ЗМІСТ

Вступ ................................................................................................... 3

Бойові спогади .................................................................................... 5

Волонтерський рух ............................................................................ 16

Їх подвиги в пам’яті народній ........................................................... 21

Героям слава – пам’ять патріотам! .................................................... 46

Висновки ........................................................................................... 49

Список використаних джерел ........................................................... 50

Додатки ............................................................................................. 51

2
 Вступ
Даний проект присвячений воєнним подіям, що відбуваються в саме цей час
на території нашої держави в зоні АТО, а точніше про його героїв, що загинули,
захищаючи нашу державу. Це хлопці з Богуслава та Богуславського району.
При написанні даної роботи використовувалися різні форми і способи
пошуково-дослідницької діяльності. Даний проект почався з підготовчого етапу.
Учні опрацьовували друковані матеріали періодичної преси, самі брали інтерв’ю
в солдатів, опрацьовували інтернет-сайти. При цьому всі матеріали поступово
розміщували у належному порядку, відповідно до задуму. Результатом цього
етапу стало створення даної роботи, яка і надалі потребує подальшого
опрацювання. Організація роботи проходила „ланцюжком”: уточнення змісту,
оформлення і літературна правка. В наш час особистість громадянина –патріота
формується інтенсивніше, якщо він любить Батьківщину не на словах, а й на ділі,
якщо ця діяльність торкається його почуттів, відповідає його потребам та
інтересам. Учні мають пройнятися почуттями власної причетності до того, що
вони одержать у спадок, що чекає майбутні покоління, щоб вони були українцями
не тільки за походженням, а й по духовності.

Учасники проекту:
Науковий керівник: Куцовол Наталія Василівна, викладач історії.
Творча група: Мазяр Любов, учениця групи Пм-17; Селецька Н.І., заступник
директора з виховної роботи; Вєтрова В.І, бібліотекар; Гамарник А.В., викладач
предмету «Захист Вітчизни»; Шапран М.М., соціальний педагог.

Тип проекту: інформаційно-дослідницький, колективний.

Актуальність: у час становлення незалежності нашої держави великого
значення набуває патріотичне і громадянське виховання. Патріотичне виховання
підростаючого покоління – одна з найактуальніших задач нашого часу. Виховання
у молодого покоління почуття патріотизму, відданості справі зміцнення
державності, активної громадянської позиції нині визнані проблемами
загальнодержавного масштабу. У державних нормативно-правових документах
національних як стратегічні визначаються завдання виховання в особистості
любові до Батьківщини, усвідомлення нею свого громадянського обов’язку на

3
основі національних і загальнолюдських духовних цінностей, утвердження
якостей громадянина-патріота України як світоглядного чинника. Патріотизм на
даний час є нагальною потребою і держави, якій необхідно, щоб усі стали
національно свідомими громадянами – патріотами, здатними забезпечити країні
гідне місце в цивілізованому світі. Збереження історико-культурних традицій
народу, знання героїчного минулого – це основа патріотичного виховання.
Актуальність даного проекту доведена самим життям. Підростаюче покоління
повинно знати і усвідомлювати, якою ціною дається нам незалежність, наша
свобода, як виборюється наше право на територіальну цілісність і мирне
співіснування нашого народу, берегти пам'ять про учасників бойових дій в зоні
АТО, знати поіменно героїв нашого краю, що загинули у війні.
Спільна праця учнів та педагогів сприяє формуванню духовно-етичних,
патріотичних орієнтирів молоді.
Мета і завдання проекту:
 Увіковічнити пам’ять про загиблих у зоні АТО.
 Організувати акцію на підтримку та допомогу учасників бойових дій нашого
району та їх сімей.
 Узагальнити матеріал про воєнні дії та бойовий шлях наших солдатів.
 Підібрати інформаційний та ілюстративний матеріал про участь наших
земляків у війні, їх бойовий шлях.
 Формування в учнів навичок пошуково – дослідницької роботи, всебічно
розвиненої особистості, що своїми вчинками будуватиме, створюватиме,
відроджуватиме заради України.
 Розвивати пізнавальні інтереси учнів.
 Виховувати патріотичні почуття обов'язку перед Батьківщиною.
Очікувані результати:
 Даний проект сприятиме розвитку національної свідомості й громадянської
активності у сучасної української молоді – майбутнього нашої держави;
 поглибленню знань героїчного минулого наших земляків;
 готовності до захисту своєї Батьківщини;
 усвідомленню відповідальності перед державою.
 виготовлення Книги пам’яті загиблих міста Богуслава та Богуславського
району.

4
 Бойові спогади
Війна… Страшне слово. Скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз,
розбитих сердець, скалічених доль, смертей. Словами не передати, який це
величезний біль та розпач: біль наших матерів, дружин, сестер; ненависть до
ближнього нашого сусідського народу, з яким вже скільки років ми йшли поруч
«нога в ногу».
Скільки б фільмів ми не переглядали, скільки б книг не перечитували, все
одно не буде тієї реальності, яку бачать наші хлопці день - у - день в зоні АТО.
Війна - це жахливо, хочеться кричати від цієї страшенної болі. Солдати -
справжні мужні чоловіки, кохані та єдині діти для своїх матерів. Вони
захищають нас від запеклого і підступного ворога.
Страшно навіть уявити, який це біль, коли рідні дізнаються, що їхній солдат
загинув. Це сама страшна втрата, це ні з чим не зрівнянний біль, коли приходить
«похоронка» чоловіка, сина, брата. Це біль дівчини, яка проводжала свого хлопця
в АТО і сподівалася, що він повернеться живим.

Жінко! Чого Ви плачете?

Ваш син-герой.
Ви що не бачите.
Ще цей хлопчина і он той
Героєм був мені завжди.
З тих пір, коли почав іти,
з тих пір, коли сказав він «мама»
Я так раділа, так ридала,
від щастя сльози проливала
так ніби знала, ніби відчувала.
Я так його тримала, так оберігала.
Та все ж пішов за іншу битись маму
Мені залишив вічну рану.
А я дзвонила,

5
Кажу: "Сину, іди додому, бо там гинуть!"
А він: "Неправда. Тут все мирно."
Мені від того було дивно…
І я його чекала...
Так чекала....
Він вернеться
я вірила, я знала.
І він приїхав не колись, а нині.
Виходжу я, дивлюсь, моє дитя у домовині.
"Як справи синку? Ну кажи як справи?
Чого мовчиш?! Не хочеш подивитися на маму?!
Відкрий же очі, вставай! Ти хочеш так лежати?!
Втомився, певно, вирішив поспати.
Боже, я тебе укрию ти ж такий холодний.
Живіт запав, напевно, ще й голодний.
Ходи, я вже на стіл накрила.
Ходи, тебе чекає вся родина."
А люди кажуть, що здуріла,
що мертву так трясу дитину.
Та що ті люди! Що вони там знають?!
Мій син-герой.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!

6
 Століттями Україна боролась за свою незалежність. Двадцять сім років тому
назад наша держава нарешті стала самостійною та незалежною.
Але, на жаль, цим скористались різні спритники-ділки, які привласнили
народне добро, зневажаючи всі права і закони. І жити стало страшно.
Піднялися тоді вірні діти рідної держави, які не хотіли жити рабами .
Піднявся Майдан, пробудилась нація і вигнали злочинну владу. За це Сини
неньки України заплатили найвищою ціною - своїм життям і здоров’ям.
На сьогоднішній час відомо багато людей, які постраждали та загинули на
війні і я хочу розповісти саме про наших хлопців з Богуслава та Богуславського
району, які воюють на сході нашої країни.
Зі слів молодого хлопця, який на даний період часу знаходься в АТО
Безуглого Сергія ( 23 роки).
«На пости ми ходимо по декілька чоловік і йдемо туди кожного разу, наче
на смерть… Думаємо, повернемось ми звідти живими чи ні… Кожен з нас думає
про своїх рідних, близьких, і на душі стає якось трохи тепліше та спокійніше.
Важко дуже там як морально так і фізично. Бувало й таке, що навіть й їжі не було.
Хлопці наші помирають, навіть не вийшовши на лінію вогню, просто в самій
палатці.
Страшно, дуже страшно, коли лунають постріли із боку противника, а в тебе
навіть зброї нема або закінчилися патрони чи боєприпаси. І коли їх доставлять,
ніхто не знає, бо не вистачає фінансів.
Це все дуже тисне на нашу психіку. Дуже важка атмосфера. Над головами
літають літаки , їздять танки, постійний жахливий звук гармат, який мабуть
назавжди залишиться в нашій пам’яті».
Ось фото Сергія.

7
8
 Пішов на Схід. Та повернутись обіцяв.
Я пам’ятаю,
Як гуртом ми проводжали тебе в АТО
А ти сміявся та не знав,
Що там, на небі, вже для тебе готували…
Ти був в боях,ти бачив ворога лице,
Хоча лицем його оскал навряд чи зветься.
Коли попав із побратимами в кільце,
Ти зрозумів, що битись на смерть доведеться.
А мати в ніч заснути не могла,
Чомусь молилась, довго-довго так молилась.
Неначе серцем поруч весь цей час була,
Аж поки пташка у вікно її забилась.
І в цю хвилину зрозуміла: Вже нема …
Її соколика, бо то в віконце билась
Його душа, мов птах, самотня та сумна.
І головою мати стомлено схилилась.
Мій друг-герой загинув вчора на війні
І ми продовжувати маєм його справу.
Стати на захист української Землі.
Бо захищаєм Батьківщину та Державу .
Всіх до одного ми повинні пам’ятать
Хто нас в цей час тяжкий на Сході захищав,
Щоб знала кожна вбита горем мати,
Що не даремно син своє життя віддав!

А ось, як розповіла нам мати про свого сина Руслана Шинкаренка:

- Мій син, 32-річний Руслан, за фахом юрист, учасник бойових дій в Іраку, а
нині – командир підрозділу 2-го батальйону оперативного призначення
Національної гвардії України, на даний час перебуває в районі проведення

9
антитерористичної операції. Довгих чотири місяці ми з ним не бачилися, а
нещодавно зустрілися за досить сумних обставин: під час 10-денного перемир’я
Руслан із підлеглими їздили в м. Борислав, на Львівщину, хоронити побратима на
ім’я Артур.
Коли на найближчий до них блокпост напали сепаратисти з важкою
технікою, їх устигли попередити. Ворожі танки рухалися в їх бік, безупинно
стріляючи. Поцілили і в намет, де в Руслана згоріли всі документи. Та, найгірше,
осколком убило вірного товариша, з яким воював від початку. Він, командир,
наказав солдатам відійти, заховавши тіло побратима, аби з нього не познущалися.
Наступного дня вони вбили сепаратистів і змогли відправити мертвого героя на
батьківщину, а хлопці благополучно дісталися до місця свого розташування».
Досліджуючи матеріали районної газети я дізналася ще про одного Героя
Богуславщини. Це Микола Іванович РУЗЕВИЧ - наш земляк, старший лейтенант
Збройних Сил України, який вміло командував своїм взводом, прийняв бій із
великою кількістю сепаратистів і не втратив жодного бійця.
«Під час виконання завдань із відновлення та розблокування державного
кордону України бійці підрозділів і частин Збройних Сил України взяли під
контроль прикордонний пункт пропуску Ізварине. Особовий склад підрозділів і
частин ЗСУ проявив мужність та героїзм», — таку інформацію прес-центру
антитерористичної операції озвучили днями українські ЗМІ.
15липня Указом Президента України за № 593/ 2014 «Про відзначення
державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у
захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нашого
земляка було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеню.
...Микола мріяв стати військовим. Після служби в армії вступив до
Xapківського танкового інституту, на командирський факультет. Закінчив його.
Був направлений у військову частину в село Гончарівське, що на
Чернігівщині, в бригаду швидкого реагування. Поки служив, подав документи ще
й до Харківського політехнічного університету, який успішно закінчив,

10
отримавши «мирну» спеціальність менеджера-економіста — так, на майбутнє,
коли вийде на «гражданку».
Тоді навіть і не думав, що з військовою службою прийдеться попрощатися
раніше. З лав армії почали звільнятися офіцери, котрих не влаштовував безлад і
що там казати — малий заробіток, який вони вважали недостойним як для
чоловіка—годувальника, голови сім’ї. Це до того, що свого батька і чоловіка
родина Рузевичів майже не бачила: виходив із дому о 6-ій ранку, приходив — о
22-ій.
Микола пішов працювати майстром виробничого навчання у Центр
професійно-технічної освіти м. Богуслава, де ще до армії навчався на електрика.
Сім'я переїхала із Ольшаниці (останнього місця служби старшого лейтенанта) до
Богуслава, де зараз винаймає житло.
Як зараз живеться дружині офіцера (та й всім рідним, які провели своїх
захисників на передову) Iрині Сергіївні? Можна лише уявити, особливо тоді, коли
у ЗМІ час від часу з'являється тривожна інформація, що виймає всю душу, — про
запеклі бої, про нестачу боєприпасів, про втрати серед військових.
Розповідаючи про наших богуславських
Героїв, не можна не розповісти ще одну
історію, яка проймає до сліз щоразу, коли її
слухаєш. Ця розповідь буде про людину, яка
мабуть таки народилася, як то кажуть «в
рубашці». Мова піде про Лібовича Павла
Георгійовича, 09.10.1983 р.н.
Сталося це 19 жовтня біля м. Щастя
Луганської обл. Цього дня о 7 годині ранку
24 бригаду, в якій перебував Павло,
переправляли на 32 блокпост. Їхали вони
туди години зо дві, аж раптом десь о 9 год.30 хв. несподівано для всіх почався
обстріл їхньої бригади. Попереду їхало 7 «БТРів», а за ними йшли «Урали».
Відразу під град попадають два «БТР». Хлопці, які знаходили в тих машинах геть

11
згоріли, лиш попіл залишився після них. Павло їхав в третій машині і за пів метра
від них падає снаряд. Павла відкидає вибуховою хвилею на 15 метрів від
машини. Лежав без свідомості невідомо скільки часу. Його товариша також
ранило, але до тями прийшов він перший. Все так несподівано сталося, що Павло
нічого і не зрозумів. Він не чув і не бачив нічого навколо себе. Його бронежилет
розлетівся на дрібні шматочки, бушлат розплавився прямо на ньому. Ніхто не
знає скільки часу він був без свідомості. Солдат, якого також відкинуло, знайшов
його, думаючи, що Павло вже й не живий, але Павло ледве дихав. Привівши до
тями свого бойового товариша хлопці почали відступати. А тих хлопців, що
залишилися в тому пеклі, просто забрали і закатували.
Йшли «щасливчики» удвох четверо суток без води і голодні. В якомусь окопі
вони знайшли кусок сухаря, якого поділили навпіл між собою. Це була вся їхня
їжа за чотири доби. Обгорілі, голі, поранені, знекровлені, з високою
температурою вони дійшли до якогось села. Павло сильно хотів пити. Всі рани
були відкриті. Коли вони натрапили на село, то вияснилось, що в тому селі були
сепаратисти і баба з дідом, які їх прийняли, могли просто здати їх ворогам. І
хлопці вирішують тікати з того села чим скоріше, плануючи таки дійти до своїх -
на 24 базу. Йшли вони лісами. І коли ж нарешті вони добралися, ніхто і не
очікував побачити хоч когось із тої бригади після такого обстрілу. Їх всіх
записали загиблими. Ніхто навіть і не сподівався, що хоч хтось зможе вижити.
З тої бази хлопців відправили в Харківський воєнний госпіталь (24 - 29
жовтня). Як склалася доля того іншого хлопця нам невідомо. Можливо ми пізніше
про нього щось дізнаємося. А от Павла потім через пару днів відправили на Київ,
а потім в Ірпінський військовий шпиталь. Спочатку лічили йому опіки ( гнійна
хірургія), були проблеми по кардіології і тахікардії ( в серці не працює один
клапан), глухуватість, але лікарі кажуть, що вона пройде. Павло вже
оформляється на групу . Ця людина, захищаючи власну державу, стала в свої 31
інвалідом. В Павла троє дітей. Найменшому 3 роки. Учні нашого училища з
превеликим бажанням допомагають Павлові коштами.

12
 Цим двом нашим хлопцям пощастило, що вони таки вижили. Цю історію нам
розповіла дружина Павла, тому що сам Павло не міг розказати цю страшну
історію. Він наче поглинав в ті страшні події і просто мовчав, не кажучи ані
слова. Те, що пережив Павло, страшно навіть й уявити. Після таких подій людина
вже не може бути психічно здоровою. Але ми від щирого серця бажаємо Павлові
і тому іншому незнайомцю швидкого одужання. Вони захищали нас, наший
спокій, наш сон. Дякуємо Вам за все.
Ось фото Павла і його бригади. На фото його товариші, яких вже не має в
живих.

13
*** ГЕРОЯМ СЛАВА !!!***

Нависли сутінки над нашим рідним краєм.

Згасають дні холодні, мов струмки.
Господь людей тихесенько карає;
За вчинки злі і за лихі думки.
І я вже Боже навіть і не знаю;
За що така лиха всім доля нам
О, Матір Божа, я Тебе благаю,
Дай розуму, хоч трішки ворогам.
А нам усім дай сил це пережити;
Полита рясно кров’ю вже земля.
Скажіть мені, як можна далі жити,
Коли хоронить мати немовля.
Зруйновані оселі , мов надія.
Підірвані як віра всі мости.
І вже здалось, помалу гасне мрія;
По хуторах нові звели хрести.
Триває ніч, холодна і кривава.
Війна по селам і містам мете.
Героям України, - «Слава, слава, слава!!!»
Співають люди і Майдан гуде.
Душі і тілу завдали тяжкої рани.
Орда зі Сходу суне наче ніч.
Вбивають нас безбожні бусурмани,
Повстаньте люди і гайда на СІЧ!!!
«Край боронить, стискайте міцно зброю!!!»,
- Нам заповів наш батько Святослав.
«ІДУ НА ВИ» з московською ордою.
Каган Хазарський був, і занепав…

14
А ми живем і будем жити люди!
В краю моїм співатимуть пісні
І буде мир і злагода в нас буде,
І щастя на Українській землі.

15
 Волонтерський рух
Дуже важко нашим воїнам там, на сході нашої країни, без допомоги. Ми
знаємо, що хлопці там відчувають скруту у всьому. Буває і хліба немає, і їдять
лише кашу, збирають дощову воду на поліетиленовий плащ, щоб напитися, через
фільтр пропускали набрану з болота зелену воду. Деякі хлопці вже забувають, що
таке нормально поїсти.
І тому є дуже багато богуславців, які надають свою волонтерську допомогу
нашим захисникам. Чимало людей не один вже раз відправляли передачу нашим
землякам, які беруть участь в АТО. Завантажують автомобілі ущент усім
необхідним. Організовують цю роботу керівництво РДА, приєднуються й сільські
голови, працівники ТОВ «Мережа-Авто», Товариства Червоного Хреста України,
інших організацій і, звичайно ж батьки солдатів. Люди передають продукти і
необхідні речі.
Передачі доставляли Р.М. Поліщуку, В.Л. Кулику, Ю.А. Руденку,
П.А. Пушняку, В.О. Орєхову, В.М. Царенку, С.І. Тихопію, О.П. Гризуну, І.В.
Гризуну, Б.О. Проценку, Ю.В. Майданнику, Є.А. Ченчевичу, С.В. Соболенку,
М.Ю. Рудешку, М.І. Ніщименку, Ю.О. Лещенку, І.В. Шкарабі, М. Петриченку,
О.І. Бучію, Харченку.
Рух підтримки нашої армії поширюється. Бувало що й самі хлопці
дзвонили й просили необхідне для них. Хлопець з Медвина, що не витримав не
справедливості і зателефонував з далекої Донецької області А.Л. Резніченку, в.о.
голови рай держадміністрації, який уже наступного ранку в кабінеті сільського
голови, допомагаючи самообороні, спонукав медвинську громаду до рішучих дій.
Потрібні були, в першу чергу, броне – жилети для тринадцяти (потім
виявилося що – для п’ятнадцяти ) односельців, що були мобілізовані на початку
воєнних дій. Далі – амуніція, предмети першой необхідності, цигарки, продукти.
Поповнили телефонні рахунки солдатів (спочатку – по 40 грн. а потім ще по 100
грн. кожному). Медвинські підприємці зголосилися безготівково оплатити
придбання бронежилетів, власники торгових точок

16
 «прикинули» і здали першу готівку. Далі активісти розійшлися селом
збирати кошти, вносячи кожного до списку, щоб потім можна було звітувати
перед громадою. Так розпочався збір допомоги, що за тиждень «вилився» в сорок
тисяч гривень та продукти харчування. На ці гроші придбали бронежилети .
Райдержадміністрація за сприяння О.П. Салати отримали дозвіл на
перевезення матеріальної допомоги на схід. При оформленні документів
з’ясувалося, що сини двох співробітниць адміністрації воюють разом з
медвинцями, тому матері оперативно приготували і передали для них пакунки,
ліки. А ще чотири комплекти амуніції бронежилетами передав для богуславців А.
Л. Резніченко, він же дав паливо на поїздку.
Для придбання амуніції поїхали за вже прокладеним маршрутом Київ – Біла
Церква, адже знайти необхідну кількість речей потрібного розміру в одному
воєнторзі навіть у Києві не реально. Штани, сорочка, куртка, легкі «берци»,
білизна, пари шкарпеток впакувалися кожному бійцеві у персональну коробку –
1250 грн. Туди додали перші предмети першої необхідності. Крім того, на
оперативне замовлення солдатів були закуплені консерви та медикаменти.
Священик о. Ярослав освятив речі і благословив у дорогу.
На Донеччині, не зважаючи на різні чутки відчули неабияку підтримку від
місцевого населення, проте, кажуть, є й такі, хто за гроші воює проти своїх.
Солдати висловили щиру вдячність усім, хто допоміг (як матеріально так
організаційно), і готові на далі зі зброєю в руках боронити нашу незалежність.
Але список необхідних солдатам речей не закінчується. І люди продовжують
справу забезпечення наших земляків – військових усім необхідним.
Як не страшно нашим волонтерам передавати довгоочікувану допомогу, але
все ж таки є такі героїчні люди, які намагаються хоч щось зробити, аби полегшити
час перебування наших хлопців в зоні страшних подій.
Наприкінці жовтня із чергової поїздки в зону АТО повернулися волонтери
благодійного фонду «Надія», які відвозили чергову партію провіанту і теплих
речей богуславським чоловікам, воїнам УНСО.

17
 У цю поїздку з Романом Івановичем Гражданом визвалася їхати і Олена
Кукла. У зоні проведення антитерористичної операції знаходяться її брат Сергій
Андреєв і чоловік Володимир Данілов. Всього ж там – 9 чоловіків із
Богуславського району.
Там – це в Донецькій області, на 1-ій лінії оборони. Туди ще ні разу не
приїздили волонтери, і солдати перебиваються тим, що встигли прихопити із
собою із частини, де раніше дислокувалися. Тож украй потребували теплих
бушлатів, спідньої білизни, шкарпеток, взуття, харчів і води, що там – на вагу
золота.
Спочатку волонтери збиралися їхати невеликим «бусиком». А коли почали
збирати по сільських радах посилки, що спакували люди, вирішили шукати
більший транспорт. Звернулися до підприємців. Погодився надати свій «МАН»
Олег Григорович Піддубний із Владиславки. Мало того, погодився й сам їхати як
водій.
Дорога стелилася рівно, навіть уявити було важко, що їдуть у небезпечний
район, де ще не ступала нога жодного волонтера. Усвідомили всю небезпеку, коли
минули останній український блокпост: навкруги – зруйновані дороги, окопи,
обгоріла техніка, і щохвилини – спалахи і гуркіт пострілів. Чоловіки – звиклі до
канонади, а от Олена постійно втягувала голову в плечі, очікуючи найгіршого.
З блокпосту богуславські волонтери, з трьома машинами супроводу, до місця
служби вояків УНСО їхали 60км територією, що місцями проглядалася і
прострілювалася бойовиками. Було страшно, зізнається Олена, весь час чула
віддалені звуки канонади. У машині їхала лежачи на задньому сидінні, у
бронежилеті, в шоломі – так солдати вирішили убезпечити молоду жінку, за яку
відчували величезну відповідальність.
Видихнула з полегшенням, коли дісталися місця. За три години, доки
перебували майже на передовій, волонтери встигли передавати вантаж, дізнатися
про всіх богуславців, передати привіти домашніх. Дякували солдати за продукти –
жителі сіл наготували і крупи, і консерви, і овочі, передавали й сало, цукерки,

18
цигарки, цукор, олію. А надто зраділи, коли розвантажували воду: готувати їсти
доводиться на брудній, іржавій воді – чиста питна вода там розкіш.
- Не можна ні попрати, ні вмитися,- розповідає волонтерка Олена. – За три
дні рудий бруд так в’ївся в руки, що я вдома ледь відмила. Єдине, чим рятуються
хлопці, вологі серветки.
Коли ж бійцям передали листи й дитячі малюнки, вони не стримали сліз.
Плакала з ними і Олена, дивлячись, як мужні чоловіки стають вразливими,
читаючи дитячі рядки з щирими привітаннями.

У села Вершин і місто Волноваха, що в Донецькій області, їздили ще одні

наші волонтери фонду «Надія» - Ірина Граждан і Ірина Миколенко. Молоді жінки,
в яких вдома залишилося по двоє малолітніх дітей, незважаючи на перепони
рідних, вирушили у небезпечну подорож, аби передати 15-ом нашим землякам-
воїнам АТО із 72-ої механізованої бригади передачі з дому.
Їхали з миронівськими волонтерами, братами Андрієм і Сергієм
Бобровіцькими. Із села Вершина до Волновахи підвозили бійців, які їхали у штаб.
Кілька хвилин вони мовчали, а потім один несміливо подав голос: «Дівчино від
вас так їжею пахне!».
- У мене горло стисло, - зі сльозами розповідає Ірина Миколенко. –Я до
сумки, виймаю котлети, битки, хліб, пиріжки. Даю хлопцям, а в самої руки
трусяться. Що брали з дому, все пороздавали.
19
 Дісталися Волновахи, розвантажилися: передали термобілизну, що придбали
через Благодійний фонд Олександра Онищенка «Родина», форму, кошти, теплий
одяг, який позносили люди (він розійшовся найшвидше). Коли передавали
чоловікам записки з дому, з малюнками і молитвами, ті, як могли, стримували
скупі чоловічі сльози.
Незважаючи на труднощі, щохвилинну небезпеку, українські вояки –
незламні, сильні духом, налаштовані стояти до останнього. Навіть звикли вже й
до настроїв місцевих жителів – ті й досі вороже ставляться до них, як до
окупантів, навіть діти цілють із пластмасової зброї.
Кілька годин скупого сну солдати проводять у недобудованій лікарні, вікна
якої затулюють плівкою, топлять «буржуйками», сплять так би мовити, «при
повному параді», щоб бути готовими до несподіванок.
На зворотному шляху жінки вже складали плани на наступну поїздку –
чоловікам знову потрібні теплий одяг, взуття, харчі. А ще – теплі, сердечні листи
з дому, в яких мають бути слова: «Любимо, цілуємо, чекаємо».

20
 Їх подвиги в пам’яті народній

Вони були чиїмись батьками, синами, друзями, коханими. Кожен із них про
щось мріяв, мав великі плани на майбутнє, кожен хотів просто щасливо жити. І
навряд чи хтось думав, що їх життя обірветься так раптово, далеко від рідного
дому, від родини. Осторонь не залишилися і герої Богуславщини. Вони творили
дійсність, обличчя країни, бо були готові віддати все, в тому числі й життя, щоб
досягнули своєї мети, здійснити свою мрію. Саме вони дали нам змогу боротися
за своє майбутнє, за майбутнє наших дітей, за майбутнє нашої держави. У ці
нелегкі часи в Україні мабуть не залишилося жодного міста чи поселення, де б не
було героя АТО. І кожен з них зіграв важливу роль в боротьбі за свободу своєї
країни, став невід`ємною частиною історії.
Багато життів патріотів, захисників свого народу, жителів мальовничої
Богуславщини, брали участь у вирішальній долі нашої країни. Їхні імена знає
кожен житель Богуслава, вони - Герої сучасності. Тож згадаємо поіменно цих
сміливих, мужніх, великих людей.
Війна... Криваво впав світанок
До причілкового вікна.
А воїн десь лягав під танки
З важкою в’язкою гранат.
І знову зводивсь - обгорілий ...
І сталь кришилась на куски...
Червоним полум’ям куріли
До щастя нашого стежки.

Віталій Миколайович Підлубний

народився 18 грудня у 1983 році в селі Бране
Поле. Лежить воно в межиріччі Росі та Гнилого
Тікича, ніби на долоні. Гортаючи сторінки

21
історії села, ми бачимо людей тих давноминулих днів: звитяжних воїнів,
невтомних трударів – це вони життя свого не шкодували заради Вітчизни. Історія
держави тісно переплітається з долями людей, це відбиток тих складних процесів,
що відбувалися на Україні та в усьому світі. Одні покоління змінюють інші. Та
жодне наступне не починає життя на порожньому місці, з чистого аркуша. В
ньому живе пам’ять про нашу історію, традиції і звичаї, які шанувалися
українським народом.
Батьки Віталія, Микола Левкович та Фрося Фокіївна Підлубні, працювали в
колгоспі. Весь свій вільний час присвячували дітям – а їх було трійко, два сини
Микола і Віталій та донечка Наталка. Для того, щоб і дітям, і майбутнім онукам
було у них затишно, ще замолоду збудували простору хату в найвіддаленішому
кутку села, який у народі називають Самарою. Їхній город виходив прямісінько на
поле, там і проводили літні дні діти з усієї вулиці. Часто, випилявши з деревини
шаблюку, хлопці гралися в козаків. І тоді горе було тим хащам з будяків, що
росли неподалік.
У 1990 році Віталик пішов навчатися в Бранепільську загальноосвітню
школу. Ріс він допитливим хлопчиком, любив навчатися, читати, перечитував усе,
що тільки потрапляло під руку. Тому найулюбленішим предметом у школі була
українська література. Дуже цікаво, коли вчителька, Надія Іванівна Лисенко,
починає розповідати про якийсь твір. Літературний вимисел завжди поєднаний з
реальним життям, історією рідного села, України. Та й і вдома хлопцю завжди
прищеплювали любов до всього українського.
Саме сім’я та школа зробили з Віталія чесну, порядну людину. Однокласники
та вчителі пригадують, що він був дуже відповідальним і працьовитим. І якщо у
вчительки зламався велосипед, усі перерви Віталій разом з однокласниками
лагодив його. І не йшов додому, поки залізний кінь не був справний. За спогадами
класного керівника, Надії Іванівни Лисенко, в класі, де навчався Віталик, була
всього одна дівчинка, і на 8 Березня він завжди підписував вітальну листівку від
усіх хлопців класу.

22
 Дуже багато душевних сил доклала вчителька, щоб виховати своїх учнів
порядними людьми, патріотами своєї Батьківщини. Кожної весни та восени учні
школи наводили лад на могилах загиблих у роки війни. І там, на сільському
кладовищі, хлопці запевняли один одного, що готові віддати життя заради
Вітчизни. Вони тоді ще не бачили всієї України. Ніколи не були на Сході, а
Батьківщина для них була оце маленьке село з великою історією.
Після закінчення школи в 1999 році вступив до Богуславського професійно-
технічного училища № 16. Професію обрав мирну, хотів бути кухарем, адже коли
мама, затримуючись на роботі в полі до пізнього вечора, приходила додому, де її
чекала смачна вечеря, приготовлена сином. Після закінчення училища працював
за спеціальністю, та й дома в сімейному колі любив куховарити. Особливо
смачними виходили м’ясні страви.
Службу Віталій проходив у десантній частині, присягу приймав двадцять
третього листопада 2002 року, мав спеціальність - старший водій БМП. Батьки,
які в той пам’ятний день були поряд із сином, згадують, як йому личив блакитний
берет. Командир часто відзначав відмінну спортивну підготовку хлопця, а він
сором’язливо відповідав, що у них у селі усі такі: здорові хлопці без шкідливих
звичок.
Після повернення зі служби серед багатьох гарних дівчат Віталій відшукав
свою долю. Одружився в 2006 році. Через рік у подружжя народилася донечка
Альонка.
Під час Революції гідності Віталій з перших днів був на Майдані. Тоді він
працював у службі таксі і брав участь в акціях автомайдану. Коли розпочалася
антитерористична операція на Сході, він був мобілізований до 72–ї окремої
механізованої бригади у військовому званні рядовий, посада – старший механік,
водій. Нашому земляку випала доля пізнати все пекло війни. Він не ховався за
спини друзів, а свідомо, за покликом власного серця пішов захищати
Батьківщину.
Наприкінці весни всім селом збирали кошти для придбання бронежилетів для
наших захисників. А вже влітку село облетіла страшна звістка: Віталій

23
Миколайович Підлубний був важко поранений під селом Сонцево. По шосе
Донецьк–Луганськ просувалася колона БТРів. Його машина їхала першою і
підірвалась на фугасі. Всі чотири члени екіпажу загинули. Побратими, що їхали за
ним, ледве витягли Віталія з палаючої машини. Ця страшна подія відбулася 9
липня 2014 року. Коли батько Віталія Підлубного дізнався про тяжке поранення
свого сина і коли йому повідомили, що він лежить у військовому госпіталі у
Дніпропетровську, батько, незважаючи на стан здоров’я (недавно перенісший
інсульт), вирушив у дорогу. Усим селом збирали кошти. Назбирали 10 000. І
операцію йому зробили в Одеському опіковому центрі . Віталієві вже стало й
краще, і пораділи, що в молодого чоловіка з’явився шанс на одужання.
Проте, незважаючи на професійність лікарів і вагому підтримку жителів
Богуславщини, життя сина, брата, чоловіка і батька – згасло.
Давно село не бачило такого численного похорону. Проводжали Віталія
друзі, товариші рідні, односельці. Дорогою до цвинтаря занесли труну й до
церкви, помолилися за душу покійного і за життя тих, хто перебуває в зоні АТО.
Попрощатися з Героєм, підтримати батьків їхньому горі приїхали керівники
району, депутати, медвинські самооборонівці, військові з Білоцерківської
частини, виступивши на прощальному мітингу. Автоматними чергами побратими
повели у вічність Героя, який відстоював суверенітет і незалежність України, не
пошкодував свого життя, аби втримати «брата» поблизу російського кордону. А
ще із обуренням говорили про те, що ця війна, де гинуть найкращі чоловіки і
сини, нікому не потрібна: «Хай буде проклята і вона, і ті, хто її розв’язав!»
Люди, здавалося, не помічали спеки. Біля його труни односельчани
проклинали тих нелюдів, що віднімають життя у таких молодих хлопців.
Наприкінці листопада на будівлі школи в Браному Полі, де навчався Віталій,
була відкрита меморіальна дошка в пам’ять про героя, який став на захист рідної
землі, своїх односельців, батьків.
Указом Президента України від 14.11.2014р. Віталій Миколайович
Підлубний нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня.

24
 Остання розмова про спогади і передчуття.
Сонце котилося за обрій... Спливав ще один день на фронті. Нічого не
підозрюючи, колона військової техніки рухалася в напрямку села Дмитрівка
Шахтарського району Донецької області. За 6 кілометрів до населеного пункту на
маршруті руху колони військової техніки під бойовою машиною Віталія
Підлубного і його побратимів спрацював вибуховий пристрій. Двоє бійців
загинули одразу, а тяжко пораненого Віталія спровадили до шпиталю
Дніпропетровська (сьогодні м. Дніпро). Цей сюжет було показано по телебаченню
у випуску новин. Три тижні лікарі боролися за життя Віталія, а рідні, змінюючи
один одного, сиділи біля свого сина і брата. Віталій відчував, що дні його
спливають, але це він не міг показати рідним. Усі думки і спогади він зміг
висловити лише своїй давній подрузі з училища. У своєму останньому
телефонному дзвінку до неї він поділився спогадами і передчуттями.
"З рюкзаком за плечима я грав невмирущого, сміявся і жартував. Всі, хто
був зі мною, були бадьорі і веселі. Комусь же треба воювати. А ми не боїмось ні
куль, ні вибухів. Ми молоді, і загинути взагалі не можемо. Я усміхався до своїх
рідних, заспокоюючи їх, але на душі було якось важко. Батьки також намагалися
усміхатись. Лиш матері час від часу заливались гіркими сльозами. Ми йшли,
знаючи, що хтось з нас не повернеться. І так боляче за рідних… Не хочеться
завдавати їм болю. Кожен з батьків ладен закрити свою дитину від смерті,
вберегти. Але нічого не можна змінити. Все вирішено остаточно і чітко: ми йдемо
- вони залишаються. Хочу здаватися впевненим у своїх силах. Усміхаючись,
пригортаю до себе ридаючу матір, гладжу її по сивому волоссю і шепочу на вухо,
що все буде добре. Навпроти стоїть батько. Він теж видавлює з себе усмішку,
вадку. вимушену... Щось каже, але видно, і сам не зовсім вірить у свої слова. Якби
була можливість щось змінити, він би пішов замість мене. Поклав би своє життя,
аби вберегти мене від смерті... Мені нестерпно важко дивитись в його
переповнені болем очі. Вони волали від безсилля... Немає цим очам втіхи... Я
раптово ясно зрозумів, підсвідомо відчув, що вже не повернусь... Що це мої
останні дні... Що бачу свого батька востаннє. Востаннє пригортаю до грудей таку

25
рідну мамину голівку. Тепер наші з батьком очі зустрічаються, і їх зойк на одній
ноті піднімається в небо. Але це всередині, а зовні все спокійно. Все так, як треба.
Ми обидва усміхаємося один одному і верземо якусь нісенітницю. Щось
неспокійно: нема впевненості. Є її видимість, а самої впевненості нема. Ну хоч
трісни, але всередині нема. Чогось бракує. Чого? А біс його знає чого. В якусь
мить я бачу над людською стіною голову свого батька, він волає очима до неба і
ридає. Ридає й молиться, молиться... Чомусь мені нестерпно ниє під лопаткою...
переді мною все ще стоять волаючі батькові очі."
Наступного дня серце Віталія зупинилося. З такими волаючими до неба
очима батько проводжав домовину сина на цвинтар, яку несли на плечах його
воїни-побратими. Віталія проводжали усім селом...
Пливе горе по вулиці.
Усіх не минає
Стоять хати похнюпились
Нема хати скраю
Був мітинг з щемними промовами крізь сльози, був артилерійський салют,
і Бранепільська могила прийняла в своє лоно сина-земляка, який загинув,
захищаючи схід України.

26
 Олександр Васильович Василенко
народився 25 травня 1982р. в селі Медвин
Богуславського району Київської області. В сім’ї
Василенків - мати, Лідія Василівна, вихователь
дитячого садочка, батько, Василь Михайлович,
механік-слюсар (на даний час батьки - пенсіонери),
старший брат Михайло.
З 1988 р. по 1999 р. Олександр навчався в
Медвинській школі, був активним та небайдужим
до життя школи. Після закінчення школи вступив у
НУБіП України (в минулому Таращанський НАУ аграрний), щоб здобути
спеціальність електрика. Навчання довелось перервати, щоб відбути строкову
службу, а після повернення він отримав диплом із відзнакою. Був призваний до
лав Української армії в квітні 2001 р., повернувся у листопаді 2002 р.
Молодий, активний, прагнучи працювати за фахом з перспективою
кар’єрного росту, Олександр їде підкорювати столицю. Спочатку працював на
заводі «Три Ведмеді», потім були «ПознякиЖилБуд», «КиївМіськБуд»,
тракторний завод, останнє місце роботи – електрик в ТОВ «СтройВекторПлюс».
З 2008 р. в громадянському шлюбі з C.М. Тарасюк. У 2009 р. в них
народилась довгоочікувана донечка Софійка.
3 листопада 2013р. брав активну участь у подіях на майдані. 1 березня разом
з іншими вступив до сільської самооборони, а вже 11 березня добровольцем
пішов відстоювати суверенітет нашої держави. Спочатку — 10 днів
перепідготовки, а з 21 березня — учасник АТО. Залишив дружину Світлану,
п’ятирічну доньку Coфійку та батьків.
Під час Революції гідності брав участь у подіях на майдані Незалежності.
В березні 2014р. був призваний на перепідготовку в Білоцерківську військову
частину.

27
 В квітні 2014 року потрапив в зону АТО. Там служив старшим навідником
реактивної артилерійської установки БМ–21 град. Підрозділ: 72 – окрема
механізована бригада. Спочатку була
Запорізька, потім Луганська області.
Незламний духом навіть в оточенні,
говорив рідним та друзям, що все гаразд, а про
те, як хотілось їсти чи про воду, зібрану від
дощу в плащ-палатку для пиття, про ноги, які в
окопах у воді вище кісточок, мовчав. Ділитись
окрайцем хліба з бойовими побратимами - це
святе, та остання цигарка, викурена разом,
об’єднувала навіки. Пережив обстріли та
пожежі, коли згоріло в авто все, дивом врятований, не падав духом і говорив:
«Ми їм покажемо!»
Діждавшись волонтерської допомоги з нашого села, дуже радів, а особливо
листу, малюнкам донечки та словам: «Ми тебе чекаємо, повертайся!». Відповідав
без вагань: «Я повернусь, як тільки навчимо хлопців, які нас змінять, того, що
знаємо ми, бойовим хитрощам. Без цих знань їх відразу знищать».
Ніби передчуваючи трагедію, 16.07.14 на своїй сторінці в Facebook написав:
«Ты знаешь, так хочеться ЖИТЬ!!!»
Не дожив всього чотири дні до ротації.
Чорна кава з півложечкою цукру, мелодія гуртів ВВ, Scorpions, прості та
зручні речі без пафосу, усмішка, яка не сходить з обличчя та, головне,
справедливість - ось його сутність, це він.
Як зазначалось у повідомленні командира військової частини, старший
навідник реактивної артилерійської батареї солдат Василенко Олександр
Васильович, призваний 21.03.2014 року, близько 7 год. 20 хв. 6 серпня 2014 року
героїчно загинув внаслідок артилерійського обстрілу, який вівся навмисно
зловмисниками по ротному опорному пункту, розташованому на відстані 2 км
південно-західніше c. Панчкове Свердловського району Луганської області.

28
 Ніхто не залишився байдужим до його загибелі. Провести в останню дорогу
прийшла сила-силенна людей, які вічно пам’ятатимуть свого Героя.
Силами медвинської громади
та самооборони встановлено
пам’ятну дошку на будівлі школи.
А в книзі пам’яті загиблим
напишуть такі слова: «Обставини
загибелі: загинув 6 серпня 2014р.
від численних осколкових поранень
близько 6:30 ранку поблизу села
Дякове Антрацитівського району Луганської області під час артилерійського
обстрілу військами РФ».
Він загинув, героїчно відстоюючи незалежність України. Нехай тіло його
спочиває в мирі, а пам’ять про нього навіки залишиться в наших серцях.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014р.,
Олександр Васильович Василенко був нагороджений орденом «За мужність»
III ступеня (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті
державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність
військовій присязі.

Павло Анатолійович Пушняк з’явився на світ у

родині Пушняків (на радість своїм батькам та
родичам) 21 лютого 1978 року у м. Богуславі.

Батько, Анатолій Григорович Пушняк,

працював інспектором рибоохорони на водоймах
Росі в басейні, що прилягав до Миронівського,
Таращанського і Богуславського районів. Ця професія
була пов’язана із службовою небезпекою, що змалку відчув

29
Павло Анатолійович. Мама, Лілія Павлівна, працювала швачкою на фабриці
«Рось».
Павло ріс, як і всі діти, допитливим, добрим, веселим хлопчиком. Його
цікавило все навкруги. З 1985 по 1995 рік навчався в Богуславській СШ №2.
Захоплювався історією, військовим мистецтвом, любив математику, багато читав,
займався спортом. Був хорошим, надійним товаришем своїм однокласникам,
щедрим, доброзичливим. Його поважали вчителі, адже він також був
працьовитим, справедливим, відкритим і щирим у своїх діях та висловлюваннях.
Не боявся казати правду, навіть якщо це могло стати причиною непорозумінь,
виступав на захист своїх товаришів, коли бачив несправедливість і обман. Любов
до історії України і своєї держави міцно утвердилась у ньому з розповідей батька
Анатолія Григоровича. Тоді він ще не підозрював, що буде захищати Україну,
ціною власного життя і кров’ю писати її історію. З підліткових років своїм
життєвим кредо вибрав слова В.Висоцького: «Если путь прорубая отцовским
мечом, Ты солёные слезы на ус намотал, Если понял, что почём, что почём -
Значит нужные книги ты в детстве читал».
Рано втратив батька і став опорою своїй мамі Лілії Павлівні і сестрі Олені.
Саме тому, що на його плечі лягли всі чоловічі обов’язки в родині, це змусило
його швидко подорослішати, а було йому всього 8 років. Власне, тоді у нього і
сформувалося прагнення стати захисником не лише для своїх рідних і близьких, а
й навіть усіх своїх знайомих. Не дивно, що після закінчення школи Павло вступає
на інженерно–танковий факультет Київського інституту сухопутних військ. Там
він знайшов нових, справжніх друзів, дружбу з якими проніс через все життя.
Коли інститут перевели до Одеси, він продовжив службу в підрозділі
спеціального призначення «БАРС». Після розформування «БАРСу» залишився
жити і працювати в Києві, де й знайшов своє кохання. Одружився у 2000 році.
Дуже чекав народження сина Романа, якому приділяв багато уваги.

30
 Отримав освіту механіка, любив техніку і добре
розбирався в ній, зокрема в автомобільній, багато
працював. У дорослому житті захоплювався
історією, філософією, економікою, військовим
мистецтвом, постійно працював над підвищенням
свого фахового рівня: відвідував семінари, тренінги,
курси. Цікавився новинками не лише у своїй
професії, а й у військовому озброєнні. Велику увагу
приділяв своєму духовному розвитку: відвідував
духовні святині по всій Україні.
Повернувся в рідний Богуслав на постійне проживання в 2010 році.
Переймався політичною нестабільністю і реформаторськими настроями в державі.
З початку Революції гідності рвався на Майдан, і не дивно, що з моменту
кровопролиття він опинився в центрі подій. День народження зустрічав там же, у
самісінькому бою.
Ті короткі буремні дні і місяці на Майдані та в лавах Збройних сил України
суттєво змінили його погляди на життя: він став ще більше любити нашу Україну,
ще турботливіше ставитись до своїх близьких і рідних, ще відповідальніше
берегти друзів-побратимів. Слово
«побратим» для Павла Анатолійовича
набуло нового значення. Це людина, з
якою він ділив останній шматок хліба,
останню краплю води. Павло
Анатолійович не боявся ні ворога, ні
смерті, але хотів жити, як і всі інші
люди.
11 березня він був мобілізований до лав резервістів, а вже 23 березня 2014 р.
був зарахований до складу 72-ї окремої механізованої бригади 2-го реактивного
дивізіону у званні старшого сержанта. Там зустрів товаришів, які стали його
новою сім’єю, з якими він ділив усі радощі і негаразди військової служби.

31
 Та сталося непоправне: проти недільної ночі, у 3 години, до будинку
богуславської родини Пушняків доставили запаяну труну — рідним навіть не
судилося побачити дорогого обличчя, бо там, звідки привезли, тіло збирали по
частинах...
Страшна смерть. Боляче, неймовірно боляче за молоде життя, яке обірвалося
так рано —Павлу Анатолійовичу Пушняку було всього 36 років.
...Він був справжнім патріотом своєї країни, любив її всім серцем — мовчки,
без пафосу. A коли повстали українці на Майдані - він ринувся туди. Разом зі
своїми товаришами був там і в страшні ночі, коли ось-ось Революцію Гідності
мали придушити, а в небо «злетіла» Небесна Сотня. Після тих ночей повернувся
до рідного міста і на ранок 21 лютого, пішов будувати барикади на під'їзді до
Богуслава — боронити родину, земляків від «тітушок».
Коли розпочалися заворушення в Криму, Паша кинувся до богуславського
військкомату — записатися добровольцем, а потім вже дзвонив туди та мало не
кричав у трубку, чому його не викликають? Сестра Олена намагалася заспокоїти,
а він зривався на крик: «Невже, не розумієш, що це — війна?! Якщо я сьогодні не
зупиню ворога там, то завтра він прийде до нашої хати!». Він дуже боявся цього,
бо сильно любив дітей. Хотів захистити...
Ha початку березня йому було потрібно лягати на обстеження — у вересні
минулого року переніс важку операцію на нирці. A 11 березня викликали у
військкомат, і Олена Анатоліївна зрозуміла, що це — шлях туди, на жорстокий
Схід, хоча до останнього сподівалася, що брата комісують.
Його спочатку забрали в Білу Церкву (звідти він лише раз приїжджав додому,
і то, аби організувати придбання запчастин та необхідних побутових речей для
військової частини). Потім був Житомирський полігон, далі — Запоріжжя, і вже
за ним — Схід: Сніжне, Амвросіївка, Зеленопілля (там, каже сестра, його врятував
Господь — вони помінялися з іншими, яких «накрило» потужним вогнем), Савур-
Могила; Луганська область: Ровеньки, Шахтарськ, Краснодон, Ізварине і, врешті-
решт, Дяково, де й обірвалася лінія життя Павла Анатолійовича у віці 36 років 6
серпня 2014 року. І хоч бойовий шлях був недовгий, та багато довелось пережити

32
і йому, і його товаришам. Серед них були богуславці: Володимир Царенко,
В’ячеслав Соболенко та інші.
Останнім східним містом, де назавжди обірвався зв’язок із братом, був
Свердловськ. Всього доби не вистачило Павлу, аби повернутися додому живим —
наступного дня хлопці прорвали оточення і вийшли з того страшного «котла»...
Сестра згадує, як без перестану дзвонила братові 6 серпня, не знаючи, що
його вже немає на цьому світі — душа полетіла в небо ще вранці, о 7.00......Павла
Анатолійовича Пушняка ховали, здавалося, всім містом — стільки було народу на
кладовищі. Богуславці прийшли розділити з рідними пекучий біль втрати.
Ми щиро співчуваємо родинам загибшим і будимо молитись за їх світлі
душі. Нехай пухом буде їм рідна богуславська земля, нехай душа спочине у
Царстві Небеснім. Вічна пам’ять Героям...
Коротке і яскраве життя Павла Анатолійовича Пушняка підтвердило, що він
не лише «нужные книги в детстве читал», а й виріс гідною людиною і достойним
прикладом своєму сину. Він не шукав адреналіну в бою, пішов захищати рідну
землю заради своєї дитини та всіх, кого дуже сильно любив.
Указом Президента України від 14.11.2014р. нагороджений орденом «За
мужність» ІІІ ступеня. Рішенням Богуславської міської ради від 18.09.2015р.
Павлу Анатолійовичу Пушняку присвоєнно звання «Почесний громадянин
міста Богуслава». Патріарх УПЦКП Філарет вручив матері Павла
Аналійовича відзнаку «За жертовність і любов до України».

33
 Федір Валерійович Ухарський народився 17
вересня 1976 року в м. Мари республіки
Туркменістан. Його дитинство пройшло в
інтернаті. Батько помер, а мати сина залишила.
Після школи-інтернату вступив до воєнного
інституту. Хотів бути військовим, але з невідомих
причин навчальний заклад не закінчив. Невдовзі
познайомився із майбутньою дружиною. У
Тептіївці прожив 5 років, працював у Богуславі
охоронником. Дочці було 3 роки, а синові 1 рік,
коли батько пішов від них.

У листопаді-грудні 2013 року під час подій на Майдані у столиці України

був поруч зі своїми побратимами. Коли розпочалися воєнні дії на Сході нашої
країни, він один з перших пішов захищати неньку Україну від озброєних до зубів
бойовиків, які посягнули на цілісність нашої держави.
Федір Валерійович був військовослужбовцем Національної гвардії України.
На фронт пішов добровольцем, залишивши молоду дружину і двоє
неповнолітніх дітей, Валентину та Віктора. Захист Вітчизни для нього став
важливішим, ніж власні інтереси.
28 серпня поблизу Іловайська Ф.В. Ухарський був тяжко поранений.
Бойовий побратим Микола, з яким Федір Валерійович разом служив в АТО,
згадує той страшний день, коли він втратив свого найкращого друга: «Ще зранку
в мене було якесь погане передчуття, щось ніби тривожило мене. Сьогодні ми
мали їхати на виконання завдання, та потрапили в засідку. На щастя, нам
вдалося відбити атаку ворога, який застав нас зненацька. Так буває в житті, що
декого янгол-охоронець може врятувати в найскладнішій ситуації, але покинути
в той момент, коли, здавалося б, все вже буде добре і небезпека минула. Так
сталося і з Федором. Він піднявся до люка БТР - яскраво світило сонце. Високо в
небі летів ключ журавлів. Федір чомусь зненацька згадав село, своїх дітей. Перед

34
очима постав образ матері. В машину спускатися не хотілося, мабуть, душа
відчувала, що це були останні хвилини життя… Можливо, він хотів востаннє
поглянути на палюче сонце, яке не давало спокою вже декілька місяців, чи
вдихнути на повні груди ковток свіжого повітря… Вибух почули вже пізніше.
Тіло Федора повільно опустилось на землю - прямо в його груди влучив
величезний осколок снаряда. Федір, як герой Матросов, закрив собою майже
заповнений БТР, у якому було більше двадцяти бійців. Так помирають лише
справжні герої, захисники своєї Батьківщини».
Бойовим побратимам вдалося винести непритомного Федора Валерійовича з
поля бою, і згодом його було доправлено до Харківського військового шпиталю.
Кілька днів лікарі боролися за життя гвардійця, але поранення виявилися надто
серйозними. 3 вересня серце прапорщика Ухарського перестало битися.
Поховали його в селі Тептіївка, що на Київщині. На похороні оплакували героя
військові побратими, рідні загиблого, всі жителі села. Прощаючись з Героєм,
громада пообіцяла, що не залишать наодинці дружину, допомагатимуть їй та
неповнолітнім дітям.
Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 року Федір
Валерійович Ухарський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня
(посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій
присязі.

35
Олексій Анатолійович Вовченко народився 16 березня 1976 року в селі Дибинці
Богуславського району Київської області.

У 1983 році пішов до першого класу загальноосвітньої середньої школи в

рідному селі.
Мав мрію стати військовим. Два роки після закінчення школи навчався у
військовому училищі у м. Севастополі, однак доля розпорядилася по-іншому.
Пройшовши строкову військову службу у Збройних силах України, здобув мирну
спеціальність електрика, навчаючись одночасно у Богуславському ПТУ № 7 та
заочно у Таращанському технікумі.
Після закінчення навчання з 1996 року Олексій
працював у загоні воєнізованої охорони військової
частини А 0543 стрільцем 1 класу, пізніше водієм.
Також працював водієм в Управлінні магістральних
газопроводів «Черкаситрансгаз» Золотоніського
ЛВУМГ КС Богуслав, водієм Росавської філії ПАТ
«Миронівський хлібопродукт», в ТОВ «Віталмарс
Транс» в Таращі.
Як і всі, мав жагу до життя, любов до праці,
бажав бути щасливим. Разом з дружиною Людмилою
Миколаївною виховував двох синів: Євгенія, 2000
року народження та маленького Єгорчика, 2012 року народження.
Мав для щасливого та довгого життя все, однак злий ворог розпорядився
інакше. 4 серпня 2014 року солдат Олексій Анатолійович Вовченко
Миронівсько-Богуславським ОРВК був мобілізований і направлений до
військової частини А 1789 в м.Васильків. 30 березня 2015 року, як водій
відділення зенітно-артилерійського взводу військової частини А 1789 був
відряджений до військової частини, а 7 квітня з подальшим направленням для
виконання завдання в зоні АТО.

36
 13 квітня 2015 року Олексій Вовченко та ще чотири побратими разом з ним
загинули під час мінометного обстрілу в зоні проведення АТО поблизу Авдіївки
та Донецького аеропорту.
Нагороджений ювілейним знаком «75 років Васильківській ордена
червоного прапора бригади тактичної авіації», посмертно.
Указом Президента України № 553/2015р. від 22 вересня 2015 року
Олексій Анатолійович Вовченко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ
ступеня (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті
державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність
військовій присязі.
Вовченко Олексій Анатолійович похований на кладовищі в селі Дибинці.

Народився Микола Григорович Щуренко 27

серпня 1977 року в селі Калинівка Васильківського
району. Там закінчив школу, пішов працювати на
редукторний завод. Військову службу проходив у
прикордонних військах в місті Хворост, після цього
навчався в Київському ПТУ, отримав професію
столяра-паркетника.
Вже в дорослому віці Микола разом з батьками
переїхав до села Іванівка Богуславського району,
звідки ті були родом.
Влаштувався на роботу в агрофірму «Мир-Сем» в с. Павлівка Канівського
району. Пізніше трудився механізатором у рідному ПОСП «Іванівське». Однак
хліборобом йому бути не судилося: згодом молодого чоловіка запрошують в
охоронну структуру СБУ, опісля на нього чекала робота в приватній охоронній
службі.
Коли ж Україна почала підніматися з колін, «заклекотів» Майдан, Микола
з перших днів став її захисником. І, як відзначали майданівці, на нього можна

37
було покластися: відчайдушний іванівець дбав про своїх побратимів, будь-якої
хвилини був готовий прийти на допомогу кожному.
Тож, коли на Сході почалася неоголошена війна, без вагань 17 березня 2014
року Микола Щуренко одним із перших у складі добровольчого батальйону
відправляється в зону проведення АТО.
Був відчайдушним інструктором-розвідником, виконував найскладніші
завдання, янгол-охоронець повсякчас його оберігав.
Так сталося в Іловайському котлі, звідки Миколі з шістьма патронами
дивом вдалося вирватися та вціліти.
Бої за Іловайськ – це, напевне, один з найтяжчих епізодів війни на Сході
України у другій половині серпня 2014 року, в ході якого розгорнулися запеклі
бойові дії між ЗСУ і підрозділами МВС з одного боку та озброєними
бандформуваннями колабораністської терористичної організації ДНР і ЗСРв з
іншого. Характер боїв визначався стратегічним значенням Іловайська, який
розташовується в 25 км на схід від Донецька: перехід Іловайська під контроль
ЗСУ дозволив би відрізати постачання зброї та бойовиків до Донецька.
Українські силовики увійшли в Іловайськ 18 серпня. Вони змогли взяти під
свій контроль більшу частину міста, однак після введення регулярних російських
військ 23-24 серпня і через дезертирство окремих українських підрозділів 28
серпня іловайське угрупування опинилося в оточенні. 29 серпня вночі Путін
звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для
українських військових, що опинилися в засідці. Терористи згодом заявили, що
готові випустити бійців з оточення. 30 серпня о 10:00 українські військові
організованими колонами почали рух з міста, однак колони були підступно
розстріляні.
Сутичка під Іловайськом стала переломним моментом війни на Сході
України – Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі й перейшли від
атаки до оборони. Важкі втрати спонукали українське керівництво до укладення
Мінського перемир'я в рамках контактної групи Україна – Росія – ОБСЄ із
залученням представників російських бойовиків.

38
 Далі була ротація, коротка відпустка. Тоді Микола пообіцяв самотнім
батькам: навесні обов’язково повернеться додому, допоможе по господарству, що
вимагало міцних чоловічих рук…
Не склалося. 19 травня 2015 року
в с. Катеринівка Попаснянського
району, що на Луганщині, де бійці
роздавали населенню продовольство,
їхня група потрапила в засідку. Хлопці
відбивалися до останнього, але сили
були нерівні. Четверо бійців загинули,
серед них – і Микола Щуренко (позивний «Артист», який він отримав за
неймовірне вміння перевтілюватися). Чоловік упав, прошитий трьома кулями…
Хоронили Героя 23 травня всім селом: від церкви і до цвинтаря стояли
іванівці навколішки, схиливши в жалобі голови перед загиблим земляком…
Попереду несли Миколині нагороди – нагрудний знак «За доблесну
службу» та медаль «За жертовність і любов до України», яку той отримав
згідно з наказом Патріарха Київського і всієї Руси.

Сергій Іванович Ручка народився

10 серпня 1981 року в місті Богуслав на
Київщині. Служив у 3-й механізованій роті
1-го механізованого батальйону 72-ї окремої
бригади. Загинув від поранення в голову під
час мінометного обстрілу промзони Авдіївки
Донецької області. "Надійний, відважний,
досвідчений, - згадували про нього
побратими. -Коли треба, завжди виручав.
Йшов у бій без страху. Любив жартувати і завжди був усміхнений, незважаючи ні
на що.

39
 «Мінометний обстріл почався, як завжди,
раптово. Сергій був на чергуванні, і саме в цей
момент прилетіла міна», -розповідають його друзі 20-
і 21- річний Олексій та Денис, які у той момент
перебували поруч і надавали першу допомогу.
«Хлопці зробили все правильно, як їх учили:
наклали джгути на поранені кінцівки, закрили
чистим рани на тілі, поклали Сергія на ноші і бігом,
найкоротшою стежкою, понесли його окопами до
нашої броньованої «медички», яка вже летіла назустріч. Тут же, в повній темряві,
ноші поклали в машину. Де я під час руху вперто намагався врятувати бійця. Уже
потім, у стабілізаційному центрі, куди ми примчали, хірург сказав, що хлопець
помер ще там, в окопі… смерть була миттєвою і безболісною, але ми не знали
цього, і рятували його як живого, до останнього сподіваючись, що ось зараз він
отямиться; часом нам навіть здавалося, що ми відчуваємо в нього слабкий пульс»,
- розповів медпрацівник батальйону.
В Богуславській спеціалізованій школі № 1, де навчався Сергій, відкрили
меморіальну дошку, якою
увіковічнили ім’я загиблого.
Ховали Героя, здавалося, всім
містом. Вшанувати пам’ять полеглого
земляка прийшли і учасники бойових
дій на Сході, і керівництво району та
міста.
Прибув і побратим Сергія –
зовсім ще молодий, мовчазний боєць
Микола, якого богуславчанин врятував від смерті. Винісши на собі з поля бою.
Про те, яким був загиблий Герой, згадували й інші богуславські воїни, учасники
бойових дій на сході країни: танкіст Микола Рузевич, який і сьогодні захищає
Вітчизну від ворога, голова спілки воїнів АТО Юрій Руденко та Ігор Прядко

40
(продовжує військову службу у Богуславському військкоматі), який і досі
перебуває під враженням написаних Сергієм «неформальних» рядків у
«формальному» документі – особистій справі: «Я – проста людина і спокійна
людина, але я люблю Україну». Ледве стримуючи сльози, згадувала свого учня і
перша його вчителька Л. М. Путченко, особливо – останню їх зустріч, коли
Сергій, уже будучи воїном, несподівано завітав до неї з квітами та подякував за
навчання і виховання.
Згорьовані стояли і рідні Сергія – сестра Наталя із сином Олександром, тато
Іван Юхимович, доня Настуня, ненька Катерина Михайлівна і дружина Оксана –
обидві жінки й досі покривають свої голови чорними хустинами…
Право відкриття меморіальної дошки
було надано батькові Героя, який через силу
зірвав синє полотно з гранітного каменю, з
якого на нього дивилися рідні очі… можна
лише уявити, що відчував у цей момент
похилений від горя, ще не старий чоловік – не
доведи, Боже, нікому пережити своїх дітей…
Світла пам’ять геороям, котрі віддали найголовніше – своє життя, аби ми
мали змогу насолоджуватися мирним сьогоденням…
Указом Президента України № 318/2017р. від 11 жовтня 2017 року
Сергій Іванович Ручка нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня
(посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій
присязі.

41
 Поховали бійця у рідному Богуславі. У нього
залишилися мати, дружина та 13-річна донька.

Данілов Володимир Георгійович («Дикий»)

народився 1969 року в селі Хотів Києво-
Святошинського району, з 2009 року проживав у
місті Богуслав. Знайшов там родину, працював
трактористом на підприємстві. В 2014 році пішов
добровольцем в Курінь УНСО, після ротації
бригада була передана в підпорядкування ВДВ. З
26 травня брав участь у бою за Донецький
аеропорт. На фронті мав прізвище "Дикий".
Володимир Данілов був МНСником і,
можливо, саме тому прагнув допомагати людям,
що опинилися в складних життєвих обставинах. 2006 року, в 25 років, Володимир
пішов служити за контрактом. Колишній МНСник став бійцем елітних десантних
військ. Рік тренувався на полігонах Закарпаття, Житомирщини, Білої Церкви. А
вже 14 квітня 2007 року у складі польсько-українського батальйону прибув до
Косова, де разом з миротворчими силами ООН майже півроку підтримував
хиткий мир між сербами та албанцями.
“Танки не стріляли, вже тоді війни як такої не було, але часто траплялися
перестрілки в нашому секторі, – розповідав боєць. – Ми були своєрідним буфером
між двома ворогуючими народами”. Там уперше хлопцеві довелося стріляти на

42
ураження, там же отримав поранення, підірвавшись на розтяжці. Словом, бойовий
досвід, який згодом став неоціненним на війні в рідній Україні, давався недешево.
Хоча, звільняючись по закінченню контракту з армії, Володимир і уявити не міг,
що знов візьме зброю до рук.
Хтозна, як склалася б його доля, якби не криваві події 2013 року: розстріл
на Майдані, анексія Криму, неоголошена війна на Сході…
Знаковим для Володимира є число 14, бо саме 14 квітня 2007 року він прибув у
Косово, а 14 серпня 2014-го добровільно пішов воювати на Схід України.
Після двох тижнів такої “підготовки” Володимир Данілов потрапив до складу 72
окремої мехбригади і зразу опинився в пеклі безперервних обстрілів під
Гранітним.
Бригада, що зазнала великих втрат, але все ж продовжувала “огризатися”,
отримала назву “чорна бригада”. Солдати, що залишилися живими, дійсно були
чорними від кіптяви згарищ, майже всі – контужені. І вони вистояли, отримавши
поповнення лише з третьої хвилі мобілізації.
Окремо відзначав боєць невтомну працю волонтерів. “Хана нам би була без
людської підтримки”, – говорив Володимир.
“Війна – трагедія для нашої країни, бо на відміну від міжнаціонального
конфлікту в Косово, у нас брат пішов на брата, – вважав військовий. – Буквально
зазомбована пропагандою частина східняків повірила, що українці є двох сортів,
що схід – то патріоти, а захід – бандери і фашисти. Хоча всі люди однакові. То
олігархи і політики стали каталізатором трагедії, яка ще десятиліттями
впливатиме на наше життя”, – із сумом констатував Володимир.
1 вересня 2016 року, посеред ночі, здоров’я Володимира різко погіршилося.
Спочатку Краматорська реанімація, борт Харків, потім борт Київ, інститут
Амосова. Володимиру констатували "посттравматичну контузію лівої легені,
розслоєння аорти". Його могла врятувати тільки термінова операція на серці і
стенти на аорту. Але таких стентів в Україні немає. Треба замовляти в Європі, а
вартість стентів до 500 тисяч гривень. Грошей на такі термінові рішення в
бюджеті теж немає. Ціла група волонтерів розпочала збір коштів, здавалося,

43
зусилля і молитви такої кількості чудових людей зроблять диво, але не встигли...
7 вересня 2016 р. у клініці Амосова, в Києві, через розрив аорти, Володимир
помер. По смерті залишилися мати, сестра, 17-річний син та дві 13-річні доньки.
Старший сержант збройних сил України був
похований в рідному Богуславі.
Указом Президента України № 23/2017 від 3
лютого 2017 року, "за особисту мужність,
виявлену у захисті державного суверенітету та
територіальної цілісності України, самовіддане
виконання військового обов’язку",
нагороджений орденом «За мужність» III ступеня
(посмертно).

Бочаров Олександр Вікторович народився в с.

Медвин Богуславського району 30 січня 1975
року. Ріс, фактично, сиротою: батька не знав,
мати виїхала до Росії, залишивши сина на свою
неньку – Ткаченко Феодосію Явтухівну, яка
ростила маленького Сашу. Ткаченко Петро
Миколайович (дядько Олександра) допомогав
виховувати хлопчика.
В 1982 Саша був зарахований до 1 класу
школи. Однокласники згадують, що Олександр
був добрим, щирим хлопцем. В 1990 році
закінчив 8 класів, розпочавши трудову діяльність на Медвинському
комбікормовому заводі.
Закінчив школу ДТСАД. Мав сім’ю: дружину Світлану та доньку Русланку.

44
Служив механіком-водієм у 53-й окремій механізованій бригаді. Загинув 25.05.16
під час виконання службових обов’язків в смт. Зайцеве, Донецької області. Помер
у страшних муках. Олександру ампутували ногу.
Похований в рідному Медвині.
На будівлі Медвинської ЗОШ встановлено меморіальну дошку.

Шкраба Іван на передовій мав звання

старший сержант. На буремний схід потрапив з
перших днів заворушень: після військово-
учбової частини направили в Краматорськ.
Помер боєць уже повернувшись додому 15
січня 2016 року.

45
 Героям слава - пам’ять патріотам!
Знову мальви горять
Веселковим багаттям
Під самісіньку стріху шугають вони.
Місяць сяйво розкинув,
Мов біле латаття.
Та не прийдуть із фронту додому сини.
Сива мати чекає на них біля хати
Зажурилась
На призьбі старенька сидить
Коло неї барвінку багато і м’яти
Все затихло в дворі, тільки мати не спить.
Війна на сході України і
пов’язані з нею події принесли в
життя українців нові звичаї з
увіковіченням пам’яті наших героїв.
Якщо в школах, інших навчальних
закладах відкривались меморіальні
дошки відомих людей, героїв праці у
досить поважному віці, то сьогодні
все більше таких знаків
відкривається загиблим у війні на
сході України, де зображено юнаків і
молодих чоловіків.
В грудні 2015 року в нашому
училищі відкрито меморіальну
дошку Віталія Підлубного.
При проведенні різноманітних урочистостей в училищі обовязковим
атрибутом є покладання квітів до меморіальної дошки. Це право надається
кращим учням училища.

46
 Щороку 29 липня у день смерті Віталія Підлубного приїжджають
одногрупники на його могилу і обов’язково відвідують батьків товариша. У
нашому навчальному закладі в кабінеті захисту Вітчизни облаштовано куточок
полеглих героїв Богуславщини, а викладачем захисту Вітчизни було створено
військово-спортивний клуб "Патріот" імені Віталія Підлубного.
Існує думка, що
людина помирає двічі:
коли зупиняється її серце
і коли про неї забувають.
Герої житимуть доти,
допоки вони
залишатимуться в
пам’яті прийдешніх
поколінь.
Ми віримо у Вас, наші
захисники ! Ми віримо, що правда на нашому боці, що перемога обов’язково буде
за нами! Бо інакше
бути не може – ми
підіймаємося з колін,
розправляємо плечі та
боремося за своє, бо
воно по праву наше.
Віримо, що ви
обов’язково
повернетеся в рідні
міста, в рідні стіни, де
на вас чекають віддані матері, дівчата, сестри, дружини, доньки. Ви стали героями
нової країни, чесної, могутньої, потужної і щасливої. Вас будуть поважати та
обожнювати, бо саме ви творите наше майбутнє. Ви – творці нашого щасливого
життя.

47
 Ми надіємося на те, що війна дуже скоро скінчиться, усіх винних буде
покарано, і ви повернетеся додому живими. І тоді ми по-справжньому заживемо.
Ми молимося за вас кожного дня. Тільки вірте у себе і ми також будемо вірити у
Вас із ще більшою силою. Україна – понад усе!

48
 ВИСНОВКИ
Досліджені матеріали розширили знання учнів про події, що відбуваються в
даний час на території України в зоні АТО; дізналися про героїв Богуславщини,
що загинули, захищаючи нашу державу та про бойовий шлях воїнів-атовців, що
залишилися живими, їх бойові заслуги. Також в роботі розкрита інформація про
волонтерський рух, який активно допомагає богуславським хлопцям на сході
нашої країни.

В роботі використовувались теоретичні та практичні методи, зокрема

індуктивний метод. Робота ілюстрована фотографіями солдатів, знятих на
території бойових дій та фотографіями воїнів, що загинули..

З теми дослідження використовувалися літературні джерела, архівні

матеріали, вирізки з газет, писемні та усні свідчення солдатів, які пройшли свій
бойовий шлях на сході нашої держави.

В ході краєзнавчо-пошукової роботи після отриманих знань учні

усвідомили, якою ціною дається нам незалежність, наша свобода, як виборюється
наше право на територіальну цілісність і мирне співіснування нашого народу.
Такі роботи спонукають учнів берегти пам'ять про учасників бойових дій в зоні
АТО, знати поіменно героїв нашого краю, що загинули у війні.

Спільна праця учнів та педагогів сприяла формуванню духовно-етичних,

патріотичних орієнтирів молоді, навичок пошуково – дослідницької роботи,
розвивала пізнавальні інтереси учнів та виховувала патріотичні почуття обов'язку
перед Батьківщиною.

Робота є дослідницькою, краєзнавчою. Це робить її цінною для написання

історії Богуславщини та широкого використання не тільки в межах району, а й
для всієї Київщини.

Матеріали дослідження можуть бути використані на уроках історії, основах

етнографії України та у виховній роботі навчального закладу. Робота представляє
пізнавальну цінність як для вчителів, учнів, так і для всього населення краю.

49
 Список використаних джерел

1. Спогади учасників бойових дій про події на сході України записані

ученицею 1 курсу ДПТНЗ «Богуславське вище професійне училище сфери
послуг» Мазяр Л.: Науково-допоміжний матеріал (з неопублікованого).

2. Газета "Вісті Богуславщини" випуск №12, 14, 16, 18, 22.

3. Інтерв’ю з Лібовичем Павлом Георгійовичем, учасником АТО.

4. Книга пам’яті полеглих за Україну [Електронний ресурс]: проект. – Режим

доступу: http://memorybook.org.ua/units/72br.htm. – назва з екрана.

5. Вічна Слава Героям Голосіївщини! [Електронний ресурс]: стаття. – Режим

доступу: http://golos.kievcity.gov.ua/content/geroyam-slava.html?PrintVersion.
– назва з екрана.

6. Меморіальна дошка ім. Пушняка Павла Анатолійовича [Електронний

ресурс]: стаття. – Режим доступу:
http://koda.gov.ua/news/article/memorialna_doshka_im_pushnjaka_pavla_anatoli
jovicha. – назва з екрана.

7. Загиблі військовослужбовці 72 ОМБР [Електронний ресурс]: стаття. –

Режим доступу: http://bila-tserkva.in.ua/city-bila-tserkva/news-of-city-bila-
tserkva/1505-zagnbli-vijskovosluzhbovtsi-72-ombr. – назва з екрана.

8. Nekropole [Електронний ресурс]: культурно-історична енциклопедія. –

Режим доступу: http://nekropole.info/ua/person/
view?id=3849030. – назва з екрана.

50
Додатки

51
52
53
54
55