покоління до покоління. Спільним для цих текстів є те, що вони позначені колективною
творчістю й функціонують лише в досить замкнутих лінгвоколективах. Їх спільність полягає
і в тому, що вони «для свого розуміння потребують високого рівня спеціальних знань»: і

27
вчений, і носій фольклорної традиції повинні володіти певним комплексом таких фонових
знань, що відрізняються від загальнокультурних. І фольклорні, і наукові тексти тяжіють до
стереотипів, які мають бути елементами традиції та проходити так звану попередню цензуру
колективу [4]. Це стосується і нових термінів у науці, і фольклорних номінацій типу очи
ясного сокола: для їх нормального функціонування необхідно, щоб вони були прийняті всіма
членами відповідного лінгвоколективу. Оповідь у цих текстах має ідентичну темо-рематичну
організацію.
Врахування такого феномена, як автокомунікація, дає можливість по-новому підійти до
опису поетичних текстів та щоденникових записів. Аналіз останніх показав, що
автокомунікація при веденні щоденника може мати різну «вагу»: неоднакові не лише ступінь
її представленості, місце в цій діяльності, а й форми її текстової реалізації [13]. В одних
випадках вона виявляється у вигляді фіксації внутрішнього мовлення, і тоді щоденникові
записи відображають його узус – тематику і мовленнєві форми. В інших випадках вона
реалізується завдяки ритмічності комунікативних актів, їх регулярності; великого значення
тут набуває меморіальна функція окремого запису та всієї діяльності. Таким чином,
автокомунікація – це одна з можливих і, як правило, основних складових частин цієї
комунікативної діяльності.
Дослідження умов мовленнєвої комунікації в ліричній поезії дозволило виявити їх
близькість до умов авгокомунікації та пояснити появу особливих синтаксичних форм,
притаманних поетичним текстам [7], І.І. Ковтунова зазначає: «Комунікативна позиція мовця
в поетичному мовленні поєднує два протилежних начала. Це, з одного боку, комунікативна
позиція внутрішнього мовлення, «мовлення для себе», з характерними для нього
внутрішніми адресатами (сам мовець, інша особа, будь-яке явище світу) і, з іншого боку,
орієнтація на утворення високоорганізованого писемного тексту, який розрахований на
зовнішнього адресата (читача). З цієї парадоксальної позиції мовця виникає основна
антиномія поетичного мовлення, що визначає мовну структуру поетичних текстів, в яких
високий ступінь упорядкованості, що стосується всіх рівнів його організації, поєднується з
можливістю вводити елементи спонтанного мовлення» [7]. Саме цим пояснюється вживання
у поетичному мовленні такої форми автокомунікації, як внутрішній діалог, що поєднується із
складною структурою адресації. Онтологічний зв’язок між поетичним та внутрішнім
мовленням зумовлює спільність їх семантичних сфер. І.І. Ковтуновою виділені компоненти
внутрішнього світу, що образно передаються синтаксичною структурою ліричних творів. Це
чуттєве сприйняття, споглядання; адресоване мовлення (діалог з собою, іншою особою,
світом); емоційно-вольові імпульси – бажання, оцінка; процес мислення, пізнання явищ світу
[7].

[…]

І.І. Ковтунова, відзначаючи спільність поетичного та розмовного висловлення, вказує:

«Лірична поезія – єдиний жанр, в якому регулярне вживання формально розмовних засобів
не є результатом імітації розмовного мовлення (хоч така імітація в багатьох поетичних
стилях має місце), а безпосередньо випливає з ряду певних комунікативних передумов, що
характеризують і усне мовлення, і внутрішнє мовлення поета» [7].
Однак в умовах писемної поетичної комунікації категорії, властиві розмовному
мовленню, змінюють свій функціональний статус. Звертання, наказовий спосіб, питання,
друга особа – ці форми усного діалогу набувають нових функцій. Так, наприклад, у звертанні
може слабнути апелятивна функція і з’являтися функція предикації та номінації. Внаслідок
цього в одній синтаксичній позиції виражається одночасно два чи три типи відношень.
Отже, аналіз дозволяє виявити типологічно спільне у текстах, які належать до різних
комунікативних сфер (розмовної, ділової, наукової, фольклорної), допомагає висвітлити

28
функціональну первинність лексико-синтаксичних засобів, що використовуються в тексті,
розкрити залежність побудови текстів від характеристик типу комунікації.
Один із дослідницьких напрямів представлений працями, в яких проводиться аналогія
між текстом та окремим висловленням. Текст розглядається через такі прагматичні категорії,
як суб’єкт мовлення (чи утворення тексту) й адресат мовлення (тексту). Адресат при
утворенні тексту тлумачиться як фактор, здатний впливати на його організацію, семантику,
стилістику [2]. Крім суб’єкта й адресата, в комунікативну ситуацію, що співвідноситься з
певним текстовим жанром, входить об’єкт (зміст), мета (інтенція) комунікації та інші
компоненти, властиві тим чи іншим ситуаціям утворення тексту. Всі вони окремо чи в
поєднанні виступають як фактори, що впливають на організацію тексту, його семантичне
наповнення, вибір засобів вираження.
Вивчаючи окремі класи текстів, дослідники враховують той факт, що проникнення в
будову тексту, з’ясування його властивостей неможливі без урахування конкретних
комунікативних умов, в яких він створюється. Усвідомлення цієї залежності особливо чітко
простежується в дослідженнях, присвячених практичним завданням, наприклад, читанню й
створенню наукових текстів іноземною мовою. В них висвітлюються залежність
об’єктивності / суб’єктивності змісту від якісних ознак аудиторії, для якої призначається
стаття, засоби встановлення контакту з адресатом, феномен кліше в науковому тексті,
безособовість викладу як стилістична ознака наукового мовлення [5].
Ряд праць присвячений аналізу комунікативної побудови текстів певного жанру.
Дослідження міжнародних договорів [10] показало, що комунікативна інтенція відіграє
провідну роль у формуванні структурно-семантичних властивостей цих текстів. Саме
відповідність мовних засобів організації тексту його комунікативній інтенції створює
передумови для ефективного функціонування договору як нормативного акту міжнародного
права.
Дослідження рефератів наукових статей [14] за допомогою аналізу досить
нестандартної – безадресатної – прагматичної ситуації, в якій створюється реферат,
дозволило виявити семантичні шари, що формують зміст цього виду документів, і показати
їх можливе співвідношення. Одержала пояснення «реферативна стилістика», особлива
(відсутність темо-рематичних послідовностей) текстова організація реферату.
У праці, присвяченій визначенню семантико-синтаксичних особливостей патентів [1],
завдяки врахуванню комунікативних умов утворення патентної формули була з’ясована та
описана її структура. Об’єктом комунікації в ній є винахід, суб’єктом – винахідник, автор
патентної формули, адресатом – патентне відомство. Комунікативна мета суб’єкта – довести,
що його технічне рішення є винаходом, на яке він пред’являє свої права патентовласника.
Крім того, до комунікативних умов утворення тексту входять і вимоги до формули,
встановлені патентним законодавством. Ці умови визначають вид патентної формули: вона
являє собою комплексний іллокутивний акт, що складається з двох частин – преамбули та
характеризуючої частини. Для реалізації своїх установок суб’єктом використовуються
спеціальні граматичні засоби, що мають прагматичний потенціал (займенник on, двочленний
дієприкметниковий пасив, час Present Absolu, індикатив та ін.).

[...]

Праці, в яких аналіз різних аспектів тексту здійснюється з погляду комунікативно-

прагматичної ситуації, становлять окремий розділ прагматичної теорії тексту, яку слідом за
Н.П. Костецькою доцільно назвати адресантною (ґенеративною, тобто такою, що має
відношення до процесів утворення тексту) прагматикою [8]. З нею співвідноситься
адресантна прагматика, що вивчає процеси сприйняття тексту; вона стикується з
психолінгвістикою, в рамках якої досліджуються різні аспекти перцепції тексту. Незважаючи

29
на одержані результати, адресантна прагматика все ще не вийшла з початкової стадії
розробок. Однак основне її положення про те, що в процесі утворення тексту його автор
завжди орієнтується на ситуацію гіпотетичного сприйняття тексту, адресатів, форми
реалізації та поширення тексту, існуючу текстову традицію, предмет мовлення та інші
об’єктивні умови текстової комунікації, привертає все більшу увагу дослідників.
[...] Заслуговує на увагу типологія, запропонована Е. Верліхом [21], в основі якої лежить
опозиція «суб’єктивність – об’єктивність» текстових форм (Textformen) і домінація певної
жанрової форми. Автором виділені п’ять основних форм: інструкція, аргументація,
представлення, оповідь, опис. До об’єктивних інструктивних форм належать тексти правил,
наказів, законів, до суб’єктивних – тексти розпоряджень, побутових інструкцій. До
об’єктивних форм представлення (Exposition) вчений відносить дефініції, пояснення, резюме,
до суб’єктивних – есе, статті. Об’єктивні форми оповіді репрезентовані повідомленням,
протоколом, суб’єктивні – оповіданням, анекдотом, казкою, біографією. До об’єктивних
описових форм належить технічний опис, до суб’єктивних – опис на основі враження,
суб’єктивна характеристика.

[...]

Слід відзначити, що зусилля лінгвістів зосереджені в основному на побудові можливо

чітких, так би мовити, «матричних» картин текстового універсуму. Такі побудови часто
виглядають не зовсім переконливо, оскільки не спираються на результати досліджень
конкретних класів текстів, які дозволили б виявити їх ознаки, і в цьому відношенні
виступають як удосконалені класифікації текстів за мовними стилями.
Отже, у європейському, в тому числі вітчизняному мовознавстві, спостерігається
тенденція до комплексного аналізу тексту як засобу спілкування. При його аналізі
враховуються дані суміжних наук – філософії, психології, семіотики, культурології, поетики.
У комплексі розглядаються семантичні, структурні, стилістичні, соціокультурні властивості
тексту, що дозволяє говорити про відновлення філологічної традиції багатоаспектного
підходу до тексту в сучасному мовознавстві, про гуманізацію цього об’єкта дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

1. Александрова Н.В. Семантико-синтаксические особенности патентных описаний

(на примере описаний к французским патентам): Автореф. дис. … канд. филол. наук. –М.,
1985. – 24 с.
2. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР: Сер. лит. и яз. – 1981. – Т. 40. –
№4. –С. 356-367.
3. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое
в зарубежной лингвистике. – 1985. – Вып. 16. –С. 3-42.
4. Богатырев П.Г. Вопросы теории прикладного искусства. – М., 1971. – С. 367-383.
5. Васильев Ю.А. Некоторые вопросы языково-стилистического анализа практических
форм научной литературы // Язык и стиль научной литературы. – М., 1977. – С. 47-63.
6. Зубарев В.С. и др. Язык и стиль обвинительного заключения. – М., 1976. – 47 с.
7. Ковтунова И.И. Поэтический синтаксис. – М., 1986. – 203 с.
8. Костецкая Н.П. Адресантная прагматика текста // Структурная и математическая
лингвистика. – Киев, 1981. – Вып. 9. – С. 42-46.
9. Лотман Ю.М. О двух моделях коммуникации в системе культуры // Труды по
знаковым системам. – Тарту, 1973. – Вып. 6. – С. 227-243.
10. Максимов С.Е. Прагматические и структурно-семантические особенности текста

30
международного договора (на материале английского языка): Автореф. дис. … канд. филол.
наук. – М., 1984. –23 с.
11. Никитина С.Е. Фольклорные и научные тексты: точки соприкосновения и
отталкивания // Референция и проблемы текстообразования. – М., 1988. – С. 82-94.
12. Николаева Т.М. Лингвистика текста. Современное состояние и перспективы //
Новое в зарубежной лингвистике. – 1978. – Вып. 8. – С. 5-39.
13. Радзиевская Т.В. Ведение дневника как вид коммуникативной деятельности //
Референция и проблемы текстообразования. – М., 1988. – С. 95-115.
14. Радзиевская Т.В. Реферативный текст в лингвопрагматическом аспекте // Научно-
техническая информация: Сер. 2. –1986. –№ 8. –С. 1-5.
15. Сидоров Е.В. Коммуникативность текста и средства еѐ достижения (на материале
французской политической публицистики): Автореф. дис. … канд. филол. наук. – М., 1978.
– 22 с.
16. Чистов К.В. Специфика фольклора в свете теории информации // Типологические
исследования по фольклору. – М., 1975. – С. 35,42.
17. Dillon G.L. Constructing Texts. Elements of a Theory of Composition and Style. –
Bloomington, 1981. –195 p.
18. Garcia Gutierrez A. Linguistica documental: Aplicacion a la documentacion de la
communicacion social. –Barcelona, 1984. –279 p.
19. Gobin L. Textsorten. Ein Methodenvergleich, illustriert an einem Märchen. –Brussel,
1984. –275 s.
20. Gűlich E., Raible W. Textsorten – Probleme // Linguistische Probleme der Text analyse. –
Dűsseldorf, 1973. –S. 144-197.
21. Werlich E. Typologie der Texte: Einfluβ eines textlinguistischen Modells zur
Grundlegung einer Textgrammatik. –Heidelberg, 1975. –140 s.

31
 В.М. БРИЦИН. МОДАЛЬНА ГРАМАТИКА ДИСКУРСУ ЯК ОДИН ІЗ
НАПРЯМІВ СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ // МОВОЗНАВСТВО. –
2006. – № 2-3. – С. 101-110.

[…]

Розгляд модальності як компонента дискурсної семантики вимагагає відповіді на

запитання про коло текстів, до яких можна застосувати такий підхід. Найпростішим є
встановлення модальних пресупозицій в усно-розмовному стилі. Тут спостерігаються
різноманітні малюнки, утворювані реченнями, що передають як чуттєво-відображальну, так
і ментальну діяльність мовця. Факторів, що впливають на переважання тих чи інших речень,
виявляється досить багато: це і мета мовної діяльності, і часова співвіднесеність
повідомлюваного з моментом мовлення, і тематика розмови тощо. Наприклад, розгляд
наукових проблем передбачає абсолютне перевантаження висловлювань, що відбивають
сферу ментального. Складнішою у межах усно-розмовного стилю є інтерпретація мови
фольклору. Всередині цієї модальної настанови компоненти фольклорних текстів
демонструють схильність до передачі інформації, яка належить переважно до сфери
чуттєвих відображень. Наприклад, як показує розгляд героїко-фантастичних казок (Героїко-
фантастичні казки. – К., 1984. – 366 с.), усі вони орієнтовані на передачу того, що можна
побачити чи почути, речення в них будуються за допомогою предикатів-результативів,
денотати яких лежать на часовій осі. Винятками з цього правила, пов’язаними з описом
внутрішнього, чуттєво не усвідомлюваного, світу персонажів, виступають порівняно не
частотні речення типу: «Так подумав собі раз, удруге і вирішив, що чекати далі вже не годен,
ожениться без батька» (с. 127); «Довго не наважувався, що робити. А потім таки досудив,
що йде, хоч і не знає, де ота держава» (с. 163). Ця особливість притаманна і деяким
літературним жанрам: байці, баладі.
З художньо-белетристичних жанрів найвиразніше і найпростіше модальна семантика
виявляється в драмі й ліриці. Остання, на відміну від драми, орієнтованої на імітацію
розмовного мовлення, демонструє складніші і різноманітніші вияви дискурсної модальної
семантики. Інші писемні стилі виявляють придатність до експлікації модальної семантики
текстів залежно від ступеня прояву в них мовця – вона досить виразна в епістолярному стилі,
в мемуарах, і майже непомітна через свою одноманітність у науковому та офіційно-діловому
стилях.
Особливого розгляду вимагають великі літературні жанри, зокрема роман. Тут
спостерігається своєрідне усунення автора як творця тексту, а тому текст виступає як пряме і
безпосереднє відбиття дійсності. Елімінація мовця надає цьому жанру виражальних якостей,
які в принципі перебувають за межами можливостей чуттєвої і ментальної діяльності мовця.
Наприклад, для роману типовими є описи так званого внутрішнього світу персонажів з дуже
складними переливами думок і почуттів, що, на жаль, а може, на щастя, не підвладне
спостереженню чи ментальному моделюванню, ці «він-речення» за своїм змістом нагадують
«я-речення», що передають думки і почуття мовця. Отже, роман демонструє принципово
інший модальний устрій порівняно з усним мовленням, мовою фольклору, драми, лірики, і
чи не в цьому полягає одна з причин історично пізнішого виникнення цього жанру?
Ідея розгляду дискурсу з погляду модальної семантики дещо змінює і теоретичні
ракурси інтерпретації мовного матеріалу. Якщо на рівні мови речення (чи «псевдоречення»),
що має дійсний спосіб, характеризується як засіб відбиття дійсності в одному з трьох
часових планів, а різноманітні суб’єктивно-модальні показники при цьому виступають як
модальні модифікації основної форми, які нашаровуються на речення, то запропонований
підхід ґрунтується на тому, що модальна семантика є вихідною для мовця. Вона відображає
його чуттєво-мисленнєве існування, а тому різні форми психічної діяльності людини, відбиті

32
в реченнях, перебувають не в ієрархічній підпорядкованості, а у відношеннях рівноправного
взаємодоповнювання. Інформація, закладена в пропозиції простого речення або в підрядній
з’ясувальній частині, виступає змістом тієї чи іншої модальної дії. При такому погляді текст
містить дані не тільки про пропущений через почуття і свідомість мовця світ, він є певним
чином організованою системою модальних дій, виявлення яких може бути важливим не
лише для мовознавства, а й для літературознавства, психології тощо.

33
 М.Ю. ОЛЕШКОВ. ДИСКУРСИВНЫЕ КАТЕГОРИИ В КОММУНИКАТИВНОМ
ПРОЦЕССЕ (ОПЫТ ЛИНГВОПРАГМАТИЧЕСКОГО АНАЛИЗА) //
ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ. – 2006. – № 4. – С. 105-114.

Змінення наукової парадигми в аспекті розуміння того, що ніякі мовні явища не можуть
бути адекватно зрозумілими й адекватно описаними поза їхнім ужитком, без урахування
їхніх дискурсивних аспектів, стало вимагати від сучасної лінгвопрагматики звернення до
різноманітних видів аналізу дискурсу як мовленнєвого процесу. Одним із можливих видів
дослідження «живого» мовлення, в тому числі й у професійній сфері, постає аналіз дискурсу
в «категорійному» плані з урахуванням інтенційних особливостей комунікативної ситуації.
Термін «інтенція» є одним з ключових у дослідженні комунікативних процесів будь-
якого рівня, в тому числі і процесу дидактичної комунікації.
Дидактична комунікація – це своєрідний інструмент вирішення декларованих задач
навчально-виховного процесу, за допомогою якого суб’єкти системи освіти (вчитель і учень)
у межах певної моделі вступають у інтенційно обумовленні відношення для досягнення
освітньої мети.
Інтенційність являє собою специфічну та суттєву властивість мовлення. В
мовленнєвому механізмі можна виокремити два типи інтенційних процесів: на першому рівні
інтенції розглядаються у зв’язку з особливостями функціонування нервової системи людини
в онтогенезі; основоположною тут виявляється людська потреба та здатність екстериорізації
внутрішніх активних станів.
На другому рівні розглядається соціальна природа інтенцій, які виявляються
включеними в організацію комунікації; саме на цьому рівні здійснюється зв’язок суб’єкта з
зовнішнім світом; при цьому інтенції визначаються як комунікативні, оскільки
співвідносяться зі свідомим поза-зверненням.
Комунікативна інтенція має бінарну структуру: вона містить об’єкт мовлення та
ставлення до нього суб’єкта; саме тому інтенційний зміст мовлення людини є його важливою
психологічною характеристикою.
Під дидактичною взаємодією розуміється система взаємно обумовлених індивідуальних
дій суб’єктів освітнього процесу, коли поведінка кожного з учасників водночас виступає і
стимулом, і реакцією на поведінку інших. Надзвичайно важливим складником такої
взаємодії є дидактична комунікативна ситуація (послідовність комунікативних актів у
процесі мовленнєвого спілкування на уроці), яка безпосередньо визначає ефективні засоби
взаємодії, а також забезпечує певний рівень ефективності впливу на учнів з боку того, хто
навчає (вчителя). При цьому виникає проблема релевантності мовленнєвих дій педагога, які
дозволяють йому успішно вирішити певну комунікативну задачу в умовах дидактичного
спілкування на стратегічному та тактичному рівнях.
Дискурс має свою структуру, що принципово різниться від структури лінгвістичних
одиниць різних рівнів [7]. Модель дискурсу, на нашу думку, має будуватися на інтерактивній
основі з урахуванням факторів інференційної інтерпретації, коолективної інтенційності та
принципу інтерсуб’єктивності. Крім того, як зазначає М.Л. Макаров, «специфічними рисами
дискурсу є його зв’язність (когеренція), а також метакомунікативна самоорганізація» [5].
Ймовірно, в основних структурних одиниць дискурсу (комунікативний акт –
комунікативний хід (макроакт) – обмін –трансакція) наявні когнітивні кореляти: наприклад,
рамки комунікативного ходу визначаються наявністю ієрархічно організованої цільової
домінанти комунікантів, межі трансакції залежать від характеру предметно-референтної
ситуації та обумовлених процедурним сценарієм типів діяльності комунікантів тощо.
Крім того, будь-яка мовленнєва подія категорійно та символічно «маркована» нормою в
координатах даної культури: інститутів, ритуалів, звичаїв, способів діяльності, – і це
дозволяє вважати дискурсивний процес конвенційним процесом.

34
 Аналіз будь-якого професійного дискурсу обов’язково передбачає дослідження
смислової основи розгорнутого висловлення, яка має кореляцію з категоріями дискурсу. До
суттєво важливих та визначальних дефініцій теорії дискурсу ми можемо віднести
пропозицію, пресупозицію, експлікатуру, імплікатуру, інференцію та референцію.
Пропозиція – інваріант значення ряду речень, парадигматично пов’язаних
перетвореннями, що зумовлені розбіжністю комунікативних задач відповідних
висловлювань (твердження, питання, наказ тощо). Вона реалізує основні – дескриптивну та
інструментативну – функції мови, презентуючи ситуацію, з приводу якої вибудовується це
висловлення, і визначає вибір адекватних мовних структур.
На думку Дж. Андерсена, «пропозиція – найменша одиниця знання, яка може бути
окремим твердженням; тобто це найменша одиниця, істиність або хибність якої має сенс
оцінювати» [1].
При цьому вважається, що інформація презентована у пам’яті таким способом, який
зберігає значення простих тверджень, але не зберігає ніякої інформації про їхнє
формулювання. Низка пропозиційних нотацій подає інформацію абстрактним способом. Так,
В. Кінч вважає кожне судження своєрідним «списком», що містить відношення, після якого
йде список аргументів. Відношення організують аргументи й зазвичай відповідають
дієсловам, прикметникам та іншим відносним поняттям. Аргументи належать конкретному
часу, місцю, людям та об’єктам і зазвичай відповідають іменникам [10].
О.В. Зеленщиков, розглядаючи пропозицію як носія 1) правдивого значення,
2) абстрактної сутності, здатної стати значенням речення, та 3) змісту інтенційного
(ментального) стану мовця, доходить висновку, що пропозиція в усіх інтерпретаціях відбиває
функціональну природу мови і реалізується в реченні або як дескриптивний, або як
креативний модус репрезентації пропозиційного концепту (або ситуації). «Пропозиція тісно
пов’язана з правдивим значенням висловлення, вона визначає спосіб його інтерпретації:
висловлення або розглядається як істине чи хибне, залежно від відповідності або
невідповідності слів заданому світові, або виконується чи не виконується, залежно від
відповідності чи невідповідності світу заданим словам» [4].
Пресупозицію можна тлумачити як особливий логічний наслідок, як смисловий
компонент висловлення, істиність якого необхідна, щоб дане висловлення а) не було
семантично аномальним (семантична пресупозиція); б) було доречним у визначеному
контексті (прагматична пресупозиція).

[...]

Для аналізу дискурсу більш актуальною є прагматична пресупозиція, яка визначає

доречність та успішність висловлення, оскільки в її основі – спільний когнітивний фонд
комунікантів (спільний набір пропозицій контексту – спільний пресупозиційний фонд, без
якого сумісна діяльність учасників комунікативної ситуації зазнає перешкод або просто
робиться неможливою).
При такому підході виявляється «діалектичний» зв’язок пропозиції та пресупозиції,
про який Р.С. Столнейкер зазначив: «Пропозиція є пресупозицією в прагматичному смислі,
якщо мовець вважає її істиність безумовною і вважає, що інші учасники комунікації
підтримують цю думку... Очевидно, пресупозиції краще розглядати як складні
передрозташування, які проявляються в мовленнєвій поведінці. Набір пресупозицій людини
визначається на основі тих тверджень, які вона робить, питань, які ставить, наказів, які подає
тощо. Пресупозиції – це саме пропозиції, які неявно мають на увазі ще до початку передачі
мовленнєвої інформації» [8].
Очевидний зв’язок референції (у прагматичному аспекті) як колективної дії, що має
конвенційну основу, з пресупозицією, оскільки обидві ці категорії характеризують механізми

35
когерентності дискурсу та оптимальні умови порозуміння суб’єктів мовленнєвої взаємодії.
При цьому у випадку ідентифікувальної референції і мовець, і адресат заздалегідь знають
про всі об’єкти референції, а при повідомленні нової для адресата інформації можна
говорити про інтродуктивну референцію. Як зазначає Н.Д. Арутюнова, «конкретна
референція спирається на пресупозицію існуючого об’єкта» [2].
Експлікатурою ми вважаємо судження, що виражається у висловленні експліцитно,
тобто є результатом прояву семантичної репрезентації мовця (адресанта), яка адекватна
експектації адресата.
За Г.П. Грайсом, межа між тим, що «говориться», і тим, що «мається на увазі», визначає
сутність сучасної лінгвопрагматики. При цьому другий аспект змісту обумовлений
імплікатурою – дискурсивною категорією, яка розглядає небуквальні аспекти значень і
смислів, не визначених конвенційно.
При аналізі мовленнєвого процесу актуальним є теоретично збалансоване відношення
між тим, що експліковано й імпліковано в дискурсі. Фактично, конкретне судження як
актуалізована пропозиція, що обумовлена наміром мовця, не може бути реалізована у
конкретному висловленні лише семантикою одиниць мови. Недостатня розробленість
сучасної інформаційно-кодової моделі комунікації спричинила необхідність опису
інференційних механізмів, які розглядають роль внутрішнього (когніція) та зовнішнього
(перцепція) контексту для інтерпретації висловлення. Важливим у цьому плані виявляється
смисл дефініції «експліцитність»: «зміст, повідомлюваний висловленням експліцитно, якщо і
лише якщо він є проявом і розвитком логічної форми, що виражена за допомогою мовного
коду» [14]. «Матеріальна» форма мовного вираження – це та семантична репрезентація, яка
відновлюється, інтерпретується у процесі декодування висловлення. При цьому слід
враховувати, що висловлення як «фрагмент» дискурсу не завжди містить необхідний набір
пропозицій: адресат зазвичай змушений «відновлювати» приняту інформацію, імпліцитно
«проектуючи» повну пропозицію (як, вірогідно, її намагався передати адресант) і
здійснюючи своєрідну «пропозиційну синхронізацію» [6]. Відповідно рівень експліцитності
визначається наявністю формального (власне мовного) компонента. Таким чином,
дискурсивні імплікатури забезпечують сприйняття небуквальних аспектів значення та
смислу, які не визначені конвенційно.
У теорії Г.П. Грайса конвенційні імплікатури визначаються значенням використаних
слів, а комунікативні імплікатури – комунікативно значущі відхилення від передбачуваного
виконання основних принципів спілкування, яке мається на увазі.
У контексті теми нашого дослідження важлива така думка Г.П. Грайса: «Твій
комунікативний внесок на цьому кроці діалогу має бути таким, якого вимагають сумісно
принята мета або напрямок обміну» [3]. Інтерсуб’єктивність на рівні «сумісно принятої мети
та напрямку» взаємодії відповідає поняттю колективної інтенційності Дж. Серля [13]. У
плані дослідження дидактичного дискурсу, за наявності спільної для комунікантів
(«декларованої») мети, принцип кооперації, сформульований Г.П. Грайсом, набуває
особливої значущості, оскільки ті «неосновні» фрагменти теорії дослідника, де він лише
трохи розглядає вплив моральних та інших соціокультурних факторів на дискурс, не є
визначальними в умовах інституціонального спілкування [11]. Вважається, що комунікативні
імплікатури характеризуються низкою ознак, які відрізняють їх від інших видів імпліцитної
інформації в дискурсі (їх можна «розрахувати», тобто їхня кількість виводиться зі значення
висловлення; вони невіддільні від смислу висловлення, на відміну від пресупозиції; вони
неконвенційні, тобто не є частиною конвенційних значень мовних форм) [3].

[...]

36
 Розглядаючи зв’язок інтерференції та імплікатури, необхідно відзначити
недедуктивність інференції: як правило, вона виводиться на рівні «вірогідності»,
суб’єктивної правдоподібності з погляду слухача. При цьому важливу роль відіграє
«особистісний» досвід адресата, а також (особливо в інституціональних дискурсах)
ситуаційна модель та пов’язані з нею експектації інтерпретатора висловлення. Можна
вважати, що абсолютна більшість інтерференцій , генерованих у процесі обробки дискурсу,
– компоненти ситуаційної моделі.
У той же час, інференційна модель комунікації, основана на теорії релевантності
Шпербера–Уілсон [9], головним інтерференційним механізмом вважає дедуктивний
принцип, в основі якого – «когнітивний досвід» адресата. Ця суперечність є передумовою
подальших досліджень дискурсивного процесу у різноманітних сферах людської діяльності.

[...]

...дослідження дитячих висловлювань з інтенцією «повідомлення інформації» показали,

що «репродуктивні» за своєю суттю репліки учнів мають, в основному, складну
пропозиційну будову, в них переважають конвенційні імплікатури як наслідок особливостей
реалізованих інтенцій, вони орієнтовані на ідентифікувальну референцію, принцип
інтерсуб’єктивності, а також будуються на основі інформації, засвоєної раніше, що вказує на
формально-логічну інференцію та прагматичну пресупозицію, яка, в результаті, володіє
вищим рівнем частотності.
На завершення слід зауважити, що запропонований метод аналізу є одним із
«наближень» до вирішення проблеми аналізу мовленнєвої діяльності. Очевидно, що
запропонована форма не ідеальна. Експериментальної перевірки вимагає подібний аналіз
значних за обсягом усних діалогів у різноманітних професійних дискурсах.
Крім того, виникає низка проблем, пов’язаних із психологією сприйняття інформації та
когнітивними процесами породження висловлення. Так чи інакше, аналіз «усної мови»
перебуває лише в стадії визначення підходів, пошуку адекватних методів, і цей процес
триває.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андерсен Дж. Когнитивная психология. 5-е изд. – СПб., 2002. – С. 148-149.

2. Арутюнова Н.Д. Референция // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.,
1990. – С. 411.
3. Грайс Г.П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 16:
Лингвистическая прагматика. – М., 1985. – С. 222.
4. Зеленщиков А.В. Пропозиция и модальность. – СПб., 1997. – С. 208-209.
5. Макаров М.Л. Основы теории дискурса. – М., 2003. – С. 202.
6. Олешков М.Ю. Пропозициональная синхронизация в дидактическом дискурсе //
Известия УрГПУ. Лингвистика. – Выпуск 15. – Екатеринбург, 2005. – С. 201-208.
7. Олешков М.Ю. Социально-культурологические и лингвопрагматические параметры
дискурсивной модели // III Международная научная конференция «Язык и культура». Тезисы
докладов. – М., 2005. – С. 84-85.
8. Столнейкер Р.С. Прагматика // Новое в зарубежной лингвистике: Вып. 16.
Лингвистическая прагматика. – М., 1985. – С. 427.
9. Шпербер Д., Уилсон Д. Релевантность // Новое в зарубежной лингвистике. –
Вып. 23: Когнитивные аспекты языка. – М., 1988. – С. 212-233.

37
 10. Kintsch W. The representation of meaning of memory. – Hillsdale, NJ: Erlbaum, 1974.
11. Leech C.N. Principles of Pragmatics. –London, 1983. –P. 149.
12. Levinson S.C. Pragmatics. –Cambridge, 1983. –P. 142.
13. Searle J.R. Conversation // Searle J.R. et al. (On) Searle on Conversation. –
Amsterdam, 1992. –P. 21.
14. Sperber D., Wilson D. Relevance: Communication and Cognition. 2nd ed. Oxford;
Cambridge, MA, 1995. P. 182.

38
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які поняття Ф. Бацевич пропонує розглядати як ―претендентів‖ на ієрархічну

категоризацію мовного коду в комунікації?
2. Хто з науковців був засновником сучасної теорії мовленнєвих жанрів?
3. До якої ґалузі знання може бути віднесене поняття текст?
4. Яке визначення лінгвістики тексту пропонує Т. ван Дейк?
5. Кому з науковців належить визначення: «Текст – це витвір мовленнєвотворчого
процесу, що характеризується завершеністю, та об’єктивований у вигляді
письмового документа, літературно оброблений відповідно до типу цього
документа; твір, який складається з назви (заголовка) та основних одиниць
(СФО), що об’єднані різними типами лексичного, граматичного, логічного,
стилістичного зв’язку, та має певну спрямованість і прагматичну установку»?
6. На що вказує визначення дискурсу через поняття «мовлення»?
7. Від чого залежить визначення того, чи є текст зв’язним або цілісним?
8. Яке визначення дискурсу пропонує І.Б. Штерн?
9. У які роки термін дискурс часто вживався як синонім поняття функціональний
стиль?
10. Хто першим закріпив за терміном дискурс нове значення, а саме: «мовлення,
невід’ємне від того, хто говорить», або «мовлення плюс той, хто говорить»?
11. Яка парадигма дискурсу виникає в 90-ті роки XX сторіччя ?
12. Чи є коректним ототожнення дискурсу та стилю?
13. Які три напрямки можна виділити в циклі досліджень Р. Водак та її колег?
14. Які дві небезпеки, на думку І.Р. Гальперіна, загрожують дослідникам тексту?
15. На чому робився головний акцент в німецькій школі дискурсивного аналізу?
16. Назвіть основні ідеї лінгвістичної концепції дискурсу У. Мааса.
17. Яким чином мета дискурсивного аналізу відрізняється від мети герменевтичного
підходу до тексту?
18. Яким є початковий етап дискурсивного аналізу?
19. Яким є ключове питання дискурсивного аналізу?
20. Які напрямки дослідження тексту висвітлює у своїх роботах Т.В. Радзієвська?

39
 РОЗДІЛ ІІ

ДІАЛОГ І ДІАЛОГІЧНІСТЬ

Діалог як комунікативний акт тісно пов’язаний із діалогічністю, т.з. «діалогічними

відношеннями». Діалогічні відношення – це смислові відношення між будь-якими
висловленнями у мовленнєвому спілкуванні. Будь-які висловлення, якщо їх зіставити у
смисловій площині, постануть у діалогічних відношеннях.
У певному сенсі можна говорити про діалогічність як одну з базових текстових
категорій.

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ФОНОВИХ ЗНАНЬ

– Які визначення діалогу та діалогічності вам відомі?

– Якою буває структура діалогу?
– Які основні теоретичні напрямки вивчення діалогу вам відомі?
– Що таке комунікативна компетенція?
– Що таке комунікативний смисл у діалозі?
– Якою є специфіка категорій аналізу діалогу (макрорівень, проміжний рівень, мікрорівень)?
– Які існують види діалогів?
– У чому полягає топіковий принцип організації діалогу?
– Які типи діалогів за характером мети вам відомі?
– Чи погоджуєтеся ви з думкою, що діалогічність є головною текстовою категорією?
Аргументуйте свою позицію.

40
 І.А. СИНИЦЯ. ДІАЛОГІЧНІСТЬ У НАУКОВОМУ ТЕКСТІ // МОВОЗНАВСТВО.
–2004. –№2-3. –С. 55-60.

Підвищена зацікавленість дослідників у вивченні різних аспектів наукового тексту в

цілому, що спостерігається із середини XX ст., пояснюється спробою систематизувати та
узагальнити не лише лінгвостилістичні особливості цих текстів в українській та російській
мовах [9], а й бажанням пояснити механізми вербалізації наукових знань, осмислити сутність
наукової творчості [1].
За всієї різноманітності напрямів стилістичних досліджень можна констатувати існування
загальної тенденції до зміщення акцентів з аналізу стилістичних властивостей мовних одиниць,
які вивчалися без урахування екстралінгвістичних даних, до дослідження мовних і мовленнєвих
засобів досягнення соціально значущих цілей спілкування, а також організації власне мовлення,
дискурсу. З моменту включення позамовних чинників до об’єкта лінгвістичних досліджень
спостерігається активізація таких понять, як «мета і завдання спілкування», «мета людини в
різних соціокультурних сферах комунікації». Цим, можливо, пояснюється і напрямок
лінгвостилістичного аналізу «мета спілкування й засіб». Результатом його впровадження і
наслідком синтетичного вивчення системно-структурних та функціональних властивостей тексту
стало поняггя функціональних семантико-стилістичних категорій (ФССК).
Теоретичні засади зазначеного поняття як граматичної, а саме морфологічної, категорії
були розроблені О.В. Бондарком [5]. Екстралінгвістичний підхід до вивчення граматичних
категорій дозволив М.М. Кожиній, яка запропонувала цей термін, розглянути їх на іншому рівні
лінгвістичних узагальнень, дослідити у функціонально-комунікативному плані і твердити про
них як про категорії мовленнєві, що реалізуються за допомогою різних мовних засобів та
здатні задовольняти різні комунікативні потреби [11]. Відповідно до концепції ФССК саме
мета комунікації детермінує використання лінгвістичних засобів, їхню функціонально-
семантичну та стилістичну взаємодію на текстовій поверхні.
Система ФССК, як і система мовних засобів, індивідуальна для кожного стилю. Адже
різна комунікативна мета зумовлює і різний склад ФССК для функціональних стилів. При
цьому ступінь лінгвістичної наповненості кожної категорії, тобто максимальне використання
можливого набору мовних засобів для реалізації тієї чи іншої функціональної категорії,
розглядається як доказ повноцінності стилю. Чим розвинутіша система ФССК у конкретному
стилі, тим більш визначеними є його диференційні ознаки. Тому функціональні семантико-
стилістичні категорії, характерні для текстів певного стилю у певний історичний період,
можна розглядати як одне із свідчень стану розвитку літературної мови в цілому та її
стилістичної системи зокрема. Зважаючи на це, вивчення системи категорій для кожної
сфери комунікації є необхідним та актуальним. Справді, якщо функціональна семантико-
стилістична категорія є «актуалізацією тієї чи іншої соціально значущої комунікативної мети
за допомогою певного репертуару різнорівневих мовних засобів, то система цих категорій та
більш випадкових семантико-стилістичних єдностей збігатиметься із складно
структурованою, гетерогенною, рухомою системою повторюваних комунікативних цілей у
тій чи іншій сфері спілкування, яка співвідноситься з відповідним видом духовної
соціокультурної діяльності – наукової, правничої, політико-ідеологічноїта ін.» [15].
Переакцентуація напрямів лінгвістичних досліджень відповідно приводить і до
переосмислення тих чи інших характеристик об’єктів вивчення. Так, якщо раніше
насамперед досліджувалися характеристики наукових текстів, тобто типологічні
(універсальні, класифікаційні) властивості тексту як ідеального знака з певним набором
ознак, що відповідають узагальненому уявленню про цей знак [12], то, розглядаючи
науковий текст як функціонально-стилістичну єдність і враховуючи комунікативну
спрямованість мови в цілому та тексту зокрема, поряд із типологічними характеристиками
особливу увагу звертають і на особливості, зумовлені його комунікативно-прагматичною

41
природою та метою. Саме комунікативна спрямованість наукового тексту визначає його
експресивний, оцінний, діалогічний характер.
Сьогодні ідея комунікативності науки сприймається як аксіома. А основні
комунікативні властивості наукового тексту визначаються залежно від визнання головної
мети наукової творчості – передачі знань у процесі інформування, який розглядається «як
передача готового знання від творця теорії до того, хто сприймає» [7]. І хоч роль того, хто
сприймає нові знання, іноді характеризується як пасивна, оскільки він не може вплинути на
характер і зміст опановуваного об’єкта, все ж без його активної участі у «розпредмеченні» чиєїсь
теорії її подальше існування неможливе. Адже «творчо сприймати наукову інформацію – означає
розкодувати її формалізм, ... відтворити ту предметну модель, яку запропонував творець теорії»
[7]. Тому будь-який науковий текст уже завдяки своїй екстралінгвістичній природі є діалогічним.
За умови такого широкого підходу, в основі якого перебуває психологічна інтерпретація природи
наукової творчості, термін діалогічність є близьким за своїм значенням комунікативності. На
таку термінологічну близькість вказує і М.С. Глазман. Незважаючи на те, що типологічною
ознакою наукового тексту скоріше вважається його монологічний характер, який цілком
забезпечує виконання комунікативних завдань, аналіз конкретних текстів свідчить про відверту
діалогічність наукової комунікації у різних сферах (точні, природничі, соціально-політичні,
гуманітарні науки) та формах (стаття, рецензія, монографія) її реалізації.
Вивчення комунікативних особливостей текстів різних типів, участі у створенні
комунікативної ситуації адресанта та адресата сприяло поширенню в сучасній лінгвістиці думки
про те, що будь-яке висловлення за своєю природою є імпліцитно діалогічним (М.М. Бахтін,
Н.Д. Арутюнова, А.Р. Балаян та ін.). І хоч явище діалогу виявляється імпліцитно включеним до
уявлення про комунікативну сутність мови як суспільного явища і, говорячи про діалогічність
наукових текстів, виходять з позицій комунікативності, все ж розуміння цієї властивості не є
однаковим.
Першим філологічним використанням даного терміна можна вважати його вживання у
працях античних філософів, де діалог – це форма спілкування із співрозмовником. У сучасній
лінгвістичній літературі існує декілька пояснень цього терміна, проте частіше розрізняють його
вузьке та широке значення. Говорячи про діалог, насамперед зазначають, що це одна з форм
(типів) мовлення, яка полягає в обміні репліками, думками, позиціями між двома чи кількома
учасниками діалогу [2], тобто це така форма мовлення, яка має як мінімум двокомпонентну
структуру. Однією з ознак діалогу називають також його тематичну єдність. Звідси походить
значення терміна в літературознавстві: 1) розмова двох або більше осіб у літературно-
розповідному творі чи поемі, 2) форма літературного твору, побудованого виключно на розмові
дійових осіб (наприклад, діалоги Платона). Таким чином, у вузькому значенні термін діалог
уживається, по-перше, для називання виду літературно-художнього твору, по-друге, – типу
(форми) мовлення, що реалізується в усно-розмовній чи писемній формах. Використання терміна
діалог у його вузькому розумінні знаходимо у багатьох працях, присвячених вивченню
розмовно-побутового та художнього мовлення (Б.О. Ларін, Т.Г. Винокур, Г.О. Золотова,
Н.Д. Арутюнова, О.Б. Сиротиніна, В.І. Лагутін та ін.).
Основи для широкого розуміння діалогу були закладені М.М. Бахтіним, для якого «життя за
природою своєю діалогічне. Жити – означає брати участь у діалозі: запитувати, сприймати,
відповідати, погоджуватись тощо» [3], і тому діалог є зустріч двох свідомостей, а будь-який текст
завжди «двоплановий» і «двосуб’єктний». При цьому обов’язкова присутність партнера
розглядається як можливість, що рано чи пізно може реалізуватися. А партнер може бути
представлений як конкретним учасником комунікації, так і сприйматися в загальному плані як
людство. Таке широке розуміння діалогу нейтралізувало його традиційне протиставлення
монологу, оскільки при такому підході будь-які форми мовлення передбачають реального чи
потенційного адресата. Учений вважав, що діалогічні стосунки можуть долати межі одного тексту і
встановлюватися між кількома текстами, а можуть охоплювати кілька літератур, національних
культур тощо.

42
 Детальний аналіз досліджень явища діалогу в лінгвістичних працях, починаючи із середини
XX ст., представлений у статті З.В. Валюсинської, яка справедливо пояснює інтерес до діалогу
інтересом до людських стосунків, тому що саме з діалогом пов’язане уявлення про комунікацію,
взаємодію, контакт [6]. Більшість проаналізованих дослідницею праць від загальнотеоретичного
характеру до праць, присвячених аналізу діалогу в різножанрових літературних творах, свідчить
не лише про складність та багатоаспектність даного явища, а й дозволяє виділити три основні
напрямки його вивчення. У першому випадку аналізується мовленнєва структура, що виникає в
результаті говоріння, здійснення діалогічного мовлення, у другому – дослідник знайомиться з
умовами породження та протікання цього мовлення, у третьому випадку проблеми діалогу
пов’язуються з вивченням суспільної функції мови [6]. Дослідження функціональних
особливостей діалогічної форми мовлення сприяло поширенню аналізу цього явища в текстах
різного функціонального призначення (художніх та наукових). Так, праці Л.В. Славгородської
присвячені проблемам діалогізації саме наукових текстів [16]; [17]. В основі розуміння даного
терміна дослідницею лежить його вузьке тлумачення, згідно з яким діалог розглядається як одна з
форм усного розмовного мовлення і в межах наукової мови сприймається як проникнення
розмовних форм спілкування до наукової комунікації: «. ..спілкування за допомогою друкованих
текстів ... не лише безпосередньо пов’язане з усним спілкуванням, воно не лише до певної міри
продовжує його, а й використовує багато його комунікативних властивостей». Проте навіть аналіз
виділених форм діалогу («дистантннй» діалог, «діалог усередині наукового тексту», діалогізація
як «стилістичний прийом») та висновок про відповідність діалогічної «поляризації» тексту певній
комунікативній ситуації свідчать про значно глибшу інтерпретацію дослідницею діалогічних
властивостей письмового наукового тексту [16]. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне
розрізняти терміни «діалог» як одну з форм мовлення, що має усний та письмовий способи
реалізації, «діалогізація» наукового мовлення як наслідок використання форм усного мовлення у
писемному науковому тексті та «діалогічність» як функціональну семантико-стилістичну
категорію.
Наше розуміння діалогічності наукового тексту ґрунтується насамперед на широкому
тлумаченні діалогу, що дозволяє вважати текст результатом здійснення комунікативно-
прагматичних намірів його адресанта (автора), та поняття ФССЖ, яке дає можливість розглядати
цю текстову властивість як функціональну семантико-стилістичну категорію. Останню вважаємо
однією з форм мовного знака (тексту). М.М. Бахтін зауважував: «...будь-який знак будується між
соціальноорганізованими людьми у процесі їх взаємодії. Тому форми знака зумовлені передусім
як соціальною організацією даних людей, так і найближчими умовами їх взаємодії. Не можна
відривати знак від конкретних форм соціального спілкування (тому що знак – частина
організованого соціального спілкування і поза ним не існує, перетворюючись у просту фізичну
річ)» [3]. Отже, науковий текст можна розглядати як своєрідний знак, створений для наукової
комунікації, як посередника у процесі спілкування між його автором (творцем теорії, адресантом)
та читачем (адресатом) і твердити про його референцію одночасно до автора та до читача, яка
передбачає наявність у науковому тексті прообразу «ймовірного читача», «часто інтуїтивне
припущення адресата за своїм текстом» [17], читача, на якого й орієнтується автор дослідження.
Оскільки текст є необхідним учасником наукового (письмового) спілкування, цілком виправданим
вважаємо його аналіз з погляду теорії комунікації. Як відомо, комунікативний акт передбачає дві
активні основи (евристичної активності): мовця (продуцента, автора, адресанта, комуніканта),
який реалізує комунікативний намір (інтенцію, установку), та слухача (реципієнта, читача,
адресата, комуніката), який прагне інтерпретувати систему семіотичних знаків, використаних
мовцем для передачі своїх думок. У цьому процесі кожний з учасників комунікації виконує різні
функції13, до того ж неодночасно. Саме тому значущим є аналіз тексту, особливо за умови
розбіжності параметрів комунікативної ситуації: розрив у часі та просторі між автором та читачем,
невідповідність їх прагматичних установок, соціальних позицій та ін. Це дає підставу
характеризувати комунікацію за допомогою тексту як «упаковану», вторинну. «Упаковану» –
оскільки комунікація за допомогою тексту включає в згорнутому вигляді не лише всі елементи
комунікативного акту, а й сигнали їх дешифрування, вторинну – оскільки вона похідна від

43
первинної, яка передбачає одночасну наявність двох або більше партнерів, їх рівну й одночасну
доступність до каналу комунікації та ін. Текстова форма комунікації відзначається «реальною
наявністю лише одного партнера і лише віртуальною, додуманою наявністю другого»8. Проте
відсутність деяких елементів та їх неоднакова представленість у текстовому комунікативному акті
не виключає можливості його діалогічності, а дозволяє характеризувати діалогічність як
потенційну не лише за її наявністю як текстової властивості, а й за експліцитною присутністю
учасників акту наукової комунікації. Так, аналізуючи ролі автора та адресата у процесі
текстотворення, серед особливостей комунікативної ситуації, що характерні саме для наукової
комунікації, Т.В. Радзієвська вказує на її «опосередкований» характер (текстом та часом),
адресованість «неконкретним» комунікантам, які разом з автором виступають «і як творці, і як
споживачі» наукової інформації, а суб’єктноадресатні відносини мають фіксований
симетричний характер [14].
Отже, аналіз досліджень діалогічності наукового тексту дозволяє виділити такі засади її
вивчення : 1) екстралінгвістичні, оскільки науковий текст є одним із свідчень пізнавального
процесу, метою якого є експлікація та передача нових знань, нової інформації, що здійснюється
за допомогою та при посередництві усних чи письмових текстів, створених автором-дослідником
та орієнтованих на читача, здатного не лише прочитати, а й декодувати отриману інформацію;
2) комунікативні, оскільки діалогічність пояснюється комунікативною природою мови /
мовлення / тексту, виявляється у створенні текстової комунікативної ситуації і передбачає
активних, хоч і не завжди експліцитно представлених на текстовій поверхні автора та адресанта,
що мають неодночасний доступ до джерела повідомлення-інформації; 3) комунікативно-
прагматичні, які пов’язують вивчення даної властивості з різними комунікативними цілями та
завданнями учасників комунікації; 4) функціонально-стилістичні, що зумовлюють функціональну
спрямованість наукового тексту як засобу повідомлення нового, як джерела збереження та
передачі інформації, для створення якого використовуються різнорівневі мовно-стилістичні
засоби. На нашу думку, врахування системи підходів до аналізу ФССК діалогічності відкриває
можливості її комплексного дослідження не лише в наукових текстах, що дозволить виявити
діапазон мовностилістичних засобів реалізації діалогічності залежно від ситуації її виникнення.
Таким чином, говорячи про діалогічність, ми маємо на увазі властивість тексту, яка
розкриває соціальну сутність мови в цілому і тексту зокрема, характеризує комунікативно-
прагматичну природу тексту і реалізується різними засобами, способами та формами, що
залежать від лінгвістичних та екстралінгвістичних засад комунікації, неоохідним мінімальним та
обов’язковим компонентом якої є експліцитний адресант (автор). Саме так розглядає це явище
і М.М. Кожина, глобалізуючи його до категоріальної текстової ознаки писемного наукового
мовлення [10].

ЛІТЕРАТУРА

1. Алексеева Л.М. Термин и метафора. –Пермь, 1998. –250 с. та ін.

2. Ахманова О.С. Лингвистический энциклопедический словарь. –М., 1969. –
С. 132 та ін.
3. Бахтин М.М. (Волошинов В.Н.) Марксизм и философия языка. –Ленинград, 1930. –
С. 24-25.
4. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. –М., 1986. –С. 318.
5. Бондарко А.В. Грамматическая категория и контекст. –Ленинград, 1971. –115 с.
6. Валюсинская З.В. Вопросы изучения диалога в работах советских лингвистов //
Синтаксис текста. –М., 1979. –С. 299-313.
7. Глазман М.С. Научное творчество как диалог // Научное творчество /
Под. ред. С.Р. Микулинского, М.Г. Ярошевского. –М., 1969. –С. 221.
8. Дымарский М.Я. Проблемы текстообразования и художественный текст (на
материале русской прозы 19-20 вв.). –М., 2001. –С. 45-46.

44
9. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура
наукового тексту. –К., 1970. –360 с. та ін.
10. Кожина М.Н. О диалогичности письменной научной речи. –Пермь, 1986. –92 с. та ін.
11. Кожина М.Н. О функциональніх семантико-стилистических категориях текста //
Филологические науки. –1987. –№ 2. –С. 35-41 та ін.
12. Кожина М.Н. Стилистика русского языка. –М., 1977. –224 с. та ін.
13. Папина А.Ф. Текст: его единицы и глобальные категории. –М., 2002. –С. 8-11.
14. Радзієвська Т.В. Текст як засіб комунікації. –К., 1998. –С. 14-38, 26.
15. Салимовский В.А. Некоторые эвристические следствия из жанроведческого подхода в
стилистике: проблема стилей языка и стилей речи // Стереотипность и творчество в
тексте: Межвуз. сб. науч. тр. / Отв. ред. М.Н. Кожина. –Пермь, 2001. –. 9.
16. Славгородская Л.В. Научный диалог (лингвистические проблемы). –Ленинград, 1986.
–168 с.
17. Славгородская Л.В. О диалогизации научной прозы // Стиль научной речи. –М., 1978.
–С. 106-117 та ін.

45
 Д.Х. БАРАННИК. ДІАЛОГ // УКРАЇНСЬКА МОВА. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ. –
РЕД. В.М. РУСАНІВСЬКИЙ, О.О. ТАРАНЕНКО ТА ІН. –К.: УКР. ЕНЦИКЛ., 2000. –
С. 139-140.

Діалог […] – одна з двох типол. форм мовлення […]; така ситуативно-композиційна форма
мовлення, коли мовець і слухач перебувають у безпосередньому словесному контакті, а самий
комунікативний процес становить активну мовленнєву взаємодію: висловлення (репліки) одного
змінюються висловленнями (репліками) другого, мовець і слухач весь час міняються ролями.
Кількість учасників мовленнєвого процесу – два, іноді кілька (полілог). В основі розвитку теми
через діалог лежить принцип систематичної переривчастості мовлення кожного з учасників
розмови – так би мовити, переривчаста безперервність. Обставини безпосереднього контакту
учасників спілкування (а звідси – й можливість емоційного елемента), наявність
допоміжних, невербальних засобів, що реалізуються насамперед візуально (предметна
ситуація, міміка, жест), пряма зорієнтованість мовлення на конкретне висловлення
співрозмовника визначає ряд особливостей у синтаксичній структурі діалогічного тексту.
Діалогічне мовлення характеризується широким і відносно компактним використанням
речень різної модальності (розповідних, питальних, спонукальних, окличних),
різноаспектними усно-мовними реалізаціями синтаксичної модальності. Діалогу властива
відносно менша (порівняно, наприклад, з монологом) граматична складність речення,
неповні (насамперед контекстуальні та ситуативні) синтаксичні структури, речення
недоказані та перервані, деякі різновиди односкладних синтаксичних конструкцій (напр.,
інфінітивні речення в емоційно напружених діалогічних ситуаціях), специфічно живомовні
структури – еквіваленти речень (слова-речення, вигукові формули), звертання.
За функціональними ознаками, роллю у розвитку теми репліки діалоги можуть бути
об’єднані в певні групи: репліка-запитання, репліка-відповідь на запитання, репліка-
ствердження або заперечення, репліка-оцінка, репліка-імператив, репліка, що вносить новий
аспект розвитку теми, репліка, що переводить діалог в іншу тематичну площину, репліка-
привітання або відповідь на привітання та ін. Діалогу властива тематична (смислова),
матеріальна (лексична) і структурна (синтаксична) взаємозумовленість реплік, яка, з одного
боку, об’єднує діалогічний ряд у єдине текстове ціле і, з другого, – забезпечує розвиток
теми, рухає словесну дію.
Особливе значення в умовах діалогу має інтонація. Крім звичайної функції брати
участь в оформленні речення як комунікативної одиниці, вона сприяє формуванню
діалогічного контексту як спонтанно-ситуативного і водночас творчо-мовленнєвого
колективного словесного витвору в усій природній багатоманітності його смислових і
емоційних нюансів. […] Діалог є основним способом зображення характерів і розвитку дії в
драматичному творі, він становить складову (часом досить значну) частину прозового, а
іноді й поетичного тексту. Літературний діалог будується за тими ж принципами, що й усно-
мовний спонтанний. Якби цього не було, письменник порушив би вимогу художньої
достовірності. Однак у літературному творі (найвиразніше – у драмі) діалог зазнає певної
худож.-естетичної трансформації. Це виявляється, по-перше, в належній організації реплік
та їхній взаємодії, що забезпечує передбачене задумом письменника розгортання
драматичного сюжету; по-друге, в ігноруванні можливими структурно спрощеними,
ненормативними мовленнєвими формами, звичайними для спонтанного діалогу і
неважливими, навіть зайвими при створенні типового літературного образу

[…]

46
 І.Б. ШТЕРН. ДІАЛОГ // ВИБРАНІ ТОПІКИ ТА ЛЕКСИКОН СУЧАСНОЇ
ЛІНГВІСТИКИ. –К.: АРТЕК, 1998. –С. 94-99.

Діалог – в загальному розумінні – подовжений мовний комунікативний акт, обмін

репліками, в якому беруть участь дві особи. У теорії мовленнєвих актів діалогом називають
«впорядковану зміну мовленнєвих актів», наприклад, дискусію, обговорення, отримання або
передачу чогось, обмін посланнями, розповідь тощо. Особливості динаміки діалогу полягають в
тому, що в кожному ілокутивному акті закладено обмеження на вибір релевантних ілокутивних актів
– реакцій. Розмова подібна до гри – вона породжує та, водночас, обмежує спектр припустимих
контркроків для кожного мовленнєвого акту.
У більш широкому, в тому числі і в метафоричному контексті, діалог трактують як сцени
соціальної взаємодії, адже він може мати не лише вербальні форми (пор. діалог культур, діалог
політичний, міжетнічний, духовний). Навіть сам спосіб людського мислення, міркування, що, на
перший погляд, має монологічний характер, розглядають як діалогічний за своєю суттю (М.
Бахтін).
На початку XX сторіччя вивченням діалогу займалися переважно соціологи, які розглядали його
крізь приз'му соціальних параметрів, таких як модус взаємодії та ступінь офіційності стосунків партнерів
у діалозі.
У середині і наприкінці XX сторіччя діалог починають серйозно вивчати і як мовне явище, але
одразу ж виявляється, що для цього недостатньо лише одних лінгвістичних характеристик. За
переконливий приклад тут може правити схема аналізу діалогу, запропонована Дж. Лайонзом. За цією
схемою, в структурі діалогу виділяються три компоненти: 1) мовець та слухач, тобто партнери, що
знаходяться в мовній взаємодії; 2) мовленнєві події; 3) топіки розмови. Наступний крок аналізу –
«систематизація партнерів», які, за Дж. Лайонзом, здійснюють діалог завдяки тому, що вибирають та
виконують певні ролі із свого комунікативного репертуару. При цьому вони використовують знання
про: 1) ролі; 2) статус; 3) локалізацію в просторі та часі; 4) ступінь формальності; 5) медіум спілкування
(письмової та усної форм спілкування); 6) предмет розмови; 7) стилістичний ключ. За Дж. Лайонзом,
мовець потребує постійного зворотного зв’язку зі своїм адресатом, підтвердження інтересу та уваги
адресату до нього, доказів відвертого бажання продовжувати розмову. Мовець та слухач розподіляють
поміж собою зони розмови: коли та кому зручніше висловлюватися.
З цього прикладу зрозуміло, як багато чинників різноманітної природи конституюють діалог
та, відповідно, будуть брати участь в його аналізі. Тому цілком закономірно, що сучасні
дослідження діалогу мають комплексний характер та знаходяться на перетині кількох дисциплін –
прагмалінгвістики, лінгвістики тексту, соціо- та психолінгвістики, соціальної психології,
антропології, філософії тощо.
У деяких методологічних роботах виділяють три основні теоретичні напрямки вивчення
діалогу: 1) власне аналіз діалогу (conversation analysis); 2) «етнографію мови» (ethnography of
speaking); 3) «дискурс-аналіз» (discourse analysis). Вони охоплюють велике коло проблем,
характеризуючи з різних позицій такі аспекти діалогу, як комунікативна компетенція,
комунікативний смисл, вплив контексту, структурні особливості діалогу тощо. При всій
розбіжності підходів та методів тут визначаються і деякі спільні принципи, що будуть викладені
нижче.
Опорою діалогу вважається комунікативна компетенція – в ній концентруються знання тих
мовних та комунікативних законів, що підтримують комунікативну кооперацію. Поряд з
комунікативною компетенцією універсальною характеристикою для всіх напрямків дослідження
діалогу є комунікативний смисл – комплекс комунікативних інтенцій; інформація, що передається;
загальний контекст діалогової ситуації тощо. В прагматичних підходах до діалогу (П. Грайс, У. Лабов,
Дж. Гумперс) предметом дослідження саме і є комунікативний смисл, що вкладається мовцем та
вилучається слухачем. П. Грайс називає це кооперативними максимами, У. Лабов – глибинними
інтенціями, а Дж. Гумперс – інтерпретативними схемами.

47
 Процесуальна структура діалогу детально досліджується в межах так званого «конверсаційного
аналізу» – в соціологічно-орієнтованій парадигмі. Йдеться, зокрема, про концепції Г. Хене та
Г. Рейбока, а також Е. Хеві. Г. Хене та Г. Рейбок вводять три типи категорій аналізу діалогу: категорії
макрорівня, категорії проміжного рівня, категорії мікрорівня. Категорії макрорівня – це фази
розмови (розділи, частини): початок, завершення, середина (підтримання головної теми та підтем),
нецентральні фази («поля») – другорядні теми, епізоди. Категорії проміжного рівня – це кроки в
діалозі (елементарні репліки); зміна комунікантів за правилами обміну репліками; хід розмови; сам
мовленнєвий акт тощо. Категорії мікрорівня – це елементи, що виділяються в середині мовленнєвого
акту: синтаксичні, лексичні, фонологічні та просодичні структури.
Для більш детального аналізу діалогу на всіх зазначених вище рівнях вводяться також такі
характеристики: види діалогу; просторово-часові відношення; ступінь відкритості партнерів;
соціальні відносини між співбесідниками; структура дій в діалозі; ступінь знайомства
співбесідників; ступінь підготовленості співбесідників; фіксованість теми; співвідношення між
комунікацією та немовленнєвими діями. Серед видів діалогу розрізняють: природний, спонтанний
(експромт, імпровізацію), підготовлений, літературний, інсценований. Просторово-часові
відносини є складовими частинами ситуативного контексту; вони використовуються для
диференціації таких типів комунікації: комунікації в безпосередньому просторово-часовому
контексті («обличчям до обличчя»); комунікації на відстані; віддаленої і в той же час одночасної
комунікації в просторі (телефонна розмова). Ступінь відкритості – це параметр, за яким
визначаються: інтимний діалог, довірчий діалог, напіввідверте висловлювання, висловлювання на
публіку. Соціальні відносини між співрозмовниками можуть бути: симетричними та
асиметричними, а причини асиметрії можуть бути різної природи: антропологічні, соціокультурні,
професійні тощо. Структура дій в діалозі описується у таких категоріях: директиви, виклад, буденне
або наукове рефлектування тощо. Ступінь знайомства співрозмовників оцінюється за допомогою
таких параметрів: близькі взаємини, приятельські стосунки, просто знайомство, поверхневе
знайомство, випадкові співрозмовники. Ступінь підготовленості співрозмовників можна
охарактеризувати за допомогою виразів на зразок «цілком», «недостатньо», «зовсім не готовий»
тощо. Фіксованість теми може бути описана такими параметрами: відсутність фіксованості,
фіксованість спільної тематичної галузі, вузька спеціалізація теми тощо. Нарешті, хід спілкування
може залежати від співвідношення комунікації та немовленнєвих дій тощо.
У межах тієї ж соціологічно-орієнтованої парадигми заслуговує на увагу ще одна концепція
«конверсаційного, або діалогового середовища» (Е. Хеві), згідно з якою таке середовище
складається з чотирьох великих класів: атмосфери діалогу; мовця та слухача (якщо розглядати їх
обох з різних точок зору) та відносин між співрозмовниками. Атмосферу діалогу характеризують
такі параметри: час (обмежений / необмежений); тон (формальний / неформальний); умови
спілкування (відсутність або наявність перешкод). Мовець може бути охарактеризований з багатьох
різних точок зору, а саме, з точки зору знання предмета, що дискутується (наприклад, експерт, який
добре знається на питанні, дослідник, новак); з точки зору зацікавленості у предметі, думки про
предмет, ставлення до предмета (прихильність, роздратованість, байдужість) тощо. Слухач може
бути охарактеризований з тих же самих позицій, а також за допомогою ознак, які стосуються його
мовної компетенції (добре, середнє, погане володіння мовою). Нарешті, відносини між
співрозмовниками можуть бути охарактеризовані такими ознаками: глибина знайомства (друзі,
знайомі, незнайомі); відносний соціальний статус (домінування, рівність, підпорядкованість);
емоційність (прихильність, байдужість, неприязнь); віднесення співрозмовника до того чи іншого
типу, визначення його ролевих функцій – адже діалог є одним із засобів пізнати іншу людину. Така
категоризація партнера значною мірою впливає на стратегію та тактику ведення розмови. Рольові
функції партнерів можуть бути систематизовані у такий спосіб: 1) кожний індивід може виконувати
водночас декілька ролей (наприклад, протягом одного і того ж часу можна бути і вчителем, і учнем,
і батьком, і сином тощо); 2) кожна роль може виконуватися водночас кількома індивідами з
різними особистими якостями. Між ролями та виконавцями немає взаємно-однозначної
відповідності, і з цього погляду можна виділити кілька типів змінних ролей: первинні ролі
(мовець, слухач, спостерігач) та вторинні ролі, що розрізняються за способами відношення до

48
співрозмовника, способами подання себе за допомогою своїх мовленнєвих висловлювань тощо.
Репертуар вторинних ролей обмежується такими: той, хто повідомляє; той, хто знає; той, хто
вирішує; той, хто виконує.
У комунікативно-лінгвістичній парадигмі діалог розглядається як мовленнєва субстанція.
На відміну від соціо-орієнтованого підходу, тут принципово розгалужуються його «структурні» та
«соціокультурні» властивості. Так, наприклад, у діалоговій концепції Т.А. ван Дейка лише один
параметр зв’язаний з соціокультурним контекстом; інші мають суто лінгвістичну та лінгво-
когнітивну природу. Це, зокрема: 1) фонетичні та фонологічні зв’язки між реченнями, репліками та
ходами в вербальній взаємодії; 2) морфологічні та лексичні компоненти, що беруть участь в
упорядкованій зміні реплік; 3) синтаксичні особливості розмови (неповні речення, характерні
для усної мови; доповнення з боку співрозмовника; фразові межі репліки; повтори; синтаксичні
засоби зв’язування, наприклад, використання анафоричних займенників тощо); 4) семантичні
відношення (інтенсіональні та екстенсіональні; відношення причини та наслідків, встановлення
топіків у розмові та зміна цих топіків); 5) прагматичні схеми, що формують зв’язні послідовності
мовленнєвих актів (локальна та глобальна прагматична зв’язність; ситуативна релевантність
мовленнєвого акту; структури сценаріїв); 6) мовні засоби підтримки діалогу (вияв ініціативи та хід
обміну репліками, стратегії діалогу та засоби їх риторичного та стилістичного втілення) тощо. Тут
ван Дейк звертає особливу увагу на те, що співрозмовники змушені виконувати багато
«позакадрових» операцій – займатися когнітивним плануванням, виконанням, підтримкою та
контролем над діями, розумінням, запам’ятовуванням та обробкою інформації про діалог.
Важливим компонентом, що зв’язує послідовність реплік в діалозі, є топік, або тема розмови.
Навіть коли співрозмовники розходяться в судженнях, їх об’єднує предмет розмови – топік. Саме
організація топіків стає актуальним предметом багатьох досліджень у теорії діалогу. У деяких з робіт
діалог розглядається як послідовність топіків, де виділяються різноманітні конфігурації: цикли,
повтори, зв’язки між топіками. Виділяють три види таких зв’язків: підпорядкування, асоціація та
змінювання головних топіків. В інших роботах діалог визначається як процес переговорів з приводу
введення нових топіків. Крім того, деякі дослідники пропонують розбивати діалогові дії на сегменти,
щоб відобразити перспективу в поданні матеріалу; ця перспектива нібито «акомпанує» топіку, що
обговорюється на конкретному етапі розмови. Існують дві стандартні схеми переключення топіків:
«запитання – відповідь» та «репліка – реакція», де другий компонент має підтверджувати або
ратифікувати топіки. У такому ж розумінні часто вживається поняття «фаза діалогу». Фази
діалогу утворюють ієрархію: чим нижче статус фази, тим звуженішим буде завдання партнера по
комунікації і тим конкретнішу роль відіграватиме контекст у розв’язанні цього завдання.
Сюжетом фази якраз і є топік. Топіковий принцип організації діалогу конструктивно описаний у
діалоговій концепції Р. Шенка, де діалог представлено як процес ґенерації топіків. Розглядаються
відповідні, топіко-орієнтовані засоби підтримки діалогу та вводяться дванадцять параметрів для його
характеристики, зокрема: 1) пряме / непряме співвіднесення запитання з відповіддю; 2) стан знань;
3) захоплення ініціативи, примушення адресата зайняти оборону; 4) прояв емоцій того, хто говорить;
5) прояв емоцій з боку адресата; 6) показ співвідношення статусів партнерів; 7) стратегія дискусії,
суперечки, коли саме розходження в думках стає предметом діалогу; 8) нагадування про загальну
мету діалогу тощо.

49
 О.Б. ПОЛІЩУК. ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ АВТОРА І ПЕРСОНАЖА В НОВІТНІЙ
УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ (90-ТІ РОКИ XX СТ.): АВТОРЕФ. ДИС... КАНД. ФІЛОЛ.
НАУК: 10.01.01. –К., 2004. –19 С.

[...]

Проза 90-х років – це література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері
тексту: нарація набуває інтимного, сповідального характеру або ж наближається до
есеїстики, публіцистики; посилюється інтерес до ―сміхової культури‖, актуалізується гра зі
словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою деяких текстів стає поєднання
елементів абсурду, ―надприродного‖ (фантастики, містики). Ці динамічні зрушення в
художній свідомості 90-х років спричинили появу якісно відмінних між собою літературних
явищ, різних за своїми світоглядними характеристиками, оповідною манерою, жанрово-
стильовими тенденціями, індивідуальним письменницьким самовираженням.
Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей,
аж до відкидання колишніх набутків і пріоритетів, веде як до посилення а то й гіпертрофії
суб’єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і, навпаки, до нівеляції,
девальвації авторського особистісного начала. Так чи інакше художні пошуки кінця 90-х
безпосередньо вплинули на специфіку вираження авторського ―Я‖, на способи творення
персонажа в сучасній літературі.
Аналіз української новітньої прози під кутом зору проблеми художнього діалогу
автора й персонажа дозволяє ґрунтовно дослідити явище трансформації їхніх функцій в
українській прозі 90-х років ХХ століття.
У сучасному українському літературознавстві явище трансформації функцій автора та
персонажа в тексті практично не досліджене [Підкреслення наше – А.З.]. Літературознавчі
розвідки, критичні відгуки, присвячені українській новітній прозі, акцентують здебільшого
загальні дискусійні питання постмодернізму, постколоніалізму, наслідування чи заперечення
традиції. Є дисертаційні дослідження, присвячені сучасній українській прозі: ―Жанрово-
стильові модифікації української новели 80-90-х років ХХ ст.‖ Н.Герасименко; ―Прозова
творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму‖ Л.Калинської; ―Український
постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ ст.‖ І.Старовойт;
―Поетика сучасної української прози: особливості ―нової хвилі‖ Т.Шевченко та ін. Однак, у
цих працях основним предметом аналізу стають, як правило, теоретичні аспекти сучасної
української літератури, досліджується типологія її жанрових модифікацій, особливості
композиції, проблематика тощо. Якщо ж літературознавцями й зауважується факт зміни
функцій автора та персонажа в українській новітній прозі, то внутрішні механізми цього
процесу ґрунтовно не проаналізовано, достатньо не аргументовано.

[...]

Аналіз літературознавчих студій проблеми художнього діалогу автора та персонажа

здійснюється із врахуванням наративних теорій, постмодерних концепцій кризи
особистісного начала (―смерті автора‖, ―смерті суб’єкта‖ тощо), однак, основна увага в
роботі приділена тим дослідженням проблеми автора і персонажа, котрі в українському
літературознавстві ХХ ст. утвердилися як найавторитетніші (роботи В.Виноградова,
М.Бахтіна, Б.Кормана).
Проблема художнього діалогу автора та персонажа до сьогодні аналізувалася на основі
усталеного погляду про цілісність, художню єдність літературного твору. Автор уявлявся
тією організуючою силою, яка впорядковує, втілює, виражає емоційно-смислову єдність

50
твору, а персонаж розглядався як центр, навколо якого вибудовувався художній світ. Таке
ціннісне ставлення до автора і персонажа відбиває характерне для ХХ ст. розуміння людини
як головного об’єкту літератури.
Так М.Бахтін доводить, що здійснення естетичної події як цілісного явища можливе лише за
наявності двох рівноправних учасників – автора і героя. Розглядаючи їх як ―корелятивну
пару‖, дослідник говорить про обов’язкове збереження автором ціннісної позиції
―позазнаходження‖ щодо свого героя. Лише за цієї умови можливе здійснення естетичної
події, в якій автор та герой функціонують як рівнозначні одиниці, завершені єдності,
цілісності. Коли гармонія співвідношення автора й персонажа руйнується, завершується
―естетична подія і починається етична‖ (памфлет, маніфест, звинувачувальна промова,
схвалення або подяка, сповідь молитва тощо); коли ж герой взагалі зникає, маємо
―пізнавальну подію‖ (трактат, статтю, лекцію). У дисертації застосовується саме такий підхід
до розуміння проблеми художнього діалогу автора й персонажа, оскільки в українській
новітній прозі 90-х років посилення суб’єктивної авторської позиції відбувається внаслідок
наближення художньої оповіді до публіцистики, есеїстики, введення у текст елементів
філософського роздуму, інтонацій інтимної сповіді. У роботах В.Виноградова проблема
співвідношення автора та персонажа аналізується на рівні оповіді – як мовне вираження
―образу автора‖ через посередників (розповідачів, оповідачів, персонажів тощо). Тут
зустрічаємо тлумачення ―образу автора‖ як складної, сповненої суперечностей форми
співвідношення між авторською інтенцією, між ―нафантазованою особистістю письменника‖
та особами персонажів. Б.Корман, переосмисливши теорію ―образу автора‖ В.Виноградова і
концепцію М.Бахтіна про діалогічну взаємодію в тексті різних ―смислових позицій‖,
пропонує погляд на проблему співвідношення автора та персонажа як на переплетення в
тексті художнього твору різних ―точок зору‖, взаємодію різних ―свідомостей‖. Для Кормана
автор втілюється у творі через співвідношення всіх частин тексту, що утворюють цей твір, із
суб’єктами мови – тими, хто говорить (―формально-суб’єктна організація‖), та суб’єктами
свідомості – тими, чия свідомість виражена у тексті (―змістовно-суб’єктна організація‖).
Погляд на проблему співвідношення автора і персонажа як цілісних одиниць наразі
вимагає доопрацювання, адже характерною ознакою сучасної літератури стає явище
деперсоналізації (авторська особистість, цілісний образ героя літературного твору
стираються, нівелюються)...
Окрема увага приділяється аналізу теоретичних студій над проблемою ―характеру‖ як
вияву індивідуальності, особистості людини в тексті твору. Підкреслюється, що характер
стає основним предметом у літературі, яка на перший план висуває особистісне начало
персонажа. Короткий історико-літературний огляд ―знакових‖ характерів, що з’являлися в
різні літературні епохи, дозволяє наголосити на деструктивній природі постмодерних теорій
деперсоналізації.
У літературі кінця ХХ ст. цілісність образу персонажа руйнується, герой втрачає свою
основну позицію, зміщується на другий план. Відповідно, для аналізу новітньої української
прози доцільніше вживати нейтральний термін ―персонаж‖, аніж поняття ―герой‖, котре
характеризує цілісний, завершений образ людини в літературі.
Постмодерна проза відзначається крайньою формою нівеляції особистості персонажа,
аж до повного його зникнення. Такий персонаж наділений рисами, які не піддаються
однозначній характеристиці, він ілюструє, демонструє своїм прикладом відносність будь-
яких істин, функціонує в тексті як предмет гри, об’єкт авторських містифікацій.
Постмодерна гра засвідчує відносність усього існуючого і перекреслює сам принцип,
можливість існування однозначних оцінок на зразок ―позитивний-негативний‖, ―моральний-
аморальний‖ герой.
...За теоріями постмодернізму автор деперсоналізується, більше не осмислюється як
продуцент створеного ним тексту, позбувається особистісних, індивідуально-психологічних
характеристик. Власне, в постмодернізмі переосмислюється традиційне сприйняття автора як
―творця‖, ―Бога-Отця‖, непересічної, виняткової особистості, авторитету; текст, у свою

51
чергу, постає як самодостатня частка ―єдиного інтертексту‖, піддається сумніву сама
можливість творення ―нового‖. Р.Барт у ―програмовій‖ для теорії постмодерного
літературознавства статті ―Смерть автора‖ (1968) остаточно розтаємничує ―текст-письмо‖.
Вчений піддає сумніву самоцінність будь-якого ―нового‖ твору, зазначаючи, що кожен текст
складається з цитат, що є відлунням тисяч культурних джерел. Французький вчений-
постструктураліст М.Фуко у статті ―Що таке автор?‖ (1969) осмислює поняття ―автор‖ як
―функцію ―автор‖ – одиницю, залежну від дискурсивних практик, що перебуває на їх
перетині, зрештою, одиницю ―стерту‖, перетворену на функціональний принцип. Автор, за
теорією М.Фуко, є ідеологічним продуктом, за допомогою якого означається, маркується
спосіб поширення смислів. Ідеться також про те, що теорія автора не може бути
універсальною для аналізу авторської позиції у творах усіх літературних напрямків. М.Фуко
пояснює цей феномен тим, що саме поняття автора змінне, і в той чи той культурно-
історичний період наповнюється різним змістом.
Однією з причин руйнування цілісного авторського образу в постмодерній прозі є
настанова постмодернізму на неоднозначність. Відсутність чітких орієнтирів, визначених
категорій – один з основоположних принципів постмодерної філософії. Постмодерні романи
у своїй більшості – колажні, фраґментовані тексти без упорядкованої структури, композиції.
Відповідно, подібні явища літератури мали б бути закритими для читацького сприйняття і
розуміння. Однак, існує певний принцип, який забезпечує фраґментованій оповіді
постмодерного тексту комунікативний ефект. К.Малмгрін пропонує поняття ―авторської
маски‖ на означення центру-зв’язки в розірваній постмодерній оповіді. ―Авторська маска‖,
на думку вченого, налаштовує та організовує реакцію ―імпліцитного читача‖, – таким чином
здійснюється й комунікативний зв’язок тексту з реальним читачем. Природу ―авторської
маски‖ дослідник визначає як ігрову. ―Автор‖ як ―дійова особа‖ постмодерного роману
виступає в ролі ―трікстера‖ – перевертає, висміює умовність масової і класичної літератури,
стереотипи мислення читача.
...Дослідження постмодерного роману під кутом зору проблеми художнього діалогу
автора та персонажа дозволяє звузити, конкретизувати дію автора щодо персонажа в
постмодерному тексті як дію ―автора-гравця‖ стосовно персонажа – фігури в авторській грі.
Зрештою, художній діалог автора й персонажа в постмодерному тексті визначається як
такий, що підпорядкований грі, основною ознакою якої є настанова на переосмислення,
перевертання, десакралізацію усталеного, звичного.
Оскільки питання співвідношення автора й персонажа набуває особливої актуальності
в контексті дискусії щодо проблеми української постмодерної літератури, в роботі окрема
увага приділяється оглядові літературознавчих статей, наукових праць, котрі висвітлюють
питання постмодернізму в українській новітній прозі. Зокрема наголошується на поглядах
М.Павлишина, Б.Рубчака та інших дослідників, що наполягають на гармонійному поєднанні
постмодерністських і постколоніальних тенденцій у сучасній українській літературі.

[...]

Основоположним принципом творення прозових текстів, що у великій кількості з’явилися в

Україні в 90-х роках, стає гра, яка розхитує однозначне, перевертає усталене, звичне.
Зокрема, у творах простежуються прояви ―сміхової культури‖, карнавалізму, стирання
ґраней між високою літературою та кітчем, розхитування опозицій на зразок ―руйнування-
відродження‖, ―серйозне-легковажне‖, ―моральне-аморальне‖ тощо. Такі зміни сучасні
літературознавці розглядають як прояв постмодерних тенденцій в українській літературі
кінця ХХ ст. В цьому розділі здійснюється спроба дослідити специфіку художнього діалогу
автора й персонажа в українській постмодерній прозі на матеріалі романів Ю.Андруховича,
Ю.Іздрика, В.Кожелянка...

52
Огляд розвідок Т.Гундорової, Н.Зборовської, Н.Білоцерківець, В.Неборака дозволяє
стверджувати, що творчість літературного угрупування ―Бу-Ба-Бу‖ стала не лише першим
проявом постмодернізму в українській літературі, а й сформувала основи власне української,
оригінальної версії постмодернізму. Зазначається про зв’язок художньої естетики бубабізму
з карнавальною ―сміховою культурою‖, підкреслюється важливий вплив ―Енеїди‖
І.Котляревського як на творчість літературного гурту ―Бу-Ба-Бу‖, так і на прозову практику
Ю.Андруховича. Цей твір, як один із найавторитетніших текстів в історії української
літератури, тісно пов’язаний з народно-сміховою культурою, дає поштовх бубабістським
карнавальним перверзіям і найбільше надається для інтертекстуальної гри в романах
Ю.Андруховича. Аналіз деяких поезій (збірка ―Екзотичні птахи і рослини‖) доводить, що
творам Ю.Андруховича бубабістського періоду властивий карнавальний світогляд, відчуття
єдності, гармонії людини і світу, розуміння святкової амбівалентності як веселого
перетворення життя.
У дослідженні творів Ю.Андруховича виходимо з тієї думки, що в романах автора
бубабістський життєрадісний карнавал руйнується, поступаючись місцем карнавалізації.
Існує принципова відмінність між карнавалом (своєрідним способом світосприйняття) і
карнавалізацією. Т.Гундорова так пояснює цю різницю: ―карнавалізація... пульсує
карнавалами, але лише задля того, щоб їх відкинути. Вона розгортається як принцип
обігрування обмеженості (іншими словами, ―підвішування‖ меж) устійнених соціальних
форм буттєвості‖.
Конкретний аналіз тексту підтверджує, що карнавалізація безпосередньо визначає специфіку
творення персонажів у романі ―Рекреації‖. Про це, зокрема, свідчить підкреслене
перетворення героя на засіб гри з атрибутами постколоніальної дійсності, з колоніальними
міфологемами тощо. Так, поява одного з персонажів роману Ростислава Мартофляка в
совдепівському будинку розпусти дозволяє пародійно-іронічно обіграти в романі ознаки
відмираючої абсурдної радянської дійсності. Інший герой твору Юрко Немирич виконує
роль посередника в авторській грі з міфом австро-угорської імперії, її ролі в історичній долі
Західної України.
Про карнавалізацію персонажів у романі ―Рекреації‖ свідчить також той факт, що герої-
поети у творі наділені амбівалентними характеристиками. У роботі розмежовуються поняття
карнавального та карнавалізованого амбівалентного образу. Наголошується, що для
сучасного читача неможливе адекватне розуміння святкової амбівалентності, оскільки
карнавальні образи матеріально-тілесного низу, фамільярні вислови втратили своє первісне
принизливо-руйнівне, і, водночас, відновлювальне значення і, функціонуючи в системі
зовсім іншого світогляду, набули однозначно грубого, вульгарного смислу. Переглядаючи
концепцію карнавальної амбівалентності, Ю.Андрухович створює карнавалізовану художню
дійсність, використовуючи принцип амбівалентності як один із засобів гри. Так, наприклад,
характеризуючи Ростислава Мартофляка як талановитого перспективного поета, і, водночас,
змальовуючи його п’яничкою, ненадійним чоловіком, безхарактерним додатком до дружини,
автор не висміює недоліки вдачі свого героя, а здійснює гру зі стереотипними, закоріненими
у суспільній свідомості поняттями ―Великого поета‖, ―поета-месії‖.
На нашу думку, концепція амбівалентності тісно переплітається з прийомом
деперсоналізації, ―обезличення‖ персонажів, позбавлення їх характеру, індивідуально-
психологічних ознак. Аналіз роману ―Рекреації‖ засвідчує, що дії, вчинки, мова героїв
створюють у тексті необхідне тло для авторської гри зі стереотипами суспільної свідомості і
не спрямовуються на характеристику персонажа. Аналіз романів Ю.Андруховича дозволяє
констатувати, що використання алюзії, цитати для творення персонажів довершує процес
деперсоналізації. Такий персонаж-конструкт, персонаж-алюзія позбавляється будь-яких
ознак особистості, індивідуальності, перетворюється на поле гри авторської ерудиції.

[...]

53
Алогізм усієї радянської системи розкривається в оцінках, роздумах персонажа, котрі, однак,
не є індивідуалізованими. Проводячи героя різними рівнями столиці (від сьомого поверху
філологічного гуртожитку до підземних метрополітенівських коридорів), автор здійснює гру
з міфом ―величної столиці Москви‖ – ―серця радянської країни‖, обігрує міф ―дружби
п’ятнадцяти братніх народів‖ тощо. Персонаж роману Отто фон Ф., як і герої ―Рекреацій‖, не
є образом-характером, не має особистісних психологічних рис. Функція героя у творі
обмежується статусом ―голосу‖. Емоції, оцінки, висновки персонажа використовуються
автором для гри з атрибутами Імперії, крізь яку проступає образ постколоніальної України.
Отто фон Ф., перебуваючи у постійному стані сп’яніння, бездіяльності та пасивності,
здавалося б, стертий, знівельований Імперією. Однак, присутність українського поета в
Москві дозволяє авторові підкреслити осібність України, відокремити її від країни-
колонізатора, зігравши на протилежностях. У пам’яті персонажа постає не співвідносна з
навколишньою абсурдністю Україна, з якою герой ідентифікує себе у спогадах.
За грою, іронією в ―Рекреаціях‖, ―Московіаді‖ автор не відсторонюється від серйозних
проблем – почуття патріотизму характерне для всіх романів Ю.Андруховича. В цьому
контексті варто пригадати слушну характеристику постмодернізму романів Ю.Андруховича
як ―постмодернізму з постколоніальним знаком питання‖ (Т.Гундорова). Справді, осуд,
заперечення імперської політики не сумісні з постмодерною перверзійною грою.
Однозначні, іноді категоричні заяви, сповнені осуду, що неодноразово зустрічаються в тексті
роману, свідчать про те, що, карнавалізм у ―Московіаді‖ набуває іншої якості. Деякі
елементи зі сфери карнавалу – маска блазня, образ ―короля-блазня‖, що з’являються в полі
авторської гри, підсилюють іронічно-пародійні інтонації, зміцнюють відчуття абсурду
Імперії, стають атрибутами іншого, блюзнірського карнавалу.
Дослідження роману ‖Перверзія‖ Ю.Андруховича дозволяє стверджувати, що гра з
культурою, літературою тут підноситься до найвищого ступеня. Цій грі підпорядковуються
прийоми творення персонажної сфери – майже всі герої функціонують у тексті як персонажі-
алюзії, своєрідні образи-цитати.
Гра як один із основних принципів постмодерного переосмислення, перевертання
звичних, усталених світоглядних засад, гра як реакція письменника-постмодерніста на світ,
культуру, мистецтво, традицію в романі ―Перверзія‖ стає засобом, прийомом творення
тексту, що свідомо й цілеспрямовано використовується автором. Про абсолютизацію
прийому постмодерної гри задля створення тексту-загадки, інтертекстуальної літературної
забави в романі ―Перверзія‖ свідчать:
– підкреслена демонстрація техніки творення тексту, виявлення самого механізму
письма (відзначення прийомів алюзії, цитати, комбінування; введення в текст голосу
―коментатора‖, ―внутрішнього редактора‖, ―цензора‖);
– відкритість, демонстративність гри з персонажами та ін.
У творі максимально посилюється дія принципу ―автора-гравця‖ засобом оголення техніки
письма. Відчувається, що за текстом стоїть гравець, який постійно нагадує про себе своїм
втручанням, відкрито демонструючи гру з персонажами, оголюючи сам процес творчості.
Автор навмисно робить той чи той прийом у творі видимим, афішує його. Так, наприклад,
прийом алюзії у ―Перверзії‖ піддається розтаємниченню, перестає бути прихованим натяком;
слово ―коментатора‖, ―редактора‖ створює ілюзію авторської присутності, авторської волі у
тексті, ілюзію, що спрямовується на гру з читачем, зраджує його сподівання.
Способи гри з персонажами у ―Перверзії‖ дещо ускладнюються. Подібно до героїв
―Рекреацій‖, ―Московіади‖, Стах Перфецький позбавлений цілісного психологічного
характеру, однак елементи творення психологічного портрету героя (опис його зовнішності,
звичок тощо) в романі присутні. Детальний аналіз способів творення персонажа засвідчує,
що прийоми, які традиційно спрямовувалися на поглиблення психологічної характеристики,
індивідуалізацію образу, в ―Перверзії‖ здійснюють гру з ―нарцисом‖. Постать митця, творчої

54
особистості в романах Ю. Андруховича не потребує утвердження, вона є самодостатньою. З
огляду на те, що ―богемний герой‖ ―Рекреацій‖, ―Московіади‖, ―Перверзії‖ деякою мірою
співвідноситься з реальними постатями поетів-бубабістів, цю ознаку можна було б
сприйняти за вияв своєрідної самозакоханості, якби не видима, демонстративна гра з
―нарцисом‖, авторська іронія над близьким інтелектуальним оточенням, над самим собою.
Наділяючи, наприклад, Перфецького автобіографічними рисами, письменник свідомо
націлює читача або дослідника на їхнє впізнавання. Окрім гри з автобіографічними
ознаками, ―Перверзія‖ пропонує гру з образом персонажа створеним у романі – образом
героя-ловеласа, авантюриста, талановитого молодого зуха. Важливої ролі тут набуває
портрет Перфецького, який, на відміну від портретних шкіців у попередніх творах, уперше
виписується автором докладно й наділяється сталими рисами. Кілька разів наголосивши на
тій чи тій портретній ознаці, автор вводить її у курйозну ситуацію, граючись створеними тут
же, у творі, смислами. Перфецький як митець у творі Ю. Андруховича самодостатній, однак
ігрова природа постмодерного тексту перешкоджає ідеалізації образу ―богемного героя‖.
Постмодерна самоіронія, самопародія, гра не залишають за собою нічого, що могло б
претендувати на статус нового ідеалу, взірця.
Таким чином, специфіка художнього діалогу автора й персонажа в романах Ю.Андруховича
полягає в перетворенні персонажів на засіб гри з атрибутами постколоніальної дійсності,
застиглими уявленнями суспільної свідомості, що потребують переоцінки. Оскільки
співвідношення автора та персонажа в романах Ю. Андруховича регулюється грою, втілення
в тексті за допомогою персонажів конкретної думки, ідеї, утвердження моральних цінностей,
орієнтирів, окреслення світоглядної позиції письменника тощо, є неможливими. За грою,
котра, балансуючи між протилежностями, врівноважує їх, за грою, що дезорієнтує читача в
його ставленні до традиційного, звичного, авторська позиція не проступає. Водночас,
перверзійна гра в романах Ю. Андруховича маркує ті явища, фактори, на які спрямовується,
як такі, що потребують переоцінки, тобто викликають сумнів автора в доцільності,
правомірності свого подальшого існування. Отже, авторська точка зору опосередковано все
ж проявляється у творі. Якщо сам зміст тексту не дозволяє читачеві відтворити авторську
позицію, то надтекстовий концепт авторської гри, або ж дія принципу ―автора-гравця‖
заповнює смислові пустоти. Таким чином, гра, яка, з одного боку, розхитує орієнтири, з
іншого, – забезпечує комунікативний зв’язок ―текст-читач‖ романам Ю. Андруховича.

[...]

Пошуки авторського ―Я‖, спроби хоч якимось чином окреслити контури образу персонажа у
творах Ю. Іздрика позбавляються сенсу (аналіз природи ―персонажів‖ романів Ю. Іздрика
здійснюємо через призму таких понять, як пастіш, самоіронія, котрі позбавляють смислу
самé зусилля встановлення істини за допомогою письма). Значення набуває сам процес
забави зі словом, його смислом. Наприклад, у розділі роману ―Пошуки особи‖ спроби
―самоідентифікації‖ переростають в цілком усвідомлену автором забаву як із процесом
пошуку, так і з означенням особи: ―Я‖, ―ТИ‖, ―ВІН‖. Спочатку в тексті ставиться запитання:
яким чином можна окреслити ―невловиму субстанцію власного ―Я‖? Надалі спроба
вирішення цієї проблеми переростає в розвагу зі словом, а позбавлений цілісності суб’єкт,
що лише умовно сприймається нами як персонаж, перетворюється на поле авторської гри зі
словом, його звучанням, ритмікою фрази, на простір, придатний для ―синонімічних
вправлянь‖. Таким чином, пошуки ―Я‖ губляться в ―лексичних джунґлях‖, насаджених
―автором-гравцем‖. Факт саме усвідомленої, відкритої гри постійно наголошується в тексті,
оголюється побіжними уточненнями, коментарями, правками умовного скриптора,
рецензента, редактора. Зокрема, прийоми цитати, алюзії, що в постмодерному творі
нівелюють, стирають особистість автора і засвідчують можливість існування твору лише як

55
продукту інтертекстуальної гри, в романі ―Воццек‖ використовуються демонстративно.
Відкрито використовується і прийом комбінування різних авторських світів (наприклад,
фантомний герой ―Воццека‖ ―мислить‖ майже дослівними цитатами з творів В.Набокова).
Підміна понять ―автор‖ і ―персонаж‖ у романі ―Воццек‖ послідовніше простежується у грі з
оповідною сферою твору (перемежування слова ―всезнаючого автора‖, оповіді від третьої
особи з оповіддю від першої особи тощо). Так, наприклад, частина ―Шеол‖ є роздумом
оповідача щодо наміру персонажа (Тоя) написати книжку, якою виявляється сам роман
―Воццек‖. Розділи Тоєвого твору ―Повернення болю‖ і ―Повернення долі‖ дублюють назви
розділів роману Ю.Іздрика. Підміна понять ―Я‖-автора і ―Я‖-персонажа найбільш виразно
здійснюється у фінальній частині роману, де слово оповідача впритул наближається до слова
реального, біографічного автора, котрий мізкує над тим, яким чином почуваються персонажі
щойно завершеного роману. Як бачимо, подібна гра з оповіддю унеможливлює будь-які
спроби окреслити поняття ―автора‖ і ―персонажа‖ в романі Ю. Іздрика. Таким чином у тексті
―Воццека‖ витворюється химерний конструкт – ігрове поєднання ―персонаж-автор‖.

[...]

В українській прозі 90-х років поряд із текстами, в яких авторська точка зору за
постмодерною перверзійною грою розмивається, з’являються твори з чітко вираженою
суб’єктивною позицією. Елементи есеїстики, публіцистики, філософського роздуму, сповіді,
що з’являються в сучасних літературних творах, не підпорядковуються законам збереження
художньої умовності, конвенційності. Більшого значення набувають ті смисли, що
безпосередньо утверджуються в тексті, зменшується роль естетичного враження, що
опосередковано з’являється в читача після прочитання твору. Знання письменника про світ
іноді взагалі абсолютизується (―Щоденний жезл‖ Є. Пашковського). В деяких випадках
спостерігається явище стирання кордонів між авторською особистістю та особистістю
персонажа (―Польові дослідження з українського сексу‖ О. Забужко).

[...]

Авторська позиція у творах Є. Пашковського висловлюється однозначно, категорично.

Постмодерна гра, що розхитує ціннісні орієнтири, творам письменника не властива. Деякі
явища суспільного життя відверто засуджуються, деякі – поціновуються, схвалюються,
однак не обігруються. При однозначній авторській позиції можливість поліваріантності
тлумачення тексту майже відсутня. Категорична точка зору письменника не передбачає
альтернативи для потрактування читачем тієї чи тієї проблеми, явища.
У творах Є. Пашковського традиційний спосіб творення персонажів ускладнюється
прийомом метафоризації. Під поняттям метафоризації персонажів мається на увазі
перенесення, накладання біблійного образу, притчі на персонажну сферу роману. Природа
метафоричного образу у творчості Пашковського має релігійну християнську основу, той
непорушний, стійкий ґрунт, що в постмодерний час розхитування цінностей, руйнування
ієрархій забезпечує автору можливість впевнено зберігати свою позицію.
Процес метафоризації персонажної сфери в романах Є. Пашковського можна
окреслити такими формальними ознаками: 1) мова персонажа зливається із загальною
мовною тканиною тексту, що свідчить про втрату персонажем ознак індивідуалізованого
образу, характеру; 2) створюється ефект ―двовимірності‖ існування героїв завдяки
поєднанню оповіді-враження від міського та сільського способу життя людини, що до певної
міри розпорошує цілісність персонажа; 3) активізується роль мови-сповіді – нагнітання

56
враження, відчуттів безвиході, абсурду, роль багатоповторів тощо. У романах ―Вовча зоря‖,
―Безодня‖ Є.Пашковського за допомогою персонажів втілюється біблійна метафора
―блудного сина‖, а в романах ―Осінь для ангела‖, ―Щоденний жезл‖ – метафора
―письменника-пророка‖.
Метафоричне перенесення змісту біблійної притчі про блудного сина на долі
персонажів дозволяє підкреслити, посилити позицію автора як оборонця ідеї збереження
родинного коріння, ідеалу сім’ї, що дарує людині повноту життя, убезпечує від самотності.
Потрібно зазначити, що біблійна притча про блудного сина посідає особливе місце у
творчості В. Шевчука (роман ―Дім на горі‖). Притчевість, як визначальна ознака
індивідуального стилю В. Шевчука, ймовірно, вплинула на творчість письменника
молодшого покоління – Є. Пашковського. ―Блудні діти‖ у романах Пашковського покидають
рідну сільську домівку, шукають кращої долі у місті, руйнуючи свої душі та життя.
Маргінальна проблема відриву сучасної людини од родинного коріння звучить у творах
Є. Пашковського особливо актуально. Проблема відчуження індивіда у соціалістичному
тоталітарному соціумі в романі ―Безодня‖ Є. Пашковського доповнює тему зруйнованого
сільського світу. Прикметно, що благословенне Богом село у творах цього автора є символом
спокою, цілісності людської душі. Місто ж виступає руйнівною силою: згадки про нього
супроводжуються атрибутами нечистої сили, пов’язуються з ознаками апокаліпсису.
Особливістю романів Є. Пашковського є також повторення однієї сюжетної схеми,
накладання її на історії різних персонажів (що теж зустрічається у деяких творах В.Шевчука,
наприклад у романі ―Три листки за вікном‖). Герой, вирваний з рідного сільського обійстя,
викинутий у чужий йому світ, мріє створити сім’ю, мати власний дім. Однак доля
немилосердна до нього. Ця немилість фатуму проявляється найчастіше в зраді коханої
дівчини, жінки. Подібна схематизація сюжетної площини романів Пашковського дозволяє
говорити про те, що письменник, описуючи життя, вчинки, передаючи думки персонажа,
переслідує не так мету створення індивідуальності, особистості, а передусім прагне втілити
конкретну ідею.
Зауважимо, що метафоризація персонажів у романах Є. Пашковського безпосередньо
пов’язана з явищем посилення суб’єктивізації. Авторський задум втілюється найчастіше
через художню метафору: змалювання особистості персонажа (його волі, думок, бажань
тощо) підпорядковується ідеї, сюжету біблійної притчі. Хоча у творах Є. Пашковського
спостерігаємо традиційні прийоми характеротворення, однак перенесення змісту біблійної
притчі, накладання її на персонажну сферу стирає, підкоряє особистість героя художній
метафорі. Християнська ідея батьківського всепрощення, метафора українського сільського
світу як землі обітованої, ідея збереження родинного коріння, інші авторські світоглядні
настанови втілюються шляхом перенесення метафоричного образу на персонажну сферу.
Отже, в романах Є. Пашковського спостерігаємо послідовну нівеляцію особистості
персонажа на тлі посилення індивідуально-авторського начала. Зрештою, поява на сторінках
роману ―Щоденний Жезл‖ автобіографічного ―Я‖ обумовлена активізацією авторської
суб’єктивності в попередніх творах.
Поява в романі ―Щоденний жезл‖ Є. Пашковського автобіографічного ―Я‖ (у творі
висловлюються індивідуальні думки, враження, звучить суб’єктивне слово письменника про
стан сучасної української літератури, літературно-критичної думки тощо) розглядається як
своєрідний опозиційний крок щодо постмодерної теорії деструкції авторської особистості в
тексті.
Письменник надає авторському ―Я‖ авторитарного статусу, виступаючи проти
постмодерних тенденцій децентрації, розхитування однозначних категорій, ціннісних
ієрархій, стирання особистості, комбінування різних авторських світів.
Позиція автора, висловлена у творі, відверто однозначна, категорична. Максимальна
емоційність викладу, насичення тексту негативною чи позитивною лексикою дозволяють в
одних випадках порівнювати слово письменника з прокляттям, в інших, – із благословенням.
Авторську позицію метафорично можна порівняти з позицією письменника-пророка, адже

57
ідея рятівного пророчого слова пронизує весь текст роману-есе ―Щоденний жезл‖. Жанрова
специфіка цього твору передбачає максимальну леґалізацію в ньому авторського ―Я‖, адже
для публіцистично, есеїстично спрямованої прози прикметно виводити на перший план
особистість письменника, абсолютизувати його точку зору.

[...]

У прозі Г. Пагутяк (твори 90-х років) глибоко відбилася індивідуально-авторська

філософія, життєвий і естетичний досвід письменниці. Введення у текст індивідуально-
авторських образів-символів, автобіографічних епізодів, насичення оповіді сповідальними
інтонаціями, філософськими роздумами свідчить про утвердження в прозі Г.Пагутяк
активної суб’єктивної позиції, не властивої її раннім творам.
Характерною ознакою прози Г.Пагутяк стає включення в оповідну тканину
художнього тексту філософських роздумів, індивідуалізованих монологів. Специфіка
роздуму як стилю оповіді передбачає домінування єдиної свідомості, одного ―Я‖ в тексті.
Про те, що у філософських відступах (роман ―Радісна пустеля‖) переважає саме авторське
особистісне начало, а не ―Я‖ персонажа, свідчить підкреслене введення у текст
автобіографічних моментів (розповідей про доньку письменниці, конкретних дат, що
вказують на той чи той епізод життя письменниці), однозначних тверджень,
літературознавчих спостережень, роздумів над творами західно-європейських письменників,
філософів тощо.
На активізацію авторської суб’єктивності у творах Г.Пагутяк вказує імпліцитна
природа багатьох персонажів-символів: метафоричні, символічні образи виростають з
індивідуально-авторського життєвого досвіду, філософії письменниці. Так, образ Саду у
творчості письменниці є символом сімейного миру і затишку. Мертвий сад – найвищий
рівень руйнації мрій і надій. Індивідуально-авторським символом є і образ Птаха. У романі
―Смітник Господа нашого‖ це – Крук-філософ, у ―Радісній пустелі‖ – Чорний птах, що
втілює ідею пізнання, у повісті ―Записки Білого Пташка‖ символом бездоганної чистоти,
сильного духу стає Білий Птах. Помічено, що символи Саду, Старого будинку, Птаха тощо
наповнені у творах Г.Пагутяк сталим, постійним смислом.

[...]

Яскраво вираженою суб’єктивною оповіддю в сучасній українській прозі вирізняється

роман ―Польові дослідження з українського сексу‖ О.Забужко. На перший план у творі
виходять особистісні, інтимні, сповідальні інтонації, що передбачають висловлення
потаємного, суто індивідуального.
―Сповідальність‖ у романі О.Забужко абсолютизує одну, єдину ―точку зору‖,
монологізує нарацію, ставить у центрі суб’єктивний досвід (цілковита відвертість, що
характеризує сповідь як таку, – це відвертість ―Я‖, – чиста, ідеальна відвертість
суб’єктивного чуття – особистісного, лише ―мого‖, в яке не може проникнути ―інший‖).
Знаковою для ―Польових досліджень з українського сексу‖ стає сповідь ―навиворіт‖, що
характеризується оголеними, зовні цинічними вивертами, випадами, епатуючою відвертістю,
злою іронією, викликом. Такою ―перевернутою‖ сповіддю переслідується мета ―зачепити за
живе‖; її атрибутом стають брутальні, нецензурні, ―блатні‖ висловлювання, які
наголошують, виставляють напоказ те, що, можливо, в контексті літературно унормованої
лексики не привернуло б особливої уваги, не вразило б так болюче. Використання в
літературному творі словесних лакун, нецензурної грубої лексики, лайки яскраво демонструє

58
самовідмежування ―Я‖ від ―іншого‖, його самоізоляцію, свідчить про появу на сторінках
твору гіпертрофованого суб’єктивного начала.
Абсолютизація авторської суб’єктивності в ―Польових дослідженнях з українського
сексу‖ О. Забужко є, очевидно, однією з причин скандальної популярності твору. Йдеться
про ставлення до прозових текстів письменниці як до автобіографічних. Скандальний,
провокуючий образ жінки з творів О.Забужко накладається на постать самої письменниці,
сприймається як її власне життєве кредо, стиль поведінки, мислення. Очевидно, буквальне
ототожнення героїні роману ―Польові дослідження з українського сексу‖ з особистістю самої
авторки відбувається великою мірою завдяки введенню в оповідь реальних фактів з життя
письменниці (героїня твору наділяється іменем письменниці (Оксана), батько її, як і батько
самої авторки, – дисидент, тощо). Ефект автобіографізму створюється завдяки відкритості
оповіді, емоційній відвертості, озвучення суто інтимних, особистісних моментів. Тим часом,
таке введення інтимних моментів у текст (еротичні сцени, відверті спогади про сім’ю тощо),
винесення їх напоказ, читацький суд, десакралізують інтимне, позбавляють його аури
особистісного, суто індивідуального.
Отже, та відвертість, що, здавалося, розкриває справжнє авторське ―Я‖, насправді є
тією маскою, за якою автор приховується і за допомогою якої вдається до найбільших
крайнощів, виклику ―нормі‖. Той вихід суб’єктивного начала, що з першого погляду
сприймається у тексті ―Польових досліджень з українського сексу‖ за відображення
авторської індивідуальності, є маскою постмодерно-постколоніальної гри із табуйованими
явищами суспільної свідомості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу, Карнавал, Кіч // Критика. – 2000. – Ч. 7/8. – С.14.

2. Поліщук О. Людина у дегуманізованому суспільстві (за повістю Галини Пагутяк
―Записки Білого Пташка‖) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України.
Випуск 3. – К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2002. – С. 114-
118.
3. Поліщук О. Мотив втраченого кохання і трансформація теорії ―децентрованого
суб’єкта‖ в українській постмодерній прозі // Літературознавчі студії. Збірник
наукових праць. Випуск 3. – К.: Київський університет, 2002. – С. 80 – 85.
4. Поліщук О. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі // Слово і час. –
2003. – №2. – С. 70 – 74.

59
 Г.Т. КРИЖАНІВСЬКА. ДІАЛОГІЧНІСТЬ ТЕКСТІВ FIRST-PERSON
NARRATIVE ЯК СПОСІБ МОДЕЛЮВАННЯ АДРЕСАТА (НА МАТЕРІАЛІ
СУЧАСНИХ АНГЛОМОВНИХ ЖІНОЧИХ ЖУРНАЛІВ) // ВІСНИК
ЖИТОМИРСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. І. ФРАНКА. –2006. –№ 28.
–С. 148-151.

Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного

комунікативного завдання. Висловлюючи думки і почуття, людина ставить конкретну мету –
повідомити, дізнатися, спонукати до виконання тих чи інших дій, переконати, підтримати,
тощо. Суттєвою ознакою будь-якого висловлювання є його адресованість. Тому до завдань
сучасної прагматики входить не лише вивчення проблеми інтерпретації наміру мовця, а й
встановлення закономірностей використання у комунікації мовних засобів для
цілеспрямованого впливу на адресата: побудова моделі гіпотетичного адресата,
моделювання відносин із адресатом, прогнозування його реакцій. Використання мови з
метою впливу на свідомість широких мас спонукає вчених-лінгвістів до серйозних наукових
розвідок у сфері масової комунікації, оскільки однією з прагматичних функцій мови є
регулювання соціально-групової поведінки людей [1, с. 36].
На відміну від одиниць мови, одиниці мовлення (висловлювання, текст, дискурс)
мають і автора і адресата [2, с. 412]. Про двосторонню природу текстів говорить і В.Г.
Колшанський: "Будь-який текст, в тому числі й монологічний, слід розглядати як
двохсторонній, як текст звернений до певного адресата" [3, с. 126]. Ця думка є співзвучною
ідеї про діалогічність мовленнєвого жанру, висловленій багатьма іншими відомими вченими.
Так, М.М. Бахтін розглядає мовленнєвий жанр як відшліфований у практиці мовного
спілкування тип діалогічної орієнтації на конкретну аудиторію [4, с. 305]. Згідно з
Н.Д. Арутюновою "більша частина мовленнєвих актів чітко адресована" [5, с. 36]. Судження
про те, що "жанр функціонує як горизонт сподівань для слухачів і модель творення для
мовця; це інтерсуб’єктивний комплекс вказівок, що регулює певну сферу мовних взаємин і
має різну ступінь категоричності" належить С. Гайді [6, с. 24]. Л.Р. Дускаєва визначає
мовленнєвий жанр у газетній публіцистиці як модель комунікативної взаємодії журналіста з
аудиторією, що здійснюється з метою досягнення конкретної мети [7, с. 100].
Отже, будь-яка жанрова форма має не лише вербально виражену смислову позицію
автора, а й характерну для кожного жанру газети чи журналу комунікативну позицію читача.
Адресованість вважається одним із найважливіших параметрів тексту і є об’єктом
дослідження багатьох вчених. Вивчення природи та прагматичних властивостей
адресованості проводиться як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами у межах
семасіології, лінгвістики та семантики художнього тексту, теорії художнього мовлення,
літературознавства, естетики і семіотики. Наприклад, категорія адресованості у сфері
масової комунікації досліджується Г.Б. Козловською на основі синоптичних текстів [8],
Л.Р. Дускаєва висуває гіпотезу адресата газетних жанрів, А.В. Кікало досліджує засоби
вираження адресатності у французському політичному дискурсі [9], а О.В. Китиця аналізує
їх у публіцистичному стилі української мови [10]. Цікавим, на нашу думку, могло б бути
дослідження засобів моделювання адресату у текстах сучасних англомовних жіночих
журналів. Незвжаючи на популярність, їх прагма-лінгвістичні особливості залишаються і
досі недослідженими. Отже, мета даної статті полягає у виявленні та аналізі прагматичних
ознак текстів first-person narrative, пов’язаних зі статусом автора, його комунікативною
інтенцією та гіпотетичним адресатом і засобими впливу на нього. Матеріалом для аналізу
стали 90 текстів first-person narrative таких жіночих журналів, як Marie Claire, SHE,
Cosmopolitan, Woman & Home 2002 – 2005 років видання.
Оскільки розповідь є однією з найпривабливіших репрезентацій досвіду за
допомогою мови, велика кількість потенційно цікавої для читачів інформації подається у
формі текстів first-person narrative. First-person narrative грунтується на первинному

60
мовленнєвому жанрі усної розповіді. Усі тексти first-person narrative подаються від першої
особи, яка представлена як реально існуюча, і грунтуються на основі її знань та досвіду.
Послідовність викладу матеріалу, вибір вербальних та невербальних засобів визначається
загальною комунікативною інтенцією текстів first-person narrative – формувати стиль життя,
поведінки та морально-етичні норми жіночої аудиторії.
Характерною особливістю текстів масової комунікації, зокрема їх психологічної
моделі [11, с. 20] є відсутність зворотнього зв’язку між комунікантами безпосередньо у
межах акту комунікації, що пояснюється технічною природою засобів зв’язку. Для текстів
жіночих журналів, як і для решти засобів масової комунікації, характерним є спілкування,
розірване у просторі і часі, і тому зв’зок між комунікантами є дистантним, що зобов’язує
адресата добре продумати своє висловлювання. Оскільки наявність зв’язку між джерелом
інформації та її одержувачем є однією з найважливіших умов адекватного спілкування,
засоби масової комунікації постійно намагаються виправити цей недолік за допомогою
різноманітних ефектів, що створюють іллюзію контакту з адресатом: ефект роздумів,
співпереживання, присутності, словесної наглядності та ін. [12, с. 59-64] .
Необхідність швидкого встановлення зворотнього зв’язку визначає специфіку
текстів жіночих журналів та публіцистичних текстів загалом. Такий зв’язок дає можливість
корегувати процес кодування інформації, змінювати форму і зміст повідомлення відповідно
до особливостей ії сприйняття адресатом. На цьому рівні зворотній зв’язок встановлюється
по лінії прогнозування реакції читача на те чи інше повідомлення [13, с. 203].
За формою вираження тексти first-person narrative є монологічними, тому особливо
важливим є встановлення контакту з адресатом, стимулювання його уваги, спонукання до
певної діяльності. Спілкування журналу з читачем полягає у досягненні максимального
взаєморозуміння, що передбачає врахування психологічних особливостей та задоволення
інформаційних очікувань і потреб аудиторії.
У різних теоріях мовної діяльності учасників комунікації називають по різному:
відправник – отримувач, реціпієнт – рецептор, автор – інтерпретатор, оповідач –
слухач/аудиторія, співрозмовник (interlocutor). Ми використовуємо термін "адресат", що
підкреслює свідому орієнтацію висловлювання на особу, яку можна певним чином
охарактеризувати відповідно до її суспільних, моральних та інших стандартів, а також
психології. Термін "адресант" підкреслює текстову природу мовлення, що є відредагованою
розповіддю про ту чи іншу подію і поєднує у собі оцінку, ставлення оповідача, журналіста,
редактора, фотографа. Адресат є кінцевим споживачем повідомлення, створеного
адресантом. У нашому дослідженні в ролі адресата виступає читач, або жіноча аудиторія.
Аудиторія завжди поділена на групи людей за певним типом сприйняття, досвідом,
уподобаннями, рівнем освіченості тощо. Але попри це вона має певні типологічні
характеристики. Отримувач інформації повідомлення не є конкретною людиною, а є типом
отримувача. Тому інформація адресована не до всіх узагалі і не до якоїсь конкретної людини,
а до певного соціально-психологічного типу аудиторії.
Існують різні класифікації аудиторії зособів масової комунікації: за соціальною
структурою; за ступенем соціальної зрілості; за мотивами звертання до інформації; за
ставленням до конкретних ЗМК; за національно-психологічними особливостями населення;
за територіальною приналежністю; за психологічними особливостями й установками
особистостей [14, с. 10]
Журнали "Cosmopolitan", "Marie Claire", "Woman & Home", "She" належать до
"елітарної" преси [15, с. 9], що орієнтується на жінок з визначеним стилем життя, який
відповідає їх матеріальному достатку і потребам. Програмою видань є орієнтація на
екстравагантність, успішність, зовнішню привабливість. Незважаючи на дещо зверхнє
ставлення до цього типу видань, вони займають лідируючі позиції на ринку засобів масової
комунікації, а статус міжнародності, що надає журналам англійська мова, не лише значно
розширює коло їх читачів, а й свідчить про масштабність їх впливу.

61
 Монологічні за формою тексти first-person narrative містять елементи прихованого
діалогу з читачем, що виявляється на різних рівнях системи тексту: змістовому та
структурному. Як правило, засоби реалізації категорії адресантності розміщуються у тексті
неоднорідно. Вони здатні нагромаджуватися, підсилюючи один одного й утворюючи в тексті
прагматичні фокуси апеляції до адресата.
Першим знаком твору, який запрошує читачів до розмови, є заголовок. На думку
І.Р. Гальперіна, його можна метафорично зобразити як закручену пружину, що розкриває свої
можливості під час розгортання" [16, с. 133]. Залишаючись поза основною частиною тексту, він
посідає абсолютно сильну позицію: у стислій формі виражає основну тему, наскрізний образ;
тому саме заголовки текстів first-person відображають двосторонність процесу спілкування.
Оскільки виклад матеріалу статті відбувається від першої особи, завданням заголовку є
попередження асоціювання проблеми лише з конкретною особою, залучення читачів до її
вирішення, надання їй масштабності. Сильним засобом залучення до ситуації спілкування є
використання займенника you: Do you mind the gab? (Woman & Home, February 2004), How your
life changed his life… (Cosmopolitan, February 2004), Yes, you can have a baby and a career (She,
February 2004), Could your success trigger his abuse? (Cosmopolitan, March 2005). Кожен із
заголовків передбачає відповідь читачів і тим самим втягує їх у вирішення, осмислення
проблеми.
Об’єднання читацької аудиторії з оповідачем, наголошення на загальному характері
проблеми відбувається через використання займенників "we", "our", "us": We did the same job
but he earned 4000 more (Cosmopolitan February 2004), Our day from hell (Marie Claire,
September 2005) How we beat out love hurdles (Cosmopolitan, October 2005). Адресованість
текстів first-person narrative знаходить своє вираження й у синтаксичній організації
заголовків, а саме у використанні окличних, спонукальних та питальних конструкцій.
Наприклад, заголовки: Mummy dearest? What drives some women to abandon their children?
(SHE August 2005) Could your success trigger his abuse? (Cosmopolitan, March 2005); Sacked!
For refusing to sleep with my female boss (Cosmopolotan, May 2005) Come to a Botox party!
(Woman & Home, February 2004) – у першому випадку – це спонукання до відповіді, у
другому – вираження обурення, у третьому – запрошення до діяльності.
Двосторонність комунікативного процесу знаходить своє підтвердження і у
підзаголовках текстів first-person, зокрема через такі адресатно-скеровані семантичні
домінанти як tell, talk, speak, reveal, confess, show, give a peek into, argue, explain та ін.
Наприклад,
Заголовок: Not quite rape… so what was it then?
Підзаголовок-резюме: Many people assume rape involves a violent encounter with a
stranger, but for thousands of women that’s not the case. Tanya Smith tells Сosmo how she was
forced into sex by a man who was almost her boyfriend (Cosmopolotan, January 2006).
Цікавим у плані діалогічності є також використання метафор та порівнянь: goodbye
kiss, candle-lit dinner, sweet hug, sexy style, seductive proposal, eternal pleasure, nesting instinct, all-
woman body; to feel like death, soft like fur, feel protected like baby, to feel so miserable as if having
periods, емоційно-забарвленої лексики, смисл якої поєднує як пряме, так і образне, асоціативне
значення. Наприклад, у заголовоку "Confessions of a bad mother" (SHE, September 2005)
привертає увагу та бентежить словосполучення bad mother, оскільки заперечує одну з норм –
жінка повинна бути хорошою матір’ю, і тим самим стимулює виникнення безлічі запитань у
читачів, а як результат – виникнення уявного діалогу.
Основним засобом самовираження адресанта у текстах first-person narrative виступає
займенник "І", реальність існування особи підтверджується також короткою інформацією про
ім’я (рідше прізвище), вік, місце проживання, рід заняття, а також фотографією особи.
Використання форми присвійного займенника (my husband, my baby, my mother, my daughter),
є теж засобом представлення адресата. Хоча він й не прямо співвідносить дію з мовцем, проте
встановлює зв’язок з ним за ознакою належності. Таким чином, відбувається зближення двох
сторін, що є передумовою для успішного спілкування.

62
 Характерною особливістю текстів first-person narrative є їх довірливий,
приятельський спосіб викладу, схожий на звичайну повсякденну розмову жінок, що
підтверджується простою розмовною лексикою, нескладними реченнями, використанням
безлічі деталей, які є важливами для оцінки ситуації і цікавими саме для жіночої аудиторії.
Так, через імена дітей, чоловіка, родичів та знайомих, деталі їх діяльності, а також дрібниці, з
якими жінка стикається у повсякденному житті (книга рецептів, назви магазинів, тощо)
відчувається намагання дати відповідь на питання, які зазвичай виникають при розмові
жінок стосовно тієї чи іншої ситуації.

[...]

Завдяки вживанню темпоральних інтенсифікаторів у межах одного речення, абзацу

задається не лише логічна послідовність інформації, а й тональність, темп розповіді, її
емоційність: At first, I started as a trainee insurance advisor… then, within six months, I was
working behind the front counter, then – selling policies. And finally, when the deputy branch
manager resigned I was offered his job. Динаміка руху досягається завдяки вживанню дієслів
різної лексико-семантичної значущості та повторів: I was livid – and confused, and I waited
until my weekly one-to one with my manager to discuss it. I’d rehearsed the points in my head, but
it came tumbling out in an apologetic ramble. ("We did the same job but he earned £ 4000 more"
Cosmopolitan, February 2004), що певною мірою передбачає та викликає певну емоційну
поведінку аудиторії. Таке намагання викликати співчуття, відчуття співпереживання,
уникнути байдужості знаходить свій вияв у високій емоційній напрузі, характері оцінки
(позитивна чи негативна) предмету мовлення.
Прагматика публіцистичного тексту припускає активну позицію адресанта по
відношенні до адресата, тому, що оцінка подій та героїв входить до інтенцій автора. Своє
ставлення до повідомленого адресант передає через використання засобів суб’єктивної
модальності: модифікатори та інтенсифікатори, інверсію, вигук, частки, модальні дієслова і
таким чином залучає читача до співпереживання чи інших дій. Приклади можна знайти у
цьому ж тексті: I felt terribly embarrassed when Lawrence started to crawl through the dirt. He
was a rather naughty boy. Many grannies have better things to do than take your screeming sprogs
off your hands – Hooray for them…Слова terribly, rather та вигук hooray акцентують увагу на
ставленні адресанта до відчуття та осіб.
Використання питальних речень у тексті розповіді не вимагає безпосередньої
(словесної) реакції від конкретного адресата, вони більше розраховані на свого роду
психологічну відповідь та інтерпретацію, підтримку та схвалення чи навпаки, сумнів позиції
автора: what hope was there for the rest of us? Could it be that even the most accomplished
mothers – the one who look serene and tidy – were judging themselves, too? та бажання дізнатися
думку читачів стосовно події. У риториці такий прийом називають "інтелектуальною
співучастю".
Для того, щоб привернути увагу читачів до повідомлюваного, активно
використовуються вставні слова й словосполучення певної семантики (you know, just imagine,
think of, remember), що також є одним із засобів адресації.
Одним із засобів адресації виступають також невербальні елементи: шрифт,
пунктуація, зображення. Зміна шрифту відображає зміну інтонації і логічного наголосу.
Деякі пунктуаційні знаки, зокрема крапки і знак оклику (не в кінці речення), допомагають
адресату правильно розподілити свою увагу і виділити в тексті найбільш важливе з
семантичного погляду слово. Через зображення (у вигляді фотографій) у текстах first-person
відбувається візуальне представлення оповідача, що передбачає орієнтування на категорію
читачів зі схожим ставленням до своєї зовнішності, інтер’єру, способу життя тощо.

63
 Отже, тексти first-person narrative, незважаючи на монологічну конструкцію, містять
елементи діалогічного спілкування, важливим компонентом якого є адресованість. Характер
адресата визначає вибір мовних засобів, що дозволяють автору максимально приблизитися
до рівня, тезауруса та світосприйняття адресата і тим самим досягнути запланований
результат. Варта уваги, на наш погляд, думка, що незважаючи на очевидний прояв
діалогічності у текстах first-person narrative, ступінь її експліцитності у інших текстах
сучасних англомовних жіночих журналів може бути різною. Ця особливість діалогічності
могла б стати цікавою темою подальших досліджень сучасних англомовних жіночих
журналів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Карасик В.И. Язык социального статуса. – М.: Прогресс, 1992. – С. 26 – 37.

2. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Слово. Знак.
Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії
Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 406 – 415.
3. Колшанский Г.В. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. –
126 с.
4. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Автор и герой. К философским основам
гуманитарных наук. СПб., 2000. – С. 301 – 308.
5. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Яз. и. Лит. – М., 1981. – Вып.
4. – Т. 4.
6. Гайда С. Проблема жанра // Функциональная стилистика: Теория стилей и их
языковая организация. – Пермь, 1986. – С. 24.
7. Дускаева Л.Р. Гипотеза адресата газетных речевых жанров // Вестник Моск. Ун-та. –
Сер. 10. – Журналистика. – 2004. – № 2. – С. 97 – 107.
8. Козловська Г.Т. Прагматичні аспекти категорії інформативності в синоптичних
текстах преси: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.04 / СДУ – Суми, 2003. – 20
с.
9. Кікало А.В. Засоби вираження адресатності у французському політичному дискурсі //
Сучасні дослідження з іноземної філології / Зб. наукових статей. Вип. 2. – Ужгород:
ТОВ "Борнео", 2004. – 362 с.
10. Китиця О.В. Категорія персональності і засоби її вираження у публіцистичному стилі:
Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.01. Криворізький держ. пед. університет. –
Кривий Ріг, 2001. – 20 с.
11. Лившиц Т.Н. Реклама в прагмалингвистическом аспекте. – Таганрог: Изд.
Таганрогского гос. пед. Института, 1999. – 212 с.
12. Кохтев Н.Н. Десять ефектов рекламы // Русская речь, 1991. – № 6. – С. 59 – 64.
13. Лавриненко О.О. Алюзія як засіб вираження імпліцитно-прагматичної інформації в
англомовному публіцистичному тексті // Дискурс у комунікаційних системах. Зб.
наук. статей. – К.: КиМУ, 2004. – 345 с.
14. Завгородня Л. Стереотипи породження та сприймання журналістського твору (на
матеріалі газетних текстів): Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.08. – Київ, 2003.
– 18 с.
15. Сушкова О.М. Періодичні видання для жінок в Україні. Динаміка розвитку та
концептуальні особливості: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.08 / ЛНУ. –
Львів, 2005. – 18 с.
16. Гальперин И.Р Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. –
140 с.

64
 А.П. ЗАГНІТКО. ДІАЛОГ // ЗАГНІТКО А.П. ЛІНГВІСТИКА ТЕКСТУ. –
ДОНЕЦЬК: ДОННУ, 2006. –С. 121-125.

Діалог – у загальному розумінні – подовжений мовний комунікативний акт, обмін

репліками, в якому беруть участь дві особи.
У теорії мовленнєвих актів діалогом називають «впорядковану зміну мовленнєвих
актів», напр., дискусію, обговорення, отримання або передачу чогось, обмін посланнями,
розповідь тощо. Особливості динаміки діалогу полягають у тому, що в кожному
ілокутивному акті закладено обмеження щодо вибору релевантних ілокутивних актів-
реакцій.
У широкому розумінні – діалог трактують як сцени соціальної взаємодії, бо він може
мати не лише вербальні форми (пор. діалог культур, діалог політичний, міжетнічний,
духовний). Навіть сам спосіб людського мислення, міркування, що на перший погляд, має
монологічний характер, розглядають як діалогічний за своєю суттю (М. Бахтін).
На початку ХХ століття вивченням діалогу займалися переважно соціологи, які
розглядали його крізь призму соціальних параметрів, таких як модус і ступінь взаємодії,
рівень офіційності стосунків партнерів у діалозі.
У середині і наприкінці ХХ ст. діалог починають вивчати як мовне явище, але одразу ж
виявляється, що для цього недостатньо лише одних лінгвістичних характеристик. За приклад
можна взяти схему аналізу діалогу, запропоновану Дж. Лайонзом. За цією схемою в
структурі діалогу виділяють три компоненти: 1) мовець та слухач, тобто партнери, що
знаходяться в мовній взаємодії; 2) мовленнєві події; 3) топіки розмови. Наступний крок
аналізу – «систематизація партнерів», що, за Дж. Лайонзом, здійснюють діалог завдяки
вибору та виконанню певних ролей зі свого комунікативного репертуару. При цьому вони
використовують знання про 1) ролі; 2) статус; 3) локалізацію у просторі та в часі; 4) ступінь
формальності; 5) медіум спілкування (письмової й усної форм спілкування); 6) предмет
розмови; 7) стилістичний ключ. За Дж. Лайонзом, мовець потребує постійного зворотного
зв’язку зі своїм адресатом, підтвердження інтересу й уваги адресата до нього, доказів
відвертого бажання продовжувати розмову. Мовець та слухач розподіляють між собою зони
розмови: коли та кому зручніше висловлюватися.
Тому зрозуміло, як багато чинників різноманітної природи конституюють діалог та,
відповідно, будуть брати участь у його аналізі. Цим мотивується те, що сучасні дослідження
діалогу мають комплексний характер і знаходяться на перетині кількох дисциплін –
прагмалінгвістики, лінгвістики тексту, соціо- та психолінгвістики, соціальної психології,
антропології, філософії тощо.
У ряді досліджень виділяють три основні теоретичні напрямки вивчення діалогу:
1) власне-аналіз діалогу; 2) етнографія мови; 3) дискурс-аналіз. Вони охоплюють велике коло
проблем, характеризуючи з різних позицій такі аспекти діалогу, як комунікативна
компетенція, комунікативний смисл, вплив контексту, структурні особливості діалогу.
Опертям діалогу вважається комунікативна компетенція – в ній концентруються знання
тих мовних та комунікативних законів, що підтримують комунікативну кооперацію. Поряд з
комунікативною компетенцією – універсальною характеристикою для всіх напрямків
дослідження діалогу є комунікативний смисл – комплекс комунікативних інтенцій;
передавана інформація; загальний контекст діалогової ситуації тощо. У прагматичних
підходах до діалогу (П. Грайс, У. Лабов, Дж. Гумперс) предметом дослідження є
комунікативний смисл, що вкладається мовцем та вилучається слухачеи. П. Грайс називає
це кооперативними максимами, У. Лабов – глибинними інтенціями, а Дж. Гумперс –
інтерпретативними схемами.
Процесуальний аспект структури детально досліджується в межах «конверсаційного
аналізу» – в соціологічно-орієнтованій парадигмі. Мова йде про концепції Г. Хене,
Г. Рейбока, а також Е. Хеві. Г. Хене та Г. Рейбок констатують три типи категорій аналізу

65
діалогу: категорії макрорівня, категорії проміжного рівня, категорії мікрорівня. Категорія
макрорівня – це фази розмови (розділи, частини); початок, завершення, середина
(підтримання головної теми і підтем), нецентральні фази («поля») – другорядні теми,
епізоди. Категорії проміжного рівня – це кроки в діалозі (елементарні репліки); зміна
комунікантів за правилами обміну репліками; хід розмови; сам мовленнєвий акт. Категорії
мікрорівня – це елементи, що виділяються в середині мовленнєвого акту: синтаксичні,
лексичні, фонологічні та просодичні сфери. Для детальнішого аналізу діалогу на всіх цих
рівнях вводяться такі характеристики: види діалогу, просторово-часові відношення; ступінь
відкритості партнерів; соціальні відносини між співрозмовниками; ступінь підготовленості
співрозмовників; фіксованість теми; співвідношення між комунікацією та немовленнєвими
діями. З-поміж видів діалогу розрізняють: природний, спонтанний (експромт, імпровізацію),
підготовлений, літературний, інсценований. Просторово-часові відношення є складниками
ситуативного контексту, вони використовуються для диференціації таких типів комунікації:
комунікації в безпосередньому просторово-часовому контексті («віч-на-віч»); комунікації на
відстані; віддаленої і водночас одночасної комунікації в просторі (телефонна розмова).
Ступінь відкритості – це параметр, за яким визначаються: інтимний діалог, довірчий діалог,
напіввідверте висловлення, висловлювання на публіку. Соціальні відносини між
співрозмовниками можуть бути: симетричними й асиметричними, причини цього різні:
антропологічні, соціокультурні, професійні тощо. Ступінь знайомства співрозмовників
оцінюється за такими параметрами: близькі взаємини, приятельські стосункі, просто
знайомство, поверхове знайомство, випадкові співрозмовники. Фіксованість теми може бути
описана за такими параметрами: відсутність фіксованості, фіксованість спільної тематичної
галузі, вузька спеціалізація теми.
У комунікативно-лінгвістичній парадигмі діалог розглядається як мовленнєва
субстанція. На відміну від соціоорієнтованого підходу, тут принципово розмежовуються
його «структурні» та «соціокультурні» властивості. Напр., у діалоговій концепції
Т.А. ван Дейка лише один параметр пов’язаний із соціокультурним контекстом; інші мають
суто лінгвістичну та лінгво-когнітивну природу, зокрема: 1) фонетичні та фонологічні
зв’язки між реченнями, репліками та ходами у вербальній взаємодій; 2) морфологічні та
лексичні компоненти, що беруть участь в упорядкованій зміні реплік; 3) синтаксичні
особливості розмови (неповні речення, характерні для усного мовлення; доповнення з боку
співрозмовника; фразові межі репліки; повтори); 4) семантичні відношення (інтенсійні та
екстенсійні; відношення причини та наслідків, встановлення топіків у розмові та зміна цих
топіків); 5) прагматичні схеми, що формують зв’язні послідовності мовленнєвих актів;
6) мовні засоби підтримки діалогу (вияв ініціативи та хід обміну репліками, стратегії діалогу
та засоби їх риторичного та стилістичного втілення).
Важливим компонентом, що зв’язує послідовність реплік у діалозі, є топік, або тема
розмови. Навіть коли співрозмовники розходяться в судженнях, їх об’єднує предмет розмови
– топік. Саме організація топіків стає актуальним предметом багатьох досліджень у теорії
діалогу. У деяких роботах діалог розглядається як послідовність топіків, де виділяються
різноманітні конфігурації: цикли, повтори, зв’язки між топіками. Виділяють три типи таких
зв’язків: підпорядкування, асоціація та змінювання головних топів. В інших роботах діалог
визначається як процес переговорів з приводу введення нових топіків. Деякі дослідники
пропонують розбити діалогові дії на сегменти, щоб відобразити перспективу в поданні
матеріалу; ця перспектива нібито «акомпанує» топіку, що обговорюється на конкретному
етапі розмови. Існують дві стандартні схеми перемикання топіків: «запитання – відповідь» та
«репліка – реакція», де постпозитивний компонент має підтверджувати або ратифікувати
топіки. У такому розумінні часто вживається поняття «фаза діалогу». Фази діалогу
утворюють ієрархію: чим нижчий статус фази, тим вужчим буде завдання партнера по
комунікації і тим конкретнішу роль відіграватиме контекст у розв’язанні цього завдання.
Топіковий принцип організації діалогу конструктивно описаний у діалоговій концепції
Р. Шренка, де діалог репрезентовано як процес генерації топіків.

66
 Зі структурного погляду в діалозі виділяють дві мінімальні одиниці: мовленнєвий, або
комунікативний, акт та діалогічну пару, або елементарний діалогічний блок – акт
однократного обміну мовленнєвими діями, з яких компонуються більш складні одиниці –
подовжені інтерактивні блоки.
Основним функціональним компонентом діалогу є «хід діалогу», що охоплює:
1) змістові кроки (а) ініціатори висловлення, які відкривають магістральну тематичну лінію
діалогу; б) стандартні «розгортувачі» – спеціальні вислови, що розвивають магістральну
тематичну лінію; 2) допоміжні, обслуговувальні кроки, що контролюють процес діалогу
зовні, за межею тематичної лінії: а) формальний вступ у діалог та вихід з діалогу; б) передача
ініціативи; в) зміна теми; г) перевірочний хід (пояснювальний).
За характером стрижневої мети діалоги поділяються на три основні типи:
1) когнітивний; 2) конативний; 3) експресивний.
Сучасні діалогові системи моделюють насамперед діалоги когнітивного типу, серед
яких виділяють: а) проблемно-орієнтовані діалоги; б) інформативні діалоги; в) з’ясовувальні
діалоги.

[…]

За особливостями циркуляції інформації розрізняють такі типи діалогів: а) вироджений

(має монологічну форму); б) цикловий (фатичний діалог, що не породжує нової інформації);
в) однобічний інформаційний діалог, що надає готову інформацію; г) двобічний
інформаційний діалог (обмін інформацією, що породжує нове знання).
М. Бахтін запропонував вузьке розуміння діалогу як однієї з композиційних форм
мовлення, за якими кожна репліка сама по собі монологічна (маленький монолог), а кожний
монолог є реплікою великого діалогу (мовленнєвого спілкування певної сфери).
Діалогічні відношення – це відношення (смислові) між будь-якими висловленнями у
мовленнєвому спілкуванні. Будь-які висловлення, якщо їх зіставити у смисловій площині,
постануть у діалогічних відношеннях. Діалогічні відношення – це особливий тип смислових
відношень, елементами яких можуть бути тільки цілі висловлення, за допомогою яких
виражають себе реальні чи потенційні мовленнєві суб’єкти, автори цих висловлень.
Відношення між репліками реального діалогу є найпростішим видом діалогічних відношень.
Діалогічні відношення не збігаються з відношеннями між репліками реального діалогу –
вони значно складніші. Два висловлення, окремі одне від одного в часі і в просторі, за
смислового зіставлення набувають діалогічних відношень, якщо між ними наявна хоч яка-
небудь смислова конвергенція (хоча б часткова спільна тема, погляд). Будь-який огляд з
історії певного наукового питання реалізує діалогічне зіставлення (поглядів) висловлень і
таких вчених, які нічого один про одного не знали. Проблема породжує тут діалогічні
відношення. У художній літературі – «діалоги мертвих» (Лукіан, у ХVII ст.), відповідно до
літературної специфіки тут подається ситуація зустрічі у потойбічному світі. Протилежний
приклад – ситуація діалогу двох глухих, де зрозумілий реальний діалогічний контакт, але
немає смислового контакту між репліками, де наявні нульові діалогічні відношення. Тут
розкривається погляд третього в діалозі (він не бере участі в діалозі, але розуміє його).
Розуміння цілого висловлення завжди діалогічне. Той, хто розуміє, неминуче стає третім у
діалозі. Кожний діалог відбувається на тлі відповідного розуміння невидимого третього,
який стоїть над усіма учасниками діалогу.
Останнім часом діалог розглядають в екології (діалог з природою) і в культурології
(діалог культур). Культура загалом є діалогом локальних культур. Факт культури (текст),
звернений до того, хто читає, слухає, дивиться, тепер вже співавтором історичного автора.
Текст знову стає твором, тобто культурним актом.

67
 ЛІТЕРАТУРА

1. Бахтин М.М. Проблемы текста в лингвистике, филологии и других

гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика
словесного творчества. –М.: Художественная литература, 1979. –С. 67-156.
2. Ван Дейк Т. Вопросы прагматики текста // Лингвистика текста: Новое в
зарубежной лингвистике. –Вып. 8. –М.: Прогресс, 1978. –С. 259-311.
3. Грайс Г.П. Логика и речевре общение // Новое в зарубежной лингвистике:
Вып. ХVI: Лингвистическая прагматика. –М.: Прогресс, 1985. –С. 217-237.
4. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. –М.: Прогресс, 1978.
–544 с.

68
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що вам відомо про перше філологічне використання терміна діалогічність?

2. Хто з науковців заклав основи для широкого розуміння діалогу?
3. Якому типу аналізу сприяло дослідження функціональних особливостей
діалогічної форми мовлення?
4. Як тлумачить діалогізацію Л.В. Славгородська?
5. Яку інтерпретацію діалогічності пропонує І.А. Синиця?
6. Які засади вивчення діалогічності наукового тексту вам відомі?
7. У які групи можуть бути об’єднані діалоги за функціональними ознаками та
роллю у розвитку теми репліки?
8. Яке значення в умовах діалогу має інтонація?
9. Схарактеризуйте соціологічний аспект дослідження діалогів.
10. Які принципи аналізу діалогу пропонує в своїй схемі Дж. Лайонз?
11. На перетині яких дисциплін знаходяться сучасні дослідження діалогу?
12. Дайте визначення комунікативної компетенції.
13. У роботах яких лінгвістів реалізовано прагматичний підхід до аналізу діалогу?
14. М. Бахтін стверджує, що здійснення естетичної події як цілісного явища
можливе лише за наявності двох рівноправних учасників – автора і героя. Чи
погоджуєтеся ви з цією думкою? Свою відповідь аргументуйте.
15. Чому для аналізу новітньої української прози доцільніше вживати нейтральний
термін персонаж, аніж поняття герой?
16. У чому полягає переосмислення сприйняття автора у постмодернізмі?
17. Як ви розумієте поняття автор-функція?
18. Якою є причина руйнування цілісного авторського образу в постмодерній прозі?
19. Що є характерною особливістю текстів масової комунікації?
20. Які назви учасників мовної комунікації вам відомі?

69
 РОЗДІЛ ІІІ

СЕМАНТИКО-ОБРАЗНА СИСТЕМА ТЕКСТУ

Прозове і поетичне мовлення характеризуються цілим рядом спільних ознак, що

зумовлюється рядом аналогічних комунікативних функцій. Термін «актуалізація»
застосовується на позначення різноманітних способів виділення мовцем на різних рівнях
(лексичному, семантичному, морфологічному, словотвірному, синтаксичному,
інтонаційному, акцентологічному, графічному) письмового й усного мовлення комунікативно
значущих центрів тексту – різноманітних елементів тексту. Усі елементи художнього
тексту так чи інакше задіяні у витворенні семантико-образної системи.

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ФОНОВИХ ЗНАНЬ

– Як трактують поняття образності в лінгвостилістиці?

– Чи відрізняється лінгвостилістична інтерпретація образності від розуміння
образності як лексикографічного поняття?
– Чи різниться семантико-образний потенціал публіцистики від потенціалу художньої
літератури?
– Як ви розумієте поняття символ?
– Чи можна вважати символ поняттям лінгвістики?
– Як ви вважаєте, чи є принциповим розрізнення мікро- та макротекстових рівнів при
аналізі семантико-образної системи тексту?
– Як співвідносяться поняття смисл і значення?
– Які приклади імплікованого значення ви можете навести?
– Чи слід ототожнювати імпліковане значення і підтекст?
– Чи є підтекст стаціонарним елементом будь-якого тексту?

70
 Ю.С. ЛАЗЕБНИК. СИМВОЛІКА ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ // МОВОЗНАВСТВО.
–1989. –№6. –С. 40-44.

[Автор декодує поетичний смисл твору А. Ахматової «Реквієм». Констатовано, що

проникнення в індивідуальний мовний мікрокосм належить починати з визначення його
субстанціональних ознак].

«Реквієм» складається з одинадцяти віршів, що втілюють цілісно світосприйняття поета, і

тому вважається циклом. Проте зовнішня (формальна) дискретність твору долається діючими в
ньому на глибинному (образно-символічному) рівні процесами зв’язності, які перетворюють
цикл у цілісний поетичний текст (далі – ПТ). Співвіднесеність різнорівневих словесних
символів утворює символічну структуру ПТ, яка, знаходячись у глибинному значеннєвому
шарі твору, безпосередньо не сприймається і потребує реконструкції.
Символічний рівень даного тексту є динамічно організованою системою, в надрах якої
формується метаобразна семантика ПТ. Породжуючим фактором тут виступає слово – назва
твору, яке «вербує» для актуалізації свого асоціативного ореолу (сукупність синтагматичних
та парадигматичних зв’язків слова) [4] певні тематичні групи мовних засобів, детермінуючи,
таким чином, семантичне наповнення і спосіб композиційного розгортання словесних рядів у
тексті.
Дані групи являють собою асоціативні гнізда такого складу: слово, що позначає реалію,
конкретну чи абстрактну, та слова (сполучення слів), які називають різні її вияви3. Мовні
одиниці, що групуються за подібними семантичними (прямими чи «мінливими») ознаками у
ці гнізда, утворюють основні лінії, по яких відбувається сходження поетичної думки до
метасимволу. При цьому вони набувають узагальнено-образного смислу, зумовленого «усією
композицією даного «естетичного об’єкта» [2]. Стаючи мікросимволами, вони трансформують і
ключові слова, які, об’єднуючись в другу – імпліцитну – систему образів, синтезуються в
слові-назві, перетворюючи його в метасимвол.
Отже, породження символічної структури відбувається від слова до тексту і знову до
слова: слово-назва, зумовлюючи своїм системним потенціалом композицію ПТ,
перетворюється (в результаті розгортання тексту) в метасимвол – семантично транспоновану
мовну одиницю, елементами змісту якої стають верхівки айсбергів – символічних гнізд. Це дає
можливість постулювати взаємозумовлений характер співвідношення метасимвол / символічні
гнізда / мікросимволи: мовні засоби стають мікросимволами, проектуючись на метасимвол
тексту; з іншого боку, синкретизм значення слова-назви, що детермінує його функцію
художнього синтезу твору, задається усім тезаурусом тексту [1].
Зчеплення символічних гнізд (далі – СГ), що становлять глибинну структуру «Реквієму»,
утворює дві образні лінії – два паралельних, взаємозумовлених психологічних плани: шар
художньо відтвореної зовнішньої дійсності (реальний план), який «апперципується» (вираз
В.В. Виноградова) різними асоціаціями та порівняннями, розцвічується експресивно
багатими словесними фарбами (ірреальний план).
Символічна лінія реального плану створюється взаємодією двох СГ – «Страждання» та
«Тюрма». СГ «Страждання» складається з кількох груп мікросимволів, співвіднесення яких дає
початок розвитку домінантного мотиву «Реквієму» – поліфонічної теми страждання
ліричного героя твору: Муж в могиле, сын в тюрьме, Помолитесь обо мне, Нет, это не я, это
кто-то другой страдает. Я бы так не могла; своей слезою горячею Новогодний лед прожигать;
Семнадцать месяцев кричу. Зову тебя домой; И упало каменное слово На мою еще живую грудь;
Надо, чтоб душа окаменела; сына страшные глаза – Окаменелое страданье – описуються на
фоні страждань природи (Перед этим горем гнутся горы. Не течет великая река; Солнце
ниже, и Нева туманней; тюремний тополь качается, И ни звука; Горячий шелест лета),
країни (безвинная корчилась Русь), міста (одичалая столица; ненужным привеском болтался

71
Возле тюрем своих Ленинград) і народу (мертвых бездыханней; улыбался Только мертвый,
спокойствию рад; обезумев от муки, Шли уже осужденных полки; опадают лица; из-под век
выглядывает страх; клинописи жесткие страницы Страдание выводит на щеках; Улыбка
вянет на губах покорных. И в сухоньком смешке дрожит испуг; выла старуха, как раненый
зверь). Спільні смислові ознаки мікро-символів, які інтегрують їх у дане СГ, формують таку
семантичну структуру символу «Страждання»: «безмовність», «тиша», «нерухомість», що
перериваються «криком», «голосінням» та «дрожем».
Символічному гнізду «Страждання» протистоїть у реальному плані тексту СГ «Тюрма».
Воно має два значеннєвих компонента, актуалізаторами яких служать потенційні семи –
образні варіації поняттєвого ядра слова тюрма: «глухота до народних страждань» (Но
крепки тюремные затворы; красная ослепшая стена), яких не чутно за «ворожими звуками»
(Слишим лишь ключей постылый скрежет, Да шаги тяжелые солдат; постылая хлопала дверь;
громыхание черных марусь). Семантична взаємопроекція даних СГ, перетворюючи їх у
поетичні антоніми, породжує такий зміст символічної лінії реального плану, втіленого
нейтрально-розмовними засобами («бедными, подслушанными у народа словами»): «страдники
у страждальному світі», яким протистоїть «невблаганна ворожа сила».
Символічну лінію ірреального плану утворюють п’ять СГ – «Страждання», «Смерть»,
«Інший світ», «Природа» і «Розп’яття». СГ «Страждання» складається з кількох груп
мікросимволів – або з «уламків» реальних та міфологічних подій, які вербалізовані
асоціативно багатими мовними одиницями і зіставляються із стражданнями реального героя
[…].
Семантика СГ «Інший світ» відзначається наявністю двох компонентів, що зумовлює
контрастно-поліфонічний розвиток даної теми: інший світ – це і «чужинний світ» (чуждый
небосвод; чуждые крила; Для кого-то веет ветер свежий, Для кого-то нежится закат),
протиставлений страждальному реальному світові, і «минуле життя» ліричного героя, за
яким він тужить […].
Вершина Голгофи на поетичному видноколі з’являється при описуванні народного
страждання; вона наближається, коли природа пророкує близьку загибель; сходженню на
вершину довічного мучеництва передує прощання з щасливим минулим. СГ «Інший світ»,
«Страждання», «Смерть» і становлять – як смислові компоненти – грані символічного значення
лексеми розп’яття.
Символічний зміст «Реквієму» проступає крізь переплетення словесних рядів при
взаємовіддзеркалюванні двох планів тексту, яке породжує компресію їх семантичного
наповнення.
Взаємодія різних СГ реального та ірреального планів утворює дві протиставлені
символічні сфери – сферу з домінантним СГ «Страждання», що включає СГ «Розп’яття»,
«Природа», «Інший світ», і сферу, яка об’єднує гнізда «Смерть» та «Тюрма».
«Страждання» – єдиний символ, що охоплює обидві іпостасі художньої свідомості і
служить фактором їхньої гармонізації. Символ «Страждання» в обох планах тексту
актуалізується семантично подібними мікросимволами, які формують його смисл: выла
старуха, как раненый зверь – как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть;
обезумев от муки, Шли уже осужденных полки – Уже безумие крылом Души закрыло
половину; безвинная корчилась Русь – Магдалина билась и рыдала; Надо, чтоб душа
окаменела; Окаменелое страданье – Ученик любимый каменел. Дані ряди семантичних
ототожнень, що виникають при коливанні вагів смислу між двома символічними лініями,
трансформують кожну з них: опис страждань ліричного героя та народу набуває піднесеного
звучання, вони сприймаються в контексті трагічних подій багатовікової історії людства; зміст
символу «Страждання», що знаходиться в ірреальному плані тексту та проектується на
реальний план, конкретизується та індивідуалізується, страждання Христа перетинаються з
долею реальної людини. Компресію смислів символу «Страждання» породжують і СГ
«Розп’яття», «Інший світ», мікросимволи яких також стають його актуалізаторами. Внаслідок
цього в семантичній структурі даного символу індукуються такі компоненти значення:

72
«відмова від чужинного світу», «прощання із своїм минулим», «розп’яття – вищий ступінь
страждання». Контраст між мікросимволами СГ «Природа» (Тихо льется тихий Дон) та
мікросимволами СГ «Страждання» (реальний план), які позначають ненормальну безмовність
природи навколо народу, що страждає (Не течет великая река; Солнце ниже), породжує ще
один значеннєвий відтінок символу «Страждання»: людське лихо порушує гармонію
навколишнього світу.
Другу символічну сферу становлять СГ «Тюрма» і «Смерть», мікросимволи яких також
взаємовіддзеркалюються: конкретні сили зла (тюремные затвори, черные маруси) набувають
ознак згубних сил, що вторгаються в гармонійний світ людини, а символ «Смерть» у
традиційно поетичному значенні «ворожі сили природи» (звезды смерти) знижується,
оскільки зазнає впливу семантико-стилістичних властивостей мікросимволів СГ «Тюрма». З
іншого боку, мікросимволи, що матеріалізують символ «Смерть» (опытный бандит;
отравленный снаряд), позбавляють компоненти СГ «Тюрма» спільної значеннєвої ознаки
«знаряддя державної влади».
В епілозі «Реквієму» зникає грань між реальними подіями та ірреальним світом, обидві
символічні лінії та сфери, що їх об'єднують, перетинаються, завершуючи розгортання
символічної структури тексту […].
Взаємодія символічних гнізд реального та ірреального планів формує зміст метасимволу
«Реквієм», який у системі денотатів, що моделюються в тексті художньою свідомістю поета,
перевершує загальномовне значення даного слова («заупокійна меса»). Реконструкція
механізмів породження метасимволу, що полягають у виникненні нових рядів семантичних
ототожнень та протиставлень, виявляє такі компоненти його значення: «Реквієм»
А. Ахматової – це пісня про велике народне страждання, про вічне призначення поета, який,
зрікаючись безтурботного минулого та спокійного чужинного світу, поділяє трагічну долю
свого народу в ім’я вищої гармонії з собою і навколишнім світом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арнольд И. В., Тарасова В. К. Контекст и проблемы поэтики // Вопросы английской

контекстологии.– Л., 1985.– Внп. 2.– С. 18.
2. Виноградов В.В. О поэзии Анны Ахматовой // Виноградов В.В. Поэтика русской
литературы: Избр. тр. – М., 1976.– С. 374.
3. Григорьева А. Д. Слово в поэтическом тексте // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. –
1976. – Т. 35. –№ 3. – С. 253.
4. Чернухина И.Я. Общие особенности поэтического текста (лирика).– Воронеж, 1987.
– С. 69.

73
 Г.В. МАКЛАКОВА. ТЕКСТОТВОРЧА РОЛЬ СЕМАНТИКО-ОБРАЗНОЇ
СИСТЕМИ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ // МОВОЗНАВСТВО. –1989. –№4. –С. 49-54

Поряд із висвітленням проблеми системної організації мовних засобів у словнику

письменника, ієрархії відношень словесних образів, цілісності семантико-образної системи
окремого твору в сучасній стилістиці і теорії поетичної мови досліджувалися і текстотворчі
можливості різних лексичних та фразеологічних одиниць, зв’язки між ними. Однак
концепція системного характеру лексики художнього твору часто розглядалася ізольовано, а
дослідження текстоорганізуючих функцій мовних одиниць зводилися, як правило, до
фрагментарних спостережень, хоч уже в працях В.В. Виноградова, Б.О. Ларіна,
Г.О. Винокура висловлювалися думки про те, що носіями естетичної своєрідності твору є
«комбінаторні прирощення змісту» слів у їх «взаємодіючій єдності» (системі), представлені
«і в межах однієї фрази, і... з поєднання періодів – у межах розділу, ... є відтінки, що
виникають тільки із завершеного літературного цілого» [2] (тексту). Таким чином,
виникнення художньої новації відбувається в результаті процесів системно-семантичного і
текстоорганізуючого плану, однаковою мірою здійснюваних словом.
Природа художнього слова з властивою йому особливою «внутрішньою формою»
(О.О. Потебня) зумовлює складність і неоднорідність відношень у лексико-семантичній
системі конкретного твору, яка «сформована на основі співіснування, взаємодії,
співвідношення... чітко визначених засобів... вираження» [1] і становить органічну ієрархічну
структуру. Складники цієї структури беруть різну участь у реалізації головної художньої
ідеї, концептуально-змістової інформації тексту: певним чином можуть бути виділені ядерні
слова, естетично перетворені в стрижневі словесні фрази, їх контекстуальні синоніми та
антоніми; групи додаткових лексичних одиниць, художні зміни в семантиці яких
направляють їх до ядра; утворення вищого порядку – семантико-образні поля та ін., що
визначають як окремо, так і в цілому специфіку тенденцій текстової інтеграції. У цьому
плані розглянемо роман-трилогію К. Симонова «Живые и мертвые», де в самій назві вже
відбивається глибока філософська проблематика.
Ідея спільності живих і мертвих у боротьбі за незалежність Батьківщини з’являється
вперше в драматургічних творах К. Симонова, зокрема в п’єсі «Парень из нашего города», де
устами одного з героїв, Сергія Луконіна, висловлюється думка автора, «якій судилося на
десятиріччя стати головною» [3] в його художньо-філософських пошуках: «Победу одни
живые не делают. Еѐ пополам делают: живые и мертвые» (2, 440) [Тут і далі цитати
наводяться за виданням: Симонов К.М. Сочинения: В 10-ти тт. – М., 1980.– Т. 2. – С. 440.
В дужках зазначається том і сторінка].
Художня ідея Симонова, втілюючись у тексті трилогії, утворює рухливу діалектичну
систему відношень головних словесних образів, що характеризується різнобічністю
семантичних перетворень слів. На цю єдність плану змісту і плану вираження вказував
Л.В. Щерба, розуміючи мету дослідження мови художнього твору як «показ тих
лінгвістичних засобів, за допомогою яких передається ідейний... зміст...» [4]. Так, семантичні
зміни в лексемах живые і мертвые та споріднених з ними словах живы, жизнь, живущие,
смерть, умершие, мертвецы, синонімічних лексемах і словосполученнях убитые, трупы,
павшие, сложившие голову, а також у їхніх контекстуальних синонімах война (у значенні
«життя»), сухарь, живой блокнот (у значенні «бюрократ», «мертва душа») відбуваються
внаслідок їх функціонування в художньому тексті. Системно організовані семантичні
елементи, властиві цим словам (наявні і в назві роману), становлять ядра двох складніших
утворень (семантико-образних полів), пов’язаних з ідеєю життя і смерті. До периферійних
зон полів входять лексичні одиниці, не пов’язані із словами живой і мертвый у системі
мови, які, однак, вступають у системні (підпорядковані) відношення з ядрами полів на грунті
виключно естетичних асоціацій і закріплюються то за одним, то за другим полем. Це
лексеми, що актуалізують слухові, зорові, тактильні відчуття, а також відчуття кольору й

74
нюху і процеси рухово-динамічного характеру. Отже, поєднання двох начал – життя і смерті
– в художній концепції війни зумовлює біполярну орієнтацію всього лексико-
фразеологічного арсеналу роману, яку можна вважати диференціюючою ознакою його
семантико-образної системи, ієрархічно структурованої, як усі ядерні моделі, цілісною з
погляду загального естетичного задуму.
Простежимо насамперед семантичні явища, характерні для ядра семантико-образних
полів. На перший план тут виступає загальна тенденція до конверсивності, яка полягає у
встановленні між словами живой (-ая, -ое, -ые) і мертвий (-ая, -ое, -ые) специфічних
відношень, зумовлених присутністю в тексті роману ситуативно об’єднуючого тематичного
начала – війни, коли значною мірою порушується характерний для мирного часу антагонізм
між життям і смертю. У Симонова-поета війна – це «недетское занятие – Как живое
становится мертвым» (1, 305), бойові ситуації, «где жизнь со смертью наравне» (1, 98); у
трилогії «война есть ускоренная жизнь, и больше ничего» (5, 224), отже, ядерні слова, не
втрачаючи своїх антонімічних зв’язків, реалізують у контекстах і схильність до
конверсивності (зворотності), що є причиною виникнення різних семантичних явищ.
Найвиразнішими з них є одержання словами живой і мертвый ознак об’єднуючої
змістової тотожності, в результаті чого вони створюють єдиний бінарний образ (найчастіше
«живі і мертві», «убиті і живі» з характерним єднальним сполучником «і»). Цей образ як
складова частина може входити в багатокомпонентні образні словосполучення, що
вербалізують тему Батьківщини, народу […].
Якщо конверсивні зв’язки реалізуються в тексті трилогії в основному за рахунок
семантичних змін у межах змісту прямих, нормативних значень ядерних слів, то відношення
протиставлення, смислової «роз’єднаності» втілюються за допомогою нетипового,
індивідуально-авторського використання переносних (у тому числі метафоричних) значень.
Так, друг Серпиліна – Іван Олексійович, офіцер генерального штабу – образно називає
безініціативних воєнних чиновників «живими блокнотами».

[…]

Ця метафора, утворена шляхом нехарактерної сполучуваності прикметника живой з

іменником на позначення неістоти, особливо цікава тим, що ядерне слово живой перебуває
в тематично абсолютно чужому для нього контексті.
Як свідчать розглянуті семантичні процеси, слова живые і мертвые та їх синоніми у
художньому тексті стають головними словесними образами, які є системно організованими
ядрами двох семантико-образних полів, що мають, як і всі ядерні структури, периферійні
зони […].
Втілюючи в романі своє бачення війни, Симонов намагався співвіднести раціонально-
філософський і чуттєвий підходи до зображуваного в їх органічній єдності. Внаслідок цього
сприйняття читачем воєнних буднів суттєво загострюється за рахунок яскравої передачі
звуків, кольорів, запахів і рухів, поданих в авторській інтерпретації, без яких картина
війни була б невиразною, схематичною.

[…]

Таким чином, семантико-образна система в єдності й різноманітності її

внутрішньосистемних зв’язків, перетворених словесних образів у самому тексті твору постає
як текстотворчий фактор. Рівні відношень цієї системи по-різному виявляють свою
текстоорганізуючу функцію, зумовлену місцем в ієрархічно структурованій моделі системи.

75
 ЛІТЕРАТУРА

1. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963. –

С. 131.
2. Ларин Б.А. Эстетика слова и язик писателя. – Л., 1974. – С. 36.
3. Финк Л.А. Константан Симонов: Творческий путь. – М., 1979. – С. 146.
4. Щерба Л.В. Опыты лингвистического толкования стихотворений // Щерба Л.В.
Избранные работы по русскому языку. – М., 1957. – С. 97.

76
 В.Л. РІНБЕРГ. ЗАСОБИ ЕКСПРЕСИВНОГО СИНТАКСИСУ В ПУБЛІЦИСТИЦІ
І.Я. ФРАНКА // МОВОЗНАВСТВО. –1989. –№3. –С. 31-36.

Майстерність великого художника, критика, журналіста, вченого-енциклопедиста,

мислителя, революціонера-демократа визначили в єдиному синтезі платформу бойової
публіцистики Івана Яковича Франка. Публіцистика займає одне з вагомих місць у творчій
спадщині письменника: дослідники фіксують (за приблизними підрахунками) близько
третини або навіть половину всіх його творів [7]. Надзвичайно різноманітна палітра жанрів у
публіцистиці І. Франка, тут відоме широке коло найменувань: нарис, памфлет,
кореспонденція, стаття (полемічна, критична, відкритий лист, літературний лист, «критичні
письма»), літературно-критичні твори тощо. Цікавий розділ публіцистики Франка становить
його багата епістолярна спадщина, яка по праву може бути атестована «інтимною
публіцистикою».
У цій статті поставлено обмежене завдання – схарактеризувати функціональну
спрямованість одного із способів експресивного синтаксису (діалогізацію авторського
тексту) у публіцистиці І. Франка з метою виявлення специфіки його почерку. Своєрідність
кожного синтаксичного явища реалізується, як відомо, в конкретному жанрово-
стилістичному оточенні. Для зручності аналізу досліджуваний матеріал можна розподілити
на кілька груп. Одну з них становлять статті, опубліковані в газетах (їх не менше 35),
неоднорідні за жанрами, виразні за своєю робочою тематикою (про життя, умови праці і
побут робітників), у пропагандистському ракурсі (викликати зацікавленість, емоційно
впливати на читача і т. ін.). Їм властиві дохідливість та простота викладу, поєднання
інформації з дискусійно-полемічними позиціями. Всі ці статті характеризують ядро бойової
публіцистики того часу, що позитивно впливала на формування засобів масової інформації
української мови. Тому треба вважати прикрим факт їх недостатньої популярності: велика
частина з них не увійшла навіть у 50-томне видання творів І. Франка.
Неоднаково вирішується питання з приводу другої групи публіцистичних творів
І. Франка: критичної літератури з її всебічним теоретичним аналізом широкого кола
художніх творів (українських, російських, зарубіжних). По-різному звучать голоси наших
сучасників з цієї проблеми. «Все більше і більше, – пише І.І. Дорошенко, – критичні статті
І. Франка набувають характеру публіцистичних виступів» [3]. Другий дослідник
дотримується іншої думки: «Се творчість, що стоїть посередині між публіцистикою і
красною літературою» [4]. Сам письменник, переконавшись, що в галузі критики відбулись
глибокі зрушення, визнавав два напрямки: «критиці заради критики» він протиставив
соціальну критику, куди зарахував справжню публіцистику з її суспільно-історичною
тематикою, літературно-критичну публіцистику та літературну критику [8]. Отже, виходячи
з цих настанов, можна вважати, що значна кількість критичних статей і творів є невід’ємною
частиною його публіцистичної спадщини: в них переважає публіцистичний стиль над
художнім.
Третя група – це власне публіцистика, багатоманітна за своєю тематикою (суспільно-
історична, соціально-економічна), витримана в науковому плані дослідження й узагальнення
(доказовість, переконливість, із полемічною і пропагандистською спрямованістю),
оперативна за орієнтацією на аналіз конкретних явищ сучасної дійсності і, нарешті,
багатожанрова, напр.: «Промислові робітники в східній Галичині і їх плата р. 1870» (XIX,
220), «Критичні письма о галицькій інтелігенції» (XVI, 23, 32), «Літературні письма VI»
(XVII, 161), «Наука і її становище щодо працюючих класів» [Франко І.Я. Твори: В 20-ти т. –
К., 1955. –Т. 16. –С. 248-249. Далі посилання на це видання дається в тексті: римська цифра
– том, арабська – сторінка] та ін.
Матеріалістичне мислення революціонера-демократа, талант письменника-публіциста,
науковий підхід у дослідженні поточних соціально-економічних, культурних подій свого
часу стали дійсними гарантами формування публіцистики І.Я. Франка, яка була

77
невичерпним джерелом публіцистичного стилю нової української літературної мови 2. У
сфері зображальних засобів у творах І. Франка вагоме місце займає діалогізація авторського
тексту, або авторський діалог.
У теорії вивчення діалогу визначились три напрями: соціолого-психологічний,
функціонально-психологічний, формально-синтаксичний.
І хоч дослідники відзначають у них розрив у діалектичній єдності між формою і
функцією, ці напрями зберігають свою силу в сучасному мовознавстві 1. Крім теоретичного
обгрунтування, в науці відоме вивчення діалогу відповідно до сфери його поширення – у
розмовному мовленні, у художній літературі. За останні десятиріччя значно пожвавився
інтерес до діалогу в науковому стилі. На особливу увагу заслуговує, як свідчить дослідження
текстів, функціонування діалогу в публіцистиці, зокрема авторського діалогу (тобто
діалогізації авторського тексту).
Л.П. Якубинський, якому належить у вітчизняному мовознавстві перша теоретична
розвідка з цих питань, писав: «Діалогу властиве реплікування: говоріння одного
співрозмовника чергується з говорінням іншого (або інших)». І далі: «Діалогічна форма...
майже завжди поєднується... з безпосередньою формою мовленнєвих взаємодій...» [11]. За
синтаксичними параметрами діалог – складна синтаксична структура [10], в якій відбито
обмін репліками, що вміщують в собі водночас інформацію, сприймання, реакцію, зумовлені
ситуацією. Авторський діалог будується також за принципом бесіди партнерів або за схемою
композиції «запитання – відповідь» з репліками, реалізованими лише словесним матеріалом
із авторського тексту. Наприклад: «Хто ж винен у тому, що так стоять справи? Чи винен цей
або той фабрикант, цей або той купець, капіталіст або шляхтич? Ні! Кожен з них зокрема...
може сміло сказати, що він у цьому не винен... Винен лиш весь суспільний лад, лад, слушно
названий капіталістичним...» (XIX, 239).
Твердження Л.П. Якубинського цілком справедливе: «Діалог, звичайно, не є (тільки –
В. Р.) обмін питаннями і відповідями, але певною мірою в усякому діалозі наявна така
можливість» [11]. В авторському діалозі запитання є дійсно невід’ємним атрибутом, воно
опорний елемент будови моделі: в ньому криються імпліцитні експресивні потенції, які
стають виразнішими в поєднанні з авторськими відповідями або коментарями.
Проблеми синтаксичної експресії вирішуються в науці неоднозначно. Уявляється
більш прийнятною одна з відомих дефініцій, за якою експресивність охоплює три основні
елементи: інтенсивність, емоційність, образність із розмежуванням інгерентного
(абсолютного) та адгерентного (набутого) аспектів [5]. Саме така сукупність ознак властива
авторському діалогу. Специфічна композиція моделі: коливання в ній тональних акцентів
(питання і розповідна відповідь) наближує зміст до читача, активізує його до сприйняття
тексту і цим самим сприяє реалізації прагматичної функції цієї структури.
Діалогізація авторського тексту зафіксована у публіцистиці І. Франка розгорнутою
сіткою. Вагоме місце займає діалог-жанр. Будова цього жанру характеризується запитанням
у заголовній частині (в значенні найменування) і відповіддю на нього або розгорнутими
коментаріями щодо теми твору. Факт наявності у мові діалогу як моделі, що будується за
схемою «запитання – відповідь», дає підставу вважати таку композицію цілого твору
діалогом-жанром, в якому питальний заголовок є не тільки тематичним, а й прагматичним
цільовим сигналом, що підсилює експресивне напруження всієї структури. Діалог-жанр
передає, таким чином, бесіду автора з уявлюваним партнером (читачем), бесіду,
організовану з матеріалу авторського тексту. Цим самим відрізняється діалог-жанр від
звичайного діалогу, складної синтаксичної структури, де кожна репліка належить
конкретному партнерові розмови.
Діалог-жанр пов’язаний глибоким генетичним корінням ще з давньогрецькою
літературною традицією, властивий він був і письменникам середньовіччя, що зверталися до
діалогічної форми викладу як до ефективного засобу гострої полеміки. У творчій спадщині
І.Я. Франка нараховується близько 35 творів, побудованих за схемою діалогу-жанру. Всі
вони об’єднані інваріантністю, що базується на спільних параметрах (питальний зачин,

78
запитально-відповідна композиція, суспільно-історична тематика). Водночас
спостерігаються між ними і деякі розбіжності, що коректуються цілеспрямованістю,
емоційною насиченістю кожної з груп.
У першій групі об’єднані твори з питальним зачином у заголовній або підзаголовній
частині. Наприклад: «Чого хоче «Галицька робітницька громада?» (XIX, 50), «Панщина та її
скасування 1848 р. в Галичині» (з підзаголовком) «Що таке була панщина?» (XIX, 560). У
кожному творі можна виділити цілу низку мікродіалогічних одиниць, що заповнюють весь
твір або лише його частину.

[…]

Далі посилання на томи вище двадцятого даються в тексті по виданню Франко І.Я.
Зібрання творів: В 50-ти т. –К., 1985.
Особливою образністю відзначається завдяки своїй будові стаття на економічну тему
«Розмова про гроші і скарби» (з підзаголовком) «Що то таке гроші?» (XIX, 241). У ній два
розділи, зафіксовані двома діалогічними мікрожанрами, де кожний написаний як справжній
діалог між трьома реальними співрозмовниками Митром, Іваном, Олексою.
Значну групу – другу – становлять твори, побудовані за схемою діалогу-жанру, але
позбавлені додаткової діалогізації у викладі змісту. Кожний з цих творів репрезентує
суцільний діалог (за поодинокими винятками), переданий запитанням у заголовній частині й
подальшим викладом відповіді. Наприклад: «Кому за се сором?» (45, 245-248), «Скільки нас
є?» (44, кн. 2, 312-321), «Що то була панщина?» (XIX, 325-330), «Чого хоче «Галицька
робітницька громада?» (XIX, 50 – 63), «Чого вимагаємо?» (XIX, 207-214), «Чого ми
хочемо?» (ХІХ, 215-217), «Чи потрібна еміграція з Галичини?» (44, кн. 2, 456-467), «Що
коштують наші школи?» (44, кн. 1, 145-151), «Чи справді Т. Шевченко написав слов’янам?»
(XVII, 121-123), «Що таке громада і чим би вона повинна бути?» (44, кн. 2, 175-180).
До третьої групи відносимо твори, в яких спостерігається інша форма діалогізації
авторського тексту. Звичайний жанр із розповідним викладом тексту, наповнений
діалогічними моделями, характеризує цю групу діалогічних публіцистичних документів.
Так, наприклад, […] у полемічнії статті «Шевченко і Єремія» (XVII, 129-132) – вісім
діалогічних одиниць; у «Маніфесті молодої музи» (37, 410-417) – 19-20 діалогів; у нарисі
«Щирість тону і щирість переконань» (XVI, 345-355) – чотирнадцять діалогічних будов; у
статті «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва» (XIX, 112-
128) – десять діалогів, та ін.
У текстах усіх трьох груп запитання не тільки опора будови авторського діалогу, а й
перспективне джерело реалізації експресивної цілеспрямованості всієї структури
(наближення теми до читача, вплив інформації на співрозмовника, доказовість ідеї сюжету
тощо). Аналіз тематики цих жанрів виявляє, що вагомий компонент публіцистичного кредо
письменника (популяризація досягнень науки серед широких народних кіл і обов’язок
журналістики у цій місії) успішно здійснювався в них через втілення його саме у структуру
діалогічного жанру (2-а група), особливо у структуру діалог у діалозі (перша група). Отже,
журналістська реальність у публіцистичному почерку І. Франка на практиці засвідчує
експресивні можливості цього засобу (авторського діалогу). Щодо діалогічних моделей,
розсіяних у розповідному викладі тексту (3-я група), то, крім своєрідних особливостей,
властивих діалогічній моделі взагалі, в них особливо сильна полемічна забарвленість.

[…]

79
 Таким чином, діалогізація авторського тексту реалізується в публіцистичній спадщині
І. Франка різнопланово, але серед усіх моделей виділяється діалог-жанр. Цією моделлю
творчий почерк Франка органічно вписався у передову публіцистику кінця XIX – початку
XX ст.
Отже, діалогізація авторського тексту (зокрема діалог-жанр) стала в конкретному
мовному оточенні тим експресивним засобом, за допомогою якого відображалось з усією
повнотою кредо Франка-публіциста з його прагненням відгукуватися на всі невирішені
народні проблеми.

ЛІТЕРАТУРА

1. Балаян А.Р. К проблеме функционально-лингвистического изучения диалога // Изд-

во АН СССР. Сер. лит. и яз. –1971. –Т. 30. Вип. 4. – С. 325-326.
2. Білодід І.К. Каменяр українського слова. –К., 1966. – С. 45.
3. Дорошенко И.И. Иван Франко – литературный критик : Автореф. дис. ... д-ра филол.
наук. – Львов. – 1967. – С. 11.
4. Заклинський Р. Франко як публіцист // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1913, –
Т. 63. Кн. 9. – С. 293.
5. Левитов Ю.Л. Экспрессивность в грамматике // История русского литературного
языка и стилистика. – Калинин, 1985. – С. 128-129.
6. Ломоносов М.В. Полное собрание сочинений. – М.; Л., 1952. – Т. 7. – С. 60.
7. Нечиталюк М.Ф. Проблеми вивчення франківської публіцистики // Українське
літературознавство. – Львів, 1972. – Вип. 2. – С. 7.
8. Нечиталюк М.Ф. Оружием публициста. – С. 28-29.
9. Франко І.Я. Дещо про нашу пресу // Літературно-науковий вісник. – Львів. –
1905. –Т. 31. Кн. 8. – С. 185.
10. Шведова Н.Ю. Очерки по синтаксису русской разговорной речи. – М., 1960. –
С. 68.
11. Якубинский Л.П. О диалогической речи // Русская речь. –Пг., 1923. – С. 117, 139.

80
 І.О. БЕЗКРОВНА. ПОЕТИЧНИЙ ТЕКСТ ЯК КОМУНІКАТИВНИЙ АКТ: ТИПИ
АДРЕСАТІВ // МОВОЗНАВСТВО. –1998. –№4-5. –С. 67-72.

Одне з основних положень комунікативної лінгвістики тексту, що виникла на перетині

традиційної лінгвістики тексту з функціональною стилістикою, прагматикою, теорією
мовленнєвих актів, риторикою, пов’язане з ідеєю комунікативного детермінізму. Згідно з
нею структура комунікативного акту виступає своєрідною дослідницькою моделлю тексту:
мовні властивості останнього виявляються зумовленими метою адресанта, образом адресата,
типом взаємодії комунікантів, способом кодування інформації та темою повідомлення [2].
Таким чином, з позицій комунікативного детермінізму текст визначається як модель
мовленнєвої діяльності, як дискурс, що містить у собі позиції адресанта та адресата [3].

[...]

Використання комунікативної моделі як дослідницького принципу дозволяє описати

універсальні способи побудови ПТ [поетичного тексту – А.З.] та пояснити деякі семантичні
закономірності функціонування мови в поезії. Дослідження цих закономірностей передбачає,
зокрема, врахування такого комунікативного параметра, як позиція адресата.
Аналізуючи трансформацію синтаксичних одиниць у ПТ, І.І. Ковтунова вказала на
подібність умов здійснення комунікації в поетичному та внутрішньому мовленні, тотожність
комунікативних позицій суб’єктів цих мовленнєвих діяльностей. Вона відзначила, що
подібність поезії та мовно-розумових процесів виявляється в таких спільних ознаках
пріоритет погляду мовця, відповідно до якого використовуються мовні засоби; злиття
суб’єкта й адресата мовлення, тобто автокомунікація [1].
Отже, поезії як моделі автокомунікативної дії властивий складний, багатовекторний
характер адресованості. Поліадресованість ПТ передбачає його одночасну спрямованість і на
«адресата, тотожного адресантові»; і на «випадкового адресата».
У цілому поетична адресованість позначена такими ознаками: 1) експліцитність /
імпліцитність поетичного адресата. Комунікативна позиція суб’єкта ПТ є двоїстою.

[...]

...взаємодія «мовлення для себе» та «мовлення для інших» ... породжує

поліадресованість поетичного висловлення, його спрямованість і на названого
співрозмовника, і на уявного; 2) неоднозначність внутрішнього адресата (текстового
адресата-персонажа), функцію якого може виконувати сам адресант, будь-яка інша особа /
не-особа; 3) коливання між двома комунікативними статусами «ти». По-перше, «ти»
позначає адресата внутрішнього діалогу з конкретною особою (або не-особою) і таким чином
вказує на адресований характер мовлення; по-друге, «ти» виступає як об’єкт висловлення, як
елемент предикативного контексту. Цим зумовлений динамічний, суперечливий статус «ти-
звернень» – поєднання в них функцій адресації, апеляції (як відображення
автокомунікативності поезії) та характеризації (як властивості адресованого мовлення). Тому
поетичне «ти» коливається між позиціями адресата та об’єкта мовлення.
Таким чином, позицію адресата у поетичному повідомленні може обіймати «я», «ти»,
«він». Тобто у ПТ моделюється автокомунікативний егоцентричний процес у всій його
складності, що, зокрема, й втілюється у розмаїтості поетичних адресатів. Інакше кажучи, при
породженні ПТ відтворюються різноманітні егоцентричні діалогічні ситуації, в яких по-
різному варіюється функція адресата. Отже, адресатне поле у поезії складається з таких
компонентів: адресат, тотожний адресантові; безпосередній адресат; метонімічний адресат;

81
зовнішній адресат на позиції внутрішнього; зовнішній об’єкт на позиції внутрішнього
адресата.
Адресат, тотожний адресантові. Включення автора у структуру тексту не лише як
адресанта, але як і внутрішнього адресата становить типовий випадок природної
автокомунікації, що постійно відтворюється в поезії. Автоадресований діалог позначено
рефлексивним роздвоєнням суб’єкта мовлення на «Я1» (суб’єкта внутрішнього мовлення) та
«Я2» (суб’єкта зовнішнього мовлення і зовнішніх дій). При цьому комунікативний смисл
одного з «Я» збігається з функцією «Ти».
Найвиразніше адресатна функція «Я» реалізується у розгорнутих питально-відповідних
конструкціях, оскільки висловлення (як мовленнєві дії), що їх становлять, не можуть
перебувати в межах однієї комунікативної позиції.

[...]

У наступних двох типах висловлень, що співвідносяться з «я-адресатом»,

спостерігається модифікація вихідної питально-відповідної конструкції. В першому з них
співіснують «я-повідомлення», одне з яких належить адресантові, а інше –.адресатові. Тут
спостерігається транспозиція «ти > я», що становить механізм утворення «я-адресата».
Наслідком такої транспозиції є заміна звернення твердженням, відповідно адресат
автокомунікативної дії сам виявляється суб’єктом мовлення.

[...]

В іншому типі відбувається протилежна модифікація: адресант перетворюється на

адресата, а справжнім суб’єктом мовлення стає «Я1», який заперечує своєму
співрозмовникові («Я2»)...
Редукція питально-відповідної конструкції означає імплікацію «Я» у значенні «ти». Це
передбачає комунікативну пасивність адресата – його присутність у тексті як «слухача»
певної мовленнєвої дії адресанта, що вже містить у собі можливий відгук адресата («Куда
мне радость деть мою? В стихи, в графлѐную осьмину?» – Б. Пастернак),
Безпосередній адресат. Прямому вираженню адресата відповідає використання форм
усного діалогічного мовлення, насамперед другої особи на позначення адресата
вігутрішнього діалогу. Перенесення діалогічних структур у такий комунікативно двоїстий
контекст, як поетичне мовлення, викликає їх різноманітні трансформації. У зв’язку з цим
вирізняються три різновиди поетичних «ти-висловлень».
1. Модель «Я – Ти» як результат діалогізації автокомунікативної моделі «Я1 — Я2».
Безпосередній адресат у цьому різновиді тотожний одному з авторських «Я». Цьому
відповідає умовність номінації «ти»: її комунікативним підтекстом є функція суб’єкта
мовлення. Тому цей тип «ти-висловлень» позначений відсутністю дистанції між адресантом і
адресатом, яка є характерною ознакою комунікативної рамки «Я – Ти». Натомість «Ти»
виступає тут синонімом «Я», а стосунки між комунікантами нагадують майже повну
функціональну тотожність адресанта і адресата, що спостерігається у внутрішньому
мовленні. Пор. можливість синонімічної заміни другої особи першою, що приводить до
нейтралізації адресатного смислу «Ти», у такому контексті: «Что в мае, когда поездов
расписанье Камышинской веткой читаешь в купе, Оно грандиозней святого писанья И
черных от пыли и бурь канапе» (Б. Пастернак). У подібних висловленнях домінує один-
єдиний суб’єкт за відсутності інших поглядів, а «Ти» вказує на егоцентричну замкненість
повідомлення: «Когда подумаешь, чем связан с миром, То сам себе не веришь: ерунда!»
(О. Мандельштам).

82
 Невизначеність «Ти», тобто його невідповідність позиції адресата, спостерігається і
щодо двох авторських «Я». Типовим для автоадресованих «ти-висловлень» є
недиференційованість «Я1» і «Я2», а саме – відсутність взаємодії (зіткнення) двох
самостійних мовленнєвих партій, двох поглядів. Тут репрезентовано єдину точку зору,
єдиний образ.сприйняття: «Лазурь да глина, глина да лазурь, Чего ж тебе ещѐ? Скорей глаза
прищурь, Как близорукий шах над перстнем бирюзовым» (О. Мандельштам).
2. Модель «Я – Ти» як результат адресантного розмикання автокомунікативного
контексту. В цьому різновиді «ти-висловлень» відбувається збільшення відстані між
комунікантами. Позиція адресанта є невизначеною. Щодо «ти» суб’єкт мовлення перебуває
в амбівалентному положенні, обіймаючи позиції носія і внутрішнього, і зовнішнього
мовлення одночасно. У такий спосіб досягається монологізація внутрішньої мовленнєвої
діяльності і в той же час – імітація усного діалогу. Останнє здійснюється за допомогою
імперативної форми, яка, на відміну від звернення, саме й передбачає комунікативну
окресленість позицій адресанта й адресата.
Таким чином, адресанту, який перебуває на межі автоадресованого та адресованого
мовлення, відповідає тут адресат, повністю локалізований в автокомунікативному просторі.
Тобто «Ти» також виявляється функціонально тотожним одному з «Я». Пор.: Я вернулся в
мой город, знакомый до слез. До прожилок, до детских припухлых желез. Ты вернулся сюда,
– так глотай же скорей Рыбий жир ленинградских речных фонарей» (О. Мандельштам),
«Когда я упал пред тобой, охватив Туман этот, лед этот, эту поверхность (Как ты хороша!) –
этот вихрь духоты – О чем ты? Опомнись! Пропало. Отвергнут» (Б. Пастернак).
3. Модель «Я – Ти» як результат адресатного розмикання автокомунікативного
контексту. У цьому випадку вже «Ти» локалізований як усередині автокомунікації, так і
поза нею. Єдиним носієм внутрішньої мови є адресант («Я 1»), а за адресата виступає як його
(адресанта) внутрішній діалогічний двійник («Я2»), так і випадковий, невизначений
зовнішній реципієнт. Відповідно подібний різновид «ти-висловлень» балансує між
внутрішнім адресованим та внутрішнім неадресованим (монологічним) мовленням.
Послаблення автокомунікативкості викликане використанням звернення. Ця діалогічна
форма позначена певним описовим потенціалом, який актуалізується при співвіднесенні «ти-
висловлень» з невизначеним адресатом. Таким чином, безпосередня адресованість
поступається місцем характеристиці адресата: «Поэт или просто глашатай, Герольд или
просто поэт, В груди твоей – топот лошадный И сжатость огней и ночных эстафет»
(Б. Пастернак).

[...]

Метонімічний адресат моделюється шляхом інакомовного позначення певної

ознаки комуніканта. Подібний комунікативний образ – поряд з «Я» і «Ти» – репрезентує ще
один спосіб вираження адресата внутрішнього діалогу. У перших двох випадках адресатові
була властива і функція суб’єкта мовлення. На цьому тлі виявляється неоднозначний статус
метонімічного адресата. З одного боку, він становить один з різновидів адресата-персонажа.
Позиція останнього – зважаючи на його «безсловесність» – позначена поєднанням функцій
комуніканта та об’єкта мовлення. Це, відповідно, втілюється у конкуренції між
апелятивністю та характеризацією. З іншого боку, метонімічна локалізація адресата означає
інтенсивне злиття адресанта і адресата, тобто високий рівень автокомунікативності
висловлень з подібним адресатом, оскільки механізм метонімії передбачає, зокрема,
просторове поєднання обох компонентів цього тропа. Отже, за своїми функціональними
ознаками метонімічний адресат співвіднесений з «Я», «Ти» (тому що є елементом
звернення), а також з «Він» (через наявність у полі адресата предикативних одиниць, що
характеризують об’єкт мовлення).

83
 [...]

Функція синекдохи полягає у номінації суб’єкта за його певною ознакою. У такий

спосіб моделюється автокомунікативний контекст, в якому адресант і адресат поєднані за
принипом «ціле / частина». Пор.: «Слѐзы, слѐзы – живая вода! Слѐзы, слѐзы – благая беда!
Закипайте из жарких недр, Проливайтесь из жарких век» (М. Цвєтаєва)...
Зовнішній адресат на позиції вн утрішньо го. Перенесення функцій адресата
внутрішнього мовлення на відсутню особу також є одним з виявів автокомунікативної
природи поезії – її тяжіння до моделювання уявного діалогу з будь-яким об’єктом думки.
Тож контекстуальний смисл «Ти», що позначає зовнішнього адресата, також коливається
між полюсами «Я» та «Він».
1. Зовнішнє «Ти» як функціональний синонім «Я2». У відповідні висловлення вбудована
комунікативна рамка «Я – Ти», проте мовленнєві партії комунікантів співвідносяться з
одним і тим самим «Я»: суб’єкт організує уявне спілкування, імітуючи при цьому мовленнєві
дії відсутнього «Ти». Останнє, таким чином, опиняється на позиції «Я» як безпосереднього
адресата автокомунікації. Пор.: «Материнское – сквозь сон – ухо. У меня к тебе наклон
слуха, Духа – к страждущему: жжѐт? да? У меня к тебе наклон лба...» (М. Цвєтаєва).
2. Зовнішнє «Ти» як адресат експресивного висловлення. У подібних повідомленнях
«Ти» має виразний статус зовнішнього адресата, проте суб’єкт звертається до нього як до
самого себе. Так виникає протиріччя між типом адресата та способом контактування з ним.
Це протиріччя долається через набуття адресатом функції слухача. Саме така функція,
поєднувана з відсутністю в одержувача активних мовленнєвих реакцій, є ознакою адресата
експресивних повідомлень. Вони репрезентують різноманітні внутрішні стани суб’єкта й
позбавлені безпосередньої адресованості. [...] Пор.: «Не самозванка – я пришла домой, И не
служанка – мне не надо хлеба. Я – страсть твоя, воскресный отдых твой, Твой день седьмой,
твоѐ седьмое небо» (М. Цветаєва), «Попытка душу разлучить С тобой, как жалоба смычка,
Еще мучительно звучит В названьях Ржакса и Мучкап. Я их, как будто это ты, Как будто это
ты сама, Люблю всей силою тшеты, До помрачения ума» (Б. Пастернак).
3. Зовнішнє «Ти» як об’єкт внутрішнього мовлення. Ситуація, що відповідає цьому
типові адресата, позначена позакомунікативністю. Тут відсутня навіть автоадресованість,
оскільки «Ти» займає позицію об’єкта мовлення і функціонально дорівнює третій особі.
Майже повна нейтралізація адресованості супроводжується домінуванням дескриптивності
(описовості): «Ти» («Ви») становить компонент певної предметної ситуації і є таким самим
об’єктом сприйняття, як і суміжні речі. Пор.: «Потели стѐкла двери на балкон. Их заслонял
заметно зимний фикус. Сиял графин. С недопитым глотком Вставали вы, веселая навыказ»
(Б. Пастернак), «И ты пытаешься желток Взбивать рассерженною ложкой, Он побелел, он
изнемог, И все-таки ѐще немножко» (О. Мандельштам).
Зовнішній об’єкт на позиції вн утрішнього адреса та. Цей різновид
внутрішнього адресата репрезентує межу автокомунікативного простору, її утворюють
монологічні висловлення, що моделюють діалог суб’єкта з об’єктом мовлення. Діалог з
адресатом-не-особою, нездатним на реакцію у відповідь, є сферою зіткнення двох тенденцій.
По-перше, висунення зовнішнього об’єкта на позицію внутрішнього комуніканта відбиває
універсальні особливості поетичного світобачення – тенденцію до зменшення дистанції між
автором і предметом мовлення. [...] По-друге, у зверненні до не-особи неминуче
нейтралізується апелятивна функція і починає домінувати функція характеризації. Таким
чином, попри мовлення у другій особі, подібні висловлення орієнтуються на номінацію
об’єкта та на приписування йому різних ознак. Це спричинює нейтралізацію межі між
другою та третьою особою.
У цьому аспекті вирізняються два протилежні типи повідомлень. У першому форма
другої особи позначена згасанням відповідного комунікативного смислу: адресат мовлення

84
виявляється об’єктом предикації. Тому подібні висловлення часто імітують структуру
дефініцій: «Дуб богоборческий! В бои Всем корнем шествующий! Ивы – провидицы мои!
Березы-девственницы!» (М. Цвєтаєва).
Іншому типу висловлень властиве злиття адресанта та предмета мовлення, що
перебуває на позиції адресата. Подібне спостерігається у контекстах, що моделюють процес
сприйняття: на об’єкт споглядання метонімічно переносяться властивості адресанта
(відбувається немов би роздвоєння суб’єкта), що й породжує видимість автокомунікативного
діалогу. Зближення – за принципом суміжності – спостерігача та об’єкта сприйняття
досягається насамперед шляхом використання метонімічних епітетів, що переносять спосіб
сприйняття на сам предмет: «Я тебя никогда не увижу, Близорукое армянское небо»
(О. Мандельштам); або за допомогою метонімічного представлення самого об’єкта
споглядання: «Ты в ветре, веткой пробующем, Не время ль птицам петь. Намокшая
воробышком Сиреневая ветвь!» (Б. Пастернак).
Таким чином, поетичне мовлення як модель автокомунікативної діяльності позначене
дифузними межами між адресантом, адресатом та об’єктом мовлення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ковтунова И.И. Поэтический синтаксис. –М., 1986. – С. 180.

2. Радзієвська Т.В. Текст як засіб комунікації. –К., 1993. – С. 3, 13.
3. Тарасов Е.Ф. К построению теории речевой коммуникации // Теоретические и
прикладные проблемы речевого общения. –М., 1997. – С. 42.

85
 А.К. МОЙСІЄНКО. ВІРШОВИЙ ТЕКСТ ЯК ДИНАМІЧНА СТРУКТУРА (ІЗ
СПОСТЕРЕЖЕНЬ НАД ПОЕТИКОЮ ЯРА СЛАВУТИЧА) // МОВОЗНАВСТВО. –2002.
–№ 2-3. –С. 3-9.

Поняття динаміки текстової структури має різну природу вираження, що зумовлює

осмислення цієї структури як художнього явища.
По-перше, на рівні творення тексту дослідники виділяють своєрідну триєдність, де
«біловому» варіантові передує задум (прототекст), з нього народжуються чернеткові записи,
плани і варіанти (метатексти), які, нарешті, і виступають семантичним інваріантом
архітексту [4]. По-друге, поняття динаміки розглядається на рівні декодування текстової
структури як самодостатньої даності. Але зауважимо, що і в першому, і в другому випадках
можливі численні схеми, численні ланцюги репрезентації динамічного процесу, в якому
чільну роль відіграють відповідно автор та інтерпретатор (реципієнт).
У цій статті динамічний аспект поезії Яра Славутича розглядається головно на
тематично-композиційному та лексико-семантичному рівнях текстової структури.
Загалом аналіз тексту як динамічної одиниці має враховувати «рух – розвиток –
видозміни» на різних рівнях – фонематичному, граматичному, лексичному, образно-
смисловому, композиційному. Причому нерідко поєднання різнорівневих компонентів
здатне витворити найвищу експресивну цілість у динамічній системі поетичного тексту.
«Вирішальне естетичне значення контексту, інтенсивність смислових взаємодій завжди
властиві будь-якому виду словесного мистецтва, не кажучи вже про ліричну поезію, де
взаємодії особливо динамічні»[1].
Аналізуючи поезії Яра Славутича, на долю якого випало більшу частину свідомого
життя провести поза межами України, неважко помітити, що в його численних творах темою
і мірою образного слова стає рідна земля з її класичною атрибутикою (Дніпро і Хортиця,
ставок і тополі...). Мотив рідної землі звучить не лише в творах про Україну – він
вкраплюється, постає в спогадах і образних асоціаціях у найрізноманітніших віршах з
емігрантського життя, у «мандрівних» поезіях автора. І такі вкраплення-спогади,
вкраплення-асоціації слугують значним динамізуючим засобом на тематико-композиційному
рівні вірша.
У поезіях, безпосередньо присвячених Україні, динамізуючим компонентом виступає
певний традиційний образ, який нерідко видозмінюється, приводить у рух цілий ряд
смислових, емоційних взаємодій.

[...]

У поетичному словникові Яра Славутича подибуємо цілий ряд утворень зі стрижневим

снага, напр.: «Терпка вага Жадано давить млосні груди, А вже сужиллями снага Спішить
живицею отрути» (44); наснага – «Важкі путі, позбавлені спокою, Чужі краї, запалі в
каламуть, Тебе навчать і мудрости людської і гарт наснаги серцеві дадуть» (110);
наснажуаати – «Час наруги нам серця до дна ще не виїв. Незнищенне воно, клекотить день
за днем. Образи повернути прапрадідний Київ Наші душі наснажує вічним вогнем» (166),
наснажений – «Для серця й мозку вибраних людей Підняв я стяг наснаженого змагу» (171);
снажний – «І проростають, наче брості, Снажні рядки – дзвінкий пеан» (147), снажливий –
«Що знайшла вона? Меди снажливі? Бризку радости? Надхнення хміль?» (150); снаговитий
– «Хай би гнив я в сирій землі і наситив коріння клена, Щоб шуміла в блакитній млі
Снаговита листва зелена» (134); снаговито – «Де ви, де ви, дзвінкі джерела, Довгождана
доріг мета? Снаговито, як рідні села, Напувайте мої вуста» (131); снаговійний – «І вигоюй,
погідний Яре, Вікопомне душі тавро. Хай на серце спливе стожаре, Снаговійне твоє добро»
(144) тощо.

86
 Останніх чотирьох слів узагалі не фіксують словники сучасної української мови,
снажний у СУМі подано з позначкою «діалектне»: «Сильний, невиснажений»[3],
проілюстровано прикладом з Грінченкового словника: «Се колись був снажний кінь».
У «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка лексема снага подана лише зі
значенням «сила; фізична можливість»[2], однак це слово сьогодні має значно ширшу
сполучуваність, зокрема вказує на життєздатність чого-небудь, стан душевного піднесення,
творчий запал, завзяття, пристрасність, жагучість тощо3. Це стосується й утворень, похідних
від снага, які характеризуються поліфункціональною семантикою в Славутичевому ідіолекті.
Напевно, сучасні лексикографи, укладаючи новий словник, слова снажний уже не
супроводжуватимуть поміткою «діалектне». Славутичева практика є тут неоціненною,
численні приклади з його творчості можуть засвідчити недаремність «натхненного труду» в
цій царині.

[…]

...варто звернути увагу на ще один лексичний компонент, що нерідко постає у віршах

Яра Славутича у вигляді парадигми сяйво – сяйний... І котрий, як правило, з’являється на
перехресті вже згаданих двох парадигм, Пор., наприклад, у поезії про Київ, який «від сяйва
снаги золотий» (168). Або у вірші «Коли ж порине ярий барвоспад»: «Зачата в пориві, крута
снага Звелась ворожі вихвати карати!.. Я бачу сяйво красних перемог, Ідуть когорти воїв – не
пігмеїв! І нас провадить на відплату Бог, Якого визволили ми з музеїв» (332).

[...]

...спробуймо коротко спинитися на окремому творі як цілісній віршовій побудові,

торкнувшись найвиразніших чинників його динамізації. Отже, поезія «Скарга жерця»:

Обшили душу лишаї, О буйні стриби! Окропіть

Покрили серце жовті струпи... Ясною гоїстю тією,
Чиї ж то голосно, чиї Що розпанахає набрідь
Ревуть несамовиті труби? Понад полянською землею.

Гудуть – як бурі з-над печер, Я душу вийму і заб’ю,

Зловісно б’ють у мідні дзвони. Заб’ю, щоб гною не кортіло,
Хтось невблаганний нас роздер: І спрагло Нав’ю перев’ю
–Змирися, світе безборонний! Моє пречисте тіло (143).

87
 Уже перший алітеративиий рядок важким шипінням лягає на душу, болючість проймає
серце («бомбардують» сполуки приголосних у другому рядку). Змінюється інтонаційний лад
у третьому – четвертому рядках та відповідно до паралелі лишаї – струпи зберігається
інструментування з домінантними ч в третьому і р в четвертому рядках. Динаміка
запитальної інтонації переходить у еліптичну стрімкість наступного речення, також із
виразним алітеративнкм рядом, доростає внутрішньопсихологічного закличного вокативу:
«Змирися, світе безборонний!». В структурі наступної строфи помітну роль відіграють
неузусні лексеми – гоїсть, набрідь, динамізуючий ефект яких апріорі визначається, по-
перше, на словотвірному рівні, по-друге, на рівні семантичного протистояння і конкретно
(функціонально) виявляється в контексті четвертої строфи, вірша в цілому. Надзвичайної
сили метафоричний образ «обшили душу лишаї», певною мірою завуальований не менш
вражаючим фонописом, у кінцевих рядках «спливає» знов у сув’язі з отим «Я душу вийму і
заб’ю». Щодо розвитку образної динаміки слід зауважити: на початку вірша душа не є
об’єктом будь-якої спромоги ліричного героя, певною мірою знеосібленого (звичайно, в
кінцевому результаті не забуваймо про особливу роль заголовка), натомість у прикінцевих
рядках на перший план стає «Я» ліричного героя, активізуючи, таким чином, «ясну гоїсть» і
вивершуючи динамічну філософію вірша.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гинзбург Л. Поэтика Осипа Мандельштама // Известия АН СССР: Сер. Лит. и яз. –

1972. –Т. 21. Вып. 4. –С. 13-14.
2. Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка: В 4-х т. –К., 1959. –Т. 4. –С. 161.
3. Словник української мови: В 11-ти т. – К., 1978. – Т. 9. – С. 421.
4. Тороп П.Х. Текст как процесс // Finitis Duodecim Lustris: Сб. Статей к 60-летию проф.
Ю.М. Лотмана. – Таллин, 1982. –С. 168-169.

88
 В. СІМОВИЧ. ЩО ТАКЕ ВІРШОВАННЯ // ВАСИЛЬ СІМОВИЧ. ГРАМАТИКА
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. –КИЇВ – ЛЯЙПЦІГ: УКРАЇНСЬКА НАКЛАДНЯ, 1919. –
С. 485-490.

ДОДАТОК ДО ГРАМАТИКИ

ВІРШОВАННЯ

1. Що таке віршовання

435
Стилістика
Письменники мають багато способів, щоб висказувати свої гадки на письмі. Крім
законів, які витворила собі мова (граматика), є ще окремі способи, щоб думки висловлювати:
ширше, чи вузче, збитими словами (§ 401), чи довгими реченнями, ясніше, чи меньче ясно,
коли вживати цього слова, коли иньчого, подібного. Про все те дає вказівки окрема наука,
що її звуть стилістикою (від латинського слова «stylus», себто, писальце, яким давні
римляни на воскових табличках витискали букви). Та ж сама наука подає закони про те, як
висказувати думки, щоб вони робили гарне вражіння, звертає увагу на прикраси в мові, на
образи...

436
Поезія і проза
Одним із таких засобів, щоб висказані слова робили краще вражіння, являєть ся і
форма, як саме висловлюєть ся гадку. Бо ж можна висказувати думки, не в’яжучись ніякими
законами, а тільки тими, що їх мова собі виробила, або додивляти ся до того, щоб відчувала
ся якась правильність, яку, напр., кожний із нас чує, співаючи пісню. Перша мова – це
мова невязана, звичайна, проста, яка з-латинська зветься прозою (oratio proversa, скорочене :
prosa), друга форма – це мова звязана якимись певними законами, з-грецька: поезія...
Був час, коли до письменства належало тільки те, що було списане поетичною мовою,
мовою вязаною. А що це річ не легка, то письменникам давали в дечому волю по-свойому
писати, вживати таких висловів і форм, що у звичайній мові, в невязаній, уважали ся чи
недобрими, чи негарними (поетична воля – з-латинська: licentia poëtika). Тут волю зберегли
для себе поети й досі; й досі можна їм списувати такі слова й форми, які проза вважає за
помилкові, можна їм і досі не дуже додивляти ся до звукових законів...

437
Які саме закони вязали письменника, що забірав ся писати, то в ріжних часах і в ріжних
народів було ріжно, відповідно до характеру народу й духа мови того народу.

Метричний вірш
1. У колишніх греків та римлян мусіли письменники вязати ся мірою (або як вони
казали: метром), себто, тим, як по собі могли йти довгі й короткі голосівки у складах.
Наука про все те звала ся в них – метрика, й поезія їх, у якій правильно чергували ся між
собою довгі й короткі склади, звала ся – метрична. Метричною одиницею була у греків і
римлян стопа; вона складала ся з ріжної скількости складів то довгих, то коротких, які
правильно між собою чергували ся.

Силябічний вірш
2. Та є мови, в яких письменники вяжуть ся скількістю складів (з-латинська: силяб,
syllaba = склад). Це такі мови, що мають постійний наголос, напр., польська (на другому від
кінця), чеська й мадярська (все наголошений перший склад слова), француська (наголошений

89
останній склад слова). У деяких із тих мов (польська, француська) поети лічать склади, – й
така поезія зветь ся складова або силябічна.

Тонічний вірш
3. А є мови, що хоч мають довгі й короткі голосівки (як ось, напр., чеська, німецька,
сербська), а то й не знають довгих і коротких складів (українська, московська, білоруська,
ромунська), – у вязаній мові звертають увагу тільки на наголошені й безнаголосні
склади, щоб одні по других правильно йшли, щоб рівномірно чергували ся одні з одними:
наголошені з безнаголосними.

Ритм
Ця рівномірність, це правильне чергування наголошених складів із безнаголосними
зветь ся – ритмом, і наука про те, які бувають ритми – називаєть ся ритмікою або тонікою
(грецьке слово τόνος = наголос). Поезія ж, яка основуєть ся на ритмі, називаєть ся –
ритмічна або тонічна, і ця поезія найбільш підходить до нашої мови.

[...]

439
Віршовання
...Наука про те, як творити вірші, називаєть ся віршованням (або стихотворством);
людина, що пише вірші, зветь ся віршником.

Поетика
Віршовання являєть ся частиною поетики, науки про суть поезії, бо являєть ся по
більшій части формою поезії... Воно поділяєть ся на кілька відділів, бо ж наше письменство
знає ріжні роди віршовання (силябічне, й тонічне, та ще власне – народне, яке займає
посереднє місце між одним і другим), у тонічних віршах є ріжні роди ритмів, бувають усякі
рими, та є всякі строфи – і все те розяснити являєть ся завданням цієї науки.

90
 В.А. ЧАБАНЕНКО. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС І ЕКСПРЕСИВНІ
ЗАСОБИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ // ЧАБАНЕНКО В.А. СТИЛІСТИКА
ЕКСПРЕСИВНИХ ЗАСОБІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. –ЗАПОРІЖЖЯ: ЗДУ, 2002. –
С. 275-293

Вплив науково-технічного прогресу на виражально-зображальні засоби мови як

соціолінгвістична проблема

...факти свідчать, що вплив науково-технічного прогресу виявляється і в системі

експресивних засобів української мови. Але яким чином той вплив здійснюється, яка його
глибина та інтенсивність – усі ці питання залишаються поки що не вирішеними. Правда,
протягом 60 – 70-х років минулого століття з’явилося дві роботи, присвячені метафоричному
вживанню науково-технічних термінів у мові української художньої літератури і
літературної критики. Це монографія В.Л. Карпової «Термін і художнє слово» (К., «Наукова
думка», 1967) та стаття Т.К. Молодід «Метафоризаціфя термінів» (у кн. «Теоретичні
проблеми лінгвістичної стилістики», К., «Наукова думка», 1972).

[...]

Експресивізація лексики, пов’язаної з науково-технічним прогресом

Вплив науково-технічного прогресу на збагачення експресивних засобів української

мови спостерігається перш за все в галузі лексики.
За певних соціально-історичних обставин окремі поняття й реалії, пов’язані з науково-
технічним прогресом, можуть набувати особливої значущості, а слова, що позначають ці
поняття й реалії – ставати інгерентно експресивними. Як приклад наводимо слово атом. Та
внутрішня виразність, якою воно тепер відзначається в мові української художньої
літератури й публіцистики, а також в усному літературному й розмовно-побутовому
мовленні, – набута ним у зв’язку з блискучими досягненнями ядерної фізики.
Цікаво простежити еволюцію лінгвостилістичних можливостей лексеми атом. У кінці
19-го – на початку 20-го ст., тобто на зорі науково-технічної революції, вона вживалася
переважно як термін у мові періодичної преси [3, 326; 2, 254]. З термінологічним значенням
уживалася вона і в мові тодішньої української художньої літератури, зокрема поезії.
Наприклад, у збірці «Зів’яле листя» І. Франка (1896 р.) знаходимо: «Одно лиш вічне без
початку й кінця, Живе і сильне, – се є матерія: Один атом її тривкіший, Ніж всі боги,
Астрати й Ягве». Уведення цього слова в поетичну мову без утрати ним свого основного
(термінологічного) значення було його першим випробуванням на стилістичну придатність.
Воно ставало виразнішим завдяки незвичності вживання, завдяки тому, що виступало на
невідповідному до його природи контекстуальному тлі й, до того ж, логічно акцентувалося.
Але ще більш виразним ставало дане слово, коли воно вживалося з переносним значенням у
творах того ж таки І. Франка («Лиш розсіяні атоми вражень, почувань знай в душі його
клубились, не в’яжучись в одно, вертілись і губились» – в поезії «Нове життя», написаної в
1883 – 1885 рр.) або, скажімо, Олександра Олеся («Кожний атом, атом серця Оберну я в
слово, в звук...» – із вірша «Кожний атом...», написаного в 1908 р.). Дещо по-іншому
зазвучало слово атом у поезії 20-30 років минулого століття. Його інтенсифікована
стилістична виразність тепер породжувалася ще й тим, що воно семантично стикалося з
новою соціальною лексикою і само набувало особливої суспільної значущості. Це вже була
експресивність більш високого ступеня, більш високої якості. Прирклади з тодішньої поезії
М. Рильського: «У плині залізної маси, У кожному атомі крові замовлення класу і відповідь

91
горда: готовий!»; «Стелитиметься схематичний океан І чорнітимуть цятки островів – Атом
земної комуни». З кінця 40-х років, коли була винайдена атомна зброя, лексема атом в
українській мові актуалізувалася з новою силою і стала гранично експресивною. І, нарешті,
останнім соціально-історичним імпульсом, який утвердив виключну виразність названого
слова, послужило використання атомної енергії з мирною метою, особливо будівництво
атомних електростанцій. Через те зовсім не випадковою видається така гіпербола середини
60-х років 20-го століття: «В слові атом більш енергій, Ніж у атомі самім» (П. Засенко).
Характерно, що до аварії на Чорнобильській АЕС (квітень 1986 року) аналізована лексема
вживалася (в нетермінологічному значенні) з позитивним емоційно-оцінним відтінком, а
після аварії почала вживатися (особливо в розмовно-побутовому мовленні) з негативним
емоційно-оцінним забарвленням.
Подібно до слова атом в епоху науково-технічної революції підсиленої стилістичної
виразності набули й такі лексеми, як ракета, космос, супутник, орбіта. Завдяки великій
популярності явищ і предметів, позначуваних ними, ці номінації перетворилися на символи
часу, а тому швидко й легко були засвоєні всіма мовлянами. Протягом 60-70-х років 20-го
століття спостерігалася тенденція навіть їх естетизації. Це виявляється в тому, що ними
називалися театри, стадіони, турбази, табори, крамниці, кав’ярні, ресторани, судна, а також
різного роду машини, прилади промислового й побутового призначення.
Як бачимо, окремі одиниці, пов’язані з реаліями науково-технічного прогресу,
еволюціонують у бік експресем у складних екстралінгвістичних умовах, причому ця
еволюція може бути поетапною й відбуватися одночасно з процесом перетворення
вузькоспеціального терміна в загальновживане слово. Під впливом різних соціально-
історичних чинників ступінь і характер експресивності такого слова міняється, а його
стилістичні можливості все більше розширюються.
Не підлягає сумніву, що популярність і соціальна актуальність лексем атом, космос,
ракета сприяли розширенню не тільки їх стилістичних, а й словотворчих можливостей. Про
це свідчать такі слова, що з’явилися в українській мові протягом 50-60-х років минулого
століття, як-от: атомник, атомохід, космодром, космонавт, космонавтика, ракетник,
ракетобудування, ракетодром, ракетоносець, ракетоплан (див. СУМ). Експресивність
твірної основи переходить до подібних утворень автоматично, хоча виявляється по-різному:
в професійному мовленні вона ледь помітна й схильна до швидкого «вивітрювання», зате в
іншому мовленні (наприклад, у розмовно-побутовому, публіцистичному, художньому,
ораторському) – добре відчутна і більш-менш тривала.
Науково-технічний прогрес впливає на розумові здібності сучасної людини, породжує в
її уяві нові образи й асоціації, змушує її по-новому дивитися на навколишній світ. Цей вплив
особливо відчутний у мисленні письменників. Традиційні аксесуари художньої образності
тепер нерідко замінюються новаціями, які викликані до життя розвитком науки і техніки.
Для прикладу візьмемо хоча б такий пейзажний малюнок із роману О. Гончара «Тронка»:
«Палаюче баскеття хмар на заході уже переплавлюється в якісь дирижаблі, мов на
гігантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблів,
велетенських ракет, а сонце кує в своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже
палають по обрію, святково чисті, блискучі, стартово націлені в неземні простори».
Експресивнка тональність цього опису, поза всяким сумнівом, значною мірою обумовлена
саме образотворчими новаціями (словами й словосполученнями) дирижаблі, мов гігантських
стапелях, розбудованих кораблів, велетенських ракет, стартово націлені в неземні
простори.
Свого часу, на п’ятому письменницькому з’їзді (1966 р.), О. Гончар говорив: «Митці
шукають ще не використаних можливостей слова, нової енергії художнього образу,
прагнуть знайти і нові зображувальні засоби, і нові принципи художнього відтворення
сучасної дійсності». Саме в процесі таких пошуків письменники і стикаються з проблемою
введення в художній текст сучасних науково-технічних термінів. А проблема ця має два
аспекти. Перший – тематично-методичний, що передбачає включення термінологічної

92
лексикив мову твору відповідно до його тематики, тобто з метою реалістичного зображення
дійсності. Другий – лінгвостилістичний, що передбачає використання терміна як елемента
художньої мовотворчості, як засобу створення художнього образу. Названі аспекти тісно
переплітаються між собою. Справжній майстер завжди враховує цю обставину.
Впливаючи на образне мислення людини, зокрема на образне мислення письменника,
науково-технічний прогрес тим самим упливає і на засоби поетики. Щодо сучасної
української поетики, то тут його вплив виявляється в тому, що науково-технічні терміни та
слова на позначення реалій науково-технічного прогресу можуть:
а) виступати логіко-смисловими центрами різного роду метафоричних побудов: «Над
залізом і бетоном Літаків лунає спів» (В. Сосюра); «Людська сльоза до хмар свої жалоби
носить, І атомне ядро в трави пощади просить» (А. Малишко); «Ти тут вивільнився нарешті
з-під кормиги клопотів, вихопився з гравітаційного поля будинків, з нікчемної суєти й
метушні» (О. Гончар); «В гігантськім реакторі долі летіли Ви міченим атомом, Щоб нам все
помітити чітко» (І. Драч); «В реальність націлились вікон радари» (В. Корж); «В атомному
намисті АЕС і термоядерних ракет стоїть Україна на гребні ХХ віку» (ЛУ за 4.6.1992 р.);
б) вживається в ролі епітетів: «Зачувши сик транзисторного змія, Я думаю: навіщо він
ожива?» (Д. Павличко); «І прихильно, приборканим левом гарчить реактивна епоха»
(І. Муратов); «Термоядерними небесами не затемнити слово Лесі» (А. Малишко);
в) служити яскравими прикладками: «Своєї країни, свого народу – атома ви тільки
електрони» (П. Тичина);
г) включатися до експресивних порівнянь: «В поколіннях я озвуся, – Не згорю і не
загасну, – Мов огні електробуду» (П. Тичина); ... тут же відзначимо, що вислів стає не менш
експресивним, коли, навпаки, реалії науково-технічного прогресу порівнюються з чим-
небудь побутовим, звичайним, буденним, здавна відомим: «Глянь, за вікном якийсь монах
стоїть, Над ним, як пужално, стирчить антена» (Д. Павличко); «Опівдні світ, і світло до
ріки, І далі, до заріччя, і ще далі, Де вертольоти, наче вітряки» (М. Лиходід).
Сучасна українська лінгвальна дійсність свідчить про те, що тропеїчне вживання
науково-технічних термінів (як, до речі, й усяких інших термінів) – це аж ніяк не монополія
художнього стилю.
Метафоризовані слова науково-технічної сфери широко вживаються в мові
публіцистики, особливо в мові газет. Приклади: «Електронний лоцман шукає фарватери»;
«Електроніка на варті здоров’я»; «Комп’ютери ділять прибутки». Такі й подібні експресивні
конструкції виступають, як правило, в ролі заголовків, чим підкреслюється їх семантико-
стилістична значущість.
Метафоризація (деспеціалізація) науково-технічних термінів спостерігається також в
ораторському мовленні. Наводимо приклади з виступів на 5-ому з’їзді українських
письменників (1966 р.): «Позначене новими успіхами науки, минуле семиріччя несе на собі
відблиск наших космічних тріумфів» (О. Гончар); «Не можна забувати, що десь у глибоких
шахтах причаїлися тупорилі ракети, готові до смертоносного стрибка» (М. Зарудний).
Науково-технічні терміни в переносному значенні зрідка використовують також автори
літературознавчих, мовознавчих та інших досліджень гуманітарного профілю, напр.: «Повна
відчуженість від реального життя, надривний «космічний» песимізм, звеличення смерті,
містика, малозрозумілий, але «сильний» трагізм, – визначають собою зміст цих книжок»
(Л. Новиченко); «Однак для дослідження стилістики художньої мови, зокрема
індивідуального стилю, «атомарного» підходу явно недостатньо» (В. Сиротіна).

[...]

Відбиття науково-технічного прогресу на експресивному українському синтаксисі

У найзагальніших рисах можна визначити вплив науково-технічного прогресу і на

93
експресивні засоби сучасного українського синтаксису.
За умов бурхливого розвитку науки й техніки нестримно збільшується потік різного
роду інформації. Звідси виникає настійна необхідність стисліше, економніше і, разом з тим,
виразніше писати на сторінках газет, журналів, інформаційних бюлетенів, науково-
популярних видань та підручників, коротше й виразніше висловлюватися по радіо,
телебаченню, на різних нарадах, зібраннях і т.п. А це, в свою чергу, активізує, розвиває
експресивний синтаксис наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.
Наприклад, протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть, без сумніву, під впливом науково-
технічного прогресу й інших соціально-історичних факторів у деяких функціональних
різновидах української літературної мови помітно активізувалися такі явища експресивного
синтаксису, як еліпсис, парцеляція, безсполучниковий зв’язок членів речення і т. п. [Див. 4,
с. 96-133; 1, с. 212-221; 5].

ЛІТЕРАТУРА

1. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення. –

К.: Наук. Думка, 1973. –288 с.
2. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). –К.:
Наук. Думка, 1970. –304 с.
3. Жовтобрюх М.А. Мова української преси. – К.: АН УРСР, 1963. – 416 с.
4. Ковалѐв В.П. Языковые выразительные средства русской художественной прозы. –
К.: Вища школа, 1981. – 184 с.
5. Швец А.В. Разговорные конструкции в языке газет. – К.: КГУ, 1971. – 96 с.

94
 О.Г. ВАЖЕНІНА. ВПЛИВ КОНТЕКСТУ НА РЕАЛІЗАЦІЮ
ФРАЗЕОЛОГІЧНОГО ЗНАЧЕННЯ // ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ: ЗБ. НАУК. ПРАЦЬ.
ВИП. 11. У 2 ЧАСТИНАХ / УКЛАДАЧ А.П. ЗАГНІТКО (НАУК. РЕД.) ТА ІН. –
ЧАСТ. ІІ. – ДОНЕЦЬК: ДОННУ, 2003. – С. 476-478.

Одним із актуальних завдань сучасної української фразеології є вивчення

функціональних властивостей фразеологічних одиниць в аспекті лінгвістики тексту.
Останнім часом виокремився навіть новий напрямок дослідження – фразеологічна
текстологія, але, на жаль, в україністиці ця проблема ще належним чином не розроблена.
У своїй статті ми зробимо спробу розглянути взаємозалежність фразеологічної
одиниці і контексту, в якому вона функціонує, зокрема, визначити роль ФО і інтенсивність її
участі в розгортанні семантики контексту.
Почнемо з робочих визначень тих категорій, на які спирається наше дослідження.
Під фразеологізмом будемо розуміти стійке сполучення лексем з повним або
частково переосмисленим значенням.
Контекстом будемо вважати необхідний і достатній набір сигнальних елементів, який
найповніше виявляє значення певної мовної одиниці.
Як видно із визначення ФО, елемент переосмислення є однією з основних її ознак, що
вводить фразеологізм у сферу стилістично маркованих мовних засобів. Відомо також, що
функції контексту, навіть якщо він лише включає марковану одиницю, а не породжує її,
помітно активізуються. Пояснюватися це може як ефектом іррадіації (термін І.В. Арнольд,
яка називає іррадіацією вплив стилістично маркованої одиниці на контекст), так і ефектом
опозиції. На фоні авторського мовлення кожен елемент виступає особливо рельєфно, тому
оточення ФО є, як правило, її актуалізатором, а не пасивним фоном.
Наше дослідження проводиться на фактичному матеріалі, зібраному з химерних
творів Є. Гуцала, яскрава індивідуальність якого проявляється у своєрідній інтерпретації
усного народного мовлення...
Аналізуючи зв’язок ФО з контекстом, ми помітили, що інтенсивність зчеплення
різних ФО з контекстом неоднакова. В одних випадках ми спостерігали певну автономність
фразеологізму в мовленнєвому ланцюгу, а в інших – зв’язаність...
Думаємо, що основна причина тут у семантичній структурі фразеологізма.

[...]

Денотативний аспект значення висувається на перший план у ФО, які мають

вузький семантичний діапазон. Прикладами таких ФО можуть бути фразеологізми на
означення конкретних осіб, предметів, явищ. Вони вводяться авторами до контексту так
само, як і їх лексичні відповідники, якщо такі є, займаючи ті ж структурні позиції, ще
характеризуються дещо меншою автономністю. Наприклад: Матінко, що таке ярмарок у
районі! ... він продавав і купував усяку всячину... Чутка про те, що в магазині дають
шурики-мурики, гайнула по ярмарку... Але не встиг ще я зануритись у рятівне болото
ярмарку, як незрозуміла страшна сила схопила за плече, відірвала від землі... і знову
поставила на землю [2, с. 219].
Клас фразеологізмів з домінуючим денотативним аспектом характеризують відносно
прості зв’язки з контекстом. Набір сигнальних елементів, які розкривають їх значення, як
правило, обмежений, для їх введення до структури речення нерідко буває достатньо одного
слова, хоча і не виняток, що сигнали, які розкривають значення фразеологізму, можуть
знаходитися за межами того речення, яке містить ФО,
Сигніфікативний аспект значення є домінуючим у фразеологізмах, які в мовленнєвій
реалізації можуть бути співвіднесені з досить широким колом предметів, явищ, ситуацій.
Зв’язок одиниць цього типу з контекстом, як правило, більш складний, і ця складність
полягає не лише в тому, що межі контексту розширюються, але і в тому, шо явища і

95
ситуації, які називають фразеологізми, повинні нести в собі мотивацію для номінації їх ФО.
Наприклад: «Як у лісі всякі гриби трапляються, так і серед яблунівського люду: один, зразу
видко, що не в потилицю битий, кебетливий, другий ходить до сусіда ума позичати, третій
людей слухає, а свій розум має, четвертий послухає часом дурня та й стане розумним...»
[2, с. 228].
Як бачимо, контекст оточення фразеологізмів цього типу складає довший відрізок
мовленнєвого ланцюга, і сигнальні елементи ідуть суцільно. Контекст сигніфікативного
типу носить факультативний характер, його функції полягають у розшифруванні або
уточненні значення ФО.

[...]

Ми спробували в цій статті накреслити можливі шляхи підходу до дослідження

проблеми взаємозв'язку фразеологізмів і контексту в залежності від характеру семантичної
структури ФО. Думаємо, що це питання перспективне і заслуговує на більш ретельне
вивчення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гальперин И.Р. Текст как обьект лингвистического исследования. –М.: 1981.

2. Гуцало Євген. Твори: В 5 т. –К.: Дніпро, 1997. –Т. 3. –459 с.
3. Кунин А.В. Фразеологические единицы и контекст // Иностранный язык в
школе. –1971. –№ 5.
4. Терентьева Л.П. Цитата й фразеологизм в условиях контекста // Фразеология
и контекст. –М., 1984.

96
 Р.Л. ТХОРУК. ДО ПИТАННЯ ІНТЕРТЕКСТУ «ОДЕРЖИМОЇ» ЛЕСІ
УКРАЇНКИ // АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФIЛОЛОГІЇ: ЗБ. НАУК. ПРАЦЬ.
– РIВНЕ, 2001. – ВИП. Х. – С. 77-90.

[...]

Сьогодні мова може вестися про можливі контексти, які не обов’язково відіграли
роль джерельних текстів у розумінні підказки драматичних ситуацій, характерів, символіки,
вони могли б бути поштовхом, вказуючи на настрій, увиразнюючи досліднику характер
осмислення, особливості образотворення. Відтак як контекст може бути потрактована безліч
фактів, що є тлом «поруч» із твором. У статті зосередимось лише на тому, що приступне як
тексти, згруповані навколо кількох дат життя Лариси Петрівни Косач.
18 січня за старим стилем Леся Українка прибула до Мінська. Ввійти у простір
тогочасних переживань письменниці допомагає лише листування. Отож, його й варто
вважати одним із інтертекстів драматичної поеми.
У листі до Віри Крижанівської-Тучапської від 19 лютого 1901р. (ст. стиль) читаємо:
«Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность
какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от
болезни), религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну
минуту просветления: «Это отчужденность смерти, других причин не ищите. Да, конечно, он
прав. Он теперь уже совсем «не от мира сего». Две недели тому назад он простился со мной, в
первую ночь, что я провела при нем, и мне всѐ кажется, что только тень его со мной осталась,
а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает... Слишком все это
тяжело, Вера Григорьевна, больше, чем я могу сказать и чем следует говорить. Право, есть
вещи, которых даже не следует стараться высказать, потому что слова выдуманы не для них»
[1, с. 215]. Кілька збіжностей у «сюжетах» життя-долі і твору-вигадки можуть видатися
невипадковими. Але чи не є ймовірним, що художній текст коректує та визначає оповідь про
своє буття? «Одержима» написана 18.01, лист має дату 19.02.
Відвертою, без будь-яких додаткових інтенцій нагадувати, всовістити чи не вразити
надмірно близьку й небайдужу до Мержинського людину (перераховуємо низку із можливих
інтенцій), Леся Українка була з Ольгою Кобилянською. 11 лютого 1901 року (ст.ст.) у листі
до неї написано: «З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан
зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість
його пишу я, навіть його найближчим приятелям. Не може слухати читання, сливе не
говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: «Може, мені трошки поліпшає
на час, тоді ви мені заграєте». Каже, що любить в мені спокій та силу волі, через те я при
ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він
вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга. Може,
через те і він такий спокійний, дивно спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі
він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує,
що я раніше не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!» [1,
с. 211].
Оповідь містить кілька сцен-ситуацій. Кожна з них уже представлена як антифон –
репліка, коментар. Зафіксовано характеризуючі емоційні сплески щоденного спілкування.
Оповідь драматизована, але відбір ситуацій радше ліричний, за силою емоційної напруги.
Уривок листа яскраво виявляє особливості сприйняття реальності і її трансформації.
Як показують спогади Ольги Косач-Кривинюк та Галини Лисенко, усвідомлюваний
чи не усвідомлюваний близькими письменниці цей дар схоплювати й відбивати подію точною
імітацією інтонації, одною фразою, єдиною деталлю міг звужувати можливості інтерпретації
(аж до ригоризму!), редукувати художню ідею до алегоричності:
(А) «В Лесиній «Лісовій пісні» нема ні одного персонажа, ні одного повір’я, ні одної
мелодії, щоб були мені незнайомі, – все то мої давні знайомі поліські, все те я чула і знала ще

97
в Колодяжному. ...Коли перечитую «Лісову пісню» або дивлюся на неї на сцені, зараз мені в
уяві стає Нечимне з його краєвидом, з тими людьми, що були там з нами. Коли бачу на сцені в
«Лісовій пісні» чи в краєвиді, чи в постатях, чи в одежі, чи у вимові щось не так, як було в
Нечимному, то воно мене аж мучить, настільки «Лісова пісня» пов’язана в моїй уяві з
Нечимним і взагалі з нашим рідним Волинським Поліссям.
Не маю найменшого сумніву, що і у Лесі вона так само була поєднана і навіяна лише
Поліссям.
Всі мелодії, що Леся вибрала для «Лісової пісні», то все наші поліські мелодії. В
кінці «Лісової пісні» так само, як і на початку, Лукаш грає на сопілку ту пісню, що так
прекрасно співала «Білінка» і Лесю навчила її співати» (зі спогадів О.Косач-Кривинюк) [2,
с. 38, 39];
(Б) «Але тепер, коли я, порівнюючи з рукописом, знову читала і дійшла до слів:
...Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого ймення
Від неї не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного імення,
– мені раптом все згадалось – та це ж мамині слова в розмові з Лесею, що відбулась
два роки тому: «Хто вона? Се жінка Лисенка». Мене дуже вразило, що Леся так щиро і
глибоко перейнялась маминим почуттям і так майстерно, просто геніально відтворила їх у
сюжеті, здавалося б, такому далекому, у легенді, що «встає із темряви часів середньовічних».
«Забута тінь» наштовхнула мене на думку про те, що й інші твори з давніми й
далекими сюжетами, мабуть, несуть у собі ідеї близького нам життя. І я не помилилась –
пізніша творчість Лесі цілковито це ствердила» (зі спогадів Галини Лисенко) [2, с. 285].
Свідками тієї ж події мистецький твір сприймається як фотографія в художній формі.
Проте рецептивна практика наводить на думку: екзотичний «одяг» Лесиних творів ще й
втілююча форма письменницької потреби (як і переконання) не давати фотографій дійсності,
а забезпечити рух читацького сприйняття в напрямку абстрагування. Емоційний сплеск зазнає
трансформації в образ чи мотив. Хоча перед нами, власне, початок, життєвий поштовх
творчій уяві; редукувати твір до життєво-біографічної подієвості – значить усунути уяву як
творчий чинник і наразитись на неадекватність відчитування художнього тексту.
Однак, листування допомагає віднайти сконденсовані емоційні сплески, теми-емоції,
спільні із «Одержимою». Їх кілька: (1) мотив дива; (2) спокою; (3) покинутості; (4)
непотрібної жертви... Текст драматичної поеми дозволяє говорити, що названі теми стають
простором випробування для обох головних героїв, причому долати їм доводиться сумнів,
переконаність, розчарування й певність, пройти через втрату й набуття спокою (і тривоги),
покинутості (й вірності), дива (і приреченості). Теми-емоції - непримітні попутники шляху
героя у смерть, але саме вони перетворені на знаки-символи наближення до межі розгадки, на
якій дивитися можна тільки в свою душу.

[...]

Надмірна патетика, а відтак мелодраматизм, ніби піднімають на котурни, вивищують

роздвоєність (двоголосість) та бурхливість уяви і схильність до ілюзіонізму. Для Міріам
рівновага порушена на користь надмірної, екзальтованої, віри, їй не вистачає знання, тому так
вражає всевідання Месії...

[...]

Побачити свою інакшість, прожити її як випробування, прийняти її як дар, що дає

силу, – ось шлях Міріам від себе і до себе, остаточною крапкою якого є перетворення дієслова

98
«одержима» (атрибутивність) в субстантивоване ім’я (сутність). Зауважимо, що Леся
Українка зберігає відмінність самоназивання героїні й авторського іменування. Тому варто
звернути увагу, що транскрипція імені Марія (Міріам) містить вказівку на «чужинство» в
рамках християнської культури (науки Месії). Натомість, при постійному підкресленні
авторитетності, недосяжності героя в сприйнятті жінки через називання його «учитель»
авторка вказує на його сутнісну близькість, адже Месія – «Син людський».
Відтак, окреслюючи інтертекстуальне тло драматичної поеми «Одержима», ми
намагалися звузити асоціативні зв’язки рамками ймовірного історико-літературного
контексту. Напевно, названі нами контексти діяли в просторі авторського творчого процесу,
наснажуючи один одного; потужним чинником цього процесу бачиться психолого-
біографічна мотивація.

ЛІТЕРАТУРА

1. Українка Леся . Зібр. тв.: У 12 т. – К., 1976. – Т. 11.

2. Спогади про Лесю Українку. – К., 1971.

99
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Яким чином природа художнього слова з властивою йому особливою

«внутрішньою формою» зумовлює складність і неоднорідність відношень у
лексико-семантичній системі конкретного твору?
2. Які засоби експресивного синтаксису в публіцистиці І.Я. Франка розглядає
В.Л. Рінберг?
3. Яким чином діалогізація авторського тексту реалізується в публіцистичній
спадщині І. Франка?
4. Назвіть основне положення комунікативної лінгвістики тексту, на яке
спирається І.О. Безкровна при дослідженні поетичного тексту?
5. Чим зумовлюється використання комунікативної моделі як дослідницького
принципу?
6. Якими ознаками позначена поетична адресованість?
7. Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що адресатне поле у поезії складається з
таких компонентів: адресат, тотожний адресантові; безпосередній адресат;
метонімічний адресат; зовнішній адресат на позиції внутрішнього; зовнішній
об’єкт на позиції внутрішнього адресата? Відповідь аргументуйте.
8. У чому полягає функція синекдохи?
9. Якому типу висловлень властиве злиття адресанта та предмета мовлення, що
перебуває на позиції адресата?
10. Якого роду поєднання здатне витворити найвищу експресивну цілість у
динамічній системі поетичного тексту?
11. Наведіть приклад утворення зі стрижневим словом снага з творів Я. Славутича.
12. Які основні відомості подає В. Сімович про віршовання?
13. Який із сучасних термінів, на вашу думку, найкраще відповідає терміну
віршовання, використаному в роботах В. Сімовича?
14. Які дві роботи, присвячені метафоричному вживанню науково-технічних
термінів, з’явилися протягом 60 – 70-х років минулого століття?
15. У якій лінгвістичній ґалузі вплив науково-технічного прогресу на збагачення
експресивних засобів української мови спостерігається перш за все?
16. Що вам відомо про еволюцію реалій науково-технічного прогресу в бік
експресем?
17. Яким чином відбувається вплив контексту на реалізацію фразеологічного
значення?
18. У яких фразеологічних одиницях денотативний аспект значення висувається на
перший план?
19. У яких фразеологічних одиницях на першому плані знаходиться
сигніфікативний аспект значення?
20. Як ви розумієте висловлення Р.Л. Тхорук: «Листування допомагає віднайти
сконденсовані емоційні сплески»?

100
 РОЗДІЛ ІV

АБЗАЦ І ПЕРІОД

У лінгвістиці тексту виокремлюється така одиниця структури, як абзац. Абзац

являє собою відрізок писемного або друкованого тексту від одного правобічного відступу до
наступного, що здебільшого містить у собі надфразну єдність або її частину, зрідка – одне
просте або складне речення, період. Абзаци сприяють логічній послідовності викладу
матеріалу.
Також важливим постає розуміння поняття періоду. Частково на поняття «період»
накладається поняття «надфразна єдність». Період – категорія стилістичного синтаксису.

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ФОНОВИХ ЗНАНЬ

– Які синоніми терміна абзац можна зустріти в науковій літературі?

– В чому полягає проблема визначення періоду?
– Чи слід ототожнювати абзац і надфразну єдність?
– Як ви розумієте поняття складне синтаксичне ціле?
– Якою є структура періоду?
– Які смислові відношення можуть існувати між частинами періоду?
– Які чинники забезпечують тематичну єдність абзаців?
– Чим зумовлюється структура абзаца?
– Якими є специфічні ознаки головного речення в абзаці?
– Які типи речень-кінцівок в абзаці вам відомі?

101
 Д.Х. БАРАННИК. АБЗАЦ // УКРАЇНСЬКА МОВА. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ /
РЕД. В.М. РУСАНІВСЬКИЙ. – К.: УКР.ЕНЦ., 2000. – С. 6-7.

Абзац (нім. Аbsatz, букв. – уступ) – 1. Відступ у початковому рядку друкованого чи

рукописного тексту. З цим же значенням вживається термін «новий рядок». 2. Частина
зв’язного тексту з кількох (рідше – з одного) речень, що характеризується тематичною
цілісністю і відносною закінченістю змісту. В абзаці реалізується певна мікротема. Сукупність
таких мікротем формує тему всього тексту. Візуально абзац – це словесний масив між двома
відступами (двома абзацами в першому значенні). Як синонім терміна «абзац» у цьому розумінні
вживаються часом терміни «надфразна єдність» (Л. Булаховський), «довгий період»
(В. Виноградов), «складне синтаксичне ціле» (М. Поспєлов), «великі синтаксичні сполуки»
(І. Білодід).
Смислова і структурна цілісність абзаца забезпечується міжфразними зв’язками, які
утворюються певними лексичними, морфологічними і синтаксичними засобами. Ці засоби
композиційно впорядковані, дистантно (у межах кількох суміжних речень) співвіднесені між
собою. Вони утворюють систему контекстних структур, домінант – т. з. смислових скріп
(термін Л. Булаховського) або опорних пунктів (термін І. Білодіда). Структурно-смисловими
скріпами, які допомагають об’єднувати в тематичну і композиційну цілісність певну частину
тексту, можуть бути: а) виражена у відповідно розташованих реченнях і підкріплена інтонаційно
наскрізна тематична домінанта уривка, легко простежувана послідовність у розгортанні
мікротеми; б) певні закономірності в актуальному членуванні речень (якщо не всіх, то значної їх
частини), порядку слів; в) рубрикація у межах абзаца: поділ надфразної єдності на окремі
речення, які нумеруються і виносяться в підабзаци (головним чином у науковій і діловій
мові); г) однакові початки речень, у т. ч. з анафоричними займенниками; ґ) повторення у
суміжних реченнях тих самих або тематично співвідносних слів (прийом синтаксичного
підхоплення); д) вжиті на початку речення сполучники або інші слова, що вказують на тісні
зв’язки його з сусіднім реченням (але, проте, однак, причому, таким чином і под.); е) однакові
граматичні форми слів у реченнях (напр., форми особи, часу або виду дієслів, відмінкові,
числові форми в іменних частинах мови і т. п.); є) приєднувальні конструкції та інші засоби. У
кожному конкретному випадку ці (й інші) домінантні засоби наявні, як правило, не в усій
сукупності одночасно. Як структурно-композиційна одиниця зв’язного тексту абзац
характеризує писемну й усну мову.
Крім звичайних структур, складників, усно-мовний абзац має ще один суттєвий
організуючий компонент – ритмічно-інтонаційний. Абзацу властива підпорядкована загальній
тематичній домінанті ритмічно-інтонаційна згрупованість речень, які в такий спосіб
утворюють фоноабзац. Між суміжними абзацами витримується довша, ніж звичайно між
реченнями всередині абзаца, пауза. Відрізняються паузи і функціонально. Паузи між
реченнями всередині складного цілого О. Пєшковський, напр., називає з’єднувальними, а
паузи між окремими складними цілими – розділювальними синтаксичними паузами.
Абзац – одна з основних (за своїм характером – комплексних) одиниць синтаксису
тексту. Він є складником словесних масивів, що можуть належати до різних функціональних
типів мови. У прийомах організації, структурі та обсязі абзаца відображаються як загальностильові
особливості тексту, так і риси індивідуальної, авторської манери викладу.

102
 Д.Х. БАРАННИК. ПЕРІОД // УКРАЇНСЬКА МОВА. ЕНЦИКЛОПЕДІЯ /
РЕД. В.М. РУСАНІВСЬКИЙ. – К.: УКР.ЕНЦ., 2000. – С. 435-437.

Період […] – розгорнута, багатокомпонентна, гармонійно організована синтаксична

побудова, що характеризується цілісністю теми, повнотою і динамізмом змісту (нерідко з
елементами образності і широких асоціативних зв’язків). Частково на поняття «період»
накладається поняття «надфразна єдність». Період – категорія стилістичного синтаксису. Він не
становить окремих структур, типу речення і в кожному випадку формується як стилістично
актуалізований варіант простого речення або складного речення. Крім звичайних ознак, що
характеризують речення як комунікативну одиницю, період має свої, специфічні особливості.
Вони простежуються на трьох органічно пов’язаних, функціонально єдиних рівнях: смисловому,
структурно-синтаксичному та інтонаційному. Найтиповішою моделлю періоду є розгорнута
синтаксична структура, яка членується на дві частини: перша, основна, становить ряд
констатацій, аргументів, які мають підвести слухача (читача) до певного висновку або
узагальнення, друга – сам висновок або узагальнення. Перша частина періоду структурно є рядом
розміщених у певній логічно вмотивованій послідовності однотипних синтаксичних складників
(члени періоду), друга – менш розгалужений, структурно компактніший фрагмент розгорнутої
синтаксичної одиниці. З боку просодії перша частина характеризується поступовим інтонаційним
підвищенням, яке досягає максимуму в кінці її, а друга – значним пониженням після паузи (пауза
між підвищенням і зниженням на письмі, як правило, передається комою або комою і тире). Чим
більше буде структурно однотипних синтаксичних складників у першій частині, тим
напруженішим буде чекання другої висновкової (узагальнювальної) частини, тим виразнішим,
рельєфнішим буде композиційний контур періоду: «Азовськеє море і Чорнеє море, Зелені
діброви і спів солов’я, Високі Карпати, донецькі простори – Це ти, Україно моя!» (І. Нехода). На
відміну від інших синтаксичних конструкцій період є тематично, структурно та інтонаційно
відносно замкненою побудовою, своєрідним мікротвором. Формально виражені зв’язки його з
суміжними контекстними одиницями (міжфразові зв’язки), як правило, є мінімальними.
Вишуканість форми, поєднана з внутрішньою смисловою місткістю речення, забезпечує легкість
сприймання і запам’ятовування думки, вираженої в періоді. Відповідно до структур, типу
синтаксичної одиниці, яка лежить в основі періоду, він може бути простим, складносурядним,
складнопідрядним (найчастіше) та безсполучниковим складним реченням. Період – просте
речення: повторюваними однотипними синтаксичними складниками, що утворюють першу
частину його (підвищення), є однорідні члени («За кожну п’ядь землі, за кожен зойк дитяти,
За сльози матерів, за рідну братню кров з нас кожен – чуєте? – себе віддать готов...» —
М. Рильський). Період – складносурядне речення: повторюваними складниками першої частини є
поєднані сурядним зв’язком прості речення («Ще пахне пронизливо й їдко Завихрений пил
будувань, Ще тягнуть невтомні лебідки Фігурні увінчання бань; Ще палаців зали високі
Розцвічує пензель митця, Але вже кінчаються строки і праця доходить кінця» – М. Бажан).
Періоди сурядності можуть бути єднальними, розділовими, протиставними. Період –
складнопідрядне речення: до гол. частини належить кілька відповідно розташованих
підрядних речень одного типу; вони, як правило, утворюють ряд з однорідною супідрядністю
(«Щоб красувався вбогий переліг Нечувано багатим урожаєм, Щоб гречка розливалася, як сніг,
Пшениця слалась маревом безкраїм, Щоб кукурудза в строгому ладу Підкорювала все нові
простори, Щоб жайворонки пісню молоду Підносили над колосисте море, Щоб хліб, як
сонце, сяяв на столі У кожній хаті, домі та колибі... Уклін земний працівникам землі! Вам, сіячі,
плугатарі, спасибі!» – М. Рильський). Періоди підрядності можуть бути об’єднані в групи
відповідно до типів підрядних речень (період підметовий, присудковий, додатковий, місця,
часу, причини, мети, умови, допустовий і т. д.). Поряд із класичною моделлю періоду
(композиційно однолінійне, тематично цілісне підвищення і висновкове зниження) існує
велика (практично необмежена) кількість варіантних та комбінованих форм. Бувають періоди з
подвійною градацією, послідовно розташовані повторювані синтаксичні компоненти утворюють

103
два взаємоскоординовані паралельні ряди – з сурядними і підрядними зв’язками (сурядно-
підрядний період): «Назар. Для спасенія своєї душі, коли у тебе у серці є бог, для угоди всіх
святих, коли ти віруєш у кого, для спасенія твоєї дитини, коли вона тобі мила, зглянься на
мене!» (Т. Шевченко). Градаційно членована частина, повторювані однорідні конструкції
періоду можуть бути всередині головного речення: «Ранніми веснами, коли на заболоченому
Поліссі ще не бралися сіяти, коли на Сулі, на Пслі та на Ворсклі, розпускаючись першим
найніжнішим цвітом, сяяли білі вишневі садки, – над відкритими степами Півдня проносились
страхітливі чорні бурі» (О. Гончар). Особливим різновидом періоду слід вважати побудови, в
яких після ритмічно організованих синтаксичних структур, що формують підвищення, немає
традиційної завершальної частини. Твердження, наближене до висновкового узагальнення,
міститься на початку речення, перед градацією: «На рідні землі сіячі вертають, Щоб сіяти святе
зерно своє, Щоб знов заграло українське поле Врожаєм щастя, зродженим навік, Щоб знов засяло
сонце світлочоле На вольних водах українських рік...» (М. Бажан). Смислова, структурно-
композиційна і ритмо-інтонаційна контрастність обох частин такого «оберненого» періоду
проступає нечітко. Однак це не послаблює художньо-естетичних якостей періоду.
Конкретизується якоюсь мірою лише його функціональна зорієнтованість: «обернений» період
має епічно-характеристичну природу і використовується насамперед у художньо-оповідних
контекстах, особливо в поезії (на відміну від періоду з двома чітко протиставленими
структурними частинами, який, крім усього, має виразні ознаки публіцистичної ораторської
мови). Як спосіб організації речення період використовується у різних функціональних стилях
усної і писемної літературної мови.

[…]

ЛІТЕРАТУРА

1. Коваль А.П. Практ. стилістика сучас. укр. мови. –К.. 1987.

2. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. –К.,
1962.

104
 А.М. ГАЛАС. ПЕРІОД У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ.
–УЖГОРОД: УНУ, 2002. – С. 3-9.

В українських граматиках другої половини ХІХ – початку ХХ ст. теорія періоду

ґрунтується на глибокій обізнаності з синтаксичними, смисловими і стилістичними
особливостями цих одиниць. Висвітлення історії появи періоду в українській мові, опис
структурних особливостей, десятки виразних, художньо довершених зразків періодів,
рекомендації щодо пунктуації, особливостей виголошення періодів – увесь цей важливий
лінгвістичний набуток, досить докладно, у дусі часу, висвітлений у граматиках Івана
Вагилевича (уперше в українському мовознавстві), Михайла Осадці, Івана Нечуя-
Левицького, Василя Сімовича Модеста Левицького, а також у ряді інших джерел, у
радянську добу надовго було вилучено з активного наукового обігу.
Протягом тривалого часу в українському мовознавстві з’явилось небагато
спеціальних праць, присвячених дослідженню періоду (М.В. Арінштейн, 1953;
І.Г. Чередниченко, 1957; В.Я. Мельничайко, 1975). Певні відомості, нерідко суперечливі,
містяться в словниках лінгвістичних, літературознавчих термінів, в інших довідкових
виданнях, зокрема й у нещодавно (2000 р.) виданій енциклопедії «Українська мова», де, на
жаль, не враховано найновіших результатів дослідження періоду в українській мові.
У структурі сучасних граматик української мови – О.М. Пархоменко, М.П. Івченко,
М.А. Жовтобрюх, В.Д. Горяний, С.П. Бевзенко, І.Р. Вихованець – період займає місце після
теми «Складне речення» як особливий різновид складного або ускладненого простого
речення.
Інші дослідники, – наприклад, М.В. Арінштейн, Б.М. Кулик, автори ряду підручників,
посібників, довідників, збірників вправ з української мови – дотримуються поглядів, згідно з
якими період – це особливий різновид тільки складного речення. Показово, що в окремих
авторів погляди на сутність періоду змінювалися, уточнювалися. Так, І.Р. Вихованець
[в одному джерелі – А.З.] пише: «Багатокомпонентним складним реченням може виступати
період, який за структурою являє собою багатокомпонентне складносурядне,
складнопідрядне або безсполучникове речення, а також складне речення з різними видами
зв’язку» [2], а в іншому – період розглядає як форму організації розгорнутих побудов у
сукупності неелементарних складних та неелементарних простих речень [1].
Ще інші прирівнюють період до абзаца, надфразної єдності, складного синтаксичного
цілого, великої синтаксичної сполуки, зрештою, до будь-якого складного речення з певними
формально-фонетичними і змістовими ознаками.
У російських джерелах трапляються ще такі термінологічні вирази для визначення
періоду: ускладнений вид стягненого речення (С.Д. Балухатий), фонетичне ціле
(О.М. Пєшковський), велика фразна структура (Л.А. Булаховський), синтаксично складне
ціле (О.В. Миртов), граматичне складне ціле, складна синтаксична єдність (Н.Ю. Шведова),
складне синтаксичне ціле (О.О. Реформатський), складна синтаксична побудова
(О.С. Ахманова), складна синтаксична конструкція (Т.І. Шуришина), особливий рівень
побудови і поєднання речень з естетично впорядкованим членуванням паралельного ряду
однорідних синтаксичних компонентів (Г.М. Молоткова).

[А.М. Галас пропонує до уваги читачів кілька визначень періоду. Деякі з цих
визначень презентовано в хрестоматії].

[...]

105
 Період. Значно поширене просте або багаточленне складне речення, що
характеризується єдністю теми, вичерпною повнотою змісту і гармонійністю синтаксичної
структури. За своєю будовою період не становить окремого структурного типу речення, це
лише різновид простого або складного (складносурядного, складнопідрядного чи
безсполучникового) речення (Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. –К.:
Вищ. школа, 1985. –С. 185).
Період – завершене у смисловому відношенні багаточленне ускладнене або складне
речення, яке розпадається на дві протиставлені одна одній частини, перша з яких, що
характеризується інтонацією підвищення, складається з ряду однорідних єдностей,
структурно і за смислом замкнутих другою, заключною, частиною, котра вимовляється з
пониженням тону (Акишина А.А. Период как синтаксико-стилистическая категория
современного русского языка: Материалы к курсам языкознания. –Львов: Изд-во Львовского
ун-та, 1958. –С. 37).
Період – це висловлювання у вигляді речення, яке характеризується тематичною
єдністю і відносною завершеністю (вичерпністю), з чіткою смисловою і структурно-
інтонаційною розчленованістю, яка полягає в тому, що в першій частині виділяються
принаймні два члени – синтаксично однорідні елементи, а лексико-фраземне наповнення її
дозволяє розвинути напруження думки, ритмічно наростаючу інтонацію, після чого
наступає виразна пауза (злам інтонації) і друга частина, яка містить мету висловлювання,
смислову розв’язку і вимовляється з помітним пониженням голосу (Галас А.М. Структурні і
функціональні особливості періоду в українській літературній мові: Автореф. … канд. філол.
наук. –Ужгород, 1997. –С. 8).

ЛІТЕРАТУРА

1. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. –К.: Либідь, 1993. –

С. 353.
2. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови.
–К.: Рад. шк., 1982. –С. 203.

106
 Л.М. ЛОСЕВА. КАК СТРОИТСЯ ТЕКСТ. −М.: ПРОСВЕЩЕНИЕ, 1980. −С. 58-
92.

ТЕКСТ ЯК ЄДИНЕ ЦІЛЕ ВИЩОГО ПОРЯДКУ ТА ЙОГО СКЛАДНИКИ

Наявність зв’язків між самостійно оформленими реченнями, особливо дистантних,

дозволяє бачити в тексті навіть найбільшого твору єдине смислове та структурне ціле
вищого порядку. У будь-якому тексті неможливо знайти жодного речення речення, яке не
було б пов’язане з тим чи іншим реченням контактним чи дистантним зв’язком. В одних
випадках цей зв’язок очевидний, в інших − виявляється при спеціальному аналізі.
Щоб показати єдність тексту в смисловому та структурному відношенні, необхідно
перш за все виявити його міжфразові зв’язки.
...аналіз текстів приводить до висновку про існування ССЦ і дозволяє виокремити
їхні характерні ознаки. Що ж це за ознаки?
1. ССЦ − це частина тексту, що являє собою найбільш велику одиницю в його складі.
2. ССЦ − це група самостійнооформлених речень, об’єднаних тематично
(мікротемою), а також лексично, граматично та інтонаційно.
3. ССЦ характеризує певну сторону явища, яке змальовується.
4. Зв’язок між реченнями в ССЦ може бути контактним та дистантним.
На основі названих ознак можна дати визначення складного синтаксичного цілого.
ССЦ − це найбільша за довжиною синтаксична одиниця в складі тексту, яка являє собою
групу контактно та дистантно взаємопов’язаних речень, що характеризують певну сторону
предмета, що змальовується (явища тощо).

[...]

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПЕРШИХ РЕЧЕНЬ ССЦ

Перші речення ССЦ характеризуються такими ознаками:

1. У них немає таких слів, семантика яких визначалась би з попередньої частини
тексту (займенників і займенникових прислівників, що співвідносяться з іменниками,
прикметниками і числівниками, що знаходяться в попередньому ССЦ).
2. Вони зазвичай являють собою повні речення будь-якого структурного типу.
3. Перше речення ССЦ меньше пов’язане з останнім реченням попереднього ССЦ.
4. У смисловому плані перше речення ССЦ характеризується тим, що воно починає
виклад нової мікротеми.

«ВІЛЬНІ» РЕЧЕННЯ

Не всі речення, що складають текст, входять у ССЦ. Зустрічаються такі одиничні

речення, які не є компонентами ССЦ. В цьому сенсі їх можна вважати вільними. В них, як
правило, містяться різноманітні авторські відступи, зауваження стосовно сказаного і т. ін. У
складі тексту вони функціонують як один із засобів зв’язку ССЦ, які контактують із ними, і
разом з тим несуть величезне стилістичне навантаження. Вони мають значення і за межами
ССЦ.
Наприклад:

Пройшов деякий час, а здоров’я бідного Дубровського все ще було слабким... Він
забував свої колишні заняття... Він був не в змозі думати про свої справи... і Єгорівна

107
побачила необхідність повідомити про все молодого Дубровського... Отже, вона відірвала
аркуш від видаткової книги та продиктувала поварові Харитону, єдиному кистенівському
грамотієві, листа, якого в той же день відіслала в місто на пошту.//
Але пора читача познайомити зі справжнім героєм нашої повісті.
Володимир Дубровський виховувався в Кадетському корпусі...
(О.С. Пушкін)
У наведеному прикладі «вільним» є виділене речення. Воно не входить ні в склад
попереднього, ні в склад наступного ССЦ. Це авторський відступ, який об’єднує дві частини
тексту (два ССЦ) і реалізує при цьому ставлення письменника до того, що він уже сказав, і
до того, про що йтиме мова далі. Тут увага читача зосереджується на тому, що головний
герой повісті ще тільки має бути представлений.

[...]

Бувають «вільні» речення іншого характеру, які виступають лише в якості вихідної,
або лише в якості заключної фрази. Як у одному, так і в іншому випадку вони поєднують
кілька ССЦ в більші смислові та структурні «блоки».

АБЗАЦ ТА ОСНОВНІ ПРАВИЛА ЙОГО ВИОКРЕМЛЕННЯ

Термін абзац уживається в двох значеннях:

«1. Відступ праворуч на початку рядка.
2. Відрізок написаного або надрукованого тексту від одного нового рядка до іншого,
що містить у собі надфразну єдність або її частину, рідше − одне просте або складне
речення»1.
Абзаца як особливої семантичної або синтаксичної одиниці не існує. В абзац можна
виокремити будь-яке речення, слово, будь-яке ССЦ.
Виокремлення абзаців − це спосіб (прийом) семантико-стилістичного виокремлення
речень.

[...]

В аспекті структурно-стилістичному абзаци являють собою ядро тексту, в аспекті

ритмомелодійному − це «розділовий знак» (Л.В. Щерба), знак попередження про те, що
необхідно приготуватися до сприйняття нової важливої інформації.
...існують три основні причини, які змушують того хто пише виокремлювати окремі
речення в абзаци. Це, по-перше, новизна інформації − початок ССЦ, по-друге, її важливість у
масштабах усього тексту та, по-третє, неможливість подальшого подання нових відомостей,
які містяться в цьому реченні, через їхню логічну несумісність із попереднім реченням.

[...]

Отже, перерахуємо основні правила виокремлення абзаців у текстах монологічного

мовлення. В абзац виокремлюються:

108
 1. Речення, які містять основні думки тексту. Вони зазвичай починаються зі слів
отже, значить, загалом, таким чином тощо; зворотами типу підбиваючи підсумки щодо
всього висловленого, зазначаємо (підкреслюємо), що...
2. Речення, які містять нову інформацію порівняно з попереднім реченням.
У таких реченнях використовуються, як правило, слова та висловлення, які не
вживалися у попередньому абзаці.
3. Речення, які містять у собі повторювану інформацію про одну й ту саму особу
(особи) та пов’язані дистантним зв’язком. Їхня формальна ознака − повторення одних і тих
самих іменників у називному відмінку в різних частинах тексту.
4. Речення, на початку яких займенники він, вона, воно і т. ін., які не пов’язані з
останнім іменником попереднього речення.
5. Речення, які йдуть після діалогу та полілогу. [...]
6. Речення, які за змістом не можуть контактувати (розміщуватися на одному рядку) з
попереднім.
Між такими реченнями при читанні необхідна надзвичайно подовжена пауза.
Виокремлення речень у абзаци дозволяє виразити цю паузу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов.

Пособие для учителей. −Изд. 2-е, испр. и доп. −М.: Просвещение, 1976. −С. 11.

109
 Л.І. ВИШНЯ. СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ РЕЧЕННЯМИ І ЇХ ЗНАЧЕННЯ
ДЛЯ СТРУКТУРИ АБЗАЦА // УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА В ШКОЛІ. – 1982.
– № 11. – С. 51-54.

Як відомо, абзац (нім. Absatz – уступ) – це відступ управо на початку першого рядка
для відділення однієї частини тексту від іншої, а також частина тексту між двома такими
відступами [12]. Абзац має значення для читців, переписувачів, складачів. У діалозі його
роль – відокремлювати мовлення різних осіб; у монолозі функції абзаца визначаються
потребою виділення, смислового підкреслення.

[...]

Останнім часом дедалі більше в дослідженнях ідеться про те, що виділення абзаців у
тексті відбиває композиційно-стилістичні особливості тексту і принципи його організації2.
Отже, абзац – це компонент зв’язного тексту, що складається з однієї чи кількох фраз
(речень) і характеризується єдністю та відносною закінченістю змісту. У близькому до цього
значенні виступають терміни «період», «складне синтаксичне ціле» (ССЦ), «надфразна
єдність», причому абзац найчастіше збігається в окремих рисах із складним синтаксичним
цілим. Учення про складне синтаксичне ціле було сформульоване О.М. Пєшковським, який
зазначав, що «межами між абзацами, на відміну від меж між складними цілими, є тільки
надмірно подовжені паузи, оскільки особливих інтонацій, які б принципово відрізняли абзац
від складного цілого, немає» [5]. Термін «абзац», за словами Т. Сільман, має три значення,
два з них підкреслені О.М. Пєшковським (синтаксичне і друкарське), і третє – відносно
закінчений відрізок літературного тексту, тобто значення літературно-композиційне[9].
Отже, як зазначають дослідники, абзац, лишаючись явищем синтаксичним, водночас
виявляється і явищем літературної композиції (і все це на базі друкарської, тобто графічної
виділеності абзаца). Така подвійна природа абзаца знайшла своє висвітлення у статті
М.С. Поспєлова («Сложное синтаксическое целое и основные особенности его структуры»),
де автор показує, що реальною синтаксичною одиницею зв'язного монологічного мовлення
виявляється, як правило, не речення, а група речень, які утворюють авторське висловлення6.
Воно, за словами О.М. Пєшковського, становить «сполучення речень, пов’язаних
сполучниками, сполучними словами чи сполучними синтаксичними паузами і не
роз’єднаних розділовими синтаксичними паузами»[5].
Всередині абзаца між реченнями можливі найрізноманітніші форми зв’язку, зокрема,
такі, як і між частинами складнопідрядних речень. Наприклад, І.О. Фігуровський виділяє такі
відношення між складними реченнями у зв’язному тексті: означальні, додаткові, причинові,
підметові, присудкові [13]. Звичайно, ці стосунки у тексті складніші й різноманітніші, ніж
між частинами складного речення у складносурядному чи складнопідрядному. Між
окремими реченнями всередині абзаца здебільшого основні логічні зв’язки такі ж, як і в
самому складному реченні, оскільки вони проявляються в різних типах приєднувальних
конструкцій, відношень, серед яких можна виділити відношення "конкретизуючого
прилягання" [9] та "моменту перерваності викладу" [6], коли сусідні: речення відображають
не плавний розвиток думки, а, навпаки, стрибок, розрив, який, однак, не виділяється абзацом.
Принцип сполучення абзаців, ще індивідуалізованіший; ще менше – граматично
узагальнений, ніж принцип сполучення самостійних речень усередині абзаца. Адже при
переході від одного абзаца до другого панує «роз’єднувальна сила паузи» [5]. Отже, тут
помітний певний розрив, якийсь стрибок у розвитку і думки – більший чи менший. Можна
порівняти цю розділову паузу з тією, яка характеризує перехід від одного розділу до другого.

110
Перехід до нового абзаца означає звичайно перехід до нової теми, ситуації, до нового етапу
розповіді.
Дослідники тексту, розглядаючи загальні риси абзаца, дійшли думки, що є три
причини, які змушують виділити в потоці мовлення окремі фрази в абзац: 1. Новизна
інформації. 2. Важливість інформації в масштабах смислової організації всього тексту. 3.
Неможливість подальшої лінійної подачі нових відомостей, які містяться в даній фразі, через
логічну несумісність із сусідніми фразами.
В абзаці виділяють три частини: зачин, основна фраза, коментуюча частина. Абзацний
зачин – це слово, словосполучення або речення, які синонімічні за своїм значенням
(позначають час, місце, предметність, процесуальність і под.) і за синтаксичною функцією
дорівнюють окремому членові речення. Основна фраза – перша фраза абзаца, що містить у
собі одну з основних думок усього абзаца. Її можна назвати абзацною фразою. Коментуюча
частина – це все, що йде після абзацної фрази.
І все-таки абзац, як вважає Л. М. Лосєва [4], – смислова категорія, що не
протиставляється складному синтаксичному цілому, а взаємодіє з ним. Не всі ССЦ
починаються абзацами. Фрази, що містять у собі основну інформацію, важливу для
смислової організації тексту, можуть бути і всередині, і наприкінці ССЦ, але в таких
випадках вони теж виділяються в абзац. Отже, процес виділення абзаців здійснюється
незалежно від структури ССЦ, хоча перші речення ССЦ переважно містять основні думки і
тому, природно, виділяються в абзац. Своєрідність структури абзаца розглядається як
компонент індивідуального стилю, письменника.
Оскільки абзац найчастіше починає ССЦ перше речення характеризується такими
трьома ознаками: у смисловому відношенні воно завжди починає виклад нової мікротеми; у
лексико-синтаксичному – всі його члени речення – повнозначні слова (немає, наприклад,
займенників 3-ї особи); в синтаксичному плані ці речення завжди повні, у них нічого не
треба відновлювати з попередніх речень тексту.
Дослідники підкреслюють особливу роль початкового речення, «зачину»,
визначаючи, наприклад, окремі сталі синтаксичні ознаки, які виділяють це речення з-поміж
інших (інверсія, використання «починаючих сполучників, вставних слів та ін.). Зачин
визначає структуру, рух думки всередині абзаца або складного синтаксичного цілого, а іноді
й характер внутрішньої структури тексту [11].
Абзац, таким чином, може вбирати в себе всі синтаксичні особливості стилю певного
автора, визначається ними; тобто сам виступає «похідним» від них. При цьому особливо
важливі початок і кінцівка абзаца; зв'язок між реченнями в абзаці; форма зв'язку між
абзацами; внутрішня структура самостійних речень, що складають абзац. Таку структуру має
переважна більшість абзаців у творах української художньої прози.
Компоненти абзаців – окремі речення – своєю структурою характеризують
синтаксичну будову тексту і відображають загальні закономірності стилю письменника.
Звичайно, у кожному тексті є численні перехресні засоби зв'язку, і два сусідні речення
нерідко поєднані між собою не одним яким-небудь типом зв'язку, а двома чи кількома. Будь-
які два сусідні речення можуть бути між собою пов'язані і спеціальними синтаксичними
засобами, і можуть тільки приєднуватися, перебувати поруч, прилягати один до одного.
Отже, два речення, входячи до контексту, здатні взяти участь у створенні єдиної розповіді.
Оскільки речення – вузловий пункт синтаксичної будови тексту, воно відображає
загальні закономірності стилю. Письменник може оповідати, використовуючи причинові
наслідкові зв'язки, що проявляється в перевазі строгих логічних співвідношень, які виразно
виступають в розгорнутих синтагматичних структурах. Це помічається, наприклад, у романі
О. Гончара «Твоя зоря»: «В Тернівщині нашій вулички глибокі, бо стільки ж по них поколінь
перейшло, ті, що до нас тут жили колись, до самої глини повибивали землю своєю ходьбою;
наче ровом ідеш, і колюча дереза, в'ючись по горбах, нависає з обох боків над тобою. У
вуличці повно пухкої пилюки, вона після ночі прохолодна, а вище, на толоці, там і
споришець тобі босі ноги росою полоскоче – це остаточно розганяє твій сон» (с. 51 – далі всі

111
приклади подаються за джерелом: Гончар Олесь. Твоя зоря. – К., 1980. – Серія "Романи й
повісті").
У О. Гончара окремі речення міцно впаяні в контекст переважно за допомогою
сполучників, займенників, прийменниково-відмінкових частин тексту.
У романі «Твоя зоря» тісно пов’язані між собою не тільки окремі речення, а й самі
абзаци, що, як правило, включені в текст за допомогою сполучників і часток, а також
повнозначних частин мови – іменників, дієслів, займенників, прислівників.
Прозові стилі великою мірою визначаються тим, якими засобами і наскільки тісно
скріплені в них елементи тексту. Саме за цією ознакою у плані міжфразних зв’язків
перебуває питання про автосемантію і синсемантію [9], тобто про більшу або меншу
смислову самостійність окремого речення. Якщо в реченні зовсім немає міжфразних зв'язків,
речення автосемантнчне; якщо такі зв’язки є, речення синсемантичне, у смисловому
відношенні залежне від попереднього і наступного. При автосемантії два речення в тексті
пов'язані єдністю ситуації і звичайним приляганням (рос. «рядоположенностью»): «Живе на
березі океану людина. Вдень і вночі ревуть над нею літаки – поруч аеродром. Рівно що дві
хвилини з громовим гуркотом проносяться над самим дахом будиночка, то йдуть на посадку,
то, навпаки, відірвавшись від злітної бетонної смуги, беруть курс на океан» (с. 295). Немало
автосемантичних речень у романі «Твоя зоря» належить до складних, навіть ускладненої
будови речень, наприклад:
«Юна переповнена мріями душа знаходила відраду і в тому елементарному світі, де
найскладнішою машиною була прядка, де пломінчик на гнотику був єдиним неоком ваших
осінніх ночей, де взимку сміливий маляр – мороз малював по вікнах буйні свої вітражі – білі
розмашисті папороті, лілеї, химерне квіття тропіків...» (с.50-51).
Автосемантичні речення легко ізолюються від контексту (саме такі речення вчитель і
вибирає, коли відшукує приклади для ілюстрації якогось явища).
Автосемантичне речення внаслідок своєї більшої смислової самостійності не так тісно
пов’язане з контекстом, більш ізольоване, автономне, і тому само по собі може становити
абзац. Але в романі «Твоя зоря» не так легко знайти абзац – автосемантичне речення,
оскільки всі абзаци становлять речення синсемантичні. Яскраво виражена синсемантія
окремого речення є показником нерозривної єдності розповідної тканини в цілому. Більшість
речень у складі абзаца – синсемантичні структури на зразок таких:
«А він пашів жаром ще дужче, і в безпам’ятстві чи й розпізнав її» (с. 149).
Синсемантичність цього речення відчувається одразу, бо сполучник а на початку речення і
два особові займенники в ньому показують, що воно досить міцно входить у якийсь ширший
контекст і є проміжною ланкою всередині абзаца. Разом з тим це речення за своїм лексичним
складом порівняно бліде, адже конкретні іменники – підмет і додаток – замінені
займенниками.
Якщо зробити з цього речення самостійніше в смисловому відношенні, менш
синсемантичне, воно матиме такий вигляд: «А Микола Васильович пашів жаром ще дужче, і
в безпам’ятстві вже чи й розпізнав Надьку». В той же час і останнє речення також виділиться
з цього самого контексту, бо сполучник на початку речення і обставина способу дії,
підсилена часткою ще, все одно підкреслять його смислову несамостійність. Синсемантія,
яка зустрічається в діалогах, полягає не в заміні конкретної лексики, а в пропущенні
співбесідником тих слів, що вже були вимовлені в попередній репліці, як, наприклад, тут:

«Соня глянула на нього запитливо.

– Діждетесь рангу, а потім?
– Потім ждатиму вищого.
– Ну, а далі?
– Далі, – ще вищого! Ще – ще – ще! – він аж очі приплющив, «зашторив їх», як це
називала Тамара. – Вгору і вгору!» (с. 290).

112
 Хоча ця і попередня синсемантії будуються за різними принципами, але кожна з них
по-своєму сприяє спаяності тексту, його однозначній неповторності й цілеспрямованості.
Чим міцніший і стисліший текст, взаємопереплетеність речень, тим відносніша й умовніша
семантична самостійність кожного окремого речення.
Текст роману «Твоя зоря» – приклад саме такої тісної взаємозв’язаності. Саме за
ознакою тісного скріплення елементів тексту може бути виділений з-поміж інших і тип, який
Н. Д. Арутюнова [1] умовно називає типом ієрархічної або синтагматичної прози. У цьому
типі прози проявляється переважно синтагматичний аспект синтаксису, що є
конструктивним фактором і підпорядковує собі інші сторони синтаксичної організації
тексту, зокрема актуалізацію повідомлення, способи його співвіднесеності з дійсністю. В
ієрархічній прозі створюється надзвичайно розгалужена і диференційована система
синтагматичних способів зв’язку, серед яких спостерігаються такі засоби підпорядкування:
1. Прийменники і сполучники, які називають не явища і предмети дійсності, а
відношення між ними. Сполучниковий зв’язок створює в структурі абзаца різні логічні
відношення: протиставні, допустові, причинові, наслідкові. Цей зв’язок передає відношення
між думками, тоді як прийменниковий зв’язок передає в основному лише конкретні
відношення між предметами.
Другою властивістю сполучника, коли він вживається не всередині речення, а між
реченнями чи між абзацами, є те, що «він сприяє певному відволіканню уваги від окремого
речення, переносячи центр ваги висловлювання з окремих речень на суцільний рух думки, на
логічні видозміни» [9].
2. Модальні слова, які виражають відношення висловлювання до дійсності й оцінку
висловлення мовцем.
3. Перехідні дієслова й утворені від них іменники, які вимагають розкриття свого
значення.
4. Слова вказівного характеру: займенники, займенникові прислівники, прислівники,
які не називають явищ і предметів об’єктивної дійсності, а тільки вказують на них.
5. Зв’язочні дієслова.
6. Іменники узагальненої семантики типу «людина», «справа», «річ» (у певних
умовах).
Оскільки ці засоби сприяють тісній взаємозв’язаності речень у тексті, їх можна
вважати сигналами синсемантії, бо всі вони – чи парами, чи поодинці – в кожному окремому
випадку визначають синсемантію того чи іншого речення.
Таких синсемантичних речень у романі «Твоя зоря» дуже багато, причому переважна
більшість їх – складної будови. Простих поширених речень мало.
У межах абзаца всі речення перебувають у складній взаємодії засобів вираження
змісту. До лексичних засобів належить повторення окремих слів (іменників, прикметників,
дієслів, прислівників), заміна іменників синонімами чи антонімами, займенниками.
Наприклад: «Розпитуємо Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих
літ. О, син для Мини – то гордість найбільша, всепоглинаюча» (с. 229); «Чергова обвела всіх
трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навіть не вважала за потрібне втаювати
своє невисловлене, але тверде звинувачення їм» (с. 276); «Машин помітно поменшало (десь,
певне, влаштовується на нічліг подорожній люд), дорога стала вільніша, тож можна було
наддати швидкості. Заболотний наддав, ввімкнувши перед тим фари» (с. 264 – 265);
«Лейтенант, привітавшись, по-службовому зірким поглядом окинув подорожніх. Очі
представника закону затримались на мить на Тамарі...» (с. 278).
Лексична антонімічна заміна одного із важливих, за змістом слів може
супроводжуватись і сполучниковим зв’язком: «Іноді ми женемося за примарним,
перебільшуєм неістотне, без чого людина може обійтися... А натомість полишаємо без
уваги те, чому, власне, немає ціни..." (с. 260); «Міг характерник бурю та град від ниви
відвести, хворобу з людини вигнати. І коли дерево не родить, поробити так, щоб воно
вродило...» (с. 65 – 66).

113
 У романі зустрічається і суцільний лексичний зв’язок, коли якесь слово «проймає»
кілька речень, абзаців і навіть сторінок. Ці, як правило, емоційно місткі слова підпорядковані
певному художньому завданню – наприклад, показати читачам ті незабутні роки, що
лишилися в пам’яті героїв з часів їх «дитячого палеоліту» в «солов’їній республіці».
Звичайно ж, хвилювало «пасльонових дітей» багато що з минулого. Це і «споришець-
кучерявчик», зустрінутий героями на «крайсвітньому моріжку» уже пізніше; це і незабутні
трепетні спогади про Романа, Романові яблука, Романових бджіл, Романів садок; про «росою
та зорею вмиту» Романову Надьку, про Надьчині рушники та ін. Отже, «Твоя зоря» – це
приклад твору надзвичайно поетичного, філософськи заглибленого. Синтаксис його
відзначається смисловою компактністю всього тексту, який за допомогою абзаців
розчленовується на самостійні за змістом частини. Хоча кожний абзац має свою мікротему,
зв’язок між ними не переривається, оскільки міжабзацний зв’язок в основному такий же, як і
між реченнями всередині абзаца. Мікротема переважної більшості абзаців – розповіді про
різні події окремих дійових осіб, їхні вчинки. Тому дуже багато абзаців, якщо це не діалог,
починаються або іменниками (зокрема, власними назвами), займенниками або дієсловами.
Великі абзаци на півсторінки – сторінку починаються звичайно з іменника чи дієслова. Саме
такий початок і сприяє максимальній організації речень і абзаців у тексті, а також зв’язку
між абзацами. Структура абзаца у художній прозі, досить неоднорідна, безпосередньо
залежна від творчої манери, естетичних уподобань письменника. Абзац же у різних жанрах
нехудожньої прози будується переважно з дидактичною метою, оскільки автори підходять до
свого тексту як до предмета пізнавальної діяльності людей, об’єкта розуміння.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. К проблеме связанности прозаического текста // Памяти академика

В.В.Виноградова. – М., 1971.
2. Гальперин И.Р. О понятии текст // Вопросы языкознания. – 1974. – № 6.
3. Горяний В.Д. Стилістична роль абзаца // Українська мова і література в школі. – 1971. –
№ 10.
4. Лосева Л.М. Структурно-семантическая организация целых текстов. – Одесса, 1973.
5. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М., 1956.
6. Поспелов Н.С. Сложное синтаксическое целое и основные особенности его структуры //
Доклады и сообщения Института русского языка. – М.-Л., 1948. – Вып. 2.
7. Русанівський В.М., Пилинський М.М., Єрмоленко С.Я. Українська мова. – К., 1978.
8. Сильман Т.И. Синтаксические связи между предложениями и их значение для
структуры отдельного предложения и структуры абзаца (на материале современного
немецкого языка) // Филологические науки. – 1965. – № 2.
9. Сильман Т.И. Проблемы синтаксической стилистики. – Л., 1967.
10. Солганик Г.Я. Синтаксическая стилистика. – М., 1973.
11. Соловьева А.К. Заметки о типологии начальных строк художественных прозаических
произведений // Филологические науки. – 1976. – № 3.
12. Словник української мови. В 11-ти т. – К., 1970. – Т. 1.
13. Фигуровский И.А. Синтаксис целого текста и ученические письменные работы. – М.,
1961.

114
 О.В. СТАНІСЛАВ. ФУНКЦІОНАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НЕЛІТЕРНИХ
ЗНАКІВ ФРАНЦУЗЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ: АВТОРЕФ. ДИС... КАНД. ФІЛОЛ. НАУК. –
К.: ЧНУ, 2005. –20 С.

Сучасна лінгвістика розглядає писемне мовлення як складне, багатопланове явище,

яке органічно цілісне за структурною організацією, поліфункціональне за призначенням та
використанням у суспільстві. Саме тому воно постійно перебуває в колі уваги дослідників,
стаючи актуальним об’єктом вивчення.
Письмо як окремий об’єкт лінгвістики починають вивчати лише у другій половині ХХ
століття. Увага мовознавців зосереджується на питанні співвідношення писемної та звукової
мови (Т.О. Амірова, О.О. Волков, Л.Р. Зіндер, В.М. Солнцев), а отже, і на проблемі
орфографії (В.І. Балинська, В.Г. Гак, Г.Г. Крючков, К. Бланш-Бенвеніст, А. Шервель,
Н. Каташ), яка визначається як засіб поєднання усної та писемної мови.
Кожна мова має власну систему графічних знаків, що організовують й нормалізують її,
сприяють правильному осмисленню написаного. Попри значні напрацювання у сфері
дослідження письма, актуальними залишаються питання засобів його вираження та їх
реалізації. Значущість даної роботи визначається недостатнім вивченням питання нелітерних
знаків французької орфографії та їх функціонального навантаження. В науковій літературі
стосовно плану вираження писемної мови увага приділялася, в основному, вивченню
алфавітних засобів, а нелітерні елементи залишалися поза розглядом дослідників.
Традиційно серед нелітерних знаків французької орфографії підлягали аналізу лише
знаки пунктуації. У своїх дослідженнях французькі лінгвісти (Ж. Дамурет, А. Допань,
А. Сансін) обмежувались, як правило, викладом найбільш загальних практичних указівок
щодо використання цих одиниць як пунктуаційних. Такі описи враховували, головним
чином, тільки змістовий аспект речення. У спеціальних роботах російських мовознавців
(О.І. Богомолова, Л.Г. Вєденіна, Н.О. Шигаревська) була зроблена спроба описати знаки
французької пунктуації з урахуванням синтаксичного, ритмомелодійного й змістового
розчленування та побудови тексту.

[...]

Письмо визначається як знакова система фіксації мови, яка за допомогою графічних

зображень закріплює мовну інформацію в часі і передає її на відстані.
Вивченням письма займається графічна лінгвістика, яка вважається комплексною
наукою про письмо та писемну мову, до складу якої входять такі дисципліни, як графіка,
орфографія, графеміка та орфографіка. Графіка – це наука про абстрактні графічні елементи,
які безпосередньо чи опосередковано співвідносяться з фонемами з урахуванням не тільки
плану вираження, але й плану змісту. Орфографія пов’язана з проблемами написання
конкретних значущих одиниць, тобто спрямована передусім на встановлення коду,
нормативу письма, враховує як план вираження письма, так і план змісту. Графеміка як
розділ графічної лінгвістики вивчає структурно-функціональні одиниці письма – графеми та
їх відношення, зорієнтована на системно-функціональний опис плану вираження писемної
мови. Орфографіка визначає функціональне навантаження значущих орфографічних
елементів письма. Виділення орфографіки як окремої спеціальної дисципліни, що входить до
складу графічної лінгвістики, видається нам особливо важливим, оскільки саме
функціональному навантаженню таких графічних одиниць, як нелітерні знаки, що
реалізуються на різних рівнях мовної структури, присвячене наше дослідження.

115
 Письмо, як система графічних знаків, характеризується певними властивостями.
Насамперед, це – статичність, яка забезпечує сталість писемного викладу, та дискретність,
що надає лінійного вигляду написаному.
Письмо, як знакова система, володіє своїм специфічним планом змісту і планом
вираження. План змісту – це виражена у висловленні думка, ідея, інформація. План
вираження представляє собою матеріальну послідовність графічних зображень, що
сприймаються зором, за допомогою яких відбувається візуальна репрезентація знака.
Орфографічну систему французької мови складають алфавіт та позаалфавітні
елементи (у нашому трактуванні – нелітерні знаки).
Нелітерні знаки – це система загальнообов’язкових графічних одиниць, що є
додатковими до букв знаками письма певної мови. Вони не мають самостійного значення,
проте виконують ряд важливих функцій на письмі. У системі нелітерних знаків виявляються
загальні закономірності мови, що властиві й іншим рівням мовної структури. Однак, вони
реалізуються зі своєю специфікою, що обумовлено їхніми функціональними можливостями.
До нелітерних знаків ми відносимо інтерлітери – дефіс, апостроф, інтервал,
діакритичні знаки, а також знаки пунктуації (міжслівні знаки) як допоміжні графеми, що
слугують для членування писемного тексту.

[...]

Особливе місце серед міжслівних нелітерних знаків посідають абзац та поля

(різновиди інтервалу), які не мають графічного зображення, але виконують важливі функції
на письмі. Не зважаючи на те, що інтервал – незаповнений простір між двома графічними
елементами, він може утворювати ряд своєрідних знаків (абзац, поля), що реалізуються на
різних рівнях мовної системи.
Термін ―абзац‖ (alinéa) має два значення: відступ на початку рядка й відрізок тексту
між двома такими відступами. Так чи інакше, абзац – це прийом графічної делімітації
написаного. Його семіотична роль полягає в поділі тексту на композиційно-змістові блоки,
що утворюють деяке синтаксичне ціле з кількох (чи одного) речень, які об’єднані змістовою
ідеєю і стилістичною цілісністю. Отже, посутня роль абзацу має на меті представити текст не
як аморфну масу символів, а у вигляді чітко й швидко розрізнювальних одиниць.
Оскільки поділ тексту на абзаци відображає поетапний хід думки і є ніби містком від
однієї інтенції до іншої, то таке членування є функціональним відповідно до
закономірностей мислення й мовлення. Отже, абзацне членування тексту пов’язане з різними
рівнями мови: графічним, структурно-семантичним, ритмомелодійним, стилістичним тощо.
Абзац як одиниця графіки традиційно розпочинається з нового рядка і у лівому
верхньому кутку робиться абзацний відступ, який представляє собою інтервал 3-4
друкованих знаки. Традиційно, йому передує кінцевий інтервал у попередньому рядку. Якщо
інтервал є монограмою, то абзац можна вважати три- або тетраграмою, а інтервал у кінці
рядка – поліграмою. Зв’язок абзацу зі знаками кінця речення підтримується орфографічно –
написанням із великої літери. У результаті універсальності принципу повторюваності,
реалізується лінійність висловлювань, що входять до абзацу, здійснюється одностороння
спрямованість цієї лінійності – від початку через середину до кінця – що має вигляд на
письмі як оформлення абзацу зліва направо.
Не зважаючи на те, що абзац – це нелітерний графічний засіб оформлення писемної
мови, він тісно пов’язаний з таким аспектом мови, як фіксація її в звуці, тобто з усним
мовленням. Це ―розділовий знак‖ (Л.В. Щерба), знак попередження про те, що варто
приготуватися до сприйняття нової і важливої інформації. О.М. Пєшковський зауважував,
що межам між абзацами відповідають наддовгі паузи.
Необхідно також підкреслити, що в першого і в останнього речення абзацу,
інтонація, як правило, різна. У першого – це інтонація тези, яку треба довести, а в останнього

116
– інтонація підведення підсумків. Таким чином, абзац оформлюється не лише графічно на
письмі, але й інтонаційно в усному мовленні, тобто має фонетичний відповідник і здійснює
фонографічну функцію.
Є всі передумови стверджувати, що інтервал та абзац є знаками, які корелюють із
комунікативним принципом членування висловлювання. Адже відомо, що ефективність
упливу тексту на реципієнта пов’язана безпосередньо з його розміщенням на сторінці. Іноді
найбанальніше повідомлення сприймається по-іншому, якщо ―мобілізувати‖ простір. Так,
знаючи ―вдалі‖ для сприйняття місця розташування тексту, рекламодавці успішно
використовують верхню праву частину сторінки та вступну й заключну частини рекламного
повідомлення, які запам’ятовуються краще.
На основі проведеного аналізу, можна стверджувати, що, абзац – це, насамперед,
графічний аспект членування написаного. Крім цього, абзацний поділ тексту пов’язаний із
такими рівнями мови, як: фонетичний (ритмомелодійний), лексичний (структурно-
семантичний), стилістичний (прагматичний).
Поля як вид інтервалу – це пустий простір, що оточує текст. Встановлено, що
найкраще враження справляє сторінка з полями в такому відношенні 2:3:4:5. Найвужчим
повинно бути поле внутрішнього краю сторінки. Це забезпечує тісний зв’язок тексту лівої та
правої сторінок. Далі, у відношенні ширини, йде верхнє поле, а за ним поле, що протилежне
внутрішньому. Найширше поле залишається знизу. Воно ніби є цоколем, фундаментом
усього тексту, на який той спирається. А отже, інтервал, незаповнений проміжок, у будь-
яких виявах (абзац, поля тощо) є графічним способом організації написаного.
Відомо, що система міжслівних нелітерних знаків французької графіки володіє
незначною кількістю засобів і вони мають інтернаціональний характер. Попри те, що набір
цих графічних символів такий самий, як і у будь-якій іншій індоєвропейській мові, однак,
набір їхніх функцій різний.
Специфіка пунктуаційної системи французької мови полягає в тому, що вона
рухається у напрямку делімітації тих зон, у яких відсутність знаків призведе до нерозуміння,
двозначності. Таким чином, основна функція міжслівних нелітерних знаків – прояснити
зміст усього висловлювання, оптимізувати сприйняття, тобто забезпечити його адекватне
розуміння.
Призначення нелітерних міжслівних знаків полягає в поділі цілого тексту на
частини, щоб уможливити представлення тексту не як аморфну масу символів, а у вигляді
одиниць, що швидко й чітко розрізняються зором. Дослідження показало, що нелітерні
міжслівні знаки оформлюють сегменти різних видів. Вони маркують слово, частини речення,
окремі речення, групу речень тощо. Одні знаки обслуговують всі види сегментів, інші –
лише деякі з них. Універсальними є двосторонні знаки (лапки, дужки) та знаки, що не
орієнтовані за формою в певному напрямку (три крапки, тире). Такі пунктограми
оформлюють сегменти всіх видів, а наприклад, кома, крапка з комою спостерігаються лише в
одному виді сегмента і маркують тільки частини речення.
Крім цього, пунктуація в лінгвістичному розумінні є засобом перетворення мовних
одиниць у писемну мову. Внаслідок цієї особливості пунктограми ―наповнюються‖ різним
змістом, корелюючи з семантикою, синтаксисом, стилістикою та інтонацією звукової мови.
У процесі дослідження було встановлено, що міжслівні нелітерні знаки французької
орфографії виконують фонетичну, графомарковану, змісторозрізнювальну, прагматичну
функції, які співвідносяться з відповідними принципами пунктуаційної системи. Аналіз
матеріалу стверджує, що домінувальною функцією розділових односторонніх нелітерних
пунктограм кінця речення (крапки, знака питання та знака оклику) виступає графомаркована
функція, яка корелює з синтаксичним принципом пунктуації. Основною функцією
розділових односторонніх нелітерних знаків середини речення (крапки з комою, двокрапки
та коми), а також видільних двосторонніх знаків (тире, лапок, дужок, подвійної коми) є
змістрозрізнювальна функція, яка корелює з семантичним принципом пунктуації.

117
 [...]

Результати проведеного дослідження функціональних характеристик нелітерних

знаків французької орфографії дозволяють зробити такі висновки:
1. В історії суспільної комунікації створення письма залишається одним із
найголовніших досягнень. Письмо – це знакова система фіксації мови, яка за допомогою
графічних елементів може передавати мовленнєву інформацію на відстані й фіксувати її у
просторі та часі. Систему письма становлять інвентар накреслених знаків і правила їх
функціонування. Кожен знак може розглядатися як певний елемент цієї системи, тобто як
абстрактна, багато разів повторювана в текстах одиниця – графема. У структуру сучасного
французького письма входять основні графеми, що представлені буквами алфавіту, та
допоміжні – нелітерні знаки, що використовуються для графічної організації написаного.
2. Нелітерні знаки – це система загальнообов’язкових графічних позаалфавітних
елементів, що є додатковими до букв знаками письма певної мови. До нелітерних знаків
французької мови ми відносимо інтерлітери – дефіс, апостроф, інтервал, діакритичні знаки,
а також знаки пунктуації як допоміжні графеми, що слугують для членування писемного
тексту. Нелітерні знаки, як і букви алфавіту, представляють собою важливу частину
графічної системи, прийнятої для цієї мови й обслуговують ті сторони писемної мови, які не
можуть бути виражені буквами відповідно до наявних правил орфографії та пунктуації.
3. Нелітерні графеми ... не мають, як правило, безпосередніх фонетичних
відповідників, проте вони корелюють зі звуковою мовою...
4. Досліджувані одиниці – графічно своєрідні і вирізняються своїм зображенням та
розташуванням...

[...]

Результати дослідження стверджують, що в процесі функціонування нелітерні знаки

можуть використовуватися для реалізації прагматичної функції, що є особливо актуальним
на сучасному етапі розвитку лінгвістики. Здійснюючи інтенцію повідомлення, прагматичний
аспект передбачає вплив на адресата, створення в нього особливого враження від
прочитаного. Прагматичний вияв нелітерних знаків відбувається при зоровому сприйнятті
тексту. Як правило, це – використання знаків у лексемах із порушенням норми та в
запозиченнях.

118
 С. ГЛАЗОВА. ПОЯСНЕННЯ В ТЕКСТОВОМУ ВІДРІЗКУ // НАУКОВІ
ЗАПИСКИ ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО
УНІВЕРСИТЕТУ. СЕРІЯ: МОВОЗНАВСТВО. –ТЕРНОПІЛЬ: ТНПУ, 2004. –№2
(12). – С. 209-216.

Характерною рисою лінгвістичної науки ХХ століття, за спостереженнями багатьох

учених, стало те, що мовознавство ―гуманізувалося‖, тобто повернулося обличчям до живого
мовлення в його найрізноманітніших проявах, тоді як методологічну основу традиційної
лінгвістики складав принцип абстрагування. Керуючись цим принципом, науковці вивчали
мову як ідеальну ієрархічну категорійну систему, нехтуючи тим, що в дійсності мовні норми
й закони часто порушуються й руйнуються. Із поступовим усе глибшим вивченням мовних
явищ така позиція заперечила свою виправданість, значною мірою цьому сприяв розвиток
синтаксичної галузі. Саме вивчення речення як вершинної категорії мови показало
недосконалість його абстрагованого дослідження. В.А. Звєгінцев у монографії ―Речення та
його відношення до мови й мовлення‖ іронічно зауважував, що науковці, розуміючи мову як
ієрархічну систему, поєднану синтагматичними та парадигматичними відношеннями, коли
доходять до вивчення речення, забувають про цю методологічну передумову й розглядають
його лише в синтагматичній площині. Внаслідок цього існуючі визначення поняття речення,
а отже й виділення його специфічних ознак не можуть бути визнані як задовільні. Науковець
цілком умотивовано стверджує, що для того, щоб виділити речення як одиницю окремого
рівня зі своїми виразними ознаками слід ―установити для нього не лише синтагматичні, але й
парадигматичні відношення. А це означає, треба знайти для речень більш високий рівень, у
якому вони могли б ідентифікуватися‖ [4; с. 168 – 169]. Таким рівнем є текст.

[…]

Отже, розуміння категорії пояснення як такої, формування якої найбільшою мірою

зумовлене комунікативними чинниками [5; 6; 7; 8], дозволяє вбачати можливість існування
пояснювальних конструкцій і на рівні складного синтаксичного цілого. На жаль, ніхто з
дослідників пояснювальних конструкцій не звернув увагу на те, що досить часто семантика
пояснення реалізується не в межах речення, а в складі декількох речень. При цьому
пояснювальний (другий) компонент уводиться в структуру складного синтаксичного цілого
за допомогою сполучників та їх несполучникових еквівалентів, характерних для
граматичного вираження саме пояснювальних відношень у конструкціях із пояснювальним
зв’язком.
Яскравим прикладом текстового відрізку як пояснювальної конструкції є такий:
Лавина критики показала, що книжка порушила тему більшу, ніж дискурс модернізму в
літературі ХХ століття, ніж хвилі успіхів і невдач нашої літератури. Зосередившись лише
на літературі, до того ж тільки на певному її аспекті, вона, однак, заторкнула навіть не
тему, а глибинний, всеосяжний процес модернізації, що її наше суспільство переживає
сьогодні. Йдеться про економічну, політичну, військову, культурну модернізацію, власне
про модернізацію цілого українського суспільства, яка відіб’ється на його ідентичності
та подальшій долі (С. Павличко). В аналізованому дискурсі пояснювальним компонентом
виступає окреме безособове речення, семантика якого тотожна змісту пояснюваного
компонента попереднього речення. Фактично мовець дублює сказане в попередньому
реченні, використовуючи синтаксичну конструкцію, іншу за формальною будовою й
лексичним наповненням, пор.: [Книжка] заторкнула всеосяжний процес модернізації та [У
книжці] Йдеться про економічну, політичну, військову, культурну модернізацію, власне про
модернізацію цілого українського суспільства, яка відіб’ється на його ідентичності та

119
подальшій долі. Трансформувавши ці окремі речення в одне ціле, матимемо таку
конструкцію: [Книжка] Заторкнула всеосяжний процес модернізації, тобто в ній йдеться
про економічну, політичну, військову, культурну модернізацію, власне про модернізацію
цілого українського суспільства, яка відіб’ється на його ідентичності та подальшій долі. З
одного боку, пояснювальний компонент може бути прирівняний до уточнювального, однак
семантика інших компонентів складного синтаксичного цілого (тексту), як-то: заторкнула =
йдеться, всеосяжний = цілий, процес = майбутньому часу в підрядному означальному яка
відіб’ється на його ідентичності та подальшій долі та семантиці лексем подальший, доля, –
дає підстави стверджувати, що в цьому контексті маємо саме пояснення, а не уточнення,
оскільки реалізованим є основний чинник виникнення пояснювальних відношень – змістова
рівнозначність частин.
Досить часто реалізацію пояснення на рівні складного синтаксичного цілого (тексту)
можна спостерігати в текстах документів, де пояснюваний компонент за своїм змістом і
синтаксичним оформленням становить завершене ціле, однак деякі його компоненти
(складові частини) для більшої зрозумілості пояснюються в наступному реченні, яке може
вводитися пояснювальними сполучниками або без їх використання. Поява пояснювального
компонента не вмотивована мовною потребою. Причиною його стає потреба мовця в іншій,
на його думку, доступнішій для слухача формі сказати про викладене раніше. Наприклад:
Формування Фонду здійснюється у порядку та розмірах, передбачених чинним
законодавством, а його використання – за тими кодами економічної класифікації видатків,
які відповідають їх економічній сутності. Тобто, Фонд Соціальної допомоги студентам,
аспірантам та докторантам вищих навчальних закладів формується у розмірі 10 відсотків
від суми стипендіального фонду, однак у кошторисах видатки на виплату стипендії та
матеріальної допомоги студентам, учням, аспірантам, докторантам повинні бути
заплановані за кодом 1342, а преміювання студентів, аспірантів та докторантів,
організація їх оздоровлення – за кодом 1343 ―Інші поточні трансферти населенню‖ (Із листа
ДКУ №07-04/755-4262 від 11.06.2001 року).
Трапляються непоодинокі випадки, коли пояснення формується в діалозі,
організованому як складне синтаксичне ціле.
Наприклад:
Орденоносний міщанин:
– Тільки не треба зариватися вперед. Кому це потрібно? Адже, якщо гарненько
подумати, це, по суті, не що інше, як зворотний бік боягузтва.
– Так, звичайно, – одповів я міщанину, –це справді зворотний бік боягузтва.
Називається воно ще хоробрістю і мужністю (О. Довженко).
При аналізі відношення пояснення в наведеному прикладі можна побачити на рівні
семантики лексем зариватися вперед (під час бою – С.Г.) те ж, не що інше, як зворотний бій
боягузтва. Одначе перевірка семантичним критерієм рівнозначності цих компонентів не дає
позитивних результатів. Натомість компонент першої репліки зворотний бік боягузтва,
повторений іншим учасником діалогу, тотожний змісту компонента другої репліки
називається воно ще хоробрістю і мужністю.
Варто зауважити, що пояснення, яке реалізується в діалогічних текстах, явище не
рідкісне. Звичайно, не про всі текстові відрізки, у яких мовець щось пояснює, можна судити
як про пояснювальні конструкції. Типовим виявом діалогічних текстових структур, у яких
реалізується семантика пояснення, слід вважати такі, де є його показники. Наприклад:
1. – Я думаю, що дослід не вдався.
– Тобто?
– Внутрішній голос підказує;
2. – Я думаю, що дослід не вдався.
– Тобто?
– Тобто теоретичні розрахунки не відповідають результатам досліду.

120
 Сама форма участі другого співрозмовника (постановка питання за допомогою слів
тобто, а саме та ін. або використання питальних конструкцій на зразок Що ви маєте на
увазі?, Поясніть?, Не зрозумів? тощо) передбачає не власне відповідь першого
співрозмовника, яка б поширювала сказане в ініціальній фразі, а тлумачення висловленого,
що, з точки зору семантики, може бути кваліфіковане як пояснення. У першому прикладі
другий мовець вимагає пояснення від свого співрозмовника, використовуючи
пояснювальний сполучник у функції питального висловлювання. Очевидним у цьому
прикладі є те, що пресуппозиція ініціального та питального (другого) висловлень та ж сама
(результат проведеного співрозмовниками досліду ще не відомий). Тому прохання-питання
Тобто? тягне за собою пояснення не пропозитивного змісту ініціальної фрази (диктуму), а
модальної її рамки, тобто судження про пропозицію (модус). Характеризуючи загальну
реакцію другого мовця на модус висловлення мовця-ініціатора, Н.Д Арутюнова стверджує,
що ця реакція ―в прямому своєму значенні, ставить ніби під сумнів щирість мовця. У ній
ніби виражається підозра, що автор мовлення лукавить і його висловлення не відповідає його
думці‖ [Арут, 657]. Проте в наведеному прикладі в репліці другого мовця, який прохає
пояснення від першого співрозмовника, вказана дослідницею інтенція мовлення не чинна.
Таким чином, третя репліка-відповідь мовця-ініціатора не буде зумовлюватися потребою в
доведенні ―істинності‖ сказаного. У цьому відношенні показовим є другий приклад. Перший
із співрозмовників у відповідь на питання другого дає пояснення саме пропозиції диктумної
частини. На основі зіставлення наведених текстових відрізків, які майже дублюють один
одного, виразно проступає те, що у відношення пояснення можуть вступати як диктумні
частини висловлювання, так і модусні.
Частотність використання мовцями пояснення як синтаксичної категорії на рівні
складного синтаксичного цілого дає підстави стверджувати, що така структурно-синтаксична
реалізація пояснювальних відношень є типовою. До основних чинників, які сприяють
оформленню такого типу пояснювальних конструкцій можна віднести такі: 1) структурні:
значна поширеність пояснюваної та пояснювальної частин, а відтак можливість виникнення
конструктивного й смислового перенавантаження конструкції; 2) комунікативні: діалогічна
форма представлення пояснення, за якої пояснення може розриватися, поступово
формуватися, набуваючи рис мовленнєвої стратегії. Отже, ознаками текстового відрізку як
пояснювальної конструкції можна вважати такі: 1) наявність пояснюваної й
пояснювальної частин тексту (макрокомпонентів), які або обидва, або один із них можуть
бути досить поширеними; 2) смислова тотожність частин пояснення, яка формується
сукупністю лексичних та граматичних засобів, жоден із яких окремо не здатний забезпечити
необхідні умови для оформлення пояснювальних відношень між частинами як конче
необхідних для реалізації мовцем його комунікативної настанови; 3) поширеність
компонентів пояснювальної конструкції в текстовому відрізку; 4) придатність до
деталізованого мовного представлення пропозицій із якнайбільшим урахуванням потреб
слухача та його фонових знань.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. – 2-е изд., испр. – М.: «Языки русской культуры»,
1999. – I – XV, 896 с.
2. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностр. лит.,
1955. – 416 с.
3. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. –
368 с.
4. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. – М.: Изд-во Моск. ун-та,
1976. – 308 с.

121
5. Кирпичникова Н.В. О синтаксическом термине пояснение // Исследование по
современному русскому языку / Под ред. Т.М.Ломтева. – М: Изд. Моск. ун-та, 1970. – 180 с.
– С. 96 – 112.
6. Музафарова А.К. Пояснительные отношения в конструкциях с временными
определителями, выраженными словоформами с темпоральным значением и придаточными
времени // Сложное предложение / Под ред. Г.П.Уханова. – К.: КГУ, 1979. – 160 с. – С. 70 –
78.
7. Ойце И.М. Сложные предложения с пояснением в современном русском языке. Автореф…
канд.филол.наук. – М.: МГУ им. М.В.Ломоносова, 1965. – 18 с.
8. Прияткина А.Ф. Конструкции с пояснительными союзами (К вопросу о пояснительной
связи) // Русский язык в школе. – 1956. – № 5. – С. 19 – 24.

122
 І.Г. ЧЕРЕДНИЧЕНКО. ПЕРІОДИЧНА МОВА // ЧЕРЕДНИЧЕНКО І.Г.
НАРИСИ З ЗАГАЛЬНОЇ СТИЛІСТИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. –К.:
РАД. ШК., 1962. –С. 428-447.

Періодична мова створюється особливо витонченими конструкціями, побудованими

на чіткій ритмічності висловлювання, на поєднанні в ньому багаточленного ряду
однорідних синтаксичних одиниць із завершувальною смисловою і інтонаційною
кінцівкою. Ця конструкція відома в різних стилях літературної мови, особливо в мові
художньої літератури, суспільно-політичної публіцистики, в ораторській мові та ін.
У поезії ритм періодичної мови часто зливається з ритмом віршованої мови, як у
такому вірші:

Тебе – від ніжного світанку

Аж по останні смертні дні —
Не як дитя, не як коханку
І навіть не як матір — ні —

Тебе, як вітер у неволі,

Тебе, як сонце у гробу,
Як власні радощі і болі,
Як власну юність і журбу,

Як стиски серця в час прощання,

Як втому наболілих ніг,
Що після довгого вигнання
На отчий клоняться поріг,

Як слово хорого дитяти,

Як просинь дальньої мети,
Як тінь, котрої не впіймати
І від котрої не втекти,

Як огник в непроглядній ночі,

Як трепет щастя навесні,
Як сльози радісні жіночі
У благовісній тишині,—

Тебе ношу я в грудях темних

І в невсипущому мозку,
Мою найкращу з дум наземних,
Жагу й любов мою палку!

Ласкаве небо, грім залізний,

Була ти, будеш і єси!
Тобі, тобі, моя Вітчизно,
У серці дзвонять голоси.
(М. Рильський, Жага).

[…]

123
 Отже, п е р і о д — вживана в багатьох стилях мови струнка синтаксична конструкція,
яка існує в літературній мові для вираження складного висловлювання з широким змістом,
що оформляється в єдиному реченні (іноді в суміжних реченнях) особливої системи.
Розглянемо питання про будову і різновиди періодів та їх стилістичної функції.

1. Будова періоду

У граматиках, в аспекті синтаксису, період звичаино розглядається як

ускладнене або складне речення особливої конструкції, але будова його і зміст виявляються
далеко об’ємнішими, ніж будова і зміст звичайного речення: період може розростатися до
розміру цілого невеличкого твору, що може складатися із самих періодів, як, наприклад,
такий твір Я. Баша:

НА БЕРЕГАХ ДНІПРОВИХ

Хто хоч раз побував на берегах, де Дніпро, як море, розійшовся, де підняли його на
височінь гори і запрягли в турбіни; де, наче в казці, по призьбах шлюзу спускають кораблі,
ріка запнулася мереживом мостів і бучно грають водоспади; де на узгір’ях — ще недавно
диких – в садах, алеях підвелося місто, а вздовж Дніпра – ген-ген в степу, куди і зором не
сягнути, – звелися велетні заводи, що, мов панцирники-гіганти, черкають хмари димарями;
де околиці Дніпра і небо все над ними в шпилях і срібних щоглах, неначе струнами,
заплетено дротами, | —той схилиться перед творінням людського розуму [У
цьому прикладі і в наступних вертикальною рискою позанчається головна внутрішня пауза,
якою період поділяється на дві частини].
Хто хоч тільки раз ці береги побачив сонячної тихої години, коли споруди височать
до неба й Дніпро тремтить у золотій імлі, коли довкола скрізь могутнім джерелом вирує,
б’є життя, | – той сам відчутніше відчує власні сили, і прагненням новим запалить йому
серце.
А хто вночі побачить береги Дніпрові, коли усе в огнях – земля, вода і небо, – коли і
перед греблею, вгорі, пливуть по морю кораблі, коли й за греблею, внизу, десь глибоко, ніби
в проваллі, також пливуть вони чарівно білі, як фантастичні лебеді, а над ними, знову
вгорі, мов у повітрі, летять експреси електричні; коли це все виблискує, іскриться, неначе
в зорях, зсипаних з усього неба і роздмуханих подихом Дніпра, | – тому дух захопить від
краси, снагою юності наллються груди – не знає світ таких чарівних барв.
Та хто не бачив на світанку їх, коли пітьма спливає над Дніпром і жар вогнів на
берегах займається рожевим полиском; коли і Дніпрогес – сам, мов корабель казковий,
– велично випливає з синяви, вирує водоспадами, зоріє весь і міниться в огнях; коли ген-ген
над крилами заводів одна за одною з потужних домен скидаються яскраві заграви, від
чого весь Дніпро спалахує й горить – і кілька хвилин горить; то сяйвом блискавок, то сяйвом
райдуг, то заливається багровим шовком, | – той ще не зна краси цих берегів, той не
відчув іще і всю могутність їх!

Цей твір побудований з чотирьох періодів, що подаються абзацами.

Для змісту періоду – так, як і для цілого твору або для завершеної його частини, –
може бути визначена тема. Це можна встановити і при аналізі першого абзаца-періоду
наведеного твору.
Як бачимо, речення «Хто хоч раз побував на берегах..., той схилиться перед
творінням людського розуму» синтаксично і текстуально обрамляє багаточленний ряд
однотипних підрядних речень, синтаксично підпорядкований початковому реченню і за
смисловою функцією об’єднаний темою «Величність панорами Дніпрогеса» (ця панорама
розгортається в змісті означальних речень, що тяжіють до члена на берегах). Єдність змісту
багаточленного ряду позначається характерною поступово підвищуваною інтонацією і

124
паузою по закінченні цього ряду перед заключною частиною, що вимовляється із
завершувальною спадною інтонацією.
Отже, як це видно з наведеного прикладу, зміст періоду виходить далеко за межі того
значення, яке звичайно виражається реченням, – він може обійняти зміст багатьох окремих
речень, якщо вони однорідні у смисловому відношенні, однотипні в своєму синтаксичному
оформленні і подаються суміжно, послідовно. Якщо вважати пунктуацію умовним і
притому далеко не досконалим способом позначення ритмомелодії висловлювання, в тому
числі і різноманітних за своєю функцією пауз, то періодом є й нижченаведений уривок,
незважаючи на те, що він пунктуаційно поділений на окремі речення.

О, якби я був живописцем, я чудесно змалював би всі чари ночі! Я б змалював, як

спить весь Миргород; як нерухомо дивляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої
тиші лунає то близьке, то далеке гавкання собак; як повз них мчить закоханий паламар і
перелазить через тин з лицарською безстрашністю; як білі стіни домів, сповиті місячним
сяйвом, стають біліші, а дерева, що їх обступають, темніші, тінь від дерев лягає чорніша,
квіти та замовкла трава стають запашніші, і цвіркуни, невгамовні лицарі ночі,
дружно з усіх кутків заводять свої тріскотливі пісні... Я б змалював, як на білій дорозі
мигтить чорна тінь кажана, що сідає на білі комини хат... | Та навряд чи міг би я
змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці (М. Гоголь. Повість про те,
як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем).

Цей уривок має початкове речення — «О, якби я був живописцем...», після якого
йдуть однорідні і однотипні речення, поділені на кілька груп, кожна з яких починається
словами «я б змалював». У кінці уривка, після паузи, із зміненою – протиставною –
інтонацією, вжито заключне речення: «Та навряд чи міг би я змалювати Івана Івановича...»
Ряд однорідних речень цього уривка підпорядкований одній темі – «Чари ночі».
Ми звернули увагу насамперед на широку змістовність періоду. Алє специфіка
періоду не може бути зведена тільки до цього, – він має свою характерну ритмомелодію та
структурно-сннтаксичні властивості.
Речення, поширившись до розміру періоду, розпадається на дві нерівномірні, відмінні
будовою та інтонацією і поділені головною паузою, частини. Перша частина складена з
багатьох синтаксичних одиниць, які можуть вступати між собою в різноманітні синтаксичні
зв’язки, утворювати різні синтаксичні групи, з властивою їм інтонацією, але підлягають
єдиній провідній функції, показниками якої виступають повторювані сполучні елементи і
поступово підвищувана інтонація, що досягає найбільшого напруження перед паузою, у
другій, післяпаузній, частині ніби підсумовується висловлене в першій частині або
визначається те, що випливає з її змісту, вмотивоване нею. Ця частина коротша і простіша
своєю будовою. Вона завершує висловлювання в цілому і вимовляється із звичайною для
кінцевої частини речення інтонацією.
Смислова завершеність є найважливішою ознакою періоду, і це вимагає того, щоб
багаточленний ряд попередньої частини періоду замикався заключною частиною. З цього
погляду не становить закінченого періоду таке речення, в якому є багаточленність і
повторюваність однорідних синтаксичних одиниць, але немає замкнення заключною
частиною речення-періоду. Прикладом конструкції може бути уривок:

Усе в ній, здавалось йому, було завершеним і чистим: оксамитний погляд довгастих
очей, і той усміх, що влягався в округлі ямки кінчиків уст, і легка сторожка хода, з
характерним натиском на носки, що наближались один до одного, і співуча мелодійна мова,
що окреслювала сліпучі зуби з жолобком посередині і тісніше стуляла до перенісся рівні,
невеликі брови (М. Стельмах. Великі перелоги).

125
 Наявність у контексті однорідних синтаксичних одиниць, обумовлює ритмічність
мови, а ритмічність є важливою ознакою періодичної мови. Проте конструкції з однорідними
або однотипними синтаксичними одиницями можуть являти собою в одних випадках
періодичну, а в інших – неперіодичну мову.
Періодові, крім загальносинтаксичних ознак, властиві також особливі, специфічні
ознаки, якими він відрізняється від інших складних конструкцій. Головною ознакою
періоду є така будова ускладненого або складного речення, при якій воно складається з
чітко диференційованих щодо структури і значення частин, поділених паузою. Попередня
частина (до паузи) має характер розгорненого ряду синтаксичних одиниць, вимовлюваних
ритмічно, з характерною, поступово підвищуваною інтонацією, яка становить основну
загальну інтонаційну лінію висловлювання в цілому поруч з іншими, частковими,
інтонаційними моментами по ходу висловлювання. Заключна частина (після паузи), до
якої функціонально звернена попередня частина, завершує періодичне висловлювання в
цілому і вимовляється з відповідною прикінцевою інтонацією речення.
Завдяки відзначеним граматичним і ритмомелодичним властивостям період
повніше і ефективніше, ніж інші, прості синтаксичні конструкції, може виражати різні
стилістичні значення та їх тінки.

2. Структурні особливості періодичної мови і близькі до неї конструкції

Наявність у періоді двох частин – попередньої і заключної, як уже з’ясовано,

становить головну структурну ознаку періодичної мови, чим і зумовлюються її інтонаційні
властивості. Детальніша структурна характеристика цієї конструкції може бути виведена з
аналізу структури попередньої частини, якій властива обов’язкова багаточленна
синтаксична розгалуженість і в якій через це зосереджені найважливіші показники
періодичності мови. Попередня частина періоду характеризується наявністю однорідних
(однотипних) синтаксичних одиниць або інших багаточленних синтаксичних конструкцій,
використовуваних у будь-якій передуючій смисловій функції відносно заключної частини.
Як правило, попередня частина періоду складається з чітко диференційованих однорідних,
паралельних у своїй синтаксичній функції одиниць, як у такому прикладі:

Коли в грудях моїх тривога

То потухає, то горить;
Коли загублена дорога,
А на устах любов тремтить;
Коли уся душа тріпоче,
Як білий парус на човні, | –
Тоді рука моя не хоче
Пером виводити пісні.
(М. Рильський).

Період, попередня частина якого чітко поділяється на кілька паралельно

функціонуючих, однорідних одиниць (речень або членів речення), може бути названий
паралельно -членним періодом.
В інших випадках зустрічаємося із складними синтаксичними конструкціями,
попередня частина яких має синтаксично та інтонаційно розчленовану будову, з поступово
нарощуваною інтонацією, як і в періоді; але синтаксичні функції одиниць, на які інтонаційно
членується попередня частина, не мають однотипного, паралельного характеру. Приклад:

І поки мати розповідала, як старий Галайда з косою разом з громадою ходив у

панський маєток виганяти управителя, пана Круглянського, і гайдука одного мусив у пекло
відправити, бо якби не так, то той харцизяка Сидора Боярча застрелив би з мушкета, | –

126
Ничипір, слухаючи розповідь, розв’язав сакви і дістав подарунки: сестрі чобітки з червоної
шкіри і червоні стьожки, матері хустку, батькові чоботи і нову свитку (Н. Рибак.
Переяславська Рада).

Як бачимо, попередня частина такої конструкції являє собою результат поширення

початкового члена (речення) різнотипними, неоднорідними синтаксичними одиницями.
Початковий член, функціонально пов’язаний із заключною частиною речення,
відокремлюється від неї синтаксично, а від початкового члена, в свою чергу, інтонаційно
відокремлюються члени (речення), які його пояснюють. Ці члени вимовляються з
поступово підвищуваною інтонацією, подібно до інтонації періоду, і таким способом
пов’язують початковий член із заключною частиною. Такі утворення, близькі синтаксичною
будовою до періодичної мови, попередня багаточленна частина яких становить складне або
ускладнене речення з непаралельними за функцією складовими членами, можна назвати
інтонаційно-періодичними конструкціями.

3. Члени паралельно-членного періоду і способи їх вираження

Однорідні синтаксичні одиниці, які входять до складу попередньої частини

паралельно-членного періоду, називаються членами періоду.
Члени періоду можуть стосуватися до заключної частини періоду або безпосередньо,
або синтаксично поширюючи (пояснюючи) той член попередньої частини, що скерований до
заключної частини. Відповідно до цього слід розрізняти члени періоду безпосереднього і
посереднього відношення.
Прикладом періоду з членами безпосереднього відношення може бути таке речення:

Коли чари і радість заслоняються серпанком сумнівів, ко.ш полотна здаються давно
і багато разів уже баченими, коли замість насолоди величезна праця дорогого вашому серцю
колективу художників всупереч вашій волі викликає у вас критичний напрям думок, і радість
огортає вас зовсім не в кожній залі, і питання, одне гостріше від другого, починають
хвилювати вас і не дають спокою | – важко тоді братись за перо (О. Довженко. Мистецтво
живопису і сучасність).

У цьому періоді його члени – підрядні речення часу, що відносяться до заключної

частини.
Прикладом періоду з членами посереднього відношення можіе бути таке речення:

Великій і чистій воді,

Що живить, свіжить нас і поїть,
Що студить по спраглім труді,
По бої гарячім спокоїть,
Що стомленим сни навіва,
Що юних на подвиги будить,) —
Мої найчистіші слова
Хай жертвою чесною будуть.
(М. Рильський. Жага).

Період цей створюється реченням «Великій і чистій воді мої найчистіші слова хай
жертвою чесною будуть», яке в контексті розпадаєься на дві частини – початкову (Великій і
чистій воді) і заключну (решта складу речення). Субстантивному членові початкової частини
(воді) й підпорядковано п’ять підрядних присубстантивних речень, які починаються
сполучним словом що; ці підрядні й є членами посереднього відношення у періоді, оскільки

127
вони синтаксично пов’язуються не безпосередньо із заключною частиною, а через член
речення, що належить до попередньої частини.
Відомі й такі конструкції, коли і до початкового члена періоду, і до заключної його
частини, де початковий член повторюється слово в слово або з деякими змінами
(варіаціями), одночасно відносяться інші члени періоду. Наприклад:

Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче в димарі, як сова, квилить
та стогне в вікна, стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній, коли все спить під заводи
лихої години, – тільки старим людям не спиться, ворочаються вони з боку на бік, стогнучи
та охаючи: болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні
думки, як чорна галич, окривають старечі голови, | – тільки в таку добу закрадався сум у
Мотрину душу й, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце (П. Мирний. Хіба
ревуть воли...).

Так утворений період можна назвати обрамленим, а члени такого періоду –

обрамленими членами.
Залежно від кількості членів у попередній частині, періоди можуть бути двочленними,
тричленними, багаточленними.
Члени періоду можуть бути виражені: однорідними членами речення і
словосполученнями та синтаксичними зворотами, групою однотипних простих речень при
сурядному їх сполученні, підрядно підпорядкованими однорідними реченнями, групою
складнопідрядних речень. Розглянемо ці способи вираження членів періоду.
1) Однорідні члени речення часто виступають в ролі членів періоду, причому в
заключній частині звичайно вживається узагальнюючий член. Приклад:

[…]

Період з однорідними членами речення в ролі членів періоду часто має обрамлення –
початковий узагальнюючий член повторюється і на початку заключної частини періоду, як,
наприклад, у такому реченні:

І раптом все – і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і
жовтаве листя дерев | – чисто все враз зробилося не те, інакше, не таке, яким було
півхвилини тому (Ю. Смолич. Наші тайни).

На посилення ритмічності періодичної мови впливає, як це бачимо і в останньому

прикладі, наявність повторюваних сполучників при однорідних членах.
Однорідні члени речення в ролі членів періоду можуть бути непоширеними; але
частіше вони синтаксично поширюються пояснювальними членами, зворотами, підрядними
реченнями. Це посилює їх синтаксичне відокремлення від пояснюваного члена заключної
частини періоду, а разом з тим завдяки цьому набуває більшої виразності інтонаційно-
ритмічне оформлення періоду, як це можна спостерігати в такому прикладі:

І в голубій смузі Дніпра, в пісках і вербах Козацького острова, і в селі Козацькому, що

видніється десь на тому березі на горі, біліючи, мов зграя голубів, | – усе об’єднане, все
голубе і синє, і зелене, і біле, все об’єднане туманом легким і прозорим, осяяне якимсь
рожевим світлом, од якого хочеться співати (О. Довженко. Друга записна книжка).

Період утворюється також при препозитивному вживанні дієприслівникових зворотів,

які можуть поширюватись і підрядними реченнями, – наприклад:

128
 Давши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись,
витершись з ніг до голови мокрою губкою, що робилося тільки неділями, а того дня випала
неділя, поголившись так, що щоки зробились як справжній атлас, гладенькі та лискучі,
надівши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинель на великих медведях, | він зійшов
сходами, підтримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у
бричку (М. Гоголь. Мертві душі).

Попередня частина періоду може складатися з однорідних присудків, які

пояснюються другорядними членами і підрядними реченнями, наприклад:

Спочатку він [Чичиков] узявся догождати у всяких непомітних дрібницях: розглянув

уважно загострені пера, якими писав той, і, приготувавши кілька на зразок їх, клав йому
щоразу під руку; здмухував і змітав із стола його пісок і тютюн; завів нову ганчірку для
його чорнильниці, відшукав десь його шапку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на
світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину,
коли той забруднював її крейдою коло стіни, | але все це залишалось зовсім без ніякої уваги,
так ніби нічого цього не було й зроблено (М. Гоголь. Мертві душі).

2) Членами періоду можуть бути однорідні речення, які виступають у ролі членів
безпосереднього відношення до заключної частини або в ролі членів посереднього
відношення при поясненні окремих членів речення в попередній частині.
У ролі членів безпосереднього відношення вжито підрядні, наприклад, у такому
реченні:

Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що

вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде | – це кожний бачить і знає
(М. Коцюбинський. Ціпов’яз).

Як члени посереднього відношення вживаються підрядні речення в такому періоді:

Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в небі; ні невідомий вершник,

що вряди-годи беззвучно проскаче по обрію; ні чабан, що маячить на далеких толоках по
плечі в текучому мареві | – ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою
(О. Гончар. Таврія).

3) У ролі членів періоду можуть виступати непоширені й поширені інфінітивні

конструкції, як, наприклад:

Будувати, створювати, творити, любити життя, виховувати дітей, виховувати

покоління нових будівників і творців | – цим живе радянський народ (О. Корнійчук. Разом із
життям).

4) Як члени періоду можуть функціонувати групи номінативних речень, якщо вони

в якомусь розумінні становлять смислову єдність і підсумовуються узагальнюючим словом у
заключній частині періоду, наприклад:

Малюнки відступу, будні тяжкого солдатського труда, картина торжества

радянських воїнів, що повергли в прах загарбників, | так крок за кроком по путі великих подій
веде нас поет (О. Кудін).

5) Як члени періоду вживаються групи сурядно сполучених речень, що становлять

певну смислову цілісність по відношенню до заключної частини періоду. Приклад:

129
 Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворившсь у білий
мармур, одяглися в різьбу | – і став перед нами острів із моря – весь як Міланський собор
(М. Коцюбинський. Сон)

Особливо виразною стає періодичність такої будови речення, коли між групою
речень, з яких складається попередня частина періоду, і заключною частиною періоду
виражаються відношення ; протиставлення, наприклад:

Ще цвіло жилаве ведмеже вушко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих
нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братів,
ще зеленіли, оповиті мшистим синім оксамитом, молоді пагінці, | одначе осінь уже владно
господарювала в лісах, і оголені кущі шипшини червоніли продовгувастими коралами
(М. Стельмах. Великі перелоги).

6) Членами періоду можуть бути сурядно сполучені речення, сукупним змістом яких
умотивовується наслідок, виражений заключною частиною періоду, яка становить собою
підрядне речення, наприклад:

Неосяжні українські простори були такі прекрасні, творені на них великі діла
сповнені такого величезного змісту, люди такі інтересні і внутрішньо багаті, | що мені
здавалося – це ще не написані цілі прецікаві томи лежать круг мене, чекаючи на своїх
творців (О. Довженко. Слово у сценарії художнього фільму).

7) Членами періоду можуть бути різні складні конструкції з кількох речень, якщо ці
конструкції включаються в один періодичний ряд попередньої частини періоду і вживаються
з однаковими повторюваними сполучниками або сполучними словами. Приклад:

Чи будуть це міські пейзажі, непоказні наші («Літературна газета»).

[…]

130
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що, на думку Д.Х. Баранника, забезпечує смислову і структурну цілісність

абзаца?
2. Кому належить термін складне синтаксичне ціле?
3. Що слід вважати структурно-смисловими скріпами, які допомагають об’єднувати
в тематичну і композиційну цілісність певну частину тексту?
4. Що вам відомо про специфіку т.з. «оберненого періоду»?
5. На чому грунтується теорія періоду в українських граматиках другої половини
ХІХ – початку ХХ ст.?
6. Порівняйте два визначення періоду, запропоновані І.Р. Вихованцем:

Багатокомпонентним складним реченням може виступати період, який за

структурою являє собою багатокомпонентне складносурядне, складнопідрядне
або безсполучникове речення, а також складне речення з різними видами зв’язку.

Період – форму організації розгорнутих побудов у сукупності неелементарних

складних та неелементарних простих речень.

7. Які термінологічні вирази для визначення періоду вам відомі?

8. Які визначення періоду пропонує А.М. Галас?
9. Чи погоджуєтеся ви з думкою Л.М. Лосевої: «У будь-якому тексті неможливо
знайти жодного речення, яке не було б пов’язане з тим чи іншим реченням
контактним чи дистантним зв’язком»?
10. Якими є характерні ознаки ССЦ?
11. Чим зумовлена специфіка «вільних» речень?
12. Назвіть три причини виокремлення абзаців у тексті.
13. Назвіть правила виокремлення абзаців.
14. Яким є значення синтаксичних зв’язків між реченнями для структури абзаців?
15. Чи погоджуєтеся ви з тим, що абзац, лишаючись явищем синтаксичним,
водночас виявляється і явищем літературної композиції?
16. Які три частини виділяють в абзаці?
17. Як ви розумієте термінологічну сполуку абзацний зачин?
18. Яка синтаксична одиниця являє собою вузловий компонент синтаксичної
будови тексту?
19. Окресліть систему синтагматичних способів зв’язку.
20. Які нелітерні знаки орфографії вам відомі?

131
 РОЗДІЛ V

ПАРАЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ АНАЛІЗУ ТЕКСТІВ

Передавання смислу висловлення часто забезпечує не лише вербальний компонент, але й

міміка, поза, жести; у письмовому мовленні – колірне оформлення, ілюстрації, шрифти,
підкреслення тощо. Усі ці феномени постають об’єктом дослідження паралінгвістики.
Найактуальнішим на сьогодні є дослідження креолізованих текстів
(у т.ч. в гіпертекстовому середовищі). Креолізовані тексти – це ілюстровані тексти, в яких
вербально виражена інформація сполучається із зображенням.
У креолізованому тексті вербальний і зображувальний компоненти утворюють одне
візуальне, структурне, змістове і функціональне ціле, яке забезпечує комплексний,
прагматичний вплив на адресата.

ПИТАННЯ ДЛЯ АКТУАЛІЗАЦІЇ ФОНОВИХ ЗНАНЬ

– Якого типу тексти найчастіше містять у собі зображувальні компоненти?

– Які ґалузі філологічного знання безпосередньо пов’язані з паралінгвістикою?
– Як слід тлумачити гіпертекст у вузькому та в широкому розумінні?
– Чи слід вважати драматичну виставу або кінофільм креолізованим текстом?
– Які визначення емотиконів вам відомі?
– Яку роль відіграє аналіз невербальних компонентів при дослідженні синтаксису
реклами?
– Яким чином мова жестів може доповнювати вербальну мову?
– Чи відомі вам інтернаціональні мови жестів?
– Якого типу тексти найчастіше містять у собі кінетичні компоненти?
– Які ґалузі наукового знання пов’язані з вивченням кінесики?

132
 А.П. ЗАГНІТКО, І.Р. ДОМРАЧЕВА. ПЕРЕХІД ДО АКУСТИЧНОГО Й
ГРАФІЧНОГО МОВЛЕННЯ // ОСНОВИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
(НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК). – ДОНЕЦЬК, УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ
ЦЕНТР, 2001. –С. 14-40.

Перехід до акустичного й графічного мовлення

[…]

У системі мовленнєвих механізмів можна побачити три рівні. Верхній рівень – це

мовлення для всіх, відкрите для адресатів, ―матеріалізоване‖, це мовлення усне чи письмове.
Наступний – внутрішнє мовлення, т.т. мовлення мислення. Іншим людям воно не доступне.
Його контролює сам суб'єкт. Нижній рівень недоступний навіть самому суб'єкту. Це той
прихований механізм, де формується мовне чуття, світ уявлень, світ інтуіції.
У людини як суб'єкта мовлення є три коди: звуковий (фонемний) – людина
усвідомлює акустичний склад слів не тільки в потоці мовлення, але й поза ним; графічний,
створений людьми свідомо і тому має декілька варіантів. Враховуючи все це, можемо
умовно уявити кодовий перехід у наступній моделі:

Внутрішнє, мисленнєве мовлення (код образів, схем, уявлень, понять)

Внутрішнє, вербальне мовлення (словесний код, граматичне оформлення)

Внутрішнє мовлення – перехід на одиниці вимови (фонемний склад слів,

проектування просодії, інтонацій, міміки)

Код, який рухає мовлення (внутрішнє, мисленнєве артикулювання звуків, аппарат

вимови готовий до відтворення думки)

↓↓

Звуковий, акустичний код (апарат вимови рухається, (мисленнєва підготовка до

паузи, інтонації і под.) / Літерний, графічний код письма: літерний код, орфографія, шрифт,
розташування тексту і под.)

↓↓

Акустичний, усний потік / Запис: рукопис, машинопис

133
 Самоперевірка, редагування

Цей процес безперервний. Передавання смислу висловлення забезпечують фонеми;

складотворення; акцентування (наголос); паузи між словами, сполученнями слів, реченнями,
компонентами тексту; смислові інтонації; логічні, фразові наголоси; емоційні, оцінювальні
інтонації; конотативні засоби; ритмомелодійні засоби, тембр голосу, гучність; міміка, поза,
жести та ін.; у письмовому мовленні – розділові знаки, шрифти, підкреслення тощо.
Письмо як кодовий перехід з мисленнєвого коду внутрішнього мовлення на
графічний проходить значно повільніше, ніж перехід на акустичний код, оскільки існує
система правил – орфографічних і граматичних , - що сповільнює цей процес.
Моделювання процесу сприйняття мовлення. Оскільки внутрішньо підготовлене
висловлення може бути реалізоване і в акустичному, і у графічному кодах, то і його
сприйняття має два варіанти: 1) сприйняття усного мовлення (аудіювання); 2) сприйняття
написаного, надрукованого мовлення (читання). Читання має теж два варіанти: 1) тихе
читання, ―про себе‖; 2) читання вголос. У зв'язку з таким тлумаченням складових сприйняття
мовлення можна виділити такі етапи:
1. Загальна готовність сприйняття мовлення співрозмовника чи письмового тексту,
готовність слухового чи зорового механізму. Це – етап дискусійного аналізу, етап підготовки
до сприйняття мовлення як тексту.
2. Це етап власне мовленнєвий, як і наступні: нерозчленоване, цілісне сприйняття
всього висловлювання, якщо воно невелике (або його початкової частини). Слухач або читач
усвідомлює, якою мовою оголошене мовлення, про що говорить автор – тема, підтема,
мікротема, зв'язки теми з іншими; до кого звернене мовлення і под.
3. Отримання сигналу як нерозчленованого акустичного потоку. При читанні цьому
етапу відповідає сприйняття цілого блоку надрукованого тексту, що називається полем
читання.
4. Виділення фонетичних слів. Цьому сприяють ритміка мовлення (а також паузи),
інтонації – видільна, перераховування, кінця фрази, логічні наголоси.
5. Упізнавання слів, їх сполучень. Упізнавання реалізується як порівняння з
еталонами, що містяться у довготривалій мовленнєвій пам'яті.
6. Можливість передбачення. Умови для такого процесу: загальний смисл дискурсу,
діалогу, контексту або одного речення; чуття мови, мовна інтуіція; загальна схильність
слухача до пошуку, гіпотези, лінгвістичного експерименту, ступінь орієнтації у темі.
7. Усвідомлення структури тексту. Це дуже важливий етап сприйняття, оскільки
усвідомлюється текст як структурна одиниця, разом із синтагмами, словосполученнями.
8. Усвідомлення граматичних зв'язків між словами в реченні. При сприйнятті
мовлення усвідомлення відбувається на основі мовного чуття.
9. Розуміння речення, цілого висловлювання. Суть цього етапу полягає у включенні
висловлювання чи його частини у загальний контекст діалогу чи монологу.
10. Перевірка власного сприйняття і розуміння мовлення. Чи правильно ми
розуміємо різні конотації?
11. Оцінка мовної майстерності та інтелектуального рівня мовця: вдалий чи
невдалий вибір слів, переконливість мовлення, помилки у знанні літературної норми чи їх
відсутність, новизна й актуальність інформації тощо.
12. Оцінка особистості мовця.
13. Стратегія подальшої мовленнєвої та немовленнєвої поведінки. Це перехід до
посткомунікативного акту.

134
 ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. Стратификационная модель языка // Филол. науки. –1968 - No1.

2. Ахманова О.С., Мельчук Н.А., Падучева Е.В., Фрумкина Р.М. О точных методах
исследования языка. – М., 1961.
3. Винокур Т.Г. Говорящий и слушающий. – М., 1994.
4. Выготский Л.С. Собрание сочинений в 6 т. – Т.3. – М., 1983.
5. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М., 1958.
6. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982.
7. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
8. Кодухов В.И. Методология науки и методы лингвистического исследования // Вопросы
общего языкозн. – Л., 1967.
9. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
10. Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.
11. Штофф В.А. Гносеологические функции модели // ВФ. - 1961. - No12.

135
 Г.В. КОЛШАНСКИЙ. ПАРАЯЗЫК И ТЕКСТ // ПАРАЛИНГВИСТИКА. –М.:
НАУКА, 1974. –С. 55-59.

Варіатівність динамічного використання засобів пара- та інтралінгвістики особливо

різниться при аналізі двох видів мовного спілкування – усного і письмового.
Паралінгвістичні засоби завжди включаються в контекст як письмового, так і усного
мовлення. Проте роль контексту в письмовому мовленні цілком особлива, оскільки
контекст належить до суто мовних засобів і є свого роду розширенням рамок слова або
речення у випадках, коли значення того або іншого не може бути встановлено в межах
мінімальної замкнутої одиниці. Контекст за своєю структурою містить чисто мовні дані, за
якими читач або слухач судить про конкретну інформацію, що міститься в якому-небудь
багатозначному елементі висловлювання. Оскільки контекст є додатковим засобом для
однозначної реалізації комунікації, він не виходить за рамки мови і не може бути віднесений
до паралінгвістичних засобів. У письмовому мовленні мовні ситуації строго фіксовані, що
дає можливість при сприйнятті інформації спиратися на надійні показники мовної
структури.
Суто мовний контекст в мікро- і макророзмірах (від пропозиції до цілого розділу) дає
можливість читачеві заповнити інформацію, використовуючи додаткові джерела вербального
характеру, тобто засоби самої мовної системи. Так, речення О 17 годині забив фонтан може
бути однозначно сприйняте в межах лише мовного оточення – текстового контексту, в
якому, наприклад, містилася вказівка за ключовими словами (бурова, нафтовидобуток і т.д.)
на безумовний зв’язок з нафтою, внаслідок чого зміст вище приведеної фрази ясно
розкривався як «забив нафтовий фонтан». У лінгвістичному плані визначення лексеми
фонтан отримано тут на основі лексичного оточення (дистрибуції), але не в рамках
безпосередньої словосполуки; воно опосередковане через зв’язок пропозицій в межах,
наприклад, абзацу, тобто в межах деякого контексту. Розпізнавання значення цієї фрази
відбулося, таким чином, на підставі мовних даних. У іншому випадку (без мовного
контексту), наприклад, в усній формі за наявності відповідної наочної ситуації (мітинг
геологів, діалог на нафторозробці … і т. д.), сприйняття фрази спирається на немовні
чинники, тобто на паралінгвістичні обставини, завдяки яким слухач робить висновки про
справжній смисл висловлення.
У письмовій мові, проте, визначальним чинником однозначної комунікації можуть бути
не тільки самі мовні умови, але і такі чинники, участь яких у вербальному (письмовому)
спілкуванні обумовлюється їхньою ж паралінгвістичною функцією. В письмовій мові
співіснують саме такі засоби, які можуть бути віднесені до паралінгвістичних. Вони є
прикладом зовнішніх по відношенню до мови покажчиків. Такими покажчиками можуть
бути насамперед деякі письмові знаки, що зазвичай вживаються в тексті в граматичній
формі, наприклад, знаки окликів, багатокрапка, комбінації питальних знаків і знаків оклику в
паралінгвістичному використанні. Сюди ж мають бути віднесені різні зображення в тексті:
малюнки, креслення, графіки тощо. Цей вид знаків, хоча і вельми специфічний, оскільки він
не належить до області граматики, проте, безперечно, має паралінгвістичну роль в письмовій
мові. Перша група знаків використовується не як звичайна пунктуація (граматичне
маркування структури вислову), а як зовнішній символ, сприяючий отриманню читачем
деякої додаткової інформації і відповідного розуміння мовного вислову. Так, поєднання
знаків оклику й знаків питання після певного слова або після деякої словосполуки може
давати паралінгвістичну інформацію, що свідчить про неправдоподібність повідомлюваного,
про задоволення і різні оцінні моменти авторської мови. Як приклад розглянемо наступну
фразу: «За короткий строк Царьов ще двічі викривався в серйозних порушеннях закону, але
кожного разу його звільняли від кримінальної відповідальності, посилаючись на те, що він
характеризується позитивно (?!), правопорушення зробив вперше (?!!) і щиросердо розкаявся
(!!!)» [«Правда», 24.02.1970]. Ці знаки в даному випадку не служать формуванню структури

136
висловлення, вони є певною ситуацією, в якій проводиться мовленнєвий акт, і ця ситуація
позначається відповідними символами. В цьому випадку письмові символи можуть
розглядатися як замінники реальної паралінгвістичної ситуації, властивої усній мові.
До паралінгвістичної графіки мають бути віднесені різного роду варіанти колірного й
шрифтового оформлення тексту. Особливий шрифт або фарба (наприклад, в газеті –
заголовки у фарбах, крупний шрифт, курсив в тексті тощо) примушують читача
приєднувати до інформації, безпосередньо видобутої з вислову, думку про важливість,
терміновість, небезпеку, невідкладність певної дії. Наприклад, оголошення на магазині:
«Магазину потрібен РОБІТНИК» з особливим написанням слова робітник сприяє точному
розумінню вислову (не просто працівник, тобто продавець, касир тощо, а робітник),
причому навряд чи тут шрифт виконує функцію логічного наголосу – тут фраза не має
протиставного значення (а не...) – і шрифт виконує лише допоміжну функцію для
правильного прочитання оголошення.
Звернемо увагу на типовий і досить поширений випадок подібної комбінації засобів в
плакатному мистецтві. Наприклад, в попереджувальному плакаті «Водій! Не перевищуй
швидкість!» сприйняття фрази засноване на характері малюнка, що змальовує аварійну
ситуацію та яскраво виділені на шкалі швидкості стрілку і цифру 120 км.
Багатозначність слова, вживання слів в основному значенні декодуються лише за
наявності явних паралінгвістичних ознак. Наприклад, письмове оголошення «Подовжених
дітей забирайте не пізніше 7 г. вечора», легко (і навіть без іронії) сприймається у
вузькопрофесійному значенні – мова йде про дітей, що перебувають на режимі
продовженого дня.
Особливо поширене використання малюнків в паралінгвістичному плані для
виявлення двозначності фрази. Наприклад, фраза «Охорона па’ятників старовини» набуває
протилежного смислу, якщо вона стоїть під малюнком, який зображує склад, розміщений в
церкві, що є пам’ятником архітектури.
Одним із видів взаємодії предметної ситуації і мови служить характер підписів до
картин, де осмислення самої фрази може досягатися лише при урахуванні зображення (це
стосується і випадків, коли неможливе видобування інформації з тексту при відповідному
зображенні – це і є завданням підпису до картини). Це передусім характерно для
абстракціонізму. Пор.: темна пляма з жовтими лініями з надписом «Зустріч І. Канта
на вокзалі в Кенігсберзі». Курйозним підтвердженням подібного поєднання образотворчого
контексту з мовленням є не рідкісний факт зміни підписів до «картин» (наприклад, випадок
із картиною на одній виставці абстрактного живопису, що мав спочатку підпис:
а) «каракатиця цілує на прощання жінку», а потім – б) «дитя хоче зірвати з себе пелюшку»).
Важливу роль грає паралінгвістичний контекст в нейтралізації омонімії – лексичної і
синтаксичної, оскільки декодування сенсу фрази спирається інколи тільки на предметне
оточення, наприклад, табличка «Вхід в басейн за дозволом тренера в капцях» читається з
визначенням в капцях як таким, що стосується тих, хто купається, оскільки оголошення біля
входу у ванну остаточно нейтралізує цю омонімію.

[…]

В порівнянні з усним мовленням набір паралінгвістичних засобів в тексті дуже

обмежений, що також легко можна пояснити, оскільки письмове мовлення завжди достатньо
широке (ми говоримо тут про діалогічну форму і інші конструкції) і по суті надлишкове за
набором мовних знаків.
При сприйнятті письмового тексту реципієнт лімітований лише вузьким каналом, а
саме письмовими знаками певного набору. Ці умови накладають більше обмежень на
використання паралінгвістичних засобів в письмовому мовленні. Орієнтування на текст
виключає залучення для цієї інформації яких-небудь інших параметрів.

137
 Інша справа – усна комунікація в умовах реальної ситуації, в якій знаходяться той, хто
говорить, і слухач. Велика кількість сторонніх чинників, що включають характеристику
місця, часу, набору навколишніх предметів, діяльності того, що говорить тощо, створює на
противагу письмовому мовленню безмежний простір для залучення всіх обставин до
процесу комунікації. У зв’язку з тим, що початковим і природним видом комунікації є усне
мовлення, використання паралінгвістичних засобів, як було вказано вище, не тільки
придбало великий розмах, але в результаті тривалого досвіду людини перетворилося на
стереотипи зв’язку певної структури вислову і паралінгвістичних маркерів.

138
 Е.Е. АНИСИМОВА. ЛИНГВИСТИКА ТЕКСТА И МЕЖКУЛЬТУРНАЯ
КОММУНИКАЦИЯ (НА МАТЕРИАЛЕ КРЕОЛИЗОВАННЫХ ТЕКСТОВ). – М.:
АКАДЕМИЯ, 2003. –С. 7-10.

[…]

Усередині поля паралінгвістичні засоби розрізняються:

а) мірою своєї «прив’язаності» до вербальних засобів тексту;
б) своєю роллю в організації змістової структури тексту;
в) своїми функціями в тексті.
Поряд з паралінгвістичними засобами, що мають мовну основу і безпосередньо
«прив’язані» до вербальних засобів (наприклад, орфографічним засобам в своєму
ненормативному, ситуативно обумовленому значенні), існують паралінгвістичні засоби, що
володіють немовною основою і що взаємодіють із вербальними засобами тексту
опосередковано (наприклад, просторове, колірне аранжування тексту).
Тоді як одні паралінгвістичні засоби виступають як самостійний носій інформації,
самодостатні для розкриття змісту тексту (наприклад: малюнок, фотографія, карикатура,
схема), інші паралінгвістичні засоби використовуються як допоміжні щодо вербальних
засобів і вносять додаткові семантичні і експресивні відтінки в зміст (наприклад: шрифт,
розрядка, написання слова прописними буквами). Частина паралінгвістичних засобів не має
прямого відношення до змісту тексту, але створює оптимальні умови для його сприйняття
(наприклад: формат аркуша, відтінок і якість паперу).
Паралінгвістичні засоби мають різне функціональне навантаження. Основна функція
розрядки, курсиву, підкреслення полягає в акцентуванні думок автора, пропуски служать
засобом візуальної паузації тексту і задають ритм прочитання тексту, зірочка
використовується як знак відмежування абзаців при рубрикації тексту, а також вказує на
наявність покликань або приміток.
Залежно від характеру тексту функціональне навантаження окремих паралінгвістичних
засобів може змінюватися, розширюватися. Так, курсивне виділення в драматургічних
текстах окрім названого призначення застосовується для позначення авторських ремарок,
передачі фоноакустичних особливостей мовлення дійових осіб, в друкованому інтерв’ю воно
зазвичай сигналізує зміну реплік журналіста і особи, яка дає інтерв’ю. Тоді як в науково-
технічному патенті, статті малюнок-ілюстрація служить науково-пізнавальним цілям, є
основою адекватного розуміння тексту, малюнок в рекламі покликаний зацікавити адресата,
наприклад продемонструвати якості товару і тим самим спонукати покупця до його
придбання.
Роль паралінгвістичних засобів в тексті не однозначна. У одних випадках участь
паралінгвістичних засобів в організації тексту охоплює лише план вираження, зовнішнє
оформлення і не є суттєвим для плану змісту. Для типоутворення цих текстів паралінгвістичні
засоби не релевантні, оскільки вони повинні забезпечити лише звичну візуальну форму
тексту. Ці засоби, як правило, адресат не помічає. До текстів цього типу належать, наприклад,
тексти рецензій, анотацій, заяв і т. ін.
У інших текстах паралінгвістичні засоби набувають особливої значущості, оскільки
беруть участь у формуванні як плану вираження, так і плану змісту. Використання
паралінгвістичних засобів стає важливою типоутворювальною ознакою цих текстів, а самі
вони можуть розглядатися як паралінгвістично активні тексти. Будучи носієм певної
інформації (семантичної, експресивної), невербальні засоби привертають увагу адресата, а
повне видобування інформації з тексту стає неможливим без їх декодування та інтерпретації.
Особливу групу паралінгвістично активних текстів складають креолізовані тексти, в
структурації яких задіяні коди різних семіотичних систем. «Креолізовані тексти (КТ) – це
тексти, фактура яких складається з двох негомогенних частин: вербальної (мовної /
мовленнєвої) та невербальної (що належить до інших знакових систем, ніж природна

139
мова)» [3]. У письмовій комунікації до креолізованих текстів належать тексти, домінанту
поля паралінгвістичних засобів яких утворюють іконічні (образотворчі) засоби.
Світ креолізованих текстів надзвичайно різноманітний. Він охоплює тексти газетно-
публіцистичні, науково-технічні, тексти-інструкції, ілюстровані художні тексти, тексти
реклами, афіші, комікси, плакати, листівки тощо. Роль креолізованих текстів нестримно
зростає пропорційно до «ескалації зображення», що знаменує собою якісно новий процес
розвитку мовної комунікації, що відповідає потребам сучасного суспільства[1].
Паралінгвістично активні тексти, у тому числі і креолізовані, володіють своїми
нормами, що регулюють «зовнішнє» оформлення тексту. І.Е. Клюканов ввів поняття
«графічна норма», під якою розуміється стандарт, модель – «приклад практики зорового
втілення того або іншого типу тексту, що історично склалася»[2]. Графічна норма входить як
компонент в ширше поняття комунікативно-прагматичної норми, що об’єднує мовні і немовні
правила побудови текстів у певній типовій ситуації з певною інтенцією для досягнення
оптимального прагматичного впливу на адресата. Контури комунікативно-прагматичних
норм часто майже не ідентифікуються, разом з тим вони є достатньо стійкими орієнтирами
для витворювання й сприйняття паралінгвістично активних текстів, оскільки в них
відбиваються і закріплюються мовні і візуальні стереотипи передачі інформації в типових
умовах спілкування. Знання цих норм дозволяє комунікантам безпомилково, не вникаючи в
зміст тексту, відрізнити за паралінгвістичним оформленням газетний текст від віршованого
тексту або тексту реклами.
Щодо іконічних засобів комунікативно-прагматичні норми встановлюють обмеження:
– на вживання іконічних засобів. Поряд із типами текстів, у яких образотворчі елементи є
облігаторними (наприклад, фоторепортаж, кросворд), значна частина текстів допускає
використання цих засобів (наприклад, монографія) або «відкидає» їх (наприклад,
комюніке);
– на характер іконічних засобів та їх розподіл в текстових типах. Тексти різних типів
віддають перевагу певним образотворчим засобам. Тоді як в науково-технічних текстах
широко використовуються таблиці, схеми, креслення, в текстах реклами віддається
перевага фотографіям; застосування таблиць, схем обмежується науково-технічною
рекламою;
– на склад компонентів тексту. Основними компонентами креолізованого тексту є
вербальна частина (надпис / підпис, вербальний текст) та іконічна частина (малюнок,
фотографія, таблиця тощо). У різних типах тексту вони зустрічаються в різних
комбінаціях. До найбільш поширених моделей належать: зображення + надпис / підпис
(наприклад, плакат, графіті, карикатура); серія зображень + супроводжуючі їх надписи /
підписи (наприклад, комікс, лубок, альбом); вербальний текст + одне чи кілька
зображень без супроводжуючого надпису / підпису (модель характерна для листівок,
значної частини художніх текстів); основний вербальний текст + одне чи кілька
зображень і супроводжуючий надпис / підпис (модель типова для газетно-
публіцистичних, наукових, науково-популярних текстів);
– на вид зв’язку між вербальним і іконічним компонентами в тексті;
– на характер вербального супроводу іконічних засобів. В різних сферах комунікації
виробляються свої функціонально-семантичні типи надписів / підписів;
– на розташування іконічних засобів. У різних типах тексту виробляються свої моделі
розміщення цих засобів;
– на використання інших паралінгвістичних засобів (кольору, шрифту, друкарських
знаків), що мають гармонічно поєднуватися з іконічними засобами в тексті.
Комунікативно-прагматичні норми паралінгвістично активних текстів розрізняються
мірою строгості. До абсолютно облігаторних належать комунікативно-прагматичні норми
текстів, що обслуговують ситуації офіційного спілкування, які повністю відповідають
існуючим стандартам оформлення документів. Зразком може служити комерційний лист,
який оформляється на бланку, має жорстку графічну схему і для «візуальної зовнішності»

140
якого передусім мають значення такі технічні характеристики тексту, як ширина полів,
довжина рядка, особливості розташування рядків із вказівкою адреси фірми-виготовлювача,
дати і теми листа, звертання. Значно більшою свободою, широким діапазоном у виборі і
варіюванні паралінгвістичних засобів характеризується комунікативно-прагматична норма
рекламного або художнього тексту, в оформленні якого неабияка роль належить уяві,
фантазії, естетичному чуттю як автора (співробітника рекламного агентства, письменника,
поета), так і співавторів у особі художника, фотографа, редактора.
Комунікативно-прагматичні норми паралінгвістично активних текстів мають підвищені
вимоги до комунікативної компетенції учасників спілкування: синтетичне сприйняття
тексту, уміння кодувати / декодувати інформацію, передавану вербальними і невербальними
знаками, наявність естетичного смаку. Спеціальна підготовка необхідна фахівцям при
створенні колективно-авторських текстів, передусім рекламних і газетно-публіцистичних.
Дотримання комунікативно-прагматичних норм стає обов’язковою умовою успішного
здійснення сучасної відеовербальної комунікації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Каменская О.Л. Лингвистика на пороге XXI века // Лингвистические маргиналии. –М.,

1996.
2. Клюканов И.Э. Структура и функции параграфемных элементов текста: Автореф. дис. …
канд. филол. наук. –Саратов, 1983.
3. Сорокин Ю.А., Тарасов Е.Ф. Креолизованные тексты и их коммуникативная функция //
Оптимизация речевого воздействия. –М., 1990.

141
 О.В. МЕЛЬНІЧЕНКО. РОЛЬ ГРАФОНА В ОРГАНІЗАЦІЇ КОМУНІКАТИВНИХ
СТРАТЕГІЙ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ, КОНТРАСТУВАННЯ ТА СТВОРЕННЯ
ДИСКОМФОРТУ // ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ: ЗБ. НАУК. ПРАЦЬ. ВИПУСК 14 /
УКЛ. А.П. ЗАГНІТКО (НАУК. РЕД.) ТА ІН. –ДОНЕЦЬК: ДОННУ, 2006. –С. 221-226.

[…]

Графон є «перекрученням» графічного образу слова (чи словосполучення) з метою

адекватного відбиття його справжнього звучання [5]. Проведений аналіз [7] показав
визначну роль графона в організації авторських стратегій і тактик побудови дискурсивної
інформації, у виокремленні різноманітних боків авторської позиції в структурі твору.
Зокрема, проаналізовано функцію графона в побудові стратегій інтимізації, мовленнєвого
лаконізму та дезорієнтації в умовах комунікативного контексту, який за об’ємом вираження
є близьким до мовленнєвої ситуації та поділяється на такі складові: 1) лінгвістичний
контекст, 2) паралінгвістичний контекст, 3) ситуативний контекст, 4) контекст культури,
5) психологічний контекст [9]. В основу дискурсивного аналізу покладено принцип
стратегічності, який передбачає наявність у дискурсі програми його обробки, відображеної
адресантом у тексті та пов’язаної з інтерпретантою адресата, з його націленістю на
дискурсивну взаємодію [10]. Під комунікативною стратегією розуміють «правила і
послідовності комунікативних дій, яких дотримується адресант для досягнення певної
комунікативної мети» [1]. У свою чергу, комунікативна тактика являє собою «сукупність
прийомів і методів реалізації комунікативної стратегії, визначену лінію мовленнєвої
поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного
ефекту чи запобігання ефекту небажаного» [1]. На думку М.С. Співак, кожна стратегія
складається з трьох тактик, які, відповідно, позначають три стадії процесу реалізації цієї
стратегії: початкову, основну та завершальну [11], або, іншими словами, вхідний, ядерний та
вихідний етапи.
Мета даного дослідження полягає в подальшому аналізі графонів чи «орфографічних
модифікацій» [4] (поняття є тотожними та взаємозамінними) в рамках комунікативних
стратегій глобалізації, контрастування та створення дискомфорту, а також у визначенні ролі
графона в механізмах взаємодії згаданих вище стратегій.
Треба зробити застереження, що в поданій роботі, спираючись на таке поняття, як
фокусна увага чи фокус уваги [2; 3], яке, на погляд вчених, слугує процесу топікалізації в
дискурсі, ми висуваємо думку, що будь-які комунікативні стратегії так чи інакше покликані
закріплювати або переносити фокус уваги.
Виходячи з того, що кожна комунікативна стратегія спрямована на вирішення певного
комунікативного завдання мовця в межах «глобального наміру» [15], ми висуваємо думку,
що всі комунікативні стратегії підпорядковано двом глобальним авторським стратегіям:
закріплення фокусу уваги та перенесення фокусу уваги. До глобальної авторської стратегії
закріплення фокусу уваги ми відносимо стратегії глобалізації, інтимізації, мовленнєвого
лаконізму, які дозволяють об’єднувати дискурсивні топіки за смислом та формою. До
глобальної авторської стратегії перенесення фокусу уваги відносимо стратегії
контрастування, дезорієнтації, створення дискомфорту, які здійснюють парцеляцію
дискурсивної інформації. Подані стратегії посилюють поліфонічний характер дискурсу та
сприяють латентному переходу від одного топіка до іншого чи перетину останніх.
Внутрішньодискурсивну взаємодію авторських стратегій можна представити у вигляді
наступної схеми:

142
 Стратегія глобалізації. Метою використання даної стратегії є утримання фокусу уваги
та акцентуація глобальних смислових ланцюгів шляхом використання висунених
мовленнєвих елементів, зокрема, графона, що надає ситуації рамкового ефекту та формує
глобальні умови оптимального забезпечення дискурсу [10]. Графон при цьому виконує
семантизуючу функцію та функцію створення асоціативного зв’язку.
Стратегія глобалізації включає в себе наступні тактики побудови дискурсивної
інформації:
– тактика нарощення смислу;
– тактика перетину смислів;
– тактика смислоузагальнення.
Вхідним етапом у реалізації стратегії глобалізації є використання автором твору
тактики нарощення смислу, яка сприяє встановленню пріоритетних смислових зв’язків,
завдяки чому відбувається подальший перетин смислів, нашарування та об’єднання
смислових ланок, що, в результаті, призводить до цілісного смислоузагальнення. Тактика
смислоузагальнення є вихідним етапом у процесі реалізації стратегії глобалізації, але
вищезгадана тактика може стати периферійним елементом та фундаментом для
конструювання інших стратегій, таких, наприклад, як стратегія контрастування та стратегія
дезорієнтації.
На нашу думку, стратегія глобалізації базується на особливих прийомах використання
таких категорій художнього твору, як когезія та когерентність.
За умови інтерпретації когезії через повтор [6], орфографічні модифікації
осмислюються нами як єднальні компоненти, що організують дискурс.
Зокрема, розглядаючи явище мовленнєвого повтору у рамках так званої «серпантинної
прози», лінгвіст М.А. Шарер надає наступний опис: «...Фрази або частіше за все частина
фрази, декілька слів, синтагма повторюються та варіюють декілька разів, а в цей час у гру
включаються наступні повтори, вони чіпляються один за одного, оповідання розгортається
не як нитка клубка, а як стрічки серпантину, що перевиваються» [13].
Що стосується такої лінгвістичної категорії, як когерентність, то вона покликана
виконувати три основні функції: 1) забезпечувати смисловий зв’язок між частинами тексту,
необхідний для виявлення гіпертеми та мікротем; 2) підготовлювати адресата до наступної

143
інформації; 3) закріплювати текстову пам’ять, повертаючи адресата до попереднього,
нагадувати йому про сказане, апелюючи до його знань про світ [8].

[…]

Стратегія контрастування. Метою даної стратегії є перенесення фокусу уваги та зміна

дискурсивної позиції. Графон при цьому виконує семантизуючу та асоціативну функції.
Зокрема, асоціативна функція має встановлювати певний ступінь кореляції між смислом
повідомлення та його формою.
Стратегія контрастування складається з наступних комунікативних тактик:
– тактика маніпулювання смислом повідомлення та формою його вираження;
– тактика розведення смислу та форми;
– тактика зіставлення смислу та форми.
Вхідним етапом у реалізації стратеги контрастування є використання автором твору
тактики маніпулювання смислом та формою, яка призводить до явищ розведення смислу та
форми та подальшого їх зіставлення, що є результатом розвитку та впорядкування
асоціативних зв’язків. Тактика зіставлення смислу та форми є вихідним етапом у процесі
реалізації стратегії контрастування, та вищезгадана тактика може функціонувати паралельно
зі стратегіями інтимізації та дезорієнтації.
«Смислова дифузність» є однією з ґрунтовних ознак даної стратегії, ініціально
реалізуючись у тактиці маніпулювання смислами [1]. У нашому випадку, не тільки подальше
розведення та поступове зіставлення смислів призводить до виникнення явища
дискурсивного контрасту. Саме конфронтація смислів та форм, різке втручання
деформованих елементів у загалом нормативно оформлений дискурс окремої особистості та
контекстуальний зсув призводять до своєрідної композиційної «дифузності», що
відбивається у функціонуванні контрастивних маркерів адресантності, зокрема, графонів, які
розмежовують одну дискурсивну позицію від іншої.
За словами Б.А. Успенського, натуралістичне відтворення автором зовнішніх
особливостей мовлення героя (акцент, шепелявість тощо) можна розцінювати з позиції зміни
точки зору [12]. Постійне (тобто протягом всього дискурсу) зображення певної манери
говоріння призводить до формування зовнішньої точки зору, темпоральне – до формування
внутрішньої [12]. Сприйняття дискурсивної інформації з тої чи іншої позиції зумовлене
цілеспрямованим використанням контрастних детатей, що призводить до виникнення ефекту
дистанційованості між дискурсивними позиціями.
Являючи собою один з небагатьох авторських натяків на афро-американське
походження героїні, графон стає важливим елементом контрасту в оповіданні Едварда
Джоунса «Merie». Даний факт простежується на прикладі ситуації, коли студент Гарварда
питає в головної героїні дозволу на запис інтерв’ю як проектного завдання для
університетського курсу фольклору. Акцентуйована відмінність у вимові слова talking
свідчить про відмінність у рівні освіти двох дискурсивних суб’єктів, різницю в соціальному
стані й припустиме національне походження. Таким чином, формуються пресупозитивні
відношення, на основі яких адресат може передбачати подальший розвиток подій та
переосмислювати попередню інформацію.

[…]

З першої сторінки роману «One Flew Over the Cuckoo’s Nest» автор, Кен Кізі, намагається
провести чітку межу між інтрадискурсивною позицією оповідача, втіленою в образі
Бромдена, та позицією інших квазірешіьних суб’єктів, таких, наприклад, як санітари

144
психіатричної лікарні. Взаємодія стратегії створення дискомфорту зі стратегією
контрастування сприяє досягненню поставленої письменником мети.
I creep along the wall quiet as dust in my canvas shoes, but they got special sensitive
equipment detects my fear and they all look up, all three at once, eyes glittering out of the
blackfaces like the hard glitter of radio tubes out of the back of an old radio.
"Here's the Chief. The soo-pah Chief fellas. 0l' Chief Broom. Here you go, Chief Broom..."
... "Haw, you look at 'im shag it? Big enough to eat apples off my head an' he mine me like
a baby [20].
Як бачимо, для графона soo-pah характерним є написання через дефіс, яке в
проаналізованому масиві літератури нараховує лише кілька випадків. На нашу думку, в
межах даного контексту подібний стиль написання відбиває особливість протяжливої
вимови, яка частіше покликана відобразити презирливе, зневажливе ставлення одного
інтрадискурсивного суб’єкта до іншого.
Таким чином, графони, втілюючи комунікативні стратегії глобалізації, контрастування
та створення дискомфорту, виступають у ролі елементів, що організують та створюють
загальний дискурсивний семіозіс, сприяють процесу взаємодії комунікативних стратегій та
актуалізують релевантні дискурсивні зв’язки.
Перспективним вбачається подальше визначення ролі графона в процесах перетину та
зсуву стратегій в межах дискурсивного поля, а також вивчення даної проблеми в рамках
когнітивного підходу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бацевич 2004: Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. –К.: Академія, 2004.
–342 с.
2. Воробьева 1993: Воробьева О.П. Лингвистические аспекты адресованности
художественного текста (одноязычная и межъязнковая коммуникация): Дис. ... д-ра
филол. наук. - М, 1993. –382 с.
3. Гейвин 2003: Гейвин X. Когнитивная психология / Перевод с англ. –СПб.: Питер,
2003. –272 с.
4. Ємельянова 1975: Ємельянова Л.Л. Графічне відбиття варіантної вимови в
англійському художньому мовленні // Іноземна філологія: Респ. межвуз. сб. –1975. –
Вип. 39. –С. 69-76.
5. Кухаренко 1978: Кухаренко В.А. Интерпретация текста. –Л.: Просвещение, 1978. –
327 с.
6. Лукин 1999: Лукин В.А. Художественный текст: Основы лингвистической теории и
элементы анализа. –М.: Ось-89, 1999. –192 с.
7. Мельніченко 2005: Мельніченко О.В. Графон як маркер адресантності літературного
дискурсу // Записки з романо-германської фітології: Збірник наук. праць ОНУ ім.
І.І. Мечникова / Під ред. І.М. Колегаєвої. –Одеса: Фенікс. –2005. –Вип. 16. –С. 163-
174.
8. Мецлер 1990: Мецлер А.А. Прагматика коммуникативных единиц. – Кишинев:
Штиинца, 1990. –100 с.
9. Мыркин 1978: Мыркин В.Я. Типы контекстов. Коммуникативный контекст // Научн.
докл. высш. шк: Филол. науки. –1978. –№ 1. –С. 95-100.
10. Селиванова 2004: Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и
коммуникации. –К: Брама, 2004. –335 с.
11. Співак 2004: Співак С.М. Власна назва в композиційно-смисловій структурі
віршованих текстів американської поезії: комунікативно-когнітивний підхід: Дис. ...
канд. филол. наук. –К: КНЛУ, 2004. –205 с.
12. Успенский 2000: Успенский Б. А. Позтика композиции. –СПб: Азбука, 2000. –352 с.

145
13. Шарер 1970: Шарер Н.А. Речевая характеристика языка Джерома Сэлинджера в
романе «Над пропастью во ржи» // Научные труды Ташкентского университета:
вопросы филологии. –1970. –Вып. 383. –Т. 2. –С. 270-279.
14. Cook 1995: Cook, G. Discourse and Literature: The Interplay of Form and Mind. –Oxford:
Oxford University Press, 1995. –285 p.
15. Dijk T.A., van, Kintsch W. Strategies of Discourse Comprehension. –N.Y.: Academic Press,
1983. –209 p.
16. Givon 1993: Givon, T. Coherence in Text, Coherence in Mind // Pragmatics and Cognition.
–1993. –No. 1. –P. 171-227.
17. Banks 1999: Banks, R. Sarah Cole: A Type of Love Story // The Scribner Anthology of
Contemporary Short Fiction / Ed. by L. Williford, M. Martone. –N. Y.: Scribner
Paperback Fiction, 1999. –P. 53-72.
18. Christie 1976: Christie, A. Selected Stories. –Moscow: Progress Publishers, 1976. –334 p.
19. Jones 1999: Jones, E.P. Marie // The Scribner Anthology of Contemporary Short Fiction /
Ed. by L. Williford, N. Martone. –N.Y.: Scribner Paperback Fiction, 1999. –P. 361-372.
20. Kesey 1989: Kesey, K. One Flew Over the Cuckoo’s Nest. –N.Y.: Signet, 1989. –272 p.
21. McKnight 1999: McKnight, R. The Kind of Light That Shines on Texas // The Scribner
Anthology of Contemporary Short Fiction / Ed. by L. Williford, N. Martone. –N.Y.: Scribner
Paperback Fiction, 1999. –P. 428-438.
22. Newland 1999: Newland, C. Complexion Does not Maketh the (Black) Man // New Writing 8 /
Ed. by T. Fisher, L. Norfolk. –London: Vintage & The British Council, 1999. –P. 382-393.
23. Oates 1994: Oates, J.C. Where Are You Going, Where Have You Been? // The Vintage Book of
Contemporary American Short Stories / Ed. by T. Wolff. –N.Y.: Vintage, 1994. –P. 347-
365.

146
 І.Б. ПАНЧЕНКО. МІСЦЕ І РОЛЬ ПАРАЛІНГВІСТИЧНИХ ЗАСОБІВ У
ПРОЦЕСІ СПІЛКУВАННЯ // ВІСНИК ЖИТОМИРСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО
УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. І. ФРАНКА. –1999. –N 4. – С. 80-83.

У процесі живого спілкування ми дуже часто застосовуємо невербальні засоби

комунікації. Вони з’являються на різних етапах мовного оформлення висловлення.
Наприклад, при переході від внутрішнього до зовнішнього мовлення, шукаючи потрібні
слова, звертаються до пошукових чи пошуково-описуючих жестів, мімічних явищ, які несуть
певну інформацію співрозмовнику. Різноманітні паралінгвістичні явища можуть виникати на
етапі контролю за якістю висловлення. Припустившись помилки, мовець обриває своє
мовлення, робить заперечний жест чи інші специфічні жести, шукає більш адекватних
мовних засобів для реалізації повідомлення, що викликає появу пробних пошукових ходів,
пауз, певних видів жестів.
Вживання паралінгвістичних засобів при встановленні контакту між
співрозмовниками може розкривати, певним чином, мету спілкування, взаємовідносини
співрозмовників, їх соціальні статуси. Вибір таких засобів при привітанні обумовлюється як
комунікативною ситуацією, так і індивідуальними характеристиками комунікантів (вік,
стать, особливості характеру)...
Часто паралінгвістичні засоби вживаються цілеспрямовано, для досягнення певного
ефекту: приховати свої справжні думки, почуття, емоції, створити відповідний настрій у
слухача, вплинути на його поведінку.
Поява паралінгвістичних засобів у процесі комунікації не є факультативною, і
невербальне повідомлення не можна вважати повністю незалежним чи однобічно залежним
від мовного. З іншого боку, паралінгвістичні засоби не являють собою лише своєрідне
немовне нашарування мовного потоку. Як слушно зауважує Г.В.Колшанський, до
паралінгвістичних засобів слід відносити лише ті функціонально виправдані фізичні стани
мовця, які необхідні для заповнення прогалин у вербальній комунікації. В цьому розумінні
галузь паралінгвістики – це не та сфера, що доповнює функцію висловлення, не та сфера, в
якій відбувається розпізнавання висловлення в зв’язку з фізичними даними мовця.
Паралінгвістика не є «залишком», що віднімається від мовної системи, а функціональним
компонентом мовної системи [1].
Застосування невербальних засобів часто допомагає забезпечити повне розуміння
повідомлення. Крім того, іноді невербальні компоненти є більш компактним, зручним чи
навіть єдино можливим засобом передачі інформації.
Однак залучення паралінгвістичних засобів до участі в комунікації диктується не
ущербністю мовної системи, а лише обставинами зовнішнього порядку, пов’язаними з
характером комунікації. До таких обставин можуть належати, наприклад, дотримання
певного темпу діалогу, застосування різноманітних мнемонічних прийомів для забезпечення
повного розуміння висловлювання.
У процесі безпосереднього спілкування частина висловлювання може
компенсуватися немовними засобами. Але така «економність» фрази не торкається самого
принципу функціонування системи мови, хоча в конкретній комунікації така фраза більш
компактна. Тому можна говорити про «економне» будування мовленнєвого акту з
використанням паралінгвістичних засобів.
Отже, паралінгвістичні засоби з’являються на різних рівнях комунікації, надаючи
максимальної насиченості її змістовій та емоційній інформативності, змістової та емоційної
завершеності, забезпечуючи при цьому максимальну стислість та лаконічність форми [1].
Хоча мовні та немовні засоби спілкування є компонентами двох різних знакових
систем, вони можуть знаходитись у попарному співвідношенні між собою [2]:

147
 Знакова система - Знакова система -
Звукова мова система жестів

1. «Would you go out!» 1. Ввічливий жест, який вказує на вихід

(«Чи не вийти б Вам...» – переклад тут і
далі наш – А.З.)
2. «Go out, if you please!» 2. Ввічливо-іронічний жест, який вказує
(«Виходьте, якщо Ваша ласка...») на вихід
3. «Go out!» («Виходьте!») 3. Грубий жест

4. «Go out, blast you!» («Ану виходь, щоб 4. Випихування силою

тобі добра не було!»)

Таким чином, доцільно відзначити, що між лінгвістичними та паралінгвістичними

засобами спілкування можуть існувати відношення функціональної синонімії.
Але в певних ситуаціях, обираючи засоби спілкування, мовець надає перевагу саме
паралінгвістичним компонентам. Наприклад:
1) для вираження міжособових відносин (симпатії / антипатії, душевного тепла /
холодності, зверхності);
2) для вираження емоцій (страху, стурбованості, радості, здивування);
3) коли канал вербального зв’язку зайнятий чи не може бути використаний
(наприклад, під час полювання, під час вистави);
4) коли невербальна комунікація є складовою частиною звичайного ритуалу в
суспільних ситуаціях (привітання, прощання і т.ін.);
5) для регулювання акту комунікації;
6) для самопредставлення (таким чином мовець може надати інформацію про себе
слухачам);
7) для доповнення, уточнення, ретельної розробки вербального повідомлення [3].
When they had to say good-bye, in the station at Milan, they kissed good-bye, but were
not finished with the quarrel (E. Hemingway).
He made despairing gestures with his hands, but still no words came from his mouth (S.
Maugham).
She sank into a chair, and buried her face in her hands. Her shoulders shook convulsively
(Idem).
Паралінгвістичні засоби завжди тісно пов’язані з мовою і можуть виконувати певні
функції по відношенню до вербальної сторони висловлення, а саме:
1) вносити додаткову інформацію (іноді таку, що суперечить змісту вербальної:
позитивний вербальний текст може супроводжуватися фонаційними характеристиками зі
значенням негативного ставлення, наприклад:
What a bright suggestion!
The idea!
Very smart, I’m sure;
2) заміщати пропущений вербальний компонент у відповідях:
Is she there? – стверджувальний жест;
Will you join us? – заперечний жест;
3) комбінуватися з вербальними засобами, передаючи той самий зміст:
He is the man we need + вказівний жест;
I’ll teach you! + погрозливий жест.

148
 Розрізняють паралінгвістичні засоби комунікативного та інформативного характеру.
Комунікативними вважаються невербальні засоби, які використовуються для
цілеспрямованої, навмисної передачі інформації адресату і часто повністю замінюють
мовлення. Вони навмисні, набуті й звичайно достатньо недвозначні в межах певної
спільноти, яка їх використовує. Ми не можемо уникнути свідомого застосування цього
різновиду невербальної поведінки в процесі комунікації й усвідомлюємо подібну поведінку
інших людей.
Інформативними є паралінгвістичні засоби, які використовуються для того, щоб
поповнити, проілюструвати мовлення (рухи руками, пози тіла і т.д.), і несуть у собі певну
інформацію для співрозмовника незалежно від того, чи ставив собі адресант за мету
повідомлення цієї інформації. Це можуть бути відомості про індивідуально-людські якості
мовця, про його соціально-групові та національні чи територіальні ознаки. Хоч інформативні
паралінгвістичні засоби не можуть бути використані так свідомо й навмисно, як
комунікативні, вони все ж таки можуть відтворюватись.
Деякі лінгвісти розрізняють також паралінгвістичні засоби, які слугують для
вираження емоцій. Тут, перш за все, йдеться про міміку, хоч досить часто ми виражаємо
певні емоції за допомогою рухів тіла.
Багато рухів та жестів мають комунікативне значення лише у зв’язку з вербальним
чи соціальним контекстом. Розмовляючи з кимось, ми часто реагуємо на несподіваний рух
руки, навіть на те, як дихає наш співрозмовник, і одночасно ми самі використовуємо
різноманітні звуки та рухи, щоб підсилити повідомлення: ляскаємо пальцями, стукаємо по
столу, тупаємо ногою, торкаємося співрозмовника рукою і т. ін. Цікавим є той факт, що у
процесі комунікації співрозмовники схильні переймати один в одного чи використовувати
схожі жести, пози і можуть навіть копіювати поведінку один одного. Таку поведінку можна
протиставити поведінці двох зовсім незнайомих людей, які через обставини знаходяться
поруч (сидять за одним столиком у кафе, їдуть у переповненому автобусі та ін.). У таких
обставинах вони намагатимуться якнайбільше диференціювати свою поведінку:
дивитимуться в різні боки, уникаючи контакту очей, підкреслюючи тим самим, що вони не
пара, не співрозмовники, а знаходяться поруч лише завдяки обставинам [4].
Невербальні засоби етнічно, культурно та соціально оброблені, типізовані, але,
підтримуючи точку зору Т.М. Ніколаєвої та Б.А. Успенського, ми вважаємо, що сукупність
паралінгвістичних засобів не є мовою (крім випадків спеціальних мов жестів). Мова утворює
систему в тому розумінні, що кожен її значущий елемент можна пояснити за допомогою
інших. Це неможливо зробити з невербальними компонентами. Паралінгвістичні явища є
системними тільки по відношенню до мови, яку вони супроводжують. Тобто, мовне
повідомлення, яке супроводжується немовним, може бути протиставлене даному мовному
повідомленню, взятому окремо [5].
Деякі лінгвісти вважають паралінгвістичний знак більш обмеженим порівняно з
лінгвістичним. Д.І. Рамішвілі відзначає, що мова жестів не може виразити навіть такого
простого змісту, який позначається словами поки, тільки, крім, ще, коли та ін. [6].
З цього приводу цікавими є дослідження, наведені в праці І.Н. Горелова
«Невербальные компоненты коммуникации». Для того, щоб з’ясувати реальні можливості
паралінгвістичних компонентів у тексті художньої літератури, було опрацьовано близько
5000 рядків діалогічних відрізків, 1200 з яких супроводжувались авторськими ремарками, що
замінюють паралінгвістичні компоненти.
Якщо позначити через «С» – репліку-стимул, через «Р» – репліку-реакцію,
лінгвістичний знак - через «л», паралінгвістичний - через «п», а комплексний знак - через
«л+п», то можна запропонувати такий ряд бінарних комбінацій, у яких застосовуються
паралінгвістичні компоненти:

С л – Р л+п С л+п – Р п
Сл–РпСп–Рл

149
 С л+п – Р л С п – Р л+п
С л+п – Р л+п С п - Р п

У наведеній таблиці ці бінарні комбінації розташовані в порядку зменшення

частотності їх появи у тексті:

№ Бінарний тип з Кількість

п/п паралінгвістичним компонентом
1 С л+п – Р л+п 296
2 С л+п – Р література 201
3 С л – Р л+п 164
4 С п – Р література 135
5 С п – Р л+п 120
6 С л+п – Р п 111
7 Сл–Рп 92
8 Сп–Рп 82
Всього: 1200

Дана таблиця вказує на реальні можливості паралінгвістичних компонентів

доповнювати лінгвістичну інформацію чи заміщати лінгвістичний знак [7].
Отже, паралінгвістичні засоби виникають на різних етапах комунікації,
доповнюючи вербальне повідомлення, заміщаючи пропущений вербальний компонент чи
комбінуючись з вербальними засобами. Їх поява в процесі спілкування не випадкова, і є
цілий ряд ситуацій, у яких мовець надає перевагу невербальним засобам. Сукупність
паралінгвістичних засобів не утворює системи в тому розумінні, в якому її утворює мова,
вони є системними тільки по відношенню до мови, яку вони супроводжують. Розрізняють
паралінгвістичні явища, існування яких неможливе без мови (голосність, ритм, швидкість
мовлення), паралінгвістичні елементи, які хоча і можуть бути відірвані від висловлення, але
поза ним не мають значення. Наприклад, кивок головою. І, нарешті, паралінгвістичні
елементи, які можуть існувати незалежно від мови, зберігаючи своє значення (плач,
посмішка) [5].

ЛІТЕРАТУРА

1. Колшанский Г.В. Паралингвистика. – М.: Наука, 1974. – 81 с.

2. Степанов Ю.С. Семиотика. – М.: Наука, 1971. – 146 с.
3. Разновидности городской устной речи. - М.: Наука, 1988. – 180 с.
4. Wardhaugh Ronald. How Conversation Works. Basil Blackwell Publisher, Ltd., - Oxford,
1985. – 230 р.

150
5. Николаева Т.М., Успенский Б.А. Языкознание и паралингвистика // Лингвистические
исследования по общей и славянской типологии. - М.: Наука, 1966. - С. 67-80.
6. Рамишвили Д.И. Неприемлемость теории первичности языка жестов // Вопросы
психологии мышления и речи. - Тбилиси, 1957. – С. 8-15.
7. Горелов И.Н. Невербальные компоненты коммуникации. – М.: Наука, 1980. – 104 с.

151
 М.С. ВАСЬКІВ. ГРАФІКА ЯК КОМПОЗИЦІЙНИЙ ПРИЙОМ
УВИРАЗНЕННЯ (РОМАН Я. ОЛЕСІЧА «НА ОЗЕРАХ ВОГНІ») // ВІСНИК
ЖИТОМИРСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУТУ ІМЕНІ І. ФРАНКА. –2004.
–N 16. –С. 48-50.

Українська романістика 20-х – початку 30-х років, як і вся література загалом, була
націлена на новаторські пошуки, експериментаторство. Насамперед це стосується
формальних особливостей романів. Письменники свідомо, навіть декларативно намагаються
руйнувати традиційну романну структуру, яка стала класичною протягом ХІХ ст. Саме це
призводить до постійних часо-просторових зміщень, активного втручання у романну дію
автора-оповідача, від якого попередня традиція вимагала об’єктивної відстороненості.
Надзвичайно активно застосовується спопуляризоване формалістами оголення прийому, у
дію роману вводяться персонажі власних попередніх чи чужих творів. Романи цього періоду
фактично позбуваються того, що ми називаємо епічною розлогістю, та й загалом є
невеликими за обсягом, але натомість набувають гострої динаміки, часто претендуючи (не
завжди виправдано) на планетарного рівня охоплення подій.
Ці та інші риси української романістики означеного періоду не могли пройти не
поміченими вітчизняним літературознавством. Вони стають об’єктом дослідження в цілому
ряді праць [1; 2; 3; 4]. Хоча формальне новаторство романістів 20-х – початку 30-х рр. у цих
працях не отримало систематизованої, узагальненої оцінки: одні літературознавці більше
зосереджувалися на змістових особливостях творів, інші – об’єктом аналізу обирали тільки
окремі романи. Звідси стає зрозумілим, що з різних причин цілий ряд творів узагалі опинився
поза увагою науковців.
Саме до таких творів належить і роман Я. Олесіча "На озерах вогні" [5-7]. У цілому
цей твір багато в чому є характерним для свого часу. Так, на переломі 20-30-х років
українські письменники досить часто звертаються до відтворення подій із життя інших
народів ("Чорне озеро" В. Гжицького, "Роман міжгір’я" І. Ле, "Шурган"
П. Капельгородського, "Гюлле" О. Досвітнього, нариси того ж О. Досвітнього, М. Йогансена,
як і його ж таки романи). Олесіч у своєму романі веде мову про події громадянської війни у
Фінляндії і Карелії (Олонецькій губернії). Очевидно, що авторові добре були відомі ці краї.
Крім того, він детально опрацював велику кількість документів, що згодом позначилося й на
наративних особливостях роману.
Сюжет твору доволі простий: майже повністю позитивні представники табору
більшовиків ведуть самовіддану боротьбу проти підступів місцевої буржуазії,
націоналістичних випадів із боку наукової інтелігенції (зрозуміло, продажної), регулярних
білогвардійських військових частин. Події розгортаються то в Петрограді, то в
Петрозаводську, то в Гельсінгфорсі, дуже швидко дія переміщується з одного місця в інше.
Водорозділ між персонажами встановлюється дуже чіткий – за класовим принципом і
ставленням до проблем національного життя. До позитивних персонажів потрапляють,
відповідно, представники більшовицької партії і соціальних низів. Буржуазія й офіцери –
зрозуміло, персонажі виключно негативні. Націонал-шовіністичній інтелігенції, яка готова
досить швидко продати батьківщину інтервентам заради свого благополуччя,
протиставляються істинні патріоти фінського народу (автор, до речі, виявляє прекрасне
знання фінської культури, зокрема – літератури і глибоку повагу до неї). Загалом чимось
неординарним у царині змісту, крім національного колориту, роман Я. Олесіча на тлі
тогочасної романістики не виділявся.
Але роман "На озерах вогні" привертав увагу читача своєю стилістичною
незвичністю. Твір складається із 76 невеличких розділів. Це дає змогу авторові не
дотримуватися одного стильового струменю протягом усього роману, а періодично
змінювати його, урізноманітнювати. Так, при зображенні представників фінського
буржуазного уряду Олесіч вдається до прихованої іронії, наближуючи оповідь до сатири чи

152
фейлетону. Відтворюючи перебіг бойових дій, автор активно використовую стилістику
газетного репортажу. Варто відзначити, що на особливостях роману "На озерах вогні" досить
суттєво позначився вплив газетної журналістики, її жанрів, способів подачі матеріалу тощо.
Стилістичну своєрідність роману Я. Олесіча творить і використання документів чи
стилізацій під офіційно-ділове або епістолярне мовлення.
Використання документів, пряме чи завуальоване їх цитування стало невід’ємною
рисою історичної романістики перших двох пореволюційних десятиліть. Активно їх вводять
у структуру романів В. Гжицький у "Кармелюкові", О. Соколовський у "Богуні" й особливо у
циклі романів про народницький рух, З. Тулуб у "Людоловах" та ін. Оскільки радянська
ідеологія націлювала на те, щоб відлік часу вести ледь не від початку Жовтневої революції,
то події всього 15-літньої давності у романі "На озерах вогні" теж сприймалися як
давноминулі, а роман, відповідно, можна було зарахувати до історичної романістики. Велика
кількість різноманітних документів (справжніх і вигаданих автором) з’являється на сторінках
твору Я. Олесіча: телеграми, звернення, відозви, листи, щоденникові записи тощо.
З уведенням документів у загальну наративну тканину у романі "На озерах вогні"
досить тісно пов’язане використання можливостей графіки для виділення найбільш значимих
місць, протиставлень чи й просто для творення відповідного зорового естетичного ефекту.
До графічного увиразнення Я. Олесіч вдався уже з перших рядків твору. Прізвище і назву
роману він подає напівжирним виділенням шрифту Arial Black, причому прізвище йде 12
кеглем, а назва роману – 16-м. Тим же шрифтом подається і жанрове визначення – роман. А
потім різні повідомлення, телеграми, звернення, авторські ремарки у вступному розділі
подаються різноманітними кеглями – від 8-го до 22-го – шрифту Times New Roman. Це
приблизно має ось такий вигляд:

я. о л е с і ч

на озерах вогні
р о м а н

хроніка життя

[…]

і так далі до кінця розділу [5].

Правда, у 8-9 числі "Червоного шляху", де публікувалися перші розділи роману,

крім початку, Я. Олесіч до графічного увиразнення тексту роману майже не вдається. Але,
мабуть, він особисто чи з чиєїсь підказки швидко усвідомив, що варіювання кеглів у тексті
дає можливість постійно привертати увагу читача, вражати незвичністю журнальної сторінки
і навіть впливати на сприйняття змісту твору. Тому у наступних двох числах "Червоного
шляху" він постійно вдається до збільшеного чи зменшеного кегля, курсивного написання
тощо.
153
 В основному відмінний від основного тексту кегль використовується при
відтворенні документів або стилізованих під документ інформаційних повідомлень. Хоча не
завжди. Так, щоб виділити значимість вождя пролетаріату, автор роману подає його
прізвище в устах учасників мітингу курсивом: "Ленін! Ленін! Ленін! Ленін! – зашепотіли
навкруги…" [5]. Це слово – Ленін – надалі постійно буде виділятися у тексті курсивом [6].
І все-таки графічне виділення стосується насамперед документального матеріалу у
романі "На озерах вогні". Часто автор наділяє графічні виділення не просто формально
видільними рисами, але й робить їх змістово значимими. Так, він виділяє більшим кеглем
оптимістичні повідомлення і звернення, ключові слова, такі як "влада Рад" чи "Радянська
Республіка" та ін. У свою чергу, повідомлення негативного характеру, про невдачі
більшовицьких військ подаються здрібненим кеглем. Що цікаво, відмінність і високого, і
дрібного кеглю від основного тексту обов’язково привертає зорову увагу читача, але більші
за розміром букви, безперечно, значно виділяються на загальному тлі. Нерідко у романі "На
озерах вогні" зовсім поряд, на одній сторінці чи на сусідніх, зустрічаються здрібнений і
збільшений кегль. Контрастність, антитетичність виділених частин тексту зразу і різко
кидаються у вічі, впливаючи на читацьке сприйняття вже на рівні підсвідомості. Так,
патетичні за характером комсомольські і партійні реляції подаються 18-м кеглем [6], і тут же
повідомлення про панікерів і провокаторів йде 8-м кеглем [6].
Безперечно, ні Олесіч, ні література 20-х років загалом не були першовідкривачами
у вмінні застосовувати графічні засоби для композиційно-сюжетного увиразнення. Ще в
далекому ХVIII ст. Л. Стерн вдавався до різноманітних типографських, як їх називали,
"кунштюків", для творення ексцентричності оповіді і для того, щоб постійно тримати в
напрузі читацьку увагу. Ще активніше різні за розміром кеглі, різні шрифти, незвичне їх
поєднання використовувала газетна журналістика ХІХ – початку ХХ століть. Основна мета
все та ж – заволодіти увагою читача, зосередити її на найважливіших матеріалах. Саме
звідси, з пресової журналістики, графічне виділення перебирається і в художню літературу.
Це яскраво видно і на прикладі роману "На озерах вогні", оскільки якраз журнальний варіант
тексту роману характеризується шрифтово-кеглевим різноманіттям.
Коли мова заходить про цей період в українській культурі, то про графічне
оформлення видань говорять переважно лише в естетичному контексті, тобто мається на
увазі графічно-художнє оформлення титульних сторінок, ілюстрацій, плакатів, загального
дизайну газети чи журналу. Повз увагу дослідників пройшли ті вагомі риси графічної подачі
тексту твору, які мають суттєве ідейне й композиційне навантаження. Часто при перевиданні
творів 20-30-х років у післявоєнні десятиліття цей аспект ігнорувався і тексти подавалися в
одноманітному графічному оформленні. А в пореволюційні роки графіка і для видавців
періодики (журнальної в тому числі), і для авторів творів важила надзвичайно багато. У
цьому неважко переконатися, погортавши декілька підшивок того ж "Червоного шляху",
"Життя й революції", "Плугу", "Літературного ярмарку" та ін.
Звичайно, літератори до прийому графічного увиразнення в цей період не вдавалися
всуціль і на кожному кроці. Роман Я. Олесіча "На озерах вогні" в цьому плані дуже
вирізняється, бо автор використовує цей прийом досить активно, можливо, інколи і
переступаючи межу доцільного його застосування. Але цим роман Олесіча привернув увагу
як до себе, так і до характерної відмінності журнальних варіантів романістики цього періоду
від романів попередніх і подальших десятиріч. Одночасно ще раз довів, що для авторського
пошуку і новаторства завжди є місце, навіть у таких, здавалося б, малопродуктивних
царинах, як графічне подання тексту твору. У 1933 році письменник уже не міг собі
дозволити відхилень від "генеральної" лінії у змісті твору, хоча й тут були спроби пошуку
чогось свіжого, нового (хоча б національного колориту, екзотизму для читачів, як у романі
"На озерах вогні"), але ще можна було вдаватися до експериментаторства формального.
Дуже швидко й це експериментування насильно перервалося.
Я. Олесіч, як і редколегія "Червоного шляху", застосовували різні кеглі й шрифти
для естетичної привабливості журналу, як це робилося в журналістиці до цього і в ці часи.

154
Але основне – це виділення документів (будь-яких), ранжирування їх за значимістю, це
виділення просто різних значимих фраз чи більших текстових одиниць. А також це постійне
привертання уваги читача, намагання "вибити" його з інерційного заколисування
одноманітним текстом, переключати увагу на різні регістри і цим значно загострювати її.
Саме тому автор роману "На озерах вогні" не всі документи графічно виділяє. Як тільки у
романі з’являються великі за обсягом уривки із щоденників, листів, Олесіч тут же
відмовляється від їх кеглевого виділення, розуміючи, що графічне увиразнення є дієвим
тільки у невеликих за обсягом текстових частинах. Тому він тільки виділяє курсивом дати
щоденникових записів чи підписи авторів листів, чого цілком достатньо для виділення цих
текстових елементів.
Зрозуміло, що дослідження графічного оформлення текстів романів не є
магістральним напрямом у вивченні української романістики 20-30-х років. Але на прикладі
роману Я. Олесіча ми в черговий раз переконуємося, що існує ще велика кількість
недосліджених, маловідомих чи й зовсім невідомих аспектів у величезному масиві
романістики цього періоду, які потребують ґрунтовного аналізу. Значною мірою це
пов’язано і з тим, що велика кількість неординарних творів ще не знайшла належного
поцінування і вивчення як із боку масового читача, так і з боку науковців. Особливо важливо
враховувати при їх дослідженні контекст моменту творення, вписаність у загальну тогочасну
не тільки політичну ситуацію, але, насамперед, – у систему культурних цінностей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голубєва З. Український радянський роман 20-х років. – Х.: Вид-во Харківського ун-
ту, 1967. – 215 с.
2. Дончик В. Український радянський роман: Рух ідей і форм. – К.: Дніпро, 1987. – 429 с.
3. Історія української літератури ХХ століття. У 2 книгах. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: За
ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1994. – 784 с.
4. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І-ІІІ.
– Харків: Фоліо, 1998.
5. Олесіч Я. На озерах вогні // Червоний шлях. – 1933. – № 8-9. – С. 125-188.
6. Олесіч Я. На озерах вогні // Червоний шлях. – 1933. – № 10. – С. 11-69.
7. Олесіч Я. На озерах вогні // Червоний шлях. – 1933. – № 11-12. – С. 4-37.

155
 С.Г. ЧЕМЕРКІН. ТРАНСФОРМАЦІЇ РОЗМОВНОГО СТИЛЮ В
ІНТЕРНЕТ-КОМУНІКАЦІЇ // МОВОЗНАВСТВО. –2007. –№ 4-5. –С. 36-43.

1. Сфера функціонування Інтернету вже давно вийшла за межі вузьких прикладних

завдань його створення, що підтверджується розширенням функцій цієї глобальної мережі в
життєдіяльності як окремого соціуму, так і людства взагалі. Проникнення людини у
віртуальний простір виявило нові можливості її діяльності, але й поставило нові проблеми,
які потребують осмислення та розв’язання. Серед них – питання функціонування мови у
віртуальному середовищі.
Сьогодні сформувався особливий різновид мови, що використовується як знакова
система в Інтернеті. Застосування нових технічних засобів із зверненням до цієї знакової
системи дало можливість по-новому організовувати комунікаційний процес. Мову Інтернету
не можна вважати окремим жанровим різновидом чи функціональним стилем, оскільки
поняття жанру для неї вузьке, утім, як і поняття стилю. Визначальними для мови Інтернету є
різноструктурованість, поліфункціональність.
Застосування природних мов як знакових систем в інтернет-комунікації спричинило
трансформації в кожній окремій мовній системі. Так, українська мова в Інтернеті зазнає
безпосереднього впливу англійської та російської мов, молодіжного сленгу, жаргону
програмістів. Крім того, на кінцевий вербальний текстовий продукт впливають швидкість
передачі повідомлення в реальному часі, його загальнодоступність. Сучасна українська мова
в Інтернеті детермінована певними джерелами: мультилінгвальними (інші мови, мова різних
соціальних груп), мультимодальними (вставляння в текст відео- та аудіокомпонентів,
посилання на інші електронні сторінки) та мультимедіальними (використання різних
медіазасобів для реалізації однієї мети). Тобто в українській мові як знаковій системі
відбуваються певні трансформації.
2. Насамперед звертаємо увагу на функціонування у віртуальному просторі сучасних
стилів та жанрів. Вони є здебільшого трансформованими. Не змінюються або змінюються
найменше ті стилі, диференційні ознаки яких не пов'язані зі сферою Інформаційних
технологій, як-от сакральний стиль. Виразні ознаки цього стилю, зокрема специфічні
лексико-семантичні групи, інверсійний порядок слів у синтаксичних конструкціях, що
підкреслює урочисту піднесеність мови [1], у релігійних текстах, розміщених у Інтернеті,
збережено. Проте в інших жанрах комунікації (розмова з відвідувачами сайтів, пояснення
специфіки релігійних канонів) спостерігаємо адаптацію до мови читача-користувача
Інтернету, коли, звичайно, нейтралізуються ознаки високого стилю, спрощується
синтаксична будова конструкцій.
Художній стиль, багатий образною мовою, тропами, некодифікованими мовними
засобами (архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами), розмовними
елементами [2], в Інтернеті зазнає модифікації. Виразною ознакою художньої мови, зокрема
сучасних прозових творів, що розміщені тільки в мережі, є використання неологізмів (часто
зі сфери комп’ютерних технологій), англійських кальок, сленгових, жаргонних форм,
інвективів. Меншою мірою такі модифікації стосуються мови поезії та драми. Ймовірно, у
першій – через складність формальної структури, а у другій – через специфіку призначення
твору. Класичні твори, розміщені в електронних бібліотеках, безперечно, не зазнають змін,
однак на текстову адекватність впливає конвертування тексту в електронний вигляд за
допомогою машини. Як наслідок – на виході на сайтах часто з’являються тексти з
помилками [3], що також можна вважати однією із форм трансформації сучасного тексту в
Інтернеті.
Специфіка наукового стилю ... повною мірою відображена в наукових текстах,
розміщених в Інтернеті. Проте тут помітна тенденція до прагматичності наукового викладу,
його доступності не лише для фахівців. Цим зумовлене, наприклад, використання нових
жанрових атрибутів – анотацій та ключових слів, що дають змогу швидко ознайомитися з

156
темою дослідження. Принагідно зазначимо, що в сучасних друкованих наукових виданнях
існує така сама практика.
Публіцистичний стиль ... зазнав в Інтернеті істотних змін. Перебуваючи під тиском
розмовної мови, публіцистика в Інтернеті набула ознак розмовності. Сучасні електронні
видання послуговуються лексико-стилістичними одиницями з виразною стилістичною
маркованістю розмовного стилю. Часто автори публікацій використовують некодифіковані
мовні засоби – нерідко на сторінках електронної преси з’являються інвективи.
Офіційно-діловий стиль ... в Інтернеті широко представлений нормативними
документами. Водночас офіційно-ділова інформація, яку подають органи державної влади та
управління, підприємства та інші структури, також тяжіє до розмовності, що виявляється ще
й у неточному вживанні термінів, використанні неологізмів тощо.
Із запровадженням Інтернету відродився епістолярний жанр, проте він набув
специфічних ознак, не властивих цьому жанру в його традиційному розумінні. ...електронні
листи трансформувалися: крім того, що вони стали компактнішими, спростилися привітальні
та прощальні етикетні формули, більшої ваги набули в них ознаки діалогічності. Сам лист
став значно коротшим. Звичайно, офіційний електронний лист передбачає використання
словесних формул, певної структурної організації та інших атрибутів, характерних для цього
жанру, проте й він став коротшим порівняно з традиційним офіційним листом.

[...]

3. В українській лінгвостилістиці розрізняють розмовний стиль (або розмовну мову) в

його усній і писемній формах... В Інтернеті як засобі комунікації спілкування здійснюється
лише за допомогою писемних текстів. Тут усна розмовна мова має тільки писемну фіксацію.
Відсутність усного варіанта розмовного стилю в Інтернеті спричиняється до суттєвих змін
цього стилю.
Саме «усність», як одна з визначальних форм розмовного стилю, в Інтернеті
«переплавляється» в писемну форму. При цьому заміщенні одиниці писемного тексту
перебирають на себе функції усної мови. Відтак, очевидно, можна твердити, що писемна
форма розмовного стилю в її комп’ютерному різновиді виконує такі функції: при написанні –
функцію відтворення вимови, при читанні – функцію аудіювання.
Сучасний усний розмовний стиль має монологічний і діалогічний різновиди. За
критеріями модальної та власне лінгвістичної структури виділяють такі функціональні види
монологу: 1) переконувальний (публіцистична, дискусійно-ділова, судова мова);
2) пізнавальний (навчально-наукова мова); 3) повідомний (розповідна і коментарна мова). ...
Для української розмовної мови в Інтернеті характерна здебільшого діалогічна форма,
меншою мірою використовується монологічна мова в її повідомній видозміні.
4. Користувачі каналів онлайн-спілкування повністю позбавлені можливості
використання паралінгвальних засобів, які становлять основну частину комунікативного
акту. ... Відповідно втрачаються такі аудіовізуальні можливості комунікації, як тембр
вимови, акцентуація частини фрази, дикція, жести, міміка. Така проблема частково
компенсується використанням у розмовному дискурсі елементів, які перебирають на себе ці
функції. Наприклад, для компенсації тембру й акцентуації слова або частини фрази
вживають велику літеру: «її [Гайтани] останні пісні мені дУже подобаються!». Написання
частини контексту великими літерами свідчить про підвищений тон інтонації комуніканта:
«Мене "вижили" з підприємства – довели до заяви ставленням та новим графіком роботи.
ДОПОМОЖІТЬ ПОРАДОЮ. БУДЬ ЛАСКА!!!!!!». Недостатність чи неможливість передачі в
Інтернеті інтонації (тут – прохання) передають великою кількістю знаків оклику.
Проте найчастотнішою формою передачі емоцій, характерною для розмовного стилю,
є емотикони. Ці знаки (їх іще називають «смайликами») у розмовному дискурсі виконують
основну функцію компенсації елементів паралінгвального спілкування. За їхньою

157
допомогою передають радість, сум, здивування: :-( (емотикон суму) – «Сьогодні знову була
спека, і в офісі немає чим дихати :-( ». Емотикони часто вказують на ставлення мовця до
контексту чи до іншого комуніканта: 8[] (емотикон здивування) – «Ти що! 8[] Треба
коректно закрити програму!!!». Графічна реалізація емотикона також буває різною.
Комунікапти послуговуються як повними формами цих графічних знаків ( :-) – «То як
настрій? Будемо знову діставати начальство :-)»), так і їх редукованими варіантами ( ) – «Ми
закачали прогу (програму – С.Ч.) і одразу всі трабели (проблеми – С.Ч.) в компі (комп’ютері
– С. Ч.) зникли )»). Редуковані форми емотнконів є засобом реалізації міри явища, яке
позначає емотикон. Редуплікація редукованої форми того чи іншого емотикона показує міру
емоційно-оцінного ставлення одного комуніканта до іншого, його настрій та ін. ...
Усність розмовного стилю, трансформована в писемну форму, набула нових ознак –
масового використання графічних знаків, одиничне чи сукупне використання яких емоційно
забарвлює текст. В інтернет-жанрах безпосереднього і спонтанного спілкування (на чатах, у
форумах) кількість емотиконів збільшується, оскільки часова відстань між повідомленнями
зводиться до мінімуму, а емоційно-оцінне навантаження зростає. Відповідно стиль
повідомлень має характер виразних усно-розмовних комунікатів.
За нашими спостереженнями, кількість уживаних емотиконів залежить від
спілкування представників різних соціальних груп. Так, найчастіше вдаються до
використання емотиконів користувачі підліткового віку та молодь, інші звертаються до
цього засобу рідше. Відмінні й типи емотиконів, поширені в мові тієї чи іншої соціальної
групи. Отже, можна стверджувати, що емотикони – соціо-культурне явище.
Сьогодні електронні словники фіксують велику кількість емотиконів, що трапляються
в мові користувачів Інтернету. Є в переліках і такі, у яких втрачається емоційний
семантичний компонент, натомість більшою мірою виявлясться конотативна частина
(наприклад, емотикони ~:-) «козак», @= «атомна війна»). На нашу думку, вживання цих
зображень може бути реалізоване лише в електронній лексикографічній практиці, оскільки
такі приклади не представлені в контексті, а тому відповідно нерелевантні для розмовного
стилю. Незважаючи на високу частотність використання емотиконів, характерну для
розмовного стилю, практика свідчить, що в активному вжитку їх небагато.
Емотикони як репрезентативні одиниці розмовного стилю в інтернет-комунікації
часто змінюють свою форму, впливаючи на характер стилю. Сучасні програми, за
посередництва яких здійснюється спілкування між користувачами, у своєму арсеналі мають
набори емотиконів-малюнків, за допомогою яких користувачі можуть виявляти свої емоції.
Характерною ознакою розмовного стилю такої комунікації є вставляння у звичайний текст
малюнків: «Завтра у мене ДР (день народження – С.Ч.), буду всіх чекати (малюнок
емотикона сміху)». Мірою вияву емоції в такому контексті є редуплікація малюнка: «Оце
хохма! (малюнок емотикона сміху – тричі) Десь я вже це [анекдот] чув». Проте це не
означає, що користувачі не використовують традиційних для спілкування онлайн-емотиконів
за допомогою символів на клавіатурі комп’ютера: «В суботу знову розважимося на тренінгу
(малюнок емотикона сміху) Чи може не хочеш?)))». У багатьох програмах емотикони-
малюнки є витворами образотворчого мистецтва.
5. Емотикони стали настільки активними у використанні, що вийшли за межі
розмовного стилю в інтернет-комушкації. Ці графічні елементи мовці почали
використовувати ще в одному сучасному засобі комунікації – мобільному телефоні. Сучасна
практика спілкування за допомогою есемес-повідомлень дає підстави говорити про
істотнішу трансформацію розмовного стилю, ніж та, яка існує в Інтернеті. Обмежені технічні
можливості мобільного телефону порівняно з комп’ютером спонукають користувачів до
ведення діалогу за допомогою різних нестандартних графічних знаків для відтворення
певних букв, слів. До того ж користувачі активно послуговуються транслітерацією
українських слів латинськими літерами [...].
Поширення емотиконів спостерігаємо в рекламному дискурсі. ... Емотикони часто
трапляються в рекламі, пов’язаній з інтернет-технологіями та інтернет-компаніями. Проте їх

158
уживання не обмежується цією сферою. Відома серія вуличної соціальної реклами
(Кохаймося!)) була представлена споживачам із редукованим емотихоном сміху. Цей самий
емотикон (тільки в нередукованому вигляді) експлуатує один із мобільних операторів країни
( life :) ).

[...]

Констатуючи різні форми трансформацій розмовного стилю в Інтернеті, варто

наголосити на важливості створення нормативних правил мовної поведінки комунікантів.
Адже збереження особливостей вимови учасників комунікації в її писемній фіксації
найбільше ускладнює процес спілкування, тоді як фактори використання норм орфографії та
орфоепії полегшують сприйняття і розуміння конкретного тексту й роблять його доступним
усьому інтернет-співтовариству, що в умовах глобальної інформатизації населення набуває
суспільної ваги.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дзюбишина-Мельник Н. Ще один стиль української літературної мови // Культура

слова. –1994. –Вип. 45. –С. 14-20.
2. Художнє слово – мовний знак культури // Культура української мови. –К., 1990. –
С. 207-292.
3. Чемеркін С. Українська класика у веб-ресурсах // Культура слова. –2006. –Вип. 66-67. –
С. 18-21.

159
 М.Б. ВОРОШИЛОВА. КРЕОЛИЗОВАННЫЙ ТЕКСТ: АСПЕКТЫ ИЗУЧЕНИЯ //
ПОЛИТИЧЕСКАЯ ЛИНГВИСТИКА. –ВЫП. 20. –ЕКАТЕРИНБУРГ, 2006. –С. 180-
189.

Перехід до нової наукової парадигми в лінгвістиці на межі XX-XXI ст., постановка

нових питань, «експансіонізм» (О.С. Кубрякова) сучасної науки зумовили розширення кола
досліджуваних явищ, тим або іншим способом пов’язаних з передачею та сприйняттям
інформації у сучасному світі. Тепер на перший план були поставлені завдання всебічного
дослідження мови в усьому різноманітті її зв’язків, в тому числі з іншими семіотичними
системами...
За останні роки в рамках сучасної лінгвістики інтерес до невербальних засобів
комунікації, так званої «візуальної інформації», значно зріс, це підкреслюється в більшості
досліджень, присвячених не традиційній лінгвістиці тексту, а лінгвістиці семіотично
ускладненого, «нетрадиційного», відеовербального, складеного, полікодового,
креолізованного тексту (В.М. Березін, Л.С. Большиянова та ін.).
Зростання інтересу до проблеми візуалізації зумовлено вимогами сучасної комунікації.
Як справедливо зазначає В.М. Березін, «ілюстрація нині все більше стає елементом
текстоутворення. Рівень інтегрованості всіх образотворчих засобів, як і інших знакових
утворень, в єдиний текстуальний простір друкарських і електронних видань вельми
високий» [4]. Безперечно, «ескалація зображення» не лише знаменує собою якісно новий
процес розвитку мовної комунікації, але і відповідає першорядним потребам сучасного
суспільства [15]. Таким чином, розуміння того, що «глобальний світ, світ постсучасності,
орієнтується на візуальний спосіб подання інформації», призвело до обґрунтування
необхідності виділення в рамках сучасної науки поняття візуальності» [12].
...глобальний масштаб нашої діяльності й існування підштовхує нас до створення
інтернаціональної мови, якою може стати мова візуалізації. Ця мова, ...по-перше, відповідає
потребі оптимізувати людську взаємодію для досягнення вищого рівня ефективності; по-
друге, відповідає потребі подолання прихованих стереотипів мови літературної; по-третє,
може сприяти нелінійному, відкритішому характеру нових досліджень.
Зміну способу відношення людини і світу тлумачаться як криза класичної
раціональності, заснованої на логосі – слові, і виникнення її некласичних форм. Таким
чином, візуальне мислення трактується вченими як тип мислення, заснований на некласичній
раціональності [12].
На сьогодні у сфері соціального і гуманітарного знання виникла безліч наукових
дисциплін, що містять в своїй назві поняття «візуальність»: візуальна антропологія, візуальна
культурологія, візуальна політологія, візуальна соціологія, теорія візуальних комунікацій.
Найбільшу увагу дослідників сучасній візуальності привертає співвідношення словесного
(вербального) і візуального (невербального) компонентів, зокрема в межах текстів
друкарських засобів масової інформації...

[...].

Антагонізм слова і зображення виникає лише на стадії формування феномена «чистої

естетичності» [10], коли відбувається спеціалізація: образотворче мистецтво розвивається в
особливу систему, а так звана «протописемність» зближується з мовою. Вже ієрогліф стає,
паралельно звуковій оболонці слова, планом виразу єдиного плану змісту.
Значно пізніше, з винаходом книгодрукування, текст і зображення все частіше
починають виступати разом. Відбувається процес взаємодії і взаємозбагачення мистецтв.
Найбільш показовою, на думку дослідників, для синтезу цих двох мистецтв була епоха
середньовіччя. Синтез слова і зображення ліг в основу цілого ряду жанрів і літератури, і

160
образотворчого мистецтва. Причому обидва компоненти несли в рівній мірі
смислоутворювальну функцію – кожен своєю мовою, своїми засобами (біблійна література
(особливо «біблія для бідних»), антична і середньовічна поезія, наукова література).
...Важливе місце у низці цих прикладів займають емблематика, іконографія і іконология.
Цей аспект поставленої проблеми, вивчення паралінгвістічеськіх засобів та їх ролі в
художньому оформленні книги, якнайповніше висвітлений в історії вітчизняної лінгвістики.
...У 1930-і роки О.О. Реформатський писав, що лінгвістика покликана досліджувати
взаємодію зовнішнього (поліграфічного) і внутрішнього (літературного і мовного)
оформлення тексту, їх органічної інтеграції з метою максимальної дії видання на читача [2].
Науковець навіть виступав за створення нової спеціальності – лінгвографів, що майстерно
оперують як методами лінгвістичного аналізу тексту, так і знанням поліграфічної техніки...
Початок науковому осмисленню креолізованних, або семіотично ускладнених,
відеовербальних, полікодових текстів закладено в роботах із семіотики, що було зумовлено
дослідженням зображення як особливої знакової системи, а також можливих контекстів її
застосування...
...перед науковцями постає питання про необхідність чітко розмежовувати при
дослідженні комунікації гомогенні та синкретичні повідомлення, що ґрунтуються на
комбінації або об’єднанні різних знакових систем [20].

[...]

ЛІТЕРАТУРА

1. Алексеев Ю.Г. Восприятие креолизованного текста иноязычным реципиентом (к

постановке проблемы) // Проблемы прикладной лингвистики. Матер. семинара. Ч. 1. Пенза,
1999. С. 8-10.
2. Анисимова Е. Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация (на
материале креолизованных текстов): учеб. пособие для студ. фак. иностр. яз. вузов. - М.:
Academia, 2003. - 128 с.
3. Анисимова Е.Е. О целостности и связности креолизованного текста /К постановке
проблемы/ // Филологические науки. - 1996. - № 5.
4. Березин В. М. Массовая коммуникация: сущность, каналы, действия. М., 2003.
5. Бернацкая А. А. К проблеме "креолизации" текста: история и современное
состояние // Речевое общение: Специализированный вестник / Краснояр. Гос. ун-т; Под
редакцией А.П. Сковородникова. Вып. 3 (11). Красноярск, 2000.
6. Большиянова Л. С. Вербальное сопровождение фотоизображения в современной
британской прессе: Содержание и структура. Автореф. дисс. к.ф.н. Л., 1986.
7. Валуенко Б. В. Выразительные средства набора в книге. - М., 1976.
8. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М., 1981.
9. Герчук Ю.Я. Художественная структура книги. - М., 1984.
10. Герчук Ю.Я. Художественные миры книги. М., 1989.
11. Дробышева И.М. Текст как теоретическое понятие и научная проблема
\\Server\konf_in\li\cultural_values\instructions_r. htm.
12. Зенкова А. Ю. Визуальная метафора в социально-политическом дискурсе:
методологический аспект // Многообразие политического дискурса. Екатеринбург, 2004. С.
39-54.
13. Иванова Е.Б. Художественный видеофильм как текст и его категории // Языковая
личность: проблемы креативной семантики. К 70-летию профессора И.В. Сентенберг: Сб.
науч. тр. / ВГПУ. - Волгоград: Перемена, 2000. С. 200-206.

161
 14. Иванова Е.Б. Художественный видеофильм как тип текста // Языковая личность:
проблемы межкультурного общения: Тез. науч. конф., посвящ. 50-летию фак-та иностр. яз.
Волгоград, 3-4 февр. 2000 г. / ВГПУ. - Волгоград, 2000. С. 30-31.
15. Каменская О. Л. Лингвистика на пороге ХХI века // Лингвистические маргиналии.
М., 1996.
16. Лазарева Э.А. Рекламный дискурс: стратегии и тактики //Лингвистика.
Екатеринбург, 2003. Т. 9
17. Лазарева Э.А., Горина Е.В. Использование приема когнитивного столкновения в
политическом дискурсе сми // Лингвистика т. 11. - Екатеринбург, 2003 - C. 103-112
18. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек - текст - семиосфера - история. -
М.: "Языки русской культуры"; 1999. - 464 с.
19. Лотман Ю.М. Текст в тексте // Уч. зап. Тартуского гос. ун-та. Вып. 567. Текст в
тексте (Труды по знаковым системам XIY ). - Тарту, 1981. - С. 3-17.
20. Якобсон Р.О. Язык в отношении к другим системам коммуникации // Р.О.
Якобсон. Избранные работы. М., 1985.

162
 ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Які три рівні системі мовленнєвих механізмів вам відомі?

2. Чим можна пояснити те, що письмо як кодовий перехід з мисленнєвого коду
внутрішнього мовлення на графічний проходить значно повільніше, ніж перехід на
акустичний код?
3. Як різняться ролі паралінгвістичних компонентів в усному та писемному мовленні?
4. Наведіть приклад поєднання знаків оклику й знаків питання, що свідчить про
неправдоподібність повідомлюваного.
5. Які феномени, на думку Г.В. Колшанського, належать до паралінгвістичної графіки?
6. Що саме може бути визначальним чинником однозначної комунікації у письмовій
мові?
7. Яку роль може зіграти паралінгвістичний контекст у нейтралізації омонімії?
8. Яким чином розрізняються паралінгвістичні засоби?
9. Наведіть приклади паралінгвістичних засобів, що використовуються як допоміжні
щодо вербальних засобів і вносять додаткові семантичні і експресивні відтінки в
зміст.
10. Наведіть приклади паралінгвістичних засобів, що виступають як самостійні носії
інформації?
11. У чому полягає основна функція розрядки, курсиву, підкреслення?
12. Яким чином функціональне навантаження окремих паралінгвістичних засобів може
змінюватися?
13. Що вам відомо про поняття графічна норма?
14. Які обмеження встановлюють щодо іконічних засобів комунікативно-прагматичні
норми?
15. Як ви розумієте поняття графон?
16. Які тактики побудови дискурсивної інформації включає стратегія глобалізації?
17. Якою є роль графона у втіленні комунікативні стратегії глобалізації?
18. Наведіть приклади реалізації синонімії на рівні паралінгвістичних засобів.
19. Які саме невербальні засоби І.Б. Панченко описує словами: «…навмисні, набуті й
звичайно достатньо недвозначні в межах певної спільноти, яка їх використовує»?
20. Чи погоджуєтеся ви з думкою С.Г. Чемеркіна: «Користувачі каналів онлайн-
спілкування повністю позбавлені можливості використання паралінгвальних засобів,
які становлять основну частину комунікативного акту»? Відповідь аргументуйте.

163
 Хрестоматія

Загнітко Анатолій, Монастирецька Ганна

ЛІНГВІСТИКА ТЕКСТУ

Віддруковано з оригінал-макету, наданого автором

Технічний редактор А. Білозуб

Дизайнер обкладинки та художник-оформлювач А. Ємельяненко

Підписано до друку ??.??.2009

Ум.-друк. арк. ???. Наклад ??? прим.

164