Самопідготовка

студента 2 курсу, 21 групи

Краснокутського Олексія
Тема № 1. Предмет і завдання біохімії. Мета і методи проведення біохімічних
досліджень; їх обґрунтування і клініко-діагностичне значення
1. Предмет і завдання біохімії. Основні напрямки та розділи біохімії: статична,
динамічна, функціональна біохімія, медична та клінічна біохімія.
1.1. Дати визначення
Біохімія – це наука, що вивчає склад і структуру хімічних речовин живої матерії та їх
перетворення, які лежать в основі життєдіяльності.
1.2. Описати завдання біохімії
Завданням біохімії є вивчення:
• будови та функцій молекул живих організмів;
• будови та функцій надмолекулярних утворень;
• механізмів поступлення у внутрішнє середовище пластичних та біологічно-активних
речовин;
• перебіг ферментативних реакцій, їх механізми та регуляція;
• механізми вивільнення, накопичення та використання енергії;
• механізми відтворення.
1.3. Охарактеризувати основні напрямки та розділи біохімії: статична, динамічна,
функціональна біохімія, медична та клінічна біохімія.
1. Статична біохімія – вивчає хімічний склад живих організмів та структуру біомолекул:
білків, амінокислот, нуклеїнових кислот, нуклеотидів, вуглеводів та їх похідних,
вітамінів, гормонів тощо.
2. Динамічна біохімія – вивчає біохімічні реакції, які є основою обміну речовин та
метаболізм живих організмів. Основним завданням динамічної біохімії є вивчення
перебігу та механізмів реакцій обміну речовин (білків, жирів, вуглеводів, нуклеїнових
кислот).
3. Функціональна біохімія – вивчає біохімічні реакції, які лежать в основі певних
фізіологічних функцій, чим вона наближена до молекулярної фізіології. Функціональна
біохімія вивчає біохімічні основи травлення поживних речовин, біохімічні процеси, що
лежать в основі м’язового скорочення, генерації та проведення нервового імпульсу,
вищі інтегративні функції нервової системи, дихальну функцію крові, регуляцію
кислотно-основного стану в організмі, екзо- та ендокринну секрецію, детоксикаційну
функцію печінки, видільну функцію нирок тощо.
4. Mедична біохімія головним об’єктом вивчення якої є організм людини. При цьому
вивчається обмін речовин як за умов нормального функціонування організму, так і за
умов виникнення патологічних процесів, дії на організм ушкоджуючих факторів тощо.
 5. Клінічна біохімія - це прикладний розділ біохімії, який вивчає біохімічні процеси в
організмі людини для оцінки стану його здоров'я і з'ясування механізму розвитку
хвороби.
2. Біохімія як фундаментальна медико – біологічна наука. Історія розвитку, наукові
біохімічні школи, значення в системі вищої медичної освіти.
2.1. Описати досягнення біохімії на різних етапах розвитку
Історію біохімії (і органічної хімії) прийнято відраховувати з кінця XVIII ст., коли вперше
були виділені з організмів у чистому виді деякі сполуки — сечовина, лимонна кислота,
яблучна кислота й ін. У той час ще не було представлень про будову цих речовин. Тривалий
період розвитку біохімії — аж до середини XX ст. — заповнений відкриттям нових речовин у
живій природі, дослідженням їхньої структури і хімічних перетворень в організмах.
Найважливішими досягненнями цього періоду є встановлення загального плану будови
головних біополімерів — білків і нуклеїнових кислот та основних шляхів хімічних
перетворень речовин в організмах (метаболізм). У цей же період відбулася подальша
диференціація біохімії: у ній стали виділяти статичну біохімію, що вивчає хімічний склад
організмів; динамічну біохімію, що вивчає метаболізм; функціональну біохімію, що вивчає
зв'язок хімічних процесів з фізіологічними (біологічними) функціями.
Середина минулого століття є переломним етапом в історії біохімії. Розвиток молекулярного
рівня досліджень за останні 30—40 років призвів до перебудови структури не тільки біохімії,
але і всієї біології — її методів, емпіричної основи, теоретичних елементів, форм практичного
використання, класифікації розділів біології.
Характерною ознакою біохімії цього періоду є перехід до широкого вивчення структури і
властивостей індивідуальних представників білків і нуклеїнових кислот, до з'ясування
функції кожного індивідуального білка і нуклеїнової кислоти в живій клітині. Передумовою
для цього послужив стрімкий розвиток методів поділу речовин і вивчення їхньої структури, а
також специфічних для біохімії методів виділення і дослідження надмолекулярних структур
— клітинних органел. Якщо в попередній період функціональна біохімія тільки
зароджувалася, то тепер вона стає ведучим напрямком у біохімії. Як і раніше зберігаються і
підсилюються зв'язки з органічною хімією, але одночасно різко зростає значення зв'язків
біохімії з іншими біологічними науками — цитологією, фізіологією, генетикою. Найбільш
яскравим вираженням цього є розкриття молекулярних механізмів таких фундаментальних
властивостей життя, як спадковість і мінливість.
У 50—60-х роках минулого століття, коли була встановлена структура ДНК, що дозволила
пояснити механізм реплікації генів, виникла нова назва для позначення цього напрямку
досліджень — молекулярна біологія. Спочатку молекулярною біологією називали область
біохімії, що вивчає молекулярні основи загальнобіологічних явищ — спадковості, мінливості,
біологічної еволюції. Однак дуже швидко значення терміну змінилося і його стали
застосовувати в більш широкому змісті, аж до того, що деякі біохіміки вважають терміни
"молекулярна біологія" і "біохімія" синонімами.
До середини XX ст. у біохімії переважало дослідження хімічних перетворень речовин в
організмі, що супроводжуються зміною ковалентної структури сполук (метаболізм). Однак
згодом з'ясувалося, що не менше значення в обміні речовин і функціонуванні організму
мають фізико-хімічні процеси, не пов'язані зі зміною ковалентної структури сполук. Область
біохімії, що вивчає фізико-хімічні і молекулярно-фізичні основи життєдіяльності, називають
«фізико-хімічною біологією».
Тут названі основні напрямки біохімії, що мають загальнобіологічне значення. Крім того, у
залежності від конкретних об'єктів і завдань дослідження виділяють і інші розділи біохімії,
наприклад біохімія вірусів, біохімія рослин, біохімія тварин.
До середини XX ст. теоретичну основу медицини складали головним чином морфологічні і
фізіологічні дисципліни. Тепер до них додалася і біохімія, точніше медична біохімія (біохімія
людини). Вона містить у собі всі загальнобіохімічні напрямки, але в тій їхній частині, що має
відношення до здоров'я і хвороб людини. Отже, медична біохімія вивчає молекулярні основи
розвитку і функціонування здорового людського організму, молекулярні механізми хвороб,
біохімічні методи діагностики і лікування (клінічна біохімія), біохімічну екологію людини.
3. Внесок вчених кафедри біохімії Львівського національного медичного університету
імені Данила Галицького в розвиток біологічної хімії. (Використати матеріал
методичних вказівок для практичних занять з біологічної хімії, част 1, тема 1)
3.1. Описати напрями роботи кафедри біохімії під керівництвом В.Нєміловича,
С.Бондзінського, Я.Парнаса, Б.Собчука, М.Шлемкевича, М.Тимочка, О.Склярова.
Кафедра біохімії заснована у 1894 р. при медичному факультеті Львівського
Університету професором Владиславом Нєміловичем (1863-1904), який у 1891 році на
запрошення Львівського університету приїхав з Відня працювати доцентом з фармакогнозії і
одночасно читав лекції з хімії. З 1906 по 1919 рр. кафедрою завідував професор Станіслав
Людвіг Філіп Бондзінський (1862-1929), який розгорнув велику педагогічну і наукову
діяльність. Темою наукової роботи кафедри були так звані оксипротеїнові кислоти – продукти
білкового характеру, які в невеликій кількості виділяються з сечею, а також дослідження
жовчних пігментів і продуктів їх обміну.
З 1922 року кафедрою завідував професор Яків Парнас (1884-1949). Під його
керівництвом було вивчено ряд актуальних питань біохімії, а саме, особливості метаболізму
глікогену, взаємозв'язок процесів гліколізу і спиртового бродіння, зв'язки між реакціями
гліколізу та іншими ферментативними перетвореннями в м'язах. Були досліджені процеси
анаеробного обміну вуглеводів, який у сучасній біохімічній літературі названо теорією
Ембдена-Мейєргофа-Парнаса. Під його керівництвом кафедра активно включилась у
вивчення процесів обміну аденілової кислоти в м’язах та її роль в утворенні аміаку,
проводились дослідження обміну похідних пурину та особливостей їх метаболізму при
діабеті, особливостей метаболізму стереоізомерних молочних кислот в організмі та інше. Я.
Парнас вперше у світі застосував радіоактивні ізотопи в біохімічних дослідженнях. На
кафедрі були 3 створені біохімічна лабораторія і бібліотека. „Школа професора Парнаса”
стала всесвітньо відомою, а Львівський інститут медичної хімії займав одне з перших місць
серед ведучих світових центрів біохімії.
У 1944 році завідувачем кафедри став професор Богдан Собчук (1909- 1974). Основні
напрями наукової роботи кафедри під його керівництвом – обмін вуглеводів у злоякісних
пухлинах та дія оксиду вуглецю (II) на гемові білки, а також вивчення біохімічних процесів
при різних патологіях організму людини.
З 1974 року кафедрою керував професор Михайло Шлемкевич (1928-1998). Під його
керівництвом на кафедрі біохімії у тісній співпраці з кафедрою онкології вивчали
індивідуальну чутливість ракових пухлин шлунка людини при застосуванні хіміотерапії;
досліджували механізми розвитку їх резистентності при цьому; вивчали особливості
нуклеїнового і вуглеводного обмінів у злоякісних клітинах. У дослідженнях були використані
фармацевтичні препарати, мічені радіоактивними ізотопами. На кафедрі проводились також
експерименти з метою вивчення змін у вуглеводному та нуклеїновому обмінах при отруєнні
чадним газом, були запропоновані нові методи вивчення монооксиду вуглецю в повітрі,
карбоксигемоглобіну в крові.
З 1995 по 1998 роки кафедру очолював професор Михайло Тимочко (1935- 1998).
Основними напрямами робіт, що здійснювались під його керівництвом, були вивчення
впливу шкідливих екологічних факторів на функції органів травної системи, дослідження ролі
енергетичного обміну в патогенезі хронічних захворювань печінки, серцево-судинної
системи, визначення ступеня ризику в абдомінальній та ендокринній хірургії, визначення
рівня інтоксикації у онкологічних хворих, вивчення процесів пер оксидного окиснення ліпідів
та стану антиоксидантної системи в експерименті та клініці.
З 1998 року кафедрою завідує професор Олександр Скляров. На кафедрі проводяться
дослідження по вивченню впливу стресу на цитопротективні та ульцерогенні механізми
слизової оболонки органів травної системи, метаболічні та іонно-транспортні процеси, вплив
екзоекологічних факторів на ендоекологічний стан внутрішнього середовища, дослідження
ролі прозапальних систем організму (ЦОГ-2/ПГ, 5-ЛОГ/ЛТ, іNOS/NO) у патогенезі
захворювань травного тракту (виразкова хвороба шлунка, ульцерогенний коліт, гострий
панкреатит, тощо) та їх взаємозв’язок із процесами ліпопероксидації у клітинах. Окремим
напрямом досліджень є вивчення молекулярних механізмів розвитку метаболічних змін у
травній системі за умов експериментального діабету та пошук шляхів їх корекції. На кафедрі
продовжується вивчення впливу антиоксидантних вітамінів аскорбінової кислоти,
токоферолу та коротколанцюгових пептидів, зокрема мет- і лей-енкефалінів та тимогексину
на процеси цитопротекції та ульцерогенезу у слизовій оболонці шлунка та товстої кишки.
4. Хімічний склад живого організму. Біомолекули (білки, вуглеводи, ліпіди, нуклеїнові
кислоти, гормони, вітаміни тощо), їх біохімічні функції. Характерні риси живої матерії:
обмін речовин й енергії та їх зв’язок із зовнішнім середовищем.
4.1. Дати коротку характеристику структури і властивостей основних біомолекул.
4.2. Дати визначення
Метаболізм – це сукупність біохімічних реакцій перетворення хімічних сполук (метаболітів),
що відбуваються в живих організмах.
Анаболізм – це сукупність біохімічних реакцій синтезу складних біоорганічних сполук, що
складають різні структурні утворення організму (білків, нуклеїнових кислот, полісахаридів)та
забезпечують його функціонування (ліпідів, моносахаридів, амінокислот, нуклеотидів,
вітамінів, коферментів, гормонів).
Катаболізм – це сукупність процесів розщеплення біомолекул з вивільненням енергії.
5. Структурні елементи прокаріотичних та еукаріотичних клітин. Основні функції
субклітинних органел, їх фракційне розділення методом ультрацентрифугування.
5.1 Скласти таблицю Органела Функції Фактор седиментації (Скористатися матеріалом
підручнику Ю.Губський «Біологічна хімія» Глава 8.2. Методи вивчення обміну речовин.
Таблиця 8.1.)

Таблиця. Субклітинні структури, що виділяються за умов фракціонування

тканинних гомогенатів методом диференційного центрифугування

Фактор
Фракція Склад фракції, маркерні ферменти
седиментації
600 g Ядерна Клітинні ядра; ДНК- та РНК-полімерази
10 000 g Мітохондріальн
Мітохондрії; ферменти циклу трикарбонових
а кислот, біологічного окислення та окисного
фосфорилювання
12-16 000 g Лізосомальна Лізосоми; кислі гідролази
100 000 g Мікросомальна Везикули ендоплазматичного ретикулума,
рибосоми; ферменти окисного гідроксилювання,
біосинтезу білка
Супернатан Надосадова Розчинні ферменти цитозолю
т фракція

5.2 Дати визначення:

Метод диференційного центрифугування – це біохімічний метод, який полягає в розділенні
неоднорідних систем (суспензій, емульсій) в полі дії доцентрових сил.
6. Принципи основних методів біохімічних досліджень: - осадження речовин з розчину,
висолювання білків;
- оптичні методи в біохімії (фотоелектроколориметрія, спектрометрія,
спектрофотометрія, флюоресцентний аналіз);
- електрофорез (горизонтальний, диск-електрофорез, ізоелектричне фокусування,
імуноелектрофорез);
- хроматографія (афінна, іонообмінна, тонкошарова, газова, гельхроматографія);
- полярографія;
- манометричний та радіоізотопний методи;
- імуноферментні методи;
- полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР)
6.1. Відповідаючи на питання зазначити 1) назву методу, 2) принцип методу 3)
використання у клініко-біохімічних дослідженнях
Оптичні методи дослідження. Ці методи належать до найпоширеніших у біохімії. Вони
дають можливість одержати різнобічну інформацію, і, першою чергою, ідентифікувати
речовини, визначити їх кількість, встановити структуру біологічно активних сполук, а також
вивчити механізми біохімічних реакцій.
Електрофорез – це метод розділення заряджених частинок у електричному полі. У даний час
метод електрофорезу широко використовують для фракціонування білків і ліпопротеїнів. При
електрофорезі на папері в здорової людини виявляють 5 білкових фракцій (альбуміни, 1-, 2-,
, -глобуліни), при електрофорезі на агаровому гелі – 7 – 8, на поліакриламідному – 16 – 17
фракцій. Електрофоретичний розподіл білків широко використовують для діагностики
захворювань, він дозволяє виділити із сироватки крові їх окремі фракції. Електрофорез у
поліакриламідному гелі широко застосовують у клінічній практиці. За його допомогою можна
розділити білки сироватки крові на 20 фракцій, тому що їх розподіл залежить не лише від
заряду, а й від розмірів і форми білкових молекул.
Хроматографічні методи. Для розділення та кількісного визначення білків і амінокислот,
нуклеїнових кислот, вуглеводів, ліпідів та інших метаболітів використовують різні методи
хроматографії, найважливішими з яких є:
 адсорбційна хроматографія, яка базується на різній здатності окремих сполук
адсорбуватися на тих чи інших сорбентах;
 іонообмінна – базується на різній здатності речовин, які розділяють, до іонного
обміну з тим або іншим іонітом. Іонообмінну хроматографію використовують в
амінокислотних аналізаторах для визначення окремих амінокислот;
 високоефективну рідинну хроматографію широко використовують у фармакології
при синтезі та визначенні лікарських засобів, у клінічній біохімії для визначення
біологічно активних речовин у фізіологічних рідинах; у біотехнологічних процесах і
виробництвах.
 розподільна; базується на різній розчинності речовин, які розділяють, у двох
рідинах, що частково змішуються;
 дифузна; базується на розділенні речовин за швидкістю дифузії всередину сорбента
(гель-фільтраційна хроматографія, при якій розділення речовин ґрунтується на
механічному явищі молекулярного просіювання;
 хроматографія за спорідненістю (афінна хроматографія) – високоспецифічний метод
розділення різних сполук; базується на використанні нерозчинних форм біологічно
активних речовин, що мають спорідненість до речовин, які розділяють.
Хроматографічні методи дослідження застосовують у фармацевтичній промисловості для
розділення та очищення антибіотиків, пептидів, гормонів, амінокислот, нуклеїнових кислот,
для очищення речовин від домішок, концентрування та розділення сумішей. Для наукових
цілей хроматографія застосовується для дослідження механізмів ферментатичних реакцій,
виявлення проміжних стадій метаболізму, розділення жирних кислот, спиртів, складних
ефірів, амінів. За допомогою цього методу можна розділити будь-які радіоактивні ізотопи.
Полярографія – це електрохімічний метод, в основі якого лежить автоматична реєстрація
сили струму при поступовому збільшенні напруги на електродах, занурених у досліджуваний
розчин. Під час проходження струму в процесі електровідновлення або електроокиснення на
полярограмах з’являються ділянки, на яких сила струму пропорційна концентрації реагуючих
речовин. Зміна висоти полярограм дає уявлення про концентрацію речовини.
У полярографічному методі використовують явище концентраційної поляризації, яке виникає
на електроді з малою поверхнею при пропусканні електричного струму крізь розчин
електролітів. За допомогою полярографії можна виявляти наявність і концентрацію багатьох
біомолекул (амінокислот, гормонів, вітамінів, вуглеводів) та їх компонентів.
Принцип методу полярографії можна застосовувати з аналітичною метою при титруванні
певних речовин – амперометричне (полярометричне) титрування. В цьому методі також
передбачається реєстрація зміни сили струму, в якому існує залежність між зміною
концентрації електроактивної речовини та величиною дифузійного струму.
Метод амперометричного титрування порівняно з класичною полярографією має низку
переваг. Насамперед це стосується точності – метод дозволяє визначати до 10 -6 моль/л
речовини, тобто на порядок вище чутливості звичайної полярографії; для проведення аналізу
можуть досліджуватися розчини з великим розведенням (до 0,001М), а також забарвлені та
каламутні розчини.
Метод амперометричного титрування поєднує перебіг різноманітних і взаємопов’язаних
хімічних та електродних процесів, він знаходить застосування в різнобічних дослідженнях
кінетики цих процесів, складу утворених речовин, їх розчинності, участі в
комплексоутворенні тощо. У біохімічних дослідженнях цей метод найчастіше
використовують для титрування SH-груп та S-S зв’язків у білках.
Манометричні методи дослідження - сукупність методів дослідження, заснованих на
визначенні тиску газу або рідини за допомогою різних систем манометрів. При фізіологічних
дослідженнях і в лікарській практиці манометрическими методами дослідження
користуються для визначення тиску крові або лімфи (внутрішньовенного,
внутрішньосерцевого, внутрішньочерепного, кров'яного тиску). При біохімічних
дослідженнях манометричні методи дослідження використовують для вивчення тканинного
обміну, визначення газів крові, проміжних продуктів обміну, а також активності окремих
ферментних систем. При цьому визначають кількість газу, що утворюється або зникає в
процесі тієї чи іншої реакції у замкненій системі.
Радіоізотопні методи. Ці методи ґрунтуються на використанні радіоактивних ізотопів
(радіоізотопів, радіонуклідів). Основна перевага цих методів перед іншими фізико-хімічними
– висока чутливість. Сучасна техніка методу радіоактивних міток дозволяє визначити вміст
багатьох речовин у кількості до 10-12 моль/л. Інша важлива перевага цього методу –
радіоізотоп можна вводити в живий організм і проводити дослідження інтактного організму.
Використання радіоізотопних методів дозволяє провести дослідження як на рівні клітини, так
і на рівні організму. За допомогою радіоізотопів встановлюють шляхи метаболізму різних
сполук. Речовина, яка мітиться радіоізотопом, вводиться в організм, а потім у визначені
моменти часу беруть проби, екстрагують з них продукти реакції та аналізують їх.
Радіоізотопи широко використовують у клінічній медицині (особливо для діагностики), у
фармакології, екології тощо.
Імуноферментний аналіз (ІФА). У біохімії широко використовують методи, які поєднують
імунні реакції з іншими фізико-хімічними методами – хроматографічні методи в імунології,
імунофлюоресцентний аналіз, імуноелектрофорез і радіоімунний аналіз.
Одне з провідних місць в імунологічних дослідженнях належить імуноферментному аналізу.
Це метод поєднує в собі високу специфічність імунологічних реакцій з чутливою
каталітичною дією ферментів. ІФА використовують для вивчення будови та функції білків, їх
біосинтезу й катаболізму, для визначення широкого класу речовин – гормонів, онкомаркерів,
серцевих алкалоїдів, антибіотиків, наркотиків та інших фармакологічних речовин, а також
вірусів, бактерій і антитіл проти них тощо.
Основою цього методу є реакція „антиген-антитіло”, тобто специфічне зв’язування антитіла з
певною речовиною (рис.).
Для кількісного аналізу в основному застосовують два типи виконання ІФА. Першим етапом
їх здійснення виступає зв’язування моноспецифічних антитіл на поверхні твердої фази. У
подальшому стає можливим проведення реакції конкурентного або непрямого (сендвіч) типу.
Антиген, мічений ферментом, конкурує з неміченим досліджуваним антигеном за антитіла на
твердій фазі. В іншому варіанті біологічні рідини реагують із імобілізованими на твердій фазі
антитілами, після чого решта суміші видаляють і в реакцію вводять мічені ферментом
антитіла, які зв’язуються вже імобілізованим антигеном.

 Рис. Схема прямого методу

твердофазного ІФА: 1 – антиген, що міститься в зразку; 2 – антитіла, мічені ферментом (Е); 3
– комплекс антиген-антитіло-фермент; 4 – субстрат; 5 – комплекс антиген-антитіло-фермент,
який утворив продукти реакції
Зразки сироватки крові, які містять речовину, що визначають, поміщають у лунки планшету
для мікротитрування, на стінках яких сорбовані антитіла, здатні специфічно зв’язувати дану
речовину, наприклад, гормон. Одночасно в інкубаційну суміш вносять невелику кількість
гормону, хімічно зв’язаного з ферментом, так званий кон’югат, який конкурує з гормоном за
зв’язування з обмеженою кількістю сорбованих антитіл. Після того як зв’язування антигенів
відбулося, незв’язані молекули відмивають.
Для визначення кількості зв’язаного кон’югованого антигену в лунки вносять субстратний
буфер і забарвлені продукти ферментатичної реакції визначають фотометрично. Чим більша
кількість гормону знаходиться в тестованій пробі, тим менше кон’югату буде зв’язуватися з
антитілами. Кількісну оцінку здійснюють за допомогою калібрувальної кривої, яку будують
за стандартними зразками з відомою концентрацією.
Ферменти-маркери в методі ІФА виконують роль індикаторів імунологічних реакцій.
Концентрація речовин, що реагують, пропорційна інтенсивності забарвлення, флюоресценції
або хемілюмінесценції, за якими визначають ферментатичну активність.
Ферменти-мітки входять до складу кон’югатів – сполук, в яких ферменти ковалентно зв’язані
залежно від мети досліджень з антитілами або антигенами.
Для ІФА використовують широке коло ферментів: пероксидазу, лужну фосфатазу,
галактозидазу, глюкозидазу, уреазу, пірофосфатазу тощо.
Полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) застосовується у діагностиці захворювань, що
передаються статевим шляхом. Реакція дозволяє множити певні нуклеотидні послідовності до
кількостей, які можна виявити методом молекулярної гібридизації за допомогою
електрофорезу. ПЛР є багатократно повторюваними циклами синтезу (ампліфікації)
специфічної ділянки ДНК-полімерази, дезоксинуклеозидтрифосфатів, відповідного сольового
буферу та олігонуклеотидних затравок - праймерів, які визначають межі ампліфікованої
ділянки ДНК-мішені.
Для діагностики кожної інфекції підбираються системи праймерів, комплементарних
специфічним для збудника ділянках генів, які дозволяють ампліфікувати фрагмент, який має
для кожної системи праймерів свою довжину.
ПЛР застосовується у клініці для діагностики гонореї, трихомоніазу, цитомегаловірусу,
мікоплазмозу, уреаплазмозу, герпесу тощо.
7. Мета проведення біохімічних лабораторних досліджень і критерії оцінки
використаних методів лабораторних досліджень.
Біохімічні дослідження останнім часом все більше наближаються до розв’язання питань про
внутрішні механізми регуляції в живій клітині, до вивчення молекулярних особливостей
біохімічних процесів. У зв’язку з цим поступово ускладнюються методи та прилади, що
використовуються у цій галузі науки.
8. Матеріал для лабораторних діагностичних досліджень, принципи забору та
збереження матеріалу для лабораторних досліджень. (Використати посилання № 2
списку додаткової літератури).
9. Характеристика помилок, що мають місце під час проведення лабораторних
досліджень. (Використати посилання №7 списку основної літератури)
У ході лабораторного дослідження можна припуститися помилок. До складу остаточного
результату кожного визначення входять остаточно дійсна вартість (дійсні величини) та певні
помилки. Оцінка достовірності результату та його клінічна оцінка потребують знання видів
помилок. Загалом під час діагностичних досліджень трапляються помилки, які можна
класифікувати так:
1) помилка перед проведенням дослідження; 2) аналітична лабораторна помилка; 3)
інтерпретаційна помилка.
Помилка перед проведенням дослідження охоплює групу факторів, які можуть впливати на
остаточний результат досліджень, доки матеріал аналізують у лабораторії. Ці фактори
пов’язані з підготовкою хворого до дослідження, із забором та зберіганням матеріалу до
початку аналізу. Вплив уживаних ліків завжди треба брати до уваги під час інтерпретації
результату. Вирішуючи питання впливу лікарських засобів на результат дослідження,
необхідно передусім з’ясувати існування двох основних механізмів інтерференції.
Перший механізм полягає в інтерференції ліків або їх продуктів з ідентифікаторами або
методами визначення. Насамперед, це фізико-хімічний та біохімічний вплив. Прикладами
фізико-хімічної взаємодії є можливість зміни відносної густини сечі за умови застосування
більшої кількості декстрану або вплив тетрацикліну на визначення концентрації глюкози.
Прикладом біохімічного впливу може бути вплив лікарських засобів з відновними
властивостями на завищені результати визначення вмісту креатиніну. Ці впливи, тобто
фізико-хімічна та біохімічна інтерференція, спричинені переважно дефіцитом специфічних
методик.
Другий механізм базується на фармакологічній дії препаратів, незалежно від запланованого
лікування, на складові або процеси системи, які призводять до змін, не пов’язаних із
захворюванням.
Інтерференція, спричинена фармакологічною дією ліків, має дуже важливе значення. Її не
можна залишати поза увагою. Істотне значення має також 10 кількість медикаментів та
індивідуальна чутливість організму, а також спосіб їх застосування.
Виключення помилки, пов’язаної з впливом ліків, вимагає проведення досліджень перед
лікуванням або в процесі лікування з вибором найкращого методу забору матеріалу.
Вважають, що інтерференція лікарських засобів буде найменш вираженою за найнижчої їх
концентрації в організмі.
Незалежно від того чи відбувається обмеження впливу ліків, цей фактор треба взяти до
уваги під час інтерпретації результату, а саме непередбачуваного результату.
Аналітична (лабораторна) помилка. Ця помилка пов’язана з ходом дослідження
біологічного матеріалу в лабораторії. Систематична помилка (точності) відтворює різницю
між величиною отриманою і дійсною. Джерелом систематичної помилки виступають
властивості методу або способи його реалізації, які є причиною того, що визначений показник
не відповідає дійсній величині, тобто, вона зумовлена особливостями методу або
лабораторією (дослідником).
Прикладом систематичної помилки методу може бути визначення концентрації глюкози за
методом Хагедорна-Єнсена, що ґрунтується на відновних властивостях глюкози. Інші наявні
в крові речовини з відновними властивостями також беруть участь у реакції. Тому результат
визначення рівня глюкози цим методом завищений.
Систематична помилка в лабораторії полягає в тому, що в процесі дослідження виявляють
неточність, яка постійно повторюється. Вона може стосуватися кожного етапу процесу
(продукування ідентифікаторів, приготування та визначення стандарту) або може бути
пов’язана з лабораторним устаткуванням.
Випадкова помилка (повторюваності) забезпечується різницею між результатами
вимірювання одного й того ж самого зразка на тому самому лабораторному устаткуванні й
тим самим методом, спричиненою змінами умов під час виконання вимірів. Джерело
випадкової помилки пов’язане зі взаємодією багатьох непередбачуваних факторів і тих
випадків, які змінюють умови визначення. Саме ця зміна зумовлює різницю результатів
кількох визначень одного й того ж самого зразка в тому самому матеріалі.
 Мірою випадкової помилки є акуратність (точність). Найчастіше її відхилення приймають
за стандарт або визначають у відсотках як коефіцієнт зміни. Під час аналітичного процесу,
який охоплює багато дій і методів та значну кількість визначень, може порушитися перебіг
одного з етапів процесу або однієї з дій. Це формує помилку, що називається тривіальною.
Частота помилок важлива під час обчислення показника. Вважається, що одна помилка на
2000 значень становить абсолютний мінімум.
Помилка інтерпретації результату. Використання поодинокого результату лабораторного
аналізу в діагностичному процесі або моніторинг під час терапії можуть бути джерелом
численних і зумовлених різними факторами помилок.
Помилка І типу: на основі результату дослідження роблять висновки про наявність
патології, у здорової людини.
Помилка II типу: на основі результату дослідження дійсно хворого вважають здоровим.
Щоб уникнути таких помилок або зменшити їх кількість, треба пам’ятати, що є фізіологічні
коливання клініко-біохімічних показників (інколи вони є значущими), які інтерферують із
можливістю клінічної інтерпретації отриманого результату. Такі зміни можуть бути
циклічними – годинними, денними, сезонними. Це викликає необхідність проведення
додаткових досліджень. Крім того, слід враховувати, що значення клініко-біохімічних
показників можуть коливатися за рахунок змін внутрішнього середовища організму, зокрема
при вживанні лікарських речовин.
Кожний етап процесу від моменту початку дослідження до моменту отримання і
використання результату може бути джерелом помилки. Встановлення причин помилок
допомагає обмежувати їх до мінімуму. Одночасно врахування помилок є умовою правильної
інтерпретації результату і, таким чином, правильного використання отриманої інформації з
метою виявлення, профілактики і лікування захворювань.