Похоронні обряди та традиції,

Голосіння

Герасімов Владислав 1 мме

Похорон, похоронні обряди - в народній культурі
найважливіший комплекс сімейних обрядів,
завершальних життєвий цикл. Як ритуал
«переходу» похорони подібні за структурою і
символіці з іншими обрядами життєвого циклу -
родинними і весільними.
Похоронні обряди починалися з моменту
приготування до смерті, переодягання
вмираючого, якому давали в руки запалену
свічку; в разі важкої агонії - розставання душі з
тілом відкривали двері, вікна, пічну заслінку,
ламали коник даху (подібні дії у східних і
південних слов'ян здійснювали і при важких
пологах - розставанні дитини з материнським
черевом).
Тризна за давніх часів була урочистим прощанням з покійним, якому
присвячувалися бойові ігри та змагання, що мали продемонструвати
перемогу життя над смертю. Часто сумні плачі і голосіння змінювалися
веселощами, співами і танцями, щоб «повеселити покійника». Після
похорону живі п'ють ритуальну поминальну чашу, виливши частину
напою на могилу. Основну роль на тризні відігравали кінні змагання.
Кінь — символ переходу з одного світу в інший: від життя — до смерті,
від смерті — до воскресіння. Зображення коня завжди вирізьблювалося
на верхній балці даху як символ руху вперед. Та коли вмирала людина,
верхню балку даху піднімали, «щоб душі легше було піднятися в небо».
Іноді прорубували отвір у стіні й через нього виносили тіло покійного.
Саме так за язичницьким обрядом виносили тіло князя Володимира:
«розібравши межи покоями поміст і в ковер загорнувши, вірьовками
опустили його на землю, і, поклавши його на сани, одвезли його, і
поставили його у святій Богородиці, церкві, що її він сам спорудив».
Традиція перевезення покійного на
санях має дуже глибокі корені. Цей
дохристиянський звичай побутував
довго і в часи християнської доби. На
санях перевозили тіла Ярослава
Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка та
ін. Навіть до нашого часу в Карпатах
подекуди перевозять покійного на
санях, незалежно від того, зима чи літо.
За давньою традицією в сани впрягають
волів. Причину використання саней у
похоронному обряді Дмитро Зеленін
пояснює тим, що сани були чи не
найдавнішим засобом транспорту, і тому
це була данина давньої традиції.
Тіло померлого обов'язково омивають теплою водою і вдягають у нове
вбрання. Часто українці «смертний одяг» шиють заздалегідь, і вдягають
його на великі свята; це переважно роблять літні люди. Поруч з
вмираючим ставлять воду, яку п'є душа, коли людина помирає. Ця
посудина з водою залишається на столі чи на підвіконні протягом 40 днів
після смерті для того, щоб душа, яка ще не встигла переправитися на той
світ, попила води перед дальньою дорогою. В момент смерті також
відчиняють вікно, кватирку чи заслінку комина, із вікна вивішують рушник
чи шматок полотна, щоб душа втерла сльози чи обтерлась після вмивання.
Покійнику дають до рук свічку, особливо добре, якщо це стрітенська свіча.
Закривши очі, кладуть йому мідні монети, «щоб не дивився» на інших
членів сім'ї, бо це може викликати їхню смерть. Всі речі (постіль, одяг, в
якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути
викинуті, спалені або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була
вода для миття, розбивають, щоб ним більше ніхто, крім покійного, не
користувався.
Повертаючись з кладовища, іноді йшли
«задом наперед». Вдома миють руки (як
обряд). Поминальний обід робиться
переважно тричі: після похорону, на
дев'ятий день, на сороковий. Потім
поминають через рік. На знак жалості в
українців, як і у всіх слов'ян, в давнину
було прийнято вдягати білий одяг, далі
традиційним жалобним кольором став
червоний (козака ховали, вкриваючи
червоною китайкою), чорний жалобний
колір, вірогідно, прийшов у зв'язку з
прийняттям християнства як колір смутку,
аскетизму (одяг ченців) тощо.
Одним з найдавніших звичаїв є голосіння, які вважаються
відданням шани покійному. Голосять (плачуть) тільки жінки.
Іноді такі жінки-плакальниці наймаються спеціально. На
думку дослідників у давнину існувала своєрідна каста
плакальниць — жриць похоронного обряду. Плачі
найчастіше бувають імпровізованими, але в усіх голосіннях
тужать за померлим, який осиротив дітей або рідних,
висловлюють пошану, прославляють подвиги померлого,
запитують, коли ж зустрінуться, або звідки виглядати душу
померлого тощо. Якщо помирає дитина, то просять
померлих раніше родичів, щоб вони опікувалися нею на
тому світі. Плачі виникли з переконання, що покійний чує
все, що йому кажуть. Одним із найархаїчніших є також
звичай закінчувати поминки піснями та веселощами, щоб
«повеселити» покійного. Цей звичай символізує перемогу
життя над смертю (так само, як і тризна).
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!