Хто ми?

Хто ми? Ці «детдомовские»

Чиї ми діти? Чиє ми покоління? Ми загублені, чи загублені ті, хто загубив
нас?
(дія з листом. Хоче спалить й не може, психує, лист жмакає)
Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу ... Таких як я завжди залишають на
потім…
Цим тьотечкам, дядечкам не до нас ...
Скільки розмов про допомогу…Тільки нас все більше і більше
Приїдуть до дитбудинку з подарунками, влаштують фотосесію, які ми тут -
раді і які вони - щедрі. Кажуть одне, а роблять інше, ось на що здатна ця
країна!!! Живуть по законам гіршим, ніж ми. Ми - судимо своїх!!! Вони-
судять всіх! Але я не визнаю їх суду!!! Вони мені не судді! І ви мені не
судді!!!І ніхто з вас мені навіть не друг.І я впевнена, рідко хто з вас має
справжніх друзів.
В дитбудинку у мене є друг. Точніше… був. один…Одного разу я втекла,
1
відвідати його до лікарні. Я вже залізла на підвіконня, щоб перелізти через
вікно. Стою на підвіконні, тримаюся однією рукою за віконну раму, в іншій
тримаю яблука, які випросила на кухні, чую:
«Тьоть Лєн, а можна я не помру?» Літня санітарка, сімдесяти років
здригнулася тілом. Звикнути до таких слів не можна.
Не вміє людина з серцем до такого звикнути.
- Що ти мій хороший, звичайно ти не помреш. Що ти…
- Тьоть Лєн, розумієте, в суботу
В мене буде день народження. Можна я не помру до суботи ... Можна!
А у вас там айфони, який там по рахунку 10-ий або 11-ий,?
У вас чисто заради приколу в холодильник вбудований ... плейер.
В космос вже літають не вчені, а навіщо?
Багаті туристи ... це бізнес…
А рак, а СНІД, та що там…. багато інших смертельних хвороб, які ви не
можете перебороти. Але ні..ви не то що не можете, ви не хочете .....
Я стою, тримаюся за віконну раму, тримаю «виклянчені» яблука і розумію,
що зараз повинна буду веселитись перед Сашком. Розповідати йому, що
відбувається на вулиці, як пацани люблять грати в футбол.. ну і в що вони
там люблять грати....
А Сашко все ж дожив до суботи. Він помер через тиждень…
У нас гинуть і пропадають десятки тисяч пацанів і дівчат… десятки
тисяч.. яких навіть не шукає ніхто, крім батьків.
А коли і їх немає? Хто ми? Для кого ми ростемо?
А у вас є більш важливіші справи. У вас великий бізнес… а таких, як ми
сиріт, можна залишити на потім, правильно? Правильно!!!!
В дитбудинку в мене відбирали все. Спочатку олівці, кисті з фарбами,
ватман, який мені подарувала тьотя, що хотіла вдочерити мене, і той
відібрали для всього дитбудинку.
Тьотя теж не вдочерила… сказали, що в неї якихось документів не було…
Але я любила танцювати і вона подарувала мені пуанти. Того ж дня вони
зникли. Але ж вони були мої!!! Лише
2
мої!!! Я мріяла про них уві сні! Я вже танцювала в них у ві сні.
Спочатку мені снилася мама…потім я думала, що та тьотя це мама. І що
вона мене забере і в цьому признається. Потім… снилися лише пуанти.
Тепер я намагаюсь просто зразу впасти й заснути глибоким важким сном.
Замість танців - навчилася курити…
Дорога моя доню, якби ти знала, як часто я підходжу до твого дитячому
будинку, дивлюся на дівчаток і гадаю хто з них ТИ. Адже я не знаю як ти
виглядаєш, прости мене, моя доню! Твоя мама..
Ненавиджу… (рве лист)
Через 3 місяці мені виповнилось 14. Наші дєтдомовські пацани сказали, що
мені пора. Мені веліли роздягнутися. В цей вечір я кричала, я кликала на
допомогу неіснуючу маму, я кусалася, билася. Але мене накрили
полушкою. Їх було більше…