ІНСТИТУТ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО

ТЕХНІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ УКРАЇНИ

«К И ЇВСЬ К И Й ПО ЛІТ ЕХН ІЧ Н И Й ІН СТИ ТУ Т
ІМЕН І ІГО Р Я СІК О Р СЬК О ГО »

КАФЕДР А № 4

РЕФЕРАТ
з навчальної дисципліни ‟Історія війн і сучасного військового
мистецтва”

Тема: «Російсько-турецькі війни другої

половини XVIII ст.)»

Виконав: студент навчальної групи С-82

Іван ОЛІЙНІЧЕНКО
(підпис)

Перевірив: доцент кафедри № 4

Артур ГАНГАЛ
(підпис)

Київ – 2022
ВСТУП……………………………………………………………………................................................... 3

РОЗДІЛ I. Передумови та основні події російсько-турецьких війн другої

половини XVIII ст.….…………………………………………………….................... 5
РОЗДІЛ ІІ. Наслідки російсько-турецьких війн другої половини 18 ст.….
…………………………………………………................................................ 13
РОЗДІЛ ІІІ. Організація, військове мистецтво, зброя та спорядження
військових формувань з українського населення, що брали
участь у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст.….
…………………………………………………................................................. 18
ВИСНОВКИ………………………………………………………….………………………………………………… 26
СПИСОК ВІКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.………………………….......................................... 27

2
 ВСТУП
Актуальністю данної теми - є конфлікт за територію кримського
півострова, що відбувається вже декілька років і по сьогодення. Чому країни
намагаються забрати собі цю територію, та чим вона важлива? А також, як
здійснювався напад у другій половині ХVІІІ ст. з територій південної України
на кримський півострів, та участь в цьому, саме безпосередньо, українських
військових формувань.
Актуальною є тема використання територій України, як плацдарм для
воєнних подій. Визначення наслідків для України, у ході воєнних подій на її
території та участью її населення в цих подіях.
Також актуальною темою, можемо визначити участь українських
військовослужбовців в воєнних подіях у складі іноземних армій, та в союзі з
ними. Порівняння тактики і стратегії українських армій, у порівнянні з іншими.
Актуальними є наслідки російсько-турецьких війн на міжнародній
політичній арені, та для України в цілому.

Мета: проаналізувати передумови, наслідки та основні події

російсько-турецких війн 1768-1774 та 1787-1791, та участь в цих подіях
українських військових формувань.
Для досягнення мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

 Визначити передумови та основні події російсько-турецьких

війн ХVIII ст.
 Узагальнити наслідки цих війн.
 Дослідити організацію, військове мистецтво, зброю та
спорядження військових формувань з українського населення, що брали
участь у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст..

3
 Об’єкт роботи. Об'єктом даного дослідження є воєнні події другої
половини 18 столітті та українська участь у них.
Предмет роботи. Російсько-турецькі війни другої половини 18 ст., їх
наслідки та військові формування з українського населення, що брали в них
участь.

4
 РОЗДІЛ І.
ПЕРЕДУМОВИ ТА ОСНОВНІ ПОДІЇ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ
ВІЙН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

У другій половині XVIII ст. Російська імперія розгорнула активну

військову та політичну діяльність щодо зміцнення своїх позицій у басейні
Чорного моря. Розв'язати чорноморське питання потрібно було з кількох
причин:
 Політичних – відвоювання Північного Причорномор'я означало
приєднання земель, що перебували під владою Османської імперії.
 Економічних – розвиток економіки та потреби торгівлі з
іноземними державами вимагали заселення цього краю, створення тут нових
міст, які стали б центрами промисловості й торгівлі, будівництва портів.
Загроза ворожих нападів призводила до значних економічних проблем —
товари з України доводилося возити до портів на Балтійському морі. Здобуття
Росією виходу до Чорного моря й, відповідно, ще одного шляху на
європейські ринки мало дати величезні прибутки російській торгівлі;
 Міжнародних – бажання царського уряду поширити свій вплив на
Балкани, країни Близького та Середнього Сходу.
Зі свого боку Туреччина теж активно готувалася до війни з Росією. Хоч
період військової та політичної могутності Османської імперії вже минув, вона
все ще залишалася дуже грізним суперником у боротьбі за вплив на Кримське
ханство. Турецький уряд виношував агресивні плани щодо Росії, намагаючись
відсунути її кордони від Чорного та Азовського морів. У другій половині XVIII
ст. боротьба Російської й Османської імперій за північне узбережжя Чорного
моря вступила в завершальну фазу [1].
Приводом для початку війни столо те, що загін козаків, що знаходилися
на російській службі, переслідуючи польські повстанські сили, увійшов до міста

5
Балта, вторгаючись таким чином на територію Османської Імперії. Та, у свою
чергу, не забарилася звинуватити їх в різанині жителів міста, що було
знехтуване російською стороною. Використовуючи інцидент, султан Мустафа
III оголосив Росії війну 25 вересня 1768. Турки уклали союз з польськими
повстанцями, тоді як Росію підтримала Великобританія, виславши російському
флоту військових радників. На момент оголошення війни турецько-татарська
армія налічувала близько 500 тис. осіб, російська — трохи більше ніж 100 тис.
осіб. З самого початку і до кінця війни 1768—1774 рр. у ній активну участь
взяло козацтво України. З Лівобережного козацтва був сформований корпус в
12 тис. чоловік, а з числа жителів Правобережної України – добровольчий
козацький корпус. До складу діючої армії входили також запорожці. У ході
війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину від
складу 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. У ході війни
десятки тисяч людей з України залучалися для обслуговування транспортних
обозів, будівництва зміцнень, мостів, переправ і інших справ. Головною
тиловою базою російське командування обрало Київ, вигідно розташований на
перехресті річкових і сухопутних шляхів.
Хід конфлікту: На початку 1769 р. 2-а армія відбила вторгнення
кримських татар на Правобережну Україну та вийшла на узбережжя Азовського
моря, де зайняла Таганрог. Головні події кампанії 1769 р. розгорнулися у районі
турецької фортеці Хотин, проти якої діяла 1-ша армія генерала Голіцина. [2]
характеризує цю битву так: 1769 рік Ганьба князя Голіцина, що закінчився
перемогою. Хотин у турків, вони мають близько 30 000 війська. Голіцин має
понад 80 000. Він двічі форсує Дністер, стоїть біля фортеці, відступає, боячись
атакувати. Катерина 2 у Петербурзі у сказі і пише лист на відкликання
головнокомандувача. Король Пруссії Фрідріх 2 назвав це "Бійка кривих зі
сліпими". Усе зіпсували самі турки. Поки Голіцин пакував валізи, а Румянцев
їхав "блаблакаром" міняти його, Молдаванджі Алі-паша вирішив сам розбити
6
росіян, переправився і вдарив по Кам'янцю-Подільському. За що був розбитий і
втік до Яси.

Виступ головних російських армій затримав великий спалах чуми. У ході

наступу війська Румянцева завдали поразки війську кримського хана біля Рябої
Могили і на річці Ларга, а потім 21 липня розбили головні сили турків під
командуванням великого візира Халіль-паші на річці Кагул. У складі російської
армії проти турків і татар діяли запорізькі козаки, а також гусарські та
пікінерські полки, які складалися з українських козаків. Після битви коло Рябої
Могили П. Рум'янцев писав про українців, що вони «хоробро відкинули
ворога... та кинулися гнати його». У битві коло Ларги українські пікінери
розбили найкращі загони турецької кінноти. У вересні 2-а армія штурмом
оволоділа фортецею Бендери, після чого капітулювали турецькі фортеці Ізмаїл,
Кілія, Аккерман та Браїлов. В районах Бендер та під Ізмаїлом турків громили
добре озброєні кавалерійські частини Українських козаків [ 3].
Російська середземноморська ескадра під керівництвом контр-адмірала
Г.А. Спіридова та генерала Орлова розгромила турецький флот у Чесменській
бухті та блокувала Дарданелли. Російський флот включав в себе 9 лінійних
кораблів, 3 фрегата, бомбардирський корабель “Грім”, 17-19 допоміжних суден і
транспортів. Турецький флот складався з 16 лінійних кораблів, у тому числі 84-
гарматний “Реал Мустафа” і 60-гарматний “Родос”, 6 фрегатів, 6 Шебек, 13
галер і 32 малих судна. Кораблі були побудовані в дві дугоподібні лінії з 10 і 6
лінійних кораблів відповідно. Існують різні думки про те, чи могли кораблі
другій лінії стріляти крізь проміжки між кораблями першого чи ні. Фрегати,
Шебеко та інші малі судна знаходилися позаду.
Флотом командував капудан-паша Хасан-бей. 5 липня, бій в Хиосськом
протоці. Після узгодження плану дій російський флот під усіма вітрилами
підійшов до південного краю турецькій лінії, а потім, розвернувшись, почав

7
займати позиції проти турецьких суден. Турецький флот відкрив вогонь в 11:30-
11:45, російський - в 12:00. Маневр не вдався трьом російським кораблям:
“Європа” проскочив своє місце і був змушений розвернутися і встати позаду
“Ростислава”, “Три Святителя” обігнув другий турецький корабель з тильної
сторони, перш ніж зміг стати в стрій і був помилково атакований кораблем “Три
ієрархії”, а “Св. Януарій” був змушений розвернутися перш, ніж став у стрій.
“Св. Євстафій” під командуванням Спірідова почав дуель з флагманським
кораблем турецької ескадри “Реал Мустафа” під командуванням Гассан-паші, а
потім спробував взяти його на абордаж. Після того, як палаюча грот-щогла
“Реал Мустафи” впала на “Св. Євстафій”, той вибухнув. Через 10-15 хвилин
вибухнув і “Реал Мустафа”. Адмірал Спиридов і брат командувача Федір Орлов
покинули судно ще до вибуху. Також врятувався і капітан Св. Євстафія Круз.
Спиридов продовжив командування з корабля “Три Святителя”. До 14:00 турки
обрубали якірні канати і відступили в Чесменський бухту під прикриття
берегових батарей. 6-7 липня, бій в Чесменський бухті. У Чесменський бухті
турецькі кораблі утворили дві лінії з 8 і 7 лінійних кораблів відповідно, інші
судна зайняли позицію між цими лініями і берегом. Протягом дня 6 липня
російські судна обстрілювали турецький флот і берегові укріплення з великої
відстані. З чотирьох допоміжних суден було зроблено брандерів. О 17:00 6
липня бомбардирський корабель “Грім” став на якір перед входом в
Чесменський бухту і почав обстріл турецьких суден. В 0:30 до нього приєднався
лінійний корабель “Європа”, а до 1:00 – “Ростислав”, в кільватері якого
прийшли брандери. “Європа”, “Ростислав” та “Не чіпай мене” утворили лінію з
півночі на південь, вступивши в бій c турецькими кораблями, “Саратов” стояв у
резерві, а “Грім” і фрегат “Африка” атакували батареї на західному березі
бухти. В 1:30 або трохи раніше, в результаті вогню “Грому” і / або “Не чіпай
мене” один з турецьких лінійних кораблів вибухнув через перехід полум'я з
палаючих вітрил на корпус. Палаючі уламки від цього вибуху закидали інші
8
кораблі в бухті. Після вибуху в 2:00 другого турецького корабля російські
кораблі припинили вогонь, а в бухту ввійшли брандери. Два з них під
командуванням капітанів Гагаріна та Дагдейл Туркам вдалося розстріляти,
один під командуванням Маккензі зчепився з вже горілим кораблем, а один під
командуванням лейтенанта Д. Ільїна зчепився з 84-гарматним лінійним
кораблем. Ільїн підпалив брандер, а сам разом з командою залишив його на
шлюпці. Корабель вибухнув і підпалив більшість решти турецьких кораблів. До
2:30 вибухнули ще 3 лінійних корабля. Близько 4:00 російські кораблі послали
шлюпки з тим, щоб врятувати два ще не горіли великих судна, однак вивезти
вдалося лише одне з них - 60-гарматний “Родос”. З 4:00 до 5:30 вибухнуло ще 6
лінійних кораблів, а в 7-ій годині - одночасно 4. До 8:00 бій в Чесменський бухті
був завершений [4].
Того ж року запорізьки козаки взяли активну участь у війні. Влітку 1770
р. українські козаки завдали відчутного удару туркам у Хаджибеї. 12-го червня
1770 р. козаки га чолі з П. Калнишевським вирушили в похід разом з частинами
регулярної російської армії. Спочатку об’єднані війська пішли на Очаків, однак
там великого успіху не мали. Військо пішло до Дністра, куди прибуло 8 липня
1770 року. Потім спустилося до Дністровського лиману. Тут воно відносно
легко захопило містечко Аджидер (Овідіополь). З протилежного боку лиману
прибув турецький флот й почав обстрілювати козаків. Проте цей напад було
успішно відбито і ворожі кораблі забралися геть. Тоді запорожці та російські
війська пішли східним напрямком і 13 липня 1770 р. підійшли до “фортеці
Аджибейської”. Винищивши поселення навколо фортеці козаки сміливо пішли
на штурм форштадта, де сховалося багато турків з міста. Особливо жорстокі
сутички спалахнули за кам’яні споруди (мабуть будинки військової
адміністрації та заможних городян). Як повідомляв козацький літописець, лише
в одній “кам’яній хаті” козаки вбили 14 турків, а одного взяли в полон. Пізніше
О. Прозоровський та П. Панін у своїх рапортах про бій під стінами
9
Хаджибеївської фортеці особливо відзначали “виявлену тоді хоробрість
запорозького війська”, котре вело бій за місто під перехресним вогнем ворога.
Запорізька військова флотилія провела ряд важливих операцій на Дністрі, Дунаї
та Чорному морі. Під час бойових дій на Дунаї запороз. флотилія захопила
десятки турец. суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів,
знищила і захопила в полон тисячі турец. вояків.
У наступний період російсько-турецьких війн козаки продовжували
наносити удари по морських комунікаціях противника, брали участь в облозі
турецьких фортець. У наступному 1771 р., за словами А. Скальковського, 24-го
червня, 15- го вересня та 9-го жовтня запорозький кошовий П. Калнишевський
на чолі загону з 6 000 козаків з 12 гарматами “мав три запеклі та славетні справи
з ворогом, здебільшого поблизу Очакова та Хаджибея.... Із числа полонених,
тоді взятих, 50 відправлено на Січ, інших – на головну квартиру” [5].
Перемоги російських військ змусили Туреччину розпочати мирні
переговори, які закінчилися підписанням у Журжі перемир'я (травень 1772). За
Фокшанами почалися мирні переговори, які закінчилися безрезультатно. 1
листопада 1772 р. Росія уклала договір з кримським ханом Сахіб-Гіреєм, яким
Крим ставав незалежним від Туреччини. Тривали активні дії російської ескадри
у Середземномор'ї [6].
У червні 1774 р. армія Румянцева чотирма корпусами форсувала на
широкому фронті Дунай. Ця подія викликала широкий резонанс у Європі. За ці
успішні дії Румянцев отримав почесне додавання до прізвища –
«Задунайський». 9 червня корпуси генералів Каменського та Суворова здобули
перемогу при Козлуджі, а генерал Салтиков розбив турецький загін у Туртукая.
Російські війська блокували фортеці Шумлу, Рущук та Сілістрію, а передовий
загін бригадира Заборовського перейшов через Балкани. Не в силах успішно
протистояти цьому натиску, турецький уряд пішов на переговори, що
закінчився підписанням 10 липня 1774 Кучук-Кайнарджійського миру.
10
 Проте Туреччина не змирилася з поразкою. У серпні 1787 року Стамбул,
підтриманий Англією, Францією й Пруссією, оголосив Росії війну для того, щоб
скасувати Кючук-Кайнарджійський мирний договір.
За 1787-1790 pp. російські війська під командуванням Олександра
Суворова здобули ряд блискучих перемог над турецькою армією. До рос. армії
на чолі з генерал-фельдмаршалом кн. Г.Потьомкіним, генерал-аншефом
О.Суворовим та генерал-майором М.Кутузовим входили підрозділи
Катеринославського козацького війська, Війська вірних козаків та Бузького
козацтва, що були сформовані з колиш. козаків Гетьманщини, Слобідської
України та Запорозької Січі. Вони взяли участь у переможних для Рос. імперії
битві під Кінбурном (1 жовтня 1787), штурмі Очакова (27 липня 1788), битвах
при Фокшанах (1 липня 1789), на р. Римник (прит. Сірету, бас. Дунаю; 11
вересня 1789), взятті Хаджибея (14 вересня 1789) та Ізмаїла (11 січня 1790).
Також українці відзначилися в штурмах таких осман. міст-фортець, як Акерман
(нині м. Білгород-Дністровський), Бабадаг, Мачин (Мачинé), Тульча, Ісакча та
Бендери (Тягиня) [7].
За взяття Очакова війську вірних козаків присвоїли назву Чорноморського
козацького війська. Наприкінці переможної для Росії війни у складі Чорномор.
козац. війська перебувало 12620 козаків. У всіх великих битвах на боці росіян
воювали загони Чорноморського козацького війська. Чорноморці не тільки
брали участь у військових діях, а й забезпечували розвідку в тилу ворога,
захоплювали «язиків», знищували турецькі роз'їзди. За виявлену хоробрість в
боях під Бендерами козаки одержали подяку від російського генерала Михайла
Кутузова. У травні 1788 року козацька чорноморська флотилія розгромила загін
турецьких військових кораблів у дніпровському лимані. Відзначилися козаки
також в боях під Хаджибеєм та Акерманом. Крім чорноморців, у війні
вславилися й інші українські формування. 3 тис. українців (3 полки піхоти і 3 –

11
кінноти) під командуванням отамана З.Чепіги разом із рос. військами захопили
Хаджибей, що невдовзі став Одесою.
«Раніше сонце впаде в Дунай, ніж росіяни візьмуть Ізмаїл», — так
хвалькувато заявляв турецький паша. Проте одна з наймогутніших турецьких
фортець не встояла перед армію О. Суворова. І в цій події відзначилися
українці. У штурмі Ізмаїлу брали участь Київський, Глухівський, Ніжинський,
Новгород-Сіверський полки та інші українські військові загони. Багато козаків
брали участь у штурмі осман. фортеці Ізмаїл. У першій колоні рос. військ їх
налічувалося 2 тис. осіб, у другій, центр., колоні під керівництвом З.Чепіги – 1
тис., у третій – 1 тис. осіб. В авангарді перебували ще 767 козаків. Разом із 1,5
тис. чорноморців, які атакували Ізмаїл з боку р. Дунай, козац. підрозділи
складали 6267 осіб. П'ятистам козацьким старшинам були вручені золоті
медальйони з написами "За отличную храбрость" та "Измаил взят декабря 11-го
1790", а також позачергово присвоєні офіцерські звання. Орденом св. Георгія
нагородили З.Чепігу, орденом св. рівноапостольного кн. Володимира –
А.Головатого. Під Ізмаїлом російські війська з 31 тис. осіб втратили 1830 осіб
вбитими і 2433 пораненими, серед них 160 вбитих і 345 поранених козаків.
У війні на боці Османської імперії теж воювало 5–7 тис. колишніх
запорозьких козаків, які утворювали Задунайську Січ.
У липні 1791 року турецька армія зазнала чергової поразки під Мачином.
Саме після неї в м. Галаці російський командувач Н. Рєпнін і великий візир
Юсуф-паша підписали прелімінарні (попередні) умови миру. Так, у грудні 1791
року в Яссах між Росією та Туреччиною підписано мирний договір.
Таким чином, передумовами війни для Росії були економічні, політичні та
міжнародні причини, пов'язані з причорноморською територію. Для Туречини,
передумовами війни були вплив на кримьке ханство та границі Російської
імперії біля Чорного та Азовського морів. Російька імперія перемогла у обох
війнах. Військові дії армій російської імперії, в першій російсько-турецькій
12
війні, були неорганізовані та це не завадило їм здобути перемогу у війні.
Українські військові підрозділи приймали участь у обох війнах та внесли дуже
вагомий внесок у перемогу Російської імперії.

РОЗДІЛ ІІ.
НАСЛІДКИ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІЙН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 18
СТ.

Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі

народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних
ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На Україну була поширена
загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1—2 чоловіка від 500
душ) [8]. Термін військової служби досягав 15 років. Усе це викликало
справедливе невдоволення селян та козаків, змушувало їх боронити свою волю.
Частина українського населення взяла участь у селянській війні під проводом О.
Пугачова. Україна стала центром зосередження й розгортання російських
військ; тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту,
фуражу, зброї й боєприпасів; звідси поставлялися транспортні засоби. У війні з
великим розмахом використовувалися українські людські, матеріальні та
фінансові ресурси. П.Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із
Малорос. скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на "татарські витрати". На
початковому етапі війни канцелярія Малорос. скарбу переслала до Гол.
провіантської канцелярії ще 95337 руб. 52 копійки на потреби "шести
драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського
гарнізонного полку". 12 червня 1770 Малорос. колегія видала указ про надання
4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів рос. флоту. 22 березня
1772 рос. імп. Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу
кн. В. Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно зі спец. указом

13
Правительствуючого Сенату українці були зобов'язані надавати необхідні
кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. Гетьманщина
фінансувала придбання для армії Рос. імперії великих партій волів, коней та
возів. 1770 розпочалося грандіозне буд-во Нової Дніпровської оборонної лінії
(див. Дніпровська лінія), до якого масово було залучено укр. населення.
Упродовж 1768–72 зусиллями військ. експедиції Малорос. Колегії зібрано "для
армій по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур".
На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури заг.
вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії укр. коштом закупили в
населення 1269 пар волів з возами вартістю 22743 руб. 68 коп. 1774 для
придбання рос. офіцерами коней виділено 19888 руб. 50 коп. З укр. селян також
збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх
залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і
фуражу, організації переправ рос. військ через водні перешкоди, заготовлення
для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори рос. командування змусили
козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади "О
заплате долгов малороссийскому народу".
Російсько-турецька війна 1768-1774 р. завершилася підписанням Кючук-
Кайнарджийського мирного договору. Договір містив такі основні положення:
• Туреччина виводить свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія – з
Дунайських князівств та Кавказу.
• Туреччина визнавала незалежність Кримського ханства і зобов'язувалася
не втручатися у його справи.
• До Росії відходила східна частина Керченського півострова, Азов із
навколишніми районами, територія між Дніпром і Південним Бугом у їх нижній
течії до узбережжя Чорного моря.

14
 • Росія отримувала право вільного торгового судноплавства Чорним
морем і заходу до турецьких портів, а російським купцям гарантувалися такі ж
права, як англійським і французьким.
• Туреччина відновлювала автономію Молдовського князівства та
Волощини, які фактично потрапляли під протекторат Російської імперії;
• Туреччина зобов'язувалася сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн
крб. Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру Кримське ханство
фактично опинилося під контролем Росії. У 1776 р. Росія ввела на півострів 25-
тисячне військо і поставила на трон свого ставленика Шагін-Гірея. У 1778 р. для
того, щоб позбавити ханський уряд економічної самостійності, із півострова
було примусово виселено все християнське торгово-ремісниче населення.
Унаслідок цього ханська скарбниця дуже швидко спорожніла. Хан втратив
контроль над ситуацією. У квітні 1783 р. було оголошено про приєднання
ханства до Російської імперії [1].
Із ліквідацією Кримського ханства було також покладено край
спустошливим нападам на українські землі татар та турків. Разом із тим, для
татарського народу була втрачена можливість самобутнього і незалежного
розвитку.
Кючук-Кайнарджійський мир значно посилив присутність Росії на півдні
України й створив передумови для зруйнування в 1775 році Запорізької Січі,
захоплення Кримського ханства й ліквідації Кримськотатарської держави.
8 квітня 1783 року Катерина II підписала маніфест про включення Криму
до складу Російської імперії. Цей факт мав важливе історичне значення:
• було ліквідоване постійне вогнище турецько-татарської агресії;
• у самому Криму зникли рабовласництво й работоргівля;
• Крим приєднано до загальноімперського ринку, що сприяло його
економічному й культурному розвитку.

15
 Водночас російське самодержавство стало проводити в Криму відверту
колонізаторську політику, виселяючи татар з рідних місць і завдаючи їм
усіляких утисків. Тисячі татар змушені були тікати до Туреччини. Так, якщо
1783 року в Криму їх налічувалося близько 500 тис, то через 10 років кількість
татарського населення скоротилася більш ніж удвічі.
у грудні 1791 року в Яссах між Росією та Туреччиною підписано мирний
договір, за яким:
• до складу Росії входили землі між Південним Бугом та Дністром,
включаючи Очаків;
• визнавалося приєднання Криму й Кубані до російських володінь;
• Туреччина відмовлялася від будь-яких претензій на Грузію та
зобов'язувалася не вдаватися до ворожих дій проти неї;
• Російська імперія повертала Туреччині Молдову й Волощину, зайняті
під час воєнних дій;
• новий кордон між двома державами встановлювався на південному
заході по р. Дністер, на Кавказі — по р. Кубань;
турецький уряд зобов'язувався забезпечити інтереси російської торгівлі в
Алжирі, Тунісі й Тріполі.
Ясський мир посилив позиції Російської держави на Кавказі й Балканах та
призвів до остаточного загарбання всіх південноукраїнських земель російським
царизмом, а також створив сприятливі умови для акти-візації зовнішньої
політики Російської імперії. Ясський мирний договір відіграв значну роль у
розвитку політичного та економічного життя України. Остаточна ліквідація
вогнища турецько-татарської агресії сприяла масовому переселенню людей на
південні українські землі. Важливим явищем другої половини XVIII ст. стало
заснування міст у цьому краї. На Азовському морі з'явився Маріуполь, у гирлі р.
Інгул розпочалося будівництво Миколаєва, який з часом перетворився на
великий торговий порт і центр будування військових кораблів [1].
16
 1783 року, після включення Криму до складу Росії, було засноване місто
Севастополь — майбутня база Чорноморського флоту. 1794 року на місці старої
турецької фортеці Хаджибей з'явилася Одеса, яка з часом стала не тільки
великим промисловим і торговим центром, а й відіграла важливу роль у
культурному житті південної частини Російської імперії. Щоправда, перше
слов'янське поселення на території сучасної Одеси з'явилося ще за княжої доби.
Приблизно в XIV ст. на цьому місці виникло поселення й пристань Качибей
(Качибеїв). Укріплений у часи князя Вітовта Качибей був здобутий турками
1480 року й перейменований на Хаджибей (Гаджибей).
У південному регіоні швидко розвивалася промисловість, насамперед
шкіряна, текстильна, суконна, а також винокуріння та пивоваріння.
Зароджувалися металургійна, металообробна, кам'яновугільна галузі. Міста
перетворювалися на ярмаркові центри. У багатьох з них ярмарки відбувалися по
декілька разів на рік.
Розвиток економічного життя південної частини України відбувався
значно швидше, ніж на інших територіях Російської держави, де давно вже
панували феодально-кріпосницькі відносини. Економіка регіону бурхливо
підносилася за рахунок українського народу:
• тисячі людей важко працювали на будівництві фортець, оборонних
ліній, нових міст;
• швидко відбувалося заселення краю, розвивалися ремесла, торгівля,
зароджувалося промислове виробництво та сільське господарство.
З 1796 року згідно з царським указом поміщицьким селянам заборонялося
переходити з одного місця на інше. Таким чином, і на південних землях України
було запроваджене кріпосне право.
Таким чином, війскові події негативно відобразилися на соціально-
економічне становище українського народу, а також призвели до остаточного
загарблення Росією південноукраїнських територій. Було побудовано багато
17
нових міст, зосередженню економічного розвитку на південній частині України.
Росіська імперія приєднала Крим до своїх територій.

18
 РОЗДІЛ ІІІ.
ОРГАНІЗАЦІЯ, ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО, ЗБРОЯ ТА СПОРЯДЖЕННЯ
ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ З УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ, ЩО
БРАЛИ УЧАСТЬ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІЙНАХ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

Пікінерські полки — легка кіннота Російської імперії створена після

реорганізації війська південної Гетьманщини — полтавського та
миргородського полків — та частини Війська Запорозького за участю
балканських пандурських рекрутів, що існувала з 1764 по 1783 рік. Частини та
підрозділи (полки та роти) були також адміністративно-територіальними
одиницями. З 1764 було сформовано: Донецький пікінерний полк (з 1776-го
Катеринославський), Дніпровський пікінерний полк, Єлисаветградський
пікінерний полк, Луганський пікінерний полк, 1776 року після ліквідації
Полтавського полку та Запорозької Січі до пікінерії додалися Полтавський і
Херсонський пікінерний полк. Кожен полк адміністративно складався з 20 рот,
чверть яких складали фузілери (піхотний солдат озброєний кременевою
рушницею, яку називали фузеєю), й у випадку воєнних дій мав виставити 8
ескадронів у повному озброєнні та спорядженні. На озброєнні перебували
карабіни, шаблі, пістоль, піки (копиї). У піхоти кортик та фузія без багнета. [9].
Гусарські полки – легкоозброєні вершники XV-XX століть, що
відрізняються характерним одягом. Зі скасуванням слобідського козачого
війська в Україні замість колишніх козацьких полків було створено п'ять
гусарських: Охтирський, Ізюмський, Сумський, Острогозький та Харківський.
Без сумніву, козаки, які з дитинства звикли до сідла, були найкращими
кандидатами в гусари. Але організація гусарських полків не звелася до одного
переодягання вільних синів степів у формені доломани та ментики, а торкнулася
всього життя козацьких громад, перетворила українських козаків на звичайний
"податний стан", позбавивши їх колишніх привілеїв. Наприклад, в Охтирський
19
полк замість колишнього виборного полковника було призначено нового
командира - гусарського офіцера графа Підгорічані, удостоєного чину
бригадира за свої подвиги в роки Семирічної війни. Під його керівництвом з
охтирських козаків відібрали тих, хто за станом здоров'я, віком та зростом (не
менше 170 см) був придатний до служби в регулярній армії. Замість охтирців
козацьких коней, непоказних і малорослих, закупили 972 стройових і отримали
для них нове кінське спорядження: угорські сідла з ленчиком і повстю, вуздечки
з мундштуками і трензельними удилами замість одних трензельних. Потім у
полку почалися регулярні "екзерциції військові", тобто вчення.
Весною 1766 року, коли зійшли сніги з полів, колишні козаки стали
виїжджати в степ під селом Охтиркою і вчитися діяти за командами офіцерів і в
зімкнутому кінному строю "коліно об коліно", ходити в атаки шеренгами, а не
лавою, як це було у них заведено раніше, робити повороти та заїзди
поескадронно та повзводно, що вимагало чималої виучки від коней. Навчання
гусар велося за кавалерійським Статутом 1763 року. Проте особливі завдання
легкої кінноти, на думку військової адміністрації, вимагали й особливого
гусарського Статуту. Написати такий Статут доручили бригадиру Подгорічані.
Але він, лихий вершник і відмінний стройовий офіцер, був лише "з потреби
грамотним" і з цим дорученням не впорався. Російські гусарські полки
залишилися без гусарського Статуту [10]. Але це не завадило їм успішно
боротися з турками в роки першої російсько-турецької війни (1768-1774) і
внести свій внесок у такі гучні перемоги російської зброї, як битви при Кагулі,
при Рябій Могилі, на річці Ларзі, взяття фортець Хотин, Кілія , Ізмаїл. 1769
року, беручи участь у першій російсько-турецькій війні, сумські гусари під
командуванням полковника Т.І. Тутолміна відзначилися у бою під Бендерами,
де, втративши лише 20 людей, знищили велику кількість турків та захопили 4
тисячі полонених та 600 коней. У 1770 році про полк дізналася вся російська
армія. Загін сумських гусар під командуванням секунд-майора(другого майора)
20
Дедевшина потрапив в оточення 10 тисяч татар, але буквально прорубався крізь
їхній стрій, втративши 177 людей убитими та 26 пораненими. Знищивши велику
кількість аскерів, у тому числі сім мурз, гусари захопили ворожий прапор. Цей
випадок, однак, був далеко не єдиним подвигом. Після закінчення війни у 1773
році командувач армією граф П.І.Панін особисто представив Сумський
гусарський полк імператриці Катерині ІІ. Саме тоді за сумськими гусарами
закріпилося лагідно-поважне прізвисько «сумці завзяті» [11].
Запорізьке козацтво. У Війську Запорозькому Низовому було встановлено
принцип особистого відбування військової повинності. Документи архіву Коша
Нової Січі дають можливість реконструювати механізм військової організації
запорозького козацтва. Екіпіровка покладалась на самого козака, який мав
з’являтися до походу “з кіньми, військовим прибором і достатніми стати на три
місяці власними харчами”. Кожен рядовий вершник повинен був мати у поході
двох коней. Піхотинці, котрі мали відбувати службу на човнах флотилії,
прибували на Січ з власною амуніцією і озброєнням. Неодружені заможні
запорожці-зимівчаки висилали замість себе своїх козаків-наймитів або
молодиків, уклавши із ними відповідний контракт. Зазвичай, військовими
наймитами були зовсім неімущі “сіромахи”. (У військовому найманстві були
зацікавлені як наймачі, так і наймити, котрі, отримавши необхідне спорядження,
могли поправити під час походу своє майнове становище за рахунок військової
здобичі). Неодружені козаки, котрі не мали власного господарства (так
звана “чернь військова”), відбували службу безпосередньо за себе. Одружені
козаки, котрі мали власне господарство на хуторах Запорожжя або у слободах
Гетьманщини, висилали від кожної козацької родини по одному козаку.
Причому до Війська мали прибувати самі хазяї, а не їх наймити. Малоімущі
одружені запорожці для військових нарядів виставляли по черзі одного
екіпірованого козака від 5-7 родин. 1769 – 1774 років щорічні мобілізації
Війська Запорозького проводились повільно, але чисельність козаків, задіяних у
21
бойових діях, залишалась досить сталою і складала 10 000 чоловік щороку [12].
Це свідчить про те, що механізми мобілізації і комплектації Війська
Запорозького Низового могли діяти ефективно лише при умові достатньої
кількості населення області. Головною зброєю запорізького козака була
рушниця, 4 пістолети, піка в 5 аршин довжини та крива шабля [13]. Ідучи в
похід, кожен запорізький піхотинець брав із собою 1-2 рушниці. Запорізькі
піхотнці могли мати по 5-6 рушніць (здебільшого трофейних). Вершники, окрім
рушниці, мали чотири пістолети: два за поясом і два в кобурах при сідлі, а
піхотинці – по два за поясом. Порох і кулі піхотинці носили в поясному чересі, а
вершники – в ладівниці через плече. Похідна запорізька артилерія налічувала 8
шестифунтових гармат і 4 трифунтових фальконети. Запорізька флотилія
налічувала від 40 до 60 дубів, які одночасно приймали на борти 2-3 тисячі
товариства. На дубах зазвичай, знаходилось по 50 чоловік екіпажу і один
фальконет. На кожен фальконет відпускалось по 100 ядер і по 30 зарядів картечі
з відповідною кількістю пороху. Дуб — вантажне вітрильне судно козаків для
прибережного плавання. На відміну від чайок дуби мали три щогли з вітрилами.
Назвою «дуб» козаки підкреслювали міцність своїх суден та їхню велику
тоннажність. Під час воєнних походів на дубах перевозили визволених із неволі
співвітчизників та велику кількість захоплених гармат.
Розглянемо військове мистецтво запорізького козацтва в порівняні з
армією Російської імперії. У ході каваларійських боїв запорозькі вершники
застосовували рушниці лише при розгардіяші(бій окремими малими загонами).
Під час бою галасом, тобто змішавшись з супротивником, козаки застосовували
пістолі, стріляючи лише в упор, щоб куля не влучила в своїх, або на відкритій
місцевості, на противагу татарським лучникам. При атакуванні супротивника
запорожці застосовували холодну «білу» зброю зброю, списи і шаблі. Велика
кількість пістолів у козаків пов’язана з тим, що під час бою, у ході якого
постійно змінювалась ситуація, козак не мав часу на перезаряджання. Крім того,
22
запорізький кавалерист міг мати і дві рушниці: одна за плечима, а друга біля
сідла. Таким чином, широке застосування вогнепальної зброї дозволяло
запорожцям отримувати перемогу над значно переважаючими силами
противника і завдавати йому величезних втрат, особливо у засідках та під час
ар’єгардних боїв. Російська регулярна кіннота, на відміну від козацької у ході
атакування супротивника, не застосовувала вогнепальної зброї оскільки вогонь
який вели вершники з коня на дистанції не міг бути ні прицільним ні швидким.
У ході бойових дій, стрільба з коня визнавалася росіянами доцільною, лише при
переслідуванні розбитого супротивника.
Головним призначенням регулярної кінноти було нанесення шабельних
ударів у зімкненому строю для прориву фронту супротивника. Усі пересування
регулярних кавалерійських з’єднань мали відбуватися у строю. Запорозьким
вершникам часто доводилося спішуватися і виконувати функції піхоти. У
способах ведення вогню регулярної і козацької піхоти (зазвичай спішеної
кінноти) на той час не було суттєвої різниці. Так, наприклад, шеренгова
стрільба регулярної піхоти (як і козацької) чинилася в тому випадку, коли друга
шеренга тримала попереду фронту піки. Вогонь вела лише перша шеренга, яка
складалася із досвідчених солдатів, унтер- офіцерів. Дві задні шеренги,
складались з новобранців і хворих, і старих солдатів (в козацьких військах
аналогічно), які під час бою заряджали і передавали свої рушниці першій.
Перша шеренга приймала заряджені рушниці лівою рукою, а після пострілу
передавала назад правою. Під час оборони шанців або ретраншементів стрільбу
також чинила лише перша шеренга, а задні заряджали рушниці. У разі осічки, в
отвір ствола рушниці вставлявся шомпол щоб її не зарядили другим патроном.
Треба зазначити, що такий спосіб стрільби для регулярної армії був значно
зручніший, оскільки рушниці були єдиного зразка. Бойові дії 1769-1774 pр.
Показали, що слабкою стороною російської армії залишались не козацькі
війська, а регулярна кіннота. Маючи важке спорядження, російські кавалеристи
23
не могли вести тривале переслідування, нести аванпостну службу, проводити
розвідку і глибокі рейди по тилах супротивника. З огляду на це, російська
регулярна кіннота діяла проти супротивника лише під прикриттям артилерії і
піхоти. Так, виходячи з досвіду бойових дій 1769-1770 рр., генерал-
фельдмаршал П. Рум’янцев визнав, що російська регулярна кіннота набагато
слабша за кінноту супротивника, і їй необхідна точка опори, і навіть захист
піхоти до слушного моменту. А за визначенням фельдмаршала Г. Потьомкіна,
російська регулярна кіннота того часу «була важка сама собі, а не ударом по
супротивнику». Оскільки головною умовою успішних дій будь якої кінноти є -
рухливість і постійні пересування, а не вичищання коней, уніформи і амуніції,
то коефіцієнт корисної дії регулярної кінноти в боротьбі з турками і татарами
був дуже низьким. До того ж регулярна кіннота російської армії погано
пристосовувалася до місцевості.
Складні польові перешикування за прусським зразком, захаращували
дрібницями головну сутність призначення кінноти. Так, наприклад, регулярні
кавалерійські полки мали вести вогонь лише після того, як вишикуються
ескадронами в лінію. У свою чергу, ескадрони, яких у кожному полку було
п’ять, вели залповий вогонь почергово, за першим – п’ятий, за п’ятим – другий,
за другим – четвертий, а потім третій. У ході стрільби, кулі випущені залпом,
кожним окремо взятим ескадроном мали охоплювати весь фронт супротивника,
що наближався до полку. У тому разі, коли кавалерійський полк вів вогонь
ротами, яких у полку налічувалось десять (по дві роти в кожному ескадроні),
вівся почергово залпами. Під час бойових дій з турками і татарами
західноєвропейські нововведення не діяли і російська кіннота була битою
найпростішими тактичними прийомами супротивника які, залишались
незмінними упродовж століть.
У ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стрільба з коня
регулярним полкам дозволялася лише у тих випадках, коли підрозділ оточено
24
або він стоїть на місці в загальному порядку армії. Так, за недоцільне
застосування рушничного вогню генерал-аншеф П. Панін у 1770 р. погрожував
командирам своїх кавалерійських підрозділів втратою «честі і живота». Зокрема
П. Панін наголошував «Під відповідальністю кавалерійських командирів
неприятельську юрбу акувати без жодного пострілу тільки білою зброєю». В
тому ж році генерал-аншеф П. Рум янцев, наказував своїм кавалеристам
«атакувати супротивника тримаючи шаблю наголо супроти очей». Російська
регулярна кіннота під час боїв 1771-1774 рр. відмовилась від основного строю у
три шеренги, оскільки піднята під час атаки першими двома шеренгами курява
не дозволяла орієнтуватися третій шерензі. Крім того, у боротьбі з татарськими
загонами, регулярна кіннота росіян почала застосовувати атаку галопом у
розсип. Отже російське командування у боротьбі з турецько-татарськими
військами визнало доцільність і ефективність, саме козацької кавалерійської
тактики відпрацьованої запорожцями і донцями у попередніх століттях [14].
Чорноморське козацьке військо (1787-1860) - одне з найбільших
козацьких формувань, створених на території Південної України після
зруйнування Запорозької Січі 1775. Організація війська та служба 1787-1792.
Створення війська планувалося Г. Потьомкіним одразу після ліквідації
Запорозької Січі. У 1783 р. представник старшини С. Білий навіть отримав
наказ збирати колишніх запорожців. Рапортом від 24 листопада 1783 р. С. Білий
повідомив Г. Потьомкіна, що зібрано 800 «бувших в минулу війну піших на
човни та кінних козаків до 800». В донесенні князя Г. Потьомкіна до
імператриці від 6 квітня 1784 р. згадано про колишніх запорожців з турецького
боку – вони в кількості декількох сотень прибули з Очаківського степу і
вступили на кінну службу, а безкінні розподілені на човни. Проте лише 20
серпня 1787 р. було дано розпорядження про формування з цих колишніх
запорожців пішої та кінної «волонтерських команд».

25
 На рубежі 1787/1788 рр. цим командам було надано статус окремого
Війська, яке згодом отримало повну назву «Військо вірних козаків
чорноморських»на відміну від «невірних» запорожців, що опинились після 1775
р. на службі в Османській імперії. Чисельність Війська зростала карколомно: 12
лютого 1788 р. – 944 козаки, 22 червня 1788 р. – 2 436, 30 листопада 1791 р. – 12
620, з них на дійсній службі – 7 500. Військо від початку існування поділялось
на пішу та кінну команду. Дещо окремо згадується «канонерна команда»
(складом до ста чоловік), проте козацька артилерія не була самодостатньою
силою і скоріш за все належала до піших підрозділів – використовувалась на
гребній флотилії. Принаймні єдина згадка про артилерію при кінній команді
говорить про одну три-фунтову гармату в обозі козацької кавалерії 1789 р. [15].
Таким чином, військові формування, що складалися з українського
населення являли собою здебільшого легкі кінні війска та стрільців. Ті
формування, що входили до армій Російської імперії, перенавчались діяти у
складі регулярних військ, переозброювались та споряджувались за рахунок
бюджету Російської імперії. Ці війська дуже цінувалися, тому Росія набирала
добровольців з колишніх українських армій та не жаліла коштів на створення
цих військ. Військове мистецтво українських військових формувань було
кращим з бокукінноти, але гіршим з боку піхоти в порівнянні піхоти. Запорізькі
козаки були не в кращому матеріальному, психологічно-моральному
забезпеченні, але все ж являли собою дуже гарну легку кінноту. Запорізька
флотилія потребувала переозброєння, в часності артилерійського озброєння.

26
 ВИСНОВКИ

Виходячи зі змісту та завдань нашої роботи сформулюємо наступні

висновки:
По-перше, передумовами війни для Росії були економічні, політичні та
міжнародні причини, пов'язані з причорноморською територію. Для Туречини,
передумовами війни були вплив на кримьке ханство та границі Російської
імперії біля Чорного та Азовського морів. Російька імперія перемогла у обох
війнах. Військові дії армій російської імперії, в першій російсько-турецькій
війні, були неорганізовані та це не завадило їм здобути перемогу у війні.
Українські військові підрозділи приймали участь у обох війнах та внесли дуже
вагомий внесок у перемогу Російської імперії.
По-друге, війскові події негативно відобразилися на соціально-економічне
становище українського народу, а також призвели до остаточного загарблення
Росією південноукраїнських територій. Було побудовано багато нових міст.
Відбулося зосередження економічного розвитку на південній частині України.
Росіська імперія приєднала Крим до своїх територій.
По-третє, військові формування, що складалися з українського населення
являли собою здебільшого легкі кінні війска та стрільців. Ті формування, що
входили до армій Російської імперії, перенавчались діяти у складі регулярних
військ, переозброювались та споряджувались за рахунок бюджету Російської
імперії. Ці війська дуже цінувалися, тому Росія набирала добровольців з
колишніх українських армій та не жаліла коштів на створення цих військ.
Військове мистецтво українських військових формувань було кращим з
бокукінноти, але гіршим з боку піхоти в порівнянні піхоти. Запорізькі козаки
були не в кращому матеріальному, психологічно-моральному забезпеченні, але
все ж являли собою дуже гарну легку кінноту. Запорізька флотилія потребувала
переозброєння, в часності артилерійського озброєння
27
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. History | Твоя бібліотека. History | Твоя електронна бібліотека. URL:
https://uahistory.co/book/new/76.html (дата звернення: 22.02.2022).
2. Хотинская крепость: многовековое пограничье между Западом и
Востоком. Мы в ответе за тех, кому поручили. – LiveJournal. URL:
https://prosto-vova.livejournal.com/3414400.html (дата звернення: 22.02.2022).
3. Участь Запорозького війська в російсько-турецькій війні 1768 - 1774
рр. - Bookster. Bookster. URL: https://bookster.com.ua/uchast-zaporozkoho-
viiska-v-rosiisko-turetskii-viini-1768-1774-rr/ (дата звернення: 22.02.2022).
4. Чесменський бій. Чесменський бій (1770). Бій в Чесменський бухті.
Еда и напитки. Здоровье. История. Отношения. Развлечения. Психология.
Суеверия. URL: https://osnovaschool.ru/uk/physics/4-chesmenskii-boi-
chesmenskii-boi-1770-srazhenie-v-chesmenskoi-buhte/ (дата звернення:
22.02.2022).
5. Одеса козацька. Наукові нариси / автори: О. А. Бачинська, С. Б.
Гуцалюк, В. І. Кіров, А. І. Мисечко, Л. В. Новікова, В. М. Полторак. Одеса:
Фенікс, 2008. 148 c.
6. Петров А. М. Війна Россії з Турцією і Польскими конфедератами з
1769-1774 рік. СПб. : Тип. Э. Веймара, 1866. 364 с.
7. Гісем О. В. Історія України. Довідник + тести : повний
повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання
та державної підсумкової атестації / Олександр Володимирович Гісем. –
Кам'янець-Подільський : Сисин О. В. : Абетка, 2018. – 624 с.
8. 38) Російсько-турецькі війни XVIII ст. Та Україна. StudFiles. URL:
https://studfile.net/preview/5171797/page:27/ (дата звернення: 22.02.2022).
9. Учасники проектів Вікімедіа. Пікінерні полки – Вікіпедія. Вікіпедія.
URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пікінерні_полки#:~:text=Кожен%20полк

28
%20адміністративно%20складався%20з,кортик%20та%20фузія%20без
%20багнета. (дата звернення: 20.02.2022).
10. Я. Тинченко. Від козаків до гусарів. Як було зламано козацькі звичаї
у 18 столітті. Темпора, 2018.
11. СВЕДЕНИЯ ПО ПОЛКАМ, ВХОДИВШИМ ВО ВТОРУЮ АРМИЮ
ГЕНЕРАЛА, ГРАФА П.И. ПАНИНА 1769-1770 ГГ. Бендерская крепость -
Исторический военно-мемориальный комплекс. URL: https://www.bendery-
fortress.com/the-datum-on-the-regiments-that-were-part-of-the-general-and-earl-
p-panins-second-army-in-1769-1770 (дата звернення: 21.02.2022).
12. Шпитальов Г. Г. Військова служба запорозького козацтва в
російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. Запоріжжя :
Прем'єр, 2004. 240 с.
13. Венков А. В. Казаки в Первой русско-турецкой войне. 1768-1774 гг.
Вече, 2019. 384 с.
14. Шпитальов Г. Г. ПИТАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ І
ТАКТИКИ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА ПЕРІОДУ НОВОЇ СІЧІ У
КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІЙН XVIII ст.. – Одеса, 2007. –
Вип.2. – 49 c.
15. Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на
півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії
України НАН України: зб. наук. пр. − Одеса: СПД Бровкін О.В., 2012. −
Вип.7. − 184 с., іл. 2 с.

29