Тризно Софія

UAflix Home TV Shows Movies Browse by Languages

18-19-03

Про захист права власності

в умовах збройних конфліктів

Play

Episodes
 Частиною правової системи прав і свобод особистості є дотримання прав людини в період збройних
конфліктів. Основні питання, пов’язані зі збройними конфліктами (як міжнародного, так і
неміжнародного характеру), регулюються гуманітарним міжнародним правом. Міжнародне гуманітарне
право – як договірне, так і звичаєве – пронизане основною ідеєю щодо завдання під час ведення
воєнних дій найменш можливої шкоди.

У зв’язку з цим до найважливіших віднесені такі принципи: принцип розрізнення,

принцип необхідності та принцип співрозмірності.

01
Принцип необхідності вимагає, щоб
сторони збройних конфліктів
вживали лише тих заходів, які є
необхідними для досягнення
військової перемоги.
02
Принцип розрізнення – загальновизнана
норма договірного та звичаєвого
міжнародного гуманітарного права (МГП),
відповідно до якої сторони, що перебувають
у конфлікті, повинні завжди розрізняти
цивільне населення й комбатантів, а також
цивільні й воєнні об’єкти та відповідно
спрямовувати свої дії тільки проти воєнних
об’єктів.
03
Принцип співрозмірності в МГП означає,
що конкретна і безпосередня військова
перевага, здобута в результаті військової
операції, повинна переважати шкоду,
завдану в її ході цивільним особам та
цивільним об’єктам. Інакше кажучи, слід
уникати будь-яких зайвих, людських втрат і
руйнування матеріальних цінностей.
Тепер більш детально зупинимось на основних положеннях
міжнародного гуманітарного права щодо захисту власності в
ситуації збройного конфлікту.

1. Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні в будь-який час

проводити розрізнення між цивільними об’єктами і військовими
об’єктами. Напади можуть бути спрямовані лише проти військових
об’єктів. Напади не можуть бути спрямовані проти цивільних
об’єктів. Це правило визнане Міжнародним Комітетом Червоного
Хреста (МКЧХ) та кодифіковане у статтях 48 та 52(2) Додаткового
протоколу № 1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року,
що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів.

Розрізнення між цивільними та військовими об’єктами було

включене у проект Додаткового протоколу ІІ, але в останній момент
його випустили в рамках заходів, спрямованих на спрощення
тексту. В результаті, у Додатковому протоколі ІІ відсутні як цей
принцип, так і заборона нападів на цивільні об’єкти. Тим не менш,
існує думка, що концепція загального захисту у статті 13(1)
Додаткового протоколу ІІ є достатньо широкою і включає в себе
вказані принципи.
2. Військові об’єкти обмежуються тими об’єктами, які з огляду на свій характер, розташування, призначення або
використання здійснюють ефективний внесок у військові дії та їх повне або часткове руйнування, захоплення чи
нейтралізація за існуючих у даний момент обставин надає явну воєнну перевагу. Це визначення військових
об’єктів закріплене у статті 52(2) Додаткового протоколу № 1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року та
практикою держав визнане як норма звичаєвого міжнародного права, яка застосовується під час як міжнародних,
так і неміжнародних збройних конфліктів. У військових статутах та настановах з військової справи багатьох країн
передбачається, що присутність цивільних осіб на військових об’єктах або поруч із ними не надає таким об’єктам
імунітет від нападів.

3. Визначення поняття цивільних об’єктів закріплене у статті 52(1) Додаткового протоколу № 1 до

Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року: «Цивільними об’єктами є ті об’єкти, які не є військовими
об’єктами». Це ж визначення використовувалось і у наступних договорах: у статті 2(5) Протоколу ІІ, статті
2(7) Протоколу ІІ з поправками, статті 1(4) Протоколу ІІІ до Конвенції про заборону або обмеження
застосування конкретних видів звичайної зброї. У практиці держав цивільними об’єктами насамперед
вважаються цивільні райони, міста, села, житлові райони, житло, будівлі, дома і школи, цивільні
транспортні засоби, лікарні, медичні установи та медичні відділення, історичні пам’ятники, місця
відправлення культу і культурні цінності, а також навколишнє середовище за умови, що в кінцевому
рахунку вони не стають військовими об’єктами. Напади на такі об’єкти зазвичай засуджуються.
4. Цивільні об’єкти користуються захистом від нападів, за виключенням випадків і того періоду часу, коли вони
стають військовими об’єктами. У такому випадку вважається, що цивільні об’єкти «використовуються з
воєнною метою» або «використовуються для організації воєнний дій» та втрачають право на захист. У разі
сумнівів щодо характеру об’єкта необхідно ретельно оцінити, з урахуванням умов і обмежень, накладених
конкретною ситуацією, чи достатньо ознак, які можуть стати підставою для нападу. Не можна автоматично
припускати, що будь-який об’єкт, який здається підозрілим, може стати метою законного нападу.

5. Напади невибіркового характеру заборонені.

Заборона нападів невибіркового характеру
закріплена у статті 51(4) Додаткового протоколу
№ 1, а також міститься у статті 3(3) Протоколу ІІ
та статті 3(8) Протоколу ІІ з поправками до
Конвенції про заборону або обмеження
застосування конкретних видів звичайної зброї.
Крім того, ця заборона увійшла і до інших
документів, які стосуються міжнародних та
неміжнародних збройних конфліктів.
6. До нападів невибіркового характеру належать:
a) напади, не спрямовані на конкретну військову ціль;

b) напади, під час яких застосовуються методи чи засоби ведення воєнних дій, які не можуть бути спрямовані на
конкретну військову ціль; або

c) напади, під час яких застосовуються методи чи засоби ведення воєнних дій, наслідки яких не можуть бути
обмежені, як того вимагає міжнародне гуманітарне право; і які, таким чином, у кожному такому випадку
влучають без розрізнення у військові цілі та цивільних осіб чи цивільні об’єкти.

d) Практикою держав це положення закріплене як норма звичаєвого міжнародного права, що застосовується під
час як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів.

7. Заборонені напади шляхом бомбардувань будь-якими методами або засобами, при яких як єдиний військовий
об’єкт розглядаються декілька військових об’єктів, які можна розрізнити і які явно віддалені один від одного, що
розташовані у місті, селі або іншому районі, де зосереджені цивільні особи або цивільні об’єкти (так зване
«бомбометання по площі»). Ця заборона закріплена у статті 51(5)(а) Додаткового протоколу № 1 й визнана як норма
звичаєвого міжнародного права, що застосовується під час як міжнародних, так і неміжнародних збройних
конфліктів. Слова «є явно віддаленими один від одного» у визначенні бомбометання по площі вимагають, щоб
відстань між об’єктами була «принаймні достатньо великою для того, аби кожен із цих військових об’єктів міг бути
підданий окремому нападу»
8. Знищення або захоплення майна противника забороняється,
окрім випадків, коли цього вимагає нагальна військова
необхідність. Порушення зазначеного правила під час
військових конфліктів як міжнародного, так і неміжнародного
характеру вважається воєнним злочином відповідно до
Римського статуту міжнародного кримінального суду (ст. 8(2)
(в)(хііі); 8(2)(е) (хіі)). Стосовно вимоги, що руйнування
повинно бути здійснене у великому масштабі, аби його визнали
як серйозне порушення, Міжнародний кримінальний трибунал
по колишній Югославії зазначив у справі Блашкича, що
«масштаб оцінюється, виходячи з обставин справи, – єдиного
діяння, такого як руйнування лікарні, може бути достатньо, аби
злочин почав підпадати під цей пункт обвинувачення».
9. На окупованій території:

а) дозволено конфісковувати рухому суспільну власність, яку можна використовувати для воєнних операцій;

б) нерухомою суспільною власністю слід керувати відповідно до норми про узуфрукт;

та в) приватну власність необхідно поважати, її не дозволено конфісковувати; окрім випадків, коли знищення або
захоплення такої власності вимагає нагальна військова необхідність.

Звичаєвим міжнародним правом це правило застосовується під час міжнародних збройних конфліктів. Відповідно до
Четвертої Гаазької конвенції (стаття 53) Конвенція про закони і звичаї суходільної війни: «Армія, яка займає область,
може заволодіти тільки грошима, фондами і борговими вимогами, що становлять власність Держави, складами зброї,
засобами перевезення, магазинами і запасами провіанту і взагалі всієї рухомої власності Держави, яка може служити для
військових дій. Всі засоби, пристосовані для передачі відомостей на суші, на морі і в повітрі, для перевезення осіб і
речей, за винятком випадків, які підлягають дії морського права, склади зброї і взагалі всілякі бойові припаси, навіть
якщо вони належать приватним особам, також можуть бути захоплені, але підлягають поверненню з відшкодуванням
збитків після укладання миру. Положення щодо того, що суспільною нерухомою власністю супротивника можна
керувати, її можна використовувати, але не можна конфісковувати, закріплені у статті 55 Четвертої Гаазької конвенції:
«Держава, що захопила регіон, повинна визнавати за собою лише права управління і користування стосовно громадських
будівель, нерухомості, лісів і сільськогосподарських угідь, що знаходяться в ній і належать ворожій державі. Вона
зобов’язана зберігати основну цінність цих видів власності та управляти ними згідно з правилами користування.
10. Пограбування заборонені. Це правило застосовується під час як міжнародних, так і неміжнародних збройних
конфліктів. Заборона пограбувань є давньою нормою звичаєвого міжнародного права, яка згодом була
закріплена у таких нормативно-правових актах, як Кодекс Лібера (1863 р.), Брюсельська декларація (1874 р.),
Оксфордське керівництво (1880 р.). Четверта Гаазька конвенція (1907 р.) забороняє грабіж за будь-яких
обставин. Так, стаття 28 говорить, що «Забороняється віддавати на розграбування місто або місцевість, навіть
узяті приступом», а 47 – що «Грабунок категорично забороняється»75. Так само й Додатковий протокол ІІ
Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. у статті 4(2) визначає, що грабіж заборонений і буде залишатися
забороненим у будь-який час і в будь-якому місці. Грабіж визначається як воєнний злочин у доповіді заснованої
після Першої світової війни Комісії по відповідальності та покаранню злочинців війни, а також у Статуті
Міжнародного військового трибуналу (Нюрнберг), створеного після Другої світової війни.

Четверта Женевська конвенція також забороняє

пограбування. Відповідно до статті 8(2) та статті
8(2) Статуту Міжнародного кримінального суду,
«розграбування міста або населеного пункту,
навіть якщо він захоплений штурмом», є воєнним
злочином під час міжнародних та неміжнародних
збройних конфліктів відповідно.
11. Кожна сторона конфлікту повинна вживати всіх можливих
заходів з метою захисту поранених, хворих та осіб, які зазнали
корабельної аварії, від розграбування їхнього особистого
майна. Кожна сторона конфлікту повинна вживати всіх
можливих заходів для того, щоб запобігти пограбуванню
померлих. Заборонено у осіб, позбавлених волі, віднімати
особисті речі з метою їх незаконного привласнення. Зазначені
правила відповідають вимозі поважати права осіб, позбавлених
боєздатності, позбавлених волі та померлих. Практика держав
встановлює ці правила як норми звичаєвого міжнародного
права, які застосовуються під час збройних конфліктів як
міжнародного, так і неміжнародного характеру. У
кодифікованому вигляді ці правила наразі викладено у ч. 1 ст.
15, ч. 1 ст. 28 Першої Женевської конвенції; ч. 1, 2 ст. 18 Другої
Женевської конвенції; ст. 18 Третьої Женевської конвенції; ч. 2
ст. 16, ч. 2 ст. 33, ст. 97 Четвертої Женевської конвенції; ст.
34(1) Додаткового протоколу І та 4(2)(g) ст. 4, ст. 8 Додаткового
протоколу ІІ до Женевських конвенцій 1949 р.
 Тризно Софія
UAflix Home TV Shows Movies Browse by Languages
18-19-03

Дякую за увагу!