1.

ВСТУП ДО БІОХІМІЇ

Біохімія походить від грецького слова bios, що у перекладі є життя, тобто

це хімія життя, або кажучи більш строго – наука про хімічні основи процесів
життєдіяльності.
Біологічна хімія, або біохімія, - це наука, яка вивчає хімічний склад,
структуру, перетворення речовин і енергії, що відбуваються в організмі.
Особливість біохімії відображено в її назві, котра вказує на хімічну сутність
цієї науки і одночасно на вагомість для неї біологічних функцій, які
ґрунтуються на хімічних процесах.
Предметом біохімії є:
• Вивчення хімічного складу живих організмів.
• Вивчення реакцій обміну речовин та законів, за якими вони
здійснюються.
• Вивчення взаємозв’язку між будовою речовин, їх перетворенням та
функціонуванням органів, тканин, до яких вони належать.
Відкриття хімічної основи життя було одним з найбільших відкриттів
біології XІX століття, що одержало в XX столітті чимало підтверджень. У
природі немає ніякої життєвої сили, як немає й істотного розходження між
матеріалом, з якого побудовані живі і неживі системи. Живий організм більше
всього схожий на великий хімічний завод, у якому здійснюється безліч
хімічних реакцій.

1.1. Історія розвитку біохімії

Біохімія – порівняно молода наука, яка виникла на межі XVIII і XIX

століть, однак її коріння сягають глибокої давнини. Природне прагнення людей
зрозуміти причини хвороб і знайти проти них ліки викликало зацікавленість
тими процесами, які відбуваються в живих організмах. Питання, що
розглядаються нині біохімією вивчались органічною хімією та фізіологією.
Виділяють чотири періоди в розвитку біохімії.
І період – від стародавніх часів до епохи Відродження (ХV ст.). Це період
практичного використання біохімічних процесів при виготовленні хліба, пива,
вина, без розуміння їх сутності. У середні віки починається застосування
хімічних методів до вивчення рослин, тварин та людини. У цьому напрямку
багато було зроблено у VIII – X ст., особливо арабами, що активно розвивали
алхімію. Особливо велике значення мали роботи великого філософа,
дослідника, лікаря Абу Алі Ібн-Сіни (лат. Авіценни).
ІІ період– ХV– 50-ті роки ХІХ ст. На основі розвитку експериментальної
хімії починається вивчення хімічного складу організмів та перетворень
речовин.
Великий внесок в цей період зробили роботи М.В. Ломоносова, який
вважається засновником російської науки. Він відкрив закон збереження
7
речовини та енергії, встановив значення хімії для медицини, описав жири,
ефірні масла, смоли.
Французький вчений Лавуазьє кількісно дослідив та пояснив процеси
горіння і дихання. Російський вчений О.М. Бутлеров створив теорію будови
органічних речовин, отримав цукри. Німецький вчений Ф. Вєлер – синтезував
сечовину. У 50-ті роки ХІХ ст. французький вчений Бернар довів, що глікоген у
живому організмі перетворюється у глюкозу. Француз Луї Пастер створив
теорію бродіння і дихання. Росіянин К.С. Кірхгоф відкрив, що у пророслому
зерні міститься речовина, яка викликає оцукрювання крохмалю. Це був перший
описаний наукою фермент, який згодом отримав назву амілаза.
ІІІ період– 50-ті роки ХІХ ст. – 50-ті роки ХХ ст. Характеризується
виділенням та розвитком біохімії як самостійної наукової дисципліни. Зростає
прикладне значення біохімії.
До цього періоду належать роботи українського біохіміка Олександра
Яковича Данилевського, який займався вивченням будови білка, зворотності дії
ферментів, методами розділення ферментів, питаннями харчування. Ще у
1886 р. Експериментально дослідив можливість синтезу білковоподібних
речовин із пептинів за участю ферментів, довів наявність у клітинах агентів,
стимулюючих дію ферментів, а згодом (у 1901) й навів докази вмісту в
тканинах так званих антиферментів – антипепсину і антитрипсину. Вивчав
білки м'язової та мозкової тканин, на підставі досліджень запропонував
оригінальну теорію будови білкової молекули, «теорію елементарних рядів».
Іван Петрович Павлов дослідив склад соків травлення і процесів
ферментативного перетворення поживних речовин. Іван Петрович у своїх
«Лекціях по фізіології» висловив думку, що ферменти – це речовини білкової
природи.
Микола Іванович Лунін встановив, що нормальний ріст мишей
відбувається тоді, коли тварини отримують з їжею не лише білки, жири,
вуглеводи та мінеральні солі, але і незначні кількості якихось інших речовин
органічної природи, які згодом отримали назву вітаміни.
Професор М.В. Ненцький влаштував першу біохімічну лабораторію в
Росії, досліджував процеси розкладу білків, будову хлорофілу та гему (довів
схожість їх будови).
Основи біохімії в Україні заклав Володимир Іванович Вернадський у
1920-х роках. Перший підручник біохімії, виданий у Росії, «Курс фізіологічної
хімії» (1847 рік) опублікований професором Харківського університету А.
Ходнєвим. Для розвитку біохімії наприкінці 19 і у 20 столітті велике значення
внесли українські вчені, такі як Сергій Виноградський, який відкривши
хемосинтез довів, що карбон для побудови речовин клітини може бути
одержаний тільки фіксацією вуглекислого газу.
Володимир Іванович Палладін, ботанік і біохімік, академік
Петербурзької академії наук працював над проблемами хімізму дихання
рослин. Один з творців теорії дихання рослин як сукупності ферментативних
процесів, які здійснюються системою оксидаз і дегідрогеназ.
8
 У 1921 р. О.М. Бах організував у Москві науково-дослідний біохімічний
інститут. У 1935 році заснував Інститут біохімії АН СРСР і був його
директором до 1946 р., В.І. Палладін у 1925 році у Харкові заснував
український науково-дослідний біохімічний інститут. Олексій Бах розробив
теорію повільного окиснення у тваринних і рослинних організмах (1897).
Олексій Миколайович Бах по праву вважається засновником широко відомої
школи біохімії. Його основні наукові роботи присвячені вивченню хімізму
асиміляції вуглецю зеленими рослинами, проблемам окиснювальних процесів в
живій клітині, вченню про ферменти. Вчений пояснив хімізм процесу
асиміляції вуглекислого газу хлорофільними рослинами з утворенням цукру
тим, що в основі цього процесу лежить реакція, яка відбувається за рахунок
елементів води. О. Бах прийшов до висновку, що пероксиди грають винятково
важливу роль і у процесі дихання, на основі чого він створив перекисну теорію.
Е. Фішер створив теорію поліпептидної будови білків; фізіолог К.А.
Тімірязєв заклав основи теорії фотосинтезу. На початку ХХ ст. Ф. Кнооп
дослідив процес β-окиснення жирних кислот. 1937 рік – відкриття англійським
вченим Гансом Кребсом циклу трикарбонових кислот.
Починається диференціація біохімії на окремі галузі: вітамінологія,
ензимологія, біохімія гормонів тощо.
ІV період– від 50-х років ХХ ст. до теперішнього часу. Вчені Дж. Уотсон
та Ф. Крік у 1953 році створили модель просторової конфігурації молекули
ДНК у вигляді подвійної спіралі. Період характеризується активним
дослідженням будови, структури, ролі ДНК та РНК, механізмів збереження та
передачі спадкової інформації, встановлення основних положень і механізму
трансформації енергії в біологічних системах. Розвиваються космічна біохімія,
біофізика, активно впроваджуються досягнення біохімічної науки у
виробництво.
Середина ХХ століття виявилася переломним етапом в історії біохімії.
Розвиток молекулярного рівня досліджень спричинив кардинальні зміни не
тільки структури біохімії, але і всієї біології – її методів, теоретичних підходів,
форм практичного використання, класифікації розділів біології тощо.
Характерною рисою біохімії цього періоду став перехід до широкого вивчення
структури і властивостей окремих представників білків і нуклеїнових кислот,
до з’ясування функції кожного індивідуального білка і нуклеїнової кислоти в
живій клітині. Цьому сприяв стрімкий розвиток методів розподілу речовин і
вивчення їхньої структури, а також специфічних для біохімії методів виділення
і дослідження надмолекулярних структур.
Більшість хімічних компонентів живих організмів – це органічні сполуки,
тобто сполуки Карбону, в яких атоми Карбону ковалентно зв’язані між собою,
а також з атомами Гідрогену, Оксигену та Нітрогену. Однак все розмаїття
органічних молекул в живих організмах зводиться до досить простої схеми. Всі
макромолекули в клітині складаються з простих і невеликих молекул декількох
типів, які використовуються в якості будівельних блоків, які зв’язуються в

9
довгі ланцюги, що містять від 50 до багатьох тисяч ланок (ДНК побудована з
дезоксирибонуклеотидів, білки – з амінокислот).
Біологічна хімія вивчає не тільки органічні, але й мінеральні сполуки, що
містяться в організмах, а також з’ясовує їх роль у біологічних процесах.
Отже, біохімія своїм становленням зобов’язана низці суміжних наук і
зберігає з ними тісний взаємозв’язок у вивченні живої природи. Разом з тим,
біохімія є самостійною наукою, задачі якої – дослідження:
 взаємозв’язку будови речовин і їх функцій,
 перетворень хімічних сполук у живому організмі,
 способу перетворення енергії в живих системах,
 механізмів регуляції хімічних перетворень і фізико-хімічних
процесів у клітинах, тканинах і органах,
 молекулярних механізмів перенесення генетичної інформації у
живих організмах тощо.
А також розробити методи та засоби цілеспрямованого впливу на
організми з метою поліпшення стану здоров′я людини, підвищення
продуктивності тварин.
Історію біохімії прийнято відраховувати з кінця XVIII ст., коли вперше з
організму виділили в чистому вигляді сечовину, лимонну, яблучну, молочну
кислоти. На наступних етапах розвитку науки продовжувалася подальша
диференціація біохімії: в ній виділилась статична біохімія, яка вивчає хімічний
склад організмів, динамічна біохімія, що досліджує метаболічні процеси, і
функціональна біохімія, яка вивчає зв’язок хімічних процесів з фізіологічними
функціями.
Перша частина зазвичай іменується біоорганічною хімією, друга і третя
частини є власне біохімією.
Об’єкти досліджень біохімії – усі живі істоти від мікроорганізмів до людини.
Відповідно до цього розрізняють біохімію:
• рослин;
• тварин;
• біохімію мікроорганізмів;
• біохімію людини (медична біохімія).
За напрямком досліджень виділяють технічну біохімію, яка розробляє
біохімічні основи різних галузей промисловості (хлібопекарної, пивоварної,
виноробної, олійної, молоко- та м’ясопереробної тощо); медичну – вивчає
обмін речовин і енергії в організмі людини і тварини; еволюційну –
аналізується хімічний склад і перетворення речовин живих організмів в
еволюційному плані.
В залежності від рівня біохімічних досліджень біохімія поділяється на:
• молекулярну
• квантову
• біоорганічну
• біонеорганічну
• біохімічну генетику
10
 • радіаційну та космічну біохімію
• ензимологію (вивчає ферменти)
Таким чином, біохімія в цілому вивчає хімічні і фізико-хімічні процеси,
результатом яких є розвиток і функціонування живих систем усіх рівнів
організації. Сучасна біохімія – галузь знань, розділи якої тісно пов’язані між
собою і не завжди можуть бути чітко розмежовані. Біохімія – базова дисципліна
в системі підготовки біотехнологів.

1.2. Хімічний склад клітини живих організмів

Жива клітина складається із певного набору елементів (понад 70), але на

шість з них (С, Н, N, О, Р, S) припадає близько 99 % її загальної ваги. За
кількісним вмістом в організмі хімічні елементи можна розділити на чотири
групи. Перша група – макробіогенні (головні) елементи: Оксиген, Карбон,
Нітроген, Гідроген; їх частка в організмі – 1 % і вище. Друга група –
олігобіогенні елементи, яких від 0,1 до 1 %. До них належать кальцій, фосфор,
калій, натрій, хлор, сірка, магній, залізо. Третя група – мікробіогенні елементи,
вміст яких менший за 0,01 %. До них належать цинк, марганець, кобальт, мідь,
бром, йод, молібден тощо. Четверта група – ультрамікробіогенні елементи,
концентрація в організмі елементів цієї групи не перевищує
0,1⋅10-5 % (літій, селен, ванадій, хром тощо).
Життя на Землі зародилося у водному середовищі. Незважаючи на
простоту хімічного складу і будови, вода має унікальні фізико-хімічні
властивості та біологічні функції. Всі біохімічні процеси в організмі
відбуваються у водному середовищі.
Відносно води молекули або їх частини поділяють на гідрофільні
(водорозчинні) та гідрофобні (нерозчинні у воді).
Деякі молекули містять як гідрофільні, так і гідрофобні групи. Такі
сполуки називаються амфіфільними (від грец. атрhу – двоякий).
Фізико-хімічні властивості води визначають її функції:
• вода – гарний полярний розчинник;
• вода виконує функцію регулятора теплового балансу організму;
• вода сприяє зберіганню внутрішньо-клітинного тиску і форми клітини
(тургору);
• у деяких процесах вода бере участь і як реагент.
Вміст води в організмі залежить від віку; чим молодша людина, тим
більший вміст води. У новонародженого вміст води – 75 % від маси тіла, у
дітей від 1 до 10 років – 60-65 %, у людей, старших від 50 років, – 50-55 %. У
середині клітини міститься 2/ 3 загальної кількості води, 1/ 3 – позаклітинна вода.
Неорганічні (мінеральні) речовини містяться в клітинах у іонізованому
вигляді. Основними катіонами є: К+, Са2+, Мg2+, Zn2+, Fе2+. Серед аніонів
найпоширеніші: РО 3 2-, Сl-, SО 4 2-, НСО 3 -.

11
 Іони натрію є основними катіонами позаклітинного середовища, а іонів
калію більше в клітині. З аніонів поза клітиною найбільше хлору, а в середині
клітини – РО 3 2-.
Для дотримання закону електронейтральності в організмі не вистачає
деякої кількості неорганічних аніонів. Нестача від’ємних зарядів компенсується
аніонами органічних кислот та білків.
Біологічні функції катіонів:
• Транспортна – беруть участь у перенесенні електронів і молекул
простих речовин.
• Структуроутворююча – зумовлена комплексоутворювальними
властивостями металів, катіони яких беруть участь в утворенні функціонально
активних структур макромолекул і надмолекулярних комплексів.
• Регуляторна – є регуляторами (активаторами або інгібіторами)
активності ферментів.
• Осмотична – регулюють осмотичний і гідроосмотичний тиск.
• Біоелектрична – пов’язана з виникненням різниці потенціалів на
клітинних мембранах.
Біологічні функції аніонів:
• Енергетична – беруть участь в утворенні головного носія енергії в
організмі – АТФ з АДФ і неорганічних фосфатних аніонів.
• Опорна – аніони фосфору і катіони кальцію входять до складу
гідроксилапатиту і фосфату кальцію кісток, що зумовлює їхню міцність.
• Синтетична – використовуються для синтезу біологічно активних
сполук.
Певні прості комбінації атомів, такі як –СН3 , –ОН, –СООН, –NН2 ,
неодноразово повторюються у біологічних молекулах. Кожна така група має
певні хімічні та фізичні властивості, які впливають на поведінку інших молекул
з такими самими або іншими групами.
Крім води, до складу клітини входять так звані «малі органічні
молекули», які є сполуками карбону з молекулярною масою від 100 до 1000 в.о.
і містять до 30 атомів Карбону. Ці молекули звичайно перебувають у вільному
стані в цитоплазматичному розчині клітини і утворюють основу проміжних
продуктів, з яких надалі утворюються більші молекули, так звані «макромоле-
кули». Вони також є проміжними продуктами в хімічних реакціях, що перево-
дять отриману з їжі енергію в придатну для використання форму.
Малі органічні молекули, що містяться в клітинах, поділяються на чотири
групи: прості цукри (або сахариди), жирні кислоти, амінокислоти і нуклеотиди.
Цукри є найважливішим джерелом енергії для клітин і накопичують її,
утворюючи резервні полісахариди. Жирні кислоти, як і цукри, мають важливе
значення для накопичення енергії, але найголовніша їхня функція – це
утворення клітинних мембран. Полімери, що побудовані з амінокислот,
представлені надзвичайно різноманітними і багатофункціональними
12
молекулами білків. Нуклеотиди – беруть участь у внутрішньоклітинному
передаванні сигналів і відіграють центральну роль у перенесенні енергії, проте
їхнє унікальне значення полягає в тому, що вони є основою інформаційних
молекул РНК і ДНК і відповідають за перенесення генетичної інформації про
синтез білків організму.

Завдання для самоперевірки та самоконтролю

1. Що вивчає біологічна хімія, як наука?

2. Основні етапи розвитку біохімії.
3. Які розділи біохімії Вам відомі?
4. Який хімічний склад клітин живих організмів?
5. Які біологічні функції катіонів?
6. Які біологічні функції аніонів?

13