ДЕК - конституційне - 2023 2

1. Автономна Республіка Крим: конституційно-правовий статус.
Окупація Росією АРК та окремих районів Донецької та Луганської областей, не змінює

конституційного та міжнародного статусу цих територій як невід’ємної частини України.
Відповідно до ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на
тимчасово окупованій території України»
Тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід’ємною
частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України (дата початку
окупації – 20 лютого 2014 року).
За статтею 133 ч.2 КУ а також ст.1 ЗУ Про Автономну Республіку Крим, АР Крим є
автономною частиною системи адміністративно-територіального устрою України, а також за ст.134
КУАвтономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною.
Питання які віднесені до відання АРК
 призначення депутатських виборів, які ввійдуть до складу ВР АРК,
 організація та проведення місцевих референдумів
 розробка бюджету та виконання,
АР Крим має власну Конституцію, відповідно до КУ та Закону України 1998 року «Про Верховну
Раду України Автономної Республіки Крим». Прийнято в жовтні 1998, а в грудні 1998 затверджена ВРУ.
К АРК закріплює специфіку конституційно-правового статусу автономного утворення у складі України
відрізняється від Конституції України за юридичною силою, предметом правового регулювання,
територією дії, порядком прийняття.
Структура - 6 розділів, 9 глав, 48 статей
 Розділ I загальні положення
 Розділ II повноваження автономної республіки Крим
 Розділ III верховна рада автономної республіки Крим, рада міністрів
автономної республіки Крим.
 Розділ IV місцеве самоврядування в автономній республіці Крим
Стаття 134. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в

межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Стаття 135. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку
приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не
менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради
міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та
приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету
Міністрів України та на їх виконання.
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної
Республіки Крим, депутати якої обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права
шляхом таємного голосування. Строк повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років. Припинення повноважень Верховної
Ради Автономної Республіки Крим має наслідком припинення повноважень її депутатів.
Стаття 136. Чергові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим відбуваються в
останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обраної на чергових виборах.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та
постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.
Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова
Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади
Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.
Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і
Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України,
нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її
компетенції.
Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами України.
Стаття 137. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар'єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження
складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі
єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань
соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони
довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні
правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в
Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної
екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші
повноваження.
ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій

території України»
Стаття 1. Правовий статус тимчасово окупованої території України
1. Тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є
невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
2. Датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.
Стаття 2. Мета Закону
1. Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії
Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості
діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в
умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і
законних інтересів юридичних осіб.
Стаття 3. Тимчасово окупована територія
1. Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:
1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води
України цих територій;
2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова,
територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова
та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція
органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів
України;
3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над
цими територіями.
Стаття 4. Правовий режим тимчасово окупованої території
1. На тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий
правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення
виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 5. Захист прав і свобод людини і громадянина, культурної спадщини на тимчасово
окупованій території
1. Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і
громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім
громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.
2. Україна зобов’язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні,
соціальні, інформаційні, культурні та інші зв’язки з громадянами України, які проживають на
тимчасово окупованій території.
4. Примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово
окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою
для втрати громадянства України.
5. Кабінет Міністрів України здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і
свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, за результатами якого оприлюднює та
надає відповідну інформацію міжнародним організаціям у сфері захисту прав і свобод людини і
громадянина та вживає необхідних заходів.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює згідно із законом
парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина на
6. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації
державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та
особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що
здійснює окупацію.
7. Відповідальність за охорону культурної спадщини на тимчасово окупованій території
покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію, відповідно до норм і
принципів міжнародного права.
Стаття 6. Забезпечення права громадян, які проживають на тимчасово окупованій території, на
отримання документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний
статус
2. Оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її
спеціальний статус, громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території, здійснює
центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції
та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації
фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, у порядку,
передбаченому Кабінетом Міністрів України.
4. За зверненням громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або
переселилися з неї, за місцем їх перебування оформляються і видаються органом виконавчої влади,
що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії
нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених
законодавством категорій мігрантів, довідки, що підтверджують місце їх перебування.
Стаття 7. Забезпечення реалізації прав осіб, які проживають на тимчасово окупованій території,
на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, соціальні
послуги, освіту
1. Для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реалізація прав на
зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання
соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
2. Виплата пенсій громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території і не
отримують пенсій та інших соціальних виплат від уповноважених органів Російської Федерації,
здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Особи, зазначені в абзацах першому і другому цієї частини, мають право на здобуття дошкільної,
позашкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти за будь-якою формою
навчання, визначеною законодавством.
Стаття 8. Захист виборчих прав громадян України на тимчасово окупованій території
1. Під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського
референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій території не організовується і не
проводиться.
3. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, мають право
реалізувати своє право голосу на таких виборах або всеукраїнському референдумі шляхом зміни місця
голосування без зміни виборчої адреси згідно з частиною третьою статті 7 Закону України "Про
Державний реєстр виборців".
5. На тимчасово окупованій території вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, місцевий референдум не
проводяться.
Стаття 9. Незаконні органи, їх посадові та службові особи
1. Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та
законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на
підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
2. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх

діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у
порядку, не передбаченому законом.
Стаття 10. Порядок в’їзду осіб на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї
1. Громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово
окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови пред’явлення
документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
2. В’їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї
допускаються лише за спеціальним дозволом через контрольні пункти в’їзду-виїзду.
Стаття 11. Гарантування права власності та правовий режим майна на тимчасово окупованій
території
1. На тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством
України.
2. За державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому
числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого
самоврядування та іншими суб’єктами публічного права зберігається право власності та інші речові
права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на
3. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального
правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші
речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на
тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
5. На тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі
щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог цього Закону, інших законів України,
вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків, крім тих, що
пов’язані з його недійсністю.
6. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони, які є об’єктами права власності Українського народу, військове майно, майно державних
органів, державних підприємств, установ та організацій, що знаходяться на тимчасово окупованій
території і є власністю держави Україна, не можуть переходити у власність інших держав, юридичних
або фізичних осіб в інший спосіб, ніж передбачений законами України.
Стаття 12. Заходи правового реагування на тимчасово окупованій території
1. У зв’язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та
міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових
справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя
судам, та забезпечити розгляд:
цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної
Республіки Крим та міста Севастополя, - місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються
Апеляційним судом міста Києва;
адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам,
розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - місцевими загальними
судами міста Києва, що визначаються Київським апеляційним адміністративним судом;
цивільних справ, підсудних загальним апеляційним судам, розташованим на території
Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - Апеляційним судом міста Києва;
адміністративних справ Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим -
Київським окружним адміністративним судом, адміністративних справ Окружного адміністративного
суду міста Севастополя - Окружним адміністративним судом міста Києва; Севастопольського
апеляційного адміністративного суду - Київським апеляційним адміністративним судом;
господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом
Київської області, а господарських справ Господарського суду міста Севастополя - Господарським судом
міста Києва, господарських справ Севастопольського апеляційного господарського суду - Київським
апеляційним господарським судом;
кримінальних проваджень, підсудних місцевим (районним, міським, районним у містах,
міськрайонним судам), розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, -
одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва;
кримінальних проваджень, підсудних Апеляційному суду Автономної Республіки Крим та
Апеляційному суду міста Севастополя, - Апеляційним судом міста Києва;
справ про адміністративні правопорушення, підсудних місцевим (районним, міським, районним у
містах, міськрайонним) судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста
Севастополя, - місцевими загальними судами за місцем виявлення адміністративного правопорушення.
2. Акти Конституційного Суду України: види, порядок прийняття,

юридичне значення. Поняття окремої думки до рішення Конституційного
Суду України.
Акти КСУ - це спеціальні правові акти, що приймаються Конституційним Судом в особливому
процесуальному порядку з метою реалізації своїх повноважень як органу конституційної юрисдикції і
є остаточними та загальнообов‘язковими на всій території України.
ЗУ «Про Конституційний суд України»

Стаття 83. Види актів
1. Суд ухвалює рішення, надає висновки, постановляє ухвали, видає забезпечувальні накази.
2. Акти з питань, не пов’язаних із конституційним провадженням, Суд ухвалює у формі
постанови.
Стаття 84. Рішення Суду
1. Рішення Суду ухвалює:
1) Велика палата - за результатами розгляду справ за конституційними поданнями щодо
конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента
України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за результатами розгляду справ
за конституційними скаргами у разі відмови Сенату в розгляді справи за конституційною скаргою на
розсуд Великої палати;
2) Сенат - за результатами розгляду справ за конституційними скаргами.
Стаття 85. Висновок Суду
1. Висновок Суду надає Велика палата за зверненннями у справах щодо:
1) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковість;
2) відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для
винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту;
4) відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей
157 і 158 Конституції України;
5) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів
України;
6) відповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим Конституції України та законам України.
Стаття 86. Ухвала Суду
1. Для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закриттям
провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою розгляду справ,
Суд постановляє відповідні ухвали.
Стаття 87. Забезпечувальний наказ Суду
1. У конституційних провадженнях згідно з пунктом 9 частини першої статті 7 цього Закону Суд
може видати забезпечувальний наказ про вжиття заходів щодо забезпечення конституційної скарги.
Стаття 88. Ухвалення рішення і надання висновку Судом
1. Суд ухвалює рішення і надає висновок іменем України.
2. Суд ухвалює рішення, надає висновок на закритій частині пленарного засідання Сенату,
Великої палати поіменним голосуванням суддів Конституційного Суду, які розглядали справу.
3. Пропозиції суддів Конституційного Суду до проекту рішення чи висновку ставляться на
голосування у порядку надходження.
4. Під час ухвалення рішення, надання висновку Суддя не має права утримуватися від
голосування.
5. Рішення і висновки Суду підписують окремо судді Конституційного Суду, які голосували на
їх підтримку, і судді Конституційного Суду, які голосували проти. Рішення чи висновок Суду є
остаточним і не може бути оскарженим.
Суддя Конституційного Суду обов’язково підписує рішення чи висновок Суду.
6. Суд надсилає рішення, висновок учаснику конституційного провадження не пізніше
наступного робочого дня після ухвалення рішення чи надання висновку.
Стаття 89. Вимоги до рішення Суду
1. Рішення Суду містить:
1) вступну частину із зазначенням:
а) найменування рішення, дати і місця його ухвалення, номера;
б) органу, який його ухвалив;
в) складу суддів Конституційного Суду, які розглядали справу;
г) переліку учасників конституційного провадження;
2) описову частину із зазначенням:
а) вимог конституційного подання, конституційної скарги;
б) повної назви, дати ухвалення, порядкового номера акта, конституційність якого оспорюється,
назви органу або посадової особи, які ухвалили акт, що є предметом розгляду в Суді;
3) мотивувальну частину із зазначенням положень Конституції України, відповідно до яких Суд
обґрунтовує своє рішення;
4) резолютивну частину із зазначенням:
а) акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у
справі щодо конституційності акта (його окремих положень);
б) офіційного тлумачення положення Конституції України, щодо якого було подано
конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумачення Конституції України;
в) того, що рішення Суду є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено;
г) джерела, в якому рішення Суду має бути опубліковано.
2. Під час розгляду справи щодо конституційності акта про набрання міжнародним договором
чинності для України Суд у резолютивній частині вказує на юридичні наслідки для України у разі
визнання акта неконституційним.
3. Якщо Суд, розглядаючи справу за конституційною скаргою, визнав закон України (його
положення) таким, що відповідає Конституції України, але одночасно виявив, що суд застосував
закон України (його положення), витлумачивши його у спосіб, що не відповідає Конституції
України, то Конституційний Суд вказує на це у резолютивній частині рішення.
Порядок виконання рішень та висновків КСУ

Стаття 88. Ухвалення рішення і надання висновку Судом
1. Суд ухвалює рішення і надає висновок іменем України.
2. Суд ухвалює рішення, надає висновок на закритій частині пленарного засідання Сенату,
Великої палати поіменним голосуванням суддів Конституційного Суду, які розглядали справу.
5. Рішення і висновки Суду підписують окремо судді Конституційного Суду, які голосували на їх
підтримку, і судді Конституційного Суду, які голосували проти. Рішення чи висновок Суду є остаточним
і не може бути оскарженим.
За ЗУ «Про КСУ»:
Стаття 97. Порядок виконання рішень та висновків Суду
1. Суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, він забезпечує
контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Стаття 98. Відповідальність за невиконання актів Суду настає відповідальність згідно із
законом.
Юридичне значення
Зміст і високе місце рішень органу конституційного судочинства пов'язані в тому числі й із
наслідками їх прийняття. Згідно зі ст. 152 Основного Закону країни закони, інші правові акти або їх
окремі приписи, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення про це рішення
органом конституційного правосуддя. Як наслідок, правовий акт, визнаний неконституційним,
фактично скасовується. Рішення Конституційного Суду, в результаті яких неконституційні нормативні
акти втрачають юридичну силу, мають таку ж сферу дії в часі, просторі й за колом осіб, як і рішення
нормотворчого органу, отже, мають загальне значення, не властиве актам судів загальної юрисдикції.
Стаття 91. Визначення Судом строку втрати чинності актом (його окремими положеннями)
1. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають
чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не
встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Стаття 93. Окрема думка Судді

1. Суддя, який підписав рішення, висновок, ухвалу про відмову у відкритті конституційного
провадження у справі або про закриття конституційного провадження, може викласти окрему думку в
строки, встановлені Регламентом.
2. Суддя викладає окрему думку в письмовій формі, що додається до відповідного акта Суду та
без зволікання оприлюднюється на офіційному веб-сайті Суду.
***«Окрема думка важлива, адже вона виступає як інструмент діалогу з правовим

середовищем, з суспільством. Вона дає можливість показати особливості обставин розгляду справи,
які не можна побачити в самому рішенні», – відзначив суддя КСУ Микола Мельник.
Окрема думка судді — викладена в письмовій формі думка судді, який не згоден з рішенням,
прийнятим більшістю суддів у справі в цілому або з окремих питань.
Стаття 94. Офіційне оприлюднення та опублікування актів Суду

1. Оприлюднення всіх актів Суду за результатами конституційного провадження здійснюється на
офіційному веб-сайті Суду або в окремих випадках за ухвалою Суду - в Залі засідань Суду, але не
пізніше наступного робочого дня після їх ухвалення. Опублікування акта Суду разом з окремою
думкою Судді здійснюється у "Віснику Конституційного Суду України" та інших офіційних друкованих
виданнях України.
3. Активне та пасивне виборче право та його вдосконалення.

Виборче право ( як конституційно-правовий інститут) – сукупність правових норм, що
закріплюють порядок формування органів публічної влади.
Виборче право ( як суб’єктивне право) – право громадянина, гарантоване КУ, обирати і бути
обраним.
Активне виборче право – право обирати (шляхом голосування обирати представницькі
органи державної влади).
Пасивне виборче право – право балотуватися і бути обраним на відповідні посади.
Реалізація виборчого права пов’язана з певними вимогами, встановленими законодавством.
Виборчі цензи для активного виборчого права – громадянство, 18 років. Не мають права голосу
недієздатні. + на місцевих виборах – ценз осілості.
КОДЕКС:
Стаття 6. Виборчі права громадян України
Виборчі права громадян України - це гарантовані КУ та цим Кодексом їхні права на участь у
виборах, які проводяться в Україні.
Стаття 9. Права виборців на участь у виборчому процесі, пов’язані з правом голосу
1. Виборці мають право:
1) бути членами виборчих комісій, які організовують підготовку та проведення відповідних
виборів;
2) отримувати та поширювати інформацію, що стосується підготовки та проведення відповідних
виборів;
3) брати участь у проведенні передвиборної агітації на відповідних виборах;
4) здійснювати спостереження за проведенням відповідних виборів;
5) оскаржувати порушення власних виборчих прав, інших власних особистих прав та законних
інтересів, пов’язаних з участю у виборчому процесі.
Стаття 10. Право бути обраним
1. Вимоги до кандидатів встановлюються КУ та цим Кодексом. ( ПУ – громадянство, 35 років,
укр. Мова, має мати право голосу, проживати на території Україні останні 10 років. Народний депутат –
громадянство, 21 рік, право голосу, проживає на території України останні 5 років).
Стаття 11. Право висувати кандидатів на виборах
1. Громадяни України, які є виборцями, мають право висування кандидатів на виборах, яке
реалізується ними через політичні партії та їхні місцеві організації або шляхом самовисування.
4. Верховенство права як засада конституційного ладу України:

сутність, елементи.
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України
гарантується.
Верховенство права- це принцип діяльності органів державної влади, інших публічних і

приватних суб'єктів на засадах законності, правової визначеності, рівності перед законом і
недискримінації, забезпечення доступу до незалежного і неупередженого правосуддя, додержання
прав людини.
ст. 8 Конституції України, яка декларує визнання і дію принципу верховенства права, роз'ясняючи його
зміст зокрема як:
1) найвищу юридичну силу Конституції, яка уособлює найвищі правові цінності та передбачає,
що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;
2) пряму дію норм Конституції, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту
конституційних прав безпосередньо на її підставі.
Доповідь Венеціанської комісії «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law)
— звіт щодо верховенства права, що був прийнятий Венеціанською Комісією на 86-му пленарному
засіданні 25-26 березня 2011 р. на основі зауважень її членів П’єтера Ван Дзіка (Нідерланди), Грет
Халлер (Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство) Каарло Туорі (Фінляндія).
Принцип верховенства права

У формальному розумінні – це верховенство права, а не особи
У сутнісному розумінні –це верховенство права над законом
Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права:

1. доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними);
2. вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону,
а не за розсудом;
3. рівність перед законом;
4. влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;
5. права людини повинні бути захищені;
6. повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок;
7. наявність справедливого суду;
8. держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і
національного права.
У контексті реалізації прав особи верховенство права є необхідним для відповідності певного
державного утворення наявним демократичним стандартам. Дія принципу верховенства права має на
меті встановлення певних меж діяльності держави в ім’я захисту прав людини, викорінення будь-якого
свавілля. Власне, основоположні права та свободи людини визначають зміст і спрямованість розуміння
верховенства права як доктрини, принципу та ідеалу.
КСУ:
Рішення від 29.06.2010 No 17-рп/2010
Елементами верховенства права є принцип рівності і справедливості, правової визначеності,
ясності і недвозначності правової норми
Рішення від 23.01.2020 No 1-р/2020
Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як
універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, у тому числі, в контексті
основоположних таких його складових, як принцип законності, принцип поділу влади, принцип
народного суверенітету, принцип демократії, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого
суду.
Доктрина сформулювала наступні елементами верховенства права:

- верховенство права
- Законність
- юридична визначеність
- пропорційність
- заборона свавілля
ЕЛЕМЕНТИ: Доповідь Венеціанської комісії «Про верховенство права»
1) законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів;
2) правову визначеність, яка передбачає легкість і доступність з'ясування змісту права та
юридично забезпечену можливість скористатися цим правом;
3) заборону державного свавілля, у тому числі обмеження дискреційних повноважень органів
держави, обгрунтованість їх рішень;
4) ефективний доступ до правосуддя в незалежних і неупереджених судах, судовий контроль
за законністю та конституційністю актів державної влади, функціонування незалежної адвокатури,
виконання рішень судів;
5) додержання прав людини, передусім гарантованість права на ефективний засіб правового
захисту, справедливий суд, бути вислуханим, презумпцію невинуватості, заборону зворотної дії
закону;
6) недискримінацію і рівність перед законом, що передбачає відсутність законів, які містять
дискримінаційні положення відносно певних осіб чи їх груп або закріплюють правові привілеї,
заборону дискримінаційного тлумачення або застосування закону.
5 Верховна Рада України як парламент: виборний, представницький,

колегіальний, періодично-змінний, законодавчий орган.
ВРУ – єдиний законодавчий орган. Жоден інший орган державної влади не уповноважений
приймати закони.
Загальнонаціональний представницький характер ВРУ полягає в тому, що вона є органом
державної влади, має право представляти весь Український народ,є виразником інтересів і волі народу,
виступати від імені всього народу.
Виборний характер –ВРУ формується виключно шляхом виборів народних депутатів на основі
загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Таке формування і
функціонування на засадах колегіальності забезпечують ВРУ характер представницького органу. Вибори
альтернативні на засадах демократизму.
Постійно діючий характер – народні депутати обираються до ВРУ строком на 5р і здійснюють
повноваження в ній на постійній основі.
Колегіальний характер –полягає в складу (450 депутатів) та порядку прийняття ним рішень.
ВРУ приймає рішення виключно на її планетарних засіданнях шляхом голосування. Такі рішення
приймаються за умови особистої участі народних депутатів в голосуванні та набрання встановленої КУ
кількості голосів.
Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада
України.
Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п’ятдесят народних
депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого правашляхом
таємного голосування строком на п’ять років.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів
досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти
років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.
Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років.
Ознаки Верховної Ради України:
1) загальнодержавність - компетенція Верховної Ради України поширюється на всю територію
України;
2) представництво - представляє інтереси українського народу і держави як у межах державного
кордону, так і на міжнародному рівні;
3) виборність - Верховна Рада України формується тільки шляхом проведення виборів;
4) єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише Верховна Рада України уповноважена
приймати закони, жодний інший орган державної влади таких повноважень не має;
5) колегіальність - можна трактувати двояко: кількісний склад Верховної Ради України
становить 450 народних депутатів України; приймає рішення на пленарних засіданнях певною кількістю
голосів народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України здійснюються спільно
народними депутатами України на засіданнях під час сесій парламенту;
6) однопалатність - Верховна Рада України не знає внутрішнього структурного поділу, оскільки
організаційно працює як єдиний орган.
Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й

порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання
не менш як двох третин від її конституційного складу(300) Рішення Верховної Ради приймаються на
її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Повноваження Верховної Ради
України здійснюються спільно народними депутатами України на засіданнях під час сесій парламенту;
Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому,
що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як
правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування.
Постійний, постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що
народні депутати обираються до Верховної Ради строком на п'ять років і здійснюють свої
повноваження в ній на постійній основі. Верховна Рада України, як зазначається в її Конституції (ст.
82) і працює сесійно.
періодично-змінний – забезпечується виборністю, змінюється раз на 5 років – чергові вибори,
позачергові(у певних випадках) і проміжні (у разі дострокового припинення повноважень депутата,
обраного в одномандатному окрузі). Тобто працює постійно в одному складі.
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його
винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів
державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером нашої держави, тобто державним
устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, внутрішньою структурою
парламенту та іншими обставинами.
Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади і загальнонаціональних або місцевих,
крім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих
повноважень.
Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки
вона має право представляти весь Український народ - громадян України всіх національностей і
виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви
парламенту - "Верховна Рада України".
6. Вища Рада правосуддя: завдання, порядок формування, склад,

компетенція.
КУ, ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», ЗУ «Про ВРП»
ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського
врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її
функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування
доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм КУ і ЗУ, а також професійної
етики в діяльності суддів і прокурорів.
Згідно зі ст 131 КУ в Україні діє ВРП, яка:
- вносить подання про призначення судді на посаду;
- ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;
- розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної
відповідальності судді чи прокурора;
- ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
- надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;
- ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
- вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;
- ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;
- здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.
ВРП складається з 21 члена, з яких 10 - обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у
відставці, 2 - призначає ПУ, 2 - обирає ВРУ, 2 - обирає з’їзд адвокатів України, 2 - обирає всеукраїнська
конференція прокурорів, 2 - обирає з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та
наукових установ. Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.
Члени ВРП обираються строком на 4 роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду члена
Вищої ради правосуддя два строки поспіль.
Стаття 6. Вимоги та обмеження щодо членів ВРП: громадянин України, 35 р, державна мова,
вища юридична освіта, стаж професійної діяльності у сфері права не менше 15 років, належить до
правничої професії та відповідає критерію політичної нейтральності.
Член Вищої ради правосуддя має відповідати критерію політичної нейтральності.(не може
належати до політичної партії, профспілок; бути обраним на виборну посаду в органах влади; мати
представницький мандат;+++ не має права обіймати іншу оплачувану роботу – крім викладацької,
наукової, творчої);
- Член ВРП, який є суддею, не може здійснювати правосуддя (крім Голови Верховного Суду).
- Не можуть бути членами Вищої ради правосуддя: недієздатні, обмежено дієздатні; мають не
погашену судимість; особи, на яких протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення
за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією;
- Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонайменше
15 її членів, серед яких більшість становлять судді.
7. Відповідальність Кабінету Міністрів України. Резолюція недовіри

до уряду.
Передбачено КУ, що ВРУ здійснює парламентський контроль за діяльністю КМУ. Контроль ВРУ
за діяльністю КМУ базується на схваленій нею Програмі діяльності уряду.
Основною формою парламентського контролю за діяльністю КМУ є розгляд і заслуховування
звітів про його діяльність - Година запитань до уряду
ЗУ ПРО КМУ:
Під час проведення "Години запитань до Уряду" члени КМУ відповідають на запитання народних
депутатів України, комітетів ВРУ, тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій ВРУ,
представників депутатських фракцій.
Під час проведення "Години запитань до Уряду" порушуються лише питання, що належать до
компетенції КМУ та центральних органів виконавчої влади. Член КМУ відповідає на запитання в межах
своєї компетенції.
Однією з форм парламентського контроль є притягнення КМУ до парламентської
відповідальності.
КМУ відповідальний перед ПУ і ВРУ, підзвітній та підконтрольний ВРУ. + ВРУ призначає
членів КМУ.
Відповідальність полягає в тому, що ВРУ за пропозицією ПУ або 1/3 складу ВРУ може
розглянути питання про відповідальність КМУ та прийняти резолюцію недовіри Кабміну ( якщо за неї
проголосує більшість). Прийняття резолюції недовіри має наслідком відставку уряду.
Питання про відповідальність КМУ не може розглядатися ВРУ більше ніж 1 раз протягом
чергової сесії, протягом року після схвалення Програми діяльності КМУ або протягом останньої
чергової сесії ВРУ.
Процедура розгляду питання про відповідальність КМУ передбачена в Регламенті ВРУ (через 10
днів після внесення пропозиції розглядається на планетарному засіданні ВРУ, на яке запрошуються всі
члени КМУ).
Стаття 45. Відповідальність членів Кабінету Міністрів України
1. Члени Кабінету Міністрів України несуть солідарну відповідальність за результати діяльності
Кабінету Міністрів України як колегіального органу виконавчої влади.
2. Члени Кабінету Міністрів України особисто несуть відповідальність за стан справ у доручених
їм сферах державного управління.
3. Члени Кабінету Міністрів України за вчинення правопорушень несуть відповідальність
відповідно до закону.
Член Кабінету Міністрів України може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності у
порядку, передбаченому цим Законом.
4. Члени Кабінету Міністрів України за вчинення корупційних правопорушень або порушення
вимог до поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави (заборона використання
службового становища в особистих цілях, запобігання конфлікту інтересів тощо), а також у разі
набрання законної сили рішенням суду про визнання їх активів чи активів, набутих за їх
дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального
кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави звільняються
Верховною Радою України в порядку, визначеному частиною першою статті 18 цього Закону.
8. Всеукраїнський референдум: характерні риси, предмет, види.

КУ і ЗУ «Про всеукраїнський референдум»
Всеукраїнський референдумє формою безпосередньої демократії, способом здійснення влади
безпосередньо укр народом, що полягає у прийнятті (затвердженні) громадянами рішень шляхом
голосування у випадках і порядку, встановлених КУ та цим ЗУ.
КУ: право голосу має громадянин, 18 р.
Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути питання:
1) затвердження ЗУ про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України (призначається
ПУ);
2) загальнодержавного значення;
3) про зміну території України (призначається ВРУ);
4) про втрату чинності законом України або окремими його положеннями.
Не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму питання:
1) що суперечать положенням КУ, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права,;
2) що скасовують чи обмежують конституційні права і свободи людини і громадянина та гарантії
їх реалізації;
3) спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету,
територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці України;
4) щодо питань податків, бюджету, амністії;
5) віднесені до відання органів правопорядку, прокуратури чи суду.
Обов’язковість результатів всеукраїнського референдуму:
ПУ проголошує референдум за народною ініціативою (з питань загальнодержавного
значення, про втрату чинності ЗУ) на вимогу не менше 3 мільйонів громадян за умови, що підписи щодо
призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч
підписів у кожній області.
Ті самі принципи, які і на виборах.
Результати референдуму Референдум буде вважатись таким, що відбувся, якщо участь у
голосуванні візьме не менш як 50% виборців, включених до Державного реєстру виборців.
3. На всеукраїнський референдум може виноситися одне питання.
Стаття 4. Обов’язковість результатів всеукраїнського референдуму
1. Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі з предметів,
передбачених пунктами 1, 3, 4 частини першої статті 3 цього Закону, не потребують
затвердження будь-яким органом державної влади.
Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі з предмета,
передбаченого пунктом 2 частини першої статті 3 цього Закону, є обов’язковими для розгляду і
прийняття рішення у порядку, визначеному Конституцією та законами України.
2. Рішення, прийняте на всеукраїнському референдумі, може бути змінене виключно шляхом
всеукраїнського референдуму не раніше ніж через три роки з дня його прийняття.
Стаття 15. Суб’єкти призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму
1. Всеукраїнський референдум щодо затвердження змін до розділу I "Загальні
положення", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції
України" Конституції України призначається Президентом України відповідно до Конституції
України.
2. Всеукраїнський референдум щодо зміни території України призначається Верховною Радою
України відповідно до Конституції України.
3. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується Президентом України
відповідно до Конституції України.
9. Гарантії діяльності народних депутатів України.

Гарантії діяльності НДУ закріплені у КУ, ЗУ Про статус НДУ та інших НПА.
Одними з основних гарантій НДУ є депутатський індемнітет – це конституційні гарантії
забезпечення незалежності НДУ, безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх повноважень.
Ч. 1 ст. 78 КУ- НДУ здійснює свої повноваження на постійній основі; ст. 80 КУ – НДУ не несуть
відповідальності за сказане на трибуні, виняток – образа і наклеп;
депутатський імунітет це особлива процедура притягнення НДУ до кримінальної
відповідальності. Особливості початку досудового розслідування щодо народного депутата України,
повідомлення про підозру, затримання, обрання щодо нього запобіжного заходу, проведення слідчих
(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій визначаються КПК. – ч. 2 ст. 27 ЗУ Про статус
НДУ.
Систему гарантій депутатської діяльності становлять правові (юридичні), організаційні,
інформаційні та соціально-економічні гарантії.
Основні гарантії НДУ закріплені в розділі 4 ЗУ Про статус НДУ.
Стаття 26. Непорушність повноважень народного депутата України
1. Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, крім випадків,
передбачених Конституцією України, цим та іншими законами України.
2. Повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути
обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
Стаття 29. Звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори
Народний депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову
або альтернативну (невійськову) службу, а також від призову на навчальні (або перевірні) та спеціальні
збори.
Стаття 31. Забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного рівня
Народному депутату створюються умови для підвищення професійного рівня, а саме:
підвищення кваліфікації, навчання у навчальних закладах, у тому числі магістратурах та аспірантурах,
вивчення іноземних мов у вільний від виконання депутатських обов'язків час за рахунок бюджетних
призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Стаття 32. Фінансування видатків, пов'язаних з депутатською діяльністю
3. Витрати органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ
та організацій, пов'язані з виконанням народним депутатом депутатських повноважень, компенсуються
за рахунок коштів Державного бюджету України.
4. Народному депутату протягом всього строку виконання депутатських повноважень щомісячно
видаються кошти для компенсації вартості проїзду, оренди житла або винайму готельного номера, а
також відшкодовуються витрати, пов'язані з виконанням депутатських повноважень.
Гарантії діяльності народного депутата України - це комплекс заходів, за допомогою яких

забезпечується реальне здійснення повноважень народного депутата України в повному обсязі, а також
охороняються його особисті права і свободи, передбачені чинним законодавством України.
Такими гарантіями згідно з Законом України "Про статус народного депутата України" є:
* непорушність повноважень народного депутата України, яка означає, що його
повноваження, конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи
надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
* створення народному депутату України необхідних умов для ефективного здійснення ним
депутатських повноважень, зокрема надання службового кабінету з підключенням до інформаційних
мереж та наданням адреси електронної пошти;
* забезпечення безпеки народному депутату України при виконанні ним депутатських
повноважень, а також за місцем його проживання та членів його сім'ї у порядку, встановленому
законом;
* звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори на
строк виконання ним депутатських повноважень;
* державне страхування народного депутата України. Тобто життя і здоров'я народного
депутата України підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних
призначень . на забезпечення діяльності Верховної Ради України на суму десятирічного грошового
утримання народного депутата України;
* забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного рівня, а
саме: для підвищення кваліфікації, навчання у навчальних закладах, у тому числі магістратурах та
аспірантурах, вивчення іноземних мов у вільний від виконання депутатських обов'язків час за рахунок
бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України;
* фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата України, а
саме: встановлення Верховною Радою України щомісячного посадового окладу, надбавки до окладу,
здійснення доплати за науковий ступінь або почесне звання у розмірах, встановлених законодавством,
безкоштовне забезпечення медичним обслуговуванням та путівками для санаторно-курортного
лікування.
Народному депутату України на строк виконання депутатських повноважень видається
дипломатичний паспорт.
ЗУ Про статус народноо депутата України»
Розділ IV
ОСНОВНІ ГАРАНТІЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ
Стаття 26. Непорушність повноважень народного депутата України
1. Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, крім випадків,
передбачених Конституцією України, цим та іншими законами України.
2. Повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути
обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
3. Держава гарантує народному депутату необхідні умови для ефективного здійснення ним
депутатських повноважень. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові
особи, керівники підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх
підпорядкування, забезпечують умови для здійснення народним депутатом своїх повноважень у межах
та в порядку, визначених Конституцією України, цим та іншими законами України, а громадські
організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.
Стаття 27. Особливості юридичної відповідальності народного депутата України
1. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати
голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, а також при здійсненні
депутатських повноважень, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
2. Особливості початку досудового розслідування щодо народного депутата України,
повідомлення про підозру, затримання, обрання щодо нього запобіжного заходу, проведення слідчих
(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій визначаються Кримінальним процесуальним
кодексом України.
Стаття 482-2. Особливості порядку притягнення до кримінальної відповідальності, затримання,
обрання запобіжного заходу, проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій
стосовно народного депутата України
1. Відомості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення народним
депутатом України, вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань Генеральним
прокурором (особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора) у порядку, встановленому цим
Кодексом.
2. Клопотання про дозвіл на затримання, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою чи домашнього арешту, обшук, порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, а також про застосування інших заходів, у тому числі негласних
слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата
України, розгляд яких віднесено до повноважень слідчого судді, мають бути погоджені Генеральним
прокурором (особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора).
Розгляд таких клопотань, крім застосування негласних слідчих (розшукових) дій, здійснюється
слідчим суддею, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування,
а в кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного
суду, - слідчим суддею Вищого антикорупційного суду.
Такі клопотання розглядаються за обов’язкової участі народного депутата України. Слідчий суддя
зобов’язаний завчасно повідомити народного депутата України про розгляд зазначеного клопотання,
крім клопотання про застосування негласних слідчих (розшукових) дій або обшуку.
Якщо народний депутат України без поважної причини не прибув на судове засідання або не
повідомив про причини своєї відсутності, таке клопотання може розглядатися без участі народного
депутата України.
Без дозволу слідчого судді, винесеного на підставі клопотання, погодженого Генеральним
прокурором (особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора), дозволяється затримання
народного депутата України лише у разі, якщо останнього застали під час вчинення або безпосередньо
після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, пов’язаного із застосуванням насильства, або
такого, що спричинив загибель людини.
Орган або посадові особи, які затримали народного депутата України, повідомили йому про
підозру або застосували до нього запобіжний захід, або здійснили інші слідчі дії (крім обшуку та
негласних слідчих (розшукових) дій), зобов’язані негайно, але не пізніше 24 години з моменту вчинення
таких дій, повідомити про це Голову Верховної Ради України.
У разі вчинення дій, зазначених в абзаці шостому цієї частини, стосовно Голови Верховної Ради
України орган або посадові особи зобов’язані негайно, але не пізніше 24 години з моменту вчинення
таких дій, повідомити про це Першого заступника Голови Верховної Ради України.
Ухвали за результатами розгляду таких клопотань можуть бути оскаржені в апеляційному
порядку у випадках, передбачених цим Кодексом.
Стаття 28. Забезпечення народному депутату України умов для виконання депутатських
повноважень
. Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник забезпечуються
приміщенням для проведення офіційних заходів, транспортом, секретаріатом, охороною, а також
коштами на представницькі цілі, які не перевищують 40 відсотків відповідного посадового окладу.
2. Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються
щомісячно відповідні дні у визначеному порядку.
3. Народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим
технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у
ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта.
Службовий кабінет народного депутата повинен бути обладнаний персональним комп'ютером з
підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти.
Стаття 29. Звільнення народного депутата України від призову на військову службу або
збори
Народний депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову
або альтернативну (невійськову) службу, а також від призову на навчальні (або перевірні) та спеціальні
збори.
Стаття 31. Забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного
рівня
Народному депутату створюються умови для підвищення професійного рівня, а саме:
підвищення кваліфікації, навчання у навчальних закладах, у тому числі магістратурах та аспірантурах,
вивчення іноземних мов у вільний від виконання депутатських обов'язків час за рахунок бюджетних
призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Стаття 32. Фінансування видатків, пов'язаних з депутатською діяльністю
Витрати органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій, пов'язані з виконанням народним депутатом депутатських повноважень, компенсуються за
рахунок коштів Державного бюджету України.
4. Народному депутату протягом всього строку виконання депутатських повноважень щомісячно
відповідно до положень статей 23 і 35 цього Закону видаються кошти для компенсації вартості проїзду,
оренди житла або винайму готельного номера, а також відшкодовуються витрати, пов'язані з
виконанням депутатських повноважень, у розмірі місячної заробітної плати народного депутата, що не
підлягають оподаткуванню.
Стаття 33. Фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата
України
Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.
Надбавки до встановленого Верховною Радою України посадового окладу народному депутату
здійснюються у розмірі, встановленому для членів Кабінету Міністрів України.
2. Народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення
прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України.
3. Народному депутату, який має наукову ступінь або почесне звання, здійснюється доплата у
розмірах, встановлених законодавством.
4. Народний депутат отримує щомісячно заробітну плату з дня початку депутатських
повноважень, а кошти для відшкодування витрат на здійснення депутатських повноважень - з дня
обрання.
Стаття 34. Помічники-консультанти народного депутата України
Народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус
і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до
них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною
Радою України.
2. Помічником-консультантом народного депутата може бути лише громадянин України, що
має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою.
3. Помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором
на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Стаття 35. Забезпечення народних депутатів України жилими приміщеннями
витратах на забезпечення діяльності Верховної Ради України передбачаються кошти на оренду
житла або винайм готельного номера. Народному депутату на оренду житла або винайм готельного
номера на підставі його заяви та копії документа, до якого внесені відомості про місце його
проживання, Апаратом Верховної Ради України щомісячно видаються кошти в розмірі, встановленому
кошторисом Верховної Ради України для компенсації вартості оренди (винайму).
10. Державна територія та державний кордон України. Територіальне

верховенство держави.
Державна територія –це простір визначений державними кордонами на який поширюється
суверенітет держави. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а з іншого
боку - вона визначає просторову межу державної влади.
Державна територія є матеріальною базою існування відповідної держави і на неї поширюється її
територіальне верховенство (поширення державної влади на певний простір) с.2 КУ Територія
України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною..
Правовий режим таких територій визначається насамперед національним законодавством
кожної держави, а також двосторонніми чи багатосторонніми угодами (договірне проходження
сдержавного кордону, визначення прикордонного режиму і т.д.).
Державна територія виконує дві важливі функції:
1) визначає просторові межі здійснення державної влади (територіальні межі державного
суверенітету) через окреслення лінії державного кордону;
2) виконує просторове структуювання державної влади (своєрідний територіальний розріз
органів державної влади з метою її кращої організації та здійснення на місцях).
Територія держави (державна територія) охоплює:
 сухопутну територію;
 водну територію - внутрішні води;
 територіальні води;
 надземну територію;( повітряний простір над сухопутною та водною територією держави.)
 територію посольств та консульств;
 територію суден, які належать тій чи іншій державі.
Сухопутна територія держави охоплює сушу землі і простір під нею (надра землі).
Зу"Про державний кордон"
Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які
визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.
Лінія Державного кордону України визначається:
1. рішенням Верховної Ради України;
2. міжнародними договорами України.
Стаття 3.Встановлення державного кордону України

Державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами
України, встановлюється:
1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;
2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України;
3) на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на
несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах
та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера
або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій
водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла
річки (ручаю) в той чи інший бік;
4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного
кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;
5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через
прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), - по середині цих споруд або по
їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.
Територіальне верховенство державипрямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає

в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що
суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення
Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.
Територіальне верховенство держави — принцип повноти державної влади у межах
території відповідної держави. Ця влада здійснюється системою відповід. держ. органів, визначеною
конституцією та законами. Вона поширюється на всіх фіз. і юрид. осіб, що перебувають на тер.
державиви. Остання самостійно визначає свій адміністративно-територіальний устрій та порядок
утворення нац.-адм. одиниць.
Т. в. д. не виключає, якщо на це є згода держави, окр. винятків щодо дії її зак-ва стосовно певної
категорії іноз. осіб на всій держ. території або в деяких її районах (регіонах). Така згода д-ви має бути
виражена в її законах або укладених нею договорах міжнародних. У межах своєї території, якщо інше не
передбачено міжнар. договором, д-ва може застосовувати всі, без винятку, передбачені її законами
засоби влад, примусу щодо своїх гр-н та іноземців.
Територіальне верховенство держави є вужчим, ніж поняття «державний суверенітет»,
оскільки останнє означає не лише верховенство держ. влади на всій тер. країни, а й її
незалежність у зовн. сфері. Принцип Т. в. д. закріплений у ст. 2 Конституції України. Відповідно до неї
Україна є унітарною д-вою, її територія у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, а
суверенітет д-ви поширюється на всю її територію.
Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову

юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і
об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і
держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.
Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами.
Острівні території,
Анклав— частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої
держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій
належить.
Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному праві розуміють територію її
дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у
відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави,
підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом).
Ст..17 КУ На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних
формувань, не передбачених законом.
На території України не допускається розташування іноземних військових баз.
ЗУ «Про державний кордон»
Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які
визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.
Визначення державного кордону і позначення його на картах називається делімітацією і
здійснюється державами на підставі договорів та відповідно до вимог міжнародного права.
Встановлення делімітованого державного кордону на місцевості називається демаркацією і
здійснюється спеціально створеними змішаними комісіями, до складу яких входять на рівних засадах
представники суміжних держав.
З метою забезпечення цілісності державних кордонів і з огляду на взаємні інтереси прикордонні
держави встановлюють прикордонний режим, що передбачає порядок охорони кордону, порядок
пересування через кордон, регламентацію різноманітної діяльності у прикордонній зоні, процедури
врегулювання спірних прикордонних питань та ін. Всі ці питання, звичайно, регулюються в законах,
положеннях та інших правових актах, присвячених охороні державного кордону.
До складу території з міжнародним режимом входять простори (сухопутні, повітряні, водні,
морські), що лежать за межами державної території і нікому не належать. Внаслідок цього вони
перебувають у спільному користуванні всіх держав і на них поширюється дія спеціально
сформульованих для них норм міжнародного права.
До таких просторів належать:
- води відкритого моря і повітряний простір над ним;
- глибоководні райони морського дна, що лежать за межами континентального шельфу в його
юридичному розумінні;
- Антарктика;
- космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.
11. Державні символи як ознаки державного суверенітету України.

Правове регулювання державних символів за Конституцією України.
Державні символи — це сукупність конституційно закріплених знакових, образних чи
музикальних виразів, що юридично уособлюють державу і є засобами ідентифікації суверенної
держави в системі внутрішніх і міжнародних правовідносин.
Державні символи є підтвердженням факту існування держави, її суверенітету та спрямовані на

зміцнення її авторитету, зокрема під час проведення урочистих заходів та офіційних церемоній. Держава
встановлює порядок використання державних символів та належну систему їх правового захисту, за
яких забезпечується повага та гідне ставлення до державних символів. - Ріш. КСУ № 6-рп/2011
В КУ:
Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб
України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого
кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба
України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира
Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами,
затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що
приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ.
Стаття 92 Виключно законами України встановлюються:
4) порядок використання і захисту державних символів;
В ЗАКОНАХ:
Про Державний Гімн України
Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами
першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:……
Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену
законом.
П О С Т А Н О В А
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про Державний прапор України
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

Затвердити Державним прапором України національний прапор, що
являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних
за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього
кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини
прапора до його довжини 2:3
Закону прийнятого про прапор нема, є лише проект, отриманий ВРУ
П О С Т А Н О В А
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про Державний герб України
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:
1. Затвердити тризуб як малий герб України, вважаючи його
головним елементом великого герба України .
Має бути розроблено проект Великого Герба
12. Засади конституційного ладу України: загальна характеристика.

Конституційний лад- система певних цінностей і принципів, які лежать в основі конституційного
устрою, що виражають сутність конституціоналізму
 система вихідних принципів організації державної влади в конституційній
державі,взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутамигромадянського суспільства.
Конституційний лад України базується на таких принципах:
1. Народовладдя.
Стаття 5. Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не
може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в
тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення
має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у
відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке
розмежування компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему
взаємних стримувань і противаг.
Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони і
виступати як представник народного суверенітету.
Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою.
Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.
Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй
діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних
прав і інтересів від будь-яких порушень.
3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство,
самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з
недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і
внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.
4. Верховенство права.
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України
гарантується.
5. Політичний, економічний та ідейний багатоманітність.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та
ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
Цензура заборонена.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами
України.
6. Пріоритет прав людини.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов'язком держави.
7. Визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);
8. Принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість
яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9
Конституції);
9. Визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної,
демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2
та 5 Конституції);
10. Принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);
+
Конституційний лад - це фактичний (реальний) стан суспільних відносин, що регулюються та
охороняються конституційними нормами і принципами. За своєю суттю конституційний лад
становить певний тип конституційно-правових відносин, визначений рівнем розвитку суспільства,
держави та досягненнями науки права.
Основні засади конституційного ладу України:

 гуманізму
принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність,недоторканність і
безпекавизнаються в Україні найвищою актуальною цінністю(ч. 1 ст. З Конституції);
 суверенітету
визначення основних функцій держави: захисту суверенітету ітериторіальної цілісності
України,забезпечення її економічної та інформаційноїбезпеки, забезпечення екологічної безпеки і
підтримання екологічноїрівноправності України, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної
діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);
 розподілу влади
організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу назаконодавчу, виконавчу і
судову (ст. 6 Конституції);
 демократія
принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету ієдиним джерелом
державної влади (ст. 5 Конституції);
 Обмеженого правління (принцип верховенства права)

принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальнапідпорядкованість праву,
пряма дія і безпосереднє застосування нормКонституції (статті 8 і 19 Конституції);принцип, згідно з
яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах,відповідно до яких ніхто не може бути
примушений робити те, що непередбачено законом. У свою чергу органи державної влади та органи
місцевогосамоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межахповноважень
та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України(ст. 19 Конституції);
принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди наобов'язковість яких надано
Верховною Радою України, становлять частинунаціонального законодавства (ст. 9 Конституції);
 плюралізму
принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадахполітичної, економічної
та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури,свободи політичної діяльності, не забороненої
Конституцією і законами України(ст. 15 Конституції);
визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіхсуб'єктів права власності і
господарювання, соціальної спрямованості економіки(ст. 13 Конституції);
 унітарність
визначення форми Української держави як унітарної, суверенної інезалежної, демократичної,
соціальної, правової держави з республіканськоюформою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);
визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);засади
функціонуваннянаціонально-культурної сфери в Українівизнання і гарантування основ громадянського
суспільства, йогосаморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);принцип
визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);закріплення у якості державних символів
України Державного ПрапораУкраїни, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20
Конституції).
13. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів

виконавчої влади в Україні.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Кабінет Міністрів України у системі органів державної влади України
1. Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої
влади.
2. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші
центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні
адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
3. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою
України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією
України.
Стаття 2. Основні завдання Кабінету Міністрів України
1. До основних завдань Кабінету Міністрів України належать:
1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення
внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів
Президента України;
2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення
сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;
3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі
амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості
населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи,
екологічної безпеки і природокористування;
4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання
інших державних цільових програм;
5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу
держави;
6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами
державної власності відповідно до закону;
7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення
контролю за їх діяльністю.
Стаття 3. Принципи діяльності Кабінету Міністрів України
1. Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права,
законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності,
відкритості та прозорості.
2. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
3. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає
рішення після обговорення питань на його засіданнях.
4. Кабінет Міністрів України регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації
про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають важливе суспільне
значення.
Стаття 4. Правові засади діяльності Кабінету Міністрів України
1. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом,
іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради
України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
2. Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються
Конституцією України, цим та іншими законами України.
3. Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону
затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету
Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності, а також
визначає порядок розроблення, виконання та моніторингу виконання програмних документів Кабінету
Міністрів України.
Стаття 5. Місцезнаходження Кабінету Міністрів України
1. Кабінет Міністрів України знаходиться у столиці України - місті Києві.
2.
14. Конституційна держава: сутність та характерні риси.

Конституціоналізм – політико-правова система, за якої права людини гарантовані, а
державна влада обмежена конституцією.
3 зрізи
 Ідеологія: свободи прав людини, демократії, поділу влади, верховенства права
 Доктрина – конституційно-обмеження правління
 Практика – функціонування збалансованої конституційної схеми, за якою гарантовані права
люд.
Конституційна держава - держава із системою конституціоналізму, що охоплює усі три зрізи.
Систему українського конституціоналізму утворюють:

1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;
2) теорія, історія, ідеологія Конституції України;
3) існуючий конституційний лад.
Засада українського конституціоналізму:

o верховенства конституції у правовій системі;
o верховенства права у суспільстві та державі;
o поділу та обмеження державної влади;
o суверенітету Українського народу;
o взаємної відповідальності держави і особи;
o реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості;
o відкритого громадянського суспільства;
o наступності конституційних ідей.
Слід брати до уваги, що наявність конституції ще не означає існування конституціоналізму як

масового політичного руху, зацікавленого у забезпеченні в країні демократичного конституційного ладу.
Співвідношення конституції і конституціоналізму тісно пов'язане з проблемою конституційності
самої конституції, тобто з тим, якою мірою конституційний текст відповідає принципам гуманізму,
справедливості, демократизму, забезпечення прав і свобод особистості. Конституція і конституціоналізм
- це не тотожність, бо конституціоналізм в юридичному аспекті є системою, до якої входять
конституційні норми, конституція, але не як щось застигле, статичне, а конституція, узята разом з її
доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, що відображують концепцію,
філософію, сутність конституції, а також практикою її здійснення.
+++ Конституціоналізм - це політико-правова система, за якої права людини гарантовані, а

державна влада обмежена конституцією.
За своєю суттю конституціоналізм опосередковує місце і роль конституції у правовій системі
держави, тобто її верховенство та статус як Основного Закону держави.
За змістом конституціоналізм - це конституційне будівництво, реалізація конституції та її
охорона, гарантування.
За формою конституціоналізм опосередковує конституційний лад, тобто державний і
суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.
15. Конституційна система охорони та захисту прав та свобод людини

і громадянина.
Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина- це об’єктивні умови і засоби,
якізабезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.
Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується 2 категоріями гарантій:
- загальними та
- юридичними.
1) Загальні гарантії прав і свобод людини і громадянина поділяються на:
- економічні (економічна свобода громадян та їх об’єднань, соціально орієнтована ринкова
економіка)
- політичні гарантії (право громадян на утворення політичних партій, заборона діяльності
об’єднань лише в судовому порядку).
2) Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина встановлюються державою в
Конституції та законах України.
- Конституція України гарантує право на оскарження в суді дії чи бездіяльності органів
державної влади, органів МС, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55),
- недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи, тобто ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не
визнавалися законом як правопорушення (ст. 58), недопустимість обмеження прав і свобод громадян,
крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64);
- принцип презумпції невинуватості, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину
і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62).
Крім того, права і свободи людини та громадянина, закріплені Конституцією України, є
невичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22).
Особливе місце в системі гарантій посідає Президент України, який згідно зі ст. 102
Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Парламентський контрольза додержанням конституційних прав і свобод людини і
громадянина здійснює Уповноважений ВРУ з прав людини. Правовою основою утворення та діяльності
зазначеного органу є статті 55, 101 Конституції України, Закон України „Про Уповноваженого ВРУ з
прав людини” від 23 грудня 1997 року. Важливим гарантом прав і свобод людини і громадянина є
Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових
актів Конституції України.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів
державної влади та держави загалом. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Також існує
міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема Європейський суд
з прав людини, Верховний комісар ООН із заохочення захисту прав і свобод людини, Комісія з прав
людини ООН та ін.
Отже, гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина забезпечуються і надаються як
національним, так і міжнародним законодавством.
У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і
громадянина є такі положення:
1) неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи
обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);
2) покладення на державу обов’язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і
громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);
3) визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та
свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);
4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної
відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань
громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод людини і громадянина в Україні;
5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань всіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);
6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);
7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);
8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних принципів
судочинства (статті 58-63,129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими
до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 28-29 Конституції України);
9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких
належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України);
10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної
системи влади, основних напрямів соціально-економічної політики України як соціальної держави).
II. організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина – це

механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи спрямована на створення
сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.
Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини.
Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного
Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.
Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань.
+ у разі використання усіх засобів національного судового захисту особа може звернутися до
ЄСПЛ.
+ виділяють ще таке
До політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні
політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного
та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін. Економічні гарантії конституційних прав і свобод
представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та
господарської діяльності тощо. Соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають
наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю
тощо. Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої
національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до
традиційних духовних цінностей тощо
16. Конституційні гарантії та правові засади функціонування

державної мови в Україні.
Відповідно до статті 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах
суспільного життя на всій території України.
З метою сприяння функціонуванню української мови як державної у сферах суспільного життя
на всій території України діє Уповноважений із захисту державної мови.
Не може бути привілеїв чи обмежень за мовними ознаками.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Згідно
із ЗУ «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року,
кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою. Держава забезпечує кожному
громадянинові України можливості для опанування державної мови
1) через систему закладів
 дошкільної,
 повної загальної середньої,
 позашкільної,
 професійної (професійно-технічної),
 фахової передвищої,
 вищої освіти,
 освіти дорослих,
2) а також через підтримку неформальної та інформальної освіти, спрямованої на вивчення
державної мови.
Держава організовує безкоштовні курси української мови для дорослих та забезпечує можливість
вільно опанувати державну мову громадянам України, які не мали такої змоги.
Особа, яка має намір набути громадянство України, зобов’язана засвідчити відповідний
рівень володіння державною мовою.
Особи, які мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі іноземці та особи без
громадянства, які в установленому законодавством України порядку проходять військову службу у
Збройних Силах України та нагороджені державною нагородою, і особи, прийняття яких до
громадянства України становить державний інтерес для України, мають права на набуття
громадянства України без засвідчення рівня володіння державною мовою. Такі особи зобов’язані
опанувати державну мову на рівні, визначеному законодавством, упродовж 1-го року з дня
набуття громадянства.
Вимоги до рівня володіння державною мовою, необхідного для набуття громадянства України,
визначає Національна комісія зі стандартів державної мови.
Документи, що посвідчують особу громадянина України, складаються державною мовою. У
випадках, визначених законом і міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою України, такі документи складаються іншими мовами та дублюються державною
мовою.
Громадяни України, рідна мова яких відмінна від української, мають право на транскрибований
запис своїх прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції в документах, що посвідчують
особу громадянина України, відповідно до статті 40 цього Закону.
Запис прізвища та імені в паспорті громадянина України для виїзду за кордон здійснюється у
транскрипції з української мови.
ЗУ «Про забезпечення функціонування української мови як державної» встановлює перелік осіб,
які зобов’язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових
обов’язків, серед них:
 Президент України,
 Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України, керівники інших
центральних органів виконавчої влади та їх заступники,
 Голова Служби безпеки України та його заступники,
 Генеральний прокурор та його заступники, керівники регіональних та місцевих прокуратур,
керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та його заступники,
 Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим та його заступники,
 Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим та його заступники, міністри
Автономної Республіки Крим,
 Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим та його
заступники;
 депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, посадові
особи органів місцевого самоврядування;
 державні службовці;
 голови місцевих державних адміністрацій, їх перші заступники та заступники;
 службовці Національного банку України;
 особи офіцерського складу, які проходять військову службу за контрактом;
 особи начальницького (середнього і вищого) складу Національної поліції, інших
правоохоронних та розвідувальних органів, посадові особи інших органів, яким присвоюються
спеціальні звання;
 особи рядового, сержантського і старшинського складу Національної поліції, інших
правоохоронних, розвідувальних органів, інших органів, яким присвоюються спеціальні звання;
 прокурори;
 судді, які обрані чи призначені відповідно до Конституції України та здійснюють правосуддя
на професійній основі, члени та дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів
України, члени Вищої ради правосуддя;
 адвокати;
 нотаріуси;
 керівники закладів освіти всіх форм власності;
 педагогічні, науково-педагогічні і наукові працівники, крім іноземців чи осіб без
громадянства, які запрошені до закладів освіти та/або наукових установ та працюють на тимчасовій
основі як наукові, педагогічні, науково-педагогічні працівники або викладачі іноземної мови;
 медичні працівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я;
посадові та службові особи підприємств, установ і організацій державної і комунальної форм
власності, не визначені в підпунктах 1-15 частини першої цієї статті, крім осіб, які не є громадянами
України
17. Конституційні засади виборів в Україні

Принцип загального виборчого права визначає низку вимог до формування виборчого корпусу
– виборців, які матимуть право голосу на певних виборах. Тут ідеться про застосування виборчих цензів
– обмежень до суб’єктивного виборчого права, насправді – визначення меж надання права
проголосувати (активне виборче право) та права бути обраним (пасивне виборче право).
Військовослужбовці строкової служби, громадяни України, які проживають за кордоном, а також
особи, визнані судом недієздатними, та громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях
позбавлення волі, вважаються такими, що не належать до жодної територіальної громади, та не мають
права голосу на місцевих виборах.
Найпоширенішими є такі виборчі цензи: громадянства, віковий, дієздатності, осілості та

законослухняності.
До прикладу, Конституція України встановлює ряд вимог обмежувального характеру щодо права
бути обраним народним депутатом України: мати громадянство України; досягти на день виборів
двадцяти одного року; проживати в Україні протягом останніх п'яти років; не мати судимості за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку
(частини друга, третя статті 76).
Ці вимоги в науці та практиці виборчого права мають назву виборчих цензів (кваліфікацій), під
якими розуміють визначені конституцією або законом умови для набуття або здійснення активного і
пасивного виборчого права.
Ценз громадянства передбачає надання права голосу тільки громадянам відповідної держави.
Відповідні обмеження як для активного, так і пасивного виборчого права містять більшість сучасних
конституцій.
Віковий цензпередбачає необхідність досягнення певного віку для реалізації виборчих прав. Для
активного виборчого права такий вік зазвичай збігається з настанням повноліття. Для пасивного
виборчого права віковий ценз може бути трохи вищий. Загальноприйнятим стандартом є відсутність
верхньої межі вікового цензу, тобто обирати й обиратися на виборні посади можуть особи без
обмеження їхнього максимального віку.
Ценз дієздатності має на меті гарантувати об’єктивність й усвідомленість реалізації виборцем
самостійно своїх виборчих прав. Ідеться про психологічну здатність особи усвідомлювати значення
власних дій та можливість керувати ними. За загальним правилом, змогу реалізувати виборчі права
обмежують з використанням загальних (цивілістичних) підходів сприйняття дієздатності особи.
Дієздатність особи презюмують. Недієздатність має визначати компетентний орган (суд) за спеціальною
процедурою.
Ценз законослухняностірозглядають також як ценз моральності. Йдеться про обмеження
виборчих прав у зв’язку із притягненням до кримінальної відповідальності, наявністю судимості,
відбування покарання за вчинений злочин тощо. Історично цей ценз мав досить суттєві варіації та
обмеження. Нині загальноприйнятою практикою є поширення такого цензу насамперед на реалізацію
пасивного виборчого права з об’єктивних міркувань.
Ценз осілості передбачає визначення вимог щодо проживання на певній території протягом
певного часу для реалізації виборчого права.
18. Конституційні засади правосуддя в Україні.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що «правосуддя за своєю суттю
визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне
поновлення в правах».
Основними засадами судочинства є:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед
законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у
реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених
процесуальним законом.
Конституційний Суд України вважає, що рівність усіх учасників судового процесу перед
законом і судом як конституційна засада судочинства має бути втілена у процесуальному
законодавстві, зокрема, шляхом запровадження такого нормативного регулювання, за якого учасники
судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, що відповідають їхньому процесуальному
становищу.
Конституційний Суд України наголошує, що рівність учасників кримінального провадження
перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов’язками щодо участі у кримінальному
процесі та відстоюванні своєї позиції. При цьому поняття "рівні права", "рівні обов’язки" не
можна ототожнювати з поняттями "однакові права", "однакові обов’язки". Права чи обов’язки
можуть бути різними і залежать від статусу та ролі учасника кримінального провадження
(прокурора, потерпілого, слідчого, обвинуваченого, захисника, цивільного позивача, цивільного
відповідача тощо). Таким чином, рівність прав та обов’язків полягає в тому, що кожен з учасників
кримінального провадження наділений правами і має обов’язки, визначені законодавством для його
процесуального становища.
Отже, процесуальні права та обов’язки учасників кримінального провадження з різним
процесуальним становищем є неоднаковими, що зумовлено різними процесуальними функціями, які
мають бути реалізовані під час кримінального провадження суб’єктами з відповідним процесуальним
статусом.
2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості;
4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
5) забезпечення права на захист;
Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця
допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
Принцип гласності вимагає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які заінтересовані у
результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів справи, право знати про час і місце
судового засідання, право бути вислуханим у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у
справі.
Cудові рішення, судові засідання та інформація щодо справ, які розглядаються судом, є
відкритими, крім випадків, установлених законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на
отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка
особа має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом.
7) розумні строки розгляду справи судом;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках -
на касаційне оскарження судового рішення;
У Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 було
сформульовано юридичну позицію, за якою законодавчо визначений механізм реалізації права на
судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з
конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою
правосуддя; обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має
гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей
правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи.
Конституційний Суд України, послідовно формулюючи юридичні позиції стосовно змісту права
на судовий захист, окремо зауважує, що зміни до Конституції України, внесені Законом України „Про
внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)“ від 2 червня 2016 року № 1401-VIII (набрав
чинності 30 вересня 2016 року), відображають тенденцію до посилення конституційних гарантій
щодо права на апеляційний перегляд справи та, відповідно, звуження розсуду законодавця в цьому
питанні, що було втілено в новій редакції статті 129 Конституції України.
9) обов’язковість судового рішення.
Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами,
фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість
урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому
законом.
Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є
обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності
нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду,
враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами
судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть
приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне
обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.
Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах,
визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.
Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і
визначається законом.
Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної
Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.
Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.
З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють
адміністративні суди.
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Стаття 126. Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами
України.
Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.
Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи
арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу
ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за
винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Суддя обіймає посаду безстроково.
Підставами для звільнення судді є:
1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;
2) порушення суддею вимог щодо несумісності;
3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування
обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;
4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя
обіймає посаду;
6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.
Повноваження судді припиняються у разі:
1) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;
3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення
померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;
4) смерті судді;
5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.
Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім’ї.
{Стаття 126 в редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}
Стаття 127. Правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя
здійснюється за участю присяжних.
Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.
На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти
та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у
сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.
Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.
Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги
щодо освіти та стажу професійної діяльності.
Стаття 128. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням
Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.
Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.
Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування
Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом.
Стаття 129. Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на
касаційне оскарження судового рішення;
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Стаття 129-1. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до
виконання.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і
діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з
урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Стаття 130-1. Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої
діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.
Стаття 131. В Україні діє Вища рада правосуддя, яка:
1) вносить подання про призначення судді на посаду;
2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;
3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної
відповідальності судді чи прокурора;
4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;
6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;
8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;
9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.
Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох - обирає з’їзд суддів
України з числа суддів чи суддів у відставці, двох - призначає Президент України, двох - обирає
Верховна Рада України, двох - обирає з’їзд адвокатів України, двох - обирає всеукраїнська конференція
прокурорів, двох - обирає з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових
установ.
Порядок обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя визначається законом.
Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.
Строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири
роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.
Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь
у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані
посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької чи творчої.
Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати критерію
політичної нейтральності.
Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги до члена Вищої ради правосуддя.
Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонайменше
п’ятнадцяти її членів, серед яких більшість становлять судді.
Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення
добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх
дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів.
19. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.

Однією з важливих передумов забезпечення і реалізації прав і свобод людини є виконання
іншими членами суспільства визначених законодавством обов’язків. Тому Конституція України,
віддаючи пріоритет правам і свободам людини, в той же час приділяє значну увагу її обов’язкам.
Відповідно до статті 23 Конституції України, кожна людина має право:
1) має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і
свободи інших людей,
2) та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості.
До обов'язків людини в Україні належать:
1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України
2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей
3) відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у
шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані
піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає. Ухилення батьків або
осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання
неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну відповідальність.
5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
збитки
6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом
До обов'язків громадянина:
1. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України
2. Шанувати державні символи
Гарантіями реалізації прав та свобод людини є ускладнена процедура внесення змін до КУ, а
також їх закріплення в ній. Також у охороні та захисті прав і свобод людини величезну роль відіграють
юрисдикційні органи.
За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки;
за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України;
за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо.
Стрижневим для всієї системи конституційних обов'язків людини і громадянина є обов'язок
неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи,
честь і гідність інших (ст. 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України,
іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших
обов'язках, що закріплені у Конституції України.
Важливим конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та
територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).
Цей обов'язок поширюється на усіх громадян.
Порядок реалізації військового обов'язку визначається Законом України "Про оборону
України" від 6 грудня 1991 p.. Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25
березня 1992 р., виконання яких покладається на громадян України, центральні органи державного
управління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування та інших
уповноважених суб'єктів.
Для громадян, які за своїми світоглядними і релігійними переконаннями, що не можуть нести
строкову військову службу, в Україні передбачено альтернативну невійськову службу.
Шанування державних символів, якими, відповідно до ст. 20 Основного Закону, є Державний
прапор України, Державний герб України і Державний гімн України є обов'язком громадян України.
Порушення цього обов'язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності (ст.
338 ККУ).
Наступним конституційним обов'язком є не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодувати завдані збитки (ст. 66). Цей обов'язок відноситься до екологічної та культурної сфери
суспільного життя і передбачає бережне та раціональне відношення людей до природи та
національної культурної спадщини.
Наступним конституційним обов'язком є не заподіювати шкоду природі, культурній
спадщині, відшкодувати завдані збитки (ст. 66). відшкодувати завдані збитки
(ст. 66). Цей обов'язок відноситься до екологічної та культурної сфери суспільного життя і передбачає
бережне та раціональне відношення людей до природи та національної культурної спадщини.
У випадках порушення цього обов'язку, особа несе адміністративну або кримінальну
відповідальність з обов'язковим відшкодуванням завданих нею збитків.
Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є обов’язок сплачувати
податки і збори, в порядку і в розмірах, встановлених законом (ст. 67 Конституції України).
Ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів, або їх несвоєчасна сплата чи
неповна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів, які підлягають
оподаткуванню, мають наслідком притягнення такої осмоби до адміністративної або кримінальної
відповідальності.
Учені-конституціоналісти схильні виділяти й інші конституційні обов'язки людини і
громадянина, які поширюються на окремі соціальні групи. Наприклад, обов'язок набуття повної
загальної середньої освіти (ст. 53 Конституції України); обов'язок піклуватися про дітей та
непрацездатних батьків (ст. 51 Конституції України) та ряд інших.
20. Конституційні основи національної безпеки і оборони України.

ЗУ «Про нацбезпеку»
Стаття 2. Правова основа державної політики у сферах національної безпеки і оборони
Правову основу державної політики у сферах національної безпеки і оборони
становлять Конституція України, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання Конституції та
законів України інші нормативно-правові акти.
Стаття 3. Принципи державної політики у сферах національної безпеки і оборони
1. Державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і
громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;
суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її
конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території,
навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
2. Основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах
національної безпеки і оборони, є:
1) верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного
цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили;
2) дотримання норм міжнародного права, участь в інтересах України у міжнародних зусиллях з
підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки;
3) розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у
сферах національної безпеки і оборони.
Стаття 6. Контроль, що здійснюється Верховною Радою України
1. Верховна Рада України відповідно до статті 85 Конституції України здійснює парламентський
контроль та приймає закони України, які визначають і регулюють діяльність органів сектору безпеки і
оборони та їхні повноваження, а також затверджує відповідні бюджетні асигнування та приймає
рішення щодо звіту про їх використання.
2. Верховна Рада України відповідно до статті 89 Конституції України створює комітети
Верховної Ради України, до повноважень яких належить, зокрема, забезпечення контролю за діяльністю
органів сектору безпеки і оборони.
З метою гарантування неухильного і безумовного дотримання державними органами
спеціального призначення з правоохоронними функціями, правоохоронними органами спеціального
призначення та розвідувальними органами вимог Конституції України щодо забезпечення національної
безпеки створюється комітет Верховної Ради України, до повноважень якого належить забезпечення
контрольних функцій Верховної Ради України за діяльністю цих органів. Завдання та повноваження
цього комітету Верховної Ради України визначаються законом.
3. Для вивчення, підготовки і попереднього розгляду окремих питань у сферах національної
безпеки і оборони, а також діяльності сектору безпеки і оборони Верховна Рада України в межах
своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії, а для проведення розслідування з
питань, що становлять суспільний інтерес, - тимчасові слідчі комісії, які діють у порядку,
встановленому законом.
4. Відповідно до статті 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України
з прав людини, повноваження якого визначаються законом.
5. Кабінетом Міністрів України, Службою безпеки України, Управлінням державної охорони
України подаються до Верховної Ради України щорічні письмові звіти про діяльність складових сектору
безпеки і оборони.
6. У разі необхідності Верховна Рада України може проводити відповідно до Регламенту
Верховної Ради України, затвердженого Законом України "Про Регламент Верховної Ради України",
парламентські слухання з питань національної безпеки і оборони, що становлять суспільний
інтерес і потребують законодавчого врегулювання.
7. Верховна Рада України відповідно до Регламенту Верховної Ради України, затвердженого
Законом України "Про Регламент Верховної Ради України", може офіційно запросити або вимагати
присутності на пленарному засіданні Верховної Ради України для заслуховування посадових чи
службових осіб органів сектору безпеки і оборони
Стаття 13. Керівництво у сферах національної безпеки і оборони
1. Керівництво у сферах національної безпеки і оборони відповідно до Конституції
Україниздійснює Президент України, який:
1) забезпечує державну незалежність та національну безпеку;
2) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, як Верховний Головнокомандувач
видає накази і директиви з питань оборони, у тому числі з питань оперативного доукомплектування в
особливий період Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових
формувань;
3) очолює Раду національної безпеки і оборони України, вводить у встановленому порядку в дію
її рішення;
4) видає укази і розпорядження з питань національної безпеки і оборони, які є обов’язковими до
виконання на території України, зокрема указами Президента України затверджуються Стратегія
національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, інші стратегії, доктрини, концепції,
якими визначаються актуальні загрози національній безпеці, основні напрями і завдання державної
політики у сферах національної безпеки і оборони, розвитку сектору безпеки і оборони;
5) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
6) реалізує право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України щодо законодавчого
врегулювання питань національної безпеки і оборони;
7) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України;
8) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади
Голови Служби безпеки України;
9) призначає на посади та звільняє з посад Секретаря Ради національної безпеки і оборони
України та його заступників;
10) призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України за
поданням Міністра оборони України, а також вище командування інших військових формувань за
поданням керівників органів центральної виконавчої влади, яким підпорядковуються відповідні
військові формування;
11) здійснює загальне керівництво розвідувальними органами України;
12) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної
агресії проти України приймає рішення про застосування Збройних Сил України та інших утворених
відповідно до законів України військових формувань;
13) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній
незалежності України;
14) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами
надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
15) присвоює вищі військові звання та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
16) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Стаття 107. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з
питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів
виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.
Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.
До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр
України, Міністр оборони України - рєзніков, Голова Служби безпеки України - баканов, Міністр
внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України- кулеба.
У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної
Ради України.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента
України.
Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.
21. Конституційні основи, організації та діяльності органів виконавчої

влади в Україні їх статус (загальна характеристика).
Виконавча влада – це самостійна гілка державної влади, на яку покладається здійснення
постійного управління різними сферами та забезпечення виконання Конституції, законів і підзаконних
нормативно-правових актів.
Особлива роль органів виконавчої влади у системі органів державної влади в Україні зумовлена
тим, що вони здійснюють виконавчо-розпорядчу та організаційну діяльність, тобто організовують
реальне виконання, втілення в життя законів та інших нормативно-правових актів, які приймаються
шляхом референдуму, Верховною Радою або Президентом.
Систему органів виконавчої влади в Україні становлять органи різних рівнів. Вищим органом у
системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (далі також Уряд). Систему
центральних органів виконавчої влади складають міністерства, служби, агентства, інспекції та комісії,
бюро. В Україні також діють центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. До них
відносять: Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Національну комісію,
що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, Державний комітет
телебачення і радіомовлення України.
На місцевому рівні функції виконавчої влади здійснюють: обласні державні адміністрації,
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, районні державні адміністрації та районні
державні адміністрації в містах Києві та Севастополі. Окрім відповідних державних адміністрацій в
областях та районах діють територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади.
Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою
України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією
Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України,
а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно
до Конституції та законів України.
Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший
віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента
України.
Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України
за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до
статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою
України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються
Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.
Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання
Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною
Радою України.
Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній
Раді України про свою відставку.
Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри
Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У
цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у
строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою
України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої
повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.
Стаття 116. Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента
України;
1-1) забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства
України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
{Офіційне тлумачення положення пункту 2 статті 116 див. в Рішенні Конституційного
Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у
сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи,
Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України
звіт про його виконання;
Суду № 3-рп/2012 від 25.01.2012}
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників
центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Стаття 117. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і
розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Стаття 118. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють
місцеві державні адміністрації.
Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими
законами України.
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади
Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед
Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої
влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень,
делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам
України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом
України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної
адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.
Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини
депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови
місцевої державної адміністрації.
Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів
України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного
розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і
національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Стаття 120. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів
виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім
викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи
наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних
та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
22. Конституційні підстави дострокового припинення повноважень

Президента України.
Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного
Президента України.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3) усунення з поста в порядку імпічменту;
4) смерті.
Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним
особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
Стаття 110. Неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням,
прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного
Суду - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в
порядку імпічментуу разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
{Офіційне тлумачення частини першої статті 111 див. в Рішенні Конституційного Суду № 19-
рп/2003 від 10.12.2003}
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову
слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради
України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її
конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається
Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після
перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання
конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку
Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки
державної зради або іншого злочину.
Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до
статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов’язків Президента України на період до
обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов’язків Президента України не може
здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6-8, 10-13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції
України.
23. Конституційно-правове регулювання статусу окупованої території

України.
Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово
окупованій території України»
Тимчасово окупована Російською Федерацією територія України(далі - тимчасово окупована

територія) є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів
України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
Тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні
об’єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях;
2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова,
територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та
прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, внутрішні морські води, прилеглі до
сухопутної території інших тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, на які
поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права,
Конституції та законів України;
3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України,
визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими Кабінетом Міністрів України;
4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і 3 цієї частини, і повітряний простір над
цими територіями.
На тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий
режим перетину адміністративної межі та лінії зіткнення між тимчасово окупованою територією та
іншою територією України, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших
прав і свобод людини і громадянина.
Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення
прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.
Під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського
референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій території не організовується і не
проводиться.
Громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території, створюються умови для
вільного волевиявлення під час виборів Президента України, народних депутатів України та
всеукраїнського референдуму на іншій території України.
Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, мають право реалізувати
своє право голосу на виборах або референдумі шляхом зміни місця голосування без зміни виборчої
адреси.
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність
вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не
передбаченому законом.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною
другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують
факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які
додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями
та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем
проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої
податкової адреси на іншу територію України.
Правочин, стороною якого є суб’єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання)
якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення
абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.
24. Конституційно-правовий статус біженців.

Відповідно до ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовогозахисту»,
біженець- особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності
до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської
належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом
внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни
свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок
зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує
додаткового захисту
1. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує
додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством
України, повинна протягом 5 робочих днів звернутися до ЦОВВ, що реалізує державну політику у
сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (Державна міграційна
служба), із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує
додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна
без зволіканьзвернутися до ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які
потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка
потребує додаткового захисту.
1. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка
потребує додаткового захисту, проводиться на підставізаяви про визнання біженцемабо особою, яка
потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства
або її законним представником до ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які
потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідний орган:
- реєструє заяву та подані документи про визнання біженцем або особою, яка потребує
додаткового захисту;
- оформлює особову справу;
1. ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового
або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про
визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про
звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.
Протягом 15 робочих днів з дня реєстрації заяви ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері
біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із
заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та
приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або
особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення
зазначеного питання.
2. За бажанням заявника участь у попередньому розгляді заяви про визнання біженцем або
особою, яка потребує додаткового захисту, бере адвокат.
5. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо
визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ЦОВВ, що реалізує державну
політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує
строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
6. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання
біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно
необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього
Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його
біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за
заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує
додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою,
яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього
Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
1. Рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у
тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї
заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на
визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника,
висловлена в анкеті чи заяві, приймається ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та
осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової
справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником
ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту, але не більш як до 3-х місяців.
5. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть
бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту, приймає рішення про визнаннябіженцем або особою, яка потребує додаткового
захисту, чи про відмову у визнаннібіженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
6. Іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка
потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з
моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах
перебувають на території України.
8. ЦОВВ, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового
або тимчасового захисту, протягом 15 робочих днів з дня прийняття рішення про визнання біженцем
або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлює та видає кожній особі, яка досягла 16-річного
віку, посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту.
11.Посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, видається
строком на п'ять років.
Посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, є підставою для
реєстрації в органі міграційної служби за місцем проживання біженця або особи, яка потребує
додаткового захисту.
Не може бути визнанабіженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх
визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з
метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння
відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього
Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує
додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує
Відповідно до ст. 14 цього ЗУ, Особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують
додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі
обов'язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених Конституцією та законами України, а
також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
2. Особи, яких визнано біженцями в Україні, вважаються такими, які постійно проживають в
Україні, з дня прийняття рішення про визнання їх біженцями.
3. Особи, яких визнано особами, які потребують додаткового захисту, вважаються такими, які
безстроково на законних підставах перебувають на території України.
25. Конституційно-правовий статус громадських об’єднань.

Відповідно ЗУ «Про громадські об’єднання», громадське об'єднання- це добровільне об'єднання
фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод,
задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як:
1) Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками)
якого є фізичні особи. – якісь фонди
2) Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи
приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні
особи. - профспілка НП
Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого
статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством,
основною метою якого не є одержання прибутку.
 Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи
без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної
та дитячої громадської організації- 14 років.
 Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому
числі громадські об'єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не
можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення щодо їх
припинення або які перебувають у процесі припинення.
 Членами (учасниками) громадської організації, крім молодіжної та дитячої, можуть бути
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних
підставах, які досягли 14 років. Вік членів молодіжної, дитячої організації визначається її статутом у
межах, встановлених законом: дитячої - від 6 до 18 років; молодіжної - від 14 до 35 років (виняток:
 Членами (учасниками) громадської спілки, крім молодіжної та дитячої, можуть бути
юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи,
фізичні особи, які досягли 18 років та не визнані судом недієздатними. Вік членів молодіжної, дитячої
спілки визначається її статутом у межах, встановлених законом: дитячої- від 6 до 18 років; молодіжної
- від 14 до 35 років
Утворення громадського об'єднання здійснюється на установчих зборах його засновників та
оформлюється протоколом.
Протокол установчих зборів громадського об'єднання має містити відомості про:
1) дату та місце проведення установчих зборів;
2) осіб, які брали участь в установчих зборах (відповідно до частини одинадцятої статті 8
Закону України "Про громадські об'єднання");
3) рішення про утворення громадського об'єднання із зазначенням мети (цілей) його діяльності;
4) рішення про визначення найменування та за наявності - скороченого найменування
громадського об'єднання;
5) рішення про затвердження статуту громадського об'єднання;
6) рішення про утворення (обрання) керівника, органів управління громадського об'єднання
відповідно до затвердженого статуту;
7) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти громадське об'єднання у
правовідносинах з державою та іншими особами і вчиняти дії від імені громадського об'єднання без
додаткового уповноваження (далі - особа, уповноважена представляти громадське об'єднання), - для
громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної особи, якщо
утворення (обрання) органів управління не передбачено рішенням про утворення такого об'єднання;
8) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти громадське об'єднання для
здійснення реєстраційних дій, - для громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі
статусом юридичної особи. (Стаття 9 Закону України "Про громадські об`єднання").
У разі утворення громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу
юридичної особи, рішення, передбачені пп. 5 та 6 приймаються, якщо наявність статуту та/або
утворення (обрання) органів управління передбачено рішенням про утворення такого об’єднання.
Припинення діяльності громадського об'єднання здійснюється:
1) за рішенням громадського об'єднання, прийнятим вищим органом управління громадського
об'єднання, у визначеному статутом порядку, шляхом саморозпуску або реорганізації;
2) за рішенням суду про заборону (примусовий розпуск) громадського об'єднання.
Громадське об'єднання має право у будь-який час прийняти рішення про припинення своєї
діяльності (саморозпуск).
26. Конституційно-правовий статус закордонних українців.

Відповідно до ЗУ «Про закордонних українців», закордонний українець- це особа, яка є
громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження
або є походженням з України;
Умовами надання особі статусу закордонного українця є:
1) українська самоідентифікація;
2) українське етнічне походження або походження з України;
3) письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця;
4) досягнення особою 16-річного віку;
5) відсутність громадянства України.
Українське етнічне походження або походження з України заявник підтверджує відповідними
документами або свідченнями громадян України, закордонних українців чи громадських організацій
закордонних українців.
Особа, яка бажає набути статусу закордонного українця, подає письмову заяву про надання
статусу закордонного українця: на території України - до Міністерства закордонних справ України, а за
кордоном - до дипломатичних установ України за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України.
До заяви про надання статусу закордонного українця додаються:
1) паспортний документ або документ, що його замінює;
2) документи чи свідчення, які підтверджують українське етнічне походження або походження
з України, відповідно до частини 2 статті 3 цього Закону.
До документів може бути додано характеристику-клопотання громадської організації
закордонного українця, членом якої є заявник.
Підставою для відмови у наданні статусу закордонного українця особі є:
1) дії, вчинені особою, які суперечать інтересам національної безпеки України;
2) подання завідомо неправдивих даних або підроблених документів для отримання
відповідного статусу;
3) порушення інших вимог, передбачених Порядком про оформлення і видачу
посвідченнязакордонного українця.
Рішення про надання, відмову або припинення статусу закордонного українця приймає
Національна комісія з питань закордонних українців, яка створюється при Кабінеті Міністрів
України. У разі позитивного рішення щодо надання статусу закордонного українця Національна комісія
видає особі посвідчення встановленого зразка.
Посвідчення закордонного українця є документом, що засвідчує цей статус, але не замінює
паспорт. Посвідчення закордонного українця видається на 10 років з подальшою його перереєстрацією
Відповідно до ЗУ «Про закордонних українців», В’їзд в Україну та виїзд з України закордонних
українців здійснюються відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства". При цьому закордонні українці - громадяни держав, з якими Україна має візовий режим,
мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без надання
відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставі посвідчення закордонного українця.
Закордонний українець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умови
отримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживання поза
межами квот на імміграцію.
Положення цієї статті поширюються також на подружжя закордонного українця та його дітей у
разі їх спільного в’їзду та перебування на території України.
27. Конституційно-правовий статус іноземних громадян та осіб без

громадянства в Україні.
Відповідно до ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»:
- іноземець- фізична особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином
(підданим) іншої держави або держав;
- особа без громадянства - фізична особа, яку жодна держава відповідно до свого
законодавства не вважає своїм громадянином.
Є 2 категорії іноземців та осіб без громадянства:
1) Які на законних підставах перебувають в Україні
2) Які постійно тут проживають (вони мають мати посвідку на проживання)
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України,
законами України, а також міжнародними договорами України. У разі якщо міжнародним договором
України встановлено інші правила, ніж передбачені ЗУ «Про правовий статусіноземців та осіб без
громадянства», застосовуються правила, передбачені таким міжнародним договором України.
Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства:
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і
громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України;
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно
від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і
свобод людини;
- іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та
законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність
інших людей, інтереси суспільства та держави.
Разом з тим іноземці не можуть бути членами політичних партій України, не можуть
обирати і бути обраними до органів державної влади та МС, а також брати участь у
референдумах.
Розрізняють 3 види режиму іноземців:
1) національний режим означає зрівнювання іноземців у тих чи інших правах з власними
громадянами;
2) режим найбільшого сприяння - надання іноземцям у певній сфері таких прав і
встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться
на території даної держави у найбільш вигідному правовому стані.
3) спеціальний режим означає надання іноземцям у тій чи іншій сфері певних прав і
встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних
громадян відповідної держави. Спеціальний режим встановлюється для осіб дипломатичних і
консульських представництв, наділених відповідним імунітетом.
28. Конституційно-правовий статус корінних народів і національних

меншин в Україні.
ЗУ «Про національні меншини в Україні»
КУ: В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України.
Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на
навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах
або через національні культурні товариства.
Виключно законами визначаються права корінних народів і національних меншин.
ЗУ «Про національні меншини в Україні»
Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження
рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної
самосвідомості й самовиявлення.
Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.
Стаття 2. Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримувати Конституції та
законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови,
культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.
Стаття 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за
національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.
Стаття 6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно- культурну
автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних
закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій,
використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії,
задоволення потреб у літературі, мистецтві, ЗМІ, створення національних культурних і навчальних
закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом.
Стаття 9. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно
обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої,
судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.
Стаття 10. Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого
середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. Питання про повернення на територію
України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та
договорами України з іншими державами.
Стаття 11. Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність.
Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.
Стаття 12. Кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім'я та по
батькові.
Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім'я
та по батькові.
Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати "по батькові", мають право
записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька і матері.
Стаття 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм
здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через
відповідні державні органи та створювані громадські об'єднання.
Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у
громадському об'єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його
прав.
Стаття 14. Державні органи сприяють діяльності національних громадських об'єднань, які діють
відповідно до чинного законодавства.
Стаття 15. Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські
об'єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати
зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України,
одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у
діяльності міжнародних неурядових організацій.
Стаття 16. У державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для
розвитку національних меншин.
Стаття 18. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною
ознакою забороняється й карається законом.
ЗУ Про забезпечення функціонування української мови як державної
Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в
комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною
мовою, мовою відповідної національної меншини України. Це право реалізується шляхом створення
відповідно до законодавства окремих класів (груп) із навчанням мовою відповідної національної
меншини України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням
державною мовою.
Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на
вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини України в комунальних
закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства.
29. Конституційно-правовий статус народного депутата України:

загальна характеристика.
Відповідно до ст. 76 КУ, конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів
України, які обираються на основі загального, рівногоі прямого виборчого права шляхом таємного
голосуваннястроком на 5 років.
Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів
досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення
умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.
Строк повноважень Верховної Ради України становить 5 років.
Відповідно до ЗУ «Про статус народного депутата України», Народний депутат України є
обраний відповідно до ЗУ «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу
у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень
здійснювати повноваження, передбачені КонституцієюУкраїни та законами України.
Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі.
Повноваження народного депутата починаються після складення ним присяги на вірність Україні
перед ВРУ з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом.
Народний депутат не може брати участі у засіданнях ВРУ та її органів, а також здійснювати інші
депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її
текстом. Відмова скласти та підписати присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання ВРУ
нового скликання.
Повноваження народного депутата припиняються достроково у разі:
1) особистої заяви про складення депутатських повноважень;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
5) смерті;
6) порушення вимог частини першої статті 3 цього Закону.
Народний депутат не має права:
1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;
3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком
викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання
обов'язків народного депутата час;
5) залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися
адвокатською діяльністю;
6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що
має на меті одержання прибутку.
Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються
законом.
У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з
іншими видами діяльності, народний депутат України у 20-денний строк з дня виникнення таких
обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного
депутата України.
(це 57 питання) Правова природа та сутність мандату народного депутата
України.
Правова природа – представницька, оскільки депутат є обраний представник українського
народу у ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати
повноваження, передбачені Конституцією та законами.
Народний депутат Україниє обраним відповідно до Конституції і законів України повноважним
представником українського народу у Верховній Раді України, який протягом строку дії депутатського
мандата здійснює законодавчо визначені повноваження.
Мандат депутата (депутатський мандат) — це строкове уповноваження особи (мандатарія)
на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом
(мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.
Депутатський мандат може бути вільним, імперативним, або змішаним вільно-імперативним в
різних пропорціях.
Сучасні позиції щодо імперативного(«залежного») мандата виглядають так:
 депутат вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка
безпосередньо обрала його до ради;
 депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без
відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи винагороди від
держави;
 депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому
накази;
 виборці можуть відкликати депутата.
Вільний(загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується наступним
чином:
 народний депутат вважається представником усього народу;
 народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус
подібний до статусу державних службовців;
 депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично
може бути підмінено саморекламою, «піаром»;
 виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.
Стаття 3. Несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності
1. Народний депутат не має права:
1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої
влади;
4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької,
наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного
депутата час;
6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що
має на меті одержання прибутку.
3. Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є несумісною з депутатським
мандатом, і повноваження якого не припинено в установленому законом порядку, допускається до
виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня поданняним до Верховної Ради України заяви
про складення повноважень народного депутата України.
30. Конституційно-правовий статус Президента України: загальна

характеристика.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і
свобод людини і громадянина. Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на
набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації
Північноатлантичного договору. (стаття 102 КУ)
Президент України не належить до жодної з гілок державної влади. У системі взаємодій
вищих органів держави президент змішаної (парламентсько-президентської) республіки виконує
насамперед координаційно-арбітражну функцію. Термін «глава держави» означає, що президент стоїть
не «над гілками влади», а «між ними», забезпечуючи єдність державної влади та координацію у
взаємодії її структурних елементів (гілок)
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах
державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або
підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства,
що має на меті одержання прибутку. (ч. 3 статті 103 КУ)
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ІЗ ЗАКОНОДАВЧОЮ ГІЛКОЮ
ВЛАДИ (ВРУ)
Президент України має право:
А) законодавчої ініціативи
Б) визначати подані до ВРУ законопроекти як невідкладні
В) підписувати та оприлюднювати прийняті ВРУ закони
Г) вето на прийняті ВРУ закони
Д) право достроково припинити повноваження ВРУ
Е) право призначати позачергові вибори до ВРУ
Крім того, Президент приймає участь у спільному призначенні з ВРУ посадових осіб, визначених
у Конституції України
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ІЗ ВИКОНАВЧОЮ ГІЛКОЮ
ВЛАДИ
1) Президент вносить до ВРУ кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра – за поданням коаліції
депутатських фракцій
2) Президент вносить до ВРУ кандидатури на посади Міністра оборони та Міністра закордонних
справ
3) Президент призначає за поданням КМУ голів місцевих державних адміністрацій та припиняє
їхні повноваження
4) Президент вносить до ВРУ подання про призначення Голови СБУ;
5) Президент зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності Конституції з одночасним
зверненням до КСУ щодо їх конституційності
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ІЗ СУДОВОЮ ГІЛКОЮ ВЛАДИ
1) Президент України призначає на посаду судді за поданням Вищої ради правосуддя в порядку,
встановленому законом;
2) Після консультацій з Вищою радою правосуддя вносить проект закону до Верховної Ради
України щодо утворення, реорганізації або ліквідації суду
ОСОБЛИВОСТІ ВИБОРІВ ТА ПОРЯДОК НАБУТТЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРЕЗИДЕНТА
УКРАЇНИ
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років,
має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє
Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування строком на 5 років за мажоритарною виборчою системою
абсолютної більшості.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. Позачергові вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення
Забезпечення дотримання встановленої чинним законодавством України періодичності виборів
Президента України має визначальне значення для функціонування демократичної держави, її
республіканських засад (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення
Конституційного Суду України No 8-рп/2009 від 28 квітня 2009 року).
ПОРЯДОК НАБУТТЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
• Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після
офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому
засіданні Верховної Ради України.
• Президент України, обраний напозачергових виборах,складає присягу у п'ятиденний строк
після офіційного оголошення результатів виборів.
• Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ
• це умови і заходи матеріально-правового та процесуального характеру, котрі спрямовані на
забезпечення ефективної реалізації компетенції глави держави. До них належать: а) отримання
президентського мандата від українського народу;
б) недоторканність;
в) перелік підстав дострокового припинення повноважень глави держави, закріплений у
Конституції України;
г) закріплення повноважень Президента України виключно на конституційному рівні;
д) заборона передачі президентських повноважень будь-якій іншій особі;
є) обов’язковість до виконання на всій території держави актів глави держави, виданих в межах
його компетенції.
НЕДОТОРКАНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
ч. 1 ст. 105 Конституції України про те, що глава держави користується правом недоторканності
на час виконання повноважень.
Право недоторканності Президента треба розуміти як органічну складову його
конституційного статусу, що має на меті забезпечення умов для реалізації покладених на нього
повноважень. Разом з тим Конституційний Суд України зазначає, що право недоторканності
Президента України має обмеження в часі і діє лише на час виконання ним повноважень (Рішення
Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 р. No 19 рп/2003)
Вона полягає в тому, що він не підлягає арешту, затриманню, обшуку, проти нього не можуть
застосовуватися заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя. Недоторканність глави держави
розповсюджується на його житло, службові приміщення, багаж, особисті і службові транспортні засо-
би, використовувані ним засоби зв’язку, листування, а також на документи, що належать йому.
НЕДОТОРКАНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
 Притягнення особи, що займає пост президента, до кримінальної відповідальності можливе
лише після дострокового припинення його повноважень у порядку імпічменту — особливої
парламентської процедури.
 Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року N 19-рп/2003 у
справі щодо недоторканності та імпічменту Президента України) конституційна процедура
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи (підпункт 1.2 пункту 1 резолютивної
частини Рішення).
31. Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і

оборони України
(КУ) Стаття 107. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з
питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів
виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.
До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр
України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ
України, Міністр закордонних справ України.
У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної
Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента
України.
Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.
ЗУ Про Раду національної безпеки і оборони України
Стаття 3. Функції Ради національної безпеки і оборони України
Функціями Ради національної безпеки і оборони України є:
1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої
політики у сфері національної безпеки і оборони;
2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері
національної безпеки і оборони у мирний час;
3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері
національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових
ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Стаття 4. Компетенція Ради національної безпеки і оборони України
Відповідно до функцій, визначених Конституцією України та цим Законом, Рада національної
безпеки і оборони України:
1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів
України, Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери
національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України, приймає рішення щодо:
визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів
забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-
технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;
удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення,
реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;
матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів
з питань національної безпеки і оборони;……….
2) координує виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони України рішень,
введених в дію указами Президента України, і здійснює поточний контроль діяльності органів
виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні
висновки та пропозиції;
4) ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони,
узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;
5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також
економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;
6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих
повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;
Стаття 5. Голова Ради національної безпеки і оборони України
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей
108, 109, 110 і 111 Конституції України виконання обов'язків Голови Ради національної безпеки і
оборони України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на
Голову Верховної Ради України.
Стаття 7. Секретар Ради національної безпеки і оборони України
Секретар Ради національної безпеки і оборони України призначається на посаду та
звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Правовий
статус Секретаря Ради національної безпеки і оборони України як державного службовця визначається
Президентом України відповідно до Закону України "Про державну службу".
Секретар Ради національної безпеки і оборони України забезпечує організацію роботи і
виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України має заступників, які за його поданням
призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.
На посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників можуть
призначатися як цивільні особи, так і військовослужбовці.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України та його заступники несуть
відповідальність за порушення вимог Закону України "Про запобігання загрозам національній безпеці,
пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному
житті (олігархів)".
Стаття 8. Апарат Ради національної безпеки і оборони України
Інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і
оборони України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки
і оборони України.
Посадові особи апарату Ради національної безпеки і оборони України є державними
службовцями.
Стаття 9. Засідання Ради національної безпеки і оборони України
Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є її
засідання.
На засіданнях Ради національної безпеки і оборони України її члени голосують особисто.
Делегування ними обов'язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України
іншим особам не допускається.
Стаття 10. Рішення Ради національної безпеки і оборони України
Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома
третинами голосів її членів.
Голова Верховної Ради України може висловлювати думку щодо прийнятих рішень, яка
протоколюється.
Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України,
є обов’язковими до виконання органами виконавчої влади.
Стаття 11. Повноваження Голови Ради національної безпеки і оборони України
Голова Ради національної безпеки і оборони України:
1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради національної безпеки і
оборони України;
2) затверджує перспективні та поточні плани роботи Ради національної безпеки і оборони
України, час і порядок проведення її засідань;
3) особисто головує на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України;
4) дає доручення членам Ради національної безпеки і оборони України, пов'язані з виконанням
покладених на неї функцій;
5) заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради національної безпеки і оборони України про
хід виконання її рішень, у разі необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради
національної безпеки і оборони України на її засідання;
6) затверджує Положення про апарат Ради національної безпеки і оборони України, його
структуру і штатну чисельність за поданням Секретаря Ради національної безпеки і оборони України;
7) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Стаття 12. Повноваження членів Ради національної безпеки і оборони України
Члени Ради національної безпеки і оборони України:
1) вносять до Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо розгляду будь-яких
питань, що входять до її компетенції;
2) здійснюють попередню підготовку питань та беруть участь у їх розгляді Радою національної
безпеки і оборони України;
3) вносять зауваження та пропозиції, голосують з питань, що розглядаються Радою національної
4) висловлюють у разі потреби свою окрему думку щодо проектів рішень Ради національної
5) беруть участь у плануванні роботи Ради національної безпеки і оборони України;
6) координують та контролюють у межах своїх посадових повноважень виконання рішень Ради
національної безпеки і оборони України;
7) визначають трьох осіб для включення до складу Конкурсної комісії з призначення Директора
Бюро економічної безпеки України.
Стаття 13. Повноваження Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його
заступників
Секретар Ради національної безпеки і оборони України:
1) готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної
2) подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію
рішень Ради національної безпеки і оборони України, в тому числі стосовно пропозицій і рекомендацій
по реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;
3) організовує роботу, пов'язану з підготовкою та проведенням засідань Ради національної безпеки
і оборони України та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;
4) інформує Президента України та членів Ради національної безпеки і оборони України про хід
виконання рішень Ради;……….
32. Конституційно-правовий статус районних та обласних рад.

Делегування повноважень місцевим державним адміністраціям.
Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених
пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної
адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.
(ст. 143 КУ) Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують
районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу
між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на
договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних
програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої
Про місцеве самоврядування в Україні
районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси

територіальних громад сіл, селищ та міст;
Стаття 5. Система місцевого самоврядування
1. Система місцевого самоврядування включає:
територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
Стаття 10. Ради - представницькі органи місцевого самоврядування
2. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією
України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими
радами.
Стаття 43. Питання, які вирішуються районними і обласними радами виключно на їх пленарних
засіданнях
1. Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:
1) обрання голови ради, відповідно заступника голови районної ради та першого заступника,
заступника голови обласної ради, звільнення їх з посади;
2) утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна їх складу, обрання голів
комісій;
3) утворення президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;
5) затвердження регламенту ради;
6) затвердження плану роботи ради з урахуванням вимог статті 32 Закону України "Про засади
державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", заслуховування звіту про його
виконання;
7) заснування місцевих публічних аудіовізуальних медіа у порядку, визначеному Законом
України "Про медіа";
8) заслуховування звітів постійних комісій, керівників органів, які рада утворює, обирає та
призначає;
9) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по них;
10) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку,
встановленому законодавством;
12) прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного
опитування з питань, які стосуються їх спільних інтересів;
13) здійснення відповідно до закону повноважень щодо організації проведення всеукраїнських
референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;
14) затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання
символіки району, області;
15) прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації, вступ до асоціацій та інших форм добровільних
об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад,
а також про вихід із них;
15-2) прийняття рішень про вступ до європейського об’єднання територіального співробітництва
та про вихід з такого об’єднання;
17) розгляд прогнозів відповідно районних, обласних бюджетів, затвердження таких бюджетів,
внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання;……….
Стаття 44. Делегування повноважень районних і обласних рад відповідним місцевим
державним адміністраціям
1. Районні, обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям такі
повноваження:
1) підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного
розвитку відповідно районів і областей, цільових місцевих програм підготовки територіальної оборони та
підготовки населення до участі в русі національного спротиву, цільових програм з інших питань, а в
місцях компактного проживання національних меншин - також програм їх національно-культурного
розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з питань, передбачених цією статтею; забезпечення
виконання рішень ради;
2) підготовка пропозицій до програм соціально-економічного та культурного розвитку, розвитку
молоді відповідно областей та загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального та культурного розвитку України;
3) забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території,
ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;
4) підготовка і подання до відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і
пропозицій до проекту Державного бюджету України;
5) сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;
6) об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на
відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, реконструкцію, ремонт та
утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів місцевого
значення, на капітальний та поточний ремонт вулиць і доріг населених пунктів та інших доріг, які є
складовими автомобільних доріг державного значення (як співфінансування на договірних засадах) та на
заходи щодо охорони праці та охорони навколишнього природного середовища;
7) залучення в порядку, встановленому законом, підприємств, установ та організацій, які не
належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території,
координація цієї роботи;
8) затвердження маршрутів і графіків руху місцевого пасажирського транспорту незалежно від
форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту;
9) підготовка питань про визначення у встановленому законом порядку території, вибір,
вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією;
10) організація охорони, реставрації, використання пам'яток історії та культури, архітектури і
містобудування, палацово-паркових, паркових та садибних комплексів, природних заповідників
місцевого значення;
11) підготовка висновків щодо проектів місцевих містобудівних програм відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, що затверджуються сільськими, селищними, міськими радами;
12) видача замовникам відповідно до законодавства містобудівних умов і обмежень забудови
земельних ділянок, розташованих на територіях територіальних громад, у яких не утворені уповноважені
органи містобудування та архітектури;
13) забезпечення відповідно до законодавства розвитку науки, усіх видів освіти, охорони здоров'я,
культури, фізичної культури і спорту, туризму; сприяння відродженню осередків традиційної народної
творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих
спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій,
які діють у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, сім'ї та молоді;
14) підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо організації територій і об'єктів
природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні;
внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів,
що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які
охороняються законом, підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо оголошення в
місцях масового розмноження та вирощування потомства дикими тваринами "сезону тиші" з
обмеженням господарської діяльності та добуванням об’єктів тваринного світу;
15) вжиття необхідних заходів щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій відповідно до
закону, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт
підприємств, установ та організацій, а також населення;
16) координація на відповідній території діяльності місцевих землевпорядних органів;
17) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат
лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;
18) забезпечення виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів,
прийнятих районними, обласними радами;
19) сприяння розвитку молодіжної інфраструктури, молодіжних центрів, інших суб’єктів
молодіжної роботи.
(Про місцеві державні адміністрації) Стаття 1. Місцеві державні адміністрації та їх місце в
системі органів виконавчої влади
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні
адміністрації.
(КУ)Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень,
делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
33. Конституційно-правовий статус столиці України — міста-героя

Києва. Функції столиці.
(КУ) Столицею України є місто Київ.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Про столицю України - місто-герой Київ
Стаття 1. Місто Київ - столиця України
1. Місто Київ відповідно до Конституції України є столицею України.
2. Місто Київ як столиця України є:
1) політичним та адміністративним центром держави;
2) місцем розташування резиденції глави держави - Президента України, Верховної Ради України,
Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних
органів державної влади;
3) духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України;
4) місцем розташування дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних
організацій в Україні.
3. Місто Київ є місцем розташування Київської обласної ради та Київської обласної державної
адміністрації та їх органів.
4. Місто Київ є місцем розташування відповідних органів виконавчої влади і місцевого
самоврядування.
5. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої
влади додаткові обов’язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.
Стаття 4. Столичні функції міста Києва
1. Органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах
своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій:
1) створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України,
Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних
держав і міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту,
місцем розташування яких відповідно до законодавства визначено місто Київ;
2) вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом
України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних
представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні;
3) надання на договірних засадах комунальних, інженерних, соціально-культурних, транспортних,
інформаційних та інших послуг державним органам, дипломатичним представництвам іноземних
держав, представництвам міжнародних організацій, розміщеним у місті Києві;
4) взаємодія з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України
при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці;
5) здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам’яток історії, культури, релігії,
архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне
значення;
6) виконання інших функцій міста Києва, передбачених у законодавстві України, специфічних для
функціонування Києва як столиці держави, в межах законодавства України.
2. Здійснення столичних функцій забезпечується органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування у місті Києві та гарантується державою.
Стаття 6. Здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади в місті Києві
Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як
безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх
виконавчі органи.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині
повноважень, делегованих їм відповідними радами.
Стаття 7. Система місцевого самоврядування у місті Києві
Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:
територіальну громаду міста;
міського голову;
міську раду;
виконавчий орган міської ради;
районні ради (у разі їх утворення);
виконавчі органи районних у місті рад;
2. Районні ради можуть утворюватися за рішенням територіальної громади міста Києва,
прийнятого шляхом проведення місцевого референдуму, або за рішенням Київської міської ради.
Рішення територіальної громади міста Києва або Київської міської ради щодо утворення
(неутворення) районних рад повинні бути прийняті до дня чергових виборів.
34. Конституційно-правовий статус суддів

Стаття 126. Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами
України.
Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.
Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою
чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або
відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком
вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Суддя обіймає посаду безстроково.
Підставами для звільнення судді є:
1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;
2) порушення суддею вимог щодо несумісності;
3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування
обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;
4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя
обіймає посаду;
6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.
Повноваження судді припиняються у разі:
1) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;
3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення
4) смерті судді;
5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.
Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім’ї.
Стаття 127. Правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя
здійснюється за участю присяжних.
Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.
На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не
старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у
сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою.
Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.
Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо
освіти та стажу професійної діяльності.
Стаття 128. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої
ради правосуддя в порядку, встановленому законом.
Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.
Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування
Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом.
Стаття 129. Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на
касаційне оскарження судового рішення;
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Про судоустрій і статус суддів
Стаття 48. Незалежність судді
1. Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого
незаконного впливу, тиску або втручання.
2. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому
принципом верховенства права. Втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється
і має наслідком відповідальність, установлену законом.
3. Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його
провадженні, крім випадків, установлених законом.
4. Суддя зобов’язаний звернутися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо
здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора.
5. Незалежність судді забезпечується:
1) особливим порядком його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та
припинення повноважень;
2) недоторканністю та імунітетом судді;
3) незмінюваністю судді;
4) порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення
судового рішення;
5) забороною втручання у здійснення правосуддя;
6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів,
установленим законом;
8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;
9) функціонуванням органів суддівського врядування та самоврядування;
10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна,
а також іншими засобами їх правового захисту;
11) правом судді на відставку.
Стаття 49. Недоторканність та імунітет судді
1. Суддя є недоторканним. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або
утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку суду, за винятком затримання
судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком
вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
2. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи
адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи, за
винятком:
1) якщо Вищою радою правосуддя надано згоду на затримання судді у зв’язку з таким діянням;
2) затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину,
якщо таке затримання є необхідним для попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження
наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину.
3. Суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи
установи, крім суду, за винятком випадків, зазначених у частині другій цієї статті.
4. Судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише
Генеральним прокурором або його заступником.
Стаття 52. Статус судді
1. Суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону
призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя
на професійній основі.
2. Судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи
адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.
Стаття 53. Незмінюваність судді
1. Судді гарантується перебування на посаді судді до досягнення ним шістдесяти п’яти років, крім
випадків звільнення судді з посади або припинення його повноважень відповідно до Конституції
України та цього Закону.
2. Суддю не може бути переведено до іншого суду без його згоди, крім переведення:
1) у разі реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду;
2) у порядку дисциплінарного стягнення.
Стаття 54. Вимоги щодо несумісності
1. Перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі
державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на
посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких
здійснюється очищення влади в порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади".
2. Суддя не може поєднувати свою діяльність із підприємницькою, адвокатською діяльністю,
обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім
викладацької, наукової чи творчої), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради
підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
4. Суддя не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти
прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках. Перебуваючи на посаді,
суддя не може бути кандидатом на виборні посади в органах державної влади (крім судової) та органах
місцевого самоврядування, а також брати участь у передвиборчій агітації.
Стаття 56. Права та обов’язки судді
1. Права судді, пов’язані зі здійсненням правосуддя, визначаються Конституцією України,
процесуальним та іншими законами.
2. Суддя має право брати участь у суддівському самоврядуванні.
3. Судді можуть утворювати громадські об’єднання та брати участь у них з метою захисту своїх
прав та інтересів, підвищення професійного рівня.
4. Суддя може бути членом національних або міжнародних асоціацій та інших організацій, що
мають на меті захист інтересів суддів, утвердження авторитету судової влади в суспільстві або розвиток
юридичної професії та науки.
5. Суддя має право підвищувати свій професійний рівень та проходити з цією метою відповідну
підготовку.
6. Суддя повинен додержуватися присяги.
7. Суддя зобов’язаний:
1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до
закону з дотриманням засад і правил судочинства;
2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі
стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення
впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів;
3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв’язків судді;
4) виявляти повагу до учасників процесу;
5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі
таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання;
6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері
запобігання корупції;
7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування;
8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на
належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду;
9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення
правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п’яти днів після того, як
йому стало відомо про таке втручання;
10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв’язку з проходженням
кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини,
що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у
законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.
8. Суддя проходить підготовку у Національній школі суддів України не менше ніж раз на три
роки.
35. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини.
(КУ) Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини.
Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод
людини в Україні;
Стаття 101. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Стаття 3. Мета парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини
і громадянина
Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:
1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами
України та міжнародними договорами України;
2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті
2 цього Закону;
3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у
відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;
5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод
людини і громадянина;
6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Стаття 5. Вимоги до кандидата на посаду Уповноваженого та призначення на посаду
Уповноваженого
Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України
таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40
років, володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів
державної мови, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти
років проживає в Україні.
Стосовно осіб, які претендують на зайняття посади Уповноваженого, за їх письмовою згодою
проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання
корупції".
Особи, які претендують на зайняття посади Уповноваженого, до призначення на відповідну
посаду подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування, відповідно до Закону України "Про запобігання корупції".
Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має не погашену або не зняту судимість за
вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося
адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією.
Уповноважений призначається строком на п’ять років, який починається з дня складення ним
присяги на пленарному засіданні Верховної Ради України.
На Уповноваженого поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції".
Стаття 8. Несумісність посади Уповноваженого
Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в
органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах
державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в
установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої
творчої діяльності.
Він не може бути членом будь-якої політичної партії.
За наявності обставин, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, Уповноважений
повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення. До усунення зазначених обставин
він не може складати присяги.
Якщо обставини, зазначені у частинах першій та другій цієї статті, виникли під час діяльності
Уповноваженого, вони повинні бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо.
У разі неможливості усунути їх протягом десяти днів Уповноважений зобов'язаний зробити у
зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що
належать Уповноваженому.
Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його
повноваження припиняються і Верховна Рада України зобов'язана звільнити його з посади. Нове
висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюються за процедурою,
передбаченою статтею 6 цього Закону.
Стаття 9. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого
Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:
1) відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх
повноважень;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду
Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
4) складення присяги новообраним Уповноваженим;
5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого;
6) набрання законної сили рішенням суду про визнання активів Уповноваженого або активів,
набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного
процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.
Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до
закінчення строку, на який його було обрано, у разі:
1) порушення присяги;
2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;
3) припинення громадянства України;
4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через
незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності;
5) порушення вимог Закону України "Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним
із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті
(олігархів)" у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти.
Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати
тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
Верховна Рада України за наявності зазначених у цій статті підстав розглядає питання і приймає
відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради
України або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу
Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною
постановою Верховної Ради України.
Стаття 13. Права Уповноваженого
Уповноважений має право:
1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-
міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих
спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором, керівниками інших державних органів, органів
місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми
власності, їх посадовими та службовими особами;
2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України,
Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України,
колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:
про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;
про офіційне тлумачення Конституції України;
3-1) вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у
сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;
4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;
9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях,
за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;
10) з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника
в установленому законом порядку:
звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення
повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити
свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його
позовами (заявами, клопотаннями (поданнями);
вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями)
інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду;
ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень;…….
Стаття 14. Обов'язки Уповноваженого
Уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших
правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати
виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов'язання діє і після
припинення його повноважень.
У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому
законодавством порядку.
Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника
та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.
Уповноважений здійснює парламентський контроль за дотриманням права на доступ до
публічної інформації.
Секретаріат Уповноваженого з прав людини за дорученням Уповноваженого забезпечує
оприлюднення та надання інформації за запитами, адресованими Уповноваженому з прав людини,
відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації".
36. Мажоритарна виборча система та її різновиди за законодавством

України.
(система виборів, за якої обраним по виборчому округу вважається той кандидат, що отримав
установлену більшість голосів.)
Сутність її полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який
зібрав встановлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної
кількості голосів, залишаються непрезентова-ними в органах влади. Залежно від того, якої більшості для
обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна система буває трьох видів:
1)абсолютної більшості (50 % + 1 голос) від загальної кількості поданих в окрузі голосів. У
випадку, якщо жоден кандидат не одержав більше половини голосів, проводиться другий тур виборів, на
якому представлено лише двох кандидатів, де необхідно набрати для перемоги просту більшість голосів.
Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні;
2) відносної більшості, де для перемоги досить хоча б на небагато випередити інших
претендентів. Отут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25 %). Така виборча
система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Японії та інших країнах.
3)кваліфікованої більшості (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів).
Вид Переваги Недоліки
Мажоритарна система Наявність постійного значна розбіжність між
абсолютної більшості зв’язку між кандидатом і кількістю отриманих голосів та
виборцями округу кількістю депутатських
мандатів, тобто викривлення
результатів голосування;
Мажоритарна система персоніфікація виборів: Неврахування голосів
відносної більшості виборці значної кількості виборціа
голосують за конкретну
людину, яку можуть побачити і
оцінити
Мажоритарна система Простота підрахунку значна можливість для
кваліфікованої більшості голосів здійснення тиску на виборців,
маніпуляцій та фальсифікацій
37. Міжнародно-правові стандарти прав та свобод людини і

громадянина та їх імплементація в Україні.
Міжнародні стандарти в галузі прав людини – це загальновизнані міжнародно-правові норми,
які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних
прав і свобод, обов’язок держав їх дотримуватися цих прав і свобод, а також межі можливого або
припустимого їх обмеження.
До основних міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав
і свобод особи, та стосуються правового статусу людини і громадянина і з якими узгоджуються приписи
Конституції і відповідних нормативних актів України, належать: Загальна декларація прав людини (1948),
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права(1966 ), Міжнародний пакт про економічні,
соціальні та культурні права (1966),Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних
свобод з протоколами (1950), Європейській соціальний стандарт (1961), Заключний акт Наради
з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975), Підсумковий документ Віденської зустрічі
представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 ), Документ
Копенгагенської наради – конференції з людського виміру НБСЄ (1990)
Чинна Конституція в цілому відповідає міжнародному праву, тенденціям його розвитку,
насамперед із питань забезпечення прав людини. Наприклад, розділ II Конституції присвячений правам
і свободам людини і громадянина, а в цілій низці статей знайшли своє відображення положення Загальної
декларації прав людини (із цієї моделі виходить ч. 1 ст. 24 Основного Закону). Виходячи з положень
Декларації «усі люди народжуються вільними і рівними у своєї гідності і правах» (ст. 1), а згідно зі ст. 2
кожній людині надаються всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від яких-небудь
розходжень, а саме раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного або станового походження, майнового чи іншого стану.
Важливим міжнародно-правовим актом про права людини, який вплинув на розвиток
конституціоналізму в Україні є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних
свобод. Виходячи з положень Конвенції, основні права і свободи особи є природними, а не такими, що
даровані державою, і належать кожному від народження. Враховуючи це, у ст. 21 Конституції України
закріплюється, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Згідно з Конвенцією,
права людини регулюються тільки законом, який обов’язково публікується, і ніякий нормативно-
правовий акт не може її обмежити. У свою чергу, у ч. 2 ст. 22 Конституції встановлено, що
«конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані», а у ч. 3 ст. 57 закріплено, що
«Закони та інші нормативно-правові акти, що встановлюють права і обов’язки громадян, не доведені до
відома населення у порядку, визначеному законом, є не чинними». У ст. 24 Конституції знайшов
закріплення один із найважливіших правових принципів – принцип рівності: «громадяни мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Щодо права приватної власності, то ці
положення Конвенції теж відображені у Конституції України. Так, ч.4 ст.41 Основного Закону містить
положення щодо непорушності права приватної власності. Примусове відчуження цього права можливе
лише як виняток із мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, і за
умови попереднього й повного відшкодування їх вартості, тільки в умовах воєнного чи надзвичайного
стану.
Крім того, Конституція України передбачила можливість звернення громадян України до
спеціальних міжнародних установ із питань вирішення спорів. До таких установ належать Міжнародний
Суд ООН, Європейський суд з прав людини. Згідно із ст. 55 Конституції кожен має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або
учасницею яких є Україна.
Найважливішу роль у запровадженні відповідних стандартів відіграє Європейський суд з прав
людини, який діє відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод1950 р., що набула чинності в Україні у вересні 1997 р. Саме з цього часу започатковано якісно
новий підхід до імплементації правозахисних стандартів, яким надається конкретна правова форма.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини нині фактично є елементом
національної правової системи, оскільки сама Європейська конвенція про захист прав людини та
основоположних свобод дає Суду право тлумачити положення Конституції України, а національні судові
органи починають дедалі більше посилатися на його судові рішення при вирішенні питань у межах
національної судової юрисдикції [1]. Слід також наголосити, що зазначеному стану речей сприяє
практика численних звернень громадян України до нього.
Так, починаючи з 1997 р., відколи Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав
людини та основоположних свобод, Європейський суд ухвалив понад 500 рішень, в яких визнав Україну
такою державою, що порушувала права людини. Зокрема, у рішенні по справі «Юрій Миколайович
Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 р. Європейський суд з прав людини дав досить жорстку оцінку
українській владі, наголосивши на неефективності судового захисту прав людини, що не може бути
виправдане недостатністю коштів у держави для забезпечення рішень судів по захисту прав і свобод
людей.
Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини — це встановлені нормами

міжнародного права права та свободи людини та громадянина, а також обов’язок держави їх
забезпечувати.
Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини різноманітні. За дією у просторі
розрізняють універсальні (діють у всьому світі) і регіональні (діють у певному регіоні земної кулі)
стандарти.
До універсальних відносять, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.).
До регіональних — Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод (1950p.), Американську Конвенцію прав людини (1969 p.), Африканську Хартію прав
людини і народів (1981 p.).
Як правило, регіональні стандарти є детальнішими за своїм змістом і, що особливо важливо,
регламентують порядок захисту прав людини у разі їх порушення державою. Наприклад, важливим
гарантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах служить Європейський Суд з
прав людини, що розглядає позови індивідів, які постраждали від владного свавілля, до держави.
Залежно від дії за колом осіб розрізняють загальні (стосуються прав усіх людей) і спеціальні
(стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Спеціальні міжнародно-правові стандарти
регулюють статус осіб, які об'єктивно є найбільш уразливими, незахищеними: дітей, жінок, біженців,
національних меншин (Конвенція про статус біженців).
Міжнародні стандарти прав і свобод людини мають такі функції:
1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов'язковому порядку повинні бути
визнані державами — учасницями тієї або іншої конвенції;
2) формулювання змісту прав і свобод, які повинні одержати втілення в конституціях і законах
держав-учасниць конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні
права 1966 р. Розкриває поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє
харчування, одяг і житло для людини та її сім'ї;
3) встановлення зобов'язань держав із забезпечення реалізації проголошуваних прав і
свобод. Наприклад, приєднавшись до Європейської Конвенції із захисту прав людини і основних
свобод, Україна була зобов'язана скасувати смертну кару як вид кримінального покарання;
4) фіксація обмежень і заборон, пов'язаних з реалізацією прав і свобод людини. Наприклад,
Міжнародний Пакт про громадянські, і політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни,
насильства, національної, расової, релігійної ворожнечі.
Такими міжнародно-правовими актами є:
 Загальна декларація прав людини (1948 р.). її положення є завданням, виконання
якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації);
 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні
протоколи до нього;
 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
 Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950
р.), ратифікована Україною 17.07.1997 р., набула чинності 11.09.1997 р.
У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають у державі-учасниці актів або на
яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами,
передбаченими цими актами, без обмежень за будь-якими ознаками.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що

встановлюють:
— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;
— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь-якої
дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;
— загальні принципи природного права;
— відповідальність за злочинне порушення прав людини;
— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;
— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе
зобов'язань у сфері прав людини.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення
відповідних змін до Конституції України.
Законом України "Про міжнародні договори України" встановлено принцип примату
міжнародного права в Україні: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в
установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті
законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Стаття 8 ЗУ «Про міжнародні договори України»
Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом
підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.
Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим
шляхом, про який домовилися сторони.
38. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади.

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
Місце Верховної Ради України в механізмі державної влади визначається парламентсько-
президентською формою правління, запровадженої в ході конституційної реформи 2004 року
Так, відносини парламенту та Президента України будуються на засадах, коли останній,
виконуючи функції глави держави, забезпечує додержання Конституції, прав і свобод людини при
реалізації Верховною Радою України своїх повноважень. При цьому глава держави наділяється
додатковими повноваженнями у відносинах із Верховною Радою України, які дозволяють йому діяти як
самостійному суб’єкту вироблення державної політики. Разом з тим діяльність самого Президента
перебуває під парламентським контролем, а окремі повноваження можуть бути ним реалізовані лише за
наявності відповідного погодження (затвердження) з боку Верховної Ради України.
Що ж до першої форми взаємовідносин, то мається на увазі, насамперед, закріплення за
Президентом України права вето на закони, прийняті парламентом та можливості оскарження їх на
предмет конституційності в Конституційному Суді України. Водночас проведена конституційна реформа
певним чином звузила за обсягом такий важель впливу глави держави на парламент, як вето. Йдеться про
те, що в разі непідписання Президентом України закону, відносно якого було подолано вето, такий акт
оприлюднюється за підписом Голови Верховної Ради України.
Основними формами контролю Верховної Ради України за діяльністю Президента є
парламентський запит, заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про
внутрішнє і зовнішнє становище України і, як найбільш радикальна форма — проведення процедури
імпічменту Президенту України
На сьогоднішній день місце парламенту в державному механізмі можна визначити, насамперед,
встановивши зміст та характер взаємовідносин цього представницького органу влади з Урядом. Верховна
Рада має визначальний вплив на функціонування Кабінету Міністрів України. Згідно з ч. 2 ст. 113
Конституції, Кабінет Міністрів відповідальний перед Верховною Радою України, підзвітний і
підконтрольний їй. Перш за все слід наголосити на тому, що Кабінет Міністрів в повному складі
формується парламентом (п. 12 ч. 1 ст. 85 Конституції); Верховна Рада схвалює Програму діяльності
Кабінету Міністрів (п. 11); здійснює контроль за його діяльністю (п. 13); звільняє Прем’єр-міністра та
інших членів Кабінету Міністрів (п. 12); притягає Кабінет Міністрів до відповідальності шляхом
ухвалення резолюції недовіри (ст. 87 Конституції).
Взаємовідносини парламенту із органами судової влади базуються на таких засадах. Верховна
Рада бере участь у формуванні суддівського корпусу та вирішенні інших кадрових питань у суддівській
сфері: призначає та звільняє з посад третину конституційного складу Конституційного Суду України (п.
26 ч. 1 ст. 85 Конституції); обирає суддів безстроково (п. 27 ч. 1 ст. 85); звільняє обраних нею суддів із
посади, яку вони обіймають, за наявності підстав, передбачених ч. 5 ст. 126 Конституції; дає згоду на
затримання чи арешт судді до винесення об винувального вироку суду (ч. 3 ст. 126). Парламент здійснює
також вплив на функціонування судової влади через прийняття законів, які
визначають судоустрій, судочинство та статус суддів (п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції).
У свою чергу, такий орган судової влади, як Конституційний Суд України, здійснює контроль за
конституційністю актів Верховної Ради України (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції) і в разі встановлення їх
невідповідності приписам Основного Закону визнає ці акти неконституційними, внаслідок чого вони
втрачають чинність (ч. 1, 2 ст. 152 Конституції). В окремих випадках парламент може реалізувати
закріплені за ним повноваження лише за участю відповідних вищих судових інституцій. Так, Верховна
Рада України може усунути Президента України з поста в порядку імпічменту лише після перевірки
справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду
України про те, що діяння, у яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або
іншого злочину (ч. 6 ст. 111 Конституції).
Відповідно до КУ ВРУ є єдиним законодавчим органом влади в Україні. За своєю природою

вона є представницьким, виборним, однопалатним, колегіальним, постійно діючим органом
державної влади (більше про ознаки в питанні 6). Місце ВРУ в системі державної влади зумовлено
парламентсько-президентською формами правління, яка була відновлена під час Революції Гідності у
2014 році.
(в семінарі питалися за взаємовідносини ВРУ з іншими гілками влади)
Взаємовідносини з урядом:
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів
України;
12) призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра
України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України,
Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна
України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра
України, членів Кабінету Міністрів України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї
Конституції та закону;
Взаємовідносини з ПУ:
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і
зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення
рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових
формувань у разі збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту),
встановленому статтею 111 цієї Конституції;
З судом:
26) призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;
З ОМС:
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення
населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
Парламент не підпорядковується іншим ОДВ
39. Місце Президента України в системі органів державної влади.

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного
членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.
Як глава держави, Президент України є найвищою посадовою особою в країні. Саме тому він
наділяється повноваженнями виступати від імені України як у внутрішньому житті країни так і в
міжнародних відносинах. Положення Конституції приводять до висновку, що Президент України є
найвищою посадовою особою української держави, яка має забезпечувати цілісність держави.
Основні напрямки діяльності Президента України визначені у ч. 2 ст. 102 Конституції. Відповідно
до зазначеної статті, на Президента України покладається по-перше, обов’язок бути гарантом державного
суверенітету України, тобто неподільності, верховенства, незалежності державної влади країни. По-
друге, Президент виступає як гарант територіальної цілісності України. Саме на Президента
Конституцією покладається обов’язок забезпечувати недоторканість зовнішніх кордонів України,
припиняти спроби будь-яких сил в середині країни розчленити територію України, відокремити якусь її
частину. По-третє, Президент діє як гарант дотримання Конституції України в напрямку забезпечення
відповідності внутрішньої і зовнішньої політики України Конституції та інтересам держави. По-четверте,
згідно із Конституцією Президент є гарантом дотримання прав і свобод людини і громадянина. Це
передбачає покладення на Президента обов’язку створювати умови, які б забезпечували чітке і своєчасне
реагування з боку відповідних органів державної влади на порушення прав і свобод людини. Як гарант
прав і свобод людини і громадянина, Президент зобов’язаний також сприяти створенню необхідних
механізмів контролю за їх додержанням та механізмів забезпечення їх реалізації.
Визначаючи статус Президента України, Конституція встановлює коло його повноважень,
принципи взаємовідносин з органами, що представляють всі гілки державної влади в Україні. Значне
місце серед конституційних положень належить тим із них, завдяки яким забезпечується можливість
органів всіх гілок влади співпрацювати із Президентом, а також впливати на його діяльність з метою
запобігання будь-яким свідомим або не свідомим зловживанням з боку Президента владою. Кожна із
гілок влади має можливість застосовувати механізми стримувань і противаг. Так, в разі вчинення
Президентом державної зради або іншого злочину Верховна Рада має право на усунення Президента з
поста у порядку особливої процедури імпічменту.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття
повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного
договору.
Основний Закон України у ст. 5 встановлює, що носієм суверенітету і єдиним
джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи
державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, влада народу, як
цілісна і єдина за своїм змістом влада, реалізується через її законодавчу, виконавчу і судову
гілки (ст. 6). Формулювання ст. 6 Конституції, яке наголошує, що “державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”, по суті, встановлює
баланс влад, який означає, що кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої
правовий статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії.
Формально-юридичний аналіз Конституції та законодавства України дає підстави для висновку

про те, що Президент України займає особливе місце в системі органів державної влади і не
належить виключно до жодної з гілок державної влади (найбільш тяжіє до виконавчої влади),
про які йдеться у ст. 6 Конституції. Він отримує свої повноваження безпосередньо від народу,
оскільки обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Важливим є взаємозв’язок ПУ з іншими гілками влади.
З ВРУ:
Він призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені
Конституцією (п. 7 ст. 106), припиняє повноваження Парламенту, якщо протягом тридцяти
днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (п. 8), підписує закони,
прийняті Верховною Радою (ст. 94)
, має право вето стосовно прийнятих Парламентом законів із наступним поверненням
їх на повторний розгляд Верховної Ради (ст. 94).
Ряд своїх повноважень Президент України реалізовує за згоди Парламенту. Так, він
призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України (п. 9 ст. 106),
Генерального Прокурора України (п. 11), Голову Антимонопольного Комітету України (п.
14), вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Перераховані
повноваження не можуть використовуватись з метою тиску на Верховну Раду і повинні
реалізовуватись у рамках принципу поділу влади. Призначення цих повноважень
визначається обов’язком Глави держави забезпечувати узгоджене функціонування усіх
гілок механізму державної влади [19, 255].
З урядом:
9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною
Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після
одержання такої пропозиції;
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України,
Міністра закордонних справ України;
15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
З судом:
22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;
Стаття 128. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням
Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.
Реалізуючи ці повноваження, Президент України володіє широкими можливостями впливати
на всі ланки державного апарату, як на законодавчу, так і на виконавчу владу, в тому числі Кабінет
Міністрів України, на судову систему, зокрема і Конституційний Суд.
40. Набуття громадянства України: підстави й умови.

КУ
Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства
України визначаються законом.(ЗУ «Про громадянство України)
Стаття 92. Виключно законами України (ЗУ «Про громадянство України»)визначаються:
2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;
Стаття 106. Президент України:
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства
України, про надання притулку в Україні. (якшо хтось буде в Кобрина, то розкажіть йому про Саакашвілі)
ЗУ «Про громадянство в Україні»
Стаття 1. Визначення термінів
У цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
громадянство України - правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій
вияв у їх взаємних правах та обов’язках.
Стаття 2. Принципи законодавства України про громадянство
Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без
громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України
його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя
внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування

громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув
громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він
визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у
правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства
України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з
подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними
громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в заклад
охорони здоров’я, заклад освіти або інший дитячий заклад, у дитячий будинок сімейного типу чи
прийомну сім’ю;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи
материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 7. Набуття громадянства України за народженням
Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є
громадянином України.
громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами
України та міжнародними договорами України.
Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах
проживають на території України, є громадянином України.
особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає
своїм громадянином.
проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи
без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про
постійну чи тимчасову прописку на території України або зареєстрували на території України свій
національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або
мають військовий квиток, виданий іноземцю чи особі без громадянства, які в установленому порядку
уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній спеціальній
службі транспорту або Національній гвардії України, або мають посвідчення біженця чи документ, що
підтверджує надання притулку в Україні.
Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є
Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають
на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином
України.
іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої
держави або держав.
Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в
Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за
народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
є громадянином України.
ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту»:
Стаття 1. Визначення термінів
1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
1) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати
жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї
громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим
захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами
країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок
зазначених побоювань;
Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних
підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків,
який є іноземцем, є громадянином України.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є
Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з
моменту народження.
Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням
Особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи
баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи
онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією
України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один із
її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра
народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під
час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної
Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської
України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають
право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Для оформлення набуття громадянства України в установленому порядку разом із заявою
(клопотанням) про набуття громадянства України подається:
особою без громадянства - декларація про відсутність іноземного громадянства;
декларація про відсутність іноземного громадянства - документ, в якому особа повідомляє про
відсутність у неї іноземного громадянства (підданства) або громадянств (підданств) з обґрунтуванням
причин такої відсутності.
іноземцем - зобов’язання припинити іноземне громадянство.
зобов’язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в
разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або
громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України
подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств)
інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов’язання
припинити громадянство (підданство) усіх цих держав.
Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство) не вимагається від
іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне
припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої
держави.
Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати
документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу
України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі
передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення
громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають
декларацію про відмову від іноземного громадянства.
декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв
зобов’язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання
документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств),
засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших
держав.
Для оформлення набуття громадянства України замість зобов’язання припинити іноземне
громадянство (підданство) може бути подано:
1) іноземцем, якого визнано біженцем або якому надано притулок в Україні, - декларацію про
відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні;
декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано
притулок в Україні, - документ, у якому іноземець, якого визнано біженцем або якому надано притулок в
Україні, засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави, що відповідно до Закону
України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" вважається країною
громадянської належності.
2) іноземцем, який постійно проживає в Україні на законних підставах та є громадянином
держави, з якою Україна уклала міжнародний договір, що передбачає припинення особою громадянства
цієї держави одночасно з набуттям громадянства України, - заяву про зміну громадянства;
заява про зміну громадянства - документ, що подається іноземцем, який є громадянином держави, з
якою Україна уклала міжнародний договір, що передбачає припинення особою громадянства цієї держави
одночасно з набуттям громадянства України.
3) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить (проходив)
військову службу за контрактом у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту
або Національній гвардії України, його подружжям - декларацію про відмову від іноземного
громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку уклала контракт на
проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту
або Національній гвардії України, та декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із
подружжя;
декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством
України порядку уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній
спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України, - документ, у якому іноземець, який в
установленому законодавством України порядку проходить військову службу за контрактом у Збройних
Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України, або який в
установленому законодавством України порядку проходив військову службу за контрактом у Збройних
Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України, контракт якого
припинено (розірвано), та звільнений з військової служби з підстав, передбачених підпунктами "а",
"б" пунктів 1-3 частини п’ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу",
засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших
держав;
4) іноземцем із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий
статус іноземців та осіб без громадянства", та його подружжям - декларацію про відмову від іноземного
громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини
двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та
декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя;
декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове
проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства", - документ, у якому іноземець засвідчує свою відмову від громадянства (підданства)
іншої держави або громадянств (підданств) інших держав;
5) іноземцем, його подружжям, які є громадянами держави, визнаної Верховною Радою України
державою-агресором або державою-окупантом, та зазнали у країні своєї громадянської належності
переслідувань, - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань,
разом із документом, що підтверджує переслідування.
декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, - документ, у
якому іноземець, який є громадянином держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором
або державою-окупантом, та зазнав у країні своєї громадянської належності переслідувань, що
підтверджується документом, передбаченим цим Законом, засвідчує свою відмову від громадянства
держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом.
Громадянство України за територіальним походженням не набуває особа, яка відповідно
до частини шостої статті 9 цього Закону не приймається до громадянства України (крім випадку,
передбаченого частиною сьомою статті 9 цього Закону), та особа, стосовно якої рішення про оформлення
набуття громадянства України скасовано на підставі статті 21 цього Закону.
До громадянства України не приймається особа, яка:
1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
2) засуджена в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави;
3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або
особливо тяжким злочином.
Дія положень, передбачених пунктами 1, 3 частини шостої цієї статті, не поширюється на іноземців
та осіб без громадянства, зазначених у частинах дев’ятнадцятій, двадцятій статті 4 Закону України "Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства", а також на осіб, які мають визначні заслуги перед
Україною чи прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України (стосовно
яких у поданні центрального органу виконавчої влади України у відповідній сфері на ім’я Президента
України містяться відомості, що такі особи брали безпосередню участь в антитерористичній операції,
забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її
проведення, та/або брали участь у виконанні бойових або службових завдань антитерористичної операції,
та/або брали (беруть) участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і
стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях) та/або брали
(беруть) участь у здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки
населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, за
умови що компетентні органи України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, встановлять,
що рішення про притягнення відповідної особи до відповідальності за вчинення злочинів, передбачених
пунктами 1 та/або 3 частини шостої цієї статті, було прийняте з політичних мотивів правоохоронними та/або
судовими органами держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-
окупантом, або держави, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється
визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема голосувала
проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй "Про територіальну цілісність
України" від 27 березня 2014 року № 68/262.
Дитина, один із батьків якої або її дід чи баба, прадід чи прабаба народилися чи постійно
проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті, яка є особою без громадянства і
стосовно якої подано декларацію про відсутність іноземного громадянства, або є іноземцем, стосовно
якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за
клопотанням одного з її законних представників.
Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула громадянство
України за народженням та є іноземцем, стосовно якого подано зобов’язання припинити іноземне
громадянство, або особою без громадянства, стосовно якої подано декларацію про відсутність
іноземного громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних
представників.
реєстрація громадянства України - внесення запису про набуття особою громадянства України
спеціально уповноваженим на те органом у відповідні облікові документи.
Для оформлення набуття громадянства України дитиною, яка є іноземцем, один із батьків якої або
опікун чи піклувальник має право на подання декларації, передбаченої пунктами 1, 3-5 частини шостої
цієї статті, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подається декларація про відмову
дитини від іноземного громадянства.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації
набуття особою громадянства України.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного
громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї
держави. Вимога про взяття зобов’язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб,
яких визнано біженцями або яким надано притулок в Україні.
Стаття 9. Прийняття до громадянства України
Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх заявою прийняті до громадянства
України.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України, що засвідчується особою у
поданій в установленому порядку заяві про прийняття до громадянства України;
2) подання:
особою без громадянства - декларації про відсутність іноземного громадянства;
іноземцем - зобов’язання припинити іноземне громадянство.
іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне
припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої
держави.
Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати
документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу
України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Іноземці, які мають усі
передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення
громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають
декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Для прийняття до громадянства України замість зобов’язання припинити іноземне громадянство
(підданство) може бути подано:
а) іноземцем, якого визнано біженцем або якому надано притулок в Україні, - декларацію про
відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні;
б) іноземцем, який постійно проживає в Україні та є громадянином держави, з якою Україна
уклала міжнародний договір, що передбачає припинення особою громадянства цієї держави одночасно з
набуттям громадянства України, - заяву про зміну громадянства;
в) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить (проходив)
або Національній гвардії України, - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка в
установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у
Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України;
г) іноземцем, який має визначні заслуги перед Україною або прийняття якого до громадянства
України становить державний інтерес для України, - декларацію про відмову від іноземного
громадянства особи, яка має визначні заслуги перед Україною або прийняття якої до громадянства
України становить державний інтерес для України;
ґ) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить військову службу
за контрактом у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній
гвардії України та нагороджений державною нагородою України, - декларацію про відмову від
іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку проходить
або Національній гвардії України та нагороджена державною нагородою України;
д) іноземцем із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий
статус іноземців та осіб без громадянства", - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи,
яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України
"Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства";
е) іноземцем, який є громадянином держави, визнаної Верховною Радою України державою-
агресором або державою-окупантом, та зазнав у країні своєї громадянської належності переслідувань, -
декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із
документом, що підтверджує переслідування.
Для прийняття до громадянства України одного з подружжя, який є іноземцем, за умови що інший
із подружжя має право на подання декларації, передбаченої підпунктами "в"-"е" пункту 2 частини другої
цієї статті, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подається декларація про відмову від
іноземного громадянства для другого із подружжя.
Для прийняття до громадянства України дитини, яка є іноземцем, один із батьків якої або опікун
чи піклувальник має право на подання декларації, передбаченої підпунктами "а", "в"-"е" пункту 2
частини другої цієї статті, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подається декларація
про відмову дитини від іноземного громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти
років.
безперервне проживання на території України - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд
за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів. Не є порушенням вимоги
про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на
лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на
території України.
Зазначена умова не поширюється на іноземців і осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з
громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з
громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний строк
перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства,
яким надано дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про
імміграцію".
Для осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок в Україні, строк безперервного
проживання на законних підставах на території України має становити останні три роки на дату подання
заяви про прийняття до громадянства України з моменту визнання біженцем або надання притулку в
Україні, а для осіб без громадянства - останні три роки на дату подання такої заяви з моменту в’їзду в
Україну або з моменту визнання особою без громадянства.
Для іноземців та осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку
проходять військову службу за контрактом у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі
транспорту або Національній гвардії України, строк безперервного проживання на законних підставах на
території України має становити останні три роки на момент подання заяви про прийняття до
громадянства України з дня набрання чинності контрактом про проходження військової служби у
4) отримання дозволу на імміграцію.
Зазначена умова не поширюється на осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок в
Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку
проходять військову службу у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або
Національній гвардії України, або отримали посвідку на постійне проживання в Україні відповідно
до пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію";
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування.
Зазначена умова не поширюється на осіб з інвалідністю, пов’язаною з порушеннями зору, слуху,
мовлення;
6) наявність законних джерел існування.
Зазначена умова не поширюється на осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок в
Україні.
Дія положень, передбачених пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюється на осіб, які
мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі на іноземців і осіб без громадянства, які в
установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах України,
Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України та нагороджені державною
нагородою, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України, і
на осіб, які отримали посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону
України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Для прийняття до громадянства України осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, або
прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України, центральний орган
виконавчої влади у відповідній сфері готує у порядку, встановленому Президентом України, подання на
ім’я Президента України.
Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає на території України на законних
підставах і один із батьків якої або інша особа, яка відповідно до цього Закону є її опікуном чи
піклувальником, має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється без урахування умов, передбачених
пунктами 1, 3-6 частини другої цієї статті. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо один із
батьків дитини або її опікун чи піклувальник є особою, яку визнано біженцем чи якій надано притулок в
Україні, або яка є іноземцем чи особою без громадянства та отримала посвідку на постійне проживання в
Україні відповідно до пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", або
яка в установленому законодавством України порядку проходить військову службу за контрактом у
Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України, у
тому числі нагороджена державною нагородою України.
2) засуджена в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або
зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави;
Дія положень, передбачених пунктами 1, 3 частини шостої цієї статті, не поширюється на
іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах дев’ятнадцятій, двадцятій статті 4 Закону
України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", а також на осіб, які мають визначні
заслуги перед Україною чи прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для
України (стосовно яких у поданні центрального органу виконавчої влади України у відповідній сфері на
ім’я Президента України містяться відомості, що такі особи брали безпосередню участь в
антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах
антитерористичної операції у період її проведення, та/або брали участь у виконанні бойових або
службових завдань антитерористичної операції, та/або брали (беруть) участь у здійсненні заходів із
забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації
у Донецькій та Луганській областях) та/або брали (беруть) участь у здійсненні заходів, необхідних для
забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою
агресією Російської Федерації проти України, за умови що компетентні органи України у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України, встановлять, що рішення про притягнення відповідної
особи до відповідальності за вчинення злочинів, передбачених пунктами 1 та/або 3 частини шостої цієї
статті, було прийняте з політичних мотивів правоохоронними та/або судовими органами держави,
визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, або держави, яка не
визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність
посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема голосувала проти Резолюції
Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй "Про територіальну цілісність України" від 27
березня 2014 року № 68/262.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання
відповідного Указу Президента України.
Стаття 10. Поновлення у громадянстві України
Особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про
поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає
вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених частиною шостою статті
9 цього Закону.
Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство (підданство)
або іноземні громадянства (підданства), повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву
про поновлення у громадянстві України та зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство),
реєструється громадянином України.
Іноземець, який перебуває у громадянстві (підданстві) кількох держав, подає зобов’язання
Іноземець, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинен
подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого
органу України протягом двох років з моменту реєстрації його громадянином України. Іноземець, який
має усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення
громадянства (підданства), але з незалежних від нього причин не може отримати його, подає декларацію
про відмову від іноземного громадянства.
громадян (підданих) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами
громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави.
Для поновлення у громадянстві України замість зобов’язання припинити іноземне громадянство
(підданство) подається:
1) іноземцем, який є громадянином держави, з якою Україна уклала міжнародний договір, що
передбачає припинення особою громадянства цієї держави одночасно з набуттям громадянства України,
- заява про зміну громадянства;
2) особами, яких визнано біженцями або яким надано притулок в Україні, - декларація про
відмову особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні, від іноземного громадянства;
3) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить (проходив)
або Національній гвардії України, - декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка в
установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у
4) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить військову службу
за контрактом у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній
гвардії України та нагороджений державною нагородою України, - декларація про відмову від
іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку проходить
або Національній гвардії України та нагороджена державною нагородою України;
5) іноземцем, який є громадянином держави, визнаної Верховною Радою України державою-
агресором або державою-окупантом, і зазнав у країні своєї громадянської належності переслідувань, -
декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із
У громадянстві України не поновлюються:
1) особи, які відповідно до частини шостої статті 9 цього Закону не приймаються до громадянства
України (крім випадку, передбаченого частиною сьомою статті 9 цього Закону);
2) особи, які втратили громадянство України на підставі пункту 2 частини першої статті 19 цього
Закону;
2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману,
свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів.
3) особи, стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства України скасовані на
підставі статті 21 цього Закону.
Особа може бути поновлена у громадянстві України у разі втрати громадянства України або
скасування рішення про оформлення набуття громадянства України з підстав невиконання поданого
зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство) за наявності документально підтверджених
поважних причин для невиконання такого зобов’язання. Повторне поновлення у громадянстві України з
таких причин не допускається.
Стаття 11. Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлюють громадяни України або
подружжя, один із якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає
громадянином України з моменту набрання законної сили рішенням суду про усиновлення незалежно від
того, проживає дитина постійно в Україні чи за кордоном. Така дитина реєструється громадянином
України за заявою усиновлювача, який є громадянином України.
дитина - особа віком до 18 років.
Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновлює подружжя, один з якого є
громадянином України, а другий - іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання законної
сили рішенням суду про усиновлення незалежно від того, проживає дитина постійно в Україні чи за
кордоном. Така дитина реєструється громадянином України за заявою усиновлювача, який є
Повнолітня особа, яка на момент усиновлення була іноземцем або особою без громадянства,
перебуває на території України на законних підставах або проживає за кордоном, яку до досягнення
повноліття було усиновлено відповідно до частини першої або другої цієї статті, проте набуття
громадянства України усиновлювачами оформлено не було, та яка не набула громадянства (підданства)
іншої держави, реєструється громадянином України за її особистою заявою.
Стаття 12. Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
піклування, влаштування дитини в заклад охорони здоров’я, заклад освіти або інший дитячий заклад, у
дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування
і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином
України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення
про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання законної сили рішенням суду про
встановлення опіки чи піклування. Така дитина реєструється громадянином України за клопотанням
опікуна або піклувальника, який є громадянином України.
Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування
і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких є громадянином України, а друга -
іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки або
піклування чи з моменту набрання законної сили рішенням суду про встановлення опіки або піклування,
якщо така дитина у зв’язку із встановленням опіки або піклування не набуває громадянство опікуна чи
піклувальника, який є іноземцем. Така дитина реєструється громадянином України за клопотанням
опікуна або піклувальника, який є громадянином України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і влаштована до закладу охорони здоров’я,
закладу освіти або іншого дитячого закладу, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або
піклувальника, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки
померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені
померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім’єю, не знайдені. Така дитина реєструється
громадянином України за клопотанням адміністрації закладу, на яку покладено функції опікуна або
піклувальника стосовно дитини.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в дитячому будинку
сімейного типу, прийомній сім’ї, якщо хоча б один із батьків-вихователів чи прийомних батьків є
громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування дитини до дитячого будинку
сімейного типу чи прийомної сім’ї, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані
безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із
сім’єю, не знайдені. Така дитина реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків-
вихователів або прийомних батьків, який є громадянином України.
Повнолітня особа, яка у випадках, передбачених цією статтею, на момент встановлення над нею
до досягнення повноліття опіки чи піклування або влаштування в заклад охорони здоров’я, заклад освіти,
інший дитячий заклад, у дитячий будинок сімейного типу, прийомну сім’ю була іноземцем або особою
без громадянства і стосовно якої рішення про набуття громадянства України оформлено не було,
реєструється громадянином України за її особистою заявою.
Стаття 13. Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок
встановлення над нею опіки громадянина України
Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані
судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство
України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.
Стаття 14. Набуття громадянства України дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві
України її батьків чи одного з них
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином
України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з
батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є
іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином
України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві
України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем,
реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Стаття 15. Набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або
встановлення факту батьківства чи материнства
У разі визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а
батьком визнано громадянина України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного
проживання набуває громадянство України.
У разі визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а
матір’ю визнано громадянку України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного
У разі встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без
громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України, дитина незалежно від місця її
народження та місця постійного проживання набуває громадянство України.
У разі встановлення факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без
громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України, дитина незалежно від місця її
Якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства
мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є особою без громадянства, набуває
громадянство України незалежно від місця народження та місця постійного проживання за умов,
передбачених частинами першою - четвертою цієї статті.
Якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства
мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є іноземцем, набуває громадянство
України незалежно від місця її народження та місця постійного проживання за умов, передбачених
частинами першою - четвертою цієї статті, якщо вона подала заяву про набуття громадянства України та
зобов’язання припинити іноземне громадянство.
Іноземці, які є громадянами держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором
або державою-окупантом, та зазнали у країні своєї громадянської належності переслідувань через
політичні переконання, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство (підданство) можуть
подавати декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених частинами першою - п’ятою цієї
статті, є дата народження дитини (особи) або дата набуття громадянства України батьком чи матір’ю,
батьківство чи материнство яких визнано або щодо яких встановлено факт батьківства чи материнства,
якщо такі батько чи мати набули громадянство України після народження дитини (особи).
Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому частиною шостою цієї статті, є
дата реєстрації набуття особою громадянства України.
Стаття 16. Необхідність згоди дітей під час набуття громадянства України
Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою
згодою.
ЗВІДСИ
ЗУ «Про громадянство України»
Стаття 6. Підстави набуття громадянства України
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий
заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або
передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи
материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 7. Набуття громадянства України за народженням
Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України,
є громадянином України.
Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних
підставах проживають на території України, є громадянином України.
Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на
законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням
громадянства іншої держави, є громадянином України.
Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають
на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є
Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням
Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат
чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991
року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про
правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні
та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що
входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української
Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української
Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської
Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав
зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства
України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є
громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов’язання припинити громадянство всіх цих
держав.
Стаття 9. Прийняття до громадянства України
Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до
громадянства України.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання КУ та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або
зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
припинити громадянство (підданство) цих держав.
Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов’язання
припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус
біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.
Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є
громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами
громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо
міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають
припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх
п’яти років.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з
громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з
громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний
термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без
громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 1 частини третьої
статті 4 Закону України "Про імміграцію".
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного
проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту
надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну
особами без громадянства, - на три роки з моменту в’їзду в Україну.
4) отримання дозволу на імміграцію.
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця
умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус
біженця в Україні або притулок в Україні.
2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину
(до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави;
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата
видання відповідного Указу Президента України.
Стаття 10. Поновлення у громадянстві України
Особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про
поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того,
проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин,
передбачених частиною п’ятою статті 9 цього Закону.
(Ч. 5 – Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців,
які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення
особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави,
або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці,
передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства
України).
Стаття 11. Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України
або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає
громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від
того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.
Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є
громадянином України, а другий - іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання
чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за
кордоном.
Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку
усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, стає
громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
Стаття 12. Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок
сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи
піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є
громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту
прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності
рішенням суду про встановлення опіки чи піклування.
Стаття 13. Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок
встановлення над нею опіки громадянина України
Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані
судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають
громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.
Стаття 14. Набуття громадянства України дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві
України її батьків чи одного з них
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином
України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за
клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є
іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином
України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві
України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем,
реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата
реєстрації набуття особою громадянства України.
Стаття 15. Набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або
встановлення факту батьківства чи материнства
У разі визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а
батьком визнано громадянина України, дитина незалежно від місця її народження та місця
постійного проживання набуває громадянство України.
У разі визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а
матір’ю визнано громадянку України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного
У разі встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без
громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України, дитина незалежно від місця її
У разі встановлення факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без
громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України, дитина незалежно від місця її
41. Незалежність і недоторканість судді Конституційного Суду України.

КУ
Стаття 149. Незалежність і недоторканність судді Конституційного Суду України гарантуються
Конституцією і законами України.(ЗУ «Про КСУ)
Вплив на суддю Конституційного Суду України у будь-який спосіб забороняється.
Без згоди Конституційного Суду України суддю Конституційного Суду України не може бути
затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за
винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Суддю Конституційного Суду України не може бути притягнуто до відповідальності за
голосування у зв’язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення
злочину або дисциплінарного проступку.
Держава забезпечує особисту безпеку судді Конституційного Суду України та членів його сім’ї.
ЗУ «Про КСУ»
Стаття 24. Незалежність і недоторканність судді Конституційного Суду
1. Суддя Конституційного Суду здійснює свої повноваження, керуючись Конституцією України та
цим Законом, на засадах верховенства права. Вплив на суддю Конституційного Суду у будь-який спосіб
забороняється.
2. Суддя Конституційного Суду за межами обговорення справи при її розгляді в Суді не надає
жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у провадженні Суду.
3. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за голосування у зв’язку з ухваленням
Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
4. Суддю без згоди Суду не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до
винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання Судді під час або відразу ж після
вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
5. Подання про надання згоди на затримання, утримування під вартою чи арешт Судді вносить до
Суду Генеральний прокурор або особа, яка здійснює його повноваження.
6. Рішення про надання згоди на затримання, утримування під вартою чи арешт Судді Суд
ухвалює на спеціальному пленарному засіданні у формі постанови.
7. Суддя Конституційного Суду не може бути підданий приводу чи примусовому допровадженню
до будь-якого органу або установи, крім суду.
8. Суддя Конституційного Суду, затриманий за адміністративне правопорушення або за підозрою
у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна відповідальність, має бути негайно звільнений після
з’ясування його особи, за винятком:
1) якщо Суд надав згоду на затримання Судді у зв’язку з таким діянням;
2) якщо його затримано під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого
злочину.
Суд має бути негайно повідомлений про затримання Судді.
9. Судді Конституційного Суду про підозру у вчиненні кримінального правопорушення
повідомляє Генеральний прокурор або особа, яка здійснює його повноваження.
42. Організаційна структура Верховної Ради України. Правовий статус

Голови Верховної Ради України та його заступників.
КУ
Стаття 88. Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України,
Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та
органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у
порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.
Регламент ВРУ
Стаття 78. Повноваження Голови Верховної Ради України
1. Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України:
1) веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог Регламенту;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим
рішенням;
4) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання
Президентом України;
5) здійснює повноваження, передбачені статтею 94 Конституції України;
6) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та
органами влади інших держав і міжнародними організаціями;
7) вживає заходів для забезпечення безпеки і охорони Верховної Ради відповідно до закону;
8) вживає заходів щодо охорони та захисту народних депутатів;
9) веде засідання Погоджувальної ради;
10) забезпечує дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних
засідань;
11) вживає заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях;
12) організовує розробку планів законопроектної роботи Верховної Ради;
13) організовує підготовку питань до розгляду на пленарних засіданнях;
14) здійснює контроль за своєчасним направленням і розглядом депутатських запитів;
15) видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної
Ради і підписує відповідні документи;
16) розподіляє посадові обов'язки між Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради
України, контролює їх виконання ними;
17) визначає відповідно до предметів відання комітетів головний комітет з підготовки і
попереднього розгляду проектів актів, внесених на розгляд Верховної Ради;
18) має право скликати і проводити засідання комітетів, тимчасових спеціальних комісій для
розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тимчасова
спеціальна комісія несвоєчасно чи неналежно виконують свої функції, й повідомляє про це на
найближчому пленарному засіданні;
19) порушує перед відповідними органами, посадовими особами питання про відповідальність
осіб за невиконання ними вимог, встановлених цим Регламентом, законами України "Про статус
народного депутата України", "Про комітети Верховної Ради України", про тимчасові слідчі комісії,
спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України;
20) організовує роботу Апарату Верховної Ради та здійснює контроль за його діяльністю;
21) у разі необхідності скасовує розпорядження Першого заступника чи заступника Голови
Верховної Ради України та керівника Апарату Верховної Ради України;
22) пропонує Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду керівника Апарату
Верховної Ради України;
23) забезпечує розробку проекту кошторису Верховної Ради на наступний рік;
24) не пізніш як через два місяці після закінчення бюджетного року забезпечує подання на розгляд
Верховної Ради звіту про виконання кошторису Верховної Ради за минулий рік;
25) звертається до суду з позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата в
разі невиконання ним вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності;
26) виконує доручення Верховної Ради;
27) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України, законами України та цим
Регламентом.
2. Розпорядження Голови Верховної Ради України можуть бути змінені, скасовані рішенням
Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної
Ради.
Стаття 80. Повноваження Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України
1. Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України:
1) виконують окремі повноваження Голови Верховної Ради України за розподілом обов'язків, які
визначає Голова Верховної Ради України;
2) визначають за дорученням Голови Верховної Ради України головний комітет з опрацювання
внесених до Верховної Ради проектів актів відповідно до предметів відання комітетів;
3) вживають заходів для організації скоординованої спільної роботи комітетів, тимчасових
спеціальних комісій і тимчасових слідчих комісій;
4) виконують інші повноваження, передбачені цим Регламентом, а також виконують доручення
Верховної Ради, Голови Верховної Ради України.
2. Перший заступник Голови Верховної Ради України виконує обов'язки Голови Верховної Ради
України в разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов'язків. Перший заступник
Голови Верховної Ради України за розподілом обов'язків веде організаційну та іншу роботу з питань
взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, з питань
підготовки і розгляду законопроекту про Державний бюджет України на відповідний рік та звіту про
його виконання, організовує розробку проекту кошторису Верховної Ради, а також з питань здійснення
Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних
функцій.
3. Заступник Голови Верховної Ради України виконує обов'язки Голови Верховної Ради України в
разі його відсутності або неможливості виконання ним своїх обов'язків, за відсутності або неможливості
їх виконання Першим заступником Голови Верховної Ради України.
Заступник Голови Верховної Ради України за розподілом обов'язків веде організаційну та іншу
роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами судової влади та інформаційного забезпечення
діяльності Верховної Ради.
Структура:
1. керівні посадові особи парламенту. Це голова ВРУ, перший заступник і заступники голови
ВРУ
2. Апарат ВРУ – постійно діючий орган, який здійснює правове, наукове, організаційне,
документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення
діяльності ВРУ, її органів та народних депутатів
Стаття 7 Регламент ВРУ
1. Організаційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне,
матеріально-технічне та фінансове забезпечення діяльності Верховної Ради, її органів, народних
депутатів, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді здійснює Апарат Верховної
Ради.
2. Структура Апарату Верховної Ради затверджується більшістю голосів народних
депутатів від конституційного складу Верховної Ради за поданням комітету, до предмета
відання якого належать питання регламенту.
3. Апарат Верховної Ради діє на основі Положення про Апарат ВР, яке затверджується
постановою Верховної Ради. Положення про структурний підрозділ Апарату Верховної Ради
затверджується Головою Верховної Ради України.
Стаття 8. Керівник Апарату Верховної Ради України
1. Керівник Апарату Верховної Ради України призначається на посаду та звільняється з
посади Верховною Радою.
2. Кандидатуру на посаду керівника Апарату Верховної Ради України визначає і пропонує
Верховній Раді Голова Верховної Ради України.
3. Керівник Апарату Верховної Ради України відповідальний перед Верховною Радою і
підзвітний їй.
4. Керівник Апарату Верховної Ради України може бути достроково звільнений з посади
Верховною Радою за його особистою заявою чи за вмотивованою пропозицією Голови Верховної
Ради України або не менш як однієї третини народних депутатів від конституційного складу Верховної
Ради.
5. Постанова Верховної Ради про призначення на посаду чи звільнення з посади керівника
Апарату Верховної Ради України приймається відкритим поіменним голосуванням.
3. комітети ВРУ, тимчасові спеціальні та тимчасово слідчі комісії
Стаття 89. Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і
попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій
відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної
Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих
комітетів.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні
комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний
інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і
тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.
4. депутатські фракції; коаліція депутатських фракцій; Погоджувальну раду депутатських
фракцій у ВРУ
Під терміном «коаліція депутатських фракцій» суддя Конституційного
Суду України П. Ткачук пропонує розуміти політично узгоджене,
добровільне фракційне об'єднання народних депутатів України у
Верховній Раді України, що становить більшість від її конституційного
складу.
Стаття 73 Регламент
1. Погоджувальна рада створюється як консультативно-дорадчий орган для попередньої
підготовки і розгляду організаційних питань роботи Верховної Ради.
2. До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ради України, Перший
заступник і заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських фракцій (голови
депутатських груп) з правом ухвального голосу та голови комітетів з правом дорадчого голосу. У
разі відсутності голови депутатської фракції (голови депутатської групи) чи голови комітету за їх
дорученням у засіданні Погоджувальної ради бере участь відповідно заступник голови депутатської
фракції (заступник голови депутатської групи), перший заступник (заступник) голови комітету з
правом відповідно ухвального чи дорадчого голосу.
8. Робота Погоджувальної ради здійснюється гласно, її засідання є відкритими, за винятком
випадків прийняття рішення про проведення закритого засідання.
10. Пропозиції Погоджувальної ради ухвалюються такою кількістю голосів членів
Погоджувальної ради з правом ухвального голосу, яка у сумарному підрахунку голосів членів
відповідних депутатських фракцій (депутатських груп) є достатньою для прийняття
позитивного рішення при голосуванні питання у залі засідань.
14. Погоджувальна рада:
1) узгоджує проект плану законопроектної роботи та рекомендує його Верховній Раді для
затвердження;
2) розглядає та ухвалює пропозиції щодо проектів календарного плану роботи сесії, порядку
денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань;
3) погоджує кандидатів на посади голови комітету, першого заступника, заступника голови та
секретаря комітету;
6) вносить пропозиції щодо проведення парламентських слухань;
43. Основні принципи місцевого самоврядування в Україні.
ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»
Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
 народовладдя;
 законності;
 гласності;
 колегіальності;
 поєднання місцевих і державних інтересів;
 виборності;
 правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень,
визначених цим та іншими законами;
 підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових
осіб;
 державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
 судового захисту прав місцевого самоврядування.
Під принципом (лат. рrincipium— основа, засада) слід розуміти закріплені у законодавстві
основоположні ідеї, керівні засади, які визначають зміст правового регулювання.
Основні принципи місцевого самоврядування слід умовно поділити на дві групи:
 1) ті, що є універсальними, тобто властивими як місцевому самоврядуванню та його органам,
так і державному управлінню та його органам, іншим органам державної влади;
 2) ті, що властиві лише місцевому самоврядуванню та його органам.
До першої групи передбачених ст. 4 Закону принципів місцевого самоврядування слід, як нам
видається, віднести такі: народовладдя, законності, гласності, колегіальності, виборності.
Вагомими аргументами на користь щодо перших двох принципів (народовладдя та
законності) є положення самого Основного Закону України, відповідно до яких "народ здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади і через органи місцевого самоврядування" (ч. 1
ст. 5), а також те, що "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України" (ч. 2 ст. 19).
Що ж стосується інших трьох принципів (гласності, колегіальності, виборності), то вони
також є універсальними принципами, тими закономірностями, які притаманні організації та
діяльності не тільки місцевому самоврядуванню та його органам, а й, наприклад, державним
органам — Верховній Раді України (виборності, колегіальності), Кабінету Міністрів України
(колегіальності), а також усім без винятку органам державної влади (гласності). Адже в
демократичній державі влада має бути не тільки ефективною та відповідальною перед народом, а й
прозорою для громадян усієї країни.
До другої групи передбачених ст. 4 Закону принципів місцевого самоврядування слід віднести
такі: правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень,
визначених цим та іншими законами; поєднання місцевих і державних інтересів; державної
підтримки та гарантій місцевого самоврядування; підзвітності та відповідальності перед
територіальними громадами їх органів та посадових осіб; судового захисту прав місцевого
Правова самостійність місцевого самоврядування та його органів полягає в тому, що вони
повинні мати свої власні повноваження, визначені Конституцією або законом. Органи місцевого
самоврядування, зазначається в ч. 1 ст. 16 Закону, є юридичними особами й наділяються цим та
іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть
відповідальність за свою діяльність згідно із законом. Відповідно до ст. 4 Хартії, ці повноваження
мають бути повними й виключними, тобто такими, які не належать одночасно іншим органам і в
межах яких органи місцевого самоврядування мають повну свободу дій для здійснення власних
ініціатив з будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.
Організаційна самостійність полягає в тому, що основні суб'єкти місцевого самоврядування
— територіальні громади та його органи — не є елементами державного апарату, не належать до
його системи. Тому вони, як про це зазначається в Хартії, повинні мати можливість, не порушуючи
більше загальних законодавчих положень, самі визначати свою власну структуру з тим, щоб
вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління.
Матеріально-фінансова самостійність місцевого самоврядування полягає в праві
територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування на володіння,
користування і розпорядження майном, яке є в комунальній власності, а також власними
фінансовими коштами, достатніми, як про це наголошується в Хартії (ст. 9), для здійснення власних
повноважень місцевого самоврядування та його органів.
Іншим, не менш важливим принципом місцевого самоврядування є принцип поєднання
місцевих і державних інтересів. Цей принцип, як нам видається, означає, що місцеве
самоврядування не може бути повністю незалежною від держави (суверенною) управлінською
системою, тобто своєрідною державою в державі. Як дієва форма здійснення децентралізованих
державно-владних повноважень недержавними за своєю природою суб'єктами (територіальними
громадами, органами та посадовими особами місцевого самоврядування), воно повинно гармонійно
поєднувати у своїй діяльності місцеві та державні інтереси, зокрема ефективно та відповідально
здійснювати окремі повноваження органів виконавчої влади, надані (делеговані) йому законом
(ч. З ст. 143 Конституції України).
Принцип державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування, як і принцип
поєднання місцевих і державних інтересів, також випливає з описаної вище природи місцевого
самоврядування. Ось чому в Конституції України зазначається: "Держава бере участь у формуванні
доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування" (ч. З
ст. 142).
Що ж стосується останніх двох принципів (підзвітності та відповідальності перед
територіальними громадами їх органів і посадових осіб, судового захисту прав місцевого
самоврядування), то перший полягає у відповідальності ОМС перед територіальною громадою, яка
під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішує питання місцевого
значення в межах Конституції та законів.
Другий принцип полягає у можливості захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав
місцевого самоврядування.
44. Особисті права та свободи людини: зміст та особливості реалізації.

Підручник Бориславської
Громадянські (особисті) права — це ті права, які мають забезпечити особисті потреби людини, її
особисте життя. Ця категорія суб’єктивних прав пов’язана з самим існуванням людини, з її приватним
життям і самовідчуттям як особистості. Починаючи з ХVІІІ століття, особисті права і свободи називають
громадянськими. Така їхня назва засвідчує сприйняття індивіда як члена громадянського суспільства.
Проте під час використання терміна «громадянські права» може виникнути плутанина, коли відповідні
права сприймають як права громадянина. До того ж через некоректний переклад з англійської (сivilrights)
їх іноді у вітчизняній літературі позначають як цивільні права. Ще раз слід наголосити на тому, що ця
група прав є вихідною, створює для життя особи певний захищений простір і належить усім без винятку
людям.
У багатьох конституціях розділ про права людини починається з права на гідність (Німеччина,
Швейцарія тощо). Людську гідність розглядають як основоположну цінність конституційного порядку, а
її фіксування першою в переліку свідчить, по суті, про пріоритетність серед інших прав. Докладніше про
гідність як цінність і джерело прав людини йшлося в підрозділі 2.1.
Особливістю права на гідність є його абсолютний характер, тобто за жодних обставин воно не
підлягає обмеженню та захищається як до народження людини, так і після її смерті. Водночас
недоторканість людської гідності покладено в основу всіх інших прав. Інші права людини випливають із
людської гідності й одночасно гарантують її захист. Гідність як право є доволі багатоаспектним, що,
зокрема, охоплює і заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність
людини, поводження чи покарання, і заборону використання людини (без її згоди) для наукових,
медичних чи інших дослідів, і захист честі особи тощо. Відповідно до Конституції України гідність
людини одночасно є і засадничим принципом, і правом людини. Згідно зі статтею 3 людина та її гідність
є найвищою цінністю, а відповідно до статті 28кожен має право на повагу його гідності
Ще одним правом, з якого починається більшість розділів конституцій, присвячених правам
людини, є право на життя (стаття 27 КУ; стаття 2 Конвенції). Право на життя передбачає створення для
людини політичних, економічних, соціальних, правових й інших умов, які б забезпечували нормальне,
повноцінне, гідне життя. Право на життя забезпечують за допомогою інших конституційних прав: права
на безпечне для життя й здоров’я довкілля (стаття 50 КУ), права на охорону здоров’я (стаття 49 КУ),
права на безпечні умови праці (стаття 43 КУ) тощо, без реалізації яких право на життя ризикує
перетворитися в право на біологічне існування. Це ще раз засвідчує взаємозумовленість прав і
важливість їхньої системної дії для забезпечення нормальних умов життя людини.
Право на життя не менш багатоаспектне, ніж право на повагу людської гідності. Законодавство
має цілу низку додаткових прав фізичної особи, об’єднуючи їх у загальному понятті «право на життя».
Зміст права на життя охоплює:
• право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її
представників чи приватних осіб — нікого не можна свавільно позбавити життя;
• кореспондуючий праву на життя позитивний обов’язок держави й інших суб’єктів права
визнавати та не порушувати його, людина може вимагати від держави виконувати її обов’язок —
захищати життя людини; такий підхід до права на життя викликав відмову від смертної кари як міри
кримінального покарання. Усі країни Європи, крім Білорусі, яка не є членом Ради Європи, відмовилися
від використання цього виду покарань;
• кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від
протиправних посягань. Засобом реалізації цих конституційних положень є змога застосовувати
необхідну оборону та вимушено заподіювати шкоду у стані крайньої необхідності. право особи вільно
розпоряджатися своїм життям. Нині лишається дискусійним питання, чи є частиною права на життя
право на смерть і пов’язана з ним проблема евтаназії, активна форма якої передбачає змогу піти із життя
за допомогою сторонньої особи на прохання безнадійно хворого. Європейський суд з прав людини
відмовився тлумачити право на життя в протилежному значенні, тобто як таке, що включає право на
смерть (справа «Прітті проти Сполученого Королівства (2002)»). Відповідно єдиного підходу щодо
розв’язання проблеми евтаназії поки що не вироблено, і це питання наразі розв’язують у різних країнах
по-різному
Немає однозначності й у підходах щодо визначення початку виникнення права на життя: з
моменту зачаття чи з моменту народження. Якщо життя гарантовано конституцією від зачаття або навіть
з іншого, пізнішого етапу розвитку ембріона в утробі жінки — це побічно має тягнути заборону
штучного переривання вагітності. Проте ЄСПЛ у справі «Еванс проти Сполученого Королівства» (2007),
яка стосувалася цього непростого питання, як і у випадку з евтаназією, залишив його розв’язання на
розсуд держав.
Отже, право на життя є природним, універсальним — воно зафіксовано майже у всіх конституціях
та міжнародно-правових документах, що визнано всіма цивілізованими державами світу, є ціннісною
основою будь-якої релігії і відтворено у відповідних релігійних джерелах. До того ж певні особливості
його реалізації виникають на національному рівні та пов’язані зі специфікою законодавства конкретних
країн.
До громадянських прав і свобод також належать: право на особисту недоторканність (стаття 29
КУ), свободи приватного життя — недоторканність житла (стаття 30 КУ), таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31 КУ), свобода думки і слова (стаття 34
КУ), свобода пересування і вільного вибору місця проживання (стаття 33 КУ), свобода віросповідання
(совісті) (стаття 35 КУ), а також права, пов’язані зі шлюбом та сімейним станом тощо. До категорії
громадянських прав і свобод історично належить право приватної власності (стаття 41 КУ), яке ще у
ХVІІІ столітті характеризували як одне з природних прав людини, що має божественне походження.
Однак у вітчизняній літературі його за радянською традицією часто розглядають як соціально-
економічне право. До громадянських також належить група прав, що забезпечують справедливий суд.
- це суб’єктивні права, які належать кожній фізичній особі від народження все її життя, не мають
економічного змісту та тісно пов’язані з фізичною особою.
Ознаки:
 Належать кожній людині не залежно від її правового статусу (громадянин, іноземець,
особа без громадянства)
 Належать кожній фізичній особі від народження
 Не мають економічного змісту
 Вони тісно пов’язані з фізичною особою (фізична особа не може бути їх позбавлена і не
може відмовитися від них)
 Фізична особа володіє ними довічно
 Перелік цих прав, встановлених КУ та іншими законами, не є вичерпним
 Абсолютний характер
Види
 Права, що забезпечують природне існування людини (право на життя, право на охорону
здоров’я)
 Права, що забезпечують соціальне буття людини (право на повагу до гідності та честі, на
теємницю кореспонденції тощо)
З точки зору теорії прав людини, до особистих прав людини належать такі права i свободи:
право людини на життя та його захист, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту
недоторканність, право на невтручання в особисте життя та на таємницю листування, право на
недоторканність житла, право на свободу думки слова, право на свободу світогляду та
віросповідання, право на свободу пересування i проживання.
Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя
людини.
Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від
протиправних посягань.
+
Право на життя включає – право на збереження життя (гарантована державою можливість
створення умов для природного існування людини) та право на розпорядження життям (сюди
входить право на відмову на лікування та право смерть (останнє є дуже дискусійним, я б його не
говорила)).
Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує
його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим
дослідам.
+
ППВСУ «Про судову практику у правах про захист гідності і честі фізичної особи, а також
ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1
Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки
вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким
закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту.
Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної
біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах
оточуючих,
яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про
добро і зло
Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те
законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний
захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана
особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не
вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви
арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання
захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи
затриманого.
Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду
чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім
переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений
законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і
обшуку.
Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,
передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім
випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою
захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе
і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та
поширенням такої недостовірної інформації.
Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується
свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за
винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію
усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя.
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає
свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони
громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.
Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від
виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку
суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене
альтернативною (невійськовою) службою.
+
Межі - "Ваші права закінчуються там, де починаються права інших людей".
Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім
випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження
прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи,
передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Право на життя, на повагу до гідності та свободу та особисту недоторканість.
45. Офіс (адміністрація) Президента України, консультативні, дорадчі й

інші органи при Президентові України.
Положення про Офіс Президента України
1. Офіс Президента України (далі - Офіс) є постійно діючим допоміжним органом, утвореним
Президентом України відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України.
2. Офіс у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента
України, Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, укладеними в установленому
порядку, цим Положенням, а також розпорядженнями Керівника Офісу Президента України та наказами
Керівника Апарату Офісу Президента України.
3. Основними завданнями Офісу є організаційне, правове, консультативне, інформаційне,
експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією
України повноважень.
4. Офіс відповідно до покладених на нього завдань:
1) здійснює експертний аналіз політичних, економічних, соціальних, гуманітарних та інших
процесів, що відбуваються в Україні і світі, готує за його результатами для подання на розгляд
Президентові України пропозиції з питань формування та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики
держави, спрямованої на забезпечення додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина, державного суверенітету, територіальної цілісності України;
2) забезпечує підготовку пропозицій щодо здійснення керівництва зовнішньополітичною
діяльністю держави та вносить їх на розгляд Президентові України;
3) бере участь в опрацюванні пропозицій щодо здійснення Президентом України керівництва у
сферах національної безпеки та оборони України, виконання ним повноважень Голови Ради національної
безпеки і оборони України, здійснення контролю за сектором безпеки і оборони;
4) здійснює в установленому порядку експертизу прийнятих Верховною Радою України законів,
що надійшли на підпис Президентові України, готує пропозиції щодо підписання законів або
застосування щодо них права вето;
5) опрацьовує і подає на підпис Президентові України проекти указів, розпоряджень Президента
України, інших документів;
6) забезпечує підготовку проектів законів, що вносяться Президентом України до Верховної Ради
України в порядку законодавчої ініціативи; готує пропозиції щодо визначення Президентом України
законопроектів як невідкладних для позачергового розгляду Верховною Радою України;
7) забезпечує підготовку проектів послань Президента України до народу, щорічних і
позачергових послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє
становище України, оприлюднює такі послання;
8) забезпечує в установленому порядку взаємодію Президента України з Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, правоохоронними, іншими державними органами, органами
місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян (у тому числі політичними партіями, професійними
спілками), підприємствами, установами, організаціями, сприяє підвищенню ефективності такої взаємодії;
9) забезпечує офіційне оприлюднення підписаних Президентом України законів України, а також
указів і розпоряджень Президента України;
10) здійснює підготовку проектів указів Президента України про призначення на посаду судді, а
також проектів законів щодо утворення, реорганізації і ліквідації судів;
11) здійснює підготовку проектів конституційних подань, звернень Президента України до
Конституційного Суду України та пропозицій щодо позиції Президента України у справах, які
розглядаються Конституційним Судом України;
11 ) здійснює представництво в судах України інтересів Президента України та створених ним для
-
1
виконання своїх повноважень консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб;

11 ) здійснює самопредставництво Президента України, створених ним консультативних,
-
2
дорадчих та інших допоміжних органів і служб, їх посадових і службових осіб у судах України на усіх
стадіях судового процесу через Головне управління представництва інтересів Президента України в
судах Директорату з питань правової політики Офісу, працівники якого без окремого доручення беруть
участь у справах з усіма правами, що надані законодавством про адміністративне, господарське, цивільне
судочинство, кримінальним процесуальним законодавством України, Законом України "Про виконавче
провадження" позивачу, відповідачу, третій особі, учаснику судового провадження, учаснику
виконавчого провадження.
12) опрацьовує внесені в установленому порядку пропозиції з кадрових питань, що належать до
повноважень Президента України;
13) забезпечує опрацювання та подання в установленому порядку на розгляд Президента України
пропозицій щодо присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих
спеціальних звань і класних чинів, нагородження державними нагородами, встановлення президентських
відзнак та нагородження ними;
14) здійснює аналіз актів Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішень голів місцевих
державних адміністрацій та за наявності підстав вносить Президентові України пропозиції щодо
забезпечення приведення їх у відповідність із Конституцією та законами України, актами Президента
України або зупинення їх дії, скасування;
15) забезпечує контроль за виконанням указів, розпоряджень Президента України;
16) здійснює моніторинг інформаційного простору України, створює умови для доступу
громадськості до інформації про діяльність Президента України, Офісу, забезпечує оперативне надання
інформації про діяльність Президента України, Офісу засобам масової інформації, забезпечує роботу
Офіційного інтернет-представництва Президента України, розміщує на його вебсайті укази і
розпорядження Президента України, а також іншу інформацію про діяльність Президента України,
Офісу;
17) забезпечує розгляд в установленому порядку запитів народних депутатів України, груп
народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України до Президента України;
18) забезпечує опрацювання та подання в установленому порядку на розгляд Президентові
України пропозицій щодо прийняття до громадянства України та припинення громадянства України,
надання притулку в Україні, здійснення помилування;
19) забезпечує планування діяльності Президента України;
20) забезпечує організацію та проведення протокольних та церемоніальних заходів за участю
Президента України, зарубіжних візитів та робочих поїздок Глави держави;
21) забезпечує в установленому порядку доступ до публічної інформації, розгляд, опрацювання,
облік, систематизацію, аналізування та надання відповідей на запити на інформацію, що надходять до
Президента України та Офісу, консультацій під час оформлення запитів;
22) організовує прийом громадян, які звертаються до Президента України, розгляд звернень
громадян, а також звернень органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських
об'єднань (у тому числі професійних спілок), підприємств, установ, організацій, здійснює облік і аналіз
таких звернень, на основі аналізу звернень розробляє та подає Президентові України пропозиції щодо
розв'язання порушених у них проблем;
23) здійснює організаційно-технічне забезпечення діяльності створених Президентом України
консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб;
24) забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної
таємниці;
25) виконує інші функції для забезпечення здійснення Президентом України своїх повноважень.
5. Офіс для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку:
1) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;
2) користуватися інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі
урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними
засобами;
3) залучати до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань учених і
фахівців, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої
влади;
4) скликати наради, створювати робочі групи;
5) порушувати питання щодо проведення науково-дослідних та інших робіт з питань, що належать
до повноважень Президента України та Офісу.
6. Офіс у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з
органами Верховної Ради України та її Апаратом, Кабінетом Міністрів України та його Секретаріатом,
Апаратом Ради національної безпеки і оборони України, центральними та місцевими органами
виконавчої влади, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого
самоврядування, підприємствами, науковими та іншими установами, організаціями, а також із
відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій.
7. До складу Офісу входять:
Керівник Офісу Президента України;
заступники Керівника Офісу Президента України;
Керівник Апарату Офісу Президента України;
Перший помічник Президента України;
радники Президента України;
радники - уповноважені Президента України;
Прес-секретар Президента України;
представники Президента України;
Кабінет Президента України;
Кабінет Керівника Офісу Президента України;
служби;
директорати;
департаменти.
Кабінет Президента України, Кабінет Керівника Офісу Президента України, служби, директорати
та департаменти є самостійними структурними підрозділами Офісу.
Директорати Офісу Президента України виконують завдання, пов’язані зі здійсненням
експертного аналізу політичних, економічних, соціальних, гуманітарних та інших процесів, що
відбуваються в Україні і світі, та підготовкою за його результатами пропозицій для Президента України з
питань формування та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави.
8. Керівник Офісу Президента України, Перший помічник Президента України, Керівник Кабінету
Президента України, радники Президента України підпорядковуються безпосередньо Президентові
України.
9. Керівник Офісу Президента України, його заступники, Перший помічник Президента України,
радники Президента України, радники - уповноважені Президента України, Прес-секретар Президента
України, представники Президента України призначаються на посади на строк повноважень Президента
України і звільняються з посад Президентом України.
Керівник Апарату Офісу Президента України призначається на посаду та звільняється з посади
Президентом України в установленому порядку.
Державні службовці та інші працівники Офісу призначаються на посади і звільняються з посад
Керівником Апарату Офісу Президента України.
10. Перший помічник Президента України координує роботу Кабінету Президента України та за
дорученням Президента України в межах компетенції бере участь у:
здійсненні стратегічного планування та оперативного забезпечення поточної діяльності
взаємодії з державними органами, підприємствами, установами та організаціями;
розробці та узгодженні поточного та перспективного графіка Президента України;
візуванні документів, що подаються на розгляд Президентові України;
здійсненні інших доручень Президента України.
12. Керівник Офісу Президента України:
1) здійснює загальне керівництво Офісом, спрямовує його діяльність на ефективне забезпечення
здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень, представляє Офіс у
відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями;
2) подає на підпис Президентові України проекти указів, розпоряджень Президента України,
закони України, що надійшли на підпис, проекти пропозицій Президента України до законів для
застосування щодо них права вето, конституційних подань, звернень Президента України до
Конституційного Суду України, листів та інших документів, підписує додатки до актів Президента
України;
3) вносить Президентові України пропозиції щодо призначення на посади, звільнення з посад
заступників Керівника Офісу Президента України, Керівника Апарату Офісу Президента України, Прес-
секретаря Президента України, представників Президента України, радників - уповноважених
4) координує діяльність заступників Керівника Офісу Президента України, Керівника Апарату
Офісу Президента України, Прес-секретаря Президента України, представників Президента України,
радників - уповноважених Президента України, забезпечує координацію роботи структурних підрозділів
Офісу;
5) забезпечує координацію роботи консультативних, дорадчих та інших утворених Президентом
України допоміжних органів і служб, їх взаємодію зі структурними підрозділами Офісу;
6) організовує контроль за виконанням указів, розпоряджень Президента України;
7) визначає порядок відвідування громадянами та охорони адміністративних будинків і службових
приміщень Офісу;
8) реалізовує в межах повноважень, визначених законодавством, державну політику у сфері
охорони державної таємниці;
9) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.
Керівник Офісу Президента України в межах своєї компетенції видає розпорядження.
Керівник Офісу Президента України несе персональну відповідальність за виконання покладених
на Офіс завдань.
У разі тимчасової відсутності Керівника Офісу Президента України його повноваження виконує
один із заступників Керівника Офісу Президента України, на якого тимчасове виконання повноважень
покладено відповідним рішенням Керівника Офісу Президента України.
13. Заступники Керівника Офісу Президента України забезпечують виконання покладених на
Офіс завдань, виконують за дорученням Президента України, Керівника Офісу Президента України інші
функції, а також спрямовують і координують роботу структурних підрозділів Офісу Президента України
з виконання покладених на Президента України та Офіс Президента України завдань.
14. Керівник Апарату Офісу Президента України здійснює повноваження з питань державної
служби та організації роботи державних службовців та інших працівників в Офісі.
Керівник Апарату Офісу Президента України в установленому порядку:
1) організовує планування роботи з персоналом в Офісі, в тому числі організовує відповідно до
законодавства проведення конкурсів на зайняття вакантних посад державної служби;
2) затверджує штатний розпис Офісу та структуру його самостійних структурних підрозділів;
3) призначає на посади та звільняє з посад державних службовців Офісу, вирішує відповідно до
законодавства інші питання проходження ними державної служби в Офісі;
4) присвоює ранги державним службовцям Офісу, які займають посади державної служби
відповідної категорії;
5) забезпечує підвищення кваліфікації державних службовців Офісу;
6) вирішує питання щодо заохочення державних службовців Офісу, притягнення їх до
дисциплінарної відповідальності;
7) здійснює контроль за дотриманням виконавської та службової дисципліни в Офісі;
8) виконує функції роботодавця стосовно працівників Офісу, які не є державними службовцями;
9) створює належні умови для роботи працівників Офісу та їх матеріально-технічне забезпечення;
10) забезпечує єдиний порядок проходження та опрацювання документів в Офісі;
11) затверджує положення про структурні підрозділи Офісу, а також посадові інструкції
державних службовців та працівників Офісу;
12) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.
Керівник Апарату Офісу Президента України у межах своїх повноважень, на основі та на
виконання актів законодавства видає накази.
Керівник Апарату Офісу Президента України має заступників, які є керівниками самостійних
структурних підрозділів Офісу.
У разі тимчасової відсутності Керівника Апарату Офісу Президента України його повноваження
виконує один із його заступників, на якого тимчасове виконання повноважень покладено відповідним
наказом Керівника Апарату Офісу Президента України.
15. Прес-секретар Президента України забезпечує:
висвітлення діяльності Президента України, представлення офіційної позиції Президента України
засобам масової інформації;
проведення за участю Президента України прес-конференцій, брифінгів, інших заходів для
представників засобів масової інформації;
аналіз висвітлення діяльності Президента України в засобах масової інформації та інформує
Президента України, Керівника Офісу Президента України з цього питання.
16. Керівники самостійних структурних підрозділів Офісу:
здійснюють керівництво відповідними структурними підрозділами Офісу, забезпечують належне
виконання доручень Керівника Офісу Президента України, його заступників, Керівника Апарату Офісу
забезпечують розроблення та вносять Керівнику Офісу Президента України через його
заступників для подання Президентові України пропозиції з питань, віднесених до їх компетенції;
готують та вносять у встановленому порядку Керівнику Апарату Офісу Президента України
пропозиції щодо структури і штатного розпису відповідних структурних підрозділів;
виконують інші функції, передбачені положеннями про відповідні структурні підрозділи.
17. Положення про Офіс та його структуру затверджує Президент України за поданням Керівника
Офісу Президента України.
46. Політичні партії: порядок утворення, конституційно-правовий статус,

припинення діяльності.
ЗУ «Про політичні партії в Україні»
Стаття 10. Створення політичної партії
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції,
зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно
до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів
не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах
районів Автономної Республіки Крим.
На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма
політичної партії, обираються її керівні та контрольно-ревізійні органи.
Політична партія створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб.
Рішення про створення політичної партії приймається на установчому з’їзді (конференції, зборах)
політичної партії, що оформлюється протоколом, який підписують головуючий та секретар.
Протокол установчого з’їзду (конференції, зборів) про створення політичної партії має містити
такі відомості:
1) дата та місце проведення установчого з’їзду (конференції, зборів);
2) рішення про обрання головуючого та секретаря;
3) рішення про створення політичної партії із зазначенням мети діяльності;
4) рішення про визначення найменування та, за наявності, скороченого найменування політичної
партії;
5) рішення про затвердження статуту і програми політичної партії;
6) рішення про обрання керівника, визначення кількісного та персонального складу керівних та
контрольно-ревізійних органів політичної партії відповідно до затвердженого статуту;
7) прийняття рішення про організацію збору підписів громадян України на підтримку рішення про
створення політичної партії;
8) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти політичну партію для
здійснення реєстраційних дій.
Невід’ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчому з’їзді
(конференції, зборах) політичної партії.
У реєстрі зазначаються дані щодо учасників установчого з’їзду (конференції, зборів) політичної
партії: прізвище, ім’я та по батькові особи, дані її паспорта, реєстраційний номер облікової картки
платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання
відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про
це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за
серією та номером паспорта). Дані про особу засвідчуються її особистим підписом.
Обласні, міські, районні організації, первинні осередки політичної партії або інші структурні
утворення, передбачені статутом партії, утворюються в порядку, визначеному статутом партії.
Рішення про утворення обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної
партії та іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії, приймається на установчих
зборах (конференції) обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної партії або
іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії, оформляється протоколом, який
підписують головуючий та секретар.
Протокол установчих зборів (конференції) про утворення обласної, міської, районної організації,
первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом
партії, має містити такі відомості:
1) дата та місце проведення установчих зборів, конференції;
2) рішення про обрання головуючого та секретаря;
3) рішення про утворення обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної
партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії;
4) рішення про визначення найменування обласної, міської, районної організації, первинного
осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії;
5) рішення про обрання керівника, визначення кількісного та персонального складу керівних та
контрольно-ревізійних органів обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної
партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії;
6) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти обласну, міську, районну
організацію, первинний осередок політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого
статутом партії, для здійснення реєстраційних дій.
Невід’ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах
(конференції) обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної партії або іншого
структурного утворення, передбаченого статутом партії.
У реєстрі зазначаються дані щодо учасників установчих зборів (конференції) обласної, міської,
районної організації, первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення,
передбаченого статутом партії: прізвище, ім’я та по батькові особи, дані її паспорта, реєстраційний
номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої
релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника
податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право
здійснювати платежі за серією та номером паспорта). Дані про особу засвідчуються її особистим
підписом.
Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається
діяльність незареєстрованих політичних партій.
Стаття 23. Припинення діяльності політичної партії
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску)
або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстрації в порядку, встановленому цим та іншими
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією) політичної партії
відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з’їзд (конференція)
політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи
благодійні цілі.
Рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) політичної партії з дня внесення запису
до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань
не може бути скасовано політичною партією.
Стаття 24. Анулювання реєстрації
У разі невиконання політичною партією вимоги частини сьомої статті 11 цього Закону, виявлення
протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на
реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента
України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував
політичну партію, має звернутися до суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші
підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.
Рішення суду про анулювання реєстрації політичної партії тягне за собою припинення діяльності
політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних
осередків та інших статутних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній
партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань, та його
територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних утворень
відповідно.
У разі якщо в рішенні суду про анулювання реєстрації політичної партії не призначена комісія з
припинення (ліквідаційна комісія) політичної партії, її структурних утворень, які мають статус
юридичної особи, в рішенні про припинення політичної партії, її структурних утворень визначається як
голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) політичної партії, її структурних утворень керівник
органу управління або особа, яка згідно з відомостями, внесеними до Єдиного державного реєстру
юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, має право вчиняти юридичні дії
від імені юридичної особи без довіреності, якщо інше не встановлено рішенням суду.
ЗУ «Про політичні партії в Україні»

Стаття 2. Поняття політичної партії
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян -
прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою
сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших
політичних заходах.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у
правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі
або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її
безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи
людини, здоров'я населення, забороняються.
Стаття 6. Членство в політичних партіях та його обмеження
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції
України має право голосу на виборах.
Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.
Членами політичних партій НЕ можуть бути:
1) судді;
2) прокурори;
3) поліцейські;
4) співробітники Служби безпеки України;
5) військовослужбовці;
6) працівники митних та податкових органів;
7) персонал Державної кримінально-виконавчої служби України;
8) працівники Національного антикорупційного бюро України;
9) державні службовці у випадках, передбачених Законом України "Про державну службу";
10) члени Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та
комунальних послуг.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють
членство в цій партії.
Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається
статутом політичної партії.
Громадянин України має право в будь-який час зупинити чи припинити своє членство в
політичній партії шляхом подання заяви до відповідних статутних органів політичної партії.
Членство в політичній партії зупиняється чи припиняється з дня подання такої заяви та не потребує
додаткових рішень. З цього ж дня припиняється перебування громадянина України на будь-яких
виборних посадах в політичній партії.
Стаття 7. Програма політичної партії
Політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та
завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.
Стаття 8. Статут політичної партії
Політичні партії повинні мати статут.
Стаття 11. Реєстрація політичної партії
Реєстрація політичних партій, їхніх обласних, міських і районних організацій, первинних
осередків або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється в порядку,
визначеному ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та
громадських формувань", після перевірки поданих матеріалів.
З моменту реєстрації політичної партії у визначеному законом порядку вона набуває статусу
юридичної особи.
Стаття 12. Права політичних партій
Політичні партії мають право:
1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим
Законом та іншими законами України;
2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому
відповідними законами України;
3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні
засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;
4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями
інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у)
міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;
5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання
громадян, подавати допомогу у їх створенні.
Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:
можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і
суспільного життя;
брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обгрунтовувати критичну оцінку дій і рішень
органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в
порядку, встановленому законом;
вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції,
які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.
Стаття 23. Припинення діяльності політичної партії
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску)
або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстрації в порядку, встановленому цим та
іншими законами України.
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією) політичної
партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з’їзд
(конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної
партії на статутні чи благодійні цілі.
Рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) політичної партії з дня внесення запису
до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань
не може бути скасовано політичною партією.
47.Політичні права та свободи особи: сутність, характерні риси, особливості реалізації.
Політичні права і свободи громадян України - це конституційно визначена міра можливої
політичної поведінки особи, насамперед участі у безпосередньому народовладді, здійсненні державної
влади і місцевого самоврядування, в яких особа виступає передовсім як громадянин України, учасник
суспільно-владних відносин.
До політичних прав і свобод людини і громадянина традиційно відносять:
- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36);
- право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та
місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів
місцевого самоврядування (ст. 38);
- право громадян України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації (ст. 39);
- право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до
органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 40).
Особливістю політичних прав і свобод людини і громадянина є те, що, за винятком права на
об'єднання в неполітичні організації і права на індивідуальні та колективні звернення, вони
належать виключно громадянам України, які досягли 18 років і набули повної правосуб'єктності. На
відміну від громадянських (особистих) прав, які за своєю природою є невідчужуваними, політичні права
можуть обмежуватися відповідно до закону в інтересах національної безпеки та громадського порядку,
а також стосовно громадян України, визнаних у судовому порядку недієздатними.
Ще однією особливістю політичних прав і свобод громадян України є високий ступінь їх
гарантованості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Рівень гарантованості
політичних прав і свобод постійно піддається моніторингу з боку впливових міжнародних організацій
(ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.) і свідчить про рівень демократії в Україні.
Характерні риси:
1) за винятком права на об'єднання в неполітичні організації і права на індивідуальні та колективні

звернення, вони належать виключно громадянам України, які досягли 18 років і набули повної
правосуб'єктності.
2) на відміну від громадянських (особистих) прав, які за своєю природою є невідчужуваними, політичні
права можуть обмежуватися відповідно до закону в Інтересах національної безпеки та громадського
порядку, а також стосовно громадян України, визнаних у судовому порядку недієздатними.
3) високий ступінь їх гарантованості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Рівень
гарантованості політичних прав і свобод постійно піддається моніторингу з боку впливових
міжнародних організацій (ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.) і свідчить про рівень демократії в
Україні.
До політичних прав і свобод громадян України належать:

1.Право на участь в управлінні державою. Складовими елементи цього конституційного права є
положення:
• право громадян на участь в управлінні державними справами);
• право громадян на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;
• право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
2.Право на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Йдеться про те, що громадяни мають
право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення
яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування. Обмеження для
реалізації цього конституційного права можливі лише за рішенням суду і мають на меті запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
3.Право на об’єднання в політичні партії та громадські організації.Основні положення даного права:
• громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів;
• політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь
у виборах;
• членами політичних партій можуть бути лише громадяни України;
• громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-
економічних прав та інтересів;
• ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян;
• ніхто не може бути обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або
громадських організацій;
• усі об’єднання громадян рівні перед законом;
• політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
4. Право на індивідуальні та колективні скарги. Основні конституційні положення цього права
громадян:
• усі мають право направляти індивідуальні письмові звернення;
• усі мають право направляти колективні письмові звернення;
• усі мають право особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану
відповідь у встановлений законом строк.
Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та

громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом
в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту
прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян,
беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України.
Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що
об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні
спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки
мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією
Конституцією і законами України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у
правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
На відміну від права на створення і участь у діяльності політичних партій, право засновувати
громадські організації мають не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства ,
що законно перебувають на території України. Це право також поширюється на громадські організації,
що відстоюють професійні права людей - профспілки.
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі
або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її
безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання
міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення,
забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах
виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а
також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у

всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в
органах місцевого самоврядування.
це право закріплює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні
безпосереднього народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування.
Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і
лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням
чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
ці форми безпосередньої демократії дозволяють громадянам України вільно висловлювати свої
погляди, відстоювати свої політичні переконання та акцентувати увагу громадськості на тих чи
інших політичних проблемах.
48.Поняття громадянського суспільства, його зв’язок із конституційною державою.
У широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену
державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні
громадянське суспільство сумісне не тільки з демократією, а й з авторитаризмом. Лише тоталітаризм
означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.
Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається у вузькому, власному значенні і
розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В
основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати
свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручання з боку державної
влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.
Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в
якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного
втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх
сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.
Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання,
асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери
суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.
Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які
відповідають певним сферам його життєдіяльності:соціальної, економічної, політичної, духовно-
культурної, інформаційної. Структура громадянського суспільства є складною. Вона охоплює
економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і
діяльність об'єднань громадян (громадських об’єднань, політичних партій, профспілок, творчих
асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти,
виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масової інформації тощо.
Ознаки громадянського суспільства:
1) визнання автономної особи своїм головним суб'єктом, а її прав і свобод, честі й гідності -
вищими соціальними цінностями; вміння протистояти сваволі держави;
2) самореалізація прав вільних і рівноправних громадянчерез такі інститути, як сім'я, церква,
різні об'єднання, засоби масової інформації тощо;
3) добровільне формування інститутів - громадських об'єднань (прибуткових і неприбуткових)
на засадах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за наказом держави) та
регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них;
забезпечення самоорганізації суспільства за допомогою координації;
4) задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересівлюдини та її добровільних
об'єднань завдяки громадській співпраці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави;
5) наявність рівних можливостейгромадян та їх об'єднаньвільно і безпечно розпоряджатися
своїми силами, здібностями, майном, власністю, що забезпечується державою;
6) є середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення одних і тих
самих суспільних відносин, що вимагають формального упорядкування, тобто виробляє соціальний
стандарт поведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний
стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;
7) забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ - цілісний і повновладний
суб'єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів;
8) слугує соціальним джерелом побудови правової держави.
Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що громадянське
суспільство:
1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою;
2) розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи
влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм);
3) впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах (частина
партій діє в межах держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої
влади через консультативні комітети при уряді, його міністерствах - це так зване функціональне
представництво);
4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не
допускає її втручання в їх приватні інтереси;
5) використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права -
нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо.
Громадянське суспільство й конституційна держава перебувають у тісному взаємозв'язку.
Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства,
не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у
свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.
49.Поняття і зміст громадянства України.

Громадянство України–(постійний)правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що
знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках; Такий зв'язок виникає із народженням людини і
зберігається протягом усього її життя.
Громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому
законами України та міжнародними договорами України;
Громадянство слід розглядати як: а) суттєву характеристику основ правового статусу особи; б)
як суб'єктивне право особи на громадянство і в) як правовий інститут конституційного права.
У першому аспекті це означає, що від наявності громадянства залежить обсяг
правосуб'єктності особи, оскільки не громадяни володіють меншим обсягом прав, свобод і обов'язків. У
другому аспекті це означає, що кожна людина має право на громадянство, тобто на постійний правовий
зв'язок з відповідною державою. Право на громадянство як суб'єктивне право закріплюється не тільки в
нормах конституційного права, а й у міжнародних документах.
Ознаки громадянства:
* постійний зв'язок, тобто необмежений у просторі і в часі;
* правовий зв'язок - передбачений і гарантований нормативно-правовими актами;
* взаємний зв'язок - держава та особа мають взаємні (кореспондуючі) права та обов'язки.
Громадянство в Україні характеризується:
а) стійким характером зв'язків Української держави і особи;
б)індивідуальне, документальне, юридичне оформленим громадянства кожної людини
(паспорт, свідоцтво про належність до громадянства України або інший, визначений законодавством
документ, який містить вказівку про громадянство людини);
в)двостороннім зв'язком людини і держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов'язках,
відповідальності; базується на визнанні та повазі до гідності, основних прав і свобод людини
г)поширенням на громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її
межами.
Зміст громадянства становлять права та обов'язки особи стосовно держави, з одного боку, а з
другого - держави по відношенню до особи.
Правовий зв'язок між особою і державою виникає та існує в силу визнання державою цієї особи
своїм громадянином. Цей зв'язок проявляється у поширенні суверенної влади держави на цю особу.
Взаємні права та обов'язки особи та української держави передбачають, що громадяни України
користуються всією повнотою прав і свобод та несуть усі обов'язки перед суспільством і
державою. Це означає, що громадяни мають неухильно виконувати нормативні установлення
держави, не порушувати прав і законних інтересів інших суб'єктів права, не завдавати шкоди
навколишньому природному середовищу, захищати суверенітет і територіальну цілісність України.
Держава охороняє права і свободи громадян, створює належні умови для реалізації
громадянами своїх прав і свобод. Держава забезпечує рівність прав громадян в усіх сферах
життєдіяльності нашої країни та захист прав та інтересів громадян як всередині країни, так і поза її
межами.
Держава відповідальна перед громадянами. Згідно з Конституцією України утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Україна гарантує
піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25).
Правове становище громадянина суттєво відрізняється від правового статусу інших осіб, які
проживають на території держави (іноземців, осіб без громадянства тощо). Причому статус громадянина
зберігає свої особливості і в тому випадку, коли громадянин України постійно або тимчасово проживає
на території іншої держави.
Громадянство України як специфічний правовий зв'язок особи і Української держави базується на
певних принципах, що визначені в Конституції України та Законі України "Про громадянство
України".
Стаття 3. Належність до громадянства України
Громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24
серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які
на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року)
проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у
паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено
напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент
прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення
належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних
договорів України.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991
року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про
громадянство України.
1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування

громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув
громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він
визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у
правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства
України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з
подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними
громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

50.Поняття та конституційні засади місцевого самоврядування
Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи
добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому
законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради
та їх виконавчі органи.
Стаття 2. Поняття місцевого самоврядування
1. Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність
територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів
кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Стаття 4. Основні принципи місцевого самоврядування:
народовладдя;
законності;
гласності;
колегіальності;
поєднання місцевих і державних інтересів;
виборності;
правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень,
визначених цим та іншими законами;
підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
судового захисту прав місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
- народовладдя - народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи
місцевого самоврядування. Є похідним від фундаментального принципу народного суверенітету,
закріпленого у ст. 5 Конституції України.
Реалізація принципу народовладдя передбачає, що територіальні громади, відповідно до
Конституції та законів України, здійснюють свою владу на місцях безпосередньо (місцеві
референдуми, місцеві вибори, загальні збори громадян, місцеві ініціативи тощо) та через
представницькі органи (місцеві ради, сільські, селищні міські голови).
- законності - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).
- гласності - відкритий (публічний) характер діяльності органів місцевого самоврядування і
систематичну інформацію населення про цю діяльність. Діяльність висвітлюється місцевими, а іноді
й загальнодержавними ЗМІ. (зустріч голови ради і звітування перед ТГ, громадські слухання)
- колегіальності відображується в організаційно-правових формах діяльності органів місцевого
самоврядування. Так, сільські, селищні та міські ради є колективними (колегіальними) виборними і
змінюваними органами місцевого самоврядування, їх правові акти є результатом колегіальної роботи,
зокрема пленарних засідань.
- поєднання місцевих і державних інтересів - місцеве самоврядування не може бути повністю
незалежною від держави (суверенною) управлінською системою, тобто своєрідною державою в державі;
воно повинно гармонійно поєднувати у своїй діяльності місцеві та державні інтереси, зокрема
ефективно та відповідально здійснювати окремі повноваження органів виконавчої влади, надані
(делеговані) йому законом (об'єднання зусиль суб'єктів місцевого самоврядування з роботою місцевих
органів виконавчої влади щодо здійснення загальнонаціональних програм соціально-економічного,
культурного розвитку тощо. Співробітництво суб'єктів місцевого самоврядування з органами держави.
- виборності - органи місцевого самоврядування формуються шляхом виборів (є виборними та
змінними).
- правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень,
визначених цим та іншими законами; (ст. 16)
Правова - полягає в тому, що вони повинні мати свої власні повноваження, визначені
Конституцією або законом. Органи місцевого самоврядування, зазначається в ч. 1 ст. 16 Закону, є
юридичними особами й наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких
діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність згідно із законом;
Організаційна самостійність полягає в тому, що основні суб'єкти місцевого самоврядування —
територіальні громади та його органи — не є елементами державного апарату, не належать до його
системи. Тому вони повинні мати можливість, не порушуючи загальних законодавчих положень, самі
визначати свою власну структуру з тим, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала
ефективне управління. Діючи в межах закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковуються
іншим органам і будь-який адміністративний контроль за їх діями можливий лише для забезпечення
законності та конституційних принципів місцевого самоврядування. Державний контроль може
здійснюватися лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб
у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.
Матеріально-фінансова самостійність місцевого самоврядування полягає в праві
територіальних громад та утворених ними органів місцевого самоврядування на володіння,
користування і розпорядження майном, яке є в комунальній власності, а також власними фінансовими
коштами, достатніми для здійснення власних повноважень місцевого самоврядування та його органів.
- підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та
посадових осіб - діяльність представницьких органів і посадових осіб місцевого самоврядування
піддягає громадському контролю з боку територіальних громад, зокрема у формі громадських слухань –
територіальна громада має право проводити громадські слухання,зустрічатися з
депутатамивідповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени
територіальної громади можутьзаслуховувати їх,порушувати питання та вносити обов'язкові до
розгляду пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого
- державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування – КУ визнає та гарнатує МС;
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує
місцеве самоврядування" (ч. З ст. 142). Держава, якщо вона демократична, має підтримувати місцеве
самоврядування і політично, створюючи не тільки фінансово-економічні, а й конституційні,
організаційно-правові та матеріально-фінансові гарантії для його ефективного функціонування.Держава
також гарантує судовий захист прав і законних інтересів місцевого самоврядування.
- судового захисту прав місцевого самоврядування. (ст. 18-1)
Основні принципи місцевого самоврядування слід умовно поділити на дві групи:
1) ті, що є універсальними, тобто властивими як місцевому самоврядуванню та його органам, так
і державному управлінню та його органам, іншим органам державної влади;
2) ті, що властиві лише місцевому самоврядуванню та його органам.
До першої групи передбачених ст. 4 Закону принципів місцевого самоврядування слід віднести:
народовладдя, законності, гласності, колегіальності, виборності.
Стаття 5. Система місцевого самоврядування

територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
старосту;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ,
міст;
51.Поняття та конституційні засади територіального устрою України.
Цей інститут характеризує юридичні якості та властивості такого основного складового елементу
держави, як її територія. Територіальний устрій є територіальною організацією держави, тобто спосіб
поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між ними.
Відповідно до ст. 2 Основного Закону суверенітет України поширюється на всю її територію.
Тобто наша держава наділена виключним правом здійснювати на своїй території всю повноту
державної влади і виступати від імені народу, що проживає на цій території, бути незалежним суб'єктом
міжнародних відносин.
За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на частини
та порядком співвідношення влади між ними і державою в цілому, вирізняють держави прості (унітарні)
та складні
Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Територія держави - це простір, визначений державним кордоном, на який поширюється
суверенітет держави. Територія держави включає: сухупотну територію, водні простори (внутрішні
морські води і територіальне море), повітряну територію (простір над сухопутною і водною
територіями, умовно до космічного простору), а також підземну територію (простір під сухопутною і
водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий правовий режим, що регулюється, в
першу чергу, міжнародним правом мають континентальний шельф і виключна (морська) економічна
зона.
За своїм змістом категорія "територія держави" визначає правовий режим зв'язку держави з
певною територією та її окремими складовими елементами.
Розрізняють два основних види територіального устрою: політико-територіальний і
адміністративно-територіальний. Політико-територіальний устрій передбачає поділ території держави
на окремі самостійні частини. Він є характерним для федеративних держав (Бразилія, Індія, США, ФРН)
Адміністративно-територіальний устрій - це внутрішній поділ території держави на
адміністративно-територіальні одиниці. Єдина система виконавчої влади.
Поділяється на централіз( всі адмін.-тер. Одиниці перебувають під державним управлінням)
та децентраліз( місцеве саморядування).Він властивий для унітарних держав (Велика Британія,
Китай, Франція).
Така точка зору обумовлюється тим, що в державах із федеральним устроєм територіальний
устрій характеризується наявністю політичних зв'язків між державою і суб'єктами федерації, а в
унітарних державах, до яких відноситься й Україна, зв'язок між державою і адміністративно-
територіальними одиницями має адміністративний характер.
Рішення КСУ 2001 рік "територіальний устрій України", треба розуміти так, що питання
територіального устрою України, зокрема визначення змісту цього поняття, правового статусу і видів
адміністративно-територіальних одиниць, повноваження органів щодо вирішення питань
адміністративно-територіального устрою України, є питаннями загальнодержавного значення і
врегульовуються лише законом.
Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності

державної території,поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних,
економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Зміст конституційних засад територіального устрою України:
* принцип єдності та цілісності, відповідно до якого вся система територіального устрою
держави пов'язана єдиною системою законодавчих, виконавчих, судових та контрольно-наглядових
органів і утворює цілісну державну єдність. Унітаризм України підтверджений Конституцією України
(ст. 2); заборона насильницького розчленування, відокремлення АТО
* принцип централізації та децентралізації, за яким окремі територіальні одиниці
перебувають у підпорядкуванні держави, а нижчий рівень системи є територіальною основою
місцевого самоврядування (село, селище, райони в містах);
* принцип збалансованого розвитку регіонів, згідно з яким суспільство та держава
забезпечують максимально рівні умови для розвитку всіх територіальних одиниць;
* принцип урахування історичних, економічних, екологічних, географічних та інших
особливостей означає, що держава сприяє самобутності територіальних одиниць.
52.Поняттята сутність конституційного ладу. Конституційний лад як устрій конституційної держави.
Конститиуційний лад - це устрій конституційної держави. Конституц держава - організація
державної влади, заснована на пріоритеті людини, яка характеризується її реальною
обмеженістюправами, свободами людини і громадянина, верховенством права та розподілом влади.
Принципи конституційного ладу, які притаманні конкретній державі ( Україні) - республіканізм,
унітаризм, світський характер держави, соціальна (не кожна конституційна держава, але Україна
- так), правова ...
Так щоб було цілком зрозуміло, конст держава - це держава конституційної демократії. Де влада
більшості обмежується Конституцією для гарантування прав кожної окремої людини.
КЛ є каркасом конституційної державності, визначає осн напрями організац і правових форм д-
сті суб’єктів конст-прав відносин. КЛ визначає систему певних цінностей і принципів, які лежать в
основі конституц устрою.
Поняття "конституційний лад" вчені трактують по-різному, що зумовлено, насамперед,
неоднаковим розумінням його змісту:
КЛ – це закріплені Конституцією визначальні засади функціонування держави в умовах
панування верх-ва права та її взаємовідносин з громадянським сусп-вом.
Конституційний лад - це фактичний (реальний) стан суспільних відносин, що регулюються
та охороняються конституційними нормами і принципами. За своєю суттю конституційний лад
становить певний тип конституційно-правових відносин, визначений рівнем розвитку суспільства,
держави та досягненнями науки права.
Ознаки конституційного ладу:
 1) фактичність (реальність) - конституційний лад існує в повсякденному житті суспільства
і держави, відображає дійсний стан суспільних відносин, існує не в уяві, а в повсякденному житті
конкретної держави;
 2) регулюється і охороняється конституційними нормами та принципами, тому і
називається конституційним;
 3) суверенність - право визначати та змінювати конституційний лад може лише народ
України (ч. З ст. 5 Конституції України);
 4) програмність - розвивається на основі теоретично обґрунтованих принципів, концепцій,
закріплених у Конституції та законах України;
 5) наступність - ураховуються традиції та історичний досвід організації і функціонування
державної влади, суспільних інститутів;
 6) відносна стабільність - забезпечується системою державних гарантій, передбачених
конституційними нормами.
Конституційний лад України базується на таких принципах:
1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який
є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи
державної влади та органи місцевого самоврядування.
2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в
тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має
зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних
їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке розмежування
компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему взаємних стримувань і
противаг.
3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство,
самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах.
4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на
якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу.
5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує
утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і
громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті.
6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і
громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою.
7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед
державою. Важливе значення вОсновному Законі мають питання взаємовідносин держави і
громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльностігромадянського суспільства.
Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань,
свободи інформації тощо.
8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного
права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає
пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних
документів.
Аналіз норм Конституції України дає підстави констатувати, що поняття "конституційний лад"
застосовується в її тексті лише в трьох конституційних нормах: "Право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її
органами або посадовими особами" (ч. З ст. 5);
"Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для
обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів
влади чи перешкоджання їх діяльності" (ч. 4 ст. 17);
"Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або
дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким
шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне
захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються" (ст. 37).
Зміст конституційного ладу наповнюється тими правовідносинами, які визначені і гарантовані
Конституцією України, зокрема конституційний лад становлять передбачені і гарантовані
конституційними нормами державний та суспільний лад, основи національної безпеки, система
безпосереднього народовладдя, правовий статус людини і громадянина, територіальний устрій,
організація та діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, статус української
мови як державної та інші виключно важливі інститути конституційно-правових відносин.
Розділи І, III, XIII визначають основні засади конституційного ладу України.

Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади". Розділ І Конституції України є
невеликим за обсягом - містить лише двадцять статей, які позбавлені будь-якої систематизації і
становлять, скоріш за все, сукупність, ніж систему конституційних норм і принципів. Цей розділ
Конституції України регламентує основи конституційного ладу України, містить базові положення
системоутворюючого характеру, які визначають нормативне підґрунтя для розвитку інших
конституційних положень. Особливість розділу І полягає в тому, що більшість його норм є нормами-
принципами, які, з одного боку, визначають загальні стандарти конституційно-правового регулювання
у суспільстві і державі, а з іншого - потребують нормативної конкретизації.
Розділ III Конституції України - "Вибори. Референдум" - розвиває ті положення, які в своїй
основі закладені в її першому розділі, - принцип народного суверенітету, принцип народовладдя,
принцип безпосередньої і представницької демократії.
Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України" засвідчує фундаментальний характер
Основного Закону України, його найвищу юридичну силу. Співвіднесеність положень цього розділу з
явищем конституційного ладу має інструментальне значення: він містить положення про внесення змін
до названих трьох розділів Конституції України, що конкретизують її вимогу про виняткове право
народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні.
Конституційний лад України втілює в собі насамперед і головним чином суспільний і
державний лад. Юридично і фактично конституційним ладом є порядок, встановлений і
гарантований Конституцією України. Проте конституційний лад є значно ширшим поняттям, ніж
конституційний порядок.
загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України, визнають як першооснову
людину і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріплення основних принципів
конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського
суспільства в Україні.
Основними засадами конституційного ладу є:
* демократія;
 o народний, національний та державний суверенітет;
 o правовий статус особи;
* поділ влади;
 - територіальна цілісність держави;
 o визнання Конституції України нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили;
 o законність і правопорядок;
* визнання і гарантування місцевого самоврядування;
* статус української мови як державної;
* політична, економічна та ідеологічна багатоманітність,
* суверенна І незалежна держава;
* правова держава;
Конституційний лад співвідноситься із суспільним та державним ладом як частина і ціле, проте
не кожний державний лад є конституційним. Державний лад є конституційним за умови
здійснення публічної влади у державі та суспільстві правовим шляхом, який визначений
конституцією або іншими легітимними нормативно-правовими актами. Отже, державний лад є
ширшим поняттям, ніж конституційний, оскільки будь-який конституційний лад є завжди державним,
а не навпаки.
53.Порядок діяльності Конституційного Суду Україні та процедура розгляду ним справ.

Організація діяльності Конституційного Суду визначена у гл. 5 Закону. Організаційна структура
Суду
У складі Суду діють:
 Велика палата,
 два сенати та
 шість колегій.
Велика палата, сенати, колегії у межах визначених Законом повноважень щодо конституційного
провадження діють як Конституційний Суд.
Представницькі, організаційні, розпорядчі функції здійснюють Голова Суду, заступник Голови
Суду, секретарі колегій.
Велика палата, Сенат, Колегія мають статус органів Суду.
Голова Суду очолює Суд та організовує його діяльність.
Повноваження голови Конституційного Суду визначено в Законі України «Про Конституційний
Суд України» (ст. 33). Так зокрема, він:
1) здійснює загальне керівництво організацією роботи Суду та Секретаріату Суду;
2) скликає засідання, спеціальні пленарні засідання Суду, засідання, пленарні засідання Великої
палати;
3) головує на засіданнях, спеціальних пленарних засіданнях Суду, засіданнях, пленарних
засіданнях Великої палати;
4) входить до одного із сенатів і головує на його засіданнях;
5) здійснює розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності Суду
відповідно до затвердженого Судом кошторису та контролює ефективність використання цих коштів
Секретаріатом Суду;
6) виконує інші повноваження, передбачені цим Законом та Регламентом.
Голова Суду представляє Суд у відносинах з органами державної влади, іншими державними
органами України, органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а
також з органами іноземних держав і міжнародних організацій.
Голову Суду обирають на спеціальному пленарному засіданні Суду зі складу суддів
Конституційного Суду лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів
із будь-яким числом кандидатур, запропонованих суддями Конституційного Суду.
Для обрання Голови Суду на спеціальному пленарному засіданні Суду створюється комісія з
числа суддів Конституційного Суду.
Головою Суду вважається обраний кандидат, за якого проголосувала більшість суддів
Конституційного Суду від конституційного складу Суду.
Якщо запропоновано не більше двох кандидатів і Голову Суду не було обрано, проводяться нові
вибори.
Якщо запропоновано більше двох кандидатів і жодного з них не було обрано, проводиться
повторне голосування щодо двох кандидатів, які одержали найбільшу кількість голосів.
Якщо при повторному голосуванні Голову Суду не було обрано, проводяться нові вибори.
Під час голосування Суддя може проголосувати лише за одну кандидатуру.
За відсутності Голови Суду його обов’язки виконує заступник Голови Суду, а за відсутності обох
– старший за віком Суддя.
У разі подання Головою Суду заяви про звільнення з посади Суд ухвалює рішення про
дострокове звільнення з цієї посади, якщо за це проголосувала більшість суддів Конституційного Суду
від конституційного складу Суду.
Велика палата
Велика палата діє у складі всіх суддів Конституційного Суду.
Велика палата розглядає питання щодо:
1) відповідності Конституції України (конституційності) законів України та інших правових актів
Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційного тлумачення Конституції України;
3) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
4) відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для винесення
на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, встановлених статтями 111 і 151 Конституції
України;
7) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів
України;
Крим Конституції України та законам України;
9) відповідності Конституції України (конституційності) законів України (їх окремих положень)
за конституційними скаргами у разі відмови Сенату від розгляду справи на розсуд Великої палати у
випадках, визначених цим Законом.
До повноважень Великої палати також належить вирішення процедурних питань, що виникають
під час конституційного провадження згідно з цим Законом (ст. 35 Закону).
Сенат
Сенат діє у складі дев’яти суддів Конституційного Суду.
Якщо кількість суддів Конституційного Суду є меншою за 18, Сенат є повноважним за умови
участі в ньому щонайменше шести суддів Конституційного Суду.
Склад сенатів формується на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду шляхом
жеребкування. Стосовно Голови Конституційного Суду та заступника Голови Конституційного Суду
жеребкування не проводиться.
Персональний склад сенатів затверджується постановою Конституційного Суду.
Сенат розглядає справи за участю щонайменше шести суддів Конституційного Суду.
На засіданнях сенатів головує відповідно Голова Конституційного Суду та заступник Голови
Конституційного Суду, а у разі їх відсутності – старший за віком Суддя, що входить до складу
відповідного Сенату.
Сенати утворюються у порядку, встановленому Регламентом.
Сенат розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів
України (їх окремих положень) за конституційними скаргами, а також інші питання, визначені цим
Законом (ст. 36 Закону).
Колегія
Колегія діє у складі трьох суддів Конституційного Суду.
Суд на спеціальному пленарному засіданні шляхом жеребкування утворює в межах сенатів
колегії в порядку, встановленому Регламентом.
Один і той самий Суддя не може входити на постійній основі до складу кількох колегій.
Суд затверджує персональний склад Колегії постановою.
Якщо Колегія неповноважна за складом, до її складу тимчасово залучають Суддю з іншої Колегії
в порядку, встановленому Регламентом.
До повноважень Колегії належить вирішення питань щодо відкриття конституційного
провадження у справі за конституційним поданням, конституційним зверненням, конституційною
скаргою.
Колегія більшістю голосів від її складу постановляє ухвалу про відкриття конституційного
провадження у справі або про відмову у відкритті конституційного провадження у справі.
Якщо Колегія постановила ухвалу про відкриття конституційного провадження у справі за
конституційним поданням або за конституційним зверненням, секретар Колегії вносить пропозицію
Голові Суду скликати засідання Великої палати для розгляду питань, пов’язаних із конституційним
провадженням.
Якщо Колегія постановила ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у справі
за конституційним поданням або за конституційним зверненням, секретар Колегії передає конституційне
подання або конституційне звернення на розгляд Великої палати для вирішення питання щодо відкриття
конституційного провадження у справі.
Якщо Колегія постановила ухвалу про відкриття конституційного провадження у справі за
конституційною скаргою, секретар Колегії вносить пропозицію головуючому відповідного Сенату
скликати його засідання для розгляду питань, пов’язаних із конституційним провадженням.
Якщо Колегія не одностайно постановила ухвалу про відмову у відкритті конституційного
провадження у справі за конституційною скаргою, секретар Колегії передає конституційну скаргу на
розгляд Сенату для вирішення питання про відкриття конституційного провадження у справі.
Одностайно постановлена ухвала Колегії про відмову у відкритті конституційного провадження у
справі за конституційною скаргою є остаточною (ст. 37 Закону).
Секретар Колегії
Секретаря Колегії обирають у порядку, встановленому Регламентом, із числа суддів
Конституційного Суду, які входять до її складу.
Секретар Колегії наділений наступними повноваженнями:
1) скликає засідання Колегії та головує на ньому;
2) вносить пропозицію головуючому в Сенаті скликати відповідно засідання Сенату, пленарне
засідання Сенату, а головуючому у Великій палаті - засідання Великої палати;
3) виконує інші повноваження відповідно до Закону.
Для вирішення питань, пов’язаних з організаційною діяльністю Суду, скликаються спеціальні
пленарні засідання Суду та засідання Суду.
Виключно на спеціальних пленарних засіданнях Суду здійснюється:
1) обрання Голови Суду, заступника Голови Суду;
2) складання новопризначеними Суддями присяги;
3) ухвалення рішення про надання згоди на затримання або утримування під вартою чи арештом
Судді;
4) винесення попередження Судді про необхідність усунення обставин, що свідчать про
порушення ним вимог щодо несумісності;
5) ухвалення рішення про звільнення Судді з посади відповідно до статті 21 цього Закону;
6) ухвалення Регламенту;
7) затвердження персонального складу сенатів;
8) утворення колегій, затвердження їх персональних складів.
Спеціальне пленарне засідання є повноважним, якщо на ньому присутні щонайменше 12 суддів
Конституційного Суду, які набули повноважень відповідно до цього Закону. Така вимога не
поширюється на спеціальне пленарне засідання, на якому новопризначені судді Конституційного Суду
складають присягу.
На засіданнях Суд вирішує організаційні, фінансові, кадрові та інші питання внутрішньої
діяльності Суду, не пов’язані з конституційним провадженням.
Засідання Суду є повноважним, якщо на ньому присутні щонайменше 10 суддів Конституційного
Суду.
Рішення спеціального пленарного засідання, засідання ухвалює більшість суддів
Конституційного Суду, які беруть у ньому участь, крім випадків, визначених цим Законом, у формі
постанови.
Порядок проведення засідань та спеціальних пленарних засідань Суду
встановлюється Регламентом.
Допоміжними органами Суду з питань організації його внутрішньої діяльності є постійні комісії.
Суд на засіданні створює з числа суддів Конституційного Суду постійні комісії та затверджує
положення про них.
Голову постійної комісії обирає комісія зі свого складу.
Відповідно до частини 2 параграфу 25 Регламенту Конституційного Суд України Суд
шляхом відкритого голосування створює такі постійні комісії Суду:
1) з питань регламенту та етики;
2) з питань бюджету та кадрів;
3) з питань наукового забезпечення;
4) з питань міжнародних зв’язків.
За необхідності Суд може створювати інші постійні комісії Суду, ліквідовувати або
реорганізовувати раніше створені, змінювати їх кількісний та персональний склад.
Кількісний склад постійних комісій Суду визначає Суд.
Науково-консультативна рада
Науково-консультативна рада утворюється при Конституційному Суді з числа
висококваліфікованих фахівців у сфері права для підготовки наукових висновків з питань діяльності
Конституційного Суду, що потребують наукового забезпечення.
Положення та склад Науково-консультативної ради затверджує Суд на своєму засіданні.
Акти Конституційного Суду, засідання Суду та інформація щодо справ, які розглядає Суд, є
відкритими, якщо інше не встановлено цим Законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на
отримання в Суді усної або письмової інформації про результати розгляду його справи. Будь-яка особа
має право на вільний доступ до рішення Суду в порядку, встановленому цим Законом.
Суд надсилає щорічну інформаційну доповідь Верховній Раді України, Президентові України,
Кабінетові Міністрів України, Верховному Суду, Уповноваженому Верховної Ради України з прав
людини.
Секретаріат Суду
Секретаріат Суду (далі – Секретаріат) здійснює організаційне, аналітичне, юридичне,
інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Суду.
Секретаріат:
1) забезпечує підготовку та проведення засідань колегій, засідань і пленарних засідань сенатів та
Великої палати, засідань і спеціальних пленарних засідань Суду;
2) забезпечує діяльність Голови Суду, заступника Голови Суду, секретарів колегій, суддів
Конституційного Суду;
3) забезпечує офіційне оприлюднення актів Суду;
4) надсилає акти Суду згідно з частиною шостою статті 88 цього Закону;
5) надсилає відповідні акти Суду до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну
правову політику, для внесення до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та
опублікування в Офіційному віснику України;
6) здійснює реєстрацію та попередню перевірку всіх форм звернень, що надійшли до Суду, готує
попередні висновки про наявність підстав для відкриття конституційного провадження у справі або
відмови у відкритті конституційного провадження;
7) здійснює офіційне спілкування із суб’єктами звернень до Суду, учасниками конституційного
провадження та особами, залученими до участі у конституційному провадженні;
8) може брати участь у підготовці проектів нормативних актів, що стосуються питань діяльності
Суду;
9) забезпечує діяльність постійних комісій Суду, Науково-консультативної ради Суду;
10) здійснює контроль за своєчасним надходженням документів, матеріалів та іншої інформації у
конкретній справі, яку готує до розгляду або розглядає Суд, а також документів, матеріалів та іншої
інформації, витребуваних Суддею-доповідачем у справі згідно з цим Законом;
11) узагальнює практику виконання актів Суду;
12) виконує інші завдання, передбачені цим Законом та Регламентом.
Секретаріат очолює керівник Секретаріату, якого Суд призначає на посаду та звільняє з посади за
поданням Голови Суду. Кандидат на посаду керівника Секретаріату має відповідати кваліфікаційним
вимогам, передбаченим Законом України «Про державну службу» для осіб, які претендують на зайняття
посади державної служби категорії «А», а також мати вищу юридичну освіту та стаж професійної
діяльності у сфері права щонайменше 10 років.
У складі Секретаріату діє служба судових розпорядників.
Матеріали діяльності Суду зберігаються в Архіві Суду.
Матеріали справ, щодо яких Суд ухвалив рішення або надав висновок, зберігаються в Архіві
Суду 100 років. Рішення та висновки Суду з особистими підписами суддів Конституційного Суду
зберігаються в Архіві Суду безстроково.
Положення про Архів Суду затверджує Суд.
Для забезпечення Суду науковою та іншою спеціальною літературою діє Бібліотека Суду.
Офіційним виданням Суду є «Вісник Конституційного Суду України».
54.Порядок формування Конституційного Суду Україні.

Відповідно до “Розділу XII. Конституційний Суд України” Конституції України, до складу
Конституційного Суду України входять вісімнадцять суддів Конституційного Суду України:
 Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по
шість суддів Конституційного Суду України;
 відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України здійснюється на
конкурсних засадах у визначеному законом порядку.
Суддею Конституційного Суду України може бути:
 громадянин України;
 який володіє державною мовою;
 на день призначення досяг сорока років;
 має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше
п’ятнадцять років;
 має високі моральні якості;
 є правником із визнаним рівнем компетентності.
Суддя Конституційного Суду України не може належати до політичних партій, профспілок,
брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які
інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.
Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути
призначеним повторно.
Суддя Конституційного Суду України набуває повноважень з дня складення ним присяги на
спеціальному пленарному засіданні Суду.
Конституційний Суд України на спеціальному пленарному засіданні Суду обирає зі свого складу
Голову шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Закон України “Про Конституційний Суд України” від 13.07.2017 року визначає порядок
організації та діяльності Конституційного Суду України, статус суддів Конституційного Суду України,
підстави і порядок звернення до нього, процедуру розгляду ним справ і виконання його рішень.
Суддею Конституційного Суду, зокрема, не може бути призначена на посаду особа, яка на день
призначення:
 є членом або обіймає посаду в політичній партії, іншій організації, яка має політичні цілі або
бере участь у політичній діяльності;
 є обраною на виборну посаду в органі державної влади чи органі місцевого самоврядування,
має представницький мандат;
 бере участь в організації або фінансуванні політичної агітації чи іншої політичної діяльності.
Конкурсні засади відбору кандидатур на посаду судді Конституційного Суду:
 Відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду на конкурсних засадах щодо
осіб, яких призначає Президент України, здійснює конкурсна комісія, яку створює Президент
України.
 Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді
Конституційного Суду у Верховній Раді України здійснює комітет, до предмета відання якого
належать питання правового статусу Конституційного Суду України (далі – Комітет), у порядку,
визначеному Регламентом Верховної Ради України, з урахуванням положень статті 12 Закону України
“Про Конституційний Суд України”.
 Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді
Конституційного Суду з’їздом суддів України (далі – З’їзд) здійснює Рада суддів України.
Про початок конкурсу для відбору кандидатур на посаду судді Конституційного
Суду оголошується на офіційному веб-сайті відповідно Президента України, Верховної Ради України,
Ради суддів України не пізніше ніж за три місяці до дня закінчення строку повноважень чи досягнення
граничного віку перебування на посаді судді Конституційного Суду або не пізніше одного місяця з дня
виникнення вакансії на посаду судді Конституційного Суду в разі, якщо повноваження судді
Конституційного Суду припинено чи його звільнено з посади з підстав, передбачених статтею 149 -
1
Конституції України.
Склад конкурсної комісії, створеної Президентом України, формується з числа правників з
визнаним рівнем компетентності, які не беруть участі в конкурсному відборі на посаду судді
Конституційного Суду.
Конкурсна комісія, Комітет, Рада суддів України упродовж одного місяця з дня оголошення про
початок конкурсу в межах загального строку проведення конкурсу, передбаченого частиною шостою
статті 12 Закону України “Про Конституційний Суд України”, приймає заяви від осіб, які виявили
намір обійняти посаду судді Конституційного Суду і відповідають встановленим Конституцією України
вимогам.
До заяви особи, яка виявила намір обійняти посаду судді Конституційного Суду, додаються:
 автобіографія;
 мотиваційний лист, у якому викладаються мотиви бути призначеним суддею
Конституційного Суду;
 копія документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України;
 документи, що підтверджують стаж професійної діяльності у сфері права;
 декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування, декларація родинних зв’язків судді та декларація доброчесності судді;
 копія диплома про вищу юридичну освіту (з додатками), здобуту в Україні, та/або копії
документів про вищу юридичну освіту, здобуту за кордоном, разом із копіями документів, що
підтверджують їх визнання в Україні, а також копії документів про науковий ступінь, вчене звання (за
наявності);
 письмова згода на обробку персональних даних та оприлюднення копій документів,
визначених цією статтею, крім копії документа, визначеного пунктом 3 частини четвертої статті 12
Закону України “Про Конституційний Суд України”;
 заява про проведення перевірки, передбаченої Законом України “Про очищення влади”, або
висновок за результатами такої перевірки (за його наявності);
 письмова згода на проведення спеціальної перевірки відповідно до закону;
 інші документи, передбачені Законом України “Про запобігання корупції” для проведення
спеціальної перевірки.
Конкурсна комісія, Комітет, Рада суддів України після закінчення строку прийняття
вищезазначених заяв встановлює відповідність осіб, які виявили намір обійняти посаду судді
Конституційного Суду, встановленим Конституцією України та Законом України “Про Конституційний
Суд України” вимогам. Щодо кандидатів, які відповідають зазначеним вимогам, оприлюднюються їх
автобіографії та мотиваційні листи, а також проводиться спеціальна перевірка у порядку, передбаченому
Законом України “Про запобігання корупції”. Стосовно кандидатів, призначення яких здійснюється
З’їздом, організовує проведення спеціальної перевірки Рада суддів України.
За результатами вивчення документів та відомостей, наданих кандидатами, та співбесіди з
ними конкурсна комісія, Комітет, Рада суддів України ухвалює рекомендацію щодо кожного кандидата
на посаду судді Конституційного Суду. Конкурсна комісія, Рада суддів України складають списки
кандидатів, рекомендованих на посаду судді Конституційного Суду, на підставі яких суб’єкти
призначення приймають відповідні рішення. Такі списки мають містити кількість кандидатур,
яка щонайменше втричі перевищує кількість вакансій.
Загальний строк проведення конкурсу для відбору кандидатур на посаду судді
Конституційного Суду становить два місяці.
Порядок призначення судді Конституційного Суду Президентом України:
 За результатами конкурсного відбору Президент України видає указ про призначення на
посаду судді Конституційного Суду.
 Президент України призначає особу на посаду судді Конституційного Суду не пізніше трьох
місяців із дня припинення повноважень або звільнення з посади судді Конституційного Суду, якого
призначив Президент України.
Порядок призначення судді Конституційного Суду Верховною Радою України:
 Порядок призначення судді Конституційного Суду Верховною Радою України
встановлюється Законом України “Про Регламент Верховної Ради України” від 10.02.2010 року:
 Верховна Рада призначає суддів Конституційного Суду України списком, визначеним за
підсумками рейтингового голосування, відповідно до кількості вакантних посад відкритим
голосуванням більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
 У разі якщо вакантною є одна посада судді Конституційного Суду України, Верховна Рада
призначає, відкритим голосуванням більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу
Верховної Ради, на посаду того кандидата, який за підсумками рейтингового голосування отримав
найбільшу кількість голосів народних депутатів.
 Рішення про призначення на посади суддів Конституційного Суду України оформлюється
постановою Верховної Ради
Порядок призначення судді Конституційного Суду з’їздом суддів України:
 За результатами конкурсного відбору З’їзд відкритим голосуванням більшістю голосів
присутніх делегатів З’їзду включає кандидатури на посаду судді Конституційного Суду до бюлетеня
для таємного голосування.
 Призначеним на посаду судді Конституційного Суду вважається той кандидат, який у
результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів З’їзду.
 Якщо за результатами голосування суддя Конституційного Суду не призначений,
проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які набрали більшу кількість голосів
порівняно з іншими кандидатами.
 З’їзд призначає особу на посаду судді Конституційного Суду не пізніше трьох місяців із дня
припинення повноважень або звільнення з посади судді Конституційного Суду, якого призначив З’їзд.
 Рішення З’їзду про призначення на посаду судді Конституційного Суду підписують
головуючий на З’їзді та секретар.
 Порядок скликання та порядок проведення з’їзду суддів України визначаються Законом
України “Про судоустрій і статус суддів” від 02.06.2016 року.
Суд є повноважним здійснювати конституційне провадження, якщо у його складі є щонайменше
12 суддів Конституційного Суду, які набули повноважень згідно зі статтею 17 Закону України “Про
Конституційний Суд України”.
55.Порядок формування, склад і структура Кабінету Міністрів України.
КУ+ ЗУ Про КМУ
Конституція України визначає статус Кабінету Міністрів України як вищого органу в
системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113). Аналіз конституційних засад організації та діяльності
Кабінету Міністрів дозволяє характеризувати його як уряд України.
У науці конституційного права під урядом розуміють колегіальний орган загальної
компетенції, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в держав і. Найчастіше
уряд іменується Кабінетом Міністрів або Радою Міністрів, хоча в окремих країнах використовуються й
інші назви,
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші
центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні
адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший
віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою Україниза поданням Президента
України.
Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України
за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до
статті 83 Конституції України (до складу входить більшість деп. Від конст складу), або депутатської
фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу
Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною
Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України
призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.
Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання
Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Стаття 6. Склад Кабінету Міністрів України та статус його членів

1. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-
прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України.
2. Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України
визначається Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України одночасно з
призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому статтею
9 цього Закону. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про утворення, реорганізацію
або ліквідацію міністерства посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим з дня
прийняття такого рішення.
3. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не
поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.
5. За поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада України може призначати міністрами
осіб, які не очолюють міністерств. До складу Кабінету Міністрів України може бути призначено не
більше двох таких міністрів.
Стаття 7. Вимоги до членів Кабінету Міністрів України

1. Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу,
вищу освіту та володіють державною мовою. Не може бути призначена на посаду члена Кабінету
Міністрів України особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом
порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення
правопорушення, пов’язаного з корупцією, або особа, яка має заборгованість зі сплати аліментів на
утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня
пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.
2. Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з
іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. У разі виникнення
обставин, що порушують вимоги щодо несумісності посади члена Кабінету Міністрів України з іншими
видами діяльності, такий член Кабінету Міністрів України у двадцятиденний строк з дня виникнення
цих обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про відставку.
3. У разі внесення на розгляд Верховної Ради України подання щодо призначення на посаду члена
Кабінету Міністрів України особи, яка є народним депутатом України, до подання додається особиста
заява народного депутата України про дострокове припинення ним депутатських повноважень у
разі призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України. Питання про дострокове припинення
повноважень народного депутата України розглядається невідкладно Верховною Радою України на
тому ж пленарному засіданні після призначення його членом Кабінету Міністрів України.
Стаття 8. Призначення на посаду Прем’єр-міністра України
1. Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням
Президента України.
2. Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр-міністра України
Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, до
складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України, в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після надходження такої пропозиції.
5. До подання про призначення на посаду Прем’єр-міністра України додаються:
1) відомості про громадянство;
2) відомості про освіту;
3) відомості про трудову діяльність і автобіографія;
4) копія декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування, поданої відповідно до Закону України "Про запобігання корупції";
5) відомості про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або
організації, що має на меті одержання прибутку;
6) відомості про судимість кандидата;
7) заява про відсутність заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний
розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред’явлення виконавчого
документа до примусового виконання.
Усі відомості подаються державною мовою і власноручно підписуються кандидатом на посаду
Прем’єр-міністра України.
7. Голосування у Верховній Раді України щодо призначення Прем’єр-міністра України
проводиться у поіменному режимі. Рішення про призначення Прем’єр-міністра України приймається у
формі постанови Верховної Ради України.
Стаття 9. Призначення на посаду членів Кабінету Міністрів України
1. Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України і
Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за
поданням Прем’єр-міністра України.
3. Подання Прем’єр-міністра України, зазначене у частині другій цієї статті, стосовно
персонального складу Кабінету Міністрів України може вноситися єдиним списком. Подання щодо
окремих кандидатур на посади, зазначені у поданні щодо посадового складу, може вноситися окремо.
4. Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України призначаються на посаду
Верховною Радою України за поданням Президента України.
5. Подання про призначення членів Кабінету Міністрів України, зазначені у частинах першій та
четвертій цієї статті, щодо кандидатів на відповідні посади вносяться разом з:
6. На кожну посаду члена Кабінету Міністрів України вноситься одна кандидатура.
7. Кандидат на посаду члена Кабінету Міністрів України за пропозиціями депутатських фракцій
до розгляду питання про його призначення на пленарному засіданні Верховної Ради України може
зустрічатися з депутатськими фракціями та відповідати на їхні запитання.
8. Верховна Рада України розглядає подання та призначає на посаду членів Кабінету Міністрів
України. Верховна Рада України приймає рішення з цього приводу у формі постанови. Рішення щодо
призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих
посад. Рішення Верховної Ради України щодо призначення члена Кабінету Міністрів України
приймається за його присутності.
12. Постанова Верховної Ради України в частині призначення члена Кабінету Міністрів України
набирає чинностіз моменту складення ним присяги у порядку, встановленому статтею 10 цього
Закону.
Стаття 10. Вступ на посаду членів Кабінету Міністрів України та початок роботи
новосформованого Кабінету Міністрів України
1. Особа, призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України, у день свого призначення
перед вступом на посаду складає на пленарному засіданні Верховної Ради України таку присягу
2. При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України присягу зачитує Прем’єр-міністр
України, її текст підписує кожен член Кабінету Міністрів України.
3. Член Кабінету Міністрів України вступає на посаду з моменту складення ним присяги.
Підписаний членом Кабінету Міністрів України текст присяги зберігається в його особовій справі.
4. Особа, яка у день свого призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України (крім
Прем’єр-міністра України) не склала присяги, вважається такою, що відмовилася від посади.
5. Кабінет Міністрів України набуває повноважень та розпочинає роботу після складення присяги
не менше ніж двома третинами від його посадового складу, визначеного відповідно до статті 6 цього
Закону.
6. Член Кабінету Міністрів України, призначений на вакантну посаду в діючому складі Кабінету
Міністрів України, у день свого призначення перед вступом на посаду особисто складає присягу на
пленарному засіданні Верховної Ради України і невідкладно після цього підписує її текст.
Стаття 11. Програма діяльності Кабінету Міністрів України
1. Програма діяльності Кабінету Міністрів України базується на узгоджених політичних
позиціях та програмних завданнях коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
2. Програма діяльності Кабінету Міністрів України подається до Верховної Ради України
Прем’єр-міністром України у строкдо одного місяця з дня формування Кабінету Міністрів України.
4. Програма діяльності Кабінету Міністрів України вважається схваленою, якщо за неї
проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення про схвалення
Програми діяльності Кабінету Міністрів України приймається у формі постанови Верховної Ради
України.
Стуктрура: прем’єр-міністр, віце -, міністерства, секретаріат (управління, департаменти,
директорати), консультативно-допомідні органи(Рада з питань функціонування системи охорони
здоров'я)
56.Права і обов’язки народного депутата України.
Повноваження народного депутата України в парламенті:
1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;
2) бере участь у роботі депутатських фракцій, комітетів, комісій, утворених Верховною Радою
України;
3) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;
4) має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, яке передбачене у ст. 93
Конституції України і є одним з найважливіших його прав;
5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України, у
парламентських слуханнях;
6) має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної
Ради України та її органів, до складу яких його обрано;
7) має право пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;
8) має право депутатського запиту і депутатського звернення до Президента України, органів
Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших суб'єктів правовідносин тощо.
Стаття 10. Загальні положення
1. Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на
засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано.
Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано,
має один голос.
Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з
правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.
3. Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до
складу яких його обрано.
4. При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради України
поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються і по них приймаються
рішення щодо їх врахування чи відхилення.
5. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або
висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком відповідальності за образу чи
наклеп.
6. Голосування та позиція, висловлена народним депутатом в роботі Верховної Ради України та її
органів, не може бути предметом розгляду у Верховній Раді України та її органах.
Стаття 11. Права народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради
України
Народний депутат на пленарному засіданні Верховної Ради України має право у порядку,
передбаченому законом про регламент Верховної Ради України:
1) обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і
заступника Голови Верховної Ради України;
2) обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;
3) пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;
4) виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України;
5) звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;
6) брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;
7) виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;
8) висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні;
9) висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади,
звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду
на призначення і звільнення з посад;
10) порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради
України;
Народні депутати попередніх скликань, крім тих, повноваження яких припинено достроково у
зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо них або за рішенням суду у разі
невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата, мають право бути присутніми на
відкритих пленарних засіданнях Верховної Ради України на гостьових місцях.
Стаття 12. Право законодавчої ініціативи народного депутата України
1. Народний депутат має право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до
Верховної Ради України:
1) законопроекту;
2) проекту постанови;
3) іншої законодавчої пропозиції.
Стаття 13. Право народних депутатів України об'єднуватися в депутатські фракції (групи)
1. Народні депутати мають право об'єднуватися в депутатські фракції та депутатські групи.
4. Народний депутат має право бути членом лише однієї зареєстрованої депутатської фракції
(групи).
5. Народний депутат має право вільно вийти зі складу депутатської фракції (групи).
6. Народний депутат може не входити до жодної зареєстрованої депутатської фракції чи
депутатської групи. – неконституц за ріш КСУ від 2008 року
((Депутатські групи, сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються
депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати,
які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на
позапартійній основі, об'єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань
державного і соціально-економічного розвитку.
Стаття 14. Права народного депутата України в органах Верховної Ради України
1. Народний депутат за погодженням з відповідною депутатською фракцією може бути
обраний членом одного комітету Верховної Ради України і бути одночасно членом однієї тимчасової
слідчої та однієї тимчасової спеціальної комісій. При цьому Верховна Рада України забезпечує
пропорційне обрання народних депутатів до складу відповідних комітетів.
Стаття 15. Право народного депутата України на депутатський запит
2. Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету
Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до
органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій,
розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну
відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.
3. Депутатський запит вноситься у письмовій формі
4. Верховна Рада України приймає рішення про направлення депутатського запиту до
Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи
народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як
однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.
5. Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата,
групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду
його (їх) запитуу п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений
Верховною Радою України, строк.
Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент
України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово повідомити про це
Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної
Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не повинен
перевищувати одного місяця після одержання запиту.
11. За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає
відповідне рішення.
Стаття 16. Право народного депутата України на депутатське звернення
Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата,
зверненадо органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників
підприємств, установ і організацій, об'єднань громадянздійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення
чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції. (з питань, пов'язаних з депутатською
діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.)
2. Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники
підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення,
зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі
неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це
офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського
звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати 30 днів з моменту його одержання.
4. Вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату
не пізніш як на другий день після розгляду звернення.
Стаття 17. Права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями,
об'єднаннями громадян України та іноземних держав
1. Народний депутат, який не має спеціальних повноважень на представництво Верховної Ради
України, має право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних
держав лише від свого імені.
У відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав
народний депутат має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не
завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам.
2. Народний депутат користується правом невідкладного прийому з питань депутатської
діяльності керівниками та іншими посадовими особами розташованих на території України органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від
їх підпорядкування і форм власності, громадських організацій і політичних партій.
+ Право народного депутата України на транспортне забезпечення (Народний депутат на
території України користується правом позачергового отримання проїзних документів); права у
відносинах зі ЗМІ, на забезпечення інформацією та на її використання
Стаття 24. Обов'язки народного депутата України
Народний депутат зобов'язаний:
1) дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та
держави;
2) додержуватися вимог Конституції України, цього Закону, закону про регламент Верховної
Ради України та інших законів України, додержуватися присяги народного депутата України;
3) бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів,
до складу яких його обрано;
4) особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України
та її органами;
5) виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції
(групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких
його обрано;
6) інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання
доручень Верховної Ради України та її органів;
10) завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради
України чи її органів керівників цих органів;
11) постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити
населення, а у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду України та її органи, вносити
пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій;
12) інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на
зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;
13) розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом
України "Про звернення громадян".
14) проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України для
роботи з виборцями
57.Правова природа та сутність мандату народного депутата України.
Правова природа – представницька, оск депутат є обраний представник українського народу у
ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження,
передбачені Конституцією та законами.
Народний депутат України є обраним відповідно до Конституції і законів України повноважним
представником українського народу у Верховній Раді України, який протягом строку дії депутатського
мандата здійснює законодавчо визначені повноваження.
Мандат депутата (депутатський мандат) — це строкове уповноваження особи (мандатарія)
на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом
(мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.
Депутатський мандат може бути вільним, імперативним, або змішаним вільно-імперативним
в різних пропорціях.
До 1996 р. депутати рад всіх рівнів отримували імперативний мандат. Зараз імперативним
мандатом в Україні наділяються депутати представницьких органів місцевого самоврядування —
місцевих рад.
Сучасні позиції щодо імперативного («залежного») мандата виглядають так:
1. депутат вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка
безпосередньо обрала його до ради;
2. депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без
відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи винагороди від
держави;
3. депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому
накази;
4. виборці можуть відкликати депутата.
Вільний (загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується наступним
чином:
1. народний депутат вважається представником усього народу;
2. народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус
подібний до статусу державних службовців;
3. депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично може
бути підмінено саморекламою, «піаром»;
4. виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.
Строк повноважень народного депутата України становить п'ять років. Повноваження

народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень парламенту.
Підстави достроково припинення повноважень народного депутата України:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
5) смерть.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 3. Несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності
1. Народний депутат не має права:
1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької,
наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного
депутата час;
6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має
на меті одержання прибутку.
3. Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є несумісною з депутатським
мандатом, і повноваження якого не припинено в установленому законом порядку, допускається до
виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до Верховної Ради України заяви
про складення повноважень народного депутата України.
58.Правовий режим воєнного стану: зміст, підстави та порядок запровадження.
Про правовий режим воєнного стану 2015 р
Стаття 1. Визначення воєнного стану
1. Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її
місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її
територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому
командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень,
необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки,
усунення загрозинебезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також
тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та
прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Стаття 5. Порядок введення воєнного стану

1. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях на розгляд
Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України.
2. У разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях і негайнозвертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає
одночасно відповідний проект закону.
3. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
затверджений Верховною Радою України, підлягає негайному оголошенню через засоби масової
інформації або оприлюдненню в інший спосіб.
4. У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без
скликання та розглядає питання щодо затвердження указу Президента України про введення воєнного
стану в Україні або в окремих її місцевостях у порядку, встановленому Конституцією
України та Регламентом Верховної Ради України.
5. У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в
окремих її місцевостях керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій усіх форм власності зобов’язані сприяти негайному прибуттю
народних депутатів України на засідання Верховної Ради України та здійсненню їхніх повноважень.
6. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо
затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності
таким законом.
Стаття 6. Указ Президента України про введення воєнного стану
1. В указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються:
1) обґрунтування необхідності введення воєнного стану;
2) межі території, на якій вводиться воєнний стан, час введення і строк, на який він вводиться;
3) завдання військового командування, військових адміністрацій, органів державної влади та
органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму
воєнного стану;
4) завдання суб’єктам забезпечення цивільного захисту щодо приведення єдиної державної
системи цивільного захисту, її функціональних та територіальних підсистем у готовність до виконання
завдань за призначенням в особливий період;
5) вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово
обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також
тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень;
6) інші питання, що випливають із цього Закону.
Стаття 7. Припинення та скасування воєнного стану
1. Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після
закінчення строку, на який його було введено.
2. До закінчення строку, на який було введено воєнний стан, та за умови усунення загрози
нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності Президент України
може прийняти указ про скасування воєнного стану на всій території України або в окремих її
місцевостях, про що має бути негайно оголошено через засоби масової інформації.
Стаття 8. Заходи правового режиму воєнного стану
1. В Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування
разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів
виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування
запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод
людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом
Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану:
1) встановлювати посилену охорону важливих об’єктів національної економіки та об’єктів, що
забезпечують життєдіяльність населення, і вводити особливий режим їхньої роботи. Перелік об’єктів
національної економіки та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення, що підлягають
посиленій охороні в умовах воєнного стану, затверджується Кабінетом Міністрів України;
2) запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в
оборонній сфері та сфері забезпечення життєдіяльності населення і не заброньованих за
підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного стану з метою виконання робіт, що
мають оборонний характер,;
3) використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх
форм власності для потреб оборони, змінювати режим їхньої роботи, проводити інші зміни виробничої
діяльності, а також умов праці відповідно до законодавства про працю;
4) примусово відчужувати майно, що перебуває у приватній або комунальній власності,
вилучати майно державних підприємств, державних господарських об’єднань для потреб держави в
умовах правового режиму воєнного стану в установленому законом порядку та видавати про це
відповідні документи встановленого зразка;
5) запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на
вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також
встановлювати спеціальний режим світломаскування;
6) встановлювати особливий режим в’їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян,
іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;
7) перевіряти документи у осіб, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів,
багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень,
встановлених Конституцією України;
8) забороняти проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових
заходів;
9) порушувати у порядку, визначеному Конституцією та законами України, питання про
заборону діяльності політичних партій, громадських об’єднань, якщо вона спрямована на ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання
на права і свободи людини, здоров’я населення;
10) встановлювати заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання
осіб на території, на якій діє воєнний стан;
17) встановлювати для фізичних і юридичних осіб військово-квартирну повинність з
розквартирування військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів,
особового складу служби цивільного захисту, евакуйованого населення та розміщення військових
частин, підрозділів і установ;
19) проводити евакуацію населення, якщо виникає загроза його життю або здоров’ю, а також
матеріальних і культурних цінностей, якщо виникає загроза їх пошкодження або знищення, згідно з
переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України;
22) вживати додаткових заходів щодо посилення охорони державної таємниці;
23) інтернувати (примусово оселяти) громадян іноземної держави, яка загрожує нападом чи
здійснює агресію проти України;
Стаття 10. Неприпустимість припинення повноважень органів державної влади, інших
державних органів в умовах воєнного стану
1. У період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України,
Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову
діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну
діяльність.
Стаття 20. Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів
юридичних осіб в умовах воєнного стану
1. Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних
осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
2. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина,
передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.(право на життя, свободу та особ
недоторканність, на звернення, на житло
3. У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність,
забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін
відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров’я особи
тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за
трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче
місце (посада).
Стаття 22. Неприпустимість використання правового режиму воєнного стану для захоплення

влади та порушення прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб
1. Введення воєнного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи
принижуючого людську гідність поводження або покарання. Будь-які спроби використати введення
воєнного стану для захоплення влади тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.
Стаття 23. Відшкодування збитків, завданих під час введення воєнного стану або повернення
майна, що збереглося
1. Примусове відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, в умовах
правового режиму воєнного стану, якщо не було здійснено попереднє повне відшкодування вартості
такого майна, тягне за собою наступне повне відшкодування його вартості в порядку, визначеному
законом.
2. Якщо майно, що було примусово відчужене у юридичних і фізичних осіб, після скасування
правового режиму воєнного стану збереглося, колишній власник або уповноважена ним особа має право
вимагати у судовому порядку повернення такого майна на умовах, визначених законом.
3. Колишній власник майна, примусово відчуженого у зв’язку із запровадженням та здійсненням
заходів правового режиму воєнного стану, може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо
це можливо.
Конституція:
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як
виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним
повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав
і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи,
передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи
надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної
Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.
ВР - затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про
введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або
часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;
ПУ 20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
Виключно законами встановл-ся 19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон
надзвичайної екологічної ситуації;
ВР АРК - ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної
екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
59.Правовий режим надзвичайного стану: зміст, підстави та порядок запровадження.
Про правовий режим надзвичайного стану 2000 р.
Стаття 1. Визначення надзвичайного стану
Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні
чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного
характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і
матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення
державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання
відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого
самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних длявідвернення загрози та
забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки,
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також
допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод
людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень.
Стаття 2. Мета введення надзвичайного стану
Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація
особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізація
обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни
конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а
також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського
суспільства.
Стаття 4. Умови введення надзвичайного стану
Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або
конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.
Надзвичайний стан може бути введений в разі:
1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру
(стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій,
панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення;
2) здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей чи
руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення;
3) виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення
окремих особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує
нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
4) виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами,
обмежують їх права і свободи;
5) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом
насильства;
6) масового переходу державного кордону з території суміжних держав;
7) необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної
влади.
Стаття 5. Порядок введення надзвичайного стану
Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента
України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту
звернення Президента України.
До введення надзвичайного стану за підставами, передбаченими пунктами 2-7 частини другої
статті 4 цього Закону, Президент України звертається через засоби масової інформації або в інший
спосіб до груп осіб, організацій, установ, які є ініціаторами чи учасниками дій, що можуть бути
приводом для запровадження надзвичайного стану, з вимогою припинити свої протиправні дії
протягом встановленого у зверненні строку і попередженням про можливість введення надзвичайного
стану.
За умов, що вимагають невідкладних заходів для врятування населення або недопущення загибелі
людей, надзвичайний стан може бути введено без попередження.
Пропозиції щодо введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях
Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України. В разі необхідності введення
надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, пропозиції
щодо його введення подає Кабінет Міністрів України.
Введення надзвичайного стану на території Автономної Республіки Крим або в окремих її
місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Стаття 6. Указ Президента України про введення надзвичайного стану
В Указі Президента України про введення надзвичайного стану зазначаються:
1) обгрунтування необхідності введення надзвичайного стану відповідно до статті 4 цього
Закону;
2) межі території, на якій вводиться надзвичайний стан;
3) час, з якого вводиться надзвичайний стан, і строк, на який він вводиться;
4) перелік і межі надзвичайних заходів, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і
громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням надзвичайного стану, а також перелік
тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих
обмежень;
5) органи державної влади, органи військового командування та органи місцевого
самоврядування, яким доручається здійснення заходів надзвичайного стану, та межі їх додаткових
повноважень;
6) інші питання, що випливають із цього Закону.
Після підписання Указу про введення надзвичайного стану Президент України звертається до
Верховної Ради України щодо його затвердження. Звернення Президента України розглядається
Верховною Радою України в невідкладному порядку.
Указ Президента України про введення надзвичайного стану, затверджений Верховною Радою
України, негайно оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.
Стаття 7. Строк дії надзвичайного стану
Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більш як 30 діб і не більш як 60 діб
в окремих її місцевостях.
У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не
більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає
чинності після його затвердження Верховною Радою України.
Стаття 8. Скасування надзвичайного стану
Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом
Президента України раніше строку, на який він вводився, в разі усунення обставин, що обумовили
необхідність введення надзвичайного стану.
З пропозицією про скасування надзвичайного стану до Президента України може звернутися
Верховна Рада України.
Надзвичайний стан на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може
бути скасований за ініціативою Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Пропозиції щодо скасування надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях,
введеного з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, подаються
Кабінетом Міністрів України.
Про скасування надзвичайного стану оголошується негайно через засоби масової інформації
або в інший спосіб після видання відповідного Указу Президента України.
Стаття 16. Зміст заходів правового режиму надзвичайного стану
Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки
та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або кримінальним правопорушенням, для
охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану
можуть запроваджуватися такі заходи:
1) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по
території, де вводиться надзвичайний стан;
2) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;
3) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність
населення та народного господарства;
4) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких
встановлюється судом;
5) заборона страйків;
6) примусове відчуження або вилучення майна у юридичних і фізичних осіб.
60.Правовий статус депутатських фракцій, коаліції депутатських фракцій.
5 фракцій у ВРУ, 2 групи

Народні депутати можуть добровільно об'єднуватися на партійній основі у депутатські фракції
((та на позапартійній основі у депутатські групи)).
Депутатські групи, сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються
депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати,
які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на
позапартійній основі, об'єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань
державного і соціально-економічного розвитку.
ФРАКЦІЇ:
РЕГЛАМЕНТ:
Депутатські фракції формуються із числа народних депутатів, обраних за виборчими
списками політичних партій та народних депутатів, які були висунуті політичною партією в
одномандатних округах. При формуванні депутатської фракції до її складу також за умови додержання
засад діяльності такої фракції можуть увійти народні депутати, обрані в одномандатних округах, які
реєструвалися кандидатами у народні депутати шляхом самовисування, або народні депутати, які
були висунуті політичною партією, що за результатами виборів не взяла участь у розподілі
депутатських мандатів.
Політична партія має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію.
Народні депутати можуть добровільно об'єднуватися на партійній основі у депутатські фракції
та на позапартійній основі у депутатські групи (у Верховній Раді України не створюються у зв'язку з
переходом на пропорційну виборчу систему). Депутатські групи, сформовані на основі партійної
належності депутатів,називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції
можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.
Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, об'єднують депутатів, які поділяють
однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.
Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради
України не входять до складу депутатської фракції (депутатської групи).
Народний депутат, який не увійшов до складу депутатської фракції, якого виключено чи
який вийшов із складу депутатської фракції, є позафракційним.
Позафракційні народні депутати можуть входити до складу депутатських фракцій або
об'єднуватися у депутатську групу народних депутатів (далі - депутатська група). Кількість осіб у
депутатській групі не може бути меншою, ніж кількість осіб у найменшій фракції, що сформована
протягом першої сесії.
Кожна депутатська фракція (депутатська група) реєструється в Апараті Верховної Ради.
Після відповідного оформлення матеріалів про утворення депутатської фракції (депутатської
групи) головуючий на пленарному засіданні інформує народних депутатів про реєстрацію такої
депутатської фракції, її кількісний склад, голову депутатської фракції та заступників голови
депутатської фракції. Про вступ, вихід зі складу зареєстрованої депутатської фракції народний депутат
повідомляє письмово головуючого на пленарному засіданні.
Депутатська фракція, склад якої стає меншим від необхідної мінімальної кількості народних
депутатів, через 15 днів після дня настання такого факту оголошується Головою Верховної Ради України
розпущеною.
Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не
менше ніж 15 народних депутатів.??????
Народний депутат як член депутатської фракції (групи) має право:
¦ обирати та бути обраним до керівних органів депутатської фракції (групи);
¦ брати участь у затвердженні Положення про депутатську фракцію (групу);
¦ пропонувати питання для розгляду депутатською фракцією (групою);
 вносити пропозиції до питань, які розглядаються на засіданні депутатської фракції (групи),
виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій;
 брати участь в обговоренні будь-якого питання, яке розглядається на засіданні депутатської
фракції (групи).
Регламент:
Стаття 57. Формування депутатських фракцій
1. Депутатські фракції формуються на першій сесії Верховної Ради нового скликання до
розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів Верховної Ради. Якщо
цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву для їх формування.
Стаття 58. Принципи формування депутатських фракцій
1. Депутатські фракції формуються із числа народних депутатів, обраних за виборчими списками
політичних партій та народних депутатів, які були висунуті політичною партією в одномандатних
округах. При формуванні депутатської фракції до її складу також за умови додержання засад
діяльностітакої фракції можуть увійти народні депутати, обрані в одномандатних округах, які
реєструвалися кандидатами у народні депутати шляхом самовисування, або народні депутати, які були
висунуті політичною партією, що за результатами виборів не взяла участь у розподілі депутатських
мандатів.
2. Політична партія має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію.
3. Принципи функціонування депутатської фракції повинні бути демократичними і не
суперечити вимогам Конституції України, Закону України "Про статус народного депутата України" та
цього Регламенту.
Стаття 59. Умови формування депутатських фракцій (депутатських груп)
1. Народний депутат може входити до складу лише однієї депутатської фракції (депутатської
групи).
2. Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради
України не входять до складу депутатської фракції (депутатської групи).
3. Народний депутат, який не увійшов до складу депутатської фракції, якого виключено чи який
вийшов із складу депутатської фракції, є позафракційним.
4. Позафракційні народні депутати можуть входити до складу депутатських фракцій або
об'єднуватися у депутатську групу народних депутатів. Кількість осіб у депутатській групі не може
бути меншою, ніж кількість осіб у найменшій фракції, що сформована протягом першої сесії.
6. Зареєстрована депутатська група має права депутатської фракції.
Стаття 60. Порядок реєстрації та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських
груп)
1. Кожна депутатська фракція (депутатська група) реєструється в Апараті Верховної Ради.
Умовою реєстрації є надходження до Апарату Верховної Ради підписаного особисто кожним народним
депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції (депутатської групи), повідомлення в
електронній або паперовій формі про сформування депутатської фракції (депутатської групи).
4. Депутатська фракція (депутатська група), склад якої став меншим від мінімальної кількості
народних депутатів, визначеної частиною четвертою статті 59 цього Регламенту, через 15 днів після дня
настання такого факту оголошується Головою Верховної Ради України розпущеною.
Кілька депутатських фракцій можуть утворювати коаліцію. Під коаліцією розуміється стійке
організоване і організаційно оформлене об'єднання двох або більше депутатських фракцій чи груп з
метою вироблення і реалізації ними узгоджених рішень щодо спільної позиції з питань, які
розглядаються парламентом або належать до його безпосередньої компетенції і здійснюються в процесі
його поточної діяльності. Таким чином, коаліцію слід розглядати як надфракційне утворення, метою
якого є здійснення фракціями (групами) депутатів спільної діяльності, а в ідеалі - вироблення спільної
чи принаймні узгодженої політичної лінії та послідовне втілення її у життя.
Утворення у Верховній Раді України коаліції має на метідобровільне об’єднання народних
депутатів України у парламентську більшість. Ознаками коаліції є наявність депутатських
фракцій, а також більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України. <…> Це дає підстави для висновку, що за Конституцією України можлива зміна у Верховній
Раді України однієї парламентської більшості на іншу в залежності від волі більшості народних
Конституція:
У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій
формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів
України від конституційного складу Верховної Ради України.
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з
дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або
позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції
депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить
пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до цієї
Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.
Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції
депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.
КОАЛІЦІЯ:
Ч. 5-10 Стаття 83.
Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом
У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних
позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з
дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або
позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності
коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить
пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно
до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.
Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських
фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної
Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських
фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією. .
Парламентські коаліції є поширеним явищем у парламентських системах. Потужним стимулом
для об’єднання фракцій і формування коаліцій є прагнення парламентських партій забезпечити контроль
над урядом. У тому разі, коли жодній з партій не вдається самостійно створити більшість у парламенті,
утворення коаліційного уряду забезпечує єдину можливість для фракцій та груп щодо впливу на процес
управління державою.
Парламентська коаліція та опозиція. Важливим елементом структурування парламенту
демократичної держави є його поділ на парламентську більшість та парламентську меншість
(парламентську опозицію).
Парламентську більшість визначають як: необхідну кількість членів парламенту, голоси
яких потрібні для прийняття рішення з розглянутих питань; Основним призначенням
парламентської більшості (коаліції) є формування складу уряду та взяття на себе політичної
відповідальності за здійснювану ним діяльність.
Парламентська меншість (опозиція) - формується тими фракціями, що не підтримують
політику глави держави та/або уряду.
Парламентська більшість має втілювати стратегію суспільного розвитку, а парламентська
опозиція покликана слідкувати, щоб максимально були враховані інтереси громадянського суспільства,
сприяти пошуку консенсусу.
ЮРИДИЧНА ПОЗИЦІЯ КСУ

№№ 17/98, 12/08, 11/10
<…> Конституція України пов’язує чинність представницького мандата народного депутата
України з його входженням i перебуванням у депутатській фракції політичної партії (виборчого блоку
політичних партій), за списком якої він був обраний. Аналіз положень пункту 6 частини другої, частини
шостої статті 81 Конституції України дає підстави для висновку, що Основний Закон України не
виключає, а Регламент (частина третя статті 59) передбачає можливість перебування у Верховній Раді
України народного депутата України поза депутатською фракцією, зокрема у разі його невходження або
виходу зі складу депутатської фракції політичної партії (виборчого блоку), за виборчим списком якої
його обрано, до прийняття на підставі закону рішення вищим керівним органом відповідної політичної
партії (виборчого блоку) про дострокове припинення його повноважень.
<…>до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати
України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію.
Конституційний Суд України вважає, що в основу тлумачення положень частини шостої статті 83
Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту у системному зв’язку з положеннями
статей 1, 5, 15, 36, 38, 69, 76, 79, 80, 81, частин п’ятої, сьомої, дев’ятої статті 83, статті 86 Конституції
України, статей 60, 61 Регламенту слід покласти суверенне право Українського народу здійснювати
владу, визнання народного депутата України повноважним представником Українського народу у
Верховній Раді України, надання йому мандата вільно здійснювати таке представництво і
закріплення обов’язку діяти в інтересах усіх співвітчизників, встановлення процедури прийняття
рішень у Верховній Раді України виключно шляхом вільного волевиявлення народних депутатів
України. Це дає підстави для висновку, що окремі народні депутати України, зокрема ті, які не
перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції, мають право брати
участь у її формуванні, тобто входити до більшості народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради України.
61. Правовий статус комітетів Верховної Ради України
Стаття 89. Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і
попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій
відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної
Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів.
Регламент: Стаття 81. Створення комітетів Верховної Ради
2. Перелік комітетів затверджується у разі необхідності на першій сесії Верховної Ради нового
скликання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу.
3. Верховна Рада створює комітети у складі голів, перших заступників, заступників голів,
секретарів та членів комітетів. Голови комітетів, перші заступники, заступники голів комітетів,
секретарі, персональний склад членів комітетів обираються Верховною Радою більшістю голосів
народних депутатів від її конституційного складу. Народний депутат може бути членом лише одного
комітету.
4. Квоти розподілу посад голів комітетів, перших заступників, заступників голів, секретарів та
членів комітетів визначаються пропорційно від кількісного складу депутатських фракцій
(депутатських груп) до фактичної чисельності народних депутатів у порядку, встановленому
Верховною Радою.
Комітет Верховної Ради України - орган ВРУ, який утворюється з числа народних депутатів
України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього
розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.
Правовий статус КВРУ — становище комітетів, як органу ВРУ та структурного елементу
парламенту, в правовій реальності, що відображається у його взаєминах з суспільством та державою.
Організація, повноваження та порядок діяльності комітетів Верховної Ради України визначаються
Конституцією України, Законом України „Про комітети ВРУ“, ЗУ про Регламент Верховної Ради
України.
Комітети будують свою роботу на принципах:
 верховенства права;
 законності;
 гласності;
 їх рівноправності;
 доцільності;
 наукової обґрунтованості;
 функціональності;
 колегіальності;
Комітет при здійсненні законопроектної функції має право:
1) розробляти з власної ініціативи проекти законів та інших актів ВРУ з питань, що віднесені до
предметів відання комітетів, з наступним внесенням їх на розгляд ВРУ членами комітету за його
рішенням;
2) визначати завдання щодо розробки законопроектів чи їх структурних частин з питань,
віднесених до предмета їх відання;
3) опубліковувати за своїм рішенням у засобах масової інформації проекти законів…
Обов'язки :
1) організовувати розробку проектів законів та інших актів за дорученням Верховної Ради
України;
2) готувати висновки щодо проектів актів Верховної Ради України, внесених суб'єктами права
законодавчої ініціативи;
3) попередньо розглядати та готувати висновки щодо надання згоди на обов'язковість чи
денонсацію міжнародних договорів;
4) вивчати громадську думку, розглядати звернення громадян, об'єднань громадян, будь-які
пропозиції…
Створення комітетів Верховної Ради
12. Перелік комітетів затверджується у разі необхідності на першій сесії Верховної Ради
нового скликання більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу.
3. Верховна Рада створює комітети у складі голів, перших заступників, заступників голів,
секретарів та членів комітетів. Голови комітетів, перші заступники, заступники голів комітетів,
секретарі, персональний склад членів комітетівобираються Верховною Радою більшістю голосів
народних депутатів від її конституційного складу. Народний депутат може бути членом лише одного
комітету.
4. Квоти розподілу посад голів комітетів, перших заступників, заступників голів, секретарів
та членів комітетів визначаються пропорційно від кількісного складу депутатських фракцій
(депутатських груп) до фактичної чисельності народних депутатів у порядку, встановленому
Верховною Радою.}
5. Облік квот пропорційного представництва депутатських фракцій (депутатських груп) у
комітетах здійснює комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту.
Обрання голів комітетів, перших заступників, заступників голів та секретарів комітетів
Верховної Ради
1. Список кандидатур на посади голів, перших заступників, заступників голів та секретарів
комітетів, по одній кандидатурі на кожну посаду, за поданням депутатських фракцій (депутатських
груп) схвалюється Погоджувальною радою.
2. Питання про обрання голів комітетів, перших заступників, заступників голів та секретарів
комітетів не потребує підготовки в комітетах.
3. Список для обрання голів комітетів, перших заступників, заступників голів та секретарів
комітетів повинен містити назви всіх комітетів; прізвища, імена та по батькові відповідних кандидатів
на посаду; назви депутатських фракцій (депутатських груп), які запропонували відповідних кандидатів
на посаду згідно з розрахунковою квотою.
4. Голови комітетів, перші заступники, заступники голів та секретарі комітетів обираються
за списком у цілому без обговорення на пленарному засіданні відкритим поіменним голосуванням.
5. Голова комітету, перший заступник голови та секретар комітету не можуть бути членами
однієї депутатської фракції (депутатської групи).
6. Голова комітету, перший заступник, заступник голови та секретар комітету не можуть
бути одночасно головами депутатських фракцій (депутатських груп).
Відкликання голови комітету, першого заступника, заступника голови та секретаря

комітету Верховної Ради
1. Голова комітету, перший заступник, заступник голови та секретар комітету можуть бути в будь-
який час за рішенням Верховної Ради відкликані зі своїх посад з підстав та в порядку,
визначених Законом України "Про комітети Верховної Ради України" та цим Регламентом.
2. Рішення щодо включення до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради пропозиції
про відкликання голови комітету чи відповідно першого заступника, заступника голови та секретаря
комітету зі своїх посад приймається на наступному пленарному засіданні Верховної Ради після дня
внесення такої пропозиції. Одночасно приймається рішення про день розгляду зазначеного питання.
6. Рішення про відкликання голови комітету чи відповідно першого заступника, заступника
голови, секретаря комітету з посади приймається відкритим поіменним голосуванням більшістю
голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради з оформленням відповідної
постанови із зазначенням підстави відкликання.
7. У разі відкликання голови комітету чи відповідно першого заступника, заступника голови,
секретаря комітету з посади право висунення кандидатури на цю посаду належить депутатській фракції
(депутатській групі), за квотою якої він був обраний на цю посаду.
Стаття 84. Формування персонального складу комітетів Верховної Ради
1. Члени комітетів обираються за списками кандидатів у члени всіх комітетів відкритим
поіменним голосуванням без обговорення шляхом прийняття постанови Верховної Ради. Список
персонального складу комітетів повинен містити назви всіх комітетів, назви депутатських фракцій
(депутатських груп), прізвища, імена та по батькові кандидатів у члени комітету в алфавітному порядку
в межах кожної депутатської фракції (депутатської групи), від якої їх висунуто.
2. Персональний склад усіх комітетів нового скликання визначається одночасно шляхом
прийняття відповідної постанови Верховної Ради.
3. Народний депутат, який виявив бажання перейти до іншого комітету, може звернутися із
відповідною заявою, погодженою з головою депутатської фракції (депутатської групи), до Голови
Верховної Ради України, який направляє її для розгляду в комітет, до предмета відання якого належать
питання регламенту, для розгляду заяви по суті і внесення пропозиції на розгляд Верховної Ради.
4. При вирішенні питань про зміну персонального складу комітетів приймається постанова про
внесення змін до постанови Верховної Ради про обрання членів комітетів.
23 комітети + 10 деп не входять
Про комітети Верховної Ради України

Закон України від 04.04.1995 № 116/95-ВР
Стаття 1. Статус та завдання комітетів Верховної Ради України
1. Комітет Верховної Ради України - орган Верховної Ради України, який утворюється з числа
народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки
і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання
контрольних функцій.
2. Комітет відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй.
3. Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради України
Стаття 5. Кількість, склад та предмети відання комітетів
1. Верховна Рада України затверджує кількість комітетів, їх назви та предмети відання.
Кількість комітетів, їх назви та предмети відання можуть бути змінені за рішенням Верховної Ради
України нового скликання до вирішення питання про формування персонального складу комітетів.
2. Мінімальна та максимальна кількість осіб, які можуть входити до складу одного комітету,
визначається постановою Верховної Ради України.
Стаття 6. Персональний склад комітетів
1. Персональний склад комітетів формується Верховною Радою України нового скликання
шляхом обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів та членів комітетів.
2. Обрання народних депутатів України до складу комітетів здійснюється на основі пропозицій
депутатських фракцій, внесених з дотриманням квот, визначених Регламентом Верховної Ради
України. Якщо кількість членів депутатської фракції у Верховній Раді України дорівнює кількості
комітетів або є більшою ніж кількість комітетів, депутатські фракції направляють не менш ніж по
одному представнику до кожного комітету Верховної Ради України.
3. Персональний склад усіх комітетів Верховної Ради України нового скликання визначається
одночасно шляхом прийняття відповідної постанови Верховної Ради України.
4. Голови комітетів, перші заступники, заступники та секретарі комітетів не можуть бути
одночасно керівниками депутатських фракцій.
5. Голова комітету, його перший заступник та секретар комітету не можуть бути членами однієї
фракції.
6. До складу комітетів не можуть бути обрані Голова Верховної Ради України, Перший
заступник та заступник Голови Верховної Ради України.
Стаття 8. Особливості ліквідації комітетів
1. У разі якщо кількісний склад комітету стає меншим від мінімального кількісного складу,
встановленого Верховною Радою України відповідно до статті 5 цього Закону, Голова Верховної Ради
України за поданням комітету, до відання якого відноситься питання організації роботи Верховної Ради
України, повідомляє про це на пленарному засіданні і пропонує депутатським фракціям, які не
використали визначені для них квоти представництва в цьому комітеті, запропонувати Верховній Раді
України кандидатури народних депутатів України для обрання до складу комітету. Якщо протягом
місяця з дня повідомлення Голови Верховної Ради України кількісний склад комітету не збільшився
згідно з вимогами, встановленими цим Законом та Регламентом Верховної Ради України, комітет, до
предмета відання якого відноситься питання організації роботи Верховної Ради України, після
консультацій зкерівниками депутатських фракцій у Верховній Раді України може внести на розгляд
Верховної Ради України пропозицію про ліквідацію такого комітету.
3. Одночасно з прийняттям рішення про ліквідацію комітету Верховною Радою України має бути
прийнято рішення про обрання народних депутатів України, які входили до складу ліквідованого
комітету, до складу інших комітетів Верховної Ради України в порядку, встановленому частиною
другою статті 6 цього Закону.
Стаття 11. Функції комітетів Верховної Ради України

1. Комітети Верховної Ради України здійснюють такі функції:
1) законопроектну;
2) організаційну;
3) контрольну.
Стаття 12. Законопроектна функція комітетів
1. Законопроектна функція комітетів полягає в:
1) розробці проектів законів, інших актів Верховної Ради України;
2) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених
суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України;
3) доопрацюванні за дорученням Верховної Ради України окремих законопроектів за наслідками
розгляду їх у першому та наступних читаннях (за винятком прийнятих Верховною Радою України актів
у цілому);
4) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів
загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного
розвитку, охорони довкілля, а також наданні згоди на обов'язковість чи денонсацію міжнародних
договорів України;
Стаття 13. Організаційна функція комітетів
1. Організаційна функція комітетів полягає в:
1) плануванні своєї роботи;
3) попередньому обговоренні відповідно до предметів їх відання кандидатур посадових осіб, яких
згідно з Конституцією України обирає, призначає, затверджує Верховна Рада України або надає згоду на
їхнє призначення, підготовці до розгляду Верховною Радою України відповідних висновків щодо цих
кандидатур;
4) підготовці питань на розгляд Верховної Ради України відповідно до предметів їх відання;
5) участі у формуванні порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України;
6) прийнятті рішень, наданні висновків, рекомендацій, роз'яснень;
7) розгляді звернень, що надійшли до комітету в установленому порядку;
9) підготовці письмових звітів про підсумки своєї діяльності;
Стаття 14. Контрольна функція комітетів
1. Контрольна функція комітетів полягає в:
1) аналізі практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх
посадових осіб з питань, віднесених до предметів відання комітетів, підготовці та поданні відповідних
висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України;
2) участі за дорученням Верховної Ради України у проведенні "Дня Уряду України";
3) контролі за виконанням Державного бюджету України в частині, що віднесена до предметів
їх відання, для забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів
у порядку, встановленому законом;
4) організації та підготовці за дорученням Верховної Ради України парламентських слухань;
5) організації та підготовці слухань у комітетах;
6) підготовці та поданні на розгляд Верховної Ради України запитів до Президента України від
комітету відповідно до положень пункту 34 частини першої статті 85 Конституції України;
7) взаємодії з Рахунковою палатою;
8) взаємодії з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини;
9) направленні матеріалів для відповідного реагування в межах, установлених законом, органам
Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим особам;
Стаття 42. Форми роботи комітетів
1. Формами роботи комітетів є засідання, слухання в комітетах.
2. Засідання комітетів можуть бути відкритими або закритими.
3. Зазначені у частині другій цієї статті засідання комітетів можуть бути виїзними чи спільними з
іншими комітетами.
4. Комітети можуть організовувати "круглі столи", конференції та інші заходи, проведення яких
не суперечить законодавству України.
Стаття 49. Акти, що приймаються комітетами
1. За результатами розгляду питань на засіданнях комітетів приймаються:
1) рішення - з організаційних питань;
2) висновки - у випадках, передбачених законом чи Регламентом Верховної Ради України;
3) рекомендації - щодо контрольної діяльності комітетів; щодо осіб, які пропонуються для
обрання, призначення, надання згоди на призначення чи звільнення Верховною Радою України; щодо
результатів слухань у комітетах.
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ КСУ

<…> здійснення парламентського контролю - це право Верховної Ради України, що
реалізується нею безпосередньо чи опосередковано - через визначені Конституцією України державні
органи. А комітети Верховної Ради не є самостійними суб'єктами парламентського контролю. Вони
беруть участь у його здійсненні лише на стадії підготовки та попереднього розгляду питань,
віднесених до сфери парламентського контролю Верховної Ради України.
Тобто комітетам Верховної Ради України надається право звертатися до зазначених вище
адресатів, в тому числі до Національного банку України або його посадових осіб, з письмовою
пропозицією вчинити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з окремих питань,
зокрема надати інформацію, яка становить банківську таємницю, а також здійснити наглядові дії та
застосувати заходи впливу до банків та осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного
банку України.
Таким чином, аналіз конституційних та законодавчих положень, які врегульовують питання
діяльності комітетів Верховної Ради України, свідчить про відсутність у них повноваження
погоджувати призначення на посади і звільнення з них посадових осіб, а також надавати згоду на
створення і ліквідацію спеціальних підрозділів, про які зазначено в оспорюваних положеннях Закону.
Основний Закон України не наділяє комітети самостійними контрольними повноваженнями, вони
можуть лише сприяти Верховній Раді України у здійсненні повноважень щодо парламентського
контролю, виконуючи певні діїдопоміжного (інформаційного, експертного, аналітичного тощо)
характеру.
Із наведеного випливає, що встановлене Конституцією України функціональне призначення
комітетів Верховної Ради України передбачає, зокрема, здійснення ними законопроектної роботи,
підготовки та попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень парламенту.
Конституційний Суд України вважає, що розгляд законопроекту у Верховній Раді України без участі
відповідного комітету Верховної Ради України слід вважати порушенням конституційної процедури
розгляду закону в контексті частини першої статті 152 Конституції України.
Комітет з питань аграрної та земельної політики
Комітет з питань антикорупційної політики
Комітет з питань бюджету
Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики
Комітет з питань екологічної політики та природокористування
Комітет з питань економічного розвитку
Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг
Комітет з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування
Комітет з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва
Комітет з питань інтеграції України до Європейського Союзу
Комітет з питань молоді і спорту
Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки
Комітет з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку
та містобудування
Комітет з питань освіти, науки та інновацій
Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій
України, національних меншин і міжнаціональних відносин
Комітет з питань правової політики
Комітет з питань правоохоронної діяльності
Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України
Комітет з питань свободи слова
Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів
Комітет з питань транспорту та інфраструктури
Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики
Комітет з питань цифрової трансформації
62.Представницький мандат Президента України. Порядок обрання та вимоги до кандидатана пост Президента
України. Недоторканність Президента України.
Президент України –представницький орган, мандат якого формується через проведення

всенародних виборів.
Президент отримує свої повноваження безпосередньо від народу, оскільки обирається
громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування терміном на п'ять років.
Президента як представника держави характеризує і коло повноважень визначених статтею 106
Конституції України, серед яких представництво держави в міжнародних відносинах, керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів
України; прийняття рішення про визнання іноземних держав; призначення та звільнення глав
дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; прийняття
вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав та інші. Попри це окремі
вчені-конституціоналісти звертають увагу на повноваження, що можуть опосередковано свідчити про
діяльність Президента від імені народу, наприклад, установчі повноваження щодо формування інших
державних інституцій та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.
Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і

прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років,
має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах
державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або
підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства,
що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України
вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень.
Стаття 104. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів
після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на
урочистому засіданні Верховної Ради України.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після
офіційного оголошення результатів виборів.
ВКУ:
Стаття 74. Основні засади виборів Президента України
1. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Стаття 75. Право бути кандидатом на пост Президента України
1. Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг
тридцяти п’яти років, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти
останніх перед днем виборів років.
2. Проживання в Україні за цим Кодексом означає:
1) проживання на території в межах державного кордону України;
2) перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним Прапором України;
3) перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за
межами України в закордонних дипломатичних установах України, міжнародних організаціях та їх
органах;
4) перебування на полярній станції України;
5) перебування у складі формування Збройних Сил України, дислокованого за межами України.
3. Такими, що проживають в Україні, вважаються також особи, які проживають разом з особами,
зазначеними у пункті 3 частини другої цієї статті, як члени їхніх сімей.
4. Особа вважається такою, що проживає в Україні, відповідно до частини першої цієї статті,
якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а строк перебування за
межами України кожного річного періоду протягом останніх десяти років перед днем голосування на
відповідних виборах не перевищував 183 дні. Не є порушенням вимоги про проживання в Україні виїзд
особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією
відповідного медичного закладу.
5. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш як два строки підряд. Особа,
яка двічі підряд обиралася на пост Президента України, не може бути висунута кандидатом на цей
пост.
6. Особа, повноваження якої на посту Президента України були припинені достроково відповідно
до Конституції України, не може бути висунута кандидатом на пост Президента України на
позачергових виборах, призначених у зв’язку із зазначеним припиненням повноважень.
Стаття 76. Види виборів Президента України
1. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.
2. Чергові вибори Президента України проводяться у зв’язку із закінченням конституційного
строку повноважень Президента України.
3. Позачергові вибори Президента України проводяться у зв’язку з прийняттям відповідної
постанови Верховної Ради України.
4. Повторні вибори Президента України проводяться у таких випадках:
1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на
пост Президента України і жодного з них не було обрано;
2) у разі якщо після закінчення строку реєстрації кандидатів на пост Президента України не
зареєстровано жодного кандидата;
3) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня
виборів або до дня повторного голосуваннязняли свої кандидатури;
4) у разі якщо вибори Президента України визнані такими, що не відбулися;
5) якщо особа після її обрання не набула мандата у порядку та строк, встановлені Конституцією
України та цим Кодексом.
Стаття 77. Порядок призначення виборів Президента України
1. Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України шляхом прийняття
відповідної постанови.
Стаття 78. Строки призначення та проведення виборів
1. Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п’ятого року
повноважень Президента України.
2. Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за сто днів
до дня виборів. Верховна Рада України забезпечує опублікування рішення про призначення чергових
виборів Президента України у засобах масової інформації.
3. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за дев’яносто днів до
дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу шляхом
прийняття рішення не пізніш як за дев’яносто один день до дня голосування.
4. Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев’яностоденного
строку з дня їх призначення Верховною Радою України.
5. Виборчий процес позачергових виборів Президента України розпочинається з дня, наступного
за днем, зазначеним у частині четвертій цієї статті.
6. Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев’яностоденного
строку з дня прийняття постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів.
7. Постанова Верховної Ради України про призначення повторних виборів приймається не пізніш
як на п’ятнадцятий день після дня внесення до Верховної Ради України відповідного подання
Центральної виборчої комісії.
8. Виборчий процес повторних виборів Президента України розпочинається наступного дня
після офіційного опублікування постанови Верховної Ради України про їх призначення.
Стаття 79. Виборчий процес виборів Президента України
1. Виборчий процес включає такі етапи:
1) висування та реєстрація кандидатів на пост Президента України;
2) утворення окружних та дільничних виборчих комісій;
3) проведення передвиборної агітації;
4) утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі;
5) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
6) голосування у день виборів Президента України;
7) підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів
Президента України та їхофіційне оголошення;
8) припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.
2. У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи:
1) повторне голосування;
2) підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків повторного голосування і результатів
виборів Президента України та їх офіційне оголошення.
4. Виборчий процес завершується через п’ятнадцять днів після дня офіційного оголошення
Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або у день офіційного
опублікування подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення
повторних виборів Президента України.
Недоторк:
Стаття 105. Президент України користується правом недоторканності на час виконання
За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до
відповідальності на підставі закону.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки
Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
КСУ- право недоторканності Президента України треба розуміти як органічну складову його
конституційного статусу, що має на меті забезпечення умов для реалізації покладених на нього
повноважень. Корегування змісту цього права неможливе без внесення відповідних змін до Конституції
України.
Разом з тим Конституційний Суд України зазначає, що право недоторканності Президента
України має обмеження в часі і діє, відповідно до Конституції України, лише на час виконання
ним повноважень.
Встановлена Конституцією України процедура імпічменту є єдиним способом
притягнення Президента України до конституційної відповідальності і за своєю правовою
природою не аналогічна обвинуваченню особи відповідно до норм Кримінально-
процесуального кодексу України. Тому немає підстав вважати досудовим слідством
проведення розслідування тимчасовою слідчою комісією, яка створюється парламентом. У
разі порушення кримінальної справи проти глави держави на нього поширювалася б
юрисдикція уповноважених органів протягом усього періоду досудового слідства та розгляду справи
в судах, що позбавило б його права недоторканності та можливості належним чином виконувати
покладені на нього конституційні повноваження.
Положення частини першої статті 105 Конституції України треба розуміти так, що Президент
України на час виконання повноважень не несе кримінальної відповідальності, проти нього не
може бути порушена кримінальна справа.
1.2. Положення частини першої статті 111 Конституції України ( 254к/96-ВР ) треба розуміти
так, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України
з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи. )
63. Принцип поділу державної влади: сутність, реалізація в Україні.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову.
Принцип поділу державної влади - з якими державна влада повинна бути поділена на три
незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну)
гілки: законодавчу, виконавчу та судову.
КСУ визначив здійснення держ влади на засадах її поділу на .. як самостійне виконання кожним
ОДВ своїх функцій і повноважень, що не виключає взаємодії ОДВ (надання необхідної інфи, участь у
підготовці/розгляді певного питання).
Цей принцип включає певну систему вимог:
• розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами;
• закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень,
неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;
• наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу
держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;
• наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів
держави неконституційним шляхом.
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна
влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного
затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і
судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом
законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.
Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм
цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої
влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати
шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу
діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади єКабінет Міністрів
України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та
місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).
Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право,
здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі
судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів
поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі
судів є Верховний Суд. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві,
апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські,
адміністративні).
Принцип поділу владидоповнюється системою стримувань та противаг, яка полягаєв тому,
що з метою забезпечення ефективності діяльності державної влади, уникнення загрози узурпації влади
одним владним інститутом, необхідно забезпечити відповідний раціональний розподіл повноважень
між державними інституціями. Концепція стримувань і противаг передбачає рівність між гілками влади,
яка забезпечується цілісною системою взаємодії різних її елементів (право вето, резолюція недовіри,
імпічмент).
Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні
взаємодіяти.
Юридично це виявляється в тому, що: органи державної влади в сукупності володіють
компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави; різні органи держави
не можуть приписувати одним і тим самим суб'єктам за одних і тих самих обставин взаємовиключні
правила поведінки.
Тому поділ влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.
64Принцип свободи людини, визнання її найвищою соціальною цінністю як засада конституційного ладу
України.
Основоположний принцип,ключовою ідеєю якого є можливість вибору варіанту поведінки
особою, яка обмежена лише правом.
За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19
Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо
заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових
можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні
конституції, у тому числі й Конституція України.
В Україні цей принцип закріплений Конституцією України, про це свідчить ч. 1 ст. 19, відповідно
до якої "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути
примушений робити те, що не передбачено законодавством".(загально-дозвільний принцип)
На основі статті 19 можна сказати, що діяльність органів державної влади і посадових осіб має
бути спрямована на створення умов для реалізації та захисту свободи людини. Отже, держава
встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-
якої людини є свобода інших людей. Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених
в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.
+++
Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов'язком держави.
Життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека є пріоритетними
цінностями, які комплексно визначають людину як найвищу соціальну цінність. У цьому принципі
проявляється зміст соціальної держави: д-ва функціонує для людини, а не навпаки.
Конституція, розвиваючи положення ст. 3, у ст. 27 проголошує невід’ємне право на життя.
Тобто право на життя складається з невід’ємного права на життя, заборони свавільного позбавлення
життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу.
Щодо загальної характеристики слід зазначити, що право на життя слід визначити як:
а) природне право, тому що воно існувало в людини в її природному стані ще до виникнення
держави й позитивних законів та по своїй суті є її властивістю як живої істоти;
б) природжене право, що виникає з моменту народження людини та виявляється в його
невід’ємності й невідчужуваності від неї;
в) загальне й універсальне, оскільки всі люди володіють цим правом без будь-якої
дискримінації;
г) вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу;
ґ) таке, що реалізується безпосередньо, тобто без будь-якого правозастосовного акта;
д) таке, що здійснюється об’єктивно, а саме незалежно від волі людей;
Водночас держава бере на себе певні обов’язки щодо захисту життя. Це випливає з положення
ст. 27 про заборону свавільного позбавлення життя.
Найбільш тісно з життям людини пов’язано таке благо, як здоров’я. Відповідно до Закону
України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який повністю відтворює визначення
цього терміна, наведене у Статуті (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров’я, це стан
повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і
фізичних дефектів.
Конституція України у ст. 49 проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну
допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням
відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо - профілактичних програм. Держава
створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування» [1].
Разом з тим Конституція України окремо передбачає право на достатній життєвий рівень для
себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48), право на безпечне для
життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).
Для кращого розуміння змісту конституційного принципу визнання людини найвищою
соціальною цінністю необхідно розкрити сутність двох взаємопов’язаних категорій «честь» та
«гідність».
Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної
фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю
пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих,
яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки)
загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї
самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому
визнається її безумовна цінність.
Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого
соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства,
яке рахується з її репутацією.
65.Принципи законодавства України про громадянство
Принципи громадянства України - це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення
в законодавстві та у відносинах між державою та особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у
Декларації прав національностей, в Законі України "Про національні меншини в Україні", в Законі
України "Про громадянство України".
Стаття 2. Принципи законодавства України про громадянство

1) єдиного громадянства - передбачає існування двох аспектів:
виключення можливості існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць
України, що є умовою існування унітарної держави, якою є Україна;
заборона існування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні, оскільки якщо
громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових
відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство
України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. По суті зміст
цього принципу зводиться лише до невизнання правових наслідків біпатризму.
громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України
його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя
внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту
набуттяними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України
(поширюється влада У і її захист і за кордоном)
66.Принципи конституційно-правового статусу людини та громадянина.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена конституцією та
іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і
громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.
Найоптимальнішим, на наш погляд, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до
елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина відносить:
1) права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи;
2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та
обов'язків;
3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, основоположні ідеї, які що інтегрують
у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні грунтується на таких
принципах.
1. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека - найвища соціальна
цінність (ст. З Конституції України).
2. Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає:
- рівність громадян перед законом (частини 1,2 ст. 24 Конституції України), яка полягає в тому,
що стосовно кожної особи закону належить мати однакову силу впливу. Іншими словами, закон не
повинен зважати на існуючі індивідуальні відмінності між людьми;
- рівність прав жінки і чоловіка (ч. З ст. 24 Конституції України), яка забезпечується: наданням
жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті
освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони
праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість
поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою
материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і
матерям. На розвиток регламентування цього аспекту принципу рівноправ'я було прийнято Закон
України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" від 08.09.2005 р. (набув
чинності з 01.01.2006 р.);
- рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);
- рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);
- рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);
- рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції
України) та рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у
шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);
- рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист
прав та інтересів
Отже, конституційний принцип рівності людини і громадянина слід розглядати як гарантування
кожному члену суспільства, незважаючи на будь-які його індивідуальні ознаки (за винятком обставин,
передбачених Конституцією і законодавством), однакових можливостей для реалізації
конституційних прав і свобод, покладення на осіб, які перебувають в однаковому правовому
становищі, рівних обов'язків, а також забезпечення рівності всіх перед законом і судом
3. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157
Конституції України): Конституція України проголошує, що конституційні права і свободи
гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22), що забороняється внесення
будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування прав і свобод людини і
громадянина (частина перша статті 157). Не допускається також звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод в разі прийняття нових або внесення змін до чинних законів (частина третя статті 22).
У випадках, передбачених Конституцією України, деякі права і свободи людини і громадянина
можуть бути обмежені. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими
(наприклад, вони передбачені ч. З ст. 30, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та
тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції України). Перелік тих прав та
свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов, встановлено в ст. 64 Конституції України.
4. Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (принцип природного обмеження реалізації
прав і свобод людини і громадянина правами та свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Так,
наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право
користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Однак, з іншого
боку, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і
суспільству.
5. Принцип безпосередньої дії прав і свобод людини і громадянина (ч. З ст. 8 Конституції
України) означає, що права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють
незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах. Однак відсутність
такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав і
свобод. Цей принцип також передбачає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і
свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
6. Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією
України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана
система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднується письмове
закріплення прав і свобод людини і громадянина із визнанням природних прав (тобто таких, якими
людина наділена від народження і які є первинними щодо позитивного права та повинні ним
гарантуватися).
7. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина
67.Припинення повноважень народного депутата України.
Стаття 81. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням

повноважень Верховної Ради України.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;
5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог
щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;
6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку
політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних
партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
7) його смерті.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового
припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття
першого засідання Верховної Ради України нового скликання.
Стаття 90. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого
засідання Верховної Ради України нового скликання.
Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради
України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських
фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;
2) протягом шістдесяти днівпісля відставки Кабінету Міністрів України не сформовано
персональний склад Кабінету Міністрів України;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесіїпленарні засідання не можуть розпочатися.
Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається
Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та
головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після
дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього
скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом
України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента
України.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках,

передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у
випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом.
У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України,
визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження
припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України
- з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.
У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого
блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку
політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження
припиняються достроково на підставі законуза рішенням вищого керівного органу відповідної
політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.
68.Припинення повноважень судді Конституційного Суду України.

Стаття 20. Припинення повноважень судді Конституційного Суду
1. Повноваження судді Конституційного Суду припиняються у разі:
1) закінчення строку його повноважень;
2) досягнення ним сімдесяти років;
3) припинення громадянства України або набуття ним громадянства іншої держави, що
встановлено в порядку, визначеному законом;
4) набрання законної сили рішенням суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошення
5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього за вчинення ним злочину;
6) смерті.
2. Припинення повноважень судді Конституційного Суду є підставою для припинення з ним
трудових відносин, про що Голова Суду видає розпорядження.
Стаття 21. Звільнення з посади судді Конституційного Суду
1. Підставами для звільнення судді Конституційного Суду з посади є:
1) неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я, що підтверджується
медичним висновком, який надає медична комісія, створена центральним органом виконавчої влади, що
забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, за зверненням Голови
Суду, а в разі його відсутності - заступника Голови Суду, а в разі відсутності обох - Судді, який виконує
обов’язки Голови Суду;
2) порушення ним вимог щодо несумісності, визначених у частинах третій та четвертій статті 11
цього Закону. Питання порушення Суддею вимог щодо несумісності розглядається на спеціальному
пленарному засіданні Суду за наявності висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Суду.
У разі підтвердження наявності обставин, що свідчать про порушення Суддею вимог щодо
несумісності, Суддю попереджають про необхідність усунення таких обставин упродовж строку,
встановленого Судом. Якщо Суддя не усунув обставин, що свідчать про порушення вимог несумісності,
упродовж строку, встановленого Судом, Суд ухвалює рішення про його звільнення;
3) вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування
своїми обов’язками, що є несумісним зі статусом судді Конституційного Суду або виявило його
невідповідність займаній посаді. Питання про звільнення Судді з посади за такою підставою Суд
розглядає на спеціальному пленарному засіданні за наявності висновку постійної комісії з питань
регламенту та етики Суду;
4) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Рішення про звільнення з посади судді Конституційного Суду Суд ухвалює щонайменше двома
третинами від його конституційного складу.
2. Суддя Конституційного Суду може подати заяву про відставку за наявності стажу на посаді
судді Конституційного Суду щонайменше чотири роки, заяву про відставку за станом здоров’я
безвідносно до стажу на посаді, а також заяву про звільнення з посади за власним бажанням безвідносно
до мотивів.
3. У разі подання суддею Конституційного Суду заяви про відставку або про звільнення за
власним бажанням він продовжує здійснювати свої повноваження до ухвалення на спеціальному
пленарному засіданні Суду відповідного рішення щодо його звільнення.
Суд ухвалює рішення про звільнення судді Конституційного Суду з посади протягом одного
місяця з дня надходження відповідної заяви.
69.Пропорційна виборча система та її особливості за законодавством України.
Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів

голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у
представницький орган, здійснюється пропорційно кількості отриманих цією партією голосів виборців.
При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.
Розрізняють наступні види пропорційної системи:
1) з жорсткими списками;
2) з преференціями;
3) з напівжорсткими списками.
1. При застосуванні жорстких списків виборець безпосередньо голосує за список партії, що він
обирає. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших
кандидатів у партійних списках.
2. При застосуванні системи преференцій виборець не просто голосує за списки партії, що
обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому
він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі
рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище
місце у партійному списку.
3. Напівжорсткі списки — коли мандат обов’язково одержує кандидат, який очолює партійний
список, а розподіл інших мандатів, що їх одержала партія, здійснюється залежно від кількості голосів,
які одержав кандидат (в Італії, Австрії, Швейцарії). передбачає для виборців можливість голосувати за
список в цілому або визначати преференції,помітивши чи вписавши прізвище одного або кількох
кандидатів.
Пропорційна виборча система має такі переваги:

 розподіл голосів виборців пропорційно, зменшується можливість їх втрати;
 врахування інтересів різних суспільних груп;
 мінімізуються можливості для фальсифікацій результатів волевиявлення громадян;
 відбувається сприяння розвитку партійної системи та партійної ідеології;
 депутат маючи підтримку політичної партії має набагато більше можливостей, щоб
виконати передвиборні обіцянки.
Однак пропорційна виборча система має і багато негативних рис:
1. виборці голосують не за конкретних людей, а за партійний список, в якому можуть виявитися
невідомі, некомпетентні, непопулярні політики;
2. відсутність тісного зв’язку, контактів між депутатами і виборцями, оскільки депутата
обирають не виборці конкретного виборчого округу, а виборчий корпус усієї країни;
3. доволі складна система підрахунку голосів;
4. до парламенту потрапляє багато політичних сил, що ускладнює процедуру формування
парламентської більшості і часто робить уряд у країні нестабільним.
ВКУ
1. Вибори народних депутатів України (далі - депутати) здійснюються на засадах пропорційної
системиза єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному виборчому окрузі, з яких
формуються регіональні виборчі списки кандидатів у депутати від партій.
2. Право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають партії, на підтримку
регіональних виборчих списків кандидатів у депутати від яких у межах загальнодержавного округу
подано п’ять і більше відсотків загальної кількості голосів виборців, які підтримали регіональні
виборчі списки кандидатів у депутати від усіх партій у межах загальнодержавного округу.
(27 виборчих регіонів)
2. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних,
районних у місті рад, а також депутатів міських, сільських, селищних рад (територіальних громад з
кількістю виборців 10 тисяч і більше) проводяться за системою пропорційного представництва за
відкритими виборчими списками місцевих організацій політичних партій (далі - виборчі списки) у
територіальних виборчих округах, на які поділяється єдиний багатомандатний виборчий округ, що
збігається з територією відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті,
села, селища згідно з адміністративно-територіальним устроєм або територією міської, сільської,
селищної територіальної громади.
Виборчим кодексом пропонується застосовувати на парламентських виборах в Україні повністю
пропорційну виборчу систему з відкритими регіональними партійними списками. Виборці матимуть
можливість голосувати за партію і додатково за конкретного кандидата чи кандидатку в
регіональному партійному списку від цієї партії. Право на участь у розподілі депутатських мандатів
матимуть лише ті партії, які подолають 5-відсотковий загальнодержавний виборчий бар’єр.
Вибори народних депутатів проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному
окрузі, який охоплює всю територію України та закордонний виборчий округ. Голосування відбувається
у 27-ми виборчих регіонах,
Право висування кандидатів на парламентських виборах закріплено виключно за політичними
партіями, можливість самовисування не передбачена.
Кожна партія формує два типи списків: загальнодержавний виборчий список (який може
складатися не більше ніж із 450 кандидатів) і з числа цих же самих кандидатів – регіональні списки у
кожному з 27-ми виборчих регіонів (повинен включати не менше 5 і не більше 17 кандидатів). Таким
чином, кожен кандидат, включений до загальнодержавного списку партії (за винятком перших
дев’яти номерів), обов’язково має бути віднесений до одного з регіональних виборчих списків. При
цьому кандидат/-ка не може бути включений/-на до загальнодержавного виборчого списку партії
більше ніж один раз, а також – одночасно до двох чи більше різних регіональних виборчих списків.
Кандидати в депутати, включені під першими дев’ятьма номерами до загальнодержавного
виборчого списку партії, не включаються до жодного з регіональних списків
70.Процедура внесення змін до КонституціїУ країни.

Розділ XIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до
Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України
від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні
засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України",
попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається
прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не
менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори.
Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної
Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається
Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з
одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування
чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію
незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не
раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті
самі положення Конституції України.
Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною
Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності
законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції. (надає Велика палата).
Регламент:
Звернення Верховної Ради до Конституційного Суду України про надання висновку
Конституційним Судом України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції
України вимогам статей 157 і 158 Конституції України приймається у формі постанови Верховної
Ради. До звернення Верховної Ради до Конституційного Суду України надається текст зареєстрованого
законопроекту про внесення змін до Конституції України.
71.Система адміністративно-територіального устрою України.
адміністративно-територіальний устрій - це територіальна організація держави, що
характеризується внутрішнім поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці
різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого
Адміністративно-територіальна одиниця — це частина території України, що є просторовою
основою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
Адміністративно-територіальна одиниця — це частина території України, що є просторовою

основою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
За соціально-територіальними ознаками адміністративно-територіальні одиниці поділяються
на два види: населені пункти (села, селища, міста) та регіони— райони і області.
Автономна Республіка Крим є автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі
України.
населений пункт - частина заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та
іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована у порядку,
передбаченому Законом.
Населені пункти поділяються на сільські та міські.До категорії сільських населених
пунктів належать села, до міських — селища і міста.
Села — це населені пункти зі сталим складом населення, переважна частина якого зайнята в
сільськогосподарському виробництві.
Селища — це міські населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах,
залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і переробці
сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну
інфраструктуру, переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-
культурній сфері.
До категорії міст районного значення належать міста, на території яких розміщені промислові
підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і
підприємств з кількістю населення понад 10 тисяч жителів, переважна частина якого зайнята у
промисловості чи соціально-культурній сфері.
До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення
відносять міста з кількістю населення понад 50 тисяч жителів, які є економічними і культурними
центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд.
Містами, що мають спеціальний статус є Київ і Севастополь.
у містах з кількістю населення не менш як 300 тисяч жителів можуть утворюватися
адміністративно-територіальні одиниці — райони в містах.
У свою чергу територія міста, селища, села може поділятися на окремі мікрорайони та інші
мікроструктури (вулиці, квартали, дільниці, житлові масиви та ін.).
До другого виду адміністративно-територіальних одиниць належать регіони— Автономна

Республіка Крим, області, райони.
Територія Автономної Республіки Крим може бути змінена Верховною Радою України за
погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим.
До категорії областей належать адміністративно-територіальні одиниці, що склалися в межах
території України і характеризуються певними історичними, економічними, екологічними,
географічними та демографічними особливостями.
Область складається з районів та міст обласного значення.
До складу районів входить частина території області переважно з агропромисловим характером
економіки, транспортною, інформаційною та іншою соціальною інфраструктурою, спрямованою на
забезпечення зв'язків між населеними пунктами, розташованими на його території.
У свою чергу райони складаються із сіл, селищ, міст районного значення.
Усі населені пункти та інші адміністративно-територіальні одиниці України підлягають
обов'язковому включенню до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць.
+++++ОТГ
об’єднана територіальна громада (ОТГ) — це добровільне об’єднання жителів сільської,
селищної або міської ради, які межують між собою. Ініціювати об’єднання можуть як голови та
депутати місцевої влади, так і самі жителі.
Після створення ОТГ проводяться вибори. Люди обирають голову і депутатів об’єднаної
територіальної громади. А також старост, які представляють одне або декілька сіл, в залежності від
кількості жителів.
Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності

державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних,
екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Систему адміністративно-територіального устрою становлять адміністративно-територіальні
одиниці: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
Ці територіальні одиниці розрізняютьсяза трьома підставами[4]:
1) за географічними ознакамивони поділяються на регіони (АР Крим, області, райони, міста-
регіони Київ і Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);
2) за своїм статусом— на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони),
самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АР Крим має особливий статус
територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як адміністративно-
територіальних, так і самоврядних одиниць);
3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України— на територіальні
одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього
рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня(Автономна Республіка Крим, області, міста
Київі Севастополь).
Адміністративно-територіальна реформа в Україні 2015 — адміністративна реформа, що

полягає у наданні більших повноважень органам місцевого самоврядування і зміні адміністративно-
територіального поділу. Проводиться в Україні, починаючи з 2015 року. Замість понад 11 тисяч місцевих
рад буде створено 1500–2000 спроможних територіальних громад.
72.Система місцевого самоврядування в Україні
Згідно із статтею 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною

громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-
організаційний механізм, який іменується системою місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі Закон)
 територіальну громаду;
 сільську, селищну, міську раду;
 сільського, селищного, міського голову;
 виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
 старосту;
 районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст;
 органи самоорганізації населення.
2. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради
відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради
утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого
комітету.
В системі можна розрізнити два організаційні елементи:
 Систему місцевого самоврядування у цілому
 Систему самоврядування конкретного населеного пункту – села, селища, міста.
Зазначена стаття в основному розглядає загальну систему місцевого самоврядування.
В частині 1 статті 5 Закону зазнаний вичерпний перелік суб’єктів місцевого самоврядування.
Частина 2 статті 5 Закону визначає особливості формування системи самоврядування вже у
конкретному населеному пункті – у містах з районним поділом. Це стосується районних у місті органів
Треба мати на увазі, що район та район у місті є різними за своєю суттю адміністративно –
територіальними одиницями. Відповідно, органи самоврядування і їх характеристики будуть різними.
Територіальні громади.
Основними нормативними актами, які визначають повноваження територіальних громад є –
стаття 143 Конституції України та стаття 6 Закону.
Відповідно до ч. 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в
комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і
контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних
одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону;
забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють,
реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють
контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої
Відповідно до статті 6 Закону –
1. Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і
повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
2. Територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об’єднуватися в одну
сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та
обирати відповідно сільського, селищного, міського голову.
3. Територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об’єдналися в одну
територіальну громаду, можуть вийти із складу об’єднаної територіальної громади в порядку,
визначеному законом.
Вказані нормативні акти дають підстави вважати, що суб’єктом і основним носієм функцій у
системі місцевого самоврядування і повноважень є територіальна громада.
Територіальна громада – це спільнота мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ і міст),
об’єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, в межах законів,
вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Територіальна громада села, селища, міста є організаційною основою місцевого самоврядування.
Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватись в одну територіальну громаду, і навпаки,
жителі які входять до територіальної громади сусідніх сіл можуть виходити з неї й утворювати власну
територіальну громаду.
Територіальна громада функціонує безпосередньо, через органи і посадових осіб місцевого
Головною посадовою особою територіальної громади є сільський, селищний і міський голова,
який обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування
строком на 5 років. Він очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
У своїй діяльності сільський, селищний та міський голови підзвітні, підконтрольні та
відповідальні перед територіальними громадами, які їх обрали, перед своїми радами.
Ради – представницькі органи місцевого самоврядування.
1. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження
місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
2. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією
України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними,
міськими радами.
3. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови,
виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і
межах, визначених цим та іншими законами.
4. Порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, цим
та іншими законами, а також статутами територіальних громад.
5. Чисельність працівників органів місцевого самоврядування встановлюється відповідною
радою у межах загальної чисельності, визначеної типовими штатами, затвердженими Кабінетом
Міністрів України.
Представницьким органом місцевого самоврядування є виборний орган (Рада), який складається
з депутатів і, відповідно до Закону, наділяється правом представляти інтереси територіальної громади
та приймати від її імені рішення.
Наявність представницького органу, що обирається членами територіальної громади – необхідна
ознака місцевого самоврядування.
До представницьких органів Конституція України та Закон відносять сільські, селищні, міські
ради, вони представляють сільські, селищні, міські громади та здійснюють від їх імені та в інтересах
функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.
Обласні та районні ради мають іншу, ніж сільські, селищні, міські ради природу. Вони не
виступають представницькими органами обласних і районних громад. Конституція України не визнає
наявності таких громад і не розглядає населення області, району, яка суб’єктів місцевого
самоврядування. Відповідно обласні, районні ради конституйовані, як органи місцевого
самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст у межах
повноважень, визначених Конституцією України, Законом та іншими законодавчими актами, а також
повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Сільський, селищний, міський голова
1. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади
відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища,
міста.
2. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на
основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування в порядку,
визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Строк повноважень сільського,
селищного, міського голови, обраного на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією
України.
3. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської,
селищної, міської ради, головує на її засіданнях.
4. Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою
службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися іншою
оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та
суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю.
5. На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів
рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.
6. Повноваження сільських, селищних, міських голів можуть бути тимчасово покладені на
керівника відповідної військово-цивільної адміністрації відповідно до Закону України“Про військово-
цивільні адміністрації”.
Відповідно до частини 4 статті 141 Конституції України, статус голів, депутатів і виконавчих
органів влади та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначається законом.
Строк повноважень голови – 5 років.
Повноваження сільських, селищних, міських голів визначені статтею 42 Закону (в дану статтю
останні зміни внесені законом № 447- IX від 14.01.2020 року, в пункт 10 частини 4 статті 42).
Згідно до статті 42 Закону –
1. Повноваження новообраного сільського, селищного, міського голови починаються з моменту
складення ним присяги відповідно доЗакону України“Про службу в органах місцевого самоврядування”
на пленарному засіданні відповідної сільської, селищної, міської ради, на якому відповідною
територіальною виборчою комісією були оголошені рішення щодо його обрання та реєстрації.
Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії
відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах, або,
якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих
виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень відповідно до частин
першої та другої статті 79 цього Закону.
2. У разі звільнення з посади сільського, селищного, міського голови у зв’язку з достроковим
припиненням його повноважень або його смерті, а також у разі неможливості здійснення ним своїх
повноважень повноваження сільського, селищного, міського голови здійснює секретар відповідної
сільської, селищної, міської ради, крім випадків дострокового припинення повноважень сільського,
селищного, міського голови відповідно доЗакону України“Про військово-цивільні адміністрації”
або Закону України “Про правовий режим воєнного стану”. Секретар сільської, селищної, міської ради
тимчасово здійснює зазначені повноваження з моменту дострокового припинення повноважень
сільського, селищного, міського голови і до моменту початку повноважень сільського, селищного,
міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до закону, або до дня відкриття
3. Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені достроково у
випадках, передбачених статтею 79цього Закону, що має наслідком звільнення його з посади. Не пізніш
як на п’ятнадцятий день після звільнення з посади або смерті сільського, селищного, міського голови
особа, яка на цей час відповідно до закону здійснює повноваження сільського, селищного, міського
голови, звертається до Верховної Ради України з клопотанням щодо призначення позачергових виборів
сільського, селищного, міського голови.
Таке клопотання розглядається Верховною Радою України не пізніше ніж у дев’яностоденний
строк з дня дострокового припинення повноважень відповідного сільського, селищного, міського
голови.
4. Сільський, селищний, міський голова:
1) забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на
відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України
та відповідних органів виконавчої влади;
2) організує в межах, визначених цим Законом, роботу відповідної ради та її виконавчого
комітету;
3) підписує рішення ради та її виконавчого комітету;
4) вносить на розгляд ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секретаря ради;
5) вносить на розгляд ради пропозиції про кількісний і персональний склад виконавчого комітету
відповідної ради;
6) вносить на розгляд ради пропозиції щодо структури виконавчих органів ради, апарату ради та
її виконавчого комітету, їх штатів, встановлених відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом
Міністрів України;
7) здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету;
8) скликає сесії ради, вносить пропозиції та формує порядок денний сесій ради і головує на
пленарних засіданнях ради;
9) забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та
культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету та звіту
про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання; оприлюднює затверджені
радою програми, бюджет та звіти про їх виконання;
10) призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих
органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних
територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних
закладів, крім випадків, передбачених частиною другою статті 21 Закону України “Про культуру”;
11) скликає загальні збори громадян за місцем проживання;
11-1) вносить на розгляд ради пропозиції про утворення спеціалізованої установи з надання
безоплатної первинної правової допомоги;
11-2) вносить на розгляд ради пропозиції щодо кандидатури на посаду керівника установи з
надання безоплатної первинної правової допомоги;
12) забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого
комітету;
13) є розпорядником бюджетних коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним
радою;
14) представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними
органами, іншими органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних
відносинах відповідно до законодавства;
15) звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого
самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які
обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів;
16) укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори
відповідно до законодавства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подає їх на
затвердження відповідної ради;
17) веде особистий прийом громадян;
18) забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень
громадян та їх об’єднань;
18-1) бере участь у здійсненні державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності в
межах та у спосіб, встановлені Законом України “Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності”;
19) здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами,
якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її
виконавчих органів;
20) видає розпорядження у межах своїх повноважень;
5. Сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за здійснення
наданих йому законом повноважень.
6. При здійсненні наданих повноважень сільський, селищний, міський голова є підзвітним,
підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, відповідальним – перед відповідною
радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів виконавчої влади –
також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова
щорічно звітує відповідно сільській, селищній, міській раді про здійснення державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності виконавчими органами відповідної ради.
7. Сільський, селищний, міський голова не рідше одного разу на рік звітує про свою роботу
перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами. На вимогу не менше половини
депутатів відповідної ради сільський, селищний, міський голова зобов’язаний прозвітувати перед радою
про роботу виконавчих органів ради у будь-який визначений ними термін.
Вказані у статті 42 Закону повноваження мають вичерпний характер і це дозволяє зробити
висновок, що постійно (щоденно) влада реально зосереджена в руках голови, при цьому ці обов’язки,
його владні повноваження, персоналізовані на відміну від рад та виконкомів, які є – органами
колективними.
Виконавчі органи сільської, селищної, міської ради.
 Виконавчий комітет Стрийської міської ради
 Управління житлово-комунального господарства
 Відділ охорони здоров'я
 Управління культури, молоді та спорту
 Відділ капітального будівництва

1.Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення)
рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.
2. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і
підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої
влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
3. У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів,
за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не
створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та
природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.
Окрім представницьких органів (рад) система місцевого самоврядування включає також
виконавчі органи.
За загальним визначенням виконавчі органи є створюваний представницькими органами
місцевого самоврядування орган, що є підконтрольним і підзвітним відповідній раді, а з питань
здійснення делегованих йому повноважень органів державної виконавчої влади – також
підконтрольним відповідному органу державної виконавчої влади.
Відповідно до статей 140 та 141 Конституції України та статті 11 Закону до виконавчих органів
сільських, селищних, міських, районних у містах ( у разі їх створення) рад належать створені цими
радами виконавчі комітети, відділи, управління тощо.
Згідно з Конституцією України та Законом, районні і обласні ради виконавчих органів не мають,
а створюють лише власний виконавчий апарат.
Функцію ж виконавчої ланки місцевого самоврядування перекладено на державні адміністрації,
якім ці повноваження делегуються представницькими органами самоврядування.
Така система не використовується у жодній країні, що застосовують у своїх практиках приписи
Європейської хартії місцевого самоврядування.
Порядок формування, організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування
зазначені у главі 5 Закону.
Староста.
Відповідно до статті 14-1 Закону –
1. Староста є виборною посадовою особою місцевого самоврядування.
2. Староста обирається жителями села, селища (сіл, селищ), розташованого на території
відповідного старостинського округу, на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом
таємного голосування в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній
основі.
3. Повноваження старости починаються з моменту складення ним присяги відповідно
до Закону України“Про службу в органах місцевого самоврядування” на пленарному засіданні
відповідної сільської, селищної, міської ради, на якому відповідною територіальною виборчою комісією
були оголошені рішення щодо його обрання та реєстрації.
4. Строк повноважень старости, обраного на чергових виборах, становить п’ять років, крім
випадків дострокового припинення його повноважень з підстав і в порядку, визначених цим Законом.
5. Староста є членом виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради за посадою.
6. Староста не може мати інший представницький мандат, суміщати свою службову діяльність з
іншою посадою, у тому числі на громадських засадах, займатися іншою оплачуваною (крім
викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики
із спорту) або підприємницькою діяльністю.
7. Порядок організації роботи старости визначається цим та іншими законами, а також
Положенням про старосту, затвердженим сільською, селищною, міською радою.
Прийняття 09.02.2017 року Закону України № 1848-VIII «Про внесення змін до деяких Законів
України «Щодо статусу старости села, селища» значно вдосконалило правове регулювання інституту
старости села, селища. Так, було визначено коло повноважень, які може здійснювати староста, введено
таке поняття, як старостинський округ, визначено підстави та порядок дострокового припинення
повноважень старости, гарантії його діяльності. Важливим документом, якій поряд із Законом та
Законом України № 157-VIII від 05.02.2015 року «Про добровільне об’єднання територіальних громад»
визначає правовий статус старости, є Положення про старосту села, селища, яке затверджується
відповідними сільськими, селищними, міськими радами ОТГ.
Більш детально про статус та повноваження старости йдеться в МОДУЛІ №3 .
Органи самоорганізації населення.
1.Сільські, селищні, міські, районні в місті (у разі їх створення) ради можуть дозволяти за
ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
2. Правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за
місцем проживання визначаються законом.
За загальним визначенням органи самоорганізації населення –це представницькі органи, що
створюються жителями, які проживають на законних підставах на території села, селища, міста або їх
частин для вирішення окремих питань місцевого значення.
Це можуть бути будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, районів у
містах, сільські, селищні комітети.
Їх діяльність та основні завдання цих органів регулюється Законом України «Про органи
самоорганізації населення» від 11.07.2001 року № 2625-Ш.
Сільська, селищна, міська, районна у місті рада може додатково наділяти частиною своїх
повноважень орган самоорганізації населення з одночасною передачею йому додаткових коштів, а
також матеріально – технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень,
здійснює контроль за їх виконанням (див. ст.ст.16-17 ЗУ «Про органи самоорганізації населення»).
73.Система судоустрою України : конституційно-правові аспекти

Система судоустрою
Судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.
Систему судоустрою складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) Верховний Суд.
Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють
вищі спеціалізовані суди.
Єдність системи судоустрою забезпечується:

1) єдиними засадами організації та діяльності судів;
2) єдиним статусом суддів;
3) обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
4) єдністю судової практики;
5) обов’язковістю виконання на території України судових рішень;
6) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
7) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
8) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування (ст.
125 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Місцеві суди
Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох
районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).
Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди.
Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди,
визначені процесуальним законом.
Апеляційні суди
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним
законом, – як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських,
адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах.
Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду
адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні
суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах.
У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій
справ.
Вищі спеціалізовані суди
У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої та апеляційної інстанції з
розгляду окремих категорій справ.
Вищими спеціалізованими судами є:
Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесуальним
законом.
У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати для розгляду
окремих категорій справ у першій інстанції, а також утворюється апеляційна палата для розгляду
справ в апеляційній інстанції.
) Вищий суд з питань інтелектуальної власності;. 2) Вищий антикорупційний суд.
Верховний Суд
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та
єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
У складі Верховного Суду діють:
У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ
з урахуванням спеціалізації суддів.
Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду
справ щодо:
У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду
справ щодо (про):
Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду.
У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених
Конституцією України та Законом України “Про судоустрій і статус суддів”. Склад і порядок діяльності
Пленуму Верховного Суду визначаються Законом України “Про судоустрій і статус суддів”.
Конституційний Суд України
Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує
верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів
України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення
Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.
74.Склад і структура Верховної Ради України.
Голова, заступники, апарат

Голова́ Верхо́вної Ра́ди Украї́ни —здійснює керівництво ВРУ, він обирається народними
депутатами, попередньо запропонованим на пленарному засіданні Верховної Ради депутатськими
фракціями чи народними депутатами. Разумков
Пе́рший засту́пник Голови́ Верхо́вної Ра́ди Украї́ни — це народний депутат України, який
заступає Голову Верховної Ради України в разі його відсутності та виконує обов'язки Голови
Верховної Ради Українив разі його звільнення з посади (за особистою заявою, у зв'язку з порушенням
Регламенту Верховної Ради України або в разі розпаду коаліції). Рішення про обрання Першого
заступника Голови Верховної Ради України приймаються відкритим поіменним голосуванням
більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради й оформляються
відповідною постановою.
Заступник Голови ВРУ — це народний депутат України, який заступає Голову ВРУ у разі його
відсутності та виконує обов'язки Першого заступника Голови ВРУ у разі неможливості заступання ним
Голови ВРУ. Рішення про обрання заступника Голови ВРУ приймаються відкритим поіменним
голосуванням більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради і оформляється
відповідною постановою. Кондратюк
Апарат Верховної Ради України (Керівництво, Секретеріати, Головні управління,
управління, відділи) — внутрішній допоміжний органВРУ, який складається з посадових, службових
осіб та технічного персоналу і здійснює функції організаційного, правового, інформаційного, соціально-
побутового, аналітичного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності парламенту, його
структурних підрозділів і народних депутатів. Співробітники парламентського апарату самі ніяких
державно-владних рішень від імені парламенту чи його структурних підрозділів не приймають, а лише
забезпечують розробку проектів таких рішень, їх підготовку і виконання.
Регламент:
Стаття 7. Забезпечення діяльності Верховної Ради
1. Організаційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне,
матеріально-технічне та фінансовезабезпечення діяльності Верховної Ради, її органів, народних
депутатів, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді здійснює Апарат Верховної
Ради.
2. Структура Апарату Верховної Ради затверджується більшістю голосів народних
депутатів від конституційного складу Верховної Ради за поданням комітету, до предмета відання
якого належать питання регламенту.
3. Апарат Верховної Ради діє на основі Положення про Апарат Верховної Ради, яке
затверджується постановою Верховної Ради. Положення про структурний підрозділ Апарату Верховної
Ради затверджується Головою Верховної Ради України.
5. Апарат Верховної Ради забезпечує ведення бази даних нормативно-правової інформації
"Законодавство України", що містить, у тому числі, еталонні електронні тексти оригіналів прийнятих
Верховною Радою актів.
Стаття 8. Керівник Апарату Верховної Ради України
1. Керівник Апарату Верховної Ради України призначається на посаду та звільняється з посади
Верховною Радою.
2. Кандидатуру на посаду керівника Апарату Верховної Ради України визначає і пропонує
Верховній Раді ГоловаВерховної Ради України.
3. Керівник Апарату Верховної Ради України відповідальний перед Верховною Радою і
підзвітний їй.
4. Керівник Апарату Верховної Ради України може бути достроково звільнений з посади
Верховною Радою за його особистою заявою чи за вмотивованою пропозицією Голови Верховної
Ради України або не менш як однієї третини народних депутатів від конституційного складу
Верховної Ради.
5. Постанова Верховної Ради про призначення на посаду чи звільнення з посади керівника
Апарату Верховної Ради України приймається відкритим поіменним голосуванням.
Стаття 73. Погоджувальна рада депутатських фракцій (депутатських груп)
1. Погоджувальна рада створюється як консультативно-дорадчий орган для попередньої
підготовки і розгляду організаційних питань роботи Верховної Ради.
2. До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ради України, Перший заступник і
заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських фракцій (голови депутатських груп) з
правом ухвального голосу та голови комітетів з правом дорадчого голосу.
Стаття 88. Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України,
Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України
та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
4) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання
Президентом України;
18) має право скликати і проводити засідання комітетів, тимчасових спеціальних комісій
для розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тимчасова
спеціальна комісія несвоєчасно чи неналежно виконують свої функції, й повідомляє про це на
найближчому пленарному засіданні;
21) у разі необхідності скасовує розпорядження Першого заступника чи заступника Голови
Верховної Ради України та керівника Апарату Верховної Ради України;
22) пропонує Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду керівника Апарату
25) звертається до суду з позовом про дострокове припинення повноважень народного
депутата в разі невиконання ним вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами
діяльності;
75.Соціально-економічні та культурні права і свободи людини та громадянина: сутність, особливості

реалізації.
Соц-економ права – можливості реалізувати смвої здібності і здобувати засоби до існування, а
також можливість доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, корист-ння, участі у їх
подальшому розвитку.
Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сферівиробництва,
розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони визначають можливість людини створювати
матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До
основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять:
- право приватної власності (ст. 41);
- право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42);
- право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41) та
власністю Українського народу (ст. 13).
Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної
та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним.
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як
виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови
попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним
повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та
порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та
органів місцевого самоврядування обмежується законом. За змістом це право дозволяє здійснювати на
свій ризик діяльність, що передбачає отримання прибутку; за суб'єктами - це право належить всім
громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депутатів, посадових і
службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, військовослужбовців,
співробітників правоохоронних органів, суддів та ін.
Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються
зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та
недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Зокрема, в Україні діє
Антимонопольний комітет України, який зобов'язаний забезпечувати конкурентність підприємницької
діяльності в державі та запобігати утворенню штучних монополій.
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та
усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського
народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності
народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну
спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або

діяльності людини в соціальній сфері що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері
трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров'я. Сюди належать:
- право на працю, відпочинок, страйк (ст. 43-45)
- право на соц. Захист (ст 46)
- право на житло (ст. 47)
- право на достатній життєвий рівень (ст. 48)
- право на охорону здоров’я.. (ст. 49)
- право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50)
- прав на шлюб і рівні права у шлюбі (ст.51)
- право на рівність прав дітей (ст. 52)
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя
працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні
можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного
навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова
або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком
чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах
забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності
забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
право на страйк - тобто право колективно і публічно захищати свої економічні та соціальні
права у формах, що не заборонені чинним законодавством. На страйках не можуть захищатися або
відстоюватися політичні права, але на практиці страйки доволі часто трансформуються в такі політичні
форми безпосередньої демократії, як мітинги, походи і демонстрації.
Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної
щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв,
скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної
щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються
законом.
Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх
у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з
незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок
страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел
соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду
за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають
забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Окремі категорії державних службовців, військовослужбовців, співробітників правоохоронних
органів та інші, а також члени їх сімей мають право на соціальний захист, що визначається окремими
законами України. Наприклад, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців
та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. та іншими законами.
Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин
матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами
місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням
суду.
Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло. Реалізація цього права передбачає, що будь-яка людина має реальну
можливість забезпечувати себе і членів свої сім'ї достатнім харчуванням, одягом і житлом
Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних,
медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного
обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається
безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові
лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне
благополуччя.
Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування
завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість
харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не
може бути засекречена.
Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні
права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися
про своїх непрацездатних батьків.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені
вони у шлюбі чи поза ним.
Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається
на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
Культурні - міра можливої поведінки або д-сті особи щодо задоволення своїх законних потреб та
інтересів у сфері освіти, літ, худ, наук, технік д-сті. Включає:
- право на освіту (ст. 53)
- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захисту
інтелектуальної власності (ст. 54)
Стаття 53. Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є обов'язковою.
Держава забезпечує доступність і безоплатністьдошкільної, повної загальної середньої,
професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток
дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної
освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних
навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право
на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних
закладах або через національні культурні товариства.
Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних
інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими
законом.
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим
співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять
культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які
знаходяться за її межами.
76.Способи прийняття конституцій. Аналіз процедури прийняття Конституції України 28 червня 1996 року.
Основними способами прийняття конституції є:

1) установчими зборами - колегіальний орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів
з метою попереднього схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до неї змін). Як
правило, після виконання цього завдання установчі збори розпускаються, поступаючись місцем
парламенту, обраному на основі нової конституції
2) народом на референдумі - це інститут безпосередньої демократії. Він вважається
демократичним тоді, коли текст конституції підготовлено установчими зборами або парламентом, а
потім винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція пристосовується до конкретного
політичного лідера, то в ній чітко простежуються порушення демократичних принципів і закріплюються
авторитарні способи здійснення державної влади. Ці референдуми проводяться, як правило, під час
гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму.
3) представницьким органом (парламентом) – за спеціальною процедурою, встановленою
самою Конституцією
4) октроїруванням (даруванням) монархом своїм підданим. Цей спосіб прийняття основного
закону вважається авторитарним актом і не є демократичним, тому що конституція розробляється
близьким оточенням монарха і являє собою компроміс між монархом та верхівкою суспільства.
Октроїруваними є конституцiї Бахрейну, Йорданiї, Кувейту, Марокко та деяких iнших держав, де глави
держав - монархи - зберiгають значнi владнi повноваження.
5) конституції, прийняті як результат договору. Вони не були поширені в минулому і рідко
зустрічаються нині. Зазвичай це були договори між монархом та виборним органом. Вони свідчили
про таке співвідношення політичних сил, за якого монарх уже був неспроможний дарувати свою
конституцію. Іноді договірні конституції були результатом договору держав;
У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції приймалися парламентами. При
цьому застосовуються два способи:
а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру
отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.;
Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992 p.);
б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із
застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується
(наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 p., та ін.).
Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє
ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.;
Польщі 1997 p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення
проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.
Початок сучасного конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про

державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де утверджувалося здійснення українським
народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи
організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна
виділити три основні етапи.
Перший етап сучасного конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990
року до 26 жовтня 1993 року. На першому етапі розпочалася робота з підготування проекту нової
Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:
– 24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію
(Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59-ти осіб під головуванням
тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука; – комісія розробила Концепцію нової
Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції
України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року; – на основі
Концепції комісія підготувала проект нової Конституції України останній варіант якого датується 26
жовтня 1993 року.
Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 року вносилися
зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 року та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 року. Через загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади,
після 26 жовтня 1993 року конституційний процес було фактично перервано.
Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських
виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року до 8 червня 1995 року. Цей етап
характеризувався відновленням конституційного процесу. Так, 10 листопада Верховна Рада України
затвердила склад комісії з розробки нової Конституції України (Конституційної комісії), до якої
увійшли представники всіх гілок влади, відомі вчені та громадські діячі, співголови Комісії. Одночасно
з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про
встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку.
Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 року в різний час вносилося багато
неузгоджених між собою змін та доповнень, внаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо
суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті
Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні
(наприклад, ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93 – організацію влади на
засадах принципу поділу влади). Завершився другий етап 8 червня 1995 року укладенням
Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію
державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.
Цей договір створив умови для прискорення конституційного процесу в Україні.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 року (підписання Конституційного договору між
Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття
нової Конституції України») до 28 червня 1996 року (прийняття Конституції України Верховною
Радою України). В юридичній літературі звертається увага на те, що на останньому етапі
конституційний процес в Україні характеризується суттєвими особливостями, які відносно рідко
трапляються в конституційній практиці. До них належать:
– створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24 листопада 1995 року
Робочої групи з підготування проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної
комісії;
– – схвалення проекту Конституції, представленого Робочою групою і передання його разом
із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;
– – представлення проекту Конституції України на спеціальному засіданні Верховної Ради
України 20 березня 1996 року;
– – створення Верховною Радою України 5 травня 1996 року Тимчасової спеціальної комісії з
доопрацювання проекту Конституції України;
– – колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке тривало майже
добу)обговорення більшості статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції
України переважною, кваліфікованою більшістю голосів. Голосування було проведено 28 червня
1996 року о 9 годині 33 хвилини;За основний закон проголосувало 315 депутатів, 36 було проти, 12
утримались і 30 депутатів взагалі не голосувало.
– – завершальне редагування тексту Конституції Апаратом Верховної Ради України та
урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12
липня 1996 року;
– – офіційне оприлюднення Конституції України 14 липня 1996 року.
Аналізуючи процедуру прийняття Конституції України 1996 р., не можна не зазначити, що вона
відбулася з певними порушеннями вимог конституційної доктрини, а саме – була прийнята
парламентом без затвердження на всенародному референдумі. Таким чином установча влада народу
була реалізована органом державної влади без відповідного уповноваження народом (Верховну Раду
України не було трансформовано в установчі збори, вона зберігала статус парламенту).
26 червня 1996 року Президент України Леонід Кучма оголошує всеукраїнський референдум, на
який виносить проект нової Конституції України, схвалений Конституційною комісією
(президентською) 20 березня 1996 року і не прийнятий раніше Верховною Радою України. Ситуація
стала вкрай напруженою. Оголосивши референдум, Кучма фактично пішов шляхом російського
президента Єльцина, який, намагаючись встановити одноосібну владу, почав силовий демонтаж
радянської політичної системи. Аби не повторилися криваві московські події, в Києві вирішили
домовлятися.
77.Способи припинення громадянства України.
Стаття 17. Підстави припинення громадянства України
Громадянство України припиняється:
1) внаслідок виходу з громадянства України;
2) внаслідок втрати громадянства України;
3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 18. Вихід з громадянства України
Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно
проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням.
Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з
громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може
вийти і дитина.
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з
громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його
клопотанням.
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з
громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його
клопотанням.
Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно
проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження
батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.
Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем,
може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.
Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства
України за клопотанням одного з усиновителів.
Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави
або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин
України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.
Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою
згодою.
Вихід із громадянства України не допускається, якщо особі, яка клопоче про вихід з
громадянства України, в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або
стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню.
Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата
видання відповідного Указу Президента України.
Стаття 19. Підстави для втрати громадянства України

Підставами для втрати громадянства України є:
1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент
такого набуття він досяг повноліття.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин
України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням
про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави,
громадянство якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:
а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої
держави чи держав;
б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок
усиновлення її іноземцями;
в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з
іноземцем;
г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства
внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин
України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 (прийняття до громадянства) цього

Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави , яка відповідно до законодавства

цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Положення пунктів 1, 3 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього
громадянин України стане особою без громадянства.
Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата
видання відповідного указу Президента України.
Стаття 20. Правосуб’єктність громадянина України, який подав заяву про вихід з громадянства
України або щодо якого оформляється втрата громадянства
Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого
оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення
громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.
Стаття 21. Скасування рішень про оформлення набуття громадянства України
Рішенняпро оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула
громадянство України відповідно до статей 8 (набуття громадянства за територіальним походженням)
та 10 (поновлення у громадянстві) цього Закону шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого
особа не може набути громадянство України.
78.Територіальна громада: поняття, види, компетенція.
Первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є

територіальна громада села, селища, міста – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах
села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне
об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
2. Територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об’єднуватися в одну
сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування
та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову.
3. Територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об’єдналися в одну територіальну
громаду, можуть вийти із складу об’єднаної територіальної громади в порядку, визначеному
законом.
Добровільне об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється з
дотриманням таких умов:
1) у складі об’єднаної територіальної громади не може існувати іншої територіальної громади,
яка має свій представницький орган місцевого самоврядування;
2) територія об’єднаної територіальної громади має бути нерозривною, межі об’єднаної
територіальної громади визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, що
об’єдналися;
3) об’єднана територіальна громада має бути розташована в межах території Автономної
Республіки Крим, однієї області;
4) при прийнятті рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до
уваги історичні,природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-
економічний розвиток об’єднаної територіальної громади;
5) якість та доступність публічних послуг, що надаються в об’єднаній територіальній громаді,
не можуть бути нижчими, ніж до об’єднання;
6) об’єднання територіальних громад здійснюється відповідно до перспективних планів
формування територій громад Автономної Республіки Крим, області.
Основні ознаки територіальної громади, що знайшли закріплення в законодавстві України:

1) територіальна — спільне проживання осіб (жителів), котрі входять до громади на певній
території (у межах певної адміністративно-територіальної одиниці — села, селища, міста, ч. 1 ст. 140
Конституції);
2) інтегративна — територіальна громада виникає на основі об'єднання всіх жителів, що
мешкають на певній території незалежно від того, чи є вони громадянами даної держави, тобто
членами територіальної громади можуть бути громадяни даної держави, а також іноземні
громадяни, особи без громадянства, котрі постійно мешкають на певній території. Можливо
включення до територіальної громади біженців і переміщених осіб (за змістом ст. 1 Закону України від
21 травня 1997 p.);
3) майнова — територіальна громада є суб'єктом права комунальної власності (їй належать
рухоме й нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що
перебувають у власності відповідних територіальних громад — ч. 1 ст. 142 Конституції України);
4) функціонально-цільова ознака. Територіальна громада має самостійні функції та
компетенцію у вирішенні питань місцевого значення, що визначають особливе місце та роль цього
суб'єкта в системі місцевого самоврядування.
5) історико-культурна ознака. Територіальна громада зазнає впливу чинників історико-
культурного характеру, під дією яких формуються соціокультурні надбання, що шануються громадою
як особлива цінність, — звичаї, традиції, свята. Історичні, культурні й інші особливості та традиції
територіальної громади відбиває її символіка — герб, прапор тощо.
6) фіскальна — члени територіальної громади є платниками місцевих податків і зборів
7) Самоврядна— закріплене в Конституції та в Законі України «Про місцеве самоврядування в
Україні» право територіальної громади на здійснення місцевого самоврядування.
Виходячи з ч. 1 ст. 140 Конституції України, яка містить визначення місцевого самоврядування,
можна виділити такі види територіальних громад:
а) територіальну громаду села або добровільного об'єднання в сільську громаду жителів
кількох сіл;
б) територіальну громаду селища;
в) територіальну громаду міста.
З аналізу положень частин 3 і 4 ст. 140 Конституції України, що закріплюють систему місцевого
самоврядування в республіці, можна виділити територіальні громади:
а) основні (базового рівня) — сільські, селищні, міські, в рамках яких безпосередньо
здійснюється життєдіяльність населення — жителів певних територіальних одиниць, та
б) факультативні (асоційованого рівня) — територіальні громади районів і областей — в їхніх
рамках реалізуються колективні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.
За дією механізмів захисту інтересів громадян як членів територіальних колективів розрізняють:

o Основні (місто, село, селище, район);
o Факультативні (мікрорайон, квартал, вулиця, будинок тощо).
Розходження між тими групами територіальних колективів полягає в тому, що органи
самоврядування першої групи - місцеві ради, які засновують свою діяльність на широких
повноваженнях, закріплених у чинних законах є обов'язковими. Діяльність факультативних
територіальних колективів є врегульованою законодавством України, зокрема, Законом України "Про
органи самоорганізації населення" від 11.07.2001 р., Законом України "Про об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку" від 29.11.2001 р., іншими законодавчими актами, проте вони носять
факультативний, необов'язковий характер.
Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними
органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують
програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;
затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх
виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення
місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують
комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю;
вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
79. Тимчасові комісії Верховної Ради України: види, функції, порядок

утворення.
тимчасова спеціальна комісія з питань захисту прав інвесторів
Тимчасова комісія ВРУ - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що
утворюється із числа народних депутатів України
КУ: Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні
комісіїдля підготовки і попереднього розгляду питань.
Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний
інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
1. У разі включення до порядку денного сесії Верховної Ради України питання про ініціювання
імпічменту Верховна Рада України для проведення розслідування наявності факту та обставин
вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину створює спеціальну тимчасову
слідчу комісію відповідно до цього Закону.
12. Спеціальна тимчасова слідча комісія створюється протягом тридцяти днів з дня
ініціювання імпічменту. Про створення спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховна Рада України
більшістю від її конституційного складу приймає постанову.
Про тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України
Закон України від 19.12.2019 № 400-IX
Верховної Ради України на правах головного комітету, якщо предмет правового регулювання
таких проектів не належить до предметів відання комітетів, утворених Верховною Радою України,
крім випадку прийняття Верховною Радою України рішення про створення спеціальної комісії з
правами головного комітету для продовження роботи над законопроектом про внесення змін
до Конституції України.
Стаття 23. Порядок створення спеціальної комісії
1. Спеціальна комісія створюється для підготовки і попереднього розгляду питань, а також для
підготовки і доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України на правах
головного комітету, якщо предмет …..
2. Спеціальна комісія створюється з числа народних депутатів України, які дали на це згоду.
Кількісний склад спеціальної комісії формується з урахуванням принципу пропорційного
представництва депутатських фракцій (депутатських груп).
Не може бути обраний до складу спеціальної комісії народний депутат України, у якого в разі
обрання виникне реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для підготовки і
попереднього розгляду яких утворюється відповідна спеціальна комісія. Народний депутат України,
кандидатура якого запропонована депутатською фракцією (депутатською групою) до складу
спеціальної комісії, зобов’язаний повідомити Верховну Раду України про неможливість брати участь
у роботі спеціальної комісії за наявності зазначеної підстави.
3. Депутатські фракції (депутатські групи) вносять пропозиції щодо персонального складу
спеціальної комісії в порядку, встановленому цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.
4. Про утворення спеціальної комісії Верховна Рада України приймає постанову
Про тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України
Закон України від 19.12.2019 № 400-IX
Стаття 1. Статус тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради
України
1. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України - колегіальний тимчасовий орган
Верховної Ради України, що утворюється з числа народних депутатів України, завданням якого є
здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять
суспільний інтерес.
Стаття 4. Порядок утворення слідчої комісії

1. Слідча комісія утворюється Верховною Радою України, якщо за це проголосувала не менш як
одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.
2. Підставами для утворення слідчої комісії можуть бути повідомлення про
порушення Конституції України, законів України органами державної влади, іншими державними
органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами, керівниками (або
посадовими особами, які виконують їх обов’язки) підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, громадських об’єднань, що становлять суспільний інтерес, у тому числі:
1) повідомлення про обставини, які загрожують суверенітету, територіальній цілісності
України або її економічним, науково-технічним, національно-культурним, соціальним інтересам,
охороні довкілля;
2) повідомлення про масове порушення прав, свобод і законних інтересів громадян, їх об’єднань
або зловживання владою посадовими, службовими особами, що завдало істотної шкоди суспільним
інтересам.
3. У разі якщо Верховній Раді України стануть відомі факти про неспроможність виконання
Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я, Верховна Рада України може утворити
слідчу комісію для перевірки відповідних фактів у порядку, визначеному статтею 170Регламенту
Верховної Ради України. + для встановлення факту і обставин вчинення ПУ держзради чи іншого
злочину
4. Слідча комісія не може утворюватися з питань:
1) здійснення правосуддя судом;
2) встановлення наявності чи відсутності вини особи у вчиненні кримінального правопорушення;
3) яке є предметом діяльності утвореної Верховною Радою України іншої слідчої комісії.
5. Про утворення слідчої комісії Верховна Рада України приймає постанову, в якій визначає:
6. Кожна депутатська фракція (депутатська група) у Верховній Раді України має право на
пропорційне представництво у складі слідчої комісії. Пропозиції щодо кількісного та персонального
складу слідчої комісії подаються депутатськими фракціями (депутатськими групами).
7. До складу слідчої комісії не може входити народний депутат України, який:
1) є близькою особою посадової особи, яка працює в органі державної влади, іншому
державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, чи особи,
яка входить до керівного органу громадських об’єднань, щодо яких має проводитися розслідування
слідчою комісією, або посадової, службової особи, стосовно якої має проводитися зазначене
розслідування;
2) має безпосередньо або через близьких осіб та членів сім’ї приватний інтерес у органі
державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в
установі, організації, громадському об’єднанні, щодо яких має проводитися розслідування слідчою
комісією;
3) до набуття повноважень народного депутата України брав участь у кримінальному
провадженні стосовно осіб, щодо яких згідно із завданням має проводитися розслідування слідчою
комісією, як дізнавач, слідчий або здійснював прокурорський нагляд за додержанням законів
органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство таких справ;
4) був або є учасником кримінального провадження, в якому учасником були або є орган
державної влади, інший державний орган, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа,
організація, їх посадові, службові особи, а також громадські об’єднання, окремі громадяни, щодо яких
має проводитися розслідування слідчою комісією;
5) до набуття повноважень народного депутата України брав участь у ревізії, аудиті чи
експертизі, результати якої стали підставою для утворення слідчої комісії;
6) матиме в разі обрання інший реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для
розслідування яких утворюється відповідна комісія.
Не може бути обраний до складу слідчої комісії народний депутат України, у якого в разі
обрання виникне реальний чи потенційний конфлікт інтересів з питань, для розслідування яких
утворюється вказана комісія;
7) був учасником подій, щодо яких згідно із завданням має проводитися розслідування слідчою
комісією.
8. Народний депутат України може бути обраний членом лише однієї слідчої комісії.
9. Народний депутат України, кандидатура якого пропонується депутатською фракцією
(депутатською групою) до складу слідчої комісії, зобов’язаний письмово повідомити депутатську
фракцію (депутатську групу) і Верховну Раду України про неможливість брати участь у роботі слідчої
комісії за наявності підстав, зазначених у частині сьомій цієї статті.
10. На посаду голови слідчої комісії не може бути обраний голова комітету Верховної Ради
України.
11. Секретар слідчої комісії обирається на першому засіданні слідчої комісії з числа її членів
шляхом відкритого голосування більшістю від складу слідчої комісії, затвердженого Верховною Радою
України.
12. Голова слідчої комісії, заступник голови і секретар слідчої комісії не можуть бути членами
однієї депутатської фракції (депутатської групи) у Верховній Раді України.
80. Україна як демократична, соціальна, правова держава.

Україна - демократична держава
Демократія (від грецьк. demos -народ, kratos - влада) - це народовладдя, що виходить з організації
і функціонування державної влади, форми організації суспільства, його державно-політичного устрою,
що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади, який здійснює реальне управління
суспільними і державними справами.
Ознаки України як демократичної держави:
1) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5
Конституції України);
2) державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст.
6 Конституції України);
3) місцеве самоврядуваннявизнається і гарантується (ст. 7 Конституції України);
4) громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах
національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей (ч. 1 ст. 36 Конституції України);
5) громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами , у
всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної
влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до
державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції
України);
6) громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 39 Конституції України);
7) усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто
звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових
осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений
законом строк (ст. 40 Конституції України);
8) вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і
відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення (ст. 71 Конституції України);
9) народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних (ч. 4 ст. 124
Конституції України).
Крім того, демократичність Української держави проявляється у республіканській формі
державного правління, що дає можливість громадянам обирати главу держави, парламент, органи
Україна - соціальна держава

Рішення КСУ у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України
щодо офіційного тлумачення положень статті 1 КУ 2012р.:
однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у
сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових
можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне
багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості
бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати
Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги -
принципам пропорційності і справедливості.
Соціальна держава - це та держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних
умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно
однакових шансів, можливостей самореалізації особистості.
Ознаки України як соціальної держави:

1) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України);
2) забезпечується необхідний прожитковий мінімум для людини, індивіда. Прожитковий
мінімум - це вартісна величина достатньогодля забезпечення нормального функціонування організму
людини, збереження її здоров'янабору продуктів харчування, а також мінімального набору
непродуктових товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб
особи .
Прожитковий мінімум вираховується на одну особу залежно від основних соціальних груп
населення (діти-інваліди, пенсіонери та ін.). Розмір прожиткового мінімуму встановлюється Верховною
Радою України за поданням Кабінету Міністрів України до початку розгляду проекту закону про
Державний бюджет України на наступний рік. В Україні прожитковий мінімум затверджується
законом;
3) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі
повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних
від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право
гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків
громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за
непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування населення, будинки-інтернати для
самотніх і престарілих громадян, дитячі будинки та ін.). Пенсії, інші види соціальних виплат та
допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від
прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України);
4) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання
праці і зайнятості встановлюються законами України (п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України);
7) конституційні норми та закони України в частині регламентації соціального захисту
людини відповідають міжнародним правовим актам, наприклад, Загальній декларації прав людини,
Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права та ін.
Характеристика держави як соціальної передбачає широкий спектр обов'язків держави перед

людиною, зокрема держава повинна забезпечити:
* розвиток соціально орієнтованої економіки;
* реалізацію права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Держава
повинна створювати робочі місця з гарантованою мінімальною оплатою праці;
* право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;
* право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло;
* недоторканність житла та ін.
Україна є правова держава.

Правова держава являє собою організацію політичної влади, що заснована на визнанні та
реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, взаємній
відповідальності особи і держави.
До основних ознак правової держави належить:
· визнання, законодавче закріплення і гарантування державою основних прав і свобод людини і
громадянина;
· верховенства права, поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову;
· взаємна відповідальність особи і держави;
· функціонування незалежної і ефективної судової влади;
· високий рівень правової свідомості і правової культури як окремого індивіда, так і
суспільства в цілому.
Переважна більшість вимог, що розкривають зміст правової держави, закріплені у відповідних

розділах і статтях Конституції і створюють необхідні правові передумови для її становлення і
розвитку України як правової держави, в якій права людини визнаються найвищою соціальною
цінністю. Закріплений конституцією принцип верховенства права діалектично поєднується також з
принципом верховенства закону. Це поєднання полягає в такому: якщо принцип верховенства закону
однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосовну
діяльність, то принцип верховенства права адресований головним чином законодавцю. А державні
органи мають користуватись останнім принципом у тих випадках, коли вони застосовують юридичні
норми, котрі є відносно визначеними за змістом (зокрема норми оціночні): адже тоді у
правозастосовувача виникає можливість обрати на власний розсуд — в межах норми — той чи інший
варіант рішення. І саме у цих випадках загальнолюдські принципи права стають однією з визначальних
підстав для такого вибору. У разі ж застосування юридичних норм, повністю (абсолютно) визначених
змістом, принцип верховенства права реалізується тільки через верховенство закону, насамперед
закону основного (конституції).
У Конституції України закріплено такі ознаки правової держави:
Верховенство права (ч. 1 ст. 8), що означає безумовне підпорядкування держави правовим
приписам, в яких відображені усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій
державного й суспільного життя. Це – панування права у сус-ві. Право не обмежується лише
законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми
моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим
культурним рівнем суспільства.
Саме цей принцип наповнює реальним змістом конст положення про те, що У є правою
державою.
Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6).
Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити
можливості домінування однієї з них та узурпації всієї повноти влади в одних руках.
Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина(ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає та
гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними
нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової
держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином:
«ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».
Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє роль головного елемента
механізму гарантій прав і свобод людини. З огляду на це має бути забезпечена реальна незалежність
суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно
захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб.
Законність управління (ч. 2 ст. 19). Згідно з Конституцією України органи державної влади та
органи місцевого самоврядування (які здійснюють управління на різних територіальних рівнях), їхні
посадові особи зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.
Правовий захист людини від порушення її прав державною владою та місцевим самоврядуванням
з наступним відшкодуванням за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та
моральної шкоди (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може
здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними
судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною
за допомогою заходів, не заборонених законом.
81. Україна як унітарна держава із республіканською формою правління.
Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма державного правління, за якої
верховна влада у державі (суверенітет) належить Народу, а верховні органи державної влади
обираються на певний термін, з окресленими Законом повноваженнями; існує поділ влади на гілки:
законодавчу, виконавчу, судову.
Україна с парламентсько-президентською республікою, що підтверджується такими

конституційними положеннями:
1) Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ч. 1 ст. 103 Конституції
України);
2) Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення
Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день
після одержання такої пропозиції;
4) Президент України вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України;
5) Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і
підзвітний Верховній Раді України (ч. 2 ст. 113 Конституції України);
6) Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального
прокурора України, звільняє його з посади (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
7) Президент України і парламент призначають по половиніскладу Ради Національного банку
України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
(пункти 12, 13 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
8) Президент України наділений правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст.
93 Конституції України);
9) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради
України (ч. 2 ст. 90 Конституції України).
Державний устрій - спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між
ними.
Історія знає декілька форм державного устрою: федерація, конфедерація, імперія, унітарна
держава тощо.
Унітарна держава - це єдина держава, в якій відсутні територіальні одиниці, наділені
політичним суверенітетом. Унітарні держави поділяються на прості і складні.
Ознаки унітарної держави:
1) єдина система органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових,
правоохоронних, контрольно-наглядових та ін.), які поширюють свої державно-владні повноваження на
всю територію держави і на всіх індивідів, що проживають у державі;
2) єдина система законодавства, де конституція перебуває на вершині ієрархічної системи
нормативно-правових актів і поширюється на всю територію держави;
3) єдине громадянство;
4) держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, що не мають суверенних
прав;
5) виступає єдиним цілим у міжнародних відносинах;
6) цілісність і недоторканність території держави в межах державного кордону;
7) єдина національна валюта;
8) єдина податкова, фінансова, банківська системи тощо.
82. Установча влада як джерело конституції. Конституція України - акт

установчої влади народу.
Установча влада – це влада, яка належить безпосередньо народові та здійснюється через

прийняття найвищого (за природою, змістом і формою) правового акта з метою визначення умов
державно-політичного існування самого народу.
Такий акт фіксує (встановлює) організацію державної влади, зокрема «поділяє» її на окремі
гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з цих «влад» є похідною або встановленою, і
принципово відмінною від установчої влади. Конституція як основний закон визнається актом
первісної (установчої) влади, що належить безпосередньо народові та має вищу силу. Конституція
вважається вихідним актом суверенітету народу, приймаючи який народ встановлює правила свого
політичного (державного) суверенітету. При цьому автори ідеї установчої влади характеризували
конституцію як джерело інших, встановлених нею і за суттю другорядних «влад» (законодавчої,
виконавчої та судової). Наслідком поширення теорії установчої влади стало визнання різної природи
конституції та законів: якщо конституція вважається актом установчої влади, з чого і випливає її
вища юридична сила, то закони – актами законодавчої влади, чим визначається їх субординованість,
насамперед, за силою конституції.
М.О. Теплюка: Установча влада - повноваження на встановлення конституційних основ
життя суспільства; вона здійснюється особливими представницькими органами – установчими
зборами або шляхом референдуму, тобто корпусом виборців. Він визначає установчу владу, або владу,
що встановлює конституцію (конституанту), як правовий порядок реалізації суверенної влади
народу України визначати та змінювати конституційний лад шляхом поєднання засобів
безпосередньої та представницької демократії.
Конституція – це Основний Закон, що закріплює суспільний і державний устрій країни,

функції органів державної влади, основні права та обов’язки громадян
Юридичними властивостями конституції є:
а) її основоположний характер. Це виражається в тому, що, по-перше, предметом
конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини,
а, по-друге, конституція виступає основою національного законодавства;
б) найвища юридична сила, тобто всі інші нормативно-правові акти мусять відповідати
положенням конституції;
в) підвищений ступінь стабільності. Він забезпечується спеціальною процедурою внесення змін
і доповнень до конституції, відмінною від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів;
г)особлива правова охорона з боку держави.
Отже, установча влада Українського народу — це сукупність природних та закріплених
Конституцією України виключних прав народу, наслідком реалізації яких є утворення власної
держави з визначенням її території та конституційного ладу, а також періодичне переобрання
вищого представницького органу і глави держави.
Рішенні Конституційного Суду України у справі про набуття чинності Конституцією України від
3 жовтня 1997 року встановлено: «Конституція України як Основний Закон держави за своєю
юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по
відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано
принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина 1 статті 6) та визначено
засади організації встановлених влад, включно законодавчої… Закони є актами встановленої
Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади
— Верховної Ради України».
Види конституцій:
І. За способом прийняття:
1) установчими зборами - колегіальний орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів
з метою попереднього схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до неї змін). Як
правило, після виконання цього завдання установчі збори розпускаються, поступаючись місцем
парламенту, обраному на основі нової конституції
2) народом на референдумі - це інститут безпосередньої демократії. Він вважається
демократичним тоді, коли текст конституції підготовлено установчими зборами або парламентом, а
потім винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція пристосовується до конкретного
політичного лідера, то в ній чітко простежуються порушення демократичних принципів і
закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Ці референдуми проводяться, як
правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму.
3) представницьким органом (парламентом) – за спеціальною процедурою, встановленою
самою Конституцією. При цьому застосовуються два способи:
а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру
отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.;
Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992 p.);
б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із
застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується
(наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 p., та ін.).
4) октроїруванням (даруванням) монархом своїм підданим. Цей спосіб прийняття основного
закону вважається авторитарним актом і не є демократичним, тому що конституція розробляється
близьким оточенням монарха і являє собою компроміс між монархом та верхівкою суспільства.
Октроїруваними є конституцiї Бахрейну, Йорданiї, Кувейту, Марокко та деяких iнших держав, де глави
держав - монархи - зберiгають значнi владнi повноваження.
5) конституції, прийняті як результат договору
ІІ. За формою:
1) писані
2)неписані
3) змішані
ІІІ. За способом внесення змін:

1) гнучкі (зміни як до будь-якого іншого закону)
2) жорсткі
83. Форми звернення до Конституційного Суду України.

Формами звернення до Суду є конституційне подання, конституційне звернення, конституційна
скарга.
Конституційне подання - подане до Суду письмове клопотання щодо:
1) визнання акта (його окремих положень) неконституційним;
2) офіційного тлумачення Конституції України.
2. У конституційному поданні зазначаються:

1) суб’єкт права на конституційне подання;
2) відомості про представника суб’єкта права на конституційне подання;
3) документи і матеріали, на які посилається суб’єкт права на конституційне подання, із
зазначенням повного найменування, номера, дати ухвалення, джерела офіційного видання акта;
4) перелік документів і матеріалів, що додаються.
3. У конституційному поданні щодо конституційності акта (його окремих положень)
зазначаються акт (його конкретні положення), що належить перевірити на
відповідність Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на відповідність
яким належить перевірити акт (його окремі положення), а також обґрунтування тверджень щодо
неконституційності акта (його окремих положень).
4. У конституційному поданні щодо офіційного тлумачення Конституції
України зазначаються конкретні положення Конституції України, які потребують офіційного
тлумачення, та обґрунтування підстав, які спричинили потребу в тлумаченні.
Відповідно до Конституції України суб’єктами права на конституційне подання є:

- Президент України,
- щонайменше сорок п’ять народних депутатів України
- Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
- Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Заява народного депутата України про відкликання свого підпису під конституційним
поданням не має юридичних наслідків.
Конституційне звернення- є подане до Суду письмове клопотання про надання висновку щодо:
1) відповідності Конституції України чинного міжнародного договору України або
міжнародного договору, що вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його
2) відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для
винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
Президента України з поста в порядку імпічменту;
5) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або
законів України;
Крим Конституції України та законам України.
У конституційному зверненні зазначаються:

1) суб’єкт права на конституційне звернення;
2) відомості про представника суб’єкта права на конституційне звернення;
3) документи і матеріали, на які посилається суб’єкт права на конституційне звернення, із
зазначенням повного найменування, номера, дати ухвалення, джерела офіційного видання акта;
3. У конституційному зверненні про відповідність Конституції України міжнародного
договору зазначаються конкретні положення договору, які належить перевірити на відповідність
Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на відповідність яким
належить перевірити договір, а також обґрунтування тверджень щодо неконституційності
міжнародного договору (його окремих положень).
4. У конституційному зверненні про відповідність Конституції України (конституційність)

питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою,
зазначаються ті питання, конституційність яких оспорюється, та конкретні положення
Конституції України, на відповідність яким належить перевірити ці питання, а також
обґрунтування тверджень щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) питань,
які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою.
5. До конституційного звернення щодо додержання конституційної процедури

розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
додаються:
1) матеріали щодо ініціювання питання про усунення Президента України з поста в
порядку імпічменту;
2) документи про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради
України для проведення розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії;
3) матеріали про розгляд Верховною Радою України висновків і пропозицій відповідної
тимчасової слідчої комісії;
4) рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України у вчиненні
державної зради або іншого злочину;
5) рішення Верховної Ради України про звернення до Конституційного Суду.
6. У конституційному зверненні про порушення Верховною Радою Автономної Республіки

Крим Конституції України або законів України зазначається обґрунтування тверджень щодо
порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів
України.
7. У конституційному зверненні щодо відповідності нормативно-правових актів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України зазначаються акт
Верховної Ради Автономної Республіки Крим (його конкретні положення), що належить
перевірити на відповідність Конституції України та законам України, та конкретні положення
Конституції України та законів України, на відповідність яким належить перевірити акт
Верховної Ради Автономної Республіки Крим (його окремі положення), а також обґрунтування
тверджень щодо невідповідності Конституції України та законам України акта Верховної Ради
Автономної Республіки Крим (його окремих положень).
1. Суб’єктами права на конституційне звернення є:

1) Президент України - за пунктами 1, 2, 6 частини першої статті 53 цього Закону, що
випливає із статей 137, 151 Конституції України;
2) Верховна Рада України - за пунктами 3, 4, 5 частини першої статті 53 цього Закону, що
випливає з пункту 28 частини першої статті 85, статей 151, 159 Конституції України;
3) Кабінет Міністрів України - за пунктом 1 частини першої статті 53 цього Закону, що
випливає із статті 151 Конституції України;
4) щонайменше сорок п’ять народних депутатів України - за пунктами 1, 2 частини першої
статті 53 цього Закону, що випливає із статті 151 Конституції України.
Заява народного депутата України про відкликання свого підпису під конституційним
зверненням не має юридичних наслідків.
Конституційна скарга- є подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на

відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень),
що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу.
У конституційній скарзізазначаються:
1) прізвище, ім’я, по батькові (за наявності) громадянина України, іноземця чи особи без
громадянства, адреса зареєстрованого місця проживання особи (для іноземця чи особи без
громадянства - місця перебування) або повна назва та місцезнаходження юридичної особи, а
також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
2) відомості про уповноважену особу, що діє від імені суб’єкта права на конституційну
скаргу;
3) короткий виклад остаточного судового рішення, в якому було застосовано відповідні
положення закону України;
4) опис перебігу розгляду відповідної справи в судах;
5) конкретні положення закону України, які належить перевірити на
відповідність Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на відповідність
яким належить перевірити закон України;
6) обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України (його окремих
положень) із зазначенням того, яке з гарантованих Конституцією України прав людини, на думку
суб’єкта права на конституційну скаргу, зазнало порушення внаслідок застосування закону;
7) відомості про документи і матеріали, на які посилається суб’єкт права на конституційну
скаргу, із наданням копій цих документів і матеріалів;
Копія остаточного судового рішення у справі суб’єкта права на конституційну скаргу має
бути засвідчена в установленому порядку судом, що його ухвалив.
Суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в остаточному

судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції
України.
- До суб’єктів права на конституційну скаргу не належать юридичні особи публічного права.
- Конституційну скаргу ФО підписує особисто.
- Якщо суб’єктом права на конституційну скаргу є дієздатна фізична особа, яка за станом
здоров’я або фізичною вадою не в змозі особисто підписати конституційну скаргу, її підписує
уповноважена в установленому законом порядку особа, що діє від її імені.
- Конституційну скаргу юридичної особи підписує уповноважена на це особа, повноваження
якої має бути підтверджено установчими документами цієї юридичної особи та актом про
призначення (обрання) на посаду уповноваженої особи.
84. Функції та повноваження Верховної Ради України.

1. Представницька функція. Від імені Українського народу може виступати виключно Верховна
Рада України. Ця функція реалізується парламентом через такі повноваження, закріплені в ст. 85
Конституції:
· внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII

Конституції ;
· визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики ;
· затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального,

національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
· оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення

рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у
разі збройної агресії проти України ;
· схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення
підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших
держав на територію України;
· встановлення державних символів України;
· затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про
введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або
часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
2. Законодавча функція. парламент є єдиним органом законодавчої влади. Виключно законами
України визначаються: (то не все, але головне)
o права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки
громадянина;
o громадянство, статус іноземців та осіб без громадянства;
o права корінних народів і національних меншин;
o порядок застосування мов;
o основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання

праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти,
культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
o правовий режим власності;
o правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного

регулювання;
o засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
o засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової
інформації;
o організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації
державної статистики та інформатики;
o територіальний устрій України;
o судоустрій, судочинство, статус суддів; засади судової експертизи; організація і діяльність
прокуратури, нотаріату, органів досудового розслідування, органів і установ виконання покарань;
порядок виконання судових рішень; засади організації та діяльності адвокатури;
o засади місцевого самоврядування;
o статус столиці України; спеціальний статус інших міст;
o основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського

порядку;
o правовий режим державного кордону;
o правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;
o організація і порядок проведення виборів і референдумів;
o організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;
o засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або

дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
o Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і
збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок
утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу
державних цінних паперів, їх види і типи.
3. Установча (номінаційна) функція. Повноваження ВРУ відносно призначення (обрання)
посадових осіб, припинення їх повноважень, в тому числі і дострокове. Ця функція зазнала суттєвих
змін після проведення конституційної реформи 2004 р. Значним чином збільшилися можливості
Верховної Ради в частині формування і припинення діяльності Кабінету Міністрів.
o призначення всеукраїнського референдуму з питання про зміну території України;
o призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
o усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту),

встановленому статтею 111 цієї Конституції;
o призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони
України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України
інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови
Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України,
звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів
Кабінету Міністрів України;
o призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови
Служби безпеки України;
o призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
o призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з

прав людини;
o призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за
поданням Президента України;
o призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку
України;
o призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з
питань телебачення і радіомовлення;
o призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за
поданням Президента України;
o надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України
Генерального прокурора;
o призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;
o призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України;
o дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за

наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів
України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
4. Функція парламентського контролю. Особливістю функції парламентського контролю є

контроль за діяльністю суб’єктів права (насамперед, органів і посадових осіб виконавчої влади)
здійснюється парламентом, як безпосередньо, так і його органами, посадовими особами, народними
депутатами України та спеціалізованими допоміжними інституціями — Уповноваженим Верховної Ради
України з прав людини та Рахунковою палатою.
Останні дві інституції становлять окрему ланку механізму парламентського контролю і дістали
назву «спеціалізовані органи парламентського контролю». При цьому як Уповноважений, так і
Рахункова палата є самостійними органами державної влади в реалізації завдань, визначених
Конституцією.
Основними формами парламентського контролю є:
o контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про
його виконання;
o заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і
зовнішнє становище України;
o розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів
України;
o затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним
державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і
міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення
контролю за їх використанням;
o заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
o висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з
посади;
o депутатський запит (Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України
звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників
інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників
підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх
підпорядкування і форм власності);
o притягнення Кабінету Міністрів України до парламентської відповідальності (Верховна Рада
України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України
від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність
Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від
конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів
України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової
сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або
протягом останньої сесії Верховної Ради України);
o парламентське розслідування (Верховна Рада України для проведення розслідування з
питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала
не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції
тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду);
o усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту).
85. Функції та повноваження Кабінету Міністрів України.
Відповідно до КУ Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента
України;
1-1) забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства
України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у
сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи,
4) розробляє і здійснюєзагальнодержавні програми економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України
звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників
центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є
численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну,
гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-
організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки.
Економічна функція уряду полягає у забезпеченні проведення фінансової, цінової,
інвестиційної і податкової політики; організації і забезпеченні здійснення зовнішньоекономічної
діяльності і митної справи; управлінні об’єктами державної власності. З цим напрямком урядової
діяльності тісно пов’язана
Бюджетна функція, в межах якої Кабінет Міністрів розробляє проект Закону про Державний
бюджет, забезпечує його виконання і подає Верховної Раді України звіт про його виконання.
Політична функція уряду полягає у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики держави,
засади якої визначені парламентом,
Гуманітарна – у забезпеченні проведення політики у сферах праці й зайнятості населення,
соціального захисту, науки, освіти, культури, а екологічна – у забезпеченні охорони навколишнього
природного середовища і раціонального природокористування.
Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює
пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів
України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового
статусу особи, здійснює заходи щодо забезпечення громадського порядку і боротьби зі злочинністю
тощо.
Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи
Ради міністрів АвтономноїРеспубліки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади, місцевих державних адміністрацій; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.
Функція забезпечення державного суверенітету і національної безпеки передбачає здійснення
урядом низки заходів щодо відвернення внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці,
підтримання обороноздатності держави, створення належних умов для розбудови суверенної
держави.
За формами діяльності можна виділити нормотворчу, правозастосовчу, контрольну та
інтерпретаційну функції Кабінету Міністрів України. Прерогативною функцією уряду як вищого
органу в системі органів виконавчої влади є правозастосовча, яка полягає у втіленні в життя
рішень і актів парламенту та глави держави, в реалізації внутрішньої та зовнішньої політики
держави.
Законодавча ф-я – суб законод ініціативи
Основні повноваження
Компетенція Кабінету Міністрів України є дуже об’ємною,НУ ДУУУЖЕ СТ 20 ЗУ «ПРО
КМУ»
1) у сфері економіки та фінансів:
забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та
державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання
загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;
здійснює відповідно до закону управління об’єктами державної власності, у тому числі
корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо
управління зазначеними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої
влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб’єктам господарювання; подає
Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів права державної
власності, що не підлягають приватизації;
забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності;
2) у сферах соціальної політики, охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту, туризму,
охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:
забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення
реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян;
забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних
гарантій;
забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарно-
епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства, освіти, фізичної культури і
доступність для громадян послуг медичних, освітніх та фізкультурно-оздоровчих закладів;
забезпечує проведення державної політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та
природокористування;
3) у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина:
забезпечує проведення державної правової політики;
здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх
посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування з питань виконання ними
делегованих повноважень органів виконавчої влади;
вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров’я людини та
громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку,
забезпечення пожежної безпеки, боротьби із злочинністю, запобігання і протидії корупції;
здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади
та їх керівниками;
4) у сфері зовнішньої політики:
забезпечує у межах своїх повноважень зовнішньополітичну діяльність України, розробляє
та затверджує державні програми в цій сфері, погоджує програми перебування офіційних
закордонних делегацій, до складу яких входять представники Кабінету Міністрів України, та інші
пов’язані з цим документи;
приймає рішення про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна
(будівництво, реконструкцію об’єктів) для потреб закордонних дипломатичних установ України;
5) у сфері національної безпеки та обороноздатності:
здійснює заходи щодо охорони та захисту державного кордону України і території України;
здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує
державні програми з цих питань;
здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах
бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на
строкову військову службу і навчальні збори;
вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил
України та інших утворених відповідно до закону військових формувань;
6) у сфері вдосконалення державного управління та державної служби:
здійснює заходи щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади;
розробляє і здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення системи органів виконавчої
влади з метою підвищення ефективності їх діяльності та оптимізації витрат, пов’язаних з
утриманням апарату управління;
приймає рішення щодо забезпечення представництва інтересів Кабінету Міністрів України
під час розгляду справ у Конституційному Суді України;
утворює, реорганізовує і ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання
органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи.
86. Функції та повноваження Конституційного Суду Україні.
До повноважень Суду належить:

1) вирішення питань про відповідністьКонституції України (конституційність) законів України
та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумаченняКонституції України;
3) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів
України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних
міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість;
4) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних депутатів
України висновків про відповідність Конституції України(конституційність) питань, які
пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
5) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
6) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту
про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
7) надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою
Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
8) вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України згідно
з частиною другою статті 137 Конституції України;
9) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України
(їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в
остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Межі повноважень Суду
1. Суд розглядає питання щодо відповідностіКонституції України (конституційності) чинних
актів (їх окремих положень).
2. З метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності
Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність, але
продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.
3. Суд не розглядає питання щодо відповідності законам України актів Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, актів
інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого
самоврядування, крім випадків, передбачених пунктом 28 частини першої статті 85 та частиною
другою статті 137 Конституції України.
87. Функції та повноваження Президента України.
Функції Президента України - основні напрямки діяльності глави держави, обумовлені його
місцем і роллю в системі органів державної влади.
Згідно Конституції України на Президента України як главу держави покладено найважливіші
функції:
1) обов'язок бути гарантом державного суверенітету;
2) виступати гарантом територіальної цілісності України;
3) бути гарантом Конституції України;
4) бути гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина
Компетенція ПУ — сукупність визначених Конституцією та законами України предметів
відання та повноважень, якими Президент України наділяється з метою забезпечення реалізації
його функцій як глави держави.
Повноваження ПУ — конкретні права та обов'язки глави держави з вирішення питань,
віднесених до його відання.
Компетенцію ПУ класифікують на певні види.
1. Представницькі повноваження - права та обов'язки Президента України як глави держави
здійснювати загальне представництво держави як у межах державного кордону, так і в
зовнішньополітичних відносинах. (2, 3-5 (предст у зовн знос))
2. Законодавчі повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері розробки,
прийняття і набуття чинності законами України: (29-30)
3. Установчі повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері утворення,
реорганізації та ліквідації інших державних органів: (5?, 6?, 7?, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 22, 28)
4. Контрольні повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері нагляду за
дотриманням законності у діяльності інших органів державної влади: (8?, 15, 16)
Повноваження Президента України у сфері судової влади.
Згідно з принципом поділу влади та незалежності судів Президент України не може
втручатися в діяльність судових органів, проте він активно взаємодіє з цими органами,
здійснюючи при цьому певні установчі функції. Це знаходить свій вияв у його повноваженнях,
пов'язаних з формуванням органів судової влади, зокрема Президент України:
- призначає третину складу Конституційного Суду України;
- Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради
правосуддя в порядку, встановленому законом.
- Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до
Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Крім установчих повноважень у сфері судової влади, Президент України виконує окремі
квазісудові функції - здійснює помилування.
Повноваження Президента України у сфері національної безпеки, оборони та військової

політики.
Як глава держави Президент України здійснює в цій сфері повноваження:
- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;
- призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України,
інших військових формувань;
- здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
- очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка згідно зі ст. 107 Конституції
України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові
України;
- вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України;
- приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
- приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами
надзвичайної екологічної ситуації - з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою
України.
Повноваження Президента у сфері виконавчої влади.
- вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
- вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України,
Міністра закордонних справ України;
- зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
- скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21,
23 цієї статті, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за
акт та його виконання.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з
посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Повноваження Президента стосовно до Верховної Ради України та у сфері законодавчої влади.
Президент України та Верховна Рада України здійснюють різні конституційні функції, і
компетенція Президента України не конкурує з компетенцією парламенту: Конституція України,
керуючись принципом поділу влади, чітко розмежовує сфери їхніх повноважень. Одночасно
Президент України згідно з Конституцією України є суб'єктом законодавчого процесу і здійснює
відповідні повноваження стосовно до Верховної Ради України та у сфері законодавчої влади, а саме:
- користується правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;
- підписує та офіційно оприлюднює закони, прийняті Верховною Радою України;
- накладає суспензивне (відкладальне) вето щодо прийнятих Верховною Радою України
законів із подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
- призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст.
156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
- призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією
Конституцією;
- припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися
Представницькі повноваження - повноваження із представництва держави у внутрішньо- та
зовнішньополітичних відносинах. Зовні країни Президент України:
- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори
України;
- приймає рішення про визнання іноземних держав;
- призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і
при міжнародних організаціях;
- приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
- підписує Закони України про ратифікацію міжнародних договорів України.
Як представник держави у внутрішньополітичних відносинах Президент:
- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
- звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
- призначає Представника Президента України в Автономній Республіці Крим.
+ Додатково
Стаття 106. Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори
України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і
при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників
іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно
до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією
8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією
9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони
України, Міністра закордонних справ України;
11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України
Генерального прокурора;
12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку
України;
13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з
питань телебачення і радіомовлення;
14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з
посади Голови Служби безпеки України;
15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції
з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та
звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;
здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі
збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та
інших утворених відповідно до законів України військових формувань;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та
введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки
державній незалежності України;
надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою
України;
22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні
звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує
ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства
України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення
своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про
внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і
розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21
цієї статті, скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та
його виконання.
88. Функції, повноваження і форми діяльності виконавчих органів

місцевих рад.
Будучи органом, що володіє загальною компетенцією, виконком місцевої ради покликаний
очолювати всю систему виконавчих органів місцевого самоврядування, забезпечувати їхню узгоджену
діяльність. Виконавчий комітет ради є підзвітним і підконтрольним раді, що його утворила, а з питань
здійснення ним повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольним відповідним органам
виконавчої влади.
 Виконавчий комітет Стрийської міської ради
 Управління житлово-комунального господарства
 Відділ охорони здоров'я
 Управління культури, молоді та спорту
 Відділ капітального будівництва
ФУНКЦІЇ
Організація місцевого самоврядування України передбачає здійснення виконавчими органами
двох груп функцій: власних (самоврядних) та функцій органів виконавчої влади.
++Суттєвою особливістю комплексу повноважень виконавчих органів сільських, селищних,
міських рад є те, що вони поділяються на:
– власні (самоврядні) (віднесені законом до їх повного відання – такі, що належать до
компетенції органів місцевого самоврядування)
– делеговані повноваження (окремі повноваження, надані їм згідно із законом органами місцевого
самоврядування або органами місцевої державної виконавчої влади – такі, що входять до компетенції
органів виконавчої влади, якими держава «поділилася» із виконавчими органами рад).
Власні (самоврядні) функції:
– “президіальна”
– виконавча
– розпорядча
– правоохоронна
– взаємодії місцевого самоврядування з органами державної влади
– стабілізуюча
Президіальна – діяльність, що безпосередньо спрямована на забезпечення роботи ради, постійних

комісій та окремих депутатів. Саме виконавчі органи готують сесії ради, координують роботу постійних
комісій, сприяють депутатам у виконанні їх повноважень.
Крім того, вони здійснюють підготовку проектів рішень, що виносяться на розгляд сесій ради.
Приміром, відповідно до планів роботи Харківської міської ради XXIII скликання на 2001 р. та її
постійних комісій на виконавчі структури покладено основну роботу з підготовки питань, що готуються
до розгляду.
Виконавча – діяльність, яка має спрямування на реалізацію рішень відповідної ради. Під
реалізацією рішень потрібно розуміти юридично закріплену і практично усталену систему різних форм,
методів і відносин, а також конкретну діяльність щодо реалізації приписів шляхом повного використання
своїх повноважень.
Розпорядча – діяльність, яка характеризується самостійністю виконавчих органів у розгляді й
вирішенні питань, віднесених законодавством до їх відання. Розглядаючи цю функцію, потрібно сказати,
що поряд з нею можна виділити таку підфункцію, як нормотворча, тобто діяльність, спрямовану на
реалізацію завдань, які стоять перед цими органами, шляхом прийняття в межах наданих їм
повноважень правових актів, що встановлюють норми права . Зводити ж нормотворчість до
розпорядництва, ставити між ними знак рівності не слід.
Правоохоронна – діяльність щодо забезпечення прав і свобод членів територіальної громади,
підприємств та організацій, які працюють на відповідній території. Конституція України в ст. 3
проголошує, що права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Стабілізуюча – діяльність виконавчих органів, яка має на меті захистити інтереси членів
територіальної громади від необґрунтованих і радикальних рішень представницького органу, що можуть
бути прийняті під впливом якоїсь політичної групи. Ї хоча характер діяльності органів місцевого
самоврядування дозволяє говорити, що вони повинні вирішувати справи господарського й соціально-
культурного характеру, але існуючий сьогодні стан політичної боротьби різних партій може призвести
до того, що вирішення ординарної господарської справи набуде відповідного характеру.
Крім того, якщо буде застосована змішана система виборів до місцевої ради, рівень протистояння
значно збільшиться. Тому на виконавчі органи покладається обов’язок підготовки “належних” рішень, з
обґрунтуванням їх економічної та фінансової доцільності.
Особлива роль у виконанні даної функції належить сільському, селищному, міському голові,
якому належить поєднувати політичні інтереси, спрямовуючи їх на прийняття таких рішень, які мають
відповідати інтересам територіальної громади.
Наступництва – діяльність по забезпеченню поступового, сталого розвитку в місцевому
самоврядуванні. Цей напрямок дещо нагадує попередній. У даному випадку робота виконавчих органів
спрямована на те, щоб новообрана рада не скасовувала рішень, прийнятих депутатами попереднього
скликання. Це зовсім не принижує ролі представницького органу, який має право такого скасування.
Так, якщо було прийнято рішення, реалізація якого вже викликала відповідні матеріальні й фінансові
вкладення, його завершення має реалізовуватися виконавчими органами. Інша справа, якщо рада
встановить, що відповідний акт було прийнято необґрунтовано, з порушенням закону і який не
відповідає програмі розвитку територіальної громади.
Функція взаємодії місцевого самоврядування з органами державної влади – діяльність, що
забезпечує існування між представниками двох різних інститутів публічної влади відносин, які мають
характер взаємовигідної і взаємозлагодженої роботи, спрямованої на спільне вирішення проблем
населення відповідного села, селища, міста.
ПОВНОВАЖЕННЯ ВИК. ОРГАНІВ

Повноваження, надані виконавчим органам сільських, селищних, міських рад Законом,
класифікують за такими сферами (галузями):
1) соціально-економічного та культурного розвитку, планування та обліку;
2) бюджету, фінансів і цін;
3) управління комунальною власністю;
4) житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського
харчування, транспорту і зв'язку;
5) будівництва;
6) освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;
7) регулювання земельних відносин і охорони навколишнього природного середовища;
8) соціального захисту населення;
9) зовнішньоекономічної діяльності;
10) оборонної роботи;
11) вирішення питань адміністративно-територіального устрою;
12) реєстрація місця проживання ф.о.
13) забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;
14)надання безоплатної первинної правової допомоги
15) відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України і присвоєння почесних
звань України
+ ІНШІ (значить невичерпний перелік)
Глава 2. Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

– у сфері соціально-економічного та культурного розвитку, планування та обліку включають:
а) власні (самоврядні) повноваження
— підготовка програм соц-екон й культ розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших
питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання;
— забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків,
необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком…;
— розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності
відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх
виконанням;
б) делеговані повноваження
— розгляд і узгодження планів п/у/о, що не належать до комун. власності відповідних терит.
громад, здійснення яких може спричинити негативні соц, демографічні, екологічні та інші наслідки,
підготовка до них висновків і внесення пропозицій до відповідних органів;
— статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній
території (ст. 27 Закону).
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

– у галузі бюджету, фінансів і цін належать:
— складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради,
забезпечення виконання бюджету; щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати
виконання бюджету;
— встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових,
комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями
комунальної власності відповідної територіальної громади;
6) делеговані повноваження
— здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до
місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності;
— здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням цін і тарифів;
— сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території.
Повноваження щодо
– управління комунальною власністю включають:
— управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності
відповідних територіальних громад;
— встановлення порядку і здійснення контролю за використанням прибутків п\у\о комунальної
власності відповідних територіальних громад;
— заслуховування звітів про роботу керівників п/у/о КВ..;
— погодження в установленому порядку кандидатур для призначення на посаду керівників п/у/о,
розташованих на відповідній території, які перебувають у державній власності (ст. 29 Закону).
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

– у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування,
громадського харчування, транспорту і зв'язку належать:
— управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних
територіальних громад, забезпечення їх належного утримання..;
— облік громадян, які відп. до законодавств потребують поліпшення житлових умов;
— реєстрація житлово-будівельних і гаражних кооперативів; прийняття рішень про організацію
стоянок автомобільного транспорту, здійснення контролю за цим;
— організація місцевих ринків, ярмарків, сприяння розвитку всіх форм торгівлі;
— забезпечення утримання в належному стані кладовищ, інших місць поховання та їх охорони;
— здійснення заходів щодо розширення і вдосконалення мережі підприємств житлово-
комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розвитку
транспорту і зв'язку;
— встановлення за погодженням з власниками зручного для населення режиму роботи
розташованих на відповідній території п/у/о сфери обслуг. незалежно від форм власності;
— облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням;
— надання відповідно до закону громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатного
житла або за доступну для них плату;
Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

– у галузі будівництва:
— організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і
ремонту об'єктів комунального господарства та соціально-культурного призначення, жилих будинків, а
також шляхів місцевого значення;
— виконання або делегування на конкурсній основі генеральній будівельній організації функцій
замовника на будівництво, реконструкцію і ремонт житла, інших об'єктів соціальної та виробничої
інфраструктури комунальної власності;
— організація охорони, реставрації та використання пам'яток історії і культури, архітектури та
містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників;
6) підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм,
генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації;
7) встановлення на відповідній території режиму використання та забудови земель, на яких
передбачена перспективна містобудівна діяльність;
б) делеговані повноваження:
2) організація роботи, пов'язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених
пунктів;
6) вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування;
7) здійснення державного контролю за дотриманням договірних зобов’язань забудовниками,
діяльність яких пов’язана із залученням коштів фізичних осіб у будівництво багатоквартирних житлових
будинків.
– у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту

до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:
— управління закладами освіти, ох. здоров'я, культури, фізкультури і спорту, оздоровч закладами,
які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними, підлітковими закладами,
організація їх матер-технічного та фінансового забезпечення;
— забезпечення регулярного безкоштовного підвезення до місця навчання і додому школярів;
— вирішення питань про надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у
користування приміщень під майстерні, студії та лабораторії;
— організація медичного обслуговування і харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і
спорту;
— організація обліку дітей дошкільного і шкільного віку;
— надання допомоги випускникам шкіл у працевлаштуванні;
— забезпечення школярів, які навчаються в державних і комунальних навчальних закладах,
безоплатними підручниками, створення умов для самоосвіти;
— організація роботи щодо запобігання бездоглядності неповнолітніх;
Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад

– у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища:
— підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного
податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу);
— підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля,
участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля;
— справляння плати за землю;
— здійснення контролю за дотриманням земельного і природоохоронного законодавства,
використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення,
відтворенням лісів;
— реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і
договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності..;
— організація і ведення земельно-кадастрової документації;
— погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів
загальнодержавного значення;
– у сфері соціального захисту населення

до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:
— встановлення за рахунок власних коштів і благоліпних надходжень додаткових до
встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення;
— організація для малозабезпечених громадян похилого віку, інвалідів будинків-інтернатів
побутового обслуговування, продажу товарів у спеціальних магазинах і відділах за доступними цінами,
а також безоплатного харчування;
— вирішення питань про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуальних послуг у
зв'язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, а також інших категорій
малозабезпечених громадян;
— підготовка і подання на затвердження ради цільових місцевих програм поліпшення стану
безпеки і умов праці та виробничого середовища, територіальних програм зайнятості та заходів щодо
соціальної захищеності різних груп населення від безробіття, організація їх виконання; участь у їх
розробленні;
— вирішення відповідно до законодавства питань про надання пільг і допомоги, пов'язаних з
охороною материнства і дитинства;
— вирішення у встановленому законодавством порядку питань опіки і піклування;
— надання відповідно до законодавства одноразової допомоги громадянам, які постраждали від
стихійного лиха;
– у сфері зовнішньоекономічної діяльності

Стаття 35. Повноваження в галузі зовнішньоекономічної діяльності
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:
а) власні (самоврядні) повноваження:
1) укладення і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з
іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг;
2) сприяння зовнішньоекономічним зв'язкам підприємств, установ та організацій, розташованих
на відповідній території, незалежно від форм власності;
3) сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств
виробничої і соціальної інфраструктури та інших об'єктів; залучення іноземних інвестицій для
створення робочих місць;
б) делеговані повноваження:
1) організація та контроль прикордонної і прибережної торгівлі;
2) створення умов для належного функціонування органів доходів і зборів, сприяння їх
діяльності;
3) забезпечення на відповідній території в межах наданих повноважень реалізації міжнародних
зобов'язань України.
– у сфері оборонної роботи
Стаття 36. Повноваження в галузі оборонної роботи
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі делеговані
1) сприяння організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського
складу, строкову військову та альтернативну (невійськову) службу, а також їх мобілізації, підготовці
молоді до служби в Збройних Силах України, організації навчальних (перевірочних) та спеціальних
військових зборів; забезпечення доведення до підприємств, установ та організацій незалежно від форм
власності, а також населення наказу військового комісара про оголошення мобілізації;
2) бронювання робочих місць для військовозобов'язаних на підприємствах, в установах та
організаціях відповідно до законодавства;
3) організація та участь у здійсненні заходів, пов'язаних з мобілізаційною підготовкою та
цивільним захистом, на відповідній території;
4) вирішення відповідно до законодавства питань, пов'язаних з наданням військовим частинам,
установам, навчальним закладам Збройних Сил України службових приміщень і жилої площі, інших
об'єктів, комунально-побутових послуг; здійснення контролю за їх використанням, наданням послуг;
5) сприяння організації виробництва і поставкам у війська підприємствами та організаціями, що
належать до комунальної власності, замовленої продукції, послуг, енергоресурсів;
6) здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування пунктів пропуску
через Державний кордон України;
7) сприяння Державній прикордонній службі України у підтриманні відповідного режиму на
державному кордоні;
8) здійснення заходів щодо військово-патріотичного виховання населення.
– щодо адміністративно-територіального устрою

Стаття 37. Повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі власні
(самоврядні) повноваження:
1) підготовка і внесення на розгляд ради питань щодо найменування (перейменування) вулиць,
провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території
відповідного населеного пункту;
2) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо питань адміністративно-
територіального устрою в порядку і межах повноважень, визначених законом.
– щодо реєстрації місця проживання ФО

Стаття 37-1. Повноваження у сфері реєстрації місця проживання фізичних осіб
1. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі делеговані
1) формування та ведення реєстру територіальної громади відповідно до закону.
– у сфері надання первинної правової допомоги

Стаття 38-1. Повноваження у сфері надання безоплатної первинної правової допомоги
1. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері надання безоплатної
первинної правової допомоги належать такі власні (самоврядні) повноваження:
1) утворення в установленому порядку установ з надання безоплатної первинної правової
допомоги з урахуванням потреб територіальної громади;
2) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо утворення установ з надання
безоплатної первинної правової допомоги, вирішення питань про чисельність працівників таких
установ, про витрати на їх утримання, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності,
надання для їх функціонування необхідних приміщень;
3) забезпечення координації діяльності установ з надання безоплатної первинної правової
допомоги на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
4) здійснення фінансування установ з надання безоплатної первинної правової допомоги та
контролю за використанням коштів такими установами за призначенням;
– щодо відзначення державними нагородами

Стаття 39. Повноваження щодо відзначення державними нагородами України
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад розглядають клопотання підприємств,
установ та організацій незалежно від форм власності і вносять у встановленому порядку до відповідних
органів виконавчої влади подання про нагородження державними нагородами України.
– інші повноваження
Стаття 40. Інші повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, крім повноважень, передбачених цим
Законом, здійснюють й інші надані їм законом повноваження.
Стаття 41. Особливості повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів

1. Питання організації управління районами в містах належать до компетенції міських рад.
2. Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та
законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що
належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують,
виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження,
передбачені цим Законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами.
3. Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються
відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням
загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах.
4. Визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів
не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом даного
скликання.
5. Порядок формування, структура, форми діяльності районних у містах рад та їх органів
визначаються відповідно до цього та інших законів.
ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ
Основною формою роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у
разі її створення) ради є його засідання. Засідання виконавчого комітету скликаються відповідно
сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсутності чи
неможливості здійснення ним цієї функції - заступником сільського, селищного, міського голови з
питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради - заступником голови ради) в міру
необхідності, але не рідше одного разу на місяць і є правомочними, якщо в них бере участь більше
половини від загального складу виконавчого комітету.
89. Функції, повноваження і форми діяльності сільських, селищних,

міських голів.
ФУНКЦІЇ
Функції сільського, селищного, міського голови можна трактувати як основні напрями і види його
муніципальної діяльності, за допомогою яких він виражає волю та інтереси відповідної територіальної
громади, забезпечує її стабільне функціонування як первинного територіального співтовариства через
вирішення питань місцевого значення, забезпечує здійснення цією громадою відносин з державою, її
органами, органами місцевого самоврядування в межах Конституції і законів України.
Таким чином, функції сільського, селищного, міського голови можна диференціювати:
— за об´єктами, тобто цілями і завданнями муніципальної діяльності; предметами відання, якими
є певні сфери місцевого життя. Такими сферами є політична, економічна, соціальна, культурна,
екологічна. Залежно від сфери реалізації цих функцій їх можна поділяти на внутрішні і зовнішні, хоча
такий поділ є умовним;
— за суб´єктами, тобто відповідно до соціально-економічних, демографічних та правових
особливостей здійснення сільського, селищного, міського самоврядування. На підставі цю критерію
можна також виділити таку систему територіальних функцій: функції міських голів малих, середніх і
великих міст України та функції голів міст Києва та Севастополя, які володіють спеціальним статусом;
— за способами, засобами і методами муніципальної діяльності міського голови. Тут можна
виділити специфічну систему технологічних (процесуально-організаційних та процесуально-правових)
функцій цього суб´єкта, що спрямовані на практичне здійснення муніципальної діяльності, до якої
належать інформаційна, нормотворча, територіальна, бюджетно-фінансова та інші технологічні функції.
Важливе місце серед функцій сільського, селищного, міського голови посідають ПОЛІТИЧНІ
ФУНКЦІЇ. їх особливістю є те, що вони реалізуються сільським, селищним, міським головою спільно з
іншими суб´єктами місцевого самоврядування (радою, її виконавчим органом, територіальною
громадою і т. д.). Слід зазначити, що політична функція сільського, селищного, міського голови
опосередкована і повністю збігається з політичною функцією територіальної громади. Де обумовлено
тим, що він є її головною посадовою особою і представляє її у повному обсязі.
У результаті переходу України до ринкових відносин перманентно зростають роль та
значення ЕКОНОМІЧНОЇ ФУНКЦІЇ сільського, селищного, міського голови. Вона знаходить своє
нормативно-правове закріплення в чинному законодавстві і полягає:
а) у розгляді та вирішенні економічних питань місцевого значення, зокрема, в діяльності по
створенню підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності відповідної
територіальної громади, а також у здійсненні контролю за їх діяльністю;
б) у внесенні проектів економічного розвитку міста на розгляд міської ради та виконанні
прийнятих програм соціально-економічного та культурного розвитку.
Ефективність здійснення економічної функції обумовлена своєрідною дихотомією: вона залежить
від проведення своєчасних, послідовних та ефективних економічних реформ у державі і, як наслідок, від
реальної фінансової бази сільського, селищного, міського самоврядування.
З економічною тісно пов´язана СОЦІАЛЬНА ФУНКЦІЯ. Від рівня економічного розвитку
відповідної території безпосередньо залежать рівень і якість життя її населення.
Конституція України у ст. 1 закріпила, що Україна є соціального державою, політика якої
спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини. У соціальній
державі місцеве самоврядування також має бути соціальним. Важливу роль в реалізації цієї державної
політики на локальному рівні безпосередньо здійснює сільський, селищний, міський голова. Соціальна
функція його являє собою основні напрями і види діяльності в соціальній сфері. Ця функція за своїм
змістом не тільки взаємопов´язана і взаємодіє із соціальними функціями інших суб´єктів місцевого
самоврядування, а й часто виявляється в їх сумісних діях. Так, наприклад, до відання місцевого
самоврядування, серед багатьох інших, належать питання надання допомоги малозабезпеченим
верствам населення, інвалідам, сім´ям загиблих військовослужбовців і т. д.
Аналіз соціальної діяльності органів місцевого самоврядування України свідчить про те, що
сільський, селищний, міський голова як представник територіальної міської громади відіграє велику
роль в реалізації соціальної політики місцевої ради та її виконавчого органу, фактично реалізовуючи тим
самим на практиці соціальну політику в суспільстві та державі в цілому.
Муніципальна діяльність сільського, селищного, міського голови в духовній сфері
функціонування територіальної громади міста реалізується за допомогою здійснення
ним КУЛЬТУРНИХ ФУНКЦІЙ. Ці функції представляють основні напрями його діяльності при
вирішенні культурних питань місцевого значення, наприклад, його участь в організації та проведенні
різних фестивалів, конференцій, семінарів, виставок, у відкритті різнопланових центрів та установ, які
спеціалізуються у вирішенні культурних питань.
На сучасному етапі особливу увагу привертає ЕКОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ місцевого
самоврядування, яка транспонується й у функцію сільського, селищного, міського голови. Вона має
правовою основою положення, які витікають зі ст. 50 Конституції України, відповідно до якої кожен має
право на безпечне для життя і здоров´я навколишнє середовище.
Таким чином, функція сільського, селищного, міського голови щодо захисту навколишнього
природного середовища полягає в його участі як повноважного представника відповідної територіальної
громади у підготовці різних програм місцевого, регіонального та загальнодержавного значення по
захисту навколишнього середовища.
Проте держава має не тільки внутрішні, а й зовнішні функції, які спрямовані на вирішення
питань функціонування держави на міжнародній арені, у тому числі у відносинах між державами та з
міжнародними організаціями. Виходячи з цього, можливим є виокремити зовнішні функції сільського,
селищного, міського голови, які знаходять своє відображення та закріплення у п. 14 п. З ст. 42 Закону
України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ФУНКЦІЯ сільського, селищного, міського голови знаходить свій
вияв в укладанні в установленому законом порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та
реалізацію продукції, виконання робіт та надання послуг, яких потребує територіальна громада, в
організації спільних підприємств, створенні вільних економічних зон та територій пріоритетного
розвитку. Слід зазначити, що органи місцевого самоврядування, відповідно до законодавства, володіють
правом ініціативи щодо внесення на розгляд до уряду пропозицій, які стосуються створення вільних
економічних зон (п.п. 46 п. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21
травня 1997 р.).
ЗОВНІШНІ СОЦІАЛЬНІ ТА КУЛЬТУРНІ ФУНКЦІЇ сільського, селищного, міського голови
знаходять свій вияв в ініціації, організації та проведенні різних наукових і науково-практичних
конференцій, засідань, слухань з актуальних проблем розвитку міської територіальної громади і
міського господарства за участю представників органів місцевого самоврядування як України, так і
зарубіжних країн, міжнародних міжурядових і неурядових (у тому числі неурядових організацій
місцевих влад) організацій, підприємницьких структур і т. ін., а також фестивалів, Днів дружби з
жителями поріднених міст та інших культурно-масових і просвітницьких заходів.
Виокремлення ЗОВНІШНЬОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ФУНКЦІЇ серед функцій сільського, селищного,
міського голови обумовлено, перш за все, тим, що екологічні проблеми в їх широкому розумінні вийшли
за межі конкретного міста та мають не тільки регіональний і внутрішньодержавний, але й
транснаціональний характер (наприклад, наслідки аварії на ЧАЕС). Тому ці проблеми повинні розв
´язуватися не тільки на зазначених рівнях, а й у межах та засобами місцевого самоврядування. Слід
зазначити, що ця функція сільського, селищного, міського голови, як і інших суб´єктів місцевого
самоврядування, в умовах перманентного зростання екологічних проблем незмінно зростатиме.
Виходячи з класифікації функцій держави, до зовнішніх функцій сільського, селищного, міського
голови можна віднести і ОБОРОННУ ФУНКЦІЮ, оскільки захист суверенітету татериторіальної
цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є однією із найважливіших
функцій держави і справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України). Така позиція
обґрунтовується не тільки тим, що всі громадяни та органи України повинні сприяти її реалізації. Вона
має під собою відповідну нормативну базу, хоча об´єктивно є вторинною, похідною і опосередкованою.
Так, Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року наділяє органи місцевого
самоврядування владними повноваженнями в галузі оборонної роботи (ст. 36). У ст. 1 Закону України
"Про загальний військовий обов´язок та військову службу" від 25 березня 1992 рокунаголошується, що
виконання цього Закону покладається на центральні органи державного управління, місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування. До їхніх функцій належать також організація та
участь у здійсненні заходів, пов´язаних з мобілізаційною підготовкою та цивільною обороною, на
відповідній території. Це належить до компетенції сільських, селищних, міських голів.
Окрім виокремлених функцій, сільський, селищний, міський голова здійснює функції, які
віднесено виключно до його компетенцп: представляє територіальну громаду у відносинах з іншими
територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами, установами та організаціями;
головує на пленарних засіданнях міської ради; очолює виконавчий комітет міської ради.
ІНФОРМАЦІЙНА ФУНКЦІЯ сільського, селищного, міського голови полягає в інформуванні
місцевих жителів про свою роботу, а також про роботу очолюваних ним ради та її виконавчого органу.
Великого значення набуває форма (спосіб) передачі інформації — відповідно до організаційно-правової
форми (наприклад, звіти сільських, селищних, міських голів про свою діяльність, муніципальні
слухання, різні інформаційні конференції), а також до характеру передачі (документальна або усна,
ЗМІ). Інформаційна діяльність сільського, селищного, міського голови може здійснюватися у формі
оприлюднення рішень та розпоряджень шляхом їх публікації в місцевих газетах. Ця функція може також
реалізовуватися шляхом створення і розвитку локальних інформаційних мереж органів місцевого
БЮДЖЕТНО-ФІНАНСОВА ФУНКЦІЯ сільського, селищного, міського голови полягає в його
діяльності по забезпеченню підготовки до розгляду радою проекту місцевого бюджету та зніту про його
виконання. Він також є розпорядником бюджетних, позабюджетних цільових (зокрема, валютних)
коштів (п.п. 13 п. З ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.).
Розпоряджаючись ними, він зобов´язаний використовувати їх тільки за призначенням.
В умовах формування громадянського суспільства великого значення набуває КОНТРОЛЬНА
ФУНКЦІЯ сільського, селищного, міського голови. Важливими її складовими є: захист прав і законних
інтересів громадян — членів відповідної територіальної громади, контроль за виконанням бюджету,
програм соціально-економічного та культурного розвитку села, селища, міста. Вона також сприяє
вирішенню як місцевих, так і загальнодержавних питань забезпечення законності й охорони
правопорядку.
ПОВНОВАЖЕННЯ
Стаття 42. Повноваження сільського, селищного, міського голови

1. Повноваження новообраного сільського, селищного, міського голови починаються з моменту
складення ним присяги відповідно до Закону України "Про службу в органах місцевого
самоврядування" на пленарному засіданні відповідної сільської, селищної, міської ради, на якому
відповідною територіальною виборчою комісією були оголошені рішення щодо його обрання та
реєстрації.
Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуютьсяв день відкриття першої сесії
відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах,або,
якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих
виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень відповідно до частин
першої та другої статті 79 цього Закону.
2. У разі звільнення з посади сільського, селищного, міського голови у зв'язку з достроковим
припиненням його повноважень або його смерті, а також у разі неможливості здійснення ним своїх
повноважень повноваження сільського, селищного, міського голови здійснює секретар відповідної
сільської, селищної, міської ради, крім випадків дострокового припинення повноважень сільського,
селищного, міського голови відповідно до Закону України "Про військово-цивільні адміністрації"
або Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Секретар сільської, селищної, міської ради
тимчасово здійснює зазначені повноваження з моменту дострокового припинення повноважень
сільського, селищного, міського голови і до моменту початку повноважень сільського, селищного,
міського голови, обраного на позачергових виборах відповідно до закону, або до дня відкриття першої
сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на чергових місцевих виборах.
3. Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути припинені
ДОСТРОКОВОу випадках, передбачених статтею 79 цього Закону, що має наслідком звільнення його з
посади.
Не пізніш як на 15 день після звільнення з посади або смерті сільського, селищного, міського
голови особа, яка на цей час відповідно до закону здійснює повноваження сільського, селищного,
міського голови,звертається до Верховної Ради України з клопотанням щодо призначення позачергових
виборів сільського, селищного, міського голови.Таке клопотання розглядається Верховною Радою
України не пізніше ніж у 90 строк з дня дострокового припинення повноважень відповідного сільського,
селищного, міського голови.
Повноваження сільського, селищного, міського голови — це закріплені на законодавчому рівні

права та обов'язки, необхідні йому для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування на
території села, селища, міста.
Його повноваження починаються з оголошення відповідною виборчою комісією на пленарному
засіданні ради рішення про його обрання і закінчуються вступом на цю посаду іншої обраної відповідно
до закону особи, крім випадків дострокового припинення його повноважень.
Сільському, селищному, міському голові, який є головною посадовою особою відповідної
територіальної громади, наданий Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" широкий
спектр повноважень. У процесі їх аналізу їх можна умовно поділити на такі групи.
➢ По-перше, це повноваження з організації роботи міської ради, сесій ради, а, також органів,
які вони утворюють.
➢ По-друге, це повноваження, пов'язані із забезпеченням реалізації міською територіальною
громадою форм безпосереднього (прямого) волевиявлення (електорально-організаційні).
➢ По-третє, це повноваження міського голови в галузі програмування розвитку територій
місцевого самоврядування, бюджету та фі-нансування(інституційно-організаційні).
➢ По-четверте, це розпорядчі та представницькі повноваження сільського, селищного,
міського голови (управлінсько-організаційні та репрезентативно-організаційні).
➢ По-п'яте, це повноваження в галузі забезпечення законності, охо-рона прав та свобод
людини і громадянина на території міської тери-торіальної громади(вітально-організаційні).
У межах своїх повноважень сільський, селищний, міський голова видає розпорядження (пп. 20 п.
З ст. 42). За своїм призначенням ці акти є організаційно-розпорядчими. Розпорядження голови, як і інші
підзаконні нормативні акти, мають певну сферу дії — у просторі, в часі та за колом осіб. Вони
обов'язкові до виконання та дотримання суб'єктами, яким адресовані. На розпорядження сільського,
селищного, міського голови поширюються загальні вимоги законності, основними з яких є: прийняття їх
у межах своєї компетенції; дотримання встановленого процесу підготовки та прийняття розпорядження і
на-брання ним законної сили.
➢ По-шосте, це повноваження щодо здійснення контролю з боку міської ради за діяльністю
міського голови(реординаційно-контрольні повноваження).
Перш за все, сільський, селищний, міський голова несе персональну відповідальність за
здійснення наданих йому законом повноважень перед державою, територіальною громадою, радою,
юридичними і фізичними особами (п. 4, 5 ст. 42, ст. 74).
Що ж до інституцій в контексті питання, то "... сільський, селищ-ний, міський голова здійснює й
інші повноваження місцевого само-врядування, визначені цим та іншими законами, якщо вони не
належать до виключних повноважень ради або не віднесені нею до відання її виконавчих органів" (пп.
19 п. З ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.),
Перелік викладених повноважень сільського, селищного, міського голови НЕ Є ВИЧЕРПНИМ.
Думається, що розвиток таких повноважень у контексті демократичних перетворень у такому
важливому інституті конституційного права, як місцеве самоврядування, може відіграти важливу роль у
розширенні компетенційної бази головної посадової особи територіальної громади.
Важливо також зазначити, що при неналежному здійсненні своїх обов'язків або здійсненні якого-
небудь правопорушення сільський, селищний, міський голова в рамках закону несе дисциплінарну, ци-
вільну, адміністративну і кримінальну відповідальність.У той же час не слід забувати і про такий
важливий вид відповідальності, як політична відповідальність, яка виражається в добровільній відставці
сільського, селищного, міського голови.
ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ
Функції й повноваження місцевих голів реалізуються за допомогою притаманних їм форм і
методів роботи, які включають у себе різноманітні дії правового, організаційного, майнового,
фінансового, матеріально-технічного характеру.
Найважливішою складовою діяльності представницьких органів місцевого самоврядування є
правова діяльність.
Правові форми діяльності сільського, селищного, міського голови мають свій прояв у реалізації
повноважень, пов’язаних із правоустановчою, правозастосовною, регулятивною та правозахисною
діяльністю, спрямованою на регулювання муніципально-правових відносин.
У процесі здійснення своїх завдань, повноважень місцеві голови приймають нормативно-правові
акти, визначені профільним законом про місцеве самоврядування в Україні (розпорядження сільського,
селищного, міського голови) з метою регулювання суспільних відносин, які забезпечуються
організаційною, виховною, а в деяких випадках і примусовою діяльністю.
Організаційна форма діяльності, на відміну від правової, не передбачає юридичних наслідків і
безпосередньо не формує правовідносини. Дії, що становлять її зміст, забезпечують виконання завдань,
функцій і повноважень голови за допомогою конкретних організаційних форм, не обов`язково
закріплених у законі.
Організаційна форма – це вид діяльності сільського, селищного, міського голови щодо здійснення
його завдань і функцій у межах визначеної компетенції.
Основу організаційних форм діяльності місцевого голови складають регулятивна (установча)
форма; матеріально-технічні та організаційні дії (або заходи).
Форми діяльності сільських, селищних, міських голів характеризуються загальними й
особливими рисами, вони можуть бути правовими, організаційними та в деяких випадках мати
організаційно-правовий характер і мають певні особливості для територіальної громади й органу
місцевого самоврядування (села, селища, міста).
90. Функції, повноваження, форми діяльності сільських, селищних,

міських рад.
ФУНКЦІЇ
Відповідно до різних сфер, тобто об'єктів діяльності, розрізняють політичні, економічні,
соціальні, культурні, екологічні як внутрішні об'єктні функції.
Політична функція полягає у вирішенні політичних питань місцевого значення, пов'язаних з
формуванням шляхом виборів рад відповідного рівня, участі населення у всеукраїнських і місцевих
референдумах, виборах Президента України, народних депутатів, реалізацією інших форм народного
волевиявлення.
Економічна функція виявляється у вирішенні радами економічних питань місцевого значення.
До соціальних і культурних функцій належать питання прийняття і реалізації відповідними
радами програм соціального й культурного значення, управління закладами соціально-культурного
призначення, вирішення соціальних і культурних питань на території відповідної ради.
Екологічна функція представницьких органів виявляється в процесі прийняття відповідних
програм охорони навколишнього середовища та участь у підготовці загальнодержавних і регіональних
програм.
За способами й засобами діяльності рад розрізняють представницьку, нормотворчу, фінансово-
бюджетну, контрольну, матеріально-технічну, оборонну та інші функції.
Представницька функція — основа управління державними і громадськими справами, що
здійснюється відповідними радами, на підставі їх повноважень.
Нормотворча функція — найбільшою мірою характерна для повноважень, в процесі реалізації
яких приймаються та скасовуються акти представницькими органами.
Фінансово-бюджетна функція — спрямована на прийняття і здійснення місцевих бюджетів,
місцевих податків і зборів тощо.
Контрольна функція передбачає контроль з боку відповідних рад за діяльністю органів,
посадових осіб, установ і організацій, розташованих на території ради, захист інтересів, прав і свобод
населення.
Матеріально-технічна функція здійснюється у сфері управління об'єктами комунальної власності,
інфраструктури сіл, селищ, міст.
Важливе значення має і оборонна функція.
Залежно від спрямованості муніципальної діяльності представницьких органів окрім внутрішніх
об'єктних функцій розрізняють ще зовнішні об'єктні функції — зовнішньоекономічну,
зовнішньосоціальну, зовнішньокультурну, зовнішньоекологічну.
Об'єктні функції опосередковують собою сфери діяльності представницьких органів місцевого

самоврядування, зокрема, зовнішні функції розкривають роль цих органів у здійсненні регіональної та
загальнодержавної політики.
За суб'єктами, тобто органами, які здійснюють муніципальну діяльність, розрізняються функції

сільських, селищних, місцевих рад, районних і обласних рад.
ФОРМА ДІЯЛЬНОСТІ
Правова форма діяльності місцевих рад виявляється у реалізації повноважень цих органів,
пов'язаних з нормотворчою, правозастосовчою і правоохоронного діяльністю представницьких,
виконавчих органів, їх посадових осіб, спрямованою на регулювання правовідносин.
Організаційна форма діяльності, на відміну від правової, не передбачає юридичних наслідків і
безпосередньо не формує правовідносини. Дії, що становлять її зміст, забезпечують виконання завдань,
функцій і повноважень рад за допомогою конкретних організаційних форм, не обов'язково закріплених у
законі.
Основне місце в цьому ряду посідають організаційно-правові форми, безпосередньо закріплені в

законі. До таких форм належать:
сесії рал місцевого самоврядування як основна організаційно-правова форма їх діяльності;
засідання виконавчих комітетів рад, постійних комісій;
робота депутатів на всій території відповідної територіальної громади;
організація і проведення місцевих референдумів, загальних зборів громадян;
місцеві ініціативи членів територіальної громади; громадські слухання.
Залежно від спрямованості й мети організаційні форми діяльності рад поділяють на загальні та
конкретні інституції.
До загальних форм відносять внутрішньо організаційну та організаторську роботу рад, їх органів
і депутатів.
Внутрішньоорганізаційна форма роботи спрямована на забезпечення діяльності рад, їх

нормального функціонування. Зміст цієї форми полягає у підготовці сесій, засідань виконавчих
комітетів, постійних комісій, діяльності депутатів серед населення.
Внутрішньоорганізаційна робота необхідна також при вирішенні питань формування рад,

вдосконалення внутрішньої структури, апарату ради. Вона виконується всіма органами ради, але
більшою мірою стосується діяльності виконавчого комітету та сільського, селищного або міського
голови.
Важливим засобом забезпечення керівництва підпорядкованими раді підприємствами,

організаціями та установами є організаторська робота рад, спрямована на виконання їх рішень у всіх
сферах управління господарським, соціальним і культурним будівництвом на своїй території. Велику
роль у реалізації цієї форми роботи відіграє виконавчий комітет рад, покликаний реалізовувати акти
ради.
На відміну від внутрішньоорганізаційної, організаторська робота меншою мірою регулюється

процесуальними та процедурними нормами. У ній особливого значення набуває досвід депутатів, який
здобувається на підставі професійних знань, практичних навичок, організаторських здібностей, а також
конкретних і обґрунтованих заходів, що розробляються і здійснюються.
Якщо внутрішньоорганізаційна діяльність більшою мірою є справою виконавчого апарату ради,
то організаторська робота притаманна як раді, іншим її органам, голові, так і депутатам.
Загальні організаційні форми діяльності рад реалізуються з допомогою конкретних форм роботи.
Останні, своєю чергою, залежно від їх ролі і значення в керівництві, яке здійснює рада, можуть
розділятися на основні та допоміжні.
До основних організаційних форм діяльності ради належать:
безпосередня організаційна робота голови ради, виконавчого комітету та його органів, постійних
комісій, діяльність депутатів і населення в органах його самоорганізації.
Для здійснення підготовчої роботи, перевірки виконання і контролю з боку ради використовують
допоміжні форми організаційної діяльності, до яких, зокрема, належать: діяльність підготовчих
комітетів і робочих груп постійних комісій; проведення виробничих і оперативних нарад; семінарів і
конференцій тощо. Залежно від кола органів та осіб, які здійснюють організаційну діяльність,
розрізняють її колегіальні й індивідуальні форми.
До перших, зокрема, відносять сесію, засідання, наради тощо. До других можна віднести
одноосібне розпорядництво, що здійснюється в процесі оперативного керівництва діяльністю
підприємств, установ і організацій, індивідуальну роботу депутатів серед населення і т. ін.
Залежно від справ, які розглядаються радою та її органами, виділяють організаційні форми, що
застосовуються для розгляду питань загальної (сесії, засідання виконкомів, постійні комісії) і
спеціальної (робота відділів та управлінь виконавчих комітетів) компетенції.
Матеріально-технічна форма діяльності рад не має правового й організаційного характеру. Вона

зводиться до забезпечення заходів допоміжного характеру (складання звітів, ведення діловодства тощо).
ПОВНОВАЖЕННЯ
У законодавстві України закріплено дуалістичний підхід у визначенні повноважень місцевих рад,
при якому виділяються дві основні групи предмета відання — виключні та делеговані державою. При
реалізації власних повноважень радами держава вправі здійснювати тільки правовий контроль,
делегованих повноважень — галузевий по лінії центральних міністерств та відомств.
Виключні повноваження — це повноваження, які належать органам місцевого самоврядування
відповідно до їх призначення — надавати комплекс ефективних публічних послуг таким чином, щоб
бути максимально наближеними до народу.
Закон про МС визначає делеговані повноваження як повноваження органів виконавчої влади,
надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого
самоврядування, що передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням
районних, обласних рад.
Стаття 25. Загальна компетенція сільських, селищних, міських рад

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання,
віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Стаття 26. Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад
1. Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі
питання:
1) затвердження регламенту ради;
2) утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу,
обрання голів комісій;
3) утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження
персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
4) обрання на посаду та звільнення з посади секретаря ради у порядку, передбаченому цим
Законом;
5) затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих
органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів відповідно до типових штатів,
затверджених Кабінетом Міністрів України, витрат на їх утримання;
6) утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради;
10) прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові;
11) заслуховування звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових
осіб, яких вона призначає або затверджує;
12) заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради;
13) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах;
14) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку,
15) скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам
України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень;
16) прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного,
міського голови у випадках, передбачених цим Законом;
18) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
19) прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та
виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови;
22) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;
24) встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України;
Стаття 10. Місцеві податки
10.1. До місцевих податків належать:
10.1.1. податок на майно;
10.1.2. єдиний податок.
10.2. До місцевих зборів належать:
10.2.1. збір за місця для паркування транспортних засобів;
10.2.2. туристичний збір.
25) утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди;

39-1) створення відповідно до закону за рахунок коштів місцевого бюджету установ з надання
безоплатної первинної правової допомоги, призначення і звільнення керівників цих установ, залучення в
установленому законом порядку фізичних чи юридичних осіб приватного права до надання безоплатної
первинної правової допомоги;
40) заслуховування інформації прокурорів та керівників органів Національної поліції про стан
законності, боротьби із злочинністю, охорони громадської безпеки і порядку та результати діяльності на
відповідній території;
42) затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів
забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації;
43) затвердження договорів, укладених сільським, селищним, міським головою від імені ради, з
питань, віднесених до її виключної компетенції;
44) встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного
пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських
місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;
44-1) встановлення заборони продажу пива (крім безалкогольного), алкогольних,
слабоалкогольних напоїв, вин столових суб’єктами господарювання (крім закладів ресторанного
господарства) у визначений час доби в межах території відповідної адміністративно-територіальної
одиниці;
2. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом), крім питань,
зазначених у частині першій цієї статті, вирішуються такі питання:
1) визначення обсягу і меж повноважень, які здійснюють районні у містах (у разі їх створення)
ради та їх виконавчі органи в інтересах територіальних громад районів у містах;
2) встановлення нормативів централізації коштів від земельного податку на спеціальних
бюджетних рахунках районів міста.
ст. 26 Закону закріплює питання, які вирішуються радами базового рівня виключно на пленарних
засіданнях, що є основною організаційно-правовою формою діяльності рад.
Розгляд їх саме на пленарних засіданнях передбачає, що:
1) залежно від важливості ці питання виділені законодавцем як такі, що можуть вирішуватися
лише провідним, головним представницьким органом у системі органів місцевого самоврядування;
2) ці питання розглядаються колегіально обраними представниками територіальної громади —
депутатами;
3) розгляд саме цих питань здійснюється радою на підставі принципу розподілу повноважень між
органами місцевого самоврядування у порядку і в межах, визначених Законом про місцеве
самоврядування та іншими законами;
4) ніякі інші органи й посадові особи місцевого самоврядування не мають права приймати
рішення з питань, віднесених до виключних повноважень рад базового рівня;
5) у свою чергу, ці ради не мають права передавати вирішення цих питань іншим органам і
посадовим особам самоврядування.
За своїм змістом виключні повноваження згаданих рад, виходячи з предметів відання, можна
поділити на вісім груп.
1. Повноваження, пов'язані з реалізацією населенням форм волевиявлення та визначення статусу
органів самоорганізації населення і добровільних об'єднань органів самоврядування:
•прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
•прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів і
виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови;
•прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними
повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-
технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення;
•прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних
об'єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них.
2. Повноваження, які випливають з контрольної функції ради:

•заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів
ради;
•прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові;
•заслуховування звітів у постійних комісій, керівників виконавчих органів ради і посадових осіб,
яких вона призначає або затверджує;
•заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді — виконання ними доручень ради;
•розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах;
•прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку,
•скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України,
іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятими у межах її повноважень;
•прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного,
міського голови у випадках, передбачених цим Законом.
3. Повноваження, пов'язані з організацією роботи ради та утворюваних нею органів:

•визначення відповідно до закону кількісного складу ради;
•затвердження регламенту ради;
•створення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання
голів комісій;
•створення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження
персонального складу;
•внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
•обрання за пропозицією сільського, селищного, міського голови на посаду та звільнення з
посади секретаря ради;
•затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих
органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів, витрат на їх утримання;
створення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради;
•затвердження плану роботи ради й заслуховування звіту про його виконання;
•заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників;
•прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів самоорганізації населення
у випадках, передбачених законом;
•затвердження договорів, укладених сільським, селищним міським головою від імені ради, з
питань, віднесених до її виключної компетенції.
4. Повноваження в галузі програмування і планування та в бюджетно-фінансовій сфері:
•затвердження програм соціально-економічного й культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;
•затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього;
•затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;
•встановлення місцевих податків, зборів і розмірів їх ставок у межах, визначених законом;
•утворення позабюджетних цільових (у тому числі валютних) коштів, затвердження положень
про ці кошти;
•затвердження звітів про використання зазначених коштів;
•прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;
•прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів і джерел, а також щодо
передачі коштів з відповідного місцевого бюджету;
•прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих
податках і зборах;
•встановлення для підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності
відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, що підлягає зарахуванню до місцевого
бюджету.
5. Повноваження в галузі управління комунальною власністю:

•прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону
•комунального майна;
•затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності,
які не підлягають приватизації;
•визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності;
•вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про
включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір
купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення,
ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ і організацій комунальної
власності відповідної територіальної громади;
•прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном,
яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих
повноважень та умов їх здійснення;
•створення в разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами
комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних
підприємств, установ і організацій, визначення повноважень цих органів (служб);
•вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної
власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.
6. Повноваження в галузі охорони природи, використання землі, інших природних ресурсів:

•вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;
•затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування
природними ресурсами, що перебувають у власності відповідних територіальних громад;
•вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання
природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу;
•прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого
значення та інших територій, що підлягають особливій охороні;
•внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших
об'єктів, що становлять екологічну, історичну, культурну чи наукову цінність, пам'ятками природи,
історії або культури, які охороняються законом;
•надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових
об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких, згідно з діючими нормативами, включає відповідну
територію.
7. Повноваження у сфері благоустрою та забудови населених пунктів:

•затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів
забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації;
•встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного
пункту, забезпечення в ньому чистоти й порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші громадських
місцях, за порушення якої передбачено адміністративну відповідальність;
•прийняття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом,
епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;
•прийняття рішень, пов'язаних зі створенням спеціальних вільних та інших зон, зі змінами в
статусі цих зон, внесенням де відповідних органів пропозицій з цих питань;
•надання згоди на створення таких зон за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів
України;
8. Повноваження у сфері соціального захисту населення, забезпечення законності, правопорядку,

охорони прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина:
•створення відповідно до закону поліції яка утримується за рахунок коштів відповідного
місцевого бюджету;
•заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо
охорони громадського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами
вищого рівня питання про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності
незадовільною;
•прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку,
визначених цим та іншими законами.

ДЕК - конституційне - 2023 2

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ДЕК - конституційне - 2023 2

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1. Автономна Республіка Крим: конституційно-правовий статус.

Окупація Росією АРК та окремих районів Донецької та Луганської областей, не змінює

Стаття 134. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в

ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій

2. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх

2. Акти Конституційного Суду України: види, порядок прийняття,

ЗУ «Про Конституційний суд України»

Порядок виконання рішень та висновків КСУ

Стаття 93. Окрема думка Судді

***«Окрема думка важлива, адже вона виступає як інструмент діалогу з правовим

Стаття 94. Офіційне оприлюднення та опублікування актів Суду

3. Активне та пасивне виборче право та його вдосконалення.

4. Верховенство права як засада конституційного ладу України:

Верховенство права- це принцип діяльності органів державної влади, інших публічних і

Принцип верховенства права

Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права:

Доктрина сформулювала наступні елементами верховенства права:

5 Верховна Рада України як парламент: виборний, представницький,

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й

6. Вища Рада правосуддя: завдання, порядок формування, склад,

7. Відповідальність Кабінету Міністрів України. Резолюція недовіри

8. Всеукраїнський референдум: характерні риси, предмет, види.

9. Гарантії діяльності народних депутатів України.

Гарантії діяльності народного депутата України - це комплекс заходів, за допомогою яких

10. Державна територія та державний кордон України. Територіальне

Стаття 3.Встановлення державного кордону України

Територіальне верховенство державипрямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову

11. Державні символи як ознаки державного суверенітету України.

Державні символи є підтвердженням факту існування держави, її суверенітету та спрямовані на

Про Державний прапор України

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Про Державний герб України

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Затвердити тризуб як малий герб України, вважаючи його

головним елементом великого герба України .

Має бути розроблено проект Великого Герба

12. Засади конституційного ладу України: загальна характеристика.

5. Політичний, економічний та ідейний багатоманітність.

6. Пріоритет прав людини.

Основні засади конституційного ладу України:

 Обмеженого правління (принцип верховенства права)

13. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів

14. Конституційна держава: сутність та характерні риси.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

Засада українського конституціоналізму:

Слід брати до уваги, що наявність конституції ще не означає існування конституціоналізму як

+++ Конституціоналізм - це політико-правова система, за якої права людини гарантовані, а

15. Конституційна система охорони та захисту прав та свобод людини

II. організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина – це

16. Конституційні гарантії та правові засади функціонування

17. Конституційні засади виборів в Україні

Найпоширенішими є такі виборчі цензи: громадянства, віковий, дієздатності, осілості та

18. Конституційні засади правосуддя в Україні.

Основними засадами судочинства є:

2) забезпечення доведеності вини;

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

19. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.

20. Конституційні основи національної безпеки і оборони України.

21. Конституційні основи, організації та діяльності органів виконавчої

22. Конституційні підстави дострокового припинення повноважень

23. Конституційно-правове регулювання статусу окупованої території