МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Н.Г. Шепель

Конспект лекцiй з дисципліни

МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

для здобувачів вищої освіти першого (бакалаврського) рівня

зі спеціальності 073 „Менеджмент”

ЗАТВЕРДЖЕНО

редакційно–видавничою

секцією науково-методичної ради ДДТУ

Протокол № _9_ від “16”__11_ 2017 р.

Кам’янське
2017
 Розповсюдження і тиражування без офіційного дозволу Дніпровського
державного технічного університету заборонено
Міжнародні економічні відносини. Конспект лекцій (здобувачів вищої освіти
першого (бакалаврського) рівня зі спеціальності 073 „Менеджмент”)
Укл. Шепель Н.Г. – Кам’янське, ДДТУ, 2017р.,. - 122 с.

Укладач: Шепель Н.Г.

Рецензент: доц. А.В. Вороніна

Рекомендовано кафедрою менеджменту організацій і адміністрування

протокол № 15 від _08.11__2017 р.

Коротка анотація видання. У конспекті лекцій розкрито основний зміст тем

дисципліни «Міжнародні економічні відносини» відповідно до робочої
програми. Для самоперевірки знань, після кожної теми, студентам
запропоновано контрольні питання. Для більш глибокого вивчення тем
наведено перелік літератури.

2
 ЗМІСТ

Вступ 4
Тема 1. Предмет і завдання дисципліни «Міжнародні економічні відносини» 6
Тема 2. Світове господарство та особливості його розвитку 11
Тема 3. Еволюційні періоди формування міжнародних економічних відносин 18
Тема 4. Середовище міжнародних економічних відносин 27
Тема 5. Міжнародний поділ праці та кооперація виробництва 29
Тема 6. Міжнародна торгівля як провідна форма міжнародних економічних 36
відносин
Тема 7. Міжнародні економічні відносини у сфері послуг 43
Тема 8. Міжнародна інвестиційна діяльність і виробниче співробітництво 49
Тема 9. Міжнародна міграція робочої сили 56
Тема 10. Міжнародний науково-технічний обмін 59
Тема 11. Світова валютна система і міжнародні валютно-фінансові відносини 65
Тема 12. Міжнародні кредитні відносини 73
Тема 13. Міжнародна економічна інтеграція 78
Тема 14. Міжнародні економічні організації у багатосторонньому економічному 85
співробітництві і регулюванні міжнародних економічних відносин
Тема 15. Проблеми інтеграції України до системи світогосподарських зв'язків 100
Тема 16. Економічна єдність світу і глобальні проблеми міжнародних 106
економічних відносин
Перелік рекомендованої літератури 114

3
 ВСТУП

Економічний розвиток у сучасному світі відбувається під впливом ряду факторів,

найважливішими серед яких є прогрес наукової думки, технологій, інтернаціоналізація
багатьох сфер суспільного життя, перехід багатьох країн світу до моделі ринкових відносин.
Поглиблюється взаємна залежність країн та господарських агентів, розвиваються процеси
інформатизації традиційних видів бізнесу та становлення нових виробничих систем на базі
комп’ютерних технологій і мереж даних.
Уже наприкінці ХХ ст. на економічній діяльності людства кардинально позначився
вплив тенденцій до глобалізації та регіоналізації, які посилювалися зрушеннями у сфері
технологій, лібералізацією валютно-фінансових відносин.
Формування інтеграційних механізмів, нові реалії, які породжуються науково-
технічним прогресом (НТП), поширенням мережі Інтернет практично на всі аспекти життя
суспільства, обумовлюють таке самоусвідомлення людства, яке принципово відрізняється від
тих уявлень, що були достатніми для його життєдіяльності та відтворення в минулому. Нині
жодна країна світу, навіть найбільші та економічно найпотужніші держави, не можуть
забезпечити скільки-небудь задовільних умов своєї участі в системі міжнародної кооперації
та міжнародного поділу праці, не беручи участі в тих інтеграційних механізмах, які
визначають геополітичні, геоекономічні передумови світової розстановки сил, глобальної
конкуренції.
Не розв’язавши завдань оптимізації усієї системи міжнародної економічної діяльності
України, не можна сподіватися на успішне реформування економіки держави в цілому,
оскільки така діяльність є, по-перше, значним компонентом господарювання, а по-друге,
його потужним каталізатором.
Світова фінансова криза 1997—1998 рр. виявила велику залежність усіх країн та цілих
регіонів світу від міжнародних фінансових процесів. До цього слід додати небезпеку, яку
становлять деякі види промислової діяльності, надмірне споживання енергетичних та
сировинних ресурсів, навіть свідомі вчинки та наслідки збройних конфліктів. Природні
катаклізми, екологічні катастрофи, глобальне потепління клімату та інші несприятливі явища
регіонального та планетарного масштабу, інколи навіть незворотні негативні події та зміни в
біосфері актуалізують поставлення питання про єдність людства. При цьому йдеться не
тільки про єдність людства як біологічного виду, чи навіть у вимірах його соціально-
політичного буття. Ставлення питання може і повинно бути більш вимогливим та жорстким:
реальність сьогодення примушує по-новому оцінити відомі істини про неподільність людства,
безумовність базових морально-етичних цінностей, про відповідальність кожної людини за
долю інших людей та світу в цілому.
Часи насправді змінилися, і змінилися так, що слова англійського поета Джона Донна
«…немає людини, яка була б як острів, сама по собі», котрі як були кілька століть тому, так і
зараз є етичним критерієм у житті небагатьох, дедалі більшою мірою перетворюються на
універсальний поведінковий імператив… «Не питай ніколи, по кому подзвін: він по тобі…»
У високоінтегрованому світі міра відповідальності людини є не тільки високою, а й
безпосередньо пов’язаною із можливими негативними наслідками як у глобальному
масштабі, так і на особистому рівні. Трагедія від терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні 11
вересня 2001 р., унаслідок якої загинули тисячі людей, постала відліком нової моделі
міжнародних відносин, як в економічній сфері, так і у сфері політики країн та їх угруповань.
Відвернути реальні загрози людству, установити нову парадигму господарювання,
соціального буття, такий міжнародний економічний лад, який не буде ігнорувати долі людей
у найбідніших країнах, такі «позаекономічні» цінності, як стан та перспективи екосистем, —
це завдання, розв’язання яких є необхідним для збереження прийнятних умов життя на
планеті.
У цьому контексті особливо очевидною є необхідність по-новому осмислити як ті
сталі зв’язки, котрі склалися у процесі міжнародного економічного співробітництва, так і

4
нові детермінанти розвитку, які разом визначають параметри міжнародної економічної
діяльності країн та приватних агентів господарювання.
Системне теоретичне відтворення економічних процесів потребує використання
такого наукового інструментарію вивчення закономірностей міжнародного співробітництва,
особливостей та наслідків того чи іншого практичного управлінського вибору у сфері
міжнародної комерційної діяльності, за якого було б можливим абстрагування від
неістотних, нетипових причинно-наслідкових зв’язків та факторів впливу. Адже
використовувані умовності фактично є замінниками високоваріативних процесів у бутійному
світі. Тому під час вивчення даного курсу особлива увага має бути приділена функціональній
та суб’єктній специфіці міжнародної сфери господарювання, провідним тенденціям
глобалізації, регіоналізації, розвитку відкритих економік.
Крім того, у процесі практичного застосування абстрактної схеми під впливом
«конкретики», позасистемних щодо теорії факторів окремі положення зазнають істотних
модифікацій. Особливо це стосується міжнародної економічної діяльності, в якій
синтезуються багато економічних, політичних, екологічних, гуманітарних та інших функцій.
Отже, принциповою є вимога додержуватися максимального реалізму під час теоретичного
конструювання та не обмежуватися суто формальним підходом.
Міжнародна економічна діяльність, поміж інших видів господарської активності,
суспільних процесів та системних зв’язків, є вельми специфічним предметом дослідження та
вивчення. Це зумовлюється тим, що на її функціональні характеристики своєрідним чином
переноситься логіка реалізації мікроекономічних інтересів суб’єктів ринкової діяльності в
найбільш широкому розумінні таких інтересів, а також закономірності економічних процесів
національного рівня. Крім того, міжнародна сфера економічних відносин створює власні
системні характеристики і відбивається практично на всіх сферах підприємницької
діяльності та економічної політики уряду.
Міжнародна економічна діяльність реалізується в комплексі численних форм
співробітництва різних країн, виробничих, торговельно-комерційних контактів, які виходять за
межі окремих держав, а також засобів регулювання зазначених контактів з боку владних
інститутів. Тому і метою курсу є вивчення міжнародної економічної діяльності в комплексі — з
урахуванням її різнорідних суб’єктів, об’єктів, інструментів досягнення цілей та встановлених
правил.
Саме цим — необхідністю комплексного дослідження особливостей міжнародної
економічної діяльності в синтезі мікро- та макроекономічних, комерційних та регулятивних
її аспектів в умовах України і визначено назву курсу та його особливості. Цей курс
розрахований на певну базу знань з інших економічних дисциплін, насамперед таких, як
основи економічної теорії, міжнародна економіка (або міжнародні економічні відносини —
інший варіант перекладу назви курсу International Economics), теорія міжнародного
маркетингу, менеджменту.
Але ніякі знання вузькопрофесійного характеру не можуть відобразити всю складну
палітру відносин між людьми. Адже економічна діяльність, тим більше в сучасному світі,
завжди пов’язана з мотивацією та інтересами позаекономічного характеру, і було б
неправильно обмежитись тільки міркуваннями та інтересами утилітарного характеру.
Тим більшою мірою сказане стосується такого предмета, як міжнародна економічна
діяльність, що синтезує різноманітні та суперечливі взаємовідносини між учасниками
ринкового життя, цілими країнами та регіонами світу.
З одного боку, курс з міжнародної економічної діяльності України складається з
проблематики комерційної діяльності господарських агентів, а з іншого — його наповнює
право- та нормотворчість відповідних регулюючих, некомерційних інститутів. Нарешті,
суб’єктами як комерційної, так і регулюючої складових міжнародної економічної діяльності
можуть бути однонаціональні та міжнародні фірми, національні держави та міждержавні,
міжурядові, різнонаціональні об’єднання.

5
 Тема 1. Предмет і завдання дисципліни «Міжнародні економічні відносини»

1.1. Предмет курсу

1.2. Завдання дисципліни «Міжнародні економічні відносини»
1.3. Види та форми МЕВ, їх взаємозв'язок.
1.4. Рівні розвитку МЕВ

Міжнародна економічна діяльність України становить неоднорідний та

багатоаспектний предмет вивчення. Її можна розглядати і в контексті національних інтересів,
і в регіональному та глобальному масштабах. У першому аспекті така діяльність є засобом
досягнення підприємницьких і загальнодержавних цілей у процесі співробітництва із
зарубіжними партнерами. У другому — весь господарський механізм України постає
невід’ємною складовою світової економіки, елементом більш загальної системної цілісності,
інтернаціональних ринкових структур.
Системна трансформація в Україні, основним змістом якої є формування ринкового
середовища та демократизація усіх ланок соціального життя, справедливо розглядається як
важлива передумова розширення та підвищення ефективності міжнародної економічної
діяльності в комплексі її макро- та мікроекономічних форм. Така позиція була офіційно
закріплена в Стратегії економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Одним із
ключових елементів концепції державного розвитку, метою якого є забезпечення високих
щорічних темпів економічного зростання (починаючи з 2002 р. на рівні 6—7 %),
розглядається оптимізація та збільшення позитивного впливу з боку механізмів міжнародної
економічної діяльності України. При цьому транснаціоналізація української економіки, що
зорієнтована на підвищення міжнародної конкурентоспроможності, дедалі більшою мірою
визначатиме глобальну перспективу держави.
Міжнародні господарські зв’язки для нашої країни є одним із ключових факторів
розвитку. Про це свідчать такі дані: тільки протягом періоду з початку незалежності до кінця
століття частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП України зросла з 24—26 % до
45—47 % (особливо значним було зростання частки експортного «покриття» ВВП у 1994 та
1995 рр.). Ці дані переконливо свідчать про утвердження економіки України як самостійного
організму, здатного до саморегулювання та виживання в міжнародній конкурентній
боротьбі. Причому зростання вітчизняного експорту протягом цього періоду відбувалося
здебільшого за рахунок збільшення вивезення товарів та послуг до провідних індустріальних
держав та інших країн далекого зарубіжжя (відповідна частка в українському експорті у 1999
р. становила 64 %).
Разом з тим практика довела безпідставність уявлень про автоматичне розв’язання
цих завдань тільки завдяки обмеженим заходам фінансового та структурного характеру
(антиінфляційних, жорстких монетарних обмежень, формальних роздержавлення,
демонополізації та приватизації). Необхідним є проведення активної державної політики,
забезпечення сприятливих нормативних та організаційних передумов міжнародної
економічної діяльності. Передусім стоїть завдання подолати такі головні перешкоди:
 недосконалість та нестабільність законодавчої бази міжнародної економічної
діяльності, відсутність внутрішньо узгодженої системи митного, податкового регулювання,
механізмів банкрутства;
 нерозвиненість або відсутність багатьох важливих інституцій регулювання
міжнародної економічної діяльності, сприяння їй, передусім у банківській, страхувальній,
кредитній, фінансовій сферах;
 адміністративні і фінансові обмеження, несприятливі для експортно-імпортних
та інвестиційних операцій умови митного та податкового регулювання;

6
  дефіцит інституцій і організаційних структур підтримки та обслуговування
міжнародної економічної діяльності, зокрема інформаційних, маркетингових, дослідних,
аналітичних центрів, консалтингових та інжинірингових служб.
Завданнями особливого порядку, які виходять далеко за межі міжнародної
економічної проблематики, але являють собою необхідну передумову оптимізації участі
України у світогосподарських відносинах, є подолання тінізації та криміналізації суспільно-
господарського життя в країні, бюрократизації та корумпованості управлінських структур,
забезпечення політичної стабільності та проведення загальної структурної реформи. До речі,
якщо згідно з міжнародною статистикою загальносвітові обсяги тінізації становлять 5—10 %
від ВВП, в африканських країнах, які є найяскравішим прикладом надмірної тінізації, —
30 %, то в Україні відповідний показник навіть не піддається достатньо вірогідній оцінці й
становить, за різними розрахунками, від 40 % до 60 % ВВП.
Отже, цілком практичні цілі обрання адекватних методик та концептуальних підходів
у міжнародній економічній діяльності актуалізують вивчення широкого масиву
закономірностей та практичних особливостей, які характеризують реальні процеси та
перспективи роботи національних і світових ринків, а також їх регулювання.
Але щоб краще зрозуміти сутність та особливості міжнародної економічної
діяльності, нам слід, по-перше, уточнити основні терміни, які використовуватимуться в
курсі.
Навіщо це потрібно, зрозуміло: адже не тільки в господарській, соціальній практиці, а
й у науці різне тлумачення термінів призводить до непорозумінь, помилкових рішень або
висновків. Утім, значення термінів теж не варто абсолютизувати. «Оволодій предметом, а
слова знайдуться», — казав Горацій, і він був правий: адже будь-які визначення містять у
собі певну умовність. Сутність об’єктивного явища лишається тією самою незалежно від
того, наскільки вдало її описують ті чи інші поняття.
Отже, визначаючи предмет міжнародної економічної діяльності, слід враховувати
наявність великої кількості дефініцій. Але в найбільш широкому розумінні та як своєрідний
відправний пункт можна взяти таке: міжнародна економічна діяльність — це поняття, яке
застосовується і в практиці господарювання, що виходить за національні кордони, і в
теорії, яка таку практику вивчає.
Його синонімом є термін «зовнішньоекономічна діяльність», який певною мірою є
анахронічним, а також таким, що абсолютизує певну функціональну обмеженість своїх
суб’єктів.
Про що йдеться? Вжиття цього терміна концептуально презюмує таку схему: існують
національні суб’єкти господарської діяльності, які час від часу вдаються до господарських
контактів з партнерами ззовні своєї країни. Але, як ми знаємо, дедалі частіше життя
породжує інші моделі організації економічних систем. Їх проявами є транснаціональні
господарські структури — міжнародні монополії, спільні підприємства, міждержавні
інтеграційні об’єднання, які за своєю природою не відповідають моделі взаємодії
«внутрішніх» підприємницьких структур або самодостатніх державних економік.
Отже, виходячи з завдань курсу, все ж доцільніше користуватися здебільшого саме
терміном «міжнародна економічна діяльність». Адже саме це поняття, яке є дещо ширшим,
органічно охоплює не тільки власне сферу виробничої, комерційної діяльності, ті міжнародні
за характером економічні акції, які спрямовані на отримання та максимізацію
індивідуального, приватного прибутку, поліпшення власного добробуту. Воно поширюється
також і на непідприємницькі, регулятивні за характером акції, на інструменти впливу з
метою поліпшення загальних умов господарювання як з боку національних урядів,
спеціалізованих інститутів, так і з боку міжнародних організацій та структур.
Таким чином, широке тлумачення терміна «міжнародна економічна діяльність»
охоплює всі форми господарювання, до яких залучаються різнонаціональні за походженням
або місцем свого перебування кооперанти, агенти підприємницької та регулятивної
діяльності.

7
 Подібно до відомого епічного сюжету, в якому йшлося про відокремлення вод моря
від вод річок, які в нього впадають, непереборні труднощі виникають і під час спроби чітко
розмежувати національний та інтернаціональний сектори економічної діяльності, виділити
«чистих» та «нечистих» суб’єктів міжнародного співробітництва. Експортне виробництво
потребує технологічних поставок однонаціональних «неекспортерів». Предмети імпорту,
після того як їх ввезено з-за кордону, перебувають в обігу на умовах, цілком подібних до тих,
згідно з якими купуються та продаються товари національного виробництва. Іноземний
турист на побутовому рівні має такі самі купівельно-споживацькі права, що й громадянин
країни, до якої він прибув.
Але чи означає сказане відсутність критеріїв міжнародної економічної діяльності? Ні, такі
критерії є, адже самі факти справляння мита, експортно-імпортного регулювання, контролю за
транскордонним рухом капіталів та ін. указують на їх практичне застосування.
Які ж підприємницькі, регулятивні види економічної діяльності ми можемо вважати
міжнародними за своїм характером? Адже очевидно, що не будь-які акції на території певної
країни за участі іноземних громадян можна віднести до категорії міжнародних. Так само, як і
діяльність співвітчизників, котрі перебувають, можливо мешкають, за кордоном, далеко не
завжди класифікується як міжнародна.
Інакше кажучи, постає питання: що можна вважати невід’ємним та специфічним
атрибутом міжнародної економічної діяльності або критерієм визначення її природи?
Очевидно, те, що є підставою для констатації, вивчення та дослідження самого предмета
міжнародної економічної діяльності. Те, що випливає з тієї практичної різниці між формами
господарювання і комерційної діяльності, яку породжує факт існування різних держав,
належності до них агентів підприємницької діяльності.
Ця різниця пов’язана з необхідністю сплачувати мито, податки, з наявністю чи
відсутністю певних пільг, обмежень тарифного та нетарифного характеру. Отже, з усім тим,
що породжується міжнародним фактором. Але наскільки широкою є дія цього фактора?
Проаналізуємо на прикладах.
Скажімо, якщо іноземець перебуває на території України, то це зовсім не означає, що
він обов’язково матиме особливий економічний статус у разі проведення будь-яких
підприємницьких операцій або реалізації своїх соціальних прав. Такі події господарського
життя, як купівля-продаж товару чи послуги, рух інвестиційних ресурсів або робочої сили,
що відбуваються на території тільки однієї держави, як правило, не є приводом для засто-
сування механізмів зовнішньоекономічного регулювання, зокрема митних зборів,
міжнародних або іноземних правових норм. Хоча для того, щоб потрапити на територію
України, та сама фізична особа мала перетнути кордон держави, а це вже можна вважати
актом міжнародної економічної діяльності, якщо стосовно неї застосовувалися митні
процедури, правила регулювання міжнародної міграції тощо. Аналогічно і майно, виробнича
власність іноземного походження можуть «працювати» в економіці певної країни на
загальних умовах, попри те, що попередньо відповідні матеріальні об’єкти, носії майнових
прав перетинали національні кордони як предмети міжнародної економічної діяльності.
Разом з тим спільні операції співвітчизників, яких розділяють державні кордони (а
точніше — кордони митних територій), можуть мати міжнародний характер. (Уточнення
щодо належності економічного суб’єкта до певної митної території має принциповий
характер: адже кордони митні можуть не збігатися з кордонами державними, а останні, у
свою чергу, можуть інколи навіть не братися до уваги у випадках спільної участі відповідних
країн в інтеграційних блоках.) Наприклад, грошові перекази, пересилання товарів з-за кордону
пов’язані із застосуванням специфічних юридичних та адміністративних норм, грошовими
стягненнями.
Отже, феномен міжнародної економічної діяльності виникає там і тоді, де і коли має
місце перетинання кордонів митних територій такими реальними об’єктами, як:
 товари;
 послуги;

8
  капітали;
 сировинні ресурси;
 нарешті, люди.

Діяльність підприємств на міжнародному ринку здійснюється в таких формах:

1. Експорт та імпорт товарів та послуг. Це є часто першою
зовнішньоекономічною операцією фірми. Ця операція передбачає, як правило, мінімальні
зобов’язання і найменший ризик для виробничих ресурсів фірми, вимагає порівняно
невеликих видатків. Наприклад, фірми можуть збільшувати експорт продукції шляхом
завантаження своїх надлишкових потужностей, що робить мінімальною потребу в
додаткових капіталовкладеннях.
2. Контрактні, коопераційні угоди (ліцензування, франчайзинг). При
ліцензуванні фірма (ліцензіар) вступає у відносини із зарубіжною фірмою (ліцензіатом),
пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау
в обмін на ліцензійну плату. Франчайзинг — один із способів кооперації (насамперед
міжнародної) по збуту товарів і послуг достатньо відомої фірми (франчайзера) через
спеціально створену за її участю збутову організацію (франчайзі) завдяки праву
використання франчайзі товарного знаку і ноу-хау франчайзера.
Так, відомий виробник копіювальної техніки компанія “Ксерокс”, маючи надійну
репутацію, створює в різних країнах мережу збутових підприємств для спільного просування
на ринок різних послуг по копіюванню друкованих матеріалів. “Ксерокс” вимагає від
національних партнерів суворого виконання технології надання послуг; фінансує купівлю
або оренду партнерами приміщень; навчає місцевий персонал; контролює належне
використання партнерами фірмової назви.
Франчайзинг товарів та послуг використовують також відомі фірми: Мак Дональдс,
Зінгер, Кока-Кола, Хілтон. Найбільше застосування франчайзинг має у сфері послуг:
туризмі, сервісі побутової техніки, системі швидкого харчування, авторемонті.
Часто підприємства купують іноземні ліцензії та звертаються до франчайзингу після
того, як вони досягли успіхів в експорті своєї продукції на зовнішньому ринку.
3. Господарська діяльність за кордоном (науково-дослідницькі роботі,
банківські операції, страхування, підрядне виробництво, оренда). Підрядне виробництво
передбачає укладання фірмою контракту із зарубіжним виробником, що може виготовляти
товари, реалізацією яких може займатися вказана фірма. Оренда передбачає надання
орендодавцем в тимчасове користування орендарю майна за узгоджену орендну плату на
певний термін з метою одержання комерційної вигоди.
Номенклатура товарів, що здаються в оренду, є досить широкою: легкові та вантажні
автомобілі, літаки, танкери, контейнери, комп’ютери, засоби зв’язку, стандартне промислове
обладнання, склади, тобто рухоме і нерухоме майно, яке відноситься до основних засобів.
В міжнародній практиці розрізняють три види оренди залежно від її тривалості:
- короткострокова оренда — рентинг, тривалість якої може складати від
декількох годин до одного року;
- середньострокова оренда — хайринг, яка передбачає здачу в оренду майна на
термін від 1 до 3 років;
- довгострокова оренда — на термін більше трьох років.
4. Портфельне і пряме інвестування за кордоном. Інвестиційна діяльність за
кордоном може бути пов’язана зі створенням підприємством власної виробничої філії;
вкладанням коштів в акції існуючої зарубіжної фірми; інвестуванням у нерухомість,
державні цінні папери.
Вищенаведена класифікація форм міжнародної підприємницької діяльності досить
умовна. Наприклад господарська діяльність за кордоном (3) практично завжди
супроводжується надходженням туди інвестицій (4).

9
 На різних етапах розвитку МЕВ одна із форм міжнародної економічної діяльності
переважає. На сучасному етапі для багатьох розвинутих країн провідною формою є
транснаціональна виробнича діяльність, в основі якої знаходиться закордонна інвестиційна
діяльність підприємств.
Вся сукупність національних економік у світі складає близько 200 держав.
Організація Об’єднаних Націй, Міжнародний валютний форд, Світовий банк дають найбільш
повну характеристику даної сукупності. При цьому ООН основну увагу приділяє соціальним
і демографічним аспектам розвитку країн. Для Світового банку важливою є оцінка ступеня
економічного розвитку країн.
Для розуміння і оцінювання відмінностей між національними економіками,
визначення їх місця та перспектив розвитку в системі світового господарства, актуальною
проблемою в теорії та практиці МЕВ є їх систематизація за різними ознаками (рис. 2).

ОЗНАКИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ

- Регіональний Організаційний Економічний Соціально-

економічний

Рис. 1.1. Ознаки систематизації країн

Країни можуть бути систематизовані за регіональною (географічною) ознакою:

європейські (західно-, східно-, південно-, північно-); північноамериканські (США, Канада,
Мексика), південноамериканські, країни Близького Сходу, Східної, Південно-Східної та
Південної Азії, африканські (північно-, центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така
систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.
 Систематизація країн за організаційною ознакою розподіляє країни по групах в
залежності від участі в міжнародних організаціях, конференціях, нарадах тощо.
Цілі організації полягають у досягненні швидкого економічного розвитку,
підтриманні фінансової стабільності, вільної торгівлі та забезпеченні сприятливих умов
розвитку країн “третього світу”;
 Генеральна угода з тарифів і торгівлі та Світова організація торгівлі
(ГАТТ/СОТ) — об’єднує 148 країн світу, за основну мету ставить розвиток лібералізації
торгівлі. З початку функціонування ГАТТ у 1947 році досягнуто зниження міжнародних
тарифів з 40% до 4%. СОТ почала функціонувати з 1995 року як більш організаційно
оформлена структура для регулювання міжнародної торгівлі.
 Бреттон-Вудські інститути — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) забезпечують функціонування та
розвиток сучасної світової валютної системи починаючи з 1944 р. Членами МВФ є 184
країни світу.
Найбільш важливим є принцип класифікації країн, їх груп за рівнем соціально-
економічного розвитку. Плідним є підхід Б.Гаврилишина, коли типи соціально-економічних
систем характеризуються через їх порівняння за рядом таких ознак: головний мотив
діяльності основного економічного суб’єкта, характер власності, характер ринку, роль уряду
в соціально-економічному житті, першопричина і головна мета функціонування соціально-
економічної системи
Використовується також поділ країн на таких три групи, як:
1. Промислово розвинені країни — 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу
групу серед цих країн складають країни так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія,

10
Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому
світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.
2. Країни з перехідною економікою — 28 країн Центральної та Східної Європи
та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної
до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія,
Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У
цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств.
До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.
3. Країни, що розвиваються — більше 150 країн Азії, Африки, Латинської
Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку
національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх
географічного положення.

Контрольні запитання.
1. Назвіть рівні функціонування міжнародних економічних відносин. Як вони
співвідносяться між собою?
2. Охарактеризуйте основні принципи організації міжнародних економічних відносин.
3. У чому сутність відкритості економіки? Які критерії відкритості національної
економіки?
4. Чи можна віднести економіку України до відкритої?

Тема 2. Світове господарство та особливості його розвитку

2.1.Свiтове господарство як економiчна категорiя

2.2. Сутність, структура і характеристика світового господарства.

Свiтове господарство досить тривалий час турбує вчених рiзних країн. У розглядi
складових частин, його категорiйного апарату та iнших питань, вченi ще досить не знайшли
загальної точки зору.
В його аналiзi дуже важливо розрiзняти якiсний i кiлькiсний аспекти структури
свiтового господарства. Якiсний бiк характеризується сукупнiстю економiчних законiв, що
дiють у сферi мiжнародних господарських вiдносин. Кiлькiсна структура вiдображає
матерiально-речовi параметри розвитку свiтового господарства, пов’язанi з обсягами свiтової
торгiвлi, мiжнародного подiлу працi, валютно-кредитних вiдносин, капiталiв i робочої сили.
Стосовно ж до дiї економiчних законiв, то тут насамперед проявляються закон
вартостi, закон економiї часу, закони розширеного вiдтворення, мiжнародного подiлу працi,
економiчної рiвноваги. Цi та iншi економiчнi закони, по-перше, вiдiгрiють роль
системоутворюючих факторiв у процесi становлення i розвитку свiтового господарства. По-
друге, вони визначають головний напрям руху, вектор мiжнародної економiчної системи, її
головнi тенденцiї.
Таким чином субстанцiальну основу свiтового господарства становлять мiжнароднi
економiчнi вiдносини i вiдповiднi їм закони й закономiрностi. Але їх не можна розглядати у
вiдривi вiд продуктивних сил, що дедалi бiльшою мiрою набувають свiтового характеру.
Треба також брати до уваги економiчний механiзм регулювання свiтогосподарських зв’язкiв.
Отже, свiтове господарство – це сукупнiсть мiжнародних економiчних вiдносин у
взаємозв’язку з продуктивними силами та вiдповiдним механiзмом регулювання й
управлiння. Свiтове господарство постає перед нами у виглядi складної комплексної системи
з досить чiтко визначеними межами, якiсними i кiлькiсними параметрами, що
характеризують його як синтетичну економiчну категорiю. Не слiд ототожнювати свiтове
господарство i свiтову економiку, як це часто робиться. Свiтова економiка стосується
здебiльшого продуктивних сил, їхнiх нацiональних та регiональних особливостей. Органiчна

11
єднiсть свiтової економiки тiльки-но починає формуватись, i цей процес буде досить
тривалим. Свiтове господарство вiддзеркалює найiнтенсивнiшi дiлянки свiтової економiки, її
завтрашнiй день.
За сучасних умов свiтове господарство все бiльше набуває ознак цiлiсностi. Цей
процес об’єктивно зумовлений дiєю ряду факторiв.
По-перше, iнтернацiоналiзацiя господарського життя та мiжнародний подiл працi
сприяють ефективному розвитку виробничих процесiв на рiвнi свiтових стандартiв випуску
високоякісної продукції, зниженню її собівартості та економії паливо-енергетичних і
сировинних ресурсів. Все це сприяє налагодженню постійних зв’язків між країнами-
партнерами у міжнародній сфері.
По-друге, жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення
сучасної науки і техніки і тому вони повинні об’єднювати свої зусилля у цій сфері, що
сприяє встановленню між ними тісних економічних і науково-технічних зв’язків. Таким
чином, розгортання науково-технчної революції веде до формування стійких структур у
світовому господарстві.
По-третє, все більшою стає необхідність об’єднання зусиль країн при розв’язанні
глобальних проблем (економічних, продовольчих), взаємній допомозі в екстремальних
ситуаціях (землетрусах, аваріях тощо), спільного освоєння океану та космосу, збереження та
переробці напрацьованих людством знань, ідей для використання кожною країною світового
співтовариства.
По-четверте, прагнення народів світу вижити в умовах загрози людству можливої
ядерної війни сприяє об’єднанню та поширенню політики мирного співіснування.
Ці та інші фактори забезпечують формування цілісного організму світового
господарства, встановлення тісних економічних зв’язків між народами.
Головні тенденції розвитку світового господарства зумовлені його постійним
кількісним зростанням, диверсифікацією форм міжнародного економічного спілкування,
становленням економічної єдності світу та ін. Дуже динамічно розвивається виробничо-
інвестиційна діяльність, формуються міжнародні економічні комплекси. На одне з перших
місць висуваються міжнародні науково-технічні зв’язки, торгівля патентами, ліцензіями,
“ноу-хау”. Випереджаючими темпами порівняно із світовою торгівлею розширюються
міжнародний фінансовий ринок, ринок цінних паперів, ринок капіталів.
Міжнародні економічні відносини органічно вплітаються у механізм національного
процесу розширеного відтворення, зростає частка зовнішньої торгівлі у валютному
внутрішньому продукті й національному доході. Дедалі більше країн стають безпосередніми
суб’єктами міжнародного поділу та кооперації праці.
На основі розгортання діяльності транснаціональних корпорацій, розширення
міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності
створюються могутні міжнародні виробничо-економічні системи, що охоплюють великі
галузі господарства. Тенденція до транснаціоналізації набуває напередодні ХХІ ст.
визначного характеру в розвитку сучасного світового господарства. Вона є певним
продовженням і розвитком на якісно вищому рівні процесу інтернаціоналізації виробництва
й обігу, який було започатковано у ХІХ ст. в умовах великої капіталістичної машинної
індустрії.
Важливою закономірністю світового господарства є розвиток регіональної
економічної інтеграції, що створює відповідні вузлові структури в цій системі. Спільний
економічний простір формується в Західній Європі та Південно-Східній Азії, в Північній
Америці і на Арабському Сході, на європейському континенті в цілому і в Африці тощо.
Порівняно новим явищем слід вважати глобалізацію світогосподарських зв’язків,
тобто їх безпосередній вплив на екологічні проблеми планети, ресурсозабезпеченість
виробництва, продовольчі проблеми людства тощо. Глобального характеру набувають і самі
МЕВ. Йдеться про проблему фінансової заборгованості країн, що розвиваються,
співвідношення між Півднем і Північчю та деякі інші.

12
 Системний аналіз міжнародних економічних відносин передбачає виділення головних
елементів цієї структури. Існує декілька підвидів до визначення структурних елементів
світового господарства. Одні автори обгрунтовують доцільність включення в систему
світового господарства національних економічних комплексів, вважаючи, що вони
складають першооснову міжнародної економічної структури. Другі – висловлюють проти
такого підходу, справедливо вбачаючи в такого роду формуванні невиразний конгломерат
економік різних держав, далеко не прямо пов’язаних між собою міжнародним поділом праці.
Треті – вважають, що на даному історичному етапі національні економіки лише умовно
можна включати в систему світового господарства. Отже, при аналізі світогосподарських
зв’язків мова йде про принципово нову систему якісно вищого рівня. Ніж національна
економіка. Даній системі притаманні свої особливі ознаки та якості, що суттєво
відрізняються від будь-яких економічних комплексів окремих країн. Це унеможливлює
зведення суті світового господарства до простої сукупності економік держав і регіонів
планети.
Міжнародна економічна система може розглядатися насамперед як результат
взаємодії всієї сукупності світогосподарських зв’язків та їх першоносіїв – безпосередніх
виробників, власників ресурсів, країн, регіонів. Унаслідок цієї взаємодії поступово
формується така структура світового господарства (рис.2.1), яка відображає найінтенсивніші
сектори міжнародних економічних відносин.
Один з головних її елементів – міжнародна науково-виробнича сфера, що включає
інтернаціональні науково-технічні та виробничо-інвестиційні комплекси і системи типу
“Еврика”, яка спільно реалізується країнами Європейського співтовариства.
Характерною особливістю таких міжнародних систем є те, що в їхніх межах
об’єднуються науково-технічні потенціали ряду країн, спільно використовуються
інтелектуальні, фінансові, матеріальні, природні, інформаційні ресурси за рахунок
спеціалізації та поділу праці в пріоритетних галузях економіки, науки й техніки.
Найінтенсивніші такі взаємозв’язки розвиваються у високотехнологічних галузях, у
виробництві наукоємної продукції, а саме: в електроніці, комп’ютерній техніці, інформатиці,
біотехнології тощо. Враховуючи дедалі зростаючу роль науки і техніки в сучасному
виробництві, можна прогнозувати посилення конституючого впливу цього структурного
елемента на систему світового господарства.

Головні елементи Суб'єкти Структурні рівні

Науково-технічна Міжнародні економічні Світовий

сфера організації

Виробничо-інвестиційна Інтеграційнй Регіональний

діяльність об'єднання

Міжнародна торгівля, Держава Міжнародний

кредитні відносини

Підприємства, Рівень підприємства,

фірми, ТНК фірми

Рис. 2.1. Структура світового господарства.

Безумовно, центральне значення в структурі світового господарства має міжнародна

13
виробнича сфера. Вона являє собою розгалужену сукупність виробничо-інвестиційних і
фінансово-кредитних зв’язків, що складаються між окремими фірмами, державами та
регіонами у процесі вивозу капіталу, діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК),
розвитку міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, створення спільних
підприємств і вільних зон. Обсяг закордонних операцій, пов’язаних переважно із сферою
виробництва, перевищує масштаби світової торгівлі.
Структурним елементом світового господарства виступає сфера міжнародного обігу
товарно-грошових відносин. Історично саме цей елемент структури світового господарства
передує всім іншим. Товарно-грошові відносини, зовнішня торгівля, які розвивалися
протягом тисячоліть, закладали глибокі підвалини для диверсифікації нових форм
міжнародного економічного спілкування. В процесі еволюції суспільства зовнішня торгівля
із монопольної форми міжнародних економічних відносин перетворюється в один із каналів,
що забезпечує обмін продукції у планетарному масштабі. Одна з головних особливостей
сучасного етапу розвитку зовнішньої торгівлі полягає в тому, що її обсяг, динаміка,
структура визначається насамперед характером і змістом міжнародного науково-технічного
та виробничого співробітництва.
В широкому розумінні до цього структурного елемента світового господарства
належить і міжнародна валютно-фінансова та кредитна сфера, тобто сфера грошового обігу.
Хоча міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини виникли задовго до утворення
світового господарства, відносно зрілої форми вони набули в умовах високого рівня
розвитку світогосподарських зв’язків. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та
активізації обміну результатами діяльності національних господарств та їхніх окремих
суб’єктів між країнами стали чимраз частіше виникати розрахунки й платежі, що
опосередкувалися світовими грішми, а також здійснювалися на основі міжнародного
кредиту.
Кількісне зростання світогосподарських зв’язків, укладення їхньої структури
посилюють необхідність створення адекватних механізмів регулювання цих процесів у
світовому господарстві. Існуючі нині інституційні структури в межах ООН і поза ними.
Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і
торгівлю (ГАТТ) та інші лише фрагментарно охоплюють окремі сфери просторого поля
світового господарства. Деякою мірою цей недолік компенсується дією регіональних систем
управління інтеграційними процесами, але дедалі зростаюча економічна єдність світу
постійно вимагає створення найближчим часом адекватної всесвітньої системи регулювання
міжнародних економічних відносин.
Таким чином, світове господарство на сучасному етапі являє собою досить складну,
органічну систему, що включає цілий ряд структурних елементів. Система – поліосновна,
гетерогенна, тобто неоднорідна, але цілісна і взаємозалежна.
Процес утворення світового господарства як цілісної та взаємозв’язної системи не
завершився і триватиме ще довго. Звідси виникає характер дії економічних законів світового
господарства. Всі вони розвиваються та функціонують як закони – тенденції. Це означає, що
одна із сторін суперечності між національним та інтернаціональним у той, чи інший
проміжок часу може брита верх над іншою, що у свою чергу, залежить від сили впливу
певної сукупності різноманітних факторів, які становлять основу розвитку кожної із сторін
суперечностей. Разом з тим, визнаючи пріоритет загальнолюдських потреб, інтересів та
цінностей, необхідно за допомогою комплексу міжнародних регулюючих механізмів
наближатися до того, щоб національні господарства пристосовувалися до вимог дії спільних
економічних законів. Проте Інтернаціональні інтереси не повинні при цьому завдати шкоти
національним. Більше того, потрібно домагатися оптимального поєднання не лише
національних та інтернаціональних інтересів, а й їхнього узгодження з інтересами особи,
окремого колективу.
Які ж закони визначають розвиток сучасного світового господарства? У науковій
літературі, присвяченій цій проблематиці, називають такі спільні закони: інтернаціоналізації

14
виробництва; вартості; конкуренції; нерівномірності економічного розвитку та інші.
Так, закон інтернаціоналізації виробництва передбачає, що інтернаціоналізація
виробництва є економічною формою розвитку міжнародного поділу праці й міжнародного
усуспільнення виробництва. Міжнародний поділ праці і міжнародне усуспільнення
виробництва знаходять свій конкретний вираз у міжнародній спеціалізації, кооперації та
комбінуванні виробництва.
Унаслідок дії закону інтернаціоналізації виробництва розвиваються сталі та тісні
зв’язки між підприємствами, які кооперуються, причому ці зв’язки мало залежать від стихії
товарного обміну на світовому ринку. Особливий динамізм і сталість у процес
інтернаціоналізації виробництва внесла науково-технічна революція, що розгортається.
Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності виробництва в
окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня
населення. Тому вона стала економічно необхідною для кожної країни.
Дія закону інтернаціоналізації виробництва характеризується різною інтенсивністю в
тих чи інших регіонах господарства. Країни Східної Європи ще мало втягнуті в міжнародний
поділ праці. Жорсткий централізм у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності і майже
повна відсутність конкуренції призвела до значної ізоляції колишніх партнерів по РЕВ від
Світової економіки. Невисоким є і ступінь залученості до міжнародного поділу праці країн
що розвиваються. Це зумовлюється наявністю докапіталістичних укладів, слаборозвинутою
інфраструктурою, нестабільністю соціально-політичної ситуації тощо.
Інтернаціоналізація виробництва й обміну зумовлює дію закону вартості в його
інтернаціональній формі, зокрема утворення інтернаціональної вартості. Формування
інтернаціональної вартості залежить від ряду факторів, найважливішими з яких є: 1) середня
інтенсивність праці в масштабі світового господарства, з одного боку, та інтенсивність
національної праці в різних країнах світу – з іншого; 2) середня продуктивність праці в
межах світового господарства, з одного боку, і продуктивність національної праці – з іншого;
3) ступінь складності праці, який залежить насамперед від рівня освіти й кваліфікації
робітників.
У процесі інтернаціоналізації виробництва й обігу категорія вартості наповнюється
елементами якісно нового змісту, модифікується, зокрема у межах багатонаціональних
монополій елементи виробництва втрачають свою національну природу, а твори, що
виготовляються, стають носіями інтернаціональної вартості.
Величина інтернаціональної вартості залежить від національних затрат суспільно
необхідної праці в тих країнах, які експортують на світовий ринок переважну кількість
продукції.
Однією з основних рис закону вартості є еквівалентний обмін, тобто обмін одного
товару на інший відповідно до суспільно необхідного робочого часу, витраченого на їх
виробництво, або відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної
праці. На світовому ринку еквівалентність обміну товару на товар досягається на основі
інтернаціональної вартості, тобто інтернаціональних витрат виробництва. Тому країна, в якій
при виробництві товарів витрачається більш продуктивна, інтенсивна і складна праця, на
світовому ринку знаходиться у вигіднішому становищі. Її товари одержують вищу вартісну
оцінку, а один робочий день, витрачений на їхнє виробництво, може обмінюватись на
декілька робочих днів іншої країни, де продуктивність, інтенсивність і складність праці є
низчою.
Економічні вигоди, що одержуються країнами з різним рівнем продуктивності,
інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі в міжнародному поділу праці, в
процесі інтернаціоналізації виробництва.
Нееквівалентний обмін на світовому ринку здійснюється за цінами, які значно
відхиляються від інтернаціональної вартості. Такий обмін у сучасному господарстві
відбувається насамперед внаслідок монополізації гігантськими ТНК сфери обігу країн, що
розвиваються. Міжнародні монополії занижують ціни на сировину, імпортовану з країн, що

15
розвиваються, встановлюють штучні бар’єри на шляху доступу готових виробів,
виготовлених тут, у промислово розвинуті країни. Разом з тим застосовується штучне
завищення цін на товари ( зокрема нову технологію і різні види послуг), які імпортуються
слаборозвинутими країнами із промислово розвинутих.
Будучи злученою до процесів міжнародного поділу праці, міжнародного
усуспільнення виробництва, кожна країна втягується у сферу дії законів конкурентної
боротьби, формою прояву яких є міжнародна конкуренція. Головними суб’єктами такої
боротьби є національні компанії та багатонаціональні корпорації, держави та міжнародні
організації. Головною силою такої боротьби залежить насамперед від особливостей
внутрикорпораційної діяльності. Типовою є ситуація, коли всередині ТНК відбувається між
його внутрішніми філіями, яка доповнюється боротьбою на світових ринках з іншими
концернами, їхніми філіалами.
У міжнародній конкурентній боротьбі між гігантськими монополістичними
об’єднаннями в останні 10-15 років спостерігається дія двох суперечливих тенденцій: з
одного боку, посилення такої боротьби, про що свідчить активна політика “поглинань” як
всередині окремих країн, так у межах світового господарства, з іншого – переплетіння
інтересів багатьох ТНК, зростання кооперації між ними, особливо проведенні науково-
дослідних робіт.
Дія закону нерівномірності економічного розвитку проявляє себе у нерівномірності і
стрибкоподібності розвитку окремих підприємств, які переростають у нерівномірність
розвитку окремих галузей, сфер економіки. Більш зріла форма дії цього закону –
нерівномірний розвиток окремих країн. Якщо взяти такий узагальнюючий показник рівня
економічного розвитку, як середньодушовий обсяг ВНП, то в середині 70-х років розрив між
групами країн що розвиваються та промислово розвинутими становив 1: 12 і з того часу
продовжує зростати. Значне відставання країн колишнього СРСР у темпах приросту
зовнішньої торгівлі, наявність низької квоти у світовому експорті. Невисокий ступінь
залученності до міжнародного поділу праці тощо були вагомим фактором дальшого
відставання їх економічного потенціалу, життєвого рівня від США, Японії.
Нерівномірність економічного розвитку відбувається і в межах окремих міжнародних
економічних організацій, навіть у тих, де досягнено високий ступінь інтеграції національних
економік, наприклад, у межах “Спільного ринку”. Так у 60-х роки ФРН і Франція були
майже рівні за своїм економічним потенціалом. Лише через 20 років ФРН випереджала за
цим показником Францію в 1,7 раза. Важливим фактором такої стрибкоподібності є
неоднаковий розвиток зовнішньоекономічної діяльності цих країн. Так наприкінці 80-х років
частка експорту у ВВП ФРН становила третину, а Франції – 21%.
Специфічний характер дії цього закону виявляється у нерівномірності освоєння
передових досягнень науки і техніки, нерівномірності здійснення НТР. Зростання
інтернаціоналізації продуктивних сил, у тому числі науки, створює можливість стрімкого
злету окремих держав за рахунок використання винаходів, патентів, ліцензій. Саме це
послужило однією з найважливіших причин перетворення Японії у другу країну світу за
економічним потенціалом.
Крім наведених у межах господарства діють і інші економічні закони закономірності,
насамперед ті, що функціонують у кожній національній державі з розвинутими товарно-
грошовими відносинами.
Загальновизначеним є положення про те, що суперечності являють собою джерело
будь-якого розвитку. Світове господарство у цьому плані теж не становить винятку.
Суперечності у сфері світогосподарських зв’язків обумовлені й випливають принаймні з
двох головних груп факторів. По-перше, вони є результатом взаємодії структурних елементів
світового господарства: міжнародної науково-технічної сфери. Інтернаціонального
виробництва, товарно-грошового обігу, світової торгівлі, міжнародних фінансових і
валютно-кредитних відносин, механізму управління МЕВ. По-друге, суперечності
виникають і постійно відтворюються між суб’єктами світогосподарських зв’язків усіх рівнів:

16
між державами, між регіональними об’єднаннями і по горизонталі, і по горизонталі, і по
вертикалі.
Наприклад, однією із суперечностей між науково-технічною і виробничою сферами
світового господарства є та, що не всі науково-технічні розробки впроваджуються в
виробництво, що гальмує науково-технічний прогрес, не створює економічних стимулів для
наукового пошуку.
Гострі суперечності розгортаються між сферами міжнародного виробництва й обігу. В
реальній практиці вони проявляються як суперечності між затратами і цінами, продавцем і
покупцем, натурально-речовою і вартісною формами товарів, товарною і грошовою масою,
між попитом і пропозицією товарів та послуг на світовому ринку. Основна суперечність
механізму управління світогосподарськими процесами полягає в тому, що далеко не завжди
вдається створити адекватні їхнім змісту і рівню інституційні, економічні, правові форми, які
б не лише не стримували, а й усіляко прискорювали рух міжнародного економічного життя.
Суперечності між суб’єктами МЕВ мають більш конкретний характер і відзначаються
досить широким спектром. Найголовніші з них проявляються у незбігу економічних
інтересів сторін, що зумовлено різними рівнями економічного та науково-технічного
розвитку країн, окремих галузей і підприємств, різними рівнями продуктивності праці,
національними, історичними, природно-географічними особливостями тощо.
Ще одна група суперечностей світового господарства випливає з форм власності на
засоби виробництва, з рівня і характеру розвитку продуктивних сил, з взаємодії
національних та інтернаціональних господарських механізмів. Особливі ускладнення
виникають при взаємодії ринкової та планової моделей економіки, централістсько-
директивного і ринкового механізмів управління.
У світовому господарстві формується певний механізм розв’язання суперечностей, що
виникають між його структурними елементами і суб’єктами. На мікрорівні це досягається
при обговоренні економічних умов контактів та угод, техніко-економічному обґрунтуванні
спільних заходів. Тут йдеться про ціни і способи розрахунків, умови кредитування, строки
поставок, санкції при порушенні тощо.
На макрорівні суперечності вирішуються в процесі розробки, підписання і реалізації
міждержавних угод про економічне на науково-технічне співробітництво. Розгалужена
система інструментів розв’язання суперечностей світового господарства створена в
регіональних економічних об’єднаннях, особливо в Європейському співтоваристві. У
комітетах і комісіях, у банках і найвищих органах ЄС, на зустрічах міністерств і на нарадах
вищого рівня обговорюються і вирішуються найскладніші проблеми регіональної
економічної інтеграції.
На рівні міжнародного співтовариства теж створені певні структури, що покликані
розв’язувати суперечності світового господарства. Ця робота проводиться на спеціальних
сесіях Генеральної Асомблеї ООН, у межах її економічних підрозділів. Найбільша кількість
проблем вирішується в межах Генеральної угоди про тарифи і торгівлю, це внесення
принципових змін у ціни, тарифи на готові вироби, сировину, послуги, інтелектуальну
продукцію.
У системі МЕВ переплітаються і взаємодіють суб’єкти різних господарських рівнів,
але найсуттєвішим є мікрорівень, де взаємодіють безпосередні виробники товарів і послуг.
Саме вони формують ядро, живу тканину МЕВ, виступаючи одночасно і в ролі продавців, в
ролі споживачів, Нині практично кожне підприємство, фірма, концерн прямо чи
опосередковано має вихід на зовнішній ринок або експортер, або як імпортер продукції чи
послуг, В більшості випадків це найпростіші, традиційні відносини купівлі-продажу на
світовому ринку. Більш високими слід вважати економічні відносини мікрорівня, пов’язані з
розвитком міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва. На відміну від простих
відносин купівлі-продажу міжнародна спеціалізація і кооперація характеризується як досить
сталі, стабільні, довготривалі відносини, що постійно відтворюються, часто на розширеній
основі. Рівень міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва досить високий і сягає в

17
окремих підприємствах 70-80%.
Комплексним характером відрізняється діяльність транснаціональних компаній. Вона
включає виробничо-інвестиційну, фінансово-кредитну, сервісно-збутову діяльність та інші
види світогосподарських зв’язків.
Важливою формою світогосподарської взаємодії на мікрорівні є розвиток спільного
підприємства. Це – одна з найвищих форм міжнародних економічних відносин, що
характеризується не лише кооперацією, а й об’єднанням і спільним використанням ресурсів,
власності на засоби виробництва. Створюються спільні підприємства (СП) переважно з
метою нового міжнародного освоєння ринку. СП не обмежуються спільною участю капіталу,
вони можуть будуватися на знаннях справ в області дослідництва, розвитку, виробництва,
продажу, поставок, менеджменту тощо.
Іноді СП створюються для здійснення разових чи короткотермінових проектів, проте
в більшості випадків СП передбачають довготермінову перспективу.
В створенні СП, як правило, приймають участь два чи більше партнерів, які
самостійно невзмозі вирішувати поставлені задачі, або тому, що вони занадто малі для цього,
або тому, що багато ризику. Комбінуючи різні можливості, учасники СП знаходять успішне
рішення поставлених задач.
У межах СП виникає своєрідний тип економічних відносин. За допомогою цих
підприємств вирішується ряд проблем економічного розвитку, насамперед залучення
закордонних інвестицій, впровадження нових технологій, сучасних методів управління
виробництвом. Спільні підприємства мають сприяти повнішому насиченню внутрішнього
ринку товарами, послугами, відкриті додаткові канали валютних надходжень. На даний час
на Україні понад 2,5 тис. спільних з іноземними засновниками підприємств, які діють
практично у всіх галузях народного господарства.

Контрольні запитання.
1) Дайте характеристику світового господарства як економічної категорії.
2) Які головні тенденції світового господарства Ви знаєте?
3) Назвіть основні елементи системи світового господарства.
4) Які основні суперечності існують у світовому господарстві?

Тема 3. Еволюційні періоди формування міжнародних економічних відносин

3.1.Міжнародні торговельні зв’язки стародавнього світу.

3.2.Міжнародні економічні відносини епохи середньовіччя.
3.3.Міжнародні економічні відносини індустріальної епохи.
3.4. Основні передумови розвитку міжнародних економічних відносин
3.5. Україна на шляху розширення міжнародних економічних відносин.

Історія міжнародних економічних відносин (МЕВ) своїм корінням сягає у глибоке

минуле. Теперішні міжнародні економічні відносини не виникли раптом, несподівано, на
порожньому місці. Зв’язки між народами розвивалися шляхом багатовікової еволюції
зв’язків між народами, общинами, племенами, індивідами, етнічними групами. Стародавні
общини (125-40 тисячоліть тому) не були надто роз’єднані: між окремими групами общин
мусили скластися постійні зв’язки. У таких зв’язках учені вбачають вже економічні
контакти, що виникали поки що лише у скрутні періоди нестачі продуктів харчування.
За жорстких природних умов (кам’яний вік - палеоліт), зміна клімату в бік
похолодання, одна родина не могла існувати окремо, самостійно, і, очевидно, існувала
система міжобщинної господарської взаємодопомоги, підтримки у періоди продовольчих
труднощів.

18
 За доби мезоліту (середня кам’яна доба) розвиваються збиральництво, полювання,
приручення тварин. Зберігається міжобщинна кооперація контакти між південно- та
східноєвропейським населенням і населенням середземноморського ареалу, що
підтверджується археологічними свідченнями.
Із зменшенням стад мамонтів і відповідно із зменшенням м’ясної їжі визрівають
необхідні фактори, що спричиняють виникнення відтворюючої економіки (скотарство,
первинні форми рослинництва, сітковий лов риби). Привласнююче господарство стало все
більше поступатись місцем відтворюючому. Людство вступало в нову епоху - скотарства,
землеробства, переходило до стійкої осідлості (IX- VII тисячоліття до н.е.).
Головним предметом обміну в неолітичному суспільстві (пізній кам’яний вік) були
різні породи каменю - сировина для виготовлення знарядь праці (наприклад, обсидіан). Крім
того, предметом міжобщинного обміну були також морські черепашки.
В V - IV тисячоліттях зв’язки між річними племенами стають інтенсивнішими.
Наприклад, трипільські племена активно обмінювали глиняний посуд на мідні вироби, які
виготовлялися на Балканах, Карпатському басейні. В цілому відбувалося подальше
закріплення відтворюючого господарства.
Бронзовий вік ІІІ-І тисячоліття до н.е. Зростає кількість видобувної сировини, готових
продуктів та товарів, призначених для обміну та торгівлі. Предметами обміну були мідь,
бронза, золото, фаянсові намиста, бурштин, морські черепашки. З’явились морські та річкові
транспортні засоби, човни.
За бронзового віку крім виробів з бронзи все більшого економічного значення набуває
видобування та експорт солі.
Особливо стійкі господарські зв’язки з іншими общинами мали народи найбільш
розвинутих цивілізацій бронзового віку - мінойської культури (Кріт) та лікейської (Греція).
Основна частина суспільства за бронзового віку не досягла рівня розвитку державності.
Торгівля та обмін відбувалися між общинами, племенами та регіонами.
Таким чином, головним із наслідків бронзового віку стала досить розвинута система
обміну, розгалужені господарські зв’язки між різними соціальними групами.
Історія стародавнього світу налічує близько 4 тисячоліть, охоплюючи період IV
тисячоліття до н.е. до V ст. н.е.(падіння Західної Римської імперії). Занепад первісного ладу
привів до появи двох типів антагоністичного класового суспільства: східного та античного.
Основою матеріального виробництва стародавніх цивілізацій було землеробство.
Велике значення мав обмін сільськогосподарської продукції на технічну сировину. Для
держав Сходу на відміну від Заходу зовнішня торгівля не була життєво важливим засобом
існування суспільства. Залежність від зовнішньої торгівлі прискорювала розвиток
продуктивних сил античного світу, товарного виробництва.
Зовнішня торгівля була основною формою економічних відносин між країнами
стародавнього світу. Вона обслуговувала обмін та перерозподіл споживчих вартостей між
народами та країнами. Найважливішими факторами виникнення та зміцнення міжнародної
торгівлі виступали географічні умови і відмінності в ресурсах, нерівномірність забезпечення
регіонів корисними копалинами, технічною сировиною, а також різниця в можливості
отримання надлишків сільськогосподарської продукції.
Міжнародна торгівля задовольняла внутрішні потреби держав у тих видах сировини і
продуктів, виробництво яких у цих державах було неможливе або економічно недоцільне.
Так, предметом експорту було: шовк в Китаї, папірус в Єгипті, текстильні вироби в Вавілоні
і інше.
Міжнародна торгівля розвивалася у формі договірних торгових стосунків між
державами, завдяки яким утворювалися постійні товаропотоки. Існувало два основних типа
торгових відносин між країнами - експортно-імпортний та транзитний. В якості реклами
використовувався «обмін дарунками» між державними правителями. Починають виникати
далекі міжнародні контакти. Купці з Кріту активно торгували з Сірією, Палестиною,
Єгиптом, Сіцілією.

19
 Найважливішою особливістю формування МЕВ ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. було
переважання зовнішньої торгівлі над внутрішньою. В той же час формується «інститут
Тамкару» (купців). Тамкару - службова особа, торгівельний агент храму або палацу, в чиїх
руках зосереджена зовнішня торгівля. Міжнародна торгівля велася переважно суто на
адміністративних засадах, а приватна ініціатива і пов’язані з нею доходи були або сполучені
з нездоланними для приватної особи перешкодами, або відкрито заборонені. Але з часом
міжнародний обмін поза сферою влади держави поширювався. На початку ІІ тисячоліття до
н.е. тамкару поступово перетворилися в самостійних професійних купців, крім того вони
позичали гроші. Утворилася мережа так званих кару - торгових общин-факторій, які були
посередниками у міжнародному обміні. Ці торгові общини, хоча й залежали від держави, в
межах якої вини були розташовані, однак мали власний центр (об’єднання) й особливий
юридичний статус.
Поява міжнародних приватних торгових організацій та значне поширення системи
приватного кредиту є відмінними рисами МЕВ ІІ тисячоляття до н.е.
У фінансуванні торгівлі кару брали участь й іноземці і місцеві купці. Там, де фонди
належали переважно державі, торгівля значною мірою залежала від адміністративного
контролю і занепадала швидше, ніж там, де фонди були общинними, приватними. Кару
притаманна координація торгової діяльності. Торгові доми мали змогу об’єднувати свої
касові операції, кооперуватися в різних комбінаціях поміж собою, створювати спільні
резервні каси й запаси товарів. Укладалися угоди, за якими члени торгових домів могли
вільно оперувати коштами і кредитом договірної сторони.
Держава здійснювала контроль над діяльністю торгових общин під загрозою
конфіскації товарів і це приводило до зменшення торгівлі і переміщення торгових домів за
межі країни, туди де контроль адміністрації був слабішим.
На початку І тисячоліття до н.е. між державами давнього світу налагоджуються
постійні торговельні потоки, складається система міжнародного обміну, наприклад, колонії
які утворювалися фінікійцями на середземномор’ї активно торгують з метрополіями.
Завдяки грецькій колонізації Середземного моря в міжнародні економічні контакти
втягнулися скіфи, галли, інші племена та народи. Встановилися зв’язки з Британськими
островами, звідкіля вивозився цинк. Торгове спілкування значно посилилося, коли стали
використовувати періодичні супутні вітри (мусони та пасати) для плавання через Індійський
океан. Почали встановлюватися контакти з країнами Далекого Сходу. З Китаю везли залізо,
нікель, золото, срібло, дзеркала, шовкові тканини і т.і..
Одним з факторів поширення ЗЕД наприкінці І тисячоліття до н.е. було політичне
об’єднання Середземномор’я під владою Риму (ІІІ-І ст.до н.е.). ІІ ст.н.е. вважається «золотим
віком» Римської імперії. В цей час найвищого розвитку сягають і торгові відносини між
Римською метрополією й провінціями. Набувають широкого розвитку грошові відносини.
Перші монети з’явилися в малоазіатській державі Лідія і в Греції VIII-VII ст. до н.е..
Грошові відносини відігравали важливу роль в економіці стародавнього світу, з одного боку
опосередковували торгові операції, з іншого - самі правили за об’єкт торгівлі.
Великий розмах торгових операцій привів до появи зачатків банківської справи.
Операції по обміну однієї валюти на іншу, розмін великих монет, видача позик і т.ін. у
стародавній Греції здійснювали міняйли - трапедзити, які поступово перетворювалися у
посередників при торгових операціях, що приймали вклади і здійснювали розрахунки за
товари, куплені вкладником. Позичковий процент дорівнював 8-12% річних, а при
кредитуванні заморських експидицій він сягав 30%.
Розвиток зовнішньої торгівлі у І тисячолітті до н.е. вимагав певної організації торгових
відносин. Тому почали з’являтися товариства купців і судновласників.
Для МЕВ стародавності була характерна також міграція робочої сили, передусім це
насильне переселення кваліфікованих ремісників, торгівля рабами.

20
 Вже в І тисячолітті до н.е. позначився поділ обміну між ринками, залежно від характеру
пропонованих товарів, відстаней, зручності або незручності доступу до ринку і
транспортування, від географії виробництва та споживання.
Таким чином, ще за стародавніх часів почали складатися й набули розвитку численні
технічні елементи та організаційні форми МЕВ. Проте не слід ототожнювати стародавні та
сучасні МЕВ. Товарне виробництво не стало загальною формою економічного руху
стародавніх суспільств. В силу цього МЕВ були досить усталені, але недостатньо значущі
для існування стародавнього світу.
Феодалізм прийшов на зміну рабовласницькому ладові як новий, вищий ступінь
суспільства, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства ввійшли в суперечність з
його виробничими відносинами (ІІІ- VII ст. н.е.).
Із зростанням продуктивних сил посилився суспільний поділ праці. Це привело до
відокремлення ремесла від сільського господарства. Міста стають головними центрами
товарного виробництва з розвитком товарно-грошових відносин, значення торгівлі зросло.
Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, куди звозилися товари з різних міст
та країн. Великими торговельними центрами стають Венеція, Генуя.
Однак середньовічна торгівля, незважаючи на її значний розвиток, мала все ж таки
обмежений характер. Вона існувала за умов панування натурального виробництва,
феодальної роздробленості, бездоріжжя, відсутності єдиних мір ваги та довжини, єдиної
грошової системи, розбійництва.
Для східних слов’ян, Дніпро став шляхом до торгівлі з країнами південно-східної
Європи, зв’язав їх з чорноморськими та каспійськими ринками, хутро, мідь, віск, ліс були
головними статтями вивозу Київської Русі. У VIII ст. виникла й усталилася торгівля
дніпровсьвих слов’ян з хозарським та арабським Сходом, а той хто володів Києвом, тримав у
своїх руках ключі від головних воріт руської торгівлі. Економічна діяльність перших руських
князів переслідувала дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону та
підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. В цілому Київська Русь мала широкі
й досить розгалужені зовнішньоекономічні зв’язки (Константинополь, Арабський Схід).
Наслідки монголо-татарської навали були для Київської Русі виключно тяжкими,
значною мірою було загальмовано соціальний, економічний , політичний та культурний
розвиток руських міст і сіл.
У кінці ХІІІ на початку XIV ст. формуються внутрішні (соціально-економічні) та
зовнішні (необхідність звільнення від монголо-татарського іга) фактори політичного
об’єднання руських земель навколо Москви.
Російська централізована держава формувалась як феодально-кріпосницька монархія з
пануванням натурального господарства. Поширюються торгово-економічні зв’язки з Літвою,
Польщею, Німетчиною, Італією, Іраном, Індією, Османською імперією, Англією. В Росії
формується власна грошова система.
Економічні зв’язки різних земель, що входили до складу Російської держави
регламентувалися міжкнязівськими договірними грамотами. Московські князі (Іван ІІІ, IV)
розвивали гірничодобовну промисловість, гарматне діло.
Зовнішньоекономічна політика російської держави того періоду базувалася на ідеях
раннього меркантилізму, згідно з якими держава має нагромаджувати золото та срібло в
країні, обмежувати імпорт і сприяти експорту.
Значні перетворення в економічному житті Росії були здійснені Петром І. Особливе
значення для розвитку зовнішньоекономічних зв’язків мало приєднання балтійських портів.
Було вперше опубліковано митний тариф, який мав чітко виражений протекціоністський
характер. Експорт товарів в 2 рази перевищував імпорт, вперше експортуються промислові
товари.
Об’єктивні передумови для налагодження торговельних зв’язків Запорозької Січі із
сусідніми країнами і територіями формувалися в результаті взаємодії декількох головних
факторів. По-перше, тут був дасягнутий досить високий рівень розвитку власного

21
господарства, що створювало деякий надлишок ресурсів для обміну з іншими народами. По-
друге, історично на Запорожжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідок якої
відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування, передусім у
хлібі. По-третє, надзвичайно вигідне географічне положення Запорозької Січі, розташування
на історично випробуваному водному торговельному шляху «із варяг в греки» сприяло
розвиткові транзитної торгівлі, генетичні коріння якої сягали у Київську Русь.
Основою господарства було: рослинництво, тваринництво, рибальство, звіроловство,
бджольництво, конярство (запозізькі коні користувалися широким попитом в країнах як
Східної так і Західної Європи). Найголовнішою галуззю, що забезпечувала життєво важливі
потреби населення, було рибальство. Користувалося особливим попитом лисяче хутро.
Серед торгових партнерів Запорозької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Вірменія,
Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Греція та ін. Найбільша питома вага у зовнішній
торгівлі припадає на Лівобережжя та російські області, які в сукупності і забезпечували
найголовніші, життєво-важливі потреби козацтва. Лівобережжя та Росія забезпечували
хлібом, борошном, пшоном, горілкою, одягом, взуттям, порохом, свинцем, рушницями,
тютюном, товарами мануфактурного виробництва й ремесла. Жваві торговельні стосунки
розвивались у запорожців з Туреччиною та Кримом. Запорозькі козаки експортували
переважно продукти рослинництва і тваринництва, а з Криму в першу чергу завозились
сіль,крім того, кримський сап’ян та взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, вина.
Торгові відносини з Польщею розвивалися незважаючи на періодичні політичні тертя.
Торговельно-економічні зносини Запорожжя грунтувалися на багатовалютній системі
(власних грошей на Запорожжі не було).
Досить розвиненою була на Запорожжі митна справа. Митна система переслідувала дві
головні цілі: поповнення доходів казни і регулювання цін та інших умов торгівлі.
На Запорожжі було досягнуто досить високий для того часу рівень розвитку
продуктивних сил, створене розгалужене господарство, велася досить активно
зовнішньоекономічна діяльність.
Зародження і розвиток капіталістичного виробництва безпосередньо пов’язані з
нагромадженням капіталу. У свою чергу, торгівля, як внутрішня, так і зовнішня, стала
могутнім джерелом нагромадження капіталу та прискорення розвитку країн. У ХVI-XVIII ст.
зовнішня торгівля досягла розмірів світової і це рішуче вплинуло на прискорення розкладу
феодалізму. Зародження капіталістичних відносин відбувається XV ст. в Іспанії, Португалії,
а з кінця XVIст. - в Голландії, Англії, Франції, де первісному нагромадженню капіталу
сприяло багатство захоплених колоній.
Відкриття морського шляху до Індії поклало початок колоніальної експансії
португальців на Схід, нечуваної смуги збагачення. Піренейські держави активно вели
зовнішню торгівлю з колоніями й іншими європейськими державами. Хліб, вино, масло,
сукно та інші продукти та товари відправлялися ними до Америки, Європи, Азії. Поступово
Голландія, Англія, Франція перемогли піренейські держави на зовнішньому ринку.
Величезне значення в створенні первісного капіталу в країнах Європи мала
работоргівля. Франція - активно стимулювала у країні розвиток експортних галузей
господарства, були створені за кордоном спеціальні контори для торгівлі.
Поряд з розвитком торгівлі й судноплавства в XVIст. в Англії почало формуватися
національне купецтво, створювалися компанії для торгівлі з Росією, Персією, північними
країнами. У більшості країн Європи зовнішньоекономічні зв’язки внаслідок географічного
положення цих країн, а також їх колоніальної політики відіграли виняткову роль для
економічного розвитку.
В Росії та Україні зародки торгового капіталу слід віднести до XVIст. (Іван VI).
Особливого розквіту зовнішня торгівля набула на початку XVIІІст. (Петро І). Відкриття
річкового шляху до Чорного моря, вихід на Балтійське узбережжя. Головним предметом
експорту були різні види сировини: ікра, хутро, віск, сало, прядиво, ліс тощо. Починало
розвиватися промислове виробництво. Проте залежність Росії від іноземного капіталу,

22
відставання від індустріального рівня розвитку європейських країн особливо помітно
проявилися у структурі російського експорту у післяпетровський період. Прядиво, льон,
сало, залізо, ліс, хліб остаточно заступили собою все інше.
Величезний прибуток приносили державній казні нееквівалентний обмін (торгівля) з
національними окраїнами Росії, особливо Сибіром, а також стягнення з інородців данини.
Можливість зменшення виробничих витрат за рахунок одержання продуктів праці з
інших країн є одним з найважливіших факторів розвитку продуктивних сил.
Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві
певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку.
Окремі прояви міжнародного поділу праці існували ще до утворення капіталістичного
суспільства. У XVI-XVIІІст. почалася спеціалізація колоній на виробництві тих чи інших
товарів, в залежності від природних умов.
В першій половині ХІХ ст. виникли об’єктивні передумови й настійна необхідність
утвердження міжнародного поділу праці як закономірного результату розвитку капіталізму.
Капіталістичне виробництво стає все більше спеціалізованим (дешевшим).
Подібно того як всередині кожної країни суспільний поділ привів до становлення
національного ринку, міжнародний поділ праці спричинився до виникнення світового ринку.
Характерною рисою розвитку світового ринку у ХІХст. було те, що він існував в
умовах вільної конкуренції. Рівень конкурентної боротьби, особливо в сфері зовнішньої
торгівлі, був значно нижчим порівняно з її гостротою в ХХст., що створювало сприятливі
умови для виходу на світовий ринок дедалі більшої кількості фірм різних країн.
На початку ХХст. основні капіталістичні держави вступили в період раннього «дикого»
імперіалізму. Почали формуватися монополії, первісною базою яких були акціонерні
товариства. Інтенсивний вивіз капіталу, економічний та територіальний поділ світу
монополіями були факторами створення світового господарства. В цей період МЕВ
будувалися на праві сильного, головним принципом діяльності монополій було отримання
прибутку, у зовнішній торгівлі процвітав нееквівалентний обмін, звичайним явищем стало
пряме пограбування ресурсів менш розвинутих країн. Капіталістична експлуатація
поєднувалася з докапіталістичними формами примусу і тому носила особливо жорсткий
характер, у світовому господарстві панувала нерівномірність. Весь світ розділився на
«центр» і «периферію».
Перша світова війна і більшовицький переворот у Росії виявилися головними
дестабілізуючими факторами для світогосподарських зв’язків. Поновлення міжнародного
економічного спілкування було пов’язане з подоланням наслідків цих факторів.
Жовтневий революційний переворот поклав початок небаченому експерименту над
людьми і соціальними інститутами, коли поряд з проголошуваними принципами і
деклараціями про встановлення нових прогресивних принципів міжнародних відносин у
реальній зовнішній політиці насаджувалися свавілля, терор, диктат, зневага до людської
гідності і самого життя. Антикапіталістичні заходи Радянського уряду, зокрема конфіскація
іноземної власності, невизнання боргів попередніх режимів, викликали бойкот Росії з боку
провідних держав Заходу. Зовнішньоекономічні зв’язки Російської республіки були
практично зведені до нуля.
Протягом 20-30 років Афганістан, Іран і Туреччина були чи не єдиними торговими
партнерами Радянської держави. В Росії була створена спеціальна Російсько-Східна торгова
палата. Був поновлений у 1922р. Нижньогородський ярмарок. Впровадження НЕП спонукало
зарубіжні країни піти на ділові контакти з Росією. У 1921р. була укладена радянсько-
англійська торговельна угода, далі були укладені угоди з Німеччиною, Італією, Норвегією,
Данією, Австрією, Чехословаччиною. В Росії була висунута ідея залучення іноземного
капіталу через надання концесій. До 1928р. в російську економіку було вкладено всього
70млн. крб. проти 3млрд. за планом. Іноземним інвесторам чинились перепони. Великий
капітал не прийшов до Радянської республіки. Зарубіжні країни висунули претензії щодо
повернення боргів царського і тимчасового Урядів - близько 8млрд. золотих крб. Радянська

23
влада відкинула ці вимоги, але об’єктивна реальність дала змогу встановити зовнішньо-
економічні стосунки в 1924-25рр. із сорока іноземними державами. Починаючи з 1922р.
(утворення СРСР) всі права по веденню зовнішньоекономічних стосунків були віддані
центру. Поступово була послаблена економічна блокада Радянської республіки. З 1924 до
1929рр. оборот зовнішньої торгівлі збільшився у 5,4 рази, у тому числі експорт в 14,5 рази -
імпорт в 3,2. Головною статтею експорту СРСР у 20-х роках були продовольчі товари (41%).
Крім того почали експортувати паливо, руди, метали, металеві вироби, промислові товари
народного споживання.
Керівництво країни на чолі з Сталіним використали невдоволення трудящих НЕП щоб
його згорнути і знищити своїх політичних супротивників. Була створена тоталітарна
командно-адміністративна економіка. У сфері економіки був здійснений перехід від
економічних важелів управління до планово-адміністративних. З 1930р.
зовнішньоторгівельний оборот Росії почав знижуватись, що свідчило про кризові явища у
зовнішньоекономічній сфері, руйнування її інфраструктури.
Економічна криза 1929-1933рр. справила руйнівний вплив на світогосподарські
зв’язки. Зменшився обсяг світової торгівлі, дедалі ширше стали застосовуватися
протекціоністські заходи, спрямовані на скорочення імпорту.
В той же час СРСР розбудовуючи свою економіку різко збільшив імпорт промислового
обладнання із США. Американські компанії брали участь у будівництві заводів у
Магнітогорську, Дніпрогесу, автозаводу в м.Горькому. Після відновлення у 1933р.
дипломатичних відносин США і СРСР економічне співробітництво отримало додатковий
імпульс. В 1937р. була укладена нова торгова угода, якою сторони надавали одна одній
режим найбільшого сприяння. В 1939р. З початком радянсько-фінської війни США
запровадили «моральне ембарго» на вивіз у СРСР зброї, стратегічної сировини, металів.
Знову радянсько-американські відносини нормалізувалися у період другої світової війни.
На початку 30 років Монголія повністю переорієнтувала свої торгівельні стосунки на
СРСР, що поставило її у повну залежність від однієї держави.
Друга світова війна погіршила становище, що склалося в системі світогосподарських
зв’язків в 30-ті роки. Зовнішньоекономічні зв’язки в більшості країн, що воювали, були різко
звужені, міжнародному економічному співробітництву завдано великої шкоди. Економічне
співробітництво підпорядковувалося передусім завданням війни. Механізм міжнародних
розрахунків був практично розладнаний. Особливо негативні прояви стосувались
Європейських країн та Японії. В той же час воєнна кон’юнктура сприяла швидкому
зростанню зовнішньоекономічної сфери США , вони закріпляють за собою перше місце в
світовому товарообороті. Частка США в перші повоєнні роки, у світовому експорті складала
більше 30%.
В той же час нагромаджувалися передумови розгортання НТР й бурхливого розвитку
світогосподарських зв’язків. Попереду були драматичні зміни співвідношення сил у
світовому господарстві: посилення суперництва на світових ринках між основними центрами
капіталізму, боротьба країн, що звільнилися, за рівноправні відносини, надідеологізація
зв’язків Схід-Заахід і нарешті поступове твердження нового політичного мислення, що
відкриває шлях до плідного економічного співробітництва в інтересах усіх країн.

Міжнародні економічні відносини існують не ізольовано й автономно від загального

процесу політичного та соціального розвитку людського суспільства, навпаки, вони тісно
пов’язані з ним і значною мірою залежать від нього. У свою чергу, міжнародні економічні
відносини справляють суттєвий вплив на розвиток політичних процесів, наповнюють
політику конкретним змістом. Взаємозв’язок і взаємозалежність світової політики з
міжнародними економічними відносинами (МЕВ) знайшли своє втілення в інституційній
структурі числених міжнародних політичних та економічних організацій, передусім ООН.
З розвитком НТР світогосподарські зв’язки між країнами стали настільки глибокими та
всеохоплюючими, що будь-яка, здавалося на перший погляд, суто національна економічна

24
проблема (інфляція, дефіцит державного бюджету, зниження валютного курсу, структурна
незбалансованість економіки, кризовий спад тощо) торкається економічних інтересів
багатьох країн, а отже, відбивається на всій системі МЕВ. І це природно, адже економіка
кожної країни, що включена в систему міжнародного поділу праці і відповідно в світовий
ринок, сотнями невидимих ниток зв’язана з господарствами інших країн. І тому внутрішні
економічні проблеми певної країни, особливо високорозвинутої, за принципом «ланцюгової
реакції» поширюються на економіку інших країн, на всю систему МЕВ.
Не випадково міжнародне співтовариство націй в особі ООН має відповідні економічні
комітети і комісії, які стежать за станом економіки країн і за потреби надають допомогу в
подоланні кризових ситуацій.
Отже, сучасні економічні проблеми, які виникають у тих чи інших країнах, більшою чи
меншою мірою фактично набувають характеру міжнародних. Внутрішні і зовнішні
економічні процеси й тенденції розвитку виявляються взаємопов’язаними і
взаємообумовленими, що є однією з передумов розвитку МЕВ.
Сучасні МЕВ пройшли складний шлях від конфронтації країн з різними соціально-
політичними укладами до співробітництва.
Конфронтаційний характер МЕВ у роки «холодної війни» проявився передусім у дедалі
більшій їх мілітарізації, в розвитку такого потворного явища в цих відносинах, як торгівля
зброєю. Найбільшими світовими продавцями її були СРСР та США, які оснащали
смертоносною зброєю інші країни, передусім молоді, що стали на шлях політичної
незалежності. Найбільшими покупцями зброї є Ірак, Сирія, Лівія, Єгипет, Ліван, Ізраїль,
Йрданія, Саудовська аравія, країни Перської затоки.
Торгівля зброєю як найзловісніша і найнебезпечніша форма прояву МЕВ у роки
«холодної війни» завдала великої матеріальної шкоди країнам, що були втягнуті у цей вид
тогових відносин.
Крім політичних конфронтаційних за своєю суттю факторів що впливали на природу
МЕВ, вони деформувалися також міжнаціональними релігійними конфліктами. Всі ці
деструктивні фактори в МЕВ трансформують світогосподарські зв’язки, надають їм рис
конфліктності та вибухонебезпечності.
У міру реформування всієї системи виробничо-економічних відносин у країнах Східної
Європи і становлення економіки змішаного типу- світ почав втрачати свій біполярний,
двополюсовий вимір «капіталізм-соціалізм», він став набувати рис моноформаційної
системи. Перехід країн Східної Європи на шлях розвитку ринкової економіки створюють ту
однорідність соціально-економічного середовища в усьому світі, яка зумовлює виникнення
нового типу розвитку МЕВ.
Замість постулату класової непримиренності та боротьби двох систем у міжнародних
економічних та політичних відносинах пріоритетного значення набуває принцип
загальнолюдських цінностей, який має бути єдиним «знаменником» в економічних та інших
відносинах усіх країн та народів. На сучасному етапі формуються однотипні та якісно
однорідні за своєю соціально- економічною суттю основи розвитку МЕВ.
Одним з головних шляхів подолання суперечностей розвитку міжнародних
економічних відносин є участь країн у різних міжнародних економічних організаціях. Окремі
сфери МЕВ (торгівля, кредитні та валютні відносини тощо) регулюються відповідними
нормами, які зафіксовані у статутах міжнародних економічних організацій, та правилами, що
закріплені в міжнародних угодах. Скажімо, норми, яким підпорядкована зовнішня торгівля,
закріпленні в Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Країни учасниці ГАТТ
зобов’язались додержуватись у взаємних відносинах узгоджених правил, зокрема принципу
найбільшого сприяння в торгівлі, запобіганням кількісним обмеженням імпорту, подолання
непорозумінь, що виникають у торгових відносинах, шляхом взаємних консультацій та
узгоджень дій і т. д.
Міжнародні валютно-фінансові відносини регулюються Міжнародним валютним
фондом (МВФ). Ця організація наділена статусом спеціалізованої установи ООН і покликана

25
сприяти міжнародному валютно-фінансовому співробітництву країн-членів фонду,
підтримуавти рівновагу платіжних балансів та забезпечувати умови для стабільності курсів
валют.
Міжнародні кредитні та позичкові операції регулюються Міжнародним банком
реконструкції та розвитку (МБРР). На держави СНД діяльність МБРР поширюється з 1992р.
У міру розвитку інтеграційних процесів між країнами почали виникати регіональні
економічні об’єднання, стосунки між членами яких регулюються як загальними нормами
(скажімо, якщо це стосується торгівлі, то ГАТТ, якщо валютно-фінансових відносин,- МВФ),
так і нормами, які вироблені країнами, що входять у ті чи інші регіональні угрупування. При
цьому закріплені на регіональному рівні правила міжнародних торгових, валютно-кредитних
та інших форм економічних відносин не лише не суперечать міжнародним нормам,
закріпленим відповідними угодами чи статутами, а й навпаки, кореспондуються з ними,
доповнюють їх. Наприклад, створення «Спільного ринку» зумовило виникнення ряду
регіональних «правил поведінки» країн-членів, а саме: у торгівлі це створення єдиного
європейського безмитного ринку, у валютних відносинах- вільна міграція в межах ЕС
капіталів, функціонування європейської валютної одиниці-екю, у сфері трудових відносин-
безперешкодна міграція робочої сили в межах «Спільного ринку»тощо.
Регіональні економічні структури виникають і в країнах, що розвиваються.
Так, з метою фінансування програм розвитку в країнах Латинської Америки в 1960р.
був створений Міжамериканський банк розвитку (МБР). В 1991р. країни Андської групи -
Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор та Венесуела оголосили про створення на своїх територіях
зон вільної торгівлі. Це перший крок до створення нового спільного ринку, формування
якого має завершитися до середини 90-х років. Є багато інших прикладів розвитку
міжнародних регіональних торговельно-економічних та валютно-фінансових організацій, які
регулюють економічні відносини між різними країнами. Все це свідчить про існування
загальної тенденції розвитку МЕВ.
Прикладом невдалого співробітництва в рамках міжнародної економічної організації є
функціонування у 1949-1991рр. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Членами РЕВ
були 10 країн соціалістичного табору на чолі з СРСР.
Порочність механізму функціонування РЕВ полягає в тому, що на економічні
відносини між країнами-членами цієї організації були перенесені всі економічно неефективні
й політично безперспективні методи централізованого управління, притаманні
адміністративно-командній системі. У відносинах між країнами РЕВ існував ледве
прикритий економічний і політичний диктат, а то й здійснювалася справжня агресія одних,
сильніших країн проти інших, слабших, які прагнули до економічної та політичної
незалежності.
Життя довело економічну неефективність централізованого управління економікою на
основі командних деректив як у національному, так і в міжнародному масштабі. Незважаючи
на величезні зусилля, що прикладалися з боку урядів цього економічного союзу, їм не
вдалося досягти помітного прогресу в процесі інтенсифікації виробництва, скоротити
науково-технічне відставання від індустріально розвинутих країн Заходу, модернізувати
застарілу виробничу базу. В економіці багатьох країн-членів РЕВ стали виникати негативні
явища. У травні 1991р. в Москві постійними представниками країн-членів РЕВ було
прийняте рішення про розпуск цієї міжнародної економічної організації.
Крах світової соціалістичної системи господарства, перехід країн Східної Європи на
засади ринкової економіки усунули політичні бар’єри на шляху подальшого розвитку МЕВ.
Різко зросли господарські зв’язки цих країн з країнами Західної Європи. Виникли сприятливі
політичні умови для налагодження масштабу європейського та світового співробітництва.
Дедалі зростаюча сумісність господарських систем, що засновується на плюралізмі власності
та ринкових відносинах, підвищує ефективність механізмів економічного співробітництва,
сприяє розвитку МЕВ.

26
 Новим явищем у розвитку торговельно-економічних та науково-технічних зв’язків,
співробітництва між країнами Східної і Західної Європи є вступ ряду східноєвропейських
країн до ЕС із різним статусом, відкриття деякими державами Східної Європи своїх кордонів
для західноєвропейських країн.
Важливі кроки на шляху розширення міжнародних економічних відносин з країнами
Східної, а також Західної Європи робить суверенна Україна. На її території засновуються
численні спільні підприємства з іноземним капіталом, відкриваються представництва
іноземних фірм, банків, підприємств. Налагоджується комерційний обмін досягненнями
науки, техніки, технології, зростають культурні зв’язки. Україна вже уклала цілий ряд
договорів і угод, в тому числі із ЕС, які сприятимуть подальшому розвитку економічних
відносин між нею і країнами світу. Важливим фактором розширення й поглиблення цих
відносин став вступ України до міжнародних валютно-фінансових та кредитних структур.
Таким чином говорячи про міжнародні економічні відносини, необхідно підкреслити,
що вони мають стабільну тенденцію до прогресуючого розвитку, незважаючи на деякі
контртенденції, що йому заважають. Суперечливий характер розвитку МЕВ цілком
пояснюється діалектичним характером цього процесу, в якому сам спосіб вирішення
суперечностей становить одночасно перехід від нижчої до більш високої, досконалої та
зрілої форми розвитку МЕВ.

Контрольні запитання.
Що обумовлює розвиток МЕВ?
Чи впливають внутрішні економічні процеси в країні на розвиток МЕВ?
У чому проявляється конфронтаційний характер МЕВ?
Які конфронтаційні фактори впливають на МЕВ?
Назвіть основні шляхи подолання суперечностей МЕВ?
Як діє механізм розв’язання конфліктів у міжнародних економічних
організаціях?
Які кроки запроваджує Україна на шляху розвитку МЕВ?

Тема 4. Середовище міжнародних економічних відносин

4.1. Фактори впливу на міжнародні економічні відносини.

4.2. Середовище розвитку МЕВ.

Учасники міжнародних економічних відносин, діють як відносно незалежні

суб’єкти. Але всі вони знаходяться під впливом середовища МЕВ, тобто різноманітних
факторів (демографічні, економічні, природні, науково-технічні, політичні, культурного
оточення і т. ін.), які потребують від діючих осіб корегування своїх дій. Кожний з
суб’єктів МЕВ є “відкритою системою”, яка залежить від зовнішнього світу. Дія факторів
може мати для різних суб’єктів різний характер впливу: прямий або побічний. Фактори
прямого впливу — безпосередньо впливають на операції суб’єктів МЕВ, з одного боку, а з
іншого — зазнають такої ж дії від учасників МЕВ (постачальники, трудові ресурси, законі
та установи державного регулювання, споживачі, конкуренти). Фактори побічного впливу
— не мають безпосереднього значення для функціонування суб’єктів МЕВ, але
відбиваються на їх діях (стан економіки країни, міжнародні події, соціально-культурні
фактори і т.д.). різноманітність зовнішніх факторів вимагає їх структуризації, підходи до
якої можуть бути різними. Але найбільш доцільною є систематизація факторів за такими
ознаками — політико-правові, економічні, соціально-культурні, інфраструктурні. Таким
чином, під середовищем МЕВ розуміють зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ
політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні чинники.
Особливостями середовища МЕВ є:

27
  Взаємозв’язок політичних, правових, соціально-культурних, економічних та
інфраструктурних елементів середовища;
 Відносна невизначеність середовища, що потребує інформованості, аналізу та
розуміння різних подій від суб’єктів МЕВ з подальшим рішенням щодо можливості впливу
на фактори середовища або необхідності пристосування до них;
 Динамічне протиріччя — з одного боку, середовищу МЕВ притаманна
стабільність, яка обумовлена економічною, політико-правовою, та соціально-культурною
стабільністю країн, а з іншого — динамічність та рухливість (розвиток інтеграційних
процесів, інформаційно-комунікаційних систем).
Характеризуючи фактори політико-правового середовища МЕВ, зазначимо, що
взаємозв’язок політики та економіки у сфері МЕВ виявляється більш чітко, ніж у рамках
національних економік. За політичних мотивів держави можуть, з одного боку, надавати
одна одній преференції, інтегруватися, а з іншого — використовувати тарифні та
нетарифні бар’єри, ембарго, бойкоти або блокади.
Для суб’єктів МЕВ важлива політична стабільність в країнах, де вони займаються
економічною діяльністю. За сучасних умов досягнення абсолютної політичної
стабільності неможливо, тому учасники МЕВ можуть стикатися з ризиком експропріації
свого майна, припинення торговельних і валютно-фінансових операцій, загальною
нестабільністю в тому чи іншому регіоні.
Підприємці, які виходять на зовнішній ринок, повинні враховувати правові норми,
які регулюють підприємницьку діяльність в межах конкретного зарубіжного ринку; норми
екології, контроль за дотриманням стандартів якості і безпеки товарів тощо.
Вивчення факторів економічного середовища вимагає від суб’єктів МЕВ уваги до
загального рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу доходів в ній,
характеру витрат і заощаджень населення тощо.
Фактори соціально-культурного середовища МЕВ багато в чому визначають
індивідуалізацію попиту зарубіжних клієнтів, ставлення до праці фахівців, поведінку
підприємців на фінансових ринках тощо. Економічна поведінка людини в тій чи іншій
країні базується на її фізіологічних, психологічних та інших особистих особливостях .
Соціальна поведінка людей визначається конкретними груповими нормами. Групи
людей формуються внаслідок природжених факторів (стать, сім’я, вік, каста, етнос, раса,
національність) або тих, що людина здобуває в процесі навчання, виховання тощо (релігія,
політична орієнтація, професія). Існує наступна закономірність — чим більш розвиненим
є суспільство, тим більше значення опановують фактори, надбані в процесі життя людини.
Сукупність норм, на яких базуються різні дії тієї чи іншої групи можна назвати
культурою даної групи.
Інфраструктурне середовище пронизує та впливає на розвиток всіх інших умов
функціонування суб’єктів МЕВ. Найважливішими складовими елементами
інфраструктури МЕВ є:
 Міжнародний транспорт;
 Міжнародні інформаційно-комунікаційні системи.
Транспортна частина охоплює всі існуючи транспортні засоби та транспортні
шляхи світу. Розвиток транспорту є однією з передумов поглиблення процесу
міжнародної інтеграції оскільки сприяє зменшенню відстаней у сучасному світі.
Основа розвитку інфраструктурного середовища МЕВ — інформаційно-
комунікаційні системи. Інформаційно-комунікаційні системи — сукупність засобів
збирання, збереження, обробки та передачі інформації. Сучасні засоби передачі
інформації, що базуються на супутниковому зв’язку дозволяють передавати будь-які
обсяги інформації на будь-яку відстань в короткі відрізки часу. Формування на їх основі
глобальних інформаційних систем (Інтернет) стає, з одного боку, найважливішим
сучасним фактором розвитку міжнародних економічних відносин, а з іншого — такі
системи стають новим “віртуальним” середовищем глобальних економічних відносин.

28
 В матеріальному вигляді інформаційно-комунікаційні системи в МЕВ — це мережі
інформаційних агентств, що розташовані по всьому світу, які збирають інформацію,
класифікують її, кодують та передають користувачам. Найбільш впливовими
міжнародними інформаційними агентствами є: Рейтер, Доу-Джонс Телерейт, Блумберг.
Агенція Рейтер цілодобово збирає данні та економічну інформацію в режимі реального
часу із 180 міжнародних бірж, ринків цінних паперів та 4000 організацій в 80 країнах
світу.
Контрольні запитання.
1. Охарактеризуйте основні принципи організації міжнародних економічних відносин.
2. Назвіть основні елементи соціально-культурного середовища міжнародних
економічних відносин. Покажіть, як соціально-економічне середовище впливає на поведінку
міжнародних компаній.
3. Наведіть класифікацію чинників природно-географічного середовища міжнародних
економічних відносин. Які чинники природно-географічного середовища найбільш активно
впливають на дії суб’єктів міжнародних економічних відносин із України?
4. Охарактеризуйте українське законодавство в цілому як складову правового
середовища міжнародних економічних відносин.
5. Спробуйте спрогнозувати, які чинники середовища матимуть особливе значення для
суб’єктів міжнародних економічних відносин у майбутньому?

Тема 5. Міжнародний поділ праці та кооперація виробництва

5.1. Суть та основні форми міжнародного поділу праці.

5.2. Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва
5.3. Участь України у міжнародному поділі праці.

Суттєвим фактором розвитку світового господарства виступає міжнародний поділ

праці. Він передбачає випереджений розвиток в країні тих галузей економіки, в яких країна
має відносні переваги, тобто виготовляє продукцію при меньших витратах виробництва в
порівнянні з іншими країнами світу. Міжнародний поділ праці втілюється у міжнародній
спеціалізації та кооперуванні виробництва.
Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів.
Різниця у природнокліматичних умовах найбільш суттєво відбивається на виробництві
сільськогосподарської продукції та сировини. Відомо, що мінеральні ресурси розміщуються
на території нашої планети нерівномірно. Не однаковий і земельний фонд: в одних регіонах
земля краще пристосована для рослинництва, в інших для тваринництва. Є землі не пригодні
для ведення сільського господарства. Через різницю у природно-кліматичних умовах країни
мають різни можливості для вирощування сільськогосподарських культур та розведення
тварин. Наприклад, Нідерланди спеціалізуються на виробництві м’ясо-молочної продукції.
Португалія – винограду, Великобританія – вовни. Така залежність вид природи спеціалізації
країн існувала здавна. Вона збереглася і понині, але з деякими змінами, обумовленими
науково-технічним прогресом.
Спочатку у сфері світового ринку переважав загальний поділ праці. Це зумовлювало
розвиток переважно міжгалузевих зв’язків – міжнародний обмін сировинними ресурсами і
продуктами сільськогосподарського виробництва. Далі ця форма світогосподарських зв’язків
була доповнена обміном готовими виробами промисловості.
Прискорення процесу міжнародного поділу праці сприяв індустріальний розвиток
національних економік. Промислова революція 19 ст. викликала переворот у галузевому
розподілі праці. Міжнародний поділ праці все більше почав залежити від розвитку
продуктивних сил, технічного рівня виробництва, технології, комбінації ресурсів.
Інтенсивний розвиток часткового і одиничного поділу праці та істотне зростання на її

29
основі рівня інтернаціоналізації виробництва почало здійснюватись на пізніших етапах
машинного виробництва. Важлива роль у цьому належала науково-технічній революції,
поступовому оновлені на її основі технологічної структури виробничого процесу.
Основними носіями часткового і одиничного поділу праці стали транс національні
корпорації. В результаті у міжнародній торгівлі почала зростати частка
внутрішньофірмового обміну. У США сьогодні вона становить 2/5, а у Державах Західної
Європи – майже 1/3 всього обсягу зовнішньо торговельних угод.
Глибокі якісні зміни у розвитку міжнародного поділу праці, які сталися у 80-х – на
початку 90-х років, зумовлені новим етапом науково-технічної революції, подальшими
процесами глобалізації економічної системи виробництва. Цьому активно сприяють
формування постіндустріальних систем виробництва, удосконалення систем транспорту і
телезв’язку, посилення міграції промислового капіталу, робочої сили, всебічний розвиток
вертикальної інтеграції, створення спільних підприємств, широке залучення до
міжнародного бізнесу невеликих і середніх фірм, частка яких сьогодні становить майже 40%
зовнішньо торговельних операцій. Принципово нові аспекти у розвитку міжнародного
поділу праці з’явилися у зв’язку з процесом інтеграції в структуру світової економіки
господарств країн, що входили до складу колишнього СРСР, Китаю, Центральної та Східної
Європи.
У кiнцевoмy підсумку загальний смисл нових процесів у міжнародному поділі npaцi,
що набули розвитку в ocтaнньoмy десятиріччі, зводиться ось до чого.
По-перше, приоритетного значення набули спеціалізація i кооперування виробництва
наукоємної продукції, пpoгpecивні технології, нoвi види виробничих мaтepiaлiв. Це зумовило
розвиток так званого процесу деіндустріалізації промислово розвинених країн – скорочення
в їхнix структурах виробництв базових галузей. Відповідно до цього намітилася тенденція до
зниження попиту на сировинні ресурси на світовому ринку. Запровадження енерго- i
матеріалозберігаючих технологій призвело в розвинених країнах до скорочення на початку
90-х poкiв споживання нафти на одиницю валового національного продукту майже на 30
відсотків порівняно з серединою 70-х poкiв.
По-друге, фундаментальні зміни в міжнародному поділі npaці пов’язані з всебічним
розвитком процесу cneціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації. Hинi жодна
країна не здатна вести дослідницькі розробки y вcix областях науки i тexнiки. Це призвело до
утворення та інтенсивного розвитку міжнародного ринку науково-технічних знань – тopгiвлi
ліцензіями, науковою інформацією, «ноу-хау», науково-технічними консультаціями,
програмами-моделями, науковими та iншими видами iнтeлектуального обміну.
По-третє, дуже важливим структурним елементом міжнародного поділу праці стала
інтернаціоналізація сфери послуг. Продаж послуг все тicнiше переплітається з виробництвом
i збутом товарів, експортом капіталу, інтелектуальним обміном. Провідна роль у процесі
інтернаціоналізації сфери послуг належить транснаціональним корпораціям, понад 50%
закордонних філіалів яких займаються зазначеним видом економічної діяльності. Лідером
тут є монополії США, де послуги становлять 1/3 єкспорту. Офіційна статистика США
включає сюди транспортні та торгові послуги, воєнні угоди, прибутки від продажу
інформації тощо. В цій сфері особливе місце належить торгівлі фінансовими послугами
(кредити, прийом депозитів, оплата чеків, лізинг, емісія кредитних карток).
Таким чином, міжнародний поділ праці як пряме провадження суспільного поділу
праці є об’єктивною основою науково-технічних, виробничих, торгівельно-економічних
зв’язків між усіма країнами світу. Суть міжнародного поділу праці, як і поділу праці в
суспільстві, проявляється в діалектичній єдності двох аспектів виробництва – його роподілу
та поєднання. Відокремлення (спеціалізація) різних видів трудової діяльності їхня взаємодія
та взаємодоповнення становлять основний зміст поділу праці. Інакше кажучи, поділ праці є
одночасно і способом поєднання праці.
Міжнародний поділ праці – це вищий ступень розвитку суспільного поділу праці між
країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих

30
країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва
між ними в певних кількісних і якісних співвідношеннях.
Існує сукупність природних та суспільних факторів, що формують міжнародний поділ
праці, характер участі в ньому тих чи інших країн. У сучасних умовах вирішальний вплив на
МПП справляє науково-технічна революція.
Зрушення, які відбуваються під впливом НТР, привели до надзвичайного розширення
номенклатури вироблюваних товарів. Відбулися і зміни в характері міжнародного поділу
праці. До другої світової війни переважною формою МПП була міжгалузева спеціалізація.
На світовому ринку відбувався обмін товарами здебільшого різних галузей. У після воєнний
період, особливо в 60-ті та наступні роки, під впливом НТР розвивається міжнародна
внутригалузева спеціалізація: країни спеціалізуються на виробництві тих чи інших товарів у
межах однотипних галузей.
Як уже зазначалося, великий вплив на поглиблення міжнародного поділу праці
справила дедалі зростаюча диференціація виробництва, що спричинюється його
спеціалізацією. Одним з напрямів розвитку спеціалізації виробництва у багатьох промислово
розвинутих країнах є предметна спеціалізація. Вона засновується на випуску окремими
країнами певних видів машин, устаткування, приладів, а також численних інших виробів.
Така спеціалізація набула поширення в автомобільній та авіаційній промисловості, тракторо-
, верстато-, суднобудуванні, виробництві електроніки та інших галузях. Прикладом
міжнародної предметної спеціалізації може служити літакобудування. Кожна індустріально
розвинута крїна має власне літакобудування, проте воно обмежене, як правило,
виробництвом кількох видів літаків або іншої техніки. США виробляють великі пасажирські
лайнери далекого прямування, а також вертольоти. Особливо відомою корпорацією, що
будує цивільні літаки далекого прямування, є корпорація «Боінг». Вироблені цією
корпорацією літаки, наприклад «Боінг-747», є в парку практично кожної авіакомпанії Заходу.
Цей тип пасажирського авіалайнера обслуговує всі світові авіалінії далекого прямування.
В міру розвитку науково-технічного прогресу значно поширився одиничний поділ
праці, що пов’язаний з подетальною та повузловою спеціалізацією виробництва. Ця форма
міжнародного поділу праці спричиняє зростання у світовому товарному обміні частки тих
виробів, що мають проміжне, а не кінцеве застосування.
Одиничній поділ праці грунтується на тому, що численні заводи розвинутих країн
спеціалізуються на виробництві різних комплектуючих деталей, вузлів для машин,
механізмів, транспортних засобів тощо. Всі ці так звані напівфабрикати використовуються
на завершальному етапі виробництва (а в багатьох випадках і він є ще проміжним) і
виступають як складові частини, комплектуючі елементи певного кінцевого продукту.
Складання таких кінцевих виробів (автомобілів, тракторів, літаків, електровозів, тягачів,
комбайнів тощо)відбувається на тому чи іншому самостійному підприємстві, яким
завершується довгий і розгалужений технологічний ланцюг, що в умовах сучасної
інтернаціоналізації виробництва і капіталу охоплює не лише численні національні, але й
часто-густо зарубіжні підприємства.
Прикладом по детальної та повузлової спеціалізації може знову ж таки служити
літакобудування. Так, понад 50% цівільних літаків, які випускаються фірмами Західної
Європи, оснащені двигунами англійської компанії «Роллс-Ройс». Американські й англійські
фірми виготовляють складні системи аеронавігаційного устаткування для літаків майже всіх
країн Заходу.
На основі подетальної та повузлової спеціалізації між фірмами різних країн
розширюється процес міжнародної кооперації, зокрема науково-технічної. Сьогодні
реалізація багатьох науково-технічних пректів та конструкторсько-експериментальних робіт
вимагає настільки великих коштів і відповідної науково-дослідної та експериментальної
бази, що дедалі частіше стає не під силу одній країні, навіть якщо вона входить до розряду
економічно розвинутих. Наприклад, реалізація проекту побудови «Євротунелю», що
проходить під протокою Ла-Манш і з’єднує залізницею та швидкісною автострадою

31
Великобританію та Францію, стала можлива завдяки коопераційним виробничим і науково-
технічним зв’язкам не лише відповідних фірм Великобританії та Франції, але й інших країн.
Сучасні екологічні катастрофи набувають таких величезних маштабів, що ліквідувати
їх самостійно не взмозі жодна окрема країна. Йдеться, наприклад, про таку глобальну
катастрофу, як аварія на Чорнобильській АЕС. Можна навести інший приклад. Величезні
маштаби забруднення нафтою та нафтопродуктами океанських вод унаслідок руйнування
нафтових бурових установок і нафтопроводів під час війни в районі Перської затоки, гасіння
вогню на нафтових свердловинах у Кувейті вимагають зусиль багатьох країн. З метою
ліквідування наслідків цього екологічного лиха фірми різних країн Заходу уклали між собою
понад 300 контрактів, 70% з яких припадають на США.
Отже, необхідність реалізації масштабних технічних проектів і наукових програм
змушує як окремі країни, так і їхні промислові фірми, наукові та конструкторські центри
налагоджувати між собою відповідні коопераційні зв’язки. На основі таких зв’язків
формуються певні міжнародні економічні відносини між учасниками виробничої та науково-
технічної кооперації.
В географічному аспекті кооперування фірм може бути регіональним,
міжрегіональним і, нарешті, відбуватись в масштабах всього світу. За кількістю суб’єктів
(сторін) міжнародне кооперування поділяється на дво- і багатостороннє.
Наприклад, 145 фірм Франції виробляють і постачають свої деталі та вузли як
великим авіабудівним компаніям своєї країни, так і аналогічним компаніям в інших країнах
Західної Європи.
З точки зору технологічної структури міжнародне кооперування фірм може належати
до вертикального, горизонтального та змішаного (гетерогенного) типів. Перший тип –
вертикальний – об’єднує підприємства, що здійснюють різні взаємо зв’язані стадії
виробничого процесу – починаючи від заготівельної й кінчаючи складанням готової
продукції. Підприємства за вертикального типу виробничого кооперування можуть належати
до однієї й тієї ж галузі або до різних галузей, але в усіх випадках вони обслуговують різні
стадії одного технологічного процесу виготовлення будь-якого виробу.
Суть горизонтальної фірмової кооперації полягає в тому, що виробниче кооперування
здійснюється між підприємствами одного профілю. Горизонтальне кооперування між
фірмами базується на розподілі між ними виробничих програм, обміні певними
комплектуючими виробами, організації спільного випуску продукції.
Нарешті, третій тип виробничої кооперації фірм – змішаний (гетерогенний) – поєднує
в собі обидва попередніх. Змішаний тип особливо поширений при виробництві
конструктивно складних видів машин та устаткування. Наприклад, філіал відомої німецької
фірми «АЕГ» і японська компанія «Міцубісі Електрик» вивчають можливості
співробітництва в сфері виробництва інтегральних схем. Передбачається також об’єднати
зусилля цих фірм у розробці технічного оснащення залізничного транспорту.
В міру розвитку міжнародного поділу праці і спеціалізації виробництва форми
виробничого кооперування тісно переплітаються і доповнюють одна одну.
Традиційною формою міжфірмових виробничих зв’язків є підрядна кооперація. Вона
полягає в тому, що та чи інша фірма, щоб запобігти виробництву широкого асортименту
продукції і тим самим зберегти високий рівень спеціалізації свого виробництва, передає
іншим фірмам частину окремих видів робіт.
Розвиток підрядної кооперації фірм зумовлений тим, що певна компанія не
спроможна сконструювати та виготовити окремі елементи, скажімо, машини чи будь-якого
іншого устаткування, або ж таке виробництво є для неї збитковим. Тоді фірма вважає
економічно вигідним та доцільним передоручити певні виробничі процеси іншій фірмі, яка в
даному випадку вже буде виступати як підрядчик. У деяких корпораціях кількість таких
підрядчиків, які забезпечують частину виробництва фірми – замовника, досягає 10-ків тисяч,
а частка «кооперованої» продукції становить понад половину всього обсягу продукції.
Ще однією різновидністю між фірмової кооперації є створення консорціумів, великих

32
міжфірмових договірних об’єднань. Формування консорціумів з кількох економічно сильних
спеціалізованих промислових фірм, які належать до однієї або різних галузей промисловості,
дає можливість реалізувати у порівняно короткі строки і з мінімальними витратами великі
господарські проекти. В консорціуми об’єднуються звичайно великі фірми однієї чи кількох
країн, які мають високий рівень спеціалізації, володіють належними фінансовими ресурсами,
могутньою науково-дослідною та експериментальною базою, значним виробничим досвідом.
Об’єднання фірм у консорціуми здійснюється з метою налагодження виробництва
найновішої, досить складної та дорогої техніки, найчастіше військової.
Активна участь країн у сучасному МПП є одним з важливих факторів їхнього
економічного зростання. Економіка СРСР протягом тривалого часу залишалась осторонь від
загальноосвітнього процесу інтернаціоналізації господарського життя, якщо не брати до
уваги досить значну однобічну за деякими параметрами, залежність цієї колишньої
наддержави від зовнішніх ринків. Відокремленість від національного господарства від
світової економіки, як свідчить практика, не сприяє соціально-економічному та науково-
технічному прогресу країни, досягненню світового рівня за такими якісними
характеристиками, як ефективність використання основних виробничих ресурсів, науково-
технічний рівень продукції, рівень життя.
Органічною складовою економічної структури СРСР була система
зовнішньоекономічних зв’язків, яка відокремлювала внутрішню економіку від світового
господарства. Монополія держави на зовнішньоекономічні зв’язки, що фактично була
зведена до монополії Міністерства зовнішньої торгівлі, не дозволяла виробникам
безпосередньо включатися в міжнародний поділ праці, міжнародну торгівлю, зіставляти
власні витрати та виробництво продукції з аналогічними витратами на світовому ринку і
відповідно до цих витрат формувати ціни.
Це повною мірою стосується України, як самостійної, суверенної європейської
держави. Завдання, що постали сьогодні перед державою полягають у тому, щоб на основі
Акта про проголошення незалежності України, законів республіки про економічну
самостійність та про зовнішньоекономічну діяльність створити принципово нову, соціально
орієнтовану економічну систему, яка давала б змогу більш глибокої інтеграції національної
економіки в світову, збільшення випуску конкурентоспроможних товарів і технологій,
активної участі України в міжнародному поділі праці. Україна має для цього всі можливості.
Ще зовсім недавно Україна була першою в Європі за видобутком залізної руди, випуском
чавуну і сталі, мінеральних добрив, виробництвом тракторів і цукру, другою – за видобутком
газу та вугілля, третьою за виробництвом металообробних верстатів, електроенергії,
цементу. В республіці зосереджені значний науково-технічний потенціал і кваліфіковані
кадри.
Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих технiкo-економічних чинників, які
найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди,
вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру,
тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої
кpaїни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може
бути гідним партнером у світових економічних зв’язках. Наявний науково-технічний
потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій
нayцi з цілoro ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну
економічну політику на включення в систему світових господарських зв’язків.
Однією з перепон на шляху інтегрування економіки України в міжнародний поділ
праці є відсутність в державы ефективного економічного механізму стимулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Хоча й були проведені організаційні заходи щодо
включення народного господарства в зовнішньоекономічні зв’язки (прийнято закон про
зовнішньоекономічну діяльність та ряд указів президента), стимулювання зацікавленності
підприємств та організацій у підвищені ефективності експорту машин та устаткування,
наукоємної продукції, нових технологій та «ноу-хау» не з’явилося. Наслідком такого

33
становища стала тенденція до зниження експортних поставок державою їх сировинний
характер. Скорочення експорту зумовлене також нестабільністю економіки України, низьким
рівнем промислового виробництва, розбалансуванням внутрішнього ринку, відсутністю
чіткої економічної, зокрема зовнішньоекономічної політики держави .
Вихід із становища, що склалося, може бути знайдений на шляху як швидкого
створення ефективних ринкових структур в економіці України, так і в подальшому розвитку
міжнародних економічних зв’язків, проведення активної зовнішньоекономічної політики,
інтенсивного включення народного господарства України в МПП з використанням його
переваг.
На сучасному етапі склались об’єктивні передумови широкої участі України в
міжнародному поділі праці, у світогосподарських процесах, що відбуваються на зламі XX і
XXI ст.
По-перше, це розвиток світового науково-технічного прогресу, розгортання науково-
технічної революції: за сучасних маштабів виробництва, обсягів витрат на науково-технічні
розробки та масового впровадження їхніх результатів у виробництво відмова від
зовнішньоекономічних факторів стає гальмом для економічного зростання та соціального
розвитку України.
По-друге, особливу роль відіграють глобальні проблеми, які мають довгостроковий
характер і впливають на розвиток людства як єдиного цілого. Вирішення цих проблем
вимагає об’єднання зусиль всього світового співтовариства всіх країн, незалежно від їхніх
економічних систем, соціального, політичного ладу чи ідеології. Коло проблем, що входять
до розряду глобальних, у майбутньому розширюватиметься, отже, поглиблюватиметься
міжнародне співробітництво в цій сфері. Суспільне виробництво на будь-якому рівні
(підприємства, регіону чи національної економіки) не можуть формуватися і здійснюватися
вже сьогодні, а тим більше в перспективі, без світогосподарських зв’язків, без широкого
ефективного використання МПП.
По-третє, під впливом НТР змінюється сам характер світогосподарських зв’язків, які
поступово стають складовою частиною процесу відтворення. Активне втягування в
міжнародний поділ праці перетворює весь процес відтворення, змушує раціоналізувати
господарство, підвищувати продуктивність праці, добиватись більшої
конкурентоспроможності. Під тиском іноземної конкуренції в кожній окремо взятій країні
форсується структурна перебудова, прискорюються впровадження останніх досягнень науки
та техніки, скорочуються занепадаючі господарські одиниці, розвиваються передові галузі,
вдосконалюються управління та методи господарювання. Акцент у світогосподарських
зв’язках та зовнішньоекономічної діяльності на сучасному етапі розвитку науково-технічної
революції переноситься з торгівельно-економічних відносин на науково-технічну
кооперацію, технологію, інформатику, інфраструктуру, обмін послугами і т.ін.
По-четверте, безпосереднє спілкування народів і націй, які проживають в різних
країнах, стає одним з джерел ефективного використання економічного, науково-технічного,
соціального, культурного та політичного досвіду, що нагромадило людство.
Активне включення України в міжнародний поділ праці об’єктивно вимагає
переосмислення ролі та місця зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного
господарства держави, докорінної перебудови всього зовнішньоекономічного механізму. В
сучасних умовах недооцінка значущості зовнішньоекономічного фактора призводить до
відчутних втрат національних виробничих ресурсів, тому механізм управління
зовнішньоекономічними зв’язками необхідно привести у відповідність до нової економічної
та політичної ситуації.
Завдання у сфері зовнішньоекономічної діяльності полягають в подальшій інтеграції
України у світове господарство та освоєні нових товарних і регіональних ринків збуту,
забезпеченні експортно-імпортної збалансованості, використання переваг світового поділу
праці для нарощування економічного потенціалу держави.
Розв’язання цих завдань забезпечуватиметься цілеспрямованими зусиллями

34
державних органів на створення сприятливих умов для поступового входження національної
економіки в систему світових господарських зв’язків шляхом вдосконалення виробничо-
технічної структури господарського комплексу та зовнішньо торгівельного обміну.
Контрольні запитання.
У чому проявлялися перші економічні стосунки людей стародавнього світу?.
Що сприяло розвитку економічних стосунків у стародавньому світі?.
Яка форма економічних зв’язків переважала у стародавньому світі?.
Які характерні особливості мала зовнішня торгівля у середньовіччі?
Що було предметами експорту у Запорозькій Січі?.
З якими країнами підтримувала зв’язки Росія епохи Петра І ?
Які фактори найбільше вплинули на створення світового господарства ?.
Який вплив на світогосподарські зв’язки мали перша світова війна та більшовицький
переворот у Росії ?.
Як відбилося на завнішньоекономічних стосунках СРСР згортання НЕП ?.
Наслідки другої світової війни для системи світогосподарських зв’язків країн
Європи та Америки ?.
Які фактори визначають місце країни в міжнародному поділі праці в сучасних
умовах?
Види спеціалізації та кооперування виробництва, що мають місце при міжнародному
поділі праці?
Які об’єктивні передумови включення України у міжнародний поділ праці?
Які першочергові завдання передбачається вирішити для забезпечення входження
України в систему світових господарських зв’язків?

Тема 6. Міжнародна торгівля як провідна форма міжнародних економічних відносин

6.1. Суть міжнародної торгівлі.
6.2. Структура міжнародної торгівлі.
6.3. Форми міжнародної торгівлі.
6.4. Показники масштабів, структури, динаміки й результативності міжнародної
торгівлі.
6.5. Види та методи міжнародної торгівлі.
6.6. Ціноутворення в міжнародній торгівлі.
6.7. Регулювання міжнародних торговельних відносин

Міжнародна торгівля є провідною формою міжнародних економічних відносин. Вона

опосередковує міжнародний поділ праці, тісно пов’язана з іншими формами
світогосподарських зв’язків і відіграє дедалі важливішу роль як фактор економічного
розвитку в усіх країнах.
Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному
розвитку свідчать процеси, пов’язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації
праці, глобалізацією господарських зв’язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів
світу.
В минулому міжнародна торгівля являла собою обмін між країнами переважно
товарами. Сучасна міжнародна торгівля характеризується подальшим зростанням обміну
товарами і, разом з тим, стрімким розвитком міжнародного обміну послугами.
Таким чином, у міжнародній торгівлі об’єктами комерційних операцій є матеріально-
речова продукція та послуги, в тому складі результати виробничого і науково-технічного
співробітництва, які набувають при обміні вартість, тобто стають товаром.
Необхідно пам’ятати, що міжнародні комерційні операції хоча і підпорядковуються
нормам національного права, відрізняються своїми правилами, нормами та традиціями від
торгових операцій в межах країни, у тому числі і тим, що вони регулюються і міжнародними
нормативними актами.

35
 Які ж торгові операції відносяться до міжнародних? До міжнародних торгових
операцій відносяться ті, до яких можуть бути застосовані норми міжнародного права. Згідно
Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, до міжнародних відносяться
операції укладені між контрагентами, тобто торговими партнерами, комерційні підприємства
яких знаходяться в різних країнах. чи іншими словами у юридичній адресі яких вказані різні
держави.
Всі товари які використовуються в торговому обороті зібрано в Гармонізованій
системі опису та кодування товарів. На Україні діє “Товарна номенклатура
зовнішньоекономічної діяльності “(ТН ЗЕД), яка була прийнята у 1990 році в СРСР і
побудована на базі Гармонізованої системи опису та кодування товарів (ГС) і Комбінованої
номенклатури Європейського економічного співтовариства (КН ЄЕС).
Більш загальна класифікація у порівняння з класифікацією в ТН ЗЕД, яка
застосовується у статистиці зовнішньої торгівлі, розподіляє усі товари на:
- сільськогосподарська сировина та продовольство;
- паливо, мінеральна сировина, метали;
- хімічні продукти;
- машини, обладнання, транспортні засоби;
- промислові товари народного вжитку.
На сучасному етапі поряд з істотними структурними змінами в матеріальному
виробництві винятково швидко розвивається сфера нематеріального виробництва, тобто
сфера послуг, яка посіла важливе місце в економіці всіх країн. Вона відрізняється від торгівлі
товарами тим, що останні можуть бути фізично переміщені через кордон, тобто послуги - це
товар, який не має матеріалізованої форми.
У сфері послуг, як і в матеріальному виробництві, дедалі більше розвивається
міжнародна спеціалізація. Це зумовлює швидке зростання і диверсифікацію міжнародного
обміну послугами. Поряд із світовим ринком товарів динамічно розвивається і ринок послуг.
І хоча міжнародний обмін послугами, наприклад транспортними та деякими іншими, має вже
тривалу історію, проте він стає особливо динамічним у другій половині ХХ ст., охоплюючи
чимраз ширше коло послуг.
Міжнародний валютний фонд включає в міжнародну торгівлю послугами насамперед
фрахт, решту транспортних послуг, міжнародний туризм. До інших послуг відносять, по-
перше, традиційні: банківські послуги, страхові операції, біржові, посередницькі та подібні
послуги і, по-друге. нові види послуг, породжені “інтелектуалізацією” сучасної торгівлі,
розвитком обміну науково-технічним та виробничим досвідом і т.п. До міжнародного обміну
послугами включають і різні інші послуги: рекламу, ярмарки, обмін у галузі культури,
інформації тощо.
Найбільша питома вага у світовому експорті послуг припадає на транспортні послуги
та туризм. Останнім часом частка міжнародного туризму в торгівлі послугами зростає, а
транспортних послуг - зменшується. Найдинамічніше розвивається обмін послугами,
пов’язаними з розвитком міжнародного науково-технічного співробітництва.
Міжнародний обмін послугами тісно пов’язаний з торгівлею товарами (як і експортом
капіталів). Так, експорт товарів породжує необхідність транспортних послуг. Торгівля
багатьма наукоємними товарами в сучасних умовах неможлива без відповідного
післяпродажного технічного обслуговування. Зростання торгівлі подібними товарами
збільшує роль інформаційних і різноманітних консультаційних послуг і т.п. Але, з іншого
боку, обмін послугами має свої особливості. Послуги виробляються і споживаються, як
правило, одночасно. На відміну від товарів вони не можуть зберігатися. Для продажу послуг
за кордоном у більшості випадків необхідна присутність там виробників цих послуг
(наприклад, при наданні транспортних, інженерно-консультаційних та інших послуг) або ж
наявність на території даної країни іноземних споживачів (обслуговання іноземних туристів,
вантажно-розвантажувальні роботи в портах і т.п.). Все це веде до відособлення міжнародної
торгівлі послугами від товарного обміну.

36
 Треба зазначити, що, на відміну від міжнародної торгівлі товарами, міжнародний
обмін послугами ще недостатньо вивчений. Дуже недосконала статистика купівлі-продажу
послуг. Наявні відомості дають лише приблизне уявлення про масштаби цієї сфери
міжнародного обміну. Не вироблені єдині підходи до оцінки суті, змісту міжнародного
обміну деякими видами послуг.
Обмін послугами становить у сучасних умовах не менше ніж 1/5 світового
торговельного обороту.
Провідне місце в сучасній міжнародній торгівлі послугами посідають розвинуті
західні країни. До того ж у сучасних умовах ТНК цих країн дедалі інтенсивніше здійснюють
інвестування за рубежем саме у сферу послуг.
Товарна структура, світової торгівлі в ХХ ст. зазнала істотних змін, що зумовлені
насамперед зрушеннями у структурі виробництва. Сьогоднішній набір товарної маси на
світовому ринку докорінно відрізняється від її асортименту в довоєнний період. У той час
домінуючі позиції (понад 60%) у світовому експорті займали продовольство, сировина та
мінеральне паливо. Решту становила продукція обробної промисловості.
У повоєнні роки з розгортанням НТР відбулася структурна перебудова світового
промислового виробництва: найбільш динамічно розвивається обробна промисловість,
провідне місце посідають наукоємні виробництва, найперспективніші галузі, особливо
машинобудування. Науково-технічний прогрес дав змогу збільшити в розвинутих західних
країнах сільськогосподарське виробництво, що зменшило їхню потребу в імпорті
продовольчих товарів. Внаслідок застосування у виробництві науково-технічних досягнень
значно знизилася матеріалоємність продукції, розвиток хімічної промисловості спричинив
зміну частини натуральної сировини синтетичною сировиною, збільшилися масштаби
переробки сировини на місці її виробництва. Разом з тим швидкий розвиток промисловості в
розвинутих країнах та індустріалізація в багатьох країнах, що розвиваються, зумовили
суттєве зростання попиту на мінеральне паливо.
Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і,
зрештою, довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті
збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги
сировинних товарів.
Зміни в товарній структурі світової торгівлі відбулися з неоднаковою інтенсивністю в
різних країнах та регіонах. В експорті багатьох країн досі домінують продовольчі,
сільськогосподарські товари, сировина та паливо.
Переважна частина сучасної міжнародної торгівлі готовими виробами припадає на
машини та устаткування. Саме ця обставина яскраво свідчить про посилення
взаємозалежності національних економік, процесів відтворення.
В останні десятиріччя усталилася тенденція значного зростання питомої ваги машин
та устаткування в експорті й імпорті розвинутих країн.
Що стосується інших груп країн, частка машин та устаткування в їхньому імпорті
досягла світового рівня, разом з тим в експорті вона є значно нижчою за цей рівень.
Наявна статистична інформація свідчить про несприятливу товарну структуру
експортних поставок України. Основними статтями її експорту є сировина, матеріали й
товари народного вжитку.
У сучасному експорті дедалі більшого значення набирає наукоємна продукція. В
експорті розвинутих країн вона досягає 30-40%. Важливе місце посідає хімічні товари.
Відбувається “інтелектуалізація” світової торгівлі. Країни, що розвивається, а також країни
Східної Європи та КНР у цьому відношенні істотно поступаються розвинутим західним
країнам.
Як свідчать дані ООН, хоча в експорті розвинутих країн абсолютно переважають
готові вироби, ці країни виступають на світовому ринку крупними постачальниками
продовольства, сировини і навіть палива.

37
 Більше половини світового експорту сировини припадає на цю групу країн. У
сучасних умовах найкрупнішими експортерами продовольства є США, Канада, Франція,
Австралія, Італія, Нідерланди та ряд інших розвинутих країн. Ці ж країни виступають
найбільшими постачальниками сировини на світовий ринок. Разом з тим питома вага в
поставках сировини країн, що розвиваються, помітно знижується.
Особливе місце посідають у міжнародній торгівлі паливно-енергетичні товари. До
війни на них припадало менш як 8% світового експорту. Із середини 70-х років до початку
80-х їхня питома вага різко зросла - приблизно до 20% . Однак на сучасному етапі інтенсивне
використання енергозберігаючих технологій у розвинутих країнах зумовило відносне
скорочення попиту на енергоносії, а отже, і зниження частки паливно-енергетичних товарів,
особливо нафти, у світовому експорті.
Найкрупнішим експортером паливно-енергетичних товарів був СРСР. Основними
постачальниками нафти на світовому ринку є країни ОПЕК. Зростае роль нових експортерів
нафти, таких як Мексика, Великобританія, Норвегія та деякі інші.
Зовнішня торгівля східноєвропейських країн, а також КНР розвивалася у
післявоєнний період відносно високими темпами, які, однак, не були адекватними їхнім
потребам участі в міжнародному поділі праці. Це пояснюється, з одного боку, гальмуванням
розвитку зовнішньоекономічних зв’язків цих країн в умовах адміністративно-командних
систем господарювання, з іншого - негативними наслідками “холодної війни”, яка відбилася
на економічних відносинах Схід-Захід.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це

факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніх часів
та в сердньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної
цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та
внутрішньофірмовий обмін, які з’явились у наш час.
Нижче розкриваються деякі форми міжнародної торгівлі.
Товарна біржа, в сучасній економічній літературі розглядається, по-перше, як
економічна категорія, що відбиває складову частину ринку, специфікою якого є особлива
оптова форма торгівлі товарами з певними характеристиками: масовість, стандартність,
взаємозамінюваність. По-друге, це господарське об’єднання (товариство) продавців,
покупців і торговців-посередників з метою створення умов для торгівлі, полегшення,
прискорення і здешевлення торговельних угод і операцій. Такі об’єднання організовують для
поліпшення торгівлі, швидкого забезпечення товаровиробників необхідними товарами,
прискорення обороту капіталу. Члени біржі виграють не від її функціонування, а від своєї
участі в торгах. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередники (брокерські,
торговельні і т.п.), виробничі фірми, так і банківські установи, інвестиційні компаніїї, окремі
громадяни, у відповідності з встановленими біржовими правилами укладають угоди купівлі-
продажу товарів за цінами, що складаються в ході торгівлі залежно від співвідношення
попиту і прпозиції на них. Це свідчить про те, що біржа являє собою особливий
ціноутворюючий механізм. У вільному ціноутворенні також полягає мета біржі.
Схарактеризувавши різні сторони діяльності товарної біржі, можна дати їй таке
узагальнююче визначення. Товарна біржа - це асоціація юридичних та фізичних осіб, що
здійснює оптові торговельні операції на основі стандартів, зразків, у спеціальному місці, де
ціни на товари визначаються шляхом вільної конкуренції.
Біржа як сегмент загального ринку виконує збалансування попиту і пропозиції
шляхом відкритої купівлі-продажу, упорядкування та уніфікації ринку товарних і
сировинних ресурсів, стимулювання розвитку ринку, економічного індикатора.
Особливостями українських бірж порівняно їз західними є малий статутний капітал та
універсальність, низький рівень спеціалізації.
Залежно від об’єкта продажу біржі поділяються на універсальні і спеціальні.
Наприклад, на біржі “Чікаго Борд оф Трейд” реалізуються пшениця, кукурудза, овес, соя,

38
бройлери, фанера, золото, срібло, нафта, бензин, мазут, тобто продовольчі та промислові
товари. Об’єктом продажу Київської універсальної товарної біржі є картопля, капуста,
консервовані помідори та огірки, яловичина, свинина, худоба тощо.
В умовах скорочення виробництва закономірним є прискорення біржових процесів,
розширення асортименту біржових товарів - і навпаки. Ось чому для нашої країни
характерне зростання універсальних товарних бірж.
Біржі, на яких об’єктом торгівлі є окремі товари або їх групи, називаються
спеціалізованими. В свою чергу вони поділяються на спеціалізовані широкого профілю і
вузькоспеціалізовані. Так, американська біржа “ЧікагоМеркантайл Ексчендж” включає в обіг
сільгосппродукти (велику рогату худобу, живих свиней, бекон тощо), Нью-Йоркська - каву,
какао, цукор, а “Канзас Сіті Борд оф Трейд” - пшеницю, тобто лише один товар. До
вузькоспеціалізованих належать Лондонська біржа вовни та Лондонська міжнародна нафтова
біржа.
В Україні значно частіше зустрічаються спеціалізовані широкого профілю біржі.
Торговий дім являє собою багатоцільове утворення, яке експортує та імпортує практично
будь-які товари, здійснює обмін ними, а також транспортні та інші зовнішньоекономічні
операції. Його компетенцією є придбання підприємств, передавання в оренду обладнання,
надання кредиту, утворення нових підприємств. Клієнти торгового дому можуть
скористатись ширшим колом таких послуг, як фінансування, перевезення продукції,
страхування, ремонт тощо. Торговий дім може співпрацювати з іноземними партнерами у
спорудженні за кордоном різних об’єктів, надавати консультації. готувати кадри, а також
мати філіали у інших країнах, спільні підприємства різного профілю, займатись туризмом.
Ярмарки - надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають
всесвітні, міжнародні, регіональні та місцеві. Ярмарки - це торги, ринки товарів, які
періодично організовуються в установленому місці. Свого часу відігравали важливу роль в
економічному житті країн Західної Європи. З розвитком суспільного виробництва,
розширенням торговельно-обмінних операцій, посиленням конкуренції з центрів привозу
великих партій наявного товару ярмарки перетворилися на ярмарки-виставки зразків товарів,
які можна замовити.
Аукціони - форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів,
попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізуються певні види товарів,
які, як правило, користуються підвищенним попитом. Наприклад, головними центрами
аукціонної торгівлі хутром є Ньою-Йорк, Монреаль, Лондон, Копенгаген, Стокгольм, Санкт-
Петербург, Москва. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість
пропонованих товарів.
Отже, аукціон - це продаж реальних товарів на основі конкурсу покупців. Міжнародні
аукціони - переважно комерційні організації, які мають приміщення, необхідне обладнання
та кваліфіковані кадри. Аукціони організуються також спеціалізованими брокерськими
фірмами, які перепродують товари своїх клієнтів за комісійну винагороду.
Зустрічна торгівля. Існує декілька форм зустрічної торгівлі.
Бартерна операція - це один із видів експортно-імпортних операцій, оформлених
єдиним договором, між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, що передбачає
збалансований за вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом грошових коштів у
готівковій або безготівковій формі.
Зустрічна закупівля - це забов’язання експортера закупити на визначену суму товари в
країні імпортера. При цьому, товари можуть бути будь-якими, в тому числі такими, що не
мають відношення до предмету даної угоди.
Компенсаційні угоди - відрізняються від бартерних тим, що здійснюється обмін
декількома товарами з кожної сторони.
Операції з давальницькою сировиною - це операції з перероблення (оброблення,
збагачення чи використання) сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих
виробів, енергоносіїв, ввезених на митну територію України іноземним замовником для

39
використання у вироблені готової продукції з наступним поверненням усієї продукції або її
частини до країни власника сировини.

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна

систематизувати за наступними ознаками:
а) показники обсягів;
б) показники структури;
в) показники динаміки;
г) показники результатів.
Показники обсягів МТ:
1) експорт – це продаж з вивозом за кордон товарів і послуг. До експорту відносять:
- товари, вироблені, вирощені чи добуті в країні;
- товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені, а також товари,
переробка яких здійснювалась під митним контролем.
Реекспорт – продаж та вивіз з країни раніше ввезених на її територію товарів, що не
піддавались обробці.
2) імпорт – ввезення в країну товарів та послуг.
До імпорту відносять:
- товари іноземного походження із країни-виробника або країни-посередника;
- товари для подальшої переробки під митним контролем.
Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці,
тобто це експортні операції, що не відбулись. Сюди відносять повернення покупцем
бракованого товару, повернення товару, що не був проданий через аукціон, повернення
товару, не реалізованого через консигнаційні склади. Основною ознакою реімпортних
операцій є перетинання вітчизняними товарами митниці двічі: при ввезенні і вивезенні.
Товари, що повертаються з виставок і ярмарок, до реімпортуємих не відносяться.
В результаті відмінності в базі розрахунків сукупна вартість світового експорту
статистично буде завжди менше вартості світового імпорту на величину, приблизно рівну
сплаті страхової премії на зовнішньоторговий товар, фрахту судна для його перевезення та
інших портових зборів.
3) зовнішньоторговельний обіг – сума вартостей експорту та імпорту країни за
певний період часу
ЗТО = Е + І
4) фізичний обсяг торгівлі – оцінка експорту чи імпорту в незмінних цінах одного
періоду (як правило, року);
5) генеральна (загальна) торгівля – прийняте в статистиці зовнішньої торгівлі
визначення зовнішньоторговельного обігу з включенням транзитних товарів;
6) спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг, тобто продукція,
ввезена в країну чи вивезена з неї
СТ = ЗТО – реекспорт – реімпорт
Показники структури:
1) товарна структура – це показники розподілу експорту та імпорту за основними
товарними позиціями;
2) географічна структура – розподіл товарного потоку за країнами, групами країн та
регіонами світу;
3) інституційна торгівля – розподіл торгівлі за суб’єктами і методами товарного
обміну;
4) видова структура – розподіл торгівлі за видами товарного обміну.
Показники динаміки:
1) темпів росту:
- темпи росту експорту
Тр.е. = Ез.р. / Еб.р. * 100%,

40
 де Тр.е. – темпи росту експорту;
Ез.р. – обсяг експорту в звітному році;
Еб.р. – обсяг експорту в базисному році.

- темпи росту імпорту

Тр.і. = Із.р. / Іб.р. * 100%,
де Тр.і. – темпи росту імпорту;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;
Іб.р. – обсяг імпорту в базисному році.

- темпи росту зовнішньоторговельного обігу

Тр.зт.об. = ЗТОз.р. / ЗТОб.р. * 100%,
де Тр.зт.об. – темпи росту зовнішньоторговельного обігу;
ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;
ЗТОб.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

2) темпи приросту:
- темпи приросту експорту
Тпр.е. = Тр.е.з.р. / Тр.е.б.р. * 100%,
де Тпр.е. – темпи приросту експорту;
Тр.е.з.р. – темпи росту експорту за звітний рік;
Тр.е.б.р. – темпи росту експорту за базисний рік.

- темпи приросту імпорту

Тпр.і. = Тр.і.з.р. / Тр.і.б.р. * 100%,
де Тпр.і. – темпи приросту імпорту;
Тр.і.з.р. – темпи росту імпорту за звітний рік;
Тр.і.б.р. – темпи росту імпорту за базисний рік.

- темпи приросту зовнішньоторговельного обігу

Тпр.зто = Тр.зто.з.р. / Тр.зто.б.р. * 100%,
де Тпр.зто – темпи приросту зовнішньоторговельного обігу;
Тр.зто.з.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за звітний рік;
Тр.зто.б.р. – темпи зовнішньоторговельного обігу за базисний рік.

Показники результатів:
1) сальдо торгового балансу – це різниця між вартісним обсягом експорту та імпорту
товарів окремої країни;
2) сальдо балансу послуг – це різниця між вартістю послуг, які надає країна, і вартістю
послуг, які вона імпортує;
3) сальдо некомерційних операцій – це різниця між прибутками від інвестицій,
грошових переказів, внесків, переміщення грошових засобів по спадщині, при вирішенні
сімейних проблем. По кожному з цих напрямків руху грошових засобів складається баланс;
4) сальдо балансу поточних операцій – це сума сальдо торгового балансу, балансу
послуг, некомерційних операцій;
5) індекс “умови торгівлі” – відношення індексу середніх цін експорту певного
товару, країни в цілому, групи країн до індексу середніх цін імпорту за певний період часу.
“Умови торгівлі” відображають співвідношення взаємного попиту і взаємної
пропозиції на експорт та імпорт кожної країни. Цей показник є важливим орієнтиром для
зовнішньоекономічної політики країни. Для розрахунків “умов торгівлі” певної країни
порівнюються індекси її експортних та імпортних цін, що публікуються в зіставленій для
всіх формі в щомісячному виданні МВФ “International Financial Statistics”.

41
 6) експорт на душу населення
Ед.н. = Ез.р. / населення,
де Е д.н. – обсяг експорту на душу населення в звітному році;
Ез.р. – обсяг експорту в звітному році.

7) імпорт на душу населення

Ід.н. = Із.р. / населення,
де І д.н. – обсяг імпорту на душу населення в звітному році;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році.

8) експортна квота (відношення експорту до ВВП)

Ек.в. = Ез.р. / ВВП * 100%,
де Ек.в. – експортна квота;
Ез.р. - обсяг експорту в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.

9) імпортна квота
Ік.в. = Із.р. / ВВП * 100%,
де Ік.в. – імпортна квота;
Із.р. – обсяг імпорту в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.

10) квота зовнішньоторговельного обігу

ЗТОк.в. = ЗТОз.р. / ВВП * 100%,
де ЗТОк.в. – квота зовнішньоторговельного обігу;
ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обігу в звітному році;
ВВП – валовий внутрішній продукт.

Для сучасної міжнародної торгівлі характерна різноманітність її видів, які можна

систематизувати за наступними ознаками:
1. За специфікою об’єкту:
- торгівля товарами:
 сировинними;  напівфабрикатами;
 паливними;  готовими виробами.
 продовольчими;
а) виробничого призначення;
б) невиробничого призначення;
- торгівля послугами:
 виробничими;  туристичними;
 транспортними;  маркетинговими;
 експедиторськими;  обліковими;
 консультаційними;  орендними;
 консигнаційними;  ліцензійними;
 посередницькими;  іншими послугами.
2. За специфікою взаємодії суб’єктів:
- традиційна (проста) торгівля – експортні та імпортні операції товарів і послуг,
які не зумовлені коопераційними зв’язками та зобов’язаннями щодо збалансованого обміну
товарів;

42
 - торгівля кооперованою та спеціалізованою продукцією, яка здійснюється на
основі довготермінових угод;
- зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, що ґрунтується на зустрічних
зобов’язаннях експортерів по закупівлі у імпортерів частини чи повністю експортованих
товарів.
3. За специфікою регулювання:
- звичайна торгівля і відповідний торговельний режим виникають в умовах
відсутності торговельних, торговельно-економічних угод і домовленостей між країнами.
Крім підвищеної ставки митного оподаткування, у торговельних відносинах за умовами
звичайної торгівлі застосовуються і жорсткіші інструменти регулювання товарних потоків —
кількісні обмеження, адміністративні формальності, звичайна (непільгова) система
оподаткування імпортних товарів тощо;
- торгівля за режимом найбільшого сприяння передбачає, що держави, які
домовляються, на взаємній основі надають одна одній привілеї та пільги щодо ставок мита і
митних зборів, а також інших правил і механізмів здійснення зовнішньоторговельних
операцій. Режим найбільшого сприяння є одним з головних принципів діяльності країн, що
приєдналися до ГАТТ-СОТ.
- дискримінаційна торгівля виникає у результаті застосування в торговельно-
економічних відносинах жорстких обмежувальних заходів (ембарго, торговельний бойкот,
торговельна блокада) або інших інструментів, що дискримінують права торговельного
партнера;
- преференційна торгівля передбачає надання однією державою іншій на
взаємній основі або в односторонньому порядку пільг у торговельному режимі. Особливу
групу утворюють преференції, які застосовуються стосовно країн, що розвиваються.
- В сучасних умовах особливої уваги потребує зустрічна торгівля,

Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції

чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два
основні методи торгівлі:
1) торгівля напряму (здійснення операції безпосередньо між виробником і
споживачем)

А В А і В – суб’єкти МЕВ

2) через посередників

А і В – суб’єкти МЕВ,
А П В
П – посередник

При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки

скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і
залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої
компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись
на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання
торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В
протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно
зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою,
що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних
країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В

43
 результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників
для проведення міжнародних торговельних операцій.
В результаті часто буває доцільно, а іноді просто необхідно, використовувати
посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.
Переваги залучення посередників:
- підвищують оперативність збуту;
- підвищення прибутку за рахунок прискорення обігу капіталу;
- посередники знаходяться ближче до покупця, тому оперативніше реагують на зміни в
ринковій кон’юнктурі, це дозволяє реалізувати товар на більш сприятливих для
експортера умовах;
- підвищується конкурентоспроможність товарів за рахунок можливості післяпродажного
сервісу;
- являються джерелом первинної інформації про рівень якості і конкурентоспроможності
товарів.
У межах торгівлі через посередників визначають такі види посередницьких
операцій і відповідні їм види угод:
- операції з перепродажу (договір купівлі-продажу). Коли посередник викуповує товар
у виробника і підписує угоди від свого імені і за свій рахунок (купці, дистриб’ютори,
дилери);
- комісійні операції (договір комісії, договір консигнації). Коли посередник не
викуповує товар у виробника, а підписує угоди від свого імені, але за рахунок виробника і за
це отримує винагороду (до 10% від суми угоди). Посередники називаються - комісіонер,
консигнатор;
- агентські операції (агентські угоди). Мета угоди – одна сторона доручає іншій
(агенту) виконувати дії, пов’язані з продажем (частіше за все) чи купівлею товарів, а також з
пошуком замовників і виконавців для надання тих чи інших послуг на обумовленій території
в погоджений термін за рахунок та від імені виробника (принципала). І посередники при
цьому називаються - агенти-повірені, торговельні агенти;
- брокерська операція. Посередник – спеціалізований професійний агент, що працює на
одному сегменті і здійснює контракт між продавцем і покупцем і за цю послугу отримує
винагороду до 2-3%. Підписувати угоду при цьому не має права. Назва — агент-представник,
брокер, маклер.

Міжнародна (світова) ціна – це грошовий вираз інтернаціональної вартості виробництва.

У більш практичному плані міжнародна ціна – це ціна, за якою здійснюються великі
комерційні роздільні експортно-імпортні операції з оплатою у вільноконвертованій
валюті. Ключовою особливістю міжнародної ціни на відміну від внутрішньої є
множинність, коли по одному й тому ж товару можуть встановлюватися різні ціни або
ціна різного рівня.
Множинність міжнародних цін обумовлена наступними факторами:
 відмінностями торгової політики по відношенню як до конкретних ринків, так і до тих чи
інших імпортерів;
 валютною державною та міждержавною політикою;
 політикою протекціонізму;
 відмінностями в методології та методиці розрахунку цін;
іншими факторами. Виходячи з особливостей ціноутворення як правило виділяють дві
основні групи цін:
- на продукцію обробної промисловості;
- на сировину.

44
 За напрямками За умовами розрахунків За повнотою урахування витрат
Товарних потоків
Експортні Комерційних Нетто
Імпортні Програм допомоги Споживання
Трансфертні

За характером За мірою фіксації

За рівнем інформованості
реалізації (контракти)
Такі, що публікуються
Тверді
Довідкові
Оптові
Біржове котирування
Рухомі
Аукціонів
Статистичні
Змінні
Фактичних угод
роздрібні
Пропозицій великих фірм
З наступною фіксацією
Розрахункові

Рис. 6.1. Систематизація цін у міжнародній торгівлі

Ціни в МТ систематизуються за наступними ознаками:

За напрямком товарних потоків:
Експортна ціна – ціна за якою товар реалізується зарубіжному контрагенту.
Імпортна ціна – ціна по якій товар купується у зарубіжного контрагента.

За умовами розрахунків:
Ціна комерційних угод - відображає інтернаціональну ціну виробництва при
звичайному порядку здійснення угоди купівлі-продажу.
Ціна клірингових розрахунків – ціна товару, в якій враховані умови і особливості
клірингу. Кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари та послуги, заснована на
заліку взаємних вимог та обов’язків.
Ціна програм допомоги – ціна товару, в якій враховані умови і особливості реалізації
програм допомоги.
Трансфертна ціна – ціна товару, по якій здійснюються внутрішньокорпоративні операції.
За повнотою врахування витрат:
Ціна нетто – чиста ціна товару на місці його купівлі-продажу.
Ціна споживання – сума затрат покупця, включаючи витрати на придбання та
використання товару в нормативний строк.
За характером реалізації:
Оптова ціна – ціна товару при продажу його крупними партіями.
Роздрібна ціна – ціна товару при продажу його індивідуальному споживачу.
За мірою фіксації:
Контрактна ціна – ціна, яка встановлюється в контракті і виражається у валюті країни
експортера, імпортера або третьої країни.
Тверда (firm, fixed price)– встановлюється в момент підписання контракту та не підлягає
ніякому коригуванню впродовж терміну його дії. Тверда ціна використовується, в
основному, при негайних поставках (від 1 до 14 днів), рідше при поставках на більш тривалі
терміни. В контракті в цьому випадку робиться запис: “ціна тверда, зміні не підлягає”.
Рухома – фіксується в момент укладання контракту і може бути переглянута в
подальшому, якщо ринкова ціна даного товару до моменту його поставки зміниться.
Змінна (sliding price) – ціна, що встановлюється в момент виконання контракту шляхом

45
перегляду договірної ціни з урахуванням змін в виробництві, в період виконання тривалого
термінового контракту (велике промислове обладнання, будівельні об’єкти, суднобудування
і т. ін.).
З наступною фіксацією (price to be fixed) – ціна за якою в контракті обговорюються
умови фіксації та принципи визначення її рівня.
Ціна, яка публікується – ціна, яка повідомляється в спеціальних та фірмових джерелах
інформації. Вони, як правило, відображають рівень світових цін. До них відносяться:
 Довідкова ціна – ціна товару у внутрішній оптовій чи зовнішній торгівлі промислово
розвинутих країн, що опубліковується в різних виданнях. Довідкові ціни грають роль
відправного пункту, з якого починається процес узгодження ціни при укладанні угоди.
 Біржове котирування – ціна товару, що являється об’єктом біржової торгівлі.
 Аукціонна ціна – ціна товару, що являється об’єктом аукціонної торгівлі і відображає
реальні угоди.
 Статистична ціна – середня експортна ціна, на основі даних зовнішньоторговельної
статистики шляхом ділення вартості товару на його кількість.
 Ціни фактичних угод – ціни, що виражають окремі фактичні комерційні операції.
 Ціни пропозицій крупних фірм – початковий рівень ціни товару, запропонований
продавцем.
Базисними умовами в зовнішньо-торгівельному (базисні умови у внутрішній торгівлі
не використовуються) контракті купівлі-продажу називають спеціальні умови, які
визначають обов'язки продавця і покупця і покупця по доставці товару і встановлюють
момент виконання продавцем своїх обов'язків по поставці товару і перехід ризику випадкової
загибелі чи пошкодженні товару з продавця та покупця, а також витрат, які виникають за
таких умов.

Регулювання міжнародних торговельних відносин

Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:
1) одностороннє;
2) двостороннє;
3) багатостороннє.
Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в
односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі
заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин.
Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торгової політики попередньо
узгоджуються країнами – торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого
торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих
змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.
Багатостороннє регулювання передбачає узгодження і регулювання торгової
політики багатосторонніми угодами.
Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової
співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).
В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють
протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.
Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в
зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції.
Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних
та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику
проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим
підприємцям витримувати конкуренцію.

46
 Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від
іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів
торговельної політики.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників,
стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може
призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що,
своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої
політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові
партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть
її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що
розвиваються.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
 селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
 галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського
господарства;
 колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці
об'єднання;
 прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.
Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм,
єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно
вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни
проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи
протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Рівні регулювання міжнародної торгівлі

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту
товарів, сфер впливу, цінової політики.
Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у
відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної
діяльності.
Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами,
групами держав.
Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з
регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних
інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ,
міжнародна торгова палата – МТП).
Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:
1) тарифне регулювання;
2) нетарифне регулювання.
Тарифне регулювання міжнародної торгівлі
Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як:
-інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни
при його взаємодії зі світовим ринком;
-перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний
кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної
діяльності;
-конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на
митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з
поняттям мита.
Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при
імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.
Мито виконує три основні функції:
47
 -фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно
є однією зі статей доходної частини державного бюджету;
-протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його
допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;
-балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання
небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових.
Існує декілька класифікацій мита.
По засобу стягування:
-адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються
митом (наприклад, 20% від митної вартості);
-специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад,
10 дол. за 1 г);
-комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від
митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).
Нетарифне регулювання
Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного
державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру
товарів, дозволених до експорту чи імпорту.
Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які
вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:
1. За напрямком їх дії:
 експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що
встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт
нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на
внутрішньому ринку;
 імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення
збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на
внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику
інших держав.
2. За обсягом дії:
 глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу
незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;
 індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка
експортує або імпортує товар.
Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом
дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній
кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:
1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом,
певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;
2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження
кількості угод;
3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний
проміжок часу без обмеження кількості або вартості;
4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера)
заявки, яка не може бути відхилена державним органом.
“Добровільне” обмеження експорту (voluntary export restraint) – це кількісне
обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі
добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках
офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.
Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи,
які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Їх є дуже багато, за деякими
48
 даними до кількох сотень. Але основними з них є:
- адміністративні формальності – національні правила проведення імпортних
операцій, які обмежують імпорт (обов’язкове використання міжнародних торгів при
закупівлі обладнання, отримання імпортних ліцензій при виконанні ряду вимог і т. ін.);
- технічні бар’єри – приховані методи торговельної політики, які виникають тому,
що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила, побудовані таким чином,
щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання
національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо;
- встановлення мінімальних імпортних цін – передбачає суворе дотримання
експортером рівня цін, установлених країною-імпортером;
- імпортні податки – прикордонний податок, яким обкладаються товари при перетині
митних кордонів конкретної країни. До них відносяться: митні збори, пов’язані з
оформленням митних документів, або зі здійсненням митного контролю; сплата зборів за
перевірку якості імпортованого товару; торговельні збори; статистичні збори; збори за
здійснення фітосанітарного контролю; сезонні та екологічні збори;
- імпортний депозит – форма задатку, який імпортер повинен внести в свій банк в
національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару;
- валютні обмеження – регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою і
іншими валютними цінностями;
- компенсаційне мито – накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва
яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди
національним товаровиробникам аналогічних товарів;
- антидемпінгове мито – застосовується, якщо на територію країни товар ввозиться
за демпінговими цінами.
Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в
просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче
нормального рівня цін, існуючого в цих країнах.
Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть
опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій
експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:
- спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок
за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару
перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не
використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити
товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;
- навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення
конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може
означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче
витрат виробництва;
- постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої;
- зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів
на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених
різких коливань курсів валют;
- взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за
заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації
внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.
Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними
антидемпінговими законами багатьох країн, що дозволяють застосовувати антидемпінгове
мито у разі відкриття факту демпінгу.
Антидемпінгове мито, як і звичайне мито, призводить до підвищення внутрішніх цін і
витрат у добробуті країни. Водночас, якщо введення антидемпінгового мита змусить фірму,
що здійснює демпінг, ще більш знизити експортну ціну, то країна-імпортер може одержати

49
виграш, як у випадку з оптимальним тарифом.

1 січня 1995 року почала свою діяльність Всесвітня торговельна організація (World
Trade Organization), враховуючи норми діючої до 1994 року Генеральної угоди з тарифів і
торгівлі (ГАТТ).
Генеральна угода з тарифів і торгівлі грала ведучу роль в регулюванні міжнародної
торгівлі. Вона являла собою багатосторонню міжнародну угоду, що містила зведення
правових норм, на яких базувались торговельні відносини між країнами-учасницями. Угода
була підписана в Женеві 30 жовтня 1947 року і вступила в силу 1 січня 1948 року для 23
країн, які її підписали. В 1994 році учасницями ГАТТ були 118 держав.
ГАТТ виконувала три функції:
- вплив на державну торговельну політику шляхом вироблення правил світової
торгівлі;
- форум для переговорів з лібералізації торгівлі;
- врегулювання суперечок.
Основною метою ГАТТ було забезпечення безпечності передбачуваних міжнародних
торговельних відносин шляхом:
- скасування митних та інших торговельних обмежень;
- усунення всіх форм дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення
рівня життя, забезпечення повної зайнятості;
- підвищення реальних доходів населення і попиту, більш ефективного
використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну.
До 1994 року відбулося вісім торговельних раундів, метою яких була подальша
лібералізація світової торгівлі і усунення торговельних бар’єрів.
Переговори під егідою ГАТТ тільки в 60-х і 70-х роках скоротили митні бар’єри з 25-
30 до 3-4% і допомогли потроїти обсяги світової торгівлі за 70-80-ті роки.
СОТ – законодавча і інституціональна основа міжнародної торговельної системи,
механізм багатостороннього узгодження і врегулювання політики країн-членів в сфері
торгівлі товарами та послугами, врегулювання торговельних спірних питань і розробки
стандартної зовнішньоторговельної документації.
СОТ була створена в 1995 році. Угода про створення СОТ містить 29 правових
документів і 25 міністерських декларацій, які визначають права і обов'язки країн в рамках
багатосторонньої торговельної системи, що увібрали в себе все найкраще, що було досягнуте
в рамках ГАТТ і додали багато нового.
Принципова різниця між СОТ і ГАТТ полягає в тому, що ГАТТ була просто
зведенням правил, багатосторонньою угодою, яка мала невеликий секретаріат. СОТ є
постійною міжнародною організацією, що діє на основі угоди, ратифікованої країнами-
членами, і має свій секретаріат. ГАТТ як угода складалась зі сторін, які брали в ній участь.
СОТ складається з країн-членів. ГАТТ початково вважалась тимчасовою угодою, що діяла б
до моменту створення СОТ. СОТ – постійно діюча організація. ГАТТ була присвячена
практично тільки торгівлі товарами. На СОТ покладені функції регулювання торгівлі не
тільки товарами, але й послугами, включаючи такі специфічні, як права на інтелектуальну
власність. Система врегулювання спірних торговельних питань, що діяла в рамках ГАТТ
була громіздкою й неефективною, оскільки дозволяла окремим країнам блокувати прийняття
рішень. Система врегулювання торговельних спорів, що діє у СОТ, більш ефективна,
оскільки дозволяє приймати багато рішень, що не можуть бути блоковані окремими
країнами, на автоматичній основі.
В наш час СОТ є головною міжнародною організацією, що регулює торгівлю
товарами, послугами та інтелектуальною власністю. Це регулювання містить в собі
реалізацію узгоджених принципів поведінки країн в міжнародній торгівлі та комплекс
заходів, що проводяться під егідою СОТ з участю більшості країн світу. Найбільш важливі

50
принципи, на яких базується міжнародна торговельна система, наступні:
 торгівля без дискримінації;
 лібералізація міжнародної торгівлі;
 застосування заходів, які обмежують імпорт, тільки на основі правил СОТ –
відмова країн від використання протекціонізму як засобу торговельної політики;
 передбачуваність торговельної політики;
 сприяння конкуренції.

Контрольні запитання.

1. Які особливості сучасної міжнародної торгівлі?

2. Яке місце посідає в міжнародній торгівлі обмін послугами?
3. Особливості торгівлі на сучасній товарній біржі?
4. Яка структура міжнародної торгівлі склалась на сучасному етапі?
5. Яку участь у міжнародній торгівлі приймає Житомирська область?

Тема 7. Міжнародні економічні відносини у сфері послуг

7.1. Поняття міжнародної торгівлі послугами

7.2. Види міжнародних послуг та їх класифікація
7.3. Особливості становлення ринку послуг у відкритій економіці України

Торгівля послугами, за своїми базовими економічними принципами, переважно не

відрізняється від звичайної товарної торгівлі, і базові схеми Сміта, Рікардо, Хекшера—
Оліна—Самуельсона та інших авторів — теоретиків міжнародної спеціалізації та організації
торгівлі, кооперації між різними країнами можуть бути застосовані й щодо неї. Так само, як і
у виробництві товарів, певні країни можуть мати відносні переваги у виробництві певних
послуг та закуповувати інші послуги на міжнародному ринку.
Міжнародна торгівля послугами протягом останніх десятиліть є надзвичайно
динамічною сферою розвитку світового господарства. Наприкінці ХХ ст. обсяги експорту
послугами провідних ринкових країн зростали вдвічі швидше за обсяги товарного експорту.
Значною мірою це зумовлювалося подальшою диференціацією попиту й індивідуалізацією
потреб як виробництва, так і споживачів у побуті.
Можна навіть констатувати, що ринок послуг значною мірою є динамізатором
світового виробництва, науково-технічного прогресу та всієї системи міжнародних
економічних відносин. А модель світового господарства, яка формується під впливом
сучасних інформаційно-технологічних та глобалізаційних тенденцій, часто називають
«економікою послуг».
Разом з тим розвиток інформаційних технологій поступово уніфікує «видимий» та
«невидимий» різновиди торгівлі. Адже предметом обміну, зокрема обміну міжнародного,
стає інформація, товарні властивості якої не можна ігнорувати і яка, крім того, відповідає
сучасним критеріям ідентифікації послуг.
Різноманітність міжнародних послуг, їх подальша диверсифікація вповні
відповідають характеру сучасного розвитку людства, економічних систем, науково-
технічного прогресу. Транспортні, інформаційні, культурно-рекреаційні послуги, зв’язок,
торгівля оптова й роздрібна, кредитно-фінансові операції, страхування, операції з
нерухомістю, у сфері обігу, виробничі послуги, ремонт і обслуговування автотранспорту —
ось лише частина переліку сучасних послуг у системі міжнародної економічної діяльності.
Еволюція природи та характеру послуг, інтеграція науки і виробництва, торгівлі і
промисловості привели до суттєвих змін в умовах діяльності ринків, у суб’єктній
інституційній структурі. Так, поширюється діяльність дедалі зростаючих численних науково-

51
виробничих об’єднань, які здійснюють весь комплекс заходів циклу від розроблення нових
видів послуг, товарів до поставок кінцевої продукції кінцевому споживачеві.
Дедалі різноманітнішими стають послуги у фінансово-кредитній сфері, що
відбувається у зв’язку з поширенням нових форм кооперування виробництва,
диверсифікацією попиту, урізноманітненням вимог до платежів, розрахунків (зокрема, за
допомогою пластикових карток), страхувальних, кредитних, бухгалтерських та інших
операцій. Деякі послуги слугують альтернативою інвестиційній діяльності (лізинг,
факторинг, форфейтинг). Причому поширюється діяльність у сфері фінансових послуг
нефінансових структур — промислових підприємств, торговельних закладів, туристичних
фірм тощо.
Послуги можуть бути і самостійним об’єктом торгівлі, і «супроводом» товару, що
продається. І навіть у другому випадку, згідно зі статистичними даними, у країнах з
розвинутою ринковою економікою спостерігається тенденція до збільшення частки послуг у
кінцевій вартості товарів. Відтак собівартість товарів масового вжитку, яка містить вартість
сировини та витраченої енергії, витрати на виробництво, включаючи вартість обладнання,
амортизацію та заробітну плату, не перевищує і половини кінцевої ціни товару, яку слід
сплатити покупцеві.
Ключовим фактором зростання обсягів міжнародної торгівлі послугами, їх
диверсифікації стали поширення інформаційних технологій і попит на продукти
комп’ютерного виробництва та взагалі на послуги, які не прив’язані до матеріальних носіїв,
великомасштабна структурно-технологічна перебудова матеріального виробництва, яка
відбулася в індустріально розвинутих країнах. Під тиском цих тенденцій відбувалися
масштабні процеси формування бізнес-структур у сфері послуг, виходу зі складу великих
фірм непрофільних підрозділів, що спеціалізуються на послугах.
Прискореному розвиткові сфери послуг сприяє те, що більшості з її секторів
притаманна вища норма прибутку, відносно коротші строки окупності інвестицій порівняно
з багатьма «товарними» секторами виробництва. Відтак інколи відбувається навіть перелив
ресурсів, і передусім капіталів та робочої сили, зі сфери матеріального виробництва до сфери
послуг.
Причому підвищення абсолютних та співвідносних показників торгівлі послугами в
системі міжнародної економічної діяльності відповідає еволюції структури економік країн
світу, передусім провідних ринкових держав, всередині яких відбуваються аналогічні
процеси. Так, за умов аграрного суспільства сектор послуг займав найменший сегмент ринку
(до 5—10 %), якщо порівнювати його з домінуючим тоді аграрним, а також розвинутим дещо
пізніше промисловим секторами. Пізніше, з переходом до етапу індустріального суспільства,
відбулося значне зменшення частки аграрного сектору на тлі перетворення на домінуючий
промислового сектору, а також абсолютного та відносного зростання сектору послуг. І,
нарешті, важливою ознакою такого стану суспільства, яке раніше характеризували як
«постіндустріальне», а тепер — «інформаційне», є дедалі більше переважання саме сектору
послуг.
Завдання докладного вивчення проблематики національної участі в міжнародній
торгівлі послугами, аналізу тенденцій такої торгівлі актуалізує точний категоріальний підхід.
Передусім з’ясуємо зміст основного поняття, яке є предметом розгляду, тобто послуги
(зокрема, послуги міжнародної).
Послуга — це цілеспрямована дія економічного змісту, результат якої виражається в
термінах споживної вартості та проявляється як задоволення конкретної потреби людини.
Міжнародна природа послуги проявляється або в безпосередньо міжнародному її
характері, або в різноманітних економічних наслідках певної комерційної акції, які можуть
бути пов’язані з виникненням різного роду зобов’язань або перспектив щодо подальшого
співробітництва різнонаціональних контрагентів. Подібні наслідки як ознаки міжнародних
послуг залежно від їх характеру можуть бути обов’язковими або мати факультативний
характер. Так, надання якоїсь послуги може оплачуватись у формі банківських валютних

52
переказів або в іншій формі, зокрема в національній валюті чи в натуральній формі. Сама
міжнародна послуга може бути платною за певні цінності матеріального чи нематеріального
характеру. Вона також може бути етапом чи функціональною складовою більш широкого
торговельно-коопераційного процесу або мати разовий характер. Нарешті, контрагентами в
процесі надання міжнародних послуг можуть бути однонаціональні й різнонаціональні
фізичні та юридичні особи в різних комбінаціях.
Отже, характеристики міжнародних послуг досить широкі, що передусім
зумовлюється їхньою різноманітністю, різнохарактерністю, а також тим, що реєстрація
міжнародних послуг здійснюється, як правило, згідно з положеннями внутрішнього
законодавства, а не митними органами, як це властиво міжнародній торгівлі товарами.
(Зауважимо, що митна обробка товарів сама по собі може вважатися різновидом послуги.
Оплата, пов’язана з проходженням товару через митний кордон, може здійснюватися за
видачу ліцензій, митне оформлення, зберігання товарів та їх транспортування в межах
митного пункту, митний супровід товарів, інформування і консультування, участь у митних
аукціонах та за деякі інші послуги.)
Крім того, економічна глобалізація, а також розвиток регіональних інтеграційних
процесів дедалі більшою мірою стирають кордони між «внутрішніми» та «закордонними»
послугами, що також додає умовності будь-якій класифікації послуг за принципом
національної юрисдикції чи належності до митної території певної країни.
Тенденція до збільшення ролі послуг у світовій економіці веде до того, що в переліках
провідних корпорацій світу з’являється дедалі більше компаній, які спеціалізуються на
наданні послуг. Ті ж з них, які традиційно вважаються промисловими або переважно
промисловими, розширюють спектр своєї діяльності за рахунок таких форм економічної
активності, котрі класифікуються як послуги.
Найяскравішим прикладом корпорації, що переважно спеціалізується на послугах, а
саме на програмному забезпеченні, є відома американська компанія «Майкрософт» (проте
великих «чистих» послугових корпорацій не існує: та ж сама «Майкрософт» є і виробником
товарів — комп’ютерної техніки. Можна згадати, що транснаціональні банківські, фінансово-
страхувальні установи, найбільші з яких набули гігантських розмірів, також є «послуговими»
інститутами. Динамічно розвиваються численні фірми ділових, медичних послуг, компанії,
які зайняті у рекреаційній сфері. Такі промислові гіганти, як «Міцубісі», «Дженерал Моторз»,
«Дженерал Електрік», диверсифікуючи свою діяльність, значно розширюють «послуговий»
діапазон.
У процесі торгівлі послугами, на відміну від торгівлі товарами, держава, з одного
боку, може відігравати більшу роль, а з іншого — навпаки, навіть втрачати важелі
ефективного контролю над економічними процесами.

Послуга – це споживча вартість, що не має речової форми. Масштаби світового ринку

послуг – $4 трильйони, в тому числі більше $2 трильйонів – це ринок ліцензій.
За структурою ринок послуг:
- ¼ - транспорт
- ¼ - туризм
- ½ - інші
На розвинені країни припадає 90% експорту і 80% імпорту.
Основні суб’єкти-виробники – ТНК, їх філії, тому що:
- послуги не можуть зберігатися
- їх виробництво і споживання співпадають за часом
- вони не відчутні
Послуги стимулюють експорт товарів і навпаки.
Класифікація послуг:
 традиційні (транспорт, зв’язок, страхування) і відносно нові (консалтинг,
інженірінг)

53
  МВФ:
- транспорт (пасажирський і вантажний)
- поїздки ( ділові особисті, туризм)
- зв’язок
- будівництво
- страхування
- фінансові послуги
- комп’ютерні і інформаційні послуги
- ліцензійні послуги, реклама
 бізнес послуги:
- юридичні, маркетингові, посередницькі, консультаційні, ( з питань економіки і
управління – це консалтінг, перевірка фінансового становища; кваліфікація кадрів – тренінг)
- особисті, культурні, рекреаційні, послуги;
- урядові послуги. Послуги держав.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), так класифікує послуги:
- факторні послуги – це ті, які пов’язані з рухом факторів виробництва.
- Не факторні послуги – всі інші.
В залежності від того який механізм здійснення послуг МБРР класифікує (можуть
вимагати):
- мобільності покупця – тобто покупець країни А їде до країни Б.
- мобільність продавця – продавець країни А переміщається до покупця країни Б.
- одночасно мобільність і покупця і продавця.
Торгівля послугами відіграє особливу роль у міжнародній економічній діяльності
України. Особливості участі України в міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках ХХ
ст. та на початку ХХІ ст. традиційно зумовлювалися тим, що вона до певної міри
компенсувала негативне сальдо загального торговельного балансу країни. Це відбувалося
завдяки наявності таких особливо важливих для торгівлі послугами переваг міжнародної
економічної діяльності, як сприятливе географічне розташування (що в економічній
термінології артикулюється як транзитний статус), наявність відповідно до історичних
традицій участі в міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктури та
рухомого складу. Цей транспортний потенціал, навіть з урахуванням його кризового
стану на зламі століть, може, порівняно з переважною частиною економіки, розглядатися
як достатньо потужне джерело валютних надходжень.
Отже, можна відзначити, що безумовно позитивним явищем для України є порівняно
значний розвиток сфери послуг, яка бере участь у міжнародному співробітництві. Разом з
тим не можна не помітити, що її структура є дещо гіпертрофованою. Адже левову частку в
ній становлять транспортні послуги — 85 %, зокрема трубопровідний транспорт — 67 %.
Для порівняння можна згадати, що для Європейського Союзу, Росії частка транспортних
послуг становить близько чверті від загального показника експорту послуг. Водночас рівень
експорту ділових, туристичних послуг, а тим більше послуг інформаційних та таких, що
пов’язані з докладанням висококваліфікованих виробничих зусиль, не відповідає потенціалу
України.
Національний ринок послуг в Україні розвивається в умовах дедалі більш вираженої
відкритості економіки, зростання впливів з боку глобалізації. Фактично відбувається швидке
становлення цього ринку, формування відносин між його суб’єктами, а також самих цих
суб’єктів в умовах тісної міжнародної конкуренції. Вихідний стан ринку послуг відповідав
характерним для планової системи уявленням про примат виробництва засобів виробництва
та недооцінці ролі сфери послуг як своєрідного додатку до матеріального виробництва.
Тому об’єктивною особливістю розвитку вітчизняної економіки є реструктуризація
інвестиційного потенціалу, механізму розподілу ресурсів між секторами, зокрема робочої
сили. І цей процес триває. Протягом 90-х років відбулося значне збільшення сектору послуг,
причому на тлі зменшення частки зайнятості у промисловому секторі, негативної динаміки

54
іншого значущого для України сектору — будівельного та незначного зростання зайнятих у
сільському господарстві.
Звичайно, збільшення частки послуг, зокрема послуг з участю зарубіжних суб’єктів
господарювання, не є прямим підтвердженням прогресу. Скоріше це свідчить про наявність
механізму кореляційних зв’язків. Разом з тим у послуг як виду економічної діяльності є
низка об’єктивних переваг, які мають велике значення для трансформаційної економіки
України.
Так, інвестиції, взагалі кошти, які вкладаються у сферу послуг, мають, як правило,
порівняно невеликий термін окупності. Швидкий обіг капіталу в певній сфері чи галузі є
важливим чинником розвитку для дефіцитної економіки. Подібний сектор економіки, яким,
власне, і є сфера обігу, сам по собі може стати рушійною силою її розвитку. Відносно менші
обсяги капіталу, що потрібні для організації виробництва, означають більші можливості для
бізнесу, створення робочих місць.
Розвиток ринкової економіки України відбувається в умовах жорсткої конкуренції на
національному ринку послуг (передусім така ситуація стосується імпортоконкурентного
виробництва) і на ринках послуг за кордоном (що зачіпає інтереси експортерів). Відставання
в деяких галузях вітчизняної економіки від світових лідерів, з одного боку, та значні
здобутки, навіть піонерні розробки, в інших, наявність корпусу галузевих фахівців і навіть
географічні переваги, з іншого, визначають рівень та специфіку участі вітчизняних суб’єктів
ринку послуг у міжнародному співробітництві, а також міру та інструменти державного
втручання в перебіг подій на ринку послуг. При цьому слід враховувати, що поки що участь
України в торгівлі послугами значною мірою зводиться до «надання в послугу своєї
території» для транзиту російських енергоносіїв.
Характер та інструментарій регулювання торгівлі послугами не дуже відрізняються
від тих, що властиві торгівлі товарами. Це пов’язано як з однопорядковістю об’єктів
регулювання, так і з тим, що торгівля послугами часто є допоміжною стосовно торгівлі
товарами, отже, немає об’єктивних підстав для застосування принципово різних підходів.
Однак є відмінності, пов’язані зі специфікою окремих послуг, зокрема послуг, які
супроводжують факторний рух, фактично — рух капіталів. Адже і в Україні, і в інших
державах контроль за рухом капіталів і вплив на нього здійснюються згідно зі стандартами
та критеріями, які істотно відрізняються від тих, що регулюють експортно-імпортні операції.

З метою оптимізації національного механізму регулювання участі України в роботі

міжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих
галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов’язань держави, її
очікувань від інших держав щодо їх процедур регулювання торгівлі з нашою країною. Але
якщо друге — те, що стосується міжнародних економічних відносин з іншими державами, —
багато в чому є предметом переговорів, узгоджень та значною мірою залежить від загальної
інтеграції України до євроструктур, міжнародних торговельних об’єднань (отже, не є
предметом чіткої детермінації), то перше — цілі розвитку національного виробництва —
мають бути визначені чітко та ґрунтовно.
Передусім, зважаючи на «міжнародність» проблеми, слід забезпечити виконання таких
двох послідовних завдань:
 визначити ключові технологічні та наукомісткі галузі, а також «чутливі» сектори у сфері
послуг, які потребують тимчасових заходів прямої та опосередкованої підтримки;
 визначити перелік тих видів виробництв, які Україні не доцільно включати в перелік
міжнародно погоджених зобов’язань і стосовно яких доцільно застосовувати вилучення з
режиму найбільшого сприяння, дво- та багатосторонніх угод та забезпечити відповідні
обмеження в торгівлі.
Виходячи з визначеного у такий спосіб переліку галузей та виробництв вживаються
окремі заходи чи комплекс заходів, які спрямовані на стимулювання або підтримку окремих
секторів, підрозділів економіки. При цьому рішення про інтенсивність використання й набір

55
конкретних інструментів приймаються відповідно до алгоритму та міркувань (зростання цін
за умов млявої конкуренції, погіршення умов роботи експортерів на зовнішніх ринках та ін.),
що застосовуються і в регулюванні товарної торгівлі. Зокрема, враховуються широкі
інтереси національних споживачів, цілі підтримки ефективного конкурентного середовища
та національної конкурентоспроможності та ін.
Зазначені заходи (комплекс заходів) — це засоби регулювання доступу на ринок,
передусім інструменти адміністративних обмежень чи повної заборони діяльності на
національному ринку країни. Серед використовуваних обмежень можуть бути такі, як вимога
для національних економічних агентів користуватись виключно послугами національних
перевізників під час транспортування вантажів всередині країни або/та вантажів на експорт.
Зауважимо, що подібні обмеження використовуються багатьма країнами світу, зокрема
розвинутими. Аналогічні протекціоністські вимоги можуть висуватися стосовно внутрішніх
страховиків (страхування експортно-імпортних операцій). Щоправда, нерозвиненість
національного ринку страхування в Україні робить цей пункт надто гіпотетичним навіть до
прийняття рішення щодо доцільності відповідної акції.
Можливі й інституційні заборони на відкриття певних комерційних установ. Наприклад,
такі обмеження можуть стосуватися відкриття філій і представництв як іноземних
виробників з ремонту техніки (щоправда, такі обмеження є, фактично, й обмеженнями на
товарну торгівлю, оскільки погіршують її умови для покупців), так і спеціалізованих фірм у
сфері послуг, зокрема туристичних агентств, а також банківсько-кредитних операцій.
Застосовується і «м’якший» підхід, згідно з яким нерезидентам дозволяється створювати
певні структури, але комерційні можливості останніх обмежуються. Зокрема, може
встановлюватися перелік дозволених форм діяльності (видів послуг). Можливе штучне
створення ускладнень іноземним конкурентам на національному ринку (заборона купівлі
нерухомості, обмеження професійного характеру, наприклад, збільшення норми
резервування для банківсько-кредитних установ, неможливість резервування квитків
іноземним перевізникам).
Обмеження на діяльність іноземних суб’єктів пропозиції послуг на національному ринку
можуть мати політичний підтекст (хоча політико-ідеологічні міркування справді можуть
домінувати, особливо за умов поширення в певному суспільстві ксенофобії). Наприклад,
можуть висуватися заборони чи обмеження на володіння засобами масової інформації —
газетами, теле-, радіоканалами та програмами, а також на обсяги трансляцій (кількість годин)
з боку іноземців.
«Класичний» засіб протекціонізму в міжнародній торгівлі послугами — використання
податків (можливо — додаткових), податкових пільг, знижок та вилучень із системи
оподаткування (стосовно об’єктів захисту — національних підприємств, що надають
послуги). Протилежна за формою, але ідентична за змістом форма протекціонізму —
субсидії та інші виплати національним продуцентам послуг.
Необхідною складовою системи підтримки національних учасників міжнародної
економічної діяльності є державне страхування операцій, контрактів у зовнішньоекономічній
діяльності від різних видів ризику. З погляду інтересів держави передусім має значення
забезпечення господарських інтересів вітчизняних експортерів продукції і послуг.
Страхування як необхідна складова валютно-фінансових і кредитних відносин обслуговує
більшість видів міжнародної економічної діяльності (крім зовнішньої торгівлі товарами,
послугами) й коопераційні, інвестиційні та інші види співробітництва.
Важливим компонентом і практичним інструментом макроекономічної політики у
сфері страхування є підтримка експорту у формі державного страхування експортних
поставок та експортних кредитів. Подібне страхування не обов’язково має покривати всю
суму міжнародних контрактів чи переважну частину такої суми. Цілком достатнім зазвичай
може виявитися використання механізму часткового державного гарантування від усіх
ризиків, що може створити критичну масу підприємницького інтересу приватних страхових
фірм, які непрямо спонукаються у подібний спосіб до більшої активності.

56
 Держава може забезпечувати «верхній поверх» перестрахування, що створює
достатньо сприятливу кон’юнктуру на ринку страхування щодо співвідношення
прибутковості та ризиків операцій, а в кінцевому підсумку дає змогу заінтересувати
національних виробників у продажу товарів на зовнішніх ринках.

Контрольні питання.

1. Визначте природу послуги, відмінність торгівлі послугами від торгівлі товарами.

2. У чому полягають причини динамічного розвитку послуг у сучасній економіці?
3. Охарактеризуйте розвиток сектору послуг як інтегрального компонента міжнародної
торгівлі та міжнародної економічної діяльності.
4. Які основні тенденції визначають стан та перспективи міжнародного ринку послуг?
5. Визначте основні цілі та засоби впливу держави на торгівлю послугами.
6. Які фактори та економічні умови визначають особливості участі України в міжнародній
торгівлі послугами?

Тема 8. Міжнародна інвестиційна діяльність і виробниче співробітництво

8.1. Суть та передумови міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності.

8.2. Форми та фактори розвитку міжнародних виробничо - інвестиційних відносин.
8.3. Участь України у міжнародних виробничих та інвестиційних відносинах.

У сучасному світовому господарстві під впливом НТП відбуваються глибокі

структурні зрушення, вони зумовлюють інтенсифікацію господарських зв’язків між країнами
та окремими галузями господарства і в першу чергу виробничих зв’язків.
В історичному плані розвиток міжнародних виробничих зв’язків пов’язаний з
виникненням світового ринку, міжнародного обміну на основі розвитку міжнародного поділу
праці.
Суть міжнародних виробничих відносин найбільш характерно проявляється у формах
міжнародного поділу праці, міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва, роботі
спільних підприємств, діяльності ТНК тощо.
Інвестиційне співробітництво – це вид міжнародних економічних відносин, метою
якого є раціональний розподіл ресурсів, досягнення державами більш високих результатів в
економіці за рахунок використання переваг участі у міжнародному розподілі праці,
оновлення технологічної структури суспільного виробництва. Прямі іноземні інвестиції є
одним із найбільш ефективних способів включення національної економіки у світове
господарство, причому, що особливо важливо, саме виробничого включення, а не такого, що
йде лише через організацію зв’язків у сфері обігу.
Головною передумовою розвитку міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності
є економічна однорідність світового господарства. Світова економіка із властивим їй
світовим ринком становить єдине органічне ціле, окремі складові якого тісно переплетені та
пов’язані між собою. Тому досить невеликих збоїв у будь-якій ланці світового господарства,
як вони неминуче, раніше чи пізніше, більшою чи меншою мірою, дадуть про себе знати в
інших ланках єдиного взаємопов’язаного світового господарського ланцюга.
Донедавна світове господарство, а отже, і світовий ринок були розподілені існуванням
двох протилежних суспільних систем – капіталістичної та соціалістичної, які розвивалися на
діаметрально протилежних економічних засадах. У країнах, що входили до складу цих
систем, були докорінно відмінними й економічний базис, і відповідно політична надбудова.
Економічний базис країн, що утворюють дедалі цілісніше світове господарство,
становить сукупність виробничих (економічних) відносин, що формуються на основі цілого
ряду форм власності – приватної партнерської (акціонерної, кооперативної), державної та

57
міжнародної (транснаціональної). Переважаючою, визначальною в системі відносин, що
складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу і споживання, є приватна
власність у всіх її формах. Вона накладає свій відбиток на весь характер «змішаної
економіки» країн Заходу, посилюється її вплив на господарські структури держав Сходу.
Міжнародна виробнича та інвестиційна діяльність може успішно здійснюватись лише
за умови економічної однорідності світового господарства – середовища, в якому
перебувають і розвиваються суб’єкти світового ринку.
Ті тисячі економічних ниток, які пов’язують національні економіки, опосередковують
виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та безліч
інших відносин і стосунків. На їхньому грунті в межах єдиного ринкового середовища
розвивається міжнародна виробнича та інвестиційна діяльність.
Важливою передумовою розвитку міжнародної виробничої та інвестиційної
діяльності є інтенсифікація виробництва й інвестиційного процесу на національному рівні,
спричинена сучасною НТР. Інтенсивний розвиток економічних процесів характерний у наш
час для всіх розвинутих країн світу.
У сучасних умовах відбувається зближення економік цих країн за такими важливими
показниками інтенсифікації суспільного виробництва, як зростання фондовіддачі, зниження
матеріалоємності виробництва, енергоємності продукції.
До факторів інтенсивного розвитку економіки належать ті, що скорочують затрати як
живої, так і уречевленої праці на одиницю продукції, Це передусім впровадження у
господарську діяльність наукових винаходів і розробок, зростання освітнього та
кваліфікаційного рівня працівників, технічні та технологічні нововведення, вдосконалення
організаційно-управлінських структур, які революціонізують весь процес господарської
діяльності.
Оскільки інтенсифікація виробництва як якісно вищий прогресивний тип
розширеного відтворення суспільного продукту відображає напруженість функціонування
всіх факторів виробництва, інтенсивне використання продуктивних сил в загалі, то
відмінною рисою і особливістю інтенсифікації є зменшення суспільних затрат праці на
виготовлення попереднього обсягу продукції або випуску більшої кількості продукції при
попередніх затратах живої та минулої праці. Все це нерозривно пов’язане з підвищенням
ефективності капіталовкладень.
Інтенсифікація виробничого та інвестиційного процесу відбивається у підвищенні
якості продукції та послуг. Це свідчить про досить високий технологічний та технічний
рівень виробництва, а також певну соціальну зрілість суспільства і, нарешті, реальну
ефективність усієї економіки.
Важливим показником інтенсифікації суспільного виробництва є зростання в
національному доході країни частки фонду споживання на основі переважного розвитку
галузей другого великого підрозділу суспільного виробництва порівняно з галузями першого
виробництва. Такий спосіб виробництва здійснюється не заради самого виробництва, як це
мало місце у всіх країнах «реального» соціалізму, де економічним законом вважалося
переважне зростання засобів виробництва, а головним чином заради споживання. Саме тому
у всіх розвинутих західних країнах випереджаючими темпами розвивається легка, харчова,
переробна та інші галузі, що безпосередньо виробляють засоби для життя членів суспільства.
Водночас нижчими темпами розвиваються галузі важкої промисловості – добувна, паливна,
обробна тощо. Відповідною є структура валових капіталовкладень: більша їхня частка
спрямовується на розвиток галузей другого підрозділу суспільного виробництва. Про
економічну зрілість суспільства свідчить швидкий розвиток сфери послуг, що зумовлює
значну суспільну економію часу, сприяє гармонійному розвитку робочої сили, нормальному
її відтворенню.
Від масштабів, темпів і ступеня зрілості усієї господарської та соціальної
інфраструктури в умовах інтенсивного розвитку значною мірою залежать темпи
економічного зростання і примноження усього суспільного багатства. Тому в індустріально

58
розвинутих країнах на формування і розвиток інфраструктури витрачається значна і дедалі
зростаюча частина валових капіталовкладень.
Як уже зазначалося, в основу міжнародного поділу праці покладено активізацію
процесів спеціалізації та кооперування виробництва. Не зважаючи на досить широкий спектр
виробів, що випускається в усіх індустріально розвинутих країнах, жодна з них не
спроможна цілком задовольнити свої потреби в різноманітній промисловій чи
сільськогосподарській продукції лише за рахунок власного виробництва.
Тому будь-яка країна які б розвинуті промисловість чи сільське господарство вона не
мала, є одночасно як експортером, так і імпортером численних видів товарів. Це означає, що
кожна країна тією чи іншою мірою включена в систему міжнародного поділу праці і ця її
взаємозалежність зростає.
Детальний розгляд міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва наведено
у темі «Міжнародний поділ праці».
Важливим фактором розвитку міжнародних виробничих відносин є зростання
кількості і посилення могутності транс-національних корпорацій. У наш час весь світ
покритий широкою мережою транс національних корпорацій. Загальні зарубіжні активи ТНК
досягли астрономічної суми. Серед ТНК виділяються два десятки найбільших гігантів,
переважна більшість яких є американськими.
Рух капіталу і товарних потоків здійснюється переважно між материнськими й
дочірніми компаніями та філіалами, які перебувають під «стріхою» одних ТНК. Ця
особливість стала визначальною для сучасних міжнародних економічних відносин.
Сучасні ТНК – це не лише американські, англійські, французькі, італійські
корпорацій, але й корпорації нових індустріальних держав, таких як Гонконг, Таїланд,
Південна Корея, Сінгапур, деякі країни Латинської Америки.
З формуванням ринкової економіки і докорінною перебудовою системи зовнішньо
економічних зв’язків у країнах Східної Європи розвиваються нові форми транснаціональної
виробничої та інвестиційної діяльності. Йдеться передусім про спільне підприємство за
участю іноземного капіталу. В умовах адміністративно – командної системи і тотального
одержавлення виробничої та інвестиційної діяльності участь іноземного капіталу в процесі
суспільного виробництва вважалося не припустимою, такою, що суперечить самій природі
планового господарства. Життя довело неспроможність теоретичної доктрини і
господарської практики, яка випливала з принципів автаркічності, самоізольованості
господарства «зрілого», чи «реального» соціалізму.
Тому в умовах формування в країнах Східної Європи ринкових відносин впала
«залізна завіса», якою відгороджувалися їхні підприємства від зовнішнього світового
економічного простору. Перебудова зовнішньо економічної діяльності в численних країнах,
що виникли на території колишнього СРСР, знайшла найповніший свій вираз у створенні і
функціонуванні спільних з іноземним капіталом підприємств і закріпленні цього процесу у
відповідному законодавстві.
Спільні з іноземним засновником підприємства створюються переважно з метою
нового освоєння ринку. Спільні підприємства не обмежується спільною участю капіталу,
воно може також будуватися на знанні справ в галузях дослідництва, розвитку виробництва,
менеджменту та інших. В зв’ язку з цим існують різні форми співробітництва на основі угод
о ліцензіях, прямих витрат менеджменту чи прямої участі капіталу.
Іноді спільні підприємства створюються для здійснення разових чи короткострокових
проектів. Проте в більшості випадків спільні підприємства передбачають тривалу
перспективу співробітництва.
Як правило, в них приймають участь два або більше партнерів, які не в змозі
самостійно вирішувати поставлені задачі, чи то вони занадто малі для цього, чи з-за
ризикованості діла. Комбінуючи різні спроможності та матеріальні можливості, учасники
спільних підприємств знаходять позитивне рішення проблем.
У практиці світогосподарських зв’язків використовують такі головні форми СП:

59
акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства та
холдинги.
Важливим фактором розширення міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності
є створення вільних економічних зон (ВЕЗ).
Вільна економічна зона являє собою частину національної території, на якій
встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок
застосування законодавства країни, орієнтований на посилення зовнішньоекономічних
зв’язків, насамперед, за рахунок залучення іноземного капіталу. Такого типу територіальні
утворення не є характерними для якогось одного континенту, а стали важливим елементом
структурних перетворень у світовій економіці. Функціонування більш як 500 ВЕЗ практично
в усіх країнах світу справляє вплив на загально економічні процеси – збільшення обсягів
виробництва, посилення зовнішньо економічного обміну, зростання чисельності зайнятих,
підвищення рівня життя тощо. Найбільша кількість вільних економічних зон сконцентрована
в країнах, які розвиваються, а частка продукції, виробленої на території всіх ВЕЗ, перевищує
5% загального обсягу світової торгівлі.
Як показує світовий досвід, уже склався досить широкий спектр форм ВЕЗ.
Встановилися цілі їх функціонування, напрямки і стратегія розвитку, підходи до зонування,
визначено цілком чіткі поняття термінів і закономірності розвитку, критерії віднесення
територіальних утворень різних типів. ВЕЗ можуть бути класифіковані:
– за місцем розташування зони у відповідності з географією розміщення щодо
державного кордону: внутрішні (у внутрішніх районах країни) і зовнішні (безпосередньо
біля державного кордону);
– за характером об’єкта зонування: локальні (точкові), створені на основі невеликих
територій окремих підприємств, транспортних вузлів, і комплексні – значні за розміром
територіальні утворення, адміністративно – територіальні одиниці, які виконують численні
функції;
– за взаємовідносинами з національною економікою приймаючої країни:
інтеграційні, у механізмі яких закладено принцип тісної взаємодії з суб’єктами
господарської діяльності поза зонами і анклавні, що створюються переважно з метою
збільшення припливу вільно конвертованої валюти і локалізуються на невеликій території
при незначному спілкуванні з рештою економіки;
– за функціональною орієнтацією, коли розрізняють на основі критерію виконання
певних функцій зовнішньо-торговельні, торговельно-виробничі, науково-технічні,
туристичні, банківсько- страхові, інформаційні зони.
Виходячи з наведеної класифікації, цілями заснування ВЕЗ найчастіше є: створення
нових робочих місць і розв’язання таким чином проблеми зайнятості, стимулювання
припливу іноземного капіталу, розширення експортної бази, поліпшення платіжного балансу
країни за рахунок надходжень в іноземній валюті, ефективне використання місцевих
ресурсів, стимулювання ринкових перетворень.
На Україні, у відповідності до діючого законодавства, ВЕЗ створюється з метою:
– стимулювання структурних перетворень в економіці шляхом залучення
іноземних інвестицій;
– активізації спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для
нарощування експорту товарів та послуг;
– збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;
– активізації науково-технічного обміну, залучення і впровадження нових
технологій;
– запозичення передового організаційного та управлінського досвіду ринкових
методів господарювання;
– створення сучасної ринкової інфраструктури;
– поліпшення використання природних і трудових ресурсів;

60
 – прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів та України в
цілому, підвищення життевого рівня населення.
В наслідок інтернаціоналізації господарського життя, розгортання науково-технічної
революції, зростання кількості і могутності ТНК в останні десятиріччя значно збільшилися
розміри закордонних капіталовкладень у всіх розвинутих західних країн.
Цілком очевидно, що міжнародна виробнича та інвестиційна діяльність не могла б
успішно розвиватися без експорту капіталу, його міжнародної міграції. Про це яскраво
свідчить історичний досвід розвитку економіки колишнього СРСР та країн Східної Європи.
Побудувавши закриту економіку, що відгородилася від світової частоколом ідеологізованих
штучних бар’єрів, колишні країни соціалізму виявилися ізольованими від міжнародної
міграції капіталу. А оскільки експорт чи імпорт капіталу означає не тільки переведення
валютних ресурсів з однієї країни в іншу, але і укомплектування новозбудованих об’єктів
новітньою технікою та обладнанням, впровадження прогресивної технології й передових
методів управління виробництвом, то економічна самоізольованість колишніх
соціалістичних країн спричинилася до їхньої технічної та технологічної відсталості,
використання ними рутинних, украй застарілих форм організації управління виробництвом.
Формування у посттоталітарних країнах економіки змішаного типу змінило ставлення
в них до іноземних інвестицій. І це цілком зрозуміло. Адже без них не вдається подолати
глибоку економічну й фінансову кризу, а отже здійснити перехід до ринкової економіки.
Однією з форм міжнародних виробничих та інвестиційних відносин є співробітництво
в рамках міжнародних фінансово-промислових груп (ФПГ).
Злиття фінансового капіталу з промисловим і створення на цій основі ФПГ
відображають тенденції сучасного, індустріального розвитку економіки. Взаємозалежність
основних видів капіталу досягла такого рівня, коли їх автономне існування стає недоцільним
і вимагає створення єдиних організаційних центрів, які б їх регулювали.
У зарубіжній економіці з’явилася принципово нова фаза взаємодії цих двох видів
капіталу. За даними ООН, близько 40-ка найбільших фінансово-промислових об’єднань
контролюють половину промислового виробництва і зовнішньо – торгівельних операцій у
світі. Понад 60% усіх нових технологій світу створюють науково-дослідні підрозділи
великих фірм.
Об’єднання промислового і фінансового капіталів стає важливою умовою створення
ефективно діючого механізму інвестування і міжнародного переливання капіталу,
встановлення раціональних технологічних і коопераційних зв’язків, прискорення НТП. Через
створення ФПГ розв’язуються проблеми забезпечення надійних поставок і збуту продукції,
послаблення хвилі неплатежів, налагодження взаєморахунків між їх учасниками – тобто
проблеми, істотні для економіки багатьох країн світу.
Як вже визначалось вище одним з видів міжнародного економічного співробітництва
є інвестиційне співробітництво, метою якого є досягнення державами більш високих
результатів за рахунок переваг участі у міжнародному поділі праці.
Існує чимало форм та видів іноземних інвестицій. Наприклад, за формою вивозу
капіталу вони поділяються на:
1) Інвестиції у формі позикового капіталу (позики містам, урядам, банкам і т.д.).
Уряд гарантує оплату позики і проценти по ній;
2) Інвестиції у формі виробничого капіталу – створення за кордоном промислових
підприємств, скупка уже існуючих, скупка акцій. Такі інвестиції найчастіше здійснюються
у формі прямих вкладень (вклади в дочірні підприємства, вивіз обладнання для
підприємств, що будуються) і портфельних вкладень (скупка цінних паперів);
3) вивіз торгового капіталу – для будівництва торговельних підприємств, складських
приміщень і т.д.
В залежності від факторів переміщення виробництва за кордон прямі інвестиції
поділяються на:
1) інвестиції, які сприяють розширенню експорту;

61
 2) інвестиції, які мають обслуговувати місцеві ринки приймаючих країн;
3) інвестиції, які здійснюються під впливом стимулюючих заходів приймаючих
країн.
Для традиційних форм іноземного інвестування була характерною спільність
володіння капіталом, управління та організаційного і технологічного досвіду. Нові форми
іноземного інвестування розбивають цю спільність на окремі економічні угоди.
Серед нових форм іноземного інвестування можна виділити
– створення спільних підприємств і відхід від організації власних закордонних
підприємств;
– перехід від простої скупки акцій іноземних фірм до створення нових дочірніх
підприємств за кордоном;
– перехід від володіння акціями іноземних фірм до укладення з ними
довгострокових контрактів;
– розповсюдження акцій головної фірми серед акціонерів її закордонних
філіалів;
– дольова участь іноземного інвестора, яка не дає права контролю над
підприємством;
– ліцензійні контракти;
– управлінські контракти;
– поставка підприємств «під ключ»;
– угоди «продукт и руки» (на відміну від поставки підприємства «під ключ»
даний вид угоди передбачає підготовку іноземною фірмою місцевих cпeцiaлістів, якi
повинні забезпечити функціонування объєкта, що будується);
– угоди про розподілення виробництва, про «ризиковані проекти» (в основному
в області розвідки i видобування нафти);
– компенсаційні угоди;
– трьохстороннє фінансування;
– міжнародний підряд.
Раціональне використання переваг міжнародних економічних відносин передбачає,
щоб економіка України була інтегрована у світове господарство. Необхідність включення
України у систему світового господарства зумовлено і тим, що кожна з цивілізованих країн
світу не може стояти осторонь глобальних процесів, які охоплюють і характеризують напрям
та перспективи розвитку світової економіки. Йдеться, насамперед, про об’єктивний розвиток
національно-продуктивних сил і виробничих відносин, які все більше інтернаціоналізуються
у світовому маштабі. Крім цього, істотне значення має і те, що економіка України перебуває
зараз у кризовому стані. Тому розвиток виробничих, інвестиційних, науково-технічних,
валютно-фінансових та інших міжнародних економічних відносин України з державами
світового співтовариства виступає одним з головних факторів стабілізації народного
господарства.
У процесі розвитку міжнародного господарського співробітництва України у сфері
матеріального виробництва особлива увага зараз надається залученню до національної
економіки іноземних інвестицій. Головними факторами іноземних капіталовкладень у наше
господарство виступають: спільні підприємства; створення підприємств, що повністю
належать іноземним інвесторам; придбання нерухомого і рухомого майна, включаючи
земельні ділянки, будинки, квартири, обладнання, транспортні засоби, шляхом прямого
одержання майна або у формі акцій, облігацій, цінних паперів; придбання самостійно або за
участю українських юридичних чи фізичних осіб прав користування землею та концесій на
використання природних ресурсів на території України.
Слід зазначити, що на сьогоднішній день прямі іноземні інвестиції в українську
економіку є значно нижчими ніж в інших країнах з перехідною економікою. Проте вже є і
перші позитивні паростки. Наприклад простежується тенденція на поступове збільшення
обсягів іноземних приватних капіталовкладень. Найбільшими інвесторами є нерезиденти з

62
США, Німеччини, Великобританії, Нідерландів, Кіпру, Російської Федерації, Швейцарії.
Великий інтерес у інвесторів щодо вкладення свого капіталу викликають такі галузі
народного господарства, як внутрішня торгівля – 22,4% до загального обсягу, харчова
промисловість – 14,5%, машинобудування і металообробка – 12,8%, чорна та кольорова
металургія – 5,0%, зовнішня торгівля – 4,4%, хімічна промисловість – 3,9%, промисловість
будматеріалів та будівництво – 3,7%.
Необхідно наголосити, що необхідні іноземні капіталовкладення для реалізації
інвестиційних проектів, для забезпечення впровадження енерго – та ресурсозберігаючих
технологій, розвитку інфраструктури агропромислового, паливно-енергетичного комплексів,
охорони здоров’я, літако-, судно- та ракетобудування.
Державні гарантії забезпечуються двосторонніми міжнародними угодами про
взаємний захист інвестицій. Україна підписала такі угоди вже більш як з 30 країнами, в тому
числі з США, ФРН, Канадою, Великобританією, Францією та іншими державами.
З метою створення сприятливих умов для дальшого розвитку міжнародного
економічного співробітництва, взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями,
відповідними міждержавними і регіональними організаціями, організаціями іноземних
держав, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері
залучення та використання зовнішніх фінансових ресурсів створено Національне агентство
України з реконструкції та розвитку. Національне агентство бере участь у формуванні та
реалізації державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями,
відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-
фінансовими установами, іноземних держав їх угрупувань з метою залучення кредитів,
грантів міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій, здійснює
контроль за ефективністю їх використання.

Контрольні запитання
1. Назвіть загальні передумови міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності?
2. У чому проявляється суть міжнародних виробничих та інвестиційних відносин?
3. Які фактори впливають на розвиток міжнародних виробничих та інвестиційних відносин?
4. В яких формах проявляються міжнародні виробничі відносини?
5. Яке значення мають для України іноземні інвестиції?

Тема 9. Міжнародна міграція робочої сили

9.1.Економічна основа та механізми міжнародної міграції робочої сили.
9.2.Формування сучасних міграційних процесів.
9.3.Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Міграція робочої сили з однієї країни в іншу є важливою класичною формою

міжнародних економічних відносин, складовою частиною світового господарства. За своїми
масштабами вона охопила практично весь світ-як його економічно розвинуту частину, так і
відсталу периферію.
Міграція робочої сили-це процес її стихійного чи організованого переміщення в
межах національного або міжнародного ринків праці, зумовлений характером розвитку
продуктивних сил і виробничих відносин, дією економічних відносин.
Масовий переїзд людей з однієї держави в іншу здійснюється головним чином з
метою пошуку роботи і забезпечення сім`ї засобами існування. За допомогою міграції
трудящих відбувається перерозподіл насамперед «надлишкової» робочої сили між ланками
світового господарства.
Міжнародна міграція включає два взаємозв`язані процеси-еміграцію, тобто виїзд із
однієї країни певних контингентів людей, та імміграцію, тобто в`їзд їх в іншу країну. Існує
також, поняття рееміграції, що означає процес повернення емігрантів на батьківщину.
В історичному плані можна виділити два шляхи розвитку міграційних процесів:

63
екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний характер міграції був в стародавньому світі і
навіть в епоху первісного нагромадження капіталу. Набули розвитку як добровільне так і
примусове переселення населення з метрополії в колонії, работоргівля і т.і.
Інтенсивний шлях розвитку міграції пов`язаний з технічним прогресом і промисловою
революцією, що привело до зростання продуктивності праці, утворення відносного
«надлишку» робочої сили.
Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в економічних умовах
життя трудящого поселення. Рівень та напрями територіальних переміщень робочої сили
визначають маштаби, темпи, та структура нагромадження капіталу. Міграція є насамперед
формою руху надлишкового населення з одного пункту накопичення капіталу в інші. Це
найсуттєвіша риса економічної природи сучасної трудової міграції.
Поряд з безробітними в міграційні процеси втягується і частина працюючого
населення яка шукає більш високу оплату своєї робочої сили.
Крім нагромадження капіталу рушійними силами міжнародних переселенських рухів
виступають також політичні, воєнні, релігійні, національні, культурні та інші соціальні
фактори.
У розвитку міжнародної міграції робочої сили можна виділити декілька етапів:
Перший-охоплює період домонополістичного капіталізму 18-перша половина
19ст.Промислові революції в Англії, Франціїв інших європейських країнах дали поштовх
збільшенню нагромадження капіталу, зростанню його органічної будови, що привело до
виникнення «надлишкового населення».Крім того, проникнення капіталістичних відносин у
сільське господарство сприяло пролетаризації селян та їх зубожінню. Все це викликало
масову еміграцію з Європи за океан і поклало початок формуванню світового ринку праці.
Основними споживачами іноземної робочої сили були П.Америка, Австралія, Н.Зеландія, які
на той час мали відносно високі темпи нагромадження капіталу та недостаток власної
робочої сили. Всього за 1801-1900рр з Європи емігрувало понад 28млн.чол.
Другий етап міжнародної міграції робочої сили почався у період переростання
домонополістичного капіталізму в монополістичний, тобто у 80-ті роки 19ст. тривав до
першої світової війни. Експортерами робочої сили стають країни Східної та Південної
Європи:Австія,Італія,Росія,Болгарія,Греція,Румунія,Португалія,Ісландія-найвідсталіші
країни Старого Світу. До міграційних процесів залучаються: Китай, Індія, Східної Африки
країни, Латинської Америки. Основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча
сила.
Третій етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими
війнами. Має місце зменшення масштабів міграції. СРСР був виключений з кола експортерів
робочої сили. Криза 1929-1933рр.обумовила зменшення потоків мігрантів до розвинутих
країн та зростання безробіття в них. Спостерігалась навіть рееміграція робочої сили з США.
Четвертий етап міграції розпочався після другої світової війни і триває до
теперішнього часу. Особливості міграції-зростання внутрішньоконтинентальних міграцій,
зокрема в Європі та Африці.
Друга половина 20ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції.
Наприкінці 80-х років загальна кільість емігрантів у світі оцінювалась у 25млн.чол.Сучасні
напрямки міжнародної трудової міграції: Північно та Південо-Американський регіони,
Західна Європа, Південно-Східна та Західна Азія, Африка. Зберігається приплив іммігрантів
до США та Канади. Так з 1946 по 1982р. у США емігрувало 3,3млн.чол, у Канаду більше
2млн.чол.Кількість легальних і нелегальних іммігрантів до США із країн Латинської
Америки перевищує 20млн.чол.
Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи
став регіон Перської затоки. Збільшення видобутку нафти викликало необхідність у такій
кількості робочої сили, що перевищувала місцеві ресурси (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катор,
Саудівська Аравія, Об`єднані Арабські Емірати).У цих країнах у 1980рр. до 40% населення
складали іммігранти. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6млн.чол.

64
Найпотужнішим споживачем сторонніх робітників у другій половині 20ст.стали країни
Західної та Північної Європи. Тут працює 15млн.іноземних робітників. Західна Європа
перетворилася на найбільший центр притягання іноземної робочої сили і конкурує із США.
Останні 20 років більш ніж 1млн.чол.щорічно переїжджають у пошуках роботи з однієї
європейської країни в іншу.
Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.
Міграційні потоки з менш розвинутих країн до більш розвинутих. .Міграція з країн Північної
Африки, Індії, Пакистану до розвинутих європейських країн. Третій напрям міграція робочої
сили з однієї високорозвинутої країни в іншу.
Найзагальнішими формами міграції є постійна й тимчасова. Постійна форма міграції
була абсолютно переважною до другої світової війни.
Тимчасова міграція-носить ротаційний характер, тобто після закінчення певного
строку мігранти повертаються на батьківщину. Хоча певній частині іммігрантів вдається
добитися натуралізації, вони стають постійним елементом населення цих країн.
Специфічною рисою сучасного міграційного руху стало поширення нелегальної
міграції. Особливо багато таких іммігрантів у США, ФРН, Франції. Нелегальна міграція
дуже вигідна підприємцям, так як незаконно прибулі робітники погоджуються на будь-які
умови праці, та її оплату.
В умовах науково-технічного прогресу сформувався підвищений попит на
кваліфіковані кадри і як результат виник новий тип трудової міграції, що дістав назву
«відплив умів».Характерною рисою цього виду міграції є те, що нею охоплюються люди, які
мають на батьківщині роботу і певний рівень забезпеченості. Основними мотивами їхнього
переїзду в інші країни є, з одного боку, відсутність на батьківщині перспектив творчого
зростання, умов для реалізації своїх ідей,а з іншого-суттєві відмінності у статусі й винагороді
вчених, винахідників т.і. Головним викрадачем умів в світі є США. Слід зазначити, що в
останні десятиріччя найбільше емігрувало спеціалістів та науковців з колишніх
соціалістичних країн та країн що розвиваються(Індія, Пакистан, Єгипет та інші).
Вакансії в галузях, де переважає напівкваліфікована фізична праця, не користуються
попитом на місцевих ринках праці. Основними претендентами на ці місця є робітники-
іммігранти.
Потужним каталізатором міждержавного переливання робочої сили є
інтернаціоналізація виробництва та пов`язана з нею діяльність ТНК.
ТНК використовують дешеву робочу силу економічно відсталих регіонів та країн як
шляхом створення в цих країнах підприємств та філіалів, так і імпортуючих з них робочі
руки. Праця мігрантів використовується головним чином на важких, брудних, непрестижних
видах робіт в обробній промисловості та сфері послуг. Монополії організують у країнах
еміграції курси для навчання іноземців деяким спеціальностям, що необхідні для виконання
виробничих функцій .
Посилення експлуатації та збільшення додаткової вартості досягаються як відомо
шляхом оплати робочої сили нижче вартості її відтворення та шляхом підвищення тривалості
та інтенсивності праці .Разом з тим ТНК використовують заробітну плату і як засіб
перехоплювання кваліфікованих робітників у національних фірм.
Міграція робочої сили є важливим економічним, соціальним та гуманітарним
фактором як у країнах надходження робочої сили, так і в країнах, що приймають. У країнах
паходження міграція може полегшити існуюче безробіття і принести певні прибутки у
вигляді іноземної валюти в результаті грошових переказів мігрантів. Проте разом з тим
приховує небезпеку позбавить країну необхідної кваліфікованої робочої сили.
Імміграційні закони, що діють у високорозвинутих країнах, багато в чому урізують
«свободу» іноземного робітника. Враховуючи, що подібні закони не поширюються на
місцеву робочу силу, «чужі» робітники вже в процесі їхнього найму стають більш вигідним і
зручним товаром. Держава, що приймає іммігрантів практично не бере участі у відтворенні
іноземної робочої сили (витрати на медичне обслуговування, освіту, пенсії за віком, по

65
інвалідності, допомоги по безробіттю, сімейні допомоги).Іноземні робітники приїжджають
до країн імміграції в самому продуктивному віці, а залишають ці країни, коли стають
непрацездатними, або «надлишками».
Таким чином міжнародна трудова міграція спричиняє значний надлишок робочої
сили на ринку праці, що дає змогу підприємцям утворювати для місцевої робочої сили, і
насамперед некваліфікованої її частини, умови підвищеної конкуренції на ринку праці, часто
стримуючи зростання заробітної плати місцевих трудящих. Врешті-решт масова міграція
негативно позначається на зростанні ціни робочої сили найманого персоналу в цілому.
Міжнародні міграційні процеси регулюються державами, що беруть участь в обміні
трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та
професійний склад мігрантів, рівень в`їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції
міждержавного розподілу робочої сили, встановлення обсягу та структури міграційних
потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних
справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.
Вибування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою
створених за кордоном державних вербувальних комісій.
Державою встановлюється юридичний статус трудящих мігрантів, який не надає
останнім політичних прав, обмежує участь у профспілковій діяльності, регламентує строки
перебування і т.і.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних робітників знаходить своє
відображення у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних
законодавчо-нормативних актах.
Методи та засоби державного регулювання міграційного процесу змінюються
залежно від ситуації на ринку праці.
Контроль за рівнем в`їзду іноземців, сприяє їхньому дозованому припливу залежно
від виробничих потреб та ситуації на ринку праці. Це означає, що попереджається спалах
соціального напруження між місцевою робочою силою та іноземною.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються
двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими
актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені
між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й
Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах
світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення
«Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений
вільний обмін робочою силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно
від конкретної ситуації на ринку праці.
Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих
держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж
інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила
перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського
регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті
сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у
випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту
здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих
мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало
питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється
перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На
запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та
Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну

66
більшість серед іммігрантів.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав
мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями,
які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн
еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою
батьківщину.

Контрольні запитання:
1.У чому полягає головна причина міждержавної міграції робочої сили?
2.Учому проявляється сутність міграційних процесів?
3.Які етапи міграції Ви знаєте та їх особливості?
4.Назвіть характерні риси сучасних міграційних процесів.
5.Охарактеризуйте вплив ТНК на міграційні процеси сучасності.
6.Методи державного регулювання міжнародних міграційних процесів.
7.З якою метою здійснюється державне регулювання імміграції робочої
сили.

Тема 10. Міжнародний науково-технічний обмін

10.1. Сутність міжнародних науково-технічних відносин.
10.2. Міжнародні науково - технічні програми.
10.3. Участь України у міжнародних науково - технічних відносинах.

Ознака нашого часу - зростаюче використання міжнародних економічних зв’язків для

піднесення економіки кожної країни. Цей процес виявляється як в активізації традиційних
форм міжнародних відносин (зовнішня торгівля, експорт капіталу), так і у виникненні нових
форм, в першу чергу це - міжнародні науково-технічні відносини (зв’язки).
В сучасній економічній літературі міжнародні науково-технічні відносини
розкриваються як відносини з приводу трансферу (обміну результатами) науково-дослідних
та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); спільного проведення країнами,
підприємствами чи організаціями НДДКР з подальшим сумісним чи роздільним
використанням їх результатів; спільних розробок і використання науково-технічних
нормативів, вимог і стандартів; обміну загальною науково-технічною, маркетинговою
інформацією.
Міжнародні науково-технічні відносини мають практично цілком комерційний
характер і являють собою основу для розвитку одного з найважливіших і швидко зростаючих
в останні десятиріччя у зв’язку з розгортанням НТР секторів економіки - світового ринку
науково-технічної інформації та знань.
Цей сектор ринкового господарства обслуговує всі сфери людської діяльності. Без
впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво не можна примножити
національного багатства країни, підвищити добробут її громадян, забезпечити їхнє духовне
та інтелектуальне зростання. Цим визначається місце ринку науково-технічних розробок та
інформації у суспільно-економічному житті.
Про зростаюче значення науково-технічної інформації й технології, мабуть,
найкрасномовніше свідчить такий висновок експертів Комісії Європейського співтовариства:
конкурентоспроможність 2/3 вироблюваної в наш час промислової продукції й 55% робочих
місць у Західній Європі залежить від рівня розвитку технології інформації. Саме тому не
позбавлене сенсу припущення футурологів, що людське суспільство в недалекому
майбутньому перетвориться з “індустріального” в “інформаційне”.

67
 Таким чином, в умовах значного зростання витрат на НДДКР, коли внаслідок
швидких технологічних змін темп “старіння” прискорюється і необхідна для подальшого
прогресу “новизна” зумовлює постійну необхідність йти на комерційний ризик, науково-
технічна інформація і інформація взагалі повинні комерціалізуватися, що на практиці
означає виконання умови окупності витрат на НДДКР.
У комерційному аспекті можна виділити три види міжнародних науково-технічних
відносин.
1. Патентні відносини - відносини з приводу патентування технічних рішень і
винаходів з міжнародним визнанням виключного права власника патенту на його
використання і передачу за плату чи іншу еквівалентну їй форму відшкодування права
іншим юридичним особам можливості тимчасового використання цього патенту.
2. Ліцензійні відносини - основна комерційна форма, в якій реалізуються міжнародні
науково-технічні відносини. Вони являють собою договори між власником ліцензії
(ліцензіаром) і контрагентом (ліцензіатом) на використання в певних межах патентних прав.
Ліцензія передається на обумовлений строк, фіксуються межі використання (обсяги
виробництва, з правом чи без права передачі третім особам) і встановлюється певна плата.
Форми платежів за передані ліцензії, як правило, дві: паушальні платежі (загальна сума за
використання ліцензії без урахування прибутку, котра сплачується відразу) і більш поширена
в сучасній практиці - роялті (збір з одиниці виробленої на основі ліцензії продукції чи
відсоток від прибутку).
3. Відносини з приводу “ноу-хау” - надання здебільшого на ліцензійній основі,
різноманітної інформації, необхідної для ефективної організації виробництва та збуту певної
продукції. Це можуть бути технічні та технологічні рішення, виконані на рівні винаходів, але
не захищені патентами, конструкційні креслення, інструкції з технології і т.п., включаючи
методики для навчання виробничого персоналу.
Новою та перспективною формою реалізації технологічних нововведень є лізинг. Він
став розвиватися в 70-ті і на початку 80-х років, коли спостерігався спад інвестиційної
активності в індустріальних країнах заходу.
Нині лізингом називають майнові відносини, які складаються у такий спосіб : одна
організація (користувач) звертається до іншої лізингової компанії з проханням придбати
необхідне їй устаткування і передати його у тимчасове користування. Лізингової компанії
може і не бути, тоді її функції виконуватиме сама промислова компанія.
В кінці дії угоди, яку укладають учасники лізингових відносин, устаткування можна
купити, продовжити оренду або припинити договірні відносини.
Характерно, що сьогодні на засадах лізингу (фінансового та оперативного)
здійснюється 25-35% загальних капіталовкладень у розвинутих західних країнах. Велику
активність у лізинговій діяльності виявляють фірми ФРН, Іспанії, Великобританії, Франції,
Італії та ін. У зв’язку з подорожчанням НДДКР і підвищенням цін на новітні
високотехнологічні товари і устаткування (комп’ютери, наукове обладнання, контрольно-
вимірювальна апаратура) особливо перспективним є фінансовий лізинг - довгострокова
оренда устаткування з його повною амортизацією за період дії угоди і з передачею у
власність фактичному користувачеві. У разі неповної амортизації орендар має право купити
устаткування по закінченні терміну дії угоди за залишковою вартістю.
У практиці української держави в договорі лізингу опціон на право наступної купівлі
короткий, без конкретних вказівок на умови продажу, тому для продажу устаткування
необхідно укладати новий договір куплі-продажу. Це є головна відмінність вітчизняної
практики від практики західних країн. В організаційно-виробничому аспекті міжнародні
науково-технічні відносини можна класифікувати на :
1. Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення останньої в банках
даних для спільного використання, наприклад у консультаційних цілях, включаючи обмін
програмними продуктами.

68
 2. Укладання і реалізація контрактних угод щодо проведення НДДКР контрагентом з
наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок
замовнику (в тому числі права оформлення патенту і ліцензії на виробництво).
3. Спільне проведення на основі прямих зв’язків партнерами з різних країн
коопераційних НДДКР щодо конкретного винаходу з наступним спільним володінням
патентом і правом надання ліцензій (чи, що буває значно рідше, - роздільним).
4. Здійснення міжнародних (за участю кількох країн або фірм) науково-технічних
програм з розробки важливих спеціальних проблем (наприклад, телекомунікаційна
технологія чи біотехнологія) на основі спеціалізації та кооперації НДДКР.
5. Реалізація міжнародних комплексних науково-технічних програм типу “Еврика”.
Три останніх види міжнародних науково-технічних відносин становлять основу
процесу науково-технічної інтеграції.

Для забезпечення стійких темпів економічного зростання, підвищення

конкурентоспроможності виробів на світовому ринку необхідно мати можливості й ресурси
для прискореної масової реалізації науково-технічних знань та їхнього застосування у сфері
матеріального виробництва. Це вимагає дедалі більших затрат інтелектуальних ресурсів.
Зростає диверсифікація НДДКР, яка потребує інтеграції в науково-технічній сфері навіть
найрозвинутіших у науково-технічному відношенні держав.
У міжнародних економічних зв’язках нині глибоко розвинуто інтеграцію підприємств
та фірм різних країн. Вона відбувається у різноманітних формах і в тому числі в спільному
виконанні науково-технічних програм.
Прикладом такого співробітництва у високотехнологічній сфері є програма
“Мегапроект”, у межах якої голландською фірмою “Філіпс” і німецькою “Сіменс”
проводяться спільні дослідження по створенню надпотужних запам’ятовуючих пристроїв.
Спільно працюють над виробництвом електронних приладів для медицини “Дженерал-
електрік” (Великобританія) та “Філіпс”, над розробкою ядерних реакторів “Міцубісі хеві
індастріз” - Японія та “Вестінгауз” - США.
Таку інтеграцію називають інтеграцією на мікрорівні. Але характерною рисою
останнього періоду стає міжнародне науково-технічне співробітництво у формі спільних
регіональних програм та глобального співробітництва в авангардних галузях НТП. Так,
індустріально розвинуті країни Заходу беруть участь у реалізації “Стратегічної оборонної
ініціативи” (СОІ). У Західній Європі здійснюється великомасштабна, багатоцільова науково-
технічна програма “Евріка”, якою передбачається створення готових виробів і технологій,
здатних дати комерційний успіх у найкоротший термін.
Сама абревіатура “Еврика” розшифровується як “Європейське агентство з координації
досліджень”, що підтверджує її головну мету - координацію досліджень у галузі нових
технологій.
Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу проводять
міжнародні організації системи ООН (Конференція ООН з торгівлі і розвитку, Організація
ООН з питань освіти, науки і культури, організація ООН з промислового розвитку, Всесвітня
організація з питань захисту інтелектуальної власності та інш.). Однією із важливих
міжнародних організацій системи ООН є Міжурядова Організація ООН з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації є понад 160 країн світу.
ЮНЕСКО надає допомогу країнам у міжнародному співробітництві у галузі освіти,
науки, культури, інформації, створенні науково-технічної бази, розвиває обмін інформацією
тощо.
ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук,
наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної комісії,
програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної кореляції та ін.
У 1963 році в Женеві була проведена Конференція ООН з питань застосування
досягнень науки і техніки в інтересах менше розвинутих країн.

69
 У 1979 р. Друга Конференція ООН з питань науки і техніки в цілях розвитку прийняла
Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для економічного розвитку всіх
країн, особливо для тих, які розвиваються. Програма передбачала не лише зміцнення
існюючих міжнародних відносин в галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури,
підвищення ролі ООН у цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва.
На особливу увагу заслуговують процеси науково-технічної інтеграції в межах
Європейського співтовариства.
Після прийняття Єдиного Європейського Акта (1986 р.) частина третя Договору про
створення ЄС була доповнена спеціальним розділом “Наукові дослідження і технічний
прогрес”. Таким чином, об’єктивний процес науково-технічної інтеграції в Західній Європі
має і правову основу.
Загальна стратегія західноєвропейського науково-технічного співробітництва
матеріалізується в рамкових програмах НДДКР. Перша програма ЄС здійснювалась у 1984-
1987 рр. із загальним обсягом фінансування з спільного бюджету співтовариства 3,75 млрд.
екю, в тому числі 1,06 млрд. (28,2%) було спрямовано на розвиток наукових розробок,
покликаних сприяти підвищенню конкурентоспроможності західноєвропейської
промисловості. Загалом витрати на наукові дослідження й розробки в межах ЄС становлять
3,5 % бюджету співтовариства. За оцінками, для реалізації плану створення “Технологічної
Європи” (воно має передувати формуванню до 31 грудня 1992 р. “Єдиного європейського
ринку”) необхідно подвоїти витрати на НДДКР, які зросли з 70 млн. екю в 1973 р. до 1046
млн. у 1985 р. і досягли 1516 млн. екю в 1990 р. Незважаючи на таке, здавалося б, значне
зовнішнє зростання, загальні витрати співтовариства на науково-технічний розвиток
становлять лише 2% відповідних витрат держав - членів цього угруповання.
Друга рамкова програма ЄС здійснювалась у 1987-1991 рр. (загальний обсяг
фінансування - 5,4 млрд. екю) і передбачала цілу низку широкомасштабних науково-
технічних проектів (ЕКСПРІТ-ІІ, БАП і т.д.). Фінансування другої програми було досить
жорстко розбито за напрямами : 40% - на дослідження та розробки в сфері інформатики і
телекомунікації, 20 - енергетика, 16% - модернізація традиційних галузей виробництва.
Найбільшою і певною мірою центральною програмою науково-технічного
співробітництва в межах ЄС є програма ЄСПРІТ (Європейська стратегічна програма в галузі
інформаційної технології), реалізація якої була розпочата в лютому 1984 р. Головна її мета -
забезпечити європейську промисловість інформаційної технології технічною базою, яка
дозволить їй вийти в 90-х роках на вищий світовий рівень виробництва.
На першому етапі реалізації програми (1984-1988 рр.) було витрачено 1,5 млрд. екю
(половина - за рахунок коштів бюджету ЄС). Активну участь у здійсненні програми брали
приватні фірми, університети і науково-дослідні центри. Кількість учасників програми
досягла 200, а розроблюваних субпроектів - 1000.
Другий етап реалізації програми (ЕСПРІТ - ІІ) розпочався у 1988 р. і має бути
завершений у 1992 р. Загальний обсяг фінансування - 3,2 млрд. екю, з яких 50% фінансується
ЄС, а інші 50% - приватними фірмами. Бюджетні асигнування на цей етап реалізації
програми становлять 23% загальних витрат співтовариства на НДДКР. Значно зросла
кількість розроблюваних проектів і виконавців ЕСПРІТ-ІІ (відповідно 500 і 5,5 тис.). Вимоги
до учасників програми залишаються традиційними: ними повинні бути партнери з двох чи
кількох країн ЄС. Новим моментом тут є офіційна згода співтовариства на участь у цих
проектах фірм і дослідних центрів з країн - членів Європейської асоціації вільної торгівлі.
Поряд з ЕСПРІТ-ІІ під егідою ЄС здійснюється ще декілька масштабних проектів:
БРІТЕ (базові дослідження в галузі промислових технологій для Європи); РЕЙС
(Дослідження і розробки в галузі складних комунікаційних систем в Європі); БЕП (Програма
з біоінжинірінгу), БАП (Програма дій у галузі біотехнології), “Сайенс” (Програма
стимулювання міжнародного співробітництва й обміну дослідженнями в галузі точних і
природних наук; КОСТ (Програма в галузях океанографії, телевізійного зв’язку, технології
інформації, металургії, охорони навколишнього середовища.

70
 Наявні вітчизняні і зарубіжні оцінки показують, що в Україні існують всі основні
передумови для ширшого залучення науково-технічного потенціалу країни до міжнародних
науково-технічних відносин. Традиційно найголовнішими складовими національного
науково-технічного потенціалу вважаються: наявність висококваліфікованих науковців та
інженерно-технічних працівників, розгалужена мережа науково-технічних організацій та
установ з відповідним матеріально-технічним рівнем.
Загалом в Україні діє 1388 наукових установ, які займаються НДДКР. Серед них 295
науково-дослідних інститутів і понад 103 їхні філіали, 143 вузи, 443 проектно-
конструкторські, проектно-технологічні та проектні організації, 97 конструкторських бюро
на самостійному балансі та інші організації та установи.
Україна - найбільш потужна європейська держава в галузі металургії, виробництва
зерна, аерокосмічних досліджень і апаратів, виробництва мінеральних добрив, має пакет
нереалізованих науково-технічних проектів і розробок. Саме вони можуть стати центром
тяжіння економічних інтересів сусідніх держав, певною основою взаємного виживання країн
східноєвропейського регіону, надійним шляхом досягнення енергетичної, продовольчої
незалежності України, встановлення екологічної рівноваги, а згодом і процвітання економіки
в цілому.
Науково-технічні програми в сферах космічного зв’язку, трубопровідного транспорту,
металургії, енергетики, переробки промислових і побутових відходів та інші можуть бути
віссю відродження економіки і державності України.
Україна доходить розуміння необхідності інтеграції зусиль у науково-технічній та
технологічній сферах. Тільки активне міждержавне співробітництво, яке здійснюватиметься
у найрізноманітніших формах, зможе забезпечити пошук по всьому фронту робіт, що
пов’язані з великим ризиком і орієнтовані на широкий діапазон найновіших напрямів
науково-технічного прогресу.
Однак розраховувати на можливість перетворення України в рівноправного науково-
технічного партнера найрозвинутіших країн світу було б передчасно. І ось чому.
З одного боку, ефективність науково-технічних досліджень і розробок визначається
масштабами їхнього своєчасного впровадження в масове виробництво. Проте саме ця ланка
єдиного комплексу “наука-виробництво” в Україні, як і в усьому колишньому СРСР, була й
залишається традиційно найслабкішою. З іншого - технологічний рівень виробництва, у
свою чергу, справляє активний зворотний вплив на параметри й рівень самих наукових
досліджень і розробок через їхнє матеріально-технічне забезпечення.
Щодо наявного технологічного рівня виробництва в Україні, то, за даними
Держкомстату республіки, питома вага продукції, освоєної виробництвом 10 і більше років
тому, становить понад 20%, тобто більше як п’ята частина виробництва відстає приблизно на
одне покоління. Частка устаткування зі строком експлуатації до 10 років дорівнює майже
64%, а використовуваного 20 і більше років - понад 10%.
Цілком ясно, що за існуючого стану справ для досягнення світового технологічного
рівня виробництва Україні буде потрібно до кількох десятків років, що може визначити нашу
технологічну відсталість на тривалий строк. Саме тому Україна сьогодні, в період активного
переходу до ринкових відносин, досить гостро відчуває потребу не стільки в експорті своїх
науково-технічних досягнень, скільки в активній технологічній допомозі з боку розвинутих
країн.
Крім того, нині незаперечним є той факт, що навіть країни з розвинутою економікою і
могутнім сучасним науково-технічним потенціалом практично не в змозі самостійно
забезпечити успішний розвиток усього широкого фронту науково-дослідних і дослідно-
конструкторських робіт. Що стосується України, то, якщо зважити на відносно низьку
ефективність і культуру виробництва, нераціональну його структуру, значне поширення
застарілих технологій, очевидною стає неможливість самотужки здійснити кардинальне
науково-технічне переозброєння виробництва на сучасній технологічній базі. Це

71
надзвичайно складне й актуальне для нашої держави завдання може бути успішно вирішене
в більш-менш реальні строки лише за умови широкого залучення сучасних світових науково-
технічних досягнень та інноваційних можливостей найрозвинутіших країн світу, активної
участі національного науково-технічного потенціалу в міжнародних науково-технічних
зв’язках.
Інтеграція у світовий економічний простір через поглиблення міжнародних науково-
технічних відносин має для України такі переваги:
1. реалізуються потенційні можливості української науки і високих технологій;
2. зберігається набутий індустріальний і технологічний базис української економіки;
3. відновлюються і розширюються перспективи для використання наявних
виробничих потужностей, проектно-конструкторських організацій і великих трудових
колективів, зайнятості працездатного населення;
4. припиняються руйнівні процеси деспеціалізації й розпаду коопераційних зв’язків та
створюються нові умови для формування більш вигідних економічних стосунків з іншими
країнами;
5. виникають конкретні матеріальні передумови для залучення високих технологій із
зарубіжних країн;
6. створюються принципово нові джерела спільного інвестування структурних
перетворень та промислового розвитку на основі балансу інтересів зацікавлених країн;
7. розвивається українська база високого технологічного виробництва та
інформаційних послуг, долається технологічне відставання від Заходу та з’являються
перспективи виграшу в економічному обміні, присвоєння прибутку, що належатиме
технологічному лідеру.
Висвітлюючи проблеми участі України у міжнародних науково-технічних відносинах
не можна обійти вирішення цього питання у рамках СНД.
В 1992 році, за ініціативою України, між країнами - членами співдружності була
укладена Угода про міждержавне науково-технічне співробітництво. В рамках цієї Угоди
вирішується проблема створення загального науково-технологічного простору країн СНД.
В жовтні 1996 року у Москві відбулося засідання Президії Міждержавного
економічного комітету країн-учасниць СНД. Були затверджені положення про Міждержавну
науково-технічну раду та план першочергових заходів по створенню загального НТП,
підписано відповідні угоди.
Поглиблення інтеграційних процесів в СНД могли б допомогти розв’язанню великої
низки економічних проблем, оскільки вони багато в чому спільні і традиційні для країн
Співдружності. Та поки що домінуючими є такі фактори, що не дають змоги без їх
нейтралізації досягти помітних зрушень в питаннях науково-технічної інтеграції. Серед них :
посилення диференціації членів СНД за рівнем соціально-економічного розвитку;
погіршення економічної ситуації, що зменшує нахил до компромісів;
відсутність в даний момент “локомотиву” інтеграції;
політичні непорозуміння та небажання зменшити національний вплив на економіку;
відмінність у законах, що регулюють, перш за все, грошовий обіг, податкову систему,
бюджет; різний ступінь здійснення економічних реформ.

Контрольні питання.

1. В яких формах проявляються міжнародні науково-технічні відносини? (МНТВ)

2. Що таке комерційна основа МНТВ ?
3. Які основні міжнародні науково-технічні програми реалізуються на цей час ?
4. Яким науково-технічним потенціалом володіє Україна і перспективи його
залучення до МНТВ.
5. Які переваги буде мати Україна при включенні її до МНТВ ?

72
 Тема 11. Світова валютна система і міжнародні валютно-фінансові відносини

11.1.Валютні системи.
11.2.Валютний ринок та валютний курс.
11.3.Політика валютного регулювання.

Важливою складовою ланкою світового господарства є міжнародні валютні

відносини. Їх функціонування і розвиток пов’язані з обслуговуванням всього комплексу
економічних зв’язків, що складаються між окремими країнами, юридичними суб’єктами
ринку і приватними особами. Йдеться про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивіз
капіталу, надання займів і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші
державні та приватні відносини.
Розвиток валютних відносин зумовлюється об’єктивними передумовами -
удосконаленням міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва,
інтернаціоналізацією всього комплексу виробничого відтворення та суспільно-політичного
життя народів. Визначальний вплив на поглиблення їх справляє формування на світовому
ринку інтернаціональної вартості товарів і послуг, розвиток на цій основі інтернаціоналізації
грошових відносин.
Функціональні структури валютних відносин втілюються в історично конкретних
валютних системах. Останні розглядаються як форма правової та інституціональної
організації валютних відносин. Розрізняють національні та світову валютні системи. Остання
розвивається на регіональному і глобально світовому рівнях. В свою чергу, регіональні
системи не є автономними. Вони активно взаємодіють між собою, утворюючи на цій основі
єдину цілісну структуру міжнародних валютних відносин. Національна валютна система є
органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування
регулюється національним законодавством кожної країни. Згідно з таким законодавством
встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їхньої
конвертованості, котування і регулювання валютних курсів, формування і використання
міжнародної ліквідності, золото-валютного запасу, кредитних ресурсів тощо. До складу
національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки - банки та
кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні
та приватно-комерційні інститути.
У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та економічних зв’язків
відбувається взаємна інтеграція систем національних грошових і валютних відносин.
Функціональні відмінності між ними поступово зникають.
Світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на
рівні міждержавних зв’язків. Її розвиток регулюється відповідними міждержавними
валютними угодами, втілення яких забезпечується утвореними на колективній основі
міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та організаціями.
Складовими ланками світової валютної системи є: міжнародні ліквідні ресурси (іноземна
валюта, золото та інші платіжні засоби); механізм регулювання валютних паритетів і курсів;
міжнародні валютні ринки і ринки золота; система міжнародного кредитування та
міждержавних розрахунків; відповідні інфраструктурні ланки тощо.
Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три основні
етапи - золотого, золото-валютного (доларового) і паперово-валютного стандартів.
Система золотого стандарту сформувалася на початку ХІХ ст. і функціонувала до 20-
30-х років ХХ ст. Її визначальними ознаками були: функціонування золота як світових
грошей; фіксація золотого змісту національних валют; їхня безпосередня конвертованість у
золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів.
У період дії золотого стандарту золото знаходилося в обігу у вигляді чеканних монет
не лише на зовнішньому ринку, а й поряд з розмінними паперовими грішми на внутрішньому
ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та валютної системи.

73
Різниця між ними полягала переважно в тому, що на світовому ринку золото як засіб
платежу приймалося на вагу.
Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за
співвідношенням їхнього золотого змісту (масштабу цін), який установлювався державою.
Так, якщо ємність американського долара становила 1/20 унції золота, а англійського фунта
стерлінгів - 1/4 унції, то легко визначити , що обмінний курс їх дорівнював 1:5 ( 1/4:1/20=5 ).
Фунт стерлінгів обмінювався на 5 доларів.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке
співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну
міграцію золота - його експорт та імпорт. Шляхом такої міграції золота покривалося пасивне
сальдо платіжних балансів, що забезпечувало відповідну стабільність у системі валютних
відносин.
Системі золотого стандарту належала важлива роль у процесі розвитку міжнародних
торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність
світових грошей, їхню повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності та
валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) урівноважування
платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін.
Разом з тим система золотого стандарту мала й істотні обмеження. Вона була занадто
жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного
товару. Найбільшою її вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту суттєво
обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової
політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів
паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відтік золота за кордон і
відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання в
сферу грошових і валютних відносин, їхнього цільового регулювання, використання у
конкретних напрямках економічної політики.
Зазначені обмеження стали підставою для заміни після першої світової війни золотого
стандарту золото-валютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що
поряд з золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти
провідних країн світу. Інституціонально система золотодевізного стандарту була заснована
рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922р. Однак і після
укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували
функціонувати у режимі золотого стандарту.
Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період “великої
депресії” - економічної кризи 1929-1933 рр. і у перші після кризові роки. Спочатку Англія
(1931 р.), а далі у 1933 р. США через загострення до краю суперечностей не лише грошового
обігу, а й усієї системи виробничого відтворення вимушені були відмовитися від
внутрішньої конвертованості паперових грошей на золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми
золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди і
Швейцарія. До початку другої світової війни практично всі країни Заходу припинили розмін
на золото паперових знаків вартості, чим підривалися внутрішні основи функціонування
золотого стандарту.
У роки другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин
зазнала фактично повного краху. Для виправлення цього становища в 1944 р. в м. Бреттон-
Вудсі (США) зібралася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було утворено
міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин - Міжнародний валютний
фонд (МВФ). Згідно зі статутом МВФ було визначено основні принципи нової валютної
системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою
стала система золото-валютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку
трансформувалася у систему золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна
система функціонувала до середини 70-х років і відіграла суттєву роль у поглибленні

74
міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку
зовнішньоекономічних зв’язків.
Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:
1. У новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного
засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті. Однак фактично це положення
валютної угоди не додержувалося. На практиці зв’язок всіх валют з золотом здійснювався
опосереднено. Серед країн, що входили до МВФ лише долар США зберігав зовнішню
конвертованість ( для центральних банків інших держав) у золото. У цьому полягала його
докорінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому,
що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ в доларах США, зв’язок їх з
монетарним товаром здійснювався за системою: золото - долар - національні валюти. У
цьому поєднанні долар виступив як знак золота, як різновид світових грошей.
2. Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту, додержувалася
принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої
торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися визначенням їхнього золотого вмісту
(масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися по відношенню до долара. Вони не
могли відхилятися більш як на 1 відсоток в обидві сторони без відповідної згоди МВФ.
3. Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за
визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: 1дол. дорівнював 0,888 г
золота ; ціна 1 унції (31,1 г) золота - 35 дол.
4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної)
купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків з
фіксованою ціною - 35 дол. за 1 унцію.
Тривалий час ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи (золото - долар
- національна валюта) забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який
виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Ця довіра
грунтувалася на тому, що на відміну від усіх інших валют долар зберігав за собою на
валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його
конвертованістю для центральних банків у золото.
У кінці 60-х - на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США значною мірою
втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу,
почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота.
У цій ситуації США по суті повністю втратили можливість здійснювати обмін доларів
на золото за фіксованою ціною, і отже, здійснювати функцію міжнародної резервної валюти.
Поряд з причинами, що характеризують загострення внутрішньоекономічної ситуації
в США, валюті якої належало центральне місце в системі золото - долар, крах Бреттон-
Вудської системи відображав і відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від
монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х - на початку
70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва - США, Західна
Європа і Японія. Як наслідок поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у
світовому господарстві прийшов у протиріччя з заснованим на монопольному положенні
долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин.
Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці,
й повинні були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулася в м.
Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню
Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних
ратифікацій зазначеної Угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визначальних
принципів Ямайської валютної системи такий:
1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота в сфері валютних
відносин. Відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію
масштабу цін (вмісту золота) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у
його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих

75
валют. Внаслідок цих дій золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого у паперових
(кредитних) грошах визначається на ринку виходячи з попиту і пропозиції. Відповідно до
цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися
міжнародні ринки золота.
Разом з тим, отримавши дозвіл здійснювати на ринку вільні операції з купівлі-
продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Як
наслідок, втративши статус світових грошей, золото продовжувало і продовжує залишатися
високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на випадок необхідності
стабілізації платіжного балансу продати за відповідну валюту.
Реальна практика валютних відносин, що здійснювалася за Кінгстонською угодою, не
підтвердила можливість повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти.
Більше того, після 1981 р. адміністрації тодішнього президента США Р.Рейгана вдалося
здійснити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара.
Тому і в нині діючій валютній системі долар залишається реальною основою валютно-
фінансового механізму. Американська валюта обслуговує близько 2/3 міжнародних
розрахунків. З огляду на це можна констатувати, що Кінгстонська система функціонує за
принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового
стандарту.
3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження
“плаваючих” валютних курсів національних грошових одиниць.
Слід урахувати те, що у режимі безпосередніх співвідношень (“плавання”)
функціонують валюти лише провідних країн Заходу - США, Японії, Німеччини, Канади,
Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема економічно слабко
розвинених, прив’язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют. Так, до
американського долара прив’язано валюти близько 40, французького франка - 13 країн і т.д.
Однією з суттєвих особливостей Ямайської валютної системи є її розвиток на
принципах поліцентризму, або валютного “плюралізму”. Мається на увазі взаємодія в межах
єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Підпорядковуючись загальним
принципам, що визначаються МВФ, регіональні валютні структури водночас розвиваються і
на власних функціональних засадах. Прикладом може служити Європейська валютна
система (ЄВС), яка є результатом і разом з тим одним з важливих інструментів європейської
інтеграції.
На кінцевому третьому етапі створення ЄВС повинен бути організований
Європейський Центральний Банк. Для валют країн-членів ЄВС має бути встановлений
твердо фіксований курс як по відношенню один до одного, так і до ЕКЮ, який не підлягає
перегляду. Будуть також вживатися заходи щодо заміни національних валют на ЕКЮ, яка
стане єдиною валютою для учасників Союзу.

Невід’ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Без

функціонування цієї структури валютні відносини позбавляються реального економічного
змісту.
Сучасний валютний ринок - це розгалужена система механізмів, функціонування яких
покликане забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іноземних
валют з метою використання їх для обслуговування міжнародних платежів.
Особливо суттєвим функціональним призначенням валютного ринку є забезпечення
реальної свободи вибору і дій власника валюти. Виходячи з цього, ступінь зрілості
валютного ринку визначається не тільки масштабами валютних операцій, а і його здатністю
повною мірою реалізувати саме цю функцію.
Ніхто не звертається до валютного ринку заради споглядального інтересу.
Мотивацією такого звертання є матеріальний інтерес, економічна потреба. Тому слід мати на
увазі, що валютний ринок не є установою благодійною. Йому властиві атрибути, притаманні
будь-якому ринку.

76
 Виходячи з цього, важливим атрибутом валютного ринку є запровадження
функціональних елементів його регулювання. Сучасний валютний ринок є інституціонально
регульованим. Уся система міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на
міждержавних та транснаціональних засадах, а також система страхування валютного ризику
є відповідними атрибутами регулювання валютно-ринкової діяльності.
Таким чином, взаємний інтерес контрагентів, валютний доход, конструктивна
конкуренція, комерційний ризик, система інституціональних регуляторів - ось такий далеко
не повний перелік основних органічно пов’язаних між собою ланок, на яких вибудовується
сучасна структура валютного ринку.
У валютних операціях, що здійснюються на валютному ринку, беруть участь різні
групи економічних суб’єктів, кожна з яких прагне задовольнити свій власний комерційний
інтерес. Це традиційна тріада - продавці валюти, її покупці та посередники. Можна навести і
такий перелік суб’єктів валютного ринку:
по-перше, фірми, організації та індивідуальні особи, зайняті у різноманітних сферах
зовнішньоекономічної діяльності;
по-друге, некомерційні банківські установи, які забезпечують валютне
обслуговування зовнішніх зв’язків;
по-третє, у функціонуванні валютного ринку особливо велика роль належить
брокерським фірмам, конторам і окремим брокерам, які займаються посередницькою
діяльністю і отримують від цього комісійну винагороду. На окремих валютних ринках на ці
структури припадає більш як половина валютних операцій;
по-четверте, державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки
та державні скарбниці окремих країн.
Основним споживачем валютного ринку, який по суті визначає попит на його
основний товар - валютні ресурси, є світові транснаціональні банки. На них припадає
приблизно 90 відсотків усього валютного обігу. Наслідком цього є те, що валютні курси
формуються, як правило, у процесі здійснення міжбанківських операцій.
Статистика, що визначає щорічні обсяги операцій на валютному ринку, відсутня. За
існуючими оцінками, нинішній сукупний оборот валютних ринків досягає 100 трлн дол. на
рік. Така астрономічна цифра пояснюється численністю валютних переказів, що
здійснюються не тільки на готівковій, а й на безготівковій основі. Велике значення при
цьому має сучасне технічне оснащення валютного ринку.
Найбільші валютні центри знаходяться у країнах, де валютні обмеження зведено до
мінімального рівня. Такими центрами є валютні ринки в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі,
Цюріху, Франкфурті-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, а також у Гонконгу і
Сінгапурі. На цих ринках обсяги валютних операцій можуть досягати 100 млрд дол. в день і
більше.
Найбільша частина валютних операцій припадає на долари США (2/3 загального
обсягу), а також на німецькі марки, англійські фунти стерлінгів, японську ієну, французький
і швейцарський франки.
Слід враховувати і те, що активи валютного ринку не зводяться лише до грошових
одиниць іноземних держав.
Під валютою розуміють:
а). у вузькому значенні цього поняття - грошові знаки іноземних держав;
б). у широкому значенні - крім банкнот інших країн цінні папери - платіжні
документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо) в іноземній валюті.
У період становлення валютного ринку основним засобом міжнародних розрахунків
були комерційні перевідні векселі (тратти), які у міжнародному обігу заміняли дорогоцінні
метали. У повоєнний період перевідні векселі почали витіснятися іншими кредитними
засобами міжнародних розрахунків. Однак і нині вони зберігають своє функціональне
призначення завдяки простоті та надійності у використанні.

77
 Починаючи з 50-60-х років нинішнього сторіччя в структурі міжнародного валютно-
кредитного обміну найбільшого поширення набули телеграфні перекази.
У останні десятиріччя в практиці міжнародних валютних переказів почали широко
використовуватися кредитні картки та інші види електронних грошей. У 1977 р. була
започаткована міжнародна угода системи “Віза”, у якій взяло участь 12 тис. банків 55 країн
світу. Нині кредитні картки системи “Віза” є найбільш досконалою і ефективною формою
електронних переказів валюти. Власниками таких карток стали більш як 100 млн. фізичних і
юридичних осіб різних країн світу.
Крім телеграфних (електронних) переказів, перевідних векселів та банківських чеків,
невелика частка розрахункових операцій на міжнародних ринках здійснюється
безпосередньо у валюті. Застосовуються і дорожні чеки, якими користуються, як правило,
туристи при оплаті відповідних послуг в інших країнах.
Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці країни,
виражену в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-
паперових грошей.
Валютні курси встановлюються котуванням іноземних валют. Котування - це
визначення офіційними державними органами (національним банком чи іншою фінансовою
установою) ціни іноземної валюти. При котуванні валют зазначають курс продавця, за яким
вони її купують.
Валютний курс виконує ряд важливих економічних функцій.
По-перше, за його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці
певної країни. Локальна її цінність перетворюється на інтернаціональну. Відповідно до цього
валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної
світової системи грошей.
По-друге, на основі валютного курсу здійснюється зіставлення цінових структур
окремих країн, умов і результатів виробничого відтворення - продуктивності праці, витрат
виробництва, заробітної плати, темпів економічного зростання, і також торговельного і
платіжного балансів.
По-третє, за допомогою валютних курсів зіставляються національні ціни та
національні умови виробництва, зокрема національні вартості товарів та послуг з
інтернаціональними цінами та інтернаціональною вартістю. Валютний курс є структурною
ланкою механізму реалізації інтернаціональної вартості товарів та послуг. На його основі
національні витрати прирівнюють до єдиного вартісного еквівалента - суспільно необхідних
інтернаціональних витрат праці та відповідно до цього - до інтернаціональної вартості.
По-четверте, через механізм валютних курсів відбувається перерозподіл
національного продукту між країнами, що здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки.
Які ж фактори впливають на валютний курс ?
Валютний курс є ціною, в якій грошова одиниця однієї країни виражається в грошовій
одиниці іншої країни. Тому, як і будь-яка ціна, валютний курс певної грошової одиниці
формується під безпосереднім впливом попиту і пропозиції, що встановлюються у кожному
конкретному випадку на валютному ринку.
Крім того, на величину валютного курсу і його динаміку досить суттєвий вплив
справляє стан платіжного балансу за поточними операціями, а також за сальдо, що
характеризує рух довгострокових капіталів.
Значний вплив на динаміку валютних курсів справляють норма процента і рівень
процентних ставок, які регулюють міграцію капіталу, а також чинники, пов’язані з
динамікою цін національного ринку та інфляційними очікуваннями.
Валютний курс надзвичайно чутливий і до факторів, що визначають політичну і
соціальну стабільність окремих країн, їхній зовнішньополітичний курс, міжнародний
авторитет. У цьому відношенні Україна має досить суттєві переваги порівняно з багатьма
країнами, що входили до складу колишнього СРСР.

78
 Нарешті, слід ураховувати і вплив на динаміку валютних курсів спекулятивного
фактора. Як засвідчує світова практика, валютні операції далеко не завжди здійснюються з
метою забезпечення торговельних і фінансових розрахунків. Дуже часто вони ґрунтуються
на прагненні суб’єктів валютного ринку одержати спекулятивний прибуток.

У системі заходів, що визначають зміст та основні напрями зовнішньоекономічної

діяльності держави, провідною ланкою є здійснення політики валютного регулювання.
Головним об’єктом такого регулювання є валютний курс національної грошової одиниці,
зміни якого спричиняють суттєвий вплив як на розвиток внутрішньогосподарських процесів,
так і на зовнішньоекономічні позиції країни. Йдеться про вплив валютного курсу на
зовнішню торгівлю, рух довго- і корткострокових капіталів, заборгованість, платіжний
баланс тощо.
При регулюванні валютних курсів залежно від цілей зовнішньоекономічної політики
та конкурентної ситуації на світовому ринку широко використовуються методи девальвації
та ревальвації національної грошової одиниці.
Девальвація являє собою цілеспрямовані дії відповідних інституціональних структур,
що мають за мету зниження обмінних курсів валюти власної країни. Воно спрямовується, з
одного боку, на стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з іншого - на
підвищення конкурентоздатності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому
ринку.
Ревальвація має зворотний зміст. Вона пов’язана з відповідними діями, спрямованими
на підвищення курсу національної валюти. У цьому випадку мається на меті утримати на
внутрішньому ринку споживчий попит і стимулювати товарний імпорт і приток іноземних
інвестицій.
Основними методами регулювання валютних курсів є валютна інтервенція,
застосування валютних обмежень і здійснення широкого комплексу заходів з
безпосереднього регулювання платіжного балансу. Розрізняють національне і
міжнаціональне (колективне) регулювання валютних курсів. У першому випадку суб’єктами
регулювання є центральні банки і державні скарбниці окремих країн; - у другому -
міжнародні валютні організації.
Валютна інтервенція - досить поширений засіб здійснення політики валютного
регулювання. Її механізм пов’язаний з операціями купівлі та продажу власної валюти або
конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну на валютному ринку
попиту та пропозиції певної грошової одиниці й призводять до відповідної кореляції її
обмінного курсу.
Валютна інтервенція може здійснитися за рахунок використання власних резервів
валют інших країн або отримання на ці цілі короткострокового кредиту від міжнародних
організацій або інших країн. Для зазначених цілей використовують “своп-угоду” - договір з
певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж країни, необхідної для
здійснення валютної інтервенції.
Поряд з валютною інтервенцією досить поширеним засобом впливу на курсові
співвідношення є відповідне коригування облікових ставок Центрального банку, підвищення
яких призводить до зростання завдяки збільшенню попиту курсу валюти, а зменшення -
зниження цього курсу.
Валютна інтервенція та регулювання облікових ставок є засобом економічного впливу
держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Поряд з цим у практиці
валютних відносин широко застосовуються методи прямого втручання держави у механізм
формування обмінних курсів. Йдеться про використання валютних обмежень, що являють
собою систему нормативних правил, які регламентують права громадян і юридичних
суб’єктів ринку щодо обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснюють інші
валютні операції. Валютні обмеження можуть застосовуватися при здійсненні контролю за

79
рухом капіталу, блокуванні валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами,
що здійснюють туристські подорожі тощо.
Засобом впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу країни,
застосування з цією метою експортних субсидій, митних тарифів, податкових пільг,
страхування від втрат, викликаних коливаннями валютних співвідношень.
Практикою міжнародних валютних відносин вироблено ряд принципів валютної
політики, що мають за мету забезпечити її цивілізований розвиток. Ці принципи
сформульовані в статті IV Статуту МВФ.
1. Кожна країна, яка є членом Фонду, не повинна допускати таку маніпуляцію
валютними курсами, яка дасть їй можливість отримати несправедливі конкурентні переваги
над іншими країнами.
2. Обов’язком кожного члена МВФ є здійснення валютного регулювання,
спрямованого на запобігання передусім руйнівним наслідкам, зумовленим
короткостроковими коливаннями обмінних курсів.
3. При проведенні політики курсового регулювання мають враховуватися інтереси
інших членів Фонду, включаючи інтереси тих країн, у валютах яких здійснюється
інтервенція.
У 1992 р. у практиці міждержавних валютних відносин сталася досить значима подія:
в члени МВФ було прийнято країни, що входили до складу колишнього СРСР, в тому числі
Україну. Завдяки цьому повністю завершено процес глобалізації економічного простору
валютного регулювання, що здійснюється цією дуже важливою міжнародною організацією.
У процесі здійснення глибокої економічної реформи в Україні першочерговим
завданням є стабілізація фінансової системи, а також грошового обігу й кредиту. Важливим
етапом цієї стабілізації є запровадження національної грошової одиниці, яка може
забезпечити нормальний кругообіг усього суспільного продукту. “Здорові” гроші - це той
центральний “нерв” економіки, який здатний привести в дію весь господарський організм,
спонукати людей до високопродуктивної, сумлінної праці. Першочерговою умовою цього є
приведення кількості товарної маси у відповідність наявному грошовому потенціалу.
Якщо національна валюта - гривня - почне спрацьовувати у внутрішньому обігу, коли
на неї можна буде вільно придбати всі необхідні товари та послуги, а також іноземну валюту,
вона автоматично стане внутрішньо конвертованою.
Наступний етап - розв’язання питання про зовнішню, тобто повну, конвертованість
національної валюти. Цей процес залежить від того, наскільки “твердими” стануть гроші у
внутрішньому грошовому обігу. Забезпечення грошового обігу певною кількістю валютного
металу (звичайно, без обміну на нього паперових грошей), а також акумуляція відповідної
суми в державній скарбниці твердої конвертованої валюти створять передумови до
запровадження повної конвертованості національної валюти. Це, у свою чергу, стане
головною передумовою інтеграції економіки України у світове господарство, широкої її
взаємодії з міжнародними валютно-фінансовими та кредитними організаціями.

Контрольні запитання.

1. Етапи еволюції міжнародної валютної системи.

2. Характерні риси системи золотого стандарту, Бреттон-Вудської, Ямайської.
3. Що являє собою валютний ринок, його структура та функції ?
4. Що являє собою валютний курс ? Які його функції ?
5. Які фактори впливають на валютний курс і як його визначають ?
6. Якими засобами здійснюється валютне регулювання ?

80
 Тема 12. Міжнародні кредитні відносини

1. Міжнародний кредит та його роль в міжнародних економічних відносинах.

2. Форми та види міжнародного кредиту.
3. Міжнародні валютно-фінансові організації.
4. Проблема заборгованості та можливі шляхи її розв’язання.

Перехід до вивчення другої форми міжнародного руху капіталу, якою є міжнародний

кредит, потребує передусім з’ясування його сутності, відмінностей та взаємозв’язку з
міжнародними інвестиціями й іншими формами МЕВ. Під міжнародним кредитом розуміють
рух позичкового капіталу у сфері МЕВ, пов’язаний з наданням валютних і товарних ресурсів
на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості. Беручи участь у кругообігу
капіталу на всіх стадіях, міжнародний кредит опосередковує його перехід з однієї форми в
іншу: з грошової у виробничу, виробничої у товарну і товарної у грошову.
Важливо зрозуміти загальноекономічну природу міжнародного кредиту як особливого
виду міжнародної торгівлі, сутність якого полягає у тому, що, коли країна-кредитор надає
позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-
позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено,
в обмін на зобов’язання виплатити компенсацію в майбутньому за теперішнє споживання.
Закріплення за різними країнами статусу позичальників чи кредиторів визначається, з
одного боку, наявними виробничими потужностями та дефіцитом внутрішніх фінансових
ресурсів, а з другого — відносним їх надлишком та відсутністю сфер найприбутковішого
вкладення.
Визначити роль і місце міжнародного кредиту в розвитку сучасних
світогосподарських процесів можна через розкриття його функцій, всебічно та детально
проаналізувавши кожну з них. До основних функцій, які виконує міжнародний кредит у
світовому господарстві, належать:
 забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами,
що сприяє їх ефективному використанню;
 прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за
рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування
капіталовкладень в інші держави;
 прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних
перетворень в національних економіках;
 фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів тощо.
У контексті загальної динамізації усіх форм економічного співробітництва між
суб’єктами різних держав значного поширення в міжнародній сфері отримали і кредитні
відносини. Це викликано такими факторами, як: інтернаціоналізація виробництва і капіталу,
активізація і поглиблення міжнародних економічних зв’язків, зміцнення позицій ТНК,
наслідки науково-технічних здобутків, досягнення у сфері комунікаційних технологій тощо.
Особливу увагу слід зосередити на характер та еволюції форм міжнародного кредиту,
а також умов, за якими він надається. З погляду класичних схем розрізняють дві основні
форми міжнародного кредиту за його цільовим призначенням: зв’язані кредити (вони
надаються на конкретні цілі, визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для
закупівлі певних видів товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об’єктів,
погашення заборгованості, придбання цінних паперів та ін.), проміжкові (для змішаних форм
вивозу капіталу) та фінансові кредити (вони не мають цільового призначення і можуть
використовуватися позичальниками на будь-які цілі).
Що ж стосується джерел і умов міжнародного кредиту, то класифікація його форм
набагато ширша. За джерелами виділяють внутрішні, зовнішні (іноземні) та змішані кредити.
За кредиторами розрізняють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних
організацій. Щодо форми кредитування, то існують товарні та валютні кредити; щодо

81
забезпеченості — забезпечені та бланкові, за строками — надстрокові, коротко-, середньо- та
довгострокові; а за валютою позики — кредити у валюті країни-позичальника, у валюті
країни-кредитора, у валюті третьої країни та у міжнародній колективній валюті.
1. Щоб скласти повне уявлення про форми міжнародних кредитів, необхідно
розглянути їхні сучасні різновиди. Виникнення й поширення таких новітніх форм
міжнародного кредитування як фірмовий та банківський кредити, а також факторинг,
форфейтинг та лізинг, зумовлене, передусім, динамічним розвитком міждержавних
торговельних операцій, що потребує їхнього фінансування та обслуговування, враховуючи, в
основному, кредитний характер поставок товарів і послуг у сфері міжнародної торгівлі.
Кожен, хто вивчає проблематику міжнародного кредитування, повинен усвідомити не лише
механізм надання позикових коштів, характерний для вищеназваних форм, але й давати їм
порівняльну характеристику з погляду суб’єктів, умов, переваг, забезпечення, форми
надання кредиту, оформлення кредитної угоди тощо.
Під фірмовим кредитом розуміють позику, яка надається експортером однієї країни
імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг. Вона
має пов’язаний характер, тобто має цільове призначення, закріплене в угоді, а також
оформлюється векселем або надається за відкритим рахунком. У разі банківського кредиту
позика надається банком у грошовій формі під заставу товарів, товарних документів,
векселів тощо та має пов’язаний характер. Хоча банківський кредит номінально не
пов’язаний з товаропоставками, проте в окремих випадках може використовувати для
кредитування зовнішньоторговельної операції у формі акцептного або акцептно-рамбурсного
кредиту.
Під факторингом розуміють купівлю фінансовою компанією грошових вимог
експортера до імпортера та їхню інкасацію. У такому разі експортер поступається
факторинговій компанії правом отримання платежів від імпортера за поставлені товари.
Авансуючи рахунок експортера до настання терміну розрахунку, факторингова компанія
кредитує його, при цьому аванс досягає 70—90 % суми фактури залежно від
кредитоспроможності клієнта, а решта 10—30 % зараховуються на заблокований рахунок
клієнта після вирахування відсотка за кредитом і комісії за послуги.
Щодо форфейтингу, то це купівля на повний термін на встановлених умовах векселів
та інших платіжних і боргових документів, коли в обмін на придбані цінні папери банк
виплачує експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фіксованої
облікової ставки, премії за ризик несплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання
купити векселі експортера.
Під лізингом розуміють різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову
оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При розкритті особливостей
лізингу слід охарактеризувати такі їхні різновиди, як фінансовий та оперативний.
Наступний крок у вивченні змісту даної теми — аналіз інституційного забезпечення
реалізації операцій, пов’язаних із рухом кредитних ресурсів. Оскільки акумуляція і
перерозподіл позичкового капіталу у світовому масштабі здійснюється через світовий ринок
позичкових капіталів, то у цьому блоці теми доцільно, насамперед, дати визначення даному
поняттю, охарактеризувати функції ринку та з’ясувати його структуру.
Під світовим ринком позичкових капіталів розуміють грошові відносини, які
складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції
на позичковий капітал з боку різних країн. В методологічному аспекті дуже важливо
зрозуміти економічну природу світового ринку позичкових капіталів. З одного боку, він
може розглядатися як частина світового ринку, котрий обслуговує рух факторів виробництва
(мова, передусім, про капітал, який є об’єктом купівлі-продажу між окремими країнами з
метою фінансування розширеного відтворення і отримання доходів), а з другого — світовий
ринок позичкових капіталів віддзеркалює відносини, представлені механізмом залучення
заощаджень і перетворення їх в інвестиції, та процес акумуляції вільних грошових ресурсів.

82
 Світовий ринок позичкових капіталів — комплексне й багатофункціональне
утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів. А зрозуміти
закономірності та фактори його розвитку, а також особливості функціонування можна через
детальний розгляд структури сучасного ринку позичкових капіталів, яка складається з
функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.
З погляду функціональної структури виділяють грошовий ринок (сукупність попиту і
пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринок капіталів (забезпечує
здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок
капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів — із диференціацією
останнього щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та
ін.). Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів
між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.
В аспекті географічної структури виокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк,
Лондон, Цюрих, Франкфурт-на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Бахрейн,
Панама, Багамські, Кайманові острови тощо).
Що стосується інституціональної структури світового ринку позичкових капіталів, то,
характеризуючи її, слід акцентувати на виокремленні таких особливостей, як вкладники
(суб’єкти ринку, чиї кошти акумулюються: населення, приватні фірми, банки, страхові
компанії, пенсійні фонди та ін.), позичальники (споживачі капіталу: ТНК, державні установи,
приватні фірми, міжнародні та регіональні організації) та посередники (акумулятори й
постачальники капіталу: транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі,
центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-
кредитні установи тощо).
В ході аналізу валютної структури світового ринку позичкових капіталів, що
відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому, доцільно
зосередитися на таких її сегментах, як національний, міжнародний та євроринок кредитних
ресурсів. Усебічний аналіз процесів, пов’язаних з інтернаціоналізацією фінансово-кредитної
сфери та формуванням світового ринку позичкових капіталів, зумовлює з’ясування
особливостей функціонування та розвитку євроринку. Масштаби операцій, що здійснюються
на ньому, зумовлюються зростаючою роллю даного сегмента ринку позичкових капіталів,
який є вільним від регламентації, що уможливлює надавання користувачам кредитного
капіталу на вигідніших, порівняно з національними ринками, умовах. В даному блоці
вивчення теми після розкриття сутності євроринку як ринку, на якому здійснюються
депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента, доцільно
з’ясувати найважливіші його механізми, визначити суб’єктів, а також прокоментувати такі
основні його риси, як:
 відсутність чітких географічних та часових меж;
 універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних
операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;
 специфіка відсотків ставок, яка полягає в тому, що за депозитами вони вищі, а
за кредитами — нижчі від національних через те, що на операції в євровалюті не
поширюються системи обов’язкового резервування та податків на відсотки за депозитами.
Відсоткові ставки євроринку як змінного елемента включають ставки ЛІБОР (СІБОР, ПІБОР
та ін.), а як постійного елемента — премію за банківські послуги — спред;
 високі бар’єри входження на євроринок внаслідок його монополізації, коли
основні позичальники — центральні банки та уряди країн, а також великі ТНК, тоді, як
доступ приватних установ та інвесторів забезпечується міжнародними фінансово-кре-
дитними організаціями, котрі надають їм пільговий доступ на ринок єврокапіталів;
 спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом тощо.
Засвоївши сутність процесів, які супроводжують міжнародний рух позичкового
капіталу, необхідно перейти до з’ясування існуючих у міжнародній практиці проблем із
зовнішньою заборгованістю країн. Логіка такої послідовності вивчення змісту даної теми

83
викликана тим, що проблеми, які виникають у зв’язку з неможливістю обслуговувати та
повернути зовнішній борг, є наслідком надмірного і неврегульованого залучення в країну
кредитного капіталу, у тому числі позик міжнародних валютно-фінансових організацій
(МВФ, групи Світового банку тощо).
У даному блоці питань доцільно дати визначення поняття «зовнішній борг», засвоїти
показники, якими можна оцінити його кількісну та якісну структуру, рівень небезпеки для
національної економіки, а також усвідомити фактори, що викликали типове для країн
третього світу явище — зростання зовнішнього боргу.
Стосовно зовнішнього боргу, то рівень кваліфікують як суму зобов’язань держави
перед зовнішніми кредиторами. Для його оцінки поряд із такими показниками, як абсолютна
сума боргу, темпи його зростання і приросту, використовують так індикатори, як:
відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма
обслуговування боргу (відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним
кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту
товарів і послуг) та ін.
Аналізуючи процеси, пов’язані з виникненням проблеми зовнішньої заборгованості,
важливо засвоїти чинники, які її зумовили. Серед них найвагомішими є невеликі обсяги
внутрішніх заощаджень; від’ємне сальдо за торговельними операціями; значний імпорт
капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.
До початку 1970-х років сума боргу слаборозвинених країн вважалася відносно
невеликою і в основному була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних
фінансових інститутів (МВФ, групи Світового банку й регіональних банків розвитку).
Більшість таких позик надавалися за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою
ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту
інвестиційних товарів.
Проте вже наприкінці 1970-х та на початку 1980-х рр. становище кардинально
змінилося: до процесу кредитування слаборозвинених країн підключилися і комерційні
банки, які, скориставшись надлишками нафтодоларів країн-членів ОПЕК, надавали кредити
країнам третього світу для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки експортних
галузей.
Незважаючи на те що залучення іноземного капіталу збільшує ресурси економічного
розвитку національних економік, за отримані ресурси необхідно розплачуватися. За останні
роки їх ціна настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.
Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування, яка включає:
 амортизацію (виплату основної суми);
 виплату відсотків.
Зобов’язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються або за рахунок
експортної виручки і скорочення імпорту, або через нові запозичення. За період з 1970 р. до
2002 р. зовнішній борг країн, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд дол. до 2,6 трлн дол., тобто
більше, ніж на 2000 %. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку
90-х років 169 млрд дол.
За даними Світового банку, на сьогодні налічується близько
16 країн із високим рівнем зовнішньої заборгованості, серед яких особливо виділяються
Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща. Більша частина боргу країн, що
розвиваються, припадає на комерційні банки.
Злет міжнародного кредитування припадає на 1974—1979 рр., який і викликав
проблему зовнішньої заборгованості. Оскільки кредитні ресурси використовувалися вкрай
неефективно, то неухильно зростали труднощі з виплатою боргів. Для погашення старих
боргів і виплати відсотків за них країни-боржники вимагали відстрочки платежів і надання
нових позик, проте змушені були продовжувати переказувати значні фінансові ресурси своїм
кредиторам. За період акумуляції боргу проявилася тенденція до відтоку приватного
капіталу з країн-боржників. За період з 1976 до 1985 рр. ці країни втратили 200 млрд дол.

84
(або 50 % позикових коштів), що призвело до практичного призупинення економічного
зростання, скорочення доходів і споживання на душу населення в даних країнах.
Вийти із такого становища можна двома способами:
1) скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики,
що гальмує темпи заборгованості;
2) фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню
нових зовнішніх позик.
Протягом 1980-х р. країни-боржники пішли іншим шляхом, продовжуючи брати нові
великі кредити. Внаслідок цього на початок 90-х рр. у деяких з них були від’ємні показники
економічного зростання. Відсотки по кредитах досягли 100 млрд дол. на рік.
На сучасному етапі ці країни опинилися перед необхідністю звернутися по допомогу
до стабілізаційної програми МВФ, умови якої включають 4 компоненти:
1. Скасування або лібералізацію валютного та імпортного контролю;
2. Зниження обмінного курсу місцевої валюти;
3. Жорстка внутрішня антиінфляційна програма (контроль за кредитами банків,
державний контроль за дефіцитом державного бюджету, контроль за зростанням заробітної
плати, зняття контролю за цінами);
4. Стимулювання іноземних інвестицій і відкритість економіки країни світовому
господарству.
Характеризуючи існуючі у світовій практиці механізми розв’язання проблеми
зовнішньої заборгованості країн, слід акцентувати увагу і на діяльності Паризького і
Лондонського клубів кредиторів. Паризький клуб кредиторів об’єднує 19 країн-кредиторів, а
членами Лондонського клубу стали понад 600 комерційних банків-кредиторів. Звичайною
для даних неурядових організацій практикою стала реструктуризація зовнішніх боргів країн
(пролонгація боргу, подовження пільгового періоду, зменшення відсоткових ставок
обслуговування та ін.) а в окремих випадках — їх повне чи часткове списання.

Контрольні питання
1. Дайте визначення поняття «міжнародний кредит». Які його умови та основні функції
у світовій економіці?
2. Охарактеризуйте основні форми міжнародного кредиту. В чому полягає особливість
міжнародного кредитування, пов’язаного з фінансуванням зовнішньоторговельних операцій
країн?
3. Дайте визначення міжнародного ринку позикових капіталів. Охарактеризуйте його
основні сегменти з позицій функціональної, інституційної, географічної та валютної
структур.
4. Які основні фактори, умови та особливості функціонування євроринків?
5. У чому полягає специфіка позиково-депозитних операцій на євроринках? Які суб’єкти
МЕВ є основними учасниками євроринків?
6. Яка роль міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій у процесах
міжнародного кредитування?
7. Що таке зовнішній борг? Якими кількісними і якісними показниками можна оцінити
ступінь небезпеки зовнішнього боргу для економіки тієї чи тієї країни?
8. У чому полягає проблема зовнішньої заборгованості? Які можливі варіанти її
вирішення для різних країн?
9. Що являє собою криза зовнішньої заборгованості на рівні національних економік? Які
існують механізми реструктуризації зовнішніх боргів країн?
10. Охарактеризуйте діяльність Паризького і Лондонського клубів кредиторів. У чому
полягає роль цих неурядових інституцій в вирішенні проблем зовнішньої заборгованості
країн?

85
 Тема 13. Міжнародна економічна інтеграція

13.1.Головні передумови та етапи розвитку міжнародної економічної інтеграції.

13.2.Сучасні інтеграційні угрупування.
13.3.Інтеграція України у світове господарство.

У процесі своєї еволюції продуктивні сили набувають інтернаціонального характеру.

Це приводить до посилення господарських та інших зв’язків між різними країнами, злиття
розрізнених процесів відтворення в окремих країнах в єдиний процес у міждержавному
масштабі.
На певному, досить високому рівні свого розвитку інтернаціоналізація господарського
життя набуває рис міжнародного інтеграційного процесу. З одного боку, на цьому етапі вона
характеризується не тільки частішими господарськими зв’язками окремих країн, але й
всебічним зближенням, взаємопереплетенням національних економік. З іншого боку, зміст
інтернаціоналізації господарського життя збагачується принципово новими
інтернаціональними рисами, не властивими попередньому етапу її розвитку: комплексність,
довгостроковість, масштабність взаємодії, розвиток співробітництва, становлення
інтернаціональної системи регулювання процесів відтворення і т.ін.
Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і
форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і
взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.
Регіональна інтеграція зумовлена насам перед потребами розвитку продуктивних сил,
дедалі переростаючих національно-державні межі, що приводить до неухильного
поглиблення міжнародного поділу праці й підвищення взаємозалежності національних
господарств. Незважаючи на гостру конкуренцію і міждержавні суперечності, взаємозв’язок
національних процесів відтворення стає дедалі тісніше, відбувається зближення
національних економічних структур, складається господарський регіональний комплекс,
формується нова культура спілкування між націями. Могутнім фактором розвитку
інтеграційних процесів є швидке зростання транснаціональних корпорацій і банків,
посилення переплетення національних фінансових капіталів.
Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об’єктивних і
суб’єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах
світового господарства. Це впливає на характер і рівень регіональної економічної інтеграції.
Найважливішою об’єктивною передумовою і водночас матеріальною основою міжнародної
економічної інтеграції є сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивних
силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв’язку
самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю
національних ринків, наявністю різних міждержавних бар’єрів на шляху руху капіталів,
товарів, послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем
сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи
неефективне їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об’єднання
різноманітних видів ресурсів. Сучасна науково-технічна революція об’єктивно зумовлює
формування оптимального господарського простору, в межах якого забезпечується поява і
постійне оновлення широкого асортименту товарів і послуг, прибуткове функціонування
виробництва, максимальне задоволення потреб суспільства в межах однієї чи кількох країн.
Другою передумовою міжнародних інтеграційних процесів є соціально-економічна
однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі всесвітнього
економічного розвитку існують дві основні моделі національної організації виробництва і
зовнішньоекономічних стосунків: ринкова та планова. Очевидно, що формування спільного
господарського простору передбачає принципову подібність основ організацій
національного виробництва в окремих країнах, спільність умов господарювання виробників.

86
 Третя передумова - наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного
розвитку країн, що інтегруються. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивної
праці, кваліфікація робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що
інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої
спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та
адміністративних бар’єрів на шляху формування спільного господарського простору.
Четверта передумова розвитку інтеграції пов’язана з наявністю досить тривалого
періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє
собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного
співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення
економічної взаємодії різних країн.
Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають також
економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво
інтенсифікує взаємні економічні зв’язки, знижує транспортні витрати, створює умови для
реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними
історичними, культурними та іншими умовами розвитку більшою мірою тяжіють до
економічної інтеграції.
Зрештою, п’ята передумова має здебільшого суб’єктивний характер і полягає в
цілеспрямованій діяльності соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих
органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця діяльність віддзеркалює
об’єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою сприяти
розвиткові інтеграції чи гальмувати його.
Інтеграція має декілька рівнів свого розвитку. Головне значення має взаємодія на
рівні підприємств та організацій - безпосередніх виробників товарів та послуг. Саме тут
виникають інтеграційні зв’язки в основних сферах відтворення, здійснюється структурна
перебудова національних економік, що веде до їхнього взаємодоповнення і переплетення. З
цієї причини зростання обсягів і розгалуження структур взаємної торгівлі, міжнародний
капіталообмін, науково-виробнича кооперація, міграція робочої сили є вирішальним
фактором розвитку інтеграційних процесів у цілому.
Інтегрування основних ланок економік різних країн доповнюється взаємодією на рівні
держав. Така взаємодія здійснюється, по-перше, шляхом утворення умов інтеграційних
процесів державними структурами, по-друге, безпосередньою участю державних
підприємств та організацій у міжнародному економічному співробітництві.
Третій рівень розвитку інтеграційних процесів - взаємодія на рівні партій та
організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн - може бути визначений як
соціально-політичний. Така взаємодія має суспільний характер, змістом якого є утворення та
розвиток політичних, релігійних, культурних, людських та інших передумов міжнародної
інтеграції.
Нарешті, четвертий рівень - це рівень власне інтеграційного угруповання як
економічної спільності з властивими їй характерними рисами та особливостями. Будучи
результатом міждержавного об’єднання, інтеграційне угруповання починає виступати як
якісно новий та відносно самостійний утвір, що формує свою власну систему відносин як з
кожним учасником об’єднання, так і поза ним. При цьому важливе значення мають чітке
розмежування повноважень економічного угруповання як цілого та його окремих учасників,
визначення умов взаємодії інтеграційної спільності з третіми державами, іншими
міждержавними організаціями.
Будучи формою виявлення та етапом розвитку інтернаціоналізації господарського
життя, економічна інтеграція водночас суттєво відрізняється від традиційного економічного
співробітництва різних країн. (Слід зауважити, що така відмінність має досить відносний
характер, оскільки економічна інтеграція є продовженням міжнародного економічного
співробітництва, виникає на його основі).

87
 По-перше, на етапі інтеграції відбуваються зміни завдань і цілей економічної
взаємодії різних країн: від балансування внутрішнього виробництва та споживання за
допомогою традиційної зовнішньої торгівлі до глибокої перебудови галузевих і
внутрішньогалузевих структур країн, що інтегруються. На цій основі формується
міжнародний господарський комплекс як принципово нова економічна спільність. Для
міжнародного господарського комплексу характерна наявність стійкої та відносно
відокремленої структури міжнародних відтворювальних, галузевих, територіальних та
управлінських зв’язків.
По-друге, суттєво зростає значення інтеграційного об’єднання різноманітних ресурсів
у тій чи іншій формі для спільного вирішення соціально-економічних проблем. Це
об’єктивно зумовлено зростаючими масштабами та ускладненням даних проблем,
обмеженістю ресурсів окремих країн та високою ефективністю вирішення завдань на
спільній основі. Об’єднання ресурсів може здійснюватися на рівні окремих підприємств,
організацій, галузей чи національних економік.
По-третє, в умовах інтеграційного об’єднання стає необхідним колективне
регулювання відтворювальних процесів, виникнення нових інтеграційних форм та методів
керування економічною взаємодією. Економічні й адміністративні інтеграційні форми та
методи управління спрямовані на формування спільного господарського простору для
виробників та споживачів продукції та послуг взаємодіючих країн. Спільні умови
господарської діяльності визначаються та погоджуються всередині країн, на міждержавному
та наддержавному рівнях.
По-четверте, центральною сферою інтеграційної діяльності стає не
зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія насамперед у галузі виробництва та науки,
оскільки найглибші відтворювальні зв’язки формуються саме у сфері виробництва. Зовнішня
торгівля в умовах інтеграції починає доповнювати та обслуговувати різноманітні форми
міжнародної науково-виробничої кооперації.

Нарешті, по-п’яте, інтеграційне співробітництво набуває комплексного та

довгострокового характеру. Воно пронизує всі основні сфери та галузі національних
економік країн, що інтегруються. Формується інтеграційна відтворювальна система, яка
охоплює міжнародні економічні відносини у сферах виробництва, розподілу, обміну та
споживання матеріальних благ та послуг. Зростаюча на цій основі взаємозалежність
національних економік зумовлює стійкий характер інтернаціональної взаємодії виробників
та споживачів, їхній довгостроковий економічний інтерес до розвитку спільного ринку.
Міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів у своєму розвитку - від
простих до складніших, на кожному з яких її зміст збагачується новими рисами та
особливостями. Їхня послідовність така: а) зона вільної торгівлі; б) митний союз; в) спільний
ринок; г) економічний союз; д) повна інтеграція (таб.13.1).
Таблиця 13.1
Особливості основних етапів міжнародної економічної інтеграції

Етап Ліквідація Єдині Вільне Узгодження Здійснення

митних тарифи пересування економічної єдиної
бар’єрів відносно капіталів та політики економічної
взаємної третіх країн робочої сили політики
торгівлі
Зона вільної торгівлі + - - - -
Митний союз + + - - -
Спільний ринок + + + - -
Економічний союз + + + + -
Повна інтеграція + + + + +

88
 Зона вільної торгівлі передбачає ліквідацію митних бар’єрів між країнами-
учасницями, але при цьому кожна з них зберігає власні тарифи щодо третіх країн. В умовах
митного союзу не тільки погоджується скасування митних тарифів між учасниками, а й
установлюються єдині тарифи відносно третіх країн. Міждержавне узгодження на цих двох
початкових етапах охоплює насамперед зовнішньоторговельну політику і меншою мірою -
інші сфери взаємодії. З цього починають свою діяльність практично всі сучасні економічні
угруповання, які ставлять перед собою завдання розвитку інтеграційного співробітництва.
Спільний ринок передбачає вільне пересування товарів, послуг, капіталів та робочої
сили в межах міжнародного об’єднання, тобто на цьому етапі розпочинається інтеграція
безпосередньо в сфері виробництва. На етапі утворення економічного союзу гармонізуються
різні аспекти економічної політики. Нарешті, повна інтеграція передбачає узгодження та
проведення спільної валютної, фіскальної, кредитної політики та ін.
Слід мати на увазі, що на практиці в діяльності міжнародних економічних угруповань
поєднуються особливості та окремі елементи різних етапів розвитку інтеграційних процесів,
але рух від простіших етапів до більш складних та розвинутих простежується досить чітко.
Цей рух є основою формування й еволюції пріоритетів стратегічних цілей та методів
інтеграційного співробітництва. Вони погоджуються на колективній міждержавній основі,
відображають конкретно-історичні умови соціально-економічного розвитку груп країн та
всесвітньоекономічного розвитку в цілому. При утворенні міжнародних інтеграційних
угруповань країни-учасниці можуть висувати завдання відновлення економічного
потенціалу, його розвитку та примноження, вдосконалення галузевої структури, прискорення
науково-технічного прогресу, зміцнення економічних позицій групи країн у конкретній
боротьбі у всесвітньому ринку, зростання добробуту населення своїх країн і т.ін.
Залежно від конкретного змісту інтеграційна стратегія може бути спрямована на
реалізацію ідей створення “однорідного господарського простору”, “єдиного технологічного
простору”, “спільного ринку”, “прискорення соціально-економічного розвитку і т.д.

На сучасному етапі у світовому господарстві налічується близько двох десятків

економічних угруповань, які ставлять перед собою поряд з іншими і цілі інтеграційного
зближення. Найзріліших форм набула економічна інтеграція між промислово розвинутими
країнами, що пов’язано з високим рівнем розвитку продуктивних сил, могутнім науково-
технічним та промисловим потенціалом, активною цілеспрямованою державно-
монополістичною політикою. Одне з наймогутніших економічних угруповань формується в
Північній Америці. У 1988р. була укладена американо-канадська угода про вільну торгівлю,
а в лютому 1991р. США, Канада та Мексика почали переговори про створення
Північноамериканського ринку.
NAFTA (North American Free Trade Agreement), або Північноамериканська угода про
вільну торгівлю, була підписана США, Канадою та Мексикою 17 грудня 1992 р. Потім вона
була ратифікована та вступила в силу з 1 січня 1994р.
Як наслідок виник один з найбільших та найбагатших ринків в світі, в якому
налічується 370 млн виробників і споживачів. Загальний річний об’єм випускаємої продукції
NAFTA складає 6,5 млрд.дол.США, що перевищує обсяги продукції Європейського
співтовариства.
NAFTA є виключним об’єднанням хоча б тому, що вперше у світовій історії дві
промислово розвинуті країни прийняли рішення об’єднати свої економіки з економікою
країни, що розвивається.
NAFTA створено повністю у відповідності з вимогами ГАТТ стосовно організації
регіональних торговельних систем.
Європейська асоціація вільної торгівлі утворена в 1960р. згідно з рішенням
Стокгольмської клнференції. В асоціацію входять Австралія, Ісландія, Ліхтенштейн,
Норвегія, Фінляндія, Швейцарія і Швеція. Основою ЄАВТ є зона вільної торгівлі. У взаємній
торгівлі між країнами ЄАВТ скасовані митні збори та кількісні обмеження, але відсутні єдині

89
зовнішні тарифи. Кожна країна проводить самостійну торговельну політику відносно третіх
країн, а товари з цих країн не можуть вільно переміщуватись усередині ЄАВТ (крім
промислових товарів із Європейського співтовариства). Взагалі співробітництво ЄАВТ з ЄС
має великі перспективи: планується формування єдиного спільного західноєвропейського
ринку в межах Європейського економічного простору.
З 1949 до 1991р. Рада Економічної Взаємодопомоги, яка в різні роки об’єднала
Албанію, Болгарію, В’єтнам, Кубу, Монголію, НДР, Польщу, Румунію, СРСР, Угорщину та
Чехословаччину. В розвитку економічної інтеграції країни - члени РЕВ спиралися переважно
на планово-розподільну командно-адміністративну модель співробітництва на основі
жорсткої державної монополії на зовнішньоекономічні зв’язки.
Більшість колишніх членів РЕВ після припинення його діяльності взяли курс на вступ
до інших міжнародних інтеграційних угруповань. У цих умовах участь у будь-яких
інтеграційних процесах у Східній Європі більшість колишніх партнерів по РЕВ розглядає
лише як спосіб широкого включення в міжнародне господарське спілкування в цілому на
основі насамперед економічних інтересів безпосередніх виробників. Цій меті певною мірою
відповідає утворення в 1991р. міжнародної організації “Східноєвропейське співробітництво і
торгівля” (СЄСТ), яка об’єднала підприємницькі структури Болгарії, Казахстану, Польщі,
Росії, Угорщини, України, Чехо-Словаччини та ін., а також Міжнародної організації
сприяння економічному співробітництву (МОСЕС). Польща, Угорщина, Чехо-Словаччини,
ставлячи перед собою завдання вступу до ЄС, уклали в 1991р. договір про лібералізацію
взаємної торгівлі на наступні п’ять років, координацію зовнішньоекономічної політики,
домовилися про поступове зниження мит і квот.
У перспективі можливе формування зони Чорноморського економічного
співробітництва, яка могла б об’єднати Азербайджан, Болгарію, Вірменію, Грузію, Молдову,
Росію, Румунію, Туреччину, Україну.
Економічна криза в колишніх республіках СРСР, дезінтеграція їх економічних
відносин із сусідніми державами: Литви, Латвії, Естонії зі скандинавськими державами,
середньоазіатських республік й Азербайджану - з Туреччиною та Іраном, Молдови з
Румунією, Вірменії , Грузії, України, Бєларусі - з ЄС. Актуальною залишається проблема
утворення економічного угруповання рядом держав - колишніх республік СРСР. Не можна
не зважати на рівень інтеграції, досягнутий на терені колишнього СРСР: міжреспубліканська
торгівля наприкінці 80-х років становила 21% валового національного продукту країни (в ЄС
- 14%).
Приділяючи першочергову увагу економічному співробітництву з колишніми
республіками СРСР, насамперед з Росією, Україна послідовно проводить політику
диверсифікації географічної структури зовнішньої торгівлі. На початку 90-х років були
укладені економічні угоди з Угорщиною, Польщею, Чехо-Словаччиною. Україна бере
активну участь у створенні зони Чорноморського економічного співробітництва. Ведуться
переговори про підписання спеціальної угоди про співробітництво з ЄС. Укладені масштабні
торговельні контракти з Іраном, іншими країнами, що розвиваються.
Інтеграційні процеси між країнами, що розвиваються, мають специфічні особливості,
які зумовлені місцем цих країн у світовому господарстві. Економічне співробітництво країн,
що розвиваються, спрямоване насамперед на прискорення їхнього соціально-економічного
прогресу, ліквідацію техніко-економічної відсталості. Рівень розвитку продуктивних сил цих
країн ще недостатній для переходу взаємного співробітництва у фазу міждержавних
інтеграційних процесів. До того ж на шляху розвитку інтеграції в цьому секторі світового
господарства виникають інші проблеми: однотипність національних економік, їхня
залежність від відносин з розвинутими країнами, міцні позиції ТНК у головних галузях,
дефіцит вільно конвертованої валюти, суттєві розбіжності у формах та методах регулювання
національних господарств і зовнішньоекономічних зв’язків, політичні тощо. Тому
співробітництво між країнами, що розвиваються, тільки починає набувати ознак інтеграції.
Такий перехідний характер мають основні міждержавні економічні угруповання країн, що

90
розвиваються: Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС); Асоціація держав
Південно-Східної Азії (АСЕАН); Андська група; Карибська співдружність (КАРІКОМ) та ін.

Незважаючи на значні потенціальні можливості включення України у систему

світового господарства, зараз на цьому шляху постають певні об’єктивні перепони. Це,
насамперед, зниження темпів економічного розвитку нашої країни, що є наслідком загальної
кризи, яка охопила суспільне виробництво на Україні; орієнтація України на процес
інтегрування з державами СНД, що об’єктивно зумовлено існуванням традиційних
економічних зв’язків між ними, низьким рівнем якостіі продукції, що випускається,
недосконалістю системи управління зовнішньоекономічними відносинами, відсутністю
кваліфікованих кадрів спеціалістів у сфері зовнішньоекономічної діяльності, відсутністю
досвіду ведення міжнародних економічних відносин.
Незважаючи на те, що Україна у минулому займала провідне місце у експортно-
імпортних операціях СРСР, її зовнішньоекономічні зв’язки, зокрема, такий їх
концентрований вираз як істотний рівень міждержавної торгівлі, характеризується зараз
негативними рисами.
Наведені обставини вимагають оперативної та докорінної зміни акцентів у
зовнішньоекономічної діяльності України, щодо розвитку міжнародних господарських
відносин. Зокрема, Урядом України розроблені заходи щодо прискорення інтеграції України
у світове господарство, досягнення експортно-імпортної збалансованості економіки,
послідовну перебудову товарної структури експорту та імпорту, створення потужного
експортного потенціалу, запровадження сучасних форм економічної взаємодії з зарубіжними
країнами, забезпечення стабільності зовнішньоекономічних зв’язків.
В напрямку стимулювання нарощування експорту передбачається:
затвердити цільову довгострокову комплексну програму підтримки експортерів;
розробити програму сприяння виробникам імпортозамінних товарів та технологій
(перш за все тих, які належать до критичного імпорту);
здійснити заходи по створенню інфраструктури зовнішньої торгівлі, яка була б
адекватною новим економічним умовам (розгалуженої системи трейдерів, торгових домів
тощо);
створити нову систему інформаційного забезпечення торгівлі (мережу центрів
сприяння торгівлі, кон’юктурних та аналітичних центрів, центрів сприяння виставочної
діяльності тощо) з рівним і гарантованим доступом до інформаційних масивів для
підприємств, незалежно від форм власності;
сприяти створенню позабюджетних фондів підтримки експортної діяльності, які б на
ринкових засадах здійснювали кредитування найбільш ефективного експорту.
В напрямку проведення гнучкої імпортної політики:
створити економічно обґрунтовану систему тарифного регулювання в основному для
допуску на внутрішній ринок товарів, виходячи з принципу виробництва їх вітчизняними
виробниками на недостатньому, достатньому чи надлишковому рівні;
застосувати (в разі необхідності) односторонні обмеження імпорту. Уряд не виключає
можливості підвищення митних ставок та введення кількісних обмежень на окремі види
продукції у строгій відповідності з нормами ГАТТ з метою підтримки національних
виробників та окремих галузей вітчизняної промисловості та споживчого ринку;
визначити обсяги та переліки товарної номенклатури критичного імпорту, а також
переліки імпортозамінної продукції;
запровадити перехід до диференційованих ставок ввізного мита на товари
некритичного імпорту в залежності від якісних характеристик товарів;
використовувати механізм застосування сезонного ввізного мита;
переглянути перелік країн, на які розповсюджуються преференційні ставки мита,
виходячи з принципу взаємності.

91
 Крім того, невід’ємною складовою зовнішньоекономічної політики буде
співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями: Міжнародним валютним
фондом; Світовим банком; Європейським банком реконструкції та розвитку. Буде
продовжена робота щодо приєднання України до Генеральної угоди по тарифам та торгівлі.
Членство України в цій системі забезпечить гарантований доступ до світових ринків товарів,
робіт та послуг.
Провідну роль для України становитимуть економічні відносини з країнами СНД і в
першу чергу з Російською Федерацією.
Їх розвиток здійснюватиметься шляхом :
розширення економічної присутності підприємств і організацій України на території
партнерів по СНД за рахунок створення філіалів, спільних підприємств, представництв;
заснування фінансово-промислових груп, холдінгів, консорціумів та інших форм
економічної кооперації;
активізації діяльності в міждержавних координаційних органах Економічного союзу
країн-учасниць СНД;
концентрації зусиль на реалізацію вже укладених міжнародних договорів, включаючи
угоди про вільну торгівлю і про розвиток виробничої кооперації підприємств країн СНД;
сприяння розвитку сфери послуг (робіт) в сфері будівництва, транспортування і
транзиту, перевалки, обробки та переробки грузів тощо.
Особлива увага приділятиметься ринкам країн Європейського союзу. Розвиток цих
відносин в довгостроковій перспективі є наступним після СНД, пріоритетом
зовнішньоекономічної політики України.
Головним завданням у відносинах України з ЄС буде реалізація Тимчасової Угоди
про торгівлю, що може поліпшити доступ українських товарів на європейські ринки, зокрема
таких важливих статей експорту як ядерні матеріали, мінеральні добрива, продукція
металургійної промисловості та сільського господарства.
Особлива увага приділятиметься розвитку відносин з групою найбільш розвинутих
країн, в першу чергу з країнами “ Великої сімки”, яка є найбільш важливим джерелом нових
технологій і високотехнологічних виробів, а також найпотужнішим джерелом іноземних
інвестицій.
Серед цих країн окремо постають Сполучені Штати Америки і Німеччина зі своїм
найбільшим у світі економічним, фінансовим, промисловим та науково-технічним
потенціалом. Пріоритетними напрямками співробітництва із США та Німеччиною є
агропромисловий комплекс, енергетика, телекомунікації, авіокосмічна промисловість,
конверсія оборонного комплексу та охорона здоров’я.
З огляду на потребу забезпечення альтернативних джерел постачання енергоносіїв,
диверсифікації імпорту необхідно поглиблення торговельно-економічних стосунків з
країнами Близького та Середнього Сходу.
Країни цього регіону є одним з найбільших у світі резервуарів вільних капіталів та
потужним ринком реалізації продукції ВПК.
Основний інтерес для забезпечення національних потреб розвитку економіки України
в продукції сировинного характеру становитимуть ринки країн Північної Африки та окремих
країн Африканського континенту і Латинської Америки, тим більше, що в цих країнах
присутність України впродовж багатьох років була достатньо широкою і стабільною.

Контрольні запитання.

1. У чому проявляється сутність міжнародної економічної інтеграції?

2. Які передумови розвитку міжнародних інтеграційних процесів?
3. Етапи розвитку міжнародної економічної інтеграції.
4. Формування інтеграційних угруповань на сучасному етапі.
5. Можливості інтеграції України у світове господарство.

92
 Тема 14. Міжнародні економічні організації у багатосторонньому економічному
співробітництві і регулюванні міжнародних економічних відносин
14.1.Суть та призначення міжнародних економічних організацій.
14.2.Характеристика економічної діяльності ООН.
14.3.Інші міжнародні економічні організації.
14.4. Механізм регулювання міжнародних економічних відносин.
14.5Державне регулювання міжнародної економічної взаємодії. Функції органів регулювання.

У міру розвитку економічних відносин стає неможливим і недоцільним укладення

лише двосторонніх договорів та угод. Чимало країн заінтересовані у розширенні
співробітництва з ряду важливих напрямів зовнішньоекономічної діяльності (торгівлі, науки
та техніки, транспортних перевезень, будівництва тощо) на основі багатосторонніх
міжнародних економічних відносин.
Одним із ефективних шляхів побудови багатостороннього економічного
співробітництва є створення міжнародних економічних організацій, покликаних сприяти
укладенню багатосторонніх договорів, створювати міжнародні механізми з нагляду і
контролю за їх виконанням, розробляти та встановлювати норми, спрямовані на правове
регулювання міжнародних економічних відносин, та ін. Перші міжнародні економічні
організації (комісії, спілки, комітети, асоціації) виникли ще у ХІХ ст. Так, були створені
комісії з питань експлуатації міжнародних річок, таких як Рейн (1814р.) і Дунай (1856р.),
Всесвітня поштова спілка (1874р.), Міжнародний комітет мір та ваг (1875р.), Міжнародна
асоціація залізничних конгресів (1885р.) та ін.
Активно відбувався процес створення міжнародних організацій і після другої світової
війни, коли на землі, поряд з капіталістичною, виникла соціалістична система. 24 жовтня
1945р. була створена міжнародна, міждержавна організація - Організація Об’єднаних Націй,
основними цілями якої є підтримання міжнародного миру і безпеки, розвиток дружніх
відносин на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів,
здійснення міжнародного співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного,
соціального, культурного і гуманітарного характеру.
Історія розвитку міжнародних відносин, створення міжнародних організацій дає
можливість залежно від певного історичного періоду провести їх угруповання. Так, відомо,
що виникнення і розвиток капіталістичної і соціалістичної систем зумовили необхідність
створення в їх межах відповідних міжнародних організацій. Головною у системі
соціалістичних країн була Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Як відомо, процеси, які
відбувалися у 80-90 роках ХХ ст. у багатьох соціалістичних країнах, привели до припинення
існування РЕВ.
Система капіталістичних держав була представлена, наприклад, Європейським
Економічним Співтовариством (ЄЕС).
Національно-визвольний рух багатьох країн значно змінив політичну карту світу,
спричинив до розпаду колоніальної системи, виникнення на її руїнах десятків самостійних та
незалежних держав. Такі держави з’явилися в Азії, Африці і Латинській Америці. Більшість з
них ще слабко економічно і політично розвинуті, а в багатьох їз них продовжується боротьба
із залишками колоніалізму, ці країни створюють різні регіональні і передусім економічні
організації. Так, 25 країнами були створені Латиноамериканська економічна система, а також
Комітет з розвитку і співробітництва країн Карибського басейну, до складу якого входили
такі країни, як Барбадос, Співдружність Багамських Островів, Куба, Гренада, Гайяна, Гаїті,
Домініканська Республіка, Ямайка, Тринідад і Табаго. До цієї групи міждержавних
економічних організацій слід віднести створене у 1975р. Економічне співтовариство держав
Західної Африки, Латиноамериканську асоціацію інтеграції та ін.
Існують два основних види міжнародних економічних організацій -
загальноекономічного та галузевого характеру.

93
 Міжнародні організації загальноекономічного характеру покликані сприяти
співробітництву своїх членів у сфері, яка охоплює широкий спектр міжнародних
економічних відносин. Найбільшими серед них є : Організація економічного співробітництва
та розвитку (ОЕСР), Економічна співдружність держав Західної Африки (ЕКОВАС),
Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС), Асоціація країн Південно-Східної Азїї
(АСЕАН) та ін.
На відміну від них галузеві економічні організації головну увагу приділяють
регулюванню міжнародного економічного співробітництва в певній сфері. Серед них
розрізняються міжнародні організації, які сприяють співробітництву членів у галузі
промисловості - Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО),
Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), Латиноамериканська організація з
енергетики (ОЛАДЕ), Європейське співтовариство з атомної енергетики (Євратом), у
сільському господарстві - Продовольча та сільськогосподарська організація Об’єднаних
Націй (ФАО), Міждержавний Комітет з боротьби з посухою в зоні Сахеля (КІЛСС) та ін., у
сфері фінансів і кредиту - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР),
Міжнародний валютний фонд (МВФ), Арабський банк економічного розвитку (АБЕР),
Африканська страхова корпорація (АСК) та ін., у торгівлі - Європейська асоціація вільної
торгівлі (ЄАВТ), Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), Міжнародна угода з пшениці
та ін.; транспорту і засобів зв’язку - Міжнародна морська організація (ММО), Міжнародна
організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня поштова спілка (ВПС), Міжнародна спілка
електрозв’язку (МСЕ), Організація співробітництва залізниць (ОСЗ), Спільний парк
вантажних вагонів (СПВ), Організація космічного зв’язку (“Інтерсупутник”) тощо.
Всі названі організації наділені міжнародною правосуб’єктністю і відіграють значну
роль в організації і здійсненні міжнародного економічного співробітництва. Створені на
основі міжнародних договорів, вони у межах своєї діяльності обговорюють різноманітні
економічні проблеми, розробляють і приймають нормативні акти та окремі норми
міжнародного економічного права.
Усе викладене вище дає можливість зробити висновок, що під міжнародними
економічними організаціями слід розуміти такі організації, які на основі міжнародно-
договірних відносин провадять діяльність, пов’язану з організацією та здійсненням
міжнародного економічного співробітництва.
Правоздатність, якою наділені міжнародні економічні організації, дає їм змогу
укладати різні угоди як з окремими державами, так і з міжнародними організаціями в межах
завдань і цілей, закріплених в їхніх установчих документах.
Міжнародні економічні організації користуються імунітетом, що має важливе
значення для їхньої діяльності. Відповідно до Конвенції про правовий статус, привілеї та
імунітет міжнародних економічних організацій від 5 грудня 1980р., майно і активи цих
організацій мають імунітет від будь-якої форми адміністративного та судового втручання, за
винятком випадків, коли сама організація відмовляється від імунітету (ст.4).
Під функціями міжнародної організації розуміють процеси її діяльності, спрямовані
на здійснення її завдань.
Серед сукупності функцій міжнародної організації можна виділити основну, яка
становить головний напрям її діяльності і визначає спеціальні функції. Головна функція
полягає в процесі, спрямованому на виявлення сфери відповідності інтересів держав-членів,
а також на досягнення їхньої згоди щодо питання про спільні завдання.
Решту функцій міжнародної організації залежно від методів і засобів, які
використовуються організацією для виконання різних завдань, можна поділити на регулюючі
та оперативні.
Регулюючі функції полягають у встановленні міжнародною організацією для своїх
членів стандартів поведінки, які мають морально-політичне або юридичне значення.

94
 Оперативні функції зводяться передусім до виявлення фактичного стану у сферах, що
охоплюються даною організацією, і його зіставлення з елементами, які містяться в
установчих документах або актах органів організації.
Для переважної більшості міжнародних економічних організацій (МЕО)
характерними є складна організаційна структура, свій особливий характер взаємодії органів і
специфіка їх комплектації. При цьому, однак, для сучасних МЕО типовою є наявність
чотирьох різновидів органів: вищих, виконавчих, адміністративних комітетів і комісій. В
окремих МЕО є юридичні органи.
Вищі органи формуються на рівноправній основі з представників усіх держав-членів.
Вони мають найменування: Асамблея (Всесвітня організація інтелектуальної власності -
ВОІС), Сесія (ГАТТ та ін.); Конференція (Організація країн - експортерів нафти- ОПЕК),
Карібський спільний ринок (КСР, КЕАО, ЮНІДО та ін.); Рада (Міжнародна угода з пшениці
МБРР, МВФ, ЄЕС, ЛАЕС, ЛАІ, ЮДЕАК та ін.).
До компетенції вищих органів належить розв’язання питань членства в організації,
формування виконавчих органів, вибори головної адміністративної посадової особи, розгляд
звітів про діяльність організації, встановлення основ бюджету, обговорення всіх питань,
пов’язаних з предметною діяльністю організації.
Діяльність вищих органів має сесійний характер.
Виконавчі органи також мають різні найменування: Рада (Міжнародний фонд
сільськогосподарського розвитку) ІФАО, ЮНІДО, ОПЕК, та ін.; Директорат (МБРР, МВФ,
МАР та ін.); Комісія (ЄС та ін.) ; Хунта (”Картахенська угода”); Комітет (ЮДЕАК, ЛАІ,
АСЕАН та ін.).
Головне призначення цих органів полягає в забезпеченні безперервності роботи
МЕО в період між сесіями вищих органів через керівництво її діяльністю.
Адміністративні органи МЕО, що ними є їхні секретаріати, складаються з трьох
категорій співробітників: вищі адміністративні посадові особи (Генеральний секретар та
його заступники), спеціалісти, обслуговуючий персонал.
Генерального секретаря, як правило, обирає вищий орган організації на певний строк
(від трьох до шести років) з можливістю наступного переобрання. Він призначає
співробітників секретаріату на основі положень про персонал. Критеріями підбору
виступають, як правило, географічна основа і достатня кваліфікація.
Основними функціями секретаріатів МЕО є: представництво організації в її зовнішніх
зносинах (Генеральний секретар), публікація документації організації, складання звітів її
діяльності тощо.

Аналіз Статуту ООН дає можливість зробити висновок про те, що однією із важливих
цілей даної універсальної міжнародної організації є співробітництво в розв’язанні
міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (ст.
1 Статуту). Ця ціль досягається через діяльність міжнародних організацій системи ООН.
Генеральна Асамблея є одним із вищих, головних органів ООН. Поряд із вирішенням
інших завдань, вона займається питаннями співробітництва держав в економічній, соціальній
та інших сферах. На неї покладені функції керівництва діяльністю Економічної та Соціальної
Ради (ЕКОСОР).
Питання економічного співробітництва посідають важливе місце у діяльності
Генеральної Асамблеї ООН. Уже на її 16-й сесії, що відбулася у 1961р., була прийнята
резолюція “Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного розвитку”, в якій
вперше було питання про скликання в межах ООН міжнародної економічної конференції. А
на 17-й сесії (1962р.) з ініціативи колишнього СРСР були прийняті рекомендації щодо
проведення міжнародної торгової конференції.
У 1963р. 18-та сесія Генеральної Асамблеї ООН розглянула питання нормалізації і
розвитку міжнародної торгівлі. Завдяки активній позиції цього органу у 1964р. у Женеві була

95
скликана І Конференція ООН з торгівлі і розвитку, яка відіграла надзвичайно важливу роль в
організації та здійсненні міжнародної торгівлі.
Подальша хронологія і аналіз змісту діяльності Генеральної Асамблеї ООН свідчать
про надзвичайно важливе її значення у розвитку міжнародного співробітництва. Так, на 25-й
сесії (1970р.) була прийнята “Міжнародна стратегія розвитку”, яка, зокрема, передбачала
важливі заходи щодо прискорення економічного становлення країн, що розвиваються; на 29-
й сесії (1974р.) була прийнята Хартія економічних прав та обов’язків держав; у 1974р. на VI
спеціальній сесії приймається Декларація про встановлення нового міжнародного
економічного порядку і Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного
порядку; у 1975р. на VII спеціальній сесії було розглянуто питання “Розвиток і міжнародне
економічне співробітництво”; у 1980р. ще раз розглянуто питання про встановлення нового
міжнародного економічного порядку.
Активна діяльність Генеральної Асамблеї в організації економічного співробітництва
характерна і для сучасного періоду.
Економічна і Соціальна Рада була створена у 1946р. як один із головних органів ООН,
покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного співробітництва.
Вона складається із 54 членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на три роки. Через
кожен рік склад ЕКОСОР обновляється на одну третину, тобто переобирається 18 членів.
Найвищим органом ЕКОСОР є чергова сесія, яка скликається два рази на рік. Штаб-
квартира знаходиться в Нью-Йорку (США). При ЕКОСОР діє п’ять регіональних
економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії і Тихого океану,
Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна
комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і
Карибського басейну. Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій (з
природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки в цілях
розвитку, становища жінок, народонаселення, прав людини та ін.).
Регіональні економічні комісії, як зазначалося, створені й функціонують під
керівництвом ЕКОСОР. Їх основним завданням є сприяння проведенню погоджених заходів
з економічного співробітництва країн відповідного регіону. З цією метою вони здійснюють
необхідні дослідження, поширюють інформаційні та статистичні матеріали. Постійно
діючим органом комісій є їх секретаріати, до складу яких входять різні комітети.
Суттєвим для правового статусу цих комісій є те. що вони, на відміну від допоміжних
органів ЕКОСОР, мають ширшу і самостійнішу компетенцію. Вони, наприклад, мають право
безпосередньо давати рекомендації державам відповідного регіону без затвердження їх
ЕКОСОР.
До складу регіональних економічних комісій входить різна кількість країн. Так,
Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану включає 35 країн, Африки - 50,
Економічна комісія ООН для Європи- 34, Економічна комісія ООН для Західної Азії -14,
Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну - 33 країни.
Для прикладу детальніше розглянемо одну із таких регіональних економічних комісій
- Економічну комісію ООН для Європи, яку ще називають Європейською економічною
комісією (ЄЕК). Вона створена у 1947р. відповідно до резолюції 1-ї сесії Генеральної
Асамблеї ООН від 10 грудня 1945р. Членами цієї комісії, поряд з 32 європейськими
країнами, є також США та Канада; до складу цієї Комісії входить і Україна.
ЄЕК покликана сприяти погодженню дій країн Європи, спрямованих на їхній
економічний розвиток, підтримувати та зміцнювати економічні зв’язки і відносини між
європейськими країнами, а також з іншими країнами світу. Комісія здійснює досить широку
й активну діяльність, про яку спеціально відзначалося у Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі. Цією Комісією розроблено ряд типових контрактів та інших
правових документів, які успішно застосовуються при здійсненні міжнародних економічних
зв’язків Схід-Захід. Вона брала участь у роботі щодо уніфікації арбітражного розгляду
спорів.

96
 Найвищим органом ЄЕК є пленарна сесія, яка скликається щорічно. У складі комісії
створені галузеві комітети (з сільського господарства, вугілля, електроенергії, будівництва та
містобудування, житла, лісоматеріалів, хімічної промисловості, газу, внутрішнього
транспорту, чорної металургії, зовнішньої торгівлі, з проблем водних ресурсів). Крім цього, у
складі комісії функціонують три спеціальні органи, які займаються проблемами науки і
техніки, економіки та зовнішнього середовища.
Виконавчим постійно діючим органом є секретаріат. Місцезнаходження комісії -
Женева (Швейцарія).
Важливе місце в системі міжнародних організацій посідає Конференція ООН з
торгівлі та розвитку (КТР), яка була заснована у 1964р. як орган Генеральної Асамблеї ООН.
Підставою для її заснування стала резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 30 грудня
1964р., яка, в свою чергу, була прийнята відповідно до рекомендацій І Конференції ООН з
торгівлі та розвитку, що проходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964р. До складу КТР
входять держави - члени ООН.
Зміст діяльності КТР визначається такими її функціями:
1) заохочення міжнародної торгівлі, особливо торгівлі між країнами, що мають різний
соціально-економічний устрій;
2) визначення принципів і політики щодо міжнародної торгівлі і відповідних проблем
економічного розвитку;
3) розробка рекомендацій щодо реалізації зазначених принципів і політики, вжиття в
межах своєї компетенції інших заходів, які можуть сприяти досягненню поставленої мети з
урахуванням різних рівнів розвитку і відмінностей в соціально-економічних системах;
4) розгляд і сприяння координації діяльності інших закладів у межах системи ООН в
галузі міжнародної торгівлі і вирішення відповідних проблем економічного розвитку у
співробітництві з Генеральною Асамблеєю ООН і ЕКОСОР;
5) вжиття, у разі необхідності, заходів щодо співробітництва з компетентними
органами ООН для ведення переговорів і затвердження багатосторонніх правових актів у
галузі торгівлі з відповідним урахуванням адекватності існуючих органів з переговорів і без
дублювання їх діяльності;
6) погодження політики урядів і регіональних економічних угруповань у галузі
торгівлі та пов’язаного з нею розвитку на виконання ст.1 Статуту ООН;
7) розгляд будь-яких інших питань у межах своєї компетенції.
Вищим органом КТР є сесія, яка скликається кожні чотири роки. У період між сесіями
керівництво її діяльністю здійснюється постійним органом- Радою з торгівлі та розвитку,
яка входить до складу апарату ООН і знаходиться в Женеві. Свої сесії вона скликає не рідше
двох разів на рік.
Важливу роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграє Організація
ООН з промислового розвитку (ОПР) - міжнародна, міжурядова організація. Вона створена
відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1965р. для сприяння
прискоренню індустріалізації країн, що визволилися від колоніалізму і стали на шлях
самостійного розвитку. До складу ОПР входять країни - члени ООН (понад 140 держав), її
спеціалізовані установи.
Важливе значення набула діяльність ОПР, пов’язана з передачею передової
промислової технології країнам, що розвиваються. У 1981р. спеціально організовано
Інформаційний банк з промислової технології, основним завданням якого є створення умов
для ознайомлення молодих держав з останніми досягненнями науки і техніки.

Європейський Союз (ЄС). Сьогодні ЄС нараховує 15 держав - членів з загальною

чисельністю населення близько 370 млн. Країни які увійшли до складу ЄС це Австрія,
Бельгія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксенбург, Нідерланди, Німеччина,
Об’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Португалія, Фінляндія, Швеція,
Франція.

97
 Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення митного союзу у
межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку робочої сили, послуг та
капіталів, проведення єдиної торгової політики щодо інших країн, утворення економічного і
валютного союзу та проведення спільної політики сільського господарства й транспорту,
зближення економічного законодавства учасників.
Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фінансової олігархії
зазначених країн розширити ринки збуту й територіальну сферу своєї діяльності, що, в свою
чергу, дасть змогу значно піднести економічну могутність країн - учасниць ЄС,
консолідувати їхні зусилля у боротьбі з монополіями інших держав.
Угруповання країн - учасниць ЄС уже в 70-х роках завоювало досить міцні позиції на
світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40% промислового виробництва,
50%-експорту і близько 30% прямих зарубіжних інвестицій розвинутих країн.
Союз досягає своїх цілей переважно за допомогою загальної політики (у сільському
господарстві, рибальстві, у сферах транспорту, охорони навколишнього середовища,
зовнішньої торгівлі, конкуренції, розвитку, регіональної політики, енергетики, митного
союзу) і спільної діяльності або програм (дослідження та розробки, телекомунікації,
узгодження економічної політики держав-членів, яка спрямована на забезпечення
економічного та соціального взаємозв’язку, соціальної політики, економічного та валютного
союзу.
Враховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнародних відносин у цілому і
відносин економічного характеру зокрема, змін загальної ситуації у світі, багато держав
висловлюють своє бажання стати його членами. Уже подали відповідні заяви Туреччина,
Кіпр, Мальта, Швейцарія та Норвегія. У зв’язку з цим вироблені критерії прийому нових
членів до Європейського Союзу. Країна-претендент до вступу в цей союз передусім має бути
європейською, демократичною і поважати права людини. Крім того, вона повинна мати
функціонуючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство Європейського
Союзу і бути у такому стані, який дає можливість реалізувати зовнішню політику
співтовариства.
Слід зазначити, що змінилася політика Європейського Союзу і стосовно країн Східної
Європи. В кінці 1991р. була укладена угода з Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною (нині
Чехія і Словаччина), в 1992р. - з Болгарією і Румунією щодо їх асоціації в Союзі.
В липні 1994р. було прийнято принципове рішення Європейського Союзу про
можливість у перспективі вступу країн Східної Європи до його складу як повноправних
членів. Для цього, як свідчать експертні висновки, потрібно буде 7-10 років, а для деяких
країн навідь більше.
Між Україною та Європейським Союзом 16 червня 1994р. була підписана Угода про
Партнерство та Співробітництво. Ця угода була першою з таких угод, що мали бути
підписані з кожною з країн колишнього Радянського Союзу.
Угода про Партнерство та Співробітництво має бути ратифікована всіма
Парламентами Європейського Союзу, Європейським Парламентом та Парламентом України.
Угода вступить в силу через місяць або два після того, як останній Парламент закінчить її
ратифікацію. Оскільки процедура ратифікації може забрати деякий час, Європейський Союз
та Україна уклали “Тимчасову Угоду”, яка може вступити в силу швидше, тому що
положення основної Угоди, які вимагають ратифікації Європейськими Парламентами, були з
неї вилучені.
Ця Тимчасова Угода була підписана під час візиту Президента України в Брюсель 1
червня 1995 року і набула чинності з 1 лютого 1996р.
Тимчасова Угода містить усі положення по доступу товарів на ринок, конкуренції та
вирішенню спорів, але з неї були виключені розділи з політичного діалогу, бізнесу та
інвестицій. Економічне співробітництво не є частиною Тимчасової Угоди, але на нього буде
розповсюджуватись Угода, підписана у 1989 році з Радянським Союзом й унаслідувана
Україною після набуття незалежності. Поки Угода про Партнерство та Співробітництво сама

98
не вступить в силу, Угода 1989 року не буде анульована, навіть якщо її статті з 2 по 16
заміщені Тимчасовою Угодою. Міжурядова контрольна установа по Угоді 1989 року та
Тимчасовій Угоді називається Спільним Комітетом, який зустрічається раз на рік.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) створений у 1945р. країнами учасницями
Бреттон-вудської валютно-фінансової конференції. Про діапазон “інтересів” цієї
міжнародної установи свідчать її офіційні цілі, закріплені в ст. 1 статуту: сприяння
міжнародному валютному співробітництву через постійно діючий механізм консультацій та
співробітництва у вирішенні валютних проблем; полегшення розвитку і збалансованого
зростання міжнародної торгівлі і тим самим сприяння підтриманню високого рівня
зайнятості і реальних доходів; сприяння стабільності курсів валют, забезпечення
впорядкованих відносин у галузі, недопущення конкурентного знецінення валют; надання
допомоги у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями держав-
членів; усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток міжнародної торгівлі; надання
державам- членам коштів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжного балансу без
застосування заходів, що завдають шкоди національному або міжнародному розвитку.
Одночасно з Міжнародним валютним фондом був створений Міжнародний банк
реконструкції та розвитку (МБРР). Мета цієї міжнародної організації полягає у
стимулюванні економічного розвитку країн - учасниць банку, в сприянні розвитку
міжнародної торгівлі, наданні економічної допомоги країнам, що потерпіли під час війни, а
потім - країнам, що розвиваються.
У сучасних умовах учасниками Міжнародного валютного фонду є переважна
більшість держав (понад 170), тобто він є універсальною організацією. З 1947р. МВФ, як і
МБРР, має статус спеціалізованої установи Організації Об’єднаних Націй. Угода, підписана
ООН та МВФ і МБРР, передбачає певні форми співробітництва між двома сторонами, хоч і з
деякими обмеженнями. Зокрема, угода передбачає, що сторони не будуть давати одна одній
ніяких рекомендацій без попереднього узгодження. Це, безперечно, обмежує можливості
ООН впливати на політику Фонду та Банку.
Ресурси Фонду формуються шляхом внесків держав. Кожна держава-член має
відповідним чином розраховану квоту (внесок), від розміру якої залежить кількість голосів
країни у Фонді: кожна держава-член дістає 250 голосів незалежно від розмірів її квоти плюс
один голос на кожні 100тис. СДР її квоти. (СДР - це своєрідні міжнародні платіжні засоби,
що випускаються на основі загальної угоди країн-членів МВФ і використовуються для
безготівкових розрахунків між країнами шляхом записів на спеціальних рахунках у Фонді).
Таким чином, величина квоти визначає можливості країни впливати на політику організації.
Цим же визначається і обсяг кредитів, які держава-член може отримати від Фонду.
З 1992 року Україна прийнята членом Міжнародного валютного фонду.
Група Світового банку. Міжнародний банк реконструкції та розвитку був заснований,
як зазначалося, одночасно з Міжнародним валютним фондом. Його учасниками можуть бути
лише держави - члени МВФ. Угода про МБРР набрала чинності в кінці грудня 1945р., а в
червні 1946р. Банк розпочав свою діяльність. У 1992р. кількість держав - членів МБРР у
результаті вступу до нього значної кількості нових держав, у тому числі колишніх республік
СРСР, перевищила 170.
На відміну від МВФ Міжнародний банк реконструкції та розвитку створювався як
установа довгострокового кредитування. Основні завдання МБРР - надання державам-
членам допомоги у справі реконструкції та розвитку їх економіки через довгострокові
кредити на виробничі цілі; сприяння приватним інвестиціям в економіку країн-членів Банку
шляхом їх гарантування та надання відповідних позик. Спочатку діяльність Банку була
орієнтована на західні країни, що потерпіли від війни. В подальшому головним напрямом
діяльності Банку стає кредитування економіки країн, що розвиваються.
На “діапазоні інтересів” Банку не могли не відбитися події в Східній Європі та
колишньому СРСР. У щорічній доповіді Банку за 1992р. підкреслюється важливість змін, які
відбуваються в країнах, що виникли внаслідок розпаду СРСР, і наголошується на обмеженні

99
ресурсів у цих країнах для перетворень у суспільстві та економіці. Вже в 1992р. Банк активно
включився в налагоджування співробітництва з новими країнами, в тому числі з Україною.
У 1960р. був створений філіал МБРР - Міжнародна асоціація розвитку. Її завдання -
допомога найменш розвинутим державам з числа країн, що розвиваються. МАР надає
пільгові, безпроцентні кредити (сплачуються тільки невеликі комісійні) на строк до 50 років,
включаючи десятирічний пільговий період. Вона має спільні з МБРР органи управління на
чолі з президентом. Членами МАР можуть бути тільки держави - члени МБРР. За МБРР та
МАР закріпилася назва Світовий банк.
МБРР має ще два філіали, статус яких відрізняється від статусу МАР. Це -
Міжнародна фінансова корпорація та Багатостороннє агентство по гарантуванню інвестицій
(МФК та БАГІ).
Міжнародна фінансова корпорація утворена в 1956р. з метою стимулювання
приватних інвестицій у промисловість країн, що розвиваються. За офіційним визначенням,
функція МФК полягає в сприянні економічному розвитку менш розвинутих країн шляхом
підтримки розвитку їх приватного сектора та допомоги в мобілізації внутрішніх та іноземних
капіталів з цією метою.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій утворене у 1988р. Воно має
специфічну функцію: заохочення притоку прямих інвестицій в країни, що розвиваються,
шляхом пом’якшення бар’єрів на їх шляху. БАГІ пропонує інвесторам гарантії проти
некомерційного ризику і рекомендує урядам країн, які приймають іноземні капітали,
відповідну політику, програми і процедури, пов’язанні з іноземним інвестуванням.
Світовий Банк (МБРР та МАР) разом с МФК та БАГІ становлять Групу Світового
банку. В сучасних умовах вона є важливою ланкою інституційної структури міжнародних
валютно-фінансових відносин.
Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) - багатостороння міжурядова угода,
підписана представниками 23 країн - учасниць Женевської конференції 1947 року, яка
набрала чинності 1 січня 1948 року. В ній містяться принципи та правові норми, якими
мають керуватися під час взаємних торговельних стосунків держави - учасниці.
Поява Генеральної угоди з тарифів і торгівлі пов’язана з невдалою спробою створення
міжнародної торговельної організації (МТО). Її статут розробили та навіть підписали, але він
не набув чинності. Паралельно створювалась Генеральна угода. Саме її визнали діючою.
Сьогодні, входячи до ГАТТ на різних умовах, співпрацює понад 140 держав, з них 123 -
повноправні учасники станом на травень 1994року.
До 1963 року головним у роботі ГАТТ було розв’язання питань про зниження митних
тарифів. У результаті п’ятьох раундів переговорів було узгоджено певні поступки для
учасників по зниженню митних тарифів та розглянуто заходи по скороченню і регулюванню
нетарифних торговельних бар’єрів.
Генеральна угода з тарифів і торгівлі - це багатостороння угода, яка складається з
чотирьох частин. У першій йдеться про безумовний режим найбільшого сприяння у
взаємних тарифних поступках. Друга частина містить норми, що регулюють торговельно-
політичний режим взаємної торгівлі між країнами-учасницями. Третя частина головним
чином стосується процедурних питань, пов’язаних із застосуванням Угоди. У четвертій
регулюються умови участі країн, що розвиваються.
Таким чином, головна мета Угоди - повна лібералізація торгівлі, включаючи й
скасування нетарифних обмежень. Основними інструментами досягнення мети та реалізації
принципів стають багатосторонні переговори. Більша частина статей Угоди присвячена
використанню заходів торговельно-політичного порядку: податків, субсидій,
антидемпінгових і компенсаційних мит, кількісних обмежень. Крім того, регулюють
питання, пов’язанні з державною монополією, участю державних підприємств у торгівлі і
т.інш. Передбачаються також захисні застереження і консультації для урегулювання спорів
між сторонами.

100
 14 липня 1992 року на засіданні Ради представників ГАТТ Україні було надано статус
спостерігача. Цей статус не регламентований. Досвід доводить, що делегації держав-
спостерегачів можуть брати участь у сесіях ГАТТ та його органів, мають право робити заяви
та обговорювати питання на сесії. Уряди держав-спостерігачів отримують основні документи
і матеріали ГАТТ. Положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі не поширюються на
держави-спостерігачі, тому вони не мають будь-яких зобов’язань перед ГАТТ.
Що ж виграє Україна?
По-перше, членство в ГАТТ зніме нетарифні і тарифні обмеження для українських
товарів практично на всіх світових ринках. Доступ до нових і різноманітних ринків збуту
українських товарів дозволить, природно, різко збільшити український експорт, а, отже,
збільшити і валютні надходження.
По-друге, членство у ГАТТ відкриє можливість не лише кількісно збільшити обсяги
експорту, а й змінити його структуру.
Що мається на увазі? Україна, як, відомо, високотехнологічна країна, багато
підприємств якої виробляють наукомістку високотехнологічну продукцію. Але ця продукція
через аутсайдерський статус України щодо ГАТТ та низки інших причин не знаходить своїх
ринків збуту. І зовсім не тому, що вона не конкурентноспроможна. Навпаки, вона дуже
конкурентноспроможна, проте різні політико-правові тарифні й нетарифні обмежувачі не
випускають її за кордони України.
Візьмемо, наприклад, таку організацію, як КОКОМ, яка до останнього часу, як відомо,
займалася питаннями контролю за експортом стратегічних товарів і технологій у країни з так
званим підвищеним політичним ризиком. Обмеження, які існують у її рамках, не
дозволяють, з одного боку, одержати доступ на ринки високотехнологічних товарів західних
країн, а з іншого - гальмують приплив нових технологій у посткомуністичні країни. Так ось,
у тому числі й через членство в ГАТТ, ми можемо “розкупорити” ринки збуту для нашої
наукомісткої і високотехнологічної продукції. А це не лише величезні валютні надходження.
Це й розв’язання конверсійних проблем на якісно іншому рівні, це збереження
високотехнологічних підприємств та інших підприємств ВПК, переорієнтація їх на
висококонкурентну, експортноспроможну продукцію без втрати цими підприємствами
їхнього статусу.
По-третє, кількісне і якісне поліпшення української торгівлі може статися одночасно
щодо 123 країн світу, що визначають 90 відсотків світової торгівлі. Протягом останніх трьох
років в результаті вельми важкої, копіткої, складної роботи Україні пощастило домогтися
підписання торговельних угод приблизно з трьома десятками країн, у яких визначено режим
найбільшого сприяння в торгівлі між собою. За приєднання до ГАТТ українські товари
одержать такий режим у торговельному просторі всіх його членів. Іншими словами,
приєднання можна розглядати, як могутній прорив у світовий торгівельний простір.
По-четверте, приєднання до ГАТТ буде пов’язане з системною трансформацією,
модернізацією і реконструкцією українського економічного законодавства у відповідності з
принципами, нормами і стандартами системи ГАТТ, апробованими протягом десятиліть у
десятках країн світу. Ми не будемо щоразу вигадувати свій велосипед.
В міру просування України шляхом економічних реформ, бажання одержати доступ
до ГАТТ і в кінцевому підсумку до СОТ може тільки збільшуватися. Велика частина
міжнародної торгівлі товарами нині регулюється нормами і принципами, укладеними в
межах ГАТТ. Враховуючи, що більшість великих країн, які не є нині членами ГАТТ, вживає
спроби одержати доступ до цієї організації, Україні важливо прискорити процес приєднання.
Участь в ГАТТ дуже вигідна для громадян- це поліпшений відбір, більш висока якість, більш
висока оцінка. Витрати стануть більш короткотерміновими. Від колективної енергії,
передбачливості і гнучкості українського бізнесу, робітників і уряду залежатиме тривалість
процесу одержання доступу до ГАТТ і те, як швидко вигода від приєднання стане
реальністю.

101
 Механізм регулювання міжнародних економічних відносин являє собою певну
систему принципів, інструментів та методів управління господарськими зв’язками, в які
вступають суб’єкти цих відносин. Вона складається з трьох основних блоків:
принципи управління, які характеризують певну “ідеологію” підходу до міжнародних
економічних відносин. Розрізняють два головні принципи міжнародного економічного
співробітництва, котрі, у свою чергу, визначають характер та форми регулювання
світогосподарських зв’язків: протекціонізм та свобода торгівлі. В реальному житті,
звичайно, ці принципи не застосовуються в чистому вигляді, і процес регулювання
міжнародних економічних відносин будується на комбінації елементів першого та другого
підходів;
сукупність конкретних економічних методів та інструментів регулювання. До цього
блоку належать, наприклад, митні тарифи, експортні та імпортні квоти і ліцензії, субсидії,
валютні курси, система встановлення цін на імпортні та експортні товари тощо;
інституційно-правові структури. Цю підсистему механізму регулювання складають
різні міжнародні та національні норми, правила, звичаї й угоди, які регламентують порядок
здійснення міжнародного економічного співробітництва.
Механізм регулювання міжнародних економічних відносин складається з двох
взаємопов’язаних елементів: національного та міжнародного. Національну складову
регулювання можна визначити як цілеспрямований вплив держави (уряду) на сферу
зовнішньоекономічних відносин. Характер і напрями такого впливу визначаються багатьма
факторами, зокрема рівнем розвитку та масштабами національного господарського
комплексу, ступенем його інтеграції у світове господарство тощо.
Міжнародна складова частина механізму являє собою систему узгодженого впливу
двох або більше держав на міжнародні економічні відносини взагалі, чи на їх окремі сфери
(міжнародну торгівлю, експорт та імпорт капіталу, міжнародну міграцію робочої сили і т.д.).
Різні держави неоднаково реагують на зростаючу взаємозалежність. Одні з них
вдаються до заходів, що зменшують залежність та розширюють свободу власних
економічних дій, інші - здійснюють спробу скоординувати свої дії - тим чи іншим способом
домовитися про співробітництво або нав’язати партнерам той чи інший спосіб поведінки,
треті - шукають нові інструменти економічної політики.
Нині, коли рівень взаємозалежності національних економік надзвичайно зріс, країни
більше схиляються до необхідності координувати економічні дії, ніж до інших
альтернативних варіантів. Така координація економічної політики і являє собою міжнародну
підсистему механізму регулювання міжнародних економічних відносин.
Під координацією економічних дій ми розуміємо узгодження певних параметрів
національних економічних політик з метою регулюючого впливу на світогосподарські
зв’язки. Об’єктом такої координації може бути, по-перше, узгодження цілей економічної
політики. На практиці виділяють цілі спільні, конкуруючі та ті, які пов’язані між собою
внаслідок економічної взаємозалежності (взаємопідпорядковані цілі).
Прикладом реалізації спільних цілей може бути спроба Міжнародного енергетичного
агенства в 1979р. визначити для кожної з індустріально розвинутих країн конкретні завдання
щодо скорочення імпорту нафти у зв’язку з паливно-енергетичною кризою. У1982р. країни -
члени ОПЕК намагалися скоротити видобуток нафти, коли на світовому ринку відчувався
надлишок цього товару. Реалізація узгоджених цілей вимагає певних витрат від учасників
координації, тому кожна країна намагається звести власні видатки до мінімуму, не ставлячи
разом з тим під загрозу досягнення спільної мети.
Прикладом реалізації взаємопідпорядкованих цілей може бути створення
Європейського економічного співтовариства, в межах якого країни-учасниці узгоджують не
тільки основні напрямки економічної політики, а й інструменти її практичної реалізації.
Важливим елементом координації є обмін інформацією щодо економічних намірів,
прогнозів створення та функціонування економічних структур.

102
 Об’єктом координації можуть бути інструменти економічної політики, час та
масштаби тих чи інших заходів.
Загалом координація економічної політики може здійснюватися двома основними
способами: на ґрунті певних правил, норм та стандартів поведінки; шляхом так званих
дискретних дій (тобто, коли держави домовляються самостійно вжити певних заходів з
метою досягнення погоджених цілей).
Організаційно-інституціональну структуру механізму регулювання
світогосподарських зв’язків складають угоди та міжнародні економічні організації. Оскільки
аналіз їх функціонування міститься в інших розділах, в даному доцільно обмежитися їх
загальною характеристикою.
Всі угоди та міжнародні економічні організації можна умовно поділити на декілька
груп.
До першої групи слід віднести організації структури широкого профілю. Діяльність
таких структур охоплює декілька сфер економіки і безпосередньо впливає на господарство
багатьох (але не обов’язково всіх) країн. Типовими представниками цієї групи є ОЕСР,
ЮНКТАД, бреттон-вудська система.
Друга група включає спеціалізовані організації (агентства) системи ООН, які
спрямовують свої зусилля на вирішення певних проблем в окремих секторах економіки. Так,
наприклад, Міжнародна організація праці займається поліпшенням умов праці та
підвищенням життєвого рівня, а діяльність Міжнародної організації цивільної авіації
пов’язана з функціонуванням системи повітряного транспорту.
В третю групу входять регіональні організації. У багатьох випадках вони мають
форму різноманітних економічних блоків чи проміжних угод, які ведуть до створення одного
з таких економічних об’єднань. Найбільш яскравим прикладом інституту такого роду є
Європейські співтовариства.
Четверту групу складають угоди, які регулюють торгівлю певними видами товарів,
окремі сфери економічної взаємодії або закріплюють певні принципи міждержавних
відносин.
До п’ятої групи можна віднести велику кількість вузькоспеціалізованих агентств, як,
наприклад, Рада митного співробітництва, що займається проблемами митної класифікації
товарів і тісно співпрацює з ГАТТ.
Розвиток процесу глобального співробітництва держав стикається з гострими
проблемами. Тому велику роль в регулюванні міжнародної економічної взаємодії відіграють
регіональні економічні об’єднання (угруповання).
Економічне угруповання (блок) можна визначити як об’єднання кількох країн, метою
якого є зменшення, а в перспективі й усунення в його межах бар’єрів, що перешкоджають
вільному рухові товарів, капіталів, послуг, робочої сили між членами блоку. Водночас такі
бар’єри зберігаються учасниками блоку стосовно третіх країн.
Кожний з елементів системи регулювання міжнародної економічної взаємодії
функціонує відносно самостійно, але попри таку автономію провідне місце в системі займає
національна складова. Це випливає передусім з тієї ролі, яку відіграє держава в регулюванні
економіки. Крім того, національний рівень є вихідним моментом у формуванні міжнародної
підсистеми механізму регулювання світогосподарських зв’язків. До того ж у масштабі
світового господарства сьогодні немає такого інституту, який виконував би функцію
світового уряду.

Державна зовнішньоекономічна політика є певною відповіддю на посилення впливу

світового господарства на національний економічний розвиток.
Для регулювання міжнародних економічних відносин держава користується цілою
системою економічних інструментів.

103
 Відповідно до способу дії інструменти можна розділити на такі, що безпосередньо
впливають на об’єкт регулювання (інструменти прямої дії) та інструменти опосередкованої
(непрямої) дії.
До інструментів прямої дії відносяться: державні витрати (на створення нового виду
послуг або якогось фізичного об’єкта - дороги, греблі тощо), безпосередній контроль за
економічними процесами (регулювання кількісних обсягів імпорту та експорту,
встановлення максимально можливих рівнів цін чи валютних курсів), різного роду
законодавчі постанови (наприклад, декрети про націоналізацію чи приватизацію певних
підприємств).
Характерною рисою більшості інструментів непрямої дії є те, що вони впливають на
вартісні пропорції господарства. Так, з допомогою податків можна знизити рівень
споживання певних товарів чи послуг, а підвищення процентної ставки стимулює
заощадження. Девальвація національної валюти створює сприятливі умови для експортерів.
Інструменти економічної політики можна також розділити на групи відповідно до
сфери застосування. Процентні ставки, валютний курс впливають на макроекономічну
збалансованість господарства, тобто мають макроекономічний характер. Податки на імпорт,
введення контролю за цінами на певні види товарів та послуг стосуються окремих сфер
економіки. Тому такі засоби можна назвати інструментами специфічної (локальної) дії.
Важливим інструментом регулювання зовнішньоекономічних зв’язків є митні тарифи.
Тарифами або митними зборами називаються податки, які встановлюються на імпортні
товари з метою підвищення їх цін на ринку країни-імпортера.
Головна мета митних тарифів - це захист національного ринку. Але, крім цього, їх
використання має сім основних економічних наслідків (ефектів), які потрібно враховувати
при виробленні та реалізації зовнішньоекономічної політики.
Виробничий ефект. Очевидно, що за інших рівних умов виробництво товару, який
знаходиться під захистом митних тарифів, зростає, оскільки аналогічні імпортні товари
дорожчі і не можуть задовольнити існуючий попит. Цей момент має велике значення для
формування економічної політики невеликих країн, масштаби внутрішнього ринку яких
можуть забезпечити ефективну діяльність ( з точки зору масштабів виробництва ) обмеженої
кількості підприємств.
Споживчий ефект. За інших рівних умов споживання товару, який обкладається
митом, знижується. У реальному житті важко назвати раціональні міркування, які змусили б
державу знижувати споживання того чи іншого товару за допомогою митних тарифів, хоча
інколи дії окремих країн начебто і переслідують таку мету. Наприклад, у країнах -
виробниках вин податок на міцні алкогольні напої може бути більшим, ніж на вина. Однак у
цьому випадку швидше йдеться про стимулювання виробництва вина.
Бюджетний ефект. Очевидно, що митні тарифи є джерелом бюджетних надходжень,
значення яких надзвичайно велике, особливо до країн, що розвиваються. У промислово
розвинутих країнах бюджетні міркування не відіграють значної ролі при встановленні
імпортних податків. Треба також зазначити, що можливості використання митних тарифів з
метою поповнення бюджету мають певні обмеження: чим вищий тариф, тим менший обсяг
імпорту і відповідно бюджетні надходження.
Ефект перерозподілу прибутків. Він полягає у тому, що національні виробники в
умовах відсутності або обмеженого характеру конкуренції з боку іноземних фірм можуть
підвищувати ціни на свій товар і отримувати вищі прибутки у формі ренти.
Крім того, митний захист перешкоджає вільному рухові факторів виробництва, що
зумовлює зростання вартості дефіцитних факторів і зниження ціни надлишкових.
Конкурентний ефект. Цей наслідок застосування тарифів має надзвичайно велике
значення для невеликих країн, внутрішній ринок яких може забезпечити ефективну
діяльність лише обмеженої кількості національних виробництв. Разом з тим вилучення з
економічного змагання іноземних фірм може призвести до втрати національними
виробниками стимулів до підвищення ефективності виробництва та зниження цін. Очевидно,

104
що суспільство загалом не заінтересоване в такому втручанні в конкуренцію, але самі
виробники можуть намагатися вплинути на уряд, щоб одержати “митну парасольку”.
Вплив на платіжний баланс. Митні тарифи, як уже зазначалося, призводять до
скорочення споживання імпортних товарів. Це означає, що зменшуються витрати за
кордоном, а більша частина прибутків реалізується вдома. Такий процес за інших рівних
умов сприяє поліпшенню платіжного балансу.
Вплив на умови торгівлі. Очевидно, що застосування митних тарифів змушує іноземні
фірми знижувати ціну товарів, які ввозяться до даної країни. А це, у свою чергу, веде до
співвідношення між експортними та імпортними цінами. Задля об’єктивності зауважимо, що
споживач у країні-імпортері змушений платити за товар більшу ціну.
Важливим інструментом захисту національної промисловості та сільського
господарства є імпортні квоти. Це - кількісні обмеження імпорту, які можуть
встановлюватись як у фізичних одиницях, так і у вартісній формі (якщо товар
характеризується досить високим рівнем однорідності).
Введення імпортних квот, як правило, переслідує дві основні цілі: захист
національних виробників від іноземної конкуренції та зменшення імпорту з метою
поліпшення торгового балансу.
Крім імпортних тарифів та квот, у національному регулюванні зовнішньоекономічних
зв’язків важливу роль відіграють податки на експорт, добровільні експортні обмеження,
експортні субсидії.
Добровільні експортні обмеження застосовуються, як правило, в результаті
неформальних домовленостей між заінтересованими сторонами і не мають справді
добровільного характеру, оскільки приймаються країною-експортером під загрозою
застосування певних санкцій. Такі обмеження застосовувалися США та деякими країнами
ЄЕС проти японського експорту автомобілів, експорту електронних виробів з деяких країн
Азії тощо.
Експортна субсидія - це певна грошова винагорода, яка виплачується експортеру. Такі
субсидії використовуються для заохочення розвитку експортних виробництв і сприяють
переорієнтації діяльності національних фірм з внутрішнього на зовнішній ринок. З метою
протидії країна-імпортер може застосувати так звані компенсаційні податки, тобто податки
на імпорт, спрямовані на зниження конкурентної переваги, отриманої іноземною фірмою
завдяки експортній субсидії.
Важливим інструментом регулювання зовнішньої торгівлі є різні стандарти та
технічні норми. Деякі з них мають чітко виражений характер; інші, хоча і не належать до
інструментів захисту національного ринку, але на практиці діють як протекціоністські
бар’єри.
Істотну роль відіграють також державні закупки певних товарів.
Важливим напрямом регулювання міжнародних економічних відносин є політика
щодо іноземного капіталу. Вона будується, як правило, на основі таких критеріїв:
- вплив іноземних інвестицій на підвищення технологічного рівня національного
виробництва і відповідно подолання технологічної відсталості від світових досягнень.
Критерії технологічної оцінки визначаються залежно від наявної технологічної бази та рівня
економічного розвитку країни. Так, країни, що розвиваються, заінтересовані в іноземних
інвестиціях навіть тоді, коли їх технологічний рівень не відповідає найсучаснішим
досягненням науки та техніки. Індустріально розвинуті країни, навпаки, стимулюють такі
капіталовкладення, які найбільшою мірою сприяють практичному впровадженню
найновіших унікальних технологій та передових методів менеджменту й організації
виробництва;
- вплив на зовнішню торгівлю. І в цьому випадку країни, які знаходяться на різному
рівні економічного розвитку, застосовують різні критерії. Країни, що розвиваються,
керуються, як правило, такими міркуваннями:

105
 а) якою мірою іноземні інвестиції сприяють заміщенню імпорту товарами
вітчизняного виробництва. У цьому випадку головна увага приділяється економії на імпорті
і, таким чином, поліпшення платіжного балансу (навіть якщо нові виробництва потребують
захисту від іноземної конкуренції);
б) чи сприяють іноземні капіталовкладення форсованому зростанню експорту;
в) як впливають іноземні інвестиції на монопольну ренту.
Важливим елементом регулювання міжнародних економічних відносин є державна
валютно-фінансова політика, яка, з одного боку, є засобом макроекономічної стабільності
(ліквідації дефіциту платіжного балансу), а з іншого - інструментом впливу на валютний
ринок. Держава може вдатися до одного з п’яти основних варіантів дій у своїй валютно-
фінансовій політиці:
1. Фінансування загального дефіциту платіжного балансу без коригування валютного
курсу чи поліпшення стану національної економіки.
2. Введення жорсткого валютного контролю, суть якого полягає у державному
регулюванні всіх валютних операцій за участю резидентів.
3. Введення плаваючого валютного курсу, якщо держава для розв’язання своїх
валютно-фінансових проблем вирішує використати можливості валютного ринку. В цьому
випадку валюта знецінюється доти, доки не відновлюється рівновага попиту та пропозиції.
4. Застосування постійно фіксованих валютних курсів. Даний шлях передбачає
пристосування національної економіки до чітко визначеного курсу. Якщо дефіцит продовжує
зростати і нерезиденти намагаються позбутися національної валюти, то тоді з метою
стабілізації економіки уряд може вдатися до використання національних валютних резервів і
водночас обмежити грошову емісію, здійснити дефляцію тощо.
5. Політика валютного компромісу. Вона полягає в тому, що держава комбінує
елементи третього та четвертого варіантів, вирішуючи шляхом коригування валютного курсу
обмежене коло завдань. Таке коригування може здійснюватися шляхом девальвації валюти
на певну попередньо визначену й оголошену кількість процентів (система “ковзаючого
інтервалу”), або проводити девальвацію валюти за певним графіком, тобто змінювати курс у
заздалегідь установлені та оголошені строки (система “повзучої підтримки або фіксації”).

Зовнішньоекономічна діяльність, як будь-яка інша, не може здійснюватися сама по

собі. Адже для виконання функцій, пов’язаних із цією діяльністю, необхідно створити
відповідну систему державних органів, чітко визначити їхні завдання, функції та
повноваження.
Система та правовий статус органів, що здійснюють регулювання
зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні, у найбільш загальній формі закріплені у ст.
9-10 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.
Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності, є Верховна Рада України. До її компетенції належать:
прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної
діяльності;
затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;
розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності;
укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про
міжнародні договори України та приведення чинного законодавства у відповідність з
правилами, встановленими цими договорами;
встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території
України відповідно до затверджених списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає
ліцензуванню або забороняється.
Кабінет Міністрів України має такі повноваження у зовнішньоекономічній діяльності:
розробляє заходи, спрямовані на здійснення зовнішньоекономічної політики України;

106
 здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств
України щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
координує роботу торгівельних представництв України в іноземних державах;
приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у
випадках, передбачених законами України;
проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань
зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про
міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з
питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління,
підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;
відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд
Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств
- органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності,
повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України;
забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;
здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного
валютного фонду України.
Національний банк України у зовнішньоекономічній діяльності виконує такі функції:
здійснює зберігання золотовалютного резерву України та інших державних
коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;
представляє інтереси україни у відносинах з центральними банками інших держав,
міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні
міжбанківські угоди;
регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;
здійснює облік і розрахунки за наданими і одержаними державними кредитами і
позиками, проводить операції з центральними валютними ресурсами, які виділяються з
Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України;
здійснює інші функції відповідно до Закону України “Про банки і банківську
діяльність” та інших законів України.
Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій
банку для зовнішньоекономічної діяльності України.
Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України:
забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх
зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів
України;
виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про Міністерство
зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України.
Державний Митний комітет України здійснює митний контроль в Україні згідно з
чинними законами України.
Звичайно, окремими повноваженнями у сфері зовнішньоекономічної діяльності
наділені і деякі інші центральні державні органи.
До органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю належать: місцеві
Ради народних депутатів України та їхні виконавчі і розпорядчі органи; територіальні
підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
України.
Компетенція місцевих Рад народних депутатів України та їх виконавчих органів
визначається законами України “Про зовнішньоекономічну діяльність” та “Про місцеве
самоврядування в Україні”. Нормативні акти місцевих Рад народних депутатів України та
підпорядкованих їм виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної
діяльності приймаються тільки у випадках передбачених законами України. Місцеві Ради

107
народних депутатів України та їхні виконавчі органи діють як суб’єкти
зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні
організації, які мають статус юридичної особи України.
Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України можуть
створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це випливає з їхньої
компетенції, яка визначається законами України та положеннями про ці органи.
Зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності
створюються за погодженням з відповідними Радами народних депутатів України та в межах
загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів
державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні
суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком
випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України.

Контрольні запитання.

1. Що характеризує національну ідеологію підходу до міжнародних економічних

відносин?
2. З яких двох підсистем складається механізм регулювання МЕВ?
3. Якими інструментами держава регулює МЕВ? Дайте їх загальну характеристику.
4. Які наслідки для держави має застосування митних тарифів.
5. У чому сутність державної валютно-фінансової політики?
6. Які державні органи регулюють зовнішньоекономічну діяльність?
7. Чим відрізняються міжнародні економічні організації загальноекономічного та
галузевого характеру?
8. Які функції виконують міжнародні економічні організації?
9. Як розв’язуються економічні проблеми через ООН?
10. Які цілі об’єднують країни Європейського Союзу?
11. Хто і з якою метою створив МВФ і Світовий банк?

Тема 15. Проблеми інтеграції України до системи світогосподарських зв'язків

15.1. Суть та передумови розвитку зовнішньоекономічного механізму України.
15.2.Основи зовнішньоекономічної стратегії України.
15.3.Реалізація зовнішньоекономічної політики України.

Зовнішньоекономічний механізм України являє собою багатогранну систему

факторів, які обумовлюють входження України до світового господарства. Передусім це
об’єктивна необхідність та можливість інтеграції України у міжнародне співтовариство.
Об’єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її
міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у
національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення розбудови
народногосподарського комплексу. Така можливість уможливлює формування ефективної
структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв’язки в процесі інтеграції України у
світове господарство охоплюють і комплекс екологічних проблем, що розв’язуються
спільними зусиллями людства. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває
додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу
України.
Поряд з об’єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та
розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об’єктивні можливості для таких
процесів. До них передусім належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу
для належної участі у міжнародному поділі праці.
Об’єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення
механізму зовнішньоекономічних зв’язків, по-перше, на макрорівні загальнодержавному, по-

108
друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівні
через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН
та регіональних економічних об’єднаннях типу Чорноморської зони співробітництва.
Поєднання об’єктивної необхідності та об’єктивних можливостей входження України у
світове господарство робить цей процес закономірним.
Україна має як природні та історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні
й організаційно-економічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і
гідрогеологічному аспектах територія України слабо вивчена, зокрема її глибинну будову
досліджено лише на 10% території.
З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на нинішній
території України, завжди підтримували економічні зв’язки з зовнішнім світом. Тож з огляду
на власні культурні та історичні традиції Україна має всі можливості для того, щоб стати
рівноправним членом Європейської Співдружності.
Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які
найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди,
вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру,
тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої
країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може
бути гідним партнером у світових економічних зв’язках. Наявний науково-технічний
потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій
науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну
економічну політику на включення в систему світових господарських зв’язків.
Оцінки і розрахунки показують, що в Україні є головні передумови для здійснення
цілком незалежної, спрямованої на забезпечення її національних інтересів,
зовнішньоекономічної стратегії - наявний ресурсний потенціал, надзвичайно вигідне
географічне положення, сприятливий клімат та ін. Навіть та обставина, що рівень
економічного і науково-технічного розвитку України не відповідає аналогічним показникам
у найбільш розвинутих державах, не може стати перешкодою для розвитку взаємовигідного
поділу праці з іншими країнами.
Таким чином, можна виділити принаймні чотири головні групи порівняльних переваг,
які спонукають до широкого включення економіки України в систему міжнародного поділу
праці :
1). високий рівень освіти народу, загальної культури і професійної кваліфікації;
2). надзвичайно сприятливі кліматичні й природні умови, родючі землі (25%
чорноземів світу) для розвитку сільського господарства і харчової промисловості;
3). вигідне географічне положення як транзитної держави;
4). працелюбність народу, колективізм і відкритість до співпраці з іншими народами і
державами.
Чотири перелічені константи мають стати пріоритетами державної зовнішньої
економічної політики.
Для гармонійної взаємодії економіки України з сучасним міжнародним ринковим
господарством в ній має бути створена адекватна ринкова інфраструктура. Йдеться
насамперед про функціонування різноманітних - від приватної до міжнародної - форм
власності на основі широкого й дієвого роздержавлення та приватизації, утвердження на
цьому підґрунті системи підприємництва, а в більш широкому розумінні - громадянського
суспільства, виключно в межах якого створюються дійсні мотиви для цивілізованої співпраці
з світовим товариством. Товарний і фінансовий ринки, ринки послуг і технологій, житла та
робочої сили мають тісно взаємодіяти з аналогічними секторами світового ринку шляхом
розбудови в Україні розгалуженої мережі комерційно-фінансових інституцій, товарних,
фондових бірж, посередницьких і консалтингових фірм і служб, системи інформатики,
зв’язку та реклами, зрештою всієї виробничої і соціальної інфраструктури.

109
 Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює
необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики
підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високого професіоналізму
поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для
визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.
Особливості об’єктивних основ зовнішньоекономічних зв’язків України пояснюються
насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити
незалежну економічну політику.

Розробка й особливо реалізація власної зовнішньоекономічної стратегії України

можливі за тих головних умов. По-перше, вона має випливати з незалежної національної
політики, в основі якої - інтереси суверенної держави. По-друге, повинен бути створений
єдиний, монолітний економічний простір, який уособлює сукупний потенціал країни,
окреслює чітко визначені лінії взаємодії із світовим господарством у процесі обміну
діяльністю. По-третє, повинно бути створено правове та нормативне забезпечення розвитку і
регулювання зовнішньоекономічної сфери.
Які ж вихідні, фундаментальні положення і принципи мають бути покладені в основу
розробки стратегічної програми розвитку механізму зовнішньоекономічного механізму
України? Щонайперше, має бути забезпечений суверенітет України у світогосподарських
зв’язках, гарантована її національна зовнішньоекономічна безпека.
По-друге, вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна
грунтуватися на пріоритеті національних економічних інтересів, на строго еквівалентному,
взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці.
По-третє, взаємодія із світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку й
динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої - максимальна
господарська свобода безпосередніх виробників і експортерів товарів і послуг : підприємств,
фірм, банків, корпорацій, концернів, кооперативів, юридичних і фізичних осіб.
По-четверте, відкритість економіки для широкої взаємовигідної участі у регіональних
і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.
Виходячи з цих основоположних принципів, можна сформулювати головні складові
елементи системи зовнішньоекономічної стратегії України, яка повинна спиратися
насамперед на потужний експортний сектор.
Це передусім високотехнологічні, наукоємні галузі машинобудування,
агропромисловий комплекс, патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжинірінг, різноманітні
послуги, особливо туризм, видобувна й металургійна галузі, і надзвичайно вигідне
географічне положення нашої держави.
По-друге, запровадження митного кордону і єдиної митної території, що має чітко
окреслити лінію взаємодії економіки України з зовнішнім господарським середовищем,
нормалізувати й зрештою оптимізувати взаємний “обмін речовин” на основі пріоритету
національних економічних інтересів. Йдеться про регулювання зовнішньоекономічних
зв’язків по всьому периметру державних кордонів України шляхом встановлення з
урахуванням світових тенденцій і наших господарських реалій відповідних тарифів, зборів.
По-третє, залучення іноземних інвестицій-важливий додатковий фактор економічного
відродження України, створення розвинутого експортного сектора. Основні принципи
залучення іноземного капіталу-надання зарубіжним інвесторам прав і можливостей,
адекватних тим, якими користуються національні суб’єкти господарської діяльності. а також
пільг, що надаються в спеціальних економічних зонах або у випадку включення спільного
підприємництва у державні програми, які передбачають надання відповідних пільг. Закон
“Про режим іноземного інвестування” створює загальні, досить сприятливі передумови для
залучення в Україну зарубіжних капіталів, технологій, управлінського досвіду тощо. На
інтенсифікацію цих процесів спрямовані державні програми сприяння іноземним
інвестиціям та імпорту зарубіжних технологій.

110
 По-четверте, впровадження виваженої імпортної політики.
Серед пріоритетів державної імпортної політики України на першому місці зараз
знаходяться техніка й технологія, ноу-хау, інжинірингові послуги.
Другим важливим напрямом імпортної політики є охорона здоров’я, розвиток
медичної промисловості, медичних закладів. Розбудова з участю інших держав блоку
галузей охорони здоров’я набуває нині першорядного економічного і соціального значення.
Нарешті, третій напрям включає в себе сукупність галузей продовольчого комплексу,
харчової промисловості України.
Оснащення галузей харчової промисловості республіки новітньою технікою і
технологією, забезпечення умов надійного зберігання сільськогосподарської продукції
сприятиме не лише вирішенню продовольчої проблеми, а й створенню необхідних ресурсів
продовольства з метою отримання вільно конвертованої валюти.
П’ятим елементом системи зовнішньоекономічної стратегії є створення за рубежем
спільних підприємств і фірм за участю українського капіталу, заснування філіалів банків,
інших структур сприятиме просуванню українських товарів і послуг на світові ринки.
Заснуванням Експортно-імпортного банку України започатковано формування
системи зовнішньоекономічної інфраструктури. Вона має доповнюватися за рахунок
комерційних банків, міжнародної фондової і товарних бірж, транснаціональних банків,
консалтингових і аудиторських фірм, міняльних контор, лізингових і венчурних підприємств
тощо. Для досягнення помітних зрушень у зовнішньоекономічній сфері потрібна сучасна,
оснащена відповідною технікою й системою електронного зв’язку ринкова інфраструктура,
яка притягувала б, а не відштовхувала, як це відбувається зараз, іноземних підприємців на
ринок України.
Шостою складовою зовнішньоекономічної стратегії є податкова, депозитна, цінова,
кредитна, фінансова та валютна політика. Вона повинна бути спрямована в першу чергу на
заохочення та підтримку товаровиробників, які виготовляють продукцію на експорт чи
імпортозаміняючу. Цінова політика повинна орієнтуватися на зближення внутрішніх і
світових цін.
Крім цього, стратегія інтеграції у світове господарство передбачає обов’язковий вибір
географічного середовища, в якому найбільш ефективно й органічно досягається реалізація
економічних інтересів. Найсприятливіший економічний регіон для України-європейський.
Територіальна спільність, наявність зручних транспортних комунікацій, історичні й духовні
традиції, більша чи менша близькість рівнів економічного й науково-технічного розвитку
роблять його головним на даному етапі формування і диверсифікації зовнішньоекономічних
зв’язків України. Водночас слід наполегливіше шукати шляхи до розвитку форм
багатостороннього співробітництва, насамперед із Європейськими співтовариствами, ЄАВТ,
із Чорноморською економічною зоною.
Особливої уваги потребують господарські зв’язки з державами колишнього Союзу
РСР. На ринку країн СНД реалізується більше 25% ВНП України. Згідно з “Основами
національної економічної політики” економічні взаємовідносини з країнами СНД будуються
на загальноприйнятих засадах торгівлі й регулюються уніфікованими нормами
зовнішньоекономічного законодавства.
Актуальним залишається завдання тісної взаємодії України з міжнародними
економічними і валютно-кредитними організаціями. У квітні 1992р. Україна була прийнята
до Міжнародного валютного фонду, де вона матиме 0,69% статутного капіталу фонду, що
дає підстави на одержання стабілізаційних кредитів для урегулювання платіжного балансу.
Вона є також членом МБРР та Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), які
можуть стати джерелом інвестиційних кредитів.
І останнє, в умовах, коли Україну визнали понад 130 держав світу, а з 90 з них
установлені дипломатичні відносини, різко загострюється проблема забезпечення системи
зовнішньоекономічних відносин.

111
 Необхідно ширше практикувати підготовку кадрів і в зарубіжних вузах і особливо
стажування викладачів, аспірантів і студентів у межах національних і міжнародних програм,
розрахованих на держави колишнього СРСР.

Механізм зовнішньоекономічної діяльності України регулюється законами та

нормативними актами прийнятими Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів,
Указами Президента України, іншими нормативними актами відповідних державних
установ.
Серед найважливіших законодавчо-нормативних актів слід передусім назвати Закони
України “Про зовнішньоекономічну діяльність”; “Про режим іноземного інвестування”;
“Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”;
“Про єдиний митний тариф”; “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”,
Укази Президента “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності”, “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики
регулювання імпорту”, “Про застосування Міжнародних правил інтерпритації комерційних
термінів”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних
(вільних) економічних зон в Україні”, “Про затвердження порядку визначення продукції
власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями”, Наказ Міністерства
зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України “Про затвердження форми
зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” та ряд інших нормативних документів.
Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” закріплює принципи
зовнішньоекономічної діяльності, визначає її суб’єкти й види, встановлює основи правового
та економічного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків, спеціальні правові режими,
юридичну відповідальність. Даний закон належить до законів прямої дії, що дає можливість
підприємцям безпосередньо застосовувати його норми в процесі здійснення
зовнішньоекономічних зв’язків. У ньому вміщено перелік фізичних і юридичних осіб, що
мають право на таку діяльність, а також усі можливі види й форми зовнішньоекономічної
діяльності. Закон запроваджує правові основи її державного регулювання, включаючи
питання ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій, розподілу виручки від
зовнішньоекономічної діяльності в іноземній валюті. В ньому сформульовані принципи
оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, її митного регулювання та
страхування зовнішньоекономічних операцій. У законі визначені спеціальні правові режими
зовнішньоекономічної діяльності, заходи щодо захисту прав і законних інтересів держави та
інших суб’єктів зовнішньоекономічної й господарської діяльності України.
Закон України “Про режим іноземного інвестування” визначає особливості режиму
іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень
законодавства України. Встановлюються види та форми здійснення іноземних інвестицій, їх
правовий режим, державні гарантії захисту іноземних інвестицій щодо примусових
вилучень, компенсації і відшкодування збитків іноземним інвесторам. В Законі визначаються
організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями, порядок обкладання
митом майна, що ввозиться на Україну як внесок іноземного інвестора, умови реалізації
продукції.
Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних
(вільних) економічних зон, визначає порядок створення і ліквідації та механізм
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні
правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин
суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами
державної виконавчої влади та іншими органами.
Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій
встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок
застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони

112
запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної
діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних
інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької
діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок
високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових
методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання
природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
Закон України “Про єдиний митний тариф” базується на міжнародно визнаних
нормах, передусім рекомендаціях і рішеннях ГАТТ, і спрямовується на максимальну
відповідність загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної
справи. Він являє собою систематизований перелік ставок мит, які встановлюються на
товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі
цієї території.
Закон визначає такі головні види мита: адвалорні, що розраховуються в процентах до
тарифної вартості товарів та інших предметів; специфічні, які обчислюються в
установленому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, на які сплачується мито;
комбіновані, що об’єднують обидва вищезгадані види мита.
Законом запроваджується порядок обчислення ввізного, вивізного мита та сезонного
мита. Визначається також сфера застосування особливих видів мита: спеціальних,
антидемпінгових і компенсаційних. Спеціальні статті закону регулюють порядок обчислення
і сплати мита, тарифні пільги й преференції.
Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” визначає
терміни в які іноземна валюта за експорт товарів, послуг повинна бути зарахована на валютні
рахунки українських товаровиробників. Цей термін становить не більше 90 календарних днів
з дати митного оформлення продукції, що експортується. Визначається механізм
відповідальності за порушення встановленого терміну надходження валюти, або товарів по
імпорту, випадки в яких допускається перевищення встановленого терміну та механізм
надання такого дозволу.
Указ Президента України “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у
галузі зовнішньоекономічної діяльності” визначає суть бартерної операції, та порядок її
здійснення українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Указ Президента України “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики
регулювання імпорту” направлений на скорочення дефіциту торговельного балансу та
створення умов для вирівнювання платіжного балансу України, захисту інтересів суб’єктів
підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй при
здійсненні імпорту товарів (робіт, послуг), скорочення некритичного імпорту, раціонального
використання валютних коштів, недопущення на ринки України неякісної продукції,
відвернення економічно необґрунтованого завищення цін на імпортну продукцію, захисту
інтересів споживачів. З цією метою Указом Президента створена Міжвідомча комісія, з
відповідними повноваженнями, якій доручено вирішення вищезазначених задач.
Указом Президента “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів” встановлюється такий порядок, при якому всі суб’єкти
підприємницької діяльності України усіх форм власності при укладанні
зовнішньоекономічних договорів, предметом яких є товари (роботи, послуги) застосовують
Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила Інкотермс).
Нормативні акти Кабінету Міністрів України, Міністерства зовнішніх економічних
зв’язків і торгівлі інших державних установ і відомств, які приймаються з цих питань,
направлені в першу чергу на реалізацію законів України, Указів Президента та вирішення
інших проблем розвитку зовнішньоекономічної стратегії України.
Ведучою ланкою в системі управління зовнішньоекономічними зв’язками є
Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, на яке покладено функції

113
розробки і здійснення загальнодержавної політики у цій галузі. Окремі сфери
зовнішньоекономічної діяльності регулюють також Національний банк, Міністерство
фінансів, Міністерство закордонних справ, Державний митний комітет, Експортно-
імпортний банк. Важливі функції виконують Торгово-промислова палата,
“Укррізноекспорт”, “Зовнішекспобізнес” та ін. У межах своїх повноважень
зовнішньоекономічні зв’язки регулюють також місцеві органи влади й управління.

Контрольні запитання.

1. Які необхідні передумови існують на Україні для розвитку зовнішньоекономічного

механізму?
2. В чому проявляється необхідність входження України у світове господарство?
3. Які концептуальні положення лягли в основу зовнішньоекономічної стратегії України?
4. Актуальність господарських зв’язків з країнами СНД.
5. Як діє механізм реалізації зовнішньоекономічної політики України?
6. Які основні закони регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні?

Тема 16. Економічна єдність світу і глобальні проблеми міжнародних

економічних відносин
16.1. Суть та причини формування глобалізаційних процесів
16.2. Вплив глобалізації на розв’язання глобальних проблем людства

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства стає розгортання

процесів глобалізації (рис. 16.1), які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних
економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку
національних економік. Під глобалізацією світового господарства розуміють процес
посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в
утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального
інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства,
виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в
повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів
принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Глобалізація
регіоналізацією
Протиріччя

взаємодії з
Механізм
Наслідки
Причини

Ознаки

Рівні

Глобальні проблеми
Соціально-
економічні

Природно-
екологічні
Політичні

Наукові

Рис. 16.1. Структурно-логічна схема глобалізації

114
 Виникає питання: чим зумовлена глобалізація? Причини формування глобалізаційних
процесів у наступному:
 процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва
між країнами та посилення їх взаємозалежності;
 науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які докорінно
змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий
технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки
(зниження витрат на трансакції);
 загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та
важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.
Далі слід назвати характерні ознаки глобалізації, до яких належать:
 взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення,
формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;
 фінансова глобалізація — зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність
фінансово-економічних систем країн світу;
 послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної
економічної політики;
 розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів,
трудових ресурсів;
 створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних
проблем;
 тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів
функціонування.
Логічно також назвати рівні цього процесу. На рівні галузі глобалізація визначається
тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні
взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована
галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології,
виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають
тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній,
які координують між собою стратегічні дії в усіх країнах своєї активності.
Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її
економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової
економіки, не всі країни інтегровані в однаковій мірі. Існують декілька головних показників,
що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед
яких:
 співвідношення зовнішньоторговельного обігу і ВВП;
 прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з
країни, та портфельні інвестиції;
 потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням
технології.
Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між
країнами, що відбиваються на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу й ноу-хау, що
постійно зростають.
Основна риса процесу глобалізації полягає у формуванні глобально функціонуючого
виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні
цикли — ядра, які виступають своєрідним локомотивом світового господарства. В межах
визначених циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого стає головним
стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.
У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої
держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту,
активний обмін товарами, послугами, інвестиціями, вона сприяє підвищенню ефективності
функціонування національних економік, а з другого — посилює нерівномірність,

115
асинхронність та диспропорційність розвитку. На одному полюсі сучасної світової
економіки концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої
багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних
масштабах капіталу, ключовими детермінантами їхнього успіху стають інтелектуалізація,
соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації,
розвиток «людського капіталу». На іншому полюсі світової економіки — більшість країн,
для котрих економічна глобалізація проявляється в якісно нових умовах розвитку, на які
практично неможливо впливати, але які обов’язково треба враховувати. Особливо важливо
враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління
ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.
Слід звернути увагу на механізм взаємодії глобалізації з регіоналізацією світового
господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різні за напрямами та характером дії та
практичними наслідками тенденції, а з другого — консолідація глобального ринку
посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи перш за все
спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з метою забезпечення сприятливих
умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм
досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами об’єднання та
ефективно реалізовувати широкий спектр стратегічних інтересів. Найінтенсивніша
господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань,
як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, частка НАФТА, ЄС і АТЕС складає
майже 80 % світового ВВП, 82 % усіх державних бюджетів країн світу і 85 % експорту.
Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації,
загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття перешкод під час руху
товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає
каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі, а з другого
— позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними
кордонами та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які
не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція
розвивається на сучасному етапі значно динамічніше, ніж процеси глобальної інтеграції.
Глобалізація — це об’єктивний процес планетарного масштабу, який має як
прогресивні наслідки, так негативні. До позитивних ми можемо зарахувати: поширення
нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на
трансакції, поліпшення умов праці та життя); перехід на ресурсозаощаджувальні технології;
посилення уваги до важливих проблем людства та ін. Однак глобалізація економіки — це не
лише вигоди від зростання участі країни в світових економічних процесах, але й висока
ймовірність втрат, зростання ризиків. Глобалізація передбачає, що країни стають не просто
взаємозалежними з причини формування системи міжнародного інтегрованого виробництва,
зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій, інтенсифікації руху
технологічних нововведень тощо, але й більш вразливим щодо негативного впливу
світогосподарських зв’язків. Світова практика доводить, що виграш від глобалізації
розподіляється не завжди рівномірно між країнами та суб’єктами економічної діяльності.
Отже, до негативних наслідків глобалізації належать: посилення нерівномірності
розвитку країн світу; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури
господарства, політичної та економічної залежності.
Варто зупинитися на аналізі можливих варіантів та засобів подолання цих негативних
наслідків. Глобалізація як суперечливий процес потребує регулювання на національному та
міждержавному рівнях.
Основна суперечність глобальної економічної системи пов’язана з формуванням у
рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна
простежити за такими напрямами: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини
інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних
торговельних потоків у межах співдружності розвинених держав; 3) замикання

116
інвестиційних потоків; 4) спрямованість міграційних потоків із країн третього світу в
розвинені регіони планети.
Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг,
капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-
економічних відносин.
Серед багатьох її форм заслуговує особливої уваги фінансова глобалізація, що
проявляється, насамперед, у вибухоподібному зростанні останніми роками масштабів
світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, котрі здійснюються між різними
суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-
продажу іноземних валют становив 15 млрд дол. США, у 1992 р. — 880 млрд, то в 2001 р.
цей показник збільшився до 1,2 трлн дол. Головними суб’єктами міжнародного фінансового
ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти, транснаціональні
банки.
До початку 80-х років у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова
мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові
центри: Нью-Йорк та Чикаго у США, Лондон, Цюрих, Франкфурт, Париж, Амстердам у Європі,
Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сингапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують
із космополітизованими фінансовими активами, що втратили національну належність і
прямують до районів сприятливої господарської кон’юнктури.
Функціонування валютних ринків не зупиняється ні на хвилину. Свою роботу в
календарній добі вони починають на Далекому Сході, з Нової Зеландії (Веллінгтон) і
проходять при цьому послідовно часові пояси — у Сіднеї, Токіо, Гонконгу, Сингапурі,
Бахрейні, Москві, Франкфурті, Лондоні, а завершують у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі.
Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв’язків між
основними фінансовими центрами світу стали основою так званої фінансової революції. Ось
її ключові елементи:
 поглиблення міжнародної фінансової інтеграції;
 формування системи міжнародних фінансових інститутів;
 швидкий розвиток фінансових інновацій.
Міжнародна фінансова інтеграція викликала глибокі якісні зміни у фінансових
технологіях, пов’язаних із виникненням нових інституційних структур (інвестиційних
фондів відкритого типу, котрі вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання гро-
шового ринку; банківських автоматів та ін.), нових фінансових інструментів (євродоларових
депозитних сертифікатів, єврооблігацій з нульовим купоном, синдикованих кредитів у
євровалюті тощо) та послуг (фінансовий інжиніринг). Формування світового фінансового ринку
стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо — спекулятивного
капіталу. Це створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу.
Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових
інститутів, серед яких організаціями світового рівня стали спеціалізовані інститути ООН
— Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку
(МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок набуття політичної
незалежності країнами «третього світу» і необхідністю розв’язання їхніх економічних
проблем.
Виключно важливим аспектом глобалізації, на яких слід акцентувати увагу, є її вплив
на розв’язання глобальних проблем людства, оскільки глобалізація консолідує для цього
зусилля всіх країн світу.
Класифікація глобальних проблем така:
1) політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення
стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти);

117
 2) природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони
навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з
хворобами, проблеми Світового океану тощо);
3) соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового
співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини,
злочинність, стихійні лиха, біженців, безробіття, проблема бідності та ін.);
4) наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове
прогнозування тощо).
Демографічна проблема. Найпоширенішою причиною загострення глобальних
проблем є інтенсивне зростання народонаселення планети, так званий демографічний бум,
який супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та
регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем
розвитку продуктивних сил. Якщо темпи збільшення населення в країнах, що розвиваються,
протягом ХХ ст. становив майже 2,5 % на рік, то в розвинених країнах не перевищував 1 %.
Це стало причиною того, що в Африці, Азії та Латинській Америці близько 1 млрд осіб
живуть в умовах абсолютної бідності, майже 250 млн дітей хронічно недоїдають, а від
голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн осіб.
Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні,
спричинені варварським ставленням людини до природи: масова вирубка лісів, знищення
річок, створення штучних водосховищ, забруднення прісної води. Щорічно у світі
знищується 15 млн га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.
З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, що позначила різке загострення
суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у
природному кругообігу речовин. Важливими ознаками цієї кризи стали глобальні зміни
клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу
людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у
космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води,
рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може
призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої
частини населених пунктів Землі, посилення ураганів ін.
Шляхи розв’язання екологічної проблеми. Основними з них із точки зору
матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:
 швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної
енергії, як сонячна, енергія вітру, океанічна, гідроенергетична інше;
 структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а
саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні частки нафти і газу, оскільки
запаси останніх на планеті значно менші, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато
більша;
 необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б
працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на
природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно
до 2 % ВВП, в Японії — 3 %, то в колишньому СРСР — лише 1,2 %;
 розробка всіма країнами конкретних заходів із дотримання екологічних
стандартів — чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії,
підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
 вивчення запасів усіх ресурсів із використанням найновіших досягнень НТР.
Як відомо, планета розвідана лиш на глибину — до 5 км. Тому важливо відкрити нові
ресурси на більшій глибині Землі та на дні Світового океану;
 інтенсивне використовується країнами, що розвиваються, власного
сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для розв’язання

118
проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати
передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;
 пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з
метою його стабілізації на рівні 10 млрд осіб на початок ХХІ ст.;
 призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх
раціонального використання;
 формування у людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі
економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як у
рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;
 комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, у
тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд зобов’язаний надавати
підприємствам і організаціям технічну й фінансову допомогу для переробки відходів,
вилучення з них цінних компонентів, проведення науково-дослідних робіт у даній сфері,
поширення передового досвіду тощо. З цією метою використовуються податкові пільги,
надання субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини та ін.;
 нарощування екологічних інвестицій. Так в Австрії потрібні інвестиції
становлять понад 15 % усіх капіталовкладень.
Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-
енергетичних і сировинних ресурсів дедалі зростає. На кожного жителя планети
виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя
необхідно 10 кВт. Такий показник досягнуто лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з
цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та
нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів
призводить до необхідності нарощення їхнього виробництва. Та енергетичні ресурси планети
обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану
будуть вичерпані в перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії залишаться на
рівні енергетики теплового бар’єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у
перші десятиліття. Тому, з погляду матеріально-речового змісту основними причинами
загострення паливно-енергетичної та сировинної кризи буде зростання масштабів залучення
у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.
Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем.
Основними шляхами розв’язання паливно-енергетичної та сировинної проблем із погляду
матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:
 зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у
слаборозвинених державах диктують великі ТНК, які зосередили у своїх руках контроль над
природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80—
85 % світового ринку міді, 90—95 % — світового ринку залізної руди, 80 % — ринку бавовни,
пшениці, кукурудзи, кави, какао тощо;
 об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання
дій країн — експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна
торкалися обсягу видобутку всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках та ін.;
 оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну
обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати
випуск готової продукції, що дозволило б їм змогу значно збільшити доходи від експорту;
 проведення прогресивних аграрних перетворень;
 об’єднання зусиль усіх країн для вирішення глобальних проблем, потрібно
значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки
озброєнь та скорочення воєнних витрат;
 використання комплексу економічних заходів управління якістю
навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно
чистої продукції;

119
  виконання державних екологічних проектів і таке інше.
Для регулювання та вирішення глобальних проблем людства міжнародне
співтовариство створило систему міжнародних організацій, яких налічується понад 4 тисячі,
і понад 300 з них — міждержавні.
Міжнародні організації можна розподілити за декількома принципами на:
1. Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних
організацій — недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів і
фондів.
2. Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад, регіональні
чи галузеві міжнародні організації.
3. Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних,
економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських
держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній
сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація
охорони здоров’я).
4. Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від рішень
міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і юридичних осіб
держав — членів організацій (наприклад, Рішення ЄС обов’язкові для всіх осіб в країнах
ЄС).
5. Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких
відбувається на запрошення першозасновників (наприклад, НАТО).
Їх можна класифікувати за напрямами діяльності та об’єктами регулювання. За
такими класифікаційними ознаками економічні міжнародні організації можна поділити на:
а) організації, призначені для вирішення комплексних політичних, економічних,
соціальних і екологічних проблем. До них зараховують організації системи ООН, ОЕСР,
Ради Європи й ін.;
б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні валютно-фінансові
відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);
в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торговельні відносини (СОТ,
ОПЕК та ін.);
г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

Контрольні питання

1. Сутність та рушійні сили глобалізації сучасного економічного розвитку.

2. Які проблеми називають глобальними і в чому полягає їхня сутність?
3. Назвіть головні причини загострення глобальних проблем.
4. Що несуть найбільш загрозливі наслідки глобалізації?
5. У чому полягають переваги та недоліки глобалізації?
6. Сутність та наслідки процесу фінансової глобалізації.
7. Що означає «спекулятивний капітал» та його роль у загостренні світових
фінансових криз?
8. Які основні шляхи розв’язання екологічної кризи?
9. Які існують механізми ліквідації відсталості країн, що розвиваються?
10. Розкрийте роль ООН у вирішенні глобальних проблем людства.

120
 Рекомендована література

1. Андросова Т. В. Міжнародні організації / Т. В. Андросова, В. О. Козуб. - Харків :

ХДУХТ, 2006. - 263 с.
2. Бестужева С.В. Міжнародні економічні відносини / С.В.Бестужева - Харківський
національний економічний університет. - Х.: ХНЕУ, 2009 р., - 384 с.
3. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : підручник / С. Я. Боринець.
— вид 5-те, переробл. і допов. - К. : Знання, 2008. - 582 с.
4. Багрова І. В., Гетьман О. О., Власик В. Є. Міжнародна економічна діяльність України:
Навч. посіб. / За ред. І. В. Багрової. — К.: ЦНЛ, 2004. — 384 с.
5. Воронова А. Е. Міжнародні економічні організації : навчальний посібник / Воронова А.
Е., Єрохіна Л. В., Рябенко Л. І. — К. : ВД «Професіонал», 2006. — 352 с.
6. Горбач Л.М., Плотніков О.В Міжнародні економічні відносини: Підручник. – К.:
Кондор, 2005. – 266с.
7. Дахно І. І. Міжнародна економіка: Навч. посіб. — 2-ге вид., випр. І допов. — К.:
МАУП, 2006. — 248 с.
8. Каїра Л.Г. Навчальний посібник з дисципліни „Міжнародні економічні відносини”.-
Дніпродзержинськ, ДДТУ, 2013.- 216с.
9. Климко Г.Н. та ін. Проблеми інтеграції України в міжнародний поділ праці. - К.: 2010.
10. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В., та інші. Міжнародна економіка:
Навчальний посібник.- Вид.2-ге, перероб. та доп.- Київ: Центрнавчальної літератури,2004.-
672с.
11. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини : навч. посіб. / В.В. Козик, Л.А. Ланкова,
Н.Б. Даниленко. І- 7-е вид. - К. : Знання, 2008. - 406 с.
12. Світова економіка. Підручник (А.С. Філіпенко, В.С. Буд кін, О.О.Веклич та інші)- К., :
Либідь, 2001 – 582с.
13. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств. Підручник для вузів (І.В.Багрова, Н.І.
Рєдіна, В.Є.Власюк, О.О. Гетьман, за ред. д-ра екон. наук,проф. І.В. Багрової.- К., Центр
навчальної літератури, 2004 – 580с.
14. Жук М. В. Комерційні відносини України: Підручник. — Чернівці: Рута, 2002. — 576 с.
1 5 . Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини: теорія: підручник для студ. екон.
спец, вищих навч. закл / А.С. Філіпенко. - К. : Либідь, 2008. - 408 с.
16. Школа І.М. Міжнародні економічні відносини : підручник для студ. вищ. навч. закл. /
І.М. Школа, В.М. Козменко, О.В. Бабінська ; Чернів. торг.-екон. ін-т Київ. над. торг.-
екон. ун-ту. - вид 2-ге., переробл. і допов. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. - 544 с.
17. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособие. — 2-е
изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика, 2001. — 544 с.
18. Герчикова И.Н. Международные экономические организации: регулирование
мирохозяйственных связей и предпринимательской деятельности. — М.: Консалтбанкир,
2000. — 624 с.
19. Рудяков П. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики,
регіональний та глобальний контекст // Політична думка. – 2002. - № 2-3. – С. 91-107.
20. Рум’янцев А.П., Климко Г.Н., Рокоча В.В. та ін. Міжнародна економіка: Підручник. –
К.: Знання-Прес, 2003. –435с..
21. Світова економіка: Підручник / Філіпченко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І. та ін. - К.:
Либідь, 2000. – С. 296-386.
22. Філіпенко А.С., Будкін В.С., Гальчинський А.С. та ін. Україна і світове господарство. –
Видавництво «Либідь», 2002. – С. 232-319, 408-425.
23. Юхименко П. І., Гацька Л. П., Півторак М. В. та ін. Міжнародний менеджмент. Навч.
посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 488 с.

121
 Інформаційні ресурси

1. http://www.delukr.cec.eu.int — офіційний сайт Представництва Європейської Комісії в

Україні.
2.http://www.president.gov.ua/topics/prior_eurochoice — офіційне Інтернет-представництво
Президента України / Європейський вибір.
3. http://www.ukraine-eu.mfa.gov.ua — сайт співпраці України з ЄС.
4. http://www.ukrstat.gov.ua — офіційний сайт Державного комітету статистики України.
5. http://www.imf.org — офіційний сайт Міжнародного валютного фонду.
6. http://www.worldbank.org — офіційний сайт Світового банку.
7.http://www.un.org — офіційний сайт Організації Об’єднаних Націй.
8. http://www.wto.org — офіційний сайт Світової організації торгівлі.
9.http://www.unctad.org - ООН ЮНКТАД, Доповіді про світовий розвиток.
10. http://me.kmu.gov.ua — Міністерство економіки України.
11. http://www.liga.net — українське законодавство та правові інформаційні ресурси.
12. http://www.nau.kiev.ua — база нормативних актів України.
13. http://www.ilo.org — Міжнародна організація праці.
14. http://www.wto.org — Світова організація торгівлі.
15. http://www.unicc.org/unctad — Конференція ООН з торгівлі та розвитку.
16. http://www.iccwbo.org — Міжнародна торгова палата.
17. http://www.europa.eu.int — Європейський Союз.
18. http://www.summit8.gov — Зустрічі “вісімки”.
19. http://www.oecd.org — Організація економічного співробітництва та розвитку.
20. http://www.imf.org — Міжнародний валютний фонд.
21. http://www.iie.com — Інститут міжнародної економіки. Вашингтон.

122