«Житомир, 8 травня.

Сьогодні мої думки сплелися в меланхолійно-

патріотичному гавоті. Я хочу плакати: в моєму місті дощ крапає на зелене
травневе листя, а не на бездиханні «стальні» тіла; вода джерельним струмком
стікає вниз, а не несе мирну янгольську кров по розтрощеним вулицям.

Я хочу плакати: тут діти пестять білих голубів, а десь хтонічні та химерні
чорні ворони несуть душі немовлят над попелястим небом.

Я хочу плакати: в нашому драмтеатрі нещодавно давали корифейну «За

двома зайцями» Старицького, а десь сотні людей в один момент під
свистячий гул застигли у масці монструозного відчаю та страху назавжди.

Я хочу плакати, але не буду: Їй це не потрібно. Їй потрібна розплата. Це якраз

те, що ми зробимо після перемоги – охрестимо вогнем. Аби тільки вчасно
зупинитися. Це буде не просто вогонь, – а іскра люті, полум’я ненависті,
ватра помсти, жар фенікса, який витопив кайдани на окривавлений меч і
залетів до обрію для відплати століття…»

«Маріуполь, 9 березня.

Нарешті мені вдалося поспілкуватися зі знайомим маріупольцем. Вій

військовий. Я дуже радий, що у них ще є трохи часу на «цивільні розваги»:
побалакати в чатах, перевірити Інстаграм та зняти відео для Тік Току. Така
собі душевна відлига. Ми понад годину говорили не замовкаючи. Здається, в
словах сублімували усі почуття від 24 лютого. Після розмови я довго не міг
зімкнути очей та приспати мозок, тому вирішив записати на папері слова
свого друга.

«Не так злякав звук і уламки, як обірване життя живих і ненароджених.

Пологовий будинок – нас там не було.

Бинти, пил, холодна кров, дим, кип’ячена вода – так пахне життя і смерть на
Азовсталі. Я вже звик і навіть романтизую, щоб не з’їхати з глузду. Кажуть, в
критичні моменти треба уявляти кохану людину. Уявив – стало легше,
посміхаюся. Сьогодні тихіше, п’ємо чорний чай. Таке собі «intermezzo».
Медики пригостили дитячим гематогенеом. Ділимося, як ніколи. Тут немає
чужих. Ми — залізна рука Маріуполя. Скоро має прибути гвинтокрил із
допомогою. Чекаємо. За декілька хвилин командир повідомив, що збили –
наш залізний птах став білим голубом. Я знаю, що він із дитинства хотів
літати. Тепер ти крилатий янгол-охоронець. Прикрий нас своїм крилом.
Свист снарядів і холодний вітер пронизує чорне від попелу повітря. Плач
дітей перегукується із тихим стогоном поранених. Я вже звик до ночей без
зірок — їх просто не видно. Але щодня додаю додаю по одній на небо. На
жаль. Ми помстимося. Не плачте. Під тиском і вогнем сталь тільки
гартується. Вогонь запеклих не пече. Чули? Просто не мовчіть — а ми
вистоїмо.»

«Крило Бахмута, 1 листопада.

Прилетіла ластівка, моститься на стрісі. І дивиться, ніби хоче заговорити.

Чому вона тут так рано – ще тільки кінець березня? Усі дні сплелися в одну
монотонну червоно-чорну тривогу, яку вітер гулом протягує від міста до
міста. А ластівка все сидить, здається навіть і боїться заговорити — хоче
відтягнути момент, хоче подарувати ще дві хвилини спокою. Момент —
несамовитий крик здригнув землю, чорна вуаль накрила сонце, і вона безсила
впала на коліна. Його не сплутати ні з чим — крик матері. Тільки двері тихо
зачинилися від протягу, і слова «…він вас дуже любив». Ластівка ще
покружляла над хатою і полетіла за обрій, де багато ще не прожитого горя;
доля, яка слізьми омиває береги скалічених душ; туди, де над могилами віє
несхильний прапор; і фотографія, де він посміхався востаннє. Тепер у кожній
дитині вона буде бачити те рідне ластів’я, що вже ніколи не повернеться.
Щойно ще дві пташки пролетіли над головою. Не спішіть, будь ласка…
Я зазвичай ніколи не дозволяю собі таку розкіш як вірш. Не вважаю себе
талановитим поетом, але ці рядки самі по собі розривали мої легені:

Знайдіть ненависть в українців ДНК

Погляньте на сухі від вітру руки,

На впалі очі, мокрі від розлуки…

Нам перемога не солодка — а терпка.

Знайдіть у серці місце для веснянки,

Для поля із суниць і вітряків!

Натомість там лише туманні обіцянки:

«У вересні приїду до батьків!»

Знайдіть там час для гомону і сміху,

Ранкове сонце і вечірній дим.

З лелеками Він прилетить на стріху

І заклекоче, що повернеться живим!»

«Ізюм, 17 вересня.

Здавалося, що після світлин із звільнених Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших

місць, мене вже не здивувати. Я вважав, що емоції та переживання просто
попрощалися зі мною. Новини з Ізюму розтрощили ще живі частини серця,
як снаряд, що розриває плоть та землю. Мені немає сил та слів, щоб описати
побачене тому знову у відчаю написав вірша:

Катування. Страждання. Стинання.

Масовані поховання.

Сміх в обличчя, наруга, знущання –

І жодного покаяння.

Ґвалтування. Мучéння. Каліцтво –

І це ще не звільнене місто…

Диявол. Вій. Кровопивця.

Мародер. Сатана і убивця.

Куди б ти не ховав свої очі,

Згадай тих кого вбив серед ночі,

Їх змордовані душі повстануть,

І тебе з того світа дістануть.

А остиглі тіла в землі тануть.

Люди змучені плачуть і в’януть.

І чекають свободи й розплати –

Вже немає часу пробачати.

Вже не буде нікому прощення,

Молитви, причастя й повчення.

Сатана – це ж релігія ваша!

Ви йому поклонялися завше!

Наші янголи там – уві сні

Вони знають: настануть ті дні,

І катів все ж простигне відплата.

За нього, за неї і Мати.»