ВСТУП

Первісні етапи історії біохімії збігаються з історією органічної хімії. До середини XIX ст.
органічною хімією називали науку, що вивчала речовини, що входять до складу тваринних і
рослинних організмів, тобто речовини живого ("органічного") світу. Пізніше, у зв'язку з
розвитком синтетичної хімії сполук карбону, зміст терміну «органічна хімія» змінився — так
тепер називають хімію сполук карбону, а науку, що вивчає хімічний склад живих організмів і
хімічні процеси, що протікають у них, стали називати фізіологічною, а потім біологічною
хімією! Біологічна хімія вивчає не тільки органічні, але і неорганічні (мінеральні) сполуки, що
містяться в організмах. Зрозуміло, і після цієї диференціації органічної і біологічної хімії їхній
розвиток відбувається в тісній взаємодії, поєднуваній безліччю загальних методів і загальних
задач.
Історію біохімії (і органічної хімії) прийнято відраховувати з кінця XVIII ст., коли вперше
були виділені з організмів у чистому виді деякі сполуки — сечовина, лимонна кислота, яблучна
кислота й ін. У той час ще не було представлень про будову цих речовин. Тривалий період
розвитку біохімії — аж до середини XX ст. — заповнений відкриттям нових речовин у живій
природі, дослідженням їхньої структури і хімічних перетворень в організмах. Найважливішими
досягненнями цього періоду є встановлення загального плану будови головних біополімерів —
білків і нуклеїнових кислот та основних шляхів хімічних перетворень речовин в організмах
(метаболізм). У цей же період відбулася подальша диференціація біохімії: у ній стали виділяти
статичну біохімію, що вивчає хімічний склад організмів; динамічну біохімію, що вивчає
метаболізм; функціональну біохімію, що вивчає зв'язок хімічних процесів з фізіологічними
(біологічними) функціями.
Середина минулого століття є переломним етапом в історії біохімії. Розвиток
молекулярного рівня досліджень за останні 30—40 років призвів до перебудови структури не
тільки біохімії, але і всієї біології — її методів, емпіричної основи, теоретичних елементів,
форм практичного використання, класифікації розділів біології.
Характерною ознакою біохімії цього періоду є перехід до широкого вивчення структури і
властивостей індивідуальних представників білків і нуклеїнових кислот, до з'ясування функції
кожного індивідуального білка і нуклеїнової кислоти в живій клітині. Передумовою для цього
послужив стрімкий розвиток методів поділу речовин і вивчення їхньої структури, а також
специфічних для біохімії методів виділення і дослідження надмолекулярних структур —
клітинних органел. Якщо в попередній період функціональна біохімія тільки зароджувалася, то
тепер вона стає ведучим напрямком у біохімії. Як і раніше зберігаються і підсилюються зв'язки
з органічною хімією, але одночасно різко зростає значення зв'язків біохімії з іншими

3
біологічними науками — цитологією, фізіологією, генетикою. Найбільш яскравим вираженням
цього є розкриття молекулярних механізмів таких фундаментальних властивостей життя, як
спадковість і мінливість.
У 50—60-х роках минулого століття, коли була встановлена структура ДНК, що дозволила
пояснити механізм реплікації генів, виникла нова назва для позначення цього напрямку
досліджень — молекулярна біологія. Спочатку молекулярною біологією називали область
біохімії, що вивчає молекулярні основи загальнобіологічних явищ — спадковості, мінливості,
біологічної еволюції. Однак дуже швидко значення терміну змінилося і його стали
застосовувати в більш широкому змісті, аж до того, що деякі біохіміки вважають терміни
"молекулярна біологія" і "біохімія" синонімами.
До середини XX ст. у біохімії переважало дослідження хімічних перетворень речовин в
організмі, що супроводжуються зміною ковалентної структури сполук (метаболізм). Однак
згодом з'ясувалося, що не менше значення в обміні речовин і функціонуванні організму мають
фізико-хімічні процеси, не пов'язані зі зміною ковалентної структури сполук. Область біохімії,
що вивчає фізико-хімічні і молекулярно-фізичні основи життєдіяльності, називають «фізико-
хімічною біологією».
Тут названі основні напрямки біохімії, що мають загальнобіологічне значення. Крім того,
у залежності від конкретних об'єктів і завдань дослідження виділяють і інші розділи біохімії,
наприклад біохімія вірусів, біохімія рослин, біохімія тварин.
До середини XX ст. теоретичну основу медицини складали головним чином морфологічні
і фізіологічні дисципліни. Тепер до них додалася і біохімія, точніше медична біохімія (біохімія
людини). Вона містить у собі всі загальнобіохімічні напрямки, але в тій їхній частині, що має
відношення до здоров'я і хвороб людини. Отже, медична біохімія вивчає молекулярні основи
розвитку і функціонування здорового людського організму, молекулярні механізми хвороб,
біохімічні методи діагностики і лікування (клінічна біохімія), біохімічну екологію людини.
Таким чином, біохімія в цілому вивчає хімічні і фізико-хімічні процеси, результатом яких
є розвиток та функціонування живих систем усіх рівнів організації. Як бачимо, сучасна біохімія
являє собою розгалужену галузь знань, розділи якої тісно пов'язані один з одним і не можуть
бути чітко розмежовані.
Зміст цього підручника в значній частині близький до того, що називають
функціональною біохімією і медичною біохімією.

4
 ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ БІОХІМІЇ

Біологічна хімія - наука, що вивчає склад і структуру хімічних речовин живої матерії та
їх перетворення, які лежать в основі життєдіяльності. В.І. Вернадський, перший президент АН
України, вважав, що біохімія — це наука про структуру і поведінку живої речовини. Під живою
речовиною він розумів сукупність усіх живих організмів, здатних захоплювати з
навколишнього середовища певні хімічні елементи і складні речовини, видозмінювати їх і
виділяти кінцеві продукти перетворення в навколишнє середовище.
Біохімія вивчає хімічні та фізико-хімічні прояви життя. Це означає, що такі риси живого
організму, як рух, розмноження, обмін речовин та інші явища життя, значною мірою можна
пояснити на основі понять хімії та фізичної хімії.
Найбільш загальною рисою живого організму є його зв’язок із навколишнім середовищем,
поза цим зв’язком життя не існує. Інакше кажучи, живі організми належать до відкритих
термодинамічних систем і підпорядковуються основним їх законам.
Організм одержує з навколишнього середовища потрібні йому речовини і, перетворюючи
їх, використовує утворені компоненти для побудови тканин власного тіла. З продуктами
харчування надходить енергія, що кумульована в хімічних зв’язках і використовується для всіх
потреб організму. Кінцеві продукти обміну виводяться органами виділення.
У процесі еволюції в живих системах виробились спеціальні біологічні каталізатори -
ферменти, які здійснюють перетворення всіх хімічних речовин, що забезпечує життєдіяльність
організму. Кількість ферментів та їх дія регулюються на генетичному рівні й зумовлюються
практичними потребами організму.
Кожна біохімічна реакція в процесі життєдіяльності перебуває під контролем певного
гена. Зміна гена (мутація) супроводжується зміною або нестачею відповідного ферменту і
порушенням певних метаболічних реакцій. Носієм генетичної інформації є ДНК, в окремих
ділянках якої записана за допомогою нуклеотидів інформація про структуру ферментів та
інших білків.
Живі організми характеризуються вищим ступенем упорядкованості й унікальною
структурною організацією, яка забезпечує його ознаки та різноманітні біологічні функції. У цій
структурно-функціональній єдності організмів важливу роль відіграють білки.
Жива природа характеризується рядом властивостей, які відрізняють її від неживої, майже
всі ці властивості пов'язані з білками. Життя немислиме без обміну речовин, тобто без процесів
анаболізму й катаболізму, в основі яких лежить діяльність каталітично активних білків-
ферментів. Без білків, зокрема ферментів, ДНК не може самовідтворюватися, тобто втрачає
здатність передавати генетичну інформацію.

5
 З участю ферментативного каталізу проходить реалізація таких життєвих процесів, як
передача спадкової інформації, біоенергетика, синтез, розпад біомолекул тощо. Живі організми
мають здатність зберігати постійність гомеостазу за допомогою механізмів саморегуляції, в
координації яких важлива роль належить гормонам. У людей і тварин гормональна регуляція
обміну речовин тісно пов'язана з діяльністю нервової системи.
Для протікання всіх біохімічних процесів необхідна енергія, яка утворюється в процесі
біологічного окиснення, є спряжена з окисним фосфорилуванням. В анаеробних умовах
організм забезпечується енергією за рахунок процесів гліколізу. Зворотнім процесом до
гліколізу є глюконеогенез - синтез глюкози з невуглеводних продуктів. Регуляція рівня глюкози
в крові здійснюється нервовою системою за участю ендокринних залоз.
Біохімія тісно пов’язана з фізіологією, від якої вона відокремилася і стала самостійною
наукою. Власне, ці дві науки доповнюють одна одну: фізіологія вивчає функції здорового
організму, а біохімія, спираючись на свої специфічні методи, відкриває ті хімічні компоненти та
процеси, що лежать в основі цих функцій.
Для медицини біохімія стала базовою фундаментальною дисципліною, що на
молекулярному рівні пояснює біологічні процеси в нормі й при захворюваннях. Біохімічні
процеси лежать в основі сучасної діагностики, лікування хворих та прогнозу перебігу
захворювання. Завдяки біохімії було розкрито причини і механізми таких захворювань, як
цукровий і нецукровий діабети, серпоподібна клітинна анемія, глікогенози, колагенози тощо.
Біохімія не тільки допомагає зрозуміти молекулярні основи і механізми фізіологічних та
патологічних процесів, але і сприяє формуванню клінічного мислення, виробленню наукового
світогляду, демонструючи на конкретних прикладах, що в основі біологічних процесів
здорового і хворого організмів лежать зміни молекулярних структур або хімічних чи
енергетичних перетворень.
Низка речовин, що беруть участь у біохімічних процесах та синтезуються в організмі,
застосовують у медицині в якості фармпрепаратів.
У медицині широко використовують препарати білкової та пептидної природи (ферменти,
гормони, вакцини, сироватки, білкові препарати крові, тканин та інші); гідролізати тканинних
білків; суміші індивідуальних амінокислот для парентерального харчування (амікін,
амінокровін, гідролізат казеїну, поліамін, фібриносол, церебролізин тощо); амінокислоти
(цистеїн, гістидин, глутамінова кислота, метіонін тощо); похідні амінокислот (ацетилцистеїн,
цистамін тощо); продукти обміну амінокислот: γ-аміномасляну кислоту (аміналон, гамалон),
серотонін, адреналін, норадреналін, дофамін тощо.
Біохімія широко використовує хімічні та фізичні, фізико-хімічні та біологічні методи
дослідження проте має і свої, наприклад, ферментативні, які в свою чергу широко

6
використовують в інших галузях науки, в промисловості і аграрному секторах економіки,
медицині та фармації.
В організмі людини, як і в живій природі взагалі, не існує окремого обміну білків, жирів,
вуглеводів і нуклеїнових кислот. Ці перетворення об’єднані в єдиний процес метаболізму, що
підлягає закономірностям взаємозалежності та взаємозумовленості. Швидкість розпаду одних
речовин і біосинтез інших, перш за все, визначається фізіологічним станом і потребами
організму в енергії та метаболітах. Будь-які порушення цього динамічного статусу організму
супроводжуються розвитком патології, важкість і тривалість якої визначається ступенем
пошкодження структури і функцій клітин.
Об’єктом біохімії стало широке коло питань, що стосуються різних проявів життя. Тому
розрізняють біохімію людини, тварин, рослин, вірусів, мікроорганізмів, технічну, радіаційну
тощо. У сучасній біохімії виділяють три розділи (етапи):
1. Статична біохімія.
2. Динамічна біохімія.
3. Функціональна біохімія.
Статична біохімія вивчає склад і хімічну структуру тканин та органів. Це найнижчий
ступінь пізнання живого на молекулярному рівні. Біохімія приділяє основну увагу значенню
певних біомолекул в утворенні клітинних та тканинних структур, реалізації фізіологічних
функцій організму.
Динамічна біохімія вивчає хімічні реакції, що складають в сукупності обмін речовин, або
метаболізм живих організмів. Своїм завданням динамічна біохімія має вивчення перебігу та
механізмів реакцій обміну вуглеводів, білків, ліпідів, нуклеїнових кислот.
Функціональна біохімія на підставі даних статичної і динамічної біохімії вивчає
біохімічні процеси, які лежать в основі функціональної діяльності різних органів і систем.
Функціональна біохімія, зокрема, вивчає: біохімічні основи травлення речовин у травному
тракті; біохімічні механізми м’язового скорочення; генерацію та проведення нервового
імпульсу; дихальну функцію крові; регуляцію кислотно-основного стану в організмі;
детоксикаційну функцію печінки; видільну функцію нирок; захисну функцію імунної системи
тощо.
На ранніх стадіях розвитку біохімії вивчали тільки хімічний склад тканин і органів.
Перетворення речовин та зміни їх залежно від функцій організму (сон, травлення, м’язове
скорочення, збудження тощо) досліджували на наступних етапах.
Впродовж останніх років інтенсивно вивчають зміни біохімічних компонентів і процесів
за умов різних патологічних станів та розробляють способи ліквідації цих порушень за
допомогою різних чинників. Ці питання розробляє біохімія людини, або медична біохімія, яка

7
вивчає закономірності обміну речовин та їх порушення в умовах як нормального
функціонування людського організму, так і виникнення патологічних процесів. Біохімічні
підходи все ширше використовують для розкриття сутності різних видів патології.
З метою вивчення біохімічних механізмів виникнення різних патологічних станів та
захворювань у медичній біохімії широко використовується метод моделювання певних
патологічних процесів на експериментальних тваринах.
Підрозділом медичної біохімії є клінічна біохімія, що вивчає біохімічні процеси, які
відбуваються в організмі хворої людини, при певних захворюваннях, дослідження яких може
бути використаним у діагностиці ураження певних органів, тканин, клітинних структур.
У галузі біохімії основними предметами досліджень на найближчу та віддалену
перспективу є: біосинтез білка та його регуляція; біологічні мембрани та біоенергетика,
диференціація клітин вищих організмів (еукаріотів); організація і механізм функціонування
геному; процеси „розпізнавання” на молекулярному рівні; молекулярні основи захворювань
людини, їх профілактика та лікування; молекулярні основи пухлинного росту та імунітету;
теорія ферментативного каталізу; регуляція дії ферментів; молекулярні механізми пам’яті;
обґрунтування молекулярних основ соматичних та спадкових захворювань людини та розробка
способів їх лікування; розробка нових способів і засобів, основаних на принципах генної
інженерії, для попередження серцево-судинних, злоякісних, алергічних та імунних
захворювань, зокрема СНІДу; на основі сучасних біохімічних технологій розробити методи
виготовлення лікарських речовин і препаратів, а також харчових продуктів із нетрадиційної
сировини (рослинної, тваринної, мікробної), на основі комплексного дослідження біологічних
рідин та біоптатів покращити діагностику захворювань на ранніх стадіях, а також оцінку
ефективності та прогнозу захворювань.
Основне значення біологічної хімії зводиться до того, щоб розв’язувати на молекулярному
рівні фундаментальні, загально-біологічні завдання, що включають проблеми
взаємовідношення людини і екосистеми, яку необхідно не тільки зрозуміти, але й навчитися
раціонально нею користуватися.
На сьогодні діють кафедри біохімії при університетах, медичних, педагогічних і
сільськогосподарських академіях та інститутах, у біохімічних лабораторіях та спеціалізованих
закладах, де опрацьовують сучасні біотехнології. Видаються біохімічні журнали, працюють
біохімічні товариства та об'єднання, зокрема Міжнародна біохімічна асоціація, Європейське
біохімічне об'єднання, які керують розвитком біохімії в країнах, організовують конференції,
конгреси тощо.

8
 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ БІОХІМІЇ
Біохімія, як наука, сформувалась на межі ХІХ-ХХ століття. Термін „біохімія” має у своїй
основі два грецькі слова: біос і хем. „Біос” означає життя, слово „хем” бере свій початок від
назви провінції в гирлі Нілу, що біля Александрії в Єгипті. Тут на врожайних землях здавна
оселялися люди і розвивали різні види діяльності. У них було розвинуто виробництво хліба,
вина, оцту, дублення шкіри, виготовлення барвників, тобто вони користувалися біохімічними
технологіями.
Араби, завоювавши в першому тисячолітті Єгипет, не знищили науки, що розвивалася
тут, а, навпаки, доповнили та видозмінили їх іншими напрямками. Саме завдяки арабському
префіксу „ал” з’явилися такі слова, як алхімія, алгебра, алгоритм тощо. Алхіміки прагнули
перетворити прості метали на золото і срібло за допомогою фантастичного „філософського
каменя”. Ідеї алхімії зародилися у Китаї, Єгипті, Індії. Вони були дуже поширені в Західній
Європі в ХП-ХV ст. Найвидатнішими алхіміками були Р. Бекон, Ф.А.Парацельс (XVI ст.),
Йоган Фрідріх Гельвеціус (XVII ст.).
Алхіміки нагромадили великий експериментальний матеріал, відкрили ряд хімічних
елементів, описали хімічні властивості та реакції, що перебігають із цими елементами, багато
працювали з біологічними рідинами. Так, у 1600 р. один з алхіміків, досліджуючи сечу
(кип’ятив її з метою одержання золота), помітив, що осад сечі в темряві світиться. Так було
відкрито фосфор - елемент життя і мислення, який потрібний усім живим істотам.
Алхімік і лікар Ф.А. Парацельс (XVI ст.) вперше заклав основи ятрохімії (медичної
хімії). Назва науки походить від грецького слова „ятрос”, що означає лікар. Він вважав, що
хімія повинна служити здоров’ю. Ф.А. Парацельс вперше почав лікувати мінеральними водами,
запропонував компреси, препарати ртуті й сірки для лікування венеричних захворювань, які в
середні віки були дуже поширеними.
Інший ятрохімік XVII ст. Ян Батіст Ван-Гельмонт вперше висунув думку, що в „соках”
живого тіла є особливі речовини - „ферменти”, які беруть участь у різних хімічних
перетвореннях.
У Київській Русі внучка Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна випустила
трактат „Мазі” - своєрідну енциклопедію лікарських знань про хімічні речовини, лікарські
трави та процедури для лікування хворих.
Значний поступ у розвитку природничих наук, зокрема біохімії, спостерігали в XVIII ст.
Цьому сприяли такі дослідники: Дж. Прістлі відкрив кисень, довів, що він поглинається
тваринами і виділяється рослинами; К.В. Шеєлe вивчав хімічний склад рослинних і тваринних
тканин, виділив молочну, винну, яблучну, лимонну і сечову кислоти, гліцерин і білок казеїн;
Інген-Хуз довів, що для виділення кисню зеленими рослинами необхідне світло (початок

9
вивчення фотосинтезу); А. Лавуазьє довів, що тваринам необхідний кисень, а дихання - це
окиснення, відкрив І принцип термодинаміки та вперше виміряв поглинання кисню в організмі
людини.
Заслуговують уваги досліди італійського вченого Л. Спалланцані, який досліджував
вплив шлункового соку на травлення м’яса у хижих птахів і показав, що травлення їжі в шлунку
являє собою хімічний процес; Ю. Лібіх вивчав методи кількісного хімічного аналізу і
застосував їх для дослідження біологічних об’єктів; К. Бернар, виділивши з печінки глікоген,
довів, що він є джерелом глюкози в організмі, яка переноситься кров’ю.
Завдяки праці цих та інших дослідників у кінці XIX ст. біохімія виділилась як окрема
наука. Розвиток методів органічної хімії у ХІХ ст. суттєво прискорив розвиток біохімії. У 1828
р. німецький хімік Ф. Велер синтезував сечовину, нанісши тим самим значний удар по
віталізму, і цей рік можна вважати роком заснування біохімії як науки.
У боротьбі з віталізмом дуже важливу роль зіграли дослідження про природу бродіння.
Вивчаючи бродіння, Л. Пастер прийшов до помилкового висновку, що бродіння – біологічний
процес, в якому обов’язково беруть участь живі клітини. Російський лікар М.М. Манассеїна
(1871) і німецький вчений Е. Бухнер (1897) довели здатність безклітинного дріжджового соку
викликати спиртове бродіння.
Наш співвітчизник, виходець із Харківщини, О.Я. Данилевський, досліджуючи будову
білків, сформулював положення про їх структуру. Ще один український учений - академік І.Я.
Горбачевський - вперше виділив амінокислоти з білків і висунув думку про те, що вони є
будівельним матеріалом для останніх, синтезував сечову кислоту, відкрив фермент
ксантиноксидазу. У цей період було відкрито фосфор - елемент, який потрібний усім живим
істотам.
Російський учений І.М. Сеченов вивчав фізіологію і біохімію дихання. І.П. Павлов
досліджував склад травних соків і процеси ферментативного травлення їжі в шлунку і
кишечнику.
Офіційне визнання біологічна, або медична хімія, як самостійна дисципліна отримала
пізніше. В Росії у 1863 р. було введено викладання медичної хімії. Перші кафедри були
створені на медичних факультетах Московського (завідуючий кафедрою О.Д. Булигінський),
Казанського (О.Я. Данилевський), Харківського (Ф.І. Тихонович) і Київського (О.А. Шефер)
університетів. За кордоном подібна кафедра була організована в Німеччині (1866 р.), її очолив
відомий біохімік Ернст Фелікс Хоппе- Зейлер. Були створені перші підручники та посібники з
біологічної хімії в Німеччині І. Зимоном (1842 р) і на Україні професором Харківського
університету А. І. Ходневим (1847 р).

10
 У XIX ст. було започатковано головні напрямки розвитку біохімії, відкрито основні
класи сполук, які є в живому організмі. Вивчення продуктів гідролізу білків призвело до
відкриття амінокислот. У проведенні цих досліджень велику роль зіграли вчені М. Е.
Лясковський, О.Я. Данилевський, С.С. Салазкін, П.М. Любавін, М.В. Ненцький.
У 1869 р. було відкрито ДНК швейцарським вченим Ф. Мішером. Молекулярна біологія,
як новітній етап розвитку біологічної хімії, народилася майже через 100 років після відкриття
Ф. Мішером нуклеїнових кислот у результаті фундаментального відкриття Дж. Уотсона та Ф.
Кріка (1953 р.), які встановили для молекули ДНК структуру типу „ подвійної спіралі”, що дало
можливість пояснити причину збереження і передачі генетичної інформації. Були поставлені
перші досліди, що підтверджували взаємоперетворення білків, жирів і вуглеводів (Ю. Лібіх,
Макс Фон Петтенкофер, Карл Фойт, В.Р. Гофманн).
Виникає вчення про незамінні компоненти їжі - вітаміни, початок якому поклали роботи
російського вченого М.І. Луніна (1880), продовжені пізніше К. Сосіним, В. Пашутіним та
зарубіжними – К. Ейкманом, К. Функом, Ф. Гопкінсом.
Зусиллями французьких учених – К. Бернара, Шварца Бертольда, Шарль Едуард Броун-
Секара зароджується новий напрямок – біохімія гормонів, що дало можливість застосувати їх,
як лікарські засоби.
Намагання проникнути у таємницю хімічних перетворень у живому організмі призвело
до розвитку дослідження ферментів. Й Берцеліус і К.Ф. Шенбейн довели подібність дії
ферментів та неорганічних каталізаторів. Подальші дослідження російських вчених О.Я.
Данилевського, М.М. Манассеїної, І.П. Павлова та німецьких вчених Е Бухнера і Г. Бухнера, Ю.
Лібіха сприяли становленню нового напрямку в біохімії - ферментології, що дало розуміння
механізмів хімічних перетворень.
Однак найбільшого розвитку біохімія зазнала в XX ст., коли вчені відкрили ряд речовин,
біохімічних процесів та механізми їх регуляції. Зокрема, було запропоновано теорію будови
білків, розроблено методи синтезу пептидів. У 1902 р. Е. Фішер здійснив штучний синтез
пептидів; одержано білок у кристалічному стані (Дж. Самнер і Дж. Нортроп), у 1861 р О.
Бутлеров здійснив синтез (поза організмом) вуглеводів із формальдегіду; вивчено основні
шляхи перетворення в організмі білків, вуглеводів, ліпідів, окиснення і синтезу жирних кислот
та інших ліпідів (Ф. Кнооп, Феодор Фелікс Конрад Лінен, Ф. Ліпман, Мері Рамфо Кеннеді, А.
Ленінджер). У цей час створюються схеми шляхів перетворення вуглеводів і утворення при
цьому носія енергії — АТФ (Г. Ембден, О.Ф. Мейєргоф, Ф. Діккенс, Г. Кребс, О. Варбург).
Важливу роль в обґрунтуванні механізмів перетворення вуглеводів зіграли роботи біохіміків В.
Енгельгардта, Я. Парнаса, Л. Іванова.

11
 Було виділено в кристалічному стані велике число ферментів, встановлено механізми
ферментативних реакцій та їх регуляція (О. Браунштейн, С. Северин, В. Орехович, С. Дебов, Б.
Коровкін, Джеймс Б. Самнер, Л. Міхаеліс, Д. Кошленд,Ф.К. Лінен). Завдяки застосуванню
рентгеноструктурного аналізу і створенню амінокислотного аналізатора, була розшифрована
первинна структура інсуліну (Ф. Сенджер , 1953 р.), гормонів вазопресину та окситоцину
(Віньо, 1953 р), трьохмірна структура міоглобіну (Дж. Кендрю, 1960 р), розшифрована
конформація гемоглобіну (Дж. Кендрю і М. Перутц, Нобелівська премія, 1962 р.). Значний
вклад у сучасне уявлення про місце, фактори і механізм синтезу білка внесли дослідження Т.
Касперсона, М. Хогланда, П. Берга, О. Баєва, О. Білозерського, О. Спіріна та ін.
На початку ХХ ст. формується новий напрямок у біохімії – біоенергетика. Ще в 1897 р.
вчений О. Бах висунув теорію перекисного окиснення речовин молекулярним киснем, що дало
поштовх до вивчення біологічного окиснення. Академік В. Палладін обґрунтував значення
дегідрування субстратів у тканинному диханні. У 1961 р. англійський біохімік П. Мітчелл
висунув гіпотезу хеміосмотичного спряження в біоенергетиці (Нобелівська премія 1978 р.).
Розвиток біохімії у XX ст. ознаменувався подальшими відкриттями та розробками. Ф.
Кнооп (1904 р.) запропонував теорію β-окиснення жирних кислот, О. Варбург - теорію
біологічного окиснення, відкрив дихальний фермент цитохромоксидазу; Т. Сведберг
сконструював ультрацентрифугу і запропонував застосовувати її для седиментації білків; А.
Сент - Дьорді виділив аскорбінову кислоту; Г. Кребс відкрив цикли сечовини та
трикарбонових кислот (Нобелівська премія, 1953 р.); Г. Ембден, О.Ф. Мейєргоф, Я.О. Парнас
виявили найбільш важливі проміжні продукти процесів гліколізу та бродіння; Я.О. Парнас, Г.
Корі дослідили шляхи дії глікогенфосфорилази; В. Енгельгардт і М. Любимова відкрили
АТФазну активність міозину; Е.Чаргафф (народився в м.Чернівці) виявив, що в ДНК сума
пуринових і піримідинових основ є рівною (1949 р.); Дж Уотсон і Ф. Крік (1953 р.)
запропонували модель подвійної спіралі ДНК, що дозволило зрозуміти принципи передачі
спадкової інформації. В. Беліцер вперше вивчив окисне фосфорилування; М. Ніренберг, С. Очоа
та X. Корана (1961р.) відкрили генетичний код, а Ф. Жакоб і Ж. Моно – механізм регуляції
синтезу білків у бактерій; А. Корнберг вперше здійснив синтез ДНК вірусу; X. Корана (1970 р.)
синтезував штучний ген. Так, у 70-х роках молекулярна біологія дала початок генній інженерії.
Ряд вчених-біохіміків за визначні досягнення в науковій діяльності стали лауреатами
Нобелівської премії: О Мейєргоф (1922) за дослідження процесів гліколізу; А. Сент - Дьорді
(1937 р.) за значний внесок у теорію біологічного окиснення, біохімії м’язів, встановлення
будови вітаміну С, відкриття вітаміну Р; Л. Полінг (1954 р.) за дослідження природи хімічного
зв’язку, вторинної структури білків; Ф. Сенгер відкрив метод визначення первинної структури
білків, розшифрував первинну структуру інсуліну. Двічі лауреат Нобелівської премії (1958,

12
1980 рр.); К. Б. Анфінсен (1972 р.) за роботу по дослідженню рибонуклеази, особливостей
взаємозв’язку між амінокислотною послідовністю та її біологічно активними коферментами; М.
Сміт (1993 р.) за фундаментальний внесок при вивченні впливу мутагенезу на функціонування
білків; Й. Скоу (1997 р.) за відкриття Na +, К+ - АТФази; П. Егр і Р. Маккінон (2003 р.) за
вивчення структури і механізму функціонування іонних каналів; Р. Корнберг (2006 р.) за
дослідження механізму копіювання клітинами генетичної інформації.
Значний вклад у розвиток сучасної біологічної науки вносять українські вчені. Зокрема,
В.О Беліцер, наукові розробки в галузі біохімії окиснювальних реакцій, хімії білків. Один з
фундаторів вчення про окисне фосфорилування; академік НАН та АМН України С.В.
Комісаренко, розробляє механізми молекулярної імунології; член кор. АМН України Ю.І.
Губський, наукові розробки в галузі ксенобіохімії - напрямку досліджень перетворення та
молекулярних механізмів фізіологічних ефектів чужорідних речовин, молекулярної
фармакології.
Понад 100 років пройшло з часу створення кафедри біологічної хімії Львівського
національного медичного університету імені Данила Галицького.
З 1922 по 1941 рік кафедрою біохімії Львівського медичного інституту завідував
всесвітньо відомий вчений академік АН СРСР Якуб Оскарович Парнас. Заслуги Я. Парнаса
полягають в розробці проблеми анаеробного розпаду вуглеводів, які загальновизнані та
позначені в біохімічній літературі як теорія Ембдена-Мейергофа-Парнаса або „схема гліколізу
ЕМП”. Я. Парнас один з перших у світі використав радіоізотопний метод в біохімічних
дослідженнях. Надзвичайне значення мало встановлення Я. Парнасом того факту, що більш
високофосфорильовані похідні аденілової кислоти, у вигляді яких вона знаходиться в м’язових
волокнах (і в еритроцитах), а саме АТФ і АДФ, на відміну від самої аденілової кислоти не
підлягають в клітинах ферментативному дезамінуванню.
Спостереження за процесом амоніогенезу в м’язовій тканині при різних її станах,
кількісне визначення взаємоперетворень аденілової кислоти та її похідних в м’язовій тканині в
фізіологічних умовах й при різних експериментальних впливах, зв’язку цих перетворень з
актом м’язового скорочення, спряження їх з проміжними реакціями глікогенолізу і
перетвореннями креатинфосфату в м’язах. Я. Парнасом і його учнями були вивчені біологічні
та хімічні властивості м’язової аденілової кислоти та її похідних, був запропонований
біологічний метод їх кількісного визначення.
Я. Парнас був організатором і довший час науковим керівником хіміко-фармацевтичного
інституту Львівського університету, а також діючого і зараз Львівського фармацевтичного
заводу. На цьому підприємстві під керівництвом Я. Парнаса та його учня і найближчого
співробітника, талановитого професора П. Остерна, було організовано виробництво багатьох

13
важливих біохімічних препаратів для лікувального використання і науково-дослідницької
роботи: аденозинтрифосфатної та аденілової кислот, гексозофосфатів, жовчних кислот,
гістидину тощо.
Я. Парнас був деканом медичного та хіміко-фармацевтичного факультетів, директором
Львівського медичного інституту. У Львові він створив великий колектив молодих талановитих
учнів, у результаті дослідницької роботи яких, Львівський інститут медичної хімії займав одне з
перших місць серед провідних світових центрів біохімії. Колективом було видано понад 300
наукових праць. Я. Парнас є автором близько 170 наукових робіт, в тому числі 5 підручників.
У даний час на кафедрі проводяться роботи по вивченню механізмів регуляції органів
травної системи, вивчається вплив стресу на цитопротективні та ульцерогенні механізми
слизової оболонки органів травлення, метаболічні та іонно-транспортні процеси, досліджується
вплив факторів оточуючого середовища на організм, розглядаються питання ендоекології,
проводиться розробка нових методів діагностики та лікування. Колектив кафедри є автором
низки посібників і підручників з біологічної хімії.

МЕТОДИ БІОХІМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Біохімічні дослідження останнім часом все більше наближаються до розв’язання питань
про внутрішні механізми регуляції в живій клітині, до вивчення молекулярних особливостей
біохімічних процесів. У зв’язку з цим поступово ускладнюються методи та прилади, що
використовуються у цій галузі науки.
Центрифугування. Цей метод полягає в розділенні неоднорідних систем (суспензій,
емульсій) в полі дії доцентрових сил. Під дією цих сил суспензії розділяються на тверду фазу –
осад і рідку – центрифугат, який ще називають супернатантом або надосадовою рідиною.
Розрізняють препаративне й аналітичне центрифугування.
У біохімічних дослідженнях препаративне центрифугування використовують для
очищення та фракціонування біологічного матеріалу – субклітинних органел, окремих
макромолекул (ДНК, мітохондрій, білків тощо) з метою вивчення їх структури та біологічної
активності. Окремі фракції, одержані при центрифугуванні та фракціонуванні вмісту пробірок,
потім аналізують за радіоактивністю, ферментативною активністю, флюоресценцією,
адсорбцією, детектують за допомогою хімічних тестів.
Центрифугування дозволяє визначати абсолютні величини молекулярних мас
макромолекул і служить для оцінки гетерогенності суміші. Цей метод застосовують для
розділення молекул ДНК різної щільності, ліпопротеїнів плазми крові, білків, їх комплексів,
мультиферментів. У клінічній практиці центрифугування використовують для визначення

14
холестерину та фосфоліпідів сироватки крові, глюкози крові, залишкового азоту крові,
креатиніну й сечової кислоти в сироватці крові та сечі тощо.
Оптичні методи дослідження. Ці методи належать до найпоширеніших у біохімії. Вони
дають можливість одержати різнобічну інформацію, і, першою чергою, ідентифікувати
речовини, визначити їх кількість, встановити структуру біологічно активних сполук, а також
вивчити механізми біохімічних реакцій.
Фотоколориметрія – це вимірювання поглинання видимої частини спектру
забарвленими розчинами. Для наукових досліджень фотоколориметрія застосовується при
визначенні активності ферменту супероксиддисмутази, загальної антиоксидантної активності
плазми крові та еритроцитів, гідропероксидів ліпідів плазми крові, серомукоїдів сироватки
крові тощо. У клінічній практиці цей метод використовують для кількісного визначення
піровиноградної кислоти й холестерину крові, активності креатинкінази, лужної та кислої
фосфатаз, гаптоглобіну крові, визначення сечовини, сіалових кислот, тригліцеридів крові тощо.
Власне спектрофотометрія – це вимірювання поглинання (і пропускання) прозорих
розчинів в ультрафіолетовій, видимій та інфрачервоній зонах спектру (220 – 1 100 нм).
Прилади, принцип роботи яких грунтується на вимірюванні світлопоглинання речовин,
називають абсорбціометрами. До них належать фотоелектроколориметри (ФЕК) і
спектрофотометри (СФ). Фотоелектроколориметри дають змогу проводити вимірювання в
видимій частині спектра, тоді як спектрофотометри (СФ) – проводити вимірювання в широкому
діапазоні хвиль від ультрафіолетового до інфрачервоного (210 – 1 100 нм) і досліджувати
забарвлені та безбарвні розчини у вузькій частині спектра, у зоні максимального поглинання
монохроматичного потоку світла.
При вимірюваннях інтенсивності поглинання світлового потоку користуються величиною,
яку називають оптичною густиною розчину.
Спектрометрія білків. Ознакою хромофорних груп білків, які визначають поглинання їх у
видимій та УФ-частинах спектру є наявність пептидного зв’язку та залишків ароматичних
амінокислот. Наявність цього зв’язку в білках спричинює поглинання світла при 190 нм (УФ-
частина спектру). При конформаційних перебудовах білків атоми, які утворюють пептидний
зв’язок, змінюють свою взаємодію, що спричинює зміни спектра поглинання, виникнення
гіпохромного ефекту.
Ароматичні амінокислоти (триптофан, тирозин і фенілаланін) є основними структурними
компонентами білків, які визначають поглинання їх при довжині хвилі понад 220 нм. Певну
роль у процесі поглинання білків відіграють гістидин і сірковмісні амінокислоти.
Спектрометрія нуклеотидів і нуклеїнових кислот. Азотисті основи, нуклеозиди,
нуклеотиди та нуклеїнові кислоти поглинають ультрафіолетове світло. Азотисті основи (пурини

15
та піримідини) містять систему делокалізованих π-електронів, а також мають у складі своїх
кілець атоми азоту, в яких є неподілена пара р-електронів. Слід відзначити, що спектри
поглинання азотистих основ залежать також від їх таутомерної форми, йонізації груп, які
входять до цих основ.
Використання спектрометрії у видимій та УФ-частинах спектру для біохімічних
досліджень значно ширше, ніж наведено вище. Подібно до білків і нуклеїнових кислот
вивчають вуглеводи, ліпіди, вітаміни та їх похідні. Широко застосовують спектрометричні
методи для визначення вмісту й активності ферментів. Якщо субстрат або продукт
ферментативної реакції має характерний спектр поглинання, то можна визначити кількість
фермента в суміші, а за спектральними змінами хромофору в ході реакції дослідити кінетику
цієї реакції. У клінічній практиці спектрофотометрія використовується для кількісного
визначення білків у біологічному матеріалі, для визначення активності амінотрансфераз
сироватки крові, активності каталази еритроцитів.
Мас-спектрометрія дозволяє одержати інформацію про структуру молекул і, таким
чином, ідентифікувати речовину, що досліджується.
В основі цього методу лежить явище іонізації речовини, внаслідок чого поряд із іонами
вихідної сполуки утворюються іонізовані „уламки” меншої молекулярної маси. У біохімічних
дослідженнях мас-спектрометри об’єднують із газорідинними хроматографами. Після
розділення суміші на хроматографі та видалення газу – носія, досліджувана сполука потрапляє
в мас-спектрометр. У біохімії мас-спектрометрію використовують здебільшого для визначення
послідовності амінокислот у білках, для визначення структури молекул та ідентифікації
речовин.
Нефелометрія – це метод аналізу, пов’язаний із оцінкою ступеня каламутності
досліджуваного розчину. Інтенсивність розсіювання залежить від розмірів частинок і кількості
розчиненої речовини. Цим методом можна визначити кількість білка в біологічному середовищі
за ступенем помутніння, яке спричинюють реактиви. Всі нефелометричні методи у клінічній
біохімії відносяться до турбидіметрії. Наприклад, тимолова проба, визначення серомукоїдів,
бета-ліпопротеїнів тощо. Емісійна фотометрія грунтується на вимірюванні енергії, яка
випромінюється досліджуваною речовиною в результаті енергетично збудженого стану. До
методів емісійної фотометрії відносять спектрофлюорометрію, імунофлюоресценцію та
полум’яну фотометрію. Явище випромінювання квантів енергії збудженою молекулою
отримало назву люмінесценції. У випадку, коли молекула збуджується світлом, говорять про
явище флюоресценції.

16
 Спектрофлюориметрія базується на ефекті флюоресценції, який виникає в результаті
енергетичного збудження досліджуваної речовини під впливом короткохвильового
опромінення.
Основними напрямками її застосування є:
– якісний аналіз досліджуваних речовин: одержання та порівняння спектрів флюоресценції
дозволяє вивчати структуру та просторову організацію молекул та їх комплексів, а також
ідентифікувати сполуки;
– кількісний аналіз: визначення вмісту досліджуваних сполук у складі молекул,
надмолекулярних утворах тощо
– дослідження механізмів ферментативних реакцій.
Спектрофлюориметрію використовують у клінічних дослідженнях для визначення
концентрацій складних органічних речовин – амінокислот, білків, нуклеїнових кислот, вітамінів
(В2, А, Е), гормонів, адреналіну, серотоніну, гістаміну, визначення малонового діальдегіду крові
тощо.
Імунофлюоресценція – зручний метод аналізу багатьох зразків на вміст та ідентифікацію
специфічних антитіл. Широкого застосування набув метод імунофлюоресценції в наукових
дослідженнях для оцінки клітин і зразків тканин.
Полум’яна фотометрія. В якості енергетичного агента, що викликає стан збудження
досліджуваного речовини, використовують полум’я газової горілки. Іони металів забарвлюють
полум’я у відповідності з характерними для них спектрами випромінювання. Цей метод
дослідження можна використовувати у клінічній практиці для одночасного визначення
концентрації натрію та калію (іноді й кальцію, літію) у біологічному матеріалі.
Явище „холодного світіння” деяких речовин, що зумовлене зміною електронного стану
молекул або атомів, називають люмінесценцією. Люмінесцентний аналіз, в основі якого лежить
флюоресценція, має широке застосування.
Вимірювання інтенсивності флюоресценції залежить від концентрації речовин, що дає
змогу проводити кількісне їх визначення на приладах – флюориметрах. В якості джерела
збудження в дослідженнях використовують ультрафіолетове випромінювання.
Для визначення активності НАДН2-оксидоредуктаз використовують
біохемілюмінесцентний метод, який дає можливість оцінити зміни вмісту речовин реакційної
суміші в динаміці розвитку ферментатичного процесу. Застосовується для визначення загальної
антиоксидантної активності плазми крові тощо.
Атомна абсорбціометрія грунтується на вимірюванні поглинання монохроматичного
світлового потоку атомами речовини, яка знаходиться в розжареному стані, що дозволяє
визначити вміст атомів (іонів) металів (чисельних мікроелементів) у досліджуваних

17
середовищах (біологічних рідинах, екстрактах із продуктів харчування, стічних водах тощо). За
допомогою цього методу можна визначити понад 20 хімічних елементів (особливо важких
металів), коли їх частка в зразку не перевищує 10-6.
Електронний парамагнітний резонанс (ЕПР) використовують для дослідження речовин,
які мають парамагнітні властивості. До таких речовин належать іони перехідних металів та їх
комплекси, вільні радикали, сполуки в збудженому стані, тобто такі, атоми яких мають
неспарені електрони. Електрони мають електричний заряд і механічний момент обертання
(спін) і тому поводяться як магніти, тобто їм притаманний магнітний момент. У зовнішньому
магнітному полі магнітні моменти електронів можуть бути орієнтовані в напрямі поля
(паралельно) або проти цього (антипаралельно). Паралельна орієнтація відповідає нижчому
енергетичному стану порівняно з антипаралельною. Перехід електронів у виший енергетичний
стан супроводжується поглинанням кванта електромагнітного випромінювання. У магнітному
полі енергія поглинається в мікрохвильовому діапазоні, це явище отримало назву електронного
парамагнітного резонансу.
У наукових біохімічних дослідженнях ЕПР-спектроскопія набула широкого застосування
при вивченні металомістких біологічних речовин. Наприклад, ксантиноксидаза містить
молібден, цитохромоксидаза – мідь, яка не входить до складу гему, негемові залізопротеїни –
залізо. В окисненому стані вони здатні поглинати мікрохвильове випромінювання, що дає
характерні ЕПР-піки. Поява або зникнення цих сигналів дозволяє вивчати механізми
функціонування досліджуваних сполук, їх біологічну роль.
Використання цього методу дало можливість вивчити механізми дії низки
мембранозв’язаних ферментів із використанням аналогів субстратів (Н+-АТФази мітохондрій,
Са2+-, Мg2+-АТФази саркоплазматичного ретикулуму тощо), що не гідролізуються.
Ядерний магнітний резонанс (ЯМР) дає можливість визначати атоми, ядра яких мають
магнітний момент. Як правило, це атоми, які містять непарне число електронів. Більшість
атомних ядер мають власний механічний момент обертання, який пропорційний величині, що
має назву ядерний спін. Магнітні моменти ядер за відсутності зовнішнього магнітного поля
повністю розупорядковані. Якщо ж прикласти постійне магнітне поле, то елементарні
магнітики ядер будуть орієнтуватися паралельно, або антипаралельно полю. Переорієнтація
магнітного моменту ядра з паралельної орієнтації до антипаралельної супроводжується
резонансним поглинанням електромагнітних хвиль.
У біохімічних дослідженнях метод ЯМР є, в першу чергу, аналітичним методом, за
допомогою якого встановлюють структуру сполук, одержують інформацію про просторове
розташування атомів, а також про конфігурацію молекул і молекулярних комплексів. Ця
інформація дає можливість визначити, наприклад, шляхи протікання біохімічних реакцій,

18
внести суттєвий внесок у з’ясування механізмів ферментатичних реакцій, визначення вторинної
та третинної структури речовин. Останнім часом інтенсивно розвивається ЯМР-спектроскопія
in vivo, в умовах близьких до фізіологічних. Об’єктом досліджень є органели клітин, окремі
клітини, цілі органи і навіть організми. В медицині почала широко використовуватися ЯМР-
томографія.
Електрофорез – це метод розділення заряджених частинок у електричному полі. У даний
час метод електрофорезу широко використовують для фракціонування білків і ліпопротеїнів.
При електрофорезі на папері в здорової людини виявляють 5 білкових фракцій (альбуміни,
1-, 2-, , -глобуліни), при електрофорезі на агаровому гелі – 7 – 8, на поліакриламідному – 16
– 17 фракцій. Електрофоретичний розподіл білків широко використовують для діагностики
захворювань, він дозволяє виділити із сироватки крові їх окремі фракції.
Електрофорез у поліакриламідному гелі широко застосовують у клінічній практиці. За
його допомогою можна розділити білки сироватки крові на 20 фракцій, тому що їх розподіл
залежить не лише від заряду, а й від розмірів і форми білкових молекул.
Ізоелектричне фокусування (ІЕФ) – один з найефективніших і широко розповсюджених
методів фракціонування та очищення білків проводять на колонці або в тонкому шарі з
градієнтом рН. Електричне поле впливає на молекули, що спричинює міграцію їх уздовж поля в
напрямку до анода або катода залежно від знака електричного заряду кожної молекули.
Швидкість міграції молекул пропорційна напруженості електричного поля і електрофоретичній
рухливості подібно до того, як це відбувається при фронтальному електрофорезі, однак при
ізоелектричному фокусуванні відбувається ще додаткове розділення в градієнті рН.
Суміш білків, які підлягають розділенню, вносять у колонку або наносять на пластину,
заповнену електропровідною рідиною. Метод ІЕФ використовують не тільки для розділення,
але й для визначення ізоелектричних точок білків. Виявлення білків після їх розділення
ізоелектричним фокусуванням проводять тими ж методами, які використовуються після
звичайного гель-електрофорезу, - забарвленням спеціальними барвниками з урахуванням того,
що амфоліти здатні утворювати з ними комплекси.
Імуноелектрофорез належить до сучасних методів імунологічного аналізу, який включає
поєднання електрофоретичного та імунологічного фракціонування білків. Принцип методу
полягає в тому, що спочатку проводять електрофоретичне розділення суміші білків, а потім
виявляють компоненти, які здатні давати реакцію преципітації з специфічними антитілами,
тобто, головним чином, білки та вуглеводи. Забарвлені білки визначають скануванням у
видимій або ультрафіолетовій частині спектру.

19
 Метод імуноелектрофорезу в клінічній практиці дає можливість точно визначити
компоненти складних білкових сумішей за їх імунологічною специфічністю та
електрофоретичною рухливістю.
Хроматографічні методи. Для розділення та кількісного визначення білків і амінокислот,
нуклеїнових кислот, вуглеводів, ліпідів та інших метаболітів використовують різні методи
хроматографії, найважливішими з яких є:
– адсорбційна хроматографія, яка базується на різній здатності окремих сполук адсорбуватися
на тих чи інших сорбентах;
– іонообмінна – базується на різній здатності речовин, які розділяють, до іонного обміну з тим
або іншим іонітом. Іонообмінну хроматографію використовують в амінокислотних аналізаторах
для визначення окремих амінокислот;
– високоефективну рідинну хроматографію широко використовують у фармакології при
синтезі та визначенні лікарських засобів, у клінічній біохімії для визначення біологічно
активних речовин у фізіологічних рідинах; у біотехнологічних процесах і виробництвах.
– розподільна; базується на різній розчинності речовин, які розділяють, у двох рідинах, що
частково змішуються;
– дифузна; базується на розділенні речовин за швидкістю дифузії всередину сорбента (гель-
фільтраційна хроматографія, при якій розділення речовин ґрунтується на механічному явищі
молекулярного просіювання;
– хроматографія за спорідненістю (афінна хроматографія) – високоспецифічний метод
розділення різних сполук; базується на використанні нерозчинних форм біологічно активних
речовин, що мають спорідненість до речовин, які розділяють.
Хроматографічні методи дослідження застосовують у фармацевтичній промисловості для
розділення та очищення антибіотиків, пептидів, гормонів, амінокислот, нуклеїнових кислот, для
очищення речовин від домішок, концентрування та розділення сумішей. Для наукових цілей
хроматографія застосовується для дослідження механізмів ферментатичних реакцій, виявлення
проміжних стадій метаболізму, розділення жирних кислот, спиртів, складних ефірів, амінів. За
допомогою цього методу можна розділити будь-які радіоактивні ізотопи.
Гель-фільтрація ґрунтується на здатності розділяти речовини залежно від їх розмірів,
молекулярної маси та форми молекул (рис.1). Принцип цього методу полягає в тому, що
молекули різних розмірів і форм здатні дифундувати в гелі з різною швидкістю. Для гель-
фільтрації використовують як природні полімери (декстран, агарозу), так і синтетичні
(акриламід, полістирол, хлор-бутиловий каучук). Сферичні декстранові гелі з високим ступенем
гідрофільності, які складаються з полісахаридних ланцюгів, що побудовані з залишків глюкози

20
отримали назву сефадексів. Для гель-фільтрації використовують також біогелі серії А на
агарозній матриці.
A Б В Г

Концентрація

мл

Рис. 1. Схема гель-фільтрації на колонці з седафексом: великі кола з хрестиками – зерна

седафексу; чорні кола, трикутники та прямокутники – білки з різною молекулярною масою; А –
колонка на початку роботи; Б, В, Г – колонки в різні періоди роботи. На графіку нижче –
розділення білкових компонентів

Метод гель-фільтрації використовують у фармацевтичній промисловості для розділення,

визначення молекулярних мас та перевірки чистоти високомолекулярних гідрофільних сполук –
білків, пептидів, глікопептидів, ферментів, нуклеїнових кислот тощо.
Електрохімічні методи. Ці методи грунтуються на вивченні явищ, які відбуваються на
електродах або в міжелектродному просторі. В електрохімічних методах дослідження
використовують вимірювання залежності сили струму в розчині від прикладеного до електроду
потенціалу (полярографія); вимірювання величин рівноважних електродних потенціалів, або
залежність потенціалу електрода від складу розчину (потенціометрія); вимірювання
електропровідності розчинів у результаті хімічних реакцій, змін концентрації, температури
тощо (кондуктометрія); вимірювання кількості електричного струму, витраченого при
кількісному електрохімічному перетворенні речовин (кулонометрія).
Полярографія – це електрохімічний метод, в основі якого лежить автоматична реєстрація
сили струму при поступовому збільшенні напруги на електродах, занурених у досліджуваний
розчин. Під час проходження струму в процесі електровідновлення або електроокиснення на
полярограмах з’являються ділянки, на яких сила струму пропорційна концентрації реагуючих
речовин. Зміна висоти полярограм дає уявлення про концентрацію речовини.
У полярографічному методі використовують явище концентраційної поляризації, яке
виникає на електроді з малою поверхнею при пропусканні електричного струму крізь розчин
електролітів. За допомогою полярографії можна виявляти наявність і концентрацію багатьох
біомолекул (амінокислот, гормонів, вітамінів, вуглеводів) та їх компонентів.

21
 Принцип методу полярографії можна застосовувати з аналітичною метою при титруванні
певних речовин – амперометричне (полярометричне) титрування. В цьому методі також
передбачається реєстрація зміни сили струму, в якому існує залежність між зміною
концентрації електроактивної речовини та величиною дифузійного струму.
Метод амперометричного титрування порівняно з класичною полярографією має низку
переваг. Насамперед це стосується точності – метод дозволяє визначати до 10-6 моль/л
речовини, тобто на порядок вище чутливості звичайної полярографії; для проведення аналізу
можуть досліджуватися розчини з великим розведенням (до 0,001М), а також забарвлені та
каламутні розчини.
Метод амперометричного титрування поєднує перебіг різноманітних і взаємопов’язаних
хімічних та електродних процесів, він знаходить застосування в різнобічних дослідженнях
кінетики цих процесів, складу утворених речовин, їх розчинності, участі в комплексоутворенні
тощо. У біохімічних дослідженнях цей метод найчастіше використовують для титрування SH-
груп та S-S зв’язків у білках.
Потенціометрія базується на залежності потенціалу електроду від фізичних і фізико-
хімічних процесів, які відбуваються в розчині. Величина потенціалу залежить від складу та
концентрації (активності) іонів у розчині, характеру хімічних реакцій, природи електроду та
інших чинників. При постійній величині потенціалу одного електроду за значенням
електрорушійної сили можна визначити потенціал другого електроду редокс-пари.
Потенціометричний метод аналізу застосовують для знаходження точки еквівалентності
при титрометричних визначеннях (потенціометричне титрування) за різкою зміною потенціалу
індикаторного електроду поблизу точки еквівалентності (стрибок потенціалу).
Потенціометрію застосовують також для визначення концентрації іонів у розчині (пряма
потенціометрія). За допомогою потенціометричного методу визначають концентрацію іонів
водню (рН-метрія) та концентрацію іонів Na+, K+, CI- тощо (іонометрія).
Кондуктометрія. Однією з найважливіших фізико-хімічних властивостей водних
розчинів є здатність проводити електричний струм, що обумовлено переміщенням катіонів та
аніонів у електроліті. Здатність розчину проводити електричний струм характеризує його опір і
електропровідність.
Кондуктометричний метод аналізу поділяють на аналітичний і титрометричний. При
аналітичному (кількісному) методі визначення будують графік залежності електропровідності
розчину від концентрації речовини, що аналізується. За визначенням електропровідності
розчину та за допомогою графіка знаходять концентрацію речовини, що аналізується.
Найбільше значення має вимірювання електропровідності в об’ємному аналізі для
визначення точки еквівалентності при титруванні суміші кислот і лугів. У біохімічних

22
дослідженнях титрометричний метод аналізу використовують для визначення окремих
неорганічних та органічних карбонових кислот, аміно- й оксикислот, мікроелементів, SH-груп
тощо.
Важливе практичне значення одержало кондуктометричне титрування для визначення
активності деяких ферментів (зокрема, амінотрансфераз, фосфатаз (кислої та лужної),
холінестерази, лактатдегідрогенази тощо).
Радіоізотопні методи. Ці методи ґрунтуються на використанні радіоактивних ізотопів
(радіоізотопів, радіонуклідів). Основна перевага цих методів перед іншими фізико-хімічними –
висока чутливість. Сучасна техніка методу радіоактивних міток дозволяє визначити вміст
багатьох речовин у кількості до 10-12 моль/л. Інша важлива перевага цього методу – радіоізотоп
можна вводити в живий організм і проводити дослідження інтактного організму.
Використання радіоізотопних методів дозволяє провести дослідження як на рівні клітини,
так і на рівні організму. За допомогою радіоізотопів встановлюють шляхи метаболізму різних
сполук. Речовина, яка мітиться радіоізотопом, вводиться в організм, а потім у визначені
моменти часу беруть проби, екстрагують з них продукти реакції та аналізують їх. Радіоізотопи
широко використовують у клінічній медицині (особливо для діагностики), у фармакології,
екології тощо.
Імуноферментний аналіз (ІФА). У біохімії широко використовують методи, які
поєднують імунні реакції з іншими фізико-хімічними методами – хроматографічні методи в
імунології, імунофлюоресцентний аналіз, імуноелектрофорез і радіоімунний аналіз.
Одне з провідних місць в імунологічних дослідженнях належить імуноферментному
аналізу. Це метод поєднує в собі високу специфічність імунологічних реакцій з чутливою
каталітичною дією ферментів. ІФА використовують для вивчення будови та функції білків, їх
біосинтезу й катаболізму, для визначення широкого класу речовин – гормонів, онкомаркерів,
серцевих алкалоїдів, антибіотиків, наркотиків та інших фармакологічних речовин, а також
вірусів, бактерій і антитіл проти них тощо.
Основою цього методу є реакція „антиген-антитіло”, тобто специфічне зв’язування
антитіла з певною речовиною (рис. 2).
Для кількісного аналізу в основному застосовують два типи виконання ІФА. Першим
етапом їх здійснення виступає зв’язування моноспецифічних антитіл на поверхні твердої фази.
У подальшому стає можливим проведення реакції конкурентного або непрямого (сендвіч) типу.
Антиген, мічений ферментом, конкурує з неміченим досліджуваним антигеном за антитіла на
твердій фазі. В іншому варіанті біологічні рідини реагують із імобілізованими на твердій фазі
антитілами, після чого решта суміші видаляють і в реакцію вводять мічені ферментом антитіла,
які зв’язуються вже імобілізованим антигеном.

23
 Е Е Е

+ Е Е + Е

Е Е
Е
1 2 3 4 5
Рис. 2. Схема прямого методу твердофазного ІФА: 1 – антиген, що міститься в зразку; 2 – антитіла,
мічені ферментом (Е); 3 – комплекс антиген-антитіло-фермент; 4 – субстрат; 5 – комплекс
антиген-антитіло-фермент, який утворив продукти реакції

Зразки сироватки крові, які містять речовину, що визначають, поміщають у лунки

планшету для мікротитрування, на стінках яких сорбовані антитіла, здатні специфічно
зв’язувати дану речовину, наприклад, гормон. Одночасно в інкубаційну суміш вносять
невелику кількість гормону, хімічно зв’язаного з ферментом, так званий кон’югат, який
конкурує з гормоном за зв’язування з обмеженою кількістю сорбованих антитіл. Після того як
зв’язування антигенів відбулося, незв’язані молекули відмивають.
Для визначення кількості зв’язаного кон’югованого антигену в лунки вносять субстратний
буфер і забарвлені продукти ферментатичної реакції визначають фотометрично. Чим більша
кількість гормону знаходиться в тестованій пробі, тим менше кон’югату буде зв’язуватися з
антитілами. Кількісну оцінку здійснюють за допомогою калібрувальної кривої, яку будують за
стандартними зразками з відомою концентрацією.
Ферменти-маркери в методі ІФА виконують роль індикаторів імунологічних реакцій.
Концентрація речовин, що реагують, пропорційна інтенсивності забарвлення, флюоресценції
або хемілюмінесценції, за якими визначають ферментатичну активність.
Ферменти-мітки входять до складу кон’югатів – сполук, в яких ферменти ковалентно
зв’язані залежно від мети досліджень з антитілами або антигенами.
Для ІФА використовують широке коло ферментів: пероксидазу, лужну фосфатазу,
галактозидазу, глюкозидазу, уреазу, пірофосфатазу тощо.
Методи гетерогенного імуноферментного аналізу. Ці методи застосовують для
розділення вільних і зв’язаних з ферментом-міткою антигенів або антитіл, що досліджуються.
Серед гетерогенних методів найпоширенішим є метод твердофазного ІФА або метод ELISA
(від. англ. Еnzyme Linked Immunosorbent Assay), в основі якого лежить приєднання до
утворених на твердій фазі імунних комплексів антигенів або антитіл, ковалентно зв’язаних із
ферментами (кон’югатами) (рис.2).

24
 У методі прямого ELISA
Антитіло
для виявлення антигена, який
Адсорбція антитіл на твердій поверхні,
відмивання
міститься в досліджуваному
зразку, використовують Тверда поверхня

кон’югати, які одержують із

Інкубація з досліджуваною речовиною, яка
антитіл (виділяють із містить антиген. Останній взаємодіє зі
специфічним антитілом; відбирання;
специфічної сироватки) і відмивання

Антиген
фермент. Після утворення
комплексу антиген – антитіло,
Інкубація зі специфічними
міченого ферментом, додають Е
фермент-з’вязаними антитілами,
які з’єднуються з фіксованими
антигенами; промивання; відбирання
субстрат. Під дією ферменту з
Субстрат Інкубація зі специфічним
субстрату утворюються и для ферменту субстратом;
кількісне визначення
забарвлені продукти. Е
продукту. За стандартних
умов концентрація
У методі непрямого ELISA продукту прямо
Продукти пропорційна концентрації
антигену
в лунках мікропанелі
Рис. 2. Схематичне відображення методу ELISA
адсорбують антиген і інкубують
у цих лунках розчин, який містить зразок із антитілом.
У методі непрямого твердофазного ІФА для виявлення комплексу антиген-антитіло
використовують антивидові або вторинні антитіла, які мітять фермент.
У результаті утворюється комплекс антиген-антитіло-вторинне антитіло-фермент.
Залежно від мети досліджень використовують різні антивидові глобулінові реагенти – з
широким спектром специфічності або вузькоспецифічні.
Широкого розповсюдження завдяки простоті, викокій специфічності й чутливості набув
метод, який називають „сандвіч” або „визначення антигена методом подвійних антитіл”.
У комбінованому методі ІФА на основі зворотнорозчинних полімерів розчинна у воді
поліметакрилова кислота служить сорбентом для антитіл. Фермент заключають у ліпосоми
(мікроміхурці), на поверхні яких знаходиться імобілізований антиген. У присутності антитіл
виникає лізис ліпосом і фермент переходить у розчин, в якому відбувається ферментативна
реакція.
Методи гомогенного імуноферментного аналізу. Гомогенний ІФА або метод EMIT (від
англ. Enzyme Imynoassay Technique), базується на ефекті модуляції антитілами активності
ферменту-мітки (рис. 3).

25
 Реакція
Реакція негативна На відміну від гомогенного
позитивна
(зразок без
(зразок з
гаптена)
гаптеном) ІФА в якості маркерів можуть бути
Фермент Фермент
Інкубація міченого
використані не тільки ферменти, але
ферментом
Н гаптенового Н їх комплекси (кофактори, окремі
Н
реагента зі
зразком простетичні групи тощо) та
інгібітори і активатори активності
Фермент Фермент
Додавання ферментів.
специфічних антитіл

Н
до гаптену, які
Н У цьому методі реєструється не
конкурують за Н
зв’язування як з
вільним гаптеном, так і
утворений комплекс антиген-
Антитіло
з фермент-міченим
гаптеном антитіло, а замкнені вільні центри
Субстрат Продукт
Інкубація зі специфічним и и специфічного зв’зування.
Фермент субстратом, утворення
продукту. Фермент-мічений Фермент Найпоширенішим є метод
гаптен, зв’язаний зі
Н специфічним антитілом, є
Н
гомогенного ІФА для аналізу
каталітично неактивним. Н
Активність ферменту є антигена на основі використання
прямопропорційна
концентрації вільного міченого ферментом антигена зі
гаптену
стеричним виключенням
Рис. 4. Схематичне субстрату.техніки EMIT
відображення
В одному з методів гомогенного ІЕА використовують імунокапілярну міграцію
досліджуваного антигена. Імобілізовані на смужці мембрани з нітроцелюлози, антитіла
гальмують міграцію антигена.
Полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) застосовується у діагностиці захворювань, що
передаються статевим шляхом. Реакція дозволяє множити певні нуклеотидні послідовності до
кількостей, які можна виявити методом молекулярної гібридизації за допомогою
електрофорезу. ПЛР є багатократно повторюваними циклами синтезу (ампліфікації)
специфічної ділянки ДНК-полімерази, дезоксинуклеозидтрифосфатів, відповідного сольового
буферу та олігонуклеотидних затравок - праймерів, які визначають межі ампліфікованої
ділянки ДНК-мішені.
Для діагностики кожної інфекції підбираються системи праймерів, комплементарних
специфічним для збудника ділянках генів, які дозволяють ампліфікувати фрагмент, який має
для кожної системи праймерів свою довжину.
ПЛР застосовується у клініці для діагностики гонореї, трихомоніазу, цитомегаловірусу,
мікоплазмозу, уреаплазмозу, герпесу тощо.

26
27
 РОЗДІЛ 1. ФЕРМЕНТИ
1.1. Структура та властивості ферментів
У живих організмах під дією біологічних каталізаторів білкової природи одночасно з
величезною швидкістю перебігають тисячі хімічних реакцій, які забезпечують синтез і розпад
різноманітних органічних сполук,. Речовини, що виконують біокаталітичні функції, отримали
назву "ферменти" – ("fermentum" (лат) - закваска, дріжджі, та "fеrmentatio" – бродіння) і від
грецьких слів або "ензими" (enzyme (грец.) - у дріжджах, у заквасці). Термін "фермент" був
запропонований на початку ХVІІІ ст. голандським вченим Ван Гельмонтом для речовин, що
впливають на спиртове бродіння. У кінці ХVІІ ст. дослідженнями Реомюри та Спаланцані про
вплив шлункового соку хижих птахів на м'ясо було показано, що розчинення м'яса - це
хімічний, а не механічний процес. У 1836 році Шванн виявив у шлунковому соці фермент
пепсин, який перетравлював білки м'яса.
Російський вчений К.С. Кірхгоф вперше показав участь хімічних речовин (ферментів)
солоду у перетворенні крохмалю на цукор. На початку ХХ ст. російський фізіолог І.П. Павлов
вперше довів, що ферменти можуть існувати в організмі в неактивній формі – у вигляді
проферментів. Він показав перетворення проферменту трипсиногену на активний фермент
трипсин з участю ентерокінази. У кінці XIX в. німецький вчений Е. Фішер, вивчаючи
властивості ферментів, висунув положення, що субстрат підходить до ферменту, як ключ до
замка. У 1926 р. Самнер вперше отримав фермент (уреазу) у кристалічному стані і встановив
його білкову природу.
На початку ХХ століття з’явилися роботи, присвячені кінетиці ферментативних реакцій.
Пізніше були сформульовані теорії механізму дії ферментів, регуляції ферментативної
активності. Зараз успішно вивчаються можливості застосування ферментів у медицині, різних
галузях науки та промисловості.
Ферменти - високоспеціалізовані універсальні за своєю біологічною функцією білкові
сполуки, які синтезуються в процесі життєдіяльності всіх живих організмів і виконують
функції каталізаторів біохімічних процесів, тобто прискорюють і здійснюють перебіг певних
хімічних реакцій у живому організмі. Ферменти можуть виявляти свою активність як в
організмі, так і будучи виділеними з нього.
Значення ферментів для життєдіяльності величезне. У присутності ферментів хімічні
процеси в організмі перебігають дуже швидко (інколи за мільярдні долі секунди). Без ферментів
ці ж хімічні реакції відбувалися б у мільйони разів довше, що не сумісно з тим рівнем обміну
речовин і енергії, який властивий живій матерії. Наприклад, в організмі людини за одну
секунду руйнується і синтезується 3 мільйони еритроцитів. До складу одного еритроцита
входить 300 -400 мільйонів молекул гемоглобіну – гемпротеїну з молекулярною масою 65 000 –

27
68 000 Да. Звідси можна уявити собі швидкість хімічних реакцій у живому організмі, які
забезпечують ці процеси.
На даний час охарактеризовано декілька тисяч ферментів, понад тисячу з них отримані в
хімічно чистому вигляді. Для багатьох білків-ферментів з'ясована їх амінокислотна
послідовність.
Вивчення ферментів має величезне значення для будь-якої фундаментальної і прикладної
галузі біології, для багатьох практичних галузей хімічної, харчової і фармацевтичної індустрії,
зайнятих приготуванням каталізаторів, антибіотиків, вітамінів, амінокислот, пептонів та інших
біологічно активних речовин, які використовуються в народному господарстві та медицині.
Крім цього, ферменти широко використовуються в науково-дослідних роботах як
високоспецифічні реагенти, як інструменти при з'ясуванні будови біополімерів (наприклад,
нуклеїнових кислот), при генно-інженерних розробках тощо.
В останні роки вчення про ферменти відокремилося в окрему галузь біохімічної науки –
ферментологію (ензимологію), яка розвивається в тісному зв'язку з багатьма науками, зокрема,
з органічною, неорганічною та фізичною хіміями, фізіологією, токсикологією, мікробіологією,
генетикою, фармакологією тощо. Таким чином, ця галузь знань знаходиться на стику хімічних,
біологічних і медичних наук.
1.1.1. Фізико-хімічні властивості білків-ферментів. На сьогоднішній день достеменно
відомо, що ферменти – це речовини білкової природи. Підтвердженням цього є факт втрати
ферментами бродіння своєї активності під час кип’ятіння, що було досліджено ще Л.Пастером.
Кип’ятіння спричинює незворотну денатурацію білка-фермента, внаслідок чого останній
втрачає здатність каталізувати хімічну реакцію. Як відомо, білки теж при кип’ятінні
денатурують і втрачають сої біологічні властивості. Дія на ферменти різних фізичних і хімічних
чинників, таких як вплив УФ- і рентгенівського опромінення, ультразвуку, осадження
мінеральними кислотами, лугами, алкалоїдними реактивами, солями тяжких металів тощо теж
спричинює денатурацію ферментів, так само як і білків, і втрату їх каталітичної активності. В
основі денатурації лежить руйнування зв’язків, що стабілізують вищі структури ферменту-білка
(четвертинну, третинну, вторинну) і як наслідок випадання його в осад. Це свідчить про те, що
просторова структура білка впливає на виявлення його ферментативної активності.
Аналогічно до білків ферменти під час гідролізу розпадаються на амінокислоти, що, поза
сумнівом, підтверджує білкове походження ферментів. У процесі каталізу приймають участь
наступні функціональні групи ферментів: СООН-групи дикарбонових амінокислот, NH2-групи
лізину, SH-групи цистеїну та дисульфідні цистину, ОН-групи серину та треоніну, гуанідинові
групи аргініну, імідазольні групи гістидину, тіоефірні групи метіоніну, фенольні групи
тирозину, гідрофобні ланцюги аліфатичних амінокислот і ароматичне кільце фенілаланіну.

28
 Фізико – хімічні властивості перелічених амінокислотних залишків поліпептидного
ланцюга ферменту визначають контакт із відповідним субстратом та його перетворення.
Гідрофобні радикали амінокислот мають спорідненість до неполярних ділянок субстрату.
Полярні групи проявляють кислотні, або основні, або спряжені кислотно-основні (наприклад,
гістидин) властивості. Зсув рН середовища викликає зміни їх кислотно-основних властивостей і
сприяє контакту з різними групами субстрату.
Водні розчини ферментів є стійкими та гомогенними і можуть тривалий час зберігатися,
не випадаючи в осад (не коагулювати), тобто мають властивості справжніх розчинів. Одночасно
з тим, за рахунок високої молекулярної маси ферментів їх розчинам притаманні властивості й
колоїдних систем.
Доказом білкової природи ферментів слугує виділення їх у чистому вигляді в формі
кристалів білка. На сьогоднішній день отримано понад 1 000 кристалічних ферментів.
Структура багатьох із них досліджена детально методами рентгеноструктурного аналізу,
ядерного магнітного резонансу, електронного парамагнітного резонансу тощо.
Ферменти, як і білки, володіють низкою властивостей, характерних для
високомолекулярних сполук: амфотерністю (можуть існувати в розчині в вигляді аніонів,
катіонів, амніонів); електрофоретичною рухливістю (завдяки наявності позитивних і
негативних зарядів) та втратою рухливості в електричному полі в ізоелектричній точці; вони не
здатні до діалізу через напівпроникні мембрани, проте шляхом діалізу їх розчини можна
звільнити від низькомолекулярних домішок. Як і білки, ферменти легко осаджуються з водних
розчинів методами висолювання чи обережним додаванням ацетону, етанолу та інших речовин,
не втрачаючи при цьому своїх каталітичних властивостей.
Заряд молекули ферменту залежить від вмісту в ньому кислих і основних амінокислот. У
нативній молекулі ферменту заряди розміщені асиметрично на поверхні білка. Якщо в молекулі
ферменту кислі амінокислоти переважають над основними, то його молекула буде мати
негативний заряд (поліаніон). І, навпаки, якщо переважають основні амінокислоти, то вона
заряджена позитивно, тобто веде себе як полікатіон. В ізоелектричному стані ферменти
найменш стабільні і можуть випадати в осад.
Ферменти теж мають велику молекулярну масу, яка може сягати кількох мільйонів. Так,
молекулярна маса пепсину становить 32 100 Да, лужної фосфатази – 80 000 Да,
лактатдегідрогенази – 140 000 Да, каталази – 248 000 Да, уреази – 480 000 Да,
піруватдегідрогеназного комплексу – 4 500 000 Да.
Ферменти чинять високоспецифічний вплив, що теж доводить їх білкову природу.
Нарешті, прямим доказом білкової природи ферментів є синтез в лабораторних умовах
(лабораторія Б.Мерріфілда, Нью-Йорк, 1969) першого фермента – рибонуклеази, який полягав у

29
послідовному включенні 124 амінокислотних залишків у строгій відповідності з послідовністю
амінокислот природного фермента – рибонуклеази підшлункової залози. Штучно синтезований
фермент не відрізнявся від природної рибонуклеази ані за хімічними, ані за каталітичними та
імунологічними тестами.
Враховуючи білкову природу ферментів, слід зважати на їх стабільність, котра
визначається низкою чинників. Так, оптимальною температурою для роботи з ферментами є
температура тіла, а для препаративних цілей – використання температури, наближеної до 0◦ С.
Слід пам’ятати, що низка ферментів чутлива до зниження температури (мітохондріальний
фермент АТФаза, який каталізує розпад АТФ, інактивується при 0 ◦ С, тоді як при кімнатній
температурі залишається стабільним). Для більшості ферментів оптимальним рН середовища є
6,0 – 8,0 (хоча існують винятки). Із препаративною метою часто обезводнюють ферменти
(видаляють воду) у вакуумі з замороженого розчину (ліофілізація). Осадження з розчину
ферментів спиртом чи ацетоном теж здійснюють при низькій температурі, оскільки при
кімнатній температурі ці процедури спричинюють втрату ферментативної активності. Для
стабілізації ферментів часто користуються хелатоутворювальними агентами, наприклад, ЕДТА
(етилендіамінтетраацетат), який може зв’язувати небажані домішки, які гальмують активність
фермента. Однією з обов’язкових умов збереження стабільності фермента є його зберігання в
висушеному або замороженому стані, велика кількість ферментів може зберігати свою
стабільність у вигляді суспензії в концентрованих розчинах амонію сульфату.
1.1.2. Подібність і відмінність між ферментами і неферментними каталізаторами.
Властивості ферментів як біологічних каталізаторів. Ферменти та каталізатори небілкової
природи підлягають загальним законам каталізу та мають низку спільних властивостей:
- прискорюють лише енергетично можливі реакції, тобто вони не змінюють константу
рівноваги та величину вільної енергії;
- збільшують швидкість хімічної реакції шляхом зниження її енергії активації та, у такий
спосіб, наближають реакцію до точки термодинамічної рівноваги;
- не впливають на напрям зворотної реакції, яка визначається співвідношенням
концентрацій субстратів і кінцевих продуктів;
- не впливають на положення рівноваги зворотної реакції, а лише пришвидшують її
досягнення;
- не входять до складу кінцевих продуктів реакції і виходять з реакції в незміненому
вигляді, проте, у низці випадків можуть модифікуватися і навіть розпадатися під впливом
кінцевих продуктів реакції (наприклад, цитохром Р-450);
- не витрачаються в процесі каталізу, вивільняючись, вони можуть знову реагувати з
новими молекулами субстрату.

30
 Однак, для ферментів характерні і специфічні властивості, які відрізняють їх від інших
каталізаторів. Ці відмінності пов'язані з особливостями будови ферментів, які є складними
білковими молекулами:
1. Ефективність ферментів вища, ніж небілкових каталізаторів: швидкість перебігу реакції
за участю ферментів зростає в 108 – 1020 разів (фермент уреаза прискорює гідроліз сечовини в
1014 разів), вони діють у мізерних концентраціях (молекула реніну, який синтезується в шлунку
теляти, звурджує за 10 хв при температурі 37ºС 106 молекул казеїногену).
2. Ферменти мають високу специфічність дії, яка обумовлена унікальною структурою
активного центра, а також конформаційною та електростатичною комплементарністю між
молекулами субстрату та фермента. Кожний фермент каталітично прискорює, зазвичай, одну
хімічну реакцію, або ж групу реакцій одного типу. Висока специфічність дозволяє ферментам
брати участь у регуляції обміну речовин і направляти його в певному напрямі.
3. Активність ферментів може суттєво змінюватися під впливом сполук, котрі
прискорюють (активатори) та сповільнюють (інгібітори) швидкість каталізованої реакції, що
дає можливість координувати метаболічні процеси, спрямовані на відтворення живої матерії,
підтримання постійності гомеостазу та пристосування до умов середовища.
4. Термолабільність ферментів: ферменти каталізують хімічні реакції при невисокій
температурі (37 – 40°С); її зростання призводить до денатурації білкової молекули фермента та,
відповідно, зниження швидкості реакції або повної її зупинки. При температурі 100°С майже
всі ферменти втрачають свою активність. Зниження температури нижче оптимальної тимчасово
сповільнює активність фермента внаслідок зменшення швидкості дифузії молекул.
5. Залежність активності ферментів від рН середовища: ферменти зазвичай найактивніші в
межах вузької концентрації іонів Н+ (фізіологічне значення рН = 6,0 – 8,0). Виключення
становлять пепсин (оптимум рН = 2,0) та аргіназа (оптимум рН = 10,0). Зміна рН середовища
впливає на стан і ступінь іонізації кислотних і основних груп, які входять до складу фермента в
цілому та його активного центра зокрема, що впливає на третинну структуру білка та
формування активного фермент-субстратного комплексу.
6. У випадку, коли ферментативний процес являє собою низку послідовних реакцій
(метаболічні шляхи) дія ферментів строго впорядкована: продукт однієї ферментативної реакції
слугує субстратом для іншої. Їх активність змінюється в залежності від потреб організму в
кінцевому продукті.
1.1.3. Структурно-функціональна організація ферментів. Оскільки ферменти – це
речовини білкової природи, вони, так само як і білки, можуть бути як простими, так і
складними (їх переважна більшість). Для ферментної активності білків важливе значення має
збереження їх первинної, вторинної та третинної структур; регуляторним ферментам властива

31
четвертинна структура. Більшість внутрішньоклітинних ферментів є олігомерами, які
складаються з декількох протомерів, відносно міцно пов'язаних між собою. Так,
глутаматдегідрогеназа (відщеплює два атоми водню від глутамінової кислоти з утворенням α-
кетоглутарової кислоти), виділена з печінки бика, складається з 8 великих субодиниць, на які
вона може дисоціювати.
Ферменти-прості білки являють собою поліпептидні ланцюги, які при гідролізі
розпадаються до амінокислот, їх ще називають однокомпонентними. До них належать пепсин,
трипсин, уреаза, рибонуклеаза тощо. Ферменти-складні білки крім поліпептидних ланцюгів
містять небілкову частину, їх називають двокомпонентними. Білкову частину двокомпонентних
ферментів називають апоферментом (забезпечує специфічність дії та відповідає за вибір типу
хімічного перетворення субстрату), а небілкову – кофактором (слугує акцептором і донором
хімічних груп, атомів і електронів у каталітичній ділянці активного центра фермента).
Молекула складного фермента в цілому називається холоферментом. Зв'язок білкової частини
ферменту з небілковою здійснюється за рахунок ковалентних і нековалентних зв’язків і може
бути різної міцності. Якщо небілкова частина ферменту міцно пов'язана з білком і в циклі
біохімічних реакцій не відділяється від нього, її прийнято називати простетичною групою
(наприклад, ФАД, ФМН, біотин тощо). Небілкові компоненти, які слабо пов'язані з білком і
легко дисоціюють з комплексу з ферментним білком, називають коферментами (наприклад,
НАД+, НАДФ+). Коферменти можуть знаходитися у вільному стані й сполучатися з білковою
частиною тільки в момент каталітичної реакції, їх можна розглядати в якості другого субстрату.
Один і той самий кофермент може сполучатися з різними апоферментами і брати участь у
різних хімічних перетвореннях субстрату (наприклад, піридоксальфосфат може брати участь у
реакціях трансамінування чи декарбоксилування). Ферменти, які міцно пов’язані з іонами
металів і не втрачають цього зв’язку за умов виділення та фракціонування ферменту,
називаються металоферментами. У деяких випадках іони металів не входять до складу
ферментів як інтегральні структурні компоненти, а виконують лише функцію їх активаторів
(іони Са2+ служать активаторами протеїнкінази С, іони Сl- – -амілази тощо).
1.1.3.1. Класифікація коферментів. Як було сказано вище, для прояву каталітичної
активності більшості ферментів необхідна присутність кофермента. Виключення становлять
гідролітичні ферменти (протеази, ліпази, рибонуклеаза). Вони беруть участь в акті каталізу,
здійснюють контакт між ферментним білком і субстратом, стабілізують апофермент, який, в
свою чергу, посилює каталітичний акт небілкової частини і, крім цього, визначає специфічність
ферментів, оскільки одна і та ж за хімізмом небілкова частина може функціонувати в складі
різних ферментів.

32
 Хімічна природа коферментів, їх функції в ферментативних реакціях дуже різноманітні.
Традиційно до коферментів відносять похідні вітамінів. Проте, окрім них є ще певна кількість
небілкових сполук, які беруть участь у прояві каталітичної функції ферментів. За хімічною
природою коферменти поділяють на:
– похідні вітамінів (табл.1.1);
– динуклеотиди (похідні нікотинаміду – НАД+, НАДФ+; похідне рибофлавіну – ФАД);
– нуклеотиди – похідні пуринів та піримідинів (АТФ, АДФ, ЦТФ, ЦДФ, УТФ, УДФ);
– комплекси порфіринів з іонами металів;
– S-аденозилметіонін (SAM);
– пептидні (глутатіон).

Таблиця 1.1. Коферменти та відповідні їм вітаміни

Вітамін- Функція Фермент
Кофермент
попередник
Переамінування, Трансамінази,
Піридоксаль- В6
декарбоксилування, декарбоксилази,
фосфат (піридоксин)
рацемізація рацемази
Окисне декарбоксилування α- Трансальдолаза,
Тіамін- В1
кетокислот, транскетолаза
дифосфат (тіамін)
перенесення альдегідних групи
В3 Перенесення ацильних груп, Ацетилтрансферази
Кофермент А Пантотенова аеробна деградація та синтезАцилтрансферази
кислота жирних кислот
Тетрагідро- Фолієва Перенесення С1-груп, біосинтез
Формілтрансфераза,
фолієва кислота кислота пуринових нуклеотидів тимідилатсинтетаза
Н Реакції карбоксилювання за Карбоксилаза
Біотин
Біотин участю СО2
РР, Нікотинова Зворотне перенесення Н+ та е- Дегідрогенази
НАД+, НАДФ+
кислота,(ніацин) (піридинзалежні)
В2 Перенесення Н+ та е- Дегідрогенази
ФМН, ФАД
(рибофлавін) (флавінзалежні)
Метил- Перенесення метильних груп, Метилмалоніл-КоА-
кобаламін, 5- В12 реакції трансметилування, мутаза
дезоксиадено- (ціанокобаламін) ізомеризації
зилкобаламін
Ліпоєва N Перенесення ацетильних груп Піруватдегідрогеназа,
кислота (ліпоєва кислота) кетоглутаратдегідрогеназа

За типом каталізованої реакції коферменти поділяють на:

33
 1. Коферменти - переносники атомів водню та електронів (НАД+, НАДФ+, ФМН, ФАД,
аскорбінова кислота, кофермент Q, глутатіон, гемінові NH2
коферменти (металопорфірини - цитохроми)). N
N
Похідні вітаміну РР – нікотинамідаденіндинуклеотид
N N
(НАД+) та нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат (НАДФ+) O CH2 O
це окиснені форми коферментів, у яких позитивний заряд
несе атом азоту піридинового кільця нікотинаміду: OH OH

H H HO P O O
O O
O C
C + AH2 C + H+ + A
NH2 NH2
NH2
+
HO P O +
N N N
O CH2
O
R R
H H
НАД+ (НАДФ+) НАДН (НАДФН)

O OH
Я -Н(НАД+)
R
к видно зі схеми, субстрат (А) втрачає два атоми водню (2 -РО3Н2(НАДФ+)

протони та 2 електрони), але на кофермент переноситься НАД+ та НАДФ+

лише 2 електрони і 1 протон, другий протон переходить у середовище. У результаті відновлена
форма коферменту втрачає позитивний заряд.
Нікотинаміддинуклеотиди входять до складу багатьох дегідрогеназ, необхідних для
синтезу енергії в клітині: вони виступають акцепторами та проміжними переносниками атомів
водню на початкових стадіях окиснення вуглеводів, жирних кислот, амінокислот, гліцерину, на
стадії циклу Кребса і в термінальних стадіях дегідрування в дихальному та монооксигеназному
ланцюгах; вони виступають у ролі алостеричних ефекторів ферментів енергетичного обміну.
НАДФН2 як донор атомів водню використовується в біосинтетичних відновних реакціях
(синтез жирних кислот, холестерину, гормонів тощо).
Похідні вітаміну В2 – флавінмононуклеотид (ФМН) і флавінаденіндинуклеотид (ФАД) –
коферменти, які входять до складу флавінових ферментів, що беруть участь у багатьох
окиснювальних реакціях: перенесенні електронів і протонів у дихальному ланцюзі, окисненні
пірувату, -кетоглутарату, жирних кислот, біогенних амінів тощо.
Активною частиною флавінових коферментів є ізоалоксазинова циклічна система, вона
може приєднувати два атоми водню (2 електрони та 2 протони):
R R
Н
N N N N
O CH3 O CH3
+ AH2 + А
HN CH3 HN CH3
N N
Н
O O
ФАД або ФМН ФАДН2 або ФМНН2

Флавінові коферменти, на відміну від нікотинамідних, зв’язують два протони.

34
 NH2

N
N

N N
O CH2 O

OH OH

HO P O
O
HO P O
OH O CH2
CH2 O P O
(HC-OH) 3
(HC-OH)3 OH
CH2
CH2 N N
N N O CH3
O CH3
HN CH3
HN CH3 N
N
O
O
Флавінмононуклеотид (ФМН) Флавінаденіндинуклеотид (ФАД)

Вітамін С теж бере участь у окисно-відновних процесах. Він може існувати в двох формах
– відновленій (аскорбінова кислота) та окисненій
O O
(дегідроаскорбінова кислота). Обидві форми легко C C

переходять одна в одну і в якості коферментів HO C

О - 2 Н+ O C
О
+
+2Н
гідроксилаз беруть участь в окисно-відновних HO C O C

реакціях: HC HC
HO CH HO CH
Ця властивість обумовлює участь аскорбінової
CH2OH CH2OH
кислоти в обміні білків, вуглеводів, мінеральних L-аскорбінова L-дегідроаскорбінова
кислота кислота
речовин.
Металопорфірини за своєю структурою подібні або навіть тотожні гему в гемоглобіні.
Порфіринові коферменти входять до таких ферментів як цитохроми (a, b, c), пероксидаза,
каталаза тощо.

R1
CH=CH2
CHOH
CH3
CH3
H3C CH CH2
H3C CH=CH R2 N N
N N 2
Fe2+
Fe 2+
2+ Me
+
Me
H3C N N
N N CH3
HOC CH3

CH2 CH2
CH2 CH2
CH2 CH2 CH2
CH2
COOH COOH COOH
COOH
Цитохром a Цитохром b

35
 R1 Вони містять іони металів (зокрема заліза,
S міді тощо), які здатні змінювати свою
CH-CH3 CH3 R валентність (наприклад, Fe2+  Fe3+) і, у такий
S спосіб, беруть участь у перенесенні електронів
H3C CH-CH3
N N під час окисно-відновних процесів.
2
Fe2+
Me+ 2. Коферменти - переносники різних

H3C N N хімічних груп (нуклеотидні - АТФ, АДФ УТФ,

CH3
УДФ, ЦТФ, ЦДФ, похідні вітамінів -
CH2 CH2 піридоксальфосфат, піридоксамінфосфат,

CH2 CH2 ліпоєва кислота, КоА, тетрагідрофолієва

COOH COOH кислота).
Цитохром c
Реакції за участю нуклеотидних
коферментів зводяться до перетворення субстрату в молекулі коферменту (наприклад,
перетворення УДФ-глюкози на УДФ-галактозу), вони можуть виступати донорами субстратів у
реакціях перенесення тих чи інших груп (наприклад, УДФ-глюкоза є донором глюкози в
процесі біосинтезу глікогену, ЦДФ-холін – донором холіну в біосинтезі холін фосфатидів
тощо).
Піридоксальфосфат і піридоксамінфосфат входять до складу багатьох ферментів у якості
коферментів.
O
CH2NH2
C
H OH
OH
HO CH2 O P O
HO CH2 O P O
H3C OH
H3C OH
N
N
Піридоксальфосфат Піридоксамінфосфат

Вони відіграють ключову роль в обміні амінокислот: каталізують реакції трансамінування

(перенесення аміногрупи з -амінокислоти на -кетокислоту) та декарбоксилування
(відщеплення карбоксильної групи у вигляді СО2) амінокислот, беруть участь у специфічних
реакціях метаболізму окремих амінокислот (серину, треоніну, триптофану, сірковмісних
амінокислот, а також у синтезі гему.
Кофермент А (КоА) утворюється з пантотенової кислоти (В3), його сульфгідрильна група
може зазнавати ацилування з перетворенням на ацил-КоА, або знаходитися в деацильованому
стані (HS-КоА).

36
 3',5'- АДФ 4 - фосфопантонеїн

NH2

N N

N N CH3 OH
OH OH
5'
H2C O P O P O CH2 C CH CO NH CH2 CH2 CO NH CH2 CH2 SH
O
O O CH3
3'

OH O Р Пантотенова кислота Тіоетаноламін

Кофермент А

Ці коферментні форми беруть участь у перенесенні ацильних радикалів у реакціях

загального шляху катаболізму, активуванні жирних кислот, біосинтезі жирних кислот,
холестерину, стероїдних гормонів, кетонових тіл, ацетилхоліну, знешкодженні чужорідних тіл у
печінці.
Тетрагідрофолієва кислота – відновлена форма ліпоєвої кислоти переносить одновуглецеві
залишки (метильні (-СН3), оксиметильні (-СН2ОН), формільні (-НСО) тощо) на різні сполуки і
бере тим самим участь у синтезі азотистих основ нуклеїнових кислот, креатину, метіоніну,
гліцину, серину.
O H
OH H
N
CH2 N C N C CH2 CH2 COOH
N CH H H COOH
CH2
H2N N N
H
Тетрагідрофолієва кислота (ТГФК)

Ліпоєва кислота завдяки своїй здатності легко переходити з окисненої у відновлену форми
проявляє властивості коферменту в складі оксидоредуктаз, її амід слугує простетичною групою
складного піруват- і -кетоглутаратдегідрогеназного комплексу, які беруть участь у окисненні
піровиноградної та -кетоглутарової кислот.

O SH SH - 2 H+ O S S
C (CH2)4 CH CH2 + 2 H+
C (CH2)4 CH CH2
HO HO
Ліпоєва кислота Ліпоєва кислота
(відновлена форма) (окиснена форма)

3. Коферменти синтезу, ізомеризації та розщеплення

O O
вуглець-вуглецевих зв’язків (метилкобаламін,
O C N NH
дезоксіаденозилкобаламін, карбоксибіотин, тіаміндифосфат).
HC CH
Біотин виконує коферментну функцію у якості N5-
H2C CH (CH2)4COOH
карбоксибіотину і входить до складу карбоксилаз: він бере S
участь в утворенні активної форми СО2, використовується в Карбоксибіотин

37
утворенні малоніл-КоА з ацетил-КоА, у синтезі пуринового кільця, у реакції карбоксилування
пірувату з утворенням оксалоацетату тощо.
Роль вітаміну В1 визначається тим, що у формі кофактора тіаміндифосфату (ТДФ) він
входить до складу як мінімум трьох ферментів і ферментативних комплексів: у складі піруват- і
-кетоглутаратдегідрогеназного комплексів він бере участь в оксиснювальному
декарбоксилуванні пірувату та -кетоглутарату; у складі транскетолази він залучається у
пентозофосфатний шлях перетворення
NH2

N CH2 N
+
CH3
вуглеводів.
OH
CH3 N S CH2 CH2 O P O Тому цей кофермент необхідний для
OH
O P O синтезу жирних кислот, холестерину, стероїдних
OH
Тіаміндифосфат гормонів, знешкодження токсичних речовин і
ліків. Тіамінтрифосфат (ТТФ) у тканині мозку
дотичний до синаптичної передачі нервових імпульсів.
Метилкобаламін і дезоксіаденозилкобаламін – це коферментативні форми вітаміну В12.
Метилкобаламін тісно пов’язаний із фолієвою
CONH2
кислотою, оскільки входить до складу CH2
H3C
фермента, який переносить метильну групу 5- CH2 CH2CONH2

частина
Хромофорна
H CH3

метилтетрагідрофолієвої кислоти на NH2COCH2 CH2CH2CONH2

А В
H3C N N
гомоцистеїн із утворенням метіоніну. H3C +
Co CH3
CH3
NH2COCH2
Разом із фолієвою кислотою він бере N N
C CH3
D

участь у синтезі креатину, азотистих основ, COCH2CH2 CH3

CH3 CH2CH2CONH2
амінокислот, білків, нуклеїнових кислот тощо.
Нуклеотидна частина
NH
N CH3
CH2
Дезоксіаденозилкобаламін бере участь у HC CH3 N CH3
O
завершальній стадії окиснення жирних кислот O
P O HO
із непарною кількістю вуглецевих атомів, O

бічного ланцюга холестерину, тиміну, HO CH2 O

Метилкобаламін
розгалужених амінокислот тощо.
1.1.4. Функціонально активні ділянки ферментів. Біологічна функція як простих, так і
складних ферментів обумовлена наявністю в них функціональних ділянок. Під час
ферментативної реакції відбувається взаємодія фермента та субстрату (ліганда, який взаємодіє з
ферментом) з утворенням проміжних фермент-субстратних комплексів (ФСК). Ділянка
молекули фермента, до якої приєднується субстрат, називається активним центром.

38
 Активний центр простого фермента – це тривимірний утвір, здебільшого щілиноподібної
форми, який утворюється сукупністю бічних радикалів амінокислотних залишків, які дуже
часто знаходяться на певній відстані в лінійній послідовності поліпептидного ланцюга. Так, у
молекулі лізоциму – ферменту, що забезпечує бактерицидні властивості слини, основні групи
активного центра представлені амінокислотними залишками, які займають у поліпептидному
ланцюзі 35, 52, 62, 63 і 101 положення. У складних ферментах активний центр може містити
кофактор, а бічні радикали створюють умови для правильної конформації активного центра,
орієнтації та перетворення субстрату. Проте, саме білок у складному ферменті організовує
ефективне функціонування кофактора. Так, гем у комплексі з глобіном виявляє свою схильність
до участі в окисновально-віновних перетвореннях, у складі каталази він забезпечує відновлення
Н2О2, тоді як у складі цитохрому гем виконує роль переносника електронів, змінюючи при
цьому валентність заліза. У ферментах із четвертинною
структурою кількість активних центрів, зазвичай, співпадає 1б
1а
з числом субодиниць.
Оскільки субстрат сполучається з активним центром у
кількох точках і це, своєю чергою, забезпечує високу
1а 2
вибірковість зв’язування (виявляється відповідність 3

субстрату й активного центра) і орієнтацію субстрату,

необхідного для каталізу, тому в активному центрі умовно Рис. 1.1. Функціонально
активні ділянки фермента: 1а
виділяють якірні (або контактні) ділянки, які забезпечують – контактні ділянки, 1б –
вибір субстрату та його приєднання нековалентними каталітична ділянка, 2 –
субстрат, 3 – алостеричний
зв’язками, а також каталітичну ділянку, яка забезпечує центр
вибір шляху хімічного перетворення певного субстрату,
тобто, бере безпосередню участь у синтезі або розриві зв'язків субстрату з утворенням продукту
(рис. 1.1). Найчастіше до складу активних центрів входять такі амінокислоти як сер, гіс, глу,
асп, цис-SH, тир, три, ліз, гідрофобні ланцюги аліфатичних амінокислот і ароматичне кільце
фенілаланіну.
Крім активного центра, у ферментах може знаходитися алостеричний центр (або центри)
(грец. allos – інший і steros – просторовий, структурний) (рис. 5.1). Він просторово розділений з
активним центром і являє собою ділянку молекули фермента, з якою зв'язуються так звані
модулятори або алостеричні ефектори, які за своєю природою різняться з субстратами. Вони
змінюють третинну, а іноді й четвертинну структуру молекули фермента, конформацію
активного центра, спричинюючи в такий спосіб пришвидшення (активатори) або сповільнення
(інгібітори) ферментативної реакції. Такими ефекторами можуть бути гормони та їх похідні,
метаболіти, медіатори тощо.

39
 1.1.5. Специфічність дії ферментів. Специфічність – одна з найважливіших властивостей
ферментів, яка визначає біологічну значимість цих білкових молекул і істотно відрізняє їх від
небілкових каталізаторів. В основі специфічності лежить відповідність стеричної структури
субстрату й активного центра фермента, внаслідок чого даний фермент з безлічі речовин, які є в
клітині, приєднує лише певний субстрат.
Розрізняють субстратну та каталітичну специфічності фермента. Субстратна
специфічність – це здатність фермента взаємодіяти з одним або кількома субстратами. Вона
може бути абсолютною, груповою та стереоспецифічністю. Фермент з абсолютною
субстратною специфічністю каталізує перетворення лише одного субстрату з певною
структурою. Будь-які модифікації (зміни) у структурі субстрату роблять його недоступними для
дії ферменту. Прикладом можуть слугувати аргіназа, яка каталізує реакцію розщеплення
аргініну на сечовину та орнітин, та уреаза, яка каталізує гідроліз сечовини з утворенням
вуглецю оксиду (ІІ) та аміаку. Сахараза гідролізує тільки сахарозу, а на інші дисахариди не діє.
Переважна більшість ферментів каталізує однотипні реакції з невеликою кількістю
(групою) структурно подібних субстратів із характерним типом зв’язку, тобто вони володіють
груповою субстратною специфічністю. Так, панкреатична ліпаза гідролізує жири в
дванадцятипалій кишці, каталізуючи перетворення будь-якої молекули жиру до
моноацилгліцеролу та двох молекул вищих жирних кислот, розриваючи ефірний зв'язок біля -
атомів вуглецю гліцеролу, незалежно від того, які жирні кислоти входять до складу молекули
жиру. Протеолітичні ферменти (пепсин, трипсин, хімотрипсин) теж володіють груповою
субстратною специфічністю, гідролізуючи пептидні зв’язки, утворені різними амінокислотними
залишками.
Ферменти зі стереохімічною специфічністю діють лише на певні стереоізомери.
Наприклад, більшість моносахаридів і продуктів їх обміну в організмі людини належать до D-
стереоізомерів; ферменти, які здійснюють їх метаболізм, не володіють специфічністю до L-
форм. Білки людини складаються з амінокислот L-ряду, тому більшість ферментів, які
забезпечують перетворення амінокислот, володіють стереоспецифічністю до L-амінокислот.
Якщо сполука існує в формі цис- і трансізомерів, то тільки одна з них може служити субстрат
ом для дії ферменту, наприклад, фумараза каталізує перетворення фумарої кислоти (транс-
ізомер), але не діє на малеїнову кислоту (цис-ізомер). Виключення становлять лише епімерази
(рацемази), які каталізують перетворення оптичних ізомерів. Стереоспецифічність до - та -
глікозидних зв’язків можна розглянути на прикладі амілази, яка діє лише на -глікозидні
зв’язки, що дозволяє гідролізувати крохмаль і глікоген. Клітковина, хоч і теж складається з
залишків глюкози, не гідролізується в організмі людини, оскільки містить у своєму складі -
глікозидні зв’язки, для гідролізу яких в організмі людини немає відповідних ферментів.

40
 Каталітична специфічність – це такий вид специфічності, коли фермент каталізує
перетворення приєднаного субстрату за одним із кількох можливих шляхів. Так, наприклад,
молекула глюкозо-6-фосфату в гепатоцитах слугує субстратом для 4 різних ферментів:
фосфоглюкомутази, глюкозо-6-фосфатфосфатази, фосфоглюкоізомерази та глюкозо-6-
фосфатдегідрогенази. Завдяки особливостям будови каталітичних ділянок цих ферментів
відбувається перетворення цього субстрату на 4 різних продукти.
1.1.6. Ізоферменти. Під множинними молекулярними формами ферментів розуміють
низку форм одного і того ж фермента, які каталізують одну і ту ж реакцію, але відрізняються за
місцем локалізації в організмі, складом, а отже, і за деякими властивостями: швидкістю
переміщення в електричному полі, оптимумом рН, імунологічними характеристиками тощо.
Група споріднених ферментів, які мають кілька форм одного і того ж фермента з
четвертинною структурною організацією і відмінних один від одного якісним і кількісним
складом субодиниць, отримала назву ізоферментів. У залежності від кількості наявних
поліпептидних субодиниць, а також від будови фермента (димер, тетрамер, полімер) можлива
різна кількість комбінацій поліпептидних ланцюгів або різна кількість ізоферментів.
Властивості ізоферментів обумовлені властивостями субодиниць, які входять до їх складу.
Зазвичай органи характеризуються різним кількісним складом того чи іншого
ізофермента. Відмінності в будові поліпептидних ланцюгів та особливості поєднання цих
ланцюгів у молекулі ізофермента обумовлюють відмінності в його загальному електричному
заряді що, у свою чергу, забезпечує різну електрофоретичну рухливість. Це дозволяє
фракціонувати ізоферменти за допомогою електрофорезу.
У даний час ізоферменти виявлені у понад 100 ферментів. Прикладом ізоферментів може
слугувати лактатдегідрогеназа (ЛДГ) –
+
фермент, що каталізує утворення й
ЛДГ1
окиснення молочної кислоти. За
ЛДГ2 допомогою електрофореграми виявлено
ЛДГ3 5 його ізоформ (рис. 1.2).
ЛДГ4 Кожна ізоформа містить 4
Cтарт субодиниці двох типів – «Н» (від англ.
ЛДГ5 heart - серце) та «М» (від англ. muscle –
м’яз) і складається з таких протомерів:
- М'язи Печінка Нирки Серце
ЛДГ1 = Н4; ЛДГ2 = МН3; ЛДГ3 = М2Н2;
Рис. 1.2. Електрофореграма множинних форм ЛДГ
ЛДГ4 = М3Н1; ЛДГ5 = М4.
Для кожної тканини притаманне своє співвідношення ізоформ. Так, ЛДГ 1 та ЛДГ2
переважають у органах, які характеризуються аеробним метаболізмом - серці, мозку, нирках,

41
підшлунковій залозі та еритроцитах; ЛДГ3 – у легенях, селезінці, лімфатичних вузлах; ЛДГ4 та
ЛДГ5 – в органах з активним анаеробним обміном – печінці та скелетних м’язах.
Субодиниці ЛДГ відрізняються за спорідненістю до субстратів. Субодиниця „М” краще
каталізує перетворення піровиноградної кислоти до молочної. Субодиниця „Н” є менш
специфічною за своєю дією та каталізує взаємоперетворення -кето- та -гідроксимасляної
кислоти в реакції:
СН3-СН2-СО-СООН+ НАДН2 → СН3-СН2-СНОН-СООН + НАД+
Це дозволяє відрізнити ізоферменти, які складаються, основним чином, з субодиниць „Н”
(ЛДГ1, ЛДГ2) від ізофермента, побудованого з „М”-субодиниць (ЛДГ5) на підставі дослідження
їх активності в реакції, яка визначається як реакція дегідрогенази -гідроксимасляної кислоти
та відбувається за участю ЛДГ1.
Вивчення ізоферментного спектра широко використовується в клініці для діагностики
органічних і функціональних уражень органів і тканин, встановлення чіткої локалізації
патологічного процесу. Так, розподіл ізоферментів ЛДГ у сироватці крові за умов норми має
наступний вигляд: ЛДГ2 > ЛДГ1 > ЛДГ3 > ЛДГ4 > ЛДГ5. При інфаркті міокарда ЛДГ1 > ЛДГ2 >
ЛДГ3 > ЛДГ4 > ЛДГ5 - помітна характерна зміна „розташування” ЛДГ1 та ЛДГ2: активність
ЛДГ1 переважає над активністю ЛДГ2. При гемолітичній анемії ЛДГ2 + ЛДГ1 > ЛДГ3 + ЛДГ4 +
ЛДГ5, загальна активність ЛДГ при цьому в 2 – 5 разів перевищує норму. При мегалобластних
анеміях активність перевищує норму в 10 – 50 разів. Для захворювань м’язів, печінки,
утворення пухлин розподіл ізоформ має наступний вигляд: ЛДГ4 = ЛДГ5 >ЛДГ2 > ЛДГ1 > ЛДГ3.
Крім ізоферментів лактатдегідрогенази велике клінічне значення мають ізоферменти
креатинфосфокінази (КК). Цей фермент є димером і побудований з двох основних субодиниць
– В та М, з них утворюються три комбінації цих субодиниць і, як наслідок, три ізоферменти КК.
У мозку переважає ізоформа ВВ, у скелетних м’язах – ММ, а у серцевому м’язі – ВМ.
Визначення активності ізоферменту МВ найчастіше використовують для підтвердження
діагнозу інфаркту міокарда. Підвищену активність цієї ізоформи виявляють вже на 4 – 6
годину після відчуття болю, пов’язаного з інфарктом, тоді як загальна активність КК може
значно зростати при будь-якому пошкодженні скелетних м’язів (метаболічні порушення,
запалення, ішемія тощо). Зростання активності ВВ-ізоформи супроводжує пошкодження мозку
(крововилив у мозок, церебральний емболізм), деякі ракові захворювання. Проте, воно не має
великого діагностичного значення.
1.1.7. Рівні структурної організації ферментів. Функціональні ферментативні
системи. Більшість ферментів має чотири рівні структурної організації (первинну, вторинну,
третинну і четвертинну), тобто є олігомерами, які складаються з протомерів. Кожна із
субодиниць або окремі їх частини відіграють певну роль у процесі функціонування ферменту.

42
Прості (однокомпонентні) ферменти здійснюють ферментативне перетворення субстрату з
участю власне білкової молекули. Безпосередню участь у реакції бере не весь поліпептидний
ланцюг ферменту, а тільки незначна його частина, що близько прилягає до субстрату –
активний центр. У ферментативну реакцію включається тільки декілька просторово
наближених до нього залишків амінокислот. За утворення активного центру ферменту, як і за
його каталітичну дію, відповідає третинна структура білкової молекули. Отже, при порушенні
третинної структури (денатурація) роз’єднуються просторово розміщені амінокислотні залишки
і, як наслідок, фермент втрачає активність.
Активний центр складних (двокомпонентних) ферментів, як відомо, містить у своєму
складі як кофермент, так і ту частину апоферменту, що просторово прилягає до нього.
Кофермент при цьому може відповідати за утворення зв’язку із субстратом, формування
третинної або четвертинної структури апоферменту і каталітичне перетворення субстрату.
Кожна клітина організму має свій специфічний набір ферментів. У клітині дія кожного
ферменту не індивідуальна, а тісно пов’язана з іншими ферментами. Так із окремих ферментів
формуються поліферментативні (мультиферментативні) комплекси, що каналізують
послідовності спряжених біохімічних реакцій.
Можна умовно виділити наступні види організації поліферментативних систем:
функціональна, структурно-функціональна і змішана.
Функціональна організація характеризується тим, що окремі ферменти, об’єднанні в
поліферментну систему, виконують певну функцію, з допомогою метаболітів, які дифундують
від одного ферменту до іншого. Причому в функціонально організованих поліферментативних
системах продукт реакції першого ферменту в ланцюгу служить субстратом для наступного
тощо.
Часто метаболіт може виконувати об’єднуючу роль між різними поліферментними
системами, якщо він є загальним для індивідуальних ферментів різних поліферментативних
ланцюгів, кожен з яких виконує свої біохімічні функції в клітині. Такі метаболіти об’єднують
ферментативні системи навіть локалізовані в різних органоїдах клітини в єдину метаболічну
карту клітини.
Прикладом функціональної організації поліферментної системи служить гліколіз, тобто
розпад глюкози. Всі ферменти гліколізу знаходяться в розчиненому стані. Кожна реакція
каталізується окремими ферментами. Зв’язуючою ланкою тут виступають метаболіти.
Положення кожного ферменту в ланцюгу встановлюється за їх спорідненістю до субстрату.
Структурно-функціональна організація полягає в тому, що ферменти утворюють
структурні системи з певною функцією при допомомозі фермент-ферментативних (білок-
білкових) взаємодій. Таким чином формуються поліферментативні надмолекулярні комплекси.

43
До них відноситься, наприклад, поліферментний комплекс піруватдегідрогеназа, який
складається із декількох ферментів, що беруть участь в окисненні пірувату, або синтетаза
жирних кислот, яка складається із семи структурно зв’язаних ферментів. Такі
поліферментативні комплекси досить міцні і важко розпадаються на окремі ферменти.
Низка таких мультиферментативних комплексів іноді називають ферментними
ансамблями, які структурно пов’язані з певними органелами (рибосоми, мітохондрії) або з
біомембраною і становлять високоорганізовані надмолекулярні системи (наприклад, тканинне
дихання, пов’язане з перенесенням електронів від субстрату до кисню через систему дихальних
ферментів).
Змішаний тип організації поліферментативних систем становить комбінацію обох типів
організації, тобто частина поліферментної системи має структурну організацію, частина –
функціональну (такі ферменти називають поліфункціональними). Прикладом такої організації
служить поліферментна система циклу Кребса, де частина ферментів об’єднана в структурний
комплекс (альфа-кетоглутаратдегідрогеназний комплекс), а частина з’єднана одна з одною
функціонально за допомогою метаболітів.
Отже, розрізняють такі типи мультиферментативних систем у клітині:
1. Розчинні мультиферментативні системи, в яких відсутня постійна асоціація між
ферментами, відбувається дифузія субстратів між окремими ферментами.
2. Мультиферментативні системи, в яких окремі ферменти сполучені між собою
нековалентними зв’язками, утворюючи комплекси, які полегшують передавання субстратів та
продуктів між окремими ферментами.
3. Мембранозв’язані мультиферментативні системи, в яких окремі ферменти асоційовані
з ліпідним біщаром субклітинних органел (мітохондрій, ендоплазматичного ретикулуму тощо).
1.1.8. Внутрішньоклітинна локалізація ферментів. Органоспецифічність. Питання
про локалізацію ферментів у клітині набуває особливої важливості, коли необхідно виділити
фермент у чистому вигляді. Порівняно легко виявити локалізацію фермента методами цито- і
гістохімії. Для цього тонкі зрізи тканин інкубують з відповідними субстратами, а після
інкубації локалізацію продукту реакції досліджують за розвитком специфічної реакції при
додаванні певних реактивів.
У препаративній ферментології часто користуються методом диференційного
центрифугування гомогенатів тканин. Для цього спочатку руйнують клітинну структуру з
допомогою відповідного дезінтегратора і утворена гомогенізована маса підлягає
диференційному центрифугуванню при температурі 0 - 4о С. Центрифугування різними
швидкостями гомогенатів різних тканин забезпечує седиментацію (осідання) субклітинних
структур, що дозволяє згодом дослідити їх склад (табл.1.2).

44
 Таблиця 1.2. Локалізація деяких ферментів усередині клітини
Цитозоль Мітохондрії Лізосоми
Ферменти гліколізу Піруватдегідрогеназний Кисла фосфатаза
Ферменти пентозофосфатного циклу комплекс β-Глюкуронідаза
Ферменти активації амінокислот Цитратсинтетаза α-Глюкозидаза
Мультиферментний комплекс Ізоцитратдегідрогеназа β-Глюкозидаза
синтезу жирних кислот (НАД-залежна) Катепсини
Ферменти катаболізму пуринових і Малатдегідрогеназа та інші Кисла
піримідинових основ ферменти циклу Кребса рибонуклеаза
Пептидази Ацил-КоА-дегідрогеназа та α-Галактозидаза
Амінотрансферази інші ферменти окиснення Лізоцим
Малатдегідрогеназа жирних кислот Гіалуронідаза
Ізоцитратдегідрогеназа Ферменти дихального ланцюга Арилсульфатаза
(НАД-залежна) та окиснювального Колагеназа
Глікогенфосфорилаза фосфорилування
Глікогенсинтетаза
Мікросомна фракція Плазматична мембрана Ядро
НАДН- і НАДФН- цитохром С-
редуктази, цитохром Р450- і цитохром
b5-оксидази, глюкозо-6-фосфатази,
естерази, нуклеозиддифосфатази,
глюкуронілтрансферази,
Ферменти, які
фосфогліцерид- і
Аденілатциклаза беруть участь у
тріацилгліцеридсинтетази, -
Лужна фосфатаза процесі реплікації
глюкуронідази
Nа+-К+-залежна АТФаза ДНК
Глюкозо-6-фосфатаза
РНК-полімераза
Рибосомні ферменти синтезу білка
НАД-синтетаза
Ферменти, які беруть участь у
реакціях гідроксилування
Ферменти синтезу фосфоліпідів,
тригліцеридів, а також деякі
ферменти синтезу холестерину
Ендоплазматичний ретикулум Комплекс Гольджі
Глюкозо-6-фосфатаза Галактозилтрансфераза

Наявність визначених ферментів у внутрішньоклітинних ділянках (компартментах)

обумовлює функціонування в них метаболічних шляхів – перетворення одних метаболітів на
інші.
Відповідно, ферментний склад різних клітин різний. Ферменти, які виконують функцію
життєзабезпечення, знаходяться в усіх клітинах організму. У процесі диференціювання клітин
відбувається зміна їх ферментного складу. Так, фермент аргіназа який бере участь в утворенні
сечовини, знаходиться лише в клітинах печінки, а кисла фосфатаза, яка бере участь у гідролізі
моно ефірів ортофосфорної кислоти – у клітинах передміхурової залози. Це так звана
органоспецифічність ферментів. Якщо говорити про вузькоспеціалізовані клітини, то
ферментів, які забезпечують їх функціонування знаходиться в цих клітинах більше порівняно з
іншими. Наприклад, у клітинах міокарда підвищена кількість креатинкінази та

45
аспартатамінотрансферази, у гепатоцитах – аланінамінотрансферази, в остеобластах – лужної
фосфатази тощо.
1.1.9. Одиниці активності ферментів. Активність ферментів виражають в міжнародних
одиницях активності. Кількість ферменту, яка каталізує перетворення 1 мікромоля субстрату на
продукт реакції за 1хв у стандартних (оптимальних) умовах з розрахунку на 1 г тканини
називається міжнародною одиницею (МО). Для оцінки кількості молекул фермента серед інших
білків досліджуваної тканини визначають питому активність – це кількість одиниць фермента
в зразку тканини, розділену на масу білка (мг) у цій тканині. За цією величиною аналізують
ступінь очистки фермента: чим менше сторонніх білків, тим вища питома активність.
У 1973 році Міжнародна біохімічна спілка запропонувала використати як одиницю
активності катал (кат). Активність в 1 кат – це така кількість каталізатора, яка перетворює 1
моль субстрату на продукт за 1 секунду. Отже, 1 кат = 60×10 6 міжнародних одиниць.
Рекомендовано використати також одиницю значно меншого масштабу - нанокатал (нкат), яка
дорівнює 109 кат.
Кількість молекул субстрату, які перетворюються однією молекулою ферменту на
продукт у процесі реакції за одиницю часу при повному насиченні ферменту субстратом,
прийнято називати числом обертів ферменту, або молярною активністю. Ця активність
виражається в каталах на 1 моль ферменту.
1.1.10. Принципи та методи виявлення ферментів у біооб’єктах. Здебільшого кількість
фермента не можна виміряти в одиницях маси, тобто в міліграмах або в молях, про неї
опосередковано свідчить його активність, тобто дія фермента. Іншими словами, присутність і
кількість фермента виявляють за специфічністю та швидкістю реакції, яку він каталізує.
Активність фермента можна визначити опосередковано: за визначенням кількості продукту,
який утворився під дією ферменту, або за кількістю витраченого субстрату за одиницю часу
при оптимальних умовах ферментативної реакції. Як приклад розглянемо принцип методу
визначення активності -амілази, яка каталізує гідролітичне розщеплення крохмалю з
утворенням у кінцевому результаті мальтози. Активність амілази розраховують на основі
кількості негідролізованого крохмалю або за кількістю утвореної мальтози.
Найчастіше активність ферментів визначають у сироватці, плазмі або клітинах крові та в
сечі колориметричними, спектрофотометричними, флюориметричними, манометричними,
кондуктометричними, віскозиметричними методами. У клініко-діагностичних лабораторіях для
визначення активності ферментів переважно застосовують колориметричні та
спектрофотометричні методи.
В основі колориметричних методів лежить вимірювання за допомогою
фотоелектроколориметра інтенсивності забарвлення речовини, яка утворюється під час

46
взаємодії субстрату або продукту ферментативної реакції зі специфічними реактивами, які
додаються у пробу після припинення реакції. Наприклад, продуктом дії ЛДГ в умовах прямої
реакції є піруват, який з 2,4-динітро-фенілгідразином утворює у лужному середовищі
забарвлений гідразон. Інтенсивність забарвлення пропорційна кількості пірувату, а значить, і
активності фермента.
Спектрофотометричні методи реєструють поглинання світла в певних ділянках спектра
коферментами, субстратами або продуктами реакції. Ці
методи широко застосовують для визначення активності Е

оксидоредуктаз, зокрема НАД- та НАДФ-залежних 0,6

1
+ +
дегідрогеназ. Перехід НАД або НАДФ з окисненої 2

форми у відновлену супроводжується зміною 0,4

поглинання в ультрафіолетовій ділянці спектра. В

окисненій формі кофермент дає одну вузьку смугу
0,2
поглинання при λ=260 нм, яка обумовлена наявністю
аденіну в його молекулі.
нм
У разі відновлення кофермента поглинання світла в 240 280 320 360 400

цій зоні дещо знижується, але з’являється інша широка Рис. 1.3. Абсорбційні спектральні
криві для окиснених НАД+ (або
смуга поглинання при λ=340 нм. Поява цієї смуги
НАДФ+) (1) та відновлених НАДН
зумовлена зникненням одного подвійного зв’язку у (або НАДФН) (2) нікотинамідних
коферментів
піридиновому кільці аденіну під час його відновлення.
Визначення активності ферментів за різницею спектрів поглинання окисненої та відновленої
форм НАД+ (або НАДФ+) та НАДН (або НАДФН) називають тестом Варбурга (рис. 1.3).

1.2. Номенклатура та класифікація ферментів

Сучасна номенклатура та класифікація ферментів були розроблені Комісією з ферментів
Міжнародної біохімічної спілки і затверджені на V Міжнародному біохімічному конгресі в 1961
році.
1.2.1. Номенклатура ферментів. У даний час використовують дві назви ферментів:
систематичну та тривіальну (або робочу).
Систематична назва дається лише добре вивченим ферментам і складається з назви
субстрату хімічної реакції, на яку діє фермент, назви типу хімічного перетворення та закінчення
- аза. Наприклад, систематична назва ферменту лактатдегідрогенази записується таким чином:
L – Лактат: НАД+ – Оксидоредуктаза
(де L-Лактат – це субстрат І, НАД+ - субстрат ІІ, а оксидоредуктаза - це тип хімічного
перетворення, тобто окисно-відновний процес).

47
 У клітинах печінки є фермент, який каталізує реакцію гідролітичного розщеплення
глюкозо-6-фосфату на вільну глюкозу і фосфатну кислоту. Цей фермент має назву: глюкозо-6-
фосфатфосфогідролаза. У цій назві відображено: назву субстрату - глюкозо-6-фосфат; назву
продукту реакції - фосфатна кислота; тип реакції - гідроліз і додано закінчення - аза.
Тривіальна назва складається з назви субстрату, назви каталізованої реакції та закінчення
- аза. Наприклад: лактат + дегідрогенізація + аза → лактатдегідрогеназа.
Збереглися й інші робочі назви ферментів. Вони не дають докладної характеристики їх дії,
але введені давно і міцно вкоренилися, наприклад, пепсин, трипсин, хімотрипсин, уреаза тощо.
1.2.2. Класифікація ферментів. Основою для створення класифікації ферментів і їх
позначення служать три принципи, а саме: хімічна природа ферменту; хімічна природа
субстрату та тип каталізованої реакції, який є специфічним для дії будь- якого ферменту. Отже,
всі ферменти поділяють на 6 класів (табл.1.3).

Таблиця 1.3. Характеристика класів ферментів

Номер Назва класу Тип каталізованої реакції Приклади Коферменти
класу
1 Оксидо- Окиснювально-відновні Лактатдегідрогеназа, НАД+, НАДФ+,
редуктази реакції різних типів цитохромоксидаза, ФАД, ФМН,
алкогольдегідрогеназа убіхінон,
металопорфірин
и, глутатіон,
ліпоєва кислота
2 Трансферази Перенесення різних Аспартатамінотрансфераза, ПАЛФ, ПАМФ,
хімічних груп аланінамінотрансфераза КоА, УДФ,
(карбоксильних, ЦДФ, ТГФК,
метальних, аміно-, метилкобаламін
сульфогруп від одного
субстрату (донора) до
іншого (акцептора)
3 Гідролази Гідроліз – розрив зв’язків Кисла та лужна -
у субстратах з фосфатази, пепсин,
приєднанням води трипсин, ліпаза
4 Ліази Розщеплення зв'язків у Дезамінази, дегідратази, ПАЛФ, КоА,
субстратах альдолаза ТДФ,
негідролітичним шляхом, дезоксіаденозил
утворення подвійних -кобаламін
зв’язків, приєднання
хімічних груп при
подвійних зв’язках
5 Ізомерази Ізомерні перетворення в Рацемаза, глюкозо-6- ПАЛФ,
межах однієї молекули фосфатізомераза, дезоксіаденозил-
фосфогліцератмутаза кобаламін,
глутатіон
6 Лігази Приєднання молекул одна Аспарагінсинтетаза УДФ, ЦДФ,
до одної з використанням глутамінсинтетаза, ТГФК,
енергії АТФ або інших ацетил-КоА-карбоксилаза карбоксибіотин
48
 високоенергетичних
сполук

Оксидоредуктази. До класу оксидоредуктаз відносять ферменти, що каталізують окисно-

відновні реакції. За тривіальною номенклатурою оксидоредуктази, що відщеплюють атоми
водню або електрони від субстрату окиснення і передають їх на будь-який акцептор, крім
кисню або пероксиду водню, називаються дегідрогеназами. Субстратами оксидоредуктаз
можуть бути спирти, кислоти, альдегіди, кетони, NH2-, NH-, SH-групи, гем та його похідні
тощо.
Розрізняють наступні основні оксидоредуктази: аеробні дегідрогенази або оксидази, які
каталізують перенесення протонів (електронів) безпосередньо на кисень; анаеробні
дегідрогенази - ті, що забезпечують перенесення протонів (електронів) на проміжний субстрат,
але не на кисень; цитохроми, які каталізують перенесення тільки електронів. До цього класу
відносять також гемвмісні ферменти каталазу і пероксидазу, які каталізують реакції з участю
пероксиду водню. Оксидоредуктази, яким властива відновна дія, називають редуктазами.
Цей клас ферментів поділяють на 17 підкласів, він нараховує приблизно 500 ферментів.
Трансферази. До класу трансфераз належать ферменти, що каталізують реакції
міжмолекулярного перенесення різних атомів, груп атомів і радикалів: ті, що переносять СН3-
групи, називають метилтрансферазами, переносники NH2-груп отримали назву
амінотрансфераз, розрізняють трансферази, що каталізують перенесення одновуглецевих,
ацильних, глікозильних, альдегідних або кетонних, нуклеотидних залишків, азотистих груп,
залишків фосфатної та сульфатної кислот тощо. Наприклад, метил-і формілтрансферази,
ацетилтрансферази, фосфаттрансферази тощо. До трансфераз належать також кінази, зокрема
протеїнкінази – ферменти, що каталізують фосфорилування субстратів та інших білків за
рахунок фосфатного залишку АТФ.
Трансферази беруть участь у реакціях взаємоперетворень різних речовин, знешкодженні
природних та чужорідних сполук. Деякі трансферази використовують у діагностиці
захворювань, наприклад, аспартатамінотрансферазу - для діагностики інфаркту міокарда, а
аланінамінотрансферазу - гострих гепатитів тощо.
Гідролази. До цього класу належить велика група ферментів, які каталізують
розщеплення внутрішніх молекулярних зв’язків органічних речовин за участю молекули води.
Це естерази – ферменти, що каталізують реакції гідролізу та синтезу складних ефірів;
глікозидази, які пришвидшують розрив глікозидних зв’язків; фосфатази й пептидогідролази, які
каталізують гідроліз фосфоангідридних і пептидних зв’язків; амідази, які пришвидшують
розрив амідних зв’язків тощо.

49
 До гідролаз належать також травні ферменти (ліпази, протеази, глікозидази тощо).
Гідролази містяться у лізосомах та інших органоїдах клітин, сприяють розпаду
біомакромолекул на прості речовини. Клас гідролаз нараховує приблизно 460 ферментів.
Ліази. До класу ліаз відносять ферменти, які каталізують розрив зв’язків С-О, С-С, С-N
тощо, а також зворотні реакції відщеплення різних груп від субстратів негідролітичним
шляхом. Ці реакції супроводжуються утворенням подвійного зв’язку або приєднанням
додаткової групи до місця розриву подвійного зв’язку.
До цього класу відносять декарбоксилази (декарбоксилування амінокислот та альфа-
кетокислот); гідроліази, а за тривіальною номенклатурою – дегідратази (наприклад,
карбангідраза розщеплює карбонатну кислоту на СО2 і Н2О), аальдолази – ферменти, що
каталізують розрив гексозофосфатів на дві тріози (наприклад, фруктозо-1,6-дифосфат на
гліцеральдегід-3-фосфат і діоксіацетонфосфат). Ліази нараховують біля 230 ферментів.
Ізомерази. До класу ізомераз відносять ферменти, які каталізують взаємне перетворення
оптичних і геометричних ізомерів. Систематичну назву складають з урахуванням типу
реакції:"субстрат-цис-транс-ізомераза". Якщо ізомеризація включає внутрішньомолекулярне
перенесення групи, то фермент отримує назву "мутаза".
До цього ж класу відносять рацемази і епімерази, які діють на аміно- і оксикислоти,
вуглеводи та їх похідні; внутрішньомолекулярні оксидоредуктази, які каталізують
взаємоперетворення альдоз і кетоз; внутрішньомолекулярні трансферази, які переносять
ацильні, фосфорильні та інші групи тощо.
Ізомерази – невелика група ферментів (біля 80), вони відіграють важливу роль у
відновленні біологічної активності молекул, у переключенні використання метаболітів на
різних шляхах обміну.
Лігази (синтетази). До класу лігаз відносять ферменти, які каталізують синтез органічних
речовин із двох вихідних молекул з використанням енергії розпаду АТФ (або ГТФ, УТФ). Дія
цих ферментів спричинює утворення нових зв’язків. Систематичну назву складають за
формою"Х:У лігаза", де Х і У позначають вихідні речовини. Як приклад можна назвати L-
глутамат: аміаклігазу (рекомендована скорочена назва "глутамінсинтетаза"), за участю якої із
глутамінової кислоти і аміаку в присутності АТФ синтезується глутамін. Іншу назву –
синтетази ці ферменти отримали, оскільки вони є каталізаторами біосинтетичних процесів.
Прикладом можуть бути: аміноацил-тРНК- синтетаза (каталізує приєднання амінокислоти до
молекули тРНК у процесі біосинтезу білків) та ацетил-КоА-синтетаза (каталізує конденсацію
ацетатної кислоти і КоА), карбоксилази (каталізують зв’язування СО2 з кетокислотами). Клас
лігаз нараховує приблизно 80 ферментів.

50
 1.2.3. Шифр ферментів. Оскільки назва класу вказує на тип хімічної реакції, яку
каталізує фермент, то, відповідно, існує шість основних типів ферментативних реакцій. Класи
діляться на підкласи, а ці, в свою чергу, на підпідкласи. Кількість підкласів у кожному класі, як
і кількість підпідкласів у підкласі, змінюється. Підклас вказує на природу хімічної групи
субстрату, що підлягає дії ферменту. Підпідклас ще більше конкретизує дію фермента, уточнює
природу зв’язку в субстраті або природу акцептора, що бере участь у реакції. На цій основі
складена кодова нумерація (шифри) ферментів та їх систематичні назви.
Шифр ферменту складається з чотирьох розділених крапками чисел: перше число означає
клас ферменту, друге і третє числа - підклас та підпідклас відповідно, а четверте число -
порядковий номер фермента в його підпідкласі. Спочатку шифру будь-якого ферменту
ставиться дві букви - КФ, що означає "класифікація ферментів". Для прикладу розглянемо
ліпазу, яка каталізує розщеплення триацилгліцеринів на гліцерин і жирні кислоти. Цей фермент
належить до третього класу (гідролаз), першого підкласу ферментів, які діють на складноефірні
зв'язки, до першого підпідкласу - каталізаторів гідролітичного розщеплення ефіру карбонових
кислот і спиртів. Порядковий номер цього ферменту в підпідкласі - 3. Його шифр – КФ 3.1.1.3.
Лактатдегідрогеназа має шифр КФ 1.1.1.27, тобто належить до першого класу
оксидоредуктаз, до першого підкласу (дегідрує СН-ОН-групи) і першого підпідкласу
(акцептором водню служить HAД+), а її порядковий номер у підпідкласі 27.

1.3. Механізм дії ферментів

Після того, як була встановлена хімічна природа ферментів, підтвердилися припущення
англійського хіміка А. Бруна, висловлене ще на початку XX ст., а згодом і вчених В. Анрі, Л.
Міхаеліса та М. Ментен про те, що в основі ферментативного каталізу лежить утворення
нестійкого проміжного фермент-субстратного комплексу, який згодом розпадається з
утворенням продуктів реакції та вивільненням фермента в незміненому вигляді. Ці твердження
лягли в основу теорії «жорсткої матриці» Е.Фішера про те, що активний центр фермента
комплементарний субстрату, тобто підходить до нього як «ключ до замка». Згодом ця теорія
була вдосконалена та доповнена в «гіпотезі індукованої відповідності» Д. Кошлендом, згідно з
якою субстрат, взаємодіючи з активним центром фермента, викликає зміну його конформації,
що призводить до формування фермент-субстратного комплексу (ЕS), сприятливого для
хімічної модифікації субстрату; при цьому молекула субстрату теж змінює свою конформацію,
що забезпечує високу ефективність ферментативної реакції.
Отже, базуючись на твердженнях Л. Міхаеліса та М. Ментен, процес ферментативного
каталізу умовно можна розділити на три етапи: приєднання молекули субстрату (S) до
фермента (Е); утворення проміжного фермент-субстратного комплексу та послідовне його

51
перетворення на один або кілька перехідних (ЕS, ЕS х, ЕSхх) з подальшим утворенням
нестабільного комплексу фермент-продукт (ЕР); вивільнення продуктів реакції (Р) та фермента
(Е). Ці етапи можна описати наступним рівнянням і відобразити схематично (рис. 1.4):
Е+S ES ESx ESxx EP E+P
І ІІ ІІІ

E + S ES EP E P1, P2

Рис. 1.4. Стадії ферментативного каталізу: Е – фермент, S – субстрат, ЕS – фермент-

субстратний комплекс, Р – продукти реакції

Перша стадія – зближення та орієнтація субстрату відносно активного центра фермента з

метою утворення фермент-субстратного комплексу – відбувається внаслідок зв’язування
субстрату з активним центром ферменту водневими, електростатичними та гідрофобними
взаємодіями, а в низці випадків – ковалентними та координаційними зв’язками. На цьому етапі
має велике значення просторова конфігурація білкової молекули фермента, в якій жорсткі
ділянки чергуються з еластичними лінійними відрізками, що надає молекулі фермента
можливість динамічно змінюватися: приєднання субстрату до фермента змінює структуру
активного центра останнього, його функціональні групи розміщуються так, що реакція може
відбуватися. Утворення фемент-субстратного комплексу відбувається дуже швидко, тривалість
цієї стадії залежить від концентрації субстрату, швидкості його дифузії до активного центра
фермента. Енергія активації при цьому змінюється несуттєво.
Друга стадія – перетворення первинного фермент-субстратного комплексу на один або
кілька проміжних – характеризується послабленням зв'язків у субстраті, їх розривом або
утворенням нових у результаті дії каталітичних груп фермента; формується молекула продукта.
За рахунок утворення перехідних комплексів знижується енергія активації субстрату, що
зумовлює зростання швидкості його перетворення. Ця стадія відбувається найповільніше та
лімітує швидкість усього каталізу.
Третя стадія – відокремлення від комплексу продуктів реакції, які утворилися в процесі
ферментативної реакції та перехід фермента у початковий стан. Тривалість цієї стадії
наближається до першої та визначається швидкістю дифузії продукту в середовище.

52
 Як уже зазначалося, ферменти прискорюють біохімічні реакції за рахунок зниження
енергії активації. Енергія активації – це енергія, необхідна для переходу молекул 1 моля
речовини в активний (перехідний) стан при певній температурі. Іншими словами, це енергія,
необхідна для запуску хімічної реакції. Фермент знижує енергію активації шляхом збільшення
числа активованих молекул, які стають більш реакційно здатними на нижчому енергетичному
рівні. Наприклад, при розщепленні пероксиду
водню на воду та кисень енергія активації для
1
досягнення перехідного (активного) стану

Вільна енергія
2 Перехідний стан

дорівнює 18 ккал/моль. За участі платини

3
енергія активації знижується до 12 ккал/моль,
2 Н2О2 Вихідний стан

а під впливом фермента каталази – до 5

ΔG
ккал/моль.
З рисунка 1.5 видно, що для досягнення 2 Н2О + О2 Кінцевий стан

Час
збудженого стану вихідних речовин необхідно Рис. 1.5. Енергія активації гідролізу
затратити найбільше енергії активації (рис. пероксиду водню: 1 – спонтанна реакція, 2 -
реакція з небіологічним каталізатором
1.5, 1); менше енергії вимагає реакція за участі (платиною), 3 – реакція з біологічним
небіологічного каталізатора (рис. 1.5, 2); і каталізатором (каталазою)
найменше енергії активації затрачається на реакцію за участі біологічного каталізатора (рис.
1.5, 3). Слід відмітити, що як каталізована ферментом, так і не каталізована ним реакція не
залежно від її шляху має однакову величину стандартної зміни вільної енергії (ΔG).
Активний центр на всіх етапах ферментативного каталізу відіграє роль комплексного
молекулярного механізму, який використовує різні хімічні перетворення, які сприяють
перетворенню субстрату на продукт. На молекулярному рівні властивість контактних ділянок
активного центра фермента специфічно зв'язувати субстрат і забезпечувати в такий спосіб їх
взаємну орієнтацію та зближення так, щоб це було вигідно для дії каталітичних груп, називають
ефектом зближення та орієнтації реагентів. Таке впорядковане розташування знижує енергію
активації, що, своєю чергою, визначає каталітичну ефективність ферментів. Активний центр
фермента також сприяє дестабілізації міжатомних зв’язків у молекулі субстрату, що полегшує
перебіг хімічної реакції та утворення продуктів. Цю властивість активного центра називають
ефектом деформації субстрату. Після зв'язування з активним центром молекула субстрату
ніби розтягується. Місце деформації легше атакується, наприклад, молекулами води. Чим
більша довжина міжатомного зв'язку в молекулі субстрату, тим менша енергія його розриву
(знижується енгергія активації).
У залежності від ролі функціональних груп активного центра фермента розрізняють
кислотно-основний і ковалентний каталіз.

53
 Кислотно-основний каталіз характеризується участю в ферментативній реакції кислотних
і/або основних груп. Так, радикали таких амінокислот як цис, тир, сер, ліз, глу, асп і особливо
гіс можуть виступати як у ролі донорів протонів, так і їх акцепторів, надаючи ферментам
властивостей універсальних каталізаторів, на відміну від небілкових каталізаторів, які
проявляють або лише кислі, або лужні властивості. Прикладом такого каталізу може бути
фермент алкогольдегідрогеназа печінки, яка містить іон n2+ та НАД+ у якості кофермента і
каталізує реакцію окиснення етилового спирту: позитивно заряджений атом цинку сприяє
від’єднанню протона від спиртової групи етанолу з утворенням негативно зарядженого атома
кисню; негативний заряд перерозподіляється між атомом кисню та сусіднім атомом гідрогену,
який потім у вигляді гідрит-іона переноситься на четвертий вуглецевий атом нікотинаміду з
утворенням відновленої форми НАДН і оцтового альдегіду.
Ковалентний каталіз базується на утворенні ковалентних зв’язків між нуклеофільними
(негативно зарядженими) або електрофільними (позитивно зарядженими) групами активного
центра фермента та субстратом. Прикладом цього може слугувати дія серинових протеїназ
(трипсину, хімотрипсину, тромбіну), до складу активного центра яких входить гідроксильна
група серину та імідазольна група гістидину. Остання відтягує на себе протон від ОН-групи
серину, внаслідок чого з’являється надлишкова електронна щільність на атомі кисню серину та
полегшується нуклеофільна атака гідроксилом серину СО-групи субстрату. При цьому
ацильний радикал від субстрату переноситься на сериновий залишок ферменту. Тоді атом
гістидину здійснює нуклеофільну атаку на кисень ацильного похідного серину, внаслідок чого
ацильна група відщеплюється і переноситься на молекулу води.
Максимальна активність ферменту спостерігається при оптимальних умовах перебігу
реакції і зумовлена оптимальною конформацією молекули ферменту в цілому та активного
центра зокрема. Тому навіть невеликі зміни умов, що впливають на зв'язування субстрату або
конформацію третинної структури білка, будуть змінювати швидкість ферментативної реакції.

1.4. Кінетика ферментативних реакцій

Ферментативна кінетика досліджує вплив на швидкість перебігу реакції різних хімічних
речовин і фізико-хімічних чинників, які є достатньо численними та різноманітними. До них
відносять концентрацію фермента та субстрату, рН і температуру, наявність активаторів або
інгібіторів. Вивчення кінетики ферментативної реакції важливо для вибору одиниць активності
ферментів, здійснення їх очищення, планування проведення досліджень та інтерпретації
результатів тощо.
1.4.1. Вплив концентрації фермента та субстрату на швидкість ферментативної
реакції. Швидкість будь-якої ферментативної реакції залежить від концентрації фермента. У

54
переважній більшості випадків у початковий період реакції, за умови надлишку фермента та
невеликої кількості продукту швидкість реакції (V) прямо пропорційна його концентрації – [Е] і
має лінійний характер: V=К×[Е], де К – коефіцієнт (рис. 5.4, А). Але з часом кількість продукту
зростає і з’являється можливість для перебігу зворотної реакції, внаслідок чого лінійна
залежність втрачається.
Якщо ж концентрацію фермента залишити постійною, змінюючи лише концентрацію
субстрату [S], то графік швидкості ферментативної реакції буде описуватися гіперболою (рис.
1.6, Б).

V A V Б

Vmax

1 Vmax
2

[Е] Км [S]

Рис. 1.6. Залежність швидкості ферментативної реакції від концентрації фермента (А) та
субстрату (Б)

При збільшенні кількості субстрату початкова швидкість зростає і коли фермент повністю
насичується субстратом, тобто відбувається максимально можливе утворення фермент-
субстратних комплексів, спостерігають найвищу швидкість утворення продукту. Але подальше
збільшення концентрації субстрату не призведе до збільшення утворення продукту, оскільки
швидкість реакції збільшуватися не буде. Описаний стан відповідає максимальній швидкості
реакції (V max).
На основі аналізу залежності V від [S] Л. Міхаеліс і М. Ментен сформулювали в 1913 р.
загальну теорію кінетики дії ферментів. Вони постулювали, зокрема, що ферментативна реакція
є двостадійною. На першій стадії фермент вступає в швидку зворотну взаємодію з субстратом з
утворенням фермент-субстратного комплексу (ES), а під час другої стадії, яка відбувається
повільніше і лімітує швидкість процесу, комплекс ES розпадається з утворенням продукту
реакції (Р) та відновленого стану ферменту:

k+1 k
E + S ES + E +
2
k-1 P,

55
 де к1 – константа швидкості утворення ES, к-1 – константа швидкості зворотної реакції
(розпаду ES), к2 – константа швидкості утворення продукту реакції. Співвідношення констант
швидкостей (к-1 + к2) / к1 називають константою Міхаеліса (КМ).
На основі цього було виведено рівняння, яке пов'язує V і [S], відоме під назвою рівняння
Міхаеліса:
Vmax x [S]
V= ,
KM + [S]

де: V – початкова швидкість реакції, тобто швидкість, що реєструється впродовж періоду

часу, за який рівень субстрату не перевищує 10 %. У цей період швидкість реакції можна
вважати приблизно постійною, оскільки, по-перше, зменшення кількості субстрату невелике, а
по-друге, концентрація продукту незначна. Vмакс дає характеристику каталітичній активності
фермента і має розмірність швидкості ферментативної реакції моль/л, тобто, вона визначає
максимальну можливість утворення продукту при певній концентрації фермента в умовах
надлишку субстрату.
У випадку, коли швидкість реакції рівна половині максимальної (V = Vmax/2), то КМ = [S].
Таким чином, константа Міхаеліса чисельно дорівнює концентрації субстрату, при якій
швидкість ферментативної реакції становить половину від максимальної. Ця величина
характеризує спорідненість того чи іншого фермента до конкретного субстрата і є величиною
постійною, незалежною від концентрації фермента. Якщо КМ значно більша від [S], тобто Км >>
S, то сума (КМ + S) приблизно дорівнює КМ, відповідно рівняння набуває вигляду: V = Vмакс ×
[S] / КМ. У цьому випадку швидкість ферментативної реакції прямо пропорційна концентрації
субстрату, тобто при малих концентраціях субстрату швидкість буде зростати із збільшенням
концентрації. Якщо [S] >> КМ, то зростання концентрації субстрату на величину КМ + [S]
практично не впливає і нею можна знехтувати. Тому швидкість реакції буде дорівнювати
максимальній швидкості: V = Vмакс.
Обробка рівняння Міхаеліса-Ментен за
1 Км
tg a =
методом подвійних зворотних величин дає змогу V Vmax

відобразити залежність V від [S] прямою лінією

(рівняння Лайнуївера-Берка) (рис. 5.5). Нахил =
Км
V

1 K 1 1
= M х
V Vmax [S] +Vmax
1
Vmax
Між 1/V та 1/[S] є прямопропорційна a
1
залежність, яка дозволяє легко отримати значення -1
Kм
[s]

кінетичних констант КМ та Vмакс, що неможливо при Рис. 5.5. Графік Лайнуівера-Берка

56
аналізі звичайної гіперболи.
Із рівняння та графіка випливає, що кутовий коефіцієнт прямої (tg кута нахилу) дорівнює
Км/Vмакс. Значення цих констант легко знайти за графіком.
1.4.2. Залежність швидкості ферментативної реакції від температури. Зростання
температури до певних визначених меж чинить вплив на швидкість ферментативної реакції,
подібно до впливу температури на будь-яку хімічну реакцію, що супроводжується
прискоренням руху молекул і, відповідно,
% Температурний оптимум прискоренням ймовірності взаємодії
100
реагуючих речовин. Крім того,
Активність

температура може підвищувати енергію

реагуючих речовин, що теж прискорює
50
1
реакцію. Однак, швидкість ферментативної
2
реакції має свій температурний оптимум,
10 20 30 40 50 60 t,оС перевищення якого супроводжується
Рис. 1.8. Вплив температури на швидкість зниженням ферментативної активності
ферментативної реакції: 1 – зростання внаслідок термічної денатурації білкових
швидкості реакції при підвищенні
температури; 2 - зниження швидкості реакції молекул (рис. 1.8).
при денатурації ферменту Для більшості ферментів людини
оптимальна температура 37 – 40 °С, проте в природі існують і термостабільні ферменти: Тaq-
полімераза, виділена з мікроорганізмів, яка не інактивується навіть при 95 °С. Цей фермент
використовують у науково-практичній медицині для молекулярної діагностики захворювань із
використанням методу ланцюгової полімеразної реакції.
Зниження температури нижче оптимальної тимчасово сповільнює активність ферменту
внаслідок зменшення процесів дифузії молекул; повернення того чи іншого фермента в
оптимальне температурне середовище відновлює його активність. Цю здатність ферментів
широко використовують у медицині для пригнічення метаболічних процесів у тканинах (під час
трансплантації органів, операцій на серці), у фармації для збереження препаратів і лікарських
форм (наприклад, білкових препаратів, відварів, настоїв, емульсій тощо), у народному
господарстві, наприклад, для збереження харчових продуктів.
1.4.3. Залежність швидкості ферментативної реакції від pH середовища. Для кожного
фермента існує певне значення рН середовища, в якому він виявляє максимальну активність.
Для пепсину воно становить 1,5 – 2,0, піруваткарбоксилази 4,8, аргінази – 9,5 – 10,0. Проте,
більшість ферментів організму людини мають оптимум рН, наближений до нейтрального:
фумараза 6,5; каталаза 6,8 – 7; уреаза 6,8 – 7,2; амілаза слини 6,8 – 7,4, карбоксипептидаза 7,5;
трипсин 7,5 – 8,5, (рис. 1.9).

57
 Вплив рН на активність фермента
%
рН оптимум
пов'язаний із іонізацією функціональних груп
амінокислотних залишків білкової молекули, 100

що забезпечує оптимальну конформацію

Активність
активного центра. Відхилення рН від
оптимальних величин порушує іонізацію 50

функціональних груп в активному центрі

фермента. Так, наприклад, залуження
середовища спричинює від’єднання іонів Н+ 2 7 10 pH
- Пепсин Амілаза слини Аргіназа
від карбоксильних груп (СОО ), тоді як
Рис. 1.9. Залежність швидкості
закислення, навпаки, приєднання протонів до ферментативної реакції від рН середовища
вільних аміногруп (NН3+). Це викликає
зниження активності ферменту, порушує спорідненість субстрату до фермента і гальмує
каталітичний процес в цілому. При значному відхиленні від оптимального значення рН може
відбуватися денатурація білкової молекули з повною втратою ферментативної активності. Зміна
рН середовища може також впливати і на просторову організацію субстрату.
1.4.4. Регуляція ферментативних процесів. Зазвичай кожен метаболічний шлях має свої
ключові ферменти, які називають регуляторними, оскільки завдяки їм відбувається регуляція
швидкості всього шляху. Ці ферменти можуть каталізувати початкові, або незворотні або
найповільніші реакції, вони також розташовуються в точках розгалуження метаболічного
шляху. Впливаючи на такі ферменти модифікаторами (активаторами чи інгібіторами) можна
змінити швидкість перебігу не лише однієї реакції, а й усього метаболічного шляху.
Будь-які зміни оточуючого чи внутрішнього середовища вимагають включення
адаптаційних процесів, що реалізуються, першою чергою, через зміну швидкості тої чи іншої
ферментативної реакції.
Регуляція швидкості ферментативної реакції здійснюється трьомах шляхами: зміною
кількості ферменту; доступністю субстрату та кофермента; зміною каталітичної активності
молекули фермента.
Перший шлях регуляції є механізмом довготривалої адаптації ферментів. Для його
включення і повної реалізації необхідно декілька годин або діб. Він полягає у зміні впливу на
систему ядерного геному або рибосомального білкового синтезу (вплив на процеси
транскрипції та трансляції) метаболітів, гормонів та інших біологічно активних речовин. Цей
тип регуляції характерний здебільшого для мікроорганізмів, ферменти яких поділяють на два
класи: конститутивні, які синтезуються мікроорганізмами постійно, не залежно від умов
існування та адаптивні, інтенсивність біосинтезу яких змінюється залежно від змін умов

58
існування. Адаптивні ферменти мікроорганізмів поділяють на індуцибельні та репресибельні,
тобто такі, активність синтезу яких підвищується або гальмується залежно від дії певних
сполук-ефекторів.
Другий шлях регуляції здійснюється на рівні двох параметрів: субстрату та кофермента.
Чим більша концентрація субстрату (особливо першого, вихідного), тим вища швидкість
метаболічного шляху. Стосовно кофермента слід зазначити, що важливе значення для регуляції
має наявність регенерованих коферментів. Наприклад, у реакціях дегідрування коферментами
дегідрогеназ слугують окиснені форми НАД+, ФАД, ФМН, які відновлюються в ході реакції.
Для того, щоб коферменти могли знову брати участь у реакції, необхідна їх регенерація, тобто
перехід в окиснену форму.
Третій шлях регуляції активності ферментів може відбуватися за чотирма основними
механізмами (L. Stryеr, 1995): ковалентною модифікацією; обмеженим протеолізом; білок-
білковими взаємодіями; алостерично.
До регулюючих механізмів можна віднести і явище компартменталізації – строга
локалізація ферментів у різних органелах, що дозволяє одночасно перебігати різноспрямованим
процесам (наприклад, синтез і розпад) у межах однієї клітини. Так, процес синтезу жирних
кислот відбувається в цитоплазмі, а їх розпад зосереджений у мітохондріях.
Ковалентна модифікація ферментів – один із механізмів контролю метаболічних
процесів, що може відбуватися шляхом зворотного фосфорилування-дефосфорилування,
метилування, аденілування, АДФ-рибозилування білків-ферментів. Фосфорилують білки
спеціальні ферменти протеїнкінази, які за допомогою залишку фосфату АТФ здійснюють
фосфорилування серинового, тирозинового чи треонінового радикалу відповідного білка.
Зворотну реакцію – дефосфорилування білків – каталізують протеїнфосфатазами.
Субстратами протеїнкіназ є численні ферментативні білки (глікогенфосфорилаза, кіназа
фосфорилази b, глікогенсинтаза, тригліцеридліпаза, піруватдегідрогеназа, ацетил–КоА-
карбоксилаза тощо), деякі білки мембранних каналів, гістони хроматину тощо. Приєднання
залишка фосфорної кислоти призводить до зміни конформації активного центра, при цьому
результат може бути двояким: фосфорилування багатьох білків-ферментів трансформує їх у
каталітично активну форму (фосфорилування глікогенфосфорилази, кінази фосфорилази b,
тригліцеридліпази тощо), тоді як фосфорилування інших ферментативних білків
(глікогенсинтази, β–ГОМК-редуктази) є, навпаки, механізмом їх інактивації (рис. 1.10).

59
 АТФ АДФ
Протеїнкіназа
Неактивна Активна
-CH2OH -CH2O-PO3H2
ліпаза ліпаза
Фосфопротеїн-
фосфатаза
H3PO4 Н2О
Нефосфорилований Фосфорилований
фермент фермент

Рис. 1.10. Регуляція активності ліпази

Зміна активності фермента внаслідок фосфорилування зазвичай зворотна і регулюється
гормонами, що дозволяє швидко змінювати активність ключових ферментів метаболічних
шляхів.
Активація ферментів шляхом обмеженого протеолізу. Активація низки ферментів
(здебільшого травного тракту або плазми крові) може відбуватися протеолітичним шляхом.
Такі ферменти синтезуються в неактивній формі у вигляді проферментів або зимогенів
(попередників ферментів), активний центр яких замаскований додатковою ділянкою
пептидного ланцюга, внаслідок чого субстрат не може взаємодіяти з активним центром.
Наприклад, проферментом пепсину є пепсиноген, який синтезується головними клітинами
шлункових залоз. Відщеплення від його молекули невеликого пептидного ланцюга за участі
хлоридної кислоти шлункового соку призводить до утворення пепсину та формування його
активного центра. Профермент трипсиноген, який утворюється в підшлунковій залозі, у
дванадцятипалій кишці під впливом ферменту ентерокінази шляхом відщеплення гексапептиду
перетворюється на трипсин. Після цього створюються умови, які сприяють утворенню
активного центру ферменту, і трипсиноген перетворюється на трипсин. Ці процеси можуть
також відбуватися аутокаталітично, тобто під впливом вже утвореного пепсину чи трипсину
відповідно.
Активація шляхом білок-білкових взаємодій включає в себе два механізми: активацію в
результаті приєднання регуляторних білків і зміну каталітичної активності внаслідок асоціації
чи дисоціації протомерів фермента.
До регуляторних білків, які можуть чинити вплив на активність ферментів належать:
- кальмодулін-кальційвмісний білок, який, зв'язуючись з чотирма іонами кальцію, сприяє
збільшенню цитозольної концентрації останнього при певних біохімічних та фізіологічних
процесах у клітині. Утворений комплекс кальмодулін-кальцій здатний до активації багатьох
ферментів, зокрема фосфодіестерази циклічних нуклеотидів, кінази легких ланцюгів міозину
тощо;
- протеїназні інгібітори блокують активність тканинних протеїназ – ферментів, здатних
розщеплювати власні білки організму. Найактивнішими протеїназами є α2 – макроглобулін та α1

60
– антитрипсин (α1- протеїназний інгібітор), які блокують активність серинових та інших
протеїназ;
- антигемофільний глобулін А (фактор VІІІ згортальної системи крові). Цей білок бере участь
в активації фактора Х, який запускає весь коагуляційний каскад, що призводить до утворення
тромба.
Прикладом регуляції каталітичної активності шляхом асоціації/дисоціації протомерів
може слугувати регуляція активності протеїнкінази А, функцією якої є фосфорилування інших
білків-субстратів, що призводить до значного посилення регуляторного сигналу (каскадна
система регуляції). Цей фермент в неактивній формі є тетрамером R2С2 який складається з двох
регуляторних (R) і двох каталітичних (С) субодиниць (рис. 1.11).
Регуляторні субодиниці мають центри зв’язування для
цАМФ (по 2 на кожну субодиницю). Активна протеїнкіназа
С представлена субодиницями С, для вивільнення яких необхідна
R
дисоціація комплексу. Активація ферменту відбувається за участі

R С цАМФ, який приєднуються до субодиниць R і змінює

конформацію білка, що призводить до порушення
Протеїнкіназа неактивна
комплементарності субодиниць R і С і дисоціації комплексу.
цАМФ
R2С2 + 4 цАМФ → 2 С + 2 (R-цАМФ)
Такий механізм регуляції зворотний. Від’єднання молекул
С цАМФ від регуляторних субодиниць призведе до асоціації
R
+ регуляторних і каталітичних субодиниць протеїнкінази А з
R С утворенням неактивного комплексу.
Алостерична регуляція ферментів. Активування
Протеїнкіназа активна
ферментів може здійснюватися шляхом приєднання до
Рис. 1.11. Активація
протеїнкінази за участі алостеричного центра фермента специфічної модифікуючої групи
цАМФ (активатора), що сприяє зміні конформації фермента, його
активного центра та, як наслідок, прискоренню ферментативної реакції (алостерична
активація). Вона, основним чином, характерна для олігомерних ферментів, які складаються з
кількох протомерів або мають доменну структуру. У центральних метаболічних шляхах вихідні
речовини можуть слугувати активаторами ключових ферментів, при цьому алостеричній
активації підлягають ті ферменти, які каталізують ключові реакції заключних етапів
метаболічного шляху:
+
Е1 Е2 Е3 Е4
А Б В Г Д

61
 У якості прикладу розглянемо гліколіз – специфічний шлях розпаду глюкози: при
утворенні надмірної кількості фруктозо-1,6-дифосфату спостерігається алостерична активація
фермента піруваткінази (рис. 1.12).
Роль активаторів можуть виконувати також органічні речовини (жовчні кислоти
посилюють дію ліпази підшлункової залози) та неорганічні (іони хлору є активаторами амілази
слини; іони водню посилюють активність пепсину). Проте існують випадки, коли одна й таж
речовина виступає активатором для одного фермента, а
інгібітором – для іншого. Глюкоза
Іони металів часто слугують специфічними
Глюкозо-6-фосфат
активаторами для низки ферментів, оскільки вони
Фруктозо-6-фосфат
можуть бути компонентами активного центра, сприяють
Фосфофруктокіназа
взаємодії субстрату з ферментом, беруть участь у Фруктозо-1,6-дифосфат
формуванні третинної структури фермента (залізо в
складі фермента каталази, мідь у складі +
аскорбатоксидази). Це стосується, в основному, катіонів.
Фосфоенолпіруват
Аніони можуть позитивно впливати на ферментативну Піруваткіназа

реакцію, прискорюючи її другий етап. Піруват

Інгібування ферментів. Дія багатьох ферментів

Рис. 1.12. Алостерична активація
може бути загальмована, а в низці випадків і повністю на прикладі гліколізу
припинена під впливом певних хімічних речовин –
інгібіторів. Останні за тією або іншою причиною частково або повністю перешкоджають
утворенню активного фермент-субстратного комплексу. Зокрема, токсичність багатьох отрут
для живих організмів, лікувальні ефекти деяких лікарських речовин зумовлені їх інгібуючою
дією на ферменти. Серед інгібіторів є як синтетичні речовини, так і природні метаболіти.
Процес інгібування ферментів може бути зворотнім і незворотнім. Якщо молекула
інгібітора викликає стійкі зміни, модифікацію функціональних груп ферменту або їх
руйнування, то такий тип інгібування називається незворотнім. Незворотне гальмування
виникає, коли утворений комплекс фермент-інгібітор практично не дисоціює. Такі інгібітори
хімічно модифікують важливі функціональні групи фермента, тому після усунення інгібітора
шляхом діалізу активність модифікованого фермента не відновлюється. Незворотні інгібітори
мають властивості клітинних отрут.
Прикладами незворотних інгібіторів є диізопропілфторфосфат (ДІФФ), який інактивує
низку гідролаз (трипсин, хімотрипсин, ацетилхолінестеразу тощо), модифікуючи важливий для
активності цих ферментів залишок серину; фторид натрію, який інгібує фосфатази, фенапролін
– металовмісні ферменти.

62
 До незворотних неконкурентних інгібіторів належать також фосфорорганічні препарати,
наприклад хлорофос. Фосфорорганічні сполуки (ФОС) блокують каталітичну ділянку
ферменту ацетилхолінестерази; у результаті цього фермент стає неактивним, що призводить до
накопичення ацетилхоліну та, як наслідок, отруєння організму, тому ФОС застосовують для
боротьби з шкідниками сільського господарства, побутовими комахами, гризунами тощо. У
медичній практиці відомі випадки отруєння синильною кислотою, коли смерть настає внаслідок
повного гальмування та виключення дії ферментів тканинного дихання (система цитохромів),
особливо клітин мозку.
Зворотні інгібітори взаємодіють з ферментом без утворення ковалентних зв'язків. Після
інкубації з утворенням комплексу фермент-інгібітор активність фермента відновлюється при
видаленні інгібітора шляхом діалізу. Прикладами таких інгібіторів є клітинні метаболіти та їх
структурні аналоги, які знижують активність ферментів.
За механізмом дії зворотні інгібітори ферментів поділяють на конкурентні, неконкурентні,
безконкурентні, субстратні (або метаболічні) та алостеричні.
Конкурентне інгібування. Конкурентні інгібітори за будовою подібні до субстрату, вони
конкурують із ним за зв’язування з активним центром фермента (рис. 1.13).
Характерною особливістю конкурентного гальмування є те, що ефективність інгібітора
залежить від співвідношення концентрацій субстрату й інгібітора. При наявності субстрату [S]
та інгібітора [І] одночасно відбуваться дві реакції:

E + S ES E + P
E + I EI

1
V

2
S

E
1
I Vmax

1
[S]
1 1
Kм1 Kм2
Рис. 1.13. Конкурентне інгібування: Рис. 1.14. Конкурентне інгібування фермента: 1 –
S – субстрат, І – інгібітор, Е – фермент без інгібітора; 2 – у присутності інгібітора
Гальмування відбудеться тоді, коли
концентрація інгібітора перевищить концентрацію субстрату. У цьому випадку інгібітор
утворює з ферментом комплекс фермент-інгібітор і виключає фермент із реакції. Але якщо
концентрація субстрату буде вищою за концентрацію інгібітора, утворюється фермент-

63
субстратний комплекс і дія інгібітора припиняється. Кінетичний аналіз за Лайнуівером-Берком
демонструє, що конкурентні інгібітори збільшують константу Міхаеліса Км ферменту і не
впливають на максимальну швидкість реакції (рис. 1.14).
Прикладом конкурентного гальмування є дія малонової та деяких інших дикарбонових
кислот на фермент сукцинатдегідрогеназу (СДГ), який каталізує в організмі перетворення
янтарної кислоти (сукцинату) на фумарову (фумарат).
СООН
СН2 СДГ (- 2 Н+) НООС СН

=
СН2 HC СООН
СООН
Янтарна кислота Фумарова кислота

Малонова кислота є інгібітором даної реакції; у структурному відношенні вона подібна до

янтарної кислоти і може конкурувати з останньою за місце в активному центрі СДГ (рис. 1.15).
-
ООС
Н 2С

Н 2С
-
- ООС
ООС
Сукцинат -
ООС Н2С
- Н 2С
ООС - Н 2С
ООС
Н 2С -
ООС
-
ООС
Фермент-інгібіторний Сукцинат
Фермент Малонат комплекс

Е+І ЕІ
Рис. 1.15. Схема конкурентного гальмування СДГ малонатом

У цьому випадку СДГ ніби «ошукана»: вона замість субстрату (янтарної кислоти)
захоплює його «двійника» (малонову кислоту) і субстрат уже не може розташуватися на
контактній ділянці ферменту. Якщо ж навколо ферменту з'явиться багато молекул субстрату
(янтарної кислоти), то субстрат витисне інгібітор з активного центру. Оскільки в комплексі
фермент-інгібітор через специфічність дії ферменту хімічної реакції не відбувається, активність
СДГ виявляється тільки відносно свого субстрату. Навпаки, якщо кількість молекул інгібітора є
значною, то субстрату важче проникнути на контактну ділянку ферменту, активність його буде
дуже низькою – ферментативна реакція блокується.
У якості інгібіторів ферментів за конкурентним механізмом у медичній практиці
використовують речовини, які називають антиметаболітами. Будучи структурними аналогами
природних субстратів, ці сполуки, з одного боку, викликають конкурентне інгібування
ферментів, а з іншого – можуть використовуватися цими ж ферментами в якості
псевдосубстратів, що призводить до синтезу аномальних продуктів, які не володіють
функціональною активністю.

64
 У якості лікарських препаратів-антиметаболітів
H H H H
використовують аналоги нуклеотидів для лікування онкологічних
N N
захворювань, сульфаніламідні препарати (аналоги
параамінобензойної кислоти (ПАБК)) для лікування інфекційних
захворювань. ПАБК структурно подібна до сульфанілової кислоти,
C =O O=S=O
похідні якої є сульфаніламідними препаратами. OH R N H
У мікроорганізмах в присутності ПАБК синтезується фолієва ПАБК Cульфаніламід
кислота, яка є важливим
СООН
коферментом низки ферментів, що беруть участь у
СН2
синтезі нуклеїнових кислот, а отже, і білків, тобто фолієва
СН2
кислота є фактором росту бактерій, зокрема, стафілококів,
R1 N С N CH
пневмококів тощо. Цим забезпечується ріст і
=

H О H СООН розмноження мікроорганізмів. У фолієвій кислоті ПАБК

ПАБК R2
Фолієва кислота
має два замісники: гетероциклічне похідне (R1) і
глутамінову кислоту (R2). Сульфаніламідні препарати
конкурують з ПАБК (структурна подібність) на стадії утворення фолієвої кислоти. Наявність
сульфамідної групи в сульфаніламідних препаратах перешкоджає взаємодії ПАБК з
глутаміновою кислотою, цим самим припиняється (блокується) біосинтез фолієвої кислоти.
Гальмування синтезу фолієвої кислоти в мікроорганізмах призводить до порушення біосинтезу
нуклеїнових кислот і білків, внаслідок цього пригнічується ріст і розмноження бактерій.
Таким чином, сульфанілова кислота та її N-заміщені аміди, виступають антиметаболітами
ПАБК, зумовлюють бактеріостатичний ефект.
Неконкурентним інгібуванням називають таке гальмування, при якому інгібітор не є
структурним аналогом субстрату, він взаємодіє з ферментом або в ділянці, відмінній від
активного центра, або з уже сформованим фермент-субстратним комплексом. Приєднання
неконкурентного інгібітора викликає зміну конформацію молекули фермента в такий спосіб,
що порушується взаємодія субстрату з
Центр зв’язування
інгібітора активним центром фермента, що
Зміна конформації
активного центра
призводить до зниження швидкості
реакції (рис. 1.16).
+ І
У випадку утворення потрійного
Е
комплексу (фермент-субстрат-
Активний центр інгібітор) останній не спроможний
ЕІ
перетворитися на продукт, у результаті
Рис. 1.16. Неконкурентне інгібування фермента
чого реакція зупиняється.

65
 E + S + I ESI

Неконкурентні інгібітори можуть бути

1
проміжними продуктами метаболізму, які V
2

утворюються в живих організмах. Вони здатні

зменшувати швидкість реакції (Vмакс), але не
впливати на спорідненість ферменту до субстрату
(Км) (рис. 1.17). 1 1
Vmax2
Неконкурентними інгібіторами є ціаніди, які
1
Vmax1
міцно сполучаються з тривалентним залізом, яке
1
входить в каталітичну ділянку гемінового 1
Kм
[S]

фермента цитохромоксидази. Блокування Рис. 1.17. Неконкурентне інгібування

останнього призводить до припинення фермента: 1 – без інгібітора, 2 – у
присутності інгібітора
тканинного дихання та загибелі клітини.
Велика токсичність іонів ртуті, свинцю,
миш'яку обумовлена їх властивістю блокувати SH-групи каталітичних ділянок низки
ферментів. Проте, важкі метали лише в невеликих концентраціях виконують роль
неконкурентних інгібіторів, у великих кількостях вони є інактиваторами і діють як денатуруючі
агенти. Для подолання інтоксикації, викликаної цими препаратами, застосовують різні
реактиватори (або протиотрути), які витісняють інгібітор з комплексу. До них відносять,
наприклад, SH-вмісні комплекси (цистеїн, унітіол тощо), лимонну кислоту,
етилендіамінтетраацетатну кислоту тощо.
Безконкурентне інгібування. Цей тип інгібування спостерігають у тому випадку, коли
інгібітор зворотно взаємодіє з ферментом тільки після утворення фермент-субстратного
комплексу, тобто безконкурентний інгібітор не сполучається з ферментом у відсутності
субстрату. Інгібітор полегшує приєднання субстрату, а потім, зв'язуючись, інгібує фермент. Це
рідкісний вид інгібування.
Субстратне інгібування. Наявність надмірно високої концентрації субстрату викликає
гальмування ферментативної реакції. Пояснюється цей факт тим, що молекули субстрату в
надлишку займають неправильне положення в активному центрі фермента (рис. 1.18).
A S Б S S

Е Е

Рис. 1.18. Схема субстратного інгібування: А – молекула субстрату (S) оптимально

розташована в активному центрі фермента (Е); Б – дві молекули субстрату зв’язалися
неправильно з активним центром фермента

66
 У багатьох біосинтетичних реакціях основним типом регуляції швидкості
багатоступінчастого ферментативного процесу є алостеричне інгібування за типом
зворотного зв'язку, коли кінцевий продукт, який за структурою подібний до субстрату, гальмує
дію фермента. Такий тип інгібування доведений для всіх живих організмів і розглядається як
один з основних типів регуляції активності ферментів і клітинного метаболізму взагалі,
оскільки нагромадження надлишку продукта гальмує в подальшому його утворення.
Інколи алостерична регуляція виявляється у вигляді інгібування першого фермента
біохімічних перетворень кінцевим продуктом:
-
Е1 Е2 Е3 Е4
А Б В Г Д

Фермент, який каталізує перетворення субстрату А на продукт Б має алостеричний центр

для негативного ефектора (інгібітора), який виступає кінцевий продукт метаболічного шляху
(Д). Якщо концентрація останнього збільшується, то
Глюкоза інгібується активність одного з початкових
ферментів (Е1). Така регуляція за принципом
Глюкозо-6-фосфат
зворотного зв'язку (ретроінгібування) дозволяє

Фруктозо-6-фосфат контролювати вихід кінцевого продукту.

Фосфофруктокіназа Наприклад, при надлишку в клітині АТФ, яка
Фруктозо-1,6-дифосфат утворюється під час гліколізу, відбувається
ретроінгібування алостеричних ферментів
Фосфоенолпіруват - фосфофруктокінази та піруваткінази (рис. 1.19).
Піруваткіназа
Гормони також можуть виконувати роль
Піруват
алостеричних інгібіторів. Так, алостеричним
-
інгібітором інсуліну є гормони надниркових залоз –
ЦТК
глюкокортикоїди, а жіночі статеві гормони
АТФ (естрогени) є алостеричними інгібіторами фермента
Рис. 1.19. Ретроінгібування на прикладі глутаматдегідрогенази, яка каталізує дезамінування
гліколізу глутамінової кислоти.

1.5. Застосування ферментів у медицині

Клінічна ферментологія – один із найважливіших розділів клінічної біохімії, який має свої
завдання, напрями та специфічні методи дослідження. Основні напрями клінічної
ферментології охоплюють:
 вивчення ферментативних порушень у патогенезі різних захворювань – ферментопатологія;

67
  використання ферментативних методів для діагностики – ферментодіагностика;
 використання ферментів у терапії –ферментотерапія;
 використання ферментів у лабораторній практиці як високоспецифічних аналітичних
реактивів.
1.5.1. Ферментопатії. Ферментопатії поділяють на первинні та вторинні. До першої групи
належать спадкові захворювання обміну речовин, у патогенезі яких основну роль відіграє
відсутність, нестача або аномальна структура ферменту. Первинні, або спадкові, ферментопатії
виникають унаслідок змін у генетичному коді синтезу ферментів. Причинами ферментативних
дефектів можуть бути: аномальна структура ДНК, порушення перенесення генетичного коду
від ДНК до РНК, змінена структура РНК і порушення в передачі інформації від РНК до
рибосом. Крім цього, причиною метаболічних розладів можуть бути генетично зумовлені
порушення співвідношення природних активаторів та інгібіторів ферментів.
Причиною спадкових ферментопатій є мутації, що проявляються характерними змінами в
активності відповідних ферментів. При цьому ферментативна активність відсутня або знижена,
або (дуже рідко) підвищена. Можуть з’являтися патологічні ферменти, які в нормі не
трапляються.
Ферментативні дефекти при спадкових ферментопатіях спричинюють порушення обміну
речовин (метаболічний блок), що є причиною нагромадження невикористаного субстрату та
його попередників, які, у випадку їх токсичності, призводять до патологічних змін і можуть
викликати вторинний метаболічний блок.
Так, при галактоземії (дефіцит галактозо-1-фосфат-уридилтрансферази або галактокінази)
відбувається накопичення в крові й тканинах галактозо-1-фосфату, вільної галактози та спирту
дульциту – продукту відновлення галактози. Високий їх вміст діє токсично, у немовлят після
споживання молока спостерігають блювання та пронос, збільшується печінка, розвивається
катаракта, затримується розумовий розвиток.
Відсутність у печінці фенілаланін-4-монооксигенази призводить до розвитку
фенілкетонурії. Приблизно одна людина з 80 серед європейців є носієм рецесивного гену
фенілаланінмонооксигенази. Внаслідок блоку перетворення фенілаланіну на тирозин в
організмі нагромаджується фенілаланін, фенілпіруват. Надлишок цих кислот порушує
нормальний розвиток мозку дитини та слугує причиною розумової відсталості, судом тощо.
Сфінгомієліноз або хвороба Німана-Піка (дефіцит сфінгомієлінази) супроводжується
нагромадженням сфінгомієлінів у клітинах ретикуло-ендотеліальної системи, головного мозку,
кісткового мозку, печінки та інших внутрішніх органів. Хвороба призводить до затримки
психічного розвитку та смерті в ранньому дитячому віці.

68
 Друга група – це захворювання, при яких ферментативні порушення виникають вторинно.
Вони розвиваються внаслідок пошкодження тканин різними агентами (вірусами, бактеріями,
найпростішими, отрутами тощо). Розвиток набутих ферментопатій можна представити так:
етіологічний фактор викликає порушення (пригнічення або стимуляцію) діяльності однієї або
декількох ферментативних систем і порушення відповідних обмінних процесів, у результаті
чого виникає захворювання з характерними для нього симптомами. Так, інфекційні хвороби
(вірусні, бактеріальні, паразитарні) супроводжуються тяжкими розладами функцій
ферментативних систем, насамперед, у результаті дії на них екзо- й ендотоксинів
мікроорганізмів, які блокують синтез низки важливих ферментів або гальмують їх активність.
Описаний патогенез характерний також для більшості отруєнь.
Прикладом вторинних ферментопатій є ендокринні захворювання. Гіпо- або гіперфункція
певної ендокринної залози пов’язана зі зниженням або підвищенням синтезу відповідних
гормонів, отже, з порушенням роботи ферментативних систем, які ними регулюються. Так, при
цукровому діабеті дефіцит інсуліну викликає пригнічення або стимулювання активності низки
ферментів: блокується активність ферментів, які забезпечують окиснення глюкози й
активуються ферменти глюконеогенезу, ліполізу, метаболізму білків тощо.
Алергійні захворювання вважають індивідуальною вразливістю ферментативних систем
різними харчовими, лікарськими та іншими алергенами. Дія лікарських препаратів викликає
ураження лізосомальних ферментферментів.
Механічне пошкодження тканин (хірургічні втручання, травми) також є типовою
ферментопатією. Механічна травма порушує кровопостачання в пошкодженій ділянці, блокує
надходження субстратів і коферментів, порушує оптимальні умови їх дії.
Порушення водно-мінерального обміну, кислотно-лужного стану, терморегуляції – це
також ферментопатії, оскільки нормальний електролітний склад, рН і температура організму
забезпечують оптимальні умови для функціонування всіх ферментів.
Гіпо- й авітамінози, нестача незамінних амінокислот, есенціальних жирних кислот, макро -
та мікроелементів у харчовому раціоні викликають порушення синтезу великої кількості
ферментів, сприяючи цим самим розвитку езимопатій.
У патогенезі деяких захворювань відбувається не тільки гальмування ферментативних
систем, але й їх гіперактивація. Так, наприклад, для гострого панкреатиту характерні
гіперпродукція та гіперактивація протеолітичних ферментів, що викликає тяжкі метаболічні
розлади. Тому штучне блокування протеїназ їх інгібіторами (трасилолом, контрикалом)
забезпечує при цій патології виражений терапевтичний ефект. При травмах легенів із легеневої
тканини в кров’яне русло викидається значна кількість фібринокіназ, які викликають гострий
фібриноліз.

69
 Таким чином, ферментопатії лежать в основі всіх патологій людини. Тому тяжко уявити
захворювання, яке б не супроводжувалося ферментними порушеннями.
1.5.2. Ферментодіагностика патологічних процесів та захворювань. Для ранньої
діагностики низки захворювань дослідження активності тих чи інших ферментів є значно
інформативнішим порівняно з іншими біохімічними тестами. При багатьох захворюваннях
зміна активності ферментів може бути настільки специфічна, що є одним із вирішальних
критеріїв при встановленні діагнозу. Так, для диференційного діагнозу різних за генезом
жовтяниць визначають кілька органоспецифічних ферментів (або ізоферментів) печінки,
наприклад, фруктозомонофосфатальдолазу, сорбітолдегідрогеназу, для оцінки переходу
гострого гепатиту в хронічний використовують АлАТ, АсАТ, аденозиндезаміназу, 5-
нуклеотидазу тощо. Переконливим прикладом може служити використання
креатинфосфокінази та аспартатамінотрансферази – для диференціації інфаркту міокарда й
стенокардії. При захворюваннях нирок і сечовидільної системи важливе діагностичне значення
має визначення активності сироваткової гліцинамідинотрансферази, ферментів сечі –
лейцинамінопептидази, β-глюкуронідази, арилсульфатази.
Ферменти досить чітко відображають перебіг захворювання і зарекомендували себе
надійними критеріями, які характеризують період хвороби (гострий, хронічний) та її можливе
загострення. Нерідко активність ферментів змінюється ще до появи характерних клінічних
ознак загострення. Наприклад, підвищення активності аланінамінотрансферази передує
збільшенню вмісту білірубіну, погіршенню самопочуття хворого. Це допомагає своєчасно
розпізнати ускладнення і змінити терапевтичну тактику.
Ферменти успішно використовують у клінічній практиці для оцінки ефективності
лікування. Відсутність зміни активності ферментів на тлі використання лікарських та інших
методів лікування свідчить про малу їх ефективність. Так, визначення активності
амінотрансфераз в сироватці крові значно достовірніше відображає ступінь репаративних
процесів у печінці при гепатиті порівняно з вмістом білірубіну.
Багато ферментів використовують у клініці для прогнозування перебігу захворювання.
Наприклад, стійке зниження активності холінестерази при хронічному гепатиті свідчить про
прогресування процесу й ускладнення захворювання. Різке зниження активності
амінотрансфераз на тлі зростання вмісту білірубіну (ферментнобілірубінова дисоціація)
свідчить про виснаження тканинних джерел ферментів за рахунок тяжкого пошкодження
паренхіми печінки, що визначає відповідний прогноз.
Перспективним для ферментодіагностики є дослідження ізоферментів. Відомо, що при
пошкодженні тканин ізоферменти надходять у кров та інші біологічні рідини й їх
ізоферментний спектр стає близьким до тканинного, що лежить в основі використання

70
ізоферментів у діагностиці. Ізоферментативні спектри широко використовують для діагностики
різних видів патології. Методи прижиттєвої пункційної біопсії дають можливість досліджувати
ізоферменти в тканинах людини, що достовірніше відображає картину ферментативних
порушень в ураженому органі. Так, ізоферменти ЛДГ використовують для діагностики раку
молочної залози, пухлин матки, передміхурової залози, мозку, шлунка, легенів, нирок тощо.
1.5.3. Ферментотерапія. Ферментотерапія – використання ферментів як лікарських
засобів – проводиться переважно в разі нестачі в організмі якогось ферменту, коферменту
(замісна ферментотерапія) або як допоміжний засіб при деяких захворюваннях.
Патологічні стани травної системи досить часто є наслідком дефіциту травних ферментів,
який може виникати в зв’язку з природженою відсутністю ферментів, бути пов’язаний із
запальними процесами слизової оболонки шлунка та кишок (гастрит, дуоденіт, ентероколіт
тощо); порушенням екзокринної функції підшлункової залози (панкреатит, муковісцидоз) тощо.
Засоби замісної терапії (панкреатин, фестал, панзинорм, дігестал, креон тощо) застосовують для
покращення функціонального стану травного тракту та нормалізації процесів травлення. Вони
також показані особам із нормальною функцією травного тракту у випадку порушення
правильного харчування (споживання жирної їжі, великої кількості їжі, нерегулярного
харчування), при порушенні жувальної функції, малорухомому способі життя, тривалій
іммобілізації, підготовці до рентгенологічного чи ультразвукового дослідження органів
черевної порожнини.
Фермент підшлункової залози трипсин застосовується зовнішньо для очищення гнійних
ран і внутрішньом'язово як протизапальний засіб при остеомієлітах і гаймориті.
Фібринолізин рекомендується для розсмоктування тромбів судин, цитохром С
застосовують при отруєнні чадним газом і деякими іншими отруйними речовинами, які
сповільнюють процес тканинного дихання.
Препарати типу тромбіну використовують для запобігання кровотечі або для її зупинки.
Калікреїни – ферменти кінінової системи використовують для зниження кров’яного тиску.
Нуклеази застосовують при лікуванні деяких вірусних захворювань, наприклад, при
лікуванні вірусного кон'юнктивіту успішно застосовуються очні краплі, що містять ДНКазу
(фермент руйнує ДНК віруса).
Для лікування деяких форм лейкозу використовують аспарагіназу, лікувальний ефект якої
базується на тому, що зазначений фермент розщеплює аспарагін на аміак і аспарагінову
кислоту, внаслідок чого синтез білків у лейкозних клітинах припиняється і клітини пухлини
гинуть.
Метод системної ферментотерапії базується на кооперативному впливі спрямовано
приготовлених сумішей гідролітичних ферментів рослинного та тваринного походження, які

71
чинять лікувальний вплив на ключові процеси життєдіяльності організму людини. Так,
Вобензим – це препарат зі спеціально підібраною комбінацією ферментів імуномодулюючої,
протинабрякової і, певною мірою, фібринолітичної дії. Він чинить загальнотерапевтичний
вплив при запальних процесах, обмежує патологічні прояви аутоімунних продуктів обміну
речовин і некротизованих тканин, розсмоктує гематоми, нормалізує проникність судинних
стінок, густину крові й тим самим покращує мікроциркуляцію.
1.5.5.1. Вплив активаторів на активність ферментів. Деякі лікарські засоби можуть
викликати індукцію, тобто стимулювання утворення ферментативних систем, які беруть участь
у метаболізмі лікарських і токсичних речовин. Унаслідок цього знижується концентрація
фармпрепарату в крові та тканинах, зменшується лікувальний ефект.
Відомо понад 200 сполук, які стимулюють метаболізм лікарських речовин у мікросомах
печінки. Одним із найактивніших є фенобарбітал (люмінал), вживання якого збільшує
швидкість гідроксилування, наприклад, барбітуратів і мепробамату, дезалкілування
амідопірину та інших мікросомальних біотрансформацій. Фенобарбітал спричинює індукцію
ферментів ендоплазматичного ретикулуму клітин за рахунок збільшення кількості білка в
мікросомах, у тому числі й ферментів, а також знижує швидкість їх розпаду. Введення цього
препарату призводить до збільшення кількості гладких мембран ендоплазматичного
ретикулуму та до збільшення вмісту в них білка, РНК і фосфоліпідів. Описаний ефект
пригнічується речовинами, які гальмують біосинтез білка, наприклад, антибіотиком
актиноміцином – інгібітором синтезу іРНК. Введення актиноміцину усуває стимульоване
фенобарбіталом підвищення активності окиснювального дезамінування, посилене утворення
цитохрому Р450 і мікросомального білка. Після припинення введення фенобарбіталу
відбувається зворотний розвиток цього індукованого синтезу, а рівень ферментної активності
повільно повертається до норми.
Медикаменти, які стимулюють мікросомальні ферменти, дуже відрізняються за
фармакологічною активністю. До них належать барбітурати, анальгетики, протизапальні й
антигістамінні засоби, транквілізатори та багато інших.
Для активації дії певних ферментів у терапії широко використовуються кофактори. З
лікувальною метою при серцевих захворюваннях, порушеннях нервової системи тощо
застосовують, наприклад, кокарбоксилазу (віт. В1); ФМН (віт. В2) – при шкірних
захворюваннях, кератитах, кон'юнктивітах, неврастенії. Ліпоєва кислота володіє
гепатопротекторними та детоксикуючими властивостями під час отруєння фосфорорганічними
сполуками, свинцем, миш’яком, ртуттю, фенотіазинами тощо. При корекції метаболічних
порушень в організмі позитивний ефект може бути досягнутий застосуванням аденілових
нуклеотидів (ІМФ, АМФ).

72
 1.5.5.2. Вплив інгібіторів на активність ферментів. Необхідність у застосуванні
інгібіторів виникає досить часто, а саме:
– у разі дефіциту фізіологічних інгібіторів, які виконують важливу для організму функцію –
обмеження впливу ендогенних ферментів, а інколи – його захисту від пошкоджувальної дії
чужорідних ферментів, зокрема, мікробного походження;
– у разі введення з лікувальною метою ферментів у неадекватній дозі або при несприйнятті
введеного ферменту. Так, наприклад, під час передозування тромболітичних препаратів
(фібринолізину), активаторів плазміну (стрептокінази, урокінази) застосовують інгібітори
протеолізу (трасилол, амінокапронову кислоту тощо);
– під час захворювань, у патогенезі яких визначну роль відіграє гіперфункція ферментів,
пов’язана з неадекватною їх активацією, аномальним викидом у кров і тканини (механічні, термічні
та хімічні травми, інфекційна патологія, тромбози та емболії тощо);
– під час змін ферментного спектру, при патологічному переважанні однієї ізоформи ферменту
над іншою. У клінічній практиці з цією метою інгібітори широко використовують в онкології,
оскільки пригнічення активності ферментів пухлинних клітин – один із відомих напрямків
створення лікарських препаратів для терапії онкопатології;
– у разі потреби викликати необхідну, частіше всього, нефізіологічну реакцію. На цьому
принципі базується дія деяких регуляторів судинного тонусу (інгібіторів тих ферментів, які беруть
участь в утворенні ангіотензину ІІ або катехоламінів), активаторів метаболічних процесів у печінці,
лікарських засобів, які пригнічують синтез простагландинів тощо.
Кількість сполук, які володіють властивостями інгібіторів ензимів і використовуються з
лікувальною метою, достатньо велика.

Таблиця 1.4. Групи лікарських засобів – інгібіторів активності ензимів (вибірково)

Біохімічний Основні
Група Показання для
(фізіологічний) Ензим-мішень лікарські
препаратів застосування
ефект засоби
Нестероїдні Інгібітори синтезу Циклооксиге- Ацетилсаліци- Підвищення тем-
протизапальні простагландинів наза (простаглан- лова кислота, ператури тіла, міалгія,
динсинтаза) індометацин, артралгія, невралгія,
вольтарен ревматизм
Спазмолітики Інгібітори Фосфодіестераза, Ксантинол Порушення
метаболізму цАМФ (компламін), периферійного кро-
циклічних пентоксифілін вообігу, ангіопатії,
нуклеотидів (трентал) ретинопатії
Гіпотензивні Інгібітори синтезу Ангіотензинкон- Каптоприл,
ангіотензину ІІ вертуючий ензим еналаприл
(дипептидилкар-
боксипептидаза Гіпертонічна хвороба
Інгібітори синтезу Дофамін-- Допегіт
катехоламінів монооксигеназа

73
Антиагрегаційні, Інгібітори синтезу Тромбоксан- Клопідогрель Коагулопатії, тромбо-
антитромботичні тромбоксану синтетаза емболічні ураження
Антидепресанти Інгібітори Моноаміно- Сеган, Депресивні стани.
Психостимулятори окиснювального оксидази А, В селегілін Апатія психічного
дезамінування походження. Хвороба
нейромедіаторів Паркінсона
Антидіабетичні Пригнічення від- Альдозоредуктаза Ізодибут Діабетична ангіопатія
новлення глюкози
Діючі на Накопичення Холінестераза Прозерин Міастенія, неврити,
периферійні ацетилхоліну в атонія кишок і
холінергічні холінергічних сечового міхура,
процеси рецепторах глаукома
Противірусні, Інгібітори синтезу РНК-полімераза, Ербісол Злоякісні пухлини,
протипухлинні полінуклеотидів ДНК-полімераза рифампіцин, лейкоз, лімфограну-
ацикловір лематоз, герпес
Антиалергійні Активатор метабо- Амінооксидаза Фенкарол Кропивниця, набряк
лізму гістаміну Квінке, дерматози

Інгібітори, виділені з рослин і мікроорганізмів, належать, здебільшого, до простих білків, а

інгібітори тваринного походження часто містять у своєму складі вуглеводи. Наприклад, велика
кількість інгібіторів протеїназ тваринного походження є глікопротеїнами. Для деяких рослинних
інгібіторів характерний низький вміст ароматичних амінокислот.
1.5.5.3. Ензими як аналітичні реагенти. Ензими, які застосовують для діагностики,
отримують із різних джерел: рослин, тварин, мікроорганізмів (здебільшого бактерій). Їх широко
використовують у клінічних лабораторіях як аналітичні реагенти для визначення кількості
субстрату, ідентифікації медпрепаратів, визначення активності інших ензимів. Ці можливості
пов’язані з каталітичними властивостями ензимів та високою специфічністю до субстратів
каталізованих ними реакцій (табл. 1.5).

Таблиця 1.5. Приклади використання ензимів в якості хімічних реактивів

Функція ензиму Ензим Вимірювана речовина
Визначення субстрату Гексокіназа Глюкоза
Визначення коензимів Аспартатамінотрансфераза Піридоксальфосфат
Визначення активаторів Ізоцитратдегідрогеназа Магній
Визначення інгібіторів Лужна фосфатаза Теофілін
Зменшення впливу інших речовин Оксидаза аскорбінова Креатинін
Спряжені реакції Яблучна дегідрогеназа Аспартатамінотрансфераза
Посилення діючого сигналу Луцифераза НАДН
Лужна фосфатаза
Тироксин
Пероксидаза хрону
Імунологічні визначення Пролактин
Дегідрогеназа глюкозо-6-
Фенитоїн
фосфату

74
 Перевагою цих методів є те, що відповідний субстрат для його визначення не потребує
попереднього виділення та очищення, він може бути ідентифікований у сироватці крові або
іншій біологічній рідині.

75
 РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ОБМІНУ РЕЧОВИН.
ЦИКЛ ТРИКАРБОНОВИХ КИСЛОТ

2.1. Поняття про обмін речовин та енергії. Характеристика катаболічних, анаболічних

та амфіболічних шляхів метаболізму, їх значення.
Живий організм і його функціонування знаходяться в постійній залежності від навколишнього
середовища. Інтенсивність обміну з навколишнім середовищем і швидкість процесів обміну речовин
в клітині підтримують постійність внутрішнього середовища і цілісність організму.
Обмін речовин в організмі людини протікає не хаотично; він інтегрований і регульований.
Всі перетворення органічних речовин, процеси анаболізму та катаболізму тісно пов‘язані один з
одним. Зокрема, процеси синтезу та розпаду взаємопов‘язані, координовані і регулюються
нейрогормональними механізмами, які надають хімічним процесам адаптаційний характер до
умов життєдіяльності.
В організмі людини, як і в живій природі взагалі, не існує самостійного обміну білків, жирів,
вуглеводів і нуклеїнових кислот. Всі перетворення об‘єднані в цілісний процес метаболізму, який
стверджується діалектичними закономірностями взаємозалежності та взаємообумовленості, а
також допускає взаємоперетворення між окремими класами органічних речовин. Подібні
перетворення диктуються фізіологічними потребами організму, а також відповідності заміни
одних класів органічних речовин іншими в умовах зміни будь-якого процесу при патології.
Обмін речовин включає процеси споживання, нагромадження, перетворення, використання і
видалення речовин та енергії, завдяки чому живі організми ростуть, розвиваються,
розмножуються, а також пристосовуються до постійних змін. Для розуміння обміну речовин
повинні бути відомими структура речовин, реакції, регуляторні механізми, що забезпечують
нормальний обмін речовин, швидкість послідовних реакцій, при яких відбувається перетворення
субстрату в кінцевий продукт.
Ферменти, які каталізують ці послідовні реакції, утворюють мультиферментну систему-
продукт першої реакції служить субстратом для наступної реакції, яку каталізує інший фермент.
Метаболічні шляхи здебільшого лінійні, але можуть бути й циклічними. Із різноманітних
метаболічних шляхів складається метаболізм.
Метаболізм - перетворення речовин в організмі з моменту потрапляння їх в клітини до
утворення кінцевих продуктів обміну, тобто сукупність хімічних реакцій, які проходять в живих
клітинах і забезпечують організм речовинами і енергією для його життєдіяльності, росту і
розмноження. Потрапивши в середину клітини, поживна речовина проходить ряд хімічних

77
перетворень, які каталізуються ферментами. Визначена послідовність таких хімічних перетворень
називається метаболічним шляхом,а проміжні продукти – метаболітами.
Метаболізм речовин включає:
-постачання хімічної енергії, яка отримується шляхом розщеплення багатих енергією
харчових речовин, синтезу макроергічних сполук, їх використання.
-перетворення молекул харчових речовин у низькомолекулярні метаболіти, що
застосовуються клітиною для побудови макромолекул;
-синтез білків, ліпідів, полісахаридів, нуклеїнових кислот та інших молекул із
використанням енергії АТФ і НАДФ;
-синтез і розпад низькомолекулярних, біологічно активних сполук, необхідних для
виконання специфічних функцій.
Метаболічні шляхи поділяють на:
Анаболічні процеси скеровані на утворення і оновлення структурних елементів клітин і
тканин, процес полягає в синтезі складних молекул із простіших. Ці процеси відновні
(використовуються відновлені форми коферментів, утворюються окиснені) і супроводжуються
затратою вільної хімічної енергії (ендергонічні процеси). Джерело енергії - АТФ. У процесі
анаболізму з однакових вихідних речовин утворюються різні кінцеві продукти. Кінцеві продукти
анаболізму служать вихідними речовинами катаболізму.
Анаболічні реакції включають синтез складних біоорганічних сполук, що складають різні
структурні утворення організму, зокрема, біополімерів-білків, нуклеїнових кислот, полісахаридів
та забезпечують його функціонування (ліпідів, моносахаридів, амінокислот, нуклеотидів,
вітамінів, коферментів, гормонів тощо).
Катаболічні перетворення - це розщеплення складних молекул, які поступили з їжею, і тих,
що входять до складу клітини, до простих компонентів; ці процеси є окисними (використовуються
окиснені форми коферментів) і супроводжуються виділенням вільної енергії (екзергонічні
реакції). Частина енергії застосовується для утворення АТФ. Із різних вихідних речовин
утворюються однакові кінцеві продукти. Проміжні продукти (метаболіти) і кінцеві речовини
катаболізму можуть служити субстратами (вихідними речовинами) анаболізму.
Обидва шляхи метаболізму тісно взаємопов'язані з часом і простором. Вияснення окремих
ланок процесу обміну речовин і енергії у різних класів рослин,тварин і мікроорганізмів виявило
принципіальну схожість шляхів біохімічних перетворень у природі.
Катаболізм включає реакції гідролізу, окиснення біоорганічних речовин, що надходять із
зовнішнього середовища у складі продуктів харчування (вуглеводів, ліпідів, білків тощо) та

78
біомолекул, які складають структуру клітин та тканин організму.
Катаболічні і анаболічні шляхи, особливо в еукаріотичних представників, відрізняються за
своєю локалізацією в клітині.
Амфіболічні шляхи, які містяться на "перехрестях" катаболізму та анаболізму; метаболіти
цього процесу можуть пекретворюватися як в катаболічних, так і в анаболічних процесах,
наприклад, в циклі Кребса.
2.1.1. Методи вивчення обміну речовин. У процесі вивчення обміну речовин головну увагу
звертають на перетворення, яких зазнають речовини (субстрати) та які ферменти каталізують їх,
як забезпечуються енергією хімічні процеси, які поживні речовини поступають у клітини і як
виводяться кінцеві продукти з організму.
Вивчення обміну речовин здійснюється на різних рівнях структурної організації живого.
1. Дослідження обміну речовин на рівні цілого організму. Найчастіше згодовують
лабораторних тварин штучними раціонами, в яких відсутня необхідна для організму речовина, що
дає можливість сформувати поняття про незамінні поживні речовини (вітаміни, незамінні
амінокислоти, поліненасичені жирні кислоти, мінеральні речовини, макро- та мікроелементи).
Такі речовини повинні обов'язково повинні поступати з продуктами харчування.
2. Балансові спостереження. Їх проводять на рівні всього організму . Вони дають змогу
встановити добову потребу та ступінь засвоєння певних речовин їжі. Ці дослідження проводять на
тваринах, при яких враховується кількість спожитих речовин та виділених метаболітів, Таким
чином найчастіше вивчають азотний, водний та мінеральний баланси.
3. Експериментальні нориці. Прикладом може бути створення штучних нориць в
експериментальних тварин у різних ділянках шлунково-кишкового тракту і дослідження вмісту
окремих речовин та продуктів їх обміну.
4. Ізотопні спостереження. З цією метою використовують ізотопи таких елементів: H, N,
C, S, P, O, Na, K, тощо. Метод ізотопних індикаторів застосовують in vivо тa in vitro. Мічені
сполуки одержують шляхом включення позначених атомів під час синтезу або біосинтезу цих
сполук. Метод ізотопних індикаторів дає можливість стежити за перетворенням даної речовини в
організмі. У такому випадку вводиться мічена ізотопом речовина, а далі досліджують появу
ізотопної мітки в продуктах її перетворення.
5. Метод ізольованих органів. Видалення хірургічним способом органів – один із способів
вивчення метаболізму. Через ізольований орган постійно прокачують поживну речовину
(перфузія) і цим підтримують його життєдіяльність. Перфузію проводять за допомогою плазми
крові, фізіологічного розчину, в які додають досліджувані речовини. Досліджуючи склад рідин на

79
вході і виході з органа, можна з'ясувати шляхи перетворення внесених речовин і роль відповідних
органів у метаболізмі.
Наприклад, відомості про метаболічну роль печінки були одержані в результаті
спостереження за собаками, в яких хірургічно видалили печінку. Зокрема, так була встановлена
роль печінки в утворенні сечовини, глікогену.
6. Використання гомогенатів та субклітинних фракцій. Для одержання гомогенатів
орган розрізають на дрібні шматочки, які поміщають у рідке ізотонічне середовище (наприклад,
0,25 М сахарози або фізіологічний розчин) і розтирають у ступці з піском або гомогенізаторі.
Таким чином одержують гомогенат, який значною мірою зберігає біологічну активність.
У теперішній час завдяки електронно-мікроскопічним та гістологічним дослідам, а також
методу диференційованого центрифугування досягнуті значні успіхи у визначенні
внутрішньоклітинної локалізації ферментів, що беруть участь у метаболічних процесах. Окремі
метаболічні шляхи містяться у визначених внутрішньоклітинних ділянках – компартментах, що
відокремлені біологічними мембранами.
Досліджено, що в ядрі (точніше, в ядерці) локалізовані РНК-полімерази, тобто ферменти,
які каталізують утворення мРНК. У ядрі містяться ферменти, які беруть участь у процесі
реплікації ДНК.
З мітохондріями пов'язані ферменти ланцюга біологічного окиснення (тканинного дихання)
і окисного фосфорилування, а також ферменти піруватдегідрогеназного комплексу, циклу
трикарбонових кислот, синтезу сечовини, окиснення жирних кислот тощо.
У лізосомах містяться в основному гідролітичні ферменти з оптимумом рН приблизно 5.
Тут відбуваються реакції розщеплення білків, нуклеїнових кислот та чужорідних сполук, що
поглинаються певними клітинами за рахунок ендоцитозу.
У рибосомах локалізовані ферменти білкового синтезу, в цих частинках проходять процеси
трансляції мРНК і зв'язування амінокислот у поліпептидні ланцюги із утворенням молекул білка.
В ендоплазматичній сітці зосереджені ферменти синтезу ліпідів, а також ферменти, які
беруть участь у реакціях гідроксилювання.
З плазматичною мембраною передусім зв'язані: АТФаза, аденілатциклаза і ряд інших
ферментів.
У цитозолі локалізовані ферменти гліколізу, пентозофосфатного циклу, синтезу жирних
кислот і мононуклеотидів, активації амінокислот, а також ферменти глюкогенезу.
Дослідження субклітинних структур (органел) проводять за допомогою диференційного
ультрацентрифугування. Для отримання гомогенату тканину дезінтегрують у спеціальному

80
гомогенізаторі. Субклітинні фракції одержують суспендуванням гомогенату в 0,25 М розчині
сахарози та фракціонуванням багаторазовим цетрифугуванням. Застосовуючи різну швидкість
обертання ротора ультрацетрифуги та збільшуючи, відповідно, фактор седиментації, що кількісно
визначається в одиницях прискорення знмного тяжіння – g, досягають фракціонування тканинного
гомогенату на окремі фракції.
Центрифугування з прискоренням 700 g осаджує уривки клітинних мембран та ядра.
Надосадову рідину центрифугують знову при 10 000 g – одержують мітохондрії та лізосоми. Із
надосадової рідини при другому центрифугуванні зі швидкістю 100 000 g осаджують мікросоми і
рибосоми. Остання надосадова рідина містить цитозоль (розчинні компоненти у розчині
сахарози).
7. Дослідження культури тканин. Клітини і тканини вирощують у середовищі з певним
хімічним складом (вітаміни, амінокислоти, мікроелементи тощо), необхідним для росту та
підтримання життєдіяльності клітин. У культурі тканин вирощують різні типи клітин (як
здорових, так і злоякісних). На тканинних культурах вивчають впливи фізичних і хімічних
факторів, моделюють різні біохімічні процеси, вивчають дію лікарських речовин.

2.2. Особливості енергетичного обміну. Екзергонічні та ендергонічні реакції

Обмін речовин в організмі безперервно пов'язаний з обміном і перетворенням енергії. Серед
реакцій метаболізму розрізняють екзергонічні та ендергонічні реакції.
Ензергонічні реакції
Всі живі організми отримують енергію від сонячного світла, рослини - безпосередньо від
сонця, а тварини - побічним шляхом з органічних сполук.
Розділ біохімії, який займається вивченням перетворення і використання енергії в живих
клітинах, носить назву біоенергетики.
Енергетика процесів біологічного обміну речовин ґрунтується на трьох основних принципах,
які відрізняються від енергетичних реакцій, що здійснюються в неживій природі.
Першою, дуже важливою особливістю енергетичного обміну речовин в біологічних системах
є перехід хімічної енергії в інші форми без попереднього її перетворення в теплову енергію. Тому
живу систему розглядають як хімодинамічну, а не як тепловий двигун. Так, коефіцієнт (ККД) в
звичайного двигуна становить 20-25 %, реактивного - до 45 %, а мітохондрій (силові станції)
організму - 60-70 %.
Другою особливістю біоенергетики є те, що звільнення енергії при хімічних окиснювапьних
процесах проходить поступово, малими порціями, поки всі атоми водню і вуглецю не

81
перетворяться в кінцеві продукти окиснення - воду і вуглекислий газ. Наприклад, при окисленні 1
моля глюкози виділяється 2881,2 кДж енергії. Якщо б ця енергія виділилась одномоментно, то
пройшов би вибух, і організм не зміг би її засвоїти за такий короткий період.
Третьою особливістю біоенергетики є те, що потенціальна хімічна енергія, яка знаходиться в
хімічних зв`язках молекул вуглеводів, ліпідів, білків тощо при звільнені може нагромаджуватися в
інших речовинах, які є акумуляторами енергії. Вони дістали назву високоергічних або
макроергічних сполук. Акумульована енергія є легко доступною в різних процесах
життєдіяльності організму.
Всі живі організми отримують енергію від сонячного світла, рослини - безпосередньо від
сонця, а тварини - побічним шляхом з органічних сполук.
рослини
СО2 + Н2О + енергія органічна сполука + О2
тварини

Продукти харчування - основне джерело пластичного матеріалу та енергії для забезпечення

життєдіяльності організму людини.
Харчування, тобто постійне надходження в організм з їжею певної кількості поживних
сполук, є необхідною передумовою життєдіяльності людини, яка забезпечує нормальний обмін
речовин. До складу раціону харчування здорової людини повинні входити поживні речовин, що
виконують енергетичну, структурну (пластичну) функції або необхідні для функціонування
певних ферментних систем. Поживні речовини, що входять до складу їжі людини, поділяються на:
· макрокомпоненти – вуглеводи, жири, білки;
·мікрокомпоненти – вітаміни та неорганічні елементи, які необхідні для життєдіяльності в
незначних кількостях, менше 1 г на добу.
Для дорослої людини при середньому фізичному навантаженні добовий раціон повинен
становити 3000 ккал. Із збільшенням енергозатрат зростає потреба у харчових продуктах. Існує
поняття про збалансоване раціональне харчування, тобто співвідношення білків, жирів, вуглеводів
– 1:1:4, що забезпечує добову енергетичну потребу. Білки забезпечують 15 % добових
енергетичних потреб, жири – 30 % .і вуглеводи – 55 %, при цьому білки тваринного походження
повинні становити не менше половини загальної кількості білка., 75 – 80 % загальної кількості
жирів повинно припадати на тваринні жири і 20 – 25 % - на рослинні жири.
Вуглеводи, жири (нейтральні жири) та білки, що надходять в організм з їжею, в травному
тракті розщеплюються до глюкози та деяких інших моносахаридів, гліцеролу, жирних кислот,
амінокислот та пептидів, які всмоктуються і попадають у кров. Вуглеводи та жири мають
енергетичну цінність, забезпечують добову потребу організму людини в макроергічних фосфатах
82
(в основному АТФ) та відновних еквівалентах.
Білки та амінокислоти, що з них утворюються, також виконують певну енергетичну роль,
але більшість амінокислот, переважно, незамінні використовуються для побудови власних
біомолекул та структурних елементів організму. Із спожитих харчових речовин синтезуються
специфічні для організму біополімери - білки, нуклеїнові кислоти, полісахариди, з яких будуються
клітини, їх мембрани, органели та забезпечують функціонування організму (ліпіди, моносахариди,
амінокислоти, нуклеотиди, вітаміни, коферменти, гормони тощо).
Індивідуальні енергетичні витрати людини визначаються такими фізіологічними факторами:
· Основним обміном, тобто витратами енергії на підтримання основних фізіологічних
функцій у стані спокою;
· Фізичною активністю, зокрема, коливання енерговитрат у стані спокою та максимальної
фізичної активності;
· Температурою навколишнього середовища, яка впливає на характер енерговитрат,
спрямованих на зігрівання або охолодження організму.
В основі всіх процесів життєдіяльності лежить постійній обмін речовин і енергії між
організмом та навколишнім середовищем, тому всі живі організми відносяться до відкритих
систем. Відповідно співвідношення між кількістю енергії, яка поступає з їжею і кількістю енергії,
яка виділяється в зовнішнє середовище, становить енергетичний баланс організму. Вивчення
цього процесу має важливе теоретичне і практичне значення. Кількісне вивчення енергетичного
балансу дає матеріал для розрахунку харчових раціонів.
При вивченні обмінних процесів необхідно знати, що таке корисна енергія. Існує два види
корисної енергії: вільна і теплова.
Вільна енергія. Найважливішим показником енергетичного ефекту є коефіцієнт корисної дії
реакції, який характеризує зміну величини вільної енергії. Кількість енергії, яка при даній
температурі і тиску перетворюється в роботу, носить назву вільної енергії (∆F) і виражають її в
кілокалоріях або кДж/моль речовини. Хімічна реакція може проходити із виділенням або
поглинанням енергії. В першому випадку буде витрата і зменшення вільної енергії, така реакція
буде називатись екзергонічна (екзотермічна). Вона буде мати від'ємне значення (–∆F) і може
здійснюватись самовільно.
Реакції, які проходять з поглинанням енергії називаються ендергонічними (ендотермічними).
Вони супроводжуються збільшенням вільної енергії і мають додатне значення (+∆F). Ці реакції
можуть проходити за рахунок інших реакцій. Ендергонічні реакції в біологічних системах
здійснюються при участі ферментів.

83
 Теплова енергія здатна проводити роботу тільки при певній температурі і тиску. Тепло для
клітини не є суттєвим джерелом енергії, оскільки може виконувати роботу в цьому випадку, коли
переходить від більш нагрітого до менш нагрітого тіла. Отже, організм не може використовувати
таку енергію для роботи.

2.3. Етапи вивільнення енергії в катаболічних шляхах обміну біомолекул

Пластичний обмін в організмі відбувається в декілька стадій. Синтез біологічно активних
сполук починається з піровиноградної кислоти, ацетил–КоА, проміжних продуктів циклу
лимонної кислоти. Із цих попередників утворюються різноманітні макромолекули. Перетворення
білків, ліпідів і вуглеводів складають центральні метаболічні шляхи з великим потоком
метаболітів. Окрім них, проходять інші метаболічні перетворення, при цьому утворюється
менший об‘єм метаболітів. Ці шляхи становлять вторинний метаболізм. Відбувається синтез
коферментів, гормонів, медіаторів, пігментів.
Обмін речовин в організмі безперервно пов‘язаний з обміном і перетворенням енергії. Обмін
енергії включає процеси: звільнення, трансформації та використання енергії, яка утворюється при
розпаді певних речовин в організмі. Кожна органічна речовина, яка входить до складу живої
матерії, має запас потенціальної енергії, за рахунок якої може бути здійснена робота.
Речовини піддаються в організмі поступовому перетворенню і окисненню із вивільненням
енергії, яка запасається в макроергічних зв`язках АТФ. Енергія заключена основним чином в
електронах водню і її вивільнення можна розбити на три етапи (фази) (рис.2.1).
Білки Вуглеводи Ліпіди

1-а
фаза

Амінокислоти Моносахариди Жирні Гліцерин

кислоти

Піровиноградна
2-а кислота
фаза
Ацетил-КоА
О
СН3 С =
SKoA

Цикл Кребса
2Н+
2Н+ 2Н+ 2Н+ 2Н+ 2Н+ 2Н+ 2Н+
3-я
фаза
Процес біологічного окиснення

Окиснювальне фосфорилування
Утворення АТФ

Рис.2.1. Схема загальних шляхів катаболізму біомолекул

84
 Перший етап, підготовчий. В цій фазі високомолекулярні сполуки, які поступають із їжею,
в травному тракті, а також у клітинах організму перетворюються на прості сполуки. На цьому
етапі в основному діють ферменти гідролази і вивільняється приблизно до 1% енергії субстратів,
яка розсіюється у вигляді тепла.
На другому етапі мономери розпадаються в клітинах тканин і органів на більш прості
сполуки, такі як, наприклад, піровиноградна, лимонна, ізолимонна, α-кетоглутарова, янтарна,
яблучна, оксалоацетатна, ацетатна кислоти, амінокислоти перетворюються на ацетил-КоА.
На цьому етапі в анаеробних умовах звільняється приблизно 25-30 % енергії вихідної
речовини. Частина цієї енергії акумулюється у вигляді макроергічних зв`язків (субстратне
фосфорилування), а частина розсіюється у вигляді тепла. Перетворення мономерів проходить в
гіалоплазмі, а кінцеві реакції - в мітохондріях.
Третій етап - кінцевий розпад речовин до СО2 і Н2О з участю кисню із повним вивільненням
енергії. Звільнений водень в складі своїх перенощиків під дією ферментів тканинного дихання
розділяється на Н+ і електрон (ē). Електрон, переходить на більш низьку орбіталь кисню, активує
його, з`єднується з протонами, утворює воду, а енергія, яка звільняється, акумулюється в
молекулах АТФ. В утворенні цієї енергії приймає участь АДФ, фосфат та фермент АТФ -
синтетаза.
Приблизно 70-80 % усієї енергії хімічних сполук виділяється в цій фазі. Всі реакції цієї фази
локалізовані в мітохондріях.

2.4. Основні високоенергетичні сполуки. Центральна роль АТФ в біоенергетиці

У людини і тварин основними макроергічними сполуками є фосфор- і сірковмісні речовини.
Одним із представників є АТФ:
Енергія виділена при гідролізі одного макроергічного зв`язку АТФ, в залежності від
локалізації може змінюватися від 40 до 60 кДж/моль, в середньому прийнято рахувати, що вона
дорівнює 50 кДж/моль. АТФ є термодинамічно
NH2
нестійкою молекулою і при гідролізі
N N - 50 кДж/моль
утворюється АДФ або АМФ і залишки О О О
- 12 кДж/моль
фосфатів. N N СН2 О Р О Р О Р ОН

АТФ забезпечує енергією практично всі ОН ОН ОН

процеси життєдіяльності організму. До НО ОН

Аденозитрифосфат
макроергічних сполук відносяться ГТФ, ЦТФ,
УТФ ТТФ.

85
 Основний шлях синтезу АТФ - це біологічне окиснення, спряжене з процесом
фосфорилування, що проходить в мітохондріях.
Другий шлях синтезу АТФ із АДФ - субстратне фосфорилування, яке локалізоване в
цитоплазмі. Енергія цього процесу разом із залишком фосфорної кислоти переноситься на АДФ з
утворенням АТФ. В процесі субстратного фосфорилування використовуються високоергічні
сполуки – 2-фосфоенолпіровиноградна кислота, 1,3-дифосфогліцеринова кислота і
креатинфосфат.

CH2 CH2
ОН
CO Р = О + АДФ АТФ + C ОН
ОН
COОН COОН
Піруват
Фосфоенолпіруват (енольна форма)

О
C О РО3Н2 CООН
НC ОН + АДФ АТФ + НC ОН
CН2ОРО3Н2 CН2ОРО3Н2
1,3-Дифосфогліцерат 3-Фосфогліцерат

NH РО3Н2 NH2

C = NH C = NH

N CН3 + АДФ АТФ + N CН3

CН2 CН2
COОН COОН
Креатинфосфат Креатин

Крім фосфатних похідних, є тіоефірні сполуки, які мають макроенергічні зв`язки, що

утворюються в процесі активації молекул різних кислот, в тому числі оцтової кислоти при участі

О коферменту ацетилювання, який позначається КоА-SН (КоА-кофермент

СН3 С =
S-KoA ацетилювання, а SH - функціональна група).
Ацетил-КоА
Ацетил-КоА включається в цикл Кребса. При розриві тіоефірного зв`язку
виділяється в середньому 33,6 кДж/моль енергії.

2.5. Лимоннокислий цикл (цикл дикарбонових і трикарбонових кислот)

Двовуглецеві фрагменти у вигляді СН3СО~SКоА, що утворюються в процесі обміну
вуглеводів, жирів і азотистих сполук, перетворюються за так званим лимоннокислим циклом або
циклом дикарбонових і трикарбонових кислот.

86
 Вважають, що цикл дикарбонових і трикарбонових кислот є найвірогіднішим шляхом
окиснювального перетворення проміжних продуктів розщеплення органічних сполук. Внаслідок
цього складного процесу в клітинах весь час утворюються і перетворюються одна в одну ряд три-
та дикарбонових кислот, звідки походить і назва циклу- цикл ди- і трикарбонових кислот.
Можливість окиснення органічних сполук за допомогою такого механізму вперше довів Кребс, у
зв'язку з чим цикл має ще назву циклу Кребса.
Коли говорять про цикл трикарбонових кислот як про загальний окиснювальний шлях
органічних сполук, то це не означає, що до цього не відбувалось окиснення органічних сполук.
Так, вуглеводи до включення в цикл трикарбонових кислот проходять дві стадії окиснення, а саме:
1) В анаеробних умовах у реакціях гліколізу з 3-фосфогліцеринальдегіду утворюється 3-
фосфогліцеринова кислота.
2) В аеробних умовах внаслідок окиснювального декарбоксилювання з піровиноградної
кислоти утворюється ацетил~КоА.
Жири при перетворенні жирних кислот на ацетил-КоА також проходять дві стадії окиснення:
1) Жирна кислота ,-ненасичені жирні кислоти;
2) (-окси) жирна кислота  (-кето) жирна кислота.
Утворений з нейтральних жирів гліцерин зазнає ще одного окиснювального перетворення:
-гліцерофосфат  тріозофосфат.
Утворений тріозофосфат вступає в загальний процес використання вуглеводів.
Амінокислоти також перш ніж вступити в цикл трикарбонових кислот, повинні включитися
в реакції переамінування або ж окиснювального декарбоксилювання, а потім внаслідок
відповідних реакцій також утворити СН3СО~SКоА.
Внаслідок таких перетворень вуглеводів, ліпідів і азотистих сполук утворюється активний
ацетил у вигляді СН3СО~SКоА, який є загальним продуктом метаболізму цих органічних сполук.
Досить сказати, що 2/3 атомів вуглецю вуглеводів і всі атоми вуглецю жирних кислот, а також
приблизно половина атомів вуглецю амінокислот проходять через стадію утворення ацетил-КоА.
Підраховано, що при добовій нормі харчування людини, яка складається з 400 г вуглеводів, 70 г
жирів і 100 г білків, в її організмі щодоби утворюється 350—400 г ацетил-КоА.
На шляху перетворення органічних сполук до утворення ацетил~КоА використовується
лише невелика частина вільної енергії харчових речовин. У процесі гліколізу, наприклад, на
шляху від глюкози до молочної кислоти витрачається всього близько 5-7 % вільної енергії
вуглеводів.

87
 Так, якщо зміна вільної енергії при повному окисненні глюкози становить-686 ккал/моль, то
на шляху перетворення глюкози до двох молекул молочної кислоти витрачається лише -50
ккал/моль або близько 7 %, а на шляху перетворення від однієї молекули піровиноградної кислоти
до однієї молекули ацетил-КоА ця енергія становить -60 ккал/моль, тобто близько 9 %.
Значно вищою є зміна енергії на шляху перетворення від однієї молекули пальмітинової
кислоти до восьми молекул ацетил-КоА, яка становить-679 ккал/моль, тобто близько 30 % від
зміни вільної енергії при повному окисненні пальмітинової кислоти.
Процес повного окиснення ацетил-КоА до СО2 і Н2О відбувається за допомогою циклу
дикарбонових і трикарбонових кислот, який має основне значення в утворенні енергії в живих
організмах. Як і процеси окиснення жирних кислот, цикл Кребса локалізований у мітохондріях,
які, таким чином, є енергетичним центром живих клітин.
Сумарна реакція окиснення ацетил-КоА, пов'язана з виділенням великої кількості енергії (-
207 ккал/моль), проходить в організмі через ряд проміжних реакцій за участю великої кількості
ферментів і є багатоступінчастим процесом. Цикл Кребса є головним шляхом кінцевих
перетворень ацетил-КоА; тільки незначна частина його витрачається на ацетилювання холіну,
ароматичних амінів та інших побічних продуктів обміну. Більша частина СН3СО~SКоА вступає в
реакцію з оксалоацетатом, починаючи цим самим цикл трикарбонових кислот.
Оксалоацетат у циклі трикарбонових кислот відіграє істотну роль. Він може утворюватися
при перетворенні різних органічних субстратів: при окисненні яблучної кислоти, при
окиснювальному дезамінуванні аспарагінової кислоти, при карбоксилюванні піровиноградної
кислоти. Проте основним джерелом його утворення є процес конденсації піровиноградної кислоти
з СО2.
Утворений цим або іншим способом оксалоацетат вступає в реакцію з ацетил-КоА за участю
ензиму цитратсинтази, утворюючи лимонну кислоту, яка є, таким чином, початковою речовиною
циклу дикарбонових і трикарбонових кислот, звідки цей цикл дістав назву лимоннокислого циклу,
або циклу лимонної кислоти (рис.2.2).
Лимонна кислота перетворюється через цис-аконітову кислоту в ізолимонну.
Реакція каталізується ферментом аконітатгідратазою. Утворена ізолимонна кислота під дією
ферменту ізоцитратдегідрогенази окиснюється, внаслідок цього утворюються НАДН2 і
оксалосукцинат:
Утворений оксалосукцинат у результаті декарбоксилювання в присутності цього ж ферменту
перетворюється в -кетоглутарову.

88
 АТФ CH3 Піруват
(3мол) O
C=
H2O
НАД +
НАДН2 SKoA СО2
Ацетилкоензим А
C H2 -COOH
CH2 -COOH
CO-COOH
HO-CH-COOH 10 Оксалоацетат HSKoA
H 2O Малат 1
АТФ 9 CH2-COOH
(2мол)
CH-COOH HO C COOH
=
CH-COOH CН2 - COOH
ФАДН2 Фумарат
Цитрат
8 2 H2O
ФАД
CH2 -COOH
АТФ CH2 -COOH
(1мол) CH2 -COOH COOH
C
Сукцинат

=
CH-COOH
ГТФ Цис-аконітат
H 2O
HSKoA 3
7 CH2-COOH

ГДФ CH-COOH
Фн HO-CH-COOH
CH2 -COOH
O = Ізоцитрат
CH2 C НАД+
SKoA 4
Сукциніл - КоА
НАДН2 АТФ (3 мол)
6 CH2-COOH
CH2 -COOH 5 CH-COOH
СО2 C H2
НАДН2 НАД+ CO-COOH
CO-COOH Оксалосукцинат
 -Кетоглутарат
АТФ СО2
(3 мол) HSKoA

Рис. 2.2. Схема перетворень за циклом Кребса: 1 – цитратсинтаза, 2, 3 – аконітатгідратаза,

4, 5 – ізоцитратдегідрогеназа, 6 - -кетоглутаратдегідрогеназний комплекс, 7 – сукциніл-КоА-
синтетаза, 8 – сукцинатдегідрогеназа, 9 – фумараза, 10 - малатдегідрогеназа

Наступне перетворення -кетоглутарової кислоти подібне до декарбоксилювання пірувату і

відбувається за участю цих самих коферментів (НАД, ліпоєвої кислоти, КоА-SН і
тіаміндифосфату - ТДФ).
Каталізується реакція ферментом -кетоглутаратоксидазою:
В утвореному сукциніл-КоА ацильний радикал сукцинату має макроергічний зв'язок. У
цьому зв'язку акумулюється енергія, яка вивільняється при окиснювальному декарбоксилюванні
-кетоглутарової кислоти. Ця енергія під дією специфічного ферменту сукциніл-КоА-синтетази
переходить у макроергічний зв'язок гуанозинтрифосфату, внаслідок цього утворюється янтарна
кислота (сукцинат).
Сукцинат у присутності сукцинатдегідрогенази окиснюється до фумарової кислоти:

89
 Фумарова кислота, сполучаючись з водою, перетворюється в яблучну кислоту - малат.
Реакція каталізується ферментом фумаратгідратазою.
Нарешті, останнім етапом циклу є окиснення яблучної кислоти в присутності
малатдегідрогенази, внаслідок чого виникає оксалоацетат.
На стадії утворення оксалоацетату цикл замикається і знову можливе використання нової
молекули ацетил-КоА для синтезу лимонної кислоти (цитрату).
Таким чином, у присутності невеликої кількості оксалоацетату та певних ферментних систем
відбувається перетворення великої кількості ацетил-КоА. Уся ця складна система ферментів, яка
пов'язана з перенесенням електронів і протонів, локалізована в мітохондріях.
Енергія, яка вивільняється при окисненні лимонної кислоти або ацетил-КоА, зберігається в
зв'язках НАДН2, ФАДН2 і в ГТФ. Окиснення НАДН2 і ФАДН2 призводить до синтезу
макроергічних фосфатних зв'язків АТФ. У цьому випадку окиснення субстрату відокремлене від
синтезу макроергічних зв'язків.
Утворення АТФ у циклі Кребса спряжене з окисненням киснем повітря через систему
дихальних ферментів відновленого НАДН2 (3 молекули) і однієї молекули ФАДН2.
Експериментально доведено, що при відновленні однієї молекули НАДН2 або НАДФН2
утворюється три молекули АТФ. Отже, усього з 3 молекул НАДН2 утвориться 3  3 = 9 молекул
АТФ.
При відновленні однієї молекули ФАД утвориться 2 молекули АТФ і одна молекула ГТФ
(АТФ) синтезується на рівні субстрату при перетворенні сукциніл-КоА в янтарну кислоту. Таким
чином, внаслідок перетворення за циклом Кребса 1 молекули ацетил-КоА до СО2 і Н2О може
синтезуватися до 12 молекул АТФ. У зв'язку з цим, що при окисненні однієї молекули глюкози
утворюється 2 молекули піровиноградної кислоти, а отже, і 2 молекули ацетил-КоА, то при
перетворенні в циклі Кребса однієї молекули глюкози синтезуватиметься до 24 молекул АТФ.
Крім цього, 2 молекули АТФ утворюватимуться на анаеробному етапі (баланс гліколізу) на стадії
утворення піровиноградної кислоти при окисненні 3-фосфогліцеринальдегіду до 3-
фосфогліцеринової кислоти, і 6 молекул АТФ синтезуватимуться при окисненні двох молекул
НАДН2, що утворюються при окисненні піровиноградної кислоти до ацетил-КоА. Отже, загальний
баланс аеробного перетворення 1 моль глюкози становитиме 38 молекул АТФ.
Таким чином, аеробне окиснення органічних субстратів є джерелом максимальної кількості молекул
АТФ, в яких акумулюється енергія, що може бути використана організмом для його життєдіяльності.
2.5.2. Біохімічні функції циклу Кребса та його регуляція. Цикл Кребса виконує в
організмі людини низку важливих біохімічних функцій, а саме:
90
 а) інтегративну – цикл Кребса є своєрідним метаболічним "колектором", який об'єднує
шляхи розпаду вуглеводів, ліпідів і білків:
б) амфіболічну – цикл Кребса виконує подвійну функцію: катаболічну, оскільки в ньому
проходить розпад ацетил – КоА, і анаболічну – субстрати цього циклу використовуються для
синтезу інших речовин. Так, оксалоацетат йде на синтез аспарагінової кислоти і глюкози, α-
кетоглутарат - глутамінової кислоти, сукцинат – гему;
в) енергетичну – в процесі цього обміну утворюється 12 молекул АТФ;
г) водневодонорна - цикл Кребса є основним генератором водню для дихального ланцюга
мітохондрій.
Реакції циклу Кребса регулюються на рівні:
1) цитратсинтази (ацетил-КоА та оксалоацетат є активаторами ферменту, інгібіторами
ферменту є АТФ, НАДН, сукциніл-КоА);
2) ізоцитратдегідрогенази (АДФ, АМФ) – алостеричні активатори ферменту, іони Са2+-
активатори ферментного комплексу; АТФ, ГТФ, НАДН, сукциніл–КоА - алостеричні інгібітори);
3) α-кетоглутаратдегідрогеназа (АДФ-активатор ферменту, АТФ, НАДН, сукциніл-КоА –
інгібітори ферменту).
2.5.3. Анаплеротичні та амфіболічні реакції циклу Кребса. Анаплеротичні реакції —
реакції, що підвищують концентрацію субстратів циклу Кребса, за рахунок утворення їх в інших
метаболічних шляхах (зокрема, при обміні амінокислот, пірувату). Внаслідок цих реакцій
посилюються катаболічні процеси в організмі.
Субстрати циклу Кребса утворюються в наступних анаплеротичних реакціях:
1. Перетворення амінокислот на дикарбонові кислоти — субстрати ЦТК:
- утворення α-кетоглутарату в реакціях трансамінування;
- утворення оксалоацетату в реакціях трансамінування;
- утворення α-кетоглутарату внаслідок окиснювального дезамінування у глутаматдегідрогеназній
реакції;
- утворення сукциніл-КоА внаслідок трансамінування та окиснювального декарбоксилювання ізолейцину,
валіну.
2. Утворення оксалоацетату з пірувату в піруваткарбоксилазній реакції:
Піруват + СО2 + АТФ → Оксалоацетат + АДФ + Фн
У піруваткарбоксилазі коферментом виступає біотин (вітамін Н). За рахунок розщеплення
АТФ утворюється проміжний комплекс–фермент-біотин-СОО-, з якого карбоксильна група
переноситься на піруват. Активатором піруваткарбоксилази є ацетил-КоА.

91
 За умов низької внутрішньоклітинної концентрації ацетил-КоА швидкість
піруваткарбоксилазної реакції є низькою.
Накопичення ацетил-КоА, що спостерігається при активації катаболічних процесів, стимулює
через утворення оксалоацетату цикл трикарбонових кислот та інтенсивність окиснення ацетил-КоА.
Утворення оксалоацетату з пірувату під дією піруваткарбоксилази є важливою анаплеротичною
реакцією в клітинах печінки та нирок.
Таким чином, при наявності ацетил-КоА і нестачі оксалоацетату стимулюється
піруваткарбоксилазна реакція, у результаті більше утворюється оксалоацетату, що забезпечує синтез
лимонної кислоти та функціонування циклу.
3. Утворення оксалоацетату з фосфоенолпірувату.
Реакція каталізується фосфоенолпіруваткарбоксикіназою. При цьому відбувається утворення
ГТФ за рахунок розщеплення макроергічного зв'язку в молекулі фосфоенолпірувату—метаболіту
гліколізу.
Фосфоенолпіруваткарбоксикіназна реакція є анаплеротичною реакцією ЦТК, що має місце в
міокарді та інших м'язових тканинах. Ця ж реакція, за умов її перебігу в зворотному напрямку,
використовується в процесі синтезу глюкози.
Амфіболічні реакції—реакції, що звикористовують субстрати ЦТК для утворення
інтермедіатів, необхідних для біосинтетичних процесів:
Фосфоенолпіруват + СО2 + ГДФ → Оксалоацетат + ГТФ
Оксалоацетат є проміжним продуктом глюконеогенезу, використовується для синтезу амінокислот.
1) у ролі амфіболічних можуть виступати реакції, обернені до перетворень амінокислот—у
цьому разі дикарбонові кислоти, що утворюються в ЦТК, стимулюють процеси білкового синтезу;
2) важливою реакцією глюконеогенезу є утворення фосфоенолпірувату з оксалоацетату та ГТФ
за участю фосфоенолпіруваткарбоксикінази за умов її перебігу в напрямку, зворотному до
анаплеротичного процесу.
3) використання проміжного продукту циклу лимонної кислоти–сукциніл-КоА - для синтезу гему;
4) α-кетоглутарат, а також тісно пов'язаний з циклом трикарбонових кислот піруват
використовуються для синтезу амінокислот.
Використання проміжних продуктів циклу лимонної кислоти з біосинтетичною метою повинно
супроводжуватися катаболічною активністю циклу для утворення АТФ, який необхідний для
здійснення реакцій анаболізму.
Отже, ЦТК разом з тканинним диханням і окиснювальним фосфорилуванням забезпечує
утворення АТФ, об'єднує процеси метаболізму білків, вуглеводів, ліпідів, пов'язує процеси анаболізму
та катаболізму.

92
93
 РОЗДІЛ 3. БІОЕНЕРГЕТИЧНІ ПРОЦЕСИ: ТРАНСПОРТ ЕЛЕКТРОНІВ.
ОКИСНЕ ФОСФОРИЛУВАННЯ В МІТОХОНДРІЯХ

Внутрішньомолекулярне окиснення біологічних субстратів (або біологічне окиснення) є

основним молекулярним механізмом, за рахунок якого забезпечується енергетичні потреби
функціонування живих організмів.
Важливу роль у розвитку теорії біологічного окиснення відіграли роботи В. Палладіна
(1907). Вивчаючи окиснення субстратів в рослинах, В. Палладін встановив, що воно може
проходити і при відсутності кисню, якщо в середовиші є речовини, які здатні приєднувати водень.
Такими речовинами можуть бути пігменти хромогени й інші речовини, які виконують функцію
проміжних перенощиків водню. Приєднуючи водень від субстратів, які при цьому окиснюються,
хромогени відновлюються і стають неполярними:
O OH
H Дегідрогеназа Субстрат
1. Субстрат + окиснений
+
H
O OH
Хінон (хромоген) Гідрохінон
(окиснена форма) (відновлена форма)

OH O
Фенолоксидаза
2. + ½ О2 + H2O

OH O
Гідрохінон Хінон

Біологічне окиснення має важливе значення для живих організмів. Велика кількість енергії,
яка необхідна для життєдіяльності, утворюється в результаті окиснювально-відновних реакцій.
Окиснення – це процес втрати атомом, молекулою, що окиснюється (субстратом
окиснення), електронів або атомів водню. Окиснення речовин може здійснюватись наступним
чином: а) відщепленням водню від субстрату (процес дегідрування); б) віддачею субстратом
електрона; в) приєднанням кисню до субстрату. Окиснення шляхом приєднання кисню до різних
речовин відбувається переважно шляхом включенням його з води. Перетворення жирних кислот,
амінокислот в окси- та кетокислоти відбувається саме поєднанням процесів дегідрування і
гідратації.
Такий процес окиснення без участі атмосферного кисню, як уже зазначалося, називається
анаеробним окисненням. У вищих організмів, в тому числі і в людини, теж відбувається анаеробне

94
окиснення багатьох субстратів. Таке окиснення, зокрема, спостерігається при перетворенні
фосфогліцеринового альдегіду в 1,3-дифосфогліцеринову кислоту, при окиснювапьному
дезамінуванні глутамінової кислоти до α-кетоглутарової кислоти і в ряді інших процесів. Однак
вирішальне значення для життя цих організмів мають аеробні процеси, врешті-решт, водень через
ряд проміжних систем передається на атмосферний кисень з утворенням молекули води.
Відновлення – реакція зворотна окисненню, супроводжується приєднанням органічним
субстратом електронів або атомів водню (гідруванням) субстрату.
Відповідно, в окисно-відновному процесі бере участь два типи речовин: окисник (сполука,
що приймає електрони) та відновник (сполука, що віддає електрони). Окисник та відновник
складають окисно-відновну систему (редокс систему).
Здатність окисно-відновної системи віддавати або приймати електрони характеризується її
окисно-відновним потенціалом, величина якого кількісно визначає здатність системи бути
донором або акцептором електронів відносно іншої редокс-системи.
Згідно рекомендованих положень Міжнародного союзу з теоретичної та прикладної хімії
прийнято вважати, що більш негативні редокс-потенціали мають системи з підвищеною здатністю
віддавати електрони, а більш позитивні - системи, що схильні акцептувати електрони.
Стандартні окисно-відновні потенціали вимірюють (у вольтах) відносно потенціалу
водневого електрода Н+/Н2, приймаючи останній за нуль, при рН=0. Для біологічних систем більш
зручно визначати редокс-потенціали за умов рН=7,0 – такий стандартний потенціал позначають
Е0‘. За цих умов Е0‘ водневого електрода дорівнює -0,42 в.

3.1. Типи реакцій біологічного окиснення

У процесах біологічного окиснення у живих системах виділяють такі типи реакцій:
1. Реакції, пов‘язані з передаванням субстратом, що окиснюється (SН2), певному акцептору
(А), водню (тобто протонів і електронів):
SН2 +А → S + АН2
Реакції такого типу називаються реакціями дегідрування, а ферменти, що їх каталізують –
дегідрогеназами. Коферментами дегідрогеназ, що виконують функції безпосередніх акцепторів
відновлювальних еквівалентів, є такі сполуки:
-нікотинамідні коферменти - нуклеотиди НАД+ (нікотинамідаденіндинуклеотид) та НАДФ+
(нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат);
-флавінові коферменти – нуклеотиди ФАД (флавінаденіндинуклеотид) та ФМН
(флавінмононуклеотид). Ці коферменти утворюють ланцюги передавання відновлювальних

95
еквівалентів у біологічних системах.
Залежно від хімічної природи акцептора, з яким взаємодіють дегідрогенази, реакції
дегідрування поділяють на такі класи:
1.1. Реакції дегідрування, в яких акцептор є хімічна сполука (R), відмінна від кисню:
SН2 +R → S + RН2
Ферменти цих реакцій є анаеробні дегідрогенази.
1.2. Реакції дегідрування, в яких як акцептор використовують кисень:
SН2 +О2 → S + Н2О2
Ферменти цих реакцій є аеробні дегідрогенази або оксидази;
2. Реакції, що відбуваються з передаванням від субстрату до акцептора електронів:
у .результаті їх дії утворюється пероксид водню.
Sе- +А → S +Ае-
Реакції такого типу каталізують цитохроми дихального ланцюга мітохондрій.
3. Реакції, що полягають у безпосередньому приєднанні до субстрату, який окиснюється,
одного або двох атомів кисню. Такі реакції називають оксигеназними, а відповідні ферменти, що
їх каталізують оксигенази.
Залежно від кількості атомів кисню, що взаємодіють з субстратом, оксигеназні реакції
поділяють на:
- монооксигеназні:
SН2 +1/2О2 → S – ОН
- діоксигеназні:
S + О2 → SО2
Монооксигеназні реакції каталізуються цитохромом Р450 і лежить в основі окиснювального
гідроксилювання багатьох гідрофобних субстратів екзогенного та ендогенного походження
(мікросомальне окиснення). До діоксигеназних реакцій належать реакції пероксидного окиснення
ліпідів, тобто ненасичених жирних кислот, що входять до складу ліпідів.
Біологічне окиснення протікає при :низькій температурі тіла,без появи полум"я, у
присутності води, яка становить у тканинах приблизно 2/3 від загальної маси тіла.

3.2. Сучасні уявлення про тканинне дихання

Тканинним або клітинним диханням називають розпад органічних речовин в живій тканині,
що супроводжується використанням кисню і виділенням води та вуглекислого газу. Таким чином,
тканинне дихання – послідовність реакцій, за допомогою яких організми використовують енергію

96
зв‘язків органічних речовин для синтезу АТФ з АДФ і фосфату, а система ферментів,
забезпечуючи цей процес, називається дихальним ланцюгом. Тканинне дихання починається
реакціями дегідрування (відщеплення водню від органічних речовин за допомогою ферментів
дегідрогеназ) і закінчується перенесенням електронів на кисень.
Джерелом кисню для цього процесу є О2, який надходить з тканин за умов нормальної
діяльності зовнішнього дихання та кисеньтранспортувальної функції гемоглобіну крові, і через
плазматичні мембрани дифундує всередину клітини. Поряд з водою, іншим кінцевим продуктом
тканинного дихання є вуглекислий газ (СО2), який утворюється в процесах окиснення органічних
речовин при численних реакціях декарбоксилювання. Отже, з «хімічної точки зору» різниця між
аеробним та анаеробним окисненням, тобто тканинним диханням, зводиться до різниці в
акцепторах, які зв'язують водень, що відщеплюється від різних речовин при окисненні. Саме
мітохондріальне дихання є біологічною основою утворення та акумуляції вільної хімічної енергії,
яка використовується у ендергонічних процесах.
3.2.1. Пероксидна теорія окиснення О. Баха. О.Бах підійшов до вивчення дихання з позиції
активації кисню. Він висловив гіпотезу, що для активації кисню потрібний розрив одного із
зв'язків і вивільнення валентності для його сполучення з іншими речовинами. Енергія для такого
розриву молекулярного кисню може забезпечуватися ненасиченими сполуками, що містять у собі
необхідні її запаси.
O O
A+ A
O O
Пероксид

Утворені високомолекулярні пероксиди віддають активований кисень при участі ферментів

(пероксидаз) на субстрат.
O
A пероксидаза
+ субстрат окиснений субстрат + A
O

Таким чином, на думку О.Баха такий шлях використання кисню тканинами проходить через
стадію утворення пероксидів, тому ця теорія дістала назву пероксидної теорії.
3.2.2. Теорія дегідрування В. Палладіна. Досліджуючи процеси дихання у рослинах,
В.Палладін вивчав рослинні пігменти - хромогени. Останні можуть існувати у безбарвній
відновленій формі та при окисленні (дегідруванні) перетворюються на хінони, які мають
забарвлення. В формі хінонів вони мають властивість приєднувати водневі та знову
відновлюватися до хромогенів. Ці пігменти під впливом ферментів оксидаз окиснюються киснем

97
повітря (при цьому утворюється вода) до хінонів, які знову можуть виступати як акцептори водню
різних субстратів. Основні положення про біологічне окиснення В.Палладін показав на прикладі
окиснення глюкози.
C6H12 O6 + 6 H2 O + 12R 6 C O2 + 12RH
Глюкоза Анаеробний шлях

12 RH2 + 6 O2 12 R + 12 H2O
Аеробний шлях

Сумарне рівняння:
C6H12 O6 + 6 O 6 C O2 + 6 H2O
2

Приведені реакції, можна розділити на низку етапів:

а) перший етап тканинного дихання призводить до утворення СО2 і не потребує участі
атмосферного кисню, здійснюється в анаеробних умовах. Кисень, який входить в СО 2, - це кисень
води або субстрату;
б) важливу роль у здійсненні початкового анаеробного етапу відіграють специфічні
дегідрогенази, які каталізують відщеплення водню від субстратів;
в) речовини, які можуть відщеплювати водні від субстратів, В.Палладін назвав хромогенами.
Вони є термостабільні і можуть бути як в окисленій, так і в відновленій формі;
г) кисень, який поглинається клітинами з повітря, відіграє роль кінцевого акцептора водню, з
якого утворюється вода.
Значний внесок у вивчення біологічного окиснення зробили вчені О.Варбуг, Г.Віліанд,
Г.Калькар, Д.Кейлін, Г.Кребс, П.Мітчел, Д.Грін, А. Ленніджер, Б.Чанс, Е.Рекер, В.А.Енгельгард,
В.А.Беліцер, С.Е.Северин, В.П.Скулачов та інші.

3.3. Організація дихального ланцюга

В процесі тканинного дихання від субстратів шляхом окиснення відщеплюються протони і
електрони. Вони поступають на ферменти дегідрогенази, які відносяться до класу оксидоредуктаз
і локалізовані у внутрішній мембрані мітохондрій. Пересуваючись від одного перенощика
електронів до іншого, вони переходять на нижчі енергетичні рівні, віддаючи свою енергію
порціями. В останній ланці дихального ланцюга електрони відновлюють молекулярний кисень з
подальшим виділенням води. Звільнена енергія при перенесенні електронів у дихальному ланцюзі
запасається в пірофосфатних зв‘язках АТФ.

98
 Окиснення органічних молекул в клітині, спряжене з вивільненням енергії, здійснюється
дегідруванням – перенесенням електронів і протонів від атомів водню на молекулярний кисень
(Рис. 3.1).
2 e-

Окиснений
Субстрат H2 ½ O2 субстрат + H2О

2 H+

Рис. 3.1. Перенесення електронів і протонів від атомів водню

У клітинах тварин і людини спряження процесів окиснювапьно-відновних реакцій з

синтезом АТФ проходить в клітинних органелах – мітохондріях. Ферменти дихального ланцюга
розміщені на внутрішній мембрані цих органел і поділяються на три групи:.
1. Піридинзалежні дегідрогенази.
2. Флавінзалежні дегідрогенази.
3. Цитохроми.
3.3.1. Піридинзалежні дегідрогенази. Піридинзалежні дегідрогенази отримали таку назву в
зв‘язку з цим, що в структуру їх небілкового компонента входить похідне піридину – нікотинамід.
Тому їх ще називають дегідрогеназами. Ці дегідрогенази як кофермент містять:
1) Нікотинамідаденіндинуклеотид (НАД+) складається з двох нуклеотидів: аденілової
кислоти і нуклеотиду, в якого місце пуринової або піримідинової основи займає нікотинамід
(вітамін РР). Ці нуклеотиди з‘єднані через залишки фосфатів.
2) Нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат (НАДФ+) - це НАД+, у якого в другому
положенні рибози аденілової кислоти є додаткова фосфатна група.
Піридинзалежні дегідрогенази відносяться до складних ферментів, в яких НАД+ або НАДФ+
є коферментами, слабо зв‘язаними з апоферментом і тому в клітині знаходяться окремо від
білкової частини ферменту, виконуючи функцію носіїв атомів водню (протонів і електронів ). Ці
дегідрогенази є універсальними акцепторами водню для багатьох субстратів: спиртів, альдегідів,
кето- і гідроксикислот, дикарбонових кислот, амінів тощо. Специфічність дії цієї групи
дегідрогеназ обумовлена білковою частиною ферменту, оскільки коферменти за своєю будовою
подібні.

99
 СОNH2 СОNH2
+ +
О СН2 N О СН2 N
О О
О = Р ОН О = Р ОН
Н Н
О НО ОН NH2 О НО ОН NH2
N N
О = Р ОН О = Р ОН N N

О СН2 N N О СН2 N N
О О

Н
НО ОН HО О

Нікотинамідаденіндинуклеотид О = Р ОН
(НАД+)
ОН
Нікотинамідаденіндинуклеотидфосфат
(НАДФ+)

Дегідрування, як початкову стадію біологічного окиснення з участю піридинзалежних

дегідрогеназ на прикладі молочної кислоти, можна представити так:

H+ e-

CH3 C H3
Лактатдегідрогеназа НАДН + H+ +
CHOH НАД+ C=O

COOH COOH

Молочна кислота Піровиноградна кислота

H+ e-

Здатність НАД+ і НАДФ+ виконувати функцію проміжного перенощика водню пов‘язана з

наявністю в його структурі аміду нікотинової кислоти.
3.3.2. Флавінзалежні дегідрогенази. Вони містять у своїй структурі небілковий компонент
флавінове кільце – вітамін В2. Одні з них виконують функцію первинного дегідрування певних
субстратів (янтарна кислота, похідні жирних кислот та інші). Вони здатні відщеплювати й
приймати водневі від субстратів, при цьому виключається дія піридинзалежних дегідрогеназ. Інші
оксидази можуть зразу при дегідруванні субстратів передавати протони й електрони на
молекулярний кисень з утворенням пероксиду водню, забираючи від НАД·Н+ Н+.

100
 Н Н Н О О NH2
Н Н Н

=
Н 2С С С С СН2 О Р ОН N N
Н2С С С С СН2 О Р ОН
ОН ОН ОН ОН ОН ОН ОН
N N О СН2 N N
Н3С О =
Н3 С N N
О =

NH
Н3С N =
Н3 С
NH
НО ОН
О N

=
О

Флавінмононуклеотид Флавінаденіндинуклеотид
(ФМН) (ФАД)

Флавінові ферменти є проміжними перенощиками водню від НАДН+Н+ на сполуку

наступного етапу дихального ланцюга (убіхінон). Первинні дегідрогенази розміщуються на
внутрішній поверхні внутрішньої мембрани мітохондрій.
НАДН2-дегідрогеназа Н+ е-
НАДН + Н+ + ФП НАД+ + ФП
Н+ е-

Відщепленні від НАДН+ Н+ електрони й протони (атоми водню) приєднуються до атомів

азоту в 1-му і 10-му положеннях ізоалоксазинового кільця рибофлавіну, при цьому проходить
переміщення подвійних спряжених зв‘язків:
R R Н
Н3С N N Н3 С N N
= О = О
+ 2Н+ + 2е-
NH NH
Н3С N Н3 С
=

N
=
О О
Н
ФАД або ФМН ФАДН2 або ФМНН2

3.3.3. Убіхінон. Це жиророзчинний хінон, який має довгий ненасичений ланцюг. Він
присутній практично у всіх клітинах. Його молекула здатна приєднувати атоми водню, що
супроводжується переходом з окисленої форми у відновлену. Убіхінон може приймати участь в
одно- і двоелектронному перенесенні. Молекула убіхінону має високу гідрофобність за рахунок
бічного ланцюга. Це сприяє швидкій його дифузії в ліпідних фазах внутрішньої мітохондріальної
мембрани. Убіхінон є похідним бензохінону з довгим бічним ланцюгом, який в більшості тканин
ссавців складається з 10 ізопреноїдних залишків. На даний час встановлена коферментна роль
убіхінону, який здійснює перенесення електронів і протонів, дифундуючи від внутрішньої
поверхні мембрани до зовнішньої. Загальну реакцію третього етапу можна зобразити так:

101
 Н Н
ФП + Ко Q ФП + Ko Q
Н Н
Окиснена Відновлена
форма форма

R Н
О
N N СН3О

=
Н 3С = О СН3
+ СН3
NH СН2 СН = С СН2 n Н
Н 3С СН3О

=
N

=
О О
Н
ФМНН2 Ко Q (окиснена форма)

R
ОН
Н 3С N N СН3О
= О СН3
+ СН3
NH
Н 3С N СН3О СН2 СН = С СН2 n Н
=

О ОН
ФМН Ко QН2 (відновлена форма)

При цьому відновлена форма флавопротеїну окиснюється і може знову включатись у

дихальний ланцюг.
3.3.4. Цитохроми. Цитохромна система складається з ряду ферментів, небілкова частина
яких представлена залізопорфіринами, подібними до гему. Відомо чотири типи гемів, їх
позначають латинськими буквами а,в,с. В процесах тканинного дихання велику роль відіграють
цитохроми b, с1, с, а, а3. Цитохроми відрізняються будовою білкової частини, природою бічних
ланцюгів і способом приєднання гему до білків. Атом заліза в гемі може змінювати валентність,
приєднуючи або віддаючи електрон:
Fe3+ + e-  Fe2+
Fe2+ - e-  Fe3+
Установлено, що цитохроми розміщуються між КоQ і киснем. У дихальний ланцюг вони
включаються в залежності від окиснювально-відновного потенціалу в основному в такій
послідовності: b, с1, с, а, а3.
Комплекс цитохромів в і с1 переносить електрони від атомів водню відновленого КоQ·Н2 на
цитохром c. Електрони послідовно проходять через атоми заліза цитохромів в і с1, потім
поступають на цитохром с, протони при цьому вивільняються у внутрішнє середовище. Цитохром
с – це залізовмісний білок з невеликою молекулярною масою (12000 Да), який складається з
одного поліпептидного ланцюга і порфіринової групи з атомом заліза.

102
 СН3 СН3 СН3
СН2 СН (СН2)3 СН (СН2)3 СН
НО СН3
СН СН3

CH
Н3С СН = СН2
N N

CH Cu2+ CH

N N
О=С СН3
CH
Н
СН2 СН2
СН2 СН2
СОО СОО
Н Н
Цитохром а

СН2 СН3
=

CH СН3 RS CH СН3

CH CH
Н3С СН = СН2 Н3 С CH СН3
N N N N
RS

CH Fe2+ CH CH Fe2+ CH

N N N N
Н3С СН3 Н3С СН3
CH CH

СН2 СН2 СН2 СН2

СН2 СН2 СН2 СН2
СООН СООН СООН СООН

Цитохром в Цитохром c

Цитохром с переносить електрони. Знаходиться поблизу внутрішньої мембрани і, очевидно,

може виходити в міжмембранний простір. Він виконує як би човникові рухи між цитохромом b і
комплексом цитохромів а і а3, дифундуючи вздовж поверхні мембрани.
3.3.5. Етапи тканинного дихання. Перший етап тканинного дихання починається з
дегідрування, тобто відщеплення водню від відповідного субстрату. Ці реакції здійснюються
піридинзалежними (для одних субстратів), а для інших флавінзалежними дегідрогеназами. Другий
етап полягає в перенесенні в дихальному ланцюзі двох атомів водню від відновленої форми
НАДН+ Н+ на флавопротеїни – проміжні переносники атомів водню. Третій етап – перенесення
електронів і протонів від відновлених флавопротеїнів на убіхінон, який ще називають
коферментом Q (КоQ). Потім в дихальному ланцюзі шляхи електронів і протонів розходяться
(четвертий етап): електрони атомів водню від відновленої форми КоQ поступають на цитохромну
систему, а протони звільняються у внутрішнє середовище. Комплекс цитохромів а і а3 переносить

103
електрони на кисень. У результаті цього утворюється активний кисень, який взаємодіє з двома
протонами з матриксу, утворюючи воду (рис. 3.2).

Міжмембранний простір

KoQ b c1 с Внутрішня мембрана

a a3
ФМН FeS мітохондрій
FeS FeS (Cu)

Матрикс АДФ + Фн
НАДН + Н+
АТФ-
ФАД Сукцинат синтаза
Малат АТФ
Ізоцитрат О2
3-Гідроксибутират
Рис.3.2. Схема організації компонентів дихального ланцюга мітохондрій

Перенесення протонів і електронів проходить завжди від меншого до більшого потенціалу

(рис. 3.3). Різниця потенціалів між відновленим і окисненим субстратом називається редокс-
потенціалом і вимірюється у вольтах.
- 0,32 - 0,05 + 0,04 + 0,07 + 0,23 + 0,25 + 0,29 + 0,55 + 0,82
SH2 НАД ФАДН2 КоQ Fe2+ Fe3+ Fe2+ Fe3+ Fe2+

b c c1 a a a3 ½ O2

S НАДН2 ФАД КоQН2 Fe3+ Fe2+ Fe3+ Fe2+ Fe3+

H2 O

Рис. 3.3. Схема організації дихального ланцюга мітохондрій

Існують подовжені і скорочені шляхи тканинного дихання. Прикладом подовженого шляху є

окиснення α-кетокислот.
Вони спочатку піддаються окиснювальному декарбоксилюванню (проходить втрата
карбоксигрупи α -кетокислот з утворенням СО2), а два водні передаються на ліпоєву кислоту,
потім діють нікотинамідні ферменти і вже НАДН2 включається в дихальний ланцюг. Скороченим
шляхом окиснюється, наприклад (бурштинова) янтарна кислота:

104
 CООН CООН
Н
СН2 СН
ФАД-дегідрогеназа
ФАД +

=
СН2 сукцинатдегідрогеназа
НС
Н
CООН CООН

Бурштинова Фумарова
кислота кислота

При цьому процес дегідрування здійснюють флавінзалежні дегідрогенази, тобто

виключається дія нікотинамідних дегідрогеназ. В живих організмах може відбуватися скорочений
шлях аеробного окиснення органічних речовин без участі цитохромної системи. В цьому випадку
водні окисненого субстрату зразу переносяться особливими металовмісними флавіновими
ферментами (оксидазами) на молекулярний кисень з утворенням пероксиду водню. Утворений
пероксид водню є сильною отрутою для клітини. Його знешкодження здійснюється за допомогою
гемвмісних ферментів: каталази і пероксидази (рис. 3.4).
Н
оксидаза-ФАД
Субстрат О2 Н2О2 + оксидаза-ФАД
(металомісний
флавіновий ензим)
Н

каталаза
2 Н2О2 2 Н2О + О2

ОН
пероксидаза О
Н2О + субстрат 2 Н2О + субстрат==
О
ОН
(відновлений) (окиснений)

Рис. 3.4. Схема утворення пероксиду водню та механізм його знешкодження каталазою та
пероксидазою

Каталаза – дуже активний фермент; одна її молекула розкладає до 4000 молекул Н2О2 за 1с.
Пероксидаза в тканинах тварин малоактивна порівняно з каталазою. Рослинні клітини навпаки
багаті на пероксидазу. Для каталази субстратом і донором електронів служать молекули
пероксиду водню, а для пероксидази – органічний субстрат.

3.4. Окиснювальне та субстратне фосфорилування

Синтез АТФ із АДФ і фосфорної кислоти, який відбувається з використанням енергії,
вивільненої при окисненні речовин в живих клітинах, і спряжений з перенесенням електронів в
дихальному ланцюзі називають окиснювальним фосфорилуванням.

105
 Фосфорилування може здійснюватись на рівні субстрату (субстратне фосфорилування ).Це
фосфорилування проходить шляхом безпосередньої передачі молекули активного фосфату із
субстратів, які містять макроергічний зв‘язок на АДФ з утворенням АТФ. Наприклад, проміжний
продукт розпаду глюкози і триацилгліцеринів 2-фосфоенолпіровиноградна кислота віддає свій
активний фосфат на АДФ з утворенням АТФ за реакцією:

CH2 CH2
ОН
піруваткіназа
CO Р = О + АДФ АТФ + C ОН
ОН
COОН COОН

Фосфоенолпіруват Піруват (енольна форма)

Субстратне фосфорилування дає незначну кількість молекул АТФ. Основна її кількість

синтезується в процесі фосфорилування, яке спряжене з тканинним диханням. Сумарно процес
біологічного окиснення, спряжений з процесом фосфорилування, можна записати:
Н+-АТФ-синтаза
Субстрат Н2 + ½ О2(О2- + 2Н+) + АДФ + Н3РО4 енергія ( F) H2O + АТФ + субстрат О2 + Q(тепло)

На основі даних термодинаміки були встановлені три ділянки (пункти) в дихальному

ланцюзі, які супроводжувались синтезом АТФ. Досліди з використанням специфічних інгібіторів
певних ферментів дихального ланцюга підтвердили ці дані. Так, ротенон (інсектицид-токсична
речовина, яка виробляється одним з видів рослин і використовується індіанцями як отрута) блокує
перенесення електронів від НАДН2 до КоQ, при цьому всі компоненти дихального ланцюга
переходять в окиснений стан, тобто знижується швидкість транспорту електронів. Антибіотик
антиміцин А блокує перенесення електронів від цитохрома b на цитохром с 1, ціанідазид натрію,
сірководень зв‘язуються з цитохромоксидазою і порушують перенесення електронів з ЦХО на
молекулярний кисень.
Зі схеми, наведеної на рис.3.5 випливає, що перша молекула АТФ синтезується під час
перенесення електронів і протонів на етапі: нікотинамідні коферменти – флавопротеїни – КоQ,
друга – при перенесенні електронів від цитохрому b на цитохром с1 і третя - на ділянці
перенесення електронів від цитохромоксидази на молекулярний кисень. При перенесенні двох
атомів водню в дихальному ланцюзі утворюється три молекули АТФ.

106
 Субстрат НАД (НАДН + Ф b c1 c a a3 1
КоQ /2 O2
Н2 Н+) П
1 2 3

АДФ + АДФ +
АДФ + Н3PO4 ATФ ATФ ATФ
Н3PO4 Н3PO4

Інгібітори:
Інгібітори:
ротенон Інгібітор:
ціаніди
амінобарбітал антиміцин А
СО, Н2S, NaN3
пієрицидин А

Рис.3.5. Локалізація пунктів фосфорилування в дихальному ланцюгу та місць дії інгібіторів

електронного транспорту

Таким чином, при перенесенні однієї пари електронів від НАДН до кисню утворюється три
молекули АТФ, а від ФАДН2 - дві молекули АТФ.
3.4.1. Мітохондрії, їх роль в окиснювальному фосфорилуванні. Мітохондрії особливі
органели клітини, внутрішньоклітинні центри аеробного дихання. Вони виділені з багатьох
тваринних і рослинних тканин. Містять овальні тільця довжиною 1-4 мкм, шириною 0,3-0,7 мкм.
У клітині в залежності від її типу та функцій може знаходитись від декількох десятків до
декількох тисяч мітохондрій. Здебільшого у тканинах мітохондрії розташовуються таким чином,
щоб забезпечити доступ АТФ до структур, які використовують енергію.
Вони складаються з двох окремих мембран зовнішньої та внутрішньої, які суттєво
відрізняються одна від одної за складом, властивостями та функціями і є ліпопротеїновими
структурами завтовшки 5-7 нм. Зовнішня мембрана гладка, добре проникна для речовин, що
мають молекулярну масу до 10 000Да. Для неї характерно співвідношення фосфоліпідів і білків у
співвідношенні приблизно 1:1. У зовнішній мембрані міститься низка ферментів, які приймають
участь в подовженні молекул насичених жирних кислот, монооксидази тощо.
Внутрішня мембрана утворює багаточисленні виступи – так звані кристи, загальна поверхня
яких величезна. Внутрішня мембрана відокремлена від зовнішньої водним міжмембранним
простором. (рис. 3.6).

107
 Зовнішній Зовнішня
простір мембрана
Зовнішня
Кристи мембрана
Внутрішня
мембрана

H+
Матрикс
(внутрішній простір)

H+ H+

Зовнішній H +
H+ Внутрішня
простір НАДФ
мембрана
дегідрогеназа Ацетил-КоА
H+
2e- НАДФ + Н+ ЦТК СО2
H+ НАДФ ФАД АТФ-синтетаза
2e- ФАДН2
H+
2e-
H+ 2e- Електронний
H+ H+ 2e- акцептор
H+ H+ H+

е- H+

е-
H+ АДФ + Фн + Н2О
е- е- H+
АТФ
е-
H+
е-
H+ Матрикс
(внутрішній простір)

Рис.3.6. Схема будови та функціонування мітохондрій

Внутрішня мембрана вкрита з боку матриксу грибоподібними виростами, які в основному

утворені Н+-АТФ-синтетазою. Вона непроникна для більшості речовин, зокрема, для НАД+,
НАДФ+, НАДН+Н, а також іонів Н+, ОН-, К+, Сl- та інших. Проникають тільки вода та нейтральні
молекули з молекулярною масою менше 150 Да. Відношення фосфоліпідів до білків приблизно
1:3. Внутрішня мембрана в усіх клітинах виконує однакову функцію: спряження біологічного
окиснення із синтезом АТФ.
Вона містить ферменти дихального ланцюга і синтезу АТФ, різноманітні ферменти, які
забезпечують транслокацію, в тому числі ті, що здійснюють перенесення АДФ із цитозолю через
внутрішню мембрану в матрикс і зворотній вихід АТФ (АДФ-АТФ-транслоказа).
Внутрішньомітохондріальний простір обмежений внутрішньою мембраною, заповнений
матриксом – гелеподібною, напіврідкою масою. Матрикс мітохондрій містить систему ферментів
циклу Кребса, окиснення жирних кислот, НАД-; ФАД-залежні дегідрогенази та інші.

3.5. Механізм спряження дихання та фосфорилування в мітохондріях

Існування поєднання перенесення електронів і окиснювапьного фосфорилування було
відкрито у 30-их роках ХХ ст. російським вченим В.А.Енгельгардтом. Вивчаючи інтенсивність

108
дихання мітохондрій голуба, він помітив, що одночасно з поглинанням кисню в цьому процесі
використовується неорганічний фосфат з утворенням фосфорних ефірів, тобто має місце
спряження дихання з фосфорилуванням.
У 1939 році українськими вченими В. Беліцером і Е.Цибаковою було виведено
співвідношення Р/О як показник спряження дихання і фосфорилування. В. Беліцер показав, що
при поглинанні одного атома кисню (або при перенесенні однієї пари електронів від субстрату на
кисень) поглинається три атоми неорганічного фосфату: коефіцієнт Р/О дорівнює приблизно 3,
тобто в дихальному ланцюзі є три пункти спряження або фосфорилування, де неорганічний
фосфат приймає участь в утворенні АТФ .
Існує декілька гіпотез пояснення механізму цього процесу. Основні – це гіпотеза хімічного
спряження, хеміосмотичного і механохімічного спряження або конформаційного спряження. У
даний час найбільше обгрунтування отримала теорія хеміосмотичного спряження, розроблена
англійським біохіміком П. Мітчеллом.
Більшість ферментів дихального ланцюга закріплені досить міцно у ліпідно-білковій
структурі мембрани. Перша ланка дихального ланцюга пов‗язана з НАД-або ФАД-залежними
дегідрогеназами, знаходиться на внутрішньому боці мембрани.
Як видно зі схеми, представленої на рис. 3.7 перше акцептування починається на ділянці від
НАДН2 до КоQ (убіхінону). Отже, саме тут вивільняється перша пара протонів, а два електрони
транспортуються з участю заліза до КоQ, який приєднує електрони і отримує від‘ємний заряд та
одночасно захоплюються протони з матриксу 2 H+ Міжмембранний простір
мітохондрій, що супроводжується утворенням 2Fe-S
2Fe-S Ко QH2
(Fe 3+ )
КоQН2 і появою від‘ємного заряду на (Fe 2+ )
2Fe-S
2Fe-S Ко Q
внутрішній поверхні мембрани. ФМН
(Fe 3+ )
(Fe 2+ )

ФМН 2
Друге акцептування протонів Матрикс

спостерігається при перенесенні електронів на НАДН 2 H+

НАД +
ділянці від КоQН2 до цитохрому с1. H+

Відновлений КоQН2 дифундує через Рис.3.7. Перенесення електронів і протонів на

ділянці від НАДН2 до КоQ
мембрану до зовнішньої поверхні, де
розміщений цитохром с1 і залізосірчаний білок. На внутрішній поверхні мембрани окиснення
супроводжується переходом другої пари іонів 2Н+ в середовище і повернення двох електронів на
залізосірчаний білок, а потім до другої молекули КоQ, при цьому він дістає від‘ємний заряд і
захоплює ще два протони з матриксу (рис.3.8).

109
 2H+ 2H+ Міжмембранний Третє акцептування
простір
відбувається, коли КоQН2 з участю
Цит c Цит b
цитохромів с1 і с передає електрони
-
Цит c1 Fe-S 2e
2КоQH 2e-

2e- на цитохромоксидазу (аа3). На

2КоQ
Внутрішня 2КоQH2
мембрана
КоQH2 КоQ Цит b
цитохромоксидазі, у якої активний
2e-
КоQH2 КоQ центр повернений до матриксу,
Матрикс 2H+ відбувається передача електронів на
Рис. 3.8. Друге акцептування протонів при перенесенні
молекулярний кисень. Іони водню
електронів на ділянці від КоQН2 до цитохрому с1
(Н+) для утворення молекул води
поступають із матриксу мітохондрій.
Ліпідрозчинний кофермент Q (убіхінон ), що легко дифундує з внутрішнього боку мембрани
(від матрикса) до зовнішнього, виступає також перенощиком протонів із матриксу на зовнішню
поверхню мембрани – у міжмембранний простір. Вважають, що енергія, яка виділяється при
перенесенні їх в дихальному ланцюзі, перекачує протони із матриксу в міжмембранний простір,
обминаючи їх нагромадження всередині самої мембрани. При цьому створюється так званий
протонний потенціал (різниця концентрацій Н+ по обидва боки внутрішньої мембрани), а, отже, і
електрохімічний потенціал (зарядженість), який використовується в процесах фосфорилування
АДФ при утворенні АТФ. Тому внутрішня мембрана в мітохондрій непроникна для заряджених
частинок і особливо для Н+ і ОН- Якщо б мембрана була проникною для іонів Н+, вони
повернулися б назад, у напрямку їх меншої O-
OH
NO2 + Н+
концентрації в матрикс. Енергія при цьому NO2

Н+
повинна виділятись у вигляді тепла. Це Н+ Н+
NO2 NO2
підтверджується і тим, що при додаванні Матрикс

Внутрішня мембрана
рН > 7

деяких речовин, так званих ―роз‘єднуючих мітохондрій

агентів‖ різко збільшується проникність >

рН 7
Н+ Н+
внутрішньої мембрани для протонів, OH
Н+
O-
NO2 NO2 + Н+
відбувається роз‘єднання процесів тканинного
Н+
дихання й окиснювального фосфорилування і Н+ NO2
Н+
NO2
Н+

Н+ Н+ Н+
утворення АТФ припиняється.
Прикладом цього може служити дія 2,4- Рис. 3.9. Механізм дії 2,4-динітрофенолу:
протонна форма 2,4-динітрофенолу переносить
динітрофенолу (рис.3.9). Ця ліпофільна протони через внутрішню мембрану
речовина легко дифундує через мітохондрій і запобігає утворенню протонного
градієнта

110
мітохондріальну мембрану, як в іонізованій, так і в неіонізованій формах, виступаючи джерелом
протонів. Може переносити протони через мембрану в бік меншої концентрації, що призводить до
зниження протонного потенціалу. У присутності роз‘єднувачів (в тому числі і природних,
наприклад тироксину), а також деяких лікарських засобів (аспірин, дикумарол тощо) вільна
енергія, яка виділяється при перенесенні електронів, переходить в теплову. Використання кисню і
окиснення субстратів при цьому продовжується, але синтез АТФ неможливий. Оскільки енергія
окиснення при цьому розсіюється у вигляді тепла, то роз‘єднувачі підвищують температуру тіла
(пірогенна дія).
Всі вищевказані та інші факти мали значення для створення хеміосмотичної концепції
спряження тканинного дихання з фосфорилуванням.
На думку П. Мітчелла енергія перенесення протонів і електронів у дихальному ланцюзі в
першу чергу зосереджується у вигляді протонного потенціалу або електрохімічного градієнта
іонів Н+, який створюється перекачуванням протонів через мембрану (по певних пунктах
дихального ланцюга) з внутрішньої поверхні внутрішньої мембрани (з боку матриксу) на її
зовнішню поверхню - в міжмембранний простір.
Одночасно поверхні мембрани заряджаються: зовнішня – позитивно, за рахунок збільшення
концентрації Н+, а внутрішня – негативно за рахунок її зменшення і нестачі іонів ОН-, тобто
створюється градієнт електричного потенціалу .Отже, ланцюг перенесення електронів працює як
протонна помпа, перекачуючи протони з матриксу на зовнішній бік мембрани (рис. 3.10).
В результаті цього створюється різниця
RH2
- концентрацій протонів і одночасно різниця
+++++++++++++ ++++++

-
-
-
R
електричних потенціалів із знаком плюс на
2 H+ -
- зовнішній поверхні мембрани.
-
2 H+ Ланцюг
-
- перенесення Таким чином, на внутрішній мембрані
- електронів
2 H+ - одночасно з градієнтом концентрації протонів і
-
- виникає градієнт електричного потенціалу .
-


АДФ + Фн Розрахунки показали, що дихальний

   
H+
ланцюг мітохондрій при перенесенні двох
 

Fо F1
протонів створює потенціал у 0,25 В.
Міжмембранний АТФ
Внутрішня Матрикс
простір
мембрана Електрохімічний потенціал, який
FoF1-АТФаза
створився, примушує протони при їх надлишку
Рис.3.10. Утворення протонного потенціалу
в процесі дихання на зовнішньому боці мембрани рухатися (за

111
градієнтом концентрації) у зворотному напрямку – з зовнішньої мембрани у внутрішню (в
матрикс). Проте мембрана є не проникною для них, за винятком окремих ділянок – протонних
каналів, які є в ферментативному комплексі Н+-АТФ-синтетази. Зворотна дифузія протонів в
матриксі призводить до зрівноваження різниці концентрацій Н + і відбувається розрядження
внутрішньої мембрани (зникає електричний потенціал). Одночасно в активному центрі ферменту
Н+_АТФ-синтетази відбувається процес окиснювапьного фосфорилування.
Різниця потенціалів, яка виникла при перенесенні (зворотному) двох протонів, в 0,25 В
повністю достатня для утворення однієї молекули АТФ. Так, при спряженні тканинного дихання з
окиснювальним фосфорилуванням створюється колообіг іонів водню (зарядження і розрядження
внутрішньої мембрани, що називається протонним циклом). Тому хеміосмотичну концепцію
називають ще протонрухливою. Саме цей зворотній потік протонів і служить рушійною силою для
синтезу АТФ.
3.5.1. Роль АТФ-синтази в механізмі фосфорилування. Відповідно до хеміосмотичної
концепції протони, виведені назовні за рахунок енергії перенесення електронів, знову проникають
всередину, в мітохондріальний матрикс. Але внутрішня мембрана непроникна для них за
винятком спеціальних ділянок – протонних каналів. У ділянці цих каналів розташовується Н+-
АТФ – синтетаза, яка є протонною помпою, що забезпечує перехід іонів Н+ із зони з більшою
концентрацією в зону з низькою, що супроводжується виділенням вільної енергії, за рахунок якої
синтезується АТФ.
Встановлено, що комплекс Н+-АТФ-синтетаза складається з двох структурних частин:
―ніжка гриба‖ у вигляді білкового циліндра пронизує всю товщину внутрішньої мембрани, один
кінець якої взаємодіє з внутрішнім середовищем, а інший виступає в матрикс у вигляді голівки з
активним центром і позначається як фактор F1 (рис. 6.10) Toбто Н+ - АТФ-синтетазу можна
представити як Fo+F1. Будова, властивості та функція двох частин цього фермента зовсім різні.
Молекулярна маса становить 500 000 Да, з них на F1 припадає приблизно 340 000 Да. F0- сильно
гідратований білок, який складається з чотирьох поліпептидних ланцюгів. F 1 складається з десяти
субодиниць – поліпептидних ланцюгів п‘яти різних типів. F0 виконує функцію канала в мембрані,
через який проходять протони, а F1-фосфорилюючу функцію при синтезі АТФ. Цей спряжений
фактор може викликати у відповідних умовах і гідроліз АТФ.
АТФ-синтетазний комплекс функціонує як єдина система, яка перетворює енергію
електрохімічного градієнта іонів водню в фосфатний зв‘язок молекули АТФ.
АТФ, синтезована у мітохондріях, використовується як хімічне паливо при різних
енерговитратах. Тому мітохондріальну АТФ необхідно постачати в цю частину клітини, де вона

112
необхідна. Саме тому необхідний приплив АДФ і донора фосфатної групи в мітохондрії. Вільна
дифузія цих метаболітів через внутрішню мембрану мітохондрій неможлива із-за її непроникності
для них. Ця проблема вирішується за рахунок існування в ліпідному шарі білкових транспортних
систем: транслокази фосфату, яка постачає його в матрикс, і транслокази аденілових нуклеотидів
(АДФ- АТФ – транслокази), яка переносить АДФ в мітохондрії, а АТФ - у цитоплазму .
Таким чином, мембранний потенціал визначає фізіологічно необхідний напрямок
переміщення АДФ із цитоплазми і перенесення в це саме середовище АТФ .
Важливим моментом є зворотність реакції, яка каталізується АТФ-синтетазним комплексом.
При відповідних умовах комплекс F1-F0 може розщеплювати молекулу АТФ і використовувати
при цьому отриману енергію для викачування протонів та утворення електрохімічного потенціалу
іонів водню .Так, каталізуючи зворотню реакцію розпаду АТФ, Н+-АТФ – синтетаза відкачує
протони із внутрішнього простору назовні за рахунок енергії гідролізу АТФ. Протонні АТФази,
виділені із мітохондрій тварин, вищих рослин і грибів, хлоропластів і деяких бактеріальних
клітин, мають загальний тип будови та один механізм функціонування.
3.5.2. Вільне окиснення. Якщо процес тканинного дихання відокремлений від процесу
фосфорилування, то енергія субстратів, які окиснюються перетворюється в тепло. Такий шлях
окиснення клітинних субстратів був названий вільним окисненням. Воно необхідне в тих випадках,
коли потреба в теплі для організму більша, ніж в АТФ. Наприклад, для підтримання температури
тіла при охолодженні теплокровних тварин.
В організмі присутній бурий жир. Фізіологічне призначення цієї тканини – продукція тепла в
процесі окиснення тригліцеридів для підтримання необхідної температури тіла. Особливістю
мітохондрій цієї тканини є відсутність в них можливості синтезувати АТФ. Внутрішня мембрана
мітохондрій бурого жиру має особливі пори, які є проникними для протонів. Іони водню, які
продукуються при роботі дихального ланцюга, попадають назад в матрикс не через протонний
канал АТФ-азного комплексу, а через ці провідні пори. Енергія окиснення перетворюється в
тепло. Бурого жиру багато в новонароджених, з віком його кількість зменшується .

3.6. Регуляція тканинного дихання (дихальний контроль)

Утворення АТФ шляхом окиснювапьного фосфорилування регулюється згідно з
енергетичними потребами клітини. Якщо отримана енергія використовується швидко, процеси
біологічного окиснення прискорюються і стають більш інтенсивними. Якщо отримана енергія
використовується повільно, вони сповільнюються .
Від чого залежить інтенсивність тканниного дихання і швидкість утворення АТФ?

113
 Тканинне дихання, як і будь-який інший процес в клітині, регулюється концентрацією
субстратів, які вступають у реакцію (в даному випадку – це АДФ і неорганічний фосфат) та
продуктами цієї реакції (АТФ) при перенесенні електронів у дихальному ланцюзі, з припиненням
якого синтез АТФ стає неможливим.
Концентрація АТФ в клітині дуже низька. Наприклад, в серці людини знаходиться не більше
одного грама АТФ, а для його роботи протягом хвилини при відносному спокої організму
необхідна енергія, яка відповідає 40 г АТФ . Це свідчить про те, що синтез АТФ в клітинах серця
повинен здійснюватися безперервно.
Відповідно, одна і ця ж молекула АТФ повинна за одну хвилину тисячу разів
гідролізуватися і знову регенеруватися.
Залежність тканинного дихання мітохондрій від концентрації АДФ називають дихальним
контролем. Інтенсивність дихання регулюється співвідношенням АТФ/АДФ. Чим менше це
співівідношення, тим інтенсивніше відбувається дихання, що спричинює синтез АТФ. Швидкість
окиснення клітинного палива регулюється з дуже великою точністю .
Таким чином, механізм дихального контролю відрізняється високою чутливістю і точністю.
Тому відносні концентрації АТФ і АДФ в тканинах змінюється в вузьких межах. Використання
енергії клітиною, тобто частота обертів циклу АТФ-АДФ може змінюватися десятки і тисячі разів.

3.7. Інгібітори електронного транспорту та окисного фосфорилування в мітохондріях

Багато речовин, в тому числі й лікарські засоби, можуть змінювати енергетику клітин,
інтенсивність окиснювального фосфорилування – утворення АТФ. Їх можна поділити на
активатори й інгібітори енергетичного обміну. Глюкоза, фруктоза амінокислоти, кислоти циклу
Кребса (лимонна, яблучна, янтарна), харчові суміші, наприклад, препарати гідролізатів білків:
гідролізат казеїну, амінокровін, амікіни покращують енергетичний обмін у тканинах організму,
тому знайшли застосування в медичній практиці.
Ліпофільні речовини, які сприяють вільному переходу протонів у мітохондрію, називаються
роз'єднувачами окиснення та фосфорилування. Ці речовини спричинюють втрату мембраною
протонного потенціалу. Природнім роз'єднувачем окиснення та фосфорилування є гормони
щитоподібної залози – тироксин, трийодтиронін, які за таким механізмом регулюють теплообмін в
організмі.
До роз'єднувачів можна віднести:
- 2,4-динітрофенол та подібні до нього сполуки (динітрокрезол, пентахлорфенол) (рис. 6.9);
- карбонілціанід-м-хлорфенілгідразон (СССР).

114
 Інгібіторами є фториди, які блокують активність окремих ферментів розпаду вуглеводів та
ліпідів.
Ігібітори електронного транспорту порушують функціонування дихального ланцюга за
рахунок зв'язування з окремими ферментами чи коферментами при перенесенні електронів при
біологічному окисненні.
Відповідно, в дихальному ланцюзі є три ділянки, в яких перенесення електронів
супроводжується великим зниженням вільної енергії. Це ділянки, де вивільнена енергія
запасається, тобто використовується для синтезу АТФ.
Досліди з використанням специфічних інгібіторів певних ферментів дихального ланцюга
підтвердили ці дані.
Ротенон (інсектицид-токсична речовина, яка виробляється одним з видів рослин і
використовується індіанцями як отрута) блокує перенесення електронів від НАДН2 до КоQ, при
цьому всі компоненти дихального ланцюга переходять в окиснений стан, тобто знижується
швидкість транспорту електронів.
Подібну дію до ротенону мають похідні барбітурової кислоти-амобарбітал (амітал), та
подібний структурний аналог–секобарбітал (секонал).
Антибіотик антиміцин А блокує перенесення електронів від цитохрому b на цитохром с1.
Ціаніди, азид натрію, сірководень зв‘язуються з цитохромоксидазою (блокують відновлення
Fe3+ до Fe2+) і порушують перенесення електронів з цитохромоксидази на молекулярний кисень.
Пієрицидин А – антибіотик, блокує перенесення електронів на рівні НАДН2 – КоQ–
редуктазний комплекс за рахунок взаємодії з убіхіноном.
Монооксид вуглецю (СО) – інгібітор цитохромоксидази (зв'язується з гемом ферменту).
Інгібітори окисного фосфорилування блокують окиснення субстратів та фосфорилування
АДФ у мітохондріях.
До них відноситься антибіотик олігоміцин. Механізм дії полягає у інгібуванні функції АТФ-
синтетази за рахунок зв'язування з Fo компонентом ферменту. Цей антибіотик специфічно блокує
потік протонів через Fo.
На синтез АТФ у мітохондріях негативно впливають патогенні фактори: хімічні (токсини),
біологічні та фізичні (іонізуюча радіація), які спричинюють роз'єднання дихання і окисного
фосфорилування.

115
 3.8. Мікросомальне окиснення речовин
Крім мітохондріального окиснення, існує мікросомальне окиснення, яке здійснюється
ферментними системами, що локалізовані в ендоплазматичному ретикулумі печінки, в
мітохондріях наднирників та інших тканин. Ендоплазматичний ретикулум має ліпопротеїдну
кальцієву сітку, яка знаходиться в цитоплазмі. При гомогенізації та ультрацентрифугуванні
тканин ендоплазматичний ретикулум розпадається на окремі, дрібні, замкнуті везикули, які
отримали назву мікросом .
На відміну від мітохондріального окиснення, в якому важливу роль відіграють реакції
дегідрування, в яких молекулярний кисень є кінцевим акцептором електронів і протонів лише
для утворення води, а виділена енергія акумулюється в АТФ, у реакціях мікросомального
окиснення активний кисень безпосередньо включається в речовину, тобто використовується як
пластична речовина. Молекули АТФ в цьому процесі не утворюються, енергія використовується
для окиснення субстратів.
Ферментні системи, локалізовані в мікросомальній фракції і здатні використовувати
молекулярний кисень для окиснення специфічних органічних сполук, поділяють на дві групи:
діоксигенази і монооксигенази. Діоксигенази до субстрату приєднують два атоми кисню.
S + O2  SO2
Монооксигенази калізують реакції, в яких у молекулу органічного субстрату включається
тільки один з двох атомів кисню, а другий використовується для утворення води: джерелом атомів
водню для утворення води служить НАДФН2, рідше НАДН2.

S H+ O2 + НАДФН2 S OH + H2O + НАДФ+

До реакцій, які каталізуються мікросомальними ферментами, відносяться реакції
гідроксилювання, тобто включення гідроксильних груп у склад молекул субстрату. Тому
монооксигенази називають ще гідроксигеназами. Активний кисень використовується для цілого
ряду процесів. Він необхідний для гідроксилювання стероїдів і перетворення їх в біологічно
активні речовини, в тому числі, для синтезу гормонів кори наднирників, статевих гормонів.
Мікросомальне окиснення відіграє важливу роль у реакціях детоксикації цілого ряду
токсичних речовин, лікарських препаратів та продуктів їх перетворення шляхом
гідроксилювання. Речовини при цьому стають краще розчинними в воді, менш токсичними.
Необхідно ще раз підкреслити, що роль мікросомального окиснення полягає в гідроксилюванні
субстрату, а не в окиснювальному фосфорилуванні.
Субстрати, що окиснюються, на першій стадії взаємодіють із окисненою формою цитохрому
Р-450 (Fe3+) з утворенням ЕСК (SH-Fe3+). Під час другої стадії ЕСК відновлюється електроном

116
(SH-Fe2+), який надходить з НАДФН залежного ланцюга за допомогою НАДФН-цитохрому Р-
450-редуктази. Третя стадія характеризується взаємодією відновленого ЕСК з киснем.
Приєднання кисню відбувається з великою швидкістю. Під час четвертої стадії потрійний
комплекс ензим-субстрат-кисень відновлюється іншим електроном, який надходить із НАДФН-
специфічного ланцюга перенесення електронів, що має в своєму складі НАДФН цитохром b 5-
редуктазу. П‘ята стадія характеризується утворенням пероксикомплексу. Згодом за участі двох
протонів відбувається гетеролітичний розрив зв‘язку О-О з вивільненням води та утворенням
комплексу RH(Fe-O)3+, в якому міститься електрондефіцитний оксеноїдний атом кисню.
Оксеноїдний комплекс вважають найважливішим окисником у циклі цитохрому Р-450. Його
взаємодія з молекулою субстрату спричинює вивільнення атома водню й утворення радикалу
субстрату та координованого з залізом гідроксильного радикалу (стадія 7). У подальшому
відбувається їх рекомбінація, при цьому гідроксильна група включається в молекулу субстрату,
після чого окиснений субстрат відділяється від ензиму (стадія 8) (рис. 3.11).
Необхідним компонентом RH Cубстрат
Продукт ROH
гідроксилюючого комплексу є мікросомальні Fe 3+

1
ліпіди (головний компонент – (ROH)Fe
3+
(RH)Fe
3+ NADFH-P450-
e - редуктаза
фосфатидилхолін), які беруть участь як в 8
3+
2
(R-)(Fe-OH) (RH)Fe
2+

організації монооксигеназної системи, так і в 7 O2

3
3+
регуляції її функцій. У результаті цих реакцій RH (Fe-O)
(RH)Fe (O2)
2+
Н2О
6
забезпечується швидке виведення їх із 4
(RH)Fe (O=2 ) (RH)Fe3+(O2-.)
3+
2Н +
організму, а більша частина речовин
5

перетворюється на неактивні сполуки. Але є

Н2О2 -.
e- О2
такі речовини, які в процесі біотрансформації NADFH-P450-редуктаза
цитохром b5
Н2О2
стають активнішими порівняно із вихідними:
Рис. 3.11. Каталітичний цикл функціонування
циклофосфан, аміназин, естрогени,
цитохрому Р-450
дауноміцин, тетрахлорид вуглецю тощо.
На метаболічні перетворення субстратів у системі мікросомального окиснення впливає
велика кількість різноманітних чинників – спосіб харчування, стан кишкової флори, умови
зовнішнього середовища (температура, пора року, висота над рівнем моря), а також стать і вік.

117
 РОЗДІЛ 4. ОБМІН ВУГЛЕВОДІВ ТА ЙОГО ПОРУШЕННЯ
4.1. Функції вуглеводів та їх класифікація
Вуглеводи є складовою частиною всіх живих організмів. В органах і тканинах тварин
загальна кількість вуглеводів становить у середньому 2 %. Значно більша кількість вуглеводів
міститься в рослинах, де їх вміст може досягати 80 %.
Вуглеводи входять до складу багатьох сполук, які беруть участь у перетворенні речовин в
організмі та в регуляції обмінних процесів. До таких надзвичайно важливих для
життєдіяльності організму сполук можна віднести специфічні полісахариди, які визначають
групи крові, регулюють імунітет, глюколіпіди (цереброзиди, гангліозиди), що входять до
складу нервової тканини, складні комплекси білків і вуглеводів (глюкопротеїни). Вуглеводи
безпосередньо або як складова частина складніших сполук, використовуються для побудови
субклітинних структур, оболонок клітин та інших утворів, які виконують в організмі різні
функції (опорну, захисну).
В організмі людини вуглеводи виконують такі функції: а) енергетичну - при їх окисненні
вивільняється енергія, яка становить приблизно половину потреби в ній людини; б)
інтегративну - з вуглеводів в організмі можуть синтезуватися сполуки інших класів, зокрема
ліпіди і деякі амінокислоти; в) пластичну - входять у склад структурно-функціональних
компонентів клітини, до них належать пентози; г) гідроосмотичну – гіалуронова кислота зв’язує
міжклітинну воду і катіони, регулюючи міжклітинний осмотичний тиск; д) кофакторну -
виконують роль кофакторів ферментів; е) опорну - хондроїтинсульфати в кістковій тканині; є)
захисну; ж) регуляторну.
За будовою всі вуглеводи поділяють на три основні групи: моносахариди, олігосахариди
та полісахариди (рис. 4.1).
Вуглеводи

Моносахариди Полісахариди
(тріози, тетрози, пентози(рибоза, (від 11 до кількох тисяч
арабіноза), гексози(глюкоза, Олігосахариди моносахаридів)
галактоза, фруктоза) (від 2 до 10 залишків
моносахаридів):
дисахариди (лактоза, сахароза),
Альдози Кетози трисахариди (рафіноза) тощо
Гомополісахариди Гетерополісахариди
(крохмаль, глікоген, (гепарин, гіалуронова
клітковина) кислота тощо)
Рис. 4.1. Класифікація вуглеводів

Прості вуглеводи (моносахариди) не гідролізуються, тоді як складні (олігосахариди та

полісахариди) при гідролізі розпадаються на моносахариди. Велика кількість вуглеводів бере

119
участь у метаболічних процесах організму людини. Найпоширеніші з них представлені в
таблиці 4.1.
Таблиця 4.1. Найрозповсюдженіші вуглеводи та їх властивості
Моносахариди
Глюкоза – один із найпоширеніших моносахаридів, міститься в усіх
СН2ОН
H OH фруктах і ягодах, входить до складу полісахаридів – глікогену, крохмалю,
H
OH H целюлози, дисахаридів – мальтози, сахарози, лактози, целобіози. У кількості
HO OH
H OH 3,3 – 5,5 ммоль/л знаходиться в крові людини, а у вигляді фосфорильованих
α-D-глюкоза сполук – у клітинах та тканинах.

СН2ОН
Галактоза входить до складу молочного цукру (лактози), відрізняється від
HO O OH глюкози розміщенням у просторі гідроксигрупи і водню біля четвертого
H
OH H атома вуглецю.
H H
H OH
b-D-Галактоза

D-фруктоза міститься у вільному стані у багатьох плодах і

НОН2С
O СН2ОН фруктах. Особливо багато фруктози в бджолиному меді. Її можна
H HO легко добути гідролізом звичайного цукру і полісахариду інуліну,
H OH
OH H який у великій кількості міститься в коренях багатьох рослин.
D-Фруктоза Фруктоза за смаком солодша за інші моносахариди (в 2,5 рази
солодша за глюкозу).
Пентози у вільному стані не
HO CH2 HO CH2 HO CH2 HO CH2
O H O O H O H
H зустрічаються. Рибоза входить
H H H OH H H HO
H OH H H OH H OH
H OH до сладу нуклеотидів,
OH OH OH H H OH OH H
D-
нуклеїнових кислот,
D-
D-рибоза дезоксирибоза D-ксилоза
арабіноза коферментів; D-арабіноза - до
складу слизу, геміцелюлози, пектинових речовин рослин, її можна добути з вишневого клею
або бурякового жому. Похідне рибози — спирт рибітол є складовою частиною деяких
вітамінів і ферментів.
Олігосахариди

СН2ОН Сахароза (-D-глікозил-1,2-b-D-фруктозид), буряковий

H OH O СН2ОН
H O або тростинний цукор – найпоширеніший у природі
OH H OH HH
HO НОН2С дисахарид. Він є в стеблах, корінні, бульбах, плодах,
H OH H OH
Залишок -D-
a
Залишок -D-
b
листі рослин. Не володіє відновними властивостями.
глюкози фруктози

120
 Лактоза (β-D-галактозид-1,4-α-D-глюкоза) або
СН2ОН СН2ОН
HO O H O молочний цукор міститься в молоці тварин і людини.
H H
H
OH H
H
O OH H
OH
При гідролізі лактози утворюється глюкоза і галактоза.
H
H OH H OH Лактоза має відновні властивості.
Залишок β-D-галактози Залишок α-D-глюкози

СН2ОН СН2ОН
Целобіоза (β-глікозид-1,4-глюкоза) утворюється при
H O H
H
O
OH гідролізі полісахариду целюлози. Дисахарид містить
H
OH H O OH H
HO H H залишки двох β-глюкоз і має структуру мальтозного
H OH H OH
Залишок β-D-глюкози Залишок β-D-глюкози
типу. Володіє відновними властивостями.

СН2ОН СН2ОН Мальтоза (-D-глікозид-1,4--D-глюкоза), або солодовий

O
H
H
OH H
H H цукор, у вільному стані не зустрічається. Утворюється вона
OH H OH H
HO O OH при ферментативному розщепленні глікогену або крохмалю. У
H OH H OH
великій кількості міститься в солоді, а також утворюється при
проростанні зерен злаків. Має відновні властивості.
Гомополісахариди
Крохмаль – рослинний гомополісахарид, що складається з двох фракцій – амілози та
амілопектину.
СН2ОН СН2ОН СН2ОН Амілоза входить до складу крохмалю (до
H OH H O H O
H H H H H 20 %). Залишки молекул глюкози в
OH H OH H OH H
O O молекулі амілози зв'язані між собою
H OH H OH H OH
кисневими мостиками, що містяться між
першим та четвертим вуглецевими атомами і утворюють 1,4-α-глікозидні зв'язки. Добре

СН2ОН СН2ОН
розчиняється в теплій воді, не утворює клейстеру.
O
H
H
OH H
H H Амілопектин становить основну частину крохмалю (до 80
OH H OH H
O O %), залишки глюкози зв'язані між собою -1,4 та -1,6-
H OH H OH
O
СН2
глікозидними зв’язками, що зумовлює розгалужену
СН2ОН
O
H
H
OH H
H H структуру. Розчиняється в гарячій воді, утворює в'язкий
OH H OH H
O O O розчин (крохмальний клейстер), який при охолодженні
H OH H OH
перетворюється на драглисту масу.
Глікоген – гомополісахарид тваринного походження, за хімічною будовою близький до
амілопектину крохмалю, але його молекули більше розгалужені. Утворює внутрішньоклітинні
гранули (здебільшого в печінці та скелетних м’язах), у яких резервується надлишок глюкози.

121
 Клітковина (або целюлоза) входить переважно до
СН2ОН СН2ОН
H O H O складу рослин. Молекула складається з великої кількості
H H O
O OH H
O OH H (до кількох тисяч) залишків β-D-глюкопіранози, зв'язаних
H
H OH H OH n 1,4-глікозидними зв'язками. У молекулі клітковини немає
розгалужень; вона, як і амілоза, є лінійним полісахаридом.
Гетерополісахариди
СОО СН2ОН Гіалуронова кислота — лінійний гетерополісахарид, у
Н O
HH
O
O
H H якому D-глюкуронова кислота та N-ацетил-D-
O
O OH H H
H НO H глюкозамін сполучені між собою β-1,3-глікозидним
H OH H NHCOCH3 n
Залишок Залишок
зв’язком; окремі дисахаридні фрагменти об’єднані β-
D-глюкуронової кислоти N-ацетилглюкозаміну
1,4-глікозидними зв’язками. У тканинах і рідинах
утворює з білками комплекс. Гіалуронова кислота має найбільшу молекулярну масу з усіх
глікозамінгліканів — 105-107 Да. Велика кількість СОО- груп формує значний негативний
заряд молекули, сприяє утриманню води та катіонів натрію. Міститься в пухкій сполучній
тканині, синовіальній рідині, шкірі, склоподібному тілі, пуповині новонароджених, хрящах,
оболонці яйцеклітини. Вона служить своєрідним біологічним цементом, заповнює простір між
клітинами. Розрив глікозидних зв’язків у ланцюгах гіалуронової кислоти викликає її
деполімеризацію, в результаті чого фільтруюча система порушується, між клітинами
проникають різні молекули, нагромаджується міжклітинна вода (розвиваються набряки).

COOH
HO3S Хондроїтинсульфати – глікозамінглікани у складі
CH2OH
H O
O
H
OH H
O
H
H
O O
протеогліканів, важливі структурні компоненти шкіри,
H H H
H
H OH H NHCOCH3 хрящової та кісткової тканин. Дисахаридні фрагменти
n
Залишок Залишок
D-глюкуронової
кислоти
N-ацетилгалактозамін-4-
сульфату складаються із глюкуронової кислоти та
Хондроїтин-4-сульфат
сульфатованого N-ацетилгалактозаміну, сполучених β-
COOH HO3SOCH2

O
H
H
O
O
HO
H
O O 1,3-глікозидним зв’язком. Утворюють конгломерати з
OH H H
H H
H OH H
H
NHCOCH3 n
гіалуроновою кислотою.
Залишок Залишок
D-глюкуронової N-ацетилгалактозамін-6-
кислоти сульфату

Хондроїтин-6-сульфат

122
 Кератансульфати - глікозамінглікани,
CH2OH
HO O
HO3SOCH2
сульфатовані в 6-му положенні залишку N-
O H O O
H
H O H
OH H
ацетилглюкозаміну. Подібно до
H H H
H OH H NHCOCH3 n хондроїтинсульфатів, кератансульфати сполучені
Залишок Залишок
D-галактози N-ацетилглюкозамін-6-сульфату з білками у формі протеогліканів. Розрізняють
кератансульфат І - глікозамінглікан рогівки ока та
кератансульфат II - компонент кісткової тканини.

H HO3S Дерматансульфат особливо характерний

CH2OH
H O
COOH
O O O для дерми. Міститься в аорті, проявляє
O O H
OH H
H H
H
антикоагулянтні властивості.
H OH H H NHCOCH3 n
Залишок Залишок
L-ідуронової кислоти N-ацетилгалактозамін-4-сульфат

Гепарин — глікозаміноглікан з
CH2OSO3H СООН
O антикоагулянтними властивостями, міститься в
H H H OH
H H
OH H OH H тканинах тварин і людини. Особливо багато його в
O O
H NHCOCH3 H OSO3H n печінці, легенях, серці, скелетних м'язах, у крові.
Залишок
Залишок D-глюкоронат-
N-ацетилглюкозамін-
Гепарин не входить до складу протеогліканів.
2-сульфату
6-сульфату

4.1.1. Глюкоза як важливий метаболіт вуглеводного обміну. Після всмоктування в

кишці моносахариди поступають через ворітну вену переважно в печінку. Оскільки в складі
основних вуглеводів їжі переважає глюкоза, її можна вважати основним продуктом травлення
вуглеводів. Інші моносахариди можуть перетворюватися на глюкозу або продукти її
метаболізму. Частина глюкози депонується в печінці у вигляді глікогену, а інша з током крові
поступає в різні тканини та органи і використовується там. При нормальному раціоні
концентрація глюкози в крові підтримується на рівні 3,3 – 5,5 ммоль/л, а в період травлення
може підвищуватися до 8 ммоль/л.
У подальших перетвореннях в клітинах глюкоза та інші моносахариди беруть участь лише
у вигляді фосфорних ефірів. Фосфорилування – обов’язкова реакція на шляху їх використання,
вона призводить до утворення більш реакційно спроможних сполук, тому її розглядають як
реакцію активування, тому глюкоза в клітинах зразу ж фосфорилується з використанням АТФ:

123
 CH2OH CH2OPO3H2
O O
H H H H
H Mg2+ H
OH H + АТФ + АДФ
H
HO
OH HO OH
OH
H OH H OH
Глюкоза Глюкозо-6-фосфат

Цю реакцію в багатьох тканинах каталізує фермент гексокіназа, а в печінці та

підшлунковій залозі – глюкокіназа. Властивості цих ферментів вказані в таблиці 4.2.

Таблиця. 4.2. Властивості гексокінази і глюкокінази

Ознаки Гексокіназа Глюкокіназа
Розподіл в організмі Більшість тканин Тільки печінка
D-глюкоза й інші D-гексози
Субстратна cпецифічність Тільки D-глюкоза
(фруктоза, маноза)
Константа Міхаеліса (Км)
Низька (близько 10-5 моль/л) Висока (10-2 моль/л)
для глюкози
Максимальна швидкість реакції Низька Висока
Гальмування активності продуктом
Так Ні
реакції - глюкозо-6-фосфатом

Завдяки властивостям глюкокінази печінка затримує більшу частину глюкози під час
травлення й абсорбції, не допускаючи значного зростання рівня глюкози в крові. Гормон
підшлункової залози інсулін підвищує активність та індукує синтез глюкокінази.
Утворення глюкозо-6-фосфату в клітині – процес практично незворотний, він перебігає з
використанням значної кількості енергії і виступає своєрідною «пасткою» для глюкози.
оскільки мембрана клітин непроникна для фосфорильованої глюкози. крім того,
фосфоритування зменшує концентрацію вільної глюкози в цитоплазмі. Це створює сприятливі
умови для полегшеної дифузії глюкози в клітини з крові.
Перетворення глюкозо-6-фосфату на глюкозу може відбуватися в печінці, нирках і
клітинах епітелію кишки. Тут присутній фермент глюкозо-6-фосфатаза, який каталізує
відщеплення фосфатної групи гідролітичним шляхом:
Глюкозо-6-фосфат + Н2О  Глюкоза + Н3РО4
Утворена вільна глюкоза може дифундувати з цих органів у кров. В інших органах і
тканинах глюкозо-6-фосфатаза відсутня, тому дефосфорилування глюкозо-6-фосфату не
відбувається. Прикладом незворотного проникнення глюкози в клітину можуть бути м’язи, де
глюкозо-6-фосфат може використовуватися лише в метаболізмі цих клітин.
Глюкозо-6-фосфат може використовуватися в різних перетвореннях, основними з яких є
синтез глікогену, катаболізм з утворенням СО2 та Н2О чи лактату, синтез пентоз. Розпад
глюкози до кінцевих продуктів слугує джерелом енергії для організму. Разом з тим у процесі

124
метаболізму глюкозо-6-фосфату утворюються проміжні продукти, які в подальшому для
синтезу амінокислот, нуклеотидів, гліцерину та жирних кислот. Таким чином, глюкозо-6-
фосфат – не лише субстрат для окиснення, а й будівельний матеріал для синтезу нових сполук.
Основне фізіологічне значення катаболізму глюкози полягає в використанні енергії, яка
вивільняється в цьому процесі для синтезу АТФ. Деякі тканини перебувають у великій
залежності від катаболізму глюкози як джерела енергії. Наприклад, клітини головного мозку
впродовж доби використовують до 100 г глюкози, окислюючи її аеробним шляхом. За умов
нормального клітинного дихання аеробне окиснення є переважаючим для більшості тканин
тваринних організмів і найефективнішим з точки зору енергетичної цінності.
Анаеробний розпад
Вуглеводи їжі Інші моносахариди Оліго- та
глюкози відбувається в
гетерополісахариди
м’язах у перші хвилини
Глікоген Глюкоза Пентози Нуклеотиди
м’язової роботи, в
еритроцитах (у яких відсутні
Лактат Піруват Амінокислоти мітохондрії), а також у

Замінні амінокислоти
різних органах за умов їх
обмеженого постачання
Ацетил-КоА Жирні кислоти
киснем, у тому числі, у
клітинах пухлин.
СО2 + Н2О + енергія
Крім енергетичної
Рис. 4.2. Шляхи використання глюкози функції, процес катаболізму
глюкози може виконувати анаболічні функції, оскільки метаболіти гліколізу можуть
використовуватися для синтезу нових сполук (рис. 4.2). Так, фруктозо-6-фосфат і
гліцеральдегід-3-фосфат беруть участь в утворенні рибозо-5-фосфату – структурного
компонента нуклеотидів, 2-фосфогліцерат може включатися в синтез амінокислот, таких як
серин, гліцин, цистеїн. У печінці ацетил-КоА, який утворюється з пірувату, використовується
як субстрат при біосинтезі жирних кислот, холестерину, а діоксіацетонфосфат – як субстрат для
синтезу гліцерил-3-фосфату.
Отже, обмін вуглеводів, ключовою фігурою якого є глюкоза, в організмі людини
складається з наступних етапів:
1. Гідролізу в травному тракті полісахаридів, що поступають у складі їжі, до моносахаридів
із подальшим їх всмоктуванням у кров.
2. Синтезу та розпаду глікогену в тканинах, перш за все, у печінці.

125
3. Гліколізу – розпаду глюкози до молочної кислоти (в анаеробних умовах) чи
піровиноградної кислоти (в аеробних умовах).
4. Аеробного окиснення пірувату.
5. Аеробного окиснення глюкози в пентозофосфатному шляху з утворенням пентоз і
відновленої форми НАДФ+.
6. Взаємоперетворення пентоз.
7. Гліконеогенезу – утворення глюкози з неневуглеводних продуктів.

4.2. Анаеробне перетворення вуглеводів (дихотомічний розпад)

Перетворення (розпад) вуглеводів може відбуватися двома шляхами: анаеробним (за
відсутності кисню) і аеробним (у присутності кисню). Аеробні організми використовують
молекулярний кисень у якості кінцевого акцептора електронів, тоді як анаероби – проміжні
продукти метаболізму.
Ще на початку XX ст. російський учений Л.О. Іванов на рослинних об'єктах показав, що
розпад глюкози з утворенням етилового спирту і СО2 прискорюється в присутності фосфатної
кислоти та її солей. Пізніше А. Гарден і В. Йонг при вивченні дріжджів і Г. Ембден при
дослідженні м'язової тканини підтвердили дослідження Л.О. Іванова. Було також доведено, що
розщеплення глікогену та глюкози з утворенням молочної кислоти в м'язовій тканині може
відбуватись у безкисневому середовищі.
При анаеробному розпаді вуглеводів в організмі людини головним енергетичним
субстратом є глюкоза, оскільки метаболізм інших вуглеводів однаково пов'язаний з обміном
глюкози.
Анаеробне перетворення глюкози може здійснюватися шляхом глікогенолізу (якщо
процес починається з розпаду глікогену, гліколізу та спиртового бродіння.
4.2.1. Глікогеноліз. У процесі анаеробного розпаду глікогену (глікогенолізу) першим
етапом є утворення глюкозо-1-фосфату в присутності ферменту глікогенфосфорилази:

Глікоген + n H3PO4 n Глюкозо-1-фосфат

Утворений глюкозо-1-фосфат перетворюється на глюкозо-6-фосфат. Ця реакція

каталізується ферментом фосфоглюкомутазою:
CH2OH CH2OPO3H2
H OH H OH
H H
OH H OH H
HO O PO3H2 HO OH
H OH H OH
Глюкозо-1-фосфат Глюкозо-6-фосфат

Стан рівноваги настає в тому випадку, коли утворюється 95 % глюкозо-6-фосфату і 5 %

126
глюкозо-1-фосфату.
Після утворення глюкозо-6-фосфату подальші шляхи глікогенолізу та гліколізу
співпадають.
4.2.2. Гліколіз - це складний анаеробний ферментативний процес послідовних реакцій
розпаду глюкози до молочної кислоти з
утворенням АТФ. Реакції гліколізу перебігають CH2OH
OH
H
Глюкоза H
у кожній клітині людського організму в дві HO
OH H
OН
АТФ H OH
стадії. Гексокіназа
Глюкокіназа
1
АДФ
Перша стадія підготовча. Не зважаючи CH2OPO3H2
H OH
Глюкозо-6-фосфат H
на те, що в реакціях гліколізу окиснюється HO
OH H
OH
Глюкозо-6- 2 H OH
головним чином глюкоза, поряд з нею в процес фосфатізомераза

можуть вступати інші гексози (фруктоза, Н2О3РO C H2 O

СН2 ОН
Фруктозо-6-фосфат
H HO
маноза, галактоза), які, фосфорилуючись за АТФ
H OH
3 OH H
Фосфофруктокіназа
рахунок АТФ, перетворюються на глюкозо-6- АДФ
Н2О3Р O СН2 O Н С O РO3Н2
фосфат. 2

Фруктозо-1,6-дифосфат H HO
H OH
Утворення глюкозо-6-фосфату - це Фруктозодифосфат- OH H
альдолаза
практично необоротна реакція, оскільки 4

О
супроводжується вона вивільненням достатньо
=

Н2О3РО СН2 СН С Н2О3РО СН2 С СН2ОН

=
Н
великої кількості енергії (рис. 4.3). Реакція ОН
5
О
Гліцеральдегід-3-фосфат Діоксіацетонфосфат
Тріозофосфатізомераза
каталізує фермент гексокіназа, інгібітором якої
Рис. 4.3. Схема реакцій першого етапу
є глюкозо-6-фосфат, тобто останній слугує не гліколізу
лише продуктом реакції, а й алостеричним інгібітором. У печінці крім гексокінази існує
глюкокіназа, яка каталізує фосфорилування лише глюкози, тоді як гексокіназа – зазначені вище
гексози.
Далі під впливом ферменту фосфоглюкоізомерази глюкозо-6-фосфосфат перетворюється
на фруктозо-6-фосфат. Останній у присутності ферменту фосфофруктокінази та за участю АТФ
перетворюється на фруктозо-1,6-дифосфат. Фосфофруктокіназа належить до алостеричних
ферментів: інгібується АТФ і стимулюється АМФ. При високому показнику АТФ/АМФ
активність цього ферменту пригнічується, а гліколіз сповільнюється. Ця реакція аналогічна
гексогіназній і практично також незворотна, вона перебігає в присутності іонів магнію і є
самою повільною реакцією гліколізу.
Утворений фруктозо-1,6-дифосфат під впливом ферменту альдолази
(фруктозодифосфатальдолази) розщеплюється на 2 фосфотріози: гліцеральдегід-3-фосфат і
діоксіацетонфосфат.

127
 Обидві фосфотріози в присутності тріозофосфатізомерази можуть перетворюватися одна
в одну, але, оскільки в подальші реакції гліколізу може безпосередньо включатися лише
гліцеральдегід-3-фосфат, то в ході подальших перетворень діоксіацетонфосфат перетворюється
на гліцеральдегід-3-фосфат. О

=
Н2О3РО СН2 СН С
Друга стадія - окиснювальна Н
ОН
Гліцеральдегід-3-фосфат
(рис..4.4). Гліцеральдегід-3-фосфат під (2)
2 Фн 3 АТФ
Гліцеральдегідфосфат- 2 НАД+ НАДН + Н+
впливом ферменту дегідрогеназа 6 1 Дихальний ланцюг
1
2 НАДН + Н+ НАД+
тріозофосфатдегідрогенази 1,3 - Дифосфогліцерат
О

=
Н2О3РО СН2 СН С
(2)
окиснюється, при цьому утворюється 2 АДФ ОН О РО3Н2

Фосфогліцераткіназа 7
фермент-субстратний комплекс, який, 2 АТФ
О
приєднуючи молекулу неорганічної 3-Фосфогліцерат (2)

=
Н2О3РО СН2 СН С

ОН О-
фосфатної кислоти, перетворюється на Фосфогліцератмутаза 8
О
1,3-дифосфогліцерат. Акцептором водню

=
СН2 СН С
2-Фосфогліцерат (2) О-
+ ОН О
в цій реакції є НАД , який є коферментом РО3Н2
Енолаза 9
дегідрогенази гліцеральдегід-3-фосфату. 2
Н 2О О
СН2 = СН

=
Фосфоенолпіруват (2) С
Отже, в окисненні гліцеральдегід-3- О О-

2 АДФ РО3Н2
фосфату беруть участь Н3РО4 і НАД+, Піруваткіназа
10
2 АТФ
О
останній, відновлюючись,

=
СН3 СН С
Піруват (2)

=
О-
перетворюється на НАДН2. Внаслідок цієї О

Рис. 4.4. Схема реакцій другого етапу гліколізу

реакції утворюється 1,3-дифосфогліцерат,
високоенергетична сполука, яка має макроергічний зв'язок.
Наступним кроком є перенесення макроергічного зв'язку з 1,3-дифосфогліцерату на АДФ,
внаслідок чого утворюються 3-фосфогліцерат і АТФ. Реакція каталізується ферментом
фосфогліцераткіназою.
Таким чином, завдяки наявності тріозофосфатдегідрогенази та фосфогліцераткінази
енергія, яка вивільняється при окисненні альдегідної групи гліцеральдегід-3-фосфату до
карбоксильної групи, запасається в формі енергії АТФ. На відміну від окснювального
фосфорилування утворення АТФ з високоенергетичних сполук (тих, що містять макроергічний
зв'язок) називається субстратним фосфорилуванням.
3-Фосфогліцерат у присутності ферменту фосфогліцеромутази за рахунок
внутрішньомолекулярного перенесення фосфатної кислоти перетворюється на 2-фосфогліцерат.
Під впливом ферменту фосфопіруватгідратази (енолази) 2-фосфогліцерат втрачає
молекулу води і перетворюється на фосфоенолпіруват, а фосфатний зв'язок в другому
положенні стає макроергічним.

128
 Наступна реакція характеризується розривом макроергічного зв’язку і перенесенням
фосфатного залишка з фосфоенолпірувату на АДФ (реакція субстратного фосфорилування).
Реакцію каталізує піруваткіназа, для функціонування якої необхідні іони магнію, а також
одновалентні катіони лужних металів (К+ тощо).
Далі відбувається відновлення піровиноградної кислоти і утворюється молочна кислота.
Реакція перебігає під впливом лактатдегідрогенази і завершує процес гліколізу (чи
глікогенолізу):
O O
C C
OH OH
C O + НАДН + H+ HC OH + НАД
+

CH3 CH3
Піруват Молочна кислота
Реакція відновлення пірувату завершує внутрішній окисно-відновний цикл гліколізу.
НАД+ при цьому лише відіграє роль проміжного переносника водню від гліцеральдегід-3-
фосфату на піровиноградну кислоту, при цьому сам він регенерується і знову може брати участь
у циклічному процесі, який називають гліколітичною оксиредукцією.
4.2.2.1. Човникові механізми перенесення відновленого НАДН із цитоплазми у
мітохондрії. У процесі перетворення гліцеральдегід-3–фосфату утворюється дві молекули
НАДН, які при окисненні дають не 6 молекул АТФ, а лише 4. Це відбувається тому, що
молекули позамітохондріального НАДН не здатні проникати всередину мітохондрій, але
електрони, які вони віддають, можуть включатися у мітохондріальний ланцюг біологічного
окиснення за допомогою гліцерофосфатного човникового механізму. Як видно з рис. 4.5,
цитоплазматичний НАДН спочатку реагує з цитоплазматичним діоксіацетонфосфатом,
утворюючи гліцерол-3-фосфат. Реакція каталізується НАД-залежною цитоплазматичною
гліцерол-3-фосфат-дегідрогеназою:
Діоксіацетонфосфат + НАДН2 Гліцерол-3-фосфат + НАД+

Утворений гліцерол-3-фосфат легко проникає через мітохондріальну мембрану.

Всередині мітохондрії інша (мітохондріальна) гліцерол-3-фосфат-дегідрогеназа знову окиснює
гліцерол-3–фосфат до діоксіацетонфосфату:
Гліцерол -3- фосфат + ФАД Діоксіацетонфосфат + ФАДН2

129
 НАДН+Н+ НАД+ Відновлений флавопротеїн передає за допомогою
Цитозоль КоQ отримані ним електрони в ланцюг біологічного

Цитоплазматична
окиснення та спряженого з ним окисного фосфорилування, а
гліцерол-3-фосфат-дегідрогеназа
діоксіацетонфосфат виходить із мітохондрій у цитоплазму і
може знову взаємодіяти з цитоплазматичним НАДН.
Діоксіацетонфосфат Гліцерол-3-фосфат

Таким чином, пара електронів (із 1 молекули

Мітохондріальна цитоплазматичного НАДН), що передається у дихальний
гліцерол-3-фосфат-дегідрогеназа

ФАДН2 ФАД+ ланцюг за допомогою гліцерофосфатного човникового

КоQ
Мітохондрія
2е-
в
механізму дає не 3 АТФ, а 2 молекули АТФ. Така човникова
АТФ
с
а
а3
АТФ система перенесення відновлених еквівалентів від
цитозольного НАДН у мітохондрії існує тільки у скелетних
О2

м'язах і мозку.
У клітинах печінки, нирок і серця діє більш складний
Рис. 4.5. Гліцерофосфатний
човниковий механізм малат-аспартатний човниковий механізм, який забезпечує
утворення 3 молекул АТФ на одну молекулу
цитоплазматичного НАДН (рис. 4.6). Дія такого човникового механізму стає можливою завдяки
присутності малатдегідрогенази та аспартатамінотрансферази як в цитозолі, так і в
мітохондріях.
Внутрішня
Встановлено, що Цитозоль мітохондріальна Матрикс
мембрана мітохондрії
спочатку від цитозольного
Малат Малат
НАДН відновлювальні
НАД+ НАД+
еквіваленти за участю
Малатдегідрогеназа Малатдегідрогеназа
малатдегідрогенази НАДН+Н + НАДН+Н+ Ланцюг
перенесення
переносяться на цитозольний Оксалоацетат Оксалоацетат
електронів

оксалоацетат. У результаті Глутамат Глутамат

Аспартатаміно- Аспартатаміно-
утворюється малат. Останній трансфераза трансфераза
Аспартат Аспартат
за допомогою системи, що
-Кетоглутарат
транспортує дикарбонові -Кетоглутарат

кислоти, проникає через Рис. 4.6. Малат-аспартатна човникова система

внутрішню мембрану
мітохондрій у матрикс. Тут малат окиснюється до оксалоацетату, а матриксний НАД+
відновлюється до НАДН, який може тепер передавати свої електрони на ланцюг дихальних
ферментів, що локалізований на внутрішній мембрані мітохондрій. У свою чергу, утворений
оксалоацетат у присутності глутамату і фермента АсАТ вступає в реакцію трансамінування.

130
Утворені аспарат і α-кетоглутарат за допомогою спеціальних транспортних систем здатні
переноситися через мембрану мітохондрій.
Трансамінування в цитозолі регенерує оксалоацетат, запускає наступний цикл. У цілому
процес включає зворотні реакції, відбувається без затрати енергії,"рушійною силою" його є
постійне відновлення НАД+ у цитозолі гліцеральдегід-3-фосфатом, який утворюється при
катаболізмі глюкози. Завдяки функціонуванню малат-аспартатного човникового механізму в
результаті повного окиснення 1 молекули глюкози може утворитися не 36, а 38 молекул АТФ.
4.2.2.2. Ефект Л. Пастера. Зниження швидкості споживання глюкози і припинення
накопичення лактату в присутності кисню носить назву ефекту Пастера. Вперше це явище
спостерігав Л. Пастер під час своїх досліджень процесів бродіння при виготовленні вина. В
подальшому було показано, що ефект Пастера спостерігається також у тварин, де кисень
гальмує анаеробний гліколіз.
Значення ефекту Л. Пастера, тобто переходу в присутності кисню від анаеробного
гліколізу або бродіння до дихання, полягає в переході клітини на більш ефективний і
економний шлях отримання енергії. У результаті швидкість споживання субстрату, наприклад,
глюкози, у присутності кисню знижується. Молекулярний механізм ефекту Пастера, очевидно,
полягає в конкуренції за АДФ, який використовується для утворення АТФ, між системами
дихання та гліколізу (бродіння).
В аеробних умовах значно ефективніше, ніж в анаеробних, відбувається зменшення
концентрації Фн і АДФ – необхідних субстратів та активаторів ферментів гліколізу і
підвищення рівня АТФ, а також відновлення НАД+. АТФ, як алостеричний ефектор
фосфофруктокінази, гальмує її активність, що призводить до нагромадження глюкозо-6-
фосфату із фруктозо-6-фосфату. Глюкозо-6-фосфат інактивує гексокіназу, що призводить до
гальмування використання глюкози клітиною. Тобто, зменшення в присутності кисню кількості
Фн і АДФ та відповідне збільшення кількості АТФ призводять до гальмування анаеробного
гліколізу.
Ефект Кребтрі, або обернений пастерівський ефект, полягає в гальмуванні дихання
надлишком глюкози. Спочатку цей ефект був продемонстрований на клітинах пухлин, а потім і
н деяких нормальних клітинах. Механізм цього ефекту, очевидно, також пов'язаний з
конкуренцією за Фн і АДФ. Надлишок глюкози, яка виступає "пасткою" для фосфату,
призводить до підвищення концентрації АДФ у цитоплазмі і дає можливість гліколітичним
ферментам ефективніше конкурувати за АДФ з диханням. У клітинах пухлин координація
дихання та гліколізу порушена. У них ці два процеси роз'єднані: активніше відбувається
гліколіз, що призводить до утворення лактату та дихання.

131
 Зазвичай процес гліколізу та дихання функціонують узгоджено: як тільки рівень АТФ у
мітохондріях та цитоплазмі досягне певного значення, подальше його утворення в дихальному
ланцюзі та гліколізі гальмується.
4.2.2.3. Порушення гліколізу. При недостатній активності ферментів гліколізу
(глюкозофосфатізомерази, фосфофруктокінази, фосфогліцератфосфомутази або піруваткінази)
порушується процес перетворення глюкози по гліколітичному шляху і, отже, утворення АТФ в
процесі гліколітичного фосфорилування. Через відсутність мітохондрій для еритроцитів
гліколіз є єдиним джерелом АТФ, яке використовується, головним чином Nа+, К+-АТФазою для
створення натрій-калієвого градієнта на мембрані.
При блокуванні гліколізу порушується транспорт кисню, відбувається вирівнювання
трансмембранного градієнта іонів Na+ і К+ і загибель еритроцитів. Розвивається природжена
гемолітична анемія. Це відбувається тому, що при порушенні процесу гліколізу в еритроцитах
не утворюється 2,3-дифосфогліцерат, який за умов норми зв’язується з гемоглобіном,
знижуючи його спорідненість до кисню та сприяючи, тим самим, дисоціації оксигемоглобіну і
переходу кисню в тканини.
4.2.3. Біологічне значення та енергетичний баланс анаеробного окиснення глюкози.
Біологічне значення процесу гліколізу, перш за все, полягає в утворенні багатих на енергію
фосфорних сполук. На перших стадіях гліколізу затрачається 2 молекули АТФ (гексокіназна та
фосфофруктокіназна реакції), а в наступних - утворюється 4 молекули АТФ
(фосфогліцераткіназна та піруваткіназна реакції). Таким чином, енергетична ефективність
гліколізу в анаеробних умовах становить 2 молекули АТФ на одну молекулу глюкози.
Відомо, що зміна вільної енергії при розщепленні глюкози до двох молекул молочної
кислоти становить приблизно 210 кДж/моль. З цієї кількості енергії приблизно 126 кДж
розсіюється у вигляді тепла, а 84 кДж накопичується в формі багатих на енергію фосфатних
зв’язках АТФ (макроергічний зв’язок у молекулі АТФ відповідає приблизно 33,6 – 42,0
кДж/моль. Таким чином, коефіцієнт корисної дії анаеробного гліколізу наближається до 0,4
(84/210).
У процесі глікогенолізу у вигляді макроергічних сполук накопичуються на дві, а три
молекули АТФ, оскільки не витрачається АТФ на утворення глюкозо-6-фосфату. Проте. Якщо
врахувати затрати АТФ на біосинтез глікогену (2 молекули АТФ), то чистий вихід становить
лише 1 молекулу АТФ на 1 молекулу глюкози.
4.2.4. Спиртове бродіння. Дуже близьким до гліколізу є перетворення вуглеводів у
дріжджових клітинах у результаті спиртового бродіння. До утворення піровиноградної кислоти
всі етапи перетворення для гліколізу і спиртового бродіння однакові. Подальше перетворення

132
піровиноградної кислоти при спиртовому бродінні відбувається інакше. Якщо при гліколізі або
глікогенолізі піровиноградна кислота відновлюється до молочної кислоти, то при спиртовому
бродінні вона за допомогою ферменту піруватдекарбоксилази декарбоксилується.
O
C= CO2
OH O
C =
C O H
CH3
CH3
Піровиноградна кислота Оцтовий альдегід

Утворений оцтовий альдегід відновлюється під впливом алкогольдегідрогенази до

етилового спирту за рахунок водню, відновленого НАДН, який утворюється, як і у випадку
гліколізу, на етапі окиснення гліцеральдегіду-3-фосфату.
O
C CH2 OH
H + НАДН2 + НАД+
CH3 CH3
Оцтовий альдегід Етиловий спирт

Етиловий спирт і СО2 є кінцевими продуктами спиртового бродіння. Цей процес в

організмі людини відбувається в порожнині кишки, за добу там утворюється приблизно 1,5 г
етанолу.
4.3. Аеробне окиснення вуглеводів
Між аеробним і анаеробним перетворенням існує тісний зв'язок. Обидва ці процеси на
початкових етапах (до утворення пірувату) відбуваються за участю однакових ферментів і з
утворенням однакових проміжних продуктів. Як і анаеробне, аеробне окиснення може
перебігати тільки при наявності фосфорильованих гексоз.
В аеробних умовах вуглеводи повністю окиснюються з утворенням СО 2 та Н2О. У цьому
окисненні гліколіз становить першу стадію, яка закінчується утворенням піровиноградної
кислоти. У наступній стадії, яка носить назву окиснювальне декарбоксилування, піруват
перетворюється на ацетил-КоА та СО2. Третім етапом є окиснення двовуглецевих ацетильних
груп до СО2 та Н2О в циклі лимонної кислоти і реакціях тканинного дихання.
4.3.1. Окиснювальне декарбоксилування пірувату. Процес окислювального
декарбоксилування пірувату включає реакції дегідрування та декарбоксилування, у ході яких
карбоксильна група вивільняється у вигляді СО2, а ацетильний залишок переноситься на
коензим А:
Піруват + НАД+ + НS-КоА  Ацетил-КоА + СО2 + НАДН + Н+

133
 Сукупність цих реакцій каталізує піруватдегідрогеназний комплекс. Він міститься в
мітохондріях, тому піруват, який утворюється в
процесі гліколізу в цитоплазмі, мусить
переміститися туди.
1
Піруватдегідрогеназний комплекс являє собою
мультиферментну систему з М.м. 4·106 Да і 2
3
складається з трьох ферментів:
піруватдегідрогенази, дигідроліпоїлдегідрогенази та
дигідроліпоїлацетилтрансферази (рис. 4.7). Ці Рис. 4.7. Структура
ферменти двокомпонентні та містять 5 коферментів: піруватдегідрогеназного комплексу:
1-піруватдегідрогеназа; 2 -
НАД+, ФАД, тіаміндифосфат (ТДФ) або дигідроліпоїлацетилтрансфераза; 3 -
тіамінпірофосфат (ТПФ), ліпоєву кислоту і дигідроліпоїлдегідрогеназа

кофермент ацилювання (КоА-SН).

При окисненні пірувату утворюється не вільна ацетатна кислота, а так звана ―активна‖ або
―активована‖ ацетатна кислота у вигляді ацетил-КоА. Остання за рахунок наявності
макроергічного зв'язку може бути використана в різних синтетичних процесах. Докладне
дослідження окиснення пірувату за участю дегідрогенази показало, що реакція відбувається в
декілька етапів (для спрощення органічні залишки в молекулі ТДФ позначимо радикалами R1,
R2, R3): R1
NH2
Перший етап – це взаємодія пірувату C + OH
N C CH2 N C CH3 R2
та ТДФ з утворенням проміжної сполуки – C CH HC C CH2 CH2 O P O
H3C R3
N S
активного пірувату, який, O

декарбоксилуючись, під дією ферменту HO P O

OH
піруватдекарбоксилази перетворюється на Тіаміндифосфат
оксіетилтіаміндифосфат:
+ R1 N+ R2
__ __
R1 N C R2
CH3 CO COOH + HO R3 + СО2
HC C R3
S C S
H 3C H
Піруват ТДФ Оксіетил-ТДФ

Оксіетил-ТДФ реагує з окисненою формою ліпоєвої кислоти, яка входить до складу

ліпоаттрансацетилази, при цьому утворюється ацетил-ТДФ:

134
 +
R1 N R2 R1 N+ R2
S HS
HO R3 + ЛК C R3 +
S S ЛК
C S
H 3C H C
HS
H3 C O
Оксіетил-ТДФ Ліпоєва кислота Ацетил ТДФ Дигідроліпоат

На другому етапі за участю ферменту дигідроліпоїлацетилтрансферази залишок ацетату

переноситься з ацетил–ТДФ на другу молекулу ліпоєвої кислоти з утворенням ацетил–
гідроліпоату:
HS
N+ R2
R1 S R1 N+ R2
+ ЛК ЛК +
C R3 HC R3
S S
S S
C
H3 C O H3C C

O
Ацетил ТДФ Ацетилгідроліпоат ТДФ
Дигідроліпоїлацетилтрансфераза каталізує і третю стадію – перенесення ацетильної
групи на КоА-SH з утворенням кінцевого продукту ацетил-КоА, який є високоенергетичною
(макроергічною) сполукою.
HS

ЛК
HS
S
+ HS KoA H3C C SKoA + ЛК
H3C C
O HS
O
Ацетилгідроліпоат Ацетил-КоА Дигідроліпоат

На четвертому етапі відбувається зворотне окиснення (реоксидація) аміду

дигідроліпоєвої кислоти відбувається за участю ферменту дигідроліпоїлдегідрогенази, яка
коферментом містить ФАД. Амід дигідроліпоєвої кислоти окиснюється до аміду ліпоєвої
кислоти. Атоми водню передаються на ФАД через третю молекулу ліпоєвої кислоти, ФАД при
цьому відновлюється.
HS
S
ЛК + ФАД ФАДН2 + ЛК
S
HS
Дигідроліпоат Ліпоєва кислота

Від ФАДН2 за участі дигідроліпоїлдегідрогенази атоми водню відразу ж переходять на

окиснену форму НАД+, тому в сумарному рівнянні реакції окиснення пірувату в якості
акцептора водню виступає НАД+:

ФАДН2 + НАД+ ФАД + НАДН + Н+

135
 НАДН окиснюється киснем за схемою:

НАДН + ½ О2 НАД+ + Н2О

Ацетил-КоА, конденсуючись із оксалоацетатом, перетворюється на лимонну кислоту, яка
є одним з компонентів циклу ди- і трикарбонових кислот (циклу лимонної кислоти). За
допомогою цього циклу та цитохромної системи ацетил-КоА в результаті низки перетворень
окиснюється до кінцевих продуктів СО2 і Н2О.

СН3-СО-SKoA + ½ О2 2 CO2 + H2O + KoA-SH

Вивільнений при цьому КоА-SH може вступати в реакцію з наступними молекулами аміду
ацетилліпоєвої кислоти.
4.3.1.1. Біологічна роль і регуляція окиснювального декарбоксилування пірувату.
Значення цього процесу для організму людини полягає в наступному:
1) піруват розпадається до одного з кінцевих продуктів – СО2, який виводиться з

А Б [НАДН] [АТФ]
організму або використовується для
[НАД+] [АДФ]
Ацетил-КоА
[Ацетил-КоА]
[КоА] +
Дихлорацетат синтезу;
+
+ -

2) утворюється макроергічна
+
НАДН + Н СО2 2+
Са Піруват
- Кіназа -
піруватдегідрогенази
Mg2+

-
АТФ АДФ
сполука – ацетил-КоА, яка підлягає
Піруватдегідрогеназа
-

Піруватдегідрогеназа а
подальшому окисненню в циклі
Піруватдегідрогеназа b
(активна) (неактивна)
трикарбонових кислот або
Н 2О
НАД+ КоА
Фн
використовується в реакціях
Піруват
Фосфатаза
піруватдегідрогенази
анаболізму (синтезі жирних кислот,
+ +

Са2+
Mg2+
Інсулін наприклад);
Рис. 4.8. Регуляція піруватдегідрогенази: А – 3) синтезується відновлений
алостерична, В - фосфорилуванням еквівалент – НАДН, який окиснюється
в дихальному ланцюзі мітохондрій. Енергетичний ефект окиснення 1 моля пірувату становить 3
молекули АТФ.
Реакції окиснювального декарбоксилування пірувату регулюються на рівні
піруватдегідрогенази двома шляхами: 1) алостерично: продуктами реакції - ацетил-КоА та
НАДН, фруктозо-1,6-дифосфатом, НАД+;
2) шляхом хімічної модифікації – фофорилуванням (фосфорильована форма - неактивна, а
дефосфорильована–активна) (рис. 4.8).
4.3.2. Енергетичний баланс аеробного окиснення глюкози. Енергетична ефективність
повного окиснення глюкози до СО2 та Н2О представлена в таблиці 4.3.

Таблиця 4.3. Енергетична ефективність повного окиснення 1 моля глюкози

136
 К-кість
Метаболічний Місце утворення АТФ і спряжений
Фермент АТФ/1 моль
шлях процес
глюкози
Гліцеральдегід-3- Окиснення 2 НАДН у дихальному
6*
фосфатдегідрогеназа ланцюгу
Гліколіз Фосфорилування на рівні субстрату
Фосфогліцераткіназа 2
(субстратне фосфорилування)
Піруваткіназа Те саме 2
Всього 10
З урахуванням витрат АТФ у реакціях, каналізованих гексокіназою та
-2
фосфофруктокіназою
Всього 8
Окиснювальне
Піруватдегідрогеназний Окиснення 2 НАДН у дихальному
декарбоксилу- 6
комплекс ланцюгу
вання пірувату
Всього 6
Окиснення 2 НАДН у дихальному
Ізоцитратдегідрогеназа 6
ланцюгу
-Кетоглутарат- Окиснення 2 НАДН у дихальному
6
дегідрогеназа ланцюгу
Цикл лимонної Фосфорилування на рівні субстрату
Сукциніл-КоА-синтаза 2
кислоти (субстратне фосфоритування)
Окиснення 2 ФАДН2 у дихальному
Сукцинатдегідрогеназа 4
ланцюгу
Окиснення 2 НАДН у дихальному
Малатдегідрогеназа 6
ланцюгу
Всього 24
Всього на 1 моль глюкози в аеробних умовах 38 АТФ

Отже, сумарний вихід АТФ у результаті повного окиснення глюкози (1 моль) в аеробних
умовах становить 38 молекул за умови функціонування малат-аспартатної човникової системи.
У випадку використання гліцеролфосфатного човникового механізму енергетична ефективність
процесу буде становити 36 молекул АТФ.

4.4. Метаболізм глікогену

Глікоген печінки є резервним вуглеводом організму. Його кількість у дорослої людини
може досягати 150-200 г. Процес утворення глікогену - глікогенез відбувається швидко навіть
при відносно повільному поступленні цукру в кров.
Для активної м’язової роботи потрібна енергія, яка, в першу чергу, вивільняється у
процесі розпаду глікогену до молочної кислоти (глікогеноліз). Остання поступає в кров, а потім
у печінку, де з неї утворюється глюкоза в процесі глюконеогенезу. З печінки глюкоза з кров’ю
надходить до м’язів і використовується для утворення енергії, а також запасається у вигляді
глікогену. Надлишок глюкози крові використовується для біосинтезу глікогену, який
здійснюється у всіх клітинах організму (крім еритроцитів), але найактивніше він протікає в

137
скелетних м'язах і печінці.
4.4.1. Синтез глікогену. Біосинтез глікогену здійснюється за аеробних умов. На першому
етапі відбувається утворення глюкозо-6-фосфату за рахунок фосфорилування глюкози під
впливом глюкокінази (у печінці) або гексокінази (в усіх інших органах і тканинах) з
використанням однієї молекули АТФ (рис.4.9).
Для подальшого синтезу полісахаридних ланцюгів глікогену глюкозо-6-фосфат повинен
спочатку перетворитись на більш реакційноздатну форму — уридиндифосфатглюкозу (УДФ-
глюкозу), яка є безпосереднім донором СН2ОН
H OH
залишків глюкози в процесі синтезу. Глюкоза
H
OH H
HO OH

Для цього спочатку відбувається ATФ

H OH

Гексокіназа
перетворення глюкозо-6-фосфату на Глюкокіназа
OH
H2C O P O
AДФ
OH
глюкозо-1-фосфат під дією Глюкозо-6-фосфат
H
H
OH
OH H
HO OH
фосфоглюкомутази, який у наступній H OH
Фосфоглюкомутаза
реакції взаємодіє з уридинтрифосфатом CH2OH
H OH
(УТФ). Реакцію каталізує глюкозо-1- Глюкозо-1-фосфат H
OH H
OH
AДФ HO O P O
УТФ
фосфатуридилтрансфераза (УДФ- УДФ-
H OH OH

глюкопірофосфорилаза

глюкозодифосфорилаза). Н4Р2О7 CH2OH

H OH
O
HN
УДФ-глюкоза H OH OH
Дифосфат (Н4Р2О7) відразу ж HO
OH H
O P O P O
CH2
O N
H OH O O O
гідролізується дифосфатазою до двох H
H H
H
УДФ
ATФ OH OH
молекул неорганічного фосфату, тому Глікогенсинтаза
Праймер

реакція перебігає у напрямку CH2OH CH2OH CH2OH

O H O
незворотного утворення УДФ-глюкози. Глікоген
H
H
OH H
OH H
H
OH H
H H
OH H
H

HO O O OR

Далі залишок глюкози з УДФ- H OH H OH H OH n+1

Рис. 4.9. Схема синтезу глікогену

глюкози переноситься на кінець уже
існуючої молекули глікогену («затравки»). Реакцію каталізує глікогенсинтаза, яка належить до
трансфераз, а не до синтетаз. У цій реакції утворюється новий α-1,4-глікозидний зв'язок між
першим атомом вуглецю залишку глюкози, який приєднується, і гідроксилом біля С-4
кінцевого залишку глюкози ланцюга глікогену:
УДФ, який вивільняється, перетворюється знову на УТФ за рахунок витрати 1 молекули
АТФ:
УДФ + АТФ УТФ + АДФ

Реакції багаторазово повторюються.

При відсутності у клітинах молекул глікогену, наприклад, коли внаслідок голодування
запаси його повністю вичерпані, залишок глюкози із УДФ-глюкози переноситься на

138
гідроксильну групу специфічного білка з подальшим нарощуванням вуглеводного ланцюга.
Тому молекули глікогену містять сліди білка.
Утворення α-1,6-глікозидних зв'язків, які знаходяться у місцях розгалуження глікогену,
каталізує фермент глікозил-(4-6)-трансфераза (фермент розгалужень). Це відбувається шляхом
відриву фрагмента із 5-7 залишків глюкози із кінця лінійного ланцюга і перенесення його на
гідроксил 6-го вуглецю залишку глюкози, розміщеного ближче до внутрішньої частини
молекули (рис. 4.10). Після цього глікогенсинтаза приєднує до ланцюгів нові залишки глюкози.
Точки розгалужень утворюються приблизно через кожні 8-12 залишків вздовж α -1,4-ланцюга.
Розгалужена структура глікогену має
важливе значення. По-перше, вона забезпечує
наявність великої кількості кінців у молекулі,
що обумовлює швидке приєднання або
Ензим розгалужень

звільнення молекул глюкози. І, по-друге, цим

- 1,4-Глікозидний зв’язок досягається компактність, щільність упаковки
- 1,6-Глікозидний зв’язок

молекул, які депонуються у клітинах у вигляді

Рис. 4.10. Механізм утворення розгалужень у
молекулі глікогену гранул діаметром 20 мкм. Із гранулами
пов'язані ферменти синтезу й розпаду глікогену. Молекулярна маса молекул значно коливається
(105-108).
Основні запаси глікогену в організмі містяться в скелетних м'язах і печінці. Вміст у
печінці становить 2 – 8 % від маси органа і залежить від регулярності харчування і фізичного
навантаження. Концентрація глікогену в скелетних м'язах, що знаходяться у стані спокою, —
тільки 0,5 - 1 %, але через велику масу м'язів більша частина глікогену знаходиться в них. У
середньому у дорослої людини після споживання їжі в печінці міститься приблизно 100 г
глікогену, а в м'язах (стан спокою) — 400 г. Глікоген м'язів служить джерелом енергії під час
скорочення м'язів, а функція глікогену печінки — підтримувати постійність концентрації
глюкози в крові.
4.4.1.1. Регуляція активності глікогенсинтетази. Глікогнсинтаза належить до
регуляторних ензимів і може знаходитися як в активній (нефосфорильованій), так і в
неактивній (фосфорильованій) формах. На глікогенсинтазу можуть діяти шість різних ензимів:
дві Са2+-кальмодулінзалежні (одна з них – кіназа фосфорилази): інші – цАМФ-залежні
протеїнкінази.
Реакцію фосфорилування глікогенсинтази каталізує цАМФ-залежна протеїнкіназа. Під час
реакції фосфатна група переноситься з АТФ на гідроксильну групу двох залишків серину
молекули ензиму і переводить його в неактивну форму. Протеїнфосфатази каналізують

139
протилежну реакцію – відщеплють фосфатні групи шляхом гідролізу і переводять
глікогенсинтазу в дефосфорильовану, активну, форму. Детально механізм регуляції
глікогенсинтази подано на рис.4.11.

Адреналін

Неактивна Активна
аденілатциклаза аденілатциклаза
+

АТФ цАМФ 5'- АМФ

Фосфодіестераза
+ Кіназа фосфорилази Са2+
+
Неактивна Активна
цАМФ-залежна цАМФ-залежна
проеїнкіназа проеїнкіназа
Кіназа
глікогенсинтази,
АДФ Кальмодулінзалежна АТФ Глікоген (n + 1)
протеїнкіназа
+
Глікогенситаза b Са2+ Глікогенсинтаза а
(неактивна) (активна)
+ Глюкозо-
Інсулін
6-фосфат
Глікоген (n)
Н2О + Фн +
Протеїнфосфатаза
УДФ-глюкоза

Рис. 4.11. Регуляція глікогенсинтази в м’язах

4.4.2. Розпад глікогену. Шлях розпаду глікогену (глікогенез) не є оберненим до синтезу

процесом. Ключовими ферментами цього процесу є глікогенфосфорилази (фосфорилази),
завдяки їм відбувається перехід вуглеводів із запасної форми в метаболічно активну форму. Під
впливом глікогенфосфорилази а відбувається відщеплення глюкозних залишків від ланцюга
глікогену з утворенням глюкозо-1-фосфату. Цей процес відбувається до тих пір, поки у ланцюгу
глікогену не залишиться 4 глюкозні залишки до точки розгалуження.
CH2OH CH2OH CH2OH CH2OH CH2OH
OH H O H O H OH H O
H H H + Н3РО4 H H
H H H H +
OH H OH H OH H OH H OH H
HO O O OR HO ОРО3Н2 HO OR
H OH H OH H OH H OH H OH

Глікоген (n) Глюкозо-1-фосфат Глікоген (n-1)

Тоді фермент α-(1-6)-глікозидаза переносить триглюкозний фрагмент на кінець сусіднього

ланцюга, а четвертий залишок глюкози, що зв’язаний α-(1-6)-глікозидним зв’язком, цей
фермент відщеплює у вигляді вільної глюкози. Далі глікогенфосфорилаза знову відщеплює
глюкозні залишки в лінійній послідовності аж до точки розгалуження.
Молекули глюкозо-1-фосфату перетворюються на глюкозо-6-фосфат під впливом
ферменту фосфоглюкомутази.

140
 ОН
Н2С O P = O
СН2ОН
OH
H OH H OH
H OH H
OH H OH H
HO O P O HO OH
H OH OH H OH
Глюкозо-1-фосфат Глюкозо-6-фосфат

Глюкозо-6-фосфатаза забезпечу перетворення глюкозо-6-фосфату на глюкозу, яка

надходить у кров.
CH2OPO3H2 CH2OH
H 2O H 3 PO 4
H O H H O H
H H
OH H OH H
HO OH OH
HO
H OH H OH
Глюкозо-6-фосфат Глюкоза

Особливістю цього моменту є той факт, що даний фермент знаходиться лише в печінці та
нирках, тому розпад глікогену до глюкози можливий лише в цих органах, і мусить кількісно
забезпечувати весь організм. У скелетних м’язах і мозку цей фермент відсутній, тому там
процес розпаду глікогену закінчується утворенням глюкозо-6-фосфату, який там і
використовується.
4.4.2.1. Регуляція активності глікогенфосфорилази. Як вже зазначалося, ключовим
ферментом розпаду глікогену є глікогенфосфорилаза, яка існує в двох формах: активній
(фосфорилаза a) та неактивній (фосфорилаза b). Обидві форми можуть дисоціювати на
субодиниці. Фосфорилаза b складається з двох субодиниць, а фосфорилаза а – з чотирьох.
Перетворення фосфорилази b на фосфорилазу а відбувається шляхом фосфорилування білка за
участі кінази фосфорилази а:
2 Фосфорилаза b + 4 АТФ  Фосфорилаза а + 4 АДФ
Детально процес регуляції глікогенфосфорилази подано на рис. 4.12.

Адреналін

Активна Неактивна
аденілатциклаза аденілатциклаза
+

АТФ цАМФ 5'- АМФ

Фосфодіестераза Глікоген (n)
+
+
Неактивна Активна Глікоген (n + 1) Глюкозо-1-фосфат
цАМФ-залежна цАМФ-залежна
проеїнкіназа проеїнкіназа Фн
АДФ Фосфорилаза а
АТФ Кальмодулін Н 2О
АДФ (активна)

Кіназа фосфорилази b Кіназа фосфорилази а - Глюкозо- +

Са2+ Інсулін Протеїнфосфатаза
(неактивна) (активна) 6-фосфат

Фн Н 2О Фосфорилаза b
- Са2+
АТФ (неактивна) Фн

Рис. 4.12. Регуляція активності глікогенфосфорилази b у м’язах

141
 Зворотне перетворення фосфорилази а на фосфорилазу b каталізує фермент
протеїнфосфатаза (ця реакція практично незворотна).
4.4.3. Координаційна регуляція глікогенолізу та глікогенезу. Синтез і розпад глікогену
знаходяться під гормональним контролем. Синтез глікогену стимулює інсулін, а розпад —
адреналін і глюкагон, дія яких опосередковується через вторинний посередник — цАМФ.
Зв'язування їх зі своїми рецепторами, локалізованими у клітинній мембрані, зумовлює
активацію аденілатциклази, яка каталізує синтез цАМФ із АТФ (рис. 4/13). цАМФ активує
протеїнкіназу.

Адреналін (печінка,м’язи)
цАМФ 5'-АМФ
Глюкагон (печінка)

Глікогенсинтетаза b + Кіназа фосфорилази b

цАМФ-залежна Протеїнфосфатаза
Протеїнфосфатаза протеїнкіназа

Глікогенсинтетаза а Кіназа фосфорилази а

Глікоген

УДФглюкоза Обмін Фосфорилаза а Фосфорилаза b

глікогену

Глюкозо-1-фосфат Протеїнфосфатаза

Глюкоза Лактат
(печінка) Глюкоза (м’язи)

Рис. 4.13. Координаційна регуляція метаболізму глікогену цАМФ-залежною

протеїнкіназою

Неактивна протеїнкіназа складається із двох каталітичних і двох регуляторних

субодиниць. При підвищенні концентрації у клітині цАМФ він зв'язується з регуляторними
субодиницями, що викликає розпад тетрамерної форми протеїнкінази.
Звільнені каталітичні субодиниці протеїнкінази каталізують реакцію фосфорилування
кінази фосфорилази, що переводить її в активну форму і, таким чином, зумовлює утворення
фосфорилази а. Одночасно каталітичні субодиниці протеїнкінази каталізують фосфорилування
глікогенсинтази, цим самим перетворюючи її в неактивну форму.
Багатостадійність передачі сигналу від гормона до фосфорилази, яка безпосередньо

142
каталізує розпад глікогену, має важливе значення, оскільки в такому каскадному процесі
досягається швидке підсилення сигналу. Так, зв'язування декількох молекул адреналіну
зумовлює синтез більшої кількості молекул цАМФ, а далі кожна молекула ферменту активує
велику кількість молекул наступного ферменту (протеїнкіназа — кіназа фосфорилази —
глікогенфосфорилаза). Активність глікогенфосфорилази досягає максимуму вже через декілька
хвилин після зв'язування адреналіну клітинами печінки, а підсилення сигналу становить
приблизно 25 млн. разів (декілька молекул гормону викликають надходження із печінки в кров
декількох грамів глюкози).
Послідовність реакцій, що призводять до інактивації глікогенсинтази, коротша від
послідовності активування глікогенфосфорилази на одну стадію, тому підсилення
гормонального сигналу більше у системі розпаду глікогену. Максимальна швидкість синтезу
глікогену м'язів не перевищує 0,3 % максимальної швидкості глікогенолізу. При припиненні
секреції адреналіну або глюкагону аденілатциклаза переходить в неактивний стан. Наявний
цАМФ розпадається під дією фосфодіестерази до АМФ, і в результаті утворюється тетрамерна
неактивна форма протеїнкінази. Фосфатази каталізують дефосфорилування кінази
фосфорилази, фосфорилази а і глікогенсинтази. Таким чином, виключається розпад глікогену і
стає можливим його синтез.
4.4.4. Гормональна регуляція обміну глікогену. Гормон надниркових залоз адреналін
стимулює розпад і гальмує синтез глікогену в печінці, скелетних м'язах, міокарді (табл. 4.4).
Секреція його у стресових ситуаціях зумовлює вивільнення глюкози з печінки у кров для
постачання інших органів, а в м'язах — розпад глікогену до молочної кислоти з виділенням
енергії, що забезпечує швидке зростання м'язової активності.
Глюкагон стимулює розпад глікогену печінки, але не впливає на глікоген м'язів.
Секретується підшлунковою залозою при зниженні концентрації глюкози в крові.

Таблиця 4.4. Механізми гормональної регуляції метаболізму глікогену

Гормон М’язи Печінка
Стимулює глікогеноліз і гальмує синтез
Адреналін глікогену шляхом активації
глікогенфосфорилази та інгібування
глікогенсинтази
Стимулює синтез глікогену і гальмує Підвищує активність
глікогеноліз шляхом підвищення ферментативних реакцій синтезу
проникності мембран м’язових клітин до глікогену
Інсулін глюкози та зменшення
внутрішньоклітинного рівня цАМФ за
рахунок активації її розщеплення
фосфодіестеразою

143
 Стимулює глікогеноліз і гальмує
синтез глікогену за механізмом,
Глюкагон аналогічним дії адреналіну в м’язах
шляхом активації
глікогенфосфорилази та інгібування
глікогенсинтази

Гормон підшлункової залози інсулін стимулює надходження глюкози в клітини і синтез

глікогену. Механізми його дії ще до кінця не з'ясовані. Одним із них є активація інсуліном
фосфодіестерази цАМФ, що призводить до зниження внутрішньоклітинного рівня цАМФ, у
результаті стимулюється утворення неактивної глікогенфосфорилази й активної
глікогенсинтази. У гепатоцитах інсулін підвищує активність глюкокінази.
4.4.5. Спадкові порушення метаболізму глікогену. Дефекти ферментів метаболізму
глікогену спричинюють розвиток спадкових хвороб, які називають глікогенозами, або
хворобами нагромадження глікогену. При цьому в тканинах відбувається нагромадження
глікогену нормальної або зміненої структури. Вперше ця патологія була описана Гірке в 1929
році, а природу ферментативного порушення, пов’язаного з глюкозо-6-фосфатазою, встановили
Карл і Герті Корі в 1952 році. З тих пір охарактеризовано цілу низку хвороб нагромадження
глікогену (табл..4.5).
Таблиця 4.5. Спадкові порушення обміну глікогену

Назва
Тип Дефектний фермент Клінічні ознаки
хвороби
0 Льюіса Глікогенсинтаза Гіпоглікемія, кетонемія, рання смерть
Накопичення глікогену в печінці та клітинах
І Гірке Глюкозо-6-фосфатаза ниркових канальців, гіпоглікемія, лакто- та кето
ацидоз, гіперліпемія
α-1,4-Глікозидаза Накопичення глікогену в лізосомах, м’язова
ІІ Помпе гіпотонія та дистрофія,рання смерть
лізосомальна
Гіпоглікемія натще, гепатомегалія, накопичення
ІІІ Корі α-(1→6)-Глікозидаза
розгалуженого полісахариду - лімітдекстрану
Гепатоспленомегалія, накопичення довгих гілок
Глікозил-(4→6)-
IV Андерсена глікогену з мінімальною кількістю розгалужень,
трансфераза
смерть у ранньому віці
Глікогенфосфорилаза Накопичення глікогену в м’язах, міальгія,
V Мак-Ардля
м’язів міоглобінурія
Гепатомегалія, накопичення глікогену в печінці,
Герса Глікогенфосфорилаза
VI помірна гіпоглікемія, загальний благоприємний
печінки
прогноз
Таруї Фосфофруктокіназа Накопичення глікогену в м’язах, гемолітична
VII анемія
м’язів і еритроцитів

144
 Гепатомегалія, накопичення глікогену в печінці,
Кіназа фосфорилази
VIII помірна гіпоглікемія, загальний благоприємний
печінки
прогноз
Гепатомегалія, накопичення глікогену в м’язах і
Кіназа фосфорилази
IХ печінці, помірна гіпоглікемія, загальний
м’язів і печінки
благоприємний прогноз
цАМФ-залежна Гепатомегалія, накопичення глікогену в печінці
Х
протеїнкіназа

Аглікогенози – спадкові хвороби накопичення глікогену, в основі яких лежать генетичні

дефекти, які спричинюють порушення утворення глікогенсинтетази. При цьому клітини
печінки не спроможні накопичувати глікоген і тому в
Глюкоза 1 Глюкозо-6-фосфат
перервах між прийманням їжі хворі страждають від
Н2О
тяжкої гіпоглікемії, оскільки запаси глікогену в тканинах Н3РО4
Фруктозо-6-фосфат
Н3РО4

різко знижені або відсутні. Захворювання

3
Н2О
Фруктозо-1,6-дифосфат

супроводжується втратою свідомості, блюванням,

Діоксіацетон-
судомами, відставанням у розумовому розвитку. Часто фосфат
Гліцеральдегід-3-фосфат

хворі помирають у ранньому віці. 1,3-дифосфогліцеринова

кислота

4.5. Глюконеогенез
3-фосфогліцеринова
Глюконеогенез – це процес синтезу глюкози з кислота

невуглеводних сполук, якими є, глікогенні амінокислоти, 2-фосфогліцеринова

кислота

гліцерин, а також лактат, піруват або будь-яка речовина, ГДФ

СО2

Фосфоенолпіруват
яка перетворюється в процесі катаболізму на піруват або
ГТФ 10

в один із проміжних продуктів циклу трикарбонових Піруват

Оксалоацетат
кислот.
Лактат
Н3РО4 АДФ АТФ СО2
Відбувається глюконеогенез у печінці й, невеликою
Рис. 4.14. Метаболічна карта
мірою, в кірковій речовині нирок. Завдяки цьому глюконеогенезу: цифрами вказані
процесу підтримується концентрація глюкози в крові незворотні реакції гліколізу, а
круглими стрілками – їх обхідні
після того, як вичерпаються запаси глікогену при шляхи
вуглеводному або повному голодуванні. Надзвичайно
важливе значення глюконеогенезу для організму тварин і людини зумовлюється тим, що мозок
має дуже малі запаси глікогену, а глюкоза крові служить основним джерелом енергії для нього.
При зменшенні концентрації глюкози в крові нижче певної критичної межі порушується
функціонування мозку і може наступити смерть.
Більшість стадій глюконеогенезу – це зворотні реакції гліколізу, за виключенням трьох
незворотних реакцій - гексокіназної, фосфофруктокіназної та піруваткіназної). Тому в процесі

145
глюконеогенезу на цих трьох етапах використовуються інші ферменти та, відповідно,
відбуваються інші реакції, які називають «обхідними шляхами» (рис. 4…). Обхідні реакції
також є незворотними, але вони спрямовані не на розпад, а на синтез глюкози.
Перша незворотна стадія — перетворення пірувату на фосфоенолпіруват (сполуку з
макроергічним зв'язком) здійснюється через проміжну речовину — оксалоацетат. Спочатку
мітохондріальний фермент піруваткарбоксилаза каталізує АТФ-залежне карбоксилування
пірувату:
COOH
CH3 CH2
C O + CO2 + АТФ C O + ФН + АДФ
COOH COOH
Піруват Оксалоацетат

Алостеричним активатором піруваткарбоксилази служить ацетил-КоА.

Піруваткарбоксилазна реакція також постачає оксалоацетат для циклу лимонної кислоти.
Далі оксалоацетат під дією фосфоенолпіруваткарбоксикінази перетворюється на
фосфоенолпіруват:
COOH
CH2
CH2
+ ГТФ C O PO3H2 + CO2 + ГДФ
C O
COOH
COOH
Оксалоацетат Фосфоенолпіруват

Одночасно відбуваються декарбоксилування та фосфорилування. ГТФ, який

використовується в цій реакції, регенерується шляхом взаємодії ГДФ з АТФ. Таким чином, при
перетворенні пірувату на фосфоенолпіруват витрачаються 2 молекули АТФ, тоді як у процесі
гліколізу при перетворенні фосфоенолпірувату в піруват синтезується лише 1 молекула АТФ.
Труднощі викликає різна локалізація ферментів у
клітині (рис. 4.15). Фосфоенолпіруваткарбоксикіназа Цитоплазма Мітохондрія

знаходиться в цитоплазмі, а оксалоацетат, який утворюється Піруват Піруват

Піруват-
в мітохондріях, не проникає через мітохондріальну карбоксилаза

мембрану. Тому оксалоацетат відновлюється в матриксі Оксалоацетат

Малат-
мітохондрій під дією ферменту циклу Кребса дегідрогеназа
Малат Малат
малатдегідрогенази до малату, який може виходити з Малат-
дегідрогеназа
мітохондрій. Цитоплазматична малатдегідрогеназа окиснює Оксалоацетат
Фосфоенол-
малат назад в оксалоацетат. піруваткарбоксилаза
Фосфоенолпіруват
Утворений фосфоенолпіруват перетворюється за
Рис. 4.15. Механізм утворення
допомогою зворотних реакцій гліколізу на фруктозо-1,6- фосфоенолпірувату з пірувату

146
дифосфат.
Фермент фруктозодифосфатаза каталізує гідроліз фруктозо-1,6-дифосфату до фруктозо-
6-фосфату:
Н2О3Р O СН2 O Н С O РO3Н2 Н2О3РO CH2 O
2 СН2ОН
H HO + Н 2О H HO + Н3РО4
H OH H OH
OH H OH H
Фруктозо-1,6-дифосфат Фруктозо-6-фосфат

При цьому вивільняється неорганічний фосфат, а енергія макроергічного фосфодіефірного

зв'язку виділяється у вигляді тепла. У наступній зворотній реакції фруктозо-6-фосфат
перетворюється на глюкозо-6-фосфат, який в обхідній реакції під дією глюкозо-6-фосфатази
гідролізується до вільної глюкози:
CH2OPO3H2 CH2OH
H OH H OH
H + Н 2О H
OH H OH H + Н3РО4
HO OH HO OН
H OH H OH
Глюкозо-6-фосфат Глюкоза

Глюкозо-6-фосфат може використовуватись також і для синтезу глікогену.

Враховуючи необхідність двох молекул пірувату для утворення молекули глюкози,
сумарне рівняння глюконеогенезу записується так:
2 Піруват + 2 НАДН + 4 АТФ + 2 ГТФ Глюкоза + 2 НАД+ + 4 АДФ + 2 ГДФ + 6 Фн

Таким чином, на синтез глюкози з пірувату затрачається значно більше енергії, ніж її
утворюється під час гліколізу (шість молекул АТФ проти двох).
4.5.1. Взаємозв’язок глюконеогенезу та гліколізу. Глікогенні амінокислоти залучаються
в процес гліконеогенезу здебільшого при голодуванні та цукровому діабеті. За цих умов
розпадаються жири жирової тканини, при
Екзогенна глюкоза
цьому жирні кислоти використовуються як Глікоген з травного тракту Глікоген

джерело енергії в м'язах, печінці тощо, а

Глюкозо-6-фосфат
Гліконеогенез

гліцерин у печінці шляхом глюконеогенезу

Гліколіз

Глюкоза Глюкоза Глюкоза

перетворюється на глюкозу.
Іншим важливим субстратом Глюкозо-6-фосфат

глюконеогенезу є молочна кислота, яка Лактат Лактат Лактат

нагромаджується в організмі під час Кров’яне

М’язи русло Печінка
інтенсивної м'язової роботи внаслідок
Рис. 4.16. Взаємозв'язок гліколізу та
анаеробного розпаду глікогену. гліконеогенезу (цикл Корі)

147
 У період відновлення після напруженої роботи молочна кислота переноситься кров'ю з
м'язів до печінки, де під дією лактатдегідрогенази окиснюється до пірувату. Частина останнього
використовується для глюконеогенезу, а частина розпадається аеробним шляхом, забезпечуючи
процес глюконеогенезу енергією АТФ. Глюкоза потрапляє назад у скелетні м'язи і
використовується для відновлення запасу глікогену. Поєднання процесу анаеробного гліколізу в
скелетних м'язах і глюконеогенезу в печінці називається циклом Корі (глюкозо-лактатним
циклом) і зображено на рис. 4.16.
У клітинах печінки здійснюється
Глюкоза
АДФ + координована регуляція гліколізу та
АТФ - глюконеогенезу відповідно до фізіологічних
Глюкозо-6-фосфат потреб усього організму. Зміна в печінці
гліколітичного напрямку на глюконеогенез і
Фруктозо-6-фосфат
навпаки відбувається при зміні абсорбтивного
АМФ, АДФ + - АМФ

АТФ, НАДН, цитрат, - + Цитрат

стану на постабсорбтивний (чи голодування).
жирні кислоти
Фруктозо-1,6-фосфат Система контролю включає алостеричну
регуляцію активності ензимів, їх ковалентну
Фосфоенолпіруват
модифікацію шляхом фосфорилування-
АТФ, ацетил-КоА,
НАДН, аланін, -
жирні кислоти
Оксалоацетат дефосфорилування, індукцію/репресію синтезу
Піровиноградна
кислота + ключових ферментів і, звичайно, гормональний
Ацетил-КоА
НАДН, ацетил-КоА -
контроль. На рис 4.17 вказані регуляторні пункти
АДФ +
гліколізу та глюконеогенезу.
Ацетил-КоА

Рис. 4.17. Регуляція гліколізу і Регуляторними ферментами глюконеогенезу

глюконеогенезу в печінці і гліколізу є ті, що каталізують незворотні реакції
та не беруть участі в протилежному процесі. Наприклад, піруваткарбоксилаза (активатор —
ацетил-КоА) і фруктозодифосфатаза (активатор—цитрат, інгібітори — АМФ і фруктозо-2,6-
дифосфат).
Деякі ефектори одночасно впливають на активність регуляторних ферментів в обох
процесах. Так, ацетил-КоА служить активатором піруваткарбоксилази й інгібітором
піруваткінази. Крім того, ацетил-КоА є інгібітором піруватдегідрогеназного комплексу і,
сповільнюючи розпад пірувату до ацетил-КоА, сприяє перетворенню пірувату на глюкозу.
АМФ інгібує фруктозодифосфатазу і разом з тим активує відповідний фермент гліколізу —
фосфофруктокіназу. І навпаки, цитрат — активатор фосфатази й інгібітор кінази.
Глюконеогенез стимулюється також інгібіторами регуляторних ферментів гліколізу (АТФ,
аланін, жирні кислоти). Таким чином, коли в клітині є достатня концентрація палива для циклу

148
лимонної кислоти (ацетил-КоА, оксалоацетату, цитрату, жирних кислот, аланіну) або висока
концентрація АТФ і низька – АДФ та АМФ, посилюється біосинтез глюкози та гальмується
гліколіз. У протилежній ситуації стимулюється гліколіз і гальмується глюконеогенез.
На процес глюконеогенезу впливають гормони підшлункової залози (глюкагон, інсулін) і
кори надниркових залоз (глюкокортикоїди). При голодуванні глюкагон посилює розпад жирів у
жировій тканині. Жирні кислоти надходять у печінку, де розпадаються до ацетил-КоА.
Швидкість окиснення ацетил-КоА в циклі лимонної кислоти відстає від швидкості його
утворення, і підвищений рівень ацетил-КоА в клітині активує піруваткарбоксилазу. У
результаті посилюється глюконеогенез.
Глюкагон активує глюконеогенез ще одним способом — через фруктозо-2,6-дифосфат,
який утворюється з фруктозо-6-фосфату при дії фосфофруктокінази, а розщеплюється
фруктозо-2,6-дифосфатазою.
CH2 OPO 3H2
Н2О3РOCH2
Фруктозо-2,6-дифосфат активує O CH2OH АТФ АДФ O CH2 OPO 3H2

HO HO
фермент гліколізу фосфофруктокіназу і H
OH OH

гальмує активність ферменту OH Фн OH

H 2O
Фруктозо-6-фосфат Фруктозо-2,6-дифосфат
глюконеогенезу фруктозо-1,6-
дифосфатази. Утворення фруктозо-2,6-дифосфату гальмується глюкагоном, який шляхом
цАМФ-залежного фосфорилування інактивує фосфофруктокіназу й активує фруктозо-2,6-
дифосфатазу. Таким чином, при голодуванні глюкагон знижує внутрішньоклітинну
концентрацію фруктозо-2,6-дифосфату, що викликає стимуляцію глюконеогенезу і гальмування
гліколізу.
При тривалому голодуванні зростає секреція корою надниркових залоз глюкокортикоїдів,
які посилюють у печінці синтез ферментів глюконеогенезу (фосфоенолпіруваткарбоксикінази,
глюкозо-6-фосфатази) й амінотрансфераз – ферментів, які каталізують перетворення
глікогенних амінокислот на піруват і оксалоацетат. Важливим субстратом у печінці є аланін,
який може утворюватися у скелетних
Печінка Кров М'язи м'язах у зворотній реакції

Піруват
трансамінування пірувату з глутаматом
((Піруват + Глутамат  Аланін + -
Тра

-NH2
Сечовина Піруват
нса

нн
я
Кетоглутарат)
мін

ва
і ну
ув

-NH2 м Піруват
анн

н са
ра Аланін, утворений у м'язах під час
я

Т
Аланін Аланін
їх роботи, потрапляє в кров, а потім
Аланін

поглинається гепатоцитами (після

Рис. 4.18. Глюкозо-аланіновий цикл перетворення на піруват) і

149
використовується в глюконеогенезі (рис. 4.18).
У результаті стимуляції глюконеогенезу глюкокортикоїди збільшують концентрацію
глюкози в крові та синтез глікогену в печінці. Інсулін протидіє стимулюючій дії глюкагону і
глюкокортикоїдів на глюконеогенез.

4.6. Альтернативні шляхи обміну моносахаридів

4.6.1. Пентозофосфатний шлях окиснення глюкози (ПФШ). Можливість існування
прямого окиснення глюкози без попереднього розщеплення на фосфотріози була встановлена
дослідженнями О. Варбурга та В.О. Енгельгардта.
Основний шлях катаболізму глюкози в організмі людини і тварин — це поєднання
гліколізу та циклу лимонної кислоти. Проте існують альтернативні шляхи, які виконують
специфічні функції. Один із них (пентозофосфатний) включає перетворення глюкозо-6-фосфату
на пентозофосфати і СО2 і в такий спосіб забезпечує клітини рибозо-5-фосфатом для синтезу
нуклеотидів і нуклеїнових кислот. Крім цього, ПФШ постачає відновлену форму НАДФН,
необхідну для реакцій
6 Глюкозо-6-фосфат
відновлення під час синтезу 6 НАДФ+
6 НАДФН + Н+
жирних кислот і стероїдних 6 Фосфоглюконо-д-лактон
6 Н 2О
сполук, для мікросомального
6 Фосфоглюконат
окиснення. Усі реакції 6 НАДФ+
6 СО2 6 НАДФН + Н+
відбуваються в цитоплазмі 6 Рибулозо-5-фосфат

2 Рибозо-5-фосфат 2 Ксилулозо-5-фосфат 2 Ксилулозо-5-фосфат

клітин. ПФШ ще називають
пентозофосфатним циклом 2 Седогептулозо-7-фосфат 2 Гліцеральдегід-3-фосфат

(ПФЦ). 2 Фруктозо-6-фосфат 2 Еритрозо-4-фосфат

У ПФШ умовно виділяють дві 2 Фруктозо-6-фосфат 2 Гліцеральдегід-3-
2 Глюкозо-6-фосфат фосфат
стадії – окисну та неокисну (рис.
2 Глюкозо-6-фосфат
Фруктозо-1,6-дифосфат
4.19). Окисна стадія розпочинається Фн
2 Фруктозо-6-фосфат
окисненням глюкозо-6-фосфату з
утворенням НАДФН і 6- 2 Глюкозо-6-фосфат

фосфоглюконолактону, який Рис. 4.19. Метаболічна карта ПФШ

гідролізується до 6-
фосфоглюконової кислоти (тому ПФШ називають також фосфоглюконатним) з подальшим її
дегідруванням і декарбоксилуванням з утворенням пентози (рибулозо-5-фосфату). Ці реакції окисної
стадії незворотні.
Неокисна стадія ПФШ включає зворотні реакції ізомеризації пентоз через проміжні
сполуки — гептозу (седогептулозо-7-фосфат), тетрозу (еритрозо-4-фосфат), тріозу

150
(гліцеральдегід-3-фосфат) і перетворення їх на фруктозо-6-фосфат. Утворений фруктозо-6-
фосфат перетворюється на глюкозо-6-фосфат або розпадається шляхом гліколізу. Таким чином
ПФШ може переходити в гліколітичний.
Так здійснюється утилізація пентоз, утворених в окисній стадії ПФШ, і рибозо-5-фосфату,
утвореного при розпаді нуклеїнових кислот.
Реакції неокисної стадії ПФШ перебігають і у зворотному напрямку. За рахунок цього
пентози можуть синтезуватись із глюкози не через окисну стадію ПФШ, а із проміжних
продуктів гліколізу – фруктозо-6-фосфату і гліцеральдегід-3-фосфату. Сумарний перехід п'яти
молекул фруктозо-6-фосфату дасть шість молекул рибозо-5-фосфату. Такий напрямок реакцій
неокисної стадії ПФШ має місце в тканинах, в яких потреба в пентозах більша, ніж потреба в
НАДФН.
Ферментативні реакції пентозофосфатного шляху
І Стадія:
1. Спочатку глюкозо-6-фосфат окиснюється НАДФ-залежною глюкозо-6-
фосфатдегідрогеназою з утворенням 6-фосфоглюконолактону та НАДФН (для перебігу реакції
необхідні іони магнію або кальцію).
2. За допомогою специфічного ферменту глюконолактонази та іонів магнію, марганцю або
кальцію 6-фосфоглюконолактон перетворюється на 6-фосфоглюконову кислоту:
H OH O
O
C + C C OH
НАДФ НАДФН + Н +
Н2О
H C OH H C OH H C OH
HO C H O HO C H O HO C H
H C OH H C OH H C OH
H C H C H C OH
CH2 O PO3H2 CH2 O PO3H2 CH2-O-PO3H2
Глюкозо-6-фосфат 6-Фосфоглюкoнолактон 6-Фосфоглюкoнова кислота

3. Наступним етапом є реакція окиснення 6-фосфоглюконової кислоти під дією

фосфоглюконатдегідрогенази (декарбоксилюючої), коферментом якої є також НАДФ. Утворена
при цьому 3-кето-6-фосфоглюконова кислота декарбоксилується під дією цього ж ферменту,
утворюючи рибулозо-5-фосфат.
O
O
C OH
+ C OH
H C OH НАДФ НАДФН + Н+ СО2
H C OH CH2OH
HO C H C O
C O
H C OH H C OH
H C OH
H C OH H C OH
H C OH
CH2-O-PO3H2 CH2-O-PO3H2
CH2-O-PO3H2
6-Фосфоглюкoнова кислота 3-Кето-6-фосфоглюконова Рибулозо-5-фосфат
кислота

151
 4. Рибулозо-5-фосфат під дією ферменту пентозофосфатізомерази перетворюється на
рибозо-5-фосфат, а з нього під дією ферменту епімерази утворюється ксилулозо-5-фосфат.
H O
CH2-OH C
CH2OH
C =O HC-OH
C O
HO-CH HC-OH
H C OH
HC-OH H C OH HC-OH

CH2-O -PO3H2 CH2-O-PO3H2 CH2-O -PO3H2

Ксилулозо-5-фосфат Рибулозо-5-фосфат Рибозо-5-фосфат

Утворенням рибулозо-5-фосфату (який може легко перетворюватися на свій ізомер

рибозо-5-фосфат), тобто окиснювальною стадією, може завершуватися функціонування ПФШ.
Така метаболічна ситуація відбувається в печінці, надниркових і статевих залозах, молочній
залозі при лактації, тобто в тканинах з переважанням анаболічних процесів із збалансованою
потребою в НАДФН (необхідному для синтезу жирних кислот, стероїдів) та рибозо-5-фосфаті
(необхідному для синтезу нуклеотидів, нуклеїнових кислот).
ІІ стадія. Реакції цього типу не пов’язані з використання кисню та перебігають в
анаеробних умовах. Ключовими реакціями цієї стадії є транскетолазна та трансальдолазна.
1. Коферментом у транскетолазній реакції виступає ТПФ, який є проміжним
переносником глікольальдегідної групи з ксилулозо5-фосфату на рибозо-5-фосфат:
H O
CH2-OH C CH2-OH

C =O HC-OH C =O H O
=

HO-CH + HC-OH HO-CH + C

HC-OH HC-OH (HC-OH)3 HC-OH

CH2-O -PO3H2 CH2-O -PO3H2 CH2-O-PO3H2 CH2-O -PO3H2

Ксилулозо-5-фосфат Рибозо-5-фосфат Седогептулозо-7-фосфат Гліцеральдегід-3-фосфат

2. Трансальдолазна реакція — взаємодія двох молекул седогептулозо-7-фосфату з двома

молекулами гліцеральдегід-3-фосфату з утворенням еритрозо-4-фосфату та фруктозо-6-фосфату
(по дві молекули, відповідно):
CH2-OH
CH2-OH
H O C =O
=

C =O C HO-CH
H O
+
=

HO-CH + C HC-OH
HC-OH
(HC-OH)3 HC-OH HC-OH HC-OH
CH2-O-PO3H2 CH2-O -PO3H2 CH2- O PO3H2 CH2-O PO3H2
Седогептулозо-7-фосфат Гліцеральдегід-3-фосфат Еритрозо-4-фосфат Фруктозо-6-фосфат

152
 3. Друга транскетолазна реакція полягає у взаємодії двох молекул ксилулозо-5-фосфату
(утворених у першій реакції) із двома молекулами еритрозо-4-фосфату з утворенням
гліцеральдегід-3-фосфату та фруктозо-6-фосфату (по дві молекули):
CH2-OH
CH2-OH
H O C =O

=
C =O C HO-CH H O

=
HO-CH + HC-OH HC-OH + C
HC-OH HC-OH HC-OH HC-OH

CH2-O -PO3H2 CH2- O PO3H2 CH2-O PO3H2 CH2-O -PO3H2

Ксилулозо-5-фосфат Еритрозо-4-фосфат Фруктозо-6-фосфат Гліцеральдегід-3-фосфат

Ці етапи є перетином ПФШ із гліколізом: утворений гліцеральдегід-3-фосфат може

надходити до фонду метаболітів гліколізу.
Можлива також конденсація двох молекул гліцеральдегід-З-фосфату (через стадію
ізомеризації в діоксіацетонфосфат) з утворенням фруктозо-6-фосфату.
4. Ізомеризація п'яти молекул фруктозо-6-фосфату в п'ять молекул глюкозо-6-фосфату
(фермент - фосфогексоізомераза) завершує пентозофосфатний шлях.
CH2-OH H OH
C
C =O
H C OH
HO-CH
HO C H O
HC-OH H C OH
HC-OH H C
CH2-O PO3H2 CH2 O PO3H2
Фруктозо-6-фосфат Глюкозо-6-фосфат

Вибір напрямку і варіанту ПФШ визначається наявністю субстратів і потребою клітини в

продуктах. Так, при потребі в НАДФН і рибозо-5-фосфаті ПФШ може закінчуватись
утворенням пентоз і сумарне рівняння буде таким:

Глюкозо-6-фосфат + 2 НАДФ+ + Н2О Рибозо-5-фосфат + СО2 + 2 НАДФН + 2 Н+

Коли потреба в НАДФН перевищує потребу в пентозах, окисна стадія доповнюється

переходом пентоз у глюкозо-6-фосфат, який знову окиснюється до пентоз. Сумарний процес
можна представити, розглядаючи 6 молекул глюкозо-6-фосфату:
6 Глюкозо-6-фосфат + 12 НАДФ+ + 6 Н2О 6 Пентозо-5-фосфат + 6 СО2 + 12 Н+ (1)
6 Пентозо-5-фосфат + Н2О 5 Глюкозо-6-фосфат + НзРО4 (2)

Сумуючи рівняння (1) і (2), отримаємо:

6 Глюкозо-6-фосфат + 12 НАДФ+ + 7 Н2О 5 Глюкозо-6-фосфат + 6 СО2 + 12 НАДФН + 12 Н+ + НзРО4

153
Слід зауважити, що всі молекули СО2 утворюються із різних молекул глюкозо-6-фосфату.
Значною потребою в НАДФН відрізняються жирова тканина, молочна залоза в період
лактації, печінка (для синтезу жирних кислот), кора надниркових залоз і сім'яники (для синтезу
стероїдних гормонів), еритроцити (для відновлення окисненого глутатіону). Тому в цих
тканинах велика частина глюкози окиснюється пентозофосфатним шляхом.
Коли потреба в рибозо-5-фосфаті для синтезу нуклеотидів значно більша, ніж потреба в
НАДФН, то відбувається його утворення з фруктозо-6-фосфату реакціями неокисної стадії
ПФШ.
Рибозо-5-фосфат, що утворюється при розпаді нуклеотидів і нуклеїнових кислот, через
реакції неокисної стадії ПФШ включається в гліколіз та аеробний розпад і, таким чином, може
служити джерелом енергії.
Регуляторний фермент ПФШ - глюкозо-6-фосфатдегідрогеназа. Активність його
гальмується продуктом реакції – НАДФН, таким чином інтенсивність ПФШ залежить від
швидкості використання НАДФН у реакціях анаболізму та контролюється співвідношенням у
клітині НАДФ+/НАДФН.
4.6.1.1. Біологічне значення ПФШ. Роль ПФШ пов'язана з утворенням двох речовин –
НАДФН, необхідного для синтезу різних речовин, і метаболіту – рибозо-5-фосфату. До
основних функцій пентозофосфатного обміну можна віднести:
1. За рахунок цього процесу в організмі утворюється приблизно ½ пулу НАДФН (решта -
в результаті дії НАДФ-залежних ізоцитратдегідрогенази та малатдегідрогенази), який
використовується у відновному синтезі жирних кислот і стероїдів, у знешкодженні аміаку при
відновному амінуванні.
2. ПФШ є джерелом рибозо-5-фосфату, який використовується для утворення нуклеотидів
нуклеїнових кислот ДНК та РНК, коферментних біомолекул НАД (НАДФ), ФАД, АТФ, КоА,
циклічних нуклеотидів 3',5'-АМФ та 3',5'-ГМФ, у синтезі гістидину; ПФШ в еритроцитах
генерує НАДФН, необхідний для протидії пероксидному окисненню ненасичених жирних
кислот фосфоліпідів еритроцитарних мембран, тобто для попередження гемолізу еритроцитів.
У зв'язку із зазначеними біохімічними функціями, реакції ПФШ найактивніше
перебігають у тканинах із вираженим анаболізмом, а у клітинах, де найінтенсивніше
відбувається синтез ліпідів, вільних нуклеотидів і нуклеїнових кислот (жирова тканина,
печінка, молочна залоза в період лактації, кора надниркових залоз, сім'яники). У тканинах з
переважанням окиснювального метаболізму, зокрема, у скелетних м'язах, реакції ПФШ
протікають дуже повільно.

154
 4.6.1.2. Порушення ПФШ. Відомо приблизно 80 варіантів глюкозо-6-
фосфатдегідрогенази еритроцитів, які відрізняються за каталітичною активністю,
спорідненістю до субстратів, чутливістю до температури, рН, інгібіторів, електрофоретичною
рухливістю. Активність ферменту може бути зниженою різною мірою, аж до нульової.
Наявність у людини варіанту глюкозо-6-фосфатдегідрогенази з активністю, близькою до нуля,
клінічно проявляється гемолітичною анемією. Механізм розвитку гемолітичної анемії полягає в
наступному: в еритроцитах НАДФ+ переводить окиснений глутатіон у відновлений. Останній
попереджує пероксидне окиснення ліпідів мембран, захищає від окиснення SН-групи білків,
підтримує відновлений стан заліза в гемоглобіні. Знижена продукція НАДФН внаслідок
вираженої недостатності глюкозо-6-фосфатдегідрогенази зумовлює зниження рівня в
еритроцитах відновленого глутатіону, накопичення Н2О2 і, як наслідок, гемоліз еритроцитів.
При вираженій недостатності ферменту (активність нижча 10 %) анемія розвивається під
впливом деяких лікарських засобів, які володіють властивостями оксидантів (протималярійних,
сульфаніламідних тощо). Або після споживання в їжу бобів Vicia Faba (кінські боби). У людей
із менш вираженою недостатністю ферменту клінічні прояви, як правило, відсутні.
4.6.2. Метаболізм фруктози. Важливими субстратами енергетичного обміну є
моносахариди – фруктоза та галактоза, які надходять в організм людини переважно з
харчовими дисахаридами рослинного і тваринного походження: фруктоза – у складі сахарози,
що гідролізується в кишечнику ферментом сахаразою до глюкози і фруктози, галактоза – в
складі ―молочного цукру‖ лактози, що розщеплюється кишковою лактазою до галактози та
глюкози.
Після проникнення через плазматичні мембрани всередину клітин фруктоза та галактоза
включаються в обмінні процеси шляхом їх перетворення на фосфорильовані ефіри глюкози або
її метаболітів – інтермедіатів гліколізу.
Основним джерелом фруктози в організмі людини є її надходження з продуктами
харчування, певна кількість синтезується в спеціалізованих тканинах ( у сім'яних везикулах). Її
концентрація в сім'яній рідині досягає 10 ммоль. За рахунок здатності мітохондрій
сперматозоїдів окиснювати фруктозу в процесі фруктолізу, вона є енергетичним джерелом для
руху сперматозоїдів.
У певній концентрації фруктоза міститься в кришталику ока, де вона також утворюється з
глюкози через сорбітол. Активність цього метаболічного шляху збільшується при цукровому
діабеті; оскільки проникнення сорбітолу через клітинні мембрани є утрудненим, він разом із
фруктозою нагромаджується в кришталику, що становить біохімічну основу розвитку
діабетичної катаракти.

155
 Включення фруктози в обмін глюкози здійснюється двома шляхами:
1. Під впливом неспецифічної гексокінази, що каталізує фосфорилування різних гексоз:
HO H2C O CH2 OH H2 O 3 PO H2 C O CH2 OH
HO + АТФ HO + АДФ
OH OH
OH OH
Фруктоза Фруктозо-6-фосфат

Утворений D-фруктозо-6-фосфат є метаболітом гліколітичного окиснення глюкози. Цей

шлях метаболізму фруктози реалізується в клітинах багатьох органів, особливо в м'язах і
нирках.
2. Під впливом специфічної фруктокінази, яка каталізує фосфорилування фруктози не за
6-м, а за 1-м вуглецевим атомом (рис. 4.20):

HOH2C O HO H2C O CH2 OPO 3H2

CH2 OH
HO + АТФ HO + АДФ
OH OH

OH OH
Фруктоза Фруктозо-1-фосфат

А Б В

Глюкоза Глікоген
Фруктоза
АТФ Фн
АТФ
АДФ АДФ

Фруктозо-1-фосфат Глюкозо-6-фосфат Глюкозо-1-фосфат

Діоксіацетонфосфат
Гліцеральдегід Фруктозо-6-фосфат
АТФ Фн
АТФ
АДФ
АДФ

Фруктозо-1,6-дифосфат
Гліцеральдегід-3-фосфат

Діоксіацетонфосфат Гліцеральдегід-3-фосфат

Жирні кислоти

Піруват Ацетил-КоА

Цикл Кребса

Рис. 4.20. Метаболізм фруктози: А – перетворення фруктози на діоксіацетон і гліцеральдегід-

3-фосфат; Б – шлях залучення фруктози в гліколіз і гліконеогенез; В – шлях залучення
фруктози в синтез глікогену

Цей шлях перетворення фруктози функціонує в печінці.

156
 Утворений D-фруктозо-1-фосфат розщеплюється під дією альдолази (фруктозо-1-
фосфатальдолази) на дві тріози:
D-фруктозо-1-фосфат Гліцеральдегід + Діоксіацетонфосфат

Діоксіацетонфосфат, що утворився, є інтермедіатом гліколізу і перетворюється на

гліцеральдегід-3-фосфат при дії тріозофосфатізомерази
Інший продукт альдолазної реакції, гліцеральдегід, фосфорилується також з утворенням
гліцеральдегід-3-фосфату (фермент — тріозокіназа):

Гліцеральдегід + АТФ Гліцеральдегід-3-фосфат + АТФ

Таким чином, фруктокіназний шлях обміну фруктози перетинається з гліколізом на етапі

утворення двох молекул фосфотріози — гліцеральдегід-3-фосфату.

Оскільки перетворення фруктози на тріози здійснюється без участі двох регуляторних

реакцій гліколізу (гексокіназної та фосфофруктокіназної), які обмежують швидкість процесу,
катаболізм фруктози відбувається значно швидше порівняно з глюкозою.
Синтез ендогенної фруктози відбувається через утворення шестиатомного спирту
сорбітолу з глюкози за схемою:

НАДФН НАДФ+ НАДФ+ НАДФН

Д-глюкоза Д-сорбітол Д-фруктоза

Альдозоредуктаза Cорбітолдегідрогеназа

4.6.2.1. Спадкові ензимопатії метаболізму фруктози. Ці патології пов'язані з

генетичними дефектами синтезу ферментів метаболізму фруктози. До них належать:
а) непереносимість фруктози — захворювання, молекулярною основою якого є уроджена
недостатність фруктозо-1 -фосфатальдолази, що спричиняє накопичення в тканинах фруктозо-
1-фосфату, який є інгібітором деяких ферментів вуглеводного обміну, зокрема фосфорилази
глікогену. Патологія зазвичай виявляється під час переходу від грудного годування дітей до
їжі, що містить цукор і проявляється фруктоземією, фруктозурією та тяжкою гіпоглікемією, яка
розвиваються після споживання продуктів, що містить фруктозу;
б) фруктоземія — патологія обміну фруктози, спричинена недостатністю фруктокінази.
Ензимопатія характеризується порушенням клітинної утилізації фруктози без суттєвих
клінічних проявів.
4.6.3. Метаболізм галактози. Галактоза включається в процес гліколізу складнішим
порівняно з фруктозою шляхом (рис. 4.21).

157
 Галактоза Глікоген
Глікогенсинтаза
АТФ
Mg2+ Галактокіназа
АДФ Глюкозо-1-фосфат
Галактозо-1-фосфат УДФглюкоза
Галактозо-1-
фосфатуридилилтрансфераза НАД+ УДФгалактозо-
4-епімераза
Глюкозо-1-фосфат УДФгалактоза Глюкозо-6-фосфат Глюкоза

Рис. 4.21. Шлях перетворення галактози на глюкозу в печінці

Специфічна галактокіназа каталізує фосфорилування галактози на галактозо-1-фосфат. У

наступній реакції бере участь УДФ-глюкоза, яка використовується також для синтезу глікогену.
Фермент печінки галактозо-1-фосфат-уридилтрансфераза каталізує обмінну реакцію між
галактозо-1-фосфатом і УДФ-глюкозою. Далі залишок галактози в УДФ-галактозі під дією
УДФгалактозо-4-епімерази переходить на залишок глюкози (реакція епімеризації біля 4-го
атому вуглецю). УДФ-глюкоза може знову взаємодіяти з галактозо-1-фосфатом або
перетворюватися на глюкозо-1-фосфат, чи використовуватися на синтез глікогену.
У молочній залозі УДФ-галактоза використовується як донор галактози в реакціях синтезу
лактози, глікопротеїнів і гліколіпідів, протеогліканів (рис. 4.22).

Глюкоза УДФглюкоза НАД+ УДФгалактоза

АТФ УДФгалактозо-4-епімераза
УДФглюкозо- ФФн
Mg2+ Гексокіназа пірофосфорилаза
Лактоза
АДФ
Глюкозо-6-фосфат Глюкозо-1-фосфат Глюкоза
Фосфоглюкомутаза
Рис. 4.22. Шлях перетворення глюкози на лактозу в молочній залозі

4.6.3.1. Спадкові ферментопатії метаболізму галактози. Спадковий дефект синтезу

галактозо-1-фосфатуридилтрансферази проявляється природженою ензимопатією —
галактоземією. Внаслідок неспроможності біохімічних систем організму перетворювати
галактозу на глюкозу, у крові та внутрішніх органах хворих нагромаджується галактоза та
галактозо-1-фосфат, спостерігається тенденція до гіпоглікемії, спостерігається компенсаторна
мобілізація жирів, все це клінічно проявляється гепатомегалією, цирозом печінки, порушенням
функцій нирок, помутнінням кришталика, затримкою розумового розвитку.
Патологію виявляють у ранньому дитячому віці при споживанні молока, її розвиток може
бути сповільнений дотриманням певної дієти (виключення з харчового раціону продуктів, що
містять галактозу).

158
 Дуже рідко, але все ж зустрічаються дефекти галактокінази та уридилфосфат-4-епімерази.
Вони проявляються галактоземією, галактозурією, проте тяжкі клінічні прояви при цьому
відсутні.
4.7. Регуляція вмісту глюкози в крові
4.7.1. Роль різних шляхів обміну вуглеводів у регуляції рівня глюкози в крові.
Концентрація глюкози в артеріальній крові впродовж доби знаходиться в межах 3,3 – 5,5
ммоль/л (нормоглікемія). Ця величина є життєво необхідною для нормального енергетичного
забезпечення головного мозку і підтримується завдяки динамічній рівновазі між фізіологічними
та біохімічними процесами, які забезпечують надходження глюкози в кров і використання її
внутрішніми органами.
Після вживання вуглеводної їжі рівень глюкози зростає приблизно впродовж 1 години до
8 ммоль/л (аліментарна гіперглікемія). Активність гексокінази в цих умовах максимальна. У
результаті прискорюється гліколітична реакція утворення глюкозофосфату. Крім цього, інсулін
індукує синтез глюкокінази і прискорює тим самим фосфорилування глюкози. Оскільки
гексокіназа печінки не інгібується глюкозо–6–фосфатом (на відміну від гексокінази м’язів), то
основна частина глюкозо–6-фосфату в абсорбтивному періоді використовується в
гліколітичному шляху та синтезі глікогену. Тому згодом (приблизно через 2 години) рівень
глюкози в крові повертається до норми.
Слід нагадати, що  60 % всієї глюкози, що потрапляє з кишки у ворітну вену,
поглинається печінкою: близько 2/3 цієї кількості відкладається в печінці у вигляді глікогену,
решта перетворюється на жири і окиснюється, забезпечуючи синтез АТФ. Прискорення цих
процесів ініціюється підвищенням інсулін/глюкагонового індексу.
Інша частина глюкози, що поступає з кишки, потрапляє в загальний кровоплин:
приблизно 2/3 цієї кількості поглинається м’язами та жировою тканиною. Це обумовлено
збільшенням проникності мембран м’язових і жирових клітин для глюкози під впливом високої
концентрації інсуліну. Глюкоза в м’язах відкладається у формі глікогену, а в жирових клітинах
перетворюється на жир. Невелика кількість глюкози загального кровоплину поглинається
іншими клітинами (інсулінонезалежними).
При нормальному ритмі харчування та збалансованому раціоні концентрація глюкози в
крові та постачання нею всіх органів підтримується, головним чином, за рахунок синтезу та
розпаду глікогену. Лише під час нічного сну, тобто найбільшої перерви між вживанням їжі,
може дещо посилюватися глюконеогенез. Роль останнього зростатиме в випадку, якщо людина
не снідатиме і період голодування продовжиться.

159
 При голодуванні впродовж першої доби в організмі вичерпуються резерви глікогену,
рівень глюкози знижується (гіпоглікемія), тому в подальшому єдиним джерелом глюкози
слугуватиме лише глюконеогенез (глюкоза синтезуватиметься з лактату, гліцерину,
амінокислот). Цей процес прискорюється, тоді як гліколіз уповільнюється внаслідок низької
концентрації інсуліну та високої – глюкагону (останній активує фосфорилазу печінки). Крім
того, через 1 – 2 доби проявляється й інший механізм регуляції – індукція та репресія синтезу
деяких ферментів: знижується кількість гліколітичних ензимів і, навпаки, зростає кількість
ферментів гліконеогенезу, що пов’язано не лише з дією гормонів підшлункової залози (інсуліну
та глюкагону), а й глюкокортикоїдів, які стимулюють синтез ферментів глюконеогенезу в
печінці та посилюють розпад білків у тканинах, у наслідок чого вивільняються субстрати для
глюконеогенезу. Зміни активності ключових ферментів обміну вуглеводів у печінці під час
травлення та в період голодування описані в таблиці 4.6.

Таблиця 4.6. Активність регуляторних ензимів обміну вуглеводів у печінці

при різних метаболічних станах
Активність при
Ензими травленні голодуванні
Індуктор Репресор Активатор Інгібітор
вуглеводів та діабеті
Глікогеноліз, гліколіз, окиснення пірувату
Інсулін,
Глікогенсинтаза  ↓ Глюкагон
гл-6-ф
Гексокіназа Гл-6-ф
Глюкокіназа  ↓ Інсулін Глюкагон
5’АМФ,
Цитрат,
Фосфофрукто фр-6-ф,
 ↓ Інсулін Глюкагон АТФ,
-кіназа фр-2,6-диф,
глюкагон
Фн
АТФ, аланін,
Інсулін, Інсулін, фр-
Піруваткіназа  ↓ Глюкагон глюкагон,
фруктоза 1,6-диф
норадреналін
КоА, НАД+,
Піруват- Ацетил-КоА,
 ↓ інсулін, АДФ,
дегідрогеназа НАДН, АТФ
піруват
Глюконеогенез
Глюкокор-
Піруват- тикоїди,
↓  Інсулін Ацетил-КоА АДФ
карбоксилаза глюкагон,
адреналін
Глюкокор-
Фосфоенол-
тикоїди,
піруваткарбо- ↓  Інсулін Глюкагон ?
глюкагон,
ксикіназа
адреналін
Глюкозо-6- Глюкокор-
↓  Інсулін
фосфатаза тикоїди,

160
 глюкагон,
адреналін
Примітка: гл-6-ф – глюкозо-6-фосфат, фр-6-ф – фруктозо-6-фосфат, фр-2,6-диф – фруктозо-2,6-дифосфат,
фр-1,6-диф – фруктозо-1,6-дифосфат

На другу добу голодування досягається максимальна швидкість глюконеогенезу з

амінокислот і гліцерину, наслідком чого є синтез у печінці  100 г глюкози на добу. Це
досягається не тільки шляхом фосфорилування піруваткінази та зниженням швидкості
гліколізу, але і шляхом індукції синтезу ферментів глюконеогенезу:
фосфоенолпіруваткарбоксикінази, фруктозо-1,6-дифосфатази й глюкозо-6-фосфатази. Крім
того, синтез фосфоенолпіруваткарбоксикінази при тривалому голодуванні індукується
кортизолом, проте це відбувається в результаті включення іншого механізму дії, характерного
для стероїдних гормонів.
Слід зазначити, що при голодуванні глюкоза не використовується м’язовими та жировими
клітинами, оскільки вона не може проникати туди за відсутності інсуліну. У такий спосіб
глюкоза зберігається для постачання мозку та інших глюкозозалежних клітин. Крім глюкози в
період голодування в якості джерела енергії головний мозок і інші тканини використовують
кетонові тіла.
Під час тривалої фізичної роботи першочерговим джерелом глюкози для м’язів служить
глікоген м’язів, а вже потім – глюкоза крові. Відомо, що 100 г глікогену можуть забезпечити біг
людини впродовж  15 хвилин, а запаси глікогену в м’язах після вживання вуглеводної їжі
досягають 200 – 300 г.
4.7.2. Нейро-гормональна регуляція обміну вуглеводів. Найпростішою формою
регуляції рівня глюкози в крові є гомеостатична функція печінки. Проте, у процесі еволюції
виробилися потужні нервові та ендокринні механізми, здатні впливати на використання
глюкози різними тканинами та органами. Узгоджена дія гормонів (інсулін, глюкагон, адреналін,
глюкокортикоїди, соматотропін, тироксин і трийодтиронін) зумовлює регуляцію гомеостазу
глюкози за різних умов (зміни раціону та періодичності харчування, фізичного навантаження
тощо). Ця скоординованість спрямована, головним чином, на наступне:
– запобігання надмірному зростанню концентрації глюкози в крові після вживання їжі;
– відкладання глікогену про запас і його використання в проміжках між вживанням їжі;
– постачання глюкозою м’язів, потреба котрих в енергії зростає при виконанні фізичних
навантажень;
– постачання глюкозою клітин, які при голодуванні в якості джерела енергії
використовують переважно глюкозу (нервові клітини, еритроцити, мозкова частина нирок,
сім’яники тощо).

161
 При аналізі гормональної ланки регуляції вуглеводного обміну слід виділити той факт, що
єдиним із вище перелічених гормонів, який має чітко виражену гіпоглікемічну дію є інсулін.
Всі решта гормонів підвищують рівень глюкози у крові, тобто є контрінсулярними.
Інсулін – поліпептид, який складається з двох поліпептидних ланцюгів. Ланцюг А
містить 21 амінокислотний залишок, а ланцюг В – 30. Обидва ланцюги з’єднуються за
допомогою двох дисульфідних містків. Цей гормон може існувати в кількох формах: мономера,
димера та гексамера, остання стабілізується цинком, який зв’язується з залишками Гіс в 10-ому
положенні ланцюга В всіх шести субодиниць. Біосинтез інсуліну включає утворення двох
неактивних попередників (препроінсуліну та проінсуліну), які в результаті послідовного
протеолізу перетворюються на активний гормон. Руйнування інсуліну відбувається під впливом
ферменту інсулінази в печінці та, меншою мірою, у нирках.
Дія інсуліну розпочинається зі зв’язування його зі специфічним глікопротеїновим
рецептором на поверхні клітини-мішені. Рецептори інсуліну знаходяться майже у всіх типах
клітин, але найбільше їх у гепатоцитах і клітинах жирової тканини. Клітини з різною кількістю
рецепторів по-різному реагують на однакову концентрацію гормона. Інсуліновий рецептор (ІР)
постійно синтезується та руйнується. При високій концентрації інсуліну в плазмі крові,
наприклад, при ожирінні, кількість інсулінових рецепторів може зменшуватися і тоді клітини-
мішені стають менш чутливими до інсуліну, що може бути однією з причин виникнення
цукрового діабету ІІ типу (інсулінонезалежного). Рецептор інсуліну володіє тирозинкіназною
активністю. Стимульоване інсуліном автофосфорилування b-субодиниці ІР за залишками
тирозину призводить до фосфорилування інших внутрішньоклітинних білків – субстратів
інсулінового рецептора (ІРС). Відомо кілька таких субстратів: ІРС-1, ІРС-2 тощо, але ключову
роль у формуванні реакції-відповіді на інсуліновий сигнал відіграє ІРС-1. Це фосфопротеїн,
який складається 1200 амінокислотних залишків. При стимуляції інсуліном ступінь
фосфорилування ІРС-1 збільшується, що надає йому можливості з’єднуватися з іншими
цитозольними білками. Це призводить до запуску кількох сигнальних шляхів, які являють
собою каскад реакцій активування специфічних протеїнкіназ. У результаті відбувається
фосфорилування ферментів і факторів транскрипції, що лежать в основі численних ефектів
інсуліну.
Ефекти інсуліну можуть виявлятися впродовж кількох секунд і хвилин (транспорт
речовин, фосфорилування-дефосфорилування білків, активування та інгібування ферментів,
синтез РНК) або через кілька годин (синтез ДНК, білків, ріст клітин).

162
 Синтез і секреція інсуліну не є спряженими процесами, оскільки синтез гормону стимулює
глюкоза, а секреція - це Са2+-залежний процес, який при дефіциті кальцію знижується навіть за
умов високої концентрації глюкози.
Інсулін стимулює утилізацію глюкози клітинами різними шляхами: 50 % глюкози
використовується в процесі гліколізу, 30 – 40 % перетворюється на жири, а близько 10 %
накопичується в формі глікогену.
Вплив інсуліну на метаболізм глюкози здійснюється шляхом впливу на активність
ключових ферментів обміну вуглеводів (табл. 4.7).

Таблиця 4.7. Вплив інсуліну на ключові ензими метаболізму вуглеводів

Печінка М’язи Жирова тканина
Активування
Фосфодіестераза Фосфодіестераза Фосфофруктокіназа
Фосфофруктокіназа Фосфофруктокіназа Піруваткіназа
Піруваткіназа Піруваткіназа Ацетил-КоА-карбоксилаза
Піруватдегідрогеназний Піруватдегідрогеназний
комплекс комплекс
Фосфатаза глікогенсинтази та Фосфатаза глікогенсинтази
глікогенфосфорилази
Ацетил-КоА-карбоксилаза
Індукція
Глюкокіназа Гліцеральдегідфосфат-3-
Цитратліаза дегідрогеназа
Піруваткіназа
Ацетил-КоА-карбоксилаза
Глюкозо-6-фосфатдегідрогеназа
Репресія
Фосфоенолпіруваткарбоксикіназа

До контрінсулярних гормонів належать глюкагон, адреналін, глюкокортикоїди, тироксин,

трийодтиронін і соматотропін. Механізм їх дії та основні ефекти представлені в таблиці 4.8.

Таблиця 4.8. Гормональна регуляція метаболізму вуглеводів

Вплив на
Механізм
Гормон, місце Сигнал для Органи- метаболізм
Будова передачі
його синтезу секреції мішені вуглеводів у
сигналу
клітинах-мішенях
↑ Синтез глікогену
Печінка
↓ Глюконеогенез
Інсулін,
Через ↑Синтез глікогену
β- клітини ↑ Концентрація
Білок мембранні ↑ Транспорт
підшлункової глюкози в крові М’язи
рецептори глюкози в клітину
залози
Жирова ↑ Синтез жирів із

163
 тканина глюкози
↑ Транспорт
глюкози в клітину
Глюкагон,
Через Печінка, ↑ Розпад глікогену
α- клітини ↓ Концентрація
Пептид мембранні жирова ↑ Глюконеогенез
підшлункової глюкози в крові
рецептори тканина
залози
Адреналін, Печінка, ↑Розпад глікогену
Через
мозковий шар Похідне м’язи,
мембранні Сигнал ЦНС
надниркових тирозину жирова
рецептори
залоз тканина
↑ Глюконеогенез
Кортизол, Концентрація Індукція синтезу
Через
кірковий шар глюкози в крові, ферментів
Стероїд плазматичні Печінка
надниркових опосередкована глюконеогенезу і
мембрани
залоз кортикотропіном катаболізму
амінокислот
Через Печінка,
Тироксин і жирова ↑ Розпад глікогену
мембранні
трийодтиронін, Похідні тканина
рецептори та
щитоподібна тирозину
плазматичні ↑ Використання
залоза М’язи
мембрани глюкози
↑ Транспорт
глюкози в клітину
Жирова
(первинний,
Через тканина
Соматотропін, короткотривалий
Пептид плазматичні
аденогіпофіз ефект)
мембрани
↑ Глюконеогенез
Печінка (вторинний,
тривалий ефект)

Поряд з опосередкованою дією на рівень глюкози у крові, ЦНС здійснює і пряму дію.
Зниження концентрації глюкози в крові (3,30 – 1,39 ммоль/л) призводить до рефлекторного
збудження відповідних гіпоталамічних центрів, імпульси від яких по нервових шляхах
досягають печінки. У результаті цього частина глікогену печінки розпадається з утворенням
глюкози. Коли концентрація глюкози крові повертається до норми, імпульси, які йдуть від
ЦНС, слабшають і розпад глікогену припиняється.
Отже, за рахунок контролю з боку ЦНС і ендокринної системи у крові автоматично
підтримується постійний рівень глюкози, здійснюється саморегуляція на різних рівнях. Так,
наприклад, кров з надлишком вмісту глюкози, досягаючи підшлункової залози, безпосередньо
стимулює виділення інсуліну. Останній посилює поглинання глюкози тканинами, використання
її на синтез глікогену, у результаті чого концентрація глюкози повертається до норми.
Інколи порушення координованої співпраці ендокринних залоз може спричинювати зміни
рівня глюкози в крові. Так, найчастіше причиною гіпоглікемії є зниження функцій тих

164
ендокринних залоз, які за умов норми забезпечують зростання рівня глюкози в крові.
Гіпоглікемія виникає при пухлинах чи гіперплазії клітин острівців підшлункової залози
внаслідок посиленої продукції інсуліну b-клітинами, гіпофункції надниркових залоз (адісоновій
хворобі) і аденогіпофіза (гіпофізарній кахексії). Вона може розвиватися при тяжких ураженнях
нервової системи та органів травного тракту (печінки, шлунка та кишок), а в ранньому
дитячому віці – при спадкових порушеннях обміну вуглеводів (галактоземії, непереносимості
фруктози, деяких типах глікогенозів). Інколи зниження рівня глюкози спостерігають у жінок
під час вагітності та лактації. Крім того гіпоглікемія може бути викликана тривалим
застосуванням b-гангліоблокаторів і споживанням значної кількості алкоголю.
Підвищена концентрація глюкози в крові (гіперглікемія) внаслідок споживання
вуглеводної їжі (аліментарна гіперглікемія) та стресу (емоційна гіперглікемія) швидко
повертається до норми. Стійка гіперглікемія розвивається при цукровому діабеті, який виникає
внаслідок недостатнього синтезу інсуліну підшлунковою залозою, надлишковій секреції
гормону росту аденогіпофізом, глюкокортикоїдів наднирковими залозами. Ураження нервової
системи, порушення мозкового кровообігу та захворювання печінки теж можуть
супроводжуватися зростанням рівня глюкози в крові.
Стійка гіперглікемія супроводжується появою глюкози в сечі – глюкозуріє. Оскільки
клітини проксимальних канальців втрачають здатність реабсорбувати глюкозу з первинної сечі.
Зазвичай цей симптом є ознакою порушення вуглеводного обміну при цукровому діабеті, рідше
зустрічається глюкозурія ниркового походження, пов’язана з недостатністю резорбції глюкози
в ниркових канальцях. Як тимчасове явище глюкозурія може виникати при деяких інфекційних
і нервових захворюваннях, після нападів епілепсії, струсу мозку. Отруєння морфіном,
стрихніном, хлороформом теж супроводжується появою глюкози в сечі. Слід також пам’ятати
про глюкозурію аліментарного та емоційного походження та глюкозурію вагітних.

4.8. Цукровий діабет

Цукровий діабет – захворювання, яке виникає внаслідок абсолютної чи відносної
недостатності інсуліну.
Згідно класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я, цукровий діабет поділяють
із урахуванням генетичних факторів і клінічного перебігу на дві основні форми: діабет І типу –
інсулінозалежний (ІЗЦД) і діабет ІІ типу – інсулінонезалежний (ІНЦД).
ІЗЦД – захворювання, викликане руйнуванням b-клітин острівців Лангенхарса
підшлункової залози в результаті автоімунних реакцій. У цих реакціях беруть участь лімфоцити
та макрофаги, вони продукують цитокіни, котрі або безпосередньо ушкоджують b-клітини, або

165
опосередковують клітинні реакції проти b-клітин. Провокуючими чинниками виникнення
діабету І типу можуть бути вірусна інфекція (вірус віспи, краснухи, кору, епідемічного
паротиту, Коксакі, аденовірус, цитомегаловірус), токсичні речовини (нітро- та аміномісні
сполуки), генетично обумовлені дефекти системи імунологічного нагляду. Частка ІЗЦД
становить 25 – 30 % всіх випадків цукрового діабету. Зазвичай руйнування b-клітин
відбувається повільно і початок захворювання не супроводжується порушенням метаболізму. У
разі руйнування 80 – 95 % клітин виникає абсолютний дефіцит інсуліну та розвиваються тяжкі
метаболічні порушення. Цей тип діабету характерний для дітей, підлітків і людей молодого
віку.
ІНЦД – спільна назва кількох захворювань, які виникають внаслідок відносного дефіциту
інсуліну, який виникає внаслідок порушення його секреції, перетворення проінсуліну на
інсулін, а також порушення механізмів передачі інсулінового сигналу на клітини-мішені. Цей
тип діабету характеризується високою частотою сімейних форм, страждають здебільшого
люди, старші 40 років. Можливими причинами ІНЦД можуть бути утворення антитіл до
рецепторів інсуліну, генетичний дефект пострецепторного апарату інсулінозалежних тканин,
порушення регуляції секреції інсуліну. До факторів, які визначають розвиток і клінічний
перебіг захворювання належать ожиріння, неправильний режим харчування, малорухомий
спосіб життя, стрес.
4.8.1. Метаболічні порушення при цукровому діабеті. Для всіх форм цукрового
діабету характерне підвищення концентрації глюкози в крові (гіперглікемія), обумовлене
зниженням швидкості використання глюкози тканинами внаслідок недостатності інсуліну або
зниження біологічної дії інсуліну на тканини-мішені. У м’язах і печінці глюкоза не депонується
в формі глікогену, у жировій тканині зменшується швидкість синтезу та депонування жирів.
Крім того, при зниженні інсулін-глюкагонового індексу активується глюконеогенез із
амінокислот, гліцерилу та лактату. Гіперглікемія перевищує концентраційний нирковий поріг і
це стає причиною виділення глюкози з сечею (глюкозурія). За умов норми ниркові
проксимальні канальні нирок реабсорбують усю глюкозу, якщо її рівень не перевищує 8,9
ммоль/л.
Характерною ознакою цукрового діабету є кетонемія – надмірна концентрація в крові
кетонових тіл. При низькому співвідношенні інсулін/глюкагон жири не депонуються,
пришвидшується їх катаболізм, оскільки гормончутлива ліпаза в жировій тканині знаходиться в
фосфорильованій (активній) формі. Концентрація неетерифікованих жирних кислот у крові
зростає, їх захоплює печінка, окислює до ацетил-КоА, який, своєю чергою, перетворюється на
b-оксимасляну та ацетооцтову кислоти. У тканинах ацетоацетат частково декарбоксилується з

166
утворенням ацетону. Зростання концентрації кетонових тіл у крові призводить до кетонурії.
Накопичення кетонових тіл. А також пірувату та лактату знижує буферну ємність крові та
викликає ацидоз. При декомпенсованому цукровому діабеті паралельно з кето ацидозом
розвивається порушення водно-електролітного обміну, оскільки для збереження осмолярності
відбувається компенсаторний транспорт рідини з клітин і міжклітинного простору в судинне
русло. Це призводить до втрати тканинами води та електролітів, перш за все іонів Na+, K+,
HCO3, а згодом до зниження периферійного кровоплину, зменшення мозкового та ниркового
кровоплину, гіпоксії.
Ще однією характерною ознакою цукрового діабету є підвищення в крові рівня
ліпопротеїнів – гіперліпопротеїнемія. Харчові жири не депонуються в жировій тканині
внаслідок послаблення процесів запасання, а поступають у печінку, де частково
перетворюються на триацилгліцероли, які транспортуються з печінки в складі ЛПДНЩ.
Дефіцит інсуліну призводить до зниження швидкості синтезу білків та посиленого їх
розпаду в організмі. Це спричинює підвищення концентрації в крові амінокислот, які
поступають у печінку та дезамінуються. Без азотисті залишки глікоген них амінокислот
включаються в процес гліконеогенезу, який ще більше посилює гіперглікемію Утворений аміак
включається в орнітинів цикл, що призводить до підвищення концентрації сечовини в крові, а
відтак і в сечі, виникають азотемія та азотурія.
Надмірна концентрація глюкози, кетонових тіл і сечовини потребують посиленої
екскреції з організму. Оскільки концентраційна спроможність нирок обмежена, різко
збільшується виділення великої кількості води, наслідком чого згодом стає зневоднення
організму. Виділення сечі у хворих зростає в кілька разів і в деяких випадках може досягати 8 –
9 літрів на добу, але,здебільшого, не перевищує 3 – 4 л (поліурія). Втрата води спричинює
постійну спрагу (полідипсію).
Одним із основних механізмів ушкодження тканин при цукровому діабеті є
глікозилування білків (неферментативна реакція глюкози з вільними аміногрупами білкової
молекули (Ліз, Арг, N – кінцева амінокислота), що призводить до зміни їх конформації та
функцій. За умов норми подібний процес відбувається теж, але з дуже повільною швидкістю.
При гіперглікемії процес глікозилування пришвидшується. Одною з ранніх ознак цукрового
діабету є зростання в 2 – 3 рази кількості глікозильованого гемоглобіну (у нормі НbA1c
становить 5,8 – 7,2 %). Глікозильовані білки кришталика утворюють множинні молекулярні
агрегати, які збільшують заломлювальну спроможність кришталика, його прозорість
зменшується, виникає його помутніння (катаракта). Для хворих на цукровий діабет характерне
зростання швидкості перетворення глюкози на сорбітол (під впливом ферменту

167
альдозоредуктази), який теж накопичується в сітківці та кришталику ока, викликаючи його
помутніння та набряк.
Ммоль/л
Внаслідок глікозилування білків міжклітинного
13,8
матриксу (колагену та еластину) втрачається
2
еластичність артерій, що в поєднанні з
11,1
гіперліпідемією може бути причиною виникнення
атеросклерозу, який при цукровому діабеті
зустрічається частіше, виникає в ранньому віці і 8,3

прогресує значно швидше, ніж при відсутності

діабету. 5,5 1

4.8.2. Діагностика цукрового діабету.

Зазвичай діагноз цукрового діабету можна 2,7

встановити на основі класичних симптомів цього

Час, год
захворювання – гіперглікемії, поліурії, полідипсії, 0 ½ 1 1½ 2
поліфагії, відчуття сухості в роті. Біохімічні Рис. 4.23. Глюкозо-толерантний тест:
1 – за умов норми, 2 – у хворого на
підтвердження ІЗЦД включають: цукровий діабет
– тест толерантності до глюкози (рівень глюкози
в плазмі крові понад 10 ммоль/л через 2 год після цукрового навантаження свідчить про
цукровий діабет) (рис. 4.23). Кров для аналізу беруть з пальця після 10-тигодинного
голодування (бажане дотримання впродовж трьох діб до проведення тесту відповідної дієти).
Якщо концентрація глюкози натще становить понад 7,8 ммоль/л, то це свідчить про
вірогідність цукрового діабету. Якщо концентрація глюкози натще знаходиться в межах 6 – 8
ммоль/л, то досліджують кров після цукрового навантаження (дають випити 75 г глюкози,
розчиненої у склянці води, кров досліджують кожні 30 хв впродовж двох годин);
– визначення глікозильованого гемоглобіну (при цукровому діабеті становить 10 – 15 % від
усього гемоглобіну);
– відсутність або низький рівень інсуліну та С-пептиду в крові та сечі (за умов норми
інсулін і С-пептид секретуються в еквімолярних концентраціях, і, оскільки печінка захоплює
приблизно 2/3 інсуліну, співвідношення інсулін/С-пептид в нормі становить 1/3);
– кетонемію (за умов норми 1,5 – 2,0 мг/л), кетонурію ( за умов норми 20 – 40 мг/добу).
– глюкозурію (у нормі вміст глюкози в сечі не перевищує 0,8 ммоль/л і виявляється лише
високочутливими методами);
– альбумінурію (при цукровому діабеті добове виведення альбуміну становить приблизно 30
– 300 мг (в нормі біля 8 мг)).

168
 Оскільки ІНЦД розвивається повільніше, класичні клінічні симптоми, гіперглікемію та
дефіцит інсуліну діагностують значно пізніше, дуже часто разом з симптомами пізніх
ускладнень (комою, нефропатією, ангіопатією, ретинопатією тощо).

169
 РОЗДІЛ 5. СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ ТА МЕТАБОЛІЗМ ЛІПІДІВ
Ліпіди (lipos – жир, грец.) – це велика група різноманітних органічних речовин
нерозчинних у воді і розчинних у неполярних органічних розчинниках – ефірі, хлороформі,
спирті, ацетоні, бензолі тощо.

5.1. Біологічні функції та класифікація ліпідів

Біологічні функції ліпідів визначаються їх будовою і фізико-хімічними властивостями
(табл. 8.1). Специфічною властивістю ліпідів є їх здатність утворювати у водному середовищі
емульсії різного ступеня дисперсності і стійкості. Ця властивість має істотне біологічне
значення. Так, наприклад, від емульгування ліпідів у травному тракті залежить їх гідроліз і
всмоктування. У вигляді емульсій жир знаходиться в крові, лімфі і транспортується до різних
органів і тканин, включаючись в обмінні процеси.
Ліпіди, як пластичний матеріал, утворюють комплекси з білками (ліпопротеїни),
вуглеводами (гліколіпіди), становлять основу структури клітин і тканин. Особливо важлива
роль ліпідів у структурі мембран клітин і її клітинних органел - мітохондрій, рибосом, ядра
тощо.
Мембрани, як відомо, відіграють виняткову роль у структурі, обміні і функціях клітин. У
кожному типі мембран внутрішня частина представлена бімолекулярним шаром ліпідів, на
якому з внутрішнього і зовнішнього боків розташовані білки, тобто білки як би вбудовані з
двох боків у ліпідний прошарок. Тому мембрани і розглядають як шаруваті, чи ламелярні
структури (lamellar- шаруватий, англ.). Крім цього, відкладаючись в значних кількостях у
підшкірно-жировій клітковині, жир відіграє роль термоізолятора, що захищає організм від
втрати тепла, а також виконує механічну функцію, що охороняє організм від травмування.
Високий вміст ліпідів у клітинах нервової тканини, і особливо головного мозку, свідчить
про їх важливу роль у формуванні структури і функцій нервової системи.
Будучи складними ефірами спиртів і вищих жирних кислот, ліпіди є найважливішим
джерелом ендогенної води, що утворюється при їхньому окисненні, тому що з усіх органічних
сполук містять найбільшу кількість атомів водню.
Ліпіди і продукти їх обміну утворюють велику групу біологічно активних сполук, що
впливають на метаболізм, структуру клітин і організму в цілому. До цих речовин відносяться
чоловічі і жіночі статеві гормони, гормони кори надниркових залоз, (кортикостероїди),
простагландини, жовчні кислоти і жиророзчинні вітаміни - A, D, К і Е.

171
 Таблиця.5.1. Основні біологічні функції ліпідів
Ліпіди, що здійснюють
Функція Харктеристика функції
функцію
Фосфогліцериди, жовчні
Амфіфільні ліпіди є емульгаторами. кислоти є емульгаторами для
Розміщуючись на поверхні фаз масло- ацилгліцеринів в кишечнику. В
Емульгуюча
вода, стабілізують емульсії і запобігають крові фосфогліцериди
їх розшаруванню стабілізують розчинність
холестерину
При згоранні 1г ліпідів вивільняється Ацилгліцериди,
Енергетична
39,1 кДж енергії. вільні жирні кислоти
Ліпіди входять у склад білково-ліпідного Фосфоліпіди (фосфогліцериди,
Структурна бішару клітинної мембрани і сфінгомієліни), холестерин і
субцелюлярних утворень його ефіри
Ліпіди сполучної тканини, що утворюють
капсули внутрішніх органів і підшкірної
Механічна Тріацилгліцериди
жирової тканини захищають органи від
пошкоджень при дії зовнішніх факторів
Ліпіди підшкірної жирової клітковини
Теплоізоляційна зберігать тепло за рахунок їх низької Тріацилгіцериди
теплопровідності
Беруть участь у транспорті речовин
(наприклад, катіонів) через ліпідний шар
Фосфоліпіди,
Транспортна біомембран, переносять жирні кислоти з
жовчні кислоти
кишечника в кров, утворюють холеїнові
комплекси
Є своєрідним елктроізолюючим
Сфінгомієліни,
Електроізоляційна матеріалом в мієлінових оболонках
глікосфінголіпіди
клітин
Деякі ліпіди є розчинниками для інших Жовчні кислоти - розчинники
Розчинна
ліпідних речовин вітамінів в кишках
Стероїди (статеві гормони,
Всі стероїдні гормони, що виконують кортикостероїди). Похідні
Гормональна
різні специфічні функції, є ліпідами поліненасиченої арахідонової
кислоти – простагландини
Стероїди, ізопреноїди, похідні
Всі жиророзчинні вітаміни (А, Д, Е, К) і
есенціальних жирних кислот
Вітамінна вітаміноподібні речовини (F, убіхінон або
(олеїнова, лінолева, ліноленова,
кофермент Q)
арахідонова)

Існують три основних класифікації ліпідів: біологічна, чи фізіологічна, фізико-хімічна і

структурна.
Біологічна класифікація. Відповідно до цієї класифікації ліпіди поділяють на резервні і
структурні. Резервні ліпіди у великих кількостях депонуються в підшкірній жировій тканині,
сальнику, капсулах нирок і в інших жирових депо. Загальна кількість резервних ліпідів у
більшості людей становить 10-15 % від маси тіла. Однак кількість резервних ліпідів може
значно змінюватися в залежності від режиму харчування, інтенсивності фізичного

172
навантаження, стану організму й інших причин. При ожирінні кількість жиру може досягати 25-
35%, а іноді навіть 50% від маси тіла.
Резервні ліпіди за своєю хімічною структурою належать, головним чином, до
ацилгліцеринів і в значних кількостях витрачаються для енергетичних потреб організму.
Структурні ліпіди не мають такої енергетичної цінності, як резервні. Вони є переважно
складними ліпідами й у вигляді ліпопротеїнів становлять основу клітинних структур і
субклітинних утворень.
Фізико-хімічна класифікація враховує ступінь полярності ліпідів. За цією ознакою ліпіди
поділяються на нейтральні або неполярні та полярні. До першого типу відносяться ліпіди, що
не мають заряду. До другого - ліпіди, що несуть заряд і мають полярні властивості, наприклад
фосфоліпіди, жирні кислоти.
Структурна класифікація заснована на хімічній будові ліпідів. Відповідно до цієї
класифікації ліпіди поділяються на три великі групи: прості, складні і похідні ліпідів (рис. 5.1).

Ліпіди Попередники і похідні ліпідів

(жирні кислоти, гліцерол, стероїди, альдегіди
жирних кислот і кетонові тіла, вуглеводні,
жиророзчинні вітаміни, гормони)

Прості ліпіди

Жири Стерини і стериди Складні ліпіди

(триацилгліцерин Воски
і інші
нейтральні гліцериди) Фосфоліпіди
Гліколіпіди

Цереброзиди Гангліозиди

Гліцерофосфоліпіди Сфінголіпіди
Сульфатиди Глобозиди
(сульфоліпіди)
Фосфатидилхолін Фосфатидилсерини
Фосфатидилетаноламін Плазмалогени (ацетальфосфатиди)
Фосфатидилінозити
(інтозитфосфатиди)

Рис. 5.1. Структурна класифікація ліпідів

Більшість ліпідів має деякі структурні особливості, що обумовлюють їхні важливі

біологічні властивості. У більшості випадків вони є іонними чи полярними похідними
вуглеводнів і належать до класу речовин, названих амфіфілами.
Амфіфіли (amphi грец.- обоє; phyle - спорідненість) містять полярні чи іонні гідрофільні

173
групи, а також гідрофобні неполярні вуглеводні групи. Властивості амфіфілів у значній мірі
визначаються природою цих груп. Так, наприклад, нейтральні жири дуже слабо полярні і, як
наслідок, мають дуже низьку спорідненість до води. Інші ліпіди, такі як фосфогліцериди і
сфінголіпіди, більш полярні; внаслідок виражених амфіфільних властивостей вони є основними
структурними компонентами біологічних мембран. Фізико-хімічні особливості різних ліпідів
обумовлюють їх різноманітні біологічні функції. Основні представники різних класів ліпідів
представлені в таблиці 5.1.

Таблиця 5.2. Характеристика основник ліпідів організму людини

Прості ліпіди
21
CH3
Холестерин і його ефіри є складовою
18 26
CH3 C H3
17 CH CH2 CH2 CH2 НC
25
частиною клітиних мембран і
20 22 23 24 C H3
19
субклітинних структур. Особливо великий
CH3 27

3 5
6
його вміст (понад 2 %) у тканині
HO
головного мозку. У крові ефіри
холестерину становлять основну частину загального холестерину і транспортуються в складі
ліпопротеїнів. В організмі людини і вищих тварин з холестерину утворюються такі біологічно
активні сполуки, як гормони кори надниркових залоз - кортикостероїди, статеві гормони, а
також жовчні кислоти.
Ацилгліцероли (моно-, ді-, тріацилгліцероли) становлять основу
O
=

C H2 O - C – R1 резервних ліпідів і служать джерелом енергії. Вони є складними ефірами

O
гліцеролу та жирних кислот, нерозчинні у воді, для транспорту в крові
=

CH O - C – R2
O
утворюють спеціальні транспортні форми - комплекси з білками та
=

C H2 O - C – R3
Тріацилгліцерол фосфоліпідами (ліпопротеїни).

Складні ліпіди
Фосфатидилхоліни. Одним з перших
O
O H2C O C R1 фосфогліцеридів, отриманим ще в 1845 р. з яєчного
R 2 C O CH O жовтка, був лецитин (lethitos - жовток). У молекулі
+
H2C O P O CH2 CH2 N(CH3)3
лецитину два гідроксили гліцерину з'єднані з двома
O
Фосфатидилхолін (лецитин) молекулами вищих жирних кислот, з яких одна, як
правило, ненасичена. Третій гідроксил з'єднується з фосфатною кислотою, до якої приєднаний
аміноспирт - холін. Лецитин відноситься до фосфатидилхолінів.

174
 Фосфатидилсерини вперше були
О

=
C H2 О
О
С (СН2)16 СН3 виділені з головного мозку бика, а
Н 3С (СН2)7 СН = СН (СН2)7 С

=
CH
О О потім знайдені в більшості інших

=
C H2 О Р О СН2 СН СOОН

OH NH2 тканин тварин, рослин і бактерій. У

Фосфатидилсерин
складі молекули знаходиться залишок
амінокислоти серину. Основне їх значення – синтез фосфатидилетаноламінів.
Фосфатидилетаноламіни містить
О

=
О
C H2 О С (СН2)16 СН3 аміноспирт коламін (етаноламін).
=

Н 3С (СН2)7 СН = СН (СН2)7 С О CH
О Відповідно ця група фосфоліпідів
C H2 О Р О= СН2 СН2 NH2
одержала назву коламінфосфатидів,
OH
Фосфодіетаноламін (кефалін) або фосфатидилетаноламінів. Ці
фосфогліцериди є головними
ліпідними компонентами більшості клітинних мембран.

O Фосфатидилінозитоли вперше виділені з туберкульозних

=

CH2-O-C-R1
O OH OH паличок, а потім знайдені в рослинах і тваринних тканинах. Ця
=

H OH
CH -O-C-R2 H H група фосфатидів характеризується тим, що в їхній склад входить
OH H
CH2- O - Р O H шестиатомний циклічний спирт інозит. Існує досить багато форм
H OH
Фосфатидилінозитол фосфатидилінозитолів, що відзрізняються наявністю чи відсутністю
(наприклад, ліпозитол) у їхній структурі молекули гліцерину, кількістю залишків жирних і
фосфатних кислот: монофосфатидилінозитоли, поліфосфатидилінозитоли та складні
фосфатидилінозитоли (у яких до інозитолу приєднуються інші речовини - амінокислоти,
моносахариди, фітосфінгозин). Поліфосфорні фосфатидилінозитоли виявлені переважно в
головному мозку людини і вищих тварин, де вони відіграють важливу роль у нервовій
діяльності. У рослинному світі ними багата соя, арахіс, соняшник.
Плазмалогени (або ацетальфосфатиди,
C H2 О СН = СН (СН2)13 СН3
О
фосфатидалі) містяться в усіх тканинах
=

Н 2С (СН2)16 С О CH
О
організму людини і становлять приблизно 20
=

C H2 О Р О СН2 СН2 NН2

OH
% від усіх фосфоліпідів. Особливо багато їх
Плазмалоген міститься в головному та спинному мозку (50
– 90 % від всіх ліпідів). До їх складу входить залишок ненасиченого довголанцюгового
спирту, з’єднаний із гідроксилом гліцеролу, холін, етаноламін або серин.
Кардіоліпіни – близькі до фосфатидилгліцеринів, але маєють більш складну структуру.
Молекули кардіоліпінів включають три залишки гліцерину, з'єднаних один з одним двома
фосфодіефірними містками через 1- і 3-положення; гідроксильні групи двох зовнішніх

175
залишків гліцерину етерифіковані жирними кислотами. Кардіоліпіни вперше виділені із серця
бика, звідки й одержали свою назву. Згодом виявлені у багатьох тканинах тварин і людини, у
зелених листках рослин, дріжжах. Їх вміст в клітинах становить 2-5% від маси ліпідів. Однак у
мембранах мітохондрій він є головним компонентом фосфоліпідів.
O Сфінгомієліни у великих кількостях
H3C (CH2)12 CH CH CH CH CH2 O P O CH2
OH NH O
містяться в нервовій тканині, входять до
Cфінгозин CH2
C O +
N (CH3)3 складу мієліну, що утворює оболонку
(CH2)16 Холін
нервових волокон (звідси їх назва).
CH3
Cфінгозин Сфінгомієліни виявлені в інших органах
Сфінгомієлін
(легені, печінка, нирки, селезінка, а також у
крові). Вони побудовані з двоатомного ненасиченого аміноспирту сфінгозину, холіну,
фосфорної і жирної кислот, причому жирна кислота своїм карбоксилом реагує з аміногрупою
сфінгозину, у результаті чого утворюється амідний зв'язок. Сфінгомієліни можуть відрізнятися
жирною кислотою, що входить у їх склад (стеаринова, пальмітинова, лігноцеринова).
H3C (CH2)12 CH CH CH CH CH2 O CH Цереброзиди у великих кількостях містяться в
OH NH
H C OH
мембранах нервових клітин і, зокрема, у мієліновій
Cфінгозин
C O O
HO C H
(CH2)13 HO C H
CH H C
оболонці. Вони беруть участь у міжклітинних взаємодіях,
CH CH2OH
Галактоза
виконують функцію антигенів або рецепторну функцію.
(CH2)7

CH3 Жирні кислоти, що входять до складу цереброзидів,

Нервонова кислота
Нервон містять 24 атоми вуглецю; найчастіше зустрічаються
нервонова, церебронова і лігноцеринова кислоти. Цереброзид нервон складається з нервонової
кислоти та галактози, яка своїм напівацетальним гідроксилом утворює глікозидний зв'язок зі
спиртовою групою сфінгозину.

СН2ОН HC OН CH Гангліозиди - це дуже складні, багаті

O O - CH2 CН CH - (CH2)12 - CH3
СН2ОН СН2ОН

СН2ОН HO O O О
H
OH H
NH
C=O
вуглеводами ліпіди дуже великих розмірів.
О H H
H
У структурному відношенні гангліозиди
HO O О H H H OH R
H H H H
OH H H NH H OH
H H
H OH H3 C - C = O подібні до цереброзидів з тією різницею,
O
СН2ОН
(CHOH)2
що замість одного залишку галактози вони
O COO
H
OH H містять складний олігосахарид. Зазвичай
HN
H3C - C = O OH
вони знаходяться в гангліозних клітинах
нервової тканини, на зовнішній поверхні клітинних мембран еритроцитів, гепатоцитів тощо.
Сульфоліпіди - це сульфатні похідні цереброзидів. Сульфат приєднується до третього
гідроксилу галактози. Вони мають різко виражені кислі властивості і легко зв'язують катіони,
беруть участь у транспорті катіонів через мембрани нервових кліток і волокон. Тому

176
 H O сульфоліпіди потрібні для нормальної
СН2ОН CH
C Н
HO O O - CH2 CН CH - (CH2)12 - CH3 електричної активності нервової системи.
H NH
OSO3H H C=O
H H
H OH R

CH2OH CH2OH Глобозиди в своєму складі містять кілька

HO O O O CH2
O
O вуглеводних залишків, у них відсутні
OH OH
CH NH C R
заряджені групи. Локалізуються на
OH OH
HO CH CH CH (CH2)12 CH3
Лактозилцерамід зовнішній поверхні клітинних мембран,
особливо в нервовій тканині.

5.2. Структурна організація біомембран

Перша модель будови клітинних мембран була запропонована в 1931 р. Л. Даніелі й Г.
Доусоном (рис. 5.2). Згідно з їх уявленнями, клітинна мембрана складається з подвійного шару
ліпідів, покритого з внутрішнього і зовнішнього боків шаром білків. Така модель отримала
назву подвійного бутерброда, складеного ―маслом‖ усередину, а ―хлібом‖ – назовні. Вибіркова
проникність мембран для окремих гідрофільних речовин пояснювалася цим, що в
бімолекулярному ліпідному шарі є розриви або
1
пори, вистелені шаром білкових молекул,
через які можуть проходити водорозчинні 2

сполуки.
Модель Даніелі-Доусона Модель Гріна
Свого часу були запропоновані й інші (1931 - 1965) (1963 - 1966)

моделі мембран — модель ліпідно-білкового 4

3
килимка (Бенсон, 1965; Грін, 1966), за якою
білки й ліпіди переплетені між собою, і
мозаїчна модель, яка враховує неоднакове
розміщення білків у ліпідному шарі. В основі Модель Бенсона
(1966) Мозаїчна модель (у розрізі)
сучасних уявлень лежить рідинно-кристалічна Сінгера-Нікельсона
(1972 - 1981)

(мозаїчна) концепція, висунута С. Сінгером і Рис. 5.2. Моделі структурної організації

клітинних мембран: 1 – амфіфільні ліпіди; 2
Дж. Нікельсоном у 1972 р. й удосконалена С.
– фібрилярні гідрофобні білки; 3 –
Сінгером у 1981 р. глікопротеїни; 4 – вуглеводи
Ці автори вважали, що зверху мембрана
має мозаїчний вигляд, зумовлений полярними головками ліпідів, поверхневими і внутрішніми
білками. У фізіологічних умовах ліпіди перебувають у рідкому стані й формують "ліпідне

177
озеро", в якому вільно плавають, як айсберги, внутрішні білки з частиною міцно-зв'язаних
(анулярних) ліпідів, подібних до кристалічних структур. Рідкий стан ліпідів забезпечує їх
високу рухомість і надає мембрані великої динамічності.
5.2.1. Рідинно-мозаїчна модель біомембран. У даний час загальноприйнятою є рідинно-
мозаїчна модель будови мембран. Згідно з даною моделлю основу мембран становить ліпідний
бішар, в який занурені молекули білків, нековалентно пов'язані з ліпідами (рис.5.3).

Олігосахарид

СОО-
S Дисульфідні
S
S зв’язки
S

Фосфоліпід
Позаклітинний Трансмембранний канал
простір ділянка альфа-спіралі

Глікопротеїн
HS SH
NH3+
Гліколіпід
Вільні SH-групи
6 нм

Цитоплазматичний
Периферійний мембранний білок простір
Інтегровані мембранні білки

Рис.5.3. Рідинно -мозаїчна модель мембранної структури

Якщо дивитися на таку мембрану зверху, то вона має мозаїчність, утворену полярними
"головками" ліпідів і білками. Всі клітинні мембрани є динамічними структурами. Найбільш
рухливими компоненти в них є ліпіди. Положення молекул ліпідів у мембранах впорядковано,
проте вони здатні дифундувати в межах одного моношару паралельно поверхні мембрани
(латеральна дифузія) з швидкістю до 2 мкм за 1 с, здійснювати обертальні і коливальні рухи. З
меншою швидкістю вони можуть перейти з одного моношару в інший («фліп-флоп»- перескок).
Ліпіди здатні утворювати впорядковані ділянки - кластери, в яких всі молекули мають
однаковий кут нахилу, і щільність упаковки молекул може істотно відрізнятися від сусідніх з
ними ділянок. Тривалість життя кластерів порядку 10-6 - 10-7 с, а кількість молекул від
декількох десятків до декількох сотень.
Для молекул білків також характерні латеральні, коливальні і обертальні рухи, однак вони
не можуть перейти з одного боку бішару на інший. Деякі білки майже так само рухливі як
ліпіди, інші - практично нерухомі. Рухливість білка визначається не тільки його властивостями,
але також фазовим станом ліпідів. Переміщення ліпідів у мембрані має фізіологічне значення,

178
наприклад, при заміні старих фосфоліпідних молекул. Але заміна ненасичених фосфоліпідів на
насичені при деяких патологічних станах призводить до надмірного утворення щільних
кристалічних структур, що знижує проникність мембран. Так само небажаним є надмірне
розрідження мембран.
Ліпідний бішар може знаходитися в рідинному (рідинно-кристалічному)
невпорядкованому або кристалічному (твердому) впорядкованому стані. Перехід від одного
стану до іншого або фазовий перехід визначається ліпідним складом мембран. Наявність
великої кількості насичених жирних кислот призводить до впорядкованого кристалічного стану
мембрани і підвищує температуру переходу до невпорядкованого рідкого стану. Наявність
подвійних зв'язків в цис-конфігурації призводить до появи вигинів в ланцюгах, що утруднює їх
взаємодію, підвищує текучість бішару і знижує температуру фазового переходу.
Важливим регулятором фазових переходів мембран є холестерин, включення якого
призводить до утворення станів з проміжною текучістю. Якщо бішар знаходиться в рідкому
стані, то холестерин переводить його у впорядкований стан, створюючи перешкоду для
переміщення ацильних ланцюгів; кристалічну структуру мембрани холестерин переводить в
невпорядкований стан, вбудовуючись між ацильними ланцюгами. Текучість мембрани сильно
впливає на її функціонування. При збільшенні текучості мембрани ослабляються її бар'єрні
властивості і вона стає більш проникною для невеликих молекул. Вважається, що більшість
мембран в живих організмах знаходиться в проміжному (між рідким і твердим) стані.
Важливою властивістю мембран є асиметрія. Для мембран характерна асиметрія
функціональних і обмінних процесів, що забезпечується асиметричним розподілом їх
компонентів. Наприклад, в плазматичній мембрані еритроцитів приблизно 80% сфінгомієлінів і
велика кількість фосфатидилхолінів локалізована в зовнішній частині бішару, а всі
фосфатидилсерини і 80-85% фосфатидилетаноламінів - у внутрішній. Холестерин переважає у
зовнішньому моношарі мембрани. Білки, які беруть участь в процесах розпізнавання і рецепції,
розташовуються в зовнішньому моношарі, а більшість ферментів - у внутрішньому. Вуглеводні
компоненти знаходяться на зовнішній поверхні, іноді утворюють суцільне покриття -
глікокалікс. Все це характеризує поперечну асиметрію мембран.
5.2.2. Хімічний склад біологічних мембран. Біологічні мембрани є високоорганізовані
структури товщиною 6-10 нм, які складаються з білків і ліпідів, що оточують клітину або
субклітинні структури.
Основні біологічні компоненти мембран - ліпіди (40 %) і білки (50 %). Крім цього, в них
містяться вуглеводи (2-10 %), зв'язана вода (30 % від всієї маси) і в деяких мембранах сліди
РНК (до 0,1 %). Відносні кількості ліпідів і білків значно змінюються: наприклад, в мієліновій

179
мембрані ліпіди становлять 75 % і 25 % - білки, а у внутрішній мембрані мітохондрій ліпіди –
25 % і 75 % припадає на білки. Вуглеводи присутні лише як складові частини білків
(глікопротеїнів) і складних ліпідів (гліколіпідів). Нуклеїнові кислоти в невеликій кількості
асоційовані з мембранами, але в склад мембранних структур не включаються. Вода становить
20 % від мембранного матеріалу, а відношення білок/ліпід у залежності від виду мембран
коливається від 0,25 (клітини мієлінової оболонки) до 3,0 (мітохондріальні мембрани).
5.2.3. Функції мембран. 1. Розмежувальна – мембрани розмежовують внутрішні
поліклітинні та міжклітинні простори.
2. Інтегральна або об’єднуюча. Вони об’єднують окремі біологічні процеси в єдине
структурне ціле: є своєрідними комунікаціями між окремими ділянками клітин.
3. Транспортна – беруть участь у перенесенні речовин між різними просторами клітин і
позаклітинним середовищем.
4. Осмотична. Біомембрани здійснюють концентрування речовин (наприклад, іонів натрію
і калію) між клітинним і позаклітинним просторами.
5. Електрична. З участю мембрани створюється нерівномірний розподіл зарядів з обох її
боків, що призводить до виникнення електричних потенціалів.
6. Енерготрансформуюча - забезпечення трансформування електричної та осмотичної
енергії в хімічну енергію АТФ.
7. Рецепторна. Мембрана сприймає сигнали із навколишнього середовища за рахунок
наявності на її поверхні спеціальних білків-рецепторів, після цього сприйнятий сигнал
передається всередину клітини.
8. Регуляторна - участь в утворенні внутрішньоклітинних регуляторів обміну речовин –
3,5-цАМФ і 3,5-цГМФ.
9. Метаболічна. Ферменти мембран необхідні для різних перетворень як природніх, так і
чужорідних речовин.
10. Антигенна. Глікопротеїни клітинних мембран визначають їх властивість викликати
утворення специфічних антитіл.
11. Адгезивна. Адгезія або контакт із іншими клітинами залежить від пізнавальних зон,
які містять вуглеводні компоненти.
5.2.4. Міжклітинні взаємодії. Для цього, щоб функціонувати як ціле і координувати свою
життєдіяльність, сусідні клітини однієї тканини повинні взаємодіяти одна з одною. Це
досягається за допомогою так званих щілинних контактів, які регулюють обмін іонами і
молекулами між клітинами. У місцях цих контактів утворюються пори, які з’єднують
цитоплазму сусідніх клітин. Ці пори формуються з субодиниць і відповідні структури

180
називаються конексонами. Останні складаються з шести білкових субодиниць, які пронизують
мембрану і пов'язані з конексонами сусідніх клітин так, що утворюється канал, які з'єднує
внутрішній простір двох клітин. Відкриття або закриття внутрішнього каналу відбувається
внаслідок ковзання субодиниць одна відносно одної.
Клітини підтримують зв’язок одна з одною трьома способами:
1. Вони виділяють хімічні речовини, які передають сигнали клітинам, розташованим на
деякій відстані .
2. Експонують зв’язані з плазматичною мембраною сигнальні молекули, які
безпосередньо впливають на інші клітини.
3. Утворюють щілинні контакти, які з’єднують цитоплазму двох клітин.
Розрізняють три типи клітинних контактів:
1.Адгезійні контакти, які механічно зміцнюють клітини.
2. Замикаючі контакти, які не тільки механічно зв’язують клітини, але й створюють
неможливість проходження між ними молекул.
3. Провідні контакти, які пропускають малі молекули з однієї клітини в іншу.
Основний тип адгезійних контактів називається десмосомами. Провідні контакти бувають
двох типів: щілинні контакти і хімічні синапси. Через щілинні контакти малі молекули можуть
безпосередньо переходити з однієї клітини в іншу, а в хімічному синапсі клітини не мають
безпосереднього зв’язку. ―Вхідна‖ клітина синапсу (пресинаптична) виділяє речовину
(нейромедіатор), яка дифундує через синаптичну щілину і викликає реакцію іншої,
постсинаптичної клітини.
5.2.5. Патологія мембран (мембранні хвороби). В основі цілого ряду патологічних
станів лежить зміна властивостей клітинних мембран, викликана зовнішніми чи внутрішніми
факторами. Порушення функцій мембран може бути як причиною, так і наслідком патологічних
процесів. Розвиток таких захворювань, як злоякісні пухлини, атеросклероз, променева та
опікова хвороби, ураження імунної системи, пов’язаний зі зміною структурних властивостей
мембранних ліпідів, білків і рецепторів. Клітинні мембрани є мішенями для хімічних отрут,
токсинів, іонізуючого та ультрафіолетового випромінювання.
Мембранні захворювання супроводжуються модифікацією ліпідного шару — зміною
співвідношення між насиченими і ненасиченими жирними кислотами фосфоліпідів, зміною
вмісту жиророзчинних вітамінів та порушенням структури і функцій мембранних білків,
зокрема мембранних ферментів. Зміни властивостей мембран, що лежать в основі патологічних
процесів, найчастіше спричиняються такими чинниками як посилення пероксидного окиснення
ліпідів (ПОЛ), активація фосфоліпази та осмотичний шок клітин.

181
 Найбільш вивчена пошкоджувальна дія на мембрани. ПОЛ належить вирішальна роль у
розвитку таких захворювань, як променева та опікова хвороби, токсикози, спричинені дією на
організм галогенопохідних солей важких металів, та, очевидно, злоякісна трансформація
клітин.
У цей же час процеси ПОЛ перебігають і в нормальних клітинах, регулюючись за
допомогою антиоксидної системи (неферментні та ферментні антиоксиданти). В нормі
продукти ПОЛ є попередниками для синтезу простагландинів, тромбоксанів, простациклінів,
лейкотрієнів. За рахунок ПОЛ здійснюється регуляція проникності мембран і їх оновлення,
імунний захист на рівні фагоцитозу.
Найсильнішими каталізаторами ПОЛ є іони Fе2+ та інших металів зі змінною валентністю,
аскорбінова кислота та підвищений парціальний тиск кисню. Посилення ліпопероксидації
небезпечне для клітини, тому що викликає руйнування її мембран. Це має місце за умов
зменшення активності антиоксидної системи організму або надмірної дії каталізаторів ПОЛ.
Вільнорадикальне пероксидне окиснення викликає серйозні зміни в мембранах.
Нагромадження гідрофільних гідропероксидних груп в поліненасичених кислотах фосфоліпідів
обумовлює порушення гідрофобності біліпідного шару мембран, наслідком цього є посилення
пасивного транспорту іонів у клітини (переважно іонів Nа+, Са2+, Сl-). За гідрофільними іонами
проникає вода, накопичення якої обумовлює набряк клітин (осмотичний шок), що руйнує
мембранні структури. Утворені під час ліпопереокиснення діальдегіди мають здатність
викликати полімеризацію і агрегацію біомолекул (білків і ліпідів в мембранах), накопичення
ліпофусциноподібних речовин. Пероксидні радикали здійснюють пероксидну модифікацію
амінокислотних залишків (в першу чергу SН-груп) мембранних білків, в тому числі і цих, які
розташовані в активному центрі ферментів, що супроводжується втратою ферментативної
активності.
Важлива роль у розвитку ПОЛ у мембранах належить активації фосфоліпаз (зокрема
фосфоліпази А2). Фосфоліпази значно стимулюють ферментативне ПОЛ з усіма можливими
наслідками.
Впровадження нових лікарських засобів у практичну медицину здійснюється тільки після
всебічної їх перевірки на взаємодію із клітинними мембранами.

5.3. Циркуляторний транспорт і депонування ліпідів у жировій тканині

Обмін ліпідів включає розщеплення їх у травному тракті, катаболізм і анаболізм у
клітинах і тканинах організму. В організм тварин і людини ліпіди поступають з їжею. Кожну
добу поступлення в організм людини тваринних і рослинних ліпідів становить 50 – 70г, в тому

182
числі до 15г ненасичених жирних кислот, 10г фосфоліпідів і 0,5 г холестерину. Травлення
ліпідів їжі в травному тракті – складний процес, який включає як розщеплення, так і
всмоктування утворених продуктів (1г ліпідів дає 38,9 кДж (9,3 ккал). Співвідношення білки:
вуглеводи: ліпіди дорівнює: 1 : 1 : 4.
Частина продуктів гідролізу жирів (гліцерил, азотові основи, фосфорна кислота) вільно
всмоктуються в тонкій кишці, а жирні кислоти з довгими ланцюгами (стеаринова,
пальмітинова, лінолева, ліноленова тощо) та моноацилгліцероли, які всмокталися у вигляді
міцел, у клітинах слизової оболонки використовуються для синтезу специфічних для організму
людини жирів і гліцеролфосфоліпідів. Цей процес носить назву ресинтезу жирів у стінці кишки.
Механізм ресинтезу тріацилгліцеридів полягає у наступних етапах: жирні кислоти
перетворюються на активну форму – ацетил-КоА, після чого проходить ацилювання
моногліцеридів з утворенням моно- і три-гліцеридів.
Моногліцерид + R-CO-S-KoA  Дигліцерид + HS-KoA
Дигліцерид + R1-CO-S-KoA  Тригліцерид + HS-KoA
Новосинтезовані молекули з’єднуються зі специфічним білком (апопротеїном) і
утворюють дрібні краплі, що називаються хіломікорнами. У крові тріацилгліцероли, що
входять до складу хіломікронів, зазнають гідролізу під дією ліпопротеїнліпази (ЛП-ліпази)
(рис. 5.4). Остання пов'язана з гепарансульфатом, який знаходиться на поверхні ендотеліальних
клітин, що вистилають стінки капілярів кровоносних судин. ЛП-ліпаза гідролізує молекули
жирів до гліцеролу і трьох молекул жирних кислот. На поверхні хіломікронів (ХМ) розрізняють
два фактори, необхідні для активності ЛП-ліпази: апопротеїнС-ІІ (апоС-ІІ) і фосфоліпіди.
АпоС-ІІ активує цей фермент, а фосфоліпіди беруть участь у зв'язуванні фермента з поверхнею
хіломікронів.
Лімфа
Хіломікрони Кровоносна судина

Кров

Хіломікрони Хіломікрони
Ендотеліоцит

Хіломікрон
ТАГ ЛПЛ
М’яз
С-ІІ ЖК СО2 + Н2О

Печінка ЖК
Лізосоми +
гліцерол

Залишкові
ЖК хіломікрони
Холестерин
Амінокислоти ЖК
Рецептори
Гліцерин
Депо ТАГ

Жирова тканина

Рис. 5.4. Шлях ендогенних жирів і хіломікронів: ЛПЛ – ліпопротеїнліпаза, ЖК – жирні

кислоти, ТАГ - тріацилгліцероли

183
 ЛП-ліпаза синтезується у клітинах багатьох тканин: жировій, м'язовій, в легенях,
селезінці, у клітинах молочної залози під час лактації. Ізоферменти ЛП-ліпази у різних
тканинах відрізняються за значенням константи Міхаеліса (К m): ЛП-ліпаза жирової тканини має
в 10 разів більше значення Кm, ніж, наприклад, ЛП-ліпаза серця, тому гідроліз жирів
хіломікронів у жировій тканині проходить у абсрбтивний період. Жирні кислоти поступають у
адипоцити і використовуються для синтезу жирів.
ЛП-ліпаза, зв'язана з ендотелієм судин, гідролізує жири у складі хіломікронів та ЛПДНЩ.
АпоС-ІІ на поверхні хіломікронів і ЛПДНЩ активує ЛП-ліпазу. Жирні кислоти проникають в
адипоцит, гліцерол траспортується в печінку. Так як в адипоцитах немає ферменту
гліцеролкінази, то вільний гліцерол не може використатися для синтезу тріацилгліцеролів у цій
тканині. Активовані жирні кислоти взаємодіють з гліцерол-3-фосфатом, що утворюється із
діоксіацетонфосфату, і через фосфатидну кислоту пертворюється в тріацилгліцероли.
У постабсрбтивному стані, коли кількість жирів у крові знижується, ЛП-ліпаза серця
продовжує гідролізувати жири у складі ЛПДНЩ, що присутні у крові в невеликій кількості.
Жирні кислоти використовуються цією тканиною як джерело енергії навіть при низькій
концентрації ліпідів у крові. ЛП-ліпази немає в печінці, але на поверхні клітин цього органу є
інший фермент–печінкова ліпаза, що не діє на хіломікрони, але гідролізує жири у складі
ЛППЩ, які утворюються із ЛПДНЩ.
У результаті дії ЛП-ліпази на ліпіди хіломікронів утворюються жирні кислоти і гліцерол.
Основна частина жирних кислот проникає в тканини. У жировій тканині в абсорбтивний період
жирні кислоти депонуються у вигляді тріацилгліцеролів, і у серцевому м'язі та скелетних м'язах
використовуються як джерело енергії. Інший продукт гідролізу жирів, гліцерол, транспотується
в печінку, де в абсорбтивний період може бути використаний для синтезу ліпідів.
У результаті дії ЛП-ліпази на хіломікрони кількість жирів у них зменшується на 90 %,
апопротеїн С-ІІ переноситься на ЛПВЩ. Утворені частинки називаються залишковими
хіломікронами, що містять фосфоліпіди, холестерол, жиророзчинні вітаміни, апопротеїни В-48
і Е. Залишкові хіломікрони захоплюються гепатоцитами, які мають рецептори, що взаємодіють
з цими апопротеїнами. Шляхом ендоцитозу залишкові хіломікрони попадають всередину
клітині і під дією ферментів лізосом білки та ліпіди гідролізують, а потім утилізуються.
Жиророзчинні вітаміни та холестерол із печінки транспортуються в інші органи.
Після вживання їжі, що містить жири, розвивається фізіологічна гіпертріацилгліцеролемія
і, відповідно, гіперхіломікронемія, яка може тривати декілька годин. Швидкість усунення ХМ із
кроплину залежить від активності ЛП-ліпази; наявності ЛПВЩ, що постачають апопротеїни С-
ІІ і Е для ХМ.

184
 Генетичні дефекти будь-якого із білків, що беруть участь у метаболізмі ХМ, призводять до
розвитку сімейної гіперхіломікронемії - гіперліпопротеїнемії типу І. У таких хворих у
постабсорбтивному періоді концентрація тріацилгліцеролів підвищена (понад 2 мг/мл), плазма
крові нагадує молоко.
У важких випадках при цьому захворюванні відбувається відкладення тріацилгліцеролів у
шкірі та сухожиллях у вигляді ксантом, у хворих погіршується пам'ять, появляються болі в
животі із-за звуження просвіту судин і зменшення кровоплину, порушується функція
підшлункової залози, що часто буває причиною смерті хворих.
5.3.1. Основні транспортні форми ліпідів. У крові людини постійно знаходиться 5 – 7
мг/л різних ліпідів, які становлять резерв енергетичного та пластичного матеріалу для
організму. Із цієї кількості тригліцериди становлять 1 – 3 мг/л, стериди – 1,8 – 2,2 мг/л і
фосфоліпіди – 2,5 – 3 мг/л. Головну роль у транспорті ліпідів відіграють білки. Існує декілька
видів транспорту ліпідів: за допомогою хіломікронів, ліпопротеїнів і вільних жирних кислот.
Хіломікрони - це частинки розміром біля 0,5 мкм,
які утворюють досить тонку емульсію. Вони
формуються у стінці кишечника і складаються із
НО

харчових тріацилгліцеролів (88 %), холестерину (4 %), R

О
Апопротеїни

R
які стабілізовані невеликою кількістю фосфоліпідів (8 R
О НО

%) і білків (1 – 2 %) (рис. 5.5). Дуже багато хіломікронів Холестерол

міститься у крові під час всмоктування жирів. НО

Фосфоліпіди

Хіломікрони є основними переносниками Триацилгліцероли

Ефір холестеролу

тріацилгліцеролів. Рис. 5.5. Схема будови хіломікрона

Хіломікрони через свої великі розміри не можуть проникати із ендотеліальних клітин
кишечника у кровоносні капіляри і тому дифундують у лімфатичну систему кишечника, а з неї
– у грудну лімфатичну протоку, потім – у кровяне русло. Уже через 1 – 2 години після
прийняття їжі, яка містить ліпіди спостерігається аліментарна гіперліпемія. При цьому плазма
інколи стає білуватою. Максимум концентрації ліпопротеїнів спостерігається через 4 – 5 годин
після прийняття їжі. Розщеплення тріацилгліцеролів і хіломікронів у печінці призводить до
припинення існування ХМ. Приблизно через 10 – 12 годин концентрація ліпідів повертається
до норми.
У крові людини є різні комплекси ліпопротеїнів. Їх поділяють на ліпопротеїни дуже
низької щільності (ЛПДНЩ) або пре--ліпопротеїни, ліпопротеїни низької щільності (ЛПНЩ)
або -ліпопротеїни, ліпопротеїни високої щільності (ЛПВЩ) або -ліпопротеїни. Їх можна
розділити електрофоретичним методом при рН 8,6. В електричному полі хіломікрони не

185
переміщаються, ЛПДНЩ мігрують попереду фракції -глобулінів, ЛПНЩ – разом із -
глобулінами, ЛПВЩ – разом з -глобулінами.
Всі вони містять білки, жири, фосфоліпіди, холестерин і його ефіри, але в різних
співвідношеннях (табл. 5.3). Всередині них знаходяться нерозчинні у воді ліпіди (ефіри
холестерину та тріацилгліцероли), а у зовнішньому шарі – білки та фосфоліпіди.
Білкові компоненти ЛП мають назву аполіпопротеїни (апоЛП) і належать до 8 типів
апобілків: апоА-І, апоА-ІІ, апоВ, апоС-І, апоС-ІІ, апоС-ІІІ, апоД, апоЕ. Вони відіграють важливу
роль у підтриманні структурної цілісності ЛП, регуляції активності ферментів, які діють на ЛП,
впізнаванні ЛП рецепторами.
Таблиця 5.3. Хімічний склад ліпопротеїнів плазми крові (%)
ЛП Джерела Білки ТГ Х Фл
ХМ Кишка 1–2 88 4 8
ЛПДНЩ Печінка, кишка 7 – 10 57 23 20
ЛПНЩ ЛПДНЩ 21 14 58 28
ЛПВЩ Печінка, кишка, ХМ, ЛПДНЩ 45 18 38 44

Вміст різних ліпопротеїнів у сироватці крові оцінюють з допомогою електрофорезу в

поліакриламідному гелі. Через 4 – 5 год після а б
приймання їжі на ліпідограмі виявляють усі
Старт Хм Старт
види ліпопротеїнів, а після нічного голодування
– тільки довго живучі (t½= 5 – 7 діб) ЛПНЩ та ЛПДНЩ ЛПДНЩ

ЛПВЩ (рис. 5.6).

ЛПНЩ ЛПНЩ
Встановлено, що атеросклероз і повязані з
ним захворювання викликані значним
ЛПВЩ ЛПВЩ
підвищенням вмісту в плазмі крові фракції
Анод Анод
ЛПНЩ і в багатьох випадках – фракції ЛПДНЩ. (+) (+)
Рис.5.6. Ліпідограми сироватки крові: а –
Ці фракції є атерогенними, вони мають
через 3 – 4 год після приймання їжі; б –
властивість проникати в судинну стінку із через 10 – 12 год після приймання їжі
плазми крові і бути первинним субстратом, який викликає атеросклеротичне ураження артерій.
ЛПВЩ мають менший розмір, більше білка, можуть швидше знешкоджуватись.
5.3.2. Ліпосоми. Ліпосоми – це штучно створені везикули (міхурці), які складаються з
одного або декількох фосфоліпідних бішарів, розділених водною фазою. Діаметр ліпосом може
коливатися від 25 до 10 000 нм. Переважно ліпосоми отримують шляхом струшування або
обробки ультразвуком водних суспензій фосфоліпідів.
Спочатку ліпосоми використовувались як моделі біомембран, пізніше було встановлено,
що їх можна використовувати як такі, що можуть переносити різні лікарські препарати в органи
186
і тканини. У ліпосоми можуть бути заключені ферменти, гормони, вітаміни, антибіотики,
цитостатики, циклічні нуклеотиди тощо. На рис. 5.7 представлена модель багатошарової
ліпосоми, а також показано розподіл водо - та жиророзчинних препаратів, інкапсульованих у
ліпосоми.
Використання комплексів ліпосома-препарат має низку переваг перед застосуванням лише
самих препаратів, оскільки ліпосоми дозволяють поставляти в клітини речовини, які у
відсутності ліпосом у них не проникають; приєднання до ліпосом відповідних антитіл
(векторів) може забезпечити постачання речовин у клітини–мішені; препарат, інкапсульований
в ліпосоми, забезпечує більший лікувальний ефект (час дії збільшується, при цьому доза може
бути значно зменшена); ліпосоми можуть ефективно використовуватися як ад'юванти, тобто
речовини, що стимулюють імунологічні реакції; ліпосоми виготовляються з природних ліпідів
і тому нетоксичні, не викликають не бажаних імунних реакцій.
Можливі два шляхи проникнення в
клітину ліпосом з препаратами. Перший шлях -
в результаті ендоцитозу ліпосома захоплюється
клітиною, утворюється вакуоль, яка зливається з
лізосомами. Ліпідна оболонка ліпосом всередині
клітин руйнується фосфоліпазами ліпосом і
лікарський засіб вивільняється у цитоплазму.
Якщо ліпосома складається з декількох ліпідних
мембран, то поступовий гідроліз їх забезпечує
повільне поступлення препарату в клітину.
Другий шлях – ліпосоми зливаються з
1 2 3 клітинною мембраною, при тому ліпідний
компонент ліпосоми вбудовується в мембрану
Рис. 5.7. Модель багатошарової ліпосоми з
інкапсульованими водо-і жиророзчинними клітини, водорозчинний препарат проникає в
препаратами (за Грегоріадісу): 1- молекули, цитоплазму. Таким чином, в обидвох випадках
розчинні у водній фазі, 2 - молекули,
розчинні у ліпідному шарі, 3 - молекули, речовина , інкапсульована в ліпосомі, попадає в
розчинні у водній фазі з гідрофобними клітину, незважаючи на мембранний бар'єр.
радикалами, що проникають у ліпідний шар
Ліпосоми дають можливість
транспортувати в клітини водорозчинні препарати, в тому числі макромолекули, які при
звичайних умовах не проникають у клітину через плазматичну мембрану. При парентеральному
введенні ліпосоми захоплюються клітинами ретикуло-ендотеліальної системи, перш за все
селезінки та печінки; в інші органи і тканини їх поступлення не значне.

187
 Щоб підвищити вибірковість дії препаратів, які знаходяться в ліпосомах, у ліпідну
оболонку ліпосом вбудовують молекули, що є антитілами до антигенів певних органів. Ці
антитіла на поверхні ліпосом знаходять шлях до потрібного антигена органа, до якого
необхідно доставити лікарський засіб. Цим досягається вибірковість дії препарату, знижується
його побічний вплив на інші тканини та потрібна значно менша доза для досягнегння
лікувального ефекту. Зокрема, були використані антитіла до колагену, які вбудовувалися в
ліпосоми. Колаген виявляється при злущені ендотелію судин або їх пошкодженні, тому
доцільно антитіла до колагену використовувати для доставлення речовин, що впливають на
судини або на тромби в них.
Ліпосоми можуть використовуватися при лікуванні онкологічних захворювань.
Протипухлинні препарати, введені в організм, циркулюють з плином крові, впливають не
тільки на уражені тканини, але й на здорові, руйнуючи їх. Тому використання ліпосом дає
можливість ефективно нагромаджувати лікарську речовину в уражених тканинах і збільшувати
локальний вплив, при одночасному зниженні системного впливу. Цей метод називається DDS-
технологією (від анг.Drug Delivery System). Ліпосомні комплекси є частиною DDS-технології.
Ліпосоми успішно використовуються в косметології. З цією метою придатні найпростіші
ліпосоми. В асортименті ліпосомної косметики є креми для повсякденного догляду за шкірою,
креми, що запобігають її старінню, засоби догляду за шкірою після гоління, парфуми з
тривалим запахом, засоби для засмаги, декоративна косметика тощо.

5.4. Катаболізм тріацилгліцеролів і його регуляція

Основним ендогенним джерелом жирних кислот є резервний жир. Прийнято вважати, що
тригліцериди жирових депо виконують таку саму роль, як глікоген у печінці при обміні
вуглеводів, а жирні кислоти нагадують собою глюкозу. При фізичній роботі та інших станах
організму, які потребують затрат енергії, використання тріацилгліцеролів збільшується.
Оскільки джерелом енергії можуть служити жирні кислоти, то тригліцериди гідролізують під
дією тканинних ліпаз, вільні жирні кислоти переходять у плазму крові, де розносяться до
різних органів і тканин.
Основне місце локалізації резервних тріацилгліцеролів в організмі - адипоцити жирової
тканини, яка містить до 65 % нейтральних жирів.
Розпад тріацилгліцеролів у тканинах здійснюється тканинною тригліцеридліпазою, яка
гідролізує їх на гліцерин та вільні жирні кислоти. Є декілька різновидів тканинних ліпаз, які
відрізняються насамперед оптимумом рН і локалізацією у клітині. Кисла ліпаза міститься в
лізосомах, лужна – у мікросомах, нейтральна - у цитоплазмі. Характерною властивістю

188
тканинної ліпази є чутливість до гормонів, які активують аденілатциклазу, викликають перехід
неактивної ліпази тканин в активну форму шляхом фосфорилювання за допомогою
протеїнкінази А. Під дією ліпази проходить мобілізація тріацилгліцеролів за схемою поданою
на рис. 5.8. Процес називають також тканинним ліполізом.
O
O CH2O C R1 Н2О
Н 2О
R2 COCH

R1COOH CH2O C R3 R3COOH

O O
O CH2OH Тріацилгліцерол
O CH2O C R1
R2 COCH
R2 COCH
CH2O C R3
CH2OH
O 1,2-Діацилгліцерол
2,3-Діацилгліцерол

Н2О O CH2OH Н 2О

R3COOH R2 COCH R2COOH

CH2OH
2-Моноацилгліцерол
Н2О

R2COOH
CH2OH
CHOH
CH2OH
Гліцерол (гліцерин)

Рис. 5.8. Схема катаболізму тріацилгліцеролів

Внутрішньоклітинний ліполіз тріацилгліцеролів здійснюється в декілька стадій,

продуктами яких є діацилгліцероли, моноацилгліцероли, гліцерин та вільні жирні кислоти.
Утворені в жировій тканині при гідролізі тріацилгліцеролів гліцерин та жирні кислоти не
піддаються окисненню, а надходять у кров і використовуються іншими органами.
Вільні жирні кислоти є субстратами окиснення для клітин багатьох тканин, зокрема
міокарда, гладкої мускулатури та інших, крім головного мозку. Після надходження у кров
високомолекулярні жирні кислоти транспортуються у зв'язаній з альбуміном молекулярній
формі.
5.4.1. Молекулярний механізм регуляції тріацилгліцеролліпази. Гідроліз
тріацилгліцеролів у жировій тканині каталізується трьома ліпазами: тріацилгліцерол-,
діацилгліцерин- і моноацилгліцеринліпазою. Найменш активна тріацилгліцеролліпаза, яка є
регуляторним ферментом. Стимулюється процес гідролізу жирів гормонами - адреналіном,
глюкагоном, кортикостероїдами, інсуліном, соматотропіном.

189
 Молекулярною основою регуляції активності тріацилгліцеролліпази є її ковалентна
модифікація шляхом оберненого фосфорилювання- дефосфорилювання. Фосфорильофана
форма тріацилгліцеролліпази є каталітично активною, дефосфорильована – неактивна (рис.
5.9). Через аденілатциклазну систему адреналін і глюкагон активують тріацилгліцеролліпазу,
механізм активації включає синтез цАМФ, активацію протеїнкінази і фосфорилювання ліпази.
Інсулін протидіє активації аденілатциклази цими гормонами і тим самим пригнічує ліполіз.
Фосфорилювання
Гормон Модифікований відповідного білка
цАМФ первинний
акцептор
ТГ
Активна здійснюється за рахунок
аденілатциклаза
Неактивна
аденілатциклаза
3,, 5,-цАМФ АТФ при участі
АТФ Активна
Неактивна
протеїнкіназа
протеїнкіназа
Активна
ферменту цАМФ-
Неактивна ліпаза
ліпаза ДГ+ЖК залежної протеїнкінази.
ТГ
МГ+ЖК Збільшеня концентрації

ГЛ+ЖК цАМФ є результатом

взаємодії зі
Рис. 5.9. Каскадний механізм регуляції тріацилгліцеринліпази
специфічними
рецепторами плазматичних мембран адипоцитів адреналіну або глюкагону, що призводить до
активації мембранозв’язаної аденілатциклази. Дефосфорилювання активної
тріацилгліцеролліпази фосфатазою призводить до утворення неактивної форми ферменту.
Активна тріацилгліцеролліпаза гідролізує тріацилгліцерол на діацилгліцерин і жирну кислоту.
Далі дигліцеринліпаза і моногліцеринліпаза розщеплюють діацилгліцерин через
моноацилгліцерин до вільного гліцерину і жирних кислот. Утворені продукти виходять шляхом
дифузії і з жирових клітин у кров.
5.4.2. Нейро-гуморальна регуляція ліполізу. Кора головного мозку впливає на жирову
тканину через нижчі відділи центральної нервової системи - симпатичну і парасимпатичну або
через ендокринні залози. Відомо цілий ряд біохімічних механізмів, що лежать в основі дії
гормонів на ліпідний обмін.
Так, негативний емоційний стрес як гострий, так і хронічний, що супроводжується
збільшенням секреції катехоламінів у кров’яне русло, може супроводжуватися помітною
втратою маси тіла. Жирова тканина іннервується волокнами симпатичної нервової системи і
збудження цих волокон супроводжується виділенням норадреналіну безпосередньо в жирову
тканину (рис. 5.10).

190
 Адреналін, АКТГ, ТТГ, Інсулін, ПГЕ1,
норадреналін глюкагон нікотинова кислота
Адрено-
блокатори - АТФ
+ + -
Тиреоїдні
+
гормони
Вільні
Аденілатциклаза - жирні
кислоти

+ - ФФн
Інсулін
цАМФ Триацилгліцеринліпаза
Соматотропін Аденозин (неактивна)
+ Фн
+
АТФ
-
цАМФ-залежна
Інгібітори протеїнкіназа
Mg2+ Фосфоліпаза
синтезу білка
АДФ Тріацил-
гліцерин
Триацилгліцеринліпаза
+ (активна)
-
Жирна
Ф кислота
Інсулін - +
Інгібітори Діацил-
синтезу білка
- гліцерин
Дилгліцеринліпаза Жирна
кислота
Глюкокортикоїди +
2-моноцил-
гліцерин
Монолгліцеринліпаза Жирна
кислота
+
гліцерин

Рис. 5.10. Гормональна регуляція ліполізу

Адреналін та норадреналін – катехоламіни, що активують ліполіз у жировій тканині за

рахунок стимуляції цАМФ- залежного каскадного механізму регуляції активності
тріацилгліцеролліпази адипоцитів.
Ліполітична дія цих гормонів реалізується практично миттєво за умов фізичного
напруження, зниження температури навколишнього середовища та психологічних стресів.
Глюкагон стимулює ліполітичну систему в нервовій тканині за механізмом, подібним до
дії катехоламінів, тобто за рахунок підвищення вмісту цАМФ, пов’язаного з активацією
аденілатциклази. Метаболічні ефекти катехоламінів та глюкагону призводять до швидкої
стимуляції глікогенолізу в печінці і м’язах й ліполізу в жировій тканині, що забезпечує
енергетичні потреби організму за умов стресу або голодування.
Інсулін має протилежну дію адреналіну і глюкагону, діє на ліполіз і мобілізацію жирних
кислот, гальмує процес ліполізу та вивільнення жирних кислот. Інгібуюча дія інсуліну відносно
ліполізу в адипоцитах реалізується за рахунок двох біохімічних механізмів:

191
 а) зменшення концентрації цАМФ, що може бути пов’язаним з активацією
фосфодіестерази цАМФ. Оскільки фосфодіестераза відіграє важливу роль у підтримці
стаціонарного рівня цАМФ у тканинах, збільшення вмісту інсуліну повинно викликати
підвищення активності фосфодіестерази, що у свою чергу призводить до зменшення
концентрації цАМФ у клітинах, а отже, і утворення активної форми ліпази.
б) збільшення проникності мембран адипоцитів до глюкози, результатом чого є активація
в жировій тканині гліколізу і накопичення продуктів гліколізу діоксіацетонфосфату і та 3-
фосфогліцеринальдегіду. Ці метаболіти є попередники при біосинтезі тріацилгліцеролів.
Підвищення надходження в адипоцити глюкози під впливом інсуліну переключає метаболізм
жирних кислот на використання в синтетичних реакціях і зменшує їх вихід у кров.
Крім цього, інсулін сприяє утворенню тріацилгліцеролів із вуглеводів, що, в цілому,
забезпечує відкладання ліпідів у жировій тканині, а також утворення холестерину в інших
тканинах. Тироксин і трийодтиронін сприяють окисненню бічного ланцюга холестерину і
виведенню його з жовчю в кишечник.
Соматотропін – гормон передньої частки гіпофізу, який також стимулює ліполіз у
жировій тканині за умов голодування, але його дія відрізняється від впливу катехоламінів та
глюкагону. Соматотропін спричинює підвищення процесів ліполізу за рахунок посилення
синтезу відповідних ферментів. Його вплив на ліполіз є повільним, що має значення в адаптації
при голодуванні.
Гіпофункція залози призводить до відкладення жиру в організмі, настає гіпофізарне
ожиріння. Навпаки, підвищена продукція гормону росту стимулює ліполіз, вміст жирних
кислот у плазмі крові збільшується. Доведено, що стимуляція ліполізу гормоном росту
блокується інгібіторами синтезу мРНК. Крім цього, відомо, що дія гормону росту на ліполіз
характеризується наявністю латентної фази тривалістю біля години. Інші гормони, зокрема
тироксин, статеві гормони, також впливають на ліпідний обмін. Наприклад, відомо що
видалення статевих залоз (кастрація) викликає у тварин надлишкове відкладення жиру.

5.5. Біосинтез тріацилгліцеролів

Тріацилгліцероли (нейтральні жири) – ліпіди, що складають основну частину харчових
ліпідів та в найбільшій кількості представлені в адипоцитах жирової тканини, де вони
виконують функцію резерву метаболічного палива. Безпосередніми субстратами для синтезу
жирів є ацил-КоА та гліцерил-3-фосфат. Цей метаболічний шлях однаковий для жирової
тканини та печінки, за виключення різних шляхів утворення гліцерол-3-фосфату. Попередник
фосфатидної кислоти – гліцерол-3-фосфат утворюється в печінці двома шляхами: відновленням

192
 дигідроксіацетонфосфату – проміжного метаболіта
Глюкоза
Кров

Інсулін
+
гліколізу та фосфоритуванням гліцеролкіназою
Глюкозо-6-фосфат вільного гліцерилу, який надходить у печінку з крові.
Пентозофосфатний
Гліколіз
шлях
У жировій тканині гліцеролкіназа відсутня, тому
+
НАДФН + Н Ацетил-КоА
Жирова тканина

синтез жирів може відбуватися лише в абсорбтивний

СО2

Ацил-КоА Гліцерол-3-фосфат період, коли глюкоза глюкоза поступає в адипоцити з

Естерифікація
АТФ допомогою білка-переносника (ГЛЮТ-4), активного
КоА
Триацилгліцерол
Ацил-КоА-синтаза Триацилгліцеролліпаза лише в присутності інсуліну.
Ліполіз
Вільні
жирні кислоти
Вільні
жирні кислоти
Гліцерол
У жировій тканині використовуються в
основному жирні кислоти, вивільнені з ХМ та
Ліпопротеїнліпаза
Вільні Гліцерол
жирні кислоти ЛПДНЩ (рис. 5.11). Вони поступають в адипоцити,
Триацилгліцерол

перетворюються на похідні ацил-КоА і взаємодіють з

Кров

(хіломікрони,
ЛПДНЩ)

Вільні
жирні кислоти
Гліцерол гліцерол-3-фосфатом. Синтезу тріацилгліцеролів
Рис. 5.11. Схема синтезу передує утворення фосфатидної кислоти з
тріацилгіцеролів у жировій тканині
гліцеролфосфату та
КоА Н2Р2О7
активованих жирних кислот за участю АТФ АМФ
R- COOH R -CO KoA
Ацетил-КоА-синтетаза
гліцеролфосфатацилтрансферази. Фосфатидна кислота CH2-OH CH2-OH

піддається гідролізу за участі фосфатидатфосфатази. На CH-OH C=O

CH2-OH CH2-O-PO3 H2
Гліцерин Дигідроксіацетонфосфат
діацилгліцерин за допомогою діацилгліцеролацилтрансферази АТФ НАДН2
Гліцеролкіназа Гліцерофосфат-
дегідрогеназа
переноситься третій ацильний залишок. (рис.5.12). АДФ CH2-O-PO3H2 НАД+
CH-OH
Крім жирних кислот, які поступають в адипоцити з крові, у CH2-OH
Фосфогліцерин
R1 -CO KoA
цих клітинах відбувається синтез жирних кислот з продуктів R2 -CO KoA
Гліцерофосфатацил-
трансфераза
розпаду глюкози (гліколіз забезпечує утворення гліцерол-3- 2 КоА O
=

CH2 -O-C-R1
O
фосфату та ацетил-КоА, а пентозофосфатний шлях постачає
=

CH - O-C- R2

НАДФН, який слугує донором іонів водню). Молекули жирів в CH2-OPO3 H2

Фосфатидна кислота
Н2О
адипоцитах об’єднуються з утворенням крупних жирових Фосфатидатфосфатаза

O
Фн
=

крапель, які є найкомпактнішою формою збереження паливного

CH2-O-C-R1
O
=

CH -O-C-R2
матеріалу. Підраховано, що якби енергія, що запасається в CH2-OH
Діацилгліцерин
жирах, зберігалася в формі сильно гідратованих молекул R3 -CO KoA
Дигліцеридацил-
трансфераза O
глікогену, то маса тіла людини збільшилася б на 14 – 15 кг.
=

КоА O R
CH2 -O-C- 1
O
=

Крім жирової тканини, біосинтез тріацилгліцеролів CH -O-C-R2

O
=

відбувається також в печінці, кишечнику, молочній залозі в C H2-O-C-R3

Тріацилгліцерин

період лактації. Рис. 5.12. Схема синтезу

тріацилгліцеролів

193
 5.6. Біосинтез фосфоліпідів
Синтез фосфоліпідів пов’язаний з оновленням клітинних мембран. Найбільш інтенсивно
цей процес протікає у печінці, нирках і м’язовій тканині. Метаболізм фосфоліпідів – це
складний процес, який характеризується великим числом попередників синтезу, проміжних
продуктів, наявністю альтернативних шляхів біосинтезу. Фосфатидилхоліни і
фосфатидилетаноламіни складають основний вміст фосфоліпідів у тканинах людського
організму. Анаболізм фосфатидилхолінів і фосфатидилетаноламінів взаємозв'язані.
Синтез фосфоліпідів протікає в гіалоплазмі клітин і тісно пов’язаний із синтезом
тріацилгліцеролів й проходить через стадію фосфатидної кислоти. Після утворення
фосфатидної кислоти реакції синтезу тріацилгліцеролів та фосфогліцеринів розходяться
(рис.5.13).
1 CH2OH
2 (R-CO Ko A)
C HOH
ОН
2 CH 2O Р=О
ОН
2 HS-КоА Гліцерoл-3-фосфат
O
=

CH2 -O-C-R1
3 O
=

CH - O-C- R2
Н2О
ЦТФ
CH2-OPO3 H2
7
Фосфатидна кислота
ФФн
Фн O
O
=
=

CH2-O-C-R1
CH2-O-C-R1
O
O
=
=

CH -O-C-R2
CH -O-C-R2
CH2-O - ЦДФ
CH2-OH
ЦДФ-діацилгліцерол
Діацилгліцерол
ЦМФ + Фн
ЦДФ-холін
O
Інозит
=

CH2-O-C-R1
ЦМФ 4 O
ЦМФ 8
=

CH -O-C-R2
ЦДФ-етаноламін CH2- O- Р - О - СН2 - СН2 - N+(CН3)3
O Фосфатидилхолін O
ЦМФ
=
=

3 (S-аденозилгомоцистеїн) CH2-O-C-R1
CH2-O-C-R1 OH OH
5 O O
=

3 (S-аденозилметіонін) H OH
=

CH -O-C-R2 CH -O-C-R2 H H
OH H
CH2- O- Р - О - СН2 - СН2 - NН3 CH2- O - Р O H
Фосфатидилетаноламін H OH
Фосфатидилінозитол
Серин O
СО2
=

ЦМФ
CH2-O-C-R1
6 O
Етаноламін
=

O CH -O-C-R2
=

CH2-O-C-R1
CH2-O - Р - О ОН ОН
O 9
ЦМФ СН2 - СН - СН2
=

CH -O-C-R2 Фосфатидилгліцерол
O O
=

CH2- O- Р - О - СН2 - СН - NН+3 CH2-O-C-R1 R1 - C- O -H2 C

СОО- O O
=

Фосфатидилсерин
=

CH -O-C-R2 R2 - C - O - H C

CH2-O - Р - О ОН О - Р - O - H2 C
СН2 - СН - СН2
Дифосфатидилгліцерол

194
 Рис. 5.13. Схема синтезу фосфоліпідів: гліцеролкіназа; 2-гліцеролфосфатацилтрансфераза;
3-фосфатидатфосфатаза; 4- холінфосфаттрансфераза; 5-фосфатидилсеринсинтаза; 6-
фосфатидилсеринекорбоксилаза; 7-фосфатидатцитидилтрансфераза; 8.-ЦДФ-діацилгліцерол-
інозитолфосфатидилтрансфераза; 9.-дифосфатидилгліцеролсинтаза

Синтезовані фосфоліпіди переносяться до клітинних мембран і заміщують „старі‖

молекули. Між шляхами синтезу фосфоліпідів і тріацилгліцеролів існує конкуренція за загальні
субстрати.
Речовини, які сприяють синтезу фосфоліпідів і запобігають відкладанню
тріацилгліцеролів у тканинах називають ліпотропними факторами. До них належать холін,
інозит, серин (компоненти фосфоліпідів), донор метальних груп - метіонін, коферменти
метилтрансфераз – фолієва кислота і вітамін В12. Їх використовують як лікарські препарати, які
запобігають жировій інфільтрації.

5.7. Метаболізм сфінголіпідів. Сфінголіпідози

5.7.1. Синтез сфінголіпідів. Сфінголіпіди – це складні ліпіди, утворені на основі
двохатомного ненасиченого аміноспирту сфінгозину та вищих жирних кислот Ці ліпіди
виконують структурну функцію - входять до складу клітинних мембран, в основному нервової
системи.
Синтез сфінгозину в ендоплазматичному ретикулумі відбувається за участі послідовних
окисно-відновних реакцій, які каталізують 3-кетосфінганінредуктаза та сфінганінредуктаза:
відповідно(рис. 8.11):
Пальмітоїл-КоА + серин + НАДФН + Н → дигідросфінгозин + СО2 + НАДФ+ + КоА-SH
Дигідросфінгозин + ФП → сфінгозин + ФП-Н2
Утворення N-ацилсфінгозинів (церамідів) відбувається шляхом приєднання жирної
кислоти до сфінгозину в N-положенні:
Сфінгозин + ацил-КоА → N-ацилсфінгозин (церамід) + КоА-SH
Останній є попередником у синтезі фосфо-та глікосфінголіпідів.
Фосфосфінголіпід сфінгомієлін утворюється при взаємодії цераміду з ЦДФ-холіном:
Церамід + ЦДФ-холін → сфінгомієлін + ЦМФ
Галактозилцерамід синтезується з цераміду та УДФ-галактози. УДФ-галактоза
утворюється з УДФ-глюкози за участі ферменту уридиндифосфогалактозоепімерази.
УДФ-Гал + церамід → Гал-церамід + УДФ
Сульфогалактозилцерамід утворюється в реакції галактозилцераміду з
фосфоаденозинфосфосульфатом (ФАФС, „активний сульфат‖).

195
 Гангліозиди синтезуються з цераміду послідовним приєднанням активованих
моносахаридів і однієї з сіалових кислот, наприклад, N- ацетилнейрамінової кислоти.
O CH2

=
Н2N - CH - COOH KoA - S - C CH2 - (CH2)12 - CH3
Пальмітоїл КоА
CH2OH
Серин СО2 + HS-KoA

CH
HC O
2

=
HO - CH2 C CH2 - (CH2)12 - CH3
NH2 +
НАДФН +Н

+
H O CH НАДФ
C Н 2
HO - CH2 C CH2 - (CH2)12 - CH3
NH2Н
Дигідросфінгозин
ФП

ФП-Н2
H O H O
CH CH
C Н C Н
HO - CH2 C CH - (CH2)12 - CH3 O - CH2 C CH - (CH2)12 - CH3
NH2Н Р NH Н
ЦМФ
Сфінгозин C=O
Пальмітоїл- (СН2)2 (CH2)14CH
КоА
ЦДФ-холін N+ 3
HS- H 3C CH3
H O KoA CH3
CH
C Н Сфінгомієлін
HO - CH2 C CH - (CH2)12 - CH3
NH Н
C=O
(CH2)14CH
3
УДФГал
Церамі УДФГлю
д УДФГал-N-Aц
УДФГал
УДФГлю УДФ-N-AНК
УДФ
H O
СН2ОН CH H O
C Н CH
C СН2ОН C Н
HO O O - CH2 Н CH - (CH2)12 - CH3 C CH - (CH ) - CH
H NH O O - CH2 2 12 3
СН2ОН СН2ОН NH Н
OH H C=O H
H H HO O O О OH H C=O
СН2ОН О H H
H OH R H
HO O О H H H OH R
Цереброзиди H H H H
ФАФС OH H H NH H OH
H H
H3C - C =
H O H OH O
СН2ОН CH O
C Н
C СН 2ОН
HO O O - CH2 Н CH - (CH2)12 - CH3 (CHOH)
H NH
2
H
OSO3HH
H
C=O O COO
H
H OH R OH H
HN
Cульфоліпід H3C - C = OH
O
Гангліозиди

Рис. 5.14. Схема синтезу сфінголіпідів

5.7.2. Катаболізм сфінголіпідів. Катаболізм сфінголіпідів відбувається за участі

лізосомальних ферментів.
Сфінгомієліни розщеплюються до цераміду та фосфохоліну за участю сфінгомієлінази:
Сфінгомієлін → церамід + фосфохолін
Глікосфінголіпіди. Розщеплення глікосфінголіпідів починається із поступового
відщеплення моносахаридних залишків від олігосахаридного кінця молекул.
Схему гідролітичного розщеплення глікосфінголіпідів Gм1 Gм2 подано на рис. 5.15. На
схемі подані гангліозиди, зв'язані з N-ацетилнейраміновою кислотою-NeuAc.

196
 Конкретні послідовності реакцій можуть відрізнятися Cer Glc Gal N-AcGal Gal
NeuAc
Галактозид Gм1
залежно від особливостей будови олігосахаридної частини в-галактозидаза

глікосфінголіпіду. Сфінгозин, що утворюється у результаті Cer Glc Gal N-AcGal

NeuAc
Галактозид GM2
цих реакцій, розпадається до фосфоетаноламіну та Галактомінідаза

довголанцюгового альдегіду. Cer Glc Gal

NeuAc
Церамідолактозид
Спадкові захворювання, які пов’язані з недостатністю сіалований

Нейрамінідаза
ферментів катаболізму сфінголіпідів, називають
Cer Glc Gal
сфінголіпідозами, які належать до родини лізосомальних Церамідолактозид
в-галактозидаза
захворювань і проявляються у ранньому дитячому віці.
Cer Glc
Захворювання супроводжуються накопиченням у тканинах Глюкоцереброзид

складних ліпідів, структурним компонентом яких є церамід, Глюкоцереброзидаза

Церамід
розумовою відсталістю тощо. Церамідаза

5.7.3. Генетичні аномалії метаболізму сфінголіпідів. Сфінгозин

Спадкові ліпідози, або хвороби жирового нагромадження, Рис. 5.15. Послідовність етапів
катаболізму глікосфінголіпідів
зумовлені відсутністю або зниженням активності
специфічних лізосомальних катаболічних ферментів, необхідних для розщеплення ліпідних і
гліколіпідних комплексів. Ліпіди поступово відкладаються в уражених тканинах, викликають їх
руйнування.
Спадкові хвороби, пов’язані з аномальним накопиченням в головному мозку та інших
тканинах сфінголіпідів та продуктів їх метаболізму, структурним компонентом яких є цераміди,
отримали назву сфінголіпідозів (табл. 5.4).

Таблиця 5.4. Ферментопатії обміну ліпідів

Захворювання Дефект ферменту Клінічні прояви
Гангліозидози
Хвороба Тея-Сакса Гексозамінідаза А М’язова слабкість, розумова відсталість, сліпота
Хвороба Сандхоффа Гексозамінідази А і В Такі ж самі, але розвиваються швидше
Глюкоцереброзидози
Хвороба Гоше Цереброзил-β- Збільшення печінки і селезінки, ерозія
глюкозидаза трубчастих кісток, розумова відсталість
Галактоцереброзидози
Хвороба Фабрі α-Галактозидаза Шкірні висипи, ниркова недостатність,
рецесивна генетична ознака Х –хромосоми
Метахроматична Арилсульфатаза Розумова відсталість і
лейкодистрофія психічні порушення у дорослих
Хвороба Сфінгомієліназа Збільшення печінки і селезінки, розумова
Німана - Піка відсталість, фатальна в ранньому віці
Гангіозидоз GМ1 β - Галактозидази Проявляється затримкою розумового розвитку,
сліпотою, неврологічними розладами

197
 5.8. Окиснення жирних кислот
-Окиснення відбувається в мітохондріях, оскільки там інтенсивно перебігає процес
дихання, але починається цей процес у цитоплазмі, де здійснюється активування жирних
кислот. Існує декілька ферментів, які забезпечують
R - C - S - КоА
НS-КоА

=
активування: одні прискорюють реакцію із жирними О
Ацил-КоА КоА

кислотами, які містять від 2 до 3 вуглецевих атомів у

Карнітин-
ацилтрансфераза-1
ланцюзі, інші – від 4 до 12 атомів, а треті – від 12 і СОО - СОО -

СН2 O СН2
більше атомів. Активована кислота не може сама

=
HO С H R С O С H
СН2 СН2
проникати через мембрану. У цьому їй допомагає + N(CH ) N(CH3)3
+
3 3
L-Карнітин Ацилкарнітин
карнітин. (рис. 5.16). Ефір, утворений карнітином і
Цитозоль
жирною кислотою за участі ферменту карнітин- Транслоказа
Внутрішня мембрана
L-Карнітин Ацилкарнітин мітохондрій
ацилтрансферази, має здатність проникати в середину Матрикс

мітохондрії, де проходить зворотний процес, тобто Карнітин-

ацилтрансфераза-2
О

=
розщеплення і карнітин знову повертається у R - C - S - КоА НS-КоА
Ацил-КоА КоА
цитоплазму клітини, а ацильована жирна кислота
Рис. 5.16. Транспорт ацил-КоА в
піддається окисненню у мітохондрії. матрикс мітохондрій
Перша стадія окиснення – дегідрування за
допомогою фермента ацил-КоА-дегідрогенази, який містить ФАД як простетичну групу
(Рис.5.17). Ацил-КоА відщеплює у - і  - положеннях два атоми водню і перетворюється на
КоА-ефір ненасиченої жирної кислоти. Наступна стадія – гідратація еноїл-КоА (фермент еноїл-
КоА-гідратаза). Далі - друга стадія дегідрування. Цю реакцію каталізує фермент, який має
простетичною групою НАД і носить назву -оксіацил-КоА-дегідрогеназа. Четверта стадія –
тіолазна реакція. Ця реакція
О
=

R СН2
β
СН2 С S-КоА
α ФАД
каталізується ферментом ацил-
Ацил-КоА
Ацил-КоА-дегідрогеназа
КоА-трансферазою (тіолазою).
ЦТК
1 ФАДН2
Кетонові тіла Утворений ацетил-КоА,
О
Інші реакції О
піддається обміну в циклі
=
=

R СН = СН С S-КоА
R С S-КоА
О
Ацил-КоА β- Еноїл-КоА
трикарбонових кислот, а
=

СН3 С S-КоА
Ацетил-КоА 2
Тіолаза 4 Еноїл-КоА-
Н2 О вкорочений на два атоми
SH-KoA гідратаза

О О О вуглецю ацил-КоА піддається

=
=

С СН2 С S-КоА R СНОН СН2 С S-КоА

-окисненню.
R
подальшому
β- Кетоацил-КоА β- Оксіацил-КоА
3
Процес повторюється до
β-Оксіацил-
НАДН+Н+
КоА-дегідрогеназа
НАД+ повного розпаду жирної кислоти
Рис. 5.17. Схема окиснення жирних кислот на ацетил-КоА.

198
 5.8.1. Енергетика β-окиснення жирних кислот. У кожному циклі β-окиснення
вивільняється одна молекула ацетил-КоА, окиснення якої в циклі трикарбонових кислот
супроводжується утворенням 12 молекул АТФ. β-Окиснення пальмітату призводить до
утворення 8 молекул ацетил-КоА, повне окиснення яких до CO2 та Н2О дасть 96 (128) молекул
АТФ.
У кожному циклі β-окиснення утворюються дві молекули відновлених коферментів —
ФАДН2 та НАДН, які можуть віддавати свої відновлювальні еквіваленти ланцюга електронного
транспорту в мітохондріях, сприяючи генерації в результаті окисного фосфорилювання 2
(ФАДН2) та 3(НАДН), тобто сумарно 5 молекул АТФ. У випадку повного окиснення пальмітату
в 7 циклах β-окиснення за рахунок даного механізму утвориться 35 (5х7) молекул АТФ.
Враховуючи витрату 1 молекули АТФ на етапі активації жирної кислоти, загальна
кількість молекул АТФ, що може синтезуватися в умовах повного окиснення до диоксиду
вуглецю та води молекули пальмітату, дорівнює 130 (96+35-1). Виходячи з цього, можна подати
сумарне рівняння окиснення пальмітинової кислоти в мітохондріях:
С12Н31СООН + 23 О2 + 130 АДФ+130 ФН 16 СО2 + 16 Н2О + 130 АТФ
При обчисленні виходу АТФ за рахунок окиснення ненасичених кислот можна
скористатися формулою для розрахунку виходу енергії при окисненні насичених жирних
кислот, мінус 2 АТФ на кожний подвійний зв'язок:
[(n/2-1)·5+n/2·12]-1,
де n – число атомів С (вуглецю) в молекулі жирних кислот;
n/2-1 – число циклів β–окиснення;
5-вихід АТФ в одному циклі β-окиснення;
n/2-число ацетильних залишків;
12-вихід АТФ при повному окисненні ацетил-КоА у цитратному циклі до СО2 і Н2О.
5.8.2. Порушення процесу β-окиснення. Зустрічаються патології, повязані зі зниженням
транспорту вищих жирних кислот у матрикс мітохондрій. Вони можуть бути викликані:
- дефіцитом карнітину в результаті сповільнення його синтезу, втратою цієї речовини при
гемодіалізі або за рахунок екскреції з кетоновими тілами;
- малою активністю карнітинацилтрансферази, пов'язаною з дефектом у структурі гена
цього ферменту або його інгібування деякими лікарськими препаратами, наприклад
сульфонілсечовиною, при лікуванні цукрового діабету:
- дефектом у структурі гена ацил-КоА-дегідрогенази, що окиснює жирні кислоти із
середнім числом атомів С4-С12.

199
 Встановлено, що причиною смерті кожного десятого новонародженого є недостатнсть
цього ферменту. У жирах молока є багато середньоланцюгових жирних кислот, які не можуть
окиснюватися в таких дітей. Єдиним джерелом енергії для них стають вуглеводи.

5.9. Окиснення гліцеролу

Гліцерол, що утворюється при розщепленні тріацилгліцеролів або гліцерофосфоліпідів,
може вступати на шлях катаболізму (окиснення) або знову використовуватися для біосинтезу
різних класів гліцеридів.
Обмін гліцерину тісно пов'язаний з гліколізом, у реакції якого метаболіти гліцерину
включаються за схемою (рис. 5.18).
Включенню гліцеролу до метаболічних перетворень передує активація, яка полягає в його
трансформації за участю АТФ до гліцеролфосфату (гліцерол-3-фосфату) при дії ферменту
гліцеролкінази.
Гліцерол-3-фосфат здатний до окиснення мітохондріальним ферментом α-
гліцерофосфатдегідрогеназою з утворенням гліцеральдегід-3-фосфату (Г-З-Ф).
CH 2OH CH2OH Гліцерол-3-фосфат під дією НАД-
Гліцеролкіназа Гліцеролфосфатдегідрогеназа
C HOH C HOH
ОН
залежної гліцеролфосфатдегідрогенази
АТФ АДФ НАД НАДН2
CH 2O Р=О
CH2OH
ОН
переходить у дигідроксіацетонфосфат.
Гліцерол Гліцерoл-3-фосфат
Гліколіз
Останній ізомеризується під дією
О
CH2OH C
Тріозофосфатізомераза
Н тріозофосфатізомерази до гліцеральдегід-
C O C HOH
ОН
Р О
ОН
Глюконеогенез 3-фосфату, який виступає одним з
CH 2O = CH 2O Р = О
ОН ОН центральних метаболітів гліколітичного
Дигідроксіацетон-фосфат Гліцеральдегід-3-фосфат
окиснення глюкози. Подальші
Рис. 5.18. Шляхи перетворення гліцеролу
перетворення Г-З-Ф, утворенного при
окисненні гліцеролу, співпадає з катаболізмом гліколітичного Г-З-Ф:

Г-3-Ф 1,3-диФГК 3-диФГК 2-диФГК ФЕП Піруват

Утворені тріозофосфати можуть включатися як в реакції гліколізу, так і в глюконеогенезу.
Окиснення гліцерину в анаеробних умовах призводить до виділення двох молекул АТФ
(як і в гліколізі), але враховуючи, що одна молекула АТФ була використана для активації
гліцерину, енергетичний баланс становить одну молекулу АТФ.
При повному окиснені гліцерину в аеробних умовах до СО2 та Н2О енергетичний баланс
становить 21 молекулу АТФ. Із них 9 АТФ утворюється в дихальному ланцюзі з трьох молекул
НАДН2. Одна молекула НАДН2 утворюється при окисненні гліцерофосфату, друга – з
гліцеральдегідтрифосфату, а третя молекула НАДН2 утворюється під час перетворення пірувату

200
в ацетил-КоА. Останній окиснюється до СО2 та Н2О у циклі Кребса з утворенням 12 АТФ.

5.10. Синтез жирних кислот

Синтез жирних кислот у тканинах локалізується в цитоплазмі клітин, а в мітохондріях

Мітохондрія Внутрішня Цитозоль відбувається лише подовження існуючого

мітохондріальна -
COО
COО-
мембрана
CH2
ланцюга жирних кислот. Так встановлено, що у
CH2 Трикарбоніл- -
HO C COО
HO C COО- Цитрат
транспортуюча
система Цитрат
CH2 цитоплазмі гепатоцитів синтезується в
CH2
COО-
основному пальмітинова кислота, а з неї у
-
COО
ATФ + HS-КoA
HS-КoA ATФ-цитратліаза O
Цитратсинтаза AДФ + Фн +CH3 C SКoA мітохондріях утворюються жирні кислоти, які
O
COО
CH3 C SКoA
містять 18, 20, 22 вуглецеві атоми. Вихідною
-

Оксалоацетат C O

COО- CH2
C O Оксалоацетат
COО
- речовиною для синтезу жирних кислот є ацетил-
CH2 НАДH+H
COО- Малатдегідрогеназа КоА, який взаємодіє з оксалоацетатом і утворює
НАД+
AДФ + Фн
Пруваткарбоксилаза
COО-
цитрат. Утворений цитрат переноситься через
МалатHO C H
-
HCO3 + ATФ
CH2
COО-
внутрішню мембрану в цитозоль за допомогою
НАДФ+
Малік-ензим спеціальної трикарбоніл-транспортуючої
НАДФН + CO2

COО-
Піруват Піруват
COО- системи, де він знову розпадається на ацетил-
C O C O
CH3 CH3 КоА і оксалоацетат, який відновлюється до
Рис.5.19. Транспорт ацетил-КoA з
Транспорт ацетил-КoA з мітохондрії в цитозоль через трикарбоніл-транспортуючу
систему.
малату і переноситься у мітохондрії, окислюєтся
мітохондрії в цитозоль через трикарбоніл-
транспортуючу систему до оксалоацетату і завершує човниковий
механізм (pис.5.19).

Н3С Перенесення ацетил-КоА може

С=О
Н2С

S
С=О здійснюватись карнітином, але при синтезі
1a 3 4
-OОС
СО2 - біотин
Н2С
С=О S
C CH2 СН
жирних кислот цей шлях не використовується.
S
=

3
О С
2
АПБ
ОН Всі реакції біосинтезу ЖК відбуваються з
Ацетил-КоА 5

О О
участі поліферментного комплексу, який
C CH СН
=

S
=

С S
складається з шести ферментів і
3
НS-KoA O НС
Н3 С 1 6

S
C CH2 СН ацилпереносного білка (АПБ), що містить дві
O= Н С 3
2

Рис. 5.20. Будова поліферментного НS-групи і локалізується в центрі цього

комплексу: АПБ – ацилпереносний білок; 1а комплексу (рис. 5.20). Простетичною групою
– ацил-КоА-карбоксилаза; 1 –
ацилтрансацилаза; 2 – малонілтрансацилаза; 3 АПБ є 4-фосфопантетеїн – він виконує роль
– β-кетоацил-АПБ-синтетаза; 4 - β-кетоацил- "повертаючої руки", яка переміщає проміжні
АПБ-редуктаза; 5 - β-оксиацил-АПБ-
дегідраза; 6 - еноїл-АПБ-редуктаза сполуки від одного фермента до іншого.
Важливу роль у синтезі жирних кислот

201
відіграє ацетил-КоА-карбоксилаза, яка має своїм ферментом біотин. Реакція проходить у дві
стадії:
1. СО2 + АТФ + біотин-фермент  карбоксибіотин-фермент + АДФ + Фн
2. Карбоксибіотин-фермент + СH3COSKoA  HOOC – CH2 – COSKoA + HSKoA
Алостеричним інгібітором цієї реакції є цитрат. Першою фазою біосинтезу є
ферментативний процес перенесення ацетил-КоА і малоніл-КоА на низькомолекулярний білок
(АПБ) (рис. 5.21). Наступним етапом є конденсація ацетилу і малонілу, а каталізує ферментом
синтетазного комплексу (ацил-АПБ, малоніл-АПБ-лігазою) і супроводжується
декарбоксилюванням малонілу з утворенням -кетоформи ацилу, звязаного з АПБ. При цьому
виділяється СО2, а також звільняється молекула АПБ та редукується його тіолова група.

О
Під час наступного етапу -кетоацил-
=

1а
СН3 С S-КоА
Ацетил-КоА
АПБ при дії -кетоацил-редуктази

АДФ + Фн АТФ
НS-АПБ
відновлюється за участю НАДФН2 до -
1
Біотин-ензим
СО2-Біотин-ензим НS-КоА гідроксіацил-S-АПБ (у даному випадку – до
О О
-гідроксибутирил-S-АПБ).
=

-ООС СН2 С S-КоА СН3 С S-АПБ

Малоніл-КоА
О
Ацетил-АПБ Далі -оксибутирил-АПБ втрачає
=

2
НS-АПБ -ООС СН2 С S-АПБ
3 СО2 молекулу води при дії ферменту еноїл АПБ-
НS-КоА Малоніл-АПБ
О О дегідратази і перетворюється у ненасичену
=
=

Н3С С СН2 С S-АПБ

форму ацильного похідного АПБ.
Ацетоацетил-АПБ
НАДФН + Н+
4 Ненасичений ацил-АПБ (у даному
НАДФН+

Повторення ОН О
випадку – кротоніл-АПБ) під дією кротоніл-
=

Н3С С СН2 С S-АПБ АПБ редуктази синтетазного комплексу

-Оксибутирил-АПБ
реагує ще з однією молекулою НАДФН2 і
5
Н2 О

О О
відновлюється до насиченої форми.
6
=
=

Н3С СН2 СН2 С S-АПБ Н3С СН = СН С S-АПБ Після утворення насиченої форми
Бутирил-АПБ Кротоніл-АПБ
ацил-АПБ (у даному випадку – бутирил-
НАДФН+ НАДФН + Н+

SАПБ) із чотирьох вуглецевих атомів,

Рис. 5.21. Схема синтезу жирних кислот
закінчується перший етап синтезу вищої
жирної кислоти. Далі процес подовження вуглецевого ланцюга вищої жирної кислоти
відбувається при конденсації малоніл-АПБ і бутирил - АПБ з виділенням СО2.
СН3 -СН2 -СН2 -СО -S -АПБ + НООС-СН2 -СО –S-АПБ  СН3 -СН2 -СН2 -СО - СН2 –СО-S-АПБ
Бутирил-SАПБ Малоніл-SАПБ -кетокапроніл-SАПБ
Цей процес повторюється до синтезу необхідної кількості вуглеців жирної кислоти. Після
закінчення синтезу ацил-АПБ реагує із НS-КоА, внаслідок чого утворюється активна форма

202
жирної кислоти, яка може реагувати із активною формою гліцерину у процесі біосинтезу жирів.
Можливий гідроліз ацил-SАПБ на вільну жирну кислоту і НS-АПБ. У цьому випадку жирна
кислота піддається активуванню шляхом реакції з АТФ і НS-КоА з утворенням активної форми.
Так, наприклад, на синтез пальмітил-КоА йде: 1 молекула ацетил-КоА, 7 молекул малоніл-
SКоА і 28 атомів водню, 14 молекул НАДФН2, а енергію забезпечують 7 молекул АТФ. При
включенні синтезу жирних кислот автоматично виключається їх розпад. Навпаки, у
постабсорбтивному періоді, коли концентрація окслоацетату знижується, потік ацетильних груп
у цитозоль слабшає, синтез жирних кислот припиняється.
Зменшення концентрації малоніл-КоА відкриває шлях для жирних кислот у мітохондрії,
де починається їхнє окиснення і перетворення на кетонові тіла. Цей механізм регуляції
забезпечує першочергове використання вуглеводів: печінка зберігає і навіть поповнює запас
жирів в організмі, коли є вуглеводи, і лише в міру їх вичерпання починається використання
жиру. Жир у жировій тканині накопичується за рахунок двох джерел: надходить з ліпопротеїнів
і утворюється з глюкози в жирових клітинах. Мобілізація депонованих жирів відбувається
шляхом їхнього гідролізу до жирних кислот і гліцерину ліпазами жирових клітин. Жирні
кислоти надходять у кров, де утворять нековалентні зв’язки з альбуміном, і в такій формі
транспортуються по кровоносному руслу.
5.10.1. Елонгація насичених жирних кислот. Ферментативний процес подовження
карбонового ланцюга насичених жирних кислот може здійснюватися як в мікросомах, так і в
мітохондріях.
Мікросомальне подовження карбонового ланцюга насичених жирних кислот з довжиною
ланцюга С16 –С18 і ненасичених жирних кислот з довжиною ланцюга С18 відбувається шляхом
послідовного приєднання двокарбонових фрагментів від малоніл –КоА. Цей метаболічний
шлях подібний до синтезу жирних кислот de novo, але в ньому компоненти реакцій не зв’язані з
АПБ.
Ацил –КоА (Сn) + малоніл- КоА →
3- кетоацил-КоА → 3–гідроксіацил-КоА→
2,3 –еноїл- КоА→ ацил – КоА (Сn+2)
Субстратами розглянутої послідовності реакцій є насичені жирні кислоти (ацили С 10 і
довші). У печінці при використанні пальмітату в якості субстрату утворюється переважно
стеарат С18. У головному мозку синтезуються жирні кислоти - С22- С24, які входять до складу
сфінголіпідів мієлінових нервових волокон.

203
 У мітохондріях подовження карбонового ланцюга насичених і ненасичених жирних
кислот з довжиною ланцюга С12 - С16 здійснюється за допомогою ацетильних залишків ацетил -
КоА.
Ацил-КоА (Сn) + Ацетил-КоА (С2) → Ацил-КоА (Сn+2) + КоА-SH
Процес здійснюється комплексом мітохондріальних ферментів без участі СО 2 і малоніл-
КоА.
5.10.2. Регуляція біосинтезу насичених жирних кислот. Регуляція біосинтезу вищих
жирних кислот в організмі здійснюється двома шляхами:
1. Регуляція на рівні ацетил-КоА- карбоксилази. Малоніл-КоА утворюється в
результаті ацетил-КоА - карбоксилазної реакції, яка є лімітуючою в процесі біосинтезу жирних
кислот. Регуляція процесу здійснюється такими шляхами:
1.1.Алостеричною регуляцією активності ацетил-КоА-карбоксилази позитивними та
негативними ефекторами. До позитивних активаторів ферменту належить цитрат. Збільшення
концентрації цитрату в мітохондріях внаслідок посилення функціонування ЦТК (після
споживання вуглеводів, поступлення в кров інсуліну) означає створення умов для запасання
надлишку ацетил-КоА у вигляді жирів. Підвищений у цих умовах вихід цитрату в цитозоль
активує ацетил-КоА-карбоксилазу і спричинює утворення малоніл –КоА – джерела
двокарбонових радикалів для біосинтезу жирних кислот. До негативних ефекторів ацетил-
КоА-карбоксилази належать пальмітоїл-КоА та стеароїл-КоА – кінцеві продукти
біосинтетичних процесів. Накопичення в цитозолі продуктів біосинтезу за принципом
зворотного зв’язку гальмує швидкість їх утворення.
1.2. Ковалентною модифікацією ацетил–КоА-карбоксилази за рахунок її цАМФ-
залежного фосфорилування (неактивна форма ферменту) та дефосфорилювання (утворення
активної форми). Стимуляторами цього процесу є адреналін, норадреналін, які виділяються
закінченнями симпатичних нервів, гормони (глюкагон, тироксин, трийодтиронін, соматотропін,
кортикотропін), міжтканинні регулятори (гістамін, серотонін). Інсулін, навпаки, пригнічує
активність аденілатциклази і, цим самим, запобігає утворенню активної ліпази у жировій
тканині, тобто гальмує ліполіз.
1.3. Зміною активності синтезу ацетил-КоА-карбоксилази. Збільшення активності синтезу
ферменту (ферментна індукція) спричиняється додатковим надходженням в організм та в
клітини відповідних органів глюкози (надмірне споживання) та зменшення вмісту в продуктах
харчових жирів. Пригнічення активності синтезу ферменту спостерігається в умовах
голодування або споживання дієти, багатої на жири.

204
 2. Регуляція на рівні комплексу синтетази жирних кислот. Активність синтетазного
комплексу (циклу Лінена) регулюється також як механізмами алостеричного контролю, так і
механізмами ферментної індукції.
2.1. Алостерична активація окремих ферментів мультиензимного комплексу здійснюється
за рахунок позитивного впливу фосфорильованих моносахаридів. Збільшення їх концентрації є
метаболічним сигналом, що свідчить про високу активність гліколізу та створює умови для
анаболічних процесів.
2.2. Зміни активності процесів синтезу окремих ферментів синтетазного комплексу
відбувається в умовах, зазначених для ацетил-КоА–карбоксилази.
5.10.3. Джерела НАДФ-Н, необхідного для біосинтезу жирних кислот. У кожному
циклі біосинтезу пальмітату відбувається по дві відновлювальні реакції, донором водню в яких
є НАДФН. Основним джерелом молекул цитозольного НАДФН, які використовуються в
ліпогенезі, є реакція перетворення малату до пірувату, що спряжена з функціонуванням
човникової системи транспорту ацетильних залишків.
1. У першій реакції оксалоацетат відновлюється до малату за участю цитозольної
малатдегідрогенази:
Оксалоацетат + НАДН+Н+ → Малат + НАД+
2. У другій реакції відбувається окиснювальне декарбоксилювання малату до пірувату за
допомогою НАДФ - залежного ферменту малатдекарбоксилази:
Малат + НАДФ+ → Піруват + СО2 + НАДФН + Н+
НАДФН, що регенерувався в реакції, використовується в ліпогенезі, а піруват
перетворюється на оксалоацетат в піруваткарбоксилазній реакції.
Крім цього, постачальником НАДФН, для біосинтезу пальмітату виступають глюкозо-6-
фосфатдегідрогеназна реакція пентозофосфатного циклу окиснення глюкози та НАДФН-
залежна ізоцитратдегідрогеназна реакція в цитозолі.
5.10.4. Біосинтез мононенасичених жирних кислот. В організмі людини утворюються
тільки дві моноєнові жирні кислоти – пальмітоолеїнова (С16:1) та олеїнова (С18:1) з активованих
пальмітинової і стеаринової кислот (рис. 5.22).
Вони містять подвійний зв’язок між 9-тим та 10-м атомами карбону (∆9). Утворення
подвійного зв’язку може здійснюватися як аеробним, так і анаеробним шляхами. У людини
процес утворення мононенасичених жирних кислот здійснюється в мікросомах печінки та
жирової тканини в результаті дегідрування жирних кислот за допомогою десатураз (К.Ф.
1.14.99.5 і КФ 1. 14. 99.6) жирних кислот (ацил-КоА-оксигеназ), що належать за механізмом дії
до мікросомальних монооксигеназ (оксигеназ змішаної дії).

205
 Реакції відбуваються за Глюкоза Компоненти рослинної їжі

участі НАДФ (або НАДН), Лінолева кислота α-Ліноленова кислота

(С18:2 ; Δ9,12) (С18:3 ; Δ9,12,15)
молекулярного кисню, СО2 і - 2Н + 2(2С)

γ-Ліноленова кислота - 3(2Н)

мікросомальної системи Ацетил-КоА (С18:3 ; Δ6,9,12)

+ 2С Докозангексеєнова кислота
транспорту електронів (С22:6)
Ейкозатрієнова кислота
(С20:3; Δ8,11,14)
(цитохром b5), локалізованої в
мембранах ендоплазматичного Пальмітинова кислота (С16)
Арахідонова кислота
(С20:4; Δ5,8,11,14)

ретикулуму гепатоцитів: +2С

Стеаринова кислота
Стеароїл –КоА (С18) + Пальміто-олеїнова кислота
(С18)
+ (2С)n - 2H
+ (С16:1)
НАДФН + Н + О2 → Олеїл –
Вищі насичені Олеїнова кислота Нервонова кислота
КоА (С18:1) + НАДФ+ + 2 Н2О жирні кислоти
(С22, С24)
(С18:1) (С24:1)

5.10.5. Біосинтез Рис. 5.22. Схема біосинтезу насичених і ненасичених жирних

поліненасичених жирних кислот ферментними системами гепатоцитів

кислот. Лінолева С18:2 (∆9,12) та α -ліноленова С18:3 (∆9,12,15) жирні кислоти слугують
попередниками в утворенні інших біологічно важливих речовин, але не можуть синтезуватися в
організмі людини у зв’язку з відсутністю ферментних систем, необхідних для утворення
додаткових подвійних зв’язків.
Ці кислоти є незамінними („есенціальні жирні кислоти‖) і повинні надходити в організм з
рослинною їжею. У разі надходження цих жирних кислот у складі дієти, ферментні системи
ендоплазматичного ретикулуму гепатоцитів за механізмами десатурації та елонгації можуть
трансформувати лінолеву кислоту в такі поліненасичені кислоти, як γ – ліноленову С18:3 (∆6, 9,12)
та арахідонову С20:4 (∆5, 8,11,14), а α-ліноленову – в докозангексенову (С22:6) кислоту.
Арахідонова кислота — попередник біологічно активних ейкозаноїдів (простагландинів,
простациклінів, тромбоксанів), утворюється шляхом подовження карбонового ланцюга та
утворення подвійних зв’язків.

5.11. Метаболізм кетонових тіл

5.11.1. Біосинтез кетонових тіл і їх використання. Під терміном кетонові (ацетонові)
тіла розуміють ацетоацетатну кислоту (СН3СО – СН2 – СООН), -гідроксимасляну кислоту
(СН3 – СНОН – СН2 – СООН) та ацетон (СН3 – СО – СН3).
Кетонові тіла є недоокисненими, проміжними продуктами розпаду, головним чином
жирних кислот і карбонових скелетів так званих кетогенних амінокислот (лейцину, ізолейцину,
лізину, фенілаланіну, тирозину і триптофану). Основним шляхом кетогенезу є
гідроксиметилглутаратний цикл Утворення кетонових тіл, або кетогенез, відбувається

206
 виключно в мітохондріях печінки і розпочинається
O
2 CH3 C S-КoA з конденсації двох молекул ацетил-КоА за участі
Тіолаза
КoA КoA ензиму тіолази (рис.5.23).
O O
CH3
C
C S-КoA
При взаємодії ще однієї молекули ацетил-КоА
CH2
O
Aцетоацетил-КoA
під дією β-ГОМК-синтетази утворюється -
C
CH3 КoA
(β-ГОМК-синтаза)
гідрокси--метилглутарил-SКоА +НSКоА.
КoA-
SH
O OH O -Окси--метилглутарил-КоА під дією
-O C CH2 C CH2 C S-КoA
мітохондріального ферменту β-ГОМК-ліази
CH3
β-Гідрокси- β - метилглутарил-КоА
розщеплюється на ацетоацетат та ацетил КоА.
(β-ГОМК)
(β -ГОМК-ліаза) Ацетооцтова кислота мало використовується у
печінці і, поступаючи в кров, транспортується до
O O O

CH3 C CH2 C O- CH3 C S-КoA інших органів. Вільна ацетооцтова кислота є

Ацетоацетат Ацетил-КоА
-Гідроксибутират- стійкішою, ніж її активна форма, вона
CO2 дегідрогеназа
НАД+ нагромаджується у значних кількостях та
O НАДH2
H O
CH3 C CH3 CH3 C CH2 C O-
використовуватись у міру необхідності.
Ацетон
OH У периферійних тканинах -гідроксимасляна
-Гідроксибутират

кислота окиснюється до ацетоацетатної кислоти, а

Рис. 5.23. Схема синтезу кетонових тіл
остання, завдяки перенесенню КоА від сукциніл-
КоА, перетворюється на ацетоацетил-КоА і згодом на 2 молекули
ацетил-КоА, які окиснюються в ЦТК (рис.5.24). H O
CH3 C CH2 C O-
За останні роки з’явилися дані, які вказують на важливу роль
OH
кетонових тіл у підтримці енергетичного гомеостазу. Слід -Гідроксибутират
-Гідроксибутират-
дегідрогеназа
пам’ятати, що при окисненні ацетоацетату вихід енергії дорівнює НАД+
НАДH2
23 молям АТФ на 1 моль субстрату (2 ацетил-КоА = 24 АТФ – 1 O O

ААТФ на активування) і 26 моль АТФ на 1 моль - CH3 C CH2 C O-

Ацетоацетат

гідроксибутирату за рахунок участі в процесі окиснення - Сукциніл-КoA -Оксіацил-КoA-

трансфераза
гідроксибутиратдегідрогенази. Сукцинат
O O
Кетонові тіла є свого роду постачальниками палива для CH3 C CH2 C S-КoA
Aцетоацетил-КoA
м’язів, мозку, нирок у період голодування і діють, можливо, як
КoA
КoA
частина регуляторного механізму із зворотним зв’язком, Aцетоацетил-КoA-
тіолаза
запобігаючи мобілізації жирних кислот із жирових депо; їх O
2 CH3 C S-КoA
використовує організм при тривалому фізичному навантаженні, а Ацетил-КoA

при цукровому діабеті – всі інсулінзалежні тканини за Рис.5.24. Схема розпаду

кетонових тіл
виключенням печінки.

207
 5.11.2. Метаболізм кетонових тіл в умовах патології. У нормі концентрація кетонових
тіл у крові та більшості тканин незначна (в середньому 10-20 мг/л). Проте, за умов голодування
та цукрового діабету створюються метаболічні умови, за яких кількість кетонових тіл у
тканинах різко підвищується за рахунок значної
RCOOH
АТФ, НS-KoA
активації їх синтезу. При цьому зростають як
АМФ + ФФн концентрація кетонових тіл у крові (кетонемія),
Ацил-КоА
2 АТФ ФАДН2
так і їх виділення з сечею (кетонурія).
Бета-окиснення
3 АТФ НАДН + Н+ жирних кислот Біохімічною основою зростання вмісту
Глюконеогенез Ацетил-КоА
кетонових тіл в умовах патології є зменшення
Кетонові тіла

Оксалоацетат Цитрат
ступеня утилізації ацетил-КоА в циклі
трикарбонових кислот внаслідок порушень
Ізоцитрат
- вуглеводного обміну (рис. 5.25).
АТФ, НАДН + Н+ Альфа кетоглутарат Використання ацетил-КоА в ЦТК
-
залежить від наявності в клітині достатньої
Сукцинат Сукциніл-КоА
кількості оксалоацетату, необхідного для
Рис. 5.25. Схема метаболізму в мітохондріях
печінки при голодуванні утворення цитрату. В свою чергу, утворення
оксалоацетату, необхідного для нормального
функціонування циклу трикарбонових кислот, залежить від кількості пірувату, основним
постачальником якого є гліколітичне розщеплення глюкози. В умовах зменшеного
надходження в клітину глюкози (голодування, цукровий діабет) оксалоацетат спрямовується на
шлях глюконеогенезу і стає недосяжним для взаємодії з ацетил-КоА в цитратсинтазній реакції.
У зазначених метаболічних умовах ацетил-КоА в значній мірі використовується для
утворення кетонових тіл — ацетоацетату та β-гідроксибутирату. Сприяє накопиченню в
клітинах ацетил-КоА також його підвищене утворення при β-окисненні жирних кислот за
рахунок стимуляції в умовах глюкозного голодування ліполізу в жировій тканині. Ці біохімічні
закономірності пояснюють давній вислів ―Жири згорають у полум’ї вуглеводів‖.
Оскільки кетонові тіла за своєю природою належать до органічних кислот, здатних до
дисоціації, то їх накопичення може призводити до виникнення кетоацидозу і супроводжуватися
зменшенням лужного резерву крові. Небезпечна ситуація може виникати при цукровому
діабеті, коли високий вміст кетонових тіл викликає зниження рН і розвиток некомпенсованого
ацидозу.
Введення в організм глюкози (при голодуванні), або глюкози з інсуліном (при
цукровому діабеті) підвищує внутрішньоклітинний рівень моносахариду і нормалізує гліколіз,
що призводить до активації утилізації ацетил-КоА в циклі трикарбонових кислот і зменшення

208
утворення кетонових тіл.

5.12. Метаболізм холестерину

5.12.1. Біосинтез холестерину. У дослідах з радіоактивною міткою ацетатної кислоти, яка
добавлялася до харчового раціону тварин було встановлено, що вуглецевий скелет холестерину
повністю складається з вуглецю ацетатної кислоти. Біосинтез холестерину з ацетил-КоА
протікає з участю ферментів ендоплазматичної сітки і гіалоплазми багатьох тканин і органів.
Найбільш інтенсивно цей процес проходить в печінці, тонкій кишці і корі надниркових залоз та
значно слабше в м’язах і головному мозку. Біосинтез холестерину – багатостадійний процес,
який можна розбити на три етапи:
1) утворення мевалонової кислоти із ацетил-КоА ;
2) синтез із мевалонової кислоти „активного ізопрену‖ з конденсацією останнього в
сквален ;
3) перетворення сквалену в холестерин.

O
Початкові реакції першого етапу до
CH3 C КoA O Aцетил-КoA утворення β-гідрокси-β-метилглутарил-КоА
CH3 C КoA
Тіолаза аналогічні, як при утворенні кетонових тіл, тільки
HS-КoA
O O з цією різницею, що кетогенез проходить у
CH3 C CH2 C КoA O Aцетоацетил-КoA
мітохондріях, а біосинтез холестерину - поза ними
6 CH3 C КoA
ГМГ-KoA-синтаза
HS-КoA (рис. 5.26).
O OH O
-Гідрокси--метил-
Одним із проміжних продуктів є β-гідрокси-
-O C CH C CH C КoA глутарил-КоА
2 2
-ГОМК) β-метилглутарил-КоА (ГМГ-КоА), що
CH3
2НАДФH2 утворюється і при синтезі кетонових тіл. Перша
ГМГ-KoA-редуктаза
2НАДФ+ специфічна для біосинтезу холестерину реакція -
HS-КoA
O OН відновлення ГМГ-КоА в мевалонову кислоту при
- CH ОН
-О
C CH2 C СН 2 2 Мевалонат дії ГМГ-КоА-редуктази.
CH3
Ця реакція незворотна і лімітує швидкість
Рис.5.26. Схема синтезу мевалонової
кислоти біосинтезу холестерину в цілому. β-
Гідроксиметилглутарил-КоА–редуктаза є регуляторним ферментом, активність якого
гальмується кінцевим продуктом цього біосинтезу – холестерином (ендогенного чи
екзогенного).
На другому етапі мевалонова кислота в процесі декількох ферментативних реакцій з
затратою АТФ перетворюється в „активний ізопрен‖ (ізопентенілпірофосфат) та його ізомерну
форму – 3,3 –диметилалілпірофосфат (рис. 5.27).

209
 O OН Конденсація п’ятикарбонових (5С)
-
О C CH2 C - CH ОН
СН Мевалонат
2 2

CH3
пірофосфорильованих ізопренів забезпечує
АТФ
утворення тридцятикарбонової терпенової
Мевалонаткіназа АДФ
CH3 O сполуки – сквалену (С30Н50) (рис. 5.28). Ця
Фосфо-
HOOC CH2 C CH2 CH2 O P O-
мевалонат сполука являє собою лінійну симетричну
OH O-

Фосфо-
АТФ молекулу, побудовану із шести ізопренових
мевалонаткіназа АДФ
CH3 O O одиниць.
5-Пірофосфо-
HOOC CH2 C CH2 CH2 O P O Р О-
мевалонат Сквален перетворюється на ланостерин,
OH O- O-
АТФ що вже містить тетрациклічну групу, характерну
АДФ + Фн
СО2 для холестерину (рис. 5.29). З ланостерину в
CH3 O O
Ізопентил- кілька стадій утворюється холестерин.
CH2 = C CH2 CH2 O P O Р О-
пірофосфат
O- O- Наведені реакції включають у себе
CH3 O O
CH3 C = CH CH2 O P O Р
Диметилалліл-
О- пірофосфат
процеси епоксидації, окисного
O- O- гідроксилювання, деметилювання і
Рис. 5.27. Схема синтезу каталізуються ферментами з класу
диметилалілпірофосфату
монооксигеназ (мікросомальними ферментами
змішаної дії), що включають цитохром Р-450 й необхідно НАДФН і кисень.

Ізопентилпірофосфат Диметилаллілпірофосфат

ФФн
CH3 CH3 O O
CH3 C = CH CH2 СН2 С = СН СН2 O P O Р О-Геранілпірофосфат
O- O-
Ізопентилпірофосфат Геранілпірофосфат

CH3 CH3 CH3 O O

СН3 С = СН СН2 CH2 C = CH CH2 СН2 С = СН СН2 O P O Р О- Фарнезилпірофосфат
O- O-
Фарнезилпірофосфат Фарнезилпірофосфат

НАДФН + Н+
НАДФ+
ФФн
CH3 CH3 CH3 CH3
СН3 С = СН СН2 (CH2 C = CH CH2)2 (СН2 С = СН СН2)2 СН2 СН = С СН3 Сквален

Рис. 5.28. Схема синтезу сквалену

Сквален перетворюється на ланостерин, що вже містить тетрациклічну групу, характерну

для холестерину (рис. 5.29). З ланостерину в кілька стадій утворюється холестерин.

210
 Сквален НО2
Наведені реакції включають у себе процеси
НАДФН + Н+ епоксидації, окисного гідроксилювання, деметилювання і
Скваленоксидоциклаза
НАДФ+
каталізуються ферментами з класу монооксигеназ
О2
(мікросомальними ферментами змішаної дії), що
Ланостерин включають цитохром Р-450 й необхідно НАДФН і кисень.
НО За добу в організмі людини синтезується 0,5- 1,0 г
холестерину (з них приблизно 80 % в печінці).
Інтенсивність синтезу холестерину в печінці залежить від
Холестерин кількості його всмоктування в кишечнику, а також
НО надходження з позапечінкових тканин у складі
Рис. 5.29. Схема синтезу ліпопротеїнів. Кількість холестерину, яка всмоктується в
холестерину зі сквалену
кишечнику, обмежена (до 0,5 г на день, 10 %). Близько 5 %
холестерину синтезується в клітинах шкіри. При наявності в добовому харчовому раціоні
людини 2 – 3 г холестерину синтез власного холестерину майже цілком припиняється.
Ферменти, необхідні для синтезу холестерину, є у всіх клітинах, крім зрілих еритроцитів.
5.12.2. Регуляція біосинтезу холестерину. Синтез холестерину регулюється декількома
механізмами. Зокрема, за принципом негативного зворотного зв’язку холестерин, як кінцевий
продукт, гальмує активність регуляторного ферменту β- гідрокси- β-метилглутарил-КоА-
редуктази. Активність редуктази гальмує також продукт її реакції- мевалонова кислота та
ліпопротеїни низької щільності. Крім того, цей регуляторний фермент може знаходитися у
фосфорильованій (неактивній) та дефосфорильованій (активній) формах. Глюкагон і
глюкокортикоїди знижують активність редуктази, а інсулін та гормони щитоподібної залози,
навпаки, підвищують. При голодуванні, коли секреція глюкагону підвищується, синтез
холестерину загальмовується, а при споживанні значної кількості вуглеводів і жирів під дією
інсуліну - стимулюється. Жовчні кислоти прямо впливають на швидкість синтезу холестерину в
клітинах слизової кишечника за рахунок гальмування регуляторного ферменту. Утворення
жовчних кислот також регулюється за принципом негативного зворотного зв’язку. Тому
порушення ентерогепатичної циркуляції й екскреції жовчних кислот впливає на перетворення
холестерину в ці кислоти.
5.12.3. Екскреція холестерину з організму. Холестерин виділяється з організму з жовчю
і через стінки кишечника (переважно у вигляді холестеридів). У товстій кишці холестерин (0,5-
1,0 г) під впливом мікроорганізмів відновлюється до копростерину (копростанолу) і
холестанолу та невелика кількість незміненого холестерину виводяться з калом. Холестерин
виводиться також у вигляді жовчних кислот. В організмі постійно циркулює 3-5 г жовчних

211
кислот: певна частина (до 500 мг/ добу) не всмоктується і виводиться з організму; виведення
холестерину в формі нейтральних стероїдів – кінцевих метаболітів стероїдних гормонів.
У клітинах слизової кишечника холестерин естерифікується і в складі хіломікронів
транспортується до тканин. Загальна кількість холестерину в організмі людини складає 100 -
150 г. Хіломікрони віддають жири жировій тканині, а залишки хіломікронів захоплюються
печінкою. У гепатоцитах також синтезується холестерин, крім того, сюди потрапляє холестерин
із позапечінкових органів і тканин.
Так утворюється фонд холестерину в печінці, який може використовуватися на синтез
жовчних кислот, включатися в мембрани гепатоцитів, секретуватися в жовч, а далі в кишечник,
попадати в кров у складі ліпопротеїнів і переноситися до позапечінкових органів. Дуже мала
кількість холестерину перетворюється у стероїдні гормони і вітамін D3.
Таким чином, в організмі людини спостерігається динамічна рівновага: сумарна кількість
холестерину, який надходить з їжею і синтезується в тканинах, дорівнює сумарній кількості, що
виводиться з організму.
5.12.4. Біотрансформація холестерину. Унаслідок метаболічних перетворень
холестерин, що синтезувався в організмі або надійшов з продуктами харчування, підлягає
метаболічним перетворенням - біотрансформації, в результаті чого утворюються біологічно
активні сполуки стероїдної природи – жовчні кислоти, стероїдні гормони, вітамін D3 (рис. 5.30).

Холестерол (С27)

7-α-Гідроксихолестерол Прегненолон (С21) Вітамін D3 (С27)

Хенодезоксихолева Холева Прогестагени

кислота (С24) кислота (С24) (прогестерон) (С21)

Кортикостерон (С21) 7-α-Гідроксипрогестерон

Кортизон (С21)
Андрогени (С19) Естрогени (С18)
Альдостерон (С21)

Рис. 5.30. Шляхи біотрансформації холестерину

Естерифікація холестерину. Синтез ефірів холестерину в плазмі крові та в клітинах
відбувається кількома шляхами, а саме:
1. Зовнішньоклітинна естерифікація холестерину здійснюється з участі ферменту лецитин-
холестерин-ацилтрансферази (ЛХАТ) крові (рис. 5.31).
ЛХАТ каталізує реакцію перенесення ацильного залишку з 2-го (β-) положення
фосфатидилхоліну на гідроксильну групу холестерину:

212
 O Для естерифікації холестерину використовуються

=
CH2-O-C-R1
O ненасичені жирні кислоти – лінолева та ліноленова.
=
CH -O-C-R2
Найінтенсивніше процес відбувається в ліпопротеїнах
CH2- O- Р - О - СН2 - СН2 - N+(CН3)3
Фосфатидилхолін високої щільності (ЛПВЩ).
(лецитин)
2. Внутрішньоклітинна естерифікація холестерину
перебігає за участі ацил-КоА-холестерин-ацил-
НО
трансферази (АХАТ):
ЛХАТ
O Холестерин + Ацил-КоА → Холестерин-ефір + КоА- SН
=

R2 - C - О
АХАТ використовує для естерифікації холестерину
O
ацил -КоА різної природи, найчастіше залишки олеїнової
=

CH2-O-C-R1

CH - OН
кислоти. Фермент локалізований у мікросомах печінки та
CH2- O- Р інших органів - надниркових залозах, кишечнику, шкірі.
Лізолецитин
Завдяки цьому створюються внутрішньоклітинні
Рис. 5.31. Зовнішньоклітинна
естерифікація холестерину резерви холестерину, який використовується для синтезу
жовчних кислот, стероїдних гормонів надниркових
залоз, статевих гормонів, вітаміну D3 та його похідних.
Обмін холестерину, як і обмін жирів, починається з розщеплення його ефірів –
холестеридів – під впливом ферментів (холінестераз) на холестерин і жирні кислоти. Обмін
холестерину має ряд особливостей, пов’язаних з хімічною будовою його молекули.
Циклопентанпергідрофенантренове кільце, що лежить в основі молекули холестерину, стійке
до дії ферментів і тому в організмі людини майже не розщеплюється. Основні перетворення
холестерину пов’язані переважно з окисненням бічного ланцюга.
Якщо при окисненні цього ланцюга (в печінці) відбудеться відщеплення фрагменту з
трьох атомів карбону, то утвориться сполука, яка використовується для синтезу жовчних
кислот. У наднирникових і статевих залозах при окисненні бічного ланцюга холестерину від
нього відщеплюється шість атомів карбону або він руйнується зовсім. Так утворюються
сполуки, з яких синтезуються гормони кори надниркових залоз і статеві гормони.
Реакції окисного гідроксилювання стероїдів каталізується ферментами монооксигеназами
(оксигеназами змішаної дії). Сумарне рівняння процесу окисного гідроксилювання холестерину
має вигляд:
RH + O2+ HAДФН +Н+ → ROH +H2O + НАДФ+
Процес протікає з участю цитохрому Р -450 у мембранах ендоплазматичного ретикулуму
(„мікросомальне окиснення‖) або в мітохондріях надниркових залоз та клітин статевих залоз.

213
 Біосинтез жовчних кислот. У клітинах печінки синтезуються жовчні кислоти – важливі
компоненти жовчі, що беруть участь у перетравленні харчових жирів у кишечнику.
Жовчні кислоти є гідроксильованими похідними холанової кислоти. До жовчних кислот
належать холева (3,7,12–триоксихоланова), дезоксихолева (3,12- діоксихоланова),
хенодезоксихолева (3,7- діоксихоланова) та літохолева (3-оксихоланова) кислоти.
Першим етапом біосинтезу жовчних кислот є 7-α-гідроксилювання холестерину під дією
7-α-гідроксилази (рис.5.32), яка є однією з ізоформ цитохрому Р-450, коферментом якої є
НАДФН, необхідний для цієї реакції кисень і аскорбінова кислота.

НАДФН+Н+ НАДФ+
О2

7Гідроксилаза

HO HO OH
Холестерол - 7Гідроксіхолестерол
Жовчні кислоти

12Гідроксилаза
О2
Дефіцит віт. С
НАДФН+Н+

2 SH-KoA
OHCH CH3
3
Пропіоніл-КоА
CH3

COOH Тауро- та
OH глікохенодезоксихолеві
HO кислоти
Холева кислота
Таурин
CH3
Гліцин CH3

CH3 O CH3
=

HO CH-CH2 -CH2 -C-NH-CH2 -CH2 -SO3-

CH3 COOH
Таурин
HO
CH3
Літохолева кислота

CH3 O
HO OH
=

Таурохолева кислота CH-CH2 -CH2 -C-NH-CH2 -C OО-

HO
CH3
Гліцин
CH3

HO OH
Глікохолева кислота

ОН CH3
CH3

CH3

COOH
HO
Дезоксихолева кислота

Рис. 5.32. Схема синтезу жовчних кислот з холестерину

Утворені жовчні кислоти гальмують активність цього ферменту за принципом

негативного зворотного зв’язку. Після утворення 7-α- гідроксихолестеролу шлях синтезу
жовчних кислот розгалужується: утворюється холева кислота і хенодезоксихолева. Ці кислоти
із гепатоцитів надходять у жовчні капіляри і депонуються в жовчному міхурі й поступають у
214
12-палу кишку. в Під пливом мікроорганізмів кишечника утворюються вторинні жовчні
кислоти – дезоксихолева та літохолева
Основним представником жовчних кислот у жовчі людини є холева кислота, яка бере
участь в емульгуванні жирів у кишечнику у
Холестерол СН3

АКТГ
Р 450
С=О вигляді кон’югованих форм - глікохолевої та
цАМФ
таурохолевої кислот. Ці кислоти містять у своїй
17-Гідроксипрегненолон
структурі гідрофільні радикали (гліцину та
HO ОН
Прегненолон
таурину) та гідрофобні молекулярні групи
Прогестерон (стероїдне ядро) і завдяки своїй амфіпатичній
O
Тестостерон будові є високоактивними детергентами, що
СН2ОН

С=О необхідні для емульгування жирів.

Кортикостерон СН2ОН
ОН
С=О
НО
Біосинтез стероїдних гормонів.. Першим
НОС
НО етапом синтезу з холестерину стероїдних
O
Кортизол гормонів надниркових залоз (кортикостероїдів) є
O
Альдостерон утворення С21- стероїду прегненолону –
Рис. 5.33 Схема синтезу стероїдних попередника прогестагену прогестерону (С21),
гормонів з холестерину
який у надниркових
Холестерин
залозах перетворюється на кортикостероїди (С21): глюкокортикоїд
кортизол та мінералокортикоїд альдостерон (рис. 5.33). 7-Дегідрохолестерин
У шкірі УФ-опромінення

Гормони чоловічих та жіночих статевих залоз також утворюються CH3 CH3

25
CH (CH2)3 CH
з холестерину через стадію прегненолону та прогестерону, який CH3 CH3
CH2
перетворюється на 17-α-гідроксипрогестерон – попередник 1
3
HO
андрогену (С19) – тестостерону та естрогенів (С18) – естрону та Кальціол (вітамін Д3)
У-печінці 25-гідроксилаза

естрадіолу. CH3 CH3

25
CH (CH2)3 C OH
Біосинтез вітаміну D3. Перетворення холестерину на вітамін CH3 CH3
CH2
D3 – холекальциферол – відбувається внаслідок розкриття кільця 3
1

HO
Кальціол (вітамін Д3)
циклопентанопергідрофенантрену з утворенням провітаміну D3, У нирках 1-гідроксилаза

який підлягає окисному гідроксилюванню з утворенням CH3

25
CH3
CH (CH2)3 C OH
CH3
біологічно активної форми вітаміну -1,25- OH
CH2
CH3

дигідроксихолекальциферолу (кальцитріолу) (рис. 5.34).

HO
Кальцитріол (1,25(ОН)2Д3)

Рис. 5.34. Схема синтезу

вітаміну D3

215
 5.12.5. Порушення обміну холестерину. Порушення обміну холестерину
супроводжується підвищенням (гіперхолестеринемія) або зниженням (гіпохолестеринемія) його
концентрації у крові. Гіперхолестеринемія може бути викликана надлишковим вмістом
холестерину в харчовому раціоні; емоційним напруженням (як короткочасним, так і тривалим;
недостатнім виділенням холестерину з жовчю при дискінезіях жовчного міхура і жовчних
шляхів, а також при сповільненні перистальтики тонкої і товстої кишок; недостатнім розпадом
холестерину в результаті кисневого голодування (різні види гіпоксій). Вона може виникати при
цукровому діабеті та голодуванні, якщо надлишок ацетооцтової кислоти призводить до
інтенсивного утворення холестерину ідіопатичних гіперхолестеринеміях і нефротичному
синдромі.
Гіперхолестеринемія посилює відкладання холестерину в печінці та спричинює тим
самим холестериновий цироз. Унаслідок порушення обміну холестерину відбувається його
випадання із жовчі і утворення жовчних каменів у жовчному міхурі та жовчовивідних протоках,
що спричинює порушення перетравлення жирів і жиророзчинних вітамінів.
Гіпохолестеринемія є, насамперед, результатом недостатнього поступлення холестерину з
їжею і зниження його ендогенного утворення при недостатньому надходженні білків, жирів і
вуглеводів. Блокада синтезу холестерину спостерігається при деяких інтоксикаціях та
інфекціях, наприклад, хворобі Боткіна. Ураження печінки спричиняє зниження утворення
естерифікованого холестерину. Переважання розпаду холестерину над його синтезом і
посилене виділення з організму спостерігається при тиреотоксикозах, проносах.
Атеросклероз (ather- кашка, scleros- твердий, грец) - це поширена патологія, яка
характеризується переважним відкладанням холестерину в стінках судин. Ліпідні бляшки - це
своєрідне чужорідне тіло, навколо якого розростається сполучна тканина (склероз).
Відбувається кальцифікація ураженої ділянки судини. Останні стають нееластичними,
щільними, погіршується кровопостачання тканин, а на місці бляшок можуть виникати тромби.
Розвиток атеросклерозу відбувається в декілька стадій (рис. 5.35). Процес починається із
пошкодження ендотелію судин, при цьому пошкодження відбуваються за різними механізмами.
Важливий механізм пошкодження ендотелію за рахунок зміни структури ЛПНЩ, наприклад у
результаті ПОЛ у складі ЛПНЩ; змінюється не тільки структура ліпідів, але й порушується
структура апопротеїнів. Окиснені ЛПНЩ захоплюються макрофагами за допомогою певних
рецепторів. Цей процес не регулюється кількістю поглинутого холестеролу,
Макрофаги перетворюються у „пінисті клітини‖, які проникають у субендотеліальний
простір. Це призводить до утворення жирових смужок у стінці кровоносних судин. На цій стадії
ендотелій зберігає свою структуру. При збільшенні кількості „пінистих клітин‖ відбувається

216
пошкодження ендотелію судин. У нормі клітини ендотелію секретують простагландин І2
(простациклін І2), який інгібує агрегацію тромбоцитів.

Клітини ендотелію
Еластична мембрана
Інтима ГМК

Медіа Нормальна стінка артерії

Адвентиція

„Пінисті клітини‖

Формування жирових смужок.

„Пінисті клітини‖, як містять велику кількість
холестерину, проходять під шар ендотелію.
Пошкодження ендотелію відбувається не завжди

Пошкоджений
Агрегація
ендотелій
тромбоцитів

Проліферація і міграція клітин гладкої мускулатури в

ділянку бляшки. Ендотелій пошкоджується, активується
агрегація тромбоцитів

Позаклітинні
Фіброозна ліпіди
капсула Некротизовані клітини

Фіброзна Утворення фіброзної бляшки. Клітини секретують колаген та

бляшка інші білки, які формують фіброзну оболонку, всередині якої
відбувається некроз клітин

Ліпіди
Кальцифікація Некротизовані клітини

У бляшці нагромаджуються змертвілі тканина, які містять

холестерин. Відбувається кальцифікація бляшки.

Рис. 5.35. Розвиток атеросклеротичної бляшки в клітинах

О
При пошкодженні клітин ендотелію тромбоцити активуються і секретують тромбоксан А 2
=

C H2 О С (СН 2)16 СН3

О
=

(ТХА
Н32С), (СН
який стимулює
2)7 СН = СН (СН2)7 їх агрегацію,
С О CH
О
що може призвести до утворення тромбу в місці
=

C H2 О Р О тромбоцити
атеросклеротичної бляшки; одночасно СН2 СН2 NH2
починають продукувати пептид –
OH
тромбоцитарний фактор росту, який стимулює проліферацію ГМК, а він мігрує з медіального у
Фосфодіетаноламін (кефалін)
внутрішній шар артеріальної стінки і сприяє таким чином росту бляшки. Далі проходить
проростання бляшки фіброзною тканиною (колагеном, еластином); клітини під фіброзною
оболонкою некротизуються, а холестерол відкладається у міжклітинному просторі. На цій
стадії в центрі бляшки утворюються холестеринові кристали.
На останній стадії розвитку бляшка просочується солями кальцію і стає дуже щільною. У
ділянці бляшки часто утворюються тромби, які перекривають просвіт судин, що призводить до
гострого порушення кровоплину в відповідній ділянці та розвитку інфаркту. Часто
217
атеросклеротичні бляшки утворюються в артеріях міокарду, тому найбільш поширеним
захворюванням, що розвивається при атеросклерозі є інфаркт міокарда.
Атеросклероз розвивається в результаті гіперліпопротеїнемії. У стінку судини проникають
всі ліпопротеїни, крім хіломікронів. Однак α-ліпопротеїни, які містять багато білка і
фосфоліпідів, можуть швидко розпадатися у стінці судини. Атерогенними є β-ліпопротеїни і
частково пре-β-ліпопротеїни, які містять багато холестерину. При підвищенні вмісту цих класів
ліпопротеїнів у крові і збільшенні проникливості судинної стінки проходить просочування
судин атерогенними ліпопротеїнами з наступним розвитком атеросклерозу.
За останні роки висунута, поряд з іншими, пероксидна теорія атеросклерозу. Суть її
зводиться до того, що при атеросклерозі порушується гомеостаз між швидкістю утворення
активних форм кисню, розвитком вільнорадикальних процесів, з одного боку, й
антиоксидантною системою — з другого.
При атеросклерозі в стінках судин відкладаються ліпіди – в основному ефіри холестерину
і в меншій кількості сфінголіпіди. Відкладання холестерину та інших ліпідів, а також солей в
інтимі судин призводить до їх переродження, до зменшення еластичності і міцності стінок
кровоносних судин, також звуження діаметра.
Для розвитку атеросклеротичного процесу необхідні, крім порушень концентрації ліпідів
крові, хоч незначні пошкодження ендотелію судин, які виникають внаслідок підвищеного тиску
крові, запальних процесів,стресів, порушення згортання крові, дії токсичних агентів (нікотину,
ендотоксинів тощо). ЛПНЩ проникають в інтиму, поглинаються гладком’язовими клітинами та
клітинами крові й накопичуються під ендотелієм судин. Крім цього, вони можуть утворювати
комплекси з кислими глікозаміногліканами і глікопротеїнами, яким властиві автоімунні
властивості. Припускається можливість утворення аутоантитіл і розвиток патологічного
процесу за типом автоімунного. Фагоцитовані ліпопротеїни піддаються розщепленню під дією
ферментів лізосом.
Білки, фосфоліпіди, тріацилгліцероли утилізуються, а молекули холестерину утворюють
ефіри з масляною кислотою і накопичуються у великих кількостях. Внаслідок значних
структурних і функціональних змін мембран клітини гинуть. Атерогенні бляшки із продуктів
лізису клітин і холестерину покриваються капсулою із сполучної тканини, йде інтенсивна
проліферація фібробластів. Стінки судин деформуються, стають жорсткими, на поверхні
бляшки розвивається тромб, просвіт судин звужується аж до закупорення.
Для лікування атеросклерозу використовують дієтотерапію (обмеження холестерину,
жирів з насиченими жирними кислотами, підвищене споживання поліненасичених жирних
кислот). Антисклеротичні препарати, що застосовують з метою профілактики та лікування

218
атеросклерозу, спрямовані на зниження рівня гіперхолестеринемії шляхом впливу на різні
напрямки метаболізму стеролу: сповільнення всмоктування холестерину в кишечнику (рослинні
стерини); гальмування реакцій біосинтезу холестерину (інгібітори β –ГОМК- редуктази:
препарати гемфіброзил, фенфібрат, ловастатин): активація метаболізму холестерину
оксигеназами змішаної дії (фенобарбітал, зиксорин); стимулювання секреції холестерину з
організму (ентеросорбенти- препарати квестран, гуарем).
Ефективним є застосування ліпотропних факторів. Так, холін, як ліпотропний фактор,
затримує підвищення рівня холестерину в печінці. Однією з причин цього є те, що холін
входить до складу фосфоліпідів, які в комплексі з білками утворюють ліпопротеїнові сполуки
крові, а в такій формі транспортується приблизно 2/3 всього холестерину. Холін гальмує
транспортування і окиснення жирних кислот, а холестерин, навпаки, гальмує цей процес,
зокрема, пригнічує утворення фосфоліпідів в печінці і посилює її жирове переродження.
Таким чином, виникає можливість направленої регуляції обміну ліпідів при тих чи інших
захворюваннях за рахунок зменшення в дієті холестерину і збільшення холіну або фосфоліпідів.
Це треба мати на увазі при складанні дієти для людей старших 40 років, схильних до ожиріння.

5.13. Гіперліпемії
Патологія ліпідного обміну проявляється найчастіше у вигляді гіперліпемій (підвищеного
вмісту ліпідів у крові) і тканинних ліпідозів (надмірне відкладання ліпідів у тканинах). У нормі
вміст ліпідів у плазмі крові такий: загальні ліпіди - 4-8 г/л; тріацилгліцероли - 0,5-2,1 ммоль/л;
фосфоліпіди загальні - 2,0-3,5 ммоль/л; холестерин загальний - 3,0 -5,2 ммоль/л (2/3 від
загального складає ефірозв’язаний холестерин).
Гіперліпемія може проявлятися підвищенням концентрації всіх ліпідів або окремих їх
груп (гіперхолестеринемія, гіпертригліцеринемія). Оскільки практично всі ліпіди плазми крові
входять до складу ліпопротеїнів, то гіперліпемії можуть бути зведені до однієї із форм
гіперліпопротеїнемій, кожна з яких характеризується співвідношенням різних класів
ліпопротеїнів плазми.
Розрізняють екзогенні, або харчові, гіперліпемії, які характеризуються нормальним
підвищенням вмісту ліпідів у крові після приймання жирної їжі, й ендогенні, які є наслідком
порушення обміну ліпідів. Причиною ендогенних гіперліпемій може бути первинний спадковий
дефект апопротеїнів або ферменту ліпідного обміну (первинні гіперліпопротеїнемії). Вторинні
гіперліпопротеїнемії виникають при захворюваннях внутрішніх органів (цукровий діабет,
нефротичний синдром, гіпотиреоз).

219
 Гіперліпопротеїнемія І типу (ГЛП І) характеризується високим вмістом у плазмі крові
хіломікронів; кількість холестерину може бути в нормі або дещо підвищена; вміст α- і β-
ліпопротеїнів може бути зниженим. ГЛП І типу зустрічається досить рідко. Захворювання
описане як хвороба Бюргера-Грютца. Клінічно цей тип проявляється ксантоматозом. Нерідко
спостерігається збільшення печінки, селезінки. Для І типу ГЛП характерний сповільнений
метаболізм хіломікронів, що пов’язано з низькою активністю ліпопротеїнліпази. Цей тип
виявляється вже у ранньому дитячому віці носить сімейний характер.
Гіперліпопротеїнемія II типу (ГЛП II) поділяється на два підтипи: Па і Пб. Підтип Па
характеризується підвищеним вмістом ЛПНЩ (β-ліпопротеїнів). При цьому збільшена
концентрація холестерину при нормальному вмісті тріацилгліцеролів. Підтип Пб
характеризується зростанням вмісту ЛПНЩ і ЛПДНЩ (пре- β -ліпопротеїнів). У відповідності з
цим підвищена концентрація холестерину і тріацилгліцеролів. Клінічно Па і Пб типи ГЛП
проявляються атеросклерозом й ішемічною хворобою серця. Допускається, що причиною
розвитку ГЛП II типу є порушення регуляції синтезу холестерину або повільний катаболізм
ЛПДНЩ.
Гіперліпопротеїнемія III типу (ГЛП III) зустрічається дуже рідко і характеризується
утворенням незвичайної форми β -ліпопротеїну і відповідно у 2-5 разів вищою, ніж у нормі,
концентрацією холестерину і тріацилгліцеролів. Проявляється цей тип атеросклеротичним
ураженням судин, розвитком коронарної нестачі й іншемічною хворобою серця. Характерне
часте поєднання цього типу з цукровим діабетом.
Гіперліпопротеїнемія IV (ГЛП IV) характеризується збільшенням, кількості ЛПДНЩ (пре-
бета-ЛП) і підвищенням вмісту (у 2-5 разів) тріацилгліцеролів. Рівень холестерину в нормі або
дещо підвищений. Клінічне IV тип ГЛП поєднується з діабетом (у 60-80% випадків) і
ожирінням.
Гіперліпопротеїнемія V типу (ГЛП V) зустрічається дуже рідко і характеризується
підвищенням вмісту пре- β -ЛП і хіломікронів. Відповідно підвищена концентрація ендо- й
екзогенних тріацилгліцеролів. Клінічно V тип проявляється ксантоматозом,
гепатоспленомегалією, іноді поєднується з прихованими формами діабету. Активність
лшопротеїнліпази знижується, але не так різко, як при ГЛП І типу.
Гіперліпопротеїнемії можуть призвести до тканинних ліпідозів. Вони виникають також у
результаті спадкових дефектів ферментів, що беруть участь у синтезі і розпаді ліпідів у
тканинах. До тканинних ліпідозів, у першу чергу, належать атеросклероз і жирова інфільтрація
печінки.

220
 5.14. Стеатоз
Стеатоз (жирова інфільтрація печінки) є одним із порушень проміжного обміну ліпідів
при якому виникає переповнення цитоплазми гепатоцитів тріацилгліцеролами, які не піддалися
розщепленню, окисненню і виведенню. Цей процес оборотний до певних меж. Спочатку жир у
вигляді крапель нагромаджується у клітинах печінки. У подальшому переповнені жиром
клітини руйнуються й утворюються жирові кісти. Тривалий стеатоз сприяє розростанню
сполучної тканини навколо кіст - розвивається жирова дистрофія. Розвиток цієї патології може
виникати внаслідок низки причин, а саме: надмірного надходження в організм жирів з їжею;
надмірного надходження в печінку тріацилгліцеролів чи вищих жирних кислот із депо;
сповільнення β окиснення жирних кислот у печінці до кетонових тіл; затримка виходу з печінки
пре-β- і β- ліпопротеїнів.
У патогенезі стеатозу печінки з наступною її дистрофією має значення порушення
утворення фосфоліпідів, що гальмує вихід жиру із печінки та його окиснення, оскільки жирні
кислоти у складі фосфоліпідів виводяться із печінки. При порушенні синтезу фосфоліпідів
жирні кислоти легко утворюють з гліцерином нейтральні жири, які нагромаджуються в печінці.
Структурним компонентом фосфоліпіду лецитину є холін. Недостатнє надходження його з
їжею чи недостатнє ендогенне утворення призводить до гальмування синтезу лецитину і до
жирової інфільтрації. Синтез фосфоліпідів зв’язаний не тільки з наявністю холіну, але й
метіоніну, казеїну, інозиту та інших ліпотропних чинників. Для механізму дії цих факторів
поряд з активацією синтезу фосфоліпідів характерна стимуляція ними утворення ліпопротеїнів
і, тим самим, виведення тріацилгліцеролів із печінки.
До факторів, які викликають стеатоз, належить також стійке зниження вмісту глікогену в
печінці. Рефлекс при цьому проходить через ЦНС, далі еферентним симпатичним шляхом
передається до жирової тканини, в результаті чого проходить мобілізація жиру. Тривале
подразнення симпатичної нервової системи і підвищене виділення адреналіну (стреси)
викликають розвиток жирової інфільтрації печінки, оскільки при цьому проходить як збіднення
печінки глікогеном, так і активація виходу жирних кислот із депо.
Низка захворювань (хронічні інфекції, туберкульоз, виразкові коліти, хронічні ентерити,
голодування, харчова інтоксикація, медикаментозне пошкодження печінки, отруєння етанолом,
хлороформом тощо) виснажують запаси глікогену в печінці, що призводить до розвитку
жирової інфільтрації печінки.
Розвиток стеатозу при цукровому діабеті є результатом постійного поступлення жиру з
периферійних депо в печінку для використання його як енергетичного матеріалу.

221
 Безпосереднім результатом цієї патології у всіх випадках її розвитку є посилене окиснення
ліпідів з підвищеним утворенням кетонових тіл. Синтез кетонових тіл у печінці визначається, в
першу чергу, співвідношенням між утворенням ацетил-КоА (в основному шляхом β-окиснення)
і вмістом оксалоацетату, який утворюється шляхом карбоксилювання пірувату, тобто, залежить
від адекватного використання вуглеводів. Прискорений катаболізм жирних кислот або
знижений рівень використання вуглеводів можуть призводити до утворення в печінці такого
надлишку кетонових тіл, що периферійні тканини не справляються з їх утилізацією.
Нагромадження цих сполук у крові призводить до розвитку метаболічного ацидозу.
Речовини, які попереджують жирове переродження печінки, називаються ліпотропними
факторами. До них належать холін, інозит, серин тощо. До цієї ж групи належать
піридоксальфосфат (бере участь у декарбоксилуванні серинфосфатидів); донор метильних груп
– метіонін; фолієва кислота і ціанкобаламін (беруть участь у перенесенні метильних груп).
Нестача холіну та метіоніну крім зниження синтезу фосфоліпідів, зумовлює також
зниження рівня карнітину – переносника жирних кислот із цитоплазми в мітохондрії, для
синтезу якого потрібні метильні групи. Порушення синтезу карнітину гальмує окиснення
жирних кислот, що сприяє накопиченню жиру.
Нестача ліпотропних факторів у продуктах харчування сприяє утворенню
тріацилгліцеролів у печінці та її жировому переродженню.

5.15. Ожиріння
Ожиріння – надлишкове відкладання жиру в жировій тканині. Вважається, що людина
страждає ожирінням, якщо її маса перевищує норму понад 20 %. Ця патологія характеризується
накопиченням у жировій тканині тріацилгліцеролів. При ожирінні збільшується кількість
жирових клітин (адипоцитів) або їх розміри.
Ожиріння може виникати як самостійне захворювання, тоді його називають первинним і
спостерігають найчастіше при порушенні гормонального зв'язку між жировою тканиною та
гіпоталамусом. Маса тріацилгліцеролів у жировій тканині людини може при цьому досягати 50
– 80 кг. Основна особливість цього типу ожиріння – абсолютна або відносна недостатність
лептину (пептидного гормону адипоцитів). За умов норми лептин стимулює синтез
глюкагоноподібного пептиду, який діє на вентролатеральні ядра гіпоталамусу і викликає
відчуття ситості, вентромедіальні ядра (центр голоду) при цьому гальмуються . Існує тісний
зв'язок між виділенням лептину і синтезом гормонів травного тракту, нейромедіаторів, інсуліну,
глюкокортикоїдів тощо.

222
 Вторинне ожиріння – синдром, що виникає при порушенні співвідношення між процесами
ліполізу та ліпогенезу, має симптоматичний характер і викликається різними ендокринними
розладами (гіпертизолізм, гіперінсулінізм, гіпогонадизм, пухлини мозку, порушення мозкового
кровоплину).
Причиною ожиріння є також посилення переходу вуглеводів (особливо глюкози і
фруктози) у жири, чому сприяє гормон інсулін. Посилене перетворення простих вуглеводів та
продуктів їх метаболізму в ліпіди (ліпогенез) відбувається внаслідок таких біохімічних
факторів:
а) можливості активації синтезу вищих жирних кислот з ацетил - КоА, що утворюється з
глюкози при окисному декарбоксилюванні пірувату;
б) використання відновленого НАДФ, як одного з продуктів пентозофосфатного обміну
глюкози, у реакціях синтезу жирних кислот;
в) використання в жировій тканині гліколітичного діоксіацетотонфосфату як попередника
в біосинтезі тріацилгліцеролів.
При ожирінні поступово змінюється білковий обмін, зменшується вміст альбумінів,
зростає вміст фібриногену, продуктів деградації фібрину, знижується рівень гепарину,
порушується транспорт НЕЖК та інших ліпідів. Ці зміни виступають фактором ризику
атеросклерозу, ішемічної хвороби серця, інсульту, гіпертонічної хвороби тощо. Тому супутніми
захворюваннями ожиріння найчастіше можуть бути метаболічні (цукровий діабет ІІ типу); та
серцево-судинні захворювання (артеріальна гіпертензія, ІХС, серцева недостатність, венозна
недостатність); новоутворення (гормонозалежні карциноми ендометрію, шийки матки,
простати, негормонозалежні карциноми – товстої кишки, прямої кишки, печінки, підшлункової
залози, жовчного міхура); порушення згортання крові (гіперфібриногенемія); порушення
функції дихальної системи; захворювання опорно-рухового апарату і шкіри (артроз колінного
суглоба та інші дегенеративні захворювання суглобів).

223
 РОЗДІЛ 6. ОБМІН АМІНОКИСЛОТ
Основою структури всіх живих організмів є білки. Білки — високомолекулярні органічні
речовини, молекули яких побудовані із залишків амінокислот. Назва протеїни (від грец. protos
— перший, найважливіший), очевидно, найбільш точно відображає першочергове біологічне
значення цього класу речовин. Вони зустрічаються в усіх живих організмах і є основою їх
життєдіяльності. Добова потреба в білках для дорослої людини і дітей неоднакова, що
пов'язано з фізіологічними особливостями функціонування їх організмів. Для дорослої людини
поступлення в організм за добу 1,5–2 г білків на 1кг маси вважається нормою, тоді як для дітей
потрібно 5–6 г.

6.1. Біологічні функції білків і пептидів, їх хімічна будова

В організмі білки виконують різні функції, серед яких найважливішими є :
Структурна — 18 – 21 % загальної сирої маси, та 45 – 50 % сухої маси організму людини
і тварин становлять білки; вони беруть участь в утворенні структурної основи клітин та їх
органел, формуванні покривних, сполучних тканин тощо;
Каталітична — понад 2000 білків ферментативноактивні. Всі ферменти є білками. В
порівнянні з іншими каталізаторами вони характеризуються високою ефективністю і найбільш
тонкою вибірковістю cубстратною специфічністю;
Рецепторна — за участю білків здійснюється передача та прийняття сигналів поверхнею
клітин, забезпечується міжклітинна взаємодія;
Транспортна — за допомогою білків забезпечується активний транспорт речовин та
іонів крізь клітинні мембрани та між органами й тканинами організму; транспорт
фармакологічних препаратів;
Захисна — білкову природу мають антитіла та імуноглобуліни, що забезпечують імунні
реакції організму; процеси зсідання крові (фібриноген, тромбін тощо). Завдяки
багаточисленних функціональних груп білки можуть зв’язувати токсичні сполуки (важкі
метали, алкалоїди, токсини) і знешкоджувати їх;
Механохімічна або скоротлива — за допомогою білків забезпечується рух, скорочення,
розслаблення м'язів, робота внутрішніх органів: в цьому числі екскурсія легень, робота серця,
рух сперматозоїдів та інші;
Субстратно-енергетична — за допомогою білків організм одержує 10 – 15 % енергії,
цю функцію виконують резервні білки;
Регуляторна — обмін речовин в організмі регулюється різними гормонами білкової
природи. Деякі білки відіграють роль інгібіторів активності ферментів і таким шляхом

225
регулюють їх дію. Відома група білків-регуляторів генома.
Когенетична функція виконується складними білками — нуклеопротеїдами. Білки не є
генетичним матеріалом, але допомагають нуклеїновим кислотам реалізувати здатність до
відтворення і перенесення інформації.
До важливих функцій білків відносять також їх здатність підтримувати онкотичний тиск в
клітинах і крові; буферні властивості, що підтримують гомеостатичне значення рН
внутрішнього середовища, тощо.
Високу специфічність дії мають також білки, які становлять молекулярну основу таких
процесів, як диференціювання і поділ клітин, розвиток живих організмів, що забезпечує їх
біологічну індивідуальність. Маючи високу хімічну спорідненість, прості білки-протеїни
можуть з'єднуватися з різними органічними сполуками, в результаті цього утворюються -
складні білки — протеїди. Саме такі складні білки є основою будови клітин і субцелюлярних
структур. Наприклад, хроматин ядра складається основним чином із нуклеопротеїдів, у склад
яких входить ДНК. Рибосоми складаються із нуклеопротеїдів, у склад яких входить РНК, а
біологічні мембрани містять ліпопротеїди. Сполучна тканина характеризується високим
вмістом глікопротеїдів.
Більшість білків добре розчинні у воді. Однак деякі органічні речовини, виділені із
хрящів, волосся, нігтів, рогів, кісткової тканини — нерозчинні в воді — також були віднесені
до білків, оскільки за своїм хімічним складом виявилися близькими до білків м'язової тканини,
сироватки крові.
Для вивчення хімічного складу, будови і властивостей білків їх виділяють із тканин або
органів, наприклад, із сироватки крові, молока, м'язів, печінки, шкіри, волосся, шерсті. У
результаті досліджень встановлено, що до складу білків входять такі елементи (%) : вуглець 50-
55, водень - 6,5-7,3, азот - 15-17, кисень 21-23, сірка - 0,3-2,5. У складі білків виявлено також
фосфор, залізо, марганець, магній, йод та інші. Оскільки в складі білків стабільним є вміст
азоту (16%), то за його кількістю можна визначити вміст білків у тканинах і рідинах організму.
Для цього отриману в результаті аналізу кількість азоту множать на коефіцієнт перерахунку
(6,25), який одержують, виходячи з того, що масова частка азоту в більшості білків становить
16%; 100:16 = 6,25, тобто 6,25 - маса білка, що відповідає 1г азоту.
При повному кислотному, лужному або ферментативному гідролізі білків утворюються
вільні амінокислоти. Їх класифікують в залежності від ознаки, яка лежить в основі їх поділу на
групи. Прийнято три класифікації амінокислот: структурна – за будовою бічного радикала,
електрохімічна – за кислотно-основними властивостями амінокислот, біологічна – за ступенем
незамінності амінокислот для організму (рис. 6.1).

226
 Амінокислоти

За біологічним
За будовою За полярністю R-груп значенням

Ациклічні Циклічні Полярні Неполярні Замінні Незамінні

Незаряджені
Моноаміномонокарбонові
Гетероциклічні Карбоциклічні Позитивно заряджені
Моноамінодикарбонові (ароматичні) Негативно заряджені
Діаміномонокарбонові
З первинною Імінокислоти
Діамінодикарбонові аміногрупою в
бічному ланцюзі

Рис. 6.1. Класифікація білків

Вiдомо, що в природi зустрiчається приблизно 300 амiнокислот. Багато з них характерні

лише для певних органiзмів.
Повний амiнокислотний склад бiлкiв був розшифрований в 30-х роках ХХ ст. Велика
заслуга в цьому належить роботам М.Любавiна, який у 1871 роцi встановив, що пiд дiєю
ферментiв травних сокiв бiлки розщеплються на амінокислоти, на підставі чого було зроблено
два важливих висновки:
1) у склад бiлкiв входять амiнокислоти;
2) методами гiдролiзу може бути вивчений хiмiчний, зокрема амiнокислотний склад
бiлкiв.
Хімічна структура і назви амінокислот представлені в таблиці 6.1.
Таблиця 6.1. Класифікація амінокислот

Структурна формула Назва Символ

І. Ациклічні амінокислоти
1. Аліфатичні незаміщені амінокислоти (моноаміномонокарбонові)
NH2
O
H C C
OH
Гліцин (глікокол), -амінооцтова кислота Глі
H
NH2
O
H3C C C
OH
Аланін (-амінопропіонова кислота) Ала
H
H3C NH2
O
HC C C
OH
Валін (-аміноізовалер’янова кислота) Вал
H3C H
H3C NH2
O
HC CH2 C C
OH
Лейцин (-аміноізокапронова кислота) Лей
H3C H

227
 H3C NH2
O Ізолейцин (-аміно--метил--
HC C C Іле
H3C H2C H
OH етилпропіонова кислота)

2. Аліфатичні амінокислоти
а. Гідроксіамінокислоти
NH2
O Серин
HO CH2 C C Сер
OH (-аміно--гідроксипропіонова кислота)
H
CH3 NH2
O Треонін
HO CH C C Тре
OH (-аміно--гідроксимасляна кислота)
H
б. Тіоамінокислоти
NH2
O Цистеїн
HS CH2 C C
OH
Цис
H (-аміно--тіопропіонова кислота)
NH 2
O
S CH 2 C C
OH
H Цистин
—
NH 2
O
(ді--аміно--тіопропіонова кислота)
S CH 2 C C
OH
H
NH2
O Метіонін
H3C S CH2 CH2 C C
Мет
OH
H (-аміно--метилтіомасляна кислота)

в. Карбоксіамінокислоти (моноамінодикарбонові кислоти)

NH2
O O
HO
C CH2 C C Аспарагінова (амінобурштинова) кислота Асп
OH
H
NH2
O O
C CH2 CH2 C C Глутамінова (-аміноглутарова) кислота Глу
HO OH
H
NH2
O O Аспарагін
C CH2 C C Асн
H2N
H
OH (амід -амінобурштинової кислоти)
NH2
O O Глутамін
C CH2 CH2 C C Глн
H2N
H
OH (-амід -аміноглутарової кислоти)

г. Діамінокислоти (діаміномонокарбонові кислоти)

NH2
O
H2N CH2 CH2 CH2 CH2 C C
OH
Лізин (,-діамінокапронова кислота) Ліз
H
NH NH2
O Аргінін
H2N C NH CH2 CH2 CH2 C C Арг
H
OH
(-аміно--гуанідиновалер’янова кислота)

228
 ІІ. Циклічні амінокислоти
1. Ароматичні амінокислоти
NH 2
O Фенілаланін (-аміно--фенілпропіонова
CH2 C C Фен
H
OH кислота)
NH2
O Тирозин (-аміно--гідроксифенілпропіонова
CH2 C C Тир
HO H
OH кислота)

2. Гетероциклічні амінокислоти
NH2
O Трп або
CH2 C C Триптофан
OH Три
H (-аміно--індолілпропіонова кислота)
NH
NH2
O Гістидин
N CH2 C C Гіс
H
OH (-аміно--імідазолілпропіонова кислота)
NH

3. Циклічні імінокислоти
H2C CH 2
H2C CH COOH Пролін (піролідин--карбонова кислота) Про
N
H

ІІІ. Амінокислоти, що рідко зустрічаються в білках

HO CH CH2
Гідроксипролін
H2C CH COOH Опр
N (-гідроксипіролідин--карбонова кислота)
H
NH2
O Гідроксилізин
H2N CH2 CH CH2 CH2 C C —
OH H
OH
(,-діаміно- δ-гідроксикапронова кислота)
O HO NH2
O Амінолимонна (-аміно--гідрокси--
C CH2 C C C ―
HO
H
OH карбоксиглутарова) кислота
HOOC

Чим ближче амінокислотний склад білків їжі до амінокислотного складу білків організму,
тим більша його біологічна цінність. Біологічна цінність білків тісно пов’язана із вмістом у
них незамінних амінокислот. В організмі людини синтезується тільки 10 із 20 необхідних
амінокислот. Вони можуть синтезуватись з продуктів обміну вуглеводів і ліпідів. Останні 10
амінокислот (лізин, лейцин, ізолейцин, треонін, фенілаланін, триптофан, метіонін, аргінін,
гістидин, валін) не синтезуються в організмі, тому були названі есенціальними або
незамінними.

6.2. Загальні шляхи обміну амінокислот

Значення амінокислот для організму, в першу чергу, визначається тим, що вони

229
використовуються для синтезу білків, метаболізм яких займає особливе місце у процесах
обміну речовин між організмом та зовнішнім середовищем. Пояснюється це тим, що білки
входять у всі основні структурні компоненти клітин, тканин і органів організму, виконують
ферментативні функції, беруть участь у перенесенні речовин через мембрани тощо.
Амінокислоти безпосередньо беруть участь у біосинтезі не тільки білків, але й великої
кількості інших біологічно активних сполук, що регулююють процеси обміну речовин в
організмі, таких як нейромедіаторів та гормонів. Амінокислоти виступають донорами азоту при
синтезі всіх азотовмісних небілкових сполук, в тому числі нуклеотидів, гему, креатину, холіну
та інших речовин.
Катаболізм амінокислот може служити джерелом енергії для синтезу АТФ. Енергетична
функція амінокислот має важливе значення при голодуванні, деяких патологічних станах
(цукровий діабет тощо) і переавжно при білковому харчуванні. Обмін амінокислот здійснює
взаємозв'язок різноманітних хімічних перетворень у живому організмі.
6.2.1. Шляхи утворення та підтримання пулу вільних амінокислот в організмі. Фонд
вільних амінокислот організму становить приблизно 35 г. Вміст вільних амінокислот в крові у
середньому дорівнює 35 – 65 мг%. Більша частина амінокислот входить у склад білків,
кількість яких в організмі становить приблизно 15 кг.
Джерелом вільних амінокислот у клітині є білки їжі, власні білки тканин та синтез
амінокислот із вуглеводів.
Клітини, за винятком високоспеціалізованих (наприклад, еритроцитів), використовують
амінокислоти для синтезу білків, фосфоліпідів мембран, гему, пуринових та піримідинових
нуклеотидів, біогенних амінів (катехоламінів, гістаміну) синтезу небілкових азотовмісних
сполук тощо.
Резервом амінокислот можуть служити всі функціональні та структурні білки тканин, але
переважно білки м'язів, оскільки їх більше, ніж всіх інших.
В організмі людини за добу розпадається на амінокислоти біля 400 г білків, приблизно
стільки ж синтезується. Тому тканинні білки не можуть поповнювати затрати амінокислот при
їх катаболізмі, використанні на синтез інших речовин. Джерелом амінокислот не можуть також
служити і вуглеводи, так як з них синтезуються тільки вуглеводні частини більшості молекул
амінокислот, а аміногрупа поступає від інших амінокислот. Відповідно, основним джерелом
амінокислот організму служать білки їжі.
Внутрішньоклітинне перетворення амінокислот у тканинах і органах тварин відбувається
завдяки наявності протеолітичних ферментів, які об'єднують під назвою тканинних протеїназ
або катепсинів, що є сумішшю протеолітичних ферментів з оптимумом рН 4–5, які

230
локалізуються переважно у лізосомах, проте знаходяться також у гіалоплазмі, мітохондріях,
ендоплазматичному ретикулумі. Катепсини відрізняються не лише оптимумом рН, але й
специфічністю щодо білкових субстратів та пептидних зв'язків. Серед катепсинів виділяють
екзопептидази, що гідролізують кінцеві пептидні зв'язки з N- або C-кінця білка і
ендокатепсини, що гідролізують внутрішні пептидні зв'язки.У залежності від каталітичних
особливостей активного центру розрізняють тіолові катепсини (у активному центрі міститься
цистеїн), аспарагінові (у активному центрі міститься аспарагінова кислота), серинові
(каталітичний центр містить серин).
Катепсини за дією близькі до пепсину, трипсину, аміно - і карбоксипептидаз. Під впливом
катепсинів білки гідролізують до амінокислот. Тканинний гідроліз білків є необхідною умовою
їх поповнення, внаслідок чого утворюються вільні амінокислоти, які беруть участь у
формуванні амінокислотного пулу.
Амінокислоти, які утворюються внаслідок травлення білків, надходять у кров і по системі
ворітної вени потрапляють у печінку, де відбувається синтез власних білків, а також білків
плазми крові, синтез різних азотовмісних небілкових сполук - пуринів, піримідинів, холіну,
сечової кислоти, нікотинової кислоти, креатину, гормонів, ферментів, ліпідів, кетонових тіл,
вуглеводів тощо (рис. 6.2). Деяка кількість амінокислот підлягає розпаду до кінцевих продуктів
СО2, NН3 і Н2О із звільненням до 15 % енергії. Печінка забезпечує, крім цього, збалансований
пул вільних амінокислот організму шляхом синтезу замінних амінокислот та перерозподілу
азоту в результаті трансамінування.

Шляхи надходження Шляхи використання

Кетокислоти Глоюкоза
Кетонові тіла

Катаболізм NH3 Сечовина

білків тканин CO2 + H2O + АТФ Екскреція
Білки їжі Азотовмісні білкові
Фонд вільних сполуки
Синтез амінокислот у
замінних амінокислот клітині Біогенні аміни Гормони
Нуклеотиди
Синтез Меланіни Гем
із вуглеводів Креатин
Холін

Ліпіди
Білки тканин, пептиди (глутатіон,
ансерин, карнозин тощо)

Рис. 6.2. Шляхи поступлення амінокислот у клітини та їх використання

Амінокислоти, як і білки, не нагромаджуються в організмі і не відкладаються в тканинах

про запас, а при забезпеченні білками їжі підтримується нормальний рівень амінокислот у

231
крові.
6.2.2. Загальні шляхи перетворення вільних амінокислот. Амінокислоти, що
надходять у тканини з кров'ю і утворюються при розпаді тканинних білків, зазнають
перетворень (дезамінування, переамінування і відновного амінування, декарбоксилування).
6.2.2.1. Типи реакцій дезамінування амінокислот та їх кінцеві продукти.
Дезамінування амінокислот – це процес відщеплення аміногрупи від амінокислоти з
утворенням молекули аміаку. Розрізняють декілька типів дезамінування: відновне,
окиснювальне, гідролітичне і внутрішньомолекулярне. Тип дезамінування амінокислот
залежить від умов і виду організмів. В організмі людини відновного дезамінування зазнають
амінокислоти в травному тракті під впливом мікрофлори кишечника. У тканинах людини
відбувається тільки окиснювальне дезамінування. Крім аміаку в цих реакціях можуть
утворюватися безазотисті речовини: насичена або ненасичена жирна кислота, кето- або
оксикислота, що залежить від виду дезамінування.
Відновне дезамінування амінокислот відбувається за схемою:
R R
+2H+
CHNH2 CH2 + NH3

COOH COOH
Карбонова
Амінокислота
кислота
Внаслідок відновного дезамінування утворюються аміак і карбонова кислота.
Продуктами, які утворюються при гідролітичному дезамінуванні, є аміак і –
оксикислота:
R R
+Н2О
CHNH2 СНОН + NH3

COOH COOH

Амінокислота Оксикислота

При внутрішньомолекулярному дезамінуванні відбувається відщеплення аміаку за

рахунок внутрішньомолекулярного перегрупування з утворенням ненасиченої кислоти за
схемою:
R R

СН2 СН

CHNH2 СН + NH3

COOH COOH
Ненасичена
Амінокислота
кислота

232
 Гідролітичне та внутрішньомолекулярне дезамінування характерні для деяких
мікроорганізмів і нижчих тварин.
У випадку окиснювального дезамінування амінокислот утворюються аміак і кетокислота:
R R
+1/2О2
CHNH2 С = О + NH3

COOH COOH

Амінокислота Кетокислота

Процес окиснювального дезамінування відбувається у два етапи, першим з яких є процес

дегідрування з утворенням імінокислоти, на другому етапі утворюється кетокислота і
вивільняється аміак. В організмі людини і тварин найбільш активно дезамінується глутамінова
кислота:
COOH COOH COOH
НАД+ НАДН+Н+ Н2О
CH2 CH2 CH2
CH2 CH2 CH2 + NH3
1 2
CH NH2 C NH C O
COOH COOH COOH
L-Глутамат α-Іміноглутарат α-Кетоглутарат

Перший етап – утворення α-іміноглутарату - каталізується ферментом НАД-залежною

глутаматдегідрогеназою, що локалізована у мітохондріях. Другий етап – утворення α–
кетоглутарату відбувається без участі ферменту. Утворений α-кетоглутарат окиснюється у циклі
трикарбонових кислот, а аміак поглинається ферментативною системою синтезу сечовини.
Зворотній процес – відновне амінування α-кетоглутарату до глутамату може відбуватися в
цитозолі при участі НАДФ-залежної глутаматдегідрогенази і бути одним із механізмів
зв'язування аміаку.
Існує кілька ферментів в організмі людини, що каталізують такі реакції, їх називають
оксидазами. Оксидази L-амінокислот можуть містити як ФМН, так і ФАД, а оксидази D-
амінокислот тільки ФАД у ролі простетичної групи. У печінці та нирках міститься
неспецифічна оксидаза L-амінокислот, яка за фізіологічних умов малоактивна, оскільки рН її дії
= 10. Її простетичною групою є ФМН. Значно активніша в організмі людини оксидаза D-
амінокислот, ФАД-залежний фермент, що виділений з нирок, печінки та мозку. Відновлені
флавіннуклеотиди (ФМН Н2 та ФАД Н2) оксидаз L- і D-амінокислот можуть окиснюватися
молекулярним киснем, утворюючи при цьому водню перксид, який під впливом каталази
розщеплюється на воду та кисень.

233
 Е-ФАДН2 + О2 Е-ФАДН2 + Н2О2
Н2О2 Н2О + ½ О2

Глутаматдегідрогеназа є єдиним високоефективним ферментом, що діє на амінокислоти

L-ряду в організмі вищих тварин і людини. Це олімерний фермент (М.м. 312 000 Да), який
складається із 6 субодиниць (М.м. кожної субодиниці приблизно 52 000 Да) і проявляє свою
активність тільки у мультиферментній формі. Розрізняють три різних типи
глутаматдегідрогенази: один з них використовує в якості коферменту як НАД, так і НАДФ
(організми тварин); два інших використовують або НАД, або НАДФ (мікроорганізми, клітини
рослин і грибів) і відповідно каталізують дезамінування або біосинтез глутамату.
При дисоціації цієї молекули на субодиниці, що відбувається у присутності НАДН АТФ,
ГТФ та деяких стероїдних гормонів, фермент втрачає свою основну глутаматдегідрогеназну
активність і набуває властивості дезамінувати низку інших амінокислот. Висока концентрація
АДФ активує глутаматдегідрогеназу, завдяки якій амінокислоти перетворюються на
кетокислоти, які згодом поступають у цитратний цикл як енергетичні субстрати.
Глутаматдегідрогеназа може індукуватися стероїдними гормонами (кортизол), що свідчить про
алостеричну природу цього ферменту.
Аміак, утворений при дезамінуванні амінокислот, є токсичною речовиною для організму,
тому він знешкоджується і використовується для синтезу кінцевих продуктів азотистого обміну
– сечовини, сечової кислоти або амонійних солей і виділяється з організму із сечею.
Безазотисті сполуки, зокрема -кетокислоти, в організмі хребетних та інших тварин, де
вони утворюються, окиснюються до СО2 і Н2О. Частина кетокислот використовується для
синтезу амінокислот шляхом відновного амінування або переамінування.
6.2.2.2. Трансамінування (переамінування) амінокислот. Трансамінування – це процес
перенесення аміногрупи з амінокислоти на α-кетокислоту без проміжного утворення аміаку, в
результаті чого утворюється нова кетокислота і нова амінокислота.
Процес переамінування відкрили вчені О. Браунштейн і М. Кріцман (1937), які виявили,
що з глутамату і пірувату можуть утворюватися -кетоглутарат і аланін без проміжного
утворення аміаку. Ця реакція зворотна. Вона може відбуватися між аланіном і –
кетоглутаратом:
COOH COOH
C H3 CH3
CH2 CH2
+ C=O CHNH2 +
CH2 CH2
CHNH2 COOH COOH C=O
COOH COOH
Глутамат Піруват Аланін α- Кетоглутарат

234
 У реакції трансамінування можуть вступати всі амінокислоти, за винятком лізину,
треоніну та проліну.
У реакції переамінування донором аміногруп є амінокислота, а акцептором —
кетокислота. Здебільшого буває, що одна з кислот є дикарбоновою.
Останнім часом установлено, що всі природні амінокислоти зазнають ферментативного
переамінування, але з різною швидкістю. З найбільшою інтенсивністю реакція відбувається між
глутаміновою кислотою й оксалоацетатом або аспарагіновою та –кетоглутаратом.
Ферменти, які каталізують реакції трансамінування називають амінотрансферазами, або
трансаміназами. Специфічність трансаміназ забезпечується білковою частиною фермента
(апоферментом). Коферментом для них виступає піридоксальфосфат (віт. В6), який у процесі
реакції зворотно перетворюється на піридоксамінфосфат.
Процес переамінування за участю піридоксальфосфату (ПАЛФ, О=СН—ФП) з утворенням
проміжного продукту фосфопіридоксаміну (ПАМФ, Н2N—СН2—ФП) можна подати за такими
рівняннями:
R1 R1 R1 R1
- Н 2О + Н2О
CHNH2 + О = СН - ФП НC - N = СH - ФП C = N - СH2 - ФП C = О + Н2N - СH2 - ФП
+ Н2О - Н2О
COOH COOH COOH COOH
Піридоксамін-
Піридоксальфос Шифова основа І Шифова основа ІІ
Амінокислота Кетокислота фосфат
фат (альдімін) (кетімін)

Аміногрупа амінокислот на першій стадії взаємодіє з альдегідною групою

фосфопіридоксаль О= СН – ФП з утворенням проміжної шифової основи І типу альдіміну, а
потім його таутомерної форми кетіміну (шифова основа ІІ). Далі кетімін гідролізує з
утворенням кетоаналога вихідної амінокислоти і ПАМФ.
На другій стадії ПАМФ взаємодіє з новою α-кетокислотою (акцептором аміногрупи) і
все повторюється в зворотному порядку, тобто спочатку утворюється кетімін, потім альдімін.
Останній гідролізує. У результаті утворюється нова амінокислота і ПАЛФ.
R2 R2 R2 R2
C = О + Н2N - СH2 - ФП - Н О C = N - СH2 - ФП НС - N = СH - ФП + Н2О CHNH2 + О = СН - ФП
2

COOH + Н2О COOH COOH - Н2О COOH Піридоксальфосфат

Піридоксамін-
Кетокислота фосфат Шифова основа ІІ Шифова основа І Амінокислота
(кетімін) (альдімін)

Таким чином, коферменти амінотрансфераз виконують функцію перенесення аміногруп

шляхом переходу з альдегідної форми в аміновану і навпаки. При уточненні механізму
трансамінування було підтверджено, що у вихідному стані альдегідна група
піридоксальфосфату утворює шифову основу (альдімін) з ε-аміногрупою лізинового залишку
апофермента з утворенням комплексу ПАЛФ-амінокислота.

235
 У загальному вигляді процес трансамінування можна представити схематично:

R1 CH(NH2) COOH O CH ПФ R2 CH(NH2) COOH

R1 CO COOH H2N CH2 ПФ R2 CO COOH

Біологічне значення трансамінування. Трансамінування відіграє надзвичайно важливу

роль при синтезі в тканинах одних амінокислот з інших, що дає можливість організму
створювати потрібний для нього набір амінокислот. Особливе значення це має для рослинних
організмів, де саме так відбувається синтез майже всіх амінокислот. Оскільки цей процес
зворотній, то ферменти амінотрансферази функціонують як у процесах катаболізму, так і в
біосинтезі амінокислот.
Трансамінування – заключний етап синтезу замінних амінокислоті з відповідних
кетокислот, якщо вони потрібні клітині у даний момент. У результаті цього відбувається
перерозподіл амінного азоту в організмі. Утворені при трансамінуванні кетокислоти
окиснюються в циклі трикарбонових кислот або використовуються для синтезу глюкози і
кетонових тіл.
У печінці роль трансамінування полягає в його колекторній функції, тобто збиранні
аміногруп від різних амінокислот у вигляді глутамінової кислоти, оскільки глутамат є основним
субстратом реакцій дезамінування, тобто постачальником аміногруп для синтезу сечовини –
кінцевого продукту азотистого катаболізму.
У м'язах трансамінування призводить до утворення значної кількості аланіну
(переамінування амінокислот з піруватом), що виділяється у кров'яне русло і поглинається
гепатоцитами, де знову перетворюється на піруват, який використовується в глюконеогенезі
(глюкозо-аланіновий цикл).
У клітинах людини виявлено понад 10 амінотрансфераз, які відрізняються за субстратною
специфічністю. Вони локалізуються як в цитозолі, так і в мітохондріях клітин еукаріот.
Найпоширенішим ферментом у більшості тканин організму є аланінамінотрансфераза
(АлАТ), за зворотною реакцією глутамат-піруватамінотрансфераза (ГПТ) і
аспартатамінотрансфераза (АсАТ).
АлАТ каталізує реакцію реакцію трансамінування між аланіном та α-кетоглутаратом.
Локалізований цей фермент у цитозолі клітин багатьох органів, але найбільше його виявлено у
клітинах печінки і серця. АсАт каталізує реакцію трансамінування між аспартатом і α-
кетоглутаратом, знаходиться як в цитоплазмі, так і мітохондріях. Найвища активність цього
ферменту в серці та печінці.
Клініко-діагностичне значення визначення трансаміназ. У нормі активність

236
трансаміназ у крові низька. При пошкодженні клітин відповідних органів ферменти виходять у
кров, де їх активність різко зростає. Оскільки активність АсАТ і АлАТ найвища у клітинах
печінки, серця та скелетних м'язах, то визначення їх активності використовують для
діагностики захворювань цих органів. У клітинах серцевого м'язу активність АсАТ значно
перевищує АлАт, а а печінці – навпаки. Тому інформативним є визначення співідношення
активностей цих ферментів АсАт/АлАт - коефіцієнт де Рітіса. У нормі він становить 1,33 ±
0,42.
Вже через 3 – 5 годин після виникнення інфарктуміокарда рівень АсАТ в крові різко
зростає (у 20 – 30 разів), АлАТ – у 1,5-2,0 рази. Максимум активності обох трансаміназ крові
припадає на кінець першої доби, а вже через 2 - 3 дні при сприятливому перебігу процесу вона
повертається до норми. При інфаркті міокарда значення коефіцієнта де Рітіса різко зростає.
При гепатитах активність АлАт у сироватці крові збільшується у 8-10 разів порівняно з
нормою, а АсАТ – в 2-4 рази. Коефіцієнт де Рітіса знижується до 0,6. Однак при цирозі печінки
цей коефіцієнт збільшується, що свідчить про некроз клітин, при якому в кров виходять обидві
форми АсАТ.
Підвищення рівня трансаміназ сироватки крові спостерігають також при деяких
захворюваннях м'язів, зокрема при обширних травмах, гангрені кінцівок та прогресуючій
м'язовій дистрофії.
6.2.2.3. Відновне амінування амінокислот (трансреамінування). Відновне амінування
(поєднання відповідного амінування -кетокислоти з трансамінуванням) - це процес, зворотній
до окиснювального дезамінування, при якому в живих організмах здійснюється синтез
амінокислот з α-кетокислот і аміаку, його називають ще трансреамінуванням.
СН3 СН3
+ NH3; - Н2О;+2Н+
С=О CHNH2
- NH3; + Н2О; -2Н+
COOH COOH
Кетокислота Амінокислота

237
 Ресинтез амінокислот з аміаку і кетокислоти, подібно до процесу дезамінування
амінокислот, відбувається спочатку з утворенням імінокислоти, яка відновлюється до
амінокислоти.
R R R R
С = О + NH3 CH = NH + Н2О; CH = NH + 2Н+ CHNH2

COOH COOH COOH COOH

Кетокислота α- Імінокислота α-Імінокислота α- Амінокислота

Було встановлено, що при пропусканні через печінку розчину, який містить -

кетокислоти (наприклад, піруват) і аміак у вигляді амонійних солей, у рідині, що відтікала від
печінки, можна виявити аланін:
Найчастіше відбувається відновне амінування α-кетоглутарової кислоти з утворенням
глутамінової кислоти (реакцію каталізує НАДФ-залежна глутаматдегідрогеназа, що діє як
синтаза) з наступним трасамінуванням глутамату з будь-якою α-кетокислотою. У результаті
утворюється амінокислота і знову звільняється α-кетоглутарат, який може зв'язувати нову
молекулу аміаку. Роль реакцій трансамінування як в дезамінуванні, так і в біосинтезі
амінокислот, можна представити у вигляді схеми (рис. 6.3):

Трансаміназа Глутаматдегідрогеназа

R1 CH COOH O CH ПФ HOOC CH2 CH2 CH COOH НАД+

Піридоксальфосфат НАДФ+
NH2 NH2
Амінокислота L-Глутамат
НАДФН2
HOOC CH2 CH2 CH COOH НАДН2
Н 2О
NH
Іміноглутарат

NH3
R1 C COOH H2 N CH2 ПФ HOOC CH2 CH2 CH COOH

O O
-Кетокислота Піридоксамінфосфат -Кетоглутарат

Рис. 6.3. Схема взаємозв’язку трансамінування та дезамінування

Трансамінази каталізують опосередковано через глутаматдегідрогеназу як дезамінування
амінокислот, так і їх біосинтез. Отже, відновне амінування є одним із шляхів синтезу
амінокислот
6.2.2.4. Непряме дезамінування амінокислот. Механізм непрямого дезамінування
(поєднання трансамінування з окиснювальним дезамінуванням) дав можливість пояснити, як
відбувається в тканинах дезамінування природних амінокислот при наявності малоактивних
оксидаз амінокислот.
Між трансамінуванням і окиснювальним дезамінуванням амінокислот існує певний

238
зв'язок. Існування в тканинах активної глутаматдегідрогенази, яка дезамінує глутамінову
кислоту і активної трансамінази, що каталізує переамінування між амінокислотою і –
кетоглутаратом, підтверджує думку про можливість існування непрямого дезамінування
амінокислот названого ще процесом трансдезамінування. Більшість амінокислот дезамінується
непрямим шляхом, включаючи два етапи: 1) трансамінування з α-кетоглутаратом з утворенням
глутамату; 2) окиснювальне дезамінування глутамату.
Непряме дезамінування полягає в перенесенні аміногрупи амінокислот на –кетоглутарат
шляхом трансамінування (фермент амінотрансфераза, кофермент піридоксальфосфат).
COOH COOH
CH2 CH2

R CH2 R CH2

CHNH2 + C = О + NH3 С=О + CНNH2

Трансаміназа
COOH COOH COOH COOH

L - Амінокислота -Кетоглутарат Кетокислота L-Глутамат

Так, амінокислота при цьому переходить у кетокислоту, а глутамат під дією

глутаматдегідрогенази, кофермент НАД+) дезамінується, утворюючи -кетоглутарат і аміак:
COOH COOH
CH2 CH2
+ ½ О2
CH2 CH2 + NH3
Глутаматдегідрогеназа
CНNH2 C=О

COOH COOH
L-Глутамат -Кетоглутарат

Внаслідок таких послідовних реакцій відбувається дезамінування вихідної амінокислоти

не безпосередньо, а через трансамінування за участю –кетоглутарату як акцептора аміногрупи.
Непряме дезамінування – основний спосіб дезамінування більшості амінокислот. Обидві
стадії непрямого дезамінування зворотні, що забезпечує як катаболізм амінокислот, так і
можливість утворення практично будь-якої амінокислоти із відповідної α-кетокислоти (рис. 6.4).
А. Катаболізм амінокислот Б. Синтез амінокислот
NH3 NH3
+ +
-Амінокислоти -Кетоглутарат НАДН -Амінокислоти -Кетоглутарат НАДН

Глутамат- Глутамат-
Амінотрансферази дегідрогеназа Амінотрансферази дегідрогеназа

-Кетокислоти Глутамат НАД +

-Кетокислоти Глутамат НАД+

Рис. 6.4. Механізм непрямого дезамінування

При катаболізмі майже всі амінокислоти спочатку передають аміногрупу на α-

239
кетоглутарат у реакції трансамінування з утворенням глутамату і відповідної кетокислоти (рис.
6.4, А). Потім глутамат підлягає прямому окиснювальному дезамінуванню під дією
глутаматдегідрогенази, у результаті чого утворюється α-кетоглутарат і аміак.
При необхідності синтезу амінокислот і наявності необхідних α-кетокислот обидві стадії
непрямого дезамінування протікають у зворотному напрямку (рис. 6.4, Б). У результаті
відновного амінування α-кетоглутарату утворюється глутамат, який вступає у трансамінування з
відповідною α-кетокислотою, що призводить до синтезу нової амінокислоти.
6.2.2.5. Декарбоксилування амінокислот. Декарбоксилування амінокислот полягає у
відщепленні діоксиду вуглецю від молекули амінокислоти з утворенням амінів (біогенних
амінів). більшість з яких є біологічно активними сполуками. Декарбоксилування зазнають як
аліфатичні, так і циклічні амінокислоти; у сечі людини знайдено близько сорока біогенних
амінів.
Декарбокилування амінокислот відбувається з участю декарбоксилаз. Ці ферменти, як і
амінотрансферази, містять у якості простетичної групи піридоксальфосфат. Механізм реакції
включає утворення проміжного комплексу між амінокислотою і піридоксальфосфатом (шифові
основи) з наступним розривом зв'язку С-СООН і звільненням СО2.
Таким чином, піридоксальфосфат виконує каталітичну роль у реакціях
декарбоксилування і трансамінування, а напрямок реакцій визначається апоферментами
декарбоксилаз та амінотрансфераз. Декарбоксилази амінокислот є стереоспецифічними
ферментами, що діють тільки на L-стереоізомери.
У тканинах тварин відбувається декарбоксилування гістидину, тирозину, глутамінової
кислоти і продуктів перетворення амінокислот: 5-окситриптофану, 3,4–діоксифенілаланіну та
цистеїнової кислоти, що утворюється при окисненні цистеїну.
Аміни, які утворюються при декарбоксилуванні відповідних амінокислот, виконують в
організмі певну біологічну роль, впливаючи в той чи інший спосіб на процеси обміну і функцію
певних тканин або органів. Так, 3 глутамінової кислоти в організмі при декарбоксилуванні
утворюється –аміномасляна кислота (ГАМК), яка відіграє COOH
COOH
важливу роль у функціональній діяльності центральної CH2
- СО2 CH2
нервової системи. Вважають, що (ГАМК) є природним CH2
CH2
фактором, який гальмує діяльність нервових клітин, CНNH2
CН2NH2
синтезується із глутамату під дією COOH
L-Глутамінова γ - Аміномасляна
глутаматдекарбоксилази. кислота
кислота
Гальмування у нервовій системі досягається за
рахунок зв'язування ГАМК з каналом для іонів хлору, що призводить до підвищення

240
проникності каналів постсинаптичної мембрани для цих іонів. Відкриття іонних каналів для
хлору запобігає деполяризації мембрани і збудженню клітин.
При декарбоксилуванні таких амінокислот, як тирозин, окситриптофан, гістидин,
утворюються такі важливі гормони як адреналін, норадреналін, серотонін і гістамін тощо.
Гістамін утворюється шляхом декарбоксилування гістидину під дією
гістидиндекарбоксилази:
N CH2 - CH - COOH N CH2 - CH2
- СО2
NH2 NH2
NH NH
Гістидин Гістамін

Гістамін утворює комплекс з білками і зберігається в секреторних гранулах базофілів.

Секретується у кров при пошкодженні тканин (удар, опіки, дія екзо- та ендогенних речовин),
розвиток імунних та алергічних реакцій. Цей біогенний амін має широкий спектр дії: розширює
кровоносні судини, підвищує проникність капілярів, спричинює набряки, знижує артеріальний
тиск, виступає медіатором запалення і болю, стимулює секрецію соляної кислоти і пепсину в
шлунку (гістамінова проба при дослідженні його секреторної функції), впливає на скорочення
гладкої мускулатури легень, спричинює задушення.
Серотонін (5-окситриптамін) - нейромедіатор ЦНС, бере участь у регуляції сну, настрою,
емоцій, відчуття болю, проявлює судиннозвужувальну дію. Серотонін впливає на артеріальний
тиск, температуру тіла, дихання стимулює скорочення гладкої мускулатури. Синтезується
серотонін із триптофану шляхом гідроксилування і наступного декарбоксилування.
Н2О HO HO
CH2 CH COOH О2 CH2 CH COOH СО2 CH2 CH2

NH NH2 NH2 Декарбоксилаза NH NH2

NH
Н4-фолат Н2-фолат (піридоксальфосфат)
5-Окситриптофан Серотонін
Триптофан

НАДФ+ НАДФН+Н+ Мелатонін

Триптофангідроксилаза

Серотонін може перетворюватися на гормон мелатонін, який регулює добові та сезонні

зміни метаболізму організму і бере участь у регуляції репродуктивної функції. Інактивується під
дією моноамінооксидази. Кінцевий продукт обміну серотоніну – 5-оксііндолілацетатна кислота
– виводиться із сечею. Цим шляхом метаболізуєтьсч близько
HO
3 % триптофану, що поступає в організм. У хворих із CH2 CH COOH
злоякісним карциноїдом кишечника приблизно 60 % HO NH2
3,4-Діоксифенілаланін
триптофану окиснюється в серотоніновому шляху і вміст 5- (ДОФА)

оксііндолілацетатної кислоти у сечі зростає в десятки разів.

CO2
HO
CH2 CH2 241
HO NH2
Дофамін
 Біогенний амін дофамін утворюється в реакції декарбоксилування з 3,4-
діоксифенілаланіну:
Він є нейромедіатором базальних гангліїв головного мозку, зокрема у нейронах, які
зв'язують чорну речовину зі смугастим тілом і беруть участь у регуляції рухів. Зниження рівня
дофаміну та продуктів його розпаду спостерігається при хворобі Паркінсона, яка
характеризується ригідністю м'язів, тремором і гіпокінезією. Інші дофамінергічні системи
мозку відіграють роль у здійсненні інтегративних функцій мозку, у процесах відчуття, емоцій,
пам'яті.
Процес декарбоксилування відбувається також і під час гниття білків у товстій кишці.
Зокрема, при декарбоксилуванні ароматичних амінокислот утворюються фенілетиленамін (з
фенілаланіну), тирамін (з тирозину), триптамін (із триптофану); при декарбоксилуванні
діамінокислот утворюються кадаверин (з лізину), путресцин (зорнітину), агматин (з аргініну). У
слизовій оболонці товстої кишки ктворені аміни підлягають окислювальному дезамінуванню з
вивільненням аміаку. Детальніше процеси гниття білків і знешкодження токсичних речовин, які
при цьому утворюються, будуть розглядатися нижче.
Механізм окиснення біогенних амінів. Нагромадження біогенних амінів може
негативно впливати на фізіологічні процеси і викликати порушення в організмі. Однак органи і
тканини мають спеціальні механізми знешкодження біогенних амінів, які здійснюються двома
шляхами:
1) метилуванням з участю S-аденозилметіоніну під дією метилтрансфераз. Таким чином
можуть інактивуватися різні біогенні аміни, але найчастіше гістамін та адреналін;
2) окисним дезамінуванням з утворенням відповідних альдегідів і вивільненням аміаку та
пероксиду водню.

О2 Н2О Н2О2 О2

R CH2 NH2 R CH O R COOH

МАО (ФАД)
NH3

Ферменти, які каталізують ці реакції, одержали назву моноамінооксидаз (МАО) і

діамінооксидаз (ДАО). Коферментом МАО виступає ФАД, а ДАО- піридоксальфосфат (для
реакції необхідні іони Сu2+). Моноамінооксидаза пов’язана з мітохондріями клітин, відіграє
важливу роль в організмі, регулюючи швидкість біосинтезу та розпаду біогенних амінів. МАО
інактивує первинні, вторинні та третинні аміни. Таким шляхом інактивуються дофамін,
норадреналін, серотонін, ГАМК. ДАО знаходиться в цитоплазмі, і інактивує переважно
гістамін, путресцин, кадаверин, аліфатичні аміни.
Продукти дезамінування біогенних амінів – альдегіди окиснюються з допомогою

242
алкогольдегідрогенази до органічних кислот, а пероксид водню розкладається на воду й кисень
за участю каталази або пероксидаз, аміак надходить у систему синтезу сечовини. Деякі
інгібітори моноамінооксидази (іпраніазид, гармін, паргілін) застосовують для лікування
гіпертонічної хвороби, депресивних станів, шизофренії тощо.
6.2.2.6. Загальні шляхи метаболізму вуглецевих скелетів амінокислот в організмі.
Глюкогенні та кетогенні амінокислоти. Катаболізм всіх амінокислот зводиться до утворення
шести сполук, які згодом вступають у
загальний шлях обміну, це – піруват, ацетил- Aла Цис, Глі, Сер, Тре

КоА, α-кетоглутарат, сукциніл-КоА, фумарат, Піруват

Aсп, Aсн
Iле, Лей, Tрп
оксалоацетат . Ацетил-КоА
Ацетоацетил-КоА
Вуглецеві скелети амінокислот після Оксалоацетат
Фен, Tир, Лей,
відщеплення аміногруп перетворюються на Малат Цитрат Ліз, Tрп

метаболіти, які включаються в цикл Кребса Tир, Фен Фумарат Ізоцитрат

(рис. 6.5). Гліцин, лейцин, цистеїн, серин, Сукцинат

-Кетоглутарат
треонін, лізин, триптофан перетворюються на
Сукциніл-КоА
ацетил-КоА; фенілаланін і тирозин- на
Іле, Мет, Вал Aрг, Гіс, Про, Глу, Глн
ацетил-КоА і фумарат; ізолейцин - на ацетил-
Рис.6.5. Схема залучення скелетів
КоА і сукциніл-КоА; валін, метіонін,
амінокислот у цикл Кребса
ізолейцин – на сукциніл- КоА; аргінін,
гістидин, глутамін, глутамінова кислота, пролін – на -кетоглутарат; аспарагін і аспарагінова
кислота – на оксалоацетат. Згоряючи до СО2 і Н2О, амінокислоти дають значну кількість
енергії.
Оскільки в процесі розпаду вуглеводневих радикалів амінокислот утворюються
оксалоацетат та інші кислоти циклу Кребса, то це дає можливість використовувати
амінокислоти в процесі глюконеогенезу в печінці та нирках.
П’ять амінокислот (Фен, Тир, Ліз, Трп, Лей) вважають кетогенними, оскільки вони є
попередниками кетонових тіл, зокрема ацетоацетатної кислоти. Більшість інших амінокислот є
глікогенними, служать в організмі джерелом вуглеводів, зокрема глюкози. Такий поділ
амінокислот на кетогенні та глікогенні є умовний, тому що деякі вуглецеві атоми Ліз, Трп, Фен
і Тир можуть включатися в молекули попередників глюкози, наприклад Фен і Тир – у фумарат.
Такі амінокислоти називають змішаними, або гліко-кетогенними. Істинно кетогенною
амінокислотою виступає тільки лейцин.
Між амінокислотами існують складні взаємозв'язки в обміні. Так, наприклад, фенілаланін
стимулює включення триптофану в білки печінки, селезінки і скелетних м'язів. Триптофан і

243
гістидин гальмують включення гліцину в білки печінки та селезінки, гліцин гальмує включення
триптофану й гістидину в білки. Надлишок гліцину послаблює обмін метіоніну як донатора
метильних груп в організмі, сповільнює утворення таких сполук як адреналін, креатин, холін,
деякі азотисті основи нуклеотиди тощо.
Спостерігається й своєрідна конкуренція у взаємозв'язку між аргініном і лізином в процесі
біосинтезу гістонів, а також між треоніном та триптофаном. Підвищення концентрації лейцину
посилює активність ферментів оксидаз валіну та ізолейцину і цим може спричинити дефіцит
названих амінокислот. Лізин гальмує активність аргінази, порушує процес розщеплення
аргініну на сечовину і орнітин. При нестачі лізину порушується процес перенесення електронів
в дихальному ланцюзі мітохондрій.
Амінокислоти виявляють специфічну дію на стан та функцію окремих органів, зокрема
серця. Так, наприклад, лейцин і метіонін прискорюють скорочення міокарда, аспарагінова і
глутамінова кислоти сповільнюють.
В умовах дефіциту окремих амінокислот, зокрема лізину, в лізосомах печінки різко
збільшується активність катепсинів, які розщеплюють клітинні білки.
Приведені дані свідчать про те, що в дієті і при використанні амінокислот при
перентеральному харчуванні або з лікувальною метою необхідно враховувати характер їх
взаємозв’язку в обміні.
Застосування амінокислот як лікарських засобів. У даний час все більше
розширюється виробництво амінокислот для потреб медицини. В зв'язку з цим питанням
якісного складу їх сумішей і кількості окремих амінокислот надається важливе значення.
Так, глутамінова кислота застосовується при лікуванні захворювань центральної нервової
системи, поліомієлітах і м'язовій дистрофії; метіонін використовується при токсичних
ураженнях і жировій інфільтрації печінки, при атеросклерозі, дистрофії в результаті білкової
нестачі у дітей. Гістидин знаходить застосування при запаленні печінки (гепатитах), виразковій
хворобі, атеросклерозі.
Препарати γ-аміномасляної кислоти застосовуються при порушенні функцій центральної
нервової системи і мозкового кровообігу, а також при атеросклерозі, а цистеїн — при
помутнінні кришталика ока (катаракта) і в інших випадках.
У практичній медицині широко використовуються гідролізати білків, до складу яких
входять амінокислоти, в тому числі незамінні для парентерального харчування. Серед них
можна назвати гідролізин — продукт розщеплення фібринних згустків великої рогатої худоби;
гідролізат казеїну, амінопептид — гідролізат цільної крові великої рогатої худоби, амінокровін
— розщеплений білок згустків крові і еритроцитів; желатиноль — розчин частково

244
розщепленого харчового желатину, а також церебролізин- гідролізат мозкової речовини, який
застосовується при порушеннях функцій ЦНС.

6.3. Метаболізм аміаку в організмі людини. Біосинтез сечовини

6.3.1. Джерела утворення аміаку. Катаболізм амінокислот у тканинах проходить
постійно зі швидкстю приблизно 100 г/добу у результаті чого звільняється аміак, концентрація
якого у крові становить 0,4 – 0,7 мг/л (25 – 40 мкмоль/л).
Основними джерелами аміаку в організмі є:
1. Дезамінування амінокислот ( непряме, окиснювальне);
2. Окиснювальне дезамінування біогенних амінів (гістаміну, серотоніну тощо);
3. Дезамінування пуринових основ (гуаніну і аденіну);
4. Дезамінування амідів амінокислот (аспарагіну і глутаміну);.
5. Розпад піримідинових основ (урацилу, тиміну, цитозину).
Основним у кількісному відношенні джерелом накопичення аміаку в організмі людини є
окиснювальне дезамінування амінокислот, тобто білковий катаболізм: азот сечовини —
кінцевого азотовмісного продукту деградації білків — становить приблизно 90 % всього азоту,
що екскретується.
Додатковими джерелами ендогенного аміаку є реакції дезамінування біогенних амінів,
азотистих основ, які утворюються при катаболізмі нуклеотидів. Значна кількість вільного
аміаку поступає у кров із системи ворітної вени внаслідок його утворення при катаболізмі
азотовмісних біоорганічних сполук (основним чином, білків продуктів харчування) кишковими
бактеріями.
Основним джерелом утворення аміаку в тканині головного мозку є реакція гідролітичного
дезамінування АМФ до інозинмонофосфату (ІМФ), що каталізується ферментом
аденозиндезаміназою:

АМФ + H2O ІМФ + NН3

Аміак, який вивільняється, знешкоджується в результаті глутамінсинтетазної реакції,

утворюючи з глутамату глутамін, який виводиться з головного мозку.
Аміак є токсичною речовиною, особливо небезпечною для головного мозку. Надмірне
накопичення в організмі аміаку спостерігається при порушенні сечовиноутворювальної функції
печінки (вірусні та токсичні гепатити, цирози печінки), азотовидільної функції нирок (гостра
або хронічна ниркова недостатність), спадкових (вроджених) гіперамонієміях, що спричинені
генетичними дефектами ферментів синтезу сечовини.
Клінічно гіперамоніємія характеризується глибокими порушеннями функції центральної

245
нервової системи, можливим розвитком коматозного стану. Токсичність аміаку пов'язують із
його здатністю порушувати функціонування трикарбонового циклу в мітохондріях нейронів
головного мозку внаслідок виведення із ЦТК –кетоглутарату:

NH3 + α-кетоглутарат + НАДФН + Н+ L-глутамат + НАДФ+ + Н2О

Ця реакція (відновлювальне амінування –кетоглутарату) виводить –кетоглутарат з

пулу метаболітів трикарбонового циклу. Нестача α-кетоглутарату призводить до зниження
концентрації метаболітів ЦТК, а це прискорює синтез оксалоацетату із пірувату, що
супроводжується інтенсивним споживанням вуглекислого газу. Посилене утворення та
споживання СО2 при гіперамоніємії особливо характерно для клітин головного мозку.
Альтернативна теорія нейротоксичності аміаку пов'язує його негативні ефекти з
пошкоджуючою дією на нейрони високих концентрацій глутаміну, який утворюється в
надмірній кількості з аміаку та глутамату.
Підвищення концентрації аміаку в мозку до 0,6 ммоль/л викликає судоми, тремор,
нечленороздільну мову, нудоту, блювоту, головокружіння, втрату свідомості. У тяжких
випадках розвивається кома, що може закінчитися летально. Зниження концентрації глутамату
порушує обмін амінокислот і нейромедіаторів, зокрема ГАМК, зменшується проведення
нервового імпульсу, виникають судоми.
Надмірна концентрація аміаку в крові зміщує її рН у лужний бік (виникає алкалоз), Це, в
свою чергу, збільшує спорідненість гемоглобіну до кисню, що призводить до гіпоксії тканин,
гіпоенергетичного стану. З іншого боку, високі концентрації аміаку стимулюють синтез
глутаміну із глутамату в нервовій тканині, що призводить до підвищення осмотичного тиску в
них , а це може призвести до набряку мозку.
6.3.2. Механізми знешкодження аміаку. У тканинах людського організму існують
механізми знешкодження аміаку, до яких належать:.
1) утворення сечовини;
2) відновне амінування або трансреамінування;
3) утворення амідів амінокислот – аспарагіну та глутаміну;
4) утворення амонійних солей.
Молекулярними формами транспорту аміаку з органів і тканин, де він утворюється (м'язів,
головного мозку, кишки тощо), є глутамін (амід глутамінової кислоти) та аланін (рис. 6.6).
Концентрація глутаміну та аланіну в плазмі крові людини значно перевищує вміст інших
амінокислот.
Глутамін синтезується з глутамату в АТФ-залежній реакції, яка каталізується

246
глутамінсинтетазою:
NH3 + L-глутамат + АТФ Глутамін + АДФ + Фн

Перенесення аміаку від периферійних тканин до печінки та нирок здійснюється у вигляді

глутаміну, який є нейтральною нетоксичною речовиною, що легко проходить через клітинні
мембрани. У мозку дія глутамінсинтетази поєднується з дією глутаматдегідрогенази, що
фкнкціонує у напрямку синтезу глутамату із α-кетоглутарату:
NH3 NH3
α-Кетоглутарат Глутамат Глутамін

Із мозку глутамін легко дифундує в кров або спинномозкову рідину, усуваючи при цьому дві
молекули токсичного аміаку. У печінці та нирках глутамін під дією глутамінази гідролізує до
глутамату і вільного аміаку:

Глутамат +
Глутамін + Н2О
NН3
У транспорті аміаку із м'язів до печінки бере участь нейтральна амінокислота – аланін, яка
утворюється за рахунок переамінування між піруватом і глутаматом під дією
аланінамінотрансферази:
Глутамат + Піруват α -Кетоглутарат + Аланін

Білки Аланін переноситься кров'ю до

М’язи
Амінокислоти
печінки, де під дією
a- Кетоглутарат Аланін
Глутама
Піруват
аланінамінотрансферази передає
a- т
Кетокислоти NH3 амінну групу α-кетоглутарату, а далі в
Енергія Глутамі
н
глутаматдегідрогеназній реакції
відбувається дезамінування глутамату і
звільняється аміак який у печінці
перетворюється на сечовину –
Піруват
Печінка
Глутама a- кінцевий продукт азотистого обміну.
т Кетоглутарат
NH3 NH3 Клітини кишечника поглинають
Сечовин
а
Глутамі
н
найбільшу кількість глутаміну крові; в
цьому органі глутамін (за рахунок
реакцій трансамінування)
Нирки
NH3
перетворюється в аланін, який, у свою
Сечовин
NH+4
а чергу, виходить у кров і захоплюється

Глутама
гепатоцитами. У клітинах печінки
т
вуглецевий скелет аланіну
Рис. 6.6. Циркуляторний транспорт аміаку
247
використовується в процесі глюконеогенезу (глюкозо-аланіновий цикл), а аміногрупа — в
синтезі сечовини.
У нирках — глутаміназна реакція є основним джерелом утворення іону амонію (NH4+),
який екскретується з сечею у вигляді його солей приблизно 0,5 г на добу (солі амонію містять
приблизно 6 % всього азоту сечі).

NH3+H+ NH4+

Іон амонію зв'язується з аніоном СІ- і виводиться з сечею.

Синтез глутамінази у клітинах епітелію ниркових канальців стимулюється в умовах
ацидозу і становить механізм нейтралізації та екскреції з організму надлишкових кислих
еквівалентів. При алкалозах екскреція аміаку нирками зменшується.
6.3.3. Біосинтез сечовини. Утворений у клітинах організму аміак транспортується в
печінку, де перетворюється на нетоксичний продукт - сечовину. Це перетворення відбувається у
формі циклу, що був названий циклом сечовини (або орнітиновим циклом). Його відкрив Г.
Кребс разом зі студентом – медиком К. Гензеляйтом у 1932 році. Вони встановили, що синтез
сечовини посилюється, якщо до зрізів печінки додати аргінін та мічений дейтерієм орнітин, з
якого синтезується аргінін, що містить цей дейтерій. Це є прямим доведенням утворення
аргініну з орнітину. Якщо до зрізів печінки добавити солі карбонатної кислоти, мічені за
вуглецем, останній виявиться у молекулі сечовини. Це підтверджує, що для синтезу сечовини
використовується вуглекислий газ, який утворюється в органах і тканинах при
декарбоксилуванні α-кетокислот та амінокислот. Крім цього, у печінці було виявлено фермент
аргіназу, який розщеплює аргінін на сечовину та орнітин. Також було встановлено, що сечовина
синтезується в аеробних умовах при достатній кількості АТФ. Усі ці дані дали можливість
описати циклічний процес, що складається з двох основних етапів: синтезу аргініну та його
гідролізу на сечовину і орнітин.
На першому етапі відбувається утворення аргініну в декілька стадій.
1.Утворення карбамоїлфосфату за участю 2 молекул АТФ:
O ОH
=

NH3 + СО2 + 2АТФ + Н2О Н2N C O Р = O + 2 АДФ + Фн

ОН
Карбамоїлфосфат

Дхерелом першого атома азоту в сечовині виступає аміак, що зв'язується в печінці з СО2 з
утворенням карбaмоїлфосфату. Реакція каталізується карбамоїлфосфатсинтетазою. .
2. Перенесення карбамоїльної групи на орнітин з утворенням цитруліну (фермент –
орнітинкарбамоїлтрансфераза):

248
 NН2
С=О
NН
NН2
O ОH (СН2)3 (СН2)3

=
Н2N C O Р=О + NН2 НС NН2 + Фн
НС
ОН
СООН СООН
Карбамоїлфосфат Орнітин Цитрулін

Перші дві реакції відбуваються в мітохондріях гепатоцитів. Потім утворений цитрулін

транспортується у цитозоль, де здійснюються наступні перетворення.
3. Акцептування другої аміногрупи шляхом взаємодії цитруліну з аспартатом (фермент —
аргініносукцинатсинтетаза):
NН2 NН2 СООН
С=О С=N СН
NН NН2 NН СН2

(СН2)3 + СН СООН + АТФ (СН2)3 СООН + АМФ + ФФн

СН2 СООН
НС NН2 НС NН2
СООН СООН
Цитрулін L-Аспартат Аргіносукцинат

У реакції затрачається одна молекула АТФ, аспартат виступає джерелом другого атома
азоту
4. Розщеплення аргініносукцинату під дією ферменту аргініносукцинатліази; продуктами
реакції є аргінін – безпосередній попередник сечовини та фумарат:
NН2 СООН NН2
С=N СН С = NН
NН СН2 СН СООН NН
+
(СН2)3 СООН СН СООН (СН2)3

НС NН2 НС NН2
СООН СООН
Аргіносукцинат Фумарат Аргінін

Утворенням аргініну завершується перший етап синтезу сечовини.

5. Другий етап полягає в гідролізі аргініну при дії ферменту аргінази з утворенням
сечовини та регенерацією орнітину (завершення метаболічного циклу):

249
 NН2
NН2
С = NН
NН2
NН (СН2)3
+ Н2О + С=О
(СН2)3 НС NН2
NН2
НС NН2 СООН

СООН
Аргінін Орнітин Сечовина

Утворений орнітин взаємодіє з новою молекулою карбамоїлфосфату і цикл замикається.

Оскільки окиснювальне дезамінування глутамату відбувається в мітохондріях, а
ферменти орнітинового циклу розподілені між мітохондріями та цитозолем, тому необхідне
трансмембранне перенесення глутамату, цитруліну та орнітину з допомогою специфічних
транслоказ. На схемі (рис. 6.7) показані шляхи включення атома азоту двох різних амінокислот
(амінокислота1 і амінокислота2) в молекулу сечовини: одна аміногрупа – у вигляді аміаку в
матриксі мітохондрії; другу аміногрупу постачає аспартат із цитозолю.
Амінокислота 1
Джерела аміаку
Трансамінування з
Біогенні аміни, азотисті основи, a-кетоглутаратом
амінокислоти та їх аміди
Глутамат

Цитозоль NH3 СО2

2АТФ + Н2О
Карбамоїлфосфатсинтетаз
а
2АДФ + Н3РО4 Глутамат
Джерела атомів азоту
Н2О NH3 CO2 Аспартат NH2 Глутамат-
a-Кетоглутарат дегідрогеназа
CO O Р H2N-CH2-CH2
H2N C NH2 CH2 NH3
CH-NH2 СО2 2 АТФ
O Н 2О
COOH Карбамоїлфосфат-
Н2О Орнітинкарбамоїл- Орнітин синтетаза
трансфераза
Се

Орнітин
чо

2 АДФ + ФН
ви
а н

Карбамоїлфосфат
Аргіназа

Орнітинкарбамоїл-
HN-CH2-CH2
трансфераза
HN C NH2 CH
2
CH-NH2 Аргініносук- Фн
Аргінін COOH цинатліаза
NH2 Цитрулін
COOH
C N CH
HOOC CH
NH CH2
CH COOH HN CH2 CH2
Фумарат COOH
(CH2)3 Аргініносукцинат- C O CH2
синтетаза NH CH-NH2
HC NH2 2

COOH Мітохондрія
COOH
АТФ Цитрулін
Аргініносукцинат
АДФ + ФН
H2N CH COOH

CH2-COOH
Аспартат
Трансамінування
з оксалоацетатом
Глутамат
Трансамінування з
a-кетоглутаратом
Амінокислота 2

Рис. 6.7. Джерела аміаку та шляхи їх включення в орнітиновий цикл

Джерелом аспартату для орнітинового циклу може служити реакція трансамінування
250
глутамату з оксалоацетатом, а оксалоацетат може утворюватися з фумарату, утвореного в
орнітиновому циклі.
У результаті білкового обміну в людини за добу виділяється з сечею в середньому 30 г
сечовини, яка становить 90 % всього азоту сечі. Орнітиновий цикл виконує дві функції:
перетворення азоту амінокислот у сечовину, яка екскретується і попереджує нагромадження
токсичних продуктів, головним чином аміаку; синтез аргініну та поповнення його фонду в
організмі.
6.3.4. Гіперамоніємії. Дефекти синтезу сечовини. Порушення реакцій знешкодження
аміаку може викликати підвищення його вмісту в крові (гіперамоніємію), що спричинює
токсичний вплив на організм. Причинами гіперамоніємії можуть бути як генетичні дефекти
ферментів орнітинового циклу в печінці, так і вторинні пошкодження печінки у результаті
цирозу, гепатиту та інших захворювань. Відомо п'ять спадкових захворювань, зумовлених
дефектом п'яти ферментів орнітинового циклу (табл. 6.2).

Таблиця 6.2. Спадкові порушення орнітинового циклу та основні його прояви

Дефект Метаболіти
Захворювання Клінічні прояви
ферменту Кров Сеча
Гіперамоніємія, Карбамоїлфосфат- Впродовж 24 - 48 годин Глн, Ала, Оротат
І тип синтетаза після народження кома, NН3
смерть
Гіперамоніємія, Орнітинкарбамоїл- Гіпотонія, зниження Глн, Ала, Оротат
ІІ тип трансфераза толерантності до білків NН3
Цитрулінемія Аргініносукцинат- Гіперамоніємія у Цитрулін Цитрулін
синтетаза новонароджених, у NН3
дорослих – після
вживання білків
Аргініносукци- Аргініносукцинат- Гіперамоніємія, атаксія, Аргіно- Аргіносукцинат,
натурія ліаза судоми, випадання сукцинат Глн, Ала, Ліз
волосся NН3
Гіпераргінінемія Аргіназа Гіпераргінінемія Арг, NН3 Арг, Ліз,орнітин

Оскільки синтез сечовини проходить у печінці, то, відповідно, її утворення порушується

при багатьох захворюваннях цього органу. Тому визначення кількості сечовини в крові
використовується як діагностичний тест при захворюваннях печінки.
Кількість сечовини може зменшуватися при підвищенні кислотності в організмі, що
спостерігається при деяких захворюваннях, наприклад, цукровому діабеті. У таких випадках
аміак використовується для нейтралізації кислот і в великій кількості виділяється у вигляді
солей амонію, які утворюються в нирках.

251
 6.4. Спеціалізовані шляхи обміну деяких амінокислот і їх спадкові порушення
Крім загальних шляхів обміну амінокислот, існують спеціалізовані шляхи перетворення
майже всіх амінокислот, що входять до складу білків. Нижче представлено обмін тих
амінокислот в організмі, які мають найбільший вплив на його фізіологічний стан.
6.4.1. Обмін гліцину та серину. В організмі людини і тварин гліцин утворюється з
серину, треоніну (при його розщепленні на ацетальдегід і гліцин), при диметилюванні
саркозину (метилгліцину), холіну і низки інших речовин. Гліцин входить у склад гормону
інсуліну, білка щитоподібної залози — тиреоглобуліну, альбумінів і глобулінів сироватки крові,
гемоглобіну, ферменту пепсину, казеїногену молока, кератину волосся, білка сполучної тканини
колагену та інших. В організмі людини гліцин використовується для біосинтезу жовчних
кислот (глікохолевої, глікодезоксихолевої), екстрактивної речовини м’язів — креатину, виконує
важливу роль в окиснювально-відновних процесах (рис. 6.8). Ця амінокислота також необхідна
для знешкодження в печінці продуктів гниття білків, які всмокталися з кишки.

СО2 + Н2О

Диметилгліцин
Форміатна кислота
Саркозин Треонін
Бетаїн
Гліоксилова кислота Глутатіон
Холін Серин Гіпурова кислота
Жовчні кислоти Гліцин Білки
Пуринові основи Порфірин
Ацетатна Серин
Креатин кислота
Гемоглобін

Нуклеїнові Моносахариди
Вищі жирні Піруват
кисоти
кислоти
Холестерин Глікоген
Амінокислоти
Жири
Стероїдні Білки
гормони

Рис. 6.8. Схема біохімічних перетворень гліцину

При окиснювальному дезамінуванні і взаємодії з напівальдегідом глутамінової кислоти

гліцин перетворюється в гліоксилову кислоту, а напівальдегід — в орнітин.
Гліоксилова кислота перетворюється в оксалатну і в подальшому в мурашину кислоту.
Остання окиснюється до СО2 і Н2О або використовується для синтезу вуглеводів.
Гліцин у тваринному організмі синтезується з амінокислоти серину, вуглецевий скелет
якої утворюється з глюкози через проміжну реакцію утворення 3-фосфогліцерату, а амінну
групу отримує від глутамату:

252
 COOH COOH
НАД+ НАДН
Глюкоза CH OH C O

CH2 O Р CH2 O Р
3-Фосфогліцерат 3-Фосфопіруват
L-Глутамат α-КетоглутаратCOOH COOH
Н2О Н3РО4
CH NH2 CH NH2

CH2 O Р CH2 OH
Фосфосерин Серин

У біохімічних перетвореннях гліцину важливе значення має коферментна форма вітаміну

Вс –тетрагідрофолієва килота (Н4-фолат).
Реакція синтезу гліцину із серину каталізується ферментом сериноксиметилтрансферазою,
коферментом якої є Н4-фолат:
CH2 OH N5,N10-метилен-Н4-фолат
Н4-фолат
CH2 NH2
CH NH2
COOH
COOH
L-серин Гліцин

Далі відбувається окиснення гліцину до діоксину вуглецю та аміаку.

Н4-фолат НАД+ НАДН N5,N10-метилен-Н4-фолат
NH2 CH2 COOH CO2 + NH3
Гліцин

Із гліцину може знову синтезуватися серин, а із серину шляхом дезамінування –

піровиноградна кислота, яка потім вступає у низку реакцій розщеплення та біосинтезу, зокрема
вуглеводів.
N10-оксиметил-Н4-фолат Н4-фолат

NH2 CH2 COOH HO CH2 CHNH2 COOH

Гліцин Серин

Тетрагідрофолат як переносник одновуглецевих радикалів. У біохімічних

перетвореннях гліцину важливе місце займає коферментна форма вітаміну Вс –
тетрагідрофолієва кислота (Н4- фолат).
Фолієва кислота
НАДФН + Н+ Одновуглецеві радикали переносяться коферментною
Фолатредуктаза
формою фолієвої кислоти -5, 6,7,8-тетрагідрофолієвою
НАДФ+
кислотою (Н4-фолатом), який утворюється в організмі з
7,8-Дигідрофолієва кислота
НАДФН + Н+ фолату, що надходить з продуктами харчування.
Дигідрофолатредуктаза
Перетворення фолієвої кислоти на тетрагідрофолієву
+
НАДФ
5,6,7,8-Тетрагідрофолієва кислота
253
Рис. 6.9. Схема утворення
тетрагідрофолату
кислоту відбувається в печінці у декілька стадій при участі НАДФН- залежних редуктаз-
фолатредуктази, що утворює 7,8- дигідрофолієву кислоту (Н2-фолат) та
дигідрофолатредуктази, при дії якої синтезується 5,6,7,8- тетрагідрофолат (Н4-фолат) (рис.
6.9).
Особливе значення реакцій катаболізму серину та гліцину полягає в тому, що вони
супроводжуються утворенням одновуглецевого метиленового фрагменту (-СН2-), який може у
молекулі Н4-фолату перетворюватися на інші одновуглецеві групи: метенільну (-СН=),
формильну (-НС=О), метильну (-СН3) і форміміногрупу (-СН=NH).
Всі похідні Н4-фолату відіграють роль проміжних переносників і служать донорами
одновуглецевих фрагментів при синтезі деяких сполук: пуринових основ і тимідилової кислоти,
необхідних для синтезу ДНК і РНК, відновлення метіоніну тощо.
Фізіологічно активні сполуки, які інгібують дигідрофолатредуктазу, а, отже, і
біосинтетичні реакції за участю Н4-фолату, можуть застосовуватися як протипухлинні засоби.
Так, наприклад, Метотрексат і Аміноптерин затримують поділ клітин злоякісник пухлин,
блокуючи синтез тимідилату дДТМФ оскільки мають подібність до частини молекули фолієвої
кислоти, діють у біохімічних реакціях як її структурні аналоги і, у зв’язку з цим, протидіють
регенерації Н4-фолату.
6.4.2. Обмін сірковмісних амінокислот.
6.4.2.1. Обмін цистеїну та цистину. Обмін цистеїну може відбуватися кількома шляхами.
Окиснюючись, цистеїн перетворюється на цистеїнову кислоту: при цьому сірка з двовалентної
перетворюється на шестивалентну. Проміжними продуктами окиснення виступають
цистеїнсульфенова і цистеїнсульфінова кислоти (рис. 6.10).
Таурохолева
Таурин кислота

Гіпотаурин

Цистамін
Цистеїнсульфінова Цистеїнова
кислота кислота
Білки Цистин

Серин Цистеїн
Гомоцистеїн
Бета-
меркаптопіруват Метіонін

Піруват Бета-сульфінілпіруват
SO2
NH3 + H2S S2O3 SO2-4

254
 Рис. 6.10. Схема обміну цистеїну та цистину
Цистеїнсульфінова кислота в реакції трансамінування з α-кетоглутаратом може
перетворюватись на β-сульфінілпіруват, а потім на піруват. Остання використовується для
біосинтезу глікогену або піддається окиснювальному декарбоксилуванню до ацетил-КоА, який,
в свою чергу, обмінюється в циклі трикарбонових кислот до Н2О і СО2 або включається в
біосинтез вищих жирних кислот, стероїдних гормонів та інших речовин.
Цистеїнова та цистеїнсульфінова кислоти в печінці декарбоксилуються, перетворюються
на таурин, який, поряд із гліцином, використовується в організмі для утворення кон'югованих
форм жовчних кислот — глікохолевої та таурохолевої.
Таурин знижує рівень холестерину в крові при атеросклерозі, підвищує синтез жовчних
кислот в печінці. Його можна застосувати з лікувальною метою при захворюваннях серця,
печінки при атеросклерозі, алкогольних інтоксикаціях і хімічних отруєннях. Він також виявляє
протипроменеву лікувальну дію, сприяючи нормалізації обміну речовин.
Таким чином, обмін цистеїну виступає одним із ланцюгів взаємозв’язку обміну білків з
обміном вуглеводів і ліпідів.
6.4.2.2. Обмін метіоніну. Метіонін — незамінна амінокислота, що бере участь у
внутрішньоклітинному метаболізмі і є донором метильної (–СН3) групи в численних реакціях
метилування. Метіонін синтезується в організмі з амінокислоти гомоцистеїну: донором
метильної групи в цій реакції є N5–метилтетрагідрофолат:
SH S - СH3

(CH2)2 Віт В12 (CH2)2

+ Н 4-
+ N5-метил-Н4-фолат
CH - NH2 фолат
CH - NH2

COOH COOH
Гомоцистеїн Метіонін

Фермент, що каталізує цю реакцію — гомоцистеїнметилтрансфераза; коензимом в цій

реакції (проміжним переносником метильної групи) є коферментна форма вітаміну В12 —
метилкобаламін.

255
 Біохімічно активною формою метіоніну, тобто безпосереднім донором СН3- групи в
реакціях трансметилування, є S-аденозилметионін, який синтезується в організмі людини з
метіоніну при дії ферменту метіонінаденозилтрансферази за участі АТФ:

COOH COOH
H2N CH Н 2N CН NH2
CH2 N
+ АТФ CH2 N
CH2 + ФФн + Фн
S CH2 N N
CH3 +S CH2
O
CH3 H H
H H
OH OH
L-Метіонін S-Аденозилметіонін

Перенесення метильної групи метіоніну на різні субстрати обумовлює утворення багатьох

біологічно активних сполук. Метіонін виступає джерелом метильних груп креатинфосфату —
важливої макроергічної сполуки м’язів, гормону мозкової речовини наднирників — адреналіну,
кінцевого продукту обміну нікотинової кислоти — N-метилнікотинаміду, гормону епіфізу —
мелатоніну і ряду інших сполук. Метіонін є також донором метильних груп для азотистих
основ деяких нуклеотидів, зокрема тиміну. Віддавши метильну групу, метіонін перетворюється
в гомоцистеїн, а останній може бути донором сірки для синтезу цистеїну і цистину.
S-аденозилметіонін, що втрачає активну метильну групу в реакціях метилування
біомолекул, перетворюється на S-адинозилгомоцистеїн, а далі на гомоцистеїн і знову на
метіонін. Оскільки відбувається втрата метіоніну в карболітичних реакціях (через утворення
сукциніл-КоА), функціонування цього циклу активного метилу (рис. 6.11) залежить від
постійного надходження метіоніну як незамінної амінокислоти з їжею.
Метіонін їжі
Сукциніл-КоА

Метіонін АТФ
N5-метил-FH4

Гомоцистеїн S-Аденозил-
метіонін

Метилювання
Аденозин СН3
S-Аденозил- біомолекул
гомоцистеїн

Рис.6.11. Цикл активного метилу

При конденсації гомоцистеїну з серином утворюється цистатіонін, який гідролізується на

гомосерин і цистеїн. В організмі людини гомоцистеїн синтезуватися не може, внаслідок цього
не може утворюватися і метіонін, оскільки гомоцистеїн перетворюється в метіонін за рахунок
256
приєднання метильної групи (рис. 6.12).
Активний метил

S-
аденозилметіонін
АТФ FH4 N5-метил-FH4
Серин

Метіонін Гомоцистеїн Цистатіонін

Білки Метіонін-
сульфоксид Н2S SO42-
Аспарагінова
кислота
a-
Kетомасляна Гомосерин
кислота
a-Kето-g-
метилтіомасляна
кислота
Гомосерин Пропіонова a-Амінобутират
кислота

a-кето-g- Сукциніл-КоА Цистеїн

оксимасляна
кислота Глюкоза Піруват

Рис.6.13. Схема обміну метіоніну та гомоцистеїну

Окиснюючись, гомоцистеїн перетворюється на гомоцистин або гомоцистеїнову кислоту.

Втрачаючи сірку і дезамінуючись, гомоцистин перетворюється в кетомасляну кислоту; при
цьому утворюється сірководень і аміак.
Сірководень далі окиснюється до сульфатної кислоти, аміак використовується для синтезу
сечовини або включається в інші реакції. Крім цього, гомоцистеїн може знову метилюватися з
утворенням метіоніну. При дезамінуванні шляхом переамінування з -кетаглутаровою
кислотою метіонін перетворюється в метилтіомасляну кислоту, з якої може утворюватися
метилмеркаптан (СН3-SН). В підвищених кількостях метилмеркаптан утворюється і виділяється
з сечею та видихається з повітрям при деяких захворюваннях печінки.
Дослідами з метіоніном, міченим за вуглецем СН3-групи, встановлено, що частина його
метильних груп окиснюється до СО2 і Н2О.
6.4.2.3. Глутатіон – синтез і біологічні функції. Глутатіон — трипептид –глутамініл–
цистеїніл–гліцин, що в своєму складі містить вільну сульфгідрильну групу.
NH2 О H О Синтез глутатіону відбувається в
О= О
=

С С СН2 СН2 С N C C N CH2

НО
C
ОН
цитоплазмі кожної клітини, хоча головним
H H CH2 H
SH постачальником для організму людини є
Гама-глутамініл Цистеїніл Гліцин печінка. Цей процес включає дві реакції і
Глутатіон
вимагає трьох амінокислот (глутамату,
цистеїну і гліцину), двох ферментів, іонів магнію та калію, а також енергії у вигляді АТФ (рис.
6.14)
У першій реакції за участі γ-глутамілцистеїнсинтетази, іонів магнію і калію глутамату

257
утворюється γ-глутамілцистеїн. Друга реакція відбувається за участі ферменту
глутатіонсинтетази амінокислоти гліцину, іонів магнію і АТФ.
В органах, тканинах і біологічних рідинах глутатіон
Глутамат + Цистеїн
знаходиться у двох формах: відновленій та окисненій.
АТФ Приблизно 97-99 % загального глутатіону припадає на його
g-Глутаміл-
цистеїнсинтетаза відновлену форму.
АДФ + Фн
Глутатіон може перетворюватися з відновленої (Г–SН) на
g-Глутамілцистеїн
Гліцин окиснену (Г–S–S–Г) форму, відіграючи роль буфера SН–груп.
АТФ Його біохімічна функція в організмі пов'язана з
Глутатіон-
синтетаза відновленням і детоксикацією органічних пероксидів —
АДФ + Фн
похідних пероксиду водню, у молекулі якого один
Глутатіон (g-Глу-Цис-Глі)
(гідропероксиди, R-O-O-H) або обидва атоми водню (алкіл
Рис. 6.14. Схема синтезу
глутатіону пероксиди, R-O-O-R) заміщені на алкільні радикали:
Гідроксиди та алкілпероксиди утворюються внаслідок діоксигеназних реакцій
безпосереднього включення атома кисню в біомолекули, внаслідок вільнорадикальних реакцій,
субстратом яких є ненасичені жирні кислоти мембранних фосфоліпідів. Активація цих процесів
спостерігається при дії на організм іонізуючої радіації, чужорідних сполук –ксенобіотиків. До
сполук, що протидіють цим процесам, крім глутатіону, відносять вітамін Е, аскорбінову
кислоту, урати, каротини.
При взаємодії глутатіону з гідропероксидом утворюються нешкідливі органічні спирти,
які підлягають подальшому окисненню:

R-O-O-H + 2Г-SН R-ОН + Г-S-S-Г + Н2O

Реакція каталізується ферментом глутатіонпероксидазою, яка містить в активному центрі

атом селену (Sе). Цей ензим присутній у всіх органах і тканинах людини.
Зворотне відновлення Г–S–S–Г до Г–SН каталізується НАДФН–залежною
глутатіонpедуктазою. Цей процес спряжений з окисненням глюкозо–6–фосфату та 6–
фосфоглюконату в пентозофосфатному циклі, що, в свою
чергу, забезпечує утворення НАДФН, необхідного для R - OOH R - OH

відновлення окисненого глутатіону вказаним

ферментом.. Весь процес – це так званий
відновлювальний цикл глутатіону (рис. 6.15) Г - SH Г-S-S-Г
Наявність в організмі двох форм глутатіону
відновленої та окисненої створює найважливішу редокс-

НАДФ+ НАДФН + Н+
258
Рис. 6.15. Участь глутатіону
в знешкодженні гідропероксидів
систему, яка захищає його від токсичної дії різноманітних пероксидів, у тому числі і від
пероксиду водню. Найактивніше цей процес відбувається в еритроцитах.
Внутрішньоклітинна концентрація відновленого глутатіону в ссавців знаходиться в межах
0,5 – 10 ммоль, тоді як для плазми (сироватки) крові характерна мкмолярна концентрація.
Відновлювальний цикл глутатіону відіграє роль і в інших метаболічних і фізіологічних
функціях: синтезі і розпаді білків, активації та інактивації ферментів, відновленні цистину і
дегідроаскорбінової кислоти, стабілізації клітинної мембрани.
Відновлений глутатіон є головним джерелом відновлених еквівалентів для регуляції
окиснювального статусу всередині клітини. Аскорбінова кислота є другим за значенням
цитозольним відновником. Її окиснення призводить до утворення дегідроаскорбінової кислоти,
яка є сильним цитотоксином. Ферментативне її відновлення глутатіонаскорбатредуктазою до
аскорбінової кислоти відбувається за участі відновленого глутатіону.

Аскорбінова кислота Дегідроаскорбінова кислота

ГSSГ 2ГSН

Відновлений глутатіон є субстратом глутатіонредуктази, глутатіонпероксидази,

глутатіонтрансферази. Непряма участь відновленого глутатіону в ферментативному каталізі
зумовлена підтриманням у відновленому стані сульфгідрильних груп цих ферментів.
Відновлений глутатіон реагує з багатьма ксенобіотиками з утворенням глутатіонових
кон'югатів. Процес відбувається в декілька етапів. Перший етап глутатіонової кон'югації
відбувається в печінці, наступні – в нирках. Швидкість утворення глутатіонових кон'югатів
визначається активністю глутатіотрансферази і залежить від рівня в організмі відновленого
глутатіону. Глутатіотрансферази виявлені у всіх клітинах організму, в основному, в їх цитозолі
та в незначних кількостях – у мікросомах і мітохондріях.
Глутатіонова кон'югація пов'язана не тільки з детоксикацією ксенобіотиків, але й з
ендогенними метаболітами, які мають електрофільні центри. Виявлена глутатіонова кон'югація
естрадіолу, простагландинів, лейкотрієнів, білірубіну, етанолу.
Під дією радіації спостерігається окиснення тіолових груп клітин, зниження рівня
внутрішноьклітинної концентрації відновленого глутатіону. Радіоактивність клітин організму
залежить, в першу чергу, від рівня відновленого глутатіону. Стимулюючи біосинтез
відновленого глутатіону лікарськими речовинами або використовуючи екзогенний глутатіон,
можна викликати захист клітин від іонізуючого опромінення.
При порушенні обміну глутатіону, дефіциті активності глутатіонредуктази чи
глутатіонпероксидази порушується відновлений потенціл еритроцита і знешкодження
пероосидів. Утворені при окисненні гемоглобіну його деривати формують гранули, відомі під

259
назвою тілець Гейца, що в подальшому призводить до підвищення проникності мембрани
еритроцита, яке спричинює зростання кількості іонів натрію і води в еритроциті та його
гемоліз.
Еритроцитарні ензимопатії, які повязані з обміном глутатіону, утворюють загальну групу
близьких за клінічною картиною захворювань, головним чином, хронічну несфероцитарну
гемолітичну анемію та гостру гемолітичну медикаментозну анемію.
6.4.2.4. Синтез і біологічна роль креатину. Креатин — азотиста сполука, яка у вигляді
креатинфосфату має важливе значення в енергозабезпеченні функції м'язів. Біосинтез
креатину відбувається за участю амінокислот гліцину, аргініну та метіоніну. Процес синтезу
складається з двох стадій:
1-ша стадія відбувається в нирках і полягає в утворенні глікоціаміну (гуанідинацетату) із
аргініну та гліцину (каталізує реакцію фермент гліцинамідинотрансфераза).
HN = C - NH2
NH NH2 HN = C - NH2
NH2
(CH2)3 + (CH2)3 + NH
CH2 - COOH
HC - NH2 HC - NH2 CH2 - COOH

COOH COOH

Аргінін Гліцин Орнітин Глікоціамін

2-а стадія відбувається в печінці, куди глікоціамін надходить з плином крові, і полягає в
метилуванні глікоціаміну до креатину за участю S-аденозилметіоніну (каталізує реакцію
фермент гуанідинацетатметилтрансфераза) (рис. 6.16):
HN C - NH2 S-аденозилметіонін Фосфорилування креатину при дії
NH
CH2 -
креатинфосфокінази генерує
COOH
Глікоціамін креатинфосфат — джерело термінової
HN C - NH2
N- Аденозин регенерації АТФ при м'язовому
CH3 S-
CH2
аденозилгомоцистеїн скороченні. Незворотня
CH2 SH
АТФ
COOH CH2 неферментативна дегідратація і
Креатин
CH NH2
ОН
HN C - NH – Р О COOH
дефосфорилювання креатинфосфату
N- ОН
CH3
АДФ HN C - NH Гомоцистеїн
призводить до утворення ангідриду
H3C-
CH2
N
креатину — креатиніну.
COOH H2C CO
Фн
Креатинфосфат Креатинін У формі креатиніну з організму
Рис. 6.16. Перетворення глікоціаміну до креатину людини виділяється із сечею значна
та креатиніну
частина азоту амінокислот; у здорової
людини виділення креатиніну пропорційне масі м'язової тканини і значно збільшується за умов
травматичних пошкоджень м'язів.

260
 У плазмі крові в невеликих кількостях міститься креатин і креатинін (50 – 80 мкмоль/л). У
печінці, нирках, підшлунковій залозі, які синтезують креатин, вміст його невеликий (0,1 – 0,4
г/кг). Найбільша його кількість - у скелетних м' язах (25 – 55 г/кг), у серці (15 – 30 г/кг), у
тканині головного мозку (10 – 15 г/кг).
З сечею виділяється креатин тільки у дітей, у дорослих екскретується з сечею креатинін
(за добу біля 4,4 – 17,6 ммоль), причому існує пряма залежність між розвитком мускулатури
людини і виділенням креатиніну. Виділення з сечею креатину свідчить про патологію.
Для багатьох форм патології м'язової тканини характерно порушення метаболізму
креатину і його посилене виділення з сечею (креатинурія). Креатинурія у хворих з міопатією є
результатом порушення у скелетних м'язах фіксації креатину та його фосфорилування. Якщо
порушений процес синтезу креатинфосфату, то не утворюється і креатинін, вміст останнього у
сечі різко знижується. У результаті креатинурії і порушення синтезу креатиніну різко зростає
креатиніновий показник (креатин/креатинін у нормі становить 1,1) сечі.
6.4.3. Обмін амінокислот з розгалуженими ланцюгами. Відповідно до структурної
подібності амінокислот валіну, лейцину та ізолейцину, перші етапи їх катаболізму відбуваються
за подібними шляхами і мають спільні механізми. Як випливає зі схеми на рис. 6.17,
загальними реакціями для перетворення амінокислот з
Лейцин
розгалуженими ланцюгами є: Валін
Ізолейцин
(1) трансамінування до відповідних -кетокислот з
розгалуженим ланцюгом; реакція каталізується 1
амінотрансферазою, яка може трансамінувати будь-яку з
a-Kетокислоти
розгалужених амінокислот;
2
(2) окиснювальне декарбоксилування з утворенням СО2

ацил-КоА-тіоефірів; реакція каталізується Ацил-КоА-тіоефіри

мультиферментним комплексом мітохондрій
3 2Н+
дегідрогеназою розгалужених –кетокислот;
a-b-Eноїл-
дегідрогеназний комплекс за структурою та молекулярними ацил-КоА-тіоефіри

механізмами каталітичної дії є аналогічним Лей- Вал- Іле-

мітохондріальним дегідрогеназам піровиноградної та – Пропіоніл-КоА
кетоглутарової кислот;
Ацетоацетат
(3) дегідрогенування з утворенням ,–ненасичених Ацил-КоА
Сукциніл-КоА
тіоефірів ацил-КоА; реакція каталізується ферментом (або
Рис. 6.17. Схема перетворення
ферментами), подібними до ФАД-залежної ацил-КоА амінокислот із
дегідрогенази лінійних жирних кислот. розгалуженими ланцюгами

261
 Участь коферментних форм вітаміну Н і В12 у метаболізмі амінокислот.
Амінокислоти валін, ізолейцин та метіонін включаються в цикл Кребса через проміжний
метаболіт - сукциніл-КоА, попередником якого є пропіоніл-КоА:

Ізолейцин
Валін Метіонін H
O CO2 O O
1 2
CH3 CH2 C HOOC C C HOOC CH2 CH2 C
S-KoA S-KoA S-KoA
CH3
Пропіоніл-КоА Метилмалоніл-КоА Сукциніл-КоА

Першу реакцію каталізує пропіоніл-КоА-карбоксилаза – вітамін Н-залежний фермент,

подібно до дії карбоксилаз в реакціях утворення малоніл-КоА (з СО2 та ацетил-КоА) та
оксалоацетату (з пірувату).
Друга реакція відбувається за участі ферменту метилмалоніл-КоА-мутази, коферментом
якого є дезоксіаденозилкобаламін (коферментна форма вітаміну В12).
Вітамін В12 утворює дві коферментні форми: метилкобаламін та
дезоксіаденозилкобаламін, що беруть участь у двох ферментних реакціях:
1) метилуванні гомоцистеїну з утворенням метіоніну – кофермент метилкобаламін як
перенощик метильної групи в реакції метіоніну з N5-метил- Н4 –фолатом.
2) ізомеризації метил-малоніл-КоА до сукциніл-КоА з участю
дезоксіаденозилкобаламіну як коферменту метилмалоніл-КоА-мутази, механізм реакції полягає
у внутрішньомолекулярному обміні хімічних груп біля двох сусідніх атомів вуглецю.
Хвороба кленового сиропу (лейциноз) — спадкова ензимопатія метаболізму
амінокислот із розгалуженим ланцюгом.
Захворювання спричинюється дефектом гена, який контролює синтез дегідрогенази
розгалужених –кетокислот. У зв'язку з блоком ферментної реакції (2) окиснювального
декарбоксилування лейцину, валіну та ізолейцину ці амінокислоти та відповідні їм –
кетокислоти накопичуються в крові та внутрішніх органах хворих (інша назва ензимопатії —
кетоацидурія кислот із розгалуженим ланцюгом); сеча хворих має специфічний запах
кленового сиропу (maple syrup urine disease). Якщо хвора дитина з раннього віку не буде
переведена на спеціальну дієту з низьким вмістом розгалужених амінокислот, патологія
призводить до затримки загального розвитку, важких психічних порушень.
6.4.4. Обмін аргініну, біологічна роль оксиду азоту, NO-синтаз. Аргінін належить до
діаміномонокарбонових кислот і разом із лізином слугує структурним елементом ядерних
білків пістонів і протамінів, тобто білків хроматину ядер клітин. Він синтезується з орнітину,

262
але у молодому віці у недостатній кількості, тому його вважають лише частково замінною
амінокислотою (рис.6.18).
Креатин Альфа-кетоглутарат

Гуанідинацетат Пролін

Нікотин Глутамат
Фосфоаргінін
Сечовина

Аргінін Орнітин Карбамоїл-

фосфат

Білки NH3

Фумарат Аргініносукцинат Цитрулін

Малат Оксалоацетат Аспартат СО2, NH3, АТФ

Рис. 6.18. Схема метаболізму аргініну

Гідроліз аргініну під дією аргінази дає орнітин і сечовину. При генетичному дефекті
аргінази мають місце аргінінемія, порушення розумового розвитку.
Орнітин в організмі перетворюється на глутамінову кислоту, яка може включатися в
процеси трансамінування і дезамінування, перетворюватись на α-кетоглутарову кислоту з
подальшим окисненням до СО2 і Н2О. З нього синтезуються спермідин і спермін. Реакція
проходить під дією орнітиндекарбоксилази в присутності піридоксальфосфату.
Спермін, спермідин і путресцин виявлені в ядрах клітин всіх органів людини.
H2N (CH2)4 NH (CH2)3 NH2 H 2N (CH2)4 NH (CH2)3 NH (СН2)3 NH2

Спермідин Спермін
H 2N CH2 CH2 CH2 CH2 NH2
Путресцин

За рахунок позитивного заряду вони зв'язуються з від'ємно зарядженими молекулами ДНК

і РНК, входять до складу хроматину, беруть участь у реплікації ДНК, стимулюють
транскрипцію і трансляцію. Іх концентрація зростає при проліферації тканин.
Аргінін необхідний також для синтезу важливого субстрату м’язів — креатину, причому
цей процес незворотний. При введенні тваринам креатину, міченого по азоту, останній в
молекулі аргініну не виявляється.
В останні роки значну увагу привернула метаболічна роль аргініну як попередника в
генерації оксиду азоту (NО) — короткоживучої молекули, яка виконує функцію
внутрішньоклітинного месенджера сигналів фізіологічно активних сполук.
Утворення оксиду азоту відбувається у всіх клітинах і тканинах організму з аргініну за
участі складної Са2+-залежної NO–синтази (NOS):

263
 СООН СООН СООН
НС NH2 НС NH2 НС NH2
O2 НАДФН НАДФ+
(CH2)3 (CH2)3 (CH2)3
+ NO
NH NH NH
C = NH2+ C = NH+ ОН C

=
О NH2
NH2 NH2

Аргінін N-омега-гідроксіаргінін Цитрулін

Ідентифіковано три ізоформи NO–синтази, які названі за типом клітин, де вони були
вперше виявлені: NOS-1 — нейрональна або мозкова, NOS-2 — макрофагальна або
конститутивна, NOS-3 — ендотеліальна ізоформа.
Оксид азоту – важлива сигнальна молекула, здатна активувати гемвмісну розчинну
гуанілатциклазу, що каталізує утворення цГМФ, який, в свою чергу, стимулює протеїнкінази
певних ферментів та інактивується специфічною фосфодіестеразою. Він також активує АДФ-
рибозилтрансферазу, утворює пероксинітрит-цитотоксичний агент, може нітрувати залишки
тирозину в білках.
Біологічна роль NO в організмі реалізується шляхом його участі в модуляції таких
фізіологічних функцій, як регуляція тонусу гладких м'язів, зокрема вазодилятація, імунні
процеси, зменшує силу серцевих скорочень, виступає внутрішньоклітинним месенджером для
нейронів мозку, впливає на синтез шаперонів, гальмує агрегацію тромбоцитів, проявляє
антиканцерогенну активність. Оксид азоту може зв'язуватися з іонами заліза гемових та
негемових ферментів, а також з іонами міді у складі ферментів, що призводить до порушення їх
активності. Оксид азоту може окиснюватися в нітрити, які утворюють мутагенні N-нітрозаміни.
6.4.5. Спеціалізовані шляхи обміну циклічних амінокислот.
6.4.5.1. Обмін фенілаланіну та тирозину та його спадкові порушення. Особливістю
метаболізму в тваринних організмах циклічних амінокислот фенілаланіну та тирозину є
утворення з них численних фізіологічно активних сполук гормональної та медіаторної дії, а
саме: катехоламінів (адреналіну, норадреналіну), тиреоїдних гормонів, меланінів (рис. 6.19).

264
 Фенілацетат n-Оксифеніллактат

Фенілпіруват n-Оксифенілпіруват
Фенілетиленамін
Бензальдегід Гомогентизат
Фенілаланін Фумарат
Бензоат Фумарилацетоацетат
Ацетоацетат
Білки
Гіпурат

Тирозин

Тирамін 3,4-Діоксифенілаланін
Монойодтирозин Фенол
Дийодтирозин Піруват Меланін
Тироксин NH3
Трийодтирозин
3,4-Діоксифенілетиламін

Норепінефрин

Епінефрин

Рис. 6.19. Схема обміну фенілаланіну та тирозину

Шляхи метаболізму фенілаланіну (рис. 6.20):

1. Катаболічний шлях обміну полягає у втраті фенілаланіном аміногрупи (у реакції
трансамінування) з утворенням фенілпірувату та кінцевого метаболіту фенілацетату, що
екскретується з організму.
2. Шлях синтезу фізіологічно активних сполук починається з перетворення фенілаланіну
на тирозин при дії ферменту фенілаланінгідроксилази з подальшим перетворенням тирозину.
Шляхи метаболізму тирозину:
1. Катаболічний шлях обміну полягає у трансамінуванні тирозину і перетворенні на -
оксифенілпіруват, який окиснюється до гомогентизинової кислоти у складній реакції, з участю
аскорбінової кислоти (вітаміну С); подальші перетворення полягають в окисненні
гомогентизату до фумарилацетоацетату (фермент оксидаза гомогентизинової кислоти) та його
розщепленні гомогентизинової кислоти до фумарату та ацетоацетату.
2. Синтез катехоламінів та меланінів (пігментів шкіри) починається з окиснення тирозину
за участю специфічної гідроксилази до 3,4–диоксифенілаланіну (ДОФА), на рівні якого
відбувається утворення катехоламінів (через декарбоксилування до дофаміну) та меланінів
(через окиснення тирозиназою до дофахінону).
3. Синтез тиреоїдних гормонів проходить в клітинах щитовидної залози і полягає в
утворенні йодованих тиронінів.

265
 Катехоламіни

Дофамін
1
HO
+ О2 CH2 CH COOH + О2 CH2 CH COOH
CH2 CH COOH
NH2 NH2
NH2 HO HO
Діоксіфенілаланін (ДОФА)
Фенілаланін Тирозин
3

Трансамінування

O CH2
CH2 C COOH O CH-COOH
N
CH2 C COOH
O H
Дофахром
Фенілпіруват HO O

n-Оксифенілпіруват
O
2 O
N
CO2 H
CO2 Індол-5,6-хінон
CH2-COOH
Полімеризація
OH

Фенілацетат HO CH2-COOH
O
Гомогентизинова кислота
O
2+
4 N
Fe H n
L-глутамін
Меланін

HC COOH

HC C CH2 C CH2-COOH
Фенілацетилглутамін
O O
H
HOOC C
Малеїлацетоацетат
HC COOH
Фумарова кислота
HOOC CH

HC C CH2 C CH2 COOH

O O CH3 COOH
C CH2
Фумарилацетоацетат
O
Ацетоацетат

Рис. 6.20. Основні метаболічні перетворення фенілаланіну і тирозину: цифри вказують на ділянки
блокування реакцій при фенілкетонурії (1), тирозинозі (2), альбінізмі (3) і алапктонурії (4).

Фенілкетонурія — ензимопатія, спричинена генетичним дефектом синтезу

фенілаланінгідроксилази. Внаслідок блокування утворення тирозину з фенілаланіну останній в
збільшеній кількості надходить на шлях утворення фенілпірувату та фенілацетату, які в
надмірних концентраціях накопичуються в організмі хворих. Концентрація фенілаланіну в
крові хворих зростає в десятки разів, досягаючи 100-800 мг/л (норма –10-40 мг/л). Патологія
проявляє себе ранніми порушеннями психічного розвитку дитини – фенілпіровиноградна
олігофренія (oligophrenia phenylpyruvica).
Алкаптонурія — ензимопатія, яка викликана генетично детермінованою недостатністю
ферменту оксидази гомогентизинової кислоти. Характерним проявом захворювання є надмірне
виділення гомогентизинової кислоти із сечею, яка при додаванні лугів набуває темного
забарвлення; акумуляція гомогентизинату в тканинах суглобів призводить до розвитку
артритів.

266
 Альбінізм — ензимопатія, біохімічною основою якої є спадкова недостатність ферменту
тирозинази, яка каталізує реакції, необхідні для утворення чорних пігментів меланінів.
Відсутність меланінів у меланоцитах шкіри проявляється недостатньою (або відсутньою)
пігментацією шкіри та волосся, підвищеною чутливістю шкіри до сонячного світла,
порушенням зору.
6.4.5.2. Обмін триптофану та його спадкові порушення. Триптофан належить до
незамінних амінокислот для організму людини та вищих тварин у зв'язку з відсутністю
ферментних систем синтезу його вуглецевого скелета. Разом з цим, триптофан є попередником
у біосинтезі таких фізіологічно активних сполук, як речовина гормональної та медіаторної дії
серотонін та нікотинова кислота (вітамін РР), який синтезується в тваринному організмі у
формі НАД. Відомо, що нестача триптофану в харчовому раціоні прискорює розвиток
захворювання, яке називається пелагрою і пов'язано з дефіцитом вітаміну РР. У цих випадках
добавка триптофану в дієту покращує стан хворого і сприяє послабленню авітамінозу.
Існують два основні біохімічні шляхи перетворення триптофану (6.21):
- серотоніновий шлях, що становить в кількісному відношенні приблизно 1% загальної
кількості триптофану в організмі;
- кінуреніновий шях, за яким метаболізується понад 95 % ендогенного триптофану.
Включення триптофану в серотоніновий шлях починається з гідроксилювання
амінокислоти до 5-окситриптофану, який після декарбоксилування перетворюється на
серотонін. В організмі людини серотонін підлягає окиснювальному дезамінуванню з
утворенням оксііндолацетатної кислоти, яка виділяється з сечею. Екскреція оксііндолацетату
значно збільшена при карциноїдному синдромі, коли за серотоніновим шляхом перетворюється
до 60 % триптофану.
Катаболізм триптофану кінуреніновим шляхом починається з окиснення триптофану при
дії гемвмісного ферменту триптофанпіролази до формілкінуреніну, який після відщеплення
мурашиної кислоти перетворюється на кінуренін та 3-оксикінуренін. Подальші перетворення 3-
оксикінуреніну пов'язані з дією ПАЛФ-залежного ферменту кінуренінази, яка розщеплює його
до аланіну та 3-оксіантранілової кислоти. Остання після складних багатоступеневих
перетворень призводить до хінолінової кислоти — попередника в синтезі нікотинаміду в формі
коферменту НАД.

267
 5 -Oксііндолілацетатна
кислота

Серотонін

СО2

Індол-3- 5-Окситриптофан
СО2
гліцерофосфат
Білки Триптамін

Триптофан Індолілацетатна
Серин
кислота
Скатол
Індолілпіруват СО2
Індол Піруват
NH3

N-формілкінуренін Оксіантранілова кислота

Нікотинова кислота

Аланін Глутарил-КоА Рибозо-5-фосфат

Нікотинова кислота
(мононуклеотид)
Ацетил-КоА Ацетоацетил-КоА
НАД+

Рис. 6.21. Схема обміну триптофану

При декарбоксилуванні триптофану утворюється біологічно-активний амін-тобто

триптамін. Дезамінуючись, він перетворюється в індолілоцтовий альдегід, а потім окиснюється
в індолілацетатну кислоту — один із кінцевих продуктів обміну триптофану. В товстій кишці
під впливом мікроорганізмів із триптофану синтезується індол і скатол, які в печінці
знешкоджуються і в вигляді парних сполук виділяються з сечею.
Порушення обміну триптофану – хвороба Хартнупа викликається специфічними
порушеннями обміну цієї амінокислоти. Метаболічний дефект пов'язаний із природженим
порушенням всмоктування триптофану в кишечнику і реабсорбції триптофану та продуктів
його обміну в нирках. Основним проявом захворювання, крім пелагроподібних пошкоджень
шкіри (через великі втрати триптофану з сечею виникає нестача нікотинової кислоти),
психічних розладів і атаксії, спотерігається гіпераміноацидурія.

6.5. Регуляція обміну амінокислот в організмі

Амінокислотний баланс в організмі людини залежить від повноцінності білків, які
поступають з їжею. Процеси використання амінокислот з біосинтетичною метою збалансовані
з процесами їх поступлення (гідроліз тканинних білків, синтез замінних амінокислот).

268
Транспорт амінокислот у клітини різних органів, очевидно, визначається ефективністю
окремих систем перенощиків для різних груп амінокислот. В нирках відбувається реабсорбція
амінокислот із сечі в кров, що дозволяє їх зберегти для організму.
Одним з факторів, які регулюють обмін амінокислот, є поступлення їх з їжею.
Споживання великої кількості білкової їжі призводить до інтенсивного надходження їх в
печінку, де амінокислоти сприяють підвищенню активності ферментів, які викликають їх
розпад до кінцевих продуктів обміну (ферменти дезамінування амінокислот і синтезу
сечовини). При голодуванні, навпаки, відбувається активний розпад білків у тканинах з
утворенням вільних амінокислот.
Регуляція амінокислотного балансу можлива на етапах їх транспорту через кишковий
епітелій (при всмоктуванні), периферійні тканини (при проникненні всередину клітин) і
канальці нирок (при реабсорбції). Стимулюється мембранний транспорт амінокислот,
здебільшого інсуліном. Соматотропін, тиреоїдні гормони, жіночі та чоловічі статеві гормони
сприяють використанню амінокислот у біосинтезі білків. Глюкокортикоїди можуть
прискорювати обидва процеси: в одних тканинах – розпад білків і утворення амінокислот, в
інших – використання амінокислот у біосинтезі білків.

6.6. Патологія білкового обміну

Одним з порушень азотистого обміну є білкова недостатність, яка є наслідком не тільки
дефіциту білків, але й деяких важких захворювань навіть при достатньому надходженні білка з
їжею. Білкова недостатність у людини розвивається як при повному і частковому голодуванні,
так і при вживанні одноманітного білкового харчування, коли в дієті переважають білки
рослинного походження, біологічна цінність яких нижча, ніж білків тваринного походження. У
результаті цього розвивається негативний азотистий баланс, гіпопротеїнемія і порушується
колоїдно-осмотичний і водно-сольовий обмін (розвиток набряків). При тяжких формах
харчових дистрофій (наприклад, квашіоркорі) спостерігають глибокі ураження печінки,
зупинку росту, різке зниження опірності організму до інфекцій, набряки, атонію м'язів. Хвороба
часто закінчується летально.
Одним із проявів патології азотистого обміну є аміноацидурія – виділення у великій
кількості амінокислот із сечею. Гіпераміноацидурію поділяють на ниркову і позаниркову,
пов'язану із збільшенням концентрації всіх або окремих амінокислот у крові. Так, при
хронічних нефритах із сечею виділяється більше проліну, лізину, аргініну і цитруліну (ниркова
аміноацидурія). Причиною цього є порушення зворотного всмоктування окремих амінокислот.
Ниркова аміноацидурія буває спадковою і набутою (у результаті дії на епітеліальні клітини

269
нирок різних отрут).
Цистинурія – спадкова ниркова аміноацидурія: метаболічний дефект супроводжується
виведенням з сечею у 50 разів вище норми 4 амінокислот: цистеїну, лізину, аргініну й орнітину.
Хворі цією патологією мають підвищений ризик утворення каменів у сечовивідних шляхах.
При спадковій хворобі Вільсона – Коновалова (гепатоцеребральній дистрофії) поряд із
загальною гіпераміноацидурією простежується зниження вмісту мідьвмісного білка –
церулоплазміну в сироватці крові і відкладання міді в головному мозку, печінці, нирках.
Генетичний дефект пов'язаний з порушенням синтезу церулоплазміну.
Цистиноз – порушення реабсорбції майже всіх амінокислот (за винятком циклічних) у
ниркових канальцях. Наслідком цього є збільшення у 5 – 10 разів екскреції амінокислот, у 20 -
30 разів – цистину і цистеїну і відкладання цистину в ретикулярних клітинах кісткового мозку,
селезінки, печінки, клітинах рогівки ока. При цистинозі ниркові камені майже не утворюються.

270
 РОЗДІЛ 7. ОБМІН НУКЛЕОТИДІВ
7.1. Азотисті основи як складові компоненти нуклеїнових кислот
У кожному живому організмі присутні 2 типи нуклеїнових основ: рибонуклеїнова
(РНК) та дезоксирибонуклеїнова (ДНК). Вони характеризуються унікальними структурними
та функціональними властивостями і являють собою складні біополімери клітин, які містять
велику кількість мономерних одиниць – нуклеотидів, тому нуклеїнові кислоти називають
полінуклеотидами.
При повному гідролізі нуклеїнових кислот у гідролізаті виявляють пуринові та
піримідинові основи, вуглеводи та фосфорну кислоту (табл.7.1).

Таблиця 7.1. Особливості будови нуклеїнових кислот

ДНК РНК
Азотисті основи аденін, гуанін, цитозин, тимін аденін, гуанін, цитозин, урацил
Вуглевод дезоксирибоза рибоза
Структура дволанцюгова одноланцюгова
Молекулярна маса від десятків до сотень млн. Да від десятків до сотень тисяч Да
Локалізація в клітині ядро, мітохондрії, тилакоїди ядро, цитоплазма
Функції збереження генетичної інформації передача генетичної інформації

Азотисті основи, які входять до складу нуклеїнових кислот, є похідними

гетероциклічних сполук - піримідину та пурину:
O NH2 O
CH3
N HN N HN

N O N O N O N
H H H

Піримідин Урацил (У) Цитозин (Ц) Тимін (Т)

NН2 O
=

N N N N HN N

N N N
N H N H Н2N N H

Пурин Аденін (А) Гуанін (Г)

Однією з важливих властивостей азотистих основ є їх можливість існувати в двох

таутомерних формах (лактимній і лактамній), у залежності від значення рН середовища.
Таутомерні форми можна показати на прикладі урацилу:
O
OH
C
C HN CH
N CH
C CH
C CH O N
HO N
H
Лактимна форма Лактамна форма

271
 пурин аденін (А) гуанін (Г)

У складі нуклеїнових кислот всі оксипохідні пуринів і піримідинів знаходяться в

лактамній формі.
Крім основних азотистих основ, у невеликій кількості зустрічаються рідкісні, так звані,
мінорні основи: 5-метил- і 5-гідроксиметилцитозин, 5-карбоксиурацил, 4-тіоурацил,
диметиламіноаденін, 1-метилгуанін:

NH2 NH2 H 3C N CH3 O

H C
N CH2 ОН N CH3 N N 3 N N

O N O N N N H2N N N
N N H H
5-Гідроксиметилцитозин 5'-Метилцитозин Диметиламіноаденін 1-Метилгуанін

Лише в одній тРНК знаходиться приблизно 50 мінорних азотистих основ, їх роль,

очевидно, зводиться до захисту молекули РНК від дії гідролітичних ферментів. Азотисті
основи поглинають світло в ультрафіолетовій частині спектра з довжиною хвилі 200 – 300 нм
і максимумом біля 260 нм. Ця властивість використовується при кількісному визначенні
нуклеїнових кислот.
Деякі синтетичні похідні пуринів і піримідинів використовують як лікарські засоби. За
будовою вони подібні на природні метаболіти (У, Т, Ц, А, Г), але не зовсім ідентичні
(антиметаболіти). Наприклад, 5-фторурацил виступає як антагоніст урацилу і тиміну, а 6-
меркаптопурин - аденіну. Конкуруючи з метаболітами, вони порушують синтез нуклеїнових
кислот в організмі, що використовується при лікуванні пухлин.
Нуклеозиди. Азотисті основи, з’єднуючись з пентозами, утворюють сполуки, які
називаються нуклеозидами. До складу нуклеїнових кислот входять лише -нуклеозиди.

NH2 O
NH2
N N HN N
N
9 1
9
N N O N N
N
HOCH2 HOCH2 HOCH2
O O O
H H H H H H
H H H H H
2'
H
OH OH OH OH OH H
Аденозин Уридин 2/-Дезоксіаденозин

Пуринові основи через дев’ятий атом азоту, а піримідинові через перший - утворюють
N-глікозидний зв’язок з рибозою або дезоксирибозою. При цьому завжди утворюється -
глікозидний зв’язок (за рахунок відщеплення молекули води).
У залежності від природи пентози (рибоза або дезоксирибоза) нуклеозиди поділяють на
рибонуклеозиди та дезоксирибонуклеозиди.

272
 Нуклеотиди - це фосфати нуклеозидів. В залежності від будови пентози (рибоза чи
дезоксирибоза) розрізняють рибонуклеотиди і дезоксирибонуклеотиди.
Мононуклеотиди та їх похідні, а також динуклеотиди наявні в клітинах у вільному
стані та відіграють важливу роль в обміні речовин. Мононуклеотиди, приєднуючи ще один
залишок фосфату, утворюють фосфоангідридний зв'язок і перетворюються на
нуклеозиддифосфати (АДФ, ГДФ, УДФ, ТДФ і ЦДФ), останні, приєднуючи ще один
залишок фосфату, утворюють нуклеозидтрифосфати (АТФ, ГТФ, УТФ, ТТФ і ЦТФ). Слід
зазначити, що лише вільні нуклеозидтрифосфати в
NH2
клітинах є попередниками ферментативного синтезу ДНК
N N
і РНК. У клітинах, однак, містяться й такі
OH OH OH N N
нуклеозидтрифосфати, які не беруть участі в синтезі HO P~O P~O P O CH2 O
O O O
білка, але виконують життєво важливі функції. H H
H
H
Наприклад, АТФ бере участь в енергетичному обміні, є OH OH
АМФ
однією з макроергічних сполук (рис. 7.1). При АДФ
АТФ
відщепленні від АТФ однієї або двох молекул фосфатної
Рис.7.1. Механізм утворення
кислоти, які зв’язані між собою макроергічними моно-, ди- та тринуклеотидів
зв’язками (~), виділяється 32-42 кДж/моль енергії, тоді як енергія звичайного фосфатного
зв’язку 8-12 кДж/моль. В обміні речовин і енергії беруть участь й інші фосфорильовані
нуклеотиди: ГТФ, ЦТФ, УТФ тощо.
O NH2

HN CH3 N

O N O N
O O
5' 5'

HO P O CH2 HO P O CH2
OH O OH O
H H H H
H H H H
OH H OH H
Тимідин-5/-монофосфат Цитидин-5/-монофосфат
(тимідилова кислота, ТМФ) (цитидилова кислота, ЦМФ)

NH2 O

N N HN N

N N H2N N N
O O
5' 5'
HO P O CH2 HO P O CH2
OH O OH O
H H H H
H H H H
OH H OH H
Дезоксіаденозин-5/-монофосфат Дезоксигуанозин-5/-монофосфат
(дезоксіаденілова кислота, дАМФ) (дезоксигуанілова кислота, дГМФ)

273
 Номенклатура нуклеотидів представлена в таблиці 7.2.

Таблиця 7.2. Номенклатура нуклеотидів

Азотиста Нуклеозид Нуклеотид Трибуквове Однобуквове
основа позначення позначення
Аденін Аденозин Аденозинмонофосфат АМФ A
Гуанін Гуанозин Гуанозинмонофосфат ГМФ G
Цитозин Цитидин Цитидинмонофосфат ЦМФ C
Урацил Уридин Уридинмонофосфат УМФ U
Тимін Тимідин Тимідинмонофосфат ТМФ T

NH2
Крім вказаних нуклеотидів, відомі нуклеотиди в яких

N N
фосфорна кислота одночасно етерифікує дві гідроксильні

N N
групи пентози, утворюючи циклофосфати. Практично у всіх
5'
CH2 O клітинах присутні два циклічні нуклеотиди - цАМФ і цГМФ.
H
O
H
H 3' H Циклічні нуклеотиди є важливими регуляторами
O P O OH
внутрішньоклітинних процесів.
OH
Аденозин 3',5'-циклофосфат Синтез нуклеїнових кислот, мономерними одиницями
(цАМФ) яких є мононуклеотиди, визначатиметься швидкістю синтезу
пуринових і піримідинових нуклеотидів; синтез останніх в свою чергу залежить від
наявності всіх складових трьох компонентів. Джерелом рибози і дезоксирибози служать
продукти перетворення глюкози в пентозофосфатному циклі. Фосфатна кислота також не є
лімітуючим чинником, оскільки вона поступає в достатній кількості їжею. Отже, біосинтез
нуклеїнових кислот починається з синтезу азотистих основ (мононуклеотидів).

7.2. Обмін пуринових нуклеотидів і його порушення

Пуринові та піримідинові основи, що утворюються в процесі гідролізу нуклеїнових
кислот у кишці, не є незамінними харчовими чинниками і надалі практично не
використовуються. В ентероцитах виявлена висока активність ксантиноксидази – фермента,
який більшу частину пуринів, що надходять у клітини, перетворює на сечову кислоту, яка
виводиться з організму в складі сечі. Піримідинові основи, які не поступили в ентероцити,
під впливом мікрофлори кишки розпадаються до NH3, CO2, -аланіну та -аміноізобутирату.
У різних клітинах організму синтезується біля 90 % нуклеотидів з простих
попередників de novo. Введені в кров азотисті основи і нуклеозиди, а також основи і
нуклеозиди, утворені в результаті внутрішньоклітинного розпаду нуклеїнових кислот
використовуються для повторного синтезу нуклеотидів за так званими «запасними»
шляхами.

274
 У 40 – 50-х роках ХХ сторіччя дослідами з міченими ізотопами вдалося вияснити
походження атомів пуринового ядра під час синтезу пуринів de novo. Доведено, що в
формуванні кільця беруть участь такі амінокислоти як Асп, Глі, Глн, а також CO2, два
одновуглецевих похідних тетрагідрофолату: метиніл-Н4-фолат і форміл-Н4-фолат (рис. 7.3).
У такий спосіб утворюється основна кількість пуринових нуклеотидів, тоді як нуклеотиди,
які синтезуються шляхом повторного використання азотистих основ чи нуклеозидів,
становлять не більше 10 – 20 % загального фонду цих сполук.
СО2 повітря
Гліцин
Аспартат
C N
N1 6 5 C 7
N5, N10 -
8 C
2 4
Метеніл-Н4-фолат
C 3 C 9
N
N H
Амідна група
N10- Форміл-Н4-фолат
глутаміну

Рис. 7.3. Походження атомів С і N у пуриновому кільці.

Зі схеми видно, що 4-й і 5-й атоми вуглецю і 7-й атом азоту в ядрі мають своїм
джерелом гліцин. Два атоми азоту (N-3 і N-9) походять із амідної групи глутаміну, один атом
азоту (N -1) - із азоту аспарагінової кислоти; вуглецевий атом (С-2) походить з вуглецю N10-
форміл-ТГФК, атом вуглецю в 8-му положенні-із N5, N10 - метеніл-ТГФК і, нарешті, вуглець
С-6 має своїм джерелом СО2 повітря.
У даний час повністю розшифрована послідовність включення перерахованих речовин
в пуринове кільце, встановлена природа всіх проміжних і ферментних систем, що
каталізують хімічні реакції синтезу.
Утворення 5-фосфорибозил-1-дифосфату. Фосфорибозилдифосфат (ФРДФ) або
фосфорибозилпірофосфат (ФРПФ) займає центральне місце в синтезі як пуринових, так і
піримідинових нуклеотидів.
Він утворюється за рахунок перенесення , -пірофосфатного залишку АТФ на рибозо-
5-фосфат у реакції, яку каталізує ФРДФ-синтетаза. Джерелом рибозо-5-фосфату можуть бути
пентозофосфатний шлях перетворення глюкози чи катаболізм нуклеозидів, у ході котрого
під впливом нуклеозидфосфорилази першочергово утворюється рибозо-1-фосфат, а потім з
допомогою відповідної мутази фосфатний залишок переноситься в п’яте положення.
ФРДФ бере участь не лише в синтезі пуринових і піримідинових нуклеотидів з простих
попередників, але й використовується в утворенні пуринових нуклеотидів за «запасним»
шляхом у синтезі нуклеотидних коферментів.

275
 7.2.1. Біосинтез пуринових нуклеотидів. Шляхи синтезу пуринових основ у печінці
тварин і мікроорганізмів, зокрема Е. coli, практично аналогічні. Слід, проте, відзначити, що
кінцевим результатом синтезу є не вільна пуринова основа, а рибонуклеотид - інозинова
кислота (ІМФ), з якої далі синтезуються АМФ і ГМФ.
Збирання пуринового гетероциклу здійснюється на залишку рибозо-5-фосфату за участі
різних донорів вуглецю та азоту (рис. 7.4).
Ф O H2C Ф O H2C
O O Глн Глу ФФн Ф O H2C O NH2
АТФ АМФ
OH ФРДФ-синтетаза O Ф O Ф ФРДФ-
HO OH HO OH амідотрансфераза HO OH
5-Фосфорибозил-1- 5-Фосфорибозиламін
Рибозо-5-фосфат
дифосфат
(ФРДФ) Глі
АТФ
Фосфорибозилгліцин-
Mg2+
амідсинтетаза

АДФ + Фн
Н 2О
АДФ + Фн АТФ + Н2О
NH Глу NH ТГФК N5, N10=CH-ТГФК NH2
O Глн O
C C CH2
CH2 C H2
H H
HN C Формілгліцинамідин- C C
Гліцинамідрибонуклеоти NH Риб Ф
NH Риб Ф
рибонуклеотидамідолігаз O NH Риб Ф O
д-трансформілаза
а
N-Формілгліцин- N-Формілгліцинамід- Гліцинамідрибонуклеотид
амідинрибонуклеотид рибонуклеотид

АТФ + Н2О
Амідоімідазолрибо-
нуклеотидсинтетаза

Аспартат CH2-COOH
АДФ + Фн
АТФ АДФ CH-NH O
N СО2 Н+ COOH C
HC N Mg2+ COOH N
CH C C
CH Аміноімідазол-4-N- CH
H2N C
N Риб ФАміноімідазолрибону- H N C сукцинокарбоксамід- H2N C
N Риб Ф
клеотидкарбоксилаза
2 N Риб Ф
рибонуклеотидсинтетаза 5-Аміноімідазол-4-N-
5-Аміноімідазол- 5-Аміноімідазол-4- сукцинокарбоксамід-
рибонуклеотид карбоксирибонуклеотид рибонуклеотид

Аденілосукцинатліаза

O Фумарат
O O
Н2О ТГФК N10-CHO-ТГФК
C C N
N H2N C C N
HN C
CH К+ H2N C
CH Інозиніказа C H C CH
O 5-Аміноімідазол-4-
HC C N C
N N HN карбоксамідрибонуклеоти N
Риб Ф H2N
Риб Ф д-трансформілаза Риб Ф
5-Формамідоімідазол-4- 5-Аміноімідазол-4-
Інозинова кислота (ІМФ)
карбоксамідрибонуклеотид карбоксамід-рибонуклеотид

Рис. 7.4. Cхема біосинтезу ІМФ

1. Як видно з приведеної схеми (рис. 7.4) синтез інозинової кислоти розпочинається з

рибозо-5-фосфату, який є продуктом пентозофосфатного циклу і на який переноситься
пірофосфатна група АТФ за участі фермента ФРПФ-синтетази.

276
 2. Утворений 5-фосфорибозил-1-пірофосфат (ФРПФ) взаємодіє з глутаміном, донором
NН2-групи, внаслідок чого під впливом ФРПФ-амідотрансферази утворюється β-5-
фосфорибозиламін, причому в процесі реакції (разом із вивільненням пірофосфату і вільної
глутамінової кислоти) відбувається зміна його конфігурації (з α- на β-). Таким чином, дана
реакція стає ключовою в синтезі пуринів і інгібується за принципом зворотного зв’язку
пуриновими нуклеотидами, які утворюються з фосфорибозиламіну.
3. На наступній стадії до вільної NН2-групи β-5-фосфорибозиламіну приєднується
молекула гліцину (реакція вимагає енергії АТФ) з утворенням гліцинамідрибонуклеотиду,
фермент фосфорибозилгліцинамідсинтетаза.
4. Далі ланцюг подовжується за рахунок приєднання формільної групи з N5, N10-
метеніл-ТГФК з утворенням N-формілгліцинамідрибонуклеотиду, фермент
гліцинамідрибонуклеотидтрансформілаза.
5. На формільну групу останнього переноситься амідна група глутаміну і синтезується
N-формілгліцинамідинрибонуклеотид (реакція йде із затратою енергії АТФ), фермент N-
формілгліцинамідрибонуклеотидамідолігаза.
6. Відбувається замикання п’ятичленного імідазольного кільце з утворенням 5-
аміноімідазолрибонуклеотид, фермент амідоімідазолрибонуклеотидсинтетаза.
7. Утворений 5-аміноімідазолрибонуклеотид здатний акцептувати СО2 з утворенням
рибонуклеотиду 5-аміноімідазол-4-карбоксинуклеотиду, фермент
аміноімідазолрибонуклеотидкарбоксилаза.
8. Карбоксильна група цього продукту взаємодіє з NН2 - групою аспарагінової кислоти
з утворенням 5-аміноімідазол-4-N-сукцинілкарбоксіамідрибонуклеотиду. Ця реакція вимагає
затрати енергії АТФ і здійснюється під впливом специфічної
аміноімідазолсукцинокарбоксамідрибонуклеотидсинтетази.
9. У наступній реакції вуглецевий скелет аспарагінової кислоти відокремлюється у
вигляді фумарової кислоти й утворюється 5-аміноімідазол-4-карбоксамідрибонуклеотид,
тобто із аспарагінової кислоти в 1-е положення майбутнього пуринового ядра за участі
фермента аденілсукцинази входить атом азоту.
10. Останній вуглецевий атом пуринового кільця вмонтовується у вигляді формільного
залишка (джерело N10-форміл-ТГФК), який приєднується до 5 - NН2-групи з утворенням 5-
формілімідоімідазол-4-карбоксіамідрибонуклеотид, фермент
аміноімідазолкарбоксамідрибонуклеотидтрансформілаза.
11. Відбувається замикання другого кільця, яке супроводжується відщепленням води У
результаті за участі фермента інозинікази утворюється перший пуриновий нуклеотид –
інозинова кислота (ІМФ), яка є попередником пуринових нуклеотидів, в основному, АМФ чи

277
ГМФ у складі нуклеїнових кислот. Високу концентрацію ІМФ спостерігають також в тРНК у
якості одного з мінорних основ.
Перетворення ІМФ на АМФ і ГМФ в обидвох випадках включає 2 стадії та
відбувається з затратою енергії (рис. 7.5).
O

HN N
Аспартат НАД+
ГТФ N Н2О
N
Mg2+
Аденілосукцинат- Рибозо-5-фосфат
синтетаза ІМФ-
Інозинова кислота дегідрогеназа НАДН + Н+
ГДФ + ФН (ІМФ)

H OOC-CH-CH2-COOH O

NH HN N

N N N
O N

N N Рибозо-5-фосфат

Рибозо-5-фосфат Ксантилова кислота

Аденілосукцинат
АТФ Глутамін
Аденілосукцинат-
ліаза ГМФ-синтетаза Mg2+
Фумарат
АМФ + ФФн Глутамат

NH2 О

N N N
N
Н2N
N N N
N

Рибозо-5-фосфат Рибозо-5-фосфат
Аденілова кислота
Гуанілова кислота (ГМФ)
(АМФ)
Рис. 7.5. Схема синтезу АМФ і ГМФ з ІМФ

У синтезі АМФ і ГМФ беруть участь по два ферменти, різні за своїм механізмом дії.
Утворення ГМФ МФ ІМФ-дегідрогеназа і ГМФ-синтетаза, а АМФ -
аденілосукцинатсинтетаза та аденілосукцинатліаза.
Перетворення АМФ та ГМФ на відповідні нуклеозиди - і нуклеозидтрифосфати також
протікає у дві стадії за участі специфічних нуклеозидмонофосфат- й
нуклеозиддифосфаткіназ:

278
 Аденілаткіназа
АМФ + АТФ 2 АДФ
Нуклеозидмонофосфокіназа
ГМФ + АТФ ГДФ + АДФ
Нуклеозиддифосфокіназа
ГДФ + АТФ ГТФ + АДФ

Величезні витрати енергії для синтезу пуринових нуклеотидів de novo не спроможні

повністю забезпечити субстратами синтез нуклеїнових кислот у період гаструляції та
раннього розвитку дитини. Потреба в великій кількості нуклеотидів призвела до формування
«запасних» шляхів синтезу цих «дороговартісних» молекул. Тому тканини, для яких
характерний швидкий ріст (ембріональна, пухлинна, регенеруюча), використовують резервні
шляхи синтезу пуринових нуклеотидів із вільних азотистих основ: аденіну, гуаніну і
гіпоксантину. Ферменти, які каталізують синтез нуклеотидів, вимагають наявності ФРПФ. У
загальному вигляді реакції перебігають наступним чином (рис.7.6):
Аденін Гіпоксантин Гуанін

ФРДФ ФРдФ ФРДФ

Аденозин- Гуанін (гіпоксантин)-
фосфорибозилтрансфер фосфорибозилтрансфераза
аза
ФФн ФФн ФФн

АМФ ІМФ ГМФ

Рис. 7.6. Схема синтезу пуринових нуклеотидів

7.2.2. Регуляція синтезу пуринових нуклеотидів. Основним чинником, від якого

залежить синтез пуринових нуклеотидів, слугує концентрація ФРПФ, котра, своєю чергою,
залежить від швидкості його синтезу, утилізації та руйнування. Кількість ФРПФ
визначається доступністю рибозо-5-фосфату та активністю ФРПФ-синтази – фермента,
чутливого до концентрації фосфату та пуринових нуклеотидів.
Внутрішньоклітинна концентрація ФРПФ строго регулюється і зазвичай невисока.
ФРПФ-синтаза – алостеричний фермент, який активується неорганічним фосфатом, а
інгібується – пуриновими моно-, ди- та тринуклеозидфосфатами. ФРПФ служить не лише
субстратом, а й алостеричним активатором другої реакції синтезу пуринових нуклеотидів de
novo, котру каталізує амідофосфорибозилтрансфераза.
АМФ регулює біосинтез пуринових основ на початку метаболічного шляху, слугуючи
алостеричним інгібітором амінотрансферази, а, отже й синтезу фосфорибозиламіну.
Метаболічний ланцюг утворення АМФ і ГМФ de novo регулюється в місці його
розгалуження: АМФ інгібує аденілосукцинатсинтетазу, а ГМФ – реакцію утворення
ксантилової кислоти, котру каталізує ІМФ-дегідрогеназа. Перехресна регуляція шляхів

279
використання ІМФ необхідна для зниження синтезу одного пуринового нуклеотиду при
дефіциті іншого.
Окрім ферментів основного шляху синтезу пуринових нуклеотидів de novo,
регулюється також активність ферментів «запасних» шляхів:
аденінфосфорибозилтрансфераза інгібується АМФ, а гіпоксантин-
гуанінфосфорибозилтрансфераза – ІМФ і ГМФ.
7.2.3. Розпад пуринових нуклеотидiв. У людини, більшості тварин, птахів і деяких
рептилій кінцевим продуктом пуринового обміну є сечова кислота. Її утворення
розпочинається гідролітичним відщепленням від нуклеотидів фосфатного залишку, рибози
та аміногрупи у вигляді аміаку, що призводить до утворення гіпоксантину (з АМФ) та
ксантину (з ГМФ) з подальшим утворенням кінцевого продукту - сечової кислоти, яка
виводиться з сечею. У деяких ссавців сечова кислота розщеплюється до алантоїну, а у риб і
амфібій - до алантоїнової кислоти чи сечовини.
Послідовність розпаду пуринових нуклеозидів у тварин можна представити у вигляді
наступної схеми (рис.7.7):
NH2 O
N N
N HN

N N рибоза H2N N N рибоза

Аденозин Гуанозин
Н 2О Н3РО4
Аденозиндезаміназа Нуклеозидфосфорилаза
NH3 Рибозо-1-ф
OH O
N N
N HN

N N рибоза
H2N N NH
Інозин
Н3РО4 Гуанін
Нуклеозидфосфорилаза Н 2О
Рибозо-1-ф Гуаніндезаміназа
NH3
OH H 2O O H2O2 O
2
N
N N
HN
Ксантиноксидаза
N NH O
NH NH
Гіпоксантин Ксантин
Н2О + О2
Ксантиноксидаза
Н2О2
O
NH2 H 2 Н2О NH2 NH2 Н2О
O O NH СО2 О2 NН
2C O + C O C COOH C O NH2 HN
Алантоїказа O O
Алантоїназа O Уриказа O
NH2 COOH HN CH NH N
NH NH N
Сечовина Гліоксилова кислота Н Н
Алантоїнова кислота Алантоїн
Сечова кислота

Рис. 7.7. Схема розпаду пуринових нуклеотидів

Розпад АМФ і ГМФ включає такі реакції:

- відщеплення фосфатної групи з утворенням нуклеозидів аденозину та гуанозину за
участі фермента – 5’нуклеозидази;

280
 - дезамінування нуклеозидів за участі ферментів аденозиндезамінази та
гуаніндезамінази відповідно;
- відщеплення від нуклеозидів залишка D-рибози (фермент нуклеозидаза) або
пентозофосфату (фермент фосфорилаза);
- катаболізм гіпоксантину (з АМФ) або ксантину (з ГМФ) з утворенням сечової
кислоти. Окиснення гіпоксантину до ксантину з подальшим його перетворенням на сечову
кислоту каталізується ферментом ксантиноксидазою.
Ксантиооксидаза – аеробна оксидоредуктаза, простетична група якої міститьФАД, іони
заліза (Fe3+) та молібдену. Подібно до інших оксидоредуктаз, вона окислює пурини
молекулярним киснем з утворенням пероксиду водню. У значній кількості цей фермент
міститься лише в печінці та кишці. Інгібітором ксантиноксидази виступає структурний
аналог – алопуринол.
7.2.4. Спадкові порушення обміну сечової кислоти. В організмі людини щоденно
утворюється 0,5 -1,0 г сечової кислоти, яка виводиться, головним чином, через нирки. У
сироватці крові в нормі вміст сечової кислоти коливається в межах 0,15 – 0,47 ммоль/л. Вона
погано розчиняється у воді на відміну від уратів. Останні в організмі людини виявляють
високу антиоксидантну активність – знешкоджують активні радикали кисню (L.Stryer, 1995).
Підвищення концентрації сечової кислоти в крові називають гіперурикемією, яка за
походженням може бути спадковою (проявляється у вигляді подагри або синдрому Леша –
Ніхана) та аліментарною (внаслідок надмірного надходження в організм продуктів, що
містять багато пуринів - кава, чай, залозисті тканини, дріжджі). У більшості випадків
причинами гіперурикемії є підвищений синтез пуринів, надмірне вживання м’яса, зменшення
екскреції сечової кислоти з організму.
Кількість сечової кислоти в сечі збільшується при крупозній пневмонії, розсмоктуванні
ексудатів, опіках. У жінок, які народжують уперше, відзначають підвищення виділення
сечової кислоти незадовго до пологів.
Подагра - захворювання, що розвивається в результаті спадкових і набутих біохімічних
порушень, які викликають гіперурикемію і проявляється нападами гострого артриту.
Характерна особливість подагри - утворення кристалів сечової кислоти або кислого урату
натрію в суглобових хрящах, синовіальних оболонках і підшкірній клітковині, вушних
раковинах, ліктьових і колінних суглобах. При цьому утворюються подагричні вузли –
тофуси, які є нешкідливими, але спотворюють хворого.
Кристали сечової кислоти фагоцитуються клітинами, зв’язуються з мембранами
лізосом, порушують їх цілісність і викликають вихід лізосомальних ферментів у цитоплазму,

281
що впризводить до загибелі клітин. Кристали, які вивільняються, повторно фагоцитуються
іншими клітинами і цикл повторюється.
У місцях загибелі клітин на поверхні кристалів активується фактор Хагемана і плазмін,
утворюється калікреїн - один із факторів гострого запального процесу. Рецидиви призводять
до проліферації сполучної тканини – подагричних вузлів.
Механізми виведення уратів у хворих не порушені (добова екскреція їх із сечею і калом
не відрізняється істотно від норми). У хворих на подагру виявлені варіанти
фосфорибозилпірофосфатсинтетази з підвищеною активністю, недостатність
гіпоксантингуанінфосфорибозилтрансферази та глюкозо – 6- фосфатази, тому приблизно у
40 % хворих на глікогеноз Гірке супутнім захворюванням виявляють подагру.
Стан гіперурикемії може виникати і при захворюваннях, що супроводжуються
швидким розпадом тканин, коли ДНК уражених клітин розпадаються до пуринів. Для
лікування подагри застосовують солі літію, що сприяють виведенню сечової кислоти з
організму. Застосування з лікувальною метою гідрокарбонатів (основ) також сприяє
виведенню сечової кислоти. Хворим, які страждають на подагру або інші види
гіперурикемій, призначають алопуринол - аналог гіпоксантину. Оскільки ця сполука є
специфічним інгібітором ксантиноксидази, її введення зумовлює деяке зниження рівня
сечової кислоти в крові та сечі. Алопуринол можна застосовувати для ослаблення
подагричних симптомів у пацієнтів із синдромом Леша – Ніхана.
Пуриновий обмін залежить і від нейроендокринної регуляції. Виділенню сечової
кислоти з сечею сприяють кортизон і адренокортикортикотропний гормон, тому їх
використовують для лікування подагри.
Синдром Леша-Ніхана виникає через недостатність гіпоксантин-
гуанінфосфорибозилтрансферази, яка каталізує реакцію реутилізації гіпоксантину і гуаніну.
Ця патологія є зчепленою з Х–хромосомою спадковою формою гіперурикемії, що
розвивається в дитячому віці (у хлопчиків) і крім симптомів, властивих подагрі, виявляється
тяжкими нервово-психічними порушеннями: у
АМФ ІМФ ГМФ
дітей спостерігають розумову відсталість,
агресивність, часто спрямовану на себе Аденозин Інозин Гуанозин

(намагання нанести пошкодження своїм губам, Гіпоксантин Гуанін

язику, пальцям). Захворювання Ксантин
характеризується спастичними паралічами,
Сечова кислота
нирковою недостатністю, каменями в нирках.
Рис. 7.8. Схема метаболічного блоку при
Механізм неврологічних порушень синдромі Леша-Ніхана
невідомий, хоч у цих хворих і виявлене

282
зниження активності ферментів синтезу дофаміну в екстрапірамідній системі.
При повній відсутності зазначеного ферменту гіпоксантин і гуанін, що утворюються,
перетворюються в ксантин - попередник сечової кислоти, відповідно зростає кількість
сечової кислоти (рис. 7.8). Недостатність ферменту виявляють в еритроцитах, лейкоцитах,
шкірних фібробластах, тканинах нирок, мозку, печінки.
Ксантинурія (дефіцит ксантиноксидази) – спадкове захворювання, яке
характеризується порушенням пуринового обміну, проявляється гематурією і болями в
попереку, підвищенням вмісту ксантину в плазмі крові та сечі.
Спадкова ксантинурія виникає через недостатність ксантиноксидази, що каталізує
окиснення ксантину в сечову кислоту. При цьому гіпоксантин і ксантин в підвищеній
кількості виводяться з сечею, тоді як виведення уратів знижується. Клінічні прояви відсутні,
однак існує схильність до утворення ниркових каменів.
Ксантинурія може виникати при надлишковому дозуванні алопуринолу, порушенні
транспорту сечової кислоти (синдром Фанконі) і ураженні печінки.

7.3. Обмін піримідинових нуклеотидів і його порушення

7.3.1. Біосинтез піримідинових нуклеотидів. Фонд піримідинових нуклеотидів, так
само як і пуринових, забезпечується завдяки синтезу з простих попередників de novo, і лише
10 – 20 % від загальної їх кількості утворюється завдяки «запасним» шляхам із азотистих
основ чи нуклеозидів.
Синтез піримідинових нуклеотидів відбувається в цитозолі клітин із взаємодії СО2, NН3
і аспартату, цей процес майже повністю розшифрований завдяки дослідженням П. Рейхарда.
Послідовність хімічних реакцій синтезу піримідинових нуклеотидів, зокрема УМФ,
можна представити наступним чином (рис. 7.9):

283
 COOH
2 АДФ + ФН Глу
NH2 ФН
СО2 2 АТФ CH2
Mg2+ C O
+ CH-COOH
Карбамоїлфосфатсинтетаза O Ф H2N Аспартаткарбамоїлтрансфера
Глн за
Карбамоїлфосфат Аспартат

O
COOH
Н2О НАД+ НАДН + Н+
NН2 CH2 HN CH2
O C CH-COOH Дигідрооротаза O CH-COOH Дигідрооротатдегідрогеназа
N N
H H
N-карбамоїласпарагінова Дигідрооротова
кислота кислота

O O O
ФРДР ФФН СО2
HN CH HN CH HN CH
O CH-COOH O CH-COOH CH
N
Оротатфосфо- N ОМФ-декарбоксилазаO N
H рибозилтрансфераза
Оротова кислота Рибозо- Ф Рибозо- Ф
Оротидин-5'-фосфат
Уридин-5'-фосфат (УМФ)
(ОМФ)

Рис. 7.9. Схема синтезу УМФ

Як видно зі схеми, І стадія синтезу УМФ - це утворення карбамоїлфосфату з глутаміну,

каталізатором виступає цитоплазматична карбамоїлфосфатсинтетаза.
На II стадії карбамоїлфосфат реагує з аспартатом, внаслідок чого утворюється N-
карбамоїласпарагінова кислота. Остання піддається циклізації (під дією дигідрооротази) з
відщепленням молекули води, при цьому утворюється дигідрооротова кислота, яка підлягає
дегідруванню з перетворенням на оротову кислоту. У цій реакції бере участь специфічний
НАД-вмісний фермент дигідрооротатдегідрогеназа. Оротова кислота під впливом УМФ-
синтази реагує з ФРПФ, що виступає донором рибозо-фосфату, з утворенням оротидин-5’-
фосфату (ОМФ). Декарбоксилювання останнього призводить до утворення піримідинового
нуклеотиду - УМФ.
Подальше перетворення УМФ на УДФ і УТФ здійснюється, як і в пуринових
нуклеотидів, шляхом фосфотрансферазних реакцій:
Нуклеозидмонофосфаткіназа (НМФ-кіназа) каталізує реакцію утворення УДФ:
УМФ + АТФ → УДФ + АДФ,
а нуклеозиддифосфаткіназа (НДФ-кіназа) – утворення УТФ:
УДФ + АТФ → УТФ + АДФ.
Фермент ЦТФ-синтетаза каталізує АТФ-залежне заміщення кетогрупи урацилу на
амідну групу глутаміну з утворенням цитидин-5’-трифосфату (ЦТФ):
УТФ + Глн + АТФ → ЦТФ + Глу + АДФ + Фн

284
 У прокаріот у цій реакції використовується переважно вільний аміак, тоді як в тварин
ЦТФ-синтетаза каталізує включення
Глутамін (NH3) + CO2 + АТФ + аспартат
амідної групи глутаміну в 4-е положення
Оротова кислота
піримідинового кільця УТФ. Слід
Рибозо-5-фосфат
1 зазначити, що утворений ЦТФ служить

ОМФ
негативним ефектором регуляторного
2 алостеричного ферменту
СО2 Глутамін Глутамат
аспартаткарбамоїлтрансферази,
УМФ УТФ ЦТФ
інгібуючи за типом зворотного зв’язку
Урацил Цитозин ЦМФ початкову стадію біосинтезу
NH3
піримідинових нуклеотидів, АТФ гальмує
Дигідроурацил
це інгібування. Частина ЦМФ може
 - Aланін СО2 + NH3
перетворюватися на УМФ під дією
Сечовина
цитидиндезамінази та поповнювати запаси
Рис. 7.10. Схема метаболізму піримідинових уридилових нуклеотидів, як це показано на
нуклеотидів: 1, 2 - дефекти ферментів рис. 7.10.
при оротацидурії
7.3.2. Регуляція синтезу
піримідинових нуклеотидів. Контроль синтезу піримідинових нуклеотидів забезпечується
на рівні двох регуляторних ферментів:
Глутамін (-NH2) + CO2
1. карбамоїлфосфатсинтетази, активність
якої посилює ФРПФ, а алостеричними інгібіторами 1 АТФ

виступають УТФ – кінцевий продукт + ФРПФ

біосинтетичного процесу та пуринові нуклеотиди Карбамоїлфосфат Аспартат

-
2
(рис. 7.11); Уреїдосукцинат
2. аспартаткарбамоїлтрансферази, Оротат
- ФРД
активатором якої слугує АТФ, а алостеричним Ф
ОМФ
інгібітором виступає ЦТФ. УМФ

Такий спосіб регуляції запобігає УТФ

надлишковому синтезу не лише УМФ, а й усіх ЦТФ дТТФ

Рис. 7.11. Схема регуляції синтезу
інших піримідинових нуклеотидів і забезпечує
піримідинових нуклеотидів
збалансоване утворення всіх чотирьох основних
пуринових і піримідинових нуклеотидів, необхідних для синтезу РНК.
7.3.3. Розпад піримідинових нуклеотидів. На відміну від пуринових, розпад
піримідинових нуклеотидів супроводжується розкриттям кільця. Цей процес розпочинається
відщепленням рибозофосфату з подальшим окисненням піримідинових основ.

285
 Цитидилові нуклеотиди гідролітично втрачають аміногрупу, перетворюючись на УМФ.
Коли за участі нуклеотидази (або фосфатази) і уридинфосфорилази відщеплюється
неорганічний фосфат і рибоза, залишається азотиста основа – урацил. Аналогічно
розщеплюються дезоксирибонуклеотиди: з дЦМФ утворюється урацил, а з дТМФ – тимін.
Піримідинові основи приєднують 2 атоми водню з утворенням дигідроурацилу чи
дигідротиміну. Обидва гетероцикли можуть взаємодіяти з водою з утворенням
дигідроурацилу, який перетворюється на -уреїдопропіонову кислоту, та дигідротиміну,
який перетворюється на -уреїдоізомасляну кислоту. Обидва уреїдопохідних під впливом
уреїдопропіонази розщеплюються з утворенням СО2, NH4 та -аланіну чи -аміноізомасляної
кислоти відповідно (рис.7.12):
NH2 O O
Н2О NH3
N HN HN CH3
O Цитидиндезаміназа O O
N рибоза N рибоза N дезоксирибоза
Цитидин Уридин Тимідин
Н3РО4 Н 2О Н 2О Н3РО4

УридинфосфорилазаУридиннуклеозидаза УридиннуклеозидазаТимідинфосфорилаза

Рибозо-1- Ф Рибоза 2'-дезоксирибоза 2'-дезоксирибозо-1- Ф

O O
C C
HN CH HN C CH3
O C CH O C CH
N N
H H
Урацил Тимін
НАДФН НАДФН
Дигідроурацилдегідрогеназа
+ НАДФ+
НАДФ
O O
C C
HN CH2 HN CH-CH3
O C CH2 O C CH2
N N
H H
Дигідроурацил Дигідротимін
Н2О Н 2О
Дигідропіримідиназа

COOH
COOH NH2 CH-CH3
NH2 CH2
O C CH2
O C CH2 N
N H
H N-Карбамоїлізомасляна
N-Карбамоїлпропіонова кислота
кислота
Н2О Н2О

СО2 СО2
NH3 NH3
COOH
COOH
CH2
HC CH3
CH2 -NH2 Сечовина CH2 -NH2
b-Аланін
b-Аміноізомасляна
кислота

Рис. 7.12. Схема розпаду піримідинових нуклеозидів

286
 Початкові етапи реакції розпаду піримідинових нуклеотидів каталізують специфічні
ферменти. Кінцевими продуктами реакції є:
СО2, NН3, сечовина, β-аланін і β-аміноізомасляна кислота. Слід вказати, що
гідролітичний розпад піримідинів є, очевидно, головним шляхом утворення β - аланіну, який
може служити джерелом для синтезу ансерину і карнозину, а також для утворення КоА.
Відомо, що β – аланін у тваринних тканинах піддається подальшому розпаду. У тканинах
тварин відкрита специфічна амінотрансфераза, яка каталізує трансамінування між β-
аланіном і піровиноградною кислотою. В процесі цієї зворотної реакції синтезуються α-
аланін і формілацетат:
CH2 -NH2 CH3 CH3 CHO
CH2 + C O CH-NH2 + CH2
COOH COOH COOH COOH
 -Аланін ПВК -Аланін Формілацетат

Формілацетат далі підлягає окиснювальному декарбоксилуванню з утворенням

вуглекислоти та ацетил-КоА.
7.3.4. Порушення синтезу піримідинових нуклеотидів. Спадкове порушення синтезу
оротової кислоти, відоме як оротацидурія, характеризується утворенням її надлишку
Кількість виведеної оротової кислоти в складі сечі при цьому може зростати до 1,0 – 1,5 г ,
що в 1 000 разів перевищує норму.
Оротатацидурія І типу - порушення піримідинового обміну, зумовлене дефіцитом
двох ферментів: оротатфосфорибозилтрансферази, яка каталізує перетворення оротату на
оротидилат, і декарбоксилази, що каталізує перетворення оротидилату на
уридинмонофосфат. Діти народжуються нормальними, але впродовж першого року життя в
них розвивається мегалобластична анемія, згодом вони відстають у рості і розумовому
розвитку. У сечі виявляють кристали оротової кислоти помаранчевого кольору (помаранчева
кристалоурія).
Захворювання ставить дітей у залежність від зовнішніх джерел уридину. Вживання
уридину чи цитидину призводить до зменшення утворення й екскреції оротової кислоти,
відновлює нормальний ріст і розвиток. Таке лікування повинно продовжуватися впродовж
усього життя.
Оратацидурія ІІ типу розвивається при нестачі тільки одного ферменту – оротидин-5-
фосфатдекарбоксилази. У таких пацієнтів у сечі виявляють оротидин на відміну від І типу
патології, при якій більшою мірою екскретується оротова кислота.
Вторинна оротова ацидурія (синдром Рейє) виникає при пошкодженні мітохондрій
печінки. У результаті порушується утилізація карбамоїлфосфату, він включається в цикл
синтезу оротової кислоти.

287
 7.3.5. Порушення катаболізму піримідинових нуклеотидів. Відомі порушення в
робті двох ферментів цього метаболічного шляху. При недостатності піримідин-5’-
нуклеотидази порушується відщеплення неорганічного фосфату від піримідинових
мононуклеотидів і, відповідно, утворення нуклеозидів. Неактивна ізоформа зазначеного
фермента виявлена в еритроцитах, там відбувається накопичення піримідинових НТФ, котрі
інгібують пентозофосфатний шлях перетворення глюкози і створюють умови для гемолізу
цих клітин крові.
Дигідропіримідиндегідрогеназа – фермент катаболізму піримідинів, який регулює його
швидкість. Порушення роботи цього фермента супроводжується відхиленнями в
функціонуванні нервової системи та діагностується на основі підвищення рівня вільних
піримідинів – урацилу та тиміну в плазмі крові.

7.4. Біосинтез дезокирибонуклеотидів

Синтез дезоксирибонуклеотидів відбувається з помітною швидкістю лише в тих
клітинах, котрі вступають у S-фазу клітинного циклу та готуються до синтезу ДНК та поділу.
Попередниками дезоксирибонуклеотидів у клітинах є рибонуклеотиди -
нуклеозиддифосфати (НДФ) та нуклеозидтрифосфати (НТФ).
За допомогою методу мічених атомів було показано, що їх синтез починається зі шляху
прямого відновлення ОН-групи біля 2-го атома вуглецю рибози в складі рибонуклеотидів.
При інкубації мічених попередників (рибонуклеотидів) у безклітинній системі бактерій мітку
виявили у складі дезоксирибонуклеотидів. За даними П. Рейхарда, у Е. соli всі 4
рибонуклеозиддифосфати відновлюються у відповідні дезоксіаналоги: дАДФ, дГДФ, дЦЦФ,
дУДФ за участі складної ферментної системи.
Хімічні перетворення рибонуклеотидів на дезоксирибонуклеотиди відбуваються за
участі рибонуклеотидредуктазного комплексу, який складається з власне
рибонуклеотидредуктази (РНР), білка тіоредоксину та тіоредоксинредуктази та зводяться до
елементарного акту - відновлення рибози в 2-дезоксирибозу, що вимагає наявності двох
атомів водню. Безпосереднім джерелом останніх виявився відновлений термостабільний
білок тіоредоксин, що містить дві вільні SН-групи на 108 амінокислотних залишків.
Тіоредоксин легко окиснюється з утворенням дисульфідного містка за участі РНР. Для його
відновлення в системі є тіоредоксинредуктаза (М. м. 68 000 Да) - специфічний ФАД-
вмісний фермент, що вимагає наявності відновленого НАДФН. Позначивши умовно
рибонуклеозиддифосфат (РДФ), утворення дезоксирибонуклеотидів можна представити
таким чином:

288
 Тіоредоксин-(SH2) + РДФ Тіоредоксин-(S2) + дРДФ
Рибонуклеотидредуктаза

Тіоредоксин-(S2) + НАДФH + Н+ Тіоредоксин-(SH2) + НАДФ+

Тіоредоксинредуктаза

НАДФН НАДФ+
Процес відновлення НАДФ до (1)
дНАДФ за рахунок протонів та
Е1-ФАДН2 Е-ФАД
електронів (НАДФН + Н+) складається
(2)
з таких реакцій (рис. 7.13): SH S
Т Т
1. Перенесення водню від SH S
(3)
+
НАДФН + Н на ФАД флавінового
SH S
ферменту тіоредоксинредуктази. E2 E2
SH S
2. Перенесення водню від (4)

відновленої тіоредоксинредуктази на
дНДФ НДФ
SН – групи тіоредоксину.
Рис. 7.13. Схема перенесення відновлювальних
3. Перенесення водню від еквівалентів від (НАДФ+Н+) на РДФ: Е1-ФАДН2
відновленого тіоредоксину на SН- – тіоредоксинредуктаза; Т – тіоредуктаза; Е2 –
рибонуклеотидредуктаза
групи рибонуклетотидредуктази.
4. Перенесення водню від відновлених SН-груп рибонуклеотидредуктази на НДФ з
утворенням дНДФ.
За участі комплексу РНР утворюються дАДФ, дГДФ, дУДФ, дЦДФ, які під впливом
НДФ-кіназ перетворюються на дНТФ (рис. 7.14):
дНДФ + АТФ  дНТФ + АДФ

Фумарат
Аденілобурштинова
кислота АМФ дАМФ

АДФ дАДФ
Асп

НАД+ НАДН АТФ дАТФ

Глн Глу
ІМФ Ксантилова
кислота ГМФ дГМФ

ГДФ дГДФ
5-Фосфорибозил-
1-дифосфат ТТФ

Оротова ГТФ дГТФ

ТДФ
кислота
УТФ ЦТФ дЦТФ
ТМФ дУТФ
ФФн УДФ ЦДФ дЦДФ
дУМФ дУДФ
Оротидин-5-фосфат УМФ ЦМФ дЦМФ

Рис. 7.14. Схема синтезу дезоксинуклеозидтрифосфатів

289
 Всі вони (за виключенням дУДФ) беруть безпосередню участь у синтезі ДНК.
7.4.1. Біосинтез тимідилових нуклеотидів. Тимідин-5’-монофосфат (дТМФ)
утворюється з дУМФ у реакції, яку каталізує тимідилатсинтаза:
O
НАДФ+ O
C ТГФК CH3
HN C C
HN C
НАДФН
C CH C
O N CH
O N5, N10-СН2-ТГФК ДГФК O O N
Н
P O CH2 O
O НO P O CH2 O
OН H H Тимідилатсинтаза
H OН H H
H H
H
OH H H
OH
дУМФ дТМФ

Донором метильної групи в тимідилатсинтазній реакції є N5,N10-метилен-ТГФК, яка

віддає протон, тому одним з кінцевих продуктів реакції є не тетрагідро-, а дигідрофолієва
кислота (ДГФК). Остання відновлюється до ТГФК під дією НАДФН-залежної
дигідрофолатредуктази. З утвореного дТМФ шляхом фосфотрансферазних реакцій
утворюються дТДФ і ТТФ.
Утворення дУМФ – субстрату тимідилатсинтазної реакції – може відбуватися або
шляхом дефосфорилування дУДФ, або гідролітичним дезамінуванням дЦМФ за участі
дЦМФ-дезамінази.
«Запасний» шлях синтезу дезоксирибонуклеотидів відбувається в тих клітинах, які
здатні до швидкого поділу. Він забезпечує повторне використання тиміну та
дезоксицитидину. Під впливом тимідинфосфорилази перебігає наступна реакція:
Тимін + Дезоксирибозо-1-фосфат  Тимідин + Н3РО4
Далі за участі тимідинкінази відбувається утворення дТМФ:
Тимідин + АТФ  дТМФ + АДФ
Дезоксицитидинкіназа каталізує реакцію з використанням дезоксицитидину:
Дезоксицитидин + АТФ  дЦМФ + АДФ
7.4.2. Регуляція синтезу дезоксирибонуклеотидів. Рибонуклеотидредуктаза,
тимідилатсинтаза та тимідинкіназа – ферменти, активність яких підлягає складній
алостеричній регуляції, з допомогою котрої досягається збалансоване утворення дНДФ.
Вони здійснюють послідовне відновлення всіх рибонуклеозиддифосфатів: першими
відновлюються піримідинові нуклеотиди, а останнім – дАДФ, який фосфорилується в
дАТФ. Накопичення останнього повністю припиняє відновлення всіх решти
рибонуклеозиддифосфатів.
7.4.3. Інгібітори синтезу дТМФ як протипухлинні препарати. Низка структурних
аналогів пуринів і піримідинів, а також фолієвої кислоти є інгібіторами синтезу

290
дезоксирибонуклеотидів. Вони блокують реплікацію ДНК і поділ клітин. На сьогодні
синтезована низка протипухлинних препаратів, які володіють зазначеними властивостями.

O Наприклад, за механізмом
F
HN конкурентного інгібування діє 5-
O N фторурацил та фторафур (аналог
H
5-
Фторурацил уридину, що в організмі людини також
утворює вільний 5-фторурацил) (рис.
5-Фтор-дУМФ
дУМФ дТМФ 7.15). В організмі 5-фторурацил
E1 перетворюється на 5-Фтор-дУМФ або
за участі

N5,N10-метилен-H4F
оротатфосфорибозилтрансферази, або
H 2F

Гліцин
через проміжне утворення нуклеозиду з
подальшим фосфорилуванням.
Серин НАДФН + Н+
H4F E2 Перетворюючись на
(ТГФК)
НАДФ Аміноптерин нуклеозиддифосфат, 5-фторурацил
Метотрексат
може брати участь у реакції, яку
Рис. 7.15. Механізм протипухлинної дії сполук,
що блокують синтез дТМФ: Е1 - каталізує РНР, і відновлюватися до
тимідилатсинтаза; Е2-дигідрофолатредуктаза; відповідного дезоксипохідного. Під
Н4F-тетрагідрофолат (ТГФК); H2F-дигідрофолат
ФК впливом фосфатази 5-Фтор-дУМФ
знову втрачає фосфат і утворений при цьому 5-Фтор-дУМФ зв’язується з тимідилатсинтазою
та N5,N10-метилен-Н4-фолатом, утворюючи комплекс, який схожий на проміжну сполуку в
реакції перетворення дУМФ на дТМФ. Тимідилатсинтаза повністю заблоковується, а синтез
дТМФ припиняється.
Інший препарат - цитозинарабінозид (цитарабін) являє собою сполуку, у котрій
залишок рибози заміщений на стереоізомер – арабінозу. Цей препарат використовують у
хіміотерапії раку, зокрема, при гострій мієлоцитарній лейкемії. В організмі препарат може
перетворюватися на дНТФ, інгібувати ДНК полімерази та знижувати швидкість реплікації.
Структурні аналоги фолієвої кислоти - аміноптерин та метотрексат, будучи
конкурентними інгібіторами дигідрофолатредуктази, порушують синтез пуринових
нуклеотидів і перетворення дУМФ на дТМФ, знижуючи тим самим внутрішньоклітинну
концентрацію субстратів синтезу ДНК і РНК. Їх широко застосовують у хіміотерапії пухлин.

291
 РОЗДІЛ 8. ОСНОВИ МОЛЕКУЛЯРНОЇ ГЕНЕТИКИ
8.1. Біосинтез нуклеїнових кислот
8.1.1. Реплікація ДНК. Найбільш важливі функції нуклеїнових кислот - це участь у
передачі спадкових ознак, у процесі біосинтезу білка та його регуляції. Основним носієм
генетичної інформації у більшості організмів є ДНК. Винятком є тільки окремі фаги і віруси, в
яких носієм спадкової інформації служать молекули РНК. Комплементарність ланцюгів ДНК
становить хімічну основу важливої функції ДНК - збереження і передача спадкових
(генетичних) ознак.
Модель подвійної спіралі ДНК, запропонованої в 1953 році Дж. Уотсоном та Ф. Кріком,
не тільки описує структуру ДНК, але й показує механізм подвоєння – реплікацію ДНК – рівний
розподіл між дочірніми клітинами генетичного матеріалу, що має важливе біологічне значення
у процесі збереження і передачі генетичної інформації.
За участю ДНК відбувається утворення білків, які є матеріальною основою життєвих
процесів. Інформація, що визначає особливості структури білків, закодована в ДНК і
передається в ряді поколінь її молекулами. Процес перенесення генетичної інформації (однієї з
форм біологічної пам‘яті) є визначальним і дуже важливим для розвитку та нормальної
життєдіяльності клітин організму. Оскільки нуклеотидні послідовності двох ланцюгів
молекули ДНК комплементарні, то після розділення ланцюгів материнської молекули кожний з
них служить матрицею для біосинтезу комплементарного дочірнього ланцюга.
При поділі клітини подвійна спіраль ДНК
розкручується і розподіляється на два ланцюги. На
кожному ланцюзі, як на матриці, проходить біосинтез
нового ланцюга ДНК з врахуванням принципу
комплементарності (рис.8.1). Утворений
полінуклеотидний ланцюг не ідентичний, але
комплементарний вихідній матриці.
У результаті утворюються дві нові подвійні
спіралі, кожна з яких включає один старий
(материнський) і один новий - синтезований (дочірний)
Рис.8.1. Біосинтез ДНК з ланцюг. Такий процес точного копіювання молекули
врахуванням комплементарності
ДНК, в результаті якого утворюються дві однакові
двоспіральні молекули, називається реплікацією. Таким чином, спадкові ознаки зберігаються в
поколіннях. Реалізація генетичної інформації здійснюється за рахунок передачі закодованої в
ДНК інформації молекулам мРНК (транскрипції) та подальшого розшифрування цієї
інформації при синтезі білка (трансляції).

293
 Аналогічно в ядрі відбувається синтез молекули мРНК, яка потім служить матрицею для
біосинтезу білка в цитоплазмі. Утворена мРНК комплементарна цій ділянці ДНК, на якій вона
синтезувалася. При цьому аденіновій основі в ДНК буде відповідати урацилова основа в РНК,
а пентозним залишком у ланцюзі РНК буде виступати рибоза. Синтез мРНК по суті є
переписуванням (транскрипцією) генетичної інформації з ділянок (генів) ДНК на мРНК.
Остання потім використовується як матриця, на якій в присутності рибосом і відповідних
тРНК, що переносять залишки -амінокислот, проходить біосинтез білків.
Генетична інформація записана (закодована) в нуклеотидній послідовності ДНК. Три
нуклеотиди, які контролюють включення певної амінокислоти в білок у процесі його
біосинтезу, називають кодоном.
Виключно велике значення нуклеотидів не обмежується тільки цим, що вони є у складі
нуклеїнових кислот. Окремі нуклеотиди входять у склад небілкової частини (кофермента)
ферментних систем і приймають участь в обміні речовин. Важливу групу коферментів
становлять не тільки монофосфати (АМФ, ГМФ, ЦМФ тощо), але й нуклеозидполіфосфати
(АДФ, АТФ). НАД+, НАДФ+, ФАД, ФМН беруть участь у реакціях біологічного окиснення;
УТФ, УДФ – у реакціях біосинтезу глікогену; ЦТФ, ЦДФ – у біосинтезі гліцерофосфоліпідів. У
процесі обміну речовин в організмі, як універсальне джерело і акумулятор енергії,
використовуються АТФ, ГТФ тощо.
Для синтезу полімерної молекули ДНК потрібна енергія. Джерелом енергії в реакціях
полімеризації мононуклеотидів є енергія, що звільняється
дезоксирибонуклеозидтрифосфатами, які беруть участь у синтезі ДНК. Пірофосфат, що
утворюється під дією пірофосфатази, також розщеплюється на дві молекули ортофосфату з
утворенням додаткової енергії для біосинтезу ДНК.
Біосинтез ДНК вимагає наявності специфічних ферментів, що каталізують окремі етапи
синтезу, і безлічі білкових чинників, необхідних для регулювання процесу реплікації та прояву
каталітичної активності ферментів.
У реплікації ДНК, що включає розпізнавання початку процесу, розплітання
материнських ланцюгів ДНК у реплікативній вилці, ініціацію біосинтезу дочірніх ланцюгів та
подальшу їх елонгацію і, нарешті, закінчення (термінація) процесу, бере участь більше, ніж 40
ферментів й білкових чинників, об‘єднаних в єдину ДНК-репліказну систему.
(дНМФ)n + дНТФ → (дНМФ) n+1 + ФФн
ДНК ДНК подовжена
ДНК – полімераза, що здійснює утворення 3‘-5‘ фосфодіефірних зв‘язків, могла
функціонувати тільки в присутності вже існуючої („передіснуючої‖) ДНК. Ця ДНК виконує
функції:

294
 - затравки для подовження ланцюга полідезоксирибонуклеотиду;
- матриці, що визначає послідовність включення в ланцюг нових нуклеотидів.
ДНК – полімераза І не може синтезувати повністю новий ланцюг, а спроможна
приєднувати дНМФ до вже існуючого ланцюга. Синтез нового ланцюга ДНК відбувається в
напрямку 5‘- 3‘, тобто ДНК – полімераза послідовно приєднує нуклеотиди (дНМФ з наявних
дНТФ) до 3‘ – кінця одного з ланцюгів ДНК (ланцюг „затравки‖). Для синтезу нового ланцюга
ДНК необхідний ланцюг – матриця, нуклеотиди сполучаються з 3‘- кінцем ланцюга „затравки‖
відповідно до нуклеотидної послідовності в ланцюгу „матриці‖ (за принципом
комплементарності).
Механізм подовження (елонгації) ланцюга в ДНК полягає в утворенні нових 3‘-5‘
фосфодіефірних зв‘язків, що синтезуються в напрямку 5‘- 3‘.
Експериментальне доведення генетичної ролі ДНК (феномен трансформації).
Англійський мікробіолог Ф. Гріффіт вивчаючи два штами пневмококів Streptococcus
pneumoniae, що здатний викликати пневмонію в людини та мишей (капсульної S-форми) та
непатогенного мутанта (безкапсульної R-форми), відкрив явище трансформації, що полягало в
можливості перетворення непатогенної R-форми в патогенну S-форму:
трансформація
R → S
Гріффіт Ф. встановив, що трансформація пневмококів відбувається за умов взаємодії в
організмі піддослідних тварин вбитої нагріванням S-форми (патогенної) з живою
непатогенною R-формою. У вбитих нагріванням вірулентних клітинах пневмококів (штам S)
присутній певний трансформуючий фактор , який проникаючи в живі невірулентні клітини
(штам R) змінює біологічні властивості останніх, надає їм властивість патогенності, ця
властивість є спадковою:
трансформуючий фактор
R → S
Пізніше групою вчених США було доведено, що цим трасформуючим фактором
пневмококів є молекули ДНК.
ДНК
R → S
Отже, поняття "фактор спадковості", або "ген"набуло конкретного молекулярного
змісту – це молекула ДНК.
8.1.2. Напівкосервативний та консервативний механізми реплікації ДНК. М.
Мезельсон і Ф. Сталь (1957 р) показали напівконсервативний механізм реплікації ДНК, що
включає утворення дочірніх молекул ДНК, в кожній з яких зберігається лише один
материнський ланцюг (рис. 8.2).

295
 Дослідження структури ДНК, запропонованої Дж. Уотсоном і Ф. Кріком (1953 р)
дозволило представити простий механізм
реплікації ДНК: подвійна спіраль спочатку
Напрям седиментації Вихідна [15N] ДНК
розкручується, ланцюги розходяться, а „Важка‖
ДНК
(з двома „важкими‖
ланцюгами)

потім кожна одноланцюгова частина

молекули ДНК добудовується до цілої, Нормальна [14N] ДНК
„ Легка ‖
з двома „легкими‖
двохланцюгової. Такий спосіб отримав ДНК
ланцюгами

назву напівконсервативного. Висновок

Перше подвоєння:
Експеримент включав наступні Результат експерименту
ДНК після одного
обидві
молекули ДНК містять
подвоєння на [14N] по одному ―легкому‖ і
етапи: NH4CL одному
„важкому‖ ланцюгу

- вирощування клітин E. Coli на

Друге подвоєння:
середовищі, що містило як джерело азоту утворені дві молекули
ДНК після гібридної ДНК і дві
двох подвоєнь
NH4CI з легким ізотопом (14N); була „легкі‖

„Легка‖ Гібридна
встановлена щільність „легких‖ молекул ДНК (ДНК)

ДНК, які містилися в таких клітинах;

Рис. 8.2. Напівконсервативний механізм
- вирощування клітин E. сoli реплікації ДНК
протягом декількох поколінь на
середовищі, що містило як джерело азоту NH4CI з важким ізотопом (15N); була встановлена
щільність „важких‖ молекул ДНК, які містилися в таких клітинах;
- клітини E. сoli, що містили у своєму складі „повністю важкі‖ молекули ДНК (15N-ДНК)
перенесли на середовище, в якому був легкий азот (14NH4CI), тоді ДНК клітин першого
покоління мала густину проміжну між щільністю „легких‖ (14N) і „важких‖ (15N) молекул ДНК,
тобто складалася наполовину з легких та важких ланцюгів, що відповідало будові (14N, і 15
N-
ДНК); в клітинах другого покоління були
А Консервативна Б Напівконсервативна

виявлені два типи ДНК – з проміжною густиною реплікація реплікація

і легкою (14N-ДНК). Ці результати узгоджуються

Материнська
„важка‖ ДНК

з напівконсервативним механізмом реплікації

ДНК. Пізніше було встановлено, в клітинах
Перше
подвоєння
еукаріотів реплікація ДНК відбувається також
напівконсервативним способом.
Крім зазначеної моделі Уотсона і Кріка, Друге подвоєння

теоретично можливий і інший механізм –

консервативний, при якому заново синтезований
нуклеотидний ланцюг утворюється на подвійній Рис. 8.3. Механізми реплікації ДНК: А –
консервативний, Б –
спіралі ДНК (рис.8.3). Материнська ДНК напівконсервативний

296
залишається незайманою, а з вільних мононуклеотидів складаються повністю нові молекули
ДНК.
8.1.3. Послідовність етапів і ферменти реплікації ДНК у прокаріотів. Процес
реплікації ДНК у прокаріот складається із трьох основних етапів: ініціація (початок), елонгація
(подовження ланцюга) і термінація (кінець утворення дочірніх ДНК). Кожна стадія
відбувається за участю відповідних ферментів і білкових факторів.
1. Розплітаючі білки розривають водневі зв‘язки між комплементарними основами
подвійної спіралі ДНКзб утворенням ―реплікативної вилки‖. Характерним є те, що подальше
переміщення реплікативної вилки можливе тільки при розкручуванні материнських ДНК і
одночасному синтезі обох нових ланцюгів ДНК,
2. Затравочна ДНК-залежна РНК-полімераза (РНК-полімераза або праймаза), що
бере участь у стадії ініціації реплікації ДНК та каталізує синтез короткого
олігорибонуклеотиду (від 10 до 60 нуклеотидів), тобто праймера, з якого потім починається
синтез ДНК. Праймази розрізняються як за структурою, так і за специфічністю дії. /
Праймасома представлена ансамблем 7 різних субодиниць, що включають близько 20
поліпептидів загальною молекулярною масою 70 000 Да. За допомогою спеціального білка
праймасома піддається швидкому переміщенню до відстаючого ланцюга ДНК за рахунок
енергії, що генерується АТФазною активністю спеціального білка. До складу праймасоми
входить також комплекс білків dnа B і dna C, який поблизу вилки реплікації періодично бере
участь у формуванні специфічної вторинної структури ДНК, відповідної для розпізнавання
праймазою.
3. ДНК–полімерази. В прокаріот у процесі реплікації беруть участь три форми ДНК-
полімераз (І, ІІ, ІІІ). Усі вони проявляють два види активності: полімеразну- зшивають
дезоксирибонуклеотиди3‘,5‘-фосфодіефірними зв‘язками і нуклеазну - гідролізують
фосфодіефірні зв‘язки.
а) ДНК – полімераза І виконує такі функції:
- 5‘ – 3‘ – полімеразна активність;
- 5‘ – 3‘- екзонуклеазна активність (здатність видаляти нуклеотиди вище від напрямку
синтезу);
3‘ – 5‘ екзонуклеазна активність („коригуюча‖ активність, або спроможність видаляти вже
включений нуклеотид, якщо він включений помилково;
ДНК-полімераза І каталізує відщеплення затравочного олігорибонуклеотидного праймера і
заміну його дезоксирибонуклеотидами.
б) ДНК полімераза ІІ, основна функція – участь у репарації ДНК;
в) ДНК – полімераза ІІІ головний – фермент, що реалізує процес елонгації ДНК у E.соli.

297
 Основним ферментом, що каталізує біосинтез новоутвореної ДНК (точніше, стадію
елонгації реплікації ДНК), ДНК-полімераза III.
ДНК-полімераза III в Е. соli з 10 субодиниць. У димерній формі ДНК-полімераза III
каталізує синтез лідируючого і відстаючого ланцюгів ДНК при реплікації. Фермент має 5‘ – 3‘
– полімеразну, 3‘ – 5‘ – екзонуклеазну та АТФазну активності.
ДНК – полімераза ІІІ може каталізувати сполучення в ланцюг багатьох тисяч
мононуклеотидів (на відміну від 15 – 20 нуклеотидів при дії ДНК – полімерази І).
4. Рибонуклеаза Н. Бере участь у гідролізі РНК-затравки разом із ДНК полімеразою І.
5. ДНК-лігази – зшиваючі ферменти. Вони беруть участь у процесі сполучення одне з
одним новосинтезованих фрагментів ДНК з утворенням фосфодіефірних зв‘язків.
6. Етапи синтезу дочірніх ланцюгів молекул ДНК
Умовно механізм синтезу ДНК у Е. соli може бути розділений на три етапи: ініціацію –-
початок; елонгацію –- подовження; і термінацію – завершення (припинення) синтезу. Етап І –
ініціація біосинтезу ДНК –- є початком синтезу дочірніх нуклеотидних ланцюгів; у ініціації
бере участь мінімум вісім різних ферментів і білків. Перша фаза - ферментативний біосинтез на
матриці ДНК затравки олігорибонуклеотиду (праймера) з вільною гідроксильною групою С-3‘
рибози (рис. 8.4.). При ініціації до ланцюгів ДНК послідовно приєднуються ДНК- зв‘язуючі та
ДНК розкручуючі –- білки, а потім комплекси ДНК-полімераз і ДНК –- залежна РНК –-
полімераза (праймаза). Довжина цих праймерних ланцюгів складає в середньому від 10 до 200
нуклеотидів. Ініціація виступає єдиною стадією реплікації ДНК, яка тонко і точно
регулюється.
Етап ІІ – елонгація синтезу ДНК – включає стадію реплікації обох материнських
ланцюгів ДНК та стадію зв‘язування один з одним фрагментів, утворених ланцюгів ДНК.
Елонгація синтезу ДНК відбувається за
5' 3'
різними механізмами на лідируючому та
відстаючому ланцюгах. Синтез лідируючого
ДНК-гіраза

ланцюга починається з синтезу праймера (за

Хеліказа
участю праймази) з реплікації, потім до
праймера приєднуються Комплекс білків
dnaB и dnaC

дезоксирибонуклеотиди під дією ДНК-

ДНК-полімераза І
3' Прай-
полімерази III; далі синтез протікає маза
5'
ДНК-лігаза
ДНК поліме-
безперервно, утворюючи ланцюг ДНК від РНК раза ІІІ
Фрагменти
РНК-праймер
– праймера згідно кроку вилки реплікації. 3' Оказакі
5'
5' Лідируючий Відстаючий 3'
ланцюг ланцюг
Синтез відстаючого ланцюга, навпаки, Рис. 8.4. Участь ферментів у реплікації ДНК шляхом синтезу
лідируючого ланцюга
протікає в напрямі, зворотному руху вилки

298
реплікації і починається фрагментарно. Спочатку при дії ДНК – полімерази ІІІ синтезуються
окремі фрагменти Оказакі, кожен з яких починається з відповідного РНК – праймера і
закінчується перед початком передуючого йому РНК – праймера;
Фрагменти кожен раз синтезуються роздільно, починаючи синтезу праймера, який
може переноситися з готового фрагмента, за допомогою одного з білкових чинників реплікації,
в точку старту біосинтезу фрагмента.
Після формування фрагментів Оказакі ДНК –полімераза І за рахунок своєї 5‘-3‘ –
екзонуклеазної активності видаляє РНК – праймери і за рахунок 5‘-3‘- полімеразної активності
заміщує їх фрагментами ДНК.
Етап ІІІ – термінація синтезу ДНК – наступає, коли вичерпана ДНК-матриця і
трансферазні реакції припиняються. Точність реплікації ДНК надзвичайно висока, можлива
одна помилка на 1010 трансферазних реакцій, проте подібна помилка, звичайно, легко
виправляється за рахунок процесів репарації.
Елонгація завершується олігорибонуклеотидних праймерів, об‘єднанням окремих
фрагментів ДНК за допомогою ДНК-лігаз і формуванням дочірнього ланцюга ДНК. Не можна
виключити, , можливості зв‘язаного і узгодженого механізму синтезу лідируючого і
відстаючого ланцюгів ДНК за участю полімераз і всього комплексу праймасом. Етапи
реплікації ДНК подані на рис.8.3.
Таким чином, у результаті дії комплексу реплікативних білків, зчитування інформації з
двох материнських ланцюгів ДНК з антипаралельною спрямованістю (5‘-3‘ та 3‘-5‘,
відповідно) супроводжується утворенням двох дочірніх ланцюгів з відповідними
антипаралельними напрямками фосфодіефірних зв‘язків (3‘-5‘ та 5‘-3‘ відповідно). Взаємодія
комплементарних одного материнського та одного дочірного ланцюгів призводить до
формування двох молекул ДНК, згідно напівконсервативного механізму реплікації.
8.1.4. Послідовність етапів та ферменти реплікації ДНК в еукаріотів. Реплікація
ДНК у еукаріот, по суті аналогічна реплікації ДНК у прокаріот, має ряд особливостей.
Наприклад, замість однієї точки реплікації в ДНК еукаріот є специфічні „початку‖, так звані
автономно реплікуючі послідовності, (приблизно 300 нуклеотидних пар); у таких елементів
близько 400. Крім цього, швидкість руху вилки реплікації, у еукаріот (приблизно 50
нуклеотидів за секунду) майже в 10 разів менша, ніж у Е. соli.
Для реплікації ДНК геному людини однієї-єдиної з подібною швидкістю потрібно було б
більше 500 годин; натомість реплікація геному людини проходить в обох напрямах і одночасно
із безлічі , залучаючи від 30 000 до 330 000 пар основ. Реплікація продовжується до тих пір,
поки не будуть синтезовані дві дочірні молекули ДНК, в кожній з яких міститься один

299
материнський ланцюг. Таким чином, множинність „початку‖ реплікації ДНК, найімовірніше, є
загальним правилом для всіх еукаріотів.
У реплікації ДНК еукаріот беруть участь такі типи полімераз ДНК - полімераз – α, β, γ, δ,
і ε. ДНК-полімераза α складається з 4 субодиниць і ідентичною за структурою та
властивостями у всіх клі ссавців, причому одна з субодиниць має праймазну активність.
СубодиницяДНК-полімерази α (М. м. 180 000 Да) каталізує реакцію полімеризації, переважно
синтез відстаючого ланцюга дезоксирибонуклеїнової кислоти. ДНК-полімераза δ складається з
2 субодиниць і переважно каталізує синтез лідируючого ланцюга ДНК. Основними
ферментами,що відіграють основну роль у реплікації ДНК в еукаріотів є ДНК - полімерази α і
δ, що проявляють 5‘,3‘ – полімеразну активність. Полімерази β та ε беруть участь у репарації
ядерної ДНК, а γ-полімераза відповідає за реплікацію мітохондріальної ДНК.
Відкрита також ДНК-полімераза ε, яка у ряді випадків замінює δ-фермент, зокрема при
репарації ДНК (виправлення порушень ДНК, помилками реплікації або ушкоджувальними
агентами). У кеукаріот відкрито два білкові фактори реплікації, які позначаються RFА і RFC. Ф
реплікації А виконує функцію білка – одноланцюгової ДНК, ф С-функцію стабілізатора всього
реплікаційного комплексу.
Уміст ДНК – полімерази α зростає під час S – фази клітинного циклу, коли відбувається
активний синтез ДНК. Активність ДНК – полімераз α, δ та ε специфічно блокується
афідиколіном – дитерпеноїдом з грибів, що діє як потужний антипухлинний антибіотик.
Для реплікації ДНК необхідні материнська дволанцюгова ДНК, чотири
дезоксирибонуклеозидтрифосфати (дАТФ, дГДФ, дТТФ, дЦТФ), іони Мg2+, Zn2+, ферменти і
білкові фактори.

n1dАТФ dАТФn1
Д
n2dГТФ Mg ; ДНК-матриця Н dГТФn2 + (n +n +n +n )ФФ
2+
н
n3dЦТФ ДНК-полімераза К dЦТФn3
1 2 3 4

n4dТТФ dТТФn4

m(дАТФ + дТТФ) + (дГТФ + дЦТФ ) → ДНК + (m+n)Н4Р2О7

При цьому вільна 3‘-гідроксильна група матриці атакує α-фосфатну групу відповідного
нуклеозидтрифосфату, що призводить до відщеплення залишку пірофосфату і утворення
фосфодіефірного зв‘язку.
5' 5'
...5'
Далі вільний 3‘- гідроксил приєднаного ОН
ФФФ
ОН
Ф
ОН
+ 3' ДНК-полімераза 3'
нуклеотиду атакує α-фосфатну групу
А Т А Т
наступного нуклеозидтрифосфату, і таким
чином продовжується процес полімеризації, Рис.8.5. Загальний механізм синтезу ДНК

який йде у напрямі 5‘ – 3‘, антипаралельно матриці, що закінчується 5‘-фосфатом (рис.8.5).

300
 OH 3' OH 3' 5'Ф Реакція вимагає
А dТТФ А Т
Ф Ф Ф присутності одноланцюгової
Г dЦТФ Г Ц
Ф Ф Ф
+ 4ФФН ДНК. З'ясовано значення
+ ДНК-полімераза
Т dАТФ Т А
Ф Ф Ф
наперед утвореної ДНК в
Ц dГТФ Ц Г
Ф 5' Ф 5'
3' механізмах дії ДНК-
полімераз. ДНК служить не
Рис. 8.6. Схема синтезу ДНК з участю ДНК-полімерази
тільки затравкою, але і
матрицею, на якій фермент комплементарно і антипаралельно синтезує дочірний ланцюг ДНК
(рис.8.6).
8.1.5. Молекулярні механізми реплікації ДНК. Основні принципи реплікації
формулюються так: 1) комплементарність; 2) антипаралельність; 3) однонаправленість; 4)
потреба у праймері (затравці; 5) перервність; 6) напівконсервативність. Усі ферменти та білки
процесу реплікації ДНК утворюють комплекс – реплісому.
1. Спіралізація та суперспіралізація подвійної спіралі ДНК. Топоізомерази. Реплікації
материнської ДНК повинно передувати її розплетення з утворенням реплікативної вилки, яка
складається з двох розплетених матричних ланцюгів.
Розплетення та відокремлення двох ланцюгів ДНК, що передує синтезу дочірніх
ланцюгів, реалізується при дії спеціальних ферментів:
- топоізомераз (у прокаріот називаються ДНК-гірази), які забезпечують зміну кількості
супервитків у кільцевих замкнутих молекулах ДНК в прокаріотів (зокрема E. coli) двоспіральні
молекули ДНК є кільцевими, зачіпленими, не мають вільних кінців, їх не можливо розділити
без розриву одного з ланцюгів. Топоізомерази і ДНК – гіраза прокаріотів здійснюють у
зачіплених нитках ДНК розриви полінуклеотидних ланцюгів, що створює передумови для їх
розкручування. Крім цього, топоізомерази видаляють позитивні витки і вносять від‘ємні
супервитки, сприяючи тим розщепленню спіралі ДНК у ділянці реплікативної вилки.
У хроматиновому апараті еукаріотів топоізомерази вносять розриви в довгі лінійні ДНК
хромосом, що забезпечує їх підготовку до реплікації.
- хелікази (helix – спіраль, англ.) – виконують функцію розкручування (розплітання)
коротких ділянок подвійної спіралі ДНК, утворюючи реплікативні вилки, що відбувається за
рахунок енергії гідролізу 2 молекул АТФ.
- білків, що зв‘язують однониткові ДНК (ДНК-зв‘язуючі білки, SSB – білки – single
strand binding рroteins, англ.), протидіючи їх повторному об‘єднанню (ренатурації).
Одноланцюгові ділянки ДНК, що утворилися на певний час, служать як матриця при
реплікації та стабілізуються за допомогою особливих білків, які зв‘язуються з

301
одноланцюговою ДНК і перешкоджають зворотній комплементарній взаємодії ланцюгів ДНК.
У зв‘язку з цим їх іноді називають білками, що дестабілізують подвійну спіраль.
Утворення реплікативної вилки в кільцевих дволанцюгових молекулах ДНК E. Coli
призводить до формування тета – структур (нагадують грецьку літеру „тета‖), яка
пересувається в процесі синтезу дочірніх ланцюгів ДНК (рис.8.7).
„Дочірні‖
ланцюги ДНК

„Материнські‖
ланцюги ДНК

Рис. 8. 7. Кільцева хромосома E. сoli у період реплікації ДНК. Геометрична

структура, що утворилася, нагадує грецьку літеру ?
(„тета‖)

У ДНК еукаріотів у складі ядерного хроматину утворюється одночасно багато (від

сотень до декількох тисяч) реплікативних вилок. Одночасна реплікація ДНК в багатьох точках
виявляється утворенням упродовж хромосоми „реплікативних бульбашок‖. Ділянки геному, де
формуються реплікативні вилки, мають назву „точок ori‖ (origin–початок, англ.). У клітинах
еукаріотів синтез ДНК починається одночасно у багатьох ділянках ДНК, які мають специфічну
нуклеотидну послідовність і називають ориджинами реплікації. Кожна нитка ДНК стає
матрицею, і від кожного ориджина в протилежних напрямках рухаються реплікативні вилки.
Процес є напівконсервативним, так як після завершення реплікації кожна дочірна молекула
ДНК містить одну материнську нитку і одну заново синтезовану.
ДНК – лігази виконують важливу функцію з‘єднання двох ланцюгів ДНК або замикання
двох кінців одного ланцюга ДНК у процесі реплікації або репарації, які каталізують за рахунок
енергії АТФ утворення фосфодіефірного зв‘язку між 3‘-ОН-групою дезоксирибози одного
ланцюга та 5‘-фосфатною групою іншого ланцюга ДНК.
Нарешті, відомі спеціальні ферменти, що „редагують‖ ДНК, тобто здійснюють
вирізання і видалення помилково включених нуклеотидів або пошкодження ДНК, фізичними
або хімічними чинниками (рентгенівське випромінювання, УФ-промені, хімічний мутагенез
тощо).
2. Значення антипаралельності ланцюгів ДНК. Фрагменти Оказакі. Під час
реплікації ДНК процес проходить у обидвох ланцюгах одночасно, хоча вони мають різне
спрямування (5' →3' і 3' → 5'); нарощування дочірніх ланцюгів також відбувається у
протилежних напрямах. Елонгація кожного дочірного ланцюга може здійснюватися тільки у
напрямі 5‘ → 3‘, що зумовлено тим, що ДНК – полімерази можуть синтезувати
полірибонуклеотидні ланцюги лише в напрямку 5‘ – 3‘.

302
 Це протиріччя було усунуте завдяки дослідженням японського вченого Реджі Оказакі
(Okazaki), який висловив припущення, підтверджене експериментальними даними, що синтез
одного з дочірніх ланцюгів здійснюється безперервно 3'
5'
в одному напрямі, тоді як синтез іншого дочірного Лідируючий
ланцюг
ланцюга відбувається переривисто, шляхом з‘єднання
Материнська ДНК
коротких фрагментів Оказакі, які, в свою чергу, 3' 3'
Фрагменти
Оказакі
5' 5'

синтезуються в протилежному напрямі (рис.8.8). Напрямок руху

3' 5'
Відстаючий
ланцюг
реплікаційної вилки

Таким чином, синтез двох дочірніх ланцюгів 3'

5'

ДНК здійснюється за різними механізмами. Рис. 8.8. Схема синтезу дочірніх

Розрізняють: ланцюгів ДНК

- лідируючий (leading – англ.) ланцюг, який утворюється з фрагментів Оказакі (рис.8.9.).

Як , синтез лідируючого ланцюга ДНК йде завжди у напрямі 5‘ → 3‘, відповідно до напряму
руху реплікаційної вилки. Зберігаючи правило синтезу дочірніх молекул ДНК 5‘ → 3‘, синтез
на другому ланцюзі материнської ДНК йде в напрям, протилежному руху реплікативної вилки.
Залежно від типу фрагменти Оказакі мають різні розміри від декількох сотень до декількох
тисяч нуклеотидів (150-200 в еукаріот і 1000-2000 у бактерій);
- відстаючий (lagging- англ.) ланцюг, який утворюється з фрагментів Оказакі, що
синтезуються в ДНК – полімеразних реакціях у 3'

Лідируючий 5'
напрямку 5‘ → 3‘. ланцюг Молекула ―материнської‖ ДНК

Головний фермент, що каталізує реплікацію 3'

5'

5'

обох ланцюгів у прокаріотів, ДНК - полімераза ІІІ, а 3'

Відстаючий
ланцюг 3'
в еукаріотів – ДНК - полімераза α. Інші ДНК - 5' Рис. 8.9. Схема подвоєння ланцюгів ДНК за
Р. Оказакі
полімерази відіграють допоміжну роль у реплікації.
Одержано докази, що утворення кожного фрагменту Оказакі вимагає наявності
короткого „затравочного‖ праймера – короткої ділянки РНК, комплементарної матричному
ланцюгу ДНК, синтез якого каталізує праймаза.
Потім за участю ДНК-полімерази III синтезуються довгі ділянки ДНК. РНК-затравки
далі за участю ДНК-полімерази I, а вільні їх місця (проломи) заміщаються (добудовуються)
комплементарними дезоксирибонуклеотидами під дією тієї ж ДНК-полімерази I. Зшивання,
роз‘єднаних ділянок відстаючого ланцюга здійснюється за допомогою ДНК-лігаз. Подібний
механізм човникового синтезу ДНК легко пояснює фактичні дані про нагромадження коротких
фрагментів ДНК у Е. соli під час реплікації ДНК.
8.1.5.1. Синтез ДНК на матриці РНК. В досягненням біохімії нуклеїнових кислот є
відкриття у складі онковірусів (вірус Раушера і саркоми Рауса) ферменту зворотної

303
транскриптази, або ревертази (РНК-залежна ДНК-полімераза), що каталізує біосинтез
молекули ДНК на матриці РНК.
Припускають, що синтез ДНК на матриці РНК проходить у три етапи.
На I етапі фермент ревертаза синтезує на матриці вірусної РНК комплементарний
ланцюг ДНК, що призводить до формування гібридної молекули.
Другий етап - руйнування вірусної РНК комплексу гібридної молекули під дією
РНКази.
На III етапі на матриці ланцюга ДНК комплементарно синтезуються нові ланцюги ДНК.
Ревертазну активність мають і ДНК-полімерази: наприклад, фермент з Е. соli здатний
каталізувати синтез ДНК на матриці рРНК.
Відкриття зворотної транскриптази має велике значення не тільки для з‘ясування
закономірностей процесу малігнізації, але і для всієї науки про живе, оскільки на можливість
передачі спадкової інформації від РНК на ДНК.
У даний час можна доповнити основну схему передачі генетичної інформації в живій
клітині і представити її в такому вигляді:

Транскрипція
ДНК РНК Білок
Зворотня
транскрипція
Реплікація Реплікація

На схемі стрілки навколо ДНК і РНК на можливість молекул копіювати самих себе у
живих системах за участю відповідних ферментів.
8.1.6. Транскрипція РНК. Потік генетичної інформації називається експресією генів.
Він включає процес транскрипції (transcription – переписування, англ.) біосинтез мРНК (як і
інших типів клітинних РНК) на молекулі ДНК, і процес трансляції – біосинтез білка на мРНК.
Тобто генетична інформація ДНК реалізується шляхом програмованого синтезу білків з участю
мРНК. Ці білки визначають фенотипічні ознаки живих організмів. Підраховано, що близько 90
- 95 % ДНК Е. соli експресується в мРНК, хоч велика частина останньої не кодує синтезу білка;
невелика частина ДНК кодує синтез рРНК і тРНК.
Транскрипція, не дивлячись на уявну схожість реплікацією, відрізняється низкою
особливостей: не вимагає синтезу праймера, використовує не всю молекулу ДНК, а тільки її
окремі короткі сегменти (окремі гени або групи генів) і, нарешті, вимагає наявності одного з
ланцюгів ДНК як матриці, яка повністю зберігається.
Сучасні уявлення про механізм синтезу РНК y в значній мірі належать відкриттю в 1960
р. у двох лабораторіях США (Дж. Хервиц і С. Вейс) особливого фермента - РНК-полімерази,
що каталізує синтез РНК вільних нуклеозидтрифосфатів. Фермент вимагає наявності іонів
Мg2+ або Мn2+ і одночасної присутності всіх 4 типів рибонуклеозидтрифосфатів (АТФ, ГТФ,

304
ЦТФ і УТФ). Особливою властивістю ферменту є те, що для включення нуклеотидів в РНК
необхідна обов‘язкова присутність ДНК-матриці.
При вивченні механізму синтезу РНК за участю РНК-полімерази, названої також ДНК -
залежною РНК - полімеразою (транскриптазою), було встановлено, що молекула ДНК,
необхідна для реакції утворення полірибонуклеотиду, повністю визначає послідовність
рибонуклеотидів у синтезованій молекулі РНК.
Послідовність включення рибонуклеотидів у полірибонуклеотидний ланцюг у процесі
транскрипції програмується послідовністю нуклеотидів у матричній ДНК. Розрізняють
кодуючий ланцюг ДНК, з якого зчитується генетична інформація та некодуючий ланцюг. Для
деяких генів кодуючим може бути один з ланцюгів, для інших генів – другий ланцюг.
Іншими словами, на матриці ДНК комплементарно синтезується полірибонуклеотид, що
є копією первинної структури ДНК, з тією тільки різницею, що замість тимідилового
нуклеотиду ДНК в РНК включається уридиловий нуклеотид. Реакція синтезу РНК в
загальному вигляді може бути представлена таким чином:

n1АТФ АМФn1
2+ ; ДНК-матриця Р
n2ГТФ Mg ГМФn2 + (n +n +n +n )ФФ
Н н
n3ЦТФ РНК-полімераза ЦМФn3 1 2 3 4
К
n4УТФ УМФn4

У молекулі РНК окремі мононуклеотиди, як і в ДНК, зв‘язані між собою 3‘-5‘-

фосфодіефирними містками. Крім цього, сам механізм дії ферменту РНК-полімерази багато в
чому співпадає з механізмами ДНК-полімерази:
- синтез також йде у напрямі 5‘ → 3‘;
- ланцюг РНК має полярність, протилежну ланцюгу ДНК.
8.1.6.1. РНК-полімерази транскрипції у прокаріотів. У прокаріотів на відміну від
еукаріотів єдиним ферментом, що каталізує всі три класи РНК (матричні, транспортні та
рибосомні) є РНК-полімераза (ДНК – залежна РНК – полімераза). Це олігомерний фермент, що
складається з двох однакових α - субодиниць (М. м. 36 000 Да), двох різних β (β1 і β2) -
субодиниць (М. м. 151 000 і 155 000 Да, відповідно), ω-субодиниці (М.м. 11 000 Да) і ζ-
субодиниці; загальна М.м. ферменту приблизно 500 кДа.
Вважають, що функція ζ - субодиниці (ζ – фактор) – розпізнавання певної ділянки на
матриці ДНК, названого промотором, до якого приєднується РНК-полімераза. В результаті
утворюється так званий відкритий комплекс ферменту з ДНК: двохланцюгова структура ДНК
розкривається. Далі на одній з ниток ДНК, як на матриці, синтезується мРНК; синтез
закінчується в певній в кінці гена або переривається під дією особливих білків. Іншим

305
субодиницям ферменту приписують функцію ініціації біосинтезу РНК (α-субодиницям) і
основну каталітичну функцію ( субстратів і елонгація синтезу) – β - субодиницям.
Крім цього, відкрито ряд білків, що беруть участь у механізмі синтезу РНК в . Зокрема,
досліджується природа репресорних білків і білка-термінатора (ρ-чинника). Останній має
здатність зворотно зв‘язуватися з термінуючими ділянками ДНК (так звані стоп-сигнали
транскрипції) і виключати при цьому дію РНК - полімерази. За відсутності цього білка
утворюються виключно довгі ланцюги РНК.
Напрямок синтезу полірибонуклеотидного ланцюга 5‘ – 3‘. Подібно до ДНК
полімеразних реакцій, РНК – полімеразна реакція здійснюється шляхом нуклеофільної атаки
3‘-ОН – групи кінцевої рибози полірибонуклеотидного ланцюга на α-фосфат
нуклеозидтрифосфату, що вступає в реакцію подовження ланцюга (рис. 8.10.). Каталітичний
сайт, що утворює 3‘-5‘- фосфодіефірні зв‘язки між рибонуклеозидмонофосфатами,
локалізований на β – субодиниці РНК – полімерази.
РНК
ФФФ
Ген
3' 5'
5' 3'
ДНК

Фер δ Фер

Фер δ Фер p
5'
δ p
5' 3'
ФФФ
p
δ

Фер Фер

ФФФ-5' ФФФ

Рис. 8.10. Схема послідовних етапів транскрипції за участю РНК-

полімерази (Фер)

Узагальнений процес транскрипції РНК представлений на рис. 8.11.

Кор-фермент
Холофермент
δ ρ
δ

α2ββ'w
α2ββ'w
Термінація
Пізнання промотора
РНК
ρ

δ
α2ββ'w α2ββ'w

Плавлення промотора Синтез РНК

8.11. Узагальнена схема транскрипції РНК

Етапи транскрипції РНК у прокаріотів: а) зв’язування РНК-полімерази з ДНК-

матрицею; б) ініціація синтезу полірибонуклеотидного ланцюга; в) елонгація (подовження)

306
синтезу РНК; г) термінація, тобто закінчення синтезу РНК („первинного РНК-
транскрипту”).
8.1.6.2. РНК-полімерази та механізми транскрипції в еукаріотів. В еукаріот відкриті
три різні РНК-полімерази (I, II і III) з великою молекулярною масою (від 500 000 до 600 000
Да), кожна з яких наділена специфічною функцією. РНК-полімераза I (А), міститься в ядерці,
відповідає за синтез прерибосомного РНК-транскрипту, попередника 5S-, 8S-, 18S-, і 28S -
рРНК; фермент зв‘язується з різними промоторними ділянками.
РНК-полімераза II (В) каталізує утворення гетерогенної ядерної РНК (гяРНК) –
попередника мРНК; міститься в нуклеоплазмі. Фермент може розпізнавати безліч промоторних
ділянок, більшість з яких мають специфічні ключові послідовності, що є місцями (сайтами)
білкових чинників транскрипції. При дії РНК – полімерази ІІ у еукаріотів утворюється
моноцистронна РНК, яка є матрицею для синтезу в рибосомах одного поліпептидного ланцюга
– на відміну від поліцистронної РНК прокаріотів.
РНК-полімераза III (С) каталізує переважно синтез транспортних РНК (тРНК), а також
5S рРНК та інших низькомолекулярних РНК із специфічною функцією, міститься в
нуклеоплазмі.
а) Сигнали транскрипції. В еукаріот роботу РНК-полімерази забезпечує система
сигналів транскрипції, яка містить певні послідовності ДНК у складі промотора та безліч
регуляторних білків, об‘єднаних разом з ферментом в єдиний комплекс транскрипції. Зокрема,
відкриті чинники транскрипції типу Ј, активні тільки у вигляді ідентичних димерів (Ј1Ј1 або
Ј2Ј2) або різних димерів (Ј1Ј2). Ці чинники кодуються окремими генами і самі запускають
роботу ряду генів, які регулюють поділ клітин.
Сигналом ініціації транскрипції в генах ссавців є гомологічна блоку Прибнова
(ТАТААТ) послідовність ТАТААААГА, розміщена на відстані – 32 нуклеотидів від точки
початку синтезу полірибонуклеотиду. З цією послідовністю взаємодіє РНК – полімераза ІІ.
б) Промотори транскрипції. Спочатку РНК – полімераза розпізнає промоторну
ділянку (специфічна ділянках геному) ДНК. Зв‘язування РНК – полімерази з ДНК – матрицею
відбувається в – промоторах, що реалізується за участю ζ-субодиниці РНК – полімерази. Це
зумовлює локальне розходження ланцюгів подвійної спіралі ДНК.
Промоторні ділянки ДНК – послідовності, що складаються приблизно з 40 нуклеотидів.
Важливе значення для ініціації транскрипції мають короткі (6 – нуклеотидні) послідовності у
складі різних промоторів (рис. 8.12).
1. «3‘5‘-послідовність» послідовність TTGACA, що локалізована на 35 нуклеотидів
„вліво‖ в напрямку 5‘- кінця від точки ініціації (‖0 - точки‖) і є ділянкою взаємодії з ζ-
субодиницею РНК – полімерази;

307
 2. « – 10-
Сайт ініціатор
Кодуюча послідовність», або ‖блок
Промотор ділянка гена
Прибнова‖ (‖Pribnow box‖)
5' + 1 - нуклеотид

ДНК
TTGACA TATAAT
– послідовність ТАТААТ,
3'
- 35 - ділянка - 10 -ділянка локалізована на 10
8.12. Схема будови промоторної ділянки ДНК нуклеотидів ‖вліво‖ від
точки ініціації. На цій ділянці відбувається розплетення двох ланцюгів ДНК і кодуючий
ланцюг стає доступним для каталітичних сайтів РНК – полімерази.
в) Ініціація транскрипції. Безпосередньо ініціація синтезу РНК починається з
включення в ланцюг першого (5‘ – кінцевого) нуклеотиду, яким у всіх мРНК (про- і еукаріот)є
пуриновий нуклеозидтрифосфат (Пур - 5‘- ФФФ).
РНК – полімераза розміщує перший нуклеозидтрифосфат (ГТФ або АТФ)
комплементарно до матриці і послідовно приєднує нуклеотиди фосфодіефірним зв‘язком до
вільної 3‘ – ОН групи рибози. Таким чином, ланцюг РНК синтезується в напрямку 5‘-3‘.
Ефективність дії промоторів залежить від нуклеотидних послідовностей, що розміщені
між ‖-35‖ та ‖-10‖- блоками; активність промоторів значно зменшується за умов мутацій у них.
Взаємодія РНК – полімерази з ДНК – матрицею блокується протипухлинним
антибіотиком актиноміцином D, який розміщується в щілинах між сусідніми парами азотистих
основ, переважно між Г – Ц – парами (процес інтеркаляції), має здатність зв‘язуватися
водневими зв‘язками з ДНК по залишках гуаніну, це зумовлює локальну деформацію матриці
ДНК, гальмуючи дію РНК – полімерази. Актиноміцин D гальмує синтез всіх типів РНК як
прокаріотів, так і еукаріотів. Він знайшов широке застосуваннянні процесів, залежних від
транскрипції ДНК. Аналогічним чином діє рубоміцин.
Антибіотики рифаміцин та рифампіцин блокують зв‘язування перших
нуклеозидтрифосфатів з активними центрами β – субодиниці РНК – полімерази,їх широко
використовують як протимікробні засоби.
Стрептолідигін також зв‘язується з β – субодиницею, але інгібує процес елонгації РНК.
α – Аманітин, отруйна речовина, міститься в блідій поганці, є сильним інгібітором РНК –
полімерази ІІ еукаріотів, пригнічує синтез мРНК.
г) Елонгація транскрипції. Нарощування (елонгація) молекули РНК проходить у
результаті приєднання чергового рибонуклеотиду, комплементарного тому
дезоксирибонуклеотиду ДНК, який у даний момент знаходиться в ділянці активного центру
РНК – полімерази. У процесі елонгації відбувається розплітання ділянок подвійної спіралі
ДНК, які передують РНК – полімеразі, і утворення 3‘-5‘- фосфодіефірних зв‘язків у
полірибонуклеотидному ланцюгу.

308
 Синтез РНК відбувається у напрямку 5‘-3‘ антипаралельно матричному ланцюгу ДНК.
Утворюються комплементарні
р p p :ОН
пари у процесі транскрипції Г – Ц U A - U - C - G - A - A - A ppp
5' d...A - G - C - T - T - C - G - C - A - T - A - G - C - T - T - T … ...3'
і А – У, тобто замість тимінових
3' … T - C - G - A - A - G - C - G - T - A - T - C - G - A - A - A … ...5'
РНК - полімераза
залишків ДНК у РНК
включається залишок урацилу. р p p :ОН

Азотисті основи А, Г, Т, Ц G U-A-U-C-G-A-A-A

5' … A - G - C - T - T - C - G - C - A - T - A - G - C - T - T - T … ...3'
ланцюга ДНК кодують 3' … T - C - G - A - A - G - C - G - T - A - T - C - G - A - A - A … ...5'
РНК - полімераза
включення в ланцюг РНК,
відповідно, У, Ц, А, Г (рис. 8.13). р p p :ОН
C G-U-A-U-C-G-A-A-A
РНК – полімераза на 5' … A - G - C - T - T - C - G - C - A - T - A - G - C - T - T - T … ...3'
3' … T - C - G - A - A - G - C - G - T - A - T - C - G - A - A - A … ...5'
відміну від ДНК – полімерази не РНК - полімераза
здатна виправляти помилки. У Рис. 8.13. Послідовне копіювання кодування ланцюга ДНК у процесі
транскрипції (Ю.А. Овчинников, 1987 р.)
результаті елонгації утворюється
ДНК – РНК – гібрид, що містить кодуючий ланцюг ДНК та РНК - транскрипт.
У процесі елонгації відбувається розплітання ділянок двоспіральної ДНК, які передують
РНК – полімеразі, й утворення фосфодіефірних звя'зків у полірибонуклеотидному ланцюгу
(рис.8.14). Вибір наступного нуклеозидмонофосфату (НМФ) в ланцюгу РНК, що синтезується,
визначається будовою комплементарного дНМФ у кодуючому ланцюгу ДНК так, що азотисті
основи А, Г, Т, Ц ланцюга ДНК кодують РНК
5'
включення у ланцюг РНК , відповідно, РНК-полімераза
(кор-фермент)
основ У, Ц, А, Г.
ДНК
е) Термінація транскрипції
відбувається: Синтез РНК:
нарощується
- якщо РНК – полімераза 3'-кінець
молекули РНК

доходить до термінуючих ділянок ДНК

(стоп - сигналу). Специфічними для
термінуючих ділянок є наявність
зворотних повторів (‖паліндромів‖,
Передній
‖бігти назад‖ – грец.), тобто РНК
дуплекс
ДНК
нуклеотидних послідовностей, що ДНК
> 10 b.p.
читаються однаково у прямому і ? 2??'w 5'

зворотному напрямках, та наступних 9 b.p.

РНК-ДНК
полі – АТ – пар. Ділянка РНК, що гібрид

Рис.8.14. Схема елонгації транскрипції

зчитується з такої паліндромної

309
послідовності, має будову ‖шпильки‖ з наступною (кінцевою) УУУ...- послідовністю.
Утворення РНК з такою структурою є передумовою дисоціації ДНК – РНК – гібриду.
Транскрипція термінуючої ділянки призводить до утворення РНК – транскрипту, у складі
якого містяться комплементарні послідовності АГЦЦЦГЦ та УЦГГГЦГ, що утворюють
шпилькоподібні структури;
- внаслідок допоміжної дії специфічного білка – термінатора, так званого ρ – (ро) –
фактора, взаємодія якого з полімеразним комплексом призводить до дисоціації комплексу
‖ДНК – фермент – РНК‖ і вивільнення первинного транскрипту (рис.8.15)
Напрям транскрипції

Кодуючий ланцюг
ТЦГГГЦГ ЦГЦЦЦГА АААААААА ДНК
АГЦЦЦГЦ ГЦГГГЦТ ТТТТТТТТТ
Некодуючий ланцюг
Кодуючий ланцюг
ААААААААА
ДНК
УУУУУУУ
Некодуючий ланцюг УУ

ЦГЦЦЦГА
ТТ

ГЦГГГЦУ
Т Т Т ТТТ

РНК-транскрипт

8.15. Термінація транскрипції. Термінуючі ділянки

гена, до якої входять зворотні повтори

8.1.7. Процесинг–посттранскрипційна модифікація новосинтезованих мРНК. У

клітинах прокаріот молекули мРНК синтезуються відразу в ‖зрілому‖ вигляді, тобто готовими
до виконанання свої функцій. На противагу цьому, в клітинах еукаріот утворюється первинний
транскрипт (гяРНК, або пре – РНК), яка перетворюється у функціонально повноцінну
молекулу в результаті посттранскрипційної модифікації – процесингу (дозрівання).
Біосинтез мРНК у еукаріот відрізняється за механізмом регуляції транскрипції, але і
багатоступеневим формуванням активної молекули. До відкриття феномену сплайсингу (від
англ. splicing – дозрівання) мРНК було відомо, що багато мРНК еукаріот синтезуються у
вигляді гігантських високомолекулярних попередників (пре-мРНК), які вже в ядрі піддаються
посттранскрипційному процесингу.
Припускають, що процесинг включає видалення довгих 5‘- і 3‘-кінцевих ділянок, які
нібито виконують регуляторні функції. Як виявилося, ген еукаріот є мозаїчною структурою,
містить поряд з тими, які кодують (екзони) також ті, що некодують (інтрони) послідовності.
Термін „інтрони‖ означає вставні, нетранслюючі послідовності нуклеотидів у ДНК еукаріот.
Цей термін можна застосувати і до вставних, нуклеотидних послідовностей первинного РНК-
транскрипту.
Фермент РНК-полімераза каталізує транскрипцію як екзонів (eхit – вихід, англ.),
оскільки продукти транскрипції-ділянки мРНК виходять ядра в цитоплазму і виконують
функцію матриці в синтезі білка, так й інтронів з утворенням гетерогенної ядерної РНК

310
(гяРНК), названої також первинним транскриптом. З відкриттям інтрон-екзонної будови генів,
характерної для еукаріотів, почався новий етап досліджень на шляху реалізації генетичної
інформації.
Транскрипція гена, що складається з кодуючих і некодуючих нуклеотидних
послідовностей, які чергуються, забезпечувала повне його копіювання і до синтезу РНК-
попередника. Тому було висловлене припущення про існування між транскрипцією і
трансляцією ще однієї важливої ланки – придатної для трансляції „зрілої‖ молекули мРНК.
Цей етап назву процесингу, або дозрівання мРНК.
Вважають, що процесинг мРНК включає три основні моменти:
1) кепування – хімічна модифікація 5‘-кінцевої послідовності мРНК;
2) сплайсинг – видалення некодуючих інтронних послідовностей мРНК і зшивання
екзонів, що утворюються;
3) поліаденілування – хімічна модифікація 3‘– кінцевої послідовності мРНК (рис. 8.16.).
Інтрони Екзони

ДНК
Транскрипція

5'-Кепування
Кеп
Первинний мяРНК
3' мРНК
транскрипт

Розщеплення
3'-поліаденілювання
Сплайсінг
Кеп Полi-А
Зріла мРНК

Рис.8.16. Дозрівання пре-мРНК у еукаріот

У здійсненні кожного з вказаних процесів специфічну участь бере ряд білків і

нуклеїнових кислот, хоч конкретні молекулярні механізми цих перетворень ще не повністю
розкриті. Всі три вказані процеси мають важливе значення у формуванні зрілої молекули
мРНК.
Майже у всіх еукаріотів, синтезовані на структурних генах, первинні транскрипти
піддаються процесингу, перш, ніж виконують свої функції в синтезі білка. У багатьох випадках
процесинг має місце головним чином в ядрі, хоч цей процес продовжується і після
транспортування молекул РНК ядра в цитоплазму: наприклад, термінальні реакції
поліаденилювання і метилювання залишків нуклеозидів.

311
 Хімічний сенс кепування зводиться до приєднання залишку 7-метилгуанозину за
допомогою трифосфатної групи до 5‘-кінця молекули транскрипту, метилювання 2‘-ОН-групи
першого і другого нуклеотидів на 5‘- кінці мРНК.
За рахунок приєднання до З‘- кінця первинного транскрипту 100 – 200 залишків
аденілової кислоти і фрагментів ААУАА до 3‘-кінця мРНК утворюється ‖поліаденіловий
хвіст” (полі-А). Цей процес включає ряд стадій та участь ендонуклеази і
поліаденілатполімерази.
Встановлено, що 5‘-кеп, з‘єднується із специфічним білком, бере участь у зв‘язуванні
мРНК з рибосомою, сприяючи ініціації синтезу білка. Допускають, що основне призначення 5‘-
кепу і полі-А –це захист мРНК від ферментативного розщеплення.
Зріла мРНК, тобто така, що була піддана реакціям кепуванння на 5‘ – кінці,
поліаденілуванню на 3‘- кінці, сплайсингові та метилюванню окремих нуклеотидів, надходить
із ядра в цитоплазму у вигляді рибонуклеопротеїнових комплексів, здатних взаємодіяти з
рибосомами у процесі трансляції (рис.8.17.).
Сплайсинг вимагає наявності
Хромосома Хромосома

комплексу білків і особливої групи

ДНК

клітинних РНК, названих малими

ядерними РНК (мяРНК). Виділено і Транскрипція
і-РНК пре-і-РНК
Інтрон
Транскрипція

охарактеризовано 5 груп мяРНК, які Трансляція і-РНК

Процесинг

Ядерна

містять багато уридину і відповідно пора

Ядерна
мембрана Трансляція
Клітинна Білок
позначають U1, U2, U4, U5 і U6, мембрана
Плазматична
Клітинна мембрана Білок
розмірами від 100 до 200 нуклеотидів. стінка

Комплекси мяРНК і білків, названі

Прокаріот Еукаріот
малими ядерними нуклеопротеїнами, Рис. 8.17. Схематичне зображення етапів передачі генетичної
інформації у прокаріотів і еукаріотів

об‘єднуються в єдину систему-

сплайсосому, що координує весь процес сплайсингу. Припускають, що мяРНК з‘єднується з
обома кінцями інтрона, сприяє формуванню специфічної конформації, необхідної для
розпізнавання її ферментами, які беруть участь у процесі, зближенню двох екзонів, видаленню
інтронів і об‘єднанню кодуючих екзонів. Четвертий клас інтронів відкритий у ряді тРНК.
Сплайсинг цієї групи інтронів вимагає доставки енергії і присутності ендонуклеаз та лігаз, що
каталізують відповідно розрив фосфодіефирних зв‘язків 5‘- і З‘-кінців інтрону і два екзони.
Виявлені приклади неоднозначного протікання сплайсингу для ряду генів. Результат
альтернативного сплайсингу – поява декількох продуктів при експресії одного гена. Так,
одержані докази, що експресія одного і цього ж гена тропоміозину дозволяє от сім ізоформних

312
білків, специфічних для різних груп м‘язів (гладких і посмугованих або для фібробластів та
міобластів).
У послідовностях геному, що не підлягають транскрипції, перед екзон-інтронами
відкриті специфічні ділянки, названі промоторами, а також енхансерами (підвищують рівень
транскрипції) і ділянки, що рівень транскрипції. При взаємодії з білками вони виконують
функції регуляторних сигналів при транскрипції. Цей спосіб регуляції широко
використовується еукаріот як в процесах диференціювання, так і при індукції репресії.
Важливе значення має відкриття рибозимів, тобто молекул РНК, які виступають як
каталізатор. Мабуть, це єдині з відомих макромолекул, які наділені як інформаційною, так і
каталітичною функцією. Виявилось, що деякі РНК здійснюють посттранскрипційний
процесинг, каталізують самосплайсинг, тобто беруть участь у розрізанні та видаленні інтронів.
Рибозими беруть участь у двох типах реакцій: у гідролізі фосфодіефірного зв‘язку і в реакціях
трансестерифікації.
8.1.8. Транспортні РНК. Транспортні РНК у виконують адапторну функцію при
трансляції інформації мРНК в первинну структуру білка. У молекулі транспортної (тРНК)
міститься 8 – 10 % мінорних азотистих основ у складі нуклеотидів. На долю тРНК припадає
близько 10-15 % від загальної кількості клітинної РНК.
Молекули тРНК як у еукаріот, так і в прокаріот синтезуються у вигляді великих
попередників, що часто містять послідовності нуклеотидів більше однієї тРНК, які потім
піддаються процесингу за участю специфічних рибонуклеаз.
Гени деяких тРНК містять поблизу ділянки ДНК, відповідальної за синтез
антикодонової петлі, інтронні послідовності (приблизно 18 нуклеотидів). Ці ділянки також
підлягають транскрипції, тому процесинг тРНК включає, крім видалення 18-членного
рибонуклеотидного інтрону, також необхідний сплайсинг антикодонової .
Подальша модифікація включає приєднання триплету ЦЦА і утворення акцепторної
ділянки (на З‘-кінці молекули), до якої приєднується амінокислота. Є дані, що метилювання
попередників тРНК в еукаріот здійснюється в ядрі, тоді як ферментативні процеси видалення
інтронів і приєднання триплету ЦЦА відбуваються у цитоплазмі. У структурі тРНК виділяють
такі частини:
1. Акцепторний кінець. Складається з чотирьох нуклеотидів, три з яких у всіх типах тРНК
мають однакову послідовність - ЦЦА. Гідроксил 3'-ОН аденозину вільний, до нього
приєднуються амінокислоти, звідси й назва цієї ділянки - акцепторна. Приєднану амінокислоту
тРНК переносить до рибосом, де проходить біосинтез білків.
2. Антикодонова петля, яка утворена сіма нуклеотидами, містить специфічний для кожної
тРНК триплет нуклеотидів, що називається антикодоном. Антикодон тРНК комплементарний

313
кодону мРНК. Кодон-антикодонова взаємодія визначає порядок розміщення амінокислот у
поліпептидному ланцюзі при його синтезі в рибосомах.
3. Псевдоуридилова петля складається із семи нуклеотидів, містить залишок
псевдоуридилової кислоти (ТС-петля). Допускають, що ця петля приймає участь у
зв‘язуванні тРНК з рибосомою.
4. Дигідроуридилова петля (D-петля) складається з 8-12 нуклеотидних залишків. Вважають,
що ця петля необхідна для зв‘язування з аміноацил-тРНК-синтетазою, яка приймає участь у
розпізнаванні амінокислотою своєї тРНК.
Крім акцепторних і антикодонових петель, тРНК містить специфічні ділянки
розпізнавання для ферментів – аміноацил-тРНК-синтетаз, а також ділянки для ‘ з великими
субодиницями рибосом.
Вторинна структура РНК - це частково спіралізований полінуклеотидний ланцюг, який
3' закручується сам на себе, утворюючи короткі
5'
ЦЦА

двохспіральні ―шпильки‖, ―петлі‖, в яких між

Акцепторний
ЦЦА
кінець
азотистими основами виникають водневі
зв‘язки (рис.8.18.). При цьому утворюються
Псевдоуридилова
петля
Додаткова
Дигідроуридилова комплементарні пари аденіну з урацилом (А-
петля
петля
Антикодонова
петля
У), гуаніну з цитозином (Г-Ц). РНК
А

А
А А А спіралізована не повністю (для різних РНК
Антикодон А

Рис.8.18. Вторинна (справа) і третинна 10-70 %). Низька ступінь спіралізації,

(зліва) структура тРНК очевидно, пов‘язана з їх функцією в процесі
біосинтезу білка.
Третинна структура РНК характеризується великою укомплектованістю в просторі і
може бути розміщена у вигляді одного ланцюга, компактного стержня або у вигляді клубка.
Всі три структури можуть переходити одна в одну в залежності від концентрації солей, рН,
температури та інших факторів (рис.8.18.).
14
З‘ясовано, що при інкубації С – амінокислоти з розчинною фракцією цитоплазми в
присутності АТФ і подальшим додаванням трихлорацетатної кислоти в осаді білка, що
утворився, мітка не виявлялася. Ці дані дозволили зробити висновок, що мічена амінокислота
не включається в молекулу білка. Мітка виявилася ковалентно зв‘язаною з РНК, що міститься в
безбілковому фільтраті.
Подальші дослідження показали, що РНК, до якої приєднується мічена амінокислота,
має невелику молекулярну масу і зосереджена в розчинній фракції, тому її спочатку назвали
розчинною, а пізніше адапторною, або транспортною, РНК (тРНК).

314
 У даний час відкрито більше 60 різних тРНК. Для кожної амінокислоти в клітині є
принаймні одна специфічна тРНК. (Для ряду амінокислот відкрито більше, ніж одну: зокрема,
для серину, лейцину і аргініну-6 різних тРНК, для аланіну, треоніну і гліцину - по 4 різних
тРНК.
Молекулярна маса більшості тРНК коливається від 24 000 до 29 000 Да. Вони містять
від 75 до 85 нуклеотидів, зокрема 8 і більш з них є модифікованими основами. Амінокислоти
приєднуються до вільної 3‘-ОН-групи кінцевого мононуклеотиду, представленого у всіх тРНК
АМФ (аденілова кислота), шляхом утворення ефірного зв‘язку. Майже всі тРНК мають не
тільки подібні функції, але і дуже подібну тривимірну структуру.Встановлена первинна
структура майже всіх 60 відкритих тРНК.
Знання послідовності нуклеотидів і, отже, складу тРНК дало в руки дослідників багато
цінних відомостей про біологічну роль окремих компонентів тРНК. Загальною для тРНК
виявилася також нативна тривимірна структура, встановлена методом
рентгенокристалографічного аналізу і названа спочатку конформацією листка конюшини;
насправді ця конформація має перевернуту L-подібну форму (рис. 8.19.).
Ділянка
приєднання
1.Ділянка H амінокислот
приєднання 3' Псевдоуридилова
O C-C-R
амінокислоти А петля Ф
O NH2
5' Ц
Ф ГЦ
2.Петля, ГЦ 5.Псевдоуриди- 3'
яка містить Ψ лова петля ОН
ГТ 6.Петля,
дигідроуридин
яка містить
У 4.Додаткова дигідроуридин
Г А ГЦГ петля Антикодонова
УН2 петля
Піримідин Пурин-СН
У 3
3.Антикодонова
ААГ
петля
Антикодон

Рис.8. 19. Структура тРНК

Визначення тРНК цим методом дозволило виявити ряд відмінних особливостей

структури. У молекулі тРНК відкриті спіралізовані ділянки, незвичайні водневі зв‘язки і
гідрофобні взаємодії в неспіралізованих ділянках.
Показано, що тРНК має псевдоуридилову петлю, утворену з нуклеотидів, що містять
псевдоуридин (ТψС), і дигідроуридилову петлю. Обидві петлі беруть участь в утворенні кута
букви L. На З‘-ОН-кінці розташовується однакова для всіх тРНК послідовність триплету ЦЦА-
ОН, до якої приєднується за допомогою ефірного зв‘язку специфічна амінокислота.
Зв‘язування в основному відбувається через З‘-ОН-групу кінцевого аденілового нуклеотиду,
хоч отримані докази можливості попереднього приєднання амінокислоти і через її 2‘-ОН-
групу.

315
 Роль окремих ділянок тРНК недостатньо розкрита. Зокрема, псевдоуридилова петля,
мабуть, забезпечує зв‘язування аміноацил-тРНК з рибосомою, а дигідроуридилова петля,
найімовірніше, необхідна як сайт (місце) для розпізнавання специфічним ферментом –
аміноацил-тРНК-синтетазою. Є, крім того, додаткова петля, склад якої змінюється у різних
типів молекул тРНК; її призначення невідоме. Істотним, з повністю розкритою функцією є
антикодонова петля, що містить триплет, названий антикодоном, і розташована на
протилежному боці від того кінця, до якого приєднується амінокислота.
Антикодонова петля складається з 7 нуклеотидів: три займають центральне положення і
формують власний високоспецифічний антикодон, по два нуклеотиди розташовані по обидва
боки від нього, включаючи модифікований пурин з одного боку і дві піримідинових основи-з
іншого боку. Антикодон є специфічним і комплементарним до відповідного кодону мРНК,
причому обидва вони антипаралельні в своїй комплементарності.
Аналіз нуклеотидної послідовності різних тРНК показав, що вони містять однаковий 5‘-
кінцевий нуклеотид- ГМФ - з вільною 5‘-фосфатною групою. Адапторная функція молекул
тРНК полягає у зв‘язуванні кожної молекули тРНК зі своєю специфічною амінокислотою.
Проте, оскільки між нуклеїновою кислотою і специфічною функціональною групою
амінокислот немає відповідності та спорідненості, цю функцію розпізнавання повинна
виконувати білкова молекула ферменту. Взаємодія між аміноацил-тРНК-синтетазою і тРНК
прийнято позначати як „вторинний генетичний код‖, підкреслюючи тим самим його ключову
роль у забезпеченні точності синтезу білка, причому правила кодування є, найімовірніше,
складнішими, ніж правила „первинного‖ генетичного коду.
8.1.8.1. Активація амінокислот. Необхідною умовою синтезу білка є наявність в
системі не вільних, а так званих активованих амінокислот. Активація вільних амінокислот
здійснюється за допомогою специфічних ферментів - аміноацил-тРНК-синтетаз - у присутності
АТФ. Цей процес протікає в дві стадії: на першій стадії біосинтезу білка, який відбувається в
цитозолі клітини, 20 різних амінокислот приєднуються ефірним зв‘язком до відповідної тРНК.
Ці процеси каталізуються 20 різними аміноацил-тРНК синтетазами. Загальний вигляд реакції
можна виразити рівнянням:

АТФ ФФн
1 R-CH-COOH R-CH-CO O АМФ

NH2 NH2
Аміноацил-тРНК- Аміноациладенілат
Амінокислота синтетаза

2 R-CH-CO O АМФ + тРНК R-CH-CO тРНК + АМФ

NH2 NH2
Аміноациладенілат Аміноацил-тРНК

Процес активації амінокислот складається з двох окремих стадій, які проходять у

каталітичному центрі ферменту. На першій стадії в активному центрі ферменту в результаті

316
взаємодії АТФ і амінокислоти утворюється проміжна сполука - аміноациладенілат. У процесі
реакції карбоксильна група амінокислоти сполучається з 5‘-
А
фосфатною групою АМФ і витісняє при тому пірофосфат: Ланцюг-тРНК-O-CH2
O

На другій стадії аміноацильний залишок 3'

NH2
переноситься з аміноациладенілату, зв‘язаного з ферментом, R-CH-CO O OH

на відповідну специфічну тРНК:

На цій останній стадії аміноацильний залишок зв‘язується з вільною 2‘- або 3‘-
гідроксильною групою кінцевого залишку А у молекулі тРНК.
Обидві стадії каталізуються одним і тим же ферментом. На I стадії амінокислота вступає
в реакцію з АТФ, при цьому звільняється пірофосфат і утворюється проміжний продукт, який
на II стадії реагує з відповідною З‘-ОН-тРНК, внаслідок чого утворюється аміноацил-тРНК (аа-
тРНК) і звільняється АМФ. Аміноацил-тРНК має необхідний запас енергії і наступну будову:
Aмінокислота приєднується до вільного кінцевого З‘-ОН-гідроксилу (або 2‘-ОН) АМФ,
який разом з двома залишками ЦМФ утворює кінцевий триплет ЦЦА, що є однаковим для всіх
тРНК.
8.1.8.2. Аміноацил – тРНК – синтетази. Експериментально доведено існування в будь-
яких клітинах живих організмів специфічних ферментів, що каталізують активування
амінокислот і взаємодію останніх з певними тРНК. Всі ці ферменти виділені в чистому вигляді
з Е. соli, для деяких з них встановлена трьохмірна структура.
Вони виявилися чутливими до реагентів на SН-групи і вимагають присутності іонів
Мg2+. Ферменти мають абсолютну специфічність дії, оскільки вони розпізнають тільки одну
яку-небудь L-амінокислоту або одну тРНК. Для амінокислот, для яких відкриті дві і більш
тРНК, відповідна аміноацил-тРНК-синтетаза каталізує аміноацилювання всіх цих тРНК. Ця
обставина надзвичайна важлива, оскільки надалі в білковому синтезі „розпізнавання‖
аміноацил-тРНК засноване не на природі амінокислоти, а на хімічній природі а н т и к о д о н у
тРНК.
Вважається, що в молекулі кожної аміноацил-тРНК-синтетази є щонайменше 3 центри
зв‘язування: для амінокислоти, тРНК і АТФ; ферменти дуже чутливі також до аналогів
амінокислот, які інгібують активування відповідних амінокислот. Деякі ферменти складаються
з одного поліпептидного ланцюга, інші - з два або чотирьох гомологічних або гетерогенних
субодиниць.
Аміноацил-тРНК-синтетази останнім часом почали ділити на 2 класи відповідно до
відмінностей у їх первинній і третинній структурах, а також залежно від механізму реакції, яку
каталізує. Перший клас включає ферменти, що каталізують синтез аміноацил-тРНК наступних
амінокислот: Арг, Вал, Глн, Глу, Іле, Лей, Мет, Тир, Трп, Цис; другий клас включає ферменти,

317
що каталізують синтез аміноацил-тРНК наступних амінокислот - Ала, Асп, Гіс, Глі, Ліз, Про,
Сер, Тре, Фен.
Виявилось, що ферменти 1-го класу забезпечують перенесення аміноацильної групи
спочатку до другої 2‘-ОН-групи термінального залишку аденілової кислоти, потім
переміщення її до З‘-ОН-групи (шляхом реакції трансестерифікації), тоді як ферменти 2-го
класу каталізують перенесення аміноацильної групи безпосередньо до З‘-ОН-групи кінцевого
аденілового нуклеотиду.
Аміноацил-тРНК-синтетази в активному центрі містять гістидин, імідазольне кільце
якого бере участь у зв‘язуванні АТФ за допомогою іонів Мg2+. Найбільшу спорідненість ці
ферменти мають до молекул специфічних тРНК. Аміноацил-тРНК-синтетази дуже специфічні
як до тРНК, так і до відповідної амінокислоти.

8.2. Етапи та механізми трансляції (біосинтезу білка) в рибосомах

Синтез білка виступає одним із складних біосинтетичних процесів, що вимагає великої
кількості ферментів та інших специфічних макромолекул. У клітинах еукаріот в білковому
синтезі приймає участь більше 70 різних білків рибосом, не менше 20 ферментів, необхідних
для активації амінокислот, особливих факторів ініціації, елонгації і термінації синтезу та
приблизно 100 додаткових ферментів, що беруть участь у процесінгу (дозріванні) білків. Якщо
врахувати, що для цього процесу необхідно більше 70 видів транспортних і рибосомних РНК,
то стане зрозумілим, що синтез поліпептидів вимагає дії майже 300 різних макромолекул.
Одним із глобальних досягнень молекулярної біології являється з‘ясування
молекулярних основ і тонких механізмів синтезу білка, що містить сотні, а іноді тисячі
залишків амінокислот. Механізм синтезу повинен володіти тонкою і точною системою
кодування, яка автоматично програмує включення кожного амінокислотного залишку в певне
місце поліпептидного ланцюга. Встановлено, що система кодування однозначно визначає
первинну структуру, тоді як вторинна і третинна структури білкової молекули визначаються
фізико-хімічними властивостями і хімічною структурою радикалів амінокислот у поліпептиді.
У з‘ясування молекулярних механізмів синтезу білка певний внесок зробили біохіміки.
Так, в лабораторії А. Е. Браунштейна було вперше вказано на участь АТФ в синтезі
квазіпептидних зв‘язків (на прикладах гіпурової кислоти, глутаміну, глутатіону і ацетаніліду).
В. М. Орехович встановив, що перенесення аміноацильних або пептидильних залишків на NH2-
групу амінокислот може здійснюватися не тільки з амідного або пептидного, але й із
складноефірного зв‘язку. Саме цей механізм лежить в основі реакції транспептидилювання в
50S рибосомі у стадії елонгації синтезу білка.

318
 У синтезі білка, що протікає в основному в цитоплазмі, вирішальну роль відіграють
нуклеїнові кислоти, зокрема ДНК. Після того, як було встановлено, що ДНК переносить і
зберігає спадкову інформацію, було поставлено питання про те, яким чином ця генетична
інформація, записана (зашифрована) в хімічній структурі ДНК, трансформується у фенотипні
ознаки і функціональні властивості живих організмів, які передаються по спадковості. В даний
час можна дати однозначну відповідь на це питання: генетична інформація програмує синтез
специфічних білків, що визначають у свою чергу специфічність структури та функції клітин,
органів і цілого організму (рис. 8.20).
У природі, як відомо, існує два типи біополімерних макромолекул: так звані неінформативні
біополімери (вони представлені мономерами, що повторюються, і/або розгалуженими
структурами, наприклад полісахариди, полі-АДФ-рибоза, пептидоглікани, глікопротеїни) та
інформативні біополімери, що несуть первинну генетичну інформацію (нуклеїнові кислоти) і
вторинну генетичну, точніше фенотипну, Ген

інформацію (білки). Ці загальні уявлення можуть ДНК

бути виражені наступною послідовністю (потік

інформації): мРНК

ДНК → РНК → Білок → Клітина → Організм ядро

Значний внесок у сучасні уявлення про

місце, чинники і механізм синтезу білка внесли
дослідження Т. Касперсона, М. Хогланда, П.
Берга, П. Замечника, С. Очоа, М. Ніренберга, Н.
Горовица, Ф. Гауровица, С. Вейсса, А. А. Баєва, А.
Н. Білозерського, А. С. Спіріна та інших. тРНК

Ще в 40-х роках було встановлено, що ДНК

Білок
локалізована в ядрі клітини, тоді як синтез білка
протікає головним чином в мікросомах Цитоплазма

цитоплазми. Перші експериментальні докази Рис. 8.20. Принципіальна схема біосинтезу білка

необхідності нуклеїнових кислот для синтезу білка були отримані в лабораторії Т. Касперсона.
Було показано також, що присутні в цитоплазмі рибонуклеїнові кислоти контролюють синтез
білків цитоплазми.
Таким чином, вже тоді вимальовувалася картина тісного зв‘язку між ДНК,
локалізованою в ядрі (отримані експериментальні дані про наявність ДНК також у
мітохондріях - приблизно 1- 2 % від сумарної ДНК клітин), і синтезом білка, що протікає в
цитоплазмі та регулюється рибонуклеїновими кислотами, які були відкриті як в цитоплазмі,
так і в ядрі. На основі цих морфологічних даних було зроблено висновок, що біосинтез білка,

319
хоч безпосередньо й регулюється рибонуклеїновими кислотами, опосередковано пов‘язаний з
контролюючим впливом ДНК ядра і що РНК спочатку синтезується в ядрі, потім поступає в
цитоплазму, де виконує роль матриці в синтезі білка.
У послідовності ДНК → РНК → Білок (цю тезу називають центральною догмою
(постулатом) молекулярної біології) бракувало відомостей про те, яким чином відбувається
розшифрування спадкової інформації і синтез специфічних білків, що визначають
різноманітність ознак живих істот. У даний час з‘ясовані основні процеси, за допомогою яких
здійснюється передача спадкової інформації: р е п л і к а ц і я, тобто синтез ДНК на матриці
ДНК; т р а н с к р и п ц і я, тобто синтез РНК на матриці ДНК або переклад мови і типу будови
ДНК на молекулу РНК і т р а н с л я ц і я процесу, в якому генетична інформація, що міститься
в молекулі мРНК, направляє синтез відповідної амінокислотної послідовності в білку.
Деякі онкогенні РНК
Реплікація ДНК – вмісні віруси тварин, такі

Транскрипція Зворотна як вірус саркоми Рауса

транскрипція
мають фермент – РНК –
РНК
залежну ДНК – полімеразу,
Трансляція
яку часто називають
Білок
зворотною транскриптазою.
Рис. 8. 21. Пояснення центральної догми молекулярної генетики, що
враховує можливість передачі генетичної інформації від РНК до Після того як вірус попаде в
ДНК у зв‘язку з відкриттям зворотних транскриптаз клітину-господаря цей
фермент здатний каталізувати синтез ДНК, комплементарної до вірусної РНК, яка відіграє при
тому роль матриці. Ця ДНК вбудовується в геном еукаріотичної клітини- господаря, де вона
може на протязі багатьох поколінь залишатися в скритому стані. При певних умовах такі
недіяльні вірусні гени можуть активуватися і викликати реплікакцію віруса. Наявність
зворотних траскриптаз довело можливість передачі генетичної інформації в напрямку від РНК
до ДНК. Воно дозволило представити яким чином включаються в геном клітини - господаря
онкогени, які знаходяться в РНК- вмісних вірусах у вигляді РНК. Виходячи з цього, прийшлося
по-іншому сформулювати центральну догму молекулярної біології (рис.8.21.).
РНК- вмісні віруси за рахунок зворотної траскриптази називають ретровірусами
("ретро" з латинської мови означає "назад").
Виявлення зворотної транскриптази дозволило відповісти на питання: як генетична
інформація онкогенних РНК – вмісних вірусів може включатися в ДНК клітини – господаря.
Ці дослідження дозволяють припустити, що гени деяких РНК – вмісних вірусів на ранніх
етапах біологічної еволюції цих видів, транскрибувалися в ДНК і вбудувалися в хромосоми

320
предків цих тварин. Після цього вони передавалися із покоління в покоління при реплікації
всієї ДНК клітини, в тому числі і наявних у ній онкогенів, які спочатку належали вірусній РНК.
Такі онкогени звичайно не транскрибуються, але якщо їх активувати, наприклад,дією
канцерогенних агентів, то вони транскрибуються і транслюються з утворенням продуктів, які
викликають трансформацію нормальних клітин людини у злоякісні.
У деяких бактеріофагів E. coli хромосома являє собою не ДНК, а РНК. Рибонуклеїнові
кислоти таких вірусів, які при синтезі вірусних білків виступають у ролі мРНК, реплікуються в
клітину – господаря під дією ферментів, які
називають РНК - залежними РНК – Реплікація ДНК ДНК

полімеразами, або репліказами. Ці ферменти Транскрипція Зворотна

транскрипція
відсутні в клітинах E. coli і появляються в них
РНК
Реплікація
лише у відповідь на присутність у них вірусних РНК Трансляція

РНК. Репліказа РНК каталізує утворення РНК,

Білок
комплементарної вірусній РНК. Так, РНК –
Рис.8.22. Уточнення центральної догми з врахуванням
репліказа фага здатна використовувати як можливостей реплікації РНК

матрицю тільки РНК цього віруса, а РНК клітини- господаря цим ферментом не реплікуються.
З цього випливає, що центральна догма молекулярної генетики може бути сформульована в
дещо зміненій формі, приведеній на (рис.8.22).
8.2.1. Трансляція і загальні вимоги до біосинтезу білка у безклітинній системі.
Безпосереднє відношення до механізмів передачі спадкової інформації, або експресії генів, має
процес трансляції (синтезу білків у рибосомах). У даний час відомо, що процес біосинтезу
білка протікає у п‘ять основних стадій, кожна з яких вимагає ряду компонентів. У таблиці
(табл.8.1.) перераховані компоненти, необхідні для синтезу білка в Е.coli та інших прокаріотів.
Синтез білка в еукаріотів протікає в основному за цією схемою, але дещо відрізняється в
деталях.

Таблиця 8.1. Склад білоксинтезуючої системи в про - і еукаріотів у різні стадії синтезу білка
Стадія Прокаріоти Еукаріоти
1. Активування амінокислот 20 амінокислот 20 амінокислот
20 аміноацил – тРНК- 20 аміноацил – тРНК-
синтетаз синтетаз
Мінімум 20 тРНК Мінімум 20 тРНК
2+
АТФ і Мg АТФ і Мg2+
2. Ініціація мРНК мРНК
Ініціююча аміноацил-тРНК Ініціююча аміноацил-тРНК
(N- – формілметіоніл-тРНК) (N– метіоніл-тРНК)

Ініціюючий кодон у молекулі Ініціюючий кодон у молекулі

мРНК (АУГ) мРНК (АУГ)
30S і 50S рибосомні 40S і 60S рибосомні

321
 субчастини субчастини

Фактори ініціації: Фактори ініціації:

ІF-1, ІF-2, ІF-3, ГТФ і Мg2+ еІF-1, еІF-2, еІF-2А еІF-3,
еІF-4А еІF-4В, еІF-4С, еІF-
4D, фактор, що розпізнає кеп,
ГТФ і Мg2+
3. Елонгація Ініціюючий комплекс Ініціюючий комплекс
(функціональна 70S (функціональна 80S
рибосома) рибосома)
Специфічні тРНК, які Специфічні тРНК, які
визначаються кодонами визначаються кодонами
Фактори елонгації: Фактори елонгації:
ЕF-Tu, EF-Ts, EF-G, ГТФ, еЕF-1α, EЕF-1αβγ, еЕF-2,
Mg2+ ГТФ і Mg2+
4. Термінація Термінуючі кодони у Термінуючі кодони у
молекулі мРНК: УАА, УГА і молекулі мРНК: УАА, УГА і
УАГ УАГ
Фактори термінації (рилізінг Фактори термінації (рилізінг
фактори): фактори):
RF-1, RF-2, RF-3, АТФ еRF, АТФ
5. Процесинг у формуванні Специфічні ферменти і Специфічні ферменти і
третинної структури кофактори, які викликають кофактори, які викликають
звільнення ініціюючих звільнення ініціюючих
залишків й сигнальних залишків й сигнальних
послідовностей, обмежений послідовностей, обмежений
протеоліз та хімічну протеоліз та хімічну
модифікацію модифікацію

У сучасних уявленнях про синтез білка видатну роль зіграли три експериментальні
підходи, розроблені на початку 50-х років.
По-перше, в класичних дослідженнях П. Замечника при використанні мічених
амінокислот було вперше вирішено питання про місце синтезу білка; ним виявилася рибосома.
15
При введенні щурам N - амінокислот і визначенні радіоактивності білків у різних
субклітинних фракціях печінки, отриманих методом диференційного центрифугування через
різні проміжки часу, було показано, що радіоактивна мітка в першу чергу з‘являється у фракції
мікросом і лише потім в інших субклітинних утвореннях.
Другим відкриттям М. Хогленда і П. Замечника встановлено, що інкубація амінокислот
з АТФ і цитозольною фракцією клітин печінки призводить до активації амінокислот, які
приєднуються до тРНК.
Так, додавання АТФ до білоксинтезуючої системи цитозолю викликало „активування‖
амінокислот та зв‘язування їх з термостабільною і розчинною формою РНК, згодом названою
тРНК, що призводило до утворення комплексу, названого пізніше аміноацил-тРНК. Ферменти,
які каталізують цей процес, називають аміноацил-тРНК-синтетазами.

322
 Третє відкриття належить Ф. Кріку, який з‘ясував, що тРНК виконують у даному
процесі роль адаптора. При цьому одна частина молекул тРНК може зв‘язуватися зі
специфічною амінокислотою, а інша її частина – розпізнавати в мРНК коротку нуклеотидну
послідовність, яка кодує цю амінокислоту. Отже, з‘ясована роль адапторних РНК у процесі
трансляції.
Подальші дослідження були направлені на пошук інших компонентів білоксинтезуючої
системи.
Білоксинтезуюча система включає набір всіх 20 амінокислот, що входять до складу
білкових молекул; набір не менше 20 різних ферментів - аміноацил-тРНК-синтетаз; рибосоми
(точніше, полісоми, що складаються з 4 - 12 монорибосом з приєднаною до них мРНК); понад
70 (40S і 30S) різних рибосомних білків, більше 10 білкових факторів ініціації, елонгації і
термінації синтезу поліпептидних ланцюгів, понад 70 видів транспортних і рибосомних РНК;
АТФ і АТФ - генеруючої системи ферментів; ГТФ, що бере специфічну участь у стадіях
ініціації та елонгації синтезу білка в рибосомах; іони Мg2+; мРНК як головного компоненту
системи, білкові чинники, які беруть участь у синтезі на різних рівнях трансляції, близько 100
ферментів, які каталізують реакції посттрансляційних модифікацій білків. Основні компоненти
білоксинтезуючої системи про - і еукаріотів у різні стадії синтезу білка узагальнені в табл. 8.1.
Розглянемо детальніше структуру і функцію головних компонентів білоксинтезуючої
системи.
8.2.2. Рибосоми. Живі організми, залежно від структури клітин, поділяють на дві групи-
про - та еукаріоти. Перші не містять обмеженого мембраною ядра і мітохондрій або
хлоропластів; вони представлені головним чином мікроорганізмами. Клітини еукаріот тварин і
рослин, навпаки, містять ядра з мембранами, а також мітохондрії (у ряді випадків і
хлоропласти) та інші субклітинні органели.
Обидва типи клітин мають рибосоми, причому рибосоми еукаріот (М. м. 4,2·10 6) значно
більшого розміру (23 нм в діаметрі), ніж рибосоми прокаріот (М.м. 2,5-106, 8 нм у діаметрі).
Рибосоми характеризують за швидкістю їх седиментації в центрифужному полі, яка кількісно
виражається константою седиментації s в одиницях Сведберга S. Величина s залежить не
тільки від розміру частинок, але і від форми та щільності, так що вона непропорційна розміру.
Число рибосом у мікробній клітині дорівнює приблизно 104, а еукаріот- 105. У кожній клітині
E. сoli міститься більше 15 000 рибосом, які становлять майже ¼ частини сухої маси клітини.
За будовою рибосоми є нуклеопротеїни, що складаються з РНК і білків, причому 80S
рибосоми еукаріот містять приблизно однакову їх кількість, а у 70S рибосом прокаріот
співвідношення РНК і білка складає 65 % і 35 % відповідно (8.23). РНК рибосом прийнято
називати рибосомними і позначати рРНК. Як 80S , так і 70S рибосоми складаються з двох

323
субодиниць, які можна побачити під електронним мікроскопом або після обробки рибосом
розчинами, що містять низькі концентрації іонів Мg2+. За цих умов рибосоми дисоціюють на
субодиниці; останні можуть бути відокремлені одна від одної методом
ультрацентрифугування.
Так, у 70S рибосом величини S для субодиниць дорівнюють 50S і 30S, у 80S рибосом -
відповідно 60S і 40S (рис. 8.23). Вкажемо також, що у Е. соli велика та мала субодиниці містять
34 білки і 21 білок відповідно і, крім того, 2 молекули рРНК з коефіцієнтами седиментації 23S і
5S у великій і одну молекулу рРНК (16S) у малій субодиниці. Рибосомні білки не тільки всі
виділено, але і секвеновано; відрізняються молекулярною масою (від 6 000 до 75 000 Да).
Вважається, що всі 55 білків рибосом бактерій беруть участь у синтезі поліпептидів як
ферменти або структурні компоненти, але, за винятком невеликого числа, детальна функція
більшості з них не з‘ясована. РНК 23S і 5S містять 3200 і 120 нуклеотидів відповідно, а 16S
РНК - 1540 нуклеотидів. Субодиниці рибосом клітин еукаріот побудовані складніше. У їх
складі чотири різні рРНК і більше 70 різних білків в обох субодиницях, при цьому велика
субодиниця (60S) містить три різні рРНК: 28S (4700 нуклеотидів), 5,8S (160 нуклеотидів) і 5S
(120 нуклеотидів) -і близько 49 білків. Мала субодиниця (40S) містить всього одну молекулу
18S рРНК і близько 33 білків.
Біологічні функції компонентів рибосом також зв‘язані, найімовірніше, з синтезом
поліпептидного ланцюга, але їх конкретна роль недостатньо розкрита. Рибосоми є складною
молекулярною системою синтезу білка. Для з‘ясування тонких механізмів синтезу білка в
рибосомах необхідні точніші відомості про структуру і функції всіх компонентів рибосом.
Останнім часом з‘ясовано, що форму і розміри 30S і 40S субодиниць рибосом
зумовлюють не білкові молекули
18нм, прокаріоти 20-22нм, еукаріоти

цих частинок, а третинна структура,

70S 2,8 млн. Да 80S 4,0 млн. Да що входять в їх склад 16S і 18S
рРНК. Згідно даних акад. А. С.
Спіріна, для збереження
Субодиниці Субодиниці
просторової морфологічної моделі
50S 30S 60S 40S всіх 30S субодиниць виявилася
(1,8 млн. Да) (1,0 млн. Да) (2,7 млн. Да) (1,3 млн. Да)

достатньою наявність тільки двох

5S-рРНК 16S-рРНК 5S-рРНК 18S-рРНК
+ + + +
23S-рРНК
+
21 поліпептид 5,8S-рРНК
+
~ 30 поліпептидів білків, що містяться в певних
34 поліпептиди 28S-рРНК
+
~ 40 поліпептидів ділянках молекули 16S рРНК.
Рис. 8.23. Схема будови рибосом прокаріот і еукаріот Відомо, що рРНК
утворюється із загального попередника всіх типів клітинних РНК, що у свою чергу
синтезується на матриці ДНК в ядрі. Білки рибосом синтезуються в цитоплазмі, потім

324
транспортуються в ядерця, де і відбувається спонтанне утворення субодиниць рибосом шляхом
об‘єднання білків з відповідними рРНК. Об‘єднані субодиниці транспортуються через пори
ядерної мембрани назад в цитоплазму, де група рибосом разом з мРНК утворює полісоми або
полірибосоми, що беруть безпосередню участь у синтезі білка.
8.2.3. Матрична РНК. У ряді лабораторій (зокрема, в лабораторії С. Бреннера) було
отримано дані про можливість існування в клітинах у сполученні з рибосомами
короткоживучої РНК, названою інформаційною (іРНК). Тепер вона позначається як матрична
РНК (мРНК), тому що її роль полягає в перенесенні інформації від ДНК в ядрі (де вона
синтезується під дією ДНК-залежної РНК-полімерази) до цитоплазми, де вона з‘єднується з
рибосомами і служить матрицею, на якій здійснюється синтез білка. Ця гіпотеза потім
експериментально була доведена в лабораторії М. Ніренберга.
При вивченні впливу різних фракцій клітинної РНК на здатність рибосом, виділених з Е.
14
соli, до синтезу білка було встановлено, що деякі з них стимулювали включення С-
амінокислот у поліпептид, що синтезувався. Додавання синтетичного полінуклеотиду, зокрема
поліуридилової кислоти (полі-У), у білоксинтезуючу систему призводило до включення в
білкову молекулу, що синтезується, єдиної амінокислоти - фенілаланіну. Полі-У викликав
синтез у безклітинній системі незвичайного поліпептиду поліфенілаланіну. Таким чином,
штучно синтезований полірибонуклеотид, доданий до рибосом, що включали відомі на той час
чинники білкового синтезу і джерела енергії, викликав синтез певного, запрограмованого
поліпептиду.
Ці досліди відкрили можливість для експериментального розшифрування всього
генетичного коду, за допомогою якого інформація від РНК передається на білок, що
синтезується. Послідовність нуклеотидів РНК реалізується в специфічній послідовності
амінокислот поліпептидного ланцюга, що синтезується. Досліди М. Ніренберга свідчать також
про те, що не рибосома і не рибосомна рРНК є матрицею, на якій синтезуються специфічні
білки, а цю роль виконують мРНК, що поступають ззовні. Отже, ДНК передає інформацію на
РНК, яка синтезується в ядрі, а потім поступає в цитоплазму; тут РНК виконує матричну
функцію для синтезу специфічної білкової молекули. Матрична гіпотеза білка, як і інших
полімерних молекул ДНК і РНК, в даний час отримала підтвердження. Її підтвердження було
доведено в експериментах, які забезпечували точне відтворення первинної структури білків.
Цей синтез на відміну від хімічного синтезу відрізнявся не тільки високою швидкістю і
специфічністю, але і спрямованістю самого процесу в строгій відповідності з програмою,
записаною в лінійній послідовності молекули матриці.\
8.2.4. Біосинтез рибосомних РНК. У прокаріот синтез 23S, 16S і 5S рибосомних (рРНК)
здійснюється з 30S попередника, що одержав назву прерибосомної РНК (пре-рРНК). Під дією

325
специфічних нуклеаз і метилаз цього попередника процесингу спочатку утворюються
проміжні рибосомні РНК, які піддаються подальшій нуклеазній атаці та метилюванню,
перетворюються на зріл молекули (рис. 8.24.).

Пре-рРНК
Місця
ендонуклеазної
Пре-16S Пре-5S РНК атаки
РНК Пре-23 S РНК
тРНК
16S РНК тРНК 23S РНК 5S РНК

Рис. 8.24. Постсинтетична модифікація пре-рРНК прокаріот (за Ніколовим)

Для ряду еукаріотів доведена транскрипція двох високомолекулярних рРНК (18S і 28S)
і однієї низькомолекулярної рРНК (5,8S) з попередника (45S); останній є продуктом генів
рРНК, яких більше тисячі копій містить . Первинний транскрипт 45S рРНК
високометильований, причому метилюванню в ядрах піддаються тільки ці ділянки первинного
транскрипту, з яких у процесі реакцій процесингу утворюються рРНК. Сам механізм
процесингу первинного транскрипту відрізняється від процесингу гяРНК при утворенні мРНК.
Молекула, що утворилася, наприклад, 28S рРНК ще в ядрі піддається подальшому
метилюванню, потім вона взаємодіє з синтезованими в цитоплазмі рибосомними білками і
формується 60S рибосомна субодиниця; 18S рРНК аналогічним способом беруть участь у
формуванні 40S рибосомної субодиниці. Обидві субодиниці стабільні в , що діляться, і
нестабільні в , які не діляться.
8.2.5. Природа генетичного коду. Проблема синтезу білка тісно пов‘язана з поняттям
генетичного коду. Генетична інформація, закодована в первинній структурі ДНК, ще в ядрі
переводиться в нуклеотидну послідовність мРНК. Питання про те, яким чином ця інформація
передається на білкову молекулу, довго не було з‘ясованим.
Клітини еукаріот мають особливий механізм точного і ефективного перекладу
послідовності мРНК у відповідну послідовність амінокислот білка, що синтезується. Самі
молекули мРНК не мають спорідненості до амінокислот, і було висловлено припущення про те,
що для перекладу нуклеотидної послідовності мРНК на амінокислотну послідовність білків
необхідний якийсь посередник, названий адаптером.
Молекула адаптера повинна має здатність дізнаватися про нуклеотидну послідовність
специфічної мРНК і відповідну амінокислоту. Клітина, що має подібну адапторну молекулу,
може вбудовувати кожну амінокислоту у відповідне місце поліпептидного ланцюга в строгій
відповідності з нуклеотидною послідовністю мРНК. Залишається, таким чином, непорушним
положення, що самі по собі функціональні групи амінокислот не здатні вступати в контакт з
мРНК.

326
 Було показано, що в нуклеотидній послідовності мРНК є кодові „слова‖ для кожної
амінокислоти - генетичний код. Найімовірніше, він полягає в певній послідовності
розташування нуклеотидів в молекулі ДНК. Питання про те, які нуклеотиди відповідальні за
включення певної амінокислоти в білкову молекулу і яку кількість нуклеотидів визначає це
включення, залишалися невирішеними до 1961 р. Теоретичний аналіз показав, що код не може
складатися з одного нуклеотиду, оскільки в цьому випадку тільки 4 амінокислоти можуть
кодуватися. Проте код не може бути і дуплетним, тобто комбінація двох нуклеотидів з
чотирьохбуквеного „алфавіту‖ не може охопити всіх амінокислот, оскільки подібних
комбінацій теоретично можливо тільки 16 (42 = 16), а до складу білка входить 20 амінокислот.
Для кодування всіх амінокислот білкової молекули був би достатнім триплетний код, коли
число можливих комбінацій складе 64 (43 = 64).
З приведених даних М. Ніренберга стає очевидним, що полі-У, тобто РНК, що
гіпотетично містить залишки тільки одного уридилового мононуклеотиду, сприяє синтезу
білка, побудованого із однієї амінокислоти – фенілаланіну. На цій основі був зроблений
висновок, що кодоном для включення фенілаланіну в білкову молекулу може служити триплет,
що складається з трьох уридилових нуклеотидів-УУУ. Незабаром було показано, що
синтетична матрична поліцитидилова кислота (полі-Ц) кодує утворення поліпроліну, а
матрична поліаденілова кислота (полі-А) -полілізину; відповідні триплети ЦЦЦ і ААА дійсно
виявилися триплетами (кодонами) для кодування проліну і лізину.
Незабаром в лабораторіях М. Ніренберга, С. Очоа и Г. Хорана, користуючись цими
штучно синтезованими мРНК, були отримані докази не тільки складу, але і послідовності
триплетів всіх кодонів, відповідальних за включення кожної з 20 амінокислот у білкову
молекулу.
Було встановлено, що з 64 комбінацій нуклеотидів 61 кодон є змістовним, тобто таким,
що визначає включення до складу білка певної амінокислоти, а три кодони, а саме УАГ, УАА,
УГА, – беззмістовними, які не кодують жодної амінокислоти, вони були названі нонсенс-
кодонами. Проте ці кодони не позбавлені сенсу, оскільки принаймні два з них виконують
важливу функцію сигналів термінації в синтезі поліпептиду в рибосомах (функцію закінчення,
термінації синтезу).
8.2.5.1. Властивості генетичного коду. Генетичний код для амінокислот є виродженим.
Це означає, що значна більшість амінокислот кодуються декількома кодонами. За винятком
метіоніну і триптофану, решта всіх амінокислот має більше, ніж один специфічний кодон.
Розпізнавання кодону мРНК антикодоном тРНК грунтується не тільки на спаровуванні основ,
коли кожна основа кодону утворює пару основ з комплементарною азотистою основою
антикодону. В цьому випадку кожен антикодон, відповідно кожна молекула тРНК, може в

327
принципі розпізнавати тільки один кодон мРНК. Є дані про те, що деякі тРНК можуть
кодуватися більше, ніж одним кодоном. Зокрема, показано, що аланінова тРНК, виділена з
дріжджів, кодується 3 кодонами: ГЦУ, ГЦЦ і ГЦА. Як видно, відмінності стосуються тільки
природи 3-го нуклеотиду. У зв‘язку з цим була висунута гіпотеза „гойдань‖, яка припускає, що
на спаровування 3-ої основи, очевидно, необхідні менші обмеження, що є, найімовірніше,
однією з причин виродженості генетичного коду.

Другий Виродженість коду виявляється

нуклеотид
У Ц А Г неоднаковою для різних
УУУ УЦУ УАУ УГУ У амінокислот. Так, якщо для
Фен Тир Цис
УУЦ УЦЦ УАЦ УГЦ Ц
У Сер
А серину, аргініну і лейцину є по 6
УУА УЦА УАА УГА Терм
Лей Терм
УУГ УЦГ УАГ УГГ Трп Г кодових „слів‖, то ряд інших
ЦУУ ЦЦУ ЦАУ ЦГУ У амінокислот, зокрема
Перший нуклеотид

Гіс

Третій нуклеотид
ЦУЦ ЦЦЦ ЦАЦ ЦГЦ Ц
Ц Лей Про Арг глутамінова кислота, гістидин і
ЦУА ЦЦА ЦАА ЦГА А
Глн
ЦУГ ЦЦГ ЦАГ ЦГГ Г тирозин, мають по 2 кодони, а
АУУ АЦУ ААУ АГУ Сер
У триптофан - тільки 1. Цілком
Асн
АУЦ АЦЦ ААЦ АГЦ Ц
АУА Тре допустимо тому припущення, що
А АЦА ААА АГА А
АУГ Мет + Ліз Арг
АЦГ ААГ АГГ Г послідовність перших двох
Ініц
ГУУ ГЦУ ГАУ ГГУ У нуклеотидів визначає в
Асп
ГУЦ Вал ГЦЦ ГАЦ ГГЦ Ц
Г + Ініц Ала Глі основному специфічність
ГУА ГЦА ГАА ГГА А
Глу
ГУГ ГЦГ ГАГ ГГГ Г кожного кодону, тоді як 3-й
нуклеотид, очевидно, менш
суттєвий.
Виродженість генетичного коду має безперечний біологічний сенс, що забезпечує
організму ряд переваг. Зокрема, вона сприяє „вдосконаленню‖ геному, оскільки в процесі
точкової мутації, викликаної хімічними або фізичними чинниками, можливі різні
амінокислотні заміни, найбільш цінні з яких відбираються в процесі еволюції.
Іншою відмінною особливістю генетичного коду є його безперервність, відсутність
„розділових знаків‖, тобто сигналів, які вказують на кінець одного кодону і початок іншого.
Генетичний код є лінійним, однонаправленим і таким, що непереривається:
АЦГУЦГАЦЦ. Ця властивість генетичного коду забезпечує синтез з точною і надзвичайно
впорядкованою послідовністю амінокислотних залишків у молекулі білка. Інакше
послідовність нуклеотидів у кодонах буде порушена і призведе до синтезу „беззмістовного‖
поліпептидного ланцюга із зміненою структурою і непередбачуваною функцією. Слід вказати
ще на одну дуже важливу особливість коду – його універсальність для всіх живих організмів
від Е. соli до людини. Код не піддався істотним змінам за мільйони років еволюції.

328
 Генетичний код є таким, що не перекривається – після зчитування інформації з одного
триплету „рамка зчитування переміщується вправо на три нуклеотиди‖.
8.2.6. Процеси трансляції. Синтез білка є циклічний енергозалежний багатоступеневий
процес, в якому вільні амінокислоти з‘єднуються в генетично детерміновану послідовність з
утворенням поліпептидів. Система білкового синтезу, або система трансляції, включає участь
безлічі різноманітних молекул (низькомолекулярні речовини і макромолекули, а також
надмолекулярні структури). У табл. 8.1. узагальнені дані про склад білоксинтезуючої системи у
про- і еукаріот у кожній з 5 стадій синтезу, з яких 3 стадії (ініціація, елонгація і термінація) по
аналогії із стадіями синтезу полімерних молекул ДНК і РНК вважаються головними, а 2 стадії
(активація амінокислот і постсинтетичний процесінг) розглядаються як допоміжні стадії
синтезу.
Більше 100 макромолекул бере участь в активуванні амінокислот і їх перенесенні на
рибосоми (всі тРНК, аміноацил-тРНК-синтетази), більше 60 макромолекул входить до складу
70S і 80S рибосом, і близько 10 макромолекул, які названі білковими чинниками, беруть
безпосередню участь у системі трансляції. Перш за все, за допомогою ізотопного методу було
з‘ясовано, що синтез білка починається з N-кінця і завершується С-кінцем, тобто процес
протікає у напрямі NН2 → СООН.
Білковий синтез, або процес трансляції, може бути умовно роздільний на п‘ять стадій, з
яких дві вважаються підготовчими, зокрема активування амінокислот і постсинтетична
модифікація білкової молекули, і три стадії складають власне трансляцію.
Багатоступеневий матричний синтез білка, або власне трансляцію, що протікає в
рибосомах, також умовно ділять на три стадії: ініціацію, елонгацію і термінацію.
8.2.6.1. Ініціація трансляції. Стадія ініціації, що є „точкою відліку‖ початку синтезу
білка, вимагає дотримання ряду умов, зокрема наявності в системі, крім 70S (або 80S) рибосом,
ініціаторної аміноацил-тРНК (аа-тРНК), ініціюючих кодонів у складі мРНК та білкових
чинників ініціації. Експериментально доведено, що синтез білка ініціює єдина амінокислота -
метіонін.
У всіх живих організмах відкриті дві тРНК для метіоніну: одна використовується при
ініціації синтезу білка, друга - для включення метіоніну у внутрішню структуру поліпептиду,
що синтезується, у стадії елонгації. Відповідно ці тРНК прийнято позначати тРНК фМет і
тРНКМет. Клітини еукаріот не потребують утворення формілметіоніну.
У прокаріот синтез N-формілметіонін – тРНК протікає у дві стадії: Дану стадію
каталізує метіоніл-тРНК-синтетаза. Реакція потребує енергії гідролізу АТФ.

329
 Трансформілаза, що каталізує II стадію, виявилася більш специфічною, ніж метіоніл-
тРНК-синтетаза: вона не активує формілювання ні вільного метіоніну, ні метіоніну в комплексі
з тРНКМет.
1. CH2-S-CH3
CH2-S-CH3 АТФ АМФ + РР1
CH2
CH2 + тРНКфМет
Метiоніл-тРНК- CH-CH2
CH-CH2
O
COOH синтетаза C
O тРНКфМЕТ
Метiонін Метiоніл-тРНКфМЕТ

2. CH2-S-CH3
CH2-S-CH3
N10-CHO-ТГФК ДГФК CH2 O
CH2
CH-NH C
CH-CH2 O H
O C
C O тРНКфМЕТ
фМЕТ
O тРНК
Метiоніл-тРНКфМет N-формілметіоніл-
тРНКфМет

Таким чином, N – формілметіоніл-тРНК є першою аа-тРНК, яка визначає включення N -

кінцевого залишку амінокислоти і тим самим початок трансляції. Процес формілування має
важливий хімічний і біологічний сенс: блокуючи участь NН2-групи метіоніну в утворенні
пептидного зв‘язку, він забезпечує тим самим синтез білка у напрямі NН2 → СООН;
формілметіоніл- тРНК, що утворилася, крім того, першою зв‘язується з певною ділянкою 30S
субодиниці рибосоми і з мРНК.
Необхідною умовою ініціації, як було відмічено, є також наявність кодонів ініціації, які
кодують формілметіонін. У бактерій цю функцію виконують триплети АУГ і ГУГ мРНК.
Проте вони кодують формілметіонін (або початковий метіонін у клітинах еукаріот) тільки тоді,
коли вони є початковими триплетами при зчитуванні мРНК.
З‗ясована природа білкових чинників ініціації. У Е. соli (див. табл.8.1.) відкриті три
чинники ініціації, які позначають відповідно 1F-1, 1F-2, 1F-3. Вони отримані ; у очищеному
стані із молекулярними масами 9 000, 10 000 і 22 000 Да відповідно. Чинник 1F-3 забезпечує
розпізнавання ділянки на молекулі мРНК, до якої приєднується формілметіоніл-тРНК. Даний
білковий чинник першим зв‘язується з вільною 30S субодиницею рибосоми і перешкоджає
асоціації 30S і 50S субодиниць у 70S рибосому без молекули мРНК. Чинник 1F-1 сприяє
зв‘язуванню ініціаторної формілметіоніл-тРНК з комплексом 30S субодиниць і мРНК.
Білковий чинник 1F-2, найімовірніше, сприяє об‘єднанню 30S і 50S субодиниць після того, як
на першій субодиниці вже присутні ініціюючі кодони мРНК, N - формілметіоніл-тРНК, 1F-3,
1F-1 і ГТФ. Цей білок розглядають як чинник стабілізації всього ініціюючого 70S комплексу.
Аналогічні білкові чинники ініціації виявлені також у клітинах еукаріот. Відкрито
близько 10 білкових чинників ініціації (табл.8.1.), їх прийнято позначати еlF-2, elF-3 i elF-5.
Вони отримані в чистому вигляді: еlF-2 складається з α-, β - і γ-субодиниць (М. м. 38 000, 47

330
000 і 50 000 Да відповідно), elF-3 (М.м. 500 000 – 700 000 Да) і elF -5 (М.м. 125 000 Да). У
синтезі білка їх роль тотожна ролі ініціюючих білків у прокаріот. Особливістю синтезу білка у
еукаріот є, крім того, наявність серед 10 білкових чинників ініціації ще одного кеп-зв‘язуючого
білка. Цей білок сприяє утворенню
комплексу між мРНК і 40S рибосомною
-
2 - 4
1 2
1 2 субодиницею.
+

3
1 2 Утворення ініціюючого
1
3 к о м п л е к с у. Експериментально
Печінка 4 3
+
доведено, що в процесі білкового синтезу
Дріжджі спостерігається постійна дисоціація 70S
рибосом на 30S і 50S субодиницi та

+ Активний стан -
подальша їх реасоціація (рис. 8.25.).
Неактивний стан
Спочатку утворюється ініціюючий
Рис. 8.25. Схема утворення ініціюючого
комплексу комплекс шляхом приєднання білкових
чинників, формілметіоніл-тРНК і ГТФ до 30S субодиниці, до якої комплементарно антикодону
формілметіоніл-тРНК приєднується мРНК за допомогою кодону АУГ (рис.8.26.).
Слід вказати на особливу
a
б 50S
фМет-тРНК фМет-тРНК роль формілметіоніл-тРНК: Вона
+50S
антикодон У АЦ У АЦ допомагає мРНК знайти на 30S
А У Г АУ Г
мРНК
5'
Кодон 30 S
3'
мРНК
5'
Кодон 30S
3' субодиниці певне місце, що
забезпечує точну трансляцію
Рис 8.26. Схематичне зображення взаємодії формілметіоніл-тРНК і
мРНК з 30S субодиницею рибосоми (а) і функціонально активною інформації про послідовність
70S субодиницею рибосоми в стадії трансляції (б)
амінокислот у поліпептидному
ланцюзі (встановлення рамки). Як тільки мРНК приєднується до комплексу, вивільняється
білковий чинник 1F-3 і комплекс, що залишився, легко приєднує 50S субодиницю, утворюючи
функціонально активну 70S рибосому.
У процесі цих перебудов рибосоми звільняють решту білкових чинників ініціації та
продуктів гідролізу ГТФ (ГДФ і неорганічний фосфат), енергія яких витрачається, на
формування 70S комплексу рибосоми. У цьому комплексі формілметіоніл-тРНК знаходиться
прикріпленою до пептидилзв‘язуючого центру рибосоми. У гідролізі ГТФ бере участь 1F-2. У
активної 70S рибосоми, яка містить формілметіоніл-тРНК виявляється вільним аміноацильний
центр, який може реагувати з певною аа-тРНК, відповідною черговому кодону мРНК. З цього
моменту починається II етап синтезу білка-елонгація.
8.2.6.2. Елонгація трансляції. Процес елонгації поліпептидного ланцюга у Е. соli
починається з утворення першого пептидного зв‘язку і безпосередньо пов‘язаний з великою

331
субодиницею (50S) рибосоми, що містить два центри для зв‘язування тРНК: один з них
називається аміноацильним (А), інший-пептидильним (П) (рис. 8.27).
Пепти- 5OS Аміно-
дильний ацильний
центр центр
П А

Рис 8.27. 50S субодиниця рибосоми із двома центрами

зв‘язування тРНК

У процесі елонгації у Е. coli також бере участь три білкових фактори- чинники елонгації
трансляції, що позначаються Тu, Ts i G (табл. 14.1): EF-Tu (М.м. 43 000 Да), EF - Ts (М.м. 35
000 Да) і EF - G (М.м. 80 000 Да). У еукаріот також відкриті три таких чинники, що
позначаються відповідно еЕF-1α (М.м. 53 000 Да), еЕF-1 αβ (М.м. 30 000 Да) і еЕF-2; майже всі
вони отримані в чистому вигляді, для ряду з них встановлена первинна структура.
Процес елонгації прийнято ділити на 3 стадії: розпізнавання кодону і зв‘язування
аміноацил-тРНК, утворення пептидного зв‘язку і транслокацію. На I стадії відповідно до
природи кодону мРНК у вільну А-ділянку рибосоми доставляється аміноацил-тРНК за участю
чинника елонгації Tu. Цей процес вимагає затрати енергії і зв‘язаний з гідролізом ГТФ і
утворенням міцно зв‘язаного комплексу Tu- ГТФ.
Комплекс, що утворився, піддається дисоціації тільки в присутності іншого чинника
елонгації Тs, при якому Тu може знову з‘єднуватися з молекулою ГТФ і брати участь у
перенесенні аа-тРНК у рибосому. Таким чином, в 70S рибосомi в момент трансляції в
пептидильному центрі розташовується формілметіоніл-тРНК, а в А - центрі - аміноацил-тРНК
(перша амінокислота після метіоніну).
З того моменту починається II стадія елонгації - утворення першого пептидного зв‘язку.
Для цього в рибосомі здійснюється ферментативна реакція між формілметіоніл-тРНК в П-
центрі і новою аа-тРНК в А-центрі. В процесі цієї реакції залишок формілметіоніну
переноситься на вільну NH2-групу аа-тРНК і утворюється перший пептидний зв‘язок у
поліпептидному ланцюзі. Одночасно з пептидильного центру звільняється тРНКфМет у
цитозоль. Фермент, що каталізує реакцію, отримав назву пептидилтрансферази (рис. 8.28.).
Таким чином, у процесі транспептидазної реакції в А - центрі утворюється дипептидил-тРНК, а
П-центр залишається вільним (вакантним).
50S тРНК 50S

фМет-
На III стадії процесу елонгації необхідно мати
фМет ала Пептидилтранс- -ала

П А
фераза
П А
вільний аміноацильний центр для приєднання
наступної аа-тРНК. Для цього завдяки процесу
Рис. 8. 28. Перенесення фМет-тРНК транслокації дипептидил-тРНК, що утворився,
між двома центрами (П і А) на
велику 50S субодиницю рибосоми переноситься від аміноацильного на пептидильний

332
центр. Досягається транслокація завдяки пересуванню рибосоми відносно мРНК за участю
ферменту транслокази (функцію її виконує чинник елонгації З у Е. соli і еЕF-2 у еукаріот) за
рахунок використання енергії розпаду ще однієї молекули ГТФНа III стадії процесу елонгації
необхідно мати вільний аміноацильний центр для приєднання наступної аа-тРНК. Для цього
завдяки процесу транслокації дипептидил-тРНК, що утворився, переноситься від
аміноацильного на пептидильний центр. Досягається транслокація завдяки пересуванню
рибосоми відносно мРНК за участю ферменту транслокази (функцію її виконує чинник
елонгації З у Е. соli і еЕF-2 у еукаріот) за рахунок використання енергії розпаду ще однієї
молекули ГТФ
У результаті транслокації дипептидил-тРНК займає місце в пептидильному центрі рибосоми, а
аміноацильний центр звільняється для нового циклу розпізнавання і може приєднати наступну
аа-тРНК, відповідну кодону мРНК. У процесі транслокації рибосома переміщається вздовж
мРНК у напрямку до її 3‘-кінця на
Аміноацильний К
Н
Пептидильний центр тР відстань в один кодон, тобто точно на
центр
фМет-
фМет ала Пептидилтранс-
фераза
-ала
один триплет (рис.8.29). Рибосома
П А П А

мРНК мРНК
вступає у наступний цикл –

ло
к аза відбувається приєднання третього
нс
ра
лт
ид
и амінокислотного залишку і так дальше.
пт
Пе К
тР
Н
фМет-
Таким чином, на стадії елонгації
фМет -ала-
ала сер
Пептидилтрансфе- -сер
відбувається послідовне нарощування
П А разна реакція П А
поліпептидного ланцюга по одній
мРНК мРНК

Рис. 8.29. Процес елонгації поліпептидного ланцюга

амінокислоті в строгій відповідності з
(схема) послідовністю триплетів (кодонів) у
молекулі мРНК.
Істотним є з‘ясування питання про кількість енергії, необхідної для синтезу одного
пептидного зв‘язку при біосинтезі білка. Як було відмічено, при активуванні амінокислоти ще
до стадії ініціації, тобто при формуванні аа-тРНК, витрачається енергія розпаду АТФ на АМФ і
пірофосфат, що приблизно еквівалентно гідролізу 2 молекул АТФ до 2 молекул АДФ, оскільки
пірофосфат піддається розпаду на 2 молекули неорганічного фосфату.
Для включення аміноацил-тРНК в аміноацильний центр використовується енергія
гідролізу молекули ГТФ на ГДФ і неорганічний фосфат. Нарешті, транслокація що транслює
70S рибосоми також потребує енергії гідролізу ще однієї молекули ГТФ. Таким чином,
енергетичні потреби синтезу кожного пептидного зв‘язку еквівалентні енергії гідролізу 2
молекул АТФ і 2 молекул ГТФ (тобто гідроліз чотирьох макроергічних фосфатних зв‘язків) до
відповідних нуклеозиддифосфатiв.

333
 8.2.6.3. Термінацiя трансляції. На IV стадії біосинтезу білка завершується синтез
поліпептидного ланцюга в 70S рибосомi за участю трьох білкових чинників термiнації
(рилізінг-факторів). Ці білки позначаються RF-1 (М.м. 47 000 Да), RF -2 (М.м. 35 000-48 000
Да) і RF -3 (М.м. 46 000 Да) у прокаріот (табл. 14.1). У клітинах тварин відкритий білок з
аналогічною властивістю - рилізінг-фактор R (еRF, М.м. 56 000-105 000 Да). У Е. соli RF-1,
наділений властивістю розпізнавання в молекулі мРНК кодонів термінації – УАГ і УАА, а RF-
2-відповідно - УГА і УАА.
Рилізінг-фактор еRF розпізнає всі три кодони термінації (нонсенс-кодони) та індукує
звільнення синтезованого поліпептиду опосередковано через пептидилтрансферазу. Після того,
як нонсенс-кодон мРНК займає своє місце в аміноацильному центрі рибосоми, до нього
приєднується не тРНК, оскільки відсутні відповідні антикодони тРНК, що розпізнають цей
термінальний сигнал, а один з білкових чинників термінації і блокується подальша елонгація
ланцюга.
Вважають, що кодони термінації та білкові чинники індукують зміну специфічності
пептидилтрансферазної активності таким чином, що вона каталізує перенесення пептидного
ланцюга швидше до молекули води, викликаючи гідроліз, ніж до аміногрупи амінокислоти.
Наслідком цього є відділення білкової молекули
Н2О
від рибосоми і звільнення молекул тРНК і мРНК RF RF
5OS
П А
+ Білок

(остання піддається розпаду до окремих мРНК

ГТФ ГТФ+Фн
+
+ тРНК
+ Продукти
3OS розпаду
рибонуклеотидів). Одночасно 70S рибосома мРНК
Рис. 8.30. Схема термінації синтезу білка
дисоціює на дві субодиниці – 30S і 50S, які
поступають у вільний пул і можуть знов використовуватися для реасоціації нової рибосоми
(рис. 8.30.). ГТФ в термінації трансляції у Е. соli розглядається як алостеричний регулятор, а у
еукаріот ГТФ, імовірно, розпадається на ГДФ та Фн.
У загальній формі
тРНК залежність між реплікацією
ДНК мРНК тРНК
рРНК
мРНК ДНК, транскрипцією і
Рибосомні трансляцією мРНК
білки
Ферменти
Білкові представлена на рис. 8.31.
Вільні фактори
рибосоми ГТФ Дана мРНК транслюється
Рибонуклеотиди не однією рибосомою, а
Полісома
одночасно багатьма,
Ензиматичний АА тРНК
розпад мРНК АА АМФ РР1
розташованими близько одна до
Поліпептидний АА АТФ одної. Подібні скупчення
ланцюг

Рис. 8.31. Схематичне зображення ролі різних типів РНК в синтезі білка рибосом на мРНК отримали

334
назву полірибосом, або полісом (рис. 8.31.). Вони значно підвищують ефективність
використання мРНК, тобто прискорюють синтез білка.
Рибосоми рухаються у напрямі 5‘ → 3‘ уздовж ланцюга мРНК, причому кожна
рибосома працює самостійно, синтезуючи окремий білок (рис. 8.32.).

50S 50S 50S 50S 50S

5' 3'
мРНК
30S 30S 30S 30S 30S

Рис. 8.32. Схематичне зображення організації бактеріальної полірибосоми

і рух рибосом вздовж мРНК

Рибосома, таким чином, дозволяє забезпечити високу швидкість трансляції єдиної мРНК
8.2.7. Транспорт синтезованих білків через мембрани. Крім використання білків для
потреб самої клітини, існують білки, які функціонують поза клітиною і переносяться через
клітинну мембрану за допомогою особливих низькомолекулярних пептидів (від 15 до 30
амінокислотних залишків), що отримали назву лідируючих або сигнальних пептидів.
Особливість їх складу – вміст гідрофобних радикалів, що дозволяє їм легко проникати
через біліпідний шар мембрани або вбудовуватися в мембрану. Ці сигнальні послідовності в
рибосомах утворюються першими з N -кінця при синтезі білка за програмою сигнальних
кодонів, розташованих відразу після ініціюючого кодону, і легко розпізнаються рецепторними
ділянками мембрани ендоплазматичного ретикулуму. При цьому утворюється комплекс між
мРНК, рибосомою і мембранними рецепторними білками, формуючи своєрідний канал в
мембрані, через який сигнальний пептид проникає всередину цистерни ендоплазматичного
ретикулуму, захоплюючи і протягаючи за собою молекулу білка, що синтезується.
У процесі проходження або після проникнення поліпептида в цистерни N- кінцева
сигнальна послідовність відщеплюється під дією специфічної лідируючої сигнальної
пептидази, а сформований білок через апарат Гольджі виходить з клітини у формі секреторної
бульбашки.
8.2.8. Синтез мітохондріальних білків. У мітохондріях клітин вищих організмів
міститься до 2 % клітинної ДНК, що відрізняється від ДНК ядра за масою та структурою.
Мітохондрії мають весь апарат, включаючи рибосоми, тРНК і мРНК, необхідний для синтезу
певних білків. Білки, що синтезуються в мітохондріях, є нерозчинними і беруть участь в
основному в організації структури цієї ж органели, тоді як місцем синтезу розчинних
мітохондріальних білків є рибосоми цитоплазми, звідки вони потім транспортуються в
мітохондрії.
Рибосоми в мітохондріях мають менший розмір, ніж 80S рибосоми в цитоплазмі.
Ініціюючою амінокислотою при синтезі білка в мітохондріях еукаріот може бути N-
формілметіонін, а не вільний метіонін, як в цитоплазмі. Ця свідчить про те, що

335
мітохондріальний синтез білка за механізмом, очевидно, близький до синтезу білка у
прокарiот.
8.2.9. Посттрансляційна модифікація пептидних ланцюгів. На останній стадії
синтезу білка відбуваються формування третинної структури і процесінг молекули
поліпептиду. Синтезована на рибосомі в строгій відповідності з генетичною програмою лінійна
одновимірна поліпептидна молекула вже містить певну інформацію. Така молекула
називається конформаційною, піддається перетворенню (процесінгу) на строго певне
тривимірне тіло, яке само наділене інформацією, але вже функціональною. Вказане
твердження справедливе для молекул білків, що виконують в основному структурні функції,
але не для біологічно неактивних молекул попередників білків, функціональна активність яких
виявляється пізніше в результаті різноманітних перетворень, об‘єднаних поняттям
„постсинтетична або посттрансляційна модифікація‖. Подібні модифікації структури
поліпептиду починаються або відразу після трансляції, або ще до закінчення формування
третинної структури білкової молекули.
Крім вказаного процесу протеолітичного видалення сигнального пептиду, в багатьох
білках відщеплюється початковий N-кінцевий метіонін. Виявилось, що в клітинах прокаріот є
особливі ферменти, які модифікують N-кінцеві залишки, зокрема деформілаза, що каталізує
відщеплення формильної групи від N-кінцевого метіоніну, а також амінопептидаза, що
каталізує відщеплення не тільки N-кінцевого формілметіоніну (або метіоніну в еукаріот), але,
можливо, і інших залишків амінокислот з N - кінця пептиду.
Аналогічно так званому обмеженому постасинтетичному протеолізу піддаються деякі
пробілки, або проферменти (наприклад, трипсиноген, хімотрипсиноген і ін.) та попередники
гормонів (наприклад, препроінсулін, пре-β-ліпотропін і ін.). У ряді випадків спостерігається і
С-кінцева модифікація синтезованого білка.
Як відомо, ділянка ДНК, що несе інформацію про синтез індивідуального білка,
називається геном, а ділянка, яка контролює синтез поліпептидного ланцюга і відповідальна за
нього, - цистроном. Отже, якщо білок складається з декількох поліпептидів, то природно
припустити, що в синтезі такого білка повинні брати участь декілька (більше, ніж один)
цистронів. Це не завжди відповідає дійсності, особливо якщо поліпептидні ланцюги ідентичні
(наприклад, α2- і β2 - ланцюги гемоглобіну). Якщо, наприклад, пептидні ланцюги якої-небудь
однієї білкової молекули є неідентичними, то це не завжди означає, що вони синтезуються як
результат дії різних цистронів.
Подібний білок може синтезуватися у вигляді єдиного поліпептидного ланцюга з
подальшими протеолітичними розривами в одному або декількох місцях і відщепленням
неактивних ділянок. Типовим прикладом подібної модифікації є гормон інсулін, що

336
синтезується у вигляді єдиного поліпептиду - препроінсуліну, який після ферментативного
гідролізу перетворюється спочатку на неактивний попередник проінсулін, а потім в активний
гормон інсулін, що містить два різних за розміром і послідовністю поліпептидні ланцюги.
Слід підкреслити, що важливе значення має посттрансляційна хімічна модифікація
білків, яка впливає на радикали окремих амінокислот. Однією з таких істотних модифікацій є
ковалентне приєднання простетичної групи до молекули білка. Наприклад, тільки після
приєднання піридоксальфосфату до ε-аміногрупи залишку лізину білкової частини –
апоферменту - утворюється біологічно активна тривимірна конфігурація амінотрансфераз, які
каталізують реакції трансамінування амінокислот. Деякі білки піддаються глікозилюванню,
приєднують олігосахаридні залишки (утворення глікопротеїнів) і забезпечують тим самим
поступлення білків у клітини-мішені.
Широко представлені хімічні модифікації білків у результаті реакції гідроксилювання
залишків проліну, лізину (при формуванні молекул колагену), реакції метилювання (залишки
лізину, глутамату), ацетилювання ряду N-кінцевих амінокислот, реакції карбоксилювання
залишків глутамату і аспартату ряду білків. Зокрема, протромбін (білок згортальної системи
крові) містить ряд γ-карбоксиглутаматних залишків на N-кінці, в утворенні яких активну
участь бере вітамін К. Припускають, що γ -карбоксиглутаматні залишки беруть участь у
зв‘язуванні іонів Са2+, необхідних для ініціації згортання крові.
Однією з поширених хімічних постсинтетичних модифікацій є фосфорилювання
залишків серину і треоніну, наприклад, в молекулі гістонових і негістонових білків, а також
казеїну молока. Фосфорилювання-дефосфорилювання ОН-групи серину необхідне для
функціонування безлічі ферментів, наприклад для активності глікогенфосфорилази і
глікогенсинтази.
Фосфорилювання деяких залишків тирозину в молекулі білка в даний час розглядається
як один з можливих і специфічних етапів формування онкобілків при малігнізації нормальних
клітин. Добре відомі також реакції окиснення двох залишків цистеїну і утворення внутрішьо- і
межланцюгових дисульфідних зв‘язків при формуванні третинної структури (фолдінг). Цим
забезпечується не тільки захист від зовнішніх денатуруючих агентів, але і утворення нативної
конформації і прояв біологічної активності.
Менш відомі реакції фарнезилювання залишків цистеїну ряду білків: білка G, групи
білків ядерного матриксу, а також білків-онкогенів rаs і протоонкогенів; джерелом ізопренових
груп є фарнезилпірофосфат (проміжний продукт при синтезі холестерину). Отримані докази,
що блокування реакції фарнезилювання, викликане специфічними препаратами (інгібіторами),
призводить до втрати канцерогенної активності онкогенна rаs. Ці результати можуть служити

337
основою для розробки ефективних засобів боротьби з пухлинними захворюваннями людини,
основані на інгібуванні посттрансляційної модифікації білків взагалі або онкобілків зокрема.
Модифікація N- і С – кінця білків. У прокаріот всі поліпептидні ланцюги починаються із
залишку N-формілметіоніну, а в еукаріот – із залишку метіоніну. Однак формильна група,
ініціюючий метіонін, інколи декілька наступних за ними амінокислотних залишків
видаляються за допомогою особливих ферментів.
У деяких білках після трансляції ацетилюється аміногрупа N-кінцевого залишку, а в
інших - модифікації підлягає С- кінцевий залишок.
Приєднання бічних вуглеводних ланцюгів. Бічні вуглеводні ланцюги глікопротеїнів
ковалентно приєднуються до білка під час або після синтезу останнього. В одних
глікопротеїнах бічні вуглеводні ланцюги приєднуються за допомогою залишків аспарагінової
кислоти, а в інших - серину або треоніну.
Видалення сигнальних послідовностей. Деякі білки містять на N- кінці додаткову
поліпептидну послідовність із 15 – 30 залишків амінокислот, яка направляє цей білок до місця
його призначення в клітині. Такі сигнальні послідовності усуваються за допомогою пептидаз.
Утворення дисульфідних мостиків. У багатьох білках в процесі формування їх нативної
конформації появляються поперечні зшивки у результаті ферментативного утворення
дисульфідних мостиків між залишками цистеїну, що захищає молекулу білка від денатурації.
Слід зазначити, хоч біосинтез білка детально описаний у багатьох оглядах і
монографіях, однак знання про структурно-функціональні особливості багатьох його етапів ще
недостатні. Наприклад, недостатньо відомо, які ділянки або складові частини рибосом
відповідальні за ініціацію, елонгацію і термінацію білкового синтезу; який молекулярний
механізм процесів транслокації, пептидилтрансферазної реакції; які тонкі взаємодії рибосом з
білковими чинниками, мРНК, тРНК і антибіотиками.
8.2.10. Позарибосомний механізм синтезу пептидів. Відомо, що в основі біосинтезу
майже всіх білків живих організмів лежить матричний механізм синтезу. Проте синтез ряду
низькомолекулярних (коротких) пептидів у біологічних системах може здійснюватися не
тільки без участі нуклеїнових кислот, зокрема без мРНК, але навіть у відсутності рибосом. Ще
на X Міжнародному біохімічному конгресі в Гамбурзі в 1976 р. Ф. Ліпман (США) і К.
Курахаси (Японія) представили експериментальні докази синтезу двох природних циклічних
пептидних антиботиків – граміцидину S і тироцидину як в цілісних екстрактах, отриманих із
Bacillus brevis, так і в ізольованих з екстрактів білкових фракціях. Зокрема, виділені з
екстрактів B. brevis і очищені два білкові препарати забезпечували точність збірки циклічного
поліпептиду-граміцидину S, що складається з 10 амінокислотних залишків, розташованих у

338
певній послідовності. Очищені білкові фракції (М.м. 100 000 і 180 000) вимагала присутності
тільки вільних амінокислот, АТФ і іонів Мg2+ для синтезу цього циклічного декапептиду.
Показано, що саме легка білкова фракція (М.м. 100 000) забезпечує рацемізування і
включення D-фенілаланіну в перший поліпептидний ланцюг, а важка фракція (М.м. 180 000) –
включення решти 4 L-амінокислот; обидва ферменти беруть участь також і в утворенні
пептидних зв‘язків. Аналогічно синтезується такий же пентапептид на розташованому поряд
мультиферментному комплексі, потім обидва пентапептиди з‘єднуються за типом „голова‖ до
„хвоста‖ із замиканням ланцюга і утворенням циклічного декапептиду.
У механізмі синтезу передбачається попереднє утворення аміноациладенілатів (за
участю цих же ферментів), з яких залишки амінокислот потім переносяться на SН-групи обох
ферментів. При цьому утворюються активовані проміжні тіоефіри, подібні до тіоефірів при
синтезі вищих жирних кислот. У структурі першого (легкого) ферменту відкритий ковалентний
зв‘язаний залишок фосфопантотеїну, тому припускають участь його тіолової групи в
перенесенні пептидного ланцюга з однієї ділянки ферменту на іншу. Аналогічний механізм
синтезу доведений також для антибіотика тироцидину (декапептид) і для 13-членного
циклічного пептиду - антибіотика мікобациліну.
Таким чином, природа, очевидно, не втратила атавістичного механізму синтезу білкових
молекул і користується для цього примітивними, але достатньо ефективними прийомами.
8.2.11. Регуляція трансляції. Рибосомальний синтез поліпептидногого становить
кінцевий етап багатоспупеневого процесу генної експресії і контролюється регуляторними
системами клітини та впливом різних фізіологічно активних сполук.
Молекулярним механізмом контролю трансляції у клітинах еукаріот виступає
ковалентна модифікація білкового фактора ініціації трансляції еIF-2, який може бути у
фосфорильованій (неактивній) та дефосфорильованій (активній) формі.
Прикладом такої регуляції трансляції шляхом зворотного фосфорилювання –
дефосфорилювання фактора ініціації еIF-2 за участю цАМФ – залежного регуляторного
каскаду відбувається контроль синтезу глобіну – білкової частини гемоглобіну в залежності від
поступлення відповідно гему.
Процес здійснюється наступним чином: внаслідок фосфорилювання α- субодиниці
фактора ініціації синтезу глобіну еIF-2 під дією специфічної еIF-2 –протеїнкінази відбувається
інактивування фактора і блокується процес ініціації трансляції. Активність еIF-2 –кінази, що
фосфорилює фактор еIF-2, контролюється також іншою цАМФ – залежною протеїнкіназою.
Каталітична активність цАМФ – залежної протеїнкінази контролюється гемом, який виступає її
інгібітором. При високій концентрації гему активність протеїнкінази, яка фосфорилює фактор
еIF-2, блокується , а це призводить до утворення дефосфорильованої форми тобто активної

339
форми фактора ініціації і, відповідно, синтезу глобіну. При вичерпанні резерву гему система
синтезу глобіну переходить у неактивний стан і утворення гемоглобіну гальмується.
8.2.12. Інгібітори транскрипції та трансляції у прокаріотів та еукаріотів. Інгібітори
трансляції. Один з шляхів з‘ясування тонких молекулярних механізмів синтезу нуклеїнових
кислот і білків в клітинах - використання таких лікарських препаратів, які могли б вибірково
гальмувати ці процеси у бактерій, але не впливати на клітини організму людини. Деякі
препарати, дійсно, мають таку вибіркову дію, взаємодіють з білками рибосом прокаріот і
вимикають бактерійний синтез білка. Проте багато з них є токсичними і для людини.
Припинення матричного біосинтезу призводить до загибелі клітин.
Всі речовини, що блокують синтез білків, можна розділити на інгібітори: а)
транскрипції; б) процесінгу і транспорту РНК; в) трансляції.
І н г і б і т о р и т р а н с к р и п ц і ї за механізмом дії ділять на три групи: інгібітори
ДНК – залежних РНК – полімераз, які блокують ДНК - матрицю і спотворюють інформацію
для синтезу РНК. Як приклад препаратів, що відносять до першої групи можна назвати: α –
аманітин (отрута блідої поганки), вибірково інгібує РНК – полімеразу ІІІ (відповідає за
транскрипцію мРНК); антибіотики рифаміциниЮ які блокують ядерцеву РНК – полімеразу І
(відповідає за транскрипцію рРНК) і зворотну траскриптазу.
До другої групи відносять речовини, які зв‘язуються нековалентно з матрицею ДНК і
гальмують дію РНК полімерази. Наприклад, актиноміцин D, а також антибіотики олівоміцин,
актиноміцин і рослинні алкалоїди – вінбластин, вінкристин, які застосовують у медицині як
протипухлинні засоби.
До третьої групи можна віднести, наприклад, 5 – фторурацил, який включається в мРНК
замість природного нуклеотиду.
І н г і б і т о р и п р о ц е с і н г у і т р а н с п о р т у мРНК. Інгібіторами синтезу білка
на цьому етапі можуть бути інгібітори внутрішньоядерних РНКаз, РНК – лігаз, які каталізують
різні фази дозрівання мРНК. Перешкоджає приєднанню поліаденілового фрагменту до мРНК
кордіцепін (3 - дезоксіаденозин), який називають інгібітором транспорту мРНК, оскільки цей
поліаденіловий фрагмент полегшує її транспорт із ядра в цитоплазму.
І г і б і т о р и т р а н с л я ц і ї (синтезу білка в рибосомах) у прокаріотичних та
еукаріотичних клітинах діють на різних її етапах:
1. Інгібітори ініціації: стрептоміцин, ауринтрикарбоксилова кислота.
2. Інгібітори елонгації: аміцетин, хлорамфенікол (левоміцетин), еритроміцин,
циклогексимід, пуроміцин, тетрацикліни.
3. Інгібітори термінації: анізоміцин, хлорамфенікол, еритроміцин, лінкоцин,
стрептоміцин.

340
 Антибіотики, що є інгібіторами процесів трансляції у прокаріотів, застосовують як
антибактеріальні лікарські засоби при інфекційних хворобах та захворюваннях, викликаних
мікроорганізмами.
Антибіотики, які інгібують трансляцію в еукаріотичних клітинах вищих організмів,
застосовують як протипухлинні засоби.
За рахунок впливу на процес ініціації трансляції в еукаріотів реалізуються захисні
ефекти інтерферонів – білків, які регулюють деякі функції клітини, зокрема, реакцію клітини
на вірусну інфекцію. В організмі людини відомо біля біля десяти споріднених, але дещо
відмінних за структурою та властивостями інтерферонів. Синтез інтерферонів індукується
деякими компонентами вірусних частинок., в тому ислі двох спіральною РНК, яка є наявна в
багатьох вірусах.
Інтерферон, в свою чергу, індукує синтез ферменту протеїнкінази, яка каталізує
фосфорилювання одного з факторів ініціації – фактора elF-2, який може бути в
дефосфорильованій формі (активній) та фосфорильованій (неактивній) формах.
elF-2 +АТФ → elF-2-ОРО3Н2 + АДФ
Унаслідок цієї реакції фактор ініціації втрачає активність і синтез білків у клітині
припиняється. Крім цього, в результаті складної послідовностіі реакцій інтерферони активують
латентну РНКазу, яка розщеплює мРНК і рРНК. У результаті вказаного спричиняється
загибель клітини мікроорганізму, і тим самим запобігається розмноження часточок віріонів.
Крім антивірусної дії, деякі інтерферони гальмують розмноження клітин злоякісних
пухлин, тому розглядаються як перспективні антипухлинні засоби.
Одним з сильних інгібіторів білкового синтезу є пуроміцин. За будовою є аналогом
кінцевої ділянки аміноацил-тРНК аденілової кислоти і тому легко взаємодіє з А-центром
пептидил-тРНК з утворенням пептидил-пуроміцину. Пептидил-пуроміцин не містить триплету

N(CH3)2
антикодону і тому гальмує елонгацію пептидного ланцюга,

NH2
N
N
викликає гальмування реакції, тобто передчасну термінацію
N N
R1 CH
C O HOCH 2
O
синтезу білка. Пуроміцин має гальмівну дію на синтез білка
NH

R2 CH як у прокаріот, так і в еукаріот.

C O O

HN C O Білковий синтез гальмується актиноміцином D, що

R3 CH CO NH HC CH2 O CH3
має протипухлинний ефект, проте внаслідок високої
пуроміцин
токсичності препарат застосовується рідко. Він гальмує
синтез всіх типів клітинної РНК, особливо мРНК. Дана властивість пояснюється гальмівним
впливом актиноміцину D на ДНК- залежну - РНК - полімеразу, оскільки він зв‘язується із
залишками дезоксигуанозину ланцюга ДНК і вимикає матричну функцію останньої. Це дає
підставу вважати, що актиноміцин D інгібує транскрипцію ДНК.

341
 Іншим антибіотиком, що також гальмує синтез клітинної РНК, є рифаміцин, який
використовується при лікуванні туберкульозу. Цей препарат гальмує активність ДНК-залежної
- РНК - полімерази. Найбільш чутливою до нього виявилася РНК-полімераза бактерій. На
організм тварин цей антибіотик проявляє незначний вплив. За механізмом дії він відрізняється
від актиноміцинуD. Крім цього, відкрито противірусну дію рифаміцину; зокрема, він успішно
використовується при лікуванні трахоми, яка викликається ДНК-вмісним вірусом. Це дає
основу припустити, що даний антибіотик знайде застосування в клінічній онкології при
лікуванні пухлин, які викликаються вірусами.
Одним із сильних інгібіторів синтезу вірусної РНК виявився азидотимідин. Було
показано, що вірус імунодефіциту людини містить рибонуклеїновий геном, у складі якого є як
стандартні гени ретровірусів, так і незвичайні невеликі гени з рядом функцій. Останні, зокрема,
схильні до мутацій з високою швидкістю внаслідок низької точності реплікації, викликаної
властивостями зворотної транскриптази. Ця вірусна зворотна транскриптаза імунодефіциту
людини проявляє значно більшу спорідненість до азидотимідину, ніж до природного
дезокситимідинтрифосфату (дТТФ). Азидотимідин конкурентно гальмує зв‘язування дТТФ,
викликає тим самим термінацію (закінчення) синтезу вірусної РНК.
З‘ясовані деякі деталі механізму дії ряду інших антибіотиків, що використовуються при
лікуванні тифозних інфекцій. Так, хлорамфенікол інгібірує пептидилтрансферазну реакцію (на
стадії елонгації) синтезу білка в 70S рибосомі бактерій; на цей процес в 80S рибосомi він не
діє. Гальмує синтез білка в 80S рибосомi (без порушення процесу в 70S рибосомi)
циклогексимiд-специфічний інгібітор транслокази.
Цікавий молекулярний механізм дії дифтерійного токсину, що виробляється клітинами
Corinebacterium diphteriae. Розмножується у поверхневому шарі слизової зіва й суміжних
ділянок і спричинює небезпечну хворобу дітей та дорослих. Дифтерійний токсин – білок,
побудований з одного поліпептидного ланцюга, з М.м. 61 000 Да, в організмі людини
розщеплюється на два фрагменти: активний А- фрагмент (М.м. 21 000 Да) і неактивний В –
фрагмент (М.м. 40 000 Да).
А – фрагмент є ферментом АДФ – рибозилтрансферазою, проявляє здатність
каталізувати реакцію АДФ-рибозилювання чинника елонгації еукаріот (еЕF-2), за рахунок
перенесення АДФ – рибозильного залишка з НАД на фактор елонгації еЕF-2, вимикає тим
самим його участь у синтезі білка.
НАД + еЕF-2 → АДФ – рибозил - ЕF-2 + Нікотинамід + Н+
Модифікований таким чином фактор елонгації втрачає свою здатність приймати участь
у транслокації рибосоми і трансляція припиняється. Цим і пояснюється токсичність дії

342
дифтерійного токсину. Фрагмент В не має ферментативної активності і не токсичний, але
необхідний для проникнення фрагменту В всередину клітини.
Резистентність багатьох тварин до дифтерійного токсину, найімовірніше, обумовлена
утрудненням або повною відсутністю проникнення (транспорту) токсину через мембрану
клітин.
Протитуберкульозні та антибактеріальні антибіотики, зокрема стрептоміцин і неоміцин,
діють на білоксинтезуючий апарат чутливих до них штамів бактерій. Було висловлено
припущення, що ці антибіотики обумовлюють помилки в трансляції мРНК, що призводять до
порушення, між кодонами і амінокислотами, що включаються у синтез білка: наприклад, кодон
УУУ замість фенілаланіну починає кодувати лейцин, внаслідок чого утворюється аномальний
білок, що призводить до загибелі бактерій.
Стрептоміцин впливає на 70S рибосоми бактерій і не діє на 80S рибосоми. Специфічно
зв‘язується з білком малої субодиниціі порушує правильне зчитування мРНК. Синтез білка при
цьому припиняється або утворюється дефектний білок, не здатний функціонувати.
Тетрациклін також виявився інгібітором синтезу білка в 70S рибосомi (менше
гальмується синтез в 80S рибосомi). Вони легко проникають через клітинну мембрану.
Вважають, що тетрациклін гальмує зв‘язування аміноацил-тРНК з аміноацильним центром у
50S рибосомі. Можливо, що тетрациклін хімічно зв‘язується з цим центром і вимикає тим
самим одну з важливих стадій процесу трансляції.
Пеніциліни не є істинними інгібіторами синтезу білка, проте їх антибактеріальний ефект
пов‘язаний з гальмуванням синтезу гексапептидів, що входять до складу клітинної стінки.
Механізм їх синтезу відрізняється від механізму синтезу білка в рибосомах.
Еритроміцин і олеандоміцин гальмують активність транслокази в процесі трансляції,
подібно циклогексиміду, виключно в 80S рибосомах, тобто гальмують синтез білка в клітинах
тварин.
Отримані дані про механізм дії антибіотиків на синтез білка з урахуванням стадії і
топографії процесу трансляції представлені в табл. 8.2 (За Харпером з невеликими змінами).
Слід ще раз підкреслити, що порушення або випадання будь-якої ланки, що бере участь
у синтезі білка, майже завжди призводить до розвитку патології, причому клінічні прояви
захворювання визначатимуться природою і функцією білка, синтез якого виявляється
порушеним (структурний або функціональний білок). Іноді синтезуються так звані аномальні
білки, як результат дії мутагенних чинників і відповідно зміни генетичного коду (наприклад,
гемоглобін при серпоподібноклітинній анемії). Наслідки цих порушень можуть проявлятися у
розвитку найрізноманітніших синдромів або закінчуватися летально.

343
 Таблиця 8. 2. Антибіотики - інгібітори трансляції
Стадія трансляції Еукаріоти Прокаріоти
цитоплазма мітохондрія
1. Ініціація
Ауринтрикарбонована кислота - - +
2. Елонгація
Амецетин ? ? +
Анізоміцин - ? +
Лінкоміцин - ? +
Неоміцин + + +
Пуроміцин + + +
Спарсоміцин + + +
Тетрацикліни - + +
Фузидова кислота ? ? +
Хлорамфенікол (левоміцетин) - + +
Циклогексимид + - -
3. Термінація
Аміцетин ? ? +
Анізоміцин ? ? *
Лінкоміцин ? ? +
Спарсоміцин + + +
Стрептоміцин + + +
Хлорамфенікол (левоміцетин) - - +
Еритроміцин - + +
Умовні позначення: + гальмування; - відсутність гальмування; * стимулювання; ?- невідомо.

Необхідно зазначити, що організм має потужні механізми захисту. Подібні зміни

генетичного апарату швидко розпізнаються специфічними ферментами - рестриктазами,
змінені послідовності вирізаються і знову замінюються відповідними нуклеотидами за участю
полімераз та лігаз.
Індуктори трансляції. Препарати цієї групи виступають індукторами біосинтезу білків і
відносяться до так званих анаболічних засобів. Останні бувають гормональними і
негормональними засобами.
Найбільш поширена група препаратів гормональної природи. Серед них найбільш
вираженою здатністю до індукції синтезу білків (діє на рівні транскрипції) мають анаболічні
стероїди (метандростенолон, феноболін і найактивніший ретаболіл), які є похідними чоловічих
статевих гормонів (андрогенів) і застосовуються з метою стимуляції синтезу білків в організмі.
Виражену анаболічну активність виявляє інсулін, цей гормон активує синтез білка на
рівні трансляції.
До негормональних анаболічних засобів відносяться попередники нуклеотидів і
нуклеїнових кислот. Наприклад, оротат калію (оротова кислота є ключовою речовиною в
біосинтезі піримідинових нуклеотидів), інозит (або гіпоксантинрибозид). Механізм анаболічної
дії, очевидно, пов‘язаний не тільки з використанням їх як структурного матеріалу для синтезу

344
нуклеїнових кислот, але головним чином з тим, що вони, або продукти їх метаболізму служать
індукторами синтезу білків.

8.3. Регуляція експресії генів. Генетичні рекомбінації

8.3.1. Регуляція експресії генів у прокаріотів. Основною умовою існування будь-яких
живих організмів є наявність тонкої, гнучкої, узгодженої діє системи регуляції, в якій всі
елементи тісно зв‘язані один з одним. У білковому синтезі не тільки кількісний та якісний
склад білків, але і час синтезу мають велике значення. Від цього залежить пристосування
мікроорганізмів до умов навколишнього середовища як біологічної необхідності або
пристосування складного багатоклітинного організму до фізіологічних потреб при зміні
внутрішніх та зовнішніх умов.
Клітини живих організмів володіють здатністю синтезувати величезну кількість
різноманітних білків. Проте вони ніколи не синтезують всі білки. Кількість і різноманітність
білків, зокрема ферментів, визначаються ступенем їх участі в метаболізмі. Більше того,
інтенсивність обміну регулюється швидкістю синтезу білка і паралельно контролюється
алостеричним шляхом.
Таким чином, синтез білка регулюється зовнішніми та внутрішніми чинниками і
умовами, які диктують клітині синтез такої кількості білка й такого їх набору, які необхідні для
виконання фізіологічних функцій. Все це свідчить про досить складний, тонкий і доцільний
механізм регуляції експресії генів у клітині.
Загальну теорію регуляції експресії генів у прокаріот розробили французькі вчені,
лауреати Нобелівської премії Ф. Жакоб і Ж. Моно. Суть цієї теорії зводиться до „виключення‖
або „включення‖ генів до можливості або неможливості прояву їх здатності передавати
закодовану в структурних генах ДНК генетичну інформацію на синтез специфічних білків.
Ця теорія, доведена в дослідах на бактеріях, отримала широке визнання, хоч в клітинах
еукаріот механізми регуляції експресії генів, очевидно, є складнішими. У бактерій доведена і н
д у к ц і я ф е р м е н т і в (синтез ферментів de novo) при додаванні в поживне середовище
субстратів цих ферментів. Додавання кінцевих продуктів реакції, утворення яких каталізується
цими ж ферментами, навпаки, викликає зменшення кількості ферментів, що синтезуються. Це
останнє явище отримало назву р е п р е с і ї синтезу ферментів. Обидва явища - індукція та
репресія – взаємопов‘язані.
Згідно теорії Ф. Жакоба і Ж. Моно, в біосинтезі білка у бактерій беруть участь
принаймні 3 типи генів: структурні гени, ген-регулятор і ген-оператор. Структурні гени
визначають первинну структуру білка, що синтезується. Саме ці гени в ланцюзі ДНК є
основою для біосинтезу мРНК, яка потім поступає в рибосому і, як було вказано, служить

345
матрицею для біосинтезу білка. Регуляція синтезу білка шляхом індукції представлена на рис.
8.33. Оперон
Структуpні гени
ГР П ГО
Синтез мРНК на структурних 1 2 3
ДНК

генах молекули ДНК безпосередньо Транскрипція

Репресор
контролюється певною ділянкою – г (неактивний)
мРНК

е н о м – о п е р а т о р о м. Він
служить як би пусковим механізмом
Репресор
(активний) Полісома
для функціонування структурних Транскрипція

генів. Ген-оператор локалізований

на кінці структурного гена або Білки

1 2 3
Рис. 8.33. Регуляція синтезу білка шляхом індукції (схема). ГР - ген-
структурних генів, ним регулятор; П - промотор; ГО - ген-оператор

регульованих. „Зчитування‖
генетичного коду, тобто формування мРНК, починається з п р о м о т о р а – ділянки ДНК,
розташованого поряд з геном-оператором і є точкою ініціації для синтезу мРНК,
розповсюджується послідовно уздовж оператора та структурних генів. Синтезовану молекулу
мРНК, що кодує синтез декількох різних білків, прийнято називати полігенним
(поліцистронним) транскриптом. Координований одним оператором окремий ген або група
структурних генів утворює о п е р о н.
У свою чергу, діяльність оперону знаходиться під контролюючим впливом іншої
ділянки ланцюга ДНК, що отримала назву г е н а – р е г у л я т о р а. Структурні гени і ген-
регулятор розташовані в різних ділянках ланцюга ДНК, тому зв‘язок між ними, як
припускають Ф. Жакоб і Ж. Моно, здійснюється за допомогою речовини - посередника, що
виявився білком і названого р е п р е с о р о м. Утворення репресора відбувається в рибосомах
ядра на матриці специфічної мРНК, синтезованого на гені-регуляторі.
Репресор має спорідненість до гена – оператора і зворотно зв‘язується з ним у комплекс.
Утворення такого комплексу призводить до блокування синтезу мРНК і ,відповідно, синтезу
білка, тобто функція гена – регулятора полягає в тому, щоб через білок - репресор припинити
(заборонити) діяльність структурних генів, які синтезують мРНК. Репресор, крім цього, може
строго специфічно сполучатися з певними низькомолекулярними речовинами і н д у к то р а м
и або ефекторами.
Якщо такий індуктор з‘єднується з репресором, то останній втрачає здатність
зв‘язуватися з геном-оператором, який, таким чином, виходить з-під контролю гена-
регулятора, і починається синтез мРНК. Це типовий приклад негативної форми контролю, коли
індуктор, з‘єднуючись з білком-репресором, викликає зміни його третинної структури
настільки, що репресор втрачає здатність зв‘язуватися з геном-оператором.

346
 Механізм описаної регуляції синтезу білка і взаємовідношення репресора із
структурними генами були доведені в дослідах з Е.coli на прикладі синтезу β-галактозидази
(лактази) - ферменту, який розщеплює молочний цукор на глюкозу і галактозу. Дикий штам
Е.соli росте на глюкозі. Якщо замість глюкози в поживне середовище додати лактозу (нове
джерело енергії і вуглецю), то штам не буде рости, поки не будуть синтезовані відповідні
ферменти (адаптивний синтез).
Репресія Lac-оперону має місце в присутності достатньої кількості глюкози. У цьому
стані синтез β-галактозидази та інших ферментів метаболізму лактози не відбувається.
Оскільки глюкоза є катаболітом лактози, тому стан гальмування синтезу ферментів
метаболізму лактози в присутності глюкози отримав назву катаболітної репресії, хоч глюкоза
не виступає безпосереднім репресором, а впливає на синтез зазначених ферментів більш
складним шляхом.
Індукція Lac-оперону. При поступленні до клітини лактози (індуктор) молекули її
зв‘язуються з білком-репресором і блокують зв‘язок між репресором і геном-оператором. Ген-
оператор і структурні гени при цьому починають знову функціонувати і синтезувати необхідну
мРНК, яка „дає команду‖ рибосомам синтезувати β-галактозидазу.
Одночасно ген-регулятор продовжує виробляти репресор, але останній блокується
новими молекулами лактози, тому синтез ферменту продовжується. Як тільки молекули
лактози будуть повністю розщеплені, репресор звільняється і, поступивши в ДНК, зв‘язує ген-
оператор і блокує синтез мРНК, а отже, синтез β-галактозидази в рибосомах.
Таким чином, біосинтез мРНК, яка контролює синтез білка в рибосомах, залежить від
функціонального стану репресора. Цей репресор є тетрамерний білок із М.м. близько 150000
Да. Якщо він знаходиться в активному стані, тобто не пов‘язаний з індуктором, то блокує ген-
оператор і синтезу мРНК не проходить. При надходженні метаболіта - індуктора- в клітину
його молекули зв‘язують репресор, перетворюють його в неактивну форму (або, можливо,
знижують його спорідненість до гена-оператора). Структурні гени виходять з-під контролю і
починають синтезувати потрібну мРНК.
Як було вказано, концентрація ряду ферментів в клітинах різко знижується при
підвищенні вмісту кінцевих продуктів, що утворюються в ланцюзі послідовних
ферментативних реакцій. Такий ефект отримав назву р е п р е с і ї ф е р м е н т і в, часто
спостерігається при реакціях біосинтезу. У цих випадках молекули репресора, які також
утворюються в рибосомах ядра, по „команді‖ гена-регулятора, є неактивними і не мають
здатності пригнічувати діяльність гена-оператора і, отже, всього оперону, але набувають такої
здатності після утворення комплексу з кінцевим або одним з кінцевих продуктів
біосинтетичного процесу ( рис. 8.34).

347
 Оперон
Структуоні гени
ГР П ГО 2 3
1

Транскрипція

Репресор
(активний)

Корепресор
(кінцевий
продукт)
Репресор
(неактивний)

Рис. 8.34. Регуляція синтезу білка шляхом репресії (схема)

Кінцевий продукт виступає, таким чином, як к о р е п р е с о р. Є дані, що як корепресор

в синтезі ферментів обміну амінокислот, мабуть, виступає не тільки вільна амінокислота як
кінцевий продукт біосинтетичної реакції, але і комплекс її з тРНК-аміноацил-тРНК.
Синтез ферментів Lac-оперону контролює також особливий білок - активатор
катаболітних генів (САР). Цей білок при взаємодії з цАМФ утворює комплекс, який сприяє
прикріпленню РНК-полімерази до промоторної ділянки геному. Зв'язування РНК-полімерази з
промотором та ініціація транскрипції можливі лише за умов утворення комплексу САР-цАМФ
та сполучення цього комплексу з певною ділянкою ДНК промотора.
8.3.2. Особливості молекулярної організації та експресії геному в еукаріотів.
Регуляція експресії генів у еукаріот здійснюється значно складнішим шляхом, оскільки
процеси транскрипції і трансляції розділені не тільки просторово ядерною біомембраною, але і
в часі. Ця регуляція базується на складних біологічних процесах, що визначають швидкість
синтезу і розпаду генетичного продукту
Для більшості клітин еукаріот, як і клітин прокаріот, стадія ініціації транскрипції є
основною, головною регуляторною точкою експресії активності генів. Проте є істотні
відмінності: по-перше, місце процесів транскрипції (у ядрі) і трансляції (у цитоплазмі); по-
друге, активування транскрипції в еукаріот пов‘язане з безліччю складних змін структури
хроматину; по-третє, в клітинах еукаріотів переважають позитивні регуляторні механізми над
негативними.
Позитивна або негативна регуляція визначається типом білків, залучених у механізм
регуляції. Отримані докази існування білків, що беруть участь у регуляції процесу ініціації
транскрипції, опосередкованого через РНК-полімеразу: специфічні чинники, репресори та
активатори. Перші викликають зміну специфічності РНК-полімерази до даного промотора або
групи промоторів; репресори зв‘язуються з промотором, блокуючи тим самим доступ РНК-
полімерази до промотора; активатори, навпаки, зв‘язуються поблизу промоторної ділянки,
підвищують зв‘язування промотора і РНК-полімерази.

348
 У еукаріот виділені і охарактеризовані п‘ять регуляторних білків, що отримали назву
чинників транскрипції (ТF: IIA, IIВ, IID i IIF). Вони необхідні для пізнавання ділянки (сайту)
ДНК, названого ТАТА (сопсеnsuns послідовності, ТАТАААА). Детальний молекулярний
механізм дії чинників транскрипції поки не розкритий.
Детальніше в структурному і функціональному відношенні в еукаріот вивчена група
білків, що отримали назву білків-активаторів транскрипції. Ці білки мають специфічні
структурні домени для зв‘язування з іншими, але певними регуляторними нуклеотидними
послідовностями в молекулі ДНК. Зокрема, вони містять домен, що специфічно зв‘язується з
ДНК, і один або декілька доменів, необхідних для активування або взаємодії з іншими
регуляторними білками. Серед цих бiлков - активаторів транскрипції є білки, що містять багаті
глутаміном і проліном домени. Слід зазначити, проте, що деякі з них або майже всі регуляторні
білки активують транскрипцію не прямо, а опосередковано - через проміжні білки, названі
коактиваторами. Походження і механізм дії останніх також не з‘ясовані.
Розглянемо питання про регуляцію процесів диференціювання клітин вищих організмів.
ДНК, присутня у всіх соматичних клітинах, найімовірніше, має однакову первинну структуру в
даного організму і відповідно містить інформацію про синтез будь-яких або всіх білків
організму. Проте клітини печінки, наприклад, синтезують сироваткові білки, а клітини
молочної залози - білки молока. Немає сумніву в тому, що в диференційованих клітинах є
також тонкий механізм контролю діяльності ДНК у різних тканинах, що забезпечує синтез
різноманітних білків.
Крім механімів, подібних у прокаріотів, у контролі генної експресії в еукаріотичних
клітинах беруть участь процеси, що здійснюють регуляторну дію на різних рівнях експресії
генів:
- на рівні структурної організації геному- регуляція здійснюється за рахунок наявності
специфічних послідовностей нуклеотидів, генних перебудов (рекомбінації генів), ампліфікації
генів.
- на рівні транскрипції - аналогічно з індукцією ферментів у бактерій і в цьому випадку в
клітинах тварин повинні діяти аналогічні репресори. З молекулою ДНК у еукаріот пов‘язані
гістони, тому вважається, що саме ці білки виконують роль репресорів. На рівні транскрипції
регуляторними механізмами є вплив сигналів посилення (енхансерів) та послаблення
(атенюаторів) транскрипції.
Висловлено припущення, що в ядрі синтезується високомолекулярна мРНК, що містить
інформацію для синтезу широкої різноманітності білків, але в цитоплазму потрапляє тільки
невелика частина зрілої мРНК, а основна частина її розпадається.

349
 Регуляція біосинтезу білків на рівні транскрипції має місце в організмі людини.
Наприклад, стероїдні гормони і тироксин взаємодіють з хроматином, стимулюють синтез
деяких мРНК і відповідно білків.
- на рівні трансляції - за рахунок регуляції зворотного фосфорилювання –
дефосфорилювання білкових факторів трансляції, а також регулюється шляхом специфічної
вибіркової взаємодії рибосом з певними молекулами мРНК.
8.3.2.1. Молекулярна організація ДНК еукаріотів. Гаплоїдний геном кожної клітини
організму людини містить 3,5·109 пар азотистих основ і складається з 23 пар хромосом, що є
достатнім для утворення близько 1,5 млн пар генів. У еукаріот ДНК знаходиться в хромосомах.
Останні мають різну форму і складну структурну організацію. У кожній хромосомі (їх
кількість є видовим признаком) міститься одна гігантська молекула ДНК (М.м. приблизно 1011
Да), яка становить основу хроматину.
Хроматин являє собою надмолекулярну структуру, де двохланцюгова ДНК утворює
складний комплекс з білками, невеликою кількістю РНК і неорганічними речовинами.
Співвідношення компонентів хроматину (%): ДНК – 30 - 45, гістони 30 - 50, негістонові білки 4
- 33 і РНК 1,5 - 10. Структурна організація хроматину така, що дозволяє реалізувати одну і цю
ж генетичну інформацію ДНК, властиву даному виду організму, по – різному в спеціалізованих
клітинах.
Основна частина хроматину неактивна . Вона містить щільно упаковану ДНК. Активний
хроматин становить у різних клітинах від 2 до 11 %. У клітинах головного мозку його
найбільше - 10 - 11 %, у клітинах печінки – 3 – 4 % і нирок – 2 – 3 %.
Реально в організмі людини синтезується біля 100 000 різних білків, тобто більша
частина ядерної ДНК геному людини не транслюється в амінокислотну послідовність білкових
молекул.
Наявність значної кількості ділянок, що не транскрибуються є специфічною
особливістю структури геному клітин еукаріотів. Такі ділянки отримали назву і н т р о н і в, на
відміну від е к з о н і в – ділянок геному, які транскрибуються з утворенням мРНК, що несуть
інформацію про синтез специфічних білків.
Згідно даних літератури (L. Stryer, 1995) тільки 2 % ДНК клітин ссавців містять
інформацію для кодування білків організму.
Подвійні, двохспіральні та кільцеві форми ДНК в просторі утворюють спіралізовані і
суперспіралізовані форми, тобто утворюють третинні структури. Наприклад, у хромосомі
кишечної палички ДНК має довжину більше 1 мм, хоч довжина клітини не перевищує 5 мкм.
Суперспіральна (суперскручена) структура забезпечує економну упаковку великої молекули
ДНК в хромосомі; замість 8 см довжини, яку вона могла б мати у витягнутій формі, в

350
хромосомі ДНК настільки щільно упакована, що її довжина вкладається в 5 нм. Третинна
структура ДНК еукаріот, як і прокаріот, виражена в багаторазовій суперспіралізації, але в
еукаріот вона реалізується в формі комплексів ДНК з білками.
ДНК еукаріот майже вся знаходиться в хромосомах ядер, лише незначна її кількість
міститься в мітохондріях, а в рослин і в пластидах. Хроматин містить ДНК, гістонові і
негістонові білки, невелику кількість РНК та іони металів. До 50 % хроматину припадає на
білки гістони, які за вмістом у них залишків амінокислот аргініну і лізину поділяються на п‘ять
груп: Н1, Н2а, Н2в, Н3, Н4. Так, Н1 багатий лізином, а Н4 - аргініном. Гістони взаємодіють з ДНК
в основному через іонні зв‘язки, що утворюються між від‘ємно зарядженими фосфатними
групами ДНК і позитивно зарядженими лізиновими і аргініновими залишками гістонів.
Приблизно 2/3 маси хроматину становлять білки, 1/3 - ДНК. Хроматин містить також РНК (до
10 %). Половина всіх білків хроматину - це гістони (молекулярна маса 11000-22000).
Негістонові білки містять велику кількість кислих амінокислот (глутамінової і аспарагінової),
тобто є поліаніонами.
На електронно-мікроскопічних фотографіях хроматину видно утворення, що нагадують
намисто, нанизане на нитку. Кожна бусина містить 8 молекул гістонів і намотану на них ДНК
довжиною біля 150 нуклеотидних пар. Таку структуру називають нуклеосомою (рис.8.35).
При такій упаковці довжина молекули ДНК зменшується в 7 разів. Подвійна спіраль ДНК
ззовні огортає білкове ядро нуклеосоми,
утворюючи третинну структуру. Приблизно Нуклеосома

Перемичка

90 % ДНК входить до складу нуклеосом, Хромосома

ДНК

Гістони

решта припадає на перемички. Вважається,

що нуклеосоми - це фрагменти Суперспіраль
Н
2 нм

Центромера хроматину 10 нм 20 нм
―мовчазного‖ хроматину, а перемички -
Н4 Н2В

активного. Однак нуклеосоми можуть Н3 Н2А

Н2А Н3

розгортатися і переходити в лінійну форму. Н2В Н4

Розгорнуті нуклеосоми є активним Рис.8.35. Схема структурної організації ДНК

хроматином. Весь нуклеосомний ланцюг, у хроматині хромосом
що містить негістонові білки та РНК, багаторазово спіралізується і укладається в хромосомах у
вигляді соленоїда. Останні утворюють петлі, що сприяє укладці хроматину, при цьому лінійні
розміри ДНК зменшуються в 104 разів.
8.3.2.2. Послідовності ДНК, що повторюються. Дослідження нуклеотидних
послідовностей ДНК вищих організмів виявило наявність багатьох копій – від 2 до 107
повторів на клітину. В геномі людини повтори складають 20 – 30 % від його загальної
довжини.

351
 Залежно від кількості нуклеотидів. Та кратності їх повторення послідовності
нуклеотидів , що повторюються розділяють на такі класи:
- високоповторні послідовності містять від 5 до 500 пар нуклеотидів, -розташованих
один за одним („тандемно‖). Такі послідовності транскрипційно неактивні, утворюють
кластери , що містять від 1 до 10 млн копій і становлять фракцію „сателітної ДНК‖;
- помірноповторні послідовності, які мають не більше, ніж 106 копій і не утворюють
тандемних кластерів, а чергуються з певними нуклеотидними послідовностями („дисперговані
повтори‖), Ці послідовності можуть бути як короткими, так і довгими (5- 7 тисяч пар
нуклеотидів).
Короткі дисперговані повтори – це фрагменти ДНК довжиною від одиниць до
декількох сотень пар нуклеотидів. Ці повтори можуть транскрибуватися у вигляді компонентів
гяРНК та індивідуальних клітинних РНК – 4,5s - i 7s – РНК. Вважають, що ці послідовності є
мобільними елементами геному, які здатні до транспозиції, тобто вирізання і вбудовування в
різні ділянки геному.
8.3.2.3. Ядерний хроматин та хромосоми еукаріотів. У клітинах тварин і людини
реплікація ДНК відбувається у ядрі в певний період клітинного циклу – S - фазу, яка
відокремлена від мітозу (М) пресинтетичною (G1) та постсинтетичною (G2). Фази S, G1, G2
складають „інтерміотичний період‖- інтерфазу, Gо – період репродуктивного спокою.
Поділ клітин проходить шляхом мітозу (грец. мітоз - нитка) і амітозу. Комплекс
процесів, у результаті яких із однієї клітини утворюється дві нові, прийнято називати
мітотичним циклом. Він включає період самого мітозу та інтерфазу – проміжок між діленнями
клітини.
Синтез ДНК стимулюють мітогенні сигнали, деякі гормони та ростові фактори.
Спочатку клітина із стану спокою Go вступає у G1-фазу, в процесі якої синтезуються ферменти
і білки, необхідні для синтезу ДНК. У S- фазу відбувається синтез ДНК і диплоїдна клітина, що
містить дві копії геному, перетворюється в тетраплоїдну (містить чотири копії геному), а в
процесі мітозу вона ділиться і утворює дві дочірні диплоїдні клітини (рис. 8.36.).
Під час інтерфази в клітині здійснюються всі основні процеси обміну речовин та енергії.
Хромосоми в цей період зберігають свою індивідуальність. Молекули ДНК знаходяться в
деспіралізованому стані та спрямовують синтетичні реакції в клітині. Перед поділом
здійснюється процес самоподвоєння молекул ДНК у хромосомах ядра (редуплікація).
Вміст ядра називається ядерним соком (каріоплазмою). У ядрі знаходиться хроматин
(грец. хромос – фарба). У прокаріот хроматин складається лише із молекул ДНК, а в еукаріот –
із ДНК, основних низькомолекулярних білків (гістонів), ферментів реплікації, невеликої
кількості кислих білків і РНК. В інтерфазному ядрі, тобто в період між діленнями клітини,

352
хроматин знаходиться у вигляді тонких ниток і щільних зерен різного розміру
(гетерохроматин).
У процесі мітозу в
ДНК = 2n 4n
результаті конденсації і (6-8 г)

скорочення тонких ниток та ДНК = 2n

S
(6-12 г) ДНК
G1
злиття окремих глибок Ріст Реплікація
G2
хроматину формуються Підготовка
до синтезу
Підготовка
паличкоподібні хромосоми. В ДНК ДНК = 4n
до поділу
(3-4 г)
період інтерфази в ядрі клітини Мітоз

здійснюються складні процеси M

G0
біосинтезу ДНК, яка входить до
складу хроматину, а також ДНК = 2n 4n
(1 г)
відбувається синтез іРНК Рис. 8.36. Фази клітинного циклу
2n - диплоїдний набір хромосом n=23 (23 хромосоми по 32копії)
(транскрипція – зчитування 4n - тетраплоїдний набір хромосом

інформації про структуру

білка).
Каріотип – це специфічний для кожного виду організмів набір хромосом;
характеризується кількістю хромосом та особливістю їх будови. Кожен вид організмів має
характерний і постійний набір хромосом. У людини нормальний каріотип складається з 46
хромосом тоді, як у шимпанзе, горили – 48. Нормальні каріотипи людини - 46, XX (жіночий) і
46, XY (чоловічий).
Порушення нормального каріотипу в людини виникають на ранніх стадіях розвитку
організму. Якщо таке порушення виникає при гаметогенезі, в якому продукуються статеві
клітини батьків, то каріотип зиготи, що утворилася при їх злитті, також виявляється
порушеним. При подальшому поділі такої зиготи всі клітини ембріону і розвиток з нього
організму мають однаковий аномальний каріотип.
Однак порушення каріотипу можуть виникнути і на ранніх стадіях дроблення зиготи.
Організм, що розвинувся з такої зиготи, містить кілька ліній клітин (клітинних клонів) з
різними каріотипами, така множинність каріотипів всього організму або окремих його органів
називається мозаїцизмом.
Як правило, порушення каріотипу у людини супроводжуються множинними вадами
розвитку; більшість таких аномалій несумісна з життям і призводить до мимовільних абортів
на ранніх стадіях вагітності. Однак досить велика кількість плодів (приблизно 2,5 % з
аномальним каріотипом доношується до закінчення вагітності. Деякі хвороби людини,
викликані аномаліями каріотипів: синдром Клайнфельтера полісомія по X-хромосомі у

353
чоловіків, синдром Шерешевського - Тернера моносомія по X хромосомі, синдром Дауна
Трисомія по 21-й хромосомі.
8.3.2.4. Ковалентна модифікація гістонів та негістонових білків. Гістони та
негістонові білки, що входять до складу нуклеосом хроматину, підлягають процесам
посттрансляційної ковалентної модифікації, яка змінює їх здатність до взаємодії з певними
ділянками ДНК, і може бути одним із біохімічних механізмів контролю ступеня експресії генів.
До ковалентної модифікації білків ядерного хроматину належить їх ацетилювання,
фосфорилювання, метилювання, глікозилювання, АДФ-рибозилювання. Відповідні радикали
(ацетильні, фосфорильні, метильні, глікозильні, АДФ-рибозильні) сполучаються з бічними
ланцюгами амінокислотних залишків у поліпептидних ланцюгах гістонів та негістонових
білків.Певні функціональні кореляції з активністю геному виявлені лише при ацетилюванні та
фосфорилюванні.
Ацетилювання гістонів починається у цитоплазмі (ацетилювання N-кінцевого серину
гістону Н4) і завершується у ядрі. Це призводить до розрихлення комплексу гістон-ДНК у
складі нуклеосом.
Фосфорилювання-дефосфорилювання білків хроматину (гідроксильних групзалишків
серину та треоніну – реакції відбуваються у цитоплазмі і ядрі. Встановлено, що що протягом
різних фаз клітинного циклузворотнофосфорилюються як гістони (Н1, Н3), так і окремі
негістонові білки.
8.3.2.5. Генетичні рекомбінації геному прокаріотів. Генетичні рекомбінації – це обмін
фрагментами ДНК між різними генами або об‘єднанням генів із різних біологічних джерел з
утворенням нових хромосомних структур, здатних до реплікації і генетичної експресії.
Генетичні рекомбінації мають місце в біологічних системах різного ступеня складності –
від вірусів і бактеріофагів до вищих організмів, що є рушійною силою мінливості, що має
важливе значення у формуванні індивідуальності на рівні окремих особин в межах
біологічного виду, так і в утворенні видів у процесі еволюції. Г
Генетичні рекомбінації включають ферментативні процеси „розрізання‖ молекул
реципієнтних ДНК за участю специфічних ДНК-аз та включення в молекулу ДНК чужорідних
полінуклеотидних фрагментів з іншої хромосоми – транспозонів; зшивання фрагментів ДНК –
лігазами завершує процес перенесення гена.
До генетичних рекомбінацій у прокаріотів належать:
- трасформація – процес включення в геном реципієнтного мікроорганізму ДНК з
донорської загиблої клітини того ж виду;
- трансдукція - перенесення бактеріофагом фрагмента ДНК інфікованої клітини в склад
геному іншого реципієнтного мікроорганізму;

354
 - кон’югація – процес статевого розмноження, що має місце у деяких видів бактерій і
полягає у перенесенні фрагмента ДНК з донорської (F+) до реципієнтної (F-)клітини.
8.3.2.6. Процеси рекомбінації в еукаріотів на прикладі утворення Н- та L-ланцюгів
імуноглобулінів. У вищих організмів (хребетних, ссавців) рекомбінації генів є важливим
елементом статевого розмноження. При утворенні заплідненої зиготи з яйцеклітини та
сперматозоїда гаплоїдні батьківські та материнські хромосоми обмінюються відповідними
гомологічними ділянками, що дає можливість нащадкам набувати фенотипових властивостей
обох батьківських особин.
Процеси переміщення (транслокації, транспозиції) окремих генів або груп генів в інше
місце геному мають місце в генах В – лімфоцитів, що кодують утворення імуноглобулінів. Такі
генетичні рекомбінації забезпечують синтез мільйонів різних антитіл у відповідь на
проникнення в організм чужорідних антигенів.
Антитіла, або імуноглобуліни, – це група білків з характерними особливостями будови,
функцій і регуляції біосинтезу. З ними пов‘язана несприятливість до інфекційних захворювань
(імунітет). Антитіла синтезуються в лімфоцитах В (головним чином у лімфатичних вузлах і
селезінці), виділяються у кров, утворюючи фракцію імуноглобулінів плазми. Вони здатні
розпізнавати і знищувати чужорідні макромолекули, паразитарні організми і мутантні клітини.
Так, в організмі кожної людини утворюється біля 10 млн ( 107) різних антитіл, кількість яких
значно більша, ніж всіх решта існуючих білків.
Структурну основу імуноглобулінів становить чотири поліпептидні ланцюги, з‘єднані
один з одним дисульфідними зв‘язками: два важкі (ланцюги Н ) з М.м. 50 000 Да, і два легкі
(ланцюги L) з М.м.25 000 Да (рис. 8. 37.).
У пептидних ланцюгах розрізняють варіабельні (V) і постійні, або константні (С)
ділянки. За відмінностями первинної структури постійних ділянок легкі ланцюги (L-ланцюги)
ділять на два типи (κ і λ), важкі - на п‘ять типів. За типом важких ланцюгів (Н-ланцюгів), всі
імуноглобуліни ділять на п‘ять класів. Кожний клас включає велику кількість індивідуальних
імуноглобулінів, які відрізняються первинною структурою варіабельних ділянок; загальна
кількість індивідуальних імуноглобулінів всіх класів приблизно 107. Молекули антитіл класів
IgG, IgD і IgE мономери; вони мають Y-подібну форму. Антитіла IgА побудовані з 2 – 4
ланцюгових структур, а IgМ - із п‘яти.
Синтез L-ланцюгів відбувається за рахунок експресії трьох сімейств генів, що утворюють
варіабельний (VL), з‘єднувальний (JL) та константний (СL) сегменти. Три сімейства, що
кодують синтез легких ланцюгів типу каппа, локалізовані у 2-й хромосомі, ланцюгів типу
лямбда – в 22–й хромосомі. У галоїдному хромосомному наборі міститься близько 500 генів
сімейства VL, 5- 6 генів типу JL та 10 – 20 генів типу CL.

355
 H H NH2
NH2
S
NH2
NH2 S
S

S
S

S
S

S
S S
S S S

S
S

S
S S S S
S S S

S
S S

S
S S S S
S SS S

S
L L
HOOC COOH S S

S S

S S б

S S

S S

HOOC COOH

а
Рис 8.37. Будова імуноглобулінів і комплексів антиген-антитіло: в
а-будова імуноглобуліну-мономеру (Н - важкий, L - легкий ланцюг); N - кінцеві домени Н - і L -ланцюгів. Варіабельні
ділянки утворюють активні центри.
б - молекули Ig M, 5 мономерів зв‘язані дисульфідними зв‘язками;
в - комлекси антиген - антитіло.

Синтез Н-ланцюгів імуноглобулінів кодується генами чотирьох сімейств, що утворюють

Vн-, D-, Jн-, Cн - сегменти у складі 14- тої хромосоми. Кодування варіабельної ділянки важкого
ланцюга відбувається за рахунок зближення генів із сімейств Vн (250 – 300 генів), D (15- 20
генів) та Jн (4 гени).
За рахунок утворення різних сполучень трьох генів сімейства VL,JL, СL за умов синтезу
легких ланцюгів та чотирьох генів сімейства Vн-, D-, Jн-, Cн при синтезі важких ланцюгів в
імунній системі формуються клони лімфоцитів з різноманітною кількістю генів, які
забезпечують експресію великої кількості імуноглобулінів з різною антигенною специфічністю
та функціональними властивостями.
8.3.2.7. Ампліфікація генів. Ампліфікація генів – процес збільшення кількості копій
відповідних генів, що виникає внаслідок багаторазової („вибухоподібної‖) ініціації синтезу
ДНК (реплікації) в тому ж самому реплікаційному сайті.
Прикладом ампліфікації генів у еукаріот є:
- ампліфікація генів металотіонеїну – білка, що зв‘язує токсичні іони важких металів
(ртуті, цинку, кадмію). При попаданні в організм цих металів зростає частота транскрипції
металотіонеїнового гена в десятки разів, що є основою детоксикації важких металів.
- ампліфікація гена дигідрофолатредуктази і збільшення рівня синтезу ферменту
дигідрофолатредуктази спостерігається в умовах введення в організм онкологічних хворих
метотрексату. В основі дії препарату лежить інгібування активності дигідрофолатредуктази,
що порушує синтез нуклеїнових кислот у клітинах злоякісних клітин.
8.3.2.8. Регуляція експресії генів еукаріотів на рівні транскрипції. До складу системи
регуляції транскрипції входять:

356
 - промотори, специфічні для різних РНК – полімераз, але мають спільну нуклеотидну
послідовність (ТАТА...), з цим нуклеотидним блоком взаємодіє РНК – полімераза ІІ;
- специфічні послідовності матричної ДНК, які посилюють або послаблюють рівень
експресії структурних генів, впливають на активність транскрипції (кількість мРНК, що
синтезується), швидкість їх утворення – енхансерні (підсилювальні), атенюаторні
(послаблювальні), сайленсерні (заглушувальні), адапторні елементи геному.
Енхансери – позитивні регулятори – це ділянки ДНК, які містять декілька десятків пар
азотистих основ –„ модулей‖, що тандемно повторюються. Енхансери збільшують активність
відповідних генів, на які вони впливають, в десятки і сотні разів. Відомо нуклеотидні
послідовності енхансерів для багатьох ферментних білків (хімотрипсину,
алкогольдегідрогенази), гормонів (інсуліну, плацентарного лактогену). імуноглобулінів.
Крім цього, при взаємодії з певними білковими факторами деякі енхансери можуть
виступати як негативні регулятори – сайленсери, що гальмують експресію відповідних генів.
На даний час виділено білки, що здатні до взаємодії з певними енхансерами. Ці білки
можуть взаємодіяти з регуляторними послідовностями ДНК, які розташовані на значній
відстані від сайтів взаємодії з РНК –полімеразою та ініціації транскрипції. Такий дистантний
вплив регуляторних білків реалізується за рахунок змін у просторовій конформації ланцюгів
ДНК і утворенні внутрішніх петель, що зближує регуляторні ділянки геному з ділянками, які
транскрибуються.
В адаптації організму вищих тварин до умов середовища, важлива роль належить
стероїдним гормонам кори наднирників, дія яких пов‘язана зі специфічними рецепторами, що
взаємодіють з певними енхансерами ділянки геному, активуючи транскрипцію ДНК з певних
генів.
8.3.2.9. Регуляція експресії генів еукаріотів на рівні трансляції. Регуляція біосинтезу
білка на рівні трансляції здійснюється за механізмом ковалентної модифікації білкових
факторів трансляції шляхом зворотного фосфорилювання – дефосфорилювання за участю
цАМФ – залежного регуляторного каскаду клітин.
Контроль вступу клітин до мітозу
Реплікація ДНК відбувається протягом S-фази клітинного циклу, а мітоз (розподіл
хромосомного матеріалу) починається після підготовчої G2- фази. Перед вступом в М-фазу
відбувається конденсація хроматину, розщеплення ядерної мембрани, реорганізація
цитоскелету з формуванням мітотичного веретена.
Основним моментом у переході клітини до М – фази є активація специфічної
протеїнкінази (сdc2- білка), яка внаслідок взаємодії з білком цикліном утворює активний
комплекс, який фосфорилює численні клітинні білки, необхідні для мітотичного процесу.

357
 Процес мітозу включає послідовність таких біохімічних реакцій:
1. Утворення комплексу кінази сdc2 з цикліном. Білок циклін з молекулярною масою 45
000 Да, концентрація якого збільшується в інтерфазу і падає в кінці мітозу.
2. Фосфорилювання сdc2 – кінази, що знаходиться в комплексі з цикліном, за залишками
тирозину -15 і треоніну – 161. Двічі фосфорильована кіназа є неактивною.
3. Дефосфорилювання в молекулі сdc2 – кінази залишку тирозину -15, з утворенням
молекулярної форми ферменту, залишається фосфорильованою за треоніном -161 і є
каталітично активною.
4. Каталітично активна сdc2 – кіназа спричинює фосфорилювання клітинних білків -
ламінінів ядерної мембрани, що призводить до її розщеплення; білків мікротрубочок, що
формують мітотичне вереттено; н1 – пістонів, фосфорилюванння яких веде до конденсації
ядерного хроматину.
Розщеплення комплексу сdc2 – кіназа – циклін обмежує активність сdc2 – кінази.
Взаємодія комплексу сdc2 – кіназа – циклін з низькомолекулярним білком убіквітином (М.м
8500 Да) призводить до обмеженого протеолізу цикліну і припинення клітинних реакцій, що
реалізують процес мітозу.
8.3.3. Генні (точкові мутації). Біохімічні механізми дії хімічних мутагенів. Мутації –
зміни генетичної програми ДНК клітин, що призводять до зміни спадкових властивостей
внаслідок кількісних та якісних змін у генотипі організму.
Мутації можуть бути спонтанними, викликаними різними природними факторами та
індукованими, спричиненими штучними факторами. Спонтанні мутації досить рідкісні. При
реплікації становлять один помилковий нуклеотид на 10-6 - 10-9 нуклеотидів, при транскрипції
– на 10-5 - 10-6 і при трансляції - на 10-4. Фактори, що викликають мутації, називають
мутагенами.
Залежно від змін у структурі генетичного апарату організму мутації поділяють на:
- геномні – зміна кількості повного набору хромосом або окремих хромосом у
диплоїдному наборі, що призводить до важких хромосомних хвороб людини;
- хромосомні – пов‘язані з структурними змінами певних хромосом (хромосомні
аберації) внаслідок переміщення, втрати, або дуплікації окремих фрагментів хромосомної
ДНК.
Хромосомні мутації поділяють на:
- транспозиції – перенесення фрагмента ДНК в іншу ділянку хромосоми;
- транслокації – перенесення ділянки однієї хромосоми на іншу хромосому;
- інверсії – зміна в певній ділянці хромосоми послідовності генів (азотистих основ) на іншу,
зворотну послідовність;

358
- делеції – випадіння певних ділянок хромосоми (фрагментів ДНК);
- дуплікації – подвоєння певних ділянок хромосом;
генні (точкові) – зміни в структурі геному, що полягають в порушенні послідовності
азотистих основ (нуклеотидів), які складають первинну структуру ДНК. Генні мутації
поділяють на такі типи:
- заміни нуклеотидів – найбільш поширені генні мутації, до яких належать:
а) транзиції – заміна пар основ;
б) трансверзії – заміна одного типу азотистих основ на інший, тобто пурину на піримідин
або навпаки;
- делеції або випадіння однієї пари або групи пар основ у ланцюгу ДНК (відповідних
нуклеотидів);
- вставки (вбудування) в ланцюг ДНК пари або групи пар основ (нуклеотидів). Кожен вид
мутацій викликає різні фенотипічні наслідки (табл.8.3.).
Мутація може бути мовчазною, якщо триплет, в якому знаходиться змінений нуклеотид, із
- за виродженності коду шифрує включення у білок цієї ж амінокислоти, що і вихідний кодон.
Білок у цьому випадку ідентичний вихідному. Може відбутися заміна однієї амінокислоти на
іншу місенс – мутація, яка робить білок менш ефективним.
Може виникати один із термінуючих кодонів: УАА, УАГ, УГА – нонсенс мутація,
біосинтез білка припиняється на цьому кодоні і утворюється укорочений білок.
Мутації можуть бути пов‘язані з втратою мономерів (делеція) або, навпаки, зі вставкою
додаткових мономерів. У випадку делеції одного мономера змінюється зчитування всіх
наступних кодонів – це мутація з „зсувом рамки‖, в результаті чого утворюється білок з
„безсмисловою‖ послідовністю амінокислот, не придатний для виконання функцій. При делеції
двох мономерів також проходить зсув рамки, якщо втрачено три мономери (або число, кратне
трьом), то зсуву рамки не буде, але синтезується білок, укорочений на одну (або декілька
амінокислот). Вставки додаткових нуклеотидів (в кількості , не кратній трьом) також
призводять до зсуву рамки.
Суть генних мутацій становлять спадкові зміни первинної структури ДНК, які призводять
до припинення синтезу білка, кодованого пошкодженим геном, або до синтезу зміненого „
неправильного‖ білка. Генні мутації викликають зміни генетичного коду, порушують порядок
чергування нуклеотидів у ДНК та функцію траскриптонів.
Якщо зміни проходять у структурних генах, то може утворитися дефектний білок, не
здатний виконувати свою функцію. Мутації в структурних генах РНК можуть призвести до
утворення дефектних тРНК і рРНК, що вплине на виконання їх функцій (розпізнавання й
транспорт відповідних амінокислот та утворення рибосом).

359
 Мутації в промоторі порушують зв‘язування РНК – полімерази, що в кінцевому
результаті призводить до недостатнього утворення білка або повного припинення його синтезу.
Мутації в акцепторній зоні (операторі у прокаріот) призводять до переходу від регульованого
синтезу білка до нерегульованого.
Більшість клітин людини диплоїдні, тобто містять дві копії кожної хромосоми
(гомологічні хромосоми). У ДНК кожної хромосоми міститься більше тисячі генів. Відповідні
один одному гени у гомологічних хромосомах називають алелями: якщо структури алелей
ідентичні, то їх білкові продукти будуть також ідентичні, а індивідуум, який має такі алелі,
буде гомозиготним за даною ознакою.

Таблиця 8. 3. Основні види генних мутацій

Вид мутації Зміни в структурі ДНК Зміни в структурі білка
Заміна
"Мовчазна" - без зміни Заміна одного нуклеотиду в Білок не змінений
смислу кодону кодоні на інший
"Місенс – мутація" – із Заміна одного нуклеотиду в Проходить заміна однієї
зміною смислу кодону кодоні на інший амінокислоти на іншу
"Нонсенс – мутація- з Заміна одного нуклеотиду в Синтез пептидного ланцюга
утворенням термінуючого кодоні на інший переривається, білок
кодону укорочується на одну або
декілька амінокислот
Вставка Включення нуклеотидів у Подовження поліпептидного
структуру ДНК ланцюга ДНК
Без зсуву рамки зчитування Вставка фрагменту ДНК, із Відбувається подовження
інформації трьох нуклеотидів, або з поліпептидного ланцюга
числа нуклеотидів, кратних білка на одну або декілька
трьом амінокислот
Із зсувом рамки зчитування Вставка одного або декількох Білок за місцем мутації має
інформації нуклеотидів у кількість не "випадкову" послідовність
кратну трьом амінокислот
Делеція Випадання нуклеотидів і Укорочення білка
укорочення молекули ДНК
Без зсуву рамки зчитування Випадання фрагментів ДНК, Відбувається укорочення
інформації що складається із трьох поліпептидного ланцюга
нуклеотидів або числа білка на одну або декілька
нуклеотидів, кратних трьом амінокислот
Зі зсувом рамки зчитування Випадання одного або Білок укорочується, але за
інформації декількох нуклеотидів у місцем мутації має
кількості не кратній трьом "випадкову" послідовність
амінокислот

Якщо у людини є два різні алелі, то має місце гетерозиготне успадкування цього гену. В
популяції людей може існувати велика кількість варіантів одного алеля, але кожна людина
успадковує тільки два. Білкові продукти, утворені при експресії варіантів одного і того ж гена,
називають поліморфами. Поява білків із зниженою функціональною активністю або повністю

360
неактивних призводить до розвитку спадкових захворювань.Так, дефект у структурі гена
гістидази, що каталізує дезамінування гістидину, викликає нагромадження цієї амінокислоти в
крові і розвиток спадкової патології – гістидинемії, яка проявляється порушенням у
розумовому та фізичному розвитку дітей.
Чинники, що спричинюють мутації (мутагени). Мутагени навколишнього середовища
досить чисельні, що призводять до накопичення у наступних поколіннях спадкових
захворювань. До мутагенів належать хімічні, фізичні та біологічні фактори навколишнього
середовища.
Найбільш поширеними мутагенами є:
- аналоги азотистих основ – сполуки, що заміщують нормальні азотисті основи в ланцюгу
ДНК (наприклад, 5 – бромурацил, 2 - амінопурин);
- хімічні мутагени – сполуки, що змінюють структуру азотистих основ нуклеїнових кислот:
а) дезамінуючі агенти – азотиста кислота, нітрити, нітрозаміни. Так, нітрити, нітрати й
органічні нітрозаміни утворюють в організмі азотисту кислоту (НNО2), яка інтенсивно
окиснює аміногрупи в гідроксильні.
Азотисті основи в складі ДНК можуть перетворюватися в інші, що зумовлює зміни
характеру спарювання основ. Так, цитозин при дезамінуванні переходить в урацил, який під
час реплікації утворює комплементарну основу з аденіном. Дезамінування аденіну і гуаніну під
дією азотистої кислоти призводить до утворення відповідно гіпоксантину та ксантину.
Заміна одного нуклеотиду в ДНК може призвести до зміни смислу кодону (місенс -
мутація) і, відповідно, до синтезу зміненого білка. За рахунок таких мутацій виникли
аномальні форми гемоглобінів зі зміненою первинною структурою в β – ланцюгах.
Якщо в результаті заміни утворюється один із термінуючих кодонів – UAA, UAG або
UGA (нонсенс - мутація), то синтез поліпептидного ланцюга обривається на цьому кодоні,
утворюється незавершений білок.
б) алкілюючі агенти – сполуки, що призводять до метилування (або алкілювання) азотистих
основ. Ряд хімічних речовин (похідні іприту, диметилсульфат, епоксиди, алкілнітрозаміни
тощо) зумовлюють приєднання до азотистих основ нуклеотидів алкільних груп (метилу, етилу
та інших). Наприклад, при метилюванні гуаніну утворюється 6 – О – метилгуанін.
Крім азотистої кислоти і алкілюючих агентів, відомі інші хімічні мутагени – інгібітори
синтезу ДНК, вільні радикали, радіотоксини, аналоги пуринових і піримідинових основ, деякі
антибіотики. Багато з цих сполук мають протипухлинну (антибластомну) активність і
застосовуються у клінічній онкології.
ультрафіолетове (УФ-) та іонізуюче випромінювання – фізичні фактори, мутагенна
активність яких пояснюється вільно- радикальними змінами азотистих основ ДНК з

361
утворенням їх аналогів із зміненою будовою. При дії УФ - випромінювання спостерігається
утворення димерів із двох сусідніх піримідинових основ, які стоять в одному
полінуклеотидному ланцюгу. Частіше утворюються димери тиміну, відбувається їх зшивання
ковалентно за місцем подвійного зв‘язку. Утворений димер перешкоджає реплікації (протидіє
просуванню ДНК – полімераз) і тому повинен бути видалений із ДНК.
8.3.4. Генна інженерія або технологія рекомбінантних ДНК. Генна інженерія, за
визначенням О. Баєва, є системою
експериментальних методів, що дозволяють Трансформація
ДНК
Трансдукція
Білкова
віруса
створювати в лабораторії (у пробірці) штучні ДНК
оболонка
віруса

біологічні структури. Як інструменти для генно- Ядро

Вірус

інженерних операцій застосовуються створені ДНК

клітини
самою природою ферменти: одні з них розтинають
молекулу ДНК в строго певних ділянках
мРНК

(рестриктази), інші, навпаки, зшивають різні

Фермент
ділянки в єдине ціле (лігази). Кінцевою метою
генної інженерії є отримання організмів (тварин і Рис. 8.38.Схематичне зображення двoх
способів введення генів у клітину –
рослин) новими спадковими властивостями за трансформація і трансдукція
допомогою лабораторних методів.
Для досягнення цієї мети необхідно проведення величезної роботи на рівні окремого
гена або генів. Ген, представлений певною ділянкою ДНК і відповідний певному білку, можна
виділити з іншого організму або синтезувати хімічним, або біологічним шляхом.
Уперше в 1969 р. з Е. соli була виділена ділянка ДНК з геном, відповідальним за синтез
ферменту, що каталізує засвоєння молочного цукру (лактози), - так званий лактозний оперон.
Вперше здійснив Хар Гобінд Корану в 1970 р. хімічний синтез гену аланінової тРНК, що
складається з 72 нуклеотидів, проте, позбавлений функціональної активності, оскільки в тРНК
синтезується не в готовому вигляді, а у формі попередника. Ці дані послужили основою для
синтезу гена-попередника тирозинової тРНК (з 126 нуклеотидів), хоч сама тирозинова тРНК
складається з 85 нуклеотидів.
Останніми роками все більше місце займають біологічні методи синтезу генів за
допомогою зворотної транскриптази (ревертази). Для цього необхідна мРНК, за допомогою
якої можна відтворити відповідний ген. Цим способом синтезовані ДНК-копії на мРНК, що
кодує синтез білка глобіну (людини, кролика, миші, голуба, качки), імуноглобуліну, білка
кришталика ока тощо.
Наступний етап генної інженерії - перенесення генів у клітину-здійснюється трьома
способами: трансформацією (перенесення генів за допомогою виділеної з і звільненої від

362
домішок ДНК), трансдукцією (перенесення генів за допомогою вірусів) і гібридизацією ,
одержаних з різних організмів (вищих тварин, мікроорганізмів тощо) (рис. 8.38, 8.39.).

Вірус Фаг
Під дією ендонуклеази R1 Е. соlі

SV40 λ
кільцеві ДНК розриваються в одній точці і
Ендонуклеаза R1
утворюються лінійні нитки. Під впливом
A Ендонуклеаза
іншого ферменту - ендонуклеази (із фага)
T
A T
Кінцева
трансфераза
укорочуються нитки ДНК з протилежних
Гібридна молекула
(з 4 розривами) кінців. Далі за участі ферменту кінцевої
ДНК-полімераза трансферази нарощуються нитки ДНК,
ДНК-лігаза Гібридна молекула,
замкнута в кільце
причому в одної ДНК нові кінці містять
аденілові (А), у другої - тимідилові (Т)
залишки. При змішуванні молекул кінцеві
Рис. 8.39. Утворення гібридної молекули, яка залишки А і Т утворюють комплементарні
містить ДНК віруса SV40, ДНК λ фагу і
галактозний оперон (схема за О. Баєвим) пари, замикаючи лінійні молекули в
кільце. Спочатку ці кільця містять чотири
розриви, які потім закриваються з участю ферменту - ДНК лігази.
Дослідження у галузі генної інженерії можуть служити основою для вирішення
практичних завдань охорони здоров‘я та сільського господарства. Одержані в лабораторії
штучні гени, крім широкого використання в мікробіології та фармацевтичній промисловості
для приготування кормового білка і лікарських препаратів (інсулін, інтерферон, гормон ,
гормони щитоподібної залози, інтерферони тощо), можливо, зможуть застосовуватися при
лікуванні багатьох спадкових захворювань.
Перші спроби застосування лактозного гена при галактоземії (спадкове захворювання,
пов‘язане з галактози відсутності ферменту гексозо-1-фосфат-уридилилтрансферази)
вселяють надію на реальні практичні можливості генної інженерії.
Відкриття екзонів та інтронів у геномі ДНК, явища сплайсингу (формування зрілої
мРНК) в на необхідність дотримання високої точності процедури вирізування необхідного гена
з ДНК геному відповідними рестриктазами. Інакше можуть бути не структурні трансльовані
гени, а інтрони або ділянки екзонів, що не кодують білок.
Після цього, як були розроблені методи штучного синтезу і зшивання окремих ділянок
молекули ДНК, можливість конструювання і створення нових, невідомих раніше в природі
організмів і наперед заданими властивостями.
Сучасна біотехнологія виявилася логічним розвитком цього напряму науки. Вона
склалася на основі фундаментальних досягнень біохімії, генетики і мікробіології, відкрила
широкі можливості для створення нових сортів рослин, нових порід тварин тощо.

363
 8.3.3.1. Технологія трансплантації генів та отримання гібридних молекул ДНК. На
теперішній час інтенсивно розвиваються методи, що дозволяють виділяти гени або їх
фрагменти з величезних молекул ДНК, отримувати велику кількість копій цього матеріалу і
використовувати його для виявлення:
- мутації в генах;
- інфікування людини бактеріальними або вірусними захворюваннями;
- носіїв патологічних генів, що являються причиною спадкових хвороб, і для ідентифікацій
особистості та встановлення родоводу.
З цією метою із тканин і клітин лейкоцитів, слини, сечі, біоптатів, гістологічних зрізів,
виділяють ДНК і фрагментують за допомогою гідролітичних ферментів – рестриктаз.
Рестриктази впізнають відповідні короткі послідовності нуклеотидів (4-6 нуклеотидних пар) і
розщеплюють дві нитки ДНК з утворенням дволанцюгових ("сліпих") або одноланцюгових
("липких") кінців. Кількість кожного ферменту дуже мала, тому потрібний для досліду
фермент багаторазово подвоюють (ампліфікують) за допомогою полімеразної ланцюгової
реакції (ПЛР), або в складі рекомбінатної ДНК.
Рекомбінатні ДНК - ДНК, побудовані з частин різного походження. Їх отримують
наступним чином: ДНК з двох різних джерел, найчастіше ДНК людини і ДНК плазміди
(невеликих кільцевих молекул ДНК, здатних автономно реплікуватися в бактеріальних
клітинах), або вірусу, фрагментують однією і тією ж рестриктазою з утворенням "липких"
кінців. Після денатурації молекул нагріванням і наступного повільного охолодження ДНК
ренатурує, і поряд з вихідними молекулами за рахунок "липких" кінців утворюється
рекомбінатні молекули, що складаються з ділянок ДНК людини і плазміди (вірусу). Ці ділянки
зшивають ДНК - лігазою, і гібридну плазміду (вірус) вводять в бактеріальні клітини. При
вирощуванні трансформованих бактерій в культурі експресуються "чужі" гени, а з
бактеріальної маси можна отримати значну кількість ДНК, мРНК і білка.
Для отримання рекомбінативних ДНК, крім фрагментів ДНК, видалених із клітин тканин,
використовують ДНК, синтезовані за допомогою зворотної транскриптази або РНК - залежної
ДНК - полімерази. Фермент за принципом комплементарності каталізує синтез ДНК з чотирьох
дНТФ на матриці мРНК. Продукт реакції – ДНК, без інтронів, в залежності від ДНК з ядерного
матеріалу клітин еукаріотів.
8.3.3.2. Клонування генів з метою одержання біотехнологічних лікарських засобів.
Термін ―клон‖ з грецької означає пагін. У сучасному розумінні процес клонування розділяють
на два види: 1) клонування клітин; 2) молекулярне клонування.
Коли ми говоримо про клонування клітин, потрібно чітко розрізняти два принципово
відмінні напрямки в цьому процесі. Клонування нижчих, здебільшого прокаріотичних,

364
організмів (вірусів, бактерій, грибів або, навіть, популяцій соматичних клітин вищих
організмів). В основі цього виду клонування лежить таке явище як трансдукція, а основним
методом, що застосовується є технологія рекомбінантної ДНК. Зовсім іншим є клонування
високоорганізованих організмів, зокрема, так популярне сьогодні клонування амфібій, ссавців,
навіть людини.
Якщо говорити про одержання клонів вищих організмів, то воно значно молодше.
Шістдесят років тому німецький ембріолог Ганс Шпеман, який згодом став лауреатом
Нобелівської премії, вперше поставив питання про цілісність та ідентичність геному на протязі
всього життя організму і запропонував метод перенесення ядра будь-якої спеціалізованої
клітини в яйцеклітину, з попередньо знищеним власним ядром. Цим самим вчений відкрив
нову еру в розвитку сучасної генетики, біохімії та ембріології.
Показавши тотипотентність клітин ранніх ембріонів морських їжаків та тритонів, доктор
Шпеман та його колега доктор Дріш підняли питання про те, на скільки ріст ембріона впливає
на модифікацію геному та на скільки диференціація геному соматичних клітин є
незворотньою.
У 1952 році з яйцеклітин амфібій вченим вдалося клонувати дорослий організм, а в 1983
році вперше здійснили пересадження ядер споріднених родів мишей. У результаті приблизно
90 % дослідних зразків досягали стадії бластоцисти. Найбільший резонанс отримали
результати дослідів, проведених британськими вченими під керівництвом доктора Уілмута
(Wilmut), які були присвячені отриманню живого потомства після перенесення ядра, взятого з
соматичної клітини дорослої тварини. Легендарна Доллі залишилась однією з восьми живих
овець, отриманих з 834 успішно реконструйованих овоцитів.
Широке застосування знайшло клонування і в біотехнології. Найбільше прикладне
значення сьогодні має те, яке здійснюють за допомогою вірусів, мікроорганізмів або окремо
отриманих культур тканин. Клон вірусу або клітини – це така популяція, кожний організм якої
походить від одного репродуктивного віріону або, відповідно, репродуктивної клітини. Всі
члени такого штаму-клону генетично ідентичні один одному та материнському організму.
Вірусний клон – це популяція вірусних частинок, які утворилися в результаті реплікації
однієї частинки ДНК (у випадку ретровірусів реплікує РНК). За допомогою клонування можна
отримати чистий препарат одного геному, оскільки всі члени клону містять ідентичну ДНК. Ця
концепція молекулярного клонування використовується при отриманні чистих препаратів
конкретних молекул рекомбінантної ДНК. Щоб отримати потрібний організм з відповідним
геномом, спочатку потрібно трансплантувати необхідний ген в цю клітину, з якої буде
розвиватися новий штам мікроорганізмів.

365
 Ген, необхідно ввести в клітину-реципієнт таким чином, щоб він інтегрувався з її
геномом. Це дозволяє здійснити технологія рекомбінантної ДНК – набір різноманітних
методів, які дозволяють встановити невідому послідовність певної ділянки ДНК або отримати
задану.
Важлива роль у вирішенні проблеми штучної рекомбінації генів належить відкриттю
рестрикційних ендонуклеаз. Рестриктази синтезуються деякими видами бактерій. Вони здатні
впізнавати специфічні послідовності ДНК та розрізають подвійний ланцюг, де трапляються
відповідні послідовності (в цьому випадку розріз зроблений між тиміном (Т) та гуаніном (G) у
послідовності ТGАТСА).
(рис.8.40.). TGATCA TGATCA

Так, якщо необхідно ген

з'єднати дві дволанцюгові

ACTAGT ACTAGT
ДНК, які виділені із різних ДНК людини G
А
Т
СА
організмів, то кожну з них Т
Т
G
А
обробляють рестрикційною А
С
Т

ендонуклеазою. Внаслідок
цього настає розрив обох
Плазміда

ланцюгів ДНК з утворенням у Рис.8.40. Схема штучної рекомбінації генів

місці розрізу відкритих кінців, які будуть комплементарні між собою в обох розщеплених
ДНК.
Якщо тепер змішати ці ДНК, нагріти і повільно охолодити, то їх "липкі" кінці утворять
комплементарні пари основ, у результаті чого виникає нова рекомбінантна ДНК, ланцюги якої
мають поодинокі розриви Сайт рестрикції

(рис.8.41.). ДНК1 ДНК2

Піддаючи такі ДНК Місце розщеплення Розщеплення рестрикційною ендонуклеазою

з утворенням липких кінців
впливові ДНК-лігаз при
наявності джерел енергії,
одержують нову ковалентно
Утворення рекомбінантів за
рахунок липких кінців
зшиту рекомбінантну ДНК. Для
ДНКА
з'єднання фрагментів ДНК
ДНКБ

широко застосовується ще один

ДНК-лігаза Зшивання липких кінців
фермент - термінальну ДНКБ
ДНКА

трансферазу. Вона здатна

Ковалентно з‘єднані рекомбінантні ДНК

приєднувати до З'-кінця
ланцюгів ДНК значну кількість Рис. 8.41. Утворення рекомбінантних ДНК за допомогою
деструкційної ендонуклеази та ДНК-лігази

366
дезоксирибонуклеотидних залишків. Термінальна трансфераза проявляє свою дію без матриці і
здатна нарощувати З'-кінцеві послідовності із нуклеотидів одного типу. Отже, до 3'-кінців
однієї із дволанцюгової ДНК можна додавати полі (Г)-хвости, а до З'-кінців другої — полі (Ц)-
хвости. Такі хвости комплементарні між собою і за їх допомогою можна з'єднати дві ДНК за
рахунок утворення комплементарних пар між основами їх липких кінців (рис.8.42.). Зшивання,
з'єднаних таким способом ДНК, 5' 3' 5' 3'
5'
здійснюється ДНК-лігазою. 3' 5' 3'

ДНК1 ДНК2
За допомогою цих та інших +
дГТФ
+
дЦТФ

ферментів уже з'єднано багато ДНК, хвіст

полі (Г)
хвіст
полі (Ц)

одержаних від різних організмів. 3' 3'

3' 3'
Наприклад, ДНК мавп'ячого вірусу хвіст хвіст
полі (Ц)
полі (Г)
SV40 була вбудована в ДНК фага λ,
полі (Г)
тобто були об'єднані хромосоми
тваринних і бактеріальних вірусів.
полі (Ц)

Важлива роль у справі розвитку

Рис.8.42. Використання термінальної трасферази
техніки одержання для добудови кінців ДНК з метою забезпечення
рекомбінантних
фрагментів ДНК комплементарними липкими
ДНК належить опрацюванню способів кінцями
введення чужих генів у клітину-господаря, де вони повинні інтегруватися у геном клітини. Для
цього in vitro ген з‘єднується з певною ДНК, що виконує роль провідника (вектора).
Найпоширенішими переносниками, які використовуються для внесення чужих генів у
геном кишкової палички, тобто векторами (ДНК, що проникає та реплікує всередині клітини),
є плазміди і ДНК фага λ. Плазміда – додаткова кільцева молекула ДНК, яку можна знайти
практично в кожного виду бактерій. У кожній плазміді знаходиться від 2000 до 100000 основ.
Маленькі плазміди можуть бути наявні у клітині в кількості 20 і більше копій. Плазміди на
декілька порядків менші від основної молекули ДНК. Вони мають здатність переноситися від
однієї клітини до іншої і навіть від бактерій одного виду до бактерій іншого. У плазміди можна
дуже легко вносити чужі гени, які потім можуть переноситися у кишкову паличку і ставати там
частиною геному клітини-господаря.
Сьогодні широко застосовують клонування у тваринництві та рослинництві - створення
більш продуктивних та менш вимогливих до умов існування трансгенних видів тварин та
рослин. Ще одна можливість – клонування рідкісних та практично вимерлих представників
флори та фауни. Проте найбільшу увагу, напевно, заслуговують трансгенні тварини-донори
органів та окреме клонування органів людини.
Переваги застосування таких органів у клінічній практиці очевидні, адже при пересадці
клонованого органу не потрібно думати про гальмування реакції відторгнення та можливих

367
наслідках таких як, наприклад, рак, що часто розвивається на фоні імунодефіциту, або ниркова
недостатність, яка виникає при пересадках серця, та багато інших. Клоновані органи стануть
рятівними для людей, що потрапили в автокатастрофи, або для тих, кому потрібна радикальна
допомога через захворювання старшого віку (―зношене‖ серце, хвора печінка тощо). Вже
сьогодні клонування - центральний метод генної терапії.
8.3.3.3. Ланцюгова полімеразна реакція. У методі ланцюгової полімеразної реакції
(ЛПР), запропонованої американським вченим К. Мюллісом (1983 р), лежить явище
ампліфікації генів. Цей метод дозволяє отримати певні фрагменти (послідовності) ДНК геному
людини та індентифікувати їх за нуклеотидним складом.
Для проведення ЛПР необхідні РНК – праймери, специфічні до певних ділянок ДНК, яка
аналізується та ДНК –полімерази, які здатні реплікувати нуклеотидні послідовності в обох
комплементарних ланцюгах, утворюючи значну кількість копій досліджуваного
поліунклеотидного фрагмента. Ампліфіковані фрагменти ДНК досліджують за допомогою
біохімічних методів.
Фрагменти ДНК довжиною в декілька сотень нуклеотидних пар можна ампліфікувати за
допомогою ПЛР в умовах in vitro (в пробірці). Для проведення ПЛР потрібно знати
нуклеотидну послідовність кінцевих ділянок фрагменту. У зв‘язку з цим хімічним шляхом
синтезують два праймери – одноланцюгові олігодезоксинуклеотиди, що складаються з 15 - 30
нуклеотидів, і комплементарних 3 – кінцям двох ниток копіюючої ДНК – матриці.
Реакційна суміш для отримання копій вміщує:
- матрицю – ДНК, виділену із дослідного екземпляру;
- субстрати 4-и дНТФ;
- фермент – термостабільну ДНК – полімеразу (Taq- полімеразу);
- два праймери;
- буфер для створення оптимального рН та іони Mg2+, що являються кофактором Taq-
полімерази.
Праймери обмежують ділянку ДНК, яка повинна бути ампліфікована.
Кожен цикл отримання копій ДНК включає три стадії: плавлення: реакційну суміж нагрівають
до 90 - 95оС, ДНК денатурує, утворюючи одноланцюгові нитки; гібридизація ДНК з
праймерами: температуру знижують до 50 - 60оС і праймери комплементарно зв‘язуються з
нитками ДНК; елонгація: приєднання Taq- полімерази до 3' - кінців праймерів і синтез ДНК в
напрямку від 5'- до 3'- кінця комплементарно ДНК - матриці.
Процес автоматизований проводиться в приладі – циклізаторі або ампліфікаторі ДНК,
який дозволяє задавати потрібну кількість циклів і оптимальні часові та температурні
параметри. За 25 - 30 циклів синтезується декілька мільйонів копій (рис. 8.43).

368
 Використовуючи вказані технології і ДНК –
3' 5' Фрагмент ДНК, що
підлягає ампліфікації
конструкції, можна вирішувати наступні
завдання: Стадія 1 і 2 5' 3'

- вирощувати модифіковані мікроорганізми як Праймер

продуценти гормонів (інсуліну, гормону росту,

Праймер
Стадія 3

соматостатину тощо), біологічно активні пептиди,

фактори згортання крові; Стадія 1 і 2

- створювати нові види рослин і тварин;

- лікувати спадкові захворювння шляхом введення Стадія 3

у клітини генів, які у пацієнтів втрачені або

дефектні. Для цих цілей часто використовують Стадія 1 і 2

полімерні носії – наночастинки, що здійснюють

постачання необхідних компонентів у Стадія 3

пошкоджені органи і тканини.

За допомогою ЛПР здійснюється так звана С.

"ДНК-діагностика", тобто аналіз певних Рис.8.43. Полімеразна ланцюгова

послідовностей ДНК у клітинах людини, що має реакція: праймер - одержані хімічним
синтезом олігодезоксирибонуклеотиди.
першочергове значення в діагностиці спадкових Стадія 1,2 – нагрівання до 90 - 95ºС і
хвороб, виявлення присутності в організмі певних денатурація ДНК, охолодження до 50-
60оС і комплементарне зв‘язування
вірусів (у тому числі ВІЛ) ідентифікації ДНК з праймерами. Стадія 3 - елонгація
особистості. праймерів за участі Taq-полімерази і
дАТФ, дГТФ, дТТФ і дЦТФ
8.3.4. Біологічне значення та механізми при температурі ~ 70оС
репарації ДНК. Високу мутагенну активність
проявляє радіоактивне випромінювання. Фонова радіація середовища постійно зростає, що
збільшує частоту мутацій у людей. За оцінками фахівців, вплив УФ – та іонізуючого
випромінювання є причиною більше 10 % усіх пошкоджень ДНК. Іонізуюче випромінювання
викликає розриви нуклеотидних ланцюгів і різноманітні зміни азотистих основ. Цим
пояснюється летальна дія іонізуючої радіації
Забруднення навколишнього середовища різними хімічними речовинами, чужорідного
походження (ксенобіотиками), які постійно впливають на ядерну генетичну ДНК. При дії
хімічних речовин відбувається утворення ковалентних зв‘язків між ланцюгами ДНК,
дезамінування основ, відщеплення основ тощо.
Такі зміни можуть проходити в живій клітині спонтанно, тобто в результаті локальних
флуктуацій теплової енергії, а також під дією фонового випромінювання (в тому числі
космічного) і деяких речовин, що попадають в організм. Найчастіше проходить гідролітичне

369
відщеплення пуринових основ (депуринізація ДНК), в результаті чого із ДНК диплоїдних
клітин людини за добу втрачається біля 5·104 нуклеотидів. З меншою швидкістю (на 2 – 3
порядки) проходить дезамінування цитозину і депіримідинізація.
Вплив на геном живих організмів фізичних та хімічних чинників супроводжується
нестабільністю ДНК, що зазнає постійних точкових мутацій. У зв‘язку з цим в еволюції живих
організмів виникли спеціальні молекулярні механізми, що протидіють постійним
ушкодженням ДНК та репарують зміни в молекулярній будові ДНК.\
1. Репарація УФ-індукованих генних мутацій: пігментна ксеродерма. Відновлення
нормальної структури ДНК, порушеної утворенням димерів тиміну, реалізується послідовною
дією декількох ферментів.
І. Специфічна УФ - ендонуклеаза зв‘язується з місцем порушення правильної
двохспіральної структури ДНК і розрізає пошкоджений ланцюг біля тимінового димеру.
ІІ. Формування полідезоксирибонуклеотидної ділянки на фрагмент ДНК, що містить
димер; реакція каталізується ДНК – полімеразою (у прокаріотів - ДНК –полімераза І) і полягає
в приєднанні мононуклеотидів до вільного 3‘ – кінця „ розрізаного‖ ланцюга ДНК в напрямку
5‘ – 3‘.
ІІІ. Олігонуклеотид з тиміновим димером відщеплюється 5‘ – 3‘- екзонуклеазою, а ДНК –
полімераза І виконує репаративну реплікацію, тобто включає комплементарні
дезоксирибонуклеотиди.
ІV. Приєднання 3‘ – кінця новосинтезованого фрагменту фосфодіефірним зв‘язком до
основного ланцюга під дією ДНК - лігази. Таким чином, відновлюється (репарується )
первинна структура ДНК.
Процес репарації ультрафіолетових пошкоджень ДНК порушений у хворих на пігментну
ксеродерму, рідкісну спадкову хворобу. Ця патологія успадковується як автосомальна
рецесивна хвороба, при якій шкіра пацієнтів є дуже чутливою до пошкоджуючої дії сонячного
проміння, що може призвести до раку шкіри. Виявлено декілька варіантів пігментної
ксеродерми, зумовлених дефектами різних ферментів системи репарації. При більш поширеній
формі дефектна УФ- ендоунклеаза.
2. Репарації дезамінування цитозину. Дезамінування цитозину призводить до утворення
урацилу. У результаті цього процесу (заміни цитозину на урацил ) в комплементарному
ланцюгу ДНК при реплікації також відбувається заміна відповідно замість гуаніну включається
аденін. Дочірня молекула ДНК буде містити пару нуклеотидів А –Т замість пари Г-Ц, тобто
відбудеться мутація типу заміни.
Репарація такої мутації включає в себе:

370
 а) видалення з ланцюга ДНК „неправильної‖ основи за рахунок відщеплення урацилу
ДНК – глікозидазою. Є декілька ДНК – глікозидаз, які видаляють специфічно урацил,
гіпоксантин, чи іншу змінену основу;
б) гідроліз фосфодіефірного зв‘язку ендонуклеазою біля місця, де відщеплена основа;
в) ДНК –полімераза І добудовує ланцюг ДНК за рахунок „правильної‖ азотистої основи
на місці видаленої основи;
г) зшивання розриву в ланцюгу ДНК – лігазою.

371
 РОЗДІЛ 9. ГОРМОНАЛЬНА РЕГУЛЯЦІЯ МЕТАБОЛІЗМУ ТА БІОЛОГІЧНИХ
ФУНКЦІЙ КЛІТИНИ

9.1. Загальна характеристика гормонів і їх класифікація

Гомеостаз в організмі людини та тварин забезпечується складною системою регуляції,
координації й інтеграції всіх процесів.
У вищих організмів основне значення в цій системі займає нервова система (центральна та
периферійна), яка є основним регулятором функцій організму і його зв'язків із зовнішнім
середовищем. Нарівні з нервовою системою сформувався апарат спеціалізованих анатомо-
фізіологічних утворів – залоз внутрішньої секреції, або ендокринних залоз (endo – всередину,
krino – відділяти, грец.), в яких синтезуються високоактивні речовини, які, виділяючись у кров
або лімфу, впливають на метаболізм у клітині-мішені зокрема та в організмі в цілому.
Секрети ендокринних залоз були названі гормонами, а сам термін ―гормон‖ був введений
У. Бейліссом і Е. Старлінгом у 1905 році під час вивчення дії секретину. На сьогоднішній день
відкрито та досліджено понад 100 різноманітних сполук, які володіють гормональною
активністю. Вчення про гормони виділено в самостійну науку – ендокринологію, яка
займається вивченням хімічної будови гормонів, їх функцій, молекулярних механізмів дії,
змінами гормонального статусу організму при патологічних процесах тощо.
Гормони (hormao – збуджувати, приводити в рух, грец.) – це біологічно активні речовини,
що виробляються спеціалізованими клітинами залоз внутрішньої секреції, поступають у кров
або лімфу, регулюють обмін речовин і фізіологічні функції організму. За допомогою нейро-
гуморальних механізмів організм сприймає різноманітні сигнали про зміну навколишнього чи
внутрішнього середовища та формує реакцію-відповідь, яка може бути миттєвою (у випадку,
якщо гормон змінює активність наявних у тканинах ферментів) або повільною (у випадку, якщо
гормон забезпечує синтез ферментів de novo). У цих реакціях гормони функціонують як хімічні
посередники, вони переносять відповідну інформацію (сигнал) у клітину-мішень; сприйняття
цієї інформації забезпечується наявністю в цій клітині високоспецифічного рецептора, з яким
зв’язується гормон. Внаслідок взаємодії гормону з рецептором ініціюється послідовність
процесів, природа яких визначається хімічною будовою гормона, його концентрацією,
кількістю та типом рецепторів на поверхні клітини. Тому будь-які порушення синтезу чи
розпаду гормонів, зміна структури чи функцій рецепторів і внутрішньоклітинних посередників
призводять до зміни синтезу ферментів і, відповідно, до порушення метаболізму.
За фізіологічних умов для більшості гормонів (за винятком йодтиронінів) характерний
відносно невеликий період розпаду (від 1 хв до 1 – 2-х год). Отже, для ефективного
функціонування гормонів як регуляторів, що підтримують нормальний фізіологічний стан

373
організму, вони повинні постійно синтезуватися й секретуватися, швидко діяти та швидко
інактивуватися.
Незалежно від хімічної структури, місця біосинтезу та секреції всім гормонам
притаманна низка загальних властивостей: висока біологічна активність – гормони чинять свій
вплив у дуже малих концентраціях (10-6 – 10-12 моль/л); специфічність дії – кожний гормон
викликає строго специфічні реакції в органах і тканинах або шляхом зміни активності чи
кількості ферментів або шляхом зміни швидкості транспорту речовин через мембрани клітин;
дистантність дії – гормони чинять свій вплив на метаболізм органів і тканин, перебуваючи на
певній відстані від них; висока вибірковість дії – гормони впливають лише на ті органи-мішені,
клітини яких мають специфічні для них рецептори білкової природи та внутрішньоклітинні
посередники; синтез і виділення більшості гормонів в організмі регулюється впливом ЦНС,
інша частина (здебільшого, гормони місцевої дії) підлягає регуляції іншими гормонами; усі
ендокринні залози та синтезовані ними гормони становлять єдину систему, регуляція якої
здійснюється за допомогою механізмів прямого та зворотного зв'язку.
Отже, в організмі вищих тварин і людини гормони регулюють обмін речовин; процеси
росту, диференціації і формування тканин і органів; статевий розвиток організму та його
репродуктивну функцію; адаптаційні реакції організму до умов існування.
9.1.1. Нейроендокринні взаємозв'язки. Ендокринна та нервова система, як зазначалося
вище, функціонально зв’язані між собою. Координуючим центром між ними служить
ЦНС гіпоталамус, оскільки центральна нервова
система залежно від стану зовнішнього та
- ГІПОТАЛАМУС
внутрішнього середовища посилає нервові
Ліберини Статини імпульси саме в цей орган. У відповідь на ці
+ - +
сигнали гіпоталамус виділяє низку регуляторних
- ГІПОФІЗ
гормонів, які надходять у гіпофіз і спричинюють
Тропні гормони
секрецію його тропних гормонів (рис. 9.1).

ПЕРИФЕРІЙНІ
Серед гормонів гіпоталамуса розрізняють
-
ЕНДОКРИННІ ЗАЛОЗИ
ліберини (або рилізинг-фактори (рилізинг-
Гормони
гормони) (release – звільняти, англ.)), які
стимулюють виділення тропних гормонів
ТКАНИНИ-МІШЕНІ
гіпофіза, і статини, які інгібують цей процес.
Метаболіти
Своєю чергою, тропні гормони гіпофіза
Рис. 9.1. Схема взаємозв’язків між ЦНС
виділяються в кров і здійснюють регуляцію
та ендокринними залозами
синтезу й секреції гормонів периферійними

374
залозами. Гормони периферійних залоз секретуються в кров і транспортуються нею до
рецепторів, що знаходяться на поверхні або всередині клітин тканин-мішеней.
Крім такого трансгіпофізарного шляху, існує парагіпофізарний шлях, при якому нервові
імпульси безпосередньо регулюють синтез і секрецію гормонів периферійними залозами
(наприклад, утворення адреналіну в мозковій речовині надниркових залоз).
Функціональна активність низки ендокринних залоз (щитоподібна, надниркові та статеві
залози), регулюється за принципом негативного зворотного зв'язку: при стимуляції гормонами
гіпофізу утворення й секреції гормонів периферійних залоз відбувається підвищення рівня
останніх у крові; вони за механізмом негативного зворотного зв'язку пригнічують утворення
тропних гормонів, діючи через гіпофіз або гіпоталамус. У разі зниження їх концентрації
відбувається активація всієї системи. Не всі ендокринні залози регулюються за таким
принципом. Так, гормони задньої частки гіпофіза (вазопресин і окситоцин) синтезуються в
гіпоталамусі у вигляді посередників і зберігаються в гранулах термінальних аксонів
нейрогіпофіза; секреція гормонів підшлункової залози (інсуліну та глюкагону) безпосередньо
залежить від концентрації глюкози в крові – це, так званий, метаболічно-гормональний зв'язок,
коли гормони периферійних залоз впливають на метаболізм у клітинах тканин-мішеней,
змінюючи вміст тих чи інших метаболітів у крові, а останні вже впливають на секрецію
гормонів безпосередньо в периферійних залозах або через гіпофіз та гіпоталамус. Такими
метаболітами можуть бути не лише глюкоза, а й амінокислоти, жирні кислоти, нуклеотиди та
нуклеозиди, іони, вода тощо.
9.1.2. Класифікація гормонів. Усі гормони класифікують за хімічною будовою,
біологічними функціями та механізмом дії.
За хімічною будовою гормони поділяють на три групи: пептидні (або білкові), стероїдні та
не пептидні похідні амінокислот (табл. 9.1).

Таблиця 9.1. Класифікація гормонів за хімічною природою

Пептидні гормони Стероїди Похідні амінокислот
Аденокортикотропний гомон (кортикотропін, АКТГ) Альдостерон Адреналін
Гормон росту (соматотропін, ГР, СТГ) Кортизол Норадреналін
Тиреотропний гормон (тиреотропін, ТТГ) Кальцитріол Трийодтиронін (Т3)
Лактогенний гормон (пролактин, ЛТГ) Тестостерон Тироксин (Т4)
Лютеїнізуючий гормон (лютропін, ЛГ) Естрадіол
Фолікулостимулівний гормон (ФСГ) Прогестерон
Хоріонічний гонадотропін (ХГ)
Антидіуретичний гормон (вазопресин, АДГ)
Окситоцин
Паратиреоїдний гормон (паратгормон, ПТГ)
Кальцитонін
Інсулін
Глюкагон

375
 За біологічними функціями гормони поділяють на кілька груп (табл.9.2). Ця класифікація
умовна, оскільки одні й ті ж гормони можуть виконувати різні функції.

Таблиця 9.2. Класифікація гормонів за біологічними функціями

Гормони
Інсулін, глюкагон, адреналін, кортизон,
тироксин, соматотропін
Альдостерон, антидіуретичний гормон
Таратгормон, кальцитонін, кальцитріол
Естрадіол, тестостерон, прогестерон,
гонадотропні гормони
Тропні гормони гіпофізу, ліберини та
статини гіпоталамуса
Ейкозаноїди, гістамін, секретин, гастрит.
Соматотропні, вазо активний
інтестинальний пептид (ВІП), цитокіни
Регульовані процеси
Обмін вуглеводів, ліпідів, амінокислот
Водно-сольовий обмін
Обмін кальцію та фосфатів
Репродуктивна функція
Синтез і секреція гормонів ендокринних залоз
Зміна метаболізму в клітинах, які синтезують
гормони

За механізмом дії гормони поділяють на дві групи. До першої належать гормони, які
взаємодіють з мембранними рецепторами (пептидні гормони, адреналін, а також гормони
місцевої дії – цитокіни та ейкозаноїди) і контролюють процеси швидкої адаптації організму, які
потребують термінового включення певного біохімічного процесу або фізіологічної функції
(глікогенолізу, ліполізу, м,язового скорочення). Друга група включає гормони, які взаємодіють
з внутрішньоклітинними рецепторами (стероїдні та тиреоїдині гормони), їх біологічна дія
повільніша (потребує для свого проявлення декількох годин), вони відповідають за процеси
довготривалої адаптації організму. Детальніше про це буде описано згодом.
Зважаючи на те, що низка структурно-функціональних утворів центральної нервової
системи є одночасно і залозами внутрішньої секреції, ендокринні залози поділяють ще на
центральні (гіпоталамус, гіпофіз і епіфіз) і периферійні (щитоподібна, підшлункова (клітини
острівців Лангерганса), плацента (тимчасова ендокринна залоза періоду вагітності), тимус (або
загруднинна залоза), статеві (сім’яники і яєчники), прищитоподібні, надниркові залози.
Крім гормонів, в біологічних рідинах і тканинах виявлена велика кількість різних сполук,
які також є біорегуляторами. На відміну від гормонів ці біологічно активні речовини
синтезуються не ендокринними залозами, а клітинами різних органів і тканин, які
спеціалізовані на виконання певних функцій. Наприклад, ентерохромафінні клітини кишки
виділяють серотонін, який регулює її функцію; у клітинах базофілах сполучної тканини
утворюється гістамін, а в клітинах нирок - ангіотензин, який бере участь у регуляції
артеріального тиску. Поширені в тканинах і рідинах організму калікреїни (калідин та
брадикінін) мають виражений гіпотензивний ефект завдяки своїй судинорозширювальній дії. У
нервових клітинах синтезуються нейромедіатори - ацетилхолін і катехоламіни. Ці біологічно

376
активні сполуки проявляють високу активність, діють як в місці синтезу, так і дистантно і
називаються тканинними гормонами (або парагормонами).

9.2. Механізми дії гормонів

Дія гормонів проявляється через їх взаємодію з рецепторами клітин-мішеней, які можуть
бути сконцентровані в одній тканині, або в кількох. Клітина-мішень відрізняє відповідний
гормон від великої кількості інших молекул завдяки наявності на ній рецепторів із специфічним
центром зв’язування з гормоном, що забезпечує їм високий ступінь вибірковості. Рецептори
локалізуються у плазматичній мембрані клітин (для гормонів пептидної природи та адреналіну)
або в їх цитоплазмі (для глюкокортикоїдів) чи ядрі (для статевих і тиреоїдних гормонів).
Кількість рецепторів у клітині мінлива і регулюється кількістю власного гормону, або
дією іншого гормону.
Мішені – або гормонокомпетентні структури – чутливі до гормону біоструктури, які
вибірково відповідають на взаємодію з гормоном певною реакцією. Залежно від ступеня впливу
гормону на їх біологічні властивості, розрізняють гормонозалежні та гормоночутливі клітини.
Прикладом гормонозалежних структур є тканини периферійних ендокринних залоз
(щитоподібної, кори надниркових залоз) відносно дії тропних гормонів гіпофізу (ТТГ та АКТГ,
відповідно). Гормоночутливими є клітини органів, що реагують на дію інсуліну, який
контролює в них обмін глюкози, ліпідів та амінокислот (клітини м’язів, жирової тканини,
лімфоїдної системи).
9.2.1. Типи гормональних рецепторів. Рецептори для фізіологічно активних сполук
(гормонів та інших біорегуляторів) за своєю хімічною природою в більшості випадків належать
до глікопротеїнів, на вільних поверхнях яких знаходяться олігосахаридні ланцюги (глікозильні
групи). Відповідальні за розпізнавання зовнішніх сигналів. У мембранах однієї клітини може
бути більше десятка різних типів рецепторів. Зв’язування гормона з рецептором здійснюється
за рахунок іонних, ван-дер-ваальсових і гідрофобних взаємодій. Усі рецептори поділяються на
два класи – мембранні та внутрішньоклітинні (цитозольні та ядерні), що різняться за своєю
молекулярною організацією та послідовністю біохімічних реакцій, які включаються після
взаємодії фізіологічно активних сполук (ФАС) із специфічними рецепторними білками.
Мембранні рецептори можуть бути іонотропними та метаботропними.
Іонотропні рецептори – інтегральні олігомерні білки, які складаються з кількох
субодиниць, між якими знаходиться заповнений молекулами води канал. За певних зовнішніх
впливів (зміна потенціалу на мембрані, дія медіатора чи гормона) ці рецептори вибірково
змінюють проникність мембрани для конкретного виду іонів. У результаті взаємодії з ФАС
субодиниці рецептора підтримують канал у відкритому стані, чим створюють умови для

377
транспорту іонів (Са2+, Na+, K+, Cl- тощо). За відсутності стимулу в результаті зміни орієнтації
субодиниць одна відносно одної канал закривається, блокуючи рух іонів у цій ділянці.
Фізіологічними лігандами для іонотропних рецепторів є нейротрансмітери (ацетилхолін,
адреналін, медіаторні амінокислоти тощо), що локалізовані в синапсах нейронів і в нервово-
мм’язових пластинках.
Метаботропні рецептори зв'язані не з іонними каналами, а з системами
внутрішньоклітинних посередників. Зміна їх конформації після зв’язування з лігандом запускає
низку біохімічних реакцій і. як наслідок, змінює функціональний стан клітини. Ці рецептори
поділяють на дві групи: каталітичні рецептори, що мають власну тирозинкіназну або
гуанілатциклазну активність (наприклад, рецептор інсуліну) і рецептори, що після взаємодії з
ФАС викликають активацію біохімічних ефекторних систем клітини через G-білок (наприклад,
рецептор вазопресину). Зв'язування ліганда (наприклад, гормона) з рецептором на зовнішній
поверхні клітинної мембрани призводить до зміни активності цитоплазматичного фермента,
який, своєю чергою, ініціює клітинну відповідь (тобто інформація переноситься через
мембрану).
Реакція ефекторних систем клітини на дію сполук, що взаємодіють з метаботропними
рецепторами, є повільною і розвивається впродовж декількох секунд.
У структурі мембранних рецепторів можна виділити три функціональних ділянки: перший
домен (домен впізнавання) розташовується в -кінцевій частині поліпептидного ланцюга на
зовнішній поверхні клітинної мембрани, він містить глікозильовані ділянки та забезпечує
впізнавання та зв’язування гормона; другий домен – трансмембранний – може складатися або з
семи -спіральних поліпептидних послідовностей, або лише з одного -спірального
поліпептидного ланцюга; третій (цитоплазматичний) домен створює хімічний сигнал у клітині,
який забезпечує узгодженість між зв’язуванням гормона та певною внутрішньоклітинною
відповіддю. Цитоплазматична ділянка рецептора до таких гормонів як інсулін, фактор росту
епідермісу, інсуліноподібний фактор росту-1 на внутрішньому боці мембрани володіє
тирозиназною активністю.
У випадку внутрішньоклітинних рецепторів, які зв’язуються з білками-шаперонами,
гормон проходить через мембрану, інформація про присутність гормону в клітині з допомогою
рецептора передається в ядро. І цитозольні і ядерні рецептори стероїдних і тиреоїдних гормонів
містять ДНК-зв’язуючий домен, вони теж мають три функціональні ділянки:
- на С-кінці поліпептидного ланцюга рецептора знаходиться домен впізнавання та
зв’язування гормона;
- центральна частина рецептора включає домен зв’язування ДНК і містить амінокислотну
послідовність, яка утворює 2 «цинкові пальці», у кожному з яких атом цинку зв’язаний із 4

378
залишками цистеїну; один «цинковий палець» відповідає за зв’язування з ДНК, а інший – за
димеризацію рецепторів;
- на -кінці поліпептидного ланцюга розташовується домен, який називають
варіабельною ділянкою рецептора. Вона відповідає за зв’язування з тими білками, з якими бере
участь у регуляції транскрипції.
Деякі рецептори крім основної ділянки (або «сайту») зв’язування можуть мати додаткові
регуляторні ділянки, з котрими зв’язуються інші хімічні сполуки, які змінюють реакцію
рецептора на основний гормональний сигнал – посилюють або послаблюють її, або заміщають
собою основний сигнал. Класичним прикладом такого рецептора є рецептор гама-
аміномасляної кислоти підтипу А (ГАМК). Окрім сайту зв’язування для самої ГАМК, він має
сайти зв’язування з бензодіазепінами, барбітуратами, нейростероїдами (аллопрегненолоном).
9.2.2. Молекулярно-клітинні механізми дії пептидних гормонів та біогенних амінів.
Для гормонів поліпептидної будови та похідних амінокислот, які не проникають усередину
клітини, характерний мембранно-внутрішньоклітинний механізм дії.
Гормони цієї групи здійснюють трансформацію регуляторного сигналу в специфічну
функціональну активність клітини-мішені за рахунок таких молекулярних механізмів:
– взаємодії гормону на поверхні плазматичної мембрани з білковим рецептором з утворенням
гормон-рецепторного комплексу;
– передачі хімічного сигналу з рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з лігандом
(гормоном, іншим біорегулятором), через трансформуючі білки – трансдуктори (G-білки) на
внутрішньоклітинні сигнальні системи;
– утворення (або вивільнення) внутрішньоклітинних сигнальних молекул – вторинних
посередників (циклічних нуклеотидів - цАМФ, цГМФ, фосфоінозитолів, іонів Са 2+ );
– взаємодії вторинних посередників з ферментами клітини з включенням через активацію
специфічних протеїнкіназ, ефекторних систем клітини, тобто послідовних стадій розвитку
клітинної біохімічної реакції на гормональний стимул.
9.2.2.1. Біохімічні системи забезпечення внутрішньоклітинної передачі
гормонального сигналу. Система трансдукції хімічного сигналу, що його сприймає клітина від
біорегулятора, включає взаємодію модифіковоного гормон-рецепторного комлексу з білками-
трансдукторами, які здійснюють трансформацію та подальшу передачу регуляторного сигналу.
Білки – трансдуктори (G-білки або N - білки) – внутрішньомембранні білки, які
сприймають хімічний сигнал від рецептора, модифікованого за рахунок взаємодії з гормоном
або медіатором, та спричиняють зміни функціональної активності ефекторних систем клітини.
Відомо понад 200 різноманітних G-білків, які поділяють на декілька типів:

379
 Gs – білки (стимулюючі) активують аденілатциклазу, що сприяє утворенню головного
вторинного посередника – цАМФ;
Gi – білки (інгібуючі) інгібують аденілатциклазу;
Gq – білки активують фосфоліпазу С – фермент, який спричинює запуск
фосфоінозитолного циклу – ферментної системи, яка підвищує концентрацію Са2+ в цитозолі за
рахунок його вивільнення з внутрішньоклітинних депо.
За молекулярної будовою вони є тримерами, що складаються з трьох субодиниць (α, β, γ).
α-Субодиниця володіє ГТФазною активністю: утворення гормон-рецепторного комплексу та
передача регуляторного сигналу на каталітичну субодиницю ферменту аденілатциклази
супроводжується конформаційними змінами α-субодиниці, гідролізом ГТФ до ГДФ та Фн і
відщепленням димера βγ від α-ГТФ. G-білок повертається в неактивну форму. При наступній
активації рецептора і заміні молекули ГДФ на ГТФ цикл повторюється. Таким чином, α-
субодиниця G-білка здійснює човниковий рух, переносить сигнал від рецептора, активованого
первинним посередником (гормоном) на фермент, який каталізує утворення вторинного
посередника.
Вторинні посередники – циклічні нуклеотиди. Сигнал на подальше включення каскаду
біохімічних реакцій передається вторинними посередниками, або месенджерами (messenger –
посланець. вісник, англ.) – біомолекулами, що передають інформацію від гормону (первинного
месенджера) на ефекторні системи клітини.
До вторинних месенджерів належать: циклічні нуклеотиди – циклічний
аденозинмонофосфат (3 ',5'-АМФ; цАМФ) і циклічний гуанозинмонофосфат (3',5' -ГМФ,
цГМФ), фосфоінозитоли та іони Са2+.
Зростання внутрішньоклітинної (цитозольної) концентрації зазначених вторинних
посередників здійснюється шляхом:
– активації аденілатциклази з утворенням цАМФ;
– активації гуанілатциклази з утворенням цГМФ;
– активації фосфоліпази С, що призводить до включення фосфоінозитолного каскаду –
механізму мобілізації внутрішньоклітинного Са2+;
– надходження Са2+ з екстрацелюлярного простору за рахунок відкриття кальцієвих каналів
на плазматичній мембрані (механізм, більш притаманний іонотропним рецепторам).
Шляхи біосинтезу цАМФ та цГМФ відрізняються й реалізуються через різні регуляторні
системи, однак механізми їх дії на клітинну активність подібні і пов’язані з вибірковим
фосфорилуванням функціонально важливих клітинних білків. Обмін і функції циклічних
нуклеотидів у клітинах забезпечуються комплексом ферментів, що об'єднують в аденілат- і

380
гуанілатциклазні системи. Аденілатциклазна система каталізує утворення цАМФ з АТФ, а
гуанілатциклазна – утворення цГМФ з
NH2 O
ГТФ.
N N HN N
Гормони, взаємодія яких з
N N H2N N N
рецептором клітини-мішені 5' 5'
O CH2 O CH2
призводить до утворення цАМФ, O O
H H H H
O P 3' O P 3'
діють через трикомпонентну систему, H H
OH O OH OH O OH
яка включає білок-рецептор (Rs або Циклічний 3', 5'-АМФ Циклічний 3', 5'-ГМФ

RІ), G-білок (Gs або Gi ) і власне

фермент аденілатциклазу, яка розташована на внутрішній поверхні мембрани і каталізує
утворення цАМФ з АТФ.
Фермент аденілатциклаза – ключовий фермент аденілатциклазної системи, містить 12
трансмембранних доменів. На його активність впливають як позаклітинні, так і
внутрішньоклітинні регулятори. Позаклітинні регулятори (гормони, ейкозаноїди, біогенні
аміни) здійснюють регуляцію через специфічні рецептори, які за допомогою - субодиниць G-
білків передають сигнали на аденілатциклазу. Із 8 вивчених ізоформ аденілатциклази чотири –
Са2+-залежні. Регуляція аденілатциклази внутрішньоклітинним кальцієм дозволяє клітині
інтегрувати активність двох основних вторинних месенджерів – цАМФ та іонів Са2+.
До гормонів, що використовують цАМФ як вторинний посередник, належать адреналін,
возопресин, глюкагон, хоріонічний гонадотропін, дофамін (при взаємодії з D 1-рецепторами),
кальцитонін, кортикотропін, ліпотропін, лютеїнізуючий гормон, меланоцитостимулюючий
гормон, норадреналін (при взаємодії з β-рецепторами), тиреотропний гормон,
фолікулостимулюючий гормон.
Поряд з гормонами та медіаторами, що активують аденілатциклазну каскадну систему
(діють через трансдуктор Gs), існує певна група біорегуляторів, що гальмують аденілатциклазу і
зменшують внутрішньоклітинний рівень цАМФ (діють через Gi-білок). До біорегуляторів, що
інгібують аденілатциклазу, належать ангіотензин ІІ, ацетилхолін (при взаємодії з М-
холінорецепторами), дофамін (при взаємодії з D2-рецепторами), норадреналін (при взаємодії з
α2-адренорецепторами), опіоїдні пептиди, соматостатин.
На аденілатциклазний шлях передачі сигналу в клітину впливають деякі бактеріальні
токсини. Наприклад, токсин, який утворює холерний вібріон, каталізує реакцію перенесення
АДФ-рибози з НАД на α-ланцюг Gs-білка (реакція рибозилування), що переводить білок у
постійно активний стан з втратою чутливості до гормональних сигналів. Унаслідок цього в
клітинах кишки зростає рівень цАМФ, який викликає інтенсивну секрецію кишкового соку.
Тому при холері швидко розвивається тяжка діарея та дегідратація організму. Отже, дія

381
холерного токсину – незворотного активатора аденілатциклази – ґрунтується на тому, що він
викликає активацію Gs-білка, підтримуючи Gs-субодиницю в активному стані.
Екзотоксин кашлюка каталізує рибозилування α-субодиниці Gі-білка, що зумовлює
блокування передачі гальмівних сигналів від гормональних рецепторів на аденілатциклазу, у
результаті активність аденілатциклази та рівень цАМФ у клітинах також зростає.
Внаслідок дії гормонів, що активують аденілатциклазу, у клітині підвищується рівень
цАМФ. Останній зв'язується з неактивним тетрамером протеїнкінази, внаслідок чого
відбувається його дисоціація на 2 регуляторні та 2 каталітичні субодиниці і в такий спосіб
активуються каталітичні субодиниці, тобто протеїнкіназа переходить з неактивної форми в
активну (рис. 9.2). Активні протеїнкінази каталізують фосфорилування різних білків (у тому
числі, ферментів) за схемою:
Протеїнкіназа
Білок + АТФ Фосфопротеїн + АДФ

Білки, що утворилися під час фосфорилування, викликають різноманітні біологічні

ефекти. Одні білки після фосфорилування протеїнкіназами активуються, активність інших
гальмується. Наприклад, при дії адреналіну та глюкагону – гормонів, що збільшують рівень
цАМФ у клітинах, активовані протеїнкінази фосфорилують глікогенфосфорилазу, переводять її
із неактивної форми в активну і
Стимулівний Інгібувальний
забезпечують розпад глікогену в сигнал сигнал

печінці та скелетних м'язах. У цей же Rs Ri Клітинна мембрана

час у результаті фосфорилування
відбувається інактивація ферменту
глікогенсинтази, що призводить до G s G i
Аденілатциклаза
гальмування синтезу глікогену.
За допомогою цАМФ можуть АТФ цАМФ Фосфодіестераза 5'-АМФ

здійснюватися два основних шляхи

C Активна
Неактивна
регуляції активності ферментів: протеїнкіназа А C протеїнкіназа А
C R
перший – зміна активності молекул C R
АТФ, Mg2+
ферментів, за рахунок їх ковалентної Білок Фосфопротеїн
цАМФ
модифікації, тобто фосфорилування.
R Фосфатази
Другий шлях – зміна кількості R
Фізіологічні
фермента за рахунок зміни швидкості ефекти

його біосинтезу та деградації.

Встановлено, що деякі цАМФ-залежні Рис. 9.2. Гормональна регуляція
внутрішньоклітинних процесів через цАМФ-залежні
протеїнкінази можуть проникати в протеїнкінази

382
ядро клітини і фосфорилувати специфічні білки, які, зв'язуючись з певними ділянками
хроматину, впливають на транскрипцію генів.
Зміна кількості цАМФ в клітині під впливом різних гормонів може здійснюватися через
фосфодіестеразу, яка каталізує гідроліз цАМФ (або цГМФ) з утворенням неактивного
метаболіту АМФ (або ГМФ). Її активаторами є іони Са2+, комплекс 4 Са2+-кальмодулін, цГМФ.
Речовини, які інгібують фосфодіестеразу, чинять ефект, подібний до дії гормону, наприклад,
інгібітори фосфодіестерази похідні ксантинів (кофеїн, еуфілін, теофілін) підвищують рівень
цАМФ, імітуючи ефект, який створюють ендогенні гормони.
Аналогічно як у випадку з цАМФ, гормони та інші позаклітинні регулятори стимулюють
утворення циклічного нуклеотиду – цГМФ під дією ферменту гуанілатциклази, яка існує в
розчинній і мембранозв’язаній формах. Активування гуанілатциклази призводить до утворення
цГМФ з ГТФ. Циклічний ГМФ активує цГМФ-залежну протеїнкіназу G, яка фосфорилує білки.
На відміну від протеїнкінази А, протеїнкіназа G присутня не у всіх тканинах, її виявляють у
легенях, гладких м’язах, мозочку та тромбоцитах. Ізоформи протеїнкінази G можуть бути
зв’язані з мембраною або знаходяться в цитоплазмі. Розчинна протеїнкіназа G складається з
двох субодиниць, кожна з яких має два центри для зв’язування цГМФ. Приєднання останнього
до регуляторних центрів спричинює конформаційні зміни субодиниць і посилює каталітичну
активність фермента. Подібно до протеїнкіназ А і С, протеїнкіназа G специфічна до певних
білкових субстратів, котрі вона фосфорилує за залишками серину та треоніну.
Вторинні посередники – іони кальцію, інозитолтрифосфат і діацилгліцерол. Іони кальцію
– внутрішньоклітинні месенджери та регулятори багатьох ферментних систем і фізіологічних
функцій клітин, зокрема поділу та росту, клітин, скорочення м'язових та інших скоротливих
білків, згортання крові, секреції гормонів і нейромедіаторів, передачі нервового імпульсу тощо.
Їх внутрішньоклітинна концентрація дуже низька (10–7 моль/л) порівняно з
позаклітинною (10–3 моль/л). Регуляторна функція Са2+ (передавання сигналу від гормону,
медіатора та активація ефекторних біохімічних систем) здійснюється шляхом зростання
внутрішньоклітинної (цитозольної) концентрації цих іонів (від 10-7 – 10-9 до 10-6 М).
Це значне зростання концентрації вільного Са2+ здійснюється шляхом включення
зовнішньоклітинним біорегулятором одного з таких механізмів:
- відкриття кальцієвих каналів (рецепторчутливих каналів) на плазматичній мембрані та
входу в клітину екстрацелюлярного Са2+ (механізм, що реалізується здебільшого при взаємодії
нейромедіаторів з іонотропними рецепторами);
- виходу іонів кальцію у цитозоль з його внутрішніх депо – мітохондрій і цистерн
(канальців) ендоплазматичного (саркоплазматичного) ретикулуму (мобілізація кальцію з
внутрішніх депо); включення цього механізму потребує стимуляції гормоном чи іншим

383
біорегулятором фосфоінозитидної системи, інтермедіати якої і спричиняють вихід кальцію з
органел.
Перехід клітини із стану активації до функціонального спокою відбувається в результаті
зменшення цитозольної концентрації кальцію до вихідної, що забезпечується «викачуванням»
Са2+ з цитозолю в екстрацелюлярний простір і «закачуванням» іонів у внутрішньоклітинні депо.
Цей процес є енергозалежним транспортом проти градієнта концентрації і досягається за
рахунок функціонування Са2+-АТФаз плазматичних мембран і мембран внутрішньоклітинних
органел.
Універсальним акцептором хімічного регуляторного сигналу від іонів Са2+ є кальмодулін
(КМ) – білок з молекулярною масою близько 17 000 Да, який може зв'язувати чотири іони
кальцію.
Специфічне зв'язування Са2+ з молекулою КМ призводить до змін конформації білка, який
набуває властивості взаємодіяти з чутливими до КМ білками, у тому числі активувати цАМФ-
залежну фосфодіестеразу, Са2+–кальмодулінзалежні протеїнкінази, Са2+-АТФазу плазматичних
мембран кардіоміоцитів і еритроцитів, кіназу фосфорилази м'язів й інші ферменти. При
підвищенні внутрішньоклітинної концентрації Са2+ підвищується активність гуанілатциклази і
синтез цГМФ.
Вважають, що швидкі ефекти кальцію пов'язані iз мобілізацією його з органел клітини, а
повільні – із надходженням ззовні або зі зменшенням виходу кальцію з клітини.
Таким чином, вплив гормонів або медіаторів, що збільшують потік іонів Са2+ всередину
клітин, повинен був би спричинити стійке підвищення його концентрації в цитозолі. Однак
цього не відбувається, оскільки комплекс Са2+-КМ активує Са2+-помпи, внаслідок чого
викачування кальцію з клітини зрівноважує збільшення його потоку всередину клітини. Така
циркуляція Са2+ відіграє роль посередника при тривалих клітинних реакціях, оскільки
призводить до зміни концентрації Са2+ у ―примембранній‖ зоні.
Встановлення біологічної ролі деяких фосфоінозитидів, що спричинюють вихід кальцію
із внутрішньоклітинних депо, відкрило додатковий механізм у дії гормонів – фосфоінозитолну
систему.
Система фосфоінозитолного циклу включає три етапи:
1) взаємодія гормону з рецептором з подальшим зростанням спорідненості до G-білка та
утворенням -ГТФ;
2) метаболізм ліпідного матриксу, зокрема, фосфатидилінозитидів;
3) подальші реакції індукції вивільнення Са2+ з клітинних депо, фосфорилування
мембраних і цитозольних білків.

384
 Фосфоліпаза С, яка активується внаслідок зв’язування з нею -ГТФ, розщеплює
фосфатидилінозитол-4,5-дифосфат (ФІФ2), який є одним з компонентів плазматичної мембрани,
до інозитол-1,4,5-трифосфату
Ca2+
(ІФ3) і діацилгліцеролу (ДАГ), Гормон

які є вторинними
ФІФ2
ДАГ
Р
посередниками. ІФ3 спричинює
+
g Фл С ПК С

 b
вивільнення іонів кальцію з ГТФ
AТФ
ГДФ
клітинних депо, що на короткий ГТФ ІФ3

АДФ
час збільшує їх концентрацію в Ca2+
2+
Ca
цитоплазмі і сприяє утворенню
Ca2+ ЕР Білок-Сер Білок-Сер
2+
комплексів Са -КМ, які КМ
(фосфорилований)

АТФ АДФ
активують специфічні Ca2+
Ca 2+

протеїнкінази (рис. 9.3). Ca2+

Ca2+

4 Са2+-КМ
Інший продукт гідролізу –
Неактивний
ДАГ активує Са2+- фермент

фосфоліпідзалежну
Ca2+ Ca2+
протеїнкіназу С, яка
Ca2+ Ca2+
переміщається з цитоплазми в
Активний
плазматичну мембрану, де її фермент

чутливість до активації кальцієм Субстрат Продукт

збільшується у понад 100 разів. Рис. 9.3. Фосфоінозитолзалежна регуляція

Активність протеїнкінази С клітинних функцій: Р – рецептор, ФІФ2 –
фосфатидилінозитол-4,5-дифосфат, , ІФ3 – інозитол-1,4,5-
додатково стимулюють іони Са2+ трифосфат; ДАГ – діацигліцерол, Фл С – фосфоліпаза С,
та фосфатидилсерин. Спільна дія ПК С – протеїнкіназа С, КМ – кальмодулін, ЕР –
ендоплазматичний ретикулум
Са2+-залежних протеїнкіназ і
протеїнкінази С зумовлює активацію шляхом фосфорилування низки клітинних білків, які
беруть участь у реалізації клітинної відповіді (секреція гормонів, нейромедіаторів, ферментів,
скорочення м'язів, агрегації тромбоцитів, транспорту іонів, глюкози та інших речовин через
мембрани).
Припинення передачі сигналу через фосфоінозитолну систему здійснюється завдяки
інактивації вторинних посередників і дефосфорилування білків. Від ІФ 3 поступово
відщеплюються фосфатні групи. Цей процес інгібують іони літію, надмірне надходження яких
в організм призводить до порушень обміну фосфоінозитолів. Цей ефект, очевидно, лежить в
основі терапевтичної дії іонів літію при маніакально-депресивних психозах.

385
 ДАГ інактивується двома шляхами. Частина його перетворюється на фосфатидну кислоту,
а інша розщеплюється до вихідних компонентів – гліцеролу та жирних кислот, зокрема
арахідонової – попередника простагландинів і лейкотрієнів. Із фосфатидної кислоти та
інозитолу синтезується фосфатидилінозитол і далі фосфатидилінозитол-4,5-дифосфат. Для
цього використовуються молекули ЦТФ і АТФ.
Через фосфоінозитолну систему реалізується дія катехоламінів (при їх зв'язуванні з α 1-
адренорецепторами), тиреоліберину, гонадоліберину, вазопресину, ангіотензину ІІ, гастрину,
холецистокініну, брадикініну та інших гормонів.
Мембранний механізм дії гормонів. Існують гормони (наприклад, інсулін,
інсуліноподібні фактори росту (ІФР-1, ІФР-2), передача сигналу від яких здійснюється без
участі вторинних посередників, для них характерний мембранний механізм дії. Зв’язуючись із
рецепторами на поверхні плазматичних мембран адипоцитів, інсулін змінює їх проникність для
низки метаболітів (глюкози, амінокислот) та іонів. Така зміна проникності мембрани
відбувається внаслідок зв’язування гормону з її транспортними системами, що спричинює або
зміну конформації транспортних білків (внаслідок фосфорилування) або збільшення кількості
білків-переносників, які містяться всередині клітини, а під впливом гормону переміщаються в
плазматичну мембрану. Потрапивши всередину клітини, метаболіти чинять вплив на біохімічні
процеси, а іони змінюють електричний потенціал мембрани. Після припинення дії гормону
більшість переносників залишають мембрану.  
S S S S
Інсуліновий рецептор – тирозинова протеїнкіназа, яка
S S
фосфорилує білки за ОН-групами тирозину. Він складається
з двох - і двох b-субодиниць, з’єднаних між собою b b
Тир Тир
Тир Тир
дисульфідними зв’язками та нековалентними взаємодіями
(рис. 9.4). АТФ Інсулін

Субодиниці за хімічною природою належать до АДФ

глікопротеїнів, вуглеводна частина яких знаходиться на  

S S S S
зовнішній поверхні мембрани. Центр зв’язування інсуліну S S
утворений N-кінцевими доменами -субодиниць. b-
b b
Субодиниці пронизують мембранний бішар, вони не беруть Тир Тир
Тир Тир
Р Р
участі в зв’язуванні інсуліну, але на їх внутрішньоклітинних Р Р

доменах знаходиться каталітичний центр тирозинової

Тир Тир Р
протеїнкінази. За відсутності інсуліну рецептори не АТФ АДФ
Протеїн Фосфопротеїн
проявляють тирозинкіназної активності. Приєднання
Рис. 9.4. Активація рецептора
інсуліну до -субодиниць активує фермент, для якого інсуліну

386
субстратом слугують самі b-субодиниці, тобто відбувається їх трансфосфорилування (одна b-
субодиниця фосфорилує іншу) за кількома тирозиновими залишками. Це, своєю чергою,
призводить до зміни субстратної специфічності тирозинової протеїнкінази, вона набуває
здатності фосфорилувати інші транспортні білки, про що говорилося вище. Дефосфорилування
рецептора та його повернення в неактивний стан відбувається за участі тирозинової
фосфопротеїн фосфатази; спорідненість між інсуліном і рецептором втрачається у випадку
фосфорилування останнього протеїнкіназою А за залишками серину та треоніну.
9.2.3. Молекулярно-клітинні механізми дії стероїдних і тиреоїдних гормонів на
генетичний апарат клітини. Стероїдні гормони, похідні вітамінів групи D, а також
йодтироніни, які за ліпофільністю займають проміжне положення між стероїдами та
водорозчинними гормонами, молекули яких здатні проникати через ліпідній бішар
плазматичної мембрани клітин, проявляють свою дію за допомогою цитозольного механізму.
Специфічні рецептори стероїдних та тиреоїдних гормонів містяться в цитоплазмі клітин-
мішеней. Вони є білками з молекулярною масою 50
Рецептор
– 190 кДа, мають високу спорідненість до свого
гормону за рахунок стереоспецифічності. Гормон
Гормон-
Молекулярний механізм дії стероїдних і рецепторний
комплекс
тиреоїдних гормонів реалізується за рахунок Активування
Ядро

послідовності таких клітинних та біохімічних

реакцій: проникнення гормона в клітину → Хроматин

взаємодія гормона з цитозольним рецептором зі Активований

Транкскрипція
гормон-рецепторний
мРНК
зміною конформації останнього та зниження комплекс

спорідненості до білків-шаперонів, які

від’єднуються від комплексу гормон-рецептор →
Трансляція
утворення гормон-рецепторного комплексу → Нові білки
(ферменти)
транслокація гормон-рецепторного комплексу в
ядро → взаємодія комплексу зі специфічною Рис. 9.5. Схема біохімічних механізмів
дії стероїдних і тиреоїдних гормонів
ділянкою ДНК хроматину (енхансером або
сайленсером) → зростання (при взаємодії з енхансером) або зниження (при взаємодії з
сайленсером) доступності промотора для РНК-полімерази → збільшення (або зменшення)
швидкості транскрипції мРНК → збільшення (або зменшення) швидкості трансляції → зміна
кількості ферментних білків, які реалізують дію гормона (рис. 9.5).
Взаємодія білкових рецепторів гормонів з ДНК відбувається в певних місцях промоторних
ділянок геному, що знаходяться "зліва" від сайтів ініціації транскрипції (приблизно 250

387
нуклеотидів) і регулюють експресію розташованих на відстані генів (справа від промотора та
сайта ініціації транскрипції).
Ділянки ДНК, які можуть взаємодіяти з доменами гормонального рецептора, мають
будову паліндромів і складаються із специфічних для кожного рецептора нуклеотидних
послідовностей з 6 пар нуклеотидів, розташованих зліва та справа від проміжної 3-
нуклеотидної послідовності (–NNN-)-"спейсера".
У взаємодії стероїдних і тиреоїдних рецепторів зі специфічними ділянками ДНК беруть
участь певні ділянки рецепторних білків, які мають будову "цинкових пальців" (білки, що
містять біля 20 амінокислотних залишків, в яких атоми цинку зв'язуються з радикалами
чотирьох амінокислот, переважно з 2-ма залишками цистеїну та 2–ма залишками гістидину) та
глобулярних Zn-вмісних доменів, властивих білкам, що виступають як регулятори
транскрипції.
Отже, на відміну від білкових гормонів, що спричинюють активацію ферментів, дія на
клітини-мішені стероїдних гормонів призводить до стимуляції біосинтезу нових ферментних
молекул за рахунок активації процесів транскрипції їх мРНК.
Підсумовуючи все вищесказане, основні етапи передачі гормонального сигналу можна
відобразити наступною схемою:
Через мембранні рецептори Через внутрішньоклітинні рецептори

Гормон Гормон

Рецептор Рецептор
(у мембрані) (в клітині)

G-білок Автофосфорилуання Комплекс гормон-рецептор

рецептора

Фермент Каскад Транспорт комплекса

(аденілатциклаза, фосфорилування гормон-рецептор у ядро
гуанілатциклаза, білків
фосфоліпаза С)

Вторинний посередник Активування ферментів і Взаємодія з ДНК

(цАМФ, цГМФ, Са2+, ІФ3, факторів транскрипції (енхансер, сайленсер)
ДАГ, NO)

Протеїнкінази Індукція або репресія

синтезу білків

Фосфорилування Зміна кількості білків

білків (ферментів)

Зміна функціональної Зміна швидкості Зміна кількості білків

активності метаболізму (ферментів)

Рис. 9.6. Порівняльна схема передачі гормонального сигналу через мембранні та

внутрішньоклітинні рецептори

388
 Зі схеми видно, що в залежності від способу передачі гормонального сигналу в клітинах
змінюється швидкість реакцій метаболізму або шляхом зміни активності фермента, або ж
шляхом зміни його кількості.

9.3. Гормони гіпоталамуса

Як зазначалося вище, гіпоталамус – ділянка проміжного мозку, в якій здійснюється
взаємодія вищих відділів центральної нервової й ендокринної систем. Вона відіграє основну
роль у регуляції активності аденогіпофізу, а через нього — діяльність периферійних залоз
внутрішньої секреції.
У клітинах гіпоталамуса синтезуються гормони двох типів. Одні (ліберини та статини)
через систему гіпоталамо-гіпофізарних судин потрапляють у передню частку гіпофіза, де
стимулюють (ліберини) чи інгібують (статини) синтез тропних гормонів, а інші, такі як
вазопресин і окситоцин, через аксони нервових клітин потрапляють у задню частку гіпофіза, де
зберігаються в везикулах і секретуються в кров у відповідь на необхідний сигнал. На схемі 9.7
наведені дані про ідентифіковані гормони гіпоталамуса та гіпофізу.
Гіпоталамус

Соматоліберин Пролактоліберин Меланоліберин

Тиреоліберин Кортиколіберин Гонадоліберин соматостатин пролактостатин меланостатин

Передня частка гіпофіза Задня частка гіпофіза

ТТГ АКТГ ЛГ ФСГ ГР Пролактин МеланотропінАДГ Окситоцин

Щитоподібна Кора
залоза надниркових Яєчники / Яєчка Печінка
залоз

Т3, Т4 Адрено- Естрогени Андрогени Сомато-

кортикоїди Прогестини медини

Печінка, м’язи, серце Репродуктивні органи Кістки Молочні Мелано- Реабсорбція Скорочення
тощо залози цити води матки

Рис. 9.7. Схема гормонального ієрархічного зв’язку між гіпоталамусом і гіпофізом

Тиреоліберин – це трипептид, що складається з піроглутамінової кислоти, гістидину та

пролінаміду. У результаті взаємодії тиреоліберину з рецепторами клітин аденогіпофізу
відбувається зростання концентрації внутрішньоклітинного цАМФ і іонів Са 2+, а трансдукція
сигналу відбувається як через аденілатциклазну, так і через інозитидну системи. В

389
аденогіпофізі він стимулює утворення тиреотропіну. Крім гіпоталамусу, цей гормон
утворюється також в інших відділах нервової системи, де виконує роль нейромедіатора, який
посилює рухову активність і підвищує артеріальний тиск. Тиреоліберин впливає на поведінку
та терморегуляцію, діє як антагоніст опіоїдних пептидів, а також є антидепресантом.
Кортиколіберин є пептидом, який складається з 41 амінокислотного залишка. Цей
гормон крім гіпоталамусу, виявляється й в інших відділах мозку, де виконує роль медіатора і
бере участь у реакції-відповіді на стресову ситуацію. У передній частці гіпофіза він збільшує
синтез і серкецію проопіомеланокортину та утворення кортикотропіну. Рецептори
кортиколіберину знаходяться на плазматичній мембрані в складі аденілатциклазного
комплексу, стимуляція секреції АКТГ вимагає присутності іонів кальцію. Деякі нейромедіатори
і гормони, такі як адреналін, норадреналін, вазопресин, окситоцин та ангіотензин II проявляють
слабкий ефект кортиколіберину.
Гонадоліберин – це декапептид, який контролює виділення двох гормонів передньої
частки гіпофізу – лютропіну та фолітропіну. Окрім гіпоталамусу він синтезується іншими
відділами ЦНС, які контролюють емоційну та статеву поведінку. Гормон проявляє
антидепресивну й збудливу дії. Рецептори гонадоліберину в плазматичній мембрані входять до
складу інозитидної системи.
Соматоліберин – поліпептид, який складається з 44 амінокислотних залишків, стимулює
синтез і секрецію соматотропіну. Ефект соматоліберину визначається зв'язуванням з
рецепторами плазматичних мембран клітин гіпофізу й активацією трьох систем посередників: у
механізмі дії цього рилізинг-гормону беруть участь цАМФ, іони Са2+ та метаболіти
фосфатидилінозитолу. У клінічній практиці його використовують для діагностики порушень
функції гіпофіза.
Соматостатин первинно був виявлений у гіпоталамусі, але згодом з’ясувалося, що він
синтезується у підшлунковій залозі, шлунку, кишках, сітківці ока, надниркових залозах,
плаценті. Він виконує роль гормона та медіатора, викликаючи гальмування секреторних
процесів, зниження активності гладких м’язів і нейронів. Існує 5 типів рецепторів
соматостатину, асоційованих з G-клітинами, у результаті трансдукції сигналу знижується
рівень вутрішньоклітинного цАМФ і Са2+ у цитозолі клітин. Це спричинює гальмування
секреції гормону росту, глюкагону, інсуліну, гастрину, секретину, холецистокініну,
кальцитоніну, паратгормону, імуноглобулінів, реніну.
Присутність рецепторів соматостатину на багатьох пухлинних клітинах використовують
для розробки методів ранньої діагностики пухлин підшлункової залози, феохромоцитоми, раку
підшлункової залози, нирок і молочних залоз.

390
 Пролактоліберин – його структура не з’ясована досі, але відомо, що він стимулює синтез
і секрецію пролактину. Подібними до нього ефектами володіють тиреоліберин, серотонін,
окситоцин і ацетилхолін.
Пролактостатин – поліпептид, що складається з 56 амінокислотних залишків, гальмує
утворення в аденогіпофізі пролактину. Нещодавно відкритий 56-амінокислотний нейропептид,
який проявляє як гонадоліберинову активність, так і пролактиностатинову дію, його називають
гонадоліберинасоційованим пептидом (ГАП).
Меланоліберин належить до гексапептидів, його основна функція – стимуляція синтезу
та секреції меланотропіну аденогіпофізом.
Меланостатин являє собою або три- або пентапептид, він гальмує синтез і секрецію
меланотропіну, а також володіє антидепресивними, антинаркотичними та іншими
психотропними ефектами.

9.4. Гормони гіпофіза

Гіпофіз - невеличка залоза, розташована в турецькому сідлі клиноподібної кістки черепа,
яка складається з трьох частин: передньої, середньої і задньої. Передня і середня становлять
аденогіпофіз, а задня - нейрогіпофіз, вона тісно пов'язана з гіпоталамусом численними
нервовими волокнами і залозистими елементами, що утворюють гіпофізарну ніжку.
9.4.1. Гормони аденогіпофіза. В аденогіпофізі синтезуються тропні гормони, які
стимулюють синтез і секрецію гормонів інших ендокринних залоз або чинять вплив на
метаболічні процеси в інших тканинах-мішенях. За своєю хімічною природою вони є
пептидами та глікопротеїнами, а за механізмом синтезу та біологічними функціями
поділяються на три групи:
І група – пептиди – гормон росту, пролактин;
ІІ група – глікопротеїни – тиреотропін, ЛГ, ФСГ, ХГ;
ІІІ група – похідні пропіомеланокортину – адренокортикотропін, ліпотропіни (b, g), b-
ендорфіни, меланоцитстимулюючий гормон (МСГ).
І. Гормон росту (соматотропний гормон, соматотропін, СТГ) – простий білок, що
складається зі 191 амінокислотного залишка і має 2 внутрішньомолекулярні дисульфідні
зв’язки. Вміст гормону становить 5 – 16 мг/1 г тканини залози, тоді як кількість інших гормонів
гіпофізу вимірюється в мкг/г.
Секреція гормону носить пульсуючий характер з інтервалом у 30 хв, найбільший пік
відзначається зразу ж після засинання. Гормон характеризується високою видовою
специфічністю – у клітинах людини активний тільки власний гормон росту. Секреція СТГ
знаходиться під контролем гіпоталамічних рилізинг-гормонів – соматоліберину та

391
соматостатину, його концентрація в крові різко зростає під впливом різноманітних стимулів
(стрес, фізичне навантаження, гіпоглікемія, білкова їжа). На виділення СТГ впливають дофамін,
серотонін, вазопресин, естрогени, агоністи α-адренергічних рецепторів і γ-аміномасляної
кислоти.
Первинні ефекти гормону росту короткочасні та інсуліноподібні, вони проявляються,
здебільшого, стосовно обміну жирів і вуглеводів (у жировій тканині посилюється використання
глюкози та літогенез, внаслідок чого відбувається зниження концентрації глюкози в крові).
Однак, у подальшому проявляються повільніші ефекти (протилежні до інсуліну): посилюється
ліполіз у жировій тканині, зростає концентрація жирних кислот у крові, а у випадку
недостатності інсуліну зростає вміст кетонових тіл у крові.
Ключова дія гормону росту спрямована на регуляцію обміну білків і процесів,
пов’язаних із ростом і розвитком організму: він стимулює транспорт амінокислот у клітини,
посилює синтез ДНК, РНК і білків у хрящах, кістках, м’язах, печінці тощо, забезпечує
позитивний азотистий баланс.
Найбільш чутлива до СТГ хрящова тканина, де гормон посилює процеси проліферації,
синтез колагену та мукополісахаридів. Це обумовлює ріст кісток у довжину та товщину,
одночасно прискорюється ріст інших тканин (сполучної, м’язової) та внутрішніх органів. Це
вимагає участі речовин, котрі синтезуються у відповідь на взаємодію гормону росту з
рецепторами плазматичної мембрани клітин різноманітних тканин, в основному печінки, і
називаються соматомединами. До них належать інсуліноподібні фактори росту (ІФР-1 та ІФР-
2), які циркулюють у крові в зв’язаному з білками стані. Біологічні ефекти ІФР-1 у хрящовій
тканині зводяться до стимуляції включення сульфату в протеоглікани, тимідину в ДНК, проліну
в колаген; посилення синтезу РНК і ДНК; мітогенної активності, тобто стимуляції поділу
клітин. ІФР-1 інгібує синтез і секрецію гормону росту за механізмом ретроінгібування, діючи
на рівні гіпофіза та гіпоталамуса. Лактогенні властивості СТГ пов'язані з його здатністю до
взаємодії з лактогенними рецепторами молочної залози і проявляють себе в умовах патології
гіпофіза.
Пролактин (лактогенний гормон (ЛТГ), мамотропін, лютеотропний гормон) – білок з
молекулярною масою 40 000 Да, який складається з одного поліпептидного ланцюга з трьома
дисульфідними зв’язками. Він синтезується лактотрофними клітинами передньої частки
гіпофіза, кількість яких різко зростає під час вагітності під впливом естрогенів. Секреція
пролактину знаходиться під контролем нейромедіатора дофаміну, до якого гіпофізарні клітини
мають рецептори. Дофамін не тільки знижує секрецію пролактину, але й гальмує його синтез на
рівні транскрипції пролактинового гена. У гальмуванні секреції пролактину бере участь і
гонадоліберин-асоційований пептид (ГАП).

392
 Цей гормон має структурну схожість із гормоном росту, будова їх рецепторів і шляхи
трансдукції сигналів у клітинах теж подібні. Рецептори пролактину присутні в клітинах
багатьох тканин – печінці, нирках, надниркових залозах, яєчках, яєчниках, матці тощо. Основна
функція пролактину полягає в стимуляції розвитку молочних залоз і лактації, крім цього гормон
посилює секрецію жовтим тілом прогестерону та впливає на вуглеводний і жировий обміни. У
чоловіків пролактин посилює чутливість клітин Лейдіга до ЛГ, підтримуючи, у такий спосіб,
необхідний рівень синтезу тестостерону; у нирках пролактин знижує екскрецію води, впливає
на реабсорбцію іонів Na+ і К+. Пролактин також підвищує гуморальний і клітинний імунітет.
На процеси росту пролактин впливає значно меншою мірою порівняно з гормоном росту.
ІІ. Група тропних гормонів гіпофізу включає гормони глікопропротеїнової природи:
тиреотропний і гонадотропний гормони гіпофізу та плаценти (фолікулостимулювальний
гормон, лютеїнізуючий гормон, хоріонічний гонадотропін). Кожен з гормонів цієї групи є
димером і складається з двох субодиниць – α і β, які сполучені між собою нековалентними
зв'язками. До олігосахаридних радикалів цих гормонів входять залишки манози, галактози,
фукози, галактозаміну, сіалових кислот.
Тиреотропний гормон (тиреотропін, ТТГ) синтезується в тиреотрофних клітинах
аденогіпофіза. Його секрецію стимулює тиреоліберин, а гальмує – підвищення рівня тиреоїдних
гормонів. Пік секреції цього гормона відзначається в години, які безпосередньо передують
періоду сну. Дія тиреотропіну здійснюється за допомогою зв'язування зі специфічними
рецепторами плазматичних мембран клітин щитоподібної залози, у результаті чого
збільшується рівень цАМФ, що і обумовлює біологічні функції цього гормону.
Тиреотропін чинить на щитоподібну залозу два типи ефектів: одні проявляються швидко
(впродовж кількох хвилин) і включають стимуляцію синтезу та секреції йодтиронінів (Т3 і Т4)
щитоподібною залозою; прояв інших вимагає кількох днів – до них належать стимуляція
синтезу білків, нуклеїнових кислот, фосфоліпідів, збільшення розмірів і кількості тиреоїдних
клітин. Імуноглобулін класу G, взаємодіючи з рецепторами тиреотропіну, імітує ефекти
гормону, тому при гіпертиреозі спостерігають зростання цього імуноглобуліну.
Гонадотропні гормони (гонадотропіни). У людини аденогіпофіз продукує два
гонадотропних гормони: фолікулостимулюючий (фолітропін, ФСГ) і лютеїнізуючий (лютропін,
ЛГ). Крім цього, у плаценті утворюється хоріонічний гонадотропін людини (ХГЛ).
Молекулярна маса ФСГ – приблизно 33 000 Да, ЛГ –28 000 Да, а ХГЛ – 40 000 Да. Вони
стимулюють ріст і розвиток гонад, разом із статевими гормонами контролюють статевий
розвиток організму та процеси розмноження. Утворення ФСГ і ЛГ стимулює гонадоліберин,
секреція якого регулюється рівнем статевих гормонів у крові за механізмом зворотного зв'язку.
Секреція ЛГ і ФСГ змінюється в різні фази статевого циклу.

393
 У жіночому організмі ФСГ і ЛГ контролюють функціонування менструального циклу,
стимулюючи ріст фолікулів, синтез у них естрогенів (ФСГ), овуляцію та утворення жовтого
тіла (ФСГ за присутності ЛГ) і продукцію прогестерону (ЛГ та/або ХГ за умови вагітності).
У чоловічому організмі ФСГ сприяє активації процесів сперматогенезу: спричинює
проліферацію клітин Cертолі та сперматогенного епітелію, підвищує чутливість клітин Лейдига
до дії ЛГ. Мішенню для дії ЛГ є інтерстиціальні клітини Лейдига, де відбувається синтез
тестостерону – основного чоловічого статевого гормону.
Хоріонічний гонадотропін людини (ХГЛ) за характером дії подібний до гормону росту.
Включаючи гальмування поглинання глюкози, стимуляцію вивільнення вільних жирних кислот
і гліцерилу, посилення затримки азоту та кальцію, а також зниження екскреції в складі сечі
фосфору та калію. Він з'являється в крові та сечі в ранній період вагітності, що лежить в основі
багатьох методів діагностики цього стану. ХГЛ посилює дію гормонів гіпофізу при стимуляції
росту жовтого тіла в період вагітності .
ІІІ. Проопіомеланокортин (ПОМК) синтезується в передній і проміжній частках гіпофізу і
деяких інших тканинах – плаценті, кишках, легенях, лейкоцитах, що обумовлено експресією
гена ПОМК у зазначених тканинах, а не поглинанням продуктів гена з плазми. Процесинг білка
ПОМК у передній і проміжних частках гіпофіза відбувається по-різному. У дорослих
проміжний гіпофіз рудиментарний, але він активний у плода та в жінок у пізні терміни
вагітності. Існує три групи пептидів сімейства ПОМК: 1) АКТК, з якого можуть синтезуватися
-меланоцитстимулюючий гормон (-МСГ) і кортикотропіноподібний пептид проміжної
частки; 2) b-ліпотропін (b-ЛПГ), який слугує попередником -ліпотропіну, b-МСГ і b-
ендорфіну та, відповідно, - і g-ендорфінів; 3) великий N-кінцевий пептид, з котрого
утворюється g-МСГ. Різноманітність цих продуктів обумовлена наявністю множинних
кластерів двоосновних амінокислот, котрі являють собою потенційні ділянки розщеплення для
трипсиноподібних ферментів. Вивільнення ПОМК із аденогіпофізу стимулюється
кортиколіберином через цАМФ і вимагає присутності іонів Са2+, тоді як глюкокортикоїди
блокують не лише дію кортиколіберину, а й його синтез. Агоністи дофаміну (ергокриптин)
знижують, а антагоністи (галоперидол) підвищують кількість мРНК ПОМК і секрецію його
пептидів у проміжній частці гіпофіза, вивільнення ПОМК з проміжного гіпофізу стимулюють
також серотонін і b-адренергічні сполуки.
Адренокортикотропний гормон (кортикотропін, АКТГ) – це одноланцюговий
поліпептид, що складається з 39 амінокислотних залишків. Кортикотропін синтезується під
впливом кортиколіберину, під час стресу (опіки, травми, хірургічне втручання, кровотечі, біль,
інтоксикація хімічними речовинами), при дії інсуліну, тироксину та вазопресину його

394
концентрація в крові зростає в багато разів. У здорових людей найвищий рівень АКТГ
спостерігають о 6 год ранку.
Дія гормону відбувається через активування аденілатциклази та фосфорилування білків і
полягає в стимулюванні синтезу та секреції глюкокортикоїдів (посилює перетворення
холестеролу на прегненолон), жиромобілізуючій і меланоцитстимулюючій дії. Гормон також
проявляє трофічний ефект — стимулює ріст кори надниркових залоз, підвищує синтез білків і
РНК. Дія АКТГ на стероїдогенез здійснюється через аденілатциклазну систему. При надмірній
концентрації АКТГ стимулює секрецію інсуліну підшлунковою залозою.
b-Ліпотропін (b-ЛПГ) складається з 91 амінокислотного залишка і містить послідовності
b-МСГ, g-ліпотропіну, мет-енкефаліну та b-ендорфіну. Він стимулює ліполіз і мобілізацію
жирних кислот, має кортикотропну, меланоцитстимулюючу і гіпокальціемічну дії, крім цього,
інсуліноподібний ефект, що виражається в підвищенні швидкості утилізації глюкози в
тканинах. Стимуляція вивільнення жирних кислот із жирової тканини здійснюється через
аденілатциклазну систему. Основна фізіологічна роль b-ЛПГ полягає в утворенні b-ендорфіну.
Ендорфіни – це представники групи опіоїдних нейропептидів. b-Ендорфін являє собою
С-кінцеву ділянку b-ЛПГ і складається з 31 амінокислотного залишка. Утворення - та g-
ендорфінів відбувається шляхом відщеплення від С-кінця b-ендорфіну 15 і 14 амінокислот
відповідно. Ендорфіни проявляють сильний біологічний ефект, який за своєю дією подібний до
морфіну (гальмування больових відчуттів). Ці пептиди отримали назву опіоїди через свою
здатність активно зв'язуватися з тими ж рецепторами в центральній нервовій системі, що і
морфінові опіати. Вони виявляють потужнішу (у 18 – 30 разів) порівняно з морфіном опіоїдну
активність. Проте роль опіоїдних пептидів в організмі не обмежується їх болевтамовуючою
дією, вони впливають на серцево-судинну систему, розумовий розвиток, на процеси навчання і
пам'яті; з ними пов'язують стан ейфорії та порушення психічної діяльності, що виникають
внаслідок їх гіперсекреції. Крім енкефалінів і ендорфінів, виявлена велика кількість інших
ендогенних опіоїдних пептидів – α- і β-неоендорфіни, динорфіни тощо.
Меланоцитстимулюючий гормон (МСГ, меланотропін) – група пептидів (-, b-, g-
МСГ), які продукуються в проміжній частці гіпофіза та стимулюють функціональну активність
меланоцитів шкіри, посилюючи її пігментацію. Біохімічний механізм дії МСГ обумовлений
посиленням активності тирозинази, яка бере участь у перетворенні тирозину на меланін. У
людей зі зниженим рівнем глюкокортикоїдів, що проявляється гіперпігментацією шкіри
(хвороба Аддісона), відзначається підвищена активність МСГ у плазмі крові. Це, очевидно, є
наслідком спільної секреції b- і g-ліпотропінів, яким, як зазначалося вище, притаманна
активність МСГ.

395
 9.4.2. Гормони нейрогіпофіза. Гіпоталамічні нейрони синтезують нонапептиди
вазопресин і окситоцин у формі прогормонів, з яких шляхом посттрансляційної модифікації
утворюються гормон і транспортний пептид нейрофізин (окситоцин + нейрофізин І та
вазопресин + нейрофізин ІІ). Вони аксональним транспортом по гіпофізарній ніжці надходять у
задній гіпофіз, де зберігаються у вигляді гранул у нервових закінченнях, а в кров вивільняються
без нейрофізину. Кожен із цих гормонів містить у 1 і 6 положеннях молекули цистеїну, зв’язані
дисульфідним містком.
Вазопресин (антидіуретичний гормон, АДГ). Молекулярні механізми дії вазопресину
обумовлені наявністю двох типів рецепторів:
V1-рецептори локалізуються на мембранах гепатоцитів, гладких м'язах судин,
тромбоцитів і спряжені з фосфоліпазою С. Результатом трансдукції сигналу в ці клітини є
спазмуванння судин.
V2-рецептори розташовуються на мембранах епітеліальних клітин ниркових канальців і
спряжені з активацією аденілатциклази та утворенням цАМФ, що призводить до збільшення
проникності мембран клітин-мішеней для води.
Основна функція гормону полягає в регуляції водного балансу через контроль реабсорбції
води в дистальних канальцях нирок. Секреція вазопресину регулюється змінами осмотичного
тиску й об'єму циркулюючої крові. Осмо- та волюморецептори мозку реагують на зміни
осмотичного тиску плазми крові й тканинної рідини шляхом виділення АДГ у кров. При
крововтратах, зниженні об'єму крові барорецептори кровоносних судин передають сигнали в
ЦНС і стимулюють його секрецію.
У ниркових канальцях АДГ стимулює реабсорбцію води з гіпотонічної сечі, що
призводить до збільшення в сечі концентрації Nа+, CI-, фосфату, загального азоту і підвищує її
густину. АДГ також стимулює скорочення гладких м'язів, справляє виражену вазопресорну дію,
бере участь у підвищенні артеріального тиску. Вазопресин впливає на формування відчуття
спраги та пов'язану з цим поведінку; через портальний кровоплин підвищує секрецію АКТГ,
ТТГ, ГР, бере участь у механізмах пам'яті.
Окситоцин зумовлює скорочення гладких м'язів матки при пологах і міоепітеліальних
клітин молочних залоз, стимулюючи секрецію молока, а також поглинання молочними
залозами глюкози та посилення її окиснення, скорочення м'язів кишок, жовчного та сечового
міхура, сечоводів. Його часто застосовують у фармакологічних дозах з метою стимуляції
пологової діяльності в породіль.
В ендометрії гормон стимулює утворення простагландинів, які є потужними активаторами
скорочення гладких м'язів. Механізм дії окситоцину невідомий, активують його синтез і
секрецію естрогени, а інгібує – прогестерон.

396
 9.4.3. Порушення функцій гіпоталамо-гіпофізарної системи. Порушення функцій
гіпоталамо-гіпофізарної системи характеризується різноманітними клінічними проявами
(табл..9.3).
Гіпофункція може бути наслідком зменшення або повного пригнічення продукції тропних
гормонів (пангіпопітуїтаризм) або часткового, при якому відбувається порушення синтезу та
секреції одного чи кількох гормонів.

Таблиця 9.3. Основні клінічні синдроми, які виникають внаслідок порушення

секреції гормонів гіпофізу
Основні клінічні синдроми
Гормон
При надлишку При недостатності
Гормони аденогіпофіза
Гормон росту Гігантизм, акромегалія Карликовість
Кортикотропін Синдром Іценка-Кушінга Вторинна гіпофункція кори
надниркових залоз
Тиреотропін Гіпертиреоз Вторинний гіпотиреоз
Пролактин Аменорея, неплідність, галакторея Відсутність лактації
Фолікулостимулівний Передчасне статеве дозрівання Вторинна гіпофункція статевих
гормон залоз, неплідність
Лютеїнізуючий Те саме Те саме
гормон
Ліпотропін Виснаження Ожиріння
Нейрогіпофіз
Вазопресин - Нецукровий діабет
Окситоцин - -

Недостатність тропних гормонів гіпофіза призводить до різкого зниження функцій

периферійних ендокринних залоз. Випадіння гонадотропної функції призводить до
недостатності яєчників, аменореї, атрофії матки та молочних залоз. Внаслідок зниження
продукції кортикотропіну розвивається хронічна недостатність кори надниркових залоз.
Дефіцит гормону росту особливо небезпечний у дітей, причиною порушення росту та
фізичного розвитку може бути мутація гена цього гормону, дефект рецепторів, автоімунне
пошкодження соматотропних клітин гіпофізу, черепно-мозкова травма, радіація. На відміну від
карликовості при гіпофункції щитоподібної залози, що обумовлює кретинізм, «гіпофізарні
карлики» не мають ознак деформації скелета і не страждають розумовою відсталістю.
Автоімунні запалення та анатомічні порушення цілісності нейрогіпофізарної системи, а
також порушення чутливості нирок до АДГ призводять до розвитку нецукрового діабету. Таке
захворювання може бути спадковим, або виникати при прийомі деяких лікарських препаратів.
Природжена форма захворювання характеризується поліурією, полідипсією, зниженням
осмолярності сечі; реакція ниркових канальців на вазопресин відсутня. Ці симптоми найчастіше
виникають зразу після народження і можуть поєднуватися з тяжкою дегідратацією, котра може

397
стати причиною смерті. Вторинно розвиваються гідронефроз і гіпертрофія сечового міхура,
можлива затримка розумового та фізичного розвитку.
Гіперфункція гормону росту виникає, здебільшого, внаслідок утворення гормон-
продукуючої пухлини соматотрофних клітин гіпофіза. Якщо ця патологія розвивається до
періоду завершення росту скелета, то розвивається гігантизм (збільшення розмірів кісток,
м’яких тканин і органів відбувається відносно пропорційно), а якщо після, то розвивається
акромегалія — непропорційне збільшення (здебільшого, в ширину) окремих частин тіла - носа,
підборіддя, кистей, стоп, а також збільшення внутрішніх органів.
Гіперфункція клітин, які секретують АКТГ (з подальшою гіперфункцією
кортикостероїдів), зазвичай, проявляється хворобою Іценка-Кушінга, для якої характерні
гіперпігментація шкірних покривів, симптоми гіперкортицизму (зменшення кісткової та
м’язової маси, ожиріння, артеріальна гіпертензія, гіперглікемія з розвитком стероїдного діабету
тощо) та розвиток статевих розладів (аменорея, неплідність, гірсутизм, акне).

9.5. Гормони підшлункової залози

Підшлункова залоза – непарний ендокринний орган, розташований у черевній порожнині.
Вона є залозою змішаної секреції: ацинарна частина залози виконує екзокринну функцію –
секретує в просвіт дванадцятипалої кишки ферменти та іони, що беруть участь у процесах
травлення; ендокринна частина представлена острівцями Лангерганса, що складаються з клітин
різних типів, які здійснюють синтез і секрецію низки гормонів: -клітини секретують глюкагон,
β-клітини (70 % острівкової тканини) – інсулін, δ-клітини – соматостатин, F-клітини –
панкреатичний поліпептид (ПП).
Інсулін (від лат. insula – острівець) – це простий глобулярний білок із молекулярною
масою 5 700 Да. Його молекула містить 51 амінокислотний залишок і побудована з двох
поліпептидних ланцюгів, з'єднаних між собою двома дисульфідними містками. А ланцюг
складається з 21 амінокислотного залишка, а В ланцюг – з 30.
Попередником інсуліну є препроінсулін (104 амінокислотних залишки), він містить на
N-кінці молекули сигнальний пептид – гідрофобну послідовність із 23 амінокислот, що
спрямовує пептидний ланцюг всередину ендоплазматичного ретикулуму. Після відщеплення
сигнального пептиду (під впливом протеїназ) відбувається замикання дисульфідних містків і
утворюється проінсулін (78 – 86 амінокислотних залишків, у залежності від виду організму).
Останній надходить в апарат Гольжді і депонується в клітинних везикулах (β-гранулах), де
шляхом відщеплення С-пептиду (35 амінокислотних залишків) утворюється зрілий інсулін,
який зберігається в формі цинквмісного гексамера аж до процесу секреції шляхом екзоцитозу
(рис. 14.8).

398
 Проінсулін, Інсулін,
1 84 амінокислотних 2 51 амінокислотних 3
Препроінсулін, залишки залишки
104 амінокислотних
Ядро залишки

Zn2+

Екзоцитоз
b-Гранула
Сигнальний Гексамер
пептид 4 інсуліну
Ендоплазматичний Апарат Гольджі
ретикулум
С-пептид

Рис. 14.8. Схема біосинтезу інсуліну

Щодоби підшлункова залоза людини секретує в кров 40 – 50 од. інсуліну, що становить 15
– 20 % від усього його запасу в залозі. Період його розпаду становить 3 – 5 хв.
Основним сигналом для синтезу та секреції інсуліну є підвищення рівня глюкози в крові.
Секреція інсуліну у відповідь на підвищення рівня глюкози носить двофазний характер:
негайна відповідь (І фаза) розпочинається в межах 1 хв після зростання концентрації глюкози і
триває впродовж 5 – 10 хв, після чого настає повільніша та триваліша ІІ фаза, яка припиняється
після нормалізації рівня глюкози. На секрецію інсуліну впливають також швидкість зміни
концентрації глюкози в плазмі та гормони травного тракту – секретин, холецистокінін, гастрит,
ентероглюкагон і, особливо, шлунковий інгібувальний поліпептид. Тривалий вплив
надлишкової кількості гормону росту, кортизолу, естрогенів і прогестинів посилює секрецію
інсуліну. Низка лікарських препаратів, особливо похідні сульфонілсечовини, теж стимулюють
секрецію інсуліну. Для лікування цукрового діабету ІІ типу широко застосовують
фармпрепарат тол бутамід, який стимулює секрецію інсуліну відмінним від глюкози способом.
Інсулін не має специфічного білка-переносника в плазмі крові. Частина гормону зв'язується з
глобулінами, тому в крові він знаходиться в двох формах – вільній і зв'язаній.
Руйнування інсуліну відбуваються, в основному, у печінці, нирках і плаценті і
забезпечується двома ферментними системами: інсулінспецифічною протеїназою і печінковою
глутатіонінсулінтрансгідрогеназою, яка відновлює дисульфідні зв'язки і забезпечує протеоліз
відокремлених один від одного А- і В-ланцюгів інсуліну.
Інсулін діє, зв’язуючись зі специфічними рецепторами цитоплазматичних мембран
інсулінозалежних тканин. Кількість мембранних рецепторів у гепатоцитах досягає 250 000, але
у зв’язуванні інсуліну бере участь 10 – 13 % від їх загальної кількості у клітині.
Молекулярний механізм дії інсуліну реалізується за мембранним типом з утворенням
інсулін-рецепторного комплексу, який підвищує проникність клітинних мембран до глюкози,
амінокислот тощо, про що було сказано раніше.
Інсулін також полегшує проникнення іонів кальцію в клітини. Це збільшує активність
гуанілатциклази та призводить до синтезу цГМФ. За участі останнього та іонів кальцію інсулін

399
впливає на реплікацію, прискорюючи синтез ДНК і РНК, що призводить до посилення синтезу
білків. Одночасно іони кальцію активують фосфодіестеразу, яка гідролізує цАМФ. Зниження
концентрації кальцію призводить до гальмування глікогенолізу, глюконеогенезу, а також
ліполізу.
Порушення структури або спорідненості рецептора до інсуліну, активації протеїнкінази
або порушення з’єднання між субодиницями є основною причиною цукрового діабету ІІ типу.
Інсулін впливає на низку процесів у клітинах органів-мішеней, але найважливішу роль він
відіграє в регуляції вуглеводного обміну (рис. 9.10).
Використання глюкози в
Глюконеогенез - +
м’язах і жировій тканині

Глікогеноліз - + Гліколіз

Ліполіз - Інсулін + Синтез глікогену

Кетогенез - + Синтез білка

Протеоліз - + Поглинання клітинами

іонів
Рис. 9.10. Дія інсуліну на метаболічні процеси: «+» - стимуляція; «-» пригнічення

Вплив гормону на метаболізм вуглеводів виявляється передусім у зниженні рівня глюкози

в крові. Інсулін - єдиний гормон гіпоглікемічної дії, в цей час як адреналін, глюкагон, кортизол
є антагоністами інсуліну відносно їх впливу на концентрацію глюкози в крові. Цей ефект
гормону реалізується як на мембранному рівні, так і шляхом посилення внутрішньоклітинної
утилізації глюкози. Взаємодія інсуліну з рецепторами збільшує проникність мембран м'язових і
жирових клітин для глюкози, яка проникає в клітини шляхом полегшеної дифузії за допомогою
білків-переносників. На відміну від жирової і м'язової тканин, транспорт глюкози через
мембрани гепатоцитів не є інсулінозалежним. Однак опосередковано (за рахунок збільшення
швидкості фосфорилування глюкози та зниження концентрації вільної глюкози в клітині) він
посилює її транспорт в гепатоцити шляхом простої дифузії за градієнтом концентрації.
Утилізація глюкози в м'язах, печінці, жировій тканині відбувається кількома шляхами:
– гліколізом (за рахунок активіації синтезу глюкокінази – ферменту, що перетворює глюкозу
на глюкозо-6-фосфат, а також фосфофруктокінази та піруваткінази);
– пентозофосфатним шляхом (за рахунок активації глюкозо-6-фосфатдегідрогенази);
– синтезом глікогену (за рахунок активації глюкокінази, що призводить до утворення
додаткової кількості глюкозо-6-фосфату, який може перетворюватися на глюкозо-1-фосфат –
субстрат глікогенезу).

400
 Гальмування глюконеогенезу в печінці під впливом інсуліну зумовлено пригніченням
активності фосфоенолпіруваткінази, фр-1,6-дифосфатази та глюкозо-6-фосфатази.
Вплив інсуліну та обмін ліпідів характеризується стимуляцією анаболічних процесів, що
зумовлено таким ефектами:
– активацією синтезу жирних кислот із субстратів метаболізму глюкози - ацетил-КоА та
НАДФ;
– активацією синтезу тріацилгліцеролів із жирних кислот і гліцерол-3-фосфату, який
утворюється при розщепленні глюкози (з діоксіацетонфосфату в гліцерол-3-
фосфатдегідрогеназній реакції);
– гальмуванням ліполізу в адипоцитах внаслідок зменшення концентрації цАМФ,
необхідного для активації тригліцеридліпази, протидії ліполітичному впливу катехоламінів і
глюкагону.
Вплив інсуліну на обмін білків найпомітніший у м'язах, печінці, нирках, сполучній
тканині і характеризується:
– стимуляцією транспорту амінокислот через плазматичні мембрани (особливо у м'язах);
– активацією процесів рибосомальної трансляції синтезу рРНК та деяких мРНК (у печінці,
м'язах, нирках, сполучній тканині).
Інсулін має виражені рістстимулюючі ефекти, що обумовлено, з одного боку, посиленим
надходження у клітину енергетичних і пластичних субстратів для росту (глюкози, жирних
кислот, амінокислот), а з іншого - безпосереднім впливом на біосинтез ДНК, прискорення
переходу клітин у S-фазу. Подібно до фактора росту епідермісу, фактора росту фібробластів,
тромбоцитарного фактора росту (дія яких посилюється інсуліном) інсулін посилює процеси
проліферації. Він підтримує ріст і реплікацію багатьох клітин епітеліального походження, у
тому числі гепатоцитів, клітин гепатоми, клітин пухлини кори надниркових залоз і клітин
карциноми молочної залози
Нестача інсуліну призводить до розвитку цукрового діабету, про що детально говорилося
в розділі «Обмін вуглеводів і його порушення».
Надлишковий синтез інсуліну може спостерігатися при інсуліномі - пухлині острівцевих
клітин підшлункової залози. При цьому виникає гіпоглікемія, обумовлена не тільки посиленим
споживанням глюкози тканинами, чутливими до інсуліну, і зменшенням утворення глюкози в
печінці, але також зниженням надходження в печінку субстратів для глюконеогенезу. Швидке
зниження рівня глюкози в крові призводить до активації симпатичної нервової системи і
виділення адреналіну. Такі патохімічні зміни клінічно проявляються занепокоєнням, слабкістю
та відчуттям голоду. Якщо гіпоглікемія є тривалою, то зменшення надходження глюкози в
мозок призводить до неврологічних порушень.

401
 Глюкагон – одноланцюговий поліпептид з молекулярною масою 3 485 Да, що містить 29
амінокислотних залишків. Він синтезується в α-клітинах підшлункової залози у вигляді
неактивного попередника препроглюкагону, який після відщеплення N-кінцевої сигнальної
послідовності амінокислот перетворюється на проглюкагон, а після дії протеаз – на глюкагон.
Секрецію глюкагону стимулюють амінокислоти, гастрин, катехоламіни, сповільнюють –
глюкоза, інсулін, жирні кислоти та Са2+.
Основним органом-мішенню для глюкагону є печінка, однак до гормону чутлива також
жирова тканина і, меншою мірою, м'язова. Дія глюкагону, як і інших поліпептидних гормонів,
здійснюється завдяки посередникам, основним з яких є цАМФ. Гормон зв'язується зі своїми
рецепторами на плазматичній мембрані клітин-мішеней і активує аденілатциклазу.
Вплив глюкагону на обмін вуглеводів проявляється посиленням розпаду глікогену в
печінці шляхом активації глікогенфосфорилази та гальмуванням його синтезу внаслідок
інгібування глікогенсинтази шляхом цАМФ-залежного фосфорилування. Підвищений вміст
цАМФ гальмує гліколіз і індукує глюконеогенез, активуючи синтез фосфоенолпіруваткінази,
глюкозо-6-фосфатази та фруктозо-1,6-дифосфатази. Таким чином, основний ефект глюкагону –
гіперглікемія – забезпечується двома механізмами: швидким – глікогенолізом і повільним –
глюконеогенезом.
Регуляція обміну ліпідів проявляється потужною ліполітичною дією гормону. Шляхом
підвищення вмісту цАМФ у клітинах жирової тканини глюкагон активує
триацилгліцеролліпазу, збільшує в крові рівень гліцеролу та неестерифікованих жирних кислот,
які використовуються як джерело енергії, а також перетворюються на кетонові тіла.
Регуляція гормоном обміну білків здійснюється шляхом гальмування їх синтезу в печінці
та посиленням катаболізму. Утворені при цьому амінокислоти використовуються в
глюконеогенезі та в синтезі сечовини.
Таким чином, на противагу інсуліну глюкагон стимулює мобілізацію основних
енергоносіїв – вуглеводів і жирів.
Соматостатин – циклічний пептид, який синтезується D-клітинами острівців
підшлункової залози у вигляді прогормона з молекулярною масою приблизно 11 500 Да, який у
кінцевому результаті перетворюється на молекулу з молекулярною масою 1 640 Да, що містить
14 амінокислотних залишків і дисульфідний зв'язок між двома залишками цистеїну. Окрім
підшлункової залози, соматостатин синтезується в гіпоталамусі, тканинах травного тракту, а
також у різних відділах ЦНС, де, очевидно, відіграє роль нейромедіатора.
Діючи паракринним шляхом, цей гормон пригнічує секрецію інших гормонів острівцевих
клітин. У фармакологічній кількості він зменшує кетоз, який супроводжує інсулінову
недостатність, що, очевидно, пояснює його здатність гальмувати секрецію глюкагону. Він

402
також знижує надходження поживних речовин із травного тракту в кров, оскільки володіє
здатністю сповільнювати випорожнення шлунка, гальмувати секрецію гастрину та, відповідно,
утворення НСl, пригнічувати екзокринну функцію підшлункової залози та секрецію жовчі,
гальмувати всмоктування цукрів.
Панкреатичний поліпептид (ПП) синтезується F-клітинами підшлункової залози,
складається з 36 амінокислотних залишків і має молекулярну масу 4 200 Да. Його секрецію
стимулює збагачена білками їжа, голодування, фізичні навантаження та гостра гіпоглікемія.
Соматостатин і внутрішньовенно введена глюкоза знижують утворення цього гормона. Його
функція достеменно невідома, ймовірно, він впливає на вміст глікогену в печінці та на секрецію
шлункових і кишкових ферментів.

9.6. Гормони щитоподібної залози

Щитоподібна залоза – непарний ендокринний орган, розташований у ділянці гортанних
хрящів. Вона складається з численних фолікулів, заповнених білковим колоїдом, основним
компонентом якого є білок тиреоглобулін – високомолекулярний глікопротеїн молекулярною
масою 670 000 Да, який складається з двох субодиниць і містить 115 залишків тирозину, кожен
з яких є потенційним сайтом йодування. Близько 70 % йодиду в тиреоглобуліні знаходиться в
складі неактивного попередника – монойодтирозину та дийодтирозину, а 30% – у
йодтиронінових залишках, Т3 і Т4.
9.6.1. Синтез, механізм дії та біологічні функції йодтиронінів. У щитоподібній залозі
відбувається синтез і секреція двох йодвмісних гормонів: 3,5,3'-трийодтироніну (Т3) і 3,5,3',5'-
тетрайодтироніну (Т4, тироксин), які є похідними амінокислоти тирозину. За умови достатнього
надходження йоду в організм співвідношення Т4/Т3 становить приблизно 7/1. Особливість
тиреоїдних гормонів полягає в тому, що для їх біологічної активності необхідний йод.
Щитоподібна залоза поряд з епітеліальними тканинами молочної залози, плаценти, слинних
залоз і шлунка володіє здатністю накопичувати йод проти високого електрохімічного градієнта.
Це відбувається завдяки наявності АТФ-залежної Nа+/К+- помпи та шляхом дифузії.
Процес синтезу йодтиронінів включає наступні етапи:
1) поглинання йодидів з крові та їх окиснення до стану більшої валентності за участі
гемвмісної тиреопероксидази та Н2О2 в якості окисника;
2) синтез тиреоглобуліну і йодування його тирозинових залишків (за участі
тиреопероксидази). Першою чергою йодуванню підлягає третє положення ароматичного кільця,
а згодом п’яте з утворенням монойодтирозину та дийодтирозину;
3) дві молекули дийодтирозину конденсуються в складі тиреоглобуліну з утворенням
йодтироніну Т4, а конденсація монойодтирозину з дийодтирозином спричинює утворення

403
йодтироніну Т3. Вважають, що цей процес теж каталізує тиреопероксидаза, яка стимулює
утворення вільних радикалів йодтирозину. Утворені гормони залишаються в складі
тиреоглобуліну до початку його деградації;
4) після стимуляції щитоподібної залози тиреотропіном (або цАМФ) відбувається
розщеплення тиреоглобуліну протеазами та пептидазами до амінокислот і вивільнення гормонів
у кров шляхом полегшеної дифузії, за умов норми щитоподібна залоза секретує 80 – 100 мкг Т4
та 5 мкг Т3 на добу.
OH OH OH
4'
I I I
3' 5' 3' 5' 3'
2' 6'
1'

O O O

4
I I I I
3 5 3 5 3 5
2 6
1

CH2 CH2 CH2

H C NH2 H C NH2 H C NH2

COOH COOH COOH
L-тиронін L-тироксин (3,5,3',5'- L-3,5,3'-трийодтиронін, Т3
тетрайодтиронін, Т4)

50 – 75 % Гормонів Т3 і Т4 знаходяться в організмі за межами щитоподібної залози,

причому більша частина їх міститься в крові в комплексі з двома білками –
тироксинзв’язуючим глобуліном, який слугує основним транспортним білком йодтиронінів і
формою їх депонування, і тироксинзв’язуючим преальбуміном. Біологічна активність
йодтиронінів обумовлена незв’язаною фракцією. Приблизно 80 % циркулюючого Т 4
перетворюється на периферії на «реверсійну» форму Т3, яка майже повністю позбавлена
біологічної активності. Інший шлях метаболізму йодтиронінів – повне дейодування,
дезамінування або декарбоксилування; йодовані продукти катаболізму йодтиронінів підлягають
реакціям кон’югації в печінці.
Синтез і секреція йодтиронінів регулюється гіпоталамо-гіпофізарною системою за
принципом зворотного зв’язку. Стимулом для підвищення секреції тиреоліберину та
тиреотропіну слугує зниження концентрації йодтиронінів у крові. Соматотропний гормон
інгібує утворення тиреотропіну.
Свою дію тиреоїдні гормони здійснюють через два типи рецепторів: одні знаходяться на
плазматичній мембрані клітин, інші – внутрішньоклітинно. Вони посилюють ефекти інших
гормонів (гормону росту, інсуліну, глюкокортикоїдів) на транскрипцію генів; чинять вплив на
низку тканин організму, але найчутливіші до них тканини серця, печінки, нирок, скелетних
м'язів і, меншою мірою, нервова та жирова тканини.

404
 Йодтироніни мають широкий спектр дії, в якому можна виділити два основних напрями:
регуляція енергетичного обміну та вплив на ріст, розвиток організму та диференціювання
тканин.
Вплив тиреоїдних гормонів на енергетичний обмін виявляється в підвищеному поглинанні
кисню більшістю клітин організму (за виключенням мозку, гонад і ретикулоендотеліальної
системи), що пов'язано із збільшенням основного обміну, та продукуванням тепла. Тепловий
ефект гормонів пов'язують із їх впливом на мітохондрії, що виражається збільшенням розмірів і
кількості мітохондрій, а також числа крист у них. Тиреоїдні гормони пришвидшують біосинтез
мітохондріальних дихальних ферментів, а також активують ферменти, що забезпечують
механізм човникового транспорту водню з цитоплазми в мітохондрії (активність
мітохондріальної α-гліцерофосфатдегідрогенази зростає в декілька разів). Це змушує клітини
тканин до акумуляції АТФ, яка потім використовується на забезпечення роботи Nа+, К+-
АТФази. Використання АТФ зумовлює збільшення вмісту АДФ і, як наслідок, стимулює
процеси катаболізму, які супроводжуються синтезом АТФ. Одночасна стимуляція діаметрально
протилежних процесів (літогенезу та ліполізу, синтезу та розпаду білків) забезпечує
розсіювання енергії внаслідок прискорення катаболізму та, відповідно, підвищення
теплопродукції. Стимульована тиреоїдними гормонами реакція-відповідь організму на
охолодження посиленням теплопродукції зумовлена вивільненням із закінчень симпатичних
нервів норадреналіну, який, своєю чергою, активує ліпазу жирової тканини та посилює
мобілізацію жиру з жирових депо. Утворені при цьому жирні кислоти слугують не лише
«паливом», а й важливим регулятором роз’єднання дихання та фосфоритування.
Вплив гормонів щитоподібної залози на обмін білків, вуглеводів і ліпідів має двофазний
характер і залежить від концентрації гормонів у крові. За фізіологічних концентрацій вони
стимулюють анаболічні процеси, а при надмірних – катаболічні. Так, початковий ефект їх дії на
обмін білків проявляється індукцією синтезу їх синтезу шляхом активації механізму
транскрипції (введення гормонів хворим з нестачею тироксину знижує виведення азоту з
організму), але при гіперфункції щитоподібної залози посилюється катаболізм білків (виникає
негативний азотистий баланс).
Так само впливають йодтироніни на обмін вуглеводів: малі дози стимулюють поглинання
глюкози м’язами, підвищують синтез глікогену, прискорюють гліколіз у печінці, великі –
посилюють розпад глікогену.
Вплив тиреоїдних гормонів на обмін ліпідів проявляється мобілізацією жиру з жирових
депо, окисненням жирних кислот, прискоренням синтезу холестерину та перетворення його на
жовчні кислоти. Йодтироніни регулюють також обмін вітамінів і водний баланс організму,
діяльність ЦНС, травного тракту, функцію серцево-судинної системи.

405
 9.6.2. Захворювання щитоподібної залози. При гіпофункції щитоподібної залози
(гіпотиреозі) в організмі спостерігається нестача йодтиронінів. Гіпотиреоз, що розвивається в
новонароджених або в ранньому дитячому віці, відомий під назвою кретинізм. Це
захворювання характеризується затримкою росту (такі люди мають карликовий ріст),
непропорційною будовою тіла, порушенням психіки та розумовою відсталістю.
При гіпофункції щитоподібної залози в дорослої людини розвивається мікседема
(слизовий набряк), яка характеризується зниженням основного обміну та температури тіла,
потовщенням шкіри, внаслідок надмірного накопичення в ній протеогліканів і води,
погіршенням пам'яті.
В останні роки у дорослих людей частою причиною гіпотиреозу є хронічний автоімунний
тиреоїдит (зоб Хашімото), який призводить до порушення синтезу йодтиронінів.
Гіпотиреоз, який розвивається внаслідок недостатнього надходження в організм йоду
через низький його вміст в ґрунті та воді деяких географічних регіонів носить назву ендемічний
зоб. Збільшенням розмірів щитоподібної залози при цьому має компенсаторний характер:
недостатнє надходження йоду порушує продукцію йодтиронінів, що призводить до посилення
секреції ТТГ (через послаблення дії йодтиронінів на гіпофіз за механізмом негативного
зворотного зв'язку), під впливом якого відбувається компенсаторне збільшення розмірів
щитоподібної залози (гіперплазія), але продукція йодтиронінів при цьому не збільшується.
Гіпотиреоз часто супроводжується зниженням слиновиділення, що зменшує стійкість зубів
до карієсу та підвищує частоту розвитку запальних процесів слизової оболонки органів ротової
порожнини. Крім цього виникає зміна мікроелементного складу твердих тканин зубів
(збільшення в них марганцю, цинку, свинцю). Порушення функція травного тракту, розвиток
вітамінної недостатності призводить до імуносупресії.
Запобігти цій патології можна додаванням йодиду калію до кухонної солі або до інших
харчових продуктів, тоді як при гіпотиреозі, зумовленому порушенням біосинтезу і секреції
тиреоїдних гормонів, лікувальний ефект досягається шляхом замісної терапії гормональними
препаратами.
Гіперфункція щитоподібної залози (гіпертиреоз) характеризується надмірним утворенням
йодтиронінів. Найтяжчою формою гіпертиреозу є дифузний токсичний зоб (тиреотоксикоз,
базедова хвороба, хвороба Грейвса), який характеризується підвищенням основного обміну з
переважанням процесів катаболізму. Швидке окиснення жирних кислот, гліцерину, вуглеводів
вимагає підвищеного споживання кисню і призводить до посилення калоригенного ефекту.
Характерними клінічними ознаками цього захворювання є: втрата маси тіла, підвищення
температури, тахікардія, вирячкуватість (екзофтальм), надмірна нервова збудливість,
збільшення розмірів щитоподібної залози.

406
 У пацієнтів знижуються секреторна активність залоз травного тракту (у тому числі
слинних), зазнають змін біохімічні показники ротової рідини: знижується в’язкість слини,
підвищується вміст у ній тироксину і трийодтироніну (в 2 рази порівняно з нормою),
послаблюються механізми захисту емалі від демінералізуючих чинників, що сприяє розвитку
карієсу (майже 100 % випадків), у навколозубних тканинах розвивається запальний процес
(хронічний катаральний гінгівіт), підвищується чутливість організму до інфекційних агентів,
токсинів, отрут.
9.7. Гормони прищитоподібних залоз
Прищитоподібні залози – дві пари невеликих залозистих утворів, які розташовані на
задньо-бічних поверхнях щитоподібної залози. Вони секретують два гормони — паратгормон
(паратирин) і кальцитонін, які в комплексі з вітаміном D регулюють обмін кальцію та фосфатів
в організмі.
В організмі дорослої людини міститься в середньому 1 000 г кальцію, його основним депо
є кістки (99 % усього кальцію), а також плазма крові (1 %). Кальцій не лише структурний
компонент кісткової тканини, іони кальцію відіграють важливу роль у скороченні м’язів,
посилюють проникність мембран клітин для іонів калію, впливають на натрієву провідність
клітин, на роботу іонних помп, сприяють секреції гормонів, беруть участь у каскадному
механізмі згортання крові. Внутрішньоклітинна концентрація кальцію залежить від його вмісту
в позаклітинному просторі. У плазмі крові вона коливається в межах 2,12 – 2,6 ммоль/л, там він
існує в трьох формах:
– у недисоційованих комплексах з цитратом, сульфатом, фосфатом і карбонатом (5 %);
– у зв'язаній з білками, здебільшого, альбумінами формі (45 %);
– у незв’язаному, іонізованому вигляді (50 %).
Біологічно активною формою є іонізований кальцій (Са2+), концентрація якого
коливається в межах 1,1 – 1,3 ммоль/л. Ця величина чітко регулюється: зсув її всього на 1 %
запускає гомеостатичні механізми, які відновлюють рівновагу, адже зміна цього показника
може призвести до порушення низки процесів, а саме: порушення збудливості нервових і
м’язових клітин та функціонування кальцієвої помпи, зниження активності ферментів і
гормональної регуляції метаболізму тощо.
Паратгормон (ПТГ) – це одноланцюговий поліпептид з молекулярною масою 9 500 Да,
що складається з 84 амінокислотних залишків і не містить вуглеводів чи інших ковалентно
зв’язаних компонентів. Паратгормон синтезується в клітинах прищитоподібних залоз у вигляді
препропаратгормону (115 амінокислотних залишків), який після відщеплення протеїназами N-
кінцевих 25 амінокислотних залишків перетворюється на пропаратгормон. Останній після
видалення N-кінцевого гексапептиду перетворюється на активний гормон, який з апарату

407
Гольджі надходить у секреторні гранули, де може накопичуватися, розпадатися або негайно
секретуватися. Біологічну активність проявляють N-кінцеві 34 амінокислотні залишки, які
відповідають за зв’язування з рецепторами на клітинах-мішенях.
Регулює секрецію ПТГ рівень іонів Са2+: при зниженні в плазмі крові концентрації
кальцію секреція гормону зростає.
Паратгормон чинить вплив на кісткову тканину та нирки, де локалізуються специфічні
рецептори, в результаті взаємодії з якими індукується каскад реакцій із подальшим
активуванням аденілатциклази: зростання концентрації цАМФ стимулює мобілізацію іонів
кальцію з внутрішньоклітинних депо, останні активують кінази, які фосфорилують особливі
білки, що індукують транскрипцію специфічних генів. У кістковій тканині рецептори ПТГ
знаходяться на остеоцитах і остеобластах. Взаємодія гормону з цими рецепторами сприяє
секреції остеобластами інсуліноподібного фактора росту-1 та цитокінів, а вони, своєю чергою,
стимулюють метаболічну активність остеобластів: прискорюється утворення лужної фосфатази
та колагенази, які спричинюють розпад складових компонентів кісткового матриксу та
вивільнення внаслідок цього кальцію, фосфатів і продуктів розпаду колагену з кісток у
позаклітинну рідину.
У нирках ПТГ стимулює реабсорбцію кальцію в дистальних канальцях, знижуючи в такий
спосіб екскрецію кальцію в складі сечі, тоді як реабсорбція фосфатів під впливом цього
гормону зменшується. Інший важливий ефект паратгормону на нирки полягає в стимуляції
синтезу в цьому органі кальцитріолу.
У кишці паратгормон опосередковано посилює транспорт Са2+ і фосфатів через його
слизову оболонку і надходження їх у кров, чим теж індукує синтез кальцитріолу.
Таким чином, ПТГ відновлює нормальний рівень іонів кальцію в позаклітинній рідині як
шляхом прямого впливу на кістки та нирки, так і діючи опосередковано через стимулювання
синтезу кальцитріолу. Знижуючи реабсорбцію фосфатів з нирок, ПТГ сприяє зменшенню їх
концентрації у позаклітинній рідині.
Гіпопаратиреоз - дефіцит паратгормону - супроводжується зниженим рівнем Са2+
(гіпокальціємією) і підвищеним – фосфатів (гіперфосфатемією) у плазмі крові. Це сприяє
деполяризації мембран, викликаної надходженням Nа+ всередину клітини та призводить до
підвищеної нейром'язової збудливості (судоми та тетанічні скорочення м'язів, параліч
дихальних м'язів і діафрагми, ларингоспазм), можливі також офтальмологічні та серцево-
судинні порушення.
Гіперпаратиреоз - надмірне утворення паратгормону - виникає при гіпертрофії та
гіперплазії прищитоподібних залоз або внаслідок розвитку пухлини (первинний
гіперпаратиреоз). Надмірна секреція ПТГ призводить до посиленої мобілізації Са2+ з кісток

408
(остеопороз), надмірної реабсорбції кальцію та виведення фосфатів через нирки. У крові
підвищується вміст Са2+ і зменшується вміст фосфатів. У результаті нейром'язова збудливість
знижується, що призводить до глибоких розладів нервової системи (психозів і навіть коми),
з’являється швидка втомлюваність, біль в окремих групах м’язів, зростає ризик виникнення
переломів хребта, стегнових кісток і кісток передпліччя. Солі кальцію (оксалати та фосфати
кальцію) внаслідок поганої розчинності осідають у внутрішніх органах, спостерігається
кальцифікація м'яких тканин і утворення каменів в нирках, нефрокальциноз.
Вторнний гіперпаратиреоз зустрічається при хронічній нирковій недостатності та дефіциті
вітаміну D3 і супроводжується гіпокальціємією, пов’язаною з порушенням всмоктування
кальцію в кишці через пригнічення утворення кальцитріолу ушкодженими нирками.
Підвищений рівень ПТГ при цьому не в змозі нормалізувати концентрацію іонів кальцію.
Кальцитонін. За хімічною природою кальцитонін є одноланцюговим поліпептидом, що
містить 32 амінокислотних залишки та один дисульфідний зв'язок (М.м. 4 500 Да). Він
секретується С-клітинами прищитоподібних залоз або К-клітинами (парафолікулярними)
щитоподібної залози у вигляді білка-попередника.
Цей гормон є антагоністом ПТГ, його секреція зростає лише при значному збільшенні
рівня Са2+ у крові. Крім цього, секрецію кальцитоніну стимулюють глюкагон – гормон
підшлункової залози і гастрин – гормон травного тракту. Основна функція кальцитоніну
полягає в запобіганні гіперкальціемії, яка потенційно можлива при надходженні в організм
кальцію. Він знижує концентрацію Са2+ і фосфатів у крові. Основні органи-мішені для
кальцитоніну – кістки, де гормон знижує активність остеобластів, гальмує резорбцію і, у такий
спосіб, сповільнює вивільнення Са2+, фосфату й органічних речовин з кісткового матриксу.
Кальцитонін має незначний фосфатуричний ефект, що, ймовірно, є вторинним процесом,
пов'язаним із зміною концентрації Са2+ в плазмі.
Один з ефектів кальцитоніну полягає в гальмуванні секреції гастрину, тому допускають,
що цей гормон може відігравати певну роль у перетравленні та всмоктуванні їжі. Рівень
кальцитоніну підвищується при вагітності та у жінок під час лактації, що свідчить про
фізіологічну роль гормону в захисті організму матері від надмірних втрат Са2+.
Прояви недостачі кальцитоніну не виявлені. Підвищене утворення гормону спостерігають
при тиреокарциномі. Не зважаючи на значне зростання рівня кальцитоніну, гіпокальціемія
виникає вкрай рідко.
9.8. Кальцитріол (1,25(ОН)2D3)
Кальцитріол (1,25-дигідроксихолекальциферол) – сполука гормонального типу дії, що
утворюється в організмі з біологічного попередника, яким в організмі людини та вищих тварин
є жиророзчинний вітамін D3 (холекальциферол).

409
 Біологічна функція кальцитріолу полягає в стимуляції всмоктування іонів Са2+ і
фосфатів у кишці. Кальцитріол є єдиною природною фізіологічно активною сполукою, ефект
якої полягає в транспортуванні Са2+ проти концентраційного градієнта, що існує на мембрані
ентероцитів. У такий спосіб кальцитріол підтримує CH3

фізіологічну концентрацію кальцію та фосфатів у HC CH2 CH2 CH2

CH3 CH
плазмі крові, чим забезпечує умови для нормальної C D
H3C CH3
CH3
побудови кісткової тканини та тканин зуба. А В
7-Дегідрохолестерин

HO
Молекулярні механізми дії кальцитріолу УФ- CH3
опроміненн HC CH2 CH2 CH2
принципово подібні до інших стероїдних гормонів: я
CH3 CH
H3C CH3
у цитозолі клітин кишки гормон зв’язується з CH2
C D

=
білковим рецептором і у вигляді білок- А В Холекальциферол

HO
гормонального комплексу транслокується в ядро. В 25-Гідроксилаза
CH3
HC CH2 CH2 CH2
ядрі комплекс, взаємодіючи з ядерним хроматином CH3 2
C 5
H3C CH3
CH2
та регуляторними ділянками ДНК, активує 1
HO

експресію генів, що контролюють синтез Са- 3

HO
Кальцидіол (25-OH-D3)
зв’язуючих білків, які є біохімічними ефекторами,
1a-Гідроксилаза
необхідними для транспорту кальцію через CH3
HC CH2 CH2 CH2
апікальні мембрани ентероцитів у кишці. У нирках CH3 C5
2

H3C CH3
HO CH2
кальцитріол стимулює реабсорбцію іонів кальцію та 1
HO

фосфатів. 3

HO Кальцитріол (1,25-(OH)2-
Кальцитріол (D3) синтезується з 7- D3)

дегідрохолестерину (продукту дегідрування Рис. 9.11. Схема синтезу кальцитріолу

холестерину) в результаті складної послідовності біохімічних реакцій, що включають

міжорганне перенесення кров’ю певних молекул-попередників; невелика кількість вітаміну D3
надходить в організм з продуктами харчування (тваринні жири, печінка риб, жовток курячого
яйця тощо).
Біосинтез фізіологічно активних похідних вітаміну D3 включає такі етапи (рис. 9.11):
1) утворення вітаміну D3 (кальціолу, холекальциферолу) з 7-дегідрохолестерину в
результаті неферментативного фотолізу в шкірі (мальпігієвому шарі епідермісу), під впливом
ультрафіолетового проміння сонячного світла;
2) транспорт вітаміну D3 (зі шкіри або кишки) в печінку за допомогою D-зв’язуючого
білка крові – транскальциферину;
3) перетворення в гепатоцитах вітаміну D3 (кальціолу) на кальцидіол (25-ОН-D3) шляхом
гідроксилування за 25 атомом вуглецю; цей процес відбувається в мембранах
ендоплазматичного ретикулуму і каталізується (як і інші реакції гідроксилування стероїдів)

410
специфічною 25-гідроксилазою (мікросомальною оксигеназою змішаної функції), що є однією з
ізоформ цитохрому Р-450;
4) 25-ОН-D3, який утворився в печінці, має певні кальційзв’язуючі властивості, але для
його повної активації необхідне додаткове гідроксилування, яке відбувається в нирках, куди
кальцидіол надходить із гепатоцитів, транспортуючись кров’ю в комплексі з D-зв,язуючим
білком;
5) перетворення в мітохондріях ниркових канальців кальцидіолу (25-ОН-D3) на
кальцитріол – 1,25(ОН)2D3 – активну форму вітаміну D3. Процес каталізується 1-
гідроксилазою – ферментним комплексом, до складу якого входять електроннотранспортний
білок фередоксин, нирковий флавопротеїн фередоксин-редуктаза та одна з ізоформ цитохрому
Р-450.
Синтез вітаміну D3 у нирках здійснюється за участі паратгормону, який індукує 1-
гідроксилазу, стимулюючи в такий спосіб синтез 1,25(ОН)2D3. Низька концентрація іонів
кальцію та фосфатів у крові теж прискорює синтез кальцитріолу, причому іони кальцію діють
опосередковано через паратгормон. При гіперкальціємії активність 1-гідроксилази
знижується, але зростає активність 24-гідроксилази. У цьому випадку посилюється продукція
метаболіта 24,25(ОН)2D3, який, можливо, володіє біологічною активністю, але його роль
достеменно не з’ясована. При недостатності кальцитріолу порушується утворення аморфного
фосфату кальцію та кристалів гідроксіапатитів в органічному матриксі кісткової тканини, що
призводить до розвитку рахіту та остеомаляції.
Рахіт – захворювання дитячого віку, пов’язане з недостатньою мінералізацією кісткової
тканини внаслідок дефіциту кальцію. Причини його виникнення можуть бути різними:
недостатність вітаміну D3 у харчовому раціоні, порушення всмоктування вітаміну D3 у тонкій
кишці, зниження синтезу попередників кальцитріолу через недостатнє перебування на сонці,
дефект 1-гідроксилази, дефект рецепторів кальцитріолу в клітинах-мішенях. Всі ці чинники
сприяють зниження всмоктування кальцію в кишці з подальшим зменшенням його концентрації
в плазмі, стимуляцію секреції паратгормону та, як наслідок, мобілізацію іонів кальцію з кісток.
Клінічними ознаками цього захворювання є деформація кісток черепа та грудної клітки,
трубчастих кісток і суглобів рук і ніг, затримка моторного розвитку.

9.9. Гормони надниркових залоз

Надниркові залози розташовуються на верхніх полюсах нирок і фактично являють собою
поєднання в одному анатомічному утворі двох самостійних залоз: мозкової речовини, що
становить внутрішню частину органа, і зовнішнього шару – кори. Обидві структури
відрізняються за своєю будовою та продукують різні гормони.

411
 9.9.1. Гормони мозкової речовини надниркових залоз. Мозкова речовина надниркових
залоз є похідним нервової тканини та складається з хромафінних клітин, які виробляють дві
біологічно активні сполуки з гормональною активністю – адреналін (80 %) і норадреналін (10 –
20 %). Ці гормони, як і близькі до них аміни, що містять в своїй структурі катехолове ядро,
мають загальну назву катехоламіни.
Ще один представник катехоламінів –
Фенілаланін
HO
OH
нейромедіатор дофамін – є проміжним
CH2 Дофамін
HC NH2
продуктом біосинтезу адреналіну та
COOH CH2 норадреналіну як у мозковій речовині
OH CH2

OH
NH2 надниркових залоз, так і в нервових
OH
3
Тирозин
клітинах.
OH
HO Безпосереднім попередником
CH2 Норадреналін
HC NH2 катехоламінів є тирозин (рис. 9.12). Їх синтез
COOH
1
OH
HC OH
відбувається в цитоплазмі та гранулах клітин
CH2

OH
NH2 мозкового шару надниркових залоз; у
HO 4 CH3
Дигідрокси-
фенілаланін гранулах також відбувається зберігання
OH
(ДОФА) OH
CH2
катехоламінів, куди вони потрапляють з
Адреналін
HC NH2
цитоплазми шляхом АТФ-залежного
COOH HC OH
2 CO2 CH2 транспорту та зберігаються в комплексі з
NHCH3
АТФ (на 4 молекули гормона припадає 1
Рис. 9.12. Синтез катехоламінів: 1 – тирозин-
гідроксилаза, 2 - ДОФА-декарбоксилаза, 3 – молекула АТФ). Вивільнення гормонів із
дофамін-β-гідроксилаза, 4 – феніл- гранул відбувається шляхом екзоцитозу. У
етаноламін-N-метилтрансфераза
плазмі крові гормони утворюють нестійкі
комплекси з альбумінами. Концентрація адреналіну в плазмі крові біля 0,05 мкг/л, а
норадреналіну — у чотири рази вища (0,2 мкг/л). Стрес підвищує вміст катехоламінів у 4 – 8
разів.
Катехоламіни інактивуються шляхом зворотного захоплення нервовими закінченнями, або
внаслідок метаболічних перетворень, що відбуваються в постсинаптичних клітинах, а також в
печінці. Продукти метаболізму катехоламінів виділяються з сечею як у вільному стані, так і у
вигляді парних сполук.
Основними мішенями адреналіну та норадреналіну є серце, печінка, мозок, скелетні м'язи
та гладкі м’язи судин, бронхів, матки, травного тракту.
Катехоламіни діють через два класи глікопротеїнових рецепторів: α- і β-адренергічні.
Вони є продуктами різних генів, різняться спорідненістю до агоністів і антагоністів і передають
сигнали в клітини за допомогою різних посередників. Так, адреналін зв'язується як з α-, так і з

412
β-рецепторами, тоді як норадреналін у фізіологічних концентраціях зв'язується здебільшого з -
адренорецепторами.
Взаємодія гормонів з b1- та b2-рецепторами призводить до активації аденілатциклази та
підвищення рівня цАМФ, тоді як зв'язування з 2-рецепторами інгібує її і знижує вміст цАМФ у
клітині. При взаємодії гормонів з 1-рецепторами відбувається активування фосфоліпази С,
збільшення внутрішньоклітинної концентрації Са2+ або продуктів метаболізму
фосфатидилінозитолу (або те й інше).
Збільшення внутрішньоклітинної концентрації цАМФ, що утворюється в клітинах-
мішенях при взаємодії адреналіну з b1- та b2-рецепторами, зумовлює різні його ефекти: у м'язах
і, меншою мірою, у печінці гормон через цАМФ-залежний механізм стимулює розпад
глікогену, активуючи фосфорилазний каскад, що призводить до підвищення рівня глюкози в
крові та посиленого утворення в м'язах молочної кислоти. Норадреналін, на відміну від
адреналіну, незначно впливає на вуглеводний обмін.
У жировій тканині адреналін, шляхом взаємодії з b1-рецепторами, стимулює ліполіз
(через аденілатциклазну систему активується (фосфоризується) ліпаза). Це призводить до
зростання концентрації вільних жирних кислот і гліцерину в крові. Адипоцити крім b1-, мають
також і 2-рецептори, які опосередковують антиліполітичний ефект.
Гіперадреналінемія супроводжується посиленим розпадом білків і підвищеним
виведенням кінцевих продуктів азотистого обміну (особливо креатину) з сечею.
Отже, дія катехоламінів (як і всієї симпатоадреналової системи) спрямована на швидку
додаткову мобілізацію енергії в умовах гострого стресу і забезпечує готовність організму до
захисних реакцій.
Суттєвий вплив катехоламіни чинять і на серцево-судинну систему. Через b1-рецептори
вони збільшують силу та частоту серцевих скорочень, хвилинний об'єм серця, що призводить
до підвищення артеріального тиску. Адреналін розширює коронарні судини. Діючи через b2-
рецептори, він виявляє потужну бронхорозширювальну дію, тоді як норадреналін відрізняється
менш вираженим бронхолітичним ефектом. Обидва гормони викликають звуження судин
черевної порожнини, шкіри та слизових оболонок.
9.9.2. Гормони кіркової речовини надниркових залоз (кортикостероїди). Кіркова
речовина надниркових залоз продукує понад 40 різних стероїдів. Ті з них, які володіють
біологічною активністю, об’єднують у 3 класи:
глюкокортикоїди (С21-стероїди) відіграють суттєву роль в адаптації організму до стресу,
основний представник – кортизон;

413
 мінералокортикоїди (С21-стероїди) необхідні для підтримання рівня а+ та К+, основний
представник - альдостерон;
андрогени (С19-стероїди), основний представник - тестостерон.
В основі структури всіх стероїдних гормонів лежить
21CH
20
3
циклопентанпергідрофенантрен. У мітохондріях з холестеролу,
18 C O
CH3
12 17 який надходить з крові, утворюється прегненолон, подальше
11 13 16
19 C 14 D
CH3 15
перетворення якого відбувається під впливом різних гідроксилаз
1 9
2 10 8
А B
3 5
6
7 за участі молекулярного кисню та НАДФН, а також
4
HO
Прегненолон дегідрогеназ, ізомераз і ліаз. Яким саме стероїдом виявиться
кінцевий продукт, залежить від набору ферментів у клітині та послідовності реакцій
гідроксилування, оскільки в корі надниркових залоз розрізняють три типи клітин, які формують
три шари – клубочковий, пучковий і сітчастий. Так, наприклад, ферменти для синтезу
альдостерону присутні лише в клітинах клубочового шару, а ферменти синтезу
глюкокортикоїдів і андрогенів – у пучковому та сітчастому шарах.
Кортизол синтезується з холестеролу, який надходить з крові в складі ЛПНЩ або
синтезується в клітинах з ацетил-КоА (рис. 9.13). Швидкість синтезу та секреції цього гормона
стимулюється у відповідь на стрес, травму, інфекцію, зниження концентрації глюкози в крові;
збільшення концентрації пригнічує синтез кортиколіберину та АКТГ за механізмом
негативного зворотного зв’язку. При тривалій дії АКТГ на клітини надниркових залоз
спостерігаються гіпертрофія і проліферація клітин залоз.
Холестерол (С27)

1
9 10 11
Прегненолон (С21) 17-Гідроксипрегненолон (С21) Дегідроепіандростерон (С19) Тестостерон (С19)
2 CH2OH
1 C O
CH3 OH
3 4 5 HO
Прогестерон (С21) 17-Гідроксипрогестерон (С21) 11-Дезоксикортизол (С21) CH3

CH2OH
6 O O

H C
C O Кортизол (С21)
7 8
11-Дезоксикортикостерон (С21) Кортикостерон (С21) HO

CH3

O
Альдостерон (С21)
Рис. 9.13. Основні етапи синтезу кортикостероїдів: 1 – перетворення холестеролу на
прегненолон (1 – гідроксилаза); 2 – утворення прогестерону (2 – 3-b-
гідроксистероїддегідрогеназа); 3, 4, 5 – реакції синтезу кортизолу (3 – 17-гідроксилаза, 4 – 21-
гідроксилаза, 5 – 11-гідроксилаза); 6, 7, 8 – шлях синтезу альдостерону (6 – 21-гідроксилаза, 7 –
11-гідроксилаза, 8 – 18-гідроксилаза, 18-гідроксидегідрогеназа); 9, 10, 11 – шлях синтезу
тестостерону (9 – 17-гідроксилаза, 10 – 17,20-ліаза, 11 – дегідрогеназа)

414
 Синтез мінералокортикоїдів у клітинах клубочкової зони теж розпочинається з
холестеролу, основним стимулятором цього процесу є ангіотензин ІІ, який збільшує
проникність мембран клітин кори надниркових залоз для іонів Са . Низький вміст іонів Nа+
2+

або підвищення концентрації іонів К+ у сироватці крові посилює синтез і секрецію цього
мінералокортикоїду.
Кортизол і кортикостерон в плазмі зв'язуються зі специфічним α-глобуліном крові -
транскортином. Невелика кількість кортизолу може зв'язуватися з альбуміном. Альдостерон
транспортується переважно альбуміном.
Метаболізм стероїдних гормонів здійснюється в печінці, нирках, кишці та інших
тканинах.
Органами-мішенями для глюкокортикоїдів є печінка, нирки, лімфоїдна тканина, сполучна
тканина (кістки, жирова тканина тощо), скелетні м'язи. Глюкокортикоїди прямо або
опосередковано регулюють практично всі фізіологічні та біохімічні процеси в організмі, однак
в їх дії умовно можна виділити наступні основні напрями впливу: 1) на метаболізм вуглеводів,
ліпідів і білків; 2) на метаболізм електролітів і води; 3) на імунну відповідь організму; 4) на
запальні процеси; 5) на стійкість до пошкоджуючих факторів.
Дія глюкокортикоїдів на метаболізм вуглеводів характеризується стимулюванням
утворення глюкози та досягається: 1) збільшенням швидкості глюконеогенезу в печінці і
нирках; 2) стимуляцією вивільнення амінокислот (субстрат глюконеогенезу) з периферійних
тканин (м'язової, лімфоїдної); 3) гальмуванням використання глюкози у позапечінкових
тканинах (м'язах, жировій і лімфоїдній тканинах).
Сигналом для стимуляції глюконеогенезу служить зниження концентрації глюкози в
крові. Однак цей сигнал діє не безпосередньо на надниркові залози, а через гіпоталамо-
гіпофізарну систему. Посилення глюкокортикоїдами глюконеогенезу відбувається шляхом
стимуляції синтезу його ферментів — фосфоенолпіруваткарбоксикінази і глюкозо-6-фосфатази.
Утворена в процесі глюконеогенезу, глюкоза використовується на синтез глікогену в печінці.
На обмін білків і нуклеїнових кислот глюкокортикоїди впливають протилежним чином у
різних типах тканин. Так, у печінці вони стимулюють синтез білків (зокрема, ферментів
процесу глюконеогенезу), і синтез РНК, а в інших органах, таких як м'язи, шкіра, лімфоїдна і
жирова тканини, кістки, навпаки, гальмують синтез білків, а в деяких (лімфоїдна тканина,
м'язи) навіть викликають їх розпад. Глюкокортикоїди також знижують швидкість синтезу РНК
в периферійних тканинах (особливо в лімфоїдній і м'язовій). Такий характер дії
глюкокортикоїдів збільшує концентрацію вільних амінокислот у плазмі і цим створює
оптимальні умови для глюконеогенезу.

415
 Посиленню процесу глюконеогенезу сприяє активація гормонами амінотрансфераз, що
призводить до швидкого перетворення амінокислот на кетокислоти та вуглеводи. Посилення
деградації амінокислот призводить до негативного азотистого балансу.
Надмірна концентрація глюкокортикоїдів викликає гальмування росту та поділу
фібробластів, а також синтез колагену та фібронектину.
Вплив глюкокортикоїдів на обмін ліпідів у печінці і в периферійних тканинах також
носить протилежний характер: надмірна кількість гормонів стимулює ліпогенез у печінці та
ліполіз в периферійних тканинах. Посилення ліполізу в жировій тканині призводить до
збільшення рівня вільних жирних кислот у плазмі крові, що пов'язано з прямою стимуляцією
ліполізу, і зниженням споживання глюкози жировою тканиною для утворення гліцерину, що
гальмує синтез триацилгліцеринів і вивільняє жирні кислоти в плазму. У результаті
посилюється їх окиснення в печінці, забезпечуються її енергетичні потреби, а надлишок ацетил-
КоА використовується в кетогенезі, утворені кетонові тіла поступають в кров. Крім прямого
впливу глюкокортикоїдів на обмін ліпідів, гормони через цАМФ посилюють ліполітичну дію
катехоламінів, секреція яких підвищується глюкокортикоїдами.
На водно-електролітний обмін глюкокортикоїди мають подібну до мінералокортикоїдів
дію, але виражена вона меншою мірою.
У високій концентрації глюкокортикоїди пригнічують імунну відповідь організму, що
пов'язано з їхньою здатністю зменшувати кількість лімфоцитів і викликати інволюцію
лімфоїдної тканини. Вони пригнічують запальні процеси шляхом індукції синтезу ліпокортинів,
котрі, своєю чергою, інгібують фосфоліпазу С, знижуючи в такий спосіб синтез медіаторів
запалення – простагландинів і лейкотрієнів.
Мінералокортикоїди стимулюють реабсорбцію Na+, Сl- і Н2СО3 у дистальних канальцях
нирок і, одночасно, екскрецію іонів калію. Вони сприяють секреції К+, Н4+ у нирках, слинних
і потових залозах, слизовій оболонці дистальних відділів товстої кишки. Як і інші стероїдні
гормони, альдостерон стимулює синтез у клітинах-мішенях невеликої кількості мРНК і,
відповідно, білків, деякі з цих білків, вірогідно, сприяють перебудові мембрани та підвищенню
ефективності роботи мембранних переносників натрію (пермеази). Альдостерон індукує синтез
мітохондріальних ферментів, що забезпечує енергією посилений транспорт Na +, і Nа+, К+-
АТФази, яка відкачує іони натрію з епітеліальних клітин канальців у міжклітинну рідину.
Таким чином, ефект альдостерону не проявляється негайно, а через певний час, досягаючи
максимуму через декілька годин.
Альдостерон об'єднують в єдину систему з реніном і ангіотензином, які є ключовими в
регуляції синтезу та секреції цього мінералокортикоїда, про що буде описано в розділі «Обмін
води та мінеральних речовин».

416
 9.9.3. Зміни метаболізму при гіпер- і гіпофункції кори надниркових залоз.
Захворювання кори надниркових залоз можуть проявлятися симптомами як гіпер-, так і
гіпопродукції гормонів.
Гіперпродукція глюкокортикоїдів (гіперкортицизм) може бути наслідком зростання
рівня АКТГ при пухлинах гіпофіза (хвороба Іценка-Кушінга) або пухлинах інших клітин
(бронхів, тимусу, підшлункової залози), які виробляють кортикотропінподібні речовини, або
надлишкового синтезу кортизолу при гормонально-активних пухлинах кори надниркових залоз
(синдром Іценка-Кушінга).
При хворобі Іценка-Кушінга знижується толерантність до глюкози, виникає гіперглікемія
й інші симптоми, що характеризують розвиток стероїдного діабету. Різке посилення
катаболізму білків призводить до зменшення м'язової маси , витончення шкіри та негативного
азотистого балансу. Характерним проявом гіперкортицизму є остеопороз – зміна мінерального
складу кісткової тканини, внаслідок чого різко знижується міцність кістки. Це може бути
наслідком інгібування кортизолом активності деяких ферментів, що беруть участь в утворенні
колагену і глікозаміногліканів, в зв'язку з чим порушується синтез колагену в кістках. Для цієї
патології характерний своєрідний перерозподіл відкладення жиру – місяцеподібне обличчя,
виступаючий живіт. При синдромі Іценка-Кушінга у пацієнтів розвивається множинний карієс,
зумовлений пригніченням імунної системи підвищеним умістом глюкокортикоїдів і зниженням
місцевого імунітету. Глюкокортикоїди знижують запальну реакцію й ексудацію, зменшують
еміграцію нейтрофілів та лімфоцитів у вогнище запалення та фагоцитарну активність. При
гіперкортицизмі розвитку карієсу зубів сприяє втрата організмом іонів калію та кальцію, що
призводить до демінералізації зубів.
Оскільки глюкокортикоїди знижують швидкість репаративних процесів, при
хірургічних втручаннях у порожнині рота таких пацієнтів пригнічуються процеси загоєння ран
після видалення зубів. Пригнічення імунної відповіді, насамперед Т-клітинної, а також
гуморального імунітету супроводжується розвитком у порожнині рота кандидомікозів.
Гіпопродукція гормонів кори надниркових залоз може проявлятися первинною
(хвороба Аддісона) або вторинною наднирниковою недостатністю. Первинна виникає
внаслідок туберкульозу або автоімунних процесів і клінічно проявляється зниженням маси тіла,
загальною слабкістю, погіршенням апетиту. Блюванням, зниженням артеріального тиску та
типовою гіперпігментацією шкіри («бронзова хвороба»). Причиною якої є зростання продукції
ПОМК – попередника АКТГ і меланоцитстимулівного гомону. Втринна наднирникова
недостатність може виникати внаслідок дефіциту АКТГ внаслідок пухлини чи інфекційного
ураження гіпофіза і проявляється тими ж клінічними ознаками, що й первинна (за виключенням
гіперпігментації).

417
 Гіперальдостеронізм (хвороба Конна) – захворювання, викликане гіперсекрецією
альдостерону наднирковими залозами, яке виникає, зазвичай, внаслідок розвитку аденоми
надниркових залоз. При первинному гіперальдостеронізмі надлишок альдостерону посилює
реабсорбцію натрію в ниркових канальцях. Відповідно, збільшення концентрації а+ у плазмі є
стимулом для секреції АДГ і затримки води нирками. Паралельно посилюється виведення іонів
калію, магнію та протонів. Розвивається гіпернатріємія, яка спричинює розвиток гіпертонії,
гіперволемії та набряків. Гіпокаліємія, своєю чергою, викликає м’язову слабкість. Виникає
метаболічний алкалоз.
Вторинний гіперальдостеронізм зустрічається значно частіше і є наслідком низки станів:
серцевої недостатності, хронічного захворювання нирок, пухлин, які секретують ренін і
супроводжуються порушенням кровообігу. У таких хворих спостерігають підвищений рівень
реніну та ангіотензину ІІ, що стимулює кору надниркових залоз продукувати та секретувати
надлишкову кількість альдостерону.

9.10. Гормони статевих залоз

Статеві залози – парні органи, представлені сім'яниками (у чоловіків) та яєчниками (у
жінок). Вони належать до залоз змішаної секреції, оскільки в яєчниках синтезуються
яйцеклітини та стероїдні гормони – естрогени та прогестини, а в сім’яниках – сперматозоїди та
андрогени.
Статеві гормони, забезпечуючи репродуктивну функцію, володіють також потужним
анаболічним ефектом, впливаючи на обмін речовин у шкірі, кістках і м’язах.
9.10.1. Чоловічі статеві гормони. Синтез і секреція андрогенів (аndros — чоловік, грец.),
основними представниками яких є тестостерон і дигідротестостерон (ДГТ), відбувається в
яєчках у клітинах Лейдіга (або інтерстиційних клітинах).
OH
CH3 OH
CH3
CH3 НАДФН НАДФ+
CH3
5a-Редуктаза

O
O H
Тестостерон Дигідротестостерон

Як у яєчках, так і в корі надниркових залоз попередником чоловічих статевих гормонів є

холестерол, який або надходить із плазми в складі ЛПНЩ, або утворюється в самих залозах із
ацетил-КоА. З нього утворюється проміжний продукт – прегнанолон, який зазнає подальших
перетворень за допомогою п’яти мікросомальних ферментів. Утворення та секреція андрогенів
знаходиться під контролем лютропіну гіпофіза, секреція якого, своєю чергою, регулюється
гонадоліберином гіпоталамуса. Лютропін стимулює стероїдогенез і продукцію тестостерону

418
після з’єднання з рецепторами на плазматичній мембрані клітин Лейдіга за аденілатциклазним
механізмом. Утворений цАМФ стимулює ферментативне розщеплення бічного ланцюга
холестеролу. Зворотній зв'язок реалізується через інгібування вивільненого гонадоліберину або
шляхом гальмування секреції лютропіну.
Метаболізм тестостерону здійснюються двома шляхами: через утворення 17-кетостероїдів
або через утворення ДГТ, естрадіолу та андростендіолу. У печінці 17-кетостероїди утворюють
кон'югати з глюкуроновою та сірчаною кислотами тавиводяться з організму.
Транспорт андрогенів до органів-мішеней здійснюється специфічним глікопротеїном
плазми, що отримав назву тестостерон-естрадіол-зв'язуючого глобуліну, який має спорідненість
до тестостерону, ДГТ і естрадіолу. До дії тестостерону чутливі ембріональна Вольфова
протока, сперматогонії, м'язи, нирки, кістки, мозок, а до ДГТ – передміхурова залоза, сім'яні
міхурці, зовнішні статеві органи. шкіра.
У цитоплазмі багатьох клітин-мішеней тестостерон перетворюється на ДГТ, що має вищу
спорідненість до рецепторів порівняно з тестостероном. Андрогени утворюють комплекс з
рецептором, який зазнавши певних конформаційних змін, проникає в ядро і взаємодіє з
акцепторними білками хроматину, активуючи специфічні гени, білкові продукти котрих
опосередковують біологічні ефекти андрогенів, які різняться в різні періоди життя організму.
У плода чоловічої статі під впливом цих гормонів відбувається маскулінізіція мозку.
Оскільки андрогени володіють потужним анаболічним ефектом, то в препубертатний період їх
підвищений рівень стимулює стрімкий ріст кісток, збільшення скелетних м’язів, формування
вторинних статевих ознак – розвиток хрящів гортані та формування чоловічого тембру голосу,
ріст волосся на обличчі й тілі, секрецію сальних залоз. Разом з фолітропіном вони активують
сперматогенез.
Індукуючи синтез білків, в тому числі ферментних, андрогени впливають на енергетичні
процеси, зокрема, активують ферменти циклу Кребса. Це підвищує аеробний розпад вуглеводів
і розпад ліпідів у тканинах, внаслідок чого збільшується утворення енергії. Гормони
підвищують синтез фосфоліпідів у різних клітинних мембранах і знижують вміст холестерину,
але, порівняно з естрогенами, меншою мірою.
Отже, чоловічі статеві гормони беруть участь у процесах статевого диференціювання та
сперматогенезу; розвитку вторинних статевих ознак і формуванні психофізичного статусу
чоловіка; стимуляції анаболічних процесів.

419
 9.10.2. Жіночі статеві гормони. У яєчниках синтезуються естрогени (oistros –
пристрасний потяг, грец.) – С18-стероїди
OH O
та прогестини – С21-стероїди, серед яких CH3 CH3

найактивнішими є 17b-естрадіол і
прогестерон. У людини основними
HO HO
джерелами естрогенів є яєчники і 17-β-естрадіол Естрон

плацента, частина гормонів утворюється CH3

OH
OH
також у корі надниркових залоз,
сім'яниках і деяких інших тканинах. Їх Естрон 16-α-гідроксіестрон

синтез відбувається шляхом HO

Естріол
ароматизації андрогенів внаслідок
складного процесу, що включає три етапи гідроксилування, кожний з яких вимагає НАДФН 2 і
молекулярного кисню. Основний представник прогестинів – прогестерон утворюється з
холестеролу в жовтому тілі та, незначною мірою, у плаценті та корі надниркових залоз.
У дитячому віці незрілі яєчники продукують незначну кількість гормонів, у пубертатний
період чутливість гіпоталамо-гіпофізарної системи до впливу ЛГ і ФСГ знижується. На початку
кожного менструального циклу секреція цих гормонів спричинює розвиток фолікулів,
дозрівання яких супроводжується секрецією естрогенів. Концентрація естрадіолу зростає,
чутливість гіпофізарних клітин до гонадоліберину підвищується і, за механізмом зворотного
зв’язку зростає секреція ЛГ і ФСГ. Підвищення концентрації ЛГ спричинює овуляцію, після
якої утворюється жовте тіло, яке окрім естрадіолу починає синтезувати прогестерон. Зростання
концентрації цього гормона в плазмі крові за механізмом зворотного зв’язку пригнічує
активність гіпоталамо-гіпофізарної системи: гальмується секреція ЛГ і ФСГ, жовте тіло
руйнується, знижується продукція стероїдів яєчниками і, як наслідок, настає менструація, після
чого цикл повторюється (рис. 14.15).
У випадку настання вагітності жовте тіло продовжує функціонувати та продукувати
прогестерон, але на пізніх етапах вагітності прогестерон більшою мірою синтезується в
плаценті, яка, забезпечуючи зв'язок між системами кровоплину зародка та матері, продукує
також низку інших гормонів: хоріонічний гонадотропін (подібний за активністю до лютропіну),
основна функція якого полягає в підтриманні існування жовтого тіла до того часу, поки
плацента не почне в необхідній кількості виробляти прогестерон; плацентарний лактоген,
якому властиві лактотропний, лютеотропний і соматотропний ефекти (подібно гормону росту);
тиреотропін.

420
 Метаболізм естрогенів відбувається в печінці: метаболітами естрадіолу є естрон і естріол,
які інактивуються в реакціях кон’югації з УДФГК або ФАФС; прогестерон перетворюється на
прегнандіол, який зв’язується з глюкуроновою кислотою.

Рівень гормонів
Фолікулярна фаза Лютеїнова фаза
ЛГ
Прогестерон

Естрадіол
ФСГ

0 4 8 12 14 16 20 24 28 Дні
Менструація Овуляція Менструація

Яєчник Ріст фолікулів Жовте тіло

Ендометрій Проліферація Секреторна фаза

0 4 8 12 14 16 20 24 28

Рис. 14.15. Циклічні зміни концентрацій жіночих статевих гормонів та гонадотропінів

впродовж менструального циклу. ФСГ-фолікулостимулюючий гормон; ЛГ-лютеїнізуючий
гормон

Естрогени зв’язуються зі специфічними внутрішньоклітинними рецепторами в тканинах

матки, піхви, маткових труб, молочних залоз, аденогіпофіза та гіпоталамуса та, подібно до
інших стероїдних гормонів, регулюють транскрипцію структурних генів, індукуючи синтез
понад 50 різноманітних білків, які беруть участь у прояві їх фізіологічних ефектів.
У жіночому організмі естрогени стимулюють ріст і розвиток матки та молочних залоз;
стимулюють гіпертрофію та гіперплазію міометрію; стимулюють початок фази проліферації
ендометрію; регулюють матково-плацентарний кровоплин; сприяють дозріванню епітеліальних
клітин слизової оболонки піхви; разом з простагландином F2 вони сенсибілізують міометрій
до дії окситоцину під час пологів, чим сприяють підвищенню тонусу, збудливості та
скоротливості матки; викликають посилення перистальтики маткових труб у момент овуляції,
що сприяє прискоренню міграції сперматозоонів; під впливом естрогенів шийковий епітелій
матки посилено продукує слиз, що сприяє проникненню сперматозоїдів.
Вони чинять анаболічний вплив на кістки та хрящі, підтримують структуру шкіри та
кровоносних судин, сприяють утворенню оксиду азоту в судинах гладких м’язів, чим
спричинюють їх розширення та посилення тепловіддачі. Естрогени стимулюють синтез
транспортних білків тиреоїдних і статевих гормонів, індукують синтез факторів згортання крові

421
(ІІ, VІІ, ІХ, Х), знижують концентрацію антитромбіну ІІІ. Ці гормони чинять вплив на обмін
ліпідів: зростання швидкості синтезу ЛПВЩ і гальмування утворення ЛПНЩ, викликане
естрогенами, призводить до зниження вмісту холестеролу в крові.
Прогестерон, який утворюється в жовтому тілі під час менструації (лютеїнова фаза)
секретується також фетоплацентарним комплексом під час вагітності. Під час фолікулярної
фази його концентрація незначна, тому що дія цього гормона спрямована на забезпечення
репродуктивної функції організму жінки: він відповідає за підвищення температури тіла на 0,2
– 0,5 C, яке відбувається зразу після овуляції та зберігається впродовж лютеїнової фази
менструального циклу; сприяє виникненню фази секреції в ендометрії та утворенню
децидуальної оболонки під час вагітності; зменшує збудливість та скоротливу активність матки
шляхом зниження чутливості міометрію до речовин, що викликають його скорочення;
підтримує тонус істміко-цервікального відділу матки; стимулює гіпертрофію м’язових волокон
під час вагітності; готує молочні залози до секреції молока; зменшує продукцію шийкового
слизу, робить його непрохідним для сперматозоїдів; знижує скоротливу активність маткових
труб.
Крім зазначених ефектів, у великій концентрації прогестерон може взаємодіяти з
рецепторами клітин ниркових канальців, конкуруючи в такий спосіб з альдостероном, у
результаті чого останній втрачає здатність стимулювати реабсорбцію води. Цей гормон також
чинить вплив і на ЦНС, викликаючи певні особливості поведінки жінки в передменструальний
період.
Стан, викликаний зниженням рівня синтезу та секреції жіночих статевих гормонів,
називається гіпогонадизмом. Він може бути зумовлений процесами, які безпосередньо
ушкоджують яєчники і призводять до їх недостатності (первинний гіпогонадизм), або
зниженням гонадотропної функції гіпофіза (вторинний гіпогонадизм). При дефіциті естрогенів
до періоду статевого дозрівання відбувається затримка розвитку органів статевої системи та
формування вторинних статевих ознак з порушенням перебігу статевих циклів; спостерігаються
зміни в метаболічних процесах - знижується рівень кальцію і фосфату, має місце гіперліпемія,
негативний азотистий баланс. Дефіцит прогестерону порушує перебіг статевого циклу та є
причиною викиднів.
Зміна концентрації естрогенів і прогестерону в слині жінок репродуктивного віку може
певною мірою відображати період овуляції та слугувати для моніторингу впливу циркадіанних
(добових) ритмів на адреналову активність (вміст кортизолу). Існує залежність між дефіцитом
естрогенів та розвитком дифузного остеопорозу в міжзубних перетинках та альвеолярних
відростках, особливо в період менопаузи та після тотальної оваріектомії.

422
 9.11. Ейкозаноїди
Ейкозаноїди – це біологічно активні речовини, які синтезуються в багатьох клітинах із
полієнових жирних кислот, що містять 20 атомів карбону («ейкоза» – 20, грец). Вони
включають у себе простагландини, тромбоксани та лейкотрієни тощо – високоактивні
регулятори клітинних функцій. Їх період півжиття надзвичайно короткий, тому свої ефекти
вони чинять як «гормони місцевої дії», впливаючи на метаболізм тих клітин, що їх синтезують
за автокринним механізмом, а на оточуючі клітини – за паракринним механізмом.
Вони беруть участь у багатьох процесах: регулюють тонус гладком’язевих клітин,
впливаючи в такий спосіб на регуляцію артеріального тиску, стан бронхів, кишок і матки;
секрецію води та натрію
Сигнальна молекула
нирками, впливають на
Рецептор Зв’язування
утворення тромбів. Різні типи
Фосфотидилхолін
Фосфатидилінозитол
дифосфат
Мембрана ейкозаноїдів беруть участь у
клітини

Фосфоліпаза А2
розвитку запального процесу,
Са2+ Фосфоліпаза С
адже такі його ознаки як біль,
+ +

Арахідонова
набряк, гарячка значною мірою
1 2 1,2-Діацилгліцерол
кислота
обумовлені дією саме
ДАГ-
ліпаза ейкозаноїдів. Надлишок
Арахідонова
кислота
МАГ ейкозаноїдів призводить до
МАГ-ліпаза
низки захворювань (алергійні
Арахідонова
кислота реакції, бронхіальна астма).

Рис. 9.15. Вивільнення арахідонової кислоти із Головними субстратами

мембранних ліпідів: зв’язування активоторів із для синтезу ейкозаноїдів
рецепторами плазматичної мембрани активує шлях 1 або
2: ДАГ-ліпаза – діацилгліцеролліпаза, МАГ – слугують арахідонова,
моноацилгліцеролліпаза ейкозапентаєнова та
ейкозатрієнова кислоти. Вони входять до складу гліцерофосфоліпідів мембран (рис. 9.15).
Під впливом асоційованої з мембраною фосфоліпази А2 (рідше фосфоліпази С) жирна кислота
відщеплюється від гліцерофосфоліпіда та використовується для синтезу ейкозаноїдів. У різних
тканинах арахідонова та інші ейкозанові кислоти можуть використовуватися в трьох основних
напрямках: циклооксигеназний шлях призводить до утворення простагландинів, простациклінів
і тромбоксанів; ліпооксигеназний шлях забезпечує синтез лейкотрієнів, ліпоксинів і
гідроксіейкозатетраєноатів (ГЕТЄ); система окиснення за участі цитохрому Р-450 бере участь у
синтезі епоксидів.

423
 9.11.1. Синтез простагландинів і тромбоксанів. Простагландини (ПГ) вперше були
виявлені У. Ейлером у передміхуровій залозі (рrostate gland – передміхурова залоза, англ), тому
й одержали свою назву. Згодом було досліджено, що ПГ знаходяться у всіх органах і тканинах,
за винятком еритроцитів, впливають на низку фізіологічних функцій. Вони містять у своїй
молекулі 20 атомів вуглецю, п'ять з яких утворюють циклопентанове кільце. За особливостями
хімічної будови ПГ поділяють на 4 групи: ПГЕ, ПГF, ПГА, ПГВ, у кожній групі розрізняють
підгрупи, що позначаються цифрою, яка
COOH
вказує на число подвійних зв'язків у
Арахідонова кислота
молекулі (ПГЕ1, ПГЕ2 тощо).
2О2 Циклооксигеназа
Біосинтез ПГ і тромбоксану Аспірин
-
Індометацин
починається із перетворення арахідонової O
COOH
кислоти на ендопероксидні проміжні
O
продукти (ПГG2 і ПГН2) (рис. 9.16). Обидві OOH
ПГG2
2 ГSH
реакції каталізуються поліферментним
Пероксидаза
комплексом простагландинсинтазою, який ГSSГ
O
складається із двох компонентів — COOH

циклооксигенази (ЦОГ) і пероксидази. В O

OH
активному центрі ЦОГ міститься тирозин, а -синт
аз а ПГH2
ПГD
ТХ
а
аз

А-
пероксидази – гем. В організмі присутні
т

си
ПГD2
н

н
си

т
за
-

аз
ГE

а
два типи ЦОГ: ЦОГ-1 конститутивний
П

синт

ПГF2 ПГЕ2
П Г І-

COOH
фермент, який синтезується з постійною O
O

швидкістю, тоді як синтез ЦОГ-2 зростає COO- OH

O Тромбоксан ТХА2
під час запалення та індукується
відповідними медіаторами – цитокінами. HO OH
Простациклін ПГІ2
Обидва типи циклооксигеназ
Рис. 9.16. Циклооксигеназний шлях
каталізують включення 4 атомів кисню в перетворення арахідонової кислоти. Знаком „-‖
арахідонову кислоту з утворенням позначено гальмівну дію вказаних речовин

п’ятичленного кільця. До утворення ПГН2 шлях синтезу різних ПГ однаковий, подальші

перетворення специфічні для кожного типу клітин. Так, у тромбоцитах під впливом
тромбоксансинтази з ПГН2 утворюється тромбоксан А2 (ТхА2), який володіє потужною
судинозвужувальною дією, а в клітинах ендотелію – простациклін (ПГІ2), який розширює
судини.
9.11.2. Біосинтез лейкотрієнів. Лейкотрієни також синтезуються з ейкозанових кислот,
однак, на відміну від ПГ, у їх структурі відсутні цикли і вони мають 3 спряжені подвійні зв’язки
(звідки назва «лейкотрієн»).

424
 Утворення лейкотрієнів відбувається переважно у клітинах крові – лейкоцитах різних
класів, тромбоцитах, макрофагах, що відображає провідну роль лейкотрієнів у реакціях
запалення, згортанні крові, алергійних реакціях і імунних процесах.
Під дією ферменту ліпооксигенази та молекули
COOH
кисню арахідонова кислота окиснюється до 5-
гідропероксіейкозатетраєнової кислоти (5-ГПЕТК) – Арахідонова кислота
О2
метаболічного попередника біологічно активних Ліпооксигеназа

лейкотрієнів. У залежності від типу тканини Вітамін Е -

ліпоксигенази діють на арахідонову кислоту в 5-ому, 12- OOH

COOH
ому та 15-ому положеннях. Так, наприклад, у
поліморфоноядерних лейкоцитах міститься в основному
5-Гідропероксіейкозатетраєнова
5-ліпоксигеназа, у тромбоцитах – 12-ліпоксигеназа, в кислота

еозинофілах – 15-ліпоксигеназа. У лейкоцитах і

ЛТВ4 ЛТА4
опасистих клітинах 5-ГПЕТК перетворюється на
епоксид-лейкотрієн А4 (ЛТА4), де нижній індекс означає ЛТС4

кількість подвійних зв’язків (рис. 9.17). Інші типи

ЛТD4
лейкотрієнів утворюються з ЛТА4: ЛТА4 шляхом
конденсації із трипептидом глутатіоном утворює ЛТС 4, а ЛТE4

із нього після відщеплення однієї та двох амінокислот Рис. 9.17. Схема синтезу
лейкотрієнів
синтезуються ЛТD4 і ЛТЕ4; ЛТВ4 утворюється під дією
епоксидгідроксилази в лейкоцитах і клітинах епітелію судин.
Синтезовані ейкозаноїди надходять із клітин у міжклітинне середовище і реалізують свої
функції, взаємодіючи із специфічними рецепторами мембран клітин-мішеней. Інактивація цих
речовин відбувається дуже швидко (від кількох секунд до кількох хвилин) під дією відповідних
ферментів. Продукти перетворень ейкозаноїдів виводяться з сечею.
9.11.3. Основні біологічні ефекти ейкозаноїдів. Всі ейкозаноїди, незважаючи на
короткий період піврозпаду, мають надзвичайно широкий спектр дії та високу біологічну
активність. Вони діють на клітини через спеціальні рецептори. Деякі з них зв’язані з
аденілатциклазною системою та протеїнкіназою А (ПГЕ, ПГD, ПГІ2); інші діють через
зростання рівня кальцію в цитозолі клітин мішеней (ПГF, ТхА2, лейкотрієни). У різних
тканинах вони виконують різні, іноді протилежні функції (табл. 9.4).

Таблиця 9.4. Біологічні функції ейкозаноїдів

Ейкозаноїди Локалізація Біологічна активність
Більшість тканин, Розширення судин, розслаблення гладких м’язів,
ПГЕ2
особливо нирки стимуляція пологової діяльності, пригнічення

425
 міграції лімфоцитів, проліферації Т-клітин,
агрегація тромбоцитів
Звуження судин, бронхо – і вазоконстрикція,
ПГF2 Більшість тканин
скорочення гладких м'язів
Розширення судин, зниження агрегації тромбоцитів
ПГD3 Клітини гладких м’язів
і лейкоцитів
Розширює судини, попереджує агрегацію
ПГІ2 Серце, ендотелій судин
тромбоцитів, підвищує рівень цАМФ у клітині
Стимулює агрегацію тромбоцитів, звужує судини і
ТХА2 Тромбоцити
бронхи, у клітинах знижує утворення цАМФ
Моноцити, базофіли, Індукує хемотаксис і агрегацію лейкоцитів,
ЛТВ4 нейтрофіли еозинофіли, вивільнення лізосомальних ферментів лейкоцитів,
епітеліальні клітини посилює проникність судин
Розширюють судини і збільшують їх проникність,
ЛТС4, ЛТD4,
Лейкоцити, макрофаги викликають спазм бронхів, є компонентами
ЛТЕ4
"повільно реагуючої" субстанції анафілаксії

Біологічні функції ПГ пов'язані з впливом на скорочувальну функцію гладких м'язів,

проте окремі ПГ мають різні фізіологічні ефекти у певних тканинах-мішенях. Так, наприклад,
ПГ А та Е знижують артеріальний тиск при гіпертонічній хворобі; ПГЕ спричинює
розслаблення гладеньких м'язів бронхів і трахеї, тоді як ПГF, навпаки, викликає їх скорочення.
Характерною особливістю ПГЕ2 та ПГF2 (містяться в сім'яній рідині) є їх стимулюючий
вплив стосовно м'язів матки, що сприяє переміщенню сперматозоїдів у порожнину фаллопієвих
труб, де відбувається запліднення. ПГ Е1 гальмує базальну та стимульовану секрецію хлоридної
кислоти, захищає клітини слизової оболонки від ушкоджуючих хімічних подразників.
Препарати ПГЕ1 мізопростол, цитотек є ефективними засобами сучасної терапії виразкової
хвороби.
Протилежну дію мають простациклін і тромбоксан. Простациклін синтезується у клітинах
ендотелію судин і перешкоджає згортанню крові, гальмуючи агрегацію тромбоцитів і
розширюючи судини, а тромбоксан А2 утворюється у тромбоцитах і сприяє їх агрегації, а також
скорочує гладкі м'язи судин. Звільнення тромбоксану із агрегатів тромбоцитів і дифузія в стінку
судин зумовлюють їх звуження. Таким чином, відносна активність тромбоксану і
простацикліну визначає ймовірність утворення тромбів і місцевого спазму судин. Дисбаланс
цих сполук у бік тромбоксанів відіграє важливу роль в утворенні атеросклеротичних бляшок.
Механізм дії тромбоксану полягає у підвищенні виходу Са2+ із внутрішньоклітинних депо в
цитозоль тромбоцитів. Іони кальцію, в свою чергу, стимулюють скорочувальні білки
тромбоцитів, а також вивільнення із тромбоцитів вмісту їх гранул (серотоніну, катехоламінів,
АДФ). Простациклін підвищує рівень цАМФ у тромбоцитах, що перешкоджає мобілізації Са 2+ і
синтезу тромбоксану. Простагландини також можуть впливати на рівень цАМФ у клітинах,
зокрема простагландини групи Е активують аденілатциклазу в ендокринних залозах, але

426
гальмують у жировій тканині. Концентрація цАМФ у клітині, своєю чергою, впливає на синтез
ПГ.
Лейкотрієни С4, D4 і Е4 секретуються тканинними базофілами у відповідь на дію антигенів
і викликають сильне скорочення гладких м'язів бронхів і трахеї. Із дією лейкотрієнів пов'язують
утруднене дихання у хворих на бронхіальну астму. Також вони впливають на гладкі м'язи
травного тракту, судин, знижують силу скорочень міокарда, збільшують проникність стінок
судин. Ейкозаноїди також виконують функцію медіаторів запалення і діють на всіх етапах
цього процесу, внаслідок чого збільшується проникність капілярів, транссудат і лейкоцити
проникають крізь судинну стінку, що обумовлює ознаки запалення – почервоніння, біль,
гарячку, набряк.
СOO- O

Аспірин – протизапальний препарат,

=
O C CH3

Ацетилсаліцилат
механізм дії якого полягає в інгібуванні (аспірин)

циклооксигенази і, як наслідок, пригніченні

O

=
синтезу медіаторів запалення. Циклооксигеназа Сер ОН Сер О C CH3
Активна Неактивна
незворотно інгібується шляхом ацетилування циклооксигеназа циклооксигеназа
СOO-

серину в активному центрі фермента (рис. 9.18). OН

Саліцилат
Однак, ефект аспірину нетривалий, оскільки
експресія гена цього фермента не порушується і Рис. 9.18. Механізм інактивації
синтезуються його нові молекули. Інші циклооксигенази аспірином: ацетильний
залишок переноситься з молекули
нестероїдні препарати (ібупрофен, ацетамінофен аспірину на ОН-групу фермента та
тощо) теж знижують синтез ПГ за конкурентним незворотно інгібує її
механізмом, зв’язуючись з активним центром фермента. Стероїдні препарати володіють значно
потужнішою протизапальною дією, оскільки індукують синтез білків-ліпокортинів, котрі
інгібують активність фосфоліпази А2 і, запобігаючи вивільненню субстрату для синтезу
ейкозаноїдів – арахідонової кислоти, зменшують їх синтез.

427
 РОЗДІЛ 10. БІОХІМІЯ ХАРЧУВАННЯ ЛЮДИНИ

Необхідною передумовою життєдіяльності людини є харчування, яке забезпечує

постійне надходження в організм з їжею поживних речовин, потрібних для нормального
функціонування клітинних і позаклітинних структур.
Харчування в загальнобіологічному розумінні слова характеризує всю суму біохімічних
процесів, пов'язаних з надходженням і перетворенням харчових речовин в організмі для
забезпечення енергією і структурними речовинами будь-якої фізіологічної функції. Відтак
продукти харчування - основне джерело пластичного матеріалу та енергії для забезпечення
життєдіяльності організму.
Постійне надходження в організм з їжею поживних сполук є необхідною передумовою
існування людини, яке забезпечує нормальний обмін речовин, ріст, розвиток, пристосування й
активну її діяльність.

10.1. Потреби організму людини в поживних речовинах

Поживні сполуки, що входять до складу їжі людини, поділяють на макрокомпоненти
(вуглеводи, жири, білки) та мікрокомпоненти (вітаміни та неорганічні елементи), які необхідні
для життєдіяльності в незначній кількості (менше 1 г на добу). Важливе значення для організму
людини має також вода.
Для дорослої людини при середньому фізичному навантаженні добовий раціон повинен
становити 3 000 ккал. Із збільшенням енергозатрат зростає потреба у харчових продуктах. Так,
у людей, які виконують особливо тяжку фізичну роботу (гірники, сталевари, землекопи тощо)
добовий раціон повинен становити 3 900 – 4 300 ккал, тоді як у службовців, студентів – 2 600 –
2 800 ккал. Отже, індивідуальні енергетичні витрати людини – це сума витрат енергії на
функціонування внутрішніх органів, перебіг обмінних процесів, підтримання температури тіла
на постійному рівні і м’язову діяльність.
Тому, для поповнення організму енергією людина повинна харчуватися раціонально.
Раціональне харчування (від лат. rationalis - розумний) – це фізіологічно повноцінне харчування
здорових людей з урахуванням їх статі, віку, характеру праці, кліматичних умов існування.
Воно сприяє збереженню здоров’я, опірності шкідливим факторам оточуючого середовища,
високій фізичній і розумовій працездатності, активному довголіттю.
Всі харчові продукти в залежності від калорійності можна розділити на 5 основних груп:
1-а – дуже висока калорійність (450 – 900 ккал/100 г їстівної частки): масло вершкове,
рослинне, горіхи, шоколад, халва, тістечка з кремом, свинина жирна; 2-а – висока калорійність
(200 – 400 ккал/100 г їстівної частки): вершки, сметана, сир домашній жирний, сир твердий,
свинина м’ясна, ікра, крупи, макаронні вироби, цукор, мед; 3-я – помірна калорійність (100 –

429
199 ккал/100 г їстівної частки): баранина, яловичина, м’ясо кроля, кури, яйця, ставрида,
скумбрія; 4-а – низька калорійність (30 – 99 ккал/100 г їстівної частки): молоко, кефір, картопля,
буряк, морква, фрукти, ягоди, хек, судак, камбала; 5-а – дуже низька калорійність (менше 30
ккал/100 г їстівної частки): кабачки, капуста, огірки, перець солодкий, журавлина, гриби свіжі.
Набір продуктів при кожному вживанні їжі повинен передбачати оптимальне
співвідношення всіх необхідних поживних речовин, здорова доросла людина під час сніданку
та обіду повинна отримувати понад ⅔ загальної кількості калорій добового раціону, а під час
вечері – менше ⅓. Згідно рекомендацій Національної академії наук США співвідношення
поживних речовин у добовому раціоні повинно бути наступним: вуглеводи – 58 %, (крохмаль
48 %, цукор – 10 %), жири – 30 % , білки – 12 % .
Високий відсоток вуглеводів у добовому раціоні (у деяких країнах – до 90 % калорійності)
відповідає умовам харчування приблизно 80 % населення землі. У харчовому раціоні населення
високо розвинутих країн на вуглеводи припадає приблизно 45 % добової калорійності, тоді як
більшу частину раціону займають білки м'яса та молока. Однак характер харчування людей
значною мірою залежить від соціальних умов, економічного стану, етнонаціональних і
релігійних чинників.
Необхідною умовою раціонального харчування є також збалансованість надходження в
організм у складі їжі вітамінів та мінеральних елементів, а також води. Вітаміни – абсолютно
незамінні компоненти їжі, оскільки використовуються для синтезу коферментів, входять до
складу клітинних мембран, нуклеотидів тощо. Головним джерелом мінеральних елементів
виступають небіологічні компоненти їжі, тобто розчинені у питній воді мінеральні речовини.
Частково вони надходять в організм з харчовими продуктами тваринного та рослинного
походження. Мінеральні речовини використовуються як пластичний матеріал (наприклад,
кальцій, фосфор тощо) і як кофактори ферментів.
Вода належить до незамінних компонентів їжі, вона надходить в організм з продуктами
харчування, проте невелика її кількість утворюється у тканинах під час метаболізму білків,
ліпідів і вуглеводів.
Процес засвоєння поживних речовин відрізняється від розпаду ендогенних білків,
вуглеводів, ліпідів організму. Поживні речовини, які надходять з продуктами харчування,
проходять наступні обов'язкові етапи метаболізму: травлення, всмоктування, транспорт з
травного тракту до інших органів і тканин, проникнення всередину клітини (етап транспорту
через клітинну мембрану) і перетворення ферментативними системами клітини.
10.1.1. Вуглеводи є головним джерелом енергії в харчуванні людини (1 г вуглеводів –
4,1 ккал). Добова потреба організму людини у вуглеводах становить в середньому 450 – 500 г,
що відповідає приблизно 65 – 75 % потреб у добовій калорійності продуктів харчування і прямо

430
пропорційна фізичній активності людини. В організмі людини і тварин вміст вуглеводів
становить біля 2 % сухої маси, що значно менше від вмісту білків (45 %) і ліпідів (15 %).
Важливе значення має і структурна роль вуглеводів: у вигляді глікозаміногліканів вони
входять до складу міжклітинного матриксу, вони використовуються для синтезу нуклеїнових
кислот і входять до складу коферментів, глюкуроніди беруть участь у процесах детоксикації
ендогенних отрут і ксенобіотиків.
Джерелом вуглеводів організму служать вуглеводи їжі - головним чином крохмаль, а
також сахароза та лактоза, целюлоза. У проміжку між вживанням їжі організм використовує
глікоген як легкомобілізований резерв. У вигляді глікогену організм запасає біля 500 г
вуглеводів, що відповідає приблизно 2 000 калорій.
Збалансованість окремих видів вуглеводів у добовому раціоні є важливим фактором
раціонального харчування, вони повинні розподілятися наступним чином: крохмаль – 75 %,
сахароза – 20 %, пектинові речовини – 3 %, клітковина – 2 %.
В умовах раціонального харчування приблизно 75 % вуглеводів, які надходять в
організм, окиснюються до кінцевих продуктів – СО2 та води, що становить головне джерело
утворення АТФ, 20 – 25 % перетворюється на жири і 2 – 5 % депонується у вигляді глікогену.
Надмірне споживання вуглеводів призводить до перетворення їх у триацилгліцероли та
холестерин. Із кожних 100 г надлишкових вуглеводів синтезується приблизно 30 г жирів.
Перевищення потреб у простих вуглеводах, зокрема сахарози (буряковий, тростинний
цукор), є одним з факторів ризику розвитку атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, цукрового
діабету, ожиріння.
10.1.2. Ліпіди (жири). Біологічно важливими ліпідами для організму людини є жирні
кислоти, нейтральні жири (тригліцероли), фосфоліпіди й стерини. Нейтральні жири є другим
після вуглеводів джерелом енергії для людини (1 г ліпідів – 9,3 ккал). Жири надходять в
організм, здебільшого, з продуктами тваринного походження. Потреба у харчових жирах
становить в середньому 60 - 90 г/добу, що забезпечує приблизно 25 – 35 % потреб у добовій
калорійності для людини.
У добовому раціоні при харчуванні тваринною та рослинною їжею нейтральні жири
становлять понад 90 % із загальної кількості ліпідів, що містяться у продуктах харчування, у
складі тваринних жирів в організм надходить близько 0,5 г холестерину. Крім тваринних жирів,
людина повинна одержувати 20 – 25 г рослинних жирів, у тому числі 2 – 6 г незамінних жирних
кислот (лінолевої та ліноленоваї), які служать попередниками у синтезі біологічно активних
ейкозаноїдів. Незамінні жирні кислоти містяться у жирах рослинного походження, а також у
рибі, птиці. Вживання жирів із високим вмістом поліненасичених жирних кислот є важливою
передумовою профілактики атеросклерозу, ішемічної хвороби серця, інсульту, інфаркту.

431
 10.1.3. Білки. Білки становлять 18 – 20 % від загальної маси людини, тобто в організмі
масою 70 кг міститься 12 – 15 кг білка. На відміну від вуглеводів і жирів, ці органічні сполуки
не відкладаються про запас, проте відіграють надзвичайно важливі функції - пластичну,
каталітичну, регуляторну, захисну, енергетичну (1 г – 4,1 ккал) тощо.
Організм може тривалий час обходитися без жирів і вуглеводів, але виключення із
раціону білків навіть на короткий час призводить до значних порушень, а іноді – до
незворотних патологічних змін.
Повноцінність білків. Під час еволюції людина втратила здатність синтезувати майже
половину з двадцяти амінокислот, які входять до складу білків, тому за біологічним значенням
їх поділяють на замінні - ті, що легко синтезуються в організмі, та незамінні (лізин, лейцин,
ізолейцин, валін, треонін, трептофан, метіонін, фенілаланін) – ті, що не можуть синтезуватися в
організмі і повинні надходити з продуктами харчування. Гістидин і аргінін у дорослих
синтезуються в достатній кількості, однак дітям для нормального росту організму необхідне
додаткове надходження цих амінокислот з продуктами харчування, тому їх називають частково
незамінними.
Отже, біологічна цінність білків визначається їх амінокислотним складом і ступенем
засвоєння, тобто ефективністю розщеплення в травному тракті та рівнем всмоктування. Тому
біологічна цінність білка тим вища, чим більше приближений його амінокислотний склад до
середнього амінокислотного складу організму людини.
Біологічно цінними білками вважають ті білки, що містять усі незамінні амінокислоти –
це білки курячих яєць (13 %), м’яса (18 – 22 %), риби (17 – 22 %), молока (3 – 3,5%), сиру (20 –
36%). Рослинні білки належать до неповноцінних, оскільки не містять повного набору
незамінних амінокислот, крім того, зерна злакових захищені оболонкою з целюлози і не можуть
бути повністю перетравлені. Серед рослинних продуктів лише соя, горох і квасоля містять
велику кількість білка (26 – 35%), тоді як картопля, капуста, морква та яблука - лише 0,3 – 2,0
%. Проте, при певному комбінуванні рослинних білків можна забезпечити організм
збалансованою сумішшю амінокислот. Так, білки бобових збагачені лізином, але містять мало
триптофану, тоді як білки кукурудзи навпаки – містять мало лізину, але достатню кількість
триптофану.
Потреби білка для людини повинні враховувати характер трудової діяльності, вік,
кліматичні умови, фізіологічний стан організму, наявність захворювання. Доросла людина при
середньому фізичному навантаженні повинна отримувати 100 – 120 г білка на добу. При тяжкій
фізичній роботі ця кількість повинна збільшуватися до 130 – 150 г на добу.
Азотний баланс. За добу в організмі людини оновлюється приблизно 400 г білка:
розпадається до амінокислот і синтезується. Частина амінокислот, утворених при розпаді

432
білків, використовується для біосинтезу нових білків із поповненням енергії у вигляді АТФ, або
перетворюється на непептидні речовини (аміни, гем, тироксин, холін, таурин тощо). Це означає,
що для поповнення втрачених під час метаболізму амінокислот, організм повинен постійно
одержувати білки з продуктами харчування.
Оскільки на частку білків і вільних амінокислот припадає понад 95 % всього азоту в
організмі, то за азотним балансом, тобто різницею між кількістю азоту, що надходить в
організм з їжею, і кількістю азоту, що виводиться з організму, можна оцінити загальний
білковий обмін.
Види азотного балансу:
1. Азотна рівновага – кількість азоту, що надходить, дорівнює кількості азоту, що
виділяється. Такий стан характерний для дорослої здорової людини. Азотна рівновага може
встановлюватися при значних коливаннях вмісту білка в їжі. Мінімальна кількість білка, при
якій буде встановлюватися азотна рівновага, становить 30 – 50 г, а оптимальна – 80 – 100 г.
2. Позитивний азотний баланс – кількість азоту, що надходить, перевищує кількість азоту,
що виділяється з організму. Такий стан характерний для організму, що росте, для жінок у
період вагітності, після виснажливих захворювань і введення анаболічних стероїдів.
3. Негативний азотний баланс – кількість азоту, що поступає, менша за кількість азоту, що
виводиться з організму. Такий стан характерний для людей похилого віку, спостерігається під
час виснажливих захворювань, повного чи білкового голодування. Виключення білка з
харчового раціону спричинює щоденну втрату 4 грам азоту, тобто, 25 грам білка. За умов
повного голодування щоденно екскретується 20 грам азоту, тобто розкладається близько 125
грам білка. Білкове голодування призводить до порушення фізичної та психічної активності,
зниження вмісту білків плазми крові, що спричинює порушення колоїдно-осмотичної
рівноваги, набряки, зниження синтезу білків м'язів, недокрів'я, ослаблення діяльності серця,
порушення імунітету. Тривале голодування, як і повне голодування, неодмінно призводить до
смерті.
10.1.4. Біохімічна роль мікроелементів. Мікроелементози. У людини та вищих тварин
виявлено приблизно 70 хімічних елементів, які поступають в організм разом з водою та їжею. З
них 47 присутні постійно, тому вони називаються біогенними хімічними елементами.
У 1891 році В. І. Вернадський встановив, що кількісний і якісний склад хімічних
елементів у живих організмах значною мірою залежить від їх наявності у навколишньому
середовищі. Він заснував нову галузь науки – біогеохімію, яка вивчає роль мінеральних
речовин у життєдіяльності організмів і вплив організмів на зміну складу ґрунту й води. У
залежності від кількісного вмісту всі біогенні хімічні елементи В. І. Вернадський поділив на
макро-, мікро- і ультрамікроелементи. До макроелементів належать елементи, вміст яких в

433
організмі становить ~10-2 % і вище – це Na, К, Са, Р, Cl, S, Mg тощо. До мікроелементів
відносять елементи, вміст яких в організмі становить ~10-3- 10-5 %, це – I, Br, F, Fe, Сu, Al, Mn,
Co, Zn, Sr, Li, Se, Mo тощо. Елементи, вміст яких в організмі становить ~10-5 % і менше,
називаються ультрамікроелементами. До цієї групи належать Au, Cr, Si, Ni, Ti, U, Ra тощо.
Біохімічна роль мікроелементів обумовлена, в основному, їх взаємозв'язком з
ферментами, гормонами та вітамінами, саме цим визначається їх участь у метаболізмі.
Надходження хімічних елементів в організм забезпечують продукти харчування та споживана
вода. Елементи з подібною будовою атомів мають багато спільного і в біологічній дії. Кількість
мінеральних речовин, що надходять в організм людини з їжею, має дорівнювати кількості, яка
виводиться з організму.
Йод. Джерелами йоду для людини є морські продукти, водорості, цибуля, йодована сіль.
В організмі людини міститься приблизно 25 мг йоду, 15 мг з яких – у щитоподібній залозі. При
нестачі йоду в воді та в їжі послаблюється функція цього органа - залозиста тканина
замінюється на сполучну, внаслідок чого розвивається зоб. Чим вище над рівнем моря
розміщений населений пункт, тим менший вміст йоду в ґрунті та воді. За таких умов зростає і
відсоток захворюваності на зоб. Уникнути цього можна введенням профілактичних доз
препаратів йоду.
Йод підвищує активність лейкоцитів, сприяє оздоровленню волосся, шкіри, зубів і нігтів,
правильному росту. Якщо секреція йодвмісних гормонів недостатня, порушується основний
обмін речовин в організмі, знижується кровообіг і загальний тонус організму. Щоденна норма
споживання йоду – 1 мкг на 1 кг маси тіла, для вагітних і матерів-годувальниць вона
збільшується в 1,5 – 2 рази.
Бром. Цей мікроелемент надходить в організм людини разом з рослинною їжею
(наприклад, картоплею), а також у складі кухонної солі. Біологічне значення та механізм дії
брому на нервову систему вперше дослідив І. П. Павлов. Високим вмістом брому
характеризується гіпофіз (0,15 – 0,3 г/л), тоді як в інших тканинах і органах тварин його дуже
мало (0,01 – 0,07 г/л). Солі брому послаблюють дію адреналіну, ацетилхоліну, чинять
заспокійливий вплив на нервову систему (тому їх застосовують з лікувальною метою). Бром
регулює функції статевих залоз і бере участь у біосинтезі статевих гормонів (особливо
тестостерону).
Фтор. В організм людини цей мікроелемент надходить з водою, в багатьох органах і
тканинах міститься у вигляді органічних і неорганіних сполук. Зокрема, кальцієва сіль фтору
входить до складу кісткової (0,3 % від усіх солей) і зубної тканин, зменшує їх розчинність і
посилює міцність. Фтор пригнічує ріст бактерій у ротовій порожнині. У незначній кількості він
міститься в сперматозоїдах, у клітинах кровотворних органів. Тривале передозування фтору

434
сприяє розвитку не лише флюорозу зубів, для якого характерна крапчастість емалі, а й
флюорозу скелета, для якого характерні остеопороз (крихкість) і/або остеомаляція
(розм’якшення) кісток, кальциноз сухожиль і зв'язок, утворення кісткових шпор тощо.
Марганець. Цей мікроелемент надходить в організм з продуктами, що містять пшеничні
висівки, вівсяні пластівці, соєву муку. Його багато в чаї, рослинних соках, горосі, буряку.
Характерною особливістю цього елемента в організмі людини є зв'язок з багатьма ферментами.
Він необхідний для дії аргінази (розщеплює аргінін на сечовину і орнітин), а відповідно, для
синтезу сечовини і пептидаз. Марганцю належить важлива роль у формуванні кісткової
тканини, оскільки він активує дію лужної фосфатази – каталізатора обміну фосфорно-
кальцієвих солей. Марганець входить до складу піруваткарбоксилази, супероксиддисмутази
мітохондрій тощо.
Він підсилює дію інсуліну, сприяє підвищенню вмісту гемоглобіну в крові. Відтак він має
велике значення для росту організму, бере участь у білковому та енергетичному обміні, впливає
на засвоєння кальцію, фосфору, сприяє обміну вуглеводів в організмі тощо.
Цинк у великій кількості міститься в грибах, цибулі, картоплі, коров’ячому молоці. Він є
одним із незамінних мікроелементів, входить до складу активного центра карбоангідрази
(каталізує розщеплення вугільної кислоти на Н2О і СО2), фосфатази (розщеплює органічні
сполуки фосфорної кислоти) і альдолази (розщеплює фруктозофосфат),
алькогольдегідрогенази, карбоангідрази, лужної фосфатази, ДНК- і РНК-полімераз,
карбоксипептидази, цитохромів дихального ланцюга мітохондрій і цитохрому Р-450 тощо.
Цинк входить до складу ключового антиоксидантного фермента – супероксиддисмутази та
індукує біосинтез захисних білків клітини – металотіонеїнів. Будучи інгібітором 5-альфа-
редуктази, цинк регулює рівень метаболіта тестостерону – дигідротестостерону, надлишок
якого обумовлює гіперплазію передміхурової залози. У жіночому організмі цей елемент
входить до складу рецепторів для естрогенів. Регулюючи в такий спосіб всі естроген залежні
процеси.
Цинк активує деякі гормони – тиреотропний, гонадотропний, вазопресин, статеві гормони,
посилює дію інсуліну. У хворих на цукровий діабет кількість цинку в підшлунковій залозі
приблизно вдвічі нижча, ніж у здорових людей.
Цинк відіграє суттєву роль в обміні вітамінів: він сприяє депонуванню тіаміну і є одним з
регуляторів перетворення -каротину на вітамін А. Іони Zn2+ разом з іонами Cu2+ і Со2+
посилюють імунітет, зокрема, процеси фагоцитозу.
Є дані, що цинк утворює комплексну сполуку – гістамін-цинк-гепарин в опасистих
клітинах і пригнічує дію гістамінази, яка розщеплює гістамін. При дефіциті цинку кількість
гістаміну і гепарину в цих клітинах знижується в 3 – 4 рази.

435
 Цей елемент сприяє росту й регенерації клітин, бере участь у процесах, що відповідають за
нюх і смак, запобігає випаданню волосся й облисінню, бере участь у кровотворенні тощо.
Нестача цинку в організмі викликає гальмування росту і низку порушень функцій
організму. Допускають, що збільшення вмісту цинку в навколишньому середовищі є однією з
причин акселерації людини за останні роки.
Мідь серед ―металів життя‖ займає одне з провідних місць. Виступаючи активатором або
складовою частиною активного центра ферментів, мідь бере участь у багатьох
життєвоважливих процесах організму: в еритропоезі (бере участь в утворенні строми
еритроцитів), у синтезі гему (сприяє включенню заліза в протопорфірин), стимулює
всмоктування заліза в травному тракті та його мобілізацію з тканин; впливає на обмін
вуглеводів, сприяє депонуванню глюкози в печінці і зниженню рівня цукру в крові; зменшує
вміст фосфатів у крові, посилює дію інсуліну, гіпофізарних гормонів, бере участь в імунних
процесах організму. Мідь у вільному стані проявляє окисну дію, подібну до каталази та
пероксидази. Іони міді інгібують амілазу, ліпазу, АТФазу.
Вона входить до складу білка печінки гемокупреїну та білка крові церулоплазміну
(містить біля 90 % від усієї міді сироватки крові). Мідь бере участь у формуванні структури
білків сполучної тканини – еластину та колагену, необхідна для формування та зміцнення
кісток, передавання нервових імпульсів. Вона має протизапальні властивості, бере участь в
окисно-відновних процесах, реакціях клітинного дихання.
Залізо надходить в організм людини в складі свинної та яловичої печінки, яєць, горіхів,
бобових, грибів. Середній харчовий раціон повинен містити не менше 30 мг цього елемента.
Основна його роль зводиться до участі в синтезі гемоглобіну, крім того залізо входить до
складу цитохромів, протоплазми всіх клітин. У кістковому мозку вміст заліза перевищує в 5
разів його добову потребу. Кожного дня в процесі розпаду гемоглобіну вивільняється
приблизно 25 мг заліза і стільки ж використовується при синтезі гемоглобіну в клітинах
кровотворних тканин.
У міоглобіні знаходиться 3 – 5 % усього заліза, що міститься в організмі, а на залізовмісні
ферменти припадає 0,1 – 0,2 %.
У тонкій кишці залізо всмоктується в формі двовалентного заліза. У клітинах слизової
оболонки воно сполучається з білком апоферитином з утворенням феритину, який являє собою
порожнисту сферу, всередині якої може міститися до 4 500 іонів тривалентного заліза. Тяжкі
ланцюги феритину окиснюють Fe2+ у Fe3+. Залізо у вигляді гідроксидфосфату знаходиться в
центрі сфери і вивільняється назовні через канали, які пронизують білкову оболонку сфери.
Оскільки поступлення феритину в кров пропорційне його вмісту в тканинах, то концентрація
феритину в крові – важлива діагностична ознака запасів заліза в організмі при залізодефіцитній

436
анемії. Транспорт заліза в органи здійснюється в формі комплексу з білком плазми крові
трансферином (рис.10.1).
У цьому комплексі залізо тривалентне. Надлишок заліза може відкладатися в тканинах у
вигляді гемосидерину. Останній погано розчиняється в воді і містить до 37 % заліза.

Залізо у складі їжі Втрата крові:

Кістки (еритропоез) кровотечі,
менструації
Трансферин
Численні
тканини
Фагоцитоз
Еритроцити (гемоглобін) Феритин
Цитохроми,
Fe-залежні
ензими, Гемосидерин
міоглобін

Ретикулоендотеліальні
Печінка клітини
Феритин
Жовч
Трансферин
Гемосидерин
Трансферин

Епітеліальні
клітини кишки

Fe2+ Трансферин
Фізіологічні втрати під час
Фероксидаза Кал Сеча Піт вагітності та лактації
10 - 15 % (церулоплазмін)
адсорбується
(активатор - віт.С)
Виведення заліза
Кал

Рис.10.1. Метаболізм заліза в організмі

Накопичення гранул гемосидерину в печінці, підшлунковій залозі та селезінці призводить
до ураження цих органів і виникнення гемохроматозу: накопичення гемосидерину в
підшлунковій залозі спричинює виникнення цукрового діабету, у гепатоцитах – цироз печінки,
а в міокардіоцитах – серцеву недостатність.
Кобальт широко розповсюджений у природі. Найбільше його міститься в бобових і
зернових культурах, овочах, молоці, яловичині та свинині. Фізіологічно активним він може
бути лише в формі ціанокобаламіну (вітаміну В12). У складі різних каталітичних систем він
сприяє формуванню вуглець-вуглецевих зв’язків, необхідний для процесів кровотворення,
оскільки стимулює синтез гемоглобіну, регенерацію еритроцитів, посилює процеси обміну
нуклеїнових кислот.
Молібден міститься у темно-зелених листових овочах, бобових, неочищеному зерні. В
організмі людини він сприяє метаболізму вуглеводів і жирів, є складовою частиною ферментів
альдегідоксидази, сульфітоксидази, ксантиндегідрогенази й ксантиноксидази. Він необхідний
для процесів кровотворення, запобігає анемії. Підвищення вмісту молібдену в організмі
призводить до надлишкового утворення ксантиноксидази, що підвищує інтенсивність
утворення та накопичення сечової кислоти в тканинах, а також у синовіальних оболонках
суглобів, що є причиною розвитку "ендемічної молібденової" подагри.
437
 Літій чинить суттєвий вплив на обмінні процеси в нервовій системі. Він, зокрема, знижує
поглинання кисню корою головного мозку і дещо збільшує – підкірковими зонами. На відміну
від солей цезію та рубідію, солі літію мають тривалу, але помірну гіпотензивну дію. Розчинні в
воді солі літію гальмують збудження, патологічну, емоційну нестабільність і агресивність при
психічних розладах. Вміст літію в воді корелює з жорсткістю води: чим вона жорсткіша, тим
більше в ній літію. Епідеміологічні дослідження атеросклерозу демонструють, що це
захворювання знаходиться в зворотній залежності від концентрації літію в воді.
Селен надходить в організм людини з цибулею, помідорами, зародками пшениці, рибою
(особливо тунцем) і є необхідним елементом для життєдіяльності організму, оскільки знижує
ризик судинних захворювань, підвищує опірність організму до онкологічних захворювань,
поліпшує кровопостачання шкіри. Він входить до складу активного центру
глутатіонпероксидази, може формувати комплекси з вітаміном Е і β-каротином, що робить його
важливим компонентом антиоксидантної системи; у складі йодтиронін-5-дейодинази селен
контролює утворення трийодтироніну. У великій кількості міститься в білках м’язової тканини,
особливо міокарду.
Він бере участь у збереженні еластичності тканин, запобігає появі лупи. Попри те чинить
антимутагенний, антитератогенний, радіопротекторний ефекти, стимулює антитоксичний
захист, нормалізує обмін нуклеїнових кислот і білків, нормалізує обмін ейкозаноїдів, регулює
функції щитоподібної та підшлункової залоз. Майже половина його запасу в організмі
міститься в яєчках і сім'яних канатиках. Дефіцит селену легко визначають за появою рожевих
плям на руках і обличчі. Приймання колоїдних форм селену дає змогу усунути ці плями, що
свідчить про нормалізацію обміну селену в організмі.
Хром (тривалентний) у достатній кількості міститься в яйцях, телячій печінці, пивних
дріжджах, кукурудзяному маслі (шестивалентний хром володіє токсичним впливом). Разом з
інсуліном він бере участь у метаболізмі глюкози, сприяє росту, запобігає діабету та гіпертонії.
У разі нестачі хрому він може бути компенсований хелатною формою цинку.
Мікроелементози людини. В організмі людини досить легко можуть виникати стани,
пов'язані як із надлишковим накопиченням мікроелементів, так і з їх дефіцитом -
мікроелементози (МЕ). Найчастіше причинами порушення мінерального статусу в організмі
дорослих і дітей є нераціональне харчування (одноманітне чи неякісне), неякісна питна вода,
хронічні захворювання внутрішніх органів (у тому числі кровотечі), лікування ксенобіотиками,
харчові добавки, тривале фізичне та емоційне напруження, спадковість (схильність до
порушення обміну мікроелементів), побутові забруднення (тютюновий дим, який містить
кадмій, фарби для волосся, що містять нікель, дезодоранти – алюміній, зубні пломби – ртуть і
кадмій тощо).

438
 Тривалий дисбаланс мікроелементів призводить до серйозних порушень функцій
організму: послаблення імунітету, змін з боку ендокринної та нервової систем, розвитку
запальних і онкологічних захворювань тощо (табл.10.1).

Таблиця 10.1. Мікроелементози (МЕ) людини

Елемент Типовий синдром при дефіциті
Кобальт Сповільнення росту скелету, злоякісна анемія
Кадмій Захворювання нирок з подальшим розвитком ниркової недостатності
Магній М'язові судоми, апатія, свербіж, порушення серцевого ритму, захворювання
травного тракту
Залізо Порушення еритропоезу, анемія, порушення імунної системи, порушення росту,
виснаження
Цинк Ушкодження шкіри, сповільнення росту, сповільнення статевого дозрівання,
порушення загоєння ран, відсутність апетиту, порушення смаку
Мідь Порушення діяльності печінки, вторинна анемія
Марганець Безплідність, погіршення росту скелета
Молібден Сповільнення клітинного росту, схильність до карієсу, порушення обміну
сірковмісних амінокислот, порушення функцій ЦНС
Миш’як Схильність до алергії, хронічна анемія
Нікель Депресія, дерматит
Хром Діабетоподібні стани, атеросклероз
Сіліцій Порушення росту скелета
Фтор Порушення росту, порушення процесу мінералізації кісток і зубів
Йод Базедова хвороба, сповільнення розвитку ЦНС, імунодефіцит, ризик розвитку
пухлин щитоподібної залози
Селен Анемія, кардіоміопатія, порушення росту та формування кісткової тканини, поява
рожевих плям на руках і обличчі, виникнення відчуття тривоги та втоми
Свинець Астено-невротичний синдром, анемія, артеріальна гіпертензія, захворювання
травного тракту, злоякісні утвори
Стронцій Крихкість кісток (стронцієвий рахіт)

У деяких біогеохімічних районах спостерігається надлишок чи недостатній уміст певних

мікроелементів у воді та ґрунті, внаслідок чого порушується збалансоване мінеральне
харчування організму, що призводить до виникнення захворюваності населення на цій
території. Захворювання, спричинені надлишком або нестачею мікроелементів у певній
місцевості, називають ендемічними (наприклад, ендемічний зоб, флюороз).
Для усунення дисбалансу чи ліквідації дефіциту мікроелементів використовують
оліготерапію – поповнення організму тими мікроелементами, яких бракує в сучасному раціоні
харчування, і які потрібні організму (заліза закисного лактат, коамід, міді сульфат тощо).

10.2. Механізми перетравлення поживних речовин у травному тракті

Поживні речовини, які надходять з продуктами харчування, проходять наступні
обов'язкові етапи метаболізму: травлення, всмоктування, транспорт з травного тракту до інших

439
органів і тканин, проникнення всередину клітини (етап транспорту через клітинну мембрану) і
перетворення ферментативними системами клітини.
Перетравлення є початковим етапом метаболізму поживних речовин, у процесі якого
відбувається гідроліз харчових компонентів їжі ферментами травного тракту. Характер
гідролізу поживних речовин визначається складом ферментів травних соків і специфічністю їх
дії.
Більшість травних ферментів має відносну субстратну специфічність дії, що полегшує
гідроліз різних поживних речовин до мономерів і простіших сполук. Розпаду в травному тракті
підлягають вуглеводи, ліпіди, білки та деякі простетичні групи складних білків. Інші
компоненти їжі (вітаміни, мінеральні речовини та вода) всмоктуються у незміненому стані.
Процес травлення в основному відбувається у трьох відділах травного тракту: ротовій
порожнині, шлунку і тонкій кишці, де виділяються секрети залоз, що містять гідролітичні
ферменти. У товстій кишці за участі мікрофлори частково розщеплюється целюлоза.
У порожнину травного тракту надходить приблизно 8,5 л травних соків, в яких міститься
до 10 г різних ферментів.
У залежності від розміщення ферментів процес травлення поділяють на три види:
порожнинне (гідролітичні ферменти знаходяться у секретах травних залоз у вільному стані),
мембранне, або пристінкове (ферменти знаходяться у слизу або зв’язані з апікальною
мембраною епітеліоцитів) і внутрішньоклітинне (ферменти знаходяться в цитоплазмі та
органоїдах клітин). Для травного тракту характерно перших два види. Мембранне травлення
відбувається у ворсинках тонкої кишки. Особливість його полягає в тому, що гідроліз
невеликих молекул (наприклад, дипептидів, дисахаридів) здійснюється на поверхні клітинної
мембрани кишкового епітелію і поєднується з транспортом продуктів гідролізу всередину
клітини. Внутрішньоклітинний гідроліз забезпечується переважно ферментами лізосом.
Ферменти травного тракту можна розділити на чотири групи:
1) ферменти, що беруть участь у травленні вуглеводів (гліколітичні ферменти);
2) ферменти, що беруть участь у травленні білків і пептидів (протеолітичні ферменти);
3) ферменти, що беруть участь у травленні нуклеїнових кислот (нуклеази і гідролази
нуклеотидів);
4) ферменти, що беруть участь у травленні ліпідів (ліполітичні ферменти).
10.2.1. Перетравлення білків у шлунку. Травлення білків, які поступили в організм у
складі їжі, розпочинається в шлунку під впливом шлункового соку. Останній – продукт
діяльності кількох типів клітин: парієнтальні клітини стінки шлунка синтезують хлоридну
кислоту та фактор Касла (глікопротеїн, який зв’язує вітамін В12, запобігаючи його руйнуванню

440
та сприяючи всмоктуванню); головні – секретують пепсиноген; додаткові та інші – виділяють
муцинмісний слиз.
Впродовж доби в людини утворюється 1,5 - 2 л шлункового соку, його густина становить
1,002 – 1,007 г/см3, а рН - 1,5 – 2,5. Твердий залишок складається з органічних (ферменти,
муцини) і неорганічних (хлоридів, сульфатів, фосфатів, гідрокарбонату натрію, калію, кальцію,
магнію) речовин. Основний неорганічний компонент шлункового соку – хлоридна кислота
(НСI) може бути як у вільному, так і у зв’язаному з білками стані.
Білки, що надходять у шлунок, стимулюють виділення гістаміну та групи білкових
гормонів – гастринів, які, своєю чергою, викликають секрецію НСІ і пепсиногену. Синтез НСІ
відбувається в парієнтальних клітинах і являє собою цАМФ-залежний процес, який
підсилюється на тлі глікогенолітичної та гліколітичної активності, що супроводжується
продукцією пірувату. Окиснювальне декрбоксилювання останнього до ацетил-КоА та СО2
забезпечує накопичення у цитоплазмі НАДН2, який використовується для генерування Н+.
Джерелом протонів є Н2СО3, яка утворюється в парієнтальних клітинах шлунка з СО2 та
Н2О під впливом фермента карбоангідрази (рис. 10.2). Дисоціація Н2СО3 призводить до
утворення бікарбонату, котрий за участі спеціальних білків виводиться в плазму в обмін на Cl -,
та протонів, котрі поступають у просвіт шлунка шляхом активного транспорту за участі Н+, -К+
-АТФази. При цьому концентрація іонів Н+ у просвіті шлунка зростає в 106 разів. Іони Cl-
поступають у просвіт шлунка через хлорні канали.

Плазма Парієтальна клітина

Просвіт шлунка
2+
Са 1
СО2 СО2 Н2СО3
К+ Н2О
К+
Na + 3 АТФ
+
Na
4 К+ К+
2
Н+ НСО3- + Н+ Н+
АДФ + Фн HCl
НСО3- 4 -
Cl-
Cl 5

Рис. 10.2. Схема секреції хлоридної кислоти в шлунку: 1 – карбоангідраза, 2 - Н+,-К+-

АТФаза, 3 – Na+,-К+-АТФаза; 4- обмінний транспорт, 5 – іонні канали

Під час секреції мітохондрії оточують секреторні канальці, а в деяких випадках їх

мембрани зливаються – утворюється мітохондріально-секреторний комплекс, в якому іони Н+
можуть безпосередньо акцептуватись Н+-К+-АТФазою секреторної мембрани і
транспортуватися з клітини.

441
 Na+-К+-АТФаза, розташована на базо-латеральній поверхні парієнтальної клітини,
переносить іони К+ з крові в обмін на Na+, тоді як Н+-К+-АТФаза транспортує калій з
первинного секрету в обмін на протони.
Таким чином, кислотоутворювальна функція парієнтальних клітин здійснюється завдяки
фосфорилуванню-дефосфорилуванню, наявності мітохондріального окиснювального ланцюга,
який транспортує іони Н+ з матриксу, а також активності Н+-К+-АТФази секреторної мембрани,
яка перекачує протони з клітини за рахунок енергії АТФ.
Утворена хлоридна кислота створює оптимальне рН для дії протеолітичних ферментів
шлункового соку та викликає денатурацію і набухання білків, що сприяє їх розщепленню
ферментами; бере участь у звурдженні молока; стимулює секрецію ферменту ентерокінази
ентероцитами 12-палої кишки; забезпечує антибактеріальні властивості шлункового соку;
регулює активність підшлункової та шлункових залоз, гальмуючи утворення гастрину та
стимулюючи синтез секретину й інших гастроінтестинальних гормонів; впливає на моторну
активність шлунка, сприяє перетворенню пепсиногену на пепсин.
Пепсин А (методом електрофорезу виділено 7 видів пепсину) утворюється в головних
клітинах слизової оболонки шлунка в неактивній формі, у вигляді проферменту пепсиногену –
білка, який складається з одного поліпептидного ланцюга з молекулярною масою 40 000 Да.
Під впливом НСl він перетворюється на активний пепсин (молекулярна маса 40 000 Да):
шляхом обмеженого протеолізу від -кінця пепсиногену відщеплюється пептид (42
амінокислотних залишки), утворений переважно позитивно зарядженими амінокислотами.
Утворений пепсин містить в основному негативно заряджені амінокислоти, він активує решту
молекул пепсиногену (автокаталіз), оптимум рН для дії цього фермента — 1,5—2,5.
Каталітична активність пепсину дуже висока: 1 г пепсину впродовж двох годин здатний
гідролізувати 50 000 г денатурованого яєчного альбуміну.
Активний центр пепсину містить карбоксильні групи 2-х залишків аспарагінової кислоти,
у нативній або денатурованій молекулі білка він швидко гідролізує пептидні зв’язки, утворені
карбоксильними групами ароматичних амінокислот (фенілаланін, триптофан, тирозин),
повільно руйнуються зв’язки між лейцином і дикарбоновими амінокислотами. Оскільки цей
фермент належить до ендопептидаз, то внаслідок його дії у шлунку утворюються короткі
пептиди, які гідролізуються до амінокислот у тонкій кишці.
У слизовій оболонці шлунка міститься також фермент пепсин С (гастриксин), який
гідролізує пептидні зв’язки дикарбонових амінокислот, рН оптимум його дії 3,0 – 3,5.
Співвідношення між пепсином і гастриксином у шлунковому соці коливається в межах 1:2 - 1:5.
Пепсин В (желатиназа) – розріджує желатин, гідролізує білки сполучної тканини, але рН
оптимум його дії знаходиться в межах 5 – 6. Пепсин Д (хімозин, ренін) – фермент з

442
молекулярною масою 40 000 Да, що синтезується в шлунку дітей грудного віку та молодих
тварин, специфічно діє на основний білок молока — казеїн: шляхом відщеплення глікопептиду
перетворює його на параказеїн. Останній у присутності іонів кальцію перетворюється на
сироподібну масу, яка далі розщеплюється пепсином. Особливе значення цей процес має для
молодих організмів, в яких молоко в перші місяці життя є основним продуктом харчування. У
дорослих звурдження молока в шлунку відбувається за участі пепсину та НСl. Оскільки всі
перелічені ферменти мають подібну первинну структуру, очевидно, вони походять від
спільного гена-попередника.
Виділення пепсинів стимулюють ацетилхолін, гастрин і, меншою мірою, гістамін. При
зменшенні виділення хлоридної кислоти протеолітична активність гальмується, тоді як при
збільшенні секреції НСI пепсин стає агресивним фактором стосовно слизової оболонки шлунка.
Дія пепсину на клітини слизової, не захищені слизом, призводить до руйнування епітеліальних
клітин шлункових залоз, а згодом – до утворення ерозій та виразок.
10.2.1.1. Порушення травлення білків у шлунку. Процес перетравлення білків у шлунку
може порушуватися при різних захворюваннях, які супроводжуються змінами кислотності та
утворення пепсину.
Кислотність шлункового соку визначають за кількістю мл 0,1 н NаОН, що затрачається
на титрування 100 мл шлункового соку по певному індикатору і виражають у титраційних
одиницях (ТО). При визначенні кислотності шлункового соку розрізняють загальну
кислотність, зв’язану НСl та вільну НСl. Загальна кислотність – сукупність усіх
кислотореагуючих речовин, що містяться у шлунковому соку, який накопичується впродовж 1
години. Цей показник у нормі становить 40 – 60 ТО. Зв’язана НСl – зв’язана хлоридна кислота з
білками та продуктами їх травлення, у нормі становить 20 – 30 ТО. Вільна НСl – кислота, не
зв’язана з компонентами шлункового соку, у нормі становить 20 – 40 ТО.
У клініці кислотність досліджують шляхом внутрішньошлункової рН-метрії (у
порожнині шлунка рН-датчиками). Нормальними показниками вважають рН у тілі шлунка в
базальну фазу секреції 1,5 – 2, а в стимульовану – 1,21 – 2,2. Про посилену кислотопродукцію
(гіперацидність) свідчить рН у базальну фазу 1,5 і нижче та 1,2 і нижче в стимульовану фазу.
Відповідно, рН 2,1 – 5,9 базального секрету та рН 2,3 – 3 стимульованого секрету відповідають
гіпоацидності, а рН вище 6 і 5 – анацидності (відсутності хлоридної кислоти).

Таблиця 10.2. Склад шлункового соку за умов норми та при деяких патологічних станах
Кислотність
Фактор
Стан рН Зв’язана Вільна Пепсин Лактат Кров
Загальна Касла
НСl НСl
Норма 1,5 – 2,0 40 – 60 20 – 30 20 – 40 + + - -
Гіперацидний 1,0 80 40 +  - -

443
гастрит
Гіпоацидний 2,5 40 20    -
гастрит
Ахілія 6і 20 - - - + -
Виразка шлунка 1,5 60 40 + + - +
Рак шлунка 6і 40 – 60 20 + + + +

Як видно з таблиці 10.2, одночасно з нормальними складовими частинами при деяких

захворюваннях у шлунковому соку можуть міститися й інші речовини: молочна кислота
(утворюється при молочнокислому бродінні в застійному шлунковому вмісті при відсутності
вільної НСІ, а також як продукт метаболізму ракових клітин); кров (може потрапляти в
шлунковий сік при кровотечі із стінок шлунка, стравохода, при легеневих кровотечах,
екстракції зуба тощо); леткі жирні кислоти (ацетатна, масляна - можуть утворюватися при
ахлоргідрії); жовчні пігменти (білірубін, білівердин) можуть потрапляти в шлунок із
дванадцятипалої кишки внаслідок дуодено-гастрального рефлюксу). У клініці часто визначають
ці речовини з діагностичною метою за допомогою спеціальних реакцій.
10.2.2. Травлення білків у тонкій кишці. Суміш високомолекулярних поліпептидів, що
не розщепилися в шлунку, надходить у тонку кишку, де під дією підшлункового та кишкового
соків у слаболужному середовищі (рН 7 – 8) відбувається наступний етап ферментативного
розщеплення білків.
До складу соку підшлункової залози входять різні ферменти (протеолітичні, гліколітичні
та лі політичні), протеолітичні, зокрема, представлені трипсиногеном, хімотрипсиногеном,
прокарбоксипептидазами А і В, проеластазою тощо. Шляхом обмеженого протеолізу вони
перетворюються на активні форми – трипсин, хімотрипсин, карбоксипептидази та еластазу
відповідно.
Виділення протеолітичних ферментів у неактивній формі має велике біологічне значення,
оскільки сік підшлункової залози містить ще низку інших ферментів (ліпазу, амілазу тощо), які
мають білкову природу. Присутність активного трипсину разом з цими ферментами призводила
б до їх руйнування ще в підшлунковій залозі. Крім того, у клітинах підшлункової залози
міститься інгібітор трипсину, який у випадку передчасної активації фермента утворює з ним
міцний комплекс. Вважають, що здатність шлунка та кишки протидіяти пепсину і трипсину,
зумовлена крім наявності муцину ще й тим, що в слизовій оболонці цих органів є антиферменти
— антипепсин або антитрипсин, які гальмують дію відповідних ферментів.
Надходження кислого хімуса з шлунка в 12-палу кишку стимулює виділення її слизовою
оболонкою фермента ентерокінази, який шляхом відщеплення від -кінця молекули
трипсиногену гексапептиду перетворює його на активний трипсин (249 амінокислотних
залишків). Дія ентерокінази проявляється на початковій стадії активації трипсиногену, після

444
чого включається автокаталітичний механізм, при якому утворений трипсин сам активує
перетворення трипсиногену на активну форму.
Трипсин, своєю чергою, активує інші протеолітичні ферменти. Так, під впливом трипсину
неактивний хімотрипсиноген перетворюється на кілька активних ферментів: спочатку
утворюється активний -хімотрипсин, далі - -хімотрипсин і в кінцевому результаті – стабільна
форма активного фермента - -хімотрипсин, який складається з трьох поліпептидних ланцюгів,
з’єднаних дисульфідними містками.
Кожен з протеолітичних ферментів підшлункової залози володіє специфічністю (рис.
10.3).
Карбоксипептидаза NH 2
В
Arg COOH
NH 2 (екзопептидаза)
Трипсин NH 2
(ендопептидаза)
Arg NH 2
Arg
COOH
COOH
NH 2
NH 2
Хімотрипсин
(ендопептидаза)
Phe
COOH
Phe COOH Карбоксипептидаза
А
Еластаза (екзопептидаза)
NH2 NH2
(ендопептидаза)
Leu

Leu COOH COOH

COOH Пептиди Олігопептиди

Поліпептидний ланцюг
NH 2 NH 2
Leu COOH Phe COOH
Амінокислоти

Рис. 10.3. Схема розщеплення білків протеолітичними ферментами підшлункової залози

Трипсин розщеплює пептидні зв'язки, утворені карбоксильними групами аргініну та

лізину з утворенням поліпептидів і невеликої кількості вільних амінокислот. Хімотрипсин
гідролізує пептидні зв'язки, утворені карбоксильними групами тирозину, фенілаланіну,
триптофану і метіоніну, що призводить до утворення різної величини пептидів і незначної
кількості амінокислот. Цей фермент володіє більшою субстратною специфічністю порівняно з
трипсином, він каталізує гідроліз не лише пептидів, а й ефірів, амідів і інших ацилпохідних.
Карбоксипентидази А і В (Zn-вмісні ферменти) відщеплюють С-кінцеві залишки амінокислот:
карбоангідраза А гідролізує пептидні зв’язки ароматичних та аліфатичних амінокислот,
карбоксипентидаза В діє на пептиди, що мають С- кінцеві залишки аргініну та лізину. Еластаза
розриває пептидні зв’язки між залишками нейтральних амінокислот, найактивніша у
відношенні еластину.
Підшлункова залоза також секретує колагеназу – протеїназу, що розщеплює пептидні
зв’язки в молекулі колагену (рН оптимум 7 – 9); еластомукопротеїназу та
колагенмукопротеїназу, які розщеплюють мукопротеїни (рН оптимум 7 – 9); ендонуклеази:

445
РНКаза діє на складноефірні зв’язки між фосфатною кислотою та 5-гідроксильним кінцем
фосфодіефірного містка в молекулі РНК; ДНКаза діє на складноефірні зв’язки між 3-
гідроксильним кінцем і фосфатною кислотою в молекулі ДНК; калікреїн виділяється
підшлунковою залозою у вигляді прокалікреїну, активується трипсином.
Процес розпаду (гідролізу) білків закінчується за участі ферментів тонкої кишки, завдяки
яким низькомолекулярні пептиди розщеплюються до амінокислот (табл. 10.3).

Таблиця 10.3. Протеолітичні ферменти тонкої кишки

Амінопептидази
Аланінамінопептидаза Відщеплюють з N-кінця пептиду аланін і лейцин відповідно
Лейцинамінопептидаза
Дипептидази
Гліцигліциндипептидаза Розщеплює дипептид до 2-х молекул гліцину
Пролілдипептидаза Каталізує гідроліз пептидного зв’язку, в утворенні якого бере
участь СООН-група проліну
Проліндипептидаза Гідролізує дипептиди, у котрих азот проліну зв’язаний кислотно-
амідним зв’язком

Таким чином, внаслідок послідовної дії протеолітичних ферментів травного тракту білки,
які надходять з різними харчовими продуктами, розщеплюються до структурних компонентів -
амінокислот, які підлягають всмоктуванню.
10.2.3. Біохімічні механізми всмоктування амінокислот. Амінокислоти, що
вивільняються під час гідролізу білків, швидко всмоктуються у мікроворсинках тонкої кишки.
Цей процес може відбуватися шляхом ко-транспорту або за допомогою специфічного -
глутамільного циклу.
Ко-транспорт амінокислот через апікальну мембрану ентероцита – це вторинно-активний
процес, який вимагає затрат енергії і здійснюється за допомогою низки спеціальних білків-
перносників: нейтральних з коротким вуглецевим ланцюгом (аланін, серин, треонін) і довгим
або розгалуженим вуглецевим ланцюгом (валін, лейцин, ізолейцин); основних (лізин, аргінін);
кислих (глютамінова та аспарагінова кислоти); імінокислот (пролін, оксипролін). Більшість з
них функціонують за участі Na+-залежних механізмів симпорту. Іони натрію входять всередину
клітини разом з амінокислотами, потім відкачується з цитоплазми за допомогою Na +-, K+-
АТФази.
У -глутамільному циклі беруть участь шість ферментів, один з яких – -
глутамілтрансфераза знаходиться в мембрані, а інші – у клітині (рис. 10.4).
Перенесення амінокислот здійснює -глутамілтрансфераза, кофактором якої є глутатіон:
Ак + Глутатіон  -Глутаміл-Ак + Цистеїнілгліцин

446
 Інші п’ять ферментів циклу забезпечують відщеплення в цитоплазмі клітини
амінокислоти від -глутаміну та ресинтез
глутатіону. Транспорт в клітину однієї Амінокислота (Ак)

амінокислоти вимагає затрати трьох молекул Мембрана клітини Е1

АТФ. Дипептиди та негідролізовані білки
g-Глутаміл-Ак Глутатіон
всмоктуються шляхом піноцитозу і в клітині Е
Цистеїніл- Гліцин 6
гідролізуються лізосомальними протеазами. гліцин
g-Глутамілцистеїн
Е2 Е
З ентероцитів амінокислоти шляхом 4
Е5
полегшеної дифузії надходять у кровоносні Цистеїн
Ак Е3
Оксопролін Глутамат
капіляри, звідки через систему ворітної вени АТФ
потрапляють у печінку та загальний
кровоплин.
Рис. 10.4. Схема -глутамільного циклу: Е1 -
10.2.4. Гниття білків у товстій кишці. -глутамілтрансфераза, Е2 - -
Деяка частина тих амінокислот, які не глутамілциклотрансфераза, Е3 –
оксопроліназа, Е4 – пептидаза, Е5 - -
всмокталися, використовуються глутамілцистеїнсинтетаза, Е6 -
мікрофлорою товстої кишки як джерело глутатіонсинтетаза
живлення. У товсту кишку потрапляє біля 1 % амінокислот. Під впливом мікроорганізмів вони
перетворюються шляхом декарбоксилування, дезамінування й окислення з утворенням амінів,
жирних кислот, спиртів, фенолів, сірководню, індолу, скатолу тощо. Цей процес отримав назву
гниття білків у товстій кишці.
Так, наприклад, триптофан під дією мікроорганізмів перетворюється на скатол та індол
— отруйні речовини, які зумовлюють запах калу.

CH2 - CH - COOH CH2 - COOH CH3

NH2
NH NH NH
Триптофан Індолілоцтова
кислота Скатол
CH2ОН
CH2 - CH - COOH
NH2 + CНNH2

NH NH COOH

Триптофан Індол Серин

Внаслідок декарбоксилування тирозину утворюється тирамін, який, подібно до

адреналіну, підвищує кров'яний тиск, а розпад тираміну призводить до утворення фенолу та
крезолу:

447
 CH2 - CH - COOH CH2 - CH2 CH3
- СО2 + 2H+
NH2 + CH3 - NH2
NH2
НО НО НО
Тирозин Тирамін Крезол Метиламін

+ 2H+

+ CH4
НО
Фенол Метан

З сірковмісних амінокислот — цистину, цистеїну, метіоніну в товстій кишці утворюються

гідрогенсульфід, меркаптан, метан тощо.
CH3SH + 2Н+ СН4 + Н2S
Метилмеркаптан Метан Гідрогенсуль-
СH2SH +
СH2SH Н фід
- CO2 +2
CHNH2
CH2NH2
COOH CH3NH2
Аміно-
Цистеїн Метиламін
етилмеркаптан

Слід зазначити, що при гнитті в результаті декарбоксилування діаміномонокарбонових

кислот орнітину та лізину утворюються відповідні аміни путресцин і кадаверин, які належать
до трупних отрут.
СО2
H2N (CH2)3 CH COOH H2N (CH2)4 NH2
NH2
Орнітин Путресцин

СО2
H2N (CH2)4 CH COOH H2N (CH2)5 NH2
NH2
Лізин Кадаверин

Утворені токсичні речовини (індол, скатол, фенол, крезол тощо) з товстої кишки через
систему ворітної вени надходять у печінку, де підлягають знешкодженню (розділ «Біохімія
печінки»).
10.2.5. Травлення вуглеводів. Вуглеводи їжі (крохмаль, сахароза, лактоза тощо) під
впливом ферментів глікозидаз гідролізуються до моносахаридів, оскільки лише в такому
вигляді вони можуть всмоктуватися в ентероцитах тонкої кишки. Проте початковий етап
перетравлення вуглеводів відбувається в порожнині рота.
У слині міститься фермент -амілаза (-1,4-глікозидаза), яка розщеплює -1,4-глікозидні
зв’язки в молекулі крохмалю. Але оскільки в порожнині рота їжа знаходиться недовго, тому
крохмаль гідролізується частково з утворенням великих фрагментів – декстринів і невеликої
448
кількості мальтози. Амілаза слини не розщеплює -1,6-глікозидні зв’язки і не гідролізує
дисахариди.
У кислому середовищі шлунка (рН 1,5 – 2,5) дія амілази слини призупиняється. Однак
всередині харчової грудки її активність може деякий час зберігатися. Шлунковий сік не містить
ферментів, що розщеплюють вуглеводи.
У дванадцятипалій кишці рН середовища шлункового вмісту нейтралізується секретом
підшлункової залози, рН якого становить 7,0 – 8,0 за рахунок наявності в ньому бікарбонатів
(НСО3-). Із секретом підшлункової залози в тонку кишку поступає панкреатична α–амілаза. Цей
фермент гідролізує α-1,4-глікозидні зв’язки крохмалю та декстринів з утворенням мальтози, а з
залишків глюкози, які знаходяться в молекулі глікогену в місцях розгалуження і з’єднані -1,6-
глікозидним зв’язком, утворюється дисахарид ізомальтоза (рис. 10.5). Крім цього, утворюється
деяка кількість олігосахаридів, що
містять 3- 8 залишків глюкози, Ротова порожнина
(Альфа- амілаза)

з’єднаних -1,4- і -1,6 - зв’язками. Тонка кишка

Гама- амілаза Альфа- Підшлункова
-Амілаза підшлункової залози,
Кишкові залози

амілаза залоза
Крохмаль
Аміло-1,6-
так само як і -амілаза слини глікозидаза
Сахараза
Оліго-1,6- Мальтаза,
належить до ендоглікозидаз, тому не глікозидаза ізомальтаза

розщеплює -1,6-глікозидні зв'язки в Лактаза

Мальтоза,
ізомальтоза Сахароза

крохмалі, а також β-1,4-глікозидні Лактоза

Глюкоза
Na+
зв'язки у молекулах целюлози. Na+ Глюкоза + фруктоза
+
Na+ Na+
Na Na+
Остання проходить через кишку в Глюкоза + галактоза Na
+

Na+
незміненому стані, виконуючи попри Na+

те низку важливих функцій: збільшує

об'єм їжі, бере участь у формуванні 3 Na+
АТФ 1 3
2

калових мас і позитивно впливає на АДФ + Фн

Na +
Na+
Na +

процес травлення. Її частковий 4

2 K+
Ентероцит
+
2K
гідроліз з утворенням спиртів,
Кров
органічних кислот та вуглекислого
Рис. 3. Травлення та всмоктування вуглеводів: 1 - а-
газу відбувається в товстій кишці під залежний білок-переносник; 2 – транспортери глюкози;
впливом ферментів мікрофлори. 3 – білки-переносники фруктози; 4 - а+, К+-АТФаза

Травлення мальтози, ізомальтози, сахарози, лактози та олігосахаридів відбувається під

дією специфічних ферментів, їх активність у просвіті кишки дуже низька, проте вони активно
діють на поверхні епітеліальних клітин кишки, утворюючи ферментативні комплекси. Так,
сахаразо-ізомальтазний комплекс гідролізує сахарозу, ізомальтозу, мальтозу та мальтотріозу,

449
розщеплюючи α-1,2-, і α-1,4- та α-1,6- глікозидні зв'язки. На цей комплекс припадає 80 % від
всієї мальтазної активності кишки.
Глікоамілазний комплекс каталізує гідроліз α-1,4-глікозидних зв'язків між залишками
глюкози в олігосахаридах, за механізмом дії цей фермент належить до екзоглікозидаз.
Комплекс також розщеплює зв’язки в мальтозі, діючи як мальтаза.
β-Глікозидазний комплекс (лактаза) розщеплює β-1,4-глікозидні зв'язки між галактозою та
глюкозою в лактозі. Активність цього ферменту коливається в залежності від віку. Так, у плода
вона особливо активна в пізні терміни вагітності та зберігається на високому рівні до 5-7-
річного віку, потім активність ферменту знижується і становить 10 % від рівня активності,
характерного для дітей.
Глікозидні зв’язки між мономерами трегалози – дисахариду грибів – гідролізує
трегалазний комплекс.
Узгоджена спільна дія всіх перерахованих ферментів забезпечує травлення харчових
оліго- і полісахаридів з утворенням моносахаридів (фруктози, галактози, манози, ксилоли,
арабінози), основним з яких є глюкоза.
Моносахариди з порожнини кишки проникають у епітеліоцити тонкої кишки або шляхом
полегшеної дифузії за участі спеціальних переносників або шляхом активного транспорту (ко-
транспорту) за рахунок градієнта концентрації іонів натрію, який створюється Na+-, K+-
АТФазою. Глюкоза та іони Na+ поступають у клітину за градієнтом концентрації і одночасно
глюкоза транспортується проти градієнта концентрації (вторинно активний транспорт).
Відповідно, чим більший градієнт іонів Na+, тим більше поступлення глюкози в ентероцити.
Якщо концентрація Na+ у позаклітинній рідині зменшується, транспорт глюкози знижується.
Такий транспорт характерний і для галактози.
Цей механізм забезпечує перенесення моносахаридів проти градієнта концентрації і тому
може функціонувати тоді, коли концентрація глюкози або галактози в кишці невелика.
Якщо концентрація глюкози або фруктози в просвіті кишки велика, то вона може
транспортуватися в клітину шляхом полегшеної дифузії.
З епітеліальних клітин моносахариди проникають у кров шляхом полегшеної дифузії за
допомогою спеціальних білків-переносників (транспортерів), далі через ворітну вену вони
надходять у печінку, де значна частина глюкози перетворюється на глікоген, решта глюкози
поступає в клітини інших органів (табл.. 10.4).

Таблиця 10.4. Локалізація білків-транспортерів для глюкози (ГЛЮТ)

Тип ГЛЮТ Локалізація в органах
ГЛЮТ-1 Мозок, плацента, нирки, товста кишка
ГЛЮТ-2 Печінка, нирки, β-клітини підшлункової залози, ентероцити

450
ГЛЮТ-3 Мозок, плацента, нирки
ГЛЮТ-4 М’язи (у тому числі міокард), жирова тканина
ГЛЮТ-5 Тонка кишка

Усі типи ГЛЮТ можуть локалізуватися як у плазматичній мембрані, так і в цитозольних

везикулах. ГЛЮТ-4 (меншою мірою ГЛЮТ-1) майже повністю знаходиться в цитоплазмі
клтин. Вплив інсуліну на ці клітини призводить до переміщення везикул, які містять
транспортер, до плазматичної мембрани, злиття з нею та вcмоктування транспортера в
мембрану. Після цього відбувається полегшений транспорт глюкози в ці клітини. Зниження
концентрації інсуліну в крові сприяє переміщенню транспортерів в цитоплазму, внаслідок чого
надходження глюкози в клітини припиняється.
10.2.5.1. Порушення травлення та всмоктування вуглеводів. Дефекти ферментів, які
беруть участь у гідролізі вуглеводів у тонкій кишці або порушення всмоктування продуктів
гідролізу вуглеводів в ентероцити можуть стати причиною розвитку низки патологій, які
супроводжуються осмотичною діареєю. Неперетравлені в тонкій кишці вуглеводи поступають у
просвіт товстої кишки, де підлягають ферментативному гідролізу мікроорганізмами з
утворенням органічних кислот і газів. Ці порушення призводять до притоку води в кишку,
збільшення об’єму її вмісту, посилення перистальтики, спазмів, болю, метеоризму.
Недостатня активність дисахаридаз або всього ферментативного комплексу лежить в
основі порушення перетравлення вуглеводів. Спадкові форми недостатньої активності
ферментів виявляють достатньо рано, наприклад, вже після першого годування грудним
молоком (при недостатності лактази), після переходу на штучне вигодовування (при
недостатності -амілази чи специфічних дисахаридаз).
Так, при дефіциті лактази кишковий сік втрачає здатність розщеплювати молочний цукор.
Ця патологія успадковується як аутосомно-рецесивним типом, особливо часто зустрічається в
мешканців східних країн та населення Північної Америки. Первинну лактазну недостатність
поділяють на 2 типи: природжену, яку спостерігають у грудних дітей, і лактазну недостатність
(пізній тип), яка проявляється після 4-5 років. Основним клінічним проявом недостатності
лактази є проноси через 1 – 2 години після вживання в їжу молока.
Крім природженої лактазної недостатності, існують і вторинні, набуті форми дефіциту
лактази, які зустрічаються при інфекційних захворюваннях (дизентерія), опроміненні тощо.
Дефіцит сахарази зустрічається рідше, ніж дефіцит лактази, успадковується за аутосомно-
рецесивним типом і характеризується порушенням пристінкового гідролізу сахарози на
глюкозу та фруктозу. Ця патологія ускладнюється дегідратацією, підвищенням температури
тіла та колапсом.

451
 Недостатність сахарази може комбінуватися з недостатністю ізомальтази та мальтази,
вкрай рідко зустрічається недостатність трегалази, яка проявляється диспепсичними явищами
після вживання грибів.
Порушення всмоктування моносахаридів здебільшого є наслідком дефекту чи
недостатності компонентів транспортної системи моносахаридів через мембрану.
Так, причиною порушення всмоктування глюкози та галактози є мутація загального
транспортного білка для глюкози і галактози у слизистій оболонці кишки і проксимальних
ниркових канальцях. Захворювання виявляється діареєю після вживання вуглеводів, що містять
глюкозу, галактозу, лактозу або сахарозу. Фруктоза при цьому засвоюється добре. Аналогічні
порушення виникають при пошкодженні транспортних систем різними чинниками, дефекті Na +,
К+-АТФази, дії інгібіторів і зменшенні продукції АТФ.
10.2.6. Перетравлення ліпідів. У слині присутня лінгвальна ліпаза, яка синтезується
залозами, розташованими на спинці язика і яка відносно стійка в кислому середовищі
шлункового соку, тому впродовж 1 – 2 год діє на жири їжі в шлунку. Особливістю гідролізу
жирів у дітей грудного та молодшого віку є те, що в них активна шлункова ліпаза, яка діє при
нейтральному значенні рН, характерному для шлункового соку дітей такого віку. Цей фермент
гідролізує жири, відщеплюючи, в основному, жирні кислоти біля третього атома вуглецю
гліцеролу. Далі процес гідролізу відбувається вже в тонкій кишці.
У дорослої людини в шлунку спостерігається часткове руйнування ліпопротеїнових
комплексів мембран клітин їжі, що робить жири доступнішими для подальшої дії на них ліпази
панкреатичного соку.
Після того, як хімус потрапляє в дванадцятипалу кишку, відбувається нейтралізація
хлоридної кислоти панкреатичним і кишковим соками і розпад бікарбонатів, після чого пухирці
утвореного вуглекислого газу сприяють доброму змішуванню харчової кашки з травними
соками. Основний процес розщеплення жирів відбувається переважно у верхніх відділах тонкої
кишки, де є умови для емульгування жирів (змішування води та жиру).
Цей процес відбувається за участі жовчних кислот, які потрапляють у кишку в складі
жовчі у вигляді солей або конюгованих сполук із гліцином і таурином (при вживанні
вуглеводної їжі переважають гліцинові конюганти, а при споживанні білкової – тауринові).
Жовчні кислоти є кінцевими продуктами обміну холестерину, похідними холанової кислоти
(див. розділ 5). До складу жовчі людини входять, в основному, холева, дезоксихолева,
хенодезоксихолева кислоти.
Ці сполуки діють як детергенти, розташовуючись на поверхні крапель жиру та знижуючи
їх поверхневий натяг, внаслідок чого великі краплі жиру розпадаються на велику кількість
дрібних. Це призводить до збільшення площі поверхні розмежування фаз жир/вода, що сприяє

452
прискоренню гідролізу жиру панкреатичною ліпазою. Емульгуванню жирів сприяють також
перистальтика кишок, білки, СО2 і моноацилгліцероли.
Жовчні кислоти, зєднавшись згодом із жирними кислотами в місці їх гідролізу,
утворюють комплекси, які називають холеїновими. Такі комплекси всмоктуються через
мембрани епітеліальних клітин тонкої кишки і розщеплюються у них на складові частини.
Після емульгування гідроліз тригліцеридів до гліцерину і жирних кислот здійснює
панкреатична ліпаза; складні ліпіди підлягають впливу фосфоліпаз (А1, А2, С, Д) і
розщеплюються до гліцерину, вищих жирних кислот, азотистих основ і фосфорної кислоти;
ефіри холестерину розщеплюються до нерозчинного холестерину та жирних кислот за участі
ферменту холестеролестерази (рис. 10.6).

Ротова порожнина
(лінгвальна ліпаза)

Шлунок
(ліпаза шлункова)

Тонка кишка Підшлункова

(емульсія) залоза
Печінка Проліпаза

Ліпаза
Фосфоліпази
Нейтральний
жир А 1, А 2, С і Д
Жовчні
кислоти
в складі Холестеролестераза
жовчі

2-Моноацилгліцероли,
Фосфоліпіди
вільні жовчні кислоти,
їх натрієві та калієві солі Холестериди

Жирні кислоти Фосфорна Азотиста

Змішані
міцели Холестерол кислота основа
Гліцерол
З довгим З коротким
ланцюгом ланцюгом
Слизова оболонка
тонкої кишки:
розпад міцел до
жовчних кислот Всмоктування
і моноацилгліцеролів

Ресинтез
жирів і гліцерофосфоліпідів
+
апопротеїн В Ефіри холестеролу

Хіломікрони Жиророзчинні вітаміни

Лімфатичні капіляри

Органи та тканини
(жирова тканина, печінка, серце, легені...)

Рис. 10.6. Схема поступлення екзогенних жирів у тканини організму

453
 Активне функціонування панкреатичної ліпази реалізується при рН панкреатичного соку
7,5 – 8,0 та наявності жовчних кислот. Процес взаємодії ліпази з поверхнею розподілу фаз у
системі жовчнокисла сіль/триацилгліцерол потребує додаткового фактора – білка коліпази, що
міститься у секреті підшлункової залози. Коліпаза потрапляє в порожнину тонкої кишки в
неактивному стані і активується шляхом часткового протеолізу під впливом трипсину. Її роль
полягає у зв’язуванні своїм гідрофобним доменом з поверхнею міцели емульсованого жиру.
Інша частина молекули коліпази сприяє формуванню такої конформації панкреатичної ліпази,
при якій активний центр фермента максимально наближений до субстратів – молекул жиру.
Панкреатична ліпаза гідролізує жири в положеннях 1 і 3, тому основними продуктами гідролізу
є 2-моноацилгліцероли (-моноацилгліцероли) та вільні жирні кислоти.
Гідроліз фосфоліпідів (гліцеролфосфоліпідів) каталізується фосфоліпазою А2, яка
синтезується у підшлунковій залозі у вигляді проферменту та перетворюється на активну
форму шляхом гідролізу певних пептидних зв'язків у молекулі каталітично неактивного білка.
Цей фермент гідролізує складноефірні зв'язки в положенні - 2 фосфогліцеридів з утворенням
лізофосфоліпідів. Інші фосфоліпази, що містяться в кишковому соку, розщеплюють
гліцерофосфоліпіди до гліцеролу, вищих жирних кислот, азoтистих основ та фосфатної
кислоти.
Гідроліз ефірів холестерину відбувається під впливом холестеролестерази (гідролази
холестеринових ефірів) з утворенням холестеролу, який всмоктується в складі міцел.
Продукти гідролізу ліпідів – жирні кислоти з довгим вуглецевим радикалом, 2-
моноацилгліцероли, холестерол, а також солі жовчних кислот утворюють у просвіті кишки
змішані міцели, особливість будови яких полягає в тому, що гідрофобні частини молекул
повернуті всередину міцел, а гідрофільні – назовні, тому міцели добре розчиняються в водній
фазі вмісту тонкої кишки. Ці структури дифундують через мембрани всередину клітин слизової
оболонки тонкої кишки. Разом з ними всмоктуються жиророзчинні вітаміни та солі жовчних
кислот. Останні транспортуються через ворітну вену в печінку, з печінки – знову в жовчний
міхур, тонку кишку, де знову беруть участь в емульгуванні жирів (процес ентерогепатичної
циркуляції). Кожна молекула жовчних кислот за добу проходить 5 – 8 таких циклів, лише 5 %
жовчних кислот виділяється в складі калу.
У клітинах слизової оболонки тонкої кишки жирні кислоти з довгим вуглецевим
ланцюгом та 2-моноацилгліцероли включаються в процес ресинтезу з утворенням
триацилгліцеролів (фермент ацилтрансфераза), причому жирні кислоти вступають у реакцію
естерифікації лише в активній формі (активування відбувається за участі фермента тіокінази).
Одночасно відбувається активний синтез гліцерофосфоліпідів, необхідних для формування
транспортних форм ліпідів. Взаємодіючи з ацил-КоА, молекули холестеролу перетворюються

454
на його ефіри (фермент ацилхолестеролацилтрансфераза (АХАТ)). З триацилгліцеролів,
гліцерофосфоліпідів, ефірів холестеролу, жиророзчинних вітамінів, що поступають у складі їжі,
формуються ліпопротеїнові комплекси – хіломікрони (ХМ), у складі яких ліпіди потрапляють у
периферійні тканини. ХМ мають достатньо великі розміри, тому після приймання жирної їжі
плазма на кілька годин (до утилізації жиру тканинами) набуває молочного кольору.
Порушення гідролізу та всмоктування харчових ліпідів супроводжується розвитком
стеатореї - наявності збільшеної кількості жирів у калових масах (див. нижче).
Всмоктування жирів гальмується при ураженні епітелію тонкої кишки інфекційними та
токсичними агентами, авітамінозі (через порушене утворення ферментів, що беруть участь у
ресинтезі триацилгліцеролів).
10.2.7. Регуляція травлення. Гормональна регуляція функцій органів травної системи
здійснюється за участю різних за своїм походженням речовин: гіпоталамічними гормонами
гормонами кори надниркових, статевих залоз, а також гормонами гастроентеропанкреатичної
системи. Останні належать до гормоноподібних речовин, що утворюються у клітинах травного
тракту (слизова оболонка шлунка, кишок та підшлункова залоза) і мають пептидну природу
(табл.10.5). Більшість з них за механізмом дії належать до істинних гормонів (гастрит, секретин,
холецистокінін, мотилін, панкреатичний поліпептид, ентероглюкагон, шлунковий
інгібувальний пептид), а інші володіють паракринною чи нейроендокринною дією
(вазоактивний інтестинальний пептид, соматостатин). Виділення цих регуляторів відбувається
під дією їжі і визначається її складом.

Таблиця 10.5. Регулятори травлення та їх характеристика

Регулятор Місце утворення Ефект
Гістамін ЕСL-клітини шлунка
Стимулює виділення НСl і, меншою мірою,
пепсиногену в шлунку, посилює моторику
шлунка, мiкроциркуляцію та проникнiсть
судин
Гастрин G-клітини шлунка Стимулює виділення НСl і пепсиногену в
шлунку, посилює виділення слизу та ПГ Е,
гальмує евакуацію шлункового вмісту в
тонку кишку; збільшує секрецію секретину,
холецистокініну, соматостатину, кишкових
і панкреатичних ферментів
Бомбезин, гастрин Р-клітини шлунка, Збiльшує концен трацiю гастрину в кровi,
вивiльняючий тонкої кишки стимулює видiлення кислоти, моторику
гормон шлунка, секрецiю пiдшлун-кової залози,
посилює виділення ентероглюкагону,
нейронзину та панкреатичного поліпептиду
Соматостатин D-клiтини шлунка, Гальмує секрецiю шлункового соку, знижує
пiдшлункової залози, секрецiю та синтез деякиx гормонiв гiпофiза
тонкої кишки та майже всix гормонiв травної системи,
знижує пролiферацiю клiтин шлунка

455
Грелін Р/D1-клітини шлунка Активує клітини в дугоподібному ядрі,
«Гормон голоду» котрі збуджують апетит
Ентерогастрон Слизова оболонка Гальмує секрецію НСl і пепсиногену в
тонкої кишки шлунку
Секретин S-клітини тонкої Стимулює продукцію рідкої частини
кишки панкреатичного соку, збагаченого водою,
гідрокарбонатами але не ферментами,
стимулює жовчоутворення в печінці, інгібує
секрецію НСl
Нейротензин N-клiтини тонкої Гальмує секрецiю шлунка та стимулює
кишки секрецію бiкарбонатiв підшлунковою
залозою, стимулює секрецію соку тонкої
кишки; стимулює шлункову i кишкову
моторику, поглинання i зберiгання
поживниx речовин жировою тканиною
Холецистокінін – І-клітини Стимулює продукцію підшлункового соку,
панкреозимін проксимального збагаченого ферментами і скорочення
відділу тонкої кишки жовчного міхура, інгібує секрецію НСl
Хімоденін Тонка кишка Стимулює секрецію білків і особливо
хімотрипсиногену в підшлунковій залозі
Ентерокринін Тонка кишка Стимулює секрецію залоз тонкої кишки
Вілікінін Слизова оболонка Стимулює рух ворсинок тонкої кишки і тим
тонкої кишки самим сприяє пересуванню їжі
Шлунковий К–клітини 12- палої, Гальмує секреторну та моторну функцію
інгібувальний порожньої та товстої шлунка, інгібує абсорбцію жирів,
пептид кишок реабсорбцію натрію і води в травному
(глюкозозалежий тракті, інгібує ліпопротеїнліпазу
інсулінотропний
пептид)
Пептид YY L-клітини клубової та Сповільнює секрецію шлункового,
товстої кишок підшлункового соків і жовчі, сприяє
тривалішому перебуванню їжі в кишці,
пригнічує апетит
Вазоактивний D1-клітини тонкої Стимулює кровотік і перистальтику кишок,
інтестинальний кишки інгібує секрецію НСl парієнтальними
пептид клітинами шлунка, стимулює секрецію
пепсиногену головними клітинами шлунка
Речовина Р ЕСl-клітини шлунка Посилює моторику стравохода, шлунка,
та 12-палої кишки тонкої та товстої кишок, стимулює
панкреатичну секрецію та секрецію
слинних залоз, інгібує секрецію жовчі та
соматостатину
Глюкагоноподібний L-клітини клубової та Гальмує секрецію НСl, соматостатину та
пептид-1 товстої кишок глюкагону, послаблює моторну активність
Секретин S-клітини Посилює секрецію бікарбонатів і води у
проксимального клітинах проток підшлункової залози та
відділу тонкої кишки біліарного тракту, гальмує секрецію НСl.

Мотилін ЕСl-клітинами і М- Викликає скорочення гладких м’язів

клітини шлунка, шлунка і кишки
тонкої та ободової
кишки

456
 Панкреатичний РР-клітини острівців Антагоніст холецистокініну: пригнічує
поліпептид Лангернанса секрецію підшлункової залози та стимулює
підшлункової залози секрецію шлункового соку
Енкефаліни, G-клітини тонкої Гальмують секрецiю бікарбонатів, а також
ендорфіни кишки секрецію ферментів підшлунковою залозою,
мають цитопротективну дію і запобігають
діареї
Регуляторна дія цих гормонів пов’язана з їх вивільненням у внутрішнє середовище через
базолатеральну поверхню мембрани клітини. З міжклітинної рідини вони потрапляють у кров і
виказують специфічний ефект. Механізми дії цих гормонів вивчені недостатньо. На ацинарних
клітинах підшлункової залози ідентифіковано 6 різних класів рецепторів. Для сімейства
гастрину вони функціонують за участі інозитольної системи, тоді як рецептори секретину –
компоненти аденілатциклазної системи.
Гормони цієї системи не лише беруть участь у регуляції секреції, моторики,
всмоктування, трофіки, вивільнення інших регуляторних пептидів, а також чинять загальні
ефекти: впливають на діяльність серцево-судинної та ендокринної систем та на метаболізм в
цілому.

10.3. Порушення секреторної функції підшлункової залози при панкреатиті

Панкреатит – захворювання, яке супроводжується запаленням підшлункової залози, у
результаті чого порушується її функціональна активність. За формою перебігу воно може бути
гострим і хронічним.
Так, гострий панкреатит – це токсична ферментопатія, причиною якої можуть бути травми
черевної порожнини, камені в жовчному міхурі, зловживання алкоголем, інфекції, приймання
лікарських препаратів (сечогінні засоби групи тіазидів, фуросемід, естрогени, 6-меркаптопурин,
азатіоприн, L-аспарагіназа, -метилдоп, тетрациклін, пентамідин, прокаїнамід, дідеокинозин,
сульфаніламіди тощо). Хронічний панкреатит може бути наслідком затяжного гострого,
безсистемного нерегулярного харчування, частого вживання жирної та гострої їжі, хронічного
алкоголізму і може прогресувати роками. Чітку межу між гострим панкреатитом і рецидивом
хронічного визначити дуже складно.
Гострий панкреатит характеризуються передчасною внутрішньоорганною активацією
протеолітичних і ліполітичних ферментів підшлункової залози (трипсину, ліпази, фосфоліпази
А, калікреїну тощо): фосфоліпаза А руйнує клітинні мембрани і сприяє проникненню в клітини
ліпази, яка гідролізує ліпіди (у тому числі ліпіди клітинних мембран); посиленню
деструктивних процесів сприяє також еластаза гранулоцитів. Накопичення жирних кислот у
пошкоджених ліпазою панкреатоцитах зсуває рН до 3,5 – 4,5, це, своєю чергою, сприяє
внутрішньоклітинному перетворенню під впливом цитокінази трипсиногену на трипсин.
Останній активує лізосомальні ферменти та протеїнази, сприяє вивільненню гістаміну та
457
серотоніну, утворенню брадикініну тощо – утворюється низка біологічно активних речовин, які
руйнують панкреатоцити, ушкоджують ендотелій, сповільнюють кровоплин, порушують
процеси згортання крові та фібринолізу. Патобіохімічні розлади виникають не лише в
залозистій тканині підшлункової залози, а й в жировій – виникає паренхіматозний і жировий
некроз, який обумовлює загальну інтоксикацію організму з подальшим ураженням нирок,
легенів, печінки та серця.
Внаслідок блювання та зневоднення в крові розвивається еритроцитоз, лейкоцитоз,
зменшується рівень кальцію, хлоридів, калію. Спостерігають гіперкоагуляцію. Через 24 – 36 год
від початку нападу відзначають тенденцію до розвитку анемії. Зростання АЛТ, АСТ,
глутаматдегідрогенази, сорбітолдегідрогенази, карбомоілфосфатази в плазмі обумовлено цитолізом
гепатоцитів. Холестатичний синдром, як наслідок стискання загальної жовчної протоки
набряклою голівкою залози, проявляється гіпербілірубінемією, підвищенням активності лужної
фосфатази, -глутамілтранспептидази, гіперхолестеринемією, гіпер--ліпопротеїнемією.
Під час гострого панкреатиту порушується виведення панкреатичного секрету в
дванадцятипалу кишку, тому ферменти надходять у лімфу та кров: вже через 2 – 12 год від
початку нападу зростає рівень амілази, фосфоліпази А та показник імунореактивного трипсину
(ІРТ), величина ліпази підвищується пізніше, проте гіперліпаземія утримується довше. Згодом
активність цих ферментів зростає в сечі. Паралельно до наростання ферментемії та ферментурії
різко знижується активність панкреатичних ферментів у дуодентальному вмісті. Переконливо
відображають вираженість запального процесу в залозі активність калікреїну та протеїназних
інгібіторів, а також рівень імуноглобулінів М і G, наявність антипанкреатичних антитіл. Через
24 год від початку захворювання поступово підвищується вміст у крові ІЛ-6 та ІЛ-8.
Тяжкість гострого панкреатиту характеризується порушенням білкового
(гіпоальбумінемія, гіперглобулінемія з подальшим розвитком гіпопротеїнемії), вуглеводного
(гіпер- або гіпоглікемія) та жирового (збільшення кількості ліпопротенів, загального
холестерину) обмінів. Топографічна близькість і функціональний зв'язок підшлункової залози з
наднирковими залозами, нирками, печінкою ще більше посилює обмінні порушення.
Супутнім синдромом панкреатиту є стеаторея (панкреатична стеаторея) – надмірний
вміст у калі нейтрального жиру, жирних кислот і мил внаслідок недостатності ліпази.
Порушення секреції бікарбонатів підшлункової залози ще більше обмежує перетравлення
ліпідів за рахунок інактивації ліпази та порушення утворення міцел через преципітацію
жовчних кислот. При цьому кількість калу збільшується (до 1 кг), він набирає мазеподібної
консистенції, сірувато-жовтого кольору, дуже неприємного запаху. Стеаторея рідко буває
ізольованою і зазвичай поєднується з порушенням засвоєння білків, вітамінів (особливо
жиророзчинних) і мікроелементів – розвиваються глосит, хейліт, стоматит, анемія (при дефіциті

458
заліза, віт. В2, В6, РР, В12, фолієвої кислоти), остеопороз, остеомаляція та судоми (дефіцит віт. D,
порушення всмоктування кальцію, магнію), схильність до кровотеч (віт. К), куряча сліпота та
гіперкератоз (дефіцит віт. А), м’язова гіпотонія та дистрофія (дефіцит віт. Е). Порушення
всмоктування вуглеводів спостерігають рідко внаслідок великих резервних можливостей
амілази. Проте, амілорея та креаторея часто супроводжують стеаторею. Порушення
всмоктування білків виникає через недостатню секрецію трипсиногену, хімотрипсиногену,
проеластази, прокарбоксипептидаз А та В. Білки не перетравлюються, у великій кількості
виділяються з калом, виникає відносне білкове голодування. У таких хворих погано загоюються
рани, виникають парестезії, атрофія м’язів, з’являється депресія та психічні розлади.
Ентерогенна панкреатична стеаторея виникає на тлі надлишкової бактеріальної
колонізації. Надходження в товсту кишку залишків неперетравленої їжі (у зв’язку з
недостатністю панкреатичних ферментів) сприяє розвитку процесів гниття та бродіння,
стимулює проліферацію в ній бактеріальної флори, за рахунок якої відбувається розщеплення
нутрієнтів. Ендотоксини бактерій і продукти гниття білків (індол, скатол, фенол тощо)
посилюють перистальтику не тільки товстої, а й тонкої кишки, час перебування в ній хімусу, а,
відповідно, порожнинного та мембранного травлення скорочується, що ще більшою мірою
ускладнює процес перетравлення в цілому, розвивається інтоксикація організму.
При панкреатиті стеаторея може бути пов’язана також з супутніми захворюваннями інших
органів травної системи, які або передують ушкодженню підшлункової залози, або
розвиваються паралельно чи виникають внаслідок. Так, при тяжких захворюваннях печінки,
гіпомоториці жовчного міхура, жовчно-кам’яній хворобі порушення порожнинного травлення
розвивається внаслідок повної відсутності або недостатнього надходження достатньої кількості
жовчних кислот у тонку кишку. У цьому випадку порушення емульгування жирів і активації
панкреатичної ліпази призводить до розвитку гепатогенної стеатореї.

459
 РОЗДІЛ 11. ВІТАМІНИ
Необхідною умовою забезпечення нормальної життєдіяльності організму є вміст у
харчовому раціоні людини, поряд з макрокомпонентами їжі – білками, жирами, вуглеводами,
так званих мікрокомпонентів, до числа яких належать вітаміни. Вивчення їх ролі в організмі
відіграло важливе значення в профілактиці та лікуванні багатьох захворювань. Цей напрямок у
науці було названо вітамінологією. На сьогодні відомо близько 30 вітамінів і вітаміноподібних
речовин.
Історія відкриття вітамінів. Розвиток вітамінології в Україні. Вчення про вітаміни –
вітамінологію – у даний час виділено в самостійну науку, хоч ще 100 років тому вважали, що
для функціонування організму людини і тварин потрібні білки, жири, вуглеводи, мінеральні
речовини та вода. Однак практика та досвід показали, що для нормального росту і розвитку
організму цих речовин недостатньо. Історія мандрівників та мореплавців, спостереження
лікарів підтвердили, що існують особливі захворювання, пов'язані з нестачею певних речовин у
продуктах харчування.
Вченими було доведено, що в людей, які довго споживали одноманітну й консерврвану
їжу (солоне м'ясо, сухарі) і не одержували свіжих продуктів (фруктів, овочів, молока), виникали
захворювання, серед яких найчастіше була цинга, або скорбут, кур'яча сліпота, поліневрит. Так,
у ХІХ столітті широке розповсюдження набуло захворювання цинга, летальність при якому
досягала 70 - 80 %.
Під час морських експедицій при одноманітному харчуванні моряки хворіли на цингу, від
якої іноді гинуло багато людей.Так, із 169 учасників експедиції Васко да Гама, що прямувало
до Індії, від цинги загинуло 100 чоловік. В. Пашутін досліджував розвиток цинги і дав повну
характеристику цього захворювання та встановив його залежність від характеру дієти.
Приблизно в цей час широкого поширення, особливо в країнах Південно-Східної Азії та
Японії, набуло захворювання бері-бері. В Японії 30 % населення охоплювало це захворювання.
Японський лікар К. Такакі у 1887 році прийшов до висновку, що у м'ясі, молоці, свіжих овочах
міститься речовина, яка попереджує розвиток захворювання бері-бері.
У 1892 році М. Савельєв, а в 1893 році І. Луценко, вивчаючи причини кур'ячої сліпоти,
встановили, що вона виникає внаслідок нестачі жирів у дієті і пов'язана із змінами зорового
нерва.
Розвиток вчення про вітаміни тісно пов'язаний з іменем лікаря М. І. Луніна (1880 р.), який
проводив експерименти на двох групах мишей. Одна група отримувала штучний раціон, що
складався із жиру, білка казеїну, молочного цукру, солей, молока і води. Друга група мишей
отримувала свіже молоко. Перша група загинула, а тварини іншої групи залишилися здоровими

461
і нормально розвивалися. М. Лунін прийшов до висновку, що, крім білків, жирів, вуглеводів
мінеральних речовин та води, організму потрібні ще якісь речовини.
Голандський лікар К. Ейкман (1897 р.), який працював на острові Ява, де основним
продуктом харчування був полірований рис, замітив, що у курей, які отримували полірований
рис розвивалося захворювання аналогічне бері-бері у людей. Коли курей було переведено на
харчування неочищеним рисом, то наступало виздоровлення.
На основі цих даних К. Ейкман прийшов до висновку, що рисові висівки містять
речовину, що проявляє лікувальний ефект. У 1912 році польський вчений К. Функ виділив із
рисових висівок активну антиполіневритну речовину, в складі якої була амінна група. Згідно
цього і враховуючи значення подібних речовин для життя, К. Функ назвав ці сполуки
вітамінами (від лат. vita-життя, amin - амін). З того часу термін вітамін укорінився в біології та
медицині, хоча в хімічній структурі багатьох вітамінів відсутня аміногрупа і взагалі азот.
Це важливе наукове відкриття у подальшому було підтверджено дослідженнями Ф.
Гопкінса (1912 р.) та К. Функа (1912 р.), К.Сосіна.
Розвиток вітамінології на Україні. Український біохімік із Празького університету І.
Горбачевський досліджував Буковину та Поділля і встановив, що поширення там пелагри
пов'язано з неповноцінним харчування, з переважанням в їжі кукурудзи, що призводило до
нестачі триптофану, необхідного для синтезу вітаміну РР.
Великі заслуги у розвитку вітамінології належать О. Палладіну, Б. Лаврову, К.
Леутському, Р. Чаговцю, Л. Черкесу та іншим вченим. Сучасний період у розвитку біохімії
вітамінів характеризується дослідженнями механізмів їх біологічної дії, вивченням ролі
окремих вітамінів та їх метаболітів у процесах обміну речовин.
Вітаміни – це необхідні для нормальної життєдіяльності низькомолекулярні органічні
речовини різноманітної хімічної природи, синтез яких в організмі людини відсутній або
обмежений.
Вітаміни володіють низкою спільних біологічних властивостей, а саме: у переважній
більшості вони синтезуються поза організмом людини і тварин, а в організм надходять у складі
харчових продуктів і фармацевтичних препаратів, деякі з них (вітаміни К, В тощо)
синтезуються мікрофлорою товстої кишки; вітаміни не виконують пластичних і енергетичних
функцій, але необхідні для всіх життєвих процесів; свою біологічну активність вітаміни
здійснюють у малих концентраціях, тоді як у надмірній кількості вони можуть викликати
розвиток порушень; недостатнє надходження в організм окремих вітамінів або зниження
ступеня їх засвоєння призводить до розвитку патологічних процесів у вигляді специфічних
гіпо- і авітамінозів.

462
 Кожен вітамін, який потрапляє в складі їжі, зазанає в організмі людини низки перетворень
–всмоктується в травній системі, транспортується кров’ю та переноситься крізь мембрани
клітин, перетворюється на коферментні та гормональні форми, взаємодіє з відповідними
ферментами або рецепторними білками.
Більшість вітамінів у складі ферментних систем каталізують перетворення амінокислот і
білків, жирів, стероїдів, вуглеводів і нуклеїнових кислот; до таких хімічних процесів належать
реакції окиснення та відновлення, перенесення електронів, переамінування, трансметилування,
ізомеризації, карбоксилування, декарбоксилування, перенесення ацильних і одновуглецевих
груп. Отже, за участі вітамінів забезпечується нормальне функціонування всіх тканин, органів і
залоз внутрішньої секреції; вони підвищують розумову та фізичну працездатність, підтримують
опірність організму до дії шкідливих факторів зовнішнього середовища (спека, холод, інфекції,
інтоксикації) тощо.

11.1. Класифікація вітамінів

До моменту встановлення хімічної структури вітаміни називали літерами латинського
алфавіту в міру їх відкриття: А, В, С, Д тощо. Деякі вітаміни отримали свою назву від перших
літер лікувального ефекту або захворювання. Наприклад, назва вітаміну Р походить від
“permeare” – проникати, оскільки він зменшує проникність судин; вітамін РР названий
першими літерами захворювання “pellagra preventiva” тощо. У 1956 році Комісією з
номенклатури біохімічної секції Міжнародної спілки з чистої і прикладної хімії (IUPAC) були
прийняті сучасні назви вітамінів, які відображають їх хімічну природу або біологічну дію, іноді
з префіксом «анти-», який відображає здатність того чи іншого вітаміна запобігати або усувати
розвиток певного захворювання.
За фізичними властивостями та розчинністю всі вітаміни поділяють на дві великі
групи: жиророзчинні (А, Д, Е, К), які не розчиняються у воді і для їх засвоєння в організмі
необхідна присутність жовчі, та водорозчинні (В1 – В6, РР, Вс, В12, С, РР, Н). Водорозчинні
вітаміни переважно виконують роль коензимів, а жиророзчинні – виступають у якості
регуляторів структурних компонентів клітин.
Коферментна функція водорозчинних вітамінів полягає у тому, що вони можуть
сполучатися з білковою частиною (апоферментом) фермента нековалентними або
ковалентними зв’язками (в останньому функція вітамінів базується на їх здатності приєднувати
або віддавати протони – вітаміни В2, РР, ліпоєва кислота, вітамін С; одновуглецеві групи:
метильну (-СН3), метиленову (-СН2-), формільну (-СОН), оксиметильну (-СН2ОН), метенільну
(=С-Н) – фолієва кислота Вс, тощо.

463
 Різні хімічні форми одного й того ж вітаміна називають вітамерами. Вони чинять
практично однакову біологічну дію, але різняться вираженістю впливу на організм. Вони
позначаються однією латинською літерою з різними цифровими індексами, наприклад,
вітамери А1 та А2, вітамери К1 та К2 тощо.
Виділяють також і вітаміноподібні речовини (водо- та жиророзчинні). Вони належать до
умовно незамінних факторів харчування, мають складну хімічну структуру та потрібні
організму в більших, порівняно з вітамінами, концентраціях. Їх недостатність не спричинює
розвиток патологічних змін в організмі, а передозування не викликає інтоксикації. Вони
значною мірою підсилюють біологічну та профілактичну активність більшості вітамінів і
мікроелементів, сприяють нормальному функціонуванню систем і органів, беруть участь в
обмінних процесах.
За фізіологічними властивостями вітаміни поділяють на ті, що можуть підвищувати
реактивність організму (В1, В2, РР, С, А), проявляти антигеморагічну (С, Р, К), антианемічну
(В12, В6, С), антиінфекційну (С, К) дію.
За молекулярними механізмами дії вітаміни класифікують на три групи:
До першої групи належать вітаміни, з яких утворюються коферменти та простетичні
групи різних ферментів. (вітаміни групи В, вітамін К, деякою мірою вітамін А).
До другої групи входять вітаміни-прогормони – вітамін Д3 (1,25-
дигідроксихолекальциферол), що регулює процеси обміну кальцію; вітамін А, який у формі
ретиноєвої кислота бере участь у процесах росту та диференціювання епітеліальних клітин.
До третьої групи відносять вітаміни-антиоксиданти – вітамін С (аскорбінова кислота) та
вітамін Е (токоферол), які входять у систему антиоксидантного захисту організму від
пошкоджуючої дії активних вільнорадикальних форм кисню. До цієї групу також належать
біофлавоноїди та каротиноїди (β-каротин, лікопин, лютеїн, які можуть перетворюватися на
вітамін А).
За хімічною будовою вітаміни об’єднують у чотири групи: аліфатичні (похідні лактонів
ненасичених поліоксикарбонових кислот (вітамін С) та аліфатичні ненасичені кислоти (вітамін
F); аліциклічні (вітамін А, Д); ароматичні (вітамін К); гетероциклічні (хроманові (вітамін Е),
фенілахроманові (вітамін Р), піридинкарбонові (вітамін РР), піридоксинові (вітамін В6 ),
піримідинотіазові (вітамін В1), птеринові (вітамін Вс), ізоалоксазинові (вітамін В2),
кобаламінові (вітамін В12).

11.2. Гіпо-, гіпер- та авітамінози

Соціально-економічні умови життя сучасної людини, невпинна індустріалізація часто
спричинюють недостатнє надходженням вітамінів в організм, порушеннями їх усмоктування,

464
транспорт тощо. Так, у харчовому раціоні людини збільшилася частка рафінованих і
консервованих продуктів, які володіють значно меншою вітамінною цінністю. Наприклад, під
час виготовлення борошна вищих сортів із висівками втрачається 80 – 90 % усіх вітамінів; під
час екстрагування, дезодорування та освітлення олій руйнуються жиророзчинні вітаміни; під
час термічної обробки легко руйнується аскорбінова кислота, а вітаміни А, Е, К дуже чутливі до
світла та кисню; при кип’ятінні молока кількість вітамінів у ньому суттєво знижується; овочі та
фрукти, вирощені в теплицях, мають значно менший вміст вітамінів, ніж ті, що вирощують на
відкритому ґрунті в природних умовах; після трьох діб зберігання продуктів у холодильнику
втрачається приблизно 30 % вітаміну С (при кімнатній температурі відповідно 50 %); очищені
від шкірки овочі містять значно менше вітамінів; β-каротин в організмі людини засвоюється на
30 % краще при дрібному перетиранні овочів; висушування, заморожування, механічна
обробка, зберігання в металевому посуді, пастеризація знижують вміст вітамінів у вихідних
продуктах; вміст вітамінів у різних продуктах суттєво змінюється впродовж різних періодів
року. Якщо необхідна кількість вітамінів не надходить у організм впродовж тривалого часу, то
виникає та згодом наростає вітамінна недостатність із певними клінічними проявами, яка може
бути призупинена на будь-якому початковому етапі. Проте, якщо переважають витрати
вітамінів над їх надходженням, то процес продовжуватиметься і прояви вітамінної
недостатності будуть прогресувати. Часткову нестачу вітамінів називають гіповітамінозом,
причому частіше виникає нестача зразу кількох вітамінів (полігіповітаміноз), а не одного
(моногіповітаміноз). Виражена тяжка форма вітамінної недостатності носить назву авітаміноз.
Зазвичай цей стан виникає внаслідок тривалого харчування продуктами, повністю
позбавленими вітамінами, але може виникати ендогенно, через порушення всмоктування
вітамінів внаслідок захворювань травного тракту. До найвідоміших авітамінозів належать
скорбут, бері-бері, ксерофтальмія, рахіт, пелагра.
Достатньо розповсюдженою формою вітамінної недостатності є субнормальне
забезпечення вітамінами, котре характерне для практично здорових дітей усіх вікових груп.
Клінічними симптомами воно не проявляється, але значною мірою знижує опірність дитячого
організму до інфекцій, знижує фізичну та розумову працездатність, уповільнює терміни
видужування після захворювань, сприяє загостренню хронічних процесів тощо.
Причини гіпо- та авітамінозів носять екзогенне та ендогенне походження. До екзогенних
належить аліментарна форма вітамінної недостатності, обумовлена нераціональним
харчуванням, неправильним зберіганням і неправильною кулінарною обробкою продуктів, а
також дисбактеріоз, викликаний здебільшого тривалим і неконтрольованим використанням
фармпрепаратів (антибіотиків, сульфаніламідів тощо).

465
 Ендогенні (вторинні) гіпо- й авітамінози здебільшого розвиваються внаслідок підвищених
потреб у вітамінах при деяких фізіологічних і патологічних станах (вагітність, лактація,
тиреотоксикоз, кахексія тощо); посиленого розпаду вітамінів у кишках внаслідок дисбактеріозу
чи інфекційного ураження травного тракту; порушення процесу всмоктування вітамінів у
результаті порушення секреторної та моторної функцій кишок; хвороб печінки, підшлункової
залози, що викликають закупорку загальної жовчної протоки та всмоктування жирів, а також
порушення внутрішніх перетворень окремих вітамінів у біологічно активні та коензимні
форми.
Нестача поступлення вітамінів з їжею призводить до зниження фізичної та розумової
працездатності; послаблює опірність організму до різних захворювань; посилення негативного
впливу на організм ушкоджувальних факторів навколишнього середовища, токсичних факторів
виробництва, нервово-емоційного напруження та стресу. У дитячому та юнацькому віці нестача
вітамінів негативно впливає на показники фізичного розвитку, успішності навчання, сприяє
розвитку обмінних порушень і хронічних захворювань; у вагітних і жінок, що годують є однією
з причин недоношування вагітності.
При надходженні в організм людини водорозчинні вітаміни практично повністю
використовується ним, а надлишок виводиться в складі жовчі та сечі, тому захворювання,
пов’язані з їх передозуванням, не описані. Відомі лише два жиророзчинні вітаміни (А і Д),
тривале застосування яких у дозах, що перевищують фізіологічну потребу організму в
десятки тисяч разів, може викликати гіпервітаміноз (вітамінну інтоксикацію). Деякі вітаміни
при передозуванні можуть спричинювати розвиток неспецифічних реакцій (нудоту,
блювання, діарею, почервоніння шкіри), які швидко проходять після відміни вітамінних
препаратів.
Існують також і природжені порушення обміну вітамінів (тіамінзалежна мегалобластна
анемія, піридоксинзалежний судомний синдром, природжений вітамін D-залежний рахіт тощо).
Вони обумовлені або дефектом структури апофермента, або інших білків, що беруть участь у
процесі всмоктування та транспорту вітамінів, їхньому перетворенні в коферменті активні
форми. Інколи цю патологію вдається цілком чи частково корегувати шляхом постійного
введення відповідного вітаміну в дозах, що перевищують фізіологічну потребу в 100 – 1 000
разів. Подібні випадки одержали назву вітамінозалежних станів. В інших випадках, які носять
назву вітамінорезистентних, введення навіть дуже високих доз відповідних вітамінів не усуває
явищ їх недостатності та призводить до тяжкого порушення здоров'я та навіть до летального
результату.

466
 11.3. Водорозчинні вітаміни
Однією з особливостей механізму дії водорозчинних вітамінів є те, що більшість з них
відіграють роль коферментів – небілкової частини складних ферментів. Саме в складі
ферментів водорозчинні вітаміни забезпечують нормальне функціонування органів і систем
організму, регулюють обмін речовин, функціональний стан ЦНС, трофіку тканин, проникність
кровоносних судин. З травного тракту вони всмоктуються в кров ворітної вени, а їх надлишок
виводиться в складі сечі.
11.3.1. Вітаміни, що забезпечують енергетичні процеси. Вітамін В1 (тіамін,
антиневритний) у своїй структурі містить
NH2
+ піримідинове та тіазолове кільця, з’єднані
N CH2 N CH3
OH
CH3 N S CH2 CH2 O P O метиновим містком. У печінці, нирках, мозку,
OH
O P O серцевому м’язі шляхом фосфорилування
Тіаміндифосфат OH
тіаміну за участі тіамінкінази та АТФ
утворюється тіаміндифосфат (ТДФ), який входить до складу тіамінових ферментів;
тіамінтрифосфат (ТТФ) не виявляє коферментних властивостей.
Джерелами вітаміну В1 є продукти рослинного походження (оболонки зерен хлібних
злаків і рису, горох, квасоля, соя тощо), а також з м’ясом (особливо свининою), молоком,
дріжджами. Добова потреба дорослої людини становить 2 – 3 мг, але може змінюватися в
залежності від складу та калорійності їжі (переважання вуглеводів у харчовому раціоні
підвищує потребу організму в вітаміні, тоді як ліпіди її різко зменшують), інтенсивності обміну
речовин і навантаження на організм.
Біологічна роль вітаміну В1 визначається тим, що він входить до складу трьох ферментів і
ферментних комплексів: у складі піруват- і -кетоглутаратдегідрогеназних комплексів він бере
участь в окиснювальному декарбоксилуванні пірувату та -кетоглутарату, розгалужених
оксокислот (тобто є кокарбоксилазою), завдяки чому сприяє утворенню енергії; у складі
транскетолази ТДФ бере участь у неокиснювальній стадії пентозофосфатному шляху
перетворення глюкози, сприяючи, у такий спосіб, біосинтезу нуклеотидів, нуклеїнових кислот і
нуклеотидних коферментів, а також синтезу стероїдів, жирних кислот, ацетилхоліну,
знешкодженню ліків і отрут тощо. Вітамін В1 чинить вплив на проведення нервового збудження
в синапсах, володіє помірно вираженими гангліоблокуючими та курареподібними
властивостями.
Гіповітаміноз В1 виникає здебільшого при недостатності цього вітаміна в їжі, що
спричинює порушення метаболізму в нервовій і м’язовій системі та міокарді, яке
супроводжується метаболічним ацидозом унаслідок накопичення в тканинах молочної та
піровиноградної кислот, декарбоксилування яких сповільнюється; гальмується розщеплення

467
глюкози та утворення АТФ, порушується енергетичний обмін. Клінічна картина вираженої
недостатності вітаміну В1 (захворювання «бері-бері» (у перекладі – овеча хода))
супроводжується поліневритом з втратою чутливості, парезами та паралічами, різко вираженою
м’язовою слабкістю, дистрофією міокарда, серцевою недостатністю. При тривалій нестачі
вітаміну виникає біль вздовж нервових волокон, атрофія м’язів, кахексія, розлади вищої
нервової діяльності (страх, зниження інтелекту). Внаслідок метаболічного ацидозу може
розвинутися ацидотична кома. Прояви гіповітамінозу спостерігають і у людей, які страждають
на алкоголізм, внаслідок порушення всмоктування вітаміну в травному тракті у них виникає
безсоння, дратівливість, головний біль. Характерною ознакою захворювання є порушення
секреторної та моторної функцій травного тракту – зниження кислотності шлункового соку,
втрата апетиту, атонія кишок. Вітамін В1 руйнується під впливом фермента тіамінази, який у
значній кількості міститься в сирій рибі, тому дефіцит цього вітаміну може зустрічатися у
мешканців полярних і приполярних регіонів, у мешканців країн Азії та Південної Америки, де
основу харчового раціону становить полірований рис.. Це захворювання виникає також у
працівників гарячих цехів, при виробничому контакті з сірковуглецем, тетраетилсвинцем.
Вітамін В2 (рибофлавін) в основі своєї структури містить ізоалоксазин, з’єднаний із
спиртом рибітолом. Наявність ізоалоксазинової
CH2OH
(CHOH)3
поліциклічної системи надає йому яскраво-жовтого
CH2 забарвлення.
H3C 8
N
9
N O Вітамін В2 у тканинах знаходиться в формі
1 2
7
6 3
10 NH
H3C
5
N
4
фосфорилованих похідних – флавінмононуклеотиду
РибофлавінO (ФМН), який синтезується з вільного рибофлавіну та АТФ
(6,7-диметил-(9-D-1-рибітол)-
ізоалоксазин) за участі рибофлавінкінази, та флавінаденіндинуклеотиду
(ФАД), який утворюється з ФМН під впливом специфічної АТФ-залежної ФМН-
аденілтрансферази. У невеликій кількості він присутній у вигляді продуктів окиснення –
люміфлавіну та люміхрому (у сітківці ока).
Джерелами вітаміну В2 є продукти тваринного походження – печінка, яйця, молоко;
значна його кількість міститься в дріжджах, хлібі (з борошна грубого помолу), шпинаті. Він
частково синтезуються мікрофлорою кишки. Добова потреба дорослої людини у вітаміні В2
становить 1,8 – 2,6 мг, вона збільшується в похилому віці, при тяжкій фізичній роботі,
надмірній кількості жирів у харчовому раціоні.
Біологічна роль. Будучи коферментами ферментів класу оксидоредуктаз, ФАД і ФМН
беруть участь у дезамінуванні амінокислот (у складі оксидаз лейцину, валіну, метіоніну);
утворенні сечової кислоти (у складі ксантиноксидази); вони беруть участь в окисненні жирних
кислот (у складі ацил-КоА-дегідрогенази); транспорті протонів і електронів у дихальному

468
ланцюзі мітохондрій з НАДН2 на убіхінон (у складі НАДН2-дегідрогенази); циклі
трикарбонових кислот (у складі сукцинатдегідрогенази), окисному декарбоксилуванні пірувату
(у складі піруватдегідрогеназного комплексу) – процесах, які поєднані з генерацією енергії
АТФ.
Його присутність необхідна для утворення нейромедіаторів і їх інактивації; повноцінного
кровотворення, оскільки рибофлавін сприяє синтезу еритропоетину та збереженню
тетрагідрофолієвої кислоти; він підтримує захисні механізми організму, забезпечуючи
фагоцитуючу активність нейтрофілів. Вітамін В2 бере важливу участь у механізмі зору –
завдяки свої світлочутливості він перетворює діючі на нього фіолетові та сині промені на більш
довгохвильові (світло зеленої флуоресценції), до яких око володіє більшою чутливістю, тобто
виконує роль сенсибілізатора, спричинюючи батохромний ефект. Через активування інших
вітамінів (В6 і особливо РР) рибофлавін забезпечує пластичні процеси у слизових оболонках.
Гіповітаміноз вітаміну В2 може виникати внаслідок недостатнього надходження
рибофлавіну з продуктами харчування (екзогенний) та ахілії (ендогенний) і характеризується
зниженням вмісту ФМН і ФАД, що проявляється пригніченням тканинного дихання, посиленим
розпадом тканинних білків. Клінічна картина характеризується ураженням слизових оболонок,
шкіри та зору: знижується апетит і маса тіла, з’являються слабкість, головний біль і ріжучий
біль очей, порушення сутінкового зору, відчуття печіння шкіри, болючість у кутиках рота та
нижній губі. За відсутності лікування з’являються тріщини в кутиках рота (кутовий стоматит),
язик стає сухим, яскраво червоним (глосит), розвивається себорейний дерматит носо-губних
складок, кон’юнктивіт, блефарит, посилюється васкуляризація склер (вростання судин), інколи
виникає катаракта (помутніння кришталика). При авітамінозі В2 розвивається загальна м’язова
та серцева слабкість, дегенеративні зміни нервової системи, анемія, виразковий коліт тощо.
Вітамін В3 (пантотенова кислота, пантотен) складається з залишків ,-дигідрокси-, -
диметилмасляної кислоти та -аланіну, з’єднаних між собою амідним зв’язком.
3',5' - АДФ 4 - Фосфопантотеїн

NH2

N N

N N CH3 OH
OH OH
5'
H2C O P O P O CH2 C CH CO NH CH2 CH2 CO NH CH2 CH2 SH
O
O O CH3
3'

OH O Р
Пантотенова кислота Тіоетаноламін

КоА-SH

Біологічно активними формами пантотенової кислоти є коензим (КоА-SН) і 4-

фосфопантотеїн. В основі хімічної структури КоА лежить залишок 3'-фосфоаденозин-5'-
дифосфату, з’єднаний із залишком пантотенової кислоти, карбоксильна група якої, в свою

469
чергу, з’єднується ациламідним зв'язком із тіоетаноламіном.
Функціонально активною групою КоА-SН є кінцева сульфгідрильна група-SН. Ацил-КоА
має великий запас енергії і належить до числа сполук із макроергічним зв'язком.
Джерелами пантотенової кислоти є печінка, нирки, яєчний жовток, ікра риб, дріжджі,
горох. В організмі людини вона синтезується в значній кількості кишковою паличкою. Добова
потреба для дорослої людини становить 10 –12 мг і збільшується до 20 мг при тяжкій фізичній
праці та у жінок, які годують грудьми.
Біологічна роль. Коензим А у вигляді свого високореакційноздатного похідного – ацетил-
КоА утворює зв’язки по типу С-С, С-N, С-О, С-S і бере участь у низці біохімічних реакцій:
ізомеризації D- і L-форм (наприклад, -оксимасляної та метилмалонової кислот),
карбоксильних груп (перетворення метилмалонової кислоти на янтарну) і подвійних зв’язків
(вінілоцтової та кротонової кислот); конденсації карбонових кислот за -вуглецевим атомом;
дегідруванні (-, -дегідрування кислот і -оксикислот на кетокислоти) і зворотному окисненні;
гідратації; розщепленні -кетокислот; утворенні фосфоангідридів. Карбоксиацильні форми
ацетил-КоА є переносниками карбоксильних груп у реакціях, які здійснюють біотинові та інші
ферменти (декарбоксилування щавелевооцтової кислоти з утворенням піровиноградної;
утворення метилмалонату з ацетату).
Ацетил-КоА здійснює транспорт ацильних груп від одного субстрату до іншого,
слугуючи, у такий спосіб, їх проміжним акцептором і донором у низці хімічних реакцій, які
пов’язані з біосинтезом амінокислот (аргініну, проліну, глутамінової кислоти), вищих жирних
кислот, фосфоліпідів, пуринів, терпенів, стероїдів, порфіринів, ацетилхоліну тощо;
знешкодженні біогенних і чужорідних речовин; всмоктуванні багатьох речовин, оскільки
утворення тауро- і глікокон’югатів жовчних кислот здійснюється через стадію проміжних
холілпохідних-КоА.
Інша біологічно активна форма – 4'-фосфопантетеїн слугує простетичною групою
ацилпереносного білка, що входить до складу мультиферментного комплексу синтетази жирних
кислот.
Гіповітаміноз В3 у людей практично не розвивається через достатній синтез цього
вітаміну мікрофлорою кишок. Клінічна картина у волонтерів, яким вводили антивітаміни,
характеризувалася втратою апетиту, в’ялістю, огрубінням і посивінням волосся, порушенням
діяльності нервової системи (розладами координації, невритами, паралічами), дистрофічними
змінами в серці, нирках, залозах внутрішньої секреції. Низький рівень пантотенату в крові
часто поєднується з іншими гіповітамінозами (В1, В2) і проявляється як комбінована форма
гіповітамінозу.
Вітамін В5 (РР, кислота нікотинова, протипелагричний) за хімічною природою є

470
нікотиновою кислотою (піридин-3-карбонова кислота), яка в організмі легко перетворюється на
нікотинамід. Біологічно активною формою нікотинової кислоти в організмі людини є
нікотинамідні коферменти: нікотинаміддинуклеотид
COOH CONH2
(НАД) і нікотинаміддинуклеотид фосфат (НАДФ).
Джерелами вітаміну В5 є м’ясні продукти (особливо N N
Нікотинова кислота Нікотинамід
печінка), рис, гречка, хліб, картопля, морква, дріжджі. На
відміну від багатьох вітамінів синтезується в організмі людини з амінокислоти триптофану (1
молекула нікотинаміду з 60 молекул триптофану) за участі вітаміну В6. Добова потреба для
дорослої людини становить 15 – 25 мг.
Біологічна роль. Нікотинамідні коферменти беруть участь у понад 130 біохімічних реакцій
дегідрування або окиснення з утворенням хімічних зв’язків типу С=О, С-ОН, СН=N, СН= N,
С-N, С-S, С=С, дегідруючи або окиснюючи при цьому спирти на альдегіди та кетони, останні –
на органічні кислоти, аміносполуки – на іміносполуки тощо.
У формі коферментнів НАД+ (нікотинамідаденіндинуклеотиду) і НАДФ+
(нікотинамідаденіндинуклеотидфосфату) цей вітамін входить до складу оксидоредуктаз,
каталізуючи реакції дегідрування різних органічних сполук з перенесенням водню на
проміжний акцептор, а згодом – на кисень. Дегідрогенази за участі НАД каталізують переважно
окиснювальні реакції субстратів, а за участі НАДФ – відновні. У складі дегідрогеназ ці
коферментні форми вітаміну В5 беруть участь у реакціях циклу трикарбонових кислот: синтезі
сукциніл-КоА, дегідруванні ізоцитратної кислоти з утворенням щавелевоянтарної та
зворотному дегідруванні L-малату з утворенням щавелевооцтової кислоти.
У завершальному етапі біологічного окиснення (тканинному диханні) НАД і НАДФ
слугують первинною ланкою процесу перенесення протонів і електронів із субстратів на
молекулярний кисень, беручи у такий спосіб участь у забезпеченні організму енергією.
Оксидоредактузи за участі нікотинамідних коферментів каталізують окремі реакції
прямого окиснення глюкози в пентозофосфатному шляху, глюконеогенезі, гліколізі,
спиртовому бродінні; вони беруть участь у білковому обміні (наприклад, за їх участі
відбувається зворотна реакція окиснення L-глутамінової кислоти на -кетоглутарову); у -
окисненні жирних кислот (НАД-залежна -оксіацил-КоА-дегідрогеназа), окисненні гліцеролу
(НАД-залежна гліцеролфосфатдегідрогеназа).
За участі нікотинових коферментів відбувається деякі реакції обміну вітамінів –
відновлення дегідро-L-аскорбінової кислоти до L-аскорбінової, дегідрування піридоксину з
утворенням піридоксалю, вітаміну А – з утворенням ретиналю, відновлення фолієвої кислоти з
утворенням 7,8-дигідрофолієву.
НАД+ слугує субстратом у ДНК-лігазній реакції, яка є обов’язковою при реплікації та

471
репарації. Він необхідний також для синтезу полі-АДФ-рибози, що є одним із регуляторів
матричного синтезу нуклеїнових кислот, а в зв'язку з цим і біосинтезу білків.
Нікотинова кислота бере участь у вивільненні гістаміну з тканин, активації системи
кінінів, поліпшує мікроциркуляцію, що призводить до послаблення явищ гіпоксії. Доведено, що
цей вітамін має гіпохолестеринемічну дію, у великих дозах знижує вміст тріацилгліцеролів і -
ліпопротеїнів крові; він посилює секреторну функцію шлунка та підшлункової залози,
покращує функції печінки та кори надниркових залоз, активує фібринолітичну систему,
нікотинамід володіє слабо вираженим протитуберкульозним впливом.
Завдяки участі у вуглеводному, білковому та ліпідному обмінах, вітамін В5 регулює
діяльність кори великих півкуль головного мозку, серцево-судинної системи, процеси
травлення та кровотворення.
Гіповітаміноз В5 виникає внаслідок тривалої недостатності в їжі нікотинової кислоти та
триптофану або надлишкового використання останнього на синтез серотоніну. Ендогенна
нестача вітаміну РР зустрічається при шизофренії, невритах, алергійних дерматитах,
захворюваннях травного тракту, отруєннях свинцем, бензолом тощо. Клінічна картина
гіповітамінозу РР характеризується такими загальними симптомами як надмірна
втомлюваність, апатія, погіршення пам’яті, головний біль, схуднення і проявляється
захворюванням, що носить назву пелагра (у перекладі – огрубіла шкіра) і характеризується
наявністю дерматиту, діареї, деменції (тріада «Д»). Дерматит виявляється в гіперчутливості
шкіри до сонячного світла (фотосенсибілізація) з виникненням на тильній частині кистей, шиї,
грудній клітці червоних, сіро-коричневих плям запального характеру з подальшим їх
лущенням, утворенням тріщин. Розлади травного тракту проявляються фуксиноподібним
язиком, діареєю без слизу та крові, геморагіями та ерозіями слизової оболонки травного
тракту). Невростенічний синдром характеризується дратівливістю, безсонням, пригніченістю
психіки, загальмованістю, нервово-м’язовим болем і деменцією – недоумством, пов'язаним із
ураженням центральної нервової системи. Захворювання зазвичай перебігає з загостреннями у
весняний період.
Вітамін В6 (піридоксин, антидерматитний) в основі своєї структури містить піридинове
кільце, він має три форми – піридоксол (піридоксин), піридоксаль і піридоксамін, які різняться
будовою замісної групи біля атома вуглецю в n-положенні до атома азоту.
O
CH2OH C CH2NH2
H
HO CH2OH HO CH2OH HO CH2OH

H3C N H3C N H3C N

Піридоксол Піридоксаль Піридоксамін

472
В організмі всі три форми вітаміну володіють однаковою біологічною активністю, можуть
взаємоперетворюватися одна в одну та використовуються для синтезу коферментів
піридоксаль-5-фосфату та піридоксамін-5-фосфату, які утворюються шляхом фосфорилування
за гідроксильною групою в п’ятому положенні піримідинового кільця за участі фермента
піридоксалькінази та АТФ як джерела фосфату.
Джерелами вітаміну В6 є яйця, печінка, молоко, зелений перець, морква, дріжджі,
пшеничний хліб; невелика кількість вітаміну синтезується мікрофлорою кишки. Добова
потреба для дорослої людини становить 2 – 3 мг.
Біологічна дія. Піридоксалеві коферменти входить до складу понад 50 ферментів. Вони
беруть участь у реакціях перетворення амінокислот:
O
C OH переамінування (у складі амінотрансфераз), рацемізації (у складі
H
HO CH2 O P O
OH аланін-, метіонін- і глутаматрацемази), -заміщення (у складі
H3C N цистеїнсинтази, метилцистеїнсинтази, триптофансинтази),
Піридоксаль-5-фосфат
дегідратації (у складі сериндегідратази) незворотного
декарбоксилування (у складі глутаматдекарбоксилази з утворенням ГАМК,
валіндекарбоксилази, тирозиндекарбоксилази), ,-розщеплення (у складі треонінальдолази,
серинальдолази). Ці коферментні форми беруть участь в знешкодженні біогенних амінів (у
складі моноаміно- та діамінооксидаз), синтезі складних білків гемопротеїнів (у складі синтетази
-амінолевулінової кислоти), сфінголіпідів, глікогенолізі тощо. Він також здійснює активне
перенесення деяких амінокислот через клітинні мембрани.
Піридоксин попереджує та зменшує токсичні явища, викликані застосуванням ізоніазиду
та інших протитуберкульозних препаратів; покращує ліпідний обмін при атеросклерозі.
Гіповітаміноз В6, пов'язаний з екзогенною недостатністю вітаміну у дорослих людей
практично не зустрічається, він може виникати в немовлят у зв’язку з незбалансованим
штучним вигодовуванням або як наслідок природженої патології ферментних систем
(піридоксинзалежний судомний синдром (зниження синтезу -аміномасляної кислоти –
медіатора гальмування в ЦНС), піридоксинзалежна анемія (порушення В6-залежних реакцій
метаболізму порфіринів і гему)); у хворих на туберкульоз, які тривалий час приймають
ізоніазид – антивітамін піридоксину; у жінок, які тривалий час приймають контрацептиви.
Клінічна картина характеризується нудотою, блюванням, появою глоситу, кон’юнктивіту,
поліневриту, пелагроїдного дерматиту, підвищеною збудливістю нервової системи (у зв’язку з
порушенням синтезу ГАМК), судомами.
11.3.2. Вітаміни, що виконують гемопоетичну функцію. Вітамін Вс, В9, В10 (фолієва
кислота, фолацин, птероїлглутамінова кислота) складається з трьох структурних одиниць:
залишка птеридину, параамінобензойної та глутамінової кислоти. Активною формою вітаміну є

473
тетрагідрофолієва кислота (ТГФК), яка утворюється при відновленні фолієвої кислоти під дією
дигідрофолатредуктази в присутності НАДФН2.
Джерелами фолієвої кислоти є
O H
продукти рослинного (салат, капуста, OH H
N
CH2 N C N C CH2 CH2 COOH
помідори, шпинат, боби) і тваринного N CH H H COOH
CH2
(печінка, м'ясо) походження. Добова H2N N N
H
Тетрагідрофолат (ТГФК)
потреба для дорослої людини становить
50 – 200 мкг; фактично всмоктується в кишці біля 50 % фолатів, спожитих із їжею.
Біологічна роль ТГФК пов’язана з її здатністю переносити одновуглецеві групи (метильні
(-СНз), метиленові (-СН2-), формільні (-СОН), оксиметильні (-СН2ОН), метенільні (≡С-Н)) на
проміжні сполуки та, у такий спосіб, брати участь у амінокислот (серину, гліцину, метіоніну),
піримідинів, пуринів, нуклеїнових кислот, креатину, холіну тощо.
У комплексі з вітаміном В12 (він сприяє відновленню фолієвої кислоти та накопиченню її
активних коферментних форм у клітині) фолієва кислота стимулює еритропоез, лейкопоез,
тромбопоез, оновлення білків у тканинах, що швидко регенерують.
Гіповітаміноз В10 зазвичай виникає внаслідок порушення всмоктування фолієвої
кислоти (внаслідок атрофії залоз і пухлини шлунка, захворювання кишок) або надмірне її
використання (кишкові паразити, дисбактеріоз, вагітність) та характеризується порушенням
обміну речовин, поділу клітин і зупинки росту організму. Клінічна картина характеризується
швидкою стомлюваністю, дратівливістю, втратою апетиту, а також ознаками пригнічення
проліферації кровотворних клітин, що проявляються мегалобластною анемією (кістковий мозок
продукує гігантські незрілі еритроцити, що пов’язано з пригніченням синтезу ДНК),
макроцитарною анемією, анемією Аддісона-Бірмера; лейко- і тромбопенією. Спостерігаються
також порушення регенерації епітелію, особливо травного тракту, які обумовлені
недостатністю пуринів і піримідинів для синтезу ДНК у клітинах слизової оболонки, які
постійно діляться.
Авітаміноз фолієвої кислоти може виникати внаслідок тривалого застосування
сульфаніламідних препаратів – аналогів параамінобензойної кислоти, яка інгібує синтез
фолієвої кислоти в мікроорганізмах. При гострому дефіциті (наприклад, після прийому
антагоністів фолатів) може спостерігатися втрата апетиту, біль у черевній порожнині, нудота та
діарея, з’являються виразки в роті таі глотці, пошкодження шкіри та випадіння волосся,
неврологічні порурешення (аж до депресії та слабоумства).
Вітамін В12 (ціанокобаламін, антианемічний) являє собою складну за будовою
молекулу, яка містить кориноїдно-порфіриноподібну (хромофорну) та нуклеотидну частини.
Циклічна коринова система зв’язана з атомом кобальту. Для його всмоктування необхідний

474
гастромукопротеїд (фактор Касла), який синтезується
клітинами слизової оболонки шлунка. У тканинах CONH2
CH2
організму вітамін В12 служить джерелом двох
CH2 H3C CH2CONH2

частина
Хромофорна
коферментних форм: у цитоплазмі – метилкобаламіну H CH3
NH2COCH2 CH2CH2CONH2
А В
(метил-В12), а в мітохондріях – H3C N N
+
H3C Co
дезоксіаденозилкобаламіну (ДА-В12). NH2COCH2
CH3
N N
C CH3
D
Джерелами вітаміну В12 є молоко, яйця, печінка,
COCH2CH2 CH3 CH3
CH2CH2CONH2
дріжджі, соєві боби, він також синтезується

Нуклеотидна частина
NH
N CH3
мікрофлорою кишок. Добова потреба для дорослої CH2
HC CH3 N CH3
людини становить 2 – 5 мкг. O
O
P O HO
Біологічна роль. Метил-В12, здійснюючи O

ресинтез метіоніну з гомоцистеїну в складі HO CH2 O

Вітамін В12 (кобаламін)
гомоцистеїнметилтрансферази, бере участь в
утворенні креатину, адреналіну, ацетилхоліну, азотистих основ нуклеїнових кислот, білків та
інших біологічно активних речовин. Він бере участь в перетворенні похідних фолієвої кислоти,
полегшує їх депонування в організмі та, у такий спосіб, опосередковано забезпечує синтез
нуклеотидів – попередників ДНК і РНК, а також проліферацію кровотворних клітин. ДА-В12 є
коферментом метилмалоніл-КоА-мутази, яка каталізує перетворення метилмалоніл-КоА на
сукциніл-КоА, що сприяє згоранню в циклі Кребса залишків пропіоніл-КоА, які утворюються
при -окисненні жирних кислот з непарним числом атомів вуглецю; у складі фермента
глутаматізомерази він забезпечує ізомеризацію L-глутамінової кислоти з утворенням
метиласпарагінової кислоти; у складі гліцеролдегідратази бере участь у
внутрішньомолекулярному окиснювально-відновному перетворенні гліцеролу на -
оксипропіоновий альдегід, він каталізує розщеплення лізину на масляну та оцтову кислоти;
бере участь в окисненні тиміну та бічного ланцюга холестерину тощо.
Вітамін В12 володіє високою біологічною активністю: слугує фактором росту, забезпечує
кровотворну функцію (особливо еритропоез), сприяє нормалізації функцій печінки, активує
загортальну систему, впливає на регенерацію нервових волокон.
Гіповітаміноз В12 виникає при його дефіциті в харчовому раціоні (вегетаріанська дієта),
а також при порушенні всмоктування (після резекції шлунка, запальних процесах його слизової
оболонки). На відміну від інших водорозчинних вітамінів, кобаламін здатний накопичуватися в
організмі в достатній кількості (4 – 5 мкг), тому клінічні симптоми недостатності можуть не
спостерігатися впродовж кількох років, навіть у випадку часткової та загальної гастректомії.
Клінічна картина проявляється циклічно у вигляді хвороби Аддісона-Бірмера: під час ремісії
симптоматика зазвичай відсутня, а у період загострення з’являється тріада синдромів:

475
анемічний (слабкість, надмірна втомлюваність, шум у вухах, задишка, серцебиття), шлунково-
кишковий (сухість язика та його печіння, атрофія сосочків і втрата смакових відчуттів
(лакований язик), втрата апетиту аж до анорексії, проноси), неврологічний (парестезії, атаксія,
парези нижніх кінцівок).
Вітамін С (аскорбінова кислота, антискорбутний) – лактон дієногулонової кислоти (-
лактон-2,3-дигідро-L-гулонова кислота), схожої за своєю структурою до глюкози. Може
існувати в відновленій (аскорбінова кислота) та окисненій (дегідроаскорбінова кислота) формах
(рис. 11.1):

O O
C C COOH
Н2 COOH
О C O
HO C - 2 Н+ O C [+O] COOH
О О + HC OH
HO C + 2 Н+ O C
C O COOH
HO CH
HC OH COOH
HC HC
Оксалатн L-
HO CH
HO CH HO CH а Треонова
CH2OH кислота кислота
CH2OH CH2OH
L-Аскорбінова L-Дегідроаскорбінова 2,3-Дикето-L-
кислота кислота гулонова кислота

Рис. 11.1. Схема перетворення L-аскорбінової кислоти

Обидві форми швидко трансформуються одна в одну: аскорбінова кислота може

окиснюватися киснем повітря, пероксидом та іншими окисниками; дегідроаскорбінова кислота
легко відновлюється цистеїном, глутатіоном, сірководнем.
Джерелами вітаміну С є свіжі фрукти (грейпфрути, смородина чорною та червона, плоди
шипшини, журавлина) та овочі (капуста, салат, перець), частково руйнується при кулінарній
обробці в присутності окисників. Добова потреба для дорослої становить 70 – 100 мг.
Біологічна дія аскорбінової кислоти пов’язана з її участю в окиснювально-відновних
реакціях, що зумовлено особливостями структури та властивістю легко віддавати та
приєднувати атоми водню. Вона бере участь у гідроксилуванні залишків проліну та лізину під
час синтезу колагену, гідроксилуванні -бутиробетаїну під час синтезу карнітину,
гідроксилуванні вітаміну Д3 під час синтезу кальцитріолу, гідроксилуванні дофаміну (з
утворенням норадреналіну), триптофану (з утворенням серотоніну), стероїдних гормонів (з
утворенням кортикостероїдів) у надниркових залозах, гідроксилуванні n-гідроксифенілпірувату
(з утворенням гомогентизинової кислоти); сприяє відновленню фолату з утворенням його
коферментних форм; підтримує сульфгідрильні групи ферментних білків у відновленому стані,
забезпечуючи в такий спосіб активацію низки ферментів (наприклад, сукцинатдегідрогенази,
цитохромоксидази, лужної фосфатази тощо); вона бере участь в обміні заліза: у кишці
відновлює іонів Fе+3 до Fе+2, сприяючи його всмоктуванню, а також вивільненню заліза з
комплексу з трансферином у крові, прискорюючи його надходження в тканини; прискорює

476
окиснення НАДН2 у реакціях тканинного дихання, окиснення глюкози в пентозофосфатному
шляху; неспецифічно впливає на активність аргінази, естерази, катепсину, лужної фосфатази,
сукцинатдегідрогенази, цитохромоксидази, уреази, поліфенілоксидази, гіалуронідази;
окиснення аскорбінової кислоти з утворенням монодегідроаскорбінової кислоти забезпечує
синергізм дії з -токоферолом в усуненні вільних радикалів, що стабілізує біологічні мембрани.
У зв’язку з зазначеними біохімічними властивостями аскорбінова кислота підтримує
функціонування сполучної тканини, стимулює синтез стероїдних гормонів, глікогену,
альбуміну, протромбіну, посилює шлункову секрецію та всмоктування заліза в кишці; вона
також активує імунні реакції організму, сприяє синтезу антитіл, посиленню фагоцитарної
активності лейкоцитів, стійкості організму до захворювань.
Гіповітаміноз С найчастіше є наслідком недостатнього надходження цього вітаміну з
продуктами харчування понад 3 – 6 міс і носить назву скорбут. Клінічна картина розвивається
поступово. Перша (прихована) стадія характеризується появою втомлюваності, сонливості,
дратівливості, серцебиття, болю в ногах, кровоточивості ясен. Для другої стадії характерна
поява геморагічного синдрому внаслідок порушення синтезу колагену: крововиливи на шкірі, у
підшкірній клітковині, м’язах, суглобах, внутрішніх органах. Розвивається остеопороз,
виникають спонтанні переломи кісток, випадають зуби. Третя стадія характеризується різкою
вираженістю зазначених симптомів, також виникає склероз м’язів кінцівок, на шкірі
з’являються виразки, розвивається некротичний стоматит. Анемія – супутник скорбуту –
обумовлена порушенням утворення коферментних форм фолацину, зниженням синтезу ДНК у
кровотворних клітинах. У дітей скорбут супроводжується неправильним формуванням скелета,
крововиливами в суглоби (найчастіше колінні) з порушенням їх рухомості.
Вітамін Р (рутин, цитрин, рибофлавоноїд, поліфенол, вітамін проникності) за
хімічною природою належить до групи речовин, які мають загальну назву “біофлавоноїди” і
містять у своєму складі дифенілпропановий вуглецевий скелет хромону або флавону (2-
фенілхромону), у якому наявні подвійні зв'язки, кето- та гідроксигрупи в циклах і в залишках
цукрів, що приєднуються до аглікону.
O O
O
НО ОН НО О-(С12Н21О9)
ОН ОН
ОН ОН
O O
O НО НО
Флавон Кверцетин Рутин

Серед усіх біофлавоноїдів найбільшу активність проявляють кверцетин (гідроксильований

флавон), рутин (глікозид кверцетину), гесперидин (представник флавононів) і епікатехін
(представник катехінів).

477
 Джерелами флавоноїдів є плоди шипшини, лимони й інші цитрусові, недозрілі грецькі
горіхи, ягоди чорної смородини, чорноплідної горобини, вишні, зелені листки чаю, листя рути
духмяної. Для медичного застосування їх добувають із зеленої маси гречки, квітів софори
японської та насіння бобових. Добова потреба для людини приблизно становить 50 – 100 мг /
добу.
Біологічна дія біофлавоноїдів полягає в зниженні проникності капілярів шляхом
запобігання окисненню катехоламінів, які, своєю чергою, через гіпофіз стимулюють синтез
кортикостероїдів, відповідальних за підтримання тонусу прекапілярних сфінктерів. Стабілізація
міжклітинного матриксу сполучної тканини та зміцнення кровоносних судин відбувається
також і через механізм гальмування біофлавоноїдами активності ферменту гіалуронідази та
забезпечення цілісності лізосом, які містять комплекс протеолітичних ферментів, вихід яких
може призводити до підвищення судинної проникності. З аскорбіновою кислотою
біофлавоноїди утворюють єдину окисно-відновну пару та, у такий спосіб, доповнюють дію
один одного: вітамін Р запобігає деполімеризації колагену та окисненню адреналіну, утворених
за участі вітаміну С; вони активують тканинне дихання та запобігають вільнорадикальному
окисненню шляхом блокування каталітичної дії тяжких металів з утворенням стабільних
комплексів. Вітамін Р відновлює дегідроаскорбінову кислоту в аскорбінову за участю
глутатіону, тим самим подовжуючи тривалість дії останньої.
Гіповітаміноз вітаміну Р може розвиватися за умов відсутності в харчовому раціоні
рослинних продуктів і зазвичай поєднується з недостатністю аскорбінової кислоти. Клінічна
картина проявляється посиленою кровоточивістю ясен і петехіальними крововиливами,
загальною слабкістю та больовими відчуттями в кінцівках.
Вітамін Н (біотин) є сполукою, в основі якої лежить тіофенове кільце, до якого
приєднана молекула сечовини, а бічний ланцюг представлений валеріановою кислотою.
Коферментною формою біотину є N5-карбоксибіотин, що
O O
утворюється при приєднанні СО2 до атомів азоту молекули O C N NH
вітаміну за участі АТФ. N5-карбоксибіотин утворює з HC CH
H2C CH (CH2)4 COOH
апоферментом міцні зв’язки. S
Джерелами біотину є майже всі продукти тваринного та Карбоксибіотин

рослинного походження, найбільше його в печінці, нирках, молоці, яєчному жовтку, горосі,
квасолі, цибулі, помідорах, картоплі. Синтезується мікрофлорою кишок, тому виводиться в
складі сечі в кількості, що перевищує його надходження з продуктами харчування. Добова
потреба для дорослої людини становить приблизно 10 мкг.
Біологічна дія вітаміну Н полягає в тому, що він за присутності іонів Mg2+ і Mn2+сприяє
включенню СО2 в органічні сполуки у складі ферментів карбоксилаз: метилмалоніл-КоА-

478
транскарбоксилази, піруваткарбоксилази, ацетил-, пропіоніл-, метил-, кротоніл-КоА-
карбоксилаз. Вони каталізують зворотні реакції карбоксилування, транскарбоксилування,
монодекарбоксилування багатоосновних кислот, беручи в такий спосіб участь у біосинтезі
ліпідів, амінокислот, вуглеводів, нуклеїнових кислот тощо. Біотин також необхідний для
нейтралізації токсичності авідину – кристалічного глікопротеїну сирого яєчного білка, який
здатний витісняти біотин із ферментних систем, утворюючи з ним нерозчинний комплекс, не
спроможний всмоктуватися в кишці. При варінні яєць авідин руйнується.
Гіповітаміноз Н у людей зустрічається вкрай рідко, він може виникати при вживанні
великої кількості сирих яєць, а також при тривалому застосуванні сульфаніламідних препаратів,
які викликають дисбактеріоз кишок. В експерименті на щурах встановлено, що недостатність
цього вітаміну супроводжується порушенням у печінці синтезу цитруліну з орнітину,
включення СО2 у пурини та ацетооцтову кислоту, карбоксилування пропіонової кислоти тощо.
Клінічна картина недостатності біотину в людей проявлялася депігментацією шкіри,
розвитком дерматитів, випадінням волосся, атрофією смакових сосочків язика, больовими
відчуттями в м’язах, гіперчутливістю, відставанням у рості.
11.3.3. Вітаміноподібні водорозчинні речовини. Холін (вітамін В4) – аміноетиловий
спирт, що містить три метильні групи. В організмі синтезується в складі холінфосфатиду та
серинфосфатиду, донором метальних груп для його синтезу слугують метіонін, гліцин і серин.
Сприяють його синтезу в організмі ціанокобаламін і фолієва кислота.
СН3
Джерелами холіну для організму людини є капуста, злакові, а НО СН2 СН2 N+ СН3
СН3
також яєчний жовток і печінка. Добова потреба становить 0,5 – 1 г. Холін

Біологічна дія. Холін входить до складу фосфоліпідів (лецитину, сфінгомієліну тощо),

слугує гепатопротектором, прискорюючи структурне відновлення ушкоджених гепатоцитів при
токсичній дії алкоголю та ліків; стимулює ферментативне розщеплення жирів, знижує рівень
холестерину та жирних кислот у крові, сприяє засвоєнню жиророзчинних вітамінів; він
необхідний для утворення ацетилхоліну, чинить позитивний вплив на умовно-рефлекторну
діяльність і покращує пам'ять; бере участь у реакціях трансметилування під час синтезу
метіоніну, сприяючи в такий спосіб виведенню надлишку гомоцистеїну; холін зміцнює
мембрани -клітин підшлункової залози, регулюючи в такий спосіб рівень інсуліну в крові;
впливає на репродуктивну функцію: бере участь у біосинтезі простагландинів у передміхуровій
залозі та пришвидшує рухливість сперматозоїдів.
Гіповітаміноз холіну може розвиватися внаслідок його обмеженого надходження з їжею,
у разі введення в організм речовин, що в великій кількості утилізують метильні групи
(наприклад, нікотинова кислота), а також у випадку дефіциту ціанокобаламіну та фолієвої
кислоти. Клінічна картина гіповітамінозу характеризується дратівливістю, швидкою

479
втомлюваністю, діареєю після вживання жирної їжі, розвитком жирової інфільтрації печінки,
дегенерацією канальцевого апарату нирок, затримкою росту.
Вітамін В8 (інозит, міоінозит) – шестиатомний циклічний спирт, похідне циклогексану.
Біологічно активною є лише одна з дев’яти форм стереоізомерів – міоінозит, а також фітин –
сіль інозитфосфорної кислоти.
ОН ОН
Джерелами інозиту є м'ясо, печінка, яєчний жовток, картопля, ОН
Н Н Н
хліб, горох, кунжутне масло. Синтезується в організмі людини з
ОН Н
глюкози, а також мікрофлорою кишок. Добова потреба для НО Н
дорослої людини становить 1 – 1,5 г. Н ОН
Інозитол
Біологічна дія інозиту полягає в його участі в побудові
біологічних мембран і мієліну, метаболізмі в нервовій тканині, він (подібно до холіну) бере
участь у транспорті ліпідів, сприяє зниженню рівня холестерину в крові, чинить ліпотропний і
антиатеросклеротичний ефекти, покращує реологічні функції крові, запобігає утворенню
тромбів. За участі інозиту відбувається перетворення урацилу на цитозин під час синтезу
нуклеотидів і нуклеїнових кислот. Він підвищує енергетичний потенціал міокарда, стимулює
перистальтику шлунка та кишок, ріст волосся, утворення сперматозоїдів.
Гіповітаміноз інозиту в людей не спостерігають. Проте, його недостатність може клінічно
проявлятися низкою очних захворювань, оскільки інозит у великій кількості міститься в
кришталику, задній стінці ока та слізній рідині.
О
Вітамін В13 (оротова кислота, урацилкарбонова кислота) – похідне H 3N
піримідину. Синтезується в організмі людини з аспарагінової кислоти та
О NH COOH
карбамоїлфосфату в процесі утворення піримідинових нуклеотидів. Оротова кислота
Джерелами оротової кислоти є дріжджі та молоко (особливо овече,
козяче та кумис), синтезується мікрофлорою кишок. Добова потреба становить 0,5 – 1,5 г.
Біологічна роль оротової кислоти пов’язана з її участю в обміні білків і фосфоліпідів,
метаболізмі фолієвої та пантотенової кислот, ціанокобаламіну, синтезі метіоніну; вона слугує
попередником у біосинтезі піримідинових основ, беручи участь в утворенні УМФ і ЦМФ, тому
розглядається як сполука анаболічної дії. Вона також сприяє утилізації глюкози, бере участь у
синтезі рибози, підтримує резерви АТФ і м’язового карнозину, активує ріст і розвиток клітин і
тканин, особливо м’язової. Оротова кислота прискорює регенеративні процеси в гепатоцитах,
знижує ризик розвитку ожиріння печінки, сприяє зниженню рівня холестерину в крові, а також
покращує скоротливу діяльність міокарда.
Гіповітаміноз В13 у людей не зустрічається. При спадковому порушенні перетворення
оротової кислоти на уридилмонофосфат розвивається оротацидурія, яка призводить до
недостатності піримідинових нуклеотидів.

480
 Вітамін В15 (пангамова кислота) – 6-О-диметилгліциновий ефір D-глюконової кислоти.
Її молекула містить лабільні метильні групи, які з допомогою специфічних трансфераз можуть
переноситися на різні субстрати.
OH H OH OH O CH3
Джерелами пангамової кислоти є насіння HOOC C C C C CH2 O C CH2 N
CH3
рослин – гарбуза, кунжуту, соняшника, а також H OH H H
Диметилгліци
L -Глюконова кислота N-
пивні дріжджі, коричневий рис, горіхи, н

мигдаль, печінка. Добова потреба для дорослої людини становить 1 – 2 мг.

Біологічна роль. Пангамова кислота слугує донором метальних груп, необхідних для
синтезу холіну, метіоніну, адреналіну, креатину, стерину, стероїдних гормонів, метильованої S-
РНК тощо. Вона активує дихальні ферменти тканин, зокрема сукцинатдегідрогеназу, і в такий
спосіб сприяє синтезу АТФ і збереженню функцій тканин за умов гіпоксії; володіє ліпотропним
ефектом, попереджуючи ожиріння печінки; стимулює діяльність гіпофіза та надниркових залоз;
знижує втомлюваність м’язів, підвищуючи в них вміст креатинфосфату; посилює
детоксикаційні функції організму при отруєнні алкоголем, наркотичними препаратами,
хлорорганічними сполуками, антибіотиками тетрациклінового ряду. Володіючи
антигіалуронідазною активністю, пангамова кислота чинить антиексудативний вплив під час
запалення; стимулює імунні реакції, володіє судинорозширювальним і гангліоблокуючим
ефектами.
Гіповітаміноз зустрічається вкрай рідко. Клінічно проявляється надмірною
втомлюваністю, нервовими розладами, порушенням роботи серцево-судинної системи.
Вітамін Вт (карнітин) - -триметиламін--гідроксимасляна кислота. Біологічною
активністю володіє L-стереоізомер. В організмі людини синтезується з лізину -бутиробетаїну
за участі аскорбінової кислоти.
СН3
+
Джерелами карнітину є м’ясні продукти. Добова потреба НOОC СН2 СН СН2 N СН3
OH СН3
становить 300 мг. Карнітин
Біологічна дія карнітину пов’язана з тим, що він
транспортує довголанцюгові жирні кислоти з цитоплазми в матрикс мітохондрій, де
відбувається їх -окиснення до ацетил-КоА з подальшим вивільненням енергії; він регулює
інтенсивність енергообміну в мітохондріях шляхом кон’югації ацильного радикалу та
вивільнення КоА. Численні експериментальні дослідження доводять, що карнітин чинить
захисний вплив при апоптозі, оскільки бере участь в інгібуванні синтезу церамідів і активності
каспаз, при оксидативному стресі він інгібує синтез NО-синтази, та стимулює активність
антиоксидантних ферментів (глутатіонредуктази, глутатіонпероксидази, каталази). У спортиво-
медичній практиці використовують анаболічні властивості карнітину: пришвидшуючи
утилізацію амінокислот і синтез білка, він здатен збільшувати масу м’язів і посилювати їх

481
витривалість, а стимулюючи секрецію та ферментативну активність шлункового та кишкового
соків – покращувати засвоєння їжі, у тому числі, білка.
Гіповітаміноз карнітину може бути викликаний його недостатнім надходженням у
складі їжі або порушенням біосинтезу в організмі, а також мітохондріальними захворюваннями.
Клінічно це проявляється загальною слабкістю та швидкою втомлюваністю, порушенням
свідомості, болем у серці, дистрофією м’язів, ожирінням.
Вітамін N (ліпоєва кислота) – 6,8-дитіолоктанова, тіоктова кислота – фактор росту
молочнокислих бактерій:

O SH SH - 2H+ O S S
C (CH2)4 CH CH2 C (CH2)4 CH CH2
+ 2H+
HO HO
Дигідроліпоєва
Ліпоєва кислота
кислота
Існування сульфгідрильної та дисульфідної форм ліпоєвої кислоти зумовлює участь
вітаміну в окисно-відновних реакціях у якості кофермента.
Джерелами ліпоєвої кислоти є продукти рослинного (шпинат, броколі, помідори,
дріжджі) та тваринного (яловичина, молоко) походження. Добова потреба для дорослої людини
становить 25 – 50 мг.
Біологічна роль. Амід ліпоєвої кислоти відіграє ключову роль в окисненні та перенесенні
ацильних груп у складі поліферментних комплексів (піруват- і -кетоглутаратдегідрогеназний),
основні її функції – перенесення ацильних залишків з ацилтіамінпірофосфату через ліпоєву
кислоту на КоА під дією дигідроліпоїлацилтрансферази та відновлення ФАД під дією
дигідроліпоїлдегідрогенази.
Вона впливає на процеси окиснення глюкози, сприяє утворенню глікогену в печінці та
синтезу ацетоацетатної кислоти, нормалізує обмін холестерину, чинить детоксикаційний вплив
при отруєнні солями тяжких металів (утворює з ними водорозчинні комплекси, які легко
виводяться з організму). Будучи потужним відновником, ліпоєва кислота знижує потребу
організму в вітамінах С і Е, попереджує їх швидке окиснення.
Гіповітаміноз ліпоєвої кислоти у людини не зафіксований. Однак, доведено, що
недостатність вітаміну N може призводити до жирового переродження печінки та порушення
утворення жовчі, виникнення атеросклеротичних уражень судин. Надмірне накопичення в
тканинах піровиноградної кислоти при цьому спричинює ацидоз та, як наслідок, розвиток
неврологічних порушень.
Вітамін U (S-метилметіонін, антивиразковий) – + CH3
HOOC СН (СН2) S Cl-
CH3
метильоване похідне амінокислоти метіоніну. NH2
Джерелами вітаміну U є сирі жовтки, молоко, буряки, Вітамін U

капуста, зелень петрушки, редька, солодкий перець. Добова потреба для дорослої людини
482
становить 200 мг.
Біологічна дія. Вітамін U слугує активним донором метильних груп, необхідних для
синтезу холіну та холінфосфатидів, креатину, адреналіну, стеролів, метильованих РНК, ДНК.
Він стимулює загоєння ерозій і виразок слизової оболонки травного тракту шляхом віддачі
своїх метальних груп, необхідних для репаративних відновлювальних процесів. Метилуючи
гістамін, вітамін U перетворює його на метилгістамін (неактивну форму) і, у такий спосіб,
знижує шлункову секрецію та чинить знеболювальну дію.
Гіповітаміноз у людей не спостерігають. Проте, тривала недостатність цього вітаміну в
їжі може провокувати посилення агресивності шлункового соку та утворення виразок.
Вітамін В10 (Параамінобензойна кислота, ПАБК) – основна частина молекули фолієвої
кислоти, необхідної як для життєдіяльності мікроорганізмів, так і
H 2N COOH
організму людини і тварин.
Джерелами вітаміну є всі продукти рослинного та Пара-амінобензойна кислота

тваринного походження. Найбільше її знаходиться у печінці, молоці, яйцях, дріжджах. Добова

потреба для людини не встановлена. Терапевтична доза – 100 мг/добу.
Біологічна дія. ПАБК відіграє важливу роль у синтезі пуринів і піримідинів, амінокислот і
фоліацину; вона гальмує активність адреналіну, тироксину, володіє антигістамінним ефектом,
стимулює синтез інтерферону, підтверджена її дія на ензим тирозиназу – ключовий фермент
синтезу меланіну шкіри.
Сульфаніламідні препарати володіють структурною схожістю з ПАБК. У більшості
мікроорганізмів (у тому числі мікобактеріях туберкульозу) ці препарати конкурентно
заміщають ПАБК під час синтезу фолієвої кислоти, внаслідок чого ріст і розмноження
мікроорганізмів припиняється. Вона знижує токсичність миш’яку та сурми.
Гіповітаміноз ПАБК у людини не описаний. У тварин виникають порушення пігментації
шерсті, пір’я, шкіри, розлади лактації.

11.4. Жиророзчинні вітаміни

Жиророзчинні вітаміни (А, Д, Е, К) знаходяться в ліпідах харчових продуктів як
тваринного, так і рослинного походження. Їх всмоктування відбувається в тонкій кишці за
наявності жовчі та активної ліпази. Вони включаються в хіломікрони і в їх складі
транспортуються здебільшого в печінку (вітаміни А, Д, К) та жирову тканину (вітамін Е), де
резервуються.
Вони, на відміну від водорозчинних вітамінів, не входять до складу ферментів, їх вплив на
обмін речовин здійснюється опосередковано – вони виконують роль модуляторів і
стабілізаторів структури та функцій мембран, захищають генетичний апарат від

483
ушкоджувальної дії фізичних і хімічних чинників, що обумовлено їх потужними
антиоксидантними властивостями; беруть участь в енергетичному обміні, чинять виражений
анаболічний вплив, регулюють проникність низки речовин тощо.
Вітамін А (ретинол, каротиноїд, антиксерофтальмічний фактор, вітамін росту)
об’єднує групу похідних рослинних пігментів – каротинів (-, - і -) (Саrоtа – морква, лат.), які
різняться за хімічною будовою та біологічними властивостями.
H3 C C H3 C H3
У печінці та слизовій оболонці тонкої кишки людини каротини
CH= CH C CH CH2OH
2
зазнають окиснювального розщеплення під впливом ферменту
CH3
Вітамін А каротинази з утворенням ретинолу або вітаміну А (2 молекули з
-каротину та по одній – з - і -каротинів). За хімічною будовою ретинол є циклічним
ненасиченим одноатомним спиртом, що складається з шестичленного кільця (-іонону), двох
залишків ізопрену та первинної спиртової групи.
Біологічно активними формами вітаміну А в організмі людини і тварини є ретинол
(спиртова форма), ретиналь (альдегідна форма), ретиноєва кислота (містить карбоксильну групу
замість спиртової) та їх ефіропохідні (ретинілпальмітат і ретинілацетат). Всмоктування вітаміну
та його похідних у тонкій кишці відбувається у складі міцел, які в ентероцитах включаються в
хіломікрони. Надійшовши в кров, вітамін А зв’язується з ретинолзв’язуючим білком (фракція
1-глобулінів), який забезпечує його розчинність, захист від окиснення, транспорт у тканини
організму. У сітківці ока ретинол перетворюється на ретиналь, у печінці – на ретинілпальмітат,
який зв’язується з білками печінки з утворенням запасної форми вітаміну А, і ретиноєву
кислоту, котра у вигляді глюкоронідів виводиться з організму в складі жовчі.
Джерела. В організм людини вітамін А надходить у вигляді ефірів у складі продуктів
тваринного походження – жирної риби та ікри, печінки тріски та тварин, яєчних жовтків,
молочних продуктів (вершки, сметана). Джерелом каротину є морква, помідори, гарбуз,
червоний перець, абрикоси, персики. Проте, біологічна активність каротинів із урахуванням їх
засвоюваності майже в 6 разів менша порівняно з біологічною активністю вітаміну А. Добова
потреба становить для дорослої людини 1000 мкг.
Біологічна дія. Найбільш вивченою функцією вітаміну А є його участь у процесах
світлової та темнової адаптації. Відомо, що в сітківці ока присутні спеціалізовані
фоторецепторні клітини двох типів – палички, які володіють найбільшою світлочутливістю,
забезпечуючи сутінковий і нічний зір, та колбочки, які забезпечують денний зір і кольорове
бачення. Зовнішні сегменти паличок містять сплющені мембранні міхурці – диски, які
розташовуються один на одному у вигляді стовпчика. Вони збагачені хромопротеїном опсином,
який, зв’язуючись із 11-цис-ретиналем, утворює пігмент пурпурово-червоного кольору –
родопсин. Квант світла, який потрапляє на сітківку, стимулює мембранні рецептори

484
зовнішнього сегмента паличок, внаслідок чого відбувається абсорбція світла родопсином (у
колобочках – родопсином) та ізомеризація цис-зв’язку в 11-цис-ретиналі на транс-зв'язок із
утворенням батородопсину – активної форми родопсину. Останній має блідо-жовтий колір,
тобто, при освітленні родопсин знебарвлюється. Подальше вивільнення протона з
батородопсину перетворює його спочатку на люміродопсин, а потім на метародопсин,
гідролітичний розпад якого супроводжується вивільненням опсину та транс-ретиналю. На
світлі транс-ретиналь за участі ретинальізомерази повільно перетворюється на цис-ретиналь,
який знову зв’язується опсином, утворюючи родопсин. У темряві цей процес відбувається
значно швидше: за участі алкогольдегідрогенази транс-ретиналь відновлюється до транс-
ретинолу, який під впливом ізомерази перетворюється на цис-ретинол. Останній за участі
алкогольдегідрогенази окиснюється до цис-ретиналю, який, взаємодіючи з опсином,
перетворюється на родопсин, що може знову брати участь у сприйнятті світлового сигналу
(рис. 11.2). Слід пам’ятати, що синтез цис-ретиналю лише частково відбувається в сітківці,
основне місце його утворення – печінка.

На світлі Родопсин
Родопсин
(опсин-транс-ретиналь,
(опсин-цис-ретиналь)
батородопсин)

Н+
Метародопсин
Н2О
На світлі
Опсин + Цис-ретиналь Транс-ретиналь + Опсин
Ретинальізомераза

НАДН + Н+
Алкогольдегідрогеназа
НАД+
(У темряві)
Цис-ретинол Транс-ретинол
Ретинолізомераза

Рис. 11.2. Схема перетворення родопсину в сітківці ока

Фотохімічний ланцюг в батородопсині необхідний для активування G-білка, який
називають трансдуцином. Його активація відбувається за участі ГТФ. Комплекс Трансдуцин-
ГДФ активує специфічну фосфодіестеразу, яка перетворює цГМФ на ГМФ. Останній стимулює
каскад подій, які забезпечують генерацію зорового сигналу в мозок: деполяризація мембрани
внаслідок закриття Na+/К+-каналів спричинює виникнення електричного імпульсу, який згодом
перетворюється на зорове сприйняття.
Завдяки наявності спряжених подвійних зв’язків у своїй молекулі, ретинол може
взаємодіяти з вільними радикалами різних типів, у тому числі, кисню. Антиоксидатні
властивості цього вітаміну проявляються і в тому, що він значною мірою підсилює
антиоксидантну дію вітаміну Е, разом із токоферолом і вітаміном С він активує включення Sе
до складу глутатіонпероксидази. Вітамін А сприяє підтриманню S-груп у відновленому стані.

485
Так, наприклад, запобігаючи окисненню S-вмісних білків і утворенню в них поперечних S-S-
зшивок у складі кератину, ретинол у такий спосіб зменшує ступінь кератинізації епітелію.
Проте, легко окислюючись киснем з утворенням високотоксичних пероксидних продуктів, які
посилюють процеси ПОЛ у лізосомальних мембранах, ретинол може проявляти властивості
прооксиданта, з чим зв’язують прояви гіпервітамінозу А.
Вітамін А також бере участь у регуляції росту та диференціювання клітин ембріона та
дитячого організму, стимулює ріст кісток, хрящів, епітелію шкіри та слизових оболонок,
контролює синтез білків цитоскелету, реакції розпаду та синтезу глікопротеїнів; сприяє
сперматогенезу, бере участь у синтезі прогестерону, слугує антагоністом тироксину; він
відіграє важливу роль у підтриманні імунного та гематологічного статусу організму, беручи
участь у синтезі специфічних і неспецифічних факторів захисту (імуноглобулінів, інтерферону,
лізоциму тощо), а також факторів згортання крові та інших речовин глікопротеїнової природи.
Гіповітаміноз вітаміну А найчастіше розвивається при недостатньому надходженні цього
вітаміну з продуктами харчування, особливо в зимово-весняний період; незбалансованому
харчуванні, обмеженні вживання жирів, захворюваннях печінки та жовчовивідних шляхів.
Клінічна картина гіповітамінозу першочергово проявляється різким зниженням сутінкової
адаптації – гемералопією («курячою сліпотою»), характерним також є ураження епітелію шкіри
(фолікулярний гіперкератоз), кишок (з утворенням виразок), дихальних шляхів (розвиток
бронхітів), сечо-статевої системи (інфікування). Дерматити супроводжуються патологічною
проліферацією, кератинізацією та злущенням епітелію. Десквамація епітелію слізних каналів
може призводити до їх закупорювання та зменшення омивання рогівки ока слізною рідиною –
вона підсихає (ксерофтальмія) та розм’якшується (кератомаляція) з утворенням виразок і
«більма». Що може згодом призвести до сліпоти (амбліопії). Ураження рогівки відбувається
дуже швидко, оскільки порушення захисних властивостей епітелію призводить до приєднання
вторинної інфекції. Пригнічення активності одонтобластів і фібробластів у дітей спричинює
сповільнення росту, затримку прорізування зубів, неправильне їх розміщення та розвиток.
Гіпервітаміноз вітаміну А виникає у дітей внаслідок тривалого та неконтрольованого
призначення цього вітаміну та риб’ячого жиру. Клінічно проявляється набряклістю вздовж
довгих трубчастих кісток, спонтанними переломами, обмеженням рухливості; запаленням
рогівки, гіперкератозом, втратою апетиту, нудотою, блюванням.
Вітамін Д (кальциферол, антирахітний вітамін) – група речовин рослинного та
тваринного походження, які належать до стероїдів і в основі своєї будови містять циклічний
вуглеводень стеран – стереоізомер циклопентанпергідрофенантрену. Серед низки вітамерів
вітаміну Д найактивнішу біологічну дію на організм людини і тварин чинять вітамін Д 2
(ергокальциферол), який утворюється з ергостерину, та вітамін Д3 (холекальциферол),

486
утворений із 7-дегідрохолестерину. Перетворення провітамінів на активну форму відбувається
під впливом ультрафіолетового опромінення (довжина хвилі 290 – 315 нм).

C H3
HC CH2 CH2 C H2
CH3 CH
H3C CH3
C D
CH2

А В
HO
Вітамін D3

Всмоктування вітамінів групи Д відбувається аналогічно до вітаміну А. В

ендоплазматичному ретикулумі печінки вони підлягають гідроксилуванню за С-25 під впливом
ферментів НАДФН-залежної цитохром-Р-450-редуктази та цитохрому Р-450 за участі магнію,
НАДФН2, молекулярного кисню з утворенням 25-гідроксихолекальциферолу (кальцидіолу),
який через кровоплин переноситься спеціальним транспортним білком фракції -глобулінів у
нирки, де в мітохондріях проксимальних звивистих канальців з нього шляхом повторного
гідроксилування за С-1 з допомогою мікросомальних оксигеназ синтезується 1,25-
дигідроксихолекальциферол (кальцитріол). Ця реакція відбувається за участі вітаміну С під
контролем паратгормону. Гідроксилування в нирках може відбуватися і за С-24 з утворенням
24,25-дигідроксикальциферолу (24,25(ОН)2Д3).
Джерела. Вітамін Д3 міститься виключно в їжі тваринного походження – печінці, яєчних
жовтках, риб’ячому жирі; у рослинних маслах, дріжджах і молоці наявний вітамін Д2. Добова
потреба для дітей коливається в межах 10 – 15 мкг, для дорослих – 2,5 мкг.
Біологічна дія вітаміну Д здійснюється на рівні геному: його активні метаболіти
взаємодіють зі специфічними рецепторними білками, утворюючи гормон-рецепторний
комплекс, який зв’язується з хроматином ядра клітини-мішені, внаслідок чого відбувається
вибіркова стимуляція процесу транскрипції ДНК, що призводить до утворення нових молекул
мРНК і трансляції відповідних білків, які беруть участь у фізіологічній відповіді.
Основна функція вітаміну Д полягає у регуляції мінерального обміну, зокрема обміну
кальцію і фосфору, оскільки кальциферол є єдиним, що сприяє транспорту кальцію проти
концентраційного градієнта, який існує на мембрані клітин кишок. Він збільшує проникність
плазматичної мембрани ентероцитів для кальцію та активний його транспорт у мітохондрії;
індукує синтез білка-переносника для викачування кальцію з ентероцитів у кров; стимулює
абсорбцію фосфору в кишках; сприяє диференціюванню моноцитів і макрофагів на
остеобласти; знижує синтез остеобластами колагену І типу, сприяючи в такий спосіб резорбції

487
надлишку мінералізованого остеоїду; посилює реабсорбцію кальцію в дистальних звивистих
канальцях нирок. Вітамін Д забезпечує не лише мінералізацію кісткової тканини, але й впливає
на синтез в остеокластах специфічної органічної матриці – колагену. при підвищенні
концентрації в плазмі крові кальцитріол посилює утилізацію кальцію з кістки. 24,25(ОН) 2Д3 у
фізіологічній і надмірній кількості призводить до підвищення концентрації Са2+ в кістковій
тканині, не викликаючи її резорбції. Його розглядають як гормон, що діє в умовах
нормокальціємії і забезпечує нормальний остеогенез і мінералізацію кісток.
Спектр біологічної дії вітаміну Д не обмежується лише регуляцією мінерального обміну.
Рецептори до його метаболітів виявлені в багатьох органах і тканинах, що дозволило довести
роль цього вітаміну і в інших життєво важливих процесах: 1) він бере участь у регуляції
проліферації та диференціювання клітин всіх органів і тканин, у тому числі клітин крові,
імунокомпетентних клітин; 2) є одним з основних регуляторів обмінних процесів в організмі,
бере участь у синтезі рецепторних білків, ферментів, гормонів, причому не тільки
кальційрегулючих, але й тиреотропіну, глюкокортикоїдів, пролактину, гастрину, інсуліну тощо;
3) бере участь в утворенні АТФ, впливаючи на окиснення вуглеводів; регулюючи обмін
лимонної кислоти та спряження з ним реакцій ЦТК, а також спряження окиснення та
фосфорилування в ланцюзі тканинного дихання; 4) впливає на структуру та функціональну
активність клітинних мембран і субклітинних структур. Цей ефект носить негеномний характер
і пов'язаний, мабуть, з активацією мембранних фосфоліпаз (фосфоліпаза А 2), включенням
кальцієвих регуляторних механізмів, активацією пероксидного окиснення мембранних ліпідів
(прооксидантний ефект).
Гіповітаміноз Д може розвиватися внаслідок дефіциту вітаміну Д в їжі (у дітей при
штучному вигодовуванні), при недостатньому сонячному опроміненні (“хвороба підвалів”),
внаслідок порушення всмоктування вітаміну Д через недостатнє надходження жиру та жовчних
кислот у кишку; порушення функцій нирок і печінки, а також при первинному гіпопаратиреозі.
Клінічна картина Д-вітамінної недостатності обумовлена порушенням остеогенезу внаслідок
зниження вмісту в ній кальцію і фосфору і в дитячому віці відома під назвою «рахіт». Це
захворювання характеризується деформацією (Х-подібні, або О-подібні) нижніх кінцівок
внаслідок їх розм’якшення, пізнім зрощенням тім’ячок, затримкою прорізування зубів, виникає
гіпотонія м’язів, зростає нервово-мязова збудливість, з’являються судоми. У дорослих може
спостерігатися остеомаляція та карієс (особливо у жінок у період вагітності), а в людей
похилого віку – остеопороз.
Гіпервітаміноз Д, який зазвичай є наслідком передозування цього вітаміну, призводить до
інтоксикації та супроводжується вираженою демінералізацією кісток, гіперкальціємією та
гіперфосфатемією. Клінічно це проявляється втратою апетиту, нудотою, головним болем,

488
частими переломами, кальцинозом внутрішніх органів (судин, легенів). У нирках утворюються
камені, виникає ниркова недостатність. Токсичну дію вітаміну Д нівелює одночасне введення
вітаміну А.
Вітамін Е (токоферол, вітамін розмноження) належить до похідних токолу –

CH3 токоферолів (-, -, -, -), які різняться між собою кількістю
HО
CН3 та розташуванням метильних груп у бензольному кільці.
CH3
H3 C O CH2 CH2 CH2 CH CH2 H
CH3 3 Найбільшою біологічною активністю володіє -токоферол.
a-Токоферол
При зменшенні кількості метильних груп в ядрі, а також
заміні або вкороченні бічного ланцюга відбувається зниження біологічної активності
токоферолів.
Вітамін Е надходить у травний тракт у складі масел, гідроліз яких ліпазою та естеразом
призводить до його вивільнення та подальшого всмоктування в складі хіломікронів у
лімфатичну систему та кров’яне русло. У печінці -токоферол утворює комплекс з білками, які
транспортують його в складі ЛПДНЩ у кров, де відбувається обмін вітаміном з іншими
ліпопротеїнами (особливо ЛПНЩ), у складі яких він надходить в екстрапечінкові тканини.
Джерела. Найбільше вітаміну Е міститься в горіхах, насінні, гречаній крупі, листі салату
та капусти. Із продуктів тваринного походження найбільше токоферолу містять вершкове
масло, сало, м'ясо, яєчні жовтки. Цей вітамін у великій кількості міститься в оліях, але оскільки
їх екстрагують з насіння при високій температурі, а далі очищують, дезодорують і рафінують,
то вміст вітаміну в них різко знижується. Окрім того, надлишок рослинного масла в раціоні
посилює недостатність вітаміну Е в організмі, оскільки він витрачається на процеси ПОЛ,
інтенсифіковані надмірним надходженням ненасичених жирних кислот. Добова потреба для
дорослої людини становить 12 – 15 мг.
Біологічна роль. Вітамін Е слугує універсальним протектором клітинних мембран від
окиснювального ушкодження: вмонтовуючись у мембрану, він запобігає контакту кисню з
ненасиченими ліпідами мембран, утворюючи гідрофобні комплекси та запобігаючи мембранній
деструкції; гідроксил хроманового ядра його молекули безпосередньо взаємодіє з вільними
радикалами кисню, вільними радикалами ненасичених жирних кислот та їх пероксидами; він
запобігає окисненню S-груп мембранних білків і низки ферментів; гальмує процеси агрегації
тромбоцитів за рахунок проміжного утворення ендопероксидів, попередників простагландинів;
захищає від окиснення подвійні зв’язки в молекулах каротину та вітаміну А; разом із
аскорбатом сприяє включенню селену до складу активного центра глутатіонпероксидази,
активуючи в такий спосіб ферментативний антиоксидантний захист. Токоферол також
стабілізує мітохондріальну мембрану, сприяє спряженню окиснювального фосфорилування,
утворенню АТФ і креатинфосфату. Під його контролем відбувається біосинтез убіхінону –

489
компонента дихального ланцюга та основного антиоксиданта мітохондрій.
На рівні транскрипції токоферол контролює синтез нуклеїнових кислот, гема та
гемвмісних білків; він пригнічує активність фосфоліпази А2 лізосом, яка руйнує фосфоліпіди
мембран і сприяє виходу в цитозоль протеолітичних ферментів; слугує ефективним
імуномодулятором, який сприяє зміцненню імунного статусу організму.
Гіповітаміноз Е здебільшого розвивається в людей, які проживають на забруднених
радіонуклеїдами територіях, а також підлягають тривалому впливу хімічних токсичних
речовин; у людей, які не використовують у харчовому раціоні рослинні жири; при
захворюваннях печінки та після тривалих фізичних навантажень, у недоношених дітей.
Клінічна картина гіповітамінозу обумовлена частковим гемолізом еритроцитів, зниженням у
них активності антиоксидантного захисту, посиленням проникності мембран усіх клітин,
накопиченням продуктів ПОЛ. Уже на ранніх стадіях у крові зростає активність ферментів, які
виходять із ушкоджених тканин (креатинфосфокінази, аланінамінотрансферази тощо).
Виникають м’язова дистрофія, атрофія яєчок, неплідність, розсмоктування плода на ранніх
стадіях вагітності, некроз печінки, розм’якшення мозочка. Зниження кількості імуноглобулінів
спричинює порушення імунітету.
Вітамін К (нафтохінон, антигеморагічний
O
вітамін) належить до хінонів, у яких бічні CH3
CH3 CH3
радикали представлені ізопреновими ланцюгами У CH2 CH C CH2 CH2 CH2 CH CH2 3H
O
залежності від довжини цих ланцюгів розрізняють Вітамін К1 (філохінон)
O
філохінон (вітамін К1), який знаходиться в CH3
CH3

рослинах, і менахінон (вітамін К2), який (CH2 CH C CH2)n H

O
синтезується кишковими бактеріями і є основною Вітамін К2 (менахінон)

активною формою вітаміну К. На основі вітаміну

К3 (менадіон) – синтетичного аналога вітаміну К, у якому відсутній бічний ланцюг, були
синтезовані розчинні у воді похідні, які широко застосовуються в медичній практиці (вікасол,
синкавіт тощо). За відкриття вітаміну К науковці Х.Дам і O
O
Е.Дойзі в 1943 р отримали Нобелівську премію. CH3 CH3
N
SO3
Всмоктування вітаміну відбувається аналогічно до всіх a

O O
жиророзчинних вітамінів, у плазмі крові він зв’язується з
Вітамін К3 Вікасол
альбумінами. Накопичується в печінці, селезінці та серці.
Джерела. Вітаміном К збагачені капуста, салат, шпинат, зелені помідори, ягоди горобини,
печінка; він синтезується мікрофлорою кишок. Добова потреба для дорослої людини становить
1 мкг/кг маси тіла.

490
 Біологічна дія. Основна функція вітаміну К пов’язана з процесами згортання крові: він
необхідний для: синтезу в печінці білкових факторів коагуляції (протромбін (фактор II),
проконвертин (факторVII), фактор Крістмаса (IX), фактор Стюарта (X)), оскільки слугує
коферментом -глутаматкарбоксилази, яка карбоксилує глутамінову кислоту з утворенням -
карбоксиглутамінової кислоти (рис. 11.4).
2+
Ca
COOH (COOH)2
COO- COO-
CH2 + СО2 CH + Са2+ CH
Вітамін К
CH2 CH2 CH2
HN CH CO HN CH CO HN CH CO
Глутамінова γ-Карбоксиглутамінова γ-Карбоксиглутамат
кислота кислота кальцію

Рис. 11.4. Участь вітаміну К в утворенні -карбоксиглутамінової кислоти

Під час цієї реакції з’являються тимчасові токсичні проміжні сполуки (вільні радикали
вітаміну К), які за присутності глутамату перетворюються на нетоксичний епоксид, який
згодом за допомогою ферментів редуктаз відновлюється до вітаміну К. Приєднання додаткових,
негативно заряджених карбоксильних груп потрібне не лише для зв’язування факторами
згортання крові іонів Са2+ у реакціях плазмокоагуляції, а й для зв’язування з поверхнею
клітинної мембрани регуляторних білків (протеїн С і S), для білків, які беруть участь у
мінералізації кісткової тканини (кістковий -карбоксиглутаміновий протеїн), вітамін К-
залежного білка Gas 6, який активує ріст гладком’язових клітин, а також для вітамін К-
залежного скоротливого білка хвостика сперматозоїда.
Вітамін К впливає на стан клітинних мембран і субцелюлярних структур, оскільки є їх
складовою частиною, бере участь у процесах тканинного дихання і окиснювального
фосфорилування, синтезі АТФ і креатинфосфату. Володіє анаболічним ефектом, посилює дію
преднізолону, гормонів щитоподібної залози.
Гіповітаміноз К часто виникає у новонароджених дітей (геморагічна хвороба) через
недостатність цього вітаміну в материнському молоці та недостатньо сформовану мікрофлору
кишок; у дорослих це може бути пов’язано з порушенням всмоктування вітаміну (недостатня
продукція жовчі або непрохідність жовчовивідних шляхів, захворювання печінки),
дисбактеріозом кишок, передозуванням антикоагулянтів і саліцилатів. Клінічно недостатність
вітамін К-залежних факторів коагуляції проявляється геморагіями в тих ділянках тіла, які
підлягають травмуванню (гематоми в області ін’єкцій, кровоточивість ясен під час чищення
зубів), згодом виникають геморагічний діатез із гематурією, носові кровотечі, гемартрози.
Гіпервітаміноз К виникає внаслідок передозування препаратів і клінічно проявляється

491
гіперпротромбінемією, гіпербілірубінемією, схильністю до тромбозів; у поодиноких випадках
виникають судоми.
11.4.1. Вітаміноподібні жиророзчинні речовини. Вітамін F (есенціальні ненасичені
жирні кислоти) – суміш біологічно активних поліненасичених жирних кислот (лінолевої (6),
ліноленової (3), арахідонової), що не можуть синтезуватися в організмі людини і є
аліментарними незамінними факторами:
CH3 (CH2)4 CH CH CH2 CH CH (CH2)7 COOH
Лінолева кислота
CH3 CH2 CH CH CH2 CH CH CH2 CH CH (CH2)7 COOH
Ліноленова кислота
CH3 (CH2)4 CH CH CH2 CH CH CH2 CH CH CH2 CH CH (CH2)3 COOH
Арахідонова кислота

Фізіологічно активною формою цих кислот є цис-конфігурація. Їх біологічна активність

зумовлена наявністю метиленових груп, розділених метиновими містками. Найбільшою
біологічною активністю володіє арахідонова кислота.
Джерелами вітаміну F є лляна, соняшникова, соєва, арахісова олії, грецький горіх,
мигдаль, насіння соняшника, риб’ячий жир. Добова потреба для дорослої людини становить
приблизно 10 г.
Біологічна дія полієнових жирних кислот пов’язана з їх участю в метаболізмі та його
регуляції: вони необхідні для синтезу складних ліпідів, що входять до складу клітинних
мембран; біосинтезу простагландинів і тромбоксанів – тканинних регуляторів обміну речовин;
метаболізму холестерину; зберігання запасів вітаміну А (захист від окиснення); для посилення
ліпотропної дії холіну. Вони впливають на сперматогенез, чинять протизапальну та
антигістамінну дію, стимулюють імунний захист організму, разом з вітаміном Д сприяють
асиміляції кальцію та фосфору.
Гіповітаміноз F виникає внаслідок недостатнього надходження вітаміну в організм,
порушення його всмоктування, інфекційних захворювань. Клінічно проявляється відставанням
у рості, втратою маси тіла, явищами фолікулярного гіперкератозу (надмірне ороговіння
епітелію шкіри навколо волосяних фолікулів). O
H3СО CH3
Коензим Q (КоQ, убіхінон) - 2.3-диметоксі-5-метил-1,4-
CH3
бензохінон з ізопреновим ланцюгом у шостому положенні. H3СО CH2 CH C CH2 H
n
O
Локалізується виключно в мітохондріях або в аналогічних до Убіхінон

них мембранних структурах бактерій.

Джерелами убіхінону є продукти рослинного та тваринного походження. У тканинах
людини утворюється з мевалонової кислоти та продуктів обміну фенілаланіну та тирозину.
Добова потреба для дорослої людини не встановлена, за деякими даними – 30 – 45 мг.

492
 Біологічна дія КоQ полягає в його участі в аеробному процесі утворення енергії у вигляді
молекул АТФ шляхом спряження реакцій окислювального фосфорилування та перенесення
електронів у дихальному ланцюгу мітохондрій. Він бере участь у антиоксидантному захисті
організму, знешкоджуючи вільні радикали, які ініціюють реакції ПОЛ, у комплексі з
токоферолом захищає від ушкодження мітохондрії. За необхідності може відновлювати вітамін Е.
Гіповітаміноз КоQ не описаний, але при деяких патологічних станах, які
супроводжуються порушенням його синтезу, розвивається анемія, виникають дистрофічні
зміни в міокарді та скелетних м’язах.

11.5. Взаємодія вітамінів

Кожен вітамін зокрема та утворені з нього коферменти контролюють певну групу
біохімічних процесів як переносники активних груп або як регулятори кількості певного
фермента в клітині. Між цими вітамінами виникають взаємодії, які можуть проявлятися:
- впливом одного вітаміну на катаболізм іншого;
- впливом одного вітаміну на регуляцію утворення коферментної форми іншого;
- спільною участю на певних стадіях єдиного біохімічного процесу.
Прикладом першого типу взаємодії є взаємодія між токоферолом та вітаміном А або
есенціальними жирними кислотами. Токоферол як антиоксидант перешкоджає пероксидному
окисненню вітаміну А і ненасичених жирних кислот і навпаки, поліненасичені жирні кислоти
підвищують потребу в токоферолі і можуть спричинити його нестачу. Введення рибофлавіну
посилює катаболізм ніацинових і піридоксалевих коферментів, а також аеробне руйнування
аскорбінової кислоти і збільшує їх нестачу в організмі; фолієва кислота руйнується під впливом
тіаміну, її розчинність збільшується втричі під впливом нікотинаміду; спільне введення
аскорбінової кислоти та вітаміну В12 призводить до руйнування останнього.
Другий тип взаємодії проявляється досить часто. Наприклад, рибофлавін необхідний для
перетворення триптофану на нікотинову кислоту та піридоксин; під впливом аскорбінової
кислоти відбувається ізомеризація ергокальциферолу; вітаміни В1, В2, В6 сприяють утворенню
ніацину з триптофану; аскорбінова кислота слугує протектором редуктази фолієвої кислоти,
разом з кобаломінами вона бере участь в утворенні відновленої тетрагідрофолатної форми
фолієвої кислоти, котра є незамінним кофактором у перенесенні, наприклад, метальних груп під
час синтезу пуринів, піримідину тиміну, серину, холіну, креатиніну, адреналіну тощо.
Третій тип взаємодії є багаточисельним. Наприклад, утворення та регенерація
родопсину (біохімічного акту сутінкового бачення) відбувається за участі кількох вітамінів
(вітаміну А, рибофлавіну, піридоксину та ніацину). Аналогічний синергізм проявляється при дії
фолієвої кислоти та кобаламінів на покращення процесів кровотворення, ці ж вітаміни в

493
поєднанні з вітаміном В6 беруть участь у реакціях катаболізму гомоцистеїну, надмірна
концентрація якого спричинює розвиток коронарної недостатності. Класичним прикладом
позитивної взаємодії є участь аскорбінової кислоти та вітаміну Р у регуляції проникності
капілярів, вітаміну К і вітаміну Д у формуванні кісткової тканини, тоді як одночасне введення
вітамінів В1 та В12 спричинює розвиток алергійної реакції.

11.6. Провітаміни та антивітаміни

Деякі вітаміни надходять в організм людини з їжею у вигляді попередників –
провітамінів, які в тканинах перетворюються на біологічно активні форми вітамінів.
Наприклад, вітамін А міститься тільки у тваринних продуктах, а в рослинах знаходяться його
провітаміни – рослинні пігменти каротини.
H3C
H3C CH3 CH3 CH3
*
CH3 CH3 H3C CH3
CH3 β-Каротин

У слизовій оболонці тонкої кишки під впливом ферментів каротиндіоксигенази та

редуктази β-каротин окиснюється з утворенням двох молекул ретинолу:
β-Каротин + 2 НАДН2 (НАДФН2)  2 Транс-ретинол + НАД+ (НАДФ)
Одночасне вживання з Їжею антиоксидантів, які запобігатимуть окисненню каротину, а
також вітаміну В12. який посилюватиме активність каротиндіоксигенази, збільшує кількість
молекул каротину, який розщеплюється по центру, внаслідок чого ефективність синтезу
вітаміну А зростає в 1,5 – 2 рази.
Наявність провітамінів характерна також для вітаміну Д: ергостерин. Що має рослинне
походження, слугує провітаміном для вітаміну Д2 (ергокальциферолу), а 7-дегідрохолестерин,
що міститься в шкірі людини і тварин – для вітаміну Д3 (холекальфиферолу).
Антивітаміни – речовини різноманітної хімічної природи, що обмежують використання
вітамінів в організмі та виявляють протилежну їм дію. Антивітаміни поділяють на дві групи
Перші мають структуру, подібну до структури нативного вітаміна та конкурують з ним за
активний центр фермента; утворюючи неактивний ферментний комплекс, вони блокують
ферментативну реакцію. Так, наприклад, антивітаміном вітаміну РР (ніацину) є ізоніазид, який
включається замість нікотинаміду в структуру НАД+ і НАДФ+ з утворенням несправжніх
коферментів, які здатні брати участь в окиснювально-відновних процесах та інших реакціях
(реплікації та репарації). Антивітамінами тіаміну є окситіамін, піри- та неопіритіамін;
рибофлавіну – атербін, акрихін, галактофлавін, ізорибофлавін – всі вони конкурують із
вітаміном В2 під час біосинтезу коферментів ФАД і ФМН.
Другі відрізняються за структурою від вітамінів, модифікують їх хімічну природу,
494
перешкоджають всмоктуванню, транспортуванню та пригнічують їх біологічну дію. До них
відносять, наприклад, фермент тіаміназу І та ІІ, яка руйнує молекулу тіаміну, аскорбаоксидазу –
яка руйнує аскорбінову кислоту, білок авідин, який зв’язує та інактивує біотин тощо. Більшість
цих антивітамінів використовують у медичній практиці строго направлено на певні біохімічні
та фізіологічні процеси: варфарин і дикумарол (антагоністи вітаміну К) використовують для
лікування тромбозів; 4-аміноптерин (антагоніст фолієвої кислоти) – для лікування онкологічних
захворювань. Добре вивченими антивітамінами фолієвої кислоти є також аметоптерин, вітаміну
В12 – похідні 2-амінометилпропанол-В12, ПАБК – сульфаніламідні препарати, їх широко
застосовують як протипухлинні та антибактеріальні засоби, оскільки вони гальмують синтез
білка та нуклеїнових кислот у клітинах.

495
 РОЗДІЛ 12. БІОХІМІЯ КРОВІ

12.1. Функції крові

Кров – рідка спеціалізована тканина організму, що рухається в замкненій cистемі
кровоносних судин, забезпечує в межах організму інтеграцію біохімічних процесів і разом з
лімфою та міжклітинним простором становить внутрішнє середовище організму. Загальна
кількість крові в організмі дорослої людини становить в середньому 7 % від маси тіла, тобто в
людини масою 70 кг міститься приблизно 5 л крові.
При центрифугуванні кров розділяється на рідку частину — плазму (55 – 60 % від об'єму
всієї крові) та формені елементи - еритроцити, лейкоцити, тромбоцити (40 – 45 %).
Завдяки скороченню серця кров циркулює по кровоносних судинах, виконуючи при цьому
низку важливих функцій:
трофічна функція – плазма крові забезпечує міжорганне перенесення поживних речовин
(вуглеводів, ліпідів, амінокислот, нуклеотидів, продуктів їх метаболізму, вітамінів) до клітин,
де вони використовуються в катаболічних та анаболічних процесах;
видільна (екскреторна) функція – за допомогою плазми крові забезпечується
транспортування до органів виділення (нирок, легенів, кишок, шкіри) кінцевих метаболітів
обміну речовин (сечовини, сечової кислоти, амонійних солей, білірубіну тощо) і продуктів
біотрансформації чужорідних органічних сполук (лікарських токсичних речовин та інших
ксенобіотиків);
захисна функція – різні типи лейкоцитів, імуноглобуліни і плазма крові за допомогою
складної системи ферментів та специфічних білків забезпечують широкий спектр захисних
реакцій, протидіючи порушенню гомеостазу, зокрема проникненню у внутрішнє середовище
організму чужорідних для нього білків та інших макромолекул. Особливе значення серед
біохімічних компонентів, які реалізують захисну функцію крові, мають білки згортальної та
фібринолітичної систем, що забезпечують як захист організму від крововтрат у випадку
порушення цілісності судин, так і протидіють її коагуляції, тромбоутворенню всередині
кров'яного русла;
регуляторна функція - реалізується за допомогою гормонів та інших біорегуляторів, які
секретуються в кров ендокринними залозами та клітинами, і за допомогою специфічних
транспортних білків плазми крові переносяться у відповідні органи-мішені. Регуляторна
функція крові виявляється також у підтриманні кислотно-лужного та водно-сольового балансу,
осмотичного тиску міжклітинної рідини та участі в регуляції температури тіла;
пластична функція крові - транспорт пластичних (амінокислот, нуклеозидів, вітамінів,
мінеральних речовин) та енергетичних (глюкоза, жири) ресурсів до тканин;

497
 секреторна функція - секреція клітинами крові біологічно активних речовин.
терморегуляторна функція – кров збільшує витрату тепла організмом у разі
перегрівання та, навпаки, збереження тепла при зниженні температури навколишнього
середовища, змінюючи інтенсивність кровоплину в шкірі, підшкірній жировій клітковині,
м'язах і внутрішніх органах.
12.1.1. Дихальна функція еритроцитів. У стані спокою за 1 хвилину тканини та органи
людини використовують приблизно 200 мл кисню, а під час фізичного навантаження потреба
тканин у кисні зростає до 2 – 3 л/хв. Оскільки кисень погано розчиняється у воді та плазмі
крові, то у вигляді газу він не може поступати в тканини та органи. Функцію переносника
кисню в організмі виконує гемоглобін, який входить до складу еритроцитів.
Еритроцити – високоспеціалізовані клітини крові, які переносять кисень від легенів до
тканин, а з тканин до альвеол легенів - діоксид вуглецю, який утворюється під час метаболізму.
У нормі в 1 мкл крові чоловіків міститься 4,0 - 5,0 млн, у жінок - 3,9 - 4,7 млн еритроцитів (або
4,0 1012 – 5,0·1012 та 3,9·1012 – 4,7·1012 в 1 л крові відповідно), кожної доби оновлюється
приблизно 1 % цієї кількості клітин. Це без'ядерні, дископодібні, з обох боків увігнуті клітини
діаметром 7,2 – 7,5 мкм і площею поверхні – близько 145 мкм2. Мембрана еритроцита
складається з двох шарів фосфоліпідів, ззовні та всередині яких розташовуються білки. Вона
практично непроникна для катіонів і добре проникна для аніонів, газів, Н + та ОН-. Еритроцити
людини містять 57 – 68 % води і 32 – 43 % сухого залишку. З неорганічних речовин в
еритроциті багато калію, переважно у вигляді КС1 і КНСОз і заліза. Основним білком
еритроцита є гемоглобін, який становить 95,5 % від всіх органічних речовин цієї клітини, або
40 % її маси. Крім гемоглобіну, до складу еритроцита (до 5 %) входять негемінові білки, в тому
числі ферменти, пептиди (глутатіон), вуглеводи (глюкоза) і ліпіди. З ліпідів переважають
лецитин і холестерин.
Еритроцити характеризуються також високим умістом різних коферментів (НАД, НАДФ,
ТПФ) і макроергічних сполук (АТФ), що свідчить про їх високу біологічну активність. Це
підтверджується також наявністю в еритроцитах комплексу ферментів гліколізу,
пентозофосфатного циклу і трансамінування, а також карбоангідрази, каталази, оксидоредуктаз,
холінестерази, пептидгідролази та інших. Характерною особливістю еритроцитів є наявність
2,3-дифосфогліцеринової кислоти (2,3-ДФГК), що становить більше половини загальних
фосфатів цих клітин. На її синтез і підтримку сталості концентрації витрачається приблизно 90
% глюкози клітини. Вважають, що функція 2,3-ДФГК полягає в регуляції спорідненості
гемоглобіну до кисню, яка зменшується внаслідок з'єднання 2,3-ДФГК з трьома-ланцюгами
оксигемоглобіну, завдяки чому полегшується вивільнення кисню з оксигемоглобіну
(деоксигенація) і перехід його в тканини.

498
 12.2. Гемоглобін
12.2.1. Будова гемоглобіну. Основною складовою еритроцита, що забезпечує дихальну
функцію крові. є гемоглобін. (молекулярна маса - 66 000 – 68 000 Да). Він є сполукою гему з
білком глобіном, який має чотири субодиниці. Кожен поліпептидний ланцюг (або субодиниця)
позначаються літерами. У гемоглобіні дорослої людини (НbА) ці ланцюги називаються альфа
(α) і бета (β). Кожна молекула НbА містить по два α- і два β-ланцюги. Вони відрізняються
первинною структурою і довжиною поліпептидного ланцюга: α- ланцюг містить 141
амінокислотний залишок, β-ланцюг – 146. Їх вторинні структури представлені спіральними
сегментами різної довжини: в α-ланцюгах сім спіральних сегментів; а у β – вісім. Спіральні
сегменти позначені латинськими буквами (А, В, С, D, E, F, G, H). Третинні структури α- і β-
ланцюгів подібні. Всередині кожного ланцюга є гідрофобна "кишеня", в якій розміщений гем.
Останній міцно утримується в цій "кишені" за рахунок ван-дер-ваальсових зв'язків між
неполярними ділянками гему і гідрофобними радикалами амінокислот (цих зв'язків біля 60).
Залишки пропіонової кислоти гему утворюють один-два додаткові зв'язки з білком. Однак
глобін зв'язаний не тільки з порфіриновим кільцем гему, але й з атомом заліза. Залізо
зв'язується з імідазольним кільцем гістидину - це п'ятий координаційний зв'язок заліза з азотом
бічного радикалу гістидину (чотири зв'язки заліза витрачаються на сполучення з пірольними
кільцями протопорфірину ІХ). Шостий координаційний зв'язок заліза вільний і
використовується для зв'язування кисню або інших лігандів (рис. 12.1).
H2C CH CH3
A Б

CH CH CH2 a1
H3C b1

N N
Fe2
О2 CH + CH HC C
+
N HN NH Глобін
N C
H a2 b2
H3C CH CH3

H2C CH2 H2C CH2

COOH COOH

Рис. 12.1. Схема зв'язування гему з глобіном (А) та киснем у молекулі гемоглобіну і
розташування субодиниць (Б) у четвертинній структурі гемоглобіну: субодиниці умовно
позначені у вигляді півсфер, а гем - у вигляді дисків; суцільними лініями позначенні іонні, а
пунктирними - ван-дер-ваальсові зв'язки

Четвертинна структура гемоглобіну подібна на тетраедр. Як видно з рис. 12.1

субодиниці розміщені попарно. У α-ланцюзі приєднання гему до глобіну відбулося за рахунок
87-го, а в β-ланцюзі – за рахунок 92-го залишків гістидину.

499
 Різноіменні субодиниці утримуються завдяки ван-дер-ваальсових зв'язків, а субодиниці
одного типу - іоннх і сольових, але їх кількість не постійна і залежить від числа приєднаних до
гему молекул кисню. У безкисневому гемоглобіні (він називається дезоксигемоглобін) є чотири
іонні зв'язки: два α1 – α2 і два β1 - β2.
За допомогою фізико-хімічних методів досліджень (електрофорез, хроматографія)
встановлено неоднорідність гемоглобіну людини та такі його форми:
• гемоглобін дорослої людини НbА становить основну масу гемоглобіну дорослих і має
кілька фракцій: НbА1 (основна фракція, що складається з 2α- і 2 β-ланцюгів, на її частку
припадає 96 - 98 % усієї маси гемоглобіну), НbА2 (містить ααδδ-ланцюги, його частка становить
2 - 5 %), НbА3 (менше 1 %). НbА1 також неоднорідний - розрізняють НbА1α НbА1b, НbА1с.
Фракція НbА1c утворює глікозильований гемоглобін.
• ембріональний гемоглобін (НbР) включає три фракції: Gower І, що складається з чотирьох
ε-ланцюгів, Gower II (ααεε) і рortland І (δδεε). НbР виявляють на ранніх стадіях розвитку
ембріона;
• фетальний гемоглобін (НbF) -гемоглобін еритроцитів плода, що складається з 2α - і 2γ -
ланцюгів. у нлвонароджених частка НbF становить близько 80 % , а в дорослої людини – 0,2 –
1,0 %.
12.2.2. Похідні гемоглобіну. Молекула гемоглобіну, взаємодіючи з різними лігандами,
утворює похідні (рис. 12.2).
Глобін Глобін Глобін
N N N

N Fe2+ N N Fe2+ N N Fe2+ N

CO O2
N N N

Карбоксигемоглобін Дезоксигемоглобін Оксигемоглобін

-е-
окисник

Глобін Глобін
N N

+ CN-
N Fe2+ N N Fe2+ N

CN OH
N N

Ціанметгемоглобін Метгемоглобін

Рис.12.2. Схема утворення похідних гемоглобіну

Оксигемоглобін (HbО2) – сполука гемоглобіну з киснем. У ньому кисень, крім заліза,

зв‘язується слабким зв‘язком з залишком другого гістидину молекули глобіну (рис. 12.1). Такий
зв'язок легко руйнується сумішшю ацетону та хлоридної кислоти з утворенням денатурованого
глобіну, який випадає в осад, та гему, в якому залізо окиснюється до тривалентного.

500
 Метгемоглобін (МеtHb) містить іон Fе3+. У молекулі метгемоглобіну кисень замінений
групою ОН-, тому метгемоглобін не може слугувати носієм кисню. У крові дорослої людини
завжди є невелика кількість метгемоглобіну (0,3 - 3 г/л), однак його концентрація за умов
норми не повинна перевищувати 20 г/л. За такої концентрації метгемоглобін відіграє захисну
роль. Зокрема, (знешкоджує) ціаніди, перетворюючи їх на порівняно нешкідливий
ціанметгемоглобін. Весь метгемоглобін крові людини може зв'язати до 1/3 смертельної дози
ціанистих отрут (від 10 до 20 мг). Тому для лікування отруєнь ціанідами застосовують
метгемоглобіноутворювачі (нітрит натрію).
Крім того, метгемоглобін знешкоджує гідрогенсульфід, масляну кислоту та інші
речовини; проявляє більш виражену пероксидазну дію порівняно з гемоглобіном. Значення
цього процесу полягає не тільки в руйнуванні токсичних для організму перекисів, але і в тому,
що метгемоглобін при цьому відновлюється в гемоглобін.
Властивість відновлювати метгемоглобін має також аскорбінова кислота і глутатіон. В
еритроцитах існує спеціальна ферментна система: НАДФН2-залежна метгемоглобінредуктаза
(діафораза), яка каталізує відновлення метгемоглобіну на гемоглобін:

4 МеtHb (Fе3+ОН) + 2 НАДФ.Н2 4 Нb(Fе2+) + 2 НАДФ+ + 4 Н2О

МеtHb -редуктаза

Патологічні метгемоглобінемії можуть бути природженими (первинними) і набутими

(вторинними). Перші зумовлені, головним чином, атиповою будовою гемоглобіну (HbМ) або
дефектами ферментних систем, що беруть участь у відновленні метгемоглобіну в гемоглобін.
Набуті метгемоглобінемії виникають при отруєнні різними хімічними сполуками.
Метгемоглобін має темніше забарвлення порівняно з гемоглобіном, тому при надмірній його
концентрації в крові з'являється ціанотичне забарвлення шкіри.
Карбоксигемоглобін (HbCO) утворюється при отруєнні монооксидом вуглецю (чадним
газом). Оскільки спорідненість монооксиду вуглецю до гемоглобіну значно вища, ніж у кисню
(приблизно в 300 разів), то навіть при невеликих концентраціях його в крові він швидко
сполучається з гемоглобіном. Так, при концентрації СО в повітрі 0,07 %, а О 2 - 21 % вже 50 %
гемоглобіну перетворюється на карбоксигемоглобін, а при наявності в повітрі 1 % СО фактично
весь гемоглобін перетворюється на карбоксигемоглобін. Токсична дія моноксиду вуглецю
виявляється при концентраціях його 0,11 мг/л. Моноксид вуглецю може сполучатися як з
гемоглобіном, так і з оксигемоглобіном, в останньому випадку кисень витісняється.
Карбгемоглобін (HbCO2) – сполука гемоглобіну з СО2. Проте СО2 приєднується не до
гему, а до NH2-груп глобіну: НbNH2 + СО2 → НbNНСОО- + H+. Дезоксигемоглобін зв'язує
СО2 значно швидше, ніж оксигемоглобін. Шляхом утворення карбгемоглобіну виводиться 10 -
15 % СО2 з організму.

501
 Сульфогемоглобін (HbSO) утворюється під час взаємодії оксигемоглобіну з сіркою або
гідрогенсульфідом. Поява сульфогемоглобіну є наслідком тривалого зловживання
медикаментами (наприклад, фенацетину) і називається сульфогемоглобінемією.
12.2.3. Механізм зв’язування гемоглобіном кисню. Як вже зазначалося, основна
функція гемоглобіну полягає в зв‘язуванні кисню та перенесенні його від легенів до тканин.
Еритроцит містить біля 400 млн молекул гемоглобіну, кожна з яких може зв‘язати 4 молекули
О2, тобто по одній на субодиницю. Процес приєднання гемоглобіну до кисню називають
оксигенацією.
Перша молекула О2 приєднується до α1-субодиниці гему (рис. 12.3).

b1 a1 b1
a1

(O2) (O2)

a2 b2
a2 b2

b1 a1 b1
a1 b1 a1
(O2) (O2)

a2 b2
a2 a2 b2
b2

Рис. 12.3. Схема зв‘язування кисню із гемоглобіном: послідовне приєднання до гему

кисню і розрив іонних зв‘язків між однаковими субодиницями

При цьому два іонні зв'язки α1 – α2 розриваються, що дає можливість іншим гемам
прийняти вигідне положення для приєднання кисню. Третя молекула О 2 приєднується до β1-
субодиниці. Один із іонних зв'язків β1-β2 розривається, тим самим полегшує доступ кисню до
останнього атома заліза β2-субодиниці гему. При цьому розривається останній іонний зв‘язок β 1
- β2. Найважче приєднується перша молекула кисню, а кожна наступна все легше (наприклад,
четверта (остання) малекула кисню звя'зується у 300 разів швидше, ніж перша).
Зміна конформації всіх протомерів олігомерного білка при приєднанні ліганда лише до
одного з них називається кооперативними змінами конформації протомерів і має важливе
фізіологічне значення. Оксигемоглобін звільняється від кисню всього на 80 % при
чотирикратному перепаді парціального тиску кисню з 10,6 до 2,6 кПа. Якби геми працювали
автономно, то таке звільнення гемоглобіну від кисню вимагало б 90-кратного перепаду тиску.
Оскільки це не можливо, то основна частина кисню не могла б відірватися від гемоглобіну і

502
використовуватися тканинами. Людина задихнулася б навіть в атмосфері чистого кисню.
Маючи здатність приєднувати молекулу О2 при його високому парціальному тиску і
віддавати — при низькому, тим самим молекула гемоглобіну виконує свою основну
фізіологічну функцію транспортера кисню. Ефективність цього процесу відображає крива
дисоціації оксигемоглобіну (характеризує ступінь насичення гемоглобіну киснем залежно від
парціального тиску кисню, СО2, концентрації протонів (рН) крові та її температури), а також
киснева ємність (максимальна кількість кисню, яку може зв'язати кров).
Крива зв'язування гемоглобіном кисню та, 100
відповідно, дисоціації оксигемоглобіну, має S-

Cтупінь насичення киснем,%

80 I
подібну форму, що свідчить про кооперативний
характер процесу, оскільки приєднання молекули О2 60 II

до першої субодиниці гемоглобіну внаслідок 40

конформаційних змін, що відбуваються, підвищує 20

здатність гемопротеїну до взаємодії з наступними
трьома молекулами кисню (рис. 12.4). У капілярах 20 40 60 80 100 120
pO2, мм рт.ст.
м‘язів у стані спокою тиск О2 становить ~ 40 мм Рис. 12.4. Залежність ступеня
рт.ст. і більша частина кисню повертається назад у оксигенації (% від максимального) від
парціального тиску О2 для
легені в складі оксигемоглобіну. При фізичному гемоглобіну (ІІ) та для міоглобіну(І)
навантаженні тиск О2 у капілярах м‘язів падає до 10
– 20 мм рт.ст., тому саме в цій ділянці ( від 10 до 40 мм рт.ст.) розташовується «опукла
частина» S-подібної кривої, де найбільшою мірою виражена кооперативна робота протомерів.
Завдяки своїй унікальній структурі міоглобін здатний приєднувати вивільнений
гемоглобіном О2, накопичувати в клітинах і віддавати при потребі. Він має високу
спорідненість до кисню, тому навіть при парціальному тиску 1 – 2 мм рт.ст. міоглобін
залишається зв‘язаним з киснем на 50 %.
На відміну від міоглобіну, гемоглобін має значну нижчу спорідненість з киснем, ступінь
його оксигенації (утворення НbО2) залежить від низки чинників: парціального тиску кисню;
значення рН; концентрації діоксиду вуглецю; концентрації 2,3-дифосфогліцерату.
Зазначимо також, що вивільненню кисню з оксигемоглобіну в периферичних тканинах
значною мірою сприяє градієнт його парціального тиску в напрямку альвеоли (100 мм. рт. ст.)
→ артеріальна кров (90 мм.рт.ст.) → венозна кров (40 мм.рт.ст.) → мітохондрії клітин (0-5
мм.рт.ст.). Використання кисню в цитохромоксидазній реакції створює в мітохондріях
"кисневий вакуум", завдяки якому в клітини дифундує кисень з еритроцитів.
12.2.4. Механізми транспорту діоксиду вуглецю від тканин до легенів. Крім
транспорту молекул О2 від легенів до капілярів периферичних тканин, гемоглобін відіграє

503
також суттєву роль у перенесенні від тканин до легенів СО2, який утворюється в клітинах у
реакціях декарбоксилювання. У організмі людини, що не виконує фізичної роботи (стан
спокою), від тканин до легенів кожну хвилину переноситься приблизно 180 мл вуглекислого
газу. В організмі існує декілька механізмів перенесення СО2 від тканин до легенів. Частина
його переноситься у розчиненому вигляді. Деяка кількість СО2 може переноситися у вигляді
карбамінової форми. Виявилось, що СО2 може приєднуватися до гемоглобіну за допомогою
карбамінового зв'язку, утворюючи карбгемоглобін або карбаміногемоглобін.
R – NH2 + CO2 → R – NHCOO- + H+
Гемоглобін Карбгемоглобін
Карбгемоглобін – дуже нестійка сполука, яка надзвичайно швидко дисоціює в легеневих
капілярах з відщепленням СО2.
Кількість карбамінової форми невелика: у артеріальній крові становить 3 об %, у венозній
- 3,8 об %. У вигляді карбамінової форми з тканини до легенів переноситься від 3 до 10 %
всього вуглекислого газу, що поступає з тканин в кров. Основна кількість СО2 транспортується
з кров'ю до легенів у формі бікарбонату (понад 80 % від всієї кількості вуглекислого газу), при
цьому найважливішу роль відіграє гемоглобін еритроцитів.
Діоксид вуглецю, що надходить у кров, транспортується в еритроцити. Там під впливом
карбоангідрази відбувається утворення карбонатної кислоти (Н2СО3), яка може дисоціювати на
Н+ та НСО3-. Надлишок водневих іонів зв'язується з гемоглобіном, що віддав кисень, а аніони
НСО3 виходять з еритроцита в плазму:
КНb + Н2СО3 → К+ + НСО3- + ННb
В обмін на ці іони в еритроцит поступають аніони хлору, тоді як натрій - інший складовий
елемент хлориду натрію, що міститься в крові, залишається в плазмі. У результаті в плазмі
крові підвищується вміст бікарбонату натрію. Цей процес сприяє відновленню лужного резерву
крові, тобто бікарбонатна буферна система знаходиться в досить тісних функціональних
зв'язках з буферною системою еритроцитів.
Приєднання трьох пар протонів до гемоглобіну зменшує його спорідненість до кисню та
посилює транспорт О2 у тканини, які його потребують. Збільшення вивільнення О2
гемоглобіном у залежності від концентрації Н+ називають ефектом Бора (Х.Бор – фізіолог,
який відкрив це явище). У капілярах легенів високий парціальний тиск О 2 спричинює
оксигенацію гемоглобіну та видалення 6 протонів. Отже збільшення концентрації протонів у
середовищі знижує спорідненість О2 до гемоглобіну і посилює його транспорт у тканини.
Приєднання СО2 до гемоглобіну теж знижує його спорідненість до О2.
12.2.5. Деякі форми молекулярної патології гемоглобінів. Аномалії гемоглобінів
(гемоглобінози) поділяють на гемоглобінопатії, в основі яких лежать спадкові зміни структури

504
гемоглобіну і таласемії, що зумовлені порушенням синтезу одного з ланцюгів молекули
гемоглобіну.
Гемоглобінопатії - це спадкові аномалії, пов‘язані з порушенням глобіну за нормальної
структури гему. Аномальні гемоглобіни різняться за своїми фізико-хімічними властивостями
(електрофоретичною рухливістю, стійкістю до дії основ, розчинністю, ізоелектричною точкою).
Появу аномальних гемоглобінів пояснюють мутаційною теорією, а передавання
нащадкам аномального гена здійснюється за законами спадковості. Встановлено понад 200
аномальних гемоглобінів: В (S), С, В, Е, К, L, М, N, О, Р, Q тощо, а також можливі їх комбінації
(SС, SD тощо)
Гемоглобінопатії у гетерозиготній і гомозиготній формі поширені в Екваторіальній
Африці, країнах Середземномор‘я, на Аравійському півострові, у Південній Індії, на острові
Шрі-Ланка, у Південному Китаї, південних районах США. Причину появи аномальних
гемоглобінів пояснюють за допомогою малярійної гіпотези, згідно з якою мутації в гені, що
контролює утворення гемоглобіну, виникли в країнах зі значним поширенням тропічної
малярії. Було встановлено, що наявність аномального гена в гетерозиготній формі підвищує
стійкість людей до захворювання, створює імунітет до малярії, оскільки зміни молекули
гемоглобіну запобігають використанню його малярійним плазмодієм.
При гемоглобінопатіях молекулярний дефект полягає у змінах первинної структури
поліпептидних ланцюгів, які формують а- або β-субодиниці молекул гемоглобіну
(амінокислотні заміни, делеції або вставки) з утворенням аномальних форм гемоглобінів. Такі
аномальні гемоглобіни позначають великими літерами латинського алфавіту, або за місцем, де
був вперше виявлений даний дефект.
НbS — мутантний гемоглобін, відкритий в 1949 році Полінгом і Утано, відрізняється від
нормального гемоглобіну А тим, що в шостому положенні двох β-ланцюгів місце глутамінової
кислоти займає валін. Внаслідок таких відносно невеликих змін редукована форма гемоглобіну
S слабкіше і повільніше зазнає оксигенації і гірше (майже в 25 разів) розчиняється, ніж НbА.
У капілярах під час віддавання кисню гемоглобін S випадає в осад у формі
веретеноподібних кристалоїдів (тактоїдів). Це породжує осмотичну нестійкість еритроцитів,
зміну їх форми з двоввігнутої в серпоподібну. Серпоподібні еритроцити легко гемолізуються
вже в судинному руслі. Клінічні прояви цієї хвороби змінються від ледь помітних
(гетерозиготна форма серпоподібноклітинної анемії) до тих, що спричинюють летальний кінець
в ранньому віці (гомозиготні форми).
НbС — аномальний гемоглобін, у молекулі якого існує заміна залишку глутамінової
кислоти в 6-му положенні β-ланцюга на лізин. Еритроцити, що містять такий аномальний
гемоглобін, здатні до гемолізу, що також супроводжується розвитком анемії. Наявність гена С в
гомозиготному стані призводить до розвитку вираженої спленомегалії, помірної мікроцитарної

505
анемії. За наявності комбінації гемоглобінів С і S анемія вияляється в тяжчій формі.
НbМ — існує група гемоглобінів М, в поліпептидних ланцюгах яких залишок гістидину,
який бере участь у зв'язуванні гему з залізом, заміщений на іншу амінокислоту.
У гемоглобінах, які містять такий молекулярний дефект, залізо (Fe3+) не може
відновлюватися метгемоглобінредуктазою до Fe2+, у зв'язку з цим в еритроцитах
накопичується метгемоглобін, який не здатний до нормального транспорту кисню. Така
метгемоглобінемія найбільш виражена в гомозиготному стані, внаслідок чого хворі гинуть в
умовах тяжкої гіпоксії.
НbА1C — глікозильований гемоглобін, який з'являється в еритроцитах за умов
некомпенсованого цукрового діабету. Цей гемоглобін — стабільний комплекс глюкози з
мінорною А1C фракцією гемоглобіну, який утворюється між аміногрупою валіну - N-кінцевою
амінокислотою β-глобіну і карбоксильною групою вуглеводу:
O H H OH H H
H3 C
CH CH C N b ланцюг + C C C C C CH2OH
H3 C NH2 O OH H OH OH

O H H O
H3 C
CH CH C N b ланцюг повільно b ланцюг N CH2 C
H3 C
N H OH (H C OH)
3
CH C C CH2OH CH2OH
OH H
Проміжний альдімін Hb3C - a2(b(глюкоза))2

У нормі концентрація глікозильованого гемоглобіну становить 5 - 7 % від загальної

кількості, тобто 8 - 10 г/л. Гіперглікемія впродовж 10 - 12 годин сприяє збільшенню кількості
глікозильованого гемоглобіну. Глікозилювання гемоглобіну підвищує його спорідненність до
кисню в тканинах, крім цього, утруднює приєднання 2,3 -дифосфогліцерату. У клініці показник
рівня глікозильованого гемоглобіну використовують для діагностики цукрового діабету та
інших порушень вуглеводного обміну.
HbD спричинює мікроцитоз, слабкий анізо - та пойкілоцитоз і зміну еритроцитів.
HbЕ зумовлює мікроцитоз, який компенсується розвитком еритроцитозу (до7-8∙1012/л).
Інші гемоглобінози поширені значно менше, а їх клінічні прояви слабко виражені. У разі
тяжких форм гемоглобінопатій морфологічні зміни в печінці, що виникають унаслідок
гемохроматозу, можуть істотно впливати на кровоплин і супроводжуватися порушенням
механізмів регуляції гемостазу.
Таласемія - спадкове захворювання, спричинене порушенням синтезу одного з ланцюгів

506
гемоглобіну.
Якщо пригнічено синтез α-ланцюгів, то спостерігається α-таласемія, при генетичному
дефекті синтезу β-ланцюгів - β-таласемія. При всіх видах таласемій порушується продукування
еритроцитів кістковим мозком і насичення гемоглобіну киснем.
В основі α-таласемії лежать порушення синтезу α -ланцюга, що призводять до
порушення утворення всіх фізіологічних видів гемоглобіну. Ланцюги β і γ, які з‘являються в
надлишку, не можуть взаємодіяти з α -ланцюгами, внаслідок виникає два види гемоглобінів —
Нbβ4 (НbН) і Нbγ4 (Нb Бартса). Ці дві форми нестабільні й мають низьку спорідненість до
кисню. У гомозигот гемоглобін представлений здебільшого Нb Бартса (загибель настає вже в
період внутрішньоутробного розвитку). У гетерозигот наявна суміш Нb Бартса — НbН (прояви
захворювання зводяться до незначного гемолізу без істотних наслідків для загального стану).
β-Таласемія зумовлюється порушенням синтезу β-ланцюгів, що призводить до
відносного надлишку α-ланцюгів і посиленого утворення НbF (α2γ2) і HbA2 (α2δ2).
σ-Таласемія пов‘язана з гальмуванням синтезу β- і ζ-ланцюгів і підвищеним утворенням
НbF.
Часто зустрічаються комбіновані форми гемоглобінозів, які можуть поєднуватися з
дефіцитом глюкозо-6-фосфатдегідрогенази в еритроцитах, що ще більше посилює розвиток
захворювання (анемії).

12.3. Буферні системи крові

Сталість рН внутрішнього середовища є обов'язковою умовою існування вищих
організмів і забезпечується певним співвідношенням кислот і основ у біологічних середовищах,
у разі порушення якого (вихід рН за межі 6,8 – 7,8) організм гине.
Кров відіграє значну роль у підтриманні кислотно-основного гомеостазу, який
характеризується такими показниками:
1. постійна концентрація водневих іонів (рН), що становить 7,36 у венозній крові і 7,4 – в
артеріальній;
2. парціальний тиск вуглекислого газу (рСО2) в артеріальній крові 35 - 45 мм.рт.ст.(в
середньому 40 мм.рт.ст.), у венозній – вищий;
3. парціальний тиск кисню (рО2) в артеріальній крові становить 72 – 108 мм.рт.ст;
4. стандартний бікарбонат (SВ) - концентрація гідрокарбонату плазми крові, становить 24 – 27
ммоль/л;
5. актуальний (істинний) бікарбонат (АВ) - концентрація бікарбонату в плазмі крові за
конкретних умов, становить 23 – 28 ммоль/л;
6. буферні основи (ВВ) - це сума аніонів буферних основ - гідрокарбонатів, білків, фосфатів,
гемоглобіну (за умови повного насичення його О2). У нормі їх концентрація в крові становить

507
42 – 52 ммоль/л;
7. нормальні буферні основи (NВВ) цільної крові - сума всіх основних компонентів буферних
систем крові при фізіологічних значеннях рН =7,38 і рСО2 = 40 мм.рт.ст. альвеолярного повітря.
Регуляція кислотно-основного стану в організмі здійснюється за участі буферних систем
крові та функціонування легенів і нирок. Буферні системи — це суміш слабких кислот з солями
цих кислот, що нейтралізують, відповідно, основи та кислоти, які можуть накопичуватися в
організмі під час обміну речовин, протидіючи тим самим відхиленням рН від фізіологічного
рівня.
До буферних систем організму належать бікарбонатна, фосфатна системи, гемоглобінові
та білкова, серед яких найбільше значення для підтримання кислотно-лужного балансу крові та
всього організму мають бікарбонатна та гемоглобінові.
12.3.1. Бікарбонатна буферна система складається з розчиненої в плазмі та еритроцитах
вільної вугільної кислоти (у вигляді діоксиду вуглецю, донор протонів) та розчинених
бікарбонатів — натрію (у плазмі) та калію (в еритроцитах) – акцептора протонів, її частка
становить 10 % від усієї буферної ємності крові, вона найактивніше функціонує при рН 7,4.
При такому значенні рН вміст бікарбонатів перевищує вміст вільної вуглекислоти у 18 –
20 разів, що і зумовлює деяку лужність крові. Запас бікарбонатів у крові (тобто хімічно зв'язана
вуглекислота) отримав назву лужного резерву крові, що є важливим біохімічним компонентом,
який протидіє зсувам рН крові в кислий бік при накопиченні в організмі кислих продуктів,
наприклад, молочної кислоти за умов важкої фізичної праці.
Механізм дії цієї системи полягає в тому, що при надходженні в кров великої кількості
кислих продуктів іони Н+ взаємодіють з іонами бікарбонату НСО3- , що призводить до
утворення вугільної кислоти Н2СО3-. Подальше зниження концентрації останньої досягається
прискореним виділенням СО2 через легені внаслідок їх гіпервентиляції.
При надлишковій кількості основ відбувається їх взаємодія зі слабою вугільною кислотою
з утворенням іонів бікарбонату та води. При цьому не відбувається помітного зсуву рН.
12.3.2. Гемоглобінова буферна система має найпотужніші буферні властивості, вона в 9
разів потужніша за бікарбонатну і складається з неіонізованого гемоглобіну ННb (слаба
органічна кислота, донор протонів) та калієвої солі гемоглобіну КНb (основа, акцептор
протонів). В окисненій формі гемоглобін виявляє свої кислотні властивості (дисоціює з
віддачею іонів Н+). Віддаючи іони водню він зв‘язує іони калію (з КНСО3, який міститься в
еритроцитах). Відновлений гемоглобін у тканинних капілярах може взаємодіяти з вугільною
кислотою (а також іншими кислими метаболітами), утворюючи вільний гемоглобін (кислоту) та
сіль відповідної кислоти.
Оксигемоглобін, присутній в артеріальній крові, є сильнішою кислотою порівняно з

508
гемоглобіном, його калієва сіль може розкладати бікарбонати з утворенням вугільної кислоти,
яка виділяється легенями у формі СО2. Гемоглобіновий буфер є найбільш ємним, на його
частку припадає до 75 % усієї буферної ємності крові.
12.3.3. Фосфатна буферна система становить всього 1 % від всієї буферної ємності крові.
Роль кислоти в ній належить однозаміщеному фосфату Н2РО4 (донор протонів), а солі -
двозаміщеному НРO4 (акцептор протонів). Буферна дія фосфатної системи реалізується при
зміні рН в межах 6,1 – 7,7 і базується на можливості зв'язування іонів Н+ аніонами НРO42- (з
утворенням Н2РO4-) та іонів ОН- іонами Н2РO4- (з утворенням НРO42-). Органічні фосфати теж
володіють буферними властивостями, проте порівняно з неорганічними їх потужність менша.
Фосфатний буфер у крові знаходиться в тісному взаємозв'язку з бікарбонатною буферною
системою.
12.3.4. Білкова буферна система володіє буферними властивостями за рахунок наявності
в білках кислотно-основних груп: білок – Н+ (кислота, донор протонів) і білок (спряжена
основа, акцептор протонів). Білкова буферна система плазми крові ефективна при рН 7,2-7,4.
Легені та нирки беруть участь у підтриманні КОС. регулюючи екскрецію або затримку в
організмі надлишку кислих або основних продуктів метаболізму. Зокрема, виділення легенями
діоксиду вуглецю під час дихання протидіє накопиченню в крові кислих еквівалентів. Нирки
здатні як до екскреції кислих (кислі фосфати тощо) або лужних продуктів (Nа2НРО4, іони
амонію), так і до затримання лужних еквівалентів шляхом реабсорбції бікарбонатів. Вони
здійснюють регуляцію вмісту кислот і основ в організмі за рахунок трьох основних процесів:
ацидогенезу (секреція іонів Н+ епітелієм нефронів і виведення їх із сечею шляхом перетворення
основних фосфатів на кислі, а також екскреція слабких органічних кислот); амонійогенезу
(утворення аміаку з глутаміну та інших амінокислот в епітелії канальців нефрона і наступному
зв'язуванні ним іонів Н+); реабсорбції гідрокарбонату (гідрокарбонат при проходженні через
канальці віддає катіон натрію замість секретованих іонів водню і перетворюється на карбонатну
кислоту, яка розщеплюється до СО2 та води).
12.3.5. Порушення кислотно-основного стану. У випадку, якщо компенсаторні
механізми організму не здатні попередити зсуви концентрації іонів Н+, виникає порушення
КОС, яке проявляється ацидозом або алкалозом. При ацидозі концентрація іонів Н+ в крові
перевищує нормальні величини (рН при цьому знижується), а при алкалозі - нижче нормальних
значень (рН при цьому зростає). Межа сумісності з життям становить 6,8 та 8,0 відповідно.
У залежності від причини виникнення ацидоз чи алкалоз може бути респіраторним
(дихальним) і нереспіраторним (метаболічним). а за ступенем компенсації порушення КОС –
компенсованим, субкомпенсованим (або частково компенсованим) і декомпенсованим.
Дихальний (респіраторний) ацидоз виникає при порушенні дихання в результаті асфіксії

509
або пригнічення дихання при травмі, бронхіальній астмі, набряку, емфіземі легенів, пухлині
мозку, асфіксії механічного характеру, пригніченні дихального центра наркотичними засобами,
отруєнні лікарськими препаратами; порушенні дифузії газів крізь альвеолярну мембрану
внаслідок фіброзу, колагенозу, пневмоконіозу, легеневого саркоїдозу, гемосидерозу, пневмонії;
при стазі кровоплину; збільшенні вмісту СО2 у навколишньому середовищі (замкнуті
приміщення, шахти, підводні човни) тощо. Всі ці захворювання та перелічені фактори
призводять до гіповентиляції й гіперкапнії, тобто підвищення рСО2 у крові. Гіперкапнія
спричинює гіпоксію, що викликає недостатнє окиснення продуктів проміжного обміну в
тканинах і накопичення кислих метаболітів. До респіраторного ацидозу приєднується
метаболічний і розвивається змішаний ацидоз.
При накопиченні в організмі СО2 реакція дисоціації карбонатної кислоти у плазмі
зміщується вправо:
СО2 + Н2О ↔ Н2СО3 ↔ Н+ + НСО3-,
що збільшує концентрацію Н+ і НСО3-.
Надлишок іонів Н+ значною мірою утримується в еритроцитах відновленим
гемоглобіном, який виконує роль основи. Частина аніонів НСО3-, що звільнилася, зв'язується з
катіоном К+ гемоглобіну, однак у більшій кількості він надходить у плазму, де сполучається з
іонами натрію за рахунок цього підвищується вміст гідрокарбонату.
Роль нирок у компенсації газового ацидозу полягає у посиленні секреції іонів Н +.
Кислотність сечі підвищується. Амоніогенез може бути дещо збільшеним.
Метаболічний (нереспіраторний) ацидоз – тяжка форма порушень КОС, в основі якого
лежить первинне підвищення вмісту в організмі нелетких кислот або втрата основ. Він
супроводжується нагромадженням в тканинах і крові органічних кислот.
Метаболічний ацидоз розвивається внаслідок посилення продукції, зниження окиснення і
ресинтезу молочної кислоти (лактатацидоз) при шоку, гіпоксії, асфіксії, сепсисі, деяких
отруєннях, порушенні функції печінки; збільшення продукції зниження окиснення і ресинтезу
кетонових тіл (кетоацидоз) при цукровому діабеті, голодуванні тощо – власне метаболічний
ацидоз; внаслідок затримки кислот, втрати основ, при порушенні функції нирок, а також при
значних втратах лужних соків травного каналу – виділювальний ацидоз, надходження кислот і
деяких ліків – екзогенний ацидоз. Особливо виразно метаболічний ацидоз проявляється у
хворих на цукровий діабет: у відповідь на постійне утворення кетонових тіл в організмі
компенсаторно, внаслідок прискореного виділення СО2 через легені, знижується концентрація
Н2СО3 – донора протонів у бікарбонатній буферній системі. Однак, для досягнення повної
компенсації ацидозу легені повинні виділяти настільки більшу кількість СО2, що концентрація
Н2СО3 та НСО3- стає вкрай низькою і буферна ємність крові значно зменшується, що

510
несприятливо впливає на організм.
Дихальний (респіраторний) алкалоз виникає при посиленій вентиляції легенів, що
супроводжується швидким виділенням з організму СО2 і розвитком гіпокапнії (рСО2 менше 35
мм.рт.ст.).
Респіраторний алкалоз належить до порушень КОС, які найчастіше зустрічаються у
клінічній практиці, він спостерігається при гіпервентиляції внаслідок гарячки, стресів, отруєння
саліцилатами, ушкоджень та захворювань ЦНС (травми мозку, інсульт), застійної недостатності
кровоплину, при пневмоніях, легеневій тромбоемболії, гострій недостатності печінки,
фізіологічній вагітності, грамвід'ємному сепсисі.
Такий вид алкалозу може спостерігатися при вдиханні чистого кисню, компенсаторній
задишці, яка супроводжує низку захворювань. При респіраторному алкалозі стан рівноваги
реакції дисоціації карбонатної кислоти зміщується вліво:
СО2 + Н2О ↔ Н2СО3 ↔ Н+ + НСО3-
Вміст НСО3- знижується, підвищується концентрація негідрокарбонатних основ.
-
Відбувається посилене виділення НСО3 нирками.
Метаболічний (нереспіраторний) алкалоз розвивається при втраті великої кількості
кислот або первинному накопиченні основ. Він виникає при втраті шлункового вмісту
внаслідок блювання або аспірації; надмірному введенні розчинів гідрокарбонату натрію,
гіпервентиляції і швидкому зниженні рСО2, при дихальному ацидозі (гідрокарбонат, що
накопичився в процесі компенсації дихального ацидозу, залишається в надлишку); первинному
та вторинному гіперальдостеронізмі; у післяопераційний період, після крововтрат, дегідратацій
(альдостерон блокує виведення НСО3- нирками); при збільшених втратах із сечею іонів СІ- і К+
при призначенні хлор- і калійуричних діуретиків.
Основною ознакою цього алкалозу є накопичення в плазмі переважно гідрокарбонату,
зростання лужного резерву крові. Його компенсація здійснюється за рахунок зниження
збудливості дихального центра при підвищенні рН, що призводить до зменшення частоти
дихання та виникнення компенсаторної гіперкапнії. Алкалоз при ВЕ <10 ммоль/л вважають
помірним, при ВЕ = 10-15 ммоль/л – середнім, при ВЕ > 15 ммоль/л - важким.
Комбінація метаболічного та респіраторного ацидозів спостерігається при набряку
легенів, причому гіперкапнія за цих умов існує короткий час, зниження концентрації
гідрокарбонату пов'язано з буферуванням існуючого одночасно лактатацидозу внаслідок
гіпоксії.
Поєднання метаболічного алкалозу і респіраторного ацидозу спостерігають у хворих з
тяжкими, часто хронічними захворюваннями легенів, у хворих, що страждають блюванням і
приймають діуретики.

511
 Комбінація респіраторного алкалозу і метаболічного ацидозу спостерігається при
швидкій корекції метаболічного ацидозу, коли концентрація гідрокарбонату повертається до
норми скоріше, ніж відбувається нормокапнія. Спостерігається при поєднанні печінкової та
ниркової недостатності, при грамвід'ємному сепсисі.
Поєднання респіраторного та метаболічного алкалозу призводить до різкого зниження
концентрації іонів Н+ і значного підвищення рН. Такий стан може спостерігатися при гострій
недостатності печінки, емболії легеневих судин, сепсисі.

12.4. Білки плазми крові

У плазмі крові міститься декілька десятків різних білків, які відрізняються за фізико-
хімічними та функціональними властивостями: ферменти, проферменти, інгібітори ферментів,
транспортні білки, гормони, антитіла, антитоксини, фактори коагуляції та антикоагулянти
тощо. Загальна концентрація білків у плазмі крові людини становить 65 – 85 г/л.
Вони виконують низку важливих функцій:
1. Білки підтримують колоїдно-осмотитичний (онкотичний) тиск, а, отже, постійний об'єм
крові. Вони зв'язують воду і затримують її, не дозволяючи виходити за межі кров'яного русла.
2. Білки плазми беруть активну участь у згортанні крові. Низка білків крові, у тому числі
фібриноген, є основними компонентами системи згортання крові.
3. Білки плазми певною мірою визначають в'язкість крові, яка в 4 – 5 разів перевищує
в'язкість води і відіграє важливу роль у підтриманні гемодинаміки кровоносної системи.
4. Білки плазми, формуючи білкову буферну систему, беруть участь у підтриманні рН
крові в межах 7,36 – 7,43.
5. Транспортна функція білків плазми крові полягає в перенесенні ними низки речовин
(холестерин, білірубін тощо), а також лікарських засобів (пеніцилін, саліцилати тощо).
6. Білки плазми крові відіграють важливу роль у процесах імунітету (імуноглобуліни).
7. У результаті утворення комплексів з білками плазми на належному рівні підтримується
катіонний склад крові: наприклад, 40-50 % кальцію, залізо, магній та інші елементи сироватки
крові зв'язані з білками.
8. Білки крові слугують резервом амінокислот.
Шляхом електрофорезу на папері можна виділити п'ять фракцій білків плазми крові:
альбуміни (55 – 65 %), 1-глобуліни (2 – 4
%), 2 –глобуліни (6 – 12 %), β-глобуліни
+ -
(8 – 12 %) та γ-глобуліни (12 – 22 %) (рис.
12.5). Електрофорез в поліакриламідному Альбумін 1 2 b g

чи крохмаленому гелі дозволяє виділити Рис. 12.5. Електрофореграма білків плазми крові

512
16 – 17 білкових фракцій, а метод імуноелектрофорезу – 30.
Альбуміни (сироваткові альбуміни) синтезуються в печінці, їх концентрація в плазмі
крові становить 40 – 50 г/л. Цей білок складається з 585 амінокислотних залишків, має 17
дисульфідних зв‘язків, його молекулярна маса – 69 000 Да. Завдяки наявності в складі молекули
великої кількості дикарбонових амінокислот, ці білки можуть утримувати катіони Са 2+, Сu2+,
Zn2+. Ця багатодисперсна фракція білків характеризуються високою електрофоретичною
рухливістю та легкою розчинністю у воді та сольових розчинах. За рахунок високої
гідрофільності альбуміни зв'язують значну кількість води, і об'єм їх молекули за умов гідратації
збільшується вдвічі. Гідратаційний шар, який утворюється навколо молекул сироваткових
альбумінів, забезпечує до 70-80 % онкотичного тиску білків плазми крові, що застосовується в
клінічній практиці при переливанні розчинів альбуміну хворим із тканинними набряками. В
свою чергу, зменшення концентрації альбумінів сироватки, наприклад за умов порушення їх
синтезу в гепатоцитах при печінковій недостатності, може спричиняти перехід води із
судинного русла до тканин і розвиток онкотичних набряків.
Альбуміни виконують також важливу фізіологічну функцію як транспортери багатьох
метаболітів та інших низькомолекулярних сполук. Вони переносять вільні жирні кислоти,
некон‘югований білірубін, триптофан, тироксин, аспірин, дикумарол, сульфаніламіди тощо.
Транстиретин (преальбумін) називають ще тироксинзв‘язувальним преальбуміном. Це
білок гострої фази, має тетрамірну молекулу. Він може приєднувати в одному центрі
зв‘язування ретинолзв‘язувальний білок, а в другому – до двох молекул тироксину та
трийодтироніну.
Глобуліни – гетерогенна фракція глікопротеїнів крові, які виконують транспортні та
захисні функції (табл. 12.1).

Таблиця 12.1. Транспорт ендогенних метаболітів і вітамінів глобулінами плазми крові

Транспорт
Глобуліни Білок
ендогенних метаболітів Вітамінів
α1 Транскортин, транскобаламін, Тироксин, кортизол, ліпіди
ретинол-, тироксинзв‘язувальний
α2 Церулоплазмін, гаптоглобін, Гемоглобін, жири,, холестерин, Вітаміни D, K, E
ліпопротеїни фосфатиди Са2+, Сu+
β Трансферин Fe3+

У клінічній практиці застосовується визначення співвідношення між концентрацією

альбумінів і глобулінів у плазмі крові (так званого "білкового коефіцієнта"), який становить в
середньому 1,5 - 2,0.
α1-Антитрипсин (α1-протеїназний інгібітор) - глікопротеїн з молекулярною масою 55
кД, належить до α1-глобулінів, його концентрація в плазмі крові становить 2 – 3 г/л. Основною

513
біологічною властивістю цього інгібітора є його здатність утворювати комплекси з
протеїназами, пригнічуючи при цьому протеолітичну активність таких ферментів, як трипсин,
хімотрипсин, плазмін, тромбін та протеаз, які вивільняються при руйнуванні лейкоцитів або
чужорідних клітин у вогнищах запалення.. В умовах запального процесу вміст α 1-антитрипсину
в крові значно збільшується за рахунок стимуляції його синтезу в гепатоцитах. Оскільки за
умов норми цей білок інгібує еластазу, яка руйнує еластин альвеол легенів, то при його
недостатності може виникнути емфізема легенів, а також гепатит.
а2-Макроглобулін – глікопротеїн а2-глобулінової фракції з молекулярною масою 725
кДа. Універсальний сироватковий інгібітор протеїназ, вміст якого в крові найвищий порівняно з
іншими протеїназними інгібіторами, і становить в середньому 2,5 г/л. α2-Макроглобулін знижує
активність загортальної, фібринолітичної та калікреїнової системи крові, слугує також
транспортером цинку в плазмі крові, а також може руйнувати низькомолекулярні токсичні
пептиди бактеріального походження.
Церулоплазмін – глікопротеїн а2-глобулінової фракції, який зв'язує в плазмі крові іони
міді. Молекула церулоплазміну містить 8 іонів Сu+ та 8 іонів Сu2+, його молекулярна маса - біля
150 кДа.
До складу церулоплазміну входить до 3 % всього вмісту міді в організмі та більше 90 %
міді плазми. Церулоплазмін має властивості мідьвмісної фероксидази, окиснюючи залізо з
феро- (Fe2+) до фери- (Fe3+) форми. Ця реакція є необхідною для перетворення заліза на іонну
форму, яка може зв'язуватися феритином і використовуватися для синтезу залізовмісних білків
(гемоглобіну, цитохромів).
Зниження вмісту церулоплазміну в плазмі крові (хвороба Вільсона) (норма 0,15 – 0,5 г/л)
призводить до виходу іонів міді з судинного русла і його накопичення протеогліканами
сполучної тканини, що проявляється патологічними змінами в печінці, головному мозку
(гепатоцеребральна дегенерація), рогівці тощо. Підвищений рівень цього протеїну
спостерігається у вагітних і жінок, що вживають оральні контрацептивні препарати.
Гаптоглобін — білок а2-глобулінової фракції плазми крові. Він має здатність зв'язувати
вільний гемоглобін, утворюючи комплекс, що входить до електрофоретичної фракції β-
глобулінів. Нормальна концентрація в плазмі крові — 0,10-0,35 г/л.
У складі гаптоглобін-гемоглобінового комплексу гемоглобін поглинається клітинами
ретикулоендотеліальної системи, зокрема в печінці, та підлягає окисненню до жовчних
пігментів. Така функція гаптоглобіну сприяє збереженню в організмі за умов фізіологічного та
патологічного розпаду еритроцитів іонів заліза, що входять до складу гемоглобіну.
Цей білок належить до білків гострої фази, його концентрація зростає при гострих
запальних процесах.

514
 Трансферин (сидерофілін) — глікопротеїн β-глобулінової фракції, його молекулярна
маса — 80 кДа. Білок має на своїй поверхні два центри зв'язування заліза, яке вступає в
комплекс із трансферином разом з аніоном гідрокарбонату. Трансферин акцептує іони Fe3+, що
надходять у кров після їх всмоктування в кишці, передає його на тканинний феритин, у складі
якого залізо депонується в печінці, селезінці, кістковому мозку та інших органах. Концентрація
трансферину в плазмі крові - близько 4 г/л.
Фібронектин — глікопротеїн β-глобулінової фракції, який синтезується та секретується в
міжклітинний простір багатьма клітинами (у нормі його концентрація не перевищує 4 г/л).
Фібронектин присутній на поверхні клітин, на базальних мембранах, у сполучній тканині та в
крові. Він має властивості "липкого" білка, що зв'язується з вуглеводними компонентами
сіалогліколіпідів (гангліозидів) на поверхні плазматичних мембран, виконуючи інтегруючу
функцію у міжклітинній взаємодії. Крім цього, за рахунок утворення комплексів з
колагеновими фібрилами, фібронектин відіграє значну роль в організації перицелюлярного
матриксу. Фібронектин - білок зсідання крові, індикатор запальних станів.
С-реактивний білок (С-реактивний протеїн, СРП) – білок, що отримав свою назву
внаслідок здатності реагувати з С-полісахаридом пневмокока, утворюючи при цьому
преципітати. За хімічною природою є глікопротеїном. У сироватці крові здорової людини С-
реактивний білок відсутній, та з'являється при патологічних станах, що супроводжуються
запаленням і некрозом тканин, активуючи систему комплементу. Наявність СРП характерна для
гострого періоду захворювань - "білок гострої фази". Визначення СРП має особливе
діагностичне значення в гострій фазі ревматизму, при інфаркті міокарда, пневмококових,
стрептококових, стафілококових інфекціях.
Імуноглобуліни крові (ІgА, IgG, IgE, IgM, ІgD) - білки γ-глобулінової фракції плазми
крові, які виконують функцію антитіл, основних ефекторів гуморального імунітету.
Кріоглобулін — білок γ-глобулінової фракції, який, подібно до С-реактивного протеїну,
відсутній у плазмі крові здорових людей і з'являється в ній при лейкозах, лімфосаркомі,
мієломі, ревматизмі, цирозі печінки, нефрозах. Характерною фізико-хімічною ознакою
кріоглобуліну є його розчинність при нормальній температурі тіла (37 °С) та здатність
утворювати желеподібні осади при охолодженні плазми крові до 4 °С.

12.5. Ферменти плазми крові

Ферментний склад крові відносно постійний і має різноманітне походження. У сироватці
крові виділяють три групи ензимів: клітинні, секреторні та екскреторні.
Клітинні ферменти в залежності від локалізації в тканинах поділяють на дві групи: одні
каталізують неспецифічні (спільні для всіх тканин) реакції обміну і містяться в більшості

515
органів та тканин; інші – органоспецифічні, їх ще називають індикаторними або маркерними
(наприклад, аргіназа в паренхімі печінки, креатинфосфокіназа в м‘язовій тканині). За умов
норми їх концентрація в плазмі незначна, але ця група ферментів має суттєве клініко-
діагностичне значення при патологічних процесах: ушкодженнях мембран гепатоцитів (АлАТ),
міокарда (АсАТ, КК) тощо, про що описано в розділі 1. Підвищення концентрації цих
ферментів у плазмі пояснюється їх виходом з ушкоджених органів чи тканин на тлі
продовження їх синтезу в цих тканинах, а також одночасним зростанням каталітичної
активності деяких ферментів крові внаслідок припинення дії відповідних регуляторів
(активаторів чи інгібіторів) ферментативних процесів.
Секреторні ферменти, іноді їх називають власне ензимами крові, синтезуються в печінці
і звідти вивільняються в плазму, де виконують певні специфічні функції. Типовими
представниками цієї групи є ферменти, що беруть участь у зсіданні крові, церулоплазмін, який
забезпечує транспорт міді, сироваткова холінестераза тощо..
Інкреторні ферменти виділяються органами травної системи (шлунком, підшлунковою
залозою, слизовою оболонкою кишок, ендотелієм жовчних шляхів). Появу цих ензимів (лужної
фосфатази, амілази, трипсину тощо) у сироватці крові пояснюють природним руйнуванням
клітинних структур, а також підвищенням проникності мембран секреторних клітин.
Різниця активності певних ензимів у плазмі та клітинах тканин може бути значною і
залежить від швидкості, з якою вони виходять з клітин, а також від швидкості їх виведення з
кровоплину. Так, активність амінотрансфераз у еритроцитах в кілька десятків разів перевищує
активність цих ензимів у плазмі крові. Активність ЛДГ у клітинах скелетних м‘язів у 1 000
разів, а активність креатинкінази – майже в 1 000 000 разів перевищує активність у плазмі
крові. Виведення клітинних ензимів з кровоплину здійснюється шляхом їх поглинання та
метаболізму, головним чином, у паренхіматозних органах. Ферменти як і білки, причому
переважно високомолекулярні, підлягають клубочковій фільтрації в нирках і не виділяються з
сечею, проте існують і певні винятки. Наприклад, амілаза, маючи малу молекулярну масу
(менше 50 000 Да) надходить у сечу в нативному стані. Порушення функціонування нирок і
погіршення їх видільної функції може призвести до підвищення активності цього ензиму в
плазмі крові.
Калікреїн-кінінова система. Кініни – низькомолекулярні пептиди, які містяться в крові
та інших біологічних рідинах і тканинах. Основними кінінами крові є нонапептид брадикінін
(Arg-Pro-Pro-Gly-Phe-Ser-Pro-Phe-Arg) та декапептид калідин (Lys-Arg-Pro-Pro-Gly-Phe-ser-Pro-
Phe-Arg).
Кініни синтезуються з білків кініногенів за участю протеїназ калікреїнів, що вирізають у
молекулах кініногенів специфічні нона- або декапептидні фрагменти (рис.12.6). Своєю чергою,

516
калікреїн плазми крові знаходиться в неактивному стані у формі прекалікреїну, який
перетворюється на активний фермент за участі серинової протеїнази – фактора XII згортальної
системи крові. Кініногени
Ф. ХІІ глобуліни)
Період піврозпаду кінінів плазми крові незначний
+
(20 – 30 c). Руйнування кінінів здійснюється за рахунок дії Прекалікреїн Калікреїн
ферментів кіназ, які розщеплюють пептидні зв‘язки в
Калідин
молекулах кінінів, спричинюючи втрату їх біологічної (лізилбрадикінін)

активності.
Лізин
Кініни функціонують переважно в місці утворення, Брадикіні
н
швидко інактивуються. Вони володіють вираженим
Кінази
вазоактивним впливом: розширюють дрібні кровоносні
Неактивні пептиди
судини, сприяючи покращенню мікроциркуляції,
викликають гіпотензію, підвищують проникність судин, Рис. 12.6. Кінінова система
поліпшують живлення тканин, сприяючи ексудації плазми крові
плазми та речовин, що містяться в ній, в тканини, стимулюють поділ фібробластів, регенерацію
тканин, посилюють секрецію слинних і потових залоз, сечовиділення. Крім цього,
внутрішньотканинне утворення кінінів у місці запалення спричинює підвищення проникності
судинних стінок, відчуття болю.
У зв'язку з участю кінінів у патогенезі запальних процесів, в клінічній практиці широко
застосовуються лікарські засоби, які є інгібіторами кініноутворення. Так, гордокс –
антиферментний препарат, який отримують із підшлункової залози забійної худоби, інгібує
дію калікреїну, трипсину та інших ферментів. Його застосовують при гострому панкреатиті та
панкреонекрозі, післяопераційному паротиті, тиреотоксичному кризі, у гострому періоді
інфаркту міокарда, у комплексній терапії ішемічної хвороби серця. Для лікування панкреатиту
застосовують також пантрипін і контрикал. Згідно сучасних даних при цьому захворюванні
процес активування протеолітичних ферментів відбувається в підшлунковій залозі (тоді як за
умов норми – в тонкій кишці), що спричинює самоперетравлення тканин залози, появу
внутрішньотканинних крововиливів, ділянок некрозу, набряку тощо і, як наслідок, до втрати
функціональної активності цього органа, а згодом - порушення метаболічних процесів у
організмі.
12.6. Небілкові органічні сполуки плазми крові
12.6.1. Азотовмісні сполуки. Органічний азот біохімічних сполук, який можна визначити
в надосадовій рідині після осадження білків плазми або сироватки крові, отримав у клінічній
біохімії назву залишкового або рест-азоту. Цей небілковий азот складається з азоту таких
кінцевих продуктів білкового і нуклеїнового катаболізмів як сечовина (50 % усього небілкового

517
азоту крові), сечова кислота (4 %), креатин (5 %), креатинін (2,5), амінокислоти (25 %), вільні
нуклеотиди, аміак, індикан та деякі інші сполуки. Вміст небілкового азоту в крові становить 15-
25 ммоль/л.
Сечовина – діамід карбонатної кислоти, який утворюється в печінці в результаті
знешкодження аміаку й екскретується з організму нирками. Сечовина – основний кінцевий
продукт обміну білків, за умов норми її концентрація в плазмі крові становить 3,3 – 6,6 ммоль/л
(при гострій нирковій недостатності досягає 50 – 83 ммоль/л). Клініко-діагностичне значення
має коефіцієнт або відношення азоту сечовини до залишкового азоту (сечовина  100 % /
залишковий азот), у нормі коефіцієнт становить приблизно 48 %. При нирковій недостатності
це значення підвищується і може досягти 90,4 %, а при порушенні сечовиноутворювальної
функції печінки коефіцієнт знижується до 45 % і нижче.
Підвищення рівня сечовини в крові супроводжується проникненням цього метаболіту
через мембрани клітин разом з водою, що спричинює набряк тканин паренхіматозних органів,
міокарда, центральної нервової системи. Виведення сечовини з організму зменшує пастозність
шкіри, набряк підшкірної жирової клітковини, зумовлює поліпшення функціонування міокарда.
При патології зсув рівня сечовини у сироватці крові залежить від співвідношення процесів її
утворення та виведення.
Сечова кислота (2,6,8-тріоксипурин) є кінцевим продуктом катаболізму пуринових
основ у людини. За відсутності в їжі пуринів утворення та екскреція сечової кислоти в людини
відбувається з однаковою швидкістю. Норма сечової кислоти в крові у чоловіків 0,24-0,46
ммоль/л, у жінок 0,16-0,38 ммоль/л. Гіперурикемія — підвищення рівня сечової кислоти в крові
– має місце при природжених порушеннях пуринового обміну, порушенні виділення сечової
кислоти з організму (захворювання нирок, пов‘язані з ураженням ниркових клубочків (гострі та
хронічні нефрити, уремія), ацидоз, гестоз, серцева декомпенсація, діабетична кома), порушенні
обміну нуклеопротеїнів на тлі первинної та вторинної подагри, гематологічних (таласемія,
перніціозна анемія, лейкози), серцево-судинних (інфаркт міокарда, атеросклероз, гіпертонічна
хвороба), ендокринних захворюваннях (акромегалії, гіпопаратиреоз, цукровий діабет), тощо.
Гіпоурикемія розвивається внаслідок споживання їжі, багатої на вуглеводи та жири, при
дефіциті білків, м‘язовій атрофії, після лікування препаратами, що сприяють екскреції сечової
кислоти з сечею, алопуринолом, пробенецидом, хініном, дефекті механізму реабсорбції сечової
кислоти в ниркових канальцях тощо.
Креатин — важливий компонент залишкового азоту. Екзогенний креатин надходить з
продуктами харчування (м‘ясо, печінка), а ендогенний - утворюється переважно в печінці та
нирках із трьох амінокислот — аргініну, гліцину та метіоніну. У нирках за участі
трансамідинази (каталізує перенесення амідинового залишку аргініну на гліцин) утворюється
попередник креатину — гуанідинацетатна кислота, яка метилюється в печінці під впливом S-
518
аденозилметіоніну та метилтрансферази. З плином крові креатин переноситься в м‘язову
тканину, де відбувається його фосфорилювання за допомогою креатинкінази з утворенням
креатинфосфату. Вміст креатину в крові за умов норми становить 15,25 - 45,75 мкмоль/л у
чоловіків і 45,75—76,25 мкмоль/л у жінок. Підвищення цього показника в сироватці крові
спостерігають при: некрозі й атрофії скелетних м‘язів (поліомієліт, травми, м‘язова дистрофія,
міастенія, голодування); ендокринних захворюваннях (цукровий діабет, гіпертиреоз,
акромегалія); лейкозах, інфекціях, опіках, ревматоїдному артриті, системному червоному
вовчаку.
Креатинін. Креатинфосфат, утворений у мітохондріях міоцитів, у міофібрилах
розпадається з утворенням креатиніну, залишку неорганічного фосфату, молекули води та
вивільненням енергії. Креатинін не підлягає реабсорбції у канальцях нирок. У нормі
концентрація креатиніну в крові у чоловіків становить 53 -106 мкмоль/л, у жінок – 44-97
мкмоль/л. Креатинемія є характерною для ретенційної азотемії, яку спостерігають при гострій
та хронічній нирковій недостатності, порушенні відтоку сечі внаслідок закупорки сечовивідних
шляхів; опіків, м‘язових дистрофій, непрохідності кишок, печінки, тяжкої форми цукрового
діабету, гіпертиреозу, гіпофункції кіркової речовини надниркових залоз, акромегалії тощо.
Зниження вмісту креатиніну спостерігають при зменшенні м‘язової маси, у період вагітності (І і
II триместри).
У крові постійно міститься деяка кількість амінокислот (3,5 – 6,5 г/л). Частина з них
екзогенного походження, тобто поступає в кров при всмоктуванні з травного тракту, друга
частина утворюється внаслідок розпаду білків тканин. Зміни вмісту загального амінного азоту в
сироватці та сечі можуть служити показником переважання катаболічних чи анаболічних
процесів в організмі. Кількість амінокислот у крові збільшується при захворюваннях печінки,
діатезі, спазмофілії, фенілкетонурії, інфекційних захворюваннях, пухлинах, при деяких
оперативних втручаннях тощо.
У склад залишкового азоту входить азот деяких середніх молекул (СМ або молекул
середньої маси). Поняття СМ охоплює гетерогенну групу речовин різноманітної хімічної
природи з молекулярною масою від 300 до 5000 Да: прості і складні пептиди, що є продуктами
деградації білків сироватки (β-ланцюги-фібриногену і β2-мікроглобуліну), глікопротеїнів,
нуклеопротеїнів, гуморальні речовини і гормони (інсулін, глюкагон); речовини вуглеводної
природи (олігосахариди); похідні глюкуронових кислот, деяких спиртів тощо.
Залежно від виду патології та характеру ускладнень склад СМ різний. Для прояву
клінічних симптомів ендогенної інтоксикації необхідне підвищення рівня середніх молекул у
понад 3-5 разів. Особливо токсичними є речовини з M.м. 1 000 – 1 100 Да. Молекули середньої
маси впливають на процеси життєдіяльності: різні ланки метаболізму, транспорт речовин,
клітинний імунітет. Вони гальмують гліколіз, глюконеогенез, пригнічують синтез нуклеїнових
519
кислот, гемоглобіну і еритропоез, порушують тканинне дихання; мають імунодепресивну,
цитотоксичну, нейро- і психотропну дії, антиагрегаційні та антикоагулянтні властивості.
Виведення СМ з організму здійснюється нирками і не підлягає реабсорбції в канальцях
нирок, тому їх кліренс наближається до кліренсу інуліну і креатиніну.
Білірубін — це продукт розпаду гему, найважливіший пігмент жовчі жовто-червоного
кольору, який є нормальним компонентом плазми крові (1,7 – 20,5 мкмоль/л) (табл. 14.2). У
результаті розпаду 1 г гемоглобіну утворюється 34 мг білірубіну. Вільний (непрямий) білірубін
є водо нерозчинним, токсичним і з‘єднується з альбуміном плазми крові. Комплекс альбумін-
білірубін надходить в печінку, і на поверхні плазматичної мембрани гепатоцита він підлягає
дисоціації. При цьому звільнений білірубін потрапляє в гепатоцити. У печінці білірубін
кон‘югує з глюкуроновою кислотою за допомогою глюкуронілтрансферази.
Глюкуронілбілірубін дістав назву прямого, зв‘язаного білірубіну. Він розчинний у воді,
малотоксичний і дає пряму реакцію з діазореактивом. Уміст прямого білірубіну в крові
підвищується внаслідок зниженого синтезу та секреції жовчі, руйнування гепатоцитів при
жировому гепатозі (стеатозі), гепатитах (вірусних, токсичних), цирозах печінки,
паренхіматозній та обтураційній жовтяниці, раку печінки, синдромах Дабіна-Джонсона і
Ротора, абсцесі печінки, жовтяницях вагітних; холециститі, холангіті, холестазі; хронічному
панкреатиті; гіпотиреозі в новонароджених.
Індикан — це калієва чи натрієва сіль індоксилсульфатної кислоти. Він утворюється в
печінці в результаті естерифікації індолу, який, як і деякі інші токсичні сполуки (фенол, крезол,
скатол) є наслідком гниття білків. Потрапляючи з плином крові ворітною веною в печінку,
індол знешкоджується шляхом кон‘югації з сульфатною або глюкуроновою кислотами.
Норма індикану в сироватці крові — 1,41—3,76 мкмоль/л; підвищення цього показника в
крові спостерігають при ретенційній азотемії (ниркова недостатність, гломерулонефрит);
порушенні функцій травного тракту та посиленому гнитті білків у кишках (знижена кислотність
шлункового соку, закрепи, заворот кишок, защемлення кили, кишкова непрохідність);
посиленому розщепленні білків в організмі (пухлини, емпієми, бронхоектази, абсцеси).
Підвищення вмісту індикану до 4,7 мкмоль/л оцінюють як наслідок захворювань кишок,
а більш високі показники пов‘язують із патологією нирок.
12.6.1.1. Азотемія. При деяких патологічних станах рівень небілкового азоту в крові
підвищується. Такий стан має назву азотемії, яка може бути двох видів: абсолютною
(нагромадження в крові компонентів залишкового азоту) і відносною (наприклад, при блювоті,
проносі). У залежності від причин, які викликають захворювання, абсолютну азотемію
поділяють на ретенційну і продукційну.
Ретенційна азотемія виникає в результаті недостатнього виділення з сечею азотовмісних
продуктів у разі нормального надходження їх у кров'яне русло. Вона може бути нирковою і

520
позанирковою. Ниркова ретенційна азотемія є наслідком порушення екскреторної (видільної)
функції нирок, а позаниркова ретенційна азотемія виникає в результаті тяжкої недостатності
кровообігу, зниження артеріального тиску, зменшенні ниркового кровоплину при серцево-
судинній декомпенсації. Підвищення залишкового азоту відбувається за рахунок сечовини.
Продукційна азотемія виникає при збільшеному поступленні азотовмісних продуктів у
кров, як наслідок посиленого розпаду тканинних білків, зменшеного вживання води. Функція
нирок при цьому не порушена. Це спостерігають при голодуванні, кахексії, пораненнях,
інфекціях (лептоспіроз, дифтерія, скарлатина), кишковій непрохідності, тиреотоксикозі,
лейкозах, мієломній та променевій хворобах, отруєнні хлороформом, тетрахлорметаном), під
час лікування глюкокортикоїдами. Цей вид азотемії має характерний склад фракції
залишкового азоту – підвищення вмісту амінокислот, поліпептидів, сечової кислоти, креатину
та креатиніну в разі незначної зміни рівня сечовини. Часто спостерігають азотемії змішаного
типу. У цих випадках важко відрізнити ретенційну азотемію від продукційної.
12.6.2. Безазотисті сполуки. До безазотистих хімічних компонентів плазми крові
належать вуглеводи, ліпіди, органічні кислоти, які є метаболітами обміну речовин (молочна,
піровиноградна, ацетооцтова кислоти, метаболіти циклу трикарбонових кислот). Всі ці сполуки
є або продуктами проміжного обміну вуглеводів і ліпідів, або відіграють роль поживних
речовин.
У плазмі крові містяться переважно моносахариди, основним чином глюкоза та фруктоза,
галактоза і деякі пентози (рибоза, дезоксирибоза). Основні продукти гліколізу - молочна та
піровиноградна кислоти знаходяться в плазмі крові в концентрації 0,55 – 2,22 ммоль/л і 34,06 –
102,2 мкмоль/л відповідно.
Загальний вміст ліпідів у плазмі крові людини коливається залежно від режиму і
харчування та конституційних особливостей організму (віку, статі) і становить в середньому 5 –
7 г/л. За фізіологічних умов загальна кількість ліпідів крові може збільшуватися до 10 – 15 г/л
після вживання їжі, збагаченої жирами (аліментарна гіперліпемія).
Найбільшу кількість серед ліпідів плазми крові становлять триацилгліцероли (0,5 – 1,9
г/л), фосфоліпіди (1,1 – 2,75 г/л), холестерин загальний (1,5 – 2,6 г/л), холестерин
естерифікований (1,0 – 2,1 г/л) та неестерифіковані жирні кислоти (0,08 – 0,2 г/л).
Ліпіди, як гідрофобні сполуки, не здатні знаходитися у вільному (розчинному) стані в
плазмі крові, яка з фізико-хімічної точки зору є водно-сольовим розчином. Стабілізаторами
ліпідів плазми є спеціальні білки - апопротеїни, які сприяють утворенню ліпопротеїнових
міцел, у складі яких різні класи ліпідів можуть транспортуватися кров'ю.
Підвищення концентрації в плазмі крові різних класів ліпопротеїнів
(гіперліпопротеїнемії) свідчить про серйозні зміни ліпідного обміну, найчастіше пов'язані з

521
певними генетичними порушеннями, про що сказано в розділі 5.
12.6.3. Неорганічні компоненти. Серед катіонів плазми крові важлива роль належить
катіонам натрію, які становлять 93 % від всієї їх кількості, а серед аніонів слід виділити хлор і
бікарбонат. Сума катіонів і аніонів практично однакова, тобто вся система є
електронейтральною.
Більшість мікроелементів в крові зв'язані з білками. Так, мідь плазми крові входить до
складу церулоплазміну, цинк еритроцитів міститься в карбоангідразі, 65 – 70 % йоду крові
знаходиться в органічно зв'язаній формі у – складі тироксину. Кобальт міститься в складі
вітаміну В12, і, так само як і селен, зв'язаний з білками плазми крові.

12.7. Згортальна та фібринолітична системи крові

Згортання крові (гемокоагуляція) – життєво важливий захисний фізіологічно-біохімічний
процес, спрямований на зменшення крововтрати при порушенні цілісності кровоносної
системи, який забезпечується функціонуванням системи гемостазу.
Система гемостазу є однією з найважливіших у життєдіяльності організму, оскільки вона
забезпечує структурну цілісність судинної стінки в нормі та при її пошкодженні; підтримує
замкнутість кров‘яного русла та попереджує кровотечі; підтримує стабільний агрегатний стан
крові – створює оптимальні умови для кровоплину і обмінних процесів; запобігає
внутрішньосудинному згортанню крові; виконує роль ідеального природного клею та
"консерванта" пошкоджених тканин; забезпечує лізис тромбів з відновленням кровоплину та
створенням передумов для оптимальної регенерації пошкоджених тканин.
Функціонування системи гемостазу забезпечують структурні елементи судинної стінки
(ендотеліальні клітини, а саме їх базальні мембрани. які відіграють роль бар‘єра між кров‘ю та
судинною стінкою і забезпечують необхідний обмін між ними), клітинні елементи крові
(тромбоцити, базофільні гранулоцити) та фактори, що містяться у плазмі крові (їх налічують
понад 40). Останні можна розподілити на дві групи: коагулянти, які забезпечують процес
згортання крові, і антикоагулянти – інгібітори коагуляції.
Із фізіологічної точки зору розрізняють судинно-тромбоцитарний або первинний
коагуляційний гемостаз (забезпечує зупинку кровотечі з мікросудини з утворенням «білого»
тромба) і вторинний коагуляційний (формування та закріплення фібринового тромба).
Ключову роль у формуванні судинно-тромбоцитарного гемостазу відіграють тромбоцити –
кров'яні пластинки, поліморфні без'ядерні утвори, оточені мембраною. Їх кількість у крові
дорослої людини становить 150 – 300  109 л. У загальному об'ємі циркулюючої крові міститься
60-75 % усіх тромбоцитів, які синтезує червоний кістковий мозок, решта – в селезінці. Важливу
роль відіграє мембрана тромбоцитів, що утворена глікокаліксом, фосфоліпідами та

522
глікопротеїнами, які забезпечують адгезію та агрегацію цих клітин.
Тромбоцити містять пластинчасті фактори, які беруть участь у первинному гемостазі. Не
зважаючи на відсутність ядра, вони здатні виконувати всі функції клітини, крім синтезу ДНК.
У тромбоцитах наявні два види гранул: щільні, у яких упаковані небілкові речовини, що
виділяються під час активації пластинок (АДФ, АТФ, катехоламіни й серотонін, кальцій), та α-
гранули лізосомальної природи, які відповідають за виділення білків іншого складу, ніж
гідролази у хромосомах. Це антигепариновий фактор 4, b–тромбоглобулін, фактор Віллебранда,
тромбосподин, фібронектин і тромбоцитарний фактор росту (PDGF), який також виділяється
макрофагами та ендотеліоцитами, відіграє важливу роль в епітелізації рани і є потужним
мітогеном для міоцитів кровоносних судин.
Основними фізіологічними властивостями тромбоцитів є унікальна здатність до адгезії та
агрегації; секреція (реакція вивільнення) адреналіну, норадреналіну, серотоніну, які
підтримують спазм ушкоджених судин; пристінкове розташування в судинах, яке зменшує
проникність капілярів і забезпечує ангіотрофічну функцію; здатність виділяти гемостатичні
фактори (тромбопластична функція).
12.7.1. Судинно-тромбоцитарний гемостаз – тромбоцитарна реакція, тобто реакція
тромбоцитів на порушення цілісності стінки судин, яка формується паралельно до реакції
самих судин на пошкодження - їх скорочення в місці пошкодження, шунтування крові вище
пошкодженої ділянки. За рахунок судинно-тромбоцитарного гемостазу може самостійно
припинитись кровотеча із невеликих судин, але при пошкодженні великих судин цього
механізму недостатньо. Тут він виступає лише первинним гемостазом, з якого починаються всі
фази зупинки кровотеч. Після пошкодження судин послідовно запускаються наступні етапи:
1. Рефлекторний спазм судин починається зразу після пошкодження. Він обумовлений
місцевими рефлекторними механізмами і підтримується реакцією гладких м'язів судин
пошкодженої ділянки на вазоактивні сполуки, які утворюються тут. Крім цього, при
послідовному руйнуванні із тромбоцитів виділяються речовини, які звужують судини
(серотонін, адреналін, тромбоксан). Спазм судин розвивається досить швидко, але через
декілька хвилин може припинитись і кровотеча відновиться. Тому для зупинки кровотечі
необхідно, щоб підключились інші механізми гемостазу.
2. Адгезія - приклеювання тромбоцитів до місця пошкодження. В ініціації цього процесу
важлива роль належить волокнам колагену, до яких прилипають негативно заряджені
тромбоцити. При цьому тромбоцит змінює свою форму і викидає довгі ниткоподібні відростки
псевдоподії (рецептори). Найважливішим плазменним фактором адгезії тромбоцитів є фактор
Віллебранда - глікопротеїн, який синтезується ендотелієм судин (він накопичується також у
тромбоцитах). Отже ефективність адгезії обумовлена взаємодією трьох компонентів:
1) специфічних глікопротеїнів - рецепторів мембран тромбоцитів;
523
 2) колагену;
3) фактора Віллебранда й деяких інших білків – тромбоспондину, фібронектину. Останній
утворює своєрідні містки між коллагеном субендотелію судин і рецепторами тромбоцитів.
Глікопротеїн I складається із двох дисульфіднозвязаних субодиниць, Iа й Ib. Глікопротеїн
Iа, або глікокаліцин (маса молекули 130 000 – 160 000) є рецептором для фактора Віллєбранда й
необхідний для повноцінної адгезії тромбоцита до колагену. Глікопротеїн 1b (маса молекули 22
000) забезпечує рецептор для тромбіну і тому без нього немає повноцінної тромбін-агрегації.
Глікопротеїн II також складається із двох субодиниць, IIa й IIb. Він необхідний для агрегації
тромбоцитів всіх видів. Глікопротеїн III (маса молекули 114 000) розглядають як варіант
глікопротеїна II. Тому його позначають глікопротеїном IIIa або IIb. Глікопротеїн IV (синонім
глікопротеїн IIIb, маса молекули 85 000 – 100 000) відрізняється від інших глікопротеїнів
резистентністю до трипсину й хімотрипсину. Глікопротеїн V (маса молекули 68 000 – 89 000)
селективно гідролізується тромбіном, необхідний для здійснення тромбіну-агрегації. Тромбін,
взаємодіючи із глікопротеїном V, формує на тромбоциті рецептори до активованих факторів X
й V, які, приєднавшись до тромбоцита, уже не нейтралізуються антитромбіном III і гепарином.
У свою чергу, реалізується локальне згортання крові в зоні тромбування судини.
Крім глікопротеїнових рецепторів на тромбоцитарній мембрані є рецептори до агонистів:
тромбіну, АДФ, фібриногену, колагену, простагландинів, серотоніну, Fc-фрагменту
імуноглобуліну, компонентів комплементу, інсуліну. На тромбоциті є й адренорецептори.
Фактор Віллєбранда (ФВ) – крупномолекулярний компонент фактора VIII з
молекулярною масою 1 500 000 – 2 000 000, синтезується в ендотелії, виділяється в кровотік, у
якому з‘єднується з коагулянтною частиною
„Містки”
(ФВ і інші білки)
фактора VIII, утворюючи повноцінний
Рецептори
двомолекулярний комплекс – фактор VIII тромбоцита

згортання, або антигемофільный глобулін А. Активований

тромбоцит

Частина фактора Віллєбранда з ендотелію

переміщається в субендотелій і з'єднується там з Волокна
колагену

колагеновими волокнами й мікрофібрилами, в яких Ушкоджена

судинна стінка

розташовуються центри для зв'язування фактора

Віллєбранда. Саме завдяки цьому тромбоцити
Рис. 12.7. Адгезія тромбоцитів до
адгезуються до колагенових волокон і мікрофібрил
колагенових волокон ендотелію
(рис. 12.7).
3. Агрегація (скупчення) тромбоцитів. Поява ниткоподібних відростків, зміна форми
тромбоцитів відбуваються ще під час підходу до місця пошкодження. Це сприяє «склеюванню»
тромбоцитів між собою (по 10 - 20) і прилипанню у такому стані до стінки судини. Внаслідок

524
цього формується первинний, так званий «білий» тромб, який прикриває пошкоджену ділянку.
Але він ще не щільний і може
β-Тромбоглобулін
пропускати плазму крові. АТФ Фібриноген
Фактор Va
АДФ
Друга хвиля агрегації Серотонін
Тромбоспондин
ФР
Т
відбувається внаслідок Тромбоксан А2 ТФ4
ФВ
вивільнення біологічно
активних речовин (АДФ, Адгезія Агрегація

серотоніну, адреналіну тощо) щільні гранули ФРТ - тромбоцитарний фактор росту

α-гранули ТФ4 - тромбоцитарний фактор 4
та тромбоцитарних факторів ФВ - фактор Віллебранда

згортання (позначають Рис. 12.8. Участь тромбоцитів в первинному гемостазі

шляхом вивільнення з гранул біологічно активних
латинською літерою Р із речовин
цифровими індексами: Р1 - Р11)
зі щільних гранул тромбоцитів, взаємодією мембранних глікопротеїнів з фібриногеном і
тромбіном (рис. 12.8). Під впливом АДФ, серотоніну й адреналіну різко підсилюється процес
агрегації тромбоцитів і виникає спазм ушкодженої мікросудини.
Важливу роль у
формуванні тромбоцитарної Тромбоцити Ендотеліальні клітини
Фосфоліпази, дигліцеридліпази
агрегації відіграють похідні Мембранні фосфоліпіди
Мембранні фосфоліпіди
арахідонової кислоти –
Арахідонова кислота Арахідонова кислота
простагландини ПГG2 і ПГH2
тощо, з яких у тромбоцитах Циклооксигеназа

утворюється тромбоксан А2, що 1

Простагландини Простагландини
володіє потужним агрегуючим і G2 та H2
2
G2 та H2

судинозвужувальним ефектом, а Тромбоксансинтетаза

Простациклінсинтетаза
в судинній стінці – простациклін 3
Тромбоксан А2 Простациклін
(ПГI2), що є основним
Рецептори для простацикліну на
інгібітором агрегації (рис. 12.9). Рецептори для тромбоксану А2 на тромбоцитах і гладкомязових клітинах
тромбоцитах і гладкомязових клітинах
Тромбоксан А2 вивільняє
Гальмування агрегації тромбоцитів.
із гранул клітин депоновані іони Посилення агрегації тромбоцитів. Вазодилятація.
Вазоконстрикція.
кальцію й АДФ, які
Рис. 12.9. Шляхи метаболізму арахідонової кислоти в
виштовхуються на поверхню тромбоцитах і ендотеліоцитах і місця його блокування: 1 -
клітини, де із глікопротеїном інгібітори циклооксигенази (аспірин, сульфопіразол та інші
протизапальні нестероїдні препарати) 2 - інгібітори
IIb/IIIa вони формують тромбоксансинтази (похідні імідазолу) 3 - комбіновані
рецептори до фібриногену, інгібітори тромбоксансинтази та блокатори рецепторів для
тромбоксану А2 і ендопероксидів (рідогрел, пікотамід)
молекули якого створюють

525
стяжки між клітинами, утримують їх у конгломераті й укрупнюють за рахунок викиду нових
порцій АДФ із втягуванням у процес інтактних кров'яних пластинок.
Цей процес у кровотоку був би необмеженим, якби із зони неушкодженого ендотелію у
відповідь на виділення з агрегуючих тромбоцитів АДФ і тромбоцитарного фактора ІІІ, що
стимулює ―внутрішній шлях‖ утворення тромбіну, не включався б арахідоновий каскад в
ендотеліоцитах, що призводить до утворення ПГI2, що перешкоджає подальшій агрегації
тромбоцитів, чим й обмежує розмір тромбоцитарного вала ("тромбоцитарного корка") межами
ушкодженої ділянки судини.
4. Ретракція «білого» тромба. Із зруйнованих тромбоцитів вивільняється пластинчастий
фактор (ПФ-6) – тромбостенін. Його здатність до скорочення обумовлює зменшення розміру
пошкодженої ділянки та ущільнення згустка, утворення якого відбувається впродовж 1-3 хв з
моменту ушкодження.
12.7.1.1. Порушення судинно-тромбоцитарного гемостазу. У зв‘язку з природженими
або набутими дефектами тих чи інших складових судинно-тромбоцитарного гемостазу може
виникати низка патологій, які будуть у подальшому перешкоджати перебігу коагуляційного
гемостазу, тобто, утворенню так званого «червоного тромба» (табл. 12.2).

Таблиця 12.2. Найважливіші фактори судинно-тромбоцитарного гемостазу та клінічні

прояви їх дефіциту
Місце утворення, На які процеси
Фактори Синдроми дефіциту
локалізація впливають
Мембрана тромбоцита
Глікопротеїн Іb Адгезія Хвороба Бернара-Сульє
(рецептор)
Глікопротеїни ІІ b та Мембрана тромбоцита Незворотна Тромбастенія
ІІІ a (рецептор) агрегація Гланцмана-Негелі
Субендотелій
Фактор Віллебранда ушкоджених судин, Адгезія Хвороба Віллебранда
плазма
Незворотна
Природжені та набуті
Тромбоксан А2 Тромбоцити агрегація,
тромбоцитопенії
спазм судин
Інгібітор Надмірна схильність
Простациклін Судинна стінка агрегації тромбоцитів до агрегації
тромбоцитів та утворення тромбів

Велике значення в останні роки надають існуванню тромбоцитопатій з порушенням

реакції вивільнення, до яких, очевидно, належить більша частина ―непояснених‖ форм
кровоточивості. В основі цих захворювань лежить порушення реакції вивільнення із гранул
кров'яних пластинок біологічно активних речовин, необхідних для підтримання нормальної
агрегації тромбоцитів (АДФ, адреналіну, серотоніну, тромбоксану А2 тощо). Існують
природжені й набуті форми такої патології. Набуті порушення реакції вивільнення часто

526
обумовлені впливом на кров'яні пластинки лікарських речовин (ацетилсаліцилова кислота,
індометацин, бутадіон, ібупрофен, імідазол, дипіридамол (курантил), реополіглюкін,
папаверин, еуфілін, ізоптин (верапаміл), корінфар, аміназин, амітриптилін, карбеніцилін,
надмірні дози пеніциліну тощо). При цьому в багатьох випадках під дією лікарських
препаратів виникає зниження активності циклооксигенази або тромбоксансинтетази, тим
самим пригнічується процес утворення тромбоксану А2, необхідного для повноцінної агрегації
тромбоцитів. Наприклад, ацетилсаліцилова кислота навіть при однократному прийомі в дозі
0,65 г і більше блокує реакцію вивільнення, знижуючи адгезивность тромбоцитів, другу хвилю
агрегації, подовжуючи час кровотечі тощо. Така дія ацетилсаліцилової кислоти на тромбоцити
стабільна й ліквідується лише через 4 – 6 днів після прийому препарату, тобто коли більша
частина ушкоджених тромбоцитів заміщається знову утвореними в кістковому мозку.
Подібними властивостями володіє ще одна група тромбоцитопатій – так звані хвороби
недостатнього пулу нагромадження або зберігання. У цю групу входять спадкові
тромбоцитопатії, для яких характерна нездатність накопичувати й, відповідно, виділяти
необхідні для агрегації біологічно активні речовини (АДФ, серотонін, адреналін тощо).
12.7.2. Коагуляційний гемостаз. Одночасно з первинним (судинно-тромбоцитарним)
гемостазом розвивається вторинний (коагуляційний), який забезпечує зупинку кровотечі із тих
судин, для яких було недостатньо попереднього етапу. Тромбоцитарний згусток не витримує
високого тиску крові і при зменшенні реакції рефлекторного спазму може вимиватися. Тому на
зміну йому формується червоний тромб. Основою його утворення є перетворення розчинного
фібриногену на нерозчинний фібрин з формуванням сітки, в яку захоплюються формені
елементи крові (утому числі еритроцити, які надають тромбу характерного червоного
забарвлення). Фібрин утворюється під впливом фермента тромбіну, який за умов норми
відсутній у крові. В ній міститься його попередник в неактивній формі - протромбін, для
активації якого необхідний фермент протромбіназа. Процес утворення активної протромбінази
складний, вимагає взаємодії багатьох факторів плазми, клітин, тканин і триває 5 - 7 хв.
12.7.2.1. Фактори згортання крові. Всі фактори згортання присутні в плазмі в
неактивній формі. Вони позначаються римськими цифрами й відповідними назвами, у яких
відображена їх функція (наприклад, фактор XI - плазменний попередник тромбопластину),
прізвища хворих із уперше виявленим у них дефіцитом того або іншого фактора (фактор XII -
фактор Хагемана, фактор Х - фактор Стюарта-Прауэра тощо) або прізвища авторів, що описали
даний фактор вперше (наприклад, фактор Віллєбранда) (табл. 12.3). Для позначення
активованих факторів згортання додається буква ―а‖. Варто пам'ятати також, що фактор VI
вилучений із класифікації, тому що являє собою активований фактор V. Деякі з факторів
згортання не мають цифрових позначень.

527
 Таблиця 12.3. Фактори згортання крові
Назва Характеристика
I, Фібриноген Глікопротеїн з молекулярною масою 340 000 Дальтон, складається з 2 946
послідовних амінокислот, і являє собою димер, у кожній одиниці якого
містяться три поліпептидні ланцюги, з'єднані дисульфідними містками.
Фактор I у тому вигляді, у якому він виробляється паренхіматозними
клітками печінки й надходить у кров, називається фібриногеном А, на
відміну від фібриногену В, що осаджується із плазми вітаміном К. Під дією
тромбіну фібриноген перетворюється на нерозчинний у крові фібрилярний
білок — фібрин
II, Протромбін Належить до еуглобулінів, cинтезуєтся в печінці при участі вітаміну К. Під
дією протромбінази утворюються -, b- і g -тромбіни. -Тромбін має
потужну згортальну активність відносно фібриногену, але швидко
нейтралізується антитромбіном III. b-Тромбін резистентний до гепарину й
антитромбіну III. g-Тромбін не має згортальної активності, але йому
властива естеразна й фібринолітична дія.
III, Тканинний Ліпопротеїн, бере участь в зовнішньому шляху активації фактора X. З
тромбопластин формених елементів тканинний тромбопластин можуть синтезувати тільки
моноцити.
IV, Іони Кальцію Мають першорядне значення для активації протромбінази й перетворення
протромбіну на тромбін. Прискорюють утворення фібрину. Необхідні для
взаємодії факторів згортання з фосфоліпідною поверхнею клітин. Кальцій
здатний зв'язувати гепарин, завдяки чому згортання крові прискорюється.
Без кальцію порушується агрегація тромбоцитів і ретракція кров'яного
згустку. Іони кальцію інгібуть фібриноліз.
V, β-Глобулін, синтезується в печінці, не залежить від вітаміну К.
Проакселерин Перетворюється автокаталітично за наявності тромбіну. Необхідний для
(Ас-глобулін утворення внутрішньої протромбінази і для перетворення протромбіну на
плазми) тромбін, коли в комплекс включаються фактор Ха, Са2+і фосфоліпіди. Під
час згортання крові фактор повністю використовується, як і фактор II, тому
в сироватці не виявляється.
VI, Акселерин β-Глобулін, активна форма фактора V.
(Ас-глобулін
сироватки)
VII, Серинова протеїназа з аргінін-естеразною активністю, бере участь в
Проконвертин активації фактора X, синтезується в печінці за участі вітаміну К. Фактори
ХII, Ха, каллікреїн можуть перетворювати фактор VII на VIIa. Сприяє
утворенню тканинної протромбінази й перетворенню протромбіну на
тромбін. Фактор VII у циркулюючій крові активує фактор X. Ця дія
підсилюється після активації проконвертину тканинним тромбопластином.
VIII, Складний глікопротеїн, синтезується в печінці, селезінці, клітинах ендотелію,
Антигемофільний лейкоцитах, нирках. У крові циркулює у вигляді комплексу із трьох
глобулін А субодиниць, позначуваних VIIIK(коагулююча одиниця), VIII-АГ (основний
антигенний маркер) і VIII-фВ (фактор Віллебранда, пов'язаний з VIII-АГ).
VIII-фВ регулює синтез коагулянтної частини антигемофільного
глобуліну—VIIIK.
IX, Серинова протеїназа, бере участь в утворенні активного тромбопластину;
Антигемофільний синтезується в печінці за участі вітаміну К. У процесі згортання крові не
глобулін В використовується повністю й залишається в сироватці в більш активному
(автопротромбін, стані, ніж у плазмі.
фактор Крістмаса)
527
X, Тромботропін Глікопротеїн з масою молекули 54 200-56 000 Да, складається із двох
(автопротромбін поліпептидних ланцюгів: тяжкого (з молекулярною масою 38 000), на
С, фактор якому перебуває активний центр, і легкого — із залишком
Стюарта - карбоксиглютамінової кислоти, необхідної для приєднання до
Прауера) фосфоліпідів.. Серинова протеїназа, синтезується в печінці за участі
вітаміну К бере участь в утворенні тромбіну. Активується трипсином і
ферментом з отрути гадюки Рассела.
XI, Попередник Глікопротеїн з масою молекули 160 000 Да. У процесі згортання крові
плазмового повністю не використовується, тому виявляється у великій кількості в
тромбопластину сироватці. Активна форма утворюється за участі факторів ХIIа, Флетчера й
(фактор Розенталя) Фітцжеральда-Фложе.
XII, Фактор Сполука з масою молекули 80 000 Да. Місце синтезу невідомо. У
контактної лабораторних умовах активується при зіткненні з поверхнею кварцу й скла,
активації каоліну, целіту, азбесту, вуглекислого барію; а в організмі - при контакті зі
(Хагемана) шкірою, волокнами колагену, хондроїтинсірчаною кислотою, міцелами
насичених жирних кислот, бактеріальними ліпополісахаридами, що містять
радикали жирних кислот, ендотоксинами, адреналіном і норадреналіном.
―Ініціатор‖ внутрішньосудинної коагуляції, активує прекалікреїни плазми,
служить активатором фібринолізу. відіграє роль передавального механізму
від системи згортання до калікреїн-кінінової системи, системи комплементу
та фібринолізу.
XIII, α2-Глікопротеїд з масою молекули 300 000 — 340 000 Да. Виявляють в
Фібринстабілізува судинній стінці, тромбоцитах, еритроцитах, нирках, легенях, м'язах,
льний фактор плаценті. У плазмі перебуває у вигляді проферменту, з'єднаного з
(трансглутаміназа) фібриногеном. Під впливом тромбіну перетворюється на активну форму
(XIIIa). 10% фібринази забезпечують повноцінний гемостаз, 2% цього
фактора достатні для зупинки кровотечі. Тромби, що утворилися в
присутності фібринази, дуже повільно піддаються лізису.
Фактор Бере участь в активації фактора XI. У процесі згортання крові повністю не
Фітцжеральда використовується. Його активність не знижується під впливом непрямих
(кініноген) антикоагулянтів.При його відсутності порушується активація внутрішньої
системи каоліном.
Фактор Флетчера Бере участь у реакціях коагуляції в контактній фазі. При його відсутності
(прекалікреїн) порушується загальний час згортання. Активує фактори VII й IX, зв'язуючи
внутрішню й зовнішню системи активації фактора X.

Більшість факторів згортання є протеолітичними ферментами, що синтезуються у

формі неактивних попередників - зимогенів. Вони активуються шляхом обмеженого протеолізу.
Частина факторів не має ферментативної активності, а діє як алостеричні активатори.
До вітамін К-залежних білків належать фактори II, VII, IX, X, а також білки С i S. Вони
утворюються в печінці, їхньою характерною ознакою є наявність карбоксиглутамінової кислоти
(глу). Залишки глу, які утворюються внаслідок посттрансляційного карбоксилювання
глутамінової кислоти за участі вітаміну К, групуються в особливих білкових доменах.
Приєднання додаткових, негативно заряджених карбоксильних груп потрібне для
зв‘язування факторами цієї групи іонів Са2+. Саме таке зв‘язування забезпечує взаємодію між
молекулами в реакціях плазмокоагуляції, які відбуваються за наявності іонів Са 2+

527
 2+
Ca
COOH (COOH)2
COO- COO-
CH2 + СО2 CH + Са2+ CH
Вітамін К
CH2 CH2 CH2
HN CH CO HN CH CO HN CH CO
Глутамінова γ-Карбоксиглутамінова γ-Карбоксиглутамат
кислота кислота кальцію

У разі нестачі вітаміну К в організмі утворюються дефектні молекули факторів II, VII,
IX, X без глутамінової кислоти, які дуже повільно перетворюються на активні форми.
Унаслідок цього сповільнюється згортання крові, спостерігається підвищена кровоточивість.
До патологій, пов‘язаних з дефектами утворення вітамін К-залежних факторів згортання
крові, належать гемофілія В (хвороба Крістмаса) та гемофілія Лейден пов‘язані зі спадковим
дефіцитом фактора IX, хвороба Стюарта-Прауера зумовлена недостатністю фактора X,
спадкова гіпоконвертинемія - дефіцитом фактора VII, гіпо-(дис-) протромбінемія - зниженням
синтезу або аномалією фактора II, а також комбінованим спадковим дефектом вітамін К-
залежних факторів. Ці захворювання проявляються кровоточивістю мікроциркуляторного типу
(петехії, синці), носовими кровотечами та кровотечами з ясен, тяжкими кровотечами після
хірургічних втручань тощо.
Препарати групи кумарину (неодикумарин, фепромарон, нітрофарин, синкумарол тощо)
інгібують вітамін К-залежне карбоксилювання залишків глутамінової кислоти в N-кінцевій
частині молекули факторів II, VII, IX і X. Препарати кумарину застосовують для тривалого
зниження згортання крові й лікування тромбозів, тромбофлебітів, тромбоемболічних
ускладнень при інфаркті міокарда, емболічних уражень різних органів. Після введення вітаміну
К синтез у печінці глу-вмісних факторів згортання відновлюється.
12.7.2.2. Фази коагуляційного гемостазу. Отже, коагуляційний гемостаз складається з
двох фаз, які перебігають за Протромбіназа
(Ха, Vа, Са2+, фосфо-
принципом послідовного каскаду:
ЛП)
1) фаза активації –
Фаза активації: Тромбін Протромбін
багатоступінчастий етап згортання, що
завершується активацією протромбіну
(фактор II) з перетворенням його на Фаза коагуляції: Фібрин розчинний Фібриноген

активний фермент тромбін (фактор

Ретракція згустка: Фібрин нерозчинний
IIа) (рис. 12.10);
Рис. 12.10. Основні етапи коагуляційного гемостазу
2) фаза коагуляції – кінцевий
етап згортання, у результаті якого під впливом тромбіну фібриноген (фактор I) перетворюється
на фібрин.

527
 Фаза активації. Найскладнішим і найдовшим процесом у цій фазі є формування
протромбінази. Вона являє собою ферментний комплекс, що складається з активованих
факторів згортання Ха, Va, іонів Са2+ і фосфоліпопротеїнів (фосфо-ЛП), джерелом останніх
можуть бути:
– фосфо-ЛП, що вивільняються при ушкодженні тканин, зокрема, ендотелію судин або
сполучної тканини (тканинний тромбопластин - фактор III).
– фосфо-ЛП мембран тромбоцитів, що виходять у плазму при їх руйнуванні
(тромбоцитарний фактор 3).
Таким чином, формування ключового ферментного комплексу цієї фази відбувається
двома шляхами, відповідно до яких розрізняють
зовнішню систему, яка активується при ушкодженні тканин впродовж 5 - 10 секунд:
фосфо-ЛП, що виходять із тканинних клітин (тканинний тромбопластин, або фактор III), у
присутності іонів Са2+ активують фактор VII (проконвертин) (рис. 12.11). Останній у комплексі
з фосфо-ЛП ушкодженої тканини й іонами Са2+, у свою чергу, активує фактор Х, що входить
потім до складу ―протромбінази‖.
внутрішню систему, активація якої відбувається трохи повільніше (впродовж 5 – 7
хвилин) і без участі тканинного тромбопластину. Пусковим фактором цього механізму є
фактор XII (фактор Хагемана), який активується або при контакті крові з колагеном
субендотелію ушкодженої судини чи з будь-якою чужорідною поверхнею (склом, металом
тощо), або при ферментативному розщепленні фактора Хагемана протеолітичними
ферментами (калікреїном (КК), тромбіном, трипсином тощо) за участі високомолекулярного
кініногену (ВМК).
Фактор Хагемана (фактор XII) є універсальним активатором всіх плазменних
протеолітичних систем - згортальної, калікреїн-кінінової, фібринолітичної і системи
комплементу.
Фактор ХIIа активує фактор XI. Останній, у свою чергу, активує фактор IX. Нарешті,
фактор IХа утворює ферментний комплекс з фосфо-ЛП, який у присутності іонів Са2+ і
плазменного фактора VIIIа активує фактор X. Останній - це Са2+-залежний глікопротеїн, який
складається з легких і важких поліпептидних ланцюгів, які з'єднані дисульфідними місточками.
Він синтезується в печінці за участі вітаміну К і являє собою серинову протеїназу. Активуючи
фактор V, фактор Ха разом з ним входить до складу протромбінази.
Утворена двома шляхами протромбіназа протеолітично розщеплює неактивний
попередник протромбін (фактор II) (молекулярна маса 72 000), у результаті чого утворюється
активний протеолітичний фермент тромбін (молекулярна маса 35 000), що являє собою
пептидазу. Дія тромбіну не обмежується лише протеолізом фібриногену на наступному етапі

527
згортання крові, тромбін сприяє необоротній агрегації тромбоцитів, а також активує низку
факторів згортання (V, VIII, XIII) (див. рис. 12.11, пунктирні стрілки).

Внутрішня система Зовнішня система

Контакт з Пошкодженн
ендотелієм я
тканини
КК
ІІІ
ХІІ ХІІа
Са2+
ХІ ХІа
VІ І
2+ ІХ ІХа VІІа
Са
Фосфо-ЛП Фосфо-
ЛП
VІІІа Са2+

Адгезія
тромбоциті VІІІ
Х Х
Тромбоцитарна система

Ха
Агрегація
тромбоцитів V Va Са2+

Фосфо-ЛП
Протромбіназа

ТРОМБІН ПРОТРОМБІН

ХІІІ Фібрин
Фібриноген
розчинний

ХІІІа
Фібрин
нерозчинний
Са2+

ТРОМБ

Рис. 12.11. Взаємозв‘язок між зовнішнім і внутрішнім шляхами згортання крові

527
 Фібриноген – глікопротеїн з молекулярною масою близько 340 000 Да, що складається з 2
946 послідовних амінокислот, і являє собою димер, у кожній одиниці якого містяться три
поліпептидні ланцюги, з'єднані дисульфідними містками. Склад поліпептидних ланцюгів
молекули фібриногену позначають Аα2, Вβ2 і γ2. Великі букви відповідають тим ділянкам, які
від‘єднуються від фібриногену під впливом тромбіну. Фрагменти А і В містять велику
кількість аспартату та глутамату, що створює потужний негативний заряд на N-кінцях
молекули фібриногену і запобігає агрегації (рис. 12.12). Фактор I у тому вигляді, у якому він
виробляється паренхіматозними
B A
клітками печінки й надходить у A B
кров, називається фібриногеном - -
А, на відміну від фібриногену В,
що осаджується із плазми E
D D
вітаміном К (похідним β- bg bg
нафтохінону).
Рис. 12.12. Будова фібриногену: А і В – негативно
Тромбін розщеплює чотири заряджені фрагменти, що запобігають агрегації; D і Е –
пептидні зв'язки типу -Аrg-Glу- в глобулярні домени молекули фібриногену, відділені
ділянками поліпептидних ланцюгів стрижнеподібної
молекулі фібриногену плазми, конфігурації. З центрального домена Е виступають N-
від‘єднуючи від молекули кінцеві ділянки фрагментів А і В ланцюгів Аα2 і Вβ2

фібриногену 2 пептиди А, утворюючи дез-А-мономери фібрину (неповноцінні мономери

фібрину). Потім від‘єднуються 2 пептиди В з утворенням дез-АВ-мономерів. Та молекула
фібриногену, що залишилася – це фібрин-мономер. Вона здобуває здатність з'єднуватися із собі
подібними й утворювати фібрин-полімер, що являє собою гель (або згусток). Збирання
мономерів фібрину проходить етапи формування димерів, з яких при повздовжному і
поперечному зшиванні утворюються полімери фібрину — протофібрили, а потім нитки
фібрину. Тромб із такого фібрину (його називають фібрином S (від англ. soluble – розчинний))
легко розчиняється фібринолізином і тому не може забезпечити повноцінний гемостаз (рис.
12.13).
Далі у фібринових згустках за участі фактора ХІІІа (трансглутамінази) та фібринази
тканин, тромбоцитів, еритроцитів і Са2+ утворюються ковалентні зв'язки і фібрин S
перетворюється на нерозчинний фібрин І (від англ. insoluble – нерозчинний). Внаслідок цього
формується відносно м'який клубок ниток фібрину, в який потрапляють тромбоцити,
еритроцити та лейкоцити, що призводить до їх руйнування.
Після утворення згустку починається процес ретракції, тобто ущільнення й закріплення
тромбу в ушкодженій судині. Цей процес відбувається за допомогою скоротливого білка
тромбоцитів тромбостеніну, іонів кальцію та енергії АТФ. Через 2-3 год згусток стискається до

527
25—50 % свого початкового об‘єму. Завдяки ретракції тромб стає щільнішим і стягує краї рани.
Ретрація триває від 30 хв до 30 год.

- -
А Б
Фібриноген
Фібрин-мономер
Н2О
Тромбін Фібринопептид
- - CH2 CH2
и
CH2 CH2
Фібрин- CH2 CH2
мономер NH+4
CH2 CH2
Агрегація
NH3 NH
Трансглутаміназа
H 2N O C =O
C

=
CH2
CH2 CH2
CH2

Гель фібрину Фібрин-мономер Гель фібрину

Рис. 12.13. Схема перетворення фібриногену на фібрин (А) та виникнення амідних зв‘язків
між молекулами фібрину (Б)

Варто згадати ще про один можливий шлях перетворення фібриногену на фібрин на

кінцевій стадії згортання крові – про так званий «феномен паракоагуляції», що спостерігається,
наприклад, при синдромі дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові (ДВЗ-
синдромі). На відміну від звичайного (описаного вище) процесу полімеризації волокон фібрину
з його мономерів при цьому синдромі значно знижується чутливість до тромбіну й порушується
процес полімеризації фібринів-мономерів. Це відбувається в результаті того, що частина
фібринів-мономерів утворюють із фібриногеном і продуктами його розпаду комплексні крупно-
і середньомолекулярні сполуки – розчинні фібрин-мономерні комплекси (РФМК). Вони погано
реагують на дію тромбіну, володіючи відносною тромбінрезистентністю. Це і є феномен
неферментативного згортання, або феномен паракоагуляції. Виявлення РФМК має важливе
значення для діагностики ДВЗ-синдрому.
У результаті збільшення концентрації фібриногену в крові різко підвищуються ШОЕ,
в'язкість крові, але не підсилюється гемокоагуляція. Зменшенням кількості фібриногену А
нижче 1 г/л іноді обумовлені кровотечі внаслідок недостатності фібриногену
(гіпофібриногенемия). Придбані гіпо- і афібриногенемії особливо часто виявляють акушери й
хірурги у хворих на гострий ДВЗ-синдромом, рідше виникнення фібриногенопенії, пов'язані з
тяжким порушенням функції печінки.
12.7.2.3. Порушення коагуляційного гемостазу. Гемофілія є спадковим захворюванням,
зумовленим дефіцитом одного з про коагулянтів, які беруть участь в активації згортання крові.

527
Виділяють гемофілію А (дефіцит фактора VІІІ), гемофілію В (дефіцит фактора ІХ) та гемофілію
С (дефіцит фактора ХІ).
Найчастішою формою є гемофілія А, яка з загального числа хворих на гемофілію становить
87 – 94 % випадків. Успадковується гемофілія А по рецесивному, зчепленому з Х-хромосомою
типу, у зв‘язку з чим хворіють тільки чоловіки, а жінки є носіями гемофілії.
Гемофілію виявляють, зазвичай, у дитячому віці. Одним з характерних її проявів є
крововиливи у великі суглоби кінцівок, утворення масивних підшкірних, внутрішньом‘язових
гематом, тривалі рецидивуючі кровотечі після травм та операцій, а також після незначних
порізів шкіри та слизових оболонок, екстракції зубів та інших дрібних операцій.
Профузні шлунково-кишкові кровотечі виникають у хворих на гемофілію з супутньою
виразковою хворобою, або після вживання ацетилсаліцилової кислоти. Перинатальна
діагностика гемофілії А базується на аналізі ДНК у культурі клітин навколоплідних вод.
Основним принципом лікування кровоточивості при гемофілії є введення в організм хворого
достатньої кількості дефіцитного фактора.
А-(гіпо-)фібриногенемії характеризуються повною або частковою відсутністю в плазмі
фібриногену. Патологія успадковується аутосомно-рецесивно, характеризується тяжкими
кровотечами внаслідок повної відсутності здатності крові до коагуляції.
Дисфібриногенемії - коагулопатії, які виникають при амінокислотних замінах у первинній
структурі молекул фібриногену. Аномальні молекули фібриногену мають змінену
конформацію, що утруднює нормальний процес перетворення фібриногену на фібрин.
Тромбофілії – спадкові або набуті розлади гемостазу, наслідком яких є підвищена
схильність до рецидивуючих тромбозів. Спадкові тромбофілії зумовлені спадковим дефіцитом
антитромбіну ІІІ (АТ ІІІ), який інактивує тромбін, фактор Ха і, меншою мірою, фактори ХІІа,
ХІа, ІХа. Швидкість інактивації значно зростає під впливом гепарину. Основним клінічним
проявом даної патології є підвищена схильність до тромбозів різної локалізації. Перебіг
захворювання залежить від ступеня дефіциту АТ ІІІ. Для легких форм дефіциту АТ ІІІ є
характерним тромбування вен після звичайних внутрішньовенних ін‘єкцій. При глибокому
дефіциті АТ ІІІ тромбози можуть виникати внаслідок фізичного перевантаження, травми,
вагітності, пологів тощо. Набуті тромбофілії зустрічаються частіше, ніж спадкові та зумовлені
змінами ендотелію судин, активацією тромбоцитів, активацією згортання крові, гальмуванням
дії фізіологічних інгібіторів згортання або системи фібринолізу. Спостерігаються при
захворюваннях печінки, гемодіалізі, ДВЗ-синдромі, операціях на відкритому серці, при
хіміотерапії.
12.7.3. Антизгортальна система крові. Крім речовин, які сприяють згортанню крові,
існує низка інгібіторів згортання - антикоагулянтів, що запобігають гемокоагуляції.

527
 За умов норми рідкий стан крові підтримується кількома механізмами (гладка поверхня
ендотелію судин; негативний заряд стінки судин та формених елементів крові, внаслідок чого
вони взаємовідштовхуються; наявність на стінці судин тонкого шару фібрину, який активно
адсорбує фактори згортання, особливо тромбін; синтез ендотелієм простацикліну (потужного
інгібітора агрегації тромбоцитів)), серед яких - постійна присутність у крові антикоагулянтів.
Серед фізіологічних антикоагулянтів виділяють: первинні - природно існують в організмі
та вторинні - виникають в процесі згортання крові або під час фібринолізу. При деяких
патологічних станах та під дією ліків з‘являються патологічні антикоагулянти - імунні
інгібітори окремих факторів згортання.
До первинних антикоагулянтів належать антитромбопластини, антитромбіни, гепарин.
Антитромбопластини мають антитромбопластинову й антипротромбіназну активність.
Антитромбіни зв‘язують тромбін, з них найкраще вивчено антитромбін III.
За своєю природою антитромбін III (АТ-ІІІ) — глікопротеїн, який належить до α2-
глобулінової фракції білків плазми крові. Його молекула складається з 432 амінокислотних
залишків, має три дисульфідних зв‘язки і 4 ділянки глікозилювання. Синтезується переважно
клітинами паренхіми печінки, а також, незначною мірою, ендотелієм. У разі взаємодії АТ-ІІІ з
тромбіном утворюється комплекс, в якому фермент й інгібітор сполучені ковалентним зв‘язком
ефірної природи. Формування комплексу відбувається зв‘язуванням серину активного центру
тромбіну із залишками аргініну молекули АТ-ІІІ, що супроводжується обмеженим протеолізом
останнього. Він інгібує майже всі ферментні фактори згортання ІІа, Ха, ІХа, ХІа, ХІІа. АТ-ІІІ
забезпечує 75 % всієї антикоагулянтної активності плазми крові, є основним плазмовим
кофактором гепарину та слабким інгібітором плазміну і калікреїну. Природжене або набуте
зниження рівня АТ-ІІІ спричинює розвиток тромбофілії з рецидивуючими тромбозами
магістральних вен кінцівок та внутрішніх органів.
АТ-ІІІ зв‘язує тромбін у співвідношенні 1:1, але активність антитромбіну ІІІ залежить від
наявності гепарину, він має незначну ендогенну активність і не запобігає утворенню фібрину на
місці кровотечі. Проте за певних умов у кровоплині з‘являється активатор, який значно
посилює активність АТ-III. Таким активатором є гепарин, що взаємодіє зі специфічною
катіонною ділянкою АТ-III, спричинюючи конформаційні зміни його молекули.
У результаті таких змін АТ-III може зв‘язуватися з сериновими протеїназами (переважно
трипсином, а також хімотрипсином і плазміном). За фізіологічних умов гепарин зв‘язується з
АТ-III з високим ступенем спорідненості, їх взаємодія має електростатичну природу і залежить
від рН середовища. У процесі утворення комплексу тромбін-антитромбін III останній виконує
роль матриці для їх зближення, зв‘язуючи молекулу ферменту з вільною ділянкою гепарину
поруч з інгібітором, при цьому сам гепарин відіграє лише каталітичну роль. Після завершення
активації тромбіну в потрійному комплексі АТ-III-тромбін-гепарин весь гепарин вивільнюється
527
і зберігає свою біологічну активність. Таким чином, одна молекула гепарину може послідовно
пришвидшити взаємодію багатьох пар молекул антитромбіну III і тромбіну.
При недостатності гепарину в крові активність АТ-ІІІ знижується в 30 разів, а при вмісті
АТ-ІІІ менше 50 % від норми – гепарин повністю втрачає свої антикоагулянтні властивості. Це
необхідно враховувати при проведенні гепаринотерапії.
Гепарин - природний сульфатований полісахарид, інгібітор полівалентної дії, (вперше
його було виділено з клітин печінки, що і обумовило назву). Велика кількість гепарину інгібує
всі фази згортання крові. Гепарин є не лише антикоагулянтом, він активує неферментний
фібриноліз та поліпшує коронарний кровоплин.
За умов норми гепарин у крові не міститься. Він синтезується тканинними базофілами й
базофільними лейкоцитами, особливо багато його в тканинах печінки, нирок, серця та м‘язів. За
деякими даними, на поверхні ендотелію судин міститься певна кількість глікозаміногліканів і
глікопротеїнів, які мають гепариноподібні структури в складі своїх вуглеводних ланцюгів.
Тому під час контакту з неушкодженим ендотелієм тромбін може інактивуватися антитробіном
IIIза каталітичної дії глікопротеїнів із поверхні ендотелію.
Гепарин і фармацевтичні препарати на його основі (гепатромбін, гепароїд-мазь)
застосовують для профілактики й терапії різних тромбоемболічних захворювань, тромбозів,
тромбофлебітів тощо. Протизгортальну дію гепарину (наприклад, у разі його передозування)
можна припинити катіонними пептидами. Такі поліпетиди конкурують із катіонними ділянками
антитромбіну III за зв‘язування з поліаніонним гепарином. Прикладом фармпрепаратів-
антагоністів гепарину є протамін.
Протеїн С синтезується гепатоцитами, вітамін К-залежний профермент, який
активується тромбіном. Після активації він розщеплює та інактивує основні неферментні
фактори згортання крові (V і VІІІ). Вроджений дефіцит протеїну С спричиняє виникнення
рецидивуючих тромбозів у дитячому та підлітковому віці.
α2-Макроглобулін – глікопротеїн α2–глобулінової фракції плазми крові, який є інгібітором
протеїназ із широкою субстратною специфічністю, блокуючи серинові, карбокси- та
металопротеїнази. Концентрація α2-макроглобуліну в плазмі крові людини найвища (до 2,5 г/л),
порівняно з іншими протеїназними інгібіторами. α2–Макроглобулін є інгібітором тромбіну,
його активність, на відміну від АТ ІІІ, не залежить від дії гепарину. На долю цього інгібітора
припадає до 25 % антитромбінової активності плазми крові.
α1-Антитрипсин – глікопротеїн α1–глобулінової фракції плазми крові. Інгібітор має
широкий спектр антипротеїназної дії, гальмуючи активність багатьох серинових протеїназ,
зокрема тромбіну, факторів Ха і ХІа.
Прикладом вторинних антикоагулянтів може бути антитромбін І або фібрин, який
адсорбує й інактивує тромбін. Продукти розпаду фібрину порушують полімеризацію фібрин-

527
мономера, блокують фібрин-полімер і пригнічують агрегацію тромбоцитів. Сам тромбін також
володіє антикоагулянтними властивостями. Діючи ферментативно на протромбін, він
відщеплює від нього інгібітор фактора Ха.
Продукти ферментативного розщеплення фібрину, які утворюються під час
фібринолізу, виявляють теж антикоагулянтні властивості, інгібуючи агрегацію тромбоцитів
та утворення фібрину.
Патологічні антикоагулянти з‘являються (часто в значних кількостях) при імунних
порушеннях. До них відносять антитіла до факторів згортання крові VІІІ та V (характерно
для гемофіліі, масивних гемотрансфузій і вживання деяких ліків).
Для процесу згортання крові характерне також явище самогальмування, тобто одні і ті
ж самі фактори можуть спочатку виконувати коагулянтну функцію, а потім антикоагулянтну.
Зокрема, фактор Vа після участі у згортанні починає гальмувати перетворення
протромбіну на тромбін, а фактор ХІа - після взаємодії з фактором XII, IX гальмує ХІІа.
Для консервування крові в якості антикоагулянта широко застосовують препарати солей
лимонної кислоти (натрію цитрат), антизгортальна дія якого полягає в перетворені кальцію
крові на цитрат кальцію. Це призводить до зв‗язування вільних іонів Са2+, які беруть участь в
утворенні тромбопластину й перетворенні протромбіну на тромбін.
12.7.4. Фібринолітична система крові. Фібриноліз — процес ферментативного
розщеплення фібрину кров'яного згустка, що супроводжується руйнуванням тромбу. За
рахунок функціонування фібринолітичної системи відбувається постійне розчинення
внутрішньосудинних тромбів, що можуть утворюватися на стінках кровоносних судин
внаслідок дії факторів, які активують згортальну систему крові.
Активація фібринолізу в організмі людини, як і активація згортання крові відбувається за
внутрішнім та зовнішнім механізмами.
Внутрішній механізм активації запускається тим самим фактором, що ініціює згортання
крові, фактором ХІІа. Він взаємодіє з високомолекулярним кініногеном плазми та
прекалікреїном, після чого набуває здатності активувати плазміноген. Може спостерігатися при
цьому механізмі і самоактивація, внаслідок чого різко збільшується активність протеолізу
фібрину.
Зовнішній механізм фібринолізу здійснюється білковими активаторами плазміногену, які
синтезуються в судинній стінці (тканинні активатори). Інтенсивний викид активаторів у кров
відбувається при порушенні прохідності судин, при фізичному навантаженні (стискання
манжеткою), під впливом вазоактивних речовин та медикаментів (адреналіну, норадреналіну,
нікотинової кислоти, аналогів вазопресину тощо). Потужні активатори плазміногену містяться у
всіх клітинах крові, особливо в лейкоцитах. Крім цього, лейкоцити здатні продукувати

527
внутрішньоклітинні кінази, які розщеплюють фібрин без участі плазміну. Містяться активатори
плазміногену і в різних тканинах та секретах (слині, жовчі, молоці, сечі тощо). Велика кількість
активаторів продукується клітинами деяких пухлин (меланома).
Фібриноліз складається з двох послідовних етапів:
І етап — утворення з
Плазміноген + фібриновий згусток
неактивного проферменту іТАП-1
ХІІа ТАП іТАП-2
плазміногену (профібринолізину) Калікреїн
1
3
ТАП Кровоплин
активного ферменту — протеїнази
4
плазміну (фібринолізину), яка Плазмін Плазмін Кровоплин

розщеплює фібрин тромбу (рис. 2

α Антиплазмін
Фібриновий Розчинні α Макроглобулін
12.14). згусток пептиди α Антитрипсин
Плазміноген — глікопротеїн із Антитромбін ІІІ гепари
Кровоплин н
класу β-глобулінів (М.м. приблизно
Фагоцитоз
80 кДа), складається з одного
Рис. 12.14. Схематичне зображення процесу
поліпептидного ланцюга. Активація
фібринолізу: 1- абсорбований на фібриновому згустку
плазміногену з утворенням плазміноген під впливом активаторів перетворюється
на плазмін шляхом обмеженого протеолізу; 2 – плазмін
активного плазміну здійснюється за
гідролізує фібрин з утворенням розчинних пептидів; 3 –
рахунок розщеплення протеїназами у крові ТАП інактивується специфічними білками
(іТАП-1, іТАП-2); 4 – активність плазміну знижується
внутрішнього пептидного зв'язку
під впливом неспецифічних інгібіторів серинових
Arg560 → Val561. Фізіологічними протеїназ
активаторами цього глікопротеїну є
фактор ХIIа, судинні та тканинні активатори плазміногену (ТАП). Важливим активатором
плазміногену є урокіназа, яка синтезується в нирках. Здатність активувати глікопротеїн без
розщеплення внутрішньомолекулярного пептидного зв'язку має стрептокіназа — білок, що
входить до складу β-гемолітичного стрептокока.
Плазмін — фермент, що за механізмом ферментативної дії є сериновою протеїназою
трипсиноподібної дії, він може існувати в двох формах:
- високомолекулярній - має кінцеву глутамінову кислоту (глу-плазміноген);
- низькомолекулярній – внаслідок часткового лізису має кінцеву амінокислоту –
лізин (ліз-плазміноген), активується швидше в 10 - 20 разів за глу-плазміноген.
II етап — розщеплення фібрину, що є основою фібринового згустка, до пептидних
продуктів протеолізу. Процес каталізується активним плазміном, який утворився на І етапі
фібринолізу. Адсорбування плазміногену на поверхні фібринових волокон відбувається ще під
час утворення тромба. У молекулі плазміну є ділянки, комплементарні доменам фібрину,
причому одна молекула плазміну може зв‘язувати кілька молекул фібрину. Молекули ТАП

527
також мають центри зв‘язування з фібрином. Утворений з плазміногену плазмін під впливом
ТАП гідролізує фібрин з утворенням пептидів X і Y, які активують фібриноліз, та D іE, які його
гальмують. Ці пептиди потрапляють у кровотік і там фагоцитуються. Руйнування тромба
призводить до вивільнення з нього плазміну та ТАП, які в крові легко ін активуються
специфічними інгібіторами та захоплюються печінкою. Гальмування дії ТАП відбувається з
допомогою і ТАП 1-ого і 2-ого типів, а плазміну - а2-антиплазміном.
а2-Антиплазмін – одноланцюговий глікопротеїн з масою молекули 67 000, утворює
комплекси з плазміном і трипсином. Взаємодія плазміну й α2-антиплазміну протікає в 2 стадії:
стадію швидкого зворотного утворення фермент-інгібіторного комплексу й стадію його
повільної трансформації в необоротний комплекс. α2-Антиплазмін взаємодіє також з фібрином.
У результаті утворення комплексу фібринові згустки стають менш чутливими до фібринолізу
плазміном. Спадкове зниження концентрації а2-антиплазміну в крові супроводжується
підвищеною кровоточивістю.
До інгібіторів, які володіють слабшою дією, відносять α2 – макроглобулін, антитрипсин,
С1- естеразний інгібітор тощо. При взаємодії з α2 – макроглобуліном плазмін уникає дії α2 –
антиплазміну, але не може і впливати на фібрин.
У медичній практиці з метою лізису тромбів та профілактики тромбозів застосовують такі
фармацевтичні препарати компонентів фібринолітичної системи: фібринолізин (плазмін),
урокіназу, ТАП - серинова протеїназа, каталітично неактивна за відсутності контакту з
фібрином. Перебуваючи в контакті з фібрином, ТАП може розщеплювати молекулу
плазміногену з утворенням плазміну. Коли плазмін гідролізує фібрин, активатор плазміногену
втрачає активність і протеоліз припиняється. Таким чином, забезпечується ефективна регуляція
процесу фібринолізу. З метою терапії при інфаркті міокарда використовують ТАП, який сприяє
відновленню прохідності коронарних артерій, зменшуючи, таким чином, ушкодження міокарда.
12.7.5. Роль пародонту в процесах згортання крові. Важливу роль у фізіології та
патології пародонта відіграють процеси фібриноутворення та фібринолізу, оскільки в тканинах
і рідинах порожнини рота присутні фактори гемокоагуляції та компоненти фібринолітичної
системи, які визначають резистентність слизової оболонки рота.
Динамічні процеси фібриноутворення та фібринолізу на поверхні слизової оболонки
порожнини рота певною мірою визначають гемостаз.
Активація цих процесів при запальних захворюваннях пародонту носить захисний
характер. Відомо, що утворення фібрину відбувається при контакті тканин із рідким
середовищем. яким є ендотеліальні клітини судин, поверхня серозних оболонок та
епітеліальних покривів слизової оболонки порожнини рота. При запальних і деструктивних
процесах у пародонті за рахунок зовнішнього механізму коагуляції швидко утворюється
фібрин, тоді як після видалення зуба швидке розчинення згустка фібрину може сприяти
527
кровотечі та протидіяти загоєнню, що може мати негативне значення для пацієнтів із
геморагічними діатезами та іншими захворюваннями системи крові.
Джерелом фібринолітичної активності в тканинах ясен є ендотелій кровоносних судин
пародонту, а також лізосоми епітеліальних клітин слизової оболонки порожнини рота і ясен.
При запаленні пародонта вміст фібринолітично активних сполук у тканинах ясен зростає.

12.8. Біохімічні основи імунної системи

Імунна система — анатомо-функціональна система організму вищих тварин і людини, яка
виконує захисні функції щодо підтримання внутрішнього антигенного гомеостазу. Антигени –
це високомолекулярні сполуки, які є генетично чужорідними для даного організму і
викликають специфічну імунну реакцію, спрямовану на їх відторгнення та елімінацію.
Антигенні властивості мають переважно біомакромолекули — білки, нуклеїнові кислоти, деякі
полісахариди та, у низці випадків, синтетичні полімери. Імунна система за допомогою
клітинних і гуморальних механізмів забезпечує розпізнавання, зв'язування та руйнування
антигенів як інфекційного, так і неінфекційного походження.
Морфологічним синонімом імунної системи є лімфоїдна система. Вона складається з
загруднинної залози (тимуса), селезінки, лімфатичних вузлів і фолікулів, лімфоцитів кісткового
мозку та крові. Крім лімфоцитів, у реакціях імунітету беруть участь численні білки та пептиди,
що є ефекторами імунних процесів, — імуноглобуліни, компоненти системи комплементу,
гормони та медіатори імунітету.
Попередниками лімфоцитів є ембріональні стовбурові клітини кісткового мозку, що
утворюються на ранніх етапах внутрішньоутробного розвитку. Вони поділяються на В- та Т-
лімфоцити, останні включають Т-кілери( Тк), що зумовлюють процеси клітинного імунітету; Т-
хелпери, що індукують проліферацію, трансформацію В-лімфоцитів; Т-супресори (Тс), що
пригнічують розвиток реакцій гуморального та клітинного імунітету, сприяють формуванню
стану імунологічної толерантності.
В-лімфоцити є ефекторами гуморального імунітету, попередниками
антитілоутворюючих плазматичних клітин, — основних продуцентів антитіл (імуноглобулінів).
Рецепторами для антигенів на поверхні В-лімфоцитів слугують специфічні поверхневі
імуноглобуліни. Взаємодія цих рецепторів з антигеном супроводжується диференціацією В-
лімфоцитів у плазматичні клітини та генними транслокаціями, що призводять до формування
ділянок ДНК, відповідальних за транскрипцію відповідних антитіл. Розглянута система є
специфічною відносно хімічної природи антигенів і формується внаслідок взаємодії організму з
чужорідними макромолекулами, тобто в процесі "імунологічного навчання".
Розрізняють також вроджену систему неспецифічного імунітету або систему
неспецифічних факторів захисту організму, яка зумовлює однотипні клітинні та біохімічні
527
реакції на будь-які чужорідні антигени. До неспецифічних факторів захисту належать фагоцити
(макрофаги тканин, нейтрофіли та моноцити крові), система комплементу і білки "гострої фази"
запалення. Ті з них, що мають бактерицидні властивості, виступають у ролі інгібіторів
бактеріальних протеїназ (лізоцим, пропердин, а-макроглобулін, а1 -інгібітор протеїназ тощо) і
беруть участь у реалізації реакцій фагоцитозу.
12.8.1. Імуноглобуліни. Імуноглобуліни — клас білків, що є ефекторами гуморального
імунітету, і виконують функцію антитіл, взаємодіючи з генетично чужорідними
макромолекулами — антигенами. У крові людини імуноглобуліни мають електрофоретичні
властивості γ-глобулінів, становлять до 20% від маси всіх білків плазми.
Імуноглобуліни синтезуються плазматичними клітинами, які є продуктами трансформації
В-лімфоцитів, що відбувається при стимуляції імунної реакції організму на надходження
чужорідних білків, клітин (мікроорганізмів, найпростіших), при інфекційних захворюваннях, за
умов вакцинації, пересадки органів і тканин, переливання крові, злоякісного перетворення
клітин власного організму.
Молекули імуноглобулінів — глікопротеїни, білкова частина яких є тетрамером, що
складається з чотирьох поліпептидних ланцюгів: двох тяжких Н-ланцюгів (від англ. heavy —
тяжкий), та двох легких L-ланцюгів (від англ. light — легкий). У кожній окремій молекулі
імуноглобуліну тяжкі та легкі ланцюги попарно однакові, тобто умовна формула будь-якого
імуноглобуліну має вигляд Н2L2.
Н-ланцюги імуноглобулінів складаються приблизно з 220 амінокислотних залишків, їх
молекулярна маса становить 50 – 70 кДа, а L-ланцюги – із 110 амінокислотних залишків, їх
молекулярна маса – 20 – 25 кДа. Окремі поліпептидні ланцюги в молекулах імуноглобулінів
сполучаються між собою дисульфідними зв'язками.
Олігосахаридні залишки, що складаються з залишків манози та N-ацетилглюкозаміну,
зв'язані з Н-ланцюгами з боку С-кінців.
У кожному з Н- або L-ланцюгів молекул імуноглобулінів можна виділити окремі домени,
що відрізняються за структурою та мають певне функціональне значення.
Константні ділянки (С-ділянки) – домени, що характеризуються сталістю
амінокислотного складу в різних класах імуноглобулінів. Вони розміщуються з С-кінців L- та
Н-ланцюгів і займають ½ довжини L-ланцюга та ¾ довжини Н-ланцюга (ділянки Сн1, Сн2,
Сн3) (рис. 12.15).
Варіабельні ділянки (V-ділянки) розміщуються з N-кінців L- та Н-ланцюгів. Вони займають
приблизно ½ довжини L-ланцюга (VL) та ¼ довжини Н-ланцюга (Vн) і характеризуються
мінливістю амінокислотного складу. За допомогою амінокислотних залишків своїх
гіперваріабельних кінцевих ділянок вони беруть участь у формуванні активного центру

527
молекули імуноглобуліну, який за своєю конформацією комплементарний детермінантним
групам антигену і забезпечує зв'язування з ним, тобто специфічність імуноглобуліну.
Тяжкий ланцюг

N-кінець S-S N-кінець

Vн Cн1 Cн1 Vн
S S
Ділянка S S S S S SS S S S Ділянка
зв'язування Cн2 S S Cн2 зв'язування
S S S S S S S S S S
антигена антигена
VL СL СL VL
N-кінець N-кінець
Cн3 S S Cн3
Легкий ланцюг
S S

С-кінець С-кінець

Рис. 12.15. Схема будови імуноглобуліну

За умов розщеплення імуноглобулінів папаїном, яке відбувається в шарнірній частині

молекули, утворюються два антигензв'язуючі фрагменти Fab (antigen binding fragment) та
фрагмент, що кристалізується, – Fc.
Різні типи тяжких і легких ланцюгів у молекулах імуноглобулінів позначають літерами
грецького алфавіту. Відповідно до такої номенклатури розрізняють п'ять типів Н-ланцюгів (α, γ,
μ, δ, ε ) і два типи L-ланцюгів(χ, λ). Залежно від типу тяжкого ланцюга виділяють п'ять класів
імуноглобулінів (IgA, IgD, IgE, IgG, IgM), у складі кожного з яких певний тип Н-ланцюга
сполучається з одним із двох типів L-ланцюга. Властивості імуноглобулінів крові людини
подано в табл. 12.4

Таблиця 12.4. Біохімічна характеристика окремих класів імуноглобулінів людини

Структура/
Клас маса Характеристика класу / концентрація в сироватці крові (г/л)
молекули
(кДа)
χ2γ2 Продукт вторинної імунної відповіді, мономер, ефективно зв‘язує
IgG або λ2γ2 / чужорідні молекули і клітини, полегшує їх подальше знищення. Активує
150 систему комплементу та фагоцитоз. Проходить через плацентарний бар'єр,
захищає ембріон від інфекції / 10 – 15
(χ2μ2)5 Існує в двох формах – мономерній і пентамерній (має 10 активних
IgM або (λ2μ2)5 / центрів). При взаємодії антигена з першою формою відбувається
800 – 960 розмноження В-лімфоциті, а з другою – індукується зв‘язування з першим
компонентом системи комлементу / 1,5 – 3,5

527
 (χ2α2)1-4 Продукт секреторних залоз, знаходиться в слині, молоці, травних соках,
IgA або (λ2α2)1-4 секреті дихальних шляхів. На базальній поверхні епітеліоцитів зв‘язується
/ 180 – 720 з секреторним компонентом, утворюючи з ним комплекс, який проникає
всередину клітини і там підлягає дії протеолітичних ферментів з
утворенням димера. Не взаємодіє з системою комплемента і фагоцитами,
але запобігає прикріпленню антигенів до поверхні епітеліоцитів і
проникнення антигенів в організм / 1 – 5
IgD χ2δ2 Мономер, відіграє роль рецепторів В-лімфоцитів / 0,03
або λ2δ2 /
160-180
χ2ε2 Мономер, зв'язується з рецепторами опасистих клітин і базофілів і
IgE або λ2ε2 / виступає рецепторами антигенів цих клітин. Після взаємодії з антигеном
185 – 190 такі клітини отримують сигнал до секреції біологічно активних речовин
(серотоніну, гістаміну), які відповідають за розвиток запального процесу
та алергійної реакції / 0,0005

У біологічних об'єктах (сироватці крові, інших біологічних рідинах, тканинах) окремі

класи імуноглобулінів утворюють надмолекулярні комплекси (n = 2 – 5). Основними класами
імуноглобулінів крові людини, що реалізують гуморальну імунну відповідь на вторгнення
чужорідного антигену, є імуноглобуліни G та М. Імуноглобуліни А відіграють роль антитіл у
складі інших біологічних рідин та секретів, а імуноглобуліни класів D та Е є мінорними
компонентами сироватки крові, що виконують додаткові спеціалізовані функції в комплексі
імунних та алергічних реакцій.
12.8.2. Цитокіни. Існує значна кількість фізіологічно активних сполук, що синтезуються в
імунній системі та відіграють роль міжклітинних хімічних сигналів, регулюють її активність та
реалізують процеси міжклітинних комунікацій. Ці речовини отримали загальну назву
цитокінів, або лімфокінів.
Цитокіни продукуються активованими лімфоцитами, макрофагами, лейкоцитами, іншими
клітинами крові та сполучної тканини, які беруть участь у реакціях імунітету та неспецифічної
резистентності організму в процесі запалення. Вони контролюють процеси дозрівання,
функціонування та взаємодії між лімфоцитами та іншими клітинними ефекторами імунітету.
Специфічними мішенями для лімфокінів є лімфоцити та макрофаги, що мають на своїй
поверхні чутливі рецептори.
Гормональну внутрішньосистемну функцію виконує також загруднинна залоза (тимус),
яка секретує біологічно активні субстанції (тимозини, тимопоетини. гимостимуліни тощо), що
забезпечують дозрівання Т-лімфоцитів.
За хімічною природою медіатори та гормони імунної системи є білками, глікопротеїнами,
низько- та високомолекулярними пептидами, які знаходяться в плазмі крові людини і
здійснюють свої регуляторні функції в пікомолярних (10-12) концентраціях. Значна кількість
речовин, що виконують функції лімфокінів, до цього часу недостатньо охарактеризовані як
527
індивідуальні хімічні сполуки.
На сьогодні цитокіни прийнято поділяти на інтерлейкіни, інтерферони, фактори некрозу
пухлин, колонієстимулівні та трансформувальніі фактори росту.
Інтерлейкіни (IL) – це група розчинних пептидів, які виконують функції імунорегуляторів
локальної дії. На сьогодні виділено близько тридцяти окремих типів інтерлейкінів (ІL-1 – ІL-
30), які різняться за структурою, фізико-хімічними властивостями та спектром біологічної
активності (табл. 12.5).
Інтерферони (IFN) – група низькомолекулярних глікопротеїнів, які чинять противірусну
дію та регулюють імунні реакції. Молекулярна маса IFN в межах 16 000 – 25 000 Да. Відомі 3
основні типи IFN: -IFN, b-IFN та g-IFN. -IFN, b-IFN, а також -IFN, -IFN та -IFN називають
інтерферонами 1-го типу. До 2-го типу інтерферонів належить g-IFN.
Фактори некрозу пухлин (TNF) – цитокіни, що регулюють імунну відповідь. Володіють
цитотоксичними та цитостатичними властивостями, підсилюють кілінг пухлинних клітин,
активують NK-клітини, що продукуються моноцитами-макрофагами. До TNF належать TNF- і
TNF-b.
За впливом на імунну систему поділяють на два типи:
1. Цитокіни, що регулюють клітинний імунітет (ІЛ-2, ІЛ-12, ІФН-γ, ФНП-α);
2. Цитокіни, що стимулюють переважно гуморальний імунітет і послаблюють клітинний
(ІЛ-4, ІЛ-5, ІЛ-6, ІЛ-10 і ІЛ-13).
3. За біологічною дією цитокіни умовно поділяють на прозапальні (ІЛ-1, ІЛ-2, ІЛ-6, ІЛ-
1β, ІЛ-12, ІФН-γ, ФНП-α) та антизапальні (ІЛ-4, ІЛ-10, ІЛ-13).

Таблиця 12.5. Класифікація та характеристика цитокінів

Цито-
Місце ситезу Біологічна дія
кін
Інтерлейкіни (IL)
IL-1 Стимульовані Стимуляція проліферації Т-хелперів та індукція Т-
макрофаги, хелперами секреції ІL-2; індукція експресії генів
поліморфноядерні фосфоліпази А2 та циклооксигенази, що є біохімічною
лейкоцити, передумовою стимульованого синтезу в вогнищах
епітеліальні клітини запалення простагландинів і лейкотрієнів; стимуляція
шкіри, проліферації фібробластів, синтез білків гострої фази
трансформовані запалення в гепатоцитах, колагенази в синовіальних
клітини хворих на оболонках суглобів; індукція синтезу ІL-6, який значною
лейкемію. мірою опосередковує дію ІL-1 на імунну є регуляцію.
ІL-2 Макрофаги, Індукція диференціації Т-лімфоцитів до Т-кілерів, що
фібробласти, вбивають пухлинні та інфіковані мікроорганізмами
активовані Т-хелпери клітини; активація продукції g-інтерферону; стимуляція
продукції TNF- Т- та NK-клітинами.
ІL-3, Активовані стимуляція росту стовбурових гемопоетичних клітин –
(CSF) Т-хелпери, епітеліальні попередників лімфоцитів; сприяння проліферації

527
 клітини тимусу плюрипотентних клітин-попередників
ІL-4 Активовані Участь у активації В-лімфоцитів; забезпечення
Т-клітини, макрофаги, перемикання синтезу ізотипів імуноглобулінів В-
В-лімфоцити опасисті клітинами на синтез Ig; є чинником росту гладких клітин і
клітини та базофіли. бере участь у реакціях гіперчутливості негайного типу-4;
участь в аутокриній і паракринній регуляції росту
активованих Т-клітин.
IL-5 Т-лімфоцити, опасисті Контроль за проліферацію та дозріванням еозинофілів;
клітини й еозинофіли. регуляція передачі сигналу з Т- на В-лімфоцити, сприяння
дозріванню антитілоутворювальних клітин.
IL-6 Макрофаги, Сприяння диференціюванню В-клітин; активація Т-
фібробласти, клітини та гемопоетичних клітин-попередників; індукція
активовані дозрівання мегакаріоцитів (діє як тромбопоетин);
Т-хелпери, клітини основний індуктор реакцій гострої фази при запаленні;
ендотелію, гепатоцити, стимуляція продукування білків гострої фази
нейрони гепатоцитами; фактор росту клітин мієломи та
плазмоцитоми.
IL- Стовбурові клітини Головний лімфопоетин В-клітин; сприяння росту
7 кісткового мозку, тимоцитів і зрілих CD4+ і CD8+ клітин;
клітини загруднинної
залози, селезінки
IL-8 моноцити, нейтрофіли Індукція гострої запальної реакції; участь у хемотаксисі
та NK-клітини нейтрофілів; стимуляція росту Т-лімфоцитів;
модулювання синтезу IgE, IgD, В-лімфоцитами,
активованими IL-4.
IL-9 CD4+ Т-лімфоцити Дія на Т-хелпери, але не впливає на CD8+ цитотоксичні Т-
лімфоцити; стимуляція росту опасистих клітин і
еритроїдних попередників.
IL- Моноцити, Т-хелпери Інгібування продукції цитокинів Th1 лімфоцитами;
10, (Th2), В-лімфоцити, пригнічення секреції інтерферону, синтез макрофагами
CSIF макрофаги й опасисті факторів некрозу пухлин, IL-1, IL-3, IL-12; індукція росту
клітини Т-лімфоцитів і опасистих клітин; участь у синтезі IgA,
інактиваціяє макрофагів.
IL-11 Активовані За механізмом дії практично аналогічний з IL-6, регулює
фібробласти та попередники гемопоезу.
стовбурові клітини
кісткового мозку
IL-12 В-лімфоцити, Дія на В-клітини, NК-клітини та моноцити, індукуючи
моноцити, макрофаги проліферацію та синтез цитокінів, особливо g-
інтерферону; активація диференціювання Т-хелперів і Т-
супресорів до зрілих цитотоксичних Т-лімфоцитів.
IL-13 Th2-лімфоцити Вплив на синтез IgI; пригнічення функції
мононуклеарних фагоцитів; інгібування синтезу
протизапальних цитокінів моноцитами та макрофагами
IL-14 Т-лімфоцити Фактор росту В-лімфоцитів; стимуляція росту і
диференціювання активованих В-клітин; інгібування
синтезу антитіл.
IL-15 Моноцити й Діє на активовані Т-, В- і NК-клітини, індукуючи їх
епітеліоцити проліферацію та диференціювання.
IL-16 CD8+-Т-клітини Стимуляція міграції CD4+-Т-лімфоцитів, моноцитів,
еозинофілів.
IL-17 CD4+-Т-клітини Стимуляція продукування IL-6, IL-8, G-СSF
527
IL-18 Макрофаги й Стимуляція секреції IFNg а також IL-2, GM-CSF – за
остеобласти за участі допомогою Т-лімфоцитів, що призводить до активації цих
Т- і В-лімфоцитів і NR- клітин та інгібування продукування IgE
клітин

Інтерферони (IFN)
- В-лімфоцити, Противірусна активність; півищує поверхневу експресію
IFN NK-клітини, моноцити і антигенів І класу головного комплекса гістосумісності на
макрофаги клітинах різних типів; протипухлинна активність;
стимулює імунну цитотоксичність.
b-IFN Фібробласти, аналогічно до -IFN
епітеліальні клітини,
макрофагию
g-IFN Т-, В-лімфоцити, Участь майже в усіх стадіях імунної відповіді та запальної
макрофаги реакції: вплив на диференціацію Th1 і В- клітин,
активація цитотоксичних CD8+-Т-лімфоцитів, NK-клітин,
макрофагів та нейтрофілів; противірусна й
антипроліферативна активність
Фактори некрозу пухлин (TNF)
(- Моноцити, макрофаги Вплив на синтез цитокінів, головним чином через
TNF- тощо активування макрофагів; синергічна дія з епідермальним
кахек фактором росту та фактором росту тромбоцитів;
син стимуляція проліферації клітин ендотелію фібробластів,
лімфоцитів; участь у запалених реакціях; індукція
апоптозу пухлинних клітин; виявляє цитотоксичний
ефект на інфіковані вірусами і паразитами
клітининейтрофілів.
b- Лімфоцити Цитотоксичні властивості стосовно деяких клітин.
TNF

Колонієстимулюючі фактори (КСФ) — цитокіни, що стимулюють ріст кровотворних

клітин (гранулоцитів, моноцитів, попередників еритроїдних клітин). Вони продукуються Т-
лімфоцитами, макрофагами, моноцитами, ендотеліальними клітинами.
Трансформуючі фактори росту (ТФР) — білки, що продукуються різними класами
лімфоцитів, тромбоцитами, плацентою, деякими пухлинами. Вони стимулюють процеси
проліферації фібробластів, синтезу колагену та фібронектину, беруть участь в ангіогенезі.
загоюванні ран. Разом із цим, ТФР пригнічують проліферацію Т- та В-лімфоцитів, активність
цитотоксичних та кіперних клітин.
Слід зазначити, що активовані лімфоцити та інші імунокомпетентні клітини синтезують
пептидні фактори росту, зокрема епідермальний (ЕФР), нервовий (ФРН), а також соматомедини
(інсуліноподібні фактори росту ІФР-1 та ІФР-2), і різні білково-поліпептидні гормони, що
свідчить про надзвичайно важливу роль імунної системи в регуляції процесів росту,
проліферації та клітинного диференціювання.
Введення цитокінів у організм підвищує кількість циркулюючих лейкоцитів і температуру
тіла, зумовлює метаболічні зрушення та низку інших процесів. Лікарські препарати на основі
527
цитокінів знайшли застосування в терапії низки захворювань (наприклад, у лікуванні хворих на
злоякісні новоутворення, аплазію кровотворення, різноманітні видіи імунопатології). Так,
наприклад, введення препарату ІL-2 при інфекційних захворюваннях відновлює здатність
імунної системи адекватно здійснювати регуляторні та захисні функції (пероральне введення
рекомбінантного інтерлейкіну-2 при гострих кишкових інфекціях і місцеве використання при
хламідіозі та герпесі демонструє позитивні наслідки).
12.8.2.1. Молекулярні механізми противірусної дії інтерферонів. 1. Зв'язування
інтерферонів із рецепторами клітин-мішеней. Інтерферони, які секретуються в
зовнішньоклітинне середовище клітинами-продуцентами, взаємодіють із специфічними
рецепторами на мембранах чутливих клітин, що є передумовою генерування хімічного сигналу
та його трансмембранної передачі.
2. Активація внутрішньоклітинної 2’,5'-олігоаденілатсинтетази. Хімічний сигнал за
допомогою внутрішньоклітинних месенджерів досягає геному зараженої вірусом клітини й
індукує синтез ферменту, який утворює з молекул АТФ 2',5'-олігоаденілову кислоту (2',5'-оліго-
А-синтетази). 2',5'-олігоаденілат є активатором РНКази І, яка розщеплює односпіральні вірусні
РНК (мРНК) та рибосомальні РНК, що необхідні для трансляції вірусних білків.
3. Активація внутрішньоклітинних протеїнкіназ. Трансмембранний хімічний сигнал,
генерований інтерфероном, спричиняє також активацію протеїнкінази, що фосфорилює
білковий фактор ініціації трансляції IF-2. Фосфорилювання фактора ініціації IF-2 призводить до
його інактивації та блоку рибосомального синтезу вірусних білків.
12.8.3. Біохімічні компоненти системи комплементу. Cистема комплементу – одна з
найважливіших складових природженого імунітету. Її компоненти включаються в низку
процесів, спрямованих на забезпечення нормального розвитку та функціонування імунної
системи: антибактеріальний захист, фагоцитоз, виведення імунних комплексів, контроль
запалення, хемотаксис лейкоцитів, участь в автоімунних процесах і реакціях гіперчутливості. За
хімічною природою ця система належить до термолабільних сироваткових білків, які
становлять 5 – 10 % від загальної кількості білків плазми крові. Вони синтезуються здебільшого
в печінці та мігрують у комплексі з -, b- і g-глобулінами. Для позначення всіх компонентів
комплементу (інгібіторів, регуляторів і рецепторів) запроваджена єдина класифікація. Дев‘ять
основних білків комплементу позначені літерою «С» (від англ. Complement) і цифрою (С1 –
С9; причому С1 складається з трьох білків: С1q, C1r і С1s), а пептиди, що від них
відщеплюються літерою «b» (основний, має два центри зв‘язування: один для з‘єднання з
рецептором на клітинній мембрані, інший володіє активністю фермента для розщеплення
наступного компонента) і «a» (мінорний, забезпечує хемотаксис і слугує медіатором
запалення). Інактивовані компоненти мають префікс «і». Компоненти формують активні

527
ферменти, для позначення яких використовують риску над назвою фактора.
Активація системи комплементу реалізується за одним з механізмів: класичним,
альтернативним чи лектиновим (рис.13.16).
Класичний шлях запускається імунними комплексами (аг-ат), на яких агреговані IgM або
IgG. Процес розпочинається зі зв‘язування Са2+-залежного компонента С1q з молекулою
імуноглобуліну, що сприяє почерговому активуванню C1r і С1s. Останній розщеплює
компонент С4 на дві частини (С4а і С4b), з яких перша деградує, а друга утворює комплекс з
С1. далі відбувається розщеплення компонента С2 на активний фрагмент С2а (конвертазу) і
залишок С2b, який деградує. Утворений комплекс С1 С4b С2а приєднує компонент С3, який
теж розпадається на С3а (сприяє вивільненню гістаміну з гранул різних клітин) і С3b. Так
утворюється асоціат С1 С4b С2а С3b з протезною активністю, в якому С3b може взаємодіяти з
мембраною мікроорганізу. Така взаємодія викликає приєднання лейкоцитів і фагоцитоз. Далі
відбувається зв‘язування С5, який розпадається на анафілаксин С5а і приєднувану частину С5b.
Після послідовного зв‘язування С6 і С7 утворюється комплекс С5b,6,7, який послідовно
асоціюється з С8 і С9 і вбудовується в ліпідний шар мембрани мікроорганізму, викликаючи її
локальне ушкодження та порушення осмотичної рівноваги, що призводить до загибелі клітини.
Альернативний шлях ініціюють полісахариди мембран бактерій, дріжджів, рослин. Він
розпочинається з С3 компонента комплементу. Необхідною за цих умов є участь білків
пропердинової ситеми, яка складається з білка пропердину, збагаченого гліцином фактора В і
протеази D. У результаті низки біохімічних перетворень утворюється комплекс пропердину,
С3b і фактора В, який являє собою С3-конвертазу і послідовно зв‘язує С5 – С9, як описано в
класичному шляху.
Лектиновий шлях системи комплементу здійснюється через лектин. Активування
розпочинається з взаємодії останнього з манозною групою, яка входить до складу полісахаридів
мембрани мікроорганізму з подальшою активацією серинових протеїназ і залученням
компонентів класичного каскаду.
Система комплементу бере участь не лише в реалізації імунної відповіді, їй також
належить провідна роль у розвитку таких імунопатологічних реакцій, як набряк Квінке (C2b),
анафілаксія (С3а), автоімунні захворювання.

12.9. Біохімічні механізми імунодефіцитних станів

Порушення у функціонуванні імунної системи людини – імунодефіцитні стани –
розвиваються за умов пошкоджень окремих ланок клітинного або гуморального імунітету. За
механізмом походження виділяють первинні та вторинні імунодефіцити.
12.9.1. Первинні імунодефіцитні стани (ПІД). Первинні імунодефіцитні стани (ПІД) – це

527
група тяжких генетично детермінованих захворювань, викликаних порушенням одного або
декількох імунних механізмів захисту. Більшість цих станів дебютують в ранньому дитячому
віці підвищеною схильністю до інфекційних захворювань. У даний час описано понад ста форм
ПІД, частота їх виникнення становить в середньому 1:10 000.
Розрізняють чотири класи первинних імунодефіцитів, що характеризують
неповноцінність окремих основних компонентів імунної системи:
1. В-клітинна недостатність (дефіцит антитіл).
2. Т-клітинна недостатність.
3. Патологія клітин, які фагоцитують.
4. Патологія системи комплементу.
Розглянемо приклади деяких найбільш поширених первинних імунодефіцитів людини.
Хвороба Брутона — агаммаглобулінемія, зчеплена з Х-хромосомою. Імунодефіцит
характеризується різким зниженням активності антибактеріального імунітету, що проявляється
тяжким перебігом бактеріальних інфекцій. У сироватці крові хворих спостерігають значне
зменшення концентрації IgG (приблизно в 10 разів, порівняно з нормою). IgA й IgM (приблизно
в 100 разів), відсутність В-лімфоцитів та плазматичних клітин.
Швейцарський тил агаммаглобулінемії - захворювання, при якому наявний дефіцит як
клітинного (Т-лімфоцити), так і гуморального (В-лімфоцити) імунітету. Імунодефіцит
успадковується за аутосомно-рецесивним типом, проявляється, переважно, в осіб чоловічої
статі.
Дисімуноглобулінемії— група первинних імунодефіцитів, що характеризуються різними
варіантами порушень синтезу та секреції окремих класів імуноглобулінів (здебільшого IgG,
IgM та IgA).
Синдром Луї-Бар—імунологічна недостатність, що проявляється неврологічними
порушеннями (атаксія мозочкового типу) та патологічним розширенням кровоносних судин
кон'юнктиви і шкіри (телеангіектазії). У крові хворих спостерігають зниження активності
реакцій клітинного імунітету, відсутність IgA та низький рівень IgG.
Синдром гіперімуноглобулінемії Е. Молекулярна природа синдрому не вивчена. Тип
наслідуванняа, ймовірно, автосомно-кодомінантний. Гіпер-IgE-синдром характеризується
повторними (зазвичай, стафілококовими) абсцесами підшкірної клітковини, легенів,
паренхіматозних органів, а також аномаліями скелета, грубими рисами обличчя (гіпертелоризм,
широке перенісся), дерматитом, підвищеною схильністю до переломів кісток. Імунологічний
механізм захворювання не з'ясований. Для захворювання характерні еозинофілія, украй
високий рівень сироваткового IGE, порушення хемотаксису нейтрофілів.
Синдром Ді-Джорджи—вроджена гіпоплазія тимуса; захворювання характеризується

527
порушенням Т-системи імунітету в дитячому віці.
Дефекти ранніх фракцій комплементу (С1–С4) супроводжуються високою частотою
аутоімунних захворювань, в т.ч. системного червоного вовчаку.
Дефекти термінальних компонентів (С5–С9) призводять до розвитку тяжких інфекцій,
викликаних представниками роду Neisseria.
Дефіцит С3 компоненту часто за клінічними проявами нагадує гуморальні імунодефіцити
і супроводжується тяжкими рецидивуючими інфекціями: пневмонією, менінгітом, перитонітом.
З іншого боку, деякі хворі з дефіцитом С2, С4, С9 можуть не мати ніяких клінічних
проявів. Осібно в цій групі захворювань вирізняють природжений ангіоневротичний набряк,
викликаний дефіцитом С1-інгібітора.
Ангіоневротичний набряк. В основі захворювання лежить зниження концентрації і/або
функції С1-інгібітора – практично єдиного інгібітора системи комплементу, а також кінін-
калікреїнової системи. Основним симптомом захворювання є рецидивуючі набряки кінцівок,
черевної порожнини, обличчя і гортані. Набряки можуть виникати мимоволі, а також
провокуватися стресом, мінімальною травмою, інфекцією. У їх патогенезі лежить утворення
вазоактивних речовин, відмінних від гістаміну, у зв'язку з чим терапія антигістамінними
препаратами і глюкокортикостероїдами при цьому стані неефективна.
12.9.2. Вторинні імунодефіцити Вторинні імунодефіцити — патологічні стани, що
розвиваються внаслідок ушкодження окремих ланок клітинного або гуморального імунітету
патогенними факторами біологічного, хімічного або фізичного походження. Найчастіше вони
розвиваються при дії на організм людини лімфотропної вірусної інфекції (СНІД або синдром
набутого імунодефіциту людини), токсичних факторів, іонізуючої радіації.
12.9.2.1. Біохімічні зміни при інфікуванні вірусом імунодефіциту людини. Збудником
синдром набутого імунодефіциту є представник родини ретровірусів, підродини лентівірусів –
вірус імунодифіциту людини (ВІЛ). Він має сферичну форму, його діаметр 100 нм. Оболонка
утворена подвійним шаром ліпідів. Ліпідна мембрана походить із зовнішньої мембрани
клітини-господаря. Зовнішня мембрана вірусу пронизана білками оболонки – gp 41 і gp 120.
Білки gp 120 можуть відриватися від вірусної частинки та з кровоплином потрапляти в тканини,
що має суттєве значення в патогенезі ВІЛ-інфекції. Всередині оболонки знаходиться серцевина
вірусу, утворена білками р24, р18, Р15, у ній містяться вірусна РНК і ензими рестриктаза,
РНКаза, протеаза.
Геном ВІЛ складається з 9 генів (gag – кодує білки ядра р17, р24, р15; pol –кодує синтез
декількох ензимів, у тому числі й ревертази, інтегрази, рибонуклеази; env – бере участь у
приєднанні до оболонки лімфоцитів). Окрім структурних, ВІЛ має ще й допоміжні tat, rev, vif,
nef – унікальні гени, які здатні як стимулювати, так і інгібувати вірусний синтез.

527
 Окрім структурних і регуляторних генів до скаду віріона ВІЛ входять довгі кінцеві
повтори (LTR).
Існує 2 типи вірусів: ВІЛ1 і ВІЛ2, відмінні за структурою, антигенним складом і
епідеміологічною характеристикою.
ВІЛ володіє унікальними рисами, які виділяють його не тільки серед ретровірусів, але й
серед вірусів взагалі. Вони свідчать про його досконалий генетичний апарат. Свідченням
досконалої стратегії вірусного генома є: надзвичайно висока швидкість продукції віруса (5 000
вірусів за 5 хв); висока швидкість мінливості антигенної структури, яка перевищує в 10 – 100
разів швидкість мінливості попереднього „чемпіона‖ – віруса грипу. Частота генетичних
помилок при реплікації становить 10-4 – 10-5 помилок/ген/цикл реплікації; здатність проникати з
клітини в клітину міжклітинними містками, уникаючи дії антитіл; брунькування віруса у
внутрішньоклітинні вакуолі при зараженні макрофагів і тим самим втеча від клітинного
імунітету.
Процес інфікування клітини відбувається наступним чином: злиття мембрани клітини та
мембрани віріона, що забезпечує проникнення віруса всередину, вивільнення РНК віруса. У
цитоплазмі клітини-мішені інформація з вірусної РНК переписується на ДНК з допомогою
зворотної транскриптази, з утворенням у результаті дволанцюгої ДНК, яка транспортується в
ядро клітини, там набуває кільцевої форми й інтегрує з ядром клітини, перетворюючись в ДНК-
провірус. ДНК, яка містить провірус, виконує функцію матриці для синтезу інформаційної
РНК, з якої транслюються вірусні білки і РНК для нових віріонів. ВІЛ заражає в основному Т-
хелпери (CD4) і макрофаги, але може заражати також і інші клітини.
ВІЛ повністю знищує імунну систему людини. Симптоми СНІДу розпочинаються
повторними інфекціями, подібними до застуди, бронхіту чи звичайної гарячки. Через декілька
днів віремія завершується та розпочинається період, для якого характерна відсутність будь-
яких клінічних проявів і поступовий розвиток імунодефіциту (безсимптомна фаза), що може
тривати 5 – 10 років. За деякими даними, повільне прогресування ВІЛ-інфекції обумовлене
активністю цитотоксичних Т-лімфоцитів (СD8, їх дія скерована проти інфікованих клітин),
концентрація яких зростає вже на початку безсимптомної фази. Не дивлячись на те, що після
зникнення віруса з крові в ній з‘являються нейтралізувальні антитіла, вважають, що вони не
відіграють ролі в віремії. Вірус, покидаючи кров, осідає в лімфоїдних органах, де відбувається
його реплікація. Впродовж безсимптомної фази кількість лімфоцитів СD4 у крові кожний рік
знижується на 50 – 100 мкл-1. У кінці безсимптомної фази вірус виходить з ліфоїдних органів. У
наступній фазі, що характеризується приєднанням опортуністичних інфекцій (вірусних,
грибкових, протозойних) та розвитком злоякісних новоутворень (наприклад, саркоми Капоші
тощо) відбувається подальше зменшення кількості лімфоцитів CD4.

527
 У клінічній практиці застосовують декілька тестів, які дозволяють із високим ступенем
достовірності виявити ВІЛ-інфікованих.
Імуноблотинг – високочутливий, специфічний метод виявлення антитіл до ВІЛ.
Результати імуноблотингу вважають позитивними, якщо виявляють антитіла хоча б до 3 білків,
один із яких кодується генами env, другий – генами gag, третій – генами pol. Якщо вдається
виявити антитіла до одного чи двох білків, результат вважають сумнівним і таким, що вимагає
підтвердження. У більшості лабораторій діагноз ВІЛ-інфекції встановлюють за умови
одночасного виявлення антитіл до білків р24, р31, gp41 i gp120.
Полімеразна ланцюгова реакція (PСR) – найсучасніший метод діагностики СНІДУ, що
базується на ампліфікації РНК вірусу. Його головною перевагою є висока чутливість, що
дозволяє визначити мінімальну кількість нуклеїнових кислот. Проте висока чутливість не
дозволяє застосовувати цей метод для дослідження проб, забруднених іншими
мікроорганізмами. У зв‘язку з цим PСR проводять тільки у високоспеціалізованих лабораторіях
із суворим дотриманням умов стерильності. PСR належить до кількісних методів дослідження
вірусного генома, тому може використовуватись для оцінки ефективності лікування.
У лікуванні хворих керуються такими напрямками:
 використання хіміотерапевтичних засобів, спрямованих безпосередньо на ВІЧ
(блокування реплікації вірусу на різних стадіях його життєвого циклу);
 застосування лікарських препаратів, спрямованих на бактеріальну, вірусну, протозойну
чи грибкову інфекцію, у тому числі, онкопатологію, яка в конкретного хворого визначає клініку
захворювання;
 корекція лікарськими препаратами імунодефіциту.

527
 РОЗДІЛ 13. БІОХІМІЯ ПЕЧІНКИ

13.1. Роль печінки в обміні речовин цілісного організму

Печінка – найбільша залоза травної системи, у дорослої людини її вага становить 1,3 – 1,8
кг, вона займає центральне місце в регуляції та інтеграції міжорганного обміну речовин і є
„центральною біохімічною лабораторією організму”. Печінка слугує проміжною ланкою між
портальним і загальним колом кровообігу. Оскільки понад 70 % крові надходить у печінку з v.
porta, решта – з печінкової артерії, всі сполуки, які всмоктуються в травному тракті (за
винятком ліпідів, які надходять спочатку в лімфатичну систему), надходять у печінку, де
зазнають низки перетворень і далі з током крові транспортуються до органів і тканин.
Печінка компенсує надходження до органів і тканин поживних речовин у період між
прийманням їжі (у фазу абсорбції в печінці синтезуються глікоген і жири, а в постабсорбційний
період там відбувається глікогеноліз, ектогенез тощо). У печінці знешкоджуються продукти
метаболізму (білірубін, продукти обміну амінокислот), інактивуються лікарські препарати та
токсичні речовини екзогенного походження.
Гепатоцити відіграють ключову роль у реакціях проміжного метаболізму: у них
синтезуються найважливіші білки (альбумін, протромбін, фібриноген тощо), що обумовлює
участь печінки у підтриманні онкотичного та регуляції артеріального тиску, об’єму
циркулюючої крові, механізмах її згортання; утворюються ліпопротеїни, низькомолекулярні
біологічно активні речовини – креатин, 25-оксихолекальциферол тощо; відбувається синтез
кінцевого продукту азотистого обміну – сечовини; депонуються метали (залізо, мідь, марганець
тощо), вітаміни (А, D, Е, К, РР, В1, В2, В12) та глікоген, вміст якого може досягати 20 % маси
печінки; утворюються жовчні кислоти та жовч, необхідні для травлення ліпідів; синтезується
глюкуронова кислота, яка бере участь у реакціях кон’югації, а також є попередником для синтезу
глікозаміногліканів.
Отже, гепатоцити виконують метаболічну, білоксинтетичну, детоксикаційну та
екскреторну функції, кожен шлях обміну речовин (білків, амінокислот, ліпідів, вуглеводів,
біологічно активних речовин – гормонів, біогенних амінів, вітамінів, мікроелементів і води)
прямо або опосередковано контролюється печінкою.
Тканини вищих організмів потребують постійного надходження збагачених енергією
речовин і попередників для синтезу складніших молекул. Ці потреби забезпечуються
харчуванням, яке часто буває нерегулярним і нерівномірним. Печінка компенсує перерви в
поступленні поживних речовин. Так, в фазу абсорбції в печінці синтезуються глікоген і жири. А
в пост абсорбційний період там відбувається глікогеноліз, ектогенез тощо.

556
 13.1.1. Роль печінки в обміні вуглеводів. Моноцукри (глюкоза, фруктоза та галактоза),
що утворюються та всмоктуються в тонкій кишці, надходять у печінку, основна роль якої у
вуглеводному обміні полягає в підтриманні на постійному рівні концентрації глюкози в крові.
Це досягається регуляцією співвідношення між синтезом і розпадом глікогену, який
депонується в цьому органі. Синтез глікогену в печінці забезпечує за умов норми тимчасовий
резерв вуглеводів, необхідний для підтримання концентрації глюкози в крові тоді, коли її вміст
значно знижується (при недостатньому поступленні вуглеводів з їжею або коли проміжок між
прийманням їжі значно зростає).
Після вживання їжі вміст глюкози у ворітній вені та печінці зростає до 20 ммоль/л, що
зумовлює активацію глюкокінази ( меншою мірою гексокінази), яка каталізує фосфорилування
глюкози з утворенням глюкозо-6-фосфату. Останній або витрачається на синтез глікогену, або
використовується на утворення інших сполук, тобто напрям його використання залежить від
активності ферментних систем клітини (рис. 13.1).

Глікоген Пентози Нуклеотиди

а
Гл аз
і ко -6- ген
ген
си Гл ідро
н те ег
та з а тд
а сф
фо
Глюкоза Глюкозо-6-фосфат Піруват Ацетил-КоА
Гл-6-фосфатаза

Інші моноцукри Гліцерин СО2, Н2О,

енергія
Гетерополісахарид
и Жир Жирні кислоти
Амінокислоти

Рис. 13.1. Схема використання глюкозо-6-фосфату в печінці

Швидке фосфорилування глюкози та затримка її в печінці попереджують значне
підвищення вмісту глюкози у загальному колі кровообігу, оскільки фосфорилована глюкоза не
виходить із клітин у кров.
Одночасно з утилізацією глюкози в печінці відбувається її утворення. Безпосереднім
джерелом глюкози в печінці слугує глікоген, вміст якого в цьому органі за умов норми
становить 70 – 100 г, а під час споживання їжі, збагаченої вуглеводами, зростає до 150 г.
Зниження рівня глюкози в крові активує фосфоролітичний шлях розщеплення глікогену, якщо
ж запаси глікогену вичерпуються (вміст глікогену в печінці знижується майже до нуля
приблизно через 24 год голодування), глюкоза утворюється в процесі глюконеогенезу,
основними субстратами якого є лактат, піруват, гліцерин і амінокислоти.

557
 У печінці також відбувається метаболізм фруктози та галактози, який включає шляхи їх
використання для синтезу інших сполук (гетерополісахаридів, лактози тощо) та в
енергозабезпеченні організму. У цьому випадку фруктоза та галактоза перетворюються в
печінці або на глюкозу, або на проміжні продукти її метаболізму, або використовуватися на
синтез глікогену чи тріацилгліцеролів.
У реакціях пентозофосфатного шляху в печінці утворюється кофермент НАДФН2,
необхідний для відновних реакцій у процесах синтезу жирних кислот, холестерину, стероїдних
гормонів, а також пентозофосфати, необхідні для синтезу пуринових і піримідинових
нуклеотидів.
13.1.2. Роль печінки в обміні ліпідів. У печінці зосереджені майже всі шляхи
метаболізму ліпідів – синтез і окиснення вищих жирних кислот, ліпогенез і ліполіз, синтез
жовчних кислот, фосфоліпідів, гліколіпідів, холестерину та його ефірів, утворення кетонових
тіл, транспортних форм ліпідів (здебільшого, ЛПДНЩ і ЛПВЩ), 25-гідроксилування вітаміну
D3 тощо.
Важливим біосинтетичним шляхом є утворення жирних кислот і жирів. Жирні кислоти
синтезуються в печінці з ацетил-КоА, джерелом якого можуть бути глюкоза й амінокислоти.
Швидкість синтезу печінкою жирних кислот і жирів залежить від складу їжі: якщо вона містить
понад 10 % жирів, то швидкість синтезу жиру в печінці різко знижується. Оскільки в печінці
може зберігатися тільки обмежена кількість жирів (менше 1 % маси органа), то їх надлишок
виводиться в кров у складі ЛПДНЩ і ЛПВЩ, які теж синтезуються в печінці. За добу печінка
виділяє в кров близько 20 – 50 г жиру. Порушення виведення жирів із печінки в складі
ліпопротеїнів є однією з причин жирового переродження печінки.
Для енергозабезпечення організму велике значення має здатність печінки перетворювати
жирні кислоти на кетонові тіла (ектогенез), які можуть використовуватися нервовою тканиною,
а також м’язами (за умов тривалого голодування чи тривалого фізичного навантаження) в
якості джерела енергії.
У печінці відбувається метаболізм фосфоліпідів. Для їх синтезу необхідний холін або
сполуки, які можуть бути донорами метильних груп (ліпотропні сполуки), наприклад, метіонін
та неорганічні фосфати, які присутні в печінці у достатній кількості. За умов недостатності
донорів метильних груп відбувається відщеплення цих радикалів від фосфоліпідів і
перетворення їх на нейтральні жири з подальшим розвитком жирової інфільтрації печінки.
Печінка відіграє важливу роль в обміні холестерину, 80 % усієї його кількості (невелика
частина надходить у складі їжі) синтезується в ній із ацетил-КоА та згодом у складі ЛПДНЩ
транспортується кров’ю до тканин або у складі жовчі виводиться в тонку кишку. Частина

558
холестерину безпосередньо в печінці перетворюється на жовчні кислоти, які використовуються
в інших органах на синтез стероїдних гормонів і інших сполук. При взаємодії холестерину з
жирними кислотами утворюються його ефіри.
13.1.3. Роль печінки в обміні білків. Синтез більшості білків плазми крові відбувається в
печінці. Так, увесь альбумін плазми, 75 – 90 % α-глобулінів і 50 % β-глобулінів синтезуються
гепатоцитами; лише в цитоплазмі гепатоцитів утворюються білки, що беруть участь у гемостазі
– фібриноген, протромбін, плазмін, проакселерин і проконвертин.
У клітинах печінки, на відміну від інших органів, присутній повний спектр ферментів
амінокислотного обміну, тому синтез білків у печінці відбувається з вільних амінокислот, які
надходять у складі крові ворітної вени з тонкої кишки. Тут також синтезуються складні білки та
білкові комплекси (глікопротеїни, ліпопротеїни), транспортні білки (церулоплазмін,
трансферин та інші білки, що беруть участь у транспорті гормонів, вітамінів).
У печінці відбувається дезамінування та трансамінування амінокислот, утворюються
замінні амінокислоти, зазнають специфічних шляхів обміну фенілаланін (з утворенням
тирозину), триптофан (з утворенням серотоніну), гістидин (з утворенням гістаміну), серин (з
утворенням етанол аміну – складового компонента фосфоліпідів) тощо.
Із амінокислот у печінці активно відбувається синтез небілкових азотистих сполук –
холіну, креатину, глутатіону, нікотинової кислоти, пуринів і піримідинів, порфіринів,
дипептидів, коферментів тощо, окиснення амінокислот із утворенням аміаку. У печінці
здійснюється синтез численних ферментів.
Під час голодування печінка витрачає власні білки (приблизно 20 %) на глюконеогенез
для забезпечення потреб організму глюкозою.
У печінці вивільнений при окиснювальному дезамінуванні амінокислот аміак зв’язується з
утворенням сечовини (орнітиновий цикл), тут відбувається і синтез глутаміну – транспортної
форми аміаку та аргініну. За умов інтенсивного катаболізму білків і небілкових азотистих
сполук (амінокислот, пуринів, піримідинів, біогенних амінів) утворення сечовини в печінці
зростає. Ураження печінки знижують її детоксикаційні можливості, що призводять до
підвищення вмісту в крові та тканинах аміаку та амінокислот (першою чергою, глутаміну та
аланіну).
Більша частина сечової кислоти у людини теж утворюється в печінці, оскільки в цьому
органі висока активність ферменту ксантиноксидази, за участі якого оксипурини (ксантин і
гіпоксантин) перетворюються на сечову кислоту.

559
 13.1.4. Жовчоутворювальна функція печінки. Зовнішньосекреторна функція печінки
пов’язана з тим, що вона є травною залозою. У печінці відбувається синтез жовчних кислот та
утворення жовчі. З печінки різні речовини ендо- та екзогенного походження або надходять у
жовчні протоки й виводяться в складі жовчі (близько 40 сполук), або потрапляють у кров, а
потім виводяться нирками. Деякі хімічні елементи, наприклад, плутоній, виводяться з організму
тільки печінкою.
Жовчоутворення та жовчовиділення – одна з інтегративних функцій печінки, що об’єднує
участь цього органа в пігментному, ліпідному, білковому, мінеральному обміні, кліренсі крові
від зайвих метаболітів, процесах травлення. Це складний безперервний процес, який
відбувається в гепатоцитах шляхом пасивного й активного транспорту в них води, електролітів,
жовчних кислот, холестерину, білірубіну, глюкози, креатину, вітамінів, гормонів тощо. Він
включає в себе синтез і секрецію жовчі гепатоцитами, секрецію води та її реабсорбцію
епітеліальними клітинами жовчних протоків, екскрецію гепатоцитами органічних і
неорганічних компонентів. Утворення жовчі розпочинається в міжклітинних жовчних
канальцях, внутрішня поверхня котрих слугує плазматичною мембраною гепатоцита. Останній
захоплює воду та розчинні складові частини жовчі з крові та транспортує їх після низки
біохімічних перетворень у жовчні канальці. Надходження жовчних кислот у печінку через
систему ворітної вени відбувається здебільшого за допомогою натрійзалежної транспортної
системи, оскільки передумовою для поступлення жовчних кислот у печінку є градієнт
концентрації іонів натрію між внутрішньою поверхнею мембрани гепатоцита та його
синусоїдальною мембраною (синусоїдом). Утворення холестерину визначає присутній в
гепатоциті фермент -гідрокси--метилглутарил-КоА-редуктаза; надмірна активність цього
фермента перенасичує жовч холестерином, кількість жовчних кислот у ній зменшується, що
може бути передумовою утворення каміння. Секреція білірубіну в жовч відбувається проти
градієнта концентрації шляхом активного транспорту, який лімітує швидкість метаболічної
трансформації білірубіну в печінці. Виділена з гепатоцитів жовч накопичується в жовчному
міхурі, де з неї реабсорбується вода, а вміст основних органічних компонентів і муцину зростає
у 5 – 10 разів, тому міхурова жовч містить 92 % води та 8 % сухого залишку. Ця жовч темніша,
густіша, її в’язкість вища порівняно з печінковою, завдяки чому вона може накопичуватися в
жовчному міхурі впродовж 12 год. Під час травлення жовч надходить у дванадцятипалу кишку,
де виконує низку функцій, а саме: бере участь у емульгуванні жирів; активує ферменти,
особливо ліпази; інактивує пепсини та нейтралізує кислий хімус, що надходить з шлунка;
сприяє всмоктуванню жирних кислот із довгим ланцюгом і жиророзчинних вітамінів через
мембрану ентероцитів; сприяє ресинтезу тріацилгліцеролів у цих клітинах, їх проліферації та

560
злущуванні; стимулює секрецію підшлункового та кишкового соків; посилює моторику кишки;
чинить бактерицидну дію на мікроорганізми кишки і, у такий спосіб, запобігає розвитку там
гнилісних процесів. Крім того, вона усуває з організму низку лікарських речовин, токсинів,
жовчних пігментів і неорганічних речовин, таких як мідь, цинк і ртуть.
Потужним стимулятором жовчоутворення в гепатоцитах є жовчні кислоти, які
всмоктуються в кров з кишки, активують процес жовчовиділення секретин і холецистокінін,
серед харчових продуктів – олії та яєчний жовток.
Жовч є одночасно екскреторним і секреторним продуктом і являє собою рідкий секрет
жовто-коричневого кольору. За добу в дорослої людини утворюється 500 – 700 мл жовчі, її рН =
7,4 – 8,6, вона на 98 % складається з води і 2 % сухого залишку, в якому містяться мінеральні
речовини (катіони натрію, калію, кальцію, гідрокарбонат, фосфат-аніони, аніони хлору); жовчні
кислоти (таурохолева та глікохолева), жовчні пігменти (білірубін і його окиснена форма
білівердин); холестерин і жирні кислоти, фосфоліпіди, сечовина, сечова кислота, креатинін і
муцин, неактивні продукти обміну гормонів і вітамінів, чужорідні речовини, що потрапили до
організму (табл. 13.1).

Таблиця 13.1. Вміст основних сполук у печінковій та міхуровій жовчі, г/л

(за О. П. Тимошенко, Л.М. Вороніною, 2005 р. )
Компоненти жовчі Печінкова жовч Міхурова жовч
Білки 1,5 – 2,5 4,5 – 5,0
Жовчні кислоти 7 – 14 90 – 120
Фосфоліпіди 1,0 – 5,8 30 – 40
Жирні кислоти 1,6 – 3,4 20 – 25
Холестерол 1–2 3 – 10
Жовчні пігменти (білірубін, білівердин) 0,3 – 0,6 1,2 – 1,5

Основні інгредієнти жовчі (холестерин, фосфоліпіди, жовчні кислоти) гідрофобні, вони

набувають гідрофільності лише у вигляді специфічного для жовчі складного
макромолекулярного комплексу жовчних міцел, які володіють властивостями рідких кристалів.

13.2. Знешкодження токсичних речовин у печінці

Велике значення для збереження життєдіяльності організму має детоксикаційна функція
печінки, завдяки якій відбувається знешкодження низки отруйних для організму речовин, які
або утворюються в процесі метаболізму (білірубін, аміак, продукти гниття амінокислот тощо),
або потрапляють в організм ззовні (чужорідні сполуки, у тому числі, лікарські препарати).
Механізм процесу детоксикації полягає в перетворенні токсичної хімічної сполуки на таку
молекулярну форму, яка є менш токсичною, або втрачає токсичні властивості зовсім. Так,

561
знешкодження білірубіну відбувається в печінці шляхом кон’югації з глюкуроновою кислотою з
утворенням диглюкуроніду білірубіну, який виводиться в складі жовчі; аміак використовується
в орнітиновому циклі і включається в молекулу сечовини, котра виділяється в складі сечі;
скатол, який утворюються при розпаді триптофану в товстій кишці, деметилується з утворенням
індолу, який шляхом гідроксилування та кон’югації перетворюється на тваринний індикан,
виводиться в складі сечі та може слугувати показником інтенсивності процесів гниття білків у
травному тракті та функціонального стану печінки.
Чужорідні речовини, які можуть потрапляти в організм різними шляхами (через шкіру,
дихальні шляхи, травний тракт, кров) теж надходять у печінку, де підлягають модифікації.
У залежності від хімічної природи гормонів їх інактивація у печінці забезпечується
різними шляхами. У печінці відбувається гідроліз пептидних гормонів протеазами.
Катехоламіни (адреналін, норадреналін) підлягають у гепатоцитах окисному дезамінуванню за
участю моноаміноксидази (МАО), потім метилюванню за гідроксильними групами та
кон’югації з сульфатою або глюкуроновою кислотами. Продукти катаболізму виводяться з
сечею.
Стероїдні гормони гідроксилюються за участю гідроксилаз та кон’югують з
глюкуроновою чи сульфатною кислотою і також виводяться з сечею.
Тироксин у гепатоцитах підлягає реакції трансамінування, перетворюючись у
кетопохідне, яке кон’югує з тими ж кислотами і виводиться з організму.
Продукти гниття амінокислот всмоктуються з товстої кишки у кровоплин і затримуються
у печінці. У гепатоцитах крезол та фенол утворюють кон’югати з глюкуроновою або
сульфатною кислотою. Скатол перетворюється на індол, останній підлягає гідроксилюванню з
утворенням індоксилу. Цей метаболіт кон’югує з тими ж кислотами. Виведення з сечею калієвої
солі індоксилсульфату (тваринного індикану) пропорційне інтенсивності процесів гниття у
кишечнику та швидкості реакцій знешкодження у печінці. Вміст індикану в сечі може
використовуватися як показник функціонального стану печінки.
Речовини, які потрапляють в організм із навколишнього середовища (з продуктами
харчування, вдихуваним повітрям, через шкіру) і не використовуються ним для побудови
тканин організму або як джерела енергії називають чужорідними речовинами, або
ксенобіотиками. Вони є об’єктом детального вивчення ксенобіохімії – напрямку досліджень,
що вивчає закономірності перетворення ксенобіотиків, до яких належать тяжкі метали,
нафтопродукти, фреони, пластмаси, пестициди, миючі засоби, парфумерні вироби, лікарські
препарати, харчові добавки тощо. Гідрофільні ксенобіотики виводяться з організму в
незміненому вигляді в складі сечі, тоді як гідрофобні, зв’язуючись з білками або утворюючи

562
комплекси з ліпідами клітинних мембран затримуються в тканинах і спричинюють виникнення
алергійних реакцій, зниження імунітету, порушення обміну речовин, розвиток специфічних
захворювань (у тому числі, професійних хвороб, новоутворів).
Біотрансформація ксенобіотиків – це перетворення токсичних речовин екзогенного чи
ендогенного походження на полярні водорозчинні метаболіти, які легко виводяться з організму.
У метаболізмі ксенобіотиків беруть участь понад 30 ферментів. Цей складний процес
складається з двох фаз: мікросомального окиснення та реакцій кон’югації, послідовне
функціонування яких забезпечує знешкодження десятків тисяч чужорідних речовин усіх
хімічних класів. Метаболізм ксенобіотиків відбувається у найвіддаленіших від ядра та
мітохондрій ділянках клітини – ендоплазматичному ретикулумі та гіалоплазмі, а їх виведення з
клітини забезпечується Р-глікопротеїном, який являє собою транспортну АТФазу. Більш
гідрофільні ксенобіотики далі поступають у плазму, а звідти виводяться через нирки у складі
сечі; більш гідрофобні, а також ті, що мають велику молекулярну масу, потрапляють у кишку в
складі жовчі та виділяються з каловими масами.
Реакції знешкодження токсичних речовин та інактивація біологічно активних речовин
відбуваються, головним чином, у печінці. Процес знешкодження токсичних речовин поділяють
на дві фази.
13.2.1. Реакції мікросомального окиснення. Перша фаза біотрансформації ксенобіотиків
відбувається в мембранах ендоплазматичного ретикулуму гепатоцитів за допомогою
мікросомальних ферментів (мікросоми – це уламки мембран ендоплазматичного ретикулуму),
які каталізують реакції окиснення, відновлення, окиснювального дезамінування,
сульфоокиснення, епоксидування, С-гідроксилування, О-, N-, S-дезалкілування тощо з
утворенням або вивільненням груп -OH, -COOH, -SН, -NH2 (табл. 13.2). Найпоширенішим є
окиснювальне гідроксилування.

Таблиця 13.2. Типи реакцій мікоросомального окиснення

Тип реакції Схема реакції
Гідроксилування: RH ROH
Окиснення за атомом сірки RSR’ RSR’
=

(сульфоокиснення):
O
Окиснювальне дезамінування: RNH2 R= O + NH3

Дезалкілування за азотом: RNHСH3 RNH2+ H2C = O

- киснем: ROСH3 ROH+ H2C = O
- сіркою: RSСH3 RSH + H2C = O
Епоксидування R CH = CH R’ R CH CH R’
O

563
 Наприклад, гідроксилування карбоциклічних і гетероциклічних сполук відбувається за
схемою:

OH
+ НАДФН2 + О2 + НАДФ+ + Н2О
N N
Піридин Гідроксипіридин

Окиснення диметиланіліну:

CH3 CH3
N N +
CH3+ НАДФН2 + О2 H + СН2О + НАДФ + Н2О
Формаль-
Диметиланілін Монометиланілін
дегід
N-окиснення з утворенням N-оксидів і N-гідроксил амінів:

NH2 NHOH
+ НАДФН2 + О2 + НАДФ+ + Н2О

Анілін Фенілгідроксиламін

Сульфоокиснення:
S O
HN C NH2 HN C NH2

+ НАДФН2 +1/2 О2 + НАДФ+ + Н2S

Фенілтіосечовина Фенілсечовина

Відновлення нітросполук:

NO2 NH2
+ 3 НАДФН2 + 2 H2O + 3 НАДФ+

Нітробензол Анілін

Ферменти, які локалізуються в мембранах ендоплазматичного ретикулуму та формують

мікросомальну систему називаються мікросомальними оксидазами. Ті з них, які каталізують
відновлення одного атома молекули О2 з утворенням води і включенням другого атома кисню в
окиснювальну сполуку, отримали назву мікросомальних монооксигеназ:
S H+ O2 + НАДФН2 S OH + H2O + НАДФ+

На відміну від мітохондріального окиснення, в якому важливу роль відіграють реакції

дегідрування (молекулярний кисень є кінцевим акцептором електронів і протонів лише для
утворення води, а виділена енергія акумулюється у вигляді АТФ), у реакціях мікросомального
окиснення активний кисень використовується як пластична речовина. Молекули АТФ в цьому

564
процесі не утворюються, енергія використовується для окиснення субстратів, тому роль
мікросомального окиснення полягає в гідроксилуванні субстрату, а не в окиснювальному
фосфорилуванні.
13.2.2. Електронно-транспортні ланцюги ендоплазматичного ретикулуму. У процесі
мікросомального окиснення беруть участь два електронно-транспортні ланцюги: перший
складається з двох ферментів – НАДФН-Р450-редуктази та цитохрому Р-450, а другий містить
фермент НАДН-цитохром-b5-редуктазу, цитохром b5 і стеароїл-КоА-десатуразу.
Донором електронів для першого ланцюга слугує НАДФН2, який окиснюється НАДФН-
Р450-редуктазою. Цей фермент у якості простетичної групи містить 2 коферменти – ФАД і
ФМН, які, своєю чергою, окиснюються цитохромом Р-450 (рис. 13.3).
Fe3+
S НАДФН ФАД ФМНН2 (Р- О2- + 2 Н+ H2O
450)

SH Fe2+ О ROH
НАДФ+ ФАДН2 ФМН (Р-
2
450) RH
O2

Рис. 13.3. Схема електронно-транспортного ланцюга ендоплазматичного ретикулуму, донором

електронів у якому слугує НАДФН2

Донором електронів для другого ланцюга слугує НАДН2. Коферментом НАДН-цитохром-

b5-редуктази є ФАД, який передає електрони на цитохром b5, що містить у своєму складі залізо.
Від нього електрони можуть передаватися на цитохром Р-450 або на стеароїл-КоА-десатуразу,
яка, переносячи електрони на кисень з утворенням води, каталізує утворення подвійних зв’язків
у жирних кислотах (рис. 13.4).
S НАДН ФАД Fe3+ Fe3+
О2- + 2 Н+ H 2O
(b5) (Р-450)

Fe2+ Fe2+ О ROH

SH НАД +
ФАДН2
(b5) (Р-
2
450) RH
O2

Рис. 13.4. Схема електронно-транспортного ланцюга ендоплазматичного ретикулуму, донором

електронів у якому слугує НАДН2

НАДН-цитохром b5-редуктаза та цитохром b5 не фіксуються на строго визначених

ділянках мембрани ендоплазматичного ретикулуму і можуть змінювати свою локалізацію.
13.2.3. Індуктори та інгібітори мікросомальних монооксигеназ. Регуляція активності
мікросомальної системи в цілому здійснюється на рівні транскрипції. Шляхом індукції можна
збільшити кількість ферментів у відповідь на надходження чи утворення в організмі речовин,

565
виведення яких не може відбуватися без участі мікросомального окиснення. Численні
індуктори мікросомальних монооксигеназ можна поділити на два класи: до першого належать
лікарські препарати (у тому числі, фенобарбітал та інші барбітурати), гормони (кортизол,
тироніни, статеві гормони) та інсектициди, а до другого – в основному, поліциклічні вуглеводні
бензпірен, метилхолантрен, найпотужнішим серед яких є 2,3,7,8-тетрахлордибензо-р-діоксин
(ТХДД). Його ефективна доза становить 1 мкг/кг маси, тоді як інші індуктори діють у значно
вищих концентраціях (понад 10 мг/кг). Фенобарбітал спричинює виражену проліферацію
гладкого ендоплазматичного ретикулуму в гепатоцитах і зростання активності цитохрому Р-
450, у результаті чого підвищується активність таких процесів як деметилування,
гідроксилування та епоксидування ксенобіотиків. Індукція, викликана поліциклічними
вуглеводнями, не супроводжується проліферацією гладкого ендоплазматичного ретикулуму, але
при цьому суттєво зростає активність цитохрому Р-450, трансфераз і гідроксилаз. Інгібітори
синтезу білка (пуроміцин, метіонін, циклогексимід) та інгібітори синтезу РНК (актиноміцин Д)
блокують індукцію мікросомальних ферментів.
Інгібувати дію ферментів мікросомального окиснення за конкурентним механізмом,
виступаючи в ролі «альтернативних субстратів», можуть етиловий спирт і нікотинамід, а також
реакційноздатні проміжні метаболіти, які одночасно пригнічують активність ферментів кількох
типів у місці їх утворення (чотирихлористий вуглець, дихлоретан), недоокиснені продукти
обміну, кініни, катехоламіни, альдегіди, кетони, біогенні аміни, низькомолекулярні пептиди,
сечовина, сечова кислота, креатинін, левоміцетин і бутадіон, антихолінестеразні засоби.
Мікроелемент кобальт пригнічує дію цитохром Р-450-залежних оксидаз шляхом інгібування
синтезу гему, який слугує їх простетичною групою. Поєднання з терапевтичною метою кількох
лікарських препаратів, які метаболізуються одним мікросомальним ферментом, може призвести
до модифікації, посилення або зниження фармакологічного ефекту одного з них або обох одночасно.
13.2.4. Генетичний поліморфізм та індуцибельність синтезу цитохрому Р-450.
Цитохром P-450 – головний компонент мікросомальної системи – належить до гемопротеїнів
(молекулярна маса коливається в межах 44 000 – 60 000 Да), у якості простетичної групи
містить гем і має ділянки зв’язування для кисню та субстрату (ксенобіотики, стероїди, жирні
кислоти тощо). Описана велика кількість генів цитохрому P-450, які кодують різні ізоформи
цього фермента. Ізоформи поділяють на сімейства (1, 2, 3 тощо) та підсімейства A, B, C, D, E, у
межах яких ізоформи позначають порядковими номерами. У залежності від виконуваних
функцій усі ізоформи поділяються на три основних класи: до першого належать цитохроми, що
беруть участь у метаболізмі лікарських препаратів і ксенобіотиків (Р-450 1А1, Р-450 1А2, Р-450
1В1 тощо), до другого – ті, ще беруть участь у синтезі стероїдів (Р-450 19А1, Р-450 21А2 тощо),

566
до третього – ті, що беруть участь в інших важливих ендогенних процесах організму (Р-450
27А1, Р-450 1В1 тощо).
Незалежно від структури та хромосомної локалізації цитохроми Р-450 поділяють на
конститутивні та індуцибельні. Конститутивні ізоформи постійно продукуються клітинами,
тоді як експресія індуцибельних може контролюватися різними хімічними сполуками. Індукція
цитохрому Р-450 нерідко стає наслідком різних звичок (прийом алкоголю, паління),
професійного та екологічного контакту з речовинами (органічні розчинники, діоксини,
інсектициди тощо), тривалого прийому лікарських препаратів (барбітурати, антибіотики тощо).
Так, деякі цитохроми Р-450 є високо індуцибельними, наприклад, експресія Р-450 1А1 зростає в
печінці у понад 100 разів під впливом поліциклічних ароматичних вуглеводнів, Р-450 2Е1 – під
впливом етанолу, ацетону, ізоніазиду, імідазолу, Р-450 3А – під впливом синтетичних стероїдів
і фенобарбіталу. Слід також зазначити, що в організмі людини абсолютна більшість
канцерогенів утворюється з проканцерогенів за участі, основним чином, цитохрому Р-450 1
сімейства, а розвиток псоріазу пов’язують із поліморфізмом цитохрому Р-450 2С19. Система
цитохрому Р-450 перетворює хлороформ (засіб для загального наркозу) на бойову отруйну
речовину фосген, знеболювальний і жарознижуючий препарат парацетамол – на метаболіт N-
ацетилімідохінон, який у великих дозах ушкоджує клітини печінки та нирок, тому вказаний
препарат з обережністю призначають людям з патологією цих органів.
13.2.5. Реакції кон’югації в гепатоцитах. Друга фаза детоксикації включає в себе реакції
кон’югації з різними сполуками, які каталізуються відповідними трансферазами (табл. 13.3).
При цьому токсичні сполуки стають полярнішими, менш ліпідорозчинними, втрачають свої
властивості та швидше виводяться з організму.

Таблиця 13.3. Основні ензими та метаболіти, які беруть участь у реакціях кон’югації
Ензим Функція Активна форма
метаболіта
УДФ- Приєднують залишок глюкуронової Уридиндифосфат-
глюкуронілтрансфераза кислоти до молекули сполуки, глюкуронат (УДФГК)
утвореної в ході мікросомального
окиснення
Сульфотрансфераза Приєднують залишок сірчаної кислоти 3'-фосфоаденозин-5'-
до фенолів, спиртів і амінокислот фосфосульфат (ФАФС)
Ацетилтрансфераза Переносять ацетильний залишок від Ацетил КоА
ацетил-КоА на азот групи -SО2NН2
Метилтрансфераза Метилують групи -Р=О, -NН2, -SН S-аденозилметіонін
ксенобіотиків (САМ)
Глутатіонтрансфераза Модифікують ксенобіотики шляхом Глутатіон
кон’югації з глутатіоном

567
 Реакції глюкуронування – основний тип кон’югації в організмі людини та тварин як
ксенобіотиків, так і ендогенних субстратів, у яких бере участь активна форма глюкуронату –
УДФ-глюкуронова кислота (УДФГК). Вона утворюється шляхом окиснення УДФ-глюкози
(УДФГ) НАД-залежною УДФГ-дегідрогеназою:
УДФГ + 2 НАД+  УДФГК + 2 НАДН2
R-OH + УДФГК  R-O-глюкуронід + УДФ
Фермент, що каталізує реакції глюкуронування – УДФ-глюкуронілтрансфераза,
локалізується в мембранах ендоплазматичного ретикулуму гепатоцитів і деяких інших органів
(нирок, травного тракту, шкіри), що також беруть участь в реакціях детоксикації. У результаті
утворюються глюкуроніди білірубіну, стероїдних гормонів, продуктів гниття білків (фенолу,
крезолу), вітаміну Д тощо.
Залежно від хімічної природи субстрату, розрізняють реакції O-, N- та S-глюкуронування.
Наприклад, під впливом ферментів бактерій у товстій кишці з тирозину шляхом руйнування
бічних ланцюгів можуть утворюватися токсичні сполуки фенол і крезол, які з током крові
надходять у печінку, де знешкоджуються, вступаючи в реакцію кон’югації з глюкуроновою
кислотою:
СОО
НО СОО Н Н
О
Н Н
О О НО
+ УД
НО ОН + УДФ
Ф
ОН ОН
НО

Фенолглюкуронова
Фенол УДФГК
кислота
Утворені продукти реакції добре розчиняються у воді і виводяться в складі сечі.
У реакціях сульфування донором сульфатних радикалів є біологічно активна форма
сульфатної кислоти – 3’-фосфоаденозин-5’-фосфосульфат (ФАФС). Так, вільний індол, який
утворюється в товстій кишці в результаті дії ферментів мікроорганізмів на L-триптофан, далі
шляхом мікросомального окиснення (І фаза біотрансформації) у печінці перетворюється на
індоксил і вступає в реакцію кон’югації з ФАФС (ІІ фаза біотрансформації). Утворений у ході
реакції індоксилсульфат, виводиться в складі сечі у вигляді калієвої солі, яка отримала назву
“тваринного індикану”:

=О =О
OH O S= ОН O S= ОK
+ НО - SO3Н(ФАФС) О О
- H2O
NH NH NH NH
Індоксилсульфатна
Індол Індоксил Тваринний індикан
кислота

Індиканурію спостерігають при інтенсивному гнитті білкових речовин у кишці (коліт,

закрепи, непрохідність кишок, рак, абсцес, перитоніт).
568
 Реакції метилування та ацетилування – поширений тип кон’югації, у цих реакціях беруть
участь S-аденозилметіонін та ацетил-KoA:
R-OH + S- аденозилметіонін  R-O-СН3 + S-Аденозилгомоцистеїн
Шляхом метилування відбувається біотрансформація ізоніазиду (похідного ізонікотинової
кислоти), який широко застосовують для лікування туберкульозу:
О=C NH NH2 О=C NH NH2

S-Аденозилметіонін + Аденозилгомоцистеїн

N N+
Н 3С
Ізоніазид 1-N-Метилізоніазид

Ацетилування – основний шлях метаболізму сульфаніламідів, поширених

хіміотерапевтичних препаратів і ароматичних амінів:
R- NH2 + СН3-CO-SKoA  R-NH-CO-CH3 + HS-KoA
NH2 NH2

SО2 NH2 SО2 NH СОСН3

Сульфаніламід
Ацетилсульфаніламід
(стрептоцид)

У реакціях кон’югації з гліцином відбувається утворення гіпурової кислоти:

CОOH CО - NH - CH2 - COOH

+ H2N - CH2 - COOH + H 2O

Бензойна Гліцин Гіпурова кислота

кислота

Швидкість цієї реакції відображає функціональний стан печінки. У клінічній практиці з

метою дослідження детоксикаційної функції печінки проводять пробу Квіка: кількість гіпурової
кислоти, яка екскретується у складі сечі через 4 години після введення per os стандартної дози
натрію бензоату за умов норми повинна становити 2,0 – 2,5 г.
Система знешкодження за участі глутатіону відіграє унікальну роль у формуванні
резистентності організму людини до найрізноманітніших впливів і є одним із найважливіших
захисних механізмів клітини.
R + GSH → GSRH
У ході біотрансформації деяких ксенобіотиків із глутатіоном під впливом
глутатіонтрансферази шляхом низки послідовних перетворень утворюються токсичні сполуки –
меркаптани, проте більшість кон’югованих із глутатіоном ксенобіотиків менш реакційно здатні,
більш гідрофільні порівняно з вихідними речовинами і тому легко виводяться з організму.

569
 Альбумін – основний білок плазми крові, який зв’язує різноманітні гідрофобні речовини.
Він може функціонувати як білок-переносник білірубіну, ксенобіотиків, лікарських речовин.
Крім альбуміну, ксенобіотики можуть транспортуватися по крові в складі ліпопротеїдів, а також
у комплексі з кислим 1-глікопротеїном, який інактивує ці ксенобіотики і переносить їх у
печінку, де білковий комплекс розпадається. Крім того, функціонування Р-глікопротеїну
(транспортна АТФаза) за умов норми забезпечує екскрецію іонів хлору та гідрофобних
токсичних речовин з клітини з затратами енергії.

13.3. Окиснення алкоголю в печінці

Алкоголізм - це сукупність патологічних змін в організмі під впливом тривалого і
надмірного споживання алкоголю, що спричинює порушення психіки, міжособових відносини,
соціального і економічного статусу хворого. За даними вчених США, люди, які споживають
алкоголь, становлять 90 % населення, але лише 5 - 7 % чоловіків і 0,5 % жінок з них можна
віднести до алкоголіків. Проте ця цифра досить висока і дає підставу вважати алкоголізм як
одне з поширених у світі захворювань.
Припинення вживання алкоголю хворими викликає в них сильні м’язові болі,
галюцинації, судоми. Шляхи метаболізму, а також дія алкоголю на функціонування різних
органів людини добре вивчені. Однак остаточно не встановлено, які зміни фізіологічних
функцій призводять до звикання до алкоголю і формування фізичної залежності від нього.
Етиловий спирт постійно утворюється в організмі людини. В нормі рівень ендогенного
етанолу в крові людини коливається в межах 0,001- 0,01 г/л. В невеликих кількостях (4- 5
г/добу) етанол поступає з деякими харчовими продуктами. 10- 100- кратне збільшення цієї
концентрації призводить до сп’яніння людини. При високих концентраціях в крові (0,4- 0,7 %)
можуть наступати коматозний стан і зупинка дихального центру.
При попаданні в організм етанол через травний тракт всмоктується в кров. Невелика
кількість його виділяється через нирки і легені, а біля 99 % окиснюється в печінці. Тому цілком
зрозуміло, що печінка найчутливіша до токсичної дії етанолу і його метаболітів. Під дією
алкогольдегідрогенази печінки етанол окиснюється у високотоксичний ацетальдегід:
НАДН + Н+
НАД+
О
=

СН3 СН2 ОН СН3 С Н

У двомісячного плода алкогольдегідрогеназа вже визначається, але її активність дуже

мала: 2-3 % від рівня активності дорослого. На момент народження дитини вона досягає 15 %,
тільки в 5-6 літньому віці стає достатньо активною.

570
 За допомогою електрофорезу встановлено, що в організмі дорослих виробляється чотири
види алкогольдегідрогенази, в новонароджених – два, а в 2-місячного плода – тільки один вид.
Крім алкогольдегідрогенази, в окисненні етанолу беруть участь й інші ферменти: каталаза,
цитохром Р-450 тощо.
Інший шлях окиснення здійснюється специфічною оксигеназою:
НАДФН + Н+ НАДФ+
О

=
СН3 СН2 ОН + О2 СН3 С Н + Н2О

Значення цього шляху в метаболізмі етанолу незначне. Однак його роль зростає при
надходженні в організм великих доз алкоголю і стає істотним (50- 70 %) при хронічному
алкоголізмі.
Існує і третій, менш значний, шлях окиснення етанолу за участі пероксиду водню:
О

=
СН3 СН2 ОН + Н2О2 СН3 С Н + 2Н2О

У мітохондріях печінки ацетальдегід перетворюється в ацетатну кислоту під дією НАД-

залежної алкогольдегідрогенази:
НАДН + Н+
НАД+
О
=

СН3 С Н + Н 2 О2
Алкогольдегідрогеназа СН3 СООН

Невелика частина ацетату поступає в кровоплин і в периферичних тканинах окиснюється

до СО2 і H2O, а інша частина за участю АТФ перетворюється в ацетил-КоА, який включається
в цикл Кребса або використовується в синтезі жирних кислот, триацилгліцеролів, холестеролу
(рис. 13.5). Якщо доза етанолу в організмі невелика (0,2- 0,5 г/кг маси тіла), то підвищення
концентрації ацетальдегіду в клітині не призводить до токсикозу. Хоч концентрація
ацетальдегіду в організмі значно нижча, ніж етанолу, але його токсичний ефект у 10 разів
вищий, ніж у спирту. Ацетальдегід у 6 разів активніший від етанолу за наркологічною дією.
Етанол і ацетальдегід швидко окиснюються в печінці з утворенням ацетил-КоА. При значних
дозах етанолу (1,5 - 2 г/кг і більше) концентрація ацетальдегіду в печінці різко зростає. Це
викликає відчуття отруєння, тахікардію, пітливість. Високі концентрації ацетальдегіду
інгібують дію алкогольдегідрогенази; це і викликає “синдром похмілля” і відразу до алкоголю.
Аналогічні дії на алкогольдегідрогеназу має антиалкогольний препарат дисульфірам (тетурам).
У цей же час ацетальдегід інгібує НAД-дегідрогеназу дихального ланцюга, що, в свою чергу,
спричинює гальмування функціонування циклу Кребса.

571
 Н2О Амінокислоти Білки на експорт Зниження секреції білків

GSSG 5 4 Кров
GSH 1
Вільні радикали Етанол Ацетальдегід
7 НАД+ НАДН

НАД+ НАДН
2 Лактат Піруват ДАФ Глюкоза
6
НАДН
Ацетат
НАД+
3
Гліцерол-3-фосфат

Кров Кетонові тіла Ацетил-КоА Жирні кислоти ТАГ

8 9 10

ЦТК

Рис. 13.5. Ефекти етанолу в печінці: 1, 2, 3 – окиснення етанолу алкогольдегідрогеназою до

ацетату та перетворення останнього на ацетил-КоА; 4 – інгібування синтезу білків; 5 –
зниження концентрації відновленого глутатіону з подальшим активуванням ПОЛ; 6 –
зниження швидкості глюконеогенезу; 7 – виділення лактату в кров з виникненням
лактоацидозу; 8 – активування синтезу кетонових тіл (кетоз) внаслідок накопичення ацетил-
КоА; 9 – сповільнення окиснення жирних кислот; 10 – посилення синтезу жиру з подальшим
розвитком гіпертриацилгліцеролемії та ожиріння

Етанол - висококалорійний продукт. Тривале споживання його в кількостях, що

становлять половину від загальної кількості енергії, веде до жирового переродження печінки.
Це пов’язано з цим, що внаслідок надмірного утворення ацетил-КоА не включається повністю в
цикл Кребса і частина його використовується в печінці для синтезу жирних кислот,
триацилгліцеролів, холестеролу, ліпопротеїнів. При хронічному алкоголізмі розвивається
фіброз печінки, посилюється синтез колагену, що призводить до цирозу печінки і до смерті.
Форми розладів під впливом етанолу залежать від тяжкості пошкоджень центральної
нервової системи. В одних випадках це повна ідіопатія, в інших - олігофренія різного ступеня,
порушення зору, слуху, затримка мови, неврози.

13.4. Роль печінки в пігментному обміні

Жовчні пігменти – це продукти розпаду гемоглобіну та інших хромопротеїнів –
міоглобіну, цитохромів і гемвмісних ферментів, до яких належать білірубін та уробіліноїди. За
умов норми близько 80% білірубіну утворюється при розпаді еритроцитів у
ретикулоендотеліальних клітинах – впродовж доби у людини масою 70 кг, оновлюється
приблизно 6 г гемоглобіну.

572
 В процесі деградації
РЕС Альбумін Гепатоцит
гемопротеїну відбувається протеоліз Білірубін Білірубін Білірубін
НАДФ+ Білівердин- УДФ-
його білкової частини, вивільнення Альбумін глюкуроніл-
редуктаза
НАДФН трансфераза
Білівердин Білірубінмоно-
іонів заліза, що реутилізуються для Залізо глюкуронід (20 %)
Глобін
синтезу залізовмісних білків, та Вердоглобін
(холеглобін) Білірубінмоно-
незворотний катаболізм НАДФ+ Кров глюкуронід ( 80%)
Н 2О Дипіроли
Гемоксигеназа
порфіринового циклу гему, що О2 + Вітамін
b-Глюкуронідаза
НАДФН С
+ О2 Глюкуронова
призводить до утворення білівердину Гемоглобін Еритроцити кислота

(зеленого пігменту) і білірубіну Білірубін Жовч

Нирки
+4 Н +
Кишка
(жовто-червоного пігменту жовчі), Мезобілірубін
+
+4 Н
метаболіти яких виводяться з Мезобілірубіноген
(уробіліноген)
+4 Н+
організму (рис. 13.6). Стеркобіліноген Стеркобіліноген
+ О2 / -2
Розпочинається цей процес із Сеча
Н+
+ О2/-2 Н+ Калові маси

розпаду гемоглобіну на гем і глобін із Стеркобілін Стеркобілін

подальшим гідролізом останнього Рис. 13.6. Схема розпаду гемоглобіну до кінцевих

продуктів
лізосомальними ферментами до
амінокислот. Кінцевими продуктами катаболізму гему є білівердин і білірубін, метаболіти яких
виводяться з організму, тоді як іони заліза, які при цьому вивільняються, реутилізуються для
синтезу залізовмісних білків або відкладаються про запас
Процес катаболізму гему відбувається в кілька етапів:
1. За участі НАДФН-залежного фермента гемоксигенази (ізоформа цитохрому Р-450), у
мембрані ендоплазматичного ретикулуму відбувається розкриття структури
протопорфіринового циклу шляхом розриву зв’язку між І та ІІ пірольними кільцями, які містять
вінільні групи; у результаті реакції утворюється пігмент зеленого кольору – вердоглобін
(холеглобін).
CH2 CH2
=

CH CH3 CH CH3

H 3C І CH ІІ CH=CH2 H 3C І О НО ІІ CH=CH2
N N N N

CH Fe2+ CH CH Fe2+ CH
+
НАДФН О2 CО НАДФ
N N N N
H 3C ІV CH ІІІ CH3 H 3C ІV CH ІІІ CH3

CH2 CH2 CH2 CH2

CH2 CH2 CH2 CH2

COOH COOH COOH COOH

Гем Вердоглобін

573
 2. Розпад вердоглобіну супроводжується, вивільненням іона заліза та утворенням лінійної
тетрапірольної молекули білівердину –
HО ОH
пігменту жовтого кольору. C=O C=O
3. Перетворення білівердину на CH2 CH2 CH2 CH2
CH3 CH CH3 CH2 CH2 CH3
білірубін відбувається шляхом відновлення CH3 CH

II III IV
метинового зв’язку між ІІІ і ІV пірольними CH CH CH
I
HO N NH N N OH
кільцями за участі фермента НАДФН-
Білівердин
залежної білівердинредуктази.
З 1 г гемоглобіну утворюється 35 мг білірубіну (впродовж доби приблизно 250 – 350 мг).
Утворений білірубін надходить у кров, де
HО ОH
зв’язується з альбуміном сироватки крові
C=O C=O
(1 молекула альбуміну може зв’язати 2 – 3 CH2 CH2 CH2 CH2
молекули білірубіну). Комплекс альбумін- CH3 CH CH3 CH2 CH2 CH3 CH3 CH
білірубін (некон’югований білірубін) II III IV I
CH CH2 CH
транспортується в печінку, дисоціює на HO N OH
NH NH N
плазматичній мембрані гепатоцита з Білірубін
утворенням нового тимчасового
комплексу з ліпідами плазматичної мембрани та зазнає подальших перетворень.
4. У гладкому ендоплазматичному
ретикулумі гепатоцитів відбувається послідовне СООН СООН
Н Н Н Н
приєднання до карбоксильних груп білірубіну Н
Н Н
Н
НО
ОН
НО О О ОН
двох молекул глюкуронової кислоти (реакція ОН ОН Н
Н
кон’югації) з утворенням водорозчинних C=O C=O
CH2 CH2 CH2 CH2
сполук – моно- та диглюкуроніду білірубіну CH3 CH CH3 CH2 CH2 CH3 CH3 CH
(кон’югований, прямий білірубін). Донором
CH CH2 CH
глюкуронової кислоти слугує УДФ- HO OH
N NH NН N
глюкуронова кислота (УДФГК). Реакцію Диглюкуронід білірубіну
каталізує УДФГК-трансфераза. Диглюкуронід
білірубіну – основна форма екскреції білірубіну в жовч за умов норми.
5. Глюкуроніди білірубіну екскретуються гепатоцитами в жовч і в її складі надходять у
дванадцятипалу кишку, де гідролізуються -глюкуронідазами мікроорганізмів із вивільненням
білірубіну. Останній відновлюється під впливом кишкової мікрофлори з послідовним
утворенням мезобілірубіну та мезобіліногену (уробіліногену). Одна частина мезобіліногену з
тонкої кишки через ворітну вену потрапляє в печінку, де розщеплюється повністю до ди- та

574
трипіролів, а інша надходить у товсту кишку, де за участі мікрофлори перетворюється на
стеркобіліноген:
4 Н+
Диглюкуронід білірубіну Мезобілірубін
Глюкуронат
4 Н+
Мезобілірубін Мезобіліноген
+
4Н
Мезобіліноген Стеркобіліноген

Утворений стеркобіліноген у прямій кишці майже повністю окиснюється до стеркобіліну

(пігмент коричневого кольору) і виводиться з калом;
незначна його частина всмоктується в систему
Печінка
нижньої порожнистої вени, потрапляє в нирки та
Ворітна
виводиться в складі сечі у вигляді пігменту уробіліну. вена
Жовчний
За добу із сечею з організму виводиться майже 4 мг міхур

уробіліну. Тонка
кишка
У сироватці крові здорової людини
концентрація білірубіну незначна – 1,7 – 20,5 Нирка

мкмоль/л. Цей білірубін (загальний білірубін) Товста

кишка
складається з двох фракцій – вільного,
некон’югованого білірубіну (75 % від загальної Калові маси Сеча
(стеркобілін) (уробілін)
кількості, 1,7 – 17,1 мкмоль/л), який знаходиться в
Диглюкуронід білірубіну
комплексі з альбуміном сироватки та зв’язаного, Мезобіліноген
Стеркобіліноген
кон’югованого білірубіну (25 % від загального
Рис. 13.7. Схема обміну уробіліноїдів
білірубіну, 0,86 – 4,30 мкмоль/л), який знаходиться в (за Березовым Т.Т., Коровкиным
комплексі з глюкуроновою кислотою. Б.Ф., 2000)

Гіпербілірубінемія – надмірна кількість білірубіну в крові – може бути пов’язана з

низкою причин, а саме: порушенням надходження вільного білірубіну з кровоносних капілярів
у гепатоцити; порушенням кон’югації вільного білірубіну внаслідок зниження активності
глюкуронілтрансферази; порушення екскреції глюкуронідів білірубіну з гепатоцитів у жовчні
капіляри. У всіх перелічених випадках при досягненні певної концентрації (35 – 50 мкмоль/л)
білірубін дифундує в тканини, забарвлюючи їх у жовтий колір. Такий стан називають
жовтяницею. Відтак, жовтяниця – це не окрема хвороба, а синдром різних патологічних станів,
здебільшого печінки.

575
 13.4.1. Патобіохімія жовтяниць. Жовтяниця – це не окрема хвороба, а синдром різних
патологічних станів, здебільшого печінки. Жовтяниця з’являється, коли концентрація
білірубіну в крові становить 35-50 мкмоль/л і вище. У залежності від причини виникнення
жовтяниця може бути надпечінковою (передпечінковою, гемолітичною), печінковою
(паренхіматозною) і підпечінковою (післяпечінковою, обтураційною).
При гемолітичній жовтяниці печінка не спроможна зв’язувати велику кількість
вільного білірубіну, який утворюється внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів. Причинами
такого стану можуть бути резус-конфлікт у
Hb

Глобін Ге
новонароджених, переливання несумісної крові,
Ретикулоендотеліал м
ьні клітини Залізо
Білірубін природжені та набуті анемії, викликані сепсисом,

Білірубін-альбумін
радіаційним ураженням, дією гемотоксичних отрут тощо.
Печінк
а (непрямий)
Білірубін У результаті в плазмі крові спостерігається
Диглюкуронід білірубіну
Альбумін гіпербілірубінемія (до 90 – 100 мкмоль/л) за рахунок
Ворітна
вена некон’югованого (непрямого) білірубіну. Надходження
при цьому великої кількості білірубіну в кишку
Тонка
кишка призводить до посиленого утворення стеркобіліногену,
Нирка
Мезобіліноге
н
який у великій кількості виділяється у вигляді
Товст Стеркобіліноген
а стеркобіліну з калом (темний, майже чорний
кишка
Кро
в гіперхолічний кал) та після всмоктування у товстій
Калові маси: Стеркобілін
Сеча: Уробілін кишці – у вигляді уробіліну з сечею (інтенсивне

Рис. 13.8. Білірубін- забарвлення сечі) (рис. 13.8). Некон’югований білірубін

уробіліногеновий цикл при дуже токсичний: легко розчиняючись у ліпідах
гемолітичній жовтяниці
мембран, він проникає в мітохондрії та роз’єднує там
процеси дихання та окисного фосфорилування, порушує синтез білків, транспорт іонів калію
через мембрани органел і клітин. Це, своєю чергою, може спричинити розвиток печінкової
коми, некроз паренхіматозних органів, пригнічення клітинного імунітету тощо.
При паренхіматозній жовтяниці внаслідок вірусного, бактеріального чи хімічного
пошкодження гепатоцитів і жовчних капілярів (гепатози, гепатити, цироз) знижується здатність
печінки переносити кон’югований білірубін із гепатоцитів у жовч проти градієнта концентрації.
Утворений кон’югований білірубін частково потрапляє у велике коло кровообігу, тоді як у
кишку його надходить значно менше. Кількість мезобіліногену знижується, тому кал при
паренхіматозній жовтяниці гіпохолічний (майже незабарвлений), тоді як сеча, навпаки,
інтенсивно забарвлюється за рахунок присутності в ній не лише мезобіліногену, а й
кон’югованого білірубіну, який добре розчиняється у воді та екскретується з сечею (рис. 13.9).

576
 Hb
При обтураційній жовтяниці внаслідок
Ретикулоендотеліальні Глобін
Гем закупорки жовчних протоків каменем, пухлиною,
клітини
Білірубін
Залізо
рубцем порушується транспорт жовчі в
Білірубін-альбумін дванадцятипалу кишку, відтак вона переповнює їх
Білірубін
Печінка Альбумін і потрапляє в кров. Утворений у печінці
Моно-, диглюкуронід Диглюкуронід
білірубіну
Ворітна білірубіну кон’югований білірубін не може потрапити в
вена
складі жовчі в кишку, тому в калі та сечі відсутні
Тонка уробіліногени.
кишка

Нирка Кал знебарвлюється, у крові підвищується

Мезобіліноген
концентрація кон’югованого білірубіну. Він
Товста Мезобіліноген
кишка
екскретується з сечею, надає їй насиченого
Кров
золотисто-коричневого забарвлення («сеча
Калові маси: Стеркобілін Сеча: Мезобіліноген
Диглюкуронід білірубіну
кольору пива») (рис. 13.10).
Рис. 13.9. Білірубін-уробіліногеновий
цикл при паренхіматозній жовтяниці У новонароджених дітей у перші дні життя
інколи виникає фізіологічна жовтяниця
(жовтяниця новонароджених). Вона
Hb
характеризується надмірною концентрацією в крові Глобін
Гем
Ретикулоендотеліальні
клітини Білірубін
некон’югованого білірубіну. Причиною цього Залізо

можуть бути посилений гемоліз, недостатня функція Печінка Білірубін-альбумін

Білірубін
білків і ферментів печінки (УДФ-
Диглюкуронід Альбумін
глюкуронілтрансферази), які забезпечують білірубіну
Ворітна
вена
Диглюкуронід
захоплення, кон’югацію та секрецію прямого білірубіну

білірубіну. У випадку, якщо концентрація Тонка

кишка

некон’югованого білірубіну у крові перевищить 340 Нирка

мкмоль/л, він проходить через гематоенцефалічний Товста

кишка
бар’єр і викликає токсичне ураження нейронів Кров

головного мозку (білірубінова енцефалопатія). Калові маси: Сеча: Диглюкуронід

знебарвлені білірубіну
Існує низка гіпербілірубінемій, пов’язаних із
Рис. 13.10. Білірубін-
спадковими порушеннями обміну білірубіну, які уробіліногеновий цикл при
обтураційній жовтяниці
проявляються хронічною жовтяницею без виражених
змін структури та функцій печінки. До них належать:
Синдром Жільбера – гетерогенна група порушень, в основі яких лежить дефіцит: УДФГК-
трансферази (забезпечує перенесення глюкуронової кислоти на білірубін), транслокази
(відповідає за захоплення білірубіну з крові та його транспорт у гепатоцити) та глутатіон-S-

577
трансферази (забезпечує перенесення білірубіну в мікросоми). Ця патологія характеризується
періодичністю виникнення жовтяниці: вона посилюється після інфекційних захворювань,
емоційного та фізичного навантаження, голодування тощо. У крові спостерігають легку
гіпербілірубінемію (за рахунок некон’югованого білірубіну).
Синдром Криглера-Найяра спричинений повною відсутністю (І тип) або недостатнім
синтезом (ІІ тип) УДФГК-трансферази. Для І типу характерна гіпербілірубінемія (за рахунок
некон’югованого білірубіну), при цьому білірубін накопичується в ядрах нейронів сірої
речовини головного мозку, що спричинює виникнення судом, ністагму, опістотонусу, атетозу
тощо. Такі пацієнти помирають у ранньому віці від білірубінової енцефалопатії. ІІ Тип
захворювання перебігає значно легше, але оскільки активність фермента знижена, теж
розвивається гіпербілірубінемія.
Синдром Дабіна-Джонсона пов’язаний із неспроможністю АТФ-залежної транспортної
системи гепатоцитів траспортувати диглюкуроніду білірубін із печінки в жовч, що призводить
до виникнення жовтяниці. Діагностика базується на виявленні гіпербілірубінемії (за рахунок
кон’югованого білірубіну) та білірубінурії. Ця патологія супроводжується відкладанням
коричневого пігменту (меланіну) у паренхімі печінки.

13. 5. Метаболізм порфіринів

Порфірини – органічні сполуки що беруть участь в основних процесах життєдіяльності:
тканинному диханні та фотосинтезі. У вільному стані порфірини майже не зустрічаються,
специфічні сполуки порфіринів представлені комплексами, які складаються з білків, металів, та
порфіринів. До металів, що входять до складу цих комплексів, належать залізо, кобальт, магній.
Гемпротеїни – комплекси заліза з порфіринами і білком – є представниками класу
різноманітних сполук, функція яких пов’язана з обміном кисню. Одна з груп гемпротеїнів є
дихальними ферментами. До них належать каталази, пероксидази, цитохроми. Друга група
гемпротеїнів, які переносять або депонують кисень, представлена гемоглобіном, міоглобіном.
До складу білка гемоглобіну входить білок глобін та простетична група гем, яка є
хелатним комплексом іона заліза і порфірину – циклічної сполуки, що містить 4 пірольні
кільця, з’єднані метиновими містиками. Відомо різні порфірини, які відрізняються бічними
групами пірольних кілець. Гем гемоглобіну, як і міоглобіну, цитохромів – b і Р450, каталази,
пероксидази, триптофанпіролази – це феропротопорфірин ІХ.
Залежно від будови бічних радикалів, розрізняють декілька класів порфіринів:
уропорфірини, копропорфірини, протопорфірини, етіопорфірини, гематопорфірини,

578
мезопорфірини, дейтеропорфірини. Метаболічні попередники порфіринів називають
порфіриногенами (уропорфіриноген, копропорфіриноген тощо).
Синтез пептидних ланцюгів і простетичної групи гему гемоглобіну здійснюється у
кровотворній системі наступним шляхом:
1. Попередниками синтезу гему є гліцин і сукциніл-КоА, які під впливом δ-
амінолевулінатсинтази (ДАЛК–синтази) утворюють δ-амінолевулінову кислоту (ДАЛК). (рис.
13.11). ДАЛК–синтаза є ПАЛФ–вмісним ферментом, який локалізований у мітохондріях та
ендоплазматичному ретикулумі, найбільше в клітинах печінки, кісткового мозку та
ретикулоцитах. Активність цього ферменту гальмується гемом гемоглобіну, та іншими
гемпротеїнами. Деякі лікарські препарати і стероїдні гормони індукують синтез ферменту в
печінці.
2. Конденсація двох молекул δ-амінолевулінової кислоти під дією δ-
амінолевулінатдегідратази з утворенням порфобіліногену (ПБГ) – метаболічного попередника
порфіринів. Активність ферменту також гальмується за принципом зворотного зв’язку гемом і
гемпрпротеїнами.
3. Синтез із чотирьох молекул порфобіліногену уропорфіриногену ІІІ (УПГ ІІІ): реакція
каталізується двома ферментами: уропорфіриногенсинтазою (порфобіліногендезаміназою) та
уропорфіриноген ІІІ - косинтазою.
У разі відсутності уропорфіриноген ІІІ-косинтази відбувається утворення
нефізіологічного ізомерного порфірину – уропорфіриногену І (спостерігають при одній із форм
порфірій). Уропорфіриноген ІІІ є попередником у синтезі вітаміну В12 бактеріями та хлорофілу
рослинами і бактеріями.
4. Перетворення уропорфіриногену ІІІ на копропорфіриноген ІІІ (КПГ ІІІ) під впливом
ферменту уропорфіриногендекарбоксилази.
5. Перетворення копропорфіриногену ІІІ на протопорфіриноген ІІІ (ПП ІІІ) та
протопорфірин ІІІ (ПП ІХ). Процес каталізується відповідними ферментами мітохондрій –
копропорфіриногеноксидазою та протопорфіриногеноксидазою відповідно.
6. Протопорфірин ІХ (ПП ІХ) приєднує двовалентне залізо під дією ферменту
ферохелатази (гемсинтази) мітохондрій. Взаємодія гему з білком глобіном призводить до
утворення гемоглобіну чи міоглобіну. Іони заліза, необхідні для синтезу гемоглобіну,
знаходяться у складі феритину, одна молекула якого може зв’язувати 4500 іонів Fe 3+. Джерелом
заліза для феритину є білок трансферин, який у крові транспортує залізо, що звільняється при
розпаді гемоглобіну еритроцитів та його всмоктуванні в кишці.

579
 Для синтезу гемоглобіну потрібна низка вітамінів – В1, В6, В12, Вс та ліпоєва кислота. При
синтезі інших гемопротеїнів гем з'єднується з характерною білковою частиною цитохромів та
інших гемовмісних ферментів.

COOH COOH
CH2 CH2
H2N CH2 COOH + + CO2 + HSKoA
CH2 ДАЛК-синтаза CH2
CO S KoA N2H CH2 C O
Гліцин Сукциніл - КоА δ-амінолевулінова
кислота

COOH
COOH COOH HOOC CH2
CH2 CH2 CH2 CH2 + 2 Н2О
+
CH2 CH2 Порфобіліногенсинтаза
N2H CH2 C O N2H CH2 C O
N2H H2C CH
N
H
Ц Порфобіліноген
Уропорфобіліноген-ІІІ-
И косинтаза Уропорфіриноген- І
Т Уропорфіриногенсинтаза синтаза
О І
З
О Уропорфірин ІІІ Світло Уропорфіриноген ІІІ Уропорфіриноген І
Л Уропорфіриноген-
Ь 4 СО2 декарбоксилаза
Копропорфіриноген Копропорфіриноген
ІІІ Світло Копропорфіриноген І
ІІІ
М Копропорфірино- 2 СО2
І геноксидаза 4 Н+
Т Протопорфіриноген
О ІХ
Протопорфірино-
Х геноксидаза
О CН СН2 CH3 CН СН2 CH3
Н H H
3
Д C 1
C
Р I II CH CH2 2 I II 4 CH CH2
H3C H3C
І NH N + Fe2+ N N
Я CH CH CH Fe 2+ CH
Гемсинтаза
N HN CH3 N N 5 CH3
H3C IV III H3C 8
IV III
C 7 C 6

COOH CH2 CH2 CH2 CH2 COOH COOH CH2 CH2 CH2 CH2 COOH
Протопорфірин ІХ Гем
(1,3,5,8-Тетраметил-2,4-дивініл-
6,7-дипропіоновокислий порфірин)
Рис. 13. 11. Схема синтезу гему

Ферменти, які беруть участь у біосинтезі гему, містяться в кістковому мозку, печінці
нирках, слизовій кишечника. Реакції синтезу δ-амінолевулінової кислоти проходять у
мітохондріях, утворення порфобіліногену та синтез із нього копрофорфіногену ІІІ – у
цитоплазмі, а синтез гему із копропорфіриногену ІІІ – знову в мітохондріях.
Регуляторну реакцію синтезу порфіринів каталізує піридоксальзалежний фермент δ-
амінолевулінатсинтаза. Швидкість реакції регулюється алостерично на рівні трансляції
фермента. Алостеричним інгібітором і корепресором синтезу ДАЛК-синтази є гем. У
ретикулоцитах синтез цього фермента на етапі трансляції регулює залізо, яке (за умов його

580
високої концентрації) утворює комплекс з залишками цистеїну регуляторного
залізозв’язуючого білка. Цей комплекс викликає зниження спорідненості цього білка до
залізочутливого елемента мРНК, яка кодує ДАЛК-синтазу та продовження трансляції. І
навпаки, при низькій концентрації заліза залізозв’язуючий білок приєднується до залізо
чутливого елемента мРНК і трансляція ДАЛК-синтази гальмується.
13.5.1. Порфірії. Спадкові та набуті порушення синтезу гему, які супроводжуються
зростанням вмісту порфіриногенів, а також продуктів їх окиснення в тканинах, крові та сечі
називають порфірі ями. Порфірії виникають внаслідок мутацій та дефіциту ферментів, які
каталізують окремі його стадії. Порфірії характеризуються надмірним накопиченням у
тканинах порфіринів, що обумовлює підвищення світлочутливості (фотодерматит) та
порушення функції нервової системи, оскільки попередники порфірину нейротоксичні. Залежно
від основного місця прояву специфічного ферментного дефекту, розрізняють еритропоетичні та
печінкові порфірії (табл. 13.5).

Таблиця.13.5. Клініко - біохімічна характеристика порушень порфіринового обміну

(за Базарновою М.А., 1994).
Нозологічна форма Основні клінічні симптоми Біохімічні показники
порфірії/ Еритроцити Сеча Кал
причина виникнення
Еритропоетичні порфірії
Еритропоетична Світлочутливість (у Скорочення Червона,  КПГ І
уропорфірія (порфірія новонароджених). тривалості життя,  УПГ І,
Гюнтера) / Ураження шкірних зниження осмо-  КПГ І
ДАЛК-синтаза,  покривів,контрактури. тичної резистент-
уро-І-синтаза; Склеродермія. Можлива ності, ретикуло-
↓ уро-ІІІ-косинтаза сліпота. Гемолітична цитоз, червона
анемія. Перебіг тяжкий, з флуоресценція в
невеликими ремісіями УФ-зоні.  УПГ І,
 КПГ І, вони
виявлені в плазмі
крові
Еритропоетична Виявляють після 30 років. Флуоресценція в Норма  ПП IX,
протопорфірія / Перебіг доброякісний УФ-зоні;  ПП IX,  КПГ III
 ДАЛК-синтаза, Світлочутливість. Гіпо-  КПГ III
↓ гемсинтаза хромна анемія з високим
вмістом заліза в сироватці
крові
Еритропоетична Клінічні симптоми  КПГ III,  ПП  КПГ III КПГ III
копропорфірія аналогічні попереднім IX  ППГ IX
Печінкові порфірії

581
Печінкова порфірія/ Виявляється у юнацькому Норма  ПБГ, ПП ІХ
 ДАЛК-синтаза, віці. Провокується  ДАЛК  КПГ
 ДАЛК-дегідрогеназа лікарськими препаратами
(барбітурати,
сульфаніламіди, аналгін
тощо). Ураження н/с
(судоми, парези, деформації
кистей і стоп, марення,
галюцинації).
Гостра мінлива Ураження н/с. Гострий біль Норма КПГ ІІІ  ПП ІХ
порфірія (ГПП) / ↓ у животі (провокують  КПГ
Уросинтаза І виразку, панкреатит),
порушення зору.
Урокопропорфірія Виявляється після 40 років. Норма Червона,  ПП ІХ,
(пізня шкірна Світлочутливість.  УПГ ІІІ,  КПГ ІІІ
порфірія)/ Псевдосклеродермія,  КПГ
ДАЛК-синтаза, порушення функції печінки
↓ ДАЛК-
дегідрогеназа,
↓ уропорфірино-
гендекарбоксилаза
Копропорфірія Світлочутливість. Шкірна Норма  ДАЛК,  ПП IX
(змішана форма)/ симптоматика (у чоловіків).  ПБГ,   КПГ
ДАЛК-синтаза У жінок протікає слабше, за КПГ III.
типом ГПП
Спадкова Світлочутливість. Біль у Норма Рожева,  КПГ
копропорфірія/ животі  ДАЛК, III,
ДАЛК-синтаза,  ПБГ,  ПП IX
 ДАЛК-дегідратаза,  КПГ
дефект копропорфіри-
ноген оксидази
Примітка:  - підвищений рівень,  - значно підвищений рівень, ↓ - знижений рівень

Світлочутливість, характерна для порфірій, зумовлена аномальним відкладанням

порфіринів у шкірі, що призводить до фотосенсибілізації та розвитку фотодерматитів.
Причиною такого стану є утворення активних форм кисню та пероксидних радикалів
порфіринів, які руйнують клітинні мембрани. Неврологічні порушення при порфіріях
проявляються патологічними симптомами з боку периферійної (порушення моторики
кишечника, нервово - м’язової провідності, параліч дихальних м’язів тощо) та центральної
нервової системи. Інколи симптоми хвороби не проявляються до періоду статевого дозрівання,
аж доки посилене утворення -стероїдів викликає індукцію синтезу амінолевулінатсинтази.
Порфірії спостерігають також при отруєнні солями свинцю, оскільки свинець інгібує
амінолевулінатсинтазу та ферохелатазу. Деякі галогенвмісні гербіциди та інсектициди є
індукторами синтезу амінолевулінатсинтази, тому поступлення їх в організм супроводжується
симптомами порфірії.

582
 РОЗДІЛ 14. ОБМІН ВОДИ І МІНЕРАЛЬНИХ РЕЧОВИН. СЕЧОУТВОРЮВАЛЬНА
ФУНКЦІЯ НИРОК

14.1. Біохімічна характеристика води

Біологічна роль води. Оскільки організм людини на 65 % складається з води, то значення
її важко переоцінити. Вона є універсальним розчинником: у ній розчиняються органічні та
неорганічні речовини, які зберігають свої хімічні та біологічні властивості завдяки інертності
води. Дипольна структура молекул води сприяє дисоціації розчинених у ній речовин. Більша
частина молекул води в рідкому стані має структуру подібну до льоду, тобто в ній молекули
координовані між собою у вигляді кристалогідратів, що має важливе значення для підтримання
відповідної просторової структури різних біополімерів.
Вода відіграє важливу роль у підтриманні унікальної структури та функцій клітинних
органел. Наприклад, при нормальному перебігу процесів дихання й спряженого з ним
фосфорилування мітохондрії зв’язують певну кількість води.
Вода – обов’язковий компонент біохімічних процесів. Обмін ліпідів, вуглеводів, білків
пов’язаний з їх гідролізом, зокрема, при травленні. Реакції гідратації та дегідрування
амінокислот, жирних кислот, вуглеводів та їх похідних зумовлюють важливі ланки
метаболізму.
Вода має велике значення в регуляції осмотичного тиску, адже білки та їх гідрофільність
зумовлюють онкотичний тиск.
Вода є важливим фактором терморегуляції. При випаровуванні води в процесі дихання
втрачається близько 25 % усього тепла, що віддає організм, тоді як зниження температури
навколишнього середовища супроводжується зменшенням потовиділення та. відповідно,
збереженню тепла.
Таким чином, за участі води підтримується динамічна постійність осмотичного тиску,
іонного складу, гідратації і температури тіла – найважливіших гомеостатичних параметрів
організму людини та тварин.
Розподіл води в організмі. Вміст води в організмі значно перевищує кількість
органічних речовин: шестимісячний ембріон людини складається з 86 – 95 % води, у
новонародженої дитини вода становить 70 – 75 %, а в дорослої людини – 63 – 65 % (40 – 45 л
при масі тіла 70 кг). У старечому віці, коли різко послаблюється гідрофільність тканинних
колоїдів (особливо білків), кількість води може значно зменшуватися. Вміст води в організмі
також залежить від кількості жиру: чим більше жиру, тим менше води. Наприклад, у людей з
ожирінням її кількість може зменшуватися до 38 – 40 %.

584
 Майже 72 % усієї води організму міститься в клітинах і називається внутрішньоклітинною
або інтрацелюлярною водою. ⅔ Екстрацелюлярної води (майже 20 % від усієї її кількості)
знаходиться в міжклітинній рідині (міжклітинна вода) і приблизно ⅓ - це позаклітинна вода (8
– 10 % від всієї води), яка перебуває у вільному стані в біологічних рідинах: плазмі, лікворі,
лімфі, рідинах суглобів і в міжплевральному просторі. Вона лабільна і має властивості
розчинника.
Невелика кількість води (приблизно 4 %) міцно пов’язана з тканинними колоїдами,
переважно з білками і субклітинними структурами, зокрема, їх мембранами. Заряджені білкові
частинки здатні притягувати дипольні молекули води, у результаті чого утворюються гідратні
оболонки навколо білкових молекул, така вода називається гідратною. Вона структурно
змінена і втратила властивості розчинника. Між різними формами води існує динамічний
зв’язок і одна форма води може переходити в іншу. Зокрема, поповнення вмісту гідратної води
відбувається за рахунок вільної та міжклітинної рідини. Наприклад, вміст води збільшується в
м’язах за рахунок вільної і міжклітинної води при короткотривалій роботі (10 – 15 хв), тоді як
тривала м’язова праця (30 – 60 хв) супроводжується підвищенням вмісту води в м’язах за
рахунок внутрішньоклітинної води, що пов’язано з підвищенням гідратації білків м’язів.

14.2. Обмін води, натрію та калію

Потреба організму дорослої людини у воді становить у середньому 2,5 – 3,0 л на добу.
Однак ця кількість може змінюватися в залежності від віку, характеру роботи, температури
навколишнього середовища та дієти. Дитячий організм витрачає більше води, оскільки в ньому
інтенсивно перебігає обмін речовин і вища гідрофільність колоїдів. Якщо дорослій людині
потрібно на добу біля 30 – 50 г води на 1 кг маси тіла, то дитині – приблизно 100 – 150 г.
Організм людини і вищих тварин дуже чутливий до зміни кількості води. Без їжі людина
може прожити приблизно два місяці, а без води загине через 12 – 15 днів (втрата організмом 20
– 25 % води призводить до смерті).
Вода, що поступає з питтям і їжею, становить приблизно 85% від всієї кількості води в
організмі і називається екзогенною водою. Основна її маса всмоктується в кишках, переважно в
товстій кишці. Після поступлення в кров вода швидко транспортується в інші тканини, органи
(печінку, м’язи, шкіру), в результаті чого її вміст в крові відносно постійний. Приблизно 10 –
15 % води утворюється в процесі обміну при окисленні основних біосубстратів – це ендогенна
або метаболічна вода. При повному окисленні до кінцевих продуктів (СО 2 і Н2О) 100 г
вуглеводів вивільняється 55,6 мл води, 100 г білків – 41,3 мл, а такої ж кількості жирів – 107,1
мл. За добу в організмі людини може утворитися 350 – 400 мл ендогенної води.

585
 Водний баланс і його порушення. Постійна динамічна рівновага між кількістю води, що
надходить в організм і виділяється з нього, є необхідною умовою життя. Співвідношення між
кількістю спожитої і виділеної води називають водним балансом. Якщо води виділяється
менше, ніж надійшло в організм, то це характеризується як позитивний баланс. Він
супроводжує виникнення набряків, зокрема, при значному ослабленні серцевої діяльності,
голодуванні. Якщо води виділяється більше, ніж поступило в організм, виникає від’ємний
баланс. Цей стан може бути наслідком порушення функції нирок, деяких захворювань гіпофізу,
зокрема, при нестачі виділення антидіуретичного гормону.
Усі види порушень водного обміну можна об’єднати в дві групи – дегідратація та
гіпергідратація У кожній групі розрізняють такі три варіанти: порушення зі зниженням
осмотичного тиску (гіпотонічні), без зміни тиску (ізотонічні) і з підвищенням тиску
(гіпертонічні порушення) (табл. 14.1).

Таблиця 14.1. Характеристика порушень водного обміну

Дегідратація Гіпергідратація
Гіпотонічна Розвивається у разі втрати солі без Зумовлена надлишком надходження
адекватної втрати води. Виникає безсольових рідин, порушенням виведення
при блюванні, діареї, уведенні рідини внаслідок ниркової недостатності
діуретиків, при гіпоальдостеронізмі або неадекватної секреції антидіуретичного
тощо. гормону (синдром Шварца-Бартера).
Зокрема, це можна спостерігати у хворих,
яким вводять значний об'єм розчину
глюкози у разі порушеної видільної функції
нирок. Вода накопичується рівномірно у
всіх водних сегментах, унаслідок чого
виникають гіпонатріємія та
гіпоосмолярність.
Ізотонічна Розвивається в разі аномально Це збільшення позаклітинного об'єму
збільшеного виведення натрію рідини без порушення осмотичного тиску.
(найчастіше з секретом залоз Може бути результатом серцевої
травного каналу). Причинами є недостатності (збільшується об'єм крові без
повторне блювання, проноси, порушення осмолярносі), гіпопротеїнемії
формування великих транссудатів при нефротичному синдромі, коли об'єм
(асцит), крово- та плазмовтрати при крові залишається сталим завдяки
опіках, перитонітах, панкреатитах преміщенню рідкої частини в
тощо. Нирки реагують зменшенням інтерстиціальний сегмент (з'являються
діурезу (олігурія, анурія) набряки кінцівок, може розвинутися набряк
збільшується залишковий азот у легенів).
крові. Можуть розвинутися
коматозний стан і колапс.
Гіпертонічна Пов'язана з втратою води без втрати Це збільшення об'єму рідини в
натрію. Виникає в людей, які не позаклітинному просторі з одночасним
мають доступу до води; залишених зростанням осмотичного тиску за рахунок
без догляду хворих, що не реагують гіпернатріємії та зневодненням клітин.
на відчуття спраги; після аномально Затримка натрію не супроводжується

586
 великого виділення води без
наступної компенсації; у хворих з
нецукровим і цукровим діабетом;
при центральних розладах
осморегуляції (пухлини мозку,
черепно-мозкова травма). До цього
може призвести також сольова
інтоксикація (надлишок хлориду
натрію аліментарного й ятрогенного
походження).
затриманням води в адекватному об'ємі,
позаклітина рідина стає гіпертонічною і
вода з клітин рухається в позаклітинні
простори до досягнення стану осмотичної
рівноваги. Причини порушення: пиття
морської води, черепно-мозкова травма
тощо. Якщо стан зберігається тривалий час,
може настати смерть у зв'язку з
ушкодженням клітни ЦНС.

Найбільша кількість води виділяється з сечею (1 200 – 1 500 мл на добу – близько 60 %

усієї води). Значна частина води виводиться з потом (300 – 2 500 мл), але тут можливі значні
коливання: взимку та в холодну погоду кількість поту зменшується, а в літній період різко
збільшується. Через легені виділяється біля 300 – 500 мл води, з калом – 250 – 300 мл (8 – 10 %
від усієї води).
Дуже велика кількість води надходить у травний тракт з секретами травних залоз.
Наприклад, на добу в людини секретується біля 1 500 мл слини, 250 мл шлункового і 700 мл
панкреатичного соків, 500 мл жовчі, 300 мл кишкового соку тощо, всього 7 – 8 л, тобто в 2,5 – 3
рази більше, ніж вживається води. Однак, за рахунок досконалих механізмів зворотного
всмоктування в травному каналі, втрата води становить лише 2 %, тобто 150 – 200 мл. Стан
організму різко погіршується при гострих кишкових інфекціях, які супроводжуються
проносами (наприклад, при дизентерії, холері). При цьому різко послаблюється зворотне
всмоктування води, у результаті чого з випорожненнями людина може втратити 8 – 12 л рідини
за добу. Таким хворим вводять розчини солей (хлориду натрію) і альбумінів для попередження
дегідратації, яка може викликати смерть хворого.
Розподіл води між клітинами та позаклітинним простором залежить від різниці
осмотичного тиску рідини в клітині та поза нею. Осмотичний тиск, що залежить від загальної
кількості іонів і молекул у розчині виражається як осмолярність – кількість ммоль в 1 л
розчину або як осмоляльність – кількість ммоль в 1 кг розчинника. Осмотичний тиск
внутрішньоклітинної рідини створюється переважно катіонами калію, магнію, фосфатами та
білками. Найважливіші електроліти – іони калію, натрію та хлору, які через механізм
осмотичного тиску регулюють водний баланс в організмі.
Натрій – основний катіон позаклітинної рідини. Його концентрація в плазмі крові
становить 135 – 150 ммоль/л. Натрій входить до складу всіх тканин і рідин організму. Із
загальної кількості натрію в організмі 50 % знаходиться в позаклітинній рідині, 6 % – у
клітинах, 44 % – у кістках. Кістки – основне депо натрію.
В організмі натрій знаходиться переважно у вигляді солей NaСl, NаНСО3, Na2HPO4: на

587
частку іонної форми припадає 85 %, приблизно 15 % входить до складу білків. Концентрації
Nа+ у міжклітинній рідині й у плазмі крові приблизно рівні.
Будучи основним катіоном позаклітинної рідини, натрій підтримує осмотичний тиск,
визначає рух води, стан збудливості нервової та м’язової тканини, регулює сталість
біоелектричного потенціалу мембран клітин. У дорослої людини баланс натрію дорівнює нулю,
а у дітей – позитивний, тому що збільшення маси тіла дитини на 1 кг супроводжується
затримкою 3 г натрію.
Підвищення кількості натрію в плазмі крові (гіпернатріємія) спостерігають при олігурії
або анурії будь-якого походження, гіперфункції кіркової речовини надниркових залоз
(синдромі Кушінга, первинному альдостеронізмі), тривалому застосуванні кортикостероїдів,
АКТГ, при парентеральних введеннях гіпертонічного розчину натрію, різкому обмеженні
рідини.
Зниження концентрації натрію в плазмі крові (гіпонатріємія) обумовлено безсольовою
дієтою, посиленим потовиділенням, тяжкими тривалими пологами, гострою і хронічною
недостатністю надниркових залоз, діабетичним ацидозом, цирозом печінки, нефротичним
синдромом, інтерстиціальним нефритом.
Калій є основним клітинним катіоном. У сироватці крові міститься в кількості 3,9 – 6,1
ммоль/л, в еритроцитах – 73,5 – 112 ммоль/л. У міжклітинній рідині та плазмі крові калій
знаходиться в іонізованій формі, у клітині – у вигляді неміцних сполук з білками, вуглеводами,
креатиніном, фосфором.
Калій підтримує осмотичний і кислотно-основний гомеостаз у клітині, бере участь у
забезпеченні трансмембранного потенціалу, в синтезі білка, глікогену, АТФ, креатинфосфату,
ацетилхоліну, у фосфорилуванні глюкози, активує фосфоенолпіруваткіназу. У передачі
збудження по нервах та м’язах іони калію є синергістами іонів натрію й антагоністами іонів
кальцію.
Концентрація К+ всередині клітини, зазвичай, у 10 – 20 разів вища, ніж зовні. Для іонів
Na+ картина протилежна.
У плазматичній мембрані більшості клітин є спеціальні транспортні АТФази, які
переносять катіони проти градієнта концентрації за рахунок гідролізу АТФ. Основною
функцією Na+-, К+-АТФази є підтримання стабільності натрій-калієвого градієнта плазматичної
мембрани клітини шляхом викачування трьох іонів Na+ з клітини і пропускання в клітину двох
іонів К+. Важливим значенням Na+-, К+-АТФази є захист клітини від осмотичного набухання –
виведення з клітини надлишку гідрофільного натрію та затримки гідрофобного калію. Завдяки
роботі помпи по обидва боки мембрани створюється різниця потенціалів, яка зрівноважує
надлишок речовин у клітині.

588
 Підвищення кількості калію в плазмі крові (гіперкаліємія) спостерігається при
гемолітичних анеміях, некрозі; порушенні виділення калію із сечею (олігурії, анурії,
хронічному нефриті), зневодненні, анафілактичному шоці, парентеральному введенні розчинів,
що містять іони К+, на тлі недостатності нирок; лікуванні триамтереном, птерофеном.
Зниження концентрації калію (гіпокаліємія) виникає при недостатньому вживанні калію з
їжею, посиленому виділенні його із сечею, що може спостерігатися при гіперфункції кіркової
речовини надниркових залоз і передньої частки гіпофіза, первинному та вторинному
альдостеронізмі, посиленій секреції антидіуретичного гормону, діабетичному ацидозі,
респіраторному алкалозі, парентеральному введенні великих кількостей рідини, що не містять
калію, лікуванні антибіотиком гентаміцином, передозуванні АКТГ, препаратів кіркової
речовини надниркових залоз, салуретиків.

14.3. Регуляція водно-сольового обміну

Вода та розчинені у ній солі мають важливе значення для організму людини, тому різка
зміна в кількості води та розчинених у ній солей небезпечна для життя. В організмі людини
існують механізми, які забезпечують підтримання цих параметрів практично на постійному
рівні. Об’єм рідини і концентрація іонів натрію регулюється: антидіуретичним гормоном
(АДГ); ренін-ангіотензин-альдостероновою системою (РААС); натрійуретичними пептидами.
Сигналом для секреції АДГ є підвищення осмотичного тиску тканинної рідини. Для цього
гормона існує два типи рецепторів: V1 і V2. Рецептори V2 локалізовані тільки на епітеліальних
клітинах нирок і передають сигнал
[Na+ ] Секреція АДГ
гормону через аденілатциклазну систему.
Плазматична
+ мембрана
Внутрішньоклітинне фосфорилування R
АЦ
АТФ цАМФ
білків супроводжується активацією ПК А ПК А
неактивна активна
факторів транскрипції, які беруть участь
Індуктор-ОН Індуктор-ОРО32-
у синтезі мРНК, яка кодує будову білка неактивний АТФ АДФ активний

аквапорину-2 (рис. 14.2). Цей білок +

Транскрипція гена
вбудовується в мембрану клітин аквапорину 2

ниркових канальців, утворює водні Ниркова клітина мРНК

аквапорину 2
канали, і забезпечує реабсорбцію води. Трансляція
Білок аквапорин 2
У результаті осмотичний тиск
позаклітинної рідини зменшується і Реабсорбція Н2О із сечі

зникає стимул, що викликав виділення Рис. 14.2. Механізм дії антидіуретичного

гормону: R-рецептор; АЦ-аденілатциклаза; ПК
АДГ у кров із аксонів задньої частки А – протеїнкіназа А; індуктор-ОРО32- - білок, що
гіпофіза. стимулює експресію гену аквапорину-2

589
 Всі позаниркові рецептори належать до V1-типу. Вони діють через інозитолфосфатидну
систему передачі сигналу і за рахунок збільшення концентрації внутрішньоклітинного Ca 2+
забезпечують вазоконструктурну дію гормону на стінки судин.
У результаті травм, інфекцій, пухлин гіпоталамусу і гіпофізу, порушення передачі сигналу
в клітини нирок синтез і секреція гормону знижується, розвивається нецукровий діабет. Ця
патологія супроводжується збільшенням екскреції сечі – поліурією (у тяжких випадках до 10 л
на добу) і компенсаторним виникненням відчуття спраги.
Ренін–ангіотензин–альдостеронова система (РААС). У регуляції тиску і електролітного
складу крові провідна роль належить ренін-ангіотензин-альдостероновій системі (рис.14.3).
Активація цієї системи відбувається
АТ
при зниженні об’єму і тиску крові, які Об’єм
(Na+)
Ангіотензиноген
Клубочок
Н 2О
реєструються барорецепторами нирок.
Юкстагломерулярні клітини
Пептид
У відповідь на отриманий сигнал у ниркових аферентних
артеріол
Ренін
Ангіотензин І
юкстагломерулярному апараті - -
Н 2О
АТ
синтезується протеолітичний фермент Об’єм АПФ
Дипептид
– ренін. Він секретується у кров, де
взаємодіє із синтезованим у печінці АДГ Ангіотензин ІІ

білком – ангіотензиногеном і
Na+
відщепляє від нього з N-кінця + +
Альдостерон
декапептид – ангіотензин I. Цей + -
Екскреція К+
пептид підлягає додатковому
гідролізу під дією іншої протеази – К+
Збірна трубка
ангіотензинперетворювального
Рис. 14.3. Система ренін-ангіотензин-альдостерон:
ферменту (АПФ), який відщеплює з АТ – артеріальний тиск, АПФ –
ангіотензинперетворювальний фермент, АДГ-
С-кінця ангіотензину I дипептид з
антидіуретичний гормон
утворенням октапептиду –
ангіотензину II, який має потужну фізіологічну активність: він звужує судини, підвищуючи в
такий спосіб артеріальний тиск, викликає відчуття спраги, стимулює синтез і секрецію
альдостерону і таким чином підвищує осмотичний тиск крові.
Рецептори до ангіотензину II розташовуються на гладком’язових клітинах, клітинах кори
надниркових залоз і канальцях нефронів. Передача сигналу в клітини-мішені відбувається через
інозитолфосфатидну систему.
Гіпертензивна дія ангіотензину ІІ регулюється також кінінами плазми, які мають
здатність підвищувати проникність капілярів і розширювати судини, що сприяє зниженню
артеріального тиску. Активність ренін-ангіотензинової системи також тісно пов’язана з

590
утворенням у нирках простагландинів, які змінюють чутливість ниркових клітин до дії певних
гормонів.
Низка інших тканин містять незалежні ренін-ангіотензинові системи, які генерують
ангіотензин ІІ місцевої дії – це стінки кровоносних судин, матка, плацента та оболонки плода,
очні яблука, екзокринна частина підшлункової залози, серце, жирова тканина, кора
надниркових залоз.
Альдостерон – гормон кори надниркових залоз, який синтезується з холестеролу. Його
органами-мішенями є клітини звивистих канальців нефронів (рис. 14.4). Альдостерон, як
стероїдний гормон, діє через внутрішньоклітинні рецептори, стимулюючи синтез білків-
переносників іонів Na+, які забезпечують реабсорбцію останніх із первинної сечі в клітини;
білків-перенощиків К+, здійснюючи екскрецію цих іонів у сечу; Na+-, К+-АТФази, що підтримує
різницю концентрацій іонів на плазматичній мембрані клітин; ферментів цитратного циклу, що
забезпечує утворення АТФ, необхідного для забезпечення енергією органу.
Підвищення осмотичного тиску, викликане альдостероном, є сигналом для секреції АДГ і
затримки води в організмі.
Зростання тиску й об'єму крові за Ядро

механізмом негативного зворотного зв'язку ДНК

Рецептор Альдостерон
виключає роботу РААС, що супроводжується
+
Порожнина ниркового канальця

мРНК
Na+- канали

зниженням секреції реніну, рівня ангіотензину ІІ і

Na+

альдостерону, вазодилятацією та збільшенням Na+

екскреції води та NaCl із сечею. Індуковані

білки

Включення РААС є екстреною реакцією K+ АТФаза

Цитрат-
синтаза

організму на зменшення об'єму рідини при K + Na+

K+ Na+
крововтратах, діареї, блюванні, потовиділенні.
При стенозі (звуженні) хоча б однієї ниркової Рис. 14.4. Роль альдостерону в
артерії навіть за умови нормального тиску та регуляції осмотичного тиску крові
об’єму крові відбувається раптове збільшення секреції реніну, тиск крові зростає понад норму,
розвивається ниркова форма гіпертонії, яку може спричинити також і гіперпродукція
альдостерону (гіперальдостеронізм), що виникає внаслідок гіпертрофії клітин клубочкової зони
нирок, яка виробляє альдостерон. Реабсорбція іонів натрію і підвищення їх концентрації в
плазмі крові служить сигналом для секреції АДГ і затримки води. Одночасно спостерігається
гіпокаліємія, дефіцит іонів магнію і м'язова слабість.
За таких умов інгібітори синтезу простагландинів (індометацин), і β-адреноблокатори
(пропранолол), можуть знижувати секрецію реніну, а інгібітори ангіотензинперетворювального

591
ферменту, такі як каптоприл і еналаприл, попереджують перетворення ангіотензину І на
ангіотензин ІІ.
Натрійуретичні пептиди. Передсердний натрійуретичний пептид, виділений з серця,
являє собою сукупність двох пептидів – атріопептину І, що містить 28 амінокислотних
залишків та атріопептину ІІ, який утворений меншою кількістю амінокислот і містить один
дисульфідний зв'язок. Вони синтезуються та зберігаються в спеціальних гранулах
кардіоміоцитів, їх секрецію стимулюють підвищення артеріального тиску, збільшення
осмолярності плазми, збільшення частоти серцевих скорочень, підвищення концентрації
катехоламінів і глюкокортикоїдів. Тканинами-мішенями служать клубочки нирок і периферійні
артерії.
Атріопептини пригнічують секрецію АДГ, реніну, альдостерону, розширюють судини, і
діючи на стадії утворення первинної сечі, збільшують екскрецію натрію хлориду та води.
Інший натрійуретичний пептид вперше був виділений з мозку свині, тому його назвали
мозковим натрійуретичним пептидом. У мозку людини його концентрація незначна, більша
його кількість знаходиться в серці (його шлуночках).
Натрійуретичний пептид С, наявний у мозку, гіпофізі, нирках і клітинах ендотелію судин
у незначній концентрації знаходиться в серці. Він, імовірно, відіграє роль паракринного
трансмітера.
Натрійуретичні пептиди, що містяться в крові, діють на нирки, збільшуючи екскрецію
натрію, імовірно, впливають шляхом дилатації аферентних артеріол і релаксації мезангіальних
клітин. Обидва ці ефекти посилюють фільтрацію у клубочках, а також діють на ниркові
канальці, пригнічують реабсорбцію натрію. До інших ефектів належить збільшення
проникності капілярів, що призводить до виходу води з судин і зниження артеріального тиску,
крім того, вони сприяють розслабленню гладком’язових елементів в артеріолах і венулах. Ці
пептиди також знижують секрецію реніну і протидіють пресорним ефектам катехоламінів та
ангіотензину ІІ.
Фактор інгібування Na+-, К+-АТФази – уабаїн, стероїд, який синтезується в
надниркових залозах. Він стимулює виділення натрію з сечею шляхом інгібування ферменту
Na+-, К+-АТФази і більшою мірою виявляє вплив на підвищення артеріального тиску, ніж на
його зниження.

14.4. Біохімічні особливості сечоутворювальної функції нирок

Нирки – парні органи, основне завдання яких полягає в підтриманні постійності
внутрішнього середовища організму. Вони беруть участь у регуляції водно-електролітного

592
балансу, кислотно-основної рівноваги, тиску крові, стимуляції еритропоезу, підтриманні
осмотичного тиску рідин організму, виділенні азотистих шлаків.
Нефрон – основна структурно-функціональна одиниця нирок, у ньому відбуваються три
основних процеси сечоутворення: фільтрація (у клубочках), реабсорбція та секреція (у
канальцах).
Клубочкова фільтрація. Початковим етапом утворення сечі є фільтрація в клубочках
ниркових тілець. В умовах спокою в дорослої людини біля ¼ крові, яка викидається в аорту
лівим шлуночком серця, поступає в ниркові артерії.
Загальна фільтраційна поверхня клубочків нирок становить приблизно 1,5 м2. З
кровоносних капілярів у просвіт капсули ниркового тільця пасивним шляхом фільтрується
плазма крові, у результаті чого утворюється первинна сеча. Гломерулярна мембрана, через яку
відбувається фільтрація, складається з трьох шарів: ендотелію капілярів, базальної мембрани та
шару епітеліальних клітин на внутрішній стінці клубочка. Ендотелій формує велику кількість
пор, які займають 30 % усієї поверхні. Власне фільтруючим шаром є базальна мембрана,
товщина якої 300 нм. Вона утворена тонкими колагеновими фібрилами і має вигляд
молекулярного сита. Речовини з молекулярною масою до 10 000 Да проходять крізь це сито
вільно, а з молекулярною масою понад 50 000 – лише в мізерній кількості. Цей процес
називають ультрафільтрацією. У таблиці 14.2 наведена проникність базальної мембрани для
різних речовин порівняно з креатином, який фільтрується без обмежень і проникність для нього
становить 100 %.

Таблиця 14.2. Проникність деяких речовин через базальну мембрану

Речовина Молекулярна маса Розмір молекули, нм Проникна здатність, %
Вода 60 0,06 100
Сечовина 10 0,12 100
Глюкоза 180 0,20 100
Гемоглобін 68 000 3,91 3
Сироватковий альбумін 69 000 3,94 1

Добовий об’єм утвореної внаслідок фільтрації первинної сечі становить 180 л, що

відповідає 1 000 г NaCl, 500 г NaHCO3, 250 г глюкози, 100 г вільних амінокислот тощо.
При патологічних станах проникність мембрани ниркового фільтра підвищується, що
призводить до зміни складу ультрафільтрату. Підвищення проникності є основною причиною
протеїнурії, передусім альбумінурії.
Під час фільтрації енергія не затрачається, потік рідини забезпечується її гідростатичним
тиском, який створюють стінки капілярів.
В нормі об'ємна швидкість фільтрації в середньому становить 125 мл/хв. Для забезпечення
процесу фільтрації необхідно, щоб гідростатичний тиск крові в капілярах перевищував суму

593
онкотичного та внутрішньокапсулярного. У нормі ця величина становить 40 гПа (30 мм рт.ст).
Речовини, які посилюють кровообіг в нирках або збільшують кількість клубочків (наприклад,
теобромін, теофілін, плоди ялівця тощо), мають сечогінні властивості.
Капілярний тиск у нирках залежить не стільки від артеріального тиску, скільки від
співвідношення просвіту "приносної" і "виносної" артеріол клубочка. "Виносна" артеріола
приблизно на 30 % менша за діаметром від "приносної", регуляція їх просвіту здійснюється
кініновою системою. Звуження "виносної" артеріоли збільшує фільтрацію. Навпаки, звуження
"приносної" артеріоли знижує фільтрацію.
За величиною клубочкової фільтрації судять про фільтраційну здатність нирок. Якщо
ввести в кров'яне русло речовину, яка фільтрується в клубочках, але не реабсорбується і не
секретується канальцями нефронів, то її кліренс (очищення) чисельно дорівнює об'ємній
швидкості клубочкової фільтрації.
Отже, кліренс – це кількість мілілітрів плазми крові, яка за 1 хв повністю звільняється від
певної речовини при її проходженні через нирки. Найчастіше клубочкову фільтрацію
визначають за інуліном і манітолом. Для визначення кліренсу (наприклад, інуліну) необхідно
величину хвилинного діурезу помножити на Км/Ккр (співвідношення концентрацій даної
речовини в сечі та плазмі крові):
С = Км/Ккр  V,
де: С – кліренс; Км – концентрація даної речовини в сечі; Ккр - концентрація в плазмі
крові; V – кількість сечі за 1 хв, мл. У випадку з інуліном у нормі отримаємо величину
клубочкової фільтрації, яка становить 125 мл/хв.
Реабсорбція. Добова кількість ультрафільтрату в 3 рази перевищує загальну кількість
рідини, яка міститься в організмі. Первинна сеча під час проходження через ниркові канальці
(їх загальна довжина приблизно 120 км) віддає велику кількість своїх речовин (особливо воду)
назад у кров. Лише 1 % рідини, профільтрованої клубочками, перетворюється на сечу.
У канальцах реабсорбуєтся 99 % води, натрію, хлору, гідрокарбонатів, амінокислот, 93 %
калію, 45 % сечовини тощо. Із первинної сечі в результаті реабсорбції утворюється вторинна
сеча (1 200 – 1 800 мл на добу), яка потім поступає в ниркові чашечки, миски і по сечоводах
потрапляє в сечовий міхур.
У даний час вивчені молекулярні механізми реабсорбції та секреції речовин клітинами
ниркових канальців. Так, встановлено, що виділення Nа+ у складі сечі строго контролюється. За
умов норми 99 % його реабсорбується, причому більша частина (⅔) – у проксимальних
канальцях. Цей процес носить ізоосмотичний характер і являє собою активний транспорт, який
вимагає великої затрати енергії, джерелами якої в клітинах нирок служать катаболізм жирних
кислот, -кетоглутарату та лактату. Іони Nа+ пасивно дифундують в напрямку

594
електрохімічного градієнта з порожнини канальця в клітину, а потім активно транспортуються
в міжклітинний простір, де відбувається локальне збільшення осмотичного тиску (рис. 14.5).
Просвіт канальця Інтерстицій
Амінокислоти
Na+ глюкоза
Амінокислоти

Na+ НРО42-

Глюкоза
Апікальна
мембрана Базолатеральна
мембрана
+
Na

Na+ НСО3-

Н+ Na+

Na+ Na+

НРО42- К+

Na+, Cl-

Рис. 14.5. Схема основних систем транспорту іонів Nа+ у проксимальному канальці нефрона:
жирною стрілкою вказано поступлення Nа+ у клітину через натрієвий канал за концентраційним
градієнтом (пасивний транспорт шляхом простої дифузії). На люмінальній мембрані чорними
кружечками позначені переносники, які здійснюють вторинно активний транспорт шляхом
полегшеної дифузії (Nа+ + глюкоза, Nа+ + амінокислоти) або пасивний котранспорт (Nа+ +
фосфат) або антипорт (Nа+ + Н+). На базолатеральній мембрані знаходяться помпи. які
забезпечують активний транспорт натрію з клітини (Nа +-, К+-АТФаза). Чорний прямокутник –
основна речовина міжклітинного з’єднання, при деполімеризації якого можливий пасивний
міжклітинний транспорт Nа+

Вода пасивно рухається за іонами Nа+ у міжклітинний простір, а потім у капіляр.

Транспорт іонів води в капіляр відбувається під впливом гідростатичного та осмотичного
тиску, який діє на базальну мембрану капіляра. У дистальному канальці всмоктування води
відбувається незалежно від всмоктування іонів натрію, цей процес регулюється
антидіуретичним гормоном.
Транспорт катіонів супроводжується пасивним транспортом Сl- та НСО3- у напрямку
градієнта для збереження електронейтрального середовища.
Основна частина К+ реабсорбується в проксимальних канальцях у результаті активного
транспорту. Цей процес залежить від кількості К+, який надходить з їжею. У дистальних
канальцях К+ пасивно переноситься за електрохімічним градієнтом, який утворюється при
активному транспорті Nа+. Будь-який вплив, який призводить до збільшення градієнта,
збільшує виділення К+. При низькій концентрації К+ у внутрішньоклітинній рідині починають
секретуватися іони Н+ і навпаки.
Оскільки мембрана клітин проксимальних канальців вільно пропускає СО 2, а величина
тиску СО2 для канальців і плазми приблизно однакова, то механізм реабсорбції НСО 3- базується

595
на активному транспорті Н+ через мембрану клітин канальців. Всередині канальця Н+ реагує з
НСО3- з утворенням вугільної кислоти. Н2СО3. Під впливом карбоангідрази ця кислота
розщеплюється на СО2 і Н2О. СО2 дифундує в клітину, де з допомогою цього ж фермента з
нього знову утворюється Н2СО3. Іони НСО3-, утворені при дисоціації, дифундують у кров. За
умовами електронейтральності вихід кожного іона Н+ з клітини супроводжується входом у неї
одного іона Nа+.
Реабсорбція пептидів і білків відбувається практично повністю в проксимальних
канальцях. Кількість відфільтрованого білка відносно незначна і становить приблизно 1,8
г/добу. У кінцеву сечу надходить не більше 0,15 г білка на добу. Молекули альбуміну після
зв’язування з рецепторами на люмінальній мембрані клітин епітелію канальців підлягають
ендоцитозу, внутрішньоклітинні міхурці захопленого білка зливаються з лізосомами і білкові
молекули гідролізуються пептидазами, утворені амінокислоти поступають у перитубулярні
капіляри.
Глюкоза та амінокислоти реабсорбуються майже повністю, вони транспортуються за
допомогою спеціальних переносників разом з іонами Nа+, використовуючи при цьому енергію
його градієнта на мембрані. Мало реабсорбуються сечовина та сечова кислота, вони
транспортуються шляхом простої дифузії за осмотичним градієнтом. Зовсім не реабсорбуються
креатинін, манітол, інулін тощо.
Внаслідок того, що для реабсорбції глюкози (та низки інших речовин) необхідне
зв’язування кожної її молекули з молекулою-переносиком, то при надлишку глюкози в
первинній сечі може настати повне завантаження молекул-переносників і глюкоза не зможе
всмоктуватися в кров. Цю ситуацію називають «максимальним канальцевим транспортом
речовин» і вона відображає максимальне зв’язування канальцевих переносників при певній
концентрації речовин у первинній сечі та, відповідно, у крові. Ця величина становить 303 мг/хв
у жінок і 375 мг/хв у чоловіків. Величині максимального канальцевого транспорту відповідає
поняття «нирковий поріг виведення». Ним називають ту концентрацію речовини в крові та,
відповідно, у первинній сечі, при якій вона вже не може бути повністю реабсорбована в
канальцях і з’являється у кінцевій сечі. Такі речовини, для яких може бути знайдений поріг
виведення, називаються пороговими. Прикладом слугує глюкоза, яка повністю всмоктується з
первинної сечі при концентрації в плазмі крові нижче 10 ммоль/л, але з’являється в кінцевій
сечі (тобто повністю не реабсорбується) при концентрації в плазмі крові понад 10 ммоль/л.
Отже, для глюкози поріг виведення становить 10 ммоль/л.
Речовини, які не реабсорбуються в канальцях взагалі (інулін, манітол) або незначно
реабсорбуються і виділяються пропорційно до накопичення їх у крові (сечовина, сульфати
тощо) називають безпороговими, оскільки поріг виведення для них відсутній.

596
 Секреція. У виділенні продуктів метаболізму та чужорідних речовин має значення їх
секреція з крові в просвіт канальців проти концентраційного та електрохімічного градієнтів.
Так, секреція органічних кислот (феноловий червоний, діодраст, пеніцилін) і органічних основ
(холін) відбувається в проксимальних сегментах нефрона та обумовлена функціонуванням
спеціальних транспортних систем. Принцип секреторного процесу при транспорті органічних
сполук полягає в тому, що в мембрані клітини проксимального канальця, повернутій до
інтерстиційної рідини, знаходиться переносник. У присутності, наприклад, пеніциліну,
утворюється комплекс переносник-пеніцилін, який забезпечує перенесення останнього через
мембрану, і на її внутрішній поверхні пеніцилін вивільняється в цитоплазму. При цьому
переносник знову набуває здатності переміщатися на зовнішню поверхню мембрани і
сполучатися з новою молекулою пеніциліну. Секреція пеніциліну зростає пропорційно до її
збільшення в крові до того моменту, поки всі молекули переносника не наситяться пеніциліном.
Рівень секреції залежить від кількості переносників у мембрані. Максимальна швидкість
транспорту пеніциліну досягається в момент, коли його кількість, доступна для транспорту,
зрівнюється з кількістю молекул переносника, які можуть утворювати комплекс. Спроможність
нирок секретувати органічні кислоти та луги носить адаптивний характер: якщо впродовж
кількох днів часто вводити пеніцилін, то інтенсивність секреції зростає. Пригнічення дихання
ціанідами, роз’єднання дихання та окислювального фосфорилування у присутності
динітрофенолу знижує і навіть припиняє секрецію.
Системи секреції органічних кислот і основ функціонують незалежно одна від одної,
пригнічення секреції органічних кислот секреція основ не порушується.
Калій не тільки реабсорбується, він також і секретується у кінцевих відділах дистального
сегмента та збірних трубочках. Під час секреції К+ потрапляє в клітину в обмін на Nа+ через
туж мембрану за допомогою натрій-калієвої помпи, яка виводить Nа+ з клітини; у такий спосіб
підтримується висока внутрішньоклітинна концентрація К+. При надлишку К+ в організмі
система регуляції стимулює його секрецію клітинами канальців. Зростає проникність для К +
мембрани клітини, повернутої в просвіт канальця, з’являються канали, якими К + за градієнтом
концентрації може виходити з клітини. Швидкість секреції К+ залежить від градієнта
електрохімічного потенціалу на цій мембрані клітини: чим більша електронегативність
апікальної мембрани, тим вищий рівень секреції. При дефіциті іонів К + в організмі клітини
кінцевих відділів нефрона і збірних трубочок лише ре абсорбують його з канальцевої рідини.
Процеси реабсорбції та секреції регулюються ЦНС і гормонами. Наприклад, при сильних
больових подразненнях або негативних емоціях може виникнути анурія (припинення процесу
сечоутворення). Всмоктування води зростає під впливом антидіуретичного гормону.
Альдостерон збільшує реабсорбцію натрію в канальцях, а разом з ним і води. Всмоктування

597
кальцію і фосфату змінюється під впливом паратиреоїдного гормону. Паратгормон стимулює
секрецію фосфату, а вітамін D затримує її. Натрійуретичні пептиди збільшують екскрецію
натрію нирками, а надлишкова їх кількість інгібує фермент Na+, К+- АТФазу.
Екскреція. Нирки відіграють провідну роль у виділенні з крові нелетких кінцевих
продуктів метаболізму та чужорідних речовин, які потрапили у внутрішнє середовище
організму. У процесі обміну білків і нуклеїнових кислот утворюються сечовина, сечова кислота,
креатинін. Зазвичай екскретована фракція сечової кислоти достатньо низька (9,8 %), що вказує
на реабсорбцію значної її кількості в канальцях. Екскреція креатиніну, джерелом якого слугує
креатинфосфат, залежить не стільки від кількості спожитого м’яса, скільки від м’язової маси
людини. Він, як і сечовина, вільно фільтрується в ниркових клубочках, у складі сечі виводиться
стовідсотково, тоді як сечовина частково реабсорбується в канальцях. Попри перераховані, є
низка різноманітних речовин, які постійно виводяться з крові в складі сечі. При вивченні складу
крові в людей з видаленими нирками встановлено, що крім сечовини, сечової кислоти та
креатиніну, в їх крові накопичуються гормони (глюкагон, паратгормон, гастрит), ферменти
(рибонуклеаза, ренін), похідні індолу, глюкуронова кислота тощо. Фізіологічно важливі
речовини теж можуть екскретуватися нирками за умови їх надмірної кількості в крові. Це
стосується як неорганічних, так і органічних речовин. За умов патології, при порушенні роботи
нирок екскреція цих речовин може відбуватися і при їх нормальній концентрації в крові.

14.5. Роль нирок у підтриманні кислотно-основної рівноваги

Нирки впливають на кислотно-основну рівновагу, але їх дія проявляється значно пізніше
ніж дія буферних систем крові та легенів: буферні системи крові включаються в процес
відновлення рівноваги кислотно-основного стану вже через 30 сек, приблизно 1 – 3 хв потрібно
легеням для того, щоб зрівноважити зсув концентрації іонів водню в крові, тоді як ниркам для
цього необхідно біля 10 – 20 годин. Основним механізмом підтримки концентрації іонів водню
в організмі, який реалізується в клітинах ниркових канальців, є процеси реабсорбції натрію та
секреції іонів водню.
Цей процес відбувається за допомогою декількох механізмів. Перший з них – реабсорбція
натрію при перетворенні двозаміщених фосфатів на однозаміщені. Нирковий фільтрат, який
формується в клубочках, містить достатню кількість солей, у тому числі, фосфатів. Однак
концентрація двозаміщених фосфатів поступово зменшується в міру просування первинної сечі
по ниркових канальцях. Так, в крові відношення однозаміщеного фосфату до двозаміщеного
становить 1:4, у клубочковому фільтраті 9:1; а в сечі, яка проходить через дистальный сегмент
нефрону – 50:1. Це пояснюється вибірковим всмоктуванням клітинами канальців іонів натрію.
Замість них з клітин канальців у їх просвіт виділяються іони водню. Таким чином,

598
двозаміщений фосфат (Na2HРО4) перетворюється на однозаміщений (NaH2PО4) і в такому
вигляді виділяється з сечею.
У клітинах канальців з вугільної кислоти утворюється бікарбонат, збільшуючи цим самим
лужний резерв крові.
Другий хімічний механізм, який забезпечує затримку натрію в організмі і виведення
надлишку іонів водню – це
перетворення в просвіті канальців Кров Клітини канальця
Просвіт
канальця
бікарбонатів на вугільну кислоту (рис. Na+
Na+ Na+ HCO-3
14.6). У клітинах канальців при HCO-3 HCO-3 H+ H2CO3
взаємодії води з вуглекислим газом
+ -
Na HCO 3
H2CO3

під впливом карбоангідрази CO2 CO2 H 2O

CO2
утворюється вугільна кислота. Іони +
H 2O

водню вугільної кислоти виділяються

Na+ Na+ Na+ A-
в просвіт канальця і сполучаються там
HCO-3 HCO-3 H+ H+ A-
з аніонами бікарбонату; еквівалентний Na+
HCO-3
H2CO3
цим аніонам натрій поступає в
CO2 CO2 CO2
клітини ниркових канальців. Так, +
H 2O

утворена в просвіті канальців Н2СО3 Na+ Na+ Na+ A-

HCO-3 HCO-3 H+ H+
легко розпадається на СО2 і Н2О і в
+ -
Na HCO 3 -
такому вигляді виводиться з NH3 NH4+ A

H2CO3
організму. Глутамін
CO2 CO2 CO2
Третій механізм, який також +
Na+ HCO-3 H 2O Сеча
сприяє збереженню натрію в
організмі, є утворення в нирках аміаку Рис. 14.6. Схематичне зображення ниркового
механізму підтримання кислотно-основної рівноваги
та використання його для
нейтралізації та виведення кислих еквівалентів із сечею. Основним джерелом для цього є
дезамінування глутаміну та, можливо, гліцину, а також окиснювальне дезамінування, основним
чином, глутамінової кислоти.
Від напрямку змін кислотно-лужної рівноваги в організмі залежить реакція сечі. При
переважанні в харчовому раціоні м’ясної їжі з надлишком кислотних сполук (фосфатних,
сірчаних і хлорних аніонів, органічних кислот) останні надходять у кров і нейтралізуються її
катіонами. При цьому в крові зменшуються лужні резерви і виникає загроза ацидозу.
При виділенні з первинною сечею кислих продуктів у клітинах дистального відділу
канальців з вугільної кислоти, яка синтезується з СО 2 і води під дією ферменту карбоангідрази,
утворюються Н+- іони (ацидогенез). З сечею виводяться вільні органічні кислоти (молочна,

599
лимонна) і кислі фосфорнокислі солі (КН2РО4). Утворення кислих солей сприяє підтриманню
постійності рН крові. Наприклад, зсув рН у кислий бік призводить до переміщення НСО 3- - іону
назад у кров, а це сприяє зберіганню лугів крові. При рН 6,0 вуглекислих іонів у сечі практично
немає. Межа, до якої рН сечі може знижуватись без ушкодження клітин, дорівнює 4,5. Аніони
сильних мінеральних кислот (хлоридної, сірчаної) не виводяться у вигляді вільних кислот.
Значна їх дисоціація призвела б до зниження рН сечі нижче 4,5, що несумісне з життям клітин
самих нирок. Збереження іонів Nа+ і К+ при цьому відбувається шляхом заміщення їх катіоном
амонію (амонійогенез). У вигляді амонійних солей виводяться також солі фосфатної,
органічних та інших мінеральних кислот. Цей процес також має значення для організму,
оскільки він сприяє збереженню Nа+ і К+ більше, ніж ацидогенез.
При вживанні мінеральних лужних вод і харчуванні переважно рослинною їжею (овочі,
фрукти) сеча стає лужною. У збереженні цінних для організму кислот велику роль при цьому
відіграють бікарбонати: у дистальному відділі ниркових канальців вони заміщують інші аніони
і виділяються разом з сечею, а у кров повертаються аніони сульфатної, хлоридної та інших
кислот. Так, при рН 6,0 у сечі виявляються сліди бікарбонатів, при рН 7,0 їх уже виводиться до
15 %, а при рН 7,8 – приблизно 93 %. Бікарбонатурію, як симптом, спостерігають при
нирковому ацидозі.

14.6. Властивості сечі за умов норми та патології

Кількість сечі. За умов норми впродовж доби у здорової людини виділяється 1 200 – 1
800 мл сечі, що становить 50 – 80 % від об’єму вжитої рідини. Ця величина (добовий діурез)
значною мірою залежить від віку, статі, характеру харчування, кількості вжитої рідини, способу
життя, праці тощо.
Відхилення від середніх (нормальних) величин у бік збільшення називають поліурією, а в
бік зменшення – олігурією, а повне припинення виділення сечі – анурією. Ці явища пов’язані з
нирковими (ренальними) і позанирковими (екстраренальними) чинниками.
Характер харчування та водно-сольовий режим впливають на діурез. Так, до поліурії
призводить вживання великої кількості рідини (чаю, пива), кавунів, гарбузів, які не тільки
містять велику кількість води, але й мають сечогінні властивості. Обмежене вживання рідини,
посилене потовиділення викликають олігурію. Такі кількісні відхилення від норми у виділенні
сечі не пов’язані із захворюваннями і належать до фізіологічних.
За умов норми вдень виділяється більше сечі ніж уночі (у співвідношенні 4:1 – 3:1). При
серцевій декомпенсації, цисто пієлітах сеча більшою мірою виділяється вночі, такий стан
називають ніктурією.
Поліурія виникає внаслідок порушення концентраційної здатності нирок при хронічних

600
нефритах і пієлонефритах, добовий діурез при цьому може перевищувати 2 500 мл. Надмірне
виділення сечі як компенсаторна реакція організму на підвищення осмотичного тиску і
розвиток ацидозу (гіперглікемія і кетонемія) характерне і для цукрового діабету. Чим вища
концентрація глюкози та кетонових тіл у крові при діабеті, тим більше розвивається відчуття
спраги. Випита вода виводиться нирками разом з глюкозою і кетоновими тілами. Одночасно з
виділенням води нирками у кров знову надходить глюкоза і знову розвивається спрага, яка
потребує вживання нових порцій води. Таким чином поліурія при цукровому діабеті досягає 7–
10 л сечі за добу.
При нецукровому діабеті виникнення поліурії (до 10 л сечі і більше за добу) пов’язане з
порушенням нейро-гуморального механізму регуляції водного обміну: канальцева реабсорбція
води зменшується внаслідок недостатнього виділення задньою часткою гіпофізу вазопресину.
Поліурія може виникати і під впливом сильних емоцій, неприємних переживань (страх,
хвилювання), при захворюваннях ЦНС (епілепсія, істерія).
Олігурія як патологічне явище супроводжує гострі дифузні нефрити і нефрози,
недостатність кровообігу, підвищену гідрофільність тканин та зв’язуванням ними води (деякі
токсикози вагітних, порушення натрієвого обміну).
Анурія може мати реальне походженння, пов’язане з порушенням утворення сечі (тяжкі
нефрити, отруєння сулемою, токсикози, шок) та екстраренальне, пов’язане з механічними
перешкодами в сечовивідних шляхах (камені, рубці, пухлини, травми). Тривалість анурії понад
5 діб може призвести до смерті.
Густина сечі. У дорослих здорових людей густина сечі коливається в межах 1,012 – 1,025
і залежить від періодичності приймання їжі та води, втрати рідини організмом (потовиділення).
За зміною густини сечі можна судити про концентраційну здатність нирок.
У клініці значну увагу приділяють не тільки густині сечі, а й її коливанням. За
фізіологічних умов поліурія може супроводжуватися низькою густиною, тоді як олігурія
характеризується високими її показниками. Дуже низька густина сечі (1,005 і нижче)
спостерігається при нецукровому діабеті, особливо у випадках значної поліурії, коли вона
наближається до густини води (1,002 – 1,001). Постійна низька густина (гіпостенурія)
характеризує втрату нирками концентраційної здатності (хронічні нефрити, зморщені нирки).
При тяжких і запущених формах нефросклерозу густина сечі наближається до густини
ультрафільтрату, тобто первинної сечі (1,010 – 1,011) і утримується на цьому рівні незалежно
від характеру спожитої їжі та кількості рідини. Це явище називають ізостенурією, воно вказує
на втрату нирками здатності виконувати осмотичну роботу.
Наявність білка в сечі (понад 5 – 7 %), солей (подагра, нирковокам'яна хвороба)
підвищують густину сечі. На кожні 4 % білка густина сечі збільшується на 0,001. Вміст 1 %

601
цукру підвищує густину сечі на 0,04. Проте при цукровому діабеті густина сечі може
залишатися в межах норми (1,012—1,020).
Колір сечі. Колір нормальної свіжої сечі може коливатися від солом'яно-жовтого до
насичено жовтого, залежить від вмісту в ній урохрому (сечового пігменту), уроеритрину та
уробіліногену та змінюється одночасно з густиною і кількістю сечі. Сеча насиченого жовтого
кольору найчастіше концентрована, має високу густину і виділяється у відносно невеликій
кількості, тоді як солом’яно-жовта сеча зазвичай має низьку густину і виділяється у великій
кількості.
При патологічних станах забарвлення сечі може бути викликане наявністю крові,
гемоглобіну та продуктів його розпаду, жовчних пігментів. Іноді колір сечі змінюється під
впливом незвичайних продуктів білкового обміну (алкаптонурія), деяких лікарських речовин.
Сеча кольору м'ясних помиїв або крові буває при гемоглобінурії, гематурії (гострий
дифузний нефрит, нирковокам'яна хвороба, інфаркт нирок, туберкульоз нирок і сечовивідних
шляхів, травми). Кров у сечі може появитися при цинзі (скорбут) та геморагічному діатезі.
Слід відрізняти червоний колір сечі, спричинений наявністю в ній крові, від забарвлення її
деякими лікарськими препаратами (сульфоналом, антипірином, тріоналом ).
Зеленувато-жовтий і темно-коричневий кольори сечі, які нагадують колір пива,
спостерігають при появі в ній жовчних пігментів (білірубіну). У таких випадках при
збовтуванні сеча піниться темно-жовтою або світло-коричневою піною. Ці кольори сечі можуть
зумовлюватись ще прийманням препаратів, що містять хризофанову кислоту (ревінь,
олександрійський лист), а також сантоніном, препаратом фенолу тощо.
Синюватий колір сечі спостерігається при значній індиканурії, коли індикан
розкладається в сечовивідних шляхах з утворенням синього індиго. Виділення метиленової
синьки з сечею може також бути причиною досить інтенсивного синього забарвлення сечі.
Темно-бурий і чорний колір сечі буває при меланомах, рідше – при малярійній кахексії,
алкаптонурії, а також після приймання деяких лікарських препаратів (фенолу, нафтолу,
крезолу, резорцину, тимолу, хініну).
Молочний колір сечі зумовлюється потраплянням до неї хілусу (хілурія) або
сперматурією.
Блідо-жовта або зовсім безбарвна сеча буває при цукровому і нецукровому діабетах,
поліурії на тлі хронічного нефриту, нефроангіосклерозі, швидкому розсмоктуванні набряків.
Прозорість. Нормальна свіжа сеча прозора. При відстоюванні в ній з’являється каламуть
у вигляді хмаринки. При охолодженні з неї випадають слиз і епітелій, а згодом – урати. Під час
тривалого відстоювання сеча злужнюється внаслідок бактеріального розкладу сечовини, з неї
випадають в осад урати.

602
 Каламутна сеча може бути при гнійних процесах в сечовивідних шляхах (наявність гною,
бактерій, лейкоцитів) або при випаданні в осад солей (аморфних уратів і фосфатів). Для
диференціації цих явищ сечу підігрівають (розчиняють урати) і підкислюють (розчиняють
фосфати). Наявність каламуті при цьому свідчить про піурію (гній у сечі). Каламутно-молочний
колір сечі спричинюється хілурією.
Запах сечі. Свіжа сеча має специфічний запах летких речовин. При відстоюванні
внаслідок розкладу сечовини з’являється запах аміаку. Цей запах сечі характерний і для
циститів (розклад сечовини коками), пієлітів, пієлонефрозів, туберкульозного пієліту з
вторинною інфекцією тощо.
Під час гангренозних процесів у сечовивідних шляхах сеча набуває гнилісного запаху.
При діабеті через наявність в сечі ацетону вона має плодовий (яблучний) запах. Споживання
хрону та часнику надає сечі неприємного запаху.
Реакція сечі. Свіжа сеча при змішаному харчуванні слабокисла або кисла (рН 5,3 – 6,5),
але реакція сечі залежить від характеру харчування та вмісту мінеральних солей, лікарських
речовин. При споживанні вегетаріанської їжі виділяється лужна сеча (переважають двозаміщені
фосфати або бікарбонати калію чи натрію), а при споживанні їжі, багатої на білки і продукти
тваринного походження – кисла (переважають однозаміщені фосфати).
Дуже кисла сеча виводиться з організму при гарячці, сечокислому діатезі, діабеті,
голодуванні, вираженій недостатності нирок (внаслідок втрати нирками здатності утворювати
аміак, який нейтралізує сечу), туберкульозі нирок. При ацидозах рН сечі знижується до 4,6, а
при діабетичній комі – навіть до 4,2.
Лужна реакція сечі спостерігається після частого блювання та промивання шлунка
(внаслідок зменшення в організмі кислот), при розсмоктуванні ексудатів і транссудатів, при
циститах як наслідок бактеріального розкладу сечовини з утворенням аміаку.

14.7. Хімічний склад сечі за умов норми та патології

14.7.1. Органічні речовини сечі. У сечі дорослої людини міститься 47– 65 г твердих
речовин, з яких 22 – 46 г – органічні та 12 – 25 г – неорганічні. З органічних сполук 10 – 18 г
припадає на азот азотвмісних речовин.
Загальний азот сечі. Загальний азот сечі – це азот сечовини, аміаку, креатиніну, сечової
кислоти, амінокислот тощо. Зменшення кількості азоту, який виділяється з сечею, є, в першу
чергу, наслідком порушення видільної функції нирок. Азот при цьому нагромаджується в крові
(азотемія, уремія). В організмі азот може затримуватись і при захворюваннях серцево-судинної
системи та печінки внаслідок утворення набряків, ексудатів і транссудатів. Збільшення вмісту

603
загального азоту в сечі виникає при їх розсмоктуванні, гарячці, діабеті, хронічному отруєнні
фосфором, посиленому розпаді білків.
Сечовина – кінцевий продукт азотистого обміну. Її вміст у сечі залежить, першою
чергою, від кількості білків, які розпалися в організмі. За добу з сечею виділяється 18 – 35 г
сечовини.
Підвищена екскреція сечовини спостерігається при споживанні їжі, збагаченої білками,
при фізичній роботі, а також гарячці та діабеті.
Зменшення виділення сечовини спричинюється загальним або білковим голодуванням
(аліментарна дистрофія), а також недостатнім її синтезом. Порушення процесів синтезу
сечовини пов'язане з патологією печінки (цирози, дистрофія, рак, зрідка гепатити). Виведення
великої кількості аміаку з організму при ацидозах часто зумовлено зниженим утворенням і
виділенням сечовини.
Креатинін. Добове виділення креатиніну індивідуальне і постійне для кожної людини,
відображає в основному м'язову масу організму, становить в середньому 1 – 2 г у чоловіків і 0,6
– 1,5 г у жінок і мало залежать від вмісту білків у дієті.
Його кількість у сечі збільшується при інтенсивній м'язовій роботі. Гарячка, гострі
інфекції, цукровий і нецукровий діабети супроводжуються підвищеною екскрецією креатиніну.
Поява надмірної кількості креатиніну одночасно з креатинурією (виділення креатину з
сечею) часто свідчить про патологію скелетних м'язів (м'язова дистрофія, атрофія, міастенія
тощо).
Зменшення вмісту креатиніну в сечі має місце при хворобі нирок, особливо при
хронічному нефриті з уремією, м'язовій дистрофії після одужання від інфекційної хвороби, у
похилому віці та під час аліментарної дистрофії. Крім креатиніну, в сечі здорових людей
виявляють глікоціамін
Креатин у сечі у здорових дорослих людей практично відсутній і з’являється в ній при
перевищенні 0,12 ммоль/л у крові. Креатинурію можна спостерігати при ураженнях м'язової
системи (міопатії та прогресуючій м'язовій дистрофії), при ураженнях печінки, цукровому
діабеті, ендокринних розладах (гіпертиреоз, Адісонова хвороба, акромегалія), інфекційних
захворюваннях, переломах кісток, опіках, білковому голодуванні, недостатності вітамінів С і Е,
внутрішньовенному введенні гідролізату казеїну.
Креатинурія, як фізіологічне явище, спостерігається в людей похилого віку та дітей у
перші роки життя.
Амінокислоти. Добове виділення амінокислот з сечею становить в середньому 1 г, а в
розрахунку на азот 0,08 – 0,15 г. Співвідношення між вмістом окремих амінокислот в крові та
сечі різне і залежить від їх вмісту в крові, величини клубочкової фільтрації і ступеня

604
реабсорбції тої чи іншої амінокислоти в ниркових канальцях. За умов норми величина кліренсу
для більшості амінокислот становить 206 мл/хв, тоді як для для гліцину і гістидину 4 – 7 мл/хв,
вони в найбільшій кількості присутні в сечі.
Підвищення кількості окремих амінокислот у сечі є основною діагностичною ознакою
(фенілкетонурія, алкаптонурія, гістидинемія, цитрулінемія, гіперпролінемія тощо).
Поява в сечі великої кількості амінокислот (гіпераміноцидурія) може бути наслідком їх
підвищеного вмісту в крові і порушення реабсорбції в канальцях при отруєнні солями тяжких
металів та іншими токсичними речовинами, неповноцінному харчуванні, захворюваннях
печінки, станах, які супроводжуються посиленим розпадом тканинних білків (тяжкі інфекційні
захворювання, злоякісні новоутворення) при лікуванні кортикостероїдами і АКТГ.
Сечова кислота — кінцевий продукт обміну пуринових основ. За добу в здорової людини
з сечею виділяється біля 0,7 г сечової кислоти (у розрахунку на азот 0,08 – 0,2 г). Ця величина
рідко знижується нижче 0,5 – 0,6 г навіть при відсутності в їжі пуринів, але може збільшуватись
до 1 г і більше при вживанні продуктів із високим вмістом нуклеопротеїдів. Кількість виділеної
з сечею сечової кислоти залежить від її вмісту в крові та визначається співвідношенням
процесів клубочкової фільтрації, реабсорбції, секреції в канальцях. Кортикостероїди
підвищують виведення сечової кислоти з сечею і знижують її концентрацію в плазмі крові.
Надмірне виділення сечової кислоти спостерігається при лейкемії, поліцитемії, гепатитах,
подагрі, а також при лікуванні аспірином і кортикостероїдами. Внаслідок незначної розчинності
в воді сечової кислоти, її солі можуть випадати в осад і утворювати камені в нижніх відділах
сечовивідних шляхів.
Гіпурова кислота завжди визначається в сечі людини в невеликій кількості – біля 0,7
г/добу (у розрахунку на азот 0,04 – 0,08 г). Вона є продуктом взаємодії бензойної кислоти і
гліцину. Підвищене виділення з сечею гіпурової кислоти спостерігається при вживанні
переважно рослинної їжі, багатої на бензойну кислоту або її попередники (фрукти, ягоди).
Органічні кислоти. Загальна кількість органічних кислот у сечі не перевищує 1 г. З
сечею здорової людини виділяються здебільшого оксалатна, молочна, лимонна, масляна,
валер'янова, янтарна, β-гідроксимасляна, ацетоацетатна кислоти. За фізіологічних умов вміст
кожної з цих кислот у добовій сечі вираховується міліграмами, тому звичайними методами
окремі органічні кислоти в сечі не визначаються. Однак в деяких умовах виведення кислот
може різко посилитися і вони легко визначаються в сечі. Так, при посиленій м'язовій роботі в
сечі виявляється молочна кислота, при цукровому діабеті – ацетоацетатна і β-гідроксимасляна
кислоти, при алкалозі – лимонна та янтарна кислоти.
При різних патологічних процесах з амінокислот та жирних кислот утворюються
органічні кислоти, які активно виводяться з сечею. При діабетичному кетоацидозі внаслідок

605
активації β-окиснення жирних кислот з’являються адипінова і субаринова кислоти, у результаті
порушеного метаболізму валіну, лейцину, ізолейцину – похідні валер'янової та масляної кислот.
Індикан. Індикан, феноли та інші продукти знешкодження токсичних речовин завжди є у
сечі здорових людей. Посилення процесів гниття в організмі призводить до збільшення
захисних синтезів і підвищення екскреції індикану та інших парних сполук з сечею.
Пігменти сечі. Основним пігментом сечі, який надає їй бурштинового кольору, є
урохром. Прямий і непрямий білірубін в сечі здорових людей не визначається. У незначній
кількості в сечу здорової людини потрапляє стеркобіліноген, що всмоктується в систему
гемороїдальних вен. На світлі і на повітрі незафарбований стеркобіліноген та уробіліноген
перетворюються на стеркобілін й уробілін – пігменти, зафарбовані в темний колір.
У невеликій кількості в сечі присутні проміжні продукти синтезу порфіринового кільця та
продукти розпаду гемоглобіну. Серед попередників гему в сечі найбільше δ-амінолевулінової
кислоти (2 – 3 мг/добу) і порфобіліногену (до 20 мг/добу), значно менше уропорфіринів
(приблизно 6 мкг/добу), протопорфіринів (приблизно 12 мкг/добу).
Підвищене виведення цих речовин з сечею зустрічається при різних формах порфірій,
отруєннях солями тяжких металів, анемії, цирозах печінки, гострому поліомієліті, алкогольних
інтоксикаціях, отруєннях барбітуратами, сульфаніламідами, органічними сполуками миш'яку.
При інтоксикації свинцем у сечі збільшується вміст δ-амінолевулінової кислоти.
При захворюваннях печінки з розвитком жовтяниці в сечі з'являються жовчні пігменти,
визначається білірубін, збільшується вміст уробіліну. При гемолітичних жовтяницях білірубін в
сечі не визначається, а вміст уробіліну різко підвищується. Механічні жовтяниці
супроводжуються різким збільшенням вмісту білірубіну в сечі і зниженням (майже
зникненням) уробіліну.
Ферменти. У сечі людини виявляють активність низки ферментів: лактатдегідрогенази,
рибонуклеази, амінотрансферази, лейцинамінопептидази, фосфатази, урокінази, -амілази.
У клінічній практиці при діагностиці захворювань найчастіше досліджують амілазу
(діастазу) сечі. Запальні захворювання, пухлини голівки підшлункової залози та поблизу
розташованих органів супроводжуються підвищенням амілазної активності сечі.
У сечі дорослих і дітей міститься уропепсин: підвищення його вмісту виникає при
гіперацидному гастриті, виразці шлунка і дванадцятипалої кишки, діабеті, тоді як анацидні,
гіпоацидні гастрити й ахілія супроводжуються зниженням цього показника.
Серед інших ферментів можна спостерігати підвищення активності гіалуронідази сечі при
колагенозах. При гемолізі (гемолітичній анемії) карбоангідраза, вивільняючись з еритроцитів,
теж з’являється в сечі.

606
 Мукопротеїни. Сліди мукопротеїнів, мукополісахаридів і аміноцукрів завжди виявляють
у сечі. За добу з сечею виділяється до 100 міліграмів мукопротеїнів. Підвищення їх
концентрація в крові й сечі спостерігають у гострій стадії колагенозу (ревматизм, системний
червоний вовчак, артрити тощо), крупозній пневмонії.
Вітаміни. Водорозчинні вітаміни містяться в сечі в незначній кількості, жиророзчинних
вітамінів в сечі практично немає. Виведення вітамінів з сечею слугує критерієм насиченості
організму вітамінами. У сечі найчастіше досліджують вміст вітамінів С, В1, і В2. Для оцінки
насиченості організму фолієвою кислотою використовують непрямий тест, за допомогою якого
в сечі визначають її похідні, вміст яких при дефіциті фолієвої кислоти збільшується.
Гормони. З сечею виділяється значна кількість гормонів і продуктів їх перетворення.
Характерно, що гормони сечі дуже часто відображають гормональні зміни в організмі,
пов'язані з його фізіологічною перебудовою.
У сечі постійно виявляють адреналін, норадреналін і продукти їх перетворення. Вони
характеризують функцію мозкової речовини надниркових залоз і всієї хромафінної тканини
організму. Велика кількість адреналіну та продуктів його перетворення екскретується з сечею
при пухлинах мозкової речовини надниркових залоз та симпатичних вузлів. Так, для
діагностики феохромоцетоми в сечі визначають вміст вінілін-мигдальної кислоти – основного
продукту катаболізму катехоламінів.
Велике значення для оцінки функціонального стану надниркових залоз має визначення
загальної кількості кортикостероїдів і 17-кетостероїдів, яка зростає при гіперфункції кори
надниркових залоз (хвороба Іценка-Кушінга, пухлини надниркових залоз, адреногенітальний
синдром), у дітей – при ранньому статевому дозріванні, тестикулярних пухлинах, гіперфункції
гіпофізу тощо. Мікседема та цукровий діабет, захворювання печінки часто супроводжуються
зниженою екскрецією 17-кетостероїдів.
Величина екскреції альдостерону залежить від фізіологічного стану організму (вночі
виводиться менше, ніж вдень). Збільшення екскреції альдостерону спостерігається при
зменшенні натрію в дієті, а також при введенні в організм АКТГ, при гіпертонічній хворобі,
серцево-судинній недостатності та декомпенсованому цирозі печінки.
Виділення статевих гормонів з сечею значно змінюється з віком. У чоловіків і жінок
виділення андрогенів стає особливо інтенсивним у віці 20 – 40 років і безперервно знижується.
Кількість естрогенів у сечі жінок залежить від фізіологічних вікових факторів, вагітності,
менструального циклу. Відомо, що вже на 3 – 4-ому тижнях вагітності в сечі жінки з'являються
гонадотропні гормони, що використовують для ранньої діагностики вагітності та
диференційного діагнозу між пухлиною і вагітністю.
Білки. У сечі здорової людини містяться сліди білка (20 – 80 мг/добу) – альбуміни,

607
глобуліни крові, глікопротеїди слизової оболонки сечостатевих шляхів; вони не визначаються
звичайними якісними реакціями на білок.
Фізіологічне підвищення кількості білка в сечі (протеїнурія) не пов'язане з
захворюваннями, воно виникає внаслідок споживання великої кількості сирих білків молока та
яєць при надмірних м'язових напруженнях, прийманні холодних ванн та душу, сильних
емоційних станах. Ортостатична (юнацька) протеїнурія спостерігається у кволих дітей та
підлітків (7 – 15 років), які швидко втомлюються, страждають головними болями та
серцебиттям. Вона виникає лише тоді, коли дитина стоїть, а в лежачому положенні зникає.
Виявлення білка в сечі – протеїнурія – здебільшого явище патологічне. Розрізняють
позаниркову (несправжню) і ниркову (справжню) протеїнурію.
При позанирковій протеїнурії наявність білка в сечі не пов'язана з його елімінацією
нирками. Він може потрапити в сечу з сечовивідних шляхів внаслідок катаральних і гнійних
процесів у ниркових мисках, сечоводах, сечовому міхурі, сечовивідному каналі, а також із
менструальною кров'ю і вагінальними виділеннями. Проте кількість білка при цьому не
перевищує 1 %.
Ниркова протеїнурія спостерігається при гострому та хронічному гломерулонефриті,
нефропатіях, при системних захворюваннях (амілоїдозі) тощо. Нефротичний синдром
супроводжується масивною протеїнурією, при якій в сечі вміст білка досягає понад 90 %.
Глюкоза та інші вуглеводи. У сечі здорової людини глюкоза міститься в слідових
кількостях, що не визначаються звичайними біохімічними методами. Поява її в сечі
(глюкозурія) може бути обумовлена різними причинами. Фізіологічна глюкозурія виникає при
вживанні з їжею великої кількості вуглеводів, у вагітних жінок або внаслідок сильного
стресового впливу.
В умовах патології основна причина глюкозурії – цукровий діабет, що супроводжується
гіперглікемією. Вміст глюкози в сечі хворих на цукровий діабет може досягти 5 – 120 г/л.
Гострий панкреатит, гіпертиреоз, інфекційні та нервові захворювання, струс мозку, припадки
епілепсії можуть супроводжуватись глюкозурією. Ураження ниркових канальців (нирковий
діабет, стероїдний діабет, вторинна ренальна глюкозурія при хронічних захворюваннях нирок),
отруєння морфіном, стрихніном, хлороформом, фосфором і деякими іншими речовинами
призводить до зниження реабсорбції глюкози і також супроводжуються глюкозурією.
При вживанні великої кількості фруктів або фруктових соків в сечі виявляють пентози, у
матерів-годувальниць – лактозу, у хворих спадковим захворюванням — галактоземією —
розвивається галактозурія. При вроджених захворюваннях (ідіопатична пентозурія) з сечею
виділяється L-ксилулоза. При лізосомних хворобах, що характеризуються вродженою
недостатністю деяких кислих гідролаз, в сечі визначаються галактоза, ацетилглюкозамін,

608
ацетилгалактозамін, ацетилнейрамінова і глюкуронова кислоти.
Кетонові тіла. У нормальній сечі міститься деяка кількість органічних кислот —
продуктів проміжного обміну вуглеводів і жирів (молочна, піровиноградна, кетоглутарова,
лимонна, β-гідросимасляна, ацетоацетатна кислоти тощо).
Клінічне значення має дослідження кетонових тіл (ацетону, β-гідросимасляної та
ацетоацетатної кислот). Нагромадження їх в організмі та поява в сечі свідчать про порушення
вуглеводного і жирового обмінів при цукровому діабеті, голодуванні тощо.
Ліпіди. У сечі іноді визначають вміст холестерину, кількість якого збільшується при
хілурії, гіперхолестеринемії та деяких порушеннях холестеринового обміну.
При вживанні з їжею великої кількості жирів можна спостерігати харчову (аліментарну)
ліпідурію. Патологічна ліпідурія буває при наявності дегенерованих лейкоцитів та
епітеліальних клітин (цистопієліти), при нефрозах, фосфорному і алкогольному отруєннях.
Кров. У сечі кров може з’являтися у вигляді еритроцитів (гематурія) або гемоглобіну
(гемоглобінурія). Гематурія буває при органічних ураженнях нирок (гострий дифузний нефрит,
нефрит після скарлатини), туберкульозі легенів, каменях сечовивідних шляхів.
Гемоглобінурії поділяють на первинні (ідіопатичні) і вторинні (симптоматичні). Первинні
гемоглобінурії пов'язані з підвищеним гемолізом еритроцитів, зумовленим внутрішніми
причинами, а вторинні – з наявністю фактора, який викликає гемоліз. Це насамперед
гемоглобінурія при переливанні несумісних груп крові, отруєннях сульфаніламідами,
аніліновими фарбами, арсеном, сірководнем, хлоридною кислотою, екстрактом папороті, при
інтоксикаціях та інфекційних захворюваннях (сепсис, тиф, скарлатина, малярія, ангіна).
Гемоглобінурії спостерігаються при тяжких травмах, нефритах, ангіоневротичних і
алергійних станах.
14.7.2. Мінеральний склад сечі. Щодоби з сечею виводиться 15 – 25 г мінеральних
солей. Вивчення мінерального складу сечі, особливо екскреції натрію хлориду, допомагає
діагностувати порушення не тільки мінерального обміну, але й низки ендокринних розладів,
декомпенсації серцево-судинної системи тощо.
Зниження екскреції органічних речовин (і сечовини) поряд із зменшенням виділення
мінеральних речовин свідчить про зниження рівня обміну речовин з віком. Співвідношення
екскретованих калію і натрію становить 2:3. Поряд з іонами натрію і калію в сечі містяться іони
кальцію і магнію. Фосфорнокислі солі лужноземельних металів погано розчиняються у воді, і
основна кількість їх виходить з калом. Хлориди сечі – це основні сполуки лужних металів.
До найважливіших аніонів неорганічних кислот, які завжди є в сечі, крім іонів хлору,
відносять ще аніони фосфатної та сірчаної кислот. Солі фосфатної кислоти частково

609
утворюються за рахунок розпаду фосфорвмісних органічних сполук. Деяка їх кількість
вивільняється з кісткової тканини. Фосфатна кислота, крім сечі, виводиться ще й з калом.
У кислій сечі більшість катіонів лужноземельних металів утримується у формі
однозаміщених солей.
Сульфати сечі утворюються з сірковмісних амінокислот, які окислюються в тканинах з
утворенням іонів сірчаної кислоти. Неорганічні сульфати, які виділяються – це лише частина
екскретованих сульфосполук. Друга частина виводиться у вигляді парних ефіросірчаних сполук
з органічними речовинами (індолсірчаної, фенолсірчаної тощо). Частково сірка виводиться у
вигляді нейтральної сірки – тіоціанатів, сульфідів, цистеїну та інших недоокиснених продуктів.
Натрій. Загальна кількість натрію, що виводиться в складі сечі, становить 2 – 4 г/добу (за
деякими даними 3 – 6 г/добу). Різке збільшення його виведення зустрічається при введенні в
організм гіпертонічних розчинів, а помірне характерно для ниркової недостатності,
недостатньої мінералокортикоїдної функції наднирників (гіпоальдостеронізм), лікування
діуретиками. Виведення натрію з сечею зменшується при гіперальдостеронізмі, довготривалому
лікуванні АКТГ і кортикостероїдами, респіраторному ацидозі.
Калій. Добове виведення калію з сечею становить 1,5 – 2,0 г (за іншими даними 2 – 4 г) і
не зменшується нижче 1 г навіть при вживанні дієти, що його не містить. Альдостерон,
збільшуючи реабсорбцію іонів натрію, сприяє підвищеному виведенню іонів калію з сечею, а
інсулін зменшує калійурез за рахунок стимуляції затримки глюкози і калію клітинами.
Знижений калійурез зустрічається при ацидозі внаслідок конкуренції між іонами калію і
водню при їх секреції епітелієм дистальних канальців, пов'язаної з реабсорбцією іонів натрію.
Внаслідок конкуренції з іонами водню при секреції епітелієм канальців іони калію беруть
участь в регуляції кислотно-основного стану.
Виведення іонів калію з сечею збільшується при гіперальдостеронізмі, нирковій
недостатності, довготривалому застосуванні діуретиків, інтоксикаціях аспірином, дихальному
алкалозі. Зменшення виділення іонів калію зустрічається при гіпоальдостеронізмі та ацидозі.
Кальцій і магній. Виведення з сечею іонів кальцію та магнію незначне і становить,
відповідно, 0,1 – 0,3 г та 0,1 – 0,2 г. Основна частина цих катіонів виводиться з організму через
кишку і лише 30 % з сечею. Вміст іонів кальцію в сечі відображає стан мінерального обміну в
кістковій тканині і стан прищитоподібних залоз. Незначне підвищення вмісту іонів кальцію в
плазмі крові супроводжується збільшенням його виведення з сечею.
Аміак. Впродовж доби з сечею у дорослої людини виводиться 0,4 – 1,0 г аміаку в
розрахунку на азот. Цей показник може зменшуватися при алкалозі і зростає до 5 г при тяжкому
метаболічному ацидозі. Аміак виводиться з сечею у вигляді амонійних солей (іон NH4+). Вміст
їх в сечі певною мірою відображає кислотно-основний стан. Виведення аміаку з сечею зростає

610
при цукровому діабеті з тривалим кетозом, при обезводненні, голодуванні, діареї, порушеннях
водно-електролітного обміну (зменшення вмісту в організмі іонів калію та натрію),
надлишковому поступленню солей амонію. Зменшення виведення аміаку з сечею зустрічається
при введенні в організм розчинів бікарбонату натрію, Адісоновій хворобі, ураженнях
дистального відділу нефрона.
Хлориди. Іон хлору є основним аніоном сечі. У залежності від вживання хлоридів з їжею
за добу з сечею виводиться 3,5 – 9,0 г іонів хлору. Ця кількість може знизитись до 150 мг в
людей, які знаходяться на безсольовій дієті при лікуванні гіпертонічної хвороби.
Як підвищення, так і зниження виведення хлоридів з сечею має важливе діагностичне
значення. Гіперхлорурія виникає при різних формах порушення канальцевої реабсорбції іонів
натрію, введенні в організм великої кількості гіпертонічного розчину. Виражене зменшення
виведення хлоридів із сечею (гіпохлорурія) спостерігається при діареї, набряках, хронічному
нефриті, гострому ревматизмі, гіперкортицизмі, лихоманках.
Бікарбонати. Кількість бікарбонатів, які виводяться з сечею, залежить від їх вмісту в
плазмі крові і визначається величиною рН сечі. При зниженні концентрації бікарбонатів у крові
менше 28 ммоль/л практично всі бікарбонат-іони ультрафільтрату реабсорбуються і з сечею
виводиться дуже мала їх кількість. При концентрації бікарбонатів у крові понад 28 ммоль/л
реабсорбується відносно постійна їх кількість. Нереабсорбовані аніони бікарбонату
виділяються з сечею.
Виведення бікарбонатів зростає при алкалозі і зменшується при ацидозі.
При ураженнях канальців внаслідок порушення реабсорбції бікарбонат-іонів виведення їх
з сечею різко зростає, що сприяє розвитку ацидозу.
Фосфати. Основними фосфатами сечі є натрію гідро- і дигідрофосфати. За добу з сечею
виводиться 2,5 – 4 г фосфатів, а в перерахунку на фосфор 0,7 – 1,6 г. Кількість фосфатів, які
виділяються з сечею, залежить від характеру харчування. Виведення фосфатів з сечею зростає
при ацидозі й алкалозі, базедовій хворобі, голодуванні. Зменшення виведення фосфатів
характерно для ураження нирок, рахіту, синдрому Фанконі, цистинозу в дітей, цукрового
діабету.
Неорганічні сульфати. З сечею виводиться 0,6 – 1,8 г/добу аніонів сульфату в розрахунку
на сірку. Кількість виведених неорганічних сульфатів пропорційна поступленню сірковмісних
амінокислот з білками їжі. Визначення сульфатів у сечі не має суттєвого діагностичного
значення.
Сечові камені – це щільні нерозчинні утворення, які зустрічаються в сечовивідних
шляхах. Вони можуть розміщуватися в паренхімі нирок, у чашках, мисках, сечоводах, сечовому
міхурі та сечовивідному каналі. Величина, консистенція та розміри цих каменів різніВони

611
мають вигляд піщинок, велика кількість яких утворює сечовий пісок. Більші за розміром камені
мають округлу, овальну або коралоподібну форму. Такі камені містять кальцій фосфат
(Са3(РО4)2), магній-амоній фосфат (MgNН4РО4), кальцій оксалат (СаС2О4) або їх суміш, тобто
це щавлевокислі (оксалатні), фосфатні та змішані камені.
Крім цього, камені, що містять оксалат кальцію, характерні для оксалурії (спадкове
порушення обміну гліцину, при якому весь синтезований гліцин окиснюється через гліоксилову
кислоту до оксалатної кислоти). У хворих на подагру зустрічаються камені, які складаються, в
основному із сечової кислоти (С5Н4N4O3), рідше її амонійних або натрієвих солей. Ці камені
називаються сечокислими або уратними. Відкладання цистину (цистинові камені)
спостерігається у хворих цистинурією.
Часто утворення каменів відбувається в результаті дії бактеріальної інфекції. Утворенню
каменів сприяє надлишкове виділення іонів Са2+, наприклад, при гіперпаратиреозі, остеопорозі
тощо.
Зміна рН сечі може впливати на склад сечових каменів: в кислій сечі утворюються
оксалатні та уратні камені, в лужній – фосфатні та карбонатні.
У сечі містяться речовини, що запобігають осадженню солей, які утворюють камені – іони
магнію, пірофосфат, глікозамінглікани (особливо гепарин і хондроїтинсульфати).

612
 РОЗДІЛ 15. СПОЛУЧНА ТКАНИНА

Сполучна тканина становить приблизно 50 % від маси тіла людини. Вона формує сухожилки
та зв’язки, кістки та хрящі, шкіру, стінки кровоносних судин, очеревину та нейроглію тощо.
2 1 Не зважаючи на морфологічні відмінності,
3 всі різновиди сполучної тканини побудовані за
4 загальним принципом: вони містять велику
5 кількість міжклітинної речовини
6
7 (позаклітинного матриксу), яка складається з
колагенових білків, протеогліканів і
8
9 глікопротеїнів і і невелику кількість клітин,
10 розташованих на значній відстані одна від одної
11
(рис. 15.1). В утворенні міжклітинної речовини
12 13
беруть участь фібробласти, хондроцити,
Рис.15.1. Будова сполучної тканини: 1 –
фібробласт; 2 – опасиста клітина; 3 – остеобласти, одонтобласти, цементобласти
еластичне волокно; 4 – ретикулярне волокно; тощо. Міжклітинна речовина мінералізованих
5 – макрофаг; 6 – нервове волокно; 7 –
лімфоцит; 8 – колагенове волокно; 9 – тканин містить неорганічні іони, що утворюють
нейтрофіл; 10 – плазмоцит; 11 – міжклітинна солі та кристали.
речовина; 12 – ліпоцит; 13 - капіляр
Спеціалізованою формою позаклітинного
матриксу є базальна мембрана, яка відмежовує один шар клітин від іншого. Вона відповідає не
лише за підтримання архітектоніки тканин, а й впливає на їх диференціювання, міграцію та
фенотипування. Вона слугує бар’єром для макромолекул.
Основними компонентами позаклітинного матриксу є різні види колагенів та неколагенові
білки.

15.1. Структура та властивості колагенових білків

15.1.1. Структура колагену. Основу міжклітинного матриксу становлять колагенові білки,
які належать до класу глікопротеїнів і містять у великій кількості залишки гліцину, проліну та
оксипроліну. Всі типи колагену в залежності від структури поділяють на кілька груп: фібрилярні,
асоційовані з фібрилами колагену, сіткоподібні, мікрофібрили тощо. Для позначення кожного типу
використовують певну формулу, у якій α-ланцюги позначають арабськими цифрами, а тип
колагену – римськими. Значна частина колагенів, присутніх у порожнині рота, належить до
фібрилярних, їх локалізація представлена в таблиці 15.1.

614
 Таблиця 15.1. Типи колагенових білків у тканинах порожнини рота
Тканини порожнини рота Типи колагену
Дентин зуба І, ІІІ, ІV, V, VІ
Пульпа зуба І, ІІІ, V, VІ
Цемент зуба І, ІІ, ІІІ, V, ХІІ, ХІV
Періодонтальні волокна І, ІІІ, V, VІ
Слизова оболонка ІІІ, ІV, V, VІ, ХІІ
Кісткова тканина І, ІІІ, ІV, V, VІ,
Хрящова тканина ІІ, VІ, ІХ, ХІІ, ХІV

Фібрилярні колагени. Молекули колагенів І, ІІ, ІІІ, V, ХІ типів мають форму фібрил і
побудовані зі структурних одиниць – тропоколагенів, молекулярна маса яких становить 300 000
Да, довжина 280 нм, товщина 1, 4 нм. Молекула тропоколагену побудована з трьох поліпептидних
-ланцюгів, кожен з яких містить біля 1 000 амінокислотних залишків і являє собою щільну
лівозакручену спіраль, на один виток якої припадає три амінокислотних залишки (рис. 15.2, а),
один з яких обов’язково гліцин. Якщо
=O
первинну структуру α-ланцюга колагену
O
представити у вигляді схеми глі-x-y, то в
=
положенні х найчастіше зустрічається – HO
O=

пролін і 3-, 4-гідроксипролін, а в положенні

=O
y – інші амінокислоти. Гліцин в даній H
комбінації необхідний для формування O 1,4 нм 280 нм
=
фібрилярної структури, оскільки жодна а HO б

інша амінокислота не поміщається між - CHR; - CH2;

в г
- C; -N
трьома поліпептидними ланцюгами в
Рис. 15.2. Структура молекули тропоколагену: а –
центрі потрійної спіралі. Радикали
первинна структура поліпептидного ланцюга, б –
амінокислот, які займають положення х і у, скручування поліпептидних ланцюгів у молекулі
тропоколагену, в – східчасте розташування
знаходяться на поверхні потрійної спіралі,
молекул тропоколагену, г – посмугованість
пролін і гідроксипролін обмежують її колагену
обертання. Три α-ланцюги утворюють структуру, злегка закручену в спіраль (рис. 15.2, б).
Формуючи фібрили, молекули тропоколагену розташовуються східчасто, зміщуючись одна
відносно одної на ¼ довжини, що надає фібрилам характерної посмугованості, яку можна помітити
методом електронної мікроскопії (рис. 15.2, в, г). У мінералізованих тканинах щілини між
молекулами тропоколагену заповнені кристалами апатитів.
Молекули тропоколагену утворюють мікрофібрили і фібрили. Мікрофібрили зазвичай

615
складаються з пяти волокон (1 – 5) і формуються в результаті лінійної та бічної агрегації молекул
тропоколагену. Ці мікрофібрили разом з різними глікопротеїнами (фібринопектином, 1-
глікопротеїном, протеогліканами) утворюють фібрили. Молекули глікопротеїнів розташовуються
на поверхні фібрил, захищаючи їх від дії колагеназ.
Колаген І типу [α1(І)]2α2 виявляють у складі кісток, дентину, пульпи зуба, цементу,
періодонтальних волокон, він бере участь у процесах мінералізації. Колаген ІІ типу [α1(ІІ)]3
присутній у хрящах, колаген ІІІ типу [α1(ІІІ)]3 міститься в стінках кровоносних судин. Колаген V
типу [α1(V) α2(V) α3(V)] являє собою гібридну молекулу, яка складається з різних ланцюгів: α1, α2 і α3.
Колагени, асоційовані з фібрилами. До цієї групи належать колагени ІХ, ХІІ, ХІV типів, вони
беруть участь в організації міжклітинного матриксу слизової оболонки, хряща і цементу кореня
зуба. Колагенові білки цього класу не спроможні формувати фібрили, але, зв’язуючись з
фібрилярними колагенами, вони обмежують довжину, товщину та орієнтацію фібрил колагенів І та
ІІ типів. В їх структурі наявні як глобулярні, так і фібрилярні домени. Так, наприклад, колаген ІХ
типу [α1(ІХ) α2(ІХ) α3(ІХ)] складається з трьох фібрилярних і чотирьох глобулярних доменів. Вони
об’єднані поперечними ковалентними зв’язками з фібрилами колагену ІІ типу. Завдяки наявності
бічного глікозильованого ланцюга і великої кількості позитивно заряджених груп, цей тип
колагену може приєднувати до себе негативно заряджені молекули гіалуронової кислоти та
хондроїтинсульфату.
Колагени, що формують мікрофібрили. До цієї групи належить колаген І типу. Оскільки він
являє собою коротко ланцюговий білок, то може розташовуватися між фібрилами
інтерстиціальних колагенів і зв’язуватися з ними. У процесі синтезу 2 молекули цього колагену
з’єднуються антипаралельно з утворенням димера, з димерів утворюються тетраметри. Останні
зв’язуються «кінець в кінець» з утворенням мікро фібрил. Цей тип колагену, завдяки наявності в
поліпептидних ланцюгах послідовності арг-глі-асп, забезпечує клітинну адгезію шляхом
приєднання до мембранних адгезивних білків – інтегринів.
Сіткоподібні (нефібрилярні) колагени. До цієї групи належать колагени ІV, VІІІ, Х типів,
вони відрізняють ся за довжиною та розміром і спроможні формувати сіткоподібні структури.
Пептидні ланцюги ІV типу колагену [α1(ІV)] [α2(ІV)]2 не підлягають після секреції протеолітичній
модифікації, їх кінцеві домени взаємодіють між собою «кінець в кінець», що призводить до
формування димерів і тримерів, а завдяки бічним взаємодіям утворюються тривимірні структури,
схожі на сітку.
15.1.2. Синтез і розпад колагену. Колаген синтезують і продукують у міжклітинний простір

616
майже всі бластні клітини. Процес синтезу та дозрівання колагену є дуже складним процесом, який
розпочинається в клітині і закінчується в міжклітинному матриксі. Оскільки приблизно 50 % всіх
колагенових білків міститься в тканинах скелета, 40 % - у дермі і 10 % - у стромі внутрішніх
органів, порушення синтезу колагену супроводжується як патологією кістково-суглобової системи,
так і внутрішніх органів.
Синтез колагену включає два етапи. На внутрішньоклітинному етапі відбувається трансляція
та посттрансляційна модифікація поліпептидних ланцюгів, а на позаклітинному – модифікація
білка, яка завершує утворення колагенових волокон.
Внутрішньоклітинний етап синтезу колагену. Пептидні α-ланцюги колагену синтезуються
на полірибосомах, зв’язаних з ендоплазматичним ретикулумом, у цистернах якого підлягають
посттрансляційній модифікації, яка включає від’єднання сигнального пептида проколагенового
ланцюга за участі специфічної протеїнази та гідроксилування залишків проліну і лізину за участі
оксигеназ – проліл-4-гідроксилази, проліл-3-гідроксилази та лізил-5-гідроксилази. У реакціях
гідроксилування беруть участь молекулярний кисень і 2-оксоглутарат, а також аскорбінова кислота
(в якості кофактора). Оскільки гідроксилази проліну та лізину в своєму активному центрі містять
Fe2+, то аскорбінова кислота, яка легко окислюється з утворенням дегідроаскорбінової кислоти,
необхідна для збереження атома заліза в фероформі. У подальшому гідроксильовані залишки
лізину підлягають глікозилюванню за участі глікозилтрансфераз. Гідроксильований пролін
необхідний для стабілізації триланцюгової структури, оскільки його гідроксильні групи беруть
участь в утворенні водневих зв’язків між α-ланцюгами. Після закінчення гідроксилування та
глікозилування всі про- α-ланцюги зв’язуються між собою водневими зв’язками, а в ділянках С-
кінцевих пропептидів формуються дисульфідні містки, які сприяють закручуванню ланцюгів у
потрійну спіраль. З ендоплазматичної сітки молекули про колагену транспортуються в комплекс
Гольджі, де включаються в секреторні міхурці та в їх складі секретуються в позаклітинний простір.
Позаклітинний етап – модифікація молекули проколагену. У міжклітинному просторі за
участі протеолітичних ензимів від молекули проколагену від’єднуються N- і С-кінцеві пептиди з
утворенням молекули тропоколагену. Далі відбувається збирання колагенових фібрил, яке
супроводжується утворенням ковалентних зв’язків (зшивок). У формуванні цих зв’язків беруть
участь залишки лізину та 5-гідроксилізину, а також їх альдегідні похідні (аллізин і 5-
гідроксиаллізин), які утворюються внаслідок окисного дезамінування за участі лізилоксидази. Цей
ензим у своєму активному центрі містить іон Сu2+. Конденсація аллізину та 5-гідроксиаллізину з
лізиловими та гідроксилізиловими залишками забезпечує формування внутрішньо- та
міжмолекулярних поперечних зв’язків.

617
 Близько 25 % молекул тропоколагену розпадається, так і не утворивши фібрил. Їх фрагменти
виконують сигнальні функції, стимулюючи колагеногенез. Просторова організація фібрил
завершується за участі фібронектину, протеогліканів і глікопротеїнів, асоційованих з фібрилами.
У розпаді нативного колагену, період півжиття якого від кількох тижнів до кількох місяців,
беруть участь колагенази (ММП-1, ММП-13). В активному центрі цих ензимів присутній кальцій
або цинк, тому вони отримали назву матриксних Са2+-залежних цинкових металопротеїназ. Їх
налічують понад 20 і поділяють у залежності від структурної організації і субстратної
специфічності.
Колагенази розсікають всі три пептидні α-ланцюги молекули нативного колагену приблизно
на ¼ відстані від С-кінця, між залишками гліцину та лейцину. Фрагменти колагену стають
розчинними в воді і денатурують, після чого їх пептидні зв’язки підлягають гідролізу іншими
пептидзами. Гідроліз колагенів базальних мембран відбувається за участі желатиназ (ММП-2,
ММП-9). У зв’язуванні колагенів желатиназами бере участь так званий фібронектиновий домен,
присутній у структурі N-кінцевої області ензима.
Для дослідження обміну колагену в плазмі крові та сечі визначають концентрацію
гідроксипроліну, проліну, кількість продуктів деградації колагену І типу – С і N-тілопептидів. Про
посилений катаболізм колагену свідчить зростання концентрації гідроксипроліну, С і N-
тілопептидів у плазмі крові та сечі, а порушення дозрівання колагену характеризується зростанням
кількості проліну в плазмі крові.
15.1.3. Порушення синтезу колагену та його прояви. Будь-які порушення в синтезі
колагенових білків клінічно проявляються, першою чергою, змінами з боку зубо-щелепної системи
у вигляді кровоточивості ясен, рухливості та випадіння зубів, множинного карієсу. Причини, що
викликають подібні зміни, різноманітні – недостатність в організмі аскорбінової кислоти, іонів
Сu2+, генетичні дефекти та автоімунні стани.
Під час скорбуту – захворювання, що виникає внаслідок недостатності аскорбінової кислоти,
порушується гідроксилування залишків проліну та лізину в структурі проколагену, у результаті
чого утворюються тендітні та ламкі судини. Порушення синтезу колагену в пульпі та дентині
призводить до розвитку множинного карієсу, недостатньої міцності періодонтальних зв'язок.
Подібні зміни зустрічаються при природженій недостатності лізилгідроксилази (синдром
Елерса-Данло-Русакова, тип ІV). Висока розчинність молекул колагену проявляється при
природженому дефекті лізилоксидази (синдром Елерса-Данло, тип V) або під час порушення
обміну міді (хвороба Менкеса), що пов’язано з порушенням утворення поперечних зшивок між
мікро фібрилами колагену. Це призводить до погіршення механічних властивостей зв'язок

618
періодонта, стану тканин пародонта, в’ялості шкірних покривів, виникнення дефектів розвитку
скелету в людей, які страждають на це захворювання.
При цукровому діабеті внаслідок неспроможності клітин захоплювати глюкозу з плазми
крові порушується процес внутрішньоклітинного глікозилування про колагенових α-ланцюгів, а
при проникненні про колагену в позаклітинний простір вуглеводи приєднуються неензимним
шляхом, що також порушує структуру колагенових фібрил. Розвивається тяжка форма
пародонтиту, яка погано лікується. У дітей, які народилися від матерів, хворих на
інсулінозалежний цукровий діабет, виявляють системну гіпоплазію твердих тканин зуба.
Колагенози або системні первинні ураження сполучної тканини (ревматизм, системний
червоний вовчак, системна склеродермія, ревматоїдний артрит, дерматоміозит, вузловий
периартериїт тощо) повязані переважно з порушеннями імуногенезу. Морфологічно ці стани
проявляються генералізованою альтерацією позаклітинних компонентів сполучної тканини, в
основному – колагенових волокон і білка колагену, який їх утворює. Вони суттєво відрізняються за
клінічною картиною, проте, спільність патогенетичних механізмів обумовлює однорідність
біохімічних проявів, до яких відносять, перш за все, лабораторні ознаки запалення, які виявляють у
період загострення захворювання: диспротеїнемія (поява С-реактивного білка, зростання рівня -
та 2-глобулінів, серомукоїду, підвищення вмісту 1-антитрипсину та 1-глікопротеїду);
гіпоальбумінемія; збільшення ШОЕ; підвищення рівня фібриногену; підвищення вмісту у сечі
глікозаміногліканів; збільшення виділення із сечею гідроксипроліну; підвищення кількості N-
ацетилнейрамінової кислоти у сироватці крові; підвищення концентрації білокзвязаних гексоз.

15.2. Структура та властивості неколагенових білків

15.2.1. Структура еластину. У міжклітинному просторі стінок кровоносних судин, тканин
періодонта, кореня язика, у підслизовому шарі губ і щік, легенях, шкірі у великій кількості
присутні еластичні волокна, які володіють дуже важливими властивостями – можуть розтягуватися
в кілька разів і повертатися в вихідне положення, зберігаючи при цьому високу міцність на розрив.
Ці властивості обумовлені наявністю еластину – глікопротеїну з молекулярною масою 70 000 Да та
діаметром близько 3 нм. Еластин містить біля 27 % гліцину, 19 % аланіну, 10 % валіну, 4,7 %
лейцину. Гідрофобні радикали запобігають утворенню стабільної глобулярної структури, тому
поліпептидні ланцюги еластину не утворюють регулярну вторинну та третинну структури, а
набувають різної конформації. Нативні молекули еластину побудовані з відносно невеликих,
майже сферичних молекул, об’єднаних у волокнисті структури за допомогою жорстких
поперечних зшивок – лізиннорлейцину, десмозину, ізодесмозину (рис. 15.3). У формуванні

619
поперечних зшивок беруть участь 4 залишки лізину, 3 з яких попередньо окиснюються до
відповідних альдегідів за участі
лізилоксидази. Десмозин і ізодесмозин NH NH
CO CH (CH2)3 CH2 NH CH2 (CH2)3 CH CO
утворюються залишками, які належать
Лізиннорлейцин
двом, інколи трьом і чотирьом
ланцюгам В утворенні лізиннорлейцину беруть участь лише два залишки лізину. Ці звязки є
настільки міцними, що не руйнуються навіть при кислотному гідролізі.
Еластин утворюється у фібробластах у вигляді
тропоеластину, який є розчинним мономером,
гідрофільні ділянки якого збагачені залишками лізину.
У міжклітинному матриксі за участі мідьзалежної
лізилоксидази залишки лізину окиснюються до
аллізину з утворенням поперечних зшивок. Після цього
еластин набуває своєї кінцевої позаклітинної форми,
для якої характерна нерозчинність, висока стабільність
і мала швидкість метаболізму. На форму та просторове СОО-
розміщення ниток еластину впливають структурні CН2 CН2 CН2 CН
NH+3
глікопротеїни. Мономерні субодиниці еластину, що СОО- СОО-
CН CН2 CН2 CН2 CН2 CН
потрапили у міжклітинний простір, взаємодіють з NH+ NH+3
3
N
певними ділянками поверхні і утворюють агрегати. (CН2)4 десмозин
CН
У гідролізі еластину беруть участь металоеластаза
СОО- NH+3
та еластаза поліморфноядерних лейкоцитів. СОО-
СОО- CН2 CН2 CН
При порушенні утворення десмозинів, NH+3
CН CН2 CН2
СОО-
ізодесмозинів і лізиннорлейцину знижуються пластичні NH+3
N CН2 CН2 CН2 CН
властивості тканин. Це може бути зв’язано зі (CН2)4 NH+3
CН
зниженням активності лізилоксидази при природжених ізодесмозин
СОО- NH+3
чи набутих захворюваннях, дефіциті міді і проявляється Рис. 15.3. Структура десмозину та
серцево-судинними захворюваннями у вигляді ізодесмозину

аневризми та розриву аорти, дефектів клапанів серця, частими пневмоніями та емфіземою легенів.
15.2.2. Протеоглікани. Це клас складних білків позаклітинного матриксу. Ці структури
виконують функції рецепторів під час формування міжклітинного матриксу, полегшують
прикріплення клітин і регулюють процеси їх росту.

620
 Вони також можуть утворювати
Ланцюг хондроїтинсульфату
Ланцюг кератансульфату комплекси з іншими білками, наприклад,
факторами росту і в такий спосіб
Трисахарид

захищати їх від дії протеолітичних

ензимів. Ці комплекси виконують
NH2 СООН функцію резервуарів, і лише в разі
Коровий
(акцепторний) необхідності фактори росту
білок вивільняються з них і набувають
Об’єм у гідратованому стані
Рис. 15.4. Структура мономерного протеоглікана здатності чинити свою біологічну дію.
Вони складаються з білкової
частини (7 % молекули), до котрої через N- і О-глікозидні зв’язки приєднані трисахариди (ксилоза-
галактоза-галактоза), ковалентно сполучені з ланцюгами глікозаміногліканів (93 % молекули) (рис.
15.4).
Протеоглікани різняться за розмірами молекул, відносним вмістом білка та набором
глікозаміногліканів. Вони широко представлені в дентині, пульпі, цементі, тканинах періодонта,
слизовій оболонці порожнини рота (табл.15.2).

Таблиця 15.2. Протеоглікани та глікозаміноглікани в тканинах порожнини рота

Протеоглікани Глікозаміноглікани Тканина
Версікан, декорин, Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Цемент кореня
біглікан, фібромодулін, дерматансульфат
люмікан
Люмікан, фібромодулін, Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Дентин,
остеоадерин дерматансульфат предентин
Сіндекан-1, декорин,Дерматансульфат, гіалуронова кислота, Слизова
версікан, біглікан гепарансульфат, хондроїтин-4-сульфат оболонка
Фібромодулін, версікан,Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Періодонтальні
декорин дерматансульфат, гепарансульфат зв’язки
Версікан, біглікан, декорин Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Пульпа зуба
дерматансульфат, кератансульфат, гіалуронова
кислота
Версікан, біглікан, Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Кісткова
декорин, сіндекан дерматансульфат, кератансульфат, гіалуронова тканина
кислота
Декорин, біглікан, Хондроїтин-4-сульфат, хондроїтин-6-сульфат, Хрящова
фібромодулін кератансульфат, гіалуронова кислота тканина

Частина протегліканів – сергліцин, матриксний протеоглікан хряща, декорин, версікан тощо

знаходяться в розчинному стані і локалізуються у позаклітинному просторі. Інші протеоглікани,

621
наприклад, сіндекан, представлені інтегральними трансмембранними білками. За молекулярною
масою протеоглікани поділяють на великі та малі.
Великі протеоглікани. До цієї групи належать білки з великою молекулярною масою, які
містять понад 100 ланцюгів глікозаміногліканів – агрекан, версікан, нейрокан, бревікан тощо. Вони
мають властивість зв’язуватися з колагенами, гіалуроновою кислотою з утворенням
протеогліканових агрегатів.
У цементі, пульпі зуба, слизовій оболонці порожнини рота, кістковій тканині та шкірі
міститься великий хондроїтинсульфатмісний протеоглікан – версікан, молекулярна маса якого  1
000 Да. Коровий білок версікану складається з амінокислотних послідовностей, що містять
залишки глу-глі-фен. Завдяки великій кількості сульфату, глютамінової кислоти та зв’язку з
гіалуроновою кислотою, цей білок у гідратованому стані займає достатньо великий простір.
Малі протеоглікани містять у своєму складі невеликий коровий білок, до якого
приєднуються 1 або 2 ланцюги глікозаміногліканів. Розрізняють малі протеоглікани, збагачені
лейцином, протеоглікани, асоційовані з клітинами та протеоглікани базальних мембран.
Протеоглікани, збагачені лейцином, містять 9 – 12 доменів, збагачених лейцином у С-
кінцевій ділянці корового білка. Ці домени можуть зв’язувати колаген. Білки цього сімейства
представлені декорином, бігліканом, фібромодуліном, люміканом, остеоадерином, остеогліцином,
окулогліканом, оптіцином, аспорином.
Фібромодулін має молекулярну масу 40 000 Да. Показано, що цей протеоглікан приєднується
до фібрил колагену ІІ типу і обмежує їх діаметр. Ламікан присутній у міжклітинному матриксі
м’язової та хрящової тканини, легенях, тонкій кишці, рогівці ока. Остеоадерин визначається в
амелобластному шарі на стадії дозрівання емалі і бере участь у процесах мінералізації. Декорин і
біглікан беруть участь у міжклітинних взаємодіях, зв’язуються з еластином і адгезивними білками.
Локалізація декорину співпадає з розташуванням колагену, цей білок зв’язується з колагенами І і ІІ
типів, а також інгібує фібриноліз.
Протеоглікани, асоційовані з клітинами. Це сімейство білків включає сергліцини, сіндекани,
бетагліцини, тромбомодулін.
Сіндекани представлені 4 типами білків: сіндекан-1 з’являється в епітеліальних клітинах у
процесі розвитку, сіндекан-2 синтезується гепатоцитами, сіндекан-3 присутній у нервовій тканині
та хрящах на стадії розвитку, сіндекан-4 – в ендотелії, епітелії, гладких м’язах, фібробластах
шкіри. Всі вони зв’язують колагени, фібронектин, тромбоспондин і фактор росту фібробластів.
Сергліцини завдяки високому вмісту сульфатів стійкі до протеолізу. Вважають, що ці білки
беруть участь у регуляції ферментативної активності секреторних гранул, диференціюванні
622
гемопоетичних клітин і міграції лейкоцитів при запаленні.
Протеоглікани базальних мембран. Вони належать до гепарансульфатмісних. Основним
представником є перлекан. Його молекула містить біля тридцяти глобулярних доменів, що
забезпечують зв'язок між клітинами та компонентами міжклітинного матриксу.
15.2.3. Структура та властивості глікозаміногліканів (мукополісахаридів).
Глікозаміноглікани сполучної тканини – це лінійні нерозгалужені полімери. Дослідження
показали, що у тканинах ці сполуки не існують у вільному вигляді, а приєднані ковалентними
звязками до білків. У водному розчині вони утворюють гель і заповнюють простір між клітинами.
Вони сильно гідратовані і містять багато Nа+. Деякі полімерні молекули вдалося виділити і
охарактеризувати. До них належать гіалуронова кислота, хондроїтинсульфати, гепаринсульфат,
дерматансульфат і кератансульфат (рис. 15.5).
СН2ОН CH2OSO-3
O HО O
H
СОО- СОО-
HО
O O O
О NHСOСH3 H NHСOСH3
O OH O OH

OH OH
Залишок Залишок Залишок Залишок
β-D-глюкуронової N-ацетил-β-D- β-D-глюкуронової N-ацетил-β-D-
кислоти глюкозаміну кислоти галактозамін-6-
сульфату
Хондроїтин-6-
Гіалуронова кислота
сульфат

CH2OН CH2OН
O- O O- O
3SO H 3SO H
СОО- CH2OН
O О O О
O H NHСOСH3 O СОО- NHСOСH3
OH OH

OH OH
Залишок Залишок Залишок Залишок
β-D-глюкуронової N-ацетил-β-D- L-ідуронової N-ацетил-β-D-
кислоти галактозамін-4- кислоти глюкозамін-4-
сульфату
Хондроїтин-4- сульфату
Дерматансульфат
сульфат

CH2OSO3H СОО- CH2OSO3H

СН2ОН O O O
HО O OH OH OH
O O O O
NHCOCH3 OSO3H NHSO3H
O
ОH Залишок Залишок Залишок
Залишок N-ацетил-β-D- α-D-глюкуроніл-2- N-сульфо-α-D-
β-D-галактози глюкозамін-6- сульфату глюкозамін-6-сульфату
сульфату
Кератансульфат Гепарансульфат

Рис. 15.7. Структура повторюваних дисахаридних одиниць у глікозаміногліканах

Вони є лінійними полімерами, побудованими з різних дисахаридних одиниць, утворених

уроновими кислотами (глюкуроновою, галактуроновою та ідуроновою), N-ацетилгексозамінами

623
(N-ацетилглюкозаміном і N-ацетилгалактозаміном) та нейтральними сахаридами (галактозою,
манозою і ксилозою). У деяких випадках гідроксильні групи кожного дисахариду етерифіковані
сірчаною кислотою. Вільні карбоксильні і сульфогрупи, які несуть відємний заряд, розміщені
більш-менш рівномірно по всій макромолекулі і визначають біологічні властивості цих сполук.
Гіалуронова кислота зустрічається в багатьох органах і тканинах. Вона побудована з
дисахарид них залишків, сполучених β-(1→4)-глікозидними зв’язками. Дисахаридні фрагменти,
своєю чергою, складаються з залишків β-D-глюкуронової кислоти та N-ацетил-β-Dглюкозаміну,
з’єднаних між собою β-(1→3)-глікозидними зв’язками. Її молекула має велику молекулярну масу –
105 – 107 Да. У склистому тілі ока, пупковому канатику, синовіальній рідині вона знаходиться у
вільному стані, а в хрящі формує Довжина молекули гіалуронової кислоти (1 200 нм)

Довжина молекули
протеогліканові агрегати. Під час

(300 - 400 нм)

загоєння ран гіалуронова кислота протеоглікана
20 - 50 нм

синтезується у великій кількості.

Зв’язуючи воду, вона забезпечує
бар’єрну функцію.
Ланцюги хондроїтинсульфату та кератансульфату
Розчини гіалуронової кислоти Рис. 15.6. Утворення гіалуроновою кислотою
низької концентрації (0,01 – 1%) мають комплексів із хондроїтин- та та кератансульфатами
властивість впливати на форму молекул протеогліканів, утворених хондроїтинсульфатами.
Найбільший ефект (що супроводжується найбільшим збільшенням вязкості) спостерігається
при співвідношенні молекулярних мас протеогліканів та гіалуронової кислоти 150 : 1, що
відповідає 10 – 30 молекулам протеоглікану на одну молекулу гіалуронової кислоти. У взаємодії
беруть участь карбоксильні та інші функціональні групи. Молекулярні основи цієї взаємодії
полягають в утворенні гіалуроновою кислотою центральної видовженої частини комплексу, на
якій перпендикулярно до поздовжної осі з інтервалом, що відповідає приблизно 10
моносахаридним ланкам, розміщені молекули протеогліканів (рис. 15.6).
Хондроїтинсульфати містять повторювані дисахаридні одиниці, сполучені β-(1→4)-
глікозидними зв’язками. Дисахариди побудовані з глюкуронової кислоти та сульфітованого N-
ацетилгалактозаміну, які з’єднані між собою β-(1→3)-глікозидними зв’язками. У залежності від
розташування сульфатної групи розрізняють хондроїтин-6-сульфат і хондроїтин-4-сульфат, їх
молекулярна маса коливається в межах 10 – 600 кДа. Вони суттєво відрізняються за фізико-
хімічними властивостями та розташуванням. Хондроїтин-4-сульфат зустрічається переважно в
кісковій і хрящовій тканинах, а хондроїтин-6-сульфат присутній у сухожилках, зв’язках,

624
пупковому канатику, а також у кістках.
Дерматансульфат – гетерополісахарид, подібний за будовою до хондроїтинсульфату. На
відміну від останнього дисахаридний фрагмент дерматансульфату містить замість D-глюкуронової
залишок L-ідуронової кислоти. Дерматансульфат наявний у шкірі, хрящах, сухожилках і між
хребцевих дисках, кровоносних судинах і клапанах серця.
Кератансульфати – найбільш гетерогенні глікозаміноглікани, вони відрізняються за
сумарним вмістом вуглеводів і розподілом у різних тканинах організму. Замість уронової кислоти
вони містять залишок D-галактози, зв’язаний β-(1→4)-глікозидним зв’язком з N-ацетил-β-
Dглюкозамін-6-сульфатом. Між собою дисахаридні одиниці зв’язуються β-(1→3)-глікозидними
зв’язками. Кератансульфат-1 рогівки ока містить фукозу, манозу і сіалову кислоту,
кератансульфат-2 виявлений у хрящовій тканині, кістках, міжхребцевих дисках. Однією з
принципових особливостей цих сполук є їх здатність щільно заповнювати все доступне
середовище, витісняючи інші макромолекули до периферії. Вони легко пропускають воду та
низькомолекулярні речовини. За рахунок високої концентрації відємних зарядів вони утримують
велику кількість іонів Nа+.
Гепарансульфат являє собою гетерополісахарид, побудований з глюкуронової кислоти та N-
ацетилглюкозаміну. Він входить до складу протеогліканів базальних мембран і є постійним
компонентом клітинної поверхні.
15.2.4. Синтез і розпад протеогліканів. Збереження біомеханічних і фізіологічних
особливостей сполучної тканини визначається підтриманням балансу між процесами біосинтезу та
деградації колагенів і протеогліканів. Розпад і синтез останніх регулюють гормони (соматотропін,
тироксин, інсулін), цитокіни (ІЛ-1), вітаміни (А і С), мікроелементи та фактори росту. Синтез
протеогліканів розпочинається з біосинтезу корового білка на полірибосомах. Паралельно в
ендоплазматичному ретикулумі відбувається зв’язування трисахаридів через амідні групи залишків
аспарагіну. Полісахаридні ланцюги глікозаміногліканів синтезуються шляхом послідовного
приєднання моносахаридів, донорами яких зазвичай виступають УДФ-цукри. На мембранах
апарату Гольджі локалізовані глікозилтрансферази, за участі яких білкова молекула і підлягає
глікозилуванню. Модифікуванням ланцюгів глікозаміногліканів є сульфування; сульфатна група,
донором якої є ФАФС, переноситься на молекулу-акцептор з допомогою специфічних
сульфотрансфераз.
Аміноцукри та уронові кислоти синтезуються з глюкози, попередником N-
ацетилглюкозаміну та N-ацетилгалактозаміну є фруктозо-6-фосфат, джерелом NН2-групи для
цукрів виступає глутамін. Утворені аміноцукри в подальшому ацетилюються за участі ацетил-
625
КоА.
Розпад протеогліканів – фізіологічний процес, в якому безпосередню участь беруть
протеїнази та глікозидази. Спочатку коровий і зв’язуючі білки підлягають впливу вільних
радикалів і у міжклітинному матриксі гідролізуються матриксними металопротеїназами
(колагеназою, желатиназою, стромелізином). Під впливом глікозидаз відбувається гідроліз
глікозаміногліканів і олігосахаридів. Частково фрагменти протеогліканів захоплюються клітинами
і підлягають внутрішньоклітинній деградації. а частково – з лімфою та кров’ю потрапляють у
печінку, де в гепатоцитах під впливом аспартильних, серинових і інших протеїназ відбувається їх
подальший гідроліз. Інтактні глікозаміноглікани в клітині підлягають впливу ендогексозамінідаз і
ендоглюкуронідази з утворенням олігосахарів. Останні під дією екзоглікозидаз розпадаються до
неорганічного сульфату та моносахаридів. Гепарансульфат, на відміну від інших
глікозаміногліканів, підлягає позаклітинному розпаду під впливом гепаранази.
Відсутність будь-якого з ферментів може призвести до виникнення спадкових дефектів
метаболізму. При цьому в тканині нагромаджується нерозщеплений протеоглікан, а з сечею
виділяються значна кількість метаболітів.
15.2.5. Порушення обміну глікозаміногліканів (мукополісахаридів). Мукополісахаридози
– тяжкі спадкові захворювання, обумовлені дефектами гідролаз, які беруть участь у розпаді
глікозаміногліканів. При цьому продукти деградації нагромаджуються у лізосомах майже усіх
тканин, олігосахаридні фрагменти негідролізованих глікозаміногліканів виділяються з сечею.
Виникає мукополісахаридоз, форма якого визначається тим, який фермент є дефіцитним.
Мукополісахаридози відрізняються прогресуючим перебігом з різним ступенем тяжкості. Їх
загальними ознаками є порушення розумового розвитку в дітей, деформація скелету, значно
виражена в щелепно-лицевій області, ураження органів серцево-судинної системи, помутніння
рогівки, зниження тривалості життя (табл. 15.3).

Таблиця 15.3. Мукополісахаридози

Назва Дефектний ензим Негідролізований Симптоми захворювання
глікозаміноглікан
Деформація хребта, суглобів,
відставання у рості, прогресуюче
огрубіння обличчя, потовщення
Хвороба Дерматансульфат,
-L-ідуронідаза шкіри, помутніння рогівки,
Гурлера гепарансульфат
комбінована провідникова та
нейросенсорна глухота,
гепатоспленомегалія
Хвороба L-ідуронат-2-сульфатаза Дерматансульфат, Природжені фізичні вади, у тому

626
 Гюнтера гепарансульфат числі лицевого скелета; розумова
відсталість
Гепаран- N-сульфатаза;
β-N-ацетил-D-
Глибока розумова відсталість,
Хвороба глюкозамінідаза;
огрубіння шкіри, зміни тканин мозку,
Сан-Філіппо ацетил-КоА- β-
Гепарансульфат легенів, серцевого та скелетних
А, B, C, D глюкозамінід-
м’язів. Множинні ураження
ацетилтрансфераза;
кісткового скелета
N-ацетил-глюкозамін-
6-сульфатаза
Хвороба
Галактозо-6-
Моркіо А Гіпоплазія тканин зуба, недорозвиток
сульфатаза Кератансульфат,
і вади скелета, помутніння рогівки,
хондроїтин-6-
Хвороба недостатність аортального клапана
сульфат
Моркіо В β-Галактозидаза серця

Хвороба Гідроцефалія, огрубіння рис обличчя,

N-Галактозамін-4-
Марото-Ламі Дерматансульфат помутніння рогівки, недостатність
сульфатаза
аортального клапана серця
Гепарансульфат,
Хвороба Слая дерматансульфат, Множинні ураження кісткового
β-Глюкуронідаза
хондроїтин-6- скелета, гепатоспленомегалія
сульфат

Крім мукополісахаридозів зустрічаються також мукополіпідози – ензимодефекти, які

викликають патологію, що має деякі спільні ознаки з мукополісахаридозами: затримка розумового
розвитку, ураження очей, глухота, огрубіння рис обличчя, порушення скелету,
гепатоспленомегалія.
Тип І обумовлений дефіцитом нейрамідінази, яка відщеплює кінцеву N-ацетилнейрамінову
(сіалову) кислоту від олігосахаридних ланцюгів деяких глікопротеїнів та від гангліозидів.
Надлишок цих сполук при дефіциті ферменту накопичується у лізосомах та іноді виводиться із
сечею.
Тип ІІ повязаний з відсутністю у лізосомних ферментах кінцевого манозофосфату, який
необхідний для взаємодії ферменту з рецептором мембрани, що забезпечує його екзоцитоз та
ендоцитоз. При цьому у лізосомах накопичуються незруйнованих молекул муколіпідів.

15.3. Неколагенові білки зі спеціальними властивостями

Білки міжклітинного матриксу виконують самі різноманітні функції. Частина з них має
здатність склеювати компоненти міжклітинної речовини та клітин, і ці білки називають
адгезивними. Інша група білків, навпаки, пригнічує адгезію клітин і позаклітинних компонентів, їх
називають антиадгезивними. В адгезії мезенхімальних і епітеліальних клітин беруть участь

627
фібронектин, вітронектин, ламінін, нідоген і інтегрини, тоді як тенасцин, тромбоспондин змінюють
форму клітин і частково відкріпляють їх від компонентів позаклітинного матриксу.
Фібронектин – високомолекулярний глікопротеїни, ключовий
білок позаклітинного матриксу, який синтезується фібробластами C C
SS
та бере участь у багатьох клітинних процесах, включаючи SS
1
репарацію тканин, ембріогенез, мігрування та адгезію клітин.
2
Його молекула складається з двох подібних поліпептидних
ланцюгів, об’єднаних гідрофобними взаємодіями та двома
дисульфідними зв’язками. Субодиниці поділяються на домени, які 3
4
можуть зв’язуватися з колагенами, фібрином і протеогліканами, а
також з клітинними рецепторами через інтегрини (рис. 15. 7). Крім N N

того молекула містить центр зв’язування ензиму трансглутамінази, Рис. 15.7. Структура
молекули фібронектину
який каталізує реакцію з’єднання залишків глутаміну одного (за Cooper G.M., 2000): 1 –
поліпептидного ланцюга з залишками лізину іншої білкової домен зв’язування з
гепарином, 2 – домен
молекули, що дозволяє зшивати поперечними ковалентними зв’язування з клітинами, 3
зв’язками молекули фібронектину між собою, з колагеном і іншими – домен зв’язування з
колагеном, 4 – домен
протеїнами. зв’язування з іншими
Інтегрини – гетеродимерні білки з молекулярною масою 100 молекулами фібронектину

000 – 160 000 Да, які розташовуються на плазматичних мембранах клітин і складаються з двох
нековалентно зв’язаних субодиниць (α і β). Для їх функціонування необхідні іони Са2+ або Mg2+.
Сімейство інтегринів налічує 20 видів рецепторів з різною специфічністю. Завдяки
трансмембранній орієнтації інтегрини переносять сигнали з позаклітинного матриксу на
цитоскелет. Взаємодія інтегринів з білками позаклітинного матриксу в деяких випадках запобігає
апоптозу. Втрата певних інтегринів (при раку молочної залози, передміхурової залози, товстої
кишки) або їх надлишок (при меланомі, плоскоклітинному раку порожнини рота, носоглотки,
гортані) свідчать про високу злоякісність пухлини. Інформація, яку інтегрини передають з
міжклітинного матриксу в клітину, в одних випадках стимулює адгезію та мігрування пухлинних
клітин, а в інших – призводить до їх загибелі.
Ламініни – представники сімейства адгезивних глікопротеїнів з молекулярною масою 850 000
Да. Молекула ламініну являє собою гнучкий комплекс, який складається з α-, β1-, β2-поліпептидних
ланцюгів, з’єднаних дисульфідними зв’язками та розташованих у формі асиметричного хреста.
Вони склеюють епітеліальні клітини з базальною мембраною, а також можуть зв’язуватися з
колагеном ІV типу, гепарансульфатом, ентактином і рецепторами на клітинній поверхні. Ламініни

628
забезпечують мігрування епітеліальних клітин і в такий спосіб беруть участь в од онтогенезі,
зв’язуванні тканини періодонта з цементом кореня зуба, побудові епітеліальної оболонки на
поверхні пульпарної тканини при утворенні поліпа пульпи.
Вітронектин – глікопротеїн, який міститься в плазмі крові та позаклітинному матриксі. Він
взаємодіє з глікозаміногліканами, колагеном, плазміногеном, рецептором урокінази, регулює
деградацію матриксу, бере участь в імунній відповіді та регуляції згортання крові (через
зв’язування з білками системи комплемену, гепарином і комплексом тромбін-антитромбін ІІІ).
Тенасцин і тромбоспондин – глікопротеїни, які володіють як адгезивними, так і
антиадгезивними властивостями. Вони сприяють реорганізації актинового цитоскелету шляхом
зміни адгезивних контактів з білковими факторами, формують комплекси з протеогліканами, тому
при зв’язуванні тенасцину з хондроїтинсульфатом змінюються адгезивні властивості
протеогліканів.
Окрім адгезивних білків, які беруть участь в утворенні надмолекулярних комплексів
міжклітинного матриксу, у тканинах присутні глікопротеїни, які належать до факторів росту –
трансформуючий фактор росту (ТФР-β), морфогенетичний білок кістки (МБК), фактор росту
ендотелію (ФРЕ), інсуліноподібний фактор росту (ІФР), фактор росту фібробластів (ФРФ), фактор
росту нервів (ФРН), фактор росту гепатоцитів (ФРГ), епідермальний фактор росту (ЕФР), фактор
росту тромбоцитів (ФРТ). Здебільшого вони представлені невеликими поліпептидами, які
секретуються одними клітинами, а діють на інші. Фактори росту стимулюють або гальмують
проліферацію певних типів клітин, зв’язуючись зі специфічними для них рецепторами, які
локалізуються на поверхні клітинних мембран. Більшість поліпептидів активують у клітинах
тирозинові протеїнкінази і лише ТФР-β – треонінові протеїнкінази.

15.4. Зміни сполучної тканини при старінні

Загальними віковими змінами, які властиві всім видам сполучної тканини, є зменшення
вмісту води і співвідношення основна речовина/волокна. Показник цього співвідношення
зменшується як за рахунок наростання вмісту колагену, так і в результаті зниження концентрації
глікозаміногліканів (першою чергою, значно зменшується вміст гіалуронової кислоти). Однак не
тільки зменшується загальна кількість кислих глікозаміногліканів, але змінюється і кількісне
співвідношення окремих гліканів. Одночасно відбувається зміна фізико-хімічних властивостей
колагену (збільшення числа і міцності внутрішньо- та міжмолекулярних поперечних зв’язків,
зниження еластичності та здатності до набухання, розвиток резистентності до колагенази тощо),
підвищується структурна стабільність колагенових волокон (прогресування процесу “дозрівання”

629
фібрилярних структур сполучної тканини). Слід пам’ятати, що старіння колагену in vivo
нерівнозначне зношуванню. Воно є своєрідним підсумком метаболічних процесів, що перебігають
в організмі та впливають на молекулярну структуру колагену.
Дегенеративні порушення відбуваються і в хрящовій тканині. Змінюється якісний і
кількісний склад глікозаміногліканів: хондроїтинсульфати зменшуються в розмірі вдвічі,
наслідком чого є зв’язування меншої кількості води, тому хрящовий матрикс людей похилого віку
стає менш пружним;. спостерігається зменшення розмірів протеогліканових агрегатів не лише за
рахунок вкорочення ланцюгів глікозаміногліканів, а й за рахунок зменшення довжини корового
білка. При старінні в хрящі збільшується вміст вільної гіалуронової кислоти з 0,05 % до 6 %,
поступово зникає колаген ІІ типу, який заміщується на колаген Х типу, який бере участь у
процесах формування кісток.

630
 РОЗДІЛ 16. БІОХІМІЯ КІСТКОВОЇ ТКАНИНИ

16.1. Організація та хімічний склад кісткової тканини

Кісткова тканина – особливий вид сполучної тканини, який розвивається з мезодерми і

складається з клітин, міжклітинного немінералізованого органічного матриксу (остеоїда) і
основної мінералізованої міжклітинної речовини. Необхідно розрізняти поняття "кістка як орган" і
"кісткова тканина". Кістка як орган – це складний структурний утвір до складу якого разом із
специфічною кістковою тканиною входять окістя, кістковий мозок, кровоносні та лімфатичні
судини, нерви і у ряді випадків хрящова тканина. Кісткова тканина є головною складовою
частиною кістки. Вона утворює кісткові пластинки і в залежності від щільності та розташування
пластинок розрізняють компактну та губчасту кісткову речовину. У тілах довгих (трубчастих)
кісток в основному міститься компактна кісткова речовина, тоді як в епіфізах довгих кісток, а
також в коротких і широких кістках переважає губчаста кісткова речовина.
Клітинними елементами кісткової тканини є остеобласти, остеоцити і остеокласти. Вони
займають всього лише 1 – 5 % загального об’єму кісткової тканини скелета дорослої людини.
Остеобласти - клітини, що знаходяться в зонах кісткоутворення на зовнішній і внутрішній
поверхні кістки. Вони містять велику кількість глікогену та глюкози, синтез АТФ у цих клітинах
на 60 % пов’язаний саме з реакціями гліколізу. Тут також відбувається цикл трикарбонових
кислот. Цитрат, який при цьому утворюється, а також гліцерофосфоліпіди використовуються для
зв’язування іонів Са2+ у процесах мінералізації.
Оскільки функцією остеобластів є формування органічного міжклітинного матриксу кістки,
ці клітини містять велику кількість РНК, необхідної для синтезу білків. В остеобластах
синтезується колаген, глікозаміноглікани, білкові компоненти протеогліканів, ферменти тощо,
багато з яких потім швидко переходять у міжклітинний простір.
Остеобласти також забезпечують безперервний ріст кристалів гідроксіапатитів і виступають
посередниками при зв’язуванні мінеральних кристалів з білковою матрицею. У міру старіння
остебласти перетворюються на остеоцити.
Остеоцити - деревоподібні клітини кісткової тканини, включені в органічний міжклітинний
матрикс, які контактують між собою через відростки. Остеоцити взаємодіють і з іншими клітинами
кісткової тканини: остеокластами та остеобластами, а також з мезенхімальними клітинами кістки.
Остеокласти - клітини, які виконують функцію руйнування кістки, утворюються з
макрофагів. Вони здійснюють безперервний керований процес реконструкції та оновлення

632
кісткової тканини, тим самим забезпечують необхідний ріст і розвиток скелета, структуру й
пружність кісток.
Міжклітинна й основна речовини кісткової тканини. Вивчення хімічного складу кісткової
тканини пов'язане із значними труднощами, оскільки для виділення органічного матриксу потрібно
здійснити демінералізацію кістки. Крім цього, вміст і склад органічного матриксу значно
змінюється залежно від ступеня мінералізації кісткової тканини.
Відомо, що при тривалій обробці кістки в розведених розчинах кислот її мінеральні
компоненти розчиняються і залишається гнучкий м'який органічний залишок (органічний
матрикс), що зберігає форму інтактної кістки. Міжклітинний органічний матрикс компактної
кістки становить приблизно 20 %, неорганічні речовини та вода становлять 70 % і 10 % відповідно.
У губчастій кістці міститься понад 50 % органічних компонентів, на неорганічні сполуки припадає
33 – 40%. Кількість води зберігається в тих же межах, що і в компактній кістці.
Міжклітинний матрикс побудований з колагенових волокон (90 – 95%) і основної
мінералізованої речовини (5 – 10 %). Колагенові волокна, зазвичай, розташовані паралельно до
напрямку найбільш вірогідних механічних навантажень на кістку і забезпечують пружність та
еластичність кістки.
Основна речовина міжклітинного матриксу складається з позаклітинної рідини,
глікопротеїнів і протеогліканів, що беруть участь в переміщенні та розподілі неорганічних іонів.
Мінеральні речовини представлені тут кристалами гідроксіапатиту (Са10(РО4)6(ОН)2), який має
форму пластин або паличок. Але становить лише частину мінеральної речовини кісткової тканини,
інша частина представлена аморфним фосфатом кальцію Са3(РО4)2, який розглядають як лабільний
резерв іонів Са2+ і фосфату. Співвідношення цих компонентів значно коливається залежно від віку:
фосфат кальцію переважає в ранньому віці, тоді як у зрілій кістці переважає гідроксіапатит.
В організмі дорослої людини міститься більше 1 кг кальцію, який майже цілком знаходиться
в кістках і зубах, утворюючи разом із фосфатом нерозчинний гідроксіапатит. Велика частина
кальцію в кістках постійно оновлюється. Щодня кістки скелету втрачають і знову відновлюють
приблизно 700-800 мг кальцію.
До складу мінеральної частини кістки входить також іони Мg2+, Na+, К+, SО42-, НСО3-,
гідроксильні та інші іони, які можуть брати участь в утворенні кристалів. Мінералізація кістки
пов’язана з особливостями глікопротеїнів кісткової тканини і активністю остеобластів.
У кристалічній решітці гідроксіапатиту іони Са2+ можуть заміщуватися іншими
двовалентними катіонами, тоді як аніони, відмінні від фосфату та гідроксилу, адсорбуються на
поверхні кристалів або розчиняються в гідратній оболонці кристалічної решітки.

633
 Основним білком позаклітинного матриксу кісткової тканини є колаген I типу, який
становить близько 90% органічного матриксу кістки. Присутні також у невеликій кількості
колагени V, XI, XII типів. Не виключено, що ці типи колагену належать іншим тканинам, які
знаходяться в кістці, але не входять до складу кісткового матриксу. Наприклад, колаген V типу
переважно виявляють у судинах, які пронизують кістку, а колаген XI типу знаходиться в хрящовій
тканині. Джерелом колагену XII типу можуть бути „заготовки” колагенових фібрил.
Із загальної кількості неколагенових білків 10 % припадає на протеоглікани, 15 % - на
кістковий сіалопротеїн, 15 % - на остеонектин, 10 % - α2HS-глікопротеїн, 15 % - остеокальцин, 3 %
- альбумін сироватки крові та 32 % - інші білки.
Протеоглікани (декорин і біглікан), які утворюються внаслідок розпаду хондроїтинвмісного
протеоглікана, включаються в мінералізований матрикс, активують процеси диференціювання та
проліферації клітин, а також регулюють відкладення мінералів, морфологію кристалів і об’єднання
елементів органічного матриксу. Інші типи малих протеогліканів виступають у ролі рецепторів і
полегшують зв’язування факторів росту з клітиною. Крім протеогліканів, в кістці міститься велика
кількість різноманітних білків, що належать до глікопротеїнів.
Інші білки, які синтезуються остеобластами, здатні зв’язувати фосфати або кальцій і в такий
спосіб беруть участь у формуванні мінералізованого матриксу: зв'язуючись з клітинами, колагеном
і протеогліканами вони забезпечують утворення надмолекулярних комплексів матриксу кісткової
тканини (табл. 16.1).

Таблиця 16.1. Неколагенові білки кісткової тканини

Білки Властивості та функції
Остеонектин Глікофосфопротеїн, здатний зв’язувати Са2+
Лужна фосфатаза Відщеплює фосфат від органічних сполук у лужному середовищі
Складається з трьох ідентичних субодиниць, зв’язаних дисульфідними
зв’язками. Кожна субодиниця має декілька різних доменів, які надають білку
Тромбоспондин здатність зв’язуватися з іншими білками кісткового матриксу -
протеогліканами, фібронектином, ламиніном, колагеном I і V типів і
остеонектином. У N-кінцевій ділянці тромбоспондину міститься
послідовність амінокислот, що забезпечує прикріплення клітин. На
зв’язування тромбоспондину з рецепторами на поверхні клітини впливає
концентрація Са2+. У кістковій тканині тромбоспондин синтезується
остеобластами
Фібронектин Зв’язується з поверхнею клітин, фібрином, гепарином, бактеріями,
колагеном. У кістковій тканині синтезується на ранніх стадії остеогенезу і
зберігається в мінералізованому матриксі
Остеопонтин Глікофосфопротеїн, регулює активність остекластів
Кістковий Містить сіалові кислоти і залишки фосфату. Здатний зв’язувати іони Са 2+,
кислий властивий кістці, дентину і хрящовій ростковій пластинці. Інгібує процеси

634
глікопротеїн -75 резорбції кісткової тканини
Кістковий Глікопротеїн адгезії, містить до 50 % вуглеводів
сіалопротеїн
Матриксний Gla- Містить 5 залишків -γ-карбоксиглутамінової кислоти; здатний зв’язуватися з
білок гідроксіапатитом. З’являється на ранніх стадіях розвитку кісткової тканини;
виявлений також в легенях, серці, нирках, хрящі
Остеокальцин Синтезується остеобластами і містить 3 залишки γ-карбоксиглутамінової
кислоти. Зв’язується з гідроксіапатитом; локалізується в позаклітинному
матриксі кісткової тканини
Протеїн S Ймовірно, бере участь у метаболізмі кісткової тканини, при його дефіциті
виявляють зміни кісток скелета

Глікозаміноглікани (хондроїтин-4- та хондроїтин-6-сульфат, кератансульфат і гіалуронова

кислота) беруть участь в осифікації (окостенінні) – фізіологічному процесі імпрегнації
міжклітинної речовини хрящової або сполучної тканини мінеральними солями, який відбувається
під час утворення кісткової тканини.). Гіалуронова кислота, ймовірно, відіграє важливу роль у
морфогенезі цієї тканини.
Кістковий матрикс містить також ліпіди, які відіграють істотну роль у процесі мінералізації,
оскільки беруть участь в утворенні ядер кристалізації.
Своєрідною особливістю кісткового матриксу є висока концентрація цитрату: приблизно 90
% його загальної кількості в організмі припадає на кісткову тканину. Ймовірно, цитрат утворює
комплексні сполуки з солями кальцію і фосфору, забезпечуючи можливість підвищення
концентрації їх в тканині до такого рівня, при якому можуть початися кристалізація і
мінералізація. Крім цитрату, в кістковій тканині виявлені сукцинат, фумарат, малат, лактат і інші
органічні кислоти.

16.2. Ремоделювання кісткової тканини

Кожні 30 років життя людини відбувається повна зміна її кісткової тканини. За умов норми
кістка «росте» до 20-річного віку, досягаючи максимуму кісткової маси. У цей період її приріст
досягає 8 % на рік, до 30 – 35-річного віку вона залишається в відносно стабільному стані. Потім
розпочинається поступове зниження кісткової маси, яке зазвичай не перевищує 0,3 – 0,5 % на рік.
У жінок після настання менопаузи спостерігається максимальна швидкість зниження маси
кісткової тканини, яка досягає 2 – 5 % на рік і продовжується в такому темпі до 60 – 70-річного
віку. У загальному жінки втрачають 30 – 50 % кісткової тканини, тоді як чоловіки – лише 15 – 30
%.
Утворення міжклітинної речовини і мінералізація кісткової тканини є результатом діяльності
клітин-остеобластів, які у міру утворення кісткової тканини замуровуються в міжклітинній

635
речовині і перетворюються на остеоцити. Відомо, що кісткова тканина служить основним депо
кальцію в організмі і бере активну участь в кальцієвому обміні. Вивільнення кальцію досягається
шляхом руйнування (резорбції) кісткової тканини, а його зв'язування – шляхом утворення
кісткової тканини. З цим пов'язаний процес постійної перебудови кісткової тканини, що
продовжується впродовж усього життя організму.
Співвідношення процесів резорбції та відновлення називається ре моделюванням кісткової
тканини і відбувається в кілька етапів (рис. 16.1).
Спокій Спокій
Активація Мінералізація
Резорбція Формування
Реверсія Мезенхімальні стромальні
клітини

Гемопоетичні Стара кістка

стромальні Преостеобласти
клітини Моноцити Цементний шар
Преостеокласти
Нова кістка
Остеоїд

Контурні клітини

Остеоцити
Остеокласти
Макрофаги

Остеобласти

Рис. 16.1. Стадії ремоделювання кісткової тканини (за Маrtin R.В., 2000, зі змінами)

На першому етапі остеоцити запускають резорбцію ділянки кісткової тканини. Для

активування цього процесу необхідна участь паратгормону, інтерлейкінів-1 і -6, простагландинів,
кальцитріолу, інсуліноподібного фактора росту, фактора некрозу пухлини. Гальмується цей етап
естрогенами. На даному етапі поверхневі контурні клітини змінюють свою форму,
перетворюються при цьому з плоских округлих клітин на кубічні.
Остеобласти і Т-лімфоцити секретують ліганди рецепторів активатора фактора нуклеації каппа В
(RАNКL) і до певного моменту молекули RАNКL можуть залишатися зв’язаними з поверхнею
остеобластів або стромальних клітин. Із стовбурової клітини кісткового мозку утворюються
попередники остеокластів. Вони мають мембранні рецептори, які називають рецепторами
активатора фактора нуклеації каппа В (RАNКL). На наступному етапі RАNК-ліганди (RАNКL)
зв’язуються з RАNК-рецепторами, що супроводжується злиттям декількох попередників
остеокластів в одну велику структуру і формуванням зрілих багатоядерних остеокластів.
Утворений активний остеокласт створює на своїй поверхні гофрований край і зрілі остеокласти
починають резорбцію кісткової тканини (рис. 16.2).

636
 Рецептор до паратгормону
Кальцитріол
Остеобласт/стромальна
клітина Колаген
Фактор некрозу
пухлини
RANKL

Остеопротегерин
RANK

sRANKL Рецептор до
цитокінів

Преостеокласт Макрофаг-колоніє-
стимулівний фактор

HCO3-
Остеокласт CI-

Моноцити
макрофаги CI- Кальцитонін
нейтрофіли H + HCO3 -

Катепсин К Фактори
бVві росту

ммр-9 HCI
Рецептор до інтегрину
Остеопонтин Кістка
Лізосоми

Рис. 16.2. Активація преостеокласту RАNКL і формування активним остекластом гофрованої

облямівки, що призводить до резорбції кісткової тканини (за Edwards Р. А., 2005)

На боці прилягання остеокласта до поверхні, що підлягає руйнуванню розрізняють дві зони.

Перша – найбільша, називається щітковою облямівкою або гофрованим краєм і являє собою
скручену в спіраль мембрану з множинними складками цитоплазми, які обернені у бік резорбції на
кістковій поверхні. Через мембрану остеокласта вивільняються лізосоми, які містять велику
кількість гідролітичних ферментів (катепсини К, D, В, кисла фосфатаза, естераза, глікозидази
тощо). У свою чергу катепсин К активує матриксну металопротеїназу-9, яка бере участь у
деградації колагену і протеогліканів міжклітинного матриксу. У цей період в остеокластах
збільшується активність карбоангідрази. Іони НСО3- обмінюються на іони СI-, які накопичуються в
гофрованому краї; туди ж переносяться іони Н+. Секреція Н+ здійснюється завдяки дуже активній в
остеокластах Н+/К+-АТФази. Розвиток ацидозу сприяє активації лізосомних ферментів і
руйнуванню мінерального компонента.
Друга зона оточує першу і як би герметизує місце дії гідролітичних ферментів. Її називають
чистою зоною через відсутність у ній органел, тому кісткова резорбція відбувається тільки під
гофрованим краєм у замкнутому просторі.
На стадії утворення остеокластів з клітин-попередників процес може блокуватися білком
остеопротегерином, який, завдяки своєму вільному пересуванню може зв’язувати RАNКL і, у
такий спосіб, запобігати взаємодії RАNКL з RАNК-рецепторами. Цей білок-глікопротеїн має

637
молекулярну масу 60 – 120 кДа і належить до сімейства рецепторів фактора некрозу пухлин.
Інгібуючи зв’язування RАNК з RАNК-лігандом, остеопротегерин тим самим гальмує мобілізацію,
проліферацію і активацію остеокластів.
Характер ремоделювання кісткової тканини багато в чому визначається балансом між
продукцією RАNКL і остеопротегерину. Недиференційовані стромальні клітини кісткового мозку
більшою мірою синтезують RАNКL і меншою – остеопротегерин. Дисбаланс системи
RАNКL/остеопротегерин при збільшенні RАNКL супроводжується резорбцією кістки. Це явище
спостерігається при постменопаузному остеопорозі, хворобі Педжета, втраті кісткової тканини при
метастазах раку і ревматоїдному артриті.
Зрілі остеокласти починають активно поглинати кістку, а завершують руйнування органічної
матриці міжклітинної речовини кістки макрофаги. Потім остеокласти відповідно до генетичної
програми відмирають. Апоптоз остеокластів
Морфогенетичний білок кістки
може затримуватися при нестачі естрогенів.
На останньому етапі в зону руйнування
Стовбурові клітини
прибувають стовбурові клітини, які (перицити)

диференціюються в остеобласти. Надалі Скелетогенні клітини

остеобласти синтезують і мінералізують + О2

Остеогенні клітини
матрикс відповідно до нових умов статичного Синтез колагену,
протеогліканів,
та динамічного навантаження на кістку. Остеобласти
глікопротеїнів.
Існує велика кількість факторів, які Мінералізація матриксу
Остеоцити Остеокальцин,
стимулюють розвиток і функції остеобластів остеопонтин, RANKL
і інші білки
(рис. 17.2). Залучення остеобластів до процесу Остеокласти

перебудови кістки стимулюється різними

чинниками – морфогенетичним білком кістки Руйнування остеоїду
і вивільнення факторів росту
(МБК), ІФР, ФРФ, ФРТ, КФР і гормонами –
Рис. 17.2. Ремоделювання кісткової тканини
паратгормоном, кальцитріолом, а також
зв’язуючим фактором ядра α-1 і гальмується білком лептином. Останній – білок з молекулярною
масою 16 кДа утворюється переважно в адипоцитах і свою дію реалізує через підвищення синтезу
цитокінів, факторів росту епітелію і кератиноцитів.
Активні остеобласти формують шари остеоїду – немінералізованого матриксу кістки і поволі
заповнюють порожнину резорбції. При цьому вони секретують білки міжклітинного матриксу -
остеопонтин, остеокальцин тощо. Коли утворений остеоїд досягає діаметру 6  10-6, він починає

638
мінералізуватися. Швидкість цього процесу залежить від вмісту кальцію, фосфору і низки
мікроелементів. Процесом мінералізації керують остеобласти, а гальмує його пірофосфат.
Утворення кристалів мінерального матриксу кістки індукує колаген. Формування мінеральної
кристалічної решітки починається в зоні, що знаходиться між колагеновими фібрилами. Згодом
вони стають центрами для відкладення кристалів в просторі між колагеновими волокнами (рис. 16.4).
Формування кістки відбувається лише в безпосередній близькості від остеобластів у зоні з
колагену, що знаходиться в протеоглікановому матриксі. Останні підвищують розтяжність
колагенової сітки. Під час кальцифікації комплекс Кристали гідроксіапатиту

білок-полісахарид руйнується в результаті гідролізу Молекула колагену

білкового матриксу лізосомальними ферментами. У Пора

міру росту кристали витісняють не тільки

протеоглікани, але й воду. Щільна, повністю
мінералізована, кістка практично зневоднена;
колаген становить 20 % маси та 40 % об’єму такої
тканини, решта припадає на мінеральну частину. Рис. 16.4. Відкладання кристалів
Початок мінералізації характеризується гідроксіапатитів на колагенових волокнах
посиленим поглинанням остеобластами молекул О2, активацією окисно-відновних процесів і
окисного фосфорилування. У мітохондріях накопичуються іони Са2+ і РО43-. Починається синтез
колагенових і неколагенових білків, які після посттрансляційної модифікації упаковуються в
везикули. Від остеобластів відгалужуються особливі утвори – матриксні міхурці (або мембранні
везикули). Вони містять велику кількість іонів Са2+, яка в 25 – 50 разів перевищує їх вміст в
остеобластах, а також гліцерофосфоліпіди і ферменти – лужну фосфатазу, дифосфатазу,
аденозинтрифосфатазу і аденозинмонофосфатазу. Іони Са2+ у мембранних везикулах пов’язані
переважно з негативно зарядженим фосфатидилсерином. У міжклітинному матриксі мембранні
везикули руйнуються з вивільненням іонів Са2+, пірофосфатів, органічних сполук, зв’язаних із
залишками фосфатної кислоти. Присутні в мембранних везикулах фосфогідролази, і, першою
чергою, лужна фосфатаза, відщеплюють фосфат від органічних сполук, а пірофосфат
гідролізується пірофосфатазою; іони Са2+ зв’язуються з РО43-, що призводить до появи аморфного
фосфату кальцію.
Одночасно відбувається часткове руйнування протеогліканів, зв'язаних з колагеном I типу.
Негативно заряджені фрагменти протеогліканів, що звільняються, починають зв’язувати іони Са2+.
Деяка кількість іонів Са2+ і РО43- утворюють пари і триплети, які зв’язуються з колагеновими і
неколагеновими білками, що формують матрицю, при цьому виникають кластери або ядра. З білків

639
кісткової тканини найактивніше зв’язують іони Са2+ і РО43- остеонектин і матриксні Gla-білки.
Колаген кісткової тканини зв’язує іони РО43- через ε-аміногрупу лізину з утворенням
фосфоамідного зв’язку.
На утвореному ядрі виникають спіралеподібні структури, ріст яких відбувається за
принципом приєднання нових іонів. Крок такої спіралі дорівнює висоті однієї структурної одиниці
кристалу. Формування одного кристалу призводить до появи інших; цей процес називають
епітаксисом або епітаксичною нуклеацією.
Ріст кристалу чутливий до наявності інших іонів і молекул, які інгібують кристалізацію.
Концентрація цих молекул може бути незначною, але вони впливають не лише на швидкість, а й на
форму і напрям росту кристалів. Припускають, що такі сполуки адсорбуються на поверхні
кристалу і гальмують адсорбцію інших іонів. Цими речовинами є, наприклад, гексаметафосфат
натрію, який гальмує преціпитацію карбонату кальцію; пірофосфати, поліфосфати і поліфосфонати
гальмують ріст кристалів гідроксіапатиту.
Через кілька місяців після заповнення кістковою тканиною резорбційної порожнини,
щільність нової кістки збільшується. Остеобласти починають перетворюватися на контурні
клітини, які беруть участь у безперервному виведенні кальцію з кістки. Деякі з них
перетворюються на остеоцити, останні здатні сприймати механічний вплив на кістку.

16.3. Регуляція метаболізму в кістковій тканині

Ремоделювання кісткової тканини регулюється системними (гормони) і місцевими
чинниками, які забезпечують взаємодію між остеобластамта та остеокластами (табл. 16.2).
16.3.1. Системні чинники. Утворення кістки до певної міри залежить від кількості та
активності остеобластів. На процес їх утворення впливають соматотропний гормон (гормон росту),
естрогени та 24,25 (ОН)2D3. Вони стимулюють поділ остеобластів і перетворення преостеобластів
на остеобласти, тоді як глюкокортикоїди, навпаки, гальмують їх поділ.

Таблиця 16.2. Регуляція процесів ремоделювання кістки

Чинники Резорбція
Системні Паратгормон, 1,25 (ОН)2D3,
тироксин і кортизол
(у надмірній концентрації)
Локальні Інтерлейкіни, інтегрини, вітамін А
(у надмірній концентрації)
Остеогенез
Соматотропін, кальцитонін, 24,25 (ОН)2D3,
тироксин і кортизол (фізіологічна
концентрація), інсулін, естрогени, андрогени
γ- Інтерферон, остепротегерин, лактоферин,
паротин

Паратгормон активує проліферацію клітин-попередників остеобластів, продовжує час їх

напівжиття та інгібує апоптоз остеобластів. У кістковій тканині рецептори для паратгормону

640
знаходяться в мембранах остеобластів і остеоцитів. Остеокласти позбавлені рецепторів для даного
гормону. Гормон зв’язується з рецепторами остеобластів і активує аденілатциклазу, що
супроводжується збільшенням кількості 3’,5’ цАМФ. Це сприяє інтенсивному надходженню іонів
Са2+ з позаклітинної рідини. Кальцій утворює комплекс з кальмодуліном, далі відбувається
активація кальційзалежної протеїнкінази з подальшим фосфорилуванням білків. Зв’язуючись з
остеобластами, паратгормон викликає синтез остеокласт-активуючого фактора - RANRL, здатного
з’єднуватися з преостеокластами. Введення великих доз паратгормону призводить до загибелі
остеобластів і остеоцитів, що супроводжується збільшенням зони резорбції, підвищенням рівня
кальцію та фосфатів у крові та сечі з одночасним підвищенням екскреції гідроксипроліну
внаслідок руйнування колагенових білків.
Паротин - глікопротеїн, що виділяється привушними та піднижньощелепними слинними
залозами. Білок складається з α-, β-і γ- субодиниць. Активним початком паротину є γ-субодиниця,
яка впливає на мезенхімальні тканини – хрящ, трубчасті кістки, дентин. Паротин підсилює
проліферацію хондрогенних клітин, стимулює синтез нуклеїнових кислот і ДНК в одонтобластах,
мінералізацію дентину та кісток, це супроводжується зниженням вмісту кальцію і глюкози в плазмі
крові.
Кальцитонін пригнічує активність остеокластів та інгібує вивільнення іонів Са2+ з кісткової
тканини, наслідком чого є гальмування резорбція кісткової тканини, стимуляція процесів
мінералізації, що виявляється зниженням рівня кальцію і фосфору в плазмі крові.
Йодвмісні гормони щитоподібної залози – тироксин (Т4) і трийодтиронін (Т3) забезпечують
оптимальний ріст кісткової тканини, оскільки підвищують як синтез мРНК інсуліноподобного
фактора росту 1 (ІФР-1), так і продукцію самого ІФР-1 у печінці. При гіпертиреозі гальмується
диференціювання остеогенних клітин і синтез білка в цих клітинах, знижується активність лужної
фосфатази. За рахунок посиленої секреції остеокальцину активується хемотаксис остеобластів, що
призводить до резорбції кісткової тканини.
Дія естрогенів на кісткову тканину виявляється в активації остеобластів (пряма і
опосередкована дія), гальмуванні остеокластів. Вони також сприяють всмоктуванню іонів Са2+ у
травному тракті і його відкладенню в кістковій тканині. Жіночі статеві гормони стимулюють
продукцію кальцитоніну щитоподібною залозою і знижують чутливість кісткової тканини до
паратгормону. Вони витісняють на конкурентній основі кортикостероїди з їх рецепторів у
кістковій тканині. Андрогени проявляють анаболізму дію на кісткову тканину, стимулюють
біосинтез білка в остеобластах. За умов дефіциту статевих гормонів, який має місце в менопаузі,

641
процеси кісткової резорбції починають переважати над процесами відновлення кісткової тканини,
що і призводить до розвитку остеопенії і остеопорозу.
Глюкокортикоїди (кортизол) гальмує синтез колагену I типу, деяких неколагенових білків,
протеогліканів і остеопонтину. Вони зменшують кількість клітин, в яких утворюється гіалуронова
кислота. Під впливом глюкокортикоїдів прискорюється розпад білків. Глюкокортикоїди гальмують
всмоктування іонів Са2+ в кишці, що супроводжується зниженням його в сироватці крові та
стимулює викид паратгормону, який посилює утворення остеокластів і резорбцію кістки (рис.

Глюкокортикоїди
16.4). У кінцевому результаті дія

Адсорбція кальцію
глюкокортикоїдів призводить до
в кишці
Рівень кальцію Пряма дія Тестостерон зменшення кісткової тканини.
в сечі на клітини сироватки
крові
кісткової
тканини
Метаболіти вітаміну D3 регулюють
Естрогени і Кальцій М’язові
тестостерон скорочення
сироватки крові
сироватки
крові
хондрогенез і остеогенез вже в процесі
Паратгормон ембріонального розвитку. При відсутності
сироватки крові
вітаміну D3 неможлива мінералізація
Резорбція кістки Формування кістки
органічного матриксу, при цьому не
Спад кісткової тканини
утворюється судини, а метафізарна кістка
Рис. 16.4. Схема впливу глюкокортикоїдів на
обмінні процеси, що призводить до втрати кісткової не здатна сформуватися належним чином.
тканини 1,25(ОН)2D3 зв’язується з
хондробластами, що знаходяться в активному стані, а 24,25(ОН)2D3 – з клітинами в стані спокою.
1,25(ОН)2D3 регулює зони росту шляхом утворення комплексу з ядерним рецептором для цього
вітаміну, а, зв’язуючись із мембранно-ядерним рецептором, спричинює активацію фосфоліпази С і
утворення інозитол-3-фосфату.
Наслідком гіповітамінозу D є рахіт і остеомаляція, які характеризуються порушенням
утворення кісткової тканини внаслідок зниження в ній кальцію і фосфору. При остеомаляції
порушується звапніння новоутвореної органічної основи, відбувається демінералізація кісткової
тканини.
При нестачі та надмірному надходженні вітаміну А в організм дітей порушується ріст кісток і
відбувається їх деформація. Ймовірно, ці явища обумовлені деполімеризацією і гідролізом
хондроїтинсульфатів, що входять до складу хрящів.
Особливо важливий для метаболізму сполучної тканини, зокрема кісткової, вітамін С. Дія
цього вітаміну на кісткову тканину обумовлена насамперед його впливом на процеси біосинтезу
колагену, зокрема на реакції гідроксилування проліну та лізину. При вітамінній недостатності

642
порушується утворення колагену: незрілий колаген не здатний зв'язувати іони Са2+, тому
унеможливлюються процеси мінералізації.
Нестача вітаміну С позначається також на метаболізмі глікозаміногліканів: вміст гіалуронової
кислоти зростає в декілька разів, у той час як синтез хондроїтинсульфатів уповільнюється. У
кістках виявляють остеодистрофію, деструктивні зміни, розростання фіброзної тканини, різко
сповільнюються процеси репаративної регенерації.
При дефіциті вітаміну Е в печінці не утворюється 25(ОН)D3 – попередник активних форм
вітаміну і знижується вміст магнію в кістковій тканині.
16.3.2. Локальні чинники. Простагландини прискорюють вихід іонів Са2+ з кістки,
збільшують генерацію остеокластів, які руйнують білки кісткової тканини.
Лактоферин – залізовмісний глікопротеїн у фізіологічній концентрації стимулює
проліферацію і диференціювання остеобластів, а також інгібує остеокластогенез. Мітогенний
ефект лактоферину на остеобластоподібні клітини здійснюється через специфічні рецептори.
Лактоферин виконує роль фактора росту кістки і може застосовуватися як анаболік при
остеопорозі.
Цитокіни, а саме інтерлейкіни у фізіологічній концентрації гальмують ріст, диференціювання
і тривалість життя клітин, зменшують утворення колагенази, адгезію ендотеліальних клітин до
нейтрофілів і еозинофілів, продукцію оксиду азоту. Внаслідок цього спостерігається зменшення
деградації хрящової тканини і резорбція кістки.
Процес резорбції кісткової тканини може активуватися великою кількістю інтегринів,
інтерлейкінів і вітаміну А, а також при ацидозі, тоді як гальмують цей процес естрогени,
кальцитонін, інтерферон і морфогенетичний білок кістки.
16.3.3. Маркери метаболізму кісткової тканини. Біохімічні маркери дають інформацію про
патогенез захворювань скелету і фази ремоделювання кісткової тканини. Розрізняють біохімічні
маркери резорбції та формування кістки, що характеризують функції остеобластів і остеокластів.
Проведений з використанням даних маркерів скринінг дає можливість виявити пацієнтів з
високим ризиком розвитку остеопорозу; маркери резорбції також можуть бути використані як
додаткові критерії в розв’язанні питання про призначення спеціальної терапії при лікуванні
кісткової патології.
Маркери резорбції кістки. Під час оновлення кісткової тканини колаген I типу, який
становить понад 90 % органічного матриксу кістки і синтезується безпосередньо в кістках,
деградує, а невеликі пептидні фрагменти потрапляють у кров або виділяються через нирки.
Продукти деградації колагену можна визначати як в сечі, так і в сироватці крові.

643
 До них належать продукти деградації колагену I типу: N- і С-телопептиди та тартрат-
резистентна кисла фосфатаза. Ці маркери можна використати для оцінки терапії препаратами, що
знижують резорбцію кісток, а також у пацієнтів з порушеннями метаболізму кісткової тканини.
При первинному остеопорозі та хворобі Педжета відбувається підвищення у сироватці крові С-
кінцевого телопептиду колагену І типу в 2 рази.
Розпад колагену - єдине джерело вільного гідросипроліну в організмі. Основна частина
гідроксипроліну зазнає обміну, а надлишок виділяється з сечею у складі невеликих пептидів (ди- та
трипептидів), тому вміст гідроксипроліну в крові та сечі відображає баланс катаболізму колагену.
У дорослої людини за добу екскретується 15 – 50 мг гідроксипроліну, у молодому віці – до 200 мг.
При деяких хворобах, пов’язаних з порушенням структури колагену, наприклад,
гіперпаратиреоїдизмі, хворобі Педжета і спадковій гіпергідроксипролінемії, кількість
гідроксипроліну в крові та в сечі збільшується.
При зростанні активності остеокластів збільшується вміст кислої фосфатази і вона потрапляє
в підвищеній кількості в кровоплин. У плазмі крові активність цього ферменту зростає при хворобі
Педжета, онкологічних захворюваннях із метастазами в кістку. Визначення активності цього
ферменту особливо важливе при моніторингу лікування остеопорозу й онкологічних захворювань,
що супроводжуються ураженням кісткової тканини.
Вміст кальцію та фосфору теж може бути використаний для оцінки стану мінералізації. Для
діагностики різних патологічних станів важливе значення має встановлення кількісного
співвідношення між вмістом неорганічного фосфору та кальцію в крові. При остеопорозі рівень
кальцію в сечі підвищується, рівень фосфору утримується в нормі або знижується.
Маркери формування кістки. Формування кісткової тканини оцінюють за кількістю
остеокальцину, кісткового ізоферменту лужної фосфатази і остеопротегерину.
Визначення кількості остеокальцину всироватці крові дозволяє виявити ризик розвитку
остеопорозу в жінок під час менопаузи і гормональної замісної терапії. При рахіті у крові дітей
знижується вміст остеокальцину і ступінь зниження його концентрації залежить від прояву
рахітичного процесу. Значно знижений вміст остеокальцину в крові у хворих з гіперкортицизмом;
у пацієнтів, які вживають преднізолон.
Ізофермент лужної фосфатази присутній на клітинній поверхні остеобластів. Лужна
фосфатаза відщеплює залишок фосфатної кислоти від органічних ефірних сполук. При надмірному
синтезі ферменту клітинами кісткової тканини підвищується його кількість у плазмі крові, тому
визначення активності лужної фосфатази, особливо кісткового ізоферменту, є інформативним
показником кісткового ремоделювання.

644
 16.4. Реакція кісткової тканини на дентальні імплантати
При різних формах адентії альтернативою знімному протезуванню є внутрішньокісткові
дентальні імплантати. Реакцію кісткової тканини на імплантат можна розглядати як окремий
випадок репаративної регенерації.
Розрізняють три види з’єднання дентальних імплантатів з кістковою тканиною: пряме
приживлення (остеоінтеграція); фіброзно-осальна інтеграція, коли навколо дентального імплантата
утворюється шар фіброзної тканини завтовшки близько 100 мкм; періодонтальне з’єднання
(найрідкісніший вид) утворюється у разі періодонтального зв’язковоподібного зрощення з
колагеновими волокнами, або цементування внутрішньокісткового дентального імплантату.
Вважають, що в процесі остеоінтеграції після встановлення дентальних імплантатів
утворюється тонка зона з протеогліканів, яка позбавлена колагену. Зона склеювання дентального
імплантату з кісткою забезпечується подвійним шаром протеогліканів, який включає молекули
декорину.
При фіброзно-осальній інтеграції в з’єднанні імплантату з кістковою тканиною беруть участь
численні компоненти позаклітинного матриксу. За стійкість імплантату в його капсулі відповідає
колаген I і III типів, а фібронектин відіграє основну роль у зв’язуванні елементів сполучної
тканини з імплантатами.
Однак під дією механічного навантаження зростає активність колагенази, катепсину К і
кислої фосфатази. Це призводить до зменшення кісткової тканини в періімплантаційній ділянці і
дезінтеграції дентального імплантату. Рання дезінтеграція внутрішньокісткових дентальних
імплантатів може відбуватися на тлі недостатньої кількості в кістці фібронектину, Glа-білка,
тканинного інгібітора матриксних металопротеїназ. Оскільки білковий спектр кісткової тканини
верхньої та нижньої щелеп різний і для нижньої щелепи характерний нижчий вміст фібронектину
та Glа-білка порівняно з верхньою, тому тут найчастіше спостерігається дезінтеграція дентальних
імплантатів.

645
 РОЗДІЛ 17. БІОХІМІЯ М’ЯЗОВОЇ ТКАНИНИ

М’язова тканина становить 40 – 42 % усієї маси тіла людини. Біохімічні процеси, що

перебігають у м’язах, чинять суттєвий вплив на організм людини в цілому. Основна функція
м’язів – механічний рух, в якому хімічна енергія перетворюється на механічну за умов
постійного тиску та температури.
Розрізняють три типи м’язової тканини: скелетну (посмуговану), гладку (непосмуговану)
та серцеву, яка морфологічно теж належить до посмугованої мускулатури, але за низкою інших
ознак займає проміжне місце між гладкими та посмугованими м’язами.

17.1. Морфологічна організація посмугованого м’яза

Посмугований м’яз складається з численних волокон або м’язових клітин. Рухові
еферентні нерви входять у м’язове волокно і через нервово-м’язовий синапс викликають
скорочення. М’язове волокно розглядають як багатоядерну клітину великих розмірів, вкриту
еластичною оболонкою – сарколемою (рис.17.1). Діаметр функціонально зрілого посмугованого
м’язового волокна становить 10 – 100 мкм, а його довжина часто відповідає довжині всього
м’яза.
Виділяють білі та червоні м’язові волокна. Білі відрізняються вищим вмістом міофібрил і,
відповідно до цього, здатністю до швидших, але короткочасних скорочень. У них багато
глікогену, висока активність ферментів гліколізу, креатинфосфокінази, міокінази. У червоних
волокнах вміст міофібрил менший, а в саркоплазмі більший. Вони мають хороше
кровопостачання, багато мітохондрій, високу активність ферментів окислювального
фосфоритування і призначені для роботи в аеробних умовах. Свою назву червоні волокна
одержали через наявність у них високого вмісту міоглобіну. Ці волокна відрізняються
вираженим тонічним характером скорочення і слугують для підтримання тіла в певному
положенні (поза, постава). У людини білі та червоні волокна зустрічаються разом в одному і
тому ж м’язі, проте «білі» волокна переважають у м’язах-розгиначах, а «червоні» - у м’язах
спини.
У кожному м’язовому волокні в саркоплазмі по довжині волокна розташовані, нерідко у
формі пучків, міофібрили (товщина їх менше 1 мкм), які мають, як і все волокно в цілому,
поперечну посмугованість. Тут також знаходиться і низка інших структур: мітохондрії,
мікросоми, рибосоми, трубочки і цистерни саркоплазматичного ретикулуму, різноманітні
вакуолі, гранули глікогену і включення ліпідів, які відіграють роль запасних енергетичних
матеріалів тощо.
Повторюваним елементом посмугованої міофібрили є саркомер – ділянка міофібрили,
межами якої служать вузькі Z-лінії. Кожна міофібрила складається з декількох сотень

647
саркомерів, середня довжина кожного становить 2,5 – 3,0 мкм. Усередині саркомера
знаходиться зона довжиною 1,6 – 5 мкм, темна у фазово-контрастному мікроскопі. У
поляризованому світлі вона дає подвійну променезаломлюваність. Цю зону прийнято називати
диском А (анізотропний диск). У центрі диска А розташована лінія М, яку можна спостерігати
тільки в електронному мікроскопі. Середню частину диска А займає зона Н слабшої подвійної
променезаломлюваності. Нарешті, існують ізотропні диски або диски I, із дуже слабкою
подвійною променезаломлюваністю. У фазово-контрастному мікроскопі вони світліші ніж
диски А. Довжина дисків I близько 1 мкм. Кожен із них розділений на дві половини Z-
мембраною, або Z-лінією.
Ядра

Капіляри

М’язове волокно Саркоплазматичний

ретикулум

Поперечні канальці
Сарколема
Міофібрили

Посмугованість
Мітохондрія

Актиновий філамент
Міозиновий філамент
Саркомер
Zд
ис

ск
Z ди
к

Міозиновий філамент
Актиновий філамент М-лінія

Н - зона
А - диск
І - диск Саркомер Голівки І - диск
Поліпептидні ланцюги
Тропоміозин Актин Тропонін
Молекула
міозину

Актиновий філамент Міозиновий філамент

Рис.17.1. Структура волокна скелетного м’яза

Відповідно до сучасних уявлень, у дисках А розташовані товсті нитки, які складаються,

основним чином, із білка міозину, і тонкі нитки, що містять білок F-актин, тропоміозин і
тропонін. Тонкі нитки беруть свій початок у межах кожного саркомера в Z-лінії, тягнуться
через диск I, проникають у диск А і перериваються в ділянці зони Н.
Товсті нитки діаметром 12 – 16 нм і довжиною приблизно 1,5 мкм вкладені в формі
шестикутника діаметром 40 – 50 нм і пронизують весь диск А. Між ними розташовані тонкі

648
нитки діаметром 8 нм, вони простягаються від Z-лінії на відстань біля 1 мкм. У стані
скорочення диски I майже зникають, а зона перекривання товстих і тонких ниток збільшується
(у скелетному м’язі в стані скорочення саркомер вкорочується до 1,7 – 1,8 мкм).
Відповідно до моделі, запропонованої Е.Хакслі і Р.Нідергерке, під час скорочення
міофібрил одні нитки ковзають відносно інших, що і є причиною м’язового скорочення.

17.2. Хімічний склад м’яза

17.2.1. Особливості хімічного складу скелетного м’яза. У м’язовій тканині людини
міститься 72 – 80 % води, решта припадає на сухий залишок, який в основному представлений
білками, а також вуглеводами (здебільшого глікогеном), різноманітними ліпідами,
екстрактивними азотовмісними речовинами тощо. (табл. 17.1).

Таблиця 17.1. Хімічний склад посмугованого м’яза ссавців (середні значення)

Компонент % на сиру масу Компонент % на сиру масу
Вода 72 – 80 – креатинін 0,003 – 0,005
Сухий залишок, у тому 20 – 28 – АТФ 0,25 – 0,40
числі: – карнозин 0,2 – 0,3
– білки 16,5 – 20,9 – карнітин 0,02 – 0,05
– глікоген 0,3 – 3,0 – ансерин 0,09 – 0,15
– фосфогліцериди 0,4 – 1,0 – вільні амінокислоти 0,1 – 0,7
– холестерин 0,06 – 0,2 – молочна кислота 0,01 – 0,02
– креатин і креатинфосфат 0,2 – 0,55 – зола 1,0 – 1,5
–
М’язові білки. Білки м’язової тканини поділяють на три основні групи: саркоплазматичні
(біля 35 % від усієї кількості білків м’язів), міофібрилярні (45 %) і білки строми (20 %). Білки,
що входять до складу саркоплазми, належать до протеїнів, розчинних у сольових середовищах.
Це міоглобін і різноманітні білки-ферменти, які локалізовані, основним чином, у мітохондріях і
каталізують процеси тканинного дихання (окисного фосфорилування), а також реакції азотного
і ліпідного обмінів. Нещодавно була відкрита група саркоплазматичних білків, які можуть
зв’язувати іони Са2+, їхня фізіологічна роль достеменно не з’ясована.
До групи міофібрилярних білків належать міозин, актин та актоміозин (розчинні в
сольових середовищах) і так звані регуляторні білки: тропоміозин, тропонін, -актинін.
Білки строми в представлені, в основному, колагеном і еластином.
Зупинимося детальніше на характеристиці міофібрилярних білків, оскільки вони тісно
пов’язані зі скорочувальною функцією м’язів.
Міозин становить 50 – 55 % від сухої маси міофібрил. Уявлення про міозин, як про
основний білок міофібрил, склалося в результаті робіт А.Я.Данилевського, О.Фюрта, Е.Вебера і
інших вчених, проте загальну увагу до міозину було привернуто лише після опублікування
робіт В.А.Енгельгардта і М.Н.Любимова, у яких автори показали, що міозин проявляє АТФ-
649
азну активність, тобто здатність каталізувати розщеплення АТФ на АДФ і Н 3РО4. Хімічна
енергія, що при цьому вивільняється, перетворюється на механічну енергію м’язового
скорочення.
Міозин – олігомерний білок з молекулярною масою 500 000 Да, який складається з 6
субодиниць попарно однакових: дві тяжких субодиниці (молекулярна маса 200 000 Да) та
чотири легких (молекулярна маса 15 000 – 27 000 Да). Тяжкі ланцюги з боку С-кінця
утворюють довгу закручену -спіраль (“хвіст” молекули), а з боку N-кінця – глобулу
(“голівку”), здатну з’єднуватися з актином. Ці “голівки” випинаються з основного стержня
молекули. При з’єднанні двох тяжких ланцюгів С-кінцевими ділянками утворюється
суперспіраль. Легкі ланцюги гетерогенні за своїм складом, входять до складу глобули
міозинової молекули і беруть участь у прояві АТФазної активності міозину. Стрижнева ділянка
суперспіралі має два відділи, де спіралі оголені – ці місця відкриті для дії протеолітичних
ферментів і мають посилену рухливість.
Короткочасна обробка трипсином розщеплює молекулу міозину на два фрагменти. З
хвостової ділянки (С-кінцевої ділянки молекули) утвориться легкий мероміозин (ЛММ) –
фрагмент довжиною 90 нм, а з “голівки” – тяжкий мероміозин (ТММ). ЛММ, подібно до
міозину утворює нитки, але він не володіє АТФазною активністю і не зв’язує актин. ТММ
каталізує гідроліз АТФ і зв’язує актин, при його подальшій обробці трипсином або папаїном
можна отримати один фрагмент довжиною 40 нм з молекулярною масою 62 000 Да і два
фрагменти з молекулярною масою 110 000 Да, вони слугували “голівками” міозину.
Актин становить 20 % від сухої маси міофібрил. Був відкритий Ф.Штраубом у 1942 р.
Відомі дві форми актину: глобулярний актин (G-актин) з молекулярною масою 42 000 Да, який
складається з одного поліпептидного ланцюга (глобули), в утворенні якого беруть участь 374
амінокислотних залишки, і фібрилярний актин (F-актин), який утворюється при спонтанній
агрегації G-актину і на електронних мікрофотографіях має вигляд двох ниток намиста,
закручених одна навколо іншої (суперспіраль). Слугує алостеричним активатором міозину.
-Актинін – білок, який локалізується у зоні Z-лінії. До нього приєднуються кінці F-
актинових молекул тонких філаментів.
При з’єднанні міозину з F-актином утворюється актоміозин. Він володіє АТФазною
активністю, активується іонами Мg2+, а інгібується – етилендиамінтетраацетатом (ЕДТА) і
високою концентрацією АТФ.
Тропоміозин був відкритий К.Бейлі в 1946 р. Молекула тропоміозину з молекулярною
масою 65 000 Да складається з двох ланцюгів і має вигляд спіралі, довжина якої 40 нм. У
тонких нитках на 1 молекулу тропоміозину припадає 7 молекул G-актину. Розташовується

650
тропоміозин в жолобі між двома спіралями G-актину і закриває активні центри зв’язування
актину (рис. 17.2).
Тропонін – глобулярний білок, відкритий С.Ебасі в 1963 р., його молекулярна маса 80
000. У скелетних м’язах дорослої людини тропонін (Тн) становить лише приблизно 2 % від усіх
міофібрилярних білків і розташовується на
Тропоніновий комплекс
тропоміозині з однаковими проміжками, Тропоміозин

довжина яких рівна довжині молекули

тропоміозину (рис. 17.2). Тропонін
складається з трьох субодиниць (Тн-І, Тн-
С, Тн-Т).
Молекули актину
Тн-Т відповідає за зв’язування
тропоніну з тропоміозином, через нього Рис. 17.2. Будова актинового філамента
конфірмаційні зміни тропоніну передаються на тропоміозин. Тропонін, з’єднуючись з
тропоміозином, утворює комплекс, названий нативним тропоміозином. Цей комплекс
прикріплюється до актинових філаментів і надає актоміозину скелетних м’язів чутливість до
іонів Са2+.
Тн-С – це Са2+-зв’язуюча субодиниця, яка містить 4 ділянки для зв’язування кальцію. За
своєю будовою схожа на кальмодулін.
Тн-І – інгібіторна субодиниця, вона створює просторову перешкоду, яка запобігає
взаємодії актину та міозину в момент, коли Тн-С не зв’язаний з іонами кальцію.
Встановлено, що тропонін (його субодиниці Тн-Т і Тн-І) може фосфорилуватися за участі
цАМФ-залежних протеїнкіназ. Питання про те, чи має відношення це фосфорилування до
регуляції м’язового скорочення, залишається поки що не з’ясованим
Небілкові азотисті екстрактивні речовини. У скелетних м’язах. Як вказано в таблиці
17.1, міститься низка азотистих екстрактивних речовин: аденілові нуклеотиди (АТФ, АДФ і
АМФ), нуклеотиди неаденілового ряду, креатинфосфат, креатин, креатинін, карнозин, ансерин,
вільні амінокислоти тощо.
Важливе значення для функціональної активності м’язової тканини належить дипептидам
карнозину та ансерину – специфичним азотистим речовинам скелетної мускулатури хребетних.
Вони збільшують амплітуду м’язового
CH2 - CH - COOH CH2 - CH - COOH скорочення. Попередньо знижену
N NH NH N N - СН3
NH втомленням. Роботами акад.
C=O C=O
С.Е.Северіна показано, що дипептиди,
CH2 CH2
CH2 - NH2 CH2 - NH2
які містять імідазол, не впливають
безпосередньо на скорочувальний
Карнозин Ансерин

651
апарат, але збільшують ефективність роботи іонних помп м’язової клітини.
Серед вільних амінокислот у м’язах найвища концентрація глутамінової кислоти (до 1,2
г/кг) і її аміду – глутаміну (0,8 – 1,0 г/кг). Інші азотовмісні речовини: сечовина, сечова кислота,
аденін, гуанін, ксантин і гіпоксантин зустрічаються в м’язовій тканині в невеликій кількості і,
зазвичай, є проміжними або кінцевими продуктами азотистого обміну.
До складу клітинних мембран м’язової тканини входить низка фосфогліцеридів:
фосфатидилхолін, фосфатидилетаноламін, фосфатидилсерин тощо. фосфогліцериди також
беруть участь в обмінних процесах, зокрема, слугують субстратами тканинного дихання.
Безазотисті речовини. Одним з основних представників безазотистих органічних
речовин м’язової тканини є глікоген. Його концентрація коливається від 0,3 до 2 % і вище. У
м’язах містяться лише сліди вільної глюкози і дуже мало гексозофосфатів. У процесі
метаболізму глюкози та амінокислот у м’язовій тканині утворюються молочна, піровиноградна
кислоти і багато інших карбонових кислот. У тій або іншій кількості в м’язовій тканині
виявляють також тригліцериди та холестерин.
З неорганічних речовин переважають катіони калій і натрій (калій зосереджений,
основним чином, всередині м’язових волокон, а натрій ― у міжклітинній речовині), присутні
також мікроелементи: кобальт, алюміній, нікель, бор, цинк тощо.
17.2.2. Особливості хімічного складу міокарда та гладких м’язів. Міокард за вмістом
низки хімічних сполук займає проміжне місце між скелетними та гладкими м’язами. У ньому,
так само як і в гладких м’язах, мало міофібрилярних білків, проте значно більше міоальбуміну
порівняно зі скелетним м’язом. Вміст АТФ у серцевому м’язі становить 2,6 мкмоль/г тканини,
що значно нижче порівняно зі скелетним м’язом (4,43 мкмоль/г тканини) і вище порівняно з
гладким (1,38 мкмоль/г тканини). За вмістом глікогену міокард теж займає проміжне місце, але
порівняно з іншими видами м’язової тканини в ньому найбільше фосфогліцеринів, під час
окиснення яких, очевидно, утворюється значна частина енергії, необхідна для скорочення.
17.3. Функціональна біохімія м’язів
17.3.1. Механізми енергозабезпечення м’язової роботи. Прийнято вважати, що
процесом, безпосередньо пов’язаним із скороченням посмугованого м’язового волокна, є
розпад АТФ з утворенням АДФ і неорганічного фосфату. Тож виникає запитання: яким чином
м’язова клітина може забезпечити свій скорочувальний апарат достатньою кількістю енергії у
формі АТФ, тобто яким чином в процесі м’язової діяльності відбувається безперервний
ресинтез цієї сполуки?
Запаси АТФ у м’язовій клітині значні, але їх вистарчає для забезпечення м’язової роботи
лише впродовж 0,1 сек. Існує кілька шляхів, у ході яких м’язова тканина ресинтезує енергію. До
них належать:

652
1. Спеціальні реакції субстратного фосфорилування.
2. Гліколіз, глікогеноліз.
3. Окиснювальне фосфорилування.
1. Участь спеціальних реакцій субстратного фосфорилування в забезпеченні енергією
м’язової тканини різна – це залежить від інтенсивності, тривалості та потужності м’язової
роботи. Креатинфосфокіназна реакція – найшвидший спосіб ресинтезу АТФ. Цей шлях
максимально ефективний, оскільки не вимагає присутності кисню, не дає побічних небажаних
продуктів і включається миттєво, але його недолік полягає в тому, що запасів креатинфосфату
вистарчає для забезпечення м’язової роботи лише впродовж 20 сек.

Креатинфосфат + АДФ Креатин + АТФ

Креатинкіназа

Зворотна реакція може перебігати в мітохондріях з використанням АТФ, яка утворюється

в процесі окислювального фосфорилування. Мембрана мітохондрій добре проникна як для
креатину, так і для креатин фосфату, а креатинфосфокіназа присутня і в саркоплазмі, і в між
мембранному просторі мітохондрій.
Кр КрФ
Креатинфосфат у м’язовій тканині (зокрема, у
Цитоплазма
серцевому м’язі) може виконувати не тільки роль
а
депо макроергічних фосфатних груп, які легко
АДФ-Мg
мобілізуються, а й роль транспортної форми
макроергічних фосфатних зв’язків, що утворюються Кр Кр АТФ-Мg АТФ-Мg
в процесі тканинного дихання і пов’язаного з ним
КК
окисного фосфорилування (рис. 17.3).
б Т
АТФ, синтезований у матриксі мітохондрій,
АТФ АДФ
переноситься через внутрішню мембрану за участі
специфічної АТФ-АДФ-транслокази на активний
Рис. 17.3. Перенесення енергії з
центр мітохондріального ізоферменту
мітохондрій у цитоплазму клітини
креатинкінази, який розташований на зовнішньому міокарду (схема за В.А.Саксом): а -
зовнішня мембрана; б - внутрішня
боці внутрішньої мембрани: у міжмембранному
мембрана; Кр-креатин; Крф-
просторі (у присутності іонів Мg2+) при наявності в креатинфосфат; КК-креатинкіназа; Т-
транслоказа.
середовищі креатину утворюється потрійний
фермент-субстратний комплекс креатин-
креатинкіназа-АТФ-Мg2+, який потім розпадається з утворенням креатинфосфату й АДФ-Мg2+.
Креатинфосфат дифундує в цитоплазму, де використовується в міофібрилярній креатинкіназній
реакції для рефосфорилювання АДФ, що утворилась при скороченні. Висловлюються

653
припущення, що не тільки в серцевому м’язі, але й у скелетній мускулатурі є подібний шлях
транспорту енергії з мітохондрій у міофібрили.
Деяка кількість АТФ може ресинтезуватися в процесі аденілаткіназної (міокіназної)
реакції:

2 АДФ АТФ + АМФ

Аденілаткіназа
Основне значення цієї реакції полягає в утворенні АМФ – потужного алостеричного
активатора ключових ферментів гліколізу та глікогенолізу.
2. Гліколіз і глікогеноліз не вимагають присутності кисню та володіють великим резервом
субстратів: використовуються як глікоген м’язів, так і глюкоза крові, яка вивільняється при
розпаді глікогену печінки. Недоліками цього шляху є незначна ефективність (3 молекули АТФ
на один глюкозний залишок глікогену), накопичення недоокиснених продуктів (лактату), а
також те, що гліколіз розпочинається не зразу, а лише через 10 – 15 сек після початку м’язової
роботи. При роботі помірної інтенсивності м’яз може покривати свої енергетичні витрати за
рахунок аеробного метаболізму.
3. Окиснювальне фосфорилування – це найбільш енергетично вигідний процес (при
окисненні 1 молекули глюкози синтезується 38 молекул АТФ), він має велику кількість
субстратів (глюкоза, глікоген, гліцерин, кетонові тіла), а продукти його розпаду – СО2 та Н2О
практично нешкідливі. Єдиний недолік цього шляху полягає в тому, що він вимагає великої
кількості кисню. Важливу роль у забезпеченні м’язової клітини киснем відіграє міоглобін,
спорідненість якого до кисню значно більша порівняно з гемоглобіном: при парціальному тиску
30 мм.рт.ст. міоглобін насичується киснем на 100 %, а гемоглобін – лише на 30 %.
Особливості біоенергетичних процесів у міокарді. Для серцевого м’яза теплокровних
тварин і людини основним шляхом утворення багатих енергією фосфорних сполук є саме шлях
окисного фосфорилування, тому серцевий м’яз дуже чутливий до нестачі кисню. Характерною
особливістю обміну речовин у серцевому м’язі в порівнянні з скелетними є також те, що
аеробне окиснення речовин невуглеводної природи при роботі серцевого м’яза має більше
значення, ніж при скороченні скелетного м’яза. Лише 30 – 35 % кисню, що поглинається серцем
у нормі, витрачається на окиснення вуглеводів і продуктів їх перетворення. Основним
субстратом дихання в серцевому м’язі є жирні кислоти (здебільшого олеїнова), кетонові тіла,
молочна кислота. Окиснення невуглеводних речовин забезпечує приблизно 65 – 70 % потреби
міокарду в енергії.
Під час їжі чи фізичного навантаження зростає окиснення глюкози до молочної кислоти.
Перетворення останньої на піровиноградну кислоту забезпечує ЛДГ1, яка є органоспецифічною
для серця. Піруват зазнає окиснювального фосфорилування в мітохондріях кардіоміоцитів, а

654
креатинфосфат переносить утворену в мітохондріях енергію до міофібрил. Механізм цього
перенесення зображений на рисунку 17.3.
17.3.2. Механізм скорочення та розслаблення
1 Актин
скелетного м’яза. М’язове скорочення розпочинається
з нервового імпульсу. Під впливом ацетилхоліну
виникає збудження клітинної мембрани і різко зростає АТФ Неактивна
актин-зв’язуюча
2+
проникність її для іонів Са . Останній поступає в ділянка

саркоплазму з депо – цистерн цитоплазматичного

ретикулуму. Концентрація кальцію в цитоплазмі
м’язової клітини різко зростає в 100 разів (з 10-7 М до 2 Са2+

10-5 М). Він зв’язується з тропоніном С, утворюючи

комплекс (Тн-С - 4 Са2+), який реагує з тТн-І та Тн-Т, Са2+
АДФ + Фн Са2+
впливаючи на їх взаємодію з тропоміозином, внаслідок
АТФ гідролізується, але
залишається
чого останній або від’єднується, або змінює Са2+
приєднаною до голівки

конформацію F-актину таким чином, що з’являється

можливість його взаємодії з міозиновою голівкою.
3
Розпочинається цикл м’язового скорочення, який
складається з 5 основних стадій:
1) Після поступлення нервового імпульсу АДФ + Фн
Активована ділянка
міозинова голівка сама по собі може гідролізувати АТФ 90 0
голівки міозину
зв’язується з актином

до АДФ і Фн, але при цьому продукти гідролізу не

вивільняються, тому цей процес не носить
каталітичного характеру (рис. 17.4, 2). Рух актину
4
2) Міозинова “голівка”, що містить АДФ і Фн
вільно обертається під великим кутом і при досягненні
потрібного положення зв’язується з F-актином,
АДФ + Фн
утворюючи з віссю фібрили кут 90º (рис. 17.4, 3);
Голівка вивільняє АДФ і Фн
45o
3) Ця взаємодія забезпечує вивільнення АДФ і Фн і розташовується під
кутом 45о

з актин-міозинового комплексу (рис. 17.4, 4).

Актоміозиновий зв’язок має найменшу енергію при 5

розмірі кута 450, тому кут міозину з віссю фібрили

змінюється з 90º на 45º, просуваючи при цьому актин у
АТФ
напрямку центра саркомера на один елементарний крок
Голівка знову
90o
(10 – 15 нм). Чим більше міозинових голівок, тим розташовується під кутом
90о і цикл повторюється
потужніша сила м’язового скорочення.

Рис. 17.4. Біохімічний цикл 655

м’язового скорочення
 4) Нова молекула АТФ зв’язується з комплексом міозин-F-актин (рис. 17.4, 5).
5) Комплекс міозин-АТФ має низьку спорідненість до актину, тому відбувається
відокремлення міозинової (АТФ) “голівки” від F-актину (рис. 17.4, 5). Остання стадія і є власне
розслабленням, яке залежить від зв’язування АТФ з актин-міозиновим комплексом. АТФ знову
гідролізується міозиновою голівкою і цикл повторюється.
Розслаблення скелетного м’яза відбувається у випадку, коли концентрація іонів Са2+ у
саркоплазмі стає нижчою за 10-7 М. При цьому комплекс Тн-С - 4 Са2+ руйнується під впливом
мембрано-зв’язуючого фермента Са2+-залежної АТФази, яка використовує енергію АТФ для
перенесення іонів Са2+ назад у цистерни проти градієнта їх концентрації. Накопиченню іонів
Са2+ у цистернах сприяє білок кальсеквестрин. Далі Тн-І, реагуючи з тропоміозином, інгібує
подальшу взаємодію міозинової голівки з F-актином.
17.3.3. Механізм скорочення та розслаблення гладкого м’яза. Молекулярні структури
гладких м’язів дуже схожі з відповідними структурами посмугованих, але розташування
саркомерів у них не дає характерної посмугованості. Подібно до скелетних м’язів, гладкі м’язи
містять молекули -актиніну та тропоміозину, але в них відсутня тропонінова система. Окрім
того, легкі ланцюги (рL-ланцюги) міозинових молекул гладких м’язів відрізняються від
аналогічних ланцюгів у скелетних м’язах.
Особливості актин-міозинової взаємодії представлені в таблиці 17.2.

Таблиця 17.2. Актин-міозинова взаємодія в посмугованих і гладких м’язах

Посмуговані м’язи Гладкі м’язи
Білки м’язових Актин, міозин, трпонін (С, Актин, міозин, тропоміозин
філаментів І, Т), тропоміозин
Спонтанна взаємодія F- Є Немає
актину з міозином
Інгібітор взаємодії F- Тропонінова система Нефосфорильований рL-ланцюг
актину з міозином міозину
Активатор скорочення Са2+ Са2+
Безпосередня дія іонів 4 Са зв’язується з Тн-С. 4 Са2+ зв’язується з кальмодуліном.
2+

кальцію Комплекс запобігає Комплекс активує кіназу рL-

інгібувальній дії тропоніну ланцюгів міозину. Фосфорильований
І на взаємодію F-актину з рL-ланцюг перестає інгібувати
міозином (робить взаємодію F-актину з міозином
можливою активацію (робить можливою активацію
АТФази F-актином) АТФази F-актином)
Коли міозин гладких м’язів зв’язується з F-актином, то утворюється комплекс,
позбавлений помітної АТФазної активності. рL-Ланцюг міозину запобігає зв’язуванню його
голівок з F-актином. Для подолання цієї перешкоди необхідне фосфоритування рL-ланцюга. У
саркоплазмі гладких м’язів присутня кіназа легких ланцюгів міозину, яка є Са 2+-залежною.
Вона активується лише у випадку зв’язування кальцію з кальмодуліном, після чого може

656
відбуватися фосфорилування рL-ланцюга з подальшою взаємодією міозинової голівки з F-
актином (рис.17.5).
Знову ж таки, розслаблення гладкого м’яза відбувається при зниженні концентрації іонів
Са2+ (нижче 10-7 М) у саркоплазмі, при цьому кальцій від’єднується від кальмодуліну, який,
своєю чергою, відокремлюється від кінази легкого ланцюга міозину, викликаючи його
інактивацію.
Міозинкіназа
(неактивна)

10-5 М Са2+
Кальмодулін Са2+ - кальмодулін
10-7 М Са2+

Са2+-кальмодулін-міозинкіназа
АТФ (активна) АДФ

рL-міозин рL-міозин фосфорильований

(інгібує взаємодію міозин-F-актин) (не інгібує взаємодію міозин-F-актин)

Фосфатаза
Н2РО4-

Рис. 17.5. Регуляція скорочення гладкого м’яза

Дефосфорильований рL-ланцюг міозину інгібує зв’язування міозинових голівок з F-

актином і пригнічує активність АТФази.

17.4. Біохімічні зміни в м’язах при патології

Загальним для більшості захворювань м’язів (прогресуючі м’язові дистрофії, атрофія
м’язів у результаті їх денервації, поліомієліт, деякі авітамінози тощо) є різке зниження у м’язах
вмісту міофібрилярних білків, зростання концентрації білків строми і деяких
саркоплазматичних білків, у тому числі міоальбуміну. Поряд зі змінами фракційного складу
м’язових білків при ураженнях м’язів спостерігається зниження рівня АТФ і креатинфосфату.
При прогресуючих м’язових дистрофіях і інших захворюваннях, пов’язаних із розпадом
м’язової тканини, часто спостерігаються зміни у фосфоліпідному складі м’язів: значно
знижується рівень фосфатидилхоліну і фосфатидилетаноламіну, концентрація сфінгомієліну і
лізофосфатидилхоліну підвищується. Для багатьох форм патології м’язової тканини характерне
порушення метаболізму креатину і його посилене виділення з сечею (креатинурія). Незважаючи
на численні дослідження і велику кількість фактичного матеріалу, питання про причини
креатинурії при захворюваннях м’язів не можуть вважатися остаточно вирішеними.

657
 Вважають, що креатинурія в хворих на міопатію є результатом порушення в скелетній
мускулатурі процесів фіксації креатину і його фосфорилювання (рис.17.6).
Норма Дистрофія
Печінка М’яз Печінка М’яз

Гліцин Креатин Креатин Гліцин Креатин Креатин

Аргінін Креатинфосф Аргінін Креатинфосф
Метіонін ат Метіонін ат

Креатинін
Креатинін

Сеча Сеча

Рис. 17.6. Схема походження креатинурії при прогресуючій м’язовій дистрофії (за
Д.Л.Фердманом)

Якщо порушений процес синтезу креатинфосфату, то не утворюється і креатинін: вміст

останнього в сечі різко знижується. У результаті креатинурії і порушенні синтезу креатиніну
підвищується креатиновий показник (креатин/креатинін) сечі. .
При патології м’язової тканини у м’язах зменшується активність ферментів,
локалізованих у саркоплазмі; незначно змінюється активність ферментів, пов’язаних з
мітохондріями; помітно зростає активність лізосомальних ферментів; знижується вміст цАМФ,
підвищується активність фосфодіестерази і порушується здатність аденілатциклази
активуватися під впливом адреналіну і фториду натрію.
При діагностиці захворювань м’язової тканини слід звертати увагу на таку характерну
ознаку дистрофії м’язів як зменшення їх загальної маси в результаті зниження кількості білків
міофібрил (переважно актину та актоміозину), і збільшення вмісту нерозчинних
сполучнотканинних білків строми. У м’язах зменшується кількість глікогену та послаблюється
гліколіз. Порушення обміну вуглеводів, своєю чергою, зумовлює послаблення синтезу АТФ і
креатинфосфату. Наслідком цього є підвищення вмісту вільного креатину в м’язах і крові та
виведення його з сечею. Тому креатинурія визначається в клініці як один із способів
діагностики м’язової дистрофії. Ще однією характерною особливістю м’язової дистрофії є
перехід низки ферментів з м’язів у плазму крові. У зв’язку з цим визначення активності
ферментів у крові (альдолази, трансаміназ, лактатдегідрогенази, креатинфосфокінази та їх
ізоферментів) використовується як важливий діагностичний і прогностичний показник.
Порушення метаболізму серцевого м’яза при ішемічній хворобі серця. Ішемія
міокарду супроводжується зниженням процесу окиснювального фосфорилування та

658
посиленням анаеробного обміну. Посилення глікогенолізу і гліколізу за рахунок присутнього в
серцевому м’язі глікогену і глюкози, які поглинаються міокардом на початковій стадії ішемії,
відбувається в результаті підвищення внутрішньоклітинної концентрації катехоламінів і цАМФ,
що, своєю чергою, стимулює утворення активної форми фосфорилази (фосфорилази А) і
активацію фосфофруктокінази – ключового фермента гліколізу. Проте навіть максимально
посилений анаеробний метаболізм не може довгостроково захищати вже ушкоджений гіпоксією
міокард. Запаси глікогену швидко виснажуються, гліколіз сповільнюється внаслідок
внутрішньоклітинного ацидозу, який інгібує фосфофруктокіназу. Вміст АТФ і креатинфосфату
в клітині різко знижується в результаті порушення окисного фосфорилювання в мітохондріях.
Один з перших проявів цього стану – порушення мембранної проникності, що сприяє виходу з
клітини іонів, у тому числі іонів калію, а також ферментів. Дефіцит енергетичних ресурсів і
порушення іонного складу, істотні зміни різноманітних мембранних “резервуарів”, які
забезпечують контроль за рівнем внутрішньоклітинного кальцію, обумовлюють гальмування
функціональної активності м’язових клітин і їхню поступову загибель. У цей же період
виявляються зміни складу білків міокарду (різке зниження вміст міофібрилярних білків і
нагромадження білків строми). Оскільки вільні жирні кислоти не окиснюються, а переважно
включаються в тригліцериди, то в серцевому м’язі виникає жирова інфільтрація.
У діагностиці інфаркту міокарду визначення активності креатинкінази, АсАТ і ЛДГ у
сироватці крові – найчутливіші тести. Підвищення їх активності, особливо креатинкінази, є
постійним і найважливішим. Важливо також дослідження в сироватці крові ізоферментних
спектрів креатинкінази (підвищення активності ізофермента МВ) і ЛДГ (збільшення активності
ізоферментів ЛДГ1 і ЛДГ2). Для підтвердження діагнозу в сироватці крові проводять також
визначення специфічних білків – міоглобіну та тропоніну Т.

659
 РОЗДІЛ 18. БІОХІМІЯ НЕРВОВОЇ ТКАНИНИ

Нервова тканина за своїм складом і процесами метаболізму значно відрізняється від інших
тканин. Її основними функціями є генерація електричного сигналу, проведення нервового
імпульсу, запам’ятовування та зберігання інформації, формування емоцій і поведінки, мислення.
Виконання всіх цих процесів забезпечують три типи клітинних елементів: нейрони (нервові
клітини); нейроглія (системи клітин, що безпосередньо оточують нервові клітини в головному і
спинному мозку); мезенхімальні елементи, що формують мікроглію – гліальні макрофаги.
Основна маса головного мозку представлена першими двома типами клітинних елементів.
Нейрони зосереджені в сірій речовині (60 – 65 % від усієї речовини головного мозку), тоді як біла
речовина ЦНС і периферійні нерви складаються, основним чином, з елементів нейроглії та їх
похідного – мієліну. Завдяки останньому провідна система має властивість з високою швидкістю
передавати нервові імпульси.
Мієлінова речовина – поняття морфологічне. По суті мієлін – це система, утворена
мембранами клітин нейроглії, які багаторазово нашаровуються навколо нервових відростків (у
периферійних нервових стовбурах нейроглія утворена нейролемоцитами або шванівськими
клітинами, а в білій речовині ЦНС – астроцитами).
За хімічним складом мієлінова речовина є складним білково-ліпідним комплексом, 90 % усіх
ліпідів мієліну представлено холестерином, фосфоліпідами і цереброзидами (рис. 18.1).

1
5
11 8 9 8 10
6

2 7
ОН ОН
3 6
+- +
4 P- - P-
5

Рис.18.1. Молекулярна організація мієлінової оболонки: 1-перехват Ранв’є; 2- ядра Шванівських

клітин; 3 - аксон; 4 - мієлін; 5 - мембрана (зовнішні шари); 6 - ліпіди; 7 - білок (внутрішній шар); 8-
холестерин; 9 - цереброзид; 10 - сфінгомієлін; 11 - фосфатидилсерин

Вважають, що в ліпоїдних прошарках мієлінових оболонок молекули різноманітних ліпідів

мають строго визначене розташування.

18.1. Особливості хімічного складу та метаболізму нервової тканини

Сіра речовина головного мозку представлена в основному тілами нейронів, а біла – аксонами.
У зв’язку з цим зазначені відділи мозку значно різняться за своїм хімічним складом. Ці відмінності

661
носять насамперед кількісний характер. Кількість води в сірій речовині головного мозку помітно
більша, ніж у білій. У сірій речовині білки становлять половину сухого залишку, а в білій –
третину, на частку ліпідів у білій речовині припадає понад половини сухого залишку, у сірій – біля
30%.
Специфіку нервової тканини визначає гематоенцефалічний бар’єр (ГЕБ), який має вибіркову
проникність для різноманітних метаболітів, він також сприяє накопиченню деяких речовин у
нервовій тканині. Наприклад, частка глутамату та аспартату в нервовій тканині становить
приблизно 70 – 75 % від загальної кількості амінокислот.
Білки та амінокислоти. На частку білків припадає приблизно 40 % сухої маси головного
мозку. При перерахунку на сиру масу тканини білки розподіляються приблизно порівну між сірою
(8 %) і білою (9 %) речовинами головного мозку.
Білки нервової тканини поділяють на 4 фракції: ті, що екстрагуються водою, 4,5 % розчином
КСl, 0,1% розчином NаОН і нерозчинний залишок. Встановлено, що сіра речовина багатша
білками, розчинними у воді, ніж біла речовина (30 і 19 % відповідно). Біла речовина, навпаки,
містить набагато більше (22 %) нерозчинного білкового залишку, ніж сіра речовина (5%). На
сьогодні з тканини мозку вдалося виділити біля 100 різноманітних розчинних білкових фракцій.
У нервовій тканині містяться як прості, так і складні білки. Прості білки – це альбуміни,
глобуліни, основні білки (гістони тощо) і опорні білки (нейросклеропротеїни). Альбуміни і
глобуліни за своїми фізико-хімічними властивостями дещо відрізняються від аналогічних білків
сироватки крові, тому їх називають нейроальбумінами і нейроглобулінами. Кількість
нейроглобулінів у головному мозку становить в середньому 5 % від всіх розчинних білків.
Нейроальбуміни є основним білковим компонентом фосфопротеїнів нервової тканини, на їхню
частку припадає основна маса розчинних білків (89 – 90 %). У вільному стані нейроальбуміни
зустрічаються рідко, вони легко сполучаються з ліпідами, нуклеїновими кислотами, вуглеводами й
іншими небілковими компонентами.
Білки, які в процесі електрофорезу при рН 10,5 – 12,0 рухаються до катода, одержали назву
катіонних. Основними представниками цієї групи білків у нервовій тканині є гістони, які
поділяються на п’ять основних фракцій у залежності від вмісту в їх поліпептидних ланцюгах
залишків лізину, аргініну і гліцину.
Нейросклеропротеїни можна охарактеризувати як структурно-опорні білки. Основні
представники цих білків – нейроколаген, нейроеластин тощо. Вони становлять приблизно 8 – 10 %
від загальної кількості простих білків нервової тканини і локалізовані в основному в білій речовині
головного мозку й у периферійній нервовій системі.

662
 Складні білки нервової тканини представлені нуклеопротеїнами: ліпопротеїнами,
протеоліпідами, фосфопротеїнами, глікопротеїнами тощо. У нервовій тканині містяться в значній
кількості ще складніші надмолекулярні утворення, такі, як ліпонуклеопротеїни, ліпоглікопротеїни
і, можливо, ліпогліконуклеопротеїнові комплекси.
Нуклеопротеїни належать до дезоксирибонуклеопротеїнів або до рибонуклеопротеїнів.
Ліпопротеїни становлять значну частину водорозчинних білків нервової тканини. Їх ліпідний
компонент – це в основному фосфогліцериди і холестерин.
Протеоліпіди – це білковоліпідні сполуки, які екстрагуються органічними розчинниками з
тканини мозку. Відрізняються від водорозчинних ліпопротеїнів тим, що вони нерозчинні у воді,
але розчинні у суміші хлороформ-метанол. Найбільша кількість протеоліпідів зосереджена в
мієліні, у невеликих кількостях вони входять до складу синаптичних мембран і синаптичних
міхурців.
Фосфопротеїни в головному мозку містяться в більшій кількості, ніж в інших органах і
тканинах – біля 2 % від загальної кількості всіх складних білків мозку. Вони виявлені в мембранах
різноманітних морфологічних структур нервової тканини.
Глікопротеїни представленні гетерогенною групою білків. За кількістю білків і вуглеводів,
які входять до складу глікопротеїнів, їх можна поділити на дві основні групи. Перша група – це
глікопротеїни, які містять 5 – 40 % вуглеводів і їх похідні; білкова частина складається переважно з
альбумінів і глобулінів. У глікопротеїнах, що входять у другу групу, міститься 40 – 85 %
вуглеводів, часто виявляється ліпідний компонент, за складом вони можуть бути зараховані до
гліколіпопротеїнів.
У нервовій тканині виявлено низку специфічних білків, зокрема білок 5-100 і білок 14-3-2.
Білок 5-100, або білок Мура, називають також кислим білком, тому що він містить велику кількість
залишків глутамінової і аспарагінової кислот. Цей білок зосереджений в основному у нейроглії (85
– 90 %), у нейронах його не більше 10 – 15 % від загальної кількості білків головного мозку.
Встановлено, що концентрація білка 5-100 зростає при навчанні (тренуваннях) тварин. Поки що
немає підстав вважати, що білок 5-100 безпосередньо бере участь у формуванні та збереженні
пам’яті. Не виключено, що участь у цих процесах ним опосередкована. Білок 14-3-2 також
належить до кислих білків. На відміну від білка 5-100 він локалізований в нейронах, у
нейрогліальних клітинах його вміст незначний. Поки що роль білка 14-3-2 у виконанні
специфічних функцій нервової тканини не з’ясована.
Загальний вміст амінокислот у нервовій тканині мозку людини у 8 разів перевищує їх
концентрацію в крові, проте обмін між ними відбувається постійно. Для цього існують спеціальні

663
транспортні системи: дві для незаряджених і ще кілька – для амінокислот, заряджених позитивно
та негативно.
Амінокислотний склад мозку відрізняється своєю специфічністю. Так, концентрація вільної
глутамінової кислоти в мозку вища, ніж у будь-якому іншому органі ссавців (10 ммоль/л). На
частку глутамінової кислоти разом із її амідом глутаміном і трипептидом глутатіоном припадає
понад 50 % аміноазоту головного мозку.
Глутамат у нервовій тканині виконує низку функцій:
– він зв’язаний великою кількістю реакцій з проміжними метаболітами ЦТК;
– разом з аспартатом бере участь у реакціях дезамінування інших амінокислот і
знешкодженні аміаку;
– з нього утворюється нейрмедіатор ГАМК;
– бере участь у синтезі глутатіону – одного з компонентів антиоксидантної системи
організму.
Таким чином глутамінова кислота поряд з глюкозою є важливим енергетичним матеріалом
мозку. Різноманітність обмінних перетворень цієї кислоти в мозку зумовлює високу пластичність її
метаболізму, що сприяє пристосувальним змінам обміну речовин в нервовій системі в процесах
адаптації до різних умов (гіпоксії, гіпотермії, гіпероксії тощо).
У головному мозку міститься низка вільних амінокислот, які лише в незначній кількості
виявляють в інших тканинах ссавців, це – аміномасляна та ацетиласпарагінова кислоти,
цистатіонін.
Ферменти. У нервовій тканині міститься велика кількість ферментів, які каталізують обмін
вуглеводів, ліпідів і білків. З ЦНС ссавців виділені лише деякі ферменти, зокрема
ацетилхолінестераза та креатинкіназа.
Значна кількість ферментів у нервовій тканині знаходиться в кількох молекулярних формах
(ізоформах): ЛДГ, альдолаза, креатинкіназа, гексокіназа, малатдегідрогеназа,
глутаматдегідрогеназа, холінестераза, кисла фосфатаза, моноаміноксидаза тощо.
Достеменно незрозуміла наявність в мозку майже повного набору ферментів орнітинового
циклу, за виключенням карбамоїлфосфатсинтетази, через що сечовина тут не утворюється.
Аденілові нуклеотиди і креатинфосфат. У нервовій тканині на частку аденілових
нуклеотидів припадає біля 84 % від усіх вільних нуклеотидів, значна кількість і похідних гуаніну.
У цілому кількість високоергічних сполук у нервовій тканині невелика. Так, у головному мозку
щурів на 1 г сирої маси припадає 2,3 – 2,91 мкмоль АТФ, АДФ – 0,3 – 0,5; АМФ – 0,03 – 0,05; ГТФ

664
– 0,2 – 0,3; ГДФ – 0,15 – 0,20; УТФ – 0,17 – 0,25; креатинфосфат – 3,5 – 4,75. Розподіл основних
макроергічних сполук приблизно однаковий в усіх відділах мозку.
Вміст циклічних нуклеотидів (цАМФ і цГМФ) у головному мозку значно вищий, ніж у
багатьох інших тканинах. Рівень цАМФ у мозку в середньому становить 1 – 2 нмоль/1г тканини, а
цГМФ - до 0,2 нмоль/1г тканини. Для мозку характерна також висока активність ферментів
метаболізму циклічних нуклеотидів. Більшість вчених вважають, що циклічні нуклеотиди беруть
участь у синаптичній передачі нервового імпульсу.
Нуклеїнові кислоти. Оскільки нервові клітини позбавлені поділу, то, відповідно, у них не
відбувається синтез ДНК. Проте, вміст РНК в них найвищий порівняно з іншими тканинами
організму, швидкість синтезу РНК теж достатньо велика.
Внаслідок відсутності ферменту карбамоїлфосфатсинтетази в нервовій тканині не можуть
синтезуватися піримідини, вони обов’язково повинні надходити з крові – ГЕБ для них проникний,
так само, як і для пуринових мононуклеотидів. Останні можуть синтезуватися в нервовій тканині.
Як і в інших тканинах, у нервовій тканині нуклеїнові кислоти забезпечують збереження та
передавання генетичної інформації, а також її реалізацію під час синтезу клітинних білків. Потужні
подразники, такі як голосні звуки, яскраві зорові стимули чи емоції призводять до підвищення
синтезу і РНК і білка в певних ділянках мозку. Це доводить, що зміни в нервовій системі, які
відображають індивідуальний досвід організму, кодуються в вигляді синтезованих макромолекул.
Інформація, завдяки якій нейрони встановлюють лише певні зв’язки з окремими нейронами,
кодується в структурі полісахаридних відгалужень мембранних глікопротеїнів. Утворення таких
зв’язків, не закладених у період ембріонального розвитку, є результатом досвіду індивідуального
організму і становить матеріальну основу для збереження інформації, яка буде визначати
особливості поведінки даного організму.
Ліпіди. Серед хімічних компонентів головного мозку особливе місце займають ліпіди,
високий вміст і специфічна природа яких надають нервовій тканині характерних властивостей,
оскільки ліпіди входять до складу клітинних мембран нейронів, забезпечують надійну електричну
ізоляцію, слугують активними антиоксидантами (гангліозиди), виступають попередниками
багатьох біологічно активних речовин.
У групу ліпідів головного мозку входять фосфогліцериди, сфінгомієліни, гліколіпіди
(цереброзиди, гангліозиди) і дуже невелика кількість нейтрального жиру та вільних жирних кислот
(табл. 18.1).

Таблиця 18.1. Ліпідний склад нервової тканини (у відсотках до загальних ліпідів)

665
 Компоненти Сіра речовина Біла речовина Мієлін
Загальний вміст ліпідів, % від сухої маси 32,7 54,9 70
Холестерин 22,0 27,5 27,7
Цереброзиди 5,4 19,8 22,7
Гангліозиди 1,7 5,4 3,8
Фосфатидилетаноламіни 22,7 14,9 15,6
Фосфатидилхоліни 26,7 12,8 11,2
Фосфатидилсерини 8,7 7,9 4,8
Фосфатидилінозитоли 2,7 0,9 0,6
Плазмалогени 8,8 11,2 12,3
Сфінгомієліни 6,9 7,7 7,9

Холестерин активно синтезується в головному мозку лише в період його розвитку, тоді як у
мозку дорослої людини активність ОМГ-КоА-редуктази (ключового ферменту синтезу
холестерину) надзвичайно низька. Ефіри холестерину можна виявити лише в ділянках активної
мієлінізації. Природними цереброзидами мембран нейронів головного мозку є
галактоцереброзиди; аномальне накопичення в мозку глюкоцереброзидів спостерігають при
хворобі Гоше, яка супроводжується затримкою розумового розвитку та тяжкими неврологічними
порушеннями. Багато ліпідів нервової тканини знаходиться в тісному взаємозв’язку з білками,
формуючи складні системи типу протеоліпідів.
Із сірої речовини головного мозку виділено гангліозиди, які є глікосфінголіпідами, причому в
мозку їх в 10 – 100 разів більше, ніж в інших органах. До їх складу входять жирні кислоти,
сфінгозин, галактоза, глюкоза, гексозаміни і сіалові кислоти. Основним місцем їх локалізації є
зовнішні плазматичні мембрани клітин, а також мембрани мікросом і синаптосом. Функціональна
роль гангліозидів, можливо, полягає в їх участі в транспорті іонів натрію і калію через плазматичні
мембрани нервових клітин, що підтверджується локалізацією Na+, K+-АТФази в місцях
переважного скупчення гангліозидів. Останні мають властивість зв’язувати і знешкоджувати деякі
токсини, у тому числі правцю, ботулізму і дифтерії.
Ліпіди постійно оновлюються, але швидкість їх оновлення різна, здебільшого, низька. Так,
цереброзиди, сфінгомієліни оновлюються впродовж багатьох місяців і навіть років. Виключення
становлять фосфогліцериди сірої речовини мозку (фосфатидилхоліни і особливо
фосфатидилінозитол), для оновлення яких потрібно кілька діб або тижнів.
Шляхи біосинтезу фосфогліцеридів у мозку подібні з тими, що здійснюються в інших
тканинах. Жирні кислоти утворюються в основному з глюкози, частково їх синтез відбувається з
ацетоацетату, цитрату і навіть ацетиласпартату.

666
 Деякі медіатори після взаємодії зі специфічними рецепторами змінюють свою конформацію
та конформацію фермента фосфоліпази С, який каталізує розрив зв’язку в фосфотидилінозиті між
гліцерином і залишком фосфату, у результаті чого утворюється фосфоінозитол і діацилгліцерол. Ці
сполуки є регуляторами внутрішньоклітинного метаболізму: діацилгліцерол активує протеїнкіназу
С, а фосфоінозитол підвищує концентрацію іонів Са2+, останні впливають на активність
внутрішньоклітинних ферментів і беруть участь у роботі скоротливих елементів нервових клітин –
мікрофіламентів, що сприяє просуванню різних речовин у тілі нейрона та аксоні. Протеїнкіназа С
бере участь у реакціях фосфорилування білків всередині нейрона: якщо це білки-ферменти, то
змінюється їх активність, а якщо це рибосомальні чи ядерні білки, то змінюється швидкість
біосинтезу білків.
Порушення обміну гангліозидів, викликані, зокрема, мутаціями генів, лежать в основі
спадкових захворювань – гангліозидозів. Ці захворювання супроводжуються тяжкими
порушеннями вищої нервової діяльності у дітей.
Вуглеводи. Порівняно з іншими тканинами мозкова тканинами бідна на вуглеводи.
Загальний вміст глюкози в головному мозку різних тварин становить в середньому 1 – 4 мкмоль/г
тканини, а глікогену – 2,5 - 4,5 мкмоль/г тканини. Цікаво відзначити, що загальний вміст глікогену
в мозку ембріонів і новонароджених тварин в три рази перевищує такий у дорослих. У міру росту
та диференціювання мозку концентрація глікогену швидко знижується і залишається постійною у
дорослої тварини.
У нервовій тканині є також проміжні продукти обміну вуглеводів: гексозо- і тріозофосфати,
молочна, піровиноградна й інші кислоти (табл. 18.2).

Таблиця.18.2. Середні дані про вміст деяких метаболітів обміну вуглеводів

у головному мозку щурів
Метаболіт Вміст, мкмоль на Метаболіт Вміст, мкмоль на 1г
1г сирої тканини сирої тканини
Глюкозо-6-фосфат 0,039-0,049 3-Фосфогліцерат 0,085-0,100
Фруктозо-6-фосфат 0,017-0,023 2-Фосфогліцерат 0,010-0,016
Фруктозо-1,6-дисфосфат 0,010-0,017 Фосфоенолпіруват 0,035-0,097
Діоксиацетонфосфат 0,024 Піруват 0,120-0,190
Гліцеральдегід-3-фосфат 0,021-0,046 Лактат 1,26-1,70

Основним субстратом дихання нервової тканини є глюкоза. Цікаво відзначити, що в

перерахунку на загальну масу головного мозку вміст глюкози в ньому становить біля 750 мг. За 1
хв окиснюється 75 мг глюкози. Отже, кількості глюкози, наявної в тканині головного мозку, могло

667
б вистарчити лише на 10 хв життя людини. Тому основним субстратом дихання головного мозку є
глюкоза крові, яка, очевидно, легко дифундує в тканину головного мозку.
За 1 хв мозок людини споживає у середньому 0,3 – 0,35 мкмоль глюкози. Її транспорт у
клітини мозку здійснюють переносники: GLUT-1 (45 кДа) – в астроцити та олігодендроцити;
GLUT-5 (55 кДа) – у клітини мікроглії, у нейронах виявлений специфічний високоактивний
транспортер GLUT-3 (55 кДа). Підраховано, що понад 90 % глюкози у мозку окиснюється до СО2 і
Н2О за участі циклу трикарбонових кислот. Особливістю цього процесу є той факт, що
найповільніше відбувається цитратсинтазна реакція, навіть незначне зниження активності
цитратсинтази призводить до порушення синтезу нейромедіатора ацетилхоліну та блокує
холінергічну передачу (рис. 18.2)
Мітохондрії Цитоплазма
Ацетил-КоА
1
2
ЦТК Цитрат Цитрат
3

Оксалоацетат Ацетил-КоА
Холін
4

Ацетилхолін

Рис. 18.2. Участь цитратсинтазної реакції в біосинтезі ацетилхоліну: 1 – цитратсинтаза, 2 –

переносник трикарбонових кислот, 3 – цитратліаза, 4 – холінацетилтрансфераза.

За фізіологічних умов роль пентозофосфатного шляху окиснення глюкози в нервовій тканині

невелика, цей шлях відбувається в усіх клітинах головного мозку. Утворена відновлена форма
НАДФ (НАДФН2) використовується для синтезу жирних кислот і стероїдів.
Між глюкозою і глікогеном нервової тканини є тісний зв’язок, який виражається в тому, що
при недостатньому надходженні глюкози з крові глікоген головного мозку є джерелом глюкози, а
глюкоза при її надлишку – вихідним матеріалом для синтезу глікогену. Шляхи утилізації глюкози
дещо різняться в нейронах і астроцитах: у нейронах глюкоза швидко окиснюється в реакціях
аеробного гліколізу та ЦТК, а в астроцитах частина цього моносахарида витрачається на синтез
глікогену (рис. 18.3). Швидкість процесу залежить від концентрації вихідного субстрату –
глюкозо-6-фосфату.
За умов посилення енергозатрат, при гіпоглікемії утворення глікогену сповільнюється, проте
посилюється при глибокому наркозі.

668
 Розпад глікогену в
Капіляр Глюкоза нервовій тканині відбувається
Нейрон Астроцит шляхом фосфоролізу за участі
цАМФ. Кінетичні та
Глю Глю
Глю-6-ф Глікоген Глю-6-ф регуляторні властивості ензимів
Піруват Піруват
Лактат Лактат
метаболізму глікогену в мозку
ЦТК ЦТК
відрізняються від їх
АТФ, СО2 АТФ, СО2
властивостей у інших тканинах.
Рис. 18.3. Компартментизація метаболізму глікогену У мозку дорослої людини
гранули глікогену, а також
глікогенфосфорилаза виявлені лише в астроцитах.
Поряд з аеробним метаболізмом вуглеводів мозкова тканина здатна до інтенсивного
анаеробного гліколізу. Значення цього явища поки що недостатньо зрозуміле, тому що гліколіз, як
джерело енергії у головному мозку, ні в якому разі не може зрівнятися за ефективністю з
тканинним диханням.
Мінеральні речовини. Натрій, калій, мідь, залізо, кальцій, марганець і магній рівномірно
розподілені в сірій і білій речовинах головного мозку. Вміст фосфатів у білій речовині вищий, ніж
у сірій.
Кількісне співвідношення неорганічних аніонів і катіонів у нервовій тканині свідчить про
дефіцит аніонів. Розрахунок показує, що для покриття дефіциту аніонів потрібно було б у 2 рази
більше мембран, ніж їх є в нервовій тканині. Прийнято вважати, що дефіцит аніонів покривається
за рахунок ліпідів. Цілком можливо, що участь ліпідів в іонному балансі – одна з функцій
головного мозку.
18.1.1. Особливості енергозабезпечення нервової тканини. На частку головного мозку
припадає 2 – 3 % усієї маси тіла людини. У цей же час споживання кисню головним мозком у стані
фізичного спокою досягає 20 – 25 % від загального споживання його всім організмом, а в дітей у
віці до 4 років мозок споживає 50 % кисню, який утилізується всім організмом.
Встановлено, що 100 г тканини за 1 хв споживає 3,7 мл кисню, тоді як головний мозок (1 500
г) – 55,5 мл.
Після дисоціації оксигемоглобіну кисень дифундує під впливом концентраційного градієнта з
плазми крові в міжклітинну рідину, а потім потрапляє в нейрони та гліальні клітини.
Найінтенсивніше окиснювальні процеси перебігають у корі головного мозку, таламусі, хвостатому
ядрі, тоді як у корі мозочка, чорній субстанції, а також у білій речовині використання кисню

669
значно менше. В цілому газообмін нервової тканини значно вищий, ніж газообмін інших тканин,
зокрема він перевищує газообмін м’язової тканини майже в 20 разів.
Постійне і безперервне надходження кисню та глюкози з кровоносного русла в нервову
тканину – необхідна умова енергетичного забезпечення нейронів, адже основний шлях отримання
енергії – лише аеробний розпад глюкози, вона є майже єдиним енергетичним субстратом, який
надходить у нервову тканину і може використовуватися її клітинами для утворення АТФ.
Проникнення глюкози в тканину мозку не залежить від впливу інсуліну, котрий не проникає через
ГЕБ (вплив інсуліну проявляється лише на периферійних нервах).
Енергія АТФ у нервовій тканині використовується нерівномірно в часі. Так само, як і
скелетні м’язи, нервова тканина характеризується різкими перепадами в використанні енергії:
зростання енергозатрат відбувається при дуже швидкому переході від сну до стану бадьорості.
Тому існує ще одна особливість енергозабезпечення нервової тканини – синтез креатинфосфату:
Креатинфосфат + АДФ ↔ Креатин + АТФ
Напрям цієї реакції залежить від співвідношення АТФ/АДФ у нервовій тканині. Під час сну
накопичується креатинфосфат, тоді як перехід до стану бадьорості призводить до різкого
зменшення концентрації АТФ і рівновага реакції зміщується вліво, тобто утворюється АТФ.
На забезпечення базових процесів життєдіяльності, які відбуваються в будь-якій тканині,
мозок витрачає приблизно 25 % макроергічних сполук, а решта – 75 % макроергів витрачається на
виконання специфічних, властивих тільки нервовій тканині функцій (табл. 18.3).

Таблиця.18.3. Основні енергозалежні процеси, що лежать в основі специфічних функцій мозку

Енерго-
Функції Біохімічні реакції
затрати, %
Проведення нервових
імпульсів із подальшим
К+, Na+-АТФазна реакція До 40
відновленням іонної
асиметрії
Синтез специфічних білків, ліпо- і глікопротеїдних
Функціонування комплексів синаптичних структур, синтез і
30 – 35
синаптичних структур метаболізм медіаторів, збереження, транспорт,
виведення медіаторів, функціонування рецепторів
Зберігання та перетворення Синтез специфічних білків, нейропептидів,
інформації (нейрологічна нуклеїнових кислот, ліпо- і глікопротеїдних Біля 20
пам'ять) комплексів
Аксональний і ретроградний Гідроліз АТФ при функціонуванні скоротливих
2–3
потік білків сімейств нейроміозинів, кінезинів, динеїнів
Підтримання просторової
Фосфорилування структурних і скоротливих білків 1–2
орієнтації

670
 Наведені дані пояснюють, наскільки велика залежність функціональної активності нервової
тканини від інтенсивності енергетичного обміну та чому всі структури нервової системи, перш за
все, головний мозок, дуже чутливі до недостатності кисню.
Фатальною виявляється ситуація, коли в результаті порушення кровопостачання одночасно
знижується або припиняється надходження в мозок не лише кисню, а й глюкози. Ушкоджувальну
дію гіпоксії на клітини мозку умовно можна поділити на два етапи. Перший пов'язаний із
енергетичним дефіцитом внаслідок порушення окиснювальних процесів у мітохондріях та
активуванням глутаматергічних нейронів. У результаті знижується рівень АТФ і інших
макроергічних сполук, накопичується глутамат у міжклітинному просторі, деполяризуються
клітинні мембрани, виникає ацидоз. Для другого етапу характерне різке порушення гомеостазу
іонів кальцію, що спричинює активування низки біохімічних механізмів, пов’язаних із деструкцією
клітинних елементів.

18.2. Хімічні основи виникнення та проведення нервових імпульсів

18.2.1. Роль нейромедіаторів у передачі нервових імпульсів. Зв’язок мільярдів нейронів
мозку здійснюється за допомогою численних медіаторів (нейротрансміттерів): ацетилхоліну (Ах),
норадреналіну (НА), дофаміну, адреналіну, серотоніну, гістаміну, ГАМК тощо. Одним з основних
медіаторів у нервовій системі є ацетилхолін.
Ацетилхолін — це складний ефір оцтової кислоти та холіну. Він синтезується в нервовій
клітині з холіну й активної форми ацетату — ацетил-КоА за допомогою спеціального ферменту
холінацетилтрансферази (холінацетилази).
Передача імпульсів з нейрона на нейрон або з нейрона на ефекторний орган відбувається за
допомогою синапса. Синапс можна уявити собі як вузький простір (щілину), обмежений з одного
боку пресинаптичною, а з іншого – постсинаптичною мембраною (рис.18.4). Пресинаптична
мембрана складається з внутрішнього шару, що належить цитоплазмі нервового закінчення, і
зовнішнього, утвореного нейроглією. Мембрана в деяких місцях потовщена й ущільнена, в інших –
тонша і має отвори для сполучення цитоплазми аксона з синаптичним простором. Постсинаптична
мембрана менш щільна, не має отворів. Подібним чином побудовані і нервово-м’язові синапси, але
вони мають складнішу будову мембранного комплексу.
Передачу нервового імпульсу за участі Ах можна відобразити наступним чином. У
синаптичних нервових закінченнях є міхурці (везикули) діаметром 30 – 80 нм, що містять
нейромедіатори.

671
 Ці везикули вкриті оболонкою, яка утворена білком
клатрином (М.м. 180 000 Да). У холінергічних синапсах
кожний міхурець діаметром 80 нм містить приблизно 40
000 молекул Ах. Під час нервового збудження 5

вивільнення медіатора відбувається ―квантами‖, тобто 4

6
шляхом повного випорожнення кожного окремого
міхурця. За умов норми під впливом імпульсу 7

виділяється приблизно 100 – 200 квантів медіатора. Ця 8

кількість достатня для ініціації потенціалу дії в

10
постсинаптичному нейроні. Відбувається це, очевидно, у
9
такий спосіб: деполяризація мембрани синаптичних
закінчень викликає швидкий потік іонів кальцію у
пресинаптичну ділянку синапсу, тимчасове збільшення
внутрішньоклітинної концентрації цих іонів стимулює
злиття мембрани синаптичних міхурців із плазматичною Рис. 18.4. Схематичне зображення
синапса: 1 – вивільнення
мембраною й, у такий спосіб, запускає процес нейромедіатора (Ах) з синаптичних
вивільнення їх вмісту. Виділений у синаптичну щілину міхурців під впливом потенціалу дії;
2 – нейромедіатор (Ах) дифундує в
Ах дифундує до постсинаптичної мембрани.
синаптичну щілину; 3 – внаслідок
Взаємодія між рецептором і медіатором запускає взаємодії нейромедіатора (Ах) з
низку реакцій, які змушують постсинаптичну нервову рецептором відкриваються натрієві
канали; 4 – синаптичні міхурці; 5 –
клітину або ефекторну клітину виконувати свою пресинаптичне закінчення: 6 –
специфічну функцію. синаптична щілина; 7 –
постсинаптична мембрана; 8 -
Рецептор Ах – це трансмембранний олігомерний
нейромедіатор (Ах), 9 – зв’язування
глікопротеїновий комплекс, який складається з 6 нейромедіатора з рецептором; 10 –
субодиниць: 2 – альфа, 2 – бета, 1 – гама і 1 – дельта. У іони натрію.

присутності Ах бокові взаємодії між субодиницями підтримують канал у відкритому стані та

створюють умови для транспорту іонів. За відсутності Ах змінюється орієнтація субодиниць і
канал закривається. Щільність розташування білків-рецепторів у постсинаптичній мембрані дуже
велика – біля 20 000 молекул на 1 мкм2. Просторова структура рецептора строго відповідає
конформації медіатора. При взаємодії з Ах білок-рецептор так змінює свою конформацію, що,як
зазначалося вище, всередині нього формується натрієвий канал. Його катіонна селективність
обумовлена тим, що ворота каналу сформовані негативно зарядженими амінокислотами. У такий
спосіб підвищується проникність постсинаптичної мембрани для натрію, виникає новий імпульс

672
(або скорочення м’язового волокна). Деполяризація постсинаптичною мембрани викликає
дисоціацію комплексу «Ах-білок-рецептор» і Ах вивільняється в синаптичну щілину, де за 40 мкс
гідролізується.
Розщеплення Ах у холінергічних синапсах відбувається двома шляхами: перший –
ферментативний, другий – енергозалежний активний транспорт Ах у нейрон, де він
нагромаджується для наступного повторного використання.
Гідролітичний розпад Ах на оцтову кислоту і холін каталізується ферментом, що отримав
назву ацетилхолінестераза.
CH3
Н2
C=O О
CH2 ОH + СН3
O Ацетилхолінестераза СООН
CH2N(CH3)3
CH2
CH2N(CH3)3
Ацетилхолін Холін Ацетатна кислота

Незворотне інгібування ацетилхолінестерази викликає смерть внаслідок зупинки дихання.

Інгібіторами цього фермента є фосфорорганічні сполуки (хлорофос, дихлофос, табун, зарин, зоман,
бінарні отрути), які ковалентно зв’язуються з серином у його активному центрі. Зворотні
інгібітори ацетилхолінестерази використовують у якості лікарських препаратів для лікування
глаукоми та атонії кишок.
У нервовій тканині існують й інші естерази, які можуть гідролізувати Ах, але значно
повільніше, ніж, наприклад, бутирилхолін. Ці естерази називаються псевдохолінестеразами.
До числа холінергічних систем належать моторні нейрони, що утворюють нервово-м’язові
веретена, усі прегангліонарні нейрони автономної нервової системи і постгангліонарні нейрони
парасимпатичної нервової системи. Велика кількість холінергічних рецепторів виявлено також у
різних відділах головному мозку. У залежності від чутливості до тої чи іншої групи хімічних
сполук, холінергічні нейрони поділяють на мускаринові (активуються мускарином) і нікотинові
(активуються нікотином) (табл. 18.4).

Таблиця 19.3.
Функції мускаринових рецепторів мозку
Тип Вторинний Функції
рецептора месенджер
М1 ІФ3, ДАГ Беруть участь у деяких рухових і судомних процесах
М2 цАМФ Регулюють секрецію катехоламінів
М3 цАМФ Пригнічують апетит, індукують схуднення
М4 ІФ3, ДАГ Беруть участь у процесах формування пам’яті, гальмують деякі форми

673
 рухової активності, гальмують вихід ГАМК
М5 ІФ3, ДАГ Беруть участь у релаксації судин мозку

Інгібітори мускаринових рецепторів (атропін, принзепін, скополамін) широко застосовують у

якості лікарських засобів. Так, наприклад, атропін використовують для зняття м’язових спазмів,
зниження стимульованої Ах секреції бронхіальних, потових і травних залоз. Проте слід зважати,
що передозування атропіну може викликати рухове та мовне збудження.
Нікотинові рецептори мають обмеженіші функціональні можливості, відома їх участь у
регуляції рухових функцій, просвіту судин мозку, їх синапси знаходяться у гангліях і скелетних
м’язах.
Норадреналін – важливий медіатор, який синтезується з тирозину за участі фермента
тирозингідроксилази, здебільшого, у нейронах симпатичної нервової системи. НА взаємодіє з - і
-адренергічними рецепторами (табл. 18.5).

Таблиця 18.5. Фізіологічні ефекти норадреналіну

Тип Вторинний Ефект Тип Вторинний Ефект
рецепторів месенджер рецепторів месенджер
Глікогеноліз ↑,
Ліполіз ↑,
звуження бронхів,
α1 ІФ3 β1 цАМФ стимуляція
перистальтика кишок↓,
активності серця
скорочення матки ↑
Ліполіз ↑,
Ренін ↑, глікогеноліз ↑,
статева активність у секреція інсуліну ↑,
β2 цАМФ
α2 цАМФ чоловіків↓, розширення бронхів
перистальтика кишок↓, і коронарних судин,
гіпотензія скорочення матки ↓
β3 цАМФ Ліполіз ↑

У метаболізмі катехоламінових медіаторів особлива роль належить ферменту

моноаміноксидазі (МАО), який відщеплює аміногрупу в молекулах НА, серотоніну, дофаміну й
адреналіну, у такий спосіб інактивуючи зазначені медіатори.
Серотонін. Нейрони, які містять цей медіатор, зосереджені в ядрах мозкового стовбура.
Серотонін вважають поліфункціонльним нейромедіатором, оскільки він має велику кількість типів
і підтипів рецепторів з найрізноманітнішою локалізацією (табл. 18.6).

Таблиця 18.6. Фізіологічні ефекти серотоніну в ЦНС

Тип Вторинний Фізіологічний ефект
рецептора месенджер
674
 Пригнічення стану тривожності та депресії, агресивності, статевої
5НТ1А активності, температури тіла. Підвищення апетиту, участь у механізмах
цАМФ
сну та регуляції захисної поведінки, синтез мелатоніну в епіфізі
5НТ1В Посилення стану тривожності, спраги. Зниження апетиту
5НТ1D Звуження базальних судин мозку, мігрень
Моторне гіперзбудження, індукція елементів шизофренії, регуляція
5НТ2А
ІФ3, Са2+ нейроторфінів
Пригнічення стану тривожності в процесі соціальної взаємодії, зниження
5НТ2В
спраги
Нудота, блювання, поглиблення алкоголізації, пригнічення формування
5НТ3 Nа+, K+
пам’яті

Дослідження, проведені з інгібітором синтезу серотоніну п-хлорфенілаланіном, а також з

іншими інгібіторами, дають підстави вважати, що серотонін впливає на процеси сну. Індукторами
сну також є -аміномасляна кислота (ГАМК), ейкозаноїд D2, тоді як до пробуджувальних
середників належать гістамін, дофамін (а також його аналоги та індуктори), ейкозаноїд Е2. На
початку 50-х років фармакологи з’ясували, що відомий галюциноген диетиламін лізергінової
кислоти (ЛСД) не тільки подібний за хімічною будовою до серотоніну, але і нейтралізує деякі його
фармакологічні ефекти (блокуючи рецептори серотоніну). Тому було висловлено припущення, що
порушення обміну серотоніну може бути причиною виникнення особливих психічних
захворювань. Також відомо, що у людей співвідношення між певними субтипами рецепторів
серотоніну та дофаміну (D2, 5HT2A, 5HT2C, D4) впливає на схильність до вживання алкоголю.
Гама-аміномасляна кислота (ГАМК) – важливий нейромедіатор, який утворюється при
декарбоксилуванні глутамінової кислоти. ГАМК збільшує проникність постсинаптичних мембран
для іонів калію і в такий спосіб віддаляє мембранний потенціал від граничного рівня, при якому
виникає потенціал дії, викликаючи гальмування нервового імпульсу. Вона також посилює
дихальну активність нервової тканини, покращує кровопостачання головного мозку. У формі
фармпрепаратів (гамалон, аміналон) її застосовують при судинних захворюваннях головного мозку
(атеросклероз, гіпертонія), порушеннях мозкового кровообігу, розумовій відсталості, ендогенних
депресіях і травмах головного мозку, а також захворюваннях ЦНС, пов’язаних із надмірним
збудженням кори мозку (епілепсії).
Глутамат міститься в головному мозку в дуже великій кількості (до 10 мкмоль/г тканини).
Він є одним із основних збуджувальних медіаторів у корі, гіпокампі, смугастому тілі та
гіпоталамусі; бере участь у регуляції процесів пам’яті, слугує складовою частиною глутатіону, у
вигляді піроглутамату (циклічна форма) входить до низки нейропептидів (тиреоліберину,
нейротензину, бомбезину тощо); слугує постачальником -кетоглутарату для ЦТК, бере участь у

675
знешкодженні аміаку. Порушення глутаматергічної системи відбувається при низці патологічних
станів ЦНС: епілепсії, розладах вестибулярного апарату, ішемії тощо. Його застосовують при
хронічній недостатності амінокислотного обміну, вегето-судинній дистонії, епілепсії (у якості
попередника ГАМК – гальмівного медіатора).
Гліцин – найважливіший після ГАМК гальмівний нейромедіатор у спинному та проміжному
мозку. Концентрація його у плазмі крові незначна, тому в мозок надходить недостатня його
кількість. У мозку він може синтезуватися з глюкози, а розпад цієї амінокислоти відбувається
трьома шляхами: шляхом перетворення на серин; розпадом до аміаку, оксиду вуглецю та метилен-
Н4-фолату; окисненням під впливом оксидази амінокислот.
Гіпергліцинемія розвивається у ранньому дитячому віці і супроводжується епізодичним
блюванням, пригніченням моторної активності, порушенням електроенцефалограми та часто
закінчується летально.
18.2.2. Роль нейромедіаторів у регуляції пам’яті. Пам’ять не зосереджена в одній строго
локалізованій ділянці мозку, як, наприклад, центр зору, слуху, мови тощо, пам’ять – це властивість
усього мозку в цілому. Субстратом пам’яті людини є нейрони. Її не можна розглядати у відриві від
діяльності людини, тому що не пізнання пізнає, не мислення мислить, не пам’ять запам’ятовує і
відтворює, а пізнає, мислить, запам’ятовує і відтворює людина, визначена особистість.
В останні роки показано, що навчання тварини нових навичок проектується на хімізмі
нейронів: змінюються кількість уридину в цитоплазматичній РНК, ступінь метилування ДНК і
фосфорилування ядерних мембран. Застосування стимуляторів і речовин-попередників РНК
полегшує навчання, а введення блокаторів синтезу РНК, навпаки, утруднює цей процес. Існують
дані, що після запам’ятовування інформації змінюється антигенний склад нервової тканини.
Прийнято виділяти декілька форм біологічної пам’яті: генетичну, імунологічну та нейрологічну.
Біохімічні основи генетичної пам’яті пов’язані з ДНК клітини. Такою за складністю формою
пам’яті є імунологічна пам’ять. Цей вид пам’яті хоч і включає елементи генетичної пам’яті, але
знаходиться на вищому щаблі складності. Нарешті, система нейрологічної пам’яті ще складніша.
Ця форма, своєю чергою, може бути розділена на короткочасну пам’ять (КП) і довготривалу (ДП)
(рис. 18.5).
В основі КП, цілком ймовірно, лежить ―циркуляція‖ інформації, яка отримана у вигляді
імпульсів по замкнутих ланцюгах нейронів. При цьому синаптичний ефект, зміни ядерно-
ядерцевого апарату, викид у цитоплазму нейрона біологічно активних речовин і супутні цим
процесам перебудови обміну речовин клітини можна розцінювати як показники функціонування
КП.

676
 Різновиди пам’яті

Процедурна (недекларативна) Декларативна пам’ять

пам’ять (місця, події, факти, люди)
(засвоєння процедур, маніпуляцій,
формування складних умовно-
Семантична Епізодична або оперативна
рефлекторних процесів) факти, знання, не пов’язані „що, де, коли?..‖, епізоди
прямо з подіями повсякденного повсякденного житя
життя, повторний досвід,
узагальнення, концепції

Тривалість: роки - місяці - тижні години - хвилини - секунди

Довготривала Короткочасна
пам’ять (ДП) пам’ять (КП)

Можливий частковий перехід

Рис. 18.5. Схематична класифікація пам'яті

Вмикання блоків ДП забезпечується приблизно через 10 хв після поступлення інформації в

клітину. За цей час відбувається перебудова біологічних властивостей нервової клітини. Низка
вчених вважають, що аферентна імпульсація, що приходить у нервові клітини під час навчання,
викликає кількісну активацію синтезу РНК і білків, що може призводити до встановлення нових
синаптичних зв’язків і перебудови існуючих або активація синтезу нуклеїнових кислот і білків
носить цілеспрямований, специфічний характер, а синтезовані молекули є формою зберігання
інформації (рис. 18.6).
Шлях формування ДП зв’язаний з унікальними рецепторами глутамату (у тому числі NMDA-
рецепторами), для включення яких необхідне поєднання двох сигналів: повторної імпульсації
нервових закінчень з виділенням у синаптичну щілину глутамату, який зв’яжеться з рецептором, і
деполяризації постсинаптичної мембрани за рахунок імпульсів, які надходять ззовні до нейрона-
реціпієнта і спричинюють виведення іонів Mg2+, які блокують канал рецептора (рис. 18.6). Далі
іони Са2+, які заходять через відкритий канал, активують кальмодулінзалежну протеїнкіназу, яка
забезпечує фосфорилування низки білків нейрона-реціпієнта. Одночасно відбувається
автофосфорилування цього ензиму, завдяки чому підтримується його активність і активність
нейрона-реціпієнта впродовж тривалого часу. Цей час відповідає тривалості пам’яті. Під впливом
цАМФ відбувається керований розпад регуляторних субодиниць протеїнкінази А, що спричинює

677
поступлення іонів Са2+ у нейрон у великій концентрації. Медіатора виділяється більше. У ядрі
активований білок CREB-1 (фактор транскрипції) активує кілька генів ранньої відповіді.
Відбувається зростання кількості синапсів, їх площі та формування нових рецепторів.
Пресинаптична
мембрана
Glu
Мg2+
D
Додатковий імпульс, що Са2+
деполяризує постсинаптичну NCAM Активування і
мембрану
формування нових
L-1 рецепторів Glu і D
RNMDA
(IP3, DAGO)
Цитоплазма RD

Са2+

Ph cAMP
Ph
CaM-K
Ph Ph
Полісоми

Ph Ph PKA
У тому числі
Ph BDNF і NGF

mRNA
Ядро

Ph

CREB

Активування
транскрипції генів, у
промоторах якої наявна
послідовність
TGACGTCA

Рис.18.6. Формування довготривалої пам’яті (за И.П.Ашмариным, 2007): СаМ-К –

кальмодулінзалежна протеїнкіназа; РКА – протеїнкіназа, активована цАМФ; Рh – залишки
ортофосфату; NCAM – молекули адгезії нейронів, у тому числі полімери сіалової кислоти – L-1;
BDNF i NGF – нейротрофіни; CREB – цАМФзалежна ділянка зв’язуючого білка; NMDA – N-
метил-D-аспартат (ділянка рецептора глутамату); IP3 – інозитол-3-фосфат; DAGO - [D-Аla, Phe,
gly]-енкефалін

Процеси пам’яті тісно пов’язані з основними медіаторами (ацетилхоліном, норадреналіном,

дофаміном, серотоніном, ГАМК). Наприклад, доведено, що зниження вмісту ацетилхоліну в мозку
інгібіторами холінацетилази порушує навчання, а його підвищення прискорює напрацювання
оборонних навичок. Серотонін полегшує формування та збереження навичок, заснованих на
позитивному підкріпленні, і негативно впливає на формування оборонних реакцій. За існуючими

678
уявленнями, норадренергічна і серотонінергічна системи є, значною мірою, антагоністами
відносно процесів пам’яті. Можливо, вироблення навичок залежить не стільки від абсолютного
рівня вмісту того або іншого медіатора, скільки від співвідношення активності цих систем. Варто
зауважити, що існують численні дані, які свідчать про виражений гальмівний вплив ГАМК на
процеси запам’ятовування та навчання.
Гормон задньої частки гіпофізу вазопресин також має яскраво виражений позитивний вплив
на вироблення умовних реакцій у тварин. Стимуляція вазопресином процесів пам’яті не пов’язана
з його гормональною дією, тому що таку ж стимулюючу дію мають деякі його аналоги і
фрагменти, що не викликають властивих вазопресину гормональних реакцій. Є всі підстави
вважати, що АКТГ і вазопресин не тільки стимулюють запам’ятовування при введенні їх ззовні,
але постійно функціонують у мозку як регулятори процесів пам’яті (Ашмарін І.П. і ін., 1996).
Кількість фармакологічних препаратів, спроможних стимулювати запам’ятовування, дуже велика.
До специфічних стимуляторів традиційно належить пірацетам, на сьогоднішній день
найпривабливішими вважають пептиди, що містять послідовність адренокортикотропін 4-7.
Прикладом стимуляторів формування пам’яті без впливу на базові механізми пам’яті вважать
глюкозу, ω3-поліненасичені жирні кислоти, сумарні препарати РНК і ДНК.
18.2.3. Нейропептиди. Нейропептиди – широкий клас сполук пептидної природи, що
синтезуються переважно в клітинах ЦНС, складаючи її пептидергічну систему, і здатні суттєво
впливати на біохімічні та нейрофізіологічні процеси в головному мозку, а також регулюють як
психофізіологічні, так і соматовегетативні функції організму. Найбільшу увагу привертають
нейропептиди, що є ендогенними лігандами морфінових (опіатних) рецепторів мозку – опіоїдні
пептиди. Вони, подібно до наркотичного анальгетика морфіну і близьких до нього сполук,
взаємодіючи з опіоїдними рецепторами, мають сильно виражену знеболювальну активність і
специфічну дію на головний мозок людини, що проявляється розвитком складного
психоемоційного стану ейфорії з покращенням настрою, відчуттям душевного комфорту,
позивним сприйняттям довкілля. Проте, вони мають суттєвий недолік – при застосуванні таких
речовин можливе виникнення патологічної пристрасті (наркоманія і алкоголізм).
Пептиди з морфіноподібною активністю є похідними -ліпотропного гормона гіпофізу. -
Ендорфін – це фрагмент -ліпотропного гормона з 61 по 91 амінокислотний залишок, -ендорфін –
з 61 по 77, а -ендорфін – з 61 по 76. Енкефаліни – також фрагменти -ліпотропіну, але вони
значно менші – пентапептиди. Вони легко руйнуються протеїназами, тому їх фармакологічний
ефект незначний.

679
 Здебільшого нейропептиди виконують функцію не лише нейромедіаторів, а й гормонів, до
них належать нейрогіпофізарні гормони (вазопресин, ліберини, статини), гастроінтестинальні
пептиди (гастрит, холецистокінін тощо), пептиди сну, пам’яті тощо (табл. 18.7).

Таблиця 18.7. Фізіологічні ефекти нейропептидів

№
Пептиди Фізіологічні ефекти
з/п
Аналгезія (при центральному введенні), ко-трансміттер під час регуляції
Енкефаліни
тонусу судин
Опіоїди

1 β-Ендорфін Аналгезія, індукція внутрішнього підкріплення

Ендоморфіни Потужний аналгезуючий ефект
Ноціцептини Посилення сприйняття болю
Місцево – вазодилятація, посилення сприйняття болю, участь у запальному
2 Брадикінін процесі; гіпотензія, участь у алергійних реакціях – спазм гладких м’язів
бронхів, тонкої кишки, матки
3 Речовина Р Участь у сприйнятті болю, у нейрогенному запаленні, антистресорна дія
Пептид дельта-сну Посилення дельта-хвильового компоненту електроенцефалограми,
4
(ПДС) супутнього сну
Участь у системі «внутрішнього підкріплення», шляхом модулювання рівня
5 Нейротензини дофаміну; анальгетики неопіоїдного типу, поєднання гіпотензивної та
гіпотермічної дію; нейролептики
Ендотеліни Модулювання діяльності серця, нирок і скоротливості бронхів
6 ЕТ1 Вазоконстрикція
ЕТ2, ЕТ3 Вазодилятація
Потужна вазоконстрикція, гіпертензивна дія, індукція виходу альдостерону,
7 Ангіотензин ІІ
деяких простагландинів
Індукція виходу тиреотропіну в гіпофізі, прямий вплив на низку функцій
8 Тіреоліберин
мозку, у тому числі на рівень позитивних емоцій і когнітивні процеси
Атріопептиди,
натрій-уретичні Потужні натрійуретики (особливо ANP), гіпотензивні
9
пептиди (ANP, Стимулювання використання води (BNP, CNP)
BNP, CNP)
Вазопресин Антидіуретичний, гіпертензивний
10 Окситоцин Констрикція матки, секреція молока, індукція материнської поведінки
Вазотоцин Властивості вазопресину та окситоцину
Ко-кальцигенін Потужний вазодилятатор, регулятор просвіту артеріол і кровопостачання
11
(CGRP) органів, модулювання передачі сенсорних сигналів у ЦНС
Стимулювання синтезу та виходу гонадотропінів (ЛГ і ФСГ), статевої
12 Гонадоліберин
поведінки
Ко-трансміттер норадреналіну, індукує скорочення кровоносних судин,
13 Нейропептид Y підвищення артеріального тиску, гальмування ефектів блукаючого нерва,
пригнічення продукції антитіл (Ig G, Ig M) після імунізації
14 Ендозепіни Індукування агресивної, проконфліктної поведінки, страх
Первинний індуктор стресу, тривоги, виходу проопіомеланокортину і його
15 Кортиколіберин
фрагментів

680
 Реалізація каскаду реакцій стресу, які запускаються кортиколіберином,
Адренокортико- шляхом стимулювання синтезу глюкокортикоїдів і мінералокортикоїдів;
16
тропін покращення запам’ятовування, продовження тривалості пам'яті,
зниженняретроградної амнезії
Гастрин Стимулювання секреції хлоридної кислоти та пепсиногену в шлунку
Холецистокінін-33 Стимулювання скорочення жовчного міхура
17
Холецистокінін-8 Пригнічення почуття голоду
Холецистокінін-4 Індукування стану тривожності, панічного страху
Гастрит-
18 Стимулювання секреції інсуліну. Індукування вивільнення гастрину
рилізинг пептид
Вазоактивний Розширення судин і бронхів, нейропротекція, стимулювання росту низки
19 інтестинальний клітин, посилення секреції в тонкій кишці, стимулювання (через NO)
пептид ерекції, стимулювання статевої поведінки
Гальмування активності гормону росту, регулювання тонусу судин слизової
20 Соматостатин
оболонки шлунка
Інгібування холінергічної трансмісії в мозку, пригнічення розвитку
21 Галанін судомних станів, стимулювання їжодобувної поведінки та скоротливості
гладких м’язів травного тракту та сечо-статевої системи
22 Мотилін Стимулювання перистальтики шлунка та дванадцятипалої кишки
Гальмування згортання крові та тромбоутворення, захист слизової оболонки
23 Гліпроліни-2,3
шлунка (антивиразкування)
Участь у механізмах регулювання ваги тіла, стимулювання енергетичного
24 Грелін
метаболізму та вивільнення гормону росту
Дифенсини,
25 Забезпечення внутрішньоклітинного знищення бактерій і деяких вірусів
протегрини

Синтез нейропептидів відбувається двома шляхами – рибосомним і нерибосомним.

Характерною особливістю генетично залежного синтезу нейропептидів є те, що на рівні геному
клітини кодується його попередник, з якого потім утворюється нейропептид. Відщеплення
амінокислот від молекули білка-попередника може відбуватися з N-кінця (за допомогою
амінопептидаз) і з С-кінця (за допомогою карбоксипептидаз). Інактивація нейропептидів –
ферментативна деградація.
18.3. Біохімічні механізми, які лежать в основі нервово-психічних захворювань людини.
18.3.1. Алкоголізм. В основі алкоголізму та наркоманії лежить заміна алкоголем чи
наркотиком так званих «факторів внутрішньої винагороди», які продукуються за умов норми як
наслідок успішної праці, вирішення життєвих проблем, досягнень тощо. До них належать дофамін,
нейротензин, опіоїдні пептиди (β-ендорфін, енкефаліни, ендоморфіни), анандамід. Етанол
модифікує опіоїдні рецептори, вміст ендогенних опіоїдних нейропептидів у мозку, спинномозковій
рідині і крові. Алкоголь впливає на зниження рівня бета-ендорфіну в корі головного мозку, а також
на активність енкефалінконвертази – фермента синтезу попередників енкефаліну. Етиловий спирт
під дією ферменту алкогольдегідрогенази швидко перетворюється на оцтовий альдегід, який у

681
багато разів токсичніший, ніж сам алкоголь. Оцтовий альдегід зв’язаний з обміном біогенних
амінів, основним чином, серотоніну і діоксифенілаланіну. Зокрема, зміни обміну
діоксифенілаланіну призводять до утворення в мозку речовин, подібних за структурою до морфіну
(норморфін, кодеїн, норкодеїн), так званих ―факторів внутрішньої винагороди‖. Можливо, з цим
пов’язана ейфорійна дія алкоголю і виникнення пристрасті до нього: при разовому вживанні
алкоголю в невеликій дозі відбувається вивільнення дофаміну та норадреналіну, які сприяють
виникненню ейфорії, тоді як при постійному вживанні алкоголю досягнення стану ейфорії вимагає
збільшення дози, що згодом викликає фізичну залежність. Це, своєю чергою, спричинює
деструктивні процеси в печінці, порушення її детоксикаційної функції, у результаті чого ейфорія
розвивається від малих доз алкоголю, настає абстиненція та виникають алкогольні психози.
18.3.2. Наркоманії. Наркоманії (від греч. narke - оніміння, заціпеніння; mania - божевілля)
становлять групу струм-сикоманій, які виникають внаслідок зловживань наркотичними засобами.
З відкриттям опіоїдних рецепторів та енкефалінів і ендорфінів, які проявляють морфіноподібну
дію, з’явилася можливість нових напрямків досліджень проблеми наркоманії. Залежність від
наркотиків і толерантність до їх дії пов’язані зі змінами тих процесів, які виникають в результаті
їх контакту з опіоїдними рецепторами. Відомо, що морфін блокує звільнення медіаторів із
пресинаптичного депо.
При наркотичній ейфорії, крім піднесеного настрою, добросердя, почуття радості, виникають
різні приємні тілесні відчуття. Порушується увага, мислення стає непослідовним, образним.
Впродовж наркотичної ейфорії мають місце дві фази: 1) власне ейфорія – фаза гострих відчуттів
психічного і фізичного збудження (1 – 5 хв); 2) фаза заспокоєння і розслаблення (1 – 3 год), що
завершується дрімотою і сном.
В основі дії наркотиків лежить підміна екзогенним хімічним агентом природного
внутрішнього біохімічного сигналу, що викликає приємні відчуття. В нормі цей сигнал спрацьовує
тоді, коли атмосфера цьому сприяє, тобто коли навколо і всередині організму ―все добре‖.
Наркотичні засоби викликають задоволення та добросердя, не виправдані ситуацією.
З біохімічної точки зору дія наркотиків на організм різноманітна і важко виділити ключову
ланку патогенезу наркоманії. Вважають, що в формуванні наркотичної залежності істотну роль
відіграє активація ферментів печінки, які беруть участь в детоксикації речовин. Наркотики
проявляють сильний вплив на обмін нейропептидів (ендорфінів, енкефалінів), а також на вміст
циклічних нуклеотидів. Так, морфін з опіумного маку взаємодіє з цими ж рецепторами головного
мозку, що й опіоїдні нейропептиди. При цьому відбувається гальмування окиснювального

682
фосфорилування і значно змінюється вміст медіаторів. Дію, яку викликає морфін, проявляють і
деякі продукти обміну гормонів ( -, - і -ендорфіни).
18.3.3. Хвороба Альцгеймера. Це захворювання належить до нейродегенеративних і
супроводжується швидко прогресуючою деменцією аж до повної втрати пам’яті (в основному
короткочасної) і неспроможності орієнтуватися в навколишньому середовищі. У період
прогресування захворювання розвивається відчуженість, замкнутість, апатія, іноді агресивність,
порушення мови, втрата пам’яті, малорухомість. Вважають, що на це захворювання страждають
літні люди (після 65 років), однак все частіше воно зустрічається і в молодшому віці. Якщо в 2006
році кількість таких хворих у світі становила 26,6 мільйонів, то за прогнозами спеціалістів до 2050
року їх кількість зросте в 4 рази. Характерна ознака хвороби – щільні позаклітинні відкладення, які
локалізуються здебільшого навколо аксонів і в стінках кровоносних капілярів. Ці утвори
складаються з β-амілоїдного пептиду, протеогліканів, аполіпопротеїнів, ферментів – кислих
протеаз, кислої фосфатази та холінестерази, інгібіторів цистеїнових і серинових протеаз, невеликої
кількості іонів алюмінію і цинку.
Найважливішими біохімічними механізмами, яки призводять до дегенерації нейронів при
хворобі Альцгеймера є порушення гомеостазу іонів Са2+, активування процесів
вільнорадикального окиснення, енергетичний дефіцит, індукція апоптозу.
Прогресивно порушуються фізіологічні функції, після чого настає смерть. Сьогодні
тривалість життя після встановлення діагнозу не перевищує 7 років.
18.3.4. Розсіяний склероз. Хронічне прогресуюче автоімунне захворювання головного та
спинного мозку, для якого характерне ушкодження та деструкція мієлінових оболонок аксонів
(демієлінізація). Співвідношення хворих жінок до чоловіків становить 2:1. У 60 % пацієнтів перші
симптоми хвороби з'являються у віці 20 – 40 років. Хвороба супроводжується порушенням
мимовільних форм руху аж до паралічів, у тяжких випадках спостерігають дезорієнтацію в часі та
просторі та порушення пам’яті. Виникнення захворювання можуть спричинити як генетична
схильність так і епігенетичні чинники (вірусні інфекції, травми, радіація, хімічні препарати тощо).
Первинне руйнування мієліну викликає проникнення його компонентів через гематоенцефалічний
бар’єр у загальний кровотік і, як наслідок, взаємодію Т-клітин із антигенами мієліну. Це
спричинює запальну реакцію, активування каскаду цитокінів з подальшим руйнуванням мієліну,
пряму токсичну дію цитокінів на олігодендроцити. У хронічних вогнищах демієлінізації
порушується взаємодія між аксоном і мієліном, підвищується концентрація
внутрішньоаксонального Са2+, порушуються процеси фосфорилування цитоскелетних білків і
аксонального транспорту, все це в подальшому спричинює атрофію головного та спинного мозку.
683
Це захворювання вимагає тривалого лікування впродовж усього життя з використанням
протизапальних і нейропротекторних препаратів.
18.3.5. Хвороба Паркінсона. Це повільно прогресуюче захворювання, яке найчастіше
розпочинається у віці 50 – 60 років. Характеризується посиленням тонусу скелетних м’язів,
гіперкінезом, порушенням мимовільних рухів, їх ініціації та координації. В основі цього
захворювання лежить послаблення дофамінергічної трансмісії в subst. nigra, де в тяжких випадках
руйнується до 90 % дофамінергічних нейронів. При цьому в цитоплазмі нейронів з’являються
тільця Леві – агрегати з мутантної форми білка α-синуклеїну, які володіють вираженим
нейротоксичним ефектом, одним із проявів якого є виникнення окиснювального стресу. Розвитку
захворювання сприяє зниження активності ДОФА-декарбоксилази, порушення холін-, серотонін- і
ГАМК-ергічної трансмісії, зниження рівня холецистокініну-8, метенкефаліну, які модулюють
дофамінергічну передачу. Для лікування широко використовують інгібітори МАО.
18.3.6. Епілепсія. Це достатньо розповсюджене хронічне захворювання нервової системи,
котре проявляється повторними пароксизмальними розладами та судомними нападами з
епізодичними розладами свідомості. Нейрохімічна основа захворювання – порушення рівноваги
між збуджувальною (глутаматергічною) та гальмівною (ГАМК-ергічною) системами. До
додаткових чинників, які сприяють розвитку захворювання належать: порушення роботи іонних
каналів (натрієвих, потенціалзалежних кальцієвих тощо), генетичні дефекти Н- і холінорецепторів,
ГАМК-рецепторів, травми та інфекції, які супроводжуються ушкодженням гематоенцефалічного
бар’єру. Різке посилення метаболізму мозку під час судомної активності призводить до
виснаження енергетичних ресурсів, накопичення АМФ і аденозину, які є агоністами А1-типу
пуринових рецепторів. Активування цих рецепторів лежить в основі седативної, протисудомної дії
і сприяє відновленню енергетичного статусу мозку.
.

684
 РОЗДІЛ 19. ФУНКЦІОНАЛЬНА БІОХІМІЯ ПОРОЖНИН РОТА

19.1. Біохімія слини людини

Слина (saliva) - секрет слинних залоз, який виділяється в порожнину рота і слугує рідким
біологічним середовищем для збереження інтеграції тканин і органів порожнини рота. У
ротовій порожнині до складу цього секрету домішуються ясенна рідина та зубний ліквор,
сироваткові компоненти та клітини крові, бактерії та продукти їх життєдіяльності, злущений
епітелій і клітинні компоненти, віруси та гриби, залишки їжі, зубної пасти та ополіскувачів,
бронхіальні та назальні секрети, таку слину називають ротовою рідиною або змішаною слиною.
Проте, навіть чистий секрет слинних залоз, зібраний безпосередньо з отворів основних слинних
залоз, містить не лише синтезовану слину, а й деякі речовини, що розносяться з плином крові,
наприклад, лікарські препарати, гормони, віруси тощо.
Виділяють три пари великих слинних залоз (привушні, піднижньощелепні та під’язикові) і
велику кількість розташованих групами малих (щічні, молярні, губні, язикові, піднебінні),
діаметр яких не перевищує 1 – 5 мм. Великі слинні залози побудовані з залозистих або
секреторних клітин, які запрограмовані синтезувати абсолютно різні за консистенцією секрети.
Так, піднижньощелепні слинні залози продукують близько 70 % усієї слини, їх секрет має
серозно-слизовий характер. Привушні слинні залози синтезують серозний секрет, його
кількість залежить від стану організму, вигляду та запаху їжі, характеру подразнення
рецепторів порожнини рота і зазвичай становить 20 % усієї слини, тоді як на під’язикові та малі
слинні залози припадає по 5 % слини змішаного характеру з переважанням мукозного
компонента. Тепер достеменно відомо, що привушні слинні залози належать до залоз
внутрішньої секреції, оскільки синтезують гормон паротин (молекулярна маса понад 100 кДа),
який чинить вплив на мінеральний і білковий обміни. Також встановлений гістохімічний зв'язок
привушних слинних залоз з статевими, прищитоподібними, наднирковими, щитоподібною
залозою та гіпофізом. Зміна рівня стероїдних гормонів (естрогени та прогестерон) у слині може
повної мірою відображати період овуляції та слугувати для моніторингу впливу циркадних
ритмів на адреналову активність (кортизол).
19.1.1. Регуляція слиновиділення. Механізм утворення слини. Слиновиділення –
складний рефлекторний акт, викликаний подразненням рецепторів ротової порожнини їжею чи
іншими речовинами, а також подразненням зорових і нюхових рецепторів зовнішнім виглядом і
запахом їжі, оточуючим середовищем, у якому відбувається приймання їжі.
Збудження, яке виникає при подразненні механо-, хемо- та терморецепторів ротової
порожнини по аферентних волокнах досягає центра слиновиділення, який складається з
верхнього та нижнього ядер і локалізується в довгастому мозку. Збудження верхнього ядра

686
призводить до стимулювання секреції слини в під’язикових і підщелепних слинних залозах, а
нижнього – у привушних.
Еферентний вплив на слинні залози здійснюється через парасимпатичні та симпатичні
нервові волокна. Електричне подразнення парасимпатичних нервів в експерименті на тваринах
викликає профузну секрецію рідкої слини, що містить невелику кількість органічних речовин, а
в гландулоцитах при цьому зменшується кількість секреторних гранул. При стимулюванні
симпатичних нервів із слинних протоків виділяється невелика кількість густої та в’язкої слини з
високим вмістом ензимів і муцину, а в гландулоцитах збільшується кількість секреторних
гранул. Подразнення рецепторів слизової оболонки рота харчовими речовинами у людей
викликає переважання парасимпатичного впливу і, отже, супроводжується інтенсивною
секрецією рідкої слини. Центр слиновиділення може не лише збуджуватися, а й гальмуватися.
Наприклад, при больових відчуттях, під час негативних емоцій та розумового напруження
слиновиділення різко гальмується або припиняється (відчуття «пересихання в роті»).
Фармакологічні препарати, що належать до групи холінолітиків (атропін) теж блокують
слиновиділення, тоді як холіноміметики (пілокарпін, прозерин) – навпаки посилюють його,
оскільки сприяють вивільненню із закінчень парасимпатичних постгангліонарних волокон
ацетилхоліну, який збуджує гландулоцити, посилює кровопостачання залоз, і, отже, стимулює
секрецію слини. Цьому сприяє також місцеве вивільнення ВІП, який є котрансміттером з
ацетилхоліном.
Процес синтезу слини відбувається в два етапи. Перший – синтез електролітів і води –
відбувається в ацинарних клітинах, а в клітинах вивідних протоків здійснюється не лише
секреція, а й реабсорбція електролітів і води. Перенесення води та іонів відбувається також і в
навколо клітинному просторі (шляхом активного та пасивного транспорту).
Через базолатеральну мембрану всередину клітини поступають іони Са2+, Сl-, K+, Na+,
PO43-, а також глюкоза та амінокислоти, останні використовуються згодом для синтезу
секреторних білків (рис. 19.1). Молекули глюкози підлягають аеробному розпаду до кінцевих
продуктів СО2 і Н2О з утворенням молекул АТФ, більша частина яких використовується для
роботи транспортних систем. За участі карбоангідрази молекули СО 2 і Н2О утворюють вугільну
кислоту, яка дисоціює з утворенням Н+ та НСО3-. Ортофосфат, який потрапляє в клітину,
використовується для синтезу АТФ, а його надлишок виводиться через апікальну мембрану з
допомогою білка-переносника.
Зростання концентрації іонів Сl-та Na+ викликає рух води в клітину, яка поступає через
білки – аквапорини. У ссавців ідентифіковано 11 видів сімейства цього білка з клітинним і
субклітинним розподілом. Частина аквапоринів є білками-тетрамерами мембранних каналів, а в
низці випадків аквапорини знаходяться в внутрішньоклітинних везикулах і переносяться в

687
 Кров мембрану при стимуляції вазопресином чи
H+ Na+ Na+Ak Ca2+ Na+ K+ Na+ Г Фн Na+
АП-3
мускарином. Аквапорини-0, -1, -2, -4, -5, -8, -10
Na+ Базолатеральна
Н2О
Н 2О
мембрана вибірково пропускають воду; аквапорини – 3, -7,
K+
2Cl-
-9 не лише воду, а й гліцерил і сечовину, а
Ca2+ K+
Na+
ЕПР аквапорин-6 – нітрати. У слинних залозах
H+
аквапорин-1 локалізується в ендотеліальних
Ca2+ клітинах капілярів, а аквапорин-3 – у
H2O + CO2 базолатеральній мембрані ацинарних клітин.
Ca2+
HCO3-
Поступлення води в ацинарну клітину
АП-5
Na+
Апікальна
мембрана
призводить до інтеграції в апікальну
Н 2О Н 2О
HCO3- Cl- Фн K+ плазматичну мембрану аквапорину-5, який
Вивідна протока забезпечує вихід води з клітини в слинну
Рис. 19.1. Клітинні механізми транспорту протоку. Одночасно іони Са2+ активують іонні
іонів у ацинарних клітинах: ЕПР –
ендоплазматичний ретикулум, АП – канали в апікальній мембрані, тому разом з
аквапорин, Фн – фосфат неорганічний, Г – водою у вивідні протоки поступають іони.
глюкоза, Ак - амінокислоти
Утворена первинна слина ізотонічна і схожа до
плазми крові за складом електролітів.
У слинних протоках склад слини суттєво змінюється, там відбувається утворення
вторинного секрету: іони натрію та хлору активно реабсорбуються в клітину через транспортні
білки - K+-, Na+-АТФазу та хлорні канали, тоді як іони калію навпаки – активно секретуються,
але зі значно меншою швидкістю порівняно зі всмоктуванням іонів натрію (рис. 19.2). У
результаті концентрація натрію в слині
Міжклітинний простір
знижується, а концентрація іонів калію зростає,
3 Na+ Cl-
що сприяє збільшенню електронегативності
мембран клітин слинних протоків (до 70 мВ) і АТФ
M
2 K+
викликає пасивну реабсорбцію іонів хлору.
Ядро
Одночасно під впливом карбоангідрази вугільна
M
кислота дисоціює на іони Н+ та НСО3-. Потім
M
протони водню виводяться в обмін на іони
Na+ Cl- Na+ Cl- Na+
натрію, а НСО3- - на іони хлору, що забезпечує KA

«залуження слини». H+ HCO3- HCO3- K+

Завдяки такому механізму регуляції рН Просвіт протоки

секретованої слини може помітно відрізнятися від Рис. 19.2. Формування слини в
клітинах вивідних протоків слинних
завжди стабільного рН крові. Процес реабсорбції залоз: М – мітохондрії, КА -
регулюється альдостероном. карбоангідраза

688
 Синтез білків відбувається на рибосомах ацинарних клітин з амінокислот, які поступають
у клітину за допомогою натрійзалежних мембранних транспортерів. Синтезовані білки
глікозилюються: перенесення N-зв’язаних олігосахаридів на поліпептидний ланцюг
відбувається на внутрішньому боці мембрани ендоплазматичного ретикулуму, а переносниками
вуглеводів слугує доліхолфосфат – ліпід, який містить 20 ізопренових залишків. До
доліхолфосфату приєднується олігосахаридний блок, який складається з 2 залишків N-
ацетилглюкозаміну, 9 залишків манози та 3 залишків глюкози, у перенесенні яких беруть участь
глікозилтрансферази. Вуглеводний компонент цілком переноситься на певну ділянку аспарагіну
поліпептидного ланцюга, при цьому вивільняється доліхолдифосфат, котрий під дією
фосфатази перетворюється на доліхолфосфат. Синтезований продукт накопичується в
ендоплазматичному ретикулумі, звідти транспортується в пластинчастий комплекс, де
закінчується дозрівання секрету та відбувається пакування глікопротеїнів у везикули. У
вивільненні білкового секрету з клітини беруть участь фібрилярні білки та білок синексин.
У пластинчастому комплексі мукоцитів піднижньощелепних і під’язикових слинних залоз
синтезуються глікопротеїни, які місять велику кількість О-зв’язаних сіалових кислот,
аміноцукрів, які зв’язують воду з утворенням слизу. Секрет протоків слинних залоз змішується
з клітинними елементами, залишками їжі, метаболітами мікроорганізмів. Що призводить до
формування змішаної слини (ротової рідини).
Прямий стимулівний вплив на слинні залози чинять деякі гормони (адреналін,
норадреналін) і нейропептиди: речовина Р (посилює проникність білків плазми крові) і
вазоактивний інтерстиційний поліпептид (бере участь у нехолінергічному розширенні судин).
На кровоплин і посилення проникності судин слинних залоз також чинять вплив калікреїн,
брадикінін і ренін. З останнього утворюється ангіотензин ІІ, котрий регулює водно-сольовий
обмін і впливає на секреторну функцію слинних залоз.
Про вплив гормонального дзеркала на секрецію слини свідчить посилення процесу
слиновиділення в період статевого дозрівання, під час менструації, вагітності і пригнічення
його в клімактеричному періоді.
19.1.2. Функції слини людини. Слина відіграє важливу роль у підтриманні нормального
стану органів і тканин порожнини рота. Як відзначив колись Клод Бернар, ми оцінюємо функції
органів, виявляючи наслідки їх відсутності. Важливість слини найкраще відома тим людям, у
котрих слинний секрет практично не поступає в порожнину рота. Відомо, що при гіпосалівації
(зниженні секреції слини), і особливо ксеростомії (відсутності слини), швидко розвивається
запалення слизової оболонки рота, а через 3 – 6 міс виникає множинне ураження зубів карієсом.
Відсутність ротової рідини утруднює пережовування та ковтання їжі. Функції слини
різноманітні, але основними з них є травна та захисна.

689
 Травна функція, у першу чергу, полягає в формуванні та первинній обробці харчової
грудки, полегшенні ковтання, вирівнюванні температури їжі та порожнини рота. Окрім того,
їжа в порожнині рота підлягає первинній дії ензимів, вуглеводи частково гідролізуються під
впливом альфа-амілази до декстринів і мальтози. Розчинення в слині хімічних речовин, що
входять до складу їжі, сприяє сприйняттю смаку смаковим аналізатором і, відповідно, секреції
шлункового соку. Вплив слинних залоз на секрецію шлункового соку опосредковується також
через глікопротеїни слини та сіалогастрон, який утворюється в піднижньощелепних слинних
залозах і гальмує шлункову секрецію.
Захисна функція слини здійснюється завдяки її різноманітним властивостям. Зволоження
та покриття слизової оболонки рота шаром слизу захищає її від пересихання, утворення тріщин
і впливу механічних подразників (завдяки наявності муцинів, збагачених проліном білків).
Слина омиває поверхню зубів і слизову оболонку рота, видаляючи мікроорганізми та продукти
їх життєдіяльності, залишки їжі та детрити. Важливе значення при цьому належить
бактерицидним властивостям слини, які опосередковуються через дію низки ензимів (лізоцим,
ліпаза, карбоангідраза, нуклеази, пероксидази тощо) і білків (імуноглобуліни, система
комплементу, лактоферин, гістатини, циста тини, збагачені проліном білки). Низка компонентів
слини (ензими оксидаза, калікреїн слини, кініни) забезпечують регуляцію міграції лейкоцитів у
порожнині рота. Загортальна та фібринолітична здатності слини підтримуються за рахунок
вмісту в ній тромбопластину, антигепаринової субстанції, протромбінів, активаторів і
інгібіторів фібринолізу, які забезпечують місцевий гомеостаз, поліпшують процеси регенерації
пошкодженої слизової оболонки рота. Слина, будучи буферним розчином (завдяки наявності
бікарбонтатів, фосфатів і білків) нейтралізує дію кислот і лугів, які потрапляють у ротову
порожнину. Відомо, що вживання впродовж тривалого часу вуглеводної їжі знижує, а білкової
– підвищує буферну ємність слини. Остання належить до числа тих чинників, які посилюють
резистентність зубів до карієсу. Екскреторна спроможність слини забезпечує виведення з
організму продуктів метаболізму, таких як креатинін, сечова кислота тощо, а також лікарських
речовин і інших ксенобіотиків.
Мінералізуюча функція. В її основі лежать механізми, які запобігають виходу з емалі її
компонентів і сприяють їх поступленню зі слини в емаль. Ці механізми забезпечують стан
динамічної рівноваги складу емалі та оточуючої її біологічної рідини – слини. Ця рівновага
підтримується на необхідному рівні завдяки злагодженості двох процесів - розчинення
кристалів гідроксіапатиту емалі та їх утворення. Своєю чергою, гідроксіапатит є основною
твердою сполукою кальцію та фосфору, яка знаходиться в організмі людини за фізіологічних
умов, а участь слини в процесах мінералізації емалі зуба здійснюється, головним чином,
завдяки її перенасиченню іонами кальцію та фосфату. Цей процес багато в чому залежить від

690
складу слини та її фізико-хімічних властивостей. Слід відзначити, що перенасичений стан за
нормальних умов не призводить до відкладання мінеральних компонентів на поверхні зубів.
Основний механізм підтримання перенасичення слини іонами Са2+ і НРО42- забезпечується
міцелярним станом. Са3(РО4)2 утворює ядро міцели і є головним компонентом гідроксіапатиту
зуба. Від агрегації міцел Са3(РО4)2 захищає муцин, вміст якого в слині досить великий. При
зменшенні заряду міцел, зниженні захисних властивостей муцину слина стає недонасиченою
іонами кальцію та фосфатом і перетворюється з мінералізуючої рідини на демінералізуючу.
Активність мінералізуючих компонентів залежить також від іонної сили слини, яка
визначається вмістом у ній іонів натрію та калію. Заслуговує на увагу той факт, що розчинність
гідроксіапатиту в ротовій рідині значно посилюється при зниженні рН. рН слини в межах 4,0 –
5,0 вважають критичною величиною, оскільки в цьому випадку відбувається розчинення
поверхневого шару емалі по типу ерозії.
Протикарієсна функція є збірним поняттям і обумовлена швидкістю слиновиділення,
хімічним складом слини, її буферними властивостями, збалансованістю процесів
демінералізації-ремінералізації. Так, посилення слиновиділення сприяє активному вимиванню
вуглеводів, але, що важливо, при цьому не відбувається виведення фторидів, оскільки вони
зв’язуються з поверхнями твердих і м’яких тканин порожнини рота, а завдяки наявності
фторидів баланс між де- та ремінералізацією зміщується в бік останньої, що зумовлює
протикарієсний ефект. У підтриманні ремінералізації підповерхневих шарів емалі бере участь
низка білків слини (статхерин, збагачені проліном білки, деякі фосфопротеїни), які, зв’язуючи
іони кальцію під час зниження рН у зубному налеті, вивільняють іони кальцію та фосфору в
рідку фазу зубного нальоту. Більш виражена протикарієсна дія забезпечується здатністю слини
до нейтралізації кислот і лугів, а перенасиченість слини іонами, які становлять основу зуба,
сприяє їх надходженню в тканини, тобто є рушійною силою мінералізації. З інших
протикарієсних механізмів слід відзначити утворення плівки (пелікули) на поверхні зуба. Вона
має слинне походження і запобігає безпосередньому контакту емалі з кислотами, які
потрапляють у порожнину рота і, у такий спосіб виключає вихід кальцію та фосфору з її
поверхні.
19.1.3. Фізико-хімічні властивості слини та їх порушення.
19.1.3.1. Кількісні показники секреції слини. За добу у здорової дорослої людини
виділяється 1,5 – 2,0 л слини. Швидкість її секреції нерівномірна. Так, під час сну вона
становить 0,05 мл/хв, у період бадьорості поза прийомом їжі 0,03 - 0,5 мл/хв, після
стимулювання - 2,0 – 2,5 мл/хв і більше.
Об’єм і швидкість секреції слини залежать від багатьох чинників, у тому числі, від віку: у
новонароджених дітей виділяється мало слини, що обумовлює деяку сухість слизової оболонки

691
ротової порожнини в перші місяці життя; із прорізуванням молочних зубів (5 – 6 міс) секреція
слини значно зростає аж до фізіологічної слинотечі. У період статевого дозрівання (після 12 –
14 років) секреторні процеси в слинних залозах перебігають особливо інтенсивно, що
зумовлено гормональною перебудовою організму. Вікова перебудова розпочинається після 60
років і секреція слини поступово зменшується Так, молоді люди впродовж 15 – 20 хвилин
спльовують 20 – 30 мл слини, а люди похилого віку 2 – 10 мл. Це пояснюється тим, що
нестимульована слина («слина спокою») на 66 % складається з секрету підщелепних і
під'язикових залоз, а з віком об’єм паренхіматозних елементів саме цих залоз зменшується
(частина залозистих клітин перестає виділяти білковий секрет і починає виділяти секрет,
збагачений кислими та нейтральними глікозаміногліканами.). Крім того, у людей похилого віку
значно знижується секреторна активність малих слинних залоз. Секреторна ж активність
привушних залоз не залежить від віку, тому при стимуляції, наприклад, під час жування,
виділяється достатня кількість слини.
Розрізняють два типи порушення слиновиділення, які супроводжують низку гострих і
хронічних захворювань – гіпер- та гіпосалівацію. Гіперсалівація – збільшення секреції слини
слинними залозами – не впливає на стан слизової оболонки рота. Її спостерігають в період
адаптації до знімних пластмасових протезів, при гострих запальних процесах слизової
оболонки рота, подразненні клітин слинних залоз ртуттю та йодом, при деяких органічних
ураженнях вегетативних центрів, епілепсії та паркінсонізмі, енцефаліті та менінгіті. При ящурі,
наприклад, виділення слини збільшується до 7 – 8 л на добу, що слугує одним із найважливіших
діагностичних критеріїв. Наслідки гіперсалівації залежать від її ступеня її вираженості та
тривалості і проявляються утрудненням ковтання та мови, розвитком ангулярного хейліту.
Надмірне слиновиділення створює значні труднощі стоматологам при роботі з такими
пацієнтами.
Гіпосалівація – зменшення секреції слини слинними залозами – один із симптомів
розладів нервової системи (істерія, неврастенія), медикаментозного впливу (атропін),
гіповітамінозів А і В, лихоманки (малярія, тиф, пневмонія), ендокринних порушень (діабет,
клімакс, тиреотоксикоз), у хворих на рак після великих доз опромінення, у хворих із синдромом
Сьєгрена (автоімунне захворювання, для якого характерні ксеростомія та ксерофтальмія).
Тривала гіпосалівація, своєю чергою, призводить до порушення процесу травлення, а також
сприяє розвитку карієсу зубів.
Об’єм і швидкість слиновиділення залежать від вигляду та якості їжі і змінюються в
залежності від характеру подразника. При потраплянні в порожнину рота твердої, густої їжі
виділяється рідка слина, вологої та рідкої – слина, збагачена муцином. У табл. 19.1 приведені
дані слиновиділення з привушних залоз при введенні в порожнину рота різних речовин.

692
 Таблиця 19.1. Слиновиділення з привушних залоз (впродовж 5 хв) у дорослої людини
під час їжі або введенні в порожнину рота різних речовин (Бірюков А.Д.)

Найменування речовин Кількість слини, мл

Хліб (мол) 5,0
Сухарі 4,0
Молоко 2,6
5% розчин лимонної кислоти 6,4
0,2% розчин хлоридної кислоти 6,0
35% розчин спирту 4,0
2% розчин кухонної солі 2,8
Хінін 3,8
Перець у порошку 8,4

Часте вживання солодощів призводить до пригнічення функціональної активності

слинних залоз, тоді як раціональна дієта, інтенсивне пережовування їжі, споживання кислої,
пряної їжі підсилюють виділення слини.
Секреторну функцію слинних залоз оцінюють методом сіалометрії. Спочатку впродовж 6
хв збирають нестимульовану слину, а потім вимірюють кількість слини після парасимпатичної
стимуляції. У якості стимулятора часто використовують 1% розчин пілокарпіну. Для кількісної
оцінки секреції малих слинних залоз використовують смужки фільтрувального паперу, що
прикладають до досліджуваної ділянки і визначають їх масу до і після дослідження.
Оптимальний час збору слини - з 10 години ранку до 12 годин дня, тому що в цей часовий
інтервал відзначається максимальна секреція і найбільша стабільність хімічного складу слини.
19.1.3.2. Густина, в’язкість та рН слини. Густина змішаної слини коливається в межах
1,001 – 1,017 г/мл, а в’язкість становить 1,2 – 1,4 і залежить від кількості муцину.
Буферні властивості слини визначаються бікарбонатною та фосфатною системами, а
також білками. Разом вони формують першу лінію захисту проти кислих або лужних впливів на
тканини порожнини рота. Всі буферні системи мають різні межі ємності: фосфатна
найактивніша при рН 6,8 – 7,0, гідрокарбонатна – при рН 6,1 – 6,3, а білкова забезпечує
буферну ємність при різних значеннях рН. Буферна ємність слини, тобто здатність
нейтралізовувати кислоти та луги, розглядається як захисний механізм при дії, насамперед,
кислих продуктів на зуби. Буферна ємність нестимульованої слини становить 4,45 – 4,65
ммоль/л НСl, а стимульованої - 5,09 – 5,29 ммоль/л НСl.
Роль концентрації протонів водню (рН) у ротовій порожнині вивчена достатньо добре, з
нею пов’язана теорія Міллера про виникнення карієсу. Чисельними дослідженнями
встановлено, що рН слини в порожнині рота за умов норми знаходиться в межах 6,4 – 7,3 (за
іншими даними 6,4 – 7,8). Концентрація водневих іонів у порожнині рота впливає на активність
ензимів слини, процеси мінералізації та ремінералізації емалі, мікроциркуляцію, активність
мікрофлори, специфічну і неспецифічну резистентність тканин порожнини рота.

693
 Їжа впливає на рН у порожнині рота прямо й опосередковано. Прямий вплив зв'язаний з
наявністю в харчових продуктах органічних і неорганічних кислот, лужних компонентів, а
непрямий – із стимулюванням слиновиділення й активуванням ензимної активності мікрофлори
порожнини рота.
Приймання кислотовмісних, здебільшого вуглеводних харчових продуктів (цукор, хліб,
фрукти, соки тощо) викликає швидке зрушення рН у порожнині рота (до 5,0 і нижче). Ацидоз у
нормі короткочасний, тому що відбувається проковтування їжі, самоочищення порожнини рота
слиною, адсорбція вуглеводів зубним нальотом. Постійне вживання великої кількості
вуглеводів, затримка їжі в порожнині рота, головним чином у міжзубних проміжках, можуть
призвести до значних зрушень рН у кислий бік, а згодом і до карієсу. Цукрозамінники (ксиліт,
сорбітол, пластилін) мають низьку ацидогенність.
Білкова їжа містить у своєму складі речовини (сечовина, нітрати, нітрити, глутамін тощо),
які при дисоціації в ротовій рідині утворять іони, головним чином NН 4+, здатні зв'язувати Н+.
При цьому відбувається незначне зрушення рН у лужний бік, що не перевищує 8,0. наслідком
алкалозу в ротовій рідині є мінералізація зубного нальоту й утворення зубного каменя. Процес
каменеутворення перешкоджає розвитку карієсу і рідко супроводжується збільшенням числа
каріозних порожнин і плям.
У змішаній слині, ясенній рідині та, найбільшою мірою, зубному нальоті існує велика
кількість мікроорганізмів, деякі з них у процесі своєї життєдіяльності утворюють уреазу, яка
гідролізує сечовину з утворенням аміаку. Інші, що містять гліколітичні ензими (стрептококи,
лактобактерії, дріжджоподібні гриби роду Candida тощо), розщеплюють вуглеводи до
органічних кислот. Це супроводжується зсувом рН у кислий бік. Буферні системи зубного
нальоту, найсильнішою з яких є фосфатна, не здатні цілком нейтралізувати кислоти внаслідок
низьких дифузійних властивостей зубного нальоту. Проте в присутності фтору сповільнюється
утворення кислот бактеріями.
Функціональна активність слинних залоз теж значною мірою впливає на кислотно-
основний стан ротової порожнини. Після стимуляції слиновиділення концентрація іонів Н+ у
слині дещо зменшується, оскільки відбувається вимивання іонів Н+ із зон, де вони посилено
утворюються. Вирівнюванню рН сприяють також буферні системи крові.
21.1.4. Біохімічний склад слини та його зміни при різних патологічних станах. Секрет
всіх слинних залоз людини на 97 – 99 % складається з води, решту (1 – 3 %) становить сухий
залишок, який містить органічні та неорганічні речовини, вміст яких у слині в нормі залежить
від віку, характеру їжі, швидкості секреції й істотно змінюється при патології.
Органічні речовини становлять ⅔ усього сухого залишку слини і представлені, в
основному, молекулами великих розмірів – простими та складними білками, ліпідами,

694
вуглеводами, а також азотовмісними речовинами небілкової природи, вітамінами, гормонами
(табл.19.2).
Таблиця 19.2. Вміст органічних речовин у слині

Компоненти Концентрація Компоненти Концентрація

Загальний білок 2,0 – 5, 0 г/л Креатинін 2,0 – 10,0 ммоль/л
Фракції білків, % Сечовина 200,0 мг/л

Альбуміни 7,0 – 8,0 Сечова кислота 0,005- 0,03 г/л

-Глобуліни 11,0 – 12,0 Залишковий азот 100,0 - 200,0 мг/л

β-Глобуліни 45,0 Глюкоза 0,06 –0,17 ммоль/л
γ-Глобуліни 18,0 Гексозаміни 100,0 мг/л
Муцин 2,0 – 3, 0 г/л Фукоза 90,0 мг/л

Лізоцим 0,15 – 0,25 г/л Нейрамінова кислота 12,0 мг/л

Амілаза 380,0 мг/л Загальні гексози 195,0 мг/л
Імуноглобулін А 190,0 мг/л Піровиноградна кислота 9,0 мг/л

Імуноглобулін G 14,0 мг/л Молочна кислота 33,0 мг/л

Імуноглобулін М 2,0 мг/л Холестерол 80,0 мг/л

Основними органічними компонентами слини є білки. Вони синтезуються як у

секреторних клітинах (муцин, фактор росту епітелію, лактоферин), так і в протоках слинних
залозах (лізоцим), а також мають сироваткове походження (альбуміни, β-ліпопротеїни,
імуноглобуліни класу G і М). Білки виконують травну, захисну, буферну та регулівну роль і
існують у слині в вигляді класів, кожен з яких володіє генетичним поліморфізмом.
У кількісному відношенні переважають глікопротеїни, серед яких більша частина
припадає на муцин. Муцин – це сума глікопротеїнів слизової природи, більшість яких
секретується піднижньощелепними, підязиковими та малими слинними залозами. Цей білок
виконує в слині низку функцій, а саме: «огортає» слизову оболонку порожнини рота і зуби,
захищаючи їх від ушкодження; інгібує дифузію іонів у тверді тканини зубів; зв'язує іони
кальцію, забезпечує в'язкість слини, підтримує буферні властивості ротової рідини.
Ізоелектрична точкак муцину знаходиться у сильно кислому середовищі, він осаджується
при рН 3,0 – 3,5. Виявлено дві ізоформи цього білка, які різняться за молекулярною масою:
муцин-1 ((М-1) – 250 000 Да, муцин-2 (М-2) – 1 000 000 Да, Відсотковий вміст білкового та
вуглеводного компонентів коливається в різних межах. У складі білкової частини вивчених
глікопротеїнів слини переважають амінокислоти серин, треонін, гліцин, пролін. Вуглеводний
компонент включає N-ацетилнейрамінову, сіалові кислоти, N-ацетилгалактозамін, галактозу,

695
фукозу, маннозу. Олігосахариди, зв’язані з муцином, володіють антигенною специфічністю, яка
відповідає групоспецифічним антигенам, які присутні також у вигляді сфінголіпідів і
глікопротеїнів на поверхні еритроцитів і у вигляді олігосахаридів у молоці та сечі.
Концентрація групоспецифічних речовин у слині дорівнює 10 – 130 мг/л і достовірно відповідає
групі крові; дослідження слинних групоспецифічних речовин використовують у судовій
медицині для встановлення групи крові в тих випадках, коли зробити це в інший спосіб
неможливо.
У слині людини знаходиться низка білків, які беруть участь у формуванні пелікули зуба,
стабілізації гідроксіапатиту і відіграють суттєву роль у протикарієсному захисті слини. До
таких білків належать: кислі білки, збагачені проліном, що становлять 25 – 30 % від усіх білків
слини; статзерин - білок з 43 амінокислотних залишків, що має великий негативний заряд;
цистатини - клас фосфопротеїнів, збагачених цистеїном; гістатини – клас білків, збагачених
гістидином тощо.
Збагачені проліном білки (молекулярна маса 6 000 – 12 000 Да) поділяють на три групи –
кислі, лужні та глікозильовані. Вони адсорбуються на поверхні емалі і є компонентами набутої
пелікули зуба. Кислі білки зв’язуються з статзерином і запобігають його взаємодії з
гідроксіапатитом при кислих значеннях рН, а, отже, у такий спосіб перешкоджають
демінералізації емалі та інгібують надлишкове осідання мінералів на ній; вони зв’язують певні
види мікроорганізмів і беруть участь в утворенні мікробних колоній у зубному нальоті.
Глікозильовані білки беруть участь у змочуванні харчової грудки, а лужні – зв’язують таніни
їжі захищаючи слизову оболонку рота від їх ушкоджувальної дії, а також надають слині в’язко-
еластичних властивостей.
Цистатини – клас кислих білків з молекулярною масою 9 500 – 14 000 Да, які
синтезуються в привушних і піднижньощелепних слинних залозах. Всього виявлено 8 слинних
цистатинів, з них 6 охарактеризовано (цистатин-S, HSP-12, SA, SN, SAI, SAIII), їх роль полягає
в інгібуванні активності трипсиноподібних протеїназ - катепсинів B, H, L, G, в активному
центрі яких знаходиться цистеїн, що обумовлює антимікробну та антивірусну функції, також
вони захищають білки слини від ензимного розщеплення. Цистатини SА та SAIII беруть участь
в утворенні пелікули зуба, їх адгезивні властивості пов’язані з подібністю амінокислотної
послідовності цих білків до фібронектину та ламінілу.
Сімейство гістатинів представлено в слині 12 пептидами з різною молекулярною масою.
Основними представниками гістатинів є гістатин-1 (38 амінокислотних залишків); гістатин-3
(32 амінокислотних залишки) і гістатин-5, що є N-кінцевим фрагментом гістатину-3 (24
амінокислотних залишки). Вони виступають потужними інгібіторами росту Candida albicans та
Str.mutans,), гістатин-1 бере участь в утворенні пелікули зуба та слугує потужним інгібітором

696
росту кристалів гідроксіапатитів у слині.
Статзерини – фосфопротеїни з молекулярною масою 5 380 Да. Разом із іншими білками
вони інгібують спонтанну преципітацію фосфорно-кальцієвих солей на поверхні зуба, у ротовій
порожнині та слинних залозах, пригнічують ріст аеробних і анаеробних бактерій.
Лактоферин — залізозв’язуючий білок з молекулярною масою 80 кДа. Він утворюється в
ацинарних клітинах слинних залоз, а також із нейтрофільних лейкоцитів. Цей білок володіє
бактеріостатичною дією за рахунок здатності конкурентно з мікроорганізмами зв'язувати іони
заліза. Однак, у літературних джерелах зазначається, що N-кінцевий фрагмент лактоферину,
який містить 11 амінокислотних залишків, має виражену бактерицидну активність за рахунок
здатності формувати пори в мембрані мікроорганізмів, після чого розвивається їх осмотичне
ушкодження.
Лептин – білок з молекулярною масою 16 000 Да, який бере участь у процесах регенерації
слизової оболонки. Взаємодіючи з рецепторами кератиноцитів, викликає експресію факторів
росту кератиноцитів і епітелію. Які шляхом фосфорилування сигнальних білків сприяють
диференціюванню кератиноцитів.
Глікопротеїн 340 – білок, збагачений цистеїном, з молекулярною масою 340 000 Да;
належить до антивірусних білків. Будучи аглютиніном він, за присутності іонів кальцію,
зв’язується з аденовірусами та вірусами, які викликають гепатит, ВІЛ-інфекцію; захищає білки
слини від протеолізу шляхом інгібування активності еластаза лейкоцитів.
α- і β-Дефензини – низькомолекулярні пептиди з молекулярною масою 3 000 – 5 000 Да,
які мають β-структуру та велику кількість цистеїну. Джерелом α-дефензинів є лейкоцити, а β-
дефензинів – кератиноцити та слинні залози. Дефензини чинять вплив на грампозитивні- та
грамнегативні бактерії та гриби, вони формують іонні канали в залежності від типу клітин. А
також агрегують з пептидами мембран і в такий спосіб забезпечують транспорт іонів через
мембрани. У бактеріальних клітинах вони пригнічують синтез білка.
На противагу дефензинам, інші пептиди – кателідини мають структуру α-спіралі і не
містять цистеїну. Зв’язуючись з ліпополісахаридами та двовалентними катіонами бактеріальних
клітин, вони вмонтовуються в їх мембрану, формуючи іонні канали та пори, що згодом
викликає загибель мікроорганізмів. Потужною антимікробною дією володіє калькпротеїн –
пептид, який потрапляє в слину з епітеліоцитів і нейтрофільних гранулоцитів.
У слині виявлена низка специфічних білків. До них належать салівопротеїн, який регулює
фосфорно-кальцієвий обмін, індукує відкладання фосфорно-кальцієвих сполук на зубах та
кальційзв’язуючий білок – фосфопротеїн, який має високу спорідненість до гідроксіапатиту,
бере участь в утворенні зубного нальоту та зубного каменя. Тканинний активатор плазміногену
завдяки своїй участі в процесі фібринолізу, забезпечує місцевий гомеостаз, поліпшує процеси

697
регенерації ушкодженої слизової оболонки рота.
Зростання вмісту білка в змішаній слині спостерігають при запальних процесах слинних
залоз і органів порожнини рота і зв'язано це, головним чином, з посиленням проникності судин.
При цьому в слині зростає вміст альбумінів, β- і γ-глобулінів, а також інших білків, наприклад,
лактоферину, продуктів розпаду фібриногену, ензимів тощо. Так, при сіалозах збільшення білка
в слині відбувається, здебільшого, за рахунок альбумінів, при хворобі Шегрена в слині
виявляють підвищений вміст сіркомукоїдних білків, β2-макроглобуліну. Збільшення
концентрації ТАП у змішаній слині характерно, зокрема, для паротиту, червоного плоского
лишаю слизової оболонки порожнини рота. Патогенетичне значення збільшення ТАП у слині
може виявлятися в тому, що з плазміногену утворюється значно більше плазміну, який
розщеплює не тільки фібрин, але й секреторний компонент sIgА і, тим самим, знижує місцеву
резистентність.
Ротова рідина володіє вираженими бактерицидними властивостями за рахунок наявності в
ній речовин білкової природи – імуноглобулінів, ензимів, лейкоцитарних факторів. Основним
класом імуноглобулінів, що надходять у ротову порожнину, є igА. Впродовж доби у слинних
залозах секретується 50 - 250 мг igА, що становить 5 – 10 % від загальної кількості
імуноглобуліну цього класу всього організму. У слині знаходиться як секреторний igА (sIgА,
складається з 2-х молекул igА, з'єднаних із секреторним компонентом (SС)), так і вільні SС
фрагменти та вільні субодиниці IgА – вони синтезуються місцево, або проникають у слину з
крові. Значно менший вміст у слині Ig G і ще менше Ig М. Співвідношення IgА: Ig G : IgМ у
слині становить приблизно 20:3:1. Імуноглобулін М нерідко зовсім не виявляється в ротовій
рідині. Найбільша концентрація IgА відзначається в секреті привушних слинних залоз, у слині
під’язикових і підщелепних залоз його концентрація в 2 рази менша.
Вміст імуноглобулінів у слині залежить від віку та статі. Плазмоцити, що містять IgА
з'являються в травному каналі через місяць після народження, а sIgА виявляють у слині через 2
місяці, причому трохи раніше в слині з'являється секреторний компонент, а пізніше повна
молекула sIgА. Прорізування зубів (6 місяців) супроводжується різким підвищенням sIgА у
слині, що обумовлено значним збільшенням мікрофлори порожнини рота. У віковий період від
1 - 2 до 11 - 12 років вміст IgG і IgА у слині дітей збільшується в кілька разів і продовжує
повільно зростати. У жінок секреція IgА вища, ніж у чоловіків.
Основним джерелом IgА у ротовій порожнині є плазматичні клітини великих слинних
залоз. Ці клітини утворюються з В-лімфоцитів, що фіксуються в тканині слинних залоз на
ранній стадії клонального диференціювання. Вони синтезують димери IgА, які проникають
через базальну мембрану і латеральні міжклітинні канали епітелію в просвіт протоків слинних
залоз. Секреторний компонент IgА, який утворюється в ацинарних клітинах слинних залоз теж

698
потрапляє в просвіт протоків. У латеральних міжклітинних канальцях протокового епітелію та
на поверхні самих епітеліальних клітин IgА з'єднується із секреторним компонентом
нековалентними і дисульфідними зв'язками. Кількість IgА у слині є чинником, що визначає
можливість виникнення і характер перебігу патологічних процесів.
Крім імуноглобулінів у слині знаходяться в невеликій кількості компоненти системи
комплементу: фактор В, СЗ, С4; вони проникають з кровотоку через зубоепітеліальне
прикріплення.
Частина білків слини представлена ензимами. У ротовій порожнині їх налічують понад 60,
а за походженням поділяють на три основні групи: секретовані паренхімою слинних залоз,
утворені в процесі життєдіяльності бактерій і утворені в процесі розпаду лейкоцитів у
порожнині рота.
Серед ензимів слини, першою чергою, слід виділити глікозидази, до яких належить альфа-
амілаза. Майже 70 % цього ензиму продукують привушні слинні залози, впродовж доби
утворюється близько 0,6 г амілази. У немовлят вміст -амілази в слині незначний, до кінця
першого року життя досягає рівня дорослих. рН оптимум дії цього ензиму коливається в межах
6,7 – 7,4, температурний оптимум становить 37 – 40° С, повна денатурація настає при 60° С.
Амілаза чутлива до кислого середовища - при зниженні рН інгібується, хоча може зберігати
високу активність у лужному середовищі (до рН =9,0) Ізоферменти -амілази представлені 11
білками, котрі об’єднують у сімейства А і Б. Молекулярна маса досягає 58 000 Да.
Особливостями просторової структури є те, що її молекула складається з двох поліпептидних
ланцюгів (субодиниць), кожен з цих ланцюгів містить іон кальцію, який стабілізує структуру
активного центра, при м’якому видаленні кальцію методом діалізу ензим повністю втрачає
свою активність. Крім того, молекула амілази містить один іон цинку. Амілаза гідролізує 1 –
4 глікозидні зв’язки у молекулах полісахаридів і глікогену, але оскільки їжа в ротовій
порожнині довго не затримується, то з крохмалю та глікогену тут утворюються переважно
декстрини.
Збільшення вмісту -амілази в змішаній слині спостерігають при пародонтозі, гальванізмі,
дріжджовому стоматиті, цукровому діабеті, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої
кишки, хронічному панкреатиті. Зменшення амілолітичної активності слини відбувається при
карієсі, в осіб зі значним дефіцитом зубного ряду, у хворих на пелагру, при аліментарній
дистрофії, у післяопераційний період. Окрім -амілази в змішаній слині відзначають активність
ще кількох глікозидаз – α-L-фукозидази, α- і β-глюкозидаз, α- і β-галактозидаз, α-D-манозидази,
β-глюкуронідази, β-N-ацетилгексозамінідази, нейрамінідази. α-L-фукозидаза синтезується
привушними слинними залозами і гідролізує α-(1→2) глікозидні зв’язки в коротких
олігосахаридних ланцюгах. α- і β-Глюкозидази, α- і β-галактозидази, нейрамідиназа мають

699
бактеріальне походження, вони найактивніші в кислому середовищі, де можуть гідролізу вати
глікозидні ланцюги слинних муцинів з вивільненням сіалових кислот і аміноцукрів.
Лізоцим (мурамідаза) був виявлений мікробіологом – лауреатом нобелівської премії А.
Флемінгом у 1922 р. Він є одним із найважливіших чинників антимікробного захисту в ротовій
порожнині, оскільки володіє антибактеріальною дією, стимулює продукцію імуноглобулінів і
посилює їх бактерицидну активність. Лізоцим є необхідним компонентом місцевого імунітету,
тому що при його відсутності, за даними численних дослідників, неможлива реалізація імунної
відповіді за допомогою sIgА.
СН2OH СН2OH
Н Н Ензим дістав свою назву через здатність
O O ОН O
гідролізувати глікозидні зв'язки між N-
Н NHCOCH3 Н NHCOCH3
O ацетилглікозаміном і N- ацетилмурамовою
CH3 - CH
кислотою в глікопептидах клітинної оболонки
CO

NH - пептид мікроорганізмів (рис. 19.3).

Залишок Залишок
Це простий білок з молекулярною масою
N-ацетилмурамової N-ацетилглюкозаміну
кислоти 17 000 Да, який складається з 129
Рис. 19.3. Фрагмент муреїну, який амінокислотних залишків (рис. 19.4) і згорнутий
знаходиться в мембрані грампозитивних
бактерій: стрілкою вказане місце дії у компактну глобулу, тривимірну конформацію
лізоциму якої
підтримують 4 дисульфідні зв’язки. ⅔ Його секретують
підщелепні та привушні слинні залози, а також лейкоцити
Активність лізоциму в змішаній слині в 4 рази перевищує
його активність у плазмі крові. Оптимум дії для цього
ензиму знаходиться в межах рН 5 – 7.
Збільшення концентрації лізоциму спостерігають при
пародонтозі, сіалопатіях, у хворих на щелепний остеомієліт
максимальний вміст лізоциму в слині відзначають у період
Рис. 19.4. Структура молекули
закритого процесу, а після розкриття й у період видужання лізоциму
кількість його знижується. Значне зменшення концентрації
лізоциму в слині відбувається при гострому перебігу карієсу (особливо при переході процесу на
пульпу і пародонт), хронічному паротиті, гінгівітах, виразковому стоматиті, афтозному та
герпетичному стоматитах, інтоксикаціях сполуками фтору, цинку, свинцю, тривалому введенні
тетрацикліну та пеніциліну, тривалому користуванні протезами з акрилових полімерів.
Фосфатази (кисла та лужна) беруть участь у фосфорно-кальцієвому обміні, відщеплюють
неорганічний фосфат від сполук фосфорної кислоти і цим зумовлюють мінералізацію кісток і
зубів.

700
 Лужна фосфатаза – Zn-місний металопротеїд. Її максимальну активність виявляють при
рН 8,4 - 9,4. Лужна фосфатаза утворюється в під'язикових слинних залозах мікроорганізмами
порожнини рота, лейкоцитами, злущеними клітинами епітелію.
При запальних процесах у порожнині рота активність лужної фосфатази змішаної слини
корелює з тяжкістю захворювання, а зниження активності цього ензиму спостерігають при
закисленні слини та декомпенсованому каріозному процесі.
Кисла фосфатаза найбільшу активність виявляє при рН 4,7 – 6,0. Вона утворюється в
привушних і під'язикових слинних залозах, її джерелами є також бактерії, дріжджі, лейкоцити
порожнини рота, у слині визначають до 4-х її ізоензимів.
Підвищується активність кислої фосфатази при запальних процесах (гінгівіт, пародонтит)
В осіб з високою активністю цього ензиму відзначена стійкість до карієсу. Разом із тим варто
пам’ятати, що зміна фосфатазної активності слини може і не бути пов'язана з патологією
слинних залоз чи пародонта, оскільки її концентрація зростає при низці патологічних процесів
внутрішніх органів.
Пероксидази належать до класу оксидоредуктаз і представлені групою ензимів з дуже
подібною біологічною активністю. Їх поділяють на 2 групи: пероксидази слини, які
утворюються в слинних залозах і мієлопероксидази (синтезуються лейкоцитами ротової
порожнини). Пероксидази слинних залоз володіють спорідненістю до тіоцианату, а
мієлопероксидаза лейкоцитів - до хлоридів. Крім синтезу власних ензимів, слинні залози здатні
транспортувати пероксидази крові.
У привушних залозах активність пероксидаз у три рази вища, ніж у підщелепних.
Пероксидази в ротовій порожнині виявляють свою бактерицидну і бактеріостатичну дію лише в
присутності гідрогену пероксиду (утворюється мікроорганізмами, проявляє деяку
дезинфікуючу дію в порожнині рота) та аніонів CNS-, Cl-, з яких утворюються гіпотіоціанат
(OCNS)- і гіпохлорит (HOCl-). Ці сполуки сприяють перетворенню амінокислот мікроорганізмів
на токсичні альдегіди, внаслідок чого бактеріальні клітини гинуть. Оскільки велика частина
аеробних бактерій ротової порожнини, у тому числі лактобацили, стрептококи, пневмококи
генерують пероксид водню, вони є чутливими до дії пероксидаз.
Велике патогенетичне значення у слині мають протеїнази (колагеназа, еластаза, катепсин
Д). За умов норми ці ензими локалізуються в лізосомах секреторних клітин, макрофагів,
поліморфноядерних лейкоцитів тощо. При ушкодженні тканин, наприклад, при запаленні, вони
виходять із клітин, що супроводжується підвищенням локальної протеолитичної активності і
сприяє альтерації. Колагеназа (металопротеїназа) каталізує деградацію колагену. Основним
джерелом цього ензиму, ймовірно, є мікрофлора порожнини рота, а при запаленні – лейкоцити
й ушкоджені тканини. У нормі колагенолітична активність слини досить незначна і, отже,

701
наявність її в слині є маркером запального процесу. Еластаза (серинова протеїназа) розщеплює
еластин, колаген, протеоглікани, основними її джерелами є поліморфноядерні лейкоцити, що
мігрують у порожнину рота, крім того еластаза надходить у слину з ясенною рідиною.
Катепсин Д (карбоксильна протеїназа) міститься у всіх тканинах, каталізує
внутрішньоклітинний розпад білка. Зростання активності цих ензимів корелює з тяжкістю
запального процесу.
Інгібітори протеїназ захищають білки слини від протеолітичного розщеплення. Частина з
них секретується слинними залозами (головним чином, привушними та піднижньощелепними)
у порожнину рота, а частина надходить із крові; їх джерелом є також лейкоцити, макрофаги,
мікрофлора клітин злущеного епітелію. До специфічних інгібіторів протеїназ належать 1-
протеїназний інгібітор, 2-макроглобулін, а до секреторних - кислотостабільні інгібітори
протеїназ, зокрема, інгібітори цистеїноних протеїназ – цистатини. При запальних процесах
(особливо при пародонтиті) антипротеїназна активність слини зменшується, що сприяє
розвитку деструктивних процесів у тканинах.
Вміст нуклеаз (ДНКази та РНКази) у слині нижча, ніж у сироватці крові, однак за
відносною активності в кілька разів перевищує останню. Основним джерелом цих ензимів є
слинні залози та лейкоцити. Вони активні стосовно вірусів, у яких гідролізують нуклеїнові
кислоти до низькомолекулярних продуктів.
Карбоангідраза (КА) – ензим, який належить до класу ліаз. З одинадцяти відомих на
теперішній момент ізоензимів карбоангідрази лише КА-II і КА-VI беруть участь у підтриманні
кислотно-лужного гомеостазу в ротовій порожнині. Вони утворюються в цитозолі ацинарних
клітин привушних і піднижньощелепних слинних залоз, але карбоангідраза-ІІ і бере участь у
процесі утворення бікарбонатів слини, а КА-VІ виділяється в ротову порожнину і захищає зуби
від ураження карієсом, оскільки виявляє свою активність у пелікулі зуба, беручи участь у
перетворенні гідрокарбонату та продуктів метаболізму бактерій на СО2 і Н2О
Гіалуронідаза змінює рівень проникності тканин, у тому числі емалі зуба, калікреїн
володіє вазодилятаторним впливом - впливає на синтез колагену, стимулює секрецією слини,
лімфокінів, посилює проліферацію фібробластів, пришвидшує міграцію лейкоцитів у вогнище
запалення. З літературних джерел відомо, що він володіє остеотропним впливом
Крім перерахованих, до складу слини входять ензими обміну вуглеводів, аденілатциклаза,
уреаза, ензими переамінування та декарбоксилування амінокислот, ензими тканинного дихання,
АТФази (Na+, K-, Ca2+-залежні), ліпаза, арилсульфатаза, ß-глюкуронідаза, ензими обміну
нейромедіаторів.
Дослідження активності ензимів слини має суттєве значення для діагностики захворювань
порожнини рота й оцінки активності патологічного процесу. Слина є джерелом генетичних

702
маркерів – поліморфізм білків, наявність водорозчинних глікопротеїнів,. які володіють
антигенною специфічністю, відображає число локусів і алелей, а також частоту алелей у людей
різних рас, що має велике значення в антропології, популяційній генетиці, судовій медицині.
Небілкові азотисті компоненти слини - амінокислоти, сечова кислота, сечовина,
креатинін (2,0 – 10,0 мкмоль/л) здебільшого надходять у слину з крові, тому їх концентрація в
слині змінюється паралельно до зміни їх рівня в плазмі, проте велика частка сечовини, що
міститься в слині, секретується привушними, піднижньощелепними та малими слинними
залозами. Відомо, що рівень сечовини в слині зростає при захворюваннях нирок. У порожнині
рота сечовина розщеплюється за участі уреолітичних бактерій осаду слини:
H2N
C=O + H2O уреаза
СО2 + 2NH3
H 2N

Нітрати (NO3-) та нітрити (NO2-) потрапляють у ротову порожнину з їжею, тютюновим

димом і водою. За участі нітратредуктаза бактерій нітрати перетворюються на нітрити, останні,
своєю чергою, можуть взаємодіяти з вторинними амінами (амінокислоти, ліки) з утворенням
канцерогенних нітрозосполук.
Вміст вуглеводів у змішаній слині становить 37 – 38 % сухого залишку, здебільшого вони
знаходяться в комплексі з білками. Вільні вуглеводи, швидко утилізують ся мікрофлорою
ротової порожнини і перетворюються на органічні кислоти Концентрація глюкози значною
мірою залежить від кількості вуглеводів у їжі, її визначення в слині слід проводити
глюкозоксидазним методом, оскільки присутність інших редукуючи речовин значно спотворює
істинні значення. .
У слині в невеликій кількості (60 – 70 мг/л) присутні ліпіди, вони потрапляють у ротову
порожнину з секретом привушних і піднижньощелепних слинних залоз і лише 2 % - з плазми
крові. Частина слинних ліпідів представлена вільними довголанцюговими насиченими та
поліненасиченими жирними кислотами – пальмітиновою, стеариновою, ейкозопентаєновою,
олеїновою тощо. Крім жирних кислот у слині наявний вільний холестерин і його ефіри,
триацилгліцероли, гліцерофосфоліпіди.
Присутні також вітаміни (В1, В2, В3, В6, РР, С, Н) та гормони (становлять 10 – 15 % від їх
концентрації в крові), які потрапляють у слину з плазми через слинні залози та ясенну рідину, а
також при прийманні гормонів per os. У слині виявлені кортизол, альдостерон, тестостерон,
естрогени та прогестерон, їх метаболіти. Вони знаходяться переважно в вільному стані.
Кількість андрогенів і естрогенів залежить від ступеня статевого розвитку і може змінюватися
при патології репродуктивної системи; рівень прогестерону та естрогенів у слині, так само як і в
плазмі, змінюється в різні фази менструального циклу. У нормі в слині також присутні інсулін,
вільний тироксин, тиреотропін, кальцитріол. Слинні залози синтезують специфічний гормон –

703
паротин. Він знижує рівень Са2+ крові та посилює його надходження в тканини, тим самим
сприяє мінералізації зубів та кісткової тканини. Крім паротину слинні залози виділяють фактор
росту нервів (ФРН), фактор росту ендотелію (ФРЕ), епідермальний фактор росту (ЕФР), фактор
росту тромбоцитів (ФРТ), інсуліноподібний фактор росту (ІФР), еритропоетин, ренін,
тимоциттрансформуючий фактор.
ФРН – поліпептид схожий з проінсуліном, його молекулярна маса – 13 000 Да. Він
впливає на розвиток симпатичної нервової системи і метаболізм її нейронів, посилює
поглинання глюкози нервовими клітинами. Виділення ФРН у порожнину рота зі слиною
стимулює загоєння ушкоджених ділянок слизової оболонки.
ФРЕ - глікопротеїн із молекулярною масою 6 500 Да. Він стимулює регенерацію та
загоєння ушкодженого епітелію порожнини рота, активує лужну фосфатазу. Йому властиві
також гіпотензивна дія, він стимулює секрецію АКТГ, пригнічує секрецію шлункового соку,
чинить антиульцерогенний вплив.
ЕФР – глікопротеїн із молекулярною масою 70 000 Да. Розрізняють α- і β-форми ФРЕ.
Цей фактор стимулює диференціювання одонтобластів і посилює в них синтез ДНК у момент
дозрівання тканин зуба. З віком ФРЕ пригнічує поділ одонтобластів, гальмує синтез колагену І
типу та знижує активність лужної фосфатази.
ФРТ індукує синтез лужної фосфатази та протеогліканів в одонтобластах пульпи та
кісткової тканини.
ІФР чинить аутокринну та паракринну дію, пришвидшує ріст клітин, їх диференціювання
та мінералізацію твердих тканин зуба.
L-аргінін чинить захисний вплив на слинні залози за умов стресу, попереджаючи
активацію розпаду тканинних глікопротеїнів. Під впливом NO-синтази з нього синтезується
оксид азоту (NO).
Зміна концентрації гормонів у слині дозволяє оцінити стан надниркових залоз,
гонадотропну функцію, ритми утворення та виділення гормонів. Так, при полікістозі яєчка, що
супроводжується непліддям, у слині підвищується концентрація вільного тестостерону, а при
ураженні надниркових залоз і використанні кортизолу з замісною метою в слині зростає вміст
17α-гідрокситестостерону. У пацієнтів із гіпофункцією гіпофіза та бронзовою хворобою
визначення кортизолу в слині значно інформативніше ніж у крові та сечі. На ранніх термінах
вагітності та при раку печінки в слині з’являється хор іонічний гонадотропін; при пухлинах
щитоподібної залози зростає концентрація тиреоглобуліну, а у хворих з гіпофункцією
щитоподібної залози концентрація тироксину та трийодтироніну в слині знижується майже
вдвічі, тоді як концентрація тиреотропіну зростає порівняно зі здоровими людьми в 2,8 рази.
Неорганічні компоненти становлять ⅓ усього сухого залишку слини і представлені

704
аніонами хлоридів, бромідів, фосфатів, бікарбонатів, роданідів тощо, а також катіонами Na+, К+,
Са2+, Мg2+ тощо (табл. 19.3).

Таблиця 19.3. Вміст неорганічних компонентів у змішаній слині людини

Компоненти Концентрація, ммоль/л Компоненти Концентрація, ммоль/л
Кальцій 1,45-2,42 Фтор 0-0,005
Калій 20,6-37,9 Йод 0,1
Натрій 3,47-24,3 Фосфор неорганічний 2,39-6,81
Магній 0,08-0,53 Фосфор ліпідів 0,0016 – 0,064
Хлор 8,4-17,7 Бікарбонати 3,48-10,7
Мідь 0,3 Тіоционат 0,52-4,66

Вони потрапляють у слину здебільшого із крові і підтримують оптимальні умови

середовища, в якому здійснюється гідроліз харчових речовин ензимами слини (осмотичний
тиск, необхідний рівень рН).
Концентрація кальцію в слині нижча, ніж у сироватці крові і варіює в залежності від
швидкості секреції та віку (значно зростає з посиленням слиновиділення та в людей похилого
віку, що має значення в утворенні зубного каменя). Його виявляють у слині як у зв'язаній з
білками, так і в іонізованій формах. На відміну від тварин, у людей кальцій не може
накопичуватися в слинних залозах. Концентрація фосфору в слині людей майже вдвічі вища,
ніж у плазмі крові та мало залежить від швидкості секреції (підвищується лише при значному
уповільненні слиновиділення). Фосфати слини приблизно на 80 % складаються з неорганічних
сполук фосфору, вони входять до складу фосфатного буфера і, отже, мають значення для
підтримання рН. Іонна активність як кальцію так і фосфору в ротовій порожнині є показником
розчинності гідрокси- та фторапатитів. В експериментальних роботах досліджено, що
свіжозібрана слина здорової людини, яка не має каріозних дефектів у зубах, сприяє активному
включенню міченого фосфату (32Р) в емаль і дентин зуба. Слина, отримана в людей з
32
множинними каріозними ураженнями зубів, фактично перешкоджає надходженню Р в
тканини зуба. Аналогічні результати були отримані з радіоактивним кальцієм ( 45Са).
Концентрація Na+, Сl-, бікарбонатів у слині зростає зі швидкістю її секреції. Вміст К+ не
залежить від швидкості слиновиділення і є в 2 - 5 разів вищим, ніж у плазмі крові. Хлорид-аніон
виступає активатором альфа-амілази, він є головним протиіоном катіонів калію та натрію,
разом вони зумовлюють певне значення іонної сили ротової порожнини.
У людей, які палять, концентрація роданідів значно перевищує нормативні величини,
тому що в тютюновому димі крім нікотину, фенолів, чадного газу, канцерогенів типу
бензпіренів тощо міститься синильна кислота, яка метаболізується під впливом ензиму
роданідази до роданідів, під впливом яких утворюються речовини канцерогенної дії –

705
нітрозаміни. Останні, поряд з бензпіреном, нікотином можуть бути причиною розвитку
передракового стану органів ротової порожнини – лейкоплакії або злоякісних новоутворень.
При хронічній інтоксикації цими речовинами збільшується в’язкість слини, знижується рН,
посилюється відкладання зубного каменю, що сприяє розвитку гінгівіту та пародонтиту.
Слина, як і інші біологічні рідини, містить велику кількість мікроелементів. Вони
виступають активаторами окремих ензимів білкового, вуглеводного, ліпідного обмінів, що
перебігають у ротовій порожнині. Фізіологічна роль багатьох з них ще не цілком з’ясована.
Разом з тим відомо, що вміст фтору та цинку впливає на стійкість до карієсу. Так, при
зменшенні кількості цинку знижується концентрація sІgА й активність лізоциму в змішаній
слині і збільшується ураження зубів карієсом.
Основний ефект фтору зв'язаний з його впливом на структуру емалі, яку він зміцнює.
Концентрація фтору в слині визначається його надходженням в організм, лише при
концентрації 1 мг/л і більше він починає поступати з ротової рідини в емаль. Але у випадку
перенасичення слини фторапатитом відбувається процес підповерхневої демінералізації, що є
характерною ознакою карієсу. Однак багато даних свідчать і на користь його позитивного
впливу на імунну систему, у тому числі і на місцевий імунітет у ротовій порожнині. За даними
експериментальних досліджень, а також у клінічних дослідженнях показано, що споживання
невеликих доз фтору призводить до збільшення вмісту лізоциму в слині та крові, підвищення
активності фагоцитів. У хворих на флюороз завжди відзначають високу концентрацію
лізоциму.
Підвищення концентрації деяких мікроелементів спостерігають у слині осіб з металевими
зубними протезами внаслідок корозії металів, яка може виникати при зміщенні рН слини в
кислий бік. Так, при корозії протезів з нержавіючої сталі в слині збільшується вміст заліза, міді,
марганцю, алюмінію, титану; при корозії протезів з хромокобальтових сплавів - хрому, нікелю,
кобальту, заліза; протези з нержавіючої сталі та золота підвищують вміст золота, міді, срібла.
При отруєнні солями важких металів, прийманні деяких препаратів (наприклад, вісмуту) у
слині зростає рівень ртуті та свинцю, а при червоному плоскому лишаї - титану та алюмінію.
Значне збільшення концентрації мікроелементів може стати причиною токсичного та
алергійного стоматиту, глоссалгії, спричинити зміну (аж до повної втрати) смакових відчуттів,
порушення слиновиділення.
Чому кальцій і фосфор, які знаходяться в слині, не випадають в осад? Це обумовлено тим,
що слина є колоїдною системою, яка містить агрегати досить малих нерозчинних у воді
часточок (0,1 – 100 нм), що знаходяться в дисперсному стані.
Речовина, яка знаходиться в дисперсному стані, утворює нерозчинне «ядро», останнє
адсорбційно взаємодіє з іонами електроліту (стабілізатора), що знаходиться в водній фазі.

706
Молекули стабілізатора дисоціюють у воді, внаслідок чого навколо ядра утворюється
подвійний електричний шар – адсорбційний і дифузний. Увесь комплекс, який складається з
нерозчинного в воді ядра, дисперсної фази та двох шарів стабілізатора, отримав назву міцели.
Вважають, що нерозчинне ядро міцели формує фосфат кальцію [(Са3(РО4)2] (рис. 19.5).
Ca2+ Ca2+
Ca2+ Fe2+
Na+ - молекула білка
K+
Na+ K+ Ca2+
HPO42- - молекула води
Mg2+ HPO42-
HPO42- Na+
Na+ Mg2+
Ca2+
[Ca3(PO4)2]n HPO42-

HPO42-
+
Mg2+ HPO42- HPO42- Na Ca2+
Ca2+
K+

Mg2+
Ca2+

Ca2+
Fe2+
Ca2+

Рис. 19.5. Модель будови міцели слини

На поверхні ядра накопичуються молекули моногідрофосфату (НРО42-), які в надлишковій

кількості містяться в слині. Білки (зокрема, муцин), які зв’язують велику кількість води,
сприяють розподілу всього об’єму слини між міцелами, внаслідок чого вона структурується,
набуває високої в’язкості, стає малорухомою.
У кислому середовищі заряд міцели може зменшуватися вдвічі, оскільки іони
моногідрофосфату зв’язують протони. Замість них з’являються іони дигідрофосфату – Н2РО4-,
які не беруть участі в процесі ремінералізації емалі та зменшують стійкість міцели. Залуження
призводить до зростання кількості фосфат-іонів, які взаємодіють з іонами кальцію. Це
призводить до утворення погано розчинної сполуки Са3(РО4)2. яка осаджується у вигляді
зубного каменя. Зміни структури міцел у слині спричинюють також утворення каменів у
протоках слинних залоз і розвиток слинокам’яної хвороби. З усіх 14 рідин нашого організму
лише 3 в умовах патології схильні до утворення каменю – слина, міхурові жовч і сеча. Це
обумовлено низкою особливостей, а саме: вони перенасичені гідроксіапатитом; у них
спостерігається значне коливання рН (у слині в межах 5 – 8, у міхуровій жовчі - 5,6 - 8, у сечі 5
- 7,5); у цих рідинах концентрація фосфату значно перевищує концентрацію кальцію.
21.1.4. Захисні механізми слини при палінні. Важливим фактором порушення захисних
механізмів у ротовій порожнині є паління. У курців описані численні ураження ротової
порожнини, прямо зв'язані зі стажем і інтенсивністю паління. Так, тривале паління призводить
до нікотинового стоматиту, що є своєрідною реакцією слизової оболонки на подразнення. У
таких людей спостерігають лейкоплакію, ромбоподібний глоссит, кандидоз порожнини рота
тощо. Паління сприяє відкладенню бактеріальних бляшок і формуванню м'якого нальоту на

707
зубах, що є істотним чинником у формуванні гінгівіту та пародонтиту.
Паління впливає на склад слини та характер слиновиділення. Так, у слині курців
відзначається зниження активності протеїназ і лізоциму, інгібування утворення інтерлейкіну-1,
що супроводжується пригніченням місцевого імунітету; нікотин гальмує процес утворення
супероксидного аніон-радикалу і пероксиду водню у фагоцитах ротової порожнини, що
призводить до пригнічення механізму кисень-залежного кіллінгу. Під впливом паління
змінюється і швидкість секреції слини: відразу після паління внаслідок подразнювальної дії
тютюнового диму відбувається посилення секреції слини, але у «хронічних» курців швидкість
салівації знижена і слина має підвищену в'язкість. Характерним також є зниження
проліферативної активності В і Т-лімфоцитів. У зв'язку з цими порушеннями клітини імунної
системи меншою мірою реагують на патологічні процеси в ротовій порожнині, проте
дослідження слини курців на вміст sIgА демонструють його підвищення, що є механізмом
компенсації в умовах посиленого ушкодження слизової оболонки ротової порожнини.

19.2. Біохімічні особливості тканин зуба

19.2.1. Хімічний склад тканин зуба. Зуби – це мінералізовані органи ротової
порожнини, які забезпечують механічну обробку їжі,
сприяють виразному мовленню та виконують певну
естетичну функцію. емаль
дентин
Зуб побудований з трьох шарів кальцифікованої ясна
пульпа
тканини: емалі, дентину та цементу, його порожнина кісткова тканина
періодонт
заповнена пульпою (рис.19.6). Пульпа оточена дентином – цемент
основною кальцифікованою тканиною. В області коронки
зуба дентин вкритий емаллю, а занурені в щелепу корені –
Мал. 19.6. Будова зуба
цементом. Складові частини зуба різняться між собою за
хімічним складом, особливостями обміну речовин і, відповідно, функціональним призначенням
(табл. 19.4)

Таблиця 19.4. Біохімічний склад тканин зуба

Складові частини емаль дентин цемент пульпа
в г на 100 г тканини
Вода 2,5 10 15 55
Органічні сполуки 1,5 20 25 40
Неорганічні сполуки 96 70 60 5
в г на 100 г золи
Ca 36 35 35,5 30,0

708
 Mg 0,5 1,2 0,9 0,8
Na 0,2 1,2 1,1 0,2
K 0,3 0,1 0,1 0,1
P 17,3 17,4 17,1 17,0
F 0,02 0,02 0,02 0,02
Цитрат 0,3 1,0 - -

Емаль – безсудинна, найтвердіша, стійка до зношування мінералізована тканина, яка

залишається практично незмінною впродовж усього життя людини і має ектодермальне
походження. Вона ззовні вкриває коронку зуба, розміщуючись поверх дентину і тісно з ним
зв’язана як структурно так і функціонально. Ці властивості та особливості розташування
обумовлюють функцію, яку вона виконує – захищає дентин і пульпу від зовнішніх механічних,
хімічних і температурних подразників. Емаль становить 20 – 25 % зубної тканини, своєї
максимальної товщини (2,3 – 3,5 мм) вона досягає в ділянці жувальних горбиків.
Особливості будови емалі набуті в процесі філогенезу. Основним структурним компонентом
емалі є емалеві призми (діаметр 4 – 6 мкм), які концентруються в жмути та утворюють S-
подібні вигини (це зумовлює оптичну неоднорідність на шліфтах). Загальна кількість призм в
емалі залежить від розміра зуба і коливається в межах 5 - 12 млн. Емалева призма має
поперечну посмугованість, яка відображає добове відкладення мінеральних солей. Сама призма
на поперечному розрізі має аркадоподібну або лускоподібну форму і складаються із щільно
упакованих апатитоподібних кристалів, які щільно прилягають один до одного, але
розташовуються під кутом (призмова емаль). Кожен кристал емалі має гідратний шар зв’язаних
іонів, завдяки яким здійснюється іонний обмін. Між кристалами знаходяться мікропростори,
заповнені емалевою рідиною, яка служить переносником молекул для багатьох речовин. Раніше
вважали, що кожну призму оточує оболонка, збагачена органічними речовинами, але з
допомогою електронної мікроскопії було встановлено, що міжпризмовий простір емалі містить
такі ж кристали, що й сама призма, тільки орієнтовані в іншому напрямку (міжпризмова емаль).
Ступінь мінералізації міжпризмової емалі нижчий, ніж призмової. Розрізняють ще безпризмову
емаль, яка являє собою внутрішній шар емалі завтовшки 5 – 15 мкм уздовж дентинно-емалевої
межі, вона не містить призм.
Неорганічні речовини емалі. Як зазначалося вище, емалеві призми побудовані з
кристалів апатитів, розміри яких зростають з віком. Основними є гідроксіапатит (ГАП) та
восьмикальцієвий фосфат. Інші види апатитів можуть утворюватися внаслідок ізоморфного
заміщення кальцію на близькі до нього за властивостями хімічні елементи (табл.19.5).

Таблиця 19. 5. Вміст апатитів в емалі зуба

709
 Апатит (назва) Вміст, % Структура
Гідроксіапатит Ca10(PO4)6(OH)2
75,0
Восьмикальцієвий фосфат Ca8H2(PO4)6 · 5H2O
Ca10(PO4)6CO3 або
Карбонатний апатит 19,0
Ca10(PO4)5CO3(OH)2
Хлорний апатит 4,4 Ca10(PO4)6Cl
Стронцієвий апатит 1,0 SrCa9(PO4)6(OH)2
Гідроксифторапатит Ca10(PO4)6F(ОН)
0,66
або фторапатит Ca10(PO4)6F2

Окремі види апатиту різняться за хімічними та фізичними властивостями – міцністю,

здатністю розчинятися (руйнуватися) під дією органічних кислот, а їх співвідношення в
тканинах зуба обумовлюється характером харчування, забезпеченістю організму
мікроелементами тощо.
Решітка ГАП має гексагональну форму. Гідроксильні групи розташовуються вздовж
гексагональної осі, тоді як невеликі за розміром фосфатні групи розташовуються як
рівносторонні трикутники навколо неї (рис. 19.7). ГАП
Ca Ca
електронейтральний, якщо в його структурі міститься P
менше 8 іонів кальцію, то він набуває негативного Ca Ca
заряду. При набутті позитивного заряду (число іонів
OH Ca
кальцію досягає 12) кристали стають нестійкими, Ca

набувають реакційних властивостей, виникає P P

поверхнева електрохімічна неврівноваженість. Ca
Хімічні та фізичні властивості апатитів суттєво Ca Ca
змінюються при включенні до їхнього складу таких Рис . 19.7. Гексагональна форма
елементів як Sr 2+
та F2. Зокрема, стронцій активно молекули гідроксіапатиту

конкурує з кальцієм за місце зв’язування в кристалічній решітці ГАП. Не зважаючи на їх

подібні хімічні властивості, заміна кальцію на стронцій змінює архітектоніку ГАП. Стронцієвий
апатит є менш стійким і легше руйнується під дією органічних кислот, що призводить до
підвищення ламкості зубів. Підвищений вміст стронцію в харчових продуктах сприяє
збільшенню вмісту стронцієвого апатиту та посилює ступінь ризику розвитку карієсу.
Особливо небезпечним є надходження в організм радіоактивного стронцію, який, включаючись
у структуру апатитів, може викликати локальне променеве ураження тканин.
Стронцій можна витіснити зі складу апатитів великою кількістю кальцію. Встановлено,
що п’ятикратне збільшення кальцію в дієті призводить до зменшення включення стронцію на
50 %. Тому у випадках потрапляння радіоактивного стронцію в організм доцільно вживати їжу,
збагачену кальцієм.
Карбонатний апатит, як і стронцієвий, має вищу розчинність у кислому середовищі
710
порівняно з ГАП. У тканинах зуба карбонатний апатит розташовується поблизу емалево-
дентинної межі, оскільки одонтобласти продукують аніони НСО3-. Посиленому утворенню
карбонатного апатиту сприяють вуглеводні харчові продукти, особливо при їх тривалому
перебуванні в ротовій порожнині. Крім того, з вуглеводних продуктів утворюється велика
кількість органічних кислот, під дією яких карбонатний апатит легко руйнується.
Серед всіх апатитів найвищу стійкість має фторапатит. Він посилює міцність емалі,
знижує її проникність, підвищує резистентність до карієсогенних чинників. Фторапатит в 10
разів повільніше розчиняється в кислотах, ніж ГАП. При достатній забезпеченості організму
фтором різко (у 4 рази) зменшується кількість випадків захворювання на карієс. Його норма в
питній воді коливається в межах 0,5 – 1,2 мг/л, з їжі фтор засвоюється на 20 % гірше порівняно
з водою.
В нормі, поступаючи в організм, фтор перетворюється на гідроксифторапатит:
Ca10(PO4)6(OH)2 + 2F-  Ca10(PO4)6F(ОН) + 2ОН-
гідроксифторапатит

При надмірній кількості фору в питній воді утворюється не гідроксифторапатит, а кальцію

фторид – нерозчинна сполука, яка швидко вилужнюється, в наслідок чого розвивається
флюороз:
Ca10(PO4)6(OH)2 + 2 F-  10 Ca F2 + 6 PO43- + 2 ОН-
Фторид кальцію

У складі мінеральних речовин емалі кальцій становить 37 %, а фосфор – 17 %. Властивості

емалі значною мірою залежать від співвідношення цих елементів, яке змінюється з віком та
залежать від низки чинників. В емалі зубів дорослих осіб молярне співвідношення Са/Р
становить 1,67, у дітей є нижчим, а у людей 60-річного віку може досягати 2,0. Як показали
дослідження останніх років, можливі суттєві відмінності співвідношення Са/Р у межах одного
зуба, що послужило підґрунтям для твердження про неоднорідність структури емалі і, як
наслідок, про нерівномірну схильність до карієсу різних ділянок. Зменшення показника нижче
1,3 сприяє розвитку карієсу, оскільки відбувається руйнування кристалів і демінералізація
емалі.
Крім кальцію та фосфору до складу емалі входять у невеликій кількості катіони магнію,
калію, натрію, а основними аніонами є третинний, вторинний і первинний фосфати, карбонати
та бікарбонати і хлор. Численними дослідженнями встановлено, що мікроелементи в емалі
розташовуються нерівномірно: у зовнішньому шарі переважають фтор, свинець, цинк, залізо; у
глибокому – натрій, магній, карбонати; пошарово рівномірно розподіляються стронцій, мідь,
алюміній, калій.

711
 Органічні речовини емалі представлені білками, вуглеводами та ліпідами, а також
азотовмісними речовинами (сечовина, пептиди, циклічні АМФ, циклічні амінокислоти).
Білки емалі в основному належать до нерозчинних в кислотах і 0,9 % ЕДТА
(етилендиамінотетраоцтовій кислоті) та НСl (хлоридній кислоті). Вони містять велику
кількістю серину, оксипроліну, гліцину, лізину. Завдяки надзвичайно високій стійкості, вони
виконують роль скелета всієї структури емалі, утворюючи каркас – ―корону‖ на поверхні зуба,
ініціюють процеси мінералізації, впорядковують розташування кристалів, захищають від
демінералізації. Не випадково у вогнищі демінералізації на стадії білої або пігментованої плями
кількість цих білків зростає в 4 рази. Тому каріозна пляма впродовж кількох років не
перетворюється на каріозну порожнину, а іноді взагалі не розвивається карієс.
Серед білків емалі важливе місце посідають специфічні білки емалі, які відіграють
важливу роль в упорядкованому розташуванні кристалічної фази та ініціації мінералізації. До
них належать:
1. Калькпротеїн (остеокальцин) (молекулярна маса 6 500 Да) – фібрилярний
кислоторозчинний кальційзв’язуючий білок, який містить три залишки γ-карбоксиглутамінової
кислоти, завдяки чому може зв’язувати 8 – 10 іонів кальцію і тим самим утворює нерозчинну у
воді білкову матрицю емалі. Він ініціює ріст кристалів ГАП і міцно зв’язується з ними.
2. Сіалопротеїд – низькомолекулярний глікофосфопротеїд (молекулярна маса ~70 000
Да), який ковалентно зв’язаний певним числом розгалужених олігосахаридних субодиниць, що
містять від 2 до 15 похідних гексоз. Цьому білку належить провідна роль у процесах
мінералізації, оскільки він зв’язує залишки фосфорної кислоти складноефірним зв’язком з
допомогою гідроксильної групи серину, після чого кристали металів приєднуються іонними
зв’язками до фосфату.
3. Тафтелін (молекулярна маса 43,8 кДа) – кислий фосфоризований глікопротеїни, який
складається з 338 амінокислотних залишків. Він містить 1 глікозильований залишок і 5
залишків цистеїну. Білок відіграє роль сигнального, забезпечуючи в ембріональному періоді
морфогенез емалевого органа. Тафтелін не відіграє істотної ролі нуклеатора кристалів ГАП, але
є важливим білком диференціювання проамелобластів.
4. Енамелін – білок, який у стадію раннього купола локалізується вздовж емалево-
дентинної межі у відростках Томса, а в зрілій емалі – в шийковій частині зуба та вздовж
емалево-дентинної межі безпризмової емалі. В емалі, яка формується, він становить 10 %, а в
зрілій емалі – 90%, що пов’язано не з посиленням синтезу, а з підвищеною деградацією
амелогеніну, який елімінується амелогеніназами.
У залежності від молекулярної маси розрізняють 3 групи енамеліну. Надвеликий (186 кДа)
локалізується переважно у зовнішньому шарі емалі, під дією металопротеїнази - енамілізину

712
гідролізується до великого енамеліну (89 кДа), а останній у глибоких шарах емалі руйнується
специфічним ензимом – серинопротеїназою – до низькомолекулярного енамеліну (32 кДа).
Молекула енамеліну містить значну кількість серину та глутаміну, які здатні
фосфорилюватися, і, подібно до інших неколагенових кислих білків є нуклеатором
мінералізації – формує центр кристала і визначає його позицію, орієнтацію в ході подальшого
формування супермолекули ГАП.
5. Амелогенін з’являється в емалі на стадії дзвона, у зрілій емалі практично повністю
зникає. Його молекула складається з 216 амінокислотних залишків, серед яких переважають
пролін, лейцин, глутамін і гістидин. У залежності від молекулярної маси та локалізації
розрізняють 3 групи амелогеніну: надвеликий (молекулярна маса 46 і 72 кДа), локалізується в
цитоплазмі деяких енамелобластів; великий (молекулярна маса 28, 25, 22, 20 кДа) міститься в
емалевих призмах; малий (молекулярна маса 5, 10, 12, 16 кДа) знаходиться в міжпризмовій
емалі. У матриці емалі, яка лише формується, наявність різних за молекулярною масою
амелогенінів дозволяє регулювати розмір і ріст кристалів шляхом надходження іонів кальцію і
фосфору в тканину. Крім того, окремі фрагменти амелогеніну можуть виступати (подібно до
енамеліну) у якості нуклеаторів кристалізації.
Крім білків у емалі присутні вільні пептиди та амінокислоти, такі як пролін, гліцин,
валін, оксипролін, серин - їх концентрація не перевищує 0,15 %. Вуглеводи представлені
глюкозою, галактозою, фруктозою, глікогеном. Дисахариди перебувають у вільній формі, а
також утворюють білкові комплекси - фосфоглікопротеїни. Ліпідів дуже мало (0,6 %),
здебільшого вони представлені глікофосфоліпідами, які під час утворення матриці відіграють
роль сполучних містків між білками й мінералами, зв’язують іони Са 2+ та інші катіони, і, таким
чином, приймають участь в утворенні ядер кристалізації, стабілізують аморфний фосфат
кальцію. Обов’язковим компонентом емалі зуба є цитрат.
Дентин – мінералізована, безклітинна, безсудинна (звапнована) тканина зуба, яка утворює
основну його масу і визначає форму. Він міцніший від кістки та цементу, але в 4 – 5 разів
м’якший від емалі. Дентин побудований з мінералізованої міжклітинної речовини, пронизаної
чисельними дентиновими канальцями (трубочками).
Мінеральну основу дентину складають кристали ГАП, фторапатиту, карбонат кальцію та,
незначною мірою, аморфним фосфатом кальцію, які відкладаються у вигляді зерен, брилок та
кулястих утворів – калькосферитів. Кристали відкладаються між колагеновими фібрилами, на їх
поверхні та всередині самих фібрил. Найважливішими елементами дентину є іони кальцію,
калію, магнію, натрію, хлору, концентрація останніх зростає у внутрішніх шарах дентину.
Співвідношення Са/Р коливається в межах 1,5 – 1,67. Концентрація фтору знаходиться в прямій

713
залежності від його надходження в організм, оскільки фтор у дентин поступає через кровоносні
судини пульпи.
Мінеральний склад дентину відображають наступною формулою: А10(ВО4)6С2, де А –
кальцій, барій, кадмій, мідь; В – фосфор, арсен, вісмут, хром, силіцій; С – фтор, хлор, ОН-, СО-3.
Для дентину, як і для емалі, характерний уповільнений обмін мінеральних компонентів,
що має велике значення для збереження стабільності тканин в умовах підвищеного ризику де
мінералізації та стресу.
Органічний матрикс дентину за своїм складом близький до органічного матриксу
кісткової тканини. Білки становлять 20 % від загальної маси дентину і представлені, в
основному, колагеном І, ІІІ, ІV, V, VІ типів, протеогліканами та глікопротеїнами. Між
колагеновими фібрилами розташовуються ліпідні гранули, вміст ліпідів у дентині досягає 330 –
350 мг/100 г тканини.
Функціональне значення протеогліканів визначається властивостями глікозаміногліканів,
які входять до їх складу. Оскільки глікозаміноглікани містять велику кількість гетероатомів,
карбоксильних та сульфатних груп, то завдяки своїй високій реакційній здатності вони можуть
взаємодіяти з іншими макромолекулами і, тим самим, брати участь в структурній організації
дентину та виконувати певні специфічні функції. Так, глікозаміноглікани регулюють процеси
агрегації (ріст та орієнтацію) колагенових фібрил і стабілізують структуру колагенових
волокон; вони відіграють роль пластифікаторів колагенової сітки, підвищуючи її здатність до
розтягування та набухання під час процесу мінералізації; володіють високою здатністю
зв’язувати катіони і, тим самим, беруть участь в утворенні ядер (центрів) мінералізації.
Важливу групу розчинних білків складають глікопротеїни, вуглеводний компонент яких
може бути представлений глюкозою, галактозою, манозою, фукозою, N-ацетилглюкозаміном.
Сіалові кислоти є специфічними компонентами групи глікопротеїнів – сіалопротеїнів, вміст
яких є особливо високим в дентині. До цієї групи білків належать кістковий сіалопротеїн,
матриксних білок дентину-1, остеопонтин, дентинфосфопротеїн і дентинсіалопротеїн. У
процесі синтезу одонтобластами ці білки підлягають численним посттрансляційним
модифікаціям – глікозилюванню сіаловою кислотою, сульфуванню та фосфорилуванню і
виконують роль антен для неорганічних компонентів, контролюють ділянки та швидкість
мінералізації дентину.
Матриксний білок дентину-1 – кислий глікофосфопротеїн, містить 2 молекули N-
ацетилнейрамінової кислоти та один протеоглікановий ланцюг, зв’язаний з білком через
залишок серину. У його складі міститься 8 залишків фосфорної кислоти та 20 молекул
сульфату, які зв’язують іони кальцію. У процесі дентиногенезу цей білок бере участь у

714
формуванні та рості кристалів апатитів дентину, а його недостатність призводить до дефектів
формування кристалічної основи дентину.
Дентинсіалопротеїн – глікопротеїни з молекулярною масою 95 000 Да, містить 30 %
вуглеводів і 10 5 сіалових кислот. Дентинфосфопротеїн становить 50 % всіх неколагенових
білків дентину, має велику молекулярну масу – 151 000 – 167 000 Да. Оскільки цей білок має
високу схожість з іонами кальцію, вважають, що він діє як нуклеатор в утворенні первинних
кристалів гідроксіапатиту і впливає на формування кристалів у процесі їх росту.
До глікопротеїнів належить також фібронектин. Він має властивості «липкого» білка.
Зв’язуючись з вуглеводними групами сіалопротеїнів на поверхні плазматичних мембран, він
забезпечує взаємодію клітин між собою та компонентами міжклітинного матриксу. Так,
взаємодіючи з колагеновими фібрилами, фібронектин сприяє утворення перицелюлярного
матриксу. Для кожної сполуки, з якою він взаємодіє, фібронектин має свій, специфічний центр
зв’язування.
Дентин містить білки, які регулюють процес мінералізації. До них належать амелогенін,
остеокальцин, остеонектин, остеоадерин. На проліферацію та диференціювання одонтобластів,
які беруть участь у формуванні та підтриманні структури і форми мінералізованого матриксу
дентину, впливають різні фактори росту – це ФРФ, інсуліноподібний фактор росту-1, ТФР-β,
морфогенетичний білок кістки -2 та -4, ІЛ-1- β. Під час пригнічення синтезу ТФР- β знижується
синтез фосфосіалопротеїнів і, як наслідок, розвивається гіпомінералізація дентину.
До складу дентину входить також глікоген. Він є основним джерелом енергії для
процесів формування ядер кристалізації, тому локалізується в місцях утворення центрів
кристалізації. Вміст глікогену в тканині є прямо пропорційним до інтенсивності процесів
мінералізації, оскільки характерною особливістю тканин зуба є переважання анаеробних
процесів енергоутворення – глікогенолізу та гліколізу. Навіть за умови достатньої
забезпеченості киснем, 80 % енергетичних потреб тканин зуба покривається за рахунок
анаеробного гліколізу, і, відповідно, розщеплення глікогену. Глікоген є джерелом фосфорних
ефірів глюкози – субстратів лужної фосфатази, ензиму, який відщеплює залишки фосфорної
кислоти від глюкозомонофосфатів і переносить їх на білкові матриці, тобто ініціює утворення
неорганічної матриці зуба; глікоген також є джерелом глюкози, яка перетворюється в N-
ацетилглюкозамін, N-ацетилгалактозамін, глюкуронову кислоту та інші похідні, які беруть
участь в синтезі гетеро полісахаридів, про які згадувалося вище.
Вміст цитрату в дентині досягає 1 %. Крім тканин зуба він забезпечує оптимальну
концентрацію кальцію в сироватці крові та слині, тим самим регулюючи швидкість процесів
мінералізації та демінералізації. Вміст цитрату, як і вміст кальцію, в крові та тканинах
регулюють гормони підшлункової та прищитоподібних залоз – інсулін і паратгормон.

715
 Основний процес, у якому утворюється цитрат, це ЦТК. Активність цитратсинтази в
кістковій тканині та зубах вища, ніж в інших тканинах.
Цитрат існує в 2 формах: розчинна форма (утворюється в ЦТК) окиснюючись, володіє
високою комплексоутворювальною здатністю, бере участь у процесі мінералізації тканин,
з'єднуючись із іонами Са, забезпечує їх транспорт; нерозчинна форма входить до складу
мінеральних компонентів кістки й зуба, адсорбується на поверхні кристалів ГАП і міцно
зв'язується з ними. Білкова частина цього цитрату включається в емаль і дентин і відіграє роль у
патогенезі карієсу, тому що цитрат визначає властивості розчинності й проникності емалі.
Структурно-функціональна організація дентину. За часом виникнення розрізняють:
первинний дентин, який утворюється в період формування та прорізування зубів зі
швидкістю 4 – 8 мкм/добу, він відкладається одонтобластами і є основою цієї тканини;
вторинний дентин (регулярний або фізіологічний) утворюється в сформованому зубі після
прорізування і є продовженням первинного (товщину вторинного дентину використовують для
визначення віку індивіда);
третинний дентин (іррегулярний, репаративний, замісний) дентин, який утворюється у
відповідь на дію патогенних чинників і формується локально в певних ділянках зуба. У ньому
можуть бути відсутні дентинні трубочки. Він відкладається через 30 днів після препарування
зуба, швидкість його утворення – 1,5 мкм/добу.
Основна речовина дентину пронизана
великою кількістю дентинних трубочок (30 – 75
тис./ мм2) (рис. 19.8).
У просвіті дентинних трубочок розташовані
відростки одонтобластів периферійного шару
пульпи і циркулює дентинна рідина, з якою
поступають органічні та неорганічні речовини, що
беруть участь в обмінних процесах дентину. Рис. 19.8. Розташування дентинних
Рідина являє собою транссудат периферійних трубочок
капілярів пульпи і за білковим складом є схожою до плазми крові.
Отже, поступлення поживних речовин в дентин здійснюється через судини пульпи.
Зсередини стінка дентинної трубочки вкрита тонкою плівкою органічної речовини (мембраною
Неймана), яка містить високу концентрацію глікозаміногліканів (рис. 19.9).
Завдяки надзвичайно великій кількості дентинних канальців дентин, не зважаючи на
високу міцність, має дуже високу проникність. Це визначає швидку реакцію пульпи на
ушкодження дентину. При розвитку карієсу дентинні трубочки слугують шляхами
розповсюдження мікроорганізмів та запального процесу.

716
 За розташуванням розрізняють
Мембрана
перитубулярний і інтратубулярний дентин. Неймана

Перитубулярний – шар дентину, що оточує кожну Нервове

волокно
дентинну трубочку і утворює її стінку. Він має
вищий вміст мінеральних речовин порівняно, з Перидонтобластичний
простір

інтратубулярним, який розташовується між Відросток

одонтобласта

дентинними трубочками.
Утворення дентину та підтримання його Колагенові фібрили

складу нероздільно зв’язано з клітинами пульпи. Рис. 19.9. Схематичне зображення

дентинної трубочки
У процесі ініціації мінералізації беруть участь
іони, які локалізовані в тілах одонтобластів. Активний транспорт цих іонів відбувається за
участі Са2+-, К+-, Nа+-АТФаз. Концентрація іонів кальцію в позаклітинній рідині вища ніж у
клітинах, тому Са2+-АТФаза переносить іони кальцію за рахунок енергії АТФ проти градієнта
концентрації. При цьому активується перенесення іонів К+ та Nа+ в клітини пульпи та з неї.
Транспортні К+-, Nа+-АТФази запобігають зростанню осмотичного тиску в клітинах пульпи.
Описаний транспорт іонів триває і після прорізування зубів, підтримуючи мінеральний склад
зрілого дентину.
Цемент – мінералізована, неваскуляризована тканина зуба, яка вкриває його корінь і за
хімічним складом схожа до грубоволокнистої кістки. Товщина цементу мінімальна в ділянці
шийки зуба (20 – 50 мкм) і максимальна на поверхні його кореня (100 – 1 500 мкм), він
практично не оновлюється.
Цемент поділяють на клітинний, який розташовується в області верхівки кореня та його
біфуркації і за структурою нагадує кістку та безклітинний, який вкриває всю поверхню кореня і
складається з колагенових волокон і аморфної речовини, яка їх склеює.
Цемент входить до складу підтримуючого апарату зубів і забезпечує його прикріплення до
періодонта; захищає дентин кореня від ушкоджувального впливу; забезпечує збереження
загальної довжини зуба, компенсуючи стирання емалі внаслідок її зношування, відкладаючись
у ділянці верхівки кореня (пасивне прорізування), а також виконує репаративну функцію під
час утворення «резорбційних лакун» та у випадку перелому кореня.
Основу цементу становлять солі кальцію (карбонати та фосфати), Вміст фтору в
поверхневих шарах цементу вищий, ніж у внутрішніх. Надмірна кількість фтору в цементі та
дентині призводить до порушення синтезу глікопротеїнів, що проявляється зниженням
твердості зубів і їх руйнуванням.
У різних напрямках тканину цементу пронизують колагенові волокна І, ІІ, ІІІ, V, ХІІ і ХІV
типів, клітинні елементи – цементобласти, які синтезують специфічний цементозвязуючий

717
білок, необхідний для адгезії та переміщення мезенхімальних клітин. Основою неколагенового
матриксу є два великих глікопротеїни – кістковий салівопротеїн і остеопонтин, які зв’язані з
колагеновими білками та клітинами. Вважають, що кістковий салівопротеїн виконує переважно
адгезивну функцію для поверхневих клітин зуба і бере участь у процесі мінералізації, а
остеопонтин через взаємодію з ανβ3-інтегрином клітинної мембрани регулює міграцію клітин у
період цементоутворення. У цементі присутній також фібронектин, який зв’язує клітини з
позаклітинним матриксом, а в процесі диференціювання одонтобластів з’являється білок
тенасцин, який бере участь у сполученні періодонтальних волокон з цементом. Крім цього,
цементобласти синтезують остеонектин, остеокальцин, ламінін і ундулін, особливості
структури останнього забезпечують його зв’язування з інтерстиціальними колагенами та
колагеном І типу. Ундулін подібний на танесцин і фібронектин і разом з цими білками бере
участь у розвитку та диференціюванні клітин.
У процесі утворення цементу проліферацію та диференціювання незрілих цементобластів
активують різноманітні фактори росту - ФРФ, ТФР-β, інсуліноподібний фактор росту-1. Поряд
з ними виявлена унікальна молекула, властива лише тканині цементу – білок з молекулярною
масою14 000 Да, який назвали фактором росту цементу, регуляторну функцію виконує також
білок остеопонтин.
19.2.2. Пульпа – особливості біохімічного складу та обміну. Пульпа зуба – це
інтенсивно васкуляризована та іннервована спеціалізована пухка волокниста сполучна тканина,
яка заповнює коронкову порожнину та кореневий канал.
Вона складається з клітин (одонтобластів, фібробластів, макрофагів, дендритних клітин,
лімфоцитів, опасистих клітин) та міжклітинної речовини. Функція одонтобластів і фібробластів
полягає в утворенні основної міжклітинної речовини та синтезі колагенових фібрил. Тому
клітини мають потужний білок-синтезуючий апарат, який забезпечує утворення великої
кількості колагену (І, ІІІ, V, VI типів), протеогліканів, глікопротеїнів та інших водорозчинних
білків, зокрема, альбумінів, глобулінів, ензимів. Методом електрофорезу в пульпі виявлено біля
650 неколагенових білків, з яких ідентифіковано понад 96. Частина цих білків характерна лише
для пульпи, проте більшість присутні і в інших тканинах (табл.. 19.6).
Таблиця 19.6. Білки пульпи зуба
Назва білка Біологічна роль
Остеопонтин Відіграє ключову роль у побудові мінералізованого матриксу
дентину, забезпечуючи взаємодію клітин з матриксом; бере
участь у транспорті іонів
Кальцитонін Стимулює секрецію остеобластів під час утворення тканини
дентину
Остеонектин Взаємодіє з факторами росту і активує синтез колагену І
типу; необхідний під час розвитку і дозрівання
мінералізованої тканини
718
Інтегрини Забезпечують адгезію клітин пульпи до компонентів
позаклітинного матриксу
Ламінін Склеює епітеліальні клітини з базальною мембраною; бере
участь в одонтогенезі
Амелогеніни Забезпечують склеювання багатьох типів клітин; слугують
джерелом фосфату при побудові тканини дентину
Дентинсіалофосфопротеїн Регулює процеси диференціювання одонтобластів, утворення
третинного дентину, інгібує мінералізацію пульпи
Лужна фосфатаза Бере участь у транспорті біологічно важливих речовин;
інгібує мінералізацію пульпи шляхом від’єднання фосфатних
груп від протеїнів, які є активаторами процесів мінералізації
Фібронектин Бере участь у проліферації фібробластів в
одонтобластоподібні клітини
Фактори росту (ФРТ, ФРЕ, Стимулюють або інгібують проліферацію клітин
ПФР, ФРФ, ЕФР, ТФР-β)
Матриксні металопротеїнази Беруть участь у побудові органічного матриксу дентину
(ММП): ММП-1, -2, -8, -9, -10, -
11, -13, -14, -15, -16, -19 та їх
інгібітори (ТІМП): ТІМП-1,-2, -
3, -4
Протеоглікани (декорин, Надають пульпі еластичності та стійкості при стисканні
біглікан, версікан)
Глікозаміноглікани Стабілізують колагенові волокна, утримують воду, беруть
(хондроїтин-4-сульфат, участь у мінералізації дентину
хондроїтин-6-сульфат,
дерматансульфат,
кератансульфат, гіалуронова
кислота)

Ліпіди в пульпі представлені фосфатидилхоліном, фосфатидилетаноламіном,

фосфатидилсерином, сфінгомієлінами, фосфатидилінозитолом, холестерином і жирними
кислотами.
Пульпа характеризується високим рівнем окисно-відновних процесів і тому
використанням великої кількості кисню. Регуляція енергетичного балансу пульпи здійснюється
шляхом спряження окиснення та фосфорилування. У пульпі зуба виявлена висока активність
ензимів вуглеводного обміну, циклу трикарбонових кислот, синтезу РНК. Активність ензимів
пентозофосфатного шляху є особливо високою в період активної продукції одонтобластами
дентину. Присутні також ензими водно-мінерального обміну – лужна та кисла фосфатази.
Лужна фосфатаза каталізує перенесення залишків фосфорної кислоти (фосфат-аніонів) від
фосфорних ефірів глюкози на органічний матрикс. Тобто, ензим бере участь в утворенні ядер
кристалізації і, тим самим, сприяє мінералізації тканин зуба. Кисла фосфатаза має
протилежний, демінералізуючий ефект. Вона належить до лізосомальних кислих гідролаз, які
посилюють розчинення як мінеральних, так і органічних структур тканин зуба. У період
мінералізації та ремінералізації зуба зростає вміст нуклеїнових кислот, що пов’язано з

719
підвищенням синтезу білків клітинами остеобластами та одонтобластами.
Результатом вищеперерахованих процесів обміну є утворення великої кількості
проміжних продуктів, які згодом потрапляють із пульпи в тверді тканини зуба. При карієсі
відбуваються деструктивні зміни в одонтобластах, руйнуються колагенові волокна,
порушується обмін речовин і активність ензимів. Гемостаз пульпи за умов норми забезпечують
вазоактивні речовини – простациклін, ендотелін, NO. При ушкодженні судин їх синтез
зменшується, а активується синтез похідних арахідонової кислоти – лейкотрієнів, тромбоксанів,
що викликає компенсаторний спазм судин.
Пульпа виступає своєрідним біологічним бар’єром, її функції обумовлені наявністю в
ній певних речовин. Так, захисна функція забезпечується завдяки в'язким властивостям
гіалуронової кислоти, хондроїтин- і дерматансульфатів, які підтримують певний вміст води в
складі пульпи, що сприяє затриманню бактерій, які не володіють гіалуронідазною активністю;
макрофаги виконують фагоцитарну функцію та здійснюють синтез цитокінів, гідролаз,
лізоциму, компонентів системи комплементу, ФРФ; обмін аскорбінової кислоти забезпечує
імунозахисні процеси в пульпі під час запалення; інгібітор колагенази, присутній як у клітинах,
так і в міжклітинному матриксі пульпи, перешкоджає дегенерації колагенових волокон, захисну
роль відіграють також ензими лужна й кисла фосфатази, неспецифічна естераза. Пластична
функція полягає в утворенні вторинного дентину, колагену, протеогліканів, а трофічна
забезпечується добре розвинутою кровоносною та лімфатичною системами, які здійснюють
трофіку дентину коронки і кореня зуба. За рахунок наявності в пульпі великої кількості
нервових закінчень чутливу рецептори отримують і передають інформацію в центральну
нервову систему – це визначає її сенсорну функції.
19.2.3. Амелогенез. Процеси мінералізації – демінералізіції – основа мінерального
обміну тканин зуба. Утворення емалі зуба (амелогенез) починається після відкладання перших
шарів дентину і зв’язане з секрецією енамелобластами специфічних білків. Цей процес
складається з трьох стадій:
- перша, секреторна, стадія включає ініціацію формування позаклітинного матриксу;
поступову деградацію органічного матриксу та ріст кристалів; впорядковане розташування
кристалів; контроль за подальшим ростом кристалів по довжині та ширині; формування
призматичної структури кристалів емалі;
- друга стадія (дозрівання) супроводжується видаленням залишків білових молекул;
завершенням росту кристалів; насиченням іонами магнію та фтору;
- третя стадія (зрілої емалі) закінчується формуванням емалі та деградацією клітинного
шару емалевого органа.
В амелогенезі бере участь велика кількість білків, які різняться за амінокислотним

720
складом, молекулярною масою та рухливістю в електричному полі. Деякі з них ідентифіковані.
Це кальційзв’язуючі білки – кальбіндин, кальретикулін, аннексин V, кльмодулін і зв’язані з ним
кальцінейтрини А і В, а також білки, які беруть участь в утворенні цитоскелета – тропоміозин,
актин, цитокератин, віментин та ензими: F1β-субодиниця АТФ-синтази, креатинкіназа,
ендоплазмін, енолаза, малатдегідрогеназа, фосфоглюкомутаза, емалева матриксна серинова
протеїназа-1 тощо. В процесі свого синтезу білки підлягають пострансляційній модифікації, яка
включає фосфорилування та глікозилування поліпептидних ланцюгів. Гідрофобні молекули
білка амелогеніну, який синтезується в процесі амелогенезу в цитоплазмі енамелобластів без
участі АТФ, агрегують між собою і утворюють наносфери, які беруть участь в процесі
дозрівання емалі (рис. 19.10). Паралельно відбувається спрямоване поступлення іонів
октакальцію фосфату для формування кристалів.

НООС NH2

A Б
Рис. 19.10. Формування наносфер у процесі амелогенезу: А – утворення зв’язку в
амелогеніні між амінокислотами С- і N-кінцевої ділянки; Б – з 6 амелогенінів утворюються
наносфери

Важливе значення в амелогенезі відіграє тафтелін-інтерактивний білок (ТІР-39)

(молекулярна маса 39 000 Да), схожий за будовою на тафтелін. Цей білок бере участь у
транспорті синтезованих амелобластами білків у міжклітинний матриксу емалевого органа і
внутрішньоклітинному перенесенні амелогеніну. Комплекс тафтелін-ТІР-39 забезпечує зв'язок
між дентином і амелобластами в процесі утворення дентинно-емалевої межі.
У людей зустрічається генетично обумовлений незавершений амелогенез, пов'язаний із
дефектом гена AMELX у хромосомах енамелобластів. У результаті змінюється амінокислотний
склад синтезованих амелогенінів і порушується ріст кристалів на органічному матриксі . Під
час тривалого приймання вагітними жінками та дітьми раннього віку антибіотиків
тетрациклінового ряду виникає множинна гіпоплазія емалі (тетрациклінові зуби), виникнення
якої пов’язують з блокуванням тетрациклінами 30S субодиниці рибосоми і блокуванням
приєднання аміноацил-тРНК в А-центрі рибосоми, що призводить до порушення елонгації
поліпептидного ланцюга, а порушення синтезу білка, своєю чергою, змінює процеси утворення

721
первинних кристалів гідроксіапатитів у твердих тканинах зуба.
Мінералізація тканин зуба – це процес утворення органічної основи, перш за все
колагену, та насичення її солями кальцію. Мінералізація є особливо інтенсивною в період
прорізування зубів і формування твердих тканин зуба, адже зуб прорізується з
немінералізованою емаллю.
Існує кілька теорій мінералізації твердих тканин зуба: згідно першої, фізико-хімічної, в
основі мінералізації зуба лежить два процеси – нуклеація (утворення щільного осаду – ядра) та
епітаксис (ріст кристалів з утвореного ядра); друга теорія – ензимна: лужна фосфатаза
гідролізує фосфорорганічні ефіри, у результаті чого утворюються фосфат-іони, які за наявності
іонів кальцію та матриці спричинюють ріст кристалів гідроксіапатитів; третя теорія змішана –
згідно неї спочатку синтезується позаклітинний матрикс, а згодом, внаслідок перенасиченого
стану розчину фосфату кальцію та за наявності матриці відбувається мінералізація.
Перший етап мінералізації – утворення білків з невеликою молекулярною масою. У
складі секреторних гранул містяться високомолекулярні глікофосфопротеїни, які підлягають
органічному гідролізу протеолітичними ензимами – енамелізинами, калікреїном і сериновими
протеїназами. Кожна протеїназа володіє субстратною специфічністю і гідролізує пептидні
зв’язки, утворені певними амінокислотами. Процес протеолізу носить каскадний характер, що
супроводжується утворенням білків з різною молекулярною масою та функціями. Утворені в
процесі гідролізу низькомолекулярні білки спроможні приєднувати Са2+ і РО43-.
Другий етап – кальцифікація органічного матриксу – відкладання апатитів на матриці.
Орієнтований ріст кристалів розпочинається в точках кристалізації (нуклеації) – ділянках із
високою концентрацією іонів кальцію та фосфатів. Локально висока концентрація цих іонів
забезпечується здатністю всіх компонентів органічної матриці зв’язувати кальцій і фосфати.
Зокрема:
 гідроксильні групи залишків серину, треоніну, тирозину, гідроксипроліну та гідроксилізину
зв’язують фосфат-іони;
 вільні карбоксильні групи залишків дикарбонових кислот колагенових фібрил,
протеогліканів і глікопротеїнів зв’язують іони Са2+;
 залишки γ-карбоксиглутамінової кислоти кальційзв’язуючого білка – остеокальцину
зв’язують іони Са2+.

722
 Спочатку формуються довгі та тонкі кристаліти, котрі вбудовуються в органічний матрикс

O- O-
паралельно один до одного. Згодом вони
P
O= O потовщуються і перетворюються на
CH2
+
N3H-------------NH-CH-CO-NH-CH-CO------------COO-
плоскі шестикутні призми (рис. 19.11).
CH2 Впорядковане розташування та
C
O = O- форма кристалів емалі відрізняється від
2+
(Ca )n
безформенних пластинчастих призм

Ca+
кістки та дентину. Унікальність емалевих
Ca+
O O
P кристалів обумовлена особливістю їх
O= O
CH2 формування та росту. У регуляції росту
+
N3H-------------NH-CH-CO-NH-CH-CO------------COO-
кристала в довжину, ширину та товщину
CH2
C беруть участь амелогеніни, упаковані в
O= O
+
Ca
наносфери. Вони рухомі, не зв’язуються з
кристалами, а наявність у їх складі
глутамінової кислоти дозволяє зв’язувати
молекули Н2О та Са2+, сприяючи тим
H3N----------------------------------------------------------------COO-
самим росту кристалів.
Специфічним ензимом, який
Кристали
гідроксіапатиту активує процес осадження мінеральних

Рис. 19.11. Формування кристалів речовин на органічному матриксі, є

гідроксіапатиту: до залишків глутамінової лужна фосфатаза, адже вона володіє
кислоти, аспарагіну та фосфосерину
приєднуються іони кальцію та фосфату. У властивістю вивільняти неорганічний
процесі подальшої преципітації формується фосфат із органічних сполук. Цей фосфат
первинний кристал гідроксіапатиту
взаємодіє з кальцієм, утворюючи солі, і
відкладається там, де діє цей ензим
(теорія Робісона). Доведено, що процес мінералізації інгібує пірофосфат, а ензим пірофорилаза,
який розщеплює пірофосфат, ліквідує це інгібування. Тому мінералізація відбувається лише в
тих тканинах, в яких присутня пірофосфорилаза.
Утворена (первинна) емаль є незрілою. Вона складається з 30 % органічного матриксу та
70 % неорганічних речовин. У вторинній мінералізації беруть участь енамелобласти стадії
дозрівання, які містять велику кількість кальцій-зв’язуючих білків. Через енамелобласти в
емаль переносяться неорганічні іони і виводяться органічні речовини та вода – відбувається
майже 100 – 200-кратне зменшення кількості білків, значно змінюється їх амінокислотний
склад. Остаточна мінералізація відбувається вже після прорізування зубів. Частина
неорганічних речовин потрапляє з дентину, але основна їх кількість - зі слини. У зв’язку з цим

723
для повноцінної мінералізації дуже важливі мінеральний склад і рН останньої. Такі елементи як
Mg2+, Mn2+, Zn2+, Cu2+, Si2+ посилюють процес мінералізації, тоді як Se4+ – навпаки, сповільнює.
Цей процес відбувається за участі вітамінів (А, С, D, Е, К), гормонів щитоподібної,
підшлункової та прищитоподібних залоз, ензимів (кислої та лужної фосфатаз, АТФази, езимів
тканинного дихання, які компенсують витрати енергії).
У процесі обміну речовин в тканинах зуба має місце врівноважений процес кристалізації
та декристалізації гідроксіапатиту, утворюються та розриваються зв’язки з молекулами
органічної субстанції, тому демінералізація є фізіологічно зворотним до мінералізації
процесом, в основі якого лежить розчинення кристалів і руйнування емалі. Розчинність емалі
визначається концентрацією та активністю катіонів і аніонів в слині під час контакту з
гідроксіапатитом. Демінералізація може посилюватися при порушенні синтезу колагену та
неколагенових білків, зниженні вмісту Са2+ в слині та збільшенні концентрації кислих
продуктів обміну в ній. Чутливим показником переходу демінералізації з фізіологічного
процесу в патологічний процес є зниження в емалі зуба коефіцієнта Са2+/ Р нижче за 1,3.
Однією з загальновизнаних небезпек в ортодонтичній практиці є демінералізація емалі,
пов’язана з тривалим використанням брекет-системи. Приклеєні на зуби іноді впродовж 2-3
річного періоду, брекети стають механічною перешкодою для природного самоочищення
порожнини рота. Переважна більшість ортодонтичних хворих – це підлітки, емаль у яких ще
повністю не сформувалася. Крім того, відсутність стійких навичок по догляду за порожниною
рота є основою для збільшення кількості м'якого зубного нальоту навколо основи брекетів,
особливо в пришийкових областях і контактних пунктах. Доведено, що змінюється і кількісний
склад мікробної флори – вона достовірно збільшується в усіх пацієнтів з брекет-системою.
Тривала ретенція мікробної бляшки у таких пацієнтів призводить до вогнищевої
демінералізації, оскільки відбувається дифузія кислоти через міжпризмовий простір емалі,
дисоціація кальцію та фосфатів у поверхневому шарі. Клінічно це проявляється білими
плямами та смужками, що повторюють контури основ брекетів. Список негативних наслідків
під час використання брекет-системи доповнюють катаральні гінгівіти, періодонтити, випадки
гіперплазії ясен і резорбції верхівок коренів зубів, що є наслідком передозування
ортодонтичних сил.
Ремінералізація – це часткова зміна або повне відновлення мінеральних компонентів
емалі зуба за рахунок компонентів слини або ремінералізуючих засобів (10 % р-н кальцію
глюконату, 3,5 % р-н ремоденту, 2 % р-н фториду натрію). Вона базується на адсорбції
мінеральних речовин у пошкоджені (каріозні) ділянки та іонному заміщенні гідроксіапатиту в
залежності від характеру харчування та стану обмінних процесів в тканинах зуба. Зокрема,
надлишкове поступлення фтору та стронцію призводитиме до заміни гідроксіапатиту на

724
фторапатит та стронцієвий апатит, оскільки гідроксильні групи апатиту заміщуються на фтор, а
кальцій заміщується на стронцій.
Критерієм ефективності ремінералізуючих розчинів є такі властивості емалі як проникність і
розчинність, а також зникнення або зменшення в розмірі каріозної плями.
Проникність емалі - це процес, який сприяє її мінералізації та здійснюється завдяки
наявності в емалі мікропросторів між кристалами гідроксіапатиту та омиванню емалі ззовні
ротовою, а з боку пульпи – тканинною рідиною. Проникність – основний фактор дозрівання
емалі, тому найінтенсивніше вона відбувається після прорізування зубів, знижується на момент
дозрівання тканин зуба та продовжує знижуватися з віком. Раніше вважали, що речовини
поступають в емаль шляхом пульпа-дентин-емаль, але тепер достеменно відомо, що основний
шлях – це слина-емаль.
Проникнення речовин в емаль відбувається простою та полегшеною дифузією. При цьому
вода (емалева рідина) транспортується з області низької молекулярної концентрації в високу, а
іони навпаки – з боку високої концентрації в низьку. Іншими словами, іони кальцію
переміщаються зі слини, яка ними перенасичена, в емалеву рідину, де їх концентрація незначна.
Так, в експериментальних дослідженнях показано, що при нанесенні на поверхню інтактної
емалі розчину радіоактивного кальцію, його вже через 20 хв виявляють у її поверхневому шарі,
при тривалішому контакті розчину з зубом, радіоактивний кальцій проникає на всю глибину
емалі, аж до емалево-дентинного з’єднання. Легко проникають в емаль не лише катіони
кальцію, а й магнію, калію, натрію, фтору, срібла, фосфати, бікарбонати, хлориди, фториди,
амінокислоти лізин і гліцин, сечовина, глюкоза, фруктоза, галактоза, вітаміни, гормони.
Рівень проникності емалі залежить від розміру мікропросторів у структурі емалі, розмірів
іонів чи молекул речовин і здатності цих речовин зв’язуватися в компонентами емалі. Цей
показник знижується з віком, при дії лужного середовища ротової рідини і паратгормону і
навпаки - підвищують проникність емалі – гормон кальцитонін, кальцитріол, ензим
гіалуронідаза, каротин, низькі значення pH (кисле середовище), ультразвук, електрофорез. Іони
фтору після аплікації фториду натрію швидко проникають в емаль, після чого різко знижують
проникність емалі. Це явище необхідно врахувати в клініці при проведенні ремінералізації
зубів. Склад слини теж впливає на проникність емалі. Так, ензим гіалуронідаза посилює
проникність іонів кальцію та гліцину, особливо в ділянці каріозної плями; хімотрипсин і лужна
фосфатаза знижують проникність фториду кальцію та лізину, кисла фосфатаза посилює
проникність всіх іонів і речовин.
19.2.4. Роль вітамінів у регуляції процесів мінералізації тканин зуба. На метаболізм
тканин зуба та процеси мінералізації значний вплив чинять вітаміни, зокрема А, С, К, Д, Е.
Вітамін А забезпечує ефективне протікання процесу мінералізації тканин зуба,

725
оскільки активує синтез глікопротеїнів і протеогліканів, впливаючи на активність
глікозилтрансфераз – ензимів, які переносять вуглеводні залишки від нуклеозидмоносахаридів
(УДФ-глюкоза, УДФ-галактоза, УДФ-N-ацетилгалактозамін) на гідроксильні групи серину та
треоніну під час синтезу олігосахаридних ланцюгів глікопротеїнів. Він забезпечує утворення
активної форми сульфатів – фосфоаденозинфосфосульфату (ФАФС), який є джерелом сульфату
для синтезу сульфатованих глікозаміногліканів – хондроїтин-4-сульфату та хондроїтин-6-
сульфату, які беруть участь в процесі формування протеогліканових комплексів. Крім того,
глікопротеїни та протеоглікани є основними структурними компонентами муцинів – білків
слизових утворень, які вкривають епітеліальні тканини (в тому числі порожнини рота),
забезпечуючи їх бар’єрну функцію.
При недостатності вітаміну А пригнічується активність одонтобластів та фібробластів;
порушується кальцифікація емалі і дентину; затримується прорізування зубів у дітей,
відбувається неправильне їх розміщення та розвиток.
Характерною ознакою гіповітамінозу А є сухість слизової оболонки рота, тріщини та
ерозії в куточках губ. Як наслідок втрачаються бар’єрні, захисні функції слизової оболонки
рота, зростає інфекційна ураженість.
Вітамін А широко використовують у стоматологічній практиці як засіб, що прискорює
епітелізацію ерозій, нормалізує обмінні процеси в епітелії, відновлює слизовий покрив ротової
порожнини.
Вітамін С бере участь в окисно-відновних реакціях, активує окиснення глюкози в
пентозофосфатному шляху, який характерний для пульпи зуба; бере участь у гідроксилюванні
проліну та лізину під час синтезу колагену, тому гіповітаміноз С викликає гальмування
утворення останнього (утворений колаген має меншу стабільність та міцність), порушує
формування кристалів гідроксіапатиту, гальмує процеси мінералізації та посилює
демінералізацію тканин зуба.
Крім того, зуби в лунках альвеолярного відростка фіксуються періодонтальною
зв’язкою, яка утворена колагеновими волокнами. При скорбуті зниження біомеханічних
властивостей цих зв’язок та інших навколозубних тканин призводить до розхитування та
випадіння зубів.
Паралельно, внаслідок посилення проникності та ламкості капілярів розвиваються
клінічні симптоми гіповітамінозу – множинні точкові крововиливи (петехії), розвиваються
запальні процеси ясен. Прогресуючі зміни в тканинах порожнини рота при довготривалому
гіповітамінозі викликають розвиток виразкового гінгівіту.
Вітамін D. Біологічно активною формою є вітамін D3 – 1,25-
дигідроксихолекальциферол (кальцитріол), фізіологічна дія якого полягає в посиленні

726
всмоктування іонів Са2+ в кишках шляхом стимуляції синтезу високоспецифічного Са2+-
зв’язуючого та Са2+-транспортуючого білка. Отже, кальцитріол регулює процеси кальцифікації
тканин зуба за механізмом, подібним до дії стероїдних гормонів.
Гіповітаміноз D у дітей в період формування тканин зуба зумовлює неповноцінну
мінералізацію, гіпопластичні дефекти та карієс молочних зубів. На стан постійних зубів у
дорослих вітамін D має незначний вплив, однак наслідки гіповітамінозу в дитячому віці
проявляються у дорослих гіпоплазією емалі, порушенням процесів мінералізації тканин зуба,
що сприяє розвитку карієсу.
Вітамін К бере безпосередню участь у процесах мінералізації тканин зуба. Первинними
центрами зв’язування іонів Са2+ з білками (колагеном, протеогліканами, кальцій-зв’язуючим
білком – кальпротеїном) є дві карбоксильні групи залишків γ-карбоксиглутамінової кислоти,
яка утворюється шляхом карбоксилування глутамінової кислоти в γ-положенні під дією ензиму
γ-глутамілкарбоксилази, коензимом якої виступає вітамін К.
Недостатність вітаміну К гальмує утворення γ-карбоксиглутамінової кислоти в
молекулах калькпротеїну, а, отже, знижує його здатність зв’язувати іони Са 2+ в точках
нуклеації, що в цілому гальмує мінералізацію тканин зуба.
Вітамін Е. Біологічна дія вітаміну Е пов’язана з його антиоксидантними властивостями.
Він інгібує вільнорадикальні реакції, пероксидне окиснення вищих ненасичених жирних кислот
– структурних компонентів біологічних мембран і, тим самим, стабілізує структуру та
забезпечує нормальне функціонування біологічних мембран клітин тканин зуба.
Недостатність вітаміну Е викликає депігментацію емалі, зменшує стійкість тканин зуба,
підвищує проникність капілярів ясен.
Вітамін Е вводять внутрішньом’язево та в пародонтальні кишені під час лікування
пародонтозу, а також у вигляді аплікацій при лікуванні ерозій і виразок слизової оболонки
ротової порожнини.
19.2.5. Гормональна регуляція процесів мінералізації тканин зуба. Іони Са2+ є
інтегральними компонентами багатьох біоструктур та еволюційно прадавніми
внутрішньоклітинними месенджерами, що беруть участь у багатьох метаболічних процесах та
фізіологічних функціях, у тому числі мінералізації тканин зуба.
Гомеостаз кальцію визначається функціонуванням кількох анатомо-фізіологічних систем:
кісткової, яка слугує резервуаром кальцію; нирок, уздовж канальців яких відбувається
реабсорбція іонів кальцію та фосфатів і тонкої кишки, у верхніх відділах якої здійснюється
всмоктування (абсорбція та реабсорбція) іонів кальцію і фосфатів, які споживаються у складі
продуктів харчування або надходять у порожнину кишок шляхом вивільнення цих іонів у
процесі метаболізму.

727
 Своєю чергу, ефекторна функція кісток, кишок і нирок відносно гомеостазу кальцію є
об’єктом гуморального контролю трьох фізіологічно активних сполук: паратгормону,
кальцитріолу та кальцитоніну.
Паратгормон синтезується в головних і ацидофільних клітинах прищитоподібних залоз і
має гіперкальціємічний ефект, водночас зменшуючи концентрацію фосфатів у крові. У тканині
зуба паратгормон стимулює функціональну активність остеокластів, що призводить до
резорбції як органічного матриксу, так і неорганічних структур із вивільненням кальцію в
екстрацелюлярний простір і кров.
Кальцитріол (1,25-дигідроксихолекальциферол) – сполука гормонального типу дії, що
утворюється з біологічного попередника, яким в організмі людини та вищих тварин є
жиророзчинний вітамін D3 (холекальциферол). Біологічна функція кальцитріолу полягає в
стимуляції всмоктування іонів Са2+ і фосфатів в кишці. Кальцитріол є єдиною природною
фізіологічно активною сполукою, ефект якої полягає в транспортуванні Са 2+ проти
концентраційного градієнта, що існує на мембрані ентероцитів; тим самим кальцитріол
підтримує фізіологічну концентрацію кальцію та фосфатів у плазмі крові, що забезпечує умови
для нормальної побудови тканин зуба.
Кальцитонін синтезується в парафолікулярних С-клітинах щитоподібної залози. На
відміну від паратгормону та кальцитріолу, кальцитонін є гормоном гіпокальціємійної дії, тобто
зменшує концентрацію в плазмі крові іонів Са2+ та неорганічних фосфатів. Механізм дії
кальцитоніну полягає в пригніченні функцій остеокластів та сповільненні їх утворення з клітин
попередників. У результаті цих клітинних ефектів резорбція як органічної, так і неорганічної
складової матриксу гальмується, що призводить до зменшення надходження в кров кальцію та
фосфатів. Фізіологічним стимулятором секреції кальцитоніну є зростання концентрації Са 2+ в
плазмі крові.
Паротин – глікопротеїн, який виділяють привушні та піднижньощелепні слинні залози.
Цей білок складається з α-, β-, γ-субодиниць, остання є активною по відношенню до
мезенхімальних тканин – хрящів, трубчастих кісток і дентину зуба. Паротин посилює
проліферацію хондрогенних клітин, стимулює синтез нуклеїнових кислот і, у тому числі, ДНК в
одонтобластах, мінералізацію дентину та кісток; це супроводжується зниженням вмісту
кальцію та глюкози в плазмі крові.
19.2.6. Поверхневі утвори на зубах. За фізіологічних умов на поверхні емалі
утворюються кутикула та пелікула, тоді як зубний наліт і зубний камінь відіграють певну роль
у розвитку стоматологічної патології.
Кутикула у вигляді тонкої оболонки вкриває поверхню емалі зубів після їх прорізування
і стирається в процесі жування. Вона складається з двох шарів – первинного та вторинного.

728
Первинний розташовується внутрішньо і являє собою тонкий (0,5 – 1,5 мкм) шар
глікопротеїнів, а вторинний, зовнішній, - не що інше як редукований епітелій емалевого органа.
На відміну від кутикули впродовж усього життя на поверхні емалі знаходиться пелікула.
Вона являє собою тонку органічну плівку завтовшки 1 – 4 мкм, щільно фіксовану на поверхні
зуба. Її утворення розпочинається з адсорбції специфічних білків слини на гідроксіапатитах
емалі (з виникненням іонних зв’язків і гідрофобних взаємодій) через 20 – 30 хв після приймання
їжі. В утворенні пелікули беруть участь білки, збагачені проліном, лактоферин, гістатини 1 і 5,
цистатин SA ІІІ, лактопероксидаза, лізоцим, вуглеводи (аміноцукри та моносахариди).
Пелікула володіє вибірковою проникністю та забезпечує процеси дифузії іонів у
поверхневий шар емалі, а також захищає емаль від впливу хімічних чинників, вона регулює
процеси мінералізації та демінералізації емалі, здійснює контроль за складом мікробної флори,
яка бере участь в утворенні зубного нальоту. Після механічного очищення пелікула
відновлюється на поверхні емалі впродовж кількох годин.
Зубний наліт – структура, яка утворена скупченням різних видів мікроорганізмів,
занурених у матрикс, утворений продуктами їх життєдіяльності, компонентами слини та
неорганічними речовинами. Склад зубного нальоту непостійний і залежить від мікрофлори та
метаболічних реакцій, які перебігають за участі цих мікроорганізмів. Так, в міру старіння
нальоту починає переважати анаеробна флора, для якої характерна висока ензим на активність і
утворення органічних кислот.
Зубний наліт на 78 – 80 % складається з води. У сухому залишку переважають
мінеральні речовини, білки та вуглеводи. Вміст макро- та мікроелементів у зубному нальоті
варіює. Кальцій (3,4 мкг/мг) і фосфор (8,4 мкг/мг) в основному поступають зі слини, присутні
також натрій (1,3 мкг/мг) і калій (4,2 мкг/мг); висока концентрація фтору (6 – 180 мкг/г) та
незначна – заліза, магнію, марганцю.
У ранньому нальоті виявляють триацилгліцероли, холестерин, гліцерофосфоліпіди,
згодом ліпіди утворюють комплекси з вуглеводами. Білки становлять біля 8 % від сухої маси.
Мікроорганізми здатні гідролізувати білки кислими та слаболужними протеїназами з
вивільненням пептидів і амінокислот, котрі, своєю чергою, дезамінуються та
декарбоксилуються. Тому у зрілому нальоті зростає концентрація глутамінової кислоти, яка
утворюється шляхом трансамінування. З вільних амінокислот утворюються продукти гниття –
сірководень, аміак, крезол, фенол, метилмеркаптан, індол, скатол тощо, які обумовлюють
виникнення несвіжого дихання (галітоз). Вуглеводи (7 – 14 % сухого залишку) представлені
фруктозою, глюкозою, гексозамінами, сіаловими кислотами, глікозаміногліканами та
гомополісахаридами; висока активність глікозидаз, з допомогою яких глікопротеїни слини
деглікозилюються з утворенням вільних вуглеводів, які використовуються мікроорганізмами

729
для забезпечення енергетичних затрат. Сахароза, яка потрапляє в порожнину рота з їжею,
перетворюється сахаразою мікроорганізмів зубного нальоту на фруктозу та глюкозу, з
останньої утворюється піровиноградна кислота, яка в аеробних бактерій перетворюється на СО2
і Н2О, а в анаеробних – відновлюється до молочної кислоти. З пірувату також може
утворюватися оцтова та мурашина кислоти. Лактатдегідрогеназа бактерій активується
високими концентраціями фруктозо-1,6-дифосфату, тоді як утворення оцтової та мурашиної
кислот інгібується великою кількістю гліцеральдегід-3-фосфату. При надмірному поступленні
вуглеводів деякі бактерії зубного нальоту (особливо стрептококи) здатні синтезувати глікоген,
механізм утворення та розпаду якого відбувається шляхом, аналогічним до такого у ссавців.
Різниця полягає в тому, що мікроорганізми використовують не УДФ-глюкозу, а АДФ-глюкозу.
За участі бактеріальних глікозилтрансфераз утворюються липкі полісахариди (глікани),
які адсорбуються на поверхні зуба і через гліканзв’язуючий білок об’єднують мікроорганізми.
Глікани в зубному нальоті представлені леванами та декстранами (рис. 19.12).
Н2 О

Сахароз
a-D-глюкоза + b-D-фруктоза
а Сахараза Фруктозилтрансфераз
Глікозилтрансфера
за

Декстран Леван
a-1-6 глікозидний зв’язок
СН2 СН2 СН2
O O O
ОН ОН О
НО О НО О НО О
ОН ОН ОН
СН2 СН2 СН2
O O O
ОН ОН ОН a-1-3 глікозидний зв’язок
НО О НО О НО О
ОН ОН ОН

Декстран
СН2ОН
O
ОН
НО О
сахарози
Залишок

ОН
НОСН2 O О СН2 O О СН2 O О СН2 O

НО НО НО НО
СН2ОН СН2ОН СН2ОН СН2ОН
ОН ОН ОН ОН
n

Леван

Рис. 19.12. Утворення липких полісахаридів у зубному нальоті

Леван – полісахарид, який складається з залишків фруктози, зв’язаних β (2→6)-

глікозидними зв’язками та з’єднаних з молекулою сахарози. Декстран – розгалужений
полісахарид, утворений залишками α-D-глюкози, зв’язаних α (1→6) і (1→3)-глікозидними
зв’язками.
Липкі полісахариди адгезують бактерії на емалі. Контакт між ними та гідроксіапатитами

730
забезпечується водневими зв’язками, іонами кальцію та білками адгезинами, до яких належить
глікопротеїн з молекулярною масою 200 кДа, що синтезується стрептококами.
Зубний наліт характеризується високою метаболічною активністю, у ньому знаходиться
понад 50 ензимів, серед яких фосфатази, нуклеази, ензими гліколізу, ЦТК, пероксидази тощо
(рис. 19.13).
Глікопротеїни Прості білки Амінокислоти Сечовина Нуклеїнові
кислоти
Вільні вуглеводи
NH3

Трансамінуванн
Глутама
Азотисті

Дезамінування
основи

т
Моносахариди

Гниття
я
Утилізація бактеріями
Синтез бактеріями

Пуринові
Індол
Скатол
Фенол Піримідинові
тощо
Сечова
a-Кетокарбонові кислота
кислоти
Левани СО2
Декстрани Лактат Органічні Органічні
кислоти кислоти
Альдегіди
Кетони

Преципітація Зміна рН середовища

бактерій порожнини рота

Рис. 19.13. Метаболічні процеси в зубному нальоті

Згодом кристали фосфату кальцію відкладаються всередині зубного нальоту і щільно

зв’язуються з поверхнею емалі. Цей процес займає приблизно 12 діб і після мінералізації
зубний наліт перетворюється на зубний камінь. Бактерії продовжують накопичуватися на
поверхні, що сприяє росту зубного каменю. У залежності від розташування на поверхні зуба
розрізняють над- і під’ясенний зубний камінь. Джерела надходження у них фосфорно-
кальцієвих солей різні: у над’ясенний вони поступають зі слини, а в під’ясенний – з ясенної
рідини.
70 – 90 % зубного каменя припадає на неорганічні речовини – кальцій, неорганічний
фосфат, магній, у невеликій концентрації там знаходяться також свинець, молібден, кремній,
алюміній, стронцій, кадмій, фтор тощо. Кальцій і фосфор осідають на органічному матриксі у
вигляді солей: на початковій стадії здебільшого утворюється слабомінералізований брушит
(СаНРО42Н2О), який легко видаляється механічно. Крім брушиту утворюються й інші види
кристалів:
вітлокіт, у структурі якого присутні безводний фосфат кальцію (Са3РО4)2 та іони магнію,
марганцю та заліза;
монетит – вторинна сіль фосфорної кислоти (СаНРО4), розчинність якого швидко зростає

731
при при кислих значеннях рН;
октакальцій фосфат Са8(НРО4)2(РО4)45Н2О. який слугує проміжною зв’язуючою ланкою
між монетитом і брушитом та гідроксіапатитом, а також відіграє важливу роль у нуклеації
солей. Подібно до брушиту та монетиту при лужних значеннях рН він перетворюється на
гідроксіапатит.
До складу зубного каменя фтор входить у вигляді фторапатиту та фториду кальцію, а
також комплексу з органічними сполуками в складі бактерій. Застосування фтормісних зубних
паст в перші 10 діб утворення каменя призводить до накопичення фтору в складі цього утвору.
Неорганічні речовини зубного каменя зв’язуються з білками, кількість останніх
коливається в межах 0,1 – 2,5 % і залежить від виду каменя. Вільні амінокислоти представлені
здебільшого аланіном, лейцином, гліцином, глутаміновою та аспарагіновою кислотами, а також
проліном, лізином, серином і треоніном. Глутамат і аспартат можуть зв’язувати іони кальцію, а
залишки серину, треоніну та лізину – НРО43-, що є дуже важливим для ініціації мінералізації
зубного нальоту та подальшого утворення зубного каменя.
Вуглеводи (10 %) представлені в зубному камені здебільшого глікозаміногліканами,
глюкозою, фруктозою, занозою та аміноцукрами. Вміст ліпідів незначний – наявні в зубному
камені гліцерофосфоліпіди, які вивільняються з клітинних мембран мікроорганізмів під час їх
розпаду, зв’язують іони кальцію та ініціюють утворення фосфорно-кальцієвих солей. А в
подальшому – гідроксіапатитів. В утворенні зубного каменя беруть участь також молекули
АТФ, які необхідні для фосфорилування органічних сполук, вони також вивільняють
ортофосфорну кислоту, яка є компонентом різних мінеральних кристалів.
Для формування зубного каменя необхідні:
утворення органічного матриксу, яким слугує зубний наліт;
відкладання мінеральних сполук на органічному матриксі з утворенням центрів
кристалізації;
ріст кристалів у центрах мінералізації.
Первинний шар бактерій , які фіксуються на поверхні зуба, здебільшого представлений
Str.sanguis, а на поверхні слизової оболонки ясен - Str.salivarium. Згодом на них нашаровуються
інші бактерії з утворенням мікробних асоціацій. У міру збільшення анаеробної флори
вивільняється велика кількість молочної кислоти, котра поглинається та метаболізується
вайлонеллами. На цих ділянках відбувається підвищення рН. Цьому також сприяє зменшення
кількості молекул СО2 та накопичення в зубному нальоті аміаку. Останній утворюється з
сечовини за участі уреолітичних бактерій та з гідролізованого мікоплазмами аргініну. У
реакціях трансамінування α-кетокислоти перетворюються на аспартат і глутамат і разом з
аміаком активно приєднують іони РО43-, Mg2+, Ca2+, що сприяє формуванню центрів

732
кристалізації. Відкладанню фосфатів також сприяє зміна міцелярної структури слини, коли
фосфат кальцію випадає в осад. Це стає можливим при зміні кількості специфічних білків слини
та пірофосфату; останній разом із статзеринами інгібує утворення зубного каменя. Утворений
таким чином первинний преципітат, який складається переважно з брушситу, трансформується
в пластинчастий гідроксіапатит, а згодом у гексагональний гідроксіапатит. Накопичення
фосфорно-кальцієвих солей відбувається за участі лужної фосфатази та молекул АТФ.
19.2.7. Біохімічні зміни в тканинах зуба при карієсі. Одним з самих поширених
захворювань зубів є карієс (сaries dentis). В основі цієї патології лежить прогресуюча
демінералізація твердих тканин зубів під впливом органічних кислот, які утворюються
внаслідок ензимної діяльності мікроорганізмів, з подальшим виникненням дефекту в вигляді
порожнини. Карієс належить до незворотних процесів, зруйновані емаль і дентин не
відновлюються. В економічно розвинених країнах ураженість населення карієсом становить 95
– 98 %.
Всі етіологічні чинники, які призводять до виникнення карієсу, поділяють на загальні та
місцеві. До загальних належать неповноцінна дієта та питна вода; соматичні захворювання, зсув
у функціональному стані органів і систем у період формування та дозрівання тканин зуба;
екстремальні впливи на організм; спадковість. Місцеві чинники включають наявність зубної
бляшки та зубного нальоту, порушення складу та властивостей ротової рідини, вуглеводні
харчові залишки в порожнині рота, резистентність тканин зуба та відхилення в їх біохімічному
складі, а також стан пульпи та зубо-щелепної системи в цілому в період закладки, розвитку та
прорізування зубів.
Проте, навіть у регіонах із високою розповсюдженістю карієсу зустрічаються люди, у
яких це захворювання відсутнє – їх називають карієсрезистентними і навпаки, людей, у котрих
інтенсивність ураження зубів карієсом перевищує середньогруповий рівень, називають
сприйнятливими до карієсу.
Карієсрезистентності сприяє заміщення гідроксіапатиту на фторапатити – міцніші,
кислотостійкіші та слаборозчинні сполуки; підвищений вміст у поверхневому шарі емалі цинку,
заліза, вольфраму; молібдену та ванадію, вітаміни D, С, А тощо, концентрація цитрату; тоді як
селен, навпаки, знижує її.
Провідним чинником у розвитку карієсу, згідно сучасних поглядів, є посилене утворення
органічних кислот та зниження рН в ротовій рідині, що призводить до прогресуючої
демінералізації тканин зуба. Органічні кислоти утворюються внаслідок ензимного
розщеплення вуглеводів під дією мікрофлори порожнини рота. Продуктами анаеробного
бродіння є органічні кислоти: молочна, піровиноградна, мурашина, масляна, пропіонова тощо
(рис. 19.14). Результати експериментальних досліджень показали, що протеолітичні ензими

733
також спроможні руйнувати органічну фракцію емалі з подальшим вивільненням фосфатів.
Разом із тим вважають, що роль протеїназ зубного нальоту важливіша у патогенезі виникнення
гінгівіту та пародонтиту, коли активність кислих і слаболужних протеїназ зростає в 4 – 5 разів,
що супроводжується деградацією глікопротеїнів і інших білків тканин пародонта.
Харчові компоненти
+
Бактеріальний наліт

Продукти метаболізму бактерій

Фруктоза Глікоген Глюкоза

внутрішньоклітинний

Левани Глікани
позаклітинні позаклітинні
Утворення
молочної
кислоти

Демінералізація
емалі

Рис. 19.14. Участь органічних кислот у демінералізації емалі зуба

Механізм декальцифікації апатитів під дією органічних кислот полягає в витісненні Са 2+

протонами водню, концентрація яких різко зростає при закисленні середовища, з
гідроксіапатиту. Реакція має наступний вигляд:
Са10 (РО4)6(ОН)2 + 2 Н+ → Са9Н2 (РО4)6(ОН)2 + Са2+
Процес демінералізації емалі супроводжується зміною форми, розміру та просторової
організації кристалів гідроксіапатиту. До певного моменту втрата іонів Са2+ не
супроводжується руйнуванням його кристалічної решітки, але з часом разом з іонами Са 2+
втрачаються фосфати і тоді кристалогідрати руйнуються.
Вивільнений Са2+ використовується для нейтралізації кислих продуктів ротової рідини.
Але при цьому співвідношення Са/Р знижується, а процеси демінералізації переважають над
процесами мінералізації.
Одним із профілактичних заходів виникнення карієсу є виключення сахарози з
харчового раціону. З цією метою виготовляють велику кількість різноманітних замінників
цукру (сорбітол, ксилітол, сахарин тощо).
Сорбітол – шестиатомний цукроспирт, який у невеликій кількості міститься у фруктах і
синтезується в печінці. У слині відсутня сорбітолдегідрогеназа, тому сорбітом не
метаболізується в порожнині рота, а його використання не викликає значного зниження рН у
зубному нальоті. У кишках сорбітом всмоктується частково шляхом пасивної дифузії.

734
 Ксилітол – п’ятитомний цукроспирт. Міститься в овочах, фруктах, його отримують
також із кори дерев. За солодкістю близький до сахарози. Ксилітол підлягає незначному
перетворенню бактеріями зубного нальоту. Потрапляючи в мікробну клітину, ксилітол
фосфорилується і інгібує транспорт глюкози та фруктози, а нерегульоване накопичення
ксилітол-5-фосфату в бактеріальній клітині супроводжується осмотичним надходженням води з
подальшим лізисом мікроорганізму. Але, як і сорбітол, ксилітол викликає осмотичну діарею.
З плодів дикорослих африканських рослин виділені надзвичайно солодкі на смак білки –
міракулін, монелін, тауматин, їх використовують для виготовлення жувальних гумок і зубних
паст. Достатньо часто в якості підсолоджувала використовують сахарин – амід
ортосульфобензойної кислоти, але в дослідах на щурах було доведено, що він є слабим
канцерогеном і викликає рак сечового міхура.
У лікуванні карієсу широко використовують гліцерофосфат та глюконат кальцію як
засоби ремінералізуючої терапії, а також фторування як спосіб посилення стійкості
(резистентності) емалі.
19.2.8. Значення фтору для виникнення карієсу та флюорозу. Фтор – біогенний
хімічний елемент, тобто постійна складова частина організму людини.
В організмі дорослого міститься 100 - 300 мг фтору, з них 99 % локалізується в кістковій
тканині та зубах у складі фторапатиту.
Добова потреба у цьому мікроелементі (згідно ВООЗ, 1994 р) для дорослих становить 1,5
– 4 мг, а для дітей коливається залежно від віку (немовлята - 0,1 мг, діти 1-ого року життя - 1
мг, 2-го року життя - 1,5 мг). Найбільше фтору в морепродуктах, зеленому та чорному чаї,
гарбузі, буряку, томатах, салаті, редисі, цибулі ріпчастій, картоплі, моркві, суниці садовій,
червоному вині.
Фтор надходить в організм тварин і людини переважно з питною водою, оптимальний
вміст у якій становить 0,5 – 0,8 мг/л для країн із спекотним кліматом, 0,8 – 1,0 мг/л для країн із
помірним кліматом і 1,0 – 1,2 мг/л для північних країн. Якщо вміст фтору в воді менший за
нормативні величини, воду необхідно фторувати. Фториди стимулюють кістко- та
зубоутворення і запобігають виникненню серцево-судинних захворювань. Статистичні дані
показують, що в містах, де питна вода фторується, відзначається тенденція до зниження
смертності від серцево-судинних захворювань, гіпертонічної хвороби, раку, хвороб нирок,
туберкульозу.
З огляду на останні дані, фтор впливає двояко на метаболізм тканини зуба: з одного боку
– чинить вплив на попередників остеобластів, а з іншого – заміщує гідроксильну групу апатиту
з утворенням фторапатиту.

735
 Фтор має високу спорідненість до білка матриксу емалі й включається в емаль зубного
зародка ще до початку його мінералізації. Він сприяє відновленню емалі й зменшує
проникність у тканині зуба, сповільнюючи дію мікроорганізмів м'якого зубного нальоту. Фтор
надає кристалам фторапатиту більшої впорядкованості, міцності, знижує їх демінералізацію
(розчинність), має антибактеріальну дію за рахунок бокування енолази мікроорганізмів,
стимулює імунні реакції.
Причиною надлишку фтору в організмі людини можуть бути зловживання препаратами
фтору (оссин, кореберон, тридин, флюокальцик), але найчастіше - це надлишок фтору в питній
воді (токсичність проявляється при дозі фтору 20 – 80 мг на добу).
Надмірна концентрація іонів фтору інгібує низку ензимних реакцій. Це пояснюють його
взаємодією з багатьма важливими макроелементами (фосфором, кальцієм, магнієм, залізом
тощо), які входять до складу ензимів. Він гальмує гліколіз, блокуючи активність енолази,
внаслідок чого накопичується велика кількість метаболітів; порушує окиснення жирних
кислот; шляхом впливу на холінестеразу підвищує рівень ацетилхоліну, наслідком чого є
підвищення чутливості до нього як скелетних м’язів, так і гладкої мускулатури кишок і залоз.
Фтор гальмує також активність аденозинтрифосфатази, яка розщеплює АТФ з утворенням
неорганічного фосфату, ліпази, панкреатичної амілази, каталази, уреази,
сукцинатдегідрогенази, цитохрому С. Він здатний заміщати йод у сполуках, або змінювати їх
властивості.
Фтор порушує і процеси кальцифікації. Відомо, що цей процес складається з двох етапів.
На першому етапі відбувається гідроліз фосфорнокислого ефіру лужною фосфатазою з
утворенням фосфорної кислоти, а на другому – фосфорна кислота взаємодіє з кальцієм з
утворенням трикальційфосфату, який випадає в осад і відкладається. При флюорозі фтор
гальмує саме другу реакцію, що призводить до компенсаторного збільшення дії лужної
фосфатази та утворення екзостозів.
Наслідки надлишку фтору проявляються ендемічним флюорозом зубів, для якого
характерне заміщення гідроксифторапатиту на фторид кальцію – нерозчинну сполуку, яка
швидко вилужнюється.
У дітей при цьому на емалі з’являються білувато-жовтуваті (іноді до коричневих) плями
(«крапчатість емалі»), в області яких концентрація фтору перевищує норму в 16 разів. Крім
того виникають тріщини зубів, крихкість їх країв. Пацієнти скаржаться на слабкість м’язів,
ламкість кісток, відбувається кальцифікація сухожилків, утворення остеофітів.
Професійний флюороз (у працівників алюмінієво-магнієвого виробництва, які
контактують з криолатом (Na3AlF6) і окисом алюмінію, при виготовленні фтормісних
мінеральних добрив) проявляється ринітом з носовими кровотечами, ринофарингітом і

736
фаринголарингітом з виразково-некротичними змінами слизової оболонки; остеосклерозом
скелету з петрифікацією зв'язкового апарату, субатрофічним і атрофічним гастритом, фторним
гепатозом, фторною панкреатопатією, гіперпаратиреозом, міокардіодистрофією, ретинопатією.
Причинами дефіциту фтору в організмі людини найчастіше є його недостатність у питній
воді, або акліматизаційний гіпофтороз у приїжджих жителів Півночі.
Наслідки цього дефіциту для дітей проявляються запізнілим прорізуванням зубів і
специфічним ураження зубів молочного прикусу карієсом; неправильною статурою та
короткозорістю. У літературних джерелах існують дані про зв'язок між гіпофторозом і
тонзилопатіями, рахітом, неповноцінністю імунного статусу й порушенням обміну кальцію.
У літніх людей гіпофтороз проявляється прогресуванням типового карієсу зубів,
фторзалежним остеопорозом скелету, а також схильністю до переломів.
19.2.9. Склад ясенної рідини та його зміни при патології пародонта. Ясенна рідина –
це середовище, яке знаходиться в ясенній борозні (щілиноподібний простір між зубом і
яснами). Впродовж доби в порожнину рота надходить 0,5 – 2,5 мл ясенної рідини. Вона виконує
роль водного середовища, яке визначає амортизаційні властивості зуба у відповідь на жувальне
навантаження, тому будь-який зсув у кількості та складі ясенної рідини може згодом впливати
на функції та рухомість зубних рядів. Завдяки високому вмісту амонію, катіонних білків,
сечовини, вона має лужну реакцію (рН = 7,9 – 8,3).
Ясенна рідина в різних співвідношеннях містить елементи плазми крові, міжклітинну
рідину тканин ясен і періодонта, лейкоцити, мікроорганізми та їх метаболіти. Не зважаючи на
те, що ясенна рідина утворюється здебільшого з плазми крові, її іонний склад дещо відмінний.
Так, кількість іонів натрію та калію в ясенній рідині перевищує їх концентрацію в тканинах
ясен, але вона значно нижча, ніж у плазмі крові. Під час запалення пародонта кількість натрію
та калію в ясенній рідині суттєво зростає. В ясенній рідині також присутні іони кальцію,
магнію, цинку, сірки, хлору та фтору. Концентрація останнього така ж, як і в плазмі крові, тому
припускають, що ясенна рідина є одним із джерел фтору в порожнині рота. Іони кальцію та
магнію викликають адгезію мікроорганізмів, осаджують глікопротеїни на поверхні емалі, що
відіграє певну роль у формуванні зубного нальоту. Кількість білка в ясенній рідині становить
61 – 68 г/л, вона не змінюється при розвитку пародонтиту, і не залежить від ступеня тяжкості
запалення та гігієни порожнини рота. З плазми крові в ясенну рідину поступають альбумін і
глобулінова фракція, яка представлена ензимами, імуноглобулінами, компонентами системи
комплементу та фібринолізу, лактоферином тощо. Крім участі у формуванні імунної відповіді,
білки ясенної рідини (фібронектин, фібрин) беруть участь у сполученні ясенного жолобка з
поверхнею зуба, утворюючи при цьому плівку натягу. Ензими (фосфатази, гіалуронідаза, β-
глюкуронідаза, арилсульфатаза, лізоцим, нітратредуктаза, малатдегідрогеназа,

737
сукцинатдегідрогеназа, трансамінази, ензими гліколізу тощо) в ясенну рідину поступають з
плазми крові, клітинних елементів, волокон періодонта та змішаної слини, їх активність за
умов норми незначна, проте при деструктивно-запальних змінах суттєво зростає активність
матриксних металопротеїназ (еластаза, колагеназа) і їх інгібіторів (19.7). Вони беруть участь у
гідролізі колагену, еластину, імуноглобулінів та інших білків міжклітинного матриксу.

Таблиця 19.7. Показники ясенної рідини під час розвитку запального процесу в пародонті
Показник Гінгівіт Пародонтит
Масляна кислота + ++
Ендотоксини + ++
Гідроксипролін - +
Глікозаміноглікани - +
Колагеназа + ++
Еластаза - ++
Катепсин D + ++
Гіалуронідаза + ++
Арилсульфатаза + ++
Лактоферин + +
Інтерлейкін 1-β, 6 тощо + +
Імуноглобуліни А, G, М + +
«-» - відсутність, «+» - незначна кількість, «++» - значна кількість метаболіту чи висока активність ензиму

При пародонтиті під впливом протеїназ бактерій відбувається руйнування

періодонтальних волокон і розростання клітин епітелію, що спричинює формування глибокої
пародонтальної кишені.

738