Клітина

Підготовив студент групи 16П

  Кліти́ на (лат. cellula — комірка) — структурно-функціональна одиниця
всіх живих організмів, для якої характерний власний метаболізм та
здатність до самовідтворення. Від середовища, яке її оточує, клітина
відмежована плазматичною мембраною (плазмалемою). Розрізняють
два типи клітин: прокаріотичні, що не мають сформованого ядра,
характерні для бактерій та архей, та еукаріотичні, в яких наявне ядро,
властиві усім іншим клітинним формам життя, зокрема рослинам,
грибам та тваринам. До неклітинних форм життя належать лише віруси,
але вони не мають власного метаболізму і не можуть розмножуватись

Клітина поза межами клітин-живителів.

 Всі організми поділяються на одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні
. До одноклітинних належать бактерії, археї, деякі водорості і гриби, а
також найпростіші. Колоніальні та багатоклітинні організми складаються
з великої кількості клітин. Різниця між ними полягає в тому, що
колоніальні організми складаються з недиференційованих або слабо
диференційованих клітин, які можуть виживати одна без одної. Клітини
багатоклітинних організмів більш-менш спеціалізовані на виконанні
певних функцій і залежні одна від одної в процесах життєдіяльності. До
багатоклітинних організмів належить зокрема і людина, тіло якої
складається приблизно з 1013 клітин.
  Більшість еукаріотичних клітин мають розміри до 100 мкм, а прокаріотичні ще на
порядок менші, тому людина не може бачити їх неозброєним оком. Відкриття та
дослідження клітин стало можливим тільки після винайдення Янсеном оптичного
мікроскопа (1590 року).
 1665 року, вивчаючи будову корка під мікроскопом, Роберт Гук вперше помітив, що
тканина живого організму складається з маленьких комірок. Ці комірки він назвав
«клітинами». Гук припускав, що клітини порожні, а живою речовиною є клітинні стінки[1].
Його дослідження стали поштовхом для систематичного вивчення анатомії рослин,

Історія відкриття
зокрема такими науковцями як Мальпігі та Грю. Їхні результати підтвердили висновки
Гука про те, що тіло рослин складається із щільно розміщених комірок[2].

та дослідження
 Мікроскоп, який використовував Роберт Гук, давав збільшення тільки до 30X, що робило
майже неможливим вивчення внутрішньої будови клітин. У другій половині XVII століття
торговцю тканинами Антоні ван Левенгуку вдалось змайструвати кращий однолінзовий

клітин мікроскоп із збільшенням 300X. З його допомогою Левенгук спостерігав живі клітини,
зокрема одноклітинні водорості і найпростіших із ставкової води, бактерії, людські
еритроцити. Свої відкриття він описав у ряді повідомлень до
Лондонського королівського товариства[3].
 Подальше дослідження клітин обмежувалось двома факторами: по-перше, мікроскопи у
XVIII столітті мали порівняно невелику роздільну здатність, по-друге, біологія в той час
мала переважно описовий, а не експериментальний характер. Тому нові досягнення в
цій галузі були зроблені аж у 30-х роках XIX століття, коли почали використовуватись
дволінзові мікроскопи. Використовуючи такий прилад, англійський ботанік Роберт Браун
відкрив 1833 року ядро, як сферичне тільце, наявне в рослинних клітинах[4]. Ян
Пуркіньє встановив, що живим компонентом клітини є внутрішній вміст, який він назвав
«протоплазмою»[2].
 У 1838 році ботанік Матіас Шлейден дійшов важливого висновку, що всі
рослинні тканини складаються із клітин, а зародки рослин завжди
розвиваються із однієї клітини. Роком пізніше німецький цитолог Теодор Шванн
поширив аналогічні висновки і на тканини тварин. Таким чином він став
першим, хто встановив фундаментальну схожість між рослинними та
тваринними тканинами. На основі накопичених спостережень Шванн створив
клітинну теорію, згідно з якою клітина є основною структурною та
функціональною одиницею живих організмів[4].
 Через 20 років клітинна теорія була доповнена ще одним важливим принципом,
встановити який у великій мірі вдалось завдяки дослідженням клітинного
поділу Карлом Негелі. 1855 року Рудольф Вірхов довів, що всі клітини
утворюються із інших клітин шляхом поділу. Таким чином була встановлена
роль клітини як одиниці розмноження живих організмів[4]. До кінця XIX століття
було описано всі структури клітини, які можна було вивчати за допомогою
оптичного мікроскопа[1]. І тільки у 1950-х роках, коли Паладе, Протер та
Шестранд розробили методи фіксації і фарбування біологічних зразків для
електронної мікроскопії, стало можливим вивчення ультраструктури клітини[5].
 У формуванні сучасної клітинної біології, крім цитології, що зосереджується в
першу чергу на будові клітини та її компонентів, важливу роль відіграли такі
галузі біологічної науки як біохімія та генетика. Внаслідок стрімкого розвитку
цих дисциплін у XX столітті уявлення про життєдіяльність клітин були значно
розширені[6].
  Клітинну теорію в 1838—1839 роках сформулювали ботанік Матіас Шлейден і зоолог
Теодор Шванн. Ці науковці довели принципову подібність між собою тваринних і
рослинних клітин, і на основі всіх накопичених до того часу знань постулювали, що
клітина є структурною та функціональною одиницею всіх живих організмів. 1855 року
Рудольф Вірхов доповнив клітинну теорію твердженням лат. «Omnis cellula ex cellula» —
«Кожна клітина — з клітини».

 Клітинна теорія є однією із основоположних ідей сучасної біології, вона стала

незаперечним доказом єдності всього живого та фундаментом для розвитку таких
дисциплін як ембріологія, гістологія та фізіологія. Основні положення клітинної теорії не
втратили своєї актуальності, проте від часу створення її було доповнено, і наразі вона
містить такі твердження:

1. Клітина — елементарна одиниця будови, функціонування, розмноження і розвитку всіх

живих організмів, поза межами клітини немає життя;

2. Клітина — цілісна система, що містить велику кількість пов'язаних один з одним

Клітина Теорія елементів — органел;

3. Клітини різних організмів схожі (гомологічні) за будовою та основними властивостями і

мають спільне походження;

4. Збільшення кількості клітин відбувається шляхом їх поділу, після реплікації її ДНК:

клітина — від клітини;

5. Багатоклітинний організм — це нова система, складний ансамбль із великої кількості

клітин, об'єднаних та інтегрованих у системи тканин і органів, пов'язаних між собою за
допомогою хімічних факторів: гуморальних і нервових;

6. Клітини багатоклітинних організмів мають однаковий набір генетичної інформації, але

відрізняються за рівнем експресії (роботи) окремих генів, що призводить до їх
морфологічної та функціональної різноманітності — диференціації[7].

 Слід зазначити, що в різних джерелах кількість та формулювання окремих положень

сучасної клітинної теорії можуть відрізнятись.
  Вперше клітини вдалось побачити тільки після створення
світлових мікроскопів, з того часу і досі мікроскопія
залишається одним із найважливіших методів дослідження
клітин. Використовується світлова (оптична) мікроскопія, що
попри свою порівняно невелику роздільну здатність має ту
перевагу, що дозволяє спостерігати за живими клітинами. У

Методи ХХ столітті була винайдена електронна мікроскопія, що дала

можливість вивчити ультраструктуру клітин.

дослідження  Для вивчення функцій клітин та їх частин використовують

клітин різноманітні біохімічні методи як препаративні, наприклад

фракціонування методом диференційного центрифугування(у
біохімії та клітинній біології, є процедурою, яка
використовується для розділення органел та інших
субклітинних частинок на основі їх швидкості седиментації.),
так і аналітичні. Для експериментальних та практичних цілей
використовують методи клітинної інженерії. Всі згадані
методичні підходи можуть використовуватись у поєднанні із
методами культури клітин.
  Завдяки серії лінз, через які проходить світло, світловий мікроскоп
забезпечує оптичне збільшення об'єкта максимум у 1000 разів. Чіткість
отриманого зображення визначається роздільною здатністю — мінімальною
відстанню між двома точками, які ще розпізнаються окремо. Цю
характеристику обмежує довжина світлової хвилі. Навіть використовуючи
найбільш короткохвильове — ультрафіолетове — світло можна отримати
роздільну здатність не менше 200 нм, і цей результат був досягнутий ще в
кінці XIX століття. Отже, найменші структури, які можна спостерігати під

Оптична
оптичним мікроскопом, — це мітохондрії і невеликі бактерії, лінійний розмір
яких становить приблизно 500 нм. Проте в світловий мікроскоп видно й
об'єкти, менші за 200 нм, якщо вони самі випромінюють світло. Цей факт
мікроскопія використовують у флуоресцентній мікроскопії, для якої до клітинних структур
чи окремих білків приєднують спеціальні флуоресцентні білки або антитіла із
флуоресцентними мітками. На якість зображення, отриманого за допомогою
оптичного мікроскопа, впливає також контрастність. Її можна збільшити
використовуючи різні методи забарвлення клітин. Для вивчення живих клітин
використовують фазовоконтрастну,
диференційну інтерференційно-контрастну і темнопольну мікроскопію.
Конфокальні мікроскопи дозволяють покращити якість флуоресцентних
зображень[8][9].
  У 30-х роках XX століття був сконструйований
електронний мікроскоп, в якому замість світла через об'єкт
пропускається пучок електронів. Теоретична межа роздільності
для сучасних електронних мікроскопів становить близько
0,002 нм, проте із практичних причин для біологічних об'єктів
досягається роздільність тільки близько 2 нм. Розрізняють два
основні типи електронної мікроскопії: скануючу та
Електронна трансмісійну. Скануюча електронна мікроскопія (СЕМ)
використовується для вивчення поверхні об'єкта. Зразки
мікроскопія найчастіше покривають тонкою плівкою золота. СЕМ дозволяє
отримувати об'ємні зображення.
Трансмісійна електронна мікроскопія (ТЕМ) використовується
для вивчення внутрішньої будови клітини. Пучок електронів
пропускається через об'єкт, що попередньо обробляється
важкими металами, які накопичуються у певних структурах,
збільшуючи їхню електронну густину. Електрони розсіюються
на ділянках клітини з більшою електронною густиною,
внаслідок чого на зображеннях ці області виглядають
темнішими[10][9].
  Для встановлення функцій окремих компонентів
клітини важливо виділити їх у чистому вигляді.
Найчастіше це робиться за допомогою методу
диференційного центрифугування. Отримання
фракцій клітинних органел починається із руйнування
плазмалеми. Утворений гомогенат послідовно
Фракціонува центрифугується при різних швидкостях. На першому

ння клітин етапі можна отримати чотири фракції: (1) ядер і

великих уламків клітин, (2) мітохондрій, пластид,
лізосом і пероксисом, (3) мікросом — пухирців апарату
Гольджі та ендоплазматичного ретикулуму, (4)
рибосом. У супернатанті залишаться білки та дрібніші
молекули. Подальше диференційне центрифугування
кожної із змішаних фракцій дозволяє отримати чисті
препарати органел, до яких можна застосовувати
різноманітні біохімічні та мікроскопічні методи[11][12].
  Клітинний цикл — це серія подій, що відбувається у період від утворення еукаріотичної
клітини до завершення її поділу. Клітинні поділи необхідні як утворення тіла
багатоклітинних організмів, так і для відтворення собі подібних. Перед поділом
генетичний матеріал має бути репліковано, щоб кожна з нових клітин отримала його
копію, ідентичну до материнської.
 Середня тривалість клітинного циклу еукаріотичної клітини за сприятливих умов і
наявності стимулів до поділу може становити 24 год. Він складається із таких фаз:
• Інтерфаза — період, в який клітина не ділиться; триває 90 % часу клітинного циклу і в

Клітинний
свою чергу поділяться на три фази:
• Фаза G1 (англ. first gap) — пресинтетичний період. Клітина росте, накопичує поживні
речовини, виконує свої основні функції (5—6 год або більше залежно від типу клітин та

цикл •
умов);
Фаза S — синтетичний період, відбувається реплікація ДНК, продовжується ріст клітини
(10—12 год для людської клітини);
• Фаза G2 (англ. second gap) — постсинтетичний період. Клітина готується до поділу —
перевіряє, чи добре скопійовано ДНК, накопичує білки, необхідні для утворення
веретена поділу, подвоюються деякі органели (4—6 год для типової людської клітини).

• Клітинний поділ — триває не більше години і поділяється на два взаємопов'язані

етапи:
• Мітоз — поділ ядра, під час якого відбувається рівномірний розподіл генетичної
інформації. Відбувається у кілька етапів: профаза, прометафаза, метафаза, анафаза і
телофаза. Під час мітозу спіралозвані хромосоми, що складаються із двох ідентичних
хроматид, вишиковуються по екватору веретена поділу, а потім окремі хроматиди, за
допомогою мікротрубочок, розходяться до його полюсів. На кожному полюсі
формується нове ядро;
 • Цитокінез — поділ цитоплазми клітини. У тварин відбувається за участі скоротливого
кільця із актинових та міозинових філамтенів, а у вищих рослин — за допомогою
спеціальної структури — фрагмопласту, що складається із мікротрубочок веретена
поділу і везикул апарату Гольджі, які, зливаючись між собою, відокремлюють дві дочірні
клітини[81].

 Окрім мітозу існує ще один спосіб поділу ядра еукаріотичної клітини — мейоз. Це серія
із двох поділів, між якими часто немає інтерфази. На противагу мітозу, після
завершенню мейозу кожна дочірня клітина отримує лише половину генетичної
інформації батьківської клітини. Мейоз обов'язково відбувається на певному етапі
життєвого циклу всіх організмів, здатних до статевого розмноження. Він необхідний для
підтримання сталої кількості хромосом у всіх особин виду і для здійснення
генетичної рекомбінації — перегрупування та перерозподілу генів[82].
 У багатоклітинних організмів частина диференційованих клітин виходять із клітинного
циклу: після стадії G1 вони переходять у стадію спокою — G0, більшість таких клітин за
певних умов можуть відновлювати проліферацію.
 Усі події у клітинному циклі чітко регулюються системою спеціальних білків циклінів та
циклін-залежних кіназ, яка тісно пов'язана з іншими сигнальними шляхами клітини.
Якщо один або кілька елементів цієї системи виходять із ладу, це може призвести до
неконтрольованого поділу клітин і утворення пухлин, зокрема, злоякісних[83].

 G0-фа́ за, або фа́ за споко́ ю — період клітинного циклу, протягом якого клітини
знаходяться в стані спокою та не діляться. Деякі типи клітин, як, наприклад,
клітини нервової системи або клітини серцевих м'язів, вступають в стадію спокою після
дозрівання, тобто коли завершена їхня диференціація. В G0-фазі більшість клітин
людського тіла виконують свої функції протягом всього часу існування організму.