Тема 1.

Болонський процес і модернізація системи вищої освіти в Україні (1997-2010)

1. Система вищої освіти України, її мета, завдання, принципи.

2. Зв’язок вищої школи з іншими освітніми рівнями і типами. Напрями
вдосконалення вищої освіти.
3. Головні поняття ступеневої освіти. Освітні ступені (початкова загальна середня
освіта, основна загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, базова
вища освіта, вища освіта). Освітньо-кваліфікаційні рівні (бакалавр, магістр).
Наукові ступені (магістр наук, кандидат наук (доктор філософії), доктор наук).
4. Вищий навчальний заклад як основний компонент структури системи вищої
освіти.
5. Вища освіта і освіта дорослих. Післядипломна освіта (підвищення кваліфікації,
перепідготовка, отримання другої вищої освіти).

Болонський процес і освіта в Україні

Процес об'єднання Європи та його поширення на Схід супроводжується формуванням спільного

освітянського та наукового простору. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в
італійському місті Болонья (Італія), де започатковано цю ініціативу.

Болонська декларація 1999 р. та інші документи Болонського процесу започаткували серії реформ,
необхідних для гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, збільшення сумісності,
порівнянності та конкурентоспроможності європейської вищої освіти, а також підвищення її
привабливості і для громадян країн Європи, і для громадян та дослідників інших країн.

Головна мета цього процесу — консолідація зусиль наукової й освітянської громадськості й урядів
країн Європи не лише для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки
та вищої освіти у світовому вимірі, а й для підвищення її ролі в суспільних демократичних
перетвореннях.

Болонський процес — система заходів європейських державних установ (рівня міністерств освіти),
університетів, міждержавних і громадських організацій, пов'язаних із вищою освітою, спрямована на
структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і
потрібних інституційних перетворень з метою створення до гою р. європейського наукового й
освітянського простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до
працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підвищення
конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Нині Болонський процес — це 45 країн-учасниць, тисячі вищих навчальних закладів, студентство

яких прагне інтегруватися.

Як засвідчує аналіз інтеграційних процесів вищої школи у Європі, формування ідей її європеїзації
почалося майже півстоліття тому, задовго до червня 1999 Р- Болонська декларація з'явилася в
результаті узагальнення, цілеспрямованого колективного осмислення об'єктивних соціально-
економічних і політичних процесів та їхньої взаємодії з освітніми системами. Оскільки знання, наука і
навчання є не лише загальнолюдськими потребами, а й результатом зусиль багатьох людей і країн, їхні
досягнення і здобутки мають бути загальнолюдським надбанням, вони не можуть бути ізольованими,
замкненими ні за своєю природою, ні за сутністю.
 Стислий історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. Процес зближення
систем вищої освіти розпочався з 1950-х — початку 1960-х рр. У1957 р. підписано Римський договір,
за яким діяльність ЄС у галузі освітньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між
державами-членами без втручання у зміст навчального процесу й організацію освітніх систем окремих
країн, поважаючи їхню культуру та мовну різноманітність. Водночас актуалізовано питання щодо
порівняння освітніх систем із метою стандартизації документів про рівень їхньої освіти.

Подією планетарного масштабу наприкінці другої декади вересня 1988 р. стало святкування 900-
річчя найдавнішого у Європі Болонського університету. Заснований 1088 р. з назвою Європейський
університет, заклад відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку науки та культури всього світу,
залишаючись вірним своїй, справді європейській, сутності, стимулюючи розвиток інтеграційних
процесів європеїзації освіти у XXI ст. На свято приїхали ректори понад 300 університетів Європи (і не
лише Європи), найвідоміші та найвпливовіші релігійні, громадські та політичні діячі, діячі культури й
освіти з багатьох країн. Серед присутніх були: Папа Римський Іван Павло II, мати Тереза, Далай-лама
та багато інших відомих особистостей.

До цієї події експерти підготували й узгодили історичний документ, який 18 вересня урочисто
підписали присутні на святкуванні ректори європейських університетів. Його назвали Великою
хартією університетів. У хартії проголошено фундаментальні засади про призначення університетів як
центрів культури, знань і досліджень.

Хартія ще раз підтвердила головні цінності, права й обов'язки університету як провідного

інтелектуального центру суспільства. Адже якщо університет посвячує себе визначенню й поширенню
найважливіших цінностей і знань, надає суспільству інтелектуальні орієнтири, він вимагає автономію
й академічну волю, можливості досліджувати й пояснювати межі присутності людини в природі й
суспільстві. Поняття автономії й академічної волі, однак, змінювалися впродовж століть,
пристосовуючись до обставин, щоб зберегти для університету можливість діяти та шукати істину.
Змінюються ці поняття й сьогодні.

Наприкінці 1992 р. прийнято рішення про розроблення спільної конвенції під егідою Ради Європи та
ЮНЕСКО, метою якої було визнання кваліфікацій, навчальних курсів, дипломів і ступенів вищої
освіти. Конвенцію підписали 1997 р. в Лісабоні. У середовищі політиків і наукової громадськості
зростало розуміння, що необхідно встановити якісно нові зв'язки у Європі для розвитку та зміцнення її
інтелектуального, соціального й науково-технологічного потенціалу. "Європа знань" нині широко
визнана як незамінний чинник соціального та гуманітарного розвитку, а також як необхідний
компонент об'єднання й збагачення європейської людності.

1998 р. в Парижі міністри освіти Франції, Німеччини, Італії та Великобританії прийняли Спільну
декларацію "Про гармонізацію архітектури системи вищої освіти в Європі", яка отримала назву
"Сорбоннської".

Болонському процесу передувала діяльність Європейської комісії, Ради Європи та ЮНЕСКО, низки
європейських університетів, а також європейської мережі інформаційних центрів.

Підписання 1999 р. Болонської декларації "Про європейський простір вищої освіти" є ще одним
свідченням того, що зміни в освіті - не раптове відкриття, а радше результат поступового
усвідомлення взаємодії процесів європейської економічної та політичної інтеграції, результат розвитку
ідей та інновацій у галузі освіти, які передували Болонській декларації та стали її основою. У
Болонській декларації конкретизовано основні напрями зусиль європейських університетів із
урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку XXI ст.

У травні 2005 р. в м. Бергені на четвертій зустрічі європейських міністрів, що відповідають за вищу

освіту, Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу.
 Болонські реформи — процес пришвидшення гармонізації національних освітніх систем і їх
поступової цілеспрямованої конвергенції. Зближення систем вищої освіти європейських країн не
означає їх стандартизації й уніфікації. Йдеться про "впорядковану" різноманітність. Визначено
механізми для досягнення цієї мети:

■ прийняття системи зрозумілих і порівнюваних наукових ступенів;

■ прийняття системи освіти, яка початково базується на двох циклах навчання (бакалавр — магістр);

■ заснування системи кредитів (ЕСТБ);

■ спрощення процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і

студентів на європейському ринку праці (використання додатку до диплома);

■ розвиток європейського співробітництва щодо контролю за якістю освіти;

■ навчання впродовж усього життя;

■ створення умов для мобільності на європейському ринку праці й освітніх послуг;

■ розвиток привабливості європейського простору вищої освіти, перетворення Європи на найбільш

конкурентоспроможний і розвинутий освітній простір у світі. Вважають, що введення
загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних
кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти європейських та інших громадян;

■ установлення тісніших зв'язків між європейським < простором вищої освіти та європейським
простором

досліджень;

■ головний обов'язок університетів та урядів країн Європи — вжити всіх необхідних заходів для
забезпечення студентів відповідними до загальних вимог кваліфікаціями.

Болонський процес сприяє "Європеїзації" та "інтернаціоналізації" національних систем вищої

освіти, формуванню справжнього "спільного освітянського простору" через модернізацію навчальних
планів, міжінституційну співпрацю, розвиток схем мобільності, спільні програми навчання, практичну
підготовку та впровадження науковій досліджень, прийняття системи легкозрозумілих і зіставних
ступенів, зокрема через упровадження додатку до диплома для забезпечення можливості
працевлаштування європейців і підвищення міжнародної привабливості європейської системи вищої
освіти.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на

остаточний результат: знання й уміння випускників мають знаходити і теоретичне, і практичне
застосування задля користі всієї Європи.

Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні мати попит на європейському ринку праці, а
професійне визнання кваліфікацій необхідно спростити. Уніфікації визнання кваліфікацій сприятиме
використання додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.

Головна вимога Болонської декларації - запровадження Європейської кредитно-трансферної й

акумулюючої системи

(Есте).
 Мета, завдання та зміст вищої освіти в Україні

Структурна перебудова економіки України ставить вимоги щодо характеру й послідовності

реформування всіх рівнів національної освіти.
Реалізація Державної національної програми "Освіта (Україна XXI століття)" вимагає широкого
вибору форм освіти, а головне засобів навчання, які б відповідали освітнім запитам особистості.
Мета освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток
її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування
громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального,
творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення
народного господарства кваліфікованими фахівцями.
Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості,
взаємоповаги між націями і народами.
Вища освіта спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної
підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та
соціально-культурного прогресу, формування інтелектуального потенціалу нації на всебічний
розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку
духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.
Основні принципи освіти в Україні такі:
доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;
незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
науковий, світський характер освіти;
інтеграція з наукою і виробництвом;
взаємозв'язок з освітою інших країн;
гнучкість і прогностичність системи освіти;
єдність і наступність системи освіти;
безперервність і різноманітність освіти;
поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.
Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття
громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їхніх покликань, інтересів і здібностей,
удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їхньої кваліфікації.
Основні напрями діяльності вищого закладу освіти такі:
• підготовка фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;
• підготовка та атестація наукових, науково-педагогічних кадрів;
• науково-дослідна робота;
• спеціалізація, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів;
• культурно-освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота;
• здійснення зовнішніх зв'язків.
Наукова діяльність у системі вищої освіти включає виконання науково-дослідних робіт, підготовку
наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Науково-дослідна робота є складовою
підготовки фахівців і здійснюється науковими колективами, окремими вченими за договорами,
контрактами, замовленнями, програмами, проектами. Для цього створюють наукові, науково-
виробничі підрозділи, об'єднання, асоціації, технологічні парки, центри нових інформаційних
технологій, науково-технічної творчості та інші формування.
Державний вищий заклад освіти є суб'єктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою
задоволення освітніх потреб особи, суспільства і держави.
Вищий заклад освіти у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України,
постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами,
постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства
освіти і науки України, міністерств і відомств та Положенням від 2 червня 1993 р. № 161.
В Україні діють такі види вищих закладів освіти
1. Університет (класичний університет) — багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює
підготовку фахівців з вищою освітою природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки,
техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та
прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню
наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинуту
інфраструктуру наукових і науково-виробничих установ і підприємств, високий рівень кадрового і
матеріально-технічного забезпечення такої діяльності. Можуть створюватися
технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які
здійснюють багатопрофільну підготовку висококваліфікованих фахівців з вищою освітою у
відповідній галузі.
2. Академія — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за
освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва,
проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним
центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного
забезпечення.
3. Інститут — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює
підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі
науки, виробництва, освіти, мистецтва і культури, проводить на належному рівні наукову та науково-
виробничу діяльність, має високий кадровий і матеріально-технічний потенціал.
4. Консерваторія (музична академія) — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з
вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі мистецтва і культури —
музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, — проводить
наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та
матеріально-технічного забезпечення. Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і
практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності.
5. Коледж — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який
здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або
молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має
необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.
6. Технікум (училище) — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії,
інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами
молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал та матеріально-технічну базу.
Головні завдання вищого закладу освіти такі:
• провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну
діяльність;
• забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство;
формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового
покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до
трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства;
забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної поваги в стосунках між
працівниками, викладачами та студентами;
• забезпечення набуття студентами знань з певної галузі наук та підготовка їх до професійної
діяльності;
• забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою
освітою;
• проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки
майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;
• підготовка молоді для самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;
• інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;
• перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька діяльність.
 З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського
народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення
інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на
світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в
Україні.
Сучасна система освіти в Україні перебуває в стані, що не задовольняє вимог, які постають в умовах
розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Це
виявляється передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим
досягненням людства; у зміцненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у
спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи.
Головна мета Програми "Освіта (Україна XXI століття)" — визначення стратегії розвитку освіти в
Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи
безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення
можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та
культурного потенціалу як найвищої цінності нації.
Стратегічними завданнями реформування вищої освіти є:
• перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу
задовольняти потреби і можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного
рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;
• формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми рівнями, типами навчальних
закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та
потреби кожного регіону і держави в цілому;
• піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція в
міжнародне науково-освітнє співавторство.
Пріоритетні напрями реформування вищої освіти такі:
• прогнозування потреб держави, регіонів, галузей державної системи добору і навчання талановитої
молоді, розроблення і запровадження механізмів її державної підтримки;
• оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-
структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих на розвиток навчальних закладів різних типів,
підвищення ролі та значущості університетської освіти в реалізації стратегічних цілей освіти;
• створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за
бажаним напрямом;
• розроблення нових моделей різних рівнів вищої освіти; визначення її державного компонента;
широке інтегрування в міжнародну систему освіти;
• оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій; створення
нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України в
трансконтинентальну систему комп'ютерної інформації;
• демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання
в ньому національного та загальнолюдського начал;
• організація навчання як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим
використанням наукового потенціалу вищої школи;
• ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та
науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих
учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей
виробництва і культури.
Основними шляхами реформування вищої освіти є:
розроблення та впровадження науково обґрунтованої методики визначення перспективної потреби
держави у фахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищих
навчальних закладах;
аналіз демографічних даних і прогнозування чисельності випускників загальноосвітніх шкіл до 2006
р. за регіонами;
розроблення та впровадження аналітичних, статистичних, імітаційних, ситуаційних моделей
прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галузей господарства та
особливостей регіонів України;
 поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців
різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;
удосконалення системи комплектування контингенту студентів вищих навчальних закладів;
визначення напрямів базової вищої освіти та відповідних спеціальностей за кваліфікаційними
рівнями, розроблення кваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного досвіду та
за участю замовників;
оптимізація мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення;
визначення місця і змісту університетської освіти, перетворення університетів у провідні національні
освітні, наукові, культурні та методичні центри;
створення навчально-наукових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, професійне
училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;
створення в Україні спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; розширення
практики обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними
закладами; використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освіти
громадянами України;
забезпечення міжнародного визнання дипломів вищих навчальних закладів України;
розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначення відповідності рівня
освіти державним стандартам;
акредитація вищих навчальних закладів усіх рівнів та форм власності.

Організація навчально-виховного процесу

Навчальний процес як система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію

змісту освіти на певному освітньо-кваліфікаційному рівні під час підготовки фахівців та організації їх
професійного вдосконалення, здійснюється відповідно до Положення про організацію навчального
процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 2
червня 1993 р. № 161, та інших нормативних документів з питань вищої освіти. Під час організації
навчально-виховного процесу вищий навчальний заклад керується державними стандартами,
затвердженими Міністерством освіти і науки України, які відображають зміст навчання у вищій школі
відповідно до напрямів та спеціальностей. Нові державні стандарти розробляються відповідно до
Закону України "Про вищу освіту". Згідно з державними стандартами (або їх проектами) кафедрами
вищого навчального закладу затверджуються робочі навчальні плани і програми, розроблені на основі
освітньо-професійних програм.
Робочі програми мають враховувати останні досягнення виробництва, науки, техніки і культури на
сучасному етапі. Під час складання робочих програм необхідно забезпечити взаємозв'язок між
дисциплінами спеціальності, а також перелічити теми, відведені на самостійне вивчення студентами
вищого навчального закладу.
У робочих програмах подають розподіл годин за видами навчальних занять, конкретний перелік
лабораторних і практичних занять, зміст курсових проектів (робіт), список основних і додаткових
літературних джерел, що рекомендуються студентам з кожної теми, а також форми контролю за
роботою студентів.
Фахова підготовка передбачає набуття студентами теоретичних знань з основ наук відповідної
спеціальності та спеціалізації і вироблення практичних умінь та навичок, необхідних для здійснення
професійної діяльності. Зміст фахової підготовки визначається фундаментальними навчальними
дисциплінами спеціальності та спеціалізації; навчальними дисциплінами фахового спрямування.
Фахова підготовка, виходячи зі ступе-невості вищої освіти, диференціюється за відповідними
освітньо-кваліфікаційними рівнями з урахуванням специфіки спеціальностей.