Які емоції викликала у мене війна?

Що таке війна? Раніше мені здавалось, що я знаю відповідь. Я думала, це

те минуле, яке залишилось далеко позаду. Минуле, про яке розповідали мені
дідусь з бабусею. Минуле, про яке я дізнавалась зі сторінок підручника з
історії. Але, аж ніяк, не з власного досвіду.

Пам’ятаю слова дідуся, який казав: “ Головне, щоб не було війни, а все
решта немає такого великого значення”. Але я не розуміла цього, та й не
ставилась до його слів серйозно. Адже, про яку війну можна говорити в XXI
столітті? Виявляється, можна.

Задовго, перед початком війни, слухаючи новини про можливість

вторгнення росії до України, я не вірила до останнього. Я й не могла
подумати про те, що відбувається зараз. Яка війна може бути у 2022 році?
Але як я помилялась.

24 лютого, читаючи новини про початок війни, я не розуміла, що

відбувається. Це виглядало так, наче страшний сон, від якого хочеться
швидкого пробудження. Сон, протяжність якого ще досі триває. Але коли
через кілька днів я вперше почула вибухи поблизу свого міста, зрозуміла, що
ніякий це не сон.

В перші дні війни люди панікували та тікали з власного помешкання.

Багато людей виїхало з-за кордон. Я нічого немаю проти тих людей, які
справді стали біженцями. Вони прокинулись від обстрілів навкруги, і просто
в тому, що були одягнені, поїхали хто куди. Особливо це стосується Сходу
України. Ось там дійсно творяться просто жахливі речі.

Але коли люди тікають з тих регіонів, де немає такої великої небезпеки, я їх
не розумію. Для мене це сприймається просто як зрада рідної землі.

Особисто я від початку війни не хотіла нікуди їхати. Це моя країна, моє
рідне місто та моя земля. Чому через якихось створінь, адже людьми я їх
назвати не можу, я маю їхати? Шкода, що не всі так думають. Зараз вони ще
досі перебувають там, гуляють, святкують, живуть в своє задоволення, а в
нас в цей час так і триває війна. Чесно кажучи, мені не хочеться щоб такі
зрадники й поверталися.

За період війни, я також зрозуміла хто є хто. Адже саме в такий складний
час ти розумієш, якою насправді є людина. Хтось залишається поруч, а
хтось тікає з-за кордон, та навіть не цікавиться як ти. Справжня людяність
проявляється саме в таких ситуаціях. Буває так, що раніше ти добре
спілкувався, підтримув зв`язок з кимось, а тепер твоя думка повністю
змінилась, й немає бажання навіть бачити цю людину. Війна відкрила очі нам
на людей, які оточують.

Чесно кажучи, у перші дні війни було дуже страшно. Адже, навкруги
паніка, не розумієш чого чекати та як діяти.

Але якщо з початку війни я боялась, переживала та інколи плакала, то

зараз я відчуваю лише одну ненависть. Інакшого відчуття в мене й не може
бути. Тому що, російський народ не можна назвати людьми. Їхні дії просто
не вкладаються в голову. Це якими створіннями треба бути, щоб таке
вчиняти. В них всередині немає нічого живого. Це ж скільки невинних людей
загинуло. А діти? Маленькі дітки, у яких ще ціле життя було попереду.

А скільки знищено наших земель. Велика кількість пошкоджених міст та

сіл. Деякі знесені повністю з лиця землі. Але, я впевнена, що ми це все
обов’язково відбудуємо. Це не так страшно. Найбільше шкода людей, які
загинули. Ще невідомо, яка кількість далі буде. Але хочеться вірити, що
скоро жертв не буде взагалі.

Також я зрозуміла ще одну річ, яка стосується патріотизму. Як на мене,

кількість патріотів нашої держави за період війни значно зросла. До війни
якось ми не цінували те, що мали. В нас були зовсім інші цінності, які зараз
здаються просто смішними. Тепер всі люди об’єднались як ніколи. Велика
кількість волонтерів, людей, які прагнуть зробити максимальну кількість
допомоги для держави. І це йде мова не лише за простих людей, а й за зірок
та відомих артистів. Люди згуртовуються заради швидкої перемоги, це
справді неймовірно.

Але як нам все-таки пощастило з нашими захисниками, нашими героями,

воїнами. Вони боронять нашу державу вже майже два місяці. Якби не вони,
невідомо, що було б з Україною, та й не хочеться навіть думати про це.
Заради них потрібно відкласти паніку в сторону. Наші захисники роблять все
можливе, щоб вберегти нас, щоб вистояти перед противником. Нам
залишається молитися за них та вірити в перемогу. Я переконана, що вона
вже близько. Потрібно протриматись ще трохи, дякувати нашим воїнам, і
бути впевненими в нашій перемозі. Я вважаю, що інакше й бути не може.
Недарма Україна вже стільки часу тримається. Про нас говорить вже цілий
світ. Якщо раніше може хтось й не показав би Україну на карті, то зараз
зовсім не так. Всі люди з різних куточків світу пишаються нашою
незламністю, стійкістю, витримкою, нашими милосердними людьми. З
таким народом неможливо не перемогти. А про таку країна як росія, та такий
народ, я надіюсь з часом ніхто й не буде згадувати. Ми повна їхня
протилежність, просто небо і земля. Я думаю, що навіть наші правуки будуть
їх ненавидіти.

Підсумовуючи, хочу додати лише те, що я переконана, що Україна

вистоїть та переможе. А після цього ми будемо відбудовувати наші землі,
робити неньку Україну ще кращою та заживемо так, як ніколи. Слава
Україні!

18 років