ПЕРЕДМОВА

Пропонований підручник написано відповідно до програми з

біологічної хімії для студентів вищих фармацевтичних навчальних
закладів і факультетів. У ньому викладено основні уявлення сучасної
біохімії і молекулярної біології.
Перебуваючи у тісному зв'язку з хімією і біологією, біохімія має
безпосереднє відношення до різноманітних галузей медицини і фар-
мації. Біохімія як одна з важливих теоретичних дисциплін, що вивча-
ються у фармацевтичних навчальних закладах, дає знання про мета-
болічні механізми життєдіяльності людини і тим самим дозволяє
вдосконалювати методи лабораторної діагностики, профілактики і
лікування різних захворювань. Розуміння механізму дії лікарських ре-
човин, яке лежить в основі фармакології, ґрунтується в першу чергу
на біохімічних знаннях про їх вплив на процеси обміну речовин.
Велика увага в підручнику приділяється питанням перенесення
генетичної інформації і біосинтезу білка в клітинах. У сучасній біотех-
нології провідне місце належить генетичній інженерії (технології ре-
комбінантних ДНК), яка надає виключно цінну можливість змінювати
генетичну програму бактеріальних, рослинних і тваринних клітин, що є
надзвичайно важливим для створення нових лікарських препаратів.
Враховуючи призначення підручника, у розділі «Фармацевтична
біохімія» викладено основні шляхи метаболізму лікарських засобів і
показано значення для медицини і фармації цілеспрямованого синтезу
нових фармпрепаратів, їхнього біофармацевтичного аналізу. Це важ-
ливо для професійної діяльності провізора і клінічного провізора як
коректорів лікарської терапії й інформаторів щодо фармпрепаратів.
В усіх розділах підручника наведено приклади, які ілюстру-
ють практичне значення досягнень біохімії для вирішення зав-
дань фармації.
Підручник складається з 16 глав, ілюстрованих таблицями, рису-
нками, частково запозиченими з інших джерел. Деякі з рисунків були
перероблені або спрощені авторами, що значно полегшує засвоєння
матеріалу.
Підручник відображає результати багаторічної праці авторів з ви-
кладання біохімії в Національній фармацевтичній академії України.

3
 ВСТУП
Біологічна хімія – це наука, яка вивчає молекулярні процеси, що
лежать в основі розвитку і функціонування організмів. Особливість
біохімії відображена в її назві, котра вказує на хімічну сутність цієї
науки і одночасно на вагомість для неї біологічних функцій, які ґрун-
туються на хімічних процесах. Таким чином, біохімія використовує
методи «молекулярних наук» – органічної хімії, фізичної хімії, моле-
кулярної фізики – і в цьому відношенні сама є молекулярною наукою.
Проте головні кінцеві завдання біохімії лежать у галузі біології: вона
вивчає закономірності біологічної, а не хімічної форми руху матерії.
Варте уваги те, що «молекулярні винаходи» природи, відкриті
біохіміками, сьогодні знаходять застосування в небіологічних галузях
знання і в промисловості (молекулярна біоніка, біотехнологія). У цих
галузях біохімія виступає в ролі методу, а предметом досліджень і
розробок є проблеми, що виходять за межі біології.
Біохімія – порівняно молода наука, що виникла на межі ХVIII і
XIX століть. Однак її коріння сягає глибокої давнини. Природне
прагнення людей зрозуміти причину хвороб і знайти проти них ліки
викликало зацікавленість тими процесами, які відбуваються в жи-
вих організмах.
Початкові етапи становлення біохімії збігаються з розвитком
органічної хімії. До середини XIX століття органічною хімією на-
зивали науку, яка вивчала речовини рослинного і тваринного похо-
дження, тобто речовини «органічного» світу. Пізніше, у зв'язку з
розвитком синтетичної хімії сполук вуглецю, зміст терміну «орга-
нічна хімія» набув свого сучасного значення, як хімії сполук вугле-
цю, а науку, яка вивчає хімічний склад живих організмів і хімічні
процеси, що відбуваються в них, почали називати фізіологічною, а
потім біологічною хімією. Біохімія вивчає не тільки органічні, але й
мінеральні сполуки, що містяться в організмах, а також з'ясовує їх
роль у біологічних процесах.
Після диференціації органічної і біологічної хімії їх розвиток
відбувався в тісній взаємодії, оскільки вони мали багато спільних
методів і завдань. Отже, біохімія своїм становленням зобов'язана
ряду суміжних наук і зберігає з ними тісний зв'язок у вивченні живої
природи. Разом з тим біохімія є оригінальною і самостійною нау-
кою, завдання якої – дослідження взаємозв'язку будови речовин і їх
функцій, перетворень хімічних сполук у живому організмі, способу
перетворення енергії в живих системах, механізмів регуляції хіміч-
них перетворень і фізико-хімічних процесів у клітинах, тканинах і
органах, молекулярних механізмів перенесення генетичної інфор-
мації в живих організмах і т.ін.
Історію біохімії прийнято відлічувати з кінця ХVIII століття,
коли вперше були виділені з організмів у чистому вигляді сечовина,
лимонна кислота, яблучна кислота та ін. На той час ще не склалося
уявлення про будову цих речовин. Тривалий період розвитку біохі-

4
мії – аж до середини XX століття характеризувався відкриттям усе
нових речовин у живій природі, дослідженням їхньої структури і хі-
мічних перетворень в організмах. Найважливішим досягненням
цього періоду стало встановлення загального принципу будови го-
ловних біополімерів – білків і нуклеїнових кислот, а також з'ясуван-
ня основних шляхів хімічних перетворень речовин в організмі (ме-
таболізм). У цей же період продовжувалася подальша диференціа-
ція біохімії, при цьому, в залежності від підходу до вивчення, в ній
стали виділяти статичну біохімію, яка вивчає хімічний склад орга-
нізмів, динамічну біохімію, яка досліджує метаболічні процеси, і фу-
нкціональну біохімію, яка вивчає зв'язок хімічних процесів з фізіоло-
гічними (біологічними) функціями.
Середина ХХ століття виявилася переломним етапом в історії
біохімії. За останні 30-40 років розвиток молекулярного рівня дослі-
джень спричинив кардинальні зміни не тільки структури біохімії, але
і всієї біології – її методів, теоретичних підходів, форм практичного
використання, класифікації розділів біології тощо.
Характерною рисою біохімії цього періоду став перехід до ши-
рокого вивчення структури і властивостей окремих представників бі-
лків і нуклеїнових кислот, до з'ясування функції кожного індивідуаль-
ного білка і нуклеїнової кислоти в живій клітині. Цьому сприяв стрі-
мкий розвиток методів розподілу речовин і вивчення їхньої структу-
ри, а також специфічних для біохімії методів виділення і досліджен-
ня надмолекулярних структур.
Для кількісного вивчення, визначення структури і фізико-
хімічних властивостей виділених речовин використовують різні фізи-
чні, фізико-хімічні, хімічні методи аналізу, а також квантово-меха-
нічні розрахунки електронної структури виділених сполук. Поряд з
методами хімії, фізичної хімії (включаючи використання методів ра-
діоіндикації), математики, фізіології, що використовуються для ви-
вчення структури, метаболізму і функцій біоструктур, біохімія має
свій власний специфічний метод дослідження – метод ферментатив-
ного аналізу. Він широко застосовується в різних галузях біологічної
науки, в практичній медицині, фармації, біотехнології.
Якщо в попередній період функціональна біохімія тільки заро-
джувалася, то зараз вона стає провідним напрямком у біохімії. На
даний час зростає значення зв'язку біохімії з іншими біологічними
науками – фізіологією, цитологією, генетикою. Результатом такої
взаємодії стало розкриття молекулярних механізмів таких фундаме-
нтальних властивостей живого, як спадковість і мінливість.
У 50-60-х роках ХХ століття, коли було з'ясовано структуру
ДНК, що дозволило зрозуміти механізм функціонування генів, ви-
ник новий напрямок досліджень – молекулярна біологія.
До середини XX століття в біохімії домінувало дослідження
хімічних перетворень речовин в організмі, які супроводжувалися
зміною ковалентної структури сполук (метаболізм). Проте з часом
виявилось, що не менше значення в обміні речовин і функціонуван-
5
ні організму мають фізико-хімічні процеси, не пов'язані зі зміною
ковалентної структури сполук. Галузь біохімії, що вивчає фізико-
хімічні і молекулярно-фізичні основи життєдіяльності, називають
«фізико-хімічною біологією».
Ще одним сучасним напрямком біохімії, який вивчає поведінку
молекул в організмі, виходячи із законів хімічної і фізичної форм руху
матерії, є біоорганічна хімія. Біоорганічна хімія межує з органічною
хімією, на відміну від якої вивчає, перш за все, ті властивості сполук,
які безпосередньо пов'язані з їх функцією в організмі. Для фармації
має значення те, що біоорганічна хімія, виходячи з функцій окремих
сполук в організмі і механізму їхньої дії, розробляє принципи ство-
рення синтетичних біологічно активних сполук, здатних цілеспрямо-
вано змінювати функції організму, тобто ліків, інсектицидів та інших
вибірково діючих сполук.
Такими є основні напрямки біохімії, що мають загальнобіологі-
чне значення. Крім того, в залежності від конкретних об'єктів і за-
вдань дослідження сучасна біохімія включає цілу низку інших розді-
лів: біохімія рослин, біохімія тварин, біохімія вірусів, біохімія мікро-
організмів, порівняльна, або еволюційна біохімія, радіаційна, космі-
чна, технологічна біохімія та ін.
Найбільше значення для медико-біологічної підготовки провізо-
ра, поряд із загальною біохімією, яка вивчає закономірності, спільні
для всіх живих об'єктів, має медична біохімія (біохімія людини). Вона
включає в себе всі загальнобіологічні напрямки, але в тих межах, які
стосуються здоров'я і хвороб людини. Медична біохімія вивчає моле-
кулярні основи розвитку і функціонування організму людини, моле-
кулярні механізми хвороб, біохімічні методи їхньої діагностики і лі-
кування (клінічна біохімія).
Таким чином, біохімія в цілому вивчає хімічні і фізико-хімічні
процеси, результатом яких є розвиток і функціонування живих сис-
тем усіх рівнів організації. Сучасна біохімія – галузь знань, розділи
якої тісно пов'язані між собою і не завжди можуть бути чітко розме-
жовані. Біохімія – базова медико-біологічна дисципліна в системі
підготовки провізорів.

6
 ГЛАВА 1. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ БІЛКІВ
Білки, або протеїни (у перекладі з грецької рrotos – пер-
ший) – найважливіший клас біологічно активних речовин. Вони,
як основа всього живого на Землі, здавна перебували в центрі
уваги дослідників. Протягом двох століть, що налічує наука про
білки, змінилося декілька концепцій про будову білків, які мало
відповідали дійсності. В основному це було пов'язано з дуже ни-
зьким рівнем техніки експерименту в XIX і на початку XX сто-
літь. У наступні роки, у зв'язку з розробкою і застосуванням но-
вих методів дослідження і обчислювальної техніки, це питання
було практично вирішене. Вивчення структури великої кількості
індивідуальних білків у зв'язку з їхньою біологічною функцією
продовжується і сьогодні.
Загальна характеристика білків
Білки виконують першорядну роль у побудові живих організмів
та у забезпеченні процесів життєдіяльності. Вони зустрічаються
скрізь, де є життя.
Ще в ХІХ столітті при вивченні хімічного складу різноманіт-
них тварин і рослин вченими були виділені речовини, які нагаду-
вали за деякими властивостями яєчний білок. Так, при нагріванні
вони згорталися і набували білого кольору. Назва «білок» похо-
дить від німецького слова «Eiweiβ», що означає яєчний білок або
білок взагалі. У 1838 р. голландський хімік і лікар О.Мульдер пе-
ршим спробував дати наукове обґрунтування білкам, визначив у
них вміст азоту і дав їм назву «протеїни», як обов'язковому ком-
поненту живих організмів.
Білки є основними структурними компонентами живих організмів
і в кількісному відношенні посідають перше місце серед усіх макромо-
лекул, які містяться в живій клітині. В організмі тварин білків міс-
титься від 40 до 50% і більше від сухої маси, менше у рослин – до 20–
30%. У тканинах ссавців білки складають – 18–20%, тоді як нуклеїнові
кислоти, вуглеводи, ліпіди – 1–15%. Суха маса організму людини скла-
дається на 45-50% із білків, при цьому їх вміст досягає: у м'язах – 80%, у
серці – 60%, печінці – 72%, легенях – 82%, нирках – 72%, селезінці –
84%, у кістках – 28%.
Але не тільки кількісні показники свідчать про важливу роль біл-
ків. Вони мають низку особливостей, не властивих іншим органічним
сполукам, а саме:
- білки – найскладніші органічні сполуки в природі; кількість
можливих різновидів білкових молекул може бути нескінченною,
що необхідно для реалізації видової, органової й тканинної специ-
фічності організмів;
- білкові сполуки, завдяки сукупності великої кількості функціо-
нальних груп і безлічі конформаційних станів, забезпечують різно-

7
манітність хімічних та інших перетворень, які лежать в основі біоло-
гічних функцій організмів;
- можливість взаємодії один з одним та з іншими сполуками, з
утворенням білок-небілкових комплексів і внутрішньоклітинних
біологічних структур, дозволяє білкам розпізнавати серед безлічі
різних молекул клітини певну молекулу і вибірково сполучатися з
нею. Це зумовлює структурну організацію речовини в живій кліти-
ні, спрямованість й послідовність хімічних перетворень у процесі
метаболізму речовин;
- здатність відповідати на зовнішні і внутрішні впливи закономі-
рною зміною конформації молекули, і відновлювати вихідний стан
після припинення їх дії;
- наявність біокаталітичних (ферментативних) властивостей та
інші якості забезпечують спільно з нуклеїновими кислотами пере-
дачу генетичної інформації, біосинтез білків та його регуляцію,
ріст, диференціювання клітин і відтворення живих організмів.
Білки виконують різноманітні і надзвичайно важливі функції,
наведені нижче.
1. Будівельна (структурна, пластична) функція. Макромолекули
білків складають кістяк тканин і органів, утворюють основу прото-
плазми будь-якої живої клітини.
2. Каталітична, або ферментативна функція – одна з голо-
вних функцій білкових сполук. Вона полягає у прискоренні хімі-
чних перетворень розпаду і синтезу речовин, перенесенні окре-
мих груп атомів, електронів, протонів від однієї речовини до
іншої тощо. Як біокаталізатори ферменти-білки беруть участь у
тисячах взаємопов'язаних і взаємозумовлених перетворень, які
відбуваються в живій клітині і складають основу її метаболізму.
Ця функція дозволяє вважати білки найважливішим класом біо-
регуляторів.
3. Рухова (механічна) функція. Будь-які форми руху в живій при-
роді забезпечуються білковими структурами клітин. Білки беруть
участь у забезпеченні різних форм механічного руху – у скороченні і
розслабленні м'язів, у роботі внутрішніх органів (серця, легенів, шлу-
нка та ін.). Ці процеси відбуваються за участю таких білків, як актин,
міозин, тропоміозин і ряду інших.
4. Транспортна функція. Окремі групи білків здатні взаємодіяти з
різноманітними сполуками і переносити їх. Так транспортуються в
організмі нерозчинні у воді речовини (кисень, діоксид вуглецю, іони
металів, ліпіди та ін.) і токсичні продукти (білірубін та ін.). Перене-
сення багатьох речовин через клітинні мембрани здійснюється за ра-
хунок особливих білків-переносників.
5. Захисна функція. Ряд білкових сполук допомагає організму бо-
ротися зі збудниками хвороб та деякими патологіями. Процес зсі-
дання крові, який захищає організм від надмірної її втрати, прохо-
дить за участю багатьох білкових факторів. Внутрішні стінки органів
травлення вистелені захисним шаром слизових білків-муцинів. Ос-
8
нову шкіри, що охороняє організм від багатьох зовнішніх впливів,
складають білки (колаген).
6. Регуляторна функція. Вона забезпечує регуляцію обміну речо-
вин у клітинах та інтеграцію обміну в різних клітинах цілого органі-
зму. Ряд гормонів за своєю будовою належать до білків або продук-
тів їх перетворення; вони беруть участь у регуляції різноманітних
процесів, які протікають в організмі. Регуляторна дія білків не об-
межується тільки каталітичною та гормональною. Деякі білки віді-
грають роль інгібіторів активності ферментів і таким шляхом регу-
люють їх дію. Відома група білків – регуляторів геному. В останні
роки виділені і широко вивчаються специфічні білки й пептиди, по-
в'язані із процесами пам'яті, знеболювання, сну, поведінки і деякими
психічними станами.
7. Рецепторна функція. Багато білкових сполук виконують важ-
ливу функцію вибіркового розпізнавання і приєднання окремих речо-
вин. На поверхні клітинних мембран, а також усередині клітини роз-
ташовуються рецептори – білкові утворення, здатні вибірково взає-
модіяти з різноманітними регуляторами (гормонами, медіаторами
й іншими біологічно активними сполуками), зумовлюючи цілу низку
специфічних ефектів.
8. Поживна функція. Цю функцію виконують так звані резервні,
запасні білки, які є джерелом живлення плоду, клітин, які розвива-
ються. Білки – найважливіша складова частина їжі людини і корму
тварин. Білку та його компонентам відводиться центральне місце і
в проблемі створення синтетичної їжі, над розв'язанням якої працю-
ють багато лабораторій світу.
9. Знешкоджувальна функція. Завдяки різноманітним функціона-
льним групам білки можуть зв'язувати різні токсичні сполуки (важкі
метали, алкалоїди, токсини та ін.) і знешкоджувати їх. На цьому за-
сноване їхнє застосування як антидотів.
10. Енергетична функція. При повному розпаді одного грама біл-
ка виділяється 17,1 кДж енергії, що вказує на здатність білків брати
участь у забезпеченні організму енергією. Але використання білків із
цією метою відбувається тільки у випадку нестачі основних джерел
енергії – вуглеводів і ліпідів.
11. Когенетична функція (префікс «ко» в перекладі з латин-
ської означає сумісність дії). Ця функція виконується складними
білками – нуклеопротеїнами. Самі білки – це негенетичний (не-
спадковий) матеріал, але вони допомагають нуклеїновим кис-
лотам реалізувати здатність до перенесення генетичної інфор-
мації і відтворення.
Поряд із наведеними, білки виконують ще й інші функції:
енерготрансформуючу – беруть участь у трансформації електрич-
ної й осмотичної енергії в хімічну (АТФ); енергоосмотичну – за-
безпечують утворення різниці електричних зарядів і градіента
концентрації іонів на мембрані; створюють онкотичний тиск;

9
входять до складу буферних систем організму, впливаючи на кис-
лотно-основну рівновагу крові, на рН.
На сьогодні досягнуто значних успіхів у розкритті структури
великої кількості білків, у вивченні взаємозв'язку структури і
функції білків, механізму їх участі у найважливіших процесах
життєдіяльності організму, у розумінні основ патогенезу бага-
тьох хвороб. Білки, пептиди, амінокислоти та їх похідні, які ви-
являють біологічну активність, знайшли застосування у фарма-
ції в якості лікарських засобів. Білки мають велике народно-
господарське значення. Вони є найважливішими компонентами
їжі людини і сільськогосподарських тварин. Хронічна нестача
білків призводить до різноманітних захворювань, зменшуючи
тим самим середню тривалість життя.
Елементарний склад білків
Дослідження елементарного складу білків почалося ще на по-
чатку XIX ст., а перші дані з'явилися в 1809 р. на основі досліджень
Ф.Грена. У результаті хімічного аналізу білків були визначені їх ва-
жливі складові елементи, а також кількісне співвідношення остан-
ніх. Було встановлено, що до складу білків (в % від сухої маси) вхо-
дять: вуглець – 50–55%, кисень – 21–23%, водень – 6,6–7,3%, азот –
15–17%, сірка – 0,3–2,5%. У складі окремих білкових сполук були
виявлені фосфор, йод, залізо, мідь та інші елементи. У складі різ-
них білків вміст азоту характеризується найбільшою сталістю, тому
за його кількістю почали визначати вміст білків у тканинах органі-
зму, препаратах тощо. Для цього одержану в результаті аналізу
концентрацію азоту помножують на коефіцієнт перерахування 6,25,
вважаючи, що 1 г азоту міститься в 6,25 г білка (100 : 16 = 6,25).
Але для деяких білків ця ознака не є типовою. Наприклад, у білках
протамінах (див. далі) вміст азоту досягає 30%.
Хімічна будова пептидів і білків
Білки – це високомолекулярні органічні азотовмісні сполуки, по-
будовані з великої кількості амінокислот, сполучених між собою кис-
лотно-амідним (пептидним) зв'язком у поліпептидний ланцюг або
ланцюги, які мають складну просторову організацію (конформацію) і
виконують різноманітні функції живих організмів.
Амінокислоти – структурні мономери білків
Під час повного кислотного, лужного або ферментативного гід-
ролізу білків звільняються вільні амінокислоти.
Амінокислоти є похідними органічних карбонових кислот, у яких
один або декілька атомів водню у вуглеводневому радикалі замі-
щені на аміногрупу. Залежно від розташування NН2-групи розріз-
няють α-, β-, γ- та інші амінокислоти. У живих організмах вони зу-
стрічаються у вільному або зв'язаному стані в складі деяких біоло-
гічно активних речовин, але до складу білків входять лише α-L-
амінокислоти, у яких NН2-група приєднується до α-вуглецевого
10
атома. Якщо амінокислота містить дві аміногрупи, то друга знахо-
диться, головним чином, біля найвіддаленішого (крайнього) вугле-
цю стосовно α-вуглецевого атома.
Загальною ознакою, характерною для всіх амінокислот, які
входять до складу білків, є наявність вільної карбоксильної групи
і вільної незаміщеної аміногрупи біля α-вуглецевого атома. Крім
цих двох, так званих функціональних груп, кожна амінокислота
містить характерний тільки для неї радикал (R-групу). Хімічна
природа радикалів різноманітна: від атома водню до циклічних
сполук. Саме радикали визначають структурну і функціональну
особливість амінокислот.
Загальний вигляд будови α-L-амінокислоти може бути поданий
формулою:

На даний час у природі виявлено близько 300 різних амінокис-

лот. Проте деякі з них виявлені лише в певних біологічних спільно-
тах або в окремих організмах. В організмі людини міститься близько
60 амінокислот і їх похідних, але не всі вони входять до складу білків.
Серед них виділено групу з 20 найважливіших амінокислот, які по-
стійно зустрічаються в білкових сполуках. Амінокислоти, що входять
до складу білків, одержали назву протеїногенних (стандартних). Се-
ред них виділяють головні (їх всього 20) і рідкісні, які у більшості ви-
падків є похідними тих же 20 амінокислот. Амінокислоти, які не бе-
руть участі в побудові білків, так звані непротеїногенні, знаходяться в
клітині або у вільному стані, або входять до складу інших небілкових
сполук. Вони більш різноманітні, особливо ті, які містяться у ви-
щих рослинах і грибах.
Назви амінокислот будуються за замінною номенклатурою ор-
ганічних кислот (наприклад, α-амінопропіонова кислота), але, як
правило, використовуються їх тривіальні назви; при цьому часто
використовують трьохлітерні і однолітерні позначення цих назв,
наприклад: гліцин – глі, G; аланін – ала, А. Ми будемо використо-
вувати трьохлітерні позначення. Тривіальні назви часто пов'язані із
джерелом виділення амінокислоти або будь-якими іншими озна-
ками. Наприклад, гліцин має солодкий смак (від грецького glycos –
солодкий), серин входить до складу білка фіброїну шовку (від лат.
serius – шовковистий); тирозин виділений із сиру (від грецьк. tyros –
сир); аспарагінова кислота – із паростків спаржі (від лат. aspara-
gus – спаржа) і т.ін.
Класифікація і будова амінокислот
Амінокислоти класифікуються кількома способами залежно від
ознаки, за якою відбувається їх розподіл на групи. Прийнято в основ-
ному три класифікації амінокислот: структурна – за будовою боко-
11
вого радикалу; електрохімічна – за кислото-лужними властивостями
амінокислот; біологічна (фізіологічна) – за мірою незамінності амі-
нокислот для організму.
Відповідно до загальної формули α-амінокислоти відрізня-
ються лише будовою R, згідно з чим вони поділяються на аліфа-
тичні (ациклічні), циклічні (див. схему). Кожна група підрозділя-
ється на підгрупи. Так, амінокислоти аліфатичного ряду в залеж-
ності від кількості аміно- і карбоксильних груп поділяються на
моноаміномонокарбонові, диаміномонокарбонові, моноаміноди-
карбонові, диамінодикарбонові.
Схема класифікації амінокислот

У свою чергу аліфатичні амінокислоти, залежно від наявності ті-

єї чи іншої групи в радикалі, підрозділяють на такі підгрупи: гідро-
кси-, сірко-, амідовмісні та інші амінокислоти.
Хімічна структура, назва і скорочені трьохлітерні позначення
амінокислот наведено в табл. 1.
Таблиця 1
Класифікація протеїногенних амінокислот
R-група Назва Позначення

I. АЦИКЛІЧНІ АМІНОКИСЛОТИ

1. Аліфатичні незаміщені амінокислоти (моноаміномонокарбонові)

Гліцин (глікокол), Глі
α-амінооцтова
кислота

Аланін (α-аміно- Ала

пропіонова кисло-
та)

12
 Продовження табл. 1
R-група Назва Позначення
Валін (α-аміноізо- Вал
валеріанова кисло-
та)

Лейцин (α-аміно- Лей

ізокапронова кис-
лота)

Ізолейцин (α-аміно- Іле

β-метил-β-етилпро-
піонова кислота)

2. Аліфатичні заміщені амінокислоти

а) Гідроксиамінокислоти
Серин (α-аміно-β- Сер
гідроксипропіонова
кислота)

Треонін (α-аміно- Тре

β-гідроксимасляна
кислота)

б) Тіоамінокислоти
Цистеїн (α-аміно- Цис
β-тіопропіонова
кислота)

Метіонін (α-аміно- Мет

γ-метилтіомасляна
кислота)

в) Карбоксиамінокислоти (моноамінодикарбонові кислоти)

Аспарагінова Асп
(α-аміноянтарна
кислота)

13
 Продовження табл. 1
R-группа Назва Позначення

Глутамінова Глу
(α-аміноглутарова)
кислота

г) Амінокислоти, які містять амідні групи

Аспарагін (γ-амід- Асн

α-аміноянтарної
кислоти)

Глутамін (δ-амід Глн

α-аміноглутарової
кислоти)

д) Диамінокислоти (диаміномонокарбонові кислоти)

Лізин (α, ε-диамі- Ліз

нокапронова кисло-
та)

Аргінін (α-аміно- Арг

δ-гуанідиновале-
ріанова кислота)

II. ЦИКЛІЧНІ АМІНОКИСЛОТИ

1. Ароматичні амінокислоти

Фенілаланін Фен
(α-аміно-β-феніл-
пропіонова кисло-
та)

Тирозин (α-аміно- Тир

β-парагідрокси-
фенілпропіонова
кислота)

14
 Продовження табл. 1
R-група Назва Позначення
2. Гетероциклічні амінокислоти
Триптофан (α-амі- Трп або Три
но-β-індолілпро-
піонова кислота)

Гістидин (α-аміно- Гіс

β-імидазолілпро-
піонова кислота)

3. Циклічні імінокислоти
Пролін (піролідин- Про
α-карбонова кисло-
та)

Амінокислоти, які рідко зустрічаються

Амінолимонна (α- –
аміно-β-гідрокси-β-
карбоксиглутарова
кислота)

Деякі амінокислоти, вже входячи до складу білків, можуть мо-

дифікуватися, тобто зазнавати певних хімічних перетворень, які при-
зводять до зміни у структурі радикала. Вони не беруть безпосеред-
ньої участі у синтезі білків. Але їх можна знайти в гідролізаті білків.
Так, у результаті процесу гідроксилювання, який відбувається в орга-
нізмі, у бокові радикали лізину та проліну білка колагену вводяться
ОН-групи з утворенням гідроксилізину та гідроксипроліну:

Внаслідок модифікаційних перетворень може відбуватися конден-

сація двох молекул цистеїну з утворенням дисульфіду – цистину.

15
 Цей процес має місце під час взаємодії цистеїнових залишків у
поліпептидному ланцюзі: як усередині його, так і між поліпептидни-
ми ланцюгами, що спостерігається при формуванні просторової
конформації білкової молекули.
За електрохімічними (кислотно-лужними) властивостями
амінокислоти залежно від кількості NH2– і СООH– груп у моле-
кулі поділяють на три групи: кислі – з додатковими карбоксиль-
ними групами в боковому радикалі (моноамінодикарбонові кис-
лоти: аспарагінова і глутамінова); лужні – диаміномонокарбонові
(лізин, аргінін) і гістидин; нейтральні – решта амінокислот, у яких
боковий радикал не проявляє ні кислих, ні лужних властивостей.
Деякі автори вважають, що у цистеїну і тирозину сульфгідрильна і
гідроксильна групи в боковому радикалі мають слабковиражені
кислі властивості.
Сучасна раціональна класифікація амінокислот ґрунтується
на полярності радикалів, тобто здатності їх до взаємодії з водою
при фізіологічних значеннях pН (близько pН 7,0). Вона включає
4 класи амінокислот:
- неполярні (гідрофобні), бокові радикали яких не мають спорід-
неності з водою. До них відносяться аланін, валін, лейцин, ізолейцин,
метіонін, фенілаланін, триптофан, пролін;
- полярні (гідрофільні) незаряджені – гліцин, серин, треонін, цис-
теїн, тирозин, аспарагін, глутамін;
- полярні негативно заряджені – аспарагінова і глутамінова кислоти;
- полярні позитивно заряджені – лізин, аргінін, гістидин.
За біологічним (фізіологічним) значенням амінокислоти поді-
ляють на три групи:
- незамінні, котрі не можуть синтезуватися в організмі з інших спо-
лук, тому повинні обов'язково надходити з харчовими продуктами. Це
незамінні добавки їжі. Незамінних амінокислот для людини вісім: трео-
нін, метіонін, валін, лейцин, ізолейцин, лізин, фенілаланін і триптофан;
- напівзамінні амінокислоти можуть утворюватися в організмі,
але не в достатній кількості, тому частково мають надходити з їжею.
Для людини такими амінокислотами є аргінін, тирозин, гістидин;
- замінні амінокислоти синтезуються в організмі в достатній кі-
лькості з незамінних амінокислот та інших сполук. До них належить
решта амінокислот.
16
 Наведена біологічна класифікація амінокислот не є універсаль-
ною на відміну від попередніх і певною мірою є умовною, тому що
залежить від виду організму. Однак абсолютна незамінність восьми
амінокислот є універсальною для усіх видів організмів.
Фізико-хімічні властивості амінокислот
Кислотно-основні властивості амінокислот. Амінокислоти –
амфотерні сполуки, які містять дві протилежні за властивостями фу-
нкціональні групи: карбоксильну й амінну. Тому у звичайних умовах у
водних розчинах або кристалічному стані можлива взаємодія між
ними з утворенням дипольних іонів або цвіттер-іонів з дисоційова-
ною карбоксильною групою і протонізованою аміногрупою:

За хімічними властивостями амінокислоти – амфотерні елект-

роліти, тобто поєднують властивості і основ, і кислот. У залежності
від рН середовища вони можуть мати кислі або основні властивості.
У кислому середовищі (рН < 7) амінокислоти несуть позитивний за-
ряд (катіони), оскільки надлишок протонів у середовищі пригнічує
дисоціацію карбоксильних груп:

У цьому випадку амінокислоти пересуваються в електричному

полі до катоду.
У лужному середовищі (рН > 7), коли є надлишок іонів ОН–,
амінокислоти перебувають у вигляді негативно заряджених іонів
(аніони), внаслідок дисоціації СООН-групи:

У лужному середовищі амінокислоти в електричному полі рухають-

ся до аноду. Отже, у залежності від рН середовища амінокислоти мають
сумарний нульовий, позитивний або негативний заряд.
Відповідно до своєї амфотерної природи амінокислоти можуть
утворювати різні солі, реагуючи як з основами, так і з кислотами:

17
 Стан, у якому заряд амінокислоти дорівнює нулю, називається
ізоелектричним станом. Значення рН, при якому амінокислоти дося-
гають цього стану і вже не рухаються в електричному полі ні до ано-
ду, ні до катоду, називається ізоелектричною точкою (ІЕТ) і познача-
ється рI. Для нейтральних α-амінокислот значення ІЕТ дещо нижчі
за 7 (5,5-6,3) внаслідок більшої здатності до іонізації карбоксильної
групи. У кислих α-амінокислот (аспарагінова і глутамінова кислоти)
ІЕТ знаходиться значно нижче 7, наприклад, для глутамінової кисло-
ти рІ = 3,2. Для лужних амінокислот ІЕТ знаходиться у межах рН
вище 7, і в організмі вони містяться у вигляді катіонів, тобто в них
протонізовані обидві аміногрупи. Кислотно-основні властивості амі-
нокислот використовуються при їх розподілі й ідентифікації за мето-
дом іонообмінної хроматографії і електрофорезу.
Виділені з білків амінокислоти – це безбарвні, кристалічні речо-
вини, більшість з яких добре розчиняється у воді, і погано – в органі-
чних розчинниках. Здатність α-амінокислот розчинятися у воді є важ-
ливим фактором, який забезпечує їх біологічні властивості. Розчинні-
стю у воді зумовлене всмоктування α-амінокислот, їх транспорт в ор-
ганізмі і т.ін. Всі амінокислоти плавляться за температури вище
200°С, деякі з них при нагріванні розкладаються.
Стереохімія амінокислот. Усі α-амінокислоти, крім гліцину, оп-
тично активні і можуть існувати у вигляді пари просторових ізоме-
рів – енантіомерів D і L, оскільки α-вуглецевий атом у них є хіраль-
ним (біля нього розташовані чотири різні функціональні групи):

У живих організмах розрізняють L- і D- форми амінокислот. Усі

α-амінокислоти, які входять до складу білків тварин і людини, мають
L-конфігурацію. У їхніх проекціях аміногрупа знаходиться ліворуч
подібно до гідроксигрупи в L-гліцериновому альдегіді. Використання
α-амінокислот L-ряду для біосинтезу білків людського організму має
надзвичайно важливе значення у формуванні їх просторової структу-
ри та виявленні біологічної активності. Із цим безпосередньо пов'я-
зана стереоспецифічність дії ферментів-білків.
Залишки D-α-амінокислот входять до складу багатьох природних
пептидів, насамперед – антибіотиків. D-амінокислоти знайдено у складі
біополімерів клітинних стінок бактерій. Наприклад, залишок D-глу-
тамінової кислоти входить до оболонки бактерій сибірської виразки.
Амінокислоти, їх похідні, суміші амінокислот – лікарські засоби.
У практичній медицині широко використовуються препарати аміно-
кислот (цистеїн, метіонін, глутамінова кислота, гістидин та ін.); по-
хідні амінокислот, наприклад, ацетилцистеїн, цистамін та ін.; проду-
18
кти обміну амінокислот – гаммааміномасляна кислота (аміналон,
гаммалон), серотонін, адреналін, норадреналін, дофамін та ін.; гід-
ролізати тканинних і плазмових білків і суміші індивідуальних аміно-
кислот для парентерального живлення (амікін, амінокровін, гідролі-
зат казеїну, поліамін, фібриносол, церебролізин та ін.).
Пептиди
Дуже важливою властивістю α-амінокислот є їхня здатність
вступати в реакцію поліконденсації з виділенням молекули води за
рахунок ОН-групи α-карбоксилу однієї амінокислоти й одного вод-
ню α-NH2-групи другої з утворенням ковалентного амідного зв'язку
(-CO-NH-) між ними, який отримав назву пептидного. У його утво-
ренні беруть участь тільки α-NH2, та α-СООН групи сусідніх аміно-
кислот. Утворені при цьому поліаміди називають пептидами. При
взаємодії двох амінокислот утворюється дипептид, трьох – трипеп-
тид і так далі аж до утворення величезного поліпептиду. Умовно
прийнято, що пептиди, які містять від 2 до 20 амінокислотних за-
лишків, належать до олігопептидів; ті, що мають в молекулі від 20
до 50 амінокислотних залишків – до поліпептидів. Пептидні лан-
цюги, які об'єднують понад 50 амінокислот і мають молекулярну
масу більшу за 6000, належать до білків.
Наведемо приклад утворення тетрапептиду:

Назви пептидів складаються з назв амінокислот, які входять до їх

складу. Кожний пептид або поліпептидний ланцюг будь-якої довжини
має N-кінцеву амінокислоту, що містить вільну α-NН2-групу і С-кінцеву
амінокислоту, що містить вільну СООН-групу біля α-вуглецевого ато-
ма. Оскільки до складу пептидів α-амінокислоти входять у формі

19
ацилів, то в назві пептидів вони набувають характерного для ацилів
закінчення «іл» замість «ін», тобто «аланіл» замість «аланін», «аспа-
рагіл» замість «аспарагін», «глутамініл» замість «глутамінової кис-
лоти» і т.ін. Найменування пептидів складається з назви першої N-
кінцевої амінокислоти із закінченням «іл», наступних амінокислот із
таким самим закінченням і повної назви С-кінцевої амінокислоти з
вільною СООН-групою біля α-вуглецевого атома (див. назву тетра-
пептиду). Скорочене позначення пептиду має такий вигляд: першою
записують амінокислоту, у якої збереглася α-NH2-група, потім іде
перелік усіх поспіль розташованих залишків амінокислот і закінчу-
ють – амінокислотою з вільною α-карбоксильною групою. У нашому
прикладі це набуває такого вигляду:
Н2N-ала-асн-глу-ліз-СООH або N-ала-асн-глу-ліз-С. У структур-
них формулах пептидів амінокислоту з кінцевою α-NH2-групою пи-
шуть, як правило, ліворуч, а з кінцевою α-карбоксильної групою –
праворуч, тобто: ала-асн-глу-ліз.
Особливості пептидного зв'язку. Пептидний зв'язок є повторюва-
ною ланкою поліпептидного ланцюга і має ряд особливостей, які
впливають на форму самого поліпептидного ланцюга і на вищі рівні
його організації – конформацію. У складі пептидної групи (-СО-NH-)
атом вуглецю знаходиться в sp2-гібридному стані. Неподілена пара
електронів атома азоту сполучається з π-електронами карбонільної
групи, внаслідок чого відбувається деяке вирівнювання довжини зв'я-
зків. Подвійний зв'язок С=0 дещо подовжується (1,24 нм замість 1,21
нм для звичайного зв'язку), а зв'язок С-N дещо скорочується (1,32
нм замість 1,47 нм) і, отже, значною мірою набуває характеру по-
двійного зв'язку, обертання навколо якого утруднюється. Тому всі
атоми пептидного зв'язку знаходяться приблизно в одній площині,
тобто він є копланарним. До сьогодні встановлено всі валентні кути і
довжини зв'язків у пептидних групах (рис. 1).

Рис. 1. Міжатомні відстані (нм) і кути у пептидному зв'язку.

Усі атоми всередині рамки знаходяться приблизно в одній площині
Л.Полінг і Р.Корі, ґрунтуючись на даних рентгеноструктурного
аналізу пептидів, запропонували пояснювати особливу природу зв'я-
20
зку С-N «резонансом» між двома межуючими формами (кето- і єно-
льною формою, див. а, б):

а б в
У дійсності розподілення електронів не відповідає жодній із цих
формул (а, б), а здійснюється за рахунок перерозподілу електронів,
для чого вживають спрощену формулу написання (мезомерія, див. в).
Будова і рівні організації білків
У 1888 р. російський вчений О.Я.Данилевський, досліджуючи
продукти розщеплення білків під впливом слабких лугів і проводячи
біуретову реакцію, висловив низку цікавих ідей з приводу будови біл-
кової молекули. Він уперше вказав на полімерний характер будови
білків і на те, що розщеплення їх має гідролітичний характер, тобто
здійснюється шляхом гідролізу. Ним було встановлено, що при доба-
вленні до продуктів розпаду білка лужного розчину сульфату міді ви-
никає синьо-фіолетове забарвлення. Таке ж забарвлення давав біурет
(H2N-CO-NH-CO-NH2). О.Я.Данилевський припускав, що біуретова
реакція зумовлена чергуванням груп -СО-NH- у молекулі біуретового
комплексу, тому запропонував теорію про те, що основними компо-
нентами молекул білка необхідно вважати амінокислоти, котрі зв'я-
зані між собою за допомогою груп -СО-NH-.
На початку XX ст. німецький учений Е.Фішер підтвердив гіпоте-
зу О.Я.Данилевського, здійснивши синтез поліпептиду, який складав-
ся з 18 амінокислот і вже мав деякі властивості білків (давав біурето-
ву реакцію, розщеплювався ферментами тощо). Зв'язок, який утво-
рювався між амінокислотами, Е.Фішер назвав пептидним.
Молекули білків дуже складні. Для зручності їх вивчення були вве-
дені поняття про чотири рівні організації білкової молекули: первин-
ний (лінійний поліпептидний ланцюг), вторинний (просторова спіралі-
зація або утворення шарувато-складчастих структур з одного поліпеп-
тидного ланцюга або між ланцюгами), третинний (просторове укла-
дання поліпептидного ланцюга в певному об'ємі внаслідок його виги-
нів), четвертинний (об'єднання поліпептидних ланцюгів у макромоле-
кулу), а в останні роки ще надвторинні і доменні структури (проміжні).
Хоча цими поняттями продовжують користуватися й зараз, але
будемо враховувати їх певну застарілість, оскільки виявилось, що
в багатьох білків досить важко відрізнити просторову будову вто-
ринної, третинної і четвертинної структур. Зрештою, представляє ін-
терес повне описання просторової будови індивідуального білка з
усіма його конформаційними переходами в безпосередньому зв'язку
з біологічною функцією, яку він виконує.

21
 Первинна структура білка
Первинна структура білка являє собою лінійний ланцюг зали-
шків α-амінокислот, які розташовані у певній послідовності в полі-
пептидному ланцюзі і з'єднані між собою пептидними зв'язками.
Таким чином, під первинною структурою білка розуміють кіль-
кість, склад і порядок розташування амінокислотних залишків у по-
ліпептидному ланцюзі. Кожен білок має специфічну структуру, кот-
ра визначається генетичною інформацією. Основу первинної струк-
тури складають ковалентні пептидні зв'язки. Кількість різновидів
білкових молекул у природі величезна, їхня різноманітність пов'я-
зана з різним набором амінокислот, що входять до складу білка, і
порядком їх чергування в поліпептидному ланцюзі. Так, уже з чо-
тирьох амінокислот можна побудувати 24 різні тетрапептиди, із
п'яти – 120 пентапептидів, з одинадцяти – 40 млн. ізомерів, а з 20
різних амінокислот теоретично може утворитися астрономічна кі-
лькість ізомерів (2×1018), з урахуванням того, що кожна з цих амі-
нокислот зустрічається тільки один раз. Кількість ізомерів ще бі-
льше зростає, якщо врахувати, що до складу білка входить не по
одній молекулі певної амінокислоти, а більше. Крім того, деякі
амінокислоти можуть бути відсутні зовсім. Але в живій природі ре-
алізується тільки мала частка можливих ізомерів. Усі білки різні за
своєю первинною структурою. Як уже було зазначено, потенціально
можливе число таких структур практично необмежене. Вважають,
що загальна кількість різних типів білків в усіх видів живих органі-
змів становить величину порядку 1010 -1012. В організмі людини, за
приблизною оцінкою, існує близько 100 тис. різних білків.
Кістяк білкової молекули характеризується абсолютною однако-
вістю будови. При цьому радикали (R) амінокислотних залишків
розташовані зовні, по обидва боки поліпептидного ланцюга в транс-
положенні. Стандартні значення міжатомних відстаней і валентних
кутів у ньому представлені на рис. 2.
Вісь, хребет або стрижень усіх поліпептидних ланцюгів побудо-
ваний однотипно і являє собою чергування атома азоту і двох атомів
вуглецю, із яких до першого вуглецю приєднується атом водню і ра-
дикал відповідної кислоти (R), а до другого – оксогрупа (карбоніль-
ний залишок α-амінокислоти). Ця закономірність дозволяє легко за-
писувати первинну структуру поліпептидного ланцюга білка, зміню-
ючи тільки радикали залишків амінокислот:

22
 Рис. 2. Валентні кути і міжатомні відстані у витягнутому
поліпептидному ланцюзі
Отже, кожна ланка такого ланцюга представлена залишком тієї
або іншої амінокислоти, і весь ланцюг розміщується в одній площині.
Якщо в утворенні пептидного зв'язку бере участь іміногрупа проліну,
то поліпептидний ланцюг набуває дещо іншого вигляду:

Поліпептидний ланцюг на ділянці, де знаходиться пролін, легко

згинається, що впливає на формування просторових структур.
Поліпептидні ланцюги інколи модифікуються за кінцевими гру-
пами. Це відбувається, наприклад, при ацетилюванні (приєднанні за-
лишку оцтової кислоти) до α-NH2-групи в актині, міозині, цитохромі c,
лактатдегідрогеназі та інших; формілюванні (бджолина отрута, мелі-
тин), метилюванні в рибосомних білках кишкової палички. На С-кінці
поліпептидного ланцюга в окремих випадках може відбуватися аміду-
вання з утворенням амідної групи (деякі гормони, бджолина отрута).
23
 На даний час розшифровано амінокислотну послідовність при-
близно 2500 білків: гемоглобінів, імуноглобулінів, цитохромів, білків
рибосом, великої кількості ферментів (пепсин, хімотрипсин, лізо-
цим, альдолаза та ін.).
Успішне вивчення первинної структури білків обумовило їх хімі-
чний синтез (наприклад, інсуліну, рибонуклеази та ін.).
Таким чином, первинна структура білка (поліпептидний лан-
цюг) – це загальна структурна формула білків. Проте будова білкової
молекули складніша, що пов'язано з її просторовою організацією –
конформаційними формами. В кожному амінокислотному залишку є
α-вуглецевий атом, який зумовлює присутність двох однакових зв'яз-
ків (N-С і С -С). Навколо цих зв'язків можливе вільне обертання:

Оскільки природні L-амінокислоти, що входять до складу полі-

пептидного ланцюга (окрім гліцину) є асиметричними, з'являється
можливість їх обертання навколо α-вуглецевого атома, що призво-
дить до скручування пептидних ланцюгів у циліндричні спіралі, які
утримуються в певному положенні внутрішньомолекулярними зв'яз-
ками. Внаслідок такого обертання виникають стеричні структурні
утворення – конформації. Ця властивість амінокислотних залишків
у пептидних ланцюгах відіграє велику роль у забезпеченні лабільнос-
ті білкових речовин, їх високої індивідуальності і служить важливим
фактором у формуванні активних ділянок (центрів) молекул, що за-
безпечують біологічні функції.
Вторинна структура білка
Вторинна структура являє собою впорядковану просторову кон-
формацію поліпептидного ланцюга. Вона утворюється за рахунок
водневих зв'язків між пептидними групами в одному поліпептидно-
му ланцюзі або між сусідніми поліпептидними ланцюгами. При
цьому конформація може набувати вигляду спіральних і шарувато-
складчастих структур.
Вторинна структура представлена такими регулярними структу-
рами, як α-спіраль, β-структура (складчастий шар або лист) та β-ви-
гин. Певна частина поліпептидного ланцюга не має впорядкованої
структури, такі ділянки називають аморфними, або безструктурними
зонами. Отже, вторинна структура – це форма і ступінь спіралізації
поліпептидного ланцюга в просторі (спіральна конформація) і утво-
рення ділянок β-структур в одному поліпептидному ланцюзі або,
в основному, між поліпептидними ланцюгами (шарувато-складчаста
конформація), див. рис. 3:

24
 Рис. 3. Вигляд α–спіралі і β-структури
-Спіраль. Спираючись на дані рентгеноструктурних досліджень
пептидів і розрахункові дані, американські вчені Л.Полінг та Р.Корі
(1950 р.) встановили, що для пептидів найвигіднішою конформацією
є певна спіральнозакручена структура, яку вони назвали α-спіраллю.
Її можна уявити як закручену ліворуч або праворуч гвинтову драбину,
в якій сходинками служать радикали амінокислот. У природних біл-
ках виявлено тільки праві α-спіралі. Зовні α-спіраль подібна до злег-
ка розтягнутої спіралі електроплитки. Вона має вигляд правильної
спіралі, яка йде поверхнею уявного циліндра (рис. 4).

Рис. 4. Схема α–спіральної конформації поліпептидного ланцюга

навколо уявного циліндра
При формуванні α-спіралі водневі зв'язки утворюються в полі-
пептидному ланцюзі між кожною карбонільною (-СО-) групою і чет-
вертою за ходом ланцюга – NH-групою:

25
 Оскільки α-спіраль утворюється внаслідок багаторазового по-
вторення одиниць

то розміри її досить сталі. На кожний виток припадає 3,6 амінокис-

лотні залишки, крок спіралі дорівнює 0,54 нм, діаметр спіралі
∼0,5 нм, кут підйому складає 26°. Період ідентичності дорівнює
2,7 нм і включає 18 залишків амінокислот (рис. 4). Водневі зв'язки
орієнтовані вздовж осі спіралі, з'єднуючи її витки, а бокові радикали
залишків амінокислот знаходяться на зовнішньому боці спіральної
конформації і розташовані по різні боки від її осі. Пептидні ланцюги
набувають α-спіральної конформації довільно. Хоча енергія водне-
вих зв'язків, які беруть участь в утворенні α-спіралі, порівняно неве-
лика, значна кількість цих зв'язків забезпечує структурі стабільність,
що призводить до виразного енергетичного ефекту, внаслідок чого
α-спіральна конформація є досить стійкою і жорсткою. Стабільність
структури залежить і від інших факторів, зокрема, від бокових ради-
калів залишків амінокислот, розташованих у різних ділянках поліпе-
птидного ланцюга. Так, дослідження, проведені з поліпептидами
амінокислот, наприклад, полілізином, поліаланіном та іншими, по-
казали, що деякі амінокислоти (аланін, метіонін, лейцин, фенілала-
нін, тирозин, триптофан, гістидин) сприяють утворенню α-спіралі,
інші – гліцин, серин, треонін, лізин, аргінін, аспарагінова і глутаміно-
ва кислоти – її дестабілізують. Залишки імінокислот проліну і гідро-
ксипроліну не вкладаються в просторову спіралізацію α-структур, і
вона порушується. Поліпептидний ланцюг на цих ділянках легко ви-
гинається, оскільки не утримується в даному випадку другим водне-
вим зв'язком. Наведені дані можуть бути однією з можливих причин
того, що поліпептидний ланцюг у молекулах білка спіралізується не
повністю. Ступінь спіралізації поліпептидного ланцюга у різних біл-
ків неоднаковий. Повністю спіралізовані поліпептидні ланцюги зу-
стрічаються дуже рідко. Наприклад, α-кератин є повністю α-спі-
ралізованим білком. Білок м'язів параміозин спіралізований на 96–
100%, міоглобін і гемоглобін – 75%, альбумін сироватки крові – 50%,
альбумін курячого яйця – 45%, лізоцим – 35%, пепсин – 38%, рибону-
клеаза – 17%, хімотрипсин – 11%.
Крім α-спіралі, у білках виявлено інші типи спіралей, до витків яких
входять 3,0 або 4,4 залишки амінокислот. Такі спіралі зустрічаються дуже
рідко, в основному на коротких ділянках, утворюючи на кінцях α-спіралі
1-2 витки. Білки зі структурою α-спіралі можуть бути або глобулярними
(альбуміни і глобуліни яєчного білка і молока, а також пепсин та ін.), або
фібрилярними (міозин, еластин, α-кератин та ін.).
Слід відзначити, що внаслідок скручування поліпептидного лан-
цюга на спіралізованих ділянках білкової молекули виникають зони
перерозподілу електронів. Вони можуть брати участь у передачі енергії
26
збудження електронів, що має величезне значення для здійснення хімі-
чних реакцій і трансформації одного виду енергії в інший.
-Структура. Іншим різновидом вторинної структури білків є
β-структура, яка називається також складчастим шаром, або листом
(рис. 5). Цей різновид вторинної структури має слабко вигнуту конфі-
гурацію поліпептидного ланцюга. Вона формується за допомогою
міжпептидних водневих зв'язків у межах окремих ділянок одного по-
ліпептидного ланцюга, де водневі зв'язки будуть всередині поліпеп-
тидного ланцюга (коротка β-структура), або групою близько розта-
шованих суміжних поліпептидних ланцюгів у молекулі, де водневі зв'я-
зки будуть замикатися між ланцюгами (повна β-структура). У більшості
випадків складчасті шари містять не більше шести поліпептидних ла-
нцюгів. Ця структура нагадує міхи гармошки. Залежно від взаємної
орієнтації ланцюгів розрізняють паралельні й антипаралельні β-
структури (рис. 6). При цьому, якщо ланцюги паралельні, тобто ма-
ють однаковий напрямок від N- до С-кінця, то утворюється парале-
льний складчастий шар (наприклад, у β-кератину). Антипаралельні
ланцюги (N-кінці спрямовані у протилежні боки) утворюють струк-
туру антипаралельного складчастого шару (наприклад, у фіброїні
шовку). Антипаралельна структура утворюється в тому випадку, як-
що складчастий ланцюг вигинається, робить поворот назад і йде
вздовж самого себе у зворотньому напрямку, а в місці повороту
утворюється так званий β-вигин – особливий вид вторинної структу-
ри. β-Вигини утворюються чотирма послідовно розміщеними аміно-
кислотними залишками (рис. 7).

Рис. 5. Вигляд β-структури.

Складчастий лист, де R – радикали амінокислот
У складчастих ланцюгах число залишків на «виток» дорівнює 2
(в плоскому складчастому шарі) або 2,3 (у ледь скрученому шарі), ра-
діус спіралі 0,1 нм. Відстань між ланцюгами складає 0,95 нм, а період
ідентичності вздовж ланцюга – 0,70 нм для паралельних ланцюгів і
0,65 нм для антипаралельних. Доведено, що в складі β-структур рідко
зустрічаються глутамінова кислота, аспарагін, гістидин, лізин, серин,
пролін. Стабільність складчастого шару визначається, головним чи-
ном, міжпептидними водневими зв'язками. Інші типи зв'язку (див.
нижче) майже не беруть у цьому участі, за винятком дисульфідних
27
зв'язків, які виникають упоперек у місцях знаходження залишків цис-
теїну. Наприклад, у β-кератині паралельні поліпептидні ланцюги до-
датково стабілізуються міжланцюжковими-S-S-зв'язками.

а б
Рис. 6. Схематичне зображення β-структур:
а – паралельні ланцюги; б – антипаралельні ланцюги

Рис. 7. Антипаралельна β-структура та β-вигин

У білках можливі переходи α-структур у β-структури і навпаки
внаслідок перебудови водневих зв'язків. Такий перехід виявлено в
кератині – білку волосся: α-кератин переходить у β-кератин. Під час
миття волосся лужними миючими засобами легко порушується спі-
ральна α-структура і він переходить у β-кератин (кучеряве волосся
розпрямляється). У структурі багатьох білків одночасно присутні
28
α-спіралі і β-структури (лізоцим, хімотрипсин, рибонуклеаза, лактат-
дегідрогеназа, інсулін та ін.).
Надвторинна структура і доменні білки
Методом рентгеноструктурного аналізу доведене існування ще
двох рівней організації білкової молекули: надвторинна структура і до-
менні білки – проміжні між вторинними і третинними структурами.
Надвторинна структура зумовлена наявністю ансамблів взаємо-
діючих між собою вторинних структур. Це агрегати, у яких α-спі-
ральні і β-структурні ділянки в білках взаємодіють одна з одною і
між собою. Наприклад, надвторинною структурою є суперспіралізо-
вана α-спіраль, у якій два α-спіральні поліпептидні ланцюги скручу-
ються між собою, створюючи ліву суперспіраль (рис. 8). Короткі ді-
лянки цієї суперспіралі зустрічаються в глобулярних білках (бактері-
ородопсин, гемеритрин), але, як правило, у найбільш упорядкованій
формі, у фібрилярних білках. У структурі кератину три α-спіральні
ланцюги скручуються у надвторинну структуру, утворюючи первин-
ний агрегат – протофібрили, які потім, у свою чергу, об'єднуються
в більш складну організацію білків – мікрофібрили, що утворюють
волосину. Така структура пояснює, чому шерсть є еластичною, легко
розтягується і після зняття зусилля поступово відновлює свою дов-
жину. Через те, що міжмолекулярні зв'язки слабкі, шерсть не відзна-
чається міцністю.

а б
Рис.8. Схема структурної організації колагену:
а – суперспіраль; б - проколаген
Колагенова спіраль. Колаген один з найпоширеніших білків ор-
ганізму людини, на його частку припадає близько 30% загальної кі-
лькості білка. Це волокнистий, нерозчинний у воді білок. Разом з
іншими речовинами він утворює колагенові волокна, які складають
основну масу сполучної тканини людини. Одиничний ланцюг кола-
гену (первинна структура) містить близько тисячі амінокислотних
залишків і схожий на ламану лінію, оскільки майже увесь поліпеп-
тидний ланцюг побудований із повторюваних триплетів складу
(глі-про-про-OH), тобто містить залишки антиспіральних аміноки-
слот. Тому при формуванні вторинної структури він не може дава-
ти типових α-спіралей, які мають гвинтову симетрію, і має форму
сильно витягнутої спіралі (α-ланцюга). Три паралельно витягнуті
α-ланцюги скручуються у надвторинну структуру – суперспіраль
(проколаген або тропоколаген), яка стабілізується водневими зв'я-
зками між триплетами різних ланцюгів. Спіральні ланцюги сильно
наближені один до одного, і в цілому суперспіраль має компактну
структуру. Плоскі кільця проліну і гідроксипроліну, які регулярно
29
чергуються вздовж ланцюга, як і міжланцюгові зв'язки між
α-ланцюгами тропоколагену, надають їй жорсткості, тому колаген
стійкий до розтягування.
Колаген має велике значення в медичній практиці. Одержані на
основі цього біополімеру колагенові плівки, губки, застосовуються
для закриття ран при кровотечі, для лікування опіків, трофічних ви-
разок. Продукт часткового гідролізу колагену желатин застосовуєть-
ся для приготування розчинів, які підвищують згортання крові при
зупинці кровотеч (шлункових, кишкових та ін.). Препарат желати-
ноль – продукт гідролізу желатину в ізотонічному розчині натрію
хлориду, що містить ряд вільних амінокислот, застосовують як плаз-
мозамінюючий засіб.
Інша поширена група супервторинних структур – різні варіанти
так званих βαβ-структур, в яких α-спіраль взаємодіє із двома складча-
стими β-шарами. Найчастіше зустрічається структура βαβαβ, показа-
на на рис. 9, а також βββ (лактатдегідрогеназа, стафілококова нукле-
аза, Т4-лізоцим та ін.).
Багато великих глобулярних білків, утворених внаслідок певної
просторової укладки одного поліпептидного ланцюга, містять струк-
турно і функціонально відокремлені ділянки (ніби маленькі глобули),
які мають певну автономію. Вони слабко взаємодіють між собою і
одержали назву доменів, а вся молекула – доменний білок. У молекулі
доменних білків ділянки, що містять фрагменти вторинної структури
(α-спіралі, β-структури та їх сполучення), утворені одним і тим же
поліпептидним ланцюгом і з’єднані між собою ніби короткими пе-
ремичками цього ж ланцюга.

а б в
Рис. 9. Надвторинні структури білків:
а – βсβ-ланка; б – βαβαβ; в – βββ. Стрілками позначені β-структури, цилінд-
рами – α-спіралі, аморфні зони зафарбовано (с)
У середньому до складу доменів входить 100–150 залишків амі-
нокислот, що відповідає «маленькій глобулі» з поперечником при-
близно 2,5 нм. Разом з тим, зустрічаються і значно більші домени.
Найвірогідніше, що функціональні домени, у котрих молекулярна
маса більша за 20000, містять кілька структурних доменів. У складі
цілого ряду ферментів, наприклад, містяться відокремлені коферме-
нтзв'язуючі і каталітичні домени. Зараз домени вважають фундамен-
тальними елементами структури білкової молекули, а співвідношен-
30
ня і характер компонування α-спіралей і β-шарів дозволяє зрозуміти
значно більше з питань еволюції білкових молекул і філогенетичних
зв'язків, ніж порівняння первинних структур.
Структурні домени і доменні білки за кількістю α-спіралей і
β-структур, а також за характером розташування в доменах поділяють
на кілька класів або груп:
1. α-Білки, у структурі яких переважають α-спіралі (міоглобін,
гемоглобін, кальційзв'язуючі білки).
2. β-Білки, які побудовані, в основному, з антипаралельних β-шарів
(хімотрипсин).
3. α+β-Білки. У структурі цих білків є ділянки, які повністю
складаються з α-спіралей, і ділянки, повністю побудовані з β-ша-
рів, в основному, з антипаралельних (інсулін, лізоцим, рибонукле-
аза, цитохром b5).
4. α/β-Білки: α-спіралі і β-структури чергуються за ходом ланцю-
га. При цьому більшість β-структур, переважно паралельних, локалі-
зовані в центрі, де вони вигинаються, утворюючи жорстку основу
(гексокіназа, карбоксипептидаза, лактатдегідрогеназа та ін.).
5. Доменні білки без виразної вторинної структури.
Третинна структура білків
Третинна структура білків являє собою спосіб укладання поліпеп-
тидного ланцюга з елементами вторинної структури (α-спіралі і
β-структури) у просторі, який досягається за рахунок взаємодії між ра-
дикалами залишків амінокислот. Для багатьох білків третинна струк-
тура еквівалентна повній просторовій структурі. Упакування третинної
структури має свої закономірності, залежно від типу первинної струк-
тури поліпептидного ланцюга, від стану навколишнього середовища
(водно-сольовий склад, рН, температура, взаємодія білка з іншими ре-
човинами тощо). Третинна структура білка визначає форму білкової
молекули, утворюючи або глобулу (глобулярні білки) або достатньо
витягнуті волокна (фібрилярні білки). У глобулярних білків поліпеп-
тидний ланцюг вигинається в просторі, робить повороти в різних на-
прямках, складається в компактну, унікальну тривимірну конформа-
цію, притаманну певному білку зі специфічною функцією (рис.10).

Рис.10. Третинна структура міоглобіну.

Напрямок укладання поліпептидного ланцюга вказано стрілками.

31
 У процесі укладання поліпептидний ланцюг намагається набути
енергетично вигідної форми, яка має мінімум вільної енергії. У вод-
ному середовищі молекули води, намагаючись утворити між собою
водневі зв'язки, а також забезпечити гідратацію гідрофільних груп біл-
ка, виштовхують гідрофобні групи, які знаходяться у воді, примушуючи
їх скручуватись і утворювати асоціати. Значна частина неполярних гід-
рофобних радикалів залишків амінокислот, таких як аланін, метіонін,
валін, лейцин, ізолейцин, фенілаланін, триптофан та інші, які не ма-
ють спорідненості до води, ніби «уникаючи» її, занурюються у внутрі-
шню частину глобули, утворюючи гідрофобне ядро, де майже немає
води (жирні краплі) і де можуть відбуватися реакції в неводних умовах.
Між гідрофобними групами ніяких особливих зв'язків не утворюється,
можливе тільки виникнення ван-дер-ваальсових сил притягання, які
отримали назву «гідрофобних взаємодій». Поряд із цим заряджені та
гідрофільні залишки амінокислот, прагнучи зайняти якнайбільше міс-
ця у водному середовищі, зосереджуються переважно на поверхні гло-
були, контактуючи з водною фазою (рис. 11).
На важливість гідрофобних взаємодій у поліпептидному ланцюзі
вперше вказали Д.Л.Талмуд і С.Є.Бреслер.

Рис.11. Утворення гідрофобної зони, - диполі води

Заряджені групи на поверхні білкової глобули, як правило, соль-
ватовані й оточені протиіонами, що збільшує розчинність білків у во-
дному середовищі. Невелика частина гідрофобних радикалів може
знаходитися й на поверхні білкової молекули і, накопичуючись, утво-
рювати «гідрофобні кластери», які мають значення при контактних
взаємодіях. Полярні бокові радикали окремих амінокислот також
можуть перебувати всередині глобули білкової молекули, утворюючи
водневі зв'язки між собою або з поліпептидним кістяком.
У молекулі білка з третинною структурою зустрічаються спіралі-
зовані ділянки (α-спіралі), шаруваті (β-структури) та ділянки у формі
безладного клубка, тобто такі, що не мають будь-якої періодичної
структури. Тільки правильне просторове укладання білка робить йо-
32
го активним: порушення його структури призводить до зміни влас-
тивостей білка і втрати біологічної активності.
У стабілізації третинної структури глобулярних білків беруть
участь так звані «вторинні зв'язки», в основному слабкі (електроста-
тичні, водневі, гідрофобні взаємодії) і в незначній кількості – ковале-
нтні: дисульфідні, ізопептидні, ефірні (рис. 12).
До ковалентних зв'язків належать дисульфідні (-S-S-), які утво-
рюються між боковими радикалами цистеїнів, що знаходяться на рі-
зних ділянках поліпептидного ланцюга (г); ізопептидні або псевдо-
пептидні – між аміногрупами бічних радикалів лізину, аргініну (але
тільки не α-NH2-групами) і СООН-групами бокових радикалів аспа-
рагінової і глутамінової кислот. Звідси і назва цього типу зв'язку – по-
дібний до пептидного. Ефірний зв'язок, який утворюється СООН-
групою дикарбонових кислот та ОН-групою серину і треоніну, зустрі-
чається зрідка. Водневі зв'язки виникають між двома електронегатив-
ними атомами, коли протон водню, ковалентно зв'язаний з одним із
цих атомів, розташовується між ними (б). Існує велика кількість мо-
жливостей для утворення водневих зв'язків у білках, наприклад,
між негативно зарядженим кислотним залишком моноаміноди-
карбонових кислот (-СОО–) і гідроксигрупами тирозину (б), сери-
ну, треоніну або NH2- і SН-групами бічних радикалів амінокислот
і багато інших. Іонні або електростатичні взаємодії виникають
під час контакту заряджених груп бічних радикалів –NH3+ (лізин,
аргінін, гістидин) і СОО–-групою аспарагінової і глутамінової ки-
слот (a). Неполярні зв'язки або ван-дер-ваальсові взаємодії вини-
кають між вуглеводневими радикалами амінокислот аланіну, ва-
ліну, лейцину, ізолейцину, фенілаланіну, триптофану (в).

Рис. 12. Типи зв'язків між радикалами амінокислотних залишків

у білковій молекулі
а – електростатична взаємодія; б – водневі зв'язки; в – взаємодія
неполярних бічних ланцюгів, викликана виштовхуванням ліпофільних
радикалів у «суху зону» молекулами розчинника (так звана жирна крапля);
г – дисульфідні зв'язки; д – диполь-дипольні взаємодії. Подвійна вигнута лінія
позначає хребет поліпептидного ланцюга

33
 Численні зв'язки між боковими радикалами визначають про-
сторову конформацію білкової молекули. Конформація третинної
структури є такою ж специфічною характеристикою даного білка,
як і первинна структура.
Оскільки в глобулі амінокислоти зв'язані одна з одною як пепти-
дними зв'язками (міцними), так і багатьма іншими слабкими зв'яз-
ками, білкова молекула не є абсолютно жорсткою структурою. У пе-
вних межах можливі незначні оборотні переміщення частин поліпеп-
тидного ланцюга відносно одна одної із розривом невеликої кількос-
ті слабких зв'язків і утворенням нових. Білкова молекула в розчині
ніби пульсує в різних своїх частинах (ніби щупальці), наприклад, при
утворенні активних центрів, у тому числі ферментних. Ці зміни мож-
на розглядати як тепловий (броунівський) рух, який не порушує осно-
вного плану конформації молекули.
Конформаційні зміни білків мають важливе значення для їх
функцій у живій клітині. Невеликі зміни конформації білка спостері-
гаються під час взаємодії їх з іншими молекулами при виконанні біо-
логічної функції. Наприклад, конформація міоглобіну (білка м'язів,
який депонує кисень, див. далі) із приєднаним до нього киснем відрі-
зняється від конформації міоглобіну у відсутності кисню. Приєднан-
ня кисню ніби «розпрямляє» структуру міоглобіну, і відбувається пе-
реміщення ділянки поліпептидного ланцюга, тобто дещо змінюється
конформація міоглобіну.
Структурна організація фібрилярних білків має ряд особливос-
тей у порівнянні з глобулярними білками. Якщо для глобулярного
білка його третинна структура утворюється шляхом укладання в про-
сторі одного поліпептидного ланцюга, а четвертинна – декількох ла-
нцюгів, то у фібрилярних білків уже при формуванні вторинної стру-
ктури беруть участь декілька поліпептидних ланцюгів. Молекули фі-
брилярних білків побудовані найчастіше з декількох поліпептидних
ниток, які мають структуру α-спіралі (α-кератин, міозин), β-склад-
частих шарів (β-кератин, фіброїн шовку) або скручених у особливий
вид спіралі – колагени (див.вище). Утворення поліпептидними лан-
цюгами довгих витягнутих за формою молекул і буде в цілому хара-
ктеризувати третинну структуру фібрилярних білків.
Білки волосся, рогів, шкіри, покривних тканин (α-кератини)
складаються із 3-7 паралельних поліпептидних ланцюгів (зв'язаних
між собою дисульфідними зв'язками), які, скручуючись разом, утво-
рять суперспіраль. Із суперспіральних структур формуються мікрофі-
брили діаметром біля 0,2 нм. Кератини існують в α- і β-конфор-
маціях. При обробці α-кератинів гарячим паром порушується систе-
ма внутрішньоланцюгових водневих зв'язків у кожному поліпептид-
ному ланцюзі, і при їхньому розтягненні вони переходять у стан
β-складчастих структур (β-кератин). У β-кератині водневі зв'язки
утворюються між окремими поліпептидними нитками. Структурною
34
одиницею кератинів, яка повторюється уздовж усього ланцюга, є по-
слідовність: -цис-цис-глу-про-сер-. Структура, подібна до β-кератину,
лежить в основі будови м'язових білків міозину і тропоміозину. Схо-
жу з β-кератином просторову структуру має також фіброїн натурально-
го шовку. У фіброїні сусідні ланцюги тільки антипаралельні, і дисуль-
фідних зв'язків між ланцюгами немає. Структурною одиницею, що по-
вторюється впродовж усього ланцюга, є, переважно, послідовність:
-глі-сер-глі-ала-глі-ала-.
Описано декілька типів колагенів, які різняться між собою на-
бором поліпептидних ланцюгів, амінокислотним складом. Фібрили
колагену утворюються з молекул тропоколагену при сполученні
«кінець до кінця» і «бік попри бік»: тобто, в сутності, тропоколаген
є субодиницею фібрил колагену. Укладання тропоколагенових суб-
одиниць у четвертинну структуру колагену відбувається щаблепо-
дібно (рис. 13).

Рис.13. Щаблеподібне укладання тропоколагену в колагені

У киплячій воді колаген розчиняється, утворюючи розчин жела-
тину, котрий після охолодження перетворюється на гель.
На рис. 14 наведено будову третинної структури міоглобіну.

Рис. 14. Модель третинної структури молекули міоглобіну (за Д. Кендр'ю)

Міоглобін – білок із відносно невеликою молекулярною масою
(17500), який зв'язує кисень у м'язах. Його молекула складається з
одного поліпептидного ланцюга, котрий містить 153 амінокислотні
35
залишки, і однієї залізовмісної групи, що називається гемом. Д. Кен-
др'ю і його співробітники визначили повну просторову структуру міо-
глобіну кашалота.
На рисунку 14 показано хід поліпептидного ланцюга і розташування
α-спіральних ділянок (75%). Молекула містить 8 спіральних ділянок, які
межують з ділянками, що мають структуру безладно згорнутого клубка.
Молекула міоглобіну компактна, причому всередині її містяться декіль-
ка молекул води (не більше чотирьох), майже всі полярні групи (арг, асп,
гіс, сер, тре, тир) знаходяться на поверхні молекули, отже, контактують з
молекулами розчинника, полярні групи гідратовані; внутрішня частина
молекули складається з гідрофобних залишків.
Навпаки, для преальбуміну (рис. 15) характерним є дуже високий
вміст структур типу «складчастого листа», які утворюють основне ядро
білкової молекули (на рисунку стрілками вказані β-структури, Ю.А.Ов-
чинников, 1987 р.).
Ще виразнішою конформацією відзначається фермент лактатдегід-
рогеназа, у структурі якого впорядковані «згустки» β-структур у центрі
молекули оточені α-спіралями різної довжини (рис. 16).

Рис.15. Схема укладання поліпептидного ланцюга в преальбуміні

Рис.16. Схема укладання поліпептидного ланцюга

в домені І лактатдегідрогенази

36
 Четвертинна структура білків
Білки, побудовані з одного поліпептидного ланцюга, мають
тільки третинну структуру. Але багато білків складаються із декіль-
кох ідентичних або неідентичних поліпептидних ланцюгів, кожен з
яких має свою третинну конформацію. Об'єднуючись, вони утворю-
ють єдиний функціональний комплекс із вищим рівнем організації –
четвертинну структуру білка (рис. 17).
Білки, які мають четвертинну структуру, називають олігомерни-
ми. Кожний окремий поліпептидний ланцюг у складі олігомерного
білка зветься протомером, або субодиницею. Деякі автори терміном
«субодиниця» називають лише ту частину молекули, якій властива
функціональна активність. Вона може бути представлена як одним
протомером, так і декількома. Наприклад, у білка з чотирьох одна-
кових субодиниць (а4) протомером є мономер а, а білок із двох типів
субодиниць (а4в4) має 2 протомери складу ав.

Рис. 17. Схема четвертинної структури білка

Олігомерні білки найчастіше побудовані з парного числа прото-
мерів – від 2 до 4 (димери, тетрамери), рідше від 6 до 8, 10, 12 і біль-
ше з молекулярною масою в межах від декількох тисяч до 100000 да-
льтон. Олігомерні білки являють собою неподільне ціле і виконують
біологічні функції, невластиві окремо взятим субодиницям. У разі дії
на білки з четвертинною структурною організацією різних фізичних
або хімічних факторів (сечовина, концентровані розчини нейтраль-
них солей, органічні розчинники, детергенти, зміна рН середовища
тощо) спостерігається дисоціація їх на окремі субодиниці. При цьому
розриваються зв'язки, що стабілізують четвертинну структуру. Дисо-
ціація часто буває оборотною: після вилучення відповідного агента
субодиниці сполучаються між собою і четвертинна структура віднов-
люється. У цьому процесі важливим є те, що при відновленні струк-
тури олігомерного білка відновлюється і його біологічна активність.
У клітині існує певна рівновага дисоціації деяких олігомерних білків,

37
при якій зберігається вміст олігомеру та його субодиниць у порівню-
ваних кількостях. У білків з четвертинним рівнем організації не змі-
нюється основна конформація початкових третинних структур (гло-
булярна або фібрилярна). Наприклад, гемоглобін – це білок, що має
четвертинну структуру і складається з чотирьох субодиниць. Кожна із
субодиниць – глобулярний білок і в цілому гемоглобін також має
глобулярну конформацію. Кератини – білки волосся і шерсті, які за
третинною структурою належать до фібрилярних білків, мають фіб-
рилярну конформацію четвертинної структури.
Отже, четвертинна структура білка – це спосіб взаємного розта-
шування в просторі окремих поліпептидних ланцюгів у молекулі, а
також характер зв'язку між ними.
Четвертинна структура стабілізується і підтримується в натив-
ному стані, в основному за рахунок слабких нековалентних зв'язків
(іонних і водневих) і гідрофобних взаємодій, котрі виникають між рі-
зними функціональними групами, розташованими на поверхні суб-
одиниць. При цьому субодиниці взаємодіють між собою не будь-
якою частиною своєї поверхні, а певною ділянкою – контактною по-
верхнею або площадкою. Контактні ділянки утворюють десятки зв'я-
зків. Процес самозбирання відзначається високою специфічністю.
Протомери певного четвертинного білка «знаходять» і «впізнають»
один одного, сполучаючись лише між собою. Кожен протомер взає-
модіє з іншим у десятках точок, тому помилкове сполучення практи-
чно неможливе. Взаємне впізнавання протомерів зумовлюється осо-
бливою структурою контактних ділянок, багатих на гідрофобні амі-
нокислотні залишки («липкі» плями), котрі при з'єднанні протомерів
утворюють гідрофобне ядро олігомерного білка. При цьому контак-
тують різноіменно заряджені іонні групи і групи, здатні утворювати
водневі зв'язки або гідрофобні взаємодії. Якщо у третинній структурі
одного з протомерів є виступ, то у іншого – у відповідному місці – за-
глиблення, в яке при контакті входить виступ. Такі взаємовідповідні
контактні поверхні називають комплементарними, вони орієнтують-
ся одна на одну за типом «ключ-замок». Отже, взаємодія між конта-
ктними поверхнями протомерів відбувається за принципом компле-
ментарності – універсальним принципом, притаманним живій при-
роді. Комплементарні взаємодії молекул (не лише білкових) склада-
ють основу багатьох біохімічних процесів в організмі.
Поняття про четвертинну структуру набуло особливого значення
в останні роки. З'ясувалося, що, наприклад, у гемоглобіні і в деяких фе-
рментів субодиниці структурно залежать одна від одної. Так, модифі-
кація будь-якої субодиниці призводить до змін у третинній структурі
інших субодиниць, що виявляється в особливостях їх біологічної функ-
ції. Четвертинній структурі належить велика роль у регуляції біологіч-
ної активності білків, оскільки вона є дуже чутливою до зовнішніх умов

38
(концентрація речовин, рН, іонний склад, наявність біологічно актив-
них сполук тощо). Незначні відхилення з боку цих факторів виклика-
ють зміни взаєморозташування субодиниць і у зв'язку із цим – зміни
біологічної активності білка. Це явище є одним із основних механізмів
регуляції обміну речовин (метаболізму), оскільки багато ферментів і
деякі інші біологічно активні білки мають четвертинну структуру.
Сукупне використання, головним чином, РСА (рентгенострукту-
рного аналізу) і електронної мікроскопії, а також інших методів (ви-
значення молекулярної маси, електрофорез, денатураційні дослі-
дження і т.ін.) дало можливість встановити четвертинну структуру
декількох сотень білків, у тому числі ферментів альдолази, піруват-
кінази, лактатдегідрогенази та багатьох інших. Прикладом білка з
четвертинною структурою є фермент глутаматдегідрогеназа, моле-
кула якої складається з 8 ідентичних субодиниць. Дисоціація їх дося-
гається простим розбавленням середовища. Інший приклад: фер-
мент лактатдегідрогеназа містить чотири субодиниці (типу Н и М),
різні сполучення яких утворюють різні молекули ізоензимів. Фер-
мент набуває активності лише при сполученні чотирьох субодиниць,
причому різні типи сполучень відрізняються і ступенем біологічної
активності. Оболонку деяких вірусів утворюють білки, до складу яких
входить величезна кількість субодиниць. Так, оболонка вірусу тютю-
нової мозаїки складається з 2130 однакових субодиниць, що розташо-
вуються навколо однієї молекули рибонуклеїнової кислоти за типом
гвинтової драбини. Класичним прикладом білків із четвертинною
структурою є гемоглобін, молекула якого побудована з 4 субодиниць:
двох α- і двох β-поліпептидних ланцюгів. Ці ланцюги утворюють
надзвичайно впорядковану і компактну структуру. Гемоглобін має 4
гемогрупи, і являє собою унікальний зразок взаємовідношень між
молекулярною структурою і функцією білка. Головна функція гемо-
глобіну полягає в перенесенні кисню з легенів у тканини. Англійсь-
кий біохімік М.Перутц переконливо довів, що в процесі виконання
своєї функції, тобто при приєднанні і втраті гемоглобіном кисню,
конформація четвертинної структури зазнає закономірних змін: зв'я-
зування кисню супроводжується стисканням молекули (між двома
β-поліпептидними ланцюгами) за рахунок зближення окремих її ді-
лянок. Віддача ж кисню призводить до відповідного збільшення об'-
єму молекули. Таким чином, молекула гемоглобіну, за образним ви-
разом академіка В.О.Енгельгардта, ніби дихає, стискуючись і розши-
рюючись подібно до того, як стискується й розправляється при ди-
ханні наша грудна клітка. Окрім того, чотири субодиниці гемоглобі-
ну функціонують кооперативно, тобто зміни в одній субодиниці при
приєднанні кисню, викликать зміни в другій і так далі, що полегшує
постадійне зв'язування кисню.

39
 Різновидом четвертинної структури вважають також доменні
білки. Вони, як і олігомерні, містять значною мірою відокремлені
зони (ділянки, маленькі глобули) – домени, подібні до протомерів.
Проте у доменних білків ці зони (глобули) утворюються одним полі-
пептидним ланцюгом (див. вище), а самі домени сполучаються між
собою цим же ланцюгом (короткими перемичками). Домени в біл-
ках, окрім пептидних перемичок, з'єднані ще й слабкими зв'язками,
як і протомери в олігомерних білках. Для розділення доменів у біл-
ках необхідно докласти більших зусиль, ніж для дисоціації олігомер-
них білків на протомери, що пов'язано з розривом стійких пептидних
зв'язків у перемичці. Вважають, що доменні білки за функціональни-
ми властивостями подібні до олігомерних білків.
Таким чином, сучасні методи вивчення глобулярних і фібриляр-
них білків свідчать, що для кожного індивідуального білка характер-
на своя просторова структура. Первинна структура білка має особли-
вий біологічний сенс, оскільки вона визначає всі інші рівні організа-
ції. Як побачимо далі, у спадковому апараті закладено інформацію
лише про первинну структуру білка. Первинна структура започатко-
вує інші рівні структурної організації, що утворюються мимовільно.
У медицині широко використовуються фармпрепарати білкової
природи: ферменти, гормони, вакцини, сироватки, білкові препарати
крові, тканин та ін. Тому працівникам у галузі фармації необхідно
знати правила їхнього зберігання, методи контролю, ознаки недоб-
роякісності тощо.

Фізико-хімічні властивості білків

Виділення і очистка білків. Першим етапом виділення й очистки
білків є вилучення їх із клітин. Спочатку клітини руйнують, перетво-
рюючи їх на гомогенат за допомогою гомогенізаторів з лопатками,
що обертаються, або товкачика, які виготовлені з інертного матері-
алу – тефлону. Застосовують також метод розтирання із твердим
матеріалом, наприклад, із кварцовим піском. Існують методи руйну-
вання клітин за допомогою поперемінного заморожування й розмо-
рожування. На всіх етапах виділення й очищення білків слід зважати
на їх значну нестійкість, лабільність, схильність до втрати нативних
властивостей. Дуже часто процес руйнування клітин супроводжується
виділенням тепла, тому всі процедури необхідно проводити при
знижених температурах (близько +4°С) з метою запобігання тепло-
вої денатурації. Важливим є також підтримування активної реакції
середовища у певному інтервалі; з цією метою середовище суспенду-
вання готують на буферних розчинах. Щоб усунути вплив різних іо-
нів, використовують комплексоутворювачі – етилендіамінтетрааце-
тат (ЕДТА або трилон Б) та ін. Щоб запобігти окисленню в білках
SH-груп, у середовище додають відновники, наприклад цистеїн та ін.
40
Для виділення білків клітинних органел останні спочатку одержують
за допомогою ультрацентрифугування. Більшість білків у клітині
знаходиться в сполученні з іншими речовинами або клітинними
структурами, для їх кращої солюбілізації застосовують слабкі розчи-
ни детергентів – речовин з поверхневою активністю (дезоксихолат
натрію та ін.) або деякі розчинники (ефір, бутанол тощо).
Білки екстрагують із матеріалу після його гомогенізації. У зале-
жності від властивостей вилученого білка і мети дослідження засто-
совують різні розчинники: воду, сольові розчини, різноманітні буфе-
рні суміші, водно-спиртові розчини, слабкі кислоти або луги, органіч-
ні реагенти. Дуже часто екстракцію білка здійснюють у процесі го-
могенізації матеріалу. Внаслідок екстракції отримують суміш білків
та інших речовин, тому застосовують різні методи очистки (висолю-
вання, ізоелектричне осадження, застосування органічних розчинни-
ків за низької температури від 5° до 10°С); використовується іонооб-
мінна, адсорбційна або афінна хроматографія з різними адсорбен-
тами, гельфільтрація на колонках, електрофорез. Застосовуючи різ-
номанітні методи виділення й очистки білків, можна отримати інди-
відуальні білки з високим ступенем чистоти. Основними тестами на
гомогенність отриманого білка є стабільний амінокислотний склад,
певна молекулярна маса, рух при електрофорезі у вигляді однієї сму-
ги, вияв певної біоактивності.
Молекулярна маса. Молекулярна маса білків дуже велика – від
декількох тисяч до мільйонів дальтон. Вважають, що сполуки з мо-
лекулярною масою < 6000 належать до поліпептидів, а >50000–
60000 – до олігомерів. Середнє значення молекулярної маси білків
наведено у табл. 2. Найпоширенішими методами її визначення є
ультрацентрифугування, гель-електрофорез, гель-фільтрація, осмо-
метричний, дифузійний метод, РСА, метод електронної мікроскопії
та ін. У 30-х роках XX ст., коли шведським вченим Т.Сведбергом бу-
ла сконструйована ультрацентрифуга, почалося широке використан-
ня гравітаційних методів, або седиментаційного аналізу, котрий до-
зволяє спостерігати процес седиментації (осідання) часток. У сучас-
них ультрацентрифугах розвивається відцентрове прискорення, яке
перевищує прискорення сили тяжіння в 500000 разів.
Швидкість осідання білків залежить від величини відцентрової си-
ли, форми і розміру молекул білка й називається коефіцієнтом седи-
ментації. Одиницею виміру є секунда (с). Значення коефіцієнтів седи-
ментації – у межах (1–200)·10–13 с. Величина коефіцієнта седиментації,
яка дорівнює 1·10–13с, прийнято за одиницю і названо «одиницею Свед-
берга». Вона позначається літерою S. Отже, S дорівнює 1·10–13с. У від-
повідності до значення коефіцієнта седиментації розраховують моле-
кулярну масу білків за допомогою так званого рівняння Сведберга.

41
 Таблиця 2
Молекулярні маси і ІЕТ деяких білків
Білок Молекулярна маса, тис. од. ІЕТ
Інсулін 6,0 -
Цитохром с 13,0 10,6
Кінський міоглобін 17,0 7,0
Альбумін молока 17,4 6,9
Яєчний альбумін 40,0 6,9
Гемоглобін людини 68,0 6,4-7,2
Сироватковий γ-глобулін 160,0 5,6
Каталаза 250,0 5,6
Уреаза (із сої) 480,0 5,1
Тиреоглобулін 660,0 -
Актоміозин 5000,0 -
Вірус тютюнової мозаїки 40000,0 -

Амфотерні властивості білків. Білки є амфотерними електроліта-

ми, оскільки у складі їх молекули містяться як кислотні, так і лужні
групи. Кислотно-основні властивості визначаються, головним чином,
бічними радикалами амінокислот, здатними до іонізації. До іонізова-
них груп належать СОО–-групи бокових радикалів аспарагінової і глу-
тамінової кислот, NH3+-групи залишків лізину й аргініну. Іонізація ре-
шти груп у молекулах білка істотного значення не має, оскільки α-NH2-
і α-СООН-групи утворюють пептидні зв'язки, а кількість N- і С-кін-
цевих груп є незначною у зв'язку з великими розмірами молекул білка.
Ступінь іонізації функціональних груп залежить від значення рН. У ки-
слому середовищі іонізуються NH2-групи, у лужному середовищі –
СООН. Тому білки у водному середовищі, подібно до амінокислот,
мають властивості амфолітів: у кислому середовищі вони реагують як
основи, у лужному – як кислоти. Білкам, як амфотерним електролітам,
характерні буферні властивості в організмі, проте їх ємність за фізіо-
логічних значень рН обмежена. Виняток становлять білки, що містять
багато залишків гістидину, боковому радикалу якого притаманні бу-
ферні властивості в інтервалі значень рН, близьких до фізіологічних.
Таких білків мало. Так, гемоглобін, який містить до 8% гістидину, є
потужним внутрішньоклітинним буфером в еритроцитах, завдяки чо-
му і підтримує рH крові на сталому рівні. У залежності від знака заряду
молекула білка в електричному полі пересуватиметься відповідно в бік
катоду чи аноду. Додавання до розчину білка певної кількості іонів Н+
чи ОН– змінює рН середовища, внаслідок чого дисоціація одних груп
пригнічується, а інших – посилюється.
Значення рН середовища, при якому білок не несе сумарного за-
ряду й не рухається в електричному полі, називається ізоелектрич-
ною точкою (ІЕТ). Ізоелектричні точки деяких білків такі: пепсину –
42
1,0; казеїну – 4,8; гемоглобіну – 6,8; рибонуклеази – 7,8; лізоциму –
11,0 (див. також табл.2). ІЕТ вища за 7, якщо білок містить велику
кількість залишків основних амінокислот, і менша за 7 при переваж-
ному вмісті кислих амінокислот. Для більшості глобулярних білків
ІЕТ знаходяться у кислій зоні (4,5-6,5). Проте є й винятки. Напри-
клад, фермент пепсин, який виконує свою функцію в сильно кислому
середовищі шлунка, має ІЕТ близько 1,0, а протамін – близько 12.
ІЕТ білка характеризується низкою особливостей: в ІЕТ білок має
найменшу розчинність і досить легко випадає в осад, втрачаючи зда-
тність рухатися в електричному полі. Слід зазначити, що в ІЕТ білок
випадає в осад у більшості випадків після додавання водовідбираю-
чих речовин, котрі руйнують гідратну оболонку (спирту, ацетону,
нейтральної солі та ін.). Знаючи ІЕТ індивідуальних білків, можна
підібрати найкращі умови для їх осадження з біологічних рідин, тка-
нинних екстрактів, які містять суміш різних білків, а також для одер-
жання й очистки білкових препаратів. Наявність великої кількості
точок дисоціації визначає і здатність білкових молекул до взаємодії з
малими іонами, зокрема з іонами металів, іншими зарядженими
молекулами, що дуже важливо для функціонування білка.
Здатність білків взаємодіяти як з аніонами, так і з катіонами
має велике біологічне значення. Відомо, що транспорт іонів, на-
приклад, іонів Cu2+ и Zn2+ забезпечується білками; деякі ферменти
виявляють каталітичну дію тільки при наявності у складі їх моле-
кули іонів металів. Важливу роль у багатьох фізіологічних процесах
відіграє здатність білків зв'язувати катіон кальцію, що має безпосе-
реднє значення в регуляції метаболічних процесів. Здатність білків
утворювати з іонами металів комплекси використовується в меди-
цині для усунення наслідків отруєння важкими металами. У цьому
випадку дають випити розчин яєчного білка або молока, котрі зв'я-
зують іони металів, перешкоджаючи їх всмоктуванню. Внаслідок
наявності в складі білкової молекули великої кількості реакційноз-
датних груп, білки можуть брати участь в реакціях окислення, від-
новлення, солеутворення, ацетилювання, етерифікації, фосфори-
лювання і т.ін. Усі ці реакції мають місце в живих організмах і за-
безпечують процеси їх життєдіяльності. Білки, як амфотерні полі-
електроліти, виявляють в організмі буферні властивості, що має
відношення до підтримання сталості рН.
Розчинність білка. Більшість білків – гідрофільні речовини, які до-
бре розчиняються у воді. Переважна частина поверхні білкової моле-
кули утворена групами, здатними до гідратації. Гідратація – це зв'язу-
вання диполів води з іонними й неіонними полярними групами білків.
У дисоційованому стані іонні групи притягають молекули води за ра-
хунок іон-дипольних взаємодій. Неіонні полярні бокові радикали амі-
нокислот (серин, треонін, аспарагін, глутамін) утворюють із водою во-

43
дневі зв'язки. Розчинність різних білків у воді і в різних розчинниках
неоднакова і залежить від природи білка й розчинника, значення рН,
температури, іонної сили тощо. Наприклад, альбуміни розчиняються у
воді, а глобуліни – тільки в присутності електролітів, білки опорних
тканин (кератини, колаген, еластин та ін.) не розчиняються у воді й
сольових розчинах, у воді вони лише набрякають. Розчинність білків у
воді зростає за невеликих концентрацій нейтральних солей (Na2SO4,
MgSO4, (NH4)2SO4 та ін.). Цей ефект називають сольовим розчинен-
ням. Нейтральні солі в малих концентраціях збільшують ступінь дисо-
ціації іонізованих груп білка, екранують заряджені групи білкових мо-
лекул і цим зменшують білок-білкові взаємодії. Високі концентрації
нейтральних солей, навпаки, осаджують (висолюють) білки з водних
розчинів; найактивніше це відбувається у ІЕТ білка. При цьому солі
відтягують до себе від заряджених груп білка поляризовані молекули
води і тим самим частково позбавляють білок гідратної оболонки, ко-
тра запобігає його осадженню з розчину.
Оскільки процес розчинення білків залежить від гідратації їхніх
молекул, а наявність гідратної оболонки разом із зарядом є важли-
вим фактором стабілізації молекули білка, то всі фактори, котрі по-
слаблюють гідратацію білка або сприяють руйнуванню гідратних
оболонок, зменшують таким чином розчинність білка й призводять
до його осадження. У разі втрати білками гідратної оболонки вини-
кають дипольні сили, котрі забезпечують агрегацію білкових моле-
кул. Білки з високим дипольним моментом (глобуліни, міозин) ви-
падають в осад за низьких концентрацій солей, а білки з низьким ди-
польним моментом – за високих концентрацій солей (альбуміни).
Так, глобуліни випадають в осад у напівнасичених розчинах нейтра-
льних солей, а альбуміни – при добавленні 100% насичених сольових
розчинів. Знизити гідратацію білкових розчинів можна добавленням
спирту, ацетону й інших органічних розчинників. Осадження білків
органічними розчинниками за низьких температур, а також при ви-
солюванні має оборотний характер. Після добавлення води і віднов-
лення гідратних оболонок білок знову розчиняється і набуває почат-
кового нативного стану, виявляючи електрофоретичну рухливість з
тією ж біологічною активністю.
Оборотне осадження білків органічними розчинниками і мето-
дом висолювання використовують у фармацевтичній практиці для
виділення білків і для їх розподілу на білкові фракції при одержанні
очищених білкових, у тому числі, ферментних і гормональних препа-
ратів, а також для одержання білків у кристалічному стані. Метод
висолювання білків використовують у клініко-біохімічних лаборато-
ріях для розподілу альбумінів і глобулінів і визначення їх співвідно-
шення в сироватці крові. Осаджену фракцію білка відділяють
центрифугуванням, розчиняють і визначають кількісний вміст за до-

44
помогою різноманітних методів. У нормі альбуміно-глобулінове
співвідношення (А/Г коефіцієнт) складає 1,5–2,3 і може змінюватися
при патології, наприклад, при хронічних дифузних ушкодженнях пе-
чінки (гепатит і цироз), інфекційних захворюваннях, лихоманці, пне-
вмонії, туберкульозі, ендокардиті, злоякісних процесах, амілоїдозі,
коли збільшується вміст глобулінів.
Колоїдні властивості білків. Білки, маючи велику молекулярну ма-
су, при розчиненні у воді утворюють колоїдні розчини із частинками
розміром від 0,001 до 0,1 ммк. У розчинах вони виявляють колоїдні
властивості: повільно дифундують, не проходять через напівпроникну
мембрану, розсіюють світло, мають високу в'язкість. Проте білкові
розчини не відносять до типових колоїдних розчинів, оскільки білки,
диспергуючись до одиничних молекул, утворюють гомогенний розчин.
Зрештою, їх можна вважати істинними розчинами.
На відміну від них типові колоїдні розчини гетерогенні, двофазні
(розчинена речовина і розчинник). Колоїдні частинки (міцели) роз-
чиненої речовини складаються з декількох молекул. Схожість білко-
вих та істинних колоїдних розчинів ґрунтується на тому, що молеку-
ли білка мають розміри, близькі до розмірів міцел колоїдного роз-
чину (10–4–10–7 см). Особливістю гідрофільних білкових колоїдів (зо-
лей) є здатність за певних умов втрачати свою текучість і утворюва-
ти гелі, або драглі. Вони утворюються внаслідок об'єднання молекул
у вигляді сітки, внутрішній простір якої заповнений великою кількіс-
тю розчинника. При цьому розподіл на тверду і рідку фази, як у ви-
падку коагуляції, не відбувається.
Утворення колоїдних розчинів білками і гелеутворення зумов-
люють більшість із тих фізико-хімічних явищ, які спостерігаються в
біологічних рідинах і в організмі в цілому. У ряді тваринних тканин
білки знаходяться не тільки у вигляді розчинів, але й гелей (у прото-
плазмі клітин, хрусталику ока, сполучній тканині тощо).
Гелеутворення характерніше для розчинів фібрилярних білків: їх
паличкоподібна форма сприяє кращому контакту кінців макромоле-
кул. Колагенові білки шкіри, сухожилля, хрящів, кісток тощо відзна-
чаються високою міцністю, пружністю й еластичністю, тому що зна-
ходяться в гелеподібному стані. Відкладення мінеральних солей при
деяких захворюваннях і старінні знижує їх пружність і еластичність.
Драглеподібний вигляд має актоміозин, який знаходиться у м'язовій
клітині і виконує скорочувальну функцію. У живій клітині відбува-
ються процеси, які нагадують перехід «золь-гель». Протоплазма клі-
тини являє собою золеподібну в'язку рідину, яка вміщує також острі-
вці гелеподібних структур.
Осмотичні властивості білків. Через високу молекулярну масу
білки не здатні проникати крізь біологічні і штучні мембрани (на-
приклад, целофан, пергамент, висушені плівки колодію і т.ін.), що є

45
зручним для очистки розчинів білка від низькомолекулярних органі-
чних і неорганічних домішок. Такий процес називають діалізом. Діа-
ліз – це особливий різновид розподілу речовин з використанням
мембран, нездатних пропускати через свої пори високомолекулярні
молекули. Діаліз використовують у біохімічних дослідженнях для
очистки високомолекулярних сполук (білків, нуклеїнових кислот, по-
лісахаридів і т.ін.) від низькомолекулярних і у фармації для одержан-
ня лікарських препаратів, у тому числі і білкових. Метод діалізу ви-
користовується в практичній медицині для очистки крові від природ-
них низькомолекулярних «шлаків» і токсичних сполук при захворю-
ванні нирок і деяких отруєннях (апарат «штучна нирка»).
Нездатність білків дифундувати через напівпроникні мембрани
спричиняє явище осмосу, тобто переміщення молекул води через
мембрану в розчин білка. Якщо розчин білка відокремити від води це-
лофановою мембраною, то, прагнучи досягти рівноваги, молекули во-
ди проникають у розчин білка. Це підвищує гідростатичний тиск (тиск
стовпа води), який перешкоджає подальшій дифузії молекул води. Той
тиск, або сила, яку треба прикласти, щоб зупинити осмотичний потік
води, називається осмотичним тиском. Біологічні мембрани також
непроникні для білка, тому осмотичний тиск, утворений білком, зале-
жить від концентрації його усередині і поза клітиною. Осмотичний
тиск, зумовлений білком, називають також онкотичним тиском.
В'язкість розчинів білка. Для розчинів високомолекулярних мо-
лекул білка характерною є висока в'язкість. Підвищення його конце-
нтрації призводить до збільшення в'язкості розчину, оскільки зрос-
тають сили зчеплення між молекулами білка. В'язкість залежить від
форми молекул. Розчини фібрилярних білків більш в'язкі, ніж глобу-
лярних. На в'язкість розчинів сильно впливають температура і наяв-
ність електролітів. Із підвищенням температури в'язкість знижуєть-
ся. Добавлення деяких солей, наприклад, кальцію, підвищує в'язкість,
сприяючи зчепленню молекул за допомогою кальцієвих місточків.
Іноді в'язкість білкового розчину збільшується настільки, що він
втрачає текучість і набуває гелеподібного стану.
Білки як емульгатори. Завдяки гідрофільним і гідрофобним
групам білки можуть впливати на розчинність інших речовин, ви-
ступаючи в ролі емульгаторів. Емульгатори – це речовини, котрі
стабілізують емульсію, утворену взаємонерозчинними рідинами
(вода-масло). Білок утворює на поверхні крапельок жиру тонку плі-
вку, де гідрофобні групи білків занурюються у верхній шар крапе-
льок масла, а гідрофільні – знаходяться на поверхні і спрямовані до
водного середовища, що перешкоджає злиттю крапельок масла в
суцільний шар. Білкові емульгатори застосовуються для приготу-
вання лікарських форм, наприклад, желатоза. В організмі людини
в емульгованому стані знаходяться ліпіди крові та лімфи. Однією з

46
причин утворення сечових та жовчних каменів може бути нестача в
організмі муцинів – слизових глікопротеїнів, які обволікають гід-
рофобні мікрочастинки і сприяють тим самим їх виведенню з орга-
нізму. Молоко можна розглядати як емульсію, де емульговані ка-
зеїногеном (білок молока) дрібні крапельки жиру рівномірно роз-
поділені у воді. Звідси і білий колір молока.
Денатурація білків. Під впливом фізичних (температура, уль-
тразвук, іонізуюча радіація і т.ін.), хімічних (мінеральні й органі-
чні кислоти, луги, органічні розчинники, важкі метали, алкалоїди,
детергенти, деякі аміди, наприклад, сечовина та ін.) факторів
відбуваються глибокі зміни в молекулі білка, пов'язані з пору-
шенням четвертинної, третинної і вторинної структур, що спри-
чиняє у свою чергу зміну фізико-хімічних і біологічних властивос-
тей білка, тобто денатурацію. При денатурації білка має місце
розрив цементуючих білкову молекулу вторинних зв'язків (водне-
вих, дисульфідних, електростатичних, ван-дер-ваальсових та ін.).
Це призводить до зміни просторової структури; глобула білка
розкручується, на її поверхні збільшується кількість гідрофобних
груп, тобто зменшуються гідрофільні властивості білка. Він стає
більш гідрофобним, втрачає здатність розчинятися у звичайних
для нього розчинниках і позбувається своїх біологічних функцій
(ферментів, гормонів тощо). Після денатурації змінюється біль-
шість фізико-хімічних властивостей білка: зменшується розчин-
ність, збільшується кількість SН- та інших груп, посилюється в'яз-
кість, з'являється більше хіральних атомів вуглецю, змінюються
оптичні властивості і константа седиментації. У структурі білка
суттєво зменшується кількість α-спіралей і β-структур, зменшу-
ється кількість внутрішньомолекулярних водневих зв'язків і збі-
льшується кількість цих зв'язків між білком і водою. Під час дена-
турації білка вивільняються реактивні групи, які в його нативно-
му стані були не зовсім доступні (сульфгідрильні, фенольні, гід-
роксильні, імідазольні та ін.), що спричиняє зміну ІЕТ білків.
Найчастіше вона зміщується у бік лужних значень рН. Денатура-
ція білків супроводжується зростанням оптичної активності. Пе-
ретворення компактної молекули в безладний клубок, яке має мі-
сце при денатурації, призводить до того, що більшість пептидних
зв'язків стають доступними для дії протеолітичних ферментів
(трипсину, хімотрипсину та ін.). У зв'язку з цим протеоліз таких
білків відбувається з більшою швидкістю, аніж нативних білків.
При денатурації в більшості випадків первинна структура не
порушується, тому після розкручування поліпептидного ланцюга
(стадія нитки) він може знову стихійно скручуватися, утворюючи
«випадковий клубок», тобто переходить до хаотичного стану

47
(рис. 18). При цьому спостерігається агрегація білкових частинок і
випадання їх в осад.
Повна денатурація білка в більшості випадків необоротна, на
відміну від оборотної, за якої зміни в молекулі білка незначні, і білок
за певних умов знову набуває своїх нативних властивостей (процес
ренатурації). Наприклад, таке відбувається під час осадження білків
органічними розчинниками – спиртом або ацетоном, якщо проводи-
ти його за низької температури, а потім швидко видалити осаджувач.

а б в г
Рис. 18. Схема денатурації білка:
а – нативна молекула; б – розгортання поліпептидного ланцюга;
в – стадія нитки; г – випадковий клубок
Процес денатурації білків широко використовується в клініці,
фармації і біохімічних дослідженнях для осадження білка в біологі-
чному матеріалі з метою подальшого визначення в ньому небілко-
вих і низькомолекулярних сполук; для встановлення наявності біл-
ка і його кількісного визначення; для знезараження шкіри і слизо-
вих покривів; для зв'язування солей важких металів під час лікуван-
ня отруєнь солями ртуті, свинцю, міді тощо або для профілактики
таких отруєнь на підприємстві.
Процес денатурації білків має місце під час прийому фармпре-
паратів таніну і танальбіну, на чому ґрунтується їх в'яжуча і протиза-
пальна дія. В'яжуча дія таніну зумовлена його здатністю осаджувати
білки з утворенням щільних альбумінатів, які захищають від подраз-
нення чутливі нервові закінчення тканин. При цьому зменшуються
больові відчуття і відбувається безпосереднє ущільнення клітинних
мембран, що зменшує вияв запальної реакції. Препарат танальбін –
продукт взаємодії таніну з білком казеїном – на відміну від таніну не
чинить в'яжучої дії на слизову оболонку рота і шлунка. Лише після
надходження в кишечник він розщеплюється, виділяючи вільний та-
нін. Застосовується як в'яжучий засіб при гострих і хронічних захво-
рюваннях кишечника, особливо в дітей.
У фармацевтичній практиці використання процесів денатурації
білка дозволяє контролювати якість білкових препаратів, напри-
клад, в ампулах.
Оптичні властивості білків. Як правило, усі білки, поглинають
ультрафіолетове (УФ) світло у трьох зонах. Поглинання при довжині

48
хвиль понад 250 нм з максимумом близько 280 нм зумовлюється на-
явністю виключно ароматичних амінокислот – фенілаланіну, тиро-
зину, триптофану. Смуга поглинання, максимум якої знаходиться
поблизу 190 нм, зумовлюється, головним чином, пептидними зв'яз-
ками. На перелічених властивостях ґрунтується спектрофотометри-
чний метод кількісного визначення білка. Він не дуже точний, оскіль-
ки кількість тирозину і триптофану в різних білках варіюється в до-
сить широких межах. Незважаючи на недостатню точність, цей ме-
тод широко застосовують у сучасній біохімії, завдяки його простоті і
швидкості виконання.
В інфрачервоній (ІЧ) частині спектра (760-10000 нм) поглинають
світло всі білки. ІЧ-спектроскопію широко використовують для ви-
значення відносного вмісту α-спіралей, β-структур та аморфних ді-
лянок у білковій молекулі.
Білки є оптично-активними сполуками: вони обертають плоско-
поляризоване світло, яке проходить через їх розчин, і неоднаково по-
глинають ліве і праве циркулярно поляризоване світло. Зазначена
властивість білків пояснюється наявністю в їх молекулі хіральних
атомів вуглецю. Взаємодію з білками поляризованого світла вивча-
ють за допомогою методів дисперсії оптичного обертання (ДОО),
кругового дихроїзму (КД). Ці методи застосовують для загального
опису вмісту спіральних структур у білках і дослідження конформа-
ційних змін. Білкові розчини здатні також флуоресцувати – випуска-
ти квант світла при переході з електронного збудженого стану до ос-
новного. На цій властивості білків ґрунтується флуоресцентна спек-
троскопія. Флуоресценція характерна для таких амінокислотних за-
лишків у молекулі білка, як фенілаланін, тирозин, триптофан. Вимі-
рювання флуоресценції дає відомості про конформаційні перебудови
білка в місцях приєднання лігандів, взаємодії з розчинниками, сту-
пінь гнучкості молекули, міжмолекулярні відстані тощо.
Кількісні методи визначення білків використовуються у фарма-
цевтичній практиці, у тому числі в контрольно-аналітичних лабора-
торіях для контролю білкових лікарських засобів (вакцин, сироваток,
гаммаглобуліну, гістаглобуліну, гормонів, ферментів, білкових пре-
паратів крові і т.ін.), а також для визначення питомої активності фе-
рментних препаратів.
Для кількісного визначення білків у лікарських засобах і біологі-
чному матеріалі найчастіше використовують фотоколориметричні і
спектрофотометричні методи, у деяких випадках кількість білка ви-
значають за вмістом загального азоту (азотометрією), а також фо-
тонефелометрією.
У клініко-біохімічних лабораторіях з метою постановки діагнозу
багатьох захворювань визначають концентрацію білка в біорідинах
організму (кров, сеча, спинномозкова рідина, ексудати). У сироватці
крові міститься суміш білків, які відрізняються за фізіологічним зна-
49
ченням, структурою і фізико-хімічними властивостями. На даний час
відомо близько 100 різноманітних білків плазми крові. У нормі вміст
загального білка в сироватки крові становить у дорослих 65–85 г/л
(6,5–8,5 г%), у дітей до 6 років – 56–85 г/л або 5,6–8,5 г%.
Підвищення рівня концентрації білка до 120 г/л (гіперпротеїне-
мія) зустрічається рідко. Це спостерігається при деяких хронічних за-
пальних процесах за рахунок утворення антитіл (поліартрит, ревма-
тизм, мієломна хвороба – плазмоцитома). Короткочасна відносна гі-
перпротеїнемія відзначається при сгущенні крові через значні втрати
рідини, наприклад, при посиленому потовиділенні, нестримному
блюванні, холері, нецукровому діабеті, важких опіках і т.ін. Зниження
кількості білка (гіпопротеїнемія) має місце при недостатньому над-
ходженні білка з їжею (голодування), порушенні прохідності кишко-
вого тракту, порушенні процесів біосинтезу білків в органах, уражен-
ні печінки хімічними речовинами, мікроорганізмами, пухлинами, при
втраті білка організмом (кровотеча, підвищена проникність судин,
захворювання нирок, вагітність тощо).
Методам кількісного визначення білка належить значне місце
в науково-дослідницьких експериментах.

Класифікація білків
Незважаючи на те, що хімічний склад і структура білків уже
значною мірою вивчені, і прогрес у цій сфері продовжується, на да-
ний час ще не створено ні чіткої номенклатури, ні дійсно наукової
класифікації білків. Білки часто класифікують за випадковими
ознаками: джерелами виділення білка, формою молекули, розчин-
ністю у певних розчинниках, локалізацією у певних органах і ткани-
нах, амінокислотним складом тощо. Із загальної кількості білків
виділяють ті чи інші вузькі або широкі групи. Так, характеризуючи
білкові речовини за ступенем складності, серед них виділяють дві
великі групи: прості і складні білки. До простих білків, або протеї-
нів, відносяться білки, котрі дають при гідролізі лише амінокисло-
ти. Складні білки складаються із простого білка і додаткової групи
небілкової природи. Складні білки поділяються на групи в залеж-
ності від будови небілкової частини – простетичної групи. За фор-
мою молекул білки ділять на глобулярні і фібрилярні. Існує також
класифікація білків за їх розчинністю.
В останні роки зроблено спроби дати науково обґрунтовану кла-
сифікацію з урахуванням досягнень хімії та біохімії білків. Згідно з
однією з них білки класифікуються за функціями, які вони виконують.
За цією ознакою виділяють такі групи білків: каталітичні, білки-
регулятори активності геному, захисні, токсичні, транспортні, скоро-
чувальні, рецепторні, білки-інгібітори ферментів, білки вірусних обо-
лонок, білки з іншими функціями. Хоча функціональна класифікація

50
також має деякі недоліки, наприклад, при класифікації біфункціона-
льних білків, проте вона дає можливість глибшого розуміння взаємо-
зв'язку структури і функції молекул білка.
Інша спроба полягає в класифікації білків відповідно до особ-
ливостей їх вторинної і третинної структур. Згідно з цією класифі-
кацією серед глобулярних білків виділено 4 класи: α-, β-, α+β-, і
α/β-білки (див. вище). До класу α-білків відносять глобулярні білки,
які містять лише α-спіралі в кількості не менше 60% від поліпеп-
тидного ланцюга, до складу якого вони входять; до класу β-білків –
ті, що містять тільки β-структури, найчастіше не менше двох анти-
паралельних ланцюгів. До класу α+β-білків відносять білки, що мі-
стять ті чи інші структури в межах одного й того ж поліпептидного
ланцюга (причому один домен складається з α-спіралей, а інший –
із β-шарів), до класу α/β-білків – ті, що містять чергування вздовж
поліпептидного ланцюга α-спіралей і β-структур, або один чи декі-
лька β-шарів, оточених декількома α-спіралями кожен. Більшість
білків згідно з цією точкою зору належать до α/β-класу, якому за
чисельністю трохи поступається β-клас; α-клас і α+β-клас менш
поширені, аніж два перші (за Ю.Б.Филиповичем, 1985 р.). Слід ма-
ти на увазі, що є нечисленні глобулярні білки, цілком позбавлені
будь-якої вторинної структури, тому їх не можна віднести ні до од-
ного із вищезазначених класів.
Прості білки розділяють на такі класи: альбуміни, глобуліни,
протаміни, гістони, проламіни, глютеліни, протеїноїди.
Альбуміни. Це водорозчинні білки, які осаджуються при наси-
ченні розчинів нейтральними солями, наприклад (NH4)2SO4. Аль-
буміни широко розповсюджені в природі. Вони складають біля
50% усіх білків плазми людини. Молекулярна маса альбумінів
35000–70000. Молекули їх мають еліпсоїдну форму, яка є компак-
тнішою і симетричнішою, ніж у глобулінів. Для хімічного складу
характерним є вміст лейцину (I5%), значної кількості сірковміс-
них амінокислот, лізину, аспарагінової і глутамінової кислот, а
також незначний вміст гліцину. Деякі альбуміни зовсім не міс-
тять цієї амінокислоти (альбумін сироватки крові). Основні фун-
кції альбумінів – регуляція осмотичних процесів і транспорт. При
зменшенні вмісту альбумінів порушується транспорт ліпідів. Во-
ни регулюють також вміст у плазмі крові іонів Са2+, стероїдних
гормонів, деяких лікарських препаратів (дикумарину, пеніциліну,
аспірину), утворюючи з ними комплекси.
Глобуліни. Глобуліни, як і альбуміни, дуже поширені у складі
тваринних і рослинних тканин. На відміну від альбумінів, глобу-
ліни не розчиняються в концентрованих розчинах нейтральних
солей. Із тканин їх виділяють за допомогою екстрагування 10%
розчином солей. При підвищенні концентрації солей розчинність
глобулінів зменшується, а в 50% розчині вони випадають в осад.
51
Молекулярна маса глобулінів – 0,9-1,5 млн. Вони більш грубодис-
персні і менш гідрофільні, ніж альбуміни. За хімічним складом
глобуліни дещо відрізняються від альбумінів і містять більше
гліцину (∼5%) і меншу кількість сірковмісних амінокислот. Під
час електрофорезу білки сироватки крові в залежності від рухли-
вості розподіляються на декілька фракцій, серед яких альбуміни
становлять 54–58%, фракція глобулінів неоднорідна і розділяєть-
ся на α1-глобуліни (6–7%), α2-глобуліни (8–9%), β-глобуліни (13–
14%), γ-глобуліни (11–12%). За допомогою імунофорезу білки си-
роватки крові можна розділити на 16–19 фракцій, кожна з яких
виконує специфічну роль у процесах метаболізму.
Гістони. Це лужні білки з молекулярною масою 12000–30000,
які містять 20–30% лужних амінокислот. Вони розчиняються у слаб-
ких кислотах, осаджуються спиртом, не містять триптофану і, у біль-
шості випадків, цистеїну і цистину. Основна маса гістонів входить
до складу хромосом ядер клітин і відіграє важливу роль у стабіліза-
ції ДНК. Певну роль вони виконують у процесах біосинтезу білків,
оскільки є компонентами дезоксирибонуклеопротеїнів ядра. Згідно
з даними РСА й електронної мікроскопії гістони не знайдено в хро-
мосомах тих організмів, які не мають сформованого клітинного
ядра (прокаріот).
Протаміни. Це сильно лужні білки з низькою молекулярною ма-
сою (до 12000), завдяки чому деякі з них проходять через целофан
при діалізі. Протаміни розчиняються в слабких кислотах, не осаджу-
ються при кип'ятінні; у їх молекулі вміст диаміномонокарбонових
кислот становить близько 80%, особливо багато аргініну. У протамі-
нах не зустрічаються цистеїн, триптофан, аспарагін, найчастіше від-
сутні тирозин, фенілаланін, тому вони не дають багатьох кольорових
реакцій на білок. Завдяки високому вмісту основних амінокислот
протаміни являють собою полівалентний органічний катіон, що лег-
ко реагує з молекулами, які мають надлишок негативно заряджених
груп, наприклад, із нуклеїновими кислотами. Протаміни надають
ДНК біологічної інертності, що є необхідною умовою збереження
спадкових властивостей організму. Протаміни широко розповсю-
джені в природі. Вони містяться в статевих клітинах тварин і людини
і складають основну масу білків хроматину.
Проламіни. Ця група білків дуже поширена в рослинних організ-
мах, добре розчиняється в 60–80% етиловому спирті, до їх складу
входить багато проліну, а також глутамінової кислоти. У дуже незна-
чній кількості до складу цих білків входять лізин, аргінін, гліцин.
Глютеліни. Як і проламіни, – це білки рослинного походження,
добре розчинні в лужних розчинах (0,2–2% NаОН). До їх складу вхо-
дить велика кількість глутамінової кислоти і лізину.
Протеїноїди. Це важкорозчинні білки, котрі не розчиняються у во-
ді, розчинах солей та в розчинах кислот і лугів; для їх складу характе-
52
рною є висока частка сірковмісних амінокислот. До протеїноїдів на-
лежать фібрилярні білки: кератини, колагени, фіброїни шовку та ін.
Вони відрізняються високою стійкістю й еластичністю. Протеїноїди
слабко розщеплюються ферментами кишкового тракту, тому погано
засвоюються і сприяють процесам гниття в кишечнику.

Природні пептиди
У живих організмах виявлено досить багато вільних пептидів.
Частина з них утворюється в певних умовах у результаті часткового
ферментативного гідролізу, а частина – зустрічаються як вільні спо-
луки, не зв'язані зі структурою білка. Інтерес до природних пептидів
зумовлений їх надзвичайно високою біологічною активністю. Багато
з них мають виразну фармакологічну дію і становлять інтерес як лі-
карські засоби.
На відміну від білкових поліпептидів природні пептиди більш
різноманітні за складом: досить часто мають залишки D-аміно-
кислот, β-амінокислот, містять циклічні фрагменти, розгалужені ла-
нцюги тощо. Природні пептиди залежно від характеру дії та похо-
дження поділяються на декілька груп: пептиди, яким властива гор-
мональна активність (вазопресин, окситоцин, кальцитонін, глюка-
гон, кортикотропін та ін.); регуляторні пептиди (пептиди гіпотала-
муса – ліберини і статини; пептиди м'язів – ансерин, карнозин та ін.);
нейропептиди мозку (енкефалін, ендорфін, скотофобін, пептиди па-
м'яті, сну і т.д.); пептиди, які беруть участь у процесах травлення (га-
стрин, секретин та ін.); тканинні гормони (ангіотензин, брадикінін,
калідин, атріопептиди та ін.); антибіотики (граміцидини А, В, С і ак-
тиноміцин Д та ін.); алкалоїди (ерготамін, пандамін та ін.). Таким
чином, біологічна активність більшості пептидів пов'язана з їх регу-
ляторною функцією, причому точки прикладання їх дії і ефективність
в організмі є дуже різноманітними.
Ансерин і карнозин є дипептидами, які містяться в м'язах люди-
ни і тварин. До їхнього складу входять незвичайні амінокислоти
β-аланін і метилгістидин.

Карнозин (β-аланіл-L-гістидин) Ансерин (N-метилкарнозин)

Вони підвищують ефективність іонних насосів м'язової клітини й

амплітуду м'язових скорочень.

53
 Трипептид глутатіон (γ-глутамініл-цистеїл-гліцин; глу-цис-глі;
Г-SH) – один із найпоширеніших пептидів, міститься в усіх клітинах
тварин і людини, рослин і бактерій.

Глутатіон
Бере участь у ряді окислювально-відновних процесів:

Глутатіон захищає сульфгідрильні (-SH) групи білків від окис-

лення, входить як небілкова частина до складу деяких ферментів (як
кофермент), бере участь у механізмі транспорту амінокислот через
клітинні мембрани кишкового епітелію та інших клітин у складі фе-
рменту γ-глутамініл-трансферази, яка знаходиться в мембрані. Бере
участь у розкладанні пероксиду водню, що утворюється в еритроци-
тах внаслідок обмінних процесів або аутоокислення лікарських пре-
паратів, і в детоксикації низки сторонніх для організму сполук (ксе-
нобіотиків), у тому числі лікарських препаратів, шляхом кон'югації
(об'єднання) з ними. При цьому утворюються парні, більш розчинні у
воді сполуки, які легко виводяться через нирки.
До вільних пептидів належать тканинні гормони – калідин і
брадикінін, що утворюються шляхом розщеплення загального по-
передника кініногену. Вони збільшують проникність капілярів і є
найсильнішими збудниками больових відчуттів. Брадикінін – ліній-
ний нонапептид: арг-про-про-глі-фен-сер-про-фен-арг; калідин від-
різняється від нього наявністю ще одного амінокислотного залиш-
ку з N-кінця – лізину.
Нейропептиди містяться, переважно, у головному мозку. До них
належить група так званих опіоїдних пептидів, оскільки вони взаємо-
діють із тими ж рецепторами, що й опіатні речовини (наприклад,
морфін) і близькі до них за своєю дією. Представниками їх є α-, β-,
γ-ендорфіни, α- і β-неоендорфіни, динорфін, пентапептиди метіонін-
енкефалін (тир-глі-глі-фен-мет) та лейцин-енкефалін, який відрізня-
ється від першого останньою амінокислотою: замість метіоніну
в лейцин-енкефаліні знаходиться лейцин, що відображено у їхній на-
зві. Опіоїдні пептиди справляють модулюючий вплив на передачу
нервових імпульсів у ряді відділів центральної нервової системи
(ЦНС). Велику кількість рецепторів зв'язування ендопіоїдів знайдено
в гіпоталамусі, таламусі, нейрогіпофізі і ряді інших відділів ЦНС, во-
ни зустрічаються й у периферичній нервовій системі. Ендопіоїди бе-
54
руть участь у регуляції процесів, пов'язаних зі сприйняттям болю,
впливають на серцево-судинну діяльність, стресові реакції та на деякі
інші фізіологічні функції. Під час знеболювання голковколюванням
відбувається підвищення їх вмісту в спинно-мозковій рідині, що свід-
чить про активацію цієї системи. На особливу увагу заслуговує синтез
опіоїдних пептидів як лікарських засобів, що виявляють знеболюючу
дію і використовуються як замінники наркотичних препаратів. На
даний час деякі з опіоїдних пептидів отримані синтетичним шляхом,
проте виявилось, що після введення в організм вони швидко руйну-
ються ферментами. Для підвищення стабільності їх захищають шля-
хом заміни окремих амінокислот L-ряду на залишки D-амінокислот
або створення різних модифікацій амінокислот, які входять до скла-
ду опіоїдних пептидів. Подібна заміна лише трохи зменшує їх біоак-
тивність, проте сприяє пролонгованій дії препарату.
Останнім часом з екстрактів тканини передсердя тварин і люди-
ни були виділені атріопептиди, які беруть участь у регуляції тонусу
серцево-судинної системи й електролітичного обміну. Фізіологічний
ефект їх виявився протилежним стосовно системи ренін-ангіо-
тензин-альдостерон. Атріопептиди розширюють судини, підсилю-
ють клубочкову фільтрацію, стимулюють виведення натрію і хлори-
дів за рахунок пригнічення їх реабсорбції в канальцях. Атріопептиди
(від лат. atrio – передсердя) побудовані з різної кількості залишків
амінокислот – від 23 до 100, але для виявлення біологічного ефекту
обов'язковою є присутність у молекулі 17-членного кільця, яке утво-
рюється за рахунок дисульфідного зв'язку між залишками цистеїну.
Кейлони (хейлони) – це тканиноспеціфичні гормони місцевої дії,
представлені пептидами або білками. Вони пригнічують мітотичну
активність інших клітин, попереджують їх злоякісний ріст.
Пептидні антибіотики мають антибактеріальну дію і використо-
вуються як лікарські засоби. Так, граміцидин А (циклодекапептид) є
іонофором і діє на біологічні мембрани, утворюючи комплексони з
іонами металів, чим порушує регуляцію іонної проникності в мем-
бранах бактерій. До складу його молекули входять D-амінокислоти й
амінокислота орнітин (орн):

Пептидно-білкову природу мають багато токсичних речовин:

токсини отруйних грибів, отрути змій, скорпіонів, бджіл. Найчастіше
55
вони блокують біосинтез білка в клітинах еукаріот. З іншого боку,
в деяких грибах у тих же тканинах містяться й антитоксини, які ущі-
льнюють мембрани клітин печінки і знижують їх проникність для
токсинів. Вивчення токсинів і антитоксинів становить інтерес у світлі
пошуку сполук, які знешкоджують токсини.
Крім переліченого, деякі пептиди виконують низку інших, дуже
важливих і цікавих функцій. Так, відкрито гормони, які відповідають
за індукцію сну; пептиди, які беруть участь у процесах пам'яті і розу-
мового розвитку, у набутті умовних рефлексів. Простежується зв'язок
між відхиленнями психічної діяльності людини від норми і вмістом
певних пептидів у мозку.

56
 ГЛАВА 2. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ СКЛАДНИХ БІЛКІВ
Складні білки (колишня назва – протеїди) складаються із двох
компонентів – простого білка і небілкової речовини. Останню нази-
вають простетичною групою (від грецьк. prostheto – приєдную, до-
даю). Білкові й небілкові компоненти складних білків зв'язані між
собою ковалентними та нековалентними зв'язками. В організмі
складны білки виділяються і функціонують як єдине ціле.
У залежності від хімічної природи простетичної групи складних
білків вони поділяються на: хромопротеїни (містять як простетичну
групу забарвлений небілковий компонент), глікопротеїни (містять
вуглеводи та їхні похідні), ліпопротеїни (містять ліпіди), фосфопро-
теїни (містять фосфорну кислоту), нуклеопротеїни (до їхнього скла-
ду входять нуклеїнові кислоти), металопротеїни (містять різномані-
тні атоми металів). Нижче розкрито хімічну природу і біологічну
роль складних білків.
Хромопротеїни
Хромопротеїни складаються з простого білка і зв'язаного з ним
забарвленого небілкового компонента, звідки і походить їхня назва
(від грецьк. chroma – колір, барва). До хромопротеїнів належать гемп-
ротеїни (які містять як простетичну групу гем), хлорофілпротеїни
(простетична група – хлорофіл), флавопротеїни (як простетичну групу
містять похідні ізоалоксазину), ретинальпротеїни (простетична група
– вітамін А в альдегідній формі), кобамідпротеїни (простетична група
представлена вітаміном В12) та ін.
Хромопротеїни відіграють виключно важливу роль у процесах
життєдіяльності організмів. Вони беруть участь у таких фундамен-
тальних процесах, як фотосинтез, дихання клітин і організму в ціло-
му, транспорт кисню і вуглекислого газу, окислювально-відновні ре-
акції, світло- і кольоросприйняття тощо.
Гемпротеїни. До групи гемпротеїнів належать гемоглобін і
його похідні, міоглобін, ферменти (уся цитохромна система, ка-
талаза, пероксидаза).
Характерною структурною особливістю гемпротеїнів є їхня
небілкова частина, яка представлена гемом. Але різні за структу-
рою і складом білки гемпротеїнів забезпечують різноманіття біо-
логічних функцій. На їхньому прикладі простежується зв'язок між
структурою і функцією білків взагалі. Основою будови гему є пор-
фірин. Порфірин складається з чотирьох пірольних кілець, з'єдна-
них між собою α-метиленовыми місточками (–СН=). У залежності
від хімічної природи груп, які знаходяться в бічному ланцюзі, пор-
фірини мають багато ізомерів. З можливих 15 ізомерів протопор-
фіринів найпоширенішим виявився протопорфірин IX. Він має в по-

57
ложеннях 1, 3, 5 і 8 метильні, у положеннях 2 і 4 вінільні, а в поло-
женнях 6 і 7 пропіонільні групи.
Хелатний комплекс протопорфірину IX з Fe2+ називається прото-
гемом або гемом. Fе2+ у гемі зв'язане з двома атомами азоту піроль-
них кілець ковалентно і з двома іншими атомами азоту пірольних кі-
лець координаційно. Структура гему була розшифрована в основному
завдяки працям М.В.Ненцького та Е.Фішера.

Основні представники гемпротеїнів – це гемоглобін і міоглобін.

Дж.Кендрю і М.Перутц розшифрували конформацію цих молекул
(Нобелівська премія 1962 р.). Гемоглобін має четвертинну структуру
(тетраедр) і складається з чотирьох молекул гему і чотирьох поліпе-
птидних ланцюгів (субодиниць) – двох альфа (α) і двох бета (β). Во-
ни відрізняються один від одного довжиною та амінокислотним
складом. α-Ланцюги містять по 141 амінокислотному залишку, β-лан-
цюги – по 146. Глобін зв'язується як з порфіриновим кільцем гему,
так і з атомом заліза. Залізо зв'язується з імідазольним радикалом
гістидину молекули білка. Залишки пропіонової кислоти гему утво-
рюють один-два іонні зв'язки з білком. Третинні структури α- та
β-ланцюгів дуже подібні. Всередині кожної субодиниці є гідрофобна
«кишеня», в якій розташовується гем. Гем міцно утримується в цій
«кишені» завдяки ван-дер-ваальсовим зв'язкам між неполярними ча-
стинами гему та гідрофобними радикалами амінокислот. Зв'язки
між субодиницями одного типу мають іонний чи сольовий характер.
Гемоглобін міститься в еритроцитах хребетних і виконує дві ва-
жливі біологічні функції: 1) переносить кисень з легенів до перифе-

58
ричних тканин; 2) переносить СО2 і протони від периферичних тка-
нин до дихальних органів для подальшого виведення з організму.
Гемоглобін зв'язує чотири молекули кисню на тетрамер, тобто по
одній на гем у кожній субодиниці. Крива насичення гемоглобіну киснем
має сигмоподібну форму. У молекулі гемоглобіну чотири геми працю-
ють узгоджено. Така поведінка гемів називається кооперативною. Здат-
ність гемоглобіну зв'язувати кисень залежить від того, чи містяться в
даному тетрамері інші молекули кисню. Якщо містять, то наступні мо-
лекули кисню приєднуються легше. Наприклад, остання (четверта) мо-
лекула кисню зв'язується з гемом у 500 разів швидше, ніж перша.
Кінетика оксигенування гемоглобіну така. Перша молекула кис-
ню з'єднується з гемом α1-субодиниці. Унаслідок цього два іонних
зв'язки α1-α2 розриваються. Субодиниці стають більш рухомими, що
полегшує приєднання другої молекули кисню до гему α2-субодиниці.
Потім наступні α1-α2 іонні зв'язки також розриваються, що дає мож-
ливість решті гемів зайняти вигідне положення для приєднання кис-
ню. Третя молекула кисню з'єднується з β 1-субодиницею. Один з іон-
них β 1-β2-зв'язків розривається, полегшуючи доступ кисню до наступ-
ного атома заліза гему β 2-субодиниці. При цьому розривається
останній іонний зв'язок β 1-β 2. Завантажений киснем гемоглобін від-
дає його спочатку важко, а потім усе легше і легше.
Під час оксигенування атом заліза, який у дезоксигемоглобіні ви-
ступає на 0,06 нм за площину гемового кільця, втягується в цю площи-
ну. Потім за атомом заліза ближче до гему пересувається і проксима-
льний гістидин, а також зв'язані з ним сусідні залишки амінокислот.
Оксигемоглобін звільняється від кисню на 80% унаслідок чотири-
кратного перепаду парціального тиску кисню (від 80 мм рт. ст. до 20 мм
рт.ст.). У разі автономної дії гемів таке розвантаження гемоглобіну по-
требує 90-кратного перепаду тиску.
Гемоглобін не тільки переносить кисень від легенів до перифе-
ричних тканин, але й прискорює транспорт вуглекислого газу (СО2)
від тканин до легенів. Гемоглобін зв'язує вуглекислий газ зразу після
вивільнення кисню; близько 15% СО2, що присутній у крові, перено-
ситься молекулами гемоглобіну. Карбоангідраза, яка знаходиться
в еритроцитах, каталізує перетворення вуглекислого газу, що надхо-
дить з тканин, у вугільну кислоту. Вугільна кислота швидко дисоціює
на гідрокарбонат-іон і протон, причому рівновагу зміщено в бік ди-
соціації. Щоб запобігти небезпечному підвищенню кислотності кро-
ві, повинна бути буферна система, здатна поглинати надлишок про-
тонів. Гемоглобін зв'язує два протони на кожні чотири звільнені мо-
лекули кисню і визначає буферну ємкість крові. У легенях йде зворо-
тний процес: приєднання кисню до дезоксигемоглобіну супроводжу-
ється звільненням протонів, котрі зв'язуються з гідрокарбонат-іона-
ми, переводячи їх у вугільну кислоту. Далі ефективно діюча карбоан-

59
гідраза каталізує перетворення вугільної кислоти на вуглекислий газ,
що видихається з легенів.
Таким чином, зв'язування кисню тісно пов’язане з видиханням
вуглекислого газу. Це оборотне явище відоме як ефект Бора. Ефект
Бора – це властивість тетрамерного гемоглобіну і визначається гем-
гемовою взаємодією, яка лежить в основі кооперативних ефектів.
Похідні гемоглобіну. Як відомо, молекула гемоглобіну може вза-
ємодіяти з різноманітними лігандами. Унаслідок взаємодії гемогло-
біну з киснем утворюється оксигемоглобін (НbО2), взаємодії з вугле-
кислим газом – карбгемоглобін (НbСО2). Вуглекислий газ приєдну-
ється не до гему, а до N-кінцевих α-аміногруп амінокислот глобіну.
Залізо в цих двох формах гемоглобінів залишається двовалентним.
Гемоглобін може з'єднуватися з чотирма молекулами СО (чад-
ний газ) з утворенням карбоксигемоглобіну (НbСО). Спорідненість
гемоглобіну з оксидом вуглецю в 300 разів більша, ніж із киснем,
тобто для утворення НbСО потрібний у 300 разів нижчий парціаль-
ний тиск. У результаті цього під час вдихання повітря, яке містить
чадний газ, більша частина гемоглобіну перетворюється на карбок-
сигемоглобін; оксигемоглобін не утворюється, порушується перенос
О2 від легенів до тканин, у чому і полягає механізм отруєння чадним
газом. Своєчасне збільшення парціального тиску кисню може викли-
кати достатнє перетворення НbСО в НbО2.
Пероксиди, фериціанід, оксиди азоту, хінони можуть окислювати
Fe2+ у гемоглобіні до Fe3+ з утворенням метгемоглобіну (метНb), який
не приєднує ні кисень, ні чадний газ. Він у невеликих кількостях утво-
рюється в нормі і ферментативним шляхом відновлюється до гемо-
глобіну. Утворення значної його кількості (наприклад, при отруєнні
аніліном, нітробензолом, оксидами азоту) спричиняє кисневе голоду-
вання, а в тяжких випадках – і смерть. Однак метгемоглобін виявляє й
інші властивості. Він легко зв'язує ціаніди з утворенням ціанметгемо-
глобіну і рятує організм від їх смертельної дії. Завдяки цьому для ліку-
вання отруєнь ціанідами застосовують метгемоглобінутворювачі.
Типи гемоглобіну. Розрізняють фізіологічні й аномальні типи ге-
моглобіну. Фізіологічні утворюються на різних етапах розвитку ор-
ганізму – від ембріонального до дорослого стану й відрізняються
один від іншого набором поліпептидних ланцюгів, чи субодиниць. Їх
позначають (НbP) – Говер 1 і Говер 2; фетальний гемоглобін (НbF);
гемоглобін дорослих НbА, НbА2, НbА3.
Встановлення первинної структури субодиниць молекули гемо-
глобіну стимулювало дослідження, пов'язані з розшифровкою струк-
тури так званих аномальних гемоглобінів.
Аномальні типи розрізняються або за складом ланцюгів, або,
частіше, заміною амінокислот у ланцюгах. Виявлено понад сто ано-
мальних типів гемоглобіну.

60
 З аномальних типів гемоглобіну часто зустрічається серпоподіб-
но-клітинний гемоглобін, що виявлений у хворих на серпоподібно-
клітинну анемію.
Хімічний дефект при захворюванні на серпоподібно-клітинну
анемію був розкритий В.Генгремом. Він полягає в заміні однієї єди-
ної амінокислоти, а саме глутамінової, у 6 положенні з N-кінця, на
валін у β-ланцюгах молекули гемоглобіну. Це результат мутації в
молекулі ДНК, яка кодує синтез β-ланцюга гемоглобіну.
Інша важлива група порушень, пов'язаних з аномаліями гемо-
глобіну – таласемії. Для них характерна знижена швидкість синтезу
α-ланцюгів гемоглобіну (α-таласемії) або β-ланцюгів (β-таласемії).
Це призводить до анемії, яка може набувати дуже важкої форми.
Ще один представник гемпротеїнів – міоглобін. Він має третин-
ну структуру і складається з одного поліпептидного ланцюга, який
містить 153 амінокислотні залишки, і однієї молекули гему. Молеку-
лярна маса міоглобіну 17000.
Унаслідок аналізу просторового розподілу амінокислот чітко
виявляється одна особливість: на поверхні молекули знаходяться
полярні залишки, а всередині структури – неполярні.
Міоглобін міститься в м'язах і бере участь у процесі запасання
кисню. Для міоглобіну ізотерма адсорбції кисню має форму гіпербо-
ли. Кількість кисню, який зв'язується з міоглобіном («відсоток наси-
чення»), залежить від концентрації кисню в середовищі, яке безпосе-
редньо оточує молекулу білка (цю концентрацію виражають як РО2 –
парціальний тиск кисню).
В умовах кисневого голодування (наприклад, у разі великого фі-
зичного навантаження) кисень звільняється з комплексу з міоглобі-
ном і надходить до мітохондрій м'язових клітин, де здійснюється си-
нтез АТФ (окислювальне фосфорилювання).
Цитохроми (ферменти) також належать до гемпротеїнів,
оскільки як простетичну групу містять гем. Цитохроми поділяють на
декілька типів: а, b, с, d. Відрізняються вони один від одного не тіль-
ки за природою гему, а й за білковою частиною і способом приєд-
нання гему до білка. Частина цитохромів міститься всередині мем-
брани у складі інтегральних білків, а інші – на поверхні внутрішньої
та зовнішньої мембрани мітохондрій.
Так, цитохром а містить гем А, який називається ще формілпор-
фірином. Цитохром b містить гем В, у структурі якого немає формі-
льної групи. Цитохром с містить простетичну групу гем С, що міцно
з'єднана з білком через залишки цистеїну. Цитохром d, котрий міс-
тить дегідропорфірин, містить ще й гем С. Цитохроми в дихальному
ланцюзі є переносниками електронів від флавопротеїнів до цито-
хромоксидази. Атом заліза в них переходить зі стану Fe2+ у Fe3+ і

61
зворотно в процесі окислення і відновлення. Цитохромоксидаза міс-
тить два атоми міді й дві молекули гему типу А.
Цей фермент каталізує реакцію, внаслідок якої електрони, що
звільняються з молекул субстрату під час їх окислення дегідрогена-
зами, переносяться на кінцевий акцептор – кисень.
Каталаза і пероксидаза – ферменти класу оксидоредуктаз, які за
хімічною природою є гемпротеїнами. Вони беруть участь у розкла-
данні перекису водню і, таким чином, захищають організм від шкід-
ливого впливу цієї сполуки.

Глікопротеїни
Глікопротеїни – це складні білки, до складу яких входить вугле-
водний компонент. Білок у цих сполуках є своєрідною основою, до
якої дуже міцно приєднуються вуглеводні (гліканові) ланцюги. Від-
повідно до особливостей хімічної будови глікопротеїни можуть бути
розподілені на істинні глікопротеїни і протеоглікани (глікозаміноп-
ротеоглікани). Основна різниця між ними полягає в тому, що вугле-
водні угрупування істинних глікопротеїнів мають, як правило, 15–20
моносахаридних компонентів, які не утворюють повторюваних олі-
госахаридних фрагментів, на той час, як у протеогліканів ці угрупу-
вання побудовані з дуже великої кількості одиниць, що повторюють-
ся і в основному мають своєрідний дисахаридний характер. Найчас-
тіше такий дисахарид містить глюкозамін або галактозамін у суль-
фатованому чи несульфатованому вигляді й уронову кислоту (глю-
куронову чи ідуронову).
Глікозамінопротеоглікани або глікозаміноглікани раніше нази-
вали мукополісахаридами. Комплекс одного і більше глікозаміноглі-
канів із білком називається протеогліканом.
Істинні глікопротеїни. Молекулярна маса істинних глікопро-
теїнів коливається в широких межах, досягаючи інколи 1 млн та бі-
льше. На частку вуглеводного компонента в глікопротеїнах припа-
дає від 1–3% (овальбумін) до 80–90% (групові речовини крові) маси
всієї молекули. У значних межах коливається і кількість вуглевод-
них ланцюгів, які припадають на одну молекулу. Так, у трансфери-
ні, рибонуклеазі їхня кількість не перевищує 1–4, а у групових речо-
винах крові, муцинах слини досягає 300–800. Вуглеводні ланцюги,
розгалужені або лінійні, завжди ковалентно зв'язані з білковою час-
тиною молекули.
Олігосахаридні ланцюги в глікопротеїнах можуть виконувати
такі функції: модулюють фізико-хімічні властивості, такі, як роз-
чинність, в'язкість, заряд і денатурація; обумовлюють захист від
протеолізу всередині клітини і в міжклітинному просторі; беруть
участь у прояві біологічної активності, наприклад, хоріонічного го-
надотропіну; впливають на проникнення до мембран, внутрішньо-
62
клітинну міграцію, розподіл і секрецію; впливають на ембріональ-
ний розвиток і диференціювання клітин; можуть впливати на вибір
місця метастазування ракових клітин.
Хоча в природі знайдено близько 200 моносахаридів, у складі
олігосахаридних ланцюгів глікопротеїнів їх міститься менше, ніж 12.
До них належать D-галактоза, D-маноза, D-глюкоза, N-ацетилглю-
козамін, N-ацетилгалактозамін, дезоксисахари (L-фукоза, L-рамно-
за), D-ксилоза, L-арабіноза. Типовим компонентом глікопротеїнів є
також N-ацетилнейрамінова кислота, яка найчастіше з’єднується з
претермінальним залишком галактози або N-ацетилгалактозаміну.
Нейрамінова кислота частіше зустрічається у формі сіалових кислот.
Між сахарами може утворюватися велика кількість глікозид-
них зв'язків. Наприклад, три різні гексози можуть з'єднуватися
одна з одною з утворенням понад 1000 різних трисахаридів. Кон-
формація сахарів в олігосахаридних ланцюгах коливається в зале-
жності від їх зв'язку і близькості інших молекул, з якими олігоса-
хариди можуть взаємодіяти.
Ковалентний зв'язок між вуглеводною і білковою частинами
глікопротеїнів можуть утворювати різні угрупування. Дуже розпо-
всюдженим є глікозиламідний тип зв'язку між N-ацетилглюкозамі-
ном і γ-амідним азотом аспарагіну (N-глікозидний зв'язок):

N-зв'язані глікопротеїни вивчені досить добре завдяки легкості їх

виділення, – вони містяться як у мембранах клітин, так і в плазмі крові.
Інший тип вуглеводпептидного зв'язку в глікопротеїнах – О-глі-
козидний.

63
 В утворенні цього зв'язку найчастіше беруть участь ОН-групи
залишків серину або треоніну і N-ацетилгалактозамін або галактоза.
Більшість глікопротеїнів з таким зв'язком присутні в муцинах,
але О-глікозидні зв'язки виявляються також у деяких мембранних і
циркулюючих у крові глікопротеїнах.
У колагені зустрічається галактозил-гідроксилізиновий О-гліко-
зидний зв'язок, а у вуглеводовмісних білках вищих рослин – арабіно-
зин-гідроксипроліновий. У глікопротеїнах сечі людини виявлено та-
кож S-глікозидний зв'язок галактози з цистеїном і О-глікозидний
зв'язок фукози з треоніном. Деякі глікопротеїни містять як N-, так і
О-глікозидні зв'язки.
Розповсюдження і функції глікопротеїнів. Глікопротеїни наявні
в більшості організмів – від бактерій до людини. Багато вірусів та-
кож містять глікопротеїни. Особливо багато їх у крові, на клітинній
мембрані та всередині клітин.
Глікопротеїни – це численна група складних білків із різнома-
нітними функціями, головними з яких є:
1) функція вибіркової взаємодії, високоспецифічного впізнаван-
ня, наприклад: клітина-клітина; вірус-клітина; бактерія-клітина; го-
рмональні рецептори. До складу поверхневих мембран поряд з ін-
шими компонентами входять глікопротеїни, які беруть участь у дуже
тонких процесах біологічного впізнавання і міжклітинної взаємодії,
виконуюючи роль рецепторних систем для певних сполук і клітин.
Такого типу рецептор для інсуліну існує на поверхні клітин печінки,
жирової тканини і лімфоцитів. Гормони з попередньо відщепленими
кінцевими сіаловими кислотами під час введення до кровотоку не
досягають клітин-мішеней. Епітеліальні клітини слизової оболонки
кишечника містять рецептори, які специфічно зв'язують клітини ін-
фікуючих організм бактерій та вірусів.
Безперечно важливою є також роль вуглеводного компонента
глікопротеїнів у визначенні специфічності багатьох антигенів. Це
стосується, перш за все, групових речовин крові і розчинних речовин
біологічних рідин (слина, молоко, сім’яна рідина). Антигенність цих
глікопротеїнів визначається будовою олігосахаридних ланцюгів. За-
міна однієї моносахаридної ланки молекули суттєво впливає на спе-
цифічність усього глікопротеїну, що визначає групу крові.
2) Транспортна функція. Чимало глікопротеїнів, які циркулю-
ють у кров'яному руслі людини і тварин, є транспортними білками.
Вони здійснюють транспорт гідрофобних речовин та іонів металів.
Наприклад, функцію переносника заліза виконує трансферин, міді –
церулоплазмін, стероїдних гормонів – транскортин і т.ін. Головний
інтегральний білок еритроцитарної мембрани бере участь у транс-
порті аніонів і, можливо, глюкози.

64
 3) Каталітична функція. Вуглеводний компонент було знайдено
у складі деяких ферментів, наприклад, ентерокінази, пероксидази,
глікозидази, гідролази, холінестерази сироватки (яка розщеплює
ацетилхолін і бере участь у передачі нервового збудження), РНКази
В та ін.
4) Структурно-механічна функція. Цю функцію виконують у рі-
зних видів живих організмів в основному протеоглікани. У хребет-
них тварин вони входять до складу міжклітинної речовини сполуч-
ної тканини, містяться в шкірі, хрящах, синовіальній рідині суглоб-
них сумок, сухожиллях, клапанах серця, склоподібному тілі, рогівці
ока та інших тканинах. Протеоглікани надають їм еластичності і
стійкості відносно стискання. Функцію захисного мастила викону-
ють глікопротеїни – основні складові речовини муцинів слини,
шлункового і кишкового муцинів. Глікопротеїни – це широко роз-
повсюджені структурні компоненти різних клітинних мембран.
5) гідроосмотична й іонрегулююча функція. Так, іонообмінна
активність глікозаміногліканів як поліаніонів зумовлює активну
роль в основному протеогліканів у розподілі ряду катіонів у сполу-
чній тканині. Наприклад, накопичення кальцію в осередках осифі-
кації пов'язане з одночасним накопиченням хондроїтин-сульфатів,
що активно фіксують катіони кальцію. Такі функції протеогліканів,
як функція зв'язування екстрацелюлярної води і регуляція процесів
дифузії, також значною мірою залежать від їх властивостей.
Окрім перелічених, глікопротеїни виконують в організмі і низ-
ку інших функцій. Наприклад, до глікопротеїнів належать фібрино-
ген, протромбін та деякі інші фактори згортання крові. Глікопро-
теїнами є імуноглобуліни, деякі гормони – гонадотропні, тиреот-
ропін, кортикотропін, тиреоглобулін, інгібітор розмноження віру-
сів – інтерферон.
У сироватці крові і м'язах антарктичних риб знайдено глікоп-
ротеїни – антифризи, які захищають клітини від замерзання.
У мікроорганізмів, що живуть у водоймах гарячих джерел, клі-
тинна мембрана містить глікопротеїни. У капсулах спороносних
бактерій, стійких до зовнішньої хімічної і термічної дії, також є глі-
копротеїни і гліколіпопротеїни.
До глікопротеїнів належить білок яєць авідин. Він взаємодіє з
вітаміном Н (біотин), заважає його всмоктуванню із кишечника.
Авідин використовується в дослідах in vitro як інгібітор біотинвмі-
сних ферментів.
Вуглеводний компонент, навіть невеликий за масою, надає но-
вих властивостей молекулі білка глікопротеїнів. Для них характер-
ною є термостабільність, що відрізняє їх від протеїнів. Глікопро-
теїни витримують високі і низькі температури, не змінюючи фізи-

65
ко-хімічних властивостей. На відміну від інших білків глікопротеїни
важко перетравлюються протеолітичними ферментами шлунково-
кишкового тракту (пепсином, трипсином та ін.). Вуглеводна части-
на надає складному білку більшу специфічність. Це своєрідні век-
торні групи протеїнів, які «впізнають» ділянки інших структур (ма-
кромолекул, поверхні клітин). Глікопротеїни швидше виводяться із
клітини і знаходяться, як правило, поза клітиною (у біологічних рі-
динах, на зовнішній поверхні клітин).
Протеоглікани. Протеоглікани – це молекули, які складаються
із невеликої білкової частини, до якої ковалентно приєднується
значна кількість олігосахаридних (гетерополісахаридних) ланцюгів,
які містять у своїх молекулах аміносахари й уронові кислоти. Моле-
кулярна маса протеогліканів велика і досягає іноді декількох міль-
йонів завдяки великій кількості дисахаридних ланок, що чергують-
ся. Вони утворюють основну субстанцію міжклітинного матриксу
сполучної тканини. На долю протеогліканів припадає до 30% сухої
маси сполучної тканини.
Сполучатися з білковою частиною полісахариди можуть за до-
помогою таких зв'язків: 1) О-глікозидний, утворений D-ксилозою і
залишком амінокислоти серину; 2) О-глікозидний, утворений
N-ацетилгалактозаміном і залишками амінокислот серину або тре-
оніну; 3) N-глікозидний, утворений між N-ацетилгалактозаміном
та амідним азотом аспарагіну. Ксилоза не входить до складу гліко-
заміногліканів, а виконує роль вставного, сполучного компонента
між полісахаридами і білками.
Вуглеводні компоненти протеогліканів називають глікозамі-
ногліканами, і представлені вони такими полісахаридами: гіалуро-
новою кислотою, хондроітинсульфатами, кератансульфатами I і ІІ,
гепарином, гепарансульфатом і дерматансульфатом.
Усі глікозаміноглікани мають поліаніонні властивості, бо в них
присутні карбоксильні групи уронових кислот і сульфатні групи аміно-
сахарів. Розчини цих вуглеводовмісних білків мають високу в'язкість.
Глікозаміноглікани можуть взаємодіяти з позаклітинними мак-
ромолекулами, білками плазми і компонентами клітинної поверхні.
Гіалуронова кислота. Уперше була знайдена в скловидному тілі ока.
Із усіх глікозаміногліканів гіалуронова кислота має найбільшу молеку-
лярну масу (105–107 Да). Частка зв'язаного з гіалуроновою кислотою бі-
лка в молекулі протеоглікану становить не більше 1–2% від загальної
маси. За хімічною природою гіалуронова кислота – це нерозгалужений
ланцюг із повторюваних дисахаридних компонентів, які містять N-
ацетил-β-D-глюкозамін та β-D-глюкуронову кислоту, які сполучаються
між собою β (1→3)-глікозидним зв'язком (див. представлений фраг-
мент молекули гіалуронової кислоти):

66
 Дисахаридні одиниці сполучаються між собою β (1→4)-глікозид-
ним зв'язком.
Міститься гіалуронова кислота в різних видах сполучної тка-
нини. Найбільше її у пупковому канатику, склоподібному тілі ока,
синовіальній (суглобній) рідині й шкірі. У тканинах і рідинах гіа-
луронова кислота утворює комплекс з білками. Вона служить біо-
логічним цементом, заповнюючи простір між клітинами. Вважа-
ють, що головною функцією гіалуронової кислоти в сполучній
тканині є зв'язування води. Унаслідок такого сполучення міжклі-
тинна речовина має характер желеподібного матриксу, здатного
«підтримувати» клітини. Важливу роль відіграє гіалуронова кис-
лота в регуляції проникності тканин. Сітка гіалуронової кислоти
у вигляді гелю є своєрідним фільтром, який затримує мікробні та
інші великі молекули, що потрапляють до організму. Розрив глі-
козидних зв'язків у ланцюгах гіалуронової кислоти викликає її де-
полімеризацію. Внаслідок цього фільтруюча система порушуєть-
ся, поміж клітинами потрапляють різні молекули, у тому числі й
великі, накопичується міжклітинна вода, яка утримується незруй-
нованим полімером (розвивається набряк). У клітинах організму
є спеціальний фермент – гіалуронідаза, яка, виділяючись у між-
клітинний простір, може підвищувати міжклітинну проникність.
Тому гіалуронідазу називають фактором проникності.
Деякі бактерії містять фермент типу гіалуронідази, що дає їм
можливість проникати з кров’яного русла в міжклітинний простір.
Хондроітинсульфати. Це протеоглікани, які є найважливішим
компонентом хряща. Розрізняють хондроітин-4-сульфат і хондроітин-
6-сульфат. Відрізняються вони розташуванням сульфатної групи. Ди-
сахаридний компонент у хондроітинсульфатів дуже схожий на такий
же в гіалуроновій кислоті, за тим винятком, що гексозамін представ-
лений N-ацетилгалактозаміном. N-ацетилгалактозамін хондроітинсу-
льфатів містить сульфатний замінник у положенні 4 або 6.

67
 Як правило, і перший, і другий замісники знаходяться в одній і
тій же молекулі, але в різних моносахаридних залишках. На дисаха-
ридну одиницю припадає в середньому один сульфатний замісник.
Кожний полісахаридний ланцюг містить приблизно 40 дисахаридних
компонентів, що повторюються, і має молекулярну масу близько
20000. Унаслідок зв'язування більшості таких ланцюгів з однією біл-
ковою молекулою утворюються високомолекулярні протеоглікани.
Незважаючи на мінімальну розбіжність в хімічній структурі, фі-
зико-хімічні властивості хондроітин-4-сульфату і хондроітин-6-суль-
фату суттєво відрізняються. Вони також розрізняються і розподілом
серед різних видів сполучної тканини (табл.3).
Хондроітинсульфати можуть міцно зв'язуватися з гіалуроновою
кислотою за допомогою двох з’єднуючих білків, утворюючи в сполу-
чній тканині дуже великі агрегати. Ці агрегати можна спостерігати
в електронний мікроскоп.
Кератансульфати. Уперше були виділені із рогівки ока бика,
звідки й назва цього глікозаміноглікана. На відміну від усіх інших
глікозаміногліканів кератансульфати не містять ні D-глюкуронову
кислоту, ні L-ідуронову кислоту. Кератансульфати складаються із
повторюваних дисахаридних компонентів N-ацетилгaлактозаміну і
68
N-ацетилглюкозаміну і містять сульфати в 6-му положенні залишків
N-ацетилглюкозаміну, а іноді – галактози.
Встановлено, що полісахарид у кератансульфаті, виділеному із
рогівки ока (кератансульфат І), приєднується до поліпептидного ла-
нцюга N-глікозидним зв'язком, утвореним N-ацетилглюкозаміном
та амідним азотом аспарагіну.
Таблиця 3
Переважна локалізація різних глікозаміногліканів у тканинах

Гіалуро- Хондро- Хондро- Дерма-

Кератан-
Тканина нова ітин-4- ітин-6- тан- Гепарин
сульфат
кислота сульфат сульфат сульфат

Шкіра + +

Хрящ + + + +

Сухожилля + +

Зв'язки +

Пупковий
+ + +
канатик
Склоподібне
+
тіло
Синовіальна
+
рідина
Серцеві кла-
+ +
пани
Спинальні
+ +
диски

Кістка + + +

Печінка +

Легені +

Судинна стін-
+
ка
Хрящ
+ + +
ембріона
Рогівка
+ +
ока

69
 Кератансульфат II – протеоглікан скелета. Міститься в ньому
разом із хондроітинсульфатом і зв'язаний із гіалуроновою кислотою
рихлої сполучної тканини. Його полісахаридні ланцюги приєднують-
ся до поліпептидного ланцюга за допомогою О-глікозидного зв'язку,
утвореного N-ацетилгалактозаміном і залишками амінокислот –
треоніну або серину.
Гепарин. Це класичний протеоглікан, у якому декілька полісаха-
ридних ланцюгів зв'язані із загальним білковим ядром. Він знахо-
диться в гранулах тучних клітин і, таким чином, локалізується всере-
дині клітини. Гепарин має характерні структурні особливості. По-
вторюваний дисахаридний компонент містить глюкозамін і уронову
кислоту. Більшість аміногруп залишків глюкозаміну наявні в N-
сульфатованій формі, але є невелика кількість ацетильованих аміно-
груп. Глюкозамін містить також С6-сульфатний ефір.
Близько 90% уронової кислоти – це ідуронова кислота і лише
10% припадає на глюкуронову. Спочатку залишки уронової кислоти
представлені у вигляді глюкуронової, але надалі після утворення по-
лісахариду 5-епімераза перетворює майже 90% залишків глюкуроно-
вої кислоти на залишки ідуронової. Останні часто зазнають сульфа-
тування в 2 положенні.

Структура гепарину
Білкова молекула протеоглікану гепарину унікальна в тому від-
ношенні, що вона складається тільки із серинових і гліцинових зали-
шків амінокислот. Близько 2/3 серинових залишків з'єднані з поліса-

70
харидними ланцюгами. Їхня молекулярна маса становить від 5000 до
15000, але іноді досягає 100000.
Гепарин вперше знайдено в печінці, що й відображено в його на-
зві. Міститься також у шкірі, легенях, слизовій оболонці шлунка.
Хоча гепарин синтезується і запасається в тучних клітинах, він
завжди тісно пов'язаний з кровоносними судинами. Через свій висо-
кий негативний заряд (зумовлений залишками ідуронової кислоти та
сульфату) гепарин інтенсивно взаємодіє з деякими компонентами
плазми крові. Він специфічно зв'язує фактори згортання крові IX і
XI, таким чином зумовлюючи антикоагулюючу дію. Однак більш
важливою для антикоагулянтної активності гепарину є його здат-
ність взаємодіяти з α2-глікопротеїном плазми, який називається ан-
титромбіном ІІІ.
Гепарин може специфічно з'єнуватися з ліпопротеїнліпазою, яка
міститься у стінках капілярів, та викликати вивільнення в кровообіг
цього ферменту, котрий гідролізує триацилгліцерини. Подібним чи-
ном сполучається з гепарином і потрапляє до кровообігу печінкова
ліпаза, але це сполучення відбувається з меншим спорідненням, аніж
у випадку з ліпопротеїнліпазою.
У медичній практиці гепарин використовують для лікування
тромбозів, опікової хвороби, серцево-судинних захворювань, а також
як стабілізатор крові під час переливання.
Гепарансульфат присутній на клітинних поверхнях і є позаклі-
тинним протеогліканом. Гепарансульфат на відміну від гепарину
в дисахаридних одиницях частіше містить N-ацетильні групи, ніж
N-сульфатні. Окрім того, ступінь О-сульфатування гепарансульфату
нижчий, ніж гепарину.
Найчастіше він присутній на поверхні тромбоцитів і ендотеліа-
льних клітин, що пов'язано з його функціями як антикоагулянту.
Дерматансульфат. Це протеоглікан, який широко розповсю-
джений у тканинах тварин. За структурою він подібний до хондроі-
тинсульфатів і до гепарансульфатів. Його відмінність від хондроіти-
нсульфатів полягає в тому, що замість глюкуронової кислоти, з'єд-
наної з N-ацетилгалактозаміном β-1,3-зв'язком, він містить ідуроно-
ву кислоту, з'єднану з N-ацетилгалактозаміном α-1,3-зв'язком. Утво-
рення ідуронової кислоти, як і у випадку гепарину і гепарансульфату,
відбувається шляхом 5-епімеризації глюкуронової кислоти. Реакція
епімеризації тісно пов’язана із сульфатуванням гексозаміну.
Про біологічну роль дерматансульфату відомо небагато: має
антикоагулюючу дію, стабілізує волокна колагену. Але дерматансу-
льфат наявний і в тканинах ектодермального походження, які не мі-
стять колаген, наприклад, у слизовій оболонці шлунка.
Дерматансульфат резистентний до дії гіалуронідази (тестикуля-
рної і бактеріальної). Цим він відрізняється від хондроітинсульфатів.
71
 Окрім того, дерматансульфат, можливо, є головним глікозаміно-
гліканом, синтезованим гладком’язовими клітинами артерій. Оскіль-
ки саме ці клітини проліферують у випадку атеросклеротичних ура-
жень артерій, дерматансульфат може відігравати значну роль в утво-
ренні атеросклеротичних бляшок.
Біосинтез глікозаміногліканів
Встановлено, що синтез глюкозаміну і глюкуронової кислоти,
які входять до складу гіалуронової кислоти, відбувається із D-глю-
кози. Безпосереднім попередником гіалуронової кислоти є нуклео-
тидні (уридиндифосфонуклеотидні) похідні N-ацетилглюкозаміну і
глюкуронової кислоти.
Попередником вуглеводних залишків сульфатованих глікозаміно-
гліканів, як і гіалуронової кислоти, є молекула D-глюкози. Потім від-
бувається епімеризація глюкозаміну в галактозамін, а глюкуронової
кислоти під час синтезу дерматансульфату в ідуронову кислоту. Нук-
леотидні похідні цих сполук утилізуються внаслідок біосинтезу суль-
фатованих глікозаміногліканів, при цьому сульфат включається до
біосинтезу глікозаміногліканів у вигляді 3′-фосфоаденозин-5′-фос-
фосульфату (ФАФС). У процесі біосинтезу глікозаміногліканів бере
участь велика кількість різних ферментів, у тому числі трансфераз.

Ліпопротеїни
Жири, які потрапляють в організм із їжею, і ліпіди, які синтезу-
ються в печінці і жировій тканині, повинні транспортуватися до інших
тканин і органів, де вони або використовуються, або запасаються.
Оскільки ліпіди нерозчинні у воді, виникає проблема їх транспорту
у водному середовищі (плазмі крові). Вона вирішується шляхом взає-
модії неполярних ліпідів (триацилгліцеринів та ефірів холестерину) з
амфіпатичними ліпідами (фосфоліпідами і холестepолом) та білками,
внаслідок чого утворюються ліпопротеїни, які змішуються з водою.
Ліпопротеїни широко розповсюджені в природі: в рослинах,
тканинах тварин і в мікроорганізмах, і виконують різноманітні біо-
логічні функції. Ліпопротеїни входять до складу клітинної мембрани
та внутрішньоклітинних біомембран ядра, мітохондрій, мікросом
(це структурні ліпопротеїни), а також присутні у вільному стані (го-
ловним чином – у плазмі крові). Встановлено також, що ліпопротеї-
ни беруть участь у структурній, комплексній організації міелінових
оболонок нервової тканини, хлоропластів, фоторецепторної й елек-
тронтранспортної систем, паличок і колбочок сітківки ока і т.ін.
Як відомо, чистий жир має меншу густину, ніж вода, отже, чим
вище співвідношення ліпіду й білка в ліпопротеїнах, тим нижча їх гус-
тина. На цьому ґрунтується розподіл ліпопротеїнів плазми крові ме-
тодом ультрацентрифугування. Швидкість випливання кожного ліпо-
72
протеїну виражається в одиницях флотації Свердберга (Sf). Одна оди-
ниця Sf дорівнює 10–13 см/с на 1 дин/г при 26°С.
У плазмі крові людини присутні декілька фракцій ліпопротеїнів,
які відрізняються за густиною: 1) хіломікрони; 2) β-ЛП (ліпопротеїни
низької густини – ЛПНГ); 3) пре-β-ЛП (ліпопротеїни дуже низької гус-
тини – ЛПДНГ); 4) α-ЛП (ліпопротеїни високої густини – ЛПВГ).
Білкова частина ліпопротеїнів називається аполіпопротеїном
чи апобілком, частка якого в різних ліпопротеїнах становить від
1% до 60%. Ці білки позначаються буквами латинського алфавіту
(А, В, С). До теперішнього часу виділено й охарактеризовано 8
основних типів білків: A-I, А-ІІ, В, С-І, С-ІІ, С-ІІІ, D, Е. Відрізня-
ються вони один від одного за структурою й амінокислотним
складом. Хоча склад білка в різних ліпопротеїнах значно варію-
ється, він відіграє важливу роль у збиранні ліпопротеїнових час-
тинок, їх секреції і метаболізмі (табл.4).
Таблиця 4
Склад ліпопротеїнів плазми крові людини

Склад
Відсоток від складу
ліпідів

Вільні жирні кислоти

Швидкість флотації

Фракція
Ефір холестерину
Триацилгліцерин
Загальний вміст
Вміст білка, %

Холестерин
Фосфоліпід

(вільний)
ліпідів, %
Густина

Хіломікрони <0,96 >400 1-2 98-99 88 8 3 1 –

Ліпопротеїни дуже
0,96- 90-
низької густини 20-400 7-10 56 20 15 8 1
1,006 93
(ЛПДНГ)
Ліпопротеїни
1,006-
середньої густини 12-20 11 89 29 26 34 9 1
1,019
(ЛПСГ)
Ліпопротеїни
1,019-
низької густини 2-12 21 79 13 28 48 10 1
1,063
(ЛПНГ)
Ліпопротеїни
1,063-
високої густини 33 67 16 43 31 10 –
1,125
(ЛПВГ)

73
 Плазмові ліпопротеїни мають характерну будову: усередині ліпо-
протеїнової частинки знаходиться жирова крапля (ядро), в якій міс-
тяться неполярні ліпіди (тригліцериди, етерифікований холестерин).
Деякі апобілки є інтегральною частиною ліпопротеїнів і постій-
но входять до його складу, у той час як решта може переноситися по
інших ліпопротеїнах. До складу ліпопротеїнів можуть входити один
чи декілька апобілків. Жирова крапля оточена оболонкою, до складу
якої входять ліпіди, які мають полярні групи (фосфоліпіди, вільний
холестерин), а також білки.
Ліпопротеїни плазми синтезуються і секретуються печінкою й
кишечником.
Хіломікрони – найбільші ліпопротеїни, котрі знаходяться в хілусі
і утворюються тільки в лімфатичній системі кишкових ворсинок.
Вони переносять триацилгліцерини, холестерин та інші ліпіди їжі із
кишечника у жирову тканину й печінку. Хіломікрони мають дуже ни-
зьку густину (0,96 г/см3), бо вони багаті на триацилгліцерини, і міс-
тять менше, ніж 2% білка. Виділені із крові хіломікрони містять
апобілки А, В, С і Е. Триацилгліцерини у складі хіломікронів за декі-
лька хвилин гідролізуються ліпазами в капілярах жирової тканини та
інших периферичних тканин. Збагачені холестерином залишки хіло-
мікронів, так звані залишкові частинки, поглинаються печінкою. По-
глинання залишків здійснюється, можливо, за участю специфічних
рецепторів апобілка Е.
У печінці відбувається гідроліз ефірів холестерину і триацилглі-
церинів, що залишилися.
Ліпопротеїни дуже низької густини (ЛПДНГ) – пре-β-ліпопротеї-
ни – синтезуються, головним чином, у печінці. Механізми утворення
хіломікронів у клітинах кишечника і ЛПДНГ у паренхіматозних клі-
тинах печінки мають багато спільного. До складу ЛПДНГ входять
апобілки В, С й апобілок Е (10% від загальної кількості амінокислот
у ньому складає аргінін), на частку якого в нормі припадає 5–10% від
загальної кількості апобілків ЛПДНГ. На частку білків припадає 7–
10% від загальної маси молекули ліпопротеїнів. Густина пре-β-ЛП до-
рівнює 0,96–1,006 г/см3. ЛПДНГ транспортують у жирову тканину
новосинтезовані в печінці триацилгліцерини.
Подальша доля пре-β-ЛП схожа на долю хіломікронів. 50%
ЛПДНГ утворюються в печінці шляхом перетворення хіломікронів,
а решта 50% перетворюються в ЛПНГ у плазмі. Триацилгліцероли
у складі ЛПДНГ зазнають гідролізу за допомогою ферменту ліпоп-
ротеїнліпази і втрачають при цьому апобілок С, який повертається
на ЛПВГ. Як наслідок утворюються залишки ЛПДНГ, котрі нази-
ваються також ліпопротеїнами середньої густини (ЛПСГ). ЛПСГ
у першу чергу є попередниками ЛПНГ. Кожна частинка ЛПНГ
утворюється із однієї частинки ЛПДНГ. Таким чином утворюється
74
переважна частина ЛПНГ, але існують дані про те, що певна кіль-
кість їх синтезується в печінці.
Ліпопротеїни низької густини (ЛПНГ) – β -ліпопротеїни дуже ба-
гаті на ефіри холестерину сполуки. Значна частина холестерину на-
явна у вигляді ефіру лінолевої кислоти. Основний апобілок ЛПНГ –
це апобілок В. Однак апобілок В хіломікронів менше, ніж апобілок у
ЛПНГ і має інший амінокислотний склад. Густина їх дорівнює 1,019–
1,063 г/см3. Роль ЛПНГ полягає в переносі холестерину у периферич-
ні тканини і регуляції синтезу холестерину в цих тканинах.
Холестерин – компонент усіх клітинних мембран еукаріотів. Він
необхідний для росту й існування клітин вищих організмів. Голо-
вним місцем синтезу холестерину є печінка. Інші ж клітини, які зна-
ходяться поза печінкою і кишечником, одержують холестерин, як
правило, із сироватки крові, а не синтезують його. Тобто, основним
джерелом холестерину для них є ліпопротеїни низької густини.
Поглинання клітиною холестерину в складі ЛПНГ проходить
такі етапи:
1) ЛПНГ зв'язуються зі специфічними рецепторами на плазма-
тичній мембрані клітин;
2) комплекс рецептор ЛПНГ проникає в клітину шляхом ендо-
цитозу, створюючи ендоцитозну бульбашку;
3) бульбашки зливаються з лізосомами, які містять безліч гідро-
літичних ферментів. Білковий компонент ЛПНГ гідролізується до
вільних амінокислот, а ефіри холестерину гідролізуються кислою лі-
пазою лізосом до жирних кислот і неетерифікованого холестерину;
4) вільний холестерин може бути використаний для біосинтезу
мембран чи запасання у клітині.
Вміст холестерину в клітинах, у яких активно йде процес засво-
єння ЛПНГ, регулюється. Наприклад, якщо в клітинах наявний
надлишок холестерину, нові рецептори ЛПНГ не синтезуються, і
тим самим блокується надходження нових порцій холестерину із
ЛПНГ плазми крові.
Дослідження сімейної гіперхолестеролемії вказують на важливу
роль рецепторів ЛПНГ. Унаслідок цього порушення загальна конце-
нтрація холестерину і ЛПНГ у сироватці крові збільшена. Холесте-
рин відкладається в різних тканинах. Найбільш небезпечне відкла-
дення холестерину на стінках артерій, що призводить до атероскле-
розу. Атеросклероз виникає при значному збільшенні в крові фрак-
цій, у першу чергу ЛПНГ, а в багатьох випадках і ЛПДНГ.
Виявлено, що хіломікрони не можуть проникати всередину стін-
ки судин через свої великі розміри, а ЛПВГ, ЛПНГ і частково
ЛПДНГ цю здатність мають. У ЛПВГ серед ліпопротеїнів – най-
менші розміри і, можливо, вони легше можуть видалятися зі стінки
судини через її лімфатичну систему. Окрім цього, ЛПВГ, які мають у
75
своєму складі найвищий відсоток білка і фосфоліпідів, здатні мета-
болізувати у судинній стінці швидше, ніж багаті на холестерин і три-
ацилгліцерин ЛПНГ і ЛПДНГ.
Таким чином, експериментальні і клінічні спостереження свід-
чать про те, що з усіх ліпопротеїнів плазми крові атерогенність ма-
ють, у першу чергу, ЛПНГ, а також, можливо, ЛПДНГ. Саме ці ате-
рогенні ліпопротеїни здатні проникати в судинну стінку із плазми
крові і служити в подальшому первинним субстратом, який викликає
атеросклеротичне ураження артерій.
Ліпопротеїни високої густини (ЛПВП) – α-ліпопротеїни. Синтезу-
ються в печінці і кишечнику. До складу ЛПВГ входять апобілки A-I,
А-ІІ, С, D. На їхню частку припадає до 60% усієї маси молекули. Гус-
тина α-ліпопротеїнів дорівнює 1,063–1,125 г/см3.
Встановлено, що до складу «новоутворених» ЛПВГ кишечника
входить тільки апобілок А, а апобілок С в них відсутній. Останній
синтезується в печінці і переноситься на ЛПВГ із кишечника після
того, як вони потрапляють у кров. ЛПВГ є ніби сховищем білків С і
Е, які необхідні для метаболізму хіломікронів і ЛПДНГ. ЛПВГ бага-
ті на фосфоліпіди та холестерин. Одна з їх функцій – це перенос хо-
лестерину від периферичних тканин до печінки і його метаболізм.
Структура ЛПВГ така: фосфоліпідний шар, що має форму диска, мі-
стить у собі холестерин і апобілки. Апобілок D є білком-перенос-
ником ефірів холестерину від ЛПВГ у клітини печінки за участю або
залишків хіломікронів і ЛПДНГ, або ЛПНГ.
Наведена вище інформація свідчить, що всі ліпопротеїни плаз-
ми крові взаємопов’язані і є компонентами одного чи декількох ме-
таболічних циклів, функціонування котрих забезпечує складний про-
цес транспорту ліпідів плазми крові.
Фосфопротеїни
Білки цього класу містять значну кількість фосфорної кислоти,
сполученої, як правило, складноефірним зв'язком з оксигрупою, го-
ловним чином, амінокислоти серину і меншою мірою – треоніну.

Інші оксиамінокислоти не утворюють фосфорних ефірів.

76
 Фосфопротеїни посідають окреме місце в біохімії фосфоровміс-
них сполук не тільки внаслідок своєрідності структурної організації,
але й через широкий діапазон функцій у метаболізмі.
Нові дані свідчать про те, що фосфопротеїни в клітинах синте-
зуються в результаті післятрансляційної модифікації, зазнаючи фос-
форилювання за участю протеїнкіназ. Таким чином, рівень фосфоп-
ротеїнів у клітині залежить значною мірою від регулюючої дії фер-
ментів, що каталізують фосфорилювання (протеїнкінази) та дефос-
форилювання (протеїнфосфатази). Однією із широко розповсюдже-
них хімічних післясинтетичних модифікацій є фосфорилювання за-
лишків серину, треоніну, наприклад, у молекулах гістонових та негіс-
тонових білків. Фосфорилювання гістонів знижує їх здатність зв'язу-
ватися з ДНК і регулювати її матричну активність.
Варто особливо відзначити низку ключових ферментів, котрі ре-
гулюють процеси внутрішньоклітинного обміну речовин та існують як
у фосфорильованій, так і у дефосфорильованій формах (наприклад,
фосфорилювання і дефосфорилювання глікогенфосфорилази, ліпази).
Таке фосфорилювання має тимчасовий, регуляторний характер, і ці
білки слід відрізняти від структурно-постійних фосфопротеїнів.
До фосфопротеїнів належить багато білків, які виконують важ-
ливу роль у харчуванні молодих організмів. Це основний білок моло-
ка – казеїн, а також вітелін, вітеленін та фосвітин, виділені з жовтка
курячого яйця; овальбумін, відкритий у білку курячого яйця, іхтулін,
який міститься в ікрі риб та ін. Значну кількість фосфопротеїнів міс-
тить центральна нервова система.
Фосфопротеїни – це цінне джерело енергетичного та пластично-
го матеріалу в процесі ембріогенезу і подальшого постнатального
росту і розвитку організму.
Нуклеопротеїни
Нуклеопротеїни – складні білки, простетичною групою яких є
нуклеїнові кислоти. У природі знайдено 2 типи нуклеопротеїнів – де-
зоксирибонуклеопротеїни (ДНП) та рибонуклеопротеїни (РНП). Їхні
назви свідчать про хімічну природу простетичної групи – ДНК (дезо-
ксирибонуклеїнова кислота) і РНК (рибонуклеїнова кислота) відпо-
відно (див. Структура і функції нуклеїнових кислот). Відрізняються
дані види нуклеопротеїнів один від одного за складом, розмірами і
фізико-хімічними властивостями.
ДНП локалізовані переважно в ядрі, а РНП – у цитоплазмі. ДНП
знайдено також у мітохондріях, а в ядрах і ядерцях наявні високомо-
лекулярні РНП.
У різних нуклеопротеїнах кількість нуклеїнових кислот колива-
ється в межах від 40 до 65% (наприклад, у рибосомах про- і еукаріо-
тів). У вірусних нуклеопротеїнах кількість нуклеїнових кислот не пе-
77
ревищує 2-5% від загальної маси. Так, у вірусі тютюнової мозаїки на
частку РНК припадає всього близько 2%.
Нуклеопротеїни відіграють дуже важливу біологічну роль. З ни-
ми пов'язані процеси синтезу білків, які лежать в основі таких
явищ, як поділ, мінливість і формування спадкових ознак організ-
му. Ці біологічні функції нуклеопротеїнів властиві як для цілої мо-
лекули, так і для нуклеїнових кислот, котрі входять до їхнього скла-
ду. Молекулярна маса нуклеопротеїнів коливається від декількох
десятків тисяч до мільйонів.
Білкова частина нуклеопротеїнів представлена переважно гісто-
нами, протамінами і невеликою кількістю альбумінів, глобулінів та
інших білків. Гістони розподіляються на 5 класів, які відрізняються
один від одного за розмірами, амінокислотним складом і величиною
заряду. Так, розрізняють гістони, багаті на лізин, молекулярна маса
яких пересічно становить 20000, і багаті на аргінін (молекулярна ма-
са 15000). Вони позначаються такими символами:
H1 – багаті на лізин;
Н2А – багаті на аргінін та лізин;
Н2В – помірно багаті на аргінін та лізин;
Н3 – багаті на аргінін;
Н4 – багаті на гліцин та аргінін.
За електрохімічними властивостями гістони належать до білків
з різко вираженими основними властивостями. Ізоелектрична точка
в різних гістонів коливається в межах 9,5–12,0.
Кількісне відношення гістонів і ДНК у молекулах нуклеопротеї-
нів приблизно однакове. Зв'язуються білки з ДНК за допомогою еле-
ктростатичного зв'язку, утвореного за рахунок позитивного заряду
гістону і негативного заряду ДНК. Гістони беруть участь у стабіліза-
ції просторової структури ДНК, а отже – хроматину й хромосом.
Структурними одиницями хроматину є нуклеосоми, які складаються
із ДНК і гістонів (Н2В, Н2А, Н3, Н4). Фракція H1 заповнює фрагме-
нти ДНК між нуклеосомами.
Гістони виконують регуляторну функцію, яка полягає в механіз-
мах транскрипції і реплікації, у здатності блокувати передачу гене-
тичної інформації від ДНК до РНК.
Протаміни – це найнизькомолекулярніші білки (молекулярна
маса 4000–12000). Вони мають різко виражені основні властивості
через великий вміст аргініну (до 80%). Протаміни сполучаються з
ДНК у хроматині сперміїв, але не в усіх тварин. Найтиповішою є
присутність протамінів у складі нуклеопротеїнів у сперматозоїдах
риб (молоках). Отже, протаміни, як і гістони, виконують структурну
функцію, тобто відіграють певну роль у стабілізації молекул нуклеї-
нових кислот і забезпеченні деяких біологічно важливих функцій.

78
 Негістонові білки відрізняються від гістонів та протамінів за вла-
стивостями й амінокислотним складом. Вони є кислими білками, бо
містять велику кількість залишків кислих амінокислот (глутамінової
та аспарагінової). Якщо іонна сила і рН близькі до фізіологічних, ці бі-
лки утворюють комплекси з гістонами та ДНК. З негістоновими біл-
ками пов'язують специфічну регуляцію активності хроматину. Серед
негістонових білків є активатори та інгібітори транскрипції.
У деяких вірусів зустрічаються гістоноподібні білки, знайдені
у складі рибосом цитоплазми клітин.

Металопротеїни
Металопротеїнами називаються комплекси іонів металів з біл-
ками, в яких іони металів приєднуються до білка безпосередньо та є
складовою частиною структури білкової молекули. Металопротеїни
у своєму складі можуть містити різноманітні іони (Fе3+, Zn2+, Мg2+,
Мn2+, Co2+, Ca2+, Сu2+ та ін.), які зв'язуються з білковою частиною за
допомогою комплексного зв'язку без спеціальних угруповань атомів.
Металопротеїни в організмі виконують транспортну функцію,
інші – частково депонуючу. У транспортних білків вміст металу ста-
новить десяті долі відсотка, а в депонуючих білків цей відсоток знач-
но вищий. У перших зв'язок металу з білковою частиною неміцний і
легко розривається.
Типовими представниками транспортних білків є речовини, що
містять залізо: феритин, трансферин, гемосидерин і ті, що містять
мідь: церулоплазмін, пластоціанін та ін.
Феритин – високомолекулярний водорозчинний білок із молекуля-
рною масою 400000, у якому вміст заліза досягає 20%. Феритин виконує
роль депо заліза в організмі. Знаходиться, головним чином, у кістково-
му мозку, печінці, селезінці. Залізо у феритині перебуває в окисленій
формі і сполучається координаційно з атомами азоту пептидних груп.
Трансферин – розчинний у воді білок, що містить залізо. Вміст за-
ліза в ньому складає 0,13%. Молекула трансферину містить два атоми
заліза. Наявний, головним чином, у сироватці крові в складі β-гло-
булінів. Трансферин – це фізіологічний переносник заліза в організмі.
Гемосидерин є водонерозчинним білковим комплексом, що міс-
тить залізо. До його складу входять також вуглеводи і нуклеотиди.
Міститься переважно у ретикулоендотеліальних клітинах печінки й
селезінки. Біологічна роль гемосидерину вивчена недостатньо.
Церулоплазмін – це білок, що містить мідь. Він бере участь
у процесах кровотворення і забезпечує синтез інших білків, що міс-
тять мідь. Близько 3% міді організму є складовою частиною церулоп-
лазміну. Церулоплазмін характеризується слабко вираженими фер-
ментативними властивостями.

79
 Деякі металопротеїни виконують функції гемоглобіну, напри-
клад, гемоціанін, гемеритрин, гемованадин.
Акцептором кисню в молекулі гемоціаніну є іон міді, з'єднаний
безпосередньо з великою кількістю білкових субодиниць. Кожні два
іони міді з'єднуються з однією молекулою кисню. Гемоціанін зустрі-
чається в молюсків, надає їхній крові блакитного відтінку.
Гемеритрин – це типовий залізопротеїн. Два атоми заліза зв'я-
зують одну молекулу кисню. Знайдено гемеритрин у черв’яків.
Гемованадин як акцептор кисню містить іон ванадію. Одна мо-
лекула гемованадину приєднує одну молекулу кисню.
До металопротеїнів належать, наприклад, такі ферменти: аль-
когольдегідрогеназа, карбоангідраза, карбоксипептидаза (містять
цинк); ксантиноксидаза (містить молібден); тирозиназа, цитохромо-
ксидаза (містять мідь), АТФази (містять магній, калій, кальцій) та
ін. У складі металоферментів метали утворюють з білками складні
комплекси за допомогою міцних ковалентних зв'язків. Вилучення
металу призводить до втрати ферментативної активності.
Знайдено білки – селенопротеїни, у котрих селен, найвірогідні-
ше, ковалентно приєднаний до ароматичної чи гетероциклічної гру-
пи. Один із селенопротеїнів виявлений у м'язах тварин.

80
 ГЛАВА 3. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ
НУКЛЕЇНОВИХ КИСЛОТ
У 1868 р. швейцарський хімік Ф.Мішер уперше з ядер лейко-
цитів людини виділив сполуки нового типу до того часу невідомі
і дав їм назву нуклеїни (від лат. nucleus – ядро). Потім нуклеїни
були одержані з ядерного матеріалу багатьох організмів. Пізні-
ше Ф.Мішер встановив, що нуклеїн є складною сполукою, яка
включає кислий компонент із вмістом близько 10% фосфору (він
був названий нуклеїновою кислотою) та білковий компонент.
Так були відкриті нуклеїнові кислоти та нова група складних біл-
ків – нуклеопротеїни.
До середини 80-х років XIX ст. нуклеїни були знайдені у складі
хромосом, у зв'язку з чим сформувалося перше уявлення про їх важ-
ливу роль у передачі спадкових властивостей. Але ці уявлення не
одержали подальшого розвитку, оскільки передачу генетичних влас-
тивостей зв'язували з молекулою білка. І тільки в 50-х роках XX ст.
були одержані експериментальні докази дуже важливої ролі нуклеї-
нових кислот (ДНК) у явищах спадковості (О.Евері, К.Мак-Леоду,
М.Мак-Карті, Ф.Гриффітс, А.Херші, М.Чейз та ін.). Так було доведе-
но, що нуклеїнові кислоти містяться в усіх клітинах організмів і є ма-
теріальними носіями генетичної інформації, тобто забезпечують
збереження, передачу і відтворення спадкової інформації. За участю
нуклеїнових кислот відбувається біосинтез білків, які є матеріальною
основою всіх процесів життєдіяльності.

Загальна характеристика будови нуклеїнових кислот

Нуклеїнові кислоти – це високомолекулярні органічні сполуки,
які складаються з великої кількості залишків мононуклеотидів (нук-
леотидів), з'єднаних 3',5'-фосфодиефірними зв'язками в полінуклео-
тидні ланцюги, і які виконують важливу роль у збереженні й передачі
генетичної інформації, беруть участь у біосинтезі та регуляції біоси-
нтезу специфічних білків живого організму.
Нуклеїнова кислота – це гетерополімер, мономери якого пред-
ставлені не однією певною речовиною, а трьохкомпонентним утво-
ренням – нуклеотидом. Нуклеотиди складаються із гетероциклічної
основи, сполученої з вуглеводним залишком, етерифікованим, у свою
чергу, фосфорною кислотою.
За умови повного гідролізу нуклеїнової кислоти утворюються
пуринові і піримідинові основи, моносахарид – пентоза (рибоза або
дезоксирибоза) і фосфорна кислота. Усі нуклеїнові кислоти поділя-
ються на два типи в залежності від того, яка пентоза входить до їх
складу. Нуклеїнова кислота називається рибонуклеїновою (РНК), як-
що до її складу входить рибоза, або дезоксирибонуклеїновою (ДНК),
якщо до її складу входить дезоксирибоза. Пентози у складі нуклеїно-
вих кислот присутні завжди в β-D-фуранозній формі:

81
 Вуглецеві атоми пентози нумеруються цифрами зі знаком
«штрих», аби відрізнити їх від нумерації атомів азотистої основи.
Незначна відмінність – присутність водню замість гідроксильної
групи біля С-2'-рибози є однією з основних ознак суттєвої різниці у
будові та властивостях ДНК і РНК.
Азотисті основи. Азотисті основи, які входять до складу нук-
леїнових кислот, є похідними гетероциклічних сполук – пурину і
піримідину. Молекула пурину складається із двох конденсованих
кілець: піримідину та імідазолу. Серед піримідинових основ голо-
вна роль належить цитозину (Ц), урацилу (У) і тиміну (Т; 5-ме-
тилурацил), а серед пуринових основ – аденіну (А) і гуаніну (Г).
Вони являють собою або оксо-(урацил, тимін), або аміно-
(аденін), або змішані – оксо- і аміно-(цитозин, гуанін) похідні пі-
римідину чи пурину. Для оксопохідних піримідину і пурину харак-
терна лактим-лактамна таутомерія. Тому азотисті основи здатні
існувати в різноманітних таутомерних формах, проте стійкішими
є лактамні (оксо-) форми. У такій формі вони входять до складу
нуклеїнових кислот.

Азотисті основи
1. Піримідинові основи:

Піримідин Цитозин (Ц) Цитозин (Ц)

(2-гідрокси-4-аміно- (2-оксо-4-аміно-
піримідин). піримідин).
Лактимна форма Лактамна форма

82
 Урацил (У) Тимін (Т)
(2,4-диоксопіримідин) (2,4-диоксо-5-метилпіримідин)

2. Пуринові основи:

Пурин Аденін (А) Гуанін (Г)

(6-амінопурин) (2-аміно-6-оксопурин)

До складу ДНК входять аденін, гуанін, цитозин, тимін; до складу

PНK – аденін, гуанін, цитозин, а замість тиміну – урацил.
Окрім названих вище азотистих основ, які називаються голо-
вними, у нуклеїнових кислотах у невеликих кількостях наявні рідкісні,
так звані, мінорні основи. Наприклад:

N3-метилурацил Дигідроурацил 5-гідроксиметилурацил

М3У УН2

83
 N1-метилгуанін N2,N2-диметилгуанін
М1Г М22Г

Особливо багатими на мінорні основи є транспортні РНК, які ма-

ють велику кількість різновидів (близько 60).
Азотисті основи поглинають світло в ультрафіолетовій частині
спектра з довжиною хвиль 200–300 нм і максимумом близько 260 нм.
Ця властивість використовується при кількісному визначенні нуклеї-
нових кислот.
В останні роки деякі синтетичні похідні піримідину й пурину
використовуються як лікарські засоби. Вони за будовою подібні
до природних метаболітів (У, Т, Ц, А та ін.), проте не повністю
їм ідентичні (антиметаболіти). Наприклад, 5-фторурацил висту-
пає в ролі антагоніста урацилу і тиміну, а 6-меркаптопурин –
аденіну. Конкуруючи з метаболітами, вони порушують синтез
нуклеїнових кислот в організмі, що знайшло використання при
лікуванні пухлинних захворювань.

Метаболіти Антиметаболіти

Тимін 5-Фторурацил
(5-метилурацил)

Аденін 6-меркаптопурин

84
 Нуклеозиди. Азотисті основи, з'єднуючись із пентозами, утво-
рюють сполуки, що одержали назву нуклеозидів. Пуринові основи
через 9-й атом азоту, а піримідинові – через 1-й – утворюють N-глі-
козидний зв'язок із рибозою або 2'-дезоксирибозою. При цьому зав-
жди утворюється β-глікозидний зв'язок (за рахунок відщеплення мо-
лекули води – водню від N9 або N1 основ і гідроксигрупи аномерного
атома C-1' рибози):

У залежності від природи пентози нуклеозиди поділяються на

рибонуклеозиди і дезоксирибонуклеозиди. Утворюється їх назва як
і у всіх глікозидів, наприклад, β-гуанінрибофуранозид або гуанінри-
бозид. Проте частіше використовуються назви, які походять від
тривіальної назви відповідної азотистої основи із закінченням -ідин
(-идин) у піримідинових і -озин – у пуринових нуклеозидів:
Аденін + Рибоза → Аденозин (А)
Гуанін + Рибоза → Гуанозин (Г)
Цитозин + Рибоза → Цитидин (Ц)
Урацил + Рибоза → Уридин (У)
Аденін + 2'-Дезоксирибоза → Дезоксиаденозин (дА)
Гуанін + 2'-Дезоксирибоза → Дезоксигуанозин (дГ)
Цитозин + 2'-Дезоксирибоза → Дезоксицитидин (дЦ)
Тимін + 2'-Дезоксирибоза → Дезокситимідин (дТ)
Усі нуклеозиди скорочено позначають символами основ, які
входять до їх складу. До назви нуклеозидів, які містять дезоксирибо-
зу, додається буква «д» (наприклад, д-цитидин). До складу деяких
PНK, крім основних і мінорних нуклеозидів, входить незвичайний
нуклеозид – псевдоуридин, який позначається символом ψ. Особли-
вістю його будови є наявність не N-, а С-глікозидного зв’язку, з цим
пов'язана його значна стійкість до гідролізу.

85
 Значна роль рибози і дезоксирибози в утворенні нуклеїнових ки-
слот стала обґрунтуванням для створення лікарських засобів мето-
дом модифікації природних нуклеозидів. Так, у структурі аденінових
нуклеозидів, які є нормальними складовими нуклеїнових кислот
(метаболіти), D-рибозу і 2'-дезоксирибозу замінюють у синтетичних
лікарських препаратах на епімер D-рибози – D-арабінозу.

Арабінозид аденіну виявляє антивірусну активність. За будовою

він близький до природного нуклеозиду, проте незначна зміна в бу-
дові й конфігурації С-2'-вуглецевого атома виявилася достатньою
для того, щоб ця сполука виконувала роль інгібітора ДНК.
Нуклеотиди – це фосфати нуклеозидів. Найчастіше в нуклеози-
дах етерифікується гідроксильна група біля С-5' або біля С-3' пентоз-
ного залишку. У залежності від будови пентози розрізняють рибону-
клеотиди і дезоксирибонуклеотиди.

86
 Нуклеотиди, з одного боку, є складними ефірами нуклеозидів
(фосфати), з іншого – кислотами, завдяки наявності в їх складі зали-
шку фосфорної кислоти.

1. Рибонуклеотиди

Аденозин-5′-монофосфат Гуанозин-5′-монофосфат
Аденілова кислота Гуанілова кислота
(АМФ) (ГМФ)

Уридин-5′-монофосфат Цитидин-5′-монофосфат
Уридилова кислота Цитидилова кислота
(УМФ) (ЦМФ)

87
 2. Дезоксирибонуклеотиди

Дезоксиаденозин-5′-монофосфат Дезоксигуанозин-5′-монофосфат
Дезоксиаденілова кислота Дезоксигуанілова кислота
(дАМФ) (дГМФ)

Дезокситимідин-5′-монофосфат Дезоксицитидин-5′-монофосфат
Дезокситимідилова кислота Дезоксицитидилова кислота
(дТМФ) (дЦМФ)

Скорочені позначення АМФ, ЦМФ тощо завжди відносяться до

5'-нуклеотидів. У скороченій назві інших нуклеотидів, наприклад,
у 3'-похідних, завжди проставляється положення фосфорної кислоти:
3'-АМФ, 3'-дАМФ і т.ін.
Нуклеотиди входять до складу не тільки нуклеїнових кислот, але
й складних ферментних систем. Вони можуть також знаходитися
у вільному стані.
До нуклеозидмонофосфатів може приєднуватися за допомогою
фосфоангідридного зв'язку ще один або два залишки фосфорної кисло-
ти. При цьому утворюються нуклеозидди- та нуклеозидтрифосфати:
88
 АМФ, АДФ і АТФ виконують важливу роль в обмінних проце-
сах організму. Наприклад, АТФ бере участь в енергетичному об-
міні організму, є однією з основних макроергічних сполук. Під час
відщеплення від АТФ однієї або двох молекул фосфорної кислоти,
які з'єднані між собою макроергічним зв'язком (∼), виділяється
32–42 кДж/моль енергії, тоді як енергія звичайного фосфатного
зв'язку – 8–12 кДж/моль. В обміні речовин та енергії беруть участь
й інші фосфорильовані нуклеотиди: ГТФ, ЦТФ, УТФ та ін.
Компоненти нуклеїнових кислот та похідних нуклеотидів пред-
ставлені в таблиці 5:
Таблиця 5

Рибонуклео- Рибонуклеозид- Дезоксирибо-

Азотисті зид або де- фосфати нуклеозидфосфати
основи зоксирибо-
нуклеозид моно- ди- три- моно- ди- три-
Аденін (А) Аденозин АМФ АДФ АТФ
Дезокси-
дАМФ дАДФ дАТФ
аденозин
Гуанін (Г) Гуанозин ГМФ ГДФ ГТФ
Дезокси-
дГМФ дГДФ дГТФ
гуанозин
Цитозин (Ц) Цитидин ЦМФ ЦДФ ЦТФ
Дезокси-
дЦМФ дЦДФ дЦТФ
цитидин
Тимін (Т) Тимідин - - - дТМФ дТДФ дТТФ
Урацил (У) Уридин УМФ УДФ УТФ - - -

89
 Окрім зазначених нуклеотидів відомі нуклеотиди, у яких фосфо-
рна кислота одночасно етерифікує (зв'язує) дві гідроксильні групи
пентозного залишку, утворюючи циклофосфати:

Аденозин 3', 5'-цикломонофосфат

цАМФ (циклічна аденілова кислота)

Практично в усіх клітинах є присутніми два циклічних нуклеоти-

ди – цАМФ і цГМФ. Циклічні нуклеотиди є найважливішими регуля-
торами внутрішньоклітинних процесів.
Будова полінуклеотидного ланцюга. Нуклеотиди є мономер-
ними одиницями олігонуклеотидів і полінуклеотидів. Олігонук-
леотиди містять у своєму складі декілька мономерів, а полінук-
леотиди – багато. Нуклеїнові кислоти являють собою полінукле-
отиди, побудовані з мономерів – нуклеотидів, кількість яких ва-
ріюється від 7 десятків до сотень мільйонів (продукт поліконде-
нсації). Роль містка між нуклеотидами виконує 3',5'-фосфо-
диефірний зв'язок, з'єднуючий С-3'-D-рибози (або 3'-дезокси-
рибози) одного нуклеотиду з С-5' другого (рис.19, 20). У зв'язку з
цим полінуклеотидний ланцюг має певний напрямок: на одному
його кінці (початок ланцюга) залишається вільною 5'-ОН, на ін-
шому – 3'-ОН група (кінець ланцюга). Тому кінці лінійного (не-
розгалуженого) полінуклеотидного ланцюга позначають: 5'-кі-
нець (ліворуч) і 3'-кінець (праворуч), оскільки написання ланцю-
га починають з 5'-кінця. У цьому випадку загальний напрямок
утворення фосфодиефірних зв'язків у ланцюгу позначається
5'→3' (див. рис.19, 20). На 5'-кінці знаходиться фосфатна група у
складі першого нуклеотиду, тому такий кінець позначають літе-
рою «Р» (фосфор) або «Ф». На іншому кінці в пентозному зали-
шку зберігається вільна гідроксильна група в С-3', і тому цей кі-
нець ланцюга ще позначають як 3'-ОН-кінець.

90
Рис.19. Пентануклеотид РНК

91
 Рис. 20. Пентануклеотид ДНК

Повне написання полінуклеотидних ланцюгів складне і громізд-

ке, тому запропоновано різноманітні схематичні зображення.
Використовують систему літер: літерами А, Г, Ц, Т у ДНК і А, Г,
Ц, У в РНК позначають азотисті основи, літерою «Ф» або «Р» –
5'-початок полінуклеотидного ланцюга, а 3'-ОН пентози – його кі-
нець. У нашому прикладі: 5'Р-У-А-У-Г-Ц-3'ОН (для РНК) і для
ДНК – 5'Р-Т-дА-Т-дГ-дЦ-3'ОН, або ще простіше: 5'УАУГЦ-3',
5'ТдАТдГдЦ-3'. Використовують і такі зображення:
92
 Дослідження первинної структури ДНК показали, що в полінук-
леотидних ланцюгах можуть спостерігатися такі закономірності:
1. Повторення окремих нуклеотидних блоків (від 10 до 104 ко-
пій), наприклад:
ЦТТЦГАЦТТЦГА
ГААГЦТГААГЦТ
2. Переривання блоків, що повторюються, наприклад:
ЦТТЦГААТГЦАЦТТЦГА
ГААГЦТТАЦГТГААГЦТ
3. Повторення блоків нуклеотидів у зворотному порядку (зво-
ротні повтори або паліндроми – від грецьк. palindromeō – перевер-
тень), наприклад:
ЦТТЦГАТЦГААГ
ГААГЦТАГЦТТЦ
Послідовність основ в одному з ланцюгів паліндрому збігається
з послідовністю основ іншого ланцюга, якщо читати її в протилеж-
ному напрямку. Зазначені закономірності мають відношення до
прояву біологічної активності ДНК.
Нуклеотидний склад ДНК і РНК. Полінуклеотидні ланцюги нуклеї-
нових кислот у клітині сполучаються в багатьох випадках з білками,
утворюючи нуклеопротеїни. PНK входить до складу рибонуклеопротеїнів
(PНП), ДНК – дезоксирибонуклеопротеїнів (ДНП). Звичайно для вста-
новлення нуклеотидного складу нуклеїнових кислот нуклеопротеїни ек-
страгують з клітин 1M розчином нейтральних солей. Білкову частину
відокремлюють, використовуючи розчин фенолу, суміш хлороформу з
ізоаміловим спиртом, а також детергенти, наприклад, додецилсульфат
натрію, або використовують розщеплення білків ферментами протеї-
назами. Після відокремлення білка нуклеїнову кислоту осаджують,
поступово додаючи етиловий спирт, а потім визначають нуклеотидний
склад, тобто набір і порядок розташування нуклеотидів, що служить
дуже важливою характеристикою нуклеїнових кислот. Один з основних
шляхів визначення складу нуклеїнових кислот ґрунтується на дослі-
дженні продуктів їх гідролізу. Оскільки міжнуклеотидні зв'язки в поліну-
93
клеотидах є складноефірними, то вони можуть гідролізуватися як у кис-
лому, так і в лужному середовищі. Хімічний гідроліз ДНK майже не ви-
користовують через ускладнення його побічними процесами. Переваж-
но використовують ферментативний гідроліз за участю ферментів нук-
леаз. Нуклеази специфічні до типу нуклеїнових кислот, їх розділяють на
рибонуклеази і дезоксирибонуклеази. Вилучення та ідентифікацію ком-
понентів нуклеїнових кислот здійснюють за допомогою фізико-хімічних
методів (хроматографія, електрофорез та ін.). Піримідинові і пуринові
основи звичайно ідентифікують за допомогою УФ-спектроскопії.
Крім визначення нуклеотидного складу, важливим завданням є
також встановлення нуклеотидної послідовності, тобто порядку
чергування нуклеотидів. Загальний підхід полягає у використанні
блочного методу. Спочатку полінуклеотидний ланцюг спрямовано
розщеплюють на дрібніші блоки – олігонуклеотиди – і визначають
їхню нуклеотидну послідовність. Для розділення молекул ДНК на
фрагменти використовують ферменти рестриктази, оскільки вони
«розрізають» молекулу ДНК у визначених місцях, а саме там, де
розташовані специфічні послідовності нуклеотидів у ДНК.
На даний час виділено і вивчено велику кількість рестриктаз і
складено картотеки їх дії. Використовуючи рестриктази, можна
розрізати молекулу ДНК на велику кількість фрагментів, кінцеві
послідовності яких відомі, оскільки вони залежать від різновиду
використаної рестриктази. Отримані фрагменти розділяють мето-
дом електрофорезу в поліакриламідному гелі. Послідовність нук-
леотидів у коротких фрагментах ДНК визначають за допомогою
ряду методів. Проте необхідно знати, у якому порядку перебувають
фрагменти в цілій молекулі ДНК. З цією метою ДНК розрізають за
допомогою іншого набору рестриктаз, отримують інший набір
фрагментів, а потім знову визначають послідовність нуклеотидів.
Перекривання послідовностей, визначених за допомогою різних
методів розрізання, дозволяє встановити за допомогою ЕОМ по-
рядок розташування фрагментів. Цей метод визначення послідов-
ності нуклеотидів у ДНК одержав назву секвенірування.
Дезоксирибонуклеїнові кислоти (ДНК)
Структура нуклеїнових кислот краще вивчена в найпростіших
живих організмів – прокаріотів (бактерії, рікетсії, мікоплазми, синьо-
зелені водорості). У клітинах прокаріотів міститься одна хромосома,
яка складається з однієї молекули ДНК, не відокремленої від цито-
плазми мембраною (немає оформленого ядра). У клітинах еукаріо-
тів (тварини, рослини, гриби, більша частина різновидів водоростей)
знаходиться ядро, оточене мембраною. Ядерний матеріал розподі-
ляється між кількома хромосомами, основу яких складають ДНК, бі-
лки (головним чином – гістони) і невелика кількість РНК.
ДНК, як і білки, мають первинну, вторинну і третинну структури.
Первинна структура ДНК – кількість, якість і порядок розташу-
вання залишків дезоксирибонуклеотидів у полінуклеотидному лан-
цюзі. Великих успіхів у вивченні структури ДНК досягли Е.Чаргафф і
співробітники його лабораторії (Англія), які, використовуючи метод
94
хроматографії, вперше в 1950 р. визначили нуклеотидний склад
ДНК, виділеної з різних організмів. Вони встановили, що співвідно-
шення азотистих основ у ДНК підпорядковується універсальним за-
кономірностям, які одержали назву правил Чаргаффа:
1. Сума пуринових (Пур) нуклеотидів дорівнює сумі піримідино-
вих (Пір) нуклеотидів (ΣПур = ΣПір, або Пур/Пір = 1).
2. Молярний вміст гуаніну дорівнює молярному вмісту цитозину
(Г = Ц, або Г/Ц = 1).
3. Молярний вміст аденіну дорівнює молярному вмісту тиміну
(А = Т, або А/Т = 1).
4. Кількість аденіну і цитозину дорівнює кількості гуаніну і тиміну.
5. У ДНК, виділених з різних джерел (співвідношення нуклео-
тидів неоднакове): в одних організмів переважає вміст аденіну
над гуаніном, тиміну над цитозином, а в інших – навпаки. У зв'яз-
ку з цим Е.Чаргафф запропонував положення про видову специфі-
чність ДНК залежно від нуклеотидного складу. Це положення бу-
ло всебічно досліджене в лабораторії російського вченого А.М.Бі-
лозерського. Його школою було створене унікальне, найповніше у
світовій науковій літературі зведення нуклеотидного складу ДНК
майже для всіх таксономічних груп організмів.
Вторинна структура ДНК – це просторова організація полінук-
леотидних ланцюгів в її молекулі. З'ясування вторинної структури
ДНК – одне з найважливіших досягнень у біології, оскільки при
цьому одночасно було відкрито механізм передачі спадкової інфо-
рмації в ряді поколінь. У 1953 р. Дж.Уотсон і Ф.Крік, узагальнюючи
роботи багатьох учених (М.Уілкінс, Ф.Фраклін, Е.Чаргафф, А.Тодд,
Р.Гослінг, Л.Полінг та ін.), описали вторинну структуру ДНК, зо-
бразивши її у вигляді подвійної спіралі (рис.21).

а б в

Рис. 21. Схематичне зображення подвійної спіралі ДНК:

а – за Дж.Уотсоном і Ф.Кріком; б – А-форма ДНК, в – В-форма ДНК;
с – залишок дезоксирибози; р – залишок фосфорної кислоти.
95
 Згідно з моделлю Дж.Уотсона та Ф.Кріка, молекула ДНК скла-
дається із двох полінуклеотидних ланцюгів, правозакручених навко-
ло спільної осі з утворенням подвійної спіралі, що має діаметр 1,8–
2,0 нм з періодом ідентичності (кроком) 3,4 нм та відстанню між пло-
щинами основ 0,34 нм. Ці два полінуклеотидних ланцюги обвивають
один одного, утворюючи праву спіраль, де вуглеводно-фосфатні гру-
пи розташовуються ззовні, а нуклеотидні основи – всередині. На ко-
жен виток спіралі припадає 10 пар основ. Азотисті основи двох лан-
цюгів вибірково з'єднуються між собою водневими зв'язками, утво-
рюючи специфічні пари: А-Т, Г-Ц. Аденін та тимін з'єднуються дво-
ма водневими зв'язками, а гуанін та цитозин – трьома:

Аденін Тимін Гуанін Цитозин

Такі азотисті основи називаються комплементарними. Специфі-

чне спарювання азотистих основ зумовлює комплементарність, тобто
доповнюваність і взаємозалежність ланцюгів ДНК один від одного.
Так, якщо в одному ланцюзі ДНК знаходиться послідовність АТГЦ, то
в другому ланцюзі йому відповідає послідовність ТАЦГ. Таким чи-
ном, послідовність нуклеотидів в одному полінуклеотидному ланцюзі
автоматично визначає послідовність нуклеотидів в другому, компле-
ментарному ланцюзі. Водневі зв'язки між комплементарними осно-
вами називають «поперечними» взаємодіями на відміну від «вертика-
льної» взаємодії між площинами цих пар основ, розташованих одна
над одною, ніби складених у стоси, звідси ще одна назва – стекінг-
взаємодії (від англ. stacking – складання в стоси). Міжплощинні верти-
кальні взаємодії визначаються ван-дер-ваальсовими силами.
Ланцюги ДНК спрямовані протилежно одне одному: в одному
ланцюзі напрямок 5′→ 3′, в другому – 3′→ 5′.
Необхідно зауважити, що конфігурація подвійної спіралі ДНК
сильно змінюється в залежності від кількісного вмісту води та іон-
ної сили навколишнього середовища. Методами рентгенострукту-
рного аналізу доведено існування не менше чотирьох форм ДНК,
96
які одержали назву А-, В-, С- і Т-форм. Конфігурації двох із них у най-
простішій формі представлені на рис.21 (б і в), з якого видно, що в
А-форми спостерігається деяке зміщення пар основ від осі молеку-
ли до периферії, що відбивається на розмірах (2,8 нм – довжина од-
ного витка, в якому замість 10 міститься 11 нуклеотидів; змінюєть-
ся відстань між нуклеотидами та ін.).
На даний час відомо, що між А- і В-формами ДНК здійснюють-
ся взаємні переходи. В-форма ДНК найбільше відповідає моделі
Дж.Уотсона і Ф.Кріка. Ці переходи, які відбуваються під впливом
розчинників або білків, очевидно, мають певний біологічний зміст.
Вважається, що в А-формі ДНК виконує роль матриці в процесі
транскрипції (синтез РНК на молекулі ДНК), а в В-формі – роль ма-
триці в процесі реплікації (синтез ДНК на молекулі ДНК) (див. Пе-
ренос генетичної інформації і біосинтез білка в клітинах).
Подвійна спіраль характерна для більшості молекул ДНК. Од-
нак ДНК може мати й інші форми. Так, деякі віруси містять однола-
нцюгову ДНК; зустрічаються також кільцеві форми ДНК (плазміди).
Третинна структура ДНК. Дослідження будови ДНК показало,
що лінійні двоспіральні або кільцеві форми ДНК у просторі утворю-
ють спіралізовані і суперспіралізовані форми, тобто утворюють тре-
тинні структури. У частинках вірусів, клітинах бактерій, як і в ядрах
вищих організмів, ДНК щільно «упакована» і утворює складні струк-
тури. Наприклад, у хромосомі кишкової палички довжина ДНК дося-
гає 1 мм й більше, а довжина клітини не перевищує 5 мкм. Одна з
найменших молекул ДНК – вірусна, але якщо ж її розтягнути, то во-
на буде в багато разів довша, ніж сам вірус. Отже, суперспіралізація в
першу чергу необхідна для «упакування» величезної молекули ДНК
у малому об'ємі ядра або клітини.
Третинна структура ДНК прокаріотів й еукаріотів має свої особ-
ливості, пов'язані з будовою та функціями їх клітин. Для третинної
структури ДНК вірусів і бактеріофагів характерною є наявність спе-
цифічної суперспіралізації одно- або дволанцюжкових або кільцевих
форм. Третинна структура ДНК еукаріотичних клітин утворюється за-
вдяки багаторазовій суперспіралізації молекули, однак, на відміну від
прокаріотів, вона реалізується у формі комплексів ДНК з білками.
ДНК еукаріотів майже вся знаходиться в хромосомах ядер, лише
невелика її кількість міститься в мітохондріях, а в рослин – ще й
у пластидах. Сумарний матеріал хромосом – хроматин – містить
ДНК, гістонові і негістонові білки, невелику кількість РНК та іонів
металів. Близько 50% хроматину складають прості білки гістони,
котрі за вмістом залишків амінокислот аргініну і лізину, поділяються
на п'ять груп: H1, Н2А, Н2В, Н3, Н4. Так, гістон H1 дуже багатий на
лізин, а гістон Н4 – на аргінін. Гістони взаємодіють з ДНК головним
чином через іонні зв'язки, котрі утворюються між негативно заря-
97
дженими фосфатними групами ДНК і позитивно зарядженими лізи-
новими й аргініновими залишками гістонів. Усі гістони зазнають
модифікацій: ацетилювання, метилювання, фосфорилювання та по-
лі-АДФ-рибозилювання. При цьому в їх молекулах змінюється роз-
поділ електронної щільності, що призводить до зміни їх здатності
взаємодіяти з ДНК. У цьому, очевидно, полягає один з механізмів
регуляції дії генів (див. Регуляція біосинтезу білків). Негістонові біл-
ки містять велику кількість залишків кислих амінокислот (глутамі-
нової й аспарагінової), тобто є поліаніонами. З цими білками пов'я-
зують специфічну регуляцію активності хроматину.
В організації хромосом виділяють три рівні, які відображають і
рівні третинної структури ДНК. Перший рівень – нуклеосомний. Ди-
спергований хроматин виглядає в електронному мікроскопі як лан-
цюжок намистинок-нуклеосом. Нуклеосома містить ДНК довжиною
160–240 пар нуклеотидів, одну молекулу гістону Н1 і по дві молекули
інших груп гістонів (октет гістонів). Гістоновий октамер утворює
ядро нуклеосоми, або нуклеосомний кор, який являє собою диск діа-
метром 11 і товщиною 5,7 нм. На поверхню цього диска намотується
ділянка ДНК довжиною 145–150 нуклеотидних пар (див. рис.22).

Рис.22. Схема структурної організації ДНК у хроматині хромосом

Між коровими частинками розташовані ділянки ДНК – лінкери,
їхня довжина змінюється в залежності від типу клітин. Лінкерні ді-
лянки ДНК або є вільними, або зв'язані з гістоном H1 і негістонови-
ми білками. Близько 90% ДНК входить до складу нуклеосом, а реш-
та ДНК – до складу лінкерних ділянок. Вважають, що нуклеосоми –
це фрагменти неактивного хроматину, а лінкерні міжкорові ділян-
ки – фрагменти активного хроматину.
98
 Другий рівень організації хромосом – це утворення із нуклеосомної
нитки товстіших фібрил (20–25 нм). Вважають, що фібрили мають форму
соленоїдів, які утворюються внаслідок скручування нуклеосомної нитки.
Третій рівень організації хромосом вивчений недостатньо. Існує
припущення, що соленоїди утворюють петлі, тобто додатково упа-
ковуються, внаслідок чого зменшуються лінійні розміри ДНК при-
близно в 200 разів. Суперспіралізовані петлі являють собою домени
ДНК, які розцінюються як одиниці реплікації і транскрипції хрома-
тину. Петлеподібна доменна організація сприяє укладці хроматину,
при цьому лінійні розміри ДНК зменшуються в 104 разів.
Цитоплазматична ДНК. У цитоплазмі еукаріотів міститься не-
велика кількість ДНК (менш ніж 1% усієї ДНК клітини). Вона одер-
жала назву цитоплазматичної і відрізняється від ядерної ДНК нукле-
отидним складом і молекулярною масою. Генетична інформація, що
міститься в ній, обумовлює цитоплазматичну спадковість. Цитопла-
зматичні гени знаходяться в мітохондріях і хлоропластах.
Бактеріальні плазміди. У цитоплазмі багатьох бактерій окрім
хромосомної ДНК містяться додаткові маленькі кільцеві молекули
ДНК, присутність котрих необов’язкова для життя клітини. Вони оде-
ржали назву плазмід. Плазміди здатні автономно розмножуватися,
стабільно успадковуються. Деякі плазміди можуть включатися в
хромосому бактерій; вони називаються епісомами. Дрібні плазміди
містять генетичну інформацію в середньому для двох білків, великі
можуть кодувати приблизно 200 білків. Дрібних плазмід міститься в
бактеріальній клітині декілька десятків, великих – одна-дві. Плазміди
виконують як загальні, так і специфічні функції. Всім плазмідам влас-
тива, наприклад, здатність до автономної реплікації (відтворення), а
також несумісність – дві споріднені плазміди не можуть існувати в од-
ній клітині. Біологічна роль плазмід велика: вони забезпечують бак-
теріям селективні переваги під час зміни умов навколишнього сере-
довища. Завдяки здатності до переносу й автономної реплікації плаз-
міди широко використовуються в генетичній інженерії.
Мігруючі елементи ДНК. Останнім часом накопичились дані про іс-
нування «стрибаючих генів», тобто таких ділянок ДНК, які можуть пе-
реміщуватися з одних частин генома в інші. Ці мігруючі елементи ДНК
беруть участь у регуляції дії генів та індукції хромосомних перебудов.
Вони сприяють здійсненню незвичайних рекомбінаційних перебудов.
Є два типи мігруючих елементів прокаріотів: ІS-елементи і транспозо-
ни. ІS-елементи, інсерційні сегменти (від англ. insertion sequences) або
вставні послідовності містять лише ті гени, що необхідні для вбудову-
вання в ДНК. Їх розмір у більшості випадків від 800 до 1400 нуклеотид-
них пар. IS-елементи впливають як позитивно, так і негативно на екс-
пресію (роботу) сусідніх генів, тобто на їх функціонування.

99
 Транспозони – це більш складні мігруючі елементи, до складу яких
входить 3000–25000 нуклеотидних пар. Вони подібні до IS-елементів,
але крім генів, відповідальних за здатність до переміщення, містять та-
кож додаткові гени, наприклад, гени стійкості до лікарських препаратів.
Елементи, подібні до ІS-елементів і транспозонів прокаріотів,
відкриті й у ссавців. Мобільні дисперговані гени (МДГ) еукаріотичних
організмів нараховують 5000–10000 нуклеотидних пар, які обмежують-
ся паліндромами. Встановлено, що МДГ впливають на структуру і ро-
боту інших генів. Останнім часом виявлено значну подібність будови
транспозонів прокаріотів, МДГ еукаріотів і онкогенних провірусів.
Таким чином, зміни в геномі еукаріотів не обмежуються лише рід-
кісними мутаціями і генетичними рекомбінаціями. Наявність транспо-
зуючих елементів може виступати як фактор регуляції диференціюван-
ня клітин і генної активності, спричиняти мутації. Особливо важливим
є те, що висока частота мінливості зумовлюється не лише зазначеними,
а й іншими механізмами, аніж тими, які відповідають за мутації, що ви-
никли під впливом екзогенних чинників. Проте у звичайних умовах не-
стабільні генетичні елементи в переважній більшості заблоковані; то-
му, хоча уявлення про стабільність еукаріотів і зазнали деяких змін, за-
сади їх залишаються незмінними.
Рибонуклеїнові кислоти (РНК)
Первинна структура РНК – кількість, якість і послідовність роз-
ташування залишків рибонуклеотидів у полінуклеотидному ланцюзі.
Дослідження первинної структури різних видів РНК свідчать про те,
що для них характерна в основному така ж закономірність у співвід-
ношенні нуклеотидів, як і для ДНК (див. рис.19 і 20). При цьому необ-
хідно мати на увазі, що молекула РНК відрізняється від молекули
ДНК: замість тиміну в ДНК у РНК присутній урацил: дезоксирибоза
замінена на рибозу; молекула РНК на відміну від ДНК складається
(окрім незначної кількості винятків) із одного полінуклеотидного ла-
нцюга; сума пуринових основ у РНК не відповідає сумі піримідинових;
молекула РНК менша за молекулу ДНК; але кількість РНК у клітині
більша, аніж ДНК; РНК представлена декількома різновидами моле-
кул , які синтезуються на матриці ДНК.
Вторинна структура – це частково спіралізований одинарний по-
лінуклеотидний ланцюг РНК (форма і ступінь спіралізації полінуклео-
тидного ланцюга РНК у просторі). Полінуклеотидному ланцюгу РНК
властива своєрідна спіралізація: ланцюг закручується сам на себе,
утворюючи короткі двоспіральні «шпильки», «петлі», у яких між азо-
тистими основами виникають водневі зв'язки, утворюючи комплеме-
нтарні пари аденіну з урацилом (А-У), гуаніну з цитозином (Г-Ц) (див.
рис. 23, 24). Характерною особливістю вторинної структури РНК є те,
що полінуклеотидний ланцюг її спіралізований не повністю (для різ-
100
них РНК від 10 до 70%). Низький ступінь спіралізації, очевидно, пов'я-
заний із їх функцією в процесі біосинтезу білка.

Рис.23. Вторинна структура фрагме- Рис. 24. Вторинна структура РНК

нта РНК, що містить спіралізовану
ділянку зі спареними комплементар-
ними основами
Третинна структура РНК характеризується більшою укомплек-
тованістю в просторі і може мати вигляд одиночного ланцюга, ком-
пактного стрижня або клубка. Усі три структури можуть переходити
одна в одну в залежності від умов навколишнього середовища – кон-
центрації солей, рН, температури і т.ін. (див. рис. 25).

Рис. 25. Різновиди макромолекулярної структури РНК (за О.С.Спіріним):

а – розгорнута нитка; б – компактний стрижень; в – компактний клубок
Якщо ДНК міститься головним чином у ядрах клітин, то РНК пе-
реважно знаходиться в цитоплазмі, у рибосомах. Загальна роль РНК
101
полягає в безпосередній участі в біосинтезі білка. РНК, що містяться
в клітині, відрізняються складом, розміром, функцією і локалізацією.
У цитоплазмі містяться кілька РНК: транспортна РНК (тРНК), мат-
рична, або інформаційна (мРНК, або іРНК), рибосомна (рРНК).
Крім перелічених типів РНК, у ядрі клітини виявлена ще одна –
так звана гетерогенна ядерна РНК (гяРНК). Вона синтезується в яд-
рі на ДНК і є попередником усіх типів РНК. Утворення різних типів
РНК із попередників називають процесингом. Окрім клітинних РНК,
існують вірусні РНК, що входять до складу більшості вірусів.

Характеристика основних видів РНК

Транспортна РНК (тРНК). На її частку припадає 10–15% від усієї
РНК клітини. Це найбільш низькомолекулярні молекули РНК. Вони
містять у собі від 75 до 90 нуклеотидів, М.м. = 23000–30000 дальтон.
Раніше їх називали розчинними і позначали sРНК (від англ. soluble –
розчинний). Основна функція тРНК полягає в тому, що вони транс-
портують α-амінокислоти з цитоплазми до місця синтезу білка, тоб-
то до рибосом, і розташовують їх у певному порядку в поліпептид-
ному ланцюзі під час його біосинтезу. Таким чином, тРНК беруть
участь у процесі трансляції, тобто служать своєрідним переклада-
чем – перекладають послідовність нуклеотидів у послідовність амі-
нокислотних залишків білкової молекули (див. Біосинтез білка).
Проведені дослідження показали, що тРНК мають високу специфіч-
ність. Кожна α-амінокислота має свою тРНК. Чисельність тРНК пе-
ревищує чисельність α-амінокислот, які беруть участь у побудові біл-
ків. Це зумовлено тим, що деякі α-амінокислоти транспортуються
не однією, а декількома тРНК. Першою вивченою тРНК була алані-
нова тРНК (Р.Холлі, США, 1965 р.). У 1967 р. російським вченим
О.О.Баєвим зі співробітниками була визначена послідовність нукле-
отидів у валіновій тРНК. Молекули тРНК являють собою одиночний
полінуклеотидний ланцюг 5'→3' із частковою спіралізацією. Усі
тРНК побудовані за одним планом і описуються як модель «листка
конюшини», який вміщує в основному 5 петель (стеблин). Структура
типу «листок конюшини» пояснює характерну реакційну здатність
нуклеотидних ланцюгів у різних ділянках тРНК (див. рис.26). Акцеп-
торна ділянка (1) певної тРНК приєднує до 3'-кінця полінуклеотид-
ного ланцюга специфічну α-амінокислоту, друга петля (2) забезпечує
приєднання тРНК до ферменту, який забезпечує приєднання α-амі-
нокислоти до акцепторної ділянки тРНК, третя петля (3) містить
так званий «антикодон» – ділянку, до складу якої входять три поряд
розташовані нуклеотиди (триплет) і яка відповідає за приєднання до
кодону мРНК. Тому, антикодон і кодон забезпечують специфічну
взаємодію тPНK з мРНК. Існує петля (5), відповідальна за приєд-

102
нання тРНК до рибосоми. Таким чином, тРНК з'єднує між собою всі
ділянки, необхідні для біосинтезу білків.
Рентгеноструктурні дослідження показали, що молекула тРНК
більш компактна, що зумовлено зближенням окремих петель і стеб-
лин «листка конюшини» з утворенням третинної структури L-подібної
форми (ліктьовий згин), яка утримується додатковими ван-дер-вааль-
совими зв'язками з чітко визначеними функціональними центрами.

Рис. 26. Вторинна (праворуч) та третинна (ліворуч) структури тРНК

Транспортна PНK у своїй структурі має багато мінорних основ.
Мінорні нуклеотиди містяться в основному в петлях. Вони не всту-
пають у комплементарну взаємодію з іншими основами і тому пе-
решкоджають утворенню подвійної спіралі і тим самим вносять свій
внесок у формування певної просторової структури тРНК.
Таким чином, тРНК зв'язує попередньо активовану α-амінокис-
лоту і транспортує її до рибосом, де своїм антикодоном вона знахо-
дить відповідний кодон на мРНК, що забезпечує заданий порядок
розташування α-амінокислот у процесі біосинтезу специфічного білка.
Матрична РНК (мРНК). Оскільки мРНК переносить відкопійо-
вану з ділянки ДНК інформацію про первинну структуру білка, не-
рідко її називають інформаційною РНК (іРНК). Матрична PНК
становить близько 2–6% усієї клітинної РНК, її молекулярна маса
варіюється від 300000 до 4000000 дальтон і складається з одного
полінуклеотидного ланцюга, довжина якого залежить від поліпеп-
тидного ланцюга, який повинен синтезуватися на цій матриці.
Окрім того, мРНК може містити ще й некодуючі ділянки. Оскільки
матрицею для синтезу мРНК є ДНК, то синтезована мРНК (див.
рис. 29), мігруючи у цитоплазму, переносить генетичну інформацію
до місця біосинтезу білка – рибосом. Кожній амінокислоті відпові-
дає на мРНК конкретний триплет (кодон), який складається із
трьох поряд розташованих нуклеотидів. Нaприклад, для синтезу
103
білкової молекули, складеної з 200 амінокислотних залишків, необ-
хідна мРНК, складена з 600 нуклеотидів (з урахуванням триплетно-
сті коду). Можна сказати, що кожному кодону в ДНК відповідає
комплементарний антикодон у мРНК. Як правило, антикодони в
мРНК називають просто кодонами і нуклеотидний код для α-амі-
нокислот записують також у вигляді нуклеотидних послідовностей
у мРНК. Такий код відомий тепер для всіх амінокислот. Процес
копіювання генетичної інформації одержав назву транскрипції.
Потім до мРНК, яка знаходиться в рибосомі, прикріплюються
своїми антикодоновими ділянками тРНК, які несуть α-амінокислоти.
Між зближеними α- амінокислотами утворюється пептидний зв'язок.
Рибосомна РНК (рРНК). Рибосомна РНК є тією основою, на якій
розташовуються білки, що утворюють рибосоми – найдрібніші внут-
рішньоклітинні структури, які містять близько 70% рРНК. Звідси і
походить її назва. Рибосоми беруть активну участь у біосинтезі білка.
Вони локалізовані головним чином у цитоплазмі, крім того, – в мі-
тохондріях і хлоропластах. Відомо декілька різновидів рРНК з різ-
ними коефіцієнтами седиментації 28SPHK, 18SPНK, 5SРНК, де S –
коефіцієнт седиментації, який вимірюється в одиницях Сведберга і
визначається швидкістю седиментації молекул при ультрацентрифу-
гуванні.
Фізико-хімічні властивості нуклеїнових кислот
Фізико-хімічні властивості нуклеїнових кислот визначаються ви-
сокою молекулярною масою і рівнем структурної організації.
Нуклеїнові кислоти – це речовини білого кольору, волокнис-
тої будови, слабкорозчинні у воді у вільному стані, але добре роз-
чинні у воді у вигляді солей лужних металів. Вони також добре
розчинні в сольових розчинах: РНК – у розбавлених, а ДНК – у
більш концентрованих. Розчинність двоспіральних нуклеїнових
кислот гірша, ніж односпіральних.
Молекулярна маса ДНК – від 0,5 млн до 20 млн і вище, а її моле-
кула складається з багатьох тисяч нуклеотидів; молекулярна маса
РНК – від 30 тис. до 2 млн, а нуклеотидів у молекулі – до 4–6 тис.
Завдяки негативному заряду молекули нуклеїнових кислот ру-
хаються в електричному полі. Нуклеїнові кислоти міцно зв'язують
іони металів, зазнають модифікації шляхом алкілування і дезамі-
нування. При фізіологічних значеннях рН усі нуклеїнові кислоти є
поліаніонами й оточуються протиіонами з білків і неорганічних ка-
тіонів. Усі нуклеїнові кислоти здатні поглинати світло в ультрафіо-
летовій частині спектра близько 260 нм. Порушення нативності ну-
клеїнових кислот супроводжується підвищенням поглинання світ-
ла – має місце так званий гіпохромний ефект. Величина гіпохром-
ності – найважливіша ознака ступеня спіралізації нуклеїнових кис-
104
лот. У зв'язку із цим гіпохромний ефект використовується для вив-
чення процесів денатурації і ренатурації нуклеїнових кислот, а та-
кож гібридизації спіралей ДНК-РНК тощо.
Денатурація і ренатурація нуклеїнових кислот. Під впливом де-
натуруючих факторів (температура 70°–100°С, вплив хімічних речо-
вин, сильнокисле і лужне середовище тощо) відбувається розрив во-
дневих і ван-дер-ваальсових зв'язків, що стабілізують вторинну і тре-
тинну структуру нуклеїнових кислот. Внаслідок розриву водневих і
гідрофобних зв'язків ланцюги нуклеїнових кислот розходяться і на-
бувають конформації безладного клубка. Денатурація супроводжу-
ється підвищенням поглинання світла при 260 нм (гіпохромний
ефект). Поглинання може збільшуватись приблизно в 1,5 рази. Це –
зручний метод дослідження денатурації. Денатурацію можна вияви-
ти також за зменшенням в'язкості розчину і зміною кута обертання
площини поляризованого променя. Якщо розчин нуклеїнової кисло-
ти, денатурований нагріванням, повільно охолоджувати, то полінук-
леотидні ланцюги ДНК об'єднуються за принципом комплементар-
ності (див.рис.27). При цьому утворюється нативна подвійна спіраль
ДНК. Це явище називається ренатурацією. При швидкому охолоджу-
ванні ренатурація не відбувається.
Гібридизація ДНК-ДНК. Якщо змішати розчини ДНК, виділені з
організмів різних видів (наприклад, кроля і жаби), нагріти цю суміш
(денатурувати ДНК), а потім повільно охолодити, то знову утворюва-
тимуться двоспіральні структури. При цьому, разом із двоспіральни-
ми молекулами, ідентичними вихідним молекулам ДНК, можуть
утворюватися гібридні молекули, що мають один нуклеїновий ланцюг
із ДНК кроля, а другий – із ДНК жаби. Такі гібридні молекули бувають
недосконалими: спіралізовані ділянки чергуються в них з неспіралізо-
ваними. Недосконалість гібридів ДНК-ДНК можна визначити за до-
помогою електронного мікроскопа. Вивчення гібридизації ДНК-ДНК
дозволило зробити такі важливі для біологів висновки:
1. ДНК всіх органів і тканин одного і того ж організму ідентичні;
2. ДНК, виділені із тканин різних істот одного біологічного виду,
ідентичні. Однак можуть бути невеликі розбіжності, які не можна
виявити методом гібридизації (подвійна спіраль не утворюється,
якщо некомплементарні ділянки містять більше 3–5 нуклеотид-
них залишків);
3. ДНК, отримані від істот різних біологічних видів, – неіденти-
чні, утворюють недосконалі гібридні молекули. Ступінь недоскона-
лості гібридів ДНК-ДНК тим більший, чим віддаленіші за філогене-
тичною спорідненістю види. У зв'язку з цим метод гібридизації
ДНК-ДНК виявився зручним при вивченні систематики організмів.

105
 Рис.27. Вплив повільного і швидкого охолоджування на структуру ДНК
З результатів вивчення ДНК методом гібридизації випливає, що
первинна структура ДНК характеризується видовою специфічністю.
Гібридизація ДНК-РНК. Подібним шляхом може відбуватися і гі-
бридизація ДНК-РНК: у цьому випадку гібридна молекула містить
один дезоксирибонуклеотидний ланцюг і один рибонуклеотидний.
При гібридизації ДНК із РНК (первинних транскриптів), виділених із
одного організму, утворюються справжні гібриди. Інакше кажучи, уся
РНК організму комплементарна ДНК того ж організму. Це означає,
що всі викладки щодо видової специфічності ДНК однаковою мірою
можуть бути використані і для РНК.
Дослідження процесів гібридизації мають важливе значення не
тільки для вивчення первинної структури різноманітних видів нук-
леїнових кислот, але і для наукових і практичних досліджень у галузі
генної інженерії.
Біологічна роль ДНК і РНК
Нуклеїнові кислоти виконують в організмі різні функції. Найва-
жливіші з них – це участь у передачі спадкових ознак і в процесі біо-
синтезу білка та його регуляції. Основним носієм генетичної інфор-
мації для більшості організмів є ДНК. Виняток становлять тільки
окремі фаги, віруси, у яких носієм спадкової інформації служить мо-
лекула РНК.

106
 Комплементарність ланцюгів ДНК складає хімічну основу най-
важливішої функції ДНК – зберігання і передачу спадкових (генетич-
них) ознак. При поділі клітин подвійна спіраль ДНК розкручується і
розділяється на два ланцюги. На кожному окремому ланцюзі, як на
матриці, відбувається біосинтез нового ланцюга ДНК із врахуванням
принципу комплементарності. Новоутворений ланцюг не ідентич-
ний, а комплементарно подібний до матриці (рис. 28).

Рис. 28. Біосинтез ДНК

Внаслідок цього утворюються дві нові подвійні спіралі, кожна з
яких включає один старий (материнський) і один новосинтезований
ланцюги. Такий процес точного копіювання молекули ДНК, у ре-
зультаті якого утворюються дві однакові двоспіральні молекули, на-
зивається реплікацією. Реплікація лежить в основі забезпечення дочі-
рніх клітин молекулами ДНК, повністю ідентичними з ДНК мате-
ринських клітин.
Таким чином спадкові ознаки зберігаються в поколіннях.

107
 Аналогічним шляхом в ядрі відбувається синтез молекули інфо-
рмаційної (матричної) РНК, яка потім сама служить матрицею для
біосинтезу білка в цитоплазмі (рис.29).

Рис. 29. Синтез мРНК на ділянці ДНК

Утворений ланцюг мРНК комплементарний тій ділянці ДНК, на
якому він синтезується. При цьому, однак, аденіновій основі в ДНК
буде відповідати урацилова основа в РНК, а як пентозний залишок у
ланцюзі РНК буде використовуватися рибоза (див. рис.29).
Синтез мРНК є, в сутності, переписуванням (транскрипцією) ге-
нетичної інформації з ділянок (генів, цистронів) ДНК на мРНК.
Остання потім використовується як матриця, де в присутності рибо-
сом і відповідних тРНК, що несуть залишки α-амінокислот, відбува-
ється синтез необхідного білка.
Генетична інформація, тобто інформація про синтез певних біл-
ків, записана (закодована) в нуклеотидній послідовності ДНК. Як
уже зазначалося, одну амінокислоту кодує тринуклеотидна послідов-
ність, тому код називається триплетним. Три нуклеотиди, що конт-
ролюють включення даної амінокислоти у відповідний білок у про-
цесі його біосинтезу, називають кодоном.
Збереження нуклеотидної послідовності і точність її транскрип-
ції є запорукою безпомилкової передачі спадкової інформації.
Виключне значення нуклеотидів не обмежується лише тим, що
вони є будівельними матеріалами для нуклеїнових кислот. Нуклео-
тиди входять до складу небілкової частини (коферменту) фермента-
тивних систем і беруть участь в обміні речовин. Важливу групу кофе-
рментів складають не тільки монофосфати (АМФ, ГМФ, ЦМФ та
ін.), але і нуклеозидполіфосфати (АДФ, ATФ, ГДФ, ГТФ та ін.). У
процесі обміну речовин в організмі як універсальне джерело й аку-
мулятор енергії використовуються АТФ, ГТФ та ін. В окислювально-
відновлювальних процесах беруть участь і багато інших кофермен-
тів, які мають нуклеотидну природу (НАД, ФАД і т.ін.).
108
 ГЛАВА 4. ФЕРМЕНТИ

Поняття про ферменти

У живих організмах протікають одночасно з величезною швид-
кістю тисячі хімічних реакцій, які забезпечують синтез і розпад різ-
номанітних органічних сполук і йдуть у строго визначеній послідо-
вності – взаємообумовлено і взаємопов’язано, що забезпечується
дією біологічних каталізаторів білкової природи. Білкові речовини,
що виконують біокаталітичні функції, одержали назву «ферменти»
чи «ензими» – від латинських слів «fermentum» – закваска, дріжджі,
«fermentatio» – бродіння і від грецьких слів «en zyme» – у дріжджах,
у заквасці. Походження термінів пов'язане з тим, що початково фе-
рментативні процеси було відкрито і вивчено в бродильному виро-
бництві (спиртове бродіння).
Ферменти – найважливіший клас білкових речовин (простих і
складних). Це високоспеціалізовані, універсальні за своєю біологічною
функцією білкові речовини, які синтезуються в процесі життєдіяльно-
сті всіх живих організмів, і виконують функції каталізаторів біохіміч-
них процесів, тобто прискорюють і здійснюють перебіг певних хіміч-
них реакцій у живому організмі. Ферменти можуть проявляти свою
активність як в організмі, так і виділеними з нього. Це дозволяє ши-
роко застосовувати ферменти в народному господарстві, медицині.
Значення ферментів для життєдіяльності надзвичайно велике.
У присутності ферментів хімічні процеси в організмі протікають за
десяті, тисячні, мільйонні і навіть мільярдні частки секунди. Без фе-
рментів ці ж хімічні реакції йшли б роками, добами, годинами, а це
несумісно з тим рівнем обміну речовин і енергії, який властивий жи-
вій матерії. Наприклад, в організмі людини за одну секунду руйну-
ється і синтезується три мільйони еритроцитів, а еритроцити – це
складні утворення, адже до складу одного еритроцита входить 300–400
мільйонів молекул гемоглобіну – гемпротеїну з молекулярною ма-
сою 65000–68000. Два грами пепсину (ферменту, який виробляється в
шлунку і гідролізує білки) здатні розщепити за 2 год 100 кг денатуро-
ваного яєчного білка, а 1,6 г ферменту підшлункової залози амілази
за добу гідролізують 175 кг крохмалю. І.П.Павлов вважав, що фер-
менти «є збудниками всіх хімічних перетворень в організмі».
О.М.Бах підкреслював, що без ферментів організм задихнувся б у
присутності кисню і не засвоював би харчові продукти.
Вивчення будь-якої проблеми в галузі пізнання механізмів жит-
тєдіяльності обов'язково пов'язане із дослідженням відповідних фе-
рментних систем. Такий інтерес до біологічних каталізаторів не ви-
падковий. Ферменти є найважливішими компонентами клітини, во-
ни тісно пов'язані із найрізноманітнішими процесами життєдіяльно-
сті. Сукупність біохімічних реакцій, які каталізуються ферментами,
складає сутність обміну речовин, котрий є обов'язковою рисою всіх
живих організмів. Через ферментативний апарат відбувається і ре-
гуляція швидкості метаболічних реакцій, їх спрямованість.
109
 На сьогодні охарактеризовано декілька тисяч ферментів, більше
тисячі з них отримано в індивідуальному стані. Для багатьох сотень
білків-ферментів з’ясована амінокислотна послідовність, а найбільш
відомі з них розшифровані за допомогою рентгеноструктурного
аналізу до рівня повної просторової структури.
Вивчення ферментів має величезне значення для будь-якої фун-
даментальної та прикладної галузі біології, для багатьох практичних
галузей хімічної, харчової та фармацевтичної індустрії, що займа-
ються приготуванням каталізаторів, антибіотиків, вітамінів, аміно-
кислот, пептидів та інших біологічно активних речовин, які викорис-
товуються в народному господарстві, у медицині, а також для орга-
нізації безвідходного хімічного, у тому числі й фармацевтичного ви-
робництва, оскільки ферментативний каталіз протікає без побічних
продуктів. Окрім того, ферменти широко використовуються в нау-
ково-дослідних роботах як високоспецифічні реагенти, як інструмен-
ти для дослідження будови біополімерів (наприклад, нуклеїнових ки-
слот), у генно-інженерних розробках тощо.
Останнім часом наука про ферменти відокремилася в окрему
галузь біохімічної науки – ферментологію (ензимологію), яка інтенси-
вно розвивається в тісному зв'язку з багатьма науками, зокрема, з ор-
ганічною, неорганічною, фізичною хімією, фізіологією, токсикологією,
мікробіологією, генетикою, фармакологією та ін. Таким чином, ця га-
лузь знань знаходиться на стику хімічних, біологічних і медичних наук.
Історичний нарис. Ферментативні процеси відомі людству з да-
вніх-давен. Народи багатьох країн здавна володіли мистецтвом ви-
готовлення хліба, сиру, вина, оцту тощо на основі переробки рослин-
ної і тваринної сировини. Однак початок сучасному етапу в розвитку
ензимології було покладено у XIX столітті. У 1814 р. петербурзький
вчений К.С.Кірхгоф установив, що крохмаль під дією деяких речо-
вин, які знаходяться в проростаючих зернах ячменю, перетворюєть-
ся в цукристу речовину (мальтозу). Речовина, яка вилучається з про-
рослого ячменю і має здатність перетворювати крохмаль у мальто-
зу, отримала назву амілази (від лат. amylum – крохмаль). У 1836 р.
І.Берцеліус узагальнив установлені факти прискорення протікання
хімічних реакцій і назвав це явище каталізом, а каталізатори, що по-
стачаються живими клітинами, були названі ферментами.
Незабаром розгорілася суперечка стосовно природи спиртового
бродіння, у якій брали участь видатні представники природознавства
того часу. Так, Л.Пастер (1856 р.) притримувався думки, що бродіння
викликають живі мікроорганізми і, звідси, воно пов'язане винятково
з їх життєдіяльністю. У той же час Ю.Лібіх та інші відстоювали хімі-
чну природу бродіння, вважаючи, що воно пов'язане з певними речо-
винами, подібними до амілази. Суперечка була повністю вирішена
наприкінці минулого століття. У 1871 р. російська вчена М.М. Мана-
ссеїна довела, що ферменти можуть виявляти свою дію і поза кліти-
нами. Шляхом розтирання дріжджів вона отримала фільтрат дріж-
джового соку, який мав таку ж властивість зброджувати вуглеводи,
як і власне дріжджові клітини. Дані М.М.Манассеїної підтвердили
110
пізніше (1897 р.) німецькі дослідники брати Ганс та Едвард Бухнери.
Вони під пресом (застосувавши тиск) віджали з дріжджових клітин
сік, абсолютно вільний від дріжджових клітин, який зброджував вуг-
леводи з утворенням етилового спирту і СО2. Виявилось, що дріж-
джовий сік містить складну суміш ферментів, і ці ферменти здатні
функціонувати як усередині, так і поза клітиною.
Спроби виділити ферменти в індивідуальному стані здійснюва-
ло багато дослідників, серед яких були О.Я.Данилевський, Р.Віль-
штеттер та ін. Новий етап у розвитку вчення про ферменти настав
після того, як у 1926 р. американський біохімік Дж.Самнер отримав з
насіння канавалії кристалічний препарат ферменту уреази. У 1930 р.
Д.Нортроп виділив кристалічний пепсин, а потім трипсин і хімотри-
псин. З того часу стало загальноприйнятим твердження про те, що
ферменти є білками.
Наприкінці ХІХ ст. німецький учений Е.Фішер, вивчаючи власти-
вості ферментів, запропонував уявлення про сувору специфічність фе-
рментів і про близьку стеричну відповідність між активною частиною
ферменту і субстратом. Е.Фішер висунув думку про те, що субстрат
підходить до ферменту, як ключ до замка. На початку ХХ ст. з'явили-
ся роботи, присвячені кінетиці ферментативних реакцій, пізніше були
сформульовані теорії механізму дії ферментів, регуляції ферментати-
вної активності, успішно вивчаються можливості застосування фер-
ментів у медицині, різних галузях науки і промисловості.
У найближчі роки розвиток ензимології буде спрямовано на:
– дослідження більш тонких деталей молекулярного механізму
дії і принципів роботи ферментів у відповідності до законів класич-
ної органічної хімії і квантової механіки;
– вивчення ферментів на більш високих структурних рівнях ор-
ганізації живих систем (надмолекулярному і клітинному), причому
не стільки окремих ферментів, скільки ферментних комплексів у
складних системах;
– дослідження механізмів регуляції активності і синтезу ферментів;
– розкриття впливу хімічної модифікації на дію ферментів;
– розвиток досліджень у галузі створення штучних низькомоле-
кулярних ферментів (синзимів – синтетичних аналогів ферментів),
які мають високу специфічність дії та каталітичну активність, але
позбавлені побічних антигенних властивостей;
– дослідження в галузі інженерної ензимології;
– створення «гібридних» каталізаторів, які мають властивості
ферментів, антитіл і рецепторів;
– створення біотехнологічних реакторів за участю індивідуаль-
них ферментів або поліферментних комплексів, які забезпечують
одержання і промислове виробництво найбільш цінних матеріалів і
засобів для народного господарства й медицини.
Загальні уявлення про каталіз
Каталіз – це як правило, процес прискорення хімічних реакцій
під впливом каталізаторів, які беруть участь у даному процесі, але
наприкінці реакції залишаються хімічно незміненими.
111
 Для протікання будь-якої реакції необхідно, щоб реагуючі моле-
кули контактували одна з одною, але не кожне зіткнення молекул
супроводжується їх взаємодією, реакція протікає тільки в тому випа-
дку, якщо молекули володіють достатнім запасом кінетичної енергії.
Тобто швидкість хімічної реакції залежить від кількості зіткнень ак-
тивних молекул реагуючих речовин за одиницю часу. Взаємодія між
молекулами, які мають певний запас потенціальної енергії, відбу-
деться тільки в тому випадку, якщо запасу їхньої енергії буде достат-
ньо для переборювання сил відштовхування між ними, так званого
енергетичного бар'єра реакції. Кожна хімічна реакція має свій енерге-
тичний бар'єр, що виражається в кДж/моль. У реакцію за звичайних
умов можуть вступити лише ті молекули, запас енергії яких переви-
щує енергетичний бар'єр даної реакції, тобто той мінімальний запас
енергії в молекулах, за якого вони стають реакційноздатними. І на-
впаки, чим вищий енергетичний бар'єр реакції, тим менша загальна
кількість молекул, здатних до хімічної взаємодії, і отже, нижча швид-
кість хімічного перетворення в даній системі.
Наприклад, у реакції взаємодії речовин А і В з утворенням спо-
луки АВ енергетичний бар'єр дорівнює 30 кДж/моль. У реакцію мо-
жуть вступити тільки ті молекули, запас енергії яких перевищує ене-
ргетичний бар'єр. За недостатнього запасу енергії молекули необхід-
но активувати, тобто надати їм додаткову кількість енергії, що нази-
вається енергією активації. Активувати молекули можна різними
шляхами: нагріванням, опромінюванням, підвищенням тиску, а та-
кож за допомогою введення каталізаторів. Дія каталізаторів полягає
в тому, що вони знижують енергію активації, необхідну для здійс-
нення даної реакції. Здійснюється це встановленням тимчасового
зв'язку каталізатора з реагуючими речовинами; у результаті виника-
ють проміжні продукти реакції, які дають змогу молекулам перебо-
роти бар'єр активації на більш низькому енергетичному рівні.
Сутність дії каталізатора полягає в тому, що він викликає акти-
вацію молекул у нормальних фізіологічних умовах за рахунок певної
внутрішньомолекулярної перебудови молекули субстрату (речови-
ни, на яку діє каталізатор). Це призводить до зниження необхідної
енергії активації, і молекули зможуть взаємодіяти без залучення до-
даткової енергії. Так, при введенні до системи в нашому прикладі
небіологічного каталізатора (позначимо його буквою К), реакція
пройде в 2 етапи:
1. А + К АК. Енергетичний бар'єр дорівнює 15 кДж/моль;
2. АК + В АВ + К. Енергетичний бар'єр дорівнює 7 кДж/моль.
Із цього прикладу витікає, що каталізатор прискорює хімічну ре-
акцію утворення речовини АВ, знаходячи обхідні шляхи, вступаючи в
тимчасовий зв'язок з однією з реагуючих речовин, а потім вже АК
буде взаємодіяти з В. Ці реакції відбуватимуться за меншої енергії
активації (22 кДж/моль), ніж реакція А + В АВ (30 кДж/моль);
звідси швидкість реакції може збільшуватися в сотні і тисячі разів.
Характеристика ферментативного каталізу. Ферменти є біоло-
гічними каталізаторами, тому хімічним процесам за їх участю влас-
112
тиві всі характеристики каталізу. Швидкість ферментативної реакції
виражається рівнянням:
E+S ES E + P, де
Е – фермент, ензим;
S – субстрат;
ЕS – фермент-субстратний комплекс (проміжний комплекс);
Р – продукти реакції.
Фермент-субстратний комплекс у залежності від умов може або
розщеплюватись із утворенням продуктів реакції (пряма реакція),
або знову розпадатися на вихідні реагенти (зворотна реакція).
На нашому прикладі:
1. A + E AE. Енергетичний бар'єр дорівнює 5 кДж/моль;
2. АЕ + В АВ + Е. Енергетичний бар'єр дорівнює 2 кДж/моль.
Із цього прикладу витікає, що ферментативна реакція утворення
речовини АВ відбувається на ще більш зниженому енергетичному
рівні (7 кДж/моль), тобто значно зменшується величина енергії ак-
тивації в порівнянні з небіологічним каталізатором (К). Швидкість
реакції може зростати в тисячі, мільйони і навіть мільярди разів. Це
пов'язано з білковою природою ферментів, які мають у реакційних
зонах сукупність різноманітних функціональних груп: радикалів за-
лишків амінокислот (якщо ферменти є простими білками) та інших
небілкових сполук (якщо ферменти є складними білками), які прояв-
ляють у ході каталітичного акту одночасно кислотно-основні влас-
тивості (відіграють роль і акцепторів, і донорів протонів); наявні
електрофільні і нуклеофільні групи викликають перерозподіл елект-
ронної густини. Це полегшує перебудову і розрив зв'язків у молекулі
субстрату, що є неможливим для неорганічних каталізаторів. Звідси
швидкість ферментативного каталізу набагато вища, ніж небіологіч-
ного, оскільки ферменти істотніше знижують енергію активації реа-
кції, ніж небіологічні каталізатори. Так, енергія активації реакції
розкладу пероксиду водню
2Н2О2 2Н2О + О2
дорівнює 75,3 кДж/моль і мимовільний розклад Н2О2 протікає насті-
льки повільно, що вивільнення кисню, який виділяється у вигляді бу-
льбашок, візуально не помітне. При добавленні неорганічних каталі-
заторів (заліза або платини) енергія активації знижується до 54,1
кДж/моль, реакція прискорюється в тисячі разів і стає помітною вна-
слідок виділення бульбашок кисню через рідину. Біологічний каталі-
затор – фермент каталаза, який розкладає Н2О2, – знижує енергію
активації більше ніж у 8 разів (до 8 кДж/моль) і прискорює реакцію
розкладання пероксиду водню в мільярди разів. Реакція протікає на-
стільки бурхливо, що рідина від швидко утворених бульбашок кисню
буквально закипає (виділяється біла піна).
Схожість і відмінність між ферментами і неферментними каталі-
заторами. Ферменти і каталізатори небілкової природи, підкорюю-
чись загальним законам каталізу, мають ряд загальних властивостей:
113
 – каталізатори прискорюють лише енергетично можливі реакції;
– вони ніколи не змінюють напрямку реакції;
– вони не змінюють рівноваги оборотної реакції, а лише приско-
рюють її настання;
– вони не входять до складу кінцевих продуктів реакції і вихо-
дять із реакції в первісному вигляді, хоча останнім часом доведено,
що деякі ферменти наприкінці хімічної реакції зазнають модифікації
і навіть розпаду, а не звільняються в незмінному вигляді;
– вони не витрачаються в процесі каталізу, тому фермент у клі-
тині діє до того часу, поки не зруйнується.
Однак для ферментів характерні і специфічні властивості, які від-
різняють їх від інших каталізаторів. Ці відмінності пов'язані з особли-
востями будови ферментів, що є складними білковими молекулами:
1. Ефективність ферментів вища, ніж небілкових каталізаторів
(швидкість протікання реакції за участю ферменту на декілька поряд-
ків вища, ніж за участю інших каталізаторів). Одна-єдина молекула
ферменту може каталізувати за нормальної температури (37 С) від
тисячі до мільйона молекул речовини за хвилину. Відомо, наприклад,
що іони заліза каталітично прискорюють розклад пероксиду водню на
воду і кисень. Однак атоми того ж заліза, але в складі ферменту ката-
лази, діють у 10 мільярдів разів енергійніше, і лише 1 мг заліза у фер-
менті здатний замінити в цій реакції 10 тонн неорганічного заліза.
2. Ферменти володіють високою специфічністю дії, тобто вибір-
ковістю дії на субстрати, перетворення яких вони каталізують, чого
не спостерігається для небіологічних каталізаторів. Кожний фер-
мент каталітично прискорює, як правило, одну-єдину хімічну реак-
цію, або, в крайньому разі, групу реакцій одного типу. Висока специ-
фічність дає змогу ферментам брати участь у регуляції обміну речо-
вин і спрямовувати його в певне русло.
3. Однією із найважливіших властивостей ферментів як біока-
талізаторів є їхня регульованість дії. Через регуляцію ферментного
апарату здійснюється скоординованість усіх метаболічних процесів
у часі й просторі, спрямованих на відтворення живої матерії, під-
тримку сталості внутрішньоклітинного середовища, на пристосу-
вання до зміни умов.
4. Ферменти каталізують хімічні реакції у «м'яких» умовах, тобто
за невисокої температури (близько 37–40 С) та рН середовища (6–
8), за нормального тиску. Це відрізняє їх від неферментних каталіза-
торів, які діють дуже часто за високої температури, великих тисків, у
сильнокислому або лужному середовищі. Ферменти, завдяки білко-
вому походженню, надто чутливі до змін температури і до зміщення
рН середовища, припиняючи при цьому свою активність.
5. Під час ферментативних реакцій, на відміну від нефермента-
тивних, спостерігаються лише незначні побічні процеси. Для ферме-
нтативних реакцій характерний майже 100% вихід продуктів.
6. Виділені з організму ферменти не втрачають здатності здійс-
нювати каталітичну активність. На цьому ґрунтується їхнє практичне
використання в хімічній, легкій, фармацевтичній промисловості і в ме-
114
дицині. Особливе значення для хімічного виробництва має специфі-
чність ферментів; адже до 80% витрат у виробництві багатьох хіміч-
них речовин йде на відокремлення домішок, утворених унаслідок по-
бічних реакцій. Окрім того, ферменти дозволяють здійснювати ряд
процесів, виконання яких звичайними методами органічного синтезу
залишається поки що невирішеною проблемою.
7. Кооперативність і сувора запрограмованість етапів дії – ось
що відрізняє механізм біокаталізу від дії каталізаторів іншої приро-
ди, тобто процес ферментативного каталізу в багатьох випадках є
серією послідовних реакцій перетворення речовин (циклічність).
Номенклатура і класифікація ферментів
На перших етапах вивчення ферментів дуже довго була відсутня
будь-яка система в їхній номенклатурі і класифікації. Назву фермен-
там давали за випадковими ознаками (за назвою субстрату, за типом
реакції, яка каталізується). Прикладами такої номенклатури можуть
служити назви деяких ферментів: пепсин (грецьк. pepsis – травлення),
трипсин (грецьк. trypsis – розрідження). Найбільшого розповсюджен-
ня набула номенклатура, згідно з якою назва ферменту складається з
назви субстрату і характерного закінчення «аза». Так, фермент, який
прискорює реакцію гідролізу крохмалю, отримав назву амілаза (лат.
amylum – крохмаль), гідролізу білків (протеїнів) – протеїназа, гідролізу
тригліцеринів (ліпідів) – ліпаза, сечовини – уреаза (грецьк. urea – сечо-
вина) і т.ін. Потім у назві ферменту стали вказувати як на характер
субстрату, так і на тип реакції, що каталізується. Наприклад, фермент,
який віднімає два атоми водню від молекули молочної кислоти, нази-
вають лактатдегідрогеназою, підкреслюючи цим одночасно і хімічну
природу субстрату, і тип хімічної реакції:

У 1961 р. Міжнародна комісія з ферментів запропонувала реко-

мендації щодо номенклатури і класифікації ферментів.
Сучасна номенклатура і класифікація ферментів. Діюча нині номен-
клатура і класифікація ферментів передбачає такі основні положення.
На сьогодні прийнято два типи назв ферментів: тривіальна,
або робоча, і систематична. Робоча (як уже відзначалося) склада-
ється з назви субстрату, назви типу реакції, яка каталізується, і за-
кінчення – аза. Наприклад:
лактат + дегідрогенізація + аза лактатдегідрогеназа
У практиці збереглися й інші робочі назви ферментів. Вони не
дають детальної характеристики їхньої дії, але введені давно і міцно
вкоренилися, наприклад, пепсин, трипсин, хімотрипсин, уреаза та ін.

115
 Систематична назва ферменту утворюється складніше. Вона
складається із назв субстратів хімічної реакції, на які діє фермент,
назви типу хімічного перетворення і закінчення – аза. Наприклад,
систематична назва ферменту лактатдегідрогенази записується так:
L – Лактат : НАД+ — Оксидоредуктаза
Субстрат I Субстрат II Тип хімічного перетво-
рення (процес окислення
і відновлення)

НАД+ – це позначення нікотинамідаденіндинуклеотиду (див.

Біоенергетика).
У клітинах печінки є фермент, що каталізує реакцію гідроліти-
чного розщеплення глюкозо-6-фосфату на вільну глюкозу і фосфо-
рну кислоту. Цей фермент має назву: глюкозо-6-фосфат-
фосфогідролаза. У цій назві відображено: назва субстрату – глюко-
зо-6-фосфат і назва продукту реакції – фосфорна кислота; тип реак-
ції – гідроліз і додано закінчення – аза. Систематична назва дається
тільки вивченим ферментам.
Класифікація ферментів. В основу класифікації покладено тип
реакції, яку каталізує даний фермент. За цим принципом усі фермен-
ти поділені на 6 класів (див. табл. 6).
Таблиця 6
Класифікація ферментів
Номер Назва Реакції, Приклади
класу класу що каталізуються
1 Оксидоре- Окислювально-відновні Дегідрогенази, що відще-
дуктази реакції різних типів плюють атоми водню від
субстратів
2 Трансферази Перенос різних хімічних Амінотрансферази –
груп від одного субстрату перенос аміногруп
(донора) до іншого (акце-
птора)
3 Гідролази Гідроліз – розрив зв'язків у Естерази, що розщеплю-
субстратах із приєднанням ють складноефірні зв'язки
води за участю води з утворен-
ням продуктів гідролізу
4 Ліази Розщеплення зв'язків у Декарбоксилази – декар-
субстраті негідролітичним боксилювання кетокислот
шляхом з відщіпленням СО2-групи
5 Ізомерази Ізомерні перетворення в Таутомерази, що каталі-
межах однієї молекули зують процес таутомерії
6 Лігази Приєднання одна до одної Аспарагінсинтетаза –
(синтетази) молекул із використанням утворення L-аспарагіну із
енергії АТФ або інших ви- аспарагінової кислоти й
сокоенергетичних сполук аміаку в присутності АТФ

116
 У межах класів ферменти групуються в підкласи і підпідкласи
відповідно до особливостей реакцій, що каталізуються. На цій основі
складено кодову нумерацію (шифри) ферментів, їх систематичні на-
зви. Шифр ферменту складається із чотирьох розділених крапками
чисел: перше число означає клас ферменту, друге і третє числа – під-
клас і підпідклас відповідно, а четверте число – порядковий номер
ферменту в його підпідкласі. На початку шифру того чи іншого фер-
менту ставляться дві букви – КФ, що означає «класифікація фермен-
тів». Для прикладу розглянемо ліпазу, що каталізує розщеплення
триацилгліцеринів до гліцерину і жирних кислот. Цей фермент на-
лежить до третього класу (гідролаз), до першого підкласу, тобто до
гідролаз, які діють на складноефірні зв'язки, до першого підпідкла-
су – каталізаторів гідролітичного розщеплення ефірів карбонових
кислот і спиртів. Порядковий номер цього ферменту в підпідкласі –
3. Його шифр – КФ 3.1.1.3. Повний шифр ферменту аспартат-
амінотрансферази – КФ 2.6.1.1. Цей біокаталізатор належить до дру-
гого класу ферментів (трансфераз); до шостого підкласу, тобто до
трансфераз, які каталізують перенесення азотистих груп, до першого
підпідкласу – переносників аміногруп. Порядковий номер цього фер-
менту в підпідкласі – перший.
Лактатдегідрогеназа має шифр КФ 1.1.1.27, тобто належить до
першого класу оксидоредуктаз, до першого підкласу (дегідрує СН-
ОН-групи) і першого підпідкласу (акцептором водню служить
НАД+), а порядковий її номер у підпідкласі 27.
Нині прийнято в наукових публікаціях при першій згадці ферме-
нту вказувати в дужках його шифр.
Усім новим ферментам шифр присвоює тільки Міжнародний
комітет з ферментів.
Структурно-функціональна організація ферментів
Ферменти за хімічною структурою є простими і складними біл-
ками. Причому їх каталітична активність залежить від ступеня збе-
реження нативної білкової структури. Руйнування поліпептидних ла-
нцюгів у результаті кип'ятіння ферментів у розчині, наприклад, си-
льної кислоти, чи при обробці трипсином (ферментом, що розриває
пептидні зв’язки) звичайно призводить до втрати їхньої каталітичної
активності. Це свідчить про те, що просторова структура білка по-
трібна для виявлення його ферментативної активності. Під впливом
денатуруючих агентів каталітична активність ферментів зникає. От-
же, для ферментативної активності білків важливе значення має
збереження їх первинної, вторинної та третинної структур.
Однак, останнім часом, у науковій літературі з'явилися відомос-
ті, що біокаталітичну активність мають певні молекули РНК (так,
мала ядерна РНК каталізує відщеплення інтронних послідовностей).
Ферменти, котрі є простими білками, складаються тільки із за-
лишків амінокислот, тому вони ще називаються однокомпонентни-
ми. Ферменти, котрі є складними білками, називаються двокомпо-
нентними: вони складаються з білка і небілкової частини. Білкова
117
частина двокомпонентних ферментів називається апоферментом, а
молекула в цілому – холоферментом. Небілковий компонент прийн-
ято називати кофактором. Сполучення білкової частини ферменту з
небілковою відбувається за рахунок іонних, водневих та зрідка кова-
лентних зв'язків, а також гідрофобних взаємодій.
Зв'язок між білковою і небілковою частинами може бути різної
міцності. Небілкові компоненти, слабко пов'язані з білком, які легко
дисоціюють із комплексу з ферментним білком, прийнято називати
коферментами. Коферменти знаходяться у вільному стані і з'єдну-
ються з білковою частиною лише в період каталітичної реакції. Їх
можна розділити діалізом. Один і той самий кофермент може з'єд-
нуватися з різними білками, і саме білкова частина визначає специ-
фічність дії складного ферменту. Коферменти діють як акцептори
або донори атомів функціональних груп, що віддаляють їх від суб-
страту або приєднують до нього. У зв'язку з цим вважають, що пра-
вильніше розглядати коферменти як косубстрати.
Якщо небілкова частина ферменту міцно пов'язана з білком і
в циклі біохімічних реакцій не відокремлюється від нього, її прийнято
називати простетичною групою. Однак різкої межі між коферментами
та простетичними групами не існує, ступінь міцності зв'язку фермент-
ного білка з небілковими компонентами широко коливається.
Небілковими групами в складних ферментах можуть бути віта-
міни й їхні похідні, численна група нуклеотидів та їхніх похідних, фо-
сфорні ефіри деяких моносахаридів, метали і металовмісні небілкові
частини та ряд інших небілкових речовин. Функціями коферментів і
простетичних груп є: 1) участь в акті каталізу; 2) здійснення контакту
між ферментним білком і субстратом; 3) стабілізація апоферменту.
Апофермент, у свою чергу, підсилює каталітичний акт небілкової ча-
стини, і, окрім того, визначає специфічність ферментів, оскільки од-
на і та ж за хімізмом небілкова частина може функціонувати в складі
різноманітних ферментів. Так, нікотинамідаденіндинуклеотид
(НАД+) є коферментом багатьох дегідрогеназ: лактатдегідрогенази
(ЛДГ), малатдегідрогенази (МДГ) та ін.; вони відрізняються апофе-
рментом – білковою частиною молекули.
Для багатьох ферментів, особливо регуляторних, характерна че-
твертинна структура. Більшість внутрішньоклітинних ферментів –
це олігомери, які складаються з декількох протомерів, відносно міц-
но зв'язаних між собою. Наприклад, глутаматдегідрогеназа (яка
відщеплює два атоми водню від глутамінової кислоти з утворенням
глутімінової кислоти), виділена з печінки бика, складається з 8 вели-
ких субодиниць, на які вона дисоціює при розведенні.
Зміщення у стані: асоціація дисоціація в олігомерних фермен-
тах або в укладці субодиниць завжди супроводжується адекватною
для даного ферменту зміною каталітичної активності, а іноді і суб-
стратної специфічності.
Функціональна організація ферментів. У тривимірній структурі
простого і складного ферментів розрізняють декілька ділянок, які
виконують певну функцію (рис. 30).
118
 Під час ферментативного каталізу відбувається контакт між фе-
рментом і субстратом. При цьому утворюються проміжні фермент-
субстратні комплекси (ЕS). Та частина (зона, місце) ферментної мо-
лекули, у якій відбувається зв'язування і перетворення субстрату, на-
зивається активним центром ферменту (на його частку переважно
випадає лише невелика частина молекули). Використання рентгено-
структурного аналізу та інших методів (електронного, парамагніт-
ного і ядерно-магнітного резонансу) дало можливість встановити,
що активний центр формується на поверхні ферментної молекули, у
її западинах, щілинах, заглибленнях, які утворюються шляхом зги-
нання і накладання поліпептидного ланцюга при утворенні третин-
ної структури білка. У результаті субстрат, з'єднуючись з активним
центром, знаходиться не у водному середовищі цитозоля клітини, а
в специфічному оточенні функціональних груп активного центру. На
рис. 30 активний центр (А) зображений у вигляді западини. Актив-
ний центр простого ферменту утворюється сукупністю певних бічних
радикалів амінокислотних залишків поліпептидного ланцюга, а в
двокомпонентних ферментах до нього входять і деякі угрупування
небілкової частини. У ферментів, які мають четвертинну структуру,
кількість активних центрів, як правило, збігається з кількістю суб-
одиниць. Субстрат з'єднується в активному центрі в декількох точ-
ках, що забезпечує високу вибірковість зв'язування (виявляється від-
повідність субстрату й активного центру) і орієнтацію субстрату, не-
обхідну для каталізу.

Рис.30. Схема функціональної організації молекули ферменту:

а – простий фермент; б – двокомпонентний фермент; в – алостеричний фер-
мент (А – активний центр, S – субстрат, R – регуляторний, або алостерич-
ний, центр); 1 – каталітична ділянка; 2 – контактні ділянки; 3 – кофактор.
Активний центр функціонально неоднорідний, у ньому умовно
можна виділити посадочну або якірну, або контактну ділянку, до
складу якої входять угрупування, які забезпечують приєднання суб-
страту і закріплення його в зоні зв'язування. Ті групи активного
центру, які беруть безпосередню участь у синтезі або розщепленні
зв'язків субстрату, одержали назву каталітичної ділянки. У молекулі
ферменту існують такі залишки амінокислот, які знаходяться поруч з
активним центром, не мають прямих контактів із субстратом, але
сприяють каталізу, фіксуючи групи каталітичної ділянки в активному
119
стані. Їх називають допоміжними групами. Під час просторової укла-
дки рештки амінокислотних залишків поліпептидного ланцюга за-
безпечують правильну просторову конфігурацію активного центру і
впливають на реакційну здатність його груп. Найчастіше до складу
активних центрів входять такі амінокислоти, як сер, гіс, глу, асп, цис-
SH, тир, три, ліз, гідрофобні ланцюги аліфатичних амінокислот і
ароматичне кільце фенілаланіну.
Фізико-хімічні властивості перелічених залишків поліпептидно-
го ланцюга ферментів визначають контакт із відповідними субстра-
тами та їх перетворення. Гідрофобні радикали мають спорідненість
з неполярними ділянками субстрату. Полярні групи мають кислотні,
лужні або сполучені кислотно-основні (наприклад, гіс) властивості.
Зміщення рН середовища викликає зміну їхніх кислотно-основних
властивостей і сприяє контакту з різними групами субстрату. Бічні
радикали активного центру складного ферменту створюють умови
для правильної конформації активного центру і допомагають кофа-
кторам у зв'язуванні, орієнтації, а отже, і в перетворенні субстратів.
Амінокислоти, які утворюють активний центр, найчастіше значно
віддалені одна від одної в поліпептидному ланцюзі (неактивний фе-
рмент) і розміщуються блитзько під час формування просторової
структури активного центру. Наприклад, до активного центру фер-
менту хімотрипсину входять гіс-57, асп-102, сер-195, а загалом фер-
мент складається з 246 амінокислотних залишків.
Для багатьох ферментів зараз відомі амінокислоти, які утворю-
ють активний центр. Висновок щодо наявності тих чи інших аміно-
кислотних залишків в активному центрі можна отримати, вивчаючи
кінетику ферментативних реакцій і використовуючи специфічні реа-
генти на певні угрупування. Специфічні реагенти дібрано для бага-
тьох амінокислот, наприклад, для цис-SH (органічні похідні ртуті,
наприклад, n-хлормеркурібензоат – ПХМБ, монойодоцтова кисло-
та), для серину (диізопропілфторфосфат – ДІФФ) та ряду інших. Ві-
домості про функціональні групи в активних центрах можна отрима-
ти, використовуючи протеолітичні ферменти, які розщеплюють ви-
бірково пептидні зв'язки в активному центрі ферменту. Цінну інфо-
рмацію надає порівняння рентгенограм просторових структур фер-
менту за умов відсутності і наявності інгібіторів (речовин, які галь-
мують активність ферментів). Мікросередовище активного центру
має важливе значення. Воно відрізняється від решти оточення фер-
менту більш низькою діелектричною проникністю, що є приблизно
такою ж для деяких органічних розчинників. Середовище зі зниже-
ною діелектричною проникністю є сприятливішим порівняно з во-
дою для протікання реакцій із переносом заряду, які характерні для
роботи більшої кількості ферментів. Окрім того, мікросередовище
активного центру характеризується підвищеною мікров’язкістю, що
обмежує свободу обертового руху груп активного центру.
Окрім активного центру у ферментів є регуляторний, або алос-
теричний центр (рис.30), який у молекулі ферменту просторово роз-
ділений з активним центром. Алостеричним (грецьк. allos – інший і
120
steros – просторовий, структурний) він називається тому, що є моле-
кули, але не субстрати, які зв'язуються із цим центром (так звані мо-
дулятори або алостеричні ефектори), за будовою (стерично) не схожі
на субстрат, і, зв’язуючись з алостеричним центром, змінюють кон-
формацію молекули ферменту, формуючи активний центр або роз'-
єднуючи його. Відповідно алостеричні ефектори називаються пози-
тивними (активатори) або негативними (інгібітори). Алостерични-
ми ефекторами можуть бути гормони та їх похідні, різноманітні ме-
таболіти (нормальні продукти обміну речовин), медіатори тощо.
Молекула ферменту може мати декілька алостеричних центрів.
Будова і функції окремих коферментів і простетичних груп:
1. Небілкові частини нуклеотидного типу будови (див. розділи
Омін речовин і енергії, Вітаміни).
2. Нуклеозидтрифосфати і нуклеозиддифосфатсахари (НДФС).
АТФ та інші нуклеозидтрифосфати (УТФ, ЦТФ, ГТФ) є коферме-
нтами фосфотрансфераз, які каталізують перенос фосфатного за-
лишку від нуклеозидтрифосфатів на інші сполуки з активацією
останніх. НДФС беруть участь як коферменти глікозилтрансфераз
у реакціях переносу моносахаридних залишків під час біосинтезу
оліго- і полісахаридів.
3. Вітамінні коферменти (див. Вітаміни).
4. Метали і металовмісні небілкові частини. За міцністю зв'язку
металу з білками їх умовно розділяють на справжні металофермен-
ти і ферменти, що активуються металами. Справжні металоферме-
нти містять міцно зв'язаний метал, який не відокремлюється від бі-
лка при очищенні і характеризуються специфічністю стосовно до
металу. У ферментах, що активуються металами, метал неміцно
зв'язаний із білком, легко відокремлюється від нього частково або
повністю у процесі очищення; специфічність до металу, як правило,
погано виражена. Найчастіше до складу ферментів входять Zn2+,
Cu2+, Fe2+, Mo2+. Іони металів, які знаходяться в активних центрах
ферментів, можуть брати участь в акті каталізу, служити сполучним
місточком між ферментом і субстратом, брати участь в утворенні
фермент-субстратного комплексу. Якщо іон металу знаходиться по-
за активним центром, то він підтримує третинну і четвертинну стру-
ктуру ферменту. Іони металів у справжніх металоферментах зв'язані
з певними групами білка (лігандами) координаційними зв'язками,
утворюючи комплекси. Міцні комплекси з азотовмісними лігандами
дають іони Сu2+, Со2+, Ni2+, Fе2+. Окрім атомів азоту іони перехідних
металів добре зв'язуються і з сіркою (Zn2+, Сu2+, Fe2+ та ін.). Іони
Са2+ і Mg2+ зв'язуються в білках із такими лігандами, як фосфатні і
карбоксилатні іони. Передбачають наявність у білкових молекулах
специфічних ділянок і для приєднання лужних металів К+ и Na+, хоча
в клітині вони в основному присутні у вільному стані. Залізовмісни-
ми ферментами є, в основному, так звані залізопорфірини, тобто бі-
лки, в яких залізо міститься в складі гему. До таких ферментів нале-
жать каталаза, пероксидаза, цитохроми та ін.

121
 5. Пептидні коферменти. До них належить, наприклад, глутатіон –
трипептид -глутамінілцистеїлгліцин. Глутатіон – це кофермент ряду
оксидоредуктаз. Його функціональною групою є SН-група цистеїну,
яка здатна до оборотних окислювально-відновних перетворень.
Механізм дії ферментів
Розкриття за допомогою рентгеноструктурного аналізу просто-
рової будови ряду ферментів стало головним для побудови раціона-
льних схем механізму їх дії. У одних випадках ці схеми обґрунтову-
ються майже цілком у процесі аналізу структури фермент-субстрат-
них комплексів у кристалі, в інших – використовуються результати
досліджень з хімічної модифікації ферментів, кінетики реакцій, що
каталізуються та інші дані. Встановлення механізму дії ферментів
має ключове значення для розкриття структурно-функціональних
зв'язків у безлічі біологічно активних систем.
На початку XX ст. спершу англійський хімік А.Браун, а потім
французький учений В.Анрі висловили припущення, що дія фермен-
тів ґрунтується на утворенні фермент-субстратного комплексу, який
далі розпадається з утворенням продуктів реакції і вивільненням ви-
хідного ферменту.
Велику роль у розвитку уявлень про механізм дії ферментів зі-
грали класичні роботи Л.Міхаеліса і М.Ментена, які розвивали по-
ложення про фермент-субстратні комплекси (1913 р.). Згідно з їх
уявленнями, увесь процес ферментативного каталізу описується
простим рівнянням (рис.31).

Рис.31. Схема стадій ферментативного каталізу (Е – фермент, S – суб-

страт, Р – продукт)
У процесі ферментативного каталізу можна умовно виділити
три стадії, кожна з яких має свої особливості.
Перша стадія – дифузія субстрату до ферменту і стеричне зв'язу-
вання його з активним центром ферменту з утворенням фермент-
субстратного комплексу (ФСК). При цьому субстрат з'єднується з по-
садочною ділянкою активного центру ферменту. Утворення ФСК
стає можливим завдяки певній спорідненості ферментів зі своїми
субстратами за типом «замок-ключ». Найчіткіше погляди щодо та-
кої відповідності були висловлені Е.Фішером (1890 р.) під час пояс-
122
нення специфічності дії ферментів. Нині не викликає сумніву, що
між просторовою структурою субстрату й активним центром існує
стерична відповідність, але вона не є абсолютною. Американський
учений Д.Кошленд висунув теорію індукованої відповідності ферме-
нту і субстрату, згідно з якою в багатьох ферментів за умов відсутно-
сті субстратів функціональні групи активних центрів орієнтовані та-
ким чином, що їх оптимальної взаємодії із комплементарними гру-
пами субстрату не відбувається. До взаємодії просторова структура
субстрату й активного центру лише приблизно відповідають одна
одній; сувора комплементарність виникає в процесі взаємодії унаслі-
док змін конформації (індукована відповідність). Конформація мо-
лекули ферменту й активного центру може змінюватися під впли-
вом субстрату і коферменту. Доказом конформаційних змін ферме-
нту під час зв'язування субстрату є відмінність рентгенограм вільно-
го ферменту й у присутності специфічного інгібітора. На рис.32 схе-
матично показано молекулу ферменту з її функціональними групами
А, В і С. Приєднання субстрату до ферменту змінює структуру акти-
вного центру, і його функціональні групи розміщуються так, що мо-
же відбуватися реакція.

Рис.32. Зміна конформації активного центру ферменту під дією субстрату

Перша стадія протікає, як правило, недовго – це залежить від
концентрації субстрату і швидкості його дифузії до активного центру
ферменту. Утворення ФСК відбувається майже миттєво. Енергія ак-
тивації цієї стадії змінюється незначно. Встановлено, що при утво-
ренні ФСК молекули ферменту і субстрату не тільки наближаються,
але і певним чином орієнтуються одні відносно інших (ефект збли-
ження й орієнтації), займаючи оптимальне положення відносно ка-
талітичної ділянки активного центру ферменту. В утворенні ФСК
беруть участь іонні, водневі зв'язки і гідрофобні взаємодії. ФСК дуже
лабільні, існують лише частки секунди, однак, незважаючи на це, на
сьогодні вдалося отримати ряд ФСК. Так, у 1962 р. японські вчені
123
К.Ячі і Т.Озава одержали ФСК оксидази D-амінокислот і аланіну в
кристалічному стані.
Друга стадія – перетворення первинного ФСК в один або декі-
лька активованих фермент-субстратних комплексів, позначених у рі-
внянні ESх і ЕSxx. Ця стадія конформаційних змін є найповільнішою і
викликає більш різке зниження енергії активації. Тут відбуваються
взаємодії субстрату з каталітичною ділянкою активного центру фе-
рменту. У цьому разі розхитуються зв'язки в молекулі субстрату, спо-
стерігається його дестабілізація і деформація у зв'язку з напружен-
ням, вигином або натягом молекули – так званий ефект «диби».
Конформаційні зміни сприяють розриву зв'язку або, навпаки, збли-
женню молекул під час реакцій синтезу і цим роблять свій внесок у
прискорення реакції. Чим більша довжина «розтягування» міжатом-
ного зв'язку в субстраті, тим менша енергія його розриву, тобто
знижується енергія активації. Місця деформації легше атакуються,
наприклад, молекулами води.
Третя стадія – вихід продуктів реакції з активного центру в ото-
чуюче середовище. Утворювані в процесі реакції продукти мають іншу
стеричну конформацію, ніж субстрати, і легко залишають активний
центр. Ця стадія є нетривалою і визначається швидкістю дифузії.
Важливою особливістю ферментативної реакції є й те, що пере-
творення субстрату протікає як поліфункціональний каталіз. Полі-
функціональність забезпечується різноманітністю амінокислотних
радикалів білкової частини ферменту і груп кофакторів в активному
центрі. На хімічний зв'язок субстрату впливають декілька груп фер-
менту. У результаті цього відбувається поляризація перетворювано-
го зв'язку, а потім його розрив. Багато груп в активних центрах фер-
ментів функціонують як узагальнені кислоти (донори протонів) або
основи (акцептори протонів). Особливо ефективним є узагальнений
кислотно-основний каталіз. Він дає збільшення швидкості в 10–100
разів. До активного центру узагальнених кислотно-основних каталі-
заторів входять бічні радикали таких амінокислот, як асп, глу, гіс, ліз,
тир та ін. У протонованій формі вони є кислотними каталізаторами,
непротонованій – основними. Узагальнений кислотно-основний ка-
таліз є неможливим для звичайних каталізаторів. Для ферментатив-
них реакцій велике значення має електрофільно-нуклеофільний ка-
таліз. В активному центрі є електрофільні (акцептори електронної
пари) і нуклеофільні групи (донори електронної пари), які беруть
участь в акті каталізу. Нуклеофільні групи ферментів вступають у
реакцію нуклеофільного заміщення, що призводить до утворення
ковалентних нестійких проміжних сполук. Нуклеофільна група стає
на місце замінюваної групи, утворюючи ковалентний інтермедіат.
Він нестійкий і легко розпадається на продукти реакції.
Сильним нуклеофілом є імідазольна група гістидину, тому
модифікація гіс у складі активного центру призводить до інакти-
вації ферментів. До нуклеофілів належать також гідроксигрупа
сер, SН-група цис. Прикладами електрофільних груп є іони мета-
лів – Fe3+, Zn2+ та ін.
124
 Ковалентний каталіз спостерігається у ферментів, які утворю-
ють ковалентні зв'язки між каталітичними групами активного
центру і субстратом. Ці проміжні комплекси дуже нестійкі і легко
розпадаються, звільнюючи продукти реакції.
Одним із прикладів ферментативного каталізу може служити
реакція гідролізу ацетилхоліну (АХ) у разі дії на нього ферменту
ацетилхолінестерази (АХЕ).
Активний центр АХЕ утворюється в процесі формування
третинної структури ферменту шляхом унікального згину поліпе-
птидного ланцюга в просторі. Він містить у зближеному стані за-
лишки радикалів амінокислот (в основному, серину, гістидину,
тирозину і глутамінової кислоти), які забезпечують безпосередню
взаємодію з молекулою субстрату (посадочна ділянка), і пряму
участь в акті каталізу (каталітична ділянка). Субстратом АХЕ є
ацетилхолін, який виконує важливу роль у передачі нервового ім-
пульсу з нейрона на нейрон або робочий орган (м'язове волокно),
тобто АХЕ є нейромедіатором.
Відомо, що нервовим волокном передається збудження (різ-
ниця потенціалів). Нервове волокно складається з нервових клі-
тин, які контактують між собою в зоні синапсу. Електричний ім-
пульс передається з однієї клітини на іншу за допомогою хімічних
посередників, що отримали назву медіаторів. Коли перший ім-
пульс досягає пресинаптичної мембрани, у ній зі спеціальних бу-
льбашок (везикул) виділяється ацетилхолін, який надходить до
синаптичної щілини. Ацетилхолін діє на постсинаптичну мембра-
ну, де розташовані холінорецептори, з якими взаємодіє утворений
ацетилхолін, що викликає в ній новий нервовий імпульс, який по-
ширюється далі:

Тут використані такі позначки: 1 – пресинаптична мембрана; 2 –

постсинаптична мембрана; 3 – синаптична щілина; 4 – везикули з
ацетилхоліном.
Аналогічно відбувається процес на стику нервових клітин із м'я-
зовою тканиною.
Надлишок ацетилхоліну, що не прореагував з ацетилхоліно-
вими рецепторами, розщеплюється ферментом АХЕ, і передача
нервового імпульсу припиняється. Синапс повертається до почат-
кового стану і знову здатний до сприйняття наступного імпульсу.
Якщо цей процес не відбудеться, ацетилхолін буде накопичувати-
ся, що може призвести до надлишкового збуждення нервової сис-
теми і загибелі організму.
Ацетилхолін – це складний ефір оцтової кислоти і холіну, який
утворюється з амінокислоти серину.
125
 Механізм дії АХЕ. Перша стадія: утворення фермент-субстрат-
ного комплексу між АХЕ й ацетилхоліном за рахунок електростати-
чної взаємодії між негативно зарядженою іонізованою карбоксиль-
ною групою радикала глутамінової кислоти та позитивно зарядже-
ним атомом азоту молекули ацетилхоліну (рис. 33, 34).

Рис.33. Активний центр АХЕ

126
 Рис.34. Фермент-субстратний комплекс

Друга стадія: хімічні взаємодії між радикалами амінокислот ак-

тивного центру АХЕ й ацетилхоліном:
1. У першу чергу замикається зв'язок між вуглецем поляризова-
ної карбонільної групи ацетильного радикала ацетилхоліну і киснем
гідроксильної групи залишку серину (див. пункт 1, рис. 35).
2. Потім виникає водневий зв'язок між ефірним киснем ацетилхо-
ліну і гідроксильною групою радикала тирозину (див. пункт 2, рис.35).

Рис.35. Основні хімічні реакції між залишками амінокислот в

активному центрі і субстратом

127
 3. Молекула ацетилхоліну і радикали серину та тирозину в акти-
вному центрі ферменту розташовані таким чином, що утворення
згаданих зв'язків послаблює (розтягує) зв'язок між карбонільною
групою й ефірним атомом кисню в молекулі ацетилхоліну (ефект
«диби»). Унаслідок для його розриву необхідно набагато менше ене-
ргії, тобто енергетичний бар'єр знижується внаслідок активації мо-
лекули ацетилхоліну (ES1-комплекс).
4. Далі під впливом радикала гістидину, який відтягує на себе
протон від гідроксильної групи серину (див. пункт 3, рис.35) зміцню-
ється складноефірний зв'язок між радикалом серину та ацетильною
групою ацетилхоліну (див. пункт 1, рис.35) з одночасним розривом
складноефірного зв'язку в молекулі ацетилхоліну (див. пункт 4,
рис. 35) і переходом протона від радикала тирозину до залишку холіну.
Третя стадія: вивільнення продуктів реакції з активного центру
АХЕ. У результаті зазначених вище взаємодій холін вивільнюється з ак-
тивного центру, а його місце займає молекула води, яка утворює зв'язок
із карбонільним киснем ацетильної групи і киснем тирозину, після чого
протон від залишку гістидину повертається до кисню гідроксильної
групи серину, протон води – до радикала тирозину. Одночасно виділя-
ється другий продукт реакції – оцтова кислота і відновлюється вільний
активний центр АХЕ, здатний до нового акту каталізу (рис. 36).

Рис.36. Роз'єднання молекули ацетилхоліну:

I – залишок оцтової кислоти; ІІ – залишок холіну
Отже, у процесі утворення фермент-субстратного комплексу і на
наступних фазах ферментативного каталізу відбуваються неодноразо-
ві зміни третинної структури ферменту, що призводить до послідов-
ного зближення із субстратом і орієнтації в просторі тих активних
груп, котрі взаємодіють між собою на різних етапах перетворення
субстрату. Зміни третинної структури білка-ферменту неможливі без
участі всього або майже всього поліпептидного ланцюга, який утво-
рює білкову молекулу. Отже, у каталітичному акті бере участь власне
128
вся молекула ферменту. Розгляд тонкого механізму ферментативного
каталізу надає можливість зрозуміти специфіку дії ферменту.
Унікальна структура і взаємодія активного й алостеричного центрів
ферменту забезпечують кооперативне здійснення багатостадійних про-
цесів. Саме впорядкованість реакцій у просторі і часі, їхній кооператив-
ний характер відрізняють дію біокаталізаторів, забезпечуючи високу спе-
цифічність і участь у регуляторних процесах життєдіяльності.
Кінетика ферментативних реакцій
Визначенням швидкостей ферментативних реакцій і досліджен-
ням впливу на них різних факторів займається ферментативна кіне-
тика. Кінетичні дослідження широко використовуються для визна-
чення спорідненості субстратів та інгібіторів з ферментами, для
встановлення механізму їхньої дії.
До числа головних факторів, які впливають на швидкість фермен-
тативних реакцій, належать: концентрація ферменту, концентрація суб-
страту, присутність активаторів або інгібіторів, рН, температура.
Вплив концентрації ферменту і субстрату на початкову
швидкість реакції
У переважній більшості випадків швидкість ферментативної ре-
акції прямо пропорційна концентрації ферменту – [Е] і носить ліній-
ний характер: V = K [Е] (рис. 37,a).

Рис.37. Залежність швидкості ферментативної реакції від концентрацій фе-

рменту (а) і субстрату (б)
Одним із найважливіших факторів, що визначають швидкість
ферментативної реакції, є концентрація cубcтpaту [S]. Майже в усіх
129
випадках графік залежності початкової швидкості реакції від конце-
нтрації субстрату має вигляд гіперболи (рис.37,б). За дуже низьких
концентрацій субстрату швидкість реакції є дуже малою, але посту-
пово зростає в міру підвищення концентрації субстрату. Якщо ми
будемо вимірювати початкову швидкість каталітичної реакції при
різних підвищеннях концентрації субстрату, то виявимо, що швид-
кість з кожним разом зростає все повільніше. Нарешті, надійде мо-
мент, коли будь-яке збільшення концентрації субстрату викликатиме
нескінченно мале прискорення реакції. І як би не збільшувалась кон-
центрація субстрату, швидкість реакції може лише наближатися до
плато, проте ніколи його не досягне. Під час дослідження залежності
швидкості реакції від концентрації субстрату [S] у багатьох випадках
спостерігається така характерна картина (рис.37, б).
При відносно невеликому значенні [S] величина V пропорційна
[S], а в разі досягнення достатньо великих значень [S] величина V
наближається до певного сталого значення, що називається макси-
мальною швидкістю (Vмакс).
На основі аналізу залежності V від [S] Л.Міхаеліс і М.Ментен
сформулювали в 1913 р. загальну теорію кінетики дії ферментів. Вони
постулювали, зокрема, що ферментативна реакція є двостадійною. На
першій стадії фермент вступає до швидкої оборотної взаємодії з суб-
стратом з утворенням фермент-субстратного комплексу (ФСК; ES):
E+S ES
На другій стадії ES розпадається з утворенням продукту реакції Р:
K
ES ⎯⎯→ E + P
Друга стадія повільніша, вона лімітує швидкість процесу; остан-
ня визначається концентрацією ES і константою швидкості його
розпаду К. Це стало обґрунтуванням для рівняння, яке зв'язує V і [S],
відомого під назвою рівняння Міхаеліса:
V макс ⋅ [S]
V= , де
К м + [S]

V – початкова швидкість реакції, тобто швидкість, яка реєструється де-

який час, протягом якого рівень субстрату не перевищує ~10%. У цей
період швидкість реакції можна вважати приблизно сталою, оскільки,
по-перше, витрата субстрату є невеликою, а по-друге, концентрація
продукту, який у ряді випадків може виявляти гальмівну дію, незначна.
У рівняння входять дві сталі величини: Vмакс – максимальна швид-
кість, тобто швидкість реакції в умовах насичення ферменту субстра-
том, і Км – константа Міхаеліса для досліджуваної пари фермент-суб-
страт. Легко показати, що односубстратна реакція протікає за схемою:

130
 К+1 – константа швидкості утворення ES,
К-1 – константа швидкості оборотного розпаду ES на E та S,
К+2 – константа швидкості розпаду ES з утворенням продукту Р.
Рівняння Міхаеліса є справедливим і без припущення того, що
на стадії утворення ES установлюється рівновага, і що стадія розпа-
ду ES з утворенням продукту Р є лімітуючою. У цьому разі Км може
бути виражена через константи швидкостей окремих стадій:
К −1 + К + 2
Kм =
К +1
Величини Vмакс і Км можна визначити за графіком залежності V
від [S] (див. рис.37,б); Vмакс знаходять за графіком як межу, до якої
прямує V при збільшенні [S]. Із рівняння Міхаеліса випливає, що при
достатньо високій концентрації субстрату (коли [S] >> Км)
V = Vмакс ,
тобто швидкість є сталою і максимальною, реакція протікає за кіне-
тичним законом нульового порядку. Реакціями нульового порядку
називають такі реакції, у яких кількість субстрату, що перетворюєть-
ся за одиницю часу, залишається постійною незалежно від його кон-
центрації. За низьких концентрацій субстрату V прямо пропорційна
[S]; дійсно, при [S] << Км за рівнянням Міхаеліса виявляється, що
V макс ⋅ [S]
V =
Км
У таких умовах реакція протікає за кінетичним законом першого
порядку. Реакції першого порядку – це такі реакції, у яких кількість
субстрату, яка перетворюється за одиницю часу, пропорційна кілько-
сті субстрату, що є на даний момент.
На графіку (рис. 37, б) це відповідає початковій лінійній ділянці.
Для визначення величини Км знову необхідно звернутися до рівняння
Міхаеліса; з нього випливає, що Км чисельно дорівнює концентрації
субстрату, за якої швидкість реакції дорівнює половині максималь-
ної. Дійсно, за умови, що
V макс
V =
2
маємо:
V макс . V макс ⋅ [S]
= та Км = [S]
2 К м + [S]
Для графічного визначення Км спочатку необхідно знайти величину
V макс
V = ,
2

131
а потім через відповідну точку на ординаті провести пряму, парале-
льну осі абсцис до перетину з графіком; перпендикуляр, опущений з
точки перетину на вісь абсцис, покаже величину [S], чисельно рівну
Км (рис.37,б).
Зручніше для розподілення величин Vмакс і Км використовувати
графіки перетворених форм рівняння Міхаеліса. Прирівнюючи зво-
ротні вирази правої і лівої частин рівняння Міхаеліса-Ментен,
Г.Лайнуївер і Д.Берк одержали таку залежність:

1 1 1
= + КМ ⋅ ,
V V макс V макс [S]
який називають рівнянням Лайнуївера-Берка. Графік залежності –
1 1
від (рис.38) – це пряма, яка має нахил Км/Vмакс, і відсікає на осі
V [S]
1 1
ординат відрізок, рівний , а на осі абсцис відрізок, рівний .
V макс Kм

Pиc.38. Графік Лайнуївера-Берка

Більшість ферментів каталізують реакції за участю двох (або бі-
льше) субстратів:
E
A+B C+D
Дослідження кінетики таких реакцій надає змогу визначити вели-
чини Км і Vмакс для кожного із субстратів; для цього будують графіки
залежності швидкості реакції від концентрації одного із субстратів у
разі фіксованої (зазвичай такої, що насичує) концентрації іншого.
Залежність швидкості ферментативної реакції від температури. Згі-
дно з законом Я.Вант-Гофа, швидкість хімічних реакцій збільшується
приблизно вдвічі у разі підвищення температури на кожні 10 С. Ця за-
кономірність є справедливою і для ферментів, однак тільки в обмеже-
132
ній зоні значень температур, в основному, в інтервалі від 0 до 50 С. За
температури, яка не перевищує 35–50 С, швидкість більшості фермен-
тативних реакцій збільшується згідно з теорією хімічної кінетики. Це
так званий температурний оптимум, у межах якого ферменти прояв-
ляють найвищу активність. Підвищення температури вище за оптимум
призводить до зниження активності ферменту і швидкості реакції, а при
80 С і вище фермент припиняє свою дію – він інактивується. Це пов'я-
зано з денатурацією ферментного білка. Водночас змінюється його
вторинна і третинна структура, і структура активного центру змінюєть-
ся настільки, що фермент не може взаємодіяти із субстратом:

Однак знайдено ферменти (у мікроорганізмів гарячих джерел),

які пристосувалися до навколишнього середовища і зберігають свою
активність і за 70–90 °С.
Визначення активності ферментів рекомендують проводити
при 25 С.
Певний інтерес викликають дані про вплив на швидкість ферме-
нтативної реакції низьких температур. Зниження температури нижче
оптимальної тимчасово уповільнює активність ферменту у результаті
зменшення дифузії молекул. Якщо ж температуру знову підвищити до
оптимальних величин, активність ферменту і швидкість реакції відно-
влюються. Цю здатність ферментів широко використовують у народ-
ному господарстві, наприклад, для збереження харчових продуктів, у
медицині, зокрема у хірургічній практиці, у фармації – для збереження
препаратів та лікарських форм, що швидко псуються (наприклад, біл-
кових препаратів, відварів, настоїв, емульсій та ін.).
Графічна залежність швидкості більшості ферментативних реа-
кцій від температури має дзвоникоподібну форму (pиc. 39).
Таким чином, термолабільність або чутливість до підвищення
температури є однією із характерних властивостей ферментів, яка
відрізняє їх від небіологічних каталізаторів. Варто відзначити, що на
термолабільність ферментів певним чином впливають концентрація
субстрату, рН середовища та інші фактори.
Залежність швидкості ферментативної реакції від рН середови-
ща. Ферменти є досить чутливими до змін рН середовища, в якому
вони діють. Кожний фермент виявляє свою оптимальну активність
лише за певного pН середовища, наприклад, пепсин – 1,5–2,0, аміла-
за слини – 6,8–7,4, трипсин – 7,5–8,5, аргіназа – 9,5–10,0, тобто фер-
мент має свій оптимум pН, за якого він є найактивнішим.
133
Рис.39. Вплив температури на швидкість реакції, яка каталізується ферме-
нтом: а – підвищення швидкості реакції як функція температури;
б – зниження швидкості реакції як функція денатурації білка-ферменту;
стрілка вказує на оптимум температури
Відхилення pН від оптимальних величин викликає зниження ак-
тивності ферменту, тому що призводить до зміни ступеня іонізації іо-
ногенних груп в активному центрі, а це впливає на спорідненість суб-
страту із посадочною ділянкою активного центру ферменту і на ката-
літичний механізм перетворення. Окрім того, зміна іонізації білка (не
тільки в зоні активного центру) викликає конформаційні зміни моле-
кули ферменту. Дзвоникоподібна форма кривої (рис.40) означає, що
існує певний оптимальний стан іонізації ферменту, який забезпечує
найліпше сполучення із субстратом і його каталіз. Оптимум рН для
більшості ферментів лежить у межах вузької зони концентрації водне-
вих іонів, які відповідають фізіологічним значенням рН середовища, –
6,0–8,0. У дуже кислому і лужному середовищах їхня активність не вияв-
ляється через денатурацію білка-ферменту. Однак, є і винятки: напри-
клад, пепсин є найбільш активним при рН 1,5–2,0, аргіназа 9,5–10,0.

Рис. 40. Вплив pН на швидкість реакції, яка каталізується ферментом

(стрілка вказує оптимум pН)
Відхилення рН у будь-який бік від оптимального значення при-
зводить до зниження активності ферменту.
У багатьох випадках до іонізації здатні і певні групи субстрату,
що також відбивається на оптимальному рН для дії ферментів. На-
134
приклад, пепсин діє на катіонну форму харчового білка, що утворю-
ється сильнокислим середовищем у шлунку. Окрім того, pН може
непрямо впливати на активність ферменту, дестабілізуючи його
структуру, порушуючи міцність зв'язку апоферменту з кофактором.
Зміна рН може також впливати на стан активаторів та інгібіторів
ферментів (див.нижче). Значення рН, відповідне оптимальному, не
завжди збігається зі значенням pН, характерним для внутрішньоклі-
тинного середовища. Тому рН може бути одним із факторів, відпо-
відальних за регулювання ферментативної активності у клітинах.
Під час визначення активності ферменту створюється оптима-
льне значення рН середовища.
Специфічність дії ферментів
Ферменти мають високу специфічність дії. Ця властивість сут-
тєво відрізняє їх від небіологічних каталізаторів. Фермент може ка-
талізувати одну або декілька близьких за природою хімічних реакцій.
Така специфічність ґрунтується на суворій відповідності стеричної
структури субстрату та активного центру ферменту. Структура акти-
вного центру ферменту відповідає структурі його субстрату, внаслі-
док чого даний фермент із багатьох речовин, що знаходяться у клі-
тині, приєднує тільки свій субстрат.
Кожний фермент каталізує не будь-яке з усіх можливих хімічних
перетворень субстрату, а яке-небудь одне. Завдяки специфічності дії
ферменти забезпечують протікання з величезною швидкістю лише
певних реакцій із усього різноманіття можливих перетворень у мік-
ропросторі клітин цілісного організму, тим самим беручи участь у ре-
гуляції інтенсивності і спрямованості обміну речовин.
За ознакою специфічності ферменти можна розділити на дві
групи: з абсолютною специфічністю і з відносною специфічністю.
Ферменти, які каталізують перетворення тільки одного субстрату з
певною структурою, володіють абсолютною специфічністю. Будь-які
модифікації (зміни) у структурі субстрату роблять його недоступним
для дії ферменту. Прикладом може бути уреаза, яка розщеплює ли-
ше сечовину, але не діє на модифікаційну форму – тіосечовину. Саха-
раза гідролізує лише сахарозу, а на інші дисахариди не діє.
До абсолютної специфічності належить також і стереохімічна,
яку мають ферменти, здатні діяти тільки на певні стереоізомери,
наприклад, D- або L-форми, цис- або транс-ізомери тощо, тобто фе-
рмент, який розщеплює або синтезує L-ізомер, діяти на D-ізомер не
буде. Якщо сполука існує у формі цис- і транс-ізомерів, то тільки
один із цих ізомерів може служити субстратом для дії ферменту.
Наприклад, фумараза каталізує перетворення фумарової кислоти
(транс-ізомер), але не діє на малеїнову кислоту (цис-ізомер):

135
 Фермент лактатдегідрогеназа, наприклад, не тільки специфічно ка-
талізує окислення молочної кислоти, але навіть розпізнає оптичні ізоме-
ри даної сполуки. Вона каталізує окислення лише L-молочної кислоти.

Стереоспецифічність виявляють ферменти, які каталізують і

синтетичні реакції. Так, з аміаку і -кетоглутарової кислоти в живих
організмах синтезується L-ізомер глутамінової кислоти, який вхо-
дить до складу природних білків.
Поряд із ферментами, котрим властива абсолютна специфіч-
ність дії, є велика група ферментів, з відносною (груповою) специфіч-
ністю – вони діють на декілька (групу) речовин, які мають один і
той самий певний тип зв'язку. До таких ферментів, зокрема, нале-
жать естерази, які каталізують гідроліз складних ефірів.

Для естераз важливою є наявність складноефірного зв'язку, їх не

лімітує природа груп R і R1. Існують ферменти, які діють більш вибір-
ково, хоча і гідролізують один і той самий зв'язок. Так, протеїнази (пеп-
син, трипсин, хімотрипсин) розщеплюють білки за кислотно-амідним
(пептидним) зв'язком, але утвореним різними залишками амінокислот.
Одиниці активності ферментів
Активність ферментів, як правило, виражають у міжнародних оди-
ницях активності. Активність, що дорівнює одній міжнародній одиниці,
має така кількість ферменту, яка каталізує перетворення 1 мікромоля
субстрату в продукт за 1 хв у стандартних (оптимальних) умовах у роз-
рахунку на 1 г тканини. Питома активність – це число одиниць фермен-
тативної активності на 1 мг білка. Питома активність відображає сту-
пінь очистки ферменту, вона є максимальною у чистого ферменту.
Міжнародний біохімічний союз запропонував використовувати
як одиницю активності «катал» (кат). Активність в 1 кат має така кі-
лькість ферменту, яка каталізує перетворення 1 моля субстрату в
продукт за 1 с. Отже, 1 кат = 60 · 106 = 6 · 107 міжнародних одиниць.
Рекомендовано використовувати також одиницю значно меншого
масштабу – нанокатал (нкат), яка дорівнює 10-9 кат.
Методи кількісного визначення активності ферментів
Про наявність ферменту в розчині ролять висновок за його дією
на субстрат. Активність ферменту вимірюється непрямо: або визна-
ченням кількості продукту, що з'явився під дією ферменту, або кіль-
кістю субстрату, який зникає за одиницю часу в оптимальних умовах
ферментативної реакції.

136
 Як приклад можна розглянути принцип методу визначення ак-
тивності -амілази. Амілаза каталізує гідролітичне розщеплення
крохмалю з утворенням у результаті мальтози. Активність амілази
розраховують на основі кількості негідролізованого крохмалю або
кількості утвореної мальтози. У клінічних лабораторіях частіше ви-
користовують перший спосіб, визначаючи кількість крохмалю за ре-
акцією з йодом, а у фармацевтичному аналізі –інший спосіб, визна-
чаючи кількість утворюваної мальтози.
Для визначення активності ферментів застосовують такі основні
методи: спектрофотометричні, манометричні, а також потенціометрію,
хроматографію, електрофорез та інші фізичні і фізико-хімічні методи.
Регуляція активності феpментів
Для живих організмів властива унікальна збалансованість ката-
болічних і анаболічних процесів. При цьому в клітинах одночасно
здійснюються процеси синтезу, розпаду і взаємоперетворення со-
тень і тисяч різноманітних речовин, які регулюються численними
регуляторними механізмами, що забезпечують постійність внутріш-
нього середовища організму (гомеостаз).
Швидкості хімічних реакцій метаболізму змінюються (регулю-
ються) у залежності від умов середовища і фізіологічного стану. Як
уже зазначалося, ферменти, на відміну від інших каталізаторів, на-
лежать до каталізаторів із регульованою активністю. За допомогою
ферментів можна контролювати швидкість хімічних реакцій, які
протікають в організмі. Звідси, їм належить найважливіша роль у про-
цесі регуляції метаболізму. Існує декілька способів такої регуляції.
Регуляція активності ферментів може здійснюватися шляхом взає-
модії з ними різноманітних біологічних компонентів або сторонніх
сполук (наприклад, лікарських засобів, отрут та ін.), які прийнято на-
зивати модифікаторами або регуляторами ферментів. Під час дії
модифікаторів на фермент хімічні реакції можуть прискорюватися,
тоді модифікатори називаються активаторами, або уповільнювати-
ся – у цьому разі їх називають інгібіторами.
Існує ряд інших механізмів, які контролюють швидкість метабо-
лічних процесів і активність внутрішньоклітинних ферментів. Абсо-
лютна кількість присутнього в клітині ферменту регулюється швид-
кістю його синтезу і розпаду. До регулюючих механізмів може бути
віднесено і явище так званої компартменталізації – просторове роз'-
єднання за допомогою мембран ферментів зі своїми субстратами,
що дозволяє протікати процесам із протилежною спрямованістю. Ці
процеси, наприклад, синтез і розпад, просторово розділені і проті-
кають у різних частинах клітини, у різних субклітинних утвореннях.
Так, синтез жирних кислот протікає здебільшого в цитоплазмі, а
шляхи розпаду їх зосереджені в мітохондріях.
Активування ферментів. Речовини, які підвищують активність
ферментів, одержали назву активаторів. Присутність активатора
вкрай важлива для ферменту. До активаторів належать кофактори,
іони металів, різноманітні модифікатори тощо. Субстрат у певних
137
межах концентрацій є активатором – після досягнення насичених
концентрацій субстрату активність ферменту не зростає. Субстрат
полегшує формування потрібної конформації активного центру фе-
рменту (індукція), підвищує його стабільність.
Досить часто роль активаторів виконують іони металів: вони
можуть входити до складу каталітичної ділянки активного центру
ферменту; сприяти зв'язуванню субстрату з посадочною ділянкою
ферменту (зв'язуючий місток); іноді метали можуть сполучатися не з
ферментом, а із субстратом, утворюючи металосубстратний ком-
плекс, нa який краще діє фермент; вони можуть діяти непрямим
шляхом, зв’язуючи присутній інгібітор тощо.
Активація деяких ферментів може здійснюватися шляхом при-
єднання до алостеричного центру ферменту якої-небудь специфічної
модифікуючої групи, що сприяє змінюванню конформації ферменту
і його активного центру.
Прикладами можуть бути іони хлору, які є активаторами аміла-
зи слини; іони водню, які підвищують активність пепсину; жовчні ки-
слоти, які посилюють дію ліпази підшлункової залози; лужна фосфа-
таза може активуватися катіонами Мg2+, Mn2+, Ca2+, Zn2+, Co2+, Ni2+.
Активація деяких ферментів (особливо тих, що виробляються
в шлунково-кишковому тракті) може відбуватися протеолітичним
шляхом. Спочатку ферменти виробляються в неактивній формі у ви-
гляді проферментів або зимогенів (попередників ферментів), у яких
активний центр замаскований додатковою ділянкою пептидного ла-
нцюга. Внаслідок цього субстрат не може з'єднатися з активним
центром. Видалення такої додаткової ділянки може відбуватися різ-
ними шляхами і сприяє звільненню активного центру та можливості
утворення фермент-субстратного комплексу. Наприклад, профер-
ментом пепсину є пепсиноген, який виробляється в стінках шлунка.
Відщеплення від його молекули невеликого пептидного ланцюга за
участю соляної кислоти в шлунку призводить до утворення пепсину і
формування його активного центру. Профермент трипсиноген
утворюється в підшлунковій залозі, до складу його поліпептидного
ланцюга входить 229 амінокислотних залишків. У дванадцятипалій
кишці під впливом ферменту ентерокінази розривається пептидний
зв'язок між 6 і 7 амінокислотними залишками і відщеплюється гек-
сапептид. Після відщеплення гексапептиду створюються умови, які
сприяють утворенню активного центру ферменту, і трипсиноген пе-
ретворюється в трипсин.
Цей же процес може здійснюватися аутокаталітично, тобто під
впливом уже утворених трипсину і пепсину – у випадку пепсиногену.
Синтез ферментів-протеїназ у неактивній формі має певний
біологічний сенс, попереджаючи руйнування (самоперетравлюван-
ня) клітин органів, у яких утворюються проферменти.
Гальмування ферментів. Дія багатьох ферментів може бути за-
гальмована, а в ряді випадків і повністю припинена під час дії певних
хімічних речовин – інгібіторів. Інгібітори з тієї чи іншої причини час-
тково або повністю перешкоджають утворенню продуктивного фе-
138
рмент-субстратного комплексу. Зокрема, токсичність багатьох отрут
для живих організмів, лікувальні ефекти ряду лікарських засобів зу-
мовлені їх інгібіторною дією на ферменти. Серед інгібіторів є як си-
нтетичні речовини, так і природні метаболіти. Для інгібіторів харак-
терна специфічність дії. Необоротну (і неспецифічну) денатурацію
ферментів під впливом підвищеної температури, сильних кислот або
будь-яких інших факторів зазвичай не розглядають як гальмування.
Тому в разі дії денатуруючих факторів правильно говорити не про
гальмування, а про інактивування.
За допомогою інгібіторів отримують цінну інформацію про спе-
цифічність дії ферментів, природу функціональних груп їх активних
центрів, про механізм дії і т.ін.
Процес гальмування ферментів може бути оборотним і необо-
ротним. Якщо молекула інгібітора викликає стійкі зміни або моди-
фікацію функціональних груп ферменту, то такий тип гальмування
називається необоротним. Найчастіше, однак, має місце оборотне
гальмування, яке піддається кількісному вивченню на основі рівнян-
ня Міхаеліса-Ментен. Необоротне гальмування має місце в тому ви-
падку, коли утворений комплекс фермент–інгібітор практично не
дисоціює. Необоротні інгібітори хімічно модифікують важливі для
активності функціональні групи ферменту. Звідси, після видалення
вільного інгібітору шляхом діалізу, активність модифікованого фер-
менту не відновлюється. У ряді випадків його активність можна від-
новити, видаливши приєднаний необоротний інгібітор шляхом про-
ведення відповідної хімічної реакції. Цей процес прийнято називати
реактивацією. Прикладом необоротних інгібіторів є диізопропілф-
торфосфат (ДІФФ), який інактивує ряд гідролаз (трипсин, хімотрип-
син, ацетилхолінестераза та ін.), модифікуючи важливий для актив-
ності цих ферментів залишок серину:

139
 До інгібіторів синтетичного походження окрім ДІФФ належать,
наприклад, фторид натрію, який гальмує фосфатази, фенапролін –
металовмісні ферменти, n-хлормеркурібензоат – ферменти, що міс-
тять сульфгідрильні (-SН) групи. Дія таких інгібіторів, як правило, є
необоротною.
Оборотні інгібітори взаємодіють із ферментом без утворення
ковалентних зв'язків. Після інкубації з утворенням комплексу фер-
мент–інгібітор, активність ферменту відновлюється під час вида-
лення вільного інгібітора шляхом діалізу. Прикладами оборотних ін-
гібіторів є клітинні метаболіти та їх структурні аналоги, які знижу-
ють активність ферментів.
За механізмом дії інгібітори ферментів розподіляються на ос-
новні типи: конкурентні, неконкурентні, безконкурентні, субстратні
або метаболітні, алостеричні.
Конкурентне гальмування. Конкурентні інгібітори за будовою по-
дібні до субстрату, вони конкурують із ним за зв'язування з активним
центром ферменту. Характерною рисою конкурентного гальмування
є те, що ефективність інгібітора залежить від співвідношення концен-
трацій субстрату й інгібітора. Гальмування відбудеться тоді, коли
концентрація інгібітора перевищить концентрацію субстрату. У цьому
випадку інгібітор утворює з ферментом інгібітор-ферментний ком-
плекс і виключає фермент із реакції. Але якщо концентрація субстрату
буде вищою за концентрацію інгібітора, утворюється фермент-
субстратний комплекс і дія інгібітора припиняється.
Прикладом конкурентного гальмування є дія малонової та де-
яких інших дикарбонових кислот на фермент сукцинатдегідрогеназу
(СДГ), яка каталізує в організмі перетворення янтарної кислоти (су-
кцинату) у фумарову (фумарат).

Малонова кислота є інгібітором даної реакції; у структурному

відношенні вона подібна до янтарної кислоти і може конкурувати з
останньою за місце в активному центрі ферменту СДГ (рис.41).
У цьому випадку СДГ ніби «обманута»: вона замість субстрату янтар-
ної кислоти захоплює його «двійника» (малонову кислоту) і субстрат
уже не може розташуватися на контактній ділянці ферменту. Якщо ж
навколо ферменту з'явиться багато молекул субстрату (янтарної ки-
слоти), то субстрат ніби витисне інгібітор з активного центру. Оскі-
льки в комплексі фермент – інгібітор через специфічність дії ферме-
нту хімічної реакції не відбувається, активність СДГ виявляється
тільки відносно свого субстрату. Навпаки, якщо кількість молекул
інгібітора є значною, то субстрату важче проникнути на контактну
140
ділянку ферменту, активність його буде дуже низькою – фермента-
тивна реакція блокується.

Рис. 41. Схема конкурентного гальмування

сукцинатдегідрогенази малонатом
Багато фармакологічно активних сполук змінюють протікання
метаболічних процесів унаслідок дії на ферменти. Деякі з них висту-
пають у ролі конкурентних інгібіторів, завдяки подібності за струк-
турою до метаболітів. Такі сполуки називають антиметаболітами.
Метаболіти – це природні субстрати (хімічні сполуки), які вхо-
дять у нормі до складу живих організмів (білки, нуклеїнові кислоти,
вуглеводи, ліпіди, вітаміни, гормони тощо), а також продукти їх тка-
нинного перетворення – метаболізму.
Антиметаболіти – це сполуки, які мають структурну подібність
(аналоги) з метаболітами і можуть конкурувати з останніми за фер-
мент. При утворенні комплексу фермент – антиметаболіт фермен-
тативна активність втрачається.
Наприклад, сульфаніламідні препарати є антиметаболітами па-
раамінобензойної кислоти (ПАБК). ПАБК є метаболітом, який син-
тезується в мікроорганізмах. ПАБК за структурою подібна до суль-
фанілової кислоти, похідні якої складають групу бактеріостатичних,
так званих сульфаніламідних препаратів.

141
 У мікроорганізмах у присутності ПАБК синтезується вітамін-
фолієва кислота (назва походить від джерела її виділення з рослин:
folium – листок), яка є важливим коферментом ряду ферментів, ко-
трі беруть участь у синтезі нуклеїнових кислот, а відповідно, і біл-
ків. Таким чином, фолієва кислота є фактором росту бактерій: ста-
філококів, пневмококів та ін. Цим забезпечується ріст і розмно-
ження мікроорганізмів.
У фолієвій кислоті ПАБК має два замісники: за аміногрупою –
гетероциклічне похідне, яке позначимо R1, і за карбоксильною гру-
пою – глутамінову кислоту – R2:

Під час прийому сульфаніламідних препаратів вони конкурують

із ПАБК (структурна подібність) на стадії утворення фолієвої кисло-
ти, оскільки в організмі створюється достатньо висока їх концентра-
ція. Наявність сульфамідної групи в сульфаніламідних препаратах
перешкоджає взаємодії ПАБК із глутаміновою кислотою. Таким чи-
ном припиняється (блокується) біосинтез фолієвої кислоти. Блокада
синтезу фолієвої кислоти в мікроорганізмах призводить до пору-
шення біосинтезу нуклеїнових кислот і білка, внаслідок чого пригні-
чується ріст і розмноження бактерій.
Таким чином, сульфанілова кислота та її N-заміщені аміди є ан-
тиметаболітами ПАБК і через антиметаболітне гальмування фер-
ментів зумовлюють бактеріостатичний ефект. Оскільки організм
людини не здатний синтезувати вітамін-фолієву кислоту, а отримує
її із їжею, він мало чутливий до дії сульфаніламідів у низьких конце-
нтраціях. Антиметаболітне гальмування є різновидом конкурентно-
го пригнічення активності ферментів.
Конкурентними інгібіторами ферменту ацетилхолінестерази
(АХЕ), який каталізує розщеплення ацетилхоліну на холін і оцтову
кислоту, є фармакологічні препарати прозерин, фізостигмін та ін.
Наприклад, прозерин, маючи у своїй молекулі четвертинний амоніє-
вий азот, легко приєднується (електростатично) до посадочної діля-
нки активного центру АХЕ (рис.42):
Прозерин конкурентно гальмує АХЕ, внаслідок чого накопичу-
ється ацетилхолін, який і викликає фармакологічний ефект при пев-
них захворюваннях (міастенії, паралічах, рухових порушеннях після
травм, при лікуванні і попередженні атонії кишечника, у тому числі і
післяопераційної, і т.ін.). Дія прозерину є оборотною, вона поступово
142
закінчується, оскільки ацетилхолін витискує інгібітор-прозерин з ак-
тивного центру і займає своє місце на посадочній ділянці. При цьому
утворюється фермент-субстратний комплекс, і каталітична ділянка
за участю молекули води вступає в реакцію розщеплення ацетилхо-
ліну (процес гідролізу), що дає можливість згодом уникнути пере-
збудження в синапсах через накопичення ацетилхоліну.

Рис.42. Схема конкурентного гальмування

ацетилхолінестерази прозерином
Вибірково виключаючи той чи інший фермент, можна здійсню-
вати своєрідний аналіз участі конкретного ферменту в обміні речо-
вин. Конкурентне гальмування відкриває можливості для спрямова-
ного пошуку антиметаболітів з метою отримання специфічних фар-
мпрепаратів.
Неконкурентним гальмуванням називається гальмування, пов'я-
зане із впливом інгібітора на каталітичне перетворення, але не на
зв'язування субстрату з ферментом, тому конкурентних відносин між
субстратом і інгібітором немає, і ступінь гальмування залежить тільки
від концентрації останнього. Неконкурентний інгібітор або зв'язується
безпосередньо з каталітичними групами активного центру ферменту,
або, зв’язуючись із ферментом поза активним центром, змінює кон-
формацію активного центру і, таким чином, впливає на структуру ка-
талітичної ділянки, заважаючи взаємодії із нею субстрату.
Найважливіші неконкурентні інгібітори, утворювані в живих ор-
ганізмах, є проміжними продуктами метаболізму, здатні зв'язувати-
ся зі специфічними ділянками (алостеричний центр) на поверхні де-
яких ферментів і змінювати при цьому активність їх каталітичних
центрів (див. нижче).
Прикладом необоротного неконкурентного гальмування може
бути дія фосфорорганічних препаратів, подібних до хлорофосу. Фос-
форорганічні сполуки (ФОС) блокують необоротно в каталітичній
143
ділянці ферменту ацетилхолінестерази (АХЕ) залишок амінокисло-
ти серину (рис.43); внаслідок чого фермент стає неактивним, відзна-
чається накопичення ацетилхоліну, що призводить до отруєння ор-
ганізму. Тому ФОС застосовують для боротьби зі шкідниками сіль-
ського господарства, побутовими комахами та гризунами тощо.
У медичній практиці, наприклад, при очних захворюваннях, також
застосовуються ФОС (фосфакол, армін, пірофос та ін.), які утворю-
ють стійкий комплекс з АХЕ, і, якщо не застосовувати спеціальні ре-
активатори, активність ферменту не відновлюється. Нормальний
процес гідролізу ацетилхоліну почнеться знову лише тоді, коли здій-
сниться біосинтез нової АХЕ. Неконкурентними інгібіторами є, на-
приклад, ціаніди, які міцно з'єднуються з тривалентним залізом, що
входить у каталітичну ділянку гемінового ферменту – цитохромок-
сидази. Блокада цитохромоксидази призводить до виключення тка-
нинного дихання, і клітина швидко гине. До неконкурентних інгібі-
торів ферментів належать іони важких металів та їх органічні сполу-
ки. Тому іони важких металів – ртуті, свинцю, миш'яку тощо – дуже
токсичні. Вони блокують, наприклад, SH-групи, які входять у каталі-
тичну ділянку ферменту (рис. 44, а). Комплекс фермент – інгібітор
здатний приєднати субстрат, але перетворення його не відбувається,
оскільки каталітичні групи заблоковані. Зняти дію неконкурентного
інгібітора надлишком субстрату (як у разі конкурентного гальмуван-
ня) неможливо. Це можна зробити лише речовинами, які зв'язують
інгібітор (реактиваторами – див. рис. 44, б).

Рис.43. Неконкурентне гальмування ФОС ацетилхолінестерази

Важкі метали лише в невеликих концентраціях виконують роль
неконкурентних інгібіторів. У великих кількостях вони є інактивато-
рами, діючи як денатуруючі агенти.

144
 Рис. 44. Схема дії неконкурентного інгібітора (іони ртуті) і механізм реак-
тивування ферменту, заблокованого неконкурентним інгібітором
У фармакологічній практиці знайшли застосування препарати,
що містять ртуть, миш'як, вісмут, які неконкурентно гальмують фе-
рменти в клітинах організму або хвороботворних бактерій, чим і ви-
значається їх той чи інший ефект. Наприклад, під час дії похідних
миш'яку сульфгідрильні групи ферментів (наприклад, дегідрогеназ)
з'єднуються, утворюючи циклічні неактивні сполуки:

У разі інтоксикації цими препаратами проводиться їх зв'язуван-

ня або витіснення з комплексу фермент – інгібітор різними реакти-
ваторами, або протиотрутами. До них належать, наприклад, SH-
вмісні комплексони (цистеїн, унітіол тощо), лимонна кислота, ети-
лендиамінтетраоцтова кислота та ін.
Безконкурентне гальмування. Спостерігається в тому випадку,
коли інгібітор оборотно взаємодіє з ферментом тільки після утво-
рення ES-фермент-субстратного комплексу, тобто безконкурентний
інгібітор не поєднується з ферментом у відсутності субстрату. Окрім
того, інгібітор полегшує приєднання субстрату, а потім, зв’язуючись,
гальмує фермент. Це більш рідкісний вид гальмування.
Алостерична регуляція активності ферментів
У багатьох суто біосинтетичних реакціях основним типом регу-
ляції швидкості багатоступінчатого ферментативного процесу є ало-
стеричне гальмування, зокрема, за типом зворотного зв'язку, коли

145
кінцевий продукт біосинтетичного ланцюга пригнічує активність
ферменту, який каталізує ключову реакцію. Як вже зазначалося, де-
які ферменти (регуляторні) крім активного центру мають алостери-
чний центр для зв'язування алостеричних ефекторів (модифікато-
рів), які після взаємодії з алостеричним центром роблять фермент
або активним, або неактивним. Алостерична регуляція характерна,
головним чином, для ферментів, які мають четвертинну структуру.
Негативні ефектори гальмують перетворення субстрату, тобто, з'єд-
нуючись з алостеричним центром, змінюють конформацію фермен-
ту і цим перешкоджають формуванню активного центру на фермен-
ті (див. рис. 45, 46).

Рис.45. Схема дії інгібітора, який викликає алостеричну регуляцію:

а – приєднання субстрату до активного центру можливе;
б – приєднання субстрату до активного центру неможливе
Позитивні алостеричні ефектори сприяють формуванню актив-
ного центру і таким чином прискорюють ферментативну реакцію
(див. рис. 46). Тому їх називають алостеричними активаторами.

Рис.46. Взаємодія алостеричного ферменту із субстратом і ефекторами

(схема). а – активний комплекс; б – неактивний комплекс; 1 – активний
центр; 2 – алостеричний центр; 3 – субстрат; 4 – позитивний ефектор;
5 – негативний ефектор

146
 Алостеричними ефекторами найчастіше виступають різні мета-
боліти хімічних перетворень в організмі, кофактори, гормони та їх
похідні, іони металів та ін. Іноді й субстрат може виконувати функ-
цію алостеричного ефектора. Очевидно, що в таких ферментів акти-
вний центр за конфігурацією схожий на алостеричний, але останній
не має каталітичної ділянки, чим і відрізняється від активного
центру ферменту. Подібні ферменти мають нібито власний конт-
роль.
Окремі ферменти мають по декілька алостеричних центрів: одні
з них специфичні до алостеричних активаторів, інші – до інгібіторів.
Чим більше алостеричних центрів і ефекторів, тим чутливіше реа-
гують ферменти на зміни в обміні речовин.
Алостеричні ферменти відіграють важливу роль в обміні речо-
вин клітини. Вони займають «ключове» положення в метаболізмі,
оскільки тонко реагують на зміни в обміні речовин і регулюють
швидкість проходження речовин системою ферментів. Наприклад,
алостерична регуляція проявляється у вигляді гальмування кінцевим
продуктом першого ферменту ланцюга. Зовнішньо така регуляція
подібна до регуляції за типом зворотного зв'язку і дає змогу контро-
лювати вихід кінцевого продукту, у випадку накопичення якого при-
пиняється дія першого ферменту ланцюга. Існування подібного ме-
ханізму контролю активності ферментів метаболітами було відкри-
то в кишечної палички під час дослідження синтезу L-ізолейцину.
Виявилося, що L-ізолейцин, котрий є кінцевим продуктом, вибірково
пригнічує активність ферменту треоніндегідратази, яка каталізує пе-
ршу ланку процесу перетворення L-треоніну в L-ізолейцин, що нара-
ховує 5 ферментативних реакцій:

Існування процесу гальмування за типом зворотного зв'язку до-

ведено для всіх живих організмів, і нині він розглядається як один із
провідних типів регуляції активності ферментів і клітинного мета-
болізму в цілому.
Виявлено алостеричну регуляцію за допомогою гормонів. На-
приклад, інсулін є алостеричним активатором гексокінази, котра бе-
ре участь у перетворенні глюкози до глюкозо-6-фосфату в присутно-
сті АТФ, а алостеричним інгібітором цього ферменту є гормони
надниркових залоз – глюкокортикоїди. Жіночі статеві гормони (ест-
рогени) є алостеричними інгібіторами ферменту глутаматдегідро-
генази, який каталізує дезамінування глутамінової кислоти.

147
 Множинні молекулярні форми ферментів. Ізоферменти
Під множинними молекулярними формами ферментів (ММФФ)
розуміють ряд форм одного й того ж ферменту, які каталізують одну
й ту саму реакцію, але відрізняються за місцем локалізації в органі-
змі, за складом, а отже, і за деякими властивостями: швидкістю пе-
ресування в електричному полі, оптимумом рН, імунологічними ха-
рактеристиками і т.ін. Група споріднених ферментів, що є рядом
форм одного і того ж ферменту з четвертинною структурою органі-
зації і які відрізняються один від одного за якістю субодиниць, одер-
жала назву ізоферментів. На даний час ізоферменти виявлені більш
ніж у 100 ферментів.
Як приклад можна розглянути лактатдегідрогеназу (ЛДГ), яка
каталізує утворення й окислення молочної кислоти:

ЛДГ має четвертинну структуру, що складається із 4 субодиниць,

які представлені двома типами: типом Н (англ. heart – серце) і ти-
пом М (англ. muscle – м'яз) за назвою органів, де виявлена їх найбі-
льша активність.
Одиничні ланцюги позбавлені ферментативної активності і
тільки утворення тетрамерів ЛДГ у різній комбінації двох типів суб-
одиниць дає активний фермент. Різне співвідношення Н та М суб-
одиниць призвело до виникнення п'яти ізоферментів ЛДГ: у складі
одного ізоферменту присутні 4 субодиниці типу Н (4Н, або ЛДГ–1),
у другому – 3 субодиниці типу Н і одна типу М (3Н1М, або ЛДГ–2),
у третьому – дві субодиниці Н и дві – М (2Н2М, або ЛДГ–3), у четве-
ртому – одна Н и три М (1H3М, або ЛДГ–4) і в п'ятому – 4 субодини-
ці типу М (4М, або ЛДГ–5). Ізоферменти позначаються цифpaми в
залежності від швидкості пересування їх в електричному полі від ка-
тоду до аноду. Ізоферменти ЛДГ мають різну локалізацію в ткани-
нах: у серці, мозку, нирках переважають ЛДГ–1, а в печінці і м'язах –
ЛДГ–5. Це має важливе значення для діагностики різних захворю-
вань і є тестом видужування. Знаючи спектр ізоферментів для кож-
ного органу, поставити діагноз уже нескладно (див. рис. 47).
Зміщення в співвідношенні ММФФ (їхня кількість, активність
кожної із форм, стабільність) є одним із механізмів регуляції обмін-
них процесів.
Поліферментні системи
Кожна клітина організму має свій специфічний набір ферментів.
Деякі з них містяться у всіх клітинах, інші присутні тільки в деяких.
148
У клітині робота кожного ферменту, як правило, не індивідуальна, а
тісно пов'язана з іншими ферментами, тобто з окремих ферментів
формуються поліферментні системи, або конвейєри. Субстрат іноді під
час свого перетворення проходить довгий ланцюг реакцій, у яких бере
участь багато ферментів. Продукт реакції, яка каталізується першим
ферментом, служить субстратом для другого ферменту і т.д. Прикла-
дом може бути процес гліколізу. Усі ферменти гліколізу наявні в роз-
чинному стані. У процесах перетворення глюкози до молочної кисло-
ти бере участь цілий ряд ферментів. Положення кожного ферменту
в ланцюзі встановлюється за спорідненістю із субстратами (починаю-
чи з глюкози), кожен з яких відповідно є продуктом реакції, каталізо-
ваної попереднім ферментом. Це збільшує швидкість ферментатив-
них реакцій, і в такому ланцюзі проміжні продукти не накопичуються.
Чимало поліферментних ансамблів структурно зв'язані з якою-
небудь органелою (мітохондрії, рибосоми, ядро) або з біомембрана-
ми і складають високоорганізовані системи, що забезпечують життє-
воважливі функції, наприклад, тканинне дихання, тобто, перенос еле-
ктронів і протонів від субстратів до кисню через систему дихальних
ферментів, закріплених на внутрішній мембрані мітохондрій.

Рис. 47. Проявлені проби ізоферментів після електрофорезу

сигналізують про захворювання різних органів
Деякі ферменти, що беруть участь у реакції одного ланцюга
метаболізму, об'єднуються в мультиензимні комплекси з певною
функцією. Типовим прикладом подібних надмолекулярних компле-
149
ксів є піруватдегідрогеназний комплекс, що складається з декількох
ферментів, які беруть участь в окисленні піровиноградної кислоти
до ацетил-КoА, або синтетаза жирних кислот, що складається із
семи структурно зв’язаних ферментів, котрі виконують функцію
синтезу жирних кислот.
Іммобілізовані ферменти та їх застосування
Ферменти виявляють свою активність не тільки в мікропросторі
клітини, але й поза організмом. Вони є виключно активними і спе-
цифічними каталізаторами, котрі мають недосяжну для хімічних ка-
талізаторів активність і вибірковість і, крім того, прискорюють ба-
гато реакцій, для яких взагалі не відомі хімічні каталізатори. Тому
практичне використання ферментів відкриває величезні можливості
для розробки багатьох хімічних процесів, які йдуть у м'яких умовах з
високим виходом цільових продуктів. Однак, по-перше, ферменти,
ідеально пристосовані для роботи в живій клітині і у разі вилучення
зі свого оточення стають дуже нестійкими і не можуть функціонува-
ти достатньо тривалий термін. По-друге, ферменти, як правило, є
гомогенними каталізаторами, що дуже незручно з технологічної то-
чки зору, оскільки такий каталізатор важко відокремити від продук-
тів реакції і використати знову. По-третє, деякі хіміко-технологічні
процеси бажано проводити за підвищеної температури, наприклад,
для того, щоб не допустити забруднення продуктів синтезу (особли-
во лікарських препаратів) мікрофлорою; проте з підвищенням тем-
ператури стабільність ферментів катастрофічно знижується. Окрім
того, дуже часто потрібні органічні речовини можна одержувати з ви-
соким виходом лише в тому випадку, коли реакція йде виключно в се-
редовищі органічного розчинника. Але в цих умовах звичайні фер-
менти також не здатні нормально працювати і швидко втрачають
каталітичну активність. З цього випливає, що фермент, виділений із
живої клітини, потребує значного вдосконалення.
За останні 15–20 років проблему вдалося розв’язати, і ферменти
стали повноправними компонентами технологічних схем виробницт-
ва. Це було досягнуто шляхом розвитку методів іммобілізації ферме-
нтів, тобто фіксації їх на якихось нерозчинних матеріалах, які запобі-
гають руйнуванню ферментів, збільшують термін їхньої дії, перетво-
рюють їх у гетерогенний каталізатор (наприклад, у вигляді зерен).
Під іммобілізацією розуміють таку процедуру, внаслідок якої
молекула ферменту тим чи іншим способом прикріплюється до пев-
них об'єктів (носіїв), нерозчинних у воді (англ. immobilis – нерухо-
мий). Ці об'єкти разом із ферментом легко відокремлюються від
розчину після завершення реакції. Хімічне «пришивання» ферменту
до носія закріплює конформацію ферменту, що й є причиною підви-
щення стійкості та зниження лабільності.
Іммобілізовані ферменти є начебто моделлю структурно орга-
нізованих у клітині ферментів (мембрана – це та ж нерозчинна осно-
ва для сполучення із ферментом).

150
 Приблизно в 70-х рр. XX ст. на стику певних хімічних і біологіч-
них дисциплін сформувався новий науково-інженерний напрямок:
інженерна ензимологія (найважливіший розділ біотехнології), стрі-
мкий розвиток якої зумовив створення нових типів гетерогенних
біоорганічних каталізаторів – іммобілізованих ферментів.
Ферменти і ферментні системи традиційно застосовуються в най-
різноманітніших галузях практичної діяльності: у харчовій, фармацев-
тичній, текстильній, хутровій, шкіряній та інших галузях промисловос-
ті, у медицині, сільському господарстві, органічному синтезі, хімічно-
му аналізі. Останніми роками ферменти стали застосовувати для
здійснення таких реакцій органічної хімії, як окислення, відновлення,
метилювання, ацетилювання, дезамінування, декарбоксилювання, де-
гідратація, конденсація для поділу і відокремлення ізомерів тощо.
Вже зараз стало очевидним, що застосування біокаталізу в тонкому
органічному синтезі відкриває шлях до безвідходних і низькотемпера-
турних процесів, які протікають до того ж у неагресивних середови-
щах. Немає сумнівів, що впровадження біокаталітичних процесів у хі-
мічну технологію неминуче сприятиме економії сировини й енергії,
зменшенню шкоди, якої сучасна промисловість завдає навколишньому
середовищу. Оволодіння тонкими механізмами дії ферментів, без
сумніву, надасть необмежені можливості одержання у величезних кі-
лькостях і з великою швидкістю корисних речовин у лабораторних і
заводських умовах майже зі 100% виходом.
Таке широке застосування ферментів сприяло налагодженню
промислового їх одержання у великих кількостях. Сировиною для
цього служать тканини різних рослин і тварин, але найчастіше – мік-
роорганізми, які вирощують на селективних середовищах. Окрім то-
го, мікроорганізми швидко накопичують свою біомасу, тому для їх
культивування можуть бути використані дешеві поживні середови-
ща. Наприклад, методами селекції, мутагенезу та генної інженерії
вдалося одержати штами різноманітних видів бактерій, що проду-
кують ті чи інші ферменти в значних кількостях: іноді з виходом по-
над 50% від загальної маси клітинного білка.
Таким чином, іммобілізовані ферменти – це штучно одержа-
ний комплекс ферменту з нерозчинним у воді носієм. Однак, по-
няття «іммобілізація» необхідно розуміти ширше, тобто як будь-
яке обмеження свободи руху білкової молекули ферменту в прос-
торі. Окрім зв'язування з нерозчинним носієм, цього можна також
досягти, наприклад, шляхом внутрішньомолекулярної або міжмо-
лекулярної «зшивки» білкових молекул ферменту низькомолекуля-
рними біфункціональними реагентами або ж приєднанням ферме-
нту до розчинного полімеру (рис. 48).
Іммобілізація здійснюється шляхом фізичної адсорбції фермен-
тів на нерозчинному матеріалі; включенням ферментів до комірок
гелю, а також ковалентним зв'язуванням ферменту з нерозчинним
матеріалом або молекул ферменту між собою з утворенням нероз-
чинних поліферментних комплексів. Як адсорбенти використовують
скло, силікагель, гідроксиапатити, целюлозу та її похідні, хітин, дек-
151
страни та ін. Для включення ферменту до комірок гелю використо-
вують різноманітний гелеутворюючий матеріал, найчастіше поліак-
риламідний гель. Як матеріал для ковалентного зв'язування ферме-
нтів застосовують поліпептиди, білки, похідні стиролу, поліакрила-
мід, нейлон, різні похідні целюлози, крохмаль, агар, агарозу, а також
скло, силікагель тощо. При ковалентному зв'язуванні ферменти зна-
ходяться на хімічному поводку біля нерозчинного носія.
При іммобілізації ферментів використовують ті ж самі принци-
пи, що і при афінній хроматографії. Афінна хроматографія ґрунту-
ється на біоспецифічній взаємодії біополімеру, що виділяється, або
групи полімерів із певною речовиною. Цей вид хроматографії засто-
совується до ферментів, імуноглобулінів, рецепторних білків, які
здатні вибірково за типом комплементарності зв'язуватися із субстра-
тами, рецепторами, антигенами, інгібіторами, кофакторами. Прин-
цип цього методу хроматографії полягає в тому, що на нерозчинно-
му носії закріплюють речовину, здатну специфічно зв'язуватися з біл-
ком, що виділяється, зокрема, ферментом. Цю речовину називають
лігандом. Оброблений таким чином носій (адсорбент) розміщують
у колонці і через неї пропускають суміш білків. З адсорбентом зв'язу-
ється тільки той білок, який має спорідненість зі специфічним ліган-
дом (рис. 49). Потім білок знімають із колонки розчином, що викли-
кає дисоціацію комплексу, який утворився між білком і лігандом.

Рис. 48. Різні способи іммобілізації ферментів:

«зшивка» білкового ланцюга (а); приєднання молекули ферменту
до поверхні інертного носія (б); включення в пористу матрицю (в)

152
 Під час одержання іммобілізованих ферментів вживають усіх за-
побіжних заходів для збереження активності ферменту. Іммобілізова-
ні ферменти, як правило, менш активні, ніж вільні, оскільки зв'язуван-
ня з носієм послаблює індукційний ефект і контакт із субстратом.

Рис. 49. Схема методу афінної хроматографії:

1 – носій (матриця); 2 – «ніжка»; 3 – ліганд; 4 – білок (фермент)
У порівнянні з нативними попередниками іммобілізовані фер-
менти мають ряд переваг у разі їхнього використанні з прикладною
метою.
По-перше, іммобілізований фермент як гетерогенний каталізатор
можна легко вилучити з реакційного середовища, що дає можливість:
– зупинити в потрібний момент реакцію;
– іще раз використати каталізатор;
– одержати продукт, не забруднений ферментом, що є особливо
важливим для харчового і фармацевтичного виробництва.
По-друге, використання гетерогенних каталізаторів дозволяє
здійснювати ферментативний процес безперервно, наприклад, у про-
точних колонках, і регулювати швидкість реакції, яку каталізують, а
також вихід продукту шляхом зміни швидкості потоку.
По-третє, іммобілізація або модифікація ферменту сприяє ціле-
спрямованій зміні властивостей каталізаторів, у тому числі його
специфічності, залежності каталітичної активності від рН, іонного
складу та інших параметрів середовища, і, що дуже важливо, його
стабільності стосовно різного роду денатуруючих впливів.
По-четверте, іммобілізація ферментів дає можливість регулю-
вати їхню каталітичну активність шляхом зміни властивостей носія
під впливом деяких фізичних факторів (світло, звук та ін.). На цій
основі створюються механіко-звукочутливі датчики, посилювачі сла-
бких сигналів і безсрібляні фотографічні процеси.
Основні вимоги, яким мають відповідати носії:
– висока хімічна і біологічна стійкість;
– висока механічна міцність;
– достатня проникність для ферменту і субстратів;
– висока пористість;
– можливість одержання у вигляді зручних у технологічному від-
ношенні форм (гранул, мембран, труб, листів і т.ін.);
– легке переведення в реакційно-здатну форму (активація):
– висока гідрофільність, яка забезпечує можливість проведення
реакції зв'язування ферменту з носієм у водному середовищі;
– невисока вартість.
153
 Як носії для іммобілізації ферментів білки використовують під
час фундаментальних біохімічних досліджень, а також з практичною
метою, особливо у медицині. Із точки зору практичного значення ва-
жливими властивостями білкових носіїв є висока місткість відносно
ферментів, здатність до біодеградації, а також можливість застосу-
вання деяких із них (завдяки фібрилярній природі), у вигляді тонкої
(товщиною 80 мкм) плівки (мембрана). Іммобілізацію на білкових но-
сіях можна проводити і у відсутності, і у присутності зшиваючих агентів.
До недоліків білків як носіїв медичних препаратів для викорис-
тання їх in vivo слід віднести високу імуногенність (виняток станов-
лять колаген та фібрин).
Найчастіше як носії використовуються структурні білки (кера-
тин, фіброїн, колаген); рухові білки (міозин), а також транспортні бі-
лки, наприклад, сироватковий альбумін.
Природні носії-ліпіди. Питання щодо білок-ліпідних взаємодій
давно привертають увагу дослідників, оскільки in vivo більшість фе-
рментативних реакцій протікають поблизу або на поверхні біомемб-
ран – білок-ліпідних утворень. Тому іммобілізація ферментів на
природних ліпідних носіях (конструювання ансамблів білок–ліпід)
може розглядатися як найоптимальніше наближення до умов функ-
ціонування ферментних систем у живій клітині.
Для такої іммобілізації, як правило, використовуються природні
ліпіди – компоненти біомембран (фосфатидилхолін, фосфатидил-
етаноламіни, холестерин та ін.). Ліпідні носії застосовуються у вигляді
моношарів на різних поверхнях або бішарів (як правило, сферичної
форми – ліпосоми). Зазвичай ліпідні носії використовуються у вигляді
моношарів на твердих поверхнях, наприклад, сілікагелі, аеросилі. Для
приготування ліпосом найчастіше використовують фосфатидилхолін
(лецитин), кардіоліпіни, сфінгомієліни. Ліпосоми – це бульбашки роз-
міром від 20–30 нм до 1–2 мкм, отримані з різних природних або син-
тетичних фосфоліпідів. Розміщені усередині ліпосом ферменти захи-
щені від швидкого руйнування протеїназами організму, тому знахо-
дяться в ньому відносно тривалий час, виявляючи свою відповідну
дію.
Дуже перспективною є галузь утворення багатоферментних сис-
тем (за типом поліферментних систем в організмі), закріплених на
одному й тому ж носії, у безпосередній близькості один від одного.
При цьому іммобілізуються два або декілька ферментів, які працю-
ють послідовно, їх активні центри певним чином орієнтовані віднос-
но один до одного. Таким шляхом вдається значно збільшити ефек-
тивність їх роботи: проміжні продукти, які утворюються під дією од-
ного ферменту в такій системі відразу ж потрапляють на інший фе-
рмент. Це є особливо важливим, коли проміжні продукти нестійкі та
легко руйнуються в навколишньому середовищі: у такій системі вони
не виходять назовні, а відразу ж перероблюються.

154
 Можна навести низку прикладів, які свідчать про великі можли-
вості інженерної ензимології в різних галузях промисловості, меди-
цини, сільського господарства. Зокрема, іммобілізовану -гaлaкто-
зидaзy (фермент, який розщеплює лактозу до глюкози й галактози),
приєднану до магнітного стрижня-мішалки, використовують для
зменшення вмісту лактози в молоці, і таким чином вирішують про-
блему нестерпності до лактози в деяких людей. Оброблене таким
чином молоко в замороженому вигляді зберігається значно довше і
не піддається загусненню. За допомогою ферментативної технології
отримують продукти харчування, зокрема вуглеводи (крохмаль та
глюкозу) із целюлози та ін.
У медичній практиці застосовується препарат «Дальцекс-три-
псин», який являє собою лікарську форму трипсину, іммобілізовано-
го на диальдегідцелюлозі і має пролонговану протеолітичну дію, за-
стосовують для очищення гнійних ран та поліпшення процесу їх ре-
генерації. Інший препарат трипсину – «Пакс-трипсин» є іммобілізо-
ваним трипсином на полотні трикотажного поліаміду; його викори-
стовують як матеріал для перев'язок.
Фармпрепарат «Стрептодеказа», створений на основі іммобілі-
зації препарату «Стрептокіназа» (який має тромболітичну актив-
ність) на водорозчинній матриці полісахаридної природи, здатний
до тривалого існування в системі кровообігу, забезпечуючи пролон-
говану фібринолітичну дію в крові протягом 48–72 год. «Стрептоде-
каза» з успіхом застосовується при тромбозах, інфаркті міокарда то-
що, має перевагу перед стрептокіназою і фібринолізином, які швид-
ко руйнуються після введення в організм. Після введення стрепто-
декази, якщо це зробити вчасно, тромб майже безслідно зникає.
Моделювання за допомогою інженерної ензимології процесу
фотосинтезу з використанням іммобілізованих ферментів, кофакто-
рів тощо має велике майбутнє.
Нині здійснюються роботи з іммобілізації не тільки ферментів,
але і кофакторів, гормонів, інгібіторів та інших біологічно активних
лікувально-профілактичних засобів з метою доставки їх в організм
при захворюваннях, пов'язаних із їх недостатністю або відсутністю.
Це усуває дефіцит деяких ферментів в організмі; видаляє вже відме-
рлі денатуровані структури через дію, головним чином, протеоліти-
чних ферментів (зокрема, трипсину та хімотрипсину); забезпечує лі-
зіс тромбів, детоксикацію організму і т.ін. Іммобілізовані ферменти
почали використовуватися в спеціальних колонках для перфузії
(очищення) крові типу «штучна нирка», «штучна печінка». Із лікува-
льною та діагностичною метою використовують іммобілізовані фе-
рменти та інші речовини, введені в напівпроникні (наприклад, полі-
амідні) мікрокапсули розміром приблизно 200 ммк. У таких напів-
проникних капсулах ферменти відносно довго зберігаються і чинять
відповідну дію на певні органи, до яких капсула заноситься током

155
крові, тобто певною мірою забезпечується ще й спрямовна доставка
ферментів за місцем призначення.
Іммобілізовані ферменти застосовуються для отримання амі-
нокислот, гідроксикислот, а також природних речовин із дуже склад-
ною структурою, наприклад, стероїдів, порфіринів, алкалоїдів, прос-
тагландинів, антибіотиків тощо.
Амінокислоти використовують у медицині, сільському госпо-
дарстві, прикладній мікробіології і в багатьох галузях науки. Вони
необхідні як компоненти харчування при недостатності якої-небудь
із природних, особливо незамінних амінокислот, як складова частина
внутрішньовенного харчування хворих, для створення лікарських і
біологічно активних сполук і т.ін.
Усі амінокислоти засвоюються організмом тільки в L-формі (за
винятком метіоніну), а надходження до організму D-форми є небажаним.
Нижче подано схему безперервного потоку отримання L-аміно-
кислоти L-аланіну та регенерації коферменту в модельній системі,
куди вихідний субстрат (молочна кислота) подається за допомогою
насоса в камеру-реактор, який містить іммобілізовані на декстрані
НАД+ та дві НАД-залежні дегідрогенази: лактат- і аланіндегідроге-
нази. Із протилежного кінця реактора продукт реакції L-аланін вида-
ляється із заданою швидкістю методом ультрафільтрації:

Подібні реактори знайшли застосування у фармацевтичній про-

мисловості, наприклад, під час синтезу глюкокортикоїдного препа-
рату преднізолону з гідрокортизону.
Не менш важливим напрямком для медицини є іммобілізація клі-
тин. Як приклад медичного використання досягнень біотехнології мо-
жна навести іммобілізацію клітин щитовидної залози для визначення
тиреотропного гормону в біорідинах або тканинних екстрактах, отри-
маних з організму; введення -клітин підшлункової залози в організм
при діабеті та ін. За допомогою іммобілізованих ферментів здійсню-
ється не тільки промисловий синтез ряду фармпрепаратів, але й розро-
блені високочутливі методи аналізу ліків, експрес-аналіз біологічних
компонентів (автомати для аналізу крові, сечі). Ферменти значно

156
спрощують аналіз крові: якщо для біохімічного аналізу необхідно взяти
цілу пробірку крові, то створений останніми роками імуноферментний
метод аналізу на базі іммобілізації ферментів обмежується всього одні-
єю краплею крові і визначає вміст приблизно 50 речовин одразу.
Нині отримані деякі штучні каталізатори, які функціонують за
принципом ферментативного каталізу. Вони отримали назву син-
зимів. Окремі синзими дуже ефективні, але специфічності фермен-
тів не мають.
Ферментна технологія – ще дуже молодий напрямок біотехно-
логії, але в цій галузі вже є значні успіхи і в найближчому майбут-
ньому тут можна чекати великих досягнень.
Значення ферментів для медицини
Роль ферментів у розвитку захворювань, їх діагностиці та ліку-
ванні розглядаються в самостійному розділі біохімії – медичній фе-
рментології.
Розрізняють три основних напрямки медичної ензимології: ен-
зимопатологію, ензимодіагностику й ензимотерапію.
Ензимопатологія. Перш за все це спадкові захворювання, які по-
в'язані із порушенням біосинтезу білків-ферментів.
Наприклад, фенілпіровиноградна олігофренія відзначається при
порушенні синтезу ферменту фенілаланінгідроксилази, яка перетво-
рює фенілаланін у тирозин. Це призводить до накопичення феніла-
ланіну в організмі, в якому він інтенсивно розпадається з утворен-
ням і накопиченням токсичних сполук (у тому числі й фенілпірови-
ноградної кислоти), котрі порушують обмін речовин в організмі,
особливо в мозку. У хворих дітей гальмується розумовий розвиток,
виявляються психічні відхилення.
Причинами інших ензимопатій можуть стати недостатність ко-
факторів, наприклад, вітамінів або їхніх похідних (аліментарна ен-
зимопатія); дія токсинів, отрут, які гальмують активність ферментів
(токсична ензимопатія) та деякі інші.
Ензимодіагностика. Значна роль відводиться ферментам у діаг-
ностиці захворювань. Використання їх із цією метою пов'язане з тим,
що кожен орган або тканина має характерний для них спектр (набір)
ферментів та поява їх у крові надає змогу діагностувати патологію.
Так, для серцевого м'язу серед великої групи ферментів найспецифі-
чнішими є креатинкіназа (КК), аспартатамінотрансфераза (АСТ) і
лактатдегідрогеназа (ЛДГ). У печінці переважає аланінамінотранс-
фераза (АЛТ), ЛДГ, лужна фосфатаза (ЛФ); у скелетних м'язах –
ЛДГ, КК і меншою мірою АСТ; у кістковій системі – ЛФ; у передмі-
хуровій залозі – кисла фосфатаза (КФ); у підшлунковій залозі – -амі-
лаза. Для ізоферментів також визначена їх локалізація.
Також причиною використання ферментів у діагностиці є те, що
в організмі здорової людини підтримується стан динамічної рівно-
157
ваги між процесами анаболізму та катаболізму. Тому вміст у крові
ферментів є величиною відносно постійною, а збільшення або зни-
ження активності ферментів у ній свідчать про наявність патологіч-
них процесів. При інфаркті міокарда відзначається суттєве збіль-
шення активності АСТ, КК, ЛДГ-1, при захворюванні печінки збіль-
шується активність АЛТ, альдолази, ЛДГ-4 та ЛДГ-5; при запальних
процесах у підшлунковій залозі характерне підвищення активності
-амілази; при пухлинах у кістковій системі – зростає активність ЛФ,
рак простати супроводжується збільшенням КФ.
Вихід ферментів у кров відбувається не тільки при деструкції
клітин, але і при підвищенні проникності клітинних мембран. Це
відзначається, як правило, на самому початку розвитку патологічно-
го процесу, часто до розвитку клінічної картини. Цей факт ще більше
підкреслює значення ферментної діагностики. Так, активність КК
збільшується через 2–4 год, АСТ – через 4–6 год після інфаркту міо-
карда; активність -амілази зростає в декілька разів через 3 год піс-
ля початку приступу гострого панкреатиту; активність амінотранс-
фераз і ЛДГ значно збільшуються ще в доклінічний період гострого
інфекційного гепатиту, коли інші ознаки захворювання відсутні і т.д.
Відзначено пряму залежність між активністю ферментів та кіль-
кістю пошкоджених клітин: чим вища активність ферменту, тим бі-
льша зона пошкодження тканини, а зниження його активності свід-
чить про обмеження некротичного осередку і є також тестом до
одужання. Так, наприклад, при гострому гепатиті, який характеризу-
ється дифузним характером запального процесу, активність АЛТ
у крові зростає в 50–100 разів порівняно із нормою, і утримується на
цьому рівні протягом 2–3 тижнів, а при одужанні наближається до
норми. У той же час при інфаркті міокарда, що представляє собою
ураження обмеженої ділянки серцевого м'язу, активність КК і АСТ
у крові досягає максимуму на 3–5 добу, після чого знижується.
Отже, показник визначення активності ферментів значно допома-
гає лікарю в питаннях діагностики захворювань, допомагає контролю-
вати перебіг хвороби та процес реабілітації. При деяких захворюваннях
(спадкових хворобах) ферменти є основним діагностичним тестом.
Ензимотерапія – використання ферментів як фармакологічних
засобів. Лікування ферментами проводиться, в основному, при їхній
недостатності в організмі (заміщувальна ензимотерапія), а також
вони використовуються як допоміжні засоби в комплексній терапії
різних захворювань.
Так, ферменти пепсин, трипсин, хімотрипсин, амілаза, ліпаза та
інші, як у вільному стані, так і в складі різних лікарських форм, знай-
шли широке застосування при шлунково-кишкових захворюваннях як
препарати, що регулюють процеси травлення. Трипсин застосовуєть-
ся зовнішньо для очистки гнійних ран і внутрішньом’язово як проти-
запальний засіб при остеомієлітах та гайморитах; фібринолізин реко-
158
мендують для розсмоктування тромбів судин, цитохром с вживають
при отруєнні чадним газом та деякими іншими отруйними сполуками,
які пригнічують процеси тканинного дихання. Препарати типу тром-
біну використовують для запобігання кровотечі або для її зупинки.
Нуклеази використовуються під час лікування деяких вірусних захво-
рювань. Наприклад, під час лікування вірусного кон’юнктивіту з
успіхом використовують очні краплі, які містять ДНК-азу: фермент
руйнує ДНК вірусу і таким чином виліковує захворювання.
Аспарагіназу застосовують для лікування деяких форм лейкозів.
Лікування ґрунтується на тому, що амід аспарагінової кислоти – ас-
парагін – є необхідним для синтезу білків у лейкозних клітинах, од-
нак, він не синтезується в цих клітинах, і повинен надходити із плаз-
ми. Введена в кров хворого аспарагіназа руйнує аспарагін до аміаку й
аспарагінової кислоти, звідси синтез білків у лейкозних клітинах
припиняється – клітини гинуть.
Препарати лідаза, ронідаза тощо, які каталізують розщеплення
цементуючої речовини сполучної тканини – гіалуронову кислоту, ви-
користовуються разом із іншими лікарськими засобами, що значно
прискорює їхнє всмоктування та зменшує біль. Гіалуронідазу також
застосовують для розсмоктування гематом при крововиливах, ексу-
датів у плевральній і черевній порожнинах, рубців та ін.
Для активації діяльності певних ферментів у терапії широко ви-
користовують кофактори. З лікувальною метою використовується,
наприклад, кокарбоксилаза при серцевих захворюваннях, порушеннях
нервової системи і в багатьох інших випадках; ФМН використовують
при захворюваннях шкіри, кератитах, кон’юнктивітах, неврастенії.
У медичній практиці використовують також інгібітори фермен-
тів – як специфічні препарати для лікування окремих захворювань.
Так, при захворюваннях підшлункової залози (панкреатитах) для
пригнічення протеїназ, які переводять, наприклад, трипсиноген
у трипсин у самій тканині підшлункової залози і, тим самим, викли-
кають самоперетравлювання та запалення, застосовують їхні інгібі-
тори – трасилол, контрикал та ін.
Ферментологія дає можливість створювати лікарські препара-
ти цілеспрямованої дії. Так, сульфаніламідні сполуки позитивно
діють при кокових інфекціях. Їх дія ґрунтується на конкурентному
гальмуванні, оскільки вони є аналогами субстратів, необхідних для
життєдіяльності кокових мікроорганізмів. Нікотинова кислота є
необхідною для розвитку туберкульозних бацил, а її структурний
аналог – гідразид ізонікотинової кислоти (фтивазид) є ефективним
засобом лікування туберкульозу.
Усе вищезазначене підтверджує важливість та необхідність ви-
вчення ферментів із метою їх використання в медичній практиці.
Успіхи в розвитку медичної ензимології і надалі відіграватимуть
усе більшу роль як у розробці високоспецифічних методів лікування
159
та профілактики захворювань, так і у створенні високоспецифічних
лікарських засобів.
Аутоліз тканин і його значення
для заготівлі лікарської сировини рослинного
та тваринного походження
Аутоліз, або автоліз (грецьке autos – сам, lisis – розчинення) – це
самоперетравлювання тканин, воно спостерігається при відділенні
органів та тканин від цілісного організму і, за відсутності процесів
регуляції, відбуваються переважно катаболічні зміни. При автолізі
більшість ферментів, через оборотну дію каталізу сприяють перевазі
процесів катаболізму, а процес синтезу частіше має інший напрямок.
Автоліз залежить від кількості та активності ферментів. Наприклад,
якщо лікарська рослина на корені, у ній протікають процеси як син-
тезу, так і розпаду діючих речовин (переважає, головним чином, син-
тез). Якщо рослини зняти з кореня (при заготівлі сировини), діючі
біологічно активні речовини можуть розпадатися, і лікарський ефект
буде послабленим або відсутнім. Тому при заготівлі лікарської рос-
линної сировини часто рослини сушать – цим досягається видалення
води, а оскільки більшість ферментів належить до класу гідролаз, їх-
ня активність при цьому зменшується; обробляють сировину спир-
том, ацетоном, досягаючи при цьому зневоднення та інактивації
ферментів. Останні процеси застосувуються під час отримання пре-
паратів із сировини тваринного походження.
Автоліз іноді використовують для отримання різних фармпре-
паратів із тканин рослин і тварин, наприклад, для отримання препа-
рату алое. У рослин зривають листя (відділяють від організму), кла-
дуть у темне місце при температурі 7–8 С, при цьому відзначається
накопичення продуктів автолізу – так званих біогенних стимуляторів
(аміни, аміди, різні органічні кислоти, азотні основи та ін.), які поси-
люють більшість ланок обміну речовин та сприяють одужанню.

160
 ГЛАВА 5. БІОЛОГІЧНІ МЕМБРАНИ
Усі живі організми складаються з клітин, сформованих системою
мембран. Мембрани оточують клітину, поділяють її на окремі відсі-
ки – компартменти, утворюють структури клітинних органел. Вони
прямо або опосередковано пов'язані з усіма процесами, що відбува-
ються в клітині й забезпечують прояв найважливіших функцій органі-
зму. Функції мембран досить різноманітні. Мембрани утворюють ба-
р'єр з високою вибірковою проникністю, яка досягається роботою їх
транспортних систем, регулюють потік іонів та субстратів у клітину і з
клітини, підтримуючи постійність внутрішньоклітинного середовища
в організмі. Через мембранні рецептори відбувається сприйняття клі-
тиною зовнішніх сигналів (світло, дія гормонів, нейромедіаторів), що
дозволяє їй швидко реагувати на зміни, котрі відбуваються в оточую-
чому середовищі. Завдяки узгоджено працюючим мембранозв’язаним
ферментним системам, мембранні структури беруть участь в інтегра-
ції метаболічних процесів у клітині. Мембрани забезпечують прове-
дення електричних сигналів у нервових та м'язових клітинах, беруть
участь у процесах біосинтезу білка і перетворення енергії (фотосинтез,
окислювальне фосфорилювання).
Структура мембран
Біологічні мембрани – це високоорганізовані структури товщи-
ною 6–10 нм, що складаються в основному з білків та ліпідів, і ото-
чують клітину або субклітинні структури.
Головні структурні компоненти мембран – ліпіди ( 40%) та
білки ( 50%). Окрім того, у них наявні вуглеводи (2–10%), зв'язана
вода (близько 30% усієї маси) та в деяких мембранах – сліди РНК
(до 0,1%). Відносні кількості ліпідів і білків значно варіюють: на-
приклад, у мієліновій мембрані ліпіди складають 75% і 25% – біл-
ки, а у внутрішній мембрані мітохондрій на частку ліпідів припадає
25% і 75% складають білки.
Ліпіди мембран. У клітинних мембранах присутні ліпіди трьох
класів: фосфоліпіди, гліколіпіди та стерини. Фосфоліпіди складають
основну частину ліпідного компонента мембран (80%). У мембран-
них структурах містяться фосфоліпіди двох типів – фосфогліцериди
та сфінгофосфатиди. Серед фосфогліцеридів найбільш поширені
в мембранах фосфатидилхоліни, присутні також фосфатидилетано-
ламіни, фосфатидилсерини, фосфатидилінозитоли і кардіоліпіни.
Сфінгофосфатиди представлені сфінгомієліном, який найчастіше зу-
стрічається в мембранах клітин мозку. Важливими компонентами
плазматичних мембран нервових клітин є гліколіпіди: цереброзиди,
сульфатиди, церамідполігексозиди і гангліозиди. Третій клас ліпі-
дів – стерини – представлений холестерином, який міститься, голо-
вним чином, в плазматичній мембрані клітин.
Ліпідний бішар мембран. Структура ліпідів біологічних мем-
бран має одну загальну рису, яка зумовлює їхню ідеальну здатність
до утворення подвійного ліпідного шару. Усі мембранні ліпіди яв-
161
ляють собою амфіпатичні, або амфіфільні молекули, тобто один
кінець їхніх молекул гідрофільний або полярний, інший – гідрофоб-
ний або неполярний. Гідрофільний кінець або полярну «голівку» у фо-
сфоліпідах складає фосфатний залишок з приєднаним до нього хо-
ліном, етаноламіном, серином або інозитолом, а в гліколіпідах –
вуглеводний компонент. Гідрофобний кінець або «хвіст» утворю-
ють вуглеводневі радикали жирних кислот та сфінгозину. Молеку-
ли фосфоліпідів мають два вуглеводневих «хвости», що складають-
ся з жирних кислот, одна з яких є насиченою, а інша – ненасиченою і
містить одну або більше цис-подвійних зв'язків, які викликають по-
яву вигинів у «хвості» (рис. 50).

Рис. 50. Схематичне зображення фосфоліпіду або іншого мембранного ліпіду:

А – насичена жирна кислота;
В – ненасичена жирна кислота
У холестерину амфіпатичні властивості виражені слабко і, не-
зважаючи на наявність гідроксильної групи, його молекула в основ-
ному є гідрофобною.
Амфіпатичний характер молекул фосфоліпідів та гліколіпідів
змушує їх у водних розчинах самовільно формувати бімолекулярні
шари. Периферичні зони шару, утворені полярними гідрофільними
зонами, взаємодіють із водною фазою, а незаряджені «хвости» утво-
рюють гідрофобну центральну зону (рис. 51). Таку ж будову мають
природні клітинні мембрани. Холестерин вбудовується між фосфо-
ліпідними молекулами таким чином, що його гідроксильна група
контактує з водною фазою, а решта молекули розташовується всере-
дині гідрофобного шару. Завдяки ліпідному бішару двошарова ліпід-
на мембрана є практично непроникною для іонів та більшості поля-
рних молекул, бо вони не розчиняються в його гідрофобній зоні. Але
вона є проникною для молекул ліпідної природи, наприклад, стерої-
дних гормонів. Іони і водорозчинні молекули проходять крізь мем-
брану каналами, що формуються білками або за допомогою білків-
переносників (див. нижче).
Білки мембран. Основні структурні особливості біологічних
мембран визначаються властивостями ліпідного бішару, тоді як бі-
льшість їхніх специфічних функцій здійснюється білками. Ґрунтую-
чись на ролі білків у складі мембран, їх можна поділити на п'ять
груп: 1) структурні білки, що беруть участь у підтримці структури всі-
162
єї мембрани; 2) транспортні білки, що здійснюють трансмембран-
ний перенос речовин; 3) білки-ферменти, що каталізують реакції, які
відбуваються на мембранах; 4) рецепторні білки, що специфічно
зв'язують певні сполуки (гормони, нейромедіатори, токсини) на зов-
нішньому боці мембрани; 5) контрактильні білки, відповідальні за
рухливість окремих клітин та компонентів мембран.

Рис.51. Схематичне зображення бішарової мембрани

Залежно від міцності зв'язку з мембраною розрізняють інтегра-
льні і периферичні білки. Інтегральні білки пронизують мембрану
наскрізь або глибоко розташовуються в ліпідному бішарі. Ці білки
мають амфіпатичні властивості: у них є гідрофобні ділянки, які про-
ходять крізь мембрану та взаємодіють з гідрофобними «хвостами»
ліпідних молекул усередині бішару (за допомогою гідрофобних вза-
ємодій), і гідрофільні ділянки. Останні обернені до води з обох боків
мембрани і електростатично взаємодіють з полярними «голівками»
ліпідів. Інтегральні білки можуть містити у своєму складі вуглеводні
фрагменти, які виступають на зовнішню поверхню мембрани. Добре
вивченим інтегральним глікопротеїном є один з основних білків
плазматичної мембрани еритроцитів – глікофорин. Молекула гліко-
форину має один поліпептидний ланцюг, що складається з трьох ча-
стин («доменів»). На зовнішній поверхні мембрани локалізована йо-
го гідрофільна N-кінцева ділянка, з якою пов'язано 15 олігосахарид-
них ланцюгів, що містять близько 100 моносахаридів (рис.52). Вугле-
води складають приблизно 60% усієї маси білка. Друга частина мо-
лекули, яка пронизує ліпідний бішар, являє собою -спіральну ділян-
ку, що нараховує близько 30 амінокислотних залишків. Третя C-
кінцева ділянка – гідрофільна і розташовується на внутрішній повер-
хні мембрани. Вуглеводні компоненти глікофорину служать рецеп-
торами для вірусів грипу, фітогемаглютинінів, а також є носіями ан-
тигенів груп крові MN-типу.
Більшість інтегральних білків, як і глікофорин, пронизують бішар
у вигляді однієї -спіралі, але є білки, які перетинають його декілька
разів у вигляді серії -спіралей (бактеріородопсин, родопсин, білок
смуги 3). -Структури в мембранних білках зустрічаються рідко. Ді-
лянки молекул, які розташовані поза мембраною і контактують з вод-
ною фазою, утворені переважно неупорядкованими структурами.
163
 Рис.52. Глікофорин у мембрані еритроцита
Периферичні білки відрізняються від інтегральних меншою
глибиною проникнення в бішар і слабшими білок-ліпідними взаємо-
діями. Вони розташовані на зовнішній і внутрішній поверхнях мем-
бран. Розрізняють поверхневі білки, пов'язані електростатичними
взаємодіями з полярними групами ліпідів, а також поверхнею інтег-
ральних білків, і власне периферичні білки. Останні частково зануре-
ні в мембрану і окрім електростатичних сил утримуються також гід-
рофобними взаємодіями, наприклад цитохром с. До поверхневих бі-
лків належить спектрин, на частку якого припадає близько третини
всіх еритроцитарних білків. Палочкоподібні молекули спектрину по-
в'язані з інтегральним білком смуги 3 через інший білок – анкірин і
утворюють гнучку сіткоподібну структуру (цитоскелет) на цитопла-
зматичній поверхні мембрани, яка підтримує структурну цілісність і
двоувігнуту форму еритроцитів.
Вуглеводи мембран входять у мембранні структури не самостій-
но, а в складі глікопротеїнів та гліколіпідів. Розташовуючись пере-
важно на зовнішній поверхні плазматичної мембрани клітин, саме
вуглеводи визначають її специфічність. Вони забезпечують міжклі-
тинні взаємодії, а також формують рецепторні ділянки мембран.
Рідинно-мозаїчна модель мембран. У наш час загальноприй-
нятою є рідинно-мозаїчна модель будови мембран, запропонова-
на у 1972 р. С. Сингером і Дж. Ніколсоном і удосконалена С. Син-
гером у 1981 р. Згідно з даною моделлю основу мембран складає
ліпідний бішар, у який занурені молекули білків, нековалентно
зв'язані з ліпідами (рис. 53).
Якщо дивитися на таку мембрану зверху, то вона має мозаїч-
ність, утворену полярними «голівками» ліпідів і білками. Усі клітин-
ні мембрани є динамічними структурами. Найрухливіші компоненти
в них – ліпіди. Положення молекул ліпідів у мембранах упорядкова-
не, проте вони здатні дифундувати в межах одного моношару пара-
лельно до поверхні мембрани (латеральна дифузія) зі швидкістю до
2 мкм за 1 с, здійснювати обертальні та коливальні рухи. З меншою
швидкістю вони можуть переходити з одного моношару в інший
(«фліп-флоп» – перескок).
164
 Рис. 53. Рідинно-мозаїчна модель мембранної структури
Шари ліпідів, що прилягають до білка (пограничні), більш упо-
рядковані, тобто їх рухливість обмежена в порівнянні з вільними лі-
підами. Ліпіди здатні утворювати упорядковані зони – кластери, в яких
усі молекули мають однаковий кут нахилу, і щільність упаковки мо-
лекул може істотно відрізнятися від сусідніх із ними зон. Тривалість
життя кластерів становить близько 10-6–10-7 с, а кількість молекул –
від декількох десятків до декількох сотень.
Для молекул білків також характерні латеральні, коливальні та
обертальні рухи, проте вони не можуть переходити з одного боку
бішару на інший. Деякі білки майже такі ж рухливі, як і ліпіди, інші –
практично нерухомі. Рухливість білків визначається не тільки їх вла-
стивостями, але також фазовим станом ліпідів.
Ліпідний бішар може перебувати в рідкому (рідиннокристаліч-
ному) неупорядкованому або у кристалічному (твердому) упорядко-
ваному стані. Перехід від одного стану до іншого (або фазовий пере-
хід) визначається ліпідним складом мембран. Наявність великої кі-
лькості насичених жирних кислот призводить до упорядкованого
кристалічного стану мембрани і підвищує температуру переходу до
неупорядкованого рідинного стану. Присутність подвійних зв'язків
у цис-конфігурації призводить до появи вигинів у ланцюгах, що за-
важає їхній взаємодії, підвищує текучість бішару та знижує темпера-
туру фазового переходу. Важливим регулятором фазових переходів
мембран є холестерин, залучення якого призводить до утворення
станів із проміжною текучістю. Якщо бішар перебуває в рідинному
стані, то холестерин переводить його в упорядкований стан, ство-
рюючи перешкоду для переміщення ацильних ланцюгів; кристалічну
ж структуру мембрани холестерин переводить у неупорядкований
стан, розташовуючись між ацильними ланцюгами. Текучість мем-
брани сильно впливає на її функціонування. У разі збільшення теку-
чості мембрани послаблюються її бар'єрні властивості, і вона стає
165
більш проникною для невеликих молекул. Вважається, що більшість
мембран у живих організмах за умов фізіологічної температури пе-
ребуває в проміжному (між рідким та твердим) стані.
Важливою властивістю мембран є асиметрія. Для мембран ха-
рактерна асиметрія функціональних та обмінних процесів, що забез-
печується асиметричним розподілом їхніх компонентів. Наприклад,
у плазматичній мембрані еритроцитів приблизно 80% сфінгомієліну
й більша частина фосфатидилхоліну локалізовані в зовнішній частині
бішару, а весь фосфатидилсерин і 80–85% фосфатидилетаноламіну –
у внутрішній. Холестерин переважає в зовнішньому моношарі мем-
брани. Білки, що беруть участь у процесах упізнавання й рецепції,
розташовуються в зовнішньому моношарі, а більшість ферментів – у
внутрішньому. Вуглеводні компоненти розташовуються на зовніш-
ній поверхні, іноді утворюючи суцільне покриття – глікокалікс. Усе
це характеризує поперечну асиметрію мембран.
Штучні мембрани. Штучні мембрани одержують із фосфоліпідів
у різний спосіб. Унаслідок збовтування або обробки ультразвуком су-
спензії фосфоліпідів у воді, утворюються сферичні бішарові везику-
ли, які називаються ліпосомами (діаметром 200–2000 Å). Ліпосоми
можуть складатися з одного (одноламелярні) або декількох (муль-
тиламелярні) бішарів фосфоліпідів, що чергуються з водним прос-
тором. У наш час усе більшого значення набуває можливість викори-
стання фосфоліпідних везикул для доставки в клітину лікарських за-
собів. Це має ряд переваг: 1) введення речовин усередину ліпосом
захищає їх від дії ферментних систем організму; 2) ліпосоми форму-
ються з природних фосфоліпідів, у зв'язку з чим вони легко включа-
ються в обмінні процеси в організмі і є практично нешкідливими;
3) завдяки здатності ліпосом взаємодіяти з мембранами клітин
стає можливим введення всередину клітин речовин, які не прони-
кають крізь клітинну мембрану або мають обмежену проникність;
4) унаслідок обмеженої проникності ліпосом можливе їхнє викори-
стання для дозованого надходження лікарського препарату і зни-
ження його токсичності; 5) ліпосоми можна застосовувати для
спрямованого транспорту біологічно активних молекул до певних
органів і тканин, для чого в їхні мембрани необхідно включити мо-
лекули, які впізнаються специфічними рецепторами плазматичної
мембрани клітин-мішеней.
Трансмембранний перенос речовин
Найважливішою функцією мембран є регуляція транспорту речо-
вин у клітину та з клітини. Механізми транспорту малих і великих мо-
лекул крізь мембрани дуже відрізняються один від одного (табл.7).
Перенос малих молекул через мембрани може здійснюватися
шляхом простої дифузії, пасивного та активного транспорту.
Шляхом простої дифузії через мембрани можуть проникати ма-
лі неполярні (O2, H2O, CO2) молекули, незаряджені полярні молеку-
ли (сечовина), а також низькомолекулярні гідрофобні речовини.
Проста дифузія являє собою самовільне переміщення речовини в ре-
166
зультаті теплового руху за градієнтом концентрації або електрохімі-
чним градієнтом (при переносі заряджених частинок). Швидкість
дифузії визначається трансмембранним градієнтом концентрації ре-
човин, їхньою розчинністю в гідрофобному шарі мембрани й тепло-
вим рухом молекул, що пересуваються. Значення такої дифузії в ор-
ганізмі обмежене.
Молекули, що самі не можуть проходити крізь мембрану, вико-
ристовують для цього спеціальні білки-переносники. Якщо транс-
порт однієї речовини за допомогою переносника супроводжується
переносом іншої сполуки в тому ж напрямку, то таке явище назива-
ється симпортом. А явище, коли транспорт будь-якої речовини по-
єднується з переносом іншої речовини в протилежному напрямку,
називається антипортом.
Переміщення молекул крізь мембранний бішар, за участю біл-
ків-переносників, може відбуватися двома способами: шляхом паси-
вного або активного транспорту.
Таблиця 7
Перенос речовин крізь мембрани
Трансмембранне переміщення Трансмембранне переміщення
малих молекул великих молекул
1. Проста дифузія 1. Ендоцитоз
2. Пасивний транспорт Неспецифічний
Полегшена дифузія Фагоцитоз
Обмінна дифузія Піноцитоз
3. Активний транспорт Селективний
Первинний активний транспорт 2. Екзоцитоз
Вторинний активний транспорт Конститутивний
Симпортний Регульований
Антипортний
Пасивний транспорт речовин здійснюється за градієнтом їх
концентрації за допомогою білків-переносників (транслоказ, перме-
аз) без витрат енергії. Існують два види пасивного транспорту – по-
легшена та обмінна дифузії. При полегшеній дифузії білки сполуча-
ються з молекулами, що транспортуються, і прискорюють процес їх
переносу. За допомогою цього виду дифузії крізь мембрану транспо-
ртуються амінокислоти, моносахариди, нуклеотиди, іони. Для цього
виду дифузії характерним є ефект насичення: коли білок насичений,
подальше збільшення концентрації дифундуючої речовини не при-
скорює дифузію (аналогія з ферментативним каталізом). Молекуля-
рний механізм роботи білків-переносників досі невідомий. Припус-
кається, що вони вбудовані в мембрану і змінюють свою конформа-
цію за механізмом «пінг-понг» (рис.54). Переносник зв'язує речови-
ну, що переноситься, з одного боку мембрани, після чого в ньому
відбуваються конформаційні зміни («понг-пінг»), унаслідок яких ця
речовина звільняється з іншого боку мембрани, а переносник повер-
тається у вихідний стан («пінг-понг»).

167
 Припускається, що за таким механізмом переносить іони К+
крізь мембрани мітохондрій іонофор – антибіотик валіноміцин.
Особливу роль серед систем пасивного транспорту відіграють
іонні канали електрозбуджуваних мембран нервових і м'язових клі-
тин для іонів Na+, K+ и Сa2+. Ці канали являють собою пори, сфор-
мовані каналоутворюючими білками. Таким білком є іонофор анти-
біотик граміцидин, який формує канал для одновалентних катіонів.

Рис. 54. Гіпотетична модель, що показує

як конформаційні зміни в білку-переноснику могли б
забезпечити полегшену дифузію розчиненої речовини А
Обмінна дифузія здійснюється за антипортним механізмом, ко-
ли відбувається обмін однієї речовини на іншу. При цьому кожна ре-
човина рухається за градієнтом концентрації. Такий антипорт харак-
терний для аніонів і катіонів. Як приклад можна навести обмін іонів
Na+ на іони K+, який здійснюється протилежно дії Na+, K+ -АТФази.
Концентрація іонів у цитоплазмі клітин різко відрізняється від
позаклітинної їх концентрації, і така різниця є одним з необхідних
умов життя. Підтримка певного складу й концентрації іонів у клітині
відбувається за рахунок активного транспорту. У процесі активного
транспорту відбувається перенос речовин проти градієнта концент-
рації або електрохімічного градієнта, котрий потребує витрат енер-
гії. Залежно від характеру використання енергії розрізняють первин-
ний і вторинний активний транспорт. Під час первинного активно-
го транспорту витрата енергії відбувається при безпосередньому пе-
реносі речовини крізь мембрану. Перенос речовини крізь мембрану
шляхом вторинного активного транспорту здійснюється за рахунок
енергії градієнта концентрації іонів, створеного на мембрані механіз-
мом первинного активного транспорту. Цей градієнт використовуєть-
ся для переносу інших речовин за допомогою білків-переносників.
За принципом первинного активного транспорту в клітині фун-
кціонують АТФази або іонні насоси-білки, які для транспорту іонів
використовують енергію гідролізу АТФ. Типовим прикладом такого
білка-переносника є Na+, К+-АТФаза, яка працює за принципом ан-
типорта, перекачуючи Na+ із клітин, а К+ – всередину клітин. Na+,
168
К+-АТФаза являє собою олігомер, що пронизує мембрану наскрізь і
містить на внутрішньому боці ділянки для зв'язування АТФ і Na+, а
на зовнішньому боці – для К+ та серцевих глікозидів. Унаслідок при-
єднання 3Na+ відбувається активація АТФази, тобто гідроліз АТФ
та фосфорилювання ферменту з боку цитоплазми. Це викликає його
конформаційні зміни, у результаті яких 3Na+ вивільняється в міжклі-
тинний простір. Зменшується спорідненість до Na+, і до зовнішньої
поверхні приєднується 2К+, що має наслідком дефосфорилювання
ферменту й повертає його до первинної конформації, відкриваючи
канал зсередини й вивільняючи 2К+ у цитоплазму (рис. 55).
За один цикл із клітини виводиться 3Na+, а в клітину надхо-
дять 2К+, що призводить до появи трансмембранного електрохі-
мічного потенціалу. Серцеві глікозиди, одним із яких є уабаїн
(строфантин G), можуть конкурувати з К + за місця зв'язування та
інгібують Na+, К+-АТФазу.
Для життєдіяльності клітини велике значення має функціону-
вання ще однієї системи активного транспорту – Ca2+-АТФази, яка
виводить Ca2+ із клітин і підтримує його внутрішньоклітинну конце-
нтрацію на значно нижчому рівні ( 10-7 М) у порівнянні з позаклі-
тинною ( 10-3 М). Особливо велика кількість Ca2+-АТФази міститься
в мембранах м'язових клітин, де вона є частиною механізму, що ре-
гулює процес скорочення м'язів.

Рис. 55. Механізм дії Na+, К+-АТФази

169
 Вторинний активний транспорт може бути симпортним і ан-
типортним. У тваринних клітинах іоном, що котранспортується, як
правило, є Na+. Прикладом симпортного вторинного транспорту
служить надходження глюкози й амінокислот в епітеліальні клітини
кишечника і нирок. У симпортних системах молекули, що транспор-
туються, і Na+ зв'язуються з білком-переносником, утворюючи по-
трійний комплекс, наприклад: Na+–переносник–глюкоза. Комплекс
переходить на інший бік мембрани, де вивільнюється Na+ і глюкоза.
Для Na+ цей перенос відбувається за концентраційним градієнтом, а
для глюкози або амінокислот – проти градієнта концентрації. За ме-
ханізмом антипортного вторинного активного транспорту в клітин-
них мембранах переноситься багато катіонів. Ключову роль у під-
тримці внутрішньоклітинного значення pH (7,1–7,2) відіграє Na+,
H+ – переносник-обмінник, який входить до складу плазматичних
мембран майже всіх клітин хребетних. Цей переносник забезпечує
спряження виносу іонів H+ із клітин з притоком іонів Na+ і, таким
чином, видаляє надлишок іонів H+, що утворюється внаслідок клі-
тинних реакцій окислення.
Перенос макромолекул крізь мембрани забезпечується механіз-
мами везикулярного транспорту – ендоцитозом і екзоцитозом. За до-
помогою ендоцитозу здійснюється перенос молекул усередину клі-
тини, а за допомогою екзоцитозу – перенос їх із клітин в зовнішнє
середовище. Ендоцитоз може бути неспецифічним та селективним.
Неспецифічний ендоцитоз протікає ніби автоматично і часто може
призводити до захоплення і поглинання клітиною не потрібних їй
речовин. Розрізняють два типи ендоцитозу: фагоцитоз – захоплення
й поглинання клітиною великих часток (мікроорганізми, уламки клі-
тин) та піноцитоз – поглинання клітинами рідин та розчинених ре-
човин. Під час ендоцитозу плазматична мембрана захоплює позаклі-
тинний матеріал і замикає його в мембранну вакуолю, яка виникла
за рахунок вп’ячування плазматичної мембрани і називається фаго-
сомою у випадку фагоцитозу, і піносомою – при піноцитозі. Потім
ця первинна вакуоля відокремлюється від мембрани, пересувається
всередину клітин і зливається з лізосомою, утворюючи вторинну лі-
зосому. У лізосомах більша частина матеріалу фагосом і піносом
руйнується до мономерів, що транспортуються крізь мембрану лізо-
соми в цитозоль, де використовуються клітиною. Для ендоцитозу
необхідна енергія, утворена внаслідок гідролізу АТФ.
Під час селективного або рецептор-індукованого ендоцитозу
поглинаються молекули, для яких на плазматичній мембрані є спе-
цифічні рецептори, що асоціюються тільки з даним типом молекул.
Прикладом селективного ендоцитозу є транспорт у клітину холесте-
рину у вигляді ЛПНГ, які зв'язуються зі специфічними рецепторами
на плазматичній мембрані клітин. За механізмом селективного ен-
доцитозу в клітину потрапляють віруси, що викликають такі захво-
рювання, як гепатит, поліомієліт.
Плазматична мембрана бере участь у виведенні речовин із клі-
тини за допомогою екзоцитозу. У цьому випадку внутрішньоклітинні
продукти, замкнені у вакуолях, підходять до плазматичної мембрани
170
і зливаються з нею, секретуючи їх вміст у позаклітинне середовище.
Існує конститутивний і регульований екзоцитоз. Під час конститу-
тивного шляху секреції речовини секретуються постійно клітинами,
що їх виробляють (секреція фібронектину та колагену фібробласта-
ми). Унаслідок регульованого шляху секреції певні білки й малі мо-
лекули секретуються тільки після одержання клітиною відповідного
сигналу ззовні (нервовий імпульс, вплив гормонів, медіаторів). Так,
тучні клітини секретують гістамін у відповідь на зв'язування специ-
фічних лігандів з рецепторами на їх поверхні.
Міжклітинні взаємодії. Для того, щоб функціонувати як одне ці-
ле та координувати свою життєдіяльність, сусідні клітини однієї тка-
нини повинні сполучатися одна з одною. Таке сполучення досягаєть-
ся завдяки так званим щілинним контактам, які регулюють обмін
іонів та молекул між клітинами. У місцях щілинних контактів утво-
рюються пори, котрі з'єднують цитоплазму сусідніх клітин. Ці пори
формуються із субодиниць, і відповідні структури називаються коне-
ксонами. Конексони складаються із шести білкових субодиниць, які
пронизують мембрану і зв'язані з конексонами сусідніх клітин так,
що утворюється безперервний канал, з'єднуючий внутрішнє середо-
вище двох клітин. Відкривання або закривання внутрішнього каналу
відбувається внаслідок ковзання субодиниць відносно одна одної.

171
 ГЛАВА 6. ОБМІН РЕЧОВИН І ЕНЕРГІЇ
Сутність життєдіяльності будь-якого організму становить постій-
ний обмін речовин і енергії, із припиненням яких припиняється й жит-
тя. Інакше кажучи, обмін речовин і енергії – неодмінна ознака життя.
Обмін речовин (або метаболізм) – це безперервний і саморегу-
льований кругообіг речовин, який відбувається в процесі існування
живих організмів і супроджується їхнім постійним самовідновленням.
Це сукупність хімічних, фізико-хімічних, фізіологічних і біологічних
процесів, спрямованих на самовідновлення живих організмів у тісно-
му зв'язку з оточуючим середовищем. Вся сукупність реакцій, що про-
тікають у живих організмах, складає зміст обміну речовин між органі-
змом та зовнішнім середовищем. До цих реакцій відноситься засво-
єння поживних речовин та кисню, які надходять із навколишнього се-
редовища, аж до утворення кінцевих продуктів (CO2, вода, сечовина та
ін.), що виділяються назовні. Живі організми здатні вбирати з навко-
лишнього середовища й перетворювати енергію (енергетичний об-
мін), яка потім витрачається на побудову й підтримку їхньої структур-
ної організації (пластичний обмін).
Вивчення процесів обміну речовин показало дивовижне узго-
дження хімічних реакцій у просторі й у часі. Хімічні реакції в організ-
мах проходять у певній послідовності і тісно пов'язані між собою.
Процеси обміну речовин знаходяться під регулюючим впливом
центральної нервової й ендокринної систем. Обмін речовин здійсню-
ється за допомогою біокаталізаторів – ферментів, що обумовлюють
закономірний перебіг хімічних процесів в організмах. Виключення
будь-якого з ферментів призводить до порушення нормального ходу
обміну речовин, тобто до певної патології.
В обміні речовин прийнято виділяти два протилежні, але взає-
мопов’язані процеси: катаболізм і анаболізм. Та частина загально-
го обміну речовин, яка супроводжується поглинанням, нагрома-
дженням і перетворенням організмом речовин навколишнього се-
редовища в речовини власного організму називається анаболізмом
(асиміляцією). При цьому завжди відбувається поглинання енергії.
Ту частину загального обміну речовин, яка супроводжується
руйнуванням компонентів живого організму й виведенням продуктів
їхнього розпаду з організму, називають катаболізмом або дисиміля-
цією. При цьому виділяється енергія, значна кількість якої викорис-
товується для процесів анаболізму, підтримання постійної темпера-
тури тіла, механічної роботи тощо.
У ході катаболічних і анаболічних процесів відбувається онов-
лення клітин та їх молекулярних компонентів. Так, еритроцити по-
вністю оновлюють свій склад за 3–4 місяці. Хоча в результаті онов-
лення різноманітні речовини, які входять до складу організму, весь
час замінюються на нові, загальний склад дорослого організму про-
тягом невеликих проміжків часу майже не змінюється. Живий орга-
нізм являє собою стаціонарну систему, до того ж відкриту, оскільки
він знаходиться в постійному обміні з навколишнім середовищем.
172
 Обмін речовин як основний процес життєдіяльності можна роз-
ділити на три етапи. Перший – ентеральний обмін (травлення) – це
механічна й хімічна переробка складових частин їжі в органах трав-
лення і всмоктування.
Другий – проміжний або внутрішньоклітинний обмін, який
включає процеси розпаду й синтезу речовин тканин організму. Він
супроводжується утворенням великої кількості проміжних, а надалі й
кінцевих продуктів обміну. Проміжний обмін характеризується сту-
пінчатістю процесів. При цьому високомолекулярні й низькомолеку-
лярні сполуки, перед тим, як перетворитися на кінцеві продукти об-
міну (CO2, H2O, сечовина та ін.), проходять ряд проміжних стадій,
у яких реакції розпаду чергуються із процесами синтезу.
Третій етап – це виділення кінцевих продуктів обміну з організму
із сечею, калом, повітрям, що видихається і т.ін.
У процесі обміну речовин в організмі утворюються речовини,
які називаються метаболітами. Це, наприклад, амінокислоти, жирні
та ароматичні кислоти, пуринові й піримідинові основи, моносаха-
риди, аміни, гормони та інші властиві організму сполуки. До мета-
болітів слід віднести також і речовини, які не синтезуються в органі-
змі, а надходять до організму ззовні, наприклад, вітаміни та інші
природні сполуки, необхідні для організму.
Слід зазначити самостійність шляхів катаболізму й анаболізму, яка
забезпечується так званою компартменталізацією (від англ.
compartment – відділок, відсік): біосинтетичні реакції й відповідні реак-
ції розпаду часто локалізовані в різних ділянках або відсіках клітини.
Наприклад, у клітині одночасно може відбуватися окислення жирних
кислот з довгим вуглеводневим ланцюгом до стадії оцтової кислоти у
вигляді ацетил-КоА, і протилежно спрямований процес – синтез жир-
них кислот з ацетил-КоА. Ці хімічно несумісні процеси у клітині можли-
ві тому, що вони просторово розділені й відбуваються в різних її части-
нах: окислення жирних кислот – у мітохондріях, а синтез – у цитозолі.
Енергетика обміну речовин
Обмін речовин організмів нерозривно пов'язаний з обміном і
перетворенням енергії, тобто обмін речовин неможливий без супут-
нього обміну енергії. Різноманітні сторони прояву життя вимагають
витрат енергії, організм потребує надходження енергії ззовні. Обмін
енергії включає процеси вивільнення, трансформації, накопичення й
використання енергії, що утворюється під час розпаду поживних ре-
човин в організмі. Кожна органічна речовина, яка входить до складу
живої матерії, має певний запас потенційної енергії, за рахунок якої
може бути здійснена робота.
Розділ біохімії, який займається вивченням перетворення й ви-
користання енергії в живих клітинах, має назву «біоенергетика».
Енергія відома нам у різних формах: електричній, механічній, тепло-
вій, хімічній, осмотичній, світловій та ін. Перетворення енергії в жи-
вій клітині підпорядковується тим же законам термодинаміки, котрі
діють у неживій природі. Існує два основні закони термодинаміки.
173
 Згідно з першим законом різні види енергії можуть перетворю-
ватися один в одний, але загальна кількість енергії у Всесвіті зали-
шається сталою. Кількість загальної енергії в будь-якій системі може
збільшуватися або зменшуватися за рахунок енергії оточуючого се-
редовища. Перший закон – це закон збереження енергії. Його можна
сформулювати й так: енергія не виникає й не зникає, вона може пере-
ходити тільки в інші форми. Кожного разу, коли енергія використову-
ється для виконання роботи або ж переходить з однієї форми в іншу,
загальна кількість енергії залишається незмінною.
Згідно із другим законом енергія може існувати у двох фор-
мах: у формі вільній чи корисній і у формі некорисній (розсіюва-
ній), яка не використовується. За цим законом при будь-якому фі-
зичному чи хімічному явищі спостерігається тенденція до змен-
шення вільної енергії, до її розсіювання і збільшення ентропії.
Будь-яка обмежена система може перебувати по відношенню до
оточуючого середовища в трьох різних станах: 1) відкрита система,
якщо в ній відбувається обмін речовин і енергії із середовищем;
2) закрита система, де обмін речовин із середовищем відсутній, але
присутній обмін теплової енергії; 3) ізольована система, коли із се-
редовищем немає обміну ні речовиною, ні енергією. Останні дві сис-
теми називаються також замкнутими.
В основі всіх процесів життєдіяльності лежить постійний обмін
речовин і енергії між організмом і оточуючим середовищем, тому
всі живі організми належать до відкритих систем.
Співвідношення між кількістю енергії, яка надходить із їжею, і
кількістю енергії, що виділяється в зовнішнє середовище, являє со-
бою енергетичний баланс організму. Вивчення цього балансу має
важливе теоретичне і практичне значення. Кількісне вивчення енер-
гетичного балансу надає матеріал для розрахунків харчових раціонів.
Для подальшого вивчення розділу необхідно згадати поняття ко-
рисної енергії. Існують два різновиди корисної енергії: вільна й теплова.
Вільна енергія. Найважливішим показником енергетичного ефек-
ту – коефіцієнтом корисної дії реакції – є зміна величини вільної енергії.
Кількість енергії, яка за певної температури й тиску може бути пере-
творена на роботу, має назву вільної енергії. Зміни вільної енергії по-
значають так: ∆F. Кількісне значення ∆F виражають у кілокалоріях, або
кДж на 1 моль речовини. Величина ∆F – це різниця між кількістю зага-
льної вільної енергії на початку реакції та її кількістю в момент досяг-
нення рівноваги. Хімічні реакції звичайно перебігають або з виділен-
ням енергії, або з її поглинанням. Якщо реакція йде з виділенням енер-
гії, то вона супроводжується втратою чи зменшенням вільної енергії;
такі реакції називають екзергонічними (екзотермічними). Реакція цього
типу має негативне значення ∆F (-∆F) і може здійснюватися самовіль-
но. До такого типу реакцій, наприклад, належать реакції гідролізу. Роз-
пад складних речовин на простіші, як правило, супроводжується змен-
шенням вільної енергії. Реакції, які йдуть з поглинанням енергії, нази-
вають ендергонічними (ендотермічними). Вони супроводжуються збі-
льшенням вільної енергії й мають позитивне значення ∆F (+∆F). Енде-
174
ргонічні реакції можуть існувати тільки в поєднанні з екзергонічними
реакціями, тобто збільшення вільної енергії можливе лише за рахунок
інших спряжених реакцій, що відбуваються зі зменшенням вільної енер-
гії. Основні процеси, пов'язані з життєдіяльністю організму, більшість із
різновидів клітинної роботи, реакції синтезу є ендергонічними, поєдна-
ними з екзергонічними. Ендергонічні реакції в біологічних системах
здійснюються за участю ферментів. Клітини одержують вільну енергію
за рахунок вивільнення енергії хімічних зв'язків, зосередженої в біологі-
чному «паливі» (вуглеводах, ліпідах, білках та ін.). Однак клітини вико-
ристовують цю енергію специфічно.
Теплова енергія здатна здійснювати роботу тільки при зміні тем-
ператури й тиску (їх перепаді). Тепло не є для клітин суттєвим дже-
релом енергії, оскільки тепло здатне здійснювати роботу лише в тому
випадку, якщо воно переходить від більш нагрітого тіла до менш нагрі-
того. Цілком очевидно, що клітина не може спалювати своє «паливо»
за температури згоряння вугілля (900°). Клітині доводиться добува-
ти й використовувати енергію в умовах водного середовища, досить
сталої й притому низької температури і дуже незначного коливання
концентрації водневих іонів (pH). У таких умовах теплова енергія не
може використовуватися для здійснення будь-якої роботи і є необхід-
ною переважно для підтримання постійної температури організму.
Таким чином, корисною енергією для клітин є вільна енергія.
Особливості енергетики обміну речовини
Енергетика процесів біологічного обміну речовин ґрунтується
на трьох головних принципах, які відрізняють їх від енергетичних
реакцій, що здійснюються в неживій природі.
Першою, вельми важливою стороною енергетики обміну речовин
у біологічних системах є перетворення хімічної енергії в інші форми
без попереднього перетворення її в теплову енергію. Виходячи з цьо-
го, живу систему розглядають як хемодинамічний, а не як тепловий
двигун. Протягом мільйонів років еволюції клітини навчилися вико-
ристовувати енергію економніше й ефективніше, ніж використовує її
більшість машин, створених людиною. Наприклад, ККД звичайного
двигуна – 20–25%, реактивного – до 45%, а мітохондрій – силових ста-
нцій організму – 60–70%.
Другою особливістю біоенергетики є те, що вивільнення енер-
гії під час хімічних і окислювальних процесів відбувається поступо-
во, малими порціями, у довгому ланцюзі послідовних процесів, по-
ки всі атоми водню й вуглецю не перетворяться на кінцеві продук-
ти окислення – воду й вуглекислий газ. Наприклад, у результаті
окислення 1 моля глюкози виділяється 2881,2 кДж енергії. Якби ця
енергія виділилася одразу, то стався б вибух і, очевидно, жива сис-
тема була б не в змозі використати всю енергію, що виділилася
протягом такого короткого проміжку часу.
Третя особливість полягає в тому, що потенційна хімічна енер-
гія, замкнута в хімічних зв'язках молекул вуглеводів, ліпідів, білків та
інших органічних сполук і звільнювана при їх розпаді, може накопи-
чуватися в інших речовинах, які є своєрідними біологічними акуму-
175
ляторами енергії. Вони одержали назву високоенергетичних або ма-
кроергічних сполук і мають у своїх формулах знак (символ) ~ (тиль-
да). Цим знаком позначають зв'язок, гідроліз якого супроводжується
вивільненням значної кількості вільної енергії. Ця енергія надалі ви-
користовується в різноманітних процесах життєдіяльності.
Основу енергетики складає енергетика елементарних одиниць –
атомів і молекул. При розгляді енергетичного стану атома важливо
враховувати взаємодію ядра й електрону, який обертається навколо
нього. Позитивний заряд ядра з певною силою притягує негативно за-
ряджений електрон. У свою чергу кінетична енергія електрона (чи його
рух) дозволяє йому продовжувати політ на певній орбіталі навколо яд-
ра. Надавши електрону додаткову кількість енергії, стає можливим пе-
ревести його на більшу відстань, де сила притягання ядра слабко впли-
ває на електрон. При поверненні електрона на вихідну орбіталь ми зно-
ву одержимо витрачену енергію, яка виділиться у вигляді тепла, світло-
вої чи іншої променевої енергії. Однак на зворотному шляху електрон
може змінити ядро-хазяїн, особливо якщо в сусіднього ядра є вільне мі-
сце на відповідній орбіталі. Коли довжина шляху повернення переви-
щить шлях віддалення від ядра, певна кількість енергії виділиться
в оточуюче середовище. Більше того, переважну частину природних ре-
човин можна підрозділити на дві групи: до однієї належать речовини,
схильні електрони віддавати (донори електронів), а до іншої – такі, що
схильні електрони приймати (акцептори електронів). При зближенні
молекул з такими різними властивостями електрони прагнуть перейти
від донорів до акцепторів. Тому умовно прийнято говорити, що в моле-
кулі донора електрон знаходиться на більш високому енергетичному рі-
вні відносно молекули акцептора, до складу якої він прагне перейти.
У результаті таких переходів енергія виділяється в оточуюче середовище.
Отже, основним носієм енергії є електрон (е–). Отримавши певну
кількість енергії, він переходить на більш високий енергетичний рівень,
тобто збуджується. Здійснюючи зворотний перехід на нижчу електронну
орбіталь, він вивільняє таку ж кількість енергії. Якщо ця енергія витра-
чається для виконання будь-якої роботи, то вона, як уже зазначалося,
називається вільною. Невикористана на роботу енергія переходить
у тепло і вважається витраченою. Сказане стосується й живої природи.
Первинним джерелом енергії для всіх організмів на Землі є со-
нячне випромінювання (електромагнітна енергія у вигляді фотонів
або квантів), яке виникає внаслідок реакцій ядерного синтезу. Всю
різноманітність живих організмів, що живуть на земній поверхні,
можна розділити на дві основні групи, які відрізняються викорис-
танням первинних джерел енергії: аутотрофи та гетеротрофи. Ау-
тотрофи – це передусім зелені рослини, деякі водорості та інші ор-
ганізми, що містять хлорофіл. Вони здатні безпосередньо викорис-
товувати променеву енергію Сонця в процесі фотосинтезу, утворю-
ючи органічні сполуки (вуглеводи, амінокислоти, жирні кислоти, лі-
піди, білки тощо) з неорганічних речовин: вуглекислоти, азоту, фос-
фору, сірки та інших мінеральних елементів. Інакше кажучи, проме-
нева енергія перетворюється цими рослинами на потенційну енер-
гію хімічних зв'язків вуглеводів, ліпідів, білків та ін.
176
 Енергія сонячного світла передається у вигляді фотонів або кван-
тів. У клітинах аутотрофів сонячне світло з певною довжиною хвиль по-
глинається хлорофілом. Поглинута енергія переводить електрони
у складній молекулі хлорофілу з основного енергетичного рівня на
більш високий рівень. Подібно «збуджені» електрони прагнуть знову
повернутися на свій основний стабільний енергетичний рівень, віддаю-
чи при цьому поглинуту ними енергію. Електрони відриваються від
молекул хлорофілу й переносяться молекулами-переносниками елект-
ронів, передаючи їх один одному по замкнутому ланцюгу реакцій. Про-
ходячи цей шлях поза молекулою хлорофілу, збуджені електрони посту-
пово віддають свою енергію й повертаються на свої колишні місця в
молекулі хлорофілу, яка після цього стає готовою до поглинання друго-
го фотона. Тим часом енергія, віддана електронами, використовується
на утворення аденозинтрифосфату з аденозиндифосфату й фосфату,
тобто на «зарядження» аденозинфосфатної системи фотосинтезу клі-
тини. Кінцевий продукт фотосинтезу – глюкоза – має досить значну кі-
лькість сонячної енергії, яка міститься в її молекулярній конфігурації. З
вуглеводів клітини зелених рослин та інших організмів утворюються
органічні молекули, які входять до складу цих клітин (амінокислоти,
жирні кислоти, білки, ліпіди та інші різноманітні органічні молекули).
Гетеротрофи – це живі організми, не здатні до фотосинтезу. Во-
ни одержують уже готові органічні речовини, використовуючи їх як
джерело енергії або пластичний матеріал для побудови свого орга-
нізму. До них належать організми людини і тварин. Гетеротрофи
одержують енергію внаслідок згоряння або окислення вуглеводів,
ліпідів, білків та інших органічних сполук у процесі, який називається
клітинним диханням і в якому бере участь молекулярний кисень ат-
мосфери. Енергія, яка вивільнилась при переході електронів на
більш низьку енергетичну орбіталь, частково витрачається на тепло
для підтримки температури тіла. Інша її частина переводиться
в енергію хімічних зв'язків, головним чином фосфатного, з утворен-
ням насамперед аденозинтрифосфату (АТФ), який являє собою най-
важливішу легкодоступну форму енергії в організмі.
Врешті-решт усі живі організми одержують енергію від соняч-
ного світла, причому рослинні клітини одержують її безпосередньо
від сонця, а тварини – непрямим шляхом:

Основні високоенергетичні (макроергічні) сполуки.

Провідна роль АТФ у біоенергетиці
У людини і тварин головними макроергічними сполуками є фос-
фор- та сірковмісні сполуки. Це значною мірою зумовлено особливос-
тями структури атомів фосфору й сірки. В обох цих елементів зовнішній
енергетичний рівень знаходиться відносно далеко від ядра атома, тому
електрони, які знаходяться на ньому, порівняно слабко зв'язані з ядром.
Саме тому вони можуть легше приєднуватися або відщеплюватися від
атома, у зв'язку з чим змінюється й енергетичний стан атомів фосфору
177
та сірки. Завдяки цьому органічні сполуки, до складу яких входить фос-
фор або сірка, у певних умовах можуть поглинати або віддавати енергію.
Макроергічні сполуки фосфатних похідних у живих організмах
можна розділити на декілька типів.
Ангідриди фосфорної кислоти. З них найважливішою є АТФ:

АТФ є похідною аденілової кислоти, до фосфатного залишку якої

приєднані ще дві молекули неорганічного фосфату у вигляді пірофос-
фату. У молекулі АТФ наявні два макроергічні зв'язки, а в молекулі
АДФ – тільки один. Внаслідок синтезу АТФ шляхом окислювального
фосфорилювання (див. нижче) до АДФ додається ще один зв'язок,
тобто енергія окислення субстрату трансформується в енергію піро-
фосфатних зв'язків у молекулі АТФ. Встановлено, що в живому орга-
нізмі більшість процесів, які супроводжуються вивільненням вільної
енергії, пов’язані здебільшого з одним і тим же процесом, а саме – із
синтезом АТФ. З іншого боку, відомо й те, що процеси, які протікають
зі зростанням вільної енергії (синтетичні, виконання певного виду ро-
боти та ін.) пов’язані із процесом розщеплення АТФ. За цими даними
АТФ являє собою поєднувальну ланку між енергопостачальними та
енергопоглинаючими процесами в організмі.
178
 Енергія, яка вивільняється при реакціях гідролізу різних речо-
вин, як правило, невелика. Якщо вона перевищує 30 кДж/моль, то
зв'язок, який гідролізується, називається високоенергетичним. Енер-
гія гідролізу АТФ, залежно від локалізації в клітині, може змінюва-
тися в межах від 40 до 60 кДж/моль, у середньому її прийнято вважа-
ти рівною 50 кДж/моль.
АТФ не має якогось надлишкового запасу енергії, яка готова виді-
лятися подібно вибуху. Величина останнього макроергічного зв'язку
становить близько 33,0–42,0 кДж/моль (10–12 ккал/моль). АТФ є голо-
вною поєднувальною ланкою між клітинними реакціями, які відбува-
ються з виділенням і поглинанням енергії. Вона є термодинамічно не-
стійкою молекулою й, гідролізуючись, утворює АДФ або АМФ і залиш-
ки фосфатів. При цьому виділяється вільна енергія. Саме ця нестійкість
молекули АТФ дозволяє їй виконувати функцію переносника хімічної
енергії. Для утворення АТФ необхідні АДФ, неорганічний фосфат, пев-
на кількість енергії ∆F і наявність ферменту АТФ-синтетази:
АДФ + H3РO4 + ∆F АТФ + H2O
У ході цієї реакції енергія запасається в АТФ і в подальшому ви-
користовується на різні види роботи. Реакція оборотна. У зворотному
напрямку фермент працює як АТФаза, тобто розщеплює АТФ. В сут-
ності, вільний неорганічний фосфат під час розкладу АТФ утворюєть-
ся рідко. Звичайно він не залишається у вільному стані, а приєднується
до іншої органічної сполуки, передаючи енергію. Цей тип реакції
міжмолекулярного переносу називається трансфосфорилюванням.
Отже, у термодинаміці клітини АТФ можна розглядати як бага-
ту на енергію або «заряджену» форму носія енергії, а АДФ – як бідну
на енергію або «розряджену» форму.
АТФ забезпечує енергією практично всі процеси життєдіяльнос-
ті в організмі:

Таким чином, енергія поживних речовин у клітині трансформу-

ється спочатку в хімічну енергію АТФ, а потім AТФ служить безпо-
середнім джерелом енергії для здійснення різного роду роботи в
біохімічних і фізіологічних процесах. Звідси – вміст АТФ у клітинах
має першорядне значення з точки зору енергетичного режиму.
179
 Головний шлях синтезу АТФ – це біологічне окислення, спряжене
із процесом фосфорилювання, який відбувається в мітохондріях.
До сполук, які містять макроергічний зв’язок, окрім АТФ нале-
жать ГТФ, ЦТФ, УТФ, ТТФ.
Інший шлях синтезу АТФ з АДФ – субстратне фосфорилювання
(перефосфорилювання). Субстратне фосфорилювання локалізоване
в цитоплазмі і зрештою енергія разом з активним залишком фосфату
передається на АДФ з утворенням АТФ. У процесі субстратного фос-
форилювання використовуються високоенергетичні сполуки: 2-фос-
фоенолпіровиноградна кислота, 1,3-дифосфогліцеринова кислота і
креатинфосфат.

Тіоефірні похідні. Крім фосфатних похідних, які мають макроергі-

чні зв'язки, існують також тіоефірні сполуки, що утворюються в про-
цесі активації молекул різних кислот, у тому числі й оцтової кислоти,
за участю коферменту ацетилювання, що позначається КоА~SH
(КоА – кофермент ацетилювання, а SH – функціональна група). Акти-
вна форма оцтової кислоти має такий вигляд:
180
 Ацетил-КоА включається в цикл Кребса, у ході якого утворю-
ється CO2 й вода, а енергія акумулюється в AТФ. При розриві тіо-
ефірного зв'язку виділяється в середньому 33,6 кДж енергії на 1
моль, тобто приблизно стільки ж, скільки (за деяких умов) при гід-
ролізі АТФ на АДФ і фосфорну кислоту.
Таким чином, біологічні системи здатні утворювати специфічні
сполуки, які містять велику кількість вільної енергії. Надлишок віль-
ної енергії запасається у вигляді хімічної (АТФ) і електричної
(НАД⋅Н) енергій, тобто у формах, в яких клітина може її використо-
вувати для прояву різноманітних процесів життєдіяльності.

Біоенергетика
Зупинимося тепер докладніше на процесах синтезу А'ГФ в орга-
нізмі, тобто на тому, якими шляхами енергія поживних речовин ви-
вільняється, і як вона запасається у вигляді АТФ.
Як уже зазначалося, організми людини і вищих тварин є гетеро-
трофами – вони отримують енергію з поживними речовинами. Од-
нак енергія, яка міститься в хімічних зв'язках вуглеводів, ліпідів, біл-
ків та інших органічних сполук, відразу не може бути використана
безпосередньо для виконання тієї або іншої роботи в клітині. Тому ці
групи речовин в обмінних процесах зазнають розщеплення, а потім –
окислення. Тобто відбувається універсалізація «палива», у результаті
якої утворюється АТФ. Макроергічні зв'язки АТФ є універсальним
джерелом енергії для численних ендергонічних процесів у клітині.
У зв'язку з тим, що джерелом енергії у клітині виступає голо-
вним чином електрон водню, то процес її вивільнення можна уявити
як процес вивільнення водню й умовно розбити на три етапи (фази)
(див. табл. 8 і рис. 56).
Універсалізація «палива» в організмі
Перша підготовча фаза. У цій фазі відбувається переведення ви-
сокомолекулярних біополімерів, які надходять з їжею або знаходять-
ся всередині клітин, у зручну для вилучення енергії форму – мономе-
ри. Здійснюється цей етап у шлунково-кишковому тракті (ШКТ) або
всередині клітин організму за допомогою гідролаз. Всередині кліти-
ни гідроліз здійснюється за участю ферментів цитоплазми й лізосом.
Так, вуглеводи (полісахариди, олігосахариди) розпадаються до мо-
носахаридів, триацилгліцерини – до гліцерину і вищих жирних кис-
лот, білки – до амінокислот (табл. 8 і рис. 56). На цьому етапі звіль-
нюється незначна кількість енергії, приблизно до 1% енергії суб-
стратів, але й вона розсіюється у формі тепла.
181
 Таблиця 8
Універсалізація «палива» в організмі
Джерела енергії Ентеральний об- Кров Органи і тканини Мітохондрії людини
мін у ШКТ і внут- (проміжний обмін)
рішньотканинний
розпад
1. Вуглеводи Моносахариди Глюкоза Низькомолекуляр- Тканинне дихання: ви-
(крохмаль, гліко- (головним чином ні жирні кислоти та вільнення атома водню
ген, моно- і диса- глюкоза) їх похідні; ацетил- у складі переносників;
хариди та ін.) КоА розділення його на Н+ і
е–, перенесення е– на О2
2. Ліпіди Гліцерин і високо- Специфічний жир Низькомолекуляр- з утворенням іона О2–:
(триацилгліцерини молекулярні жирні після ентерального ні жирні кислоти та
та ін.) кислоти (ВМЖК) обміну і продукти їх похідні; ацетил-
гідролізу ліпідів пі- КоА
сля тканинного
обміну
3. Білки Амінокислоти Амінокислоти Низькомолекуляр- Звільнювана поетапно
ні жирні кислоти; (частинами) енергія ру-
щавлевооцтова, α- хомого е– внаслідок
кетоглутарова кис- процесу фосфорилю-
лоти; ацетил-КоА вання АДФ акумулю-
ється в АТФ

182
 Рис. 56. Етапи (фази) вивільнення енергії в організмі
(пояснення в тексті)
На другому етапі мономери розпадаються в клітинах тканин і
органів на більш прості сполуки, які можуть бути однаковими в різ-
них мономерів. Так, при окисленні моносахаридів, триацилгліцери-
нів і деяких амінокислот утворюються, хоча й різними шляхами, жи-
рні кислоти з довжиною ланцюга від C2 до C6; їх приблизно 10 різно-
видів. Наприклад, піровиноградна, лимонна, ізолимонна, α-кетоглу-
тарова, янтарна, яблучна, щавлевооцтова та ін. (див. цикл Креб-
са ). Одним із ключових проміжних продуктів розпаду є оцтова кис-
лота, сполучена з коферментом ацетилювання (ацетилкоензим А).
На другому етапі, який відбувається в анаеробних умовах, звіль-
нюється близько 25–30% енергії вихідних речовин. Частина цієї енер-

183
гії акумулюється у фосфатних зв'язках АТФ (субстратне фосфорилю-
вання), а частина розсіюється у вигляді тепла. Перетворення моно-
мерів протікає в гіалоплазмі, а кінцеві реакції – в мітохондріях.
Третя фаза – остаточний розпад речовин до CO2 і H2O за участю
кисню і з повним звільненням енергії. Звільнений водень у складі своїх
переносників під впливом ферментів тканинного дихання розділяєть-
ся на H+ і е–. Електрон, переходячи на нижчу орбіталь кисню, активує
його і, сполучаючись із протонами, утворює воду. Вільна енергія, яка
виділяється при цьому, акумулюється в молекулах АТФ, в утворенні
якої беруть участь АДФ, фосфат і фермент АТФ-синтетаза. Близько
70–80% усієї енергії хімічних зв'язків речовин звільнюється в цій фазі.
Енергія окислення субстратів зосереджується у фосфатних зв'язках
АТФ, частина її виділяється у вигляді тепла. Всі реакції цієї фази лока-
лізовані в мітохондріях.
Біологічне окислення. Тканинне дихання
Біологічне окислення має величезне значення для живих орга-
нізмів. Більша частина енергії, необхідної для життєдіяльності,
утворюється внаслідок окислювально-відновних реакцій.
Окислення речовин може здійснюватися такими шляхами: а) від-
щепленням водню від субстрату, який окислюється (процес дегідру-
вання); б) віддачею субстратом електрона; в) приєднанням кисню до
субстрату. У живих клітинах зустрічаються всі перелічені типи окис-
лювальних реакцій, які каталізуються відповідними ферментами – ок-
сидоредуктазами. Процес окислення відбувається не ізольовано, він
пов’язаний з реакцією відновлення: одночасно відбуваються реакції
приєднання водню або електрона, тобто здійснюються окислюваль-
но-відновні реакції.
Окисленням називають усі хімічні реакції, під час яких відбува-
ється віддача електронів, що супроводжується збільшенням позити-
вних валентностей. Але одночасно з окисленням однієї речовини по-
винне відбуватися й відновлення, тобто приєднання електронів до
іншої речовини.
Таким чином, біологічне окислення й відновлення – це відпові-
дні реакції переносу електронів, що відбуваються в живих організ-
мах, а тканинне дихання – такий вид біологічного окислення, при
якому акцептором електрона є молекулярний кисень.
Коротка історія розвитку вчення про біологічне окислення. Ви-
вчення процесів біологічного окислення започаткував у XVIII ст. А.
Лавуазьє. Він звернув увагу на наявність певної тотожності процесів
горіння органічних речовин поза організмом і диханням тварин. Ви-
явилося, що при диханні, як і при горінні, поглинається кисень і
утворюються CO2 и H2O, проте процес «горіння» в організмі йде ду-
же повільно, до того ж, без полум’я.
Після робіт А. Лавуазьє в науці протягом тривалого часу панувала
думка про тотожність явищ горіння й повільного окислення поживних
речовин в організмі. Проте залишалося незрозумілим, чому це особ-
ливе повільне «горіння» в організмі відбувається за незвичайних умов:

184
за певної низької температури (36–37°C), без виникнення полум'я (як
це має місце при горінні) і в присутності води, вміст якої досягає в
тканинах 75–80% від загальної маси і яка у звичайних умовах горінню
заважає. Це вказувало на те, що повільне окислення органічних речо-
вин в організмі за своїм механізмом різко відрізняється від звичайно-
го горіння в повітрі органічних речовин (дерева, вугілля тощо), хоча
кінцевими продуктами в обох випадках є CO2 і вода.
Причину такого своєрідного перебігу окислювальних процесів у
живих організмах вчені спочатку намагалися пояснити «активацією»
кисню в клітинах організму.
Одна з перших теорій біологічного окислення, пов'язаних з «акти-
вацією» кисню, була розвинута російським вченим О.М.Бахом (1897),
який вважав, що молекула кисню здатна діяти як окислювач органічних
речовин тільки після своєї активації внаслідок розриву одного із зв'язків
у його молекулі (-O-O-). Активація відбувається, зокрема, якщо в сере-
довищі присутні сполуки, які легко окислюються (наприклад, які мають
подвійні зв'язки), за участю ферментів оксигеназ.
Сполуки, що легко окислюються, наприклад, ненасичені жирні
кислоти, взаємодіючи з киснем, утворюють пероксиди:

Утворені пероксиди потім віддають активний кисень за участю

ферментів (пероксидаз) субстрату:

У цих реакціях окислення йде паралельно з відновленням. У та-

кий спосіб О.М. Бах уперше сформулював ідею про спряженість оки-
слювально-відновних процесів при диханні. Теорія О.М. Баха отри-
мала назву «перекисної теорії» активації кисню.
Проте істинний механізм активації кисню під час окислення різ-
них субстратів дихання виявився іншим.
Значну роль у розвитку теорії біологічного окислення відіграли
роботи іншого російського вченого – В.І. Палладіна (1907). Він роз-
винув уявлення про дихання як систему ферментативних процесів і
особливого значення надавав окисленню субстратів шляхом відщеп-
лення водню (процес дегідрування).
Вивчаючи окислення субстратів у рослинах, В.І. Палладін вста-
новив, що воно може відбуватися без кисню, якщо в середовищі на-
явні речовини, здатні приєднувати відщеплений при окисленні во-
день. Такими речовинами можуть бути пігменти або хромогени та
інші речовини, які виконують функцію проміжних переносників вод-
ню. Приєднуючи водень від субстратів, які при цьому окислюються,
хромогени відновлюються і стають безбарвними:
185
 Таким чином, В.І. Палладін надавав великого значення процесу
окислення як процесу дегідрування, а також вказував на важливу
роль кисню як акцептора водню в процесах біологічного окислення.
Дослідження В.І. Палладіна були підтверджені роботами
Г. Віланда, котрий встановив на прикладі окислення альдегідів, що
процес дегідрування субстратів є основним процесом, який лежить в
основі біологічного окислення, і що кисень взаємодіє вже з активо-
ваними атомами водню. Отже, булa створена концепція окислення
речовин шляхом їх дегідрування, яка стала називатися теорією Пал-
ладіна-Віланда. Велику роль у підтвердженні цієї теорії відіграло
відкриття й вивчення цілого ряду ферментів-дегідрогеназ, які ката-
лізують відщеплення атомів водню від різних субстратів.
В подальшому були вивчені: зв'язок дихання з іншими процеса-
ми обміну речовин, у тому числі й з процесом фосфорилювання;
властивості ферментів, які каталізують реакції біологічного окис-
лення; локалізація цих ферментів у клітині; механізм акумуляції й
перетворення енергії тощо.
Значний внесок у вивчення біологічного окислення зробили
О. Варбург, Д. Кейлін, Г. Кребс, П. Мітчелл, Д. Грін, А. Ленінджер,
Б. Чанс, Е. Рекер, В.О. Енгельгардт, В.О. Беліцер, С.Є. Северін,
В.П. Скулачов та ін.
Сучасні уявлення про біологічне окислення
і тканинне дихання
Тканинним або клітинним диханням називають розпад органіч-
них речовин у живій тканині, який супроводжується споживанням ки-
сню й виділенням води й діоксиду вуглецю. Це послідовність реак-
цій, за допомогою яких організм використовує енергію зв'язків орга-
нічних молекул для синтезу АТФ з АДФ і фосфату, а система ферме-
186
нтів, що забезпечують цей процес, називається дихальним ланцюгом.
Тканинне дихання починається реакціями дегідрування (відщеплен-
ня водню від органічних речовин за допомогою ферментів дегідро-
геназ) і закінчується переносом електронів на кисень.
У цьому розділі буде розглянута лише та частина енергетично-
го обміну, яка завершується синтезом АТФ. Що стосується питань
використання енергії АТФ, то вони представлені в більшості інших
розділів біохімії.
Дихальний ланцюг. У процесі розщеплення поживних речовин
від субстратів шляхом окислення відщеплюются протони й елек-
трони (див. обмін вуглеводів, ліпідів, білків). Вони надходять на
коферменти ферментів дегідрогеназ, які утворюють дихальний
ланцюг і локалізовані у внутрішній мембрані мітохондрій. Рухаю-
чись від одного переносника електронів до іншого, електрони пе-
реходять на все нижчі енергетичні рівні, віддаючи порціями свою
енергію. На останній ланці дихального ланцюга вони відновлю-
ють молекулярний кисень з утворенням води. Звільнена при пе-
реносі електронів по дихальному ланцюгу енергія запасається в
пірофосфатних зв'язках АТФ.
Таким чином, при розгляді загального кругообігу енергії в
біологічних системах відзначається накопичення енергії в процесі
фотосинтезу і звільнення її в процесі тканинного дихання.
У клітинах тварин і людини спряження енергії окислювально-
відновних реакцій із синтезом АТФ відбувається в клітинних органе-
лах – мітохондріях, головна функція яких полягає в перетворенні енер-
гії, в енергопродукції. Тому їх образно називають силовими енергетич-
ними станціями клітин. Мітохондрії мають замкнуті, ізольовані одна
від одної дві мембрани: внутрішню й зовнішню, які розділені міжмемб-
ранним простором (рис. 58). Їх можна уявити як мішок у мішку. Внут-
рішня мембрана химерно вигинається, утворюючи складки – крісти, а
простір між крістами заповнений рідкою фазою – матриксом. Фермен-
ти дихального ланцюга вбудовані у внутрішню мембрану мітохондрій.
Отже, окислення органічних молекул у клітині, пов’язане зі зві-
льненням енергії, здійснюється дегідруванням (переносом електро-
нів і протонів від атомів водню на молекулярний кисень):

Ці реакції каталізують головним чином 3 групи окислювально-

відновних ферментів: 1) піридинзалежні дегідрогенази; 2) флавін-
залежні дегідрогенази; 3) цитохроми.
187
 Для зручності вивчення процес тканинного дихання можна роз-
бити на декілька етапів.
Перший етап тканинного дихання починається з дегідрування,
тобто відщеплення атомів водню від відповідного субстрату. Цей
процес здійснюється так званими піридинзалежними (для одних суб-
стратів) та флавінзалежними (для інших субстратів) дегідрогеназами.
Піридинзалежні дегідрогенази одержали таку назву у зв'язку
з тим, що структура їх небілкового компонента містить похідне пі-
ридину – нікотинамід. Тому їх ще називають нікотинамідними дегі-
дрогеназами. Ці дегідрогенази містять такі коферменти:
– нікотинамідаденіндинуклеотид – скорочено НАД+. Він побу-
дований із двох нуклеотидів: аденілової кислоти і другого нуклеоти-
ду, в якого місце пуринової чи піримідинової основи займає нікоти-
намід (вітамін РР). Ці нуклеотиди з'єднані через залишки фосфатів;
– нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат – скорочено НАДФ+. Це
НАД+, у якого в 2′-положенні рибози аденілової кислоти є додаткова
фосфатна группа.
У піридинзалежних дегідрогеназ коферменти НАД+ або НАДФ+
неміцно зв'язані з апоферментом і тому можуть у клітині знаходитися
окремо від білкової частини ферменту, виконуючи функцію переносни-
ків атомів водню (протонів і електронів). Ці дегідрогенази є універса-
льними акцепторами водню для багатьох субстратів: спиртів, альдегідів,
кето- та гідроксикислот, дикарбонових кислот, амінів тощо. Забираючи
від субстратів атоми водню, вони відновлюються, а субстрати окислю-
ються. Специфічність дії цієї групи дегідрогеназ зумовлена білковою час-
тиною ферменту, оскільки коферменти за своєю будовою подібні.

188
 Дегідрування субстрату – початкову стадію біологічного окис-
лення за участю піридинзалежних дегідрогеназ на прикладі молочної
кислоти можна подати так:

Здатність НАД+ і НАДФ+ виконувати функцію проміжного пе-

реносника водню пов'язана з наявністю в їх структурі аміду нікоти-
нової кислоти: один з атомів водню (H+ і е-), відщеплених від суб-
страту, приєднується до вуглецю нікотинамідного кільця в поло-
женні 4. Електрон другого атома водню (H+, е-) приєднується на
зовнішній енергетичний рівень електропозитивного атома азоту в
положенні 1, нейтралізуючи його позитивний заряд, а протон (H+)
переходить у середовище, підкислюючи його. У процесі приєднання
електронів і протонів змінюється структура піридинового гетеро-
циклу. Кільце нікотинаміду, яке в окисленій формі мало три по-
двійних зв'язки, відновлюється й має два подвійні зв'язки:

189
 Флавінзалежні дегідрогенази. Флавінзалежних дегідрогеназ, які
мають у структурі небілкового компонента флавінове (алоксазино-
ве) кільце – вітамін В2, дуже багато. Одні з них виконують функцію
первинного дегідрування певних субстратів (янтарна кислота, ацил-
похідні жирних кислот та ін.). Вони здатні відщеплювати і приймати
водень від субстратів; при цьому виключається дія піридинзалежних
дегідрогеназ. Інші – оксидази – одразу передають одержані при дегі-
друванні атоми водню від субстратів на молекулярний кисень з
утворенням перекису водню.
Існують флавінові ферменти, які є проміжними переносниками
водню від НАД⋅H+H+, що утворюються, як було показано, на пер-
шому етапі дихального ланцюга внаслідок дії нікотинамідних дегі-
дрогеназ, на сполуки наступного етапу дихального ланцюга (убіхі-
нон). Вони одержали назви НАДН2-дегідрогеназ (водень забира-
ють від НАД⋅H+H+) або флавопротеїнів-1 (ФП1). Ці флавопротеї-
ни представлені складними олігомерними білковими сполуками,
які містять у своєму складі простетичну групу флавінового похідно-
го, атоми металів, частіше за все у формі білків із залізосірчаними
центрами (Fe-S-білки). У цих білках залізо не перебуває у складі
гему, а приєднане координаційними зв'язками до атомів сірки в ци-
стеїнових залишках білка.
Будову й функції флавінових ферментів (флавопротеїнів) буде
наведено під час розгляду другого етапу біологічного окислення.
Первинні дегідрогенази локалізуються на внутрішній поверхні
внутрішньої мембрани і їхні активні центри обернені в матрикс.
Другий етап полягає в переносі по дихальному ланцюгу двох
атомів водню від відновленої форми НАД⋅H+H+ на флавопротеїни
(флавінові ферменти) – проміжні переносники атомів водню.
Флавінові ферменти – це складні протеїни, що містять як про-
стетичну групу один із двох похідних вітаміну В2 – флавінмононукле-
отид (ФМН) або флавінаденіндинуклеотид (ФАД).
Вітамін В2 складається із трициклічної сполуки ізоалоксазину,
утвореного конденсацією трьох кілець: бензольного (I), піразиново-
го (II) й піримідинового (III) та спирту рибітолу (похідне рибози), у
зв’язку з чим його названо рибофлавіном.

190
 Електрони і протони (атоми водню), що відщепилися від відно-
влених форм НАД⋅H+H+ приєднуються до ізоалоксазинового кільця
рибофлавіну до атомів азоту в 1-му та 10-му положеннях; при цьому
відбувається переміщення в конденсованих кільцях подвійних
спряжених зв'язків:

191
 Загальну реакцію другого етапу біологічного окислення можна
зобразити так:

При цьому відновлена форма нікотинамідних коферментів оки-

слюється й може знову включатися в новий дихальний ланцюг.
Третій етап – перенесення електронів і протонів від відновлених
флавопротеїнів на убіхінон, який ще називають коферментом Q
(скорочено КоQ) – від першої літери слова quinone.
Убіхінон – це ліпорозчинний хінон, який містить довгий бічний
ненасичений ланцюг (див. нижче). Він присутній практично у всіх
клітинах. Звідси і його назва «убіхінон», що в перекладі означає
«всюдисущий хінон». Його молекула здатна оборотно зв'язувати
атоми водню, що супроводжується переходом з окисленої форми
у відновлену (убіхінон – КоQ⋅H2). На стадії утворення КоQ⋅H2 зли-
ваються два потоки атомів водню, які вводяться в дихальний лан-
цюг НАД-залежними і ФАД-залежними дегідрогеназами.
Бічний вуглеводневий ланцюг надає молекулі убіхінону високої
гідрофобності. Це сприяє її швидкій дифузії в ліпідних фазах внутрі-
шньої мітохондріальної мембрани.
Убіхінон може брати участь в одно- або двохелектронному пе-
реносі. При одноелектронному переносі він утворює відносно стій-
кий семіхінон, при двохелектронному – гідрохінон. Убіхінон може
мігрувати в ліпідній фазі мембрани, являючи собою лабільний суб-
страт для ферментів, вбудованих у мембрану (закріплених). Він є по-
хідним бензохінону з довгим бічним ланцюгом, який у більшості
192
тканин ссавців складається з 10 ізопреноїдних одиниць. За хімічною
структурою убіхінон є 2,3-диметокси-5-метил-1,4-бензохіноном з ізо-
преноїдним ланцюгом R у 6-му положенні:

Нині з’ясовано основну коферментну роль убіхінону, який, роз-

чиняючись у ліпідах гідрофобної частини мембран мітохондрій,
здійснює перенос електронів і протонів, дифундуючи від внутрішньої
до зовнішньої поверхні внутрішньої мембрани. Загальну реакцію
третього етапу можна зобразити так:

При цьому відновлена форма флавопротеїну окислюється й мо-

же знову включатися в дихальний ланцюг.
Потім у дихальному ланцюзі шляхи електронів і протонів розхо-
дяться (четвертий етап). Електрони атомів водню від відновленої
форми КоQ⋅H2 надходять до так званої цитохромної системи, а про-
тони вивільняються у зовнішнє середовище. Цитохромна система
складається з ряду ферментів, небілкова частина яких (простетична
група) представлена залізопорфиринами, близькими за структурою
193
до гему. Відомо близько 20 різних цитохромів. Їх поділяють на гру-
пи, базуючись на різних структурах гемової простетичної групи. Ви-
діляють чотири типи гемів, їх позначають латинськими літерами a,
b, c, d. Позначаючи цитохроми зі встановленою структурою, біля бу-
кви ставлять числовий індекс, який вказує на приналежність цито-
хрому до певної групи. У процесах тканинного дихання найважливі-
шу роль відіграють цитохроми b, c1, c, a, a3. Цитохроми відрізняють-
ся один від одного будовою білкової частини, природою бічних лан-
цюгів порфіринів та способом приєднання гему до білків.
Атом заліза в гемі цитохромів може змінювати валентність,
приєднуючи чи віддаючи електрон:
Fe3+ + e– ⎯→ Fe2+
Fe2+ – e– ⎯→ Fe3+
Тому цитохроми беруть участь у транспорті електронів у клітині
аеробних організмів.
З’ясовано, що ланка цитохромів розташовується між КоQ⋅H2 й
киснем; при цьому в дихальний ланцюг цитохроми включаються
в певній послідовності, залежно від окислювально-відновного поте-
нціалу, переважно в такому порядку: b, c1, c, a, a3.
Комплекс цитохромів b і c1 здійснює перенос електронів від
атомів водню відновленого КоQ⋅H2 на цитохром с. Електрони по-
слідовно проходять через атоми заліза цитохромів b і c1, а потім
надходять на цитохром c, протони при цьому звільнюються в між-
мембранний простір. Цитохром c являє собою залізовмісний білок із
невеликою молекулярною масою (~12000), який складається з одно-
го поліпептидного ланцюга й порфіринової групи з атомом заліза.
Аналогічно убіхінону цитохром с – рухомий переносник електронів.
Знаходиться він поблизу зовнішньої поверхні внутрішньої мембрани
й, очевидно, може виходити в міжмембраний простір. Він виконує
немовби човникові рухи між цитохромами b і комплексом цитохро-
мів a й a3, дифундуючи вздовж поверхні мембрани.
Комплекс цитохромів a й a3 діє як цитохромоксидаза (ЦХО),
тому її позначають як a⋅a3. ЦХО окрім гему містить іони міді, які
теж беруть участь у переносі електронів, змінюючи валентність:
Cu2+ + e– ⎯→ Cu+
Cu+ – e– ⎯→ Cu2+
П'ятий етап зв'язаний з передачею електронів від цитохромоксидази
на молекулярний кисень. ЦХО – єдиний із цитохромів, який може це
здійснювати, тому він називається цитохромоксидазою. Електрони по-
слідовно приєднуються до іонів заліза цитохромів a, a3, потім – до іона
міді і, нарешті, потрапляють на кисень. У результаті утворюється актив-
ний іонізований кисень (O2-), який, реагуючи згодом із двома протонами
водню з матриксу, утворює воду, оскільки ЦХO знаходиться поблизу
внутрішньої поверхні мембрани з активним центром, спрямованим
у матрикс, куди надходить молекулярний кисень.

194
 Поетапно вищесказане можна записати таким чином:

В організмі людини за добу утворюється 300–400 мл ендогенної

метаболічної води.
Кожен компонент дихального ланцюга у внутрішній мембрані
мітохондрій вбудований між своїм відновником і окисником. Внаслі-
док цього створюються умови для потоку електронів від субстрату,
через послідовно розташовані переносники електронів, до молекуля-
рного кисню. Напрямок переносу протонів і електронів визначає окис-
лювально-відновний потенціал. Кожен компонент дихального ланцю-
га може віддавати свій водень або свої електрони іншому компоненту,
який має більш високий потенціал. Ця послідовність виглядає так:

При переході від одного переносника до іншого електрон посту-

пово, невеликими порціями втрачає потенціал. Падіння потенціалу
пов'язане зі зміною вільної енергії. У міру зменшення потенціалу ві-
льна енергія, що виділилася, трансформується в хімічну форму, зру-
чну для використання клітиною.
Процес приєднання молекули фосфорної кислоти до молекули
АДФ є реакцією фосфорилювання. Оскільки енергія для цієї реакції
постачається окислювально-відновними реакціями за рахунок пе-

195
ретворення вуглеводів, ліпідів та інших сполук, пов’язаних з диха-
льним ланцюгом, то цей процес утворення АТФ прийнято назива-
ти окислювальним фосфорилюванням.
Сумарно процес біологічного окислення, спряженого із проце-
сом фосфорилювання, можна записати так:

У процесі переходу електронів через систему дихального ланцю-

га відбувається поступове виділення вільної енергії (вона запасаєть-
ся в хімічних зв'язках АТФ при поетапному проходженні електронів),
і до кисню електрони переносяться вже енергетично збіднілими,
тому утворення води в організмі не супроводжується вибухом, як це
має місце при утворенні гримучого газу. Біологічний сенс поступо-
вого ступінчастого окислення в дихальному ланцюзі полягає у виві-
льненні вільної енергії частинами (каскадоподібно), й тільки в тако-
му випадку вона може бути використана організмом повністю. Якби
окислення відбувалося відразу шляхом безпосередньої взаємодії між
молекулами водню субстрату й молекулярним киснем, то воно су-
проводжувалося б одномоментним виділенням великої кількості
енергії, значна частина якої втрачалася б у вигляді тепла.
Таким чином, дихальний ланцюг – це каскад, за допомогою яко-
го клітина одержує вільну енергію, яка вилучається із клітинного па-
лива, у зручному для використання вигляді (АТФ).
Інші шляхи тканинного дихання. Існують й інші шляхи тканин-
ного дихання – довші й коротші, але майже всі вони певним чином
пов'язані з основним дихальним ланцюгом. Прикладом першого
може бути окислення α-кетокислот. Спочатку вони зазнають окис-
лювального декарбоксилювання (відбувається втрата карбоксильної
групи α-кетокислот з утворенням CO2), потім два атоми водню пе-
редаються на ліпоєву кислоту (див. Структура, функції і метаболізм
вуглеводів), а після цього вже діють нікотинамідні ферменти, і тоді
НАД⋅H2 включається в дихальний ланцюг. Коротким шляхом окис-
люється, наприклад, янтарна кислота:

196
 При цьому процес дегідрування здійснюють флавінзалежні де-
гідрогенази, тобто виключається дія нікотинамідних дегідрогеназ,
а потім, починаючи з ФАД⋅H2, продовжується решта етапів тканин-
ного дихання.
В організмах існує короткий шлях аеробного окислення органічних
речовин без участі цитохромної системи. У цьому випадку атоми водню
окислюваного субстрату одразу акцептуються особливими залізовміс-
ними флавіновими ферментами (оксидазами) і переносяться безпосе-
редньо на молекулярний кисень з утворенням пероксиду водню.
Утворений пероксид водню є сильною отрутою для клітини.
Знешкодження пероксиду водню здійснюється за допомогою гемв-
місних ферментів: каталази й пероксидази. Каталаза присутня у всіх
клітинах і тканинах організму, особливо багато її в печінці, еритро-
цитах, нирках. Каталаза – дуже активний фермент: одна молекула її
розщеплює близько 40000 молекул H2O2 за 1 с. Пероксидаза у тва-
ринних тканинах – малоактивний фермент у порівнянні з каталазою.
Рослинні клітини, навпаки, багаті на пероксидазу. Для каталази суб-
стратом водню є молекули пероксиду водню, а для пероксидази –
органічний субстрат. Схематично сказане можна подати так:

У процесі клітинного дихання крім води утвориюється й CO2, що

висвітлено в інших розділах біохімії.
Окислювальне фосфорилювання
У процесі біологічного окислення близько 50% енергії резерву-
ється клітинами тканин у макроергічних сполуках, переважно АТФ.
Синтез АТФ з АДФ і фосфорної кислоти, який відбувається з вико-
ристанням енергії, що виділяється під час окислення речовин у жи-
вих клітинах, і пов’язаний з переносом електронів по дихальному ла-
нцюгу, називається окислювальним фосфорилюванням.
Окислювальне фосфорилювання може здійснюватись на рівні
субстрату (субстратне фосфорилювання), але головним чином на рі-
зних етапах дихального ланцюга. Субстратне фосфорилювання, як
зазначалося вище, відбувається шляхом безпосередньої передачі мо-
197
лекули активного фосфату із субстратів, які містять макроергічний
зв'язок, на АДФ з утворенням АТФ (див. Обмін вуглеводів, ліпідів).
Наприклад, проміжний продукт розпаду глюкози і триацилгліцери-
нів 2-фосфоенолпіровиноградна кислота віддає свій активний фос-
фат на АДФ з утворенням АТФ за реакцією:

Однак субстратне фосфорилювання дає незначну кількість

молекул АТФ. Основна їх кількість синтезується в процесі фосфо-
рилювання, яке пов’язане із клітинним диханням. Встановлено,
що на кожному етапі переносу електронів від одного переносника
на інший вони переходять з одного енергетичного рівня на інший
(нижчий), у результаті чого відбувається вивільнення певної кіль-
кості енергії. Однак існує три етапи, коли енергії, що вивільняєть-
ся, достатньо для синтезу АТФ.
На основі даних термодинаміки припускалася наявність трьох
ділянок (пунктів) дихального ланцюга, які супроводжувалися син-
тезом АТФ. Досліди із застосуванням специфічних інгібіторів пе-
вних ферментів дихального ланцюга підтвердили ці дані. Так, ро-
тенон (інсектицид – токсична речовина рослинного походження,
що застосовується індіанцями як отрута) блокує перенесення еле-
ктронів на ділянці від НАДН2 до КоQ. При цьому всі компоненти
дихального ланцюга переходять в окислений стан, тобто зменшу-
ється швидкість транспорту електронів. Амітал (барбітурат на-
трію) перешкоджає відновленню КоQ. Антибіотик антиміцин А
блокує перенесення електронів від цитохрому b на цитохром c1,
а ціаніди, азид натрію, сірководень зв'язуються з цитохромокси-
дазою й перешкоджають переходу електронів з ЦХО на молеку-
лярний кисень.
З наведеної вище схеми (рис. 57) випливає, що перша молекула
АТФ синтезується під час переносу електронів і протонів на ділянці
«нікотинамідний кофермент – флавопротеїд – KoQ», друга – при пе-
реносі електронів від цитохрому b на цитохром с1 і третя – на ділянці
переносу електронів від цитохромоксидази на молекулярний кисень.
Звідси при переносі двох атомів водню в дихальному ланцюзі утво-
рюється три молекули АТФ.
Отже, у дихальному ланцюзі є три ділянки, в яких перенос елек-
тронів супроводжується великим зниженням вільної енергії. Це ті
ділянки, де звільнена енергія запасається, тобто використовується
для синтезу АТФ.

198
 Рис. 57. Локалізація трьох пунктів поєднання дихання
й фосфорилювання в дихальному ланцюзі

Мітохондрії і їх роль в окислювальному фосфорилюванні

Мітохондрії – це особливі органели клітин, внутрішньоклітинні
центри аеробного дихання. Вони виділені з багатьох тваринних і
рослинних тканин деяких мікроорганізмів і, як правило, являють
собою овальні тільця розміром 1–4 мкм завдовжки і 0,3–0,7 мкм за-
вширшки. Однак, у різних клітинах їхні розміри й форма можуть
суттєво різнитися – від ниток до паличок, петель і сфер. У клітині
в залежності від її типу й функції може знаходитись від декількох
десятків до кількох тисяч мітохондрій. У багатьох клітинах мітохо-
ндрії розподілені рівномірно, але спостерігається тенденція до ло-
калізації їх у найактивніших зонах клітини. У деяких тканинах міто-
хондрії розташовані таким чином, щоб забезпечити доставку АТФ
до структур, які використовують енергію.
Структура мітохондрій вивчена методом електронної мікро-
скопії. Вони складаються із двох окремих мембран – зовнішньої
і внутрішньої. Зовнішні мембрани мітохондрій за своїм хімічним
складом та іншими властивостями досить близькі до решти внут-
рішньоклітинних мембран, тоді як внутрішні мембрани різко від-
різняються від них. Внутрішня мембрана утворює численні висту-
пи – так звані крісти (лат. crista – гребінь), чия загальна поверхня
дуже велика. Так, у мітохондріях печінки сумарна поверхня внут-
рішніх мембран у розрахунку на 1 г білка дорівнює 40 м2. Внутрі-
шньоклітинний простір, обмежений внутрішньою мембраною, за-
повнено матриксом – гелеподібною напіврідкою масою. Внутрі-
шня мембрана відокремлена від зовнішньої водним міжмембран-
ним простором. Один із можливих спрощених варіантів структури
мітохондрій зображено на рис. 58. Мітохондріальні мембрани яв-
ляють собою ліпопротеїнові структури завтовшки 5–7 нм.
199
 Внутрішня й зовнішня мембрани суттєво відрізняються за скла-
дом, властивостями й функціями.
Зовнішня мембрана гладка, з доброю проникністю для речовин,
що мають молекулярну масу до 10000. Для неї характерне високе спів-
відношення кількості фосфоліпідів і білків (приблизно 1:1). У зовніш-
ній мембрані міститься ряд ферментів, які беруть участь у подовженні
молекул насичених жирних кислот, а також монооксидази тощо.
Внутрішня мембрана мітохондрій вкрита з боку матриксу гри-
боподібними виростами, які в основному утворені H+-АТФ-синтета-
зою (рис. 58). Внутрішня мембрана непроникна для більшості речо-
вин. Вона непроникна для НАД+, НАДФ+, НАД⋅H+H, а також різних
іонів: H+, OH-, К+, C1- та ін. Проникають тільки вода й нейтральні
молекули з молекулярною масою, меншою за 150. Співвідношення
фосфоліпідів і білків приблизно 1:3. Внутрішня мембрана у всіх клі-
тинах виконує однакову функцію: спряження окислення із синтезом
АТФ, тобто є поєднуючою мембраною. Вона містить ферменти ди-
хального ланцюга й синтезу АТФ, різноманітні ферменти, які забез-
печують транслокацію, зокрема ті, що здійснюють перенесення АДФ
із цитозолю крізь внутрішню мембрану в матрикс і зворотний вихід
АТФ (АДФ-АТФ-транслоказа). Матрикс мітохондрій містить систе-
му ферментів циклу Кребса, окислення жирних кислот, НАД- і ФАД-
залежні дегідрогенази і т.ін.

Рис. 58. Модель будови мітохондрій (за А. Ленінджером)

200
 Механізм спряження дихання
й фосфорилювання в мітохондріях
У сучасному розумінні окислювальним фосфорилюванням нази-
вається процес утворення АТФ при переносі електронів і протонів
по дихальному ланцюгу за рівнянням:

Цей процес було відкрито в 30-х рр. XX ст. російським вченим

В.О. Енгельгардтом. Вивчаючи інтенсивність дихання мітохондрій
голуба, він з’ясував, що одночасно з поглинанням кисню відбувається
процес утворення фосфорних ефірів за участю неорганічного фосфату
(H3PO4), тобто має місце спряження дихання з фосфорилюванням.
У 1939 р. українські вчені В.О. Беліцер і Є.Т. Цибакова вивели
співвідношення P/O як показник спряження дихання та фосфори-
лювання. В.О. Беліцер (1940) встановив, що при поглинанні одного
атома кисню (або при переносі пари електронів від субстрату на
кисень) поглинається три атоми неорганічного фосфату: коефіці-
єнт P/O або Р/2е– дорівнює приблизно 3. Тобто в дихальному лан-
цюзі існує як мінімум три пункти спряження або фосфорилювання,
де неорганічний фосфат бере участь в утворенні АТФ. Ці роботи
стимулювали пошук пунктів спряження, які пізніше були встановле-
ні роботами Б. Чанса, Е. Рекера, А. Ленінджера. Пізніше в дослі-
дженнях В.О. Беліцера, А. Ленінджера, П. Мітчелла, С.Є. Северіна,
В.П. Скулачова та інших вчених було значною мірою розкрито сут-
ність окислювального фосфорилювання.
Існує декілька гіпотез для пояснення механізму цього процесу.
Перш за все – це гіпотеза хімічного спряження, гіпотеза хеміосмотич-
ного спряження й гіпотеза механохімічного чи конформаційного спря-
ження. Гіпотеза хімічного спряження ґрунтується на уявленні, згідно
з яким передача енергії, що виділяється в процесі переносу електронів
по дихальному ланцюгу на АДФ з утворенням АТФ, здійснюється через
загальні проміжні сполуки, які містять макроергічний зв'язок:

тобто за типом субстратного фосфорилювання. Але до цього часу не

вдалося довести реальне існування та ідентифікувати передбачувані
переносники.
Наявність процесу окислювального фосфорилювання лише в
тих мітохондріях, де збереглася структура мембрани, збільшила ін-
терес до двох інших гіпотез.
Згідно з гіпотезою механохімічного або конформаційного спря-
ження припускалося, що енергія, вивільнена в дихальному ланцюзі,
використовується безпосередньо для переведення білків внутрішньої
201
мембрани в новий, багатий на енергію конформаційний стан, який,
у свою чергу, стає рушійною силою окислювального фосфорилюван-
ня, що призводить до утворення АТФ (подібно до процесів м'язово-
го скорочення). Однак розглянуті вище теорії не могли пояснити,
чому для окислювального фосфорилювання необхідна цілісність
внутрішньої мембрани.
На сьогодні найсерйозніше експериментальне обґрунтування
одержала теорія хеміосмотичного спряження, розроблена англійсь-
ким біохіміком П. Мітчеллом. Багато для її доказу зроблено росій-
ським вченим В.П. Скулачовим.
Провідну роль у хеміосмотичній теорії відіграють замкненість
і цілісність внутрішньої спряжуючої мембрани мітохондрій, при по-
рушенні яких синтез АТФ припиняється. Було звернуто увагу на те,
що окислювально-відновні ферменти й коферменти, які складають
дихальний ланцюг, розміщені в певній послідовності, векторно,
утворюючи поперек внутрішньої мембрани петлі й перехрести (рис.
59). Це забезпечує певну спрямованість процесів у просторі. Основ-
ним проявом векторності в дихальному ланцюзі є перекидання іонів
H+ із внутрішньої сторони мембрани (з боку матриксу) на зовнішню.
Зворотній перехід H+ є неможливим, оскільки внутрішня мембрана
для них непроникна.

Рис. 59. Схема утворення протонного потенціалу під час дихання

(показані передбачувані ділянки перехрестів мембрани):
1 – матрикс, 2 – внутрішня мембрана мітохондрій,
3 – міжмембранний простір, 4 – зовнішня мембрана, 5 – H+-АТФ-синтетаза,
6 – АДФ-АТФ-транслоказа, 7 – схематично показаний кругообіг іонів H+,
протонний цикл (пояснення в тексті)
Більшість ферментів дихального ланцюга досить міцно закріп-
лені в ліпідно-білковій конструкції мембрани й не мають контактів
з її внутрішньою і зовнішньою сторонами. Перша ж ланка дихально-
го ланцюга, яка зв'язана з НАД- або ФАД-дегідрогеназами, знахо-
диться на внутрішній поверхні мембрани й має вихід у матрикс. Сю-
ди спрямовані їхні активні центри, до яких надходять з матриксу суб-
202
страти для дегідрування. Атоми водню від НАД⋅H+H+ захоплю-
ються іззовні флавопротеїдом, розташованим поперек внутрішньої
мембрани, при цьому електрони надходять на залізосірчаний білок,
а H+ виштовхуються назовні. Електрони передаються далі по лан-
цюгу. Остання ланка – цитохромоксидаза – також локалізується бли-
зько до внутрішньої поверхні мембрани, її активний центр спрямо-
ваний у матрикс, куди й надходить молекулярний кисень.
Ліпідорозчинний кофермент Q (убіхінон) легко дифундує із вну-
трішнього боку мембрани (від матриксу) до зовнішнього і, віддаючи
електрони по ланцюгу, є також переносником протонів з матриксу
на зовнішню поверхню мембрани, тобто в міжмембранний простір.
Вважається, що енергія електронів, яка виділяється при їх пере-
носі по дихальному ланцюгу, перекачує протони з матриксу в між-
мембранний простір, уникаючи накопичення їх усередині самої мем-
брани. При цьому утворюється так званий протонний потенціал (рі-
зниця концентрацій H+ по обидва боки внутрішньої мембрани),
а отже – й електрохімічний потенціал (зарядженість), який потім ви-
користовується в процесі фосфорилювання АДФ для утворення
АТФ. Тому внутрішня мембрана мітохондрій не повинна бути про-
никною для заряджених часток і передусім для H+ і OH–. Якби мем-
брана була проникною для H+, вони повернулися б назад – у напря-
мку меншої їх концентрації на лівий бік мембрани (у матрикс). Ене-
ргія при цьому виділилася б у вигляді тепла. Це підтверджувалося
й тим, що при добавленні деяких речовин (так званих «роз’єдну-
вальних агентів»), які різко підвищують проникність внутрішньої
мембрани для H+, відбувалося роз'єднання процесів тканинного ди-
хання з фосфорилюванням і утворення АТФ припинялося. Прикла-
дом може бути 2,4-динітрофенол:

Ця ліпофільна речовина легко дифундує через мітохондріальну

мембрану як в іонізованій, так і в неіонізованій формі і, будучи джере-
лом H+, може переносити останні через мембрану в бік їх меншої
концентрації, що призводить до зняття протонного потенціалу.
У присутності роз’єднувачів (у тому числі й природних, наприклад, го-
рмону тироксину), а також деяких лікарських засобів (аспірин, дику-
марол та ін.) вільна енергія, що виділяється при переносі електронів,
переходить у тепло і не запасається у вигляді АТФ. Споживання кис-
ню й окислення субстратів при цьому продовжується, але синтез АТФ,
звичайно, є неможливим. Оскільки енергія окислення при роз'єднанні

203
тканинного дихання з фосфорилююванням розсіюється у формі теп-
ла, то роз’єднувачі підвищують температуру тіла (пірогенна дія).
Всі вищезазначені та інші факти мали важливе значення для
створення хеміосмотичної концепції спряження тканинного дихання
з фосфорилюванням.
На думку Мітчелла, енергія переносу електронів і протонів по
дихальному ланцюгу спочатку зосереджується у вигляді протонного
потенціалу або електрохімічного градієнта іонів H+, який утворю-
ється перекачуванням іонів H+ через мембрану (на певних пунктах
дихального ланцюга) із внутрішньої поверхні внутрішньої мембрани
(з боку матриксу) на її зовнішню поверхню – у міжмембраний прос-
тір. Інакше кажучи, між водними фазами, розділеними внутрішньою
мембраною, утворюється різниця концентрацій H+ (градієнт конце-
нтрації H+) з більш кислим значенням pH ззовні. Одночасно поверх-
ні мембрани заряджаються: зовнішня – позитивно за рахунок збіль-
шення H+, а внутрішня – негативно за рахунок зменшення концент-
рації H+ і надлишку OH-, тобто утворюється градієнт електричного
потенціалу. Отже, ланцюг переносу електронів працює як протонний
насос, перекачуючи протони з матриксу на зовнішню сторону мем-
брани. Як результат, між двома сторонами мембрани виникає різ-
ниця концентрацій протонів і водночас – різниця електричних поте-
нціалів зі знаком плюс на зовнішній поверхні.
Таким чином, на внутрішній мембрані одночасно з градієнтом
концентрації протонів (∆pH) виникає градієнт електричного потен-
ціалу (∆ϕ – дельта псі). Звідси протонний потенціал, що позначаєть-
ся як ∆µH+ (дельта мю Н+), дорівнює їх сумі:

∆µH+ = ∆pH + ∆ϕ.

Розрахунки показали, що дихальний ланцюг мітохондрій при
переносі двох протонів утворює потенціал 0,25 В, із якого близько
0,20–0,22 В припадає на ∆ϕ і 0,03–0,05 B – на ∆pH. Ці дані потім бу-
ли підтверджені роботами російських вчених В.П. Скулачова і
Ю.А. Овчіннікова в експериментах із бактеріородопсином (див.
нижче). Внутрішню мембрану мітохондрій можна порівняти з кон-
денсатором, її поверхні – з обкладками конденсатора, які розділені
шаром ізолятора – ліпідами.
Утворений електрохімічний потенціал примушує протони, за
умови їх надлишку на зовнішній стороні мембрани, рухатися (по
градієнту концентрації) у зворотному напрямку – із зовнішньої пове-
рхні – всередину (у матрикс). Але мембрана непроникна для них, за
винятком спеціальних ділянок – протонних каналів, що розміщені у
ферментативному комплексі H+-АТФ-синтетази, розташованої по-
перек внутрішньої мембрани, і яка має певні пункти контактів як
з міжмембранним простором, так і з матриксом. Зворотна дифузія
H+ у матрикс призводить до вирівнювання різниці концентрацій H+,
і відбувається розрядження внутрішньої мембрани (зникає електри-
чний потенціал). Одночасно в активному центрі ферменту H+-АТФ-
204
синтетази відбувається процес окислювального фосфорилювання
АДФ активним неорганічним фосфатом з утворенням АТФ, тобто
енергія електрохімічного потенціалу трансформується в хімічну ене-
ргію макроергічного зв'язку АТФ. Різниця потенціалів у 0,25 В при
зворотному переносі двох протонів, є цілком достатньою для утво-
рення однієї молекули АТФ.
Так, при спряженні тканинного дихання з фосфорилюванням
створюється безупинний кругообіг іонів H+ (зарядка й розрядка вну-
трішньої мембрани), так званий протонний цикл (рис. 59). Тому хе-
міосмотичну концепцію називають ще протонрушійною. Саме цей
зворотний потік протонів і є рушійною силою для синтезу АТФ: про-
тони, проходячи зворотно через спеціалізовану систему (комплекс
H+-АТФ-синтетази, який витрачає енергію електричного поля для
синтезу АТФ із АДФ і активної молекули фосфату), сприяють тому,
що енергія протонного потенціалу накопичується в молекулі АТФ –
цьому універсальному біологічному акумуляторі енергії.
Повернення H+ іншими шляхами, поза протонними каналами
комплексу H+-АТФ-синтетази, у тому числі й добавленням речовин,
які легко проникають у мембрану й віддають свій H+ (тобто роз'єд-
нують окислення з фосфорилюванням), призводить до того, що ене-
ргія виділяється у вигляді тепла. Таким чином, можна припустити,
що тканинне дихання заряджає мітохондріальну мембрану, а окис-
лювальне фосфорилювання розряджає її, використовуючи енергію
мембранного потенціалу для синтезу АТФ. При цьому тканинне ди-
хання здійснює осмотичну роботу (концентруючи протони в міжме-
мбранному просторі мітохондрій) і електричну (утворює різницю
електричних потенціалів), яка використовується H+-АТФ-синтета-
зою для хімічної роботи, тобто синтезу АТФ. Поєднання функцій ди-
хання й фосфорилювання дало підставу назвати гіпотезу хеміосмо-
тичною або протонрушійною, оскільки рушійною силою фосфори-
лювання є протонний потенціал.
На даний час хеміосмотична теорія підтверджена великою кількі-
стю експериментів, і можна вважати, що саме вона найбільш точно
відображає організуючий принцип окислювального фосфорилювання.
Російським вченим В.П. Скулачову, Ю.А. Овчіннікову та їх спів-
робітникам вдалося безпосередньо виміряти величину електрору-
шійної сили, виникаючої під час освітлення бактерій, що містять ба-
ктеріородопсин. Бактеріородопсин вбудовували у фосфоліпідну плі-
вку, яка розділяла два відсіки кювети, заповненої розчином електро-
літу. У відісіки занурювали електроди. При освітленні бактеріородо-
псину (спалах лазера) на мембрані виникала різниця потенціалів
близько 0,25 В, достатня для синтезу АТФ.
Однак деякі деталі не до кінця зрозумілі. Досі залишається неві-
домим механізм використання електрохімічного потенціалу
H+-АТФ-синтетазою під час синтезу АТФ.

205
 Більшість сучасних дослідників вважає, що проблему окислюваль-
ного фосфорилювання можна вирішити в рамках хеміосмотичної теорії
Мітчела. Вона розкриває основні принципи, дає загальний підхід до ви-
рішення конкретних питань і механізмів енергетичного спряження. Од-
нак вчені підкреслюють, що не варто скидати з рахунку й інші гіпотези,
користь яких при розшифруванні й конкретизації механізмів енергетич-
ного спряження теорії Мітчелла може бути безсумнівною.
Механізм утворення протонного потенціалу
в дихальному ланцюзі мітохондрій
Дихальний ланцюг переносу електронів, як зазначалося вище,
має три ділянки фосфорилювання, що повинно відповідати трьом
протонним насосам. Як результат, у разі переносу двох електронів
від НАД⋅H2 до кисню по дихальному ланцюгу утворюються три мо-
лекули АТФ, а в разі переносу електронів від ФАД-дегідрогенази –
дві молекули АТФ.
Основні ланки трансмембранного переносу протонів і електро-
нів у мітохондрії зображені на схемі (рис. 59). Із схеми витікає, що
перший перехрест починається на ділянці від НАД⋅H2 до КоQ (убіхі-
нона). Як уже зазначалося, на внутрішній поверхні внутрішньої мем-
брани розташована НАД-дегідрогеназа або ФАД-дегідрогеназа з ак-
тивним центром, спрямованим до матриксу, звідки вони одержують
відповідні субстрати. Тут здійснюється процес дегідрування субстра-
тів з утворенням НАД⋅H+H+; атоми водню від нього надходять до
флавопротеїнів (ФП). До складу останніх входить ФМН і залізосір-
чаний білок із негеміновим залізом (FeS-ПР1), який приймає елект-
рони, а 2H+ перекидаються на зовнішню сторону мембрани. Отже,
тут звільняється перша пара протонів, а два електрони транспорту-
ються через FeS-ПР1 до КоQ. КоQ, приєднуючи електрони, набуває
негативного заряду і одночасно захоплює протони з матриксу міто-
хондрій. Це супроводжується утворенням KoQ⋅H2 і негативного за-
ряду на внутрішній поверхні мембрани.
Другий перехрест має місце на ділянці від KoQ⋅H2 до цитохро-
му c1. Відновлений KoQ⋅H2 дифундує крізь мембрану до зовнішньої
поверхні, де розташований цитохром b і залізосірчаний білок
(FeS-ПР2). На зовнішній поверхні окислення KoQ⋅H2 супроводжуєть-
ся переходом другої пари 2H+ у середовище й поверненням двох
електронів на FeS-ПР2, а потім до другої молекули КоQ. При цьому
КоQ, приєднуючи два електрони, набуває негативного заряду і захо-
плює ще 2H+ з матриксу.
Третій перехрест починається, коли KoQ⋅H2 знову переносить на-
зовні третю пару протонів, а два електрони KoQ⋅H2 через цитохроми
c1 і c передаються на цитохромоксидазу (a⋅а3), де закінчується третя,
електронна петля. На цитохромоксидазі, активний центр якої зверне-
ний до матриксу, відбувається передача електронів на молекулярний
кисень за рівнянням: 2е– + 1/2O2 + 2H+ → H2O.

206
 Іони H+ для утворення гідроксильних іонів і молекул води над-
ходять з матриксу мітохондрій.
Отже, окислення НАД⋅H2, розпочавшись на внутрішній поверхні,
закінчується після триразового перетину мембрани протонами й елек-
тронами відновленням кисню й утворенням води теж на внутрішній
поверхні мембрани мітохондрій. Джерелом шести протонів є: два H+
від субстратів окислення (що знаходяться у складі НАД⋅H2) і чотири H+
із середовища матриксу. Джерелами електронів, які використовуються
для відновлення кисню, є тільки НАД⋅H2 або, у випадку ФАД-де-
гідрогенази, – ФАД⋅H2, які утворюються при дегідруванні субстратів.
Механізм фосфорилювання. Згідно з хеміосмотичною концепцією
протони, виведені назовні за рахунок енергії переносу електронів,
у разі їх надлишку на зовнішній стороні внутрішньої мембрани знову
прямують у мітохондріальний матрикс. Проте внутрішня мембрана
непроникна для них, за винятком спеціальної ділянки – протонних
каналів. У зоні цих каналів знаходиться H+-АТФ-синтетаза, яка є
протонним насосом, що забезпечує перехід H+ із зони з більш висо-
кою (зовнішня сторона внутрішньої мембрани) у зону з більш низь-
кою концентрацією (у матрикс), що супроводжується виділенням ві-
льної енергії, за рахунок якої й синтезується АТФ. На даний час оста-
точно встановлено, що комплекс H+-АТФ-синтетази, вбудований
у мембрану, являє собою найпростішу систему, здатну здійснювати
взаємоперетворення енергії АТФ і ∆µH+. Як уже зазначалося, внутрі-
шня мембрана пронизана виростами грибоподібної форми, які й яв-
ляють собою АТФ-синтетазний комплекс, який складається із двох
структурних частин. «Ніжка гриба» (фактор F0) у вигляді білкового
циліндра пронизує всю товщу внутрішньої мембрани (рис. 59 і рис.
60), один кінець якого сполучається із зовнішнім середовищем,
а другий виходить у матрикс у вигляді головки з активним центром
і позначається як фактор F1. Отже, H+-АТФ-синтетазу можна позна-
чити як F0 + F1. Будова, властивості й функція цих двох частин фер-
менту зовсім різні. Загальна маса F0 + F1 приблизно дорівнює 500000
дальтон, із них на F1 припадає близько 340000, а на F0 – решта маси.
F0 – дуже гідрофобний білок, який складається з чотирьох поліпеп-
тидних ланцюгів. F1 складається з десяти субодиниць – поліпептид-
них ланцюгів п'яти різних типів (α, β, γ, δ, ε). F0 виконує функцію ка-
налу в мембрані, через який проходять протони, а F1 – фосфорилю-
ючу функцію під час синтезу АТФ. Цей спряжуючий фактор може
викликати за певних умов і гідроліз АТФ, оскільки може знаходитись
у двох взаємоперетворюваних станах, рівновага між якими контро-
люється співвідношенням кількостей АТФ і АДФ у мітохондріях.
Розподіл функціональних особливостей між субодиницями – пи-
тання дискусійне. Припускають, що αβ-композиція формує каталіти-
чний центр ферменту, γ- і δ-поліпептиди забезпечують зв'язування F1
і F0, а ε-субодиниця є ворітьми протонного каналу. Таким чином,
АТФ-синтетазний комплекс функціонує як єдина система, перетво-
рюючи енергію, яка міститься в електрохімічному градієнті іонів H+,
у фосфатний зв'язок молекули АТФ.
207
Рис. 60. Схема організації H+-АТФ-синтетази в мітохондріальній мембрані
Якщо «зрізати» головку (фактор F1) H+-АТФ-синтетази, то си-
нтез АТФ із АДФ і фосфату припиняється, і через канал F1 прохо-
дять протони за градієнтом їх концентрації. Добавлення F1 «запе-
чатує» протонний канал і відновлює здатність до синтезу АТФ,
спряженому із клітинним диханням. Отже, через F0 постачаються
протони до активного центру F1, який розташовується поблизу
протонпровідного шляху, де й відбувається синтез АТФ.
У каталітичному центрі ферменту електричне поле, яке створю-
ється диханням, зміщує рівновагу системи
АДФ3+ + РО43– + 2Н+ АТФ4–
у бік синтезу АТФ.
Послідовність молекулярних перетворень на заключному етапі
процесу фосфорилювання точно не з’ясована. Запропоновано два гі-
потетичні механізми. В основі моделі П. Мітчелла лежить припущен-
ня про безпосередню участь іонів водню у фосфорилюванні АДФ в ак-
тивному центрі ферменту. Іони водню, використовуючи енергію еле-
ктрохімічного потенціалу, проходять протонний канал комплексу F0,
потрапляючи в активний центр F1-компоненту, де реагують з атомом
кисню неорганічного фосфату. Як результат утворюється реакційноз-
датне фосфатне похідне, яке безпосередньо взаємодіє з АДФ, фосфо-
рилюючи його. В інших випадках провідна роль належить змінам про-
сторової структури F1-АТФ-синтетази. Вважають, що енергія протон-
ного потенціалу витрачається на індукцію конформаційних перебудов
у білкових ланцюгах F1-комплексу, що призводить до формування ка-
талітичних центрів у молекулі ферменту для зв'язування АДФ і фос-
фату, а отже, й до синтезу АТФ.
Клітина використовує АТФ, синтезований у мітохондріях, як хі-
мічне паливо при різних енерговитратах. Тому мітохондріальний
АТФ необхідно доставити в ту частину клітини, де він необхідний.

208
Також необхідним є надходження субстрату фосфорилювання АДФ
і донора фосфатної групи в мітохондрії. Вільна дифузія цих метабо-
літів через внутрішню мембрану мітохондрій неможлива завдяки її
непроникності для гідрофільних молекул, таких як АТФ4-, АДФ3-,
-РO43-. Ця проблема вирішується завдяки існуванню в ліпідному бі-
шарі двох спеціалізованих білкових транспортних систем: транслока-
зи фосфату, яка доставляє його в матрикс, і транслокази аденілових
нуклеотидів (АДФ-АТФ-транслокази), яка переносить АДФ3- в міто-
хондрії, а АТФ4- – у цитоплазму (рис.59).
Система АДФ-АТФ-транслоказ високоспецифічна. Вона не здатна
переносити інші нуклеотиди. Прояв її біологічної активності пов'язаний
з конформаційними переходами комплексу. В одній конформації зв'я-
зуюча ділянка доступна з боку цитоплазми і взаємодіє з АДФ, в іншій –
зв'язує АТФ на протилежному боці. Якщо на поверхні внутрішньої мем-
брани потенціал відсутній, транслоказа переносить обидва нуклеотиди
з рівною ефективністю в обох напрямках. Наявність позитивного мем-
бранного потенціалу на зовнішньому боці бішару робить неможливим
перенесення АТФ4- всередину, а АДФ3- – назовні. Таким чином, мем-
бранний потенціал визначає фізіологічно необхідний напрямок руху –
захват АДФ із цитоплазми і викид у це ж середовище АТФ.
Важливим моментом є оборотність реакції, яка каталізується
АТФ-синтетазним комплексом. За відповідних умов комплекс F1–F0
може розщеплювати молекулу АТФ і використовувати отриману при
цьому енергію для викачування протонів, тобто для утворення на
мембрані електрохімічного потенціалу іонів водню. Отже, каталізую-
чи зворотну реакцію розпаду АТФ, H+-АТФ-синтетаза працює як H+-
АТФаза (протонна аденозинтрифосфатаза), відкачуючи протони із
внутрішнього простору назовні за рахунок енергії гідролізу АТФ. Про-
тонні АТФази, які були виділені з мітохондрій тварин, вищих рослин і
грибів, хлоропластів і деяких бактеріальних клітин, мають однаковий
тип будови і, ймовірно, один і той же механізм функціонування.
Регуляція тканинного дихання (дихальний контроль)
Утворення АТФ шляхом окислювального фосфорилювання регу-
люється відповідно енергетичним потребам клітини. Якщо отримана
енергія використовується швидко, процеси біологічного окислення
прискорюються і стають інтенсивнішими. Якщо ж енергія викорис-
товується повільно, вони сповільнюються. Від чого ж залежить інте-
нсивність тканинного дихання і швидкість утворення АТФ? Тканин-
не дихання, як і будь-який інший процес у клітині, регулюється кон-
центрацією субстратів, що вступають у реакцію (у даному випадку –
це АДФ і неорганічний фосфат), і продуктами цієї реакції (АТФ) при
обов’язковому переносі електронів по дихальному ланцюгу, із при-
пиненням якого синтез АТФ стає неможливим.
Із рівняння, яке описує окислення НАД⋅H+H+ у мітохондріях,
випливає, що перенос електронів може відбуватися лише в тому ви-
падку, коли крім молекулярного кисню є також АДФ і фосфат:
209
 НАД⋅Н+Н+ + 1/2О2 + 3АДФ + 3Н3РО4 –→ 3АТФ + НАД+ + 4Н2О
Якщо в інкубаційній суміші є всі вихідні речовини, за винятком
АДФ, то поглинання кисню (тканинне дихання) не спостерігається.
Після добавлення АДФ відразу ж починаються і дихання, і синтез
АТФ. У міру використання АДФ швидкість дихання знижується
і воно зовсім припиняється, коли вся АДФ перетвориться на АТФ,
тобто надлишок АДФ стимулює процес дихання, а надлишок АТФ
гальмує цей процес.
Таким чином, вміст АТФ у клітині регулюється за типом зворот-
ного зв'язку: чим вище концентрація АДФ, тим сильніше «відсмоктує»
вона енергію рухомих електронів, тим стрімкіше їх потік та інтенсив-
ніше дихання. Проте рівень АДФ у клітині, у свою чергу, залежить від
швидкості споживання енергії АТФ, тобто від швидкості її розпаду.
Утворюється своєрідний цикл – саморегулююча біологічна система,
де будь-яке посилення роботи автоматично веде за собою негайне по-
силення дихання й підвищення швидкості синтезу АТФ.
З іншого боку, наявність кінцевого акцептора електронів – мо-
лекулярного кисню – дає можливість здійснювати процес переносу
тисяч електронів по дихальному ланцюгу. У кінцевому рахунку
спрямованість і швидкість потоку електронів буде лімітуватися рів-
нем кисню в клітині. Ферменти дихального ланцюга перекидають до
кисню десятки і навіть сотні тисяч пар електронів за секунду. Якщо
наприкінці дихального ланцюга кисень вичерпається, то потік елек-
тронів припиниться, їм нікуди буде переходити. Так відбувається,
наприклад, при отруєнні ціанідами, які обривають потік електронів
до кисню, й організм гине.
Концентрація АТФ у клітині дуже мала. Наприклад, у серці лю-
дини міститься не більше одного грама АТФ, а для роботи серця про-
тягом хвилини за відносного спокою організму необхідна енергія, що
відповідає мінімум 40 г АТФ. Це свідчить про те, що синтез АТФ у
клітинах серця повинен здійснюватися безперервно і з великою швид-
кістю, тобто має відбуватися постійний розпад і синтез АТФ:
АТФ АДФ + Н3РО4 + ∆F
Отже, одна й та сама молекула АТФ повинна встигнути за одну
хвилину тисячу разів гідролізуватися і знову регенеруватися.
Залежність тканинного дихання у мітохондріях від концентрації
АДФ називають дихальним контролем. Інтенсивність дихання визнача-
ється відношенням АТФ/АДФ. Швидкість окислення клітинного палива
регулюється звичайно з такою чутливістю й точністю, що в більшості
тканин співвідношення АТФ/АДФ варіюється в дуже вузьких межах.
Уявлення про інтенсивність процесів окислювального фосфори-
лювання в організмі може дати такий розрахунок. Для покриття
енергетичних витрат доросла здорова людина масою 70 кг потребує
на добу ≈190 кг АТФ. Між тим в організмі людини міститься усього
близько 50 г АТФ. Тому для задоволення потреб організму в хімічній
енергії ці 50 г АТФ протягом доби повинні тисячі й тисячі разів роз-
210
щепитися до АДФ і H3РO4 і знову регенеруватися, так що середня
тривалість життя АТФ становить менше однієї хвилини. Крім того,
повинна й широко варіюватися швидкість відновлення АТФ в орга-
нізмі: від мінімальної під час сну й до максимальної в період напру-
женої м'язової роботи. А це означає, що окислювальне фосфорилю-
вання є не просто безперервним життєво важливим процесом, але й
таким, який повинен регулюватися в дуже широких межах. Можна
сказати, що темп роботи мітохондрій залежить від концентрації
АДФ і визначається фактичними витратами АТФ.
Таким чином, механізм дихального контролю відзначається ви-
сокою чутливістю й точністю, тому відносні концентрації АТФ і
АДФ у тканинах змінюються у вузьких межах, у той час як споживан-
ня енергії клітиною, тобто частота обертів циклу АДФ–АТФ, може
змінюватися в десятки й тисячі разів.
Вільне, нефосфорилююче окислення
Якщо процес тканинного дихання відключений від процесу фос-
форилювання, то енергія субстратів, що окислюються, перетворюєть-
ся на теплоту, яка не використовується для виконання клітинних фун-
кцій. Такий шлях окислення клітинних субстратів А. Ленінджер назвав
нефосфорилюючим або вільним окисленням. Воно необхідне в тих
випадках, коли потреба в теплі для організму більша, ніж в АТФ. На-
приклад, для підтримки температури тіла при охолодженні теплокро-
вних організмів. В цих організмах є тканина – бурий жир. Фізіологічне
призначення цієї тканини – продукування тепла в процесі окислення
триацилгліцеринів для підтримання необхідної температури тіла.
Особливість внутрішньої мітохондріальної мембрани клітин бурої
жирової тканини – відсутність у неї здатності синтезувати АТФ. Ця
мембрана має особливі провідні пори, проникні для іонів водню (H+).
Іони водню, які виділяються під час роботи дихального ланцюга, по-
трапляють знову в матрикс мітохондрій не через протонний канал
АТФазного комплексу, а крізь ці провідні пори. Енергія окислення пе-
ретворюється на тепло. Бурого жиру багато в новонароджених,
з віком у людини його кількість зменшується. Особливо багато бурого
жиру у сплячих взимку тварин, які чутливо реагують на температуру
навколишнього середовища. Незвичайне для бурого жиру коричневе
забарвлення пояснюється великим вмістом у ньому мітохондрій. Ці
мітохондрії відрізняються тим, що в них приблизно в 10 разів більше
ферментів дихання, ніж фосфорилювання, тобто вони меншою мірою
призначені для виробництва АТФ.
Мікросомальне окислення речовин
Крім мітохондріального існує мікросомальне окислення, яке
здійснюється ферментними системами, локалізованими переважно
в ендоплазматичному ретикулумі печінки та інших тканин і в міто-
хондріях надниркових залоз. Ендоплазматичний ретикулум являє
собою ліпопротеїнову канальцеву сітку, яка пронизує всю цитоплаз-
му. При гомогенізації (подрібненні) й ультрацентрифугуванні тка-
211
нин ендоплазматичний ретикулум розпадається на окремі дрібні за-
мкнені везикули, які одержали назву мікросом. Звідси й пішла назва
«мікросомальне окислення».
Якщо в мітохондріальному окисленні провідну роль, як було по-
казано вище, відіграють реакції дегідрування (утворення
НАД⋅H+H+ і НАДФ⋅H+H+), а кисень є кінцевим акцептором елект-
ронів і використовується лише для утворення води, й енергія реакції
окислювального фосфорилювання акумулюється в АТФ, то в проце-
сах мікросомального окислення активний кисень безпосередньо
включається в окислювану речовину, тобто кисень використовується
як пластична речовина. Молекули АТФ у цьому процесі не утворю-
ються, енергія використовується в окисленні субстратів. Ферментні
системи, які локалізовані в мікросомній фракції і здатні використо-
вувати молекулярний кисень для окислення специфічних органічних
сполук, поділяються на дві групи: диоксигенази й монооксигенази.
Диоксигенази до субстрату (S) приєднують відразу два атоми кисню:
S + O2 → SO2
Монооксигенази каталізують реакції, в яких у молекулу органічного
субстрату включається тільки один із двох атомів кисню, а другий
використовується для утворення води. Постачальником атомів вод-
ню для утворення води служить НАДФ⋅H2 і зрідка – НАД⋅H2:
S–H + O2 + НАДФ⋅H2 → S–OH + H2O + НАДФ+
Серед реакцій, які каталізуються мікросомальними ферментами,
найбільше реакцій гідроксилювання, тобто включення гідроксильних
груп до складу молекули субстрату. Тому монооксигенази називають
ще гідроксилазами, їх вміст у тканинах є відносно великим. Активний
кисень використовується для значної кількості процесів. Він необхід-
ний для гідроксилювання стероїдів (холестерину) й перетворення їх
у біологічно активні речовини, у тому числі гормони кори наднирко-
вих залоз, статеві гормони, жовчні кислоти, активну форму вітаміну Д
(1,25-дигідроксикальциферол). Мікросомальне окислення відіграє ва-
жливу роль у реакціях знешкодження шляхом гідроксилювання цілого
ряду токсичних речовин, лікарських засобів і продуктів їх перетворен-
ня, які при цьому стають більш полярними, легше розчиняються у во-
ді і, приєднуючи метаболіти нормального обміну речовин (глюкуро-
нову кислоту, ацетил-КоА, глутамінову кислоту, цистеїн, гліцин та ін.),
утворюють так звані парні сполуки з більшою молекулярною масою,
які виводяться з організму із сечею (див. Фармацевтична біохімія). На
жаль, іноді буває й навпаки, наприклад, монооксигеназний ланцюг,
окислюючи нетоксичний бензпірен, що міститься в тютюновому димі,
копченостях тощо, спричиняє утворення токсичного гідроксибензпіре-
ну, який є сильним канцерогеном.
Мікросомальна гідроксилююча система (ланцюг) коротша за
мітохондріальну й містить НАДФ⋅H2, флавопротеїн з кофактором
ФАД, білок з негемовим залізом (адренотоксин) і гемпротеїн, що

212
позначається як цитохром P450. Цитохром P450 здатний приєднувати
оксид вуглецю (II); такий комплекс має максимум поглинання при
450 нм. Звідси й назва даного цитохрому. Цитохром P450 являє собою
протогемсульфідпротеїновий комплекс, який у своєму складі має іо-
ни міді. Вважають, що цитохром P450 виконує подвійну функцію: він
зв'язується із субстратом гідроксилювання, і на ньому відбувається
активування молекулярного кисню. В основі активування кисню на
цитохромі P450 лежать радикальні механізми, причому роль цито-
хрому P450 зводиться до зв'язування й стабілізації утворюваних ради-
калів ( OH , O2H ) і участі в реакціях відновлення кисню. Відомо бага-
•

то форм (ізоферментів) цитохрому P450, які відрізняються за суб-

стратною специфічністю. Кожна з цих форм окислює широке коло
субстратів різноманітних за будовою, але, як правило, гідрофобних.
Тобто в даному випадку специфічність ферменту проявляється у
відношенні не до структури, а до фізико-хімічних властивостей суб-
страту (до гідрофобності). Цитохром P450 каталізує не тільки гідро-
ксилювання, але й реакції інших типів: дезалкілування, дезамінуван-
ня, дегалогенування, N-окислення, епоксидування, відновлення ніт-
рогруп і т.ін. Значення цих реакцій у метаболізмі та знешкодженні
чужорідних речовин, у тому числі й ліків, а також у хімічному канце-
рогенезі розглядається в главі «Фармацевтична біохімія».
Необхідно ще раз підкреслити, що основна роль мікросомально-
го ланцюга полягає в гідроксилюванні, а не в окислювальному фос-
форилюванні. У загальній формі ланцюг переносу електронів у мік-
росомах, за участю якого здійснюється гідроксилювання, наведено
в главі «Фармацевтична біохімія».
Внаслідок цього багатостадійного процесу один з атомів моле-
кулярного кисню використовується для гідроксилювання субстрату,
а другий атом кисню – для утворення води. Багато з моментів опи-
саного механізму функціонування цитохрому P450 ще потребують
уточнень і експериментальних доказів, що представляє значні труд-
нощі. Існують різні ферменти, які каталізують мікросомальне окис-
лення, але обов'язковим загальним компонентом ферментних сис-
тем є НАДФ⋅H2 і цитохром P450; усі ферментні системи потребують
участі молекулярного кисню.
Вільнорадикальне окислення
Основні шляхи використання кисню в клітинах. Основна маса
молекулярного кисню (80–90%) використовується в мітохондріях
у процесах тканинного дихання, спряженого з окислювальним фос-
форилюванням, що супроводжується утворенням води. З тієї кілько-
сті кисню, що залишилася (10–20%), більша частина витрачається під
час мікросомального окислення, причому головним чином в окис-
лювальних ланцюгах ендоплазматичного ретикулуму печінки та ін-
ших тканин і в мітохондріях клітин кори надниркових залоз.
Для клітини дуже важливо, щоб молекула кисню, приєднавши
чотири електрони, повністю відновлювалась до двох молекул води.
213
При неповному відновленні кисню, у випадку приєднання одного
або двох електронів, утворюються пероксид водню й різні вільні
радикали – дуже токсичні для клітин. Вони здатні пошкоджувати
клітинні мембрани, взаємодіючи із залишками ненасичених жирних
кислот мембранних ліпідів. Вільним радикалом називають групу
атомів, які мають вільну валентність, здатних активно реагувати
з іншими речовинами (наприклад, гідроксильний радикал – OH, ме-
тильний радикал – CH3 та ін.).
Молекулярний кисень в основному триплетному стані має два
неспарені електрони, які займають самостійні зовнішні орбіталі
з однаково спрямованим обертанням (спіни). Кожна з цих орбіталей
може прийняти ще один електрон. Приєднання одного електрона
утворює вільний радикал – супероксидний аніон ( O −2 ), приєднання
двох електронів утворює пероксидний аніон (O22-).
Повне відновлення кисню до двох молекул води потребує чоти-
рьох електронів і чотирьох протонів:

O 2 + 4e − + 4 H + ⎯
⎯→ 2H 2O
Проте в організмі в більшості випадків повне відновлення кис-
ню відбувається не відразу, а поетапно – з переносом одного елект-
рона на кожному етапі. Супероксидний аніон, який утворюється під
час прийому одного електрона ( O −2 ) може діяти як окислювач (ак-
цептор електрона) і як відновник – донор електрона. У першому ви-
падку, отримуючи ще один електрон у водному середовищі, він пе-
ретворюється на пероксид водню:

O 2− + e − + 2H + ⎯
⎯→ H 2O 2

У другому випадку O −2 втрачає електрон і перетворюється в мо-

лекулярний кисень:

O −2 ⎯
⎯→ e − + O 2
Донорами або акцепторами електронів тут можуть бути різно-
манітні сполуки. У тому числі можлива й реакція дисмутації, коли
в одній і тій же реакції одна молекула супероксиду служить донором
електрона, а інша – акцептором:

O −2 + O −2 + 2H + ⎯
⎯→ H 2O 2 + O 2
Пероксид водню, який утворюється при цьому, у свою чергу мо-
же відновлюватися супероксидом:

H 2 O 2 + O −2 ⎯
⎯→ OH + OH − + O 2

214
 У даній реакції утворюється вільний гідроксильний радикал
OH, який при взаємодії із супероксидом утворює синглетний кисень
( 1 O −2 ), де обидва електрони на зовнішній орбіталі кисню мають різ-
носпрямований спін:

OH + O 2− ⎯
⎯→ 1O2− + OH −

Кисневі радикали: O −2 – супероксидний; OH – гідроксильний;

HO 2 – пероксидний (див. нижче) і синглетний кисень ( 1 O −2 ) мають
високу реакційну здатність і взаємодіють з багатьма речовинами ор-
ганізму, у тому числі – нуклеїновими кислотами, білками, ліпідами та
іншими сполуками, викликаючи порушення їхніх функцій. Останнім
часом особливий інтерес викликає вільнорадикальне окислення нена-
сичених жирних кислот ліпідів біологічних мембран, так зване переки-
сне окислення ліпідів (ПОЛ) або ліпопероксидація. Вільні радикали з
короткою тривалістю існування ( HO 2 або OH ), які з'являються вна-
слідок деяких біохімічних реакцій, можуть реагувати з молекулою жи-
рної кислоти (RH), особливо ненасиченої, з перетворенням її у відпо-
відний жирнокислотний радикал і утворенням перекису водню:

HO 2 + RH ⎯
⎯→ H 2 O 2 + R
З цих реакцій починається ланцюговий процес окислення жир-
них кислот, зрештою, як і інших речовин. Ця стадія перекисного оки-
слення визначена як стадія ініціювання ланцюгів. Вільні радикали
( R ), вступаючи до взаємодії з молекулярним киснем, перетворю-
ються на перекисні радикали ( R + O 2 → ROO • ). У свою чергу пере-
кисні радикали, легко реагуючи з новими молекулами ненасичених
жирних кислот, сприяють утворенню гідроперекисів і вихідних віль-
них радикалів:

ROO • + RH ⎯
⎯→ ROOH + R1
Таким чином, у ланцюгову вільнорадикальну реакцію залучаються
все нові й нові молекули молекулярного кисню й жирних кислот. Про-
дуктами пероксидного окислення ненасичених жирних кислот можуть
бути альдегіди, кетони, диальдегіди, епоксиди тощо, наприклад:

Це відбувається внаслідок розриву в жирній кислоті вуглець-

вуглецевого зв'язку, який знаходиться поряд з пероксидною групою.
Кількість утвореного малонового диальдегіду знаходиться в прямій
215
залежності від числа подвійних зв'язків у молекулі поліненасиченої
жирної кислоти. Так, лінолева кислота утворює одну молекулу мало-
нового диальдегіду, ліноленова – дві.
Таким чином можуть окислюватися як вільні ненасичені жирні
кислоти, так і їхні залишки, які входять до складу ліпідів, особливо
фосфоліпідів. Цей процес, як зазначалося, називають пероксидним
окисленням ліпідів. Про його рівень можна судити за кількістю ма-
лонового диальдегіду, який утворюється в клітині. Очевидно, що
функціональна роль реакцій цього типу полягає в регуляції оновлен-
ня і проникності ліпідів біологічних мембран. Зокрема утворені про-
дукти пероксидного окислення краще розчиняються у воді, ніж вихі-
дні ненасичені вищі жирні кислоти, тому вони легше вимиваються
з мембран, що сприяє процесам самовідновлення мембранних стру-
ктур і є необхідним для нормального їхнього функціонування. Окрім
того, пероксидне окислення необхідне для біосинтезу ряду біологіч-
них активних речовин, наприклад, кортикостероїдів – гормонів кори
надниркових залоз, прогестерону – жіночого статевого гормону,
простагландинів – клітинних гормонів та ін.
У той же час посилення пероксидного окислення ліпідів може
змінювати їхню конформацію, зменшувати гідрофобність, призво-
дити до утворення ковалентних зшивок між молекулами ліпідів або
ліпідів і білків. Внаслідок цього при окисленні мембранних ліпідів
різко змінюється їхня структура й порушуються функції. Активні фо-
рми кисню в організмі утворюються в реакціях самовільного (нефе-
рментативного) окислення ряду речовин. Так, одним з важливих
прикладів може служити окислення гемоглобіну в метгемоглобін,
внаслідок чого утворюєься супероксид.
Посилення процесів вільнорадикального окислення, яке спосте-
рігається під час ультрафіолетового опромінення, дії ультразвуку,
радіації та інших впливів, може викликати серйозні порушення в об-
міні речовин і енергії, функціях і структурі клітини. Наприклад, у ви-
падку променевої хвороби відбувається порушення унікальної струк-
тури біологічних мембран, їхнє розрихлення і, внаслідок цього, по-
рушення структурованості ферментів і їхніх систем. Накопичення
пероксидів у значних кількостях у мітохондріях викликає їхнє набря-
кання й руйнування, що призводить до порушення впорядкованості,
фіксації й функцій ферментативних систем дихання, які зосереджені
на внутрішній і зовнішній мембранах мітохондрій. Одним з найсер-
йозніших порушень енергетичного обміну у разі посилення вільно-
радикального окислення є також роз'єднання дихання й фосфорилю-
вання, а отже, і послаблення біосинтезу макроергічних сполук, особ-
ливо АТФ. Це у свою чергу гальмує процеси біосинтезу білків, нук-
леїнових кислот та інших сполук, а також порушує функції організму.
Такі зрушення особливо тяжко позначаються на центральній нерво-
вій системі, оскільки головний мозок дуже чутливий до порушень
дихання і до підвищеного вмісту різних продуктів обміну.

216
 Проведення таких лікувальних маніпуляцій, як вдихання кисню за
підвищеного тиску під час проведення гіпербаричної оксигенації в
спеціальних камерах, також може призвести до посилення пероксид-
ного окислення. Гіпербарична оксигенація є одним з перспективних і
ефективних засобів лікування. Вона застосовується в разі значних
втрат крові і деяких інших форм анемії, пов'язаних зі зниженням рівня
гемоглобіну, при захворюваннях дихальних шляхів, порушеннях робо-
ти серця, тяжких операціях, у тому числі на серці і крупних судинах,
а також в інших випадках, коли необхідно підсилити дихання. У разі
застосування цього методу лікування підвищується не тільки кількість
оксигемоглобіну, але й концентрація кисню, розчиненого в плазмі,
який швидко дифундує в тканини, поліпшуючи дихання клітин, а от-
же – обмін і їхню функцію. Але слід пам'ятати, що при вдиханні кисню
під тиском може посилитися вільнорадикальне окислення ліпідів, яке
призводить до негативних наслідків. Тому профілактично слід при-
значати лікарські засоби, здатні гальмувати цей процес.
З віком накопичення пероксидів ліпідів прискорює процес ста-
ріння організму. Вони також затримують поділ клітин, чим знижу-
ють процеси загоєння пошкоджених тканин.
Регулятори вільнорадикального окислення в клітинах. Аеробні
клітини захищають себе від шкідливої дії пероксидів за допомогою рі-
зноманітних механізмів. В усіх клітинах є фермент супероксиддисму-
таза, яка каталізує процес дисмутації O −2 і захищає їх від токсичної дії
кисню. Пероксид водню, який утворюється під час дії цього ферменту,
а також у реакціях, що каталізуються флавінзалежними дегідрогена-
зами – оксидазами, розщеплюється ферментом каталазою, який та-
кож міститься в усіх клітинах (див. Тканинне дихання). Висока актив-
ність і висока спорідненість цих ферментів з їхніми субстратами пе-
решкоджає накопиченню в клітині супероксиду і пероксиду водню.
Важливу роль у розщепленні пероксидів відіграє фермент глута-
тіонпероксидаза, кофактором якого є селен, і функціонально зв'яза-
ний з ним другий фермент – глутатіонредуктаза.
Глутатіон – це трипептид, який утворюється глутаміновою кис-
лотою, цистеїном і гліцином. Особливість цього трипептиду полягає
в тому, що залишок глутамінової кислоти зв'язаний із залишком цис-
теїну не за α-СOOH групою, а з більш віддаленою (γ) від неї карбок-
сильною групою, тобто глутатіон – це γ-глутамінілцистеїлгліцин:

Глутатіон може існувати у відновленій формі, яка позначається

Г–SH, і в окисленій формі, коли дві молекули глутатіону в результаті
відщеплення двох атомів водню від сульфгідрильних груп залишків
217
цистеїну об'єднуються ковалентним зв'язком між атомами сірки
(Г–S–S–Г). Реакція, яка каталізується глутатіонпероксидазою, може
бути записана таким чином:
2Г–SH + H2O2 → Г–S–S–Г + H2O
Фермент відновлює також органічні пероксиди:

Утворений окислений глутатіон перетворюється знову на відно-

влену форму ферментом глутатіонредуктазою.
В організмах є також багато водо- і ліпідрозчинних сполук, які мо-
жуть як активувати пероксидне окислення (їх називають прооксидан-
тами), так і гальмувати цей процес (називаються антиоксидантами).
До антиоксидантів відносяться вітаміни групи Е (α-, β-, γ-токо-
фероли), стероїдні гормони, тироксин – гормон щитовидної залози,
солі селену, комплексони, вітаміноподібні флавоноїдні сполуки (віта-
міни групи Р), аскорбінова, лимонна, нікотинова кислоти, амінотіоли,
сечовина та ін. α-Токоферол, що знаходиться в мембранах, є своєрід-
ною хімічною системою захисту мембран від пероксидного окислення.
Прооксиданти – це сполуки, які легко окислюються й утворюють
вільні радикали: вітаміни групи ретинолів (А) і кальциферолів (Д),
нафтохінони, відновники НАДФ⋅H2, ліпоєва кислота, вільнорадикальні
метаболіти, що утворюються внаслідок дії інших прооксидантів.
Антиоксиданти і прооксиданти широко використовуються в на-
уково-дослідній роботі; антиоксиданти застосовуються в практиці
охорони здоров'я, у тому числі і для лікування променевої хвороби,
оскільки сприяють нормалізації окислювально-відновних реакцій
в організмі. На даний час уже синтезовано високоактивні антиокси-
данти (наприклад, препарат дибунол), які в багато разів перевищу-
ють ефект класичного антиоксиданту α-токоферолу. Дибунол є інгі-
бітором вільнорадикальних реакцій і має властивості антиоксиданту,
виявляє протипухлинну активність.
Речовини, які впливають на енергетичний обмін у клітинах
Велика кількість речовин, у тому числі й лікарські засоби, мо-
жуть змінювати енергетику клітин, впливаючи на утворення енергії
в ході перетворення поживних речовин і на рівень окислювального
фосфорилювання (утворення АТФ). Їх можна розділити на актива-
тори й інгібітори енергетичного обміну. До активаторів відносяться:
глюкоза, фруктоза, амінокислоти, кислоти циклу Кребса (лимонна,
яблучна, янтарна), різні поживні суміші, наприклад препарати гідро-
лізатів білків: гідролізат казеїну, амінокровін, фібриносол, амікін та
ін. Вони поліпшують енергетичний обмін у тканинах організму, за-
лучаючись до окислювально-відновних реакцій мітохондрій, і тому
218
знайшли застосування в медичній практиці. Інгібіторами є фториди,
арсенати, монойодацетат тощо, які блокують активність окремих
ферментів розпаду вуглеводів, ліпідів або виступають як
роз’єднувачі окислювального фосфорилювання. Вони знайшли за-
стосування в наукових дослідженнях під час вивчення окремих етапів
обміну речовин та енергії.
За механізмом дії речовини, які впливають на енергетичний об-
мін у клітинах, можна поділити на чотири групи.
Інгібітори дегідрогеназ – гальмують процес дегідрування окремих
субстратів, знижуючи надходження атомів водню (протонів і еле-
ктронів) у дихальний ланцюг. До них належать, наприклад, про-
титуберкульозні препарати фтивазид, ізоніазид (ГІНК) та інші,
які є похідними ізонікотинової кислоти:

Препарати ізоніазид, фтивазид, салюзид та інші, як похідні ізо-

нікотинової кислоти, є структурно подібними до аміду нікотинової
кислоти й тому виступають конкурентними інгібіторами нікотина-
мідних дегідрогеназ (НАД-залежних), які містять у складі своїх ко-
ферментів амід нікотинової кислоти. Тому має місце їх конкурентне
заміщення, яке призводить до пригнічення дії НАД-залежних дегід-
рогеназ, і механізм клітинного дихання в мікроорганізмів пригнічу-
ється, що веде до їх загибелі.
Малонова кислота (HOOC–CH2–COOH) – нормальний проміж-
ний продукт обміну – є конкурентним інгібітором ФАД-залежної де-
гідрогенази (сукцинатдегідрогенази), яка відщеплює атоми водню
від янтарної кислоти (HOOC–CH2–CH2–COOH) – одного із субстра-
тів циклу Кребса, у зв’язку з чим швидкість цього циклу знижується.
Суміш інгібіторів НАД- і ФАД-залежних дегідрогеназ може значно
пригнічувати тканинне дихання, не впливаючи на утворення про-
тонного потенціалу, оскільки надходження іонів H+ з матриксу назо-
вні забезпечує убіхінон.
Інгібітори тканинного дихання на етапах фосфорилювання. Во-
ни блокують одну з трьох ланок утворення АТФ, перепиняючи по-
тік електронів на певних ділянках дихального ланцюга. Перша гру-
па препаратів (снотворні препарати барбітурового ряду – амітал та
ін. , прогестерон – жіночий статевий гормон) припиняє надходжен-
ня водню на дихальний ланцюг від субстратів, які окислюються
внаслідок дії піридинзалежних дегідрогеназ, але не заважають ви-
219
користанню субстратів, які окислюються через ФАД (наприклад,
янтарної кислоти).
На рівні другої ланки дихальний ланцюг блокується протигриб-
ковим антибіотиком антиміцином А (блокується перенос електронів
між цитохромами b і c1). Дихання можливе тільки в разі надходжен-
ня електронів і протонів на ділянку ланцюга після блоку. Наприклад,
аскорбінова кислота (вітамін C) може окислюватися цитохромом с.
Тому в її присутності дихання в мітохондріях продовжується, незва-
жаючи на те, що дихальний ланцюг гальмується антиміцином А.
Третя група інгібіторів дихання (ціаніди (NaCN, KCN), азиди
(NaN3), оксид вуглецю (II) та ін.) блокують цитохромоксидазу й уне-
можливлюють сам процес дихання. Ці речовини викликають кисневе
голодування для дихального ланцюга мітохондрій, хоча кисень наяв-
ний у великій кількості (блокується процес перекидання електронів на
кисень). Тому вимикається утворення протонного потенціалу й поєд-
нане з ним фосфорилювання – припиняється життєдіяльність клітин.
Перелічені інгібітори цитохромоксидази є найсильнішими отрутами,
отруєння якими викликає швидку загибель організму.
Інгібітори фосфорилювання можуть впливати на H+-АТФ-синте-
тазу, перешкоджаючи використанню протонного потенціалу для си-
нтезу АТФ. Наприклад, антибіотик олігоміцин, зв’язуючись із білко-
вою субодиницею H+-АТФ-синтетази в місці сполучення факторів F0
і F1, закриває вихід каналу і припиняє надходження іонів H+ до фак-
тору F1, водночас гальмуючи синтез АТФ в активному центрі F1. Цей
антибіотик повністю припиняє фосфорилювання, що веде до зупин-
ки дихання.
Роз’єднувачі окислювального фосфорилювання. Існує ряд речовин,
що блокують процес спряження між диханням і фосфорилюванням,
тобто безпосередньо інгібують процес утворення АТФ. Ці речовини
одержали назву «роз'єднуючих агентів». Роз’єднувачі не впливають
на створення протонного потенціалу. Вони лише сприяють його ви-
трачанню в обхід H+-АТФ-синтетази – основного споживача енергії
протонів для утворення АТФ. Механізм дії роз'єднувачів пов'язаний
з тим, що вони є переносниками протонів, катіонів або інших іонів
через мембрану. Цим вони переводять енергію мембранного поте-
нціалу (∆ϕ) або різниці концентрацій іонів H+ (∆pH) у теплоту, тобто
тією чи іншою мірою «відключають» фосфорилювання від клітинно-
го дихання. Всі роз'єднувачі належать до мембранотропних речовин.
Вони поділяються на протонофори та інші іонофори.
Протонофори (переносники протонів) є гідрофобними речови-
нами, тобто добре розчиняються в ліпідах мембрани й містять ру-
хомі протони, тому сприяють переносу через мембрану протонів,
вирівнюючи їх концентрацію й різницю зарядів по обидва боки мем-
брани. Протонофори у відповідних концентраціях можуть повністю
роз'єднувати дихання й фосфорилювання, оскільки ліквідують обид-
ва компоненти протонного потенціалу (∆pH і ∆ϕ), створеного ди-
ханням. Фосфорилююче окислення повністю переходить на вільне, і

220
мітохондрії виконують роль «нагрівального приладу» в клітинах. До
роз'єднувачів такого типу належать природні речовини, наприклад
вільні жирні кислоти, які у формі аніона (R–COO–) зв'язують H+ на
зовнішній поверхні мембрани, переносять їх у недисоційованій фор-
мі (R–COOH) і далі, дисоціюючи, віддають H+ на внутрішній повер-
хні мембрани (R–COOH –→ R–COO– + H+). Роз'єднують дихання й
синтез АТФ і такі речовини, як 2,4-динітрофенол, похідні бензіміда-
золу й фенілгідразону, а також ряд лікарських засобів, наприклад, са-
ліцилати (протизапальні засоби), дикумарин, фенілін (антикоагуля-
нти непрямої дії) та ін. Роз'єднуючу дію виявляють гормони щито-
видної залози – трийодтиронін і тироксин, які використовуються і як
фармпрепарати.
Іонофори (переносники іонів). До них належать речовини, здатні
зв'язувати певні іони (К+, Na+ та ін.) і переносити їх через мембрани,
порушуючи їхній ізолюючий бар'єр. Від роз'єднуючих агентів вони від-
різняються тим, що переносять через мембрану не іони H+, а будь-які
інші катіони. Наприклад, токсичний антибіотик валіноміцин утворює
жиророзчинний комплекс з іонами К+, який легко проходить через
внутрішню мембрану мітохондрій, тоді як за відсутності валіноміцину
іони К+ проникають крізь неї з великими труднощами. Антибіотики-
іонофори вирівнюють іонні градієнти на будь-якій, а не лише на міто-
хондріальній мембрані, тому, припиняючи вироблення енергії й вирі-
внюючи іонні градієнти між внутрішнім і позаклітинним середови-
щем, вони призводять до швидкої загибелі мікроорганізмів. Іонофор
граміцидин є антибіотиком з бактеріостатичною й бактерицидною ді-
єю. Він полегшує проникнення крізь мембрану К+ і Na+, причому діє
на клітини як мікроорганізмів, так і хворого, тому його необхідно за-
стосовувати тільки у вигляді мазей і паст для лікування гнійних ран,
остеомієлітів та у вигляді промивань і полоскань при запальних за-
хворюваннях вуха, горла тощо.
Лікарські засоби як складові частини дихального ланцюга. У ба-
гатьох випадках порушень біологічного окислення позитивно впли-
ває терапевтичне застосування складових частин дихального ланцю-
га. У більшості випадків – це метаболітна (субстратна) терапія. Як
уже зазначалось, введення в організм глюкози, фруктози, амінокис-
лот, молочної, лимонної, янтарної, яблучної кислот як продуктів уні-
версалізації «палива» та джерел атомів водню у складі переносників
може, у випадку нестачі субстрату, благотворно впливати на процеси
окислення. Широкого застосування набуло використання вітамінів,
зокрема нікотинаміду, рибофлавіну, а також їхніх кофакторів, напри-
клад фармпрепаратів флавінату (ФАД) та ФМН як засобів, що вхо-
дять до складу ферментів, регулюючих окислювально-відновні про-
цеси в організмі. Позитивний результат кисневої терапії під час гіпо-
та аноксичних станів відомий уже давно.
Останнім часом великий інтерес викликають спроби лікувального
застосування деяких ферментів дихального ланцюга. Так, цитохром с –
ферментний препарат, який отримують шляхом екстракції із тканини
221
серця великої рогатої худоби, підвищує використання кисню в тканинах.
Застосовують цитохром с для поліпшення тканинного дихання при ас-
фіксії новонароджених, при астматичних станах, хронічній пневмонії,
серцевій недостатності, анеміях, деяких отруєннях і т.ін.
Біоенергетика і порушення обміну речовин
Багато захворювань людини і тварин пов'язані з порушенням
енергетичного обміну. Оскільки для нормального протікання проце-
сів життєдіяльності потрібна енергія, то порушення енергозабезпе-
чення відбивається на багатьох функціях організму.
Порушення енергозабезпечення можуть бути пов'язані з недо-
статньою кількістю субстратів окислення (вуглеводів, амінокислот,
жирних кислот та ін.), із неможливістю їх використання (наприклад,
при захворюванні цукровим діабетом), з недостатньою кількістю
ферментів дихального ланцюга, у тому числі й вітамінів, які входять
до їх складу, із блокуванням процесів окислювального фосфорилю-
вання і продукування АТФ, зі зменшенням активності H+-АТФ-син-
тетази, при токсичних враженнях, коли порушується проникність мі-
тохондріальних мембран і т.ін.
Часткове порушення регуляції енергетичних процесів спостеріга-
ється під час гіпоглікемії, коли зменшується вміст глюкози в крові –
важливого джерела енергії в організмі. Цей стан може бути виклика-
ний голодом, великим фізичним навантаженням, надмірним вживан-
ням алкоголю. У деяких випадках рівень глюкози в крові може знижу-
ватися до 30–40% від вихідного рівня (див. Структура, функції і мета-
болізм вуглеводів). Гіпоглікемія несприятливо впливає на функції мо-
зку: спостерігається гіпоглікемічний шок, втрата свідомості, спазми
судин головного мозку. Температура тіла може знизитися на 2°C.
Ще один приклад патології, зумовленої порушенням енергетич-
ного обміну, є лихоманка – підвищення температури тіла, пов'язане,
як правило, з бактеріальною або вірусною інфекцією. Стан лихоманки
викликають речовини пірогени, які містяться в бактеріях. Під впли-
вом пірогенів дихання роз'єднується із процесом фосфорилювання,
зменшується виробництво АТФ, посилено виробляється тепло.
Патологічні стани характерні безпосередньо і для самого апара-
та енергозабезпечення, зокрема для мітохондрій: відзначається збі-
льшення їхньої маси у м'язовій тканині, порушення структури мем-
бран, виникає так звана мітохондріальна хвороба. Дихання таких мі-
тохондрій слабко пов’язане з утворенням АТФ. Під час хвороби, що
називається мітохондріальною міопатією, помітно знижується акти-
вність деяких ферментів біологічного окислення, наприклад цито-
хромоксидази. Зміни у структурі мітохондрій спостерігаються також
внаслідок різноманітних гормональних порушень в організмі. Так,
під впливом гормону щитовидної залози тироксину відбувається
швидке набухання мітохондрій, що супроводжується посиленим
транспортом води й іонів у внутрішньомітохондріальний простір; у
зв'язку з цим підвищується інтенсивність дихання, яке супроводжу-
ється виділенням великої кількості тепла.
222
 При захворюваннях міокарда часто ослаблюється активність
АТФази, у результаті чого не може відбуватися розщеплення доста-
тніх кількостей АТФ і виділення необхідної енергії для скорочення
м'яза міокарда.
Нестача окремих ферментів дихального ланцюга також може
призвести до порушення біологічного окислення. Порушення в ди-
хальному ланцюзі, причиною яких була нестача або відсутність піри-
динових і флавінових дегідрогеназ, найбільш яскраво виражені при
авітамінозах і гіповітамінозах – відповідно вітамінів РР і В2.
Деякі гормони, наприклад, тироксин, мають регуляторну дію на
енергетичний обмін в організмі. За нестачі цього гормону гальму-
ється активність багатьох ферментів, які беруть участь в окислюва-
льно-відновних процесах. Надлишкове вироблення тироксину при-
зводить до підсилення окислювально-відновних процесів, спостері-
гається ефект роз’єднування дихання з фосфорилюванням, порушу-
ється процес біосинтезу АТФ, посилено виділяється тепло, оскільки
тироксин є роз’єднуючим агентом.
Під час деяких інфекційних захворювань виділяються токсини,
які блокують або гальмують протікання процесів біологічного окис-
лення. Вважають, наприклад, що дифтерійний токсин гальмує утво-
рення цитохромів.
Японські автори описали вроджене порушення біологічного
окислення – акаталазію, за якої в клітинах відсутній фермент катала-
за, що розщеплює пероксид водню до кисню й води. Клінічно захво-
рювання проявляється стоматитом і некротичними змінами у рото-
вій порожнині. У разі недостатнього постачання в клітини кисню
(анемії, захворювання легенів, гемодинамічні порушення при серце-
во-судинних захворюваннях, нервові захворювання і т.ін.) ослаблю-
ється остання ланка дихального ланцюга – перекидання електронів
на молекулярний кисень.
Значна перебудова енергетичного обміну спостерігається під
час адаптації до великих висот над рівнем моря. На великих висо-
тах відсотковий склад повітря майже не змінюється, але знижу-
ється барометричний тиск, внаслідок чого виникає гіпоксія – кис-
нева недостатність. При низькому парціальному тиску кисню
з'являються симптоми гірської хвороби: слабкість, головний біль,
нудота, погіршення розумової діяльності. Вдихання чистого кис-
ню на великих висотах знімає симптоми гірської хвороби, одноча-
сно підвищується маса мітохондрій у міокарді. Під час гіпоксії
розширюються кровоносні судини мозку й серця. Зростає здат-
ність тканин і клітин вилучати кисень із крові, підвищується кіль-
кість утворення АТФ через субстратне фосфорилювання за анае-
робного шляху енергетичного обміну.
Енергетичний обмін – це сумарний показник інтенсивності ме-
таболізму, і тому його зміну під час різноманітних впливів оточую-
чого середовища можна використовувати для аналізу пристосовано-

223
сті обмінних процесів в організмі. Стан стресу, викликаний різнома-
нітними впливами (тепло, холод, рентгенівське випромінювання,
травма, чужорідні речовини, біль, втрати крові і т.ін.), через центра-
льну нервову й ендокринну системи веде до інтенсифікації метаболі-
чних процесів в організмі, у тому числі й до підвищення рівня енер-
гетичного обміну. Через деякий час (2–3 дні) попередній рівень ме-
таболічних процесів відновлюється.
Цікаве застосування знайшла біоенергетика і в сучасному спо-
рті. Перспективні спортсмени можуть бути відібрані за показника-
ми інтенсивності дихання. Якщо спортсмен споживає 60–70 мл
O2/хв на кілограм маси тіла, чемпіоном йому, скоріше за все, не бу-
ти. А в тому випадку, коли цей показник в 1,5–2 рази вище, спорт-
смен є перспективним. Звідси випливає, що тренованість спорт-
смена, об'єм його легенів, маса м'язів і, як наслідок, спортивні ре-
зультати пов'язані з рівнем енергетичного обміну.

Методи вивчення обміну речовин

Для вивчення обмінних процесів в організмі використовуються
різноманітні методичні підходи на різних рівнях організації живого:
цілісного організму, ізольованих органів, тканинних зрізів, гомоге-
натів, екстрактів, субклітинних структур, біорідин та ін. При цьому
використовуються сучасні фізико-хімічні й біохімічні методи виді-
лення, розділення, ідентифікації й кількісного визначення речовин:
1) балансові – на цілісному організмі визначаються загальні кі-
лькісні зрушення речовин за їх поглинанням і виділенням кінцевих
продуктів обміну (розрахунок балансу приходу-витрати);
2) манометричні – для вивчення загальних обмінних процесів у
спеціальних апаратах;
3) хроматографічні – для визначення наявності й кількісних зру-
шень тих або інших молекул;
4) авторадіографічні – з використанням мічених атомів для вста-
новлення на цілісному організмі розподілу, біосинтезу і розпаду тих
або інших речовин в органах і тканинах;
5) гістохімічні – для встановлення наявності тих чи інших моле-
кул у клітинах різних органів і тканин;
6) спектрофотометричні – для визначення кількісних зрушень за
спектром поглинання;
7) електрофорез – для розділення, ідентифікації й кількісного
визначення речовин;
8) ферментативні методи – за специфічністю дії ферментів та ін.
Найчастіше при вивченні обміну речовин застосовується одно-
часно декілька підходів. Інформація, отримана за допомогою різних
методів, потім інтегрується, що й дає можливість відповісти на пи-
тання, які зміни в обміні речовин відбуваються в нормі та за різних
патологічних станів.

224
 Рівні, які ілюструють підходи до вивчення обмінних процесів
подані на схемі:

Балансові методи. Визначення вмісту введеної в організм речови-

ни і продуктів її розпаду, виведених з організму (із сечею, калом, по-
том і повітрям, що видихається), дає можливість розрахунку балансу,
тобто різниці між надходженням і витратою даної речовини. На осно-
ві визначення балансу можна зробити важливі висновки щодо потреби
організму в тій або іншій речовині. Так, для вивчення стану обміну бі-
лків велике значення має визначення азотистого балансу – різниці між
кількістю азоту, який надійшов в організм з їжею, і кількістю азоту,
виведеного з організму у вигляді кінцевих азотистих продуктів обміну.
Азотистий баланс може бути позитивним, рівним нулю (рівновага)
або негативним. У разі позитивного азотистого балансу відбувається
затримка азоту в організмі. Це показує, що відбувається накопичення
білка в тих чи інших органах і тканинах. У нормі позитивний баланс
має місце в молодому зростаючому організмі або в жінок під час вагі-
тності. Азотиста рівновага спостерігається, якщо доросла людина з
їжею споживає достатню кількість білка. Якщо ж азоту виводиться
з організму більше, ніж його було введено, то має місце негативний
баланс. Це свідчить про те, що в організмі відбувається розпад білків
органів і тканин, який не компенсується білками їжі. Негативний азо-
тистий баланс спостерігається під час різних захворювань, пов'язаних
із посиленим розпадом білків тканин, при голодуванні, у похилому ві-
ці (див. Обмін білків). Визначення азотистого балансу є важливим при
встановленні норми білків у харчуванні.
Аналогічним шляхом вивчається газовий обмін – надходження
через легені в організм кисню і виділення діоксиду вуглецю. При цьо-
му визначається дихальний коефіцієнт – співвідношення об'єму виді-
леного за певний проміжок часу діоксиду вуглецю і об'єму поглинуто-
го за цей же час кисню (CO2/O2). Встановлено, що дихальний коефіці-
єнт має різну величину в залежності від того, які речовини в організмі

225
окислюються під час вимірювання. Для вуглеводів він дорівнює оди-
ниці, що випливає з рівняння окислення вуглеводу (гексози):
С6Н12О6 + 6О2 ⎯→ 6СО2 + 6Н2О
Оскільки грам-молекула будь-якого газу за даних умов займає пев-
ний об'єм, то при окисленні гексози об'єм поглинутого кисню буде
дорівнювати об'єму утвореного діоксиду вуглецю, тобто дихальний
коефіцієнт (RQ) дорівнює:
6CO2
RQ = =1
6O 2

Дихальний коефіцієнт для триацилгліцеринів менший за одини-

цю – він дорівнює 0,7, тобто об'єм виділеного діоксиду вуглецю буде
менший, ніж об'єм поглинутого кисню, оскільки у своїй молекулі лі-
піди містять менше кисню, ніж вуглеводи. Дихальний коефіцієнт для
білків, хоча й більший (~0,8), ніж для триацилгліцеринів, але все ж
менший ніж одиниця, оскільки за відсотковим вмістом кисню білки
займають проміжне місце між вуглеводами й ліпідами. Енергетична
цінність, тобто енергія згоряння вуглеводів, ліпідів і білків, також
неоднакова. Під час окислення в організмі 1 г триацилгліцеринів до
кінцевих продуктів звільняється енергії 38,9 кДж/моль, 1 г білків або
вуглеводів – 17,2 кДж/моль. Кількість звільненої енергії визначається
шляхом спалювання речовин у калориметричній бомбі.
Манометричні методи. Для вивчення обміну речовин у різних
тканинах і дрібних організмах, мікроорганізмах тощо використову-
ють апарат, запропонований німецьким вченим Варбургом. Прин-
цип методу полягає в тому, що зрізи тканин або інші об'єкти помі-
щають в особливі посудинки, з'єднані з манометрами, за допомогою
яких можна виміряти поглинання або виділення газу за зміною тис-
ку в системі зі сталою температурою і сталим об'ємом.
Проміжний обмін в організмі й методи його вивчення. Визначивши
хімічну природу речовин, що виділяються з організму у вигляді кінце-
вих продуктів (CO2, H2O, сечовина і т.ін.), далі необхідно з'ясувати
шляхи, а також біохімічні перетворення вихідних речовин, у результаті
яких утворилися ці кінцеві сполуки. При вивченні обміну речовин не-
обхідно знати не тільки початкові (вихідні) і кінцеві, але й проміжні
продукти перетворень, а також участь певних органів у їхньому утво-
ренні. Проміжним обміном називають обмін окремих речовин (вклю-
чаючи утворення проміжних сполук), який відбувається в органах і
тканинах організму. Проміжний обмін відображає послідовність біо-
хімічних перетворень речовин в організмі, їх матеріальний і енергети-
чний баланс, локалізацію цих перетворень у певних органах і тканинах,
взаємозв'язок окремих органів у єдиному процесі обміну речовин цілі-
сного організму і його варіювання в залежності від ряду умов. У жи-
вому організмі, який є не сумою окремих частин, а єдиним цілим, у
якому всі частини, явища, процеси взаємно обумовлені і пов'язані од-

226
не з одним, сигнали про дію, напрям і координацію біохімічних проце-
сів здійснюються нервовою системою.
Для з'ясування шляхів обміну тієї чи іншої речовини в цілому ор-
ганізмі або в окремих органах існують різноманітні методи, кожен з
яких має свої переваги і недоліки. Тому для всебічного вивчення тієї
чи іншої сторони проміжного обміну бажано застосовувати декілька
методів. При цьому недоліки одного методу компенсуються відпо-
відними перевагами іншого.
Ізотопний метод або метод мічених атомів. Принцип методу по-
лягає в тому, що синтезуються речовини, у молекули яких вводяться
атоми радіоактивних або важких ізотопів, які переважно не зустрі-
чаються або зустрічаються в дуже малих кількостях у природних
сполуках. Звичайно використовують або стабільні ізотопи елементів,
які відрізняються за масою від звичайних елементів, або радіоактив-
ні ізотопи. Відповідно до цього застосовують і різні методи їхнього
виявлення – або за масою, використовуючи, наприклад, мас-спектро-
метр, або за радіоактивністю, вимірюючи радіацію за допомогою
спеціальних лічильників. Серед стабільних ізотопів у біохімічних до-
слідженнях застосовують: водень з масою 2 (D, дейтерій H2), азот
з масою 15 (N15) і вуглець із масою 13 (C13). Серед радіоактивних ізо-
топів знайшли застосування ізотопи вуглецю (C14), фосфору (P32), сі-
рки (S35), йоду (I131), заліза (Fe59), натрію (Na24), кальцію (Ca45), водню
(тритій-H3).
Особливо важливою для цього методу є та обставина, що живі
організми ставляться однаково до обміну мічених і немічених речо-
вин, що й зумовило можливість їх застосування. Помітивши за до-
помогою ізотопів молекулу досліджуваної речовини і ввівши її в ор-
ганізм, знаходять потім ізотопні атоми у певних сполуках і роблять
висновок про шляхи перетворення міченої речовини в організмі. За
допомогою методу ізотопної індикації можна вивчати найрізнома-
нітніші процеси, наприклад, шляхи всмоктування, розподілу, пере-
міщення й перетворення тих чи інших речовин, у тому числі й лікар-
ських. Цей метод характеризується надзвичайно високою чутливіс-
тю. Так, за допомогою вагових і об'ємно-аналітичних методів можна
довести присутність речовини в концентрації 10-6 г, а за допомогою
дуже чутливих спектроскопічних досліджень – в концентрації 10-10 г,
виміри радіоактивного випромінювання дають можливість визначи-
ти 10-18 г речовини.
Метод ангіостомії був запропонований російським вченим
Ю.С. Лондоном. Цей метод дозволяє вивчати обмін речовин на ціліс-
ному організмі шляхом дослідження хімічного складу крові, що приті-
кає до органа і відтікає від нього. Суть цього методу полягає в тому,
що в стінки певних кровоносних судин, виведених назовні, вводять
срібні або платинові трубочки (канюлі), а потім беруть кров у тварини
для дослідження. Цей метод дозволяє вивчати зміни хімічного складу
крові, яка притікає до органу і відтікає від нього.

227
 Метод ізольованих органів розроблено в лабораторії російського
вченого І.П. Павлова. За допомогою цього методу вдалося встанови-
ти, які біохімічні процеси відбуваються в певних органах. Недоліком
цього методу є те, що він надавав можливість вивчати обмін речовин
лише в органі, ізольованому від цілого організму, і, як наслідок, відо-
кремленому від впливів центральної нервової й ендокринної систем.
Метод зрізів, екстрактів і гомогенатів із тканин широко застосо-
вується в біохімічних лабораторіях для вивчення процесів обміну ре-
човин у тих чи інших тканинах, але він також недосконалий, оскільки
відсутній вплив центральної нервової системи. Одержують водні, со-
льові та інші екстракти (витяжки), а також тонкі зрізи із тканин за до-
помогою мікротома. Далі досліджують, які речовини отримуються
з даної сполуки після добавлення її до зрізів, екстрактів або гомогена-
тів із тканин. Якщо добавлена речовина зазнає тих або інших перетво-
рень, то можна з'ясувати участь у цих реакціях різних ферментів. Дуже
велике значення у вивченні процесів обміну речовин на гомогенатах і
екстрактах з органів і тканин мала розробка різноманітних методів
фракціонування цих матеріалів. Для цього широко використовуються
методи хроматографії, електрофорезу, диференційного центрифугу-
вання та ін. За допомогою ультрацентрифугування можна вивчати
процес обміну речовин у різних органелах клітини (ядрі, рибосомах,
мітохондріях, лізосомах тощо).
Гістохімічний метод. Цей метод у біохімії використовується для
виявлення на зрізах із тканин ділянок локалізації тих або інших спо-
лук за допомогою специфічних хімічних реагентів. Так, для визна-
чення наявності нуклеїнових кислот застосовують реактив фуксинсі-
рчистої кислоти, наявності крохмалю – реакцію з йодом, ліпідів – ре-
акцію із суданом і т.ін.
Кінцеві продукти обміну. Останній етап обміну речовин в організмі
пов'язаний з утворенням кінцевих продуктів обміну і виведенням їх
з організму в зовнішнє середовище. Кінцеві продукти виводяться з ор-
ганізму через різні органи, у тому числі й через органи, спеціально при-
стосовані для виведення. Для людини й більшості тварин найважливі-
шими органами виділення є нирки, кишечник, легені і шкіра. Біохіміч-
ний аналіз продуктів виділення становить основу лабораторного аналі-
зу в клініці й надає велику допомогу лікарю при діагностиці й лікуванні
різноманітних захворювань (див. Клінічна біохімія).

228
 ГЛАВА 7. СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ
І МЕТАБОЛІЗМ ВУГЛЕВОДІВ
Вуглеводи – це органічні речовини, які поряд з білками і ліпіда-
ми забезпечують існування живого організму. На частку вуглеводів
припадає близько 2% від сухої маси тіла людини і тварин (значно
менше, ніж білків і ліпідів). Але в рослинних організмах їх частка
складає близько 80% сухої маси, тому в цілому в біосфері вуглеводів
більше, ніж усіх інших органічних сполук разом узятих.
В організмі людини і тварин вуглеводи виконують дуже важливі
функції: енергетичну (переважно за рахунок крохмалю і глікогену, які
в організмі гідролізуються з вивільненням глюкози – легко засвою-
ваного джерела енергії для клітини); структурну (входять до складу
різних внутрішньоклітинних структур і, передусім, мембран – гліко-
протеїни, гліколіпіди та ін.); захисну (участь вуглеводних компонен-
тів імуноглобулінів у підтримці імунітету); пластичну (вуглеводи ви-
користовуються для синтезу нуклеїнових кислот, змішаних вуглево-
довмісних біополімерів та ін.); гідроосмотичну (гіалуронова кислота
як надзвичайно гідрофільний полісахарид зв'язує міжклітинну воду і
катіони, регулюючи міжклітинний осмотичний тиск); кофакторну
(вуглеводи виступають у ролі кофакторів ферментів); опорну (хонд-
роітинсульфати в кістковій тканині) і т.ін.
У хімічному відношенні вуглеводи являють собою поліоксикар-
бонільні сполуки та їх похідні, котрі містять як мінімум дві гідрокси-
льні групи і карбонільну (альдегідну або кетонну) групу.
Класифікація вуглеводів
Відповідно до структурної класифікації, що ґрунтується на хімі-
чній будові, вуглеводи (сахариди) поділяються на три основні групи:
моносахариди, олігосахариди і полісахариди.

За класифікацією, яка ґрунтується на фізико-хімічних властивос-

тях, вуглеводи поділяються на нейтральні (містять тільки гідрокси-
льні і карбонільні групи – глюкоза, фруктоза та ін.); основні (мають
додаткову аміногрупу – аміносахариди); кислі (до їх складу входить
карбоксильна група – глюкуронова кислота тощо).
229
 Моносахариди
Моносахариди є структурними мономерами полісахаридів і не мо-
жуть бути гідролізовані до більш простих форм. До найпростіших мо-
носахаридів можна віднести тріози гліцеральдегід і дигідроксиацетон:

Якщо карбонільна група знаходиться в кінці ланцюга, то моно-

сахарид являє собою альдегід і називається альдозою; при будь-
якому іншому положенні цієї групи моносахарид є кетоном і назива-
ється кетозою.
Більшість вуглеводів у своєму складі мають асиметричні або хі-
ральні атоми вуглецю, тобто атоми вуглецю, які зв'язані з чотирма
різними атомами або групами. Кетози містять на один асиметрич-
ний атом менше, ніж альдози з тією ж кількістю вуглецевих атомів.
Наявність асиметричних атомів вуглецю в структурі моносахаридів
обумовлює існування різних стереоізомерів, тобто сполук, які мають
одну й ту ж структуру, але відрізняються просторовою конфігураці-
єю. Кількість можливих стереоізомерів для будь-якого моносахариду
можна розрахувати за формулою N = 2n, де N – кількість стереоізо-
мерів, а n – кількість асиметричних атомів вуглецю.
Гліцеральдегід містить один асиметричний атом вуглецю, тому
може існувати у вигляді двох стереоізомерів. Ізомер гліцеральдегіду,
у якого гідроксильна група біля асиметричного атома вуглецю роз-
ташована з правого боку, прийнято вважати D-гліцеральдегідом.
Якщо ж гідроксильна група біля асиметричного атома вуглецю роз-
ташована з лівого боку, то це – L-гліцеральдегід.

В залежності від розташування гідроксильних груп біля останньо-

го асиметричного атома вуглецю, який є найвіддаленішим від карбо-
нільної групи, подібного розташуванню OH-групи в D- чи L-глі-
церальдегіді, усі ізомери моносахаридів підрозділяються на D- і L-
форми (D- і L-конфігурації). Природні гексози (глюкоза, фруктоза,
маноза, галактоза) належать, як правило, до стереоізомерів D-ряду.
Саме до цієї конфігурації є специфічними ферменти, які відповідають
за їх метаболізм в організмі людини і тварин.

230
 Наявність асиметричних атомів вуглецю в сполуках є причи-
ною їх оптичної активності. Властивість обертати площину поля-
ризованого променя праворуч позначають знаком плюс (+), а лі-
воруч – знаком мінус (–).
Якщо D- і L-ізомери присутні в рівних кількостях, то їх суміші не
виявляють оптичної активності. Такі суміші називають рацемічними
або DL-сумішами. Природним моносахаридам властива оптична акти-
вність, а сполуки, які отримують синтетичним шляхом, є рацемічними,
бо в цьому випадку ймовірність утворення кожного з ізомерів однакова.
Два сахари, які відрізняються за конфігурацією навколо тільки
одного атома вуглецю, є епімерами відносно один до одного. Так,
D-глюкоза і D-маноза – епімери відносно 2-го вуглецевого атома, а
D-глюкоза і D-галактоза – епімери відносно 4-го атома вуглецю.

Зображення структури моносахаридів у вигляді прямолінійних

ланцюжків відбиває будову лише тріоз і тетроз. Встановлено, що мо-
носахариди, у яких кількість вуглецевих атомів п'ять і більше, у розчи-
нах існують у вигляді замкнених циклічних структур, які виникають за
рахунок взаємодії між альдегідною і гідроксильною групами моноса-
хариду, що призводить до утворення внутрішньомолекулярного на-
півацеталю. Якщо внаслідок циклізації утворюється п’ятичленний
цикл, то за аналогією до гетероциклу фурану, такі моносахариди нази-
ваються фуранозами, а якщо утворюється шестичленний цикл, то за
аналогією до гетероциклу пірану, моносахариди, що утворилися, від-
носяться до піраноз. Шестичленне альдопіранозне кільце набагато
стабільніше, ніж альдофуранозне. У процесі утворення D-глюкопіра-
нози перший атом вуглецю D-глюкози стає асиметричним і D-глюко-
піраноза може існувати у вигляді двох стереоізомерів.
Ізомерні форми моносахаридів, які відрізняються один від од-
ного тільки конфігурацією напівацетального вуглецевого атома
( -D-глюкопіраноза і -D-глюкопіраноза), називаються аномерами.
З різних таутомерних форм глюкози у вільному стані відомі
тільки - і -піранози. Існування малих кількостей фураноз і альдегі-
дної форми в розчинах доведено, але у вільному стані вони не виді-
лені через їх нестійкість.

231
 Похідні моносахаридів
Більшість похідних моносахаридів виконують в організмі важ-
ливі біологічні функції і необхідні для його нормальної життєдіяль-
ності. Утворюються вони з моносахаридів.
Так, моносахариди за рахунок високої реакційної здатності на-
півацетального гідроксилу можуть вступати у взаємодію зі спирта-
ми, карбоновими кислотами тощо з утворенням О-глікозидів (зв'я-
зок здійснюється через кисень). Глікозидний зв'язок має дуже важли-
ве біологічне значення, оскільки за його допомогою здійснюється (за
винятком декількох нетипових випадків) ковалентне зв'язування мо-
носахаридів у складі оліго- і полісахаридів. В утворенні глікозидних
зв'язків можуть брати участь OH-групи моносахаридів у різних по-
ложеннях. Нижче наведено два способи (із п'яти можливих) утво-
рення глікозидного зв'язку між молекулами -D-глюкози.

232
 У природі зустрічаються всі можливі види глікозидних зв'язків,
але кожний конкретний оліго- або полісахарид містить певний тип
глікозидних зв'язків між мономерними одиницями.
Важливим класом глікозидів є N-глікозиди, в яких вуглеводний
компонент зв'язаний із невуглеводним радикалом через атом азоту.
Як і O-глікозиди, N-глікозиди можуть бути побудовані як піранозиди
або як фуранозиди і мати - и -форму:

До N-глікозидів належать такі виключно важливі для життєдія-

льності організму сполуки, як нуклеозиди і нуклеотиди, які мають
самостійне значення, а також необхідні для біосинтезу ДНК і РНК,
коферменти, деякі антибіотики тощо.
Сполуки, які відносяться до глікозидів, широко розповсюджені в
природі, особливо в рослинному світі. Деякі з них використовуються
як лікарські препарати, наприклад дигітоксин – серцевий глікозид;
еритроміцин, стрептоміцин, пуроміцин та інші антибіотики і т.д.
У клітині внаслідок ферментативного перетворення в присутно-
сті АТФ, моносахариди перетворюються на фосфоефіри. Останні є
метаболічно активними формами сахарів. Окрім збільшення реак-
ційної здатності сахарів фосфорилювання вигідне для клітини ще й
тому, що клітинна мембрана є малопроникною для фосфорильова-
них моносахаридів і останні затримуються в клітині.
Із моно- та дифосфатів моносахаридів найважливішу роль в об-
міні речовин відіграють глюкозо-1-фосфат, глюкозо-6-фосфат, фру-
ктозо-1,6-дифосфат, рибулозофосфат, ксилулозофосфат, седогепту-
лозо-7-фосфат, еритрозо-4-фосфат та інші, які відносяться як до
альдоз, так і до кетоз гептоз, гексоз, пентоз і тетроз.
Великого інтересу заслуговують пірофосфорні ефіри моносаха-
ридів, наприклад, 5-фосфорибозил-1-пірофосфат (ФРПФ), який бере
участь у синтезі пуринових і піримідинових нуклеотидів.
Нижче наведені структури деяких фосфорнокислих ефірів вугле-
водів.

233
 Вуглеводи можуть зазнавати як окислення, так і відновлення з
утворенням відповідних похідних.
При окисленні сахарів утворюються три типи кислот. Кислоти,
O
які утворюються при окисленні кінцевої альдегідної групи ( C ),
H
називаються альдоновими кислотами (D-глюконова кислота, D-га-
лактонова кислота та ін.). Окислення первинної спиртової групи
до карбоксильної призводить до утворення уронових (альдуроно-
вих) кислот (D-глюкуронова кислота, D-галактуронова кислота).
Уронові кислоти входять до складу різних кислих полісахаридів
(пектинові речовини, гепарин тощо, а також беруть участь у зне-
шкодженні токсичних речовин). Якщо окислення зазнають і аль-
дегідна, і спиртова кінцеві групи, то утворюються альдарові кис-
лоти (D-сахарна кислота).

234
 Наведені структурні формули трьох кислот є похідними D-глюкози.
При відновленні сахарів утворюються багатоатомні спирти
(поліоли) і дезоксисахари. Так, із D-глюкози утворюється сорбіт, із
D-манози – маніт. Відновлення D-фруктози призводить до утво-
рення еквімолекулярної суміші епімерів – D-маніту і D-сорбіту.
Ферментативне відновлення в організмі людини D-галактози до
D-галактиту (дульциту) і накопичення останнього, ймовірно,
спричиняють утворення катаракти в кришталику ока. Важливу
роль має і шестичленний циклічний спирт міоінозит (один з де-
в'яти можливих стереоізомерів інозиту), який в клітинах тварин
входить до складу клітинних мембран у вигляді ліпідного компо-
нента фосфатидилінозиту.
До найбільш біологічно важливих дезоксисахарів відносяться
D-2-дезоксирибоза, яка входить до складу ДНК, і L-6-дезоксигалак-
тоза (L-фукоза), знайдена у вуглеводному фрагменті деяких глікоп-
ротеїнів клітинної мембрани тварин.
Нижче представлені структури основних багатоатомних спиртів
і дезоксисахарів.

У багатьох природних оліго- і полісахаридах знайдені аміносаха-

ри – похідні моносахаридів, у яких гідроксильна група заміщена амі-
ногрупою. До найбільш важливих аміносахарів в організмі людини і
тварин належать D-глюкозамін (входить до складу важливих струк-
турних полісахаридів – гіалуронової кислоти, хітину тощо) та D-га-
лактозамін (бере участь у синтезі полісахаридів хрящової тканини –
хондроітинсульфатів і деяких гліколіпідів). У складі різних гетеропо-
235
лісахаридів аміносахари найчастіше зустрічаються в ацетильованому
або сульфатованому вигляді. Похідне D-глюкозаміну N-ацетил-
мурамова кислота входить до складу полісахаридів мембран бакте-
ріальних клітин, а похідне D-манозаміну N-ацетилнейрамінова (сіа-
лова) кислота є необхідною ланкою клітинних глікопротеїнів і гліко-
ліпідів тканин людини і тварин.

Олігосахариди
Олігосахариди – це вуглеводи, до складу яких входять від двох
до десяти ланок моносахаридів, з'єднаних глікозидними зв'язками.
Вони відрізняються один від одного складом моносахаридів і ти-
пом глікозидного зв'язку. До них відносяться ди-, три-, тетрасаха-
риди і т.д. У вільному вигляді в живих клітинах зустрічаються пе-
реважно дисахариди. Більш великі олігосахариди частіше входять у
вигляді компонентів до складу глікопротеїнів і гліколіпідів.
До найбільш розповсюджених дисахаридів можна віднести саха-
розу, широко розповсюджену в рослинному світі (у цукровій трости-
ні, цукровому буряку, кленовому соку тощо), і яку використовують в
побуті як цукор; лактозу, яка знаходиться в молоці; мальтозу, яка є
продуктом часткового гідролізу крохмалю в рослинах або глікогену у
тваринній клітині; трегалозу, яка знаходиться у грибах і т.ін.

236
 Існує два типи зв'язування моносахаридних залишків: 1) за раху-
нок напівацетальної (глікозидної) OH-групи одного і будь-якої спир-
тової OH-групи іншого моносахариду (група відновлюючих дисаха-
ридів); 2) з використанням напівацетальних (глікозидних) OH-груп
обох моносахаридів (група невідновлюючих дисахаридів).
Полісахариди
Полісахариди – це вуглеводи, до складу яких входить більше де-
сяти моносахаридів, з'єднаних між собою глікозидними зв'язками.
Вони відрізняються один від одного кількістю й однорідністю моно-
сахаридів або їх похідних, послідовністю розташування залишків і
природою глікозидного зв'язку між ними.
Полісахариди можна поділити на гомополісахариди, утворені
моносахаридами одного типу, і гетерополісахариди, які складаються
із різних моносахаридів.
Основними представниками гомополісахаридів є крохмаль і глі-
коген (резервні полісахариди рослин і тварин), целюлоза і хітин
(структурні полісахариди рослин і безхребетних тварин відповідно).
Крохмаль являє собою суміш двох полісахаридів: лінійного –
амілози і розгалуженого – амілопектину. Обидва компоненти скла-
даються із залишків -D-глюкози, з'єднаних в амілозі і в лінійних ла-
нцюгах амілопектину -1 4 -зв'язками, а в точках розгалуження амі-
лопектину – міжланцюговими -1 6-зв'язками.
237
 Як правило, на частку амілози в крохмалі припадає 10–30%, а
амілопектину – 70–90%.
Біологічна роль крохмалів полягає в тому, що вони являють со-
бою форму зберігання поживних речовин в рослинах. Найбагатші на
крохмаль бульби (наприклад, картоплі) і насіння (особливо кукуру-
дзи), проте синтезувати крохмаль здатні майже всі клітини рослин.
Глікоген – основний резервний полісахарид вищих тварин і лю-
дини, побудований із залишків -D-глюкози. Його роль є аналогіч-
ною до ролі крохмалю в клітинах рослин. Глікоген міститься в усіх
органах і тканинах тварин і людини, а також у невеликих кількостях у
бактеріях і рослинах. Найбільша кількість його виявлена в печінці
(близько 7% загальної маси органу) і скелетних м'язах. У клітинах
печінки глікоген присутній у вигляді крупних гранул, які, у свою чер-
гу, складаються з менших гранул. Останні утворені одиничними си-
льно розгалуженими молекулами глікогену із середньою молекуля-
рною масою в декілька мільйонів дальтон. З цими ж гранулами тісно
зв'язані ферменти, які відповідають за синтез і розпад глікогену.

238
 У структурному відношенні глікоген являє собою розгалужену
молекулу поліглюкози, аналогічну до амілопектинової фракції крох-
малю, однак глікоген значно розгалуженіший і компактніший. У глі-
когені точки розгалуження, які виникають за рахунок -(1 6)-
зв'язків, зустрічаються приблизно через кожні 8–10 залишків уздовж
-(1 4)-ланцюга.
У молекулі глікогену розрізняють внутрішні гілки – ділянки по-
ліглюкозидних ланцюгів між точками розгалуження, і зовнішні гіл-
ки – ділянки від периферичної точки розгалуження до нередукуючого
кінця ланцюга (рис. 61)

Рис. 61. Будова молекули глікогену (за Майєром):

білі кільця – залишки глюкози, сполучені -(1 4 )-зв'язком;
чорні кільця – залишки глюкози, з’єднані за допомогою
-(1 6)-зв'язку (місця розгалуження); R – редукуюча кінцева група
Целюлоза (клітковина) – найпоширеніший структурний гомопо-
лісахарид рослинного світу. Целюлоза – міцна, волокниста, водоне-
розчинна речовина – міститься в стінках клітин рослин, головним
чином у гілках, стеблах, стовбурах та інших дерев'янистих частинах
рослин. Особливо багаті на целюлозу волокна бавовни, де її вміст
складає 98–99%. У невеликих кількостях вона також синтезується де-
якими бактеріями і тваринами.
Целюлоза – це лінійний, нерозгалужений гомополісахарид, який
складається з 10 000 і більше залишків D-глюкози, які знаходяться в
-D-конфігурації, і сполучені між собою за допомогою -(1 4)-
глікозидних зв'язків. Саме цим і відрізняється целюлоза від -
амілози і лінійних ділянок ланцюгів глікогену. -Конфігурація гліко-
зидних зв'язків призводить до суттєвих відмінностей у властивостях
біополімерів. Завдяки геометричним особливостям -(1 4)-зв'язків
лінійні ділянки полімерних ланцюгів у молекулах глікогену і крохма-
лю намагаються прийняти закручену, спіральну конформацію, що
сприяє утворенню щільних гранул, які і знаходяться в більшості тва-
ринних і рослинних клітин. Щодо целюлози, то через -конфігурацію
зв'язків її полімерні ланцюги дуже витягнуті і мають суто лінійну бу-
239
дову. За допомогою водневих зв'язків, які виникають всередині лан-
цюга, а також між окремими ланцюгами, які орієнтовані паралельно
один до одного, сусідні ланцюги целюлози з'єднуються між собою й
утворюють довгі нерозчинні фібрили. У клітинних стінках рослин
волокна целюлози щільно запаковані в шари, які додатково стабілі-
зовані сполуками полісахаридної природи, наприклад, геміцелюло-
зою, пектином і лігніном, які відіграють роль сполучного матеріалу.
Структура геміцелюлози включає головним чином залишки D-кси-
лози, пектин – в основному залишки D-галактоуронату, будова лігні-
ну ще невідома.
Структурною одиницею целюлози є дисахарид -целобіоза. Ни-
жче подано фрагмент целюлози:

Хітин – структурний аналог целюлози, побудований із залишків

N-ацетил-D-глюкозаміну, сполучених між собою -(1 4) - глікозид-
ними зв'язками. Макромолекули хітину мають нерозгалужену ліній-
ну структуру і, подібно до целюлози в рослинах, виконують опорні і
механічні функції у тваринних організмах (панцирі омарів, крабів та
інших ракоподібних, рогові оболонки комах і т.ін.). Він також знай-
дений у більшості грибів, багатьох морських водоростях і деяких ви-
дах дріжджових клітин як компонент клітинних стінок. Подібно до
целюлози, окремі ланцюги хітину сполучені між собою водневими
зв'язками.
Інулін – гомополісахарид, який складається із залишків D-фрук-
топіранози, сполучених -(2 1 )-зв'язками. Інулін накопичується в
бульбах, міститься у водоростях. Цей полісахарид на відміну від кар-
топляного крохмалю легко розчиняється в теплій воді; його раніше
використовували у фізіологічних дослідженнях для визначення
швидкості клубочкової фільтрації в нирках.
Пектинові речовини – в основі структури лежить пектова кислота
(полігалактуронова). Залишки D-галактуронової кислоти сполучені
-(1 4)-глікозидними зв'язками. Пектинові речовини містяться в пло-
дах та овочах, і для них характерне желеутворення в присутності ор-
ганічних кислот, що використовується в харчовій промисловості (же-
ле, мармелад). Деякі з них виявляють противиразкову дію (препарат
плантаглюцид із подорожника).

240
 Метаболізм вуглеводів
Метаболізм вуглеводів являє собою одну з найважливіших
складових частин обміну речовин як єдиного цілого. Обмін вугле-
водів у людини охоплює весь складний процес їх перетворення:
від надходження до організму з їжею, перетравлювання і всмок-
тування в шлунково-кишковому тракті до утворення кінцевих
продуктів – CO2 и H2O.
Серед вуглеводів їжі найбільшу біологічну цінність, тобто здат-
ність засвоюватися організмом людини, мають полісахариди – кро-
хмаль (амілоза й амілопектин), глікоген; дисахариди – сахароза, лак-
тоза, мальтоза. Лише невелика частка вуглеводів їжі припадає на
моносахариди (глюкоза, фруктоза, пентози).
Добова потреба дорослої людини у вуглеводах становить 400–500 г.
Через відсутність відповідних ферментів, як зазначалося вище,
вуглеводи, що мають -глікозидні зв'язки – целюлоза, ксилоза, пекти-
ни та інші не можуть розщеплюватися до своїх мономерів ні в шлун-
ково-кишковому тракті, ні в клітинах. Але вони відіграють допоміжну
роль у травленні, активуючи механічну діяльність кишечника.
Перетравлювання вуглеводів їжі
Перетравлювання – це сукупність процесів ферментативного гі-
дролізу великих молекул полісахаридів, білків, ліпідів, нуклеїнових
кислот їжі до більш дрібних компонентів, головним чином, до своїх
мономерів, які можуть всмоктуватися і потім зазнавати метаболіч-
них перетворень. Дуже важливо, що в процесі перетравлювання їжі її
компоненти – білки, вуглеводи, ліпіди, нуклеїнові кислоти – втрача-
ють свою видову і тканинну специфічність. Це, по-перше, створює
можливість досить швидкого їх використання організмом і, по-
друге, захищає цей організм від несприятливого впливу на імунні ре-
акції і стан генетичного апарата.
Процес перетравлювання вуглеводів починається вже в ротовій
порожнині під впливом ферментів слини – -амілази і -глюкозидази
(мальтази). -Амілаза слини являє собою суміш близьких ізофермен-
тів, які електрофоретично розділяються. Кожен із них є одноланцюго-
вим поліпептидом (М.м. 56 000), до якого приєднується олігосахарид.
Амілаза розщеплює крохмаль і глікоген, а -глюкозидаза – мальтозу.
-Амілаза слини є ендоамілазою і розриває внутрішні зв'язки в моле-
кулах рослинного крохмалю і глікогену з утворенням уламків поліса-
харидів різної величини, так званих декстринів, і мальтози. Якщо сли-
ну інкубувати з крохмалем і через певні інтервали часу проводити йо-
дну пробу суміші, то вихідне синє забарвлення поступово змінює колір
до пурпурового, потім червоно-коричневого внаслідок утворення так
званих еритродекстринів. Пізніше проба з йодом дає жовте забарв-
лення з дрібнішими ахродекстринами, і, нарешті, перестає давати за-
барвлення після того, як -амілаза слини розщеплює всі молекули
крохмалю. Оскільки в ротовій порожнині їжа знаходиться менше од-
нієї хвилини, мальтози і глюкози утворюється небагато.

241
 У шлунковому соку відсутні амілолітичні ферменти. Пере-
творення крохмалю в шлунку пов'язане лише з можливою залиш-
ковою активністю слинної -амілази. Остання виявляє каталітич-
ну дію при нейтральній або слабколужній реакції. У шлунку ж реа-
кція кисла (pH = 1,5–2,5), тому розщеплення вуглеводів у ньому
триває близько 20–40 хв, поки харчова маса не стане остаточно
кислою під впливом соляної кислоти.
Розщеплення вуглеводів відбувається переважно в дванадцяти-
палій кишці та інших відділах тонкого кишечника під впливом фер-
ментів підшлункової залози і кишкового соку.
Панкреатична -амілаза ( -1,4-глюкан-4-глюканогідролаза) за
деякими властивостями нагадує -амілазу слини і має оптимум
pH 7,1. Оптимальне значення pH у тонкому кишечнику досягається
внаслідок змішування кислого шлункового вмісту з лужними панкре-
атичними і жовчними секретами. Дія панкреатичної -амілази на
крохмаль і глікоген призводить до утворення мальтози.
Перетравлювання дисахаридів їжі і дисахаридів, що утворилися
внаслідок дії -амілази, закінчується в тонкому кишечнику.
Гідроліз дисахаридів відбувається, головним чином, у клітинах
слизової оболонки, в яких присутні мальтаза, сахараза і лактаза. Ці
ферменти знаходяться в щітковій каймі епітелію слизової оболонки
в кількостях, достатніх для нормального засвоєння вуглеводів їжі.
Такий тип перетравлювання називається контактним, або
пристінковим. Як результат мальтоза розщеплюється на дві мо-
лекули глюкози, сахароза – на глюкозу і фруктозу, і лактоза – на
глюкозу і галактозу.
Лактоза зустрічається тільки як компонент молока; її концент-
рація в жіночому молоці удвічі вища, ніж у коров'ячому. Активність
же лактази обмежена навіть у період годування дитини і може зник-
нути зовсім після його припинення. Недостатня активність лактази
може становити серйозну проблему для дітей.
При тривалому годуванні немовлят материнським молоком,
надходження лактози може досягати 30–40 г/доб і перевищувати ла-
ктазну потужність. Неперетравлена лактоза не засвоюється організ-
мом дитини і може замість цього підтримувати небажаний розвиток
кишкової флори. Перехід до коров'ячого молока або до «суміші», яка
включає сахарозу, сприяє подоланню такого явища.
Клітковина, яка міститься у харчових продуктах, не атакується
жодним із ферментів шлунково-кишкового тракту і лише в товстій
кишці під впливом ферментів мікроорганізмів – бактеріальних це-
люлаз ( -глюкозидаз) – вона частково розщеплюється до дисахариду
целобіози і глюкози. Останні далі розкладаються з утворенням оц-
тової та інших органічних кислот (масляної, молочної, пропіонової),
що всмоктуються в кров, а також деяких летких продуктів (вуглекис-
лого газу, водню, метану), що виводяться назовні. Органічні кисло-
ти, які утворилися з клітковини, стимулюють перистальтику, тому
рослинні полісахариди іноді вживаються як м'які послаблюючі. Але
242
вживання великої кількості клітковини без кулінарно-технічної об-
робки спричиняє посилення процесів бродіння в кишечнику і накопи-
чення газу (метеоризм).
Мікроорганізми товстого кишечника використовують також
клітковину для біосинтезу деяких вітамінів, наприклад, вітамінів К,
В12 та фолієвої кислоти.
Всмоктування вуглеводів у кишечнику
Всмоктування вуглеводів у тонкому кишечнику – складний біо-
хімічний процес. Глюкоза, галактоза і фруктоза всмоктуються із по-
рожнини кишечника з високою ефективністю, але з різною швидкіс-
тю, а саме (за зменшенням швидкості всмоктування): галактоза >
глюкоза > фруктоза > маноза > ксилоза > арабіноза.
Через мембрани клітин тонкої кишки прості сахари за градієн-
том концентрації шляхом простої дифузії можуть надходити в кров і
лімфу. Але зараз доведено, що прості сахари всмоктуються шляхом
вторинного активного транспорту за допомогою іонів Na+.
Вважають, що білки-переносники на зовнішній поверхні мем-
бран клітин тонкої кишки сполучаються з певним моносахаридом
(глюкозою або галактозою) та іонами Na+, утворюючи рухомий
комплекс Na+–переносник–моносахарид. Процес транспорту потре-
бує витрат енергії і за своєю сутністю є ферментативною реакцією.
Сказане підтверджується тим, що всмоктування поліпшується у разі
підвищення активності ферменту аденозинтрифосфатази, яка роз-
щеплює АТФ з утворенням АДФ та фосфату, що супроводжується
звільненням енергії для активації транспортного механізму.
Про ферментативну сутність процесу транспорту вуглеводів сві-
дчить також спряженість перетравлювання вуглеводів (зокрема при-
стінкового) до моносахаридів з їх всмоктуванням. Припускають
(О.М.Уголєв), що в мембрані мікроворсинок існує єдина каталітична
система, яка об'єднує функції ферменту і переносника і забезпечує
передачу моносахариду на переносник. Завдяки такій системі найко-
ротшим шляхом і швидко здійснюється всмоктування.
Важливою ланкою механізму усмоктування вуглеводів є транс-
мембранний перенос іонів Na+ і K+. Зокрема, іони Na+ необхідні для
транспорту моносахариду проти градієнта концентрації. До різних
контактних ділянок білка-переносника приєднуються іон Na+ і моно-
сахарид, і у вигляді такого комплексу вони проходять через мембра-
ну в цитоплазму клітини тонкої кишки. У цитоплазмі комплекс роз-
падається, моносахарид використовується в клітині або транспорту-
ється у кров, а іон Na+ «відкачується» із клітин Na+, K+-АТФазою –
складною енергозалежною ферментною системою. При цьому іони
K надходять («накачуються») у клітину.
Таким чином, всмоктування вуглеводів спряжене з певними лан-
ками обміну електролітів – іонів Na+ і K+.
Перетворення вуглеводів після всмоктування
Моносахариди всмоктуються з тонкого кишечника в кров і сис-
темою ворітної вени потрапляють у печінку і далі в інші органи і
243
тканини. У печінці близько 5% глюкози витрачається на синтез глі-
когену; 30–35% глюкози перетворюється на жири, а основна маса –
60–65% окислюється до СО2 і Н2О зі звільненням енергії. При зни-
женій м'язовій активності і багатій вуглеводовмісній дієті на біоси-
нтез глікогену може витрачатися до 10–12% глюкози, а на біосин-
тез жирів – до 40%.
Невелика кількість глюкози завжди циркулює в крові і є необхід-
ною умовою нормального обміну речовин в організмі. У дорослих
людей вміст глюкози коливається у вузьких, так званих гомеостатич-
них, межах, складаючи в середньому 0,8–1,2 г/л або 3,33–5,55 ммоль/л.
Це забезпечується регулюючим впливом нейрогуморальної системи.
Підвищення вмісту глюкози в крові вище зазначеного рівня на-
зивається гіперглікемією (hyper – через, над; glykys – солодкий;
haima – кров, грецьк.). У разі зростання вмісту глюкози в крові вище
так званого ниркового порогу (понад 1,8 г/л) гіперглікемія вже супро-
воджується виділенням цукру із сечею – глюкозурією (glykys – солод-
кий, uron – сеча, грецьк.). Гіперглікемія може бути фізіологічною і
патологічною. Перша трапляється за умов вживання великої кілько-
сті вуглеводів і називається аліментарною або харчовою гіперглікемі-
єю. Патологічна ж гіперглікемія і глюкозурія спостерігаються при
захворюванні цукровим діабетом. Захворювання пов'язане з нестачею
гормону підшлункової залози – інсуліну. Докладніше питання буде
розглядатися далі в главі «Гормони».
При підвищених фізичних навантаженнях, тривалих нервово-
психічних напруженнях, у випадках передозування інсуліну під час лі-
кування цукрового діабету вміст цукру в крові може зменшитися, на-
стає гіпоглікемія (hypo – зменшення, грецьк.). Це також спостеріга-
ється при деяких захворюваннях, наприклад, пухлинах мозку, пухли-
нах у підшлунковій залозі (інсулінома), тяжких ураженнях паренхіми
печінки та інших порушеннях.
Збільшення в крові вмісту глюкози відбувається переважно за ра-
хунок двох чинників: розщеплення глікогену в печінці і всмоктування
із кишечника простих сахарів, в основному глюкози. Розщеплення глі-
когену в печінці здійснюється переважно шляхом фосфоролізу під
впливом -глікогенфосфорилази з утворенням глюкозо-1-монофос-
фату, який під впливом ферменту фосфоглюкомутази перетворюєть-
ся на глюкозо-6-монофосфат. Останній під впливом ферменту глюко-
зо-6-фосфатази розщеплюється на глюкозу і фосфорну кислоту.
У печінці відбувається також гідролітичне розщеплення глікоге-
ну з утворенням вільної глюкози. Але цей процес має обмежене зна-
чення. Глюкоза, що утворилася, потрапляє у кров та інші тканини.
Окрім глюкози в крові міститься в невеликих кількостях фруктоза,
галактоза і пентози.
Надходження глюкози в клітини
Концентрація вільної глюкози в цитозолі більшості клітин дуже
низька, тоді як концентрація її в плазмі крові підтримується близь-

244
кою до 5,0 ммоль/л. Тому надходження глюкози в клітини здійсню-
ється в напрямку падіння градієнта концентрацій.
Але воно відбувається не як проста дифузія крізь безладно роз-
міщені пори мембрани, а як полегшений процес із недостатньо ви-
вченим механізмом. Він не пов'язаний з використанням АТФ або іо-
ну Na+, але, можливо, включає мембранний переносник, діючий спе-
цифічно в різних клітинах: еритроцитах, м'язах, мозку. Очевидно,
відповідний білок-переносник вбудований у мембрану так, що гліко-
зилюється на зовнішній стороні мембрани за допомогою сульфгід-
рильних груп. Підраховано, що на одну клітину припадає 2 105 таких
центрів, кожен з яких переносить понад 500 молекул глюкози в секу-
нду. Надходження глюкози в клітини печінки здійснюється шляхом
простої дифузії.
Взаємоперетворення простих сахарів
У тонкому кишечнику, як вже зазначалося, всмоктуються перева-
жно глюкоза і в невеликих кількостях фруктоза і галактоза. Оборот-
ний процес переходу глюкози в галактозу, фруктозу і навпаки відбува-
ється в процесі обміну в багатьох реакціях, зокрема, під час біосинтезу
глікогену, коли галактоза перетворюється на глюкозу, особливо в ор-
ганізмі дитини, яка харчується молоком і молочними продуктами. Не
менше біологічне значення має і протилежний процес, тобто пере-
творення глюкози на галактозу, що особливо важливо в період лакта-
ції в жінок. У дієті матері домінують вуглеводи, котрі містять глюко-
зу, а для синтезу молочного цукру необхідна і галактоза.
Процес перетворення галактози на глюкозу відбувається в
печінці шляхом фосфорилювання за рахунок АТФ під впливом
ферменту галактокінази, внаслідок чого утворюється галактозо-1-
монофосфат і АДФ. Галактозо-1-монофосфат потім під впливом
ферменту гексозо-1-монофосфат-уридилтрансферази вступає в
реакцію з уридиндифосфоглюкозою (УДФ-глюкозою). Як резуль-
тат утворюється уридиндифосфогалактоза (УДФ-галактоза) і глю-
козо-1-монофосфат.

245
 УДФ-галактоза використовується для біосинтезу лактози, тобто
молочного цукру, а глюкозо-1-монофосфат – для біосинтезу глікогену.
Анаеробний шлях обміну вуглеводів
Утворення енергії в клітинах відбувається не тільки в процесі
окислювального фосфорилювання (аеробним шляхом), але і в про-
цесі розпаду поживних речовин без участі молекулярного кисню
(анаеробним шляхом).
При провідній ролі тканинного дихання в людини і вищих тва-
рин реакції анаеробного обміну вуглеводів відіграють хоча й обме-
жену, але важливу роль у забезпеченні організму енергією.
Майже універсальним процесом генерування метаболічної ене-
ргії в біологічних системах є гліколіз. Термін гліколіз походить від
грецьких слів glykys – цукор (солодкий) и lysis – розчинення.
Гліколіз – це послідовність реакцій, які призводять до перетворен-
ня глюкози в молочну кислоту (лактат) з одночасним утворенням АТФ.
У людини й інших аеробних організмів гліколіз передує циклу
трикарбонових кислот і ланцюга переносу електронів, у процесі яких
вилучається велика частина енергії, що міститься в глюкозі.
В аеробних умовах метаболіт гліколізу – піруват проникає в мі-
тохондрії, де він повністю окислюється до CO2 и H2O.

246
 У разі недостатнього вмісту кисню, як це може мати місце, на-
приклад, у м'язах, що активно скорочуються, піруват перетворюється
у лактат. В анаеробних організмах, таких, як дріжджі, піруват пере-
творюється не в лактат, а в етанол. Утворення етанолу із глюкози –
це приклад спиртового бродіння.

Вивчення гліколізу має багату історію і відбувалося разом із роз-

витком біохімії. Основне відкриття зробили цілком випадково Ганс і
Едуард Бюхнери в 1897 р. Вони працювали над одержанням безклі-
тинних екстрактів дріжджів з метою їх лікувального застосування. Ці
екстракти потрібно було зберігати без добавлення антисептиків, та-
ких, як фенол, і вони вирішили випробувати сахарозу, яка звичайно за-
стосовується для зберігання продуктів у харчовій хімії. Результат був
несподіваний: під дією дріжджового соку сахароза швидко зброджува-
лась, утворюючи спирт. Це відкриття мало велике значення, бо впер-
ше було доведено, що бродіння може відбуватися поза живими кліти-
нами. До цього вважалося, згідно з твердженням Луї Пастера, вислов-
леним у 1860 р., що бродіння нерозривно пов'язане з живими клітина-
ми. Відкриття Бюхнерів, яке заперечувало цю віталістичну догму, від-
крило двері новій біохімії. Метаболізм став хімією.
Повністю гліколітичний шлях був установлений в 40-х рр. голо-
вним чином завдяки працям Густава Ембдена, Отто Мейергофа, Карла
Нойберга, Якова Парнаса, Отто Варбурга, Герті Корі й Карла Корі.
Основні молекулярні механізми гліколізу і глікогенолізу
Якщо процес починається з глікогену, його називають глікогено-
лізом. Окремі стадії цих процесів каталізуються відповідно 10 і 11
основними ферментами. Вони утворюють ланцюг функціонально
зв'язаних ферментів (поліферментна функціональна система), у
якому продукт реакції попереднього ферменту є субстратом для на-
ступного. Ферменти гліколізу лабільно сполучені з мембранами ен-
доплазматичної сітки.
Першою фазою глікогенолізу і гліколізу є утворення глюкозо-
фосфорних ефірів. Якщо процес починається з глікогену, то внаслі-
док дії ферменту глікогенфосфорилази від нього відщеплюється
глюкозо-1-монофосфат (I продукт), який внаслідок дії ферменту фо-
сфоглюкомутази за участю глюкозо-1,6-дифосфату перетворюється
на глюкозо-6-монофосфат (II продукт).
247
 Якщо процес починається з глюкози, то глюкозо-6-моно-
фосфат під впливом гексокінази утворюється за рахунок переносу
залишку фосфорної кислоти з АТФ на глюкозу, при цьому АТФ
перетворюється в АДФ.
Доля глюкози всередині клітини однозначна: вона фосфори-
люється за участю АТФ з утворенням глюкозо-6-фосфату. Перенос
фосфатної групи з АТФ на гідроксильну групу біля С-6 глюкози ка-
талізується гексокіназою:

248
 Гексокіназа – це фермент, здатний переносити фосфатну групу від
АТФ до різних шестивуглецевих сахарів (гексоз). Гексокіназа, подібно
до всіх інших кіназ, потребує для прояву своєї активності іон Мg2+ (або
інший двовалентний іон металу), які утворюють комплекс з АТФ.
Гексокіназна реакція практично необоротна у фізіологічних
умовах. Гексокіназа присутня в клітинах організму у вигляді чоти-
рьох типів ізоферментів (I, II, III і IV). Найбільшою специфічністю
до глюкози відзначається гексокіназа IV – глюкокіназа. Вона не пе-
ретворює інші гексози і діє тільки в печінці при високому вмісті глю-
кози. Інші гексокінази фосфорилюють не лише глюкозу, але й інші
гексози при звичайних їх концентраціях у клітинах. Гексокіназа I осо-
бливо активна в нирках, печінці; гексокіназа II – у м'язовій і жировій
тканинах; гексокіназа III – у печінці й селезінці. Гексокінази II і IV
змінюють свою активність під впливом гормонів, у першу чергу – ін-
суліну. Найбільші можливості у «виловлюванні» глюкози має печін-
ка, яка містить весь набір ізоферментів гексокінази.
Наступний етап гліколізу – це ізомеризація глюкозо-6-фосфату
(продукту II) у фруктозо-6-фосфат (продукт III). Шестичленне піра-
нозне кільце глюкозо-6-фосфату перетворюється на п’ятичленне фу-
ранозне кільце фруктозо-6-фосфату. Ця оборотна реакція каталізу-
ється ферментом глюкозофосфатізомеразою.

Сутність даної реакції стане зрозумілою, якщо підставити в це

рівняння форми моносахаридів з відкритим ланцюгом:

249
 За стадією ізомеризації відбувається друга реакція фосфорилю-
вання. Фруктозо-6-фосфат фосфорилюється за рахунок АТФ з утво-
ренням фруктозо-1,6-дифосфату (продукт IV).

Реакція каталізується алостеричним (регуляторним) ферментом

фосфофруктокіназою. У цій реакції відбувається значна втрата віль-
ної енергії, тому вона практично необоротна. Фосфофруктокіназа
(М.м. 360 000) має складну четвертинну структуру і є «ключовим»
ферментом гліколізу, який лімітує швидкість усього процесу. Ката-
літична активність фосфофруктокінази перебуває під алостеричним
контролем з боку АТФ і деяких інших метаболітів. Тому АТФ споча-
тку використовується як субстрат, а потім зв'язується з алостерич-
ним центром і припиняє фосфофруктокіназну реакцію.
Фруктозо-1,6-дифосфат є вже типовим субстратом гліколізу. Цей
субстрат (продукт IV) під дією ферменту альдолази (фруктозо-1,6-ди-
фосфатальдолази) розщеплюється на дві тріози: дигідроксиацетонфо-
сфат (ДОФ, продукт V) і гліцеральдегід-3-фосфат (продукт VI).

У подальших реакціях гліколізу беруть участь тривуглецеві, а не

шестивуглецеві сполуки. Назва ферменту «альдолаза» відображає
природу оборотної реакції, що являє собою альдольну конденсацію.
Такий розподіл молекули гексози на дві молекули тріози називається
дихотомією (dicho – поділ на двоє и tome – різання, грецьк.). Тому глі-
коліз ще називають дихотомічним циклом обміну вуглеводів.
Найважливішим продуктом гліколізу є гліцеральдегід-3-фосфат
(продукт VI). Це не стосується дигідроксиацетонфосфату, оскільки
250
останній може легко перетворюватися на гліцеральдегід-3-фосфат.
Ці сполуки є ізомерами: продукт V – кетоза, а продукт VI –альдоза.
Ізомеризація цих тривуглецевих фосфорильованих сахарів каталізу-
ється ферментом тріозофосфатізомеразою:

Ця реакція ізомеризації характеризується великою швидкістю й обо-

ротністю. Перетворення дигідроксиацетонфосфата на гліцеральдегід-3-
фосфат відбувається легко, оскільки останній ефективно видаляється.
Таким чином, з однієї молекули фруктозо-1,6-дифосфату за по-
слідовної дії альдолази і тріозофосфатізомерази утворюється дві мо-
лекули гліцеральдегід-3-фосфату. До цієї стадії гліколізу не відбува-
ється вилучення енергії. Навпаки, має місце витрачання двох молекул
АТФ. Подальші стадії гліколізу супроводжуються використанням ене-
ргії, яка міститься в гліцеральдегід-3-фосфаті.
Під впливом складного ферменту гліцеральдегідфосфатдегідро-
генази (складається з білкової частини, тобто апоферменту, і кофер-
менту НАД+) гліцеральдегід-3-фосфат (продукт VI) за участю фосфо-
рної кислоти окислюється до 1,3-дифосфогліцеринової кислоти (1,3-
ДФГ). Утворення 1,3-дифосфогліцерату являє собою приклад фосфо-
рилювання на субстратному рівні і протікає в декілька стадій. Спочат-
ку гліцеральдегідфосфатдегідрогеназа своєю білковою частиною, що
містить активну сульфгідрильну групу (SH-групу) в апоферменті,
вступає в реакцію з гліцеральдегід-3-фосфатом, утворюючи фермент-
субстратний комплекс (продукт VII). Потім два атоми водню від цьо-
го комплексу відщеплюються і приєднуються до НАД+, внаслідок чо-
го комплекс окислюється, а НАД+ відновлюється до НАД Н+Н+

251
 Цей нестійкий комплекс реагує з неорганічною фосфорною кис-
лотою з утворенням 1,3-дифосфогліцеринової кислоти (продукт
VIII). Енергія макроергічного карбоксилтіолового зв'язку концент-
рується тепер у карбоксилфосфатному макроергічному зв'язку 1,3-ди-
фосфогліцеринової кислоти:

Варто підкреслити, що 1,3-ДФГ (продукт VIII) – це перший субстрат

гліколізу, енергія якого вже резервується і використовується організмом.
На наступному етапі гліколізу відбувається реакція перефосфо-
рилювання між 1,3-дифосфогліцериновою кислотою й АДФ, у про-
цесі якої залишок фосфорної кислоти й енергія, що міститься в мак-
роергічному ацилфосфатному зв'язку 1,3-дифосфогліцеринової кис-
лоти переноситься без втрат на АДФ. Наслідком реакції є утворення
3-фосфогліцеринової кислоти й АТФ. Реакція каталізується фермен-
том фосфогліцераткіназою:

Це перша реакція гліколітичного фосфорилювання.

Завершальна стадія гліколізу полягає в утворенні піровиноград-
ної кислоти і другої молекули АТФ.
Послідовність перетворень на цій стадії така. Унаслідок дії фер-
менту фосфогліцеромутази продукт IX – 3-фосфогліцеринова кислота
перетворюється на 2-фосфогліцеринову кислоту (продукт X), тобто
відбувається внутрішньомолекулярний перенос фосфатної групи. Далі
252
продукт X (2-фосфогліцеринова кислота) під впливом ферменту єно-
лази втрачає молекулу води (дегідратується) і переходить в єнольну
форму 2-фосфопіровиноградної кислоти (XI продукт).

Потенціал переносу фосфатної групи внаслідок реакції дегідра-

тації значно підвищується. Фосфоєнолпіруват характеризується висо-
ким потенціалом переносу фосфатної групи, тоді як у випадку фос-
фатного ефіру звичайного спирту цей потенціал знаходиться на ни-
зькому рівні. 2-Фосфоєнолпіровиноградна кислота є другим субстра-
том, енергію якого використовує організм.
Єнольна форма 2-фосфопіровиноградної кислоти, подібно до 1,3-
дифосфогліцеринової кислоти, вступає в реакцію переетерифікації з
АДФ, що каталізується піруваткіназою. При цьому фосфат і енергія
переносяться без втрат на АДФ, яка перетворюється на АТФ.

253
 Потім єнольна форма піровиноградної кислоти переходить у ке-
тоформу (XIII продукт). Зрештою піровиноградна кислота під впли-
вом ферменту лактатдегідрогенази реагує з відновленою формою
НАД+ (НАД Н+Н+), яка утворилася при окисленні гліцеральдегід-3-
фосфату в 1,3-дифосфогліцеринову кислоту, і перетворюється на кін-
цевий продукт гліколізу – молочну кислоту (XIV продукт).

Увесь цей багатоступеневий процес протікає в цитозолі, тоб-

то в розчинній фракції цитоплазми, де локалізовані всі ферменти
гліколізу.
Таким чином, у ході перетворення глюкози на молочну кислоту
відбувається утворення двох молекул АТФ.
Використання й утворення АТФ під час гліколізу в сумарному
вигляді наведено в таблиці 9.
Таблиця 9
Використання й утворення АТФ при гліколізі
Реакція Зміна кількості АТФ у
розрахунку на 1 молеку-
лу глюкози
Глюкоза глюкозо-6-фосфат –1
Фруктозо-6-фосфат фруктозо-1,6-дифосфат –1
2 1,3-Дифосфогліцеринова кислота +2
2 3-Фосфогліцеринова кислота
2 2-Фосфоєнолпіровиноградна кислота +2
2 Піровиноградна кислота
Підсумок +2
Як видно з вищевикладеного, перетворення глюкози на молочну
кислоту має ряд особливостей. По-перше, процес розщеплення спряже-
ний із фосфорилюванням глюкози і утворених проміжних продуктів.
По-друге, у процесі окислення відбувається поетапне звільнення енергії
із субстратів і поетапне її засвоєння. По-третє, енергія гліколізу резер-
вується в молекулах АТФ. По-четверте, реакції переетерифікації (тоб-
то переносу фосфату із субстрату на АДФ) зумовлені окислювально-
відновним процесом. Так, у разі блокування реакції відновлення піро-
виноградної кислоти в молочну за рахунок атомів водню НАД Н+Н+ не
могла б відбутися регенерація НАД+, який необхідний для окислення
254
гліцеральдегід-3-фосфату у фосфогліцеринову кислоту, а це затримало
б метаболізм вуглеводів і звільнення енергії. Ця окислювально-
відновна реакція відіграє важливу роль і в гліколізі, і в бродінні.
Велике значення має реакція відщеплення молекули води від
2-фосфогліцеринової кислоти ферментом єноїлгідратазою (єнолазна
реакція), бо завдяки цьому утворюється єнольна форма 2-фосфо-
піровиноградної кислоти, тобто інша сполука, в якій концентрується
енергія гліколізу і переноситься разом із залишком фосфорної кис-
лоти на АДФ з перетворенням її на АТФ.
Біологічне значення гліколізу зумовлюється не тільки тим,
що він є джерелом (правда, не єдиним) енергії для організму,
особливо для працюючої м'язової системи. Суттєвим є те, що в
процесі гліколізу утворюються речовини, які використовуються в
організмі для біосинтезу простих і складних ліпідів. Такою речо-
виною є дигідроксиацетонфосфат, який відновлюється до гліце-
ринфосфату. Врешті-решт, значення гліколізу полягає в тому, що
ряд його продуктів, а саме піровиноградна і молочна кислоти, є
необхідним субстратом для подальших ферментативних перетво-
рень в аеробних умовах, оскільки лише невелика частина енергії,
що міститься в глюкозі, звільняється під час її анаеробного пере-
творення в лактат. Значно більша кількість енергії утворюється в
аеробних умовах у циклі трикарбонових кислот і в ланцюзі пере-
носу електронів. При цьому в організмі ссавців і людини звільню-
ється приблизно 95% енергії вуглеводів.
Піруват може перетворюватися в етанол, лактат та ацетил-
коензим А.
Послідовність реакцій перетворення глюкози на піровиноградну
кислоту – піруват – дуже схожі в усіх організмів і в усіх видах клітин.
У той же час доля пірувату в різних клітинах і в залежності від
умов різна.
Розглянемо три реакції, які протікають за участю пірувату.
1. Утворення етанолу. Процес перетворення глюкози в етанол
у дріжджів і деяких інших мікроорганізмів одержав назву спирто-
вого бродіння. Різниця між гліколізом і спиртовим бродінням
складається в тому, що в умовах бродіння піровиноградна кислота
зазнає простого анаеробного декарбоксилювання внаслідок дії
ферменту піруватдекарбоксилази і перетворюється на ацетальде-
гід. Піруватдекарбоксилаза – складний фермент, який містить
кофермент тіамінпірофосфат – пірофосфорний ефір вітаміну В1.
У тканинах людини і тварин просте анаеробне декарбоксилюван-
ня пірувату не відбувається, а має місце тільки складне окислюва-
льне декарбоксилювання в аеробних умовах з утворенням актив-
ної форми оцтової кислоти.
Друга стадія полягає у відновленні ацетальдегіду в етанол за
рахунок НАД Н+Н+. Ця окислювально-відновна реакція каталізу-
ється ферментом алкогольдегідрогеназою, яка має в активному
центрі іон цинку.

255
 2. Із пірувату утворюється лактат у клітинах вищих організмів в
умовах обмеженого постачання кисню (наприклад, в інтенсивно пра-
цюючому м'язі). Як було показано вище, відновлення пірувату з утво-
ренням лактату відбувається за рахунок НАД Н+Н+ і каталізується лак-
татдегідрогеназою. НАД Н+Н+ утворюється внаслідок окислення глі-
церальдегід-3-фосфату з утворенням 3-фосфогліцеринової кислоти і
використовується під час відновлення пірувату. Саме регенерування
НАД+ під час відновлення пірувату в лактат підтримує в анаеробних умо-
вах безперервне протікання гліколітичного процесу.
3. Піруват в аеробних умовах зазнає окислювального декарбо-
ксилювання під впливом складного поліферментного піруватде-
гідрогеназного комплексу і перетворюється в активну форму оц-
тової кислоти – ацетилкоензим А (ацетил-КоА), який утворюєть-
ся в мітохондріях.

Ацетилкоензим А далі включається в окислювальний цикл три-

карбонових кислот, в якому окислюється до кінцевих продуктів, тоб-
то до СО2 і Н2О (див. Обмін речовин і енергії). Крім того, він вико-
ристовується для біосинтезу різних сполук, наприклад, вищих жирних
кислот, холестерину та ін.
Слід мати на увазі, що накопичення молочної кислоти може не-
гативно впливати на організм, зокрема, послаблювати скорочення
м'язів. Таким чином, окислення її в аеробній фазі, тобто в умовах ди-
хання, не тільки звільнює основну масу енергії вуглеводів, але й є
одним із головних механізмів, які беруть участь у підтриманні го-
меостазу. При достатній забезпеченості киснем атоми водню відно-
вленого НАД (НАД Н+Н+) перехоплюються ферментами дихання і
через ряд проміжних продуктів переносяться на кисень, утворюючи
воду. У цих умовах піруват не відновлюється в молочну кислоту, а
аеробне розщеплення вуглеводів починається з його окислювально-
го декарбоксилювання.
Процес переносу атомів водню (протонів і електронів) на ки-
сень відбувається вже на мембранах мітохондрій, де локалізовані
відповідні ферменти.

256
 Таким чином, у даному випадку як і в багатьох інших, існує поєд-
нання процесів, які протікають у цитозолі й мітохондріях, а також їх
певна послідовність. Механізм окислювального декарбоксилювання
піровиноградної кислоти й окислення утвореного ацетил-КоА до Н2О
і СО2 детально розглядаються в главі «Обмін речовин і енергії».
Цикл трикарбонових кислот
Раніше було розглянуто гліколітичний шлях обміну вуглеводів, у
ході якого відбувається перетворення глюкози на лактат. В аеробних
умовах наступним етапом вивільнення енергії з глюкози є окислю-
вальне декарбоксилювання пірувату з утворенням активованого
ацетильного компонента – ацетил-КоА, який далі повністю окислю-
ється до СО2 і Н2О в циклі трикарбонових кислот чи циклі Кребса, за
ім’ям автора, який вивчав механізм цього окислення. Через те, що
першою утворюється лимонна кислота, цей цикл називають також
циклом лимонної кислоти або цитратним циклом.
Слід зазначити, що цикл трикарбонових кислот являє собою кін-
цевий загальний шлях окислення «паливних» молекул – вуглеводів,
амінокислот і жирних кислот.
«Паливні» молекули вступають у цей цикл після перетворення
на ацетил-КоА. Цикл трикарбонових кислот виконує ще одну функ-
цію – постачає проміжні продукти для процесів біосинтезу. Реакції
циклу трикарбонових кислот відбуваються в мітохондріях, тоді як
реакції гліколізу протікають у цитозолі.
Розрахунками встановлено, що окислення майже 100% атомів
вуглецю жирних кислот, 60% атомів вуглецю вуглеводів і близько
50% атомів вуглецю білків (амінокислот) здійснюється через утво-
рення ацетил-КоА. У процесі гліколізу виділяється 5–7% енергії ву-
глеводів, при окислювальному декарбоксилюванні піровиноградної
кислоти до ацетил-КоА – 9%. Усього – близько 15%. Отже, основна
маса енергії вуглеводів (85%) зосереджена в молекулі ацетил-КоА.
Таким чином, ацетил-КоА є основним продуктом інтеграції обміну
речовин, і його окислення до СО2 і Н2О вважається основою енер-
гозабезпеченості організму.
Утворення ацетилкоферменту А (ацетил-КоА)
з пірувату
Окислювальне декарбоксилювання пірувату здійснюється піру-
ватдегідрогеназним комплексом. Цей комплекс знаходиться в матрик-
сі не в розчиненому вигляді, а прикріплюється до білків внутрішньої
мембрани мітохондрій, які повернуті до матриксу.
Піруватдегідрогеназний комплекс являє собою мультифермен-
тний комплекс із молекулярною масою 4 106 дальтонів і є прикладом
структурної організації кількох різних ферментів у єдину систему, що
функціонує як єдине ціле. Він складається з трьох різних ферментів:
піруватдегідрогенази, дигідроліпоїлацетилтрансферази і дигідроліпоїл-
дегідрогенази. На рис. 62 піруватдегідрогеназу зображено у вигляді
зовнішніх великих сфер, дигідроліпоїлацетилтрансфераза розміщу-
257
ється в центрі у вигляді дрібних сфер, а дигідроліпоїлдегідрогеназу
зображено у вигляді чотирьох груп сфер середнього розміру.

Рис. 62. Структура піруватдегідрогеназного поліферментного комплексу:

1 – піруватдегідрогеназа; 2 – дигідроліпоїлацетилтрансфераза;
3 – дигідроліпоїлдегідрогеназа
Усі три ферменти піруватдегідрогеназного комплексу двоком-
понентні і містять відповідно такі коферменти: тіамінпірофосфат
S
(пірофосфатний ефір вітаміну В1) – ТПФ, ліпоєву кислоту – ЛK і
S
ФАД. Окрім того, у роботі комплексу, тобто в процесі окислюваль-
ного декарбоксилювання пірувату, беруть участь два зовнішніх (не
зв'язаних з комплексом) коферменти: КоА-SН і НАД+, які викону-
ють роль акцепторів продуктів окислення пірувату.
Позначивши ферменти комплексу – Е1-ТПФ-піруватдегідроге-
S
наза, Е2- ЛK -дигідроліпоїлацетилтрансфераза, Е3-ФАД-дигідро-
S
ліпоїлдегідрогеназа – можна зобразити послідовність стадій окис-
лення пірувату таким чином:

258
 На першій стадії під впливом піруватдегідрогенази утворюєть-
ся кінцевий продукт обміну СО2 (декарбоксилювання пірувату) і гід-
роксиетильне похідне, зв'язане з ТПФ в активному центрі піруватде-
гідрогенази. Другий фермент – дигідроліпоїлацетилтрансфераза –
каталізує наступні дві стадії: відновлення дисульфідної групи ліпоє-
вої кислоти за рахунок гідроксиетилу і перенос ацетильної групи на
зовнішній КоА-SН (стадії 2 і 3). Як результат утворюється віднов-
лена форма ферменту – дигідроліпоїл-Е2 та кінцевий продукт окис-
лення пірувату в піруватдегідрогеназному комплексі – ацетил-КоА.
Нарешті, третій фермент комплексу – дигідроліпоїлдегідрогеназа –
окислює відновлену форму ліпоєвої кислоти (4 стадія), акцептуючи
водень власним коферментом – ФАД. Потім він каталізує реакцію
дегідрування і переносу водню на зовнішній НАД+. Внаслідок цього
утворюється кінцевий продукт окислення – НАД Н+Н+.
У загальному вигляді рівняння окислення пірувату ферментами
піруватдегідрогеназного комплексу має такий вигляд:

У фізіологічних умовах цей процес є необоротним. Практично

весь піруват, що надходить до мітохондрій, швидко окислюється до
ацетил-КоА.
Із продуктів окислення пірувату СО2 є кінцевим продуктом об-
міну, енергетичної цінності не має, а відновлений НАД – це сполука,
багата на енергію. Її водень переноситься на дихальний ланцюг;
ацетил-КоА надходить у цикл Кребса, ферменти якого локалізовані
всередині мітохондрій.
Молекулярні механізми окислювального циклу Кребса
Під час вивчення механізму цього процесу було встановлено, що
він прискорюється деякими дикарбоновими кислотами, які мають
чотири атоми вуглецю в ланцюзі – янтарною, фумаровою, яблучною
й особливо щавлевооцтовою (ЩОК, оксалоацетат). Було також по-
мічено, що цей процес значно активується трикарбоновими кисло-
тами, зокрема лимонною, а кількість останньої збільшується у разі
добавлення дикарбонових кислот до гомогенату м'язової тканини.
Потім було доведено, що перетворення дикарбонових кислот на
259
трикарбонову лимонну відбувається внаслідок реакції між ацетил-
КоА і щавлевооцтовою кислотою. Поступово було з’ясовано приро-
ду всіх проміжних продуктів і ферментних систем, які беруть участь
в окисленні ацетил-КоА до СО2 і Н2О в процесі аеробної фази.
1. Цикл починається з конденсації чотиривуглецевого компоне-
нта – щавлевооцтової кислоти, і двовуглецевого компонента – аце-
тил-КоА, за участю молекули води з утворенням активної форми
лимонної кислоти і КоАSН.
Процес каталізується ферментом цитратсинтазою.

Вуглець метильної групи ацетилу взаємодіє з атомом вуглецю

оксалоацетату (ЩОК). Проміжною сполукою є цитрил-КоА, який гі-
дролізується з утворенням вільного цитрату.
Гідроліз цитрил-КоА призводить до зміщення сумарної реакції в
напрямку синтезу цитрату.
2. Лимонна кислота (цитрат), що утворилася, під впливом фер-
менту аконітатгідратази дегідрується і перетворюється на цис-ако-
нітову кислоту, яка після приєднання молекули води перетворюється
на ізолимонну (ізоцитрат).

Як видно з формул, різниця між лимонною та ізолимонною кис-

лотами полягає в тому, що в лимонній кислоті гідроксил знаходить-
ся в -положенні, а в ізолимонній – в -положенні відносно карбок-
силу головного ланцюга.
Між трьома трикарбоновими кислотами встановлюється дина-
мічна рівновага у такому співвідношенні: цитрату 90%, ізоцитрату –
8%, цис-аконітату – 2%. До подальших перетворень залучається ізо-
цитрат; у процесі окислення його кількість поповнюється за рахунок
ізомеризації цитрату.
260
 3. Наступна реакція є першою із чотирьох окислювально-від-
новних реакцій циклу трикарбонових кислот. Ізолимонна кисло-
та окислюється шляхом відщеплення двох атомів водню і пере-
творюється на щавлевоянтарну (ЩЯК, оксалосукцинат) кислоту,
яка декарбоксилюється до -кетоглутарової. Таким чином, з пе-
реходом ізолимонної кислоти в щавлевоянтарну починається
окислення залишку оцтової кислоти, а декарбоксилюванням ща-
влевоянтарної до -кетоглутарової кислоти – розрив вуглецево-
го ланцюга і відщеплення вуглецю у вигляді СО 2 . Обидві реакції
каталізуються одним ферментом – ізоцитратдегідрогеназою. Цей
фермент існує в двох формах, одна з яких НАД + -залежна, інша –
НАДФ + -залежна.
Внаслідок відщеплення двох атомів водню від ізоцитрату
НАД+ і НАДФ+ відповідно відновлюються до НАД Н+Н+ і
НАДФ Н+Н+. Усі описані перетворення можна показати у ви-
гляді такої схеми:

Слід зазначити, що НАД-залежний фермент локалізується у мі-

тохондріях, і атоми водню від відновленого НАД Н+Н+ далі пере-
носяться по ланцюгу дихальних ферментів на кисень з утворенням
води, тобто процес іде шляхом катаболізму. Друга форма ізоцитрат-
дегідрогенази (НАДФ-залежна) знаходиться переважно в цитоплаз-
мі, і атоми водню її відновленої форми (НАДФ Н+Н+), як правило,
використовуються в процесах біосинтезу різних сполук (вищих жир-
них кислот, холестерину, стероїдних гормонів тощо), тобто процес
іде шляхом анаболізму.
4. -Кетоглутарова кислота за структурою подібна до пірови-
ноградної. Вона зазнає такого ж складного окислювального дека-
рбоксилювання під впливом складної поліферментної системи –
2-оксоглутаратдегідрогенази ( -кетоглутаратдегідрогенази). Ця
система, як і піруватдегідрогеназна, складається зі специфічної
білкової частини – апоферменту й тих же коферментів (ТПФ,
НS-КоА, ліпоєвої кислоти, НАД+ і ФАД). Для цієї реакції, як і для
окислювального декарбоксилювання піровиноградної кислоти,
необхідні іони Мg2+. При цьому виділяється друга молекула СО2 і
відщеплюються два атоми водню, які зв'язуються з НАД, утво-
рюючи НАД Н+Н+:

261
 5. Продукт цієї реакції сукциніл-КоА належить до сполук багатих
на енергію, і на наступній стадії циклу відбувається перенос багатого
на енергію зв'язку в сукцинільному тіоефірі КоА в макроергічні фос-
фатні зв'язки. Сукциніл-КоА реагує з неорганічним фосфатом і пере-
творюється на сукцинілфосфат, а НSКоА вивільняється і може знову
включатися в різні ланки обміну речовин. Сукцинілфосфат реагує з
гуанозиндифосфатом (ГДФ) і перетворюється на янтарну кислоту
(сукцинат), а ГДФ, приєднуючи фосфат, перетворюється на гуанози-
нтрифосфат (ГТФ). Таким чином, розщеплення тіоефірного зв'язку
сукциніл-КоА поєднане з фосфорилюванням гуанозиндифосфату.

Далі фосфатна група ГТФ під впливом ферменту нуклеозид-

дифосфокінази легко переноситься на аденозиндифосфат (АДФ) з
утворенням АТФ.
ГТФ + АДФ ГДФ + АТФ
Варто звернути увагу на те, що під час окислення ізолимонної
(трикарбонової) кислоти в янтарну (дикарбонову) відщеплюється дві
молекули СО2. Отже, окислилось два атоми вуглецю, тобто стільки,
скільки було в оцтовій кислоті.
6. Утворена янтарна кислота (сукцинат) під впливом ферменту
сукцинатдегідрогенази окислюється у фумарову кислоту. Акцепто-
ром водню в цій реакції служить ФАД, а не НАД+, який використо-
вується в трьох інших окислювальних реакціях циклу Кребса.
Молекула сукцинатдегідрогенази містить окрім флавіну чотири
атоми заліза і чотири неорганічних сульфіди. Гем до складу цього
ферменту не входить. Атоми заліза зв'язані з неорганічними сульфі-
дами. Білки такого типу відомі як залізосіркопротеїни (Fe-S-білки)
або білки, що містять негемінове залізо.
262
 Залізосіркопротеїни відіграють важливу роль в електронтранс-
портних системах мітохондрій. Сукцинатдегідрогеназа на відміну від
інших ферментів циклу трикарбонових кислот є інтегральним біл-
ком внутрішньої мембрани мітохондрій і безпосередньо зв'язана з
ланцюгом переносу електронів.
7. Фумарова кислота, яка утворилася, під впливом фумаратгід-
ратази гідратується і перетворюється на яблучну.
8. Завершальною стадією циклу Кребса є регенерація щавлево-
оцтової кислоти (оксалоацетату) з яблучної (малату). Реакція каталі-
зується малатдегідрогеназою за участю НАД+.

Загальна послідовність реакцій циклу Кребса представлена

на рис. 63.
Сумарна реакція циклу трикарбонових кислот має такий вигляд:
Ацетил-КоА + 3НАД+ + ФАД + АДФ + Н3РО4 + 2Н2О
2СО2 + 3НАД Н + 3Н+ + ФАДН2 + АТФ + КоА–SH
НАД Н та ФАДН2, які утворилися в циклі трикарбонових кис-
лот, далі окислюються в ланцюзі переносу електронів. НАД Н і
ФАДН2 – багаті на енергію молекули, бо кожна з них містить пару
електронів з високим потенціалом переносу. При переносі цих елек-
тронів на молекулярний кисень звільняється велика кількість енергії,
яка використовується для генерування АТФ.
Як вже було зазначено, окислювальне фосфорилювання – це
процес утворення АТФ, поєднаний з транспортом електронів по ла-
нцюгу переносників від НАД Набо ФАДН2 до О2.
Так, у процесі повного окислення глюкози до СО2 і Н2O окислю-
вальне фосфорилювання забезпечує утворення 32 молекул АТФ із 36.

263
 Можна поставити таке питання: чому для окислення простої
двовуглецевої оцтової кислоти потрібний складний цикл з послідо-
вним утворенням шести-, пяти- і чотиривуглецевих проміжних
продуктів? Відповідь на це питання слід шукати в деяких закономі-
рностях органічної хімії. Молекула оцтової кислоти за своїх малих
розмірів і відносно простої будови відрізняється тим, що її метил-
ьна група досить стійка до хімічного окислення. Для прямого окис-
лення ацетату до двох молекул СО2 необхідні дуже жорсткі умови,
зовсім не схожі на ті, що існують у клітинах. Тому в процесі еволю-
ції живі клітини пристосувалися використовувати хоч і обхідний,
але більш легкий шлях, який не вимагає такої високої енергії акти-
вації. Клітини набули здатності приєднувати ацетат до іншої спо-
луки – щавлевооцтової кислоти (оксалоацетату), і одержувати та-
ким чином продукт – лимонну кислоту (цитрат), яка значно легше,
ніж сам ацетат, дегідрується та декарбоксилюється.

Рис.63. Цикл трикарбонових кислот

264
 На завершення слід звернути увагу на те, що, крім розглянутої
вище енергетичної функції, циклу Кребса притаманні інтегративна,
амфіболічна і воденьгенеруюча функції.
1. Інтегративна полягає в тому, що цикл Кребса є своєрідним
метаболічним «колектором», який об'єднує шляхи катаболізму вуг-
леводів, ліпідів і білків.
2. Амфіболічна полягає у виконанні подвійної функції: катаболі-
чної, зв'язаної з розпадом ацетату, і анаболічної, оскільки субстрати
циклу Кребса використовуються для синтезу інших речовин. Так, ща-
влевооцтова кислота (оксалоацетат) йде на синтез аспарагінової ки-
слоти та глюкози, -кетоглутарова (2-оксоглутарат) – на синтез глу-
тамінової, янтарна (сукцинат) – на синтез гему.
3. Енергетична – детально розглянута вище.
4. Воденьгенеруюча – цикл Кребса є основним генератором водню
для дихального ланцюга, причому процесами, які «живлять» цикл за-
лишками оцтової кислоти та іншими проміжними продуктами є, по-
ряд з обміном вуглеводів, також обмін ліпідів та амінокислот.
На рис.64 представлена схема окислювальних процесів – генера-
торів водню в мітохондріях.

Рис.64. Схема окислювальних процесів у мітохондріях – генераторів водню у

формі НАД Н, НАДФ Н та ФАД Н2для дихального ланцюга (ФП2 , ФП3 ,
ФП4 – флавопротеїди)

Пентозофосфатний цикл
(Апотомічний шлях обміну вуглеводів)
На той час, коли з'ясовувався механізм гліколізу, Варбург описав
фермент еритроцитів, названий ним проміжним ферментом, який
каталізує окислення глюкози, але не входить до складу ланцюга глі-
265
колізу. Було доведено, що в аеробних умовах в еритроцитах ссавців
глюкоза може окислюватися до 6-фосфоглюконової кислоти, при-
чому в цьому процесі не утворюється типовий продукт гліколізу –
фруктозо-1,6-дифосфат. Також було з’ясовано, що в печінці із глюко-
зи утворюються глюконова і глюкуронова кислоти. Остання є про-
дуктом окислення глюкози за первинною спиртовою групою.
Потім на основі експериментальних праць Діккенса, Рекера, Хоре-
кера, Ліпмана, С.Є.Северина, В.О.Енгельгардта та інших, був встанов-
лений інший шлях розщеплення глюкози, названий пентозофосфатним
циклом. Виявилося, що фермент, відкритий Варбургом, це глюкозо-6-
фосфатдегідрогеназа, коферментом для якої служить НАДФ+.
Так був встановлений взаємозв'язок між аеробним окисленням
глюкози й утворенням пентоз.
У пентозофосфатному циклі важливим проміжним продуктом
виступають пентозофосфати. Цей цикл є ніби відгалуженням, або
шунтом гліколізу на стадії утворення глюкозо-6-фосфату.
Утворення пентоз із глюкози відбувається внаслідок декарбок-
силювання, тобто усіканням її молекули, і тому називається апото-
мічним шляхом (аро – від, tome – сікти, грецьк.).
Розглянемо послідовність реакцій.
Для протікання всіх стадій пентозофосфатного циклу потрібно
не менше трьох молекул глюкозо-6-фосфату, утворених із глюкози в
присутності ферменту гексокінази або глюкокінази .
1. Дегідрування глюкозо-6-фосфату. Ця реакція, яка спрямовує
глюкозо-6-фосфат по пентозофосфатному шляху, каталізується глю-
козо-6-фосфатдегідрoгeназою з коферментом НАДФ+. Під впливом
ферменту глюкозо-6-фосфат окислюється до 6-фосфоглюконолакто-
ну (альдегідна група окислюється до карбоксильної).

Дегідрогеназа глюкозо-6-фосфату – це димер із молекулярною

масою близько 135 000. Існує 7–8 ізоферментів, які розділяються при
електрофорезі. Особливістю цієї реакції є утворення НАДФ Н2.
Рівновага реакції дуже зміщена праворуч, тому що лактон,
який утворюється спонтанно або за участю ферменту лактонази,
гідролізується.

266
 2. Гідроліз 6-фосфоглюконолактону з утворенням 6-фосфоглюко-
нової кислоти.

3. Окислювальне декарбоксилювання 6-фосфоглюконату.

6-Фосфоглюконат окислюється внаслідок дії іншого НАДФ+-
вмісного ферменту, а саме 6-фосфоглюконатдегідрогенази. При
цьому спочатку, ймовірно, утворюється нестійкий проміжний про-
дукт 6-фосфоглюконату, який вже потім декарбоксилюється, пере-
ходячи в кетопентозу – рибулозо-5-фосфат.

Це друга реакція окислення в пентозофосфатному циклі, яка

призводить до утворення НАДФ Н2,тому перетворення глюкозо-6-
фосфату до рибулозо-5-фосфату прийнято називати окислювальною
фазою пентозофосфатного циклу.
Фаза від рибулозо-5-фосфату до утворення знову глюкозо-6-
фосфату називається неокислювальною або анаеробною фазою цьо-
го циклу.
4. Взаємоперетворення, або ізомеризація, пентозофосфатів.
Цикл починається з трьох молекул глюкозо-6-фосфату і утво-
рюється три молекули рибулозо-5-фосфату. Останній може обо-
ротно ізомеризуватися в інші пентозофосфати – дві молекули
ксилулозо-5-фосфату й одну молекулу рибозо-5-фосфату. Каталі-
зують ці реакції два різних ферменти. Так, під впливом пентозо-
фосфатепімерази відбувається переорієнтація гідроксильних груп

267
біля 3-го атома вуглецю, внаслідок чого утворюється ксилулозо-5-
фосфат, а під впливом пентозофосфатізомерази рибулозо-5-фос-
фат перетворюється у відповідну альдозу – рибозо-5-фосфат.

Таке утворення двох молекул ксилулозо-5-фосфату й однієї мо-

лекули рибозо-5-фосфату необхідне для наступних реакцій циклу.
5. Перша транскетолазна реакція. Ця своєрідна реакція почина-
ється з розриву зв'язку між двома атомами вуглецю ксилулозо-5-
фосфату, після чого глікольальдегідний залишок ( CH2 OH C O )
переноситься на іншу молекулу пентозофосфату – рибозо-5-фосфат.
Ця реакція каталізується ферментом транскетолазою. Остання як
кофермент використовує пірофосфорний ефір вітаміну B1 – тіамін-
пірофосфат, що приєднує до себе глікольальдегід (подібно до того,
як він приєднує ацетальдегід під час декарбоксилювання пірувату) і
переносить його на рибозо-5-фосфат. Як результат утворюється ге-
птоза – седогептулозо-7-фосфат.

6. Трансальдолазна реакція. Фермент трансальдолаза каталі-

зує реакцію, у ході якої від седогептулозо-7-фосфату відокремлю-
ються відразу три перших атоми вуглецю й утворюється дигідро-
ксиацетон, який переноситься потім ферментом на гліцеральде-
гід-3-фосфат, перетворюючи його на фруктозо-6-фосфат. В акти-
вному центрі трансальдолази, як і в активному центрі альдолази,
знаходиться лізин, котрий взаємодіє своєю аміногрупою з кетоно-
вим субстратом.

268
 Таким чином:

Молекула фруктозо-6-фосфату включається в процес гліколізу, а

молекула еритрозо-4-фосфату використовується як субстрат для на-
ступних завершальних стадій циклу.
7. Друга транскетолазна реакція. Ця реакція подібна до першої
транскетолазної реакції і каталізується тим же ферментом – транс-
кетолазою. Відрізняється вона тим, що акцептором гліколевого аль-
дегіду служить еритрозо-4-фосфат:

Таким чином:

8. Ізомеризація фруктозо-6-фосфату в глюкозо-6-фосфат. Фер-

мент гліколізу фосфогексоізомераза перетворює дві утворені молеку-
ли фруктозо-6-фосфату на глюкозо-6-фосфат.
Отже, в ході реакцій, які каталізуються ферментами пентозофо-
сфатного циклу, із трьох молекул глюкозо-6-фосфату дві молекули
269
відновлюються, а одна перетворюється на гліцеральдегід-3-фосфат і
три молекули CO2. Крім того, утворюється шість молекул НАДФ H2.
Сумарне рівняння пентозофосфатного циклу:
3Глюкозо-6-фосфат + 6НАДФ+ 2фруктозо-6-фосфат +
+ гліцеральдегід-3-фосфат + 6НАДФ H2+ 3CO2

Взаємозв'язок пентозофосфатного циклу і гліколізу

Обидва шляхи перетворення вуглеводів зв'язані між собою
(рис.65). Такі продукти пентозофосфатного шляху, як фруктозо-6-
фосфат і гліцеральдегід-3-фосфат є також метаболітами гліколізу і
перетворюються його ферментами. Як було зазначено вище – дві
молекули фруктозо-6-фосфату можуть регенеруватися в дві молеку-
ли глюкозо-6-фосфату. У цьому випадку пентозофосфатний шлях
виглядає як цикл. Інший продукт – гліцеральдегід-3-фосфат – в ана-
еробних умовах перетворюється на лактат, а в аеробних згорає до
CO2 і H2O. У першому випадку утворюються дві молекули АТФ, а у
другому – 20 молекул АТФ.
Здавалося б, енергетична цінність перетворення глюкозо-6-фос-
фату через пентозофосфатний цикл нижча, ніж шляхом аеробного
окислення, через те, що останній дає максимум 38 молекул АТФ.
Проте слід врахувати, що більша частина енергії акумулюється в
НАДФ H2. Енергетично 6 молекул НАДФ H2 рівнозначні 18 молеку-
лам АТФ. Отже, енергетичний ефект однаковий.

Рис.65. Схема інтеграції пентозофосфатного шунта з гліколізом

Біологічна функція пентозофосфатного циклу пов'язана з утво-
ренням двох речовин – НАДФ H2 і рибозо-5-фосфату. Основні їх фу-
нкції в реакціях метаболізму такі:
1) амфіболічна, яка полягає в тому, що пентозофосфатний цикл
є шляхом розкладу вуглеводів і в той же час – утворення речовин, які
використовуються у реакціях синтезу (НАДФ H2і рибозо-5-фосфат);

270
 2) енергетична, бо при використанні його продуктів (гліцераль-
дегід-3-фосфат) у реакціях гліколізу утворюється енергія;
3) синтетична – основна функція, пов'язана з використанням
НАДФ H2 і рибозо-5-фосфату.
НАДФ H2 використовується: по-перше, для знешкодження ліків і
отрут у монооксигеназному ланцюзі окислення ендоплазматичного
ретикулуму печінки; по-друге, в синтезі жирних кислот та інших
структурних і резервних ліпідів; по-третє, у синтезі холестерину і йо-
го похідних (жовчні кислоти, стероїдні гормони, вітамін Д); по-
четверте, у знешкодженні аміаку під час відновлювального аміну-
вання.
Рибозо-5-фосфат використовується в синтезі гістидину, нуклео-
зидів і нуклеотидів, а також нуклеотидних коферментів (НАД+,
НАДФ+, ФАД, КоА) і полінуклеотидів (ДНК, РНК).
Пентозофосфатний шлях перетворення вуглеводів особливо ак-
тивний у тих органах і тканинах, де потрібне інтенсивне використан-
ня НАДФ H2 у реакціях синтезу і рибозо-5-фосфату в синтезі нуклео-
тидів і нуклеїнових кислот. Тому висока активність цього шляху має
місце в жировій тканині, печінці, тканині молочної залози, особливо
в період лактації, надниркових залозах, статевих залозах, кістковому
мозку і лимфоїдній тканині, а також в еритроцитах. Низька актив-
ність пентозофосфатного шляху спостерігається в м'язовій тканині
(серце, скелетні м'язи).
Біосинтез вуглеводів у тканинах
Глюконеогенез
Початковою структурною одиницею для утворення інших моно-
сахаридів, а також полісахаридів є глюкоза. Синтез глюкози із невуг-
леводних джерел називається глюконеогенезом. Він протікає не в усіх
тканинах організму. Головним місцем глюконеогенезу є печінка. Пе-
вною мірою він протікає у нирках, слизовій оболонці кишечника.
Цей метаболічний шлях має дуже важливе значення, тому що
функціонування деяких органів і тканин, зокрема мозку, значно за-
лежить від глюкози.
Через те, що в гліколізі і глюконеогенезі є три необоротні стадії
на рівні піруваткінази, фосфофруктокінази і гексокінази, то утворення
глюкози з простих невуглеводних речовин, таких, як піруват або лак-
тат, неможливе. Для цього використовуються три обхідних шляхи.
Перший обхідний шлях синтезу глюкози пов'язаний з утворенням
фосфоєнолпірувату з пірувату в обхід піруваткінази. Піруват каталі-
зується двома ферментами. Спочатку він перетворюється в оксалоа-
цетат. Реакція відбувається в мітохондріях, куди проникає піруват і
каталізується піруваткарбоксилазою за рівнянням:

271
 Піруват-карбоксилаза, як і всі ферменти, що засвоюють CO2, за
кофермент містить біотин. Оксалоацетат надходить із мітохондрій у
цитоплазму, де протікає глюконеогенез. Тут оксалоацетат перетво-
рюється на фосфоєнолпіруват у реакції, що каталізується фосфоєнол-
піруваткарбоксикіназою:

Джерелом фосфатних груп головним чином є ГТФ, але може бу-

ти й АТФ; від фосфоєнолпірувату до фруктозо-1,6-дифосфату всі ре-
акції гліколізу оборотні й утворення останнього забезпечується тими
ж ферментами.
Другий обхідний шлях пов'язаний з утворенням із фруктозо-1,6-
дифосфату фруктозо-6-фосфату в обхід фосфофруктокіназної реакції.
Реакція каталізується фруктозодифосфатазою.

Фруктозо-6-фосфат ізомеризується в глюкозо-6-фосфат за до-

помогою глюкозофосфатізомерази.
Третій обхідний шлях пов'язаний з утворенням із глюкозо-6-
фосфату вільної глюкози в обхід гексокіназної реакції. Ця реакція
каталізується глюкозо-6-фосфатазою.

Вільна глюкоза надходить із тканин у кров. Загальну схему глю-

конеогенезу із пірувату зображено на рис.66.
Таким чином, окрім чотирьох спеціальних ферментів глюконео-
генезу, а саме: піруваткарбоксилази, фосфоєнолпіруваткарбоксикіна-
зи, фруктозодифосфатази і глюкозо-6-фосфатази у новоутворенні
глюкози беруть участь ферменти гліколізу, що свідчить про економі-
чність організації шляхів метаболізму в організмі.
У реакціях глюконеогенезу для синтезу глюкози використову-
ються речовини невуглеводної природи, зокрема ліпіди й амінокис-
лоти (окрім лейцину). Безпосередніми субстратами для синтезу
глюкози можуть бути продукти їх метаболізму, що перетворюються
або в один з метаболітів гліколізу, або в оксалоацетат. До перших
належить гліцерин, який перетворюється в дигідроксиацетонфос-
272
фат, а далі в залежності від умов іде шляхом глюконеогенезу або
гліколізу. Залучення гліцерину в глюконеогенез іде за схемою:

Далі дигідроксиацетонфосфат використовується в синтезі глюкози.

Рис.66. Схема глюконеогенезу

273
 До субстратів глюконеогенезу можна віднести і кислоти циклу
Кребса, які перетворюються в оксалоацетат. Однак головним дже-
релом глюконеогенезу є амінокислоти, безазотисті залишки яких
перетворюються і в піруват, і в оксалоацетат, а отже, – і в глюкозу.
Амінокислоти, які беруть участь у новоутворенні глюкози, назива-
ються глікогенними.
Біосинтез глікогену (глікогеногенез)
Глікоген синтезується в печінці, причому вихідним матеріалом є
як частина глюкози, що всмокталася, так і продукти обміну інших
речовин, а саме – амінокислоти. Біосинтез глікогену має велике біо-
логічне значення як процес утворення рухомого резерву високомо-
лекулярних вуглеводів. Завдяки накопиченню глікогену відбувається
поступове використання вуглеводів залежно від умов. Протягом до-
би синтезується і розщеплюється близько 65–70% глікогену, що свід-
чить про значну динамічність його стану.
Використанню глюкози для синтезу глікогену, як і її окисленню,
передує утворення глюкозофосфорних ефірів. Першим етапом є си-
нтез глюкозо-6-фосфату, який каталізується гексокіназою в м'язах та
глюкокіназою в печінці. Далі, під впливом фосфоглюкомутази глю-
козо-6-фосфат перетворюється в глюкозо-1-фосфат, який є вихідним
матеріалом для біосинтезу глікогену. Донором фосфату й енергії
для цього процесу служить АТФ. Саме тому біосинтез глікогену від-
бувається переважно в аеробних умовах, коли інтенсивно протікає
процес окислювального фосфорилювання, що зумовлює утворення
найбільшої кількості АТФ.
Глюкозо-1-фосфат спочатку вступає в реакцію з уридинтрифос-
форною кислотою (УТФ) під дією ферменту глюкозо-1-фосфат-ури-
дилтрансферази, внаслідок чого утворюється УДФ-глюкоза й відще-
плюється пірофосфорна кислота.
УДФ-глюкоза під впливом ферменту глікогенсинтази використо-
вується для біосинтезу поліглікозидного ланцюга глікогену шляхом
утворення 1,4-глікозидних зв'язків. Далі фермент – аміло-1,4 6-
трансглюкозидаза («розгалужуючий» фермент) відщеплює фрагмент
із 6 або 7 залишків глюкози з нередукуючого кінця одного з бокових
ланцюгів, який нараховує не менше 11 залишків, і переносить його до
внутрішньої частини молекули. Як результат цього утворюється но-
вий боковий ланцюг із -1,6-зв'язком у місці розгалуження.
Таким шляхом синтезуються великі молекули з молекулярною
масою від 1 106 до 2 108, які містять від 6 тис до 1 млн глюкозильних
залишків. У клітині глікоген міститься не в розчиненому стані, а у
вигляді гранул діаметром 40–200 нм, які складаються з однієї або
декількох молекул. Необхідність перетворення глюкози на глікоген
при запасанні енергетичного матеріалу зумовлена тим, що накопи-
чення легкорозчинної глюкози в клітинах могло б призвести до ос-
мотичного шоку – руйнування клітинної мембрани. Запасання гліко-
гену пов'язане з витратою двох молекул АТФ на кожну молекулу
глюкози, що включається в глікоген (рис.67).
274
 Глікоген утворюється практично в усіх клітинах організму, проте
найбільший вміст його в печінці – від 2 до 6 % і в м'язах – від 0,5 до
2 %. Через те, що загальна маса м'язів велика, переважна частина
всього глікогену організму міститься в м'язах.
Депонована у формі глікогену глюкоза вивільняється з його
молекули за участю ферменту глікогенфосфорилази. Цей фер-
мент каталізує фосфороліз 1,4-глікозидного зв'язку нередукуючих
кінців глікогену:

Рис 67. Схема синтезу глікогену

Глікозидний залишок відщеплюється у формі глюкозо-1-фосфа-
ту. У точках розгалуження 1,6-глікозидний зв'язок розщеплюється
аміло-1,6-глікозидазою гідролітично, з утворенням вільної глюкози.
Аналогічні процеси відбуваються і в м'язовій тканині, але тут вони
пов'язані з режимом м'язової роботи.
Глюкозо-1-фосфат, що утворюється із глікогену, за участю фер-
менту фосфоглюкомутази перетворюється на глюкозо-6-фосфат,
подальша доля якого в печінці та в м'язах різна. У печінці глюкозо-6-
фосфат перетворюється в глюкозу за участю глюкозо-6-фосфатази,
глюкоза надходить у кров і використовується в інших органах і тка-
нинах. У м'язах немає цього ферменту, тому глюкозо-6-фосфат роз-

275
щеплюється в самих м'язових клітинах аеробним або анаеробним
шляхом. Одночасне протікання синтезу та розпаду глікогену в одній
і тій же клітині могло б призвести до утворення холостого циклу,
єдиним наслідком якого була б витрата АТФ.

Однак цього не відбувається завдяки наявності регуляторних

механізмів, які автоматично вимикають один процес, коли вмика-
ється інший.
Ключову роль у регуляції синтезу і розпаду глікогену відіграють
ферменти глікогенсинтаза та глікогенфосфорилаза. Обидва ці фер-
менти існують у двох формах, здатних до взаємоперетворення зі
зміною активності.
Зміни активності відбуваються внаслідок фосфорилювання та
дефосфорилювання ферментів:

Слід зазначити, що кіназа фосфорилази активується цАМФ-

залежною протеїнкіназою так, як і глікогенсинтаза

276
 Активна форма кінази фосфорилази фосфорилює фосфорила-
зу b. Необхідно звернути увагу на те, що фосфорилювання глікоген-
синтази і глікогенфосфорилази протилежно змінює їх активність:
глікогенсинтаза інактивується, а глікогенфосфорилаза активується.
Дефосфорилювання ферментів відбувається за участю фосфо-
протеїнфосфатази, яка каталізує гідролітичне відщеплення фосфат-
них залишків.
Таким чином, мобілізація глікогену – це кінцева ланка каскаду
реакцій, зумовлених активацією, наприклад адреналіном, першого
ферменту каскаду – аденілатциклази, що призводить зрештою до
посилення розпаду глікогену та одночасно – до пригнічення його си-
нтезу (рис. 68).

Рис. 68. Каскадний механізм регуляції мобілізації та синтезу глікогену (су-

цільні стрілки – перетворення, пунктирні – активація або каталіз)

Регуляція і патологія вуглеводного обміну

Шляхи регуляції обміну вуглеводів, як і метаболізму в цілому,
дуже різноманітні і здійснюються у вищих тварин і людини на різних
рівнях інтеграції організму: клітинному, тканинному, органному і на
рівні цілого організму.
На клітинному рівні швидкість перетворення вуглеводів регу-
люється потребою клітини в енергії в кожний даний момент. Тут
вирішальне значення належить ферментативному контролю мета-
болічного процесу, включаючи генетичний контроль, який визначає
швидкість синтезу і розпаду адаптивних ферментів (див. Регуляція
біосинтезу білків).

277
 Інтенсивність розглянутих вище шляхів перетворення вуглево-
дів у різних тканинах організму неоднакова і визначається особливо-
стями обміну в кожній тканині й органі.
Як відомо, глікоген печінки являє собою резервний вуглевод, кі-
лькість якого в дорослої людини може досягати 150–200 г. Його
утворення (глікогеногенез) за відносно повільного надходження цу-
кру в кров відбувається досить швидко.
Глікоген відкладається також у м'язах, де його міститься близь-
ко 1–2%.
Затримка глюкози з циркулюючої крові неоднакова: за даними
Ю.С. Лондона, мозок затримує 12%, кишечник – 9%, м’язи – 7%, ни-
рки – 5%. Деякі органи (селезінка й легені) зовсім не затримують
глюкози, але використовують глікоген (який у невеликих кількостях
надходить до них із кров'ю).
При активній м'язовій роботі потрібна енергія, яка в першу чер-
гу здобувається в процесі розпаду глікогену до молочної кислоти.
Остання вимивається в кров, надходить у печінкову тканину, де з неї
утворюється глюкоза в процесі глюконеогенезу. Із печінки глюкоза з
кров'ю надходить у працюючий скелетний м'яз, де витрачається на
утворення енергії, а також відкладається у вигляді глікогену. Цей
міжорганний цикл в обміні вуглеводів відомий як цикл Корі:

Найважливіше значення для організму має підтримання сталого

рівня глюкози в крові, оскільки глюкоза є основним енергетичним
субстратом, у першу чергу для нервової тканини.
У нормі вміст глюкози в крові коливається у вузьких гомеоста-
тичних межах і становить 3,3—5,5 ммоль/л. Підвищення її вмісту в
крові називається гіперглікемією. Якщо гіперглікемія досягає 9–10
ммоль/л («нирковий поріг»), то глюкоза виділяється із сечею, тобто
спостерігається глюкозурія. Зниження вмісту глюкози в крові назива-
ється гіпоглікемією.
Гіпоглікемія, за якої вміст глюкози в крові досягає близько
1,5 ммоль/л, супроводжується втратою свідомості і збудженням нер-
вової системи аж до судом («гіпоглікемічна кома»).
Для розуміння механізму регуляції рівня глюкози в крові доці-
льно розглянути процеси, які зумовлюють його підвищення або
зниження (рис. 69).
Процеси, які призводять до гіперглікемії:
1) усмоктування глюкози з кишечника (харчова гіперглікемія);
2) розпад глікогену до глюкози (переважно в печінці);
3) глюконеогенез (у печінці і нирках).

278
 Процеси, що призводять до гіпоглікемії:
1) транспорт глюкози з крові в тканини й окислення її до кінце-
вих продуктів;
2) синтез з глюкози глікогену в печінці і скелетних м'язах;
3) утворення з глюкози в жировій тканині триацилгліцеринів.
Важливу роль у підтриманні сталості вмісту глюкози в крові ві-
діграє печінка. Значне місце в регуляції обміну вуглеводів належить
нервовій тканині, м'язам та іншим органам, які посилено спожива-
ють глюкозу. При підвищенні концентрації глюкози в крові печінка
фіксує її у вигляді глікогену. При зниженні концентрації глікоген мо-
білізується, перетворюючись через глюкозо-1-фосфат на глюкозо-6-
фосфат і далі за допомогою ферменту глюкозо-6-фосфатази – на ві-
льну глюкозу і фосфорну кислоту. Одночасно в печінці посилюється
глюконеогенез – утворення глюкози з молочної кислоти (див.цикл
Корі) і безазотистих залишків деяких амінокислот. За допомогою
цих протилежних процесів печінка бере участь у підтриманні сталого
рівня глюкози в крові.

Кров
Всмоктування Утворення
ГЛЮКОЗА

із кишечника глікогену

Розпад глікогену Окислення глюкози

до СО2 і Н2О (у ба-
гатьох тканинах)

Глюконеогенез Утворення
триацилгліцеринів
Рис.69. Схема процесів, які підвищують (ліворуч) і знижують (праворуч) рі-
вень глюкози в крові (за Є.О.Строєвим).
У фіксуванні глюкози печінкою перше місце за значенням посі-
дає фермент глюкокіназа, яка каталізує фосфорилювання глюкози в
глюкозо-6-фосфат.
Рівень глюкози в крові впливає на швидкість утворення глюкозо-
6-фосфату шляхом зміни активності глюкокінази. При гіперглікемії
активність глюкокінази збільшується, при гіпоглікемії – знижується.
Таким чином, глюкокіназа виконує регуляторну функцію під-
тримання постійного рівня глюкози в крові як одного з показників
гомеостазу, що має важливе фізіологічне значення. Гіпоглікемія
створює небезпеку порушення забезпечення центральної нервової
системи енергією, що може спричинити втрату свідомості, судоми і
навіть летальний кінець. Стійка гіперглікемія є досить частим симп-
томом при захворюваннях, перш за все пов'язаних з ураженням ен-
докринної системи.
На рівні цілого організму швидкість ферментативних реакцій і
обмін вуглеводів у різних тканинах і органах регулюється нервовою
системою і гормонами, яким належить ключова роль в інтеграції

279
метаболізму. Тому можна говорити про нейроендокринну регуляцію
метаболізму взагалі і вуглеводного обміну зокрема.
Вплив нервової системи на вуглеводний обмін першим довів
Клод Бернар (1849 р.). Він встановив, що укол у ділянці дна IV шлу-
ночка довгастого мозку («цукровий укол») спричиняє мобілізацію
глікогену в печінці з наступною гіперглікемією і глюкозурією. Потім
було одержано ряд інших фактів, які свідчили про нейрогуморальну
регуляцію вуглеводного обміну.
Велике значення в регуляції вуглеводного обміну належить корі
великих півкуль головного мозку. Так, встановлено, що фактори пси-
хогенного характеру супроводжуються посиленим розщепленням
глікогену в печінці і підвищенням вмісту глюкози в крові.
Гіперглікемія може бути викликана умовно-рефлекторним шля-
хом, що свідчить про участь кори великих півкуль у регуляції вугле-
водного обміну. Яскравим доказом нейрогуморальної регуляції вуг-
леводного обміну є так звана емоційна гіперглікемія і глюкозурія.
Збудження, яке виникає в ЦНС, швидко поширюється нервовими
шляхами спинного мозку і симпатичними нервами досягає печінки.
Як результат частина глікогену печінки розпадається з утворенням
глюкози. Концентрація глюкози в крові при цьому зростає. Збудження
симпатичного відділу вегетативної нервової системи підвищує рівень
глюкози в крові, а збудження парасимпатичного відділу – знижує.
Поряд із такою безпосередньою дією ЦНС на печінку і підшлун-
кову залозу важливий вплив на вміст глюкози в крові мають гумора-
льні фактори. По суті, механізм регулюючого впливу нервової сис-
теми на обмін вуглеводів реалізується, головним чином, через дію
на ендокринні залози.
Так, зниження концентрації глюкози в крові призводить до реф-
лекторного збудження центрів, розташованих у гіпоталамусі. У цій
частині мозку відбувається «переключення» із нервового шляху на
гуморальний (див. Гормони).
Гуморальна регуляція вуглеводного обміну дуже складна. Важ-
ливий регуляторний вплив на метаболізм вуглеводів чинять гормо-
ни підшлункової залози інсулін та глюкагон і гормон мозкової речо-
вини надниркових залоз – адреналін.
На обмін вуглеводів значно впливають також гормони кори над-
ниркових залоз, щитовидної залози і передньої долі гіпофіза.
Єдиним гормоном, який знижує вміст глюкози в крові, є інсулін.
Він стимулює всі три процеси засвоєння глюкози, а саме: її транспорт
в клітини, окислення до кінцевих продуктів – CO2 і H2O та синтез глі-
когену і триацилгліцеринів у жировій тканині. Усі інші гормони під-
вищують рівень глюкози, тому їх називають контрінсулярними.
За своїм механізмом дії контрінсулярні гормони істотно розріз-
няються один від одного, але за кінцевим ефектом – підвищенням
глюкози в крові – всі вони є антагоністами інсуліну.
При недостатності інсуліну спостерігається гіперглікемія, глю-
козурія; зниження вмісту глікогену в печінці і м'язовій тканині через
їхню нездатність засвоювати глюкозу; пригнічення біосинтезу жир-
280
них кислот з глюкози і ацетил-КоА та біосинтезу білків; різке зни-
ження активності глюкокінази; посилення процесів глюконеогенезу.
Описана картина недостатності інсуліну є особливо виразною у разі
переродження острівців Лангерганса підшлункової залози, у -кліти-
нах яких виробляється інсулін. Це захворювання одержало назву цу-
крового діабету, або цукрового сечовиснаження.
Тонкий механізм дії інсуліну в м'язах пов'язаний, перш за все, з
підвищенням проникності клітинних мембран для глюкози. Упові-
льнене надходження глюкози в м'язову клітину за недостатності ін-
суліну лімітує її метаболізм.
Гормони кори надниркових залоз – глюкокортикоїди (кортизол,
кортизон, кортикостерон) також діють у печінці і м'язах, виявляючи
антагоністичну дію відносно інсуліну. Уповільнюючи обмін глюкози
в периферичних органах і стимулюючи глюконеогенез, глюкокорти-
коїди здатні підвищувати рівень глюкози крові. З цим пов'язане ви-
никнення так званого «стероїдного діабету» внаслідок тривалого за-
стосування препаратів глюкокортикоїдів.
Другим гормоном підшлункової залози, який впливає на вугле-
водний обмін, є глюкагон, що синтезується -клітинами острівців
Лангерганса і є повним антагоністом інсуліну, діючи головним чи-
ном на печінку. Синергістом глюкагону є гормон мозкової речовини
надниркових залоз – адреналін.
Секреція адреналіну особливо зростає при гострому стресі, що
супроводжується швидкою мобілізацією глікогену в печінці і м'язах.
У печінці це призводить до виходу вільної глюкози в кров, одночас-
но гальмується поглинання глюкози м'язами. Замість глюкози під
впливом катехоламінів (адреналіну) як джерело енергії використо-
вуються жирні кислоти, що вивільняються з жирової тканини.
Адреналін і глюкагон прискорюють перетворення неактивної
фосфорилази b у її активну форму – фосфорилазу а. Одночасно га-
льмується активність глікогенсинтази. Встановлено також, що адре-
налін стимулює виділення глюкагону і пригнічує виділення інсуліну.
Передня доля гіпофіза виробляє два гормони, які мають відно-
шення до регуляції вуглеводного обміну: адренокортикотропний
(АКТГ) і соматотропний (СТГ). Обидва ці гормони, по суті, діють на
обмін вуглеводів опосредковано. АКТГ стимулює синтез і секрецію
глюкокортикоїдів у пучковій зоні кори надниркових залоз. Про їхню
дію сказано вище. СТГ діє як антагоніст інсуліну. Він гальмує метабо-
лізм глюкози та стимулює глюконеогенез у тканинах, сприяючи, та-
ким чином, підвищенню рівня глюкози в крові. Підсумовуючи вище-
сказане, можна дійти висновку, що контрінсулярні гормони – адрена-
лін, норадреналін, глюкагон, а також тироксин і трийодтиронін (ос-
танні два – гормони щитовидної залози) стимулюють розпад глікоге-
ну, а глюкокортикоїди та соматотропін стимулюють глюконеогенез.

281
 ГЛАВА 8. СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ
І МЕТАБОЛІЗМ ЛІПІДІВ
Ліпіди (lipos – жир, грецьк.) – це велика група різноманітних за
хімічною будовою органічних речовин нерозчинних у воді і розчин-
них у неполярних органічних розчинниках – ефірі, хлороформі, аце-
тоні, бензолі і т.ін.
Загальна біологічна характеристика ліпідів
Біологічні функції ліпідів визначаються їхньою будовою і фізико-
хімічними властивостями. Специфічною властивістю ліпідів є їхня зда-
тність утворювати у водному середовищі емульсії різного ступеня дис-
персності та стійкості. Ця властивість має суттєве біологічне значення.
Так, від емульгування ліпідів у шлунково-кишковому тракті залежить їх
розщеплення та всмоктування. У вигляді емульсії жир знаходиться
в крові, лімфі і транспортується до різних органів і тканин, включаю-
чись в обмінні процеси.
Ліпіди відіграють подвійну біологічну роль – енергетичну та
структурну. При їхньому розщепленні звільнюється велика кількість
енергії. Так, окислення 1 г жиру в організмі людини супроводжується
утворенням 35–39 кДж енергії.
Ліпіди як пластичний матеріал, утворюючи комплекси з білками
(ліпопротеїни), вуглеводами (гліколіпіди), складають основу струк-
тури клітин і тканин.
Особливо важливою є роль ліпідів у структурі мембран клітин
та клітинних органел – мітохондрій, рибосом, ядра тощо.
Мембрани, як відомо, відіграють надзвичайно важливу роль
у структурі, обміні та функціях клітини.
У кожному типі мембран внутрішня частина являє собою бімоле-
кулярний шар ліпідів, на якому з внутрішньої і зовнішньої сторін роз-
ташовані білки, немовби вбудовані з двох боків у ліпідний прошарок.
Тому мембрани і вважають багатошаровими або ламелярними стру-
ктурами (lamellar – шаровий, англ.). Окрім того, відкладаючись у зна-
чних кількостях у підшкірній жировій клітковині, жир відіграє роль
термоізолятора, запобігаючи втраті організмом тепла, а також вико-
нує механічну функцію, уберігаючи організм від травмування.
Високий вміст ліпідів у клітинах нервової тканини й особливо
головного мозку свідчить про їхню важливу роль у формуванні стру-
ктури і функцій нервової системи.
Як складні ефіри спиртів та вищих жирних кислот, ліпіди є най-
важливішим джерелом ендогенної води, яка утворюється під час їх-
нього окислення, тому що з усіх органічних сполук ліпіди містять
найбільшу кількість атомів водню.
Ліпіди і продукти їхнього обміну утворюють велику групу біоло-
гічно активних сполук, які впливають на метаболізм і структуру клі-
тин і організму в цілому. Це чоловічі й жіночі статеві гормони, гор-
мони кори надниркових залоз (кортикостероїди), простагландини,
жовчні кислоти й жиророзчинні вітаміни – А, Д, К і Е.
282
 Основні біологічні функції ліпідів у вільному стані відображає
табл. 10.
Таблиця 10
Основні біологічні функції ліпідів
Функція Характеристика функції Ліпіди, котрі здійснюють фу-
нкцію
Емульгуюча Амфіфільні ліпіди є емуль- Фосфогліцериди, жовчні кис-
гаторами. Розміщуючись на лоти є емульгаторами для
поверхні фаз масло–вода, ацилгліцеринів у кишечнику.
стабілізують емульсії і пе- У крові фосфогліцериди ста-
решкоджають їх розшару- білізують розчинність холес-
ванню терину
Енергетична При розщепленні 1 г ліпідів Ацилгліцерини, вільні жирні
виділяється 39,1 кДж енер- кислоти
гії. Це більше ніж під час
окислення 1 г вуглеводів і
білків разом узятих
Структурна Ліпіди входять до складу Фосфоліпіди (фосфогліцери-
білково-ліпідного бішару ди, сфінгомієліни), холесте-
клітинних мембран і суб- рин та його ефіри
целюлярних утворень
Механічна Ліпіди сполучної тканини, Триацилгліцерини
яка утворює капсули внут-
рішніх органів, і підшкірної
жирової тканини, захища-
ють органи від зовнішніх
пошкоджень
Теплоізолююча Ліпіди підшкірної жирової Триацилгліцерини
клітковини зберігають те-
пло завдяки їх низькій теп-
лопровідності
Транспортна Беруть участь у транспорті Фосфоліпіди, жовчні кислоти
речовин (наприклад, катіо-
нів) через ліпідний шар
біомембран, переносять
ліпіди з кишечника в кров,
утворюючи холеїнові ком-
плекси
Електроізолю- Є своєрідним електроізо- Сфінгомієліни, глікосфінго-
юча люючим матеріалом у міє- ліпіди
лінових оболонках клітин

Розчинююча Деякі ліпіди є розчинника- Жовчні кислоти – розчинники

ми для інших ліпідних ре- вітамінів у кишечнику
човин

283

Функція Характеристика функції
Гормональна Усі стероїдні гормони, які
виконують різноманітні
специфічні функції
Вітамінна Усі жиророзчинні вітаміни
(А, Д, Е, К) і вітаміноподі-
бні речовини (F, убіхінон
або кофермент Q)
Продовження табл. 10
Ліпіди, котрі здійснюють
функцію
Стероїди (статеві гормони,
кортикостероїди). Похідні
поліненасиченої арахідоно-
вої кислоти
Стероїди, ізопреноїди, похід-
ні есенціальних жирних кис-
лот (олеїнова, лінолева, лі-
ноленова, арахідонова)

Класифікація ліпідів
Існують три основні класифікації ліпідів: біологічна, або фізіоло-
гічна, фізико-хімічна і структурна.
Біологічна класифікація. Відповідно до цієї класифікації ліпіди по-
діляють на резервні і структурні. Резервні ліпіди у великих кількостях
депонуються в підшкірній жировій тканині, сальниках внутрішніх ор-
ганів і в інших жирових депо. Загальна кількість резервних ліпідів
у більшості людей становить 10–15% маси тіла. Однак кількість резе-
рвних ліпідів може значно змінюватися залежно від режиму харчуван-
ня, інтенсивності фізичного навантаження, стану організму та інших
причин. При ожирінні кількість жиру може досягати 25–35%, а іноді
навіть 50% маси тіла.
Резервні ліпіди за своєю хімічною структурою належать, голо-
вним чином, до ацилгліцеринів і в значних кількостях використову-
ються для енергетичних потреб організму.
Структурні ліпіди не мають такої енергетичної цінності, як ре-
зервні ліпіди. Це переважно складні ліпіди, і у вигляді ліпопротеїнів
вони складають основу клітинних структур і субклітинних утворень.
Фізико-хімічна класифікація враховує ступінь полярності ліпі-
дів. За цією ознакою ліпіди поділяються на нейтральні, або неполя-
рні, і полярні. До першого типу належать ліпіди, які не мають заря-
ду, а до другого – ліпіди, які несуть заряд і мають виразні полярні
властивості, наприклад фосфоліпіди, жирні кислоти.
Деякі ліпіди мають певні структурні особливості, які зумовлюють
їх важливі біологічні властивості. У більшості випадків вони представ-
лені іонними або полярними похідними вуглеводнів і належать до класу
речовин, які називаються амфіфілами.
Амфіфіли (amphi – обидва (грецьк.); phyle – спорідненість
(грецьк.)) містять полярні або іонні гідрофільні групи, а також гідрофо-
бні неполярні вуглеводневі групи. Властивості амфіфілів значною мі-
рою визначаються природою цих груп. Так, наприклад, нейтральні жи-
ри відзначаються низькою полярністю і, як наслідок, мають дуже малу
спорідненість з водою. Інші ліпіди, такі як фосфогліцериди і сфінголіпі-
ди, більш полярні; внаслідок виразних амфіфільних властивостей вони
входять до складу основних структурних компонентів різних біологічних
284
мембран. Ці фізико-хімічні особливості різних ліпідів зумовлюють їх рі-
зноманітні біологічні функції.
Структурна класифікація – це найскладніша класифікація, яка ґру-
нтується на хімічній будові ліпідів. Відповідно до цієї класифікації ліпіди
поділяються на три великі групи: прості, складні та похідні ліпідів.
Класифікація ліпідів

Прості ліпіди – у хімічному відношенні є складними ефірами різних

спиртів та жирних кислот. Залежно від спиртового компонента вони ді-
ляться на такі підгрупи:
1. Нейтральні жири або гліцериди (ацилгліцерини) – складні
ефіри трьохатомного спирту гліцерину та вищих жирних кислот.
2. Стерини і стериди. Стерини – одноатомні циклічні спирти.
Стериди – складні ефіри одноатомних циклічних спиртів стеринів і
вищих жирних кислот.
3. Воски – складні ефіри вищих одноатомних спиртів і вищих
жирних кислот.
Складні ліпіди – це також ефіри вищих жирних кислот і спиртів,
але на відміну від простих ліпідів, вони мають у своїй структурі ряд
285
інших компонентів (азотисті сполуки, залишки фосфорної або сір-
чаної кислот, вуглеводи тощо). До складних ліпідів відносяться:
1. Фосфоліпіди (фосфатиди) – складні ефіри спиртів (гліцерину або
сфінгозину) і жирних кислот. Окрім того, до їх складу входять залишки
фосфорної кислоти і азотисті сполуки (холін, коламін або серин).
2. Гліколіпіди – складні ефіри аміноспирту сфінгозину та жирних
кислот, зв'язані з вуглеводами (глюкоза, галактоза). Деякі з гліколі-
підів містять нейрамінову кислоту і галактозамін.
Сульфоліпіди – подібні до гліколіпідів, але мають у своєму скла-
ді залишок сірчаної кислоти.
Похідні ліпідів. Ця група речовин включає різноманітні спо-
луки, котрі близькі до ліпідів за будовою і фізико-хімічними вла-
стивостями.
До них належать такі речовини, як насичені і ненасичені жирні ки-
слоти, моно- і диацилгліцерини, вищі спирти, а також каротини, жи-
ророзчинні вітаміни (А, Д, Е, К) та ін.
Прості ліпіди
Нейтральні жири – тригліцериди (триацилгліцерини). Вони
складають основу резервних ліпідів і служать джерелом енергії.
Оскільки жири є складними ефірами гліцерину і жирних кислот, то їх
різноманітність залежить переважно від природи і властивостей жи-
рних кислот, які входять до складу їх молекули.
Вищі жирні кислоти є основними гідрофобними компонентами
простих і складних ліпідів. Із різних ліпідів виділено понад 200 жир-
них кислот. Вони відрізняються між собою довжиною ланцюга, чис-
лом і положенням подвійних зв'язків, а також замісниками (окси-,
кето-, циклічні структури). Більшість жирних кислот, які входять до
складу жирів, мають нерозгалужений вуглеводневий ланцюг і парну
кількість атомів вуглецю.
У природі жирні кислоти у вільному стані зустрічаються рідко.
Проте, утворюючи ефірні чи амідні зв'язки, вони входять до складу
різних класів ліпідів, зазначених вище, а також багатьох проміжних
продуктів метаболізму ліпідів.
Серед них можуть бути насичені кислоти (масляна, капронова,
пальмітинова, стеаринова) і ненасичені, які мають різну кількість
подвійних зв'язків: один (олеїнова), два (лінолева), три (лінолено-
ва), чотири (арахідонова) (табл.11).
Суміш жирних кислот, яку одержують під час гідролізу ліпідів із
різних природних джерел, звичайно, містить як насичені, так і нена-
сичені жирні кислоти. У ліпідах тваринного походження переважаю-
чою насиченою жирною кислотою є пальмітинова (С16), друге місце
займає стеаринова кислота (С18). Більш короткі жирні кислоти (С14 і
С12), як і довголанцюгові (до С28), зустрічаються лише в невеликих
кількостях. Жирні кислоти, які містять 10 або менше вуглецевих
атомів, у тваринних ліпідах зустрічаються рідко, причому у вільному
стані ці жирні кислоти в організмі містяться в невеликій кількості,
переважно як продукти обміну.

286
 Таблиця 11
Жирні кислоти
Загальноприйнята назва Назва за Женевською номенклатурою
і формула і структурна формула
Насичені

Масляна С3Н7СООН Бутанова СН3–(СН2)2

Капронова С5Н11СООН Гексанова СН3–(СН2)4

Міристинова С13Н27СООН Тетрадеканова СН3–(СН2)12

Пальмітинова С15Н31СООН Гексадеканова СН3–(СН2)14

Стеаринова С17Н35СООН Октадеканова СН3–(СН2)16

Ненасичені

Кротонова С3Н5СООН 2-Бутенова СН3–СН=СН

9-Октадеценова СН3–(СН2)7–СН=СН–
Олеїнова С17Н33СООН
–(СН2)7

9,12-Октадекадієнова СН3–(СН2)4–
Лінолева С17Н31СООН
–СН=СН–СН2–СН=СН–(СН2)7

9,12,15-Октадекатрієнова СН3–СН2–
Ліноленова С17Н29СООН
–СН=СН–СН2–СН=СН–СН2–СН=СН–
–(СН2)7

5,8,11,14-Ейкозатетраєнова СН3–(СН2)4–
Арахідонова С19Н31СООН
–СН=СН–СН2–СН=СН–СН2–СН=СН–
–СН2–СН=СН–(СН2)3

У деяких рідинах організму, таких як молоко і молозиво, присутні

жири, які містять разом із вищими жирними кислотами (пальмітино-
вою, олеїновою) і коротколанцюгові жирні кислоти (масляна, капро-
нова). У жіночому молоці виявлено близько 40 різних жирних кислот.
287
 У жирових депо відкладаються, головним чином, ліпіди, які міс-
тять вищі жирні кислоти з довжиною ланцюга 16–18 вуглецевих атомів.
Що стосується ненасичених жирних кислот, які зустрічаються
в природі, то всі вони при кімнатній температурі – рідини .
Одинарний подвійний зв'язок у жирних кислотах тваринного по-
ходження звичайно знаходиться в 9,10-положенні жирної кислоти.
Двома найбільш розповсюдженими мононенасиченими жирними
кислотами тваринного походження є олеїнова і пальмітоолеїнова
СН3–(СН2)5–СН=СН–(СН2)7–СООН
Пальмітоолеїнова кислота
Проте олеїнова кислота в природі превалює в кількісному від-
ношенні.
Наявність подвійного зв'язку створює можливість утворення
цис- та транс-ізомерів. Як правило, природні жирні кислоти з одним
подвійним зв'язком є цис-ізомерами.
Жирні кислоти, які мають більше одного подвійного зв'язку,
відносяться до поліненасичених кислот.
Встановлено, що чим активніший обмін і функція клітин, тим бі-
льше подвійних зв'язків у жирних кислотах, які беруть участь в утво-
ренні їх мембран. Так, із мембран паличкоподібних зорових клітин
сітківки ока виділено поліненасичену жирну кислоту, яка має 22 ато-
ми вуглецю в ланцюзі і 6 подвійних зв'язків.
Поліненасичені жирні кислоти входять до складу харчових жи-
рів, особливо рослинних олій, таких як кукурудзяна, соняшникова,
горіхова, оливкова, бавовняна та інших, а також деяких лікарських
препаратів (риб'ячий жир, лінетол, есенціале, олія обліпихова, олія
шипшини, арахіден та ін.).
Найважливішими для організму людини і вищих тварин є такі
поліненасичені кислоти, як лінолева, ліноленова й арахідонова. Ці
кислоти в організмі або зовсім не синтезуються (лінолева і ліноле-
нова), або утворюються в недостатніх кількостях (арахідонова), тому
їх називають незамінними, або есенціальними кислотами (essential –
виключний, франц.) і відносять до вітамінів (вітамін F, fat – жир,
англ.). Ці кислоти відзначаються високою біологічною активністю.
Експериментально доведено, що у разі недостатності лінолевої і лі-
ноленової кислот у тварин, наприклад у щурів, починається випадін-
ня шерсті, посилюється злущування епітелію, а в молодих тварин
припиняється ріст.
Характерними біохімічними ознаками дефіциту ненасичених
жирних кислот є порушення обміну холіну, холестерину і фосфору.
Встановлено, що поліненасичені жирні кислоти знижують вміст хо-
лестерину в крові, стимулюють його обмін у печінці і виведення із
жовчю. Ефіри холестерину з поліненасиченими жирними кислота-
ми – це важлива транспортна форма стероїдів і необхідна ланка їх
метаболізму. Похідними поліненасичених жирних кислот є гормони
простагландини.
288
 Гліцерин
Спиртовим компонентом більшості нейтральних жирів виступає
гліцерин. Це триатомний спирт

У структурі гліцерину відсутній асиметричний атом вуглецю. Він

розчинний у воді та етанолі і нерозчинний або слабо розчинний в ор-
ганічних розчинниках. Гліцерин утворює ефіри з жирними кислота-
ми – типу гліцеридів (ацилгліцеринів), які називають також нейтра-
льними ліпідами. Ацилгліцерини поділяються на моно-, ди- та три-
ацилгліцерини, які містять відповідно один, два і три ефірозв'язані
ацили (RCO–):

Слід зазначити, що моноефіри можуть утворюватися як за

первинною спиртовою групою (α-ізомери), так і за вторинною
(β-ізомери).

α-Ізомер β-Ізомер
Номенклатура жирів. Якщо до складу молекули жирів входять
гліцерин та три залишки будь-якої однієї кислоти, то такі жири нази-
вають моноацидними, або простими триацилгліцеринами. У цьому
випадку назва молекули жиру утворюється з назви жирної кислоти із
зазначенням кількості її залишків у молекулі. Наприклад, моноацид-
ний жир, утворений із трьох молекул стеаринової кислоти, називаєть-
ся тристеарином, утворений із пальмітинової кислоти – трипальміти-
ном, а із олеїнової – триолеїном.
289
 Якщо до складу молекули жиру входять різні жирні кислоти,
то такий жир називається гетероацидним. Гетероацидний жир
може містити або три різні, або дві однакові жирні кислоти. Від-
повідно до цього утворюється і назва. Наприклад, стеаропальмі-
тоолеїн або дистеаропальмітин. Фізико-хімічні властивості ацил-
гліцеринів значною мірою залежать від переважання в їхньому
складі тієї чи іншої жирної кислоти. Так, стеаринова кислота пла-
виться при температурі 70°С, тому при звичайній температурі
жир, у якому вона переважає, буде твердим, наприклад, жир вівці.
Моно- і диацилгліцерини, які мають вільні полярні гідроксили,
розчинні у воді. Вони утворюють у воді міцели. Триацилгліцерини
не мають здатності до утворення міцел і не розчинні у воді. При
лужному гідролізі або омиленні ацилгліцеринів утворюється глі-
церин і вільні жирні кислоти. В організмі гідроліз ацилгліцеринів
здійснюють ферменти ліпази.
До складу жирів підшкірної клітковини входить 50–60% олеїно-
вої кислоти, тому вони плавляться при 17–23°С, перебуваючи в ор-
ганізмі фактично в рідкому стані. Це сприяє обміну жиру між жиро-
вою тканиною і кров'ю, а також прискорює його внутрішньоклітинне
використання.
Прості моноацидні жири отримують переважно штучним
шляхом. В організмі людини і вищих тварин більшість жирів ге-
тероацидні.
Вміст жиру в деяких органах, тканинах і рідинах людини (у %)
у перерахуванні на сиру масу такий:
печінка 1,5-3,0
м'язи 1,0-1,1
кров 0,2-0,3
молоко 3,2-3,8

Стерини та стериди
Сполуки цієї групи можна розглядати як похідні відновленої
конденсованої циклічної системи – циклопентанпергідрофенантре-
ну, який складається з трьох конденсованих циклогексанових кілець

290
(А, В і С) у нелінійному або фенантреновому сполученні і циклопен-
танового кільця D.

Стерини, або стероли, – одноатомні вторинні спирти, похід-

ні циклопентанпергідрофенантрену. Вони широко розповсюджені
в живій природі і залежно від походження розподіляються на дві
групи – тваринні (зоостерини) і рослинні (фітостерини). У складі
тканин стерини перебувають або у вільному стані, або (частіше)
у вигляді складних ефірів з жирними кислотами – стеридів.

До зоостеринів відносяться: холестерин (С27Н45ОН), десмосте-

рин (С27Н43ОН), ланостерин (С30Н40ОН) і ряд інших. Найбільше зна-
чення в організмі людини і тварин має холестерин:

Холестерин (холестерол) уперше був виділений ще у XVIII сто-

річчі із жовчних каменів, звідки і походить його назва (chole – жовч,
лат.).
Як видно із наведеної формули, холестерин має один подвій-
ний зв'язок (між С5–С6), боковий ланцюг із восьми вуглецевих
атомів і одну гідроксильну групу біля С3, тобто це циклічний не-
насичений одноатомний спирт. З'єднуючись із жирними кислота-
ми, переважно ненасиченими, холестерин утворює складні ефіри –
холестериди. Холестерин і його ефіри є складовою частиною

291
мембран клітин і субклітинних структур. Особливо великий їх
вміст (більше 2%) у тканині головного мозку. У крові ефіри холе-
стерину складають основну частину загального холестерину і
транспортуються в складі ліпопротеїнів.
В організмі людини та вищих тварин із холестерину утворюють-
ся такі біологічно активні сполуки, як гормони кори надниркових за-
лоз – кортикостероїди, статеві гормони, а також жовчні кислоти.
Холестерин може з'єднуватися своєю гідроксильною групою не
тільки з жирними кислотами, але й з іншими сполуками, в тому числі
токсичними речовинами (наприклад, з токсинами патогенних мікро-
організмів, гемолітичними отрутами змій тощо) і знешкоджувати їх.
Окрім холестерину, у деяких тканинах (кістковий мозок, кров,
нервова тканина, шкіра) у невеликих кількостях містяться 7-окси-
холестерин, 7-дегідрохолестерин, який має ще один подвійний
зв'язок у положенні С7–С8. Під дією ультрафіолетового опромі-
нення 7-дегідрохолестерин, який є у людини в шкірі, перетворю-
ється у вітамін Д3.
Воски
Загальна назва воски відноситься до природних ефірів вищих
жирних кислот і вищих монооксиспиртів. Воски утворюють захисне
покриття на шкірі, шерсті, пір'ї, а також є головними ліпідними ком-
понентами багатьох видів морського планктону – одного з основних
джерел їжі океанської фауни.
Ланолін – жир шерсті вівці є сумішшю жирнокислотних ефірів ла-
ностерину й агностерину і застосовується у фармації як мазева основа.
Спермацет. Входить до складу спермацетового масла, яке добу-
вають із черепних порожнин кашалота.
Основна складова частина спермацету – цетилпальмітин – скла-
дний ефір цетилового спирту і пальмітинової кислоти.

Бджолиний віск – це суміш різних речовин ліпідної природи,

серед яких основною складовою частиною є складний ефір міри-
цилового спирту і пальмітинової кислоти – мірицилпальмітин.

Ланолін, спермацет та бджолиний віск широко використовуються

в парфумерії і фармації як основа для приготування кремів і мазей.
292
 Складні ліпіди
Складні та змішані ліпіди на відміну від простих ліпідів містять
неліпідний компонент, наприклад фосфат (фосфоліпіди), вуглевод
(гліколіпіди) та ін.
Фосфоліпіди (фосфатиди), як уже зазначалося, є складовою час-
тиною мембран клітин і субцелюлярних структур – ядер, мітохонд-
рій, рибосом. Це складні ефіри жирних кислот та спиртів, але, крім
того, до їх складу входять фосфорна кислота і такі азотовмісні речо-
вини, як амінокислоти й аміноспирти.
Залежно від характеру спирту, що входить до складу їх молекули,
фосфатиди поділяються на дві групи: фосфатиди-гліцериди, або фо-
сфогліцериди і фосфатиди-негліцериди.
Фосфогліцериди
Ліпіди цього класу, що називаються також гліцерофосфатами, мі-
стяться практично тільки в клітинних мембранах, і лише дуже невели-
ка кількість фосфогліцеридів знаходиться в складі жирових депо.
Молекули всіх фосфогліцеридів мають полярну голову і два не-
полярних вуглеводневих хвости; тому їх називають амфіпатичними,
або полярними ліпідами.
Кожний тип фосфогліцеридів може бути представлений вели-
кою кількістю різних сполук, що відрізняються залишками жирних
кислот. Як правило, вони містять один залишок насиченої й один
залишок ненасиченої жирної кислоти, причому остання знаходить-
ся в положенні 2 гліцерину. До структури природних фосфогліце-
ридів входить α-гліцеринфосфорна кислота.
Лецитин. Одним з найперших фосфогліцеридів, отриманим ще
у 1845 р. з яєчного жовтка, був лецитин (lethitos – жовток, грецьк.).
У молекулі лецитину два гідроксили гліцерину з'єднані з двома мо-
лекулами вищих жирних кислот, з котрих одна, як правило, ненаси-
чена. Третій гідроксил з'єднується з фосфорною кислотою, до якої
приєднується аміноспирт – холін. Таким чином, лецитин відноситься
до фосфатидилхолінів.

Кефалін. Ця група фосфоліпідів на відміну від лецитинів міс-

тить замість холіну аміноспирт коламін (етаноламін). Тому ця гру-
па фосфоліпідів одержала назву коламінфосфатидів, або фосфати-
дилетаноламінів.
293
 Хоча кефалін і лецитин – це старі назви, проте й до теперішнього
часу вони використовуються досить часто. Ці два фосфогліцериди ме-
таболічно зв'язані один з одним і є основними ліпідними компонен-
тами більшості мембран у клітинах тварин.
Серинфосфатиди вперше були виділені із головного мозку бика,
а потім знайдені і в більшості інших тканин тварин, рослин і бакте-
рій. Вони побудовані з тих же складових частин, але азотовмісна час-
тина в них містить амінокислоту серин

Інозитфосфатиди вперше виділені з туберкульозних паличок,

а потім знайдені в рослинах і тканинах тварин. Ця група фосфатидів
характеризується тим, що до їхнього складу входить шестиатомний
циклічний спирт інозит:

Існує порівняно багато форм інозитфосфатидів, які відрізня-

ються наявністю або відсутністю (наприклад, ліпозитол) в їх
структурі молекули гліцерину, кількістю залишків жирних і фос-
форної кислоти. Залежно від цього інозитфосфатиди діляться на
294
три основні групи: монофосфоінозитфосфатиди (де один залишок
фосфату сполучається з інозитом), поліфосфоінозитфосфатиди
(в яких декілька фосфатів приєднуються до гідроксильних груп
інозиту) і складні інозитфосфатиди (у яких до інозиту приєдну-
ються інші речовини – амінокислоти, моносахариди, фітосфінго-
зин). Поліфосфорні інозитфосфатиди виявлені переважно в голо-
вному мозку людини і вищих тварин, де, як вважають, вони віді-
грають важливу роль у нервовій діяльності. У рослинному світі на
них багаті соя, арахіс, соняшник.
Ацетальфосфатиди, або плазмалогени (їх називають також фо-
сфатидалями). Ці сполуки за структурою близькі до лецитинів і ке-
фалінів і відрізняються від них лише тим, що в їх складі замість одні-
єї з вищих жирних кислот (наприклад, пальмітинової) з гідроксиль-
ною групою гліцерину сполучається єнольна форма альдегіду (на-
приклад, пальмітинового). Сполуки, утворені альдегідами та спир-
тами, називаються ацеталями.

Плазмалогени містяться в усіх тканинах організму людини і ста-

новлять близько 20% від загальної кількості фосфоліпідів. Особливо
багато їх у головному і спинному мозку, де 50–90% від вмісту всіх лі-
підів припадає на плазмалогени.
Кардіоліпін – подібний до фосфатидилгліцеринів, але має
більш складну структуру. Хребет молекули кардіоліпіну включає
три залишки гліцерину, сполучених між собою двома фосфодиефі-
рними містками через 1- і 3-положення; гидроксильні групи двох
зовнішніх залишків гліцерину етерифіковані жирними кислотами.
Кардіоліпін уперше був виділений із серця бика і звідси отримав
свою назву. Надалі він був виявлений у багатьох тканинах тварин і лю-
дини, в зеленому листі вищих рослин, дріжджах. Вміст його в клітинах
складає 2–5% від маси ліпідів. Проте в мембранах мітохондрій він є
головним компонентом фосфоліпідів.
Фосфатиди-негліцериди
Діольні фосфатиди (фосфоліпіди) – нова, нещодавно відкрита
група сполук. Вони є похідними двохатомних спиртів, у яких одна зі
спиртових груп етерифікована залишком жирної кислоти, а інша
зв'язана з фосфатом і будь-яким спиртом, наприклад з холіном. У ор-
ганізмі діольні фосфоліпіди можуть зв'язуватися з клітинними
мембранами, змінюючи їх функцію. Вони виявляють виразні пове-
295
рхнево-активні властивості. Великі їх концентрації призводять до
гемолізу еритроцитів. Діольні фосфоліпіди впливають на імунні
реакції і усувають вплив медіатору ацетилхоліну на клітини, тобто
виявляють холінолітичну дію.
Сфінгомієліни. Вони у великих кількостях містяться в нервовій
тканині, входячи до складу мієліну, який утворює оболонку нервових
волокон (звідси пішла їх назва). Сфінгомієліни виявлені і в інших ор-
ганах (легені, печінка, нирки, селезінка, а також у крові).
Сфінгомієліни побудовані з двохатомного ненасиченого аміно-
спирту сфінгозину, холіну, фосфорної та жирної кислот, причому жи-
рна кислота своїм карбоксилом реагує з аміногрупою сфінгозину, в
результаті чого утворюється ациламідний зв'язок.

Сфінгомієліни відрізняються між собою характером жирної кис-

лоти, котра входить до їхнього складу (стеаринова, пальмітинова, ліг-
ноцеринова).
Гліколіпіди і сульфоліпіди
Гліколіпіди – це велика група складних ліпідів, що містять у своє-
му складі вуглеводи.
У гліколіпідів голову молекули утворюють полярні, гідрофіль-
ні групи вуглеводів, найчастіше D-галактоза, але може бути й глю-
коза, а в деяких випадках – галактозамін і нейрамінова кислота.
Найпростішими гліколіпідами є глікозилдиацилгліцерини, вияв-
лені в рослинах і мікроорганізмах.
Інша група – цереброзиди, їх можна розглядати і як гліколіпіди,
і як сфінголіпіди, оскільки ці сполуки містять і цукор, і аміноспирт
сфінгозин. Особливо багато цереброзидів міститься в мембранах
нервових клітин і, зокрема, в мієліновій оболонці. Жирні кислоти, які
входять до складу цереброзидів, незвичайні, бо містять понад 20 ато-
мів вуглецю; найчастіше зустрічаються нервонова, церебронова і лі-
гноцеринова кислоти.
Нижче наведено формулу цереброзиду нервону, до складу якого
входять нервонова кислота (C23H45COOH) і галактоза. Остання
своїм напівацетальним гідроксилом утворює глікозидний зв'язок зі
спиртовою групою сфінгозину:

296
 Інший великий клас гліколіпідів складають гангліозиди. Це
надзвичайно складні, багаті вуглеводами ліпіди з дуже великими
молекулами. Як правило вони виявляються на зовнішній поверхні
клітинних мембран, особливо в нервовій тканині. Наприклад,
у складі гангліозидів із мозку бика виявлені: жирна кислота, спирт
сфінгозин, цукри D-глюкоза і D-галактоза і похідні аміноцукрів –
N-ацетилглюкозамін і N-ацетилнейрамінова кислота. Таким чи-
ном, у структурному відношенні гангліозиди подібні до церебрози-
дів з тією різницею, що замість одного залишку галактози вони мі-
стять складний олігосахарид.
Сульфоліпіди – це сульфатні похідні цереброзидів. Сульфат
приєднується до третього гідроксилу галактози. Вони мають дуже
виразні кислотні властивості і легко зв'язують катіони. Вважають,
що вони беруть участь у транспорті катіонів через мембрани нерво-
вих клітин і волокон. Тому сульфоліпіди потрібні для нормальної
електричної активності нервової системи.
Метаболізм ліпідів
Обмін ліпідів, як і обмін вуглеводів і білків, – це складний,
багатоступеневий процес від надходження їх до організму з їжею
до утворення кінцевих продуктів. Він включає такі основні етапи:
травлення і всмоктування в шлунково-кишковому тракті – енте-
ральний обмін, транспорт від кишечника до інших органів і тка-
нин та внутрішньоклітинне перетворення – проміжний або інтер-
медіарний обмін.
Добова потреба в жирах організму дорослої людини масою 70 кг
становить у середньому 80–100 г. На добу необхідно близько 5-10 г по-
ліненасичених жирних кислот, близько 5–6 г фосфатидів і 0,3–0,6 г хо-
лестерину. Проте, у залежності від умов побуту, клімату, характеру
трудової діяльності, фізіологічного стану організму можливі суттєві
відхилення в обидва боки від цих середніх значень.
Головним джерелом ліпідів для людини є продукти тваринно-
го походження, а джерело поліненасичених жирних кислот – рос-
линні ліпіди.

297
 Перетравлювання ліпідів у шлунково-кишковому тракті
Перетравлювання ліпідів відбувається у відділах шлунково-
кишкового тракту за певних умов: 1) наявність ліполітичних ферме-
нтів – гідролаз; 2) емульгування ліпідів; 3) оптимальне значення рН
середовища для дії ліпаз (середовище повинно бути нейтральним
або слабколужним).
Перетравлювання жирів. Вищезгадані умови формуються в ки-
шечнику дорослої людини. У дітей, особливо немовлят, близькі
умови створюються в шлунку, що забезпечує перетравлювання
нейтральних жирів (триацилгліцеринів) молока шлунковою ліпа-
зою. рН середовища у шлунку дитини становить близько 5,0 (сла-
бкокисле середовище), жир молока є тонкою емульсією, тому пе-
вна його кількість розщеплюється шлунковою ліпазою. У дорослої
людини сильнокисле середовище інактивує шлункову ліпазу.
Головним місцем перетравлювання жирів є дванадцятипала
кишка та інші відділи тонкого кишечника. У дванадцятипалу киш-
ку із підшлункової залози надходить неактивна ліпаза разом з гід-
рокарбонатами. Останні нейтралізують кислу реакцію їжі, яка
надходить із шлунка. Ліпаза гідролізує жири на гліцерин та жирні
кислоти тільки після емульгування жирів. Утворення тонкої ему-
льсії (розміри крапель менше 0,5 мкм) відбувається під впливом
декількох факторів, головним чином жовчних кислот, які надхо-
дять у дванадцятипалу кишку із жовчного міхура. Іншими факто-
рами емульгування жирів є вільні жирні кислоти, моноацилгліце-
рини, білки та бульбашки вуглекислого газу, які виділяються під
час взаємодії соляної кислоти шлунка з гідрокарбонатами, що
надходять із підшлункової залози.
Жовчні кислоти. Утворюються в печінці з холестерину й виді-
ляються в складі жовчі. Жовчні кислоти виконують такі біологічні
функції: 1) емульгування, 2) активація ліпаз і 3) транспортування.
Адсорбуючись на поверхні крапель жиру, жовчні кислоти, завдя-
ки своїм амфіфільним властивостям, різко зменшують поверхневий
натяг на межі двох фаз – води і жиру, що й сприяє їх емульгуванню.
Жовчні кислоти можна розглядати як оксиформи холанової кислоти.
До складу жовчі входять переважно такі жовчні кислоти: холева
(3,7,12-тригідроксихоланова), хенодезоксихолева (3,7-дигідроксихо-
ланова) та їх кон’югати з гліцином і таурином – глікохолева і тауро-
хенодезоксихолева.

298
 Першою фазою обміну жирів (триацилгліцеринів), які станов-
лять основну масу ліпідів їжі, є їх гідроліз під впливом панкреатичної
ліпази. Ліпаза, як і всі ферменти, – це білок, який розчиняється
у воді, а жири у воді не розчиняються. Саме тому ліпаза діє на жи-
ри, головним чином, на межі розділу фаз вода–жир. Тому, чим то-
нша емульсія жирів, тим сильніше вони атакуються ферментами.
Щоправда, невелика частина жирів, особливо тих, які містять нена-
сичені жирні кислоти, може всмоктуватися у вигляді дуже тонкої
емульсії без гідролізу на складові частини.
Панкреатична ліпаза синтезується в підшлунковій залозі в не-
активній формі. У кишечнику вона активується спеціальними кофа-
кторами – коліпазою і жовчними кислотами.
Гідроліз триацилгліцеринів відбувається ступенево. Спочат-
ку під дією ліпази розпадаються зовнішні складноефірні зв'язки
(α-ефірні зв'язки).

Продуктами гідролізу найчастіше є β-моноацилгліцерин і вільні

жирні кислоти.
β-Моноацилгліцерини всмоктуються стінкою кишечника і або ви-
користовуються для ресинтезу триацилгліцеринів у стінці кишечника,
або розщеплюються неспецифічними карбоксиестеразами кишечника
чи соку підшлункової залози на вільну жирну кислоту і гліцерин.
Сприяють гідролізу триацилгліцеринів іони кальцію, які утво-
рюють комплекси з вільними жирними кислотами.

299
 Перетравлювання фосфоліпідів. Фосфоліпіди гідролізуються
групою ліполітичних ферментів, що називаються фосфоліпазами. Іс-
нує декілька типів фосфоліпаз (А1, А2, С і D), котрі гідролізують різні
зв'язки в молекулі фосфоліпіду. Їхню дію показано на прикладі леци-
тину (фосфатидилхоліну):

Під впливом панкреатичної фосфоліпази А2 (лецитинази) ле-

цитин гідролізується з відщепленням залишку жирної кислоти R1
в β-положенні і перетворюється в лізолецитин. Останній є речови-
ною з досить сильною гемолітичною дією (він міститься в отрутах
деяких змій). Однак під впливом іншого панкреатичного ферменту
фосфоліпази А1 від лізолецитину відщеплюється друга молекула
жирної кислоти, і він перетворюється на гліцерофосфорилхолін.
Останній під впливом ферменту фосфоліпази D (гліцеролфосфо-
рилхоліндиестерази) втрачає азотисту частину (холін) і перетворю-
ється на гліцеринфосфорну кислоту, яка гідролізується фосфоліпа-
зою С на гліцерин і фосфорну кислоту.
Активування панкреатичної профосфоліпази А2 відбувається в ки-
шечному соку, де під впливом трипсину відщеплюється від профер-
менту гексапептид. Окрім того, для роботи фосфоліпази А2, як і для
інших фосфоліпаз, потрібні жовчні кислоти та іони кальцію. Жовчні
кислоти допомагають зближенню субстрату з активним центром
ферменту, іони кальцію видаляють із зони дії ферменту вільні жирні
кислоти і перешкоджають інактивації фосфоліпази.
Унаслідок сумісної дії фосфоліпаз утворюються гліцерин, жи-
рні кислоти, неорганічний фосфат, а також холін, етаноламін, іно-
зит, серин та ін.
Гідроліз інших харчових фосфоліпідів-негліцеридів – сфінго-
фосфатидів, а також гліколіпідів не досить вивчений. Проте в сті-
нці кишечника виявлені ферменти сфингомієлінази та церамідази.
Перші з них гідролізують зв'язок, утворений фосфорною кисло-
тою і сфінгозином у сфінгомієлінах, а другі – N-ацильний зв'язок
у молекулі цераміду. Це призводить до звільнення сфінгозину,
жирної кислоти і фосфохоліну.
Перетравлювання стеридів. Ефіри холестерину, які надходять
до організму в складі їжі (багаті на них жовток яйця, вершкове мас-

300
ло, ікра та ін.), розщеплюються в кишечнику за допомогою панкре-
атичної холестеролестерази. Цей фермент активується жовчними
кислотами. Після ферментативного гідролізу утворюються вільний
холестерин і жирні кислоти.
Всмоктування ліпідів та їх транспорт
У тонкому кишечнику відбувається всмоктування таких продук-
тів перетравлювання ліпідів: жирних кислот, гліцерину, 2-моноацил-
гліцерину, холіну й інших спиртів, Н3РО4, сфінгозину, холестерину.
Близько 50% ліпідів всмоктується у вигляді 2-моноацилгліцери-
нів, проходячи мембранний бар'єр завдяки простій дифузії.
Близько 3–6% ліпідів всмоктується у вигляді триацилгліцеринів
шляхом піноцитозу.
Всмоктування жирних кислот залежить від довжини вуглеводне-
вого ланцюга. Так, коротколанцюгові жирні кислоти (до 12 вуглецевих
атомів) транспортуються простою дифузією всередину кишкового
епітелію. Жирні кислоти, які мають більше за 14 вуглецевих атомів,
утворюють транспортні комплекси з жовчними кислотами, що звуть-
ся холеїновими комплексами. Це полегшений транспорт, в якому роль
переносника виконують жовчні кислоти. Усередині стінки кишечника
холеїновий комплекс розпадається, і жовчні кислоти по системі пор-
тальної вени надходять до печінки.
З печінки вони знову повертаються із жовчю в кишечник. Цей
кругообіг називають кишково-печінковою циркуляцією жовчних кислот.
Інші продукти перетравлювання ліпідів, такі як гліцерин,
фосфати у вигляді натрієвих і калієвих солей, а також спирти
(холін, сфінгозин) легко всмоктуються, в основному, шляхом па-
сивного транспорту.
Продукти перетравлювання ліпідів, які потрапили в результаті
всмоктування в слизову оболонку кишечника, транспортуються в
кров і лімфу.
У кров воротної вени і далі в печінку надходять коротколанцю-
гові жирні кислоти, гліцерин, фосфати, холін та інші спирти гліце-
рофосфатидів.
Довголанцюгові жирні кислоти, холестерин, триацилгліцерини,
моноацилгліцерини і більша частина фосфоліпідів після всмокту-
вання виявляються в лімфі.
Перед надходженням у лімфу в стінці кишечника ліпіди ресинте-
зуються.
В епітелії кишечника відбувається ресинтез триацилгліцеринів,
фосфоліпідів та ефірів холестерину.
Біологічне значення ресинтезу ліпідів полягає в утворенні ліпі-
дів, притаманних організму людини, які відрізняються від харчових
жирів за фізико-хімічними і біологічними властивостями.
Процес ресинтезу ліпідів, який починається в стінці тонкої киш-
ки далі продовжується в печінці.

301
 Рис. 70. Схема травлення і всмоктування ліпідів у тонкому кишечнику
Транспорт ресинтезованих у кишечнику ліпідів відбувається та-
ким чином.
Деяка частина фосфоліпідів, що утворилася внаслідок ресинтезу,
завдяки своїй гідрофільності надходить у кров воротної вени. Зали-
шок фосфоліпідів, всі триацилгліцерини, ефіри холестерину і вільний
холестерин потрапляють до лімфатичної системи, а відтіля через
грудну протоку – у загальне коло кровообігу.
Оскільки більшість ліпідів нерозчинна у воді, їх перенос здійсню-
ється за допомогою транспортних форм. Головну роль у транспорті
ліпідів виконують білки. Перенесення ліпідів кров'ю до різних органів
і тканин відбувається у вигляді розчинних ліпопротеїнових комплек-
сів.
За допомогою ультрацентрифугування, електрофорезу та інших
методів ліпопротеїни плазми крові розділяються на цілий ряд фракцій
за розмірами їх частинок і фізико-хімічними властивостями. Білки, які
входять до складу ліпопротеїнів плазми крові, синтезуються, головним
чином, у печінці і в епітеліальних клітинах тонкого кишечника.
Характерною особливістю структури ліпопротеїнів є те, що не-
розчинні, тобто гідрофобні, ліпіди (жири, холестериди) розташовані
302
в центрі комплексу, а відносно розчинні (наприклад, фосфоліпіди) –
розміщені ближче до поверхні. Зовнішня оболонка такої частинки
складається в основному з білка, що й надає їй стійкості у водному
середовищі. Зв'язок між окремими компонентами в ліпопротеїнах є,
головним чином, гідрофобним. Тому ці комплекси, підходячи до
клітин, відносно легко розпадаються, що сприяє використанню ліпі-
дів як енергетичного або пластичного матеріалу для організму.
У крові виявлено декілька форм ліпопротеїнів; основні з них – хі-
ломікрони, ліпопротеїни дуже низької густини (ЛПДНГ), ліпопротеї-
ни низької густини (ЛПНГ) і ліпопротеїни високої густини (ЛПВГ).
Ліпопротеїни відрізняються за електрофоретичною рухливістю:
при рН 8,6 хіломікрони залишаються на місці нанесення біля катоду,
ЛПДНГ мігрують попереду фракції β-глобулінів сироватки крові
(пре-β-ліпопротеїни), ЛПНГ – разом із β-глобулінами (β-ліпопроте-
їни), ЛПВГ – з α-глобулінами (α-ліпопротеїни).
Набір білків у складі різних ліпопротеїнів різноманітний.
Густина й електрофоретична рухливість ліпопротеїнів є прямо
пропорційними вмісту білків і обернено пропорційними вмісту три-
ацилгліцеринів.
Вільні жирні кислоти транспортуються в комплексі з альбумі-
нами сироватки крові. Це найбільш рухлива транспортна форма лі-
підів. Вміст вільних жирних кислот та їх комплексів з альбумінами
в крові складає близько 0,15–0,25 мг/л і значно зростає при всмокту-
ванні ліпідів. Завдяки великій швидкості обміну, вільні (неетерифі-
ковані) жирні кислоти в комплексі з альбумінами складають важли-
вий рухомий резерв енергетичного матеріалу організму.
Транспорт ліпідів у кров здійснюється не лише за допомогою
утворення вищеназваних комплексів, але й за участю клітинних еле-
ментів крові – еритроцитів і лейкоцитів. Еритроцити містять велику
кількість фосфоліпідів і вільного холестерину (холестеридів у їх складі
немає). У лейкоцитах під час всмоктування ліпідів виявлено велику кі-
лькість фосфогліцеридів і нейтральних жирів (триацилгліцеринів).
Вміст ліпідів у крові залежить від характеру харчування, режиму
праці і побуту, віку, статі та інших факторів, і їх кількість може змінюва-
тися внаслідок деяких патологічних станів організму. Так, підвищення
вмісту загального холестерину й особливо β-ліпопротеїнів є патогене-
тичним фактором розвитку атеросклерозу й ішемічної хвороби серця.
У разі збільшення вмісту ліпідів плазма крові стає каламутною
з сильною опалесценцією. Така плазма називається ліпемічною.
Це викликає появу в крові так званого просвітляючого фактора
(clearing factor – англ.).
До складу просвітляючого фактора входить ліпопротеїнліпаза,
яка утворюється в печінці, жировій тканині, легенях, ендотелії судин
у неактивній формі.
Фермент активується гепарином, який надходить у кров із туч-
них клітин сполучної тканини. У результаті відбувається гідроліз
триацилгліцеринів у складі хіломікронів та інших ліпопротеїнів на
303
гліцерин і жирні кислоти. Плазма крові просвітляється. Жирні кис-
лоти одразу ж акцептуються альбумінами плазми і транспортують-
ся до тканин і органів. Гліцерин, розчиняючись у плазмі, також з то-
ком крові надходить в органи. Основна частина жирних кислот і глі-
церину використовується жировою тканиною, де відбувається їх де-
понування у вигляді триацилгліцеринів, а також серцем, печінкою та
іншими органами, в яких вони окислюються зі звільненням енергії.
Внутрішньоклітинний гідроліз ліпідів
У тканинах організму відбувається безперервне оновлення ліпі-
дів. Основну масу ліпідів тіла людини складають триацилгліцерини,
які містяться в більшості тканин, але особливо на них багата жирова
тканина, котра майже повністю складається з триацилгліцеринів.
Оскільки вони виконують енергетичну роль, то процеси оновлення
триацилгліцеринів (нейтральних жирів) пов'язані з мобілізацією і де-
понуванням їх у процесі утворення енергії. Період напівперетворення
триацилгліцеринів у різних органах коливається від 2 до 18 діб.
Близько половини енергії основного обміну забезпечується за
рахунок окислення неетерифікованих, тобто вільних жирних кислот –
НЕЖК (С.М.Лейтес).
Складні ліпіди (фосфоліпіди, сфінголіпіди, гліколіпіди), холес-
терин та його ефіри, що входять до складу біологічних мембран,
оновлюються менш інтенсивно, ніж триацилгліцерини. Їх оновлення
спричинене або відновленням пошкодженої ділянки мембрани, або
заміною «дефектної» молекули на нову.
Обмін кожної із груп складних ліпідів має свої специфічні особ-
ливості і загальні закономірності.
І оновлення ліпідів, і їх використання як джерела енергії, потре-
бує попереднього внутрішньоклітинного гідролізу їх ферментами.
Одним із перших етапів обміну ліпідів є розщеплення триацилг-
ліцеринів під впливом тканинних ліпаз на гліцерин та жирні кисло-
ти. Цей процес особливо активно відбувається в жировій тканині.
У ній міститься декілька ліпаз, із яких найбільше значення мають
триацилгліцеринліпаза (так звана гормоночутлива ліпаза), диацил- і
моноацилгліцеринліпази. Активність двох останніх ферментів у 10–
100 разів перевищує активність першого, проте вони не чутливі до дії
гормонів. Триацилгліцеринліпаза активується адреналіном, норад-
реналіном, глюкагоном тощо, тобто є регулюємим ферментом. Ця
гормоночутлива ліпаза перебуває в жировій тканині в неактивній
формі й активується цАМФ.
Унаслідок дії гормонів первинний клітинний рецептор модифі-
кує свою структуру і в такій формі активує фермент аденілатциклазу,
яка у свою чергу стимулює утворення цАМФ із внутрішньоклітинної
АТФ. Утворений цАМФ активує фермент протеїнкіназу, яка в ре-
зультаті фосфорилювання неактивної триацилгліцеринліпази пере-
творює її в активну форму. Остання розщеплює триацилгліцерин
(ТГ) на диацилгліцерин і жирну кислоту (ЖК). Дія ди- і моноацилг-
304
ліцеринліпаз завершує утворення кінцевих продуктів ліполізу – глі-
церину (ГЛ) і вільних жирних кислот (див. Ліполітичний каскад).

Ліполітичний каскад (за Стайнбергом)

ТГ – триацилгліцерини; ДГ – диацилгліцерини; МГ – моноацилгліцерини;
ГЛ – гліцерин; ЖК – жирні кислоти
Установлено, що гідроліз внутрішньоклітинних ліпідів у жировій
тканині не призводить до накопичення в ній гліцерину і вільних жирних
кислот. Останні не окислюються в жировій тканині, а надходять у кро-
в'яне русло, зв'язуються з альбумінами плазми і з током крові надхо-
дять у інші органи і тканини, в яких комплекс розпадається.
Більша частина жирних кислот окислюється з утворенням кінце-
вих продуктів СО2 и Н2О і звільненням енергії. Частина жирних кис-
лот використовується в процесі біосинтезу фосфоліпідів, гліколіпі-
дів, етерифікації холестерину.
Іншим джерелом жирних кислот є фосфогліцериди клітинних
мембран, які безперервно оновлюються.
Фосфогліцериди клітинних мембран гідролізуються за допомо-
гою фосфоліпаз А1, А2, С и D, локалізованих переважно в лізосомах.
305
Окремі фосфоліпази є і в інших органоїдах клітини. Продуктами гід-
ролізу фосфогліцеридів є гліцерин, жирні кислоти, азотовмісні спо-
луки і неорганічний фосфат. Є також специфічні ферменти гідролізу
сфінголіпідів і гліколіпідів, що беруть участь у їх оновленні.
Окислення гліцерину
Обмін гліцерину тісно пов'язаний з гліколізом, до якого він за-
лучається, попередньо фосфорилюючись за рахунок АТФ із участю
ферменту гліцеролфосфокінази.

Гліцеролфосфат за допомогою НАД-залежної гліцеролфосфат-

дегідрогенази перетворюється на дигідроксиацетонфосфат, який є
звичайним метаболітом гліколізу і перетворюється його фермента-
ми до лактату в анаеробних умовах і до СО2 и Н2О – в аеробних.

Гліцерин – є енергетичним субстратом, який використовується

практично всіма органами і тканинами.
Перетворення однієї молекули гліцерину дає одну молекулу
АТФ в анаеробних умовах і 22 молекули АТФ – в аеробних.
Окислення жирних кислот
Окислення вищих жирних кислот уперше було вивчено в 1904 р.
Кноопом. Годуючи кроликів різними жирними кислотами, в яких
один атом водню в кінцевій метильній групі був заміщений на фені-
льний радикал (С6Н5–), він установив, що окислення молекули жир-
ної кислоти в тканинах організму відбувається в β-положенні. Це
призводить до послідовного відщеплення від молекули жирної кис-
лоти двовуглецевих фрагментів з боку карбоксильної групи.
Жирні кислоти, які входять до складу природних жирів тварин і
рослин, містять переважно парну кількість вуглецевих атомів. Будь-
яка така кислота, відщеплюючи по парі вуглецевих атомів, утворює
декілька молекул оцтової кислоти (наприклад, зі стеаринової – 9, із
пальмітинової – 8).

306
 Зрештою, окислення жирної кислоти відбувається через стадію
масляної кислоти, яка після чергового β-окислення дає ацетоацетил-
КоА. Остання далі гідролізується на дві молекули ацетил-КоА.
У зв'язку з тим, що відщеплення оцтової кислоти відбувається
внаслідок розриву молекули вищої жирної кислоти в β-положенні,
весь процес Кнооп назвав β -окисленням.
У 1948–1949 рр. Кеннеді та Ленінджер встановили, що окислення
жирних кислот відбувається тільки в мітохондріях. Пізніше (1954–
1958 рр.) були описані основні ферментативні реакції окислення
жирних кислот. Сьогодні β-окислення жирних кислот називають
циклом Кноопа-Лінена.
Молекулярні механізми окислення вищих жирних кислот, які
утворилися в клітині шляхом гідролізу ліпідів чи надійшли до неї
з крові, складаються з таких основних етапів.
Усі жирні кислоти до окислення їх у мітохондріях зазнають
активації. Механізм активації складається з двох етапів і відбува-
ється на зовнішній мембрані мітохондрій. Спочатку жирні кисло-
ти реагують з АТФ і перетворюються в ациладенілати. При цьому
від АТФ відщеплюється молекула пірофосфорної кислоти (ПФ).
Далі ациладенілати під впливом ферментів ацил-КоА-синтетаз
(тіокіназ жирних кислот) реагують з цитоплазматичним КоА,
в результаті чого утворюються сполуки жирних кислот з коензи-
мом А – ацилкоензим А (ацил-КоА), і відщеплюється аденозин-
монофосфорна кислота (АМФ)

Оскільки окислення вищих жирних кислот відбувається в міто-

хондріях клітин, то ацил-КоА, тобто активні форми жирних кислот,
переносяться із зовнішньої мембрани всередину мітохондрій.
У перенесенні ацилів через мембрани мітохондрій значну роль ві-
діграє карнітин (γ-триметиламіно-β-гідроксибутират).
Ацили, як відомо, мають кислий характер, що може бути одні-
єю з причин, які перешкоджають їх проникненню через ліпопротеї-
новий подвійний шар мембрани, котрий також має кислі властиво-

307
сті. Карнітин же виявляє основні властивості, до того ж він віднос-
но добре розчиняється у воді на відміну від ацилів вищих жирних
кислот. Тому ацил-КоА, з'єднуючись з карнітином, за участю спе-
цифічного цитоплазматичного ферменту ацил-КоА-карнітинтранс-
ферази утворює ацилкарнітин, тобто ефір карнітину і жирної кисло-
ти, що має здатність проникати у мітохондрії.

Після проходження ацилкарнітину через мембрану мітохондрії

відбувається зворотна реакція – розщеплення ацилкарнітину за до-
помогою КоАSН і мітохондріального ферменту ацил-КоА-карнітин-
трансферази. Карнітин, який вивільняється після руйнування ком-
плексу, повертається до цитоплазми, а ацил-КоА окислюється в мі-
тохондріях шляхом β -окислення.

У циклі беруть участь чотири ферменти, які послідовно діють на

активовану жирну кислоту – ацил-КоА.
Перша стадія дегідрування. Ацил-КоА в матриксі мітохондрій
насамперед дегідрується за допомогою ферменту ацил-КоА-де-
гідрогенази (ФАД-залежний фермент).

308
 Ймовірно, існує декілька ацил-КоА-дегідрогеназ, які містять
ФАД, і є специфічними відносно ацил-КоА з певною довжиною вуг-
леводневого ланцюга.
Стадія гідратації. Ненасичений ацил-КоА (єноїл-КоА) за допо-
могою ферменту єноїл-КоА-гідратази приєднує молекулу води. У ре-
зультаті утворюється β-гідроксиацил-КоА

Друга стадія дегідрування. Утворений β-гідроксиацил-КоА потім

дегідрується. Цю реакцію каталізують НАД-залежні дегідрогенази

Тіолазна реакція. У цій реакції β-кетоацил-КоА взаємодіє з кое-

нзимом А. У результаті відбувається розщеплення β-кетоацил-КоА і
утворюється скорочений на два вуглецевих атоми ацил-КоА і двову-
глецевий фрагмент у вигляді ацетил-КоА. Ця реакція каталізується
ферментом ацетил-КоА-ацетилтрансферазою (тіолазою).

Ацил-КоА, яка вкоротилась на два вуглецевих атоми, знову бага-

торазово проходить увесь шлях β-окислення до утворення бутирил-
КоА, який у свою чергу окислюється до двох молекул ацетил-КоА.
Продуктами окислення жирної кислоти з парним числом вугле-
цевих атомів є ацетил-КоА, ФАД⋅Н2 і НАД⋅Н2.
Далі ацетил-КоА, що утворився, вступає в цикл трикарбонових
кислот (цикл Кребса), а ФАД⋅Н2 и НАД⋅Н2 – в дихальний ланцюг.
Окислення жирних кислот з непарним числом вуглецевих атомів
полягає в тому, що поряд із звичайними (для парних) продуктами

309
окислення – ацетил-КоА, ФАД⋅Н2 и НАД⋅Н2, утворюється одна моле-

кула пропіоніл-КоА ( ) на молекулу окисленої

жирної кислоти. Пропіоніл-КоА перетворюється в сукциніл-КоА:

Карбоксилювання пропіоніл-КоА відбувається під дією ферме-

нту пропіоніл-КоА-карбоксилази за участю АТФ. Коферментом цьо-
го ферменту є біотин – переносник карбоксигруп. Метилмалоніл-
КоА, який утворився, перетворюється на сукциніл-КоА під впли-
вом ферменту метилмалоніл-КоА-мутази. Коферментом остан-
нього є похідне вітаміну В12 – дезоксиаденозилкобаламін. Сукциніл-
КоА вступає в цикл Кребса.
Окислення ненасичених жирних кислот. Ненасичені жирні кис-
лоти окислюються швидше за насичені, причому активність цього
процесу значною мірою залежить від кількості подвійних зв'язків.
До місця подвійного зв'язку ненасичені жирні кислоти окислюють-
ся так само, як насичені. Подальше їх перетворення має ряд особ-
ливостей. Справа в тому, що подвійні зв'язки природних ненасиче-
них жирних кислот (олеїнової, лінолевої та ін.) мають цис-
конфігурацію, а в КоА-ефірах ненасичених кислот, які є проміжни-
ми продуктами при β-окисленні насичених жирних кислот, подвійні
зв'язки мають транс-конфігурацію. Окрім цього, послідовне вилу-
чення двовуглецевих фрагментів при окисленні ненасичених жир-
них кислот до першого подвійного зв'язку дає ∆3,4-ацил-КоА, а не
∆2,3-ацил-КоА, який є проміжним продуктом під час β-окислення
насичених жирних кислот:

Було з’ясовано, що в тканинах присутній фермент, котрий здій-

снює переміщення подвійного зв'язку з положення 3–4 в положення
2–3, а також змінює конфігурацію подвійного зв'язку з цис- у транс-.
Цей фермент одержав назву ∆3,4-цис-∆2,3-трансєноїл-КоА-ізомерази.

310
 Біосинтез ліпідів у тканинах
Біосинтез жирів із вуглеводів. Частина вуглеводів, які надходять
із їжею, перетворюється в організмі на жири, особливо якщо кількість
вуглеводів перевищує необхідну для відновлення запасів глікогену
в печінці та м'язах. Глюкоза є джерелом ацетил-КоА, з якого синтезу-
ються жирні кислоти. Необхідний для відновних реакцій НАДФ⋅Н2 по-
стачається за рахунок окислення глюкози пентозофосфатним шляхом,
а також за рахунок НАДФ- залежних малатдегідрогеназної й ізоцит-
ратдегідрогеназної реакцій. Гліцерофосфат утворюється шляхом від-
новлення диоксиацетонфосфату – проміжного продукту гліколізу:

Таким чином, із глюкози утворюється все, що необхідно для си-

нтезу жирів.
Синтез триацилгліцеринів із α-гліцерофосфата і ацил-КоА йде
за схемою:

Синтез жирів з вуглеводів найактивніше відбувається в печінці,

менш активно – у жировій тканині.
Біосинтез жирних кислот у печінці. У печінці проходять фермен-
тні процеси синтезу і розпаду жирних кислот. Ці процеси розподілені
в гепатоцитах як у часі, так і просторово. Окислення жирних кислот
311
відбувається в мітохондріях, а синтез – у цитозолі. Розподіл у часі до-
сягається за допомогою регуляторних механізмів, у тому числі шля-
хом алостеричної активації та інгібування ферментів.
Найбільша швидкість синтезу жирних кислот і жирів спостеріга-
ється після прийому вуглеводної їжі. У цих умовах до клітин печінки
надходить велика кількість глюкози, накопичується піруват, частина
якого перетворюється в оксалоацетат. Ацильні залишки, необхідні
для синтезу жирних кислот, надходять у цитозоль із мітохондрій за
допомогою оксалоацетату. Збільшення його концентрації підвищує
потік ацетильних залишків до цитозолю. Пов'язане з цим збільшення
концентрації цитрату в цитозолі активує ацетил-КоА-карбоксилазу,
що призводить до підвищення концентрації малоніл-КоА і початку
синтезу жирних кислот. Малоніл-КоА інгібує карнітинацилтрансфера-
зу, у результаті чого надходження жирних кислот у мітохондрії припи-
няється, а отже, припиняється і їх окислення. Таким чином, при вклю-
ченні синтезу жирних кислот автоматично виключається їх розпад.
Навпаки, у післяадсорбтивному періоді, коли концентрація оксалоа-
цетату знижується, потік ацетильних груп до цитозолю зменшується,
синтез жирних кислот припиняється. Зменшення концентрації мало-
ніл-КоА відкриває шлях для жирних кислот до мітохондрій, де почи-
нається їх окислення і перетворення в кетонові тіла. Цей механізм ре-
гуляції забезпечує першочергове використання вуглеводів: печінка
зберігає або навіть поповнює запас жирів у організмі, коли є вуглево-
ди, і лише в міру їх витрачання починається використання жиру.
Описаний механізм регуляції синтезу й окислення жирних кис-
лот у клітинах печінки показаний нижче:

Регуляція окислення і синтезу жирних кислот у печінці:

реакції 1–8 – під час травлення; реакції 9–12 – у післяадсорбтивному періоді
Жири депонуються в клітинах жирової тканини – адипоцитах.
Жир у жировій тканині накопичується за рахунок двох джерел:
1) надходить із ліпопротеїнів і 2) утворюється з глюкози в самих
жирових клітинах.
312
 Жири ліпопротеїнів розщеплюються ліпопротеїнліпазою у капі-
лярах жирової тканини. Жирні кислоти надходять у жирові клітини,
де знову включаються до складу триацилгліцеринів. При цьому ви-
користовується α-гліцерофосфат, який утворюється з глюкози в жи-
рових клітинах.
Мобілізація депонованих жирів відбувається шляхом їхнього гі-
дролізу до жирних кислот і гліцерину ліпазами жирових клітин. Жи-
рні кислоти потрапляють у кров, де утворюють нековалентні сполу-
ки з альбуміном і в такій формі транспортуються по кровоносному
руслу. Гліцерин транспортується в розчиненому стані і потрапляє,
головним чином, у печінку; у печінці гліцерин перетворюється на
α-гліцерофосфат, який може вступати в реакції глюконеогенеза або
окислюватись у реакціях гліколізу та загального шляху катаболізму.
Біосинтез холестерину. Складна молекула холестерину утворю-
ється цілком з ацетильних залишків ацетил-КоА. Одним із проміж-
них продуктів є β-гідрокси-β-метилглутарил-КоА (ГМГ-КоА), який
утворюється і під час синтезу кетонових тіл. Перша специфічна для
біосинтезу холестерину реакція – відновлення ГМГ-КоА в мевало-
нову кислоту під впливом ГМГ-КоА-редуктази

Мевалонова кислота далі зазнає перетворень, у ході яких відще-

плюється карбоксильна група, а п’ятивуглецеві частини шести моле-
кул мевалонової кислоти конденсуються й утворюють сквален.
Сквален – це лінійна симетрична молекула, яка побудована з ше-
сти ізопренових одиниць

Сквален потім перетворюється на ланостерин, який вже містить

тетрациклічну групу, характерну для холестерину. З ланостерину за
декілька стадій утворюється холестерин. Більша частина холестери-
ну синтезується в печінці – близько 80%; друге місце займають клі-
тини тонкого кишечника, у яких утворюється близько 10% усього хо-
313
лестерину організму, близько 5% холестерину синтезується в кліти-
нах шкіри. Ферменти, необхідні для синтезу холестерину, є в усіх клі-
тинах, окрім еритроцитів. Загальна кількість холестерину, який син-
тезується в організмі людини за добу, становить близько 1 г.
Швидкість синтезу холестерину регулюється за механізмом нега-
тивного зворотного зв'язку. Основним пунктом регуляції є реакція
утворення мевалонової кислоти – цієї першої специфічної реакції шля-
ху синтезу холестерину: холестерин гальмує ГМГ-КоА-редуктазу та
пригнічує її синтез. Якщо вміст холестерину в їжі на добу становить
2–3 г, синтез власного холестерину майже повністю припиняється.
Біосинтез фосфоліпідів. Синтез гліцерофосфоліпідів відбуваєть-
ся через стадію фосфатидної кислоти, як і синтез триацилгліцеринів.
Безпосередніми попередниками фосфатидилетаноламінів слу-
жать диацилгліцерин і ЦДФ-етаноламін. Остання сполука утворю-
ється шляхом фосфорилювання етаноламіну (а) та взаємодії фосфо-
етаноламіну з ЦТФ (б).
HO–CH2–CH2–NH2 + АТФ → H2O3P–O–CH2–CH2–NH2 + АДФ (а)

ЦТФ + фосфоетаноламін → ЦДФ-етаноламін + Н4Р2О7 (б)

ЦДФ-етаноламін має таку структуру:

Залишок фосфоетаноламіну із ЦДФ-етаноламіну потім перено-

ситься на гліцериновий залишок 1,2-диацилгліцерину:

Аналогічна послідовність реакцій, у яких замість етаноламіну

використовується холін НО–СН2–СН2–N+≡(СН3)3, призводить до
утворення фосфатидилхоліну. Окрім того, фосфатидилхолін може

314
утворюватися шляхом метилювання фосфатидилетаноламіну з ви-
користанням метильних груп S-аденозилметіоніну
Фосфатидилетаноламін + 3S–аденозилметіонін →
→ фосфатидилхолін + 3S–аденозилгомоцистеїн
Фосфатидилсерин утворюється в обмінній реакції фосфатиди-
летаноламіну з серином:
Фосфатидилетаноламін + серин → фосфатидилсерин + етаноламін
Незрозумілим залишається питання про джерело етаноламі-
ну і холіну для утворення цих сполук. Одне з можливих пояснень
пов'язане з наявністю в клітинах ферменту, який декарбоксилює
фосфатидилсерин:

Етаноламін потім використовується для синтезу нових моле-

кул фосфатидилетаноламіну за описаним механізмом, а в реакції
трансметилювання фосфатидилетаноламін перетворюється у фо-
сфатидилхолін. Та все ж основним джерелом етаноламіну і холіну є
їжа тваринного походження, оскільки ці речовини містяться в знач-
них кількостях у складі фосфоліпідів клітинних мембран.
У внутрішній мембрані мітохондрій у значних кількостях (до
20% від усіх фосфоліпідів) містяться дифосфатидилгліцерини або
кардіоліпіни. Ці сполуки мають таку структуру:

Під час гідролізу всіх ефірних зв'язків кардіоліпіна звільняються

4 молекули жирної кислоти, 3 молекули гліцерину і 2 молекули фос-
форної кислоти. Кардіоліпіни утворюються в результаті взаємодії
двох молекул фосфатидилгліцерину.

315
 Регуляція і патологія ліпідного обміну
Ліпідний обмін регулюється насамперед центральною нервовою
системою. Кора головного мозку впливає на жирову тканину або через
симпатичну і парасимпатичну системи, або через ендокринні залози.
Встановлено цілу низку біохімічних механізмів, які лежать в основі дії
гормонів на ліпідний обмін.
Відомо, що негативний емоційний стрес, як гострий, так і хроні-
чний, супроводжується збільшенням секреції катехоламінів у кров'я-
не русло і помітною втратою маси тіла. Доцільно нагадати, що жи-
рова тканина переважно інервується волокнами симпатичної нерво-
вої системи і збудження цих волокон супроводжується виділенням
норадреналіну безпосередньо в цю тканину. Адреналін і норадрена-
лін збільшують швидкість ліполізу, внаслідок чого підсилюється мо-
білізація жирних кислот із жирових депо і вміст неетерифікованих
жирних кислот у плазмі збільшується.
Тканинні ліпази існують у двох формах, одна з яких фосфори-
льована і каталітично активна, тоді як інша – нефосфорильована і
неактивна.
Адреналін стимулює через аденілатциклазу синтез цАМФ.
У свою чергу цАМФ активує відповідну протеїнкіназу, яка сприяє
фосфорилюванню ліпази, тобто утворенню її активної форми. Слід
підкреслити, що дія глюкагону на ліполітичну систему подібна до дії
катехоламінів.
Відомо також, що на ліпідний обмін впливає секрет передньої
долі гіпофіза, а саме – гормон росту (СТГ). Гіпофункція залози спри-
чиняє відкладення жиру в організмі, так зване гіпофізарне ожиріння.
Навпаки, збільшення продукції гормону росту стимулює ліполіз,
вміст жирних кислот у плазмі крові збільшується. Показано, що сти-
муляція ліполізу гормоном росту блокується інгібіторами синтезу
мРНК. Окрім того, відомо, що дія гормону росту на ліполіз характе-
ризується наявністю лаг-фази тривалістю близько години, тоді як
адреналін стимулює ліполіз майже миттєво. Таким чином, первинна
дія цих двох типів гормонів на ліполіз виявляється різними шляха-
ми. Адреналін стимулює активність аденілатциклази, а гормон рос-
ту активує синтез самого ферменту.
Інсулін справляє протилежну адреналіну і глюкагону дію на лі-
поліз і мобілізацію жирних кислот. Установлено, що інсулін стиму-
лює фосфодиестеразну активність у жировій тканині. Оскільки фос-
фодиестераза відіграє важливу роль у підтриманні стаціонарного рі-
вня цАМФ у тканинах, збільшення вмісту інсуліну має викликати
підвищену активність фосфодиестерази, що у свою чергу призводить
до зменшення концентрації цАМФ у клітинах і пригнічення утворен-
ня активної форми ліпази.
Безперечно, що й інші гормони, а саме, тироксин, статеві гор-
мони, також впливають на ліпідний обмін. Наприклад, відомо, що
видалення статевих залоз (кастрація) викликає у тварин надлишкове

316
відкладення жиру. У табл. 12 наведено відомості про вплив ряду фа-
кторів на мобілізацію жирних кислот із жирового депо.
Таблиця 12
Вплив деяких факторів на мобілізацію жирних кислот із жирової
тканини (за А.Н.Климовим та ін.)
Фактор Характер Передбачуваний механізм дії
впливу
Катехоламіни, Посилення Активація аденілатциклази
глюкагон, тироксин,
глюкокортикоїди
Гормон росту, АКТГ Посилення Посилення синтезу аденілатциклази і
гормончутливих ліпаз
Простагландини Пригнічення Послаблення дії катехоламінів на
аденілатциклазу, пригнічення адені-
латциклази
Інсулін Пригнічення Гальмування вивільнення жирних ки-
слот у результаті активації гліколізу в
жировій тканині; активація фосфоди-
естерази цАМФ
Стрес, фізичне Посилення Стимуляція секреції катехоламінів і
навантаження, го- пригнічення секреції інсуліну
лодування, охоло-
дження
Патологія ліпідного обміну найчастіше виявляється у підвищен-
ні вмісту ліпідів у крові (гіперліпемія), а також у тканинах (тканинні
ліпідози), тобто надлишковому відкладенні ліпідів. У нормі вміст лі-
підів у плазмі крові становить: загальні ліпіди – 4–8 г/л; триацилглі-
церини – 0,5–2,1 ммоль/л; фосфоліпіди загальні – 2,0–3,5 ммоль/л;
холестерин загальний – 4,0–10,0 ммоль/л (2/3 від загального холес-
терину складає ефірозв’язаний холестерин).
Найбільше значення в патології ліпідного обміну має гіперліпе-
мія. Вона може виявлятись підвищенням концентрації всіх ліпідів
або окремих їхніх груп. Практично весь холестерин та інші ліпіди
плазми крові протеїдизовані, тобто входять до складу ліпопротеїнів.
У разі підвищеного вмісту ліпопротеїнів у крові (гіперліпопротеїне-
мія) одночасно підвищується вміст холестерину і жирів. Концентра-
ція холестерину, в основному, зв'язана з концентрацією ліпопротеї-
нів низької густини (ЛПНГ) і ліпопротеїнів високої густини (ЛПВГ),
тобто з α- і β-ліпопротеїнами, а концентрація жирів – із концентраці-
єю хіломікронів і ліпопротеїнів дуже низької густини (ЛПДНГ).
У зв'язку з цим розрізняють п’ять типів гіперліпопротеїнемій:
І тип – гіперхіломікронемія; ІІа тип – гіпер-β-ліпопротеїнемія;
ІІб тип – гіперпре-β- і β-ліпопротеїнемія; ІІІ тип – дисліпопротеїне-
мія; ІV тип – гіперпре-β-ліпопротеїнемія; V тип – гіперхіломікроне-

317
мія з гіперпре-β-ліпопротеїнемією, які діагностуються лаборатор-
ними методами.
Гиперліпопротеїнемії – дуже розповсюджені порушення обміну і
виявляються приблизно в кожної десятої людини. Головна небезпе-
ка окремих типів гіперліпопротеїнемій пов'язана з підвищенням
ймовірності розвитку атеросклерозу.
За механізмом виникнення гіперліпопротеїнемії поділяють на
спадкові (первинні) і придбані (вторинні).
Вторинні гіперліпопротеїнемії – звичайне явище при таких хро-
нічних захворюваннях, як цукровий діабет, нефрози, гепатити, хроні-
чний алкоголізм.
Атеросклероз. Гіперліпопротеїнемія і гіперхолестеринемія, яка її
супроводжує, створюють велику небезпеку захворювання атеро-
склерозом. Ймовірність захворювання тим вища, чим більше співвід-
ношення концентрації ЛПНГ до ЛПВГ у крові. ЛПНГ – більш багаті
на холестерин – і забезпечують потребу у ньому клітин, у той час, як
ЛПВГ – багаті на білок – видаляють із клітин надлишок холестерину.
Головний прояв атеросклерозу – це відкладення холестерину
в стінках артерій. Н.Анічков сформулював концепцію, згідно з якою
атеросклероз є результатом гіперхолестеринемії і проникнення холес-
терину з крові в стінки артерій.
Атеросклеротичні зміни починаються з появи ліпідних плям і сму-
жок на внутрішній поверхні артерій. З віком їх кількість збільшуєть-
ся. Потім на місці плям утворюються потовщення – атеросклероти-
чні бляшки. Бляшки можуть перетворюватись у виразки, виразки за-
ростають сполучною тканиною – утворюється рубець, в якому від-
кладаються солі кальцію. Стінки судин деформуються, втрачають
свою еластичність, звужується просвіт судин, навіть до закупорки.
Найбільш небезпечні і часті ускладнення атеросклерозу – ішемічна
хвороба серця, інфаркт міокарда, інсульт, облітеруючий ендартериїт.
Гіперхолестеринемія – головна причина відкладання холестери-
ну в артеріях. Але суттєве значення мають також первинні ушко-
дження клітин судин.
Ушкодження ендотелію можуть виникати внаслідок гіпертонії,
запальних процесів, порушення згортання крові, під впливом токсич-
них речовин, наприклад нікотину. У ділянці ушкодження ендотелію
в стінку артерії потрапляють компоненти крові, у тому числі ліпопро-
теїни. Цей чужорідний для міжклітинної речовини матеріал поглина-
ється макрофагами та іншими фагоцитуючими клітинами. Окрім то-
го, він викликає специфічну реакцію гладких м'язових клітин судин;
м'язові клітини починають розмножуватись і теж фагоцитувати ліпо-
протеїни. Усі компоненти фагоцитованих ліпопротеїнів руйнуються в
клітинах ферментами лізосом, за винятком холестерину, оскільки в
цих клітинах немає ферментів для яких-небудь перетворень холесте-
рину, окрім його етерифікації. Тому холестерин накопичується в клі-
тинах у великій кількості. Внаслідок цього клітини гинуть, холестерин
опиняється в міжклітинному просторі й інкапсулюється сполучною
тканиною – утворюється атеросклеротична бляшка.

318
 Між відкладеним холестерином в артеріях і ліпопротеїнами
крові відбувається двосторонній обмін, але при гіперхолестерине-
мії переважає потік холестерину в стінки артерій. Методи профіла-
ктики й лікування атеросклерозу спрямовані на те, щоб посилити
зворотний потік шляхом зменшення гіперхолестеринемії. Для цьо-
го використовують малохолестеринову дієту, ліки, що збільшують
екскрецію холестерину або гальмують його синтез.
Атеросклероз є наслідком порушення дуже складної біохімічної
системи, що включає синтез холестерину, його катаболізм і виве-
дення, рецепцію ліпопротеїнів клітинами, обмін компонентами між
клітинами і ліпопротеїнами, катаболізм ліпопротеїнів.
Уся система контролюється спеціальними регуляторними ме-
ханізмами. Наявність великої кількості мішеней для ушкоджуючих
факторів і є, ймовірно, молекулярною основою високої розповсю-
дженості атеросклерозу. Атеросклероз різного ступеня виявляється
в усіх без виключення людей, а його ускладнення посідають одне
з перших місць у списку причин смертності.
Жовчно-кам'яна хвороба. При жовчно-кам'яній хворобі в жовч-
ному міхурі або протоках утворюються камені внаслідок осадження
і кристалізації компонентів жовчі. Як правило, в жовчних каменях
основна маса припадає на холестерин і білірубін. Відповідно розріз-
няють два типи жовчних каменів: переважно холестеринові, які міс-
тять більше 70% холестерину, і переважно білірубінові. Холестерин
у жовчі може існувати в трьох фазах.
Одна фаза – це змішані міцели, які містять холестерин, жовчні
кислоти і фосфатидилхолін. Друга фаза – позаміцелярний рідинно-
кристалічний холестерин у водному оточенні жовчі. Третя фаза –
твердокристалічний холестерин, осад.
Найбільш нестабільна друга – рідиннокристалічна фаза. З неї
холестерин прагне перейти або в міцели, або в осад. Зменшення си-
нтезу (або екскреції) жовчних кислот або збільшення синтезу холес-
терину може призвести до такого стану, коли міцели не здатні вміс-
тити увесь холестерин жовчі, і жовч стає насиченою холестерином. У
цих умовах утворюється твердокристалічна фаза, тобто холестери-
нові камені. Осадженню холестерину сприяють застій жовчі, запаль-
ні захворювання жовчного міхура і протоків.
Центрами кристалізації часто служать конгломерати білків або
злущених клітин епітелію, на які шар за шаром осаджується холесте-
рин. Нерідко камені складаються з шарів холестерину та білірубіну,
які чергуються. Камені викликають спазми жовчного міхура і прото-
ків, які хворий відчуває як приступи болю. Камені утруднюють, а інко-
ли цілком перекривають відтік жовчі через жовчну протоку, що спри-
чиняє подальше прискорення їх росту.
Окрім хірургічного видалення каменів, існував метод лікування
з використанням хенодезоксихолевої кислоти, від якої найбільше за-
лежить розчинність холестерину. Правда, використання хенодезок-
сихолевої кислоти було ефективним у тому випадку, коли камені
утворені переважно холестерином; розчинність білірубіну мало за-
319
лежить від жовчних кислот. При прийомі 1 г хенодезоксихолевої ки-
слоти на день вміст холестерину знижується вдвічі, його концентра-
ція в жовчі, концентрація жовчних кислот, навпаки, збільшується.
За таких умов не тільки зупиняється осадження холестерину, але стає
можливим розчинення каменів, які вже утворились.
Переважна більшість харчових жирів та жирів, синтезованих у пе-
чінці, проходить стадію депонування в жировій тканині. У разі харчу-
вання переважно вуглеводною їжею жирові запаси утворюються за
рахунок синтезу жирів з вуглеводів у печінці. За нормою у людини жи-
ри складають 15% маси тіла. При повному голодуванні цей запас ви-
трачається протягом 5–7 тижнів, на відміну від глікогену, який витра-
чається значно швидше. У разі нормального харчування кількість жиру
в організмі здорової людини не змінюється. Однак і за цих умов жири
жирової тканини постійно оновлюються, причому депонування і мо-
білізація відбуваються з однаковою швидкістю. Під час тривалого го-
лодування і систематичних фізичних навантажень швидкість мобілі-
зації жирів перевищує швидкість депонування, і кількість депоновано-
го жиру зменшується. Якщо ж швидкість мобілізації тривалий час ме-
нша за швидкість депонування, то настає ожиріння.
Найчастіша причина ожиріння – невідповідність між кількістю
їжі, що вживається, і енергетичними витратами організму. Така не-
відповідність виникає через надмірне вживання їжі, при гіподинамії
і особливо – у разі поєднання цих двох факторів.
Швидкість усіх основних метаболічних процесів, які призводять
до синтезу АТФ, регулюється за механізмом позитивного зворотно-
го зв'язку швидкістю витрачання АТФ: чим більше витрат АТФ, тим
більша швидкість його синтезу (дихальний контроль, регуляція глі-
колізу, цитратного циклу).
У регуляції вживання і катаболізму харчових речовин бере
участь ендокринна система, тому ожиріння може бути пов'язане
з низкою захворювань ендокринної системи і зниженням активно-
сті тканинних ліпаз.

320
 ГЛАВА 9. МЕТАБОЛІЗМ БІЛКІВ
Обмін білків є центральною ланкою усіх біохімічних процесів,
що лежать в основі життя. Через це вивчення молекулярних механі-
змів перетворення білків дозволяє зрозуміти головні закономірності
обміну речовин, а також формування структури і функцій організму.
Фундаментальне значення білків для життя полягає в їхній пла-
стичній і біокаталітичній функціях, без яких неможливе саме існу-
вання організмів.
Особливістю білкового обміну в організмі вищих тварин і лю-
дини є відсутність значних резервів готових білків, які можуть бути
мобілізовані у разі потреби.
Участь у синтезі білків є головним призначенням амінокислот.
Здатність клітин здійснювати ці синтетичні процеси залежить від
наявності фонду вільних амінокислот (амінокислотний пул), збалан-
сованого стосовно потреб клітин в кожній із 20 амінокислот. Кліти-
ни ж не мають запасних форм амінокислот, подібно глікогену для
цукрів і триацилгліцеринів для жирних кислот.
Усе це зумовлює необхідність систематичного надходження біл-
ків в організм із їжею. Харчові речовини є незамінними факторами
зовнішнього середовища, які на відміну від інших зовнішніх факторів
стають власними елементами організму, беручи участь в обміні ре-
човин та енергії.
«Живлення» в загальнобіологічному смислі характеризує всю
суму біохімічних процесів, пов’язаних з надходженням та перетво-
ренням харчових речовин в організмі для забезпечення його енергі-
єю і структурними речовинами.
Загальна добова потреба у білках дорослої людини становить
80–100 г, з них половина має бути тваринного походження.
Біологічна цінність білкового харчування залежить не тільки від
кількості білків у їжі, а й від їх якісного складу.
Білки тварин містять повний набір амінокислот, у тому числі й
ті, які не синтезуються в організмі людини, або синтезуються в не-
достатніх кількостях і не забезпечують потреб організму – незамінні
і напівзамінні амінокислоти.
Білки різних харчових продуктів нерівноцінні за своїм біологіч-
ним значенням, що залежить, головним чином, від вмісту в них не-
замінних амінокислот.
Дефіцит надходження з їжею хоча б однієї незамінної амінокис-
лоти протягом тривалого часу супроводжується негативним азотис-
тим балансом організму.
Для нормального розвитку організму і побудови тіла незамінні
амінокислоти в їжі повинні бути збалансованими, тобто знаходитись
у певних співвідношеннях, у яких вони використовуються для біоло-
гічного синтезу білків тканин.Чим ближчі білки їжі за своїм аміноки-
слотним набором до складу білків тканин людини, тим вища їх хар-
чова цінність. Білки, котрі містять усі незамінні для людини аміно-
кислоти, характеризуються як повноцінні, а білки, в яких представле-
ні не всі незамінні амінокислоти – як неповноцінні.
321
 Процес обміну білків включає перетворення в шлунково-
кишковому тракті – ентеральний обмін, внутрішньоклітинний, або
проміжний, так званий інтермедіарний обмін, і утворення кінцевих
продуктів білкового обміну.
Біологічне значення процесу перетравлювання білків у шлунко-
во-кишковому тракті дуже велике. Під впливом комплексу гідролі-
тичних ферментів молекули білків їжі розщепляються до амінокис-
лот, втрачаючи таким чином свою видову і тканинну специфічність, і
стають доступними для клітини. Більша частина амінокислот всмо-
ктується через мембрани клітин тонкої кишки і надходить у кров.
Складні білки (нуклеопротеїни, хромопротеїни та ін.) спочатку
розщеплюються на простий білок і простетичні групи (нуклеїнові ки-
слоти, гем та ін.).
Прості білки розщеплюються до амінокислот, а простетичні
групи, в свою чергу, під впливом відповідних ферментів розклада-
ються на простіші сполуки.
У ротовій порожнині білки їжі піддаються тільки механічній об-
робці, тому що слина не містить протеолітичних ферментів. Процес
хімічного перетворення білків починається в шлунку.
Перетравлювання білків у шлунку
Усі ферменти травлення білків належать до класу гідролаз. Во-
ни синтезуються і секретуються у формі неактивних проферментів
або зимогенів, тому не пошкоджують секреторних клітин, в яких
відбувається їх синтез. Активація ферментів відбувається в порож-
нині шлунка і просвіті кишечника.
За умов активації відбувається специфічний протеоліз у ділянці
N-кінцевої частини зимогену, що призводить до утворення актив-
ного ферменту.
У шлунку прості і складні білки зазнають фізико-хімічних і фер-
ментативних перетворень. Обгорточні клітини слизової оболонки
шлунка виробляють соляну кислоту, а головні клітини виробляють і
секретують пепсиноген – попередник активного пепсину. Таким чи-
ном, шлунковий сік містить соляну кислоту і протеолітичні фермен-
ти, які розщеплюють білки. Завдяки наявності соляної кислоти шлу-
нковий сік має кислу реакцію. Загальна кількість шлункового соку,
що виділяється за добу становить у середньому 2,5 л.
Точна природа механізму утворення соляної кислоти поки що за-
лишається невідомою, але встановлено, що джерелом іона С1− є плаз-
ма. Секреція обгорточних клітин стимулюється гістаміном і групою го-
рмонів – гастринів, які виробляються слизовою пілоричної і фундальної
ділянок шлунка. Соляна кислота виконує в процесі травлення ряд важ-
ливих функцій. Вона денатурує білки тих харчових продуктів, які не за-
знали термічної обробки в процесі приготування їжі, а денатуровані бі-
лки швидше розщеплюються ферментами, ніж нативні; соляна кислота
сприяє їх набуханню, збільшуючи поверхню, а отже, площу контакту з
ферментами. Це особливо характерно для білків шкіри, сухожиль спо-
лучної тканини (колагену, еластину, кератину) й інших білків, які важко
перетравлюються. Під впливом соляної кислоти пепсиноген
322
(М.м. 40000) перетворюється в активний пепсин (М.м. 32700) внаслідок
відщеплення N-кінцевого пептиду. Кисла реакція шлункового соку є оп-
тимальною для виявлення каталітичної дії пепсину, оскільки в фермен-
ті домінуючими є аніонні групи. І нарешті, соляна кислота має бактери-
цидні властивості, а також сприяє евакуації їжі зі шлунка.
Субстратами пепсину у шлунку є або нативні білки їжі, або білки,
денатуровані при варінні харчових продуктів. Пепсин є ендопептида-
зою і швидко гідролізує в білках пептидні зв’язки, утворені карбок-
сильними групами ароматичних амінокислот (фенілаланіну, тирози-
ну), а також триптофану. Дещо повільніше пепсин гідролізує пепти-
дні зв’язки, утворені іншими амінокислотами, наприклад, лейцином
і дикарбоновими амінокислотами.
З огляду на те, що їжа у шлунку перебуває обмежений час, вважа-
ють, що in vivo пепсин гідролізує білки їжі в основному до суміші полі-
пептидів різного ступеня складності, які отримали назву пептонів.
Зі слизової шлунка людини, поряд із пепсином, був виділений
ще один протеолітичний фермент – гастриксин або пепсин С.
Пепсин і гастриксин виявляють максимальну каталітичну акти-
вність при різних значеннях рН: пепсин – при рН = 1,5–2,0, а гастри-
ксин – при рН = 3,0–5,0.
Співвідношення між гастриксином і пепсином у шлунковому со-
ку здорової людини складає приблизно 1:5,5, але може змінюватися
при патологічних станах. Так, при гіперацидному гастриті воно
складає 1:3, а при виразковій хворобі шлунка – 1:4.
Якщо ж секреція HCl не забезпечує підтримання кислотності
шлункового вмісту на рівні значень рН = 2–3, перетравлювання біл-
ків у шлунку може виявитись дуже незначним, наприклад, при перні-
ціозній анемії. При шлунковій ахілії перетравлювання білків у шлун-
ку взагалі не відбувається через відсутність як пепсину, так і кислоти.
У разі тривалого вживання рослинної їжі, небагатої на білки, виді-
ляється відносно менше HCl, підвищується значення рН у шлунковому
соку, що створює сприятливіші умови для дії гастриксину, ніж пепсину.
І навпаки, за умов багатої на білки їжі (м’ясні, рибні продукти, а також
бобові) утворюється шлунковий сік із великим вмістом соляної кислоти
і, отже, з нижчим значенням рН, що сприяє прояву дії пепсину.
Пепсин, подібно до багатьох рослинних і тваринних протеаз, ви-
кликає згортання молока, тобто забезпечує першу стадію його пере-
травлювання. У жуйних тварин згортання молока відбувається в ре-
зультаті дії специфічного ферменту хімозину, який знаходиться в си-
чузі (четвертому шлуночку) молочних телят. Хімозин, або сичужний
фермент, є досить активним у дітей. Він каталізує відщеплення пеп-
тиду від білка молока казеїногену, перетворюючи його в казеїн.
Останній, взаємодіючи з солями кальцію, котрі завжди присутні
у молоці, утворює слабкорозчинний казеїнат кальцію (сир). Сир до-
сить довгий час затримується у шлунку, що сприяє його більш пов-
ному розщепленню пепсином.
У дорослих людей, які звичайно вживають змішану їжу, хімозин,
як правило, малоактивний або зовсім відсутній, і перетворення ка-
зеїногену в казеїн відбувається під впливом пепсину.
323
 Внаслідок дослідження структури гастриксину, хімозину і пепси-
ну одержані дані, які доводять походження усіх трьох ферментів від
загального попередника.
Перетравлювання білків у тонкому кишечнику
Вміст шлунка надходить у дванадцятипалу кишку та інші відділи
тонкого кишечника, де на нього діє комплекс протеолітичних ферме-
нтів, які синтезуються у підшлунковій залозі і слизовій оболонці тон-
кого кишечника. Підшлункова залоза синтезує і секретує лужну рідину,
що містить неактивні попередники протеаз, а саме трипсиноген, три
хімотрипсиногена, прокарбоксипептидази А і В і проеластазу. Під впли-
вом ферменту кишечника ентеропептидази трипсиноген специфічно і
швидко перетворюється в активний трипсин. Швидкість активації
трипсиногену під впливом ентеропептидази у 2000 разів вища, ніж
швидкість аутокаталітичного перетворення під впливом трипсину.
Функція ентеропептидази є вирішальною, оскільки трипсин, утворе-
ний з трипсиногену, є активатором інших неактивних проферментів
(зимогенів), перетворюючи їх у відповідні активні форми.
Трипсиноген складається з одного поліпептидного ланцюга,
який в процесі активації піддається обмеженому гідролізу, внаслідок
якого відщеплюється N-кінцевий гексапептид вал-(асп)4-ліз зимоге-
ну. Відщеплення цього пептиду супроводжується появою фермента-
тивної активності.
Хімотрипсиногени внаслідок активації перетворюються в хімо-
трипсини.
Лужний панкреатичний сік нейтралізує кислий вміст, що надхо-
дить зі шлунка, і забезпечує слабколужне середовище, оптимальне
для гідролітичної дії панкреатичних ферментів, кожен з яких має
свою специфічність. Трипсин гідролізує пептидні зв’язки, утворені
карбоксильними групами аргініну і лізину. Хімотрипсини найбільш
активні стосовно пептидних зв’язків, утворених карбоксильними
групами фенілаланіну, тирозину і триптофану. Таким чином, ці фе-
рменти здійснюють більш глибокий гідроліз білків, у порівнянні з гі-
дролізом у шлунку, до невеликих пептидів. Карбоксипептидаза А
(цинковмісний фермент) швидко відщеплює С-кінцеві амінокислотні
залишки з ароматичними або аліфатичними боковими ланцюгами.
Карбоксипептидаза В діє тільки на петиди, що мають на С-кінці
залишки аргініну або лізину.
Слизова оболонка кишечника також містить ферменти, які гід-
ролізують пептидні зв’язки. Хоча ці ферменти можуть секретуватися
в кишковий сік, вони функціонують переважно внутрішньоклітинно.
Екстракти слизової кишечника містять групу ферментів – аміно-
пептидаз. Ці ферменти під час дії на поліпептидні ланцюги почерго-
во звільняють N-кінцеві амінокислоти. Лейцинамінопептидаза, Zn2+-
вмісний фермент, має широку специфічність стосовно N-кінцевих за-
лишків поліпептиду. Шляхом послідовного гідролізу N-кінцевих пеп-
тидних зв’язків фермент розщеплює пептиди до вільних амінокислот.
Екстракти слизової кишечника містять також дипептидази, на-
приклад активовану Co2+ або Mn2+ гліцилгліцин-дипептидазу, яка,
324
разом з тим, не впливає на трипептид гліцилгліцилгліцин; отже для
дії цього ферменту необхідна наявність поруч із зв’язком, який гід-
ролізується, вільних амінної і карбоксильної груп.
На завершальному етапі розщеплення білків важливу роль відігра-
ють мікроелементи Zn, Mn, Mg, Co, підвищуючи активність пептидаз.
Перетравлювання білків, як і вуглеводів, відбувається не тільки
в порожнині кишечника а й на поверхні клітин слизової оболонки –
так зване контактне, або пристінкове, перетравлювання (між мікро-
ворсинками). У порожнині шлунка і кишечника розщеплюються пе-
реважно білкові молекули й великі пептиди, а об’єктом пристінково-
го перетравлювання є олігопептиди і дипептиди.
Таким чином, послідовна дія протеолітичних ферментів у шлун-
ку і тонкому кишечнику спричиняє гідроліз більшості харчових білків
до амінокислот. Хоча трипсин і хімотрипсин діють швидше і ефек-
тивніше у випадку попередньої дії на білок пепсину, за спільної дії
цих панкреатичних ферментів ефективний гідроліз білка може здій-
снюватися і без попередньої дії пепсину.
Тому хворі з резекованим шлунком зберігають достатню здат-
ність використовувати харчові білки. У той же час, у разі пошко-
дження тканини підшлункової залози або затримки току рідини по
панкреатичній протоці, умови перетравлювання білків значно погі-
ршуються; при цьому в товстий кишечник надходять неперетравлені
харчові білки, і посилюється процес їх гниття під впливом ферментів
бактерій. У таких умовах у фекаліях можлива поява значної кількості
незасвоєного харчового білка.
У нормі весь процес перетравлювання білків у травному каналі
триває в середньому 8–12 годин після вживання їжі. Цей час зале-
жить від кулінарної обробки їжі, природи білка, динаміки секреції
травних соків і, особливо, від активності ферментів. Краще перетра-
влюються білки таких продуктів, як молоко, м’ясо, сир. Погано пе-
ретравлюються і засвоюються такі білки м’яса, як кератин, колаген
та деякі інші білки сполучної тканини.
Всмоктування амінокислот із кишечника
Всмоктування амінокислот відбувається, головним чином, у тон-
кому кишечнику. Механізм всмоктування амінокислот являє собою
складний біологічний процес, в якому поєднуються фільтрація, ос-
мос, дифузія і активна всмоктувальна дія ворсинок. Однак головним
є трансмембранний транспорт за допомогою спеціальних білків-
переносників, котрий потребує витрат енергії. Це активний транс-
порт, який здійснюється проти градієнта концентрації амінокислот.
Для здійснення цього транспорту використовується енергія метабо-
лічних процесів, переважно резервована в АТФ.
Встановлено наявність п’яти або більше специфічних транспор-
тних систем, кожна з яких функціонує при транспорті певної групи
близьких за будовою амінокислот: 1) нейтральних аліфатичних амі-
нокислот; 2) циклічних амінокислот; 3) основних амінокислот; 4) ки-
слих амінокислот і 5) проліну.

325
 Вважають, що білки-переносники подібні до ферментів не тільки
за своєю специфічністю, а й за наявністю центрів (контактних діля-
нок), якими з’єднуються з відповідними амінокислотами, утворюючи
з ними комплекси. Амінокислоти конкурують одна з одною за відпо-
відні ділянки зв’язування. Так, всмоктування лейцину (якщо він прису-
тній у відносно високих концентраціях) зменшує всмоктування ізолей-
цину і валіну. Ця система транспорту амінокислот функціонує в кише-
чнику, мозку, нирках. Наступний механізм одержав назву γ-глута-
мільного циклу; у ньому беруть участь шість ферментів, один з яких є
мембранозв’язаним, а інші знаходяться в цитозолі. В циклі бере
участь трипептид глутатіон – γ-глутамінілцистеїлгліцин:

У функціонуванні γ-глутамільного циклу провідну роль відіграє

мембранозв’язаний фермент γ-глутамілтрансфераза, який каталізує
реакцію переносу глутамінільного залишку глутатіона на амінокис-
лоту, яка транспортується. При цьому акцепторами γ-глутамінільної
групи можуть бути всі амінокислоти, за винятком проліну:
амінокислота + глутатіон (γ-глутамінілцистеїлгліцин) →
→ γ-глутамініламінокислота + цистеїлгліцин
Після цього γ-глутамініламінокислота надходить у клітину разом з
цистеїлгліцином. На наступній стадії γ-глутамініламінокислота розще-
плюється внаслідок трьох послідовних реакцій. Таким чином, відбува-
ється транспорт однієї молекули амінокислоти в клітину, при цьому ви-
користовується енергія гідролізу пептидних зв’язків глутатіону. Для
продовження процесу глутатіон регенерується в результаті трьох послі-
довних реакцій, кожна з яких протікає з витратою енергії АТФ.
Утворений глутатіон може брати участь у наступному циклі з іншою
амінокислотою. Таким чином, для транспорту у клітину кожної моле-
кули амінокислоти використовуються три кінцеві фосфатні зв’язки АТФ.
Ключовий фермент γ-глутамільного циклу виявлено у високих
концентраціях, окрім епітелію ворсинок кишечника, у нирках, слин-
них залозах, жовчній протоці, сім’яниках та інших тканинах.
З кишечника в незначній кількості можуть всмоктуватися неве-
ликі пептиди.
Проникність слизової оболонки кишечника у немовлят вища,
ніж у дорослих, тому у кров малюків можуть надходити антитіла мо-

326
лозива. Цьому сприяє наявність у молозиві інгібітора трипсину. Че-
рез це, а також через низьку концентрацію протеолітичних фермен-
тів у кишечнику немовлят може відбуватися всмоктування деякої кі-
лькості нативних білків, які зумовлюють сенсибілізацію організму.
Це, можливо, є причиною ідіосинкразії до білків їжі у дітей.
Гниття білків у кишечнику
У процесі перетравлювання у шлунку і тонкому кишечнику осно-
вна маса білків розщеплюється і всмоктується переважно у вигляді
амінокислот. Проте частина білків сухожиль, апоневрозів шкіри, які
важко перетравлюються, і деяка кількість вільних амінокислот над-
ходять у товсту кишку.
При багатьох захворюваннях, особливо у разі кишкових інфек-
цій, перетравлювання і всмоктуваня білків погіршується, тому біль-
шість їх потрапляє у товстий кишечник. Залежно від кількості харчо-
вих продуктів і стану апарату травлення кількість нерозщеплених бі-
лків може складати від 2–3 до 5–10%, а іноді й більше.
Товстий кишечник населений мікроорганізмами, які використо-
вують харчові амінокислоти для свого росту. Вони мають ферментні
системи, що каталізують різноманітні перетворення харчових білків і
вільних амінокислот (гідроліз, окислення, відновлення, дезамінуван-
ня, декарбоксилювання, деметилювання). Через це в товстому кише-
чнику створюються оптимальні умови для утворення отруйних проду-
ктів розпаду амінокислот, зокрема фенолу, індолу, крезолу, скатолу,
сірководню, метилмеркаптану, а також нетоксичних для організму
сполук – спиртів, жирних кислот, кетокислот, гідроксикислот та ін. Усі
ці перетворення амінокислот, які зумовлені діяльністю мікроорганіз-
мів кишечника, одержали загальну назву: гниття білків у кишечнику.
У процесі поступового і глибокого розпаду сірковмісних аміно-
кислот (цистину, цистеїну і метіоніну) в кишечнику утворюються сір-
ководень (H2S) і метилмеркаптан (CH3SH).
Диамінокислоти зазнають процесу декарбоксилювання з утво-
ренням амінів. Два з них – путресцин і кадаверин – давно відомі через
їх неприємний запах. Путресцин (putrificatio – гниття, лат.) – утворю-
ється при декарбоксилюванні орнітину, а кадаверин (cadaver – труп,
лат.) – при декарбоксилюванні лізину.

327
 Путресцин може утворюватися й іншим шляхом, а саме: внаслі-
док декарбоксилювання аргініну, з утворенням агматину. Останній
перетворюється на путресцин у ході реакції, котра каталізується аг-
матинуреагідролазою, яку також містить кишкова паличка.

Агматин є біологічно активним диаміном. Він здатний виклика-

ти зниження вмісту цукру в крові.
Путресцин і кадаверин, ймовірніше за все, знешкоджуються в клі-
тинах слизової оболонки кишечника під впливом специфічних диаміно-
оксидаз, після чого легко всмоктуються в кров і виділяються з сечею.
Із циклічних амінокислот тирозину і триптофану за послідов-
ного руйнування їх бічного ланцюга в результаті реакції декарбок-
силювання, дезамінування, а потім і деметилювання утворюють-
ся токсичні продукти: крезол і фенол – із тирозину, скатол та ін-
дол – із триптофану.

Після всмоктування ці продукти через ворітну вену надходять у

печінку, де знешкоджуються шляхом утворення нетоксичних пар-
328
них сполук із сірчаною або глюкуроновою кислотами. Останні зда-
тні до взаємодії із вищезгаданими токсичними продуктами, пере-
буваючи в активній формі. Активна форма сірчаної кислоти являє
собою 3′-фосфоаденозин-5′-фосфосульфат (ФАФС); активна форма
глюкуронової кислоти знаходиться у вигляді уридиндифосфоглю-
куронової кислоти (УДФГК).
Нижче подано хімічну будову ФАФС і УДФГК:

Джерелами ФАФС є проміжні продукти обміну пуринових ну-

клеотидів і вуглеводів. Попередниками УДФГК в організмі є ме-
таболіти глюкози й УТФ. У печінці містяться специфічні фермен-
ти – арилсульфотрансфераза і УДФ-глюкуронілтрансфераза, які ка-
329
талізують, відповідно, перенесення залишку сірчаної кислоти з
ФАФС і залишку глюкуронової кислоти з УДФГК на будь-який із
названих вище продуктів. Правда, на відміну від крезолу і фенолу,
які мають гідроксильну групу, скатол і індол попередньо окислю-
ються у скатоксил та індоксил:

Як приклад нижче наведено механізм знешкодження індолу.

Таким чином, індол зв’язується у вигляді ефіру сірчаної кислоти,

калієва або натрієва сіль якої отримала назву тваринного індикану.
Останній виводиться із сечею:
330
 За кількістю індикану в сечі у людини роблять висновки про ін-
тенсивність процесів гниття білків у кишечнику, а також про функці-
ональний стан печінки. Істотний інтерес з точки зору оцінки цієї фу-
нкції викликає механізм знешкодження бензойної кислоти, яка може
бути як ендогенного, так і екзогенного походження.
Джерелом ендогенної бензойної кислоти може стати амінокис-
лота фенілаланін. Під час її дезамінування утворюється фенілпіро-
виноградна кислота, яка, декарбоксилюючись, перетворюється на
фенілоцтову. Фенілоцтова кислота далі декарбоксилюється і пере-
творюється на толуол, а останній окислюється в бензойну кислоту.

Джерелом екзогенної бензойної кислоти можуть бути харчові

продукти, зокрема, багаті на неї зелені частини рослин (салат, шпі-
нат тощо), а також деякі лікарські речовини.
Бензойна кислота є менш отруйною речовиною, ніж зазначені
вище сполуки, але має певну токсичність і знешкоджується (голо-
вним чином у печінці) шляхом сполучення з гліцином і утворення
нетоксичної парної сполуки – гіпурової кислоти:

Реакція потребує доставки енергії і присутності КоА. За швидкі-

стю утворення і виведення гіпурової кислоти із сечею після прийому
бензойнокислого натрію (проба Квіка) звичайно роблять висновки
331
про функціональний стан печінки, зокрема її антитоксичну функцію
або функцію «хімічного захисту». Цей тест успішно використовується
в клініко-біохімічних дослідженнях. Таким чином, організм людини і
тварин має низку захисних механізмів синтезу, біологічна роль яких
полягає у знешкодженні токсичних продуктів, котрі надходять в ор-
ганізм ззовні або утворюються в кишечнику із продуктів харчування
завдяки життєдіяльності мікроорганізмів.
Перетворення амінокислот після всмоктування
Амінокислоти, які надходять у систему циркуляції крові в ре-
зультаті всмоктування з кишечника, швидко видаляються з неї і по-
трапляють у тканини й органи людини.
Найбільшу здатність поглинати циркулюючі амінокислоти має
печінка, до якої вони надходять по системі ворітної вени. Печінка є
головним органом метаболізму амінокислот. Її функціонування за-
безпечує такі процеси: 1) синтез власних білків, а також білків плаз-
ми крові; 2) синтез різних азотовмісних небілкових сполук – пуринів,
піримідинів, сечової кислоти, нікотинової кислоти, креатину та ін.;
3) синтез замінних амінокислот; 4) забезпечення через кров інших
органів збалансованою сумішшю амінокислот, необхідної для біоси-
нтезу білків; 5) перерозподіл надлишкових кількостей одержаних з
їжею амінокислот з використанням іх вуглецевих ланцюгів і азоту.

Рис. 70. Процеси, які впливають на фонд амінокислот у клітинах

Внутрішньоклітинне перетворення амінокислот

Фонд вільних амінокислот – амінокислотний пул – формується
як за рахунок харчових амінокислот, так і внаслідок розпаду тканин-
них білків, що є умовою поновлення останніх.
Гідроліз тканинних білків здійснюється за допомогою тканинних
протеїназ, або катепсинів, які локалізуються переважно в лізосомах,
проте знаходяться також і в інших частинах клітини: гіалоплазмі, мі-
332
тохондріях, ендоплазматичному ретикулумі. Лізосомальні катепсини
мають найбільшу активність у кислому середовищі, тому їх називають
кислими катепсинами. Катепсини цитоплазми та інших частин кліти-
ни виявляють свою оптимальну дію у нейтральному або слабколуж-
ному середовищі. Катепсини відрізняються не лише оптимумом рН,
але й специфічністю щодо білкових субстратів та пептидних зв’язків.
Серед катепсинів виділяють екзопептидази, які гідролізують кінцеві
пептидні зв’язки з N- або С-кінця поліпептидного ланцюга, і ендопеп-
тидази, які гідролізують внутрішні поліпептидні зв’язки. У залежності
від каталітичних особливостей активного центру розрізняють тіолові
катепсини (у каталітичному центрі міститься цистеїн), аспарагінові
або карбоксикатепсини (у каталітичному центрі – аспарагінова кисло-
та), і серинові (каталітичний центр містить серин).
За оптимумом дії при певному значенні рН та за характером
пептидних зв’язків, які атакуються відповідними катепсинами,
останні подібні до протеїназ, котрі впливають на харчові білки у про-
цесі їх перетравлювання в шлунково-кишковому тракті.
Тканинний гідроліз білків є необхідною умовою їх поновлення,
внаслідок чого утворюються вільні амінокислоти, які беруть участь
у формуванні амінокислотного пула.
Основні закономірності використання амінокислот з амінокисло-
тного пулу такі: використання амінокислот для біосинтезу специфіч-
них для даного організму білків; перетворення амінокислот до кінце-
вих продуктів зі звільненням до 15% енергії метаболізму; специфічні
шляхи обміну окремих амінокислот та їх груп з утворенням різних
біологічно активних речовин (біогенні аміни, гормони); використання
продуктів обміну амінокислот (азотистих та безазотистих) для біоси-
нтезу інших сполук – жирних кислот, кетонових «тіл», глюкози
(рис.70). Таким чином, фонд вільних амінокислот у клітині відображає
інтенсивність процесів надходження і використання амінокислот.
Це свідчить про те, що шляхи метаболізму амінокислот у кліти-
нах характеризуються великою складністю та розгалуженістю.
Найважливішими реакціями, на яких грунтуються вищеназвані
шляхи використання вільних амінокислот, є реакції трансамінування,
дезамінування та декарбоксилювання.
Трансамінування або переамінування
Для синтезу специфічних білків організму необхідна присутність
повного «набору» усіх їхніх мономерів-амінокислот. Незамінні амі-
нокислоти мають надходити з їжею, біосинтез замінних амінокислот
здійснюється в тканинах. Вихідними речовинами за умов біосинтезу
замінних амінокислот є проміжні продукти розщеплення вуглеводів,
метаболіти циклу Кребса та незамінні амінокислоти.
Внаслідок тривалих досліджень О.О.Браунштейн та М.Г.Кріц-
ман у 1937 р. встановили, що з піровиноградної і глутамінової кислот
при їх взаємодії утворюються аланін і α-кетоглутарова кислота; при
цьому вільний аміак не виділяється. Добавлення глутамінової кис-
лоти до «переживаючих» тканин прискорює перетворення α-кето-
кислот в амінокислоти з одночасним збільшенням кількості α-кето-
333
глутарової кислоти. α-Кетоглутарова кислота при добавленні її до
екстрактів різних органів посилює окислення в них амінокислот у ке-
токислоти. Цей процес не супроводжується збільшенням концентра-
ції аміаку, а сприяє підвищенню кількості глутамінової кислоти:

Отже, між амінокислотами і кетокислотами відбувається оборотне

перенесення аміногрупи. Механізм трансамінування (переамінування)
вивчали О.О.Браунштейн зі співробітниками, Мецлер, Ікава і Снел.
Важливу роль у цьому процесі відіграють моноамінодикарбоно-
ві кислоти – глутамінова і аспарагінова, особливо перша.
Амінотрансферази присутні в усіх клітинах тварин і рослин, а
також у мікроорганізмах. Вже відомо понад 50 амінотрансфераз. Бі-
льшість вивчених амінотрансфераз виявляють групову специфіч-
ність, використовуючи як субстрат декілька амінокислот.
Акцепторами аміногруп у реакціях трансамінування є три α-кето-
кислоти: піровиноградна, щавлевооцтова та α-кетоглутарова. При
переносі аміногруп на піруват або оксалоацетат утворюються, відпо-
відно, аланін або аспарагінова кислота. Далі NH2-групи з аланіну і ас-
парагінової кислоти переносяться на α-кетоглутарову кислоту з утво-
ренням глутамінової кислоти. Цю реакцію каталізують високоактивні
аланінамінотрансфераза (АЛТ) і аспартатамінотрансфераза (АСТ),
для яких характерна субстратна специфічність. Сенс трансамінування
полягає у його колекторній функції, іншими словами, у тому, що амі-
ногрупи від різних амінокислот збираються в одній формі – у вигляді
L-глутамінової кислоти.
Таким чином, катаболізм різних амінокислот призводить, на-
решті, до утворення єдиного продукта. Останній є донором аміно-
груп при утворенні замінних амінокислот з відповідних кетокислот,
що також утворюються при метаболізмі вуглеводів та ліпідів.
У всіх трансаміназ простетична група міцно зв’язана з білковою
частиною, і механізм їхньої дії однаковий. Простетичною групою
трансаміназ виступає піридоксальфосфат – похідне піридоксину або
вітаміну В6 у формі піридоксальфосфату (ПАЛФ):

334
 Процес трансамінування відбувається у декілька етапів. Спочат-
ку α-аміногрупа амінокислоти взаємодіє з альдегідною групою ко-
ферменту піридоксальфосфату (ПАЛФ), в результаті чого утворю-
ється проміжна нестійка сполука амінокислоти з коферментом. Цей
проміжний продукт є ковалентною сполукою – шиффовою основою
(І). Потім відбувається внутрішньомолекулярна перебудова, а саме:
зміщення подвійного зв’язку і гідролітичне відщеплення ву-
глецевого скелету амінокислоти – донора аміногрупи. При цьому її
аміногрупа залишається ковалентно зв’язаною з простетичною гру-
пою у формі піридоксамінофосфату (ПАМФ).
Піридоксамінофосфат знову утворює шиффову основу (ІІ) з акце-
птором аміногрупи α-кетокислотою, у даному випадку α-кетоглута-
ратом, на який і переноситься аміногрупа. Внаслідок цього синтезу-
ється нова амінокислота, у даному випадку глутамінова, а піридокса-
амінфосфат-фермент перетворюється в піридоксальфосфат-фермент:

335
 Утворена глутамінова кислота під впливом специфічної дезамі-
нуючої дегідрогенази – глутаматдегідрогенази – дезамінується у α-
кетоглутарову кислоту, яка знову може приєднати аміногрупу завдя-
ки переамінуванню від амінокислоти, що важко дезамінується, на-
приклад, від лізину, і перетворюватися у глутамінову; остання знову
дезамінується і перетворюється в α-кетоглутарову кислоту.
Подібну функцію, тільки у меншому обсязі, здатні виконувати
аспарагінова і щавлевооцтова кислоти. Процеси трансамінування
активно протікають у цитоплазмі і в мітохондріях.
Таким чином, трансамінування є основним процесом в організ-
мі, за допомогою якого відбувається не тільки перетворення аміно-
кислот у кетокислоти, але і перетворення кетокислот, у тому числі й
тих, які утворюються на шляхах метаболізму вуглеводів та ліпідів, в
амінокислоти, що є важливою ланкою взаємозв’язку між реакціями
розпаду і біосинтезу.
Дезамінування амінокислот
Дезамінування – це відщеплення аміногруп від амінокислот з
утворенням аміаку. Можливі чотири типи дезамінування:
1) відновне, при якому утворюються насичена жирна кислота і
аміак:

2) гідролітичне – з утворенням оксикислоти і аміаку:

3) внутрішньомолекулярне, при якому внутрішньомолекулярна

перебудова супроводжується утворенням ненасиченої жирної кисло-
ти і аміаку:
;

336
 4) окислювальне, котре має найбільше значення і є основним для
вищих тварин і людини:

Ця реакція в різних тканинах протікає з різною інтенсивністю і

каталізується різними ферментами – специфічними оксидазами L-амі-
нокислот або дезамінуючими дегідрогеназами. Під впливом цих фер-
ментів відбувається дегідрування амінокислот і перетворення їх у
імінокислоти, які далі гідролізуються до кетокислот та аміаку.
Серед дезамінуючих дегідрогеназ найбільш активною є глутама-
тдегідрогеназа, яка каталізує окислювальне дезамінування глутаміно-
вої кислоти. Це мітохондріальний складний фермент, каталітична дія
якого відбувається за участю кофермента НАД і НАДФ за схемою:

Найактивніше окислювальне дезамінування відбувається в печі-

нці і в меншій мірі – у нирках та інших органах.
Відомі й інші форми окислювального дезамінування амінокислот
під впливом оксидаз, котрі містять як кофермент ФМН. Вони каталі-
зують дезамінування L-амінокислот і гідратацію з утворенням α-кето-
кислот, аміаку і пероксиду водню. Останній розпадається на кисень і
воду під дією каталази. Ці ферменти локалізуються у пероксисомах.

Проте роль цього шляху у людини і тварин недостатньо

з’ясована.
Цікавим є факт наявності оксидаз L-амінокислот у зміїній отру-
ті, плісневих грибках і бактеріях.
В організмі людини виявлені також оксидази D-амінокислот.
Коферментом останніх є ФАД. Біологічне значення оксидаз D-аміно-
кислот, можливо, полягає в тому, що вони виконують захисну функ-
цію, дезамінуючи D-амінокислоти бактеріального походження.
Декарбоксилювання амінокислот
Декарбоксилювання – реакція, що лежить в основі перетворення
ряду амінокислот у біологічно активні сполуки. Декарбоксилази аміно-
кислот каталізують відщеплення карбоксильної групи у вигляді СО2.
Коферментом декарбоксилаз є піридоксальфосфат. Механізм реакції

337
включає також, як і при трансамінуванні, утворення шиффової основи
між піридоксальфосфатом і амінокислотою з наступним декарбокси-
люванням. Рівновага дуже зміщена праворуч, як показано нижче:
R – CH2 – СHNH2 – СООН ⎯→ R – СН2 – СН2NН2 + СО2
Продуктами декарбоксилювання є аміни, які мають високу біо-
логічну активність, тому їх називають біогенними амінами.
Так, із фенілаланіну, тирозину і триптофану під дією декарбокси-
лаз ароматичних амінокислот утворюються нейромедіатори і гормо-
ни норадреналін і адреналін, тканинні гормони, у рослин – тканинний
гормон росту ауксин, у тканинах тварин та людини – серотонін.
Із глутамінової кислоти внаслідок дії глутаматдекарбоксилази
утворюється γ-аміномасляна кислота (ГАМК)

Ця реакція найактивніше протікає у гальмівних синапсах нерво-

вої системи. ГАМК у найбільшій кількості міститься в підкоркових
утвореннях головного мозку, особливо у гіпоталамусі.
Із амінокислоти гістидину під впливом специфічного ферменту
гістидиндекарбоксилази утворюється гістамін. Особливо багато його
утворюється в тканині легень, шкірі, спинному мозку і в підкіркових
утвореннях головного мозку.

Велика кількість гістаміну утворюється і депонується у тучних

клітинах сполучної тканини, де він знаходиться у вигляді білково-
гепаринового комплексу. Вивільняється він з тучних клітин внаслі-
док дії речовин – лібераторів гістаміну.
Гістамін є потужним судинорозширюючим агентом і за високих
концентрацій навіть може викликати судинний колапс. Його утво-
рення відбувається при травматичному шоку, а також у зоні запаль-
ного процесу. Гістамін стимулює секрецію у шлунку як пепсину, так і
соляної кислоти.
Знешкодження біогенних амінів відбувається шляхом окислюваль-
ного дезамінування за участю ферментів амінооксидаз, які бувають
двох типів – моноамінооксидази (МАО) і диамінооксидази (ДАО).

338
 Коферментом МАО служить ФАД, а ДАО – піридоксальфосфат
(для реакцій необхідні іони Cu2+). МАО зв’язаний з мітохондріями
клітин, а ДАО знаходиться у цитоплазмі. Невелика кількість цих фер-
ментів є у крові. МАО інактивує первинні, вторинні і третинні аміни, а
ДАО – переважно гістамін і деякі інші аміни – похідні диаміномоно-
карбонових амінокислот – орнітину (путресцин) та лізину (кадаверин).
Продукти дезамінування біогенних амінів – альдегіди – окис-
люються за допомогою альдегіддегідрогеназ до органічних кислот.

Інактивація катехоламінів адреналіну й норадреналіну здійсню-

ється двома шляхами: за допомогою моноамінооксидази і катехол-0-
метилтрансферази, тобто шляхом дезамінування і метилювання.
Отже, безазотисті залишки більшості амінокислот у разі катабо-
лізму проходять стадію утворення піровиноградної кислоти. При
цьому деякі амінокислоти перетворюються у піруват безпосередньо
(аланін, цистеїн, серин). Інші амінокислоти проходять більш трива-
лий метаболічний шлях до пірувату: спочатку вони перетворюються
у проміжні продукти цитратного циклу, а потім вуглець амінокислот
залишає цитратний цикл у складі оксалоацетату, який перетворю-
ється у фосфоєнолпіруват, а потім – у піруват. Після окислювального
декарбоксилювання пірувату утворений ацетил-КоА знову потрап-
ляє до цитратного циклу, де окислюється до СО2.
Попередниками глюкози у разі глюконеогенезу є саме піруват,
оксалоацетат та фосфоєнолпіруват. Тому амінокислоти, які пере-
творюються у ці сполуки, можуть бути використані для синтезу глю-
кози (глюконеогенез з амінокислот); такі амінокислоти називають
глікогенними. Глюконеогенез за участю амінокислот відбувається
особливо активно при переважно білковому харчуванні, а також го-
лодуванні. В останньому випадку використовуються амінокислоти
власних білків тканин. Катаболізм лейцину й лізину не включає ста-
дії утворення піровиноградної кислоти; вуглецева частина перетво-
рюється безпосередньо в ацетооцтову кислоту й ацетил-КоА, з яких
синтез вуглеводів неможливий: це кетогенні амінокислоти. Тирозин,
фенілаланін, ізолейцин та триптофан є одночасно і глікогенними, і
кетогенними. Частина вуглецевих атомів їх молекул при катаболізмі
утворює ацетил-КоА, минаючи стадію пірувату.
Синтез амінокислот
Будь-яка із замінних амінокислот може синтезуватися в органі-
змі у необхідних кількостях. При цьому вуглецева частина амінокис-
лоти утворюється з глюкози, а аміногрупа вводиться з інших аміно-
кислот шляхом трансамінування.
Центральне місце в біосинтезі амінокислот займають глутама-
тдегідрогеназа, глутамінсинтетаза та трансамінази. Завдяки суміс-

339
ній дії цих ферментів каталізується включення неорганічного іону
амонію до амінокислоти.
Аланін, аспартат, глутамат утворюються із пірувату, оксалоаце-
тату й α-кетоглутарату – відповідно.
Глутамін утворюється з глутамінової кислоти під час дії глута-
мінсинтетази.
Глутамат + NН3 + АТФ → Глутамін + АДФ + Н3РО4.
При цьому фіксований неорганічний азот включається до амід-
ної групи, а у випадку синтезу глутамату – до аміногрупи.
Аспарагін синтезується із аспарагінової кислоти й глутаміну, який
служить донором амідної групи; реакцію каталізує аспарагінсинтетаза:

Аспарагінсинтетаза ссавців як джерело азоту використовує не

іон амонію, а глутамін і, таким чином, не фіксує неорганічний азот.
Серин утворюється з гліколітичного проміжного продукту
3-фосфогліцерату.
Синтез гліцину в тканинах здійснюється декількома шляхами. В
цитозолі печінки міститься гліцинтрансаміназа, що каталізує синтез
гліцину з гліоксилату й глутамату (або аланіну) шляхом переаміну-
вання. На відміну від більшості реакцій переамінування рівновага ці-
єї реакції дуже зсунута в напрямку синтезу гліцину.
Цистеїн утворюється з метіоніну (донор сірки) та серину (вугле-
цевий ланцюг та аміногрупа). Як результат ряду реакцій відбуваєть-
ся заміна ОН-групи серину на сульфгідрильну групу гомоцистеїну,
який утворюється з метіоніну.
Тирозин утворюється з незамінного фенілаланіну за участю фе-
рменту фенілаланінгідроксилази. Реакція необоротна, у зв’язку з чим
тирозин не може замінити харчовий фенілаланін.
Пролін та гідроксипролін. У ссавців пролін утворюється з глу-
тамату шляхом обертання реакції катаболізму проліну.

340
 Оскільки пролін служить попередником гідроксипроліну, то
обидві амінокислоти відносять до глутаматної родини амінокислот.
Гідроксипролін міститься в тканинах практично тільки в складі
колагену, на частку якого припадає значна частина білка в організ-
мі ссавців.
Що стосується амінокислотного складу колагену, то третина
амінокислотних залишків припадає на гліцин, і близько третини – на
пролін та гідроксипролін. Гідроксипролін стабілізує спіраль колагену
відносно дії протеаз.
Відмінною особливістю метаболізму гідроксипроліну є те, що гі-
дроксипролін, який входить до складу їжі, не включається у колаген.
Гістидин – це так звана «напівзамінна» амінокислота, оскільки
вона синтезується в організмі, проте швидкість синтезу є недостат-
ньою для того, щоб забезпечити ріст організму.
В організмі гістидин може синтезуватися з АТФ і рибози: пурино-
ва частина АТФ постачає фрагмент –N=CH–NH– для імідазольного
циклу гістидину; решта молекули утворюється за рахунок рибози.
Незамінні амінокислоти, за винятком лізину й треоніну, беруть
участь у реакціях трансамінування. Таким чином, за наявності відпо-
відних α-кетокислот вони також могли б синтезуватися в організмі
(окрім лізину і треоніну). Незамінні, по суті, α-кетокислоти, котрі
відповідають незамінним амінокислотам. Проте їжа людини не міс-
тить скільки-небудь помітних кількостей таких кетокислот, тому їх
єдиним джерелом є незамінні амінокислоти їжі. З цього випливає,
що трансамінування незамінних амінокислот служить етапом тільки
їх катаболізму, а не синтезу, на відміну від замінних амінокислот,
для яких трансамінування може бути початковою стадією катаболі-
зму або кінцевою стадією синтезу.
Утворення кінцевих продуктів білкового обміну
Внаслідок трансамінування і дезамінування із більшості амі-
нокислот утворюються α-кетокислоти й аміак. Подальші шляхи
метаболізму утворених безазотистих компонентів амінокислот і
аміаку розходяться.
Піровиноградна кислота, яка утворилася під час дезамінування
аланіну, серину та деяких їх похідних, зазнає складного окислювально-
го декарбоксилювання і перетворюється в ацетил-КоА, котрий далі
метаболізується до СО2 і Н2О у циклі Кребса.
Щавлевооцтова кислота, яка утворилася під час дезамінування
аспарагінової кислоти, після декарбоксилювання також перетворю-
ється в піровиноградну.
Зазнаючи також складного окислювального декарбоксилюван-
ня, α-кетоглутарова кислота перетворюється в активну форму янта-
рної кислоти – сукциніл-КоА, котра через ряд проміжних продуктів
окислюється до щавлевооцтової, а остання, декарбоксилюючись, пе-
ретворюється до піровиноградної і далі – до ацетил-КоА, метаболі-
чна доля якого описана вище.

341
 Утворений як продукт інтеграції обміну α-кетокислот, аце-
тил-КоА, поряд з окисленням у циклі трикарбонових кислот до
СО2 і Н2О, може використовуватися для біосинтезу вищих жирних
кислот, холестерину, стероїдних гормонів, жовчних кислот та ін-
ших органічних сполук.
За рахунок окислення продуктів обміну амінокислот до СО2 і
Н2О вивільняється приблизно 10–15% енергії, необхідної організму.
α-Кетоглутарова, щавлевооцтова і піровиноградна кислоти можуть
також включатися в процеси трансамінування як акцептори аміно-
груп з утворенням відповідних амінокислот і в ряд інших реакцій.
Аміак частково використовується для біосинтезу необхідних ор-
ганізму азотистих сполук, таких як пуринові і піримідинові основи
нуклеотидів – мономерів нуклеїнових кислот та ряду інших структур.
Проте переважна частина аміаку як токсичної речовини зазнає
перетворення до сечовини, яка є нетоксичним кінцевим продуктом
білкового обміну, і виводиться з організму із сечею.
Протягом доби в організмі людини дезамінується 100–120 г аміно-
кислот, що відповідає 16–19,5 г азоту або 18–23,6 г аміаку. Невелика кі-
лькість аміаку утворюється також під час розпаду азотистих основ нук-
леотидів і деяких інших азотовмісних субстратів небілкової природи.
Біосинтез сечовини
Аміак є токсичною речовиною, і підвищення його вмісту в крові
та інших тканинах є особливо небезпечним для мозку. Одне з пояс-
нень високої чутливості мозку до вільного аміаку полягає ось у чому.
Вільний аміак легко проходить через мембрани і проникає в клі-
тини мозку та їх мітохондрії. Тут він взаємодіє з α-кетоглутаровою
кислотою, утворюючи глутамат. Це призводить до зменшення кіль-
кості α-кетоглутарату як проміжного продукту циклу лимонної кис-
лоти, що супроводжується зниженням швидкості окислення глюкози,
яка відіграє провідну роль в енергетичному забезпеченні клітин моз-
ку. Однак у нормі цього не відбувається. У процесі еволюції в органі-
змі вищих тварин і людини сформувалися механізми зв'язування
аміаку в місці його утворення, тут же відбувається знешкодження і
подальше виведення з організму.
Аміак, який утворюється в різних тканинах і органах, у місці йо-
го вивільнення зв'язується з моноамінодикарбоновими кислотами,
переважно глутаміновою, у меншій мірі аспарагіновою, утворюючи
аміди – глутамін та аспарагін.
Аміак може також зв'язуватися з білками, що містять ці аміно-
кислоти. Фіксуючись у формі амідів, аміак тимчасово знешкоджуєть-
ся, переноситься кров'ю до місця свого остаточного знешкодження –
у печінку. Особливу роль у переносі аміаку до печінки в нетоксичній
формі відіграє амінокислота аланін. Велике значення цей механізм
має для працюючих м'язів. Послідовність реакцій при цьому така:
утворений аміак перетворюється в аміногрупу глутамату під час ре-
акції, яка каталізується глутаматдегідрогеназою. Глутамат перено-

342
сить потім свою α-аміногрупу на піровиноградну кислоту (піруват),
яка завжди міститься в достатній кількості, оскільки це продукт глі-
колізу, що протікає в м'язах. Реакція переносу каталізується аланін-
амінотрансферазою (АЛТ). Аланін (нейтральна амінокислота, яка
не несе сумарного заряду при значеннях рН, близьких до 7) виходить
із клітин у кров і доставляється кров'ю до печінки. Тут він під дією
аланін-амінотрансферази передає свою аміногрупу α-кетоглутарату,
внаслідок чого утворюється глутамінова кислота. Остання в реакції,
що каталізується глутаматдегідрогеназою, дезамінується з утворен-
ням α-кетоглутарату й аміаку, який у печінці перетворюється на се-
човину – кінцевий продукт азотистого обміну.
Цікаво, що використання саме аланіну для переносу аміаку з ін-
тенсивно працюючих скелетних м'язів до печінки може служити на-
очним прикладом принципу економії, який діє в живих організмах.
Під час важкої роботи в скелетних м'язах при скороченні утворюєть-
ся не лише аміак, але й велика кількість піровиноградної кислоти –
пірувату, який є продуктом гліколізу. Ці обидва продукти мають
надходити в печінку, де аміак перетворюється в сечовину і в такій
формі виводиться з організму, а з пірувату ресинтезується глюкоза,
яка через кров повертається до м'язів.
Отже, утворений під час дезамінування амінокислот аміак до-
ставляється в печінку, де перетворюється в нетоксичний продукт –
сечовину. Це перетворення відбувається у формі циклу, який був на-
званий циклом сечовини (орнітиновий цикл). Його відкрив Ганс
Кребс разом зі студентом-медиком Куртом Хенселайтом у 1932 р.
Вони встановили, що синтез сечовини посилюється, якщо до зрізів
печінки добавити диаміномонокарбонові кислоти – аргінін та орні-
тин, причому при введенні орнітину, міченого дейтерієм, синтезу-
ється аргінін, який містить цей дейтерій. Це є прямим доказом
утворення аргініну із орнітину. Якщо добавити до зрізів печінки солі
вугільної кислоти, мічених за вуглецем, останній виявиться у моле-
кулі сечовини. Це доводить, що для синтезу сечовини використову-
ється вуглекислий газ. Останній є нормальним продуктом обміну і
вивільняється в органах і тканинах при декарбоксилюванні α-
кетокислот і амінокислот. Окрім того в печінці виявлено фермент
аргіназу, який розщеплює аргінін на сечовину й орнітин. Нарешті,
було встановлено, що сечовина синтезується в аеробних умовах, коли
в найбільших кількостях утворюється АТФ. Усі ці дані дозволили
описати наступний циклічний процес, що складається з двох основ-
них етапів: синтезу аргініну і гідролізу аргініну на сечовину й орні-
тин.
На першому етапі з аміаку, вуглекислого газу і фосфорної кис-
лоти під впливом ферменту карбамоїлфосфатсинтетази синтезуєть-
ся карбамоїлфосфорна кислота (карбамоїлфосфат). Для синтезу цієї
сполуки використовується енергія двох молекул АТФ. Для реакції
також є необхідною N-ацетилглутамінова кислота, яка, очевидно, ві-
діграє роль активатора.
343
 Аміак бере участь у реакції у вигляді транспортних форм, голо-
вним чином у складі глутаміну.

Потім відбувається конденсація карбамоїлфосфорної кислоти

з орнітином, у результаті якої синтезується цитрулін і звільняється
неорганічна фосфорна кислота. Цей процес каталізується фермен-
том орнітинкарбамоїлтрансферазою

Синтез цитруліну забезпечується за рахунок енергії, акумульова-

ної у карбамоїлфосфатному зв'язку.
Далі цитрулін реагує з аспарагіновою кислотою. При цьому
утворюється проміжна сполука – аргініноянтарна кислота (аргіні-
носукцинат). Реакція каталізується ферментом аргініносукцинат-
синтетазою. У цьому процесі використовується енергія ще однієї
молекули АТФ.

344
 Далі аргініноянтарна кислота під впливом ферменту аргініносук-
цинатліази розщеплюється на аргінін та фумарову кислоту

Утворенням аргініну завершується перший етап синтезу сечовини.

Другий етап полягає в розщепленні аргініну під впливом аргіна-
зи на сечовину та орнітин.

Розглянутий вище процес утворення сечовини можна подати схе-

матично у вигляді послідовності NH3 → карбамоїлфосфат → цитрулін
→ аргінін → сечовина, а сумарне рівняння реакції має такий вигляд:

Орнітин може знову вступати в реакцію з карбамоїлфосфатом, і

весь процес багаторазово повторюється. Фумарова кислота гідрату-
ється, перетворюючись на яблучну, а остання внаслідок дегідрування –
у щавлевооцтову кислоту (ЩОК). Остання може приєднувати аміак і
перетворюватися в аспарагінову або зазнавати декарбоксилювання і
перетворюватися в піровиноградну кислоту, а потім в ацетилкоензим
А, який використовується в різних реакціях біосинтезу або окислюєть-
ся до CO2 і H2O у циклі трикарбонових кислот (Кребса).

345
 Внаслідок білкового обміну в людини за добу виділяється в сере-
дньому 30 г сечовини, що складає приблизно 90% всього азоту сечі.
Близько 6% всього азоту сечі виділяється з організму у вигляді
солей амонію, утворених у нирках; їх утворення та екскреція забезпе-
чують видалення надлишкових протонів, тобто це вже є функцією з ре-
гуляції кислотно-основного балансу.
Кількість сечовини може зменшуватися у разі підвищення кис-
лотності в організмі, що спостерігається під час деяких захворювань,
наприклад, цукрового діабету. При цьому аміак буде використовува-
тися для нейтралізації кислот і в більшій кількості виділятися у ви-
гляді солей амонію.
У разі позитивного азотистого балансу екскреція сечовини зме-
ншується. Якщо відбувається збільшення екскреції азоту внаслідок
підвищення розпаду білків організму, підвищення азоту сечі відбува-
ється за рахунок сечовини.
Таким чином, утворення і екскреція сечовини є тим регулюючим
механізмом, за допомогою якого підтримується азотиста рівновага.
Деякі дані вказують на те, що сечовина не тільки виступає «шла-
ком обміну», але й, можливо, відіграє певну позитивну роль в органі-
змі людини. Припускають, що вона, утворюючи комплекси з білками
(сполучаючись з С-кінцевими амінокислотами поліпептидних лан-
цюгів водневими та електростатичними зв'язками), змінює конфор-
мацію багатьох білків, підвищуючи тим самим їх стійкість проти дії
протеїназ, і сприяє стабілізації молекулярної структури білка.
Амінокислоти як лікарські препарати
У клінічній медицині застосовуються препарати гідролізати біл-
ків, окремі амінокислоти та їх похідні. Як засоби для парентерально-
го живлення використовуються препарати, які являють собою про-
дукти кислотного або ферментативного гідролізу білків тканин ор-
ганів великої рогатої худоби. Ці препарати забезпечують білкове
живлення організму та позитивний азотистий баланс у хворих після
значної втрати білків, наприклад, при опіках, а також у хворих після
операцій на органах шлунково-кишкового тракту. Такими препара-
тами є гідролізин, що являє собою гідролізат білків з домішком
глюкози, гідролізат казеїну, амінопептид, амінокровін-гідролізат бі-
лків крові людини з домішком глюкози, фібриносол – продукт пов-
ного гідролізу фібрину, амікан, поліамін та ін.
Як плазмозамінюючі і антигеморагічні засоби застосовуються,
наприклад, желатиноль – колоїдний розчин частково гідролізованого
харчового желатину, а також такі препарати, як протамін сульфат,
альбумін, який одержують із плацентарної сироватки або плазми
донорської крові людини, антилімфолін-Кр.
Як фармпрепарати застостовуються такі амінокислоти та їх похі-
дні: глутамінова кислота як ефективний засіб, що стимулює окислю-
вальні процеси в тканині мозку, а також зв’язує утворений аміак; пре-
парати ГАМК (γ-аміномасляна кислота), що є продуктом декарбокси-
346
лювання глутамінової кислоти і виконує роль нейромедіатора
центральної нервової системи (аміналон, пантогам).
Гідрохлорид гістидину застосовується для лікування гепатитів,
виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки. Широко ви-
користовуються такі препарати як панангін – калієва та магнієва сіль
аспарагінової кислоти, метіонін, який є донором метильних груп і
бере участь у синтезі адреналіну, ряду ферментів, а також застосову-
ється для лікування атеросклерозу завдяки своїй ліпотропній дії.
Останніми роками був отриманий лікарський препарат на осно-
ві амінокислоти гліцину, який сприяє синтезу лецитину, запобігаючи
таким чином утворенню стеросклеротичних бляшок.
Широко застосовуються препарати, до складу яких входять цис-
теїн і тирозин: віцеїн, вітайодурол, церебролізин, тиреоїдин, ангіо-
тензинамід та ін.

347
 ГЛАВА 10. МЕТАБОЛІЗМ СКЛАДНИХ БІЛКІВ
Обмін складних білків відрізняється від обміну простих білків
тими перетвореннями, які властиві простетичній групі.
Розглянемо особливості обміну двох важливих груп складних
білків – хромопротеїнів і нуклеопротеїнів.
Обмін гемпротеїнів
Проблеми синтезу й розпаду хромопротеїнів привертають увагу
як дослідників, так і практичних працівників медичних закладів. Особ-
ливо цікаві сучасні уявлення про синтез і розпад залізопорфіринів, зо-
крема гемоглобіну, найбільш вивченого гемпротеїну.
В організмі людини міститься близько 3,3–4,0 г заліза. На час-
тку гемоглобіну крові з цієї кількості припадає 60–70%, на частку
міоглобіну – 3,5%, феритину – 20%, трансферину – близько 0,18%,
функціонального заліза тканин – до 5%. Вміст заліза в організмі
регулюється, головним чином, інтенсивністю всмоктування в ки-
шечнику заліза, яке надходить із їжею. Крім того, джерелом заліза
для синтезу є залізо, яке вивільняється при постійному розпаді
еритроцитів у клітинах печінки й селезінки. Тривалість життя ери-
троцитів становить 120 днів. За фізіологічних умов в організмі до-
рослої людини руйнується 1–2⋅108 еритроцитів за годину і таким
чином поновлюється приблизно 6 г гемоглобіну. Головними орга-
нами, в яких відбувається руйнування еритроцитів і розпад гемо-
глобіну, є печінка, селезінка і кістковий мозок.
Гемоглобін, який вивільняється з еритроцитів, у крові зв'язується
з гаптоглобіном (α2-глобулін плазми) і в такому вигляді потрапляє
в ретикулоендотеліальні клітини, головним чином, селезінки. Гемо-
глобін окислюється в метгемоглобін (Fe3+), а потім зазнає розпаду.
Гаптоглобін відщеплюється й переходить знову в кров.
Розпад гемоглобіну починається з розриву α-метиленового
зв’язку між I і II пірольними кільцями порфірину. Цей процес каталі-
зується гемоксигеназою, яка знаходиться в мікросомальній фракції
ретикулоендотеліальних клітин. У результаті утворюється зелений
пігмент вердоглобін (холеглобін).
Подальший розпад вердоглобіну, найімовірніше, відбувається спо-
нтанно з вивільненням заліза, білка-глобіну й утворенням одного
з жовчних пігментів – білівердину. Залізо сполучається з білком-перенос-
ником трансферином і доставляється з кров'ю в кістковий мозок. Гло-
бін гідролізується катепсинами селезінки до амінокислот.
Утворений білівердин ферментативним шляхом (білівердинре-
дуктаза) відновлюється в білірубін – пігмент червоно-жовтого кольору.
За розрахунками, із одного граму гемоглобіну утворюється 25 мг
білірубіну. Добове утворення білірубіну в дорослої людини стано-
вить приблизно 250–350 мг.
Білірубін – погано розчинна у воді сполука, токсична. Тому,
надходячи в кров, він зв'язується з альбумінами плазми і транспор-
тується в печінку.
348
 Метаболізм білірубіну в печінці складається з трьох процесів:
1) поглинання білірубіну паренхіматозними клітинами печінки; 2)
кон'югація білірубіну в гладкому ендоплазматичному ретикулумі і 3)
секреція білірубіну з ендоплазматичного ретикулуму в жовч.
Кон'югація білірубіну здійснюється з УДФ-глюкуроновою
кислотою й каталізується ферментом УДФ-глюкуронілтрансфе-
разою. Утворюються білірубінмоноглюкуроніди (20%) і білірубін-
диглюкуроніди (80%). Це добре розчинні у воді сполуки, які в по-
дальшому секретуються в жовч. За фізіологічних умов практично
весь білірубін, що секретується в жовч (понад 97%), перебуває в
кон’югованій формі і лише незначна частина його може дифун-
дувати в кровоносні капіляри. Тому в плазмі крові присутні дві
форми білірубіну: некон’югований (він же непрямий, або вільний)
і кон’югований (він же прямий, або зв'язаний). На частку першого
припадає близько 75% загального білірубіну плазми крові, на ча-
стку другого – близько 25%.
Білірубінглюкуроніди виділяються із жовчю в кишечник, де
відбувається заключна фаза розпаду гемпротеїнів.
Спочатку глюкуронова кислота відщеплюється від комплексу з
білірубіном. Утворений знову некон’югований білірубін у кишечни-
ку зазнає багаторазового відновлення бактеріями або редуктазами
слизової оболонки кишечника. У результаті цього процесу утворю-
ється мезобілірубін, потім мезобілірубіноген (уробіліноген). Після
всмоктування невелика частина мезобілірубіногену надходить че-
рез ворітну вену у печінку, де зазнає руйнування з утворенням мо-
но- і дипірольних сполук. Незруйнований уробіліноген (мезобіліру-
біноген) знову надходить із жовчю в кишечник. У товстому кишеч-
нику мезобілірубіноген відновлюється анаеробними бактеріями до
стеркобіліногену, котрий виділяється з фекаліями і швидко окислю-
ється киснем повітря до стеркобіліну – жовтого пігменту, який ви-
значає колір фекалій. Крім того, невелика частина стеркобіліногену
після всмоктування крізь систему гемороїдальних вен потрапляє у ве-
лике коло кровообігу, минаючи печінку, і в такому вигляді виво-
диться нирками із сечею. Стеркобіліноген сечі, як і у фекаліях, оки-
слюється в стеркобілін, частково визначаючи нормальний солом'я-
но-жовтий колір сечі. Однак називати його уробіліногеном було б
не зовсім точно, бо за будовою уробіліноген і стеркобіліноген від-
різняються. Можливо, подібність їх забарвлення призвела до по-
милкових висновків.
Добовий вміст стеркобіліну в сечі складає близько 4 мг, і саме
стеркобілін є нормальною органічною складовою частиною сечі. За
добу людина з калом виділяє близько 300 мг стеркобіліну.
Синтез гему. Вихідними матеріалами для синтезу гему є «ак-
тивний сукцинат» – сукциніл-КоА, який утворюється в мітохонд-
ріях у реакціях циклу лимонної кислоти, і амінокислота гліцин.
Необхідною є також «активація» гліцину пірідоксальфосфатом.

349
Продуктом реакції конденсації гліцину із сукциніл-КоА є α-аміно-
β-кетоадипінова кислота з подальшим утворенням δ-аміноле-
вуленової кислоти. Ця реакція каталізується δ-амінолевулинат-
синтазою (АЛК-синтаза). Відбувається цей процес у мітохондріях.
У цитозолі фермент АЛК-дегідратаза каталізує конденсацію двох
молекул δ-амінолевуленової кислоти з утворенням двох молекул
води й однієї молекули порфобіліногену.
Утворення тетрапіролу (порфірину) відбувається шляхом кон-
денсації чотирьох молекул порфобіліногену.
Завершальною стадією синтезу гему є включення в протопорфірин
двовалентного заліза (Fe2+). Ця реакція каталізується мітохондріаль-
ним ферментом гем-синтазою або феро-хелатазою.
Порушення обміну гему
Як бачимо, синтез гему – багатостадійний лінійний процес, кот-
рий має різні відгалуження. Порушення окремої ланки в цьому про-
цесі може призвести до накопичення в організмі проміжних продук-
тів синтезу гему – порфіринів та їх похідних. Джерелом порфіринів
може бути також порушення синтезу інших гемпротеїнів – цитохро-
мів, пероксидаз та інших продуктів розпаду гемоглобіну в кишково-
му тракті, які всмоктуються і потрапляють до кровообігу.
Порфірії – дефекти метаболізму порфіринів, які супроводжують-
ся накопиченням і виведенням із сечею або фекаліями порфіринів та
їх похідних.
Деякі форми порфірій є успадкованими, інші – набутими. Було
запропоновано декілька різних класифікацій порфірій. Успадковані
форми зручно поділити на три великі групи – еритропоетичні, печін-
кові й форми, за яких порушення метаболізму спостерігаються одно-
часно в еритропоетичній і печінковій тканинах.
Для кожного типу порфірій характерним є певний набір порфі-
ринів та їх попередників, які екскретуються із сечею.
Окрім того, під впливом різних факторів в організмі може пору-
шуватися утворення, перетворення й виведення білірубіну.
У тих випадках, коли вміст білірубіну в крові перевищує
17,1 мкмоль/л, визначається стан гіпербілірубінемії. Гіпербіліру-
бінемія може бути наслідком утворення білірубіну в більшій кіль-
кості, ніж та, яку може екскретувати печінка, або ж наслідком по-
шкоджень клітин печінки, при яких порушується екскреція біліру-
біну. Окрім пошкоджень самої печінки до розвитку гіпербілірубі-
немії призводить закупорка жовчовивідних протоків печінки, що
перешкоджає виділенню білірубіну. В усіх цих ситуаціях білірубін
накопичується в крові і в разі досягнення певних концентрацій
дифундує в тканини, забарвлюючи їх у жовтий колір. Цей стан на-
зивають жовтяницею.
Розрізняють декілька видів жовтяниць: гемолітична, паренхіма-
тозна й обтураційна (механічна).

350
 Гемолітична жовтяниця виникає при посиленому розпаді (ге-
молізі) еритроцитів у клітинах ретикулоендотеліальної системи. Гі-
пербілірубінемія виникає, в основному, внаслідок утворення непря-
мого (некон’югованого) білірубіну. Печінка стає неспроможною
утворювати настільки велику кількість білірубінглюкуронідів, що
призводить до накопичення вільного білірубіну в крові і тканинах.
Фекалії через надлишок стеркобіліну інтенсивно забарвлюються і
набувають темного кольору, а сеча забарвлюється в інтенсивний
оранжево-жовтий колір.
Паренхіматозна (печінкова) жовтяниця виникає внаслідок де-
струкції клітин печінки. Пошкодження може бути обумовлене ді-
єю вірусів, гепатотропних отрут тощо. При цьому знижується зда-
тність печінкових клітин синтезувати білірубінглюкуроніди, вна-
слідок чого кількість непрямого білірубіну в сироватці крові збі-
льшується, але не так виразно, як за гемолітичної жовтяниці. Екс-
креція прямого білірубіну в жовчні капіляри порушується, і він
надходить безпосередньо в кров; його вміст значно збільшується.
Фекалії через невелику кількість стеркобіліну, що виділяється,
слабко забарвлені. Однак у сечі з'являється невелика кількість не-
кон’югованого білірубіну, відсутнього в нормі, і виділяється під-
вищена кількість уробіліногену (мезобілірубіногену), через що се-
ча набуває темного кольору.
Обтураційна (обтурація – закупорка) жовтяниця виникає як ре-
зультат порушення жовчовиділення, що призводить до різкого збі-
льшення вмісту прямого білірубіну в крові. Різко знижується вміст
стеркобіліногену (стеркобіліну) у калі. Він стає сірувато-білого гли-
нястого кольору (ахолічний кал). Із сечею у великих кількостях виді-
ляється кон’югований білірубін, через що вона набуває кольору пива
із яскраво-жовтою піною.
Окрім того, розрізняють жовтяницю новонароджених. Вона вва-
жається фізіологічною і виникає внаслідок вікової нестачі ферменту
кон'югації білірубіну – глюкуронілтрансферази. Минає фізіологічна
жовтяниця через два тижні внаслідок фізіологічного посилення син-
тезу зазначеного ферменту. У недоношених дітей вона триває довше.
Порушення пігментного обміну спостерігається також при
дисбактеріозі кишечника, який виникає як результат пригнічення
його нормальної мікрофлори (наприклад, при тривалому лікуван-
ні антибіотиками).
Обмін нуклеопротеїнів у нормі і при патології
Перетравлювання нуклеопротеїнів і всмоктування продуктів їх
розпаду здійснюється в шлунково-кишковому тракті. Під впливом
ферментів шлунка, частково й соляної кислоти, нуклеопротеїни їжі
розпадаються на поліпептиди й нуклеїнові кислоти; перші в кишеч-
нику зазнають розщеплення до амінокислот. Розпад нуклеїнових
кислот відбувається в тонкому кишечнику гідролітичним шляхом
під дією панкреатичних нуклеаз. Рибонуклеаза гідролізує тільки
351
РНК, вивільнюючи мононуклеотиди й олігонуклеотиди. Дезоксири-
бонуклеаза працює в присутності Mg2+ або Mn2+ і специфічно гідро-
лізує ДНК, в основному, до динуклеотидів, олігонуклеотидів і мо-
нонуклеотидів. Повний гідроліз нуклеїнових кислот до мононукле-
отидів відбувається, ймовірно, під дією диестераз, які утворюються
в слизовій оболонці кишечника.
Звільнені мононуклеотиди розщеплюються під впливом неспе-
цифічних фосфатаз або нуклеотидаз до нуклеозидів і фосфорної кис-
лоти. Є також докази існування в стінці кишечника нуклеотидаз, що
каталізують гідролітичний розпад мононуклеотидів. Подальший
розпад утворених нуклеозидів здійснюється всередині клітин слизо-
вої оболонки кишечника переважно фосфоролітичним, а не гідролі-
тичним шляхом, так званими нуклеозидазами. Проте всмоктуються
нуклеозиди переважно в нерозщепленому вигляді і так використо-
вуються для синтезу нуклеїнових кислот організму. Якщо ж відбувся
розпад нуклеозидів з вивільненням пуринових і піримідинових основ,
встановлено, що гуанін не використовується для синтетичних цілей.
У тканинах організму нуклеїнові кислоти розщеплюються пере-
важно гідролітичним шляхом за участю специфічних нуклеаз – рибо-
нуклеаз (РНКази) і дезоксирибонуклеаз (ДНКази).
Розрізняють ендонуклеази, котрі розривають внутрішні міжнук-
леотидні зв'язки в молекулі ДНК та РНК, викликаючи деполімери-
зацію нуклеїнових кислот з утворенням олігонуклеотидів, і екзонук-
леази, які каталізують гідролітичне відщіплення кінцевих мононук-
леотидів від ДНК або РНК.
Мононуклеотиди розпадаються до кінцевих продуктів обміну гід-
ролітичним або фосфоролітичним шляхом (у першому випадку для
розриву зв'язків використовується вода, у другому – фосфорна кислота).
У клітині відбувається постійний обмін нуклеотидів. Нуклеотидази
гідролітично розщеплюють мононуклеотиди до нуклеозидів. Фосфоро-
літичне розщеплення нуклеозидів до вільних азотистих основ і рибозо-
1-фосфату (або дезоксирибозо-1-фосфату) каталізується нуклеозидфос-
форилазою. Рибозо-1-фосфат ізомеризується під дією фосфорибомутази,
перетворюючись на рибозо-5-фосфат, що є субстратом синтезу фосфо-
рибозилпірофосфатів. Деякі азотисті основи використовуються вдруге
для синтезу мононуклеотидів у реакціях синтезу з готових залишків.
При розщепленні аденозину під дією аденозиндезамінази утво-
рюється інозин, а потім під дією нуклеозидфосфорилази –гіпоксан-
тин. Ксантиноксидаза – флавопротеїн, що містить молібден і за-
лізо, окислює гіпоксантин у ксантин і далі в сечову кислоту. В обох
реакціях як окислювач використовується молекулярний кисень.
Він відновлюється до H2O2, а каталаза розкладає утворений пере-
кис на H2O та O2.
Гуанозин під дією нуклеозидфосфорилази перетворюється на
гуанін, а потім під дією гуаніндезамінази – на ксантин. Потім ксантин
окисляється в сечову кислоту (рис. 73).

352
 В організмі людини сечова кислота є кінцевим продуктом роз-
щеплення пуринів; вона виділяється із сечею.
У деяких видів живих організмів відбувається подальше розщеп-
лення пуринів. Ссавці, крім приматів, виділяють алантоїн – продукт
окислення сечової кислоти. Кісткові риби виділяють алантоєву кис-
лоту, яка утворюється шляхом гідратування алантоїну. В амфібій та
більшості риб розщеплення йде ще далі: алантоєва кислота гідролі-
зується до двох молекул сечовини й однієї молекули гліоксилату.
Можливо, ферменти, котрі каталізують усі ці реакції, відсутні в при-
матів, поступово втрачалися в ході еволюції останніх.
Утворення та екскреція сечової кислоти в людини відбуваються
приблизно з однаковими швидкостями за відсутності пуринів у їжі.
Таким чином, вміст сечової кислоти в крові й сечі відображає інтен-
сивність розщеплення нуклеїнових кислот в організмі.
Сечова кислота – погано розчинна у воді сполука, тому норма-
льні концентрації її в рідких середовищах організму наближаються
до межі розчинності. Підвищений вміст її в крові – гіперурикемія –
викликає відкладення урату натрію у вигляді кристалів у тканинах,
особливо в суглобах та хрящах. Це призводить до захворювання, що
зветься подагрою. Протікає подагра за типом артритів. Відкладення
сечової кислоти утворюють також камені в нирках, що призводить
до пошкодження нирок. Більша частина всіх ниркових каменів скла-
дається з погано розчинних кристалів сечової кислоти. Подагра най-
частіше вражає дорослих чоловіків. Тільки в 5% випадків подагра
виявлена в жінок.
У більшості випадків первинною причиною подагри є гіперпро-
дукція сечової кислоти. Проте гіперурикемія може бути зумовлена й
іншими факторами, такими, як порушення функції печінки, токсемія
вагітності, підвищений кров'яний тиск, лейкемія. Окрім того, подаг-
ричні симптоми спостерігаються й у пацієнтів із синдромом Леш-
Ніхана. При цій хворобі, пов'язаній з Х-хромосомою, відбувається
надлишкове утворення сечової кислоти. Цей розлад супроводжується
розумовою недостатністю, агресивною поведінкою, нирковою недо-
статністю, каменями в нирках тощо.
Піримідинові азотисті основи зазнають більш складних хімічних
перетворень, пов'язаних із руйнуванням піримідинового кільця.
Кінцевими продуктами розпаду піримідинових азотистих основ
є CO2, NH3, β-аланін и β-аміноізомасляна кислота. β-Аланін може
використовуватися в організмі як джерело для синтезу ансерину та
карнозину, а також для утворення коензиму А.
β-Аміноізомасляна кислота може перетворюватись на метил-
малонат: доля KоА-похідної цієї сполуки в організмі відома. β-Амі-
ноізомасляна кислота виділяється в підвищених кількостях після го-
дування їжею, багатою на ДНК. Підвищений рівень її виявляється
також у хворих на рак.

353
 Рис.73. Схема перетворень пуринових нуклеозидів
Біосинтез пуринів. Шлях біосинтезу пуринів був розшифрова-
ний у 50-х роках у роботах Джона Б’юкенена, Дж.Роберта Грінбер-
га та ін. Основні попередники пуринового ядра були встановлені
за допомогою ізотопно мічених сполук. Ці сполуки додавали до
корму голубів, у яких відпрацьований азот екскретується у вигляді
354
сечової кислоти. Хімічне руйнування екскретованої сечової кисло-
ти дало можливість авторам прийти до загальної схеми утворен-
ня пуринового ядра:

Джерелом атомів вуглецю в положеннях 2 і 8 є форміл. Джере-

лом атома C-6 є CO2. Гліцин дає атоми C-4 та C-5 і азот N-7; атом
N-1 постачається аспарагіновою кислотою, а амідна група глутаміну
постачає атоми N-3 та N-9.
Загальний шлях біосинтезу пуринів de novo однаковий для бага-
тьох досліджених видів (ссавців, птиць, дріжджів та бактерій).
Біосинтез піримідинів. Відомості про попередників біосинтезу
піримідинів були спочатку одержані під час досліджень на мікроор-
ганізмах. Попередниками піримідинового кільця є карбамоїлфосфат
та аспартат.

Карбамоїлфосфат, який використовується для синтезу піримі-

динів, утворюється в цитозолі, тоді як карбамоїлфосфат, що викори-
стовується для синтезу сечовини, – у мітохондріях. Відповідно існу-
ють і дві різні карбамоїлфосфатсинтетази.
Вирішальний етап у біосинтезі піримідинів – утворення N-кар-
бамоїласпартату. Каталізується ця реакція аспартаткарбамоїлтранс-
феразою.
Піримідинове кільце утворюється в такій реакції, коли карба-
моїласпартат циклізується з відщепленням води й утворенням дигі-
дрооротату. Потім при дегідратації дигідрооротату утворюється
оротат. Оротат реагує з фосфорибозилфосфатом з утворенням оро-
тидилнуклеотиду, а потім після декарбоксилювання – уридинмоно-
нуклеотиду – головного піримідиннуклеотиду.

355
 ГЛАВА 11. ПЕРЕНОС ГЕНЕТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ
І БІОСИНТЕЗ БІЛКА У КЛІТИНАХ
Живим організмам властива унікальна здатність до передачі ге-
нетичної інформації від покоління до покоління зі збереженням своїх
спадкових властивостей. Матеріальним носієм відтворення спадкової
інформації є нуклеїнова кислота, яка має для цього відповідну хімічну
будову й біологічні властивості. У більшості організмів цю функцію
виконує ДНК. Виняток становлять окремі віруси, в яких носієм інфор-
мації є РНК. За участю нуклеїнових кислот відбувається утворення всіх
білків, які є матеріальною основою життєвих процесів. Кожний живий
організм містить свої специфічні білки, якими він відрізняється від
інших організмів. Інформація, що визначає особливості структури біл-
ків, закодована в ДНК і передається в ряді поколінь її молекулами.
Процес переносу генетичної інформації (однієї з форм біологі-
чної пам'яті) є визначальним і дуже важливим для розвитку і нор-
мальної життєдіяльності клітин організму. Спрощено його можна
зобразити такою схемою:

Види переносу генетичної інформації

Перш ніж розглянути види переносу генетичної інформації, слід
підкреслити, що вони ґрунтуються на матричному механізмі синтезу
(відтворення) нових молекул. Це означає, що для синтезу нової ДНК
чи РНК необхідні відповідні матриці. Точність копіювання забезпе-
чується правилом комплементарності азотистих основ, згідно з яким
відбувається спарювання А з Т у ДНК (або з У в РНК) і Г з Ц. Завдя-
ки цьому порядок чергування нуклеотидів у кожному новому поліну-
клеотидному ланцюзі є комплементарним матриці. Матричний син-
356
тез дозволяє дуже швидко, економно і з великою точністю (а це дуже
важливо, оскільки мова йде про спадкові властивості) відтворювати
генетичну інформацію, яка властива клітині.
Варто відзначити три види переносу генетичної інформації, які
наявні на різних рівнях організації живої матерії:
1. Реплікація (самоподвоєння, копіювання). Це перенесення ге-
нетичної інформації в межах одного класу нуклеїнових кислот: в ос-
новному від ДНК до ДНК або в деяких вірусів від РНК до РНК. Має
місце тільки під час ділення клітини (на стадії S-фази мітотичного
циклу) і розмноження вірусів і супроводжується реплікацією всієї мо-
лекули ДНК чи РНК. Молекула ДНК розплітається, і на її одиночних
ланцюгах у результаті реплікації утворюються точні копії вихідної
ДНК, тобто синтезовані ДНК схожі одна на одну і на вихідну мате-
ринську; отже спадкова інформація зберігається.
Таким чином, унаслідок реплікації з однієї молекули утворю-
ються дві нові цілком однакові молекули ДНК: одна з них залиша-
ється в материнській клітині, а інша переходить у дочірню.
Можлива також реплікація окремих фрагментів ДНК, яка нази-
вається ампліфікацією.
2. Транскрипція (переписування). Це перенесення генетичної ін-
формації між різними класами нуклеїнових кислот: ДНК → РНК. На
відміну від реплікації відбувається копіювання не всієї молекули ДНК,
а тільки її окремих фрагментів (цистронів). Під час транскрипції утво-
рюються різні види РНК (мРНК, тРНК, рРНК), які беруть участь у біо-
синтезі білка. Цистрони ДНК містять інформацію про структуру всіх
типів РНК і про структуру всіх білків даного виду організму.
Розрізняють транскрипцію пряму (від ДНК до РНК) і зворотну (від
РНК до ДНК). Детальніше пряма транскрипція розглядатиметься далі.
Зворотну транскрипцію вперше було встановлено для РНК-вмісних он-
когенних вірусів, і забезпечується вона спеціальним ферментом – зво-
ротною транскриптазою, або ревертазою. Спочатку до матриці РНК
вірусу за допомогою цього ферменту приєднуються комплементарно
дезоксирибонуклеозидтрифосфати і синтезується один ланцюг ДНК.
При цьому утворюється гібридна об'єднана молекула РНК–ДНК. Потім
фермент РНКаза Н видаляє рибонуклеотидний ланцюг із гібридної мо-
лекули, а на ланцюзі ДНК комплементарно в присутності ферменту
ДНК-полімерази здійснюється синтез другого ланцюга ДНК:

357
 Утворена ДНК (копія вірусної РНК) вбудовується в ДНК кліти-
ни-хазяїна і викликає пухлинну трансформацію клітини.
3. Трансляція (переклад) здійснюється між різними класами ма-
кромолекул – генетична інформація передається від мРНК до білка,
тобто відбувається переклад інформації з «мови» нуклеотидної по-
слідовності нуклеїнових кислот на «мову» амінокислотної послідов-
ності білка. Трансляція може бути тільки прямою.
Перенесення генетичної інформації можна зобразити у вигляді схеми:

Напрямок переносу генетичної інформації від ДНК через РНК

до білка називається центральним постулатом молекулярної гене-
тики. Згідно з ним не може бути перенесення інформації від білка
до РНК, але можливе від РНК до ДНК.
Реплікація ДНК
Реплікація – це подвоєння ДНК. Кожна з новоутворених молекул
містить один ланцюг вихідної ДНК (материнської) і один знов синтезо-
ваний ланцюг (дочірній). Інакше кажучи, реплікація напівконсерватив-
на – половина материнської молекули зберігається в дочірній молекулі.
Спочатку процес реплікації уявлявся просто: на ланцюгах ДНК,
які розплітаються, вишиковуються за принципом комплементарності
нуклеотиди, а потім вони зшиваються один з одним фосфодиефірни-
ми зв'язками за допомогою спеціального ферменту ДНК-полімерази.
Виявилося, що цей процес набагато складніший, у ньому беруть участь
численні ферменти й регуляторні білки. Найкраще процеси реплікації
вивчені для найпростіших організмів – бактерій, бактеріофагів.
Для реплікації ДНК необхідна наявність:
1) чотирьох видів дезоксирибонуклеозид-5′-трифосфатів;
2) матриці у вигляді дволанцюжкової ДНК;
3) затравки (праймера);
358
 4) ферментів і регуляторних факторів;
5) іонів металів (Mg2+, Mn2+).
Механізм реплікації в прокаріотів. Процес реплікації склада-
ється із трьох основних стадій: ініціація (початок), елонгація (по-
довження ланцюга) і термінація (кінець утворення дочірніх ДНК).
Кожна стадія реплікації відбувається за участю відповідних фер-
ментів і білкових факторів.
1. Розплітаючі білки розривають водневі зв'язки між комплемен-
тарними основами подвійної спіралі ДНК. Останнім часом з’ясовано,
що ланцюги ДНК розкручуються не повністю, а на короткій ділянці під
впливом розплітаючих ферментів. Тут утворюється розплетена ділян-
ка, яка нагадує своєю формою латинську літеру V і отримала назву «ре-
плікативної вилки». Характерним є й те, що подальше переміщення ре-
плікативної вилки можливе тільки при розкручуванні материнської
ДНК і одночасному синтезі обох нових ланцюгів ДНК (рис. 72).
2. Затравочна ДНК-залежна РНК-полімераза (РНК-полімераза
або праймаза) – утворює невелику РНК-затравку (приблизно 10 нук-
леотидів) на одному з розплетених ланцюгів ДНК у напрямку 5′ → 3′.
Склад і порядок нуклеотидів у затравці задається ДНК-матрицею, а
зшивка їх 3′, 5′-фосфодиефірними зв'язками здійснюється РНК-
полімеразою. Необхідність синтезу РНК-затравки обумовлена тим,
що основний фермент реплікації – ДНК-полімераза – не здатна са-
мостійно почати синтез нової ДНК у напрямку 5′ → 3′ без затравки;
вона може тільки подовжувати новий полінуклеотидний ланцюг.
3. ДНК-полімерази. У прокаріотів у процесі реплікації беруть
участь три форми ДНК-полімераз (I, II, III). Усі вони проявляють два
види активності: полімеразну – зшивають дезоксирибонуклеотиди 3′, 5′-
фосфодиефірними зв'язками і нуклеазну – гідролізують фосфодиефір-
ні зв'язки в разі утворення помилок у полінуклеотидному ланцюзі.
ДНК-полімераза I діє як РНК-аза, розщеплюючи РНК-затрав-
ку, і синтезуючи на її місці комплементарний фрагмент ДНК, яко-
го не вистачає.
ДНК-полімераза II проявляє дуже низьку полімеразну актив-
ність. Її функції в реплікації мало вивчені.
ДНК-полімераза III відіграє провідну роль у процесі реплікації.
Для того, щоб вона могла почати синтез, необхідне існування вже
готового невеликого фрагмента ДНК або РНК (затравки), що є ком-
плементарним до матриці ДНК і містить вільну 3′-OH-групу, яка на-
далі бере участь у полімеразній реакції. ДНК-полімераза III прояв-
ляє також 5′→3′ і 3′→5′-ендонуклеазну активність.
4. Рибонуклеаза Н. Бере участь у гідролізі РНК-затравки разом із
ДНК-полімеразою I.
5. ДНК-лігази – зшиваючі ферменти. Вони беруть участь у про-
цесі сполучення одне з одним новосинтезованих фрагментів ДНК,
утворюючи фосфодиефірні зв'язки.
Згідно з електронно-мікроскопічними та радіоавтографічними
даними, у реплікативній вилці з великою швидкістю здійснюється
синтез двох протилежно спрямованих полінуклеотидних ланцюгів
ДНК. Напрямок одного ланцюга 5′ → 3′ співпадає з напрямком ру-
359
ху реплікативної вилки (рис. 73). Цей ланцюг називають лідирую-
чим, провідним. Другий ланцюг називається відстаючим (або який
запізнюється) – його синтез також йде в напрямку 5′ → 3′. Щоб
останнє здійснилося, на другому ланцюзі ДНК у напрямку, проти-
лежному рухові реплікативної вилки, будуються короткі фрагмен-
ти, які потім зшиваються з утворенням ланцюга, що запізнюється.
Це було показано в 1968 р. Р.Оказакі, який встановив, що частина
синтезованої ДНК знаходиться у вигляді фрагментів, які склада-
ються з 1000–2000 нуклеотидів. У подальшому ці фрагменти отри-
мали назву фрагментів Оказакі. Припускають, що провідний ланцюг
росте безперервно, поступово пересуваючись по реплікативній вилці.

Рис. 72. Схема реплікації ДНК

Починається реплікація (стадія ініціації) з утворення в декількох
місцях ДНК (найчастіше на внутрішніх її ділянках) реплікативних
вилок під впливом розплітаючих білків (рис. 73). Як уже зазначалося,
необхідною умовою є наявність на початку нового ланцюга затравки
(праймера), яка містить на кінці вільну 3′-ОН-групу.
360
 Після закінчення синтезу РНК-затравки до її 3′-OH-кінця приєдну-
ється ДНК-полімераза III. Далі за участю цього ферменту відбувається
приєднання до РНК-затравки дезоксирибонуклеозид-5′-трифосфатів із
вивільненням пірофосфатів (елонгація). Одночасно ДНК-полімераза
III синтезує на другому материнському ланцюзі реплікативної вилки
короткі фрагменти Оказакі (синтез відбувається човниково). Важливим
є той факт, що під час синтезу ДНК-полімераза III може виправляти
помилки в разі неправильного включення нуклеотидів. Якщо станеться
помилка, то цей нуклеотид відразу відщеплюється ферментом завдяки
нуклеазній активності, а за правильного включення нового нуклеотиду
приєднує його до вже утвореного фрагмента ДНК. Потім РНК-затравка
видаляється або рибонуклеазою Н, або ДНК-полімеразою I, а на її місці
добудовується ланцюг ДНК за участю ДНК-полімерази I.
Сполучення синтезованих фрагментів відбувається за допомо-
гою ДНК-лігази.
Термінація, або процес завершення синтезу молекул ДНК, ви-
вчена недостатньо. У геномі деяких бактерій термінацію здійснює
спеціальна ділянка – термінатор, в інших же вона відсутня. Тому
припускають, що двостороння реплікація закінчується відразу ж піс-
ля зустрічі двох реплікативних вилок.

Рис. 73. Механізм реплікації ДНК (за Є.О.Строєвим, 1986 р.)

а – розходження ланцюгів материнської ДНК і синтез РНК-затравки, б –
утворення комплементарної гібридної ланки РНК-ДНК і синтез фрагментів
Оказакі в напрямку 5′ → 3′, в – гідроліз РНК-затравки, г – добудовування ком-
плементарного ланцюга ДНК на місці РНК-затравки; д – зшивання фрагме-
нтів комплементарного ланцюга ДНК, 1 – материнські ланцюги, 2 – розплі-
таючий білок; 3 – РНК; 4 – фрагменти Оказакі
361
 Процес реплікації відбувається з досить великою швидкістю:
1000–2000 нуклеотидів на секунду. Характерна дуже велика точність.
Так, на 1010 пар нуклеотидів зустрічається лише одна помилка. Ви-
правлення помилок відбувається миттєво шляхом їх усунення і замі-
ни. Наприклад, якщо в нуклеотиді замість тиміну з'являється урацил,
то із синтезованого полінуклеотидного ланцюга цей нуклеотид ви-
даляється і на його місце вводиться тимідилова кислота.
Реплікація ДНК в еукаріотів. Деталі реплікації хромосом еукаріотів
вивчені недостатньо. Відмінною властивістю реплікації в еукаріотів є
те, що реплікуються саме нуклеосоми. При синтезі дочірніх ланцюгів
вони на деякий час руйнуються, але позаду реплікативної вилки знову
збираються, причому в зборці беруть участь як старі, так і нові гістони.
Реплікація ДНК у хромосомах еукаріотів відбувається також на-
півконсервативним шляхом і складається із трьох основних стадій:
ініціації, елонгації і термінації. В еукаріотичних клітинах містяться
різноманітні розплітаючі ферменти й регуляторні фактори, ДНК-
полімерази, ДНК-лігази. Відомо про наявність трьох типів ДНК-
полімераз у клітинах еукаріотів: α, β, γ. Припускають, що реплікацію
основної клітинної ДНК здійснює ДНК-полімераза α, відновлення
пошкоджень – ДНК-полімераза β, а реплікацію ДНК мітохондрій –
ДНК-полімераза γ. Як і в прокаріотів, у реплікативній вилці один із
ланцюгів – лідируючий, а другий – відстаючий. Провідний ланцюг
синтезується безперервно, тоді як ланцюг відстаючий – фрагмента-
ми Оказакі. Ініціація починається з утворення РНК-затравки, яка си-
нтезується, можливо, РНК-полімеразою I. Швидкість руху репліка-
тивних вилок повільніша – близько 60–100 нуклеотидів на секунду,
але в еукаріотичних хромосомах одночасно працюють тисячі або на-
віть більша кількість реплікативних вилок.
Репарація пошкодженої ДНК
Під впливом хімічних, фізичних та інших факторів зовнішнього
середовища в молекулах ДНК можуть відбуватися різні пошкодження,
пов'язані, головним чином, із порушенням процесів реплікації, розри-
вом молекул ДНК і т.ін., що призводить до серйозних наслідків.
Так, ультрафіолетове (УФ) опромінення у великих дозах чинить
летальну, а в малих – антимітотичну і мутагенну дію. При цьому в мо-
лекулі ДНК виникає ряд змін, наприклад:
а) окислювальне дезамінування азотовмісних пуринових і піри-
мідинових основ, що входять до складу ДНК. Так, цитозин перетво-
рюється на урацил, аденін – на 6-гідроксипурин, гуанін – на 2,6-ди-
гідроксипурин, що порушує процес комплементарності (урацил стає
комплементарним аденіну, а утворені похідні аденіну й гуаніну – ци-
тозину), що надалі призводить до порушення в структурі закодова-
ного білка;
б) між двома поряд розміщеними залишками тимідилової кис-
лоти в одному ланцюзі ДНК, або між її ланцюгами, внаслідок реакції
фотодимеризації молекули тиміну утворюють димери – подвійні
тимінові кільця з утворенням між ними 5,6-циклобутанового кільця.
362
 Між димерами виникають ковалентні зв'язки, які порушують
стеричні умови, необхідні для реплікації ДНК, тобто виникають пе-
решкоди при реплікації ДНК;
в) можлива поява ділянок локальної денатурації ДНК (розхо-
дження ланцюгів), які також перешкоджають реплікації.
У процесі еволюції в клітинах живих організмів утворилися пев-
ні механізми репарації (відновлення) пошкодженої ДНК. У клітині
існує система репараційних ферментів, функція яких полягає в усу-
ненні пошкоджень у генетичному матеріалі.
Один із процесів репарації, що відбувається внаслідок дії світла,
називають фотореактивацією. Існує фермент (ДНК-фотолаза), яка,
приєднуючись до хромофору, поглинає видиме світло, доставляючи
необхідну для здійснення реакції енергію. Фермент специфічно вза-
ємодіє з тиміновим димером, розщеплюючи його на мономери. При
цьому відновлюються водневі зв'язки між звільненими двома тимі-
нами й аденінами в комплементарних полінуклеотидних ланцюгах
ДНК. Функція ДНК відновлюється приблизно на 90–95%.
Іншій вивчений процес репарації, який не залежить від наявності
світла, одержав назву темнової репарації або ексцизійної (від лат.
excisio – вирізання). У цьому випадку видаляються пошкоджені діля-
нки за участю цілого комплексу ферментів. Так, специфічна ендону-
клеаза розпізнає ушкодження і надрізає ланцюг ДНК поблизу тимі-
нового димера. Інший фермент (УФ-ендонуклеаза) вирізає олігонук-
леотид, який містить тиміновий димер, ДНК-полімераза I або II за-
повнюють утворений прорив шляхом заміщення тимідиловими нук-
леотидами. Фермент ДНК-лігаза утворює фосфодиефірний зв'язок
між новосинтезованим фрагментом і залишком молекули ДНК.
Якщо пошкодження охоплюють обидва ланцюги ДНК, то зазна-
чені пошкодження не можуть бути ліквідовані системами репарації,
оскільки забудова прориву вимагає наявності матриці – непошко-
дженого ланцюга ДНК.
За допомогою темнової репарації може відбуватися виправлен-
ня більшості потенційно летальних порушень генома. Так, у бактерій
вона може усувати розриви полінуклеотидних ланцюгів ДНК, викли-
кані дією рентгенівських променів; може видаляти зшивки пурино-
вих основ у ДНК, викликані дією іприту.
Таким чином, системи репарації підвищують стабільність носія
спадкової інформації – ДНК.
Деякі спадкові захворювання людини пов'язані з дефектами в ре-
парації пошкоджень ДНК, наприклад, пігментна ксеродерма. Хворі
363
на ксеродерму надзвичайно чутливі до сонячного світла; у них часто
виникає рак шкіри. Доведено, що ця хвороба шкіри в одних хворих
пов'язана з інактивацією УФ-ендонуклеази, в інших – клітини не зда-
тні репарувати ДНК, які мають однониткові розриви, у зв'язку з від-
сутністю, ймовірно, ДНК-полімерази I.
Біосинтез білка
Біосинтез білка є центральним питанням біохімії. Розкриття йо-
го має важливе теоретичне і практичне значення. Вчення про біоси-
нтез білка тісно пов'язане з такими найважливішими проблемами,
як спадковість, мінливість, пристосовуваність, природний відбір, ви-
ведення нових форм рослинних і тваринних організмів, розробка
методів керування процесами життєдіяльності організму.
Розшифровка процесів біосинтезу білка і його регуляції має пер-
шорядне значення і для охорони здоров'я, у тому числі, – для фармації,
дозволяє розібратися в природі спадкових захворювань, ставить пи-
тання їх профілактики і лікування; сприяє направленому синтезу фар-
мпрепаратів, у тому числі антиметаболітів, які використовуються для
пригнічення процесів біосинтезу білка в онкологічних хворих: антиму-
тагенів, що забезпечують охорону ДНК від мутаційних змін, радіопро-
текторів, що захищають нуклеїнові кислоти від радіаційних та інших
пошкоджень; дозволяє розкривати механізми дії деяких лікарських за-
собів, наприклад, антибіотиків, які пригнічують на тому чи іншому
етапі біосинтез білків у мікроорганізмів і вірусів, розкриваючи необ-
хідність обережного і розумного їх використання.
Досягнення останніх років у галузі молекулярної біології стали
підґрунтям для розвитку генної інженерії, яка дозволяє отримувати
ряд цінних продуктів (білки, амінокислоти та ін.), у тому числі й лі-
карських засобів (інсулін, інтерферон, гормон росту, брадикінін та
ін.). Використовуючи сучасні досягнення в галузі передачі спадкової
інформації, біосинтезу білка та його регуляції, дослідники навчилися
пересаджувати гени з їх регуляторними ділянками з ДНК клітин од-
ного виду організму (наприклад, гени людського інсуліну, інтерфе-
рону) у ДНК клітин іншого виду організмів, переважно найпрості-
ших, які швидко діляться (наприклад, кишкової палички), де в нормі
цих генів немає, і примусили їх виробляти людський інсулін та ін-
терферон. Завдяки генній інженерії можна отримувати біологічно
активні речовини, які дуже необхідні для медицини, сільського гос-
подарства, тваринництва та інших галузей народного господарства.
Розвиток генної інженерії піднімає науку на новий якісний рівень.
Коротка історія вивчення питань синтезу білка
Вперше на наукових засадах це питання стало розглядатися у дру-
гій половині XIX сторіччя.
На той час більшість вчених вважали, що біосинтез білка в орга-
нізмі йде за реакцією, зворотною протеолізу (гідролізу) завдяки обо-
ротності дії ферментів протеїназ, але для цього їм необхідно ство-
рювати дещо інші умови дії. Отже, білки можуть синтезуватися в

364
присутності протеолітичних ферментів шляхом сполучення вільних
амінокислот або невеликих пептидів за реакцією:

Проте отримати вихідний білок з певною біологічною активніс-

тю не вдавалося.
Ці невдачі можна пояснити так: специфічність білка залежить від
первинної структури його поліпептидного ланцюга – кількості, складу і
порядку розташування залишків амінокислот у поліпептиді (білку). Але
в цих дослідах розташувати амінокислоти (як продукти гідролізу білка)
у визначеному порядку було неможливо, оскільки синтез ішов хаотично.
На початку XX ст. німецькі вчені Е.Фішер і Е.Абдергальден на-
магались вирішити ці питання хімічним шляхом. Е.Фішеру вдалося
синтезувати поліпептидний ланцюг із 18 амінокислот, а Е. Абдер-
гальдену – із 19, але більшого вони не змогли досягти, оскільки до
цього часу мало що було відомо про будову білкової молекули, і рі-
вень експериментальної техніки був низьким. На той час у науці про
білки продовжувало панувати помилкове уявлення, що обов'язковою
частиною протоплазми є особлива речовина білкової природи –
«протеїн», яка й забезпечує в усіх живих організмах життєві функції
(Г. Мульдер, А.Кессель та ін.). Таке твердження затримало розвиток
науки на кілька десятків років.
У 30–40-х роках ХХ сторіччя з'явилася теорія про шляхи біосин-
тезу білка, згідно з якою з амінокислот в організмі спочатку буду-
ються невеликі пептиди, а потім вони об'єднуються й утворюють
довгі поліпептидні ланцюги. Надалі це було спростовано за допомо-
гою методу мічених атомів, який показав, що вихідними продуктами
для біосинтезу білка є амінокислоти.
Великі успіхи в цій галузі були досягнуті починаючи з 50-х років,
коли була остаточно розкрита структура білків.
У шістдесяті роки було здійснено перший синтез специфічного
білка – гормону інсуліну. Синтез тривав довго: було проведено 223
хімічні операції, робота здійснювалась 10 співробітниками протягом
3 років (Ф.Сенгер та ін.). Вихід був мізерним, і синтезований гормон
спочатку був біологічно неактивним. Це пояснювалось тим, що амі-
нокислоти – це активні сполуки і, щоб вони вбудувалися у певне міс-
це поліпептидного ланцюга, їх активні групи необхідно було захис-
тити, а потім захист усунути, що вимагало багато часу і зайвих опе-
рацій. В організмі такі білки синтезуються протягом 1–3 хвилин,
оскільки біосинтез є матричним. Потім синтез інсуліну було здійсне-
но в багатьох країнах, але з меншими витратами часу.
У 1962 році Р. Меррифільдом було запропоновано конструктив-
ніший метод одержання пептидів, так званий твердофазний синтез
(матричний). Його сутність полягала в тому, що поліпептидний лан-
цюг нарощувався на твердому носії – полімерній смолі. Йому вдалося
за невеликий строк синтезувати фермент рибонуклеазу, яка склада-
ється зі 124 амінокислот. На даний час твердофазний синтез пептидів
365
проводять у спеціальних синтезаторах, усі етапи якого здійснюються
автоматично із запрограмованою подачею відповідних амінокислот.
У живих організмах за декілька хвилин синтезуються дуже скла-
дні поліпептидні ланцюги. Потрібно було встановити, які фактори
забезпечують велику швидкість і точність синтезу білка в організмі.
Починаючи десь із 50-х років XX сторіччя, численні та різнобічні до-
слідження великої групи вчених багатьох країн (Замечник П., Ро-
бертс Р., Хогленд М., Касперсон Т., Чаргафф Е., Уотсон Дж., Крік Ф.,
Бреннер С., Жакоб Ф., Моно Ж., Ніренберг М., Очоа С., Маттеї М.,
Корана Г., Корнберг А., Дубінін М.П., Бєлозерський А.М., Спі-
рін О.С., Кисельов Н., Колосов М.М., Баєв О.О., Георгієв Г.П. та ба-
гато інших) показали, що місцем біосинтезу білка є рибосоми; були
відкриті тРНК, встановлено роль ДНК, різних видів РНК і фермен-
тів у процесі білкового синтезу. Це сприяло розкриттю основних
етапів біосинтезу білків та їх послідовності.
Роль нуклеїнових кислот
У живих організмах синтезуються тисячі різних специфічних
білків. Вони відрізняються один від одного в першу чергу первин-
ною структурою, інформація про яку міститься в молекулі ДНК.
Проте сама ДНК не використовується як безпосередня матриця
для синтезу білка.
Інформація про структуру білка, яка записана в геномі ДНК, пе-
редається до рибосоми за допомогою інформаційної РНК (іРНК), яка
служить сполучною ланкою між генами та системою білкового синте-
зу. Цей процес називається транскрипцією або переписуванням.
Транскрипція – процес, за допомогою якого наявна в ДНК гене-
тична інформація «переписується» у молекулу РНК. Вона утворю-
ється на ділянці одного ланцюга ДНК за принципом комплементар-
ності й подібна до ділянки другого полінуклеотидного ланцюга
ДНК. Різниця полягає лише в тому, що замість тимідилового нукле-
отиду в РНК знаходиться уридиловий, і замість дезоксирибози нук-
леотиди містять рибозу.
Таким чином, іРНК є точною копією генетичної інформації, яка за-
кодована у певній ділянці ДНК, а саме – інформації про послідовність
амінокислот у білках. У прокаріотів іРНК утворюється одразу ж у про-
цесі транскрипції на ДНК. У міру поступового відділення іРНК від мат-
риці ДНК, до неї приєднуються рибосоми і починається синтез білка. В
еукаріотичних клітинах у процесі транскрипції спочатку синтезується
попередник – пре-іРНК, який згодом уже перетворюється в іРНК. По-
тім іРНК переходить у цитоплазму до рибосом і виконує роль матриці –
тому її частіше називають матричною РНК (мРНК) (рис. 74).
Інші різновиди РНК (рРНК, тРНК) також синтезуються на мо-
лекулі ДНК і є частиною апарату білкового синтезу.
У нормі потік генетичної інформації в клітині йде в такому на-
прямку:

366
 Рис. 74. Загальна принципова схема біосинтезу білка.

Молекулярні основи транскрипції

У процесах життєдіяльності зрілої клітини тільки частина гене-
тичної інформації, яка записана в ДНК хроматину, реалізується при
транскрипції у вигляді переписаних копій різних РНК. Ділянки неак-
тивної (репресованої) ДНК входять до складу глобулярних нуклео-
сом хроматину, а активної – до складу міжнуклеосомних фрагмен-
тів – розгорнутих лінійних нуклеосом.
Елементарну структурну одиницю транскрипції в прокаріотів і еу-
каріотів зазвичай називають транскриптоном. Іноді транскриптони
звуться також оперонами. Довжина транскриптонів варіюється від 300
до 108 нуклеотидів (остання цифра характерна для еукаріотів, у котрих
розміри транскриптонів набагато більші, ніж у прокаріотів). Окремі ді-
лянки транскриптонів виконують різну функцію: одні є інформативни-
ми, тобто несуть інформацію про структуру поліпептиду або нематрич-

367
них РНК (рРНК, тРНК), інші – неінформативні, які не містять генетич-
ної інформації. Особливо значною є неінформативна частина в еукаріо-
тів. Ділянки структурних генів, які несуть інформацію про склад поліпе-
птидів, називають екзонами, а неінформативні ділянки – інтронами.
В останні роки в ДНК хромосом знайдені рухомі ділянки, що одер-
жали назву мобільних генів або транспозонів, які можуть пересуватися
уздовж полінуклеотидного ланцюга. Переміщення (міграцію) транспо-
зонів пояснюють механізмом зворотної транскрипції (див. нижче), тоб-
то спочатку відбувається утворення транскрипту мобільного гена
(транспозону), який потім використовується як матриця для вбудову-
вання ДНК-копій в іншій ділянці хромосом. Функцію цих стрибаючих
генів ще цілком не з’ясовано. Вважають, що вони можуть призводити
до зміни в ділянках ДНК, поряд із якими вони вбудовуються. Напри-
клад, вклинюючись поряд з онкогеном (ділянкою ДНК, яка призводить
до перебудови нормальної клітини в пухлинну), який в нормі не функці-
онує, транспозони активують його, що може призвести до перероджен-
ня тканини і виникнення пухлини. Разом із цим транспозони, беручи
участь у перебудові деяких ділянок хромосом, також впливають на мін-
ливість, пристосовуваність організмів та їх еволюцію.
Регуляція процесу транскрипції здійснюється завдяки наявності
на транскриптоні ДНК спеціальних регуляторних ділянок (промо-
тор, оператор, термінатор та інші ділянки керування, див. нижче).
Схема структурно-функціональної організації транскриптонів
у прокаріотів і еукаріотів представлена на рис. 75.

Рис. 75. Функціональна організація транскриптонів у прокаріотів і еукаріотів

(І – інтрон, Е – екзон)
1. Ділянка транскриптону, з якої починається транскрипція –
промотор. До нього приєднуються білки, що полегшують початок
процесу, і фермент транскрипції РНК-полімераза.

368
 2. Оператор – регуляторна ділянка, яка взаємодіє з білками-
регуляторами транскрипції (репресорами).
3. Структурні гени, які несуть інформацію про послідовність
амінокислот у поліпептидних ланцюгах. У прокаріотів до складу
оперону входить декілька генів, що кодують структуру ферментів
одного метаболічного ланцюга (обмін однієї речовини).
4. Термінатор, який несе інформацію про припинення синтезу
пре-мРНК (певний стоп-сигнал про закінчення транскрипції).
У транскриптоні еукаріотів є ділянка, яка отримала назву акцепто-
рної або керуючої зони. Із нею взаємодіють різні регулятори, які впли-
вають на транскрипцію. В акцепторній зоні знаходяться ділянки ДНК
(посилювачі або «енхансери»), які підвищують початковий рівень
транскрипції, і «сайленсери» – ділянки, які ослаблюють транскрипцію.
Процес транскрипції складається із трьох фаз: ініціації (початок
синтезу мРНК), елонгації (подовження) і термінації (закінчення).
Стадія ініціації починається із приєднання до промотора ферменту
ДНК-залежної РНК-полімерази. Промотор виявляє високу спорід-
неність до зазначеного ферменту. У прокаріотів РНК-полімераза
складається з 5 різних білкових субодиниць. В еукаріотів є три РНК-
полімерази (I, II і III). Це білки, які побудовані з декількох субоди-
ниць, і відрізняються один від одного специфічністю транскрипції.
РНК-полімераза I відповідає за транскрипцію генів рРНК, РНК-
полімераза II – за синтез мРНК, а РНК-полімераза III відповідає за
синтез тРНК і 5S-рРНК. Ці ферменти каталізують нарощування по-
лінуклеотидного ланцюга тільки в напрямку 5′ → 3′, тому 5′ кінець
має завжди трифосфат, а 3′ – вільну ОН групу.
Починається синтез усіх ланцюгів або з АТФ, або з ГТФ, які з'єд-
нуються комплементарно зі стартовими основами транскриптонів.
Процес елонгації пов'язаний із пересуванням РНК-полімерази
вздовж матриці ДНК, розривом водневих зв'язків між ланцюгами
ДНК транскриптону й одночасним приєднанням комплементарних
рибонуклеозидтрифосфатів (із відщепленням пірофосфатів), які
зв'язуються між собою за допомогою фосфодиефірних зв'язків із
утворенням зростаючого ланцюга пре-мРНК.
Термінація настає після досягнення ферментом ділянки термі-
натора. Вважають, що такими стоп-сигналами в транскриптоні мо-
жуть бути полі-(А) послідовності, тому в пре-мРНК на 3′-кінці зна-
ходяться комплементарні їм полі-(У) послідовності. Виділено також
спеціальний ρ-фактор – білок, який має відношення до термінації,
певним чином взаємодіючи з термінуючими послідовностями
транскриптону. Завдяки термінаторам, утворюються тільки певної
довжини ланцюги пре-мРНК.
Утворена пре-мРНК є абсолютною копією одного ланцюга
транскриптону ДНК і містить як інформативні, так і неінформа-
тивні ділянки.
Під час транскрипції (рис. 76) утворюються всі типи РНК
(мРНК, рРНК і тРНК). Із цього випливає, що цистрони ДНК містять
інформацію не тільки про структуру поліпептидного ланцюга, але й
369
структуру тРНК і рРНК. Усі пре-РНК являють собою лінійні ланцю-
ги, які не замикаються в кільце. Вони набагато довші, ніж цитоплаз-
матичні РНК, тому в ядрі зазнають процесингу (дозрівання).

Процесинг пре-мРНК
Пре-мРНК містять від 5000 до 50000 нуклеотидів, у той час як
мРНК відносно короткі, їх середній розмір складає близько 2000 нук-
леотидів. Кожна молекула пре-мРНК найчастіше дає початок тільки
одній молекулі мРНК, при цьому більша частина ланцюга пре-мРНК
(інколи до 90%), що відповідає некодованій зоні ДНК, зазнає ферме-
нтативного розщеплення й у цитоплазму не надходить. Для прокарі-
отів процесинг не характерний. Ферменти екзо- й ендонуклеази ви-
різають неінформативні ділянки завдяки гідролізу фосфодиефірних
зв'язків, починаючи з 5′-кінця, при цьому відбувається вирізання інт-
ронів. Отримані екзони поєднуються в єдиний полінуклеотидний ла-
нцюг за допомогою малих ядерних РНК (мя РНК). Процес зшивання
екзонів називається сплайсингом (англ. splicing – зшивання канатів
без вузлів). Сплайсинг відбувається в еукаріотичних клітинах у про-
цесі біосинтезу як мРНК, так і рРНК, тРНК. При цьому відновлюєть-
ся безперервність кодонів, що кодують поліпептидні ланцюги. По-
тім іде модифікація 5′ і 3′-кінців утвореної мРНК. До 5′-кінця приєд-
нується олігонуклеотид, який називають «ковпачком» або «кепом».
Він складається, як правило, із двох чи трьох метильованих нуклео-
тидів, у яких кінцевим нуклеотидом є мінорний 7-метилгуанозин,
сполучений з іншою частиною мРНК не 5′ → 3′, а 5′ → 5′ фосфодие-
фірним зв'язком. «Ковпачок» захищає мРНК від руйнування 5′-
екзонуклеазами. До 3′-кінця приєднується поліаденіловий фраг-
мент – полі-(А), який складається приблизно з 200 нуклеотидів. При-
єднання здійснюється за допомогою полі-(А)-полімерази. Вважа-
ють, що він необхідний для транспорту мРНК із ядра в цитоплазму.
На відміну від прокаріотів, в еукаріотів є ядерна мембрана, через
370
371
яку доставляють мРНК у цитоплазму особливі транспортні білки
інформофери (ті, що несуть інформацію), відкриті О.С.Спіріним,
Г.П.Георгієвим. В еукаріотичних клітинах мРНК завжди знаходиться
в комплексі з білком. Рибонуклеопротеїновий комплекс – це єдина
форма існування мРНК у тваринній і рослинній клітині від моменту
синтезу пре-мРНК у ядрі до розпаду мРНК у цитоплазмі. Інформо-
фери доставляють мРНК до рибосом цитоплазми, де й відбувається
синтез білка, тобто здійснюється процес перекладу нуклеотидних
послідовностей мРНК на амінокислотну послідовність поліпептид-
ного ланцюга білка. Цей процес одержав назву трансляції.
Генетичний код
Генетичний код об’єднує послідовність нуклеотидів у ДНК і по-
слідовність амінокислот у білках. Отже, для кожної амінокислоти іс-
нує свій кодон (кодове слово) для перекладу послідовності нуклео-
тидів у кодовану амінокислоту. Використовуючи 4-літерний алфавіт
нуклеотидних основ ДНК (А, Г, Т, Ц), зробивши лише математичні
розрахунки, можна припустити таке:
1. Якщо амінокислота кодується однією основою, то можна отри-
мати поліпептидний ланцюг тільки з 4 різновидів амінокислот (41 = 4).
2. Якщо припустити, що кодон для кожної амінокислоти містить
два поспіль розташовані нуклеотиди (дуплет), то можливі 42 = 16
сполучень (такої кількості кодонів теж недостатньо для кодування 20
амінокислот). У цьому випадку поліпептидний ланцюг складався б
тільки з 16 різновидів амінокислот.
3. Якщо взяти комбінації по три нуклеотиди (триплет), то ма-
тимемо 43 = 64 кодони, тобто з надлишком. Триплетна природа ге-
нетичного коду була підтверджена численними експериментами.
Генетична інформація (порядок розміщення нуклеотидів у гені
ДНК) передається в процесі біосинтезу білків на мРНК. Процес пе-
рекладу (трансляції) з 4-літерного нуклеотидного алфавіту мРНК на
20-літерний алфавіт поліпептидного ланцюга став підґрунтям для
розшифровки нуклеотидно-амінокислотного коду. Після встанов-
лення триплетності коду, необхідно було з'ясувати, які нуклеотиди і
в якій послідовності в триплетах молекули мРНК відповідають різ-
ним амінокислотам. Вирішальна роль у розшифруванні генетичного
коду належить роботам американських учених М.Ніренберга,
С.Очоа, М.Маттеї та ін. (1954–1961 рр.). Вони в безклітинну білокси-
нтезуючу систему, одержану з кишкової палички, ввели штучно син-
тезовану поліуридилову кислоту (УУУУУ) як матрицю і додали су-
міш із 20 амінокислот. Робота здійснювалась за схемою:

З’ясувалось, що з 20 амінокислот у біосинтезі брав участь лише

фенілаланін, тобто триплетом для цієї амінокислоти можна вважати
три поспіль розташовані урацили (УУУ). В аналогічних експериментах
з’ясувалося, що при добавленні поліцитидилової кислоти кодується
372
пролін, поліаденілової – лізин, полігуанілової – гліцин. У подальшому,
поєднуючи методи органічної хімії з ферментативними, в дослідах бу-
ли використані штучно синтезовані як гетерополінуклеотиди, так і
тринуклеотиди з різним сполученням пуринових і піримідинових ос-
нов. Так, наприклад, тринуклеотид ГЦУ відповідав амінокислоті ала-
ніну. Таким чином, дослідженнями М.Ніренберга, С.Очоа, Г.Корана,
Р.Кріка та ін. повністю розшифровано РНК – амінокислотний код
(табл. 13). Отже, код або кодон – це триплет із трьох поспіль розташо-
ваних пуринових або піримідинових основ на мРНК, які відповідають
за приєднання певної амінокислоти в поліпептидному ланцюзі.
Таблиця 13
РНК – амінокислотний код
Перший ну- Другий нуклеотид Третій нук-
клеотид леотид
У Ц А Г
У Фен Сер Тир Цис У
Фен Сер Тир Цис Ц
Лей Сер - - А
Лей Сер - Три Г
Ц Лей Про Гіс Арг У
Лей Про Гіс Арг Ц
Лей Про Глн Арг А
Лей Про Глн Арг Г
А Іле Тре Асн Сер У
Іле Тре Асн Сер Ц
Іле Тре Ліз Арг А
Мет Тре Ліз Арг Г
Г Вал Ала Асп Глі У
Вал Ала Асп Глі Ц
Вал Ала Глу Глі А
Вал Ала Глу Глі Г
Унаслідок проведених експериментів були розкриті всі 64 три-
плети, із них 61 триплет, будучи змістовними, відповідали певним
амінокислотам, а три (УАА, УАГ, УГА), які не кодували амінокис-
лот, названо «беззмістовними». Проте цим кодонам належить важ-
лива роль у біосинтезі білка – вони забезпечують кінець синтезу по-
ліпептидного ланцюга (термінацію). Генетичний код має такі влас-
тивості: триплетність, виродженість, неперекриваємість, специфіч-
ність, універсальність, колінеарність.
Як видно з таблиці, генетичний код виявився виродженим (над-
лишковим), оскільки кожній амінокислоті (крім метіоніну і трипто-
фану) відповідає більше, ніж один кодон. Наприклад, для гліцину,
аланіну існує чотири, для серину – шість, для багатьох інших аміно-
кислот – по два кодони. Винятком є кодон АУА, який повинен від-
повідати не ізолейцину, а метіоніну, і кодон УГА (термінуючий), то-
ді як повинен відповідати триптофану.
373
 У більшості випадків триплети, які кодують одну й ту ж аміно-
кислоту, розрізняються лише завдяки третьому нуклеотиду в кодоні.
Так, у кодонах аланіну (ГЦУ, ГЦЦ, ГЦА, ГЦГ) перші два нуклеотиди
однакові, відрізняється лише третій. Це підвищує надійність функці-
онування білоксинтезуючої системи. Виродженість коду сформува-
лась у процесі еволюції як фактор пристосування. Вона робить на-
дійнішою систему зберігання і передачі генетичної інформації, особ-
ливо тоді, коли відбувається мутація на мРНК і тРНК, тобто виро-
дженість може зводити до мінімуму згубну дію мутацій. Це підтвер-
джується тим, що у випадку зміни третьої основи у 32 кодонах їх
зміст не змінюється. У 26 кодонах зміст не змінюється, якщо одна
пуринова або піримідинова основи замінюється на такі ж інші.
Важливою властивістю генетичного коду є його неперекриває-
мість – кожен із триплетів не залежить від іншого. Кожен із нуклео-
тидів кодону не може транслюватися в сполученні з іншими трипле-
тами. Нижче показана різниця між триплетами, що не перекрива-
ються і перекриваються:

Кодони не перекриваються Кодони перекриваються

1, 2, 3 – номери триплетів
Винятків із цього правила дуже мало.
У 1975 р. в лабораторії Ф. Сенгера виявили кодони, які перекри-
валися, у бактеріофага ϕХ, де один ген повністю був розташований
на ділянці другого.
Код не має сигналів розділення (знаків пунктуації), які познача-
ють початок одного або кінець другого триплету. Тому набуває ви-
ключно великого значення визначення початку зчитування (рамки).
Якщо буде збита рамка зчитування, може синтезуватися дефектний
білок, що має місце, наприклад, при дії окремих антибіотиків на біо-
синтез білка в мікроорганізмів і є причиною їх загибелі (наприклад,
стрептоміцин та ін.).
Код є специфічним – кожній амінокислоті відповідають тільки
певні кодони, які не можуть кодувати інші амінокислоти.
Код є колінеарним, тобто дотримується відповідність лінійної
послідовності триплетів у мРНК і амінокислот у поліпептиді.
Одна з важливих властивостей коду – його універсальність. Три-
нуклеотиди, які кодують одну й ту ж саму амінокислоту, мають од-
наковий склад і послідовність для всіх організмів (бактерій, рослин,
тварин та людини).
Усі перелічені вище властивості генетичного коду характерні
для всіх живих організмів. Завдяки універсальності коду стає можли-
вою генетична інженерія (див. нижче). Тотожність коду є доказом
еволюційного шляху походження різних видів організмів. Хоча код
універсальний, однаковий для всіх видів, можливі незначні видові
відхилення, які виникли в процесі еволюції й диференціації. Незнач-
374
ним винятком із правила універсальності коду є код синтезу білків,
наприклад, у мітохондріях людини й дріжджових клітинах. Код міто-
хондрій людини подібний до вищеозначеного (табл.13), тільки чоти-
ри триплети мають інший зміст: АУА – кодує метіонін, УГА-
триптофан, АГА і АГГ – беззмістовні (термінуючі). У кодонах дріж-
джових клітин встановлені ті ж зміни, що й для мітохондрій людини.
Неодноразово висловлювалась думка, що мітохондрії – це «нащад-
ки» одноклітинного організму, який здавна вступив у симбіоз із еу-
каріотичною клітиною. На користь цього припущення свідчить на-
явність у мітохондрій особливостей бактеріального коду, що пови-
нно враховуватися при фармакотерапії деякими антибіотиками, які
викликають порушення в процесі біосинтезу білка в мітохондріях
людини і тварин (наприклад, левоміцетин та ін.).
Таким чином, шлях інформації від ДНК до білка уявляється таким:

Рибосоми, їх структура і хімічний склад

У 50-ті роки ХХ ст. в дослідженнях П.Замечника та інших авто-
рів було показано, що біосинтез білків відбувається в невеликих суб-
клітинних утвореннях, які отримали назву рибосом. Останні було
знайдено в усіх клітинах прокаріотів і еукаріотів. Великий внесок
у дослідження структури й функції рибосом зробив російський вче-
ний О.С.Спірін. Якщо виділити рибосоми шляхом диференційного
центрифугування й роздивитися під електронним мікроскопом, то їх
видно як щільні округлі гранули сферичної форми, які складаються із
двох субодиниць: великої і малої. Рибосоми характеризуються кое-
фіцієнтом або константою седиментації, яка визначається ультраце-
нтрифугуванням і позначається літерою S (одиниця Сведберга, 1⋅10–
13
с). За розмірами й молекулярною масою всі рибосоми поділяють
на три групи. Першу групу утворюють відносно дрібні бактеріальні
рибосоми. Рибосоми прокаріотів мають константу седиментації 70
одиниць Сведберга і позначаються 70S. Вони дисоціюють на дві суб-
одиниці з молекулярною масою (М.м.):

Другу групу утворюють великі рибосоми еукаріотичних клітин. Во-

ни мають константу седиментації 80S і складаються із двох субодиниць:
375
 Третю групу складають рибосоми мітохондрій і хлоропластів
еукаріотичних клітин. Рибосоми мітохондрій належать до класу 70S,
однак вони відзрізняються коефіцієнтом седиментації в різних груп
еукаріотів. Так, у грибів він складає 70–74S, у вищих тварин – 55–60S,
у вищих рослин – близько 80S. Рибосоми хлоропластів однорідніші за
цією ознакою, коефіцієнт їхньої седиментації дорівнює 67–70S.
В основному рибосоми зображують у вигляді симетричної фігу-
ри, в якій 30S субчастинка лежить на 50S-субодиниці, яка має подібну
до сфери форму. На основі рентгеноструктурного аналізу й електро-
нно-мікроскопічних методів було доведено, що тривимірна структу-
ра частин рибосом дуже складна. Мала субчастинка вигнута у вигля-
ді телефонної трубки, а більша нагадує ківш (рис.77). За формою
субчастинки відповідають одна одній, хоча між ними залишається
щілина. Через щілину проходить молекула мРНК, уздовж якої в про-
цесі біосинтезу білка рухається рибосома. Із цієї щілини з'являється і
новосинтезований поліпептидний ланцюг.

Рис.77. Більша (а) і менша (б) субчастинки рибосом (в)

До складу рибосом входять рРНК, білки, низькомолекулярні
сполуки: ди- і поліаміни, різні солі, іони двовалентних металів Мg2+,
Са2+, Мn2+ та ін.
Хімічний склад:

Рибосоми 80S побудовані складніше, в них міститься більше біл-

ків, а це певним чином відображається на їх функції.
Характеристика рРНК. Рибосомна РНК у субчастинках рибосом
представлена 3-ма фракціями в прокаріотів і 4-ма – в еукаріотів:
376
 Більше вивчена роль фракцій у рибосом прокаріотів (кишкової пали-
чки). 16S рРНК рибосом прокаріотів необхідна для контакту 30S субоди-
ниці з мРНК; у ній є ділянка для зв'язування тРНК, яка доставляє активо-
вані амінокислоти. У субчастинці 50S молекула 23S рРНК виконує струк-
турну функцію, а 5S рРНК необхідна для взаємодії субодиниці з тРНК. От-
же, тРНК з'єднується як з малою, так і з великою субодиницями. На ри-
босомі є дві ділянки: одна з них сполучається з ланцюгом білка, який по-
довжується, а друга – приєднує нову амінокислоту. Перша з них назива-
ється пептидильною ділянкою або П-ділянкою, а друга – аміноацильною,
або А-ділянкою. Мала субодиниця еукаріотів (40S) містить молекулу 18S
рРНК. На субодиницях рибосом еукаріотів також є ділянки для контакту і
зв'язування мРНК, тРНК і ряду компонентів, необхідних для синтезу білка.
Рибосомні РНК утворюють каркас, із яким сполучаються білки,
утворюючи компактний рибонуклеопротеїновий комплекс.
Вторинна структура рРНК утворюється за рахунок коротких
двоспіральних ділянок молекули (шпильок). Близько 2/3 рРНК орга-
нізовано в шпильки, решта молекули представлена однонитковими
або «аморфними» ділянками, де зосереджені пуринові основи. Із
«аморфними» ділянками сполучені переважно білки рибосом.
Білковий склад рибосом гетерогенний. Молекулярна маса рибосом-
них білків варіює від 5000–7000 до 50000–75000. Набір білків у субодини-
цях різноманітний. Кожен білок рибосоми унікальний, тобто представ-
лений однією молекулою. Великого успіху досягнуто у вивченні білків 70S
рибосом. У них ідентифіковано 55 поліпептидних ланцюгів, із них у 30S-
субодиницях – 21, а в 50S-субодиницях – 34. Субодиниці рибосом клітин
еукаріотів містять понад 70 різних білків. Вивчення видів специфічності
рибосомних білків показало, що чим ближче в еволюційному відношенні
види тварин або рослин, тим подібніша будова цих білків, і навпаки.
На даний час повністю розшифрована первинна структура всіх
рРНК у 70S і 80S рибосомах і амінокислотна послідовність усіх 55 бі-
лків 70S та частково білків 80S рибосом. У певних умовах рибосоми
дисоціюють на субодиниці, а потім знову сполучаються – це має ве-
лике значення на початку біосинтезу білка. Рибосоми активні лише в
377
повністю об’єднаному вигляді. Рибосоми, які не беруть участі в син-
тезі білка, легко дисоціюють на свої субчастинки.
Етапи біосинтезу білка
1. Активація амінокислот, сполучення їх із тРНК та перенос до
рибосом.
Цей процес йде в одну стадію, але для зручності й кращого тлу-
мачення його розбивають на два етапи.
а) Активування амінокислот – утворення аміноациладенілатів.
Амінокислоти в цитоплазмі знаходяться в неактивному стані.
Вони активуються за карбоксильною групою завдяки енергії АТФ,
у присутності солей Mg2+ за допомогою спеціальних ферментів амі-
ноацил-тРНК-синтетаз, що позначаються скорочено АРСази. Ці фе-
рменти забезпечують обидва етапи процесу – активацію амінокис-
лот і з'єднання їх із тРНК. Кожен фермент виявляє подвійну специ-
фічність: до певної амінокислоти і до відповідної їй тРНК.
Спочатку, внаслідок взаємодії АТФ з амінокислотою, утворю-
ється сполучений із ферментом проміжний продукт – аміноациладе-
нілат, тобто змішаний ангідрид двох кислот: амінокислоти й АТФ.
При цьому СООН-група амінокислоти сполучається ангідридним
зв'язком із 5′-фосфатною групою АМФ із виділенням пірофосфату і
утворенням макроергічного зв’язку, енергія якого використовується
в подальшому для утворення пептидного зв'язку.
Процес активації амінокислот схематично можна зобразити
таким чином:

378
 Утворений аміноациладенілат знаходиться на ферменті (Е):

б) Перенесення аміноациладенілатів до місця синтезу білка – до

рибосом.
Активовані амінокислоти повинні переноситися до рибосом. Це
перенесення здійснюється тРНК.
Транспортні РНК – найбільш низькомолекулярні РНК, полі-
нуклеотидний ланцюг їх складається в середньому з 75–90 нуклео-
тидів, М.м.=23000–30000, вони розчинні у воді, тому їх ще позна-
чають S-РНК. На їх частку припадає 10–20% сумарної РНК клітин.
Їх основна роль полягає в тому, щоб транспортувати амінокисло-
ти до рибосом з наступним утворенням поліпептидного ланцюга,
тобто тРНК виконує роль адаптора – своєрідного посередника
між послідовністю нуклеотидів мРНК та послідовністю амінокис-
лотних залишків у білковій молекулі, оскільки між кодонами
мРНК й амінокислотами неможливі специфічні взаємодії за ти-
пом нуклеотидних пар (А...Т, Г...Ц). Кожна тРНК зв'язується з од-
ного боку комплементарно з мРНК, а з другого – з певною аміно-
кислотою. Різновидів тРНК стільки, скільки амінокислот, тобто
кожна з 20 амінокислот має свою тРНК, а деякі й більше. Напри-
клад, існують п'ять різних тРНК, які переносять серин. Всього ж у клі-
тині присутні близько 60 різновидів тРНК.
На даний час встановлена нуклеотидна послідовність для бага-
тьох тРНК. При їх порівнянні вдалося виявити багато загальних рис,
характерних для структури тРНК. У всіх тРНК знайдено, крім чоти-
рьох звичайних рибонуклеотидів (А, Г, Ц, У), 8–19% мінорних нукле-
отидів. Виявлено близько 60 мінорних основ, серед яких – різні ме-
тильовані піримідини (в тому числі й тимін), аденіни, гуаніни тощо,
але найрозповсюдженішими й найуніверсальнішими серед них є псе-
вдоуридин і дигідроуридин:

379
 Молекули тРНК являють собою одиночний полінуклеотидний
ланцюг, який утворює складну просторову структуру. Для зручності
розкриття ролі просторової конформації тРНК у процесі біосинтезу
білка його зображують у вигляді «листка конюшини» (рис. 78, а).
«Листок конюшини» містить 4 спіралізовані петлі й 2 стебла:
– стебло з 5′ кінця в усіх тРНК починається залишком ГМФ;
– дигідроуридинова петля, яка містить декілька залишків дигід-
роуридину (УН2) – забезпечує приєднання тРНК до ферменту аміно-
ацил-тРНК-синтетази;
– антикодонова петля містить специфічний для кожної
тРНК тринуклеотид, що має назву «антикодон», відповідальний
за приєднання тРНК до мРНК. Антикодон – це три поряд роз-
ташовані пуринові й піримідинові основи на тРНК, комплемен-
тарні кодону на мРНК;
– додаткова петля (її функція мало вивчена);
– псевдоуридилова петля (ТψЦ) містить незвичайний для РНК
нуклеозид риботимідин (Т) і нуклеозид псевдоуридин (ψ), у якому
азотиста основа й пентоза сполучені незвичним вуглець-вуглецевим
зв’язком (див. вище). Припускають, що саме завдяки цій петлі тРНК
взаємодіє з рибосомою;
– акцепторний кінець – полінуклеотидний ланцюг усіх тРНК за-
кінчується однаковим тринуклеотидом, який складається із двох ци-
тидилових кислот і однієї аденілової кислоти з вільним 3′-ОН кінцем,
до якого прикріплюється ефірним зв'язком специфічна амінокислота.

Рис. 78. Структура тРНК:

а – загальна структура різних тРНК,
б – просторова структура тРНК
380
 Тривимірна структура тРНК нагадує перевернуту латинську лі-
теру L (або російську – Г) (рис.78, б).
Таким чином тРНК з’єднує в єдине ціле мРНК, рибосому, спе-
цифічну амінокислоту.
Приєднання активованої амінокислоти до специфічної тРНК
відбувається шляхом утворення складноефірного зв'язку між СООН-
групою відповідної амінокислоти і 3′-ОН групою кінцевого залишку
аденілової кислоти тРНК:

Надалі аміноацил-тРНК (аа-тРНК) позначатимемо, враховуючи

відповідний антикодон, наприклад:

381
 Реакцію каталізує той же фермент, що й реакцію активації амі-
нокислот – аміноацил-тРНК-синтетаза. АРСази на сьогодні добре
вивчені, більшість із них одержані в кристалічному вигляді. Части-
на з них побудована з одного поліпептидного ланцюга (валінова,
лейцинова, ізолейцинова), інші складаються із двох, чотирьох і бі-
льше однакових субодиниць (наприклад, серинова побудована із
двох субодиниць, а метіонінова – з чотирьох), а деякі містять різні
за структурою субодиниці. Наприклад, гліцинова АРСаза склада-
ється з чотирьох субодиниць, дві з яких мають молекулярну масу
33000, а дві інші – 80000. АРСазам властива висока специфічність
стосовно утворення відповідних аміноацил-тРНК. У молекулі за-
значеного ферменту є дві специфічні ділянки (активні центри), за-
вдяки яким він «впізнає» «свою» амінокислоту і «свою» тРНК.
Схематично це можна зобразити так (рис. 79):

Рис. 79. Активні центри в молекулі АРСази

Процес «впізнавання» і приєднання АРСазами амінокислоти й
тРНК називають рекогніцією. Для кожної з 20 амінокислот, які входять
до складу білка, є своя, причому єдина аміноацил-тРНК-синтетаза, яка
«впізнає» усі тРНК, що специфічні для даної амінокислоти. Такий конт-
роль дозволяє зменшити кількість мутацій. Можливість мутації неве-
лика (1:10000). Академік В.О. Енгельгардт дав таким ферментам назву
кодаз, підкреслюючи їх роль у реалізації генетичного коду.
2. Процес трансляції на рибосомах.
Процес перекладу нуклеотидної послідовності мРНК на аміно-
кислотну одержав назву трансляції. Трансляція складається із трьох
етапів: ініціації (початок синтезу поліпептидного ланцюга), елонга-
ції (його подовження) і термінації (завершення синтезу).
а) Ініціація трансляції
Ініціація – це одна з найважливіших і найскладніших стадій про-
цесу трансляції.
Якщо рибосома не сполучається з мРНК, вона дисоціює на суб-
частинки (в еукаріотів – 40S і 60S, у прокаріотів – 30S і 50S ). Ініці-
ацію детальніше вивчено в прокаріотів на прикладі кишкової па-
лички, проте є риси тотожності й з еукаріотами. Для ініціації син-
тезу білка, крім рибосом і різноманітих РНК, необхідні також так
звані фактори ініціації IF-1, IF-2 та IF-3 (білкові сполуки), солі ма-
гнію, ГТФ та ініціаторна амінокислота, сполучена з відповідною
тРНК. Ініціаторною амінокислотою в прокаріотів є N-формілме-
тіонін, а в еукаріотів – метіонін. Для того, щоб біосинтез поліпеп-
тидного ланцюга почався в напрямку αNH2 → COOH, αNH2-група
382
першої амінокислоти метіоніну в прокаріотів захищається формі-
льною ( ) групою. Тому початковим кодоном на мРНК буде
АУГ (іноді ГУГ). Якщо цей кодон знаходиться всередині ланцюга
мРНК, тоді він кодує лише вільний метіонін. У клітині прокаріотів
є дві метіонінові тРНК. Одна з них – тРНКмет акцептує залишки ме-
тіоніну і вбудовує їх у поліпептидні ланцюги. Інша – тРНКфмет необ-
хідна для ініціації синтезу білків. Ці обидві тРНК приєднують спо-
чатку амінокислоту метіонін, утворюючи метіоніл-тРНК. У випад-
ку приєднання метіоніну до ініціаторної транспортної РНК, а саме
тРНКфмет, він зазнає реакції трансформілювання за участю фермен-
ту трансформілази, яка переносить формільну групу від донора N-
формілтетрагідрофолату (вітаміну фолієвої кислоти або Вс, В9, див.
Вітаміни) до аміногрупи метіонінового залишку:

Блокування аміногрупи метіоніну формільним залишком до-

зволяє цій амінокислоті першою розпочати утворення поліпептид-
ного ланцюга.
Перед початком ініціації рибосома дисоціює. Ініціація відбува-
ється таким чином:
1. На першому етапі 30S-субодиниця зв'язує фактор ініціації IF-3
і приєднується до 5′-кінця мРНК за участю фактора IF-1.

2. Потім утворений комплекс сполучається з фактором ініці-

ації IF-2, з'єднаним із ГТФ і з ініціюючою N-формілметіоніл-

383
тРНК фмет, яка прикріплюється своїм антикодоном до ініціюючого
кодону (АУГ) мРНК:

3. На третьому етапі ініціації відбувається взаємодія цього ком-

плексу з 50S-субодиницею рибосоми; одночасно молекула ГТФ, зв'я-
зана з IF-2, гідролізується до ГДФ і H3PO4, які, як і фактори ініціації,
вивільняються з комплексу. Унаслідок цього утворюється функціональ-
но активна 70S-рибосома, яка називається ініціюючим комплексом.

Правильне розташування тРНК фмет у повністю зібраному

ініціюючому комплексі забезпечується двома точками впізна-
вання і зв'язування. По-перше, антикодон ініціюючої тРНК фмет
утворює комплементарну пару з кодоном АУГ на мРНК. По-
друге, тРНК фмет приєднується до пептидильної ділянки рибосо-
ми. На рибосомі, як уже зазначалося вище, є дві ділянки для
приєднання аміноацил-тРНК: А-ділянка і П-ділянка. Обидві во-
ни утворені завдяки специфічній будові зон 30S і 50S субчасти-
нок. Ініціююча тРНК фмет може сполучатися тільки з П-ділянкою,
однак це є винятком, оскільки всі інші аміноацил-тРНК, які над-
ходять до рибосом, сполучаються з А-ділянкою. П-ділянка при-
384
значена для виходу «порожніх» (тобто звільнених від амінокис-
лот) тРНК і в ній закріплюється пептидил-тРНК (тобто тРНК із
поліпептидним ланцюгом), яка подовжується.
В еукаріотів ініціюючою (першою) також вважається метіоніл-
тРНК, проте, на відміну від такої у прокаріотів, вона не формілюєть-
ся, а реагує з факторами ініціації eIF-1, eIF-2, eIF-3, із 40S-
субодиницею рибосом і з мРНК. Реакції відбуваються за тією ж схе-
мою, що й у прокаріотів. У мітохондріях і хлоропластах синтез полі-
пептидного ланцюга також має риси подібності до синтезу в прока-
ріотів: ініціація здійснюється за допомогою тРНКфмет.
б) Стадія елонгації процесу трансляції.
При завершенні стадії ініціації в П-ділянці знаходиться ініцію-
юча тРНКфмет. При цьому А-ділянка вільна, але в ній уже розташо-
вується наступний кодон мРНК. На першому етапі елонгації відбу-
вається надходження другої амінокислоти, наприклад, тРНК фен до
А-ділянки рибосоми і комплементарне її сполучення з кодоном
мРНК (УУУ). У цьому процесі беруть участь фактори елонгації та
ГТФ. На другому етапі елонгації утворюється пептидний зв'язок в
А-ділянці, де знаходиться друга аміноацил-тРНК фен. В А-ділянку з
П-ділянки пересувається залишок N-формілметіоніну від тРНК фмет,
яка його переносить на аміногрупу фенілаланіл-тРНК фен, і утво-
рюється перший пептидний зв'язок. У цьому процесі бере участь
фермент пептидилтрансфераза. При цьому утворюється дипеп-
тидил-тРНКфен (N-формілметіоніл-фенілаланіл-тРНКфен). Далі (тре-
тій етап) відбувається процес транслокації – переміщення рибо-
соми на один кодон відносно мРНК і дипептидил-тРНК фен. Вна-
слідок цього переміщення дипептидил-тРНК фен потрапляє в зону
пептидильного центру рибосоми, проте залишається сполученою
з другим кодоном мРНК (УУУ), а тРНК фмет без N-формілме-
тіоніну виштовхується з рибосоми. При транслокації бере участь
позарибосомний білок – фактор елонгації – G, який називається
транслоказою. Наступне подовження поліпептидного ланцюга
відбувається повторенням цих етапів: приєднується до А-ділянки
третя амінокислота, наприклад, аланін у вигляді аланіл-тРНК ала,
відповідно до третього кодону (ГЦУ) на мРНК. Потім дипепти-
дильний залишок із тРНК фен переноситься на амінокислоту, спо-
лучену з тРНКала, тобто утворюється другий пептидний зв'язок і
трипептид N-формілметіоніл-фенілаланіл-аланіл-тРНК ала. Цикл
елонгації повторюється багаторазово, тобто стільки, скільки амі-
нокислот входить до складу поліпептидного ланцюга. Швидкість
елонгації велика: синтез поліпептиду з 150–200 амінокислот три-
ває близько 1–3 хв. Залишок першої амінокислоти N-форміл-
метіонін, або формільна група, або пептид, що містить N-форміл-
метіонін і знаходиться з N-кінця ланцюга, який подовжується,
відщеплюються за участю специфічних ферментів ще під час ело-
нгації (проте у деяких білків зберігаються).

385
 в) Стадія термінації
Елонгація завершується тоді, коли в А-ділянці з'являється один
із трьох термінуючих триплетів: УАГ, УГА, УАА. Наявність їх у
будь-якій ділянці мРНК обриває білковий синтез. У зоні цих трипле-
тів за участю факторів термінації відбувається гідролітичне розщеп-
лення зв'язку між поліпептидом і останньою тРНК. Вивільняється
синтезований білок, який залишає рибосому. При цьому рибосома
дисоціює на субодиниці. Термінацію синтезу білка в еукаріотів зумо-
влюють ті ж триплети.
На включення в поліпептид кожної амінокислоти витрачається
енергія 4 високоенергетичних зв'язків (для утворення аа-тРНК не-
обхідна енергія 2-х високоенергетичних зв'язків АТФ, і гідроліз 2-х
молекул ГТФ забезпечує сполучення аа-тРНК із кодоном і трансло-
кацію). При утворенні ініціюючого комплексу рибосома приєдну-
ється до 5′-кінця мРНК, а в ході трансляції пересувається в напрям-
ку 3′-кінця. Як тільки вивільняється 5′-кінець, до мРНК приєдну-
ються нові рибосоми, на яких також починається біосинтез поліпе-
птидів. На молекулі мРНК може розташовуватися від 3 до 80–100
рибосом, утворюючи полірибосоми. Чим довша молекула мРНК,
тим довший поліпептидний ланцюг закодованого білка, і тим бі-
льша кількість рибосом у полірибосомі. Деякі мРНК містять інфо-
рмацію про декілька білків – поліцистронні мРНК. Кожен із білків
закодований в окремій ділянці мРНК – цистроні, який має свої іні-
ціаторні й термінуючі триплети.

Рис.80. Схема трансляції в прокаріотів

386
 Утворення пептидного зв'язку (рис.80) здійснюється в такій по-
слідовності:
– у присутності ферменту розривається макроергічний зв'язок на
N-формілметіоніл-тРНКфмет;
– до звільненого зв'язку приєднується Н від α-NH2-групи феніла-
ланіл-тРНКфен;
– карбонільний залишок N-формілметіоніну переходить до α-
NH2-фенілаланіл-тРНКфен – виникає перший пептидний зв'язок з
утворенням в А-ділянці дипептиду – N-формілметіоніл-феніл-
аланіл-тРНК фен;
– у процесі транслокації мРНК пересувається на один кодон;
– тРНКфмет без ініціюючої амінокислоти залишає рибосому. В А-ді-
лянку, яка звільнилася, надходить тРНКала, виникає другий пептид-
ний зв'язок і утворюється трипептид складу N-формілметіоніл-
фенілаланіл-аланіл-тРНКала, який пересувається далі у П-ділянку, А-ді-
лянка ж звільняється і процес повторюється;
– рибосома досягає термінуючого триплету УГА й дисоціює на
30S- і 50S-субчастинки, при цьому відокремлюється поліпептидний
ланцюг із заданим розташуванням залишків амінокислот.
Вторинна й третинна структури білків формуються в процесі
трансляції в міру подовження поліпептидного ланцюга. Триви-
мірної конформації білок остаточно набуває вже після свого ві-
докремлення.
3. Посттрансляційні зміни білків.
Результатом процесу трансляції не завжди є утворення функціо-
нально активного білка. У багатьох випадках необхідні наступні
трансформації (перетворення). Так, інсулін утворюється зі свого по-
передника проінсуліну шляхом обмеженого протеолізу з відщеплен-
ням від нього пептиду за участю ферментів-протеїназ у цитоплазмі
клітини. Велика кількість неактивних проферментів (пепсиноген,
трипсиноген та ін.) також активуються, перетворюючись в активні
ферменти шляхом часткового протеолізу. Асоціація протомерів з
утворенням четвертинної структури відбувається вже після закін-
чення синтезу поліпептидів.

Інгібітори біосинтезу білків.

Механізм дії антибіотиків
Припинення матричного біосинтезу білків призводить до заги-
белі клітини.
Інгібіторами біосинтезу білків можуть бути різноманітні речо-
вини, у тому числі антибіотики, токсини, алкалоїди, антиметаболіти
(аналоги) структурних одиниць нуклеїнових кислот та ін. Вони ши-
роко використовуються в біохімічних дослідженнях як інструменти
для розкриття механізму окремих етапів біосинтезу білків, оскільки
виявилося, що серед них можна підібрати такі, котрі вибірково га-
льмують специфічні фази білкового синтезу.
387
 Антибіотики – речовини, які синтезуються мікроорганізмами,
пліснявою, грибами, вищими рослинами, тканинами тварин в
процесі їх життєдіяльності, а також одержані синтетичним шля-
хом. Їм властива бактеріостатична або бактерицидна дія. Антибі-
отики, які взаємодіють із ДНК, порушують її матричні функції та
пригнічують реплікацію або транскрипцію, або обидва ці процеси.
Протипухлинні антибіотики практично однаково взаємодіють із
ДНК як пухлинних, так і нормальних клітин, оскільки вони не від-
різняються вибірковістю дії.
Антибіотики, які пригнічують процес трансляції, взаємодіючи
з білковими факторами і рибосомами, використовуються голо-
вним чином як протибактеріальні засоби. Вони відрізняються до-
сить високою вибірковістю дії і часто порівняно малотоксичні для
організму людини. Це пояснюється тим, що в мікроорганізмів
рибосоми (70S), окремі ферменти й білкові фактори у складі ри-
босоми дещо відрізняються від рибосом 80S і відповідних білків
еукаріотів. Проте деякі з них можуть впливати на рибосоми міто-
хондрій людини, оскільки ці рибосоми мають менший розмір, ніж
80S рибосоми в цитоплазмі, тому мітохондріальний біосинтез бі-
лка за своїм механізмом близький до синтезу білка в прокаріотів
(див. Біосинтез білка). Відзначено також певний вплив окремих
антибіотиків і на 80S рибосоми. Саме тому з описаних багатьох
сотень антибіотиків лише декілька десятків знайшли застосування
в медичній практиці. Отже, успіхи антибіотикотерапії залежать
від умілого, раціонального їх використання. Необхідно враховува-
ти можливість ускладнень і алергічних реакцій. У зв’язку з цим
неприпустиме самолікування антибіотиками без призначення лі-
каря та безрецептурний їх відпуск.
Усі інгібітори матричного біосинтезу білка розподіляють за ме-
ханізмом дії на: інгібітори реплікації, транскрипції, дозрівання (про-
цесингу) і транспорту РНК, трансляції та ін. (див. табл. 14).

Препарати, що посилюють біосинтез білка

У медичній практиці використовуються лікарські речовини,
які здатні стимулювати білковий синтез в організмі, так звані
анаболічні засоби. Це велика кількість гормональних препаратів,
механізм дії яких розглянуто в главах «Гормони», «Перенос гене-
тичної інформації і біосинтез білка в клітинах», а також сполуки
негормонального походження. Так, анаболічні стероїди – синте-
тичні похідні чоловічих статевих гормонів, близькі за структурою
до андрогенів (неробол, ретаболіл, феноболін, силаболін та ін.)
виявляють вибіркову анаболічну активність поряд з маловираже-
ною андрогенною дією. Виражену анаболічну активність виявляє
гормон інсулін.

388
 Таблиця 14
Інгібітори матричного синтезу білків
Назва Механізм дії
1. Антибіотики
а) інгібітори реплікації
Мітоміцин С Утворює ковалентні зшивки між двома комплементар-
ними ланцюгами ДНК, звідси – перешкоджає їх розхо-
дженню, гальмуючи процес реплікації (ДНК → ДНК).
Виявляє антиканцерогенну дію, блокуючи ділення пух-
линних клітин
б) інгібітори транскрипції
Актиноміцин D Сполучаючись нековалентно з гуаніном ДНК між Г...Ц,
гальмує синтез усіх РНК. Характеризується сильною
протипухлинною й антибактеріальною дією. Використо-
вується лише в біохімічних дослідженнях. Дуже токсич-
ний
Олігоміцин, Діють аналогічно актиноміцину, застосовуються в ме-
дактиноміцин дицині як протипухлинні препарати
Рифаміцини Пригнічують РНК-полімеразу на стадії ініціації процесу
транскрипції. Протитуберкульозні, протибактеріальні та
противірусні препарати. Найчутливіша до них бактеріа-
льна РНК-полімераза. На макроорганізм ці антибіотики
впливають несуттєво
в) інгібітори трансляції
Пуроміцин За структурою нагадує кінцеву акцепторну ділянку АМФ
тРНКтир, легко взаємодіє з А-ділянкою пептидил-
тРНКтир з утворенням пептидилпуроміцину. Оскільки
він не має антикодону, гальмує елонгацію пептидного
ланцюга, призводячи до його обриву. Відзначається ду-
же великою гальмуючою силою як на 70S, так і 80S ри-
босоми. Токсичний, використовується лише в біохіміч-
них дослідженнях.
Стрептоміцин, Сполучаються з одним із білкових факторів 30S-
неоміцин, субодиниці, порушуючи правильне зчитування мРНК,
канаміцин тобто спричиняють помилки в реалізації генетичного
коду (змінюється рамка зчитування). Синтез білка при
цьому припиняється або утворюється дефектний білок,
нездатний функціонувати. Впливають на 70S рибосоми.
Мають широкий спектр антибактеріальної активності.
Тетрациклін Блокує сполучення мРНК і аміноацил-тРНК із 30S-
субчастинкою, тобто фазу ініціації й елонгації біосинтезу
білка в рибосомах. Більш вибірково діє на 70S рибосоми
прокаріотів і незначно – на рибосоми мітохондрій лю-
дини. Застосовують як антимікробний засіб.

389
 Продовження табл. 14
Назва Механізм дії
Еритроміцин, Сполучаються з 50S-субчастинкою рибосом, гальмують
олеандоміцин транслокацію рибосом по мРНК, пригнічують актив-
ність транслокази. Впливають переважно на 70S рибо-
соми бактерій і незначо – на рибосоми мітохондрій еу-
каріотів. За спектром антимікробної дії близькі до пені-
цилінів.
Левоміцетин Сполучаються з 50S-субчастинкою рибосом, гальмують
(хлорамфенікол), пептидилтрансферазну активність, тобто перешкоджа-
лінкоміцин, ють утворенню пептидних зв'язків. Діють на бактеріаль-
спарсоміцин ні 70S рибосоми й рибосоми мітохондрій в еукаріотів, на
80S рибосоми не впливають. Є антибіотиками широкого
спектру дії.
Пеніцилін, Впливають на процес утворення бактеріальних мембран
циклосерин, і на підтримку їхньої цілісності (гальмують синтез гек-
поліміксин сапептидів, які входять до складу клітинної стінки)
2. Алкалоїди
Вінкристин і він- Гальмують процесинг і транспорт мРНК. Механізм їхньої
бластин з барві- дії недостатньо вивчений. Належать до цитостатичних
нку рожевого речовин. Застосовуються як протипухлинні препарати.
3. Токсини, отрути
α-Аманітин – Гальмує РНК-полімеразу II, яка бере участь у транскри-
грибна отрута пції мРНК еукаріотів.
блідої поганки
Дифтерійний Інактивує один із факторів елонгації і, внаслідок цього,
токсин гальмує синтез білків в еукаріотів, але не в прокаріотів.
4. Інтерферони
Інтерферон – Синтез інтерферонів індукується деякими компонента-
противірусний ми вірусів. Інтерферон, у свою чергу, індукує синтез фе-
засіб рменту протеїнкінази, яка каталізує фосфорилювання
фактора ініціації IF-2, тому припиняється синтез білків у
клітині, що призводить до її загибелі, але разом із нею
знищуються й віруси. Інтерферон захищає від деяких ві-
русних хвороб і пригнічує ріст злоякісних пухлин. Меха-
нізм його лікувальної дії і функції в здоровому організмі
вивчені ще недостатньо.
5. Віруси
Віруси грипу, ві- Після проникнення віріонів у клітини відключається си-
спи, поліомієліту нтез РНК і білків клітини-хазяїна – її білоксинтезуючий
та ін. апарат починає синтезувати вірусні нуклеїнові кислоти.
Механізм пригнічення поки не з’ясований. Клітини ха-
зяїна відмирають.

390
 Продовження табл. 14
Назва Механізм дії
6. Антиметаболіти (аналоги) структурних одиниць нуклеїнових кислот
Фторурацил Входить до складу групи антиметаболітів піриміди-
ну. Протипухлинна активність визначається його пе-
ретворенням у ракових клітинах на 5-фтор-2-
дезоксиуридин-5′-монофосфат, який виступає конку-
рентним інгібітором ферменту тимідинсинтетази,
яка бере участь у синтезі ДНК.

Фторафур Аналогічний до фторурацилу.

6-Меркаптопурин Є антиметаболітом пуринів. За будовою подібний до

аденіну й гіпоксантину. Завдяки цьому 6-меркаптопу-
рин активно втручається в пуриновий обмін і спри-
чиняє порушення синтезу нуклеїнових кислот.

Цитарабін (арабіно- Входить до складу групи антиметаболітів, антагоніс-

зид-цитозин) тів піримідину. Арабінозид-цитозин є нуклеозидом, у
якому присутній моносахарид арабіноза (не зустріча-
ється в природних нуклеозидах і нуклеїнових кисло-
тах). Незначна відмінність у будові біля атома С2′ на-
дає йому здатності гальмувати синтез ДНК.

До групи нестероїдних анаболіків належать попередники нукле-

отидів: оротат калію, рибоксин, деякі похідні піримідинових основ
(метилурацил, пентоксил та ін.).

391
 Оротат калію – калієва сіль оротової кислоти, яка є провідною
сполукою в біосинтезі нуклеотидів, що містять піримідинові основи.
Рибоксин (інозин), або гіпоксантин-рибозид є нуклеозидом похідно-
го пурину – гіпоксантину. Є дані про здатність препарату підвищува-
ти активність ферментів циклу Кребса, стимулювати синтез нуклео-
тидів. Ряд препаратів аналогів урацилу (метилурацил, пентоксил та
ін.) виявляють анаболічну і антикатаболічну активність. Вони при-
скорюють загоєння ран, стимулюють клітинні й гуморальні фактори
захисту і т. ін. Механізм їх анаболічної дії пов'язаний головним чи-
ном із тим, що вони або найближчі продукти їх обміну є індукторами
біосинтезу білка.
Регуляція біосинтезу білків
Питання про регуляцію біосинтезу білків належить до центра-
льних проблем біологічної науки. Життєдіяльність живих організмів
забезпечується наявністю тонкої, гнучкої, узгоджено діючої системи
регуляції.
Уся різноманітність фізіологічних проявів організму пов'язана з
функціональними особливостями білків. Тому клітина має у своєму
розпорядженні певні біохімічні механізми, які регулюють їхній біосин-
тез. Оптимальне співвідношення між кількістю та якістю певних білків
відіграє важливу роль у забезпеченні ряду життєво важливих процесів як
для одноклітинних, так і для багатоклітинних організмів. При зміні
умов існування припиняється синтез одних і починається синтез інших
білків. Стимуляція біосинтезу білків, яка супроводжується збільшенням
їх кількості, має назву індукції, а гальмування синтезу білків – репресії.
Можливо, у клітинах є речовини, які сигналізують про стан метаболізму
в клітині або в організмі. Такими речовинами в прокаріотів можуть бу-
ти поживні речовини, які надходять у клітину, метаболіти й деякі внут-
рішньоклітинні регулятори (типу циклічних нуклеотидів). У багатоклі-
тинних організмів, особливо складноорганізованих, крім автономних
внутрішньоклітинних регуляторів, значне місце займають позаклітинні
регулятори синтезу білків (наприклад, гормони). Вони підкоряють дія-
льність генетичного апарату біосинтезу білків конкретної клітини, тка-
нини або органу потребам цілого організму.
392
 Багато закономірностей живих організмів розкриваються під
час вивчення механізмів регуляції біосинтезу білків. Наприклад, мік-
роорганізми дуже швидко пристосовуються до зміни умов існування.
У вищих організмів є сувора координація послідовностей процесів
росту, диференціації клітин та розвитку. Пристосованість, мінли-
вість, спадковість, пухлинна трансформація та багато інших біологі-
чних явищ можуть бути пояснені тільки з точки зору регуляції біоси-
нтезу білків.
Клітини живих організмів здатні синтезувати величезну кількість
різноманітних білків, проте вони ніколи не синтезуються всі, тобто в
організмах іде вибірковий синтез білків у відповідності з функціями, які
вони повинні виконувати. Наприклад, у кишкової палички вміст одних
білків не перевищує 10 молекул на клітину, а вміст інших досягає 50000.
Соматичні клітини (а це всі клітини організму, крім статевих) багато-
клітинного організму мають однакову генетичну інформацію. Так,
майже у всіх клітинах ссавців присутні набори основних білків-
ферментів, необхідних для реалізації головних шляхів метаболізму.
Проте клітини різних типів, наприклад клітини мозку, печінки, м'язів,
підшлункової залози і т.ін., містять властиві тільки їм білкові структури
й виконують тільки їм притаманні біологічні функції. Наприклад, клі-
тини скелетних м'язів містять величезну кількість скорочувальних білків
(міозин, актин), тоді як у печінці їх дуже мало. Клітини мозку мають
набір ферментів, необхідних для синтезу різних медіаторів нервових
імпульсів, у той час як клітини печінки їх взагалі не містять. Разом із
тим, у печінці ссавців є всі ферменти, необхідні для синтезу сечовини,
тоді як в інших тканинах їх немає. Для клітин еритроцитів характерний
високий вміст гемоглобіну, клітини підшлункової залози виробляють
багато ферментних білків та білок-гормон інсулін. Це пов'язано з тим,
що більша частина генетичної інформації, локалізованої в ДНК, забло-
кована (зарепресована), тобто не реалізується в процесах біосинтезу бі-
лка. Таким чином, із покоління в покоління передається не тільки гене-
тична інформація, але й система її регуляції. Усе це свідчить про те, що
в живих організмах існують механізми регуляції швидкості білкового
синтезу. Вони функціонують під впливом внутрішніх і зовнішніх факто-
рів на кожній зі стадій складного процесу біосинтезу білка, починаючи
від ДНК до утворення поліпептиду. На схемі вказано основні процеси,
від швидкості яких залежить концентрація білка в живій клітині:
1 – транскрипція, 2 – дозрівання і транспорт мРНК із ядра в цитоплаз-
му (для еукаріотів), 3 – трансляція, 4 – час існування (життя) мРНК та її
розпаду, 5 – протеоліз білка.

393
 Розрізняють білки конститутивні та індуцибельні. Консти-
тутивні білки, і в тому числі конститутивні ферменти, – це білки,
які синтезуються клітиною в сталих кількостях зі сталою швидкіс-
тю незалежно від наявності інших субстратів. Рівень конститути-
вного синтезу залежить від швидкості синтезу мРНК, швидкості
прикріплення до неї рибосом, зчитування матриці й терміну жит-
тя мРНК. Транскриптон, який відповідає за синтез конститутив-
ного білка, не містить активно діючого оператора (див. нижче).
До них належать і ферменти, які беруть участь у головних шляхах
катаболізму, наприклад у гліколізі.
Білки, швидкість синтезу яких різко змінюється в залежності
від різних умов, одержали назву адаптивних або індуцибельних.
Кількість молекул індуцибельних білків варіюється в значних ме-
жах. Звичайно, індуцибельний фермент міститься в бактеріальній
клітині лише в мізерних кількостях. Якщо ж у середовищі з'явить-
ся значна кількість його субстрату, наприклад, при його додаванні
в поживне середовище, особливо якщо цей субстрат являє собою
єдине джерело енергії й вуглецю для клітин, то концентрація та-
кого ферменту може швидко зрости в тисячу й більше разів. Опи-
сано велику кількість випадків ферментативної індукції в мікро-
організмів. Так, наприклад, кисень індукує утворення цитохромів
у дріжджів. Явища індукції дозволяють зрозуміти причину стійко-
сті деяких штамів мікроорганізмів до пеніциліну. Пеніцилін інду-
кує появу ферменту пеніцилінази в деяких бактерій, який і руйнує
антибіотик. Речовини, які здатні індукувати синтез ферменту або
групи ферментів, отримали назву індукторів. Індукторами мо-
жуть бути й сторонні організмові лікарські засоби (ксенобіотики).
Після прийому, накопичуючись, вони індукують синтез ферментів,
які каталізують їх метаболізм, внаслідок чого лікарський препа-
рат може метаболізуватися й виводитися з організму. Як синте-
тичні, так і природні препарати знешкоджуються аналогічними
ферментними реакціями.
Іншим важливим типом зміни концентрації ферментів у бакте-
ріальній клітині, протилежним за своїм проявом індукції, є репресія
ферментів, тобто припинення їх синтезу в присутності кінцевих про-
дуктів реакцій, які каталізуються цими ферментами. Так, бактерії
типу кишкової палички можуть прекрасно рости на поживному сере-
довищі, яке має за джерело азоту сірчанокислий амоній, а за джерело
вуглецю – глюкозу. Із цих речовин вони синтезують усі необхідні для
їх росту амінокислоти (20), пуринові й піримідинові основи, цукри,
ліпіди, тобто вмикають дуже складні метаболічні шляхи синтезу.
Але якщо в поживне середовище внести готову амінокислоту, на-
приклад триптофан, то її синтез зупиняється – спостерігається реп-
ресія цілої низки ферментів, які каталізують процеси біосинтезу да-
ної амінокислоти. Індукція й репресія є принципом відображення
клітинної економії.

394
 Процеси регуляції біосинтезу білків дуже складні, й донині ще
повністю не з’ясовані, особливо у вищих організмів (еукаріотів).
Проте на сьогодні зібрано значну інформацію про регуляцію синтезу
білка в прокаріотів.
Регуляція біосинтезу білків у прокаріотів
Вперше схема регуляції біосинтезу білків у прокаріотів була
запропонована французькими вченими Ф.Жакоб і Ж.Моно в 1961
р. Її було розроблено на прикладі лактозного оперону кишкової
палички (lac-оперону). На даний час повністю відома первинна
структура лактозного оперону – число і порядок чергування нук-
леотидів у кожній функціональній ділянці, здійснено його синтез,
доведено принцип роботи. Кишкова паличка як джерело енергії
та вуглецю за відсутністю глюкози в середовищі може використо-
вувати дисахарид лактозу. Якщо вирощувати бактерії кишкової
палички E.coli в середовищі, де відсутня лактоза (β-галактозид),
то її клітини містять усього лише від однієї до десяти молекул
ферменту галактозидази (лактази). При добавленні в поживне се-
редовище лактози, кількість ферменту збільшується за кілька хви-
лин у сотні й тисячі разів, тобто під впливом субстрату (індукто-
ра) стимулюється поява великої кількості ферменту лактази, який
гідролітично розщеплює лактозу на D-глюкозу й D-галактозу. Згі-
дно з концепцєію Ф.Жакоба і Ж.Моно в lac-опероні розрізняють
неоднорідні за функцією гени (рис. 81).
1. Структурні гени (СГ) несуть інформацію про структуру трьох
ферментів: β -галактозидази (а), яка гідролізує лактозу до глюкози й
галактози; β -галактозидпермеази (б), яка забезпечує транспорт лак-
този через мембрану до клітини; β -галактозидацетилази (в), функ-
ція якої невідома. При переміщенні ферменту РНК-полімерази по
ДНК, СГ зазнають процесу транскрипції, утворюється поліцистрон-
на мРНК, яка, потрапляючи до рибосом, починає синтез трьох вище-
зазначених ферментів (рис. 81, б ).
2. Ген-оператор (ГО) розташовується між геном-промотором
(ГП) та СГ. Це пусковий механізм, який залежно від умов запускає
або гальмує процес транскрипції, а отже – й утворення мРНК. Якщо
ГО вільний, тобто не зв'язаний з білком-репресором (див. нижче), то
СГ транскрибується (рис. 81, б). Якщо ж він зв'язаний із білком-
репресором, транскрипція СГ припиняється (рис. 81, а).
3. Ген-промотор (ГП) складається із двох частин. Одна з них
служить місцем прикріплення РНК-полімерази. Друга частина ГП
служить місцем фіксації комплексу, який утворюється приєднан-
ням цАМФ (див. нижче) до спеціального білка, який позначається
або БАК (білок-активатор катаболітного гена), або САР (ката-
болітний ген-активуючий білок). Це є обов’язковою умовою
утворення відкритого комплексу РНК-полімерази із промотором і
початком її роботи. Утворення комплексу БАК-цАМФ визначаєть-
ся концентрацією цАМФ, яка, у свою чергу, залежить від наявнос-
395
ті глюкози. За відсутності останньої вміст цАМФ у клітині значно
підвищується, що сприяє утворенню комплексу. Комплекс,
зв’язуючись із промотором, змінює просторову структуру даної
ділянки ДНК таким чином, що стає можливим приєднання до
нього РНК-полімерази. Це збільшує швидкість транскрипції опе-
рону (рис. 81, б). У присутності глюкози вміст цАМФ зменшуєть-
ся, комплекс БАК-цАМФ не утворюється й РНК-полімераза не
може з'єднатися з промотором; тому транскрипція lac-генів не
відбувається. Отже, у клітині є ще один, додатковий БАК-цАМФ
регулятор, який діє як позитивний регулятор, оскільки його при-
сутність є необхідною для початку роботи гена.

Рис. 81. Регуляція синтезу білка (за Жакоб і Моно).

Пояснення в тексті
Циклічний аденозинмонофосфат (цАМФ) є універсальним вну-
трішньоклітинним регулятором, утворюється з АТФ у присутності
ферменту аденілатциклази:

396
 Вміст самого цАМФ також регулюється станом активності фе-
рментів аденілатциклази і фосфодиестерази, руйнуючої цАМФ (див.
Гормони).
4. Ген-регулятор (ГР) забезпечує синтез особливого білка-
репресора. Свою назву він одержав завдяки тому, що його дія на
ген-оператор гальмує (репресує) функціонування останнього, у ре-
зультаті чого зупиняється транскрипція. Білок-репресор за відсут-
ності індуктора дуже споріднений із геном-оператором і може лег-
ко приєднуватися до нього. З іншого боку, білок-репресор здатний
до специфічної взаємодії з певними низькомолекулярними речови-
нами (індукторами), зокрема для lac-оперона – із лактозою. За від-
сутності лактози оператор блокується за рахунок приєднання до
нього білка-репресора, тобто процес транскрипції не відбувається.
Білок-репресор знаходиться у зв'язаному стані з оператором до то-
го часу, поки не з'явиться лактоза, і він вступить у взаємодію з нею.
Лактоза, зв’язуючись з білком-репресором, змінює його конформа-
цію, у результаті чого він втрачає здатність приєднуватися до опе-
ратора. Оператор вивільняється й починається транскрипція й син-
тез ферментів катаболізму лактози (рис. 81). Таким чином, за учас-
тю білка-репресора, який утворюється початково в активній, тобто
здатній до зв'язування з оператором формі, й індуктора, який пере-
водить білок-репресор у неактивну форму, відбувається регуляція
синтезу індуцибельних ферментів. Обов'язковою умовою цього ме-
ханізму регуляції є нестабільність мРНК, тобто після вичерпування
всієї лактози в середовищі, мРНК повинна бути зруйнована, щоб
зупинити біосинтез непотрібних уже ферментів метаболізму лак-
този. Це відбувається внаслідок гідролізу мРНК під впливом фер-
ментів рибонуклеаз (див. вище схему). мРНК у бактерій синтезу-
ється швидко, і час її напівжиття вимірюється хвилинами. У бага-

397
токлітинних організмів мРНК може існувати протягом годин, днів,
є також мРНК і з більшим терміном існування.
Як уже було сказано, окрім індукції генів у клітинах відбувається
їх репресія. Дія цих оперонів також контролюється за допомогою бі-
лків-репресорів, але на відміну від індукції, вони синтезуються поча-
тково в неактивній формі. І тільки приєднання до них накопиченого
продукту ферментативної реакції – корепресора переводить їх в
активну форму, що супроводжується зв'язуванням їх з оператором і
припиненням синтезу білка.
Як приклад регуляції шляхом репресії синтезу білків-ферментів
можна взяти гістидиновий оперон бактерій. Цей оперон містить 10
структурних цистронів, які кодують 10 ферментів, необхідних для
синтезу гістидину. Ферменти утворюються тільки в тому випадку,
коли в середовищі немає гістидину і клітини вимушені самі синтезу-
вати його з інших речовин. Додавання в середовище гістидину при-
пиняє синтез ферментів (рис. 82).
Незважаючи на протилежний результат індукції й репресії син-
тезу білків, їх молекулярні механізми дуже схожі.

Рис. 82. Репресія кінцевим продуктом гістидинового оперону

398
 У більшості вивчених випадків індуцибельними є оперони, від-
повідальні за синтез ферментів, які каталізують катаболічні реакції
(розпад амінокислот, дисахаридів, зброджування цукрів та ін.). Інду-
кторами таких оперонів, які переводять активний репресор у неак-
тивну форму, є субстрати цих катаболічних ферментів. Найчастіше
репресовані оперони – це системи синтезу анаболічних ферментів,
які каталізують реакції синтезу амінокислот, азотистих основ і т.ін.
Корепресором, який активує білок-репресор, можуть виступати про-
дукти, що синтезуються ферментами даного оперону. Якщо ген-
регулятор розташовується спереду групи оперонів, які кодують фер-
менти, відповідальні за різні проміжні реакції синтезу однієї й тієї ж
сполуки, то він контролює роботу всіх оперонів за участю єдиного
репресора.
Наведені вище механізми регуляції швидкості білкового синтезу
на рівні транскрипції не вичерпують усі відомі на сьогодні дані в цій
галузі досліджень. Існують механізми регуляції біосинтезу білка й на
рівні трансляції. Регуляторну роль тут виконують головним чином
тРНК. Активація, пригнічення синтезу тРНК, порушення їхньої стру-
ктури є факторами регуляції біосинтезу білка на цьому рівні.
Найважливішим досягненням у галузі регуляції біосинтезу білка
стало виділення білка-репресора й вивчення його хімічної будови.
В останні роки виділено ряд репресорів: репресори синтезу аргініну,
триптофану, lac-оперону та ін. Репресор lac-оперону кишкової палич-
ки являє собою термолабільний білок з молекулярною масою
150000, який складається з чотирьох субодиниць.
Функціонування lac-оперону з кишкової палички було відтворено
in vitro: при введенні у структуру lac-оперону РНК-полімерази, індук-
тора (лактози), попередників синтезу РНК та інших факторів відбу-
вався процес біосинтезу мРНК.
Концепція Жакоба і Моно щодо механізму проявлення активно-
сті генів стала логічним розвитком численних досліджень, здійсне-
них генетиками й біохіміками в минулі десятиріччя.
Регуляція біосинтезу білків в еукаріотів
Механізм регуляції біосинтезу білків в еукаріотів вивчено наба-
гато менше, ніж у прокаріотів. В останні роки завдяки дослідженням
в галузі генної інженерії було досягнуто значного прогресу в розу-
мінні експресії еукаріотичних генів.
Вважають, що основні принципи регуляції в них аналогічні про-
каріотам, але в цілому цей процес є складнішим і відбувається інак-
ше. У еукаріотів існує ряд точок прикладання регуляторних впливів,
які абсолютно відсутні в прокаріотів. Для еукаріотів не характерна
пряма субстратна регуляція, розповсюджена в прокаріотів. В еукарі-
отів не знайдено регуляторних білків типу білків-репресорів бакте-
рій, які поєднують у собі функції розпізнавача хімічних сигналів ме-
таболізму (специфічно зв'язують свої метаболіти) і регулятора
транскрипції оперонів. У ссавців і вищих рослин хроматин, організо-
ваний у хромосоми, побудований значно складніше, ніж у бактерій.
399
Генетичний матеріал знаходиться в ядрі, яке оточується ядерною
мембраною. Тому процеси транскрипції (ядро) і трансляції (цито-
плазма) розділені, оскільки рибосоми знаходяться в основному в ци-
топлазмі. Експресія генів в еукаріотів складається з набагато більшої
кількості етапів, ніж у прокаріотів, особливо це стосується процесин-
гу пре-мРНК. Складнішим є й зворотний зв'язок – вплив метаболітів
та інших хімічних регуляторів цитоплазми на активність генів (що
легко здійснюється в бактерій). Відмінність у регуляції зумовлена
також міжклітинними взаємодіями, диференціацією клітин. На від-
міну від прокаріотів, оперони еукаріотів, як правило, моноцистронні,
з дуже великими регуляторними зонами. Це пов'язано з їхньою зда-
тністю сприймати велику кількість різних факторів, які змінюють
транскрипційну активність. В еукаріотів структурні гени, що відпові-
дають за різні ланки того чи іншого ланцюга біохімічних реакцій, як
правило, розкидані по геному, а не зосереджені в одному опероні, що
часто спостерігається в прокаріотів. У ядрах диференційованих клі-
тин більшість генів знаходиться в репресованому стані: водночас
в середньому зчитуються тільки біля 10% генів.
Усі структурні гени еукаріотів умовно розподіляють на три ти-
пи: а) гени, які функціонують в усіх клітинах організму (наприклад,
гени, які відповідають за синтез ферментів енергетичного обміну);
б) гени, які функціонують тільки в тканинах одного типу (зокрема,
синтез міозину в м'язовій тканині); в) гени, необхідні для виконання
клітинами специфічних функцій (наприклад, синтез білка кришталика).
Було показано, що на експресію еукаріотичних генів впливає ам-
пліфікація й перебудова генів. Відомо, що у формуванні хроматину
беруть участь ДНК, білки та невелика кількість РНК. ДНК асоцію-
ється з гістонами й негістоновими білками. Встановлено, що гістони
й негістонові білки (НГБ) виконують важливу роль у проявленні ак-
тивності генома. Так, у дослідах на тваринах було показано, що при
видаленні гістонів шляхом розщеплення трипсином, активується си-
нтез РНК і білків. При добавленні гістонів ці процеси пригнічували-
ся. У прокаріотів гістони відсутні. Гістони містять велику кількість
залишків диаміномонокарбонових кислот (аргініну, лізину) і мають
позитивний заряд. Тому вони легко зв'язуються з негативно заря-
дженими залишками фосфорної кислоти полінуклеотидних ланцюгів
ДНК і блокують процес РНК-полімеразної реакції. Гістони найбіль-
ше, у порівнянні з іншими білками, зазнають модифікації. Вони мо-
жуть фосфорилюватися за рахунок АТФ у присутності ферменту
протеїнкінази, а також ацетилюватися і метилюватися, що призво-
дить до послаблення або нейтралізації позитивного заряду. Внаслі-
док цього гістони змінюють рівень укладки ДНК і, таким чином, ре-
гулюють її матричну активність, тобто втрачають свою гальмівну
здатність, тому що ослабляється зв'язок між ДНК і гістонами.
Невелика різноманітність і гетерогенність гістонових білків
(усього 5 різних фракцій, хоча модифікація і збільшує їх кількість) не
дає змоги цілком пояснити регуляцію функціональної активності
ДНК. У зв'язку з цим велика увага приділяється НГБ, до складу яких
400
входить більше кислих білків, що містять залишки моноамінодикар-
бонових кислот. Негістонові білки відрізняються великою різнома-
нітністю. Відомо близько 500–600 фракцій, тому вважається, що вони
виконують роль специфічних регуляторів транскрипції. Вони несуть
негативний заряд, проте можуть бути також зв'язаними безпосеред-
ньо з ДНК, причому не взагалі з будь-якими її ділянками, а специфі-
чно, полегшуючи транскрипцію в місці зв'язування з ДНК. Вони, як і
гістони, можуть у складі хроматину оборотно модифікуватися завдя-
ки реакціям фосфорилювання, метилювання, ацетилювання, АДФ-
рибозилювання та ін., при цьому змінюється міцність зв'язку з ДНК
та кількість місць ініціації транскрипції. Однак ще недостатньо ви-
вчено молекулярний механізм включення транскрипції негістонови-
ми білками. Можливо, набуваючи великого негативного заряду, во-
ни або утворюють комплекс із позитивно зарядженими гістонами,
відтісняючи їх у певній ділянці від ДНК, або дестабілізують молеку-
лу ДНК, взаємодіючи безпосередньо з нею. Цим полегшуються про-
цеси транскрипції. На рис. 83 представлено приблизну схему регуля-
ції транскрипції білками хроматину.
Третій тип регуляторів транскрипції – це молекули, так званої
векторної РНК, яка знаходиться в ядрі, не залишаючи його, у ком-
плексі з білком у вигляді рибонуклеопротеїну (РНП), який може ви-
бірково вмикати гени шляхом комплементарної взаємодії з акцеп-
торними ділянками транскриптонів.

Рис. 83. Гістони перешкоджають транскрипції ділянок ДНК,

із якими вони зв'язані. Гальмування припиняється фосфорилюванням гісто-
нів за рахунок АТФ у присутності протеїнкінази (1). Наявність негістонових
білків також перешкоджає цьому гальмуванню (2). І в першому, і в другому
випадках утворюється мРНК
Гістони, негістонові білки й векторна РНК нерівномірно розпо-
ділені уздовж полінуклеотидних ланцюгів ДНК хроматину. Окремі
ділянки залишаються вільними. Усе це обумовлює різний ступінь
розрепресованості окремих ділянок ДНК. Стан ДНК у прокаріотів
відрізняється в порівнянні з еукаріотичною клітиною. У бактеріаль-
ній клітині ДНК знаходиться у відносно вільній формі.
В еукаріотичних організмів широко розповсюджена регуляція
активності генів особливими сигнальними речовинами, які вироб-
ляються іншими клітинами. Прикладами таких сигнальних сполук

401
можуть бути гормони, які діють на клітини-мішені (див. Гормони),
нейромедіатори, біогенні аміни. Наприклад, індукторами можуть
бути деякі стероїдні гормони, тироксин, які легко проходять клітин-
ну мембрану, утворюють у цитоплазмі клітини комплекси зі специ-
фічними білками-рецепторами, змінюючи їх конформацію. В акти-
вованій формі гормон-рецепторний комплекс проникає в ядро, де,
зв’язуючись із регуляторними білками хроматину (гістони, НГБ) або
з ДНК, сприяють їх модифікації завдяки або прямому зв'язуванню з
ними, або активації ферментів, які здійснюють фосфорилювання,
ацетилювання, метилювання, регулюючи при цьому транскрипцію
«своїх» генів і синтез специфічних білків. Будь-який із цих механізмів
полегшує зв'язування РНК-полімерази із промотором і забезпечує
утворення пре-мРНК, а потім – і білка.
Багато гормонів (адреналін, глюкагон та ін.) сполучаються з ре-
цепторами мембран клітин і впливають на синтез білка через систему
цАМФ-протеїнкінази, а отже, на процес фосфорилювання різних біл-
ків, у тому числі й хроматинових. Фосфорилювання білків хроматину
впливає на експресію генів, контролюючи тим самим швидкість син-
тезу ферментів та інших білків. Після припинення дії індуктора відбу-
вається відщеплення модифікуючих груп від гістонів і вони, знову
сполучаючись з ДНК, припиняють транскрипцію. НГБ зазнають таких
же змін. В еукаріотів, на відміну від прокаріотів, блокада транскрипції
не означає ще припинення біосинтезу білка, оскільки мРНК, які утво-
рюються, стабільніші й довше існують, що дає можливість використо-
вувати їх як матрицю для синтезу білка на рибосомах і після того, як
утворення нових мРНК при транскрипції вже заблоковано.
Регуляція на рівні трансляції можлива завдяки дії регуляторів на
різні білкові фактори, які контролюють у рибосомах різні етапи
трансляції, і на різні функціональні ділянки рибосом.
Таким чином, шляхи регуляції біосинтезу білка в еукаріотів чис-
ленні і взаємопов’язані. Але конкретні молекулярні механізми цієї
регуляції ще вивчаються.

Мутації. Молекулярна патологія

Молекулярні механізми генетичної мінливості
Процес поділу клітин надзвичайно точний і призводить до появи
величезної кількості клітин з однаковим набором хромосом. Проте
хромосоми – це не інертні, стабільні структури, які незрушно зберіга-
ють генетичну інформацію в початковому вигляді. Вони постійно за-
знають різного роду змін. Окремі перебудови в хромосомах відбува-
ються в процесі нормальної життєдіяльності організму (переміщення
окремих генів або їх груп у межах як однієї й тієї ж хромосоми, так і
між різними хромосомами – транспозиція; генетична рекомбінація
під час злиття статевих клітин; упровадження вірусів у геном організ-
му, трансформація і кон'югація бактерій та ін.).
Гени несуть інформацію, котра визначає характер взаємодії клі-
тини із зовнішнім та внутрішнім середовищем організму. Вони від-
402
різняються високою стійкістю і здатні залишатися незмінними про-
тягом багатьох поколінь. Проте, незважаючи на стійкість, гени зда-
тні змінюватися (мутувати) під впливом радіації, хімічних і біологіч-
них факторів. Такі змінені гени називають мутантними. Вони несуть
перекручену інформацію. Деякі зміни в ДНК носять випадковий,
спонтанний характер і легко зазнають виправлення, оскільки орга-
нізм має могутні системи репарації (відновлення) структури ДНК.
Генетична інформація в ДНК записана в обох ланцюгах подвійної
спіралі і, завдяки їх комплементарності, інформацію, втрачену в од-
ному з ланцюгів, можна відновити за допомогою іншого ланцюга.
Наприклад, у ході реплікації в ДНК можуть виникнути одноланцю-
гові розриви. Ці розриви відновлюються завдяки ДНК-полімеразі I і
ДНК-лігазі. Таким же чином може бути замінений помилково вбу-
дований нуклеотид завдяки коригуючій здатності ферментів.
Дія різноманітних факторів зовнішнього і внутрішнього середо-
вища призводить до змін в ДНК. Якщо клітина не виправляє зміни,
які виникають, це призводить до появи успадкованої зміни – мутації.
Мутації – це зміни в нуклеотидній послідовності гена. Фактори, що
призводять до мутацій, отримали назву мутагенів. Мутації бувають
хромосомні, що охоплюють хромосому або більшу її частину і точко-
ві, або генні. До мутацій призводять різноманітні впливи: зміна ге-
нетичного матеріалу внаслідок дії хімічних агентів; включення ана-
логів азотистих основ, які спричиняють помилки при реплікації
ДНК, наприклад, включення 5-бромурацилу замість тиміну; дода-
вання деяких хімічних сполук, які самі не включаються в ДНК, але
викликають аномалії під час її реплікації, наприклад, похідні акриди-
ну, хіноліну; дія іонізуючого випромінювання (ультрафіолетового,
рентгенівського, радіоактивного, космічного). Ультрафіолетове
(УФ) випромінювання, яке складає значну частину сонячного спект-
ра, може викликати хімічні зміни в ДНК клітин шкірного покриву.
У результаті поглинання УФ-проміння пуринові й піримідинові
основи переходять у збуджений стан, за якого можливі ковалентні
зміни, наприклад, утворення димерів тимідилової кислоти між дво-
ма сусідніми тимінами з утворенням між ними циклобутанового кі-
льця. Димери можуть виявитися нездоланною перешкодою для
ДНК-полімерази при реплікації тієї частини полінуклеотидного лан-
цюга, який знаходиться за димером.

Димер тимідилових кислот, де R – залишок дезоксирибозофосфату

403
 Іонізуюче випромінювання може «вибити» один або декілька
електронів з біомолекул, що призводить до утворення вільних ради-
калів, нестабільних іонів, перекисних сполук, які викликають у ДНК
аномальні хімічні зміни азотистих основ і розрив нуклеотидних лан-
цюгів. Цим пояснюється летальна дія іонізуючої радіації. На щастя,
більша частина цих пошкоджень швидко виправляється клітинами за
допомогою ферментативних механізмів.
Численні пошкодження виникають за дії різних хімічних сполук, які
призводять до дезамінування основ, відщеплення їх і утворення кова-
лентних зв'язків між ланцюгами ДНК. Частіше при цьому відбувається
гідролітичне відщеплення пуринових основ. У результаті депуринізації
ДНК диплоїдних клітин людина за добу може втрачати біля 5⋅104 нук-
леотидів. Менш характерним є процес депіримідинізації. У клітині іс-
нують системи репарації (ДНК-ферментативні механізми), які виявля-
ють і виправляють пошкодження. Якщо узагальнити, репарація відбу-
вається таким чином. Наприклад, якщо пошкоджено азотисті основи,
то вони виявляються і видаляються ДНК-глікозидазами, які гідроліти-
чно розщеплюють зв'язок між пошкодженою основою й дезоксирибоз-
ним залишком. У результаті цього на молекулі ДНК утворюється пен-
тозофосфатний ланцюг без азотистих основ. Специфічні ендонуклеази
впізнають такі ділянки і видаляють деяку кількість нуклеотидних зали-
шків по обидві сторони від місця розриву, а потім ДНК-полімераза I
добудовує пошкоджений нуклеотидний ланцюг. Відомо декілька систем
репарації, які видаляють пошкодження різного типу.
Генні мутації. Це успадковані зміни первинної структури ДНК,
які призводять або до припинення синтезу білка, котрий кодується
пошкодженим геном, або до синтезу зміненого, дефектного білка.
Мутації в регуляторних ділянках оперону призводять до порушення
регуляції або припинення біосинтезу білка. Механізми мутагенезу
складні й недостатньо вивчені.
На молекулярному рівні розрізняють декілька типів точкових
(генних) мутацій.
Заміна однієї основи на іншу (АТЦ → АТТ). У цьому випадку змі-
нюється кодуюче значення одного із триплетів ДНК і кодонів мРНК,
внаслідок чого у відповідному білку одна амінокислота замінюється на
іншу. Дія деяких мутагенів ґрунтується на хімічних модифікаціях основ
ДНК. Так, за дії азотистої кислоти (попередниками її є нітрити, нітрати,
нітрозоаміни) цитозин, зазнаючи окислювального дезамінування, пе-
ретворюється на урацил, який поводить себе при кодуванні як тимін.
Внаслідок цього змінюється комплементарна взаємодія: якщо вихідний
цитозин є комплементарним гуаніну, то утворений урацил – аденіну,
тобто змінюється зміст кодонів, що призводить до синтезу зміненого
білка. Аденін може перетворитися на 6-гідроксипурин (гіпоксантин),
який відповідає вже не тиміну, а цитозину. Джерелами нітратів є голо-
вним чином мінеральні добрива. Нітрати в процесі бактеріального від-
новлення перетворюються на нітрити, які в результаті реакції з вто-
ринними амінами перетворюються на нітрозоаміни. Іншими джерела-
404
ми азотовмісних сполук, які викликають дезамінування, можуть бути
побутові й каналізаційні стічні води, відходи промислових виробництв,
розпад органічних залишків і т. ін.

Гідроксиламін (H2NOH) – високоспецифічний мутаген. Він реа-

гує майже виключно з цитозином, і дає похідні, які спарюються з
аденіном, а не з гуаніном:

Якщо в результаті заміни з кодонів утворюється один із термі-

нуючих триплетів (УГА, УАГ, УАА), то синтез поліпептидного лан-
цюга обривається, і утворюється незавершений поліпептидний лан-
цюг білка.
Інверсія – зміна місць двох сусідніх нуклеотидів, наприклад
АТЦ → АЦТ, як і заміщення, призводить до зміни значення кодонів
і до заміни амінокислоти або до обриву синтезу поліпептиду, якщо
це переміщення спричинить появу термінуючих триплетів.
Делеція – випадання (втрата) частини генетичного матеріалу,
яке може обмежуватися одним і більше нуклеотидом ДНК
(АЦТ→ АЦ_). За підвищеної температури, зміни рН, за дії алкілую-
чих речовин можуть утворюватися похідні азотистих основ, нездатні
до комплементарного спарювання, що призводить до випадання ос-
нов у кодонах, наприклад:

405
 Утворений 6-метоксигуанін втрачає здатність комплементарно
взаємодіяти з цитозином. Пропуск основи спричиняє зсунення рамки
зчитування, а отже, порушення структури поліпептиду, що кодується:

Алкілуючі агенти – це широкий клас органічних сполук, які хара-

ктеризуються виключною реакційною активністю. Вони є джерела-
ми введення в молекулу ДНК метилових, етилових, пропілових та
інших радикалів.
Делеція може захопити частину цистрону або навіть декілька
цистронів. При цьому синтез одного або декількох білків буде немо-
жливим. Якщо делеція відбувається в зоні гена-регулятора, синтез
відповідного білка стає нерегульованим.
Вставка зайвого нуклеотиду всередині полінуклеотидного лан-
цюга ДНК, як і делеція, призводить до зсунення рамки зчитування
всього ланцюга нуклеотидів (АТЦ → АТТЦ). Внаслідок зміни нук-
леотидної послідовності гена змінюється й послідовність нуклеоти-
дів мРНК, яка із нього зчитується. Оскільки остання не має знаків
пунктуації, то синтезується зовсім інший білок.
Проте, якщо делеція або вставка охоплює не одну або дві основи
кодону, а три поряд розташовані нуклеотиди, то порядок чергування
наступних за ними кодонів зберігається; далі за зміненою ділянкою
білок зберігає нормальну структуру.
Мутації зі зрушенням рамки (делеція, вставка) можуть індукува-
тися деякими великими плоскими ароматичними молекулами, поді-
бними до звичайних основ або пар основ ДНК. Такі молекули здатні
інтеркалювати (тобто вбудовуватися) між азотистими основами,
внаслідок чого в ДНК з'являються додаткові основи. Наприклад, по-
хідні акридину (акридинові барвники) можуть вбудовуватись між су-
сідніми парами основ ДНК, потіснюючи їх. При реплікації ДНК у но-
вий ланцюг навпроти акридину включається додаткова основа:

Наслідки мутацій стосовно структури та функції білків. Мутації

можуть бути нейтральними, мовчазними, корисними та шкідливими
(патологічними).

406
 Мовчазна мутація – коли заміна однієї основи в триплеті не змі-
нює його змісту. Частіше це стосується третього нуклеотиду трипле-
ту. Наприклад, амінокислота аланін має 4 кодони (ГЦА, ГЦГ, ГЦУ,
ГЦЦ); вони розрізняються тільки останньою основою, тому до
мРНК усе одно буде приєднуватися своїм антикодоном тРНК, спо-
лучена з аланіном.
Нейтральна мутація – коли одна амінокислота замінюється на
іншу, подібну за властивостями і розміром, за зарядом, за гідрофоб-
ністю (еквівалентна заміна). Наприклад, замість лейцину маємо ізо-
лейцин і навпаки. Утворюється трохи змінений білок, але його біо-
логічні властивості при цьому істотно не змінюються – обидва за-
лишки амінокислот гідрофобні.
Корисна мутація. Якщо в результаті мутації якості білка зміню-
ються таким чином, що організм одержує переваги для виживання,
то ця мутація вважається біологічно корисною.
Патологічна мутація. До них належать мутації, внаслідок яких
змінюється амінокислотний склад в дуже важливих ділянках, напри-
клад в активному центрі ферменту, рецептора, у стратегічно важли-
вих фрагментах третинної структури протомеру чи в четвертинній
структурі білка і т.ін. Наприклад, в активному центрі ацетилхолінес-
терази є чотири залишки амінокислот: серину, гістидину, тирозину і
глутамінової кислоти. Якщо в результаті мутації серин замінити на
фенілаланін, то такий фермент не зможе здійснити розщеплення
ацетилхоліну:
Норма Мутація заміни
Триплет ДНК АГА ААА
Кодон мРНК УЦУ УУУ
Амінокислота сер фен
Питання про мутагенні ефекти лікарських засобів має важливе
значення для людини. Перевірка на мутагенність лікарських речовин
стала підставою для заборони деяких із них і обмеження застосуван-
ня інших. Дослідження мутагенності, тератогенності (вплив на роз-
виток ембріона і плоду) і канцерогенності є обов'язковим при доклі-
нічному вивченні нових лікарських засобів.
Частота мутацій. Мутації, на відміну від репаруючих ушкоджень
ДНК, є порівняно рідкісними явищами. При реплікації вони склада-
ють один помилковий нуклеотид на 109 – 1010 нуклеотидів, при транс-
крипції – на 105 – 106 та при трансляції – на 104 нуклеотидів. На сього-
дні в людини визначені мутації в 2500 різних генах, багато з них погі-
ршують ті чи інші функції або призводять врешті-решт до летального
результату. Інші гени людини, що зазнають мутацій, ще не відкриті.
Очевидно, кількість виявлених спадкових захворювань людини буде
зростати у міру виявлення методів, здатних реєструвати наслідки му-
тацій. Спадкові хвороби ставлять перед біохімією і медициною виня-
тково важливе завдання щодо їх визначення та лікування.
Антимутагени та радіопротектори. У боротьбі проти впливу му-
тагенів на організм людини великі перспективи відкривають дослі-
407
дження з виявлення антимутагенів, тобто сполук, здатних ослаблю-
вати дію чи захищати молекулу ДНК від дії мутагенних факторів.
Вперше той факт, що за допомогою деяких речовин можна не тільки
посилювати, але і пригнічувати процес мутації, був відкритий на по-
чатку 50-х років. Було відзначено, що додавання в середовище для
вирощування бактерій деяких пуринових нуклеозидів, що входять до
складу ДНК, призводить до зниження кількості спонтанних (природ-
них) мутацій на 60–70%. Це явище стали називати антимутагенезом,
а самі речовини – антимутагенами. Зараз уже відомо біля 200 при-
родних та синтетичних сполук, що здатні знижувати частоту мутацій.
Серед них деякі амінокислоти і їх похідні (цистеїн, цистин, гістидин,
аргінін, метіонін, цистамін та ін.); вітаміни, провітаміни, вітаміно-
подібні речовини (аскорбінова, фолієва та параамінобензойна кис-
лоти, ретиналь (похідне вітаміну А), каротин, токофероли, філохі-
нон (вітамін К) та ін.); ферменти (пероксидаза, НАДФ-оксидаза, ка-
талаза, глутатіонпероксидаза та ін.); комплекси сполук, які входять
до складу різних продуктів рослинного та тваринного походження;
фармакологічні засоби (сульфаніламіди, препарати фенотиазиново-
го типу, гексамідин, інтерферон та ін.); велика група речовин, які ви-
являють антиокислювальні властивості (похідні галової кислоти, іо-
нол, оксипіридини, дигідропіридини, деякі солі селену та ін.); мікро-
і макроелементи (солі кобальту та ін.).
Ці ж речовини застосовуються в радіобіології для захисту біоло-
гічних систем від пошкоджень (радіопротектори).
Існують такі основні шляхи дії антимутагенів: нейтралізація му-
тагену до його взаємодії з ДНК; запобігання утворенню в процесі
метаболічної активації мутагенних сполук із нетоксичних попере-
дників; запобігання помилок у процесі реплікації ДНК, активація ре-
парації та інших внутрішньоклітинних систем підтримання ціліснос-
ті генетичного матеріалу.
Особливу роль відіграватимуть антимутагени, які можна вико-
ристовувати як харчові добавки й антимутагенні ліки.
Необхідно продовжувати наукові дослідження зі створення ефе-
ктивних антимутагенів і нових механізмів їх впливу на ДНК.
Молекулярна патологія біосинтезу білків
Як відомо, закодована в ДНК генетична інформація перено-
ситься на білки, що синтезуються, в тому числі на білки-ферменти, і,
таким чином, впливає на обмін речовин, зумовлюючи формування
специфічних для організму ферментних систем. Генетично зумовле-
ні зміни біосинтезу як ферментних, так і неферментних білків при-
зводять до порушення їх структури й до різних відхилень в обміні ре-
човин, тобто викликають так звані молекулярні хвороби. У 1959 р.
Л.Полінг, В.Інгрем та інші показали, що в дітей, хворих на серпопо-
дібно-клітинну анемію, молекула гемоглобіну має аномальну будо-
ву. Відмінність була пов'язана із заміною однієї з 3⋅109 основ, які
складають повний геном нормального гемоглобіну людини (НbА).
При цьому в шостому триплеті β-глобінового гена ДНК було вияв-
408
лено мутацію, у результаті якої тимін заміщався на аденін. Із зміне-
ного кодону зчитується не глутамінова кислота, а валін, що призво-
дить до структурних порушень β-субодиниці глобіну і появи серпо-
подібно-клітинного гемоглобіну – HbS:
Норма Серпоподібно-
клітинна анемія
6-й триплет ДНК -ЦТТ- -ЦАТ-
6-й кодон мРНК -ГАА- -ГУА-
6-а амінокислота з N-кінця Глутамінова Валін
β-субодиниці кислота
Ця заміна в поліпептидному ланцюзі впливає на фізико-хімічні
властивості гемоглобіну. Валін – неполярна незаряджена амінокис-
лота, заміщуючи полярну з негативним зарядом глутамінову кисло-
ту, надає гемоглобіну позитивнішого заряду і меншої розчинності,
тому він утворює кристалоподібні структури, які, випадаючи у ви-
гляді осаду, змінюють форму еритроцитів з округлої на серпоподіб-
ну. Еритроцити стають ламкими, не здатними виконувати функції із
транспорту кисню. Розпад еритроцитів призводить до анемії; капі-
ляри, де звичайно оксигемоглобін віддає свій кисень, можуть заку-
порюватися зміненими еритроцитами, що призводить до масивного
гемолізу й до омертвіння ділянок тканин. Хвороба спадкова, проті-
кає гостро й діти часто гинуть у ранньому віці. Серпоподібно-
клітинна анемія поширена в країнах Південної Америки, Африки і
Південно-Східної Азії.
Це відкриття обумовило виникнення термінів «молекулярна
патологія», «молекулярна хвороба». Отже, молекулярні хвороби – це
захворювання, основною причиною яких є генетично обумовлене
порушення структури білків (протеїнопатії). На сьогодні відомо бли-
зько тисячі спадкових молекулярних хвороб з порушенням біосинте-
зу білків, особливо білків-ферментів. Протеїнопатії розділяють на
дві групи: ферментні (ферментопатії або ензимопатії) і нефермент-
ні. Перші пов'язані з дефектами ферментних білків, які призводять
до порушень певної ланки метаболізму, а другі – з дефектом нефер-
ментних білків: транспортних, рецепторних, імунних і т.ін. Приклади
деяких протеїнопатій білкового (амінокислотного) обміну представ-
лено в табл. 15. Ензимопатії вуглеводного й ліпідного обмінів наве-
дені у відповідних розділах обміну речовин.
Таким чином, різні форми молекулярної патології в основному
пов’язані з «помилками» генетичного апарату при кодуванні струк-
тури білків, особливо білків-ферментів. Найважливішим завданням
генетичних досліджень є пізнання механізмів цих «помилок» у гене-
тичному коді й усунення причин, які їх породжують. Реальний шлях
до вирішення цього завдання – боротьба за чистоту навколишнього
середовища, особливо захист від дії проникаючої радіації й хімічних
мутагенних факторів.
409
 Таблиця 15
Приклади молекулярних порушень білкового й амінокислотного
обмінів
Назва хво- Протеїнопатії Порушення обміну Клінічні ознаки
роби амінокислот, білків
Фенілкетон- Дефект фені- Блокада перетворен- Відставання в розу-
урія, або лаланін- ня фенілаланіну на мовому розвитку,
фенілпіро- гідроксилази тирозин. Накопичення приступи судом у ді-
виноградна продуктів перетво- тей
олігофренія рення фенілаланіну, у
тому числі фенілпіру-
вату – токсичної речо-
вини для клітин мозку
Альбінізм Дефект тиро- Порушено перетво- Слабка пігментація
зинази рення тирозину на ди- шкіри, світле волосся,
оксифенілаланін червонуватий колір
(ДОФА) й ДОФА- райдужки ока (капіля-
хінон і далі на меланін ри, які просвічуються)
(пігмент чорного ко-
льору)
Тирозин- Дефект n- Не утворюється гомо- Відставання в розвит-
емія гідрокси- гентизинова кислота, ку дітей
фенілпіруват- внаслідок чого кіль-
оксидази кість тирозину і n-
гідроксипіровиноград-
ної кислоти в крові і
сечі підвищується
Алкаптон- Дефект гомо- Зростає вміст гомоге- Сеча на повітрі тем-
урія гентизатокси- нтизинової кислоти в нішає (у дітей пелюш-
дази тканинах, у крові і се- ки зафарблюються в
чі. У присутності кис- чорний колір). При
ню утворюється чор- значному відкладенні
ний пігмент – алкап- пігменту в суглобах
тон спостерігається пору-
шення їх рухливості
Гістидин- Дефект гіс- Порушення окислю- Підвищений вміст гіс-
емія тидази вального дезаміну- тидину в крові, част-
вання гістидину ково в сечі. Порушуєть-
ся функція централь-
ної нервової системи
(судоми, невпевнена
хода)
Гомоцистин- Нестача цис- Гомоцистеїн не пере- Гомоцистеїн накопи-
урія татіонін-β- творюється в цистаті- чується в тканинах, у
синтетази онін крові, сечі. У дітей за-
тримка розумового
розвитку, періодичні
судоми

410
 Продовження табл. 15
Назва хво- Протеїнопатії Порушення обміну Клінічні ознаки
роби амінокислот, білків
Кетонурія Недостат- Блокується перетво- Підвищено вміст роз-
розгалуже- ність декар- рення кетопохідних галужених амінокис-
них аміно- боксилази ке- розгалужених аміно- лот та їх кетопохідних.
кислот або топохідних кислот, які утворю- Сеча має характерний
хвороба розгалужених ються в процесі пере- запах кленового сиро-
«сеча із за- амінокислот амінування валіну, пу. У дітей відзнача-
пахом кле- лейцину та ізолейцину ється блювання, слі-
нового си- пота, періодичні су-
ропу» доми, м'язова ригід-
ність
Хвороба Дефект білків Гальмується всмокту- Посилене гниття три-
Хартнупа трансмемб- вання триптофану в птофану до індолу та
ранного пе- кишечнику та його ре- скатолу, що, у зв'язку з
реносу трип- абсорбція в ниркових підвищеним їх зне-
тофану та йо- канальцях шкодженням у печін-
го метаболі- ці, може спиричиняти
тів порушення її функції,
особливо в дітей і лю-
дей похилого віку
Аміноаци- Дефект білків Порушується реабсор- У сечі амінокислот мі-
дурія однієї із бція амінокислот у ститься в 3–5 разів бі-
транспортних нирках льше за норму
систем амі-
нокислот у
нирках
Цистинурія Дефект білка, Порушення реабсорб- Підвищене виділення
який транс- ції цистину цистину із сечею.
портує цис- Утворення цистино-
тин у нирках вих каменів у нирках
Глюкозурія, Дефект Втрата відповідних Підвищений вміст
фруктозурія відповідних моносахаридів відповідно глюкози,
і пентозурія мембранних фруктози або пентози
транспортних у сечі. Іноді ці протеї-
білків у нир- нопатії називають ни-
ках рковим діабетом
Агаммаг- Дефекти Порушення захисних Знижується вміст га-
лобулінемії утворення реакцій організму, по- ммаглобулінів у крові
антитіл в'язаних із нестачею
антитіл
Серпоподі- Дефект білка Порушення в структу- Анемія, гемоліз, заку-
бно-клітин- гемоглобіну рі молекули гемогло- порювання еритроци-
на анемія біну (у 6-му положенні тами капілярів, пору-
від N-кінця поліпеп- шення газообміну
тиду β-субодиниці за-
мість глутамінової ки-
слоти маємо валін)

411
 Принципи лікування і профілактики
молекулярних захворювань
На сьогодні одним з ефективних методів лікування генетично
обумовлених захворювань є дієта, яка передбачає виключення з раціо-
ну тих продуктів, відносно яких хворий організм не має ферментів, які
забезпечують їх перетворення; збагачення їжі речовинами, відсутніми
в організмі, а також прийом речовин, у тому числі й фармакологічних
засобів, знешкоджуючих токсичні продукти неповного метаболізму;
заміщувальна терапія активним ферментом. Наприклад, при лікуван-
ні фенілкетонурії призначається бідна на фенілаланін дієта; при гала-
ктоземії – виключається харчова галактоза, а саме, молочні продукти,
які містять лактозу. При порушенні синтезу, наприклад оротової кис-
лоти – попередника піримідинів в організмі, збагачують їжу цитиди-
ловою кислотою, що дозволяє обминути блок в обміні піримідинів і
пом'якшити симптоми важкої мегалобластичної анемії. Вживаються
заходи, спрямовані на зв'язування й виведення з організму накопиче-
них токсичних продуктів метаболізму. Так, при захворюванні Вільсо-
на-Коновалова, яке є наслідком дефекту білка, що переносить мідь –
церулоплазміну, надлишок міді виводиться з організму завдяки вве-
денню пеніциліну. Можливе також часткове «виправлення» патологі-
чних білків шляхом їх модифікації. Хворим на серпоподібно-клітинну
анемію вводять ціанат калію чи натрію, аспірин, цистеамін, які моди-
фікують валін в 6-му положенні β-субодиниці HbS. Впровадження за-
міщувальної терапії пов'язане із труднощами отримання й очистки
ферментів, а також із методами їх доставки. На сьогодні розроблено
спеціальні лікарські форми – ліпосоми (див. Біологічні мембрани), у
які включають фермент. Використовують також трансплантацію тка-
нин як джерела дефіцитних білків (інсулін, ферменти). Прийом окре-
мих лікарських засобів може погіршувати перебіг ферментопатій, то-
му при певних захворюваннях їх застосування є неможливим.
В останні роки були зроблені спроби лікування молекулярних
хвороб шляхом пересадки нормального гена. Виявилося, що захво-
рювання, спричинені функціональною нестачею продукту того чи
іншого гена, можна усунути шляхом введення гена в організм. Стра-
тегія підходу спрямована на клонування гена (див. нижче) у векторі,
здатному включатись у геном клітини хазяїна. Дуже перспективним
уявляється використання з цією метою попередників клітин кістко-
вого мозку. Можна сподіватися, що такі клітини «приживуться» і бу-
дуть розмножуватися, синтезуючи трансгенний продукт. Було зроб-
лено спробу використання цього методу в клініці при лікуванні хво-
рих на β-таласемію, пов'язану з дефектом синтезу β-субодиниць ге-
моглобіну. Було пересаджено у клітини кісткового мозку ген, який
несе інформацію про структуру ланцюга гемоглобіну. Метод дуже
перспективний, проте не все ще вдається й не зовсім зрозумілі нас-
лідки «поведінки» пересаджених генів і векторів у клітинах людини.
Профілактика молекулярних хвороб у значній мірі залежить від
соціальних заходів: охорони навколишнього середовища від забруд-
412
нень, заборони використання отруюючих хімічних речовин, випробу-
вання й використання радіоактивної зброї, ретельної перевірки хар-
чових добавок і фармакологічних засобів на мутагенну активність,
виконання правил техніки безпеки при роботі із джерелами іонізую-
чого випромінювання і т.ін.
Рекомбінантні ДНК. Генна інженерія
Генетична рекомбінація – утворення зміненої хромосоми вна-
слідок або нормального біологічного обміну генів, або об'єднання
генів, одержаних з різних джерел, здатних після цього виявляти свої
біологічні функції: брати участь у процесах реплікації, транскрипції,
трансляції. При генетичній рекомбінації нова молекула ДНК утво-
рюється шляхом розриву й об'єднання ланцюгів ДНК. У природі є рі-
зноманітні форми переносу, обміну і змінення спадкової інформації,
які служать джерелом утворення організмів із новими властивостями.
Велике наукове й прикладне значення має можливість експе-
риментального керування переносом, обміном і зміненням гене-
тичного матеріалу.
У останні роки особлива увага приділяється генетично рухомим
елементам, які отримали назву «стрибаючих» генів, тобто таким ді-
лянкам ДНК, які можуть зміщуватися з одних частин генома в інші.
При цьому вони або залишають хромосому (втрачаються), або знову
вбудовуються в її структуру або в іншу хромосому. Ці мігруючі елеме-
нти беруть участь у регуляції дії генів та індукуванні хромосомних пе-
ребудов. До них відносяться IS-елементи – інсерційні сегменти (від
англ. insertion sequences), які складаються з 800–1500 нуклеотидних по-
слідовностей, і транспозони (від англ. transpose – переміщувати) –
складніші мігруючі елементи, які містять 3000–25000 нуклеотидних
пар, часто з IS-елементами. Здатність мігруючих елементів у кількості
від невеликих ділянок і до 5000–10000 нуклеотидних пар вбудовува-
тись у різні ділянки ДНК за участю особливої ферментної системи,
яка впізнає і пришиває транспозони на нове місце, зумовлена наявніс-
тю на обох їхніх кінцях прямих або обернених (інсерційних) послідов-
ностей основ нуклеотидів (типу АААА і ТТТТ або ААТТ і ТТАА).
Таким шляхом ген або набір генів може зміщуватися з місця на
місце в межах однієї й тієї ж хромосоми, з плазміди або фага в бак-
теріальну хромосому, або із плазміди у фаг. З’ясовані закономірності
було використано при одержанні гібридних (рекомбінантних) ДНК.
Виявилось, що гени з різних організмів можна штучно об'єднати й
отримати нові рекомбінантні молекули ДНК, які можуть служити
виключно цінним інструментом у генетичних дослідженнях, а також
широко використовуватися із практичною метою.
Розвиток методів виділення генів, об'єднання їх у нових сполу-
ченнях (гібридизація молекул ДНК), введення потім у клітини хазяї-
на та їх клонування (накопичення) стало важливим біохімічним до-
сягненням, яке відкрило нову еру в молекулярній біології. Перспек-
тиви використання рекомбінантних ДНК сприяли виникненню ново-
го напрямку в науці – генної інженерії.
413
 Генна інженерія, або техніка рекомбінантних ДНК, включає су-
купність прийомів, що дозволяють шляхом експериментальних опе-
рацій in vitro перенести генетичний матеріал з одного організму
(джерела генів) в інші (хазяїну або реципієнту) таким чином, щоб за-
безпечити спадковість цих генів у новому для них організмі. Генна
інженерія – це отримання живих організмів з попередньо заданими
спадковими ознаками, з певним обміном речовин.
Засадами генетичної інженерії є універсальні властивості гене-
тичного матеріалу, що дозволяє утворювати рекомбінантні молеку-
ли ДНК з молекул ДНК різних організмів, наприклад, із клітин бак-
терій і клітин еукаріотів і навпаки, вводити їх у живі клітини і вико-
ристовувати з науковою і практичною метою. Наприклад, для одер-
жання високопродуктивних штамів бактерій, які використовуються у
мікробіологічній промисловості; підвищення врожайності рослин
шляхом введення азотфіксуючих генів (що зумовить зменшення ви-
користання добрив і поліпшення стану навколишнього середовища);
промислового випуску незамінних амінокислот, пептидів і білків,
у тому числі й лікарських препаратів. На даний час методи генетич-
ної інженерії з успіхом використовують для одержання бактеріаль-
них штамів – продуцентів біологічно активних сполук, у тому числі, –
гормонів (інсуліну, гормону росту, соматостатину), противірусного
препарату інтерферону та ін. Пряма пересадка генів у геном іншого
організму дасть змогу виправляти спадкові дефекти. Такі результати
одержані в експериментах на тваринах. Це відкриває перспективи
радикального лікування спадкових захворювань шляхом одержання
рекомбінантної ДНК, яка містить нормальний ген замість пошко-
дженого, і введення її в геном хворого. Введення у звичайну нешкід-
ливу бактерію генів, здатних окислювати вуглеводні нафти, може
бути використано для очистки нафтових розливів.
Генна інженерія використовується і як спосіб отримання стабі-
льних бактеріальних ферментів у значних кількостях.
В останні роки багато уваги приділяється питанням практич-
ного використання рекомбінантних ДНК, однак не менше значення
має й те, що клонування генів відкрило нові можливості для вирі-
шення ряду фундаментальних проблем молекулярної генетики.
Тепер з'явилася можливість виділяти й одержувати у великій кіль-
кості фактично будь-який ген для того, щоб вивчити його нуклео-
тидні послідовності, а також послідовності мРНК і білка, які коду-
ються цим геном. Із розвитком генетичної інженерії стало можли-
вим вивчення особливостей структури й функцій генетичного ма-
теріалу еукаріотів. У першу чергу це стосується усвідомлення ролі
різноманітних регуляторних і сигнальних ділянок ДНК, таких, як
промотори, оператори та інші. Доступнішою стала також ідентифі-
кація регуляторних механізмів, які здійснюють репресію й депре-
сію специфічних генів еукаріотичних організмів.
У методах генної інженерії використовують такі операції:
1) отримання гена;
2) отримання гібридної (рекомбінантної) ДНК;
414
 3) сполучення рекомбінантної ДНК із так званою векторною
молекулою, яка здатна доставляти ген у клітину хазяїна і тим самим
забезпечувати реплікацію чужорідного гена;
4) введення отриманої рекомбінантної ДНК у клітину хазяїна;
5) клонування рекомбінантної ДНК (рекомбінантних клітин);
6) відбір клітин, де розмножуються (клонуються) введені чужо-
рідні гени.
Отримання генів
Знаючи первинну структуру білка і його генетичний код, можна
скласти послідовність нуклеотидів у гені заданого білка, а потім
синтезувати його. У цей спосіб можна одержати невеликі гени до-
вжиною до двох десятків кодонів. Перший ген було синтезовано у
1969 р. групою X.Корани. Ген аланінової тРНК дріжджів вони одер-
жали шляхом сполучення синтетичних дрібних фрагментів (від 4 до
13 пар нуклеотидів) у необхідному порядку за допомогою ферменту
ДНК-лігази. В одержаному гені бракувало регуляторних ділянок,
тому він був функціонально неактивним. У 1976 р. X.Корана і спів-
робітники синтезували фрагмент ДНК кишкової палички, який коду-
вав тирозинову тРНК, але до його кінців вони приєднали гібридні
затравки – тетрануклеотиди ААТТ і ТТАА. Синтезований ген ви-
явився повністю активним. При введенні його в мутантний штам
бактеріофага Т4, у котрому цього гена бракувало, бактеріофаг добре
розмножувався в клітинах кишкової палички, тобто ставав повноцін-
ним. Група Г.Бойера здійснила хімічний синтез гена гормону сома-
тостатину і ввела його в лактозний оперон кишкової палички поруч
із геном β -галактозидази (лактази) (див. Регуляція біосинтезу біл-
ка). У результаті бактерія почала виробляти білок, у якому одна час-
тина була β-галактозидазою, а друга – соматостатином. Отже,
транскрипція і трансляція цього гібрида здійснювалася за рахунок
використання відповідних регуляторних послідовностей β-галакто-
зидази. Надалі соматостатин було виділено у вигляді пептиду. Ці
блискучі експерименти показали можливість створення хімічним
шляхом генів, які не відрізняються від природних.
У подальших дослідженнях із синтезу генів почали застосовува-
ти менш трудоємкий і швидший метод – синтез за участю ферменту
зворотної транскриптази (ревертази). Цей фермент наявний у
деяких РНК-вірусів, у яких генетична інформація зберігається не в
ДНК, а в РНК (див. Види переносу генетичної інформації). При ви-
вченні цього ферменту було з’ясовано, що матрицею для утворення
ДНК може служити навіть синтетична мРНК. Це відкривало нові
шляхи для синтезу різноманітних генів за матричною РНК. Якщо in
vitro у спеціальну інкубаційну суміш додати певну мРНК (наприклад,
мРНК проінсуліну), то синтезується ген, комплементарний саме цій
мРНК, у якому закодована структура відповідного білка (проінсулі-
ну). На мРНК ревертаза синтезує комплементарну їй ДНК-копію
(кДНК). Тому роботу починають із виділення та очистки потрібної
мРНК із суміші багатьох різних мРНК. Для цього використовуються
415
спеціалізовані клітини, які продукують переважно певний різновид
білка. Наприклад, із ретикулоцитів – незрілих кров'яних клітин, у яких
міститься багато гемоглобіну (90% від усіх білків), виділяють мРНК
для одержання α- і β-поліпептидних ланцюгів гемоглобіну, з клітин
інсуліноми – пухлини β-клітин підшлункової залози виділяють мРНК
проінсуліну, із лейкоцитів – мРНК інтерферону і т.ін. Клітини руй-
нують, збирають центрифугуванням рибосоми (полісоми), оброб-
люють їх антитілами проти того білка, ген якого прагнуть здобути.
Білок, який нас зацікавив, але ще прикріплений до полісом, що син-
тезують його на матриці мРНК, взаємодіючи зі специфічними анти-
тілами, випадає в осад. Специфічні мРНК, на яких синтезувався бі-
лок, можна потім вилучити з осаду за допомогою хроматографічних
методів практично в чистому вигляді, тобто без домішок інших
мРНК. Тепер одержану специфічну мРНК використовують як мат-
рицю для ферментативного синтезу кДНК за допомогою ревертази.
Проте для функціонування ревертази необхідна затравочна ДНК. Як
відомо, на 3′-кінці молекул мРНК вже є полі(А)-хвіст (див. Проце-
синг пре-мРНК). Тому до мРНК добавляють полі(Т)-хвіст, який з
полі(А)-хвостом утворює двохланцюгову ділянку, яка служить затра-
вкою для ревертази (рис. 84). В утвореному гібриді мРНК-кДНК усу-
вається ланцюг мРНК за допомогою ферментів РНКаз, і на однола-
нцюговій кДНК за допомогою ДНК-полімерази I добудовується дру-
гий ланцюг кДНК. У результаті утворюється дволанцюжкова кДНК,
яка потім з'єднується з необхідним вектором (див. нижче).

Рис. 84. Конструювання дволанцюжкової кДНК на основі мРНК;

*) – чотири види дезоксирибонуклеозидтрифосфатів
416
 У лабораторіях різних країн у цей спосіб були синтезовані гени,
які кодують білки людини, кроля, миші, гени вірусу осповакцини, де-
яких бактеріофагів і т. ін. Однак необхідно враховувати, що при ви-
користанні мРНК як матриця для синтезу ДНК утворюється не весь
ген з регуляторними ділянками, а тільки його структурна інформа-
ційна частина. Тому ще складнішим завданням є виділяти готовий
ген з генома клітини. Це пов'язано з тим, що на частку кожного гена
припадає лише невелика частина всього генома і, крім того, багато
генів еукаріотів побудовані складно, іноді складаються з ряду окре-
мих ділянок, розташованих на різних ділянках генома. Тому всю клі-
тинну ДНК розщеплюють на фрагменти за допомогою обробки спе-
ціальними ферментами – рестриктуючими ендонуклеазами (рестри-
ктазами), багато з яких дають дволанцюжкові розриви тільки в об-
межених ділянках ДНК з утворенням так званих «липких» або «ту-
пих» кінців. Біологічна роль цих ферментів в організмі полягає в то-
му, щоб розщеплювати чужорідні молекули ДНК, у той час як власна
клітинна ДНК при цьому не розщеплюється, оскільки ділянки, що
впізнаються своїми рестриктазами, в неї захищені (метильовані).
На сьогодні з різних видів бактерій уже виділено, вивчено і за-
несено до картотеки за механізмом дії біля 200 різних рестриктаз;
деякі з них широко застосовуються в генетичній інженерії. Рестри-
ктази здійснили переворот в аналізі ДНК. Розщеплюючи ДНК на
відносно невеликі фрагменти в чітко визначених місцях, вони відрі-
зняються від більшості інших ферментів, хімічних або фізичних
впливів, які спричинюють випадкові розриви ланцюгів ДНК. Тому
рестриктази є незамінними інструментами для дослідження струк-
тури хромосом, визначення послідовності нуклеотидів у дуже дов-
гих молекулах ДНК, виділення генів і одержання нових гібридних
ДНК. Важливого значення набуває той факт, що визначені рестри-
ктази розпізнають специфічні послідовності нуклеотидів у ДНК до-
вжиною від 4 до 6 пар основ і гідролізують фосфодиефірні зв'язки в
обох ланцюгах у цій зоні. Якщо за допомогою рестриктаз два лан-
цюги ДНК розщепити навскіс, то утворюються виступаючі, ком-
плементарні одноланцюгові «липкі» кінці, а коли прямо – то «тупі»
(див. нижче). При розщепленні однією й тією ж рестриктазою різ-
них (двох) ДНК утворюються однакові «липкі» кінці й одержані
фрагменти можуть комплементарно сполучатися між собою цими
кінцями ДНК-лігазою за умови, якщо змішати ці ДНК, нагріти до
70°С і повільно охолоджувати. Таким чином утворюються нові ко-
валентно зшиті рекомбінантні ДНК (рис. 85).
Різні ДНК можна з'єднати за допомогою ДНК-лігази й «тупими»
кінцями, за участю ферменту – кінцевої нуклеотидилтрансферази.
Цьому ферменту не потрібна матриця, тому він у змозі побудувати
тільки 3′-кінцеві послідовності, складені з нуклеотидів одного типу,
тобто до 3′-кінця одного фрагмента приєднується один гомополіну-
клеотид, наприклад, полі(А), а до 3′- кінця другого фрагменту відпо-
відно полі(Т). Оскільки такі послідовності комплементарні одна од-
ній, то за допомогою їх можна сполучити дві ДНК. Об'єднати моле-
417
кули можна також сполученням їх кінців із синтетичними, так зва-
ними «лінкерами». Звичайно як лінкери використовуються самоком-
плементарні олігонуклеотиди довжиною 8–10 нуклеотидних залиш-
ків, чутливі до розщеплення будь-якою рестриктазою.

Рис. 85. Схема розщеплення ДНК різними рестриктазами на фрагменти й

утворення рекомбінантних молекул ДНКА і ДНКБ
Таким чином, існують, переважно, три способи сполучення мо-
лекул ДНК: «липкі» кінці, гомополімерні кінцеві фрагменти і хімічно
синтезовані лінкери.
Одержання рекомбінантних ДНК.
Конструювання вектора, який несе ген
Одержаний ген або фрагмент ДНК необхідно ввести в клітину
таким чином, щоб він не був зруйнований клітинними нуклеазами і
був би інтегрований у геном клітини. Для цього його in vitro з'єдну-
ють із певною ДНК, яка виконує роль провідника (вектора). Век-
тор – це молекула ДНК, яка може доставити в клітину хазяїна чужо-
рідну ДНК будь-якого походження і цим забезпечити реплікацію чу-
жого гена. Найчастіше для цього використовують бактеріофаги, ві-
руси або плазміди бактерий – важливі рухомі генетичні елементи.
Плазміди – невеликі дволанцюжкові кільцеві молекули ДНК, прису-
тні в цитоплазмі багатьох видів бактерій. Переважно використову-
418
ють плазміди кишкової палички. Геном цієї бактерії представлений
однією великою кільцевою хромосомою, локалізованою в ядерній
зоні і прикріпленою до мембрани, і плазмідами, які «плавають» у ци-
тозолі. Плазміда приблизно в тисячу разів менша за основну моле-
кулу ДНК. У клітині звичайно міститься близько 20 копій дрібних
плазмід і 1–2 великі. Їх можна легко виділити і відокремити від бак-
теріальної хромосоми, від якої вони відрізняються розміром, щільні-
стю, нуклеотидним складом. Реплікація плазмід відбувається неза-
лежно від реплікації основного генетичного матеріалу, але одночас-
но з нею. Деякі з них можуть вбудовуватись у хромосому і знову ві-
докремлюватися від неї. Плазміди можуть переходити з однієї клі-
тини бактерії в іншу при кон'югації клітин. Завдяки здатності до пе-
реносу і до автономної реплікації плазміди широко використовують-
ся в генетичній інженерії.
Для одержання рекомбінантної молекули ДНК (об'єднаної ДНК
плазміди й ДНК фрагмента, який вбудовується) плазміди вилучають з
кишкової палички, й обидва об'єкти гідролізують за участю рестриктаз
одного виду. Кожен вид рестриктази позначається своїми символами,
визначеними видом бактерії. Субстратна специфічність рестриктази,
як уже зазначалося, виявляється в тому, що кожна з них впізнає певну
нуклеотидну послідовність. Наприклад, рестриктаза типу EcoRI (з киш-
кової палички) впізнає гексонуклеотидну послідовність у двох ланцю-
гах ДНК і розрізає її в зазначених стрілками точках:

Відбувається гідроліз зв'язків між нуклеотидами Г і А. Ділянки

розщеплення являють собою паліндроми або обернені повтори (із
грецької palindrome – перекручений), тобто послідовності, які по-
вторюються в зворотному порядку. EcoRI-рестриктаза розщеплює
два ланцюги ДНК у різних точках, тому продукти розщеплення
мають «липкі» кінці. Другий вид рестриктази (наприклад, HpaІ)
впізнає послідовності:

Розщеплення відбувається між нуклеотидами Т і А в однакових

точках, отже, продукти розщеплення мають «тупі» кінці.
Використовуючи рестриктазу однієї специфічності, розрізають
як ДНК плазміди, так і ДНК обраного для пересадки фрагмента,
у результаті чого утворюються, наприклад, «липкі» кінці. Якщо те-
пер змішати оброблені фрагмент ДНК і плазміди, то вони
сполучатимуться між собою «липкими» кінцями (рис. 86). Потім за
допомогою ферменту ДНК-лігази утворюються фосфодиефірні

419
зв'язки між кінцевими неспареними нуклеотидами обох молекул і
знову отримують кільцеву молекулу ДНК плазміди, але тепер вона
разом із плазмідною ДНК містить чужорідний фрагмент ДНК, об-
раний для пересадки, тобто утворюється рекомбінантна ДНК або
рекомбінантна плазміда. Іноді здійснюють сполучення ДНК плаз-
міди й фрагмента тупими кінцями, використовуючи фермент нук-
леотидилтрансферазу з утворенням гомополінуклеотидних неве-
ликих ділянок (див. вище).
Подібну рекомбінантну ДНК, яка несе неспоріднені гени із
двох різних видів організмів, називають химерною ДНК або хи-
мерною плазмідою.

Рис. 86. Схема досліду з генетичної інженерії

(за С.Г.Інче-Вечтомовим, 1983):
1 – плазміда, оброблена рестриктазою; 2 – фрагменти ДНК, оброблені
тією ж рестриктазою; 3 – химерна плазміда; 4 – трансформована
бактерія; 5 – трансформовані дочірні клітини
420
 Перенос рекомбінантної ДНК у клітину хазяїна, клонування
генів і їх відбір
Описана вище процедура складна й дозволяє отримувати лише
зовсім незначні кількості рекомбінантної ДНК. Клонування – це спосіб
її накопичення. Поняття «клон» визначається як велика популяція іде-
нтичних молекул, бактерій або клітин-нащадків одного предка.
Після одержання химерних плазмід їх вносять у середовище, де зна-
ходяться клітини хазяїна, у даному випадку кишкової палички. За певних
умов вони включаються в бактеріальні клітини й утворюється рекомбі-
нантна бактерія. Процес введення плазміди в клітину, яка спричиняє в
ній спадкові зміни, називається трансформацією. Ефективність проник-
нення ендогенної ДНК у клітину низька. Для поліпшення проникнення
рекомбінантної ДНК плазміди в клітину їх обробляють різноманітними
способами, наприклад розчинами солей кальцію хлориду, після чого
мембрани клітин стають проникними для рекомбінантних ДНК.
У клітині плазміди починають розмножуватися (реплікуватися).
Після розмноження новоутворені бактеріальні клітини також містять
рекомбінантні плазміди. Далі вирощують колонію клітин кишкової па-
лички у ферментерах з великими об'ємами на свіжому поживному сере-
довищі, збільшуючи кількість рекомбінантних плазмід до 1012.
При використанні великої кількості бактеріальних клонів, які
несуть випадкові фрагменти ДНК, потрібний ген обов'язково знахо-
диться на якомусь клоні, який виявляється різними методами. На-
приклад, за біологічною активністю одержаного продукту: якщо це
фермент, то він ідентифікується за участю в метаболізмі певних ре-
човин, якщо інтерферон – за противірусною активністю, інсулін – за
гормональною активністю і т.ін. Проте найзагальнішими методами
є імунологічний аналіз, який застосовується як у випадку прямої екс-
пресії, так і при синтезі рекомбінантних ДНК, а також гібридизація із
синтетичним нуклеотидом, міченим 32Р.
Останній етап у роботах з генетичної інженерії – адаптація вве-
деного гена в іншому для нього генетичному та фізіологічному ото-
ченні і його експресія, тобто синтез специфічного білка. Бактерії із
вбудованим чужим геном, які діляться, синтезують окрім своїх білків
і білок вбудованого гена. Завдання виробництва полягає у виділенні
та очищенні отриманого білка.
При введенні ДНК еукаріотів у геном бактеріальної клітини
виникає ряд труднощів. Щоб забезпечити транскрипцію вбудова-
ного гена часто перед ним на ділянці ДНК плазміди розташову-
ють високоефективний промотор або використовують метод
злиття генів. При цьому утворюються об'єднані поліпептиди. По-
тім їх розділяють. Таким чином, наприклад, був отриманий гор-
мон соматостатин (див. вище).
Клонування генів інтерферону
Інтерферон – білок, який належить до класу глобулінів, які син-
тезуються в лейкоцитах людини. Одержаний у чистому вигляді, він
використовується як фармпрепарат для лікування вірусних захворю-
вань, наприклад, грипу, а також деяких злоякісних пухлин.
421
 На першому етапі з донорської крові виділяють лейкоцити, зда-
тні синтезувати інтерферон. Потім з одержаних лейкоцитів виділя-
ють індивідуальну інтерферонову мРНК, яку гібридизують із ДНК-
затравкою для подальшого синтезу ДНК:

Процес гібридизації полягає в утворенні подвійної спіралі, складе-

ної з мРНК і ДНК-затравки, побудованої за правилом комплементар-
ності. Використовуючи фермент РНК-залежну ДНК-полімеразу або ре-
вертазу, здатну здійснювати синтез ДНК на матриці мРНК (зворотна
транскрипція), синтезують повну гібридну молекулу мРНК-ДНК.

Потім за допомогою специфічних РНКаз вилучається мРНК. Піс-

ля цієї процедури залишається одноланцюгова ДНК. За допомогою
ферменту ДНК-полімерази по однонитковій матриці синтезують на-
ступний ланцюг ДНК. Утворена молекула є геном інтерферону.
Одержання інтерферону генноінженерним способом можна зо-
бразити в загальному вигляді:

422
 Колонії, які містять плазміди із вбудованою ДНК, відбирають
шляхом гібридизації із синтетичним олігонуклеотидом, міченим 32Р.
Потім, використовуючи ряд методів генної інженерії й молекулярної
біології, одержують ген інтерферону. Щоб створити умови для здій-
снення експресії гена інтерферону в клітинах кишкової палички, його
забезпечують регуляторними елементами транскрипції і трансляції.
Застосування клонованих генів
Уже клоновано гени ряду інших білків, які застосовуються в ме-
дицині. Необхідний для лікування цукрового діабету гормон інсулін
звичайно одержують із підшлункових залоз забійної худоби. Інсулін
свиней і великої рогатої худоби відрізняється за своїм амінокислот-
ним складом від людського, і тому для деяких хворих він неефекти-
вний і навіть дає алергічну реакцію. Недавно вдалося примусити ки-
шкову паличку синтезувати людський інсулін, який тепер уже засто-
совується для лікування діабету. Стало можливим використання в лі-
кувальній практиці гормону росту (соматотропіну).
Генна інженерія відкрила нові можливості для одержання білко-
вих вакцин (білки вірусу гепатиту В) і білкових препаратів з діагнос-
тичною метою (СНІД та ін.).
На сьогодні вироблено стратегію вивчення молекулярної при-
роди ряду захворювань – таких, як спадкова гіперхолестеролемія,
таласемія, серпоподібно-клітинна анемія, муковісцидози та ін.
У клітинах, які несуть відповідні клоновані гени, можна з висо-
ким виходом одержувати велику кількість різноманітних білків, які
використовуються в медицині, сільському господарстві. Під керів-
ництвом В.Г.Дебабова вперше у світі було створено промисловий
штам мікроорганізмів, які синтезують у великій кількості незамінну
амінокислоту – треонін.
У роботах з генетичної інженерії брали участь і вітчизняні вчені:
О.О.Баєв, Ю.А.Овчинников, Е.Д.Свердлов, Г.П.Георгієв, М.М.Коло-
сов та ін.
Клонування в різних організмах
В останні роки зроблено спроби використання в генній інженерії
нових векторів, у тому числі рекомбінантних (подвійних), що забез-
печують інтеграцію чужорідного фрагмента ДНК безпосередньо в
хромосому хазяїна. Проводяться дослідження з використання еука-
ріотичних векторів, наприклад, плазмід нижчих еукаріотів-дріжджів.
На сьогодні розроблені системи клонування в різноманітних ба-
ктеріях, рослинах та клітинах ссавців. Клонування в бактеріях вико-
ристовується в промисловості для багатьох цілей, у тому числі й для
одержання продуцентів антибіотиків.
Клонування в дріжджах. Застосовуючи прийоми, аналогічні при
клонуванні в бактеріях, стає можливим синтез чужорідних білків
у дріжджових клітинах. Трансформанти легко відбираються за їх
здатністю давати колонії на збідненому поживному середовищі. Та-
ким чином були одержані, наприклад, штами дріжджів, які секрету-
ють інтерферон людини.
423
 Клонування в клітинах тварин. Проблема клонування в клітинах
тварин має велике значення для дослідження функціонування генів
еукаріотів. Високий темп досліджень генної інженерії на клітинах
тварин дозволяє сподіватись, що найближчим часом будуть розроб-
лені простіші системи, які дозволять здійснити аналіз механізмів
експресії (функціонування) генів еукаріотів і нададуть можливість
створення організмів із заданими властивостями.
Генна інженерія рослин. Ця галузь ще недостатньо розвинена в
порівнянні з генною інженерією мікробних клітин. На даний час вона
заслуговує великої уваги, оскільки відкриває нові перспективи в рос-
линництві. При наявності методів введення в рослинні клітини пев-
них генів, здатних до функціонування і стабільної спадковості, від-
криваються реальні можливості утворення рослин із попередньо за-
даними ознаками. Для поліпшення властивостей сільськогосподар-
ських рослин необхідно закласти у їх гени таку генетичну інформа-
цію, яка б робила їх стійкими до засухи, заморозків, надавала б мож-
ливість фіксувати азот і породжувала стійкість до сільськогосподар-
ських шкідників. Це здійснюють завдяки переносу відповідних генів
із рослин, які мають подібні властивості.
Проте необхідно відзначити, що перспективи розвитку генної
інженерії вирішують не лише важливі теоретичні й практичні про-
блеми, але й призводять до утворення таких типів ДНК, які можуть
виявитися небезпечними для людини. Маніпуляції з різноманітни-
ми геномами при подоланні міжвидових бар'єрів відкрили можли-
вості для переміщення генів між організмами, які до цього практи-
чно ніколи не контактували. Отож, завжди необхідно мати на увазі,
що досліди з деякими генами можуть призвести до виникнення не-
безпечних організмів з непередбаченою інфекційністю й негатив-
ним впливом на екологію. Особливої обережності потребують ро-
боти із вбудовування в рекомбінантні бактеріальні або вірусні мо-
лекули ділянок ДНК онкогенних та інших вірусів тварин. Одна із
серйозних небезпек полягає також у тому, що в цих роботах широко
використовується кишкова паличка, яка населяє кишечник людини.
Наприклад, якщо вирощений штам кишкової палички, що містить
плазміду, в яку вбудовано геном патологічного для людини вірусу,
надходить у кишечник людини, це може призвести до розповсю-
дження даного захворювання, фармакокорекція якого практично
неможлива. Отже, найважливішим питанням генної інженерії є,
окрім оцінки потенційних переваг запропонованих дослідів, також
зменшення їх потенційної небезпеки. З метою обговорення й запо-
бігання можливим шкідливим наслідкам у 1975 р. була проведена
міжнародна конференція із цього питання. Учасники конференції
прийшли до згоди, що досліди з утворення рекомбінантних моле-
кул ДНК повинні продовжуватися, але необхідно забезпечити біо-
логічні й фізичні бар'єри, які б перешкоджали поширенню малови-
вчених, ретельно не перевірених новоутворених організмів. Так, у до-
слідах певної категорії дозволяється використовувати і створювати
424
тільки такі бактерії й плазміди, які не здатні виживати за межами
лабораторій і, наприклад, гинуть при температурі вищою за +35°С,
тобто в організмі людини і т.ін.
Генна інженерія є одним із біохімічних методів біотехнології.
Біотехнологія – це використання біологічних процесів з технологіч-
ною метою. Принцип генної інженерії полягає в створенні гібридних
молекул ДНК (тобто цілих молекул ДНК, утворених із фрагментів
різних організмів), вбудовування таких молекул у геном різноманіт-
них мікроорганізмів (які швидко діляться на живильному середови-
щі) й одержання білка, відповідного структурі впровадженого гена.
У даному випадку мікроорганізми синтезують поряд зі своїми біл-
ками і білок вбудованого гена.
Перспективи, які відкриваються перед біологічною технологією
з урахуванням останніх досягнень науки, важко переоцінити. В уза-
гальненому вигляді їх переконливо визначив один із провідних у цій
галузі знання вчених – академік О.О. Баєв: «Біотехнологію можна
вважати сестрою механічної й хімічної технологій, поки ще скромну
за своїми можливостями.
...Методи генетичної інженерії природно вписуються в біотех-
нологію, розширюючи сферу застосування біотехнологічних процесів
і стверджуючи реальність цього шляху. Бачаться майбутні шляхи
розвитку генетичної інженерії в прикладній галузі, а також промис-
лового використання рослинних і тваринних клітин. Усе це сприяти-
ме остаточному утвердженню біотехнології як третього рівноправ-
ного партнера в технологічному тріумвіраті».

425
 ГЛАВА 12. ВІТАМІНИ
Необхідною умовою забезпечення нормальної життєдіяльності
організму є вміст у харчовому раціоні людини, поряд із макрокомпо-
нентами їжі – білками, жирами, вуглеводами, – так званих мікроком-
понентів, або незамінних факторів їжі, до яких належать вітаміни.
Витоки вчення про вітаміни закладені в дослідженнях російського
вченого Н.І.Луніна, який довів у 1880 р., що природні харчові продукти
містять якісь додаткові термолабільні фактори, без яких організм не
може нормально існувати. Саме це положення стало обґрунтуванням
подальшого вивчення вітамінів й створення вітамінної теорії.
У практичному відношенні вперше використав вітаміни польсь-
кий учений К.Функ (1911 р.), який і запропонував даний термін, що
означає «аміни життя» (vita – життя, amin – амін, лат.). Функ устано-
вив, що речовина, виділена з рисових висівок, яка виліковувала полі-
неврит у голубів (В1 – авітаміноз), містить аміногрупу. З того часу
термін вітаміни укорінився в біології та медицині, хоча в хімічній
структурі багатьох із них відсутня аміногрупа і взагалі азот.
Отже, вітаміни – це необхідні для нормальної життєдіяльно-
сті низькомолекулярні органічні речовини різноманітної хімічної
природи, синтез яких у організмів даного виду відсутній або об-
межений. Наука, що вивчає вітаміни, називається вітамінологією.
Усі вітаміни характеризуються наступними загальнобіологіч-
ними властивостями:
1) біосинтез вітамінів відбувається переважно поза організ-
мом людини і тварин, тому вони одержують вітаміни, головним
чином, із їжею;
2) вітаміни не можуть бути для організму ні пластичним ма-
теріалом, ні джерелом енергії;
3) вітаміни біологічно активні вже в малих кількостях і вкрай
необхідні для всіх життєвих процесів;
4) недостатнє надходження в організм окремих вітамінів або
порушення їх засвоєння спричиняє розвиток патологічних проце-
сів у вигляді специфічних гіпо- і авітамінозів;
5) у підвищених дозах вітаміни можуть використовуватись з лі-
кувальною метою як потужні неспецифічні фармакологічні засоби.
Існує умовний поділ вітамінних речовин на власне вітаміни і ві-
таміноподібні речовини. Останні схожі за біологічними властивостя-
ми на вітаміни, проте необхідні, як правило, в більших кількостях. На
сьогоднішній день відомо близько 30 вітамінів і вітаміноподібних ре-
човин, вивчена їх хімічна структура, властивості, здійснено синтез.
Номенклатура і класифікація вітамінів
До встановлення хімічної структури вітамінів їх позначали літера-
ми латинського алфавіту з нижніми індексами, наприклад, вітамін А,
В1, В2, С, Д і т.д. Сучасні назви вітамінів прийнято в 1956 р. Комісією з
номенклатури біохімічної секції Міжнародного союзу з чистої і прикла-
дної хімії (IUPAC). Вони відображають хімічну природу або фізіологіч-
ну дію, іноді з префіксом «анти», який вказує на здатність даного віта-
міну запобігати або усувати розвиток відповідного захворювання.
426
 Окремі вітаміни являють собою групу близьких за хімічною
структурою сполук. Ці варіанти одного і того ж вітаміну називають
вітамерами. Вони виявляють майже однаковий специфічний біоло-
гічний ефект, але відрізняються виразністю впливу на організм. Ві-
тамери позначаються однією і тією ж літерою латинського алфавіту
з різними цифровими індексами. Наприклад, відомі вітамери А1 й
А2, вітамери Д, Д1, Д2, Д3–Д7 та ін.
За фізико-хімічними властивостями усі вітаміни розподіля-
ють на дві великі групи: 1) жиророзчинні і 2) водорозчинні. Жиро-
розчинні вітаміни не розчиняються у воді і вилучаються із проду-
ктів жировими розчинниками. До них відносять вітаміни А, Д, Е,
К, F та ін. До групи водорозчинних вітамінів належать вітаміни
В1, В2, В3, РР або В5, В6, Вс, В12, С та ін.
Сучасна класифікація, що базується на особливостях хімічної бу-
дови вітамінів, дозволяє розділити їх на чотири основні класи: 1) ві-
таміни аліфатичного ряду (С, В15 та ін.); 2) вітаміни гетероциклічної
будови (В1, В2, РР, Е та ін.); 3) вітаміни ароматичного ряду (К, Р,
ПАБК та ін.); 4) вітаміни аліциклічної будови (А, Д та ін.).
Порушення балансу вітамінів в організмі. Дисбаланс вітамінів
виявляється у формі нестачі (негативний баланс) та надлишку
(позитивний баланс). Часткова нестача вітаміну називається гіпо-
вітамінозом, а украй виражений дефіцит – авітамінозом. Нестачу
одного вітаміну визначають як моногіповітаміноз, а відразу декі-
лькох – як полігіповітаміноз.
Причини гіповітамінозів можуть бути екзогенними та ендогенни-
ми. Екзогенною є, насамперед, аліментарна форма вітамінної недо-
статності, обумовлена нераціональним харчуванням, неправильним
зберіганням і неправильною кулінарною обробкою продуктів.
Іншою, не менше поширеною причиною екзогенних гіповітамі-
нозів, є зміна складу нормальної кишкової флори (дисбактеріоз), яка
спричиняється тривалим та безконтрольним застосуванням хіміоте-
рапевтичних засобів (антибіотиків, сульфаніламідів та ін.).
Ендогенні (вторинні) гіпо- та авітамінози зумовлені такими
причинами:
- частковим руйнуванням вітамінів у шлунково-кишковому трак-
ті внаслідок зміни кислотоутворюючої функції шлунка (вітаміни В1,
В5, С) або порушення утворення транспортних білків (В12);
- порушенням всмоктування і транспорту вітамінів, особливо на
тлі хронічних інфекційних запальних процесів у кишечнику. При не-
достатньому надходженні у верхній відділ кишечника жовчі порушу-
ється всмоктування жиророзчинних вітамінів;
- порушенням внутрішніх перетворень окремих вітамінів у біо-
логічно активні і(або) коферментні форми, яке настає внаслідок
окремих захворювань печінки чи генетично зумовлених дефектів
апоферменту або ферментів синтезу коферментів;
- посиленням розпаду вітамінів в організмі в зв'язку з впли-
вом факторів зовнішнього середовища, під час інфекційно-
токсичних процесів тощо;
427
 - фізіологічно високою потребою у вітамінах (організму, що
росте, вагітних жінок).
Гіпервітаміноз або вітамінна інтоксикація – прояв позитивного
дисбалансу вітамінів, який зумовлюється, як правило, їхнім надлиш-
ковим надходженням в організм. Існує думка, що стан гіпервітаміно-
зу більш характерний для тривалого прийому великих доз жиророз-
чинних вітамінів, які характеризуються вираженою ліпофільністю і
звідси – ймовірністю затримки в організмі. Для водорозчинних ві-
тамінів більш характерною є гостра вітамінна інтоксикація, зумов-
лена одноразовим введенням великої дози вітаміну.
Взаємодія вітамінів
Наявність взаємодії вітамінів на даний час вважається дове-
деною. Встановлено, що кожний, окремо взятий вітамін, у процесі
метаболізму не ізольований від впливу інших вітамінів, що, в ре-
зультаті, позначається на кінцевому ефекті кожного з них.
Розрізняють такі основні прояви взаємодії вітамінів.
І. Вплив одного вітаміну на катаболізм іншого. Наприклад ві-
тамін Е, як антиоксидант, перешкоджає пероксидному окисленню
вітамінів А і F, підвищуючи їхню біологічну активність.
Підтверджено, що вітамін В2 бере участь в обміні тіаміну, пан-
тотенової кислоти, холіну, піридоксину, фолієвої кислоти. Установ-
лено здатність вітаміну С зменшувати витрати вітамінів В1, В2, А, Е,
фолієвої і пантотенової кислот, знижуючи потребу організму в них.
II. Вплив одного вітаміну на утворення коферментних форм ін-
шого, а звідси – на прояв біохімічної функції останнього. При цьому
взаємодія одних вітамінів має синергетичний характер, а інших – ан-
тагоністичний. Так, похідні вітаміну В2 входять до складу ферментів,
які каталізують утворення із піридоксину піридоксальфосфату. Ко-
баламін та аскорбінова кислота сприяють утворенню коферментної
форми фолієвої кислоти.
Антагоністичні (негативні) взаємовідносини в утворенні кофе-
рментних форм властиві тіаміну і піридоксину, які в процесі пере-
творення в активні фосфорильовані похідні – ТДФ (ТПФ) та
ПАЛФ – конкурують за АТФ. Нікотинамід, рибофлавін та пантоте-
нова кислота конкурують між собою в реакціях сполучення з адені-
ловою кислотою під час утворення коферментів-динуклеотидів.
III. Спільна участь вітамінів у єдиному біохімічному процесі. Про-
яви цього типу взаємодій є найчисленнішими. Наприклад, відзначається
спільна участь вітамінів А, В2, В6 і В5 в утворенні та регенерації родоп-
сину, тобто в біохімічному акті зору. Фолієва та аскорбінова кислоти і,
можливо, піридоксин беруть участь у біохімічному процесі, пов'язаному
з проліферацією клітин крові. Цілий комплекс вітамінів (В1, В2, В3, РР,
ліпоєва кислота) у сполученні з відповідними білками входять у струк-
туру поліферментних комплексів піруватдегідрогенази та α-кетоглута-
ратдегідрогенази, що забезпечують перетворення кетокислот в органі-
змі. Ще одним класичним прикладом позитивної взаємодії є участь ас-
корбінової кислоти і природних біофлавоноїдів (вітамін Р) в утворенні
сполучної тканини та в регуляції проникності капілярів.
428
 Наведені приклади свідчать про необхідність урахування взає-
модії окремих вітамінів у разі сумісного їх застосування. З іншого
боку, накопичений теоретичний матеріал став підгрунтям для ство-
рення ефективних полівітамінних препаратів, номенклатура яких на
сьогоднішній день становить понад 100 найменувань.
Антивітаміни
Антивітаміни – речовини різноманітної хімічної природи, які
обмежують використання вітамінів в організмі і виявляють проти-
лежну їм дію. Механізм дії антивітамінів у більш вузькому значенні
трактується як антикоферментний. Це означає, що антивітаміни, як
аналоги вітамінів, заміщують коферменти (похідні вітамінів) у фер-
ментних системах, але не здатні виконувати їхньої функції. У цьому
випадку антивітаміни є антиметаболітами.
Крім подібних за структурою, є ще речовини, головним чином
біологічного походження, які, впливаючи на вітаміни, частково або
повністю позбавляють їх біологічної активності. Це, наприклад, фе-
рмент тіаміназа (руйнує молекулу тіаміну), аскорбіназа (руйнує ас-
корбінову кислоту), білок авідин (зв'язує та інактивує біотин) та ін.
Антивітаміни використовують у медицині для лікування різних
захворювань, у тому числі пухлинних, у разі бактеріальних інфекцій, а
також для створення експериментальних авітамінозів (табл. 16).

Таблиця 16
Антивітаміни
Вітаміни Антивітаміни Механізм дії Практичне за-
антивітамінів стосування
антивітамінів
Нафтохінони Кумарини Антивітаміни заміщують Застосовуються
(вітамін К) (дикумарол, нафтохінони в біохімічних для профілакти-
тромексан та процесах і блокують утво- ки та лікування
ін.) рення протромбіну, прокон- тромбозів при
вертину та інших факторів різних захворю-
згортання крові в печінці ваннях
Ніацин Ізоніазид (гід- Антивітаміни включають- Застосовують
(В5, РР) разид ізоніко- ся замість нікотинаміду в для лікування
тинової кисло- структуру НАД та НАДФ з туберкульозу,
ти) та його по- утворенням несправжніх оскільки виявляє
хідні коферментів, не здатних туберкулостатич-
брати участь в окислюва- ний ефект
льно-відновних реакціях та
інших процесах (реплікації
та репарації). Ця дія вияв-
ляється в тих клітинах, ку-
ди здатний проникати ан-
тивітамін, наприклад, у ту-
беркульозну паличку

429
 Продовження табл. 16
Вітаміни Антивітаміни Механізм дії Практичне за-
антивітамінів стосування
антивітамінів
Фолацин Птеридини Антивітаміни витісня- Застосовують
(фолієва кис- (аміноптерин, ють фолієву кислоту з для лікування
лота) аметоптерин фолатзалежних фермен- лейкозів (галь-
або метотрек- тів, блокуючи цим синтез мують інтенсив-
сат) нуклеотидів і нуклеїнових не утворення при
кислот, що виявляється в цих захворюван-
гальмуванні ділення клі- нях лейкоцитів
тин. Найбільш виразна у кістковому мо-
дія спостерігається на зку) і пухлинних
клітинах, які діляться захворювань (га-
льмують ділення
пухлинних клі-
тин)
Парааміно- Сульфаніламі- Антивітаміни включа- Застосовують
бензойна ди та їх похідні ються замість ПАБК у для лікування
кислота (норсульфазол, структуру фолієвої кисло- інфекційних за-
(ПАБК) стрептоцид, ти, що синтезується в мік- хворювань
фталазол, су- роорганізмах, блокують
льфапіридазин функції коферментів фо-
та ін.) лієвої кислоти і, як наслі-
док, розмноження чутли-
вих до сульфаніламідів
мікроорганізмів
Тіамін (В1) Гідрокситіамін, Антивітаміни заміщують Застосовують в
піритіамін коферменти тіаміну у фе- експериментах
рментативних реакціях та, для створення
можливо, в нейромедіа- тіамінової недо-
торних процесах статності
Рибофлавін Дихлоррибоф- Антивітамін заміщує ко- Застосовують в
(В2) лавін ферменти рибофлавіну у експериментах
ферментативних реакці- для створення
ях, що призводить до гіпо- або арибо-
розвитку рибофлавінової флавінозів
недостатності
Піридоксин Дезоксипіридо- Антивітамін заміщує пі- Застосовується в
(В6) ксин ридоксалеві коферменти експериментах
у ферментативних реак- для створення
ціях та спричиняє піридо- піридоксинової
ксинову недостатність недостатності
Пантотенова Гомопантоте- Антивітаміни заміщують Застосовують в
кислота (В3) нова кислота, пантотенові коферменти експериментах
ω-метилпанто- у ферментативних реак- для створення
тенова кислота ціях та спричиняють де- пантотенової не-
фіцит пантотенової кис- достатності
лоти в організмі

430
 Жиророзчинні вітаміни
У живих організмах чотири жиророзчинні вітаміни (А, Д, Е, К)
утворюються шляхом сполучення залишків п'ятивуглецевого вугле-
водню ізопрену (2-метилбутадієну), а вітамін F

являє собою суміш полієнових карбонових кислот, головним чином

рослинного походження. Незалежно від джерела надходження всі ві-
таміни, розчинні в жирах, характеризуються рядом загальних рис
механізму дії та метаболізму.
1. Завдяки високій ліпофільності вітаміни А, Д, Е, К вбудову-
ються до складу ліпідної фракції клітинних і субклітинних мембран,
забезпечуючи її функціонування, тобто вони є мембрано-актив-
ними речовинами.
2. Важливою ланкою регуляторної дії жиророзчинних вітамінів
вважають їх вплив на обмін специфічних білків. З'ясовано, що вони
залучаються до контролю за біосинтезом білка на генетичному рівні,
стимулюючи ДНК-залежний синтез відповідної РНК, впливаючи на
молекулу гена-регулятора. В цілому ліповітаміни виявляють вираз-
ну анаболічну дію, стимулюючи біосинтез білків.
3. Однією із загальних закономірностей біологічної дії жиророз-
чинних вітамінів є їхня участь в окислювально-відновних процесах,
у тому числі в переносі електронів, що обумовлює їхню роль в енер-
гетичному обміні.
Належність вітамінів до однієї групи, що визначається спільністю
фізико-хімічних властивостей, зумовлює також деякі загальні риси їх
обміну: а) всмоктування жиророзчинних вітамінів безпосередньо по-
в'язане із перетравлюванням і всмоктуванням жирів, тому їх засвоєн-
ня залежить від наявності жовчі та ліпази; б) транспорт ліповітамінів
після всмоктування із кишечника здійснюється у складі хіломікронів;
в) перенесення більшості вітамінів цієї групи кров'ю відбувається
в комплексі з білками-переносниками; г) ліповітаміни здатні депону-
ватися в різних внутрішніх органах у великих кількостях, тому їхня від-
сутність у їжі може не проявлятися протягом багатьох місяців.
Вітамін А (ретинол, каротиноїди, антиксерофтальмічний
фактор, вітамін росту)
Під назвою вітамін А об'єднується група похідних рослинних пі-
гментів – каротинів (від лат. carota – морква). Найбільше значення
мають ретинол (від лат. retina – сітківка) або вітамін А1, виділений із
печінки морських риб, і дегідроретинол, або вітамін А2, який міс-
титься в печінці прісноводних риб:

431
 З хімічної точки зору ретинол являє собою циклічний ненаси-
чений одноатомний спирт, який складається із шестичленного кі-
льця (β-іонона), двох залишків ізопрену та первинної спиртової
групи. Вітамін А2 відрізняється від А1 наявністю додаткового по-
двійного зв'язку в положенні 3-4 кільця циклогексану. Вітаміни А1
і А2 мають однакову біологічну дію і фізико-хімічні властивості,
проте вітамін А2 є менш активним.
Активністю вітаміну А у ссавців володіють також рослинні α-,
β- і γ-каротини та невелика кількість інших каротиноїдів. Каротини, як
провітаміни (попередники) вітаміну А, у печінці та слизовій оболонці
тонкого кишечника зазнають під впливом ферменту каротинази окис-
лювального розщеплення з утворенням ретинолу. За біологічною цін-
ністю для людей основним є β-каротин, який складається з двох β-іо-
нонових кілець, об'єднаних 18-вуглецевим ланцюгом, і тому при його
окисленні утворюються 2 молекули вітаміну А. Каротини ефективні
при вживанні з їжею, якщо в організмі не порушений процес їх пере-
творення у вітамінну форму.
Біологічна дія вітаміну А. Біологічно активними формами вітамі-
ну А в організмі людини і тварин є ретинол (вітамін А – спирт), рети-
наль (вітамін А – цис-, транс-альдегіди), ретиноєва кислота та їх ефі-
ропохідні. Більшість похідних вітаміну А знаходяться в організмі
в трансконфігурації і лише в сітківці ока утворюються цис-ізомери.
Кожний із цих різновидів вітаміну А має біологічну активність та віді-
грає певну роль у забезпеченні окремих ланок метаболізму, чим, зок-
рема, і пояснюється широкий спектр біологічної дії ретинолу: 1) регу-
лює нормальний ріст і диференціацію клітин організму, що розвива-
ється (ембріона, молодого організму); 2) регулює ділення та дифере-
нціацію тканин, які швидко проліферують – хряща, кісткової тканини,
сперматогенного епітелію та плаценти, епітелію шкіри та слизових,
перешкоджає їх ороговінню; 3) бере участь у процесах біологічного
окислення, завдяки наявності в молекулі подвійних зв'язків, які забез-
печують перенесення водню та кисню в клітині, гальмує аномальну
активацію процесу пероксидації ліпідів; 4) відіграє важливу роль у
підтриманні адекватного імунного та гематологічного статусу органі-
зму, беручи участь у синтезі специфічних та неспецифічних факторів
захисту (імуноглобулінів, інтерферону, лізоциму та ін.), а також фак-
торів згортання крові та інших речовин глікопротеїнової природи.
Вважають, що дія вітаміну А в даному випадку спрямована, переду-
сім, на процеси глікозування білків, а не на синтез поліпептидних лан-
цюгів; 5) однією з важливих та найбільш вивчених функцій вітаміну А
є його участь в утворенні світлочутливих пігментів сітківки ока (зоро-
вого пурпуру), які забезпечують процеси світло- та кольоросприйнят-
тя. Сітківка ока людини містить 2 типи клітин – палички та колбочки.
Палички реагують на освітлення низької інтенсивності (сутінковий
або нічний зір), колбочки функціонують при денному освітленні, за-
безпечуючи здатність розрізняти кольори та відтінки. У мембрані па-
личок знаходиться складний білок хромопротеїнової природи – родо-
псин, у колбочках – йодопсин. Обидва пігменти складаються з білка
432
опсину і 11-цис-ретиналя. Кванти світла, які поглинаються родопси-
ном (або йодопсином), викликають фотоізомеризацію 11-цис-ре-
тиналя в 11-транс-ретиналь, після чого відбувається дисоціація ком-
плексу транс-ретиналя й опсину, і пігмент знебарвлюється. Фотоізо-
меризація і наступна дисоціація комплексу призводять до місцевої де-
поляризації мембрани і виникнення електричного імпульсу, який роз-
повсюджується по нервовому волокну до зорових аналізаторів.
Потім відбувається повільна або швидка регенерація вихідного
пігменту (рис. 87).

Рис. 87. Схема перетворення родопсину в сітківці ока

При відщепленні ретинолу від родопсину частина його руйну-
ється, тому для ресинтезу молекули родопсину потрібні нові моле-
кули вітаміну А. Якщо їх немає, то утворення пігменту гальмується і
людина втрачає здатність бачити в сутінках, тобто розвивається «ку-
ряча сліпота».
Недостатність вітаміну А. Найбільш ранньою ознакою гіповіта-
мінозу є порушення темнової адаптації та нічна сліпота. У молодому
віці можлива затримка росту, втрата маси тіла, зниження резистен-
тності до інфекцій. Порушення епітелізації, зокрема надлишкове
ороговіння, призводить до появи сухості шкіри, слизових, а з боку
органів зору – до сухості рогівки (ксерофтальмії). У цих випадках
знижується бар'єрна функція покривних тканин, що полегшує прони-
кнення інфекції. Ураження епітелію рогівки ока призводить до кера-
томаляції (розм'якшення рогівки), в результаті якої може утворити-
ся більмо (стійке помутніння рогівки та повна втрата зору).
Джерела вітаміну А. Лікарські препарати. Вітамін А є тільки в про-
дуктах тваринного походження. Особливо багаті на нього печінка
риб і тварин, ікра, вершкове масло, яйця, незбиране молоко, смета-
на. Каротиноїди містяться в рослинних продуктах: листі шпинату,
салату, петрушки, плодах рослин, що мають жовтогаряче забарвлен-
ня – морква, томати, перець, шипшина, персики, абрикоси та ін.

433
 З лікувальною метою використовують переважно синтетичні
препарати вітаміну А – ретинолу ацетат і ретинолу пальмітат – у ви-
гляді масляних розчинів, драже і таблеток; препарати на основі каро-
тиноїдів, переважно у вигляді β-каротину та синтетичних ретиноїдів.
Основними показаннями для лікарського застосування вітаміну А та
його аналогів служать гіпо- та авітамінози, деякі захворювання очей,
ураження та захворювання шкіри, інфекційні захворювання. Їх засто-
совують також для стимуляції росту та розвитку в дітей, в комплекс-
ній терапії хронічних бронхолегеневих захворювань, запальних і еро-
зивно-виразкових ураженнях шлунка і кишечника тощо.
Вітамін Д
(кальцифероли, антирахітичний вітамін)
Вітамін Д (кальциферол – тобто той, що несе кальцій, грецьк.) –
групове позначення похідних стеролів рослинного і тваринного похо-
дження, які характеризуються антирахітичною дією. Відомо більше
6 вітамерів вітаміну Д, із яких найбільш активними для людини і тва-
рин вважаються вітамін Д2 (ергокальциферол) і вітамін Д3 (холекаль-
циферол). Ергокальциферол синтезується в наземних рослинах, мор-
ських водоростях, а також фіто- та зоопланктоном із попередника
(провітаміну) – ергостерину. Шкіра людини і тварин продукує лише ві-
тамін Д3 із провітаміну 7-дегідрохолестерину. Для перетворення прові-
тамінів у вітамінні форми необхідне опромінення ультрафіолетовим
світлом (з довжиною хвилі 290–315 нм), під впливом якого відбуваєть-
ся розрив зв'язку між 9-м і 10-м вуглецевими атомами кільця В.

434
 Тривала дія УФ-променів на шкіру людини не тільки не поси-
лює перетворення провітаміну у вітамін Д3, але навіть пригнічує цей
процес та призводить до утворення неактивних метаболітів.
Біологічна дія вітаміну Д. Біологічно активні форми вітаміну Д
утворюються в організмі під час метаболізму. Спочатку в печінці
утворюється малоактивний 25-гідроксикальциферол (кальцидіол), а
потім уже з нього в нирках утворюється 1,25-дигідроксикальциферол
(кальцитріол) і 24,25-дигідроксикальциферол – 24,25(OH)2–Д3. Про-
цес перетворення кальцидіолу в кальцитріол регулюється паратгор-
моном паращитовидних залоз. 1,25-Дигідроксикальциферол і 24,25-
дигідроксикальциферол сьогодні прийнято розглядати як гормони-
регулятори багатьох функцій в організмі людини.
Основна функція вітаміну Д – регуляція мінерального обміну, а
саме обміну кальцію та фосфору. Ця регуляція ґрунтується на трьох
процесах, у яких бере участь вітамін Д: 1) транспорт іонів кальцію і
фосфату через епітелій слизової тонкого кишечника при їх всмокту-
ванні; 2) мобілізація кальцію з кісткової тканини; 3) реабсорбція каль-
цію і фосфору в ниркових канальцях.
Механізм дії метаболітів вітаміну Д (кальцитріолу і 24,25(OH)2–
Д3) на процеси всмоктування кальцію і фосфатів пов'язаний із гено-
мним ефектом. Мабуть, ці сполуки, подібно до стероїдних гормонів,
діють на рівні регуляції транскрипції. Відомо, що вони після взаємо-
дії зі специфічними внутрішньоклітинними рецепторами, можуть
надходити до ядра, дерепресувати гени та цим стимулювати синтез
білків, насамперед тих, що беруть участь у транспорті кальцію і фос-
фатів через епітеліальні клітини слизової кишечника та клітини ка-
нальців нирок (так званих кальційзв'язуючих білків), а також білків
кальбідінів у клітинах слизової кишечника, які зв'язують надлишок
кальцію і захищають клітини від його пошкоджуючого впливу.
Обидва метаболіти активують процеси диференціації і проліфе-
рації хондроцитів і остеобластів кісток. Причому вітамін Д не тільки
забезпечує мінералізацію кісткової тканини, але і впливає на синтез
у остеобластах специфічної органічної матриці – колагену. Утво-
рений при цьому колаген, відрізняється певною «недозрілістю», що
є необхідною умовою для відкладення фосфорнокальцієвих солей,
тобто мінералізації кісток. Для нормального розвитку і функції кіс-
ток необхідна одночасна дія на їх метаболізм і кальцитріолу, і
24,25(OH)2–Д3. Кальцитріол у фізіологічних концентраціях сприяє
відкладенню кальцію в клітинах кісткової тканини; при підвищенні
концентрації у плазмі крові він підсилює мобілізацію кальцію з кіс-
ток. Його розцінюють як «аварійний» гормон, який діє при вираже-
ній гіпокальціємії, швидко відновлюючи нормальний рівень кальцію
шляхом активації всмоктування його з кишечника і резорбції кісток.
24,25(OH)2–Д3 і в фізіологічних, і в підвищених кількостях спри-
чиняє зростання вмісту Са2+ у кістковій тканині, не викликаючи її ре-
зорбції. Його розцінюють як гормон, який діє в умовах нормокальці-
ємії і забезпечує нормальний остеогенез та мінералізацію кісток.

435
 В цілому, вплив вітаміну Д на обмін кальцію і фосфору спрямо-
ваний на підтримку фосфорнокальцієвого гомеостазу. Відомо, що
в крові підтримується співвідношення Са : Р = 2:1, тому порушення
всмоктування кальцію або зниження його реабсорбції неминуче при-
зводить до втрати організмом фосфатів.
Спектр біологічної дії вітаміну Д не обмежується лише регуляці-
єю мінерального обміну. Рецептори до його метаболітів виявлені в
багатьох органах і тканинах, що дозволило довести участь вітаміну Д
і в інших життєво важливих процесах.
1) Він бере участь у регуляції проліферації і диференціації
клітин усіх органів і тканин, у тому числі клітин крові, імуноком-
петентних клітин.
2) Є одним із основних регуляторів обмінних процесів в органі-
змі, беручи участь у синтезі рецепторних білків, ферментів, гормо-
нів, причому не тільки кальційрегулюючих, але і тиреотропіну, глю-
кокортикоїдів, пролактину, гастрину, інсуліну та ін.
3) Бере участь в утворенні АТФ. З одного боку, вітамін Д впли-
ває на процеси тканинного дихання, зокрема, на окислення вуглево-
дів: регулює обмін лимонної кислоти і сполучені з ним реакції ЦТК.
З іншого боку, вітамін Д, впливаючи на накопичення Са2+ мітохонд-
ріями, регулює спряження окислення та фосфорилювання в ланцюгу
тканинного дихання.
4) Впливає на структуру і функціональну активність мембран клі-
тин і субклітинних структур. Цей ефект носить негеномний характер і
пов'язаний, мабуть, з активацією мембранних фосфоліпаз (фосфолі-
пази А2), включенням кальцієвих регуляторних механізмів, активацією
перекисного окислення мембранних ліпідів (прооксидантний ефект).
Недостатність вітаміну може спостерігатися у разі дефіциту
вітаміну Д в їжі (звичайно у дітей при штучному вигодовуванні),
недостатнього сонячного опромінення («хвороба підвалів»), за-
хворювання нирок і недостатньої продукції паратгормону (пору-
шення гідроксилювання в нирках). Важливою ознакою Д-вітамін-
ної недостатності є порушення утворення кісткової тканини вна-
слідок зниження вмісту в ній кальцію і фосфору. При цьому мат-
рикс кістки росте, а кальцифікація затримується. У результаті цих
змін розвивається остеопороз, кістки втрачають свою твердість,
відбувається їх розм'якшення – остеомаляція і, як наслідок, дефо-
рмація скелету. Ця сукупність симптомів характерна для дефіциту
вітаміну Д в ранньому дитячому віці і відома під назвою рахіт. У
дорослих може спостерігатися остеомаляція і карієс (особливо у
жінок під час вагітності).
При гіпервітамінозі Д виникає гіперкальціємія і гіперфосфате-
мія внаслідок демінералізації кісткової тканини, активації процесів
всмоктування Са2+ у кишечнику і реабсорбції в нирках. Резорбція кіс-
ток проявляється спонтанними переломами, а гіперкальціємія веде
до кальцинозу внутрішніх органів (через погану розчинність каль-
цію) – судин, легенів, нирок тощо.

436
 Джерела вітаміну Д. Лікарські препарати. Риб'ячий жир, верш-
кове масло, жовток яйця, печінка тварин, молоко і молочні продук-
ти, дріжджі, рослинні олії – джерела вітаміну Д для людини.
Як ліки використовують препарати ерго- і холекальциферолу і
синтетичні речовини – аналоги вітаміну Д і його метаболіту кальци-
тріолу. Призначення препаратів показане при профілактиці та ліку-
ванні рахіту і рахітоподібних станів, які потребують корекції фосфо-
рно-кальцієвого обміну, лікування захворювань нирок, печінки, де-
яких форм туберкульозу тощо.
Вітамін Е
(токофероли, антистерильний вітамін)
Токофероли – група вітамінів, здатних запобігати розвитку без-
пліддя у тварин та підтримувати функцію розмноження (tocos - по-
томство, phero - несу, грецьк).
Вітамін Е та його аналоги являють собою похідні хроману, що
складається з кільця бензолу і γ-дегідропірану. В основі хімічної бу-
дови токоферолів лежить спирт токол (у ядрі хроману водень біля С6
заміщений на –ОН-групу, а в положенні С2 – на метильну групу і бо-
ковий ізопреноїдний ланцюг –С16Н33) – 2-метил-2-(4′,8′,12′-триметил-
тридецил)-6-хроманол:

Токофероли відрізняються один від одного кількістю і розта-

шуванням метильних груп у бензольному кільці і позначаються лі-
терами грецького алфавіту – α, β, γ, δ. Найбільш активним є α-
токоферол, який містить 3 метильні групи в 5, 7 і 8 положеннях
хроманового ядра. Характерно, що зменшення кількості метильних
груп у ядрі, а також заміна або вкорочення бічного ланцюга супро-
воджуються зниженням біологічної активності токоферолів.
Біологічна дія вітаміну Е. За загальноприйнятими сучасними
уявленнями головна функція токоферолів полягає в тому, що вони
служать антиоксидантами відносно ненасичених ліпідів. Завдяки на-
явності в молекулі лабільного атома водню α-токоферол взаємодіє з
пероксидними радикалами ліпідів, відновлюючи їх у гідропероксиди
і перериваючи, таким чином, ланцюгову реакцію пероксидації:

437
 Утворений вільнорадикальний продукт токоферолу є малоактив-
ним і вступає в реакцію рекомбінації з утворенням димерних і триме-
рних форм α-токоферолу и α-токоферилхінону, які підлягають екс-
креції. Інакше кажучи, він зупиняє процес утворення перекисів ліпідів
у клітинних мембранах, зберігаючи цим їх цілісність і функціональну
активність. На рівні клітинних мембран існує тісний взаємозв'язок між
токоферолом і селеном у регуляції пероксидного окислення ліпідів,
оскільки селен є кофактором глутатіонпероксидази, яка інактивує гід-
ропероксиди ліпідів. Як антиоксидант α-токоферол виявляє також та-
ку дію: 1) гальмує процеси агрегації тромбоцитів за рахунок обмежен-
ня процесу утворення ендоперекисів, попередників простагландинів;
2) попереджує окислення вітаміну А, що забезпечує збереження його
біологічних властивостей; 3) захищає від окислення сульфгідрильні
групи різних білків, у тому числі ферменти, захищає залізо, яке вхо-
дить до складу гемпротеїнів і негемінових білків; 4) бере участь у про-
цесах тканинного дихання як можливий переносник електронів, або
опосередковано, через захист тіолових ферментів (зокрема КоАSН)
від окислення і завдяки впливу на синтез і збереження убіхінону, цито-
хромів, залізосірчаних білків. Можливо, є й інші сторони дії токоферо-
лів на зазначені процеси, але поки вони ще не розкриті.
Є дані про взаємодію вітаміну Е с негістоновими хромосомними
протеїнами, завдяки чому він може брати участь у регуляції експресії
генів і в синтезі відповідних білків, наприклад колагену, скорочуваль-
них білків скелетних, гладких м'язів, м'язу міокарда, ферментних біл-
ків печінки тощо.
Недостатність токоферолу. Більшість проявів недостатності то-
коферолу залежить від припинення гальмуючої дії вітаміну на ауто-
окислення ненасичених жирних кислот, які входять до складу клітин-
них і субклітинних мембран (антиоксидантна гіпотеза): гемолітична
анемія у недоношених дітей; атрофія сім'яників та безпліддя; роз-
смоктування плоду в ранній період вагітності; м'язова дистрофія, що
супроводжується втратою внутрішньоклітинних азотистих компоне-
нтів і білків м'язів (за рахунок вивільнення лізосомальних гідролаз
через дефект мембрани лізосом).
З мембранною патологією, ймовірно, пов'язане утворення ді-
лянок некрозу в печінці, тканинах мозку, особливо мозочку, які спо-
стерігаються при авітамінозі Е.
Джерела вітаміну Е. Лікарські препарати. Найбільш багаті на
вітамін Е рослинні олії: соняшникова, кукурудзяна, бавовняна, олив-
кова. Особливо високий його вміст в олії, одержаній із зародків пше-
ниці, вівса; а також у зеленому горошку. Продукти тваринного похо-
дження, у тому числі молочні, бідні на токоферол.
Випускають препарат синтетичного α-токоферолу ацетату в олії
для внутрішнього прийому і для внутрішньом'язових ін'єкцій. Його
використовують як антиоксидант при м'язових дистрофіях, пору-
шенні репродуктивної функції у жінок і чоловіків, гемолітичній ане-
мії у немовлят, у комплексній терапії серцево-судинних захворювань,
хворобах очей, печінки і т.ін.
438
 Вітамін К
(нафтохінони, антигеморагічний вітамін,
вітамін коагуляції)
Вітамін К за хімічною природою є хіноном з боковим ізопреної-
дним ланцюгом. Існує два ряди вітаміну К: філохінони К1-ряду і ме-
нахінони – вітаміни К2-ряду. Перші знаходяться в рослинах, другі си-
нтезуються бактеріями кишечника. Вітамін К1 (2-метил-3-фітил-1,4-
нафтохінон):

Вітамін К2 (2-метил-3-дифарнезил-1,4-нафтохінон):

Крім вітамінів К1 і К2 деяким іншим похідним нафтохінону та-

кож притаманні вітамінні властивості і висока біологічна активність.
Зокрема, синтетичний аналог вітаміну К, позбавлений бокового ла-
нцюга в положенні 3, позначається як вітамін К3 (менадіон, або 2-ме-
тил-1,4-нафтохінон). На його основі були синтезовані десятки роз-
чинних у воді похідних, які знайшли широке застосування в медичній
практиці (вікасол, синкавіт та ін.):

В організмі вітамін К3 і його похідні перетворюються на вітамі-

ни К2-ряду.
Біологічна дія вітаміну К. Основною активною формою вітаміну
К є менахінон МК-4, який утворюється в тканинах з нафтохінонів рос-
линного і бактеріального походження.

439
 Найбільш вивчена функція вітаміну К – його зв'язок із процесом
згортання крові. Він необхідний для синтезу в печінці білкових фак-
торів коагуляції: протромбіну (фактор II), проконвертину (фактор
VII), фактора Крістмаса (IX), фактора Стюарта (X). Вітамін К спри-
яє включенню додаткових карбоксильних груп у залишок глутамату
в молекулі попередника протромбіну. Таким чином завершується
синтез «повної» молекули протромбіну, тобто її посттрансляційна
модифікація. Приєднання додаткових групп –СОО– є необхідним для
оптимального зв'язування Са2+, який активізує перетворення про-
тромбіну в тромбін:

Припускають, що роль вітаміну К у цьому процесі зводиться

або до транспорту НСО3-іонів, що включаються в γ-положення за-
лишку глутамінової кислоти, або до активації водню біля γ-вуглеце-
вого атома глутамінової кислоти, або до активації одного з ензимів
реакції карбоксилювання.
Істотним є те, що білки згортання, які не зазнали карбоксилю-
вання, не можуть виконувати властивих їм ферментативних функцій.
Мабуть, аналогічної посттрансляційної модифікації зазнають і
інші фактори згортання крові, а також деякі білки. Взагалі вітамін К
виявляє багатобічну анаболічну дію відносно білкового обміну.
Дані останніх років дозволяють вважати, що вітамін К, подібно
до інших жиророзчинних вітамінів, впливає на стан мембран клітин і
субцеллюлярних структур як складова частина ліпопротеїнів цих
мембран. Хіноїдна структура вітаміну К переконливо свідчить на
користь його участі в процесах тканинного дихання й окислювально-
го фосфорилювання, пов'язаних із мембранами мітохондрій, а також
в інших окислювально-відновних процесах.
Недостатність вітаміну К найчастіше розвивається як ендоген-
на, внаслідок порушення утворення його в кишечнику (стерилізація
кишечника сульфаніламідними препаратами або антибіотиками)
або порушення всмоктування (недостатня продукція жовчі або обту-
440
рація жовчовивідних шляхів), а також при захворюваннях печінки. До
недостатності може призвести і використання препаратів з власти-
востями антивітамінів К (наприклад, антикоагулянтів непрямої дії).
Основні ознаки недостатності – кровотеча при невеликих пошко-
дженнях, геморагії у немовлят (до появи мікрофлори в кишечнику).
Джерела вітаміну К. Лікарські препарати. Нафтохінони надхо-
дять в організм людини, головним чином, з їжею рослинного похо-
дження: шпинат, коренеплоди, фрукти, а також синтезуються бакте-
ріями тонкого кишечника. Вміст вітаміну К у звичайних продуктах
харчування значно перевищує мінімальні щоденні потреби і тому не-
достатність цього вітаміну за нормального харчування і фізіологіч-
них умов всмоктування ліпідів – явище рідкісне.
У медичній практиці використовуються препарати вітаміну К1 і
його синтетичні водорозчинні аналоги – вікасол та ін. Призначають
їх при патологічних станах, які супроводжуються гіпопротромбінемі-
єю і кровоточивістю.
Вітаміноподібні жиророзчинні речовини
Вітамін F
(есенціальні ненасичені жирні кислоти)
Вітамін F – сума біологічно активних поліненасичених жирних
кислот (лінолевої, ліноленової, арахідонової), які є аліментарними
незамінними факторами:
СН3–(СН2)4–(СН=СН–СН2)2–(СН2)6–СООН
Лінолева кислота
СН3–СН2–(СН=СН–СН2)3–(СН2)6–СООН
Ліноленова кислота
СН3–(СН2)4–(СН=СН–СН2)4–(СН2)2–СООН
Арахідонова кислота
Фізіологічно активною формою цих кислот є цис-конфігурація.
Вважають, що біологічна активність їх зумовлена наявністю мети-
ленових груп, розділених метиновими містками. Найбільш актив-
ною є арахідонова кислота, однак у продуктах харчування її вміст
дуже незначний. При наявності піридоксину лінолева кислота пере-
творюється в організмі на ліноленову й арахідонову.
Біологічна дія вітаміну F. Полієнові жирні кислоти необхідні:
1) для синтезу в тканинах ліпідів, які входять до складу клітинних
мембран; 2) для біосинтезу простагландинів – тканинних регуля-
торів обміну речовин; 3) для метаболізму холестерину, оскільки
сприяють виділенню його із організму, переводячи нерозчинні
ефіри холестерину в розчинні форми; 4) для заощадження запасів
вітаміну А (захист від окислення). В свою чергу, для збереження
біологічної активності незамінних полієнових жирних кислот по-
трібний токоферол, що перешкоджає їх пероксидному окисленню;
5) для посилення ліпотропної дії холіну.
441
 Недостатність вітаміну F у людини майже не зустрічається, хоча
відомо, що фолікулярний кератоз (надлишкове ороговіння епітелію
шкіри навколо волосяних фолікулів, ламкість і випадіння волосся)
виліковується саме вітаміном F. Ці симптоми нагадують симптоми
недостатності вітаміну А.
Джерела вітаміну F. Лікарські препарати. Вітамін F міститься
в харчових жирах, яйцях, арахісі.
У клініці вітамін F використовується для профілактики відкла-
день холестерину в стінках судин при атеросклерозі, місцево – при
захворюваннях шкіри. Входить до складу гіполіпідемічних препара-
тів лінетол і ліпостабіл.
Убіхінон (коензим Q)
Коензим Q відноситься до надзвичайно поширених кофермен-
тів, звідси його друга назва «убіхінон» (всюди присутній хінон). Усе-
редині клітин убіхінон локалізований винятково в мітохондріях або
в аналогічних їм мембранних структурах бактерій. Джерелом його
утворення в тканинах людини служать мевалонова кислота і продук-
ти обміну фенілаланіну і тирозину. За хімічною природою убіхінон
являє собою 2,3-диметокси-5-метил-1,4-бензохінон з ізопреноїдним
ланцюгом у 6-му положенні:

У різних видів організмів число ізопреноїдних залишків у бічному

ланцюзі може бути від 6 до 10. У тканинах людини і тварин переважає
убіхінон, який містить десять ізопреноїдних одиниць (КоQ10 або УХ10).
Біологічна дія. На цей час вивчено основну коферментну роль
КоQ10. Він виявився обов'язковим компонентом дихального ланцю-
га, здійснюючи в мітохондріях перенесення електронів від флавіно-
вих ферментів на цитохромну систему.
Ознаки недостатності убіхінону для людини не описані, але при
деяких станах відзначається підвищена потреба в ньому.
Для медичного використання отримують синтетичним шля-
хом препарат «Убінон».
Цей лікарський засіб використовується як антиоксидант (завдя-
ки здатності брати участь у редокс-процесах) і антигіпоксант. Осно-
вне застосування знаходить у комплексній терапії хворих на ішемічну
хворобу серця (ІХС).
Водорозчинні вітаміни
Однією з особливостей механізму дії водорозчинних вітамінів є
те, що більшість із них виконують роль коферментів – небілкової ча-
стини складних ферментів. Саме у складі ферментів гідровітаміни
забезпечують нормальне функціонування органів і систем організму,
442
регулюють обмін речовин, функціональний стан ЦНС, трофіку тка-
нин, проникність і стійкість кровоносних судин.
Вітамін В1
(тіамін, антиневритний)
Молекула тіаміну містить біциклічну систему із піримідинового
та тіазолового кілець:

Обидва цикли об'єднуються гідроксиметильною групою піримі-

динового кільця й азотом тіазолового кільця, причому гідроксиме-
тил перетворюється в метиленову групу.
Біологічна дія вітаміну В1 зумовлена, головним чином, його ди-
фосфорним ефіром – тіаміндифосфатом (тіамінпірофосфат, кокар-
боксилаза):

Донором фосфатних груп служить АТФ, що виступає кофакто-

ром ферменту фосфотрансферази.
Найбільш вивченими на сьогодні реакціями, що здійснюються
за участю ТДФ, є такі:
1) Окислювальне декарбоксилювання 2-оксокислот, яке каталі-
зується складними поліферментними комплексами за участю декі-
лькох функціонально зв'язаних коферментів (ТДФ, НАД, ФАД,
КоАSН, ліпоєва кислота). Декарбоксилазний компонент цього ком-
плексу каталізує початкову реакцію, внаслідок якої утворюється зв'я-
заний з ТДФ проміжний метаболіт – «активний альдегід», котрий
надалі сполучається макроергічним тіоефірним зв'язком з КоА:

443
 Подібні перетворення характерні для піровиноградної, α- кето-
глутарової, γ-окси-α-кетоглутарової кислот, розгалужених оксокис-
лот, однак здійснюються вони різними специфічними ферментними
системами. Завдяки цьому ТДФ сприяє утворенню енергії з вуглево-
дів, амінокислот і ліпідів.
2) Транскетолазні реакції переносу гліколевого альдегіду в не-
окислювальну фазу пентозофосфатного циклу. Оскільки цикл обміну
пентозофосфатів є головним джерелом НАДФ⋅Н2 і єдиним джере-
лом рибозо-5-фосфату в клітинах, то безсумнівною є роль ТДФ у ни-
зці найважливіших біохімічних процесів. Це – синтез нуклеотидів,
нуклеїнових кислот, нуклеотидних коферментів за участю рибозо-5-
фосфату і більшість відновлювальних синтезів, які використовують
НАДФ⋅Н2 (синтез стероїдів, жирних кислот, ацетилхоліну, знешко-
дження ліків та отрут і т.ін.).
Окрім вищенаведених ферментних систем, що використовують ТДФ
у якості кофактору, виявлені реакції, компонентом яких є як сам вітамін,
так і його фосфорні ефіри, дисульфідні похідні та тіохром (трициклічна
окислена форма тіаміну). Ці реакції оцінюються з позицій некофермент-
них функцій тіаміну і найбільш вивчені у зв'язку з участю ТДФ і ТТФ у пе-
реносі макроергічних фосфатів (реакції перефосфорилювання).
Не виключено, що один із компонентів системи тіамінфосфатів,
зокрема тіамінтрифосфат, бере участь в процесі проведення нервово-
го імпульсу, регулюючи транспорт катіонів через клітинну мембрану.
Недостатність тіаміну. Ланцюг метаболічних порушень, викли-
каних нестачею тіаміну в клітинах, призводить до патології різних
органів і систем, насамперед серцево-судинної, шлунково-кишкової
і нервової. Порушення активності ферментних систем окислюва-
льного декарбоксилювання оксокислот, а також транскетолази пе-
решкоджає утилізації глюкози на шляху утворення АТФ. Це при-
зводить до ослаблення скорочувальної діяльності міокарда, виник-
нення аритмії, серцевої недостатності, зниження скорочувальної
здатності скелетних та гладких м'язів. Зростає рівень піровиногра-
дної і молочної кислот, тобто розвивається метаболічний ацидоз.
Спостерігаються різка втрата апетиту, зниження секреції шлунко-
вого соку та соляної кислоти (недостатність ацетилхоліну і
НАДФ⋅Н2), атонія, діарея. Порушення з боку нервової системи ви-
являються поступовим зниженням периферичної чутливості, втра-
тою деяких периферичних рефлексів, підвищеною нервовою збуд-
ливістю. У разі тривалої недостатності вітаміну виникають болі в нер-
вових волокнах, атрофія м'язів, паралічі, судоми, кахексія, розлад
вищої нервової діяльності (страх, зниження інтелекту), розвиваєть-
ся захворювання бері-бері.
Джерела вітаміну В1. Лікарські препарати. Організм людини, як
правило, забезпечується вітаміном В1 за рахунок продуктів рослин-
ного (хліб грубого помолу, горох, квасоля) та тваринного (м'ясо, пе-
чінка, нирки) походження.

444
 У медицині використовують різні лікарські форми вільного тіа-
міну і його моно- і диефірів (фосфотіамін і кокарбоксилаза).
Основні показання: гіповітаміноз В1, серцево-судинна патологія,
ускладнення цукрового діабету, захворювання периферичної та
центральної нервової систем, виразкові ушкодження органів ШКТ,
інтоксикації, хронічний алкоголізм тощо.
Вітамін В2 (рибофлавін)
Вітамін В2 являє собою метильоване похідне трициклічної спо-
луки ізоаллоксазину і спирту рибітолу:

Через присутність у молекулі рибофлавіну ізоаллоксазинової

поліциклічної системи він має яскраво-жовте забарвлення і був іден-
тифікований вперше як кофермент жовтого ферменту.
Біологічна дія рибофлавіну. Біологічні форми вітаміну В2 у тка-
нинах представлені вільним рибофлавіном, фосфорильованими по-
хідними вітаміну – флавінмононуклеотидом (ФМН) і флавінаденін-
динуклеотидом (ФАД) і в невеликих кількостях продуктами окис-
лення – люміфлавіном і люміхромом (у сітківці ока):

Основою біологічної дії вітаміну В2 є участь його похідних (го-

ловним чином ФМН та ФАД) в окислювально-відновних реакціях
у складі флавінових ферментів.
Розрізняють два типи хімічних реакцій, які каталізуються цими
ферментами:
1) реакції, в яких фермент здійснює пряме окислення, тобто де-
гідрування вихідного субстрату або проміжного метаболіту за учас-
тю кисню з утворенням пероксиду водню. До ферментів цієї групи
відносяться оксидази амінокислот, альдегідоксидази, ксантинокси-
даза, моноамінооксидаза та ін.

445
 2) реакції переносу електронів і протонів від відновлених піри-
динових коферментів або деяких субстратів окислення (сукцинату,
пірувату, 2-оксоглутарату, α-гліцерофосфату, жирних кислот в міто-
хондріях) на інші проміжні ланки дихального ланцюга (убіхінон, ци-
тохроми). Цей процес поєднаний з генерацією АТФ.
Таким чином, рибофлавін (у вигляді коферментів) необхідний
для забезпечення процесів енергоутворення, для утворення нейро-
медіаторів і їх інактивації; для нормального кровоутворення, оскіль-
ки сприяє синтезу еритропоетину, глобіну, збереженню тетрагідро-
фолієвої кислоти; забезпечення фагоцитуючої активності нейтрофі-
лів, підтримання білкового, вуглеводного та ліпідного гомеостазу;
для обміну вітаміну В6, холіну, В3, амінокислоти фенілаланіну та ін.
Відносно високий рівень вільного вітаміну, а також люміфлавіну та
люміхрому в пігментному шарі сітківки ока свідчить про те, що біо-
логічна роль рибофлавіну реалізується також у функціонуванні зоро-
вого пурпуру, очевидно, завдяки захисту сітківки від пошкоджуючої
дії ультрафіолетового опромінення.
Недостатність рибофлавіну. Симптоми недостатності рибофла-
віну у людини в більшості випадків неспецифічні, і традиційний опис
синдрому включає ураження слизових оболонок губ (хейлоз, ангуля-
рний стоматит), запалення слизової язика (глосит), себорейну екзе-
му на носогубних складках, віках, шкірі обличчя, вушних раковинах,
епітелії шкіри, інших ділянках тіла. Більш специфічними проявами
недостатності рибофлавіну прийнято вважати ураження очей:
кон’юктивіт, сльозотеча, світлобоязнь, зниження світлової та колір-
ної чутливості, посилення васкуляризації склер (вростання судин),
катаракта (помутніння кришталика).
При авітамінозі В2 у людей розвивається загальна м’язова слаб-
кість і слабкість серцевого м’яза, дегенеративні зміни з боку нерво-
вої системи, анемії, виразкові коліти тощо.
Якщо врахувати, що рибофлавін бере участь в окислювальних
процесах, багато з яких протікають з утворенням енергії, то стає
зрозумілим, чому прояви недостатності вітаміну відбиваються, пе-
редусім, на тканинах, які регенерують. Васкуляризація полегшує над-
ходження кисню в центральну безсудинну зону рогівки, компенсуючи
нестачу її дихальної функції, спричинену дефіцитом флавопротеїнів.
Джерела надходження вітаміну В2. Лікарські препарати. Молоко
і молочні продукти забезпечують більше половини добової потреби
у вітаміні В2. Порівняно високі концентрації його містяться в дріж-
джах. З інших харчових продуктів на рибофлавін багаті хліб (з боро-
шна грубого помолу), насіння злаків, яйця, м’ясо, свіжі овочі і фрук-
ти. Частково синтезується мікрофлорою кишечника.
У медичній практиці використовується рибофлавін та кофермен-
тні препарати ФМН (рибофлавінмононуклеотид) і ФАД (флавінат).
Основні області клінічного застосування – офтальмологія, дер-
матологія, гастроентерологія.

446
 Вітамін В3
(пантотенова кислота, пантотен)
Пантотенова кислота (ПАК) – від грецького pantoten – усюди –
похідне β-аланіну і α, γ-дигідрокси-β,β-диметилмасляної кислоти:

N-(α,γ-дигідрокси-β,β-диметилбутирил)-
β-аміно-пропіонова кислота
Біологічна дія. Найбільш вивченими біологічно активними фор-
мами пантотенової кислоти є кофермент А—КоАSH та 4-фосфо-
пантетеїн. В основі хімічної структури КоАSH лежить залишок 3′-фос-
фоаденозин-5′-дифосфату, який сполучається із залишком пантотено-
вої кислоти через ОН-групу в γ-положенні, карбоксильна група якої,
в свою чергу, приєднується ациламідним зв’язком до тіоетаноламіну.

Функціонально активною групою КоАSH є кінцева сульфгідри-

льна група –SH, яка зазнає поперемінного ацетилювання з утворен-
ням ацил-КоА і деацилювання із звільненням КоАSH. Ацил-КоА –
сполука з великим запасом енергії (макроергічна), оскільки містить
макроергічний зв’язок між субстратом переносу – ацильною гру-
пою – і рештою молекули. КоА – основний кофермент у клітинах. За
його участю відбуваються наступні процеси:
1) Ліпогенез: активування ацетату, синтез жирних кислот, синтез
холестерину та інших стероїдних сполук, синтез кетонових тіл.
2) β-Окислення жирних кислот, окислення пірувату і 2-оксоглу-
тарату. Ці процеси забезпечують інтеграцію обміну білків, жирів, ву-
глеводів, а також функціонування основного джерела макроергічних
сполук – ЦТК.
3) Ацетилювання при утворенні ацетилхоліну, ацетилглюкоза-
мінів тощо, знешкодженні біогенних і чужорідних речовин.

447
 4) Синтетичні реакції з використанням сукциніл-КоА (синтез
гема та ін.).
5) Всмоктування багатьох речовин, оскільки утворення тауро- і
глікокон’югатів жовчних кислот відбувається через стадію проміж-
них холілпохідних-КоА.
Інша біологічно активна форма ПАК – 4′-фосфопантетеїн –
утворюється при гідролітичному відщепленні від КоАSH 3′-фосфо-
аденозин-5′-монофосфату. 4′-Фосфопантетеїн є простетичною гру-
пою ацилтранспортуючого білка, що входить до складу мультифер-
ментного комплексу синтетази жирних кислот. Зв’язаний фосфопан-
тетеїн виявлено також у складі ферменту, який розщеплює цитрат
(цитратліазі). Разом з КоАSH він бере участь у численних реакціях
перетворення ацилів і реакціях детоксикації (N-ацетилювання та ін.).
Недостатність ПАК. Симптомокомплекс В3-вітамінної недоста-
тності вивчено на тваринах і людях-добровольцях, оскільки у люди-
ни ознаки гіповітамінозу не виявлені. Відзначались затримка росту,
падіння ваги, порушення серцевої діяльності, зниження резистент-
ності організму (порушення антитілоутворення і недостатність ад-
реналових залоз), неврологічні (синдром жару у ступнях) і гастроін-
тестинальні розлади, ураження шкіри (дерматити, депігментація),
випадіння і посивіння волосся. В цілому порушення обміну вітаміну
В3 супроводжують досить широкий перелік захворювань.
Джерела надходження пантотенової кислоти. Лікарські препара-
ти. Джерелом пантотенової кислоти для людини є кишечні бактерії і
продукти харчування (дріжджі, печінка, курячі яйця, риба, молоко,
м’ясо, бобові і т.ін.).
У клінічній практиці застосовується кальцію пантотенат як засіб
метаболічної терапії при інтоксикаціях отрутами і лікарськими пре-
паратами, ураженні печінки, атонії кишечника, дистрофії серцевого
м’язу, різноманітних неврологічних синдромах (абстинентний синд-
ром, алкогольний делірій), у дерматології (зовнішньо – препарат
«Пантенол» аерозоль).
Вітамін В5
(нікотинова кислота, ніацин,
протипелагричний вітамін, вітамін РР)
За хімічною природою вітамін В5 є нікотиновою кислотою (пі-
ридин-3-карбонова кислота), яка в організмі легко перетворюється
в нікотинамід

Біологічна дія. Участь ніацину в регуляції біохімічних процесів

здійснюється через його коферментні форми – НАД (нікотинаміда-
448
деніндинуклеотид) і НАДФ (нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат).
Функції, виконувані цими коферментами, можна умовно розділити
на три групи:
1. Функція переносників водню в окислювально-відновлюваль-
них реакціях.
НАД і НАДФ є коферментами дегідрогеназ, які беруть участь
у всіх етапах окислення вуглеводів, жирних кислот, гліцерину, аміно-
кислот, включаючи перетворення субстратів у циклі Кребса. Найва-
жливіша біологічна функція нікотинамідних коферментів пов’язана з
їх участю у тканинному диханні, спряженому з синтезом АТФ.
Крім того, відновлена форма НАДФ використовується як донор
водню в синтетичних відновлювальних реакціях (синтез жирних кис-
лот, стероїдів тощо).
2. Субстратна функція (для синтетичних реакцій).
НАД є субстратом для ДНК-лігазної реакції, обов’язкової при
реплікації і репарації.
Він необхідний також для синтезу полі-АДФ-рибози, яка є одним
із регуляторів матричного синтезу нуклеїнових кислот, а у зв’язку із
цим – і біосинтезу білків.
3. Регуляторна функція в якості алостеричного ефектору певних
ферментів циклу Кребса, глюконеогенезу, пентозного шунту.
Нікотинова кислота бере участь у вивільненні гістаміну у ткани-
нах і активації системи кінінів, поліпшує мікроциркуляцію, що сприяє
ослабленню явищ гіпоксії. Доведено активуючий вплив ніацину на
фібринолітичну систему і гіполіпідемічну дію.
Утворення в організмі метильованих похідних вітаміну В5 певним
чином антагоністично впливає на обмін ліпотропних факторів (меті-
онін, холін та ін.), які перешкоджають жировій інфільтрації печінки.
Недостатність вітаміну В5 виявляється симптомокомплексом,
що називається пелагрою (pelle agra – шорстка шкіра, італ.). Найсут-
тєвіші ознаки пелагри: дерматит при підвищеній чутливості шкіри
до впливу ультрафіолетової частини спектру (фотосенсибілізація);
порушення з боку травного тракту (фуксиноподібний язик, діарея,
геморагії на протязі усього травного тракту); деменція (зниження
розумових здібностей, пов’язане з ураженням центральної нервової
системи). При пелагрі майже не змінюється швидкість окислюваль-
них ферментативних реакцій у тканинах. Деякі симптоми пелагри
пояснюються порушенням субстратної функції вітаміну В5, а звідси –
процесів реплікації і репарації при діленні клітин тканин, які швидко
проліферують (шкіра, слизові оболонки та ін.).
Джерела надходження вітаміну В5. Лікарські препарати. Найба-
гатше джерело ніацину – м’ясні продукти, особливо печінка і рос-
линні продукти (зернобобові, висівки, дріжджі). У молоці і яйцях
майже не міститься, хоча ці продукти виявляють антипелагричну
дію за рахунок високого вмісту амінокислоти триптофану – попере-
дника нікотинової кислоти. У дорослих приблизно 3% триптофану
перетворюється в печінці й еритроцитах у ніацин. З 60 мг цієї аміно-

449
кислоти утворюється 1 мг вітаміну В5 за обов’язковою участю кофе-
рментних форм вітамінів В2 і В6.
Нікотинамід і нікотинова кислота використовуються як лікарсь-
кі препарати при пелагрі, а також при дерматитах, ураженнях пери-
феричних нервів, інфекційних захворюваннях. Призначають нікоти-
нову кислоту також при спазмах судин кінцівок, головного мозку і як
гіполіпідемічний засіб при атеросклерозі, захворюваннях печінки.
Вітамін В6
(піридоксин, адермін)
Термін піридоксин об'єднує три близькі речовини – піридоксол,
піридоксаль і піридоксамін. Вони є похідними піридину:

В організмі всі три форми вітаміну можуть переходити одна в одну:

Біологічна дія. Основною метаболічно активною формою вітамі-

ну В6 є фосфорний ефір піридоксалю – піридоксаль-5-фосфат (ПАЛФ).
Обмежену біологічну активність виявляє піридоксамін-5-фосфат
(ПАМФ), що бере участь тільки в реакціях переамінування:

Біохімічні функції піридоксальфосфату:

1) Транспортна: участь у процесі активного перенесення де-
яких амінокислот через клітинні мембрани.
2) Каталітична: піридоксальфосфат є простетичною групою
ряду ферментів, які каталізують найважливіші процеси білкового
обміну, зокрема, перетворення амінокислот шляхом переаміну-
вання (кофермент амінотрансфераз), декарбоксилювання (кофе-
рмент декарбоксилаз), десульфування і рацемізації. Бере участь у
знешкодженні біогенних амінів (кофермент амінооксидаз), у син-

450
тезі складних білків гемпротеїнів (кофермент синтетази δ-аміно-
левулінової кислоти), метаболізмі амінокислоти триптофану (пе-
ретворення її в нікотинову кислоту і серотонін), біосинтезі сфін-
голіпідів, у глікогенолізі (кофактор фосфорилази глікогену) тощо.
На сьогодні встановлені функції понад 50 різноманітних піридок-
сальфосфатних ферментів.
Недостатність вітаміну В6. У дорослих людей специфічний пато-
логічний синдром, зумовлений нестачею піридоксину, не розвива-
ється. Прояви недостатності можливі на фоні лікування ізоніази-
дом – протитуберкульозним препаратом. Спостерігаються нудота,
блювота, глосит, поліневрит, пелагроїдний дерматит, підвищена
збудливість нервової системи.
Піридоксинова недостатність частіше проявляється у немовлят
як наслідок уродженої патології ферментних систем, котрі містять
ПАЛФ, або в умовах незбалансованого штучного годування. До та-
ких ферментопатій належать піридоксинзалежний судомний синд-
ром (зниження синтезу γ-аміномасляної кислоти – медіатора галь-
мування в ЦНС), піридоксинзалежна анемія (порушення В6-залеж-
них реакцій метаболізму порфіринів і гему) та ін.
Джерела надходження вітаміну В6. Лікарські препарати. Надхо-
дить вітамін В6 до організму людини з такими продуктами, як пше-
нична і кукурудзяна мука, крупа, дріжджі, печінка, нирки, м'ясо, риба.
Синтезують його кишкові бактерії.
Основним лікарським препаратом вітаміну В6 є піридоксину гід-
рохлорид. Крім синдромів В6-недостатності препарат рекомендова-
ний до застосування при ускладненнях протитуберкульозної терапії,
токсикозах вагітності, захворюваннях периферичної і центральної не-
рвової систем, у дерматології тощо.
Вітамін ВС, В9, В10
(фолієва кислота, фолацин, птероїлглутамінова
кислота)
Терміни фолієва кислота, фолацин, фолати – взаємозамінні і
характеризують групу сполук зі схожою структурою і функцією
(від лат. folium – листя). Молекула фолієвої кислоти складається
з трьох компонентів: похідного птеридину (2 гетероциклічних кі-
льця: А – піримідину, В – піразину), п-амінобензойної кислоти і
глутамінової кислоти:

451
 Біологічна дія фолацину. У тканинах під впливом редуктази фо-
лієва кислота відновлюється в 5, 6, 7 і 8 положеннях і перетворюєть-
ся на тетрагідрофолієву (фолінову, фолінієву) кислоту, яка у 100 разів
активніше фолієвої і називалася ще цитроворум-фактором.

Тетрагідрофолієва кислота – переносник одновуглецевих

груп: метильної (–СН3), метиленової ( –СН2– ), формільної
( ), формімінної ( ), оксиметильної (–СН2ОН), мете-

нільної ( ). У їхньому переносі беруть участь атоми N5 і N10,

причому всі коферменти взаємоперетворюються один в одного. За
участю фолієвої кислоти відбувається синтез азотистих основ нуклео-
тидів і нуклеїнових кислот, метіоніну, гліцину, креатину та ін. Найбі-
льше виразно фолацин стимулює еритропоез, лейкопоез, тромбопоез,
оновлення білків у тканинах, які швидко регенерують.
Недостатність фолієвої кислоти проявляється розвитком різних
видів злоякісних анемій – макроцитарної, спру, Аддісона-Бірмера;
лейко- і тромбопеній, що пов'язано з пригніченням проліферації
кровотворних клітин. Спостерігаються також зміни слизових оболо-
нок; у дітей – гіпотрофія, відставання в рості.
Джерела надходження фолієвої кислоти. Лікарські препарати.
Фолієва кислота широко розповсюджена в живій природі. На неї
багаті продукти рослинного (салат, капуста, томати, шпинат) і
тваринного (печінка, м'ясо, яєчний жовток) походження. Ще одним
джерелом фолатів є мікрофлора кишечника, яка здійснює їх синтез.
У медичній практиці застосовують препарати кислота фолі-
єва і кальцію фолінат (аналог ТГФК). Призначають їх при фоліє-
вому дефіциті для стимуляції кровотворення, при порушенні фу-
нкції кишечника; кальцію фолінат, окрім того, використовують
як антагоніст побічних ефектів протипухлинного препарату ме-
тотрексату.
Вітамін В12
(кориноїди, кобаламіни, антианемічний вітамін)
Молекула вітаміну В12 складається з двох частин: кориноїдно-
порфіриноподібної (хромофорної), яка містить кобальт, і нуклеоти-
дної. Циклічна коринова система через пірольні кільця координацій-
но зв'язана з атомом кобальту і за своєю хімічною структурою по-
дібна до порфіринової макроциклічної системи гема.

452
 Нуклеотидна частина представлена 5,6-диметилбензімідазолрибо-
нуклеотидом. Вона сполучена з хромофорною частиною ковалентним
зв'язком через пірольне кільце і координаційно з атомом кобальту.
При виділенні вітаміну В12 отримують його похідне – ціанокоба-
ламін, у структуру якого входить CN-група, сполучена з кобальтом.
Біологічна дія вітаміну В12. У тканинах кобаламін утворює кофе-
рментні форми: метил-кобаламін (метил-В12), дезоксиаденозилко-
баламін (ДА–В12).
Метил-В12 бере участь у реакціях трансметилювання в складі
відповідних ферментів, наприклад, при утворенні метіоніну. У цій
реакції кобаламін діє як синергіст ТГФК, каталізуючи перенесення
метильної групи з N-метил-ТГФК на гомоцистеїн. Здійснюючи ре-
синтез метіоніну, який виступає в організмі донором СН3-угрупу-
вань, метилкобаламін фактично бере участь в утворенні креатину,
адреналіну, ацетилхоліну, азотистих основ нуклеїнових кислот, білків
та інших біологічно активних речовин.
Відомо також, що кобаламін, входячи до складу редуктаз, бере
участь в утворенні коферментних форм фолацину, полегшує його
453
депонування в організмі і тим самим опосередковано забезпечує си-
нтез ДНК і проліферацію кровотворних клітин.
ДА–В12 є коферментом метилмалоніл-КоА-мутази, що каталізує
перетворення метилмалоніл-КоА в сукциніл-КоА. Ця реакція необ-
хідна для згоряння у циклі Кребса залишків жирних кислот з непар-
ним числом вуглецевих атомів. За участю В12-залежної мутази відбу-
вається окислення бокового ланцюга холестерину і вуглецевих ради-
калів ряду амінокислот, а також окислення тиміну.
Недостатність вітаміну В12 часто не є наслідком недостатнього
його споживання з їжею, а зумовлена «неповноцінністю» шлункової
секреції. Для ефективного всмоктування вітаміну В12, який надхо-
дить з їжею, необхідний внутрішній фактор, або фактор Кастла глі-
копротеїнової природи, котрий продукується обгорточними кліти-
нами шлунка. Тому при недостатності шлункової секреції або част-
ковій резекції шлунка можливий вияв гіповітамінозу.
Недостатність кобаламінів проявляється у вигляді мегалоблас-
тичної анемії (порушення дозрівання нормобластів) і перніціозної
анемії (хвороба Аддісона-Бірмера). Крім цього, з’являються скарги
на порушення функцій травного тракту, порушення нервової діяль-
ності, серцево-судинної системи.
Джерела надходження вітаміну В12. Лікарські препарати. Вітамін
В12 міститься в дріжджах, молоці, печінці, нирках. Рослинна їжа бідна
на цю сполуку. Синтезується кишечними мікроорганізмами.
У медичній практиці використовують ціанокобаламін, оксико-
баламін, дезоксиаденозилкобаламін і антианемічний препарат віто-
гепат, який одержують із свіжої печінки великої рогатої худоби.
Ці препарати застосовуються при уроджених порушеннях обміну ві-
таміну В12, злоякісних анеміях, ураженнях спинного мозку і периферичних
нервів. Доцільним є поєднання препаратів кобаламінів з фолієвою кис-
лотою і залізом, необхідних для функціонування кровотворних органів.
Вітамін С
(аскорбінова кислота, антискорбутний вітамін)
Аскорбінова кислота за структурою близька до гексоз і являє со-
бою лактон диєнолгулонової кислоти (γ-лактон-2,3-дигідро-L-гуло-
нова кислота). Вона може окислюватись, віддаючи два атоми водню і
перетворюватися в дегідроаскорбінову кислоту (γ-лактон-2,3-дикето-
L-гулонова кислота):

454
 Зворотний процес каталізує дегідроаскорбатредуктаза за раху-
нок атомів водню відновленого глутатіону (GSН).
Цей процес є оборотним, тому аскорбінова і дегідроаскорбінова
кислоти існують у вигляді редокс-пари.
При подальшому окисленні відбувається розрив лактонного ци-
клу з утворенням метаболітів, які не виявляють С-вітамінної актив-
ності (2,3-дикетогулонова, щавлева, треонова кислоти).
Біологічна дія аскорбінової кислоти пов'язана із її участю в окис-
лювально-відновлювальних реакціях, що зумовлено особливостями
структури і властивістю легко віддавати і приєднувати атоми водню.
Аскорбінова кислота бере участь у наступних процесах біологічного
окислення: 1) гідроксилювання деяких ароматичних амінокислот під
час синтезу медіаторів серотоніну і норадреналіну; 2) гідроксилювання
стероїдів (біосинтез кортикостероїдів); 3) гідроксилювання β-бутиро-
бетаїну під час синтезу карнітину; 4) гідроксилювання залишків проліну
і лізину в проколагені (утворення колагену); 5) гідроксилювання вітамі-
ну Д3 у кальцитріол; 6) відновлення фолієвої кислоти під час утворення
коферментних форм; 7) підтримка сульфгідрильних груп ферментати-
вних білків у відновленому стані, що забезпечує активацію ряду ферме-
нтів (наприклад, сукцинатдегідрогенази, цитохромоксидази, лужної фо-
сфатази та ін.); 8) відновлення іонів Fe3+ до Fe2+ у кишечни-
ку (обов'язкова умова всмоктування заліза), крім того, вивільнення за-
ліза з транспортної форми в крові (комплекс з трансферином), що при-
скорює його надходження у тканини; 9) окислення аскорбінової кислоти
в радикал монодегідроаскорбінової кислоти забезпечує в синергізмі
з α-токоферолом усунення вільних радикалів і, отже – стабільність біо-
логічних мембран; 10) прискорює окислення НАДН2 у реакціях тканин-
ного дихання, окислення глюкози в пентозному циклі (через НАДФ).
Слід зазначити, що в реакціях гідроксилювання аскорбінова кис-
лота, ймовірно, бере участь як кофактор відповідних гідроксилаз.
Таким чином, аскорбінова кислота необхідна для синтезу ней-
ромедіаторів, кортикостероїдів, процесів кровотворення і утворення
гемоглобіну, синтезу колагену – основної міжклітинної речовини
сполучної тканини, нуклеїнових кислот.
Вітамін С позитивно впливає на імунні реакції організму, сприяє
синтезу антитіл, підвищенню реактивності, фагоцитарної активності
лейкоцитів, стійкості організму до захворювань.
Недостатність аскорбінової кислоти. С-Вітамінна недостатність
(гіповітаміноз) найчастіше розвивається у вигляді прихованої (латен-
тної) форми, першими ознаками якої є зміни з боку ЦНС і шкіри: сон-
ливість, загальна слабкість, підвищена втомлюваність, дратівливість,
невизначені болі в ногах, симптоми фолікулярного гіперкератозу, ціа-
ноз губ, обличчя та ін.
Виражена С-вітамінна недостатність, яка зумовлюєтья відсутні-
стю в організмі аскорбінової кислоти (авітаміноз), спричиняє захво-
рювання, що називається цингою або скорбутом. Цинга проявляєть-
ся анорексією, анемією, розхитуванням і випадінням зубів, підшкір-

455
ними крововиливами, набряками і болями в суглобах, ураженням кі-
сток, порушенням регенерації тканин.
Основою всіх цих змін є порушення утворення колагену і хондро-
ітинсульфату (загальмоване утворення оксипроліну), вторинне під-
вищення судинної проникності і зниження згортання крові.
Анемія при цинзі може бути зумовлена порушенням здатності
використовувати запаси заліза, а також вторинними порушеннями
метаболізму фолієвої кислоти.
Джерела надходження аскорбінової кислоти. Лікарські препара-
ти. Аскорбінова кислота є незамінним фактором харчування для
людини, мавпи, морської свинки, індійського плодового кажана,
в організмі яких відсутня біологічна система синтезу цього вітаміну.
Усі рослини і більшість тварин синтезують аскорбінову кислоту
з глюкози. Для людини ж основним джерелом аскорбінової кислоти
є свіжі фрукти й овочі.
Багато вітаміну С у шипшині, перці, салаті, капусті, сирій кар-
топлі, ягодах горобини, чорної смородини, у плодах цитрусових.
Аскорбінова кислота застосовується для лікування гіповітаміно-
зів, стимуляції кровотворення разом із вітамінами ВС, В12 і препара-
тами заліза, для стимуляції регенеративних процесів, ураженнях спо-
лучної тканини, як капілярозміцнюючий засіб, при інфекційних захво-
рюваннях тощо.
Вітаміноподібні водорозчинні речовини
Вітамін Р
(біофлавоноїди, поліфеноли, вітамін проникності)
Вітамін Р (від англ. permeability - проникність) за хімічною при-
родою представлений групою речовин, які містять у своїй структурі
скелет хромону або флавону. Цим пояснюється їх загальна назва –
«біофлавоноїди»:

Характерною особливістю структури біофлавоноїдів є наявність

подвійних зв'язків, а також кето- і гідроксигруп у циклах і в залишках
цукрів, що приєднуються до аглікону.
У рослинах виявлено близько 2000 поліфенольних речовин. Ві-
тамінними властивостями володіють флавони, флавоноли, флаво-
нони, катехіни, антоціани, деякі кумарини та ін. Найбільшою актив-
ністю характеризуються представники флавононів (гесперидин),
флавонів (кверцетин, рутин) і катехінів (епікатехін).
Біологічна дія біофлавоноїдів зумовлена, передусім, їх регуляцією
проникності кровоносних капілярів. Механізм капілярозміцнюючої дії
вітаміну Р остаточно не з'ясований. Існує декілька гіпотез: 1) поліфе-
456
ноли можуть запобігати окисленню катехоламінів, які стимулюють
через гіпофіз продукцію кортикостероїдів, необхідних для підтримки
тонусу прекапілярних сфінктерів; 2) флавоноїди пригнічують актив-
ність ферменту гіалуронідази і тим самим запобігають руйнуванню
гіалуронової кислоти, необхідної для стабілізації міжклітинної речо-
вини сполучної тканини і зміцнення стінок судин; 3) біофлавоноїди –
синергісти вітаміну С у формуванні колагену сполучної тканини. Мо-
жливо, що вітамін Р підсилює антигіалуронідазну активність аскорбі-
нової кислоти, а не сам пригнічує активність ферменту. Крім того,
обидва вітаміни перешкоджають окисленню один одного.
У цілому біологічна дія біофлавоноїдів зумовлена їхньою здат-
ністю до окислювально-відновлювальних перетворень. Цим пояс-
нюється також активація вітаміном Р тканинного дихання, його ан-
тиоксидантні властивості.
Недостатність вітаміну Р в організмі людини і тварин проявля-
ється симптомами підвищеної ламкості і проникності капілярів,
крапковими крововиливами і кровоточивістю ясен.
Джерела надходження. Лікарські препарати. Вітамін Р міститься
у свіжих фруктах і ягодах, ним багаті чорноплодна горобина, чорна
смородина, яблука, виноград, цитрусові, листя чаю та ін.
У медичній практиці застосовуються сумарні Р-вітамінні екст-
ракти з рослинної сировини, індивідуальні флавоноїди (рутин, квер-
цетин), комбіновані препарати, головним чином, з аскорбіновою ки-
слотою (аскорутин, галаскорбін).
Призначають їх при захворюваннях, що супроводжуються під-
вищенням проникності судин, крововиливами, для профілактики
ускладнень при застосуванні антикоагулянтів непрямої дії.
Вітамін Н (біотин)
Біотин являє собою сполуку тіофену і імідазолу (атоми вуглецю
в третьому і четвертому положеннях в них спільні), боковий ланцюг
якої представлений валеріановою кислотою:

У біотинзалежних ферментах молекула біотину ковалентно спо-

лучається з ε-аміногрупою лізину, що знаходиться в активному
центрі. Похідне, що утворюється, назване біоцитином (ε-N-біотиніл-
лізин) і характеризується високою біологічною активністю.
Біологічна дія біотину. Коферментною формою біотину вважа-
ють N-карбоксибіотин, який утворюється при приєднанні СО2 до
атомів азоту молекули вітаміну за участю АТФ:

457
 Кофермент біотину сприяє засвоєнню тканинами організму вугле-
кислоти, каталізуючи, у складі карбоксилаз, оборотні реакції карбокси-
лювання і транскарбоксилювання багатоосновних кислот.
Відомі на сьогоднішній день біотинові ферменти беруть участь
у біосинтезі жирних кислот, пуринових основ, глюконеогенезі, окислен-
ні залишків пропіонової кислоти в циклі Кребса тощо.
Недостатність біотину за його відсутності в раціоні людини не ви-
явлена, оскільки потреба в ньому покривається внаслідок синтезу ки-
шковою мікрофлорою. Явища гіповітамінозу можуть розвиватися при
вживанні в їжу білків сирих яєць, багатих на глікопротеїн – авідин.
Авідин яєчного білка утворює міцний зв'язок з біотином, що перешко-
джає його всмоктуванню в кишечнику.
При авітамінозі Н з'являється депігментація шкіри, дерматит,
депресія, м'язові болі.
Джерела надходження біотину. Багаті на біотин горох, соя, кольо-
рова капуста, гриби, яєчний жовток і т.ін.
У медичній практиці поки що не використовуються препарати
біотину, хоча є дані про його ефективність під час лікування нашкір-
них захворювань і в педіатрії.
Вітамін В15
(пангамова кислота)
Вітамін В15 – ефір L-глюконової кислоти і N-диметилгліцину

Молекула пангамової кислоти містить лабільні метильні групи,

які за допомогою специфічних трансфераз можуть бути перенесені
на різні субстрати. Це визначає її роль як донора метильних груп під
час синтезу холіну, ацетилхоліну, холінфосфатидів, метіоніну, креа-
тинфосфату, катехоламінів, стероїдних гормонів.
Посилення біосинтезу холіну і холінфосфатидів значною мірою ви-
значає ліпотропний ефект пангамової кислоти. Вона також активує ди-
хальні ферменти тканин, зокрема сукцинатдегідрогеназу, і цим сприяє
синтезу АТФ і збереженню функцій тканин в умовах гіпоксії, виступає
як детоксикант при отруєнні алкоголем, наркотичними препаратами,
хлорорганічними сполуками, антибіотиками тетрациклінового ряду.

458
 Випадків В15-вітамінної недостатності в людей не встановлено,
оскільки цей вітамін є поширеним у продуктах харчування, особливо
рослинного походження (від грецького pan – усюди, gami – насіння).
У медичній практиці препарат пангамової кислоти використо-
вують у вигляді кальцієвої солі в якості ліпотропного засобу при жи-
ровій інфільтрації печінки, атеросклерозі, при станах, що супрово-
джуються гіпоксією, а також у разі інтоксикацій.
Ліпоєва кислота (вітамін N)
Ліпоєва кислота – 6,8-дитіолоктанова, тіоктова кислота – неза-
мінний фактор росту молочнокислих бактерій:

За певних умов сульфгідрильні групи її можуть окислюватися і,

сполучаючись, утворювати дисульфідний зв'язок. Зворотній перехід
сульфгідрильної форми ліпоєвої кислоти в дисульфідну зумовлює
участь вітаміну в редокс-реакціях.
У вигляді кофактора вітамін N входить до складу поліфермент-
них комплексів, які каталізують окислювальне декарбоксилювання
піровиноградної, α-кетоглутарової та інших α-кетокислот з утворен-
ням генераторів водню для окислювального фосфорилювання.
Як сильний відновник знижує потребу у вітамінах Е і С, запобі-
гаючи їх швидкому окисленню.
Недостатність ліпоєвої кислоти в людини не описана. Надхо-
дить до організму із м'ясними продуктами, молоком, частково утво-
рюється мікрофлорою верхнього відділу тонкого кишечника.
У медичній практиці використовуються препарати кислоти лі-
поєвої і її аміду (ліпаміду) при захворюваннях печінки, атеросклеро-
зі, інтоксикаціях.
Холін (вітамін В4)
Холін являє собою (2-оксиетил)-триметиламоній:

Виявлений у тканинах різних організмів у вільному стані і в складі

різних біологічно важливих сполук.
Так, холін є обов'язковим компонентом фосфоліпідів (лецити-
нів, кефалінів, серинфосфатидів, плазмалогенів), служить донором
метильних груп під час синтезу метіоніну, адреналіну, креатину, пу-
ринових і піримідинових основ та ін. Входить до складу найважливі-
шого медіатора парасимпатичної нервової системи – ацетилхоліну.
Холінова недостатність у тварин на фоні дефіциту білка в ра-
ціоні призводить до розвитку жирової інфільтрації печінки і фор-

459
муванню цирозу (підтвердження ліпотропної дії холіну), а також
геморагічної дегенерації нирок і печінки.
З харчових продуктів на нього багаті м'ясо, риба, яйця, бобові, мо-
локо. У організмі людини холін може частково синтезуватися із серину.
Препарат холіну хлорид призначають при захворюваннях печін-
ки, хронічному алкоголізмі, атеросклерозі.
Інозит
(Вітамін В8, міоінозит)
Інозит – шестиатомний циклічний спирт, похідне циклогексану
(циклогексанол). Біологічну активність виявляє лише один із 9 мож-
ливих стереоізомерів інозиту - міоінозит, або мезоінозит:

У складі рослин знаходиться переважно у вигляді гексафосфату

фітинової кислоти або суміші її кальцієвих і магнієвих солей – фітину.
Інозит необхідний для росту мікроорганізмів, нормального роз-
витку і життєдіяльності тварин. Входить до складу інозитфосфати-
дів, що містяться в усіх тканинах. Особливо багато їх у нервовій тка-
нині. Виявляє ліпотропну активність: як компонент фосфоліпідів
конкурує за вищі жирні кислоти з триацилгліцеринами.
При його недостатності у тварин спостерігаються затримка ро-
сту, випадіння шерсті, жирова дегенерація печінки.
У людини дефіцит інозиту не описаний.
Джерелом інозиту є м'ясні продукти (печінка, мозок, серце), яй-
ця, гриби, хліб, зелений горошок.
У практичній медицині використовується як ліпотропний фа-
ктор, для лікування м'язової дистрофії. Препарат фітин застосо-
вують як джерело органічних фосфатів при дистрофіях, ураженнях
нервової системи.
Оротова кислота (вітамін В13)
За хімічною природою оротова кислота є урацил-4-карбоновою,
або 2,6-диоксопіримідин-4-карбоновою кислотою:

460
 Присутня у тканинах рослин і тварин. Утворюється як проміжний
продукт під час синтезу нуклеозидмонофосфатів піримідинового ряду
з карбамоїлфосфату і аспарагінової кислоти. Завдяки цьому включа-
ється в синтез нуклеїнових кислот, стимулює синтез білків, поділ клі-
тин, ріст і розвиток тварин і рослин.
Недостатності оротової кислоти в людини не буває, однак під-
вищена потреба в ній молодого організму, або тканин, що регене-
рують, мабуть, існує.
Крім ендогенно синтезованої оротової кислоти, багатим джере-
лом її є молоко й молочні продукти, печінка, дріжджі.
У медицині використовується калієва сіль оротової кислоти як
стимулятор росту дітей, для стимуляції регенерації тканин (при атрофії
м'язів, у постінфарктний період), для підсилення кровотворення тощо.
Вітамін U
(S-метилметіонінсульфоній, противиразковий фактор)
S-Метилметіонін за хімічною будовою є метильованим похід-
ним незамінної амінокислоти метіоніну:

Вітамін U – необхідний харчовий фактор, який забезпечує но-

рмальне функціонування слизових оболонок шлунка і тонкого ки-
шечника (від лат. ulcus – виразка). Йому властива знеболююча
дія, здатність посилювати епітелізацію слизової оболонки шлунка
в осіб, що страждають виразковою хворобою – таким чином він
прискорює загоєння виразок.
Являючи собою похідне метіоніну, служить активним донором ме-
тильних груп. У зв'язку з цим може бути віднесений до групи ліпотроп-
них факторів. Окрім цього, метилюючи гістамін, вітамін U перетворює
його в неактивну форму, що сприяє зменшенню шлункової секреції.
S-Метилметіонін міститься в сирих овочах, особливо багато
його в капусті, помідорах, зелені петрушки. Для медичного засто-
сування одержують у вигляді хлориду – S-метилметіонінсульфо-
нію хлорид. Застосовують при виразковій хворобі шлунка і 12-палої
кишки, гастралгії.
Пара-амінобензойна кислота (ПАБК)

461
 ПАБК не є вітаміном для людини. Вона служить необхідним
фактором росту ряду мікроорганізмів. Являючи собою складову час-
тину іншого вітаміну – фолієвої кислоти – ПАБК сприяє синтезу пу-
ринів і піримідинів (а отже – РНК і ДНК), діленню клітин. Вона
впливає також на функцію щитовидної залози, пригнічуючи секрецію
тироксину; уповільнює окислення адреналіну, бере участь у процесах
перетворення амінокислоти тирозину в меланін – пігмент коричне-
вого кольору (у гризунів, птахів).
Структурна подібність ПАБК і сульфаніламідних препаратів зу-
мовила медичне застосування останніх як антимікробних засобів.
Конкуруючи з ПАБК у процесах ферментативного синтезу фолієвої
кислоти сульфаніламіди пригнічують ділення і ріст мікроорганізмів.
ПАБК міститься в багатьох продуктах рослинного і тваринного
походження, багатих на вітаміни групи В (дріжджі, печінка, нирки,
яйця, молоко та ін.).
У практиці ПАБК використовується при виготовленні космети-
чних засобів. Деякі похідні ПАБК (анестезин, новокаїн) характери-
зуються місцевою знеболюючою дією (група місцевих анестетиків).
Карнітин
(вітамін Вт )
Карнітин (від лат. carnis – м'ясо) – γ-N-триметил-аміно-β-окси-
масляна кислота:

Карнітин – обов'язковий компонент тканин рослин і тварин, у

значних кількостях міститься в м'язовій тканині. В організмі людини
карнітин частково може синтезуватися з амінокислоти лізину. Промі-
жним продуктом перетворення є γ-бутиробетаїн, що гідроксилюється
з утворенням карнітину за обов'язковою участю аскорбінової кислоти.
Біологічна роль карнітину визначається його участю в переносі
довголанцюгових ацилів жирних кислот і ацетильних груп із цитопла-
зми в мітохондрії. Саме тому він стимулює процеси β-окислення жир-
них кислот, а також використання ацетильних залишків у біохімічних
реакціях цитоплазми.
Відомі дані щодо карнітинової недостатності, яка проявляється
ураженням скелетних м'язів. На забезпеченість організму карніти-
ном впливає як вміст його в харчовому раціоні (головним чином
м'ясні продукти), так і наявність лізину – попередника для синтезу
карнітину в тканинах. У медицині використовується у вигляді D- і
L-карнітину хлориду, який виявляє анаболічну дію.

462
 ГЛАВА 13. ГОРМОНИ

Загальна характеристика і класифікація гормонів

Однією з основних умов нормального функціонування всіх орга-
нів і систем організму є гомеостаз, тобто відносна, динамічна, кількіс-
на і якісна сталість його внутрішнього середовища. Це означає, що всі
біохімічні компоненти або показники організму варіюються у віднос-
но вузьких гомеостатичних межах. Наприклад, вміст цукру в крові
здорової людини варіюється в межах 3,3–5,5 ммоль/л, залишкового
азоту, тобто азоту всіх небілкових сполук, – 14,3–28,6 ммоль/л, загаль-
ного білка сироватки крові – 6,6–8,5 ммоль/л.
Ця відносна сталість в організмі вищих тварин та людини за-
безпечується складною системою регуляції, координації та інтеграції
всіх процесів, які протікають в організмі.
Основними й універсальними регуляторами хімічних реакцій,
які забезпечують обмін речовин у всіх живих організмів, є ферменти.
Вони продукуються всіма живими істотами і є каталізаторами біохіміч-
них перетворень, які лежать в основі життя.
У ході еволюції, по мірі розвитку організмів, ускладнення їх бу-
дови, функцій і обміну, відбулася диференціація тканин і органів, і
виникли нові, досконаліші, вищі форми регуляторних механізмів.
У вищих організмів головного значення в системі регуляції набуває
нервова система, яка є головним регулятором функцій організму та
його зв'язків із зовнішнім середовищем.
Поряд з нервовою системою сформувався апарат спеціалізованих
анатомо-фізіологічних утворень – залоз внутрішньої секреції, або ендо-
кринних залоз (endo – всередину, krino – відділяти, грецьк.).
В ендокринних залозах синтезуються високоактивні речовини,
які виділяються не в протоку, яка веде на поверхню тіла або до од-
ного з внутрішніх органів, а безпосередньо в кров або лімфу. З цієї
причини їх називають залозами без вивідних протік, або залозами
внутрішньої секреції.
У 1855 році Клод Бернар установив, що печінка має здатність
перетворювати цукор крові на тваринний крохмаль – глікоген і, на-
впаки, у разі необхідності використовувати глікоген, перетворюю-
чи його на цукор. Здатність печінки виділяти цукор у кров, тобто у
внутрішнє середовище організму, Клод Бернар назвав внутрішньою
секрецією. Властиву ж цьому органу здатність виробляти жовч, яка
через спеціальну вивідну протоку надходить у кишечник (орган,
який сполучається із зовнішнім середовищем), Клод Бернар назвав
зовнішньою секрецією.
Слід мати на увазі, що одні ендокринні залози, наприклад, щитовид-
на, паращитовидна залози, гіпофіз, надниркові залози – дійсно зовсім по-
збавлені вивідних протік. Інші, наприклад, підшлункова залоза, яєчники,
сім’яники мають як зовнішню секрецію (через протоки), так і внутрішню,
тобто виділяють секрети, які переносяться кров'ю. Секрети ендокринних
залоз, які регулюють обмін речовин і розвиток організму, були названі
гормонами. Термін «гормон» був уведений Бейлісом і Старлінгом у 1905
463
році під час вивчення ними дії секретину. Термін утворений від кореня
грецького слова hormao – «збуджувати», приводити в дію. Гормональна й
нервова регуляція тісно взаємопов’язані й функціонують як єдина нейро-
ендокринна система регуляції.
Гормони функціонують як хімічні посередники, які переносять від-
повідну інформацію (або сигнал) у певне місце – клітину-мішень. Це
забезпечується наявністю в останній високоспецифічного рецептора, з
яким зв'язується гормон. У результаті взаємодії гормону з рецептором
ініціюється певна послідовність процесів, природа яких визначається як
хімічною будовою гормону, так і типом клітини, якій належить рецептор.
Гормони – це біологічно активні речовини, які секретуються зало-
зами внутрішньої секреції, і надходять у кров або лімфу та регулюють
обмін речовин і фізіологічні функції в тканинах-мішенях. Біосинтез і се-
креція гормонів є головною функцією ендокринних залоз.
Ряд структурно-функціональних утворень центральної нервової си-
стеми є одночасно й залозами внутрішньої секреції. Тому ендокринні
залози поділяють на центральні і периферичні (табл. 17).
До центральних належать: гіпоталамус, гіпофіз і епіфіз; до
периферичних – щитовидна залоза, паращитовидні залози, під-
шлункова залоза (клітини острівців Лангерганса), надниркові,
статеві залози (сім’яники і яєчники), плацента (тимчасова ендо-
кринна залоза періоду вагітності), тимус.
Система, по якій гормони транспортуються до тканин-мішеней,
і нервова система служать в організмі вищих тварин і людини голо-
вними шляхами передачі інформації. Ці два комунікаційні шляхи за-
безпечують функціонування в кожному органі механізмів інтеграції
великої кількості хімічних реакцій.
Окрім гормонів у біологічних рідинах і тканинах знайдено велику кі-
лькість різноманітних сполук, які є біорегуляторами. Проте, на відміну
від гормонів, ці біологічно активні речовини синтезуються не ендокрин-
ними залозами, а клітинами різних органів і тканин, призначеними вико-
нувати певні функції. Наприклад, ентерохромафінні клітини кишечника
виділяють серотонін, який регулює функцію кишечника; у тучних кліти-
нах сполучної тканини утворюються гістамін, а в клітинах нирок – ангіо-
тензин, які беруть участь у регуляції артеріального тиску; широко розпо-
всюджені в тканинах і рідинах організму калікреїни, які утворюють калі-
дин і брадикінін з їх вираженим гіпотензивним ефектом, завдяки сильній
судинорозширюючій дії і т.ін.
Ці біологічно активні сполуки виявляють свою дію як дистантно,
так і в місці свого утворення. Вони називаються тканинними гормона-
ми, або парагормонами.
За хімічною природою гормони являють собою досить різноманітні
речовини, але в основному їх можна розділити на три групи:
1. Гормони білкової та пептидної природи.
1.1. Гормони-білки (гормон підшлункової залози – інсулін, деякі
гормони передньої долі гіпофіза – соматотропний гормон, го-
надотропні гормони та ін.).
1.2. Гормони-пептиди (гормони гіпоталамуса, гормони задньої до-
лі гіпофіза – окситоцин і вазопресин, ангіотензини та ін.).
464
 Таблиця 17
Гормони ендокринних залоз
Залози з ендокринною Гормони Функції гормонів
функцією
Гормони центральних залоз
Гіпоталамус 1. Нейропептиди: Регулюють секрецію
а) ліберини тропних гормонів гіпо-
б) статини фіза
2. Вазопресин і окси- Регулюють обмін речо-
тоцин вин і функції перифери-
чних тканин та органів
Гіпофіз Соматотропін Регулюють утворення й
Тиреотропін секрецію гормонів у пе-
Кортикотропін риферичних ендокрин-
Фолітропін них залозах та частково
Лютропін діють безпосередньо на
Пролактин обмін речовин перифе-
Меланотропін ричних тканин і органів
Ліпотропіни
Вазопресин і оксито-
цин, які надходять із
гіпоталамуса
Епіфіз 1. Мелатонін Регулює утворення го-
надотропінів у гіпофізі
2. Адреногломеруло- Регулює секрецію аль-
тропін достерона корою над-
ниркових залоз
Гормони периферичних залоз
Щитовидна залоза 1. Йодтироніни: Усі гормони перифери-
а) тироксин чних залоз діють на об-
б) трийодтиронін мін речовин і функції
2. Кальцитонін периферичних тканин і
органів
Паращитовидні 1. Паратирин
залози 2. Кальцитонін
Підшлункова залоза 1. Інсулін
(клітини острівців Лан- 2. Глюкагон
герганса) 3. Соматостатин
4. Панкреатичний по-
ліпептид
Надниркові залози 1. Кортикостероїди:
а) кортикостерон
б) кортизол
в) альдостерон
г) естрогени
д) андрогени
2. Адреналін, норад-
реналін

465
 Продовження табл. 17
Залози з ендокринною Гормони Функції гормонів
функцією
Статеві залози : 1. Андрогени Усі гормони перифери-
а) сім’яники а) тестостерон чних залоз діють на об-
б) 5-α-дигідротесто- мін речовин і функції
стерон периферичних тканин і
органів
б) яєчники 1. Естрогени
а) естрадіол
б) естрон
в) естріол
2. Гестагени
прогестерона
3. Релаксин
Плацента (тимчасова 1. Естрогени
ендокринна залоза під 2. Гестагени
час вагітності) 3. Тестостерон
4. Хоріонічний
гонадотропін
5. Плацентарний
лактоген
6. Тиреотропін
Тимус 1. Тимозин
2. Тимопоетини I і II
3. Тимусний гумора-
льний фактор
4. Гомеостатичний
тимусний гормон
5. Тимостерин
2. Гормони – похідні амінокислот (адреналін, норадреналін – похідні
фенілаланіну й тирозину; тиреоїдні гормони – похідні тирозину;
мелатонін – похідне триптофану та ін.).
3. Гормони ліпідної природи:
3.1. Гормони-стероїди (кортикостероїди, статеві гормони).
3.2. Простагландини.
У фізіологічних умовах для більшості гормонів (за винятком йо-
дтиронінів) характерний відносно невеликий період напівжиття (від
кількох хвилин до 1–2 годин). Тому для ефективного функціонування
в якості регуляторів, що підтримують нормальний фізіологічний
стан, гормони повинні постійно синтезуватись і секретуватись, шви-
дко діяти і в той же час швидко інактивуватись.
У організмі вищих тварин та людини гормони виявляють регулю-
ючий вплив на такі процеси, які забезпечують їхню нормальну життєді-
яльність: по-перше, обмін речовин; по-друге, морфогенез (процеси рос-
ту, диференціювання й формування конституції); по-третє, статевий
розвиток і функцію репродукції; по-четверте, такі реакції адаптації ор-
ганізму, як пристосування до умов існування, що змінюються.

466
 Усім гормонам, незалежно від хімічної структури й місця їх біо-
синтезу й секреції, характерні деякі загальні властивості:
1) висока біологічна активність – гормони виявляють свою
дію в дуже малих концентраціях;
2) специфічність дії – кожний гормон викликає строго специфіч-
ні відповідні реакції органів і тканин;
3) дистантність дії – гормони виявляють свій вплив на метабо-
лізм органів і тканин, розташованих на відстані від місця їх утворення;
4) висока вибірковість дії – гормони виявляють свій вплив тільки
на чутливі до них органи-мішені, клітини яких мають специфічні білкові
рецептори до даного гормону.
Схема нейроендокринних взаємозв'язків
Між ендокринною та нервовою системою існує досить виражений
взаємозв'язок, координуючим центром якого є гіпоталамус (рис. 88).
Саме в ньому здійснюється «перемикання» з нервового шляху на гу-
моральний. Центральна нервова система у відповідь на зміну стану
зовнішнього і внутрішнього середовища надсилає електричні сигнали
в гіпоталамус. У відповідь на ці сигнали гіпоталамус виділяє ряд гіпо-
таламічних регуляторних гормонів, які потрапляють у гіпофіз і регу-
люють секрецію його тропних гормонів. Серед гормонів гіпоталамуса
розрізняють ліберини, або рилізинг-фактори, які стимулюють виді-
лення тропних гормонів гіпофіза, і статини, які гальмують цей процес.
Тропні гормони гіпофіза виділяються в кров і здійснюють регуляцію
синтезу та секреції гормонів периферичними залозами. Гормони пе-
риферичних залоз транспортуються з током крові і зв'язуються з ре-
цепторами на поверхні або всередині клітин тканин-мішеней, де вони
впливають на метаболічні процеси. Окрім такого трансгіпофізарного
шляху існує парагіпофізарний шлях, коли нервові імпульси безпосере-
дньо регулюють синтез і секрецію гормонів периферичними залозами
(наприклад, утворення адреналіну в мозковій речовині надниркових
залоз).
Функціональна активність ендокринної системи регулюється також
за допомогою механізмів, що працюють за принципом негативного
зворотного зв'язку, який має назву «плюс-мінус» взаємодії. Гормональ-
ний зворотний зв'язок полягає в тому, що при стимуляції гормонами гі-
пофіза утворення й секреції гормонів периферичних залоз відбувається
підвищення рівня останніх у крові (знак «плюс»), які за механізмом не-
гативного зворотного зв'язку пригнічують утворення тропних гормонів,
діючи через гіпофіз або гіпоталамус (знак «мінус»). У разі зниження їх
концентрації відбувається активація всієї системи. Окрім гормонально-
го, існує також метаболітно-гормональний зворотний зв'язок: гормони
периферичних залоз, діючи на метаболізм у клітинах тканин-мішеней,
змінюють вміст тих чи інших метаболітів у крові, які впливають на сек-
рецію гормонів безпосередньо в периферичних залозах або через гіпо-
фіз та гіпоталамус. Такими метаболітами можуть бути амінокислоти,
жирні кислоти, глюкоза, нуклеотиди й нуклеозиди, різноманітні іони,
вода тощо.

467
 Рис. 88. Схема взаємозв'язку в нейроендокринній системі

Механізм дії гормонів

Рівень вмісту гормонів у позаклітинній рідині дуже низький і складає
10–7 – 10–12 моль/л, що набагато нижче вмісту інших речовин. Отже, кліти-
ни-мішені повинні відрізняти даний гормон від інших сполук, що зумов-
лено наявністю в цих клітинах специфічних рецепторів, які забезпечують
їм високий ступінь вибірковості. Рецептор має дуже високу специфічність
і спорідненість відносно відповідного гормону, яка у 1000–10000 разів ви-
ща, ніж спорідненість до гормону інших неспецифічних білкових молекул.
Рецептори водорозчинних поліпептидних гормонів і гормонів амінокис-
лотної природи (за винятком тироксину), не здатних проходити через
клітинну мембрану, розташовуються на зовнішній поверхні плазматичної
мембрани клітин тканин-мішеней. За хімічною природою ці рецептори є
глікопротеїнами, специфічність яких зумовлена їх вуглеводним компоне-
нтом. Взаємодія гормонів з рецепторами характеризується швидким на-
сиченням останніх, що є важливим елементом механізму швидкої відпо-
віді на підвищення концентрації гормону в крові. Рецептори жиророз-
чинних стероїдних гормонів, які легко проникають крізь мембрану, і ти-
реоїдних гормонів, також здатних проходити через ліпідний бішар мем-
брани, локалізовані в цитоплазмі клітин-мішеней. Здатність гормонів
потрапляти всередину клітини визначає молекулярні механізми їх дії.
Розрізняють такі основні механізми дії гормонів і інших зовніш-
ньо-клітинних регуляторів, у тому числі лікарських препаратів, на
процеси обміну речовин у клітині: мембранно-внутрішньоклітинний,
мембранний, цитозольний.

468
 Мембранно-внутрішньоклітинний механізм дії
Мембранно-внутрішньоклітинний тип дії характерний для гор-
монів поліпептидної будови й похідних амінокислот, які не потрап-
ляють у клітину, у зв'язку з чим їх вплив на внутрішньоклітинні проце-
си обміну опосередковується проміжними сполуками, які називають
вторинними посередниками (первинний посередник – сам гормон). У
якості вторинних посередників можуть виступати молекули циклічних
нуклеотидів – циклічного аденозинмонофосфату (цАМФ) і циклічного
гуанозинмонофосфату (цГМФ), іони Са2+, а також продукти перетво-
рення фосфоінозитидів.
Механізм дії гормонів за участю циклічних нуклеотидів. Важли-
вим внеском у розвиток сучасних уявлень про вторинні посередники
було відкриття цАМФ (Е.Сазерленд, 1957 р.), який потім зайняв
центральне місце в схемах, що висвітлюють механізми дії різноманіт-
них біологічно активних речовин – гормонів, біогенних амінів, лікар-
ських речовин. Виявлений після цАМФ інший циклічний нуклеотид –
цГМФ – не є його простим аналогом. Шляхи біосинтезу цАМФ і
цГМФ відрізняються і реалізуються через різні регуляторні системи,
однак механізми їх впливу на клітинну активність подібні та зводяться
до вибіркового фосфорилювання функціонально важливих клітинних
білків. Обмін і функції циклічних нуклеотидів у клітинах забезпечу-
ються комплексом ферментів, які об'єднують в аденілат- і гуанілатци-
клазні системи. Вони включають специфічні ферменти синтезу: аде-
нілат- і гуанілатциклази; ферменти перетворення циклічних нуклео-
тидів – цАМФ- і цГМФ-фосфодиестерази; цАМФ- і цГМФ-залежні
протеїнкінази та фосфопротеїнфосфатази, які усувають їх ефект. Аде-
нілатциклаза каталізує утворення цАМФ з АТФ, а гуанілатциклаза ка-
талізує утворення цГМФ з ГТФ.

Аденілатциклаза вбудована в мембрану і складається з трьох компо-

нентів (рис. 89): перший компонент являє собою рецептор (R), що вихо-
дить на зовнішню поверхню мембрани і взаємодіє з гормоном. Другий
компонент – це зв’язуючий G- або N-білок, який є ГТФ-залежним регуля-
торним білком. Дослідження останніх 10 років показали, що дія гормонів
469
опосередковується не одним білком, а двома паралельними системами –
стимулюючою (s) та інгібуючою (i). Кожна система складається з рецеп-
тора – Rs або Ri і регуляторного білка Ns (Gs) або Ni (Gi). Обидві системи
сполучені з тією ж самою каталітичною молекулою (С) – третім компо-
нентом аденілатциклази або власне аденілатциклазою, розташованою на
внутрішній поверхні мембрани і яка каталізує утворення цАМФ з АТФ.
Взаємодія гормону з рецептором призводить до активації або інактивації
аденілатциклази. N-Білки складаються із трьох субодиниць – α, β та γ.
Роль кожної субодиниці поки що не встановлена, однак припускається,
що β- і γ-субодиниці в Ns і Ni ідентичні, а розрізняються тільки α-
субодиниці, що позначають відповідно αs і αi. Обидві α-субодиниці мають
ГТФ-азну активність. У стані спокою αs-субодиниця Ns-білка зв'язана з
ГДФ. Приєднання гормону до рецептора призводить до активації Ns-
білка, яка полягає в його дисоціації на вільну αs-субодиницю з ГДФ і ди-
мер βγ. Вільна αs-субодиниця дифундує в цитоплазму, і в цей час в ній від-
бувається заміна ГДФ на ГТФ, і активована таким чином αs-субодиниця
активує каталітичну субодиницю аденілатциклази, яка починає утворю-
вати цАМФ з АТФ. У разі припинення дії гормону відбувається інактива-
ція Ns-білка за рахунок гідролізу ГТФ αs-субодиницею і її реасоціації з ди-
мером субодиниць βγ. Гальмування (інгібування) аденілатциклази гор-
монами відбувається через Ni-білок. Цикл активації й інактивації Ni-білка
відбувається аналогічно описаному для Ns-білка. Дія холерного токсину –
необоротного активатора аденілатциклази – обумовлена тим, що він ви-
кликає активацію Ns-білка, підтримуючи αs-субодиницю в активному ста-
ні. Дія ж коклюшного токсину відбувається через Nі-білок, що призводить
до постійної інактивації аденілатциклази.

Рис. 89. Гормональна регуляція внутрішньоклітинних процесів через цАМФ-

залежні протеїнкінази (за Маррі Р., Греннером Д., Мейєсом П. та ін.)

470
 У результаті дії гормонів, що активують аденілатциклазу, у клітині
підвищується рівень цАМФ. Циклічний АМФ зв'язується із двома регуля-
торними субодиницями тетрамеру протеїнкінази, у результаті чого відбу-
вається дисоціація регуляторних і каталітичних субодиниць і тим самим
активуються каталітичні субодиниці; протеїнкіназа переходить з неактив-
ної форми в активну (рис. 89). Активні протеїнкінази каталізують фосфо-
рилювання різних білків (у тому числі ферментів) за схемою:

Фосфорильовані білки, що утворились, викликають різні метаболічні

ефекти. Функція одних білків після фосфорилювання їх протеїнкіназами
активується, функція інших – пригнічується. Наприклад, під час дії адрена-
ліну і глюкагону – гормонів, які збільшують рівень цАМФ у клітинах, – ак-
тивовані протеїнкінази фосфорилюють глікогенфосфори-
лазу, тобто переводять її з неактивної форми в активну, і забезпечують
розпад глікогену в печінці і скелетних м'язах. У той же час унаслідок фос-
форилювання відбувається інактивація ферменту глікогенсинтетази, що
призводить до гальмування синтезу глікогену.
За допомогою цАМФ можуть здійснюватись два основні шляхи ре-
гуляції активності ферментів: перший – зміна активності вже існуючих
молекул ферментів шляхом їх ковалентної модифікації, тобто фосфо-
рилюванням. Інший шлях – зміна кількості ферментного білка за раху-
нок зміни швидкості його біосинтезу й деградації. Встановлено, що де-
які цАМФ-залежні протеїнкінази можуть проникати в ядро і там фос-
форилювати специфічні білки, які, зв’язуючись із певними ділянками
хроматину, впливають на транскрипцію генів.
Зміна кількості цАМФ у клітині під впливом різних гормонів може
здійснюватися як через аденілатциклазу, так і через фосфодиестеразу, яка
каталізує гідроліз цАМФ з утворенням 5′-АМФ. Речовини, які гальмують
фосфодиестеразу, проявляють ефект, подібний до дії гормону, але актива-
ція ферменту знижує його дію. Наприклад, інгібітори фосфодиестерази по-
хідні ксантинів – кофеїн, еуфілін, теофілін підвищують рівень цАМФ, імі-
туючи ефект, який виявляють ендогенні гормони.
Ще один шлях зняття гормонального сигналу досягається акти-
вуванням фосфопротеїнфосфатаз, які здійснюють дефосфорилю-
вання білків. Найбільше накопичено відомостей про роль фосфатази
в регуляції обміну глікогену в м'язах.
Аналогічно цАМФ гормони та інші позаклітинні регулятори
стимулюють утворення іншого циклічного нуклеотиду – цГМФ під
дією ферменту гуанілатциклази, яка існує в розчинній і мембра-
нозв’язаній формах. Активування гуанілатциклази призводить до
утворення цГМФ із ГТФ. Циклічний ГМФ активує цГМФ-залежні
протеїнкінази, які фосфорилюють білки. Одні білки фосфорилюють-
ся під впливом цАМФ-залежних протеїнкіназ, інші – під впливом
цГМФ-залежних ферментів. Тому в залежності від мембранної сис-
теми, що зв'язує гормон і передає сигнал у клітину, включаються
цАМФ-залежні або цГМФ-залежні біологічні процеси, які часто ма-
ють протилежну спрямованість.
471
 Механізм дії гормонів за допомогою іонів Са2+. Іонізований кальцій
є важливим регулятором різних процесів, таких як м'язове скорочення,
секреція гормонів, нейромедіаторів і ферментів травлення, процес зго-
ртання крові, збудження клітинних мембран. Він служить універсаль-
ним посередником, який передає внутрішньоклітинним механізмам си-
гнали, що надійшли до клітини ззовні.
Клітини дуже чутливі навіть до невеликих змін концентрації іонів
Са2+. Це зумовлено тим, що їхня внутрішньоклітинна концентрація дуже
низька (10–7 моль/л) у порівнянні з позаклітинною (10–3 моль/л). Підтрим-
ка такої різниці концентрацій можлива завдяки двом властивостям пла-
зматичної мембрани: низкій проникності для кальцію й наявності спеці-
альних переносників – іонних насосів, які викачують Са2+ із клітини проти
концентраційного градієнта. У стані спокою пасивний потік кальцію че-
рез плазматичну мембрану ззовні в цитозоль урівноважується його акти-
вним транспортом у зворотному напрямку під дією Са2+-АТФаз або Са2+-
насосів, які за рахунок енергії АТФ відкачують Са2+ в обмін на Na+ або H+
із цитоплазми в позаклітинне середовище. Стимуляція клітини гормо-
ном або нейромедіатором призводить до того, що в плазматичній мем-
брані відкриваються кальцієві канали, а також Са2+ вивільняється з міто-
хондрій і ендоплазматичного ретикулуму, внаслідок чого концентрація
Са2+ у цитоплазмі підвищується. Вважають, що швидкі ефекти кальцію
пов'язані з його мобілізацією із органел клітини, а пізніші – з надходжен-
ням його ззовні або зі зменшенням виходу кальцію із клітини. Іони каль-
цію взаємодіють з кальцій-зв’язуючим білком цитоплазми кальмодулі-
ном. Кальмодулін містить чотири ділянки зв'язування Са2+, і приєднання
Са2+ до всіх чотирьох ділянок призводить до значних змін конформації
білка, особливо, до збільшення ступеня спіралізації й утворення компак-
тної структури. У результаті цих конформаційних переходів кальмодулін
у комплексі з Са2+ набуває здатності регулювати активність певних фер-
ментів, що призводить до зміни метаболічних процесів у клітині. Так,
комплекс кальцій-кальмодулін активує цАМФ-залежну фосфодиестеразу,
Са2+ – кальмодулінзалежні протеїнкінази, Са2+–АТФазу плазматичних
мембран кардіоміоцитів і еритроцитів, кіназу фосфорилази м'язів та інші
ферменти. При підвищенні внутрішньоклітинної концентрації Са2+ під-
вищується активність гуанілатциклази і синтез цГМФ.
Таким чином, вплив гормонів і медіаторів, які збільшують потік
Са2+ усередину клітин, повинен був би викликати стійке підвищення йо-
го концентрації в цитоплазмі. Однак у дійсності цього не відбувається,
оскільки комплекс Са2+-кальмодулін активує Са2+-насоси, внаслідок чо-
го викачування кальцію із клітини врівноважує збільшення його потоку
усередину клітини. Така циркуляція Са2+ відіграє роль посередника під
час тривалих клітинних реакцій, оскільки вона призводить до зміни
концентрації Са2+ у «примембранній» зоні.
Механізм дії гормонів під впливом продуктів обміну фосфо-
інозитидів. Система фосфоінозитольного циклу включає три етапи: 1)
взаємодія гормону з рецепторами; 2) рецепторзалежні конформаційні
зміни мембран і метаболізм ліпідного матриксу, зокрема, фосфатидилі-

472
нозитидів; 3) наступні реакції індукції вивільнення Са2+ із клітинних депо
й фосфорилювання мембранних і цитозольних білків.
Гормони, які не потрапляють у клітину, та інші регулятори, які діють
через α-адренергічні, М-холінергічні та інші рецептори, викликають ак-
тивацію фосфоліпази С. Фермент розщеплює фосфатидилінозитол-4,5-
дифосфат (ФІФ2), який є одним із компонентів плазматичної мембрани,
до інозитол-1,4,5-трифосфату (ІФ3) та диацилгліцеролу (ДАГ), які є вто-
ринними посередниками. Потрапляючи в цитоплазму, ІФ3 викликає зві-
льнення іонів кальцію із клітинних депо, що на короткий час збільшує
концентрацію Са2+ у цитоплазмі і сприяє утворенню комплексів Са2+-
кальмодулін, які активують специфічні протеїнкінази (рис. 90). Інший
продукт гідролізу – ДАГ – активує Са2+-фосфоліпідзалежну протеїнкіназу
С, яка надходить з цитоплазми в плазматичну мембрану, де її чутливість
до активації кальцієм збільшується більше, ніж у 100 разів. Така асоційо-
вана з мембраною протеїнкіназа С є передавачем сигналу під час другої
фази тривалої клітинної реакції.

Рис. 90. Регуляція дії гормонів через Са2+ і фосфоінозитиди (за Маррі Р.,
Греннером Д., Мейєсом П. та ін.)
Якщо кальмодуліновий шлях діє в початковій фазі реакції клітини
на який-небудь зовнішній сигнал, що пов'язано зі збільшенням внутріш-
ньоклітинної концентрації Са2+ і призводить до фосфорилювання пев-
них білків, то шлях за участю протеїнкінази С реалізується в другій три-
валій фазі. У цій фазі кальцієвий сигнал генерується лише поблизу пла-
зматичної мембрани, і зв'язана з мембраною протеїнкіназа С каталізує
фосфорилювання інших білків.
Збільшення концентрації фосфоінозитидів у тканинах-мішенях
відбувається за дії кортикотропіну, ангіотензину II, серотоніну, лю-
теїнізуючого гормону та інших гормонів і медіаторів.
473
 Для багатьох гормонів внутрішньоклітинні посередники ще не
встановлені. До числа таких гормонів відносять інсулін, інсулінопо-
дібні фактори росту, пролактин.
Мембранний тип дії гормонів
Для деяких гормонів, які не надходять у клітину і мають рецептори на
зовнішній поверхні плазматичної мембрани, характерний мембранний тип
дії. Гормон, зв’язуючись із рецептором на поверхні мембрани, в місці
зв’язування з мембраною змінює її проникність для ряду метаболітів й іо-
нів. Зміна проникності мембрани відбувається внаслідок зв'язування гор-
мону з її транспортними системами, в результаті чого змінюється конфо-
рмація транспортних білків, і це призводить до підвищення або зниження
проникності мембрани. Встановлено, що в деяких випадках підвищення
проникності мембрани відбувається за рахунок збільшення кількості білків-
переносників, які знаходяться всередині клітини і під впливом гормону пе-
реміщуються в плазматичну мембрану. Коли дія гормону припиняється,
більшість переносників залишає мембрану й повертається у своє внутріш-
ньоклітинне сховище. Така перебудова мембрани відбувається майже
миттєво, і це свідчить про те, що переносники, які чекають сигналу для пе-
реносу, можуть знаходитися поблизу плазматичної мембрани і, можливо, у
контакті з нею. За описаним механізмом діє інсулін на мембрани жирових
клітин, збільшуючи їх проникність для глюкози. Діючи через мембранний
механізм, інсулін знижує рівень глюкози, амінокислот і деяких іонів у крові
шляхом підвищення проникності клітинних мембран.
Надходження цих метаболітів у клітину впливає на біохімічні про-
цеси, а вхід іонів змінює електричний потенціал мембран. Однак тільки
мембранний тип дії, як правило, не є характерним для гормонів. Поряд
із локальною дією, гормони впливають на метаболічні процеси через
вторинні посередники. Наприклад, інсулін не лише збільшує проник-
ність клітинних мембран, але й через внутрішньоклітинні посередники
посилює анаболічні процеси в клітині.
Цитозольний механізм дії
Гормони ліпофільної природи, молекули яких здатні проходити че-
рез ліпідний бішар плазматичної мембрани клітин, діють шляхом цито-
зольного механізму. До них належать усі стероїдні гормони, а також йод-
тироніни, які займають за ліпофільністю проміжне місце між стероїдами
й водорозчинними гормонами. Специфічні рецептори до цих гормонів
знаходяться в цитоплазмі лише клітин-мішеней. Вони являють собою бі-
лки, які мають високу спорідненість до свого гормону, завдяки стерео-
специфічності зв'язування. Коли стероїдний або тиреоїдний гормон над-
ходить через плазматичну мембрану усередину клітини, у цитоплазмі він
зв'язується з цитозольним рецептором, створюючи комплекс гормон-
рецептор, який далі зазнає активації. У процесі активації змінюється
конформація, величина й поверхневий заряд комплексу, і він набуває зда-
тності проникати в ядро і зв'язуватись із певними ділянками хроматину,
активуючи або інактивуючи специфічні гени. У результаті впливу на
транскрипцію генів змінюється вміст відповідних білків, що позначається
на активності біохімічних процесів у клітині. Цитозольний механізм дії
474
називається також прямим, оскільки гормони, здатні потрапляти всере-
дину клітини, безпосередньо впливають на кількість ферментних білків.
На відміну від цитозольного, мембранно-внутрішньоклітинний тип дії є
непрямим, тому що регуляція обміну речовин, у тому числі на рівні гене-
тичного апарату, здійснюється через внутрішньоклітинні посередники.
Для стероїдних і тиреоїдних гормонів, які прямо впливають на гене-
тичний апарат клітини, регуляція росту й диференціювання тканин і орга-
нів є більш характерною, ніж для гормонів, які не потрапляють у клітину.
Розглянуті вище механізми дії гормонів є провідними, однак у ме-
ханізмах дії окремих гормонів можливі додаткові специфічні факто-
ри регуляції метаболізму.
Гормони периферичних залоз
Гормони щитовидної залози
Щитовидна залоза – непарний ендокринний орган, розташова-
ний у зоні гортанних хрящів. Вона складається з численних фолікулів,
заповнених білковим колоїдом, головним компонентом якого є бі-
лок йодтиреоглобулін. Цей білок являє собою високомолекулярний
глікопротеїн (М.м. 670 000), у якому міститься 0,5–1% йоду та 8–10%
вуглеводів. Він є вихідною сполукою, з якої утворюються гормони
щитовидної залози.
У щитовидній залозі відбувається синтез і секреція двох йодвмі-
сних гормонів – 3,5,3′-трийодтироніну (Т3) і 3,5,3′,5′-тетрайодтиро-
ніну (Т4, тироксину). Крім того, в ній утворюється нейодований гор-
мон – кальцитонін, який виробляють і паращитовидні залози. Йод-
тироніни являють собою йодовані похідні амінокислоти тирозину:

475
 Синтез і секреція йодтиронінів
Для синтезу тиреоїдних гормонів необхідний йодид (I–), який надхо-
дить із крові, і тиреоглобулін. Єдиний процес біогенезу тиреоїдних гор-
монів включає такі етапи: 1) поглинання йодидів із крові та їх окислення,
2) синтез тиреоглобуліну та йодування його тирозилових залишків, 3)
утворення гормональних йодтиронінів із йодованих тирозилових залиш-
ків у молекулі тиреоглобуліну, 4) протеолітичне розщеплення йодтирео-
глобуліну та звільнення в кров йодтиронінів.
Щитовидна залоза має здатність активно і швидко поглинати із крові
й концентрувати йодиди, внаслідок чого їх концентрація в залозі є в 30–40
разів більшою, ніж у сироватці крові. Перший етап – транспорт I– із крові в
епітеліальні клітини залози – є енергозалежним та зв'язаним з роботою
Na+ ,K+ -АТФ-ази. Надходження I– у залозу пов’язане з надходженням у
клітини K+ та виведенням із них Na+. Накопичений I– зазнає ферментати-
вного окислення до I0 або I+ за допомогою гемвмісного ферменту тирео-
пероксидази, яка потребує H2O2 як акцептора електронів. Цей фермент та-
кож каталізує другий етап синтезу – процес приєднання I0 або I+ до залиш-
ків тирозину в синтезованій молекулі тиреоглобуліну, який внаслідок йоду-
вання перетворюється на йодтиреоглобулін. Водночас залишки тирозину
перетворюються на залишки монойодтирозину та дийодтирозину. Дана
реакція, яка називається «органіфікацією» йоду, протікає в тиреоглобуліні
протягом секунд. Просторова структура йодтиреоглобуліну забезпечує
близьке розташування йодованих залишків тирозину, що сприяє їх конден-
сації.
Конденсація монойодтирозину та дийодтирозину призводить до
утворення трийодтироніну, а конденсація двох молекул дийодтиро-
зину – до утворення тироксину в складі молекули йодтиреоглобуліну.
Цей білок являє собою депо тиреоїдних гормонів у колоїді й забез-
печує надходження їх у кров протягом декількох тижнів. Остання
стадія біосинтезу тиреоїдинів – відщеплення їх від йодтиреоглобулі-
ну – починається із захоплення шляхом ендоцитозу епітеліальними
клітинами йодтиреоглобуліну з колоїду і злиття ендоцитозного пу-
хирця з лізосомою. Під впливом лізосомальних ферментів відбува-
ється протеоліз йодтиреоглобуліну з утворенням вільних тиреоїдних
гормонів та їх секреція в кров.
Синтез і секреція йодтиронінів регулюється гіпоталамо-гіпофі-
зарною системою. Тиреоліберин гіпоталамуса стимулює секрецію
тиреотропіну гіпофіза, який за аденілатциклазним механізмом по-
силює синтез і секрецію тиреоїдних гормонів. Останні регулюють
свій власний синтез за механізмом зворотного зв'язку. Утворення
тиреотропіну гальмується соматотропним гормоном гіпофіза.
Йодтироніни, які надходять у кров, зв'язуються із двома білками: ти-
роксинзв'язуючим глобуліном (ТЗГ) і тироксинзв'язуючим преальбумі-
ном (ТЗПА). У кількісному відношенні найбільшого значення набуває
ТЗГ, тому що його спорідненість до гормонів у 100 разів перевищує спо-
рідненість ТЗПА. У крові співвідношення Т4 й Т3 складає приблизно 4:1.
Однак спорідненість Т3 до ТЗГ значно (у 10–100 раз) менша, ніж Т4, тому
він швидше потрапляє із крові в тканини. Цим пояснюється більш висока
(≈ в 5 разів) біологічна активність Т3 у порівнянні з Т4, а також менший
476
період напівжиття (близько 2-х діб) у порівнянні з цією ж величиною для
Т4 (6–7 діб). Більш висока біологічна активність Т3 пояснюється також
тим, що його спорідненість до рецепторів клітин-мішеней у 10 разів пе-
ревищує спорідненість до них Т4. Тому Т3 є переважаючою метаболічно
активною молекулярною формою гормону, і в периферичних тканинах
більша частина (80%) Т4 перетворюється на Т3 або реверсивний Т3, який
утворюється дейодуванням Т4 в 5-положенні. Однак реверсивний Т3 має
дуже слабку біологічну активність і утворюється у відносно великих кіль-
костях при хронічних захворюваннях.
У процесі метаболізму тиреоїдні гормони в тканинах зазнають
повного дейодування, дезамінування та кон'югації.
Дія тиреоїдних гормонів
Тиреоїдні гормони впливають на більшість тканин організму,
але найчутливішими до них є тканини серця, печінки, нирок, скелет-
них м'язів, у меншій мірі – нервова та жирова тканини.
Йодтироніни мають широкий спектр дії, в якому можна виділи-
ти два головні напрямки: регулювання енергетичного обміну та
вплив на ріст і розвиток організму, диференціювання тканин.
Вплив тиреоїдних гормонів на енергетичний обмін проявляється в
підвищеному поглинанні кисню більшістю тканин організму, пов'яза-
ному зі збільшенням основного обміну, та продукуванням тепла, тобто
калоригенною дією. Молекулярні механізми підвищеного теплоутво-
рення поки що не відомі. Калоригенний ефект гормонів пояснюють їх-
нім впливом на мітохондрії, що виявляється у збільшенні розмірів і кі-
лькості мітохондрій, а також кількості крист у них. Тиреоїдні гормони
підвищують дихальну здатність мітохондрій внаслідок індукції біосин-
тезу мітохондріальних дихальних ферментів і активації ферментів, які
забезпечують механізм човникового транспорту водню з цитоплазми в
мітохондрії (активність мітохондріальної α-
гліцерофосфатдегідрогенази зростає в декілька разів). Усе це збільшує
здатність тканин до утворення АТФ і свідчить про те, що підвищення
теплоутворення зумовлене не роз'єднанням мітохондріального окис-
лювального фосфорилювання, як вважали раніше. На сьогодні калори-
генний ефект йодтиронінів пов'язують з підвищеною утилізацією АТФ
в енергозалежних процесах і, головним чином, у роботі Na+, K+-
АТФази. Ця транспортна система, яка функціонує в усіх клітинах, вико-
ристовує більшу частину (20–45%) усієї енергії клітини, що надходить за
рахунок використання кисню. Викачування іонів Na+ із клітини проти
градієнта їх концентрації здійснюється Na+, K+-АТФазою за рахунок
енергії АТФ. Гормони щитовидної залози підвищують ефективність цієї
системи, збільшуючи швидкість синтезу субодиниць, які її складають.
Таким чином, калоригенна дія йодтиронінів пов'язана як із підвищеним
утворенням АТФ, так і з його використанням у роботі Na+, К+-АТФази.
Однак не тільки це є причиною зростання калоригенезу під впливом
йодтиронінів. Одночасна стимуляція при гіпертиреозі протилежно
спрямованих метаболічних процесів (наприклад, ліпогенезу й ліполізу)
є вкрай марнотратною з точки зору утилізації АТФ; енергія, яка спря-
мовується на процеси синтезу, марно розсіюється в результаті приско-
477
рення катаболізму. Такі «некорисні цикли» можуть робити суттєвий
внесок у збільшення теплопродукції.
Гормони щитовидної залози чинять складну дію на обмін білків,
вуглеводів та ліпідів, яка характеризується двофазним характером.
Початковий ефект їхньої дії на обмін білків проявляється в посилен-
ні синтезу білка; введення гормонів хворим з недостатністю тирок-
сину зменшує виведення азоту з організму. При гіперфункції щито-
видної залози посилюється катаболізм білків, який призводить до
негативного азотистого балансу.
Таким же двофазним є вплив йодтиронінів на обмін глікогену:
малі дози підвищують синтез глікогену, великі – посилюють його
розпад у печінці та м'язах.
Вплив тиреоїдних гормонів на обмін ліпідів також пов'язаний з рів-
нем їхньої секреції. Вони посилюють синтез, мобілізацію та, особливо,
деградацію ліпідів, тобто підвищують оновлюваність ліпідів. Йодтироні-
ни посилюють ліполіз у жировій тканині та окислення жирних кислот,
знижують рівень холестерину в сироватці крові. Однак водночас стиму-
люється ліпогенез у печінці за рахунок індукції синтезу цитоплазматичної
НАДФ-малатдегідрогенази. Інтенсивне окислення вуглеводів та ліпідів
потребує великого споживання кисню організмом, що і спостерігається
при введенні гормонів.
Йодтироніни регулюють також обмін вітамінів та водний ба-
ланс організму, діяльність ЦНС, шлунково-кишкового тракту, функ-
цію серцево-судинної системи, сприйнятливість до інфекцій.
Свою дію тиреоїдні гормони здійснюють як через рецептори, які
знаходяться на плазматичній мембрані клітин, так і через внутрішньо-
клітинні рецептори, оскільки йодтироніни завдяки своїй ліпофільній
природі можуть проникати усередину клітин. Внутрішньоклітинні тире-
оїдні рецептори виявлені в хроматині ядра, цитозолі й мітохондріях. З
рецепторами головним чином зв'язується Т3, який має до них більш висо-
ку спорідненість, ніж Т4. Основний клітинний механізм дії тиреоїдних го-
рмонів здійснюється на рівні генетичної регуляції. Індукція синтезу бага-
тьох білків йодтиронінами пов'язана з активацією процесу транскрипції,
яка здійснюється через рецептори, які входять до складу хроматину ядер.
Понад 90% мітохондріальних білків кодується ядерними генами, тому
вплив на ці ферменти здійснюється шляхом взаємодії йодтиронінів з ре-
цепторами ядра. Окрім того, тиреоїдні гормони посилюють ефекти ін-
ших гормонів на транскрипцію генів: гормону росту, інсуліну, глюкокор-
тикоїдів. Частина метаболічних ефектів йодтиронінів пов'язана з їхньою
взаємодією з мітохондріями та плазматичними мембранами клітин, зо-
крема, з аденілатциклазною системою, активація якої стимулює процеси
ліполізу і глікогенолізу.
Вплив тиреоїдних гормонів на експресію генів проявляється
в посиленні проліферації клітин, їхнього росту та диференціювання.
На рівні цілого організму йодтироніни є важливими модуляторами
нормального росту й розвитку тканин і органів.

478
 Порушення функції щитовидної залози
При гіпофункції щитовидної залози, або гіпотиреозі, спостерігається
недостатність в організмі йодтиронінів. Гіпотиреоз, який проявляється із
самого народження або в ранньому дитячому віці, відомий під назвою
кретинізм. Це захворювання характеризується вираженою фізичною та
розумовою відсталістю. Спостерігаються затримка росту (такі люди
мають карликовий зріст), непропорційність будови тіла, глибокі пору-
шення психіки та надзвичайна розумова відсталість. При гіпофункції щи-
товидної залози в дорослої людини розвивається мікседема (слизовий на-
бряк). Мікседема характеризується зниженням основного обміну та тем-
ператури тіла, погіршенням пам'яті, потовщенням шкіри, внаслідок над-
мірного накопичення в ній протеогліканів і води. Гіпотиреоз може спо-
стерігатися внаслідок недостатнього надходження в організм йоду через
низький його вміст у ґрунті та воді деяких географічних регіонів. Дефіцит
йоду викликає захворювання ендемічний зоб, яке призводить до збільшен-
ня розмірів щитовидної залози. Шляхом такого компенсаторного меха-
нізму щитовидна залоза підтримує утворення гормонів на нормальному
рівні. Гіпофункція, викликана недостатністю йодистих солей у дієті, усу-
вається добавленням йодистого калію до кухонної солі або інших харчо-
вих продуктів.
При гіпотиреозі, зумовленому порушенням біосинтезу й секреції
тиреоїдних гормонів, лікувальний ефект досягається шляхом заміс-
ної терапії гормональними препаратами.
Гіперфункція щитовидної залози або гіпертиреоз характеризується
надлишковим утворенням йодтиронінів. Найбільш виражена форма гі-
пертиреозу отримала назву тиреотоксикоз або Базедова хвороба (хворо-
ба Гревса). Надлишкова неконтрольована продукція йодтиронінів при
цьому захворюванні пов'язана з підвищеною швидкістю синтезу йодти-
реоглобуліну, яка не регулюється за типом зворотного зв'язку. При ти-
реотоксикозі відбувається посилення інтенсивності основного обміну з
переважанням процесів катаболізму. Швидке окислення жирних кис-
лот, гліцерину, вуглеводів потребує підвищеного використання кисню і
призводить до посилення калоригенного ефекту. Характерними симп-
томами при тиреотоксикозі є: збільшення основного обміну, втрата ва-
ги, підвищення температури тіла, підвищення нервової збудливості, та-
хікардія, витрішкуватість (екзофтальм), збільшення щитовидної залози.
Гіпертиреоз можна усунути хірургічним шляхом (вилучення час-
тини щитовидної залози) або лікуванням, яке пригнічує утворення
гормонів. З цією метою застосовуються радіоактивні ізотопи йоду
(I131) та речовини, які гальмують синтез йодтиронінів: мерказоліл,
перхлорат калію.
Практичне використання тиреоїдних гормонів
У медичній практиці застосовують як тиреоїдин, який містить
Т3 та Т4, так і трийодтиронін, одержаний синтетичним шляхом. Ці
препарати застосовуються, головним чином, при різних формах гі-
потиреозу (кретинізмі, мікседемі), при ожирінні з проявами гіпоти-

479
реозу, церебрально-гіпофізарних захворюваннях, які протікають із
гіпотиреозом, при ендемічному зобі.
Гормони паращитовидних залоз
Паращитовидні залози – це 4 невеликі залозисті утворення, які
розташовані на задній поверхні щитовидної залози. Паращитовидні
залози секретують два гормони – паратгормон (паратирин) та
кальцитонін (як і в щитовидній залозі). Обидва гормони разом з ві-
таміном Д регулюють обмін кальцію та фосфатів в організмі.
Паратгормон. Синтез і секреція
Паратгормон являє собою одноланцюговий поліпептид, який скла-
дається з 84 амінокислотних залишків (М.м. 9500). Уся біологічна актив-
ність належить N-кінцевій послідовності 34 амінокислотних залишків.
Вважають, що 2/3 молекули гормону з С-кінця служать для його зв'язу-
вання в клітинах-мішенях або для сповільнення процесу руйнації гормо-
ну. Паратгормон синтезується в клітинах паращитовидних залоз у вигля-
ді первинного генного продукту – препропаратгормону (що складається з
115 амінокислотних залишків), який після відщеплення протеїназами N-
кінцевої послідовності з 25 амінокислотних залишків перетворюється на
пропаратгормон. Останній після вилучення N-кінцевого гексапептиду
переходить в активний гормон, що надходить з апарату Гольджі в секре-
торні гранули. Оскільки в паращитовидних залозах порівняно мало нако-
пичувальних гранул і кількість гормону в них може забезпечити макси-
мальну секрецію лише протягом 1,5 години, то біосинтез паратгормону
повинен бути постійним. Секреція паратгормону знаходиться у зворотній
залежності від концентрації Ca2+ у сироватці крові та швидко реагує на її
зміни. Подібно до Ca2+ може діяти і Mg2+, але в набагато більших конце-
нтраціях. Існує пряма залежність між секрецією паратгормону та рівнем
цАМФ у клітинах паращитовидних залоз і зворотна – між концентрація-
ми Ca2+ та цАМФ. Іони Ca2+ активують фосфодиестеразу або інгібують
аденілатциклазу. При цьому аденілатциклаза паратиреоїдних клітин на-
багато чутливіша до інгібуючої (гальмуючої) дії Ca2+, ніж фермент, який
знаходиться в клітинах інших тканин. Іони Ca2+ регулюють не тільки
швидкість секреції, але й кількість паратгормону, змінюючи швидкість
його розпаду. У людини період напівжиття циркулюючого паратгормону
складає 20–30 хв.
Дія паратгормону
Паратгормон впливає на кісткову тканину, нирки і шлунково-
кишковий тракт. Діючи на ці тканини, гормон підвищує концентрацію
Ca2+ та знижує концентрацію неорганічних фосфатів у крові.
У плазмі крові кальцій є присутнім у трьох формах: у комплексі з
органічними й неорганічними кислотами, у зв'язаній з білками фор-
мі та в іонізованому вигляді. Біологічно активною формою є іонізо-
ваний кальцій (Ca2+). Він регулює ряд важливих біохімічних та фізіо-
логічних процесів, про які згадувалося раніше. Крім того, для міне-
ралізації кісток необхідне підтримування певних концентрацій Ca2+
та фосфату (PO43-) у позаклітинній рідині та надкістниці.

480
 За достатньої наявності Ca2+ у їжі паратгормон підтримує його
необхідний рівень у позаклітинній рідині, регулюючи всмоктування
Ca2+ у кишечнику шляхом стимуляції утворення в нирках активної
форми вітаміну Д – 1,25-дигідроксикальциферолу або кальцитріолу.
У випадку недостатнього надходження в організм Ca2+ його норма-
льний рівень у сироватці відновлює складна система регуляції: шля-
хом прямої дії паратгормону на нирки й кістки та опосередкованої
(через стимуляцію синтезу кальцитріолу) – на слизову кишечника.
Вплив паратгормону на нирки виявляється в його безпосередній
дії на транспорт іонів, а також через регуляцію синтезу кальцитріолу.
Гормон збільшує канальцеву реабсорбцію Ca2+ і Mg2+ та різко гальмує
реабсорбцію фосфатів, посилюючи їх екскрецію із сечею (фосфатурію);
крім того, він підвищує екскрецію іонів K+, Na+ та бікарбонатів.
Інший важливий ефект паратгормону на нирки полягає в стимуля-
ції синтезу в цьому органі кальцитріолу, який також регулює обмін Ca2+:
посилює всмоктування Ca2+ та фосфатів у кишечнику, мобілізує Ca2+ з
кісткової тканини та підвищує його реабсорбцію в ниркових канальцях.
Усі ці процеси сприяють підвищенню рівня Ca2+ та зниженню рівня фо-
сфатів у сироватці крові.
Вивчення молекулярних механізмів дії паратгормону на нирки пока-
зало, що він активує паратгормон-стимулюючу аденілатциклазу, яка зна-
ходиться на контрлюмінальній (базолатеральній, тобто повернутій до
крові поверхні канальця) мембрані клітин ниркових канальців. Оскільки
протеїнкінази знаходяться на люмінальній мембрані, утворений цАМФ
перетинає клітину та активує протеїнкінази люмінальної мембрани, пове-
рнутої в просвіт канальця, що й викликає фосфорилювання одного або де-
кількох білків, які беруть участь у транспорті іонів.
Найшвидше паратгормон діє на нирки, але найсильніше – на кістко-
ву тканину. Вплив гормону на кісткову тканину проявляється в підви-
щенні вивільнення з кісткового матриксу Ca2+, фосфатів, протеогліканів і
гідроксипроліну – найважливішого компоненту колагену кісткового мат-
риксу, що є показником його розпаду. Сумарний ефект паратгормону
проявляється в деструкції кістки, однак у низьких концентраціях паратго-
рмон виявляє анаболічний ефект. Він підвищує рівень цАМФ та (на по-
чаткових етапах своєї дії) поглинання Ca2+. Рецептори паратгормону зна-
ходяться на остеобластах, які під впливом гормону починають виробля-
ти активатор остеокластів, який змінює морфологію й біохімію останніх
таким чином, що вони набувають здатності руйнувати кістку. З кістки ви-
діляються протеолітичні ферменти та органічні кислоти (лактат, цит-
рат). Таким чином, перед резорбцією кістки відбувається вхід Ca2+ у ре-
зорбуючі кістку клітини.
Дія паратгормону на кісткову тканину залежить також від каль-
цитріолу.
У кишечнику паратгормон посилює транспорт через слизову
оболонку й надходження у кров Ca2+ і фосфатів. Цей ефект зв'язаний
з утворенням активної форми вітаміну Д.

481
 Порушення функції паращитовидних залоз
Гіпофункція залоз або гіпопаратиреоз (зумовлений дефіцитом парат-
гормону) зустрічається в людей відносно рідко. Він може бути наслідком
різного роду оперативних втручань на шиї або (рідко) захворювань пара-
щитовидних залоз. У крові спостерігається низький рівень Ca2+ і підви-
щений рівень фосфатів. Знижений рівень Ca2+ у крові та міжклітинній рі-
дині сприяє деполяризації мембран внаслідок надходження Na+ усере-
дину клітини, який викачується із клітини в обмін на Ca2+. При цьому під-
вищується нейром’язова збудливість, що викликає судоми й тетанічні
скорочення м'язів. Важка гіпокальціємія призводить до паралічу дихаль-
них м'язів та смерті. Такі порушення можна усунути введенням препара-
тів кальцію й паратгормону, а також вітаміну Д.
Гіперфункція або гіперпаратиреоз, тобто надлишкове утворення па-
ратгормону виникає в разі гіпертрофії й гіперплазії паращитовидних за-
лоз або внаслідок пухлини. У крові підвищується рівень Ca2+ і зменшуєть-
ся вміст фосфатів. Внаслідок цього нейром’язова збудливість знижується,
що призводить до глибоких розладів функцій нервової системи – психозів
і навіть коми. При гіперпаратиреозі відбувається мобілізація Ca2+ із кіст-
ки, а у важких випадках спостерігається резорбція окремих ділянок кістки,
і легко виникають спонтанні переломи. Кальцій внаслідок поганої роз-
чинності осідає на внутрішніх органах, спос-
терігається кальцифікація м'яких тканин та утворення каменів у нирках –
нефрокальциноз. Однак можуть існувати компенсовані стани гіпер-
паратиреозу, за яких патологічно підвищений рівень Ca2+ у сироватці
крові не супроводжується відчутним зниженням щільності кісток.
Кальцитонін. Структура й секреція
За хімічною природою кальцитонін являє собою одноланцюговий
поліпептид, у складі якого міститься 32 амінокислотні залишки
(М.м. 4500). У людини він секретується парафолікулярними клітинами
(К-клітинами) щитовидної залози та у невеликій кількості – клітинами
паращитовидних залоз. Для прояву біологічної активності необхідна вся
молекула кальцитоніну. Подібно до інших поліпептидних гормонів,
кальцитонін синтезується у вигляді більшого попередника, який послідо-
вно розщеплюється до гормону, що складається з 32 амінокислот. Період
напівжиття кальцитоніну становить 2–15 хвилин. Рівні секреції кальцито-
ніну й паратгормону зв'язані зворотною залежністю й регулюються каль-
цієм протилежним чином. Секреція кальцитоніну зростає тільки в разі
значного збільшення рівня Ca2+ в крові. Фізіологічні концентрації Ca2+ не
є сигналом секреції гормону. Крім того, секрецію кальцитоніну стимулює
глюкагон (гормон підшлункової залози і гастрин – гормон шлунково-
кишкового тракту.
Дія кальцитоніну
Головна функція кальцитоніну полягає в запобіганні гіперкальціє-
мії, потенційно можливої при надходженні в організм кальцію. Кальци-
тонін зменшує концентрацію Ca2+ і фосфатів у крові. Основний орган-
мішень для кальцитоніну – кістка, де гормон гальмує резорбцію і тим са-
мим пригнічує вивільнення Ca2+, фосфату й органічних речовин із кістково-

482
го матриксу. Це призводить до зниження рівня Ca2+, фосфату й гідроксип-
роліну в крові. Кальцитонін має незначний фосфатуричний ефект, що, мо-
жливо, є вторинним процесом, пов'язаним зі зміною концентрації Ca2+ у
плазмі. При цьому зменшується екскреція Ca2+ й оксипроліну із сечею. Вка-
зані ефекти є наслідком гальмуючої дії гормону на активність остеоклас-
тів – кальцитонін є потужним інгібітором остеокластів. Подібно багатьом
іншим пептидним гормонам, кальцитонін взаємодіє зі специфічними ре-
цепторами на мембранах клітин кістки, підвищуючи в них рівень цАМФ.
Рецептори кальцитоніну знаходяться тільки на остеокластах (тобто там,
де рецептори паратгормону відсутні). Той факт, що паратгормон і кальци-
тонін (які справляють на кістку протилежні ефекти) діють через один по-
середник (цАМФ) пояснюється їх впливом на різні клітини-мішені.
Один з ефектів кальцитоніну полягає в гальмуванні секреції гас-
трину. Оскільки гастрин стимулює секрецію кальцитоніну, а кальци-
тонін гальмує секрецію гастрину, припускають, що гормон може ві-
дігравати роль у травленні та всмоктуванні їжі.
Рівень кальцитоніну збільшується під час вагітності та в період
годування дитини, що свідчить про фізіологічну роль кальцитоніну
в захисті організму матері від надлишкових втрат Ca2+.
Проявів недостатності кальцитоніну зафіксовано не було. Під-
вищене утворення гормону має місце при медулярній тиреокарци-
номі. Незважаючи на значне зростання рівня кальцитоніну, гіпока-
льціємія виникає дуже рідко.
Практичне застосування гормонів паращитовидних залоз
У медичній практиці використовують як природні, так і синтетичні
препарати гормонів паращитовидних залоз. Препарат паратиреоїдин за-
стосовують при гіпопаратиреозі для попередження тетанії, зумовленої
гіпокальціємією. Препарати кальцитоніну (кальцитрин, міакальцик) ви-
користовують у терапії хворих із гіперкальціємією різної природи, напри-
клад, при деформуючому оститі (хворобі Педжета); остеопорозах (клі-
мактеричному, стероїдному, паратиреоідному та інших), у разі фіброзної
дисплазії, а також при складному травматичному враженні кісток (спові-
льненому зрощуванні переломів).
Гормони підшлункової залози
Підшлункова залоза – непарний ендокринний орган, що знаходиться
в черевній порожнині, під шлунком. Вона є залозою змішаної секреції.
Ацинарна частина залози виконує екзокринну функцію, секретуючи в
просвіт дванадцятипалої кишки ферменти й іони, що беруть участь у
процесах травлення. Ендокринна частина представлена острівцями Лан-
герганса, що складаються з клітин різних типів, які здійснюють синтез і
секрецію ряду гормонів. α-Клітини секретують глюкагон, β-клітини (що
складають 70% острівцевої тканини) – інсулін, δ-клітини – соматостатин і
F-клітини секретують панкреатичний поліпептид.

483
 Інсулін
Назва гормону – від латинського insula – острівець. Інсуліну на-
лежить особливе місце в історії хімії, біології та медицини. Це пер-
ший гормон, для якого була встановлена білкова природа, перший
білок, первинна структура якого була розшифрована і який вдалося
одержати синтетичним шляхом. Як гормон інсулін був відкритий у
1902 р. Л.В.Соболєвим і препаративно виділений Ф.Бантінгом й
І.Бестом у 1921 р. Його амінокислотна послідовність була розшиф-
рована Ф.Сенгером (1955 р.).
Інсулін являє собою простий глобулярний білок з молекулярною
масою 5700. Молекула інсуліну містить 51 амінокислотний залишок і
побудована із двох поліпептидних ланцюгів, з'єднаних між собою
двома дисульфідними містками. Ланцюг А містить 21 амінокислот-
ний залишок, а ланцюг В – 30:

Структура молекули проінсуліну свині

Існує велика схожість між інсуліном людини, свині й бика. На-
приклад, інсуліни людини й свині розрізняються тільки однією амі-
нокислотою в 30-положенні В-ланцюга. Тому свинячий інсулін має
меншу антигенну активність і переважно використовується для замі-
сної терапії. З цією метою на сьогодні також використовують інсулін
людини, який одержують за допомогою генної інженерії.
Синтез і секреція інсуліну
Інсулін синтезується у β-клітинах острівцевої частини підшлункової
залози у вигляді препроінсулину, який має на N-кінці молекули сигна-
льний пептид – гідрофобну послідовність із 23 амінокислот. Під впли-
вом протеїназ відбувається вилучення цієї послідовності й утворюється
проінсулін, до складу якого входять 78–86 амінокислотних залишків (у
залежності від виду організму). Перетворення проінсулину на активний
484
інсулін відбувається в результаті дії трипсиноподібної тіолової протеї-
нази, яка вирізає сполучний пептид, або С-пептид, який складається
(для людини) із 35 амінокислотних залишків. Утворений інсулін нако-
пичується в секреторних гранулах апарату Гольджі і секретується шля-
хом екзоцитозу. Щодобово підшлункова залоза людини секретує в кров
40–50 ОД інсуліну, що становить 15–20% від його запасу в залозі (рис.
91).

Рис 91. Ферментативне перетворення препроінсуліну в проінсулін

і далі в інсулін
Головним сигналом для синтезу й секреції інсуліну є підвищення
рівня глюкози в крові. Секреція інсуліну у відповідь на підвищення кон-
центрації глюкози (4–6 ммоль/л) має двофазний характер: у перші 2–5
хвилин після стимуляції відзначається різке підвищення секреції гормо-
ну, потім швидкість секреції падає й настає друга – повільніша фаза, за
якої тривала стимуляція глюкозою сприяє поступовому збільшенню рі-
вня інсуліну в крові. Це відображає наявність у β-клітинах двох пулів ін-
суліну – легко- та важкомобілізованого. Поряд із глюкозою в стимуляції
секреції інсуліну беруть участь і проміжні метаболіти її окислення, що
утворюються в β-клітинах. Синтез і секреція інсуліну, крім того, стиму-
люється амінокислотами (особливо лейцином і аргініном), глюкаго-
ном, соматотропіном. Глюкагон підвищує синтез та секрецію інсуліну
тільки в присутності глюкози через цАМФ-залежний механізм, у той
час як адреналін пригнічує утворення й секрецію гормону навіть у при-
сутності глюкози. Інсулін не має специфічного білка-переносника в пла-
змі. Частина гормону зв'язується з глобулінами, і тому в крові він зна-
ходиться у двох формах – вільній і зв'язаній. Період його напівжиття
складає 3–5 хвилин.
Метаболічні перетворення інсуліну відбуваються в основному в пе-
чінці й нирках. Вони здійснюються двома ферментними системами: ін-
сулін-специфічною протеїназою й печінковою глутатіон-інсулін-транс-
гідрогеназою, яка відновлює дисульфідні зв'язки й забезпечує легший
протеоліз відокремлених один від одного А- і В-ланцюгів інсуліну.
Дія інсуліну
Найчутливіші до інсуліну м'язова і сполучна тканини (зокрема
жирова тканина) і в меншій мірі – печінка. Нервова тканина нечут-
лива до інсуліну. Вільний інсулін впливає на метаболізм усіх інсулін-
485
чутливих тканин, а зв'язаний – тільки на жирову тканину. Мембранні
рецептори до інсуліну знайдені в багатьох тканинах, але переважна їх
кількість знаходиться в клітинах інсулінчутливих тканин.
Усі біологічні ефекти інсуліну можна об'єднати в 4 групи: 1) дуже
швидкі (секунди) – гіперполяризація мембран деяких клітин, зміни
мембранного транспорту глюкози, амінокислот, іонів; 2) швидкі
(хвилини): активація або гальмування багатьох ферментів (шляхом
їх хімічної модифікації); 3) повільні (від хвилин до годин): індукція
або репресія синтезу ферментів; 4) найповільніші (від годин до до-
би): реплікація ДНК, проліферація клітин.
Інсулін впливає на багато процесів у клітинах органів-мішеней
(табл. 18), але найважливішу роль він відіграє в регуляції вуглеводного
обміну. Вплив гормону на метаболізм вуглеводів виявляється, передусім,
у зниженні рівня глюкози в крові. Інсулін – єдиний гормон гіпоглікеміч-
ної дії, у той час як адреналін, глюкагон, кортизол є антагоністами інсу-
ліну щодо їх впливу на концентрацію глюкози крові. Цей ефект гормону
реалізується як на мембранному рівні, так і шляхом посилення внутрі-
шньоклітинної утилізації глюкози. Взаємодія інсуліну з рецепторами
збільшує проникність мембран м'язових і жирових клітин для глюкози,
яка потрапляє в клітини шляхом полегшеної дифузії за допомогою біл-
ків-переносників. Встановлено, що така активація транспорту в жиро-
вих клітинах обумовлена збільшенням кількості білків-переносників
для глюкози, які переміщуються в мембрану із внутрішньоклітинного
сховища. На відміну від жирової і м'язової тканин, транспорт глюкози
через мембрани клітин печінки є рівноважним процесом і не стимулю-
ється під впливом інсуліну. Однак непрямо (збільшуючи швидкість фо-
сфорилювання глюкози і знижуючи концентрацію вільної глюкози в
клітині) він посилює її транспорт у клітини шляхом простої дифузії за
градієнтом концентрації. У результаті відбувається зниження рівня
глюкози в крові. Гормон стимулює поглинання клітинами амінокислот,
К+, Ca2+, а також збільшує проникність для Na+; викликає гіперполяри-
зацію мембран, чутливих до інсуліну клітин внаслідок активації Na+,
K+-насоса, який підвищує Na+/K+-градієнт на мембрані, чим полегшує
вторинний активний транспорт амінокислот у клітини.
Інсулін підвищує внутрішньоклітинну утилізацію глюкози різними
шляхами. У нормі приблизно половина поглиненої глюкози розщеплю-
ється шляхом Ембдена-Мейєргофа (гліколіз) і перетворюється на енер-
гію, друга половина запасається у вигляді ліпідів або глікогену. Інсулін
підсилює інтенсивність гліколізу в печінці та м'язах, підвищуючи актив-
ність і кількість молекул його ключових ферментів – глюкокінази
(у м'язах гексокінази), фосфофруктокінази й піруваткінази. При цьому в
печінці гальмується активність ферменту глюкозо-6-фосфатази, внаслі-
док чого пригнічується вивільнення глюкози печінкою, оскільки плазма-
тична мембрана є непроникною для глюкозо-6-фосфату.

486
 Таблиця 18
Основні метаболічні ефекти інсуліну
Метаболічний процес Надлишок Нестача
інсуліну інсуліну
Синтез глікогену + –
Ліпогенез + –
Синтез білка + –
Кетогенез – +
Глюконеогенез з амінокислот – +
Глікогеноліз – +
Ліполіз – +
У жировій тканині й печінці інсулін стимулює синтез ліпідів із
глюкози шляхом підтримки на необхідному рівні активності ацетил-
КоА-карбоксилази, регуляторного ферменту синтезу жирних кислот,
а також надходження ацетил-КоА, НАДФ⋅Н2 і гліцерину. Усі ці про-
цеси послабляються при інсуліновій недостатності.
Вплив інсуліну на внутрішньоклітинну утилізацію глюкози виявля-
ється стимуляцією іншого анаболічного процесу – синтезу глікогену. По-
силення глікогенезу в печінці і м'язах обумовлене зниженням рівня
цАМФ унаслідок активації інсуліном фосфодиестерази. Це призводить
до підвищення активності фосфатази, яка дефосфорилює глікогенсинте-
тазу, переводячи її в активну форму, і фосфорилазу, перетворюючи її в
неактивну форму. Таким чином стимулюється синтез глікогену й гальму-
ється його розпад. Описані вище ефекти інсуліну належать до швидких,
однак гормон може тривало впливати на рівень глюкози в крові шляхом
гальмування глюконеогенезу. Це відбувається за рахунок репресії синтезу
ключового ферменту цього процесу – фосфоєнолпіруваткарбоксикінази
на рівні транскрипції гена.
На метаболізм ліпідів, як і на обмін глікогену, інсулін також чинить
анаболічну дію, яка (як зазначалося вище) проявляється в посиленні ліпо-
генезу в жировій тканині й печінці та в пригніченні ліполізу. Такий ефект
гормону є наслідком інактивації ліпази, викликаної зниженням рівня
цАМФ. У результаті знижується вміст гліцерину й жирних кислот у крові.
Вплив інсуліну на обмін білків характеризується стимуляцією про-
цесу їх синтезу й уповільненням розпаду білків. Цим забезпечується по-
зитивний азотистий баланс, знижується концентрація амінокислот у
крові і зменшується їх виведення із сечею. Відомо, що інсулін впливає на
кількість і активність, принаймні, 50 білків у різних тканинах. Індукція
синтезу білка обумовлена підвищенням швидкості синтезу мРНК, а та-
кож стимуляцією ініціації синтезу поліпептидних ланцюгів. Інсулін сти-
мулює ріст та проліферацію клітин, підвищуючи синтез РНК і ДНК.
Крім того, він посилює дію ряду ростових факторів – епідермального,
тромбоцитарного, фактора росту фібробластів, соматомедину. Таким
чином дію інсуліну на обмін речовин можна в цілому охарактеризувати
як анаболічну.
487
 Свій вплив гормон чинить, не проникаючи в клітину: він зв’язу-
ється зі специфічними глікопротеїновими рецепторами на поверхні
клітин-мішеней. Рецептор інсуліну складається із двох субодиниць (α і
β), зв'язаних між собою дисульфідними містками. α-Субодиниця повні-
стю розташована поза клітиною, а β-субодиниця являє собою трансме-
мбранний білок, цитоплазматична частина якого має тирозинкіназну
активність. Під час взаємодії α-субодиниці з інсуліном кіназна актив-
ність β-субодиниці стимулюється і відбувається її аутофосфорилюван-
ня. Однак β-кіназа може фосфорилювати не тільки сама себе, але й інші
білки, впливаючи на їх ферментативну активність. Зв'язування інсуліну з
рецептором спричиняє генерацію одного або кількох сигналів у вигляді
вторинних посередників, якими можуть виступати іони Ca2+, циклічні
нуклеотиди, продукти метаболізму фосфоінозитолів, тирозинкіназа.
Однак питання про природу внутрішньоклітинного посередника інсулі-
ну на сьогодні остаточно не вирішене. У певних випадках гормон зни-
жує внутрішньоклітинний вміст цАМФ, активуючи цАМФ-
фосфодиестеразу. В інших випадках дія інсуліну не залежить від цАМФ і
полягає в активації інших протеїнкіназ, або до стимуляції фосфатаз. Та-
кі ковалентні модифікації забезпечують майже миттєві зміни активнос-
ті ферментів.
Повільні ефекти інсуліну пов'язані з його впливом на транс-
крипцію генів, чим пояснюється його роль у регуляції синтезу спе-
цифічних білків, а також з його участю в таких процесах, як ембріо-
генез, диференціювання, ріст та поділ клітин.
Глюкагон. Синтез і секреція
Глюкагон являє собою одноланцюговий поліпептид (М.м. 3485), що
містить 29 амінокислотних залишків. Гормон синтезується в α-клітинах
підшлункової залози у вигляді неактивного попередника препроглюка-
гона, який після відщеплення N-кінцевої сигнальної послідовності пере-
творюється на проглюкагон і потім після дії протеаз – на глюкагон. У
плазмі глюкагон знаходиться у вільній формі, тому період його напів-
життя становить близько 5 хвилин. Секреція глюкагону стимулюється
амінокислотами, гастрином, катехоламінами і пригнічується глюкозою,
інсуліном, жирними кислотами і Ca2+.
Дія глюкагону
Основним органом-мішенню для глюкагону є печінка, однак до
гормону чутливими є також жирова тканина і меншою мірою – м'язи.
Ефекти глюкагону протилежні ефектам інсуліну. На відміну від інсу-
ліну, глюкагон стимулює катаболічні процеси в тканинах-мішенях – гліко-
геноліз та ліполіз, викликаючи мобілізацію джерел потенційної енергії.
Вплив глюкагону, як і інших поліпептидних гормонів, відбувається
через вторинні посередники, головним із яких є цАМФ. Гормон зв'язу-
ється зі своїми рецепторами на плазматичній мембрані клітин-мішеней
і активує аденілатциклазу. У результаті підвищується вміст внутрішньо-
клітинного цАМФ, який посилює розпад глікогену, активуючи фосфо-
рилазу, і пригнічує його синтез внаслідок гальмування глікогенсинтета-
488
зи. Глюкагон активує глікогеноліз тільки в печінці, на відміну від адре-
наліну, який стимулює цей процес і у м'язах, і в печінці. Підвищення
вмісту цАМФ індукує синтез ферментів глюконеогенезу в печінці, по-
силює перетворення амінокислот у глюкозу. Таким чином, централь-
ний ефект глюкагону – гіперглікемія – забезпечується двома механіз-
мами: швидким (глікогенолізом) і повільним (глюконеогенезом).
Глюкагон чинить потужну ліполітичну дію. Підвищуючи вміст
цАМФ у клітинах жирової тканини, він активує ліпазу, збільшуючи рівень
жирних кислот і гліцерину в крові. Жирні кислоти, які утворюються, ви-
користовуються як джерело енергії, а також перетворюються на кетонові
тіла. У цьому проявляється кетогенна дія гормону.
У печінці глюкагон пригнічує синтез білків і полегшує їх катабо-
лізм. Утворені амінокислоти використовуються в глюконеогенезі й
після дезамінування – у синтезі сечовини.
Соматостатин
Соматостатин був спочатку виділений із гіпоталамуса як фак-
тор, що гальмує секрецію соматотропіну. Соматостатин – цикліч-
ний пептид, що синтезується у вигляді прогормону в δ-клітинах ос-
трівців Лангерганса і потім перетворюється на активну молекулу,
що містить 14 амінокислотних залишків (М.м. 1640).
Соматостатин, окрім гіпоталамуса й підшлункової залози, був
виявлений у слизовій шлунка й кишечника, а також у різних ділян-
ках ЦНС. Гормон пригнічує секрецію інсуліну, глюкагону й панкре-
атичного поліпептиду. Крім того, він гальмує секрецію гастрину,
секретину, паратгормону, кальцитоніну, імуноглобулінів, реніну.
Встановлено, що соматостатин пригнічує утворення соляної кисло-
ти в шлунку, секрецію травних ферментів і всмоктування глюкози
в кишечнику. Пептид чинить виразний вплив на ЦНС: введення йо-
го людині викликає седативний ефект.
Клітинні механізми численних біологічних ефектів соматоста-
тину поки що не виявлені. Однак їхньою загальною рисою є участь у
них Ca2+. Існує припущення, що гальмування звільнення різних гор-
монів соматостатином пов'язане з його блокуючою дією на вхід Ca2+
у чутливі до гормону клітини.
Соматостатин, який виявляє антигіперглікемічну дію та зни-
жує кетоз (шляхом гальмування секреції глюкагону), може зменшу-
вати потребу в інсуліні в разі діабету.
Панкреатичний поліпептид
Панкреатичний поліпептид складається з 36 амінокислотних
залишків (М.м. 4200). Він синтезується в F-клітинах підшлункової
залози. Стимулює секрецію поліпептиду збагачена білками їжа, го-
лод, гостра гіпоглікемія. Функцію панкреатичного поліпептиду по-
вністю не встановлено. Відомо, що він збільшує секрецію шлункових
та панкреатичних ферментів, впливає на вміст глікогену в печінці,
розслаблює жовчний міхур.

489
 Порушення гормональної функції підшлункової залози
Інсулінова недостатність спричиняє цукровий діабет – одне з
найпоширеніших захворювань. У разі цукрового діабету спостері-
гаються глибокі порушення обмінних процесів, зумовлені істинною
або умовною недостатністю інсуліну. Відповідно до цього розріз-
няють два типи цукрового діабету: діабет I типу (інсулінзалежний),
і діабет II типу (інсуліннезалежний). У разі діабету I типу порушу-
ється синтез і секреція інсуліну, тоді як внаслідок захворювання на
діабет II типу концентрація інсуліну в сироватці крові залишається
на рівні норми, однак існують порушення інших ланок інсулінової
регуляції. Цукровий діабет II типу може виникнути через зниження
чутливості тканин до інсуліну, зумовлене зменшенням кількості
мембранних інсулінових рецепторів або їх модифікацією. Можли-
вий розвиток цукрового діабету внаслідок зміни співвідношення ві-
льної та зв'язаної форм інсуліну плазми крові в бік зв'язаної форми,
коли глюкоза надходить тільки в жирову тканину і перетворюється
на жир. Нарешті, ще одна причина може полягати в підвищенні ак-
тивності інсулінази. В усіх випадках цукрового діабету зміни в ме-
таболізмі характеризуються значною перевагою катаболічних про-
цесів над анаболічними (табл. 18).
У випадку дефіциту інсуліну знижується утилізація глюкози ін-
сулінчутливими тканинами (м'язовою та жировою), замість якої в ор-
ганізмі мобілізуються ліпіди й підвищується окислення жирних ки-
слот. У результаті порушень обміну речовин у тканинах хворих спо-
стерігається гіперглікемія та глюкозурія (якщо концентрація глюко-
зи перевищує нирковий поріг – 9,9 ммоль/л), виникає осмотичний ді-
урез, аміноацидемія та аміноацидурія, підвищений вміст жирних ки-
слот, гліцерину й холестерину в крові, а в складних випадках – кето-
немія й кетонурія.
Для лікування хворих на інсулінзалежний діабет використовують
різні препарати інсуліну, а при інсуліннезалежному діабеті викорис-
товують пероральні цукрознижуючі засоби – похідні сульфонілсечо-
вини й бігуаніди.
Надлишок інсуліну може спостерігатися при інсуліномі – пухлині ост-
рівцевих клітин: це призводить до гіперінсулінізму. При цьому стані вини-
кає гіпоглікемія, зумовлена не тільки збільшенням споживання глюкози
тканинами, чутливими до інсуліну, і зменшенням утворення глюкози в пе-
чінці, але також зниженням надходження до печінки субстратів для глюко-
неогенезу. Швидке зниження рівня глюкози в крові призводить до актива-
ції симпатичної нервової системи й виділення адреналіну. У людини спо-
стерігається тремтіння, занепокоєння, слабість і почуття голоду. Якщо гі-
поглікемія виявляється тривалою, то зменшення надходження глюкози в
мозок призводить до різних неврологічних порушень. За частих і тривалих
станів гіпоглікемії можуть спостерігатися виразні порушення психічного
або неврологічного характеру. Усунути гіперінсулінізм можна введенням

490
глюкози та гормонів, що викликають гіперглікемію, наприклад, глюкагону
або адреналіну.
Практичне застосування інсуліну. Препарати інсуліну використо-
вуються, головним чином, для лікування цукрового діабету. З цією ме-
тою використовують препарати інсуліну різної тривалості дії, що зале-
жить від тяжкості та особливостей хвороби. На сьогодні в багатьох
країнах випробовують програмовані портативні насоси для інфузії інсу-
ліну. Такий насос споряджено резервуаром із багатодобовим запасом
інсуліну, який подається малими порціями відповідно складеної для
кожною хворого програми. Такий спосіб, який називається «безперерв-
ною підшкірною інфузією інсуліну», є ефективнішим, ніж звичайна інсу-
лінотерапія.
Гормони надниркових залоз
Надниркові залози – парні ендокринні залози, розміщені над верх-
німи полюсами нирок. Даний ендокринний орган фактично являє со-
бою сполучення в одному анатомічному утворенні двох самостійних за-
лоз: мозкової речовини, що складає внутрішню частину органу, і зовні-
шнього шару – кори надниркових залоз. Обидві структури розрізняють-
ся за своєю будовою й синтезують різні гормони.
Гормони мозкової речовини надниркових залоз
Мозкова речовина надниркових залоз складається із хромафінних
клітин і являє собою похідне нервової тканини. Її можна розглядати
як спеціалізований симпатичний ганглій, позбавлений продовження у
вигляді аксона. Хромафінні клітини мозкової речовини надниркових
залоз виробляють дві біологічно активні сполуки з гормональною ак-
тивністю – адреналін і норадреналін. Ці гормони і близькі до них амі-
ни, що містять у своїй структурі катехолове ядро, мають загальну на-
зву катехоламіни.

У мозковому шарі надниркових залоз людини вміст адреналіну

становить ≈ 80% а норадреналіну – 10–20%. Адреналін утворюється
тільки в мозковому шарі, у той час як основним джерелом норадре-
наліну є симпатичні нерви. Третій катехоламін – нейромедіатор до-
фамін – функціонує переважно в нервових шляхах мозку. Він є про-
міжним продуктом біосинтезу адреналіну і норадреналіну в мозковій
речовині надниркових залоз та в нервових клітинах. У разі хвороби
491
Паркінсона порушується синтез дофаміну в мозку. Для лікування да-
ного захворювання використовують ДОФА, оскільки тільки ця спо-
лука легко долає гематоенцефалічний бар'єр (катехоламіни через
цей бар'єр не проходять).
Біосинтез і секреція катехоламінів
Попередником катехоламінів є амінокислота тирозин. Їхній
біосинтез можна подати у вигляді такої схеми:

У мозковому шарі надниркових залоз містяться хромафінні гра-

нули – спеціалізовані органели, здатні до синтезу, поглинання, резер-
вування та секреції катехоламінів. Синтез і секреція катехоламінів
знаходяться під контролем центральної нервової системи і значно
зростають в умовах гострого стресу, у тому числі – емоційного збу-
дження. Сигналом до секреції гормонів є нервова стимуляція мозко-
вого шару надниркових залоз. Ацетилхолін, який потрапляє із преган-
гліонарних волокон, взаємодіє з рецепторами хромафінних клітин, ви-
кликаючи деполяризацію мембран і входження у клітини Ca2+, який
стимулює вивільнення адреналіну і норадреналіну шляхом екзоцито-
зу. Цей процес стимулюється холінергічними і β-адренергічними аге-

492
нтами і гальмується α-адренергічними агентами. Катехоламіни крові
пригнічують свій власний синтез і секрецію. У плазмі крові гормони
транспортуються в комплексі з альбуміном. Вони мають дуже корот-
кий період напівжиття, який складає 10–30 с. Концентрація адреналіну
в плазмі крові – близько 0,05 мкг/л, а норадреналіну – приблизно в чо-
тири рази вища (0,2 мкг/л). Стрес підвищує вміст катехоламінів у 4–8
разів.
Катехоламіни інактивуються або шляхом зворотного захвату
нервовими закінченнями, або внаслідок метаболічних перетворень,
що відбуваються в постсинаптичних клітинах, а також у печінці. Ін-
активація адреналіну і норадреналіну здійснюється трьома голо-
вними шляхами: О-метилюванням, окислювальним дезамінуван-
ням і кон'югацією. Продукти метаболізму катехоламінів виділяються
із сечею як у вільному стані, так і у вигляді парних сполук.
Роль катехоламінів і їх перетворення в організмі були глибоко
досліджені в роботах А.М.Утєвського, який довів, що біологічна роль
гормонів зумовлена не тільки самими катехоламінами, але і продук-
тами їх обміну. У процесі метаболізму – шляхом відщеплення і при-
єднання двох атомів водню – утворюється цілий ряд катехінових (ок-
си-) і хіноїдних (кето-) форм. Причому катехінові форми (адреналін,
норадреналін) мають гормональні властивості, а хіноїдні похідні
(дегідроадреналін, адренохром, оксоадренохром) ці властивості
втрачають. Однак цей процес є оборотним, і дегідроадреналін під
впливом вітаміну С (або інших відновників) може знову перетвори-
тися на адреналін.
Дія катехоламінів
Ефекти адреналіну і норадреналіну пов’язані майже з усіма фун-
кціями організму. Їх головними мішенями є: серце, печінка, мозок,
скелетні м'язи, гладка мускулатура судин, бронхів, матки, шлунково-
кишкового тракту.
Катехоламіни діють через два головні класи рецепторів: α-ад-
ренергічні і β-адренергічні, які, у свою чергу, підрозділяються на α1- і
α2-, β 1- і β2-адренорецептори. Адреналін зв'язується як із α-, так і з
β-адренорецепторами, і його дія на тканину, що містить обидва кла-
си рецепторів, залежить від їх відносної спорідненості до гормону.
Норадреналін у фізіологічних концентраціях зв'язується головним
чином з α-адренорецепторами.
Взаємодія гормонів з β 1 і β2-адренорецепторами активує адені-
латциклазу і підвищує рівень цАМФ, тоді як зв'язування із α2-ре-
цепторами гальмує її і зменшує вміст цАМФ у клітині. За взаємодії
гормонів з α1-рецепторами відбувається підвищення внутрішньоклі-
тинної концентрації Ca2+ або продуктів метаболізму фосфати-
дилінозитолу (або і те й інше).
Збільшення внутрішньоклітинної концентрації цАМФ, яка
утворюється в клітинах-мішенях при зв'язуванні адреналіну з β 1- і
β 2-рецепторами, зумовлює більшість його ефектів. У м'язах і мен-
шою мірою в печінці гормон через цАМФ-залежний механізм сти-
мулює розпад глікогену, активуючи фосфорилазний каскад. Це

493
призводить до підвищення рівня глюкози в крові і збільшення
утворення лактату в м'язах, який частково переноситься в печінку,
де перетворюється на глікоген. Норадреналін на відміну від адре-
наліну справляє незначний вплив на вуглеводний обмін.
Вплив катехоламінів на ліпідний обмін виявляється в їх ліпідмобілі-
зуючій дії. Жирова тканина – одна з найбільших тканин-мішеней для
катехоламінів в організмі. Адреналін стимулює в ній ліполіз, сполучаю-
чись з β1-рецепторами й активуючи (фосфорилюючи) ліпазу через аде-
нілатциклазну систему. Це спричиняє збільшення вільних жирних кис-
лот і гліцерину в крові. Жирові клітини (адипоцити) мають крім β1- та-
кож α2-рецептори, які опосередковують антиліполітичний ефект. Від-
ношення β1/α2 у різних жирових депо одного організму варіюється. Чим
вище відношення β1/α2, тим швидше відбувається кругообіг триацилглі-
церинів в адипоцитах і тим більшою є кількість вільних жирних кислот,
що надходить у кров.
Дія надлишкової кількості адреналіну на білковий обмін уперше
була встановлена О.В.Палладіним і А.М.Утєвським, які показали,
що гіперадреналінемія супроводжується посиленим розщепленням
білків і підвищеним виведенням кінцевих продуктів азотистого об-
міну (особливо креатину) із сечею.
Одним із головних напрямків дії катехоламінів є їх вплив на се-
рцево-судинну систему. Постійне пристосування функції серця до
зміни умов і регуляція артеріального тиску в основному зумовлю-
ється норадреналіном, у той час як адреналін діє в умовах стресу,
включаючи напругу, пов'язану зі страхом і тривогою. Через β 1-ре-
цептори катехоламіни збільшують силу і частоту серцевих скоро-
чень, хвилинний об'єм серця, що призводить до підвищення артеріа-
льного тиску. Адреналін має складний вплив на коронарний крово-
обіг, переважно розширюючи коронарні судини. Діючи через β 2- ре-
цептори, він виявляє потужну бронхорозширюючу дію, у той час як
норадреналін відрізняється більш слабким бронхолітичним ефек-
том. Обидва гормони викликають звуження судин органів черевної
порожнини, шкіри і слизових оболонок.
У цілому дія катехоламінів і всієї симпато-адреналової системи
спрямована на швидку додаткову мобілізацію енергії в умовах гострого
стресу і забезпечує готовність організму до захисних реакцій.
Порушення функції мозкової речовини надниркових залоз
Експериментальних або клінічних станів, що пов'язані з гіпофунк-
цією мозкової речовини надниркових залоз, не описано. Гіперфункція ці-
єї структури виникає в людини при пухлині хромафінної тканини, яка
називається феохромоцитомою. При цьому захворюванні нерідко спо-
стерігається гіпертонія, підвищення основного обміну, глюкозурія, у
плазмі підвищується вміст вільних жирних кислот. Вміст адреналіну і
норадреналіну в плазмі крові може збільшитися більше ніж у 500 разів,
крім того, підвищується їх рівень у сечі.
Практичне використання катехоламінів. Катехоламіни застосо-
вують для стимуляції серцевих скорочень та для підвищення артері-
494
ального тиску. Адреналін використовують при алергічних реакціях,
анафілактичному шоку; він є ефективним засобом для зняття брон-
хоспазму при бронхіальній астмі. Його також застосовують для усу-
нення гіпоглікемії, викликаної передозуванням інсуліну. Введення
катехоламінів (адреналін, норадреналін) може бути необхідним при
недостатності периферичного кровообігу, а також як місцевий су-
динозвужуючий засіб.
Гормони кори надниркових залоз
У корі надниркових залоз утворюється близько 50 стероїдних
сполук, але далеко не всі з них мають значну гормональну актив-
ність. Гормони кори надниркових залоз, які одержали загальну назву
«кортикостероїди», розділяють на три класи відповідно до їхньої
переважаючої дії: глюкокортикоїди, які діють переважно на вуглево-
дний обмін, мінералокортикоїди, які регулюють мінеральний обмін, і
статеві гормони, які виробляються в невеликих кількостях.
Всі стероїдні гормони побудовані на основі 17-вуглецевої структури
циклопентанпергідрофенантрену. Глюкокортикоїди і мінерало-
кортикоїди є похідними прегнану, який утворюється з холестерину і мі-
стить 21 вуглецевий атом. Надниркові залози людини в нормі секрету-
ють глюкокортикоїди – кортизол (основний глюкокортикоїд), кортико-
стерон та мінералокортикоїд – альдостерон:

495
 Синтез і секреція
Глюкокортикоїди і мінералокортикоїди утворюються з холестери-
ну, який надходить у надниркові залози головним чином з крові. У про-
цесі синтезу відбувається відщеплення бокового ланцюга холестерину,
якому передує гідроксилювання 20 і 22 атомів вуглецю, і утворення
проміжного продукту – прегненолону. Гідроксилювання стероїдного
ядра прегненолону по 17, 21, 11 і 18 атомах вуглецю призводить до
утворення різних гормонів. Для стероїдогенезу необхідні специфічні
монооксигенази, що використовують НАДФ⋅Н2 (донор водню), моле-
кулярний кисень, цитохром Р-450.
Синтез і секреція глюкокортикоїдів знаходяться під контролем
АКТГ гіпофіза, виділення якого, у свою чергу, регулюється кортико-
ліберином гіпоталамуса. Ці гормони пов'язані між собою петлею
зворотного зв'язку. Підвищення рівня глюкокортикоїдів гальмує се-
крецію АКТГ безпосередньо або через кортиколіберин; зниження їх
рівня нижче за норму активує систему. Кортикотропін посилює син-
тез глюкокортикоїдів у клітинах кори надниркових залоз через
цАМФ-залежний механізм.
На секрецію глюкокортикоїдів впливає також стрес, стан тривоги,
страху. Відповідно до теорії Г.Сєльє про стрес, система гіпофіз-
надниркові залози відіграє найважливішу роль у «неспецифічних сис-
темних реакціях організму, які виникають в умовах тривалого стресу».
Будь-який надмірний подразник Г.Сєльє назвав стресором, а сукуп-
ність фізіологічних та біохімічних реакцій, яка названа ним «загаль-
ним адаптаційним синдромом», є механізмом, за допомогою якого ор-
ганізм адаптується до змін внутрішнього та зовнішнього середовища.
Цього не відбувається за відсутності гіпофіза або надниркових залоз,
тому гіпофізектомовані або адреналектомовані тварини і людина дуже
погано переносять стрес і можуть загинути. Існує добовий ритм, який
визначає секрецію кортиколіберину, а отже, АКТГ та глюкокортикоїдів.
Так, максимальний рівень кортизолу в крові спостерігається вранці, по-
тім поступово знижується і має мінімальне значення в кінці дня.
Синтез і секреція альдостерону регулюються переважно через
ренін-ангіотензинову систему і К+, але в цьому процесі беруть участь
також Na+ і АКТГ. Ангіотензин II, збільшуючи проникність мем-
бран клітин кори надниркових залоз для Ca2+, стимулює синтез
альдостерону. Низький вміст Na+ або підвищений – K+ у сироватці
крові посилює синтез і секрецію мінералокортикоїду.
У людини кірковий шар надниркових залоз секретує у нормі за
добу 10–30 мг кортизолу, 2–4 мг кортикостерону і 300–400 мкг альдо-
стерону. Гормони практично не накопичуються в клітинах наднир-
кових залоз, а вивільняються в плазму по мірі утворення. Кортизол
та кортикостерон у плазмі головним чином зв'язуються із специфіч-
ним α-глобуліном крові – транскортином. Невелика кількість кор-
тизолу може зв'язуватися з альбуміном. Період напівжиття корти-
золу 1,5–2 год, а кортикостерону – 1 год. Альдостерон транспорту-
ється переважно альбуміном.

496
 Метаболізм стероїдних гормонів відбувається в печінці, нирках, ки-
шечнику та інших тканинах. Він зводиться в основному до відновлення
подвійного зв'язку в кільці А, гідроксилювання 3-кетогрупи та утворення
парних сполук із сірчаною або глюкуроновою кислотами.
Дія глюкокортикоїдів
Органами-мішенями для глюкокортикоїдів є печінка, нирки, лім-
фоїдна тканина, сполучна тканина (кістки, жирова тканина та ін.), ске-
летні м'язи. Глюкокортикоїди прямо або опосередковано регулюють
практично всі фізіологічні та біохімічні процеси в організмі, однак в їх
дії умовно можна виділити наступні основні напрямки: 1) вплив на ме-
таболізм вуглеводів, ліпідів і білків; 2) вплив на метаболізм електролі-
тів і води; 3) вплив на імунну реакцію організму; 4) вплив на запальні
процеси; 5) вплив на стійкість до ушкоджуючих факторів.
Дія глюкокортикоїдів на метаболізм вуглеводів характеризується
підвищенням утворення глюкози, яке забезпечується координованим
гормональним впливом на різні тканини і включає як катаболічні, так
і анаболічні процеси. Збільшення вмісту глюкози в плазмі крові дося-
гається: 1) збільшенням швидкості глюконеогенезу в печінці і нирках;
2) стимуляцією вивільнення амінокислот (субстратів глюконеогенезу)
із периферичних тканин (м'язової, лімфоїдної); 3) гальмуванням ви-
користання глюкози в непечінкових тканинах (м'язах, жировій та лім-
фоїдній тканинах). Сигналом для стимуляції глюконеогенезу служить
зниження концентрації глюкози в крові. Однак цей сигнал діє не без-
посередньо на надниркові залози, а через гіпоталамо-гіпофізарну сис-
тему. У здоровому організмі гіперглікеміч-
на дія гормонів урівноважується інсуліном, який виявляє протилежний
ефект, що і забезпечує нормальний рівень глюкози в плазмі.
Посилення глюкокортикоїдами глюконеогенезу відбувається шля-
хом стимуляції синтезу його ферментів – фосфоєнолпіру-
ваткарбоксикінази і глюкозо-6-фосфатази. Глюкоза, яка утворюється в
процесі глюконеогенезу, використовується в синтезі глікогену в печінці,
який посилюється внаслідок активації глікогенсинтетази.
На обмін білків та нуклеїнових кислот глюкокортикоїди чинять
протилежний вплив у різних типах тканин. У печінці вони стимулю-
ють синтез білків, зокрема ферментів глюконеогенезу та синтез РНК,
а в інших органах, таких як м'язи, шкіра, лімфоїдна і жирова тканини,
кістки – значно пригнічують синтез білків і в деяких (лімфоїдна тка-
нина, м'язи) навіть призводять до їх розпаду. Гормони також знижу-
ють швидкість синтезу РНК у периферичних тканинах (особливо в лі-
мфоїдній та м'язовій). Такий характер дії глюко-
кортикоїдів збільшує концентрацію вільних амінокислот у плазмі і
цим створює оптимальні умови для глюконеогенезу. Цьому сприяє і
активація гормонами амінотрансфераз, що призводить до швидкого
перетворення амінокислот у кетокислоти та вуглеводи. Посилення
деградації амінокислот створює негативний азотистий баланс.
Вплив глюкокортикоїдів на обмін ліпідів у печінці і в периферичних
тканинах також має протилежний характер: надмірна кількість гормо-
497
нів стимулює ліпогенез у печінці і ліполіз у периферичних тканинах. По-
силення ліполізу в жировій тканині спричиняє підвищення рівня вільних
жирних кислот у плазмі крові. Це підвищення пов'язане як із прямою
стимуляцією ліполізу, так і зі зниженням споживання глюкози жировою
тканиною для утворення гліцерину, що пригнічує синтез триацилгліце-
ринів і вивільняє жирні кислоти в плазму. У результаті посилюється їх
окислення в печінці, яке забезпечує її енергетичні потреби, а надлишок
ацетил-КоА використовується в кетогенезі. Кетонові тіла, що утво-
рюються, надходять у кров. Крім прямого впливу на ліпідний обмін,
глюкокортикоїди посилюють через цАМФ ліполітичну дію катехоламі-
нів, секреція яких підвищується глюкокортикоїдами.
На водно-електролітний обмін глюкокортикоїди чинять схожу з
мінералокортикоїдами дію, однак вона більш слабка в порівнянні з
останніми.
У високій концентрації глюкокортикоїди пригнічують імунну ре-
акцію організму. Вони пригнічують запальні процеси, які запуска-
ються реакціями гіперчутливості, обумовленими взаємодією антитіл
з антигенами, тобто зменшують стан сенсибілізації (підвищеної чут-
ливості до чужорідних агентів), розвиток наступних алергічних реак-
цій і запалення. Депресивна дія гормонів на імунні процеси пов'яза-
на з їх здатністю зменшувати кількість лімфоцитів і викликати інво-
люцію лімфоїдної тканини. Саме з цієї причини глюкокортикоїди
служать цінним допоміжним засобом при лікуванні тяжких алергіч-
них станів і використовуються для пригнічення реакції відторгнення
при трансплантації тканин.
На здатності глюкокортикоїдів пригнічувати запальні реакції засно-
ване їх широке використання в клініці. У терапевтичних дозах вони галь-
мують практично всі фази запального процесу; блокують розширення ка-
пілярів, адгезію і міграцію лейкоцитів, секрецію гістаміну і серотоніну
(що має значення в механізмі розвитку алергічних реакцій), утворення кі-
нінів, синтез простагландинів та ін. Гальмування синтезу простагланди-
нів пов'язано з гальмуванням фосфоліпази А2, що звільняє арахідонову
кислоту зі складу фосфоліпідів, яка є попередником простагландинів. У
результаті гальмується синтез простагландинів, які стимулюють реакції
запалення. Механізм гальмування фосфоліпази А2 полягає в різкому
стимулюванні глюкокортикоїдами синтезу і секреції ліпопротеїну, що
одержав назву ліпокортин, який і гальмує фермент.
Глюкокортикоїди підвищують стійкість організму до різноманіт-
них стресорних факторів (хірургічне втручання, травма, інфекції, го-
лодування). У цих умовах секреція кортизолу зростає в декілька разів, і
якщо реакція послаблена, то значно зменшуються шанси на виживан-
ня. Зростає також секреція адреналіну, ефект якого посилюється за-
вдяки пермисивній дії глюкокортикоїдів. У таких випадках допомагає
замісна терапія даними стероїдами. Глюкокортикоїди впливають на
специфічні внутрішньоклітинні процеси шляхом зміни вмісту в клітині
критично важливих білків, як правило, ферментів. Це визначається їх-
ньою здатністю регулювати швидкість транскрипції специфічних ге-
нів. Як і всі стероїдні гормони, вони здатні проникати усередину клі-
498
тин і в цитоплазмі клітин-мішеней з’єднуватися з рецепторним біл-
ком, створюючи комплекс. Стероїд-рецепторний комплекс потрапляє
в ядро і зв'язується зі специфічними ділянками ДНК поблизу сайту
ініціації транскрипції, стимулюючи або гальмуючи синтез білків. Ре-
гуляція швидкості транскрипції – це важливий, але не єдиний елемент
механізму дії глюкокортикоїдних гормонів. Вони можуть регулювати
також процесінг і транспорт ядерних транскриптів, швидкість розпаду
специфічних мРНК і посттрансляційний процесінг.
Дія мінералокортикоїдів
Головною мішенню дії найбільш сильного мінералокортикоїду аль-
достерону є нирки. Гормон регулює баланс в організмі життєво необхід-
них іонів. Він підвищує реабсорбцію в дистальних ниркових канальцях
Na+, Cl– і HCO3– із сечі в міжклітинну рідину і далі в кров. Одночасно збі-
льшується екскреція із сечею K+ (який у нирках обмінюється на Na+), H+ і
NH4+. Альдостерон впливає на транспорт іонів і в інших епітеліальних
тканинах: потових залозах, слизовій кишечника, слинних залозах. У ре-
зультаті ефект гормону проявляється затримкою Na+, Cl–, HCO3– і води в
організмі і виведенням з нього K+, H+, NH4+.
Механізм дії альдостерону подібний до механізму дії інших стероїдних
гормонів. Існує припущення, що гормон індукує утворення одного або де-
кількох білків, які збільшують проникність апікальної (люмінальної) мем-
брани для Na+, що підвищує його внутрішньо-клітинний рівень, а також
стимулює активний транспорт Na+ із клітини в інтерстиціальний простір
через базальну мембрану за допомогою Na+, K+-АТФази. Підвищення ак-
тивності мітохондріальних ферментів, яке відбувається під впливом аль-
достерону, може сприяти збільшенню кількості АТФ і, отже, підвищенню
ефективності роботи Na+, K+-АТФази.
Порушення гормональної функції кори надниркових залоз
Гіпофункція, або гіпокортицизм, проявляється як захворювання,
яке називається Адисоновою, або бронзовою хворобою. Воно обумовле-
не дефіцитом як глюкокортикоїдів, так і мінералокортикоїдів і про-
являється відповідними порушеннями обміну речовин і функцій ор-
ганізму. За недостатності глюкокортикоїдів знижується стійкість ор-
ганізму до емоційного стресу, дії ушкоджуючих факторів (інфекцій-
них, хімічних); спостерігається гіпоглікемія, висока чутливість до ін-
суліну, втрата маси тіла. Недостатність альдостерону призводить до
порушень водно-електролітного обміну. Організм втрачає натрій і
воду, але утримує калій, внаслідок чого розвивається гіпотонія, різка
м'язова слабість, прогресуюча стомлюваність – результат порушень
калій-натрієвого градієнта на мембрані м'язових клітин (гіперполя-
ризація). У хворих часто посилена пігментація шкіри та слизових
оболонок, що обумовлено компенсаторно підвищеною секрецією
АКТГ та відповідних продуктів проопіомеланокортину.
Гіперфункція або гіперкортицизм, який пов'язаний із надлишком
глюкокортикоїдів, називають хворобою Іценко-Кушинга. Вона може бути
наслідком виникнення пухлини надниркових залоз (які активно синтезу-

499
ють кортизол), пухлини гіпофізу або наслідком порушення утворення ко-
ртиколіберину в гіпоталамусі. При цьому захворюванні знижується толе-
рантність до глюкози, виникає гіперглікемія та інші симптоми, які харак-
теризують розвиток стероїдного діабету. Різке посилення катаболізму
білків спричиняє стоншування шкіри, зменшення м'язової маси і в цілому
негативний азотистий баланс. Характерним проявом гіперкортицизму є
остеопороз – зміна мінерального складу кісткової тканини, внаслідок чо-
го різко знижується міцність кісток. Це може бути наслідком гальмуван-
ня кортизолом активності деяких ферментів, які беруть участь в утво-
ренні колагену і глікозаміногліканів, що спричиняє порушення синтезу
колагену в кістках, а внаслідок цього і включення в кісткову тканину со-
лей кальцію і фосфатів.
При гіперкортицизмі, який пов'язаний з підвищеною секрецією
альдостерону (хвороба Конна), розвиваються гіпертензія, набряки,
гіпернатріємія та алкалоз, а також спостерігається сильна слабість,
обумовлена низькою концентрацією К+.
Практичне застосування кортикостероїдів. У медичній практиці
широко застосовуються синтетичні препарати кортикостероїдів та їх
похідні. Отриманий ряд синтетичних аналогів глюкокортикоїдів
(преднізолон, дексаметазон та ін.), які більш активні, ніж природні го-
рмони. Препарати глюкокортикоїдів застосовуються при алергічних
станах та аутоімунних захворюваннях, таких як ревматизм, ревматої-
дний артрит, колагенози, бронхіальна астма, нейродерміти, як імуно-
депресивні, протизапальні, десенсибілізуючі засоби. Із аналогів міне-
ралокортикоїдів найбільш широке застосування має дезоксикортикос-
терон при хворобі Аддісона, міастенії, загальній м'язовій слабкості.
Імунодепресивна дія глюкокортикоїдів дозволяє використовувати їх
при трансплантації органів і тканин для пригнічення реакції відторг-
нення. Однак при вживанні препаратів кортикостероїдів можуть ви-
никнути побічні ефекти, тому їх використання в медичній практиці
потребує великої обережності й чіткого знання показань та протипо-
казань до застосування.
Гормони статевих залоз
Статеві залози (гонади) – парні органи, представлені в чоловіків
сім’яниками, у жінок – яєчниками. Сім’яники та яєчники – залози
змішаної секреції. Їхня екзокринна функція полягає в утворенні ста-
тевих клітин (сперматозоїдів або яйцеклітин), а ендокринна – в біо-
синтезі та секреції статевих гормонів. Попередником для синтезу
всіх статевих гормонів є холестерин; багато стадій їх утворення збі-
гаються, тому невелика кількість чоловічих і жіночих статевих гор-
монів синтезуються в істот обох статей.
Нормальне функціонування статевих залоз, пов'язане з їх структур-
ною та гормональною цілісністю, необхідне для розмноження, а отже, і
для виживання видів. Розвиток статі і формування вторинних статевих
ознак залежить від особливостей секреції статевих гормонів, які окрім
своєї основної функції – впливу на розмноження, беруть участь і в інших
важливих процесах організму.

500
 Чоловічі статеві гормони
Чоловічі статеві залози – сім’яники являють собою органи, які
складаються з трьох основних популяцій клітин: 1) клітин Лейдіга,
або інтерстиціальних клітин, які синтезують та секретують у кров
чоловічі статеві гормони – андрогени (andros – чоловік, грецьк.); 2)
клітин сім’яних канальців, які утворюють сперматозоїди; 3) клітин
Сертолі, які створюють умови для диференціювання та дозрівання
статевих клітин.
Синтез і секреція андрогенів
Головними андрогенами (С19-стероїдами) є тестостерон і дигід-
ротестостерон (ДГТ)

Біосинтез андрогенів здійснюється головним чином у сім'яниках і

надниркових залозах, а також частково в яєчниках у жінок. Тестостерон
утворюється в клітинах Лейдіга з холестерину і служить безпосереднім
попередником статевих стероїдів. ДГТ утворюється з тестостерону в
результаті відновлення кільця А під дією ферменту 5α-редуктази. Сі-
м'яники утворюють та секретують дуже невелику кількість ДГТ, а пере-
важна його частина утворюється в інших тканинах.
Біосинтез тестостерону з холестерину, як і інших стероїдних гормо-
нів, здійснюється через утворення проміжного продукту – прегненолону.
Утворення та секреція андрогенів знаходиться під контролем лютропіну
гіпофіза, секреція якого, у свою чергу, регулюється гонадоліберином гі-
поталамуса. Лютропін стимулює стероїдогенез і продукцію тестостерону
після зв'язування з рецепторами на плазматичній мембрані клітин Лей-
діга за аденілатциклазним механізмом. При цьому цАМФ, який утворю-
ється, стимулює ферментативне розщеплення бокового ланцюга холес-
терину. Зворотний зв'язок реалізується або через гальмування вивільнен-
ня гонадоліберину, або шляхом гальмування секреції лютропіну.
У чоловіків добова секреція тестостерону становить в нормі 5 мг, а
вміст ДГТ у плазмі – 400 мкг. Транспортування андрогенів до органів-
мішеней здійснюється специфічним глікопротеїном плазми, який
отримав назву тестостерон-естрадіол-зв'язуючого глобуліну, що має ви-
соку спорідненість до тестостерону, ДГТ і естрадіолу. Період напівжит-
тя тестостерону складає близько 20 хвилин.
Метаболічні перетворення тестостерону здійснюються двома шля-
хами. Перший шлях включає окислення в 17-му положенні й утворення
501
17-кетостероїдів, другий – відновлення подвійного зв'язку кільця А та 3-
кетогрупи, що призводить до утворення ДГТ, а також естрадіолу та анд-
ростендіолу. У печінці 17-кетостероїди утворюють кон’югати з глюкуро-
новою і сірчаною кислотами та виводяться з організму.
Дія андрогенів
Тканини-мішені для андрогенів можна класифікувати в залежності
від того, зазнають вони дії тестостерону або ДГТ. До класичних клітин-
мішеней ДГТ належать передміхурова залоза, сім’яні пухирці, зовнішні
геніталії. Тканини, чутливі до тестостерону – ембріональний Вольфів
протік, сперматогонії, м'язи, нирки, кістки, мозок.
Тестостерон і ДГТ беруть участь у процесах: 1) статевого дифе-
ренціювання; 2) сперматогенезу; 3) розвитку вторинних статевих
ознак; 4) регуляції генів та стимуляції анаболічних процесів; 5) фор-
муванні психофізичного статусу чоловіка.
Дія гормонів на органи-мішені здійснюється за допомогою цито-
плазматичних рецепторів. Тестостерон потрапляє в клітини, але за-
тримується тільки в тих клітинах, де є специфічні рецептори для анд-
рогенів. У цитоплазмі багатьох клітин-мішеней (які мають фермент
5α-редуктазу) тестостерон перетворюється на ДГТ, який має вищу
спорідненість до рецепторів, ніж тестостерон. Андрогени утворюють
комплекс із рецептором, що, зазнавши конформаційних змін, потрап-
ляє в ядро та взаємодіє з акцепторними білками хроматину. Таким
чином гормон–рецепторний комплекс може активувати певну об-
ласть хроматину, яка стає доступною для ДНК-залежної РНК-
полімерази, та запускати транскрипцію певних ділянок геному. Це за-
безпечує синтез ряду білків, опосредковуючих більшість ефектів анд-
рогенів. Наприклад, тестостерон стимулює синтез білка в чоловічих
статевих органах. При цьому підвищується рівень загальної клітинної
РНК, включаючи мРНК, тРНК і рРНК. Він стимулює реплікацію ДНК
у клітинах-мішенях. Генералізована анаболічна дія андрогенів на об-
мін білків також лежить в основі їх ефектів на кісткову і м'язову тка-
нини. Вони посилюють загальний ріст організму, утримують кальцій у
кістках та прискорюють ріст трубчатих кісток у довжину, формуючи
скелет за чоловічим типом. Подовження кісток супроводжується роз-
витком могутньої скелетної мускулатури, який стимулюється тестос-
тероном. Андрогени стимулюють синтез білків у нирках та печінці.
Нирки служать головною тканиною-мішенню для цих стероїдів, дія
яких призводить до збільшення розмірів нирок та індукції в них синте-
зу ряду ферментів. Підвищення біосинтезу білків у тканинах сприяє
позитивному азотистому балансу організму. Андрогени стимулюють
розвиток чоловічих статевих органів, а в період статевого дозріван-
ня – формування вторинних статевих ознак: розвиток хрящів гортані й
формування чоловічого тембру голосу, ріст волосся на обличчі та тілі.
Разом із фолітропіном вони активують сперматогенез.
Тестостерон суттєво впливає на розвиток мозку ссавців, беручи
участь у формуванні нервових шляхів, які контролюють поведінкові
реакції та формування психофізіологічних особливостей чоловіків.

502
Така дія гормону пов'язана з наявністю циторецепторів у різних
відділах головного мозку.
Індукуючи синтез білків, у тому числі ферментних, андрогени
вторинно впливають на енергетичні процеси, зокрема, активують
ферменти циклу Кребса. Це підвищує аеробний розпад вуглеводів та
розпад ліпідів у тканинах, збільшуючи утворення енергії. Гормони
підвищують синтез фосфоліпідів у різних клітинних мембранах та
знижують вміст холестерину, але в меншій мірі, ніж естрогени.
Порушення андрогенної функції сім'яників
Зниження рівня синтезу тестостерону називають гіпогонадиз-
мом (стан – євнухоїдизм). При гіпогонадизмі до періоду статевого
дозрівання порушується розвиток вторинних статевих ознак, а піс-
ля статевого дозрівання відбувається їх регресія. Розрізняють пер-
винний і вторинний гіпогонадизм. Первинний гіпогонадизм зумо-
влений процесами, які безпосередньо впливають на сім'яники,
в той час як вторинний гіпогонадизм пов'язаний із порушенням се-
креції гонадотропінів.
При гіпогонадизмі спостерігається недорозвинення статевих
органів та вторинних статевих ознак, атрофія скелетної мускулатури,
надмірне відкладення жиру в підшкірній клітковині та внутрішніх
органах, порушення психофізіологічних реакцій.
Практичне застосування андрогенів та їх аналогів. Препарати
тестостерону та їх синтетичні аналоги застосовуються в клініці при
гіпофункції сім'яників та інших функціональних порушеннях стате-
вої системи чоловіків. Відкриття анаболічних ефектів андрогенів
стимулювало пошуки синтетичних аналогів цих сполук, які мали б
максимальну анаболічну та мінімальну андрогенну активність. Був
одержаний ряд перспективних речовин, у яких співвідношення ана-
болічної активності до андрогенної виявилось дуже зміненим. На-
приклад, у деяких стероїдів 19-нор-ряду (тобто метильна група С-
19 відсутня) це співвідношення становить 20:1, тоді як у тестосте-
рону – 1:1. Анаболічні стероїди (метиландростендіол, феноболін,
ретаболіл) використовують при захворюваннях, які супроводжу-
ються виснаженням та при станах, які супроводжуються негатив-
ним азотистим балансом, та при переломах для стимуляції зрощу-
вання кісток.
Жіночі статеві гормони
На сьогодні відомі дві групи жіночих статевих гормонів: естро-
гени (від грецьк. oistros – пристрасний потяг) – С18-стероїди і прогес-
тини – С21-стероїди. Основним естрогеном є естрадіол, інші естро-
гени (естрон і естріол) утворюються при метаболізмі естрадіолу.

503
 Синтез і секреція
У жінок головними джерелами естрогенів є яєчники і плацента,
крім того частина гормонів утворюється в надниркових залозах, а
також у сім'яниках чоловіків і деяких інших тканинах. Естрогени
утворюються шляхом ароматизації андрогенів внаслідок складного
процесу, який включає три етапи гідроксилювання, кожний із яких
потребує НАДФ⋅Н та молекулярного кисню. Основний представник
прогестинів – прогестерон – утворюється з холестерину в жовтому
тілі й невелика кількість – у плаценті і надниркових залозах.
Регуляція синтезу і секреції естрогенів і прогестерону здійснюється
за участю гонадотропних гормонів гіпофіза, вивільнення яких контро-
люється гонадоліберином гіпоталамуса. Статеві гормони виявляють
регуляторну дію за типом зворотного зв'язку на рівні як гіпоталамуса,
так і аденогіпофіза. Сумісна дія гонадотропних гормонів, естрадіолу та
прогестерону регулює статевий цикл у жінок, який має три фази: фолі-
кулінову, лютеїнову та інволюції жовтого тіла. У різні фази статевого
циклу рівень секреції гормонів різко змінюється. Вони не накопичують-
ся, а секретуються по мірі синтезу і подібно іншим стероїдам зв'язують-
ся з транспортними білками плазми: естрогени транспортуються тес-
тостерон-естрадіол-зв’язуючим глобуліном, а прогестерон – кортико-
стероїдзв’язуючим глобуліном.
Метаболізм естрогенів відбувається головним чином у печінці.
Метаболітами естрадіолу є естрон і естріол, які інактивуються, при-
єднуючи глюкуронідну або сульфатну групу. Прогестерон швидко
метаболізується в печінці (тому неефективний при пероральному
504
введенні), утворюючи ряд сполук, але основним є прегнандіол, який
інактивується глюкуроновою кислотою.
У період вагітності формується ендокринний орган – плацента, яка
забезпечує зв'язок між системами кровообігу зародка та матері і утворює
ряд гормонів: хоріонічний гонадотропін (подібний за активністю до лю-
тропіну), головна функція якого полягає в підтриманні існування жовтого
тіла до тих пір, поки плацента не почне в необхідній кількості виробляти
прогестерон. Тут утворюється плацентарний лактоген, який має власти-
вості лактотропної, лютеотропної дії та соматотропної активності (поді-
бно до гормону росту), а також тиреотропін. У біосинтезі стероїдних го-
рмонів бере участь як плацента, так і тканини плоду, які утворюють ра-
зом фетоплацентарну систему. У цій системі синтезуються прогестерон,
естрадіол, естрон, естріол і тестостерон.
Дія естрогенів і прогестерону
Органи-мішені естрогенів проявляють високу спорідненість до
естрадіолу, що обумовлено наявністю специфічних рецепторів
у тканинах матки, піхви, маточних труб, молочних залоз, аденогі-
пофіза і гіпоталамуса.
Біологічна роль естрогенів полягає в першу чергу в стимуляції
росту і дозрівання органів розмноження, а після досягнення статевої
зрілості – у забезпечуванні репродуктивної функції. Гормони впли-
вають на розвиток вторинних статевих ознак у період статевої зріло-
сті: розвиток молочних залоз, формування скелету за жіночим ти-
пом, розвиток хрящів гортані і формування характерного для жінок
тембру голосу. Вони впливають на формування статевої поведінки і
психічного статусу жінки, забезпечують фолікулінову фазу циклу, а
також протікання вагітності, пологів і лактації. Процес статевої ди-
ференціації гіпоталамуса і гонадотропні функції гіпофіза індукують-
ся естрогенами.
Дія гормонів не обмежується органами статевої сфери, вони конт-
ролюють в організмі функції багатьох органів і тканин. Основні ефекти
естрогенів, як і андрогенів, обумовлюються їх здатністю через цито-
плазматичні рецептори регулювати швидкість транскрипції специфіч-
них генів. У результаті взаємодії гормон-рецепторного комплексу з не-
гістоновими білками хроматину стимулюється синтез нових мРНК, ко-
дуючих специфічні білки, які впливають на метаболізм, ріст і диферен-
ціювання клітин. Естрогени підвищують швидкість синтезу білка, РНК
та ДНК в органах-мішенях, що призводить до збільшення розмірів та
кількості клітин відповідних тканин. Під впливом естрогенів посилю-
ється синтез ряду специфічних білків у печінці: факторів згортання крові
(II, VII, IX, X), білків-переносників стероїдних і тиреоїдних гормонів,
ангіотензиногену та ін. Виражена анаболічна дія естрогенів забезпечує
позитивний азотистий баланс організму. Індукуючи ферменти гліколізу
і пентозофосфатного циклу, естрогени підвищують швидкість окислен-
ня вуглеводів і утворення енергії, а також полегшують процеси синтезу
за участю НАДФ⋅Н і рибозо-5-фосфату. Вплив гормонів на ліпідний
обмін характеризується прискореним відновленням фосфоліпідів і зни-
505
женням накопичення ліпідів у печінці і жировій тканині. Крім того, ест-
рогени сприяють виведенню холестерину з організму (у більшій мірі,
ніж андрогени), а також значно впливають на метаболізм ліпопротеї-
нів: підвищують утворення ліпопротеїнів високої густини (ЛПВГ) – ан-
тиатерогенних, і знижують рівень у плазмі ліпопротеїнів дуже низької
густини (ЛПДНГ) – атерогенних. Можливо тому в жінок у пременопау-
зальному періоді рідко розвивається атеросклероз і вони менше схильні
до інфаркту міокарда, ніж чоловіки. Значний вплив чинять естрогени на
метаболізм кісткової тканини, підвищуючи в ній синтез колагену і від-
кладення кальцію і фосфору.
Встановлено, що гальмуюча дія гормонів на Na+, K+-АТФазу
мембран м'язових клітин призводить до затримки в міометрії Na+ і
втрати K+, у результаті чого виникає деполяризація мембран міомет-
рію, яка підвищує його збудливість і скорочення.
Прогестерон, подібно естрогенам і андрогенам, виявляє пер-
винну дію на рівні транскрипції генів. Естрогени і прогестерон ніби
доповнюють регуляторні ефекти один одного на обмін речовин, ріст
і розвиток тканин та органів. Прогестерон діє тільки в період функ-
ціонування жовтого тіла. Його ефекти можливі на фоні попередньої
або одночасної дії на тканини естрогенів. Зміни в матці, які викликає
прогестерон, полегшують фіксацію заплідненої яйцеклітини й ім-
плантацію її в слизову матки. Під час вагітності і розвитку плоду го-
рмон гальмує скорочення матки і маточних труб, стимулює розвиток
тканини молочної залози і забезпечує лактацію. Отже, його дія
спрямована на збереження вагітності.
Жовте тіло виробляє також гормон поліпептидної природи, подіб-
ний за структурою до інсуліну – релаксин. Ефект гормону проявляється
в розширенні та розм’якшенні шийки матки, розслабленні гладкої мус-
кулатури самої матки та розходженні лобкового зчленування (релакса-
ції), що полегшує проходження плоду родовим каналом. Вивчення ме-
ханізму дії релаксину показало, що розслаблення гладкої мускулатури
матки зв'язане з підвищенням рівня цАМФ. Релаксин збільшує рівень
цАМФ і в хондроцитах лобкового зчленування, яке містить в основному
протеоглікани та колаген. Під впливом релаксину хондроцити секре-
тують або деполімеризуючі ферменти, або активатори протеогліканази
або проколагенази, що призводить до розпаду основних компонентів
зв'язок лобкового зчленування. Проведені на сьогодні роботи із клону-
вання гена релаксину людини дають привід сподіватися на одержання
гормону за допомогою методів рекомбінантних ДНК, що дозволило б
обмежити використання кесаревого розтину в медичній практиці.
Порушення гормональної функції яєчників
Стан, обумовлений дефіцитом жіночих статевих гормонів, нази-
вається гіпогонадизмом. Він може обумовлюватися або процесами,
які безпосередньо вражають яєчники і призводять до їх недостатності
(первинний гіпогонадизм), або порушенням гонадотропної функції гі-
пофіза (вторинний гіпогонадизм). При дефіциті естрогенів до періоду
статевого дозрівання відбувається затримка розвитку органів статевої
506
сфери, формування вторинних статевих ознак і порушення статевих
циклів. Також спостерігаються зміни в метаболічних процесах: знижу-
ється рівень кальцію і фосфату, має місце гіперліпемія, негативний
азотистий баланс. Дефіцит прогестерону призводить до порушення
статевих циклів і до викиднів. Деякі порушення пов'язані зі зміною си-
нтезу андрогенів. При синдромі полікистозних яєчників (синдром
Штейна-Левенталя) гіперпродукція андрогенів призводить до гірсу-
тизму, порушення статевих циклів і зниження фертильності.
Практичне застосування жіночих статевих гормонів. У медичній
практиці широке застосування знайшли як природні гормони, так і син-
тетичні препарати, які мають гормональну активність і, на відміну від
перших, не руйнуються в шлунково-кишковому тракті. Естрогени і їх
синтетичні аналоги, а також прогестерон використовуються при недо-
статності яєчників, порушенні статевих циклів; прогестерон, окрім того,
використовують для зберігання вагітності. Одними із перших синтети-
чних естрогенів були диетилстільбестрол і синестрол. Синтетичні ана-
логи естрогенів, які гальмують синтез і секрецію гонадотропних гор-
монів, але не мають інших властивостей естрогенів, використовуються
як контрацептивні засоби. Синтезовано численні сполуки з антиестро-
генною активністю, які конкурують із естрадіолом за його внутрішньо-
клітинні рецептори. До таких препаратів належать, наприклад, тамок-
сифен, який використовується, головним чином, для лікування раку мо-
лочної залози.
Гормони тимуса
Тимус, вилочкова, або зобна залоза – непарний лімфоїдно-
залозистий орган, який розташований у ссавців за грудиною, у верх-
ньому відділі переднього середостіння. Залоза має великий роз-
мір в дитячому віці, але до моменту статевого дозрівання зазнає
значної інволюції. Тимус можна назвати залозою змішаної секре-
ції, тому що в ній утворюються лімфоїдні клітини, які «експорту-
ються» до периферичних тканин, головним чином до лімфатич-
них вузлів та селезінки, а також гормони, які регулюють розвиток
та дозрівання лімфоїдних клітин.
З тимуса екстраговано декілька гормонів пептидної природи. Ти-
мозин стимулює імунокомпетентність Т-лімфоцитів та їх пролі-
ферацію, тимопоетини I та II – посилюють загальну диференціацію
тимоцитів; тимусний гуморальний фактор активує відповідні реакції Т-
клітин на антигени, гомеостатичний тимусний гормон є синергістом
гормону росту та антагоністом АКТГ і тиреоліберину. Із тимуса виді-
лено також стероїдоподібну сполуку тимостерин, який виявляє чис-
ленні регуляторні ефекти на лімфоїдну тканину. Таким чином, тимус
потрібний для формування і діяльності імунної системи організму.
Оскільки лімфоїдні клітини мають першорядне значення для
імунітету, то гормони (нетимусного походження), які впливають на
структуру і функцію лімфоїдної тканини, також можуть виявляти
значний вплив на імунні процеси. Серед лімфоїдних структур тимус
характеризується найбільшою швидкістю клітинної проліферації і
507
оновлення клітин, тому він дуже чутливий до дії інших гормонів.
Так, соматотропін, йодтироніни, естрогени, а також речовини, які
посилюють їх секрецію, стимулюють утворення гормонів тимуса та
лімфопоез. Глюкокортикоїди (лізуючі тимоцити), прогестерон, анд-
рогени виявляють протилежний ефект та пригнічують імунітет.
При деяких захворюваннях нормальний імунологічний статус або
порушується, або зовсім відсутній. Причиною цьому може бути відсут-
ність тимуса при народженні, коли відсутній як клітинний, так і гумора-
льний імунітет (природжена комбінована імунна недостатність) або не-
достатній розвиток тимуса в дітей. У цьому випадку або порушується
синтез гуморальних антитіл при нормальному клітинному імунітеті
(агаммаглобулінемія), або відсутній клітинний імунітет при нормально-
му синтезі антитіл (синдром Ді Георга).
Гормони центральних ендокринних залоз
Гормони епіфіза
Епіфіз або шишковидна залоза – невелике утворення, яке роз-
ташовано у ссавців між півкулями мозку. Головний гормон, який ви-
робляється епіфізом – мелатонін.

Джерелом для синтезу мелатоніну є амінокислота триптофан, із якої

утворюється проміжний продукт – серотонін. Останній – у результаті
ацетилювання та метилювання – перетворюється на мелатонін під дією
ключових ферментів: серотонін-N-ацетилази та гідроксиіндол-О-
метилтрансферази. Останній фермент має особливе значення у зв'язку з
тим, що його кількість у шишковидній залозі ссавців періодично зміню-
ється протягом доби: вона збільшується в темряві та зменшується на сві-
тлі. Тому синтез мелатоніну підвищується вночі та знижується вдень.
Безпосереднім стимулом до підвищення швидкості синтезу та секреції
мелатоніну є норадреналін. Світло через зоровий тракт гальмує вивіль-
нення норадреналіну симпатичними нервовими закінченнями, які конта-
ктують із пінеалоцитами (клітинами епіфіза). У темряві секреція норад-
реналіну підвищується, він зв'язується з α-адренорецепторами плазмати-
чних мембран пінеалоцитів, що стимулює метаболізм поліфосфатидилі-
нозитолу і вивільнення інозитолтрифосфату і диацилгліцеролу. Ці мета-
боліти через протеїнкіназу С активують фосфорилювання білків, які по-
силюють утворення ключових ферментів біосинтезу мелатоніну. Пока-
зано також, що синтез гормону може стимулюватися катехоламінами і
через β-адренорецептори, підвищуючи при цьому рівень цАМФ, що ак-
тивує перші стадії синтезу.
Основний ефект мелатоніну – гальмування секреції гонадо-
тропінів, внаслідок чого відбувається затримка статевого розвитку.
Це здійснюється або безпосередньо на рівні гіпофіза, або через го-
508
надоліберин гіпоталамуса. Збільшення світлового дня гальмує син-
тез мелатоніну та збільшує секрецію гонадотропінів, які виклика-
ють ріст гонад та утворення статевих гормонів. Зменшення світло-
вого дня знижує синтез статевих гормонів та статеву активність.
Оскільки цикл біохімічних процесів у залозі відображає зміну пері-
одів дня та ночі, а також сезонні коливання (тривалість світлового
дня взимку та влітку), циклічна активність епіфіза являє собою
своєрідний «біологічний годинник» організму.
Крім гальмування секреції гонадотропінів, мелатонін може зни-
жувати синтез і інших гормонів, наприклад гормонів надниркових за-
лоз, йодтиронінів та гормону росту. Біологічне значення цих явищ за-
лишається невідомим. Гормон також впливає на пігментні клітини,
але протилежно меланотропіну, – гормону середньої долі гіпофіза.
Крім того, мелатонін має гіпоглікемічну, гіпохолестеринемічну, анти-
оксидантну та протипухлинну дію. Протягом останнього десятиріччя
встановлена важлива роль мелатоніну в процесі нейрогуморальної
регуляції тривалості життя: гальмування синтезу гормону призводить
до зниження тривалості життя, а високий рівень мелатоніну в органі-
змі корелює з його збільшенням.
Є дані про утворення в шишковидній залозі ще двох гормонів:
адреногломерулотропіну та інгібітору гонадотропіну. Адреногломе-
рулотропін стимулює секрецію альдостерону, тобто за характером
дії він подібний до кортикотропіну гіпофіза, однак він не впливає
на секрецію глюкокортикоїдів. Інгібітор гонадотропіну – циклічний
пептид, який складається з дев'ятьох залишків амінокислот. Він
пригнічує синтез лактогенного гормону гіпофіза, а також знижує
секрецію тестостерону.
Порушення гормональної функції епіфіза можуть спостерігатися
при пухлинах. Пухлини епіфіза можуть знизити статеву функцію або за
рахунок секреції мелатоніну, або за рахунок руйнування нервових клітин
чи привідних шляхів, які забезпечують секрецію гонадоліберину гіпота-
ламуса. З іншого боку, ці та інші близько розташовані пухлини можуть
підвищувати статеву функцію, руйнуючи клітини епіфіза.
Гормони гіпоталамуса
Гіпоталамус – підбугорна область проміжного мозку, яка розташо-
вується знизу таламуса. У ній відбувається взаємодія вищих відділів
центральної нервової системи й ендокринної системи. Гіпоталамус ві-
діграє провідну роль у регуляції активності аденогіпофіза, а через ньо-
го – у діяльності периферичних залоз внутрішньої секреції. З гормонів,
які утворюються нервовими клітинами гіпоталамуса, на сьогодні відо-
мо шість ліберинів і три гальмуючих гормони (статини).
У табл. 19 наведено відомості про ідентифіковані на сьогодні
гормони гіпофіза і гіпоталамуса.
За хімічною природою всі гормони гіпоталамуса є низькомолеку-
лярними пептидами або олігопептидами, однак точний амінокислотний
склад і первинна структура з’ясовані тільки для декількох гормонів.

509
 Тиреоліберин являє собою трипептид, який, на відміну від класич-
них пептидів, не містить вільної N-кінцевої аміногрупи і С-кінце-
вої карбоксильної групи, тому що на N-кінці знаходиться піроглу-
тамінова (циклічна) кислота, а С-кінцева карбоксильна група амідована.
Окрім гіпоталамуса, гормон утворюється також в інших відділах нерво-
вої системи і стимулює звільнення не тільки тиреотропіну, але і прола-
ктину. Тиреоліберин впливає на поведінку і терморегуляцію, діючи як
антагоніст опіоїдних пептидів, а також є антидепресантом.
Таблиця 19
Гормони гіпоталамуса і гіпофіза
Гормони гіпоталамуса Гормони гіпофіза1
Кортиколіберин Кортикотропін (адренокортикотропний гормон,
АКТГ), [ЛПГ, МСГ]
Тиреоліберин Тиреотропін (тиреотропний гормон, ТТГ) [ЛТГ]
Соматоліберин Соматотропін (соматотропний гормон, СТГ, або
гормон росту, ГР)
Соматостатин Соматотропін, [ТТГ, ФСГ, АКТГ]
Гонадоліберин 1. Лютеотропін (лютеїнізуючий гормон, ЛГ)
2. Фолітропін (фолікулостимулюючий гормон,
ФСГ)
Пролактоліберин Пролактин (ПРЛ, або лактотропний гормон, ЛТГ)
Пролактостатин Пролактин
Меланоліберин Меланотропін (меланоцитстимулюючий гормон,
інтермедін, МСГ)
Меланостатин Меланотропін
Соматоліберин людини – пептид, який складається з 44 амінокис-
лотних залишків, стимулює синтез і секрецію гормону росту гіпофіза.
Ефект соматоліберину опосередковується його сполученням із рецеп-
торами плазматичних мембран клітин гіпофіза й активацією трьох сис-
тем посередників. У механізмі дії цього рилізинг-гормону беруть участь
цАМФ, іони Ca2+ і метаболіти фосфатидилінозитолу.
Соматостатин виявлено у різних відділах головного мозку, у
підшлунковій залозі, клітинах кишечника. Його структура і біологічна
дія розглядалися раніше у зв’язку з гормонами підшлункової залози.
Гонадоліберин, який являє собою декапептид, контролює
вивільнення двох гормонів передньої долі гіпофіза – лютропіну і
фолітропіну. Зміна його секреції під впливом сигналів, які
виходять із різних відділів мозку, викликає функціональні зміни,

1
У квадратних дужках – гормони гіпофіза, на звільнення яких даний
гіпоталамічний гормон чинить вторинну або менш виразну дію.
510
обумовлені порушенням секреції гонадотропінів. Гормон має
антидепресивну і збуджуючу дію.
Кортиколіберин є пептидом, який включає 41 амінокислотний
залишок. Гормон виявлено, крім гіпоталамуса, і в інших відділах мозку.
Деякі нейромедіатори і гормони мають слабкий ефект кортико-
ліберину, такі як адреналін, норадреналін, вазопресин, окситоцин і ангі-
отензин II. Встановлено, що всі ці фактори посилюють реакцію гіпофіза
на кортиколіберин, і їхня дія опосередковується іонами Ca2+.
Меланоліберин за своєю хімічною структурою є гексапептидом, а
меланостатин являє собою трипептид або пентапептид.
Меланоліберин стимулює, а меланостатин – гальмує синтез та
секрецію меланотропіну гіпофіза. Меланостатин проявляє також
антидепресивний, антинаркотичний та інші психотропні ефекти.
Недавно відкрито 56-членний нейропептид, який має як
гонадоліберинову активність, так і активність гормону, який стримує
звільнення пролактину (пролактостатину). Його називають
гонадоліберин-асоційованим пептидом (ГАП).
Нині хімічна природа та механізм дії інших гормонів
гіпоталамуса активно вивчаються.
Крім гормонів, що регулюють функцію гіпофіза, у гіпоталамусі
синтезуються окситоцин і вазопресин, які транспортуються в
задню долю гіпофіза, де запасаються і звідки секретуються.
Гормони гіпофіза
Гіпофіз (мозковий придаток) – невелика залоза, яка розташована в
турецькому сідлі основної кістки черепа. Він складається з трьох долей:
передньої, середньої і задньої. Передня і середня долі, які утворюють
аденогіпофіз, мають будову залози і добре забезпечені судинами. Задня
доля гіпофіза або нейрогіпофіз, складається з нейроглії, близько
пов'язана із зоною гіпоталамуса численними нервовими волокнами і
залозистими елементами, які складають гіпофізарну ніжку.
Гормони аденогіпофіза
У аденогіпофізі утворюються білкові і поліпептидні гормони,
більшість з яких реалізує свою дію через інші периферичні залози,
стимулюючи їх розвиток та функції (рис. 92). Тому гормони гіпофіза
називаються тропними (tropos – поворот, напрямок, грецьк.).
Соматотропний гормон (гормон росту, соматотропін, СТГ) –
простий білок, який складається з 191 амінокислотного залишку. Він
характеризується високою видовою специфічністю – у клітинах
людини активний тільки власний гормон росту людини або вищих
приматів. Секреція СТГ знаходиться під контролем гіпоталамічних
рилізинг-гормонів – соматоліберину і соматостатину. Соматотропін
необхідний для лінійного росту організму. Він стимулює
диференціацію і ріст тканин, сприяє росту скелета, збільшенню маси
внутрішніх органів і розмірів тіла. Найбільш чутливою до СТГ є
хрящова тканина, особливо в епіфізарній області трубчастих кісток, у
якій гормон посилює процеси проліферації, синтез колагену і
511
мукополісахаридів. Це обумовлює ріст кісток і всього скелета в
довжину. Гормон росту має виразну анаболічну дію – підсилює
синтез ДНК, РНК і білка в багатьох тканинах і забезпечує
позитивний азотистий баланс. У молодих тварин анаболічна дія СТГ
поєднується з мітогенною, чим і обумовлюються його ростові
ефекти. На обмін вуглеводів гормон росту діє протилежно інсуліну:
його введення викликає гіперглікемію, яка є наслідком підсилення
глюконеогенезу в печінці і зниження периферичної утилізації
глюкози. СТГ викликає мобілізацію ліпідів у жировій тканині,
підвищує вміст вільних жирних кислот у крові і їх окислення в
печінці. Гормон росту сполучається з лактогенними рецепторами і
тому має властивості пролактину, зокрема стимулює ріст молочних
залоз і лактогенез. Соматотропін чинить на тканини як пряму, так і
непряму дію. Безпосередньо гормон впливає на транспорт
амінокислот і ліполіз, у той час як його ростові ефекти
опосередковуються речовинами пептидної природи, які називаються
інсуліноподібними факторами росту (ІФР) 1 і 2, або
соматомединами. Ростові ефекти СТГ опосередковуються головним
чином ІФР-1 або соматомедином С, подібним за структурою до
проінсуліну, який стимулює включення сульфату в хрящі і виявляє
мітогенну активність. ІФР-2 також має мітогенну активність. Деякі
автори вважають, що в печінці утворюється до 7 типів
соматомединів, які опосередковують дію соматотропіну.
Недостатній біосинтез або секреція СТГ особливо небезпечна
в дітей, оскільки порушується їх здатність до нормального росту і
призводить до гіпофізарної карликовості. На відміну від
карликового росту при гіпофункції щитовидної залози, що
обумовлює кретинізм, гіпофізарні карлики не мають ознак
деформації скелета і не страждають розумовою відсталістю. При
гіперсекреції СТГ у людини, яка, наприклад, викликана пухлиною
передньої долі гіпофіза, до періоду закінчення росту скелета
розвивається гігантизм; якщо надмірна секреція соматотропіну
відбувається після закінчення росту кісток, то розвивається
акромегалія – непропорційний ріст виступаючих частин обличчя
(носа, підборіддя), збільшення розмірів кистей, стоп, черепа, а також
збільшення внутрішніх органів.
Тиреотропний гормон (тиреотропін, ТТГ) є глікопротеїном, який
складається з двох субодиниць – ТТГ-α і ТТГ-β. Тиреотропін регулює
функцію щитовидної залози. Він сприяє поглинанню клітинами
щитовидної залози йоду і стимулює синтез і секрецію тиреоїдних
гормонів. Крім того, ТТГ у щитовидній залозі підвищує синтез
білків, нуклеїнових кислот, фосфоліпідів, викликає збільшення
розмірів і кількості тиреоїдних клітин. Тиреотропін сполучається зі
специфічними рецепторами плазматичних мембран клітин
щитовидної залози, у результаті чого збільшується рівень цАМФ,
який обумовлює вплив ТТГ на біосинтез тиреоїдних гормонів.

512
Рис. 92. Загальна схема нейроендокринної регуляції гомеостазу (за А. Ленінджером)

513
 Адренокортикотропний гормон (кортикотропін, АКТГ) являє
собою одноланцюговий поліпептид, який складається з 39 аміно-
кислотних залишків. АКТГ утворюється з білка-попередника –
проопіомеланокортину (ПОМК, М.м. 29000), з якого також
утворюється β-ліпотропін та меланоцитстимулюючий гормон. Для
повного прояву біологічної активності гормону необхідні 24
амінокислоти з N-кінця. Кортикотропін стимулює синтез і секрецію
глюкокортикоїдів (слабко впливаючи на секрецію мінерало-
кортикоїдів), а також має жиромобілізуючу і меланоцитстимулюючу
активність. Гормон обумовлює трофічний ефект – стимулює ріст кори
надниркових залоз, підвищуючи синтез білків та РНК. Дія АКТГ на
стероїдогенез здійснюється через аденілатциклазну систему.
Синтез і секреція АКТГ регулюються шляхом негативного
зворотного зв'язку через глюкокортикоїди і кортиколіберин. Звільнення
АКТГ аденогіпофізом може збільшуватися нейрогуморальним шляхом
під впливом різних неспецифічних стимулів, таких як емоційний стрес,
травма, токсичні агенти, лікарські речовини, а також за дії інсуліну,
адреналіну, тироксину і вазопресину.
Ліпотропні гормони (ліпотропіни, ЛПГ) – гормони пептидної
природи, представлені β- і γ-ліпотропінами. Найбільш докладно
вивчена первинна структура β-ліпотропіну, який складається з 91
амінокислотного залишку, утвореного з білка-попередника – ПОМК. β-
Ліпотропін стимулює ліполіз і мобілізацію жирних кислот, має
кортикотропну, меланоцитстимулюючу і гіпокальціємічну активності і,
крім того, інсуліноподібну дію, яка обумовлюється підвищенням
швидкості утилізації глюкози в тканинах. Стимуляція звільнення
жирних кислот з жирової тканини здійснюється через аденілатциклазну
систему. Фізіологічна роль β-ліпотропіну незначна, і перелічені вище
властивості обумовлені, головним чином, продуктами його розпаду, які
утворюються при обмеженому протеолізі β-ліпотропіну: γ-ліпо-
тропіном, α-, β-, γ- і δ-ендорфінами, мет-енкефаліном і β-мелано-
цитстимулюючим гормоном. Ендорфіни і енкефаліни мають
незвичайну здатність, подібно до морфіну, знімати відчуття болю. Ці
пептиди, які називаються опіоїдами, активно зв'язуються з тими ж
рецепторами в центральній нервовій системі, що і морфінові опіати.
Вони обумовлюють вищу (у 18–30 разів) опіоїдну активність, ніж
морфін. Однак роль опоїдних пептидів в організмі не обмежується їх
болезаспокійливою дією. Вони впливають на серцево-судинну систему,
розумовий розвиток та процеси навчання і пам'яті; з ними пов'язують
стан ейфорії та відхилення психічної діяльності, які спостерігаються
внаслідок підвищення вмісту деяких пептидів. Окрім енкефалінів і
ендорфінів виявлена велика кількість інших ендогенних опіоїдних
пептидів – α- і β-неоендорфіни, динорфіни та ін.
Меланоцитстимулюючий гормон (меланотропін, МСГ)
секретується середньою долею гіпофіза і являє собою три типи
молекул – α-, β- і γ-меланотропіни, які утворюються з молекули ПОМК.
Розшифровані первинні структури обох типів гормонів – α-МСГ і β-
МСГ. З’ясовано, що α-МСГ складається з 13 амінокислотних залишків,
β-МСГ більшості тварин – з 18, а у людини – з 22 залишків амінокислот.
514
Активність МСГ у людини мають також молекули β-ліпотропіну і
АКТГ. Фізіологічна роль меланотропінів полягає в стимуляції
меланогенезу у ссавців, внаслідок дисперсії внутрішньоклітинних
меланінових гранул, що й спричиняє потемніння шкіри. Посилена
пігментація шкіри в людини за низького рівня глюкокортикоїдів (при
хворобі Аддісона) може бути пов'язана з підвищеною активністю МСГ
у плазмі, тобто обумовлена відсутністю гальмування секреції продуктів
ПОМК – МСГ, β-ліпотропіну, АКТГ за механізмом зворотного зв'язку.
Гонадотропні гормони (гонадотропіни). У людини аденогіпофіз
продукує два гонадотропні гормони: фолікулостимулюючий гормон,
(фолітропін, ФСГ) та лютеїнізуючий гормон, (лютропін, ЛГ). Окрім
того, у плаценті утворюється хоріонічний гонадотропін людини
(ХГЛ). Всі гонадотропні гормони є глікопротеїнами, які складаються
з α- і β-субодиниць; специфічність даним гормонам надає особлива
для кожного з них β-субодиниця. Молекулярна маса ФСГ – близько
33 000, ЛГ – близько 28 000, а ХГЛ – 40 000. Вони стимулюють ріст і
розвиток гонад і разом зі статевими гормонами контролюють
статевий розвиток організму і процеси розмноження. Гонадотропні
функції гіпофіза регулюються гіпоталамусом, а також у значній мірі
контролюються епіфізом. Вивільнення ФСГ і ЛГ стимулюється одним
гіпоталамічним гормоном – гонадоліберином, секреція якого
регулюється статевими гормонами за механізмом зворотного зв'язку.
Секреція ЛГ і ФСГ дуже змінюється в різні фази статевого циклу.
Фолітропін через аденілатциклазний механізм стимулює ріст
фолікулів у яєчниках у самок, у самців стимулює ріст сім’яних канальців
і сім'яників, відіграє важливу роль в ініціації сперматогенезу.
Лютропін у самок стимулює овуляцію та утворення жовтого
тіла в яєчниках, секрецію яєчниками естрогенів і прогестерону, а в
самців – секрецію сім'яниками тестостерону. Гормон впливає на
розвиток інтерстиціальної тканини як яєчників, так і сім'яників.
Хоріонічний гонадотропін людини (ХГЛ) за характером дії
подібний до гормонів гіпофіза. Він з'являється в крові і сечі в ранній
період вагітності, що є основою багатьох методів діагностики цього
стану. ХГЛ доповнює дію гормонів гіпофіза при стимуляції росту
жовтого тіла під час вагітності.
Лактотропний гормон (ЛТГ, пролактин, ПРЛ) являє собою білок
(М.м. 23000), який складається з одного поліпептидного ланцюга.
Секреція пролактину знаходиться під гальмуючим контролем
нейромедіатора дофаміну, до якого гіпофізарні клітини мають
рецептори. Дофамін не тільки знижує секрецію пролактину, але і його
синтез, пригнічуючи транскрипцію пролактинового гена. У гальмуванні
секреції пролактину бере участь і гонадоліберин-асоційований пептид
(ГАП). Що стосується позитивної регуляції секреції пролактину, то деякі
автори мають сумнів щодо наявності пролактоліберину. Рівень
пролактину зростає на пізніх строках вагітності і при лактації.
Головна функція пролактину полягає в стимуляції розвитку
молочних залоз і лактації, крім того гормон підсилює секрецію
жовтим тілом прогестерону, впливає на вуглеводний і жировий обмін.
515
 Гормони нейрогіпофіза
Нейрогіпофіз (задня доля гіпофіза) містить два гормони –
вазопресин і окситоцин, які синтезуються в нейронах гіпоталамуса,
звідки переносяться в задню долю гіпофіза і надходять у кров при
відповідній стимуляції. Кожен із гормонів транспортується за аксоном
у сполученні зі специфічним білком-переносником (нейрофізином).
Гормони синтезуються у вигляді компонентів набагато більших
прогормонів. Попередником вазопресину і білка нейрофізину II, що
його супроводжує, є пропресофізин (М.м. 20000), а попередником
окситоцину і нейрофізину I – прооксифізин (М.м. 15000). Прогормони
упаковані в нейросекреторні гранули, які містять ферменти, що
розщеплюють прогормони на відповідні пептиди і нейрофізини.
Період напівжиття гормонів у плазмі 2–4 хвилини.
Хімічну будову гормонів розшифровано Дю Віньо і
співавторами, які вперше виділили ці гормони і здійснили їх
хімічний синтез. Обидва гормони являють собою нонапептиди, які
відрізняються двома амінокислотами в 3 і 8 положеннях.
Вазопресин (антидиуретичний гормон, АДГ). Нервові імпульси, які
викликають секрецію вазопресину, є результатом дії ряду різних
стимулюючих факторів. Головні фізіологічні стимули – це підвищення
осмоляльності плазми і крововтрата. Ефект гормону
опосередковується осморецепторами гіпоталамуса і барорецепторами,
які знаходяться в різних відділах серцево-судинної системи. Система
осморегуляції функціонує в дуже вузьких межах: підвищення
осмоляльності плазми на 1% викликає секрецію АДГ. Що ж стосується
об'єму крові, то критичною величиною, яка викликає відповідну
реакцію, є його зниження на 7–15%. До інших стимулів належать
емоційний і фізичний стрес, вплив фармакологічних агентів. З іншого
боку, надмірне утворення адреналіну гальмує звільнення вазопресину.
Вазопресин впливає, головним чином, на клітини ниркових
канальців і гладком’язові клітини судин. Вплив гормону на нирки
виявляється у виразному антидиуретичному ефекті: АДГ стимулює
реабсорбцію води з гіпотонічної сечі в дистальних ниркових канальцях і
збиральних протоках, що призводить до збільшення в сечі концентрації
Na+,Cl–, фосфату, загального азоту і підвищує її густину. Вазопресин
стимулює скорочення гладкої мускулатури судин, має виразну
вазопресорну дію. У нормі гормон контролює водний баланс організму й
осмотичний тиск плазми крові. Взаємодіючи з різними типами
рецепторів, гормон активує різні ефекторні системи і таким чином
опосередковує різні біологічні ефекти. У нирках знаходяться V2-
рецептори вазопресину, а в судинах – V1-рецептори. Через V2-рецептори
ниркових канальців, розташованих на контрлюмінальній (тій, що
повернута до крові) поверхні канальця, гормон стимулює утворення
цАМФ. У результаті фосфорилюються білки, які переміщуються з
глибини клітини до люмінальної (тієї, що контактує із внутрішнім
вмістом канальця) мембрани, де вони збираються в агрегати і
збільшують її проникність для води. Дія вазопресину на судини через V1-
рецептори опосередковується збільшенням концентрації Ca2+ у цитозолі.
516
 При дефіциті вазопресину (який може бути викликаний
пухлиною чи інфекцією) розвивається нецукровий діабет, для якого
характерне виділення великої кількості сечі з дуже низькою
питомою вагою (1,002–1,006). Щодобово може виводитися 4–5 л
сечі (поліурія). За цієї патології порушується зворотний процес
всмоктування води в канальцях нирок.
Окситоцин (від грецького слова, яке означає «швидке
народження») викликає сильне скорочення гладкої мускулатури матки
при пологах і скорочення м'язових волокон, локалізованих навколо
альвеол молочних залоз, стимулюючи секрецію молока. Окрім того,
окситоцин викликає скорочення м'язів кишечника, жовчного міхура,
сечоводу і сечового міхура. Головними стимулами секреції окситоцину є
нервові імпульси, що виникають при подразненні сосків молочних
залоз, а також імпульси від судин родового каналу. Окситоцин чинить
свою дію через рецептори, кількість яких у гладкій мускулатурі матки і в
ендометрії зростає під час вагітності і досягає максимуму під час
пологів. Гормон стимулює в ендометрії утворення простагландинів, які
є сильними активаторами скорочення гладких м'язів і можуть виявляти
свій ефект паракринним шляхом. Скорочення міоепітеліальних клітин
молочної залози під впливом окситоцину обумовлюється
фосфорилюванням міозину, яке опосередковується комплексом Ca2+-
кальмодулін. Недостатність окситоцину не визначена, однак цей
пептид застосовується для стимуляції скорочень матки під час пологів.
Практичне застосування гормонів гіпофіза
Усі гормони гіпофіза, за винятком тиреотропіна, застосовуються в
практичній медицині. Кортикотропін використовують при гіпофункції
кори надниркових залоз і при тих же станах, що і кортикостероїдні
препарати. Соматотропін застосовують при порушеннях розвитку
організму, пов'язаних з недостатністю гормону росту (гіпофізарна
карликовість). При зниженні функції статевих залоз у чоловіків і жінок,
при безплідності використовують аналоги фолітропіну – сироваточний і
менопаузний гонадотропіни, а також аналог лютропіну – хоріонічний
гонадотропін. Для стимуляції процесу лактації в післяпологовому
періоді використовують препарат лактин. Інтермедин або
меланотропін застосовують для лікування дегенеративних змін сітківки
ока, пігментного ретиніту. Препаратами нейрогіпофіза є адіурекрин,
який містить вазопресин і використовується як антидиуретичний засіб
при нецукровому діабеті, а також окситоцин і його аналоги – для
стимуляції пологової діяльності.
Тканинні гормони
Розглянуті вище гормони продукуються специфічними залозами, і
більшість із них діє на багато органів або регулює спільні для всього
організму системи та процеси. Тканинні гормони, або гормони місцевої
дії, утворюються клітинами різних органів і тканин, і їх вплив
обмежується цим же органом або невеликою частиною тіла. До
гормонів місцевої дії належать гістамін та серотонін, простагландини,
кініни, гормони шлунково-кишкового тракту.
517
 Простагландини
Простагландини вперше були виявлені У.Ейлером у передміхуровій
залозі барана, звідки й одержали свою назву (від англ. prostate gland –
передміхурова залоза). Далі було показано, що простагландини
знаходяться у всіх органах і тканинах організму людини, за винятком
еритроцитів, і впливають на більшість фізіологічних функцій. Вони
містять у молекулі 20 атомів вуглецю, п'ять із яких утворюють
циклопентанове кільце. За особливостями хімічної будови
простагландини поділяють на 4 групи: ПГЕ, ПГF, ПГА, ПГВ. Окрім того,
у кожній групі розрізняють індивідуальні простагландини, позначені
цифрою, яка свідчить про кількість подвійних зв'язків у молекулі (ПГЕ1,
ПГЕ2 і т.ін.). Букви α і β після цифрових індексів (у простагландинах групи
F) вказують на орієнтацію гідроксильної групи біля С-9. Усі природні
простагландини F-типу мають α-конфігурацію гідроксильної групи.
Попередниками простагландинів є поліненасичені 20-вуглецеві жирні
кислоти. Так, ейкоза-8,11,14-триєнова (гомо-γ-лінолева) кислота є
попередником ПГЕ1 і ПГF1α, ейкоза-5,8,11,14-тетраєнова (арахідонова)
кислота – ПГЕ2 і ПГF2α, а ейкоза-5,8,11,14,17-пентаєнова кислота – ПГЕ3 і
ПГF3α. Утворення цих кислот у тканинах відбувається із лінолевої
кислоти, яка не синтезується в організмі тварин та людини і повинна
надходити із їжею. В організмі лінолева кислота перетворюється
переважно на арахідонову кислоту, яка поряд із три- і пентаєновими
жирними кислотами входить до складу внутрішньоклітинних
фосфогліцеридів. Оскільки арахідонова кислота складає більшу частину
С20-поліненасичених жирних кислот у фосфоліпідах тканин, то найбільш
поширеними простагландинами є ПГЕ2 і ПГF2α.

Біосинтез простагландинів починається з вивільнення арахідонової

кислоти із фосфогліцеридів під впливом тканинної фосфоліпази А2
(рідше фосфоліпази С), яке лімітує швидкість усього процесу синтезу.
518
Як зазначалося раніше, цей фермент гальмується глюкокортикоїдами,
які, знижуючи таким шляхом утворення простагландинів, виявляють
протизапальний ефект. Фосфоліпаза А2 є Ca2+-залежним ферментом і
активується цАМФ-залежним фосфорилюванням, тому всі гормони і
нейромедіатори, які взаємодіють з аденілатциклазою або кальцієвими
каналами, регулюватимуть синтез простагландинів. Друга стадія
біосинтезу каталізується циклооксигеназою або ліпооксигеназою і в
залежності від цього, може дати початок простагландинам і
тромбоксанам (Тх, які мають шестичленний гетероцикл), або
лейкотрієнам (ЛТ) за схемою:

Усі метаболіти арахідонової кислоти або продукти циклоокси-

геназного, або ліпооксигеназного шляху, мають загальну назву –
ейкозаноїди. Циклооксигеназа жирних кислот входить до складу
простагландинсинтетази – поліферментного комплексу мікросомаль-
них мембран клітин. Нестероїдні протизапальні засоби, такі як
ацетилсаліцилова кислота, індометацин, диклофенак гальмують
циклооксигеназу, пригнічуючи синтез простагландинів. Перші два етапи
біосинтезу проходять однаково у всіх тканинах, здатних синтезувати
простагландини, а подальші перетворення його проміжних продуктів
(ендоперекисів) обумовлюються типом тканини, в якій вони утворилися.
У більшості з них синтезуються простагландини Е і F типів. Тромбоцити,
селезінка, легені утворюють тромбоксани, а в стінках кровоносних судин,
м'язі серця, тканині матки утворюється простациклін (ПГI2).
Утворення лейкотриєнів ліпооксигеназним шляхом здійснюється
через проміжний продукт – 5-ГПЕТЄК (5-гідропероксиейкозатетрає-
нову кислоту). Лейкотриєни також містять 20 вуглецевих атомів, однак
у них відсутня кільцева структура. Вони синтезуються в лейкоцитах та
тучних клітинах, які беруть участь у реакціях гіперчутливості. Усім
ейкозаноїдам, незважаючи на короткий період напівжиття (від 40 с для
519
тромбоксану до 15 хв для простагландинів), властивий широкий спектр
дії і висока біологічна активність.
Простагландини впливають на гладку мускулатуру шлунково-
кишкового тракту, репродуктивної тканини, судин, бронхів,
процеси запалення.
Простагландини типу Е і F викликають протилежні ефекти:
ПГЕ2 сприяють розширенню судин і зменшують артеріальний тиск,
а ПГF2α викликають звуження кровоносних судин і підвищення тиску.
Простагландини типу F, ПГG2, ПГН2 викликають скорочення, а
простагландини типу Е розслаблення м'язів бронхів і трахеї. ПГF2α
стимулює скорочувальну функцію матки в період вагітності, що
знайшло застосування в клінічній практиці для стимуляції пологів.
Простагландинам, особливо ПГЕ2, властива потужна стимулююча
дія на рухову активність кишечника, крім того ПГЕ2 знижує секрецію
НС1 і перешкоджає розвитку виразок у слизовій шлунка та
кишечника. Для фізіологічного статусу організму особливе значення
має співвідношення тромбоксан/простациклін, оскільки вони прямо
протилежно діють на два важливі процеси: простациклін розслаблює
гладку мускулатуру судинної стінки і є сильним інгібітором агрегації
тромбоцитів, а тромбоксан, навпаки, скорочує гладку мускулатуру
судин і сприяє агрегації тромбоцитів. В умовах патології або під
впливом фармакологічних засобів це співвідношення може
змінюватись. Ацетилсаліцилова кислота та індометацин
пригнічують утворення тромбоксану та агрегацію тромбоцитів,
обумовлюючи антитромботичну дію. Головний ефект тромбоксану
полягає в мобілізації внутрішньоклітинних запасів Ca2+, який, у свою
чергу, опосередковує вивільнення внутрішнього вмісту і стимуляцію
скорочувальних білків тромбоцитів. ПГІ2, підвищуючи рівень цАМФ,
перешкоджає як мобілізації Ca2+, так і синтезу тромбоксану.
Ейкозаноїди привертають особливу увагу у зв'язку з проблемами
запалення й алергії. Простагландини розширюють капіляри і
збільшують їх проникність, унаслідок чого розвивається гіперемія і
набряк у зоні запалення. Лейкотриєни сприяють надходженню
лейкоцитів і їх накопиченню в місці запалення, стимулюють їх
фагоцитарну активність і секрецію ними лізосомальних ферментів.
Ефекти лейкотриєнів пов'язані з імунними реакціями, анафілаксією і
діяльністю гладких м'язів. Зокрема, вони сприяють скороченню
гладкої мускулатури органів шлунково-кишкового тракту, регулюють
тонус судин, звужуючи їх, сприяють підвищенню проникності судин.
Варіабельність картини дії простагландинів пов'язують із їх
впливом на обмін речовин через різні рецептори і різні
внутрішньоклітинні посередники: цАМФ, цГМФ та іони Ca2+.
Стимуляція простагландинами біосинтезу стероїдних гормонів у
надниркових залозах і секреції інсуліну підшлунковою залозою
здійснюється через активацію аденілатциклази мембран цих клітин.
Поряд з цим у жировій тканині вони пригнічують ліполіз, знижуючи
утворення цАМФ. Регулююча дія ПГF2α на скорочення гладких м'язів
матки, бронхів і кишечника здійснюється через цГМФ або іони Ca2+.
520
 Простагландини знайшли широке застосування в медичній
практиці. Динопрост (ензапрост, препарат простагландину F2α) –
основний представник групи простагландинів, який використовується
в акушерській практиці для переривання вагітності та як
пологостимулюючий засіб. Препарати простагландину Е2 (простенон)
застосовуються при гіпертонії, бронхіальній астмі, хронічному
гломерулонефриті.
Тканинні гормони-пептиди
Важливу роль в організмі відіграють дві взаємопов’язані
системи пептидів, які регулюють гемодинаміку – калікреїн-кінінова і
ренін-ангіотензинова.
Пептиди калікреїн-кінінової системи, які одержали назву кініни,
схожі за структурою та біологічними властивостями.
Найважливішими представниками кінінів є нонапептид брадикінін і
декапептид калідин. Кініни утворюються зі спільних білків-
попередників, які мають назву кініногени, у результаті дії
протеолітичних ферментів калікреїнів, широко розповсюджених у
тканинах і рідинах організму, у тому числі в крові. Під впливом
калікреїнів плазми із кініногенів утворюється брадикінін, а продуктом
дії калікреїну тканин є калідин. Період напівжиття кінінів складає
всього 20–30 с. Руйнуються вони протеолітичними ферментами крові і
тканин – кініназами, які гідролізують у кінінах пептидні зв'язки.
Кініни розслаблюють гладку мускулатуру судин, викликаючи
зниження артеріального тиску, брадикінін є найсильнішою
судинорозширюючою речовиною в організмі. Крім того, кініни
викликають скорочення гладких м'язів бронхів, матки, кишечника,
підвищують проникність капілярів, подразнюють внутрішньочерепні
больові рецептори. Вважають, що кініни поряд з гістаміном та
простагландинами беруть участь у розвитку запальної реакції.
Ренін-ангіотензинова система є антагоністом у відношенні до
калікреїн-кінінової системи. Пептид цієї системи – ангіотензин II
синтезується в неактивній формі у вигляді ангіотензиногену
(глікопротеїну крові). Останній під впливом ферменту реніну, який
утворюється в нирках, перетворюється на ангіотензин I і потім – на
ангіотензин II, який є одним з найсильніших судинозвужуючих
речовин, внаслідок чого він підвищує артеріальний тиск. Окрім того,
ангіотензин II стимулює секрецію альдостерону, а також вазопресину і
цим визначається його роль у регуляції водно-сольового обміну.
Ренін-ангіотензинова система відіграє важливу роль при відновленні
об'єму крові. У результаті певного співвідношення пептидів калікреїн-
кінінової системи і ренін-ангіотензинової системи підтримується той
або інший рівень тиску крові.
На сьогодні в клініці використовують ряд препаратів,
гальмуючих калікреїн та інші протеази, що таким чином
пригнічують перетворення кініногенів у кініни (контрикал,
пантрипін, гордокс), які застосовують при гострому та хронічному
панкреатиті, у комплексній терапії ішемічної хвороби серця.
521
 ГЛАВА 14. БІОХІМІЯ КРОВІ
І ДЕЯКИХ ТКАНИН ОРГАНІЗМУ

Кров
Кров є важливим рідким середовищем, яке забезпечує взаємо-
зв'язок усіх анатомічних структур організму ссавців. Найважливішими
функціями крові є: дихальна, поживна, видільна, захисна і регуляторна.
Дихальна функція забезпечується гемоглобіном еритроцитів, ко-
трі переносять кисень від легенів до тканин і вуглекислий газ, як кі-
нцевий продукт обміну, від тканин до легенів.
Поживна функція полягає в перенесенні кров'ю амінокислот, цукру,
вітамінів та інших сполук від кишечника до органів і тканин, а також
у розподілі поживних речовин між окремими органами та тканинами.
Видільна функція крові полягає у виведенні із тканин кінцевих, не-
рідко токсичних, продуктів обміну, що виділяються з організму нир-
ками, легенями, шкірою і кишечником.
Захисна функція крові забезпечується наявністю в ній цілої сис-
теми білків, які беруть участь у згортанні крові і тим самим – захи-
сті організму від крововтрати. На даний час описано 13 плазмових і
11 тромбоцитарних факторів згортання крові. У крові також міс-
тяться антитіла та інші фактори імунітету, дія яких спрямована на
захист організму від патогенних мікроорганізмів.
Регуляторна функція крові пов'язана з транспортом гормонів, ме-
діаторів та інших біологічно активних сполук до відповідних рецепто-
рів, викликаючи цим зміни в обміні і функціях окремих органів та сис-
тем. Регуляторна функція крові проявляється також у підтримці ста-
лості осмотичного тиску, реакції середовища клітин і тканин. Тому,
кров відіграє велику роль у нейрогуморальній регуляції функцій та
обміну речовин організму і таким чином забезпечує гомеостаз, тобто
динамічну сталість складу внутрішнього середовища організму. Разом
з тим самі клітини крові та плазма служать джерелом утворення вну-
трішньоклітинних регуляторів обміну речовин і функцій тканин та ор-
ганів – гормоноїдів чи місцевих гормонів. Так, у базофілах утворю-
ються гепарин і гістамін, у еозинофілах – гістамін та серотонін, у
тромбоцитах – серотонін. Виділення гістаміну і серотоніну посилює
проникність капілярів, скорочення гладких м'язів судин, розвиток але-
ргічних реакцій. Гепарин як активатор ліпопротеїнліпази й антикоагу-
лянт бере участь у регуляції ліпідного обміну та згортанні крові.
Білки плазми крові є субстратом для утворення біологічно акти-
вних поліпептидів – кінінів (див. Гормони).
У фізіологічних умовах системи утворення та інактивації кінінів
урівноважені. Підвищене утворення кінінів супроводжується розвит-
ком місцевого запального процесу і порушеннями кровообігу.
Транспортна функція крові, забезпечуючи регуляцію всіх вищезга-
даних функцій, полягає також і в тому, що більшість сполук як ендо-
генного, так і екзогенного походження, у тому числі й лікарські речо-
522
вини, потрапляючи до крові протеїдизуються, тобто зв'язуються з різ-
номанітними її білками, і в такому протеїнізованому вигляді транспо-
ртуються до відповідних органів і тканин.
Питома вага крові становить від 1,055 до 1,065, в'язкість прибли-
зно в 5–6 разів більша за в'язкість води.
Кров складається з рідкої частини, або плазми (50–60%), і фор-
мених елементів (40–50%), основна маса яких – еритроцити. Плазму
можна одержати, якщо використовувати протизгортаючі речовини,
так звані антикоагулянти. Тоді за допомогою центрифугування мо-
жна відділити клітинні елементи. Прозора, світло-жовта надосадова
рідина називається плазмою крові. Якщо не використовувати анти-
коагулянти і дати крові згорнутися, а потім відділити згусток, то
одержана ледь жовтувата прозора рідина називається сироваткою
крові. Жовтий відтінок сироватці й плазмі надають домішки невели-
кої кількості пігментів.
Згусток, утворений під час згортання, складається із клітинних
елементів, які занурені в сітку нитковидних тяжів фібрину.
Таким чином, плазма крові – це кров, яка не містить клітинних
елементів, а у сироватці крові, крім того, відсутній білок фібрино-
ген – попередник фібрину.
У дорослої людини загальний об'єм крові в судинній системі
складає 5–6 л, тобто близько 8% маси тіла. У дітей відносний об'єм
крові трохи більший. Плазма крові містить 91–93% води і 7–9% су-
хого залишку. Близько 80% цього залишку припадає на долю білків,
близько 0,9% складають неорганічні солі, решту складають різні
небілкові органічні сполуки.
Склад, вміст і межі фізіологічних коливань основних біохіміч-
них компонентів плазми наведені в табл. 20.
Фізико-хімічні властивості крові
Динамічна стабільність складу і фізико-хімічних властивостей
крові як головного внутрішнього середовища організму – найважли-
віша умова нормальної життєдіяльності організму.
Осмотичний тиск плазми крові визначається її осмотичною
концентрацією, тобто сумою всіх частинок – молекул, іонів, колоїд-
них частинок, які наявні в одиниці об'єму. Ця величина за умов тем-
ператури тіла 37° складає 5776 мм рт. ст. або 7,6 атм.
Та частина осмотичного тиску, яка залежить від білків плаз-
ми, називається онкотичним тиском або колоїдно-осмотичним.
У нормі онкотичний тиск становить близько 15,2 мм рт. ст. або
0,02 атм. Кров підтримує осмотичний тиск всередині судин. Цю
функцію виконують насамперед білки плазми, головним чином
альбуміни, та катіони Na+. Усередині еритроцитів цю роль вико-
нують гемоглобін і іони К +.

523
 Таблиця 20
Основні компоненти плазми крові людини
Компонент (показник) Вміст
1. Білки
1.1. Загальні 65–85 г/л
1.2. Альбуміни 35–60 г/л
1.3. Преальбуміни 0,1–0,4 г/л
1.4. Глобуліни 25–35 г/л
α1 2,5–5%
α2 7–13%
β 8–14%
γ 12–22%
1.5. Фібриноген 2,0–4,0 г/л
1.6. Ліпопротеїни:
хіломікрони 0–0,5 г/л
пре-β-ліпопротеїни 1,5–2,0 г/л
β-ліпопротеїни 3,0–6,0 г/л
α-ліпопротеїни 2,2–3,2 г/л
1.7. Гаптоглобін 0,28–1,9 г/л
1.8. Ферменти
аланінамінотрансфераза 0,16–0,68 ммоль/(год⋅л)
аспартатамінотрансфераза 0,10–0,45 ммоль/(год⋅л)
лактатдегідрогеназа 0,8–4,0 ммоль/(год⋅л)
креатинкіназа до 1,2 ммоль/(год⋅л)
фруктозодифосфатальдолаза 3,6–21,8 мкмоль/(год⋅л)
сорбітолдегідрогеназа 0,00–0,02 ммоль/(год⋅л)
ацетилхолінестераза 160–340 ммоль/(год⋅л)
α-амілаза 15–30 г/(год⋅л)
2. Небілкові азотовмісні речовини
2.1. Азот залишковий (небілковий) 19,5–30 ммоль/л
2.2. Азот α-амінокислот 3,5–5,5 ммоль/л
2.3. Креатин 15–70 мкмоль/л
524
 Продовження табл. 20
Компонент (показник) Вміст
2.4. Креатинін 40–150 мкмоль/л
2.5. Сечовина 3–7 ммоль/л
2.6. Сечова кислота 0,1–0,4 ммоль/л
2.7. Пігменти:
білірубін загальний 8–20 мкмоль/л
білірубін некон’югований 75% загального
білірубін-глюкуроніди 25% загального
3. Вуглеводи та їх метаболіти
3.1. Глюкоза 2,8–4,0 ммоль/л
3.2. Сахароза 0,8–1,2 г/л
3.3. Лактат 0,5–2,0 ммоль/л
3.4. Піруват 0,1 ммоль/л
4. Ліпіди та їх метаболіти
4.1. Загальні ліпіди 4–8 г/л
4.2. Триацилгліцерини 0,5–2,1 ммоль/л
4.3. Фосфоліпіди загальні 2,0–3,5 ммоль/л
4.4. Холестерин загальний 4,0–10,0 ммоль/л
4.5. Жирні кислоти вільні (ЖКВ) 0,3–0,8 ммоль/л
4.6. Кетонові тіла (у перерахуванні на ацетон) 100–600 мкмоль/л
5. Мінеральні речовини
5.1. Натрій 135–155 ммоль/л
5.2. Калій 3,6–5,0 ммоль/л
5.3. Хлориди 97–108 ммоль/л
5.4. Кальцій:
загальний 2,25–2,75 ммоль/л
іонізований 50–58% загального
5.5. Неорганічний фосфор 3,0–5,0 ммоль/л
5.6. Сульфати 0,4–0,6 ммоль/л
5.7. Залізо 14–32 мкмоль/л

525
 Зниження вмісту білків плазми крові, або гіпопротеїнемія, призво-
дить до зниження онкотичного тиску в капілярах і утворення набряків. Це
спостерігається внаслідок голодування, порушення синтезу альбумінів у
печінці та інших станах. Підвищення вмісту білків та натрію в плазмі
призводить до затримки води в судинному руслі – гіперволемії.
У медицині частіше використовується поняття осмотичної кон-
центрації, що є еквівалентом осмотичного тиску. Осмотичну концент-
рацію визначають за величиною депресії (зниження) температури за-
мерзання досліджуваної рідини в порівнянні з водою. У нормі вона
становить 0,55–0,56°, що відповідає 270–310 ммоль/л.
При лікуванні різних захворювань і станів, які супроводжуються
втратою рідини (ексикозах), використовуються розчини електролі-
тів – фізіологічні розчини. Найчастіше хворим вводять ізотонічний
розчин, в якому концентрація хлориду натрію, осмотичний тиск, вели-
чина рН та інші параметри такі ж, як і у крові.
Гіпертонічними розчинами, тобто розчинами з концентрацією елек-
тролітів більш високою, ніж у крові, користуються в хірургічній практиці
для забезпечення відтоку ексудату. Розчин меншої концентрації і з мен-
шим осмотичним тиском, ніж у крові, називається гіпотонічним.
Якщо гіпертонічний розчин ввести в кров, то з еритроцитів почи-
нає виходити вода, унаслідок чого еритроцит зморщується. Під час вве-
дення гіпотонічного розчину, тобто у разі зменшення осмотичної кон-
центрації плазми, вода з плазми переходить до еритроциту, викликаю-
чи його набухання і розрив, тобто відбувається гемоліз.
Буферні системи крові. Динамічна сталість рН крові, що є важли-
вою умовою нормального функціонування ферментів та інших систем,
забезпечується наявністю буферних систем. Кислотно-основна рівнова-
га крові підтримується буферними системами плазми та клітин крові,
головним чином еритроцитів. Відповідно розрізняють плазмові буфер-
ні системи й еритроцитарні. До перших належать: гідрокарбонатна сис-
тема Н2СО3–НСО3–, де Н2СО3 – донор протонів, а НСО3– – спряжена
основа, акцептор протонів. Ця система особливо ефективна, якщо рН
крові змінюється в напрямку кислих значень.
Меншою мірою, ніж гідрокарбонатний буфер, бере участь у підтри-
мці рН плазми крові фосфатна буферна система. Остання скла-
дається з Н2РО4– (кислота, донор протонів) і НРО42– (спряжена основа,
акцептор протонів). Органічні фосфати також мають буферні власти-
вості, але потужність їх слабкіша, ніж неорганічного фосфатного буфера.
Білки утворюють буферну систему завдяки наявності кислотно-
основних груп у молекулі білків, білок-Н+ (кислота, донор прото-
нів) – білок– (спряжена основа, акцептор протонів). Білкова буферна
система ефективна в зоні рН 7,2–7,4.
Клітинні (еритроцитарні) буферні системи. Головною і найпотуж-
нішою буферною системою є гемоглобінова, яка складається з неіонізова-
526
ного гемоглобіну HHb (слабка органічна кислота, донор протонів) та ка-
лієвої солі гемоглобіну KHb (спряжена основа, акцептор протонів). Осо-
бливо важливо, що гемоглобіновий буфер взаємодіє з гідрокарбонатною
системою, котра є головним лужним резервом крові. У тканинних капі-
лярах взаємодія гемоглобіну з вуглекислотою призводить до збереження
гідрокарбонатів, тобто лужних резервів крові.
Усі буферні системи перешкоджають порушенню кислотно-
основної рівноваги. Вона може порушуватися унаслідок накопичення
кислих речовин, наприклад кетонових тіл у разі цукрового діабету. Цей
стан називається ацидозом. Якщо за цих умов рН крові не змінюється,
то говорять про компенсований ацидоз; якщо рН зрушується, то – про
некомпенсований ацидоз. Розрізняють дві форми ацидозу: метаболіч-
ний і газовий. Перший виникає внаслідок накопичення в організмі кис-
лих метаболітів, головним чином органічних кислот, другий – в резуль-
таті накопичення вугільної кислоти в організмі. За метаболічного аци-
дозу знижуються лужні резерви крові, бо кислоти витісняють із неї
H2CO3. У разі газового ацидозу, навпаки, відбувається збільшення луж-
них резервів крові, бо H2CO3 є їх частиною.
Накопичення лужних речовин у крові називають алкалозом, який
також може бути метаболічним і газовим.
Перший супроводжується збільшенням лужних резервів крові, а
другий – їх зниженням, бо виникає внаслідок надлишкового виве-
дення через легені вугільної кислоти.
Білки плазми
Загальна кількість білків у плазмі становить 65–85 г/л, це най-
більш концентрований білковий та сольовий розчин організму. З ві-
ком кількість білків у плазмі крові людини зменшується до 60–67 г/л.
Білки плазми крові – це генетично детермінована гетерогенна
система. У плазмі виявлено та ідентифіковано понад 100 білків, які
розрізняються за фізико-хімічними і функціональними властивостя-
ми. Серед них є проферменти і ферменти, інгібітори ферментів, гор-
мони, фактори коагуляції та антикоагулянти, транспортні білки, ан-
титіла, антитоксини та ін.
Основними групами білків плазми є: альбуміни (35–60 г/л), глобулі-
ни (25–35 г/л) і фібриноген (2–7 г/л). За допомогою електрофорезу в си-
роватці було виявлено п'ять головних фракцій білків. Їх відносні кількості
такі: альбуміни (54–58%), α1-глобуліни (6–7%), α2-глобуліни (8–9%), β-
глобуліни (13–14%) та γ-глобуліни (11–12%).
Першим електрофоретичним методом, який використовувався для
розподілу й ідентифікації білків, був метод електрофорезу з рухливим ко-
рдоном. Електрофорез на папері дає картину розподілу, подібну до тієї,
яку отримують у разі використання методу електрофорезу з рухливим
кордоном, але метод електрофорезу на папері набагато простіший та, як

527
правило, використовується в клінічних лабораторіях. Методом електро-
форезу в крохмальному гелі та методом імуноелектрофорезу виявляють
близько 30 і більше білків плазми.
Унаслідок імуноелектрофорезу білки розділяються не тільки за
електрофоретичною рухливістю, але й за їхніми імунологічними
властивостями. Спочатку проводять електрофорез на пластинах
агарового гелю, потім – імунологічну ідентифікацію смуг. Для цьо-
го антисироватку до білків плазми поміщують у довгу канавку, па-
ралельну до напрямку електрофорезу. Джерелом антитіл є сирова-
тка тварин (коней, кіз), імунізованих до білків плазми.
У зонах контакту дифундуючих крізь агар білків, розділених
електрофорезом, та специфічної антисироватки утворюються лі-
нії преципітації. Положення ліній преципітації визначається елек-
трофоретичною рухливістю, швидкістю дифузії, серологічною
специфічністю кожного з білків.
Експериментально встановлено, що альбуміни, фібриноген та
більшість α- і β-глобулінів продукуються, головним чином, печінкою.
Так, у печінці людини щодня синтезується 10–16 г альбумінів, тобто
в середньому 150–200 мг на 1 кг маси тіла. Тому у разі захворювань
печінки спостерігається значне зниження вмісту альбумінів і деяких
глобулінів у крові. Синтез γ-глобулінів проходить переважно в селе-
зінці, лімфатичних вузлах та кістковому мозку.
Альбуміни. Молекулярна маса альбумінів 69 000. Це найбільш
високодисперсні білки плазми крові. Молекула альбуміну утворена
поліпептидним ланцюгом, що складається приблизно із 580 залиш-
ків амінокислот, і має ≈17 дисульфідних зв'язків. Методами елект-
рофорезу встановлено, що альбуміни – це гетерогенні білки, що
складаються із декількох (від 3 до 5) фракцій. Окрім альбумінів у пе-
чінці синтезуються преальбуміни, що відрізняються від альбумінів
меншою молекулярною масою (61 000).
Головні функції альбумінів – участь в осмотичній регуляції та
транспортна функція.
Набряк та шок – два найпоширеніші синдроми, пов'язані зі змі-
нами концентрації білків плазми і порушенням водного балансу.
Завдяки великій густині електричних зарядів і малій молекулярній
масі молекули альбумінів мають велику електрофоретичну рухливість і
добру розчинність. Гідратаційний шар, що створюється навколо них, за-
безпечує 75–80% всього онкотичного тиску, зумовленого білками плаз-
ми. У разі зменшення концентрації білків плазми до 55–50 г/л, у тому
числі альбумінів до 22–25 г/л, наприклад під час голодування, зменшу-
ється зв'язування води плазмою, що є однією з важливих причин пере-
ходу води до тканини й утворення набряку. Лише 40% альбумінів наявні
в кров'яному руслі, решта знаходиться в складі позаклітинної тканинної
рідини, головним чином, м'язів, шкіри та кишечнику. Близько 5% аль-
528
бумінів за 1 год виходять з кров'яного русла і повертаються з лімфою
через грудний лімфатичний проток до системи кровообігу.
Нарівні з участю в регуляції онкотичного тиску, преальбуміни та
альбуміни виконують важливу роль, беручи участь у транспорті різ-
них речовин, більшість з яких погано розчинні у воді. Альбуміни не-
обхідні для нормального метаболізму ліпідів. Особливо важлива
функція альбумінів – перенесення вільних жирних кислот з печінки
до периферичних тканин. Альбуміни зв'язують також білірубін, за-
безпечуючи його перенесення до печінки, де останній з'єднується з
глюкуроновою кислотою та екскретується з жовчю. Концентрація
в плазмі Ca2+, стероїдних гормонів, триптофану та інших речовин
регулюється деякою мірою внаслідок зв'язування їх з альбумінами.
Врешті, багато лікарських препаратів, такі як сульфаніламіди,
антибіотики, саліцилати тощо, транспортуються, протеїдизуючись
альбумінами.
Таким чином, альбуміни – це поліфункціональна система, оскі-
льки, крім резервної і пластичної функцій, вони мають буферні влас-
тивості, підтримують сталість онкотичного тиску, здійснюють
транспортні та дезінтоксикаційні функції.
Глобуліни. Молекулярна маса глобулінів у середньому складає
160 000–180 000. В залежності від умов електрофорезу виділено п'ять
і більше фракцій глобулінів (див. табл. 20), а методом імуноелект-
рофорезу – більше 30.
Фракції α1-глобулінів і α2-глобулінів характеризуються значним
вмістом вуглеводів, серед яких переважають гексози, трохи менше
гексозамінів і ще менше сіалових кислот і фруктози. Найбільший
вміст вуглеводів у гаптоглобіні, який містить близько 95 молей вуг-
леводів на 1 моль глікопротеїну. Він входить до фракції α2-глобулінів
і утворює з гемоглобіном специфічні стабільні комплекси. Ці ком-
плекси утворюються in vivo в результаті внутрішньосудинного гемо-
лізу еритроцитів. Унаслідок високої молекулярної маси комплекси
не можуть екскретуватися нирками, це, з одного боку, запобігає ви-
діленню заліза з сечею, а з другого – захищає нирки від «пошкоджен-
ня» гемоглобіном. Комплекси гемоглобіну з гаптоглобіном руйну-
ються ретикулоендотеліальними клітинами, після чого глобін зазнає
розщеплення, гем унаслідок розпаду екскретується у вигляді жовч-
них пігментів, а залізо може використовуватися знову для синтезу
гему. У хворих на різні форми гемолітичної анемії спостерігається
низький рівень гаптоглобіну.
У сироватці крові людини знайдений білок з молекулярною масою
близько 1 млн. Він характеризується високим вмістом фосфору і вугле-
водів та відносно невеликою кількістю азоту (12,5–14,2%), що дозволяє
віднести його до глікопротеїнів. Цей білок за наявності комплемента й
солей магнію здатний підвищувати стійкість організму до інфекцій, а
529
також променевої хвороби. Завдяки здатності цього глікопротеїну руй-
нувати бактерії його назвали пропердином (perdere - руйнувати, лат.).
Оскільки пропердин активно діє в комплексі з комплементом і солями
магнію, весь комплекс назвали пропердиновою системою.
β-Глобулінова фракція складається з різних білків, включаючи лі-
попротеїни. Одним із компонентів цієї фракції є білок трансферин,
який бере участь у регуляції концентрації вільного заліза в плазмі, за-
побігаючи надлишковому накопиченню заліза в тканинах і втраті його
з сечею. Він також взаємодіє з міддю і цинком. Значне підвищення
концентрації трансферину спостерігається в плазмі вагітних жінок та
хворих з недостатністю заліза.
У цілому роль глобулінів пов'язана з захисними реакціями організму.
Вивчення природи антитіл виявило, що вони є глобулінами, до того ж, ба-
гато з них відносяться до γ-глобулінів і називаються імуноглобулінами. Ві-
домо п'ять основних класів імуноглобулінів, які відрізняються деякими
особливостями структури і біологічними властивостями.
γ-Глобуліни широко використовуються в практиці охорони здо-
ров'я, особливо у разі багатьох інфекційних захворюваннях. За до-
помогою електрофорезу й імунобіологічних досліджень виявлено,
що у фракцію γ-глобулінів входить понад 20 антитіл.
Більшість білків у плазмі наявні у вигляді комплексів, біологічне
значення яких залежить як від білка, так і від небілкового компонен-
та, з яким він комплексується.
Ліпіди крові, у тому числі триацилгліцерини, фосфоліпіди, не-
етерифіковані жирні кислоти (НЕЖК), холестерин, стероїдні гормо-
ни, деякі ліповітаміни тощо, наявні в розчиненому стані завдяки
сполученню їх з білками плазми у вигляді комплексів – ліпопротеїнів
(див. Структура і функції складних білків).
Унаслідок багатьох патологічних станів може змінюватися кі-
лькісне співвідношення між різними білковими фракціями крові, на-
віть у разі відсутності змін у вмісті загального білка – так звана дис-
протеїнемія. Іноді в крові з'являються незвичайні білкові фракції або
окремі білки, яких нема в нормі (парапротеїнемія). Такими білками
є, наприклад, С-реактивний білок, кріоглобуліни тощо.
Диспротеїнемія і парапротеїнемія – це, наприклад, ознаки про-
меневої хвороби.
Виявлено ряд захворювань, у тому числі спадкових, пов'язаних
з недостатнім синтезом тих або інших білків крові. Наприклад, у ба-
гатьох новонароджених спостерігається гіпо- і агаммаглобулінемія,
що супроводжується зниженням імунітету. Зустрічається також на-
бута гіпогаммаглобулінемія. У цих випадках лікування полягає в
систематичному введенні імунних γ-глобулінів.
С-реактивний білок міститься в плазмі дорослої людини у концент-
раціях менше 1 мг/100 мл. Однак його концентрація значно збільшуєть-
530
ся після гострих інфекцій. Назва цього білка пов'язана з його здатністю
утворювати преципітати з полісахаридами групи С пневмо-
коків у присутності Ca2+. Допускають, що цей білок сприяє фагоцитозу.
Кріоглобуліни – білки сироватки, які рідко зустрічаються й які ма-
ють рідкісну властивість спонтанно випадати в осад, утворювати гель
або навіть кристалізуватися під час охолодження сироватки. З'являють-
ся кріоглобуліни в хворих на мієлому й у хворих на ревматичний артрит.
Ці білки віднесені до γ-глобулінів. З’ясовано, що один з кріоглобулінів
виявився ідентичним до глікопротеїну фібронектину, який зв'язаний з
поверхнею фібробластів. Цей білок широко розповсюджений у сполуч-
ній тканині, входячи до складу міофібрил сполучної тканини. Хоча мо-
жлива роль фібронектину в процесі згортання крові остаточно не вста-
новлена, відомо, що утворення поперечних зв'язків між молекулами
цього білка каталізується активованим фактором XIII(а) системи згор-
тання крові.
Фібриноген – має властивості глобулінів і внаслідок електрофо-
резу знаходиться між фракціями β- і γ-глобулінів. Молекулярна маса
фібриногену становить 330 000–340 000.
Молекула фібриногену містить шість поліпептидних ланцюгів і
є димером, який складається з трьох пар поліпептидних ланцюгів,
зв'язаних дисульфідними містками. Фібриноген – це глікопротеїн, до
складу якого входить галактоза, маноза, гексозаміни і сіалові кисло-
ти. Ці компоненти відіграють велику роль під час перетворення фіб-
риногену в фібрин.
Вміст фібриногену в крові здорових людей у середньому складає
3,0–3,3 г/л. Його концентрація підвищується в період вагітності, а також
під час захворювань запального характеру, у разі деструктивних проце-
сів, злоякісних новоутворень, туберкульозу та інших патологічних ста-
нів. Зниження вмісту фібриногену спостерігається внаслідок захворю-
вань печінки, отруєння фосфором, фосфороорганічними сполуками та
іншими токсичними речовинами.
Фібриноген – білок, котрий швидко відновлюється, період його
розпаду від 3 до 8 діб.
Нарівні з плазмоспецифічними білками крові, у ній присутні сполу-
ки білкової природи, які потрапляють з інших тканин та органів. До
останніх відносяться гормони білкової природи: інсулін і глюкагон, го-
надо- й тиреотропні гормони гіпофіза та ін. Постійною складовою час-
тиною крові є ферменти. Ферменти, присутні в плазмі, звільнюються з
клітин крові та інших тканин у результаті природного лізису останніх.
Більшість ферментів плазми не виконують метаболічних функцій, за
винятком ферментів, які беруть участь у згортанні крові і функціоную-
чих у системі комплемента.
Разом із плазмоспецифічними ферментами в крові міститься ряд
органоспецифічних ферментів, активність яких є показником деяких
531
патологічних станів. Так, рівень сироваткової амілази підвищується під
час гострих панкреатитів, у разі раку простати. Значно підвищується ак-
тивність кислої фосфатази внаслідок запалення; вона знижується при
ефективній терапії. У разі захворювань кісткової тканини підвищується
активність лужної фосфатази, яка визначається при рН 9.
Установлено, що рівень аспартатамінотрансферази, лактатде-
гідрогенази і деяких інших ферментів у плазмі має певне діагностичне
значення при ураженні міокарда і може служити прогностичним тес-
том при терапії захворювань серця. У разі захворювання печінки та-
кож відбувається підвищення рівня цих та деяких інших ферментів,
наприклад альдолази.
У цілому індивідуальних білків у крові нараховується декілька
сотень, однак ще не всі вони ідентифіковані, не встановлено їх стру-
ктуру та біологічні функції.
Згортання крові
У разі пошкодження кровоносної судини кровотеча триває протягом
різного часу. Якщо судина не дуже велика, то в нормі кровотеча швидко
припиняється. Процес згортання крові протікає кількома послідовними
стадіями. Спочатку тромбоцити стають «липкими» і швидко приклею-
ються до стінки ушкодженої судини, зв’язуючись зі структурними елеме-
нтами сполучної тканини ендотелію, колагеновими волокнами або база-
льними мембранами. Тромбоцити склеюються також між собою й утво-
рюють «пробку», яка може зупинити кровотечу, якщо пошкодження су-
дини було невеликим. Під час агрегації тромбоцитів виділяються вазоа-
ктивні аміни (серотонін, адреналін), а також метаболіти простагланди-
нів, наприклад тромбоксан А2, який стимулює звуження судин. Потім на-
вколо тромбоцитів і пошкодженої тканини починається згортання крові,
що призводить до утворення тромбу, головного біохімічного захисту від
втрати крові. Пізніше активується фібринолітична система, яка забезпе-
чує розчинення тромбу.
В утворенні згустку крові в ссавців бере участь велика кількість біл-
ків плазми. Згортання може здійснюватися за допомогою двох механі-
змів, тісно пов'язаних між собою – зовнішнього та внутрішнього шляхів
згортання. Кожен із цих механізмів тонко регулюється за допомогою
каскадної системи. На кожному зі шляхів послідовно утворені фермен-
ти активують відповідні проферменти, що призводить до кінцевого ре-
зультату: перетворення розчинного білка плазми фібриногену в нероз-
чинний білок фібрин (внутрішній шлях згортання). Це перетворення
каталізується протеолітичним ферментом тромбіном. У нормальних
умовах його немає в крові, він утворюється зі свого неактивного попе-
редника – білка плазми протромбіну. Цей процес каталізується протео-
літичним ферментом, так званим фактором Ха, який також у звичайних
умовах відсутній у крові, він утворюється у разі крововтрати зі свого про-

532
фермента (фактора X). Фактор Ха перетворює протромбін у тромбін
тільки за наявності іонів Ca2+ та інших факторів згортання (зовнішній
шлях згортання). Таким чином, зсідання крові за обома механізмами
включає серію перетворень неактивних проферментів (зимогенів) на ак-
тивні ферменти, які ведуть до утворення тромбіну і перетворення фібри-
ногену на фібрин.
Кожен фактор згортання крові був виділений і певною мірою
охарактеризований. На наш час описано 13 плазмових і 11 тромбо-
цитарних факторів, які беруть участь у згортанні і протизгортанні крові.
Для розчинення тромбу необхідна активація плазміногену, з
якого утворюється плазмін (фібринолізин) – фермент, який гідролі-
зує фібрин у тромбі.
В організмі є такі речовини, які регулюють згортання крові: приско-
рюючі – прокоагулянти та гальмуючі – антикоагулянти. Природ-
ним антикоагулянтом є гепарин, прокоагулянтом – вітамін К та іони Ca2+.
Кров як джерело лікарських препаратів
З лікувальною метою використовується цільна кров донора. Кров
тварин є джерелом для отримання різних препаратів, які за своїм при-
значенням можна розділити на чотири групи: по-перше, препарати
комплексної дії (нативна плазма, альбумін, протеїн тощо), по-друге,
імунологічно активні препарати (гаммаглобулін, антистафілококовий,
протигрипозний, протикоревий, протикоклюшевий та інші препарати
імуноглобулінів, інтерферон та ін.), по-третє, гемостатичні препарати
(плівка фібрину ізогенна, тромбін, губка гемостатична колагенова, фіб-
риноген та ін.) і, в-четверте, протианемічні й стимулюючі препарати
(ліофілізовані порошки білків плазми із гемолізатів еритроцитів – полі-
біолін, еригем та ін.).
Функціональна біохімія печінки
Печінка є органом, якому належить центральне місце в обміні
речовин організму. Згідно з висловлюванням академіка А.В. Енгель-
гардта печінка є «центральною біохімічною лабораторією організ-
му», що бере участь у регуляції практично всіх видів обміну речовин,
та вносить свій вагомий вклад у підтримку сталості внутрішнього
середовища організму – гомеостаз.
Печінка – найбільший непарний орган. Вона має масу до 1,5 кг.
У клітинах печінки відбувається понад тисячі взаємозв’язаних і взає-
мозумовлених біохімічних реакцій.
Клітинний склад печінки: 80% складають паренхіматозні клітини
– гепатоцити, 16% – клітини ретикулоендотеліальної системи (РЕС),
4% – ендотеліальні клітини судин та жовчовивідних шляхів.
Своєрідною є система кровопостачання печінки: системою воріт-
ної вени до печінки з кишечника надходять продукти розщеплення біл-
ків, вуглеводів, ліпідів, вітаміни і частково мінеральні речовини, а також
533
токсичні для організму сполуки екзогенного й ендогенного походження;
системою печінкової артерії до печінки надходить кисень.
У печінці утворюється близько 1/3 внутрішньої енергії організму.
У цьому органі синтезується половина загальної кількості білків,
утворених за добу в цілому. Особливості анатомічної і морфологічної
будови, ферментні системи і зв'язок з іншими органами зумовлюють
участь печінки в регуляції практично усіх видів обміну речовин.
Найважливішою й найунікальнішою функцією печінки є «функ-
ція хімічного захисту» – знешкоджувальна функція, механізми якої
досить різноманітні: від уреогенезу – утворення сечовини з аміаку до
утворення нетоксичних парних сполук з продуктів гниття амінокис-
лот у товстому кишечнику, продуктів перетворення хромопротеїнів,
а також ксенобіотиків, у тому числі продуктів метаболізму деяких лі-
карських речовин.
Унікальною функцією печінки є також здатність до утворення
такого екскрету, як жовч, яка забезпечує перетравлювання та всмок-
тування ліпідів у кишечнику.
Структура гепатоциту ідеально пристосована до виконання
вищеназваних функцій. Ця шестигранна клітина має два полюси –
один, який обернений до капіляра і контактує з кров'ю, має назву
синусоїдального, другий, – обернений до жовчного протоку, має
назву біліарного. Мембрана гепатоциту, яка утворює ці полюси,
вкрита мікроворсинками, завдяки чому збільшується площа сти-
кання гепатоциту з кров'ю та жовчю. До того ж мембрани гепато-
цитів пронизує велика кількість пор. Уся структурна організація
гепатоцитів і їх ферментний апарат ідеально пристосовані для
реалізації своїх біохімічних функцій.
Таким чином, печінка виконує такі головні біохімічні функції:
1) регуляторно-гомеостатичну;
2) жовчоутворювальну й екскреторну;
3) хімічного захисту або знешкоджувальну.
Регуляторно-гомеостатична функція
Печінка бере участь в обміні білків, вуглеводів, ліпідів, вітамінів,
пігментів, азотистих небілкових речовин і частково в підтримці вод-
но-мінерального гомеостазу.
Регуляція обміну білків. Реалізується завдяки інтенсивному біо-
синтезу білків печінки, більшості білків крові, білок-небілкових
комплексів (гліко- і ліпопротеїнів), а також метаболізму амінокис-
лот. За добу в організмі дорослої людини утворюється близько 80–
100 г білка, з них половина в печінці. За добу в печінці синтезується
близько 12 г альбумінів плазми крові, більша частина α- і β-гло-
булінів, білків, які беруть участь у гемостазі (фібриноген, протром-
бін та інші білкові фактори коагуляційної та антикоагуляційної си-

534
стем крові), ферментні білки, транспортні білки, такі, як церулоп-
лазмін, трансферин, транскортин.
У печінці особливо активно протікає синтез замінних амінокислот,
синтез таких небілкових азотистих сполук, як креатин, глутатіон, нікоти-
нова кислота, пуринові і піримідинові основи, порфірини, дипептиди, ко-
ферменти пантотенату тощо, а також реакції дезамінування амінокислот
з утворенням аміаку. Під час голодування печінка в першу чергу витрачає
свої резервні білки для забезпечення амінокислотами інших тканин. Уна-
слідок цього втрати білка в печінці становлять близько 20%, у той час як
в інших органах не перевищують 4%.
Регуляція обміну вуглеводів здійснюється завдяки тому, що печінка є
практично єдиним органом, який підтримує постійний рівень глюкози в
крові навіть за умов голодування. Глюкоза, яка утворюється в печінці в
процесах глікогенолізу і глюконеогенезу, надходить у кров і використо-
вується іншими тканинами, насамперед – нервовою, а після всмокту-
вання з кишечника депонується у вигляді глікогену.
Регуляція ліпідного обміну забезпечується реакціями біосинтезу
різних ліпідів (холестерину, триацилгліцеринів, фосфогліцеринів,
сфінгомієліну тощо), які надходять до крові та розподіляються між
іншими тканинами. У печінці з ацетил-КоА синтезується холестери-
ну більше, ніж надходить з їжею. Так, з їжею людина споживає за до-
бу близько 0,3–0,5 г холестерину, а в печінці утворюється його 2–4 г.
Синтезуючи α- і β-ліпопротеїни, печінка бере участь у розподілі ліпі-
дів між іншими органами і тканинам, оскільки ці фракції є транспор-
тними формами різних класів ліпідів.
Участь печінки в обміні вітамінів забезпечується депонуван-
ням в ній, головним чином, жиророзчинних вітамінів, синтезом
нікотинової кислоти і коферментів, перетворенням кальциферо-
лів у 25-гідроксикальцифероли.
Участь печінки у водно-мінеральному обміні. Печінка доповнює дія-
льність нирок у підтриманні водно-сольового гомеостазу і є внутрішнім
фільтром організму (купферовські клітини печінки). Є дані, що печінка
затримує іони Na+, K+, Cl–, Ca2+ та воду і виділяє їх у кров. Печінка де-
понує деякі мікроелементи і бере участь в їх розподілі між іншими тка-
нинами за допомогою транспортних білків.
Участь печінки в обміні азотистих основ нуклеїнових кислот
проявляється в синтезі їх з простих сполук і окисленні пуринових ос-
нов до сечової кислоти. Азотисті основи використовуються іншими
органами для синтезу нуклеотидів, нуклеозидів та нуклеїнових кис-
лот, а сечова кислота виділяється як кінцевий продукт обміну.
Жовчоутворювальна і екскреторна функції
У гепатоцитах утворюється спеціальний рідкий екскрет – жовч,
яка депонується в жовчному міхурі і потім жовчним протоком над-

535
ходить в 12-палу кишку, беручи участь у перетравлюванні і всмокту-
ванні ліпідів.
До складу жовчі входять: жовчні кислоти, білки, холестерин та
його ефіри, різні іони (Ca2+, Na+, K+ тощо), вода, продукти обміну
гема – білірубін у вигляді парних сполук з глюкуроновою кислотою
(білірубінглюкуроніди), продукти метаболізму гормонів, вітамінів, а
також ксенобіотиків, які надійшли до організму, у тому числі й лікар-
ські речовини. Патологічні стани, пов'язані з порушеннями екскре-
торної функції печінки, несприятливо впливають на перетравлюван-
ня і всмоктування ліпідів, а також сприяють накопиченню токсичних
продуктів обміну пігментів і ксенобіотиків.
Функція хімічного захисту (знешкоджувальна)
Ця функція включає кілька основних шляхів знешкодження ток-
сичних продуктів ендогенного й екзогенного походження.
Один із них – функція сечовиноутворення (уреогенез), внаслідок
якої аміак, що утворюється під час дезамінування амінокислот та
інших азотистих сполук, перетворюється в індиферентний продукт –
сечовину, яка виділяється в кров і потім екскретується нирками в
складі сечі. Печінка є єдиним органом, який має всі ферменти ци-
клу утворення сечовини з аміаку (див. Метаболізм білків).
Другим шляхом знешкодження токсичних продуктів ендогенно-
го й екзогенного походження є біосинтез нетоксичних парних сполук
з використанням сірчаної кислоти в її активній формі ФАФС (3'-
фосфоаденозин-5'-фосфосульфат), глюкуронової кислоти, активною
формою якої є УДФГК (уридиндифосфоглюкуронова кислота), а та-
кож амінокислоти гліцину.
Таким шляхом, тобто синтезуванням парних сполук, здійсню-
ється знешкодження білірубіну, що утворюється в клітинах РЕС із
хромопротеїнів, знешкодження фенолу, крезолу, скатолу й індолу, які
всмоктуються з кишечника, бензойної кислоти, яка потрапляє до ор-
ганізму з їжею і лікарськими речовинами.
Система метаболізму й виділення ксенобіотиків одержала назву
біотрансформації. У печінці протікають обидві фази біотрансформації,
а саме модифікації і кон’югації (див. Фармацевтична біохімія).
Порушення функції печінки
Під час ураження печінки інфекційними агентами або хімічними
речовинами, порушуються різноманітні її функції. Показниками цих
порушень може служити зміна вмісту в крові речовин, які надходять
до неї з печінки (глюкози, холестерину, фосфоліпідів, білірубіну, се-
човини, сечової кислоти, ферментів, білків плазми крові та співвід-
ношення окремих білкових фракцій, α- і β-ліпопротеїнів та ін.). Роз-
глядаючи патологію печінки, слід відзначити ряд положень: 1. У разі
ушкодження печінки її функції порушуються неодночасно і не одна-
536
ково, тобто мають мозаїчний характер. 2. Ураження печінки харак-
теризується динамічними відхиленнями, тобто досліджувати її фун-
кції слід у динаміці. 3. Печінка – орган з потужними резервними мо-
жливостями. Вважають, що для прояву біохімічних зрушень необхід-
ним є ураження 1/2 її клітин, 20% непошкодженої паренхіми може
забезпечити її функціональну діяльність.
Завдяки багатогранності метаболічних функцій печінки, багато-
чисельності та мозаїчності їх порушень, не можна користуватися яким-
небудь одним «універсальним» тестом. Тому необхідно підібрати ком-
плекс методик, найбільш інформативних для даного патологічного стану, з
урахуванням характеру патології і фази захворювання. Це викликає деякі
труднощі, оскільки число відповідних методик значно перевищує 300.
Раціональним є шлях використання проб, виходячи з принципу
синдромів, тобто сукупності біохімічних порушень, які характеризу-
ють ту чи іншу функцію печінки. У літературі описані такі біохімічні
синдроми: а) холестаз; б) запальний; в) синдром гепатоцелюлярної
недостатності; г) цитоліз.
Кожному синдрому відповідають певні біохімічні порушення, які
визначаються відповідними методиками з мінімальним набором те-
стів (табл. 21)
Таблиця 21
Ензимогепатограма
Синдром Тести
Холестаз Активність лужної фосфатази
Запальний РОЕ, електрофорез білків (протеїнограма),
осадові проби
Синдром гепатоцелюля- Холестерин крові, активність холінестерази,
рної недостатності протромбіновий індекс
Цитоліз Активність трансаміназ (АСТ і АЛТ)

Для визначення характеру порушень функцій печінки можна ви-

ходити також з конкретного захворювання цього органу. Цей шлях
складніший з точки зору правильного вибору комплексу методик і
термінів захворювання, клініки і т.д. Які ж тести характеризують
окремі види метаболізму?
1. Оцінка вуглеводного обміну: цукор крові натщесерце, цукрова
крива, ПВК і молочна кислота, проба з навантаженням адреналіном,
ферменти пентозофосфатного циклу, метаболіти гліколізу.
2. Пігментний обмін: прямий і непрямий білірубін.
3. Ліпідний обмін: загальні ліпіди крові, НЕЖК, холестерин, ле-
цитин, ліпопротеїни крові.

537
 4. Азотистий обмін: білки крові та їхні фракції, осадові проби
(проби на колоїдну стійкість), залишковий азот, амінокислотний
спектр крові та сечі, визначення сечовини й аміаку.
5. Для знешкоджувальної (антитоксичной) функції печінки: про-
ба Квіка, проба з бромсульфалеїном.
Серед захворювань печінки найрозповсюджені:
1) вірусний гепатит (хвороба Боткіна);
2) цирози печінки різної етіології;
3) рак печінки і метастази в печінку;
4) гепатохолецистити.
Діагностуючи захворювання печінки, перш за все орієнтуються
на рівень білірубіну в крові та його фракцій («непрямий» та «пря-
мий» білірубін). Показник прямого білірубіну зростає внаслідок ба-
гатьох захворювань печінки, особливо у разі закупорки жовчного
протоку пухлиною або каменями жовчного міхура.
Унаслідок захворювань паренхіми печінки спостерігається різ-
ко затяжний характер цукрової кривої. Це не характерно для меха-
нічної жовтухи.
Для інфекційного гепатиту на висоті захворювання й особливо
у разі пухлин печінки показовим є різке збільшення фракцій глобу-
лінів (переважно α1- і α2-глобулінів). Ці ж фракції збільшуються під
час цирозу печінки.
Унаслідок вірусного гепатиту часто визначається зниження кон-
центрації загального білка в крові й диспротеїнемія. У разі гемолітичної
й механічної жовтух білковий обмін, як правило, не змінюється.
Порушення функції печінки можуть супроводжуватися збіль-
шенням деяких компонентів залишкового азоту (сечовина, аміак).
Велике значення надається визначенню амінокислотного спектра
крові. Так, наприклад, у хворих на цироз печінки підвищений вміст
цистину, глутамінової кислоти, метіоніну. У важких випадках може
мати місце масивна аміноацидурія. Аміак є токсичною речовиною
для тканин організму. Його вміст у крові – тонкий показник функції
печінки. Підвищення вмісту аміаку є негативною прогностичною
ознакою, яка вказує на розвиток печінкової коми.
Антитоксична функція (проби з бензойнокислим натрієм і бро-
мсульфалеїном) різко сповільнюється під час хвороби Боткіна. Пер-
ша проба залежить від функції нирок та ШКТ і не характерна для
ранніх уражень печінкової паренхіми. Унаслідок ураження печінкової
паренхіми також збільшується концентрація холестерину і зменшу-
ється вміст його ефірів і лецитину.
Важливу роль у діагностиці захворювань печінки, оцінці ступе-
ня її пошкодження, ефективності терапії відіграє визначення фер-
ментів, активність яких у крові залежить від проникності мембран-
них систем клітини та її органел. Визначаються традиційно: альдо-
538
лаза, трансамінази («ферменти некрозу»). Останнім часом дослі-
джуються сорбітолдегідрогеназа, холінестераза, лецитинамінопеп-
тидаза, лужна фосфатаза й особливо орнітинкарбамоїлтрансфера-
за. Активність її зростає від 2 до 18 разів під час хвороби Боткіна, у
переджовтушному періоді.
Функціональна біохімія нирок
В організмі нирки виконують декілька специфічних функцій:
1) сечоутворювальну і екскреторну; 2) регуляторно-гомеостатичну;
3) знешкоджувальну і 4) внутрішньосекреторну.
Головна, життєво важлива функція нирок пов'язана з екскрецією
із організму речовин, які є кінцевими продуктами метаболізму, у тому
числі чужорідних та отруйних речовин, які потрапляють із зовнішньо-
го середовища. Із плазми крові нирки утворюють рідину, яка має на-
зву – сеча. Об'єм і склад сечі на відміну від інших секретів можуть ко-
ливатися в дуже широких межах; саме завдяки своїй здатності зміню-
вати склад сечі в залежності від стану, метаболізму і зміни умов на-
вколишнього середовища, нирки ефективно беруть участь у регуляції
об'єму і складу позаклітинної рідини.
Функціональною одиницею нирок є нефрон (рис. 93). Утворення сечі
в нефронах досягається ультрафільтрацією плазми крові в клубочках, ре-
абсорбцією певних речовин канальцями і збиральними трубками, та до-
датковою секрецією в сечу в канальцях деяких речовин. За добу утворю-
ється до 180 л ультрафільтрату плазми крові (первинна сеча).
Первинна сеча утворюється ультрафільтрацією крові через пори
базальної мембрани клубочка, розмір яких близько 4 нм. Ультрафіль-
трат містить усі компоненти плазми крові, за винятком білків із мо-
лекулярною масою понад 50 000.
Усі речовини первинної сечі діляться на порогові і безпорогові.
Перші реабсорбуються і тому мають поріг реабсорбції, другі не реа-
бсорбуються й виділяються в кількостях, які пропорціональні їх кон-
центрації в плазмі крові. Реабсорбція відбувається або шляхом прос-
тої дифузії, або шляхом активного транспорту. Більшість речовин
реабсорбуються за допомогою активного транспорту, який потребує
великих витрат енергії. Тому в канальцях нирок висока активність
Na+, K+-АТФази, яка створює Na+/K+-градіент для вторинного акти-
вного транспорту, та систем білкових переносників для різних речо-
вин. Понад 99% ультрафільтрату реабсорбується. Об'єм кінцевої се-
чі складає 1,5–2,0 л за добу. Епітелій канальців за добу реабсорбує:
179 л води, до 1 кг NaС1, 500 г NaHCO3, 250 г глюкози, 100 г вільних
амінокислот тощо. Для такої роботи потрібно багато енергії. Як
джерело енергії нирки використовують глюкозу, жирні кислоти, аце-
тонові тіла, амінокислоти. Тому нирки багаті мітохондріями і харак-
теризуються високим споживанням кисню.

539
 Рис. 93. Будова нефрона:
1 – клубочок; 2 – проксимальний каналець; 3 – петля Генле;
4 – дистальний каналець; 5 – збиральна трубка
Утворення сечі закінчується в петлі Генле, дистальних канальцях
і збиральних трубках, з яких сеча витікає зі швидкістю 0,5–2,0 мл/хв.
У клітинах цих структур функціонують спеціальні механізми для ре-
абсорбції води й різних електролітів та для виділення в сечу іонів
NH4+, H+, K+ та ін. Таким чином, саме тут завершується остаточне
формування складу й об'єму сечі, що забезпечує регуляцію і постій-
ність внутрішнього середовища.
Кліренс (коефіцієнт очищення). Цей термін використовується
для характеристики процесу видалення якої-небудь речовини із крові
під час проходження її через нирки; він характеризує об’єм плазми
крові, у якому міститься така ж кількість даної речовини, котра виді-
ляється в сечу за 1 хв. Таким чином, кліренс, або коефіцієнт очищен-
ня, – це швидкість (виражена в мілілітрах плазми), за якої плазма
очищається від певної речовини за одиницю часу
U⋅V
C= , де
P
С – кліренс (мл/хв);
U – концентрація речовини в сечі;
Р – концентрація речовини в сироватці крові;
V – об'єм сечі, який утворюється за одиницю часу (мл/хв).
540
 Яка ж природа клітинних транспортних механізмів, що відпові-
дають за процеси реабсорбції та секреції? Велика кількість спосте-
режень вказує на те, що в цих процесах беруть участь ферментні сис-
теми, котрі забезпечують як орієнтацію переносу, так і субстратну
специфічність.
Незалежно від деталей механізму для переносу будь-якої речови-
ни проти електрохімічного градіенту потрібна енергія, можливо,
у формі АТФ. До ферментів, котрі пов'язані з процесами ниркового
транспорту, відносять глутаміназу, яку функціонує під час секреції
NH3, і карбоангідразу, необхідну для обміну H+ – Na+.
Висока концентрація лужної фосфатази на обернених до просві-
ту канальця і до судини поверхнях канальцевих клітин дозволяє при-
пустити, що цей фермент також відіграє певну роль у процесах
транспорту. Активний транспорт іонів Na+ відбувається в більшості
сегментів нефрону, за винятком тонкого низхідного коліна петлі
Генле. Вважають, що транспорт Na+ здійснюється за механізмом,
пов'язаним з функціонуванням Na+-K+-залежної АТФази, котра, як і
фермент, що знаходиться в мембранах еритроцитів і нервових клі-
тин, чутлива до серцевих глікозидів.
Внутрішньосекреторна функція. Окрім важливої ролі, яку нирки
відіграють у підтриманні об'єму і складу позаклітинної рідини, вони
беруть участь також у гомеостатичному контролі артеріального кро-
в'яного тиску.
Відомо, що деякі форми гіпертонії в людини пов'язані з різними
нирковими порушеннями. У умовах гіпоксії нирки виділяють у кров
протеолітичний фермент – ренін, який відщеплює пептид від білка си-
роватки ангіотензиногену, що утворюється в печінці, перетворюючи
його на ангіотензин I. Останній є неактивним. У нормальній плазмі
міститься похідне фосфатидилсерину, яке є інгібітором реніну. Вміст
реніну в плазмі підвищений у хворих на есенціальну гіпертонію.
Ангіотензин I – це декапептид з відомою амінокислотною по-
слідовністю. Він не має пресорної активності. Проте, ангіотензин-I-
перетворюючий фермент, що міститься в нормальній сироватці,
відщеплюючи дипептид гіс-лей з С-кінця ланцюга декапептиду, пе-
ретворює його в ангіотензин II, найпотужніший з усіх відомих пресо-
рних агентів, який і зумовлює виникнення гіпертонії. Усім тканинам,
особливо кишечнику і ниркам, властива пептидазна активність, тому
ангіотензин II швидко руйнується.
Екстраренальними стимулами, які збільшують за участю сим-
патичної нервової системи синтез і виділення реніну, є зменшення об'-
єму крові та позаклітинної концентрації Na+ або K+.
Ангіотензин II діє також безпосередньо на надниркові залози,
стимулюючи виділення мінералокортикоїду альдостерону, що при-
зводить до затримки в організмі іонів Na+. Можливо тому дієта з
обмеженим вмістом солі виявилася ефективною під час лікування
гіпертонічної хвороби.
Є дані про існування зв'язку між утворенням у нирках проста-
гландинів і ренінангіотензиновою системою.
541
 Обидві ці системи беруть участь у регуляції водно-сольового
обміну і кров'яного тиску.
Потужну судинорозширюючу дію, у тому числі і на кровоносні
судини нирок, мають кініни плазми.
Склад сечі в нормі та при патології. Швидкість утворення сечі й
її склад залежать від величини діурезу, м'язової активності, перетра-
влювання і ряду інших факторів. Тому склад сечі досліджують, голо-
вним чином, у добовій, тобто зібраній за 24 г сечі.
Об'єм сечі, яка виділяється здоровою дорослою людиною, складає
від 600 до 2500 мл. Виділення великого об'єму (поліурія) свідчить про
захворювання, наприклад, цукровим або нецукровим діабетом та ін.
Олігурія – зменшення об'єму сечі може спостерігатися у разі за-
хворювання нирок, зневоджування організму, серцевій недостатнос-
ті, під час лихоманки.
Колір сечі – солом'яно-жовтий або янтарний, залежить від наяв-
ності пігменту урохрому.
Дуже темна сеча спостерігається у разі екскреції білірубіну.
Нормальні осади. Свіжовиділена сеча, як правило, прозора. Під
час стояння іноді утворюється осад у вигляді пластівців, який скла-
дається з невеликих кількостей нуклеопротеїнів або мукопротеїнів та
епітеліальних клітин сечостатевих шляхів. Якщо сеча лужна, може
утворюватися осад із суміші фосфатів кальцію й амонійного-
магнієвого фосфату (потрійний фосфат); іноді випадають в осад ок-
салати й урати, які розчиняються внаслідок підкислення. Із кислої
сечі може випадати в осад сечова кислота.
рН сечі може змінюватися від 4,6 до 8,0. Переважно рН свіжови-
діленої сечі коливається в межах 5,5–6,5. Кисла реакція продуктів, які
виділяються з сечею у разі нормального змішаного харчового раціо-
ну, зумовлена сірчаною кислотою, яка утворюється, головним чи-
ном, унаслідок метаболізму сірковмісних амінокислот і фосфорною
кислотою, котра утворюється з нуклеїнових кислот, фосфопротеїнів
та фосфогліцеридів.
У людей, які перебувають на молочній дієті, рН сечі близько 6,0.
У разі дієти, що складається в основному з овочів і фруктів, спостері-
гається виділення лужної сечі.
Аніони й катіони сечі. Головним аніоном сечі є С1–. Під час вжи-
вання дієти з низьким вмістом солі, С1– майже зникає із сечі. Макси-
мальна кількість іонів С1– може досягати 340 мекв/л за добу.
Практично весь фосфор сечі знаходиться в складі ортофосфату,
кількість якого коливається в залежності від його вмісту в їжі. Ви-
ділення фосфату з сечею може зростати внаслідок ацидозу, алкало-
зу та первинного або вторинного гіперпаратиреоідозу. Зменшене
виділення фосфату може спостерігатися у разі ураження нирок, під
час вагітності, а також унаслідок діареї через порушення абсорбції
його в кишечнику.
Близько 80% загальної кількості сірки в сечі наявні у вигляді
SO42– та їх кількість залежить від надходження сірковмісних аміно-
542
кислот. Частина етерифікованого SO42– наявна в сечі в складі оліго-
сахаридів і ефірів із фенольними сполуками.
Головними катіонами сечі є Na+ та K+. Загальна кількість Na+,
що виділяється із сечею, коливається в межах 2,0–4,0 г на добу, а К+ –
1,5–2,0 г на добу. Максимуми виділення цих катіонів не встановлено,
але максимальна концентрація іонів Na+ у сечі становить близько
340 мекв/л, а K+ – близько 200 мекв/л і спостерігається тільки після
введення великих кількостей гіпертонічних розчинів.
Щоденне виділення з сечею Ca2+ і Mg2+ коливається в межах від
0,1 до 0,3 г. Кількість іонів NH4+ може коливатися від дуже малих зна-
чень при алкалозі до 5 г азоту аміаку на добу у разі важкого ацидозу.
Як правило, виділяється від 0,5 до 1,0 г за добу.
Органічні компоненти нормальної сечі: сечовина, сечова кислота,
креатин, креатинін, амінокислоти, пігменти.
Сечовина – головний азотистий компонент сечі. У нормі її виділя-
ється 333–583 ммоль на добу, що становить 60–80% загального азоту
сечі. Підвищене виділення сечовини спостерігається внаслідок голо-
дування, опіків, травм, атрофії тканин тощо, тобто під час посилення
процесів катаболізму білків. Знижене виділення має місце у разі ура-
ження печінки і порушенні фільтрації плазми в клубочках нирок.
В останньому випадку відбувається затримка сечовини в крові (азо-
темія). Низьке виділення сечовини можливе в період росту організму,
а також під час застосування препаратів анаболічної дії.
Сечова кислота в нормі виділяється в кількості 2,35–5,9 ммоль
на добу. Підвищене виділення сечової кислоти спостерігається вна-
слідок лейкемії, гепатиту і подагри, а також після введення аспірину,
кортикостероїдів та деяких інших препаратів.
Креатинін і креатин. У нормі за добу із сечею виділяється близько
4,4–17,6 ммоль креатиніну. Вміст креатиніну в сечі безпосередньо пов'я-
заний з м'язовою масою. Це виражається креатиніновим коефіцієнтом –
кількістю виділеного за 24 години креатиніну (у міліграмах) у перерахун-
ку на 1 кг маси тіла. У чоловіків цей коефіцієнт коливається від 18 до 32, у
жінок – від 10 до 25; він має невелике значення у огрядних і астенічних
осіб і велике – у осіб із розвиненою мускулатурою.
Виділення креатину має місце, головним чином, у дітей, у жі-
нок під час вагітності і в ранньому післяпологовому періоді. У разі
зменшення маси м'язів унаслідок негативного азотистого балансу
виділення креатину зростає, а креатиніну падає, але сумарне виді-
лення цих речовин у цілому постійне. Така картина спостерігається,
наприклад, під час голодування, діабету, гіпертиреозу, лихоманки.
Гіпурова кислота (бензоїлгліцин). Ця сполука вперше була виявле-
на в сечі кобили. Уся введена з їжею бензойна кислота, а також продук-
ти метаболізму препаратів саліцилової кислоти, виділяються у вигляді
гіпурової кислоти. На бензойну кислоту багаті фрукти, ягоди, салат,
овочі. Оскільки гіпурова кислота утворюється в печінці, як і інші так
звані парні сполуки, швидкість виділення гіпурової кислоти після вве-
дення бензойнокислого натрію використовується на практиці як показ-
ник так званої «функції хімічного захисту печінки».
543
 Індикан. Виділяється з сечею, утворюється в товстому кишечнику
внаслідок дії бактерій на триптофан (гниття); внаслідок цього утворю-
ється індол, який після всмоктування надходить до печінки, окислюється
до індоксилу й утворює сульфатний ефір у результаті реакції з ФАФС
(3'-фосфоаденозин-5'-фосфосульфат). З сечею виділяється калієва сіль су-
льфатного ефіру індоксилу – індикан у кількості 5–25 мг/доб. Підвищене
виділення індикану спостерігається під час ахлоргідрії внаслідок знижен-
ня бактерицидної дії шлункового соку, а також у разі непрохідності кише-
чника або обтураційної жовтяниці.
Амінокислоти. У нормі з сечею виділяється близько 0,29–5,35
ммоль/доб амінокислот (за азотом). Найбільше в сечі міститься глі-
цину, гістидину та аланіну.
Гіпераміноацидурія може мати місце внаслідок опіків, цукрово-
го діабету, м'язової дистрофії, захворюваннь печінки та ін.
Зустрічається спадкова гіпераміноацидурія як наслідок дефекту біл-
ків-переносників амінокислот у проксимальних канальцях нирок. У разі
порушення обміну амінокислот у тканинах відбувається виділення з се-
чею деяких продуктів їх обміну, які в нормі не екскретуються (гомогенти-
зинової кислоти – під час алкаптонурії, фенілпіровиноградної, фенілоц-
тової, фенілмолочної кислот – при фенілкетонурії тощо).
Молочна й піровиноградна кислоти в нормі екскретуються з се-
чею в кількостях, що відповідно дорівнюють 1,1 і 0,11 ммоль/доб.
Підвищений вміст молочної кислоти в сечі спостерігається під час
інтенсивної м'язової роботи та гіпоксії. Підвищення екскреції піро-
виноградної кислоти з сечею має місце внаслідок цукрового діабету
та гіповітамінозу В1.
Патологічні компоненти сечі
Білок. У нормальній сечі містяться сліди білка, які не виявляються
звичайними клінічними методами. У разі протеїнурії основним білковим
компонентом є альбумін сироватки, але можуть бути і глобуліни.
Найчастіше причиною протеїнурії є хвороби нирок (гострий гло-
мерулонефрит, ранні стадії хронічного гломерулонефриту, нефро-
тичний синдром, токсикоз вагітності). Альбумінурія може спостеріга-
тися також унаслідок різних станів, які характеризуються порушенням
кровопостачання нирок (наприклад, під час застійної форми серцевої
недостатності, лихоманки, анемій, захворювань печінки).
Сеча хворих на множинну мієлому містить білок Бенс-Джонса,
який випадає в осад у разі нагрівання сечі до 50°С і знову розчиняєть-
ся під час кип'ятіння.
Глюкоза та інші моносахариди. У нормі добова сеча містить
усього 0,3–1,1 ммоль/л глюкози. Ці кількості не виявляються зви-
чайними лабораторними методами, тому вважають, що в нормі цу-
кру в сечі немає. Підвищений вміст глюкози в сечі може спостеріга-
тися після анестезії або асфіксії, а також унаслідок різних емоційних
стресів. В такому разі концентрація глюкози в крові повинна пере-
вищити порогове значення, тобто 8,3–8,8 ммоль/л. Короткочасна
глюкозурія може бути пов'язана з аліментарною гіперглікемією.

544
У разі патології глюкозурія наявна в 25% хворих тяжкими формами
гіпертиреозу. Але найчастіше глюкозурія є наслідком цукрового діа-
бету. При цьому концентрація цукру в сечі хворих на діабет може ко-
ливатися від 0,5 до 12%.
Можлива глюкозурія, не пов'язана з гіперглікемією. Це має міс-
це у разі так званого ниркового діабету, коли є дефект білка-пере-
носника, котрий бере участь у реабсорбції глюкози в проксимальних
канальцях нирок. У цьому разі страждають транспортні системи
будь-яких цукрів, що зумовлює появу їх у сечі.
Кетонові тіла в нормі не визначаються прийнятими в клініці
лабораторними методами. Кетонурія наявна під час цукрового діа-
бету, голодування, стероїдного діабету.
Порфірини. У нормальній сечі міститься невелика (до 300 мкг
на добу) кількість порфіринів I типу. Однак унаслідок хвороб печінки
та перниціозної анемії їх виділення може зростати в 10–20 разів. У разі
гострої порфірії спостерігається екскреція із сечею значних кількостей
уропорфірину III і копропорфірину III.
Жовчні пігменти. У нормі з сечею виділяється незначна кількість
уробіліногену (стеркобіліногену). Однак його концентрація різко зро-
стає під час гемолітичної і паренхіматозної жовтяниць, а також у разі
отруєння отрутами, які викликають гемоліз.

545
 ГЛАВА 15. ВСТУП ДО КЛІНІЧНОЇ БІОХІМІЇ

Предмет клінічної біохімії, її цілі і завдання

Клінічна біохімія – це прикладний розділ біохімії, який вивчає
біохімічні процеси в організмі людини для оцінки стану його здоро-
в'я і з'ясування механізму розвитку хвороби.
Завдяки виявленню біохімічних порушень в організмі хворої лю-
дини розширилися можливості діагностики, оцінки впливу різнома-
нітних лікувальних заходів на перебіг патологічного процесу та його
прогноз.
У системі вищої медичної освіти клінічна біохімія є самостійною
дисципліною й одночасно найважливішим розділом цілої галузі ме-
дичної науки та практичної охорони здоров'я, яка називається «кліні-
чною лабораторною діагностикою».
Життєдіяльність організму визначається єдністю і взаємозалеж-
ністю трьох його компонентів: структури, обміну речовин та функції
органів і тканин. Показники, які характеризують стан кожного з них в
умовах патології, вивчаються відповідними дисциплінами.
У табл. 22 показано місце біохімії, фізіології і морфології в сис-
темі медичної освіти.
Клінічний потенціал лабораторної діагностики має три джерела.
Патобіохімія і патофізіологія надають відомості про зміни хімічного
та клітинного складу, головним чином, біологічних рідин при пато-
логічних станах організму; фізика, хімія, біологія є джерелом мето-
дичних прийомів для виявлення і кількісного визначення компонен-
тів біологічних рідин; тісна взаємодія з клінічною медициною дає
можливість перевірити на практиці реальну діагностичну і прогнос-
тичну цінність теоретичних уявлень та аналітичну якість лаборатор-
них методів дослідження.
Раціональний відбір певних методів дозволяє будувати страте-
гію і тактику одержання лабораторної інформації про стан організму
і використовувати її з метою діагностики, контролю за ефективністю
лікування хворих, а в ряді випадків – і прогнозу.
Серед великої кількості сучасних методів клінічної лабораторної
діагностики розрізняють наступні групи методів: хіміко-мікроско-
пічні методи дослідження біологічних матеріалів (сечі, калу, мокроти
та ін.); методи гематологічних досліджень; методи дослідження сис-
теми гемостазу; методи клінічної мікробіології; методи клінічної
імунології та методи клінічної біохімії.

546
 Таблиця 22
Розділи біохімії в медичній освіті
Галузь знання Спеціальні дисципліни
Біологія людини Біохімія (хімічні осно- Фізіологія (фундамен- Морфологія
(вивчення основ ви життєдіяльності – тальні основи життєді- (структурні основи життєдіяльності)
життєдіяльності) молекулярна організа- яльності тканин, орга- Гістологія і цитологія Анатомія
ція біологічних струк- нів та систем організ- (мікроскопічне (макроскопічне
тур, обмін речовин та му) дослідження структур вивчення будови
його регуляція) клітин, тканин, органів та систем
органів) організму)
Загальна Патобіохімія Патофізіологія Патоморфологія
патологія (механізми порушень (механізми порушення Патогістологія і Патоанатомія (макро-
(вивчення молекулярних функцій організму) патоцитологія скопічне вивчення бу-
патогенезу структур, обміну (мікроскопічне дови органів та систем
захворювань) речовин та їх вивчення порушень організму)
регуляція) структури клітин,
тканин та органів)
Діагностика Клінічна біохімія (оці- Клінічна фізіологія або Клінічна патогістоло- Секційна патоанатомія
(виявлення нка стану здоров'я лю- патофізіологія (оцінка гія і цитологія (при- (посмертна діагности-
захворювання) дини за допомогою стану здоров'я за до- життєва діагностика ка захворювання
біохімічних дослі- помогою функціональ- захворювання за до- макро- і мікроскопіч-
джень) них методів) помогою морфологіч- ними методами дослі-
них методів) дження)

547
 Сучасна система вищої фармацевтичної освіти дає достатню
медико-біологічну підготовку майбутньому провізору, а його хімічна
підготовка значно змістовніша за ту, що одержує лікар у медичному
ВУЗі. Саме цим зумовлене включення розділу «Вступ до клінічної
біохімії» у підручник «Біологічна хімія» для студентів фармацевтич-
них закладів вищої освіти і відповідних факультетів вищих медичних
навчальних закладів.
Завдання клінічної біохімії полягає не лише у виявленні патобіо-
хімічних порушень, але й у визначенні функціонального стану органі-
зму в цілому, його компенсаторно-пристосувальних можливостей.
Деякі питання діагностики можуть вирішуватись лише завдяки кліні-
чній біохімії, оскільки ряд захворювань, наприклад, уроджені хворо-
би, а також деякі інфекційні, наприклад, епідемічний гепатит, не
мають експериментальної моделі.
Призначення клініко-біохімічних досліджень:
1) рання діагностика захворювань;
2) постановка диференціального діагнозу;
3) визначення тяжкості перебігу і прогнозу захворювання;
4) контроль ефективності лікування і профілактики;
5) вивчення молекулярних механізмів розвитку хвороби.
Основними об'єктами клініко-біохімічних досліджень здебіль-
шого є біологічні рідини: кров, плазма, сироватка, лімфа, рідше – інші
рідини внутрішніх середовищ організму (спинномозкова рідина, вну-
трішньосуглобна рідина та ін.); використовуються також екскрети,
такі як сеча, жовч, слина, шлунковий та кишковий сік, кал, піт, жіноче
молоко, сім’яна рідина; шматочки тканин (біоптати), взяті прижит-
тєво під час хірургічних операцій або за допомогою спеціальних при-
стосувань.
Найпоширенішими об'єктами біохімічних досліджень є кров і се-
ча, зрідка аналізуються інші рідини і екскрети, а також тканини.
Основні групи біохімічних показників, які визначаються в клі-
ніці, такі:
1) вміст макромолекул, мономерів і деяких продуктів їхнього
обміну;
2) активність ферментів та ізоферментів;
3) вміст вітамінів, коферментів та продуктів їхнього обміну;
4) вміст води і мінеральних речовин;
5) вміст позаклітинних регуляторів метаболізму – гормонів, гі-
стогормонів, медіаторів та продуктів їхнього обміну.
Прагнення до освоєння нових біохімічних методів дослідження
зумовило практичне використання численних методів визначення
одних і тих же біохімічних показників за допомогою різних методич-
них прийомів або безлічі варіантів однотипних методик з різними
способами вираження результатів. Це значно ускладнило зіставлен-
ня й інтепретацію лабораторних аналізів, виконаних у різних лікува-
льних закладах. Щоб виправити становище, було проведено велику
роботу з уніфікації методів визначення різних лабораторних тестів.
548
Принципи уніфікації клініко-біохімічних методів дослідження
Уніфікація клінічних лабораторних методів дослідження означає
науково обґрунтований вибір і використання в практичній роботі єди-
них аналітичних процедур, які найбільшою мірою відповідають сучас-
ному рівню розвитку медичної науки і потребам практики. Така уніфі-
кація має забезпечити надійність і порівнянність результатів діагнос-
тичних біохімічних досліджень, виконаних у різних лабораторіях.
У роботі з уніфікації методів бере участь широке коло фахівців,
учених, практичних працівників лабораторій лікувально-профілак-
тичних закладів.
Вибір уніфікованих методів ґрунтується на аналітичних, медич-
них та техніко-економічних критеріях.
До аналітичних критеріїв належать: специфічність, чутливість,
відтворюваність. Перевагу віддають тим методам, які мають най-
вищі аналітичні показники.
Медичні критерії – це, насамперед, діагностична значимість або
інформативність показника з урахуванням застосування обраного
методу, а також тривалість процесу аналізу по відношенню до при-
пустимих строків встановлення діагнозу, спосіб одержання матеріалу
для досліджень, наприклад кров з вени або пальця, а також кількість
біологічного матеріалу, необхідного для дослідження. Наприклад,
при диспансеризації населення велику перевагу має можливість оде-
ржання крові з пальця, а не з вени.
До критеріїв техніко-економічного характеру належать: витрати
робочого часу на виконання одного дослідження; вартість реактивів і їх
доступність для практичних лабораторій; токсичність або нешкідли-
вість реактивів; наявність необхідної для дослідження апаратури та
приладів; можливість адаптації методу до автоаналізаторів і можли-
вість налагодження промислового випуску готових наборів реагентів.
Уніфікація клінічних лабораторних методів, у тому числі і кліні-
ко-біохімічних, є етапом на шляху подальшого вдосконалення, а са-
ме – стандартизації методів.
У 1960 р. Генеральна конференція з мір і ваги прийняла Міжна-
родну систему одиниць СІ (System International – SI) як єдину універ-
сальну систему для всіх галузей науки, техніки і виробництва.
XXX сесія Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я, що відбулася
в 1974 р., рекомендувала використовувати систему одиниць СІ в усіх
галузях медицини, у тому числі в практичній охороні здоров'я.
У клінічній лабораторній діагностиці Міжнародну систему оди-
ниць застосовують у відповідності з наступними правилами:
1. Як одиницю об'єму слід застосовувати літр. Не рекомендуєть-
ся застосовувати часткові або кратні від літра (1 мл, 100 мл).
2. Концентрація вимірюваних речовин вказується як молярна
(моль/л) або як масова (г/л).
3. Молярна концентрація використовується для речовин з відо-
мою відносною молекулярною масою. Іонна концентрація познача-
ється як молярна.
549
 4. Масову концентрацію використовують для речовин, відносна
молекулярна маса яких невідома.
5. Густина вказується в г/л, кліренс – у мл/с.
6. Активність ферментів на перетворену кількість речовин за ча-
сом і об'ємом позначається як моль/(с⋅л); мкмоль/(с⋅л); нмоль/(с⋅л).
При переведенні одиниць маси в одиниці кількості речовини
(молярні), коефіцієнт перерахунку K = 1/Mr , де Мr – відносна моле-
кулярна маса. При використанні даної формули одержують наступні
одиниці кількості речовин:
Вихідна одиниця маси Відповідна одиниця кількості речовини (молярна)
грам (г) моль (моль)
міліграм (мг) мілімоль (ммоль)
мікрограм (мкг) мікромоль (мкмоль)
нанограм (нг) наномоль (нмоль)

Особливості біохімічних досліджень у клінічних

та клініко-біохімічних лабораторіях
У наш час у роботі біохімічних лабораторій мають місце наступ-
ні три особливості:
1. Прагнення до багатоплановості, комплексного обстеження
хворого з використанням декількох найбільш інформативних для пе-
вного виду патології біохімічних показників, так званих констеляцій.
Як показує досвід багатьох лабораторій, використання констеляцій
упорядковує працю лікарів-біохіміків і лаборантів, є зручним для клі-
ніцистів, скорочує діагностичний період обстеження хворого.
2. Динамічне спостереження й обстеження, тобто багаторазове
визначення показників.
3. Широке використання функціональних навантажувальних проб.
Останнє зумовлено тим, що завдання клінічної біохімії полягає
не тільки у виявленні патобіохімічних порушень, але й у визначенні
функціонального стану окремих органів і регуляторних систем, а та-
кож оцінці їхніх компенсаторно-пристосувальних можливостей.
Тактика клініко-біохімічних досліджень включає наступні етапи:
1) Біохімічний скринінг (просіювання), тобто виявлення відхи-
лень від норми при профілактичному, іноді масовому обстеженні
населення. Ідея поєднання тестів, які застосовуються для виявлен-
ня тієї чи іншої патології, лежить в основі різних варіантів лабора-
торного скринінгу (комплексу тестів «мереж»), здатного виявити
порушення обмінних процесів навіть у прихованій, початковій ста-
дії захворювання. При з'ясуванні окремої патології скринінг може
складатися з невеликої кількості тестів, для пошукових цілей у
скринінг входить значна кількість (15 і більше) біохімічних методик
(В.В. Меньшиков).
2) Цілеспрямоване диференціально-діагностичне дослідження
для визначення точного діагнозу.

550
 3) Використання найінформативніших біохімічних тестів для ко-
нтролю лікування.
4) Біохімічний контроль за станом видужування і відновлення
порушених функцій (диспансерне спостереження).
Поряд з біохімічними лабораторіями лікувально-профілак-
тичних закладів загального профілю або спеціалізованих, наприклад,
кардіологічних, ревматологічних, гастроентерологічних та інших, у наш
час створюються великі централізовані міжлікарняні лабораторії,
технічно добре оснащені сучасним обладнанням і приладами з висо-
кою продуктивністю. Серед них можна назвати, наприклад, БІАН
(біохімічні автоаналізатори), що можуть бути одноцільовими і слу-
жити для визначення одного компонента (глюкози, електролітів то-
що), груповими, призначеними для визначення групи споріднених
сполук (амінокислотний аналізатор) та багатоцільовими, призначе-
ними для одночасного визначення різних показників.
Разом з тим у лікувальних закладах невеликих міст, сільських лі-
карнях і поліклініках біохімічні дослідження виконуються співробіт-
никами загальної клінічної лабораторії. Але, незважаючи на це, ви-
моги до вибору адекватних, найбільш інформативних тестів і вико-
ристання уніфікованих біохімічних методів повинні дотримуватись.
Таким чином, обсяг і номенклатура біохімічних лабораторних
досліджень залежить від типу медичного закладу.
Методи біохімічного дослідження, що застосовуються в клініці,
можна підрозділити так:
1. Експрес-методи, які дозволяють у максимально стислий тер-
мін констатувати ті або інші обмінні порушення. Щоправда, просто-
та і швидкість цих методик перешкоджає їх точності. Експресні ме-
тодики доцільно використовувати, наприклад, при визначенні цукру
й ацетону у хворих на діабет, для з'ясування характеру коми та в де-
яких інших випадках.
2. Напівкількісні методи також близькі до тестів першої групи.
Їхні результати дають швидке орієнтовне уявлення про концентра-
цію тієї чи іншої речовини.
3. Використання мікро- і навіть ультрамікрометодів, які вима-
гають, відповідно, 0,2–0,05 мл і менше ніж 0,05 мл крові. Їхньою пе-
ревагою є можливість використання в педіатричній практиці, у ди-
намічних дослідженнях. Вони дають значний економічний ефект.
Проте слід зазначити, що використання мікрометодик вимагає дуже
великої точності.
4. Переважна кількість клініко-біохімічних проб ґрунтується на
колориметричних, титрометричних та інших аналітичних методах.
5. Методи додаткових навантажень – це методи, що дають значно
більшу інформацію про функції органів та систем в умовах патології.
Наприклад, визначення цукру крові з навантаженням глюкозою, дослі-
дження 17-кетостероїдів сечі після введення АКТГ, визначення антиток-
сичної функції печінки після введення бензойнокислого натрію і т.ін.

551
 Досліджувані біохімічні показники можуть бути прямими і не-
прямими. Прямими, наприклад, є показники концентрації білірубі-
ну, холестерину, білків крові, цукру крові та ін. До непрямих нале-
жать показники, які не дозволяють безпосередньо констатувати змі-
ну концентрацій речовин, що визначаються, або виявити функцію то-
го чи іншого органа. Наприклад, визначення 17-кетостероїдів сечі
для оцінки діяльності кори надниркових залоз, ванілілмигдальної ки-
слоти для оцінки функції симпатоадреналової системи й обміну ка-
техоламінів. Слід при цьому враховувати, що один і той самий пока-
зник, залежно від підходу, може бути прямим або непрямим. Напри-
клад, показники електролітів крові і сечі. У одних випадках вони без-
посередньо відображають стан мінерального обміну, а в інших – ха-
рактеризують мінералокортикоїдну функцію кори надниркових залоз.
З розвитком клінічної біохімії все більше уваги повинно приділя-
тися використанню прямих показників. Так, для визначення мінерало-
кортикоїдної активності кори надниркових залоз доцільнішим було б
пряме визначення в крові альдостерону і дезоксикортикостерону.
Принципи біохімічної діагностики захворювань
та визначення функціонального стану органів
Сучасна клінічна біохімія спрямована до комплексної, багато-
сторонньої і динамічної оцінки патологічного процесу на системному
рівні. Це досягається завдяки визначенню багатьох показників, які
характеризують обмін білків, вуглеводів, ліпідів, активність фермен-
тів, гормонів, медіаторів та інших біологічно активних речовин.
Особливості обміну речовин у спеціалізованих органах і тканинах
дозволяють виявити вибірково їх пошкодження, використовуючи для
цього комплекс найбільш специфічних і найінформативніших тестів.
Серед показників, які характеризують стан білкового обміну найчасті-
ше досліджують вміст загального білка в сироватці крові, білкові фра-
кції, різні осадові проби. Досліджуються також низькомолекулярні азо-
тисті речовини: сечовина, сечова кислота, креатин, амінокислоти і пе-
птиди, індикан сечі. Як показники вуглеводного обміну досліджуються
глюкоза в крові й сечі, вуглеводні компоненти глікопротеїнів, молочна
кислота, сіалові кислоти, зв'язані з білками гексози тощо.
Показниками ліпідного обміну є рівень холестерину та його ефі-
рів, триацилгліцеринів, ліпопротеїнів, неетерифікованих жирних ки-
слот та ін.
До неорганічних компонентів, рівень яких у біорідинах досліджу-
ють клініко-біохімічні лабораторії, належать: натрій, калій, кальцій,
магній, залізо, фосфор та фосфорвмісні речовини, хлор та ін. На відміну
від показників, перелічених вище, для визначення яких майже виключ-
но використовується колориметрія, при визначенні рівня неорганічних
елементів широко використовуються інші фізико-хімічні методи.
Як клініко-біохімічні показники пігментного обміну досліджу-
ються білірубін та його фракції в сироватці крові, порфірини, порфо-
біліноген, копропорфірин і уропорфірин у сечі.
552
 Серед ферментів, які мають діагностичне значення, найчастіше
визначаються в сироватці крові: амінотрансферази (АСТ і АЛТ),
α-амілаза, глюкозо-6-фосфатдегідрогеназа, креатинкіназа, сорбітол-
дегідрогеназа, лужна фосфатаза, уроканіназа, псевдохолінестераза,
фруктозо-1,6-дифосфатальдолаза, γ-глутамінілтрансфераза та ін.
Визначення концентрації гормонів у методичному відношенні є
найбільш складним розділом клінічної біохімії. Цим займаються
лише спеціальні лабораторії або відділення великих клінічних лабо-
раторій, оскільки для їх виявлення необхідні певні умови, у тому чис-
лі, використання радіонуклідів.
Використовуються також колориметричні, хроматографічні і
флюориметричні методи. Відносно доступним та досить інформа-
тивним є визначення таких показників: 17-кетостероїдів і 17-окси-
кортикостероїдів у сечі, адреналіну, норадреналіну, ванілілмигдаль-
ної кислоти в сечі, гістаміну та серотоніну в крові.
У керівництвах, присвячених використанню біохімічних методів
дослідження в клініці, поряд з описом методик, характерних тому чи
іншому виду обміну, містяться дані про обмінні зміни при різних фо-
рмах патології. Наприклад, біохімічні показники при захворюваннях
печінки, біохімічні зміни при хворобі Боткіна, при гіпертонічній хво-
робі, атеросклерозі, інфаркті міокарда, ревматизмі, недостатності
кровообігу, інфекційних захворюваннях різної етіології та ін.
Кожне захворювання або патологічний стан організму характе-
ризується сукупністю біохімічних порушень, які відображають різні
функції органів і систем організму. І лікар мусить прагнути до вико-
ристання набору найбільш інформативних щодо конкретного захво-
рювання біохімічних методів у залежності від попереднього діагнозу.
Наприклад, при діагностиці цукрового діабету спочатку визначається
вміст глюкози, кетонових тіл у крові та сечі, а кінцевий діагноз уста-
новлюється за концентрацією інсуліну в крові.
Одним із раціональних шляхів діагностики, зокрема при захво-
рюваннях печінки, може бути використання принципу синдромів,
тобто сукупності біохімічних порушень, які характеризують ту чи ін-
шу функцію печінки. Так, виділяють наступні біохімічні показники:
дегенерації, реактивних змін і холестазу. При дегенерації найбільш
показовими є методи визначення активності сорбітолдегідрогенази,
трансаміназ, альдолази тощо.
Для реактивних змін найбільш інформативними є тимолова
проба, а для холестазу – білірубін крові та сечі, активність лужної фо-
сфатази і співвідношення: сироваткове залізо/сироваткова мідь. Над-
звичайно велике діагностичне значення має визначення в динаміці
активності ферментів у крові при інфаркті міокарда: лактатдегідро-
генази (ЛДГ), креатинфосфокінази (КФК) і аспартатамінотрансфе-
рази (АСТ). Ступінь гіперферментемії залежить від розмірів інфарк-
тного осередку. Вже в перші години після інфаркту активність КФК
підвищується і досягає максимуму через 24 години. Дещо пізніше по-
чинає підвищуватися активність АСТ і ЛДГ.
553
 Таким чином, класифікація порушень обміну речовин будується
за різновидами обміну (порушення обміну білків, вуглеводів, ліпідів,
водно-сольового обміну); за фізіологічними системами (патобіохімія
захворювань серцево-судинної системи, захворювань органів трав-
лення, захворювань печінки, захворювань екскреторної системи і
т.ін.), за нозологічними формами захворювань (наприклад, патобіо-
хімія цукрового діабету, патобіохімія атеросклерозу і т.ін.).
Усе це свідчить про відсутність загальноприйнятих принципів
класифікації патобіохімічних порушень. Останнє зумовлюється
тим, що біохімія і клінічна біохімія – це ті галузі вчення про па-
тологію, які знаходяться на межі біохімії і клінічної медицини і
постійно розвиваються.

554
 ГЛАВА 16. ФАРМАЦЕВТИЧНА БІОХІМІЯ
Фармацевтична біохімія являє собою сукупність біохімічних
знань, які використовуються для виконання завдань фармації, і ви-
вчає метаболізм (грецьке metabole – перетворення, перехід з одного
стану до іншого) лікарських засобів в умовах живого організму в по-
єднанні з нормальним обміном речовин. Лікарська речовина, яка по-
трапляє в організм, проходить у ньому складний шлях. На першій
стадії – стадії введення – діюча речовина повинна вивільнитися з лі-
карської форми, в якій вона перебуває (таблетки, мазі і т.ін.), і прой-
ти шлях до місця всмоктування. Згідно з законами дифузії на другій
стадії лікарська речовина всмоктується, тобто транспортується через
біомембрани, потрапляючи в біологічну рідину. При цьому на кіне-
тику дифузії впливають як фармацевтичні фактори (наприклад, до-
поміжні речовини, механічна міцність таблеток тощо), так і фізіоло-
гічні (стан клітинних мембран, ферментативна активність клітин
тощо). Ще більшу роль фізіологічні та біохімічні фактори відіграють
на наступних стадіях, коли лікарська речовина надходить із крові до
тканини і зазнає ферментативних перетворень до кінцевих продук-
тів, які відповідними шляхами виводяться з організму. Можливості
фармацевтичної біохімії широко використовуються в розв'язанні за-
вдань фармації з залученням досягнень фармацевтичної хімії, тех-
нології ліків, токсикологічної хімії і т.ін.
Перетворення лікарських речовин в органах і тканинах організ-
му одержало назву біотрансформації ліків (грецьке bios – життя, лат.
transformare – змінювати). Багато лікарських засобів, які є чужорід-
ними для нормальних метаболічних шляхів, можуть змінювати і по-
рушувати перебіг обмінних процесів. В умовах патології лікарські за-
соби можуть нормалізувати метаболізм і тим самим зумовити ви-
дужання хворого. Організм має захисні біохімічні механізми, здатні
певною мірою нейтралізувати активність чужорідних сполук (дезін-
токсикація, інактивація) і прискорити їх виділення з організму.
Фармацевтична біохімія є фундаментом для біофармації – теоре-
тичної основи технології ліків, яка розкриває закономірності взаємо-
зв'язку лікувального ефекту з лікарською формою засобу, що застосо-
вується. Для розробки оптимальної лікарської форми лікарської речо-
вини необхідне знання ферментативного складу і фізико-хімічних вла-
стивостей біологічних рідин ротової порожнини, шлунка і кишечника
для ентеральних лікарських форм та внутрішніх рідких середовищ і
тканин для парентеральних лікарських форм. З метою оцінки ступеня
вивільнення препаратів із лікарських форм використовують біохімічні
методи в дослідах на тваринах або спостереження за людьми-добро-
вольцями, для чого визначають вміст лікарських речовин та їх мета-
болітів у крові, сечі, інших біологічних рідинах і тканинах, що дозволяє
скласти уявлення про фармакокінетику цих речовин.

555
 Знання кінетики всмоктування, транспорту, розподілу, метабо-
лізму і виведення речовин з організму є основою для розробки лікар-
ських форм препаратів із заданими властивостями.
Останніми роками особливого значення набуло питання ство-
рення лікарських форм, які забезпечують спрямований транспорт лі-
ків у зону ураження. Безсумнівно, реалізація цілеспрямованого кон-
центрування високоактивної лікарської речовини виключно або пе-
реважно в зоні ураження може значно підвищити терапевтичний
ефект, різко знизити побічну дію препарату та його лікувальну дозу,
оптимізувати застосування. Раніше цей підхід можна було реалізува-
ти в окремих випадках, наприклад, під час внутрішньосуглобного
введення гормональних препаратів (гідрокортизону тощо) при ліку-
ванні ревматоїдного артриту. Сьогодні цю проблему розв’язують за
допомогою іммобілізації (приєднання) лікарської речовини до роз-
чинного полімеру високої молекулярної маси (це викликає накопи-
чення речовини в ниркових канальцях через неможливість фільтра-
ції), або шляхом створення подібної системи, із якої вивільняється
лікарський засіб при потраплянні в зону з кислою рН і підвищеною
температурою (що властиво зоні запалення). Розробляються лікар-
ські форми з магнітоспрямованим транспортом. В основі цих лікар-
ських форм лежить метод хімічної або фізичної іммобілізації лікар-
ського препарату на носієві, який має феромагнітні властивості. Такі
«магнітні» ліки вводяться в організм, а потім до певного органу або
тканини прикладається зовнішнє магнітне поле. Велику перспектив-
ність має метод одержання лікарських препаратів спрямованої дії за
допомогою зв'язування молекул лікарської речовини з молекулами,
для яких уражений орган або його клітини є природними мішенями.
Такими молекулами (векторами) є гормони, білки, ферменти, гліко-
ліпіди, глікопротеїни й особливо – імуноглобуліни.
Здійснено також попереднє включення ліків у певний мікроконтей-
нер – мікрокапсулу, клітину (наприклад, ліпосому, еритроцит, «тінь»
клітини) – з наступною іммобілізацією векторних молекул на зовнішній
поверхні наповненого ліками мікроконтейнера. Такий спосіб дає змо-
гу отримувати препарати, здатні поглинатися клітинами-мішенями і
доставляти лікарську речовину у внутрішньоклітинний простір. Цей
підхід надзвичайно ефективний під час лікування хвороб, пов'язаних з
ураженням певних клітин або порушенням нормального функціону-
вання внутрішньоклітинних ферментних систем в органі-мішені.
Нині найбільш вивчені та апробовані в клініці як засіб транспорту
лікарських речовин різноманітні капсули й ліпосоми. Мікрокапсули мо-
жуть містити різні лікарські сполуки, але особливе значення надається
мікрокапсулам, які містять ферменти. Ці мікрокапсули можна назвати
першим типом «штучних клітин». Мікрокапсульовані препарати фер-
ментів являють собою крихітні реактори діаметром від 103 до 5·104 нм,
тоненька оболонка яких (200–400 нм) проникна для низькомолекуляр-

556
них сполук, у тому числі субстратів та продуктів перетворення замкне-
них у капсулу ферментів. Фермент, розташований усередині оболонки,
не контактує з рідинами й тканинами організму, не руйнується його
протеїназами, не інгібується, не викликає імунної відповіді організму.
Основна перевага мікрокапсул у тому, що їх можна імплантувати в по-
трібне місце, наприклад, у безпосередній близькості від пухлини. Мік-
рокапсула з відповідним вмістом буде переробляти метаболіти, необ-
хідні для росту пухлинної тканини, і ця тканина не буде розвиватися.
Біохімія і фармакологія
Фармацевтична біохімія найтіснішим способом пов'язана з наукою
про ліки – фармакологією (грецьке pharmakon – ліки), її розділами –
фармакокінетикою, фармакодинамікою й фармакогенетикою, які
вивчають відповідно рух лікарських засобів в організмі та вплив спад-
кових (генетичних) факторів на ефективність медикаментозної терапії.
Створення загальної теорії метаболізму ліків в організмі факти-
чно ґрунтується на функціонуванні ферментних систем на різних
етапах контакту ліків з організмом і специфічності взаємодії з при-
родними процесами регуляції. Виключне значення має також про-
блема екзо- і ендогенного впливу різних факторів на синтез фермен-
тів, які беруть участь у метаболізмі ліків.
Утворення ферментів лікарського метаболізму та інших білків
здійснюється під суворим генетичним контролем. Генетична інфор-
мація, необхідна для синтезу ферментів, у закодованій формі знахо-
диться в ДНК хромосом клітинного ядра (див. Перенос генетичної
інформації і біосинтез білка).
Серед різних причин і умов, що впливають на чутливість орга-
нізму до лікарських засобів і ефективність фармакотерапії, важливу
роль відіграють ензимопатії – спадкові порушення структури і вла-
стивостей ферментів лікарського метаболізму. При ензимопатіях
у відповідь на введення деяких лікарських речовин можуть виника-
ти побічні реакції й ускладнення. Ензимопатії зумовлюються мута-
цією відповідних генів (див. Мутації). Залежно від характеру мута-
ції гена може змінитися структура ферменту. Будь-які порушення
в молекулярній структурі ферменту супроводжуються змінами його
властивостей: каталітичної активності, стабільності, відношення
до індукторів та інгібіторів тощо. Багато мутацій генів спричиня-
ють порушення каталітичної активності ферментів, а це впливає на
метаболізм лікарських засобів. Частіше за все зустрічаються ензи-
мопатії, пов'язані зі зниженням активності ферментів лікарського
метаболізму аж до повної її втрати. Мутації в ділянці активного
центру ферментів призводять до втрати їхньої активності, в інших
ділянках – відбиваються на їхній стабільності. Такі ферменти знач-
но швидше витрачаються в біохімічних реакціях, які забезпечують
метаболізм ліків. Мутація може позначитися на швидкості синтезу

557
ферменту: в одних випадках вона зростає, в інших – падає. У пер-
шому випадку інтенсивність метаболізму фармпрепаратів посилю-
ється, у другому – послаблюється. Мутації можуть позначитися на
утворенні ряду внутрішньоклітинних індукторів та інгібіторів, що
впливають на каталітичні властивості ферментів. Іноді зустріча-
ються мутації, які призводять до синтезу ферментів з якісно нови-
ми каталітичними властивостями. З'ясувати етіологію ензимопа-
тій, особливо у людини, важко й нерідко неможливо. Нові дослі-
дження в галузі біохімічної генетики уже найближчим часом будуть
сприяти розробці певних методів, які полегшать з'ясування суті ен-
зимопатій у кожному конкретному випадку.
Разом зі змінами активності ферментів змінюється й інтенсив-
ність метаболізму фармпрепаратів, що позначається на їхній лікува-
льній і токсичній дії. Важко переоцінити важливість і такого напрям-
ку, як виявлення в лікарських речовин властивостей змінювати акти-
вність ферментів, які їх метаболізують. Уже є дані про те, що деякі
лікарські препарати можуть депресувати або репресувати матричну
активність хроматину. Отже, з'явилася можливість регулювати фун-
кціональний стан оперонів, а значить, синтез РНК, які несуть інфор-
мацію до білоксинтезуючого апарату клітин. Перші дослідження в
цьому напрямку виявили, що під впливом одних фармпрепаратів ак-
тивність ферментів у печінці та інших органах зростає (індуктивна
дія), під впливом інших – падає (інгібіторна дія). У зв'язку зі збіль-
шенням активності ферментів прискорюється метаболізм ліків,
знижується ступінь і тривалість фармакологічної дії. Лікарські засо-
би, які пригнічують синтез і активність ферментів, знижують інтен-
сивність метаболізму ліків, що призводить до зростання їх фармако-
логічної активності і в більшості випадків – токсичності.
Здавна було відомо, що одна й та ж лікарська речовина в біль-
шості хворих викликає певний фармакологічний ефект; в інших
відмічається дуже слабка фармакологічна реакція і навіть її повна
відсутність, оскільки ліки в цьому випадку дуже швидко метаболі-
зуються й не досягають необхідної концентрації в ділянці рецепто-
ра; у решти хворих виявляється незвичайно різка фармакологічна
реакція, пов'язана з накопиченням лікарського засобу, оскільки він
дуже повільно метаболізується, а хворий продовжує його прийма-
ти, що може призвести до виникнення так званих лікарських хво-
роб, алергічних реакцій та отруєння.
Тому дію будь-якого фармпрепарату прийнято виражати пев-
ними показниками, зокрема, періодом його напіввиведення з організ-
му. Визначається він після однократного прийому лікарської речови-
ни в стандартній дозі й виражається кількістю годин, за яку з органі-
зму виводиться половинна доза лікарського засобу, й позначається
Т1/2. Періоди напіввиведення різних лікарських речовин коливаються
в широких межах залежно від їхньої хімічної структури, ліпофільнос-

558
ті, сполучення з білками, швидкості виведення з організму і т.ін.
Є таблиці з даними Т1/2 для основних фармпрепаратів. Наприклад,
для дикумарину він дорівнює від 25 до 72 год, антипірину – від 6,9 до
14,9 год, сульфаметоксазолу – 8–10 год, сульфалену – 65–94 год, бу-
тадіону – від 1,9 до 4,1 доби, неоміцину – 6–8 год, ацетилсаліцилової
кислоти – 4 год, фенобарбіталу – 8 год, для тіазидів – 12–18 год, бу-
таміду – 8–12 год і т.ін.
Індивідуальні відмінності в інтенсивності метаболізму лікарсь-
ких речовин можна проілюструвати на прикладі антипірину. За да-
ними проведених експериментів (Dollery, 1975) у групі здорових осіб
(26 чоловік, які одержували одноразово 0,3 г антипірину) коефіцієнт
періоду напіввиведення розподілився неоднаково (рис. 94).

Рис. 94. Тривалість періоду напіввиведення антипірину з плазми в 26 здорових

осіб, які не приймали інших лікарських засобів
Із рис. 94 випливає, що в 6 людей половинна доза антипірину
метаболізується швидко й виводиться за 3,8–6,5 год (при лікуванні
таких хворих фармакологічний ефект може бути відсутнім або вияв-
лятися слабко), у 16 людей – за 6,9–14,5 год, тобто фармакологічна
реакція буде типовою, у 4 людей – за 15,5–25 год, тобто фармаколо-
гічна реакція може бути в хворих незвичайною, з появою негативних
явищ, алергії та ін.
У нинішній час у клініці застосовується так званий антипірино-
вий тест, коли за швидкістю метаболізму чужорідної сполуки анти-
пірину (в одноразовій стандартній дозі) визначається антитоксичний
стан печінки у хворого і генетична здатність організму синтезувати
ферменти лікарського метаболізму. Антипірин – це речовина, яка
легко розподіляється у водному середовищі організму, майже не
зв'язується з білками крові й має анальгезуючу, жарознижуючу і про-
тизапальну дію.
Визначення Т1/2 дає змогу контролювати наявність фармаколо-
гічного ефекту в хворого, а також попередити негативну побічну дію
фармпрепарату завдяки взаємозамінності ліків, прийому фармако-
логічних засобів, які посилюють або уповільнюють біосинтез фер-

559
ментів лікарського метаболізму, проведенню спеціальних профілак-
тичних заходів.
Нині лікарю необхідно мати не тільки певний анамнез хворого,
результати клінічних досліджень крові, сечі тощо, але й інформацію
про здатність організму хворого метаболізувати і виводити лікарські
речовини та їхні метаболіти. Залежно від цього спільно з клінічним
провізором складається індивідуальна програма лікування хворого.
Особливо це важливо у разі комбінованого лікування кількома пре-
паратами. Тут необхідно знати метаболізм кожного, а також сукуп-
ний вплив препаратів на організм, на шляхи їх знешкодження і виве-
дення. Слід уникати призначення ліків, які мають спільні шляхи
знешкодження, бо це може уповільнити їхній метаболізм. Сьогодні
нараховується понад 5000 найменувань ліків. Лікар і клінічний прові-
зор мусять вибрати лише ті, які необхідні конкретному хворому з
урахуванням вищезазначених і багатьох інших факторів.
Від швидкості метаболізму лікарських речовин залежить доза,
частота й тривалість їх прийому. Так, якщо препарат метаболізуєть-
ся швидко, то для досягнення терапевтичного ефекту необхідні ве-
ликі дози або збільшення частоти прийому (це стосується пеніцилі-
ну, сульфаніламідів короткої та середньої дії). Якщо обмін уповіль-
нений, треба діяти навпаки (це стосується сульфаніламідів тривалої
дії, гормонів щитовидної залози тощо). Під час прийому деяких лі-
ків, особливо тих, що мають здатність до зв'язування з білками, не-
обхідно робити перерву.
Створювати нові лікарські засоби і вивчати механізм їхньої дії
не можна без всебічного вивчення метаболізму. Метаболізм лікар-
ських речовин є обширною ділянкою досліджень у таких галузях, як
фармакологія, фармація, біохімія, аналітична і токсикологічна хімія.
Результати й узагальнення цих досліджень є тією фундаментальною
основою, на якій будується й розвивається наукова і раціональна фа-
рмакотерапія захворювань та їх профілактика.
Біохімія і фармація
Біохімічні методи дослідження широко використовуються під час
розробки раціональних лікарських форм, стандартизації й контролю
якості ліків, аналізу й виробництва лікарських засобів, у цілеспрямо-
ваному пошуку нових фармпрепаратів і оцінці їхньої ефективності на
основі вивченого метаболізму. Розв’язуючи ці завдання, біохімія тісно
співпрацює з фармацевтичними науками.
Із розвитком біофармацевтичних знань стало цілком очевидним,
що пошук нових лікарських речовин повинен мати цілеспрямований
характер. Спрямований синтез розраховано на одержання сполук із
заданими властивостями, тобто з передбаченою, певною фармаколо-
гічною активністю. Спрямований синтез – найбільш прогресивний
шлях пошуку нових лікарських засобів. Він базується на накопиченні й

560
систематизації даних про зв'язок хімічної будови та біологічної актив-
ності речовин. Один із напрямків такого синтезу полягає в модифіка-
ції молекул різних біологічно активних сполук, які є в організмах. Цей
принцип синтезу запозичили в самої природи, яка створює величезну
кількість «модифікованих» речовин. Шляхом модифікації вдається
сконструювати аналоги природних сполук з більш простою структу-
рою, менш токсичні тощо. Нарешті, модифікацією вихідних сполук
були одержані речовини з антагоністичною дією відносно вихідної
сполуки (наприклад, сульфаніламідні препарати як антиметаболіти
параамінобензойної кислоти, антивітаміни та ін.), що має велике зна-
чення в лікуванні і профілактиці багатьох захворювань.
У 60-ті роки на стику біології та фармації з'явилася суміжна нау-
ка – біофармація, яка визначила розвиток нового напрямку у фарма-
налізі – біофармацевтичного аналізу, тобто виявлення лікарських
речовин і їхніх метаболітів у біологічних рідинах організму.
Найважливішим біофармацевтичним показником в оцінці ліків є
біологічна доступність. Вона визначає ступінь всмоктування лікарської
речовини в організм та швидкість, з якою цей процес відбувається і
залежить від здатності діючої речовини вивільнятися з лікарської фо-
рми. Біологічна доступність включає в себе також транспорт фармп-
репарату в крові, проникнення крізь тканинні бар'єри, взаємозв'язок з
рецепторними молекулами. На біодоступність впливає багато факто-
рів, у тому числі спосіб введення, фізичні й хімічні властивості як лі-
карської речовини, так і лікарської форми. Найбільша біологічна до-
ступність досягається при внутрішньосудинному введенні. У разі при-
йому ліків перорально швидкість і ступінь всмоктування, а отже, й
біологічна доступність, залежать від стану шлунково-кишкового трак-
ту, значення рН у різних його відділах, ступеня його наповнення та па-
тологічного стану, складу і температури їжі тощо.
Більш широкий розвиток має отримати комбінована фармакоте-
рапія, яка передбачає використання комплексу лікарських засобів. За-
лучення до такого комплексу ліків з інгібіторною дією на ферменти
створює можливість для зниження дозування основних лікарських ре-
човин. У цьому випадку ефективність лікування не тільки не знизить-
ся, а зросте. Окрім того, результатом зменшення дозування стане
зниження токсичності кожного фармпрепарату окремо й комплексу
в цілому. На такій основі вже розробляються нові й уточнюються іс-
нуючі принципи створення препаратів, які містять декілька лікарських
компонентів. Отже, подальший прогрес фармакології й біофармації
дає можливість розробляти для кожного хворого індивідуальну про-
граму лікування, використовуючи мінімальні кількості ліків для одер-
жання максимального лікувального ефекту. Накопичення нових даних
і закономірностей в галузі метаболізму лікарських засобів буде сприя-
ти вирішенню багатьох проблем практичної медицини.

561
 Знання метаболізму чужорідних сполук, у тому числі й ліків, ва-
жливе й для токсикологічної хімії, оскільки багато лікарських речо-
вин та отрут зазнають швидкого хімічного перетворення і можуть
бути виявлені тільки у вигляді продуктів їх обміну. Іноді лише за
продуктами метаболізму можна встановити джерело отруєння.
Фармацевтична біохімія вивчає ферментативні перетворення
лікарських засобів в організмі, використовуючи для цього різні фізи-
ко-хімічні й біохімічні методи аналізу. Метаболізм фармпрепаратів
в організмі можна зобразити у вигляді загальної схеми:

Метаболізм лікарських засобів вивчають шляхом визначення

фармпрепаратів та їх метаболітів у біорідинах, тканинах та екскре-
тах, а також активності й кінетики ферментів, які беруть участь у ме-
таболізмі ліків. В експериментальних дослідженнях використовують
обидва підходи до вивчення метаболізму лікарських засобів. У клі-
ніці, як правило, метаболізм ліків оцінюють за вмістом у крові, сечі
й інших екскретах введених ліків і їх метаболітів. У тих випадках, ко-
ли окремі метаболіти утворюються в організмі в незначних кількос-
тях, використовують явище індукції.
Вивчення перетворень фармпрепаратів в організмі стало мож-
ливим з появою дуже чутливих методів аналізу, таких, як мічені
атоми в поєднанні з ізотопним розбавленням і ауторадіографією,
спектральний аналіз, газова хроматографія, електрофорез, ядерно-
магнітний резонанс (ЯМР), електронний парамагнітний резонанс
(ЕПР) тощо. Ці методи дають змогу за короткий термін виявити, як
лікарські речовини розподіляються, де накопичуються, які проміжні
продукти утворюються, як відбувається їх знешкодження, виділення і
т.ін. Таким чином, сучасні методи аналізу створюють можливість
ізолювати, розділяти, якісно характеризувати і кількісно визначати
метаболіти в біологічних середовищах, що дозволяє характеризувати
тривалість та інтенсивність фармакологічної активності ліків.
Біогенні і чужорідні сполуки як лікарські препарати
Усі лікарські засоби відносно організму поділяють на дві групи:
біогенні і чужорідні.
Біогенні засоби складаються із природних, властивих людському
організму речовин, які беруть участь у здійсненні біохімічних проце-
сів. До них належать лікарські препарати на основі амінокислот, пе-
птидів, білків, нуклеозидів, нуклеотидів, полінуклеотидів (ДНК,
РНК), вуглеводів, ліпідів, гормонів та інші фармпрепарати, які є суб-
стратами нормального проміжного обміну і, потрапивши до органі-

562
зму як ліки, метаболізуються специфічними ферментами, котрі за-
безпечують життєдіяльність організму. Наприклад, лікарський пре-
парат глюкоза так само, як і ендогенна глюкоза, зазнає гліколізу до
молочної кислоти, потім перетворюється на піровиноградну кислоту
й ацетил-КоА, а останній через цикл Кребса окислюється до діоксиду
вуглецю й води з накопиченням енергії у вигляді АТФ. Глюкоза мо-
же перетворюватися на глікоген, гліцерин, амінокислоти, глюкуро-
нову кислоту, що входить до складу УДФГК, яка бере участь у зне-
шкодженні багатьох токсичних сполук.
Друга група засобів – це чужорідні для організму речовини, які
відносяться до групи ксенобіотиків (грецьке xenos – чужий). Такі ре-
човини в нормі відсутні в організмі або наявні в слідових кількостях.
До ксенобіотиків, окрім більшості лікарських засобів, відносяться
харчові добавки, барвники, смакові засоби, консерванти, різні сполу-
ки, які використовують для захисту рослин, інсектициди, відходи
промислових підприємств тощо. В сучасних умовах життя і роботи
людини в її організм надходять різноманітні сторонні речовини, які
в організмі зазнають постійних перетворень. Деякі з них можуть ви-
ділятися в незмінному вигляді через нирки з сечею, з секретом тра-
вних залоз у порожнини шлунково-кишкового тракту, із потом через
шкіру, а летючі речовини проникають через легеневі мембрани і ви-
діляються з легенів з повітрям, що видихається. Найбільш активна
зміна ксенобіотиків відбувається за допомогою процесів метаболіз-
му, які, як правило, спрямовані на утворення менш токсичних і більш
розчинних у воді молекул, що полегшує виділення їх з організму. Чу-
жорідні речовини, розчинні в ліпідах, повільно виводяться з організ-
му й повільно метаболізуються в ньому. Унаслідок цього вони нако-
пичуються в організмі. Чужорідні речовини з групи металів (ртуть,
кадмій, свинець, срібло та ін.) і металоїдів (миш'як, сурма), котрі
вступають у міцний ковалентний хімічний зв'язок з білками, глутатіо-
ном та іншими біомолекулами тканин, довго затримуються в органі-
змі. Для їх виведення необхідне застосування антидотів, які вступають
з ними в більш міцний зв'язок (унітіол, різні комплексони тощо).
Метаболізм деяких чужорідних для організму лікарських засобів
та інших ксенобіотиків, прийнятих перорально, починається в шлун-
ково-кишковому тракті. Речовини, які всмокталися в кров зі шлунка
й кишечника, надходять у печінку. В її клітинах вони можуть зазнава-
ти всіляких змін, спрямованість яких визначається структурою речо-
вини. Речовини, які пройшли крізь печінку, розносяться кров'ю до всіх
органів і проникають у тканини за законами дифузії, фільтрації й ак-
тивного захоплення клітинами. У клітинах різних тканин також відбу-
вається метаболізм чужорідних речовин, але з меншою інтенсивністю,
ніж у печінці. У процесі еволюції в теплокровних організмів основним
місцем метаболізму ксенобіотиків стала печінка, котра є ефективним
бар'єром, що рятує організм від постійного проникнення в кров речо-

563
вин з кишечника, які надходять туди з їжею та водою, а також заново
утворюються в ньому мікрофлорою (див. Метаболізм білків).
Лікарські речовини, які потрапляють в організм парентерально,
також надходять у печінку, але в меншій кількості, і тому введена
доза повільніше метаболізується в ній.
Дивовижна властивість клітин печінки полягає в тому, що в них під
впливом деяких препаратів спостерігається індукція утворення фермен-
тів, які метаболізують лікарські речовини. У печінку постійно надходять
з кишечника різні речовини, і в процесі еволюції її клітини набули здат-
ності швидко синтезувати ферменти, котрі метаболізують ксенобіоти-
ки. Більше того, окремі лікарські засоби можуть прискорювати або впо-
вільнювати метаболізм різних речовин, у тому числі й ліків, спричиню-
ючи індукування або репресування генів, що забезпечують синтез фер-
ментів. Різні захворювання печінки уповільнюють знешкодження ліків
та інших речовин. Спадково зумовлена відсутність ферменту може які-
сно змінити хід метаболізму і внаслідок цього стати причиною ідіосин-
кразії (грецьке idios – незвичайний; synkrasis – сполука) – прояву незви-
чайної реакції людини на ліки, харчові продукти тощо.
Ферменти лікарського метаболізму
Ферменти, котрі забезпечують знешкодження лікарських засобів
та інших чужорідних сполук, є специфічними білками. За певних опти-
мальних умов (температура, реакція середовища, відповідні внутріш-
ньоклітинні індуктори та інгібітори) вони прискорюють процеси хімі-
чного перетворення чужорідних речовин. У процесі реакції вони зв'язу-
ються з відповідними субстратами, тобто з лікарськими речовинами.
Багато ферментів лікарського метаболізму існують у вигляді
ізоферментів (див. Ферменти). Деякі ферменти мають декілька но-
рмальних і десятки патологічних варіантів ізоферментів. Кожен та-
кий ізофермент відрізняється від інших структурою, наприклад, по-
слідовністю амінокислот. Порушення в структурі призводять до змі-
ни властивостей, таких, як ступінь активності, чутливості до темпе-
ратури, електрофоретичної рухливості і т.ін.
У переважній більшості випадків знешкодження чужорідних ре-
човин здійснюється не одним, а групою ферментів, особливо, коли
хімічне перетворення речовин в організмі має багатоетапний харак-
тер. В останньому випадку кожен етап реакції забезпечується своїм
ферментом, а продукти однієї ланки хімічної реакції є субстратом
для іншої реакції й так далі, аж до утворення кінцевого метаболіту
(метаболітів). Звідси випливає, що, по-перше, метаболізм будь-якої
лікарської речовини забезпечується кількома ферментами, а, по-
друге, один і той же фермент може брати участь у знешкодженні ба-
гатьох ліків. У зв'язку з цим може скластися уявлення, що субстратна
специфічність ферментів лікарського метаболізму не є надто вузь-
кою. Насправді будь-який фермент лікарського метаболізму має

564
субстратну специфічність. Він забезпечує метаболізм лише однієї чі-
тко визначеної ланки хімічної реакції.
Слід особливо підкреслити, що, мабуть, суто специфічних фе-
рментів, які б забезпечували лише метаболізм чужорідних для ор-
ганізму речовин, не існує. Ферменти беруть участь у метаболізмі як
екзогенних, так і ендогенних речовин: білків, вуглеводів, ліпідів,
нуклеїнових кислот, гормонів і т.ін. Це зумовлено тим, що дуже ча-
сто метаболітами ендо- й екзогенних речовин є ті ж самі хімічні
сполуки. Наприклад, фермент уридиндифосфатглюкуронілтранс-
фераза (УДФ-глюкуронілтрансфераза) забезпечує приєднання глю-
куронової кислоти, з одного боку, до білірубіну, гормонів та інших
ендогенних речовин (див. Метаболізм складних білків), а з іншого –
до багатьох лікарських засобів (див. нижче). Звідси випливає, що
вираз «ферменти лікарського метаболізму» є вельми умовним. Ко-
ристуючись цим терміном, необхідно враховувати, що мова йде
про ферменти, які не тільки беруть участь у метаболізмі лікарських
засобів, але й виконують інші функції в організмі.
Локалізація метаболізму лікарських речовин в організмі
Залежно від місця перетворення біогенних фармпрепаратів і
ксенобіотиків можна виділити ентеральний і проміжний метаболізм
лікарських речовин.
Ентеральний обмін, або перетворення лікарського препарату
в шлунково-кишковому тракті, здійснюється гідролітичними ферме-
нтами, які надходять у просвіт шлунково-кишкового тракту. Гідроліз
біогенних фармпрепаратів відбувається за участю травних фермен-
тів шлунка, підшлункової залози й кишечника. Лікарські ксенобіоти-
ки, які мають у молекулі пептидні, амідні, глікозидні, карбоксиефір-
ні, фосфоамідні зв'язки, можуть зазнавати гідролізу.
Ці перетворення можуть призвести до зменшення концентрації
молекул ліків, які підлягають всмоктуванню, і навіть до втрати їхньої
активності. Розробка більш раціональних лікарських форм (зі спеціа-
льними покриттями, у капсулах, у спансулах і т.ін.) може захистити лі-
карські препарати від руйнування у шлунково-кишковому тракті.
Всмоктування й розподілення ксенобіотиків по органах і ткани-
нах завжди пов’язане з транспортом їхніх молекул крізь бар'єрні
мембрани, такі, як шлунково-кишковий епітелій, нирковий каналь-
цевий епітелій, печінкова паренхіма, клітинні й субклітинні мембра-
ни. Перенос в одному напрямку позначається як всмоктування, а в
протилежному – як виділення.
Лікарським засобам доводиться долати переважно клітинні
мембрани. В основі їхньої будови лежить білково-ліпідна структура.
До складу мембран входить також вода, молекули якої заповнюють
мембранні пори й можуть займати простір між шарами білка й ліпі-
дів. Як поверхня мембрани, так і входи в пори несуть заряд. Тому
мембрани проникні лише для порівняно дрібних неіонізованих мо-
565
лекул, а більші неіонізовані молекули проникають крізь мембрани
розчинюючись в їхній ліпідній складовій. Зі збільшенням ступеня лі-
потропності лікарських речовин швидкість їх проникнення через
мембрани зростає. Проникнення ж гідрофільних крупномолекуляр-
них речовин крізь мембрани відбувається за допомогою спеціальних
транспортних речовин – білків, ферментів. Низькомолекулярні ре-
човини і вода легко проходять крізь пори ліпідних мембран. Отже,
проникність мембрани для лікарських речовин дуже варіюється і за-
лежить від їхньої хімічної будови, ліпотропності та рН середовища.
Транспорт лікарських засобів крізь мембрани
Основні механізми мембранного транспорту лікарських засобів:
1) пасивна дифузія; 2) полегшена дифузія; 3) активний транспорт;
4) піноцитоз.
Пасивна (проста) дифузія – це транспорт крізь біомембрани,
зумовлений фізичними закономірностями дифузії речовин крізь на-
півпроникні мембрани. Дифузія йде в напрямку градієнта концент-
рації, тобто в бік середовища з меншим вмістом речовини, яка
транспортується і без витрат енергії.
Для переважної більшості лікарських засобів основним механіз-
мом переносу крізь мембрану є проста дифузія. Швидкість простої
дифузії прямо пропорційна різниці концентрацій речовини між клі-
тиною й навколишнім середовищем (С1 – С2), площі поверхні пере-
носу (А), коефіцієнту дифузії (К) речовини, яка транспортується, й
обернено пропорційна товщині мембрани (α). Це співвідношення
(закон Фіка) можна виразити формулою:
A ⋅ (C1 − C 2 )
Швидкість дифузії = K .
α
Коефіцієнт дифузії речовини, яка переноситься, залежить від її
молекулярної маси, просторової конфігурації, ступеня іонізації й
розчинності в ліпідах.
Шляхом пасивної дифузії транспортуються лікарські речовини,
які є слабкими органічними кислотами (наприклад, ацетилсаліцилова
кислота, діакарб, сульфаніламіди, снотворні тощо), слабкими органіч-
ними основами (наприклад, антипірин, амідопірин, аміназин, ефе-
дрин, теофілін та інші алкалоїди), а також органічні неелектроліти
(етиловий спирт, сечовина). На процес пасивної дифузії істотно впли-
ває ступінь іонізації лікарських сполук, які є електролітами. У зв'язку з
тим, що передумовою для дифузії ліків є їхня ліпідорозчинність, іоні-
зована форма молекули (органічний катіон або аніон) гірше проникає
крізь біомембрану. Слабко дисоційовані, неіонізовані ліки всмокту-
ються краще. Унаслідок цього швидкість транспорту лікарських речо-
вин значною мірою визначається величиною рН середовища, у якому
розчинені ліки. Так, у кислому середовищі шлункового соку (рН 1,5–
2,5) ефедрин, теофілін та інші алкалоїди – слабкі основи –
перебувають
566 в іонізованій формі, тоді як у крові (рН 7,4) вони
іонізованій формі, тоді як у крові (рН 7,4) вони знаходяться переважно
в неіонізованій формі. Тому всмоктування алкалоїдів (ефедрину, тео-
філіну і т.ін.) у шлунку не відбувається, а навіть спостерігається деяка
їх дифузія з крові крізь слизову оболонку шлунка в шлунковий сік. Од-
нак, перейшовши в кишечник з його середовищем, ці речовини стають
слабко іонізованими й легко всмоктуються.
Порівняно невелике число лікарських речовин належить до си-
льних основ і кислот (курареподібні засоби, деякі гангліолітики, ан-
тибіотики та ін.). Ці речовини при фізіологічних значеннях рН повні-
стю іонізовані й тому практично не всмоктуються шляхом дифузії, а
переносяться шляхом активного транспорту або фільтрації. Ліпот-
ропні неелектроліти (алкоголі, диетиловий ефір, хлороформ та ін.)
легко проникають крізь ліпопротеїнові мембрани.
Для всмоктування і транспорту лікарських засобів крізь біологі-
чні мембрани найбільш сприятливим є середній ступінь їхньої роз-
чинності у воді й ліпідах. Достатня водорозчинність лікарської речо-
вини має першорядне значення для доставки її до місця дії з кров'ю
та міжклітинною рідиною, а ліпідорозчинність – для швидкого про-
ходження крізь біомембрани.
Полегшена дифузія – транспорт лікарських речовин крізь біоме-
мбрани за участю молекул специфічних переносників. У цьому випа-
дку, як і при пасивній дифузії, перенос речовини відбувається за гра-
дієнтом концентрації, але швидкість його вища, ніж при простій ди-
фузії. Транспортуються шляхом полегшеної дифузії клітинні метабо-
літи, які надходять з плазми крові, у тому числі біогенні ліки – глюко-
за, інші моносахариди, гліцерин, амінокислоти, пуринові азотисті ос-
нови, вітаміни тощо.
Активний транспорт, тобто перенос молекул ліків через біоме-
мбрани проти градієнта концентрації пов’язаний з витратою енергії.
Для активного транспорту характерна структурна специфічність (тоб-
то структурна, або конформаційна, відповідність між молекулами ре-
човини, яка переноситься, і молекулами, які здійснюють їх транс-
порт), насичуваність системи транспорту, можливість конкурентного
його гальмування. За допомогою активного транспорту здійснюється
абсорбція в травному тракті низькомолекулярних катіонів Nа+, К+,
Са2+, глюкози, амінокислот, сильних органічних кислот і основ, серце-
вих глікозидів, піримідинових азотистих основ, вітамінів групи В і т.ін.
Значне збільшення хімічного потенціалу речовин, які транспортують-
ся, здійснюється за рахунок енергії окислювального фосфорилювання
або гідролізу АТФ спеціальними транспортними АТФазами. Най-
більш вивченими є Nа+, К+-залежна АТФаза плазматичних мембран,
Са2+-залежна АТФаза саркоплазматичного ретикулуму м'язів. Пору-
шення функціонування транспортних АТФаз біомембран унаслідок рі-
зних патологічних станів може істотно впливати на абсорбцію і внут-
рішньоклітинний розподіл лікарських речовин.

567
 Піноцитоз – це абсорбція речовини, яка транспортується, шля-
хом інвагінації клітинної стінки з наступним утворенням везикули
навколо речовини, як при фагоцитозі. Утворена везикула мігрує
крізь товщу мембрани і звільнює вміст у цитоплазму або в позаклі-
тинний простір. Шляхом піноцитозу клітини можуть захоплювати
білки, нуклеїнові кислоти, жирні кислоти та жиророзчинні вітаміни.
Викликає інтерес можливість цілеспрямованого надходження
в клітини шляхом піноцитозу ліпосом – нової перспективної лікарсь-
кої форми, яка являє собою фосфоліпідні пухирці з включеними до
їхньої порожнини ліками. Ліпосоми запобігають руйнуванню ліків
ферментними системами організму, значно пролонгуючи їхню дію.
Розподіл і виведення лікарських речовин
У міру всмоктування в кров і переносу з кров'ю до органів лікар-
ська речовина проникає крізь стінку капілярів у міжклітинну рідину
та крізь клітинні оболонки всередину клітини. Поступово встанов-
люється рівновага між концентрацією речовини в тканинах і рідинах
організму. У крові більшість лікарських речовин вступають в оборо-
тний зв'язок з білками (в основному альбумінами, рідше – з α- і β-гло-
булінами), утворюючи комплекс, який не проникає крізь судинні і
тканинні мембрани й не забезпечує фармакологічного ефекту. Такі
зв'язки можуть бути міцними й малостійкими. У зв'язуванні лікарсь-
ких речовин беруть участь полярні функціональні групи альбумінів:
кислотні (карбоксильні групи аспарагінової та глутамінової кислот) і
основні (аміногрупи лізину, аргініну). Окрім електростатичних сил у
зв'язуванні лікарських засобів альбумінами беруть участь водневі і
гідрофобні взаємодії. Особливо активно зв'язуються з альбумінами
лікарські препарати кислотного походження. Повнота зв'язку ліків з
білками крові впливає на швидкість настання фармакологічної дії та
її тривалість. Ті лікарські засоби, які мало або неміцно зв'язані з біл-
ками крові, швидко накопичуються в тканинах і, таким чином, вияв-
ляють свою дію. У тому випадку, коли препарат у значній кількості
перебуває в комплексі з білком, дія настає значно пізніше. Здатність
зв'язуватися з білками крові мають не тільки лікарські засоби, але й
ендогенні речовини (гормони, білірубін, амінокислоти, жирні кисло-
ти тощо). Оскільки зв'язування лікарських речовин з альбумінами
плазми крові є неспецифічним, можлива конкуренція як між ендо-
генними речовинами, так і між різними лікарськими засобами за ді-
лянки зв'язування. Наприклад, при введенні сульфаніламідів та ін-
ших засобів із зв'язку з білком крові може вивільнятися білірубін, що
спричиняє накопичення його в тканинах. Унаслідок введення антимік-
робних сульфаніламідних препаратів може відбуватися витіснення із
комплексу з білками антидіабетичних сульфамідів, дикумарину тощо,
що призводить до посилення фармакологічної дії останніх.
Деякі лікарські речовини, наприклад, антибіотики, мають здат-
ність зв'язуватися з нуклеїновими кислотами.
Лікарським речовинам властиво накопичуватися в органах і тка-
нинах у різних кількостях, що пов'язано як із їхньою структурою, так і
568
складом тканин та органів. Депонування може відбуватися в ліпідах
(для ліпідорозчинних сполук) або шляхом зв'язування з білками і ну-
клеїновими кислотами. Велике значення для розподілу речовини
в організмі має її коефіцієнт розподілу між ліпідами і водою:
C - ліпоїд S - ліпоїд
K= = = const ,
C - вода S - вода
де К – коефіцієнт розподілу; С-ліпоїд і С-вода – концентрації речови-
ни в ліпоїдній і водній фазах під час встановлення рівноваги; S-ліпоїд
і S-вода – розчинність речовини в ліпоїдах і воді; const – означає, що
цей коефіцієнт є постійним для різних концентрацій даної речовини.
Чим більший коефіцієнт розподілу, тим вищий вміст лікарської ре-
човини в тканинах, багатих на ліпоїди, і навпаки.
Проникаючи в тканини, лікарська речовина вступає у взаємо-
дію з рецептором, реалізуючи відповідну фармакологічну дію. Три-
валість цієї дії залежить від того, як довго підтримується достатня
для насичення значної кількості рецепторів концентрація лікарсь-
кої речовини. Оскільки в організмі відбувається постійна біотранс-
формація лікарських препаратів, яка призводить до їхньої інакти-
вації і виведення з організму, кількість лікарської речовини в ньому
поступово знижується.
Залежно від концентрації ліків у плазмі відбувається їх зворотне
переміщення в кров у вигляді незмінної сполуки або метаболітів і
здійснюється виведення з організму головним чином із сечею і жовчю.
Окрім того, деякі лікарські речовини можуть виводитися з повітрям,
що видихається, з секретом бронхіальних залоз, з молоком, потом,
слиною, шляхом секреції в різні відділи шлунково-кишкового тракту.
Лікарські речовини проникають із крові в сечу переважно в неіо-
нізованому вигляді. Характер і ступінь проходження речовин зале-
жать від величин рН по обидва боки мембран. Як правило, кисле се-
редовище сечі сприяє екскреції ліків-основ (алкалоїдів), оскільки не-
іонізована форма останніх легко проходить з крові в сечу через ге-
маторенальний бар'єр, а їхня іонізація в сечі ускладнює зворотний
перехід. Епітеліальні клітини канальців нирок мають, окрім того,
два механізми активного транспорту лікарських речовин: один – для
кислот, інший – для основ. Цим шляхом виділяються ліпоїдонероз-
чинні сполуки, які знаходяться в крові в іонізованій формі. Велику
екскреторну здатність мають клітини печінки, в яких є механізми не
тільки пасивного, але й активного транспорту, й котрі виводять лі-
карські речовини із жовчю в кишечник.
Проміжний (тканинний, клітинний) метаболізм
лікарських речовин
У клітинах здійснюються різноманітні метаболічні перетворен-
ня лікарських засобів. Але не всі тканини та органи однаково актив-
но перетворюють ксенобіотики. Основним органом, який має фер-
569
менти, що здійснюють метаболізм ліків, є печінка. Інші органи й
тканини беруть меншу участь у метаболізмі ксенобіотиків.
Перетворення ксенобіотиків проходить у різних органоїдах клі-
тин печінки. Найпотужніша ферментна система метаболізму наявна
в ендоплазматичній сітці (у мікросомах). Ендоплазматична сітка
(ретикулум) клітин печінки та інших тканин являє собою ліпопро-
теїнову канальцеву сітку, що простягається від стінки клітини через
усю цитоплазму. Ендоплазматична сітка – це загальна внутрішньо-
клітинна система, яка об'єднує всі клітинні органели в єдине ціле, і є
динамічним скелетом клітини. До складу ендоплазматичного рети-
кулуму входить приблизно 40% РНК, 40% ліпідів, 20% білка, трохи
вуглеводів і мінеральних речовин. Це тришарова мембрана – цито-
мембрана. Її структура, хімічний склад і набір ферментів значно від-
різняється від плазматичних і ядерних мембран. Розрізняють шорст-
куватий ретикулум або α-цитомембрану (її поверхня покрита рибо-
сомами, де відбувається біосинтез білка) і гладкий ретикулум (β-цито-
мембрана). Найвища ферментативна активність, яка забезпечує ме-
таболізм ксенобіотиків, пов'язана з гладким ретикулумом. При уль-
трацентрифугуванні гомогенізованої (подрібненої) тканини (10000 g
протягом 10 хвилин) осаджуються клітинні уламки, мітохондрії, ядра.
Внаслідок подальшої обробки в центрифузі (100000 g протягом годи-
ни) осаджуються мікросоми і залишається вторинний центрифугат,
який називається розчинною фракцією. Звідси ферменти одержали
назву мікросомальних (ендоплазматичний ретикулум внаслідок ульт-
рацентрифугування розпався на мікросоми).
Отже, мікросоми є фрагментами ендоплазматичної сітки, які
утворюються при подрібненні тканини і самовільно замикаються в
пухирцевоподібні структури. Залежно від локалізації метаболізм
ксенобіотиків поділяється на мікросомальний і позамікросомальний.
Поза мікросомами метаболізм відбувається в гіалоплазмі, мітохон-
дріях, лізосомах, пероксисомах.
Ферментативні реакції перетворення ліків-ксенобіотиків можна
розподілити на такі основні групи:
1) окислювально-відновні реакції;
2) гідролітичні реакції;
3) синтетичні реакції або реакції кон'югації (лат. conjugatio –
сполучення);
4) інші реакції (циклізація, дециклізація, ізомеризація, дегалоге-
нування).
Окислення мікросомальними ферментами
Мікросомальне окислення здійснюється ферментними систе-
мами, локалізованими переважно у фракціях мікросом печінки і
надниркових залоз. Вони здатні використовувати молекулярний ки-
сень для окислення специфічних органічних сполук. Ці ферментні

570
системи поділяються на дві групи: диоксигенази і монооксигенази.
Диоксигенази каталізують реакції, в яких у молекулу органічного
субстрату включаються обидва атоми кисню: А + О2 → АО2. Моно-
оксигенази (цю групу ферментів називають також гідроксилазами)
приєднують до субстрату тільки один із двох атомів кисню. Як пра-
вило, постачальником атомів водню для відновлення другого атома
кисню до води служить НАДФ⋅Н і рідше – НАДН, наприклад:

RH + O2 + НАДФ⋅Н +Н+ ROH + H2O + НАДФ+

Джерелом НАДФ⋅Н є пентозофосфатний шлях перетворення

глюкози, а НАДН – гліколіз.
Біологічне окислення, що каталізується системами мікросома-
льних ферментів, включає широке коло реакцій, але багато з них
можуть бути зведені до одного загального механізму – гідроксилю-
вання, тобто включення гідроксильної групи до складу молекули
субстрату, який окислюється, у тому числі й лікарської речовини.
Слід зазначити, що гідроксилювання – дуже поширена реакція. Гід-
роксильна група може бути введена не тільки при окисленні, але й
при відновленні та гідролізі. Однак найпоширенішим є окислюваль-
не гідроксилювання. Мікросомальний ланцюг ферментів, що здійс-
нює гідроксилювання, достатньо вивчений. Він містить НАДФ⋅Н,
флавопротеїн (ФП), коферментом якого служить ФАД, білок (адре-
нодоксин), що містить негемове залізо, і гемопротеїн, який познача-
ється як цитохром Р-450. Флавопротеїн має НАДФ·Н-дегідрогеназну
активність, причому ФАД акцептує 2Н+ і 2е–. З флавопротеїнів елек-
трони транспортуються на залізовмісний білок, потім – на цитохром
Р-450, а протони – в оточуюче середовище. Цитохром Р-450 являє
собою складний фермент – фосфоліпідпротогемсульфідпротеїновий
комплекс. Білкова частина його представлена одним поліпептидним
ланцюгом. Молекулярна маса цитохрому Р-450 становить близько
50000. У відновленій формі споріднений до оксиду вуглецю (СО).
Такий комплекс має максимум поглинання при 450 нм. Звідси і ви-
никла назва цього цитохрому. Цитохром Р-450 виявлено в мікросо-
мах печінки, у мікросомах і мітохондріях кори надниркових залоз,
проте в мікросомах мозку і скелетної мускулатури його не знайдено.
Виділити цитохром Р-450 із мембран дуже важко, бо він легко пере-
творюється в неактивну форму – цитохром Р-420.
Основна роль монооксигеназного ланцюга полягає в гідрокси-
люванні, тому флавопротеїни і цитохроми, які функціонують у цьому
ланцюзі окислення, дуже відрізняються від ферментів дихального
мітохондріального ланцюга. У загальному вигляді ланцюг переносу
електронів у мікросомах, за участю якого здійснюється гідроксилю-
вання, поданий на рис. 95.

571
 Рис.95. Схематичне зображення монооксигеназного ланцюга мікросом:
ФП – флавопротеїн, кофактором якого служить ФАД; Fе-білок – білок, який
містить негемове залізо; RH – субстрат окислення; Р-450 – цитохром Р-450
Електрони НАДФ⋅Н, які мають високий енергетичний потенціал,
переносяться на флавопротеїн цього ланцюга; потім вони передають-
ся на адренодоксин (білок, який містить негемове залізо); останній
переносить електрони на окислену форму цитохрому Р-450, після чого
відновлена форма Р-450 активує кисень. Вважається, що цитохром
Р-450 виконує подвійну функцію. По-перше, він зв'язує субстрат гідро-
ксилювання, по-друге, – активує молекулярний кисень з утворенням
радикалів •ОН, НО2• та ін. При цьому активований кисень використо-
вується для окислення речовини (R) та утворення води. Як результат
один атом кисню включається в речовину (RОН), що окислюється, а
інший, зв’язуючи два іони Н+ із середовища, входить до складу води.
Велике значення має мікросомальне окислення у метаболізмі лікарсь-
ких речовин і ряду токсичних сполук.
Іноді помилково вважають, що монооксигеназний ланцюг мік-
росом печінки призначений тільки для окислення ксенобіотиків. На-
справді ж він служить універсальною системою окислення неполяр-
них сполук будь-якого походження. Цитохром Р-450 не є специфіч-
ним до якогось певного субстрату. Субстрат, що окислюється цито-
хромом Р-450, мусить відповідати одній вимозі – бути неполярним.
У даному випадку проявляється специфічність не до структури, а до
фізико-хімічних властивостей субстрату. При цьому джерелом кисню
гідроксильної групи є не вода, а молекулярний кисень.
У наш час відомо понад 7000 сполук, здатних окислюватися за
участю монооксигеназного ланцюга. При цьому гідроксилювання
робить сполуку більш полярною. Як результат та чи інша потенційно
токсична речовина легше розчиняється у водному середовищі, зазнає
подальших перетворень і виводиться з організму. На жаль, іноді бу-
ває навпаки. Наприклад, монооксигеназний ланцюг, окислюючи не-
токсичний бензпірен (міститься в тютюновому димі, копченостях,
у вихлопних газах автомобілів), призводить до утворення токсичного
гідроксибензпірену, який є сильним канцерогеном.
Таким чином, мікросомальне окислення відрізняється від мі-
тохондріального, де провідну роль відіграють реакції дегідруван-
ня, а кисень є кінцевим акцептором електронів і використовується
лише для утворення води. У процесі мікросомального окислення
активний кисень безпосередньо впроваджується в сполуку, яка
окислюється. При цьому функціональна роль мітохондріального і
572
мікросомального окислення в клітині різна. Мітохондріальне оки-
слення – це механізм використання кисню в біоенергетичних про-
цесах. При цьому енергія, що вивільняється, завдяки спряженню з
фосфорилюванням, акумулюється в АТФ. Мікросомальне гідро-
ксилювання не супроводжується утворенням АТФ, тому його роз-
глядають як вільне окислення.
Механізм гідроксилювання лікарських речовин включає ряд ос-
новних стадій:
1. Зв'язування окисленої форми цитохрому Р-450 із субстратом,
зокрема з лікарською речовиною (ЛР):

2. Відновлення фермент-субстратного комплексу:

3. Утворення потрійного фермент-субстратного комплексу з киснем:

4. Утворення активної форми кисню і приєднання його до ЛР:

Утворений комплекс містить лабільний зв'язок, з розривом яко-

го може відбутися впровадження одного із атомів кисню в молекулу
ЛР, що окислюється.
5. Розпад комплексу на гідроксильовану ЛР, цитохром Р-450 і
молекулу води:

Таким чином, унаслідок цієї багатостадійної реакції один із ато-

мів молекулярного кисню використовується для гідроксилювання
лікарської речовини, а інший іде на утворення води. Багато момен-
тів цього механізму функціонування цитохрому Р-450 ще потребують
уточнень і експериментальних доказів.
Швидкість реакції гідроксилювання змінюється під впливом ба-
гатьох зовнішніх факторів (гіпоксії, гіпероксії, радіації), унаслідок ін-
токсикації окремими ксенобіотиками та під впливом ряду біологічно
573
активних речовин (вітамінів, гормонів). Кількісне визначення актив-
ності цитохрому Р-450 має практичне значення під час вивчення функ-
ції мікросом як у нормі, так і у випадку патології, а також для встанов-
лення ступеня забруднення навколишнього середовища.
Біохімічна трансформація лікарських речовин
в організмі (доля ліків в організмі)
В організмі людини і тварин відбуваються різноманітні процеси
перетворення лікарських речовин, що позначається на їхній фармако-
логічній активності. Сутність процесів метаболізму лікарських сполук
полягає в перетворенні їх у найбільш прийнятну для виведення з ор-
ганізму форму. Метаболічні перетворення лікарських речовин при-
зводять до введення в їхню молекулу нових полярних функціональних
груп (–ОН, –NH2, –SН, –СООН та ін.), які можуть послаблювати або
посилювати їхню фармакологічну дію і токсичність, а також спричи-
няти дезактивацію або активацію метаболітів. Далі при взаємодії лі-
ків і їхніх метаболітів з ендогенними молекулами нормального обміну
організму (УДФГК, ФАФС, ацетил-КоА, амінокислотами тощо) від-
бувається блокування функціональних груп з утворенням більш поля-
рних і водорозчинних молекул та їхня дезактивація.
Окремі лікарської сполуки в організмі не зазнають метаболізму і
виділяються з нього в незмінному вигляді (закис азоту, значною мі-
рою етиловий ефір, хлороформ, веронал тощо). Однак метаболічна
інертність є відносною і застосування більш чутливих методів біофа-
рмацевтичного аналізу виявляє ознаки метаболізму. Наприклад, сно-
творний засіб веронал, після введення в організм, на 95% виводиться
із сечею в незмінному вигляді і тільки 5% метаболізується шляхом гі-
дроксилювання. Більшість лікарських речовин зазнає в організмі різ-
них метаболічних перетворень, даючи один і більше метаболітів. Так,
виявлено 6 метаболітів мепробамату, 11 – апресину, понад 15 продук-
тів перетворення аміназину (Ж.Хірц, 1975 р.).
Вивчення метаболізму й характеру дії метаболітів дозволяє під-
вищити ефективність та безпеку лікування.
У процесі метаболізму лікарських речовин відмічаються:
1. Інактивація (дезактивація) лікарського препарату, тобто втра-
та лікарської або біологічної активності і токсичності. Як приклад ін-
активації можна навести перетворення фенобарбіталу (люміналу):

574
 Як інший приклад інактивації лікарського засобу можна навести
перетворення антимікробних сульфаніламідів шляхом приєднання
ендогенного субстрату ацетил-КоА.

Отже, більшість ліків, після завершення певної дії, інактивують-

ся в організмі через утворення нетоксичних проміжних сполук, які
легко виводяться з нього.
2. Посилення токсичності лікарського препарату (токсифіка-
ція). Наприклад, жарознижуючий, болетамуючий та протизапальний
препарат фенацетин під час метаболізму утворює парафенетидин,
який викликає гіпоксію за рахунок утворення метгемоглобіну.

Останніми роками встановлено, що фенацетин зобов'язаний

своєю анальгетичною дією парацетамолу – одному з продуктів
його метаболізму (див. нижче). Це призвело до впровадження в
лікарську практику парацетамолу, котрий менш токсичний, ніж
фенацетин, при його вживанні менш ймовірна небезпека утво-
рення метгемоглобіну.
Коли проміжні продукти метаболізму лікарської речовини більш
токсичні, ніж самі ліки і можуть викликати побічні важкі ефекти – то
така речовина не може бути лікарським засобом. Наприклад, препа-
рат талідомід (ФРН), який випускався раніше і використовувався як
седативний засіб, давав за певних умов серйозну побічну дію. Так,
виявилося, що при рН середовища 6,0–6,5 талідомід дає 12 різних
метаболітів і серед них – ацилюючий агент, який викликає терато-
генну дію (від грецьк. teratos – виродок). Як наслідок відмічалося на-
родження дітей із ластоподібними, як у тюленя, кінцівками. У зв'язку
з цим, у разі впровадження нових лікарських препаратів обов'язко-
вою вимогою Фармакологічного Комітету є вивчення їх тератоген-
ної та ембріотоксичної дії.

575
 3. Активація, тобто виявлення активності неактивного медика-
менту. Деякі лікарські засоби самі по собі не виявляють фармаколо-
гічної дії, і тільки в організмі в процесі метаболізму набувають її.
Для цього необхідна наявність відповідних ферментів. Коли їх немає
або недостатньо, то процес активації не відбувається і лікувального
ефекту не спостерігається. Неактивний препарат, накопичуючись,
може викликати ускладнення, отруєння. Наприклад, протималярій-
ний засіб бігумаль (прогуаніл) стає активним після метаболічного
перетворення – циклізації в 1,3,5-триазинове похідне:

Новарсенол і міарсенол перетворюються в тканинах на арсенок-

сид, який має більш сильний спірохетоцидний ефект.
Уротропін, який у кислому середовищі в сечоводах перетворюється
на формальдегід, що має бактерицидну дію, знайшов застосування в
урологічній практиці. У лужному середовищі він не активний.

4. Посилення активності лікарської речовини. Наприклад, боле-

тамуючий анальгетик кодеїн, деметилюючись, тобто втрачаючи СН3-
групу, перетворюється на морфін, який справляє сильнішу дію (нар-
котичний анальгетик).

5. Зміна спрямованості фармакологічної дії в процесі модифі-

кації препарату в організмі. Наприклад, стимулятор центральної
нервової системи іпроніазид (N-ізопропілізонікотиновий гідра-

576
зид), метаболізуючись шляхом N-дезалкілування, перетворюється
на ізоніазид – препарат протитуберкульозної дії.

Основні реакції перетворення лікарських речовин

Лікарські ксенобіотики можуть проходити під час свого метабо-
лізму дві фази: модифікації (несинтетична) і кон'югації (синтетич-
на). Фаза модифікації – це процес метаболічних перетворень лікар-
ських речовин відповідними ферментами (оксидоредуктазами, гід-
ролазами, ізомеразами, ліазами). Такі перетворення ведуть до по-
рушення структури речовин у зв'язку з окисленням, відновленням,
дезалкілуванням, дезамінуванням, циклізацією, дециклізацією (роз-
ривом кільця), гідролізом та іншими модифікаційними реакціями.
Як результат зникають одні функціональні групи і з'являються інші
(–СООН, –ОН, –NH2, –SН та інші). При цьому молекули, які важко
матаболізуються, стають більш полярними і можуть виводитися в
такому вигляді через нирки або з'єднуватись з іншими сполуками
(кон'югація) і також виводитися.
У другій фазі важливу роль відіграють біосинтетичні кон’юга-
ційні механізми. Це здійснюється шляхом приєднання до молекул
фармпрепаратів і їхніх метаболітів різних сполук, які містяться
в організмі (глюкуронової, оцтової, сірчаної кислот, амінокислот,
пептидів тощо), а також внаслідок реакцій детоксикації, що відбу-
ваються за участю сульфгідрильних груп.
Унаслідок кон’югаційного метаболізму ліпофільні, важкороз-
чинні у воді молекули стають, як правило, більш водорозчинними,
тобто полярними сполуками, що полегшує подальше виведення їх з
організму нирками.
Деякі лікарські речовини метаболізуються тільки в одну фазу,
інші – у дві.
Фаза модифікації . Під впливом мікросомальних ферментів
лікарські речовини зазнають різноманітні хімічні перетворення,
які відносяться переважно до реакцій окислення. Більшість з них
можуть бути зведені до загального механізму – гідроксилюван-
ня, тобто появи гідроксигрупи в речовині, що окислюється. Гід-
роксилююча система, як уже зазначалося, включає НАДФ⋅Н, ФП,
білок, який містить негемове залізо, цитохром Р-450 (його ізо-
ферменти) і кисень. Отже, у разі недостатнього постачання ор-

577
ганізму киснем (особливо печінки), процес окислення фармпре-
паратів значно сповільнюється, що негативно впливає у випадку
отруєння лікарськими речовинами та порушення функцій печін-
ки внаслідок її ураження.
Шляхом гідроксилювання протікають реакції аліфатичного, алі-
циклічного, ароматичного і гетероциклічного окислення; О-, S-, N-
дезалкілування, дезамінування, сульфоокислення тощо.
1. С-гідроксилювання - поява ОН-групи біля атома вуглецю:
а) аліфатичних сполук (угрупувань), загальний вигляд:

Наприклад:

б) аліцикличних сполук, загальний вигляд:

578
 Наприклад:

в) ароматичних сполук, загальний вигляд:

Наприклад:

г) гетероциклічних сполук з одним гетероатомом.

У випадку гетероциклічних азотистих сполук, таких, як піридин,
гідроксилювання проходить у третьому положенні, а якщо бензоль-
не кільце приєднане до гетероциклу, то гідроксилювання проходить,
окрім того, і в орто- і в пара-положеннях відносно атома азоту, тоб-
то в положеннях 3-, 6-, 8-.

579
 Загальний вигляд:

2. N-гідроксилювання – приєднання гідроксильної групи до атома

азоту. Ароматичні аміни зазнають гідроксилювання аміногрупи,
утворюючи гідроксиамінові сполуки.
Загальний вигляд:

Наприклад:

580
 3. N-окислення.
Третинний амін окислюється мікросомальними ферментами
печінки до N-оксиду.
Загальний вигляд:

Наприклад:

4. S-окислення.
Гетероциклічний атом сірки може окислятися до сульфоксиду і
сульфодиоксиду.
Наприклад:

581
 5. Дезалкілування.
Це метаболізм шляхом втрати метильної, етильної та інших
груп.
а) О-дезалкілування.
Загальний вигляд:

Наприклад:

б) N-дезалкілування.
Вторинні та третинні аміни зазнають дезалкілування, утворю-
ючи первинні аміни.
Загальний вигляд:

582
 Наприклад:

в) S-дезалкілування.
Видалення метильних груп у тіоефірів призводить до утворення
відповідного тіолу і формальдегіду.
Загальний вигляд:

6. Окислювальне дезамінування.
Дезамінування характеризується відщепленням аміногруп від
молекул фармакологічних препаратів. Мікросомальні амінооксидази
(моно- і диамінооксидази) у присутності НАДФ⋅Н і кисню дезаміну-
ють чужорідні аміни.
Загальний вигляд:

Наприклад:

7. Десульфування.
Ряд речовин, які містять сірку, метаболізуються у відповідний
кисневий аналог за допомогою заміщення атома сірки киснем
(S-окислення).
583
 Наприклад:

Окрім окислювальних ферментних систем ендоплазматичний

ретикулум печінки містить відновні ферменти.
Ці ферменти каталізують відновлення ароматичних нітро- й
азосполук в аміни. За хімічною природою відновні ферменти є фла-
вопротеїнами, в яких небілкова група – це ФАД. Припускається, що в
цій системі за рахунок НАДФ·Н або НАД·Н відновлюється ФАД в
ФАД·Н2, який потім неферментативним шляхом відновлює чужорі-
дні субстрати. Відновлення – відносно нечастий шлях перетворення
лікарських засобів.
8. Відновлення нітросполук.
Загальний вигляд:

Наприклад, левоміцетин (антибіотик):

Мікросомальні ферменти печінки беруть участь також у реак-

ціях гідролізу лікарських речовин (складних ефірів та амідів). Під
час гідролізу відбувається розщеплення складноефірного зв'язку з
приєднанням води. Естерази, які каталізують цей процес, мають
більш або менш виражену специфічність.

584
 Наприклад:

Лікарські ксенобіотики метаболізуються в організмі і за до-

помогою немікросомальних ферментів. У мітохондріях є аміно-
оксидази, що перетворюють насичені аліциклічні сполуки на аро-
матичні сполуки. Ряд ферментів викликає циклізацію і децикліза-
цію гетероциклічних сполук. Окрім того, є ферменти (алкоголь-
дегідрогеназа, альдегідоксидаза і ксантиноксидаза), котрі окис-
люють спирти в альдегіди. У плазмі крові, у шлунково-кишковому
тракті знайдено велику групу гідролаз, які викликають гідроліз,
наприклад, аспірину, атропіну, новокаїну та ін. Існують метаболі-
чні перетворення чужорідних речовин, для яких ферменти та їх
локалізація ще не відомі.
Кон’югаційні механізми. Синтетична фаза метаболізму ліків –
процес кон'югації – відбувається шляхом приєднання до функціона-
льної групи (гідроксильної, амінної, карбоксильної та ін.) фармп-
репарату або його метаболітів різних сполук нормального обміну
речовин організму: глюкуронової кислоти, сульфату, амінокислот,
пептидів, ацетильних та інших груп. Як результат цього їхні моле-
кули стають більш полярними, менш ліпідорозчинними і тому
швидше виводяться з організму.
1. Глюкуронідна кон’югація. Кон'югація з глюкуроновою кисло-
тою є найважливішим механізмом кон'югації в людини і включає два
основні етапи: біосинтез УДФГК і перенос залишку глюкуронової ки-
слоти на речовину, яка інактивується.

585
 Нижче УДФГК позначається як УДФ-О· С6Н9О6
Розрізняють О-, N- і S-глюкуроніди.
а) Утворення О-глюкуронідів. Вони утворюються із фенолів,
спиртів, карбонових кислот.
Наприклад, ефірний тип:

586
 Складноефірний тип:

Гідроксиламіновий тип:

б) Утворення N-глюкуронідів.
Наприклад, із сульфаніламідами та мепробаматом:

в) Утворення S-глюкуронідів.
Наприклад, антабус (тетурам) – засіб для лікування алкоголізму:

Утворюються глюкуроніди переважно в печінці і меншою мі-

рою в нирках, шлунково-кишковому тракті та шкірі.
2. Сульфатна кон'югація.
За допомогою 3′-фосфоаденозин-5′-фосфосульфату (ФАФС)
утворюються складні ефіри сірчаної кислоти (ефіросульфати). Про-
цес включає два основні етапи: утворення ФАФС і безпосередньо
кон’югата, наприклад, з фенацетином:

587
588
 3. Метильна кон'югація.
За допомогою S-аденозилметіоніну здійснюється О-, N- і S-
метилювання.

1. N-метилювання.
Наприклад:

2. О-метилювання.

Процес метилювання найбільш інтенсивно протікає в печінці.

589
 4. Ацетильна кон'югація.
Процес ацетилювання протікає в основному за участю фер-
ментів, які розташовані в мітохондріальній фракції клітин печінки
та нирок. Окрім того, ацетилювання може здійснюватися в кліти-
нах РЕС селезінки та легень, а також у слизовій оболонці шлунка
та тонкого кишечника. Це основний шлях метаболізму ароматич-
них амінів, сульфамідів.
Ацетилювання відбувається за участю ацетил-КоА, який утво-
рюється унаслідок обміну вуглеводів, ліпідів і білків із піровиноград-
ної кислоти за реакцією:

Загальний вигляд реакції ацетилювання:

Схема ацетильної кон'югації сульфаніламіду:

590
 Під впливом ферментів у присутності ацетил-КоА антимік-
робні сульфаніламіди ацетилюються і в такому вигляді виводять-
ся з сечею.
5. Пептидна кон'югація – це кон'югація лікарських речовин та
їхніх метаболітів з амінокислотами (гліцином, цистеїном, глута-
міновою кислотою), а також з трипептидом глутатіоном. Вона
характерна для ароматичних і гетероциклічних кислот. Механізм
пептидної кон'югації полягає в утворенні на першому етапі коен-
зим-А-похідних чужорідних карбонових кислот, що можна прослі-
дкувати на прикладі утворення гіпурової кислоти в процесі мета-
болізму бензойної кислоти:

1. Гліцинова кон'югація з лікарськими речовинами:

591
 2. Глутамінова кон'югація.

3. Цистеїнова кон'югація.

4. Глутатіонова кон'югація. Глутатіон – трипептид, до складу яко-

го входить три амінокислоти: глутамінова кислота, цистеїн і гліцин.
З фенацетином глутатіон взаємодіє так, як і з цистеїном (див. вище).
5. Подвійна кон'югація. Відбувається з глюкуроновою кислотою,
гліцином і сульфатом у двох функціональних групах лікарської речо-
вини або її метаболітів.

592
 Окрім наведених кон’югаційних механізмів, мабуть, існують й
інші, однак вони мало вивчені.
Вивчаючи біотрансформацію лікарських речовин, потрібно мати
на увазі, що, як правило, ліки метаболізуються різними шляхами,
утворюючи безліч метаболітів.
Біотрансформація деяких лікарських речовин
Активність ліків залежить від швидкості метаболізму та від
співвідношення різних його шляхів. Тому кількісні дані про метабо-
лічну долю ліків є дуже цінними для більш повного розуміння їхньої
фармакологічної активності. Проте другорядні метаболіти не менш
важливі, особливо якщо вони відповідають за терапевтичну актив-
ність або побічні токсичні ефекти.
Карбамати. Ці ліки (мепробамат, мебутамат та ін.) є дикарба-
матовими складними ефірами, складноефірний зв'язок яких віднос-
но стійкий.
Мепробамат (2-метил-2-пропіл-1,3-пропандіолдикарбамат) –
транквілізатор, який метаболізується в основному окисленням н-
пропілового бокового ланцюга і глюкуронідною кон'югацією; гідро-
лізується лише 1–2% препарату.

593
 За ОН-групою приєднується залишок глюкуронової кислоти з
утворенням гідроксимепробамат-О-глюкуроніду.
Фенолові похідні. Саліцилова кислота, похідні якої широко ви-
користовуються для лікування ревматичних станів, метаболізуєть-
ся в основному шляхом кон'югації з гліцином (15% від дози) і з
глюкуроновою кислотою (20%), частково гідроксилюється (1–5%),
а 60% виділяється без змін:

594
 Аспірин (ацетилсаліцилова кислота). Знеболюючі та жароз-
нижуючі властивості аспірину виразніші, ніж у саліцилової кисло-
ти, і приписуються вони негідролізованому ефіру. Аспірин легко
гідролізується в саліцилат у печінці, нирках та інших тканинах і
перебуває в плазмі крові людини лише протягом двох годин після
перорального прийому. Продукти метаболізму аспірину такі ж, як
і у саліцилової кислоти.
Парааміносаліцилова кислота. (ПАСК) (4-аміно-2-гідроксибен-
зойна кислота) використовується для лікування туберкульозу. При
пероральному прийомі вона швидко всмоктується і виділяється з се-
чею у вигляді незміненої ПАСК та глюкуронідного, гліцилового й
ацетилового кон'югатів.

Парацетамол (параацетамінофенол) – метаболіт фенацетину,

який зумовлює його жарознижуючу та знеболюючу дію. У людини
він виділяється майже повністю у вигляді кон’югатів, в основному
глюкуронідних.
595
 Фенацетин (параетоксиацетанілід, ацетофенетидин). Має жаро-
знижуючу, знеболюючу та протизапальну дію, метаболізується пере-
важно за допомогою дезалкілування в параацетамінофенол, що ви-
діляється з організму у вигляді глюкуронідних і сульфатних кон’юга-
тів, частково – дезалкілуванням у парафенетидин, гідроксилюван-
ням – у 2-оксифенацетин та шляхом кон'югації й ацетилювання – в 1-
ацетаміно-4-оксифенілмеркаптурову кислоту:

Фенілалкіламідні похідні. Фенамін (амфетамін) (1-феніл-2-аміно-

пропан) – це інгібітор моноамінооксидази і стимулятор центральної
нервової системи. Основними шляхами його метаболізму є гідро-
ксилювання ароматичного кільця й дезамінування. У людини значна
кількість фенаміну виділяється у незмінному вигляді (30%); основ-
ними метаболітами є бензойна кислота (20%), бензилметилкетон
(3%) та парагідроксиамфетамін (60%).

596
 Сульфаміди.
Бактеріостатичні сульфаніламіди мають загальну формулу:

де R – як правило, гетероциклічне кільце. Метаболізуються за

трьома положеннями молекули таким чином:
а) кон'югація за N4- аміногрупою;
б) кон'югація за N1-аміногрупою;
в) гідроксилювання і кон'югація в гетероциклічному кільці.
Основним метаболічним шляхом є N4-ацетилювання, і це харак-
терно для всіх бактеріостатичних сульфаніламідів.
Норсульфазол (2-сульфаніламідотіазол). Це один із сульфаніла-
мідів короткої дії. У людини він виділяється із сечею в незміненій
формі (63%), а також у вигляді N4-ацетилсульфатіазолу (29%), суль-
фатіазол-N4-глюкуроніду (0,8%), сульфатіазол-N4-сульфату (0,5%) і
сульфатіазол-N1-глюкуроніду (3,8%).

Сульфадиметоксин (2,4-диметокси-6-сульфаніламідопіримідин).
Є сульфаніламідом тривалої дії. Основними метаболітами в лю-
дини є N1-глюкуронід і в невеликій кількості – N4-глюкуронід.

597
 Сульфаміди гіпоглікемічної дії. Це похідні сульфонілсечовини
(наприклад, бутамід), які при пероральному прийомі зменшують
вміст глюкози в крові завдяки посиленню гіпоглікемічної дії інсу-
ліну. Використовуються для лікування цукрового діабету. Сульфо-
нілсечовинна частина молекули відносно стійка, і препарати мета-
болізуються в основному біоперетворенням замісників в пара-
положенні ароматичного кільця.
Бутамід [N-(параметилбензолсульфоніл)-N1-н-бутилсечовина].
Цей лікарський засіб метаболізується у людини окисленням параме-
тилової групи і виділяється із сечею у вигляді відповідних парагідро-
ксиметил- (30%) і паракарбокси- (60%) похідних.

Сульфаміди діуретичної дії. Сполуки, які мають вільну сульфамі-

дну групу, є інгібіторами ферменту карбоангідрази і, як наслідок
цього, виявляють діуретичну дію. Ця інгібуюча активність зберіга-
ється у випадку заміщення ароматичного кільця гетероциклічним
ядром (наприклад, ацетазоламідом), але не зберігається у разі замі-
щення аміногрупи сульфаміду.
Бензотіазол-2-сульфамід. Швидко перетворюється шляхом за-
міни сульфамідної групи глутатіоном (GSH).

598
 Бензотіазини. Бензотіадиазинові діуретики (дихлотіазид) мета-
болічно стійкі, і після перорального введення вони виділяються із
сечею у незміненому вигляді.
Гідразиди.
Ізоніазид (гідразид ізонікотинової кислоти). Використовується
для лікування туберкульозу. У людей він в основному ацетилюється,
утворюючи 1-ацетил-2-нікотилгідразин, який виділяється із сечею
разом з невеликою кількістю ізонікотинової кислоти.

Барбітурати. Ступінь і тривалість седативної дії цих ліків дуже

різні і залежать від їхнього метаболізму. Барбітурати є похідними
барбітурової кислоти:

Барбітурати метаболізуються чотирма різними шляхами:

а) окисленням заміщеної групи в 5-му положенні;
б) дезалкілуванням N1 або N3-алкільних груп;
в) перетворенням тіобарбітуратів у барбітурати;
г) шляхом розриву барбітурового кільця.
599
 Наприклад, гексобарбітал (1,5-диметил-5(циклогексен-1-іл) – бар-
бітурова кислота) дезактивується гідроксилюванням циклогексенілової
групи, N-деметилюванням і розривом барбітурового кільця.

Фенотіазинові похідні. Метаболізм цього класу ліків надзвичайно

складний, тому що може відбуватися декілька різних біоперетво-
рень, у тому числі:
а) гідроксилювання одного або двох ароматичних кілець;
б) окислення гетероциклічного атома сірки в сульфоксид або
сульфон;
в) N-дезалкілування за N10-боковим ланцюгом;
г) розрив N10-бокового ланцюга.
Картина ще більше ускладнюється значним виділенням цих ліків
та їх метаболітів у жовч та пов'язаними з цим проблемами внутріш-
ньопечінкової циркуляції.
Аміназин (хлорпромазин). [2-хлор-10-(3-диметиламінопропіл)-
фенотіазин] використовується як нейролептик. Його метаболізм
складний і включає звичайні для фенотіазинів реакції, а саме: арома-
тичне гідроксилювання, сульфоокислення, деметилювання кінцевих
диметиламіногруп N10-бокового ланцюга і розрив бокового ланцюга.

600
 Поступове деметилювання аміназину зумовлює втрату фарма-
кологічної активності.
Наркотичні анальгетики групи морфіну. Метаболізуються шля-
хом N-деметилювання і кон’югації.
Морфін дезактивується переважно кон’югацією за двома гідро-
ксильними групами; деметилюється близько 5% дози (див. Біохіміч-
на трансформація лікарських речовин в організмі).
Фактори, які впливають на метаболізм лікарських засобів
Лікарські речовини як сторонні для організму сполуки, як пра-
вило, метаболізуються різними шляхами, утворюючи один або де-
кілька метаболітів. Швидкість, із якою протікає кожна з цих реак-
цій, і їхня відносна важливість залежать від багатьох факторів.
Останні можуть бути генетичними, фізіологічними і зв'язаними з
оточуючим середовищем.
Генетичні фактори. Відмінності в реакціях організму на ліки ча-
сто є генетично зумовленими дефектами ферментів, унаслідок чого
відбуваються відхилення в картині метаболізму лікарських речовин.
Ця галузь науки відома як «фармакогенетика» і вивчає вплив спад-
ковості на метаболізм фармпрепаратів.
Індукція і репресія метаболізму лікарських речовин. Деякі лі-
карські засоби можуть викликати індукцію, тобто стимулювання
утворення ферментних систем, котрі беруть участь у метаболізмі
лікарських і токсичних речовин. Унаслідок цього явища знижується
рівень активного фармпрепарату в крові і тканинах, зменшується
лікувальний ефект. Відомо понад 200 сполук, які стимулюють ме-
таболізм лікарських речовин у мікросомах печінки. Одним з найак-
тивніших є фенобарбітал (люмінал), вживання якого збільшує шви-
дкість гідроксилювання, наприклад, барбітуратів і мепробамату,
дезалкілування амідопірину та інших мікросомальних біотрансфо-
рмацій. Фенобарбітал спричиняє індукцію ферментів гладкого ен-
доплазматичного ретикулуму клітин за рахунок збільшення кілько-
сті білка в мікросомах, у тому числі й ферментів, а також знижує
швидкість їхнього розпаду. Попереднє введення фенобарбіталу
призводить до збільшення гладких мембран ендоплазматичного
ретикулуму і до збільшення вмісту в них білка, РНК та фосфоліпі-
дів. В основі індукування синтезу білків лежить дерепресія гена-
оператора генетичних систем, відповідальних за синтез мікросо-
мальних ферментів, аналогічно механізмові дії гормонів (рис.96).

601
 Рис.96. Можливий механізм індукції мікросомальних ферментів печінки,
які метаболізують лікарські речовини (Б1–Б4 – ферментні білки,
які каталізують метаболізм фармпрепаратів) (за Ю.К.Василенко)
Вказана активація пригнічується речовинами, які гальмують
біосинтез білка, наприклад, антибіотиком актиноміцином D – інгібі-
тором синтезу іРНК. Одночасне введення актиноміцину D також
усуває стимульоване фенобарбіталом підвищення активності окис-
лювального дезамінування, посилене утворення цитохрому Р-450 і
мікросомального білка. Після припинення введення фенобарбіталу
відбувається зворотний розвиток цього індукованого синтезу, а рі-
вень ферментативної активності і вміст ферментного білка повільно
повертаються до норми.
Медикаменти, які стимулюють мікросомальні ферменти, дуже
відрізняються за фармакологічною активністю. До них належать ба-
рбітурати, анальгетики, протизапальні засоби, антигістаміні засоби,
транквілізатори та багато інших.
Поряд з лікарськими речовинами, стимулюючими метаболізм
лікарських засобів, існує група препаратів, які пригнічують актив-
ність мікросомальних ферментів. Такі властивості мають, напри-
клад, препарати, що пригнічують біосинтез білків (антибіотики гру-
пи тетрацикліну, іпроніазид, іміпрамін, морфін, кодеїн та ін.). Інгібі-
тори моноаміноксидази гальмують дезамінування адреналіну, тіра-
міну, серотоніну та інших речовин, які містять аміногрупи, тому під
час застосування інгібіторів моноаміноксидаз у хворих можуть вини-
кати ускладнення (гіпертонічний криз).
Відомо, що в основі гальмування мікросомальних ферментів
різними інгібіторами лежать різні механізми (конкуренція за акти-
вний центр ферменту, роз'єднання окислювальних процесів, зміна
проникності ліпопротеїнових мембран тощо), хоча це питання ще
не досить вивчене.

602
 Гальмуючий і стимулюючий ефекти одних лікарських речовин
на метаболізм інших часто призводять до зміни фармакологічної
активності, що можна спостерігати при комбінованій хіміотерапії.
Прискорений метаболізм лікарської речовини унаслідок їх по-
вторних прийомів за рахунок індукуючого впливу на мікросомальні
ферменти може спричинити розвиток толерантності до даних ліків.
Такі ліки прискорюють свій власний метаболізм (фенобарбітал, фені-
лбутазон, мепробамат та ін.).
Наведений матеріал свідчить про те, що під час лікування хворих
лікар і фармацевт, тісно співпрацюючи, повинні мати чітку уяву про
взаємодію ліків та індивідуальні особливості організму. «Лікувати не
хворобу, а хворого» – це старе правило набуває нині нового звучання.
До фізіологічних факторів, які впливають на метаболізм ліків,
належать: вік, розвиток ферментних систем, стан харчування, стате-
ві відмінності, вагітність тощо. До факторів навколишнього середо-
вища належать: стрес через несприятливі умови, опромінення іоні-
зуючою радіацією, забруднення навколишнього середовища та ін.
Таким чином, завдання провізора на сьогоднішньому етапі
розвитку фармакотерапії значно розширюються. Окрім дотриман-
ня правил зберігання, відпуску лікарських засобів та інформування
лікарів про фармпрепарати, які надходять в аптеку, провізор також
мусить: 1) розробляти і впроваджувати раціональні методи вжи-
вання лікарських речовин (включаючи біофармацевтичні); 2) інфо-
рмувати лікарів про негативні побічні явища терапії ліками, особ-
ливо зумовлені метаболічними перетвореннями в організмі; 3) у
співтоваристві з лікарями інструктувати хворих щодо правил засто-
сування ряду фармакологічних препаратів у залежності від прийому
їжі, біоритмів, патології печінки, нирок, шлунково-кишкового трак-
ту; 4) здійснювати фармакокінетичний контроль у процесі фарма-
котерапії тими препаратами, що проявляють варіабельність у своїй
дії внаслідок генетичних і набутих властивостей організму (клініч-
ний провізор); 5) мати картотеку нових препаратів, таблиці про не-
сумісність лікарських засобів та їхню побічну дію, інструкції щодо
раціонального вживання деяких груп медикаментів і таке інше, ма-
ти таблиці даних напівперіоду виведення певних ліків з організму;
6) у необхідних випадках провадити корекцію дозування фармпре-
паратів у конкретного хворого, тобто спільно з лікарем здійснюва-
ти індивідуальну фармакотерапію.
Реалізація цих заходів дасть змогу підвищити ефективність і
безпеку фармакотерапії.

603