БУКОВИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“Затверджено”
на засіданні кафедри
психології та соціології
“___” _________ 20__.
Завідувач кафедри,
доцент Зорій Н.І.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

для студентів 1-го курсу медичного факультету № 4,

спеціальність «Сестринська справа»,
освітньо-кваліфікаційний рівень «Магістр»

Модуль 1. Педагогіка
Змістовий модуль 1. З історії педагогіки

Тема: Вища освіта в сучасному світі.

Чернівці
2014
 ТЕМА: Вища освіта в сучасному світі.
У сучасному світі вища освіта є складним і багатовимірним суспільним
явищем. Вона знаходиться у тісному, нерозривному, двосторонньому зв’язку
із суспільством. Система вищої освіти є невід’ємною складовою розвитку
суспільства і відіграє головну роль у суспільному прогресі. Вона служить
універсальним засобом вирішення багатьох проблем людини і суспільства, а
саме: впливає на відновлення наукового потенціалу суспільства, бере участь
у суспільному відтворенні, у соціалізації індивіда, спонукає економічний і
соціальний розвиток суспільства та сприяє соціальній мобільності. Розуміння
цього надалі дозволить визначити вектори розвитку вітчизняної системи
вищої освіти, адже майбутнє будь-якого суспільства визначається стратегією
й тактикою освітньої політики, оскільки в тій мірі, у якій освіта формує
людину, вона формує суспільство.
Тривалість заняття: 4 години
МЕТА:
Знати: історичний розвиток вищої освіти, предмет, завдання й галузі
вищої освіти; концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні;
перспективи розвитку сучасної вищої школи в Україні; особливості систем
вищої освіти у країнах Європи, Азії та Америки; Болонський процес як засіб
інтеграції і демократизації вищої освіти; взаємозв’язок вищої освіти з іншими
науками; роль системи вищої освіти у сучасному суспільстві.
Вміти встановлювати зв’язок вищої освіти з іншими науками, вирізняти
відмінні риси розвитку вищої освіти в Україні від систем вищої освіти у
країнах Європи, Азії та Америки.
Поради студенту: дати короткий зміст теми до кожного питання

1. Історія розвитку вищої освіти.

2. Роль системи вищої освіти у сучасному суспільстві.
3. Концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні.
4. Заходи реформування системи освіти України.
5. Перспективи розвитку сучасної вищої школи в Україні.
6. Особливості систем вищої освіти у країнах Європи, Азії та Америки.
7. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти та
його вимоги щодо розвитку вищої освіти в Україні.
8. Адаптація вищої освіти України до вимог болонського процесу.
Короткий зміст теми
Історія розвитку вищої освіти.
Історія вищої освіти розпочинається в XI ст. заснуванням найстарішого у світі
університету у Болоньї в Італії, а вже у XIII ст. у цей процес залучаються інші країни
Західної Європи: Англія, Франція, Польща. Маючи філософську, філологічну та медичну
спрямованість, вища освіта задовольняла тогочасні потреби сільськогосподарського
суспільства. Але вже у XVI ст. суспільство почало вимагати від університетів створення
технічних та науково-природничих напрямів підготовки. Саме у цей період, у 1632 р., в
Україні створюється перший вищий навчальний заклад – Києво-Могилянська колегія.
Найбільший сплеск у своєму розвитку та розповсюдженні вища освіта зазнала у XIX ст.
під тиском суспільних вимог, створених індустріальною революцією, й потребою у
наукових відкриттях і кваліфікованих працівниках. У вітчизняній науковій літературі
можна
зустріти різну оцінку значення системи вищої освіти. Ряд дослідників вважає, що
значення вищої освіти для країни надзвичайно важливе. Наприклад, О. Грішнова
підкреслює зв’язок між розвитком вищої освіти і формуванням людського капіталу [2]. Д.
Лук’яненко розглядає розвиток освіти як фактор конкурентоспроможності національної
економіки [3, с. 209–268]. За словами Б. Данилишина і В. Куценка, зростаюча освіченість
є вимогою сучасної економіки та сприяє зростанню ВВП на душу населення [4, с. 26–27].
В. Сафонова зазначає, що розвиток системи вищої освіти сприятиме досягненню високого
рівня національного добробуту [5, с. 108]. У сучасному суспільстві система вищої освіти
стає суб’єктом ринкової економіки, наслідком чого була активна комерціалізація
вітчизняних вищих навчальних закладів. У результаті цього послуги вищої освіти
отримали реальну товарну форму, стали купуватися та продаватися, з’явився термін
"вищий навчальний заклад приватної форми власності" [11]. Виходячи з
вищевикладеного, можна сказати, що система вищої освіти поєднує у собі ознаки
соціального інституту та суб’єкта господарювання, а її діяльність спрямована на
отримання прибутку шляхом задоволення особистості у кваліфікації, а суспільства – у
кваліфікованих робітниках.
Роль системи вищої освіти у сучасному суспільстві
По-перше, системі вищої освіти належить особлива роль у створенні та постійному
відновленні наукового потенціалу суспільства, тому що саме у вищих навчальних
закладах відбувається передача накопиченого в суспільстві наукового знання від
покоління до покоління. У системі вищої професійної освіти формуються основи
наукового знання, культивується цінність наукової діяльності та виховання наукових
кадрів.
По-друге, система вищої освіти, беруть участь у відтворенні виробничих відносин і
продуктивних сил, сприяє розширеному відтворенню й безперервному поновленню
соціально-економічного процесу. Вона змінює і якісно перетворює предмети праці,
технологію та організацію виробництва, створює теоретичну основу перетворення
виробничих відносин [12, с. 59], тобто бере участь у їх відтворенні.
По-третє, сьогодні в суспільстві знань першорядного значення набуває інтелектуальний
капітал, що найбільш ефективно формується в рамках системи вищої освіти, яка
забезпечує необхідну соціалізацію індивіда. Найважливішою передумовою ініціативності,
соціальної активності є освіченість, тобто вміння індивіда орієнтуватися в різних сферах
сучасного суспільства.
По-четверте, сучасне розвинене суспільство є соціально мобільним, а його соціальна
структура та її складові перебувають у постійному русі й розвитку. Воно зацікавлене в
тому, щоб його члени виховувалися ініціативними та пристосованими і, задовольняючи
свої потреби в самовизначенні, шукали власне місце в соціальному просторі. В основі
процесів соціальної стратифікації й мобільності лежать такі показники, як влада, дохід та
освіта, яка стає однією з вирішальних умов соціальної мобільності. Це зумовлено рядом
причин. По-перше, глобалізаційні зміни вимагають переносити суперництво зі сфери
фінансових, промислових і військово-технічних ресурсів у сферу інформаційних
технологій, а це вимагає високого рівня освіти й культури. По-друге, в умовах системної
трансформації українського суспільства освіта як інститут соціалізації може забезпечити
спадкоємність позитивного досвіду і сприяти формуванню корпоративних цінностей,
необхідних для нових соціальних верств. По-третє, порівняльний аналіз доходів показує,
що працівники з вищою освітою отримують у середньому на 50 % більший дохід, ніж ті,
що мають середню освіту, а в країнах Східної Європи, Бразилії та США цей показник
дорівнює майже 80 % [14, с. 139]. За таких умов саме вища освіта стає фактором
соціальної мобільності та кар’єрного зростання спеціалістів.
По-п’яте, вища освіта є складовою соціального розвитку, беручи участь в економічних,
соціальних, політичних і духовних процесах, що відбуваються у суспільстві. Освіта є
одним із соціальних інститутів, що задовольняє потребу суспільства у відтворенні,
накопиченні та передачі (трансляції) у часі знань, вмінь, навичок для нових підростаючих
поколінь.
По-шосте, не менший вплив має вища освіта на економічний розвиток суспільства.
Здатність суспільства створювати й ефективно використовувати знання має визначальне
значення для стійкого економічного зростання. Ніколаєнко С. М. вважає, що саме вища
освіта сприяє розвитку національної економіки та визначає рівень життя у країні та її
конкурентоспроможність у світі [15, с. 5].
Концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні
В Україні, як і в інших розвинутих країнах світу, вища освіта визнана однією з провідних
галузей розпитку суспільства. Стратегічні напрями розвитку вищої освіти визначені
Конституцією України, Законами України «Про освіту», «Про вищу освіту»,
Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами
Кабінету Міністрів України.
Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку
особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту
освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних
цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково- технічних досягнень.
Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку вищої освіти є:
1) особистісна орієнтація вищої освіти;
2) створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти;
3) постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-
виховного процесу;
4) запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій;
5) розвиток освіти, як відкритої державно-суспільної системи;
6) інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.
Для реалізації цих напрямів реформування системи освіти України передбачає такі
заходи:
1) перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу
задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного
рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей, та забезпечити її мобільність на
ринку праці;
2) формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами,
термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби
кожної людини і держави в цілому;
3) підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання
протягом усього життя;
4) збереження і примноження національних освітніх традицій.
 Перспективи розвитку сучасної вищої школи в Україні
На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на хвилі глибинних
освітніх реформ теперішнього часу. Мережа вищих навчальних закладів України налічує
904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 373 ВНЗ III-IV рівнів
акредитації (192 університети, 57 академій, 123 інститути, 1 консерваторія) та 531 заклад
І-ІІ рівнів акредитації (205 коледжів, 188 технікумів та 138 училища) .
До держаної і комунальної форми власності належить 236 навчальних заклади III-IV
рівнів акредитації та 466 навчальних закладів І-П рівнів акредитації; приватної форми
власності - 115 навчальних закладів III-IV рівнів акредитації та 87 - І-П рівнів акредитації.
У 2007 --2008 навчальному році студентами перших курсів ВНЗ ГО-IV рівнів акредитації
стали 633,7 тис. осіб. З розрахунку на 10 тисяч населення 607 осіб є студентами вищих
навчальних закладів, з яких 512 навчаються у ВНЗ Ш-IV рівнів акредитації, а 95 - у ВНЗ І-
ІІ рівнів акредитації.
З метою забезпечення відповідності мережі вищих навчальних закладів потребам
економіки і суспільства, як зазначено на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки
України 21 березня 2008 року, необхідно провести поетапну передачу відомчих вищих
навчальних закладів у підпорядкування Міністерства освіти і науки, оптимізувати
впродовж 2009-2010 років мережу ВНЗ шляхом їх об'єднання і створення регіональних,
корпоративних, дослідницьких університетів з урахуванням регіональних і
загальнодержавних потреб у фахівцях з вищої освітою.
Приєднання України до Болонських угод висуває низку вимог до розвитку освіти,
найсуттєвішими серед яких постають:
- збагачення національної системи освіти передовим досвідом інших країн у контексті
загальноєвропейських, світових освітніх процесів;
- визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації відповідно
до глобальних і регіональних соціально-економічних та демографічних процесів;
- упровадження інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного
процесу з урахуванням новітніх інформаційних та освітніх технологій;
- напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними формами
(дистанційної, заочної та ін.) освіти;
- удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального
процесу;
- зміна парадигми підготовки сучасних науково-педагогічних працівників відповідно до
завдань та основних особливостей розвитку національної системи освіти;
- упровадження нових форм підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ, сучасних
керівників, спеціалістів народного господарства. Як один із кроків у вирішенні цих
актуальних проблем і завдань нами було здійснено аналіз набутого вітчизняного і
світового досвіду в галузі освіти та перспектив упровадження його кращих зразків у
навчально-виховний процес вищих навчальних закладів, про що буде йти мова в міні-
модулі.
Особливості систем вищої освіти у країнах Європи, Азії та Америки
Порівняємо системи вищої освіти в розвинутих країнах Західної Європи та США [38,
с. 14—24].
У Німеччині, наприклад, налічується 345 навчальних закладів, більшість із яких державні
(98 %). Основу системи освіти становлять університети. До вищих навчальних закладів
неуніверси- тетського типу відносять професійні вищі школи у сферах бізнесу, економіки,
сервісних послуг, сільського господарства. Найбільш престижним вузом Німеччини є
Гейдельберзький університет, заснований у 1386 р. На регіональному рівні ВНЗ під-
порядковуються земельним профільним міністерствам. У кожній із земель діє свій закон
про вищу освіту, складений на основі Федерального закону про вищу освіту. В основному
вища освіта в Німеччині безоплатна. У 2000 р. видатки на освіту становили 5,55 % ВВП.
Головним принципом вищої освіти є «академічна свобода», яка дозволяє студенту
самостійно обирати навчальні дисципліни.
Систему вищої освіти Франції становить 87 університетів, з яких лише п'ять —
приватні. При університетах є спеціалізовані інститути. Держава є основним джерелом
фінансування освіти й залишає за собою основні функції управління освітньою діяльні-
стю. Більшість ВНЗ підпорядковано профільним міністерствам. Навчання безкоштовне,
але студенти сплачують за використання інфраструктури студмістечок, проживання,
харчування тощо.
У США понад 2500 коледжів з чотирирічним курсом навчання (бакалаври) та
університетів, у яких навчаються майже 15 млн студентів (близько 600 тис. — іноземці).
Разом з приватним існує державна вища освіта. Система вищої освіти США теж децентра-
лізована. Кожен штат має повноваження проводити свою освітню політику у
відповідності до федерального закону про освіту. Кожен університет має свою систему
оцінювання знань і диплом. Студентів приваблює насамперед можливість вибору
навчальних дисциплін та практична спрямованість освіти. Останні 10 років США
акцентують увагу на науковій діяльності університетів, роблячи ставку на розвиток
наукового потенціалу країни. З 2002 р. державна політика у сфері освіти спрямована на
підвищення якості і доступності освіти в країні. У 2004 р. видатки на освіту становили 2,3
% ВВП.
У Росії дворівнева система освіти була введена на два роки раніше, ніж в Україні, але, як і
в нас, поряд з рівнем бакалавра і магістра зберігається рівень дипломованого спеціаліста.
В країні останній час закріплена міждисциплінарність, що дає можливість студентам
обирати курси на різних факультетах.
Японія має близько 600 університетів, з яких 425 приватні. У вищих навчальних закладах
навчається майже 2,5 млн студентів. Однак у цій країні багато «карликових»
університетів, у яких іноді навчається всього 200—300 студентів. У всіх вузах навчання
платне. Залежно від престижності навчального закладу і популярності спеціальності
вартість навчання становить 5—100 тис. доларів. Розмаїття мережі навчальних закладів
призвело до зниження якості освіти.
Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти.
Основна концепція — участь вищої освіти України в Боннських перетвореннях має бути
спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не втрату кращих
традицій і зниження національних стандартів якості.
Слід зауважити, що спроби надати вищій школі загальноєвропейського характеру
фактично розпочалися ще в 50-ті роки минулого століття з підписання Римської угоди.
У подальшому ці ідеї знаходили свій розвиток у рішеннях цілого ряду конференцій
міністрів освіти європейських країн, зокрема:
1. Лісабонська конвенція під егідою Ради Європи — «Про визнання кваліфікацій», 1997
р. Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить
за мету створення умов, за якими більшість людей, скориставшись усіма цінностями і
здобутками національних систем вищої освіти і науки, зможуть бути мобільними на
європейському ринку праці.
2. Сорбонська декларація (1998), коли міністри освіти Франції, Німеччини,
Великобританії та Італії підписали Сорбоннську декларацію, яка починається словами:
«Останнім часом європейський процес набув надзвичайно великого розвитку. Та якими б
суттєвими не були ці здобутки, вони не повинні затіняти той факт, що Європа — це не
лише зона євро, банків та економічних інститутів: вона також має бути Європою знань».
3. Болонська конвенція стала основою для розвитку Болонського процесу. Вона
підписана 19 червня 1999 р. 29 європейськими країнами. «Болонським процесом»
останніми роками прийнято називати діяльність європейських країн, спрямовану на те,
щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської
декларації полягає в тому, що країни- учасниці зобов'язалися до 2010 р. привести свої
освітні системи у відповідність до єдиного стандарту.
Болонський процес — один з інструментів не лише інтеграції в Європі і в Європу, а й
інструмент загальної світової тенденції нашого часу — глобалізації.
Продовженням Болонських ідей стали такі навчально-наукові організаційні заходи:
Саламанська конференція європейських ВНЗ (Саламанка, 2001); Празьке комюніке
міністрів європейських країн (Прага, 2001); Берлінське комюніке міністрів європейських
країн (Берлін, 2003); Бергенська конференція міністрів європейських країн (м. Берген,
Норвегія, 19 травня 2005).
Основна ідея цих документів — двоступенева структура вищої освіти, використання
системи кредитів ЄСТS, міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає
особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра в інших
європейських країнах.
Причини запровадження Болонської концепції:
1. Докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинутих країн. Можна
стверджувати, що нині відбувається небувала за масштабами революція в економічній
сфері.
2. Друга причина пов'язана з тим, що нині конкуренція все більше переноситься в наукову
сферу. Зараз виграє той, хто здатний швидше розробити і впровадити у виробництво
новий товар. Враховуючи те, що наука і творчість починають відігравати провідну роль у
розвитку економіки, організації та фірми прагнуть набирати собі не просто високоосвічені
кадри, а молодь віком до 30-ти років, яка здатна до нестандартного продуктивного творчо-
го мислення.
3. Внутрішня зацикленість національної системи освіти. Практика довела, що система
освіти, не пов'язана з виробництвом, не може готувати спеціалістів для практичної роботи.
4. Прагнення об’єднати розрізнені потенціали європейських країн у єдиний економічний
механізм. Адже після створення Європейського Союзу, введення єдиної грошової одиниці
(євро) Європа мала б бути єдиною. Проте реально цього не відбулося. Виникли проблеми
з різними рівнями підготовки фахівців та трудовими законодавствами європейських країн,
що стало на перешкоді переміщенню населення в межах Європи з метою одержання
роботи через відмінність дипломів про вищу освіту.
5. Сполучені Штати Америки значно випереджають Європейські країни з ряду показників,
які відносяться до системи освіти. Перший показник — це частка вже підготовлених
фахівців, що мають вищу освіту. В Європі цей показник вдвічі нижчий, ніж у Сполучених
Штатах. Другий показник — кількість іноземних громадян, що навчаються в країні. У
США число іноземних студентів перевищує 500 тисяч осіб. Ця цифра значно переважає
кількість студентів-іноземців, які опановують знання в європейських університетах.
Третій показник — розвиток науки й інтенсивність нарощення наукового потенціалу.
Сполучені Штати Америки на фінансування наукових досліджень щороку виділяють
понад 3 % від валового національного доходу. Країни Європи вкладають у науку в
середньому 1,9 %.
Мета Болонського процесу:
1) підвищити якість освітніх послуг та набути європейською освітою незаперечних
конкурентних переваг;
2) розширити доступ до європейської освіти;
3) сформувати єдиний ринок праці вищої кваліфікації в Європі;
4) розширити мобільність студентів та викладачів;
5) прийняти порівнювану систему ступенів вищої освіти з видачею зрозумілих у всіх
країнах Європи додатків до дипломів;
6) підвищити рівень конкурентоспроможності Європейської системи вищої освіти.
Принципи Болонського процесу:
1. Введення двох циклів навчання. Перший цикл для одержання ступеня бакалавра з
тривалістю навчання 3—4 роки. Другий цикл — для одержання ступеня магістра (1—2
роки навчання після бакалаврату) або для одержання ступеня доктора.
2. Введення кредитної системи. Пропонується ввести в усіх національних системах освіти
єдину систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. Систему
пропонується зробити накопичуваною, здатною працювати в рамках концепції «навчання
протягом усього життя».
3. Контроль якості світи. Оцінювання якості освіти буде ґрунтуватися не на тривалості
або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях та навичках, які набули випускники.
Оцінку будуть давати незалежні акредитаційні агентства.
4. Розширення мобільності. Передбачається на основі виконання попередніх пунктів
розвиток мобільності студентів та викладацького складу.
5. Забезпечення працевлаштування випускників. Проголошується орієнтація ВНЗ на
кінцевий результат: знання випускників мають застосовуватись і використовуватись в усій
Європі.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із завдань, що мають
бути вирішені в ході Болонського процесу, залучення до Європи велику кількість
студентів з інших регіонів світу.
7. Вища освіта повинна грунтуватися на наукових дослідженнях. Викладачі повинні
обов'язково мати тему наукових досліджень і пов'язувати її з навчальним процесом.
Залучати студентів до науково-дослідної роботи.
Вищенаведені принципи ґрунтуються на основі статуту європейських університетів XIX
ст., який визначає три основні функції ВНЗ: 1) освітня (просвітницька, виховна); 2)
культурологічна; 3) наукова.
Адаптація вищої освіти України до вимог болонського процесу
Неадекватність системи вищої освіти України Європейським освітнім стандартам
1. Ступенева система підготовки фахівців. В Україні структура ступеневої підготовки
фахівців з вищою освітою не повністю відповідає уніфікованим умовам структури, що
діють у європейському співтоваристві. При цьому акцентуємо увагу на тому, що:
• Болонська декларація не передбачає освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст;
• бакалавр за європейськими взірцями — це фахівець з повною вищою освітою.
2. Система організації навчального процесу. Організація навчального процесу в Європі
ґрунтується на основі кредитно- модульної системи.
3. Система навчального навантаження ґрунтується на європейській кредитно-
трансферній системі (ECTS). Остання передбачає ведення системи обліку навчального
навантаження однаково для всіх європейських країн.
Запитання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте історичний розвиток вищої освіти.
2. Сформулюйте концептуальні напрями розвитку вищої освіти в
Україні
3. Які заходи передбачені для реалізації напрямів реформування
системи освіти України?
4. Які перспективи розвитку сучасної вищої школи в Україні
5. Які вимоги до розвитку освіти в Україні висувають Болонські угоди?
6. Що таке Болонський процес? Вкажіть його основну концепцію.
7. Які причини запровадження Болонської концепції.
8. Вкажіть мету та принципи Болонського процесу.
9. 3 якими науками пов’язаний розвиток вищої освіти?
10.Яке значення мають зв’язки вищої освіти з іншими науками для
розвитку суспільства та національної економіки?
 11.Охарактеризуйте особливості систем вищої освіти у країнах Європи.
12.Охарактеризуйте особливості систем вищої освіти у країнах Азії.
13.Охарактеризуйте особливості систем вищої освіти у країнах Америки.
14.Обґрунтуйте роль системи вищої освіти у сучасному суспільстві
15.Обґрунтовантуйте надзвичайне значення освіти і науки для
інформаційного суспільства та його вищої стадії розвитку –
суспільства знань.
16.Визначте місце системи вищої освіти, що одночасно є суб’єктом
ринкової економіки та соціальним інститутом.
17.Обґрунтуйте роль системи вищої освіти у відновленні наукового
потенціалу суспільства та суспільному відтворенні.
18.Проаналізуйте значення вищої школи для соціалізації індивіда та
соціальної мобільності.
Література
Основна:
1. Данилишин Б. Інноваційна модель економічного розвитку: роль вищої
освіти / Б. Данилишин, В. Куценко // Вісник НАН України. – 2005. – №
9. – С. 26–35.
2. Сафонова В. Інноваційний підхід до методології прогнозування
розвитку вищої освіти / В. Сафонова // Вища освіта України. – 2004. –
№ 1. – С. 106–110.
3. Кириченко О. Ефективне фінансування вищої освіти – шлях до
конкурентної економіки і відкритого суспільства / О. Кириченко, С.
Лаптєв, Ю. Неговська // Вища школа. – 2007. – № 4. – С. 23–34.
4. Про вищу освіту : Закон України від 17.01.2002 р. № 2984-III //
Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 20. – Ст. 134. 12.
Алейник А. З. Наука в системе общественного воспроизводства.
Вопросы методологии / Алейник А. З. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1991. – 178 с.
13. Подольська Є. Освіта в контексті глобалізації: напрямки та
механізми реалізації реформ в Україні / Є. Подольська // Вища школа. –
2007. – № 1. – С. 48–55. 14. Education at a Glance 2011: OECD Indicators.
– Paris : OECD Publishing, 2011. – 495 p. – ISBN 978-92-64-11420-3. 15.
Ніколаєнко С. М. Вища освіта – джерело соціально-економічного і
культурного розвитку суспільства / Ніколаєнко С. М. – К. : Знання,
2005. – 319 с.
Додаткова:
5. Кiнень В.П. Вища освiта в системi цiнностей цивiлiзацiї XXI столiття //
Концептуальнi проблеми модернiзацiї вищої освiти: матерiали мiжнародної
наукової конференцiї 13-14 листопада 1998 р. Донецьк, 1998.
6. Высшее образование: проблемы и перспективы развития // Вторые
Академические чтения. - Киев, 1995. - 203 с.
7. Всесвiтня декларацiя про вищу освiту в XXI столiттi: бачення та дiї. - Париж:
ЮНЕСКО, 1998, 5-9 жовтня.
8. Осипчук Н. Про справи освiтянськi... // Освiта України, 1999, 1-13 сiчня.
9. Высшее образование XXI века: каким оно будет? Интервью с директором
Института высшего образования АПН Украины В.П. Андрущенко // Зеркало
недели, 1999, 4 дек. - С. 12; Освiта України, 1999, 22 грудня.
10.Корсак К.В. Свiтова вища освiта: порiвняння i визнання закордонних
квалiфiкацiй i дипломiв / За загл. ред. проф. Г.В. Щокiна. - К.: МАУП-МКА,
1997.- 208 с.
11.Андрущенко В.П. Основні тенденції розвитку вищої освіти на рубежі
століть // Вища освіта України. — 2001. – № 1. – С 11-17.
12.Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За
ред. В.Г Кременя. Авторський колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш,
В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, 1.1. Бабин. – Тернопіль: Навчальна
книга, Богдан, 2004. – 384с.