Абсентеїзм – (від лат.

absentia — відсутність) — ухилення від участі у виборах, зборах

тощо. Одна з форм свідомого бойкотування виборцями виборів, відмова від участі в них;
пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв
байдужості до виконання людиною своїх прав та обов'язків.

Абсолютна монархія (від лат. absolutus — самодержавство, абсолютизм) — різновид

монархічної форми правління, близької до диктатури, при якій вся повнота державної
(законодавчої, виконавчої, судової, військової), а іноді і духовної (релігійної) влади
знаходиться в руках монарха. Політичний режим абсолютної монархії пов'язаний з
встановленням контролю над усіма сферами життя суспільства; при цьому поняття
«абсолютної» («необмеженої») монархії умовно, оскільки можливості монарха обмежені
розміром і якістю бюрократичного апарату, амбіціями церкви і талантом.,
авторитаризм,

Анархіз́м (від дав.-гр. αναρχω — від ἀν, ан, «без» + ἄρχή, архе, «влада» + -ізм) —

суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості,
виступає за негайне знищення будь-якої державної влади стихійним бунтом мас і
створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи
громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами
громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм
пропагує бездержавність. Він є системою етичних та філософських поглядів, ідей,
переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп,
класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і
один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми)
соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних
відносин.
Ідеї анархізму остаточно сформувалися в XIX столітті. Анархізм не треба плутати
з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); загалом
анархізм пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний
анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін;
комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій
первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації. Самі ж
сучасні представники та представниці спрямовують дії не на руйнування і хаос, а на
збудування безвладного суспільства на ідеях солідарності, свободи та рівності.
Анархізм — ідея про те, що суспільство може і має бути організоване без державницького
примусу. Крім того окремі анархісти можуть мати додаткові критерії того, що стоїть за
словом анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.
,
Аристокра́тія (від грец. αριστοκρατία (aristokratíа), ἀριστεύς — найкращий і κρατεῖν —
правити, тобто влада найкращих) — форма державного ладу, за якої правління
здійснюється представниками родової знаті.
Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках
привілейованої освіченої знатної меншості. Платон і Аристотель під аристократією
розуміли правління освічених (знатних), професійно підготованих людей, які володіють
політичним мистецтвом (мистецтвом управління). Пізніше аристократичну форму
правління виділяли Полібій, Спіноза, Гоббс, Монтеск'є, Кант та інші. Обґрунтуванням
такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну
неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити
аристократична еліта.
Як форма правління аристократія протиставляється монархії та демократії.
,
Багатопарті́йна систе́ма — політична система, при якій може існувати безліч політичних
партій, що теоретично володіють рівними шансами на отримання більшості місць
у парламенті країни.
Розподіл місць в уряді та / або парламенті проводиться відповідно до одного з двох
основних принципів:

 пропорційна система передбачає, що кількість місць, одержуваних партією в

органах влади, прямо пропорційно кількості поданих за неї голосів виборців;
 система виборів по одномандатних округах має на увазі, що місце в парламенті
отримує кандидат, що виграв вибори в цьому окрузі; таким чином, кількість місць,
одержуваних партією при виборах в одномандатних округах, не пропорційно кількості
поданих за її членів голосів виборців. Така система тяжіє до утворення двопартійної
системи (т. зв. Закон Дюверже).

Біпартійна система, двопартійна система, біпартизм — домінування в політичному

житті двох потужних політичних партій, які змагаються за владу, одна з них перебуває
при владі, а інша — в опозиції. Перемога однієї з партій забезпечує
гомогенну парламентську більшість, стабільність уряду, робить ефективною його працю,
створює умови для громадянської єдності. Партія, що програла на виборах, становить
основу опозиції. Коаліційні уряди досить рідкісні в двопартійних системах, хоча кожна з
двох партій сама по собі може бути і коаліцією.
Двопартійні системи найчастіше з'являються в ситуаціях, коли виборча система, яка
використовується в голосуваннях, помітно зменшує можливості третьої і менших партій,
наприклад, в ситуаціях, коли кількість голосів, отриманих партією в цілому по країні, чи
не прямо пропорційно кількості місць, які партія отримує в парламенті. Така ситуація,
наприклад, буває при виборах по одномандатних округах.

Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип

організації влади, участь суспільства у формуванні державних,
представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї
частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення
результатів виборів легітимними. Виборча система є одним з центральних та ключових
елементів виборчого права. Саме від неї залежить формат проведення виборів, а також їх
результат[1].
Існує три розуміння цього поняття:

 Вузьке;
 Нормативно-правове;
 Широке.
Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків.
1. Виборча система — спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні
посади.(2 способи: мажоритарний та пропорційний).
2. Виборча система — порядок формування виборних органів держави, спосіб, у який
розподіляються депутатські мандати.
3. Виборча система — сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів,
інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.
Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів
місцевого управління (самоврядування) на основі Конституції та законів. Розрізняють такі
виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Ви́борче право — в об'єктивному сенсі;— система правових норм, що регулюють

суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування.
Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай,
предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких
прямо або опосередковано беруть участь громадяни. Предмет виборчого права України у
вітчизняній юридичній науці визначається як сукупність суспільних відносин, які
пов’язані з порядком підготовки та проведення виборів до представницьких органів
публічної влади в Україні через голосування виборців.
Основними принципами виборчого права у більшості країн є:

 Вибори є вільними. Людина сама вирішує йти їй на вибори чи ні, ніхто її не може
примусити. Небажання громадян брати участь у виборах має назву — абсентеїзм . У
деяких країнах передбачено адміністративні штрафи за небажання брати участь у
виборах.

 Вибори є загальними (загальне виборче право). Мають право брати участь у

виборах всі громадяни, що відповідають вимогам виборчого права держави

 Вибори є рівними (рівне виборче право). Один виборець має право 1 голосу;

 Вибори можуть бути прямими та непрямими. Прямі вибори — система, за якою

виборці мають можливість прямо висловити своє ставлення до кандидата шляхом
подачі голосів (Україна, Росія, Франція, Польща). Непрямі вибори — система, за якою
безпосереднє право обрання кандидата належить колегії виборщиків, на праві
делегування їм своїх повноважень усіма виборцями .

 Вибори є таємними. Таємне голосування — порядок подачі голосів, при якому

виборець заповнює бюлетень у ізольованому приміщенні і особисто вкидає його в
скриньку.

,
Виборчий поріг або прохідний бар'єр — це мінімальна частка первинного голосування,
яку кандидат або політична партія повинні досягти до того, щоб отримати право на будь-
яке представництво в законодавчому органі. Ця межа може працювати різними
способами. Наприклад, у системах пропорційного представництва за партійними
списками виборчий бар'єр вимагає, щоб партія отримала певний мінімальний відсоток
голосів (наприклад, 5 %), як на національному рівні, так і в певному виборчому окрузі,
щоб отримати будь-які місця в законодавчої влади. У багатомандатних виборчих округах,
які використовують преференційне голосування, крім виборчого бар'єру, для того, щоб
бути призначеним на місце, кандидату також необхідно досягти квоти, або на головному
голосуванні, або після розподілу преференцій, які залежать від кількості членів у
виборчому окрузі.
Ефект від виборчого бар'єру полягає в тому, щоб заборонити представництво малим
партіям або примусити їх до коаліцій, при припущенні, що це робить виборчу систему
стабільнішою, утримуючи сторонні партії. Проте, критики стверджують, що за відсутності
системи преференційного голосування прихильники дрібних партій фактично
позбавляються прав громадян і позбавляються права на представництво людиною, яку
вони обирають.

Глоба́льні пробле́ми лю́дства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) —

комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу,
характеризуються динамізмом і вимагають для свого розв'язання колективних зусиль
світової громадськості (екологічні проблеми, перегони озброєнь, хвороби і т. д.), від
вирішення яких залежить подальший прогрес людства і збереження цивілізації.
Глобальні проблеми людства взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей,
стосуються всіх країн і народів та верств населення, стосуються як поверхні Землі, так і
Світового океану, атмосфери планети, навколоземного та космічного простору. Вони
призводять до великих економічних та соціальних збитків.

Громадя́нське суспі́льство — це сукупність недержавних організацій, які представляють

волю та інтереси громадян[1]. Воно містить у собі сім'ю і приватну сферу, тобто «третій
сектор» суспільства паралельно з державою та бізнесом. Елементами громадянського
суспільства є різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що
охоплюють всі сфери суспільного життя.,

Демокра́тія, народопра́вство[1] — політичний режим, за якого

єдиним легітимним джерелом влади в державі визнаються її громадяни. При
цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія),
або через обраних представників (представницька демократія).
Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи,
оскільки вона є інституціональною свободою. У формулюванні 16-го президента
США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для
народу».

Держава — це політична форма організації правління, що характеризується суверенною

владою, політичним та публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній
території через систему спеціально створених органів та організацій, за допомогою яких
здійснюється політичне, економічне та ідеологічне управління суспільством та
керівництво загальносуспільними правами.
Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під
управлінням уряду[1]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.
У міжнародному праві існує поняття «суверенна держава» — геополітичної сутності, яка
характеризується суверенітетом, незалежністю і самостійністю в зовнішніх і внутрішніх
справах. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що має
суверенітет спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням
загальнообов'язкового характеру.

Екстремі́зм (від фр. extremisme, лат. extremus — крайній) — прихильність крайнім

поглядам і, особливо, методам, діям, заходам у політиці. Серед таких методів можна
відзначити провокацію заворушень, громадянську непокору, терористичні акції, методи
партизанської війни. Найбільш радикально налаштовані екстремісти часто заперечують в
принципі будь-які компроміси, переговори, угоди.

Електора́т (лат. elector — виборець[1]) — сукупність громадян, яким надано право брати

участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.
Прихильники політичної партії, які голосують за висунутих нею кандидатів на виборах. В
організаційно неоформлених партіях відсутнє членство. За таких вважаються виборці, що
голосують за партію на виборах, тобто її електорат.

етнічна група - Етнічна спільність, етнічна

спільнота (в етнографії, етнології, соціології) — вид стійкого соціального угруповання
людей, що склався історично, може бути
представлений родом, племенем, народністю, нацією; термін «етнічна спільність»
близький поняттю «народ» в етнографічному значенні[1]. Поняття Етнос охоплює всі типи
етнічних спільнот.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між

етносами, що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на
розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації
На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним
виміром суспільно-політичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний розвиток
українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і
механізмами. Першочерговими потребами є:
наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної
державності й державного управління національною структурою;
формування соціально-політичних важелів розв'язання суперечностей у сфері
етнонаціональних відносин;
всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових, їх
реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного
самовідродження.
Е́ тнос (від дав.-гр. ἐθνικός — народ) — стійке соціальне угруповання людей, що виникло
упродовж тривалого історичного розвитку на певній території, де люди мають
власну біологічну складову (раса, спільне походження)[1], мову, культуру, усвідомлення
власної єдності та відмінності від інших етносів [2][3][4]. Важливі умови формування етносу
— спільність мови та території (батьківщини)[5]. Але й територіально роз'єднані групи
одного етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність, яка
виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах,
специфічних нормах господарського життя тощо[5]. Етнічна самосвідомість завжди
поєднується з прагненням етносу до власної соціально-територіальної організації,
творення держав[3]. У той самий час, етнічні процеси природно тісно пов'язані з соціально-
економічними[5]. Етнос — поняття широке; воно охоплює різні
рівні самоорганізації популяцій людей, як-от нації, народності, групи споріднених племен,
окремі племена. У сучасному світі нараховують від 3 до 5 тис. різних етносів (на їхнє
число значною мірою впливають процеси етнічної консолідації, дивергенції, окультурації
та асиміляції[3].

Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна

виборча система) — виборча система, за якої частина кандидатів представницького
органу (переважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша
частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє в Україні,
Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за
мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним. Вона діє у майже 20 державах
світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до
національних та інших особливостей. Пропорції сполучення мажоритарного та
пропорційного компонента при цьому може бути різними: врівноваженими — 50/50
(Росія донедавна, Україна) або з домінуванням одного з компонентів — 3/2
(Японія, Мексика).
Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при
застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:

 Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в

багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за
список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);

 Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного

бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

 Кумулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів,

скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а
може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

Імпі́чмент, також відкли́кання[1] (англ. impeachment) — в конституціях деяких держав

процедура притягнення до суду парламенту вищих посадових осіб держави. Результатом
імпічменту, як правило є дострокове припинення повноважень президента або іншого
посадовця й усунення його з посади. При імпічменті голови держави таке рішення
приймається конституційною більшістю парламенту. Різні країни окремо визначають
процедуру імпічменту відповідно до власного законодавства. У демократичних державах
імпічмент є одним з елементів контролю над владою країни і необхідний для збереження
стабільності суспільного і конституційного ладу. Імпічмент є також засобом
недопущення авторитаризму і механізмом гарантування національної безпеки.

Кадрові партії - тип партій, в яких центральну роль відіграють спеціалізовані групи
політиків та професійні керівники (експерти) з конкретних проблем. Термін вперше
запровадив Дюверже у своїй праці “Політичні партії” (1951),

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») —

визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею
традиції та спадкоємність у соціальному та культурному житті. Для консерватизму
характерні прихильність до усталених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття
ідей соціальної рівності, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання
еволюційного органічного, максимально поміркованого розвитку. Ідеологічно
консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Вперше термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де
Шатобріан. 
Конфедера́ція (лат. confœderatio) — політичний союз, кожний член якого зберігає
незалежність. Форма державного або соціального устрою. Держава-конфедерація має
власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для
координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше
зовнішньополітичній, економічній та інших сферах). Члени конфедерації зберігають свій
державний суверенітет, незалежну систему органів влади, своє законодавство і передають
в компетенцію Союзу лише рішення обмеженої кількості питань — найчастіше в області
оборони, зовнішньої політики. Рішення щодо загальних для союзних держав питань не
обов'язково діють на території кожної, що входить в конфедерацію.
Легіти́мність (від лат. legitimus — згідно з законами, правомірний, законний) — здатність
того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання
обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або
функціональних змін у структурах влади [1]. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше
влада буде спиратися на силовий примус.
Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх
внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного
життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві
існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Політична легітимність згідно положень англійського політолога Девіда Бітема (David
Beetham) повинна мати «нормативну структуру політичної легітимності», яка складається
з:

1. Влада відповідає прийнятим або встановленим у суспільстві правилам.

2. Ці правила виправдані шляхом посилання на віру, яку поділяють керовані і
керуючі.
3. Є докази згоди на існуючi відносини влади.
Легітимність слід відрізняти від легальності.

Типологія за Вебером
Німецький соціолог Макс Вебер виокремив три джерела політичної легітимності[2].

 Традиційна легітимність - ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що

відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах
в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для
легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її
зміцнення та створення уявлень про її законність, обґрунтованість.Традиційні способи
легітимності державної влади пов'язані з особливою роллю релігії. В мусульманських
та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських
країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи
віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова
держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха
надає йому додаткової легітимності в уявленні вірних державної релігії.

 Харизматична легітимність - заснована на вірі в особисті якості лідера. В

харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм.
Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумній довірі
вождю. Зразки харизми Макс Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні
політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють
її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон,
М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли
особливою святістю. Особливий випадок — харизма Папи Римського. Він володіє нею
завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що вважається спадкоємцем
святого Петра, намісника Христа на землі.

 Легальна (раціональна) легітимність - має за джерело раціонально встановлені

правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що
опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають
посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для
керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку Макса Вебера, виступає
 бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний
тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування
в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності

Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її
іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну
легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних
цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності); структурну
легітимність, що випливає з довіри населення до структур і норм режиму (до законів,
органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у
компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В
умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні
лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона збігся з найдовшою за
весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося
громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне
обрання.
Французький політолог Т. Л. Шабо говорить про можливість демократичної (опирається
на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і
онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального
буття) легітимності.
Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм
правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності:
монархічну і демократичну.
У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного.
Наприклад, у суспільстві, де зберігаються елементи патріархальної або підданської
культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру
виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання
правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках
СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені
дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до
найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад
Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так,
харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання
його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.
Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких
додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму,
що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на
примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими
(СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну
легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи
вождів і віра у справедливість існуючого режиму.
Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а
також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини
є правовим базисом суспільства та економічного ладу.
Зародився як ідеологія буржуазії у XVII столітті й остаточно оформився як ідейна
доктрина до середини ХІХ століття.[1]
Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована
діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в
суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного
підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської
особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав
особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм
державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях
мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття. Його джерелом була філософія
та соціально-політична думка епохи Просвітництва (головним чином стосовно того, що
кожна людина наділена певними правами) та ідеї гуманізму. Розквіт «класичного»
лібералізму припав на першу половину XIX століття.
Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в
питаннях про роль держави та допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого
боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за
все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).
До сучасних ліберальних доктрин належать,
зокрема: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.
До відомих представників лібералізму належать: Джон Лок, Джеремі Бентам, Бенжамен
Констан, Джон Стюарт Мілль, Ісая Берлін, Карл Поппер, Сальватор де Мадар'яґа, Ральф
Дарендорф, Арон Раймон, Фрідріх фон Гаєк.

Основні принципи. Ідеалом лібералізму є суспільство зі свободою дій для кожного,

вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади
держави і церкви, верховенством права, приватною власністю[2] і свободою
приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою
попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу та роль релігії,
як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають
індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і
загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на
чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому
зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм
також віддає перевагу відкритому суспільству, заснованому
на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості
та окремих громадян[3]
Деякі сучасні течії лібералізму терпиміші до державного регулювання вільних ринків
заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та
зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що
політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну
допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.
Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і
політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості
керованих. На сьогодні політичною системою, яка найбільш суголосна переконанням
лібералів, є ліберальна демократія.
Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли
обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи
відносну) голосів виборців.
Мажоритарні системи можуть бути:
а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість
голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання
вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та
більшість інших країн світу);
б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше
половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50 % + 1 голос. У разі, якщо жоден
кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких
беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори
Палати представників Австралії);
в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або
список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за
абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку
результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних
поглядів німецьких мислителів Карла Маркса та Фрідріха
Енгельса на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники
намагаються інтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про
себе як про систему революційних поглядів робітничого класу, що відображає об'єктивні
закони розвитку людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас
проти експлуататорів, і що постійно розвивається на основі узагальнення цього досвіду.
Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з
комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1]. Різноманітні інші визначення
марксизму можна умовно розділити на наступні категорії:

 засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму»[2]

 різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса.[3]
 політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса[3]
 марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну
доктрину колишнього СРСР та радянського блоку[3].
У ХХ ст. багато країн проголошували курс на побудову соціалізму (або комунізму) за
марксистською програмою. Найбільші з них — Союз Радянських Соціалістичних
Республік та Китайська Народна Республіка.
Масові партії (партії масової мобілізації, англ. mass-based parties) — термін,
запропонований Дюверже для характеристики партій зовнішнього
походження. Вебер називав масовий тип партії «дітьми демократії», продуктом загального
виборчого права і необхідності залучення та організації мас на виборах.
Масові партії, на відміну від кадрових зорієнтовані на вербування членів, а не на
мобілізацію виборців. Характеризуються жорсткою ієрархізованою структурою,
постійним апаратом із оплачуваними функціонерами, які повністю присвячують весь свій
час адмініструванню. Ґрунтуються на сильній «культурі участі», вимагають від своїх
членів пристрасності й лояльності. Саме в масових партіях поступово виробився «набір
технологій» (за висловом Оферле) для формування та підтримки серед членів партії
високого почуття гордості за приналежність до партії і відданість її ідеям (підготовка і
залучення до роботи, пропагандистські кампанії, агітація, підкреслена ритуалізація з'їздів,
свят тощо).
На думку Дюверже, цей другий тип прихильницької організації в основному трапляється
серед робітничих партій. Це пояснюється тим, що робітники знаходяться на нижчому
суспільному щаблі, який характеризував у другій половині ХІХ ст. знедолені групи і який
примушував їх об'єднуватися в сильні організації, щоб протистояти
«природній» гегемонії заможних. Різниця між цими двома класифікаціями є не
абсолютною і критерії ці бувають дуже близькими. Можлива ситуація, що партія
мобілізує невеликий відсоток своїх виборців, але не має розвиненої організаційної
структури, як у типових масових партіях — наприклад, Японська соціалістична партія.
Таким чином, говорячи про масові партії, ми не можемо оперувати лише кількістю
формальних членів партії, слід вести мову про чисельність партійних активістів та про
організаційну структуру партії. Партії, які спираються на систему організованих місцевих
осередків, є масовими партіями, а партії, в яких немає сталих і виразно визначених
місцевих осередків, є кадровими партіями. У багатьох кадрових партіях існують платні
партійні функціонери, хоча вони є визначальною рисою не лише цього типу партій. Для
кадрових партій важливим є співвідношення між кількістю членів партії та кількістю
виборців.
Для масових партій важливою є її організаційна структура. Незважаючи на спільність
походження, у своєму розвитку масові партії змогли набути найрізноманітніших форм.
Тут можна розрізняти три основні моделі масових партій, які мають свої специфічні
особливості: соціал-демократична, комуністична або ленінська і фашистська. До них
можна віднести також деякі християнсько-демократичні партії (т. зв. народні партії).
Неробітничі партії рідко коли мають структуру масових партій. Більшість буржуазних
партій мають кадровий характер. Однак, потреби масової демократизації, зумовлені
активізацією широких соціальних верств, змушують всі політичні партії вдосконалювати
свою організаційну структуру, щоб мати можливість контролювати і постійно впливати на
найбільшу кількість членів партії.
Міжнаро́дна полі́тика —
система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, культурних та інших
зв'язків і стосунків між суб'єктами, що діють на глобальній арені.
Суб'єктами міжнародної політики є:

 держава або групи держав

 міжнародні організації
 масові рухи транснаціонального характеру
 релігії і церкви різних напрямів
 політичні партії і громадські об'єднання
 ЗМІ
Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній
арені по різному. Виділяючи 4-и основні види зовнішньої політики держав:

 агресивна політика характеризується прагненням держави досягнути

експансіоністських цілей, розв'язати внуітрішні проблеми засобами зовнішньої
політики
 активна політика характеризується динамічними пошуками рівноваги між
внутрішньою та зовнішньою політикою
 консервативна політика пов'язана з прагненням колишніх «великих» держав
зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнуту раніше рівновагу між
внутрішньою та зовнішньою політикою.
 пасивна політика є властивою для слаборозвинених держав, які намагаються
пристосуватись до міжнародного середовища, перевіривши свою зовнішню політику
на позиції інших держав, вона означає фактичну відмову від частини власного
суверенітету.
Створення і підтримання умов для реалізації свого впливу (сили) становить
фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. А, з іншого боку, саму силу
держави можна визначити як її здатність захищати свої інтереси та реалізовувати свій
потенціал на міжнародній арені, як її спроможність спонукати (або примусити) іншого
суб'єкта діяти у напрямі, бажаному для цієї держави.
Сила (power) — це поняття і об'єктивне, і суб'єктивне одночасно. Воно складається з
багатьох елементів, має різні параметри. Серед них найважливішими є:

 геополітичне становище (geopolitical location);

 населення (population), передусім йдеться про чисельність населення, стан його
здоров'я, вікову структуру, природний приріст, а також його соціальні характеристики;
чисельність населення зумовлює величину і стан збройних сил, людська база є
основою військової могутності, крім кількісного виміру населення звертається увага,
на його якісні характеристики, зокрема на національний характер, який випливає з
його традиційної філософії буття й історичного досвіду;
 природні ресурси (natural resources) — країна з великими ресурсами потенційно
знаходиться у вигідному становищі, але за умови, що вона має можливість їх
експлуатувати;
 індустріальний розвиток держави (industrial capacities) — усі воєнні конфлікти
XIX–ХХст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою
індустріальною базою, рівень індустріального розвитку відіграє велику роль і в
мирний час; наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого
життєвого рівня, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію
 політичної стабільності; водночас зміцнення індустріальної могутності держави
збільшує її потреби в нових ресурсах, а це призводить до потенційної залежності від
інших країн, особливо в сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені дуже
нерівномірно;

 військова могутність (military power) — це не тільки кількість військової техніки,

а ще й уміння її використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій
на чужій території;

 воля (will to act) — цей показник не піддається кількісному виміру, але без волі,
без бажання використати все, про що говорилося вище (природні ресурси, військову та
індустріальну могутність) в інтересах своєї держави, не може бути і мови про
міжнародну силу; дослідники розглядають її або як волю еліти досягати поставлених
цілей, або як волю населення підтримувати владні рішення, або як поєднання того і
іншого;
 політичне керівництво і внутрішня організація влади (political management and
internal organization of power) є важливим чинником міжнародної сили держави, у
період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва, або,
принаймні, такі, що видають себе за колективні, у кризові або воєнні часи країни
потребують централізованого управління; політична фракційність зменшує політичну
стабільність і відповідно підриває силу держави;
 дипломатія (diplomacy) теж може розглядатися як фактор міжнародної сили
держави, досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї держави, створити
сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої
міжнародні цілі;
 міжнародний імідж держави (the image of the state), тобто її образ, її сприйняття
іншими державами також є однією з основних складових сили держави на
міжнародній арені.
Міжнародні відносини*сукупність інтеграційних зв'язків, що формують людське
співтовариство. Види міжнародних відносин.
1.За рівнем представництва:

 на найвищому рівні (перші особи);

 на високому рівні (міністри ЗС, члени КМ, заступники керівників міжнародних
організацій);
 середній рівень (заступники міністрів, спеціальні представники перших осіб
держави);
 низький рівень (надзвичайні та повноважні посли держав, спеціальні представники
організацій).
2.За статусом:

 формальні, офіційні;
 неформальні, неофіційні.
3.За змістом:

 відносини співробітництва (встановлюються, як правило, між приблизно рівними

за силою, могутністю, потенціалами партнерами);
 відносини співіснування (коли суб'єкти, маючи різні основні інтереси, змушені
підтримувати тимчасове співробітництво, що може прерости як у постійне, так і в
конфлікт);
 відносини нейтралітету (відмова від участі у війні у будь*якій формі).
Структура цілей та завдань міжнародної політики.
В історії :

 територіально*економічні зазіхання;

 боротьба за сфери впливу, за ринки збуту, джерела сировини та їх перерозподіл.

В сучасності :

 участь у міжнародному поділі праці і пов'язаному з ним обміні товарами,

сировиною, технологіями, винаходами та духовними цінностями;
 спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу;
 захист прав людини;
 колективне забезпечення міжнародного миру.
Засоби здійснення міжнародної політики :

 війна — тривалий збройний конфлікт між окремими державами, групами держав

(світова війна) або верствами населення в одній державі (громадянська війна);
підраховано, що за 3,5 тис. рр. писаної історії людство лише 270 років жило без війн;
війна ще й досі є поширеним засобом міжнародної політики;

 дипломатія (з грец.διπλομα — лист, складений навпіл) — офіційна діяльність

держав, урядів та інших уповноважених осіб, органів, установ, які здійснюють
зовнішні зносини держави і репрезентують її інтереси на міжнародній арені;
дипломатія здійснюється за допомогою внутрішніх державних інститутів (глава
держави, уряду, МЗС, МЗ Торгівлі, інші міністерства та комітети, які певною мірою
співпрацюють з аналогічними інститутами закордоном тощо) та зовнішніх
(дипломатичні представництва, зокрема посольства, місії, на чолі яких стоять
представники різних класів та рангів).
Принципи сучасних міжнародних відносин:

 поваги до державного суверенітету та суверенної рівності

 незастосування сили чи погрози силою
 непорушності кордонів і територіальної цілісності держав
 мирного врегулювання конфліктів
 невтручання у внутрішні справи
 поваги прав людини й основних свобод
 рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею
 співробітництва між державами
 сумлінного виконання міжнародних зобов'язань
Міжнаро́дні відно́сини або міжнародні справи (також широко використовуються
терміни міжнародні дослідження, глобальні дослідження або глобальні справи) — наука
про взаємозв'язок політики, економіки та права на глобальному рівні. Залежно від
навчального закладу це або політологія, або міждисциплінарна комплексна наукова
галузь, подібна до глобалістики, або цілком незалежна навчальна дисципліна, що
вивчає суспільні та гуманітарні науки у міжнародному контексті.
У всіх випадках міжнародні відносини стосуються систем транскордонних соціальних
взаємодій/відносин між політичними суб'єктами (державами), такими як суверенні
держави, міжурядові організації, міжнародні неурядові організації, інші неурядові
організації, транснаціональні корпорації, ширших світових систем (world-system), що
утворюються в результаті цієї взаємодії та, за особливих умов, приватні особи.
Міжнародні відносини є академічною та державною політичною сферою, і таким чином
можуть бути позитивними та нормативними, оскільки аналізують і
формулюють зовнішню політику вибраної держави.
Як політична активність міжнародні відносини датуються часом грецького
історика Фукідіда (бл. 460—395 рр. до н. е.), але окрема наукова дисципліна у
межах політології сформувались на поч. XX ст. (№ 5901 у 4-значній
номенклатурі ЮНЕСКО). На практиці міжнародні відносини та міжнародні справи
складають окрему академічну програму або галузь із політології, а викладені в ній курси
значною мірою є міждисциплінарними.
Наприклад, міжнародні відносини спираються на
галузі політики, економіки, міжнародного права, комунікаційних
досліджень, історії, демографії,
географії, соціології, антропології, кримінології та психології. Сфера міжнародних
відносин охоплює такі питання, як глобалізація, дипломатичні відносини, державний
суверенітет, міжнародна безпека, екологічна стійкість, розповсюдження ядерної
зброї, націоналізм, економічний розвиток, глобальна фінансова
система, тероризм та права людини.

 Специфіка учасників. На думку відомого французького філософа і

соціолога Р. Арона, «міжнародні відносини — це відносини між політичними
одиницями». Таким чином, для нього міжнародні відносини — це, в першу чергу,
взаємодія між державами або «дипломатом» і «солдатом». На думку ж американського
політолога Дж. Розенау, символічними суб'єктами міжнародних відносин є турист і
терорист.
 Особлива природа. Міжнародні відносини є дуже складною і багатоаспектною
сферою людської діяльності. Вони залишаються сферою непередбачуваності та не-
зумовленості, а їхні закономірності мають стохастичний характер і кожна тенденція
стикається на своєму шляху з безліччю контртенденцій. Тому на відміну від
політичного життя всередині держав міжнародні відносини мають анархічний
характер і відрізняються великою невизначеністю [2]. У результаті кожен їхній учасник
змушений робити кроки, виходячи з непередбачуваності поведінки інших учасників.
 Критерій локалізації. На думку французького дослідника М. Мерля, міжнародні
відносини — це «сукупність угод і потоків, які перетинають кордони, або ж мають
тенденцію до перетинанню кордонів».
 МВ — об'єктивно-суб'єктивна реальність, що залежить від людської свідомості.

Завдяки дуже широкій області досліджень, охоплюючи всі явища з діапазоном, що

перевищує межі країн, наука про міжнародні відносини є досить міждисциплінарною
галуззю. Задіяні в ньому вчені використовують досягнення та науково-дослідний апарат
таких наук, як політологія, право, історія, економіка, географія, соціологія, філософія, а
іноді навіть психологія. Як наслідок, академічні дослідження в міжнародних відносинах
зазвичай складаються з предметів, що містять елементи кожної з цих наук. Найбільш
часто використовуваний поділ міжнародних відносин визнається їх критерієм. Традиційно
найважливішими вважалися міжнародні політичні, військові та економічні відносини. В
останні десятиліття все більше значення в світовій науці про міжнародні відносини
отримали такі напрямки, як міжнародні культурні, науково-технічні або екологічні
відносини. Інші підрозділи також використовуються, наприклад, на основі географічного
критерію (наприклад, міжнародні відносини в Європі).
Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною
спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у
процесі злиття, консолідації різних племен або етносів завдяки створенню
єдиної мови, культури, традицій, обрядів[1].
В історичних і етнографічних дослідженнях 19 — початку 20 ст. — широке поняття, яке
використовувалося при виділенні певних етнічних спільнот на різних етапах історичного
розвитку (від первісності до сучасності). У цей період термін «народність» не мав устале-
ного визначення і вживався як синонім до різних етнокультурних і етнополітичних по-
нять, маркерів та характеристик («національність», «плем'я», «народ») у творах наукового,
публіцистичного, ідеологічного характеру (наприклад, «православ'я, самодержавство, на-
родність»).
Націоналі́зм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про
цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому
процесі[1][2] — це відрізняє націоналізм від інших
ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, анархізму та комунізму. У
кожній з них поняття нації відіграє певну роль, але не є найважливішим. Має різні форми і
національні різновиди, що пояснюється різними історичними та суспільними обставинами
їх виникнення.[3]
Націоналізм просуває інтереси певної нації[4], особливо з метою здобуття та
підтримки суверенітету (самоврядування) нації над своєю батьківщиною. Націоналізм
стверджує, що кожна нація має керувати собою, вільною від зовнішнього втручання
(самовизначення), що нація є природним та ідеальним підґрунтям для політики [5], і що
нація є єдиним правомірним джерелом політичної влади (народний суверенітет).[6][7]
У своїй основі проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність,
наявність національної ідеї задля практичного захисту умов життя нації, її території
проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей.
На практиці, націоналізм можна розглядати як позитивний чи негативний, залежно від
контексту та індивідуального світогляду. Націоналізм був важливим рушієм у рухах за
незалежність, таких як Грецька революція, Ірландська революція, Сіоністський рух, який
створив сучасний Ізраїль, і розпад Радянського Союзу.[8][9] І навпаки, радикальний
націоналізм у поєднанні з расовою ненавистю також був ключовим фактором Голокосту,
вчиненого нацистською Німеччиною. Норвезькі політологи Пол Кост і Гельґе Блаккісруд
називають націоналізм сучасної Росії важливим рушієм анексії Криму.[10]
Націона́льна свідо́мість — сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних,
етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних
орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів.

Складові національної свідомості[ред. | ред. код]

 сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;

 усвідомлення національно-етнічної належності;
 ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;
 ставлення до представників інших націй і національностей;
 патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;
 усвідомлення національно-державної спільності.

Рівні національної свідомості[ред. | ред. код]

Виокремлюють два рівні національної свідомості:

 буденна свідомість — багаторівневе, багатогранне, суперечливе і рухливе

утворення, що є результатом синтезу природно-біологічного і соціального розвитку
багатьох поколінь представників національно-етнічної спільноти.
До структури буденної свідомості належать:
- повсякденні потреби, інтереси, система цінностей, установок, почуттів і настроїв і т. ін.,
які виявляються у національному характері людей;
- звичаї та традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають
нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління;

 теоретична свідомість — узагальнена, науково обґрунтована, соціально-політично

зорієнтована система поглядів про життєвий шлях, місце і цілі розвитку нації.
Структура теоретичної свідомості містить:
- норми, цінності та зразки поведінки представників певної національно-етнічної
спільноти;
- ідеологію нації;
- національну ідею.
За змістом національна свідомість виступає діалектичною єдністю загальнолюдського і
національного, в якій загальнолюдське виявляється у неповторному бутті нації.

Національна самосвідомість[ред. | ред. код]

Основою національної свідомості виступає національна самосвідомість.
М.Й. Боришевський визначає національну самосвідомість як «усвідомлення особистістю
себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінку себе як носія
національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного
розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності» [1].
Національна самосвідомість — «відносно стійка, усвідомлена, що переживається як
неповторна, система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації» (A.C.
Баронін).
Національна самосвідомість — сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, що
відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень представників
національної спільності про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце та
призначення серед інших спільнот і характер взаємовідносин з ними. Національна
самосвідомість відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості
окремими представниками нації.
Відокремлюють два рівні національної самосвідомості:
1) низький (досить часто підсвідомий) — емоційно відчужене співпереживання власної
єдності з іншими представниками етнічної спільноти (етнічна ідентичність);
2) високий — раціональне, глибоке усвідомлення національної належності (національна
ідентичність).
Національна ідентичність[ред. | ред. код]
Національна ідентичність — усвідомлення людиною власної належності до певної
національної групи, що має свою назву, власну історичну територію, спільні міфи,
історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, свою мову, спільну економіку,
однакові для всіх юридичні права та обов'язки.
До структури національної ідентичності як складової національної самосвідомості
належать три компоненти:

 когнітивний (знання про національну спільноту та знання про себе як члена даної
спільноти);
 емоційно-оцінний (національна самоповага чи зневага, національна гордість чи
сором);
 поведінковий (відповідні дії та вчинки, що зумовлені двома попередньо згаданими
компонентами).
Важливими психологічними механізмами формування національної самосвідомості
виступають національна ідентифікація та рефлексія.
Розвиток національної самосвідомості[ред. | ред. код]
Розвиток національної самосвідомості передбачає появу таких національних почуттів:
почуття любові до своєї Батьківщини, свого народу, національної культури і рідної мови;
почуття причетності до долі свого народу, своєї країни; почуття національної гордості чи
національного невдоволення; готовності й волі до здійснення національної мети.
Отже, національна самосвідомість — самоусвідомлення та самооцінювання власного «Я»
як представника певної національності, свідомого та активного виразника національних
інтересів, невід'ємної частки свого народу, його національного духу і долі[2].
Національний суверенітет, Народний суверенітет — це принцип, згідно з
яким народу належить уся суверенна повнота влади на території країни, право самому
вирішувати свою долю — безпосередньо чи через представницькі органи, брати участь у
реалізації політики своєї держави, контролювати діяльність органів державної влади [1].
Принцип народного суверенітету є одним з основоположних для демократії.
Термін є похідним від «суверенітету», що є властивістю державної влади, а, власне
кажучи, її пріоритетом над будь-якими іншими проявами влади на території
та незалежність за її межами. Народ, як суверен, є носієм верховної влади, уповноважений
приймати в межах певної політико-правової ієрархії остаточні рішення. Влада суверена
характеризується як найвища в існуючій політико-правовій системі, остання інстанція у
сенсі прийняття владних рішень[2]. Окрім народу, носієм суверенітету може
бути держава — державний суверенітет, нація — національний суверенітет.

Жан-Жак Руссо виділяє наступні ознаки народного суверенітету:

 Невідчужуваність
 Неподільність.
Він звертав увагу на неможливість реалізації суверенітету народу за умов його відчуження
на користь інших осіб, органів та за умови його розподілу між різними частинами
народу[3].
Ознаки народу як суверена:

 верховенство його влади — право приймати остаточні та обов'язкові для виконання

рішення;
 повнота влади, яка характеризується обсягом його владних повноважень.
Співвідношення з «державним суверенітетом»
Наявність державного суверенітету не завжди вказує на реалізацію народного
суверенітету. Державний суверенітет може існувати при відсутності суверенітету народу,
як правило, за умов тоталітарного режиму, деспотії. Також відсутність
зовнішньої самостійності спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої волі його
політичного стану.
Джерелом і носієм усієї влади є влада народу. Враховуючи це, суверенітет народу є
первинним щодо державного, який в свою чергу лише відображає територіальну
організацію народу. При цьому є формою прояву народного суверенітету,
тобто механізмом реалізації влади народу.
Отже, державний суверенітет та народний співвідносяться як форма та
зміст: народ здійснює свої владні повноваження всередині країни, а представником
народного суверенітету на міжнародній арені є носій державного суверенітету,
тобто глава країни.
Співвідношення з «національним суверенітетом»
«Нація» — це етносоціальна спільність, у якої сформувалась самосвідомість
своєї ідентичності; це політично організований народ. Поняття «суверенітет націй»
означає повновладдя народу, здійснюване через принцип «право націй (народу) на
самовизначення», тобто право на державотворення, на власний державний суверенітет. По
суті, національний суверенітет є формою вияву народного [1].
Співвідношення з «народовладдям»
«Народний суверенітет» та «народовладдя» є спорідненими категоріями, але не
тотожними. Народовладдя — це процес, міра прояву влади народу. Народний
суверенітет — це принцип, який створює вимоги до демократичної держави щодо
забезпечення народовладдя.
Отже, держава повинна не лише визнавати належність усієї повноти влади у народу
(народний суверенітет), а й право реалізовувати цю владу (народовладдя) — бути не лише
джерелом, а й носієм.
На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — етносоціальна спільнота, об'єднана
певною самоназвою, символами, географічним та етносоціальним
походженням, історичною пам'яттю, комплексом духовно-культурних і політичних
цінностей, усвідомленням своєї ідентичності (національною самосвідомістю)[1][2].
У пізньому середньовіччі та за раннього Нового часу слово «нація» набуло рис етнізації та
почало вважатися синонімом «країни», «народу». У сучасних суспільних науках поняття
«нація» прийнято хронологічно застосовувати до модерної та новітньої доби, пов'язуючи
його з поширенням модерного націоналізму та сучасної моделі національної держави,
спочатку – до Європи та США, а потім – до інших регіонів світу. Із межі XVIII—XIX ст.
поняття «нація» вживається переважно у двох значеннях[2][3][4]:

 Політична нація – суверенна спільнота громадян (на підставі громадянства:

«громадянська» нація) — сукупність політично суб'єктивних громадян різних
національностей, що здійснюють колективні національні інтереси через механізм
власної політичної організації — держави. Нація визначається, як основний
державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету.
Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення,
наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
 Етнічна нація — усталена спільнота людей, об'єднана етнокультурним
походженням. Це тлумачення «нації» сформувалося в першій половині XIX ст. в
Німеччині та Східній Європі за умов існування багатонаціональних імперій та
виникнення національно-визвольних рухів бездержавних народів. За такої моделі нації
утворюється єдина «нація-держава» в межах ареалу певного етносу, незважаючи на те,
до яких державних утворень цей ареал міг входити. Принцип міждержавного
розмежування за етнічною ознакою застосовувався в Європі (1919–1921 і 1945–1947
років) та в інших регіонах світу. Проте в правовому контексті за умов чинності
демократичних стандартів у такій національній державі «титульна» етнічна нація все
одно перетворюється на складову політичної нації. У політичній та історичній
публіцистиці поняття «етнічна нація» часто помилково ототожнюється з етносом і
застосовується до архаїчних та домодерних форм етнічних спільнот[2][5].

Визначення нації[ред. | ред. код]

Нація — історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх
території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і
характеру, які складають її ознаки.
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її
членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію, 
спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, так і
відокремчу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може
стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в
собі заперечення існування окремих націй. Характерні риси нації:

1. Кордони (географічні чи етнічно-культурні, або ті й інші разом)

2. Ідея неподільності, єдності нації
3. Суверенність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими
націями. Суверенність зазвичай ототожнюється з наявністю самостійної
держави
4. Ідея, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується
народом і служить інтересам народу (нації)
5. Ідея ототожнення населення з нацією
 6. Безпосереднє ототожнення індивіда з нацією, «безпосереднє членство».
Особистість, як частина нації, є рівною з іншими членами нації
7. Культура (мова, спільні цінності, вірування, звичаї тощо)
8. Уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому
9. Спільні біологічні й спадкові риси
10.Особливе відношення до певної історичної, іноді навіть «священної» території[5]
Спільність походження[ред. | ред. код]
Антропологічна теза, що початково була обґрунтована на початку XX ст., замість мови
висунула більш сталі антропологічні ознаки — зріст, пігментацію тіла, форму
голови, колір волосся, очей тощо — спадкові ознаки, що затримуються з покоління в
покоління протягом тисячі літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити
приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.
Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність
походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у сенсі
біологічної спадковості від попередніх поколінь. За Ольгердом Бочковським:
«Нації розвинулися впродовж останніх майже двох століть із народів, що утворились
протягом кільканадцяти попередніх століть. Народ — це давній витвір не лише
історичного, а й природного процесу, вихідними моментами котрого були розпорошені
племена, поріднені кров'ю, тобто спільним походженням. Територія, як спільна
батьківщина, обєднувала народи. Історія моделювала їхню свідомість власної
самобутності. Модерна нація — витвір цієї національної свідомості та волі до
незалежного існування»[6]
Це класичне визначення є вичерпним для націй з відносно стабільними етнічними
групами. Натомість частина європейських націй протягом останніх століть пережили
чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних
змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що
складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США. У подібних державних
утвореннях замість етнічного поширенні інституції «громадянського націоналізму».
Спільність мови[ред. | ред. код]
На початку IX ст. власна мова часто вважалася визначальною особливістю нації
(незалежно від її комунікативного значення). На початку XX ст. з гострою критикою
подібної мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку антропологи, з
другого історики. Антропологи підкреслили той факт, що в багатьох випадках даною
мовою розмовляють значні групи людности антропологічне не споріднені з даним
народом. В свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що
для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність «народу» та його
«мови», а «станове розчленування мов»[7].
У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної
ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також
використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї,
наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація,
самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську'
національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація
не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту
(для будь-кого, хто вивчав мову).
Спільність культури[ред. | ред. код]
Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови,
національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й містить багато елементів,
спільних з іншими націями. Національна культура також вбирає в себе культурну
спадщину попередніх поколінь.
Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною
культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великій
Британії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000
років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури,
літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.
Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через
незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей, Ернест Ґеллнер. Нації та
націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?
культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.
Спільність релігії[ред. | ред. код]
Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні
рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її
національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають
себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні
одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного
визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.
Волюнтаристський підхід[ред. | ред. код]
Деякі ідеї нації підкреслюють не об'єктивні характеристики, але вибір суспільства. На
практиці, це стосувалось груп людей, які є також нацією за іншими визначеннями.
Найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що
таке нація?» (фр. "Qu'est-ce qu'une nation?"). Його класичною відповіддю є «Щоденний
референдум» (фр. «un plébiscite de tous les jours»).
В той же час, на думку Ернест Ґеллнера слабкість цього визначення полягає в тому, що
воно «такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не
кажучи вже про численні спільноти та об'єднання доіндустріальної доби, які
утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його»
Однопарті́йна систе́ма (монопартійна система), партократія — тип політичної системи,
що характеризується монопольним правом однієї партії брати участь у державному
будівництві.
Пайпс зазначає, що сам термін «партія» погано підходить до опису системи, при якій
існує тільки одна правляча партія. Слово «партія» походить від латинського pars або
«частина», що за визначенням не може бути єдиним, як і не може бути тотожним
цілому. Ла Паломбара зазначає, що партійна система являє собою ситуацію, коли є дві або
більше партій, що конкурують між собою. Він вважає, що країни лише з однією партією
не можуть розглядатись як такі, що мають партійну систему. Проте, така точка зору не
підтримується більшістю дослідників партійних систем. Дюверже, Джованні Сарторі,
Джеймс зазначають, що в ряді держав соціально-класова структура об'єктивно
визнапрпввачає однопартійний тип політичної системи. Це дає підстави розглядати
однопартійність як особливий тип партійної системи.
У цих системах партія злилася з державою, виходячи з цього держава забороняє
діяльність інших партій, вважаючи їх непотрібними. Партія має сильний контроль
над державним апаратом (як це мало місце в комуністичних державах), чи створюється
для того, щоб перебрати на себе функції державного апарату. Партії в однопартійних
системах концентрують свою діяльність на мобілізації мас, комунікації та контролі. Вони
не можуть розглядатися як альтернативні джерела політичних ідей тому, що надзвичайно
пов'язані з тими, хто керує державою. Однопартійні країни вважаються деспотичними та
нетолерантними. У таких державах змінюється лише інтенсивність репресій та сила
примусового контролю.
Сарторі вибудовує свою класифікацію однопартійних систем на основі інтенсивності
репресій та контролю. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну систему,
однопартійну авторитарну систему, однопартійну догматичну систему. Серед класичних
різновидів однопартійних систем розрізняють два їх основні різновиди:

1. системи, в яких всі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їх існування є
формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона;
2. системи, в яких в умовах плюралістичної демократії, але за переважання
непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати
інші партії ще не робились або зазнали поразки (але не через протидію їм з боку
політичної влади).
Зазвичай принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У
більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує єдину легально
існуючу партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує
конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад у Сьєрра-
Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах
(Камерун, Кот-д'Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення й
діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують
однопартійні системи.
На підставі цього Блондель запропонував свою класифікацію однопартійних систем. Він
розрізняє:

 однопартійну систему конституційного (законного) правління,

 однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції,
 однопартійну систему природного характеру.
Дюверже в рамках однопартійності розглядає її комуністичний та фашистські типи, а
також турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923—1946 рр.).
Монопартійна система в основному була явищем ХХ століття. Вона була
надбанням тоталітарних режимів. Перші однопартійні режими з'являються в 20-30-х рр.
в СРСР, Італії, Німеччині. У кінці 40-х рр. однопартійні системи були
або комуністичними (13 з 23) або авторитарно-консервативними
як Іспанія, Португалія, Тайвань. Два десятиріччя пізніше кількість однопартійних
популістських систем збільшилась, особливо у південній Африці. Найбільша група
однопартійних систем виникла в рамках тих популістських режимів, які з'явились у другій
половині 80-х рр. Наприкінці 80-х рр. 2/5 країн світу були однопартійними, та вже з
середини 90-х рр. ця пропорція дещо зменшилась.
Лише члени правлячої партії могли обіймати державні посади. Тут проявляється ще один
феномен тоталітарної держави, такий, як злиття партійних і державних органів.
Однопартійність ідеологічно виправдовувалася тоталітарними режимами. Правлячу
партію називали носієм всіх політичних і моральних чеснот. Так, комуністичну
партію називали провідною і спрямовуючою: «Провідною і спрямовуючою силою
радянського народу як в роки мирного будівництва, так і в дні війни була партія  Леніна,
партія більшовиків. Ні одна партія не мала і не має такого авторитету серед народних
мас, як наша більшовицька партія. Більшовицька партія є передовим загоном
робітничого класу та інших прошарків трудящих.»
Інші політичні партії були непотрібними комуністичному режимові, а тому визнавались
ворожими. Так, Молотов, виступаючи 29 листопада на з'їзді, заявив: «Все найкраще в
демократичному ладі інших держав ми беремо і переносимо в нашу країну і застосовуємо
до наших умов радянської держави. За бортом залишається лише умовна нелегальність
для політичних партій, крім партії комунізму. В нашій країні інші політичні партії, як
показав весь наш досвід, є агентурою реставраторів капіталізму, не може бути місця
для їхньої легалізації.»
На відміну від Радянського Союзу в нацистській Німеччині однопартійність була
закріплена юридично майже відразу. Декрет від 14 липня 1933 р. говорить: «Націонал-
соціалістична німецька робітнича партія є єдиною партією в Німеччині. Будь-хто, хто
зробить кроки до збереження організаційної структури якої-небудь іншої політичної
партії або до створення нової політичної партії, буде підданий покаранню у вигляді
каторжних робіт строком до трьох років або тюремному ув'язненню терміном від
шести місяців до трьох років, якщо його діяння не зажадають більш тяжкого покарання
відповідно до інших розпоряджень.»
Введення однопартійної системи було необхідним для уніфікації всього суспільного
життя. Проголошення однопартійності стало першим кроком до тотального контролю над
державою і суспільством і насадження їм своїх принципів та ідеалів. Існування інших
партій не допускалось, оскільки вони могли б перешкоджати рухові суспільства «єдино
правильним» шляхом.
Олігархі́я  (грец. ὀλιγαρχία(oligarchia), від дав.-гр. ὀλίγον(oligon) «небагато», та дав.-
гр. ἀρχή(arche) «влада» — влада небагатьох) — політичний режим, у
якому влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно
згуртованій групі осіб; група людей, які одночасно є і власниками засобів виробництва,
і можновладцями. Таку групу інколи називають — олігархат.
Не варто плутати «Олігархію» зі схожим терміном: клептократія («влада крадіїв»)
Олігархія — це форма владарювання, тип політичного режиму, про який писали ще
давньогрецькі філософи Платон та Арістотель. Так само як мон(о)-архія — влада
одного, полі-архія — влада багатьох (форма роззосередженого правління, що забезпечує
панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія — це влада кількох,
небагатьох.
В усіх цих термінах наявне вказування на кількість володарів (один, багато, кілька) та
саме слово володарювання (старогрецьке archein). Це означає, що без політичного
панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто
підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються
встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи позалаштункову), є олігархами. Олігарх —
це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх
приватногрупових інтересах.[1]
Оліга́рх — особа, що володіє великою власністю в країні, та має вагомий вплив
на державні органи влади. З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які
використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках
політичної влади, а політичну владу — для збільшення власних капіталів. Сучасні
олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними
(промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та
електронні ЗМІ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні
посади, вплив на перших осіб у державі).[1]
Олігархія — це явище, або коли бюрократія (мер, губернатор, уряд) є «ведучою силою»,
або коли цією силою є крупні фінансово-інформаційні угрупування. Олігархія — це
явище зрощування цієї «ведучої сили» і державної влади. Це коли державна влада
користується послугами бізнесу, а бізнес, в свою чергу, формує цю владу: може міняти
тих чи інших керівників: якщо неслухняний, то тоді ставлять слухняного, якщо
слухняний — з нього виколочують гроші. Це коли бюрократія має напряму контакти з
бізнесом: своїм бізнесменам щось допомагають, а в свою чергу ті допомагають уряду. Це
одна ситуація. Друга ситуація, це коли сам бізнес настільки сильний, що він керує
державним керівництвом як ляльками і маріонетками. Головний наслідок олігархії, що є
вузька група багатих, і величезна група бідних.
На початку 20-го століття Роберт Міхельс розробив теорію, згідно з якою будь-які
форми демократії, як і всі великі організації, мають тенденцію перетворюватися в
олігархії. У своєму «Залізному законі олігархії» він стверджує, що необхідний поділ
праці в великих організаціях призводить до створення правлячого класу, котрий
переважно займається захистом своєї власної влади.[2]
Основу для олігархії в пострадянських країнах було створено в радянський час. Тоді
управління підприємством, міністерствами і управління країною — були одне й те
ж: політбюро приймало рішення, воно проходило через міністерство, то давало команди
на заводи, гроші вверх, блага вниз. Ось така радянська система була схильною до
олігархії. Потім вона трансформувалась в пострадянське явище. Щоб не було олігархії,
мають бути прозорі рівні правила, які повинні працювати для всіх без виключень і при
цьому і преса, і опозиція, і всі хто завгодно, в тому числі і державна влада повинні
відмінно знати що відбувається: в першу чергу з бюджетними грошами, у другу чергу — з
власністю. Ще Михайло Горбачов у 1994 році в передачі «Час пік» Владислава
Лістьєва різко критикував представників тогочасної влади за втрату гласності, за
монополізацію частини преси урядом, через що та вже знаходиться на пайку і вже не
самостійна, а друга частина — теж не самостійна і знаходиться на пайку в фінансових і
промислових груп, і в газетах абсолютно не та картина, яка відбувається в житті, і
телебачення починає ставати таким же.
Проблема олігархізації економіки й політики в різних країнах світу не належить до числа
добре досліджених. Найчастіше згадують про олігархічне правління в Латинській
Америці, та й то стосовно 20-х — 30-х років. Тим часом в історії капіталізму було немало
періодів домінування олігархічних груп — як у Європі, так і в Америці. Та все ж у
порівняльній політології серед різноманітних класифікаційних систем, за якими ранжують
сучасні держави, є індекс концентрації економічної влади Ванганена, який можна було б
вважати індексом олігархізації суспільної системи. Він характеризує міру контролю
небагатьох монополістів над економічними ресурсами країни — державними, приватними
та іноземними.
В узагальненому вигляді по континентах цей індекс виглядає так: Африка —
83,7; Америка (Північна і Південна) — 69,2; Азія — 76,6; Океанія — 43,3; Європа — 56,0.
Олігархічні групи у тій чи іншій формі існують у більшості країн, де економіка базується
на приватній власності. Однак відмінності між країнами полягають якраз у мірі
політичного домінування олігархічних груп та у ступені збігання розподілу влади й
власності.[1]
Охлокра́тія (дав.-гр. οχλοκρατία, (лат. Ochlocratia);
від όχλος  — натовп і κρατία — влада) — вироджена форма демократії, заснована на
мінливих примхах натовпу. Охлократія характерна для перехідних і кризових періодів.

У наш час під охлократією розуміють:

 владу суспільно-політичних груп, що у
реальній політиці керуються популістськими ідеологемами, апелюють
до підсвідомості населення. Такий тип влади орієнтується та спирається на
декласовані, люмпенізовані та маргінальні верстви, динамічно реагує на суспільні
настрої, стереотипи й архетипи масової свідомості у їхніх примітивних, масованих
проявах, вдається до провокацій для спонукання масових пристрастей і заворушень;
 як наслідок: політична ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем
становища є натовп.
Перебування охлократів у владних структурах спричиняє публічний галас, безвихідні
ситуації, політичні авантюри, бешкети, скандали. Охлократія — показовий політичний
феномен, характерний для суспільств, чия політична система перебуває на межі
загальнонаціональної катастрофи.
Парламентська монархія, Конституційна монархія — монархія, при якій влада
монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах державної влади вона не володіє
верховними повноваженнями. Правові обмеження на владу монарха можуть бути
закріплені у вищих законах, таких, як конституція або статути, або
в прецедентних рішеннях, винесених верховними судовими інстанціями. Суттєвою
ознакою конституційної монархії є те, що статус монарха обмежений не лише формально-
юридично, а й фактично.
Термін «конституційна монархія» може позначати систему, в якій монарх виступає як
безпартійний політичний глава держави відповідно до Конституції, незалежно від того чи
є вона писаною, чи неписаною.[1] Хоча монарх може володіти формальними
«зарезервованими» повноваженнями і влада в країні здійснюється від імені монарха, вони
не включають визначення державної політики чи призначення політичних лідерів.
Політолог Вернон Богданор, перефразовуючи Томаса Маколея, визначив
конституційного монарха, як «суверена, який царює, але не управляє».[2] На додаток до
своєї ролі як символу національної єдності конституційний монарх може мати формальні
повноваження, такі як розпуск парламенту або надання
королівської санкції законодавству. Проте, здійснення таких повноважень, як правило,
має формальний характер, а не є можливістю для правителя проявляти власні політичні
вподобання. Британський політичний теоретик Вольтер Багехот в The English Constitution
визначив три основні політичні права, які конституційний монарх може вільно
використовувати: право на одержання консультації, право радити, і право попередити.
Однак, деякі конституційні монархи зберігають значну владу та вплив і відіграють
важливу політичну роль.
Велика Британія та п'ятнадцять її колишніх колоній є конституційними монархіями
з Вестмінстерською системою правління. Три держави — Малайзія, Камбоджа і Святий
Престол — стали виборними монархіями, де правитель періодично вибирався
невеликою аристократичною колегією вибірників. Найнедавнішою країною, яка зробила
перехід від абсолютної монархії, до конституційної є Бутан, в 2007—2008 роках.
Як було задумано спочатку, конституційний монарх був главою виконавчої влади і досить
впливовою особою, хоча його або її влада обмежувалася конституцією і
обраним парламентом. Деякі з творців Конституції США передбачали президента як
обраного конституційного монарха, як потім стало зрозуміло, враховуючи
ідею Монтеск'є про поділ влади[3]. Сучасна концепція парламентської монархії
розвинулася у Великій Британії, де демократично обраний парламент і прем'єр-міністр
здійснюють владу, а монарх поступається владою і залишається на титулованій посаді. У
багатьох випадках монархам, все ще будучи на вершині політичної та соціальної ієрархії,
надавали статус «слуг народу» для відображення нової, егалітарної посади. В ході
Липневої монархії, Луї-Філіпа I називали «Королем французів» радше ніж «Королем
Франції». Після об'єднання Німеччини Отто фон Бісмарк відкинув британську модель. В
конституційній монархії створеній в рамках Конституції Німецької імперії, ініціатором
розробки якої був Бісмарк, імператор зберігав значну фактичну виконавчу владу, в той час
як Рейхсканцлер не потребував парламентського вотуму довіри і правив одноосібно за
розпорядженням імператора. Однак ця модель конституційної монархії була
дискредитована і скасована після поразки Німеччини в Першій світовій війні.
Пізніше, фашистська Італія також може розглядатися як «конституційна монархія» в
своєму роді, оскільки в ній був король, який був формальним головою держави, в той час
як фактична влада, відповідно до конституції, належала Беніто Муссоліні. Це в кінцевому
результаті дискредитувало італійську монархію і призвело до її скасування в 1946 році.
Після Другої світової війни, майже всі уцілілі монархії Європи, без винятку, прийняли
конституційну (парламентську) монархію, початково розроблену у Великій Британії. На
сьогоднішній день парламентська демократія, що є обмеженою монархією, відрізняється
від згаданої монархії лише в деталях радше, ніж в суті. В обох випадках, формальний
глава держави — монарх чи президент — служать в традиційній ролі, втілюючи і
представляючи народ, в той час як управління здійснюється кабінетом міністрів, який
переважно складається з членів парламенту.
Тим не менш, виділяють три важливі фактори, які відрізняють такі монархії, як Велика
Британія, від систем, де більшу владу може здійснювати парламент. Такими факторами є:

1. королівська прерогатива, згідно з якою монарх може здійснювати владу тільки за

певних обмежених обставин;
2. суверенний імунітет, відповідно до якого суверенна держава не підпорядковується
органам влади інших держав. Цей принцип поширюється як на законодавчу й
виконавчу, так і на судову юрисдикції чужоземної держави;
3. значний духовний вплив, при якому виконавчі, судові органи, поліція і збройні
сили є вірними Короні.
Парла́ментська респу́бліка — різновид республіканської форми правління,
де парламент, бувши повновладним органом, формує політично відповідальний перед
ним уряд і зазвичай обирає президента, який займає в системі державних органів
символічну юридичну роль.
Основні ознаки парламентської республіки:

 президент є главою держави, але не главою виконавчої влади як у

президентській республіці. Виконавча влада належить главі уряду (прем'єр-
міністру, канцлеру), який і має всі необхідні державно-владні повноваження для
здійснення урядової політики;

 президент обирається або парламентом, або колегією, спеціально сформованої для

його обрання з обов'язковою участю членів парламенту (ФРН, Індія), тобто його влада
похідна від парламенту;

 президент призначає главу уряду, але не на власний розсуд, а з числа лідерів партії
чи коаліції партій, які мають більшість місць у парламенті або його нижній палаті. В
іншому випадку уряд може не отримати вотум довіри в парламенті (це необхідна
процедура для парламентської республіки) і не буде сформований. Члени уряду
призначаються президентом за рекомендацією голови уряду;

 ключова ознака парламентської республіки — політична відповідальність

уряду перед парламентом, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше
солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі
винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або
президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню
палату) і призначити дострокові вибори;

 президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Вона покладена на главу

уряду;

 президент не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за

рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду;

 в законодавчій області президент парламентської республіки наділений правом

законодавчої ініціативи, погодженої з урядом;

 акти, які видаються президентом, потребують контрасігнатури, тобто підпису

прем'єр-міністра або міністра, які і несуть за них відповідальність. Без такого підпису
акти президента недійсні. У парламентській республіці ключова фігура в державі —
голова уряду.

Характеристика парламентської республіки[ред. | ред. код]

При парламентській республіці також можливі два державні режими — парламентарний і
міністеріальний.
Парламентська республіка, зокрема в її «чистому» вигляді, поширена значно менше, ніж
президентська. Це Австрія, Німеччина, Індія, Ірландія, Італія, Португалія (після низки
реформ конституції 1976 р., істотно ослабили позиції президента), Кабо-Верде в Африці (з
1990 р), Вануату в Океанії та ін. У тих країнах, де багатопартійність обумовлює дію
парламентарного державного режиму, наслідком його є часті урядові кризи.
В Італії, наприклад, уряд утримується у влади в цілому менше року, хоча партійний склад
уряду зазвичай майже не змінюється, та й персональні перестановки незначні. Проте
виступи на користь зміни форми правління в цій країні останнім часом різко посилилося, і
схоже, що цього разу не залишаться безрезультатними.
Весь політичний спектр країни представлений і структурований через уряд партійної
більшості (політичний спектр в цьому випадку розділяється на партійну більшість і
меншість). При наявності потреби чіткого конструювання політичної системи
парламентська модель здається максимально природною і втілює ідеали партійного
правління, в той час як у президентській системі цінність партійного правління відступає
на другий план по будові з можливістю набрати для управління високопрофесійну
команду.
При справді багатопартійній системі парламентська форма правління забезпечує
оптимальну парламентську більшість у вигляді коаліційного уряду. При цьому і кількість
портфелів розподіляється в уряді пропорційно вазі цих партій, що нереально в принципі в
президентській республіці.

Політичний стиль[ред. | ред. код]

Сам політичний стиль парламентської республіки забезпечує прилучення виборців до
більш фундаментальних політичних цінностей і орієнтацій. Він пов'язаний із
забезпеченням дійсно глибокого і сутнісного для парламентських систем
політичного плюралізму з вибором між великим числом політичних платформ різних
політичних партій, у той час як президентська система персоніфікована і орієнтує
виборців на яскравих лідерів. Парламентська система забезпечує єдність дій виконавчої і
законодавчої влади, повну підтримку законодавчих ініціатив уряду (за винятком уряду
нестійкого парламентської більшості або уряду парламентської меншості).

Переваги та недоліки[ред. | ред. код]

Головну перевагу парламентської системи зазвичай бачать в максимально тісному зв'язку
з принципом народного представництва. В певній мірі і проходження партійних установок
і програм, зв'язаність ними політичного курсу може виступати як перевага парламентської
системи, оскільки дає чітку ідеологічну основу незалежно від смаків і пристрастей
партійних лідерів.
Недоліки парламентської системи, так само як і президентської, є продовженням її
переваг.
Нестійкість коаліцій у парламентських системах веде до зміни уряду, до нестійкості всієї
політичної системи в цілому (характерний приклад цього дає Італія з її частими
парламентськими кризами). В результаті необхідності витримування певної ідеологічної
лінії в уряду може спостерігатися нестача прагматизму.
Під час криз і ускладнень, коли потрібно діяти швидко, приймаючи персонально всю
відповідальність, у парламентських системах відчувається брак повноважень в уряду і
глави держави. В той же час у парламентських системах є на перший погляд
парадоксальна тенденція приниження ролі парламенту в умовах, коли члени уряду
одночасно є депутатами і виступають як політична еліта на противагу меншості. У цьому
випадку уряд узурпує законодавчу владу, надаючи парламенту можливість тільки
«штампувати» закони, чого не може в принципі бути в президентських системах.
Парті́йна система — система відносин суперництва та співробітництва між політичними
партіями у конкретному суспільстві (іноді деякі дослідники вважають, що між легальними
партіями).
2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є
певною єдністю політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології
та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних
інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто
інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у
здійсненні політичної влади.
Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв
(безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній
політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть
застосовуватися для створення детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при
цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге,
виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків
(груп) класифікації.
Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних)
характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій
цих систем:

 1) стабільні та нестабільні;
 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;
 3) що функціонують у нормальних чи при надзвичайних обставинах;
 4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані;
 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни владних
партій) та безальтернативні;
 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих
традиціях;
 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так
званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення
двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних
блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на
стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;
 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни),
регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.
Полі́тика (від грец. πολιτική — діяльність самоуправління у полісі (місті-державі), а
надалі — «мистецтво управління» державою і суспільством) — діяльність з вирішення
питань життя суспільства чи певної його частини. Цілеспрямована діяльність, пов'язана з
ухваленням відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними
групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або
утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.
Політика є управлінською діяльністю стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх
правових стосунків і взаємодій. Це такі інструменти і методи,
як дипломатія, торгівля, міграційна політика, співпраця в глобальних проєктах та
міжнародна співпраця, наукові та освітні проєкти, силова (військова) конкуренція та
політичні, економічні та військові союзи тощо.
У широкому розумінні політика — визначена частина, програма або напрям такої
діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів для реалізації певних стратегічних
інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному
соціальному середовищі. Політикою позначають процес прийняття рішень, а також
поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику
можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних,
академічних, релігійних інституціях з основою демократичної форми влади та певної
політекономічної системи країни.
Вивченням політичної, управлінської поведінки, методами досягнення політичної мети
займається політологія. Один з теоретиків Гарольд Лассвел дав таке визначення політики:
«хто чого досягає, коли і як»
Політична влада — здатність однієї людини або групи осіб контролювати поведінку
громадян і суспільства, виходячи із загальнонаціональних чи загальнодержавних завдань.
Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма
суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупуваннями за
допомогою правових і політичних норм.
Політична влада здійснюється на трьох рівнях:[1]

 державою (Див. Державна влада);

 політичними партіями та громадськими об'єднаннями;
 органами місцевого самоврядування.

Характер примусу[ред. | ред. код]

 насильницький примус;
 узаконений;
 правовий.
Легітимність[ред. | ред. код]

 традиційна політична влада — визнає владні інститути згідно з усталеними

традиціями;
 правничо-раціональна — визнає владні інститути відповідно до чинної
Конституції;
 раціонально-цільова — визнає владні інститути відповідно до їхньої доцільності та
ефективності їхнього функціонування;
 харизматична — визнання виключної ролі політичного лідера;
 національно-патріотична — визнання символів, ритуалів, успадкованих від
попередніх політичних утворень.
Публічність[ред. | ред. код]

 прозора;
 напівприхована;
 прихована.
Інституціональність[ред. | ред. код]

 абсолютна;
 конституційно обмежена;
 централізована;
 децентралізована.
Джерела формування[ред. | ред. код]

 монархічна;
 аристократична;
 олігархічна;
 демократична.
 тиранія
 тимократія
 теократія
 охлократія
 партократія
 бюрократія
 технократія
Розподіл влади[ред. | ред. код]

 єдина;
 поділена на кілька гілок (наприклад, законодавчу, виконавчу та судову владу).

Політична і державна влада[ред. | ред. код]

Політична влада -публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що
утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на
основі політичних і правових норм.
Особливості політичної влади:
1. Здатність, готовність суб'єкта влади виявити політичну волю.
2. Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів.
3. Наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення
здійснює політичну діяльність.
4. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.
5. Забезпечення соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади.
6. Різноманітність ресурсів — політичних, економічних, соціальних, культурних, силових,
суб'єктних та ін.
Існує дві точки зору співвідношення політичної та державної влади:

 «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична

влада походить від
держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

 «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна

влада є політичною.
Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє
продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади.[2] 
Політична еліта - внутрішньо-єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але
виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у
сфері політики.

Загальна характеристика[ред. | ред. код]

Політичну еліту характеризує:

 близькість цінностей (ціннісна шкала);

 причетність до влади (незалежно від способу входження у владу);
 наявність політичного ресурсного потенціалу;
 спосіб легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття
політичних рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості).
Як чітка система поглядів теорія еліти розроблена на початку XX століття Вільфредо
Парето, Гаетано Москою, Робертом Міхельсом. Окремі напрямки теорії опрацювали Хосе
Ортега-і-Гассет, Арнольд Тойнбі, Йозеф Шумпетер, Карл Маннгейм, Чарльз Райт
Міллс, Гарольд Ласуелл та ін.
Функції еліти[ред. | ред. код]

 стратегічна
 організаційна
 соціального моніторингу
 інтегративна

Типи політичних еліт[ред. | ред. код]

Політичні еліти поділяються багатьома способами.

1. За способом формування: відкрита (вибори), закрита.

2. Авторитарна, тоталітарна, демократична, ліберальна
3. За видами політичної діяльності: державна, муніципальна, еліта громадських
організацій.
4. Правляча еліта, опозиційна еліта та контреліти.

Виділення політичної еліти[ред. | ред. код]

Розрізняють три способи виділення політичної еліти:

 позиційний, який полягає у визначенні ступеня політичного впливу тієї чи іншої

особи на основі позиції, яку вона займає в системі влади;
 репутаційний, оснований на рейтингу політика серед інших людей у владі;
 за дієвістю - визначається виходячи з участі у прийнятті стратегічно важливих
рішень.
Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на
політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей,
класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як
форма суспільної свідомості і як явище культури.

Сутність політичної ідеології[ред. | ред. код]

На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку
політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні
упередження.
Політична ідеологія створюється діяльністю певних верств або навіть окремих
особистостей. Ідеологія є живильним ґрунтом для формування суспільно-політичних
рухів. З визначення політичної ідеології настає, що в будь-якому випадку вона є
різновидом корпоративної свідомості, що відбиває суто групову точку зору на хід
політичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до
духовного експансіонізму.
Основними функціями політичної ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю,
впровадження в нього власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього,
створення позитивного образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і
завдань політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки
поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій
громадян на виконання поставлених нею завдань.
З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати,
інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої-небудь певної соціальної
(національної, релігійної тощо) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на
конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму).

Структура[ред. | ред. код]

 Політична теорія.
 Суспільно-політичний ідеал ("світле майбутнє").
 Концепція політичного розвитку.
 Політичні символи.

Різновиди політичної ідеології[ред. | ред. код]

Відмінності між різними типами ідеологічного обґрунтування політики стосуються
організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в
суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних
перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних
ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі
відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку,
фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші.

 Анархізм
 Комунізм
 Консерватизм
 Лібералізм
 Лібертаріанство
 Мінархізм
 Націонал-більшовизм
 Націонал-соціалізм (нацизм)
 Націоналізм
 Пацифізм
 Расизм
 Рашизм
 Соціал-націоналізм
 Соціалізм
 Фашизм
 Федералізм
 Християнська демократія
Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і
зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії
з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику,
емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.
Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого
соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної
діяльності і поведінки.
Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що
характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих
уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні
зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою
залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи
тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо
визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура це
якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень
політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і
професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура це не якість і не стан
політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного
життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний
аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і
цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень
загальної освіти та інше. Це був інструмент, за допомогою якого можна було провести
якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.
Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний
знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких
політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що
"політична культура стосується не політичних надій, а специфічно політичних орієнтацій
ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в
системі."
Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), яка прагне досягти
мети, загальної для її членів шляхом отримання і здійснення політичної влади.
Інструментом партії є оволодіння політичною владою в державі або взяти в ній участь
через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування. У
демократичних країнах політичні партії керуються інтересами своїх виборців.
В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні
партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння
формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших
політичних заходах.

Термін «партія» (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських

часів, поняття «політична партія» як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби.
Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але
політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов'язані зі становленням і розвитком
представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і
методу організації та здійснення влади.
У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд з
поширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства. Розширення
народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм
виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну
кількість своїх потенційних прихильників. Зі зростанням кількості осіб, які не лише
мають право обирати, але й право бути обраними, з'явилася небезпека безладдя у вільному
політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката
метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і
програмами, виборець у такому хаосі політичних прапорів навряд чи міг зробити
обдуманий і виважений вибір.
Крім того, формування уряду у парламентській системі за такого величезного розмаїття
представлених точок зору було вкрай складною, якщо не сказати майже неможливою,
справою. Таким чином, постала необхідність певних форм організації між офіційними
особами чи кандидатами на політичні посади і тими групами громадян, котрі їх
підтримують, з метою сприяння цим особам у здобутті або збереженні влади. Так,
протягом XIX — початку XX століть у західних демократіях виникають політичні партії,
які об'єднують громадян у більш чи менш формально організовані структури, призначені
забезпечити кандидатів на політичні посади у державі і культивувати громадську
підтримку в суспільстві, необхідну для їх обрання на основі їхніх спільних заяв принципів
і програм діяльності.
Спочатку це були так звані «внутрішньо створені» партії в межах певної парламентської
асамблеї, у подальшому переважали «зовнішньо створені» (поза парламентом) партії, які
відображали вимоги і потреби різних соціальних верств і класів для їх законодавчого
та самоврядного представництва. Яскравим прикладом таких «зовнішньо створених»
партій є соціалістичні робітничі партії, що поширилися в Європі з початку минулого
століття. Трохи пізніше таким чином виникли комуністичні, націоналістичні та
фашистські партії, котрі вимагали вже не лише реформ, але повної трансформації
суспільств, у яких вони діяли. Поява та розвиток цих партій знаходили сприятливий ґрунт
саме серед суспільств з нерозвиненими демократичними інституціями, передусім такими
як парламент та інші представницькі органи влади, а також за умов слабкої,
хиткої виконавчої влади.
Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв'язку, комунікації
серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом,
який виражає під спільним знаменником об'єднаний політичний вибір її членів і
прихильників.
Ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного
процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони
зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час
розмірковувань виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію
безвідносно до змін у складі її кандидатів. На багатьох виборців з часом назви партій вже
діяли як певні кодові символи, які викликали прихильну або несхвальну реакцію, навіть
коли виборець мало знав про склад та особисті якості партійних кандидатів.
Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об'єднує у своїй
структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія
бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу.
З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти
відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві
відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій
репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію
стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє
роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його
ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також
визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом
обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути
відображена у державній політиці.
Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом
здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної
системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб'єктів політики, які
спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних
засад.
Політи́чна систе́ма — впорядкована, система державних і недержавних
стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні
політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які
безпосередньо або через свої організації і рухи справляють вплив на державну владу.
Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини як владних груп, так і підвладних,
управляючих і керованих, панівних і підпорядкованих; теоретично узагальнює діяльність і
взаємозв'язки організованих форм владних відносин — державних і інших інститутів та
установ, а також політичних цінностей і норм, що регулюють політичне життя членів
даного суспільства.
В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а
політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції.
Тому поняття «політична система» застосовують для аналізу політичного життя в межах
окремих держав. Коли говорять про політичну систему суспільства, то мають на увазі
саме окремі держави.

Поняття політична система носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється

неоднозначність підходів в його аналізі:

 Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності

державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне
життя даного суспільства.
 В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її
визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як
засобу регуляції взаємин між людьми.
 В третьому — політичну систему розглядають як систему авторитарного  (за
допомогою влади) розподілу цінностей суспільства.
Кожен з названих підходів буде коректним за умови конкретної вказівки аспекту
визначення поняття…
У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися для
дослідження політики в західній, особливо американській, політології. Системний аналіз
дає можливість установити, що політична система складається з багатьох елементів,
елементи складають єдине ціле, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний
внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи Мітчел Веслі Клер, Дойч
К., Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд
Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріель заклали основи різних варіантів концепції
політичної системи. Суть підходу Істона полягає в розгляді політичної системи під кутом
зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємодій і взаємозв'язків, які виникають
всередині її. Тому він трактує політичну систему як «систему взаємодій структурних
елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються
цінності». Алмонд Габріель більше уваги приділяє загальним характеристикам, вивченню
входів і виходів й зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та
навколишнім середовищем. Алмонд визначає політичну систему як систему взаємодій
структурних елементів, які виникають на вході або виході політичної системи та
асоціюються «із загрозою застосування фізичного примусу».

 Політичний режим України залишається змішаним, а саме посттоталітарним —

перехідним від тоталітарного до демократичного.
Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного
режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого
вирішення є такі:
Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та
вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та
припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень
Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.
Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що
зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та
можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та
посадових осіб.
Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або
внесення змін до Конституції різними політичними суб'єктами сприймаються переважно
крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від
їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює
стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої
моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України
на довгострокову перспективу.
Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у
конфліктах між іншими гілками влади. Об'єктивними причинами цього є
незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади
від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення
політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості
судочинства.
Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери
суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й
розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі
громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.
Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів
України та спільного бачення шляхів їх втілення.  На жаль, ідеологія державотворення
часто підміняється кон'юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати
національну ідею та консолідувати країну.
З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у
подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу
конституційної реформи.

Структура політичної системи[ред. | ред. код]

У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні
інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну
культуру.[2] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-
інституціональну, регулятивну, функціональну, комунікативну та духовно-
ідеологічну підсистеми політичної системи.
Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її
структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні
організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані
політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу
політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в
суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної
влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади
розрізняють три види організацій:

 Власне, політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у

повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або
боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

 Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні

політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це — громадські
організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

 Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства,

різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів
тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально
діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за
певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи
як групи тиску.
У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію
суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній
системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства.
Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними
учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна
партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.
Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в
цілому, так і до її окремих складових.
Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких
здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано
створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом
політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї, традиції. Головною
складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.
Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному
процесі й політичному режимі.
Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та
їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу.
Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-
інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються
збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені
політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.
Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична
свідомість і політична культура.

Функції політичної системи[ред. | ред. код]

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне
життя суспільства:

 вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку

суспільства (функція політичного цілепокладання);

 організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної

програми держави (мобілізаційна);
 функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність
до офіційних політичних правових норм;

 координація окремих елементів суспільства;

 політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

 артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні

рішення);

 узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

 інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-

політичних цілей і цінностей;

 політична комунікація складових політичної системи.

Типологія політичних систем[ред. | ред. код]

Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:

 демократичні
 тоталітарні
 авторитарні
Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував
американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

1. англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає:

більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни
і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів
представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами
інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних
засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до
саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався
у Великій Британії, США, Канаді, Австралії та ін..
2. континентально-європейська політична система характеризується
співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових
культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може
призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20 — 30 роки XX
сторіччя). Притаманна Німеччині, Італії, Франції другої пол. XX — поч. XXI
сторіччя.
3. доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних
політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип
склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.
4. тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається
відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу.
Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистських Італії і
нацистській Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.
За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:
 відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім
середовищем;
 закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.
Прикладом закритої політичної системи була політична система СРСР, для якої була
притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного
табору.
Політи́чна свідо́мість (від лат. con — разом, спільно та scentia — знання) — це система
знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення
політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість,
є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у
яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних
відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери
політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є
необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.
Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес
відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.
Ідея і поняття політичної свідомості, як такої, що притаманна, відповідно від індивідуума-
рядового члена суспільства, починаючи з класового розшарування в ньому, і до нації і
суспільства в цілому особливо розроблені в марксизмі, були загальноприйнятими
у СРСР і лишаються популярними в пострадянських філософських школах.
Політи́чна соціаліза́ція — засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом
включення її у політичну систему, в управління політичними процесами.
Найважливішими результатами політичної соціалізації є політичні переконання, почуття,
цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити
збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму.
Політична соціалізація — це «процес розвитку, в ході якого діти і підлітки сприймають
ідеї, політичну позицію і поведінку, типове для даної спільності» [1]. Іншими словами,
політична соціалізація зводиться до засвоєння політичних цінностей і норм, необхідних
для адаптації в сформованій політичній системі і виконання різних видів політичної
діяльності. Політична соціалізація є одним з напрямків загального процесу соціалізації
індивідів. Основними агентами політичної соціалізації виступають такі соціальні
інститути, як сім'я, освіта, засоби масової інформації та інші. Велику роль в процесі
політичної соціалізації в сучасному суспільстві виконують політологи і політологія, як
наукова й освітня дисципліна.
Сам термін "політична соціалізація" був вперше введений в 1959 р. американським
вченим Г. Хайменом[2].Основні напрямки, за якими розвивалася теорія політичної
соціалізації в цей період, можна визначити наступним чином: це, по-перше, аналіз
процесу політичної соціалізації, по-друге, вивчення "агентів", які впливають на процес
соціалізації, і по-третє, дослідження продукту, який виходить на "виході" процесу
політичної соціалізації, тобто, політична свідомість, політичні уявлення, орієнтації,
установки.
В той період в політичній науці процес політичної соціалізації розглядався в рамках
біхевіористської парадигми та інтерпретувався як вплив політичного середовища на
особистість шляхом передачі певних моделей поведінки через систему організованих
суспільних інститутів і цінностей. При цьому індивіди або групи, що соціалізуються є
пасивними об'єктами соціалізації, а сам процес соціалізації передбачає "вертикальні"
відносини. Процес політичної соціалізації розглядався як стадіальний, зокрема, в ньому
виділялася латентна стадія (тобто процес неполітичного научання, згодом впливає на
політичну поведінку індивіда) і стадія прямої політичної соціалізації (процес ретрансляції
власне політичних цінностей та інформації). На початковому етапі розвитку теорії
найбільше увага дослідників була приділена таким агентам соціалізації як родина і група
однолітків. Багато вчених, що займалися в 60-70-ті роки проблемою політичної
соціалізації, дотримувалися тези, що сім'я індивіда є головним агентом соціалізації на
етапі латентної політичної соціалізації.
На тлі політичних змін, що відбулися у світі наприкінці XX століття, змінилися і
теоретичні підходи до визначення політичної соціалізації. Так, в останні десятиліття
минулого століття соціалізація втрачає свій "вертикальний" характер у зв'язку з тим, що в
традиційних суспільствах з'являються риси модернізації. Наприклад, однією з таких рис
стає зниження ролі авторитету віку - більш старший вік батьків, вчителів і т.д. не стає
підставою для пошани і наслідування; те ж саме відбувається і у відношенні спорідненості
- роль родинних зв'язків знижується. Крім того, процес соціалізації йде не тільки в "одну
сторону" – від старшого покоління до молодшого - але й навпаки - зараз є дані про те, що
молоді люди ретранслюють свої власні політичні орієнтації батькам.
Відповіддю на запити соціальної і політичної реальності, що змінилася стала теорія
запропонована в 1986 р. Річардом Мерелманом[3]. Це принципово нова модель механізму
засвоєння та ретрансляції політичних цінностей і установок. Згідно з його ідеєю
"горизонтальної" (lateral) політичної соціалізації, цей процес являє собою безперервний
вибір з широкого числа можливих і конкуруючих між собою образів світу та моделей
поведінки, кількість яких постійно збільшується в результаті взаємин між "рівними"
учасниками процесу соціалізації на "горизонтальному" рівні. При "горизонтальній"
соціалізації відносини між об'єктом і агентами соціалізації добровільні, рівні і тимчасові.
Особистість стає центром моделі, на відміну від моделі "вертикальної" соціалізації, де
особистість виявлялася своєрідним "кінцем" ланцюжка впливів.
Філіп Васбурн[4] вважає, що ці моделі політичної соціалізації слід розглядати не як окремі
та протиборчі концепції, а як взаємодоповнюючі підходи. Він пропонує наступну модель
процесу політичної соціалізації: стадії життєвого циклу, на якій перебуває індивід
(дитинство, підлітковий вік, юнацтво, зрілість і старість), і агенти соціалізації (сім'я, в якій
виховувався індивід, школа, церква, ЗМІ, сім'я самого індивіда, його робота і політичний
досвід) являють собою інтерактивні системи. Між агентами соціалізації існують
комплексні взаємини на всіх стадіях життєвого циклу, і відносна значимість кожного з
агентів соціалізації може варіюватися від одного періоду життєвого циклу до іншого.
Політичні орієнтації індивіда в будь-якій точці життєвого циклу визначаються
особистими природними особливостями, періодом життєвого циклу, який переживає
людина, її попереднім досвідом соціалізації, а також тим положенням, яке він займає в
соціальній структурі.
З точки зору Ф. Н. Ільясова [5], політична соціалізація - «це процес включення індивіда в
систему владних відносин і структур. Цей процес має такі складові: 1) інтерналізація
соціальних норм, що регулюють владні відносини; 2) соціально-політична орієнтація,
первинне запам’ятовування (імпринтинг) образу вождя; 3) вибір «своєї» соціальної групи і
політичної позиції; 4) входження в «свою» соціально-політичну групу; 5) засвоєння
певних політичних функцій, реалізація політичної поведінки».
Політичні відносини - взаємодія суб 'єктів політики і влади, де відбувається їх об
'єднання або роз 'єднання, передача ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом,
інформацією, знаннями та ін.), передача вольових устремлінь від одного суб 'єкта
(активного) до другого (пасивного). Політичні відносини - початковий, вихідний момент
суспільних відносин. Спілкування особисто-індивідуальне відрізняється
від дистанційного усною і, за допомогою документів, письмовою формою. В процесі
спілкування встановлюються, здійснюються контакти між різними суб' єктами політики,
від окремих людей до держави, всередині суспільства і його частин (малих груп, в
суспільствах лідерів, між супротивниками, організаціями та ін.), в різних ситуаціях -
спонтанних (у натовпі, між людьми, на мітингу), організованих (в ділових відносинах, у
трудовій політичній діяльності), між лідерами і масами (на зборах, маніфестаціях та ін.), а
також у зовнішньополітичній діяльності (міжнародне спілкування).
Політичний інститут, частіше вживається в множині політичні інститути —
різновид соціальних інститутів завданнями яких є встановлення, виконання та
підтримання влади. Поняття політичних інститутів виникло на основі стабільної та
повторюваної моделі відтворення влади в суспільстві, яка має спільні риси організації в
будь-якому суспільстві. Поняття є досить розмитим, часто терміном може означатись
якась окремо взята норма чи стала система звичаїв,
тобто, політика (англ. policy) встановленого (лат. institūtus) взаємовідношення до такої
норми в суспільстві.

Стійкість та сталість[ред. | ред. код]

Стійкість та сталість політичних інститутів, яка склалась протягом довгого часу,
пояснюється нормами, санкціями та звиканням. Перераховані властивості прийнято
називати атрибутами інституту.

 Норми, що регламентують характер взаємодії, їх стабільність, цінність, корисність

 Санкції, що перешкоджають відхиленню від нормативних моделей поведінки
 Звикання людей до складеного інституційного порядку.
Перераховані норми роблять політичні інститути об'єктивними, самовідтворюваними,
незалежними від волі і бажання окремих індивідів. Таким чином, поведінка окремих
індивідів, їхніх норм та правил стає не впливовою в суспільстві.

Склад[ред. | ред. код]
Типово, політичний інститут може складатись із:

 Певних груп людей, уповноважених суспільством виконувати соціально значимі

функції;
 Організацій, для виконання різних функцій;
 Сукупності матеріальних та інших засобів діяльності, що дозволяють організаціям
або групам осіб виконувати політичні дії;
 Сукупності політичних ролей та сталих норм, важливих для суспільства в цілому.[1]

Види[ред. | ред. код]
Існування політичних інститутів окремо від сучасного суспільства неможливе, політичний
інститут реалізуються тільки в діях людей, що відтворюють відповідний тип відносин та
взаємодій. Прототипи розвитку політичних інститутів є на всіх етапах розвитку
суспільства, у сучасному суспільстві існують такі основні політичні інститути:

 Інститут держави — є центральним, базовим елементом організації суспільства в

політичну систему[2]
 Інститут парламентаризму — виконує функції регулювання відносин з приводу
створення основних правових норм, законів і представництва інтересів різних
соціальних груп в державі;
 Інститути виконавчої влади — регулює систему взаємодій, що складаються між
органами, посадовими особами, які здійснюють поточне управління суспільними
справами і населенням країни;
 Інститут державної служби — регулює професійну діяльність людей, що належать
до особливої статусної групі;
 Інститут глави держави — забезпечує стійке відтворення суспільних відносин,
дозволяє лідеру держави виступати від імені всього народу, бути вищим арбітром в
 суперечках, гарантувати цілісність країни, непорушність конституційних прав
громадян;
 Інститут судової влади — регламентує відносини з приводу суперечок і конфліктів,
структурує поле політичних владних відносин, роблять взаємодії людей чітко
визначеними та стійкими.

політичний лідер, Політичне лідерство в системі владних відносин займає особливе

місце. У лідерстві найбільше яскраво проявляється «видимість» влади, її наочність.
Політичні лідери персоніфікують собою владу. Вони мають такий величезний вплив, що
він не зрівнюється із впливом інших суб'єктів політики в цілому.
Феномен політичного лідерства завжди привертав увагу представників світової політичної
думки. Нікколо Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного
використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Томас
Карлейль і Ральф Волдо Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим
талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Фрідріх Ніцше. На його
думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими
достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Габріель Тард
розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Тардом, люди схильні
діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають
політичне лідерство у контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому
розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену.
У сучасній науці, за наявністі спільності вихідних позицій, лідерство характеризується
неоднозначно. Можна визначити наступні основні підходи до його трактування:
1. Лідерство — це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, а також
те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб. Політичне лідерство,
пише Жан Блондель, — це «влада, здійснювана одним або декількома індивідами, для
того, щоб спонукати членів націй до дій».
2. Лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана із прийняттям
рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-
функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно
організованої системи соціальних позицій і ролей. Заняття в цій системі позицій,
пов'язаних з виконанням управлінських функцій (ролей), і дає людині статус лідера.
Іншими словами, як відзначає Даунтон, лідерство — це «становище в суспільстві, що
характеризується здатністю особи, що це становище займає, скеровувати й організовувати
колективну поведінку деяких або всіх його членів».
3. Лідерство — це вплив на інших людей.
Політи́чний режи́м — характерний тип влади в країні, сукупність засобів і методів
здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.
Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів
влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих
органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій,
рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів.

Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша — з
соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним,
процедурним характеристикам здійснення влади, у другому — її соціальним підставам та
походженню.
Політико-правовий підхід[ред. | ред. код]
Теоретики, що представляють перший інституційний напрямок політичного аналізу,
схильні змішувати поняття режиму з поняттям форм правління або державного ладу.
Подібне визначення питання традиційно було характерне для французького
державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми
правління, а сам термін «політичний режим» вважався частиною категоріального апарату
конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх
співвідношенням.[1] До цієї групи політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні
розробки, пов'язані з ім'ям Габріеля Лассуела та його послідовників (Ріггс, Бейкер).
Соціологічний підхід[ред. | ред. код]
Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє увагу осмисленню тих зв'язків
між суспільством і державою, які склалися реально. У цьому разі режим розглядається не
лише як форма (будь це управління, чи державне будівництво) і навіть не тільки як
структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато
ширшому значенні — як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та
політичного. У рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність
позицій трактування самого терміну режим. Представники нерідко не проводять ніяких
розмежувань між політичними режимами та політичними системами. [2]
Одне з характерних у цьому відношенні визначень політичного режиму належить Морісу
Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського
суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої», а в іншому — як «певне
поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття
рішень, однієї або декількох структур груп тиску».[3]
=Види політичних режимів

Види політичних режимів[ред. | ред. код]

Цей
розділ потребує доповнення
. (листопад 2018)
Демократичний режим[ред. | ред. код]
Докладніше: Демократія
Демократія — політичний режим, при якому єдиним джерелом влади визнається
народ, а влада здійснюється за волею народу і в його інтересах. Демократичні режими
складаються в правових державах.
Авторитарний режим[ред. | ред. код]
Докладніше: Авторитаризм
Авторитаризм (від лат. auctoritas — влада, вплив) — характеристика особливих
типів режимів, заснованих на необмеженій владі однієї особи або групи осіб при
збереженні деяких економічних, громадянських і духовних свобод для громадян.
Термін «авторитаризм» був введений в науковий обіг теоретиками
Франкфуртської школи неомарксизму і означав певний набір соціальних
характеристик, притаманних як політичній культурі, так і масовій свідомості в
цілому.
Існує два визначення авторитаризму:

 Соціально-політична система, заснована на підпорядкуванні особистості

державі або його лідерам;
 Соціальна установка або риса особистості, що характеризується упевненістю в
тому, що в суспільстві повинна існувати сувора і безумовна відданість,
беззаперечне підпорядкування людей авторитетам і владі.
Політичний режим, що відповідає принципам авторитарності, означає
відсутність демократії як щодо вільного проведення виборів, так і в питаннях
управління державними структурами. Часто поєднується з диктатурою окремої
особистості, яка проявляється в тій чи іншій мірі. Авторитарні режими дуже
різноманітні. До них належать:
Військово-бюрократичний режим[ред. | ред. код]
Військово-бюрократичний режим авторитаризму зазвичай виникає у вигляді
військової диктатури, але в подальшому політичному розвитку все більшу роль
починають грати різного роду цивільні фахівці. У правлячій коаліції домінують
військові і бюрократи, відсутня будь-яка інтегруюча ідеологія. Режим може бути і
безпартійним, і багатопартійним, але частіше за все існує одна проурядова, аж ніяк
не масова, партія. Військових і бюрократів зазвичай об'єднує страх перед
революцією знизу, тому усунення впливу на суспільство радикально
налаштованих інтелектуалів представляється їм необхідною умовою його
подальшого розвитку. Цю проблему режим вирішує за допомогою насильства і/або
закриття доступу інтелектуалів в політичну сферу через виборчі канали.
Прикладами військово-бюрократичних режимів були: правління
генерала Піночета в Чилі (1973—1990), військові хунти в Аргентині, Бразилії,
Перу, Південно-Східної Азії. Піночет стверджував: Жоден лист не ворухнеться в
Чилі без мого бажання. Генерал філософствував: «Більший злочин вбити комаху,
ніж людину». Жертвами його антикомуністичних чисток стали близько 40 тисяч
селян, в результаті чого з індіанською культурою в країні було по суті покінчено.
Гаслом генерала Ріоса Монтт (Гватемала) було: Християнин повинен носити з
собою Біблію і кулемет. В результаті його християнської кампанії 10 тисяч
індіанців були вбиті і понад 100 тисяч втекли до Мексики.
Корпоративний авторитаризм[ред. | ред. код]
Корпоративний авторитаризм встановлюється в суспільствах з цілком розвиненим
економічним і соціальним плюралізмом, де корпоративне представництво
інтересів стає альтернативою занадто ідеологізованій масовій партії і доповненням
до однопартійного правління. Зразки корпоративного режиму — правління
Антоніу ді Салазара в Португалії (1932—1968), режим Франсіско Франко в Іспанії.
У Латинській Америці відсутність широкої політичної мобілізації мас не раз
дозволяло впроваджувати корпоративне представництво інтересів.
Дототалітарний авторитаризм[ред. | ред. код]
Дототалітарний авторитаризм — режим, який встановлюється на певній стадії
розвитку політичних систем деяких країн. До порядків такого типу Лініц відносить
фашистські мобілізаційні режими, які — у порівнянні з військово-бюрократичним
і корпоративним авторитаризмом з їх єдиною, слабкою партією, — є менш
плюралістичними і ліберальними, більш партисипаторними і демократичними.
Йдеться про держави, де раніше існувала демократія, але після приходу до влади
фашистських лідерів почалася еволюція в тоталітарному напрямку.
Дототалітарний характер режиму обумовлює ряд важливих політичних,
соціальних і культурних чинників, серед яких:

 Досить впливова політична група, яка орієнтується на тоталітарну утопію, але

ще не зміцнила свою владу і не інституціоналізувала нову систему;
 Такі інститути, як армія, церква, групи інтересів, зберігаючи достатню
автономію, легітимність і ефективність, прагнуть обмеження плюралізму в
свою користь;
 Ситуація соціальної невизначеності, коли одні чекають, що колишні політичні
і соціальні структури зможуть поглинути тоталітарний рух, а інші
сумніваються в успіху цього процесу.
Постколоніальний авторитаризм[ред. | ред. код]
Постколоніальний авторитаризм у вигляді однопартійних мобілізаційних режимів
виникає після здобуття колишніми колоніями незалежності, створюється знизу в
суспільствах з низьким рівнем економічного розвитку. Як правило,
постколоніальна незалежність є такою лише в формально-юридичному плані.
Основою для мобілізації широкої громадської підтримки нового режиму
найчастіше стають націоналістичні гасла захисту незалежності, що затьмарює
будь-які внутрішні чвари і конфлікти. Однак загострення економічних проблем та
активізація антисистемних опозиційних сил змушують правителів обмежити або
зовсім ліквідувати експерименти з вільним політичним змаганням. Рівень
політичної участі громадян стає низьким, що визначає слабкість позицій лідерів
таких держав, що проявляється в частих переворотах та убивствах правителів.
Расова квазідемократія[ред. | ред. код]
Расова або етнічна квазідемократія — це тип авторитаризму, де політичний процес
можна було б назвати демократичним, оскільки до участі в ньому допущено певну
расову або етнічну меншість, але інші подібні групи виключені з політики
юридично або фактично, причому з використанням насильства. Прикладом расової
демократії можна назвати колишній режим ПАР з його ідеологією апартеїду.
Султаністський режим[ред. |  ред. код]
Султаністський режим можна розглядати як граничну форму автократії. Ознаками
персоніфікації цих режимів є відсутність ідеології, політичної мобілізації, будь-
яких обмежувачів влади султана, плюралізму. Прикладами султанізму були Гаїті
при Франсуа Дювальє і його синові Жану-Клоду, Домініканська республіка при
Рафаеля Трухільо, Філіппіни при Фердінанда Маркосі, Ірак за Саддама Хусейна і
т. д.
Тоталітарний режим[ред. | ред. код]
Докладніше: Тоталітаризм
Тоталітарний режим правління має на увазі, що держава втручається в усі
сфери життя людини і суспільства. Тоталітаризм ґрунтується на
офіційній ідеології, характеризується
крайнім центризмом, волюнтаризм ом, культом особистості правлячого вождя.
Спирається тільки на політичну силу (найчастіше — військову), опозиція не
допускається або переслідується, насильство носить характер терору, часто
допускається геноцид.
Тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) — це режим повного
контролю з боку держави над усіма сферами життя суспільства і кожною
людиною за допомогою прямого збройного підписання. Влада на всіх рівнях
формується закрито, як правило, однією людиною або вузькою групою осіб з
правлячої еліти. Тоталітаризм є специфічною, новою формою диктатури, що
виникла в XX столітті. Тоталітаризм є принципово новий тип диктатури
завдяки особливій ролі держави та ідеології.
Ознаки тоталітаризму:

 Ідеологічний абсолютизм (тоталітарний режим — це вельми

ідеологізований режим, в якому політика цілковито підпорядкована
ідеології, і нею ж детермінується)
 Єдиновладдя однієї партії — «ордена-мечоносців» (тоталітарний режим
уособлює однопартійна система, і все громадське життя будується на
засадах «партизації», тобто знає тільки санкціоновані партією структури і
форми)
 Організований терор і репресії (одним з фундаментних підстав
тоталітарного режиму є гранична концентрація страху перед «силовими
структурами», за допомогою якого забезпечуються підпорядкування і
покора мас)
 Монополія влади на інформацію (при тоталітарному режимі всі засоби
масової інформації підпорядковані партії і державі і беззаперечно їх
обслуговують, будучи позбавлені права на свободу слова та
інакомислення)
 Централізований контроль над економікою (економіка при тоталітарному
режимі належить до розряду командно-адміністративної (повністю
одержавленої), тобто виступає не інакше, як концентроване вираження
політики)
 Мілітаризація країни (при тоталітарному режимі країна уподібнюється
єдиної військового табору, оточеного ворогами, яких слід знищити заради
«світлого майбутнього»).
Залежно від пануючої ідеології тоталітаризм звичайно підрозділяють на
фашистський, соціалістичний і націонал-соціалістичний.
Гібридний режим[ред. | ред. код]
Гібридним вважається режим, у якому на виборах мають місце значні
порушення, які часто не дозволяють вважати їх вільними та справедливими.
Уряд може тиснути на опозиційні партії та опозиційних кандидатів. Порівняно
з неповноцінними демократіями помітна істотна слабкість політичної
культури, функціонування держави та політичної участі. Корупція, як правило,
значно поширена, верховенство права слабке. Громадянське суспільство
слабке, наявне переслідування журналістів, а судова влада не незалежна. [4][5]
Анархія[ред. | ред. код]
Анархію можна визначити, як відсутність політичного режиму, безвладдя.
Такий стан можливо, як правило, протягом нетривалого періоду часу, при
занепаді держави і катастрофічне зниження ролі державної влади або
протистоянні політичних сил, що претендують на її здійснення, такий стан
характерно для періоду великих потрясінь (революцій, громадянських
воєн, окупації). Також анархія представляється як форма суспільного
устрою, але не як якийсь проміжний стан в момент переходу від одного
політичного режиму до іншого.
Політоло́гія, або політична наука (англ. political science, фр. sciences politiques; від
(грец. πολιτικός, politikos — суспільний, громадський, грец. πόλις,
polis — місто, politika  — державні й суспільні справи), — соціально-гуманітарна
наука про політику, її роль і функції в житті суспільства, зокрема, про її теорію;
функції політичної системи та влади; функції і
характер держави; сутність, форми та методи діяльності суб'єктів
політики та закономірності і випадковості розвитку політичного процесу;
про проблеми глобальної політики, зокрема, міжнародних відносин.
Дослідження політики у політології міждисциплінарні і відображаються у їх інтеграції з
іншими дисциплінами[1] насамперед із соціологією, психологією, правом. Політологія ж
вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.

Термінологія науки[ред. | ред. код]

Польська дослідниця Барбара Вітковська-Розчека у дослідженні проблем політичної
науки розглядає терміни: політологія, політична наука та політичні науки як синоніми. [2]

Категорії науки[ред. | ред. код]

Три категорії (ключові поняття) політичної науки: влада, держава і політика.

Історія дисципліни[ред. | ред. код]

Історію розвитку політичних знань можна умовно розділити на три періоди:

 Донауковий, зокрема Філософський — до середини ХІХ ст.;

 Емпіричний — з середини XIX ст. по 1948 р.;
 Рефлексія — від 1948 р. до наших днів.
Донауковий період накопичення політичних знань[ред. | ред. код]
Міфологічний етап[ред. | ред. код]
Почався в Стародавньому світі з політичної думки Стародавнього Сходу. Знання про
політику (зокрема владу — грец. Πολιτικές Επιστήμες (від.
гр. logos — слово, поняття, вчення — букв. політична епістемологія, політзнання) починає
накопичуватись разом з виникненням самої політичної влади. Волхви Давньої
України, жерці Стародавнього Єгипту, мудреці імператорів Давнього Китаю  володіли
певними політичними знаннями і відбивали їх у політичних вченнях релігійного
чи міфологічного забарвлення.
В цей період і влада і знання про неї були справою невеликої, закритої групи людей, яка
могла набувати рис касти, яку український політичний мислитель та ідеолог першої
половини ХХ ст. Дмитро Донцов називав провідною верствою, яка розглядала політику як
політичне мистецтво.
Філософський етап[ред. | ред. код]
Серед представників цього етапу у античному світі виділяють:

 Демокріта з Абдери, який виступав за демократичну форму правління;

 засновників політичної філософії — Платона, теоретика тоталітаризму,
і Аристотеля — який наголосив на необхідності маневрування між конкуруючими
інтересами різних соціальних груп;
 Цицерона, оратора, який багато зробив для вдосконалення політичної думки
Античності.
Найбільш відомі з праць цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до
сьогодні:

 Античність: «Політика» Аристотеля, «Держава» Платона, Цицерона.

 Середньовіччя: «Про град Божий» Аврелія Августина, Фоми Аквінського і його
послідовників з Саламанкської школи.
В Західній Європі політичні знання починають набувати характеру політичної філософії
на межі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні
процеси за допомогою філософських підходів і методів.
Основи європейської політичної філософії з цього часу почали закладати Н. Макіавеллі —
італійський мислитель з Флоренції (XVI ст.), який вважається засновником сучасної
політичної соціології, І. Кант, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Б.
Віко та ін. Відповідно у цей час галузь знань про політику отримала нову назву —
політична філософія.
Найбільш відомі з праць з цього періоду розвитку політичної думки, що дійшли до
сьогодні:

 Відродження: Макіавеллі, «Державець», «Міркування про першу декаду Тита

Лівія» — відмова від погляду на політику як предмет божественного провидіння,
влада монархів розглядається як цілком людське явище, тому книга Макіавеллі досі
сприймається багатьма як зразок крайнього політичного цинізму.
 Новий час: Спіноза, «Богословсько-політичний трактат»; Гоббс, «Левіафан»;
Локк, «Два трактати про правління». Твори просвітителів (Монтеск'є, Вольтер, Руссо).
Цей період розвитку галузі тривав до середини XIX століття. Його представниками
були також — соціалісти-утопісти (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), Ф. Ніцше
 З ХХ ст. — тоталітарна політична думка (праці А. Гітлера, М. Каддафі,
представників «історичного матеріалізму»). її противники — Поппер, «Відкрите
суспільство та його вороги».
Розвиток політичної науки в модерний період[ред. | ред. код]
Знання про політику починають набувати характеру науки в європейський Новий час.
Починається вивчення політики науковими методами. Перші кафедри політичної науки
відкрились у 1640-х рр. — в Республіці Сполучених Провінцій (університет Лейдена) і
королівстві Швеція (університет Упсали).
Однак в провідних державах Заходу як самостійна наукова і навчальна дисципліна
політична наука оформилась набагато пізніше — в другій половині XIX ст., коли почався
емпіричний етап розвитку науки, який тривав до 1945 року, почалося викладання
політичної науки в навчальних закладах. Великий вплив на її розвиток справила
соціологія, зокрема марксизму.
У США 1857 року Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі,
в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало
початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових
закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук. Це
пов'язано з розвитком капіталізму та банківської системи, демократичних інституцій та
потребі у формуванні фахового підходу до політичного та адміністративного управління
запитом на кадри для сфери активних комунікацій в ієрархії координаційного управління
колоніальних держав, до числа яких США увійшли з перемогою в Іспано-американській
війні 1898 р. Тому у 1920—1930-ті рр. центром розвитку науки стають США.
1896 року італійський політолог і соціолог Г. Моска опублікував книгу «Елементи
політичної науки», що дало підстави говорити про поширення політичної науки у Європі,
починаючи з кінця XIX ст..
Найвідоміші праці періоду: з XIX ст. — соціальні концепції К. Маркса, М. Вебера і Г.
Спенсера.
З ХХ ст. — труди Римського клубу .
Необхідність ідеологічної боротьби з СРСР наприкінці 1940-х, однією з ідеологічних
платформ якого була політична економія (див. Політологія СРСР), а також бурхливий
повоєнний розвиток такого напрямку соціології як політтехнологія, спонукала політичну
еліту країн НАТО, зняти негласне табу з цієї теми, доповнивши її політтехнологією, і
оформити як самостійну галузь наукового знання; до того коло питань, пов'язаних з
теорією державного устрою, розглядався в рамках соціальної філософії, а з кінця XIX
століття — і в соціології.
Становлення політичної науки у глобальному масштабі завершилося на Міжнародному
колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований з
ініціативи ЮНЕСКО. На цьому семінарі було окреслено предмет цієї науки,
рекомендовано включити курс політичної науки як загальнообов'язкової загальноосвітньої
дисципліни в систему вищої освіти.
Популі́зм (лат. populus — народ) — політика або риторика, яка апелює до простих
народних мас, їхніх надій, страхів, незадоволення життям, і ґрунтується на протиставленні
інтересів широких мас населення інтересам еліти. В англомовній літературі термін
переважно використовується як відповідник українського поняття «народництво» (і
англійською мовою «народництво» переважно перекладається як «populism»), і далеко не
завжди має негативні конотації.
Поняття, як правило, використовується з негативною конотацією і найчастіше вживається
для означення політики загравання влади з народом для забезпечення популярності або
також поверхневої критики «верхів», «еліти», «влади», що
характеризується демагогічними гаслами та необґрунтованими обіцянками.

Ідеологія[ред. | ред. код]
Популізм базується на твердженні, що панівна еліта експлуатує простий народ, шкодить
країні й не турбується про інтереси людей, оскільки зацікавлена лише у власних благах,
тож владу в еліти треба відбирати та спрямовувати на задоволення інтересів суспільства в
цілому.[1]
Популісти будують свою риторику на акцентуванні економічних і соціальних інтересів
звичайних людей. Багато дослідників популізму, починаючи з 1980-х, розглядали його як
стиль риторики, який може служити не одній, а безлічі ідеологій. Залежно від
підтримуваної ідеології, політичні філософи розрізняють «лівий» і «правий» популізм.
Популізм включає критику існуючого режиму, а також може бути заснований на
ідеях націоналізму, расизму або релігійного фундаменталізму. Багато популістів
представляють себе захисниками окремих регіонів або окремих соціальних груп, таких як,
наприклад, працівники, жінки, містяни, селяни, працівники якоїсь галузі промисловості
тощо. В риториці популісти часто використовують дихотомію (принцип «або-або», тобто
«третього не дано») і стверджують, що виражають інтереси більшості населення.
До найпоширенішої термінології популізму належать вислови «пряма демократія»,
«авторитетний лідер», «антинародний уряд», «бюрократія», «корупція». Популісти часто
стверджують, що соціальні проблеми мають прості рішення. Як рішення пропонується
боротьба з владою політичних угрупувань або корпорацій, боротьба з корупціонерами та
бюрократами, залучення до управління представників народу.
Прихильники популізму вважають його дійсною демократією, а
супротивники — демагогією.

Популізм та формування еліт[ред. | ред. код]

Засновники теорії еліт соціолог Вільфредо Парето та юрист і соціолог Гаетано
Моска в теорії еліт визначили аристократичну і демократичну тенденції оновлення
панівних еліт. Кожна з них має свої переваги та недоліки: аристократична тенденція веде
до виродження еліт, наслідком чого є суспільний застій; демократична підвищує здатність
політичної системи ефективно реагувати на зміни, але пов'язана зі слабкою
передбачуваністю лідерів, їхньою схильністю до популізму[2].

Політичний популізм в Україні[ред. | ред. код]

Докладніше: Політичний популізм в Україні
Колишній Президент України, Віктор Ющенко таким чином оцінив економічну
політику, яку провадили українські уряди після проголошення незалежності
України[3]:

«Той економічний курс, який запропонували Україні, — це, вибачте, вонючий

популізм 17-х років. З ним не можна зустрічати кризу, з ним не можна боротися
– це не світогляд третього тисячоліття. Пустим популізмом, солодкими
речами, відсутністю жорсткого державного підходу, в тому числі по
економічних і фіскальних питаннях, ми не дамо відповіді».
Приро́дні права́ люди́ни (громадянські, особисті) — це права, які надаються людині з
народження, необмежені нічим та ніким. Вони є першочерговими, а всі інші - похідними
від них. Дані права в жодному разі не залежать від держави або ступеня її
демократичності. Це права надані природою і супроводжують особу до самої смерті.
Одним з перших дослідників природного права в Україні був Станіслав Оріховський.
Типологічно варіанти природного права зводяться до чотирьох основних форм,
визначених С. С. Алексєєвим. Перший тип заснований на природних стосунках і зв'язках,
які спостерігаються у житті людей і тварин. Він виражає порядок, встановлений
природою, порядок, що випливає з природи людини, природи речей, відповідно до якого
треба формулювати юридичні норми. Згідно із другим тлумаченням природного права,
обґрунтовується ідея вічності та всезагальності природно-правових законів як істинних
законів природи.
Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна
влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема
передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду.
Термін «президентська республіка» говорить сам за себе: президент грає в республіці
головну роль. Також його називають сильним президентом.

Основними її ознаками є:
• чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними
будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»;
• президент — глава держави і виконавчої влади;
• президент обирається непарламентським способом — голосуванням виборців, що
обумовлює досить високий ступінь його незалежності від парламенту; президент не має
права розпуску парламенту;
• принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з
мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду
тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення;
• рішення приймає президент;
• політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня;
• президент одноосібно керує виконавчою владою, посада прем'єр-міністра не
передбачається;
• президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з
посади.
• уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що
тільки президент може відправити його у відставку.

Поділ влади[ред. | ред. код]

Президентська республіка теоретично будується за принципом жорсткого поділу влади.
Це означає, що в конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе
розмежування компетенції між вищими органами законодавчої та виконавчої влади.
Відповідні вищі органи держави не тільки структурно відокремлені, а й мають значну
самостійність по відношенню один до одного.

Президент[ред. | ред. код]
Президент обирається позапарламентським шляхом на всенародних виборах. Дострокове
усунення президента від посади можливо лише в двох випадках: визнання його винним
судом імпічменту або відхід у відставку. Будучи «главою виконавчої влади», він формує
уряд — кабінет лише при номінальному участю парламенту. Ніякої відповідальності
перед парламентом кабінет не несе. Він очолюється президентом і фактично грає при
ньому роль дорадчого органу. Хоча президент позбавлений права розпуску парламенту,
він наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно впливати на всю
законодавчу діяльність парламенту. З числа повноважень найважливіше — це право
звернення до парламенту з посланнями. Поряд з цим президент сам є найважливішим
нормотворчим органом.

Парламент[ред. | ред. код]
Парламент є носієм «законодавчої влади», але його діяльність поставлена в залежність
від президента, який не тільки відображає найважливіше джерело законодавчої ініціативи,
але й визначає долі багатьох законопроектів, використовуючи право вето, для подолання
якого потрібно кваліфікована більшість парламенту. У той же час парламент має
можливість змінювати і навіть відхиляти законодавчі пропозиції президента і здійснювати
контроль над діяльністю виконавчого апарату державної влади. Хоча члени кабінету і
глави інших загальнонаціональних виконавчих відомств не є членами парламенту, вони
можуть викликатися і піддаватися допиту в різного роду комітетах парламенту, наділених
значними ревізійними, контрольними і розслідувальними повноваженнями.

Прем'єр-міністр[ред. | ред. код]
Як вже говорилося, в більшості президентських республіках немає особливої посади
прем'єр-міністра, ним є президент. Якщо в президентській республіці є посада прем'єр-
міністра (Єгипет, Перу, Сирія та ін; іноді вона передбачена конституціями, але може і не
згадуватися ними, і в багатьох країнах Азії і Африки вона то вводилася, то скасовувалася),
то це так званий адміністративний прем'єр. Юридично він очолює уряд, але на ділі
політику уряду визначає президент, під керівництвом якого проходять офіційні засідання
ради міністрів, де вирішуються максимально важливі питання (менш важливі питання
вирішуються під головуванням адміністративного прем'єра).

Переваги та недоліки[ред. | ред. код]

Таким чином, головні переваги президентської республіки полягають у тому, що це —
відносно проста система командного типу з вираженою персональною відповідальністю, а
отже, володіє значними перевагами з точки зору ефективності державного управління.
Недоліки президентської системи є продовженням її переваг: для неї характерна висока
концентрація влади, що в країнах з нестійкими традиціями демократії загрожує
збереженням і навіть посиленням авторитарних рис у політичному режимі (особливо
цьому сприяє з'єднання поста глави держави і глави виконавчої влади). Крім того,
застосування президентської системи в країнах зі складними міжнаціональними,
міжконфесійними та внутрішньо-конфесійних відносинами президентська модель не дає
адекватного вирішення проблем організації державної влади. Недоліком президентської
системи є і відсутність належного зв'язку між партійним складом парламенту і партійною
приналежністю президента. Це веде до розбалансування політичної системи і
різноспрямованості політичних процесів в єдиній державній машині, ламаються політичні
цикли.
Інші назви: нема
Перейти до навігаціїПерейти до пошуку
Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis — той, що має правильне
співвідношення частин з цілим) — виборча система, при якій голосування за кандидатів
проводиться за партійними списками. Розподіл мандатів між партіями здійснюється
відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний
список. У 1885 р. на конференції в Антверпені, присвяченій виборам, було вперше
розглянуто модель пропорційної виборчої системи. У 1889 р. її вперше було запроваджено
в Бельгії. До 20-х рр. XX ст. більшість європейських країн використовували пропорційну
виборчу систему. Розрізняють різновиди цієї системи: система списків і система єдиного
перехідного голосу. В багатьох країнах з пропорційною виборчою системою
використовують прохідний бар'єр, або виборчий поріг. Він визначає найменшу частку
голосів, яку має набрати політична партія, щоб пройти до парламенту. Вперше
запроваджений у Німеччині 1963 р. На сучасному етапі він коливається від 8 % у
Ліхтенштейні до 0.67 % — у Нідерландах. Метою запровадження виборчого порогу було
прагнення забезпечити більшу партійну консолідацію парламенту через недопущення до
парламенту партій, що мають малу кількість депутатських мандатів.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють
пропорційні системи:
а) з жорсткими списками;
б) з преференціями;
в) з напівжорсткими списками;
г) система панаширування.
При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії в цілому. У
виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за
партійним списком (Іспанія, Ізраїль).
Система преференцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати
не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номера того кандидата від цієї
партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди,Україна).
Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у
цілому, так і визначати преференції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох
кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Система голосування з індивідуальною передачею голосу — виборці відзначають
цифрами проти прізвищ кандидатів, в якому порядку за них голосують, ранжуючи таким
чином свої особисті переваги.
Система панаширування — виборець має право висловитися стосовно певної кількості
кандидатів незалежно від їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних
партій. Дана система дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подобається,
також віддати перевагу кандидатам з інших партій. Такий різновид пропорційної системи
використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати
переваги — віддавати найбажанішим кандидатам одразу декілька голосів, таким чином
ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.
Ресурси влади — це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об'єкт
влади відповідно до цілей суб'єкта.
У політології існує кілька підходів до класифікації ресурсів влади. Прихильники одного з
найпоширеніших поділяють їх на утилітарні, примусові та нормативні.
Утилітарні ресурси охоплюють матеріальні та соціальні цінності, пов'язані зі щоденними
інтересами людей. За їх допомогою державна влада може «купувати» не лише окремих
політиків, а й цілі прошарки населення.
Примусові ресурси використовують тоді, коли не спрацьовують утилітарні. До них
належать усі засоби адміністративного впливу і покарання, в тому числі притягнення до
суду.
До нормативних ресурсів належать засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації
та норми поведінки людини. Нормативні ресурси впливають на свідомість, внутрішній
світ людини.
Прихильники іншого підходу за важливістю сфер життєдіяльності поділяють ресурси
влади на економічні, соціальні, інформаційні, політико — правові, демографічні, силові,
суб'єктні та політичні.
Економічні ресурси — матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та
споживання, гроші, родючі землі, корисні копалини, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси — здатність до підвищення (чи зниження) соціального статусу або
рангу, місця у соціальній структурі. Соціальний ресурс охоплює: посаду, престиж, освіту,
медичне обслуговування, соціальне забезпечення.
Інформаційні ресурси — це знання та інформація, а також засоби їх отримання та
поширення. З розвитком засобів масової інформації та комунікаційних систем саме вони
стають найважливішими атрибутами влади, особливо в розвинених країнах.
Політико — правові ресурси — це конституція, закони, програмні документи політичних
партій.
Демографічні ресурси — людина як універсальний ресурс, що створює інші ресурси.
Силові ресурси — зброя, апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього
люди: армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
Суб'єктні ресурси — наявність необхідних соціальних якостей (особисті характеристики
суб'єкта влади — політична освіченість, компетентність, організованість, наявність
політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння
приймати рішення і брати на себе відповідальність, рішучість, визнаний авторитет).
Політичні ресурси — наявність розвинених політичних партій, відпрацьованість
державних механізмів, підготовлений апарат управління, політичні традиції, наявність
політичних лідерів і відпрацьованого механізму їх формування, розвинена політична
культура мас.
Кожен із цих ресурсів становить певну силу, проте співвідношення цих сил у різні періоди
може змінюватися.
Соціалі́зм, заст. соціялі́зм[1][2], — поняття, що має багато значень. Під цим терміном у
першу чергу розуміють:

 соціально-економічні ідеї, вчення та ідеології, основною ціллю та ідеалом яких є

здійснення принципів соціальної справедливості, свободи та рівності.
 політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять
до «лівого» політичного спектра;
 в переносному значенні в політичній лексиці — політика економічного
перерозподілу національного продукту країни, спрямована на соціальний захист
найслабших верств населення; підтримка бідних за рахунок багатих
 самоназва економічного, часом неправильна[3], суспільного та політичного
ладу в СРСР та країнах, що в XX столітті були вільними або
невільними сателітами СРСР.

Політичні ідеології, що визнають себе «соціалістичними» мають дуже широкий спектр —

від німецького національного соціалізму до комунізму та сталінізму у Радянському Союзі,
від анархізму та марксизму до маоїзму. Ним також позначають різні політичні режими, як
бідні африканські «соціалістичні» держави, арабські та азійські військові диктатури. В
заможних країнах Західної Європи, Австралії та Нової Зеландії що мають розвинену
політичну демократію та «соціально-орієнтовану» ринкову економіку —
«соціалістичними» вважаються різноманітні соціально-демократичні партії та їх спілки,
як, наприклад, «Соціалістичний інтернаціонал».[4]
Ідея соціалізму виникла як відповідь на проблеми раннього
періоду промислового капіталізму в країнах Європи (в першу
чергу, Франції, Німеччини та Великої Британії). Подолання недоліків капіталізму
соціалісти вбачали в заміні приватної власності на засоби виробництва суспільною
власністю, скасуванні оплачуваної праці та створенні безкласового суспільства, де замість
капіталістичної гонитви за прибутком діє соціальне виробництво на задоволення потреб
людини. В такому суспільстві мало б здійснюватись «соціальне» начало людини, взаємна
турбота про добробут іншого, а не задоволення власних бажань, співпраця для досягнення
спільних цілей, а не змагання за особисте та доброчинність замість жадоби.[5]
До відомих соціалістів належать, зокрема: П'єр Жозеф Прудон, Джуліус Н'єрере, Карл
Маркс.
У сучасних умовах ринкової економіки низка експертів вважають, що
особливості шведської моделі економіки дозволяють з повним правом вважати її
«соціалізмом в умовах ринкової економіки» (так званий «шведський
[6]
соціалізм», «шведська модель соціалізму») .
В дослівному значенні, соціалізм нічого не означає. Він нічого не означає внутрішньо,
оскільки його основна економічна програма — націоналізація — не реалізує й не здатна
реалізувати його моральний ідеал — рівність — у спосіб, який скрізь постійно вважали
притаманним соціалізмові. Він також нічого не означає історично, оскільки був
привласнений такою величезною кількістю несхожих суспільних формацій, що втратив
гостроту. Часто навіть стверджували, що найфантастичніші різновиди соціалізму містять в
собі елементи релігії.[7]
З погляду Карла Маркса, повний та цілковитий соціалізм можна помістити в єдину фразу:
«знищення приватної власності». Як наслідок, необхідно також знищити продукт
приватної власності — зиск і засіб, де його черпають, — ринок. Тільки після цього
максималістська формула соціалізму стає повною: соціалізм виходить із моральної ідеї —
рівності, апогею досягає у практичній програмі — руйнації приватної власності й ринку.[8]
Однак ніколи не ставало можливим впровадити цю максималістську програму соціалізму
без нищівної революції. Соціалістичний рух, на практиці, задовольнився скромнішими
цілями й еволюційними методами в їхньому досягненні. Це й призвело до розмаїтості
програм — від прогресивного оподаткування до загальної держави достатку, які також
вибороли собі право називатись «соціалістичними».[8]
Дедалі зростаючий успіх соціалістичного руху ніс за собою і небезпеку відхилення від
основних засад. Тому 1848 року Карл Маркс включив до «Маніфесту» найрадикальніший
ярлик лівих — комунізм, назвавши його останньою, найважливішою стадією соціалізму. [9]
Проблема визначення[ред. | ред. код]
Ще у 1920-ті роки німецький соціолог Вернер Зобмарт перелічив на одному з семінарів
відомі на той час визначення соціалізму, отримавши в підсумку 260.[10]
Що розуміти під соціалізмом лишається темою для суперечок. Загального наукового та
авторитетного визначення, яке б могло охопити історичні приклади не існує. В наслідок
понад 130 річного використання слова «соціалізм» для позначення різних відмінних явищ
воно втрачає своє значення. Для уточнення його значення починають використовувати
разом з прикметниками (пролетарський, науковий, демократичний, християнський,
товариський, консервативний, утопічний тощо). Як додаткові приклади також можна
назвати аграрний соціалізм, державний соціалізм, реформістський соціалізм.[11]
Уяву про спільні риси для різних тлумачень «соціалізму» дають такі визначення:
«Основною характеристикою соціалізму є прагнення
[12]
створення егалітарного  суспільства»
«Може бути визначений як політичне вчення протилежне капіталізмові, яке
прагне змінити існуючі суспільні відносини з метою встановлення соціальної
справедливості та законності, організований на цих принципах суспільний лад та
політичний рух, який прагне створення цього суспільного ладу.»[13]
Додатковим свідченням того, що значення терміну «соціалізм» неможливо точно
встановити, особливо з 1960-х років після появи Нових лівих, є:
«Наразі, термін не має однозначності та має безмежно широке значення.
Соціалізм весь час пристосовують та розширюють до позначення різних
політичних цілей та змісту.»[14]
Багатозначність терміну погіршує ще й те, що ним можуть позначати як
методи, так і цілі, як суспільно-політичні рухи, так і історично-суспільні фази
та існуючи соціальні системи:

 соціально-економічне, політичне, філософське, педагогічне, етичне вчення

скероване на інтерпретацію, аналіз, критику та/або втілення деяких
суспільних відносин;
 політичний рух, який прагне досягнення на практиці соціалістичних цілей
соціалістичними засобами;
 суспільний лад, який втілює соціалістичні відносини у виробництві та
соціальних відносинах;
 в рамках Марксизму-Ленінізму проміжна фаза на шляху від капіталізму до
комунізму.[15]
 термін реальний соціалізм яким позначають держави, які перебували під
монопольним правлінням Комуністичної партії з 1917 року.
Ранній соціалізм[ред. | ред. код]
Невідоме точне походження ідей соціалізму. Дехто вважає, що соціалістичні
форми організації існували в прадавніх спільнотах до появи сільського
господарства та початку урбанізації на Близькому Сході (8 000—10 000 до
н. е.)[16] наприклад, Ур (XXII—XXI ст. до н. е.) та цивілізація Інків.[17] Деякі
дослідники простежують корені соціалістичних ідей в релігійних
утопіях Старого заповіту[18], законах Мойсея,[19] анти-індивідуалізмі
радикальних сект, які виникли після Французької революції,[20] та до
публікації «Маніфесту комуністичної партії».[21] Першу встановлену появу
терміну зафіксовано в італійських виданнях в 1803 році, хоча тогочасне
значення відрізнялось від сучасної інтерпретації.[22] Тому, зазвичай, появу
терміну приписують Лондонському журналу англ. Co-Operative Magazine, де
його було використано для позначення послідовників Роберта Оуена.[23] У
французькій мові термін було вперше використано 1832 року в газеті фр. Le
Globe для опису праць Анрі Сен-Сімона.[24][25]
Ранні радикальні християнські течії, такі як Левелери та,
особливо, Діґери в Англії XVII століття та Анабаптисти в Центральній
Європі XVI та XVII століть проголошували ідеї, які мали чітке соціалістичне
забарвлення, як і проголошені Гракхом Бабефом ідеї в Змові Рівних. Більш
системно соціалістичні ідеї були розроблені в працях мислителів початку XIX
століття — Анрі Сен-Сімона, Шарля Фур'є та Роберта Оуена.[26] В ті часи
соціалізм мав риси авторитаризму, й припускалось, що його втілення в життя
вимагатиме сильної диктаторської держави. Свобода думки вважалась
причиною багатьох бід суспільства XIX століття, а Сен-Сімон навіть
припускав, що з тими, хто відмовиться від покори планувальним комітетам,
слід поводитись як з худобою.[27]
Ранніх соціалістів об'єднувала антипатія до індивідуалізму, бажання
замінити конкуренцію співпрацею та віра в можливість позитивної науки про
суспільство та людину, які стануть дороговказом соціальної організації. Але
істотні розбіжності полягали в їхньому баченні окремих деталей
підтримуваною ними соціальної організації, способу її досягнення та
розуміння природи людини, на якій вона має ґрунтуватись. Сен-Сімон та Фур'є
відкидали погляди Відродження підтримувані Руссо та іншими стосовно того,
що природа людини, будучи від початку доброю, шляхетною та раціональною,
була розкладена сучасним суспільством взагалі та приватною власністю
зокрема. Натомість вони доводили, що природа людини ділиться на визначені
типи, які можуть гармонійніше співіснувати у більш кооперативному
середовищі. Оуен дотримувався протилежного погляду, за ним природа
людини була змінною, яка формується об'єктивним середовищем. Останнє має
бути змінено так, аби сприяли вдосконаленню людства. Співпраця та
солідарність мають змінити конкуренцію та індивідуалізм, забезпечуючи, в
такий спосіб, радість та колективну гармонію людей. Ці погляди були втілені в
життя на текстильній фабриці Оуена в Нью Ланарк та в інших кооперативних
спільнотах основаних на цих принципах.[28]
Соціалістичні ідеї здобули більшого поширення в Англії, Франції та
німецькомовних державах в 1830-х та 1840-х роках.
Прискорення індустріалізації та урбанізації та спричинені ними соціальні
проблеми створили умови для появи різних радикальних рухів за соціальні
реформи і зміни. До цих рухів належали перші організації
робітників, кооперативи, профспілки, Чартисти та ряд анти-модерністських
угрупувань, які шукали порятунок у відтворенні традиційного коммуналізму.
Саме в такому середовищі соціальних та політичних
рухів Маркс та Енгельс розпочали роботу над тим, що Енгельс
[16]
назвав науковим соціалізмом.
Соціал-демократія — соціальна політика та ідейно-політична течія, що виникла в
рамках соціалізму і згодом трансформувалася на позиції поступового
вдосконалення капіталізму з метою утвердження соціальної справедливості, солідарності і
більшої свободи[1].

До Першої світової війни «соціал-демократами» називали всіх послідовників лівої

ідеології поза анархізму — як марксистів, так і послідовників Ф. Лассаля та інших
різновидів реформістського соціалізму. Таким чином, ця категорія об'єднувала і
радикальних революціонерів — В. І. Леніна і Р. Люксембург, і помірних еволюціоністів
типу Е. Бернштейна, і ортодоксальний «центр» типу К. Каутського.
Ідеологія сучасної соціал-демократії знаходиться трохи лівіше соціал-лібералізму і трохи
правіше демократичного соціалізму. На відміну від демосоціалістів, соціал-демократи не
наполягають на необхідності примусової націоналізації засобів виробництва. На відміну
від соціал-лібералів — вважають, що в основі суспільного устрою, все-таки повинна
превалювати соціалістична, а не капіталістична орієнтація.

Витоки соціал-демократії та розвиток ідеології[ред. | ред. код]

Cучасна соціальна демократія походить з епохи ранньої промислової революції, коли
сформувалась концепція утопічного соціалізму. Соціальна демократія складалася під
впливом ідеології Французької революції 1789 та ідей соціалістів К. А. Сен-
Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена[1].
Надалі істотний вплив на соціал-демократію (крім англосаксонських країн)
надав марксизм, від якого вона прийняла ідеї пролетарської революції та диктатури
пролетаріату, загальної рівності і т. д. В англосаксонських країнах на ідеологію
лейбористських партій вплинуло фабіанство.
Наприкінці XIX — початку XX століття під впливом успіхів робітничого руху в
індустріально розвинених країнах Заходу соціал-демократія поступово відійшла від
марксизму і зосередилася на еволюційному вдосконаленні сформованого порядку.
Збереження в програмах соціал-демократичних партій революційних гасел і вимоги
встановлення соціалізму поєднувалося з прагматичною політичною практикою. Після
Жовтневої революції в Росії соціал-демократія, що проголосила своєю метою побудову
«демократичного соціалізму», і комунізм виявилися супротивниками.[1]
«Правий ухил в комунізмі означає тенденцію до відходу від революційної лінії марксизму
в бік соціал-демократії», — говорив Й. В. Сталін в 1928 році[2]: «Перемога правого ухилу в
компартіях капіталістичних країн означала б ідейний розгром компартій і величезне
посилення соціал-демократії».

Цінності і цілі сучасної соціал-демократії[ред. | ред. код]

В цілому, соціал-демократи підтримують принципи справедливості, свободи, рівності і
братерства.

 Захист прав людини.

 Принцип рівних прав та можливостей (а не лише рівних можливостей, як у
консерватизмі).
 Політичний та ідеологічний плюралізм.
 Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизації вільного
ринку.
 Обмежене державне регулювання економіки.
 Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах
робітників та дрібного підприємництва.
 Принцип справедливої торгівлі.
 Рівноправність та захист усіх форм власності.
 Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з
приватним.
 Націоналізація стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій,
аерокосмічній, металургійній, нафтопереробній промисловості та енергетиці.
 Соціальне партнерство між трудящими та роботодавцями.
 Співпраця з профспілками.
 Скорочення розриву між багатими та бідними.
 Підтримку незаможних верств населення.
 Створення «держави загального добробуту».
 Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає:
o Обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).
o Поліпшення умов праці робітників.
o Підвищення мінімальної зарплати.
o Захист від невиправданого звільнення.
 Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає:
o Загальна безкоштовна освіта, рівний доступ до якого має все населення
країни.
o Державну систему загальної безкоштовної охорони здоров'я для всіх
громадян країни.
o Державну допомогу у формі пенсій та допомог по інвалідності та
безробіття.
o Державну допомогу для догляду за дітьми.
 Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування
державних витрат.
 Введення нових законів з охорони природи та навколишнього середовища (хоча і
не настільки радикальних, як проєкти «Зелених»).
 Зняття обмежень з імміграції та мирне співіснування культур та цивілізацій.
 Секуляризація та відкрита прогресивна соціальна політика.
 Зовнішня політика, що відповідає принципам мультилатералізму та участь в
міжнародних організаціях типу ООН.
 Демілітаризація, скорочення військових арсеналів та неучасть в агресивних
військових блоках.
 Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції та
середнього класу.

Соціал-демократи при владі[ред. | ред. код]

Якщо на початку століття входження представника французьких соціалістів Олександра
Мілєрана в буржуазний уряд було розглянуто як зрада («казус Мілєрана»), то
після Першої світової війни соціал-демократичні уряди стали регулярно з'являтися при
владі в рамках двопартійної системи демократичних країн.
Хоча в роки «Великої депресії» в ряді країн соціал-демократичні партії змушені були піти
в опозицію (у Великій Британії), а в Німеччині та Австрії в підпілля, соціал-демократія
збереглася, а у Швеції навіть змогла зміцнити свої позиції за допомогою державного
регулювання економіки. Шведський уряд Ганссона зміг стабілізувати ситуацію за два
роки, і після цього відносна більшість шведських виборців голосує за Соціал-
демократичну партію Швеції практично на всіх виборах. Лише після
виборів в риксдаг 1976 року шведські соціал-демократи втратили владу вперше з 1936
року. Помірна політика шведських соціал-демократів (т. зв. шведський соціалізм)
передбачає зростання соціальних видатків без одержавлення економіки — всі широко
відомі компанії Швеції (ABB, Volvo, Saab, Electrolux, IKEA, Nordea та ін.) ніколи не були
націоналізовані. 
Після Другої світової війни прискорився процес розставання соціал-демократичних партій
з елементами марксистської ідеології, важливим етапом цього процесу стало прийняття
Годесберзької програми соціал-демократами ФРН. Найбільшими ідеологами післявоєнної
прагматичної соціал-демократії стали Віллі Брандт, Бруно Крайский, Улоф Пальме.
Міжнародною організацією, яка об'єднує соціал-демократичні партії, є Соціалістичний
інтернаціонал, створений у 1951 році у Франкфурті-на-Майні як правонаступник II
Інтернаціоналу і Соціалістичного робітничого інтернаціоналу.
Соціал-демократичні партії брали і продовжують брати участь в урядах Швеції, Фінляндії,
ФРН і об'єднаної Німеччини, Франції, Великої Британії, Іспанії, Португалії, Австрії,
Бельгії, Нідерландів, Норвегії та деяких інших країнах, наприклад, посткомуністичних
Угорщині, Польщі, Болгарії. Ці партії спираються на профспілки, насамперед об'єднані в
Міжнародній конфедерації профспілок (раніше Міжнародна конфедерація вільних
профспілок), в економіці виступають за створення «держави загального добробуту» на
основі змішаної економіки, регульованої за рецептами кейнсіанської теорії. Підвищення
пенсій і соціальних виплат — саме їх заслуга. Зворотною стороною цієї політики є високі
податки, але чергування лівих і правих урядів у демократичних країнах дозволяє
знаходити бажаний для виборців баланс між соціальними витратами і податками.
Тенденції до соціал-демократії можна було побачити в політиці ряду країн
соціалістичного табору (Югославії, Угорщини і Чехословаччини).

Соціал-демократія у країнах третього світу[ред. | ред. код]

Соціалізм був дуже популярний в деяких країнах Латинської Америки, Азії і Африки. Для
індійського лідера Джавахарлала Неру, як і для багатьох інших борців за незалежність в
цих регіонах, соціалізм був привабливий як альтернатива капіталістичної та
комуністичної систем. А життєвий шлях латиноамериканського революціонера —
супротивника соціал-демократії Че Гевари — став прикладом для ліворадикальної молоді
в усьому світі. Після Другої світової війни соціалістичні партії прийшли до влади в різних
частинах світу, і значна частина приватної промисловості була націоналізована.
В Азії та Африці, де трудящі — селяни, а не промислові робітники, соціалістичні
програми робили акцент на земельній реформі та інших аграрних перетвореннях. У цих
народів до недавнього часу було також урядове планування для швидкого економічного
розвитку. Африканський соціалізм включав і відновлення передколоніальних цінностей і
установ, у той час як модернізація проводилася крізь централізований апарат
однопартійної держави, тому не може бути названо соціал-демократичним.

Критика[ред. | ред. код]
Критика соціал-демократичної ідеології являє собою традиційну критику обох базових
положень — соціалізму і демократії. Причому критика йде з обох сторін — як справа, так
і зліва.
З моменту появи перших соціалістичних партій вони стали мішенню для звинувачень у
неефективності соціалізму як економічної доктрини[3]. Надалі ця ідея була розвинута у
працях Ротбарда, Мізеса, Гаєка і безлічі інших економістів.
З іншого боку, з моменту поділу Російської соціал-демократичної робітничої партії на
більшовиків і соціал-демократів, перші звинувачували других в опортунізмі, за відмову
від класової боротьби, за подання «надкласовості» держави та демократії, за розуміння
соціалізму як морально-етичної категорії[4].

Ревізія поглядів[ред. | ред. код]

Недавній крах східноєвропейських соціалістичних держав навів соціалістів у всьому світі
до перегляду частини їх доктрин, включаючи централізоване планування і націоналізацію
промисловості.
Політика деяких соціал-демократичних лідерів, наприклад: «третій шлях» Тоні
Блера або Герхарда Шредера, подібно лібералізму робить опору на «середній клас»- це
піддавалось гострій критиці лівого крила їх партій, оскільки вони підтримують інтереси
скоріше не трудящих, а середньої буржуазії.
Незважаючи на певну втрату політичного впливу і кризу в соціал-демократичному русі,
ідеї демократичного соціалізму продовжують бути вельми популярними. Багато
соціалістів закликають вважати соціал-демократію тією ідеологією, якої необхідно
дотримуватися як моральної установки, навіть якщо її неможливо повністю реалізувати на
практиці.
Держа́вний сувереніте́т — верховенство держави на
своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає
дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження
усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення
території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це
її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.

Історія поняття[ред. | ред. код]

Концептуальне оформлення ідеї державного суверенітету пов'язується з епохою
пізнього Середньовіччя. У цей період отримала свій розвиток ідея про необхідність
політичного об'єднання феодально-роздробленої держави. Державний інтерес
проголошувався як найвищий політичний інтерес і фокусувався на фігурі одноосібного
верховного володаря — правителя.
Суверенітет як виключно державне панування виокремив Ж. Боден. Він виступав проти
множинності панування у всіх його формах. Уся державна влада мала концентруватися
в суверені; якщо вона розділялася, то правитель переставав бути сувереном.
Наукове поняття суверенітету породила еволюція державності Нового і Новітнього часу.
Вона й позначилася на розвитку цього поняття, що, за М. Оріу, проходить три якісно
відмінних етапи:

1. первісно суверенітет асоціюється виключно з особою абсолютного монарха,

наділеного найвищою і неподільною владою, наданою Богом;
2. на другому етапі суверенітет відокремлюється від особи монарха і переходить до
держави чи нації, що призводить до їх персоніфікації
3. на третьому етапі суверенітет стає одним з найважливіших атрибутів держави,
перетворюючись на «суверенну волю персоніфікованої держави».
У сучасній державознавчій науці загальновизнано, що державі як суверенній організації
влади в суспільстві властиві такі якості, як верховенство, публічність і єдність.
Вестфальська модель суверенітету[ред. | ред. код]
Зазначена модель існує в рамках т. зв. Вестфальської системи,
започаткованої Вестфальським миром, підписаним у 1648 році, в якому головні на той час
європейські країни (Священна Римська імперія, Іспанія, Франція, Швеція і Голландська
республіка) погодилися дотримуватися принципу територіальної цілісності держав.
У рамках цієї моделі суверенітет розглядається як універсальна цінність, навіть як
самоцінність, автономний моральний принцип: держава є суверенною лише на тій
підставі, що вона є державою.
Виділяють декілька її ключових принципів:

 Принцип суверенітету держав і основоположне право визначення

політичного самоврядування.
 Принцип правової рівності між державами
 Принцип невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої
держави. Доктрина невтручання є одним із фундаментальних елементів
Вестфальської системи і одночасно юридичним проявом концепції вестфальського
суверенітету. Держава, суверенітет якої визнається іншими, входить в коло суверенних
держав і отримує свого роду імунітет проти втручання. Внутрішній суверенітет, таким
чином, залишається недоторканим.
Ця доктрина отримала закріплення в міжнародному праві одночасно зі
створенням Організації Об'єднаних Націй. Статут ООН (п. 7 ст. 2)1 захищає, охороняє
суверенітет держав. Його підтверджує Декларація щодо неприпустимості втручання у
внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, ухвалена
21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Принцип
невтручання у внутрішні справи держав є одним із головних у міжнародному праві.
Вестфальська система досягла свого піку наприкінці 19 століття та відіграє важливу роль
у сучасній теорії міжнародних відносин.
Активними прихильниками «вестфальського» суверенітету традиційно є слабкі або такі,
що розвиваються країни, що вбачають у ньому гарантію невтручання в їхні справи, навіть
якщо внутрішньополітичні процеси в цих державах викликають незгоду і обурення інших
країн, міжнародної спільноти. У цьому сенсі держави відводять суверенітету по суті роль
правового прикриття, яке захищає їх від втручання в їхні внутрішні справи інших
суб'єктів міжнародного права, у тому числі з причин гуманітарного характеру[1].

Загальна характеристика[ред. | ред. код]

Відрізняють дві сторони державного суверенітету (Ж.Боден). Внутрішню: виражає
верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній
системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління
і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території. Внутрішній суверенітет
називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право законодавчої
влади видавати закони.
Зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного
права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у
внутрішньодержавні справи ззовні.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі
ознаки державного суверенітету України:
1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої вищої суспільної
влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який
прояв усякої іншої суспільної влади;
2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за
дотримання норм національного та міжнародного права;
3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі сфери
державного життя, на все населення і громадські організації країни;
4) неподільність влади держави в межах її території — одноособовість влади в цілому і
лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову;
безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;
5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати рішення
ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших
країн;
6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних відносинах таких
прав і обов'язків, як й у інших країн.
До зазначених ознак суверенітету слід додати: 7) невідчужуваність — неможливість
довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом
можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в
унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого
самоврядування (у федеративній державі).
Суверенітет у сучасному міжнародному праві[ред. | ред. код]
Підсумок розвитку ідеї державного суверенітету відображений
у принципах сучасного міжнародного права:
• Принцип суверенної рівності держав, що включає в себе низку елементів: а) держави
юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, притаманними повному суверенітету;
в) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканні;
д) кожна держава має право вільно обирати і розвивати
свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;
е) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні
зобов'язання і жити в мирі з іншими державами;
• Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний з наявністю суверенітету і
ґрунтується на одному з його елементів: незалежності держави при здійсненні її
внутрішніх функцій. Наявність суверенітету у держави означає свободу держави чинити
так, як вона вважає за необхідне і дотримуватися при цьому норм міжнародного права і
національного законодавства. Обов'язки держави в рамках цього принципу полягають у
невтручанні у внутрішні справи іншої держави;
• Принцип територіальної рівності цілісності держав захищає право держави на цілісність
і недоторканість її території, є найважливішим засобом забезпечення суверенітету
держави;
• Принцип непорушності державних кодонів регламентує відносини держав з приводу
встановлення і охорони кордону. Пов'язаний з принципом недоторканості державного
кордону, який існував з давніх часів;
• Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, на якому тримається весь
міжнародний правопорядок; • Принцип заборони застосування сили чи погрози силою в
якому закріплюються обов'язки держав не застосовувати одна проти іншої збройні сили; •
Принцип поваги прав і основних свобод людини, що містить в собі їх перелік. Під час
здійснення своїх прав людина повинна поважати права держав та інших соціальних
утворень. У міжнародному і соціальному праві існує можливість обмеження прав людини,
але тільки в інтересах загального блага в демократичному суспільстві;
• Принцип рівноправності і самовизнання народів та націй існує для регулювання
відносин держав у сфері розвитку цивілізацій у цілому і безконфліктному
існуванні етносів, що перебувають на різних стадіях розвитку.
У результаті глобалізації та розвитку наддержавних міжнародних організацій поступово
змінюється і роль держав. З'являються певні розбіжності між політичним, економічним та
юридичним розумінням суверенітету в сферах, які зачепила регіоналізація та глобалізація.
Державам як первинним суб'єктам міжнародного права доводиться приймати рішення
виходячи з необхідності враховувати не лише внутрішньодержавні політико-
правові аспекти та обмеження, обумовленні прагненням зберегти свою легітимність, а й
міжнародні реалії світового співтовариства, що дедалі більше інтегрується.
У наші дні суверенітет держав може обмежуватися прийнятими ними на себе
зобов'язаннями або делегуватися в певних рамках міжнародним організаціям на основі
добровільно підписаних і ратифікованих національними парламентами договорів.
Існування нових форм політичної самоорганізації та організації держав призводить до
переосмислення, уточнення значення поняття суверенітету. При цьому незмінною
лишається теза, що суверенітет може бути реальним для всіх держав лише в умовах
міжнародного правопорядку. Зміцнення цього правопорядку, прогнозований його
розвиток веде до підвищення реальності прав держав, особливо середніх і малих, які в
минулому досить часто ставали жертвами могутніших країн.[2]

Реалізація державного суверенітету в умовах членства в Європейському союзі[ред. | ред.

код]
Поява ЄС, утворення зі складним, особливим статусом, актуалізувало дискусії довкола
сучасного розуміння поняття державного суверенітету та характеристики суверенності
цієї організації та її учасників.
Для з'ясування відповіді на питання, кому належить суверенітет в Європейському Союзі,
становлять інтерес розробки авторів теорії «участі» (Борель, Ле Фюр), які намагалися
віднайти компроміс між «сепаратистською» і «унітарною» теоріями. Вказані автори, як і
«унітаристи», вважали недопустимим визнавати суб'єктів федерації носіями державного
суверенітету. Як компроміс вони пропонували визнати за ними право на участь у
формуванні та реалізації державного суверенітету.
На сучасному етапі розвитку ці ідеї також користуються популярністю, хоча й отримують
іншу назву. Так, Ґлен Морґан зазначає, що «…у постсувереністському проекті
метою інтеграції є не загальноєвропейська федерація, а нова складна політична спільнота,
що розпорошує політичну владу між різними рівнями влади (регіональним, національним,
загальноєвропейським) залежно від питання, яке необхідно вирішити».
Стосовно Європейського Союзу також говорять, що його наднаціональні інститути
спільно з національними урядами беруть участь у реалізації державного суверенітету.
Однак, стосовно як федеративної держави, так і ЄС йдеться не про спільне формування на
здійснення державного суверенітету, а лише про участь у здійсненні державної влади — у
першому випадку і про участь інститутів Союзу у реалізації окремих суверенних прав
держав-членів — у другому. Щоправда, стосовно Європейського Союзу ситуація є
набагато складнішою.
Важливою характеристикою європейської інтеграції на всіх етапах розвиток Союзу слід
визначати наявність стійкості тенденції до поступового набуття ним дедалі більше ознак
наддержавного утворення внаслідок послідовного самообмеження держав-членів ЄС в
обсязі здійснюваних суверенних прав та делегування права їх реалізації на
наднаціональний рівень.
Для сучасного етапу європейського державно-правового розвитку характерно:
- збереження державами-членами за собою статусу суверенної держави в його
конституційно-правовому і міжнародно-правовому сенсі, а також самостійна реалізація
низки суверенних прав, що дозволяє їм певною мірою не допускати втручання інститутів
Європейського Союзу у внутрішні справи і проводити за потреби незалежну зовнішню
політику;
- існування «суверенітету» ЄС, що складається з прав реалізації суверенних прав і
окремих повноважень, переданих йому урядами держав-членів;
- поєднання колективно виробленої політики на рівні інститутів ЄС з відносно
автономною політикою держав-членів;
- здійснення управлінських функцій через мережі суб'єктів, які включають
національні уряди, наднаціональні інститути, регіональні уряди та інститути громадського
суспільства;
- безпосередня участь громадян ЄС у виборах Європейського парламенту, який поступово
розширює свої повноваження, наближаючись за роллю і виконуваними функціями до
національного парламенту;
- співпраця національних, наднаціональних і субнаціональних владних структур щодо
прийняття найбільш важливих рішень з усе більш широкого кола важливих питань
суспільного життя.
Концептуалізація багаторівневої структури управління ЄС і держав-членів, що його
утворюють, стала результатом поступового досягнення компромісу між прибічниками, з
одного боку, ідеї федерації ЄС і, з другого — перетворення його на нехай і не типову,
проте все ж міжнародну організацію.
Слід зазначити, що реалізація концепції багаторівневої структури управління, на думку
багатьох дослідників, цілком відповідає потребам сучасного
стану інтеграційного процесу, перетворенню Європейського Союзу на утворення, що
поєднує федеративні та конфедеративні риси, що ніяк не заважає поглибленню інтеграції,
її поширення на все нові сфери суспільного життя. Дана концепція відповідає принципам
лояльного співробітництва, субсидіарності і пропорційності, які закріпленні в
установчих договорах і характеризують відносини між Європейським Союзом і
державами-членами.[3]

Суверенні права держави, співвідношення з державним суверенітетом[ред. | ред. код]

Суверенні права — це необхідні для існування і розвитку держави правові можливості, які
визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожної країни, якими
вона наділяє себе своєю волею.[4]
Ознаки суверенних прав:
1. Суверенні права є складовою державного суверенітету; це взаємообумовлені явища, що
співвідносяться як «частини» і «ціле», проте їх неприпустимо ототожнювати.
2. Суверенні права держави в певному сенсі можуть бути охарактеризовані як природні
подібно до прав людини, оскільки пов'язані із самим фактом існування держави, внаслідок
чого їх виникнення не залежать від неправових чинників.
3. Суверенні права іманентні державі, є невід'ємними, оскільки ніким державі не даровані,
а тому не можуть бути ані відібрані в неї, ані обмежені в обсязі.
4. Оскільки держави визнаються юридично рівними, вони мають загальні і рівні суверенні
права, якими можуть користуватися на свій розсуд,
5. Перелік та зміст суверенних прав є конкретно-історичними, на різних етапах історії
вони мають відмінності .
Як відомо, суверенітет не виключає можливості його реалізації через участь держави в
діяльності міждержавних утворень. На думку науковців, зокрема Ю. А. Тихомирова,
передача окремих суверенних прав і повноважень державою наднаціональним структурам
не означає заперечення або звуження суверенних прав. При цьому передане право
реалізації прав і повноважень компенсується набуттям так званих загальносистемних
повноважень.
До категорії «суверенні права» апелюють як міжнародно-правові документи, так
і конституційне законодавство держав. Так, Декларація про принципи міжнародного
права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі
Статутом ООН, передбачає, що жодна держава не вправі ані застосовувати, ані
заохочувати застосування економічних, політичних заходів з метою добитися підкорення
собі іншої держави у здійсненні своїх суверенних прав. Крім того, Декларація містить
посилання на принцип суверенної рівності країн, зміст якої полягає у такому: усі держави
юридично рівні; вони мають однакові права і обов'язки, є рівноправними членами
міжнародного співтовариства; кожна держава користується правами, властивими повному
суверенітету.
У розгорнутішому вигляді цей принцип викладено у Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі, у ст. 1 якого констатується, що держави-учасниці будуть
поважати всі права, що властиві суверенітету держави і охоплюються ним, до яких
належить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність,
на територіальну цілісність], на свободу і політичну незалежність. Вони будуть поважати
право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні
системи, право встановлювати свої закони і адміністративні правила.
Тоталітари́зм (італ. totalità і прикметник італ. totalitario, від лат. totalitos цілісний — той,
що охоплює усе загалом) — система державно-політичної влади, яка регламентує усі
суспільні та приватні сфери життя людини-громадянина і не визнає автономії від держави
таких недержавних сфер людської діяльності
[1][2]
як економіка і господарство, культура, виховання, релігія .
Тоталітаризмом вважається політичне панування, яке вимагає необмеженого керування
підлеглими і їхнє повне підкорення поставленим згори політичним цілям.
Примусова уніфікація і невпинна жорстокість тоталітарної влади зазвичай
обґрунтовується внутрішніми або зовнішніми загрозами існуванню держави.
Тоталітаризм зазвичай передбачає наявність фігури вождя (фюрера), диктатуру і терор[3],
регулярну мобілізацію населення в масові організації, ізоляцію або вбивство фактично або
потенційно незгодних[4].
Тоталітарний політичний режим є протилежністю демократичної правової держави.
У політології поняття «тоталітаризму» найперше було використано для
характеристики фашистського режиму Муссоліні в Королівстві Італія, але згодом воно
поширилось на позначення нацистського режиму Третього
Рейху та радянського сталінізму.

Історія терміну[ред. | ред. код]

Слово «тоталітаризм» було введено в обіг 1923 року італійським політиком Джованні
Амендолою, який використовував його на означення політичного ладу фашистської Італії
для підкреслення відмінностей цього ладу від відомих в історії прикладів диктатури.
Уперше цей термін для пропаганди застосував 1925 року Беніто Муссоліні, коли
в Королівстві Італія почала формуватись однопартійна фашистська система. Слід
зазначити, що в Королівстві Італія, як і в Третьому Рейху тих часів вислів «тоталітарна
держава» застосовувався у позитивному значенні. За межами цих режимів термін мав
переважно негативне значення.

Тоталітаризм як соціально-історичний феномен[ред. | ред. код]

 Політичний режим, що характеризується відсутністю демократичних

свобод, диктатурою і повним (тотальним) контролем держави над усіма сферами
життя суспільства й особи.
Тоталітаризм як історична форма суспільного існування з'явився в епоху Новітнього
часу й особливо характерний для диктаторських режимів XX століття. Система
управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства в державі за
допомогою монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології,
обов'язкової для громадян, терору таємних служб, однопартійної системи, обов'язкового
членства в підконтрольних правлячій партії масових організаціях.
Зазвичай тоталітаризм сприймається як феномен політичний, проте він також може бути
розглянутий ширше, свідченням чому є поняття тоталітарних структур.

Ознаки тоталітарних режимів[ред. | ред. код]

 Диктатура однієї партії
 Зрощення партій і держави
 Панування партійної та державної еліти
 Непомірне звеличення (культ) особи вождя
 Контроль партії і держави над економікою
 Політичний контроль
 Втручання в приватне життя громадян
 Репресії і переслідування

Витоки тоталітаризму[ред. | ред. код]

Цей розділ не
містить посилань
на
джерела. (серпень
2013)

За загальноприйнятим поглядом, корінням нацизму є крайній шовінізм і расизм, а

не егалітаризм. Економічну систему у нацистській Німеччині і фашистській Італії
зазвичай класифікують як державно-корпоративний капіталізм.
Прагнення повного контролю над суспільством було властиве багатьом деспотичним
правителям. Тому в деяких джерелах до тоталітарних режимів зараховуються
династія Маур'їв в Індії (321—185 до н. е.), Династія Цін в Китаї (221—206 до н. е.),
Правління Чака над зулу (1816—1828)… Слід особливо виділити легізм в Цін, який був
повноцінною ідеологією і мав філософсько-теоретичне обґрунтування необхідності
тотального контролю [джерело?]. При цьому легізм був офіційною ідеологією Цін понад 150
років, аж до її падіння в ході народного повстання.
Однак наведені вище тиранії загалом перебували в руслі традиції і не мали масової
народної підтримки. Практичне здійснення абсолютного контролю держави над усім
громадським життям і виробництвом стало можливим тільки в XX столітті завдяки
економічному розвитку, розповсюдженню телекомунікаційних технологій і появі
ефективних методів маніпуляції суспільством (передусім, пропаганди). Ці технології
здатні забезпечити гарантовану масову підтримку керівництва країни, особливо якщо на
чолі стоїть харизматичний лідер. Незважаючи на ці об'єктивні тенденції, тоталітаризм
виник лише в окремих країнах. Макс Вебер вважав, що виникненню тоталітаризму
передує глибока криза, що виражається в загостренні конфлікту між прагненням до
самореалізації і переважанням зовнішнього світу. Починаючи з XIX століття, цей
конфлікт виявляє себе на кількох рівнях: соціальному (особистість проти народу),
економічному (капіталізм проти соціалізму), ідеологічному (лібералізм проти демократії)
тощо. Ліберальна демократія є компромісом, який досягається за рахунок розподілу сфер
впливу — завдяки правовим обмеженням на владу суспільства і захисту автономного
простору. Тоталітаризм пропонує інше рішення, що складається з ліквідації ліберальних
(ринкових) і демократичних інститутів. За твердженнями ідеологів режиму, внаслідок
цього зникають передумови для системних конфліктів, а все суспільство об'єднується в
єдине ціле.
Деякі дослідники тоталітаризму (Ф. фон Хайєк, А. Ренд, Л. фон Мізес та ін.) розглядають
його як крайню форму колективізму і звертають увагу на те, що всі три тоталітарні
системи поєднує державна підтримка колективних інтересів (нації — нацизм, держави —
фашизм чи трудящих — комунізм) на шкоду приватним інтересам і цілям окремого
громадянина. Звідси, на їхню думку, випливають властивості тоталітарних режимів:
наявність системи придушення невдоволених, всепроникний контроль держави над
приватним життям громадян, відсутність свободи слова тощо. Соціал-демократи
пояснюють зростання тоталітаризму тим, що в період занепаду люди шукають рішення в
диктатурі. Тому обов'язком держави має бути захист економічного достатку громадян,
балансування економіки. Як сказав Ісайя Берлін: «Свобода для вовків означає смерть для
овець». Схожих поглядів дотримуються прихильники соціал-лібералізму, які вважають,
що найкращим захистом від тоталітаризму є економічно забезпечене і освічене населення,
що має широкі громадянські права. Неоліберали дотримуються частково протилежної
точки зору. У своїй праці «Дорога до рабства» (1944&) Ф. фон Хайєк стверджував, що
тоталітаризм виник внаслідок надмірного регулювання ринку, яке призвело до втрати
політичних і громадянських свобод. Він попереджав про небезпеку планової економіки і
вважав, що запорукою збереження ліберальної демократії є економічна свобода.

Тоталітарні структури, базові характеристики[ред. | ред. код]

Цей розділ не
містить посилань
на
джерела. (серпень
2013)

Тоталітарна структура — це організація, в основі якої лежить принцип багатоступеневої

ієрархії, котрій притаманний всеохопний і поширений характер та діяльність якої
відбувається за принципом «згори-донизу» й інколи за принципом «знизу-догори».
Базова засада ідеології будь-якого тоталітарного утворення — ствердження ідеї вищості,
обраності членів структури відносно усіх інших. Ця ідея може набувати
найрізноманітніших форм і проявлятись у широкому спектрі: від ствердження моральної,
етичної переваги членів групи над не членами до заперечення будь-яких морально-
етичних засад, норм і принципів у відносинах з не членами групи. Іншими словами, ця
ідея може мати позитивне забарвлення, коли ідеологія структури стверджує, що її члени є
кращими від інших людей внаслідок приналежності до структури. Але вона може мати і
негативне забарвлення, коли не члени структури взагалі людьми не визнаються і як
рівноцінні з членами структури трактуватись не можуть, а член структури стає
повноцінною людиною тільки через приналежність до неї. Очевидно, що про плюралізм,
багатоманітність, толерантність, консенсусне погодження інтересів взагалі мова не йде.
Нетолерантне, вороже ставлення до чужих завжди присутнє в ідеології будь-якої
тоталітарної структури. Її гаслом завжди є «Хто не з нами, той проти нас»[5].
Характеристика тоталітарної структури: Головною засадою створення тоталітарної
структури, яка відрізняє її від інших соціальних утворень, є відсутність раціонально
обґрунтованої мети створення та існування. Ціль створення тоталітарної структури завжди
лежить поза межами доцільності, логічної обґрунтованості чи природної або соціальної
необхідності.
Прикладом тут є комуністичні тоталітарні держави, створені для «побудови комунізму».
При цьому в усій комуністичній літературі, починаючи від «Маніфесту Комуністичної
партії» до рішень партійних з'їздів донині існуючих правлячих комуністичних партій,
немає пояснення, що ж таке «комунізм» і які об'єктивні параметри цього майбутнього
соціального устрою. У програмі комуністичної партії Радянського Союзу була спроба
охарактеризувати комунізм як «суспільний лад, при якому матеріальні блага поллються
повним потоком». Відбулась відмова від ірраціональної мети, задекларованої від
моменту жовтневого перевороту і створення Радянського Союзу — всесвітньої
комуністичної революції та побудови комунізму в одній окремо взятій країні, і ця
тоталітарна держава без будь-яких зовнішніх причин припинила своє існування. Попри те,
що в умовах тоталітарної держави народилося і виросло щонайменше три покоління
людей, ніхто не робив будь-яких серйозних спроб запобігти цьому. Тоталітарна структура
Радянського Союзу перестала стверджувати самоцінність свого існування, існування для
самої себе і розпалася. Сьогодні певні політичні сили прагнуть відродити в іншій формі
цю тоталітарну структуру і знову висувають ірраціональну мету і основу її існування —
якусь містичну єдність слов'янських народів. Саме це й відрізняє згаданий конструкт
від Європейського Союзу, який у своїй основі має прагматичну, економічну рацію
об'єднання та існування, тобто є демократичною структурою [5].
Специфіка тоталітарної структури: Тоталітарна структура, на відміну від інших
соціальних утворень, прагне регламентувати і підпорядкувати не тільки зовнішні прояви
людської поведінки, але і внутрішній світ людини. Якщо в будь-якій соціальній структурі
зовнішнє дотримання встановлених правил і норм є запорукою успішного і комфортного
перебування індивіда у цій структурі, то для тоталітарної структури цього недостатньо.
Наприклад, армію можна не любити, але за умови дотримання усіх вимог успішно
просуватись службовою драбиною, не коректуючи свого внутрішнього світу. В
тоталітарній структурі дотримання правил зовнішньої поведінки є обов'язковим, але не це
основне. Тоталітарна структура потребує не тільки нормативної поведінки, для неї
важливо не тільки і не стільки щоб її члени виконували встановлені вимоги, — вона
вимагає любові до себе, своєї пріоритетності в системі цінностей її членів. Саме тому
тоталітарна держава знищує не тільки тих, хто відкрито виступає проти неї, але й тих, хто
відкрито і повсякчасно не декларує своєї відданості, захоплення, підпорядкованості. При
цьому відсутність у поведінці особи певних протиправних діянь жодним чином не є
гарантією перед репресіями. Тому для тоталітарних структур характерними є масові акції,
на яких кожен, належний до неї, має в установленому порядку демонструвати свою
відданість і любов. Відсутність на цих акціях, ухиляння від участи у них є однією з
найбільших провин члена структури. [6]
Тоталітарна структура може існувати у формі таких організацій: релігійна секта,
злочинне угруповання, політична партія та тоталітарна держава. Кожна з них має власну
специфіку[6].
Тоталітарна держава — форма авторитарних держав, що характеризується повним
(тотальним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Тоталітарним
державам і режимам властиві одержавлення всіх легальних організацій, дискреційні
(законом не обмежені) повноваження влади, заборона демократичних організацій,
ліквідація конституційних прав і свобод, мілітаризація суспільного життя, репресії
відносно прогресивних сил і інакодумців взагалі. Ними були комуністичний Радянський
Союз, націонал-соціалістична Німеччина й фашистська Італія[7].

Тоталітарність СРСР[ред. | ред. код]

Цей розділ не
містить посилань
на
джерела. (серпень
2013)
Йосиф Сталін — тоталітарний правитель
Починаючи з кінця 1920-х у капіталістичних країнах почали лунати аргументи, що є певні
риси подібності між політичними системами СРСР, Італії та Німеччини. Зазначалось, що у
всіх трьох країнах встановились репресивні однопартійні режими на чолі з сильними
лідерами (Сталіним, Муссоліні і Гітлером), які прагнуть до всеохопного контролю і
закликають порвати з усіма традиціями в ім'я якоїсь вищої мети. Серед перших, хто
звернув на це увагу, були анархісти Армандо Боргі (1925) і Всеволод Волін (1934),
священник Луїджі Стурцо (1926), історик Чарльз Бірд (1930), письменник Арчібальд
Маклейш (1932), філософ Хорас Каллен (1934). Характеризуючи переродження
радянського режиму, Лев Троцький у книзі «Зраджена революція» (1936) назвав його
«тоталітарним». Після показових процесів 1937 ті ж ідеї стали виражати у своїх роботах і
виступах історики Елі Халеві та Ханс Кон, філософ Джон Дьюї, письменники Юджин
Лайонс, Елмер Девіс і Волтер Ліппман, економіст Кельвін Гувер та інші.
1939 року укладення Пакту Молотова — Ріббентропа викликало глибоку заклопотаність
на Заході, яка переросла в бурю обурення після вторгнення Червоної Армії до Польщі, а
потім до Фінляндії. Американський драматург Роберт Шервуд відповів п'єсою «Хай згине
ніч», відзначеною Пулітцерівською премією, в якій він засудив спільну агресію Третього
Рейху і СРСР. Американський сценарист Фредерік Бреннан для своєї повісті «Дозволь
тебе називати товаришем» придумав слово «комунацизм». У червні 1941 британський
прем'єр-міністр Вінстон Черчилль сказав, що нацистський режим не відрізняється від
найгірших рис комунізму (що співзвучно з його висловом, зробленим після війни:
«Фашизм був тінню або потворним дітищем комунізму»).
Після початку німецько-радянської війни і особливо після вступу США у Другу світову
війну критика СРСР пішла на спад. Більше того, почала поширюватись думка, що між
СРСР, США і Великою Британією є багато спільного. Але водночас 1943 року вийшла
книга публіцистки Ізабели Патерсон «Бог з машини», в якій СРСР було названо
«тоталітарним суспільством».
Подібні критичні погляди на СРСР з самого початку викликали гострі суперечки, проте в
роки холодної війни набули масової популярності і були підхоплені антикомуністичною
пропагандою. Багато лібералів, соціал-демократів, християнських демократів, анархістів
та інших ідеологічних противників фашизму, нацизму і сталінізму стали прихильниками
теорії («тоталітарної моделі»), що всі три системи були різновидами однієї системи —
тоталітаризму. Так, 13 травня 1947 президент США Гаррі Трумен сказав: «Немає ніякої
різниці між тоталітарними державами. Мені все одно, як ви їх називаєте: нацистськими,
комуністичними або фашистськими». Поряд зі словом «тоталітарний», стосовно
комуністичної ідеології використовувався вираз «червоний фашизм». У той час як одні
вважали подібний підхід спірним, іншим він здавався очевидним. Так, генерал Джон Дін
опублікував книгу «Дивний союз», в якій висловив щирий жаль, що російський народ не
бачить подібності між режимами в рідній країні і в переможеної нацистської Німеччини.
Статус наукової концепції за терміном «тоталітаризм» затвердив політологічний
симпозіум, зібраний 1952 у США, де тоталітаризм був визначений як «закрита і нерухома
соціокультурна та політична структура, в якій усяка дія — від виховання дітей до
виробництва і розподілу товарів — спрямовується і контролюється з єдиного центру».
Тоталітарна модель також стала предметом наукових досліджень таких фахівців, як
Арендт, Фрідріх, Лінц й ін., які виконували порівняльний аналіз радянського і
нацистського режимів. За моделлю, метою тоталітарного контролю над економікою і
суспільством є їхня організація за єдиним планом. Усе населення держави мобілізується
для підтримки уряду (правлячої партії) і його ідеології, при цьому декларується пріоритет
суспільних інтересів над приватними. Організації, діяльність яких не підтримується
владою, — наприклад, профспілки, церква, опозиційні партії — обмежуються або
забороняються. Роль традиції у визначенні норм моралі відкидається, натомість етика
розглядається з суто раціональних, «наукових» позицій. Центральне місце в риториці
посідає спроба прирівняти нацистські злочини під час цілеспрямованого винищення
мільйонів людей за національною ознакою (геноциду) і пенітенціарну систему в СРСР.
Прихильники концепції вважали, що тоталітаризм якісно відрізнявся від деспотичних
режимів, що існували до XX століття. Проте досі фахівці не дійшли єдиної думки, які саме
риси слід вважати визначальними для тоталітарних режимів.
Після початку хрущовської «відлиги» теорія зазнала серйозної кризи, оскільки не могла
пояснити процес ослаблення режиму зсередини. Крім того, виникло питання, чи СРСР як і
раніше є тоталітарним режимом, чи порівняння очевидно мінливої радянської системи з
поваленими фашистськими режимами недоречне. Виникла потреба у формулюванні
моделі, яка б пояснила прихід диктаторів до влади та її подальшу еволюцію.
У 1970-х роках, внаслідок подальшого пом'якшення режиму в СРСР, термін
«тоталітаризм» став усе рідше вживатись радянологами, однак продовжував залишатись
популярним серед політиків. У своєму есе «Диктатура і подвійні стандарти» (1978) Джин
Кіркпатрік наполягала, що слід відрізняти тоталітарні режими від авторитарних. За
Кіркпатрік, авторитарні режими зацікавлені переважно у своєму власному виживанні і
тому, на відміну від тоталітаризму, допускають почасти автономне функціонування
елементів громадянського суспільства, церкви, судів і преси. Звідси був зроблений
висновок, який здобув популярність за часів президентства Рейгана як «доктрина
Кіркпатрік», що в зовнішній політиці США можуть надавати тимчасову підтримку
авторитарним режимам заради боротьби з тоталітаризмом і просування американських
інтересів.
Падіння комуністичних режимів у країнах радянського блоку і СРСР у другій
половині 1980-х спричинило повторну кризу теорії. Твердження, що тоталітарні режими
не здатні самі ініціювати радикальні реформи, було визнано помилковим. Проте загалом
аналіз тоталітаризму зробив значний внесок у порівняльну політологію, і вживання цього
терміна досі досить поширене.
У Східній Європі після вторгнення до Чехословаччини інтелігенція називала
«тоталітаризмом» політику жорсткої цензури, мракобісся, знищення небажаної (з точки
зору режиму) історичної пам'яті і культури.
У Радянському Союзі тоталітаризм офіційно вважався характеристикою виключно
буржуазних держав періоду імперіалізму, особливо нацистської Німеччини та
фашистської Італії. Використання терміну до соціалістичних держав називалось наклепом
і антикомуністичною пропагандою. Водночас радянська пропаганда називала деякі
зарубіжні комуністичні режими фашистськими (наприклад, Тіто в Югославії чи Пол
Пота в Камбоджі).
Радянські дисиденти, а після початку перебудови і більшість реформаторів (включно з
Лігачовим) також називали радянську систему тоталітарною. Використання терміну було
пов'язано переважно з відсутністю в радянській політології лексикону, необхідного для
критичного аналізу історії СРСР. При цьому питання природи і стабільності тоталітарного
режиму відігравали у виниклій дискусії вторинну роль; на першому плані було
придушення громадянських прав, відсутність громадських інститутів, що захищають
людину від державного свавілля, монополія КПРС на політичну владу. Це служило одним
з виправдань для закликів до радикальних реформ. На початку 1990-х ці тенденції
відбились у нормативних актах. Наприклад, преамбула Закону РФ «Про реабілітацію
жертв політичних репресій» проголошує, що за роки Радянської влади мільйони людей
стали жертвами свавілля тоталітарної держави.
Уніта́рна держа́ва — єдина цілісна держава, територія якої поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не
володіють суверенними правами.

Унітарний «єдиний, який становить єдине ціле» — запозичення з французької

мови; фр. unitaire «те саме» пов'язане з латинським unitas «єдність, єдине ціле», утвореним
від латиського ūnus «один».[1]

 Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх

суб-національних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється
адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.
 Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи
формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. ін.)
та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.
 Відносно децентралізована унітарна держава характеризується поєднанням
прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому
(область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно
функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого
самоврядування.
Згідно з статті 2 розділу I Конституції України, Україна є унітарною державою. Це
означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною [2],
що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв'язку,
відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво
складовим частинам, скажімо, федеративної держави.
Фаши́зм (італ. fascismo, від італ. fascio — «зв'язка», «об'єднання») —
різновид політичного режиму, а
також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, характерними
ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея
єднання та мобілізації нації та держави проти ворогів, ідея постійної війни й панування.
Спочатку — самоназва політичного руху під проводом Беніто Муссоліні в Італії, який був
при владі від 1922 до 1943 року. Вже у 1920-х роках, супротивники фашизму поширили це
поняття на
інші праворадикальні, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на
політичні групи, і, серед інших, на німецький націонал-соціалізм, хоча лише деякі з них
називали себе «фашистськими» та за своєю ідеологією і політичною практикою істотно
відрізнялися від італійського фашизму.
Вважається, що фашизм бере свій початок в італійському націоналізмі часів Першої
світової війни і як політична течія був заснований Беніто Муссоліні — до того одним із
лідерів Італійської соціалістичної партії і був започаткований як об'єдна́ння в єдине ціле
«правих» і «лівих» політичних спектрів. Однак, на думку видатного російського
вченого, нобелівського лауреата в галузі фізіології та медицини Івана Павлова, джерелом
фашизму став більшовицький переворот у Росії: до нього «фашизму не було», і опісля
нього більшовики сіяли «по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом
фашизм»[1][2].
На спорідненість політичних режимів першої половини ХХ ст. вказував Арнольд
Тойнбі[3], англійський історик, учення якого піддається критиці більшості науковців.
Успіх  ленінського диктаторського режиму однопартійного типу доведений
багатьма його наслідувачами. Проминувши тих наслідувачів, що називали себе
комуністами, вкажімо лише на режим, установлений Мустафою Кемалем
Ататюрком задля повного відродження Туреччини; на фашистський
режим Муссоліні в Італії; на націонал-соціалістичний
режим Гітлера в  Німеччині.
Визначення поняття[ред. | ред. код]

Знамено Муссоліні

Італійська національна фашистська партія (емблема — лікторська зв'язка)

Етимологія слова фашизм походить від латинського фасції  (пучок). Пучок був
символом влади під час Римської імперії чиновників-лікторів до найвищого римського
судді, консулів, преторів і диктаторів.[4] Тому емблема фашизму — лікторська зв'язка —
символ єднання, сили і справедливості, оскільки фашизм не лише законодавець і
будівельник закладів, але й учитель і двигун духовного життя.[5]
Фашизм зазвичай описується як «ультраправа ідеологія»,[6][7] хоча деякі автори акцентують
увагу на тому, що розміщення фашизму на звичайному поділі політичного спектра лівий-
правий є важким.[8] Націоналізм був основною частиною італійського фашизму через те,
що фашистські партії зосереджені хоча і не на національній ідентичності, але на
національній єдності, і не на класовій боротьбі. Нацистська Німеччина була зосереджена
на «чистоті раси», а фашистська Італія Муссоліні була спрямованою на державний
суверенітет у стосунку до особистості. Проте у 1937 Муссоліні ввів низку законів,
спрямованих проти євреїв, що було зроблено просто задля підтримки політики Адольфа
Гітлера, а не з ідеологічних міркувань.[9]
Фашизм — соціально-політичні рухи, ідеології і державні режими право-тоталітарного[10]
[11][12]
 типу. Науковці також часто визначають фашизм як крайню праву ідеологію[13][14][15][16].
Фашистом можна назвати людину, котра не поважає життя інших і розглядає його як свою
здобич[17]. Це зарозуміле ставлення безперечно є реліктом доісторичної свідомости, котре
дійшло до наших днів радістю канібалізму і масових вбивств[17].
Від 30-х років поняття «фашизм» стало поширюватись і на інші, відносно подібні та
споріднені за ідеологією та політичною практикою, режими: націонал-соціалістичний
в Німеччині (нацизм), військово-фалангістський в Іспанії (Іспанська фаланга), військово-
поліційний в Португалії тощо, які самі себе ніколи не називали
«фашистськими». І. В. Сталін офіційно називав німецьких націонал-соціалістів
фашистами[18], і така його позиція в період сталінізму була прийнята радянською
пропагандою. У будь-яких своїх проявах фашизм протиставляє інститутам і
цінностям демократії так званий «новий порядок» та жорсткі засоби його утвердження.
Фашизм у владі спирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади,
вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний
авторитет «вождя», «фюрера», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і
фізичний терор.
Існує певна подібність та спорідненість фашизму та комунізму за деякими ознаками[19].
В сучасній путінській Росії помітні значні фашистські тенденції [19] Російське політичне
явище «путінізм» разом з доктриною «русского мира» набуло наукового значення і стало
синонімом сучасного варіанту фашистської диктатури[20][21][22].
Фашизм і нацизм: подібності та відмінності[ред. | ред. код]
Більшість сучасних дослідників фашизму і нацизму розглядають націонал-соціалізм як
різновид (але не «зразковий») фашизму — в широкому розумінні цього терміну, як
певного типу ідеологій — «родового фашизму» (англ. generic fascism), а не італійського,
який також є лише одним із варіантів «родового фашизму», хоча й хронологічно більш
раннім[23].
Італійський фашизм першим, після російського більшовизму, прийшов до влади,— і тим
самим запропонував зразок для наслідування для інших відносно подібних та споріднених
за ідеологією та політичною практикою організацій і груп, що з'явились пізніше після
становлення італійського фашизму. Незважаючи на їхню подібність та спорідненість, інші
організації та рухи, які, у пропаганді, прийнято називати «фашистськими» за аналогією з
італійським фашизмом, мали свої особливості, що значно відрізняли їх один від одного та,
зокрема, від італійського фашизму. Наприклад, для німецького націонал-соціалізму від
самого початку був характерним «біологічний расизм»,
расовий екстермінаційний антисемітизм, реалізація дискримінаційної расової політики,
євгеніка та «расова гігієна»[24], тоді як відсутність расової складової італійського фашизму
підтверджується значною участю італійських євреїв у італійському фашистському русі та
участю у місцевих фашистських організаціях небілого населення африканських колоній,
завойованих фашистською Італією.[25] Італійський фашизм тільки після 1938 р., під
впливом націонал-соціалістів, увів дискримінаційні расові закони проти євреїв. Расизм у
фашистській Італії ніколи не набрав таких значних розмірів, як у Третьому Рейхові.
Введення расових законів проти євреїв було викликане впливом Третього Рейху на
фашистську Італію. До того ж, расизм та антисемітизм у фашистській Італії після 1938 р.
мали тільки дискримінаційний характер. До 1938 р. євреї не тільки не підлягали
дискримінації, а навіть займали значні посади у державі та фашистській партії [26][27].
Різним було ставлення німецьких націонал-соціалістів та італійських фашистів до
християнської релігії: в Третьому Рейхові християнські церкви піддавались
переслідуванню[28][29][30], тоді як католицька церква у фашистській Італії мала
привілейоване становище[31] Ідеологічні відмінності між німецьким націонал-соціалізмом
та італійським фашизмом детально розкрито в статті Євгена Онацького «Ідеологічні й
тактичні розходження між фашизмом і націонал-соціалізмом»[32].
Відома дослідниця тоталітарних режимів Ганна Арендт ставить під сумнів тоталітарну
природу фашистської диктатури в Італії. Муссоліні, який вподобав термін «тоталітарна
держава», не намагався встановити розвинутий тоталітаризм у державі. Порівняно дуже
мала кількість репресій (див. нижче розділ: «Масштаби репресій та жертв італійського
фашизму») була однією з ознак нетоталітарности режиму Муссоліні у порівнянні з
масовими вбивствами та ув'язненнями тоталітаризму Третього Рейха, або ж
більшовицької Росії. Нацистські політичні теоретики завжди чітко декларували, що
«етичну державу Муссоліні» та «ідеологічну державу Гітлера» не можна порівнювати в
однаковому вимірі. Лідери Третього Рейху Йозеф Геббельс та Генріх Гіммлер відзначали
значну різницю між фашизмом та націонал-соціалізмом[33].
На відміну від Адольфа Гітлера в Третьому Рейхові, італійський фашистський диктатор
Беніто Муссоліні не володів повнотою влади: частина владних повноважень в Італії
залишалася в руках короля та Великої фашистської ради; значний вплив у країні мала
католицька церква та деякі промислові кола. Беніто Муссоліні був усунутий від влади
королем та Великою фашистською радою 25 квітня 1943 року після серії поразок
італійської армії у битвах Другої світової війни. Неповнота влади італійського
фашистського диктатора наближає італійський фашизм за цією ознакою до авторитарних
режимів, у порівнянні з тоталітарною природою німецького нацизму, та за цією
характеристикою дещо «уподібнює» його до демократичних держав, у яких існує розподіл
державної влади та система стримувань і противаг. Іспанський диктаторський
режим Франсіско Франко, що володів значно більшою виконавчою владою ніж Беніто
Муссоліні, в науковій літературі відносять до авторитарних режимів[34].
Різні визначення фашизму[ред. | ред. код]
Щоб описати істотні ознаки і причини фашизму, і спробувати їх пояснити, існують різні
теоретичні підходи в історичній і соціальних науках, що відрізняються головним чином в
оцінці того, які характеристики фашистських рухів або парадигми повинні бути
розглянуті, і які соціальні та історичні чинники призвели до виникнення цих рухів.
Федера́ція (лат. foederatio — об'єднання, союз, спілка) — форма державного устрою, за
якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну
самостійність, чим відрізняються від адміністративно-територіальних одиниць унітарної
держави[1][2]. Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які
називають суб'єктами федерації, а територія федерації складається з територій її
суб'єктів[1].
Радянський енциклопедичний словник 1963 року дає таке визначення: федерація, союзна
держава — форма державного устрою, за якої кілька держав створюють одну союзну
державу. Держави, що входять до Ф., зберігаючи самостійність, створюють єдині союзні
(федеральні) державні органи, єдине союзне громадянство, єдину союзну
(федеральну) армію. Союзні закони обов'язкові до виконання на всій території федерації. [3]
Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями
(федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає, зокрема існування двох систем
державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою
федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади
та законодавством свої конституції, закони, свою систему
законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. Характерне
конституційно установлене розмежування компетенцій між федерацією у цілому та її
суб'єктами. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного
життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація
федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації. Компетенція
суб'єктів федерації у цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не
потребують однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого
самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків
та ін.
Державоподібний характер суб'єктів федерації виражається також у тому, що в них часто
є своє громадянство, столиця, державні символи — герб, прапор, гімн. Водночас
самостійність суб'єктів федерації недостатня для того, щоб вони могли визнаватися
суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є
державами у повному значенні цього слова: вони не мають суверенітету; не мають права
сецесії — право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права
самостійної участі в міжнародних відносинах.
Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом
об'єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найстійкішими є
федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації,
які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія,
Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з
можливими сепаратистськими проявами, які загрожують цілісності такої держави.
Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які, як правило, визначаються певними
історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та
ін.
Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз
суверенних держав, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. Близькими
до суб'єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав.
В цілому в практиці однозначно окреслити правовий характер тих чи інших утворень
часто доволі важко.
27 федеративних держав формують 80 % світового ВВП.

Основні ознаки федеративної держави[ред. | ред. код]

Основні ознаки федеративної держави: Суб'єкти федерації мають властивість носити різні
назви, що визначаються історичними або правовими факторами: штат, провінції, області,
краї, республіки, землі або федеративні землі (як в Німеччині чи Австрії). [4]
Загальні риси федеративної держави: Можна виокремити найбільш загальні деталі, які
характерні для більшості федеративних держав:

1. Федерація складається із суб'єктів федерації, які в свою чергу повноважні

вирішувати питання власного адміністративно — територіального устрою.
2. Є в наявності два рівні державно — владних органів і органів управління —
федерації та її суб'єктів (прикладом може слугувати РФ — Президент РФ,
Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний суд РФ та ін., а
також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республіки, що входять
до складу РФ).
3. Характерною рисою федерації є присутність двопалатного парламенту.
4. Законодавство поділяється на федеральне законодавство та законодавства суб'єктів
федерації, які, своєю чергою, повинні відповідати федеральному законодавству.
5. Суб'єкти федерації не є учасниками міжнародно-правових відносин, натомість у
міжнародних відносинах, у випадку делегування відповідних повноважень від
центру суб'єктам федерації, вони мають право брати участь у міжнародних
договірних взаєминах незалежно. Федеральний центр при цьому має виключну
прерогативу контролювати сферу зовнішньої політики.
6. Може бути реалізована дворівнева система правоохоронних і судових органів.
7. Двоканальна система податків.[5]

Класифікація федеративних держав[ред. | ред. код]

Федеративні держави можна класифікувати відповідно до наступних критеріїв:
1.За способом утворення федерації:

 договірні — створюються на основі угоди між суб'єктами про створення

федеративної держави. Особливою рисою подібних федерацій є той факт, що її
суб'єкти в такій угоді мають право витребувати для себе наділення
певними суверенними правами (США, Німеччина)
 союзні — з'являються на основі перетворення унітарних держав (Бельгія, Канада)
 конституційні федерації — постають на підставі прийняття конституції, в котрій
окреслено правовий статус суб'єктів федерації (США у 1787 році)
 конституційно  — договірні федерації — постають на підставі угоди з подальшим
втіленням правового статусу суб'єктів федерації у конституції, яка в свою чергу
схвалюється суб'єктами федерації (наприклад, Російська Федерація — у 1992 році
суб'єкти РФ підписали союзний договір з центром, а вже у 1993 р. на референдумі
було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).
2.За змістовим критерієм (або за способом утворення суб'єктів федерації):

 територіальні федерації — за принципи розподілу території суб'єктів вибрано

географічні особливості, густоту населення, місцевості, господарські та економічні
зв'язки та інше (США, Мексика, Бразилія)
 національні федерації — на принципи розподілу території лежить національний
склад населення її суб'єктів(Чехословаччина, Югославія)
 змішані федерації — за принцип поділу узято національний і територіальний
критерії (РФ).
3.За правовим статусом суб'єктів федерації:

 симетричні — усі суб'єкти федерації наділені рівним політичним і правовим

статусом, мають однакові права (США, Німеччина, РФ)
 асиметричні — суб'єкти федерації мають нерівномірний політико-правовий статус
(Індія).
4.За способом здійснення владних повноважень:

 централізовані — основні рішення приймає центр, суб'єкти обмежені в прийнятті

ряду рішень(Індія, Мексика, Бразилія)
 децентралізовані — суб'єкти наділені досить широкими повноваженнями у
врегулюванні особистих внутрішніх проблем.[6]
Фо́рма держа́вного правлі́ння — спосіб організації верховної влади, який
визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості
розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.
Форма правління показує:

 яким чином утворюються вищі органи влади в державі,

 структуру вищих органів державної влади,
 які принципи лежать в основі взаємодії між органами державної влади,
 яким чином вибудовуються взаємовідносини між верховною владою і звичайними
громадянами держави,
 котрою мірою організація державних органів дає можливість забезпечувати права
людини[1]

Історія поняття «форма правління»[ред. | ред. код]

Певний прорив в уніфікації терміну «форма правління» зробила Швеція, де вперше було
вжито на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного
механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Про форму правління як
характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії 1814 р.,
Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.). У ХІХ ст. на понятійно-
дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене
визначення влаштовувало теоретиків. У радянській юридичній науці поняття форми
правління визначалося за допомогою різних підходів, ідеологічно зумовлених. У 60-80 рр.
ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3
компонентів — форми державного правління, форми державного устрою, форми
політичного режиму. У 80-х рр. визначення набуває чіткого значення: «форма
правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх
взаємовідносин з населенням». Традиційно в юридичній літературі виділяються дві форми
правління — монархія й республіка. До цих двох основних форм включають і інакші
форми, все ж ні одна із них не дістала загального визнання. Так склалось історично, що
першою із новітніх форм державного правління постала парламентська монархія. Її поява
пов'язана із рисами державного ладу Великої Британії, котрий склався в XVIII
столітті. Президентську республіку вперше сформовано за Конституцією США 1787 року,
а перша класична змішана республіканська форма правління бере початок від змісту
положень Конституції Франції 1958 р.[2]

Ідеї щодо форми правління в період античності[ред. | ред. код]

Перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені в
основному Платоном, Гераклітом, Піфагором, Аристотелем і Цицероном, Полібієм
Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми
правління — монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві
форми. Монархія — це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою
(тиран). Аристократія — правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших
(олігархія). Демократія — правління всіх і може бути законною або незаконною,
насильницькою. Згадує Платон у своїх творах і «змішану» форму правління. Платон був
ідеалістом і це значно вплинуло не тільки на його філософські, але й політико-правові
погляди відносно сутності, так званої, «ідеальної держави», форм її устрою. Платон
розглядав форму правління через призму вад і негараздів людської природи
Геракліт з Піфагором використали два поняття: «аристократія» та «демократія».
Принципово новим для підходів Піфагора і Геракліта був вибір ними
інтелектуального критерію для визначення терміна «аристократ». Під ним вони розуміють
«найкращого», «благородного», а, відповідно, під аристократією — правління
«найкращих», розумової, моральної, освіченої еліти, тобто «аристократію розуму, духу», а
не «аристократію за кров'ю».
Аристотель розрізняв шість можливих форм
правління: демократію, політею, аристократію, олігархію, монархію і тиранію. Деякі з них
він оцінював позитивно: монархію, аристократію і політею (владу середнього класу, яка є
поєднанням олігархії і демократії). Інші три, на думку мислителя, погані, звироднілі
(тиранія, чиста олігархія і крайня демократія). Розглядаючи сильні і слабкі сторони
різних типів державного правління, Аристотель висловлювався про бажаність поєднання
кількох найкращих з його точки зору форм, тобто схилявся до ідеї «змішаного» правління.
Полібій стверджував, що будь-яка держава, як живий організм, проходить стадії розвитку
і занепаду. Розвиток держави починається з найпростішої форми — монархії. Монархія —
управління, засноване на праві, змінюється тиранією — управлінням, заснованим на силі.
Тиранія, у свою чергу, переходить в аристократію, яка обумовлює, за висловом Полібія,
період розквіту держави. Потім настає демократії, яка змінюється олігархією. Остання,
зазнавши занепаду, перетворюється в охлократію.
Політичним ідеалом Цицерона щодо форми правління була аристократія. Він виділяв такі
форми правління:

 царську владу — монархію (коли верховна влада знаходиться в руках однієї

людини, яку називають царем, то такий державний лад є царською владою);
 владу оптиматів — аристократію (коли влада знаходиться в руках виборних осіб,
то ця громадська община керується волею оптиматів);
 владу народу — демократію (народною ж, він вважав, є така община, де влада
знаходиться в руках народу).
Цицерон у своїй праці «Держава» визначав республіку так: «res publica — res populi», що
дослівно означає "держава — справа народу. Отже він визначав республіку як державу.
Далі цю думку у своїх працях продовжили Н.Макіавеллі, Ж.Боден.

Ідеї щодо форми правління у Новий час[ред. | ред. код]

На здобутки філософів і мислителів давнини спиралися дослідники окресленої проблеми
пізніше.
За доктриною Т. Гоббса (1588—1679 рр.), верховна влада є джерелом не
тільки норм юридичних, а й моральних. Будь-яка форма правління, за Т. Гоббсом, є
прийнятною настільки, наскільки вона забезпечує мир у державі. Відкидаючи олігархію,
тиранію і змішану монархію як форми правління, Т. Гоббс зупиняється на монархії,
демократії та аристократії. За демократії влада належить народу, за аристократії —
оптиматам, за монархії — монарху. Але, як вважав Т. Гоббс, найкращою формою
правління є абсолютна монархія, оскільки її переваги відносно інших підтверджуються
хоча б тим, що навіть демократичні та аристократичні уряди в найбільш складній
ситуації — під час війни, надають владу, як правило, одній особі.
Англійський філософ — Д. Локк (1632—1704 рр.), автор праці «Два трактати про
правління»(1690 р.), вважав, якщо владу здійснюють обрані більшістю народу, то це —
демократія. Якщо законодавча влада перебуває в руках небагатьох обраних осіб — це
олігархія. Якщо законодавча влада зосереджена в руках одного, то це — монархія. За
філософсько-правовим обґрунтуванням Д. Локка, форма правління залежить від того, в
чиїх руках перебуває законодавча влада.
Ш. Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» він визначав три форми правління —
республіканську, монархічну і деспотичну. Республіканська форма правління — верховна
влада перебуває в руках або всього народу, або його частини; монархічна — за якої
править одна людина, але за допомогою встановлених і незмінних законів; деспотична —
вся влада, поза всякими законами і правилами, здійснюється волею і свавіллям однієї
особи.
Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) вважав, що суспільства, які існують, не відповідають змісту
справжнього суспільного договору. Він розробив учення про народний суверенітет. «Я
стверджую, — зазначав Руссо, — що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної
волі, не може відчужуватися». Принцип невідчужуваності суверенітету, дійшов висновку
Руссо, заперечує представницьку форму правління.
Німецький філософ І. Кант класифікуючи форми правління, він групував їх за двома
ознаками: 1) чисельністю суб'єктів законодавчої влади і 2) характером
реалізації принципу поділу влади. За найкращу І. Кант вважав найпростішу форму
правління це автократія (абсолютна монархія), як найбільш проста форма. Тому за І.
Кантом, демократія — найгірша форма правління, як найбільш складна.
За Г. В. Ф. Гегелем (1770—1831 рр.), у державі існують: законодавча влада, урядова влада
і влада господаря. він вважав положення про рівноправність гілок влади та їх взаємне
обмеження невірним, оскільки за такого підходу передбачається ворожість і протидія
кожної з гілок влади щодо інших, їх побоювання одна одної. У цілому свій політичний
ідеал — конституційну монархію. Республіку як форму правління починають визначати
тільки після буржуазних революцій. Тільки в цей час її розуміють як створену народом
державу, соціальне призначення якої є забезпечення загальних інтересів.

Сучасне розуміння[ред. | ред. код]

У іноземній науковій традиції під час формулювання класифікаційного критерію чільне
місце займає поєднання форми державного правління і політичного режиму. Виходячи з
вищевикладеного, форми державного правління можуть бути виділені до конкретного
виду, зокрема, і з врахуванням політичної дійсності здійснення влади. К. Левенштейн,
порівнюючи терміни «форма державного правління» і «політичний режим», окреслює:

 в широкому розумінні — теократія, абсолютизм, конституціоналізм, колективізм

і фашизм;
 у вузькому — демократичний конституціоналізм і абсолютизм.
Для політичної системи демократичного конституціоналізму притаманні наступні форми
правління:

 безпосередня демократія;
 конвент (відповідно до конституції французької революції);
 парламентська форма правління, котра в свою чергу ділиться на 2 підгрупи з
домінуванням представницького органу та уряду (кабінетна форма правління);
 президентська форма правління;
 директорія (Швейцарія)[3]
Досить велику увагу класифікації форм правління присвячують французькі
державознавці. Так, М. Дюверже, посилаючись на стан стосунків між вищими органами
державної влади, виділяє форми державного правління, засновані на:
 спільності державної влади (за взірець він бере абсолютну монархію й політичну
диктатуру);
 поділі влади (президентська республіка в США);
 співробітництві гілок влади (конституційна монархія Великої Британії й
парламентські республіки материкової Європи).
За протилежною систематизацією учений поділяє їх на:

 безпосередню демократію, за котрою голова виконавчої влади (він же глава

держави) обирається безпосередньо громадянами;
 представницьку демократію, за котрою голова виконавчої влади громадянами
безпосередньо не обирається, а остання, на його точку зору, побутує не тільки в США,
а й у Великій Британії, де парламентські вибори синхронно є й виборами прем'єр-
міністра — фактичного глави держави.[4]
У теперішній юридичній літературі побутують 2 протилежні підходи до тлумачення
терміну «форма правління» — вузький і широкий, які мали місце в радянській
правознавчій доктрині в 60-70-х роках ХХ cт. Прихильники вузького підходу при
тлумаченні цього поняття конститутивним називають правове становище вищого органу
державної влади — глави держави. Ця позиція відображає критерій виключно
традиційного розподілу форми державного правління на монархію й республіку. Автором
широкого підходу уважають чеського державознавця Й. Благожа, який форму правління
розглядав як організацію верховної влади в державі, що окреслюється джерелом влади й
правилами стосунків органів влади між собою і з населенням, а також ставленні населення
до державної влади й характері та структурі центральних органів держави та їх взаємодію.
Він висунув пропозицію до поняття «форма правління» вводити взаємовідносини:

 між державою й населенням,
 між вищими державними органами,
 між цими органами й осередками економічної й політичної влади, а так само
політичне оточення, в котрому реалізуються ці взаємовідносини. [5]
Одним із вагомих критеріїв у систематизації форм державного правління традиційно
визнається система заміщення посади глави держави. Утім на теперішньому етапі такий
порядок набув формальної природи. Як аргумент можна вказати рівний правовий
статус глав держав з парламентською формою правління, коли одні з них успадковують
цю посаду (парламентська монархія), а інші на неї обираються (парламентська
республіка). Таким чином, система заміщення посади глави держави на певному
історичному періоді (майже до початку XX ст.) була одним з тих головних чинників, котрі
описували суть форми державного правління. Але він втратив своє попереднє
першочергове значення. Суттєвим для поділу форм державного правління на цьому
історичному періоді є не статус глави держави і яким шляхом він заміщає цю посаду, а те,
на яких принципах будується вся система вищих органів держави і як відбувається
правління в ній.[6]
Декотрі сьогочасні учені теоретики права і держави підкреслюють, що до форми
правління в широкому значенні слід віднести і органи місцевого самоврядування, саме
тому, що за державницькою теорією зазначені втілюють в життя державну владу на
місцях, а за теорією муніципального дуалізму на них покладено окремі (делеговані)
державно-владні функції.[7] Варто уточнити значення категорії «форма правління». У
зв'язку з тим, що форма правління розглядається у контексті саме як політико-правова
категорія, а її елементами виступають органи державної влади, доцільно користуватися
поняттям «форма державного правління».[8]
Основні форми державного правління[ред. | ред. код]
Наука виділяє дві основні форми державного правління: республіку і монархію.
Республіка[ред. | ред. код]
Республіка — це форма правління, за якої вищі органи державної влади обираються
безпосередньо народом на певний термін.
Ознаки, притаманні республіці:

1. виборність вищих органів держави народом безпосередньо, або опосередковано,

2. строковість повноважень,
3. відповідальність вищих органів держави перед народом або вищим
представницьким органом,
4. верховенство НПА, які видаються вищими представницькими органами держави,
5. змінюваність вищих посадових осіб і державних установ у результаті виборів. В
історії існували різні види республік: афінська демократична, спартанська
демократична, римська аристократична, феодальні міста — республіки,
буржуазно-демократичні, соціалістичні та інші.[9]
На сьогоднішній день, сучасні республіки поділяють
на парламентські, президентські і змішані (президентсько-парламентські або
парламентсько-президентські).
Досить значна кількість парламентських республік зосереджуються у Європі, де верховна
влада належить обраному народом органу — парламенту, який в свою чергу формує всі
інші органи державної влади (до таких республік
відносяться Італія, ФРН, Австрія, Індія, Угорщина, Чехія, Греція та ін..). У країнах, де в
парламенті є стійка більшість, парламентська модель функціонує у вигляді
міністеріалізму, коли уряд за допомогою контрольованої ним більшості впливає
на парламент (Німеччина). Іноді, парламентська республіка може бути нестабільною,
прикладом може слугувати Італія, в якій після другої світової війни змінилося більше 60
урядів.[10]
До президентських республік, які характеризуються значною роллю президента в системі
органів державної влади, можна віднести США, Аргентину, Мексику, Іран, Бразилію,
Швейцарію.
Позитивними якостями президентських республік є те, що президент в таких республіках
виступає символом та механізмом реалізації загальнодержавних ідей. Президентська
система правління теж не є ідеальною, оскільки президент може не мати достатньої
підтримки парламенту для втілення в життя своєї програми, і навпаки за допомогою
права вето може перешкодити парламентові схвалити альтернативні ініціативи. Внаслідок
різноманітних чинників з'являються змішані форми державного правління, що поєднують
ознаки парламентських і президентських республік — президентсько-парламентські і
парламентсько-президентські.
В президентсько-парламентських республіках, президент консолідує в своїх руках більш
широкі функції у формуванні виконавчої влади та контролі за її діяльністю ніж парламент.
У таких республіках президент хоча і не є керівником уряду, але він може надавати йому
керівні вказівки, головувати на його засіданнях. До президентсько-парламентських
республік відносять Францію, Росію та ін.
У парламентсько-президентських республіках влада президента на формування і роботу
уряду обмежена компетенцією парламенту у цій сфері. До парламентсько-президентських
відносять Румунію, Чорногорію, Монголію та ін.[11]
Монархія[ред. | ред. код]
Монархія — форма державного правління, за якої вища державна влада фактично або
формально консолідується в руках однієї особи (монарха), і, як правило, передається у
спадок.
Монархія характеризується такими ознаками:

1. Главою держави є монарх.

2. Влада, як правило, передається у спадок і зберігається пожиттєво.
3. Монарх уособлює вищу державну владу за власним правом, а не в порядку
делегування від народу.
4. Монарх є непідлеглим будь-яким іншим суб'єктам влади.
5. Монарх не несе конкретної політичної і юридичної відповідальності за результати
свого правління.
В сучасній науці виокремлюють необмежену і обмежену монархію.[12]

Нетипові форми правління[ред. | ред. код]

В окремих країнах доволі ефективно функціонують так звані нетипові форми державного
правління. В таких державах можна прослідкувати тенденцію поєднання рис республіки і
монархії (Малайзія), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та
парламентської республіки (Колумбія).
Нетипові форми правління — модифіковані форми правління, котрі поєднують в собі
першорядні риси декількох «класичних» форм правління. Виокремлюють наступні
неоднорідні види нетипових форм правління:
Виборна монархія[ред. | ред. код]
Виборна монархія — схожа монархія має першорядну республіканську рису —
систематичну виборність очільника країни, а усе-таки їм не може бути обраний будь-
який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікаціям і вимогам для президента, а
тільки один з декількох монархів — керівників складових елементів федерації. Подібна
нетрадиційна форма правління існує в ОАЕ та Малайзії, котрі за власним державним
ладом є федераціями, при цьому кожна із складових елементів являють собою спадкові
монархії. Глава держави в цілому формуються шляхом виборів між монархами, що
очолюють той чи інший суб'єкт федерації.[13]
Суперпрезидентська республіка[ред. | ред. код]
Суперпрезидентська республіка — в сучасному світі в умовах тоталітарних ладів
з'явилися республіки, яким характерний ґрунтовний елемент монархії — незмінюваність
глави держави. Глава держави у подібній республіці може юридично обиратися, може
призначуватися, але реально народ у формуванні глави держави участі не бере ,
наприклад, Російська Федерація.[14]
Теократична республіка[ред. | ред. код]
Теократична республіка — специфічна форма республіки, де править
мусульманське духівництво, поєднує в собі центральні риси традиційного ісламського
Халіфату і риси сучасного республіканського ладу. В Ірані, наприклад, відповідно до
Конституції 1979 главою держави є Рахбар — вища духовна особа.
Некласичні республіки[ред. | ред. код]
Некласичні республіки — це специфічні форми правління, котрі поєднують в собі сучасні
риси неоднорідних форм та носять «неповторний» характер. Схожу оригінальну форму
правління має Швейцарія. Уряд (Федеральна Рада) призначається парламентом
(Федеральними Зборами) і підзвітний йому, утім політична відповідальність уряду перед
парламентом конституційно не передбачена, отже державний режим, швидше за все,
дуалістичний, а не парламентарний. Так само, країною з доволі нетиповим виглядом
форми правління є Ізраїль. Вищим законодавчим органом є
однопалатний парламент — Кнесет (саме він обирає президента). Президент має чисто
представницькі функції. Уряд Ізраїлю представлений кабінетом міністрів. Він є
центральним виконавчим органом в системі державної влади, а його глава — прем'єр-
міністр (обирається безпосередньо народом) — фактично головною посадовою особою
країни, яка визначає внутрішню та зовнішню політику.[15]

Проблеми сучасної термінології[ред. | ред. код]

У сучасній юридичній науці виділяють такі форми правління — монархія (влада
одного), республіка (влада закону; за Ж.-Ж. Руссо).
Паралельно у сучасній науці виділяють альтернативне поняття поліархії. Поліархію
характеризують як протилежну монархії форму правління. Уведення терміну «поліархія»
сприяло б усуненню дисбалансу між поняттями «монархії» та «республіки». По-перше,
використання терміна «поліархія» замість «республіка» усунуло розбіжності у мовному
походженні (поліархія грецького походження — мова державознавства; республіка —
латинського — мова правознавства). По-друге, усувається дисбаланс між первинним
змістом понять: монархія — влада походить від одного суб'єкта, поліархія — від багатьох.
Харизматичний, Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами,
робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому.
Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і
виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і
впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних
повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних
інтересів.
Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його
висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу
підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і
прихильників.
В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові
якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої
випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його
діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники
об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей
відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних -
гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні
здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість,
готовність до компромісів.

12.3. Типологія політичного лідерства. Загальновизнаною і зберігаючою свою

актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:

 Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички.

Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за
спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей
тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
 Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він
володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко
роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І.
Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності
харизматичного лідера є його перевага над іншими.
 Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в
суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних
норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний
термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус
(державна посада).

Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства.

Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями (Ш. де
Голль - Франція, Рузвельт - США).
По стилю керівництва лідери діляться на три основні типу: авторитарний,
демократичний і ліберальний.
Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу
чинників: а) якостей самого лідера; б) властивостей його прихильників; в) взаємозв'язки
між лідером і прихильниками; г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.
Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів:

 «прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний

визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників;
  «служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується
їх бажаннями і діє від їх імені.
 «торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів,
примусити їх «купити» ці ідеї і плани;
 «пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги
моменту, адекватно реагувати на них.

Відповідно до даної типології умовно до категорії лідерів - «прапороносців» можуть

бути віднесений В.І.Ленін, М.Ганді, Мао-Цзедун, Мартін Лютер Кинг, Р.Хомейні; до
категорії лідерів -«служителів» - Р.Рейган», Г.Коль, радянські лідери Л.І.Брежнев і К.У
Черненко, виражаючи інтереси партійної бюрократії. Риси лідера - «торговця» властиві
В.В.Жіріновському. Як «пожежники» через обставини в тому або іншому ступені
виступає більшість лідерів.

12.4. Теорії лідерства. Існують різні теорії, що пояснюють феномен лідерства.

Теорія рис. Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам
людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати,
енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін.
У ряді випадків питання про становлення лідера пояснюється суто психологічними
аспектами взаємодії лідера і груп. Або, наприклад, політичний погляд, курс
обумовлюється темпераментом, складом характеру людини і іншими суб'єктивними
моментами. Так, вважається, що холерики схильні до авторитарного способу управління,
сангвініки - до опортунізму, флегматики сповнені пошана до демократичних свобод,
індиферентні до політичної боротьби і т.д.
>Ситуаційна концепція схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому
зобов'язаний ситуації. Наприклад, «потрібна людина» виявилася в потрібний час» в
потрібному місці». Тобто зумів оцінити ситуацію і не упустив свій шанс. Але тут
необхідно, щоб і сам потенційний лідер «дозрів» для виниклої ситуації.
Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з
відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера).
Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих
соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера.
Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні
напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі.
Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди
посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей
(З.Фрейд).
Другий напрям поділяє народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті
він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери
можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди
шукає вождя і сам прагне до підпорядкування (Г.Лебон).
Третій напрям психологічної концепції пояснює феномен лідерства існуванням певного
типу осіб, схильних до авторитаризму і постійно прагнучих до влади. Нерідко ці люди
мають певні комплекси неповноцінності і щоб якось їх компенсувати, прагнуть проявити
себе, підносячись над іншими (Е.Фромм).
Існують і інші теорії лідерства.

12.5. Функції лідера. Лідер наділяється особливими, інколи необмеженими

повноваженнями. Але з нього, як правило, і особливий попит. Якщо лідер не виправдовує
покладених на нього надій, то він може не тільки втратити своє лідерство, але понести
більш суворе покарання.
Функції політичного лідера вельми різноманітні. Вони залежать від суспільства і
держави, в якій йому доводиться управляти, від конкретних задач, що стоять перед
країною, від розстановки політичних сил. Найважливішими з цих функцій є:

 Інтеграція суспільства, соціальної спільности, класу, партії та ін. на підставі

загальної мети, цінностей, політичних ідей.
 Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.
 Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і
методів реалізації програмної мети.
 Мобілізація мас на досягнення політичної мети.
 Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності.
 Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з
громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у
тому числі і в період виборних кампаній.
 Легітимізація влади.

З перерахованих функцій видно, наскільки велика роль лідера в суспільстві і в будь-

якій соціальній структурі. Тому у ряді країн (Франції, Японії, США і ін.) відбір і
підготовка політичних лідерів починається ще в ранньому дитячому і підлітковому віці.
Для цього навіть існують спеціальні школи і університети. Доброю школою для
підготовки політичного лідера є його участь в суспільних рухах і активне членство в
політичній партії. При цьому, разом з професійними здібностями потенційного лідера,
велике значення надається його моральним якостям.
На жаль, в нашій країні поки що не існує налагоджуваної системі підготовки., відбору і
висунення політичних лідерів. Тому позиції лідерів нерідко займають недостатньо
компетентні люди.
Ценз (лат. census від лат. censeo — роблю опис, перепис) має кілька значень і походить
з Стародавнього Риму. Це був періодичний перепис громадян з оцінкою їх майна з метою
розділення цих громадян на соціально-політичні, військові та податкові розряди. Сучасне
значення терміну може позначати будь-які обмежувальні умови, а саме:

 Виборчий ценз — законодавче обмеження виборчого права (активного чи

пасивного) за оцінкою їх майна, за ознакою статі, номінальністю, віком;
 Віковий ценз — вікове обмеження на зайняття певної посади, вид діяльності або ж
статистичний перепис;
 Майновий ценз (англ. property qualification) — обмеження в
правах людей, майно (або дохід) яких менше деякої певної величини;
 Освітній ценз — обмеження активного або пасивного виборчого права або
можливості зайняття посади з вимогою певного рівня освіти.

Ви́борчий ценз (лат. census від лат. censeo — роблю перепис, опис) — встановлені

в конституції або законах умови, що обмежують коло осіб, які мають право брати участь
у виборах.

Різновиди
Ценз буває майновий, віковий, статевий, релігійний тощо.

Сутність
Виборчі цензи — сукупність умов, відповідність яким становить підставу для допуску
громадян до участі у виборах.
Види виборчих цензів: необхідність володіти встановленим мінімумом власності
(майновий ценз), вимога певного мінімального рівня письменності або освіченості (ценз
письменності та освітній ценз), вимога певний час проживати у цій країні чи навіть у цій
місцевості (ценз осілості), певний визначений строк мати громадянство цієї країни (ценз
громадянства).
Розрізняють виборчі цензи права обирати і права бути обраним. Так, особа, яка бажає
бути обраною, зазвичай повинна відповідати більш жорстким умовам, ніж та, що голосує.