Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка

Кафедра географії і краєзнавства

ГЕОЕКОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ КОРИДОРІВ
(НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВЩИНИ)

Укладачі – О.М.Байрак, Н.О.Смоляр, Л.М. Булава

 2

Полтава 2009

Зміст

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади дослідження екологічної

мережі .............................................. ..............................................
1.1 Законодавство України про екологічну мережу й
природно-заповідний фонд ..............................................
1.2 Наукові підходи до вивчення екологічної мережі та
концептуальні підходи до її розбудови..............................................
РОЗДІЛ 2 Національні і регіональні екологічні коридори...................
2.1 Характеристика національних екологічних коридорів...
2.2 Регіональні екологічні коридори..............................................
2.3 Перспектива розбудови екологічних коридорів на
Полтавщині.............................................................................
РОЗДІЛ 3 Природні ядра на території Полтавщини...................
3.1. Природні ядра Ворсклянського екологічного коридору
3.1.1.Котелевсько-Більське.................................
3.1.2. Дикансько-Опішнянське.....................................................
3.1.3. Полтавське...........................................................................
3.1.4. Малоперещепенське..............................................................
3.1.5. Лучківсько-Кишеньківське...............................................
3.2. Сулинського екологічного коридору...................................
3.2.1.Середньосульський гідрологічний заказник...................
3.2.2. Лубенське природне ядро..................................................
3.2.3. Природне ядро в пониззі р.Сули......................................
3.3. Природні ядра Псільського екокоридору..........................
3.3.1. Гадяцько-Зіньківське .................................................
3.3.2. Сорочинсько-Шишацьке...................................................
3.3.3. Хорольське........................................................................
3.3.4. Нижньопсільське...................................
3.3.5. Білецьківсько-Кременчуцьке..........................................
3.4 Природні ядра Орільського екокоридору в межах області
Висновки............................................................................................
Література.........................................................................................
 3
РОЗДІЛ I.
ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ЕКОЛОГІЧНУ МЕРЕЖУ
І ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД

Правові засади створення екомережі в Україні були закладені ще в Законі

України "Про охорону навколишнього природного середовища, де зазначено, що
природні території та об'єкти, які підлягають особливій охороні, утворюють
єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-
заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні,
полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством
України. Відносини, пов'язані з формуванням, збереженням і використанням
екологічної мережі, регулюються Законами України "Про природно-заповідний
фонд України", "Про рослинний світ", "Про тваринний світ", "Про Червону
книгу України", "Про охорону культурної спадщини", "Про планування та
забудову територій", а також Земельним, Водним, Лісовим кодексами України,
Кодексом "Про надра", міжнародним природоохоронним законодавством. Закон
України „Про екологічну мережу” вперше був опублікований в 1992 році. Він
складається з розділів, статей їх пунктів і підпунктів в яких викладено програму
збереження, охорони і розбудови екологічної мережі.
Закон розпочинається з загальних положень в яких викладені основні тези.
Стаття 1 Законодавства України про екологічну мережу дає уявлення про
відносини пов’язані з формуванням, збереженням та раціональним,
невиснажливим використанням екологічної мережі регулюються відповідно до
Конституції України, Закону України „Про Загальнодержавну програму
формування національної екомережі України на 2000-2015роки” ,цього Закону а
також законів України, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно
до них та міжнародних договорів України.
Стаття2 визначає завдання законодавства про екомережі. Це є регулювання
суспільних відносин у сфері формування, збереження та раціонального,
невиснажливого використання екомережі як однієї з найважливіших передумов
 4
забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, охорони
навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних
економічних, соціальних, збереження та екологічних та інших інтересів
суспільства.
Стаття 3.Визначає терміни, що вживаються у цьому Законі.
У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:
екомережа - єдина територіальна система, яка утворюється з метою
поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення
природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного
та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і
рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання
територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які
мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і
відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій
охороні;
зведена схема формування екомережі — нормативно-правовий акт, що
визначає на національному рівні пріоритети і концептуальні основи формування,
невиснажливого використання екомережі України, розвитку системи територій
та об’єктів природно-заповідного фонду, формування структурних елементів
екомережі;
об’єкт екомережі — окрема складова частина екомережі, що має ознаки
просторового об'єкта — певну площу, межі, характеристики тощо. До об'єктів
екомсрежі відносяться території та об'єкти природно-заповідного фонду, водного
фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання
(пасовища, сіножаті) тощо;
структурні елементи екомережі — території екомережі, що відрізняються
за своїми функціями. До структурних елементів екомережі відносяться ключові,
сполучні, буферні та відновлювані території. Ключові території забезпечують
збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів
ландшафтною та біорізноманіття. Сполучні території (екокоридори) поєднують
 5
між собою, ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін гене-
тичного матеріалу. Буферні території забезпечують захист ключових та
сполучних територій від зовнішніх впливів. Відновлювані території
забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають
бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного
стану.
В статті 4 іде мова про принципи формування, збереження та використання
екомережі. Стаття 5. визначає складові екомережі
До складових структурних елементів екомережі включаються:
а)території та об'єкти природно-заповідного фонду;
б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;
в)землі лісового фонду;
г)полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до
земель лісового фонду;
д) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;
е)землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації ма-
совою відпочинку населений і туризму та проведення спортивних заходів;
є)інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинності,
пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах
яких є природні об’єкти, що мають особливу природну цінність);
ж)земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання,
занесені до Зеленої книги України;
з)території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного
рослинного світу, занесених до Червоної книги України;
и)частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного
використання - пасовища, луки, сіножаті тощо;
й)радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають
окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.
 6
Стаття 6. визначає право власності на землю та інші природні ресурси об'єктів
екомережі. В статті 7 іде мова про організацію державного управління у сфері
формування, збереження та використання екомережі
У статтях 8, 9, 10, 11 визначені повноваження Кабінету Міністрів України у
сфері формування, збереження та використання екомережі, повноваження Ради
міністрів Автономної Республіки Крим, спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього
природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також
гідрометеорологічної діяльності у сфері формування, збереження та
використання екомережі, повноваження місцевих органів виконавчої влади та
органів місцевого самоврядування у сфері формування, збереження та
використання екомережі. Статті 13, 14 та 15 визначають наукове забезпечення
формування, збереження та використання екомережі та проектування екомережі,
схеми формування екомережі
У статті 16 міститься перелік територій та об'єктів екомережі:
1. Перелік ключових територій екомережі включає території та об'єкти
природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнародного значення, інші
території, у межах яких збереглися найбільш цінні природні комплекси.
2. Перелік буферних зон екомережі включає території навколо ключових
територій екомережі, які запобігають негативному впливу господарської
діяльності на суміжних територіях.
3. Перелік сполучних територій екомережі включає території, що
забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі.
4. Перелік відновлюваних територій екомережі включає території, що
являють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що
зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з
точки зору формування просторової цілісності екомережі.
У статтях 17-25 визначений порядок включений до переліків територій та
об'єктів екомережі, режим охорони та використання, фінансове забезпечення
заходів, пов’язаних з формуванням, збереженням та невиснажливим
 7
використанням екомережі, державний моніторинг, державний облік, доступ
громадян та їх об'єднань до інформації з питань, що стосуються екомережі,
контроль за формуванням, збереженням та використанням та міжнародне
співробітництво з питань формування, збереження та використання екомережі
Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань формування,
збереження та використання Все європейської екомережі.
Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2005 року. Закон України від 16.03.92
Законодавство про природно-заповідний фонд визначає правові основи
організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду
України, відтворення природних комплексів та об’єктів.
Природно-заповідний фонд становить ділянки суші та водного простору,
природні комплекси та об’єкти які мають особливу наукову, естетичну,
рекреаційну, природоохоронну та іншу цінність і виділені з метою збереження
природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного
світу, фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
У зв’язку з цим законодавством України природо-заповідний фонд
охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий
режим охорони відтворення і використання. Розглядається цей фонд як складова
частина світової системи природи, території та об’єкти, що перебувають під
особливою охороною.
Закон також складається з загальних положень та статей. У загальних
положеннях визначені завданням законодавства України про природно-
заповідний фонд України, що є регулювання суспільних відносин щодо
організації охорони і використання об’єктів природно-заповідного фонду.
Стаття 3 закону класифікує території та об’єкти природно-заповідного фонду
України
До природно-заповідного фонду України належать:
Природні території та об’єкти – природні заповідники, біосферні заповідники,
національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки
 8
природи, заповідні урочища. Штучно створені об’єкти – ботанічні сади,
дендропарки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва
Стаття 4. визначає форми власності на території та об’єкти природно-
заповідного фонду, стаття 5 розповідає про правові засади функціонування
територій та об’єктів природно-заповідного фонду, стаття 6 про охорону
територій та об’єктів, що мають особливу наукову, естетичну, господарську, а
також історично-культурну цінність. Стаття 8. визначає основні засоби
збереження територій природно-заповідного фонду
Збереження встановлюється шляхом:
 встановлення заповідного режиму;
 організації системи спостережень;
 додержання вимог щодо охорони територій;
 запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони.
 Здійснення державного та громадського контролю за додержанням
режиму їх охорони.
Стаття 9.Види використання територій та об’єктів природно-заповідного
фонду
Території та об’єкти природно-заповідного фонду з додержанням цього
Закону і інших законодавчих актів законодавства можуть використовуватися:
у природоохоронних цілях;
у науково-дослідних цілях;
в оздоровчих та інших рекреаційних цілях;
в освітньо-виховних цілях;
для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Стаття 10, 11, 12,13 Говорить про права громадян з питань використання
територій та об’єктів природно-заповідного фонду, організацію охорони,
управління територіями, участь об’єднань громадян в управлінні.
Стаття 14.Визначення режиму територій та об’єктів природно-заповідного
фонду
 9
Режим територій та об’єктів природно-заповідного фонду – це сукупність
науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають
правовий статус, призначення цих територій та об’єктів, характер допустимої
діяльності в них, який визначається відповідно до цього Закону урахуванням їх
класифікацій та цільового призначення.
Стаття 15, 17, 20, 23, 25, 27, 29, 31, 33, 35, 37 Визначають статус та завдання
природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних
парків, ландшафтних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ,
ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток
садово паркового мистецтва.
У статті 16.викладені вимоги щодо охорони природних комплексів та об’єктів
природних заповідників: на території заповідників заборонена будь-яка
господарська діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника.
Стаття 18, 21, 24, 32, 36 Говорить про структура територій та особливості
управління біосферними заповідниками, національними природними парками,
регіональними ландшафтними парками, ботанічними садами, зоологічними
парками. У статтях 19, 26, 28, 30, 34, 38 викладені основні вимоги та особливості
діяльності біосферних заповідників, заказників, пам'яток природи, заповідних
урочищ, дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. У
статті 39 і 40 подано завдання охоронних зон територій та об`єктів природно-
заповідного фонду і основні вимоги щодо режиму охоронних зон територій та
об'єктів природно-заповідного фонду. У статті 41 та 42 іде мова про мету
наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду та
основні засади забезпечення організації наукових досліджень.
Стаття 44. Економічні засоби забезпечення організації і функціонування
природно-заповідного фонду
Ефективна організація і функціонування природно-за повідного фонду
забезпечуються на основі використання таких економічних засобів:
економічного обґрунтування організації та розвитку фонду;
економічної оцінки територій
 10
диференційованого вивчення джерел і нормативів фінансування
надання відповідним підприємствам та організаціям, що забезпечують
функціонування природно-заповідного фонду, податкових та інших пільг;
компенсації у встановленому порядку збитків, завданих порушенням
законодавства про природно-заповідний фонд.
У статтях 45-50 говориться про основні засоби фінансування, економічне
обґрунтування, та фонди природо-заповідного фонду, надання їм податкових та
інших пільг та страхування об’єктів. Про підготовку і подання клопотань,
попередній розгляд, прийняття рішень про створення чи оголошення територій
та об'єктів, зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів,
резервування цінних для заповідання природних територій визначено у статтях
51-55. Ви значення державного кадастру, його призначення та зміст, про
порядок введення іде мова у статтях 56-59. У статтях 60- 66 визначаються
основні організації охорони, склад і повноваження служб охорони, державний і
громадський контроль за додержанням режиму територій, визначені види
відповідальності за порушення, особливості застосування цивільної
відповідальності та основні форми міжнародного співробітництва в галузі
охорони й використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
У статті 67 ідеться мова про міжнародні договори у галузі використання
територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Якщо міжнародним
договором, укладеним Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що містяться
в законодавстві України про природно –заповідний фонд, то застосовуються
правила міжнародного договору.
Цей закон дозволяє врегулювати всі права та норми щодо природо-
заповідного фонду, збереження, формування і використання його багатств.

1.2 Наукові підходи до вивчення екологічної мережі та

концептуальні підходи до її розбудови
 11
Екомережа є комплексною багатофункціональною природною системою,
основними функціями якої є збереження біорізноманіття, стабілізація
екологічної рівноваги, підвищення продуктивності ландшафтів, покращення
стану довкілля, забезпечення збалансованого сталого розвитку держави
(Розбудова національної екомережі..., 1999). В основу створення екомережі
покладена ідея цілісності природи, взаємопов'язаності та нерозривності її
складових систем усіх рівнів.
Національна екомережа України створюється на виконання Закону
України від 21 вересня 2000 року „Про Загальнодержавну програму формування
національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр” У 1995році була
схвалена Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного
різноманіття, базовим напрямом реалізації якої стало створення
Всеєвропейської екомережі. Ця мережа має об'єднати існуючі осередки
природного різноманіття європейського значення в єдину територіальну
систему, що простягається від Уралу до Піренейського півострова.
У відповідності до Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та
ландшафтного різноманіття, базовими елементами Всеєвропейської екомережі є:
природні осередки (ядра) для збереження різних типів екосистем і середовищ
існування (екотопів), видів рослин і тварин та ландшафтів європейського
значення; екологічні коридори (перехідні зони) для забезпечення зв'язків між
природними осередками; райони відновлення порушених екосистем; буферні
зони для захисту природних осередків від шкідливого зовнішнього впливу.
Причому до природних осередків Всеєвропейської екомережі відносяться лише
ті природні території, що відповідають критеріям міжнародних (світового,
європейського та регіонального рівнів) конвенцій та угод і визнані ними.
Цілісність мережі забезпечуватиметься шляхом створення, де необхідно,
безперервних екокоридорів чи неперервних "перехідних зон", які сприяють
розселенню чи міграції видів між природними осередками. У багатьох випадках
зв'язуючі функції екокоридорів необхідно ув'язувати з окремими формами
економічної діяльності на відповідній території.
 12
До природних осередків екомережі насамперед відносяться
природоохоронні чи природно-заповідні території, хоча часто вони
включають буферні зони і екокоридори. В Україні природними осередками
найвищого ґатунку є природні заповідники, заповідні зони національних
природних парків і біосферних заповідників, а охоронні зони навколо
природних заповідників, рекреаційні зони в національних природних парках
та буферні зони в біосферних заповідниках (резерватах) є за свою суттю
буферними зонами. До основних природних регіонів екомережі через їх
збереженість і можливості відновлення належать: Карпатська гірська країна,
Передкарпаття з Опіллям, Кримська гірська країна, Західне Полісся,
Придніпровське Полісся, Східне Полісся, Подільська височина,
Донецький кряж і Приазовська височина. Значну роль у національній
екомережі мають відігравати розгалужені річкові мережі Дніпра, Дністра,
Південного Бугу, Західного Бугу та Сіверського Донця, українське
узбережжя Азовського та Чорного морів.
У рамках виконання програми має бути створено 29 національних природних
парків, 7 біосферних заповідників, розширено межі трьох природних та трьох
біосферних заповідників, п'яти національних природних парків. Загалом площа
природно-заповідного фонду України має розширитися більш ніж вдвічі і
досягти 10 відсотків від площі держави. Формування екологічної мережі
передбачає зміни в структурі земельного фонду України шляхом віднесення
частини земель до категорій, що підлягають особливій охороні для забезпечення
цілісності екологічної мережі на підставі наукового обґрунтування та економічної
доцільності.
Програмою передбачено здійснення таких основних заходів:
 розширення та оптимізацію мережі об'єктів природно-
заповідного фонду,
 формування транскордонних природоохоронних територій,
 створення захисних лісових насаджень, полезахисних лісових смуг,
залуження земель,
 13

 рекультивацію та ренатуралізацію земель,

 забезпечення охорони водно-болотних угідь,
 забезпечення збереження популяцій видів рослин і тварин,
 здійснення спеціальних заходів для забезпечення міграції
тварин,
 створення умов для відтворення різноманіття видів рослин і
тварин,
 здійснення заходів щодо запобігання негативному впливу на
природні комплекси екологічної мережі.
Програмою передбачено проведення спеціальних інвентаризаційних та
наукових досліджень, створення центрів штучного розведення рідкісних і
таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин,
інформування громадськості, здійснення заходів, що випливають з міжнародних
зобов'язань України.
Загальнодержавна програма формування національної екомережі передбачає
підготовку заявок щодо визнання цінностей природних територій України,
насамперед у межах її природно-заповідного фонду, на міжнародному рівні,
складання національного переліку об'єктів природної спадщини. Мають бути
підготовлені подання на міжнародне визнання нових біосферних заповідників,
внесені пропозиції до Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення та
Світової мережі біосферних резерватів, Смарагдової мережі Європи та для
нагородження Європейським дипломом для природоохоронних територій.
Проектування екологічної мережі є одним із завдань територіального
планування України, яке здійснюється відповідно до законів "Про планування
та забудову територій", та "Про основи містобудування".
Головним принципом проектування природно-заповідних територій є багато
етапна, послідовна деталізація проектних рішень, тобто стадійність
проектування. При цьому забезпечується змістовна спадкоємність на всіх
стадіях проектування.
 14
Для визначення територіальної структури екологічної мережі України,
планування заходів щодо її формування, узгодження регіональних та місцевих
схем, а також національної екологічної мережі із Всесвропейською
екологічною мережею розробляється Генеральна схема екологічної мережі
України. Ця схема є складовою частиною Генеральної схеми планування
території України.
Генеральна схема планування території України розроблена інститутом
"ДІПромісто" і затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року. Разом із
визначенням основних проблем використання та планувальної організації
території України, комплексною оцінкою екологічних, економічних, соціальних,
інженерно-технічних та інших передумов та обмежень використання територій,
обґрунтуванням районів розміщення підприємств, які мають значний вплив на
довкілля та на територіальну організацію економіки держави, визначає також
райони розміщення природно-заповідних територій, розширення існуючих і
створення нових об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до
Загальнодержавної програми формування національної екомережі України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1296 від 29 серпня 2002 року
передбачений моніторинг і заходи з реалізації Генеральної схеми планування
території України. Серед показників моніторингу і заходів з реалізації схеми
значне місце займають заходи з формування національної екомережі, в тому
числі і визначення потенційних природоохоронних територій міжнародного
значення. Відображення в Генеральній схемі перспективи створення нових
природно-заповідних територій є резервуванням території для подальшого
заповідання.
Проектування екологічної мережі здійснюється шляхом розробки Генеральної
схеми екологічної мережі України, регіональних схем Автономної Республіки
Крим та адміністративних областей, а також місцевих схем екологічної
мережі міст Києва, Севастополя та адміністративних районів. У разі
необхідності можливе розроблення схем екологічної мережі басейнів річок,
окремих природно-територіальних комплексів та інших територій.
 15
При проектуванні елементів та схем екологічної мережі не досить провести
лише інвентаризацію та картографування складових частин як існуючих,
так і потенційних. Необхідно визначити умови їх управління і інтегрувати їх у
комплексне управління територіями. Одним із основних завдань планування
національної, регіональних та місцевих схем екомережі є забезпечення умов
відносно безконфліктного функціонування природи і суспільства. Тому кількісні
параметри екомережі не можуть бути однаковими в різних районах і залежать
від цілого комплексу природних і соціально-економічних факторів. Та при цьому
очевидним є те, що значення екомережі зростає зі ступенем господарського
освоєння території. Функціональна та планувальна структура екомережі ще в
більшій мірі залежить від конкретних умов і визначається природною цінністю
місцевості, потребою в рекреаційних територіях та іншими природними і
соціально-економічними факторами.
Режим охорони та використання території екологічної мережі встановлюється
на основі науково обґрунтованих вимог, спрямованих на запобігання погіршенню
стану природних комплексів, забезпечення їх збереження в екологічних, наукових
та інших цілях. Режим територій та об'єктів екомережі визначається
національним законодавством та відповідними міжнародними правовими
документами.
В Україні з метою реалізації положень Конвенції про біологічне
різноманіття та Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та
ландшафтного різноманіття в 1997 р. при природоохоронному міністерстві була
створена Міжвідомча координаційна комісія з питань збереження
біологічного та ландшафтного різноманіття, а після схвалення Закону України
"Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі
України на 2000-2015 рр." з 29 листопада 2001 р. реалізацію цих функцій та
відповідальність за формування національної екомережі взяла на себе
Координаційна рада з питань формування національної екологічної мережі на
чолі з міністром природоохоронного відомства, до складу якої входять
представники Верховної Ради, центральних органів виконавчої влади,
 16
секретаріату Кабінету Міністрів України, обласних адміністрацій, наукових та
громадських організацій.
Значно складнішим є питання широтних екокоридорів, вирішити яке
можливо на основі оцінки пріоритетності територій за принципами: багатства
біорізноманітності, її функціонального та соціального значень, наявності
ендемічних, реліктових та рідкісних видів і угруповань, ступеня його
природності, загроз тощо.

У сучасних нестабільних економічних та екологічних умовах України

особливої ваги набуває принцип розумної достатності, згідно з яким при
обґрунтуванні екологічної екомережі необхідно виходити не лише з перелічених
принципів, а й максимально враховувати варіант найбільш екологічно й
економічно можливий для здійснення. Тому, спираючись на сказане і аналіз
біорізноманітності України, автори статті пропонують варіант територіального
розташування екокоридорів мережі національного рівня, з яких, як відомо, у
згаданих уже законах затверджено чотири, а саме: Поліський, Галицько-
Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережно морський. Перший
репрезентує Поліську підпровінцію широколистянолісової зони, другий —
лісостепову зону, третій — степову і четвертий — її крайній південь. З них лише
останній, тобто Прибережноморський, не має альтернативного варіанта. Для
Поліського екокоридору в зв'язку з досить високою збереженістю природної
рослинності кількість варіантів є обмеженою.
Значно складнішим є визначення географічного розташування екокори-
дорів розораного Степу, Карпат, Гірського Криму та Лісостепу. В першому
випадку складність полягає у практично повній розораності й освоєнні
плакорних ділянок його межиріч. Для Карпат та Гірського Криму ускладнен-
ням є висотні пояси, для кожного з яких створювати екокоридор неможливо,
оскільки це буде рівнозначно охороні всієї їх біоти. Для Лісостепу усклад-
ненням є, з одного боку, його надзвичайно багата біорізноманітність,
представлена практично всіма типами рослинності України, які на відносно
невеликій території репрезентовані флористичними та ценотичними
 17
категоріями ботаніко-географічного поділу Земної кулі вищого рангу, а саме:
Центральноєвропейської, Східноєвропейської та Присередземноморської
провінцій, а з іншого, — значна фрагментованість рослинності і велика
віддаленість її масивів один від одного. Крім того, одне природне ядро ніколи
повністю не забезпечує збереження біорізноманітності навіть одного регіону.
Тому сполучити лише найціннішу варіабельність біорізноманітності
горизонтально спрямованим екокоридором неможливо. В усякому разі на
різних відрізках він матиме надто різну спрямованість, тобто дуже ламану
лінію.
 18
РОЗДІЛ 2. НАЦІОНАЛЬНІ І РЕГІОНАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ КОРИДОРИ

2.1 Характеристика національних екологічних коридорів

Визначення довготних екокоридорів не становить труднощів, оскільки їх

спрямованість збігається з напрямком головних річок України, долини яких
якнайкраще відповідають розв'язанню цієї проблеми.
Значно складнішим є питання широтних екокоридорів. Як уже говорилося,
у згаданих законах затверджено чотири а саме: Поліський, Галицько-
Слобожанський, Південноукраїнський та Прибережноморський.
Суттєве значення для екомережі національного рівня має ширина її еко-
коридорів. На думку авторів, їх пересічна ширина має становити від 8—10 до 25
—30 км зі зменшенням у степовій, практично розораній, зоні до мінімально
можливої ширини, яка б забезпечувала міграційні потоки ратичних тварин. У
такому разі ширина може становити лише 1—2 км у випадку лісового коридору і
3—5 км — коридору відкритих угруповань. Неабияке значення має і характер
буферної зони екокоридору при переході до сільгоспугідь, зокрема полів. У
найзагальнішому випадку він має бути поступовим, а не раптовим, що значно
зменшить втрати представників тваринного світу.
Стосовно природних ядер або біоцентрів, то доцільно, щоб їх площа
становила, за окремими винятками, не менше 5—10 тис. га. Виходячи з існуючої
в Україні мережі заповідних об'єктів вищого і середнього рангів, вона в
середньому становитиме 20—50 тис. га і лише, як виняток, понад 200 тис. га.
На території України виділяють такі національні екокоридори: Поліський,
Галицько-Слобожанський, Степовий екокоридор, Прибережноморський,
Сиваський екокоридор, Західний та Східний приморські екокоридори,
Передгірний екокоридор та інші гірські екокоридори Карпат та гірського Криму
Поліський екокоридор проходить через усю зону широколистяних
(мішаних хвойно-широколистяних) лісів і має важливе значення, насамперед, у
гідрологічному відношенні. За площею, вкритою природною рослинністю, та її
збереженістю Українське Полісся поступається лише Карпатам. Це самобутній
регіон, на теренах якого зберігається значна кількість бореальних видів і
 19
угруповань — лісових, болотних та лучних. Українське Полісся простягається із
заходу на схід на 750 км. є важливою складовою транснаціонального
екокоридору Європи. Воно є одним з головних міграційних шляхів птахів та
осередком специфічної післяльодовикової рослинності та флори.
Поліський екокоридор призначений для збереження дубових, дубово-
соснових, дубово-липових, дубово-грабових та соснових пралісів, лук та всієї
різноманітності боліт: оліго-, мезо- та евтрофних, включаючи унікальний
грядово-мочарний комплекс, який південніше вже відсутній.
Він забезпечує збереження 98 видів рослин і грибів та 145 видів тварин,
занесених до Червоної книги України, або, відповідно, 18 та 33 % їх загальної
кількості, зокрема, судинних рослин — 80 видів, мохів — 5, водоростей— 7,
лишайників— 1, грибів— 5, ссавців— 23, птахів— 43 види, атакож 26
синтаксонів, або 20,4 % їх загальної кількості із Зеленої книги Ук-
раїни .
Природні ядра: І — Шацьке; 2— Прип'ять-Стохідське; 3— Білозерсько-
Черемське; 4 — Соминське; 5 — Сиропогонське; 6 — Перебродське; 7 —
Поліське; 8— Чорнобильське; 9— Замглайське; 10— Деснянсько-Старогутське;
11— Верхньоесманське; 12— Мезинське; 13— Сосинське; 14 —
Межирічинське; 15 — Тетерівське; 16— Коростишівське; 17 — Дзержинське;
18— Надслучанське; 19— Цуманське; 20— Західнобузьке.
Галицько-Слобожанський (лісостеповий) екокоридор, на відміну від інших,
має: найбільшу протяжність, сильно звивисту конфігурацію і розгалуження у
східній частині на північну та східну гілки. За своїм географічним положенням та
значенням він є центральним і перетинає весь Лісостеп. Його призначенням є
збереження біорізноманітності унікальних для України центральноєвропейських
ялицево-сосново-букових, реліктових присередземноморських звичайнодубових,
скельнодубових пралісів, дубово-грабових і унікальних для рівнинної частини
України пухнастодубових лісів та центральноєвропейських лучних степів, які
знаходяться на межі ареалу, а також причорноморських степів. Особливо цінною
є його частина, розташована на схід від Харкова на території Старобільщини, шо
 20
має риси древнього лісостепу. Саме тут збереглася реліктова крейдяна так звана
«гісопова флора» з численними ендемами.
Екокоридор забезпечує охорону 73 видів рослин і грибів та 63 видів тварин
з ЧКУ, які, відповідно, становлять 13,5 та 16,5 % їх загальної кількості,
у т. ч. судинних рослин— 60, лишайників— 1,.грибів— 2, ссавців— 10, птахів
— 25, риб — 1, комах — 22 та 5 видів з інших систематичних груп. Із ЗКУ
екокоридор забезпечує збереження 33 синтаксонів, або 25,9 % їх загальної
кількості.
Природні ядра: 1 — Розтоцьке білатеральне; 1 — Яворівське; 3 — Роз
тоцьке; 4 — Вороняцьке; 5 — Кременецьке; 6 — Медоборське; 7 — Подільське;
8 — Вінницьке; 9 — Британське; 10 — Долинське; 11 — Павлівське
білатеральне; 12— Савранське; 13— Звенигородське; 14— Чорнолісько-
Холодноярське; 15— Лучківське; 16— Диканське; 17— Тростянецьке; 18 —
Михайлівське; 19— Банноярське; 20— Могрицьке білатеральне; 21—
Богодухівське; 22 — Печенізьке; 23 — Великобурулуцьке; 24 — Дворічанське;
25 — Кам'янське білатеральне.
Степовий екокоридор проходить через усю степову зону України зі сходу
на захід приблизно по 48-й паралелі, дуже відхиляючись на південь у західній
частині. Має значні відгалуження, звуження, розширення та подекуди паралельні
траси, що пов'язано як з майже повним освоєнням степової зони, передусім її
плакорів, так і з територіальними особливостями розташування об'єктів
природно-заповідного фонду. Його призначенням є збереження та відновлення
біорізноманітності зональностепових та іктразональних (лісових, лучних,
болотних, солонцевих, петрофітних тощо) екосистем, типових для смуги
барвистих, багаторізнотравно-типчаково-ковилових степів України, значною
мірою унікальних для всієї Євроазіатської степової смуги. Серед інтразональних
екосистем збереженню і відтворенню підлягають байрачні дубові ліси з участю
середземноморських і степових видів—вербові, осокорові, вільхові та в'язово-
дубові ліси річкових заплав, а також заплавні луки. Попри все сказане,
 21
найважливішим значенням екокоридору є збереження і відновлення фонових
плакорних ковилових степів.
В екокоридорі налічуються 83 види рослин і грибів та 88 видів тварин з
ЧКУ, що, відповідно, становить 15 та 23 % їх загальної кількості, у т. ч. 80 —
судинних рослин, 3 — лишайників, 9 — ссавців, 14 — птахів, 57 — комах і 8
видів з інших систематичних груп. Із ЗКУ екокоридор забезпечує збереження 15
синтаксонів, або 11,8 %.
Природні ядра: 1 — Кучурган-Андріяшівське білатеральне; 2 —
Куяльницьке; 3 — Демидово-Заводовське; 4 — Гранітно-Побузьке; 5 —
Рацинське; 6 — Єланецьке; 7 — Інгульське; 8 — Щурхиське; 9 —
Боковеньківське; 10— Властівське; 11— П'ятихатсько-Жовтоводське; 12—
Грушуватське; 13 — Базавлуцько-Сурське; 14 — Хортицьке (на острові); 15 —
Гуляйпільське; 16— Карлівсько-Курахівське; 17— Клебан-Бицьке; 18—
Великоанадольське; 19— Роздольненське; 20— Кальміуське; 21— Бердянське;
22 — Донецьке; 23 — Зелене намисто Донбасу; 24 — Провальське білатеральне.
Прибережноморський екокоридор простягається вздовж узбережжя
Азовського і Чорного морів, займаючи вузьку літоральну смугу і материкову
частину узбережжя. За своїм географічним положенням і природними
особливостями коридор чітко поділяється на дві ділянки: Чорноморську й
Азовську. Хоча остання і проходить через досить заселену бальнеологічно-
рекреаційну смугу Приазов'я, проте природними ядрами забезпечена відносно
непогано. Екокоридор має охороняти угруповання галофітно-лучно-болотної
літоральної, колосняково-миколайчикової псамофітної та псамофітно-
черепашкової рослинності з великою участю ендемів на дуже вразливих
екотопах, а також залишки материкових полиново-типчаково-ковилових і
типчаково-ковилових степів. Окрім них, у межах екокоридору поширена
плавнева, галофітна та водна рослинність. Саме до його складу ввійде більшість
водно-болотних угідь Рамсарської конвенції. Він забезпечує транскордорнний
зв'язок з екомережами Росії та Румунії.
 22
Із занесених до ЧКУ видів на Азовській ділянці охороняються 31 вид
рослин і грибів та 62 види тварин, або, відповідно, 5,7 і 16,2% їх загальної
кількості, у т.ч. 25 видів судинних рослин, 4 — лишайників, 2 — грибів, 6 —
ссавців, 34 — птахів, 3 — риб, 12 — комах та 7 видів — з інших систематичних
груп. Вона забезпечить збереження 13 синтаксонів із ЗКУ, або 10,2 % їх
загальної кількості. Відповідно на Чорноморській ділянці — 3 види лишайників,
1 — ссавців, 38 — птахів, 15 — риб, 45 — комах та 27 видів з інших
систематичних груп, а також 12 синтаксонів із ЗКУ, або 9,4 % їх загальної
кількості.
Природні ядра: 1 — Дунайське білатеральне; 2 — Шагансько-Алібейське; 3
— Дністровське; 4 — Хаджибейсько-Куяльницьке; 5 — Тилігульське; 6 —
Кінбурзьке; 7 — Чорноморське; 8 — Скадовське; 9 — Домузлавське; 10 —
Сиваське; 11 — Обіточне; 12— Бердянське; 13— Білосарайське; 14—
Меотидське білатеральне.
Сиваський екокоридор розташований на території Кримської АР та
Херсонської обл. і є найкоротшим порівняно з іншими екокоридорами.
Репрезентує унікальний комплекс біорізноманітності загальноєвропейського
значення і створений пустельними полиново-злаковими степами.
На його території відзначені 16 видів рослин та грибів і 26 видів тварин з
ЧКУ, що, відповідно, становить 3,0 та 6,0 % їх загальної кількості, у т.ч. 8 видів
судинних рослин 1 — водоростей, 3 — лишайників, 4 — грибів, 1 — ссавців,
18 — птахів, 3 — комах та 4 види з інших систематичних груп. Сиваський
екокоридор також забезпечує збереження 4 синтаксонів із ЗКУ, або 3,2 % їх
загальної кількості.
Природне ядро: Азово-Сиваське.
Крим. Займає лише 4,2 % території України, є одним із
загальноєвропейських центрів біорізноманітності і найбагатшим за цим
показником в Україні. На його території відзначено близько 60 % видів флори і
майже стільки ж фауни України. За багатством біорізноманітності, кількістю
ендеміків, реліктів і рідкісних видів він перевищує всі інші природні регіони
 23
України. Зокрема, кількість видів ЧКУ становить: для рослин — майже 40 %, для
тварин — 55 %. Це ж стосується і ландшафтів, геологічних та історико-культур
них об'єктів світового і національного рівнів, зокрема гірських печер, гірського
карсту, грязьових вулканів, вулканічного масиву Карадаг, каньйонів тощо. Як і
переважна більшість регіонів України, Крим, за винятком середнього та
верхнього гірських поясів, уже досяг критичного для сталого розвитку рівня
антропогенного навантаження, а в рівнинній частині, як і у степовій зоні
загалом, значно перевищив його. Так, малозмінених територій залишилося лише
25 % , що значно ускладнює вирішення цієї проблеми.
На південь від західної та східної його частин уздовж узбережжя до
Гірського Криму простягайся, відповідно, західний та східний приморські
екокоридори.
Західний приморський екокоридор забезпечуватиме збереження
чагарникових, різнотравно-типчаково-ковилових та петрофітних варіантів
типчаково-ковилових степів з комплексом галофітної рослинності вздовж
морського узбережжя.
Тут охороняються 43 види рослин і 28 видів тварин з ЧКУ, тобто,
відповідно, 7,3 та 7,3 % їх загальної кількості, у т.ч. 32 види судинних рослин, 3
—водоростей, 8— лишайників, 5— ссавців, 11 — птахів, 12— комах, а також 7
синтаксонів із ЗКУ, або 5,5 % їх загальної кількості.
Природні ядра: 1 — Лебедине; 2— Каркінітське; 3— Бакальське; 4 —
Тарханкутське; 5 — Донузлавське; 6 — Центральнокримське; 7 — Сасицьке.
Східний приморський екокоридор репрезентує складніший комплекс —
різнотравно-типчаково-ковилових, типчаково-ковилових, полиново-злакових та
петрофітних степів з участю у приморських зниженнях галофітних і
лучногалофітних угруповань.
Має забезпечити охорону 29 видів рослин і 38 видів тварин, або,
відповідно, 5,3 та 9,9 % їх загальної кількості з ЧКУ, у т.ч. 25 видів судинних
рослин, 4 — лишайників, 6 — ссавців, 17 — птахів, 14 – комах та 1 виду з інших
 24
систематичних груп, а також 10 синтаксонів із ЗКУ, або 7,8 % їх загальної
кількості.
Природні ядра: 1 — Північносхідне; 2 — Калинівське; 3 — Замкнено-
озерне; 4 — Арабатське; 5 — Казантипське; 6 — Караларсько-Осовинське; 7 —
Такильське; 8 — Опуцьке; 9 — Чаудинське.
Передгірний екокоридор проходить через Кримське передгір'я. Його
призначенням є збереження залишків унікальних, переважно петрофітних із
суттєвою часткою реліктових та ендемічних видів лучних степів, пухнасто-
дубових лісів і двох незначних ділянок реліктових звичайнодубових лісів, які у
Криму більше ніде не трапляються.
На його території трапляються: 47 видів рослин і грибів та 27 видів тварин
з ЧКУ, тобто, відповідно, 8,6 та 7,0 % їх загальної кількості, у т.ч. 37 видів
судинних рослин, 2 — мохоподібних, 4 — лишайників, 1 — грибів, 3 види з
інших систематичних груп, 5— ссавців, 3— птахів, 2— риб, 17— комах.
Екокоридор забезпечує збереження 12 синтаксонів із ЗКУ, або 9,4 % їх загальної
кількості.
Природні ядра: 1 — Севастопольське; 2 — Альмінське, 3 — Сімферо-
польське; 4 — Кубалацьке; 5 — Агармиське.
Північнокримський гірський екокоридор проходить через північний
макросхил Головного Кримського хребта. Репрезентує унікальні діброви з дуба
пухнастого та дуба скельного. Особливу цінність становлять добре збережені,
найбільші в Криму масиви реліктових середземноморських високоялівцевих
лісів. Інколи трапляються і ділянки соснових лісів.. У верхній частині
макросхилу збереглися букові праліси.
Він забезпечує охорону 59 видів рослин та грибів і 38 видів тварин з ЧКУ,
тобто, відповідно, 10,9 та 9,9 % їх загальної кількості, у т.ч. 52 видів судинних
рослин, 1 — мохоподібних, 6— лишайників, 7 — ссавців, 5 — птахів, 2 — риб,
21 — комах та 3 видів з інших систематичних груп, а також 14 синтаксонів із
ЗКУ, або 11,0 % їх загальної кількості.
 25
Природні ядра: 1 — Великоканьйонне; 2 — Качинськоканьйонне; 3—
Карабіяйлинське.
Південнокримський гірський екокоридор проходить через південний
макросхил головного пасма і більшість яйл, включення яких зумовлене їх
наявністю в існуючих заповідних об'єктах. Після Сиваського це найкоротший
коридор на території Криму, але найбагатший щодо біорізноманітності на
одиницю площі. Він забезпечить збереження субсередземноморської
рослинності з високоялівцевих, кримськососнових, станкевічососнових лісів з
вічнозелених листяних чагарників та дерев, а також пухнасто- та скельно-
дубових і букових лісів, а на яйлах — лучних степів та лук.
Він забезпечує збереження 184 видів рослин і грибів та 167 видів тварин з
ЧКУ, тобто, відповідно, 34 і 43,8 %,у т.ч. 145 видів судинних рослин, 9 — мохів,5
— водоростей, 17 — лишайників, 8 — грибів, 18 — ссавців, 27 — птахів, 94 —
комах та 28 видів з інших систематичних груп. Крім того, екокоридор забезпечує
збереження 20 синтаксонів із ЗКУ, або 15,7 % їх загальної кількості.
Природні ядра: 1 — Айя-Сарицьке; 2 — Ялтинсько-гірськолісове; 3 —
Мартьянське; 4 — Аюдазьке; 5 — Кримське; 6 — Новосвітське; 7 — Карадазьке.
Українські Карпати в Україні, а Карпати взагалі — в Європі займають
особливе стратегічне в географічному відношенні положення і відіграють
надзвичайно важливу екологічну, економічну та соціальну роль, не кажучи вже
про їх загальнокліматичне значення для Центральної і Південної Європи. Саме в
Українських Карпатах збереглися найбільші в Європі площі букових пралісів і
саме вони відзначаються багатою біорізноманітністю різних центрів походження,
оскільки є південно-східним форпостом Центральноєвропейської провінції, що
одночасно межує із Східноєвропейською та Панонською. Займаючи лише 4,2 %
площі України, вони зберігають 44 % її видів і в цьому відношенні поступаються,
і то незначною мірою, лише Гірському Криму. Особливу цінність становить
флора високогір'я, на яку, за даними К.А.Малиновського, припадає понад
40 % усієї флори цієї території, а ендеміків налічується 44 види, або понад 12 %.
Відповідно до їх природних особливостей (орографії, клімату, ландшафтів тощо)
 26
в них доцільно було б створити Передкарпатський, Північносхідний та
Південнозахідний гірські, Високогірний та Притисянський (Закарпатський
рівнинний) екокоридори. Проте, враховуючи існуючу систему заповідних
об'єктів та майже позбавлену природної рослинності Закарпатську рівнину, ми
пропонуємо лише перші три екокоридори, природні ядра яких охоплюють і
високогір'я. Передкарпатський екокоридор призначений зберегти
центральноєвропейські ацидофільні звичайнодубові, букові, дубово-ялицеві,
дубово-грабові, буково-ялицево-смерекові, липово-дубові та реліктові тисові
ліси, а також суходільні та заплавні луки з ділянками боліт й участю гірських
видів.
Тут знаходяться 55 видів рослин і грибів та 39 видів тварин з ЧКУ, що,
відповідно, становить 10,2 і 10,2 % їх загальної кількості, у т.ч. 42 види судинних
рослин, 6 — мохів, 6 — лишайників, 1 — грибів, 14 — ссавців, 9 — птахів, 2 —
риб, 10— комах та 4 види з інших систематичних груп. Екокоридор також
забезпечує збереження 9 синтаксонів із ЗКУ, або 7 % їх загальної кількості.
Природні ядра: 1 — Дрогобицьке; 2 — Моршинсько-Калуське; 3 —
Косівське; 4 — Герцівське.
Північносхідний гірський екокоридор призначений для збереження
типових для макросхилу пралісів смерекових, що є панівними, букових, ялицево-
букових, найбільш складних ялицево-смереково-букових реліктових
польськомодринових та звичайнососнових лісів, а також субальпійської
чагарникової і трав'яної рослинності гірських боліт та післялісових лук.
У ньому знайдено 67 видів рослин і грибів та 44 види тварин з ЧКУ, що,
відповідно, становить 12,3 та 11,5 % їх загальної кількості, у т.ч. 57 видів
судинних рослин, 2 — мохів, 6 — лишайників, 2 — грибів, 11 — ссавців, 8 —
птахів, 3 — риб, 17 — комах та 5 видів з інших систематичних груп. Екокоридор
також забезпечує збереження 25 синтаксонів із ЗКУ, або 19,6 % їх загальної
кількості.
 27
Природні ядра: 1 — Верхньодніпровське; 2 — Надсянське; 3 —
Сколівське; 4 — Горганське; 5 — Карпатське; 6 — Вижницьке; 7 — Черемиське
білатеральне.
Південнозахідний гірський екокоридор призначений зберегти найбільші за
площею в Європі праліси букових лісів, залишки дубових лісів, смугу
високогірного рідколісся, субальпійську, альпійську і гірськоболотну
рослинність та післялісові луки. Реліктових, ендемічних та рідкісних видів у
ньому порівняно з попередніми екокоридорами значно більше.
Тут трапляються, враховуючи і Притиснянську рівнину, 185 видів рослин і
грибів та 98 видів тварин з ЧКУ, що становить, відповідно, 34,2 і 25,7 % їх
загальної кількості, у т.ч. 143 види судинних рослин, 15 — мохів, 12 —
лишайників, 15 — грибів, 18 — ссавців, 23 — птахів, 10 — риб, 41 — комах та 6
видів з інших систематичних груп. Екокоридор також забезпечить збереження,
зокрема і на Притиснянській рівнині, 51 синтаксону із ЗКУ, або 40,1 % їх
загальної кількості.
Природні ядра: 1 — Ужанське трилатеральне: 2 — Синевирське; 3 —
Угольсько-Широколужанське; 4 — Чорногірське; 5 — Мармароське.

2.2. Регіональні екологічні коридори

Проведені дослідження свідчать, що на території Полтавської області є

необхідні ресурси для розбудови регіональної екологічної мережі (РЕМ), які
увійдуть до екокоридорів та природних ядер: об'єкти природно-заповідного
фонду (ПЗФ) загальнодержавного та місцевого значення (три регіональних
ландшафтних парків — «Диканський», «Кременчуцькі плавні»,
«Нижньоворсклянський», 151 заказник, 50 заповідних урочищ, 116 пам'яток
природи, 1 дендрологічний парк, їй парків-пам'яток садово-паркового
мистецтва), водні об'єкти, ліси І групи віком понад 50 років, курортні та
лікувально-оздоровчі території, рекреаційні зони, залишки природної та
напівприродної рослинності, сільськогосподарські угіддя, зайняті багаторічними
та однорічними культурами. Розробці РЕМ значною мірою сприятиме розвинена
 28
гідрологічна мережа, яку складають річки (головні з них — Ворскла, Сула, Псел
та їх численні притоки), болота, озера, штучні водойми. Вздовж долин головних
річок зосереджені основні площі природної рослинності. Крім того, в заплавах
річок спостерігається найвища концентрація заказників загальнодержавного
значення. Тому вважають за доцільне визначити три екологічних коридори по
долинах головних приток Дніпра — Ворсклянський, Псільський, Сулинський. На
півдні області вони з'єднуються з національним меридіональним Дніпровським
екокоридором, а в центральній частині регіону — з широтним національним
Галииько-Слобожанським екокоридором.
Серед заповідних територій області найважливішу роль біоцентрів екоко-
ридорів відіграють об'єкти охорони ландшафтів та біотопів — ландшафтні та
гідрологічні заказники, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, які
розташовані в заплавах річок. Це, передусім, об'єкти загальнодержавного
значення, серед яких переважають заказники. В межах проектованих
екокоридорів їх концентрація нерівномірна, тому для функціонування біоцснтрів
необхідно створити нові заповідні території — регіональні ландшафтні парки
(РЛП) та ландшафтні заказники.
Об’єднанню всіх екокоридорів РЕМ сприятимуть малі річки, яких в регіоні
нараховується понад 100. У південній частині Лівобережного Придніпров’я
проходить частина національного Дніпровського меридіонального екокоридору, з
яким безпосередньо будуть з’єднані вказані регіональні екокоридори. Слід відмітити
більш-менш рівномірну насиченість природними ядрами середньодніпровської
частини Дніпровського екокоридору. Кожне з них (Лучківсько-Кишеньківське,
Білецьківсько-Кременчуцьке, гирло Сули) репрезентує унікальні природні
комплекси не тільки для Середнього Дніпра, а й у цілому і для лісостепової зони.
Для Полтавського регіону виділяють п'ять основних етапів розбудови
екологічної мережі регіонального рівня, яка стане частиною національної
екомережі: вивчення природних особливостей регіону і стану екосистем та оцінка
ресурсів, необхідних для розбудови; аналіз репрезентативності існуючої
природно-заповідної мережі (ПЗМ) області; розробка проекту екологічної
 29
мережі; визначення екологічних коридорів та потенційних природних ядер
(біоцентрів); посилення існуючих біоцентрів та створення нових вздовж
визначених екокоридорів за рахунок оптимізації природно-заповідної мережі
області; координація регіональної екомережі із сусідніми регіонами; практичне
втілення проекту екомережі.
Отже, створення регіональної екологічної мережі в Полтавській області
сприятиме відновленню та підтриманню екологічної рівноваги в першу чергу
Лівобережної частини лісостепового регіону України, вирішенню проблем
збереження біорізноманітності на видовому, ценотичному, ландшафтному
рівнях та еколого-соціальних завдань суспільства Реалізація проекту РЕМ
значною мірою залежить від створення нових заповідних територій охорони
ландшафтів та біотопів, необхідних для функціонування біоцентрів.
Тому на сучасному етапі пріоритетним завданням у відношенні розробки
проекту екомережі є подальша оптимізація природно-заповідної мережі
Полтавщини. Одним із перспективних напрямків збереження фіторізноманітності
Полтавщини є створення колекційного блоку природної флори на території
ботанічного саду і, насамперед, видів рослин, занесених до Червоної книги Ук-
раїни, та регіональне рідкісних, що охороняються на обласному рівні.
У межах проектованого Ворсклянського екологічного коридору (І)
відмічені найкращі умови (найбільша кількість заповідних територій, значні
площі природної рослинності) для виділення п'яти природних ядер, які
рівномірно розташовані вздовж долини р.Ворскли. З них три охоплюють його
майже повністю в середній течії (Котелевсько-Більське — 1, Дикансько-
Опішнянське — 2, Полтавське — 3), два (Малоперещепинське — 4 та
Лучківсько-Кишеньківське - 5) — в пониззі. Ширина Ворсклянського
екокоридору — від 5 км (у верхній частині) до 15 км (у нижній) — дозволить
об'єднати всі характерні екотопи долини річки. Одним з найбільших
регіональних парків даного екокоридору є Диканський РЛП, площею 11945 га.,
де особливо цінними є первоцвіти. Найціннішим у гідрологічному та
біологічному відношеннях є Малоперещепенський ботанічний заказник, у якому
 30
представлені добре збережені, типові для Лівобережжя, болота з галофітною
рослинністю. Лучні степи найкраще представлені у Лучківському ландшафтному
заказнику, площею 1620 га, що розташований в околицях с. Лучки Кобиляцького
району. Ландшафтну специфіку заказника визначає розвинена мережа яружно-
балкових систем, так званих байраків. Заказник Лучківський окрім наукової має
значну екологічну, водорегулюючу, народногосподарську та ресурсну цінність і
виконує важливі соціальні функції.
У межах проектованого Псільського (II) екологічного коридору
пропонують виділити п'ять природних ядер. У середній течії можливе виділення
двох природних ядер — Гадяцько-Зіньківськото та Сорочинсько-Шишацького, в
нижній течії — Хорольського(3), Нижньопсільського(4) та Білецьківсько-
Кременчуцькою (5), що з'єднаються гирловою частиною Польського коридору з
Дніпровським широтним екокоридором у районі Білецьклвського природного
ядра. Оптимальна ширина Поліського екокоридору — до 10 км в усіх частинах.
Одним з най унікальніших ландшафтних заказників, що розташовані на р. Псел є
Короленкові дача. Лісова рослинність репрезентована тут типовими
середньовіковими природними дібровами. Трав'яний покрив добре розвинений і
має чітку ярусну будову. Типовою ділянкою заплавних лісів та лук пониззя Псла
з багатим рослинним і тваринним світом є ландшафтний заказник
Нижньпсільський, площею 504га. Він репрезентує типові заплавні ландшафти в
пониззі р. Псел, до яких приурочені природні білотополеві конвалієві ліси з
різноманітним складом рослин. Заплавні ліси відіграють важливу водоохоронну
та ресурсну (по збереженню лікарських рослин) роль. Кременчуцькі плавні
серед інших заповідних обє’ктів області посідає особливе місце. Розташований в
Кременчуцькому районі він включає ряд островів та півострів Кантарове Річище
У складі парку переважають водні ділянки, серед суходільних угідь значні площі
займають ліси, болота та інші угіддя.

Проектований Сулинський екологічний коридор (III) має включати три

природних ядра, проте його розташування в загальній системі РЕМ значно
підсилюється додатковим коридором по р.Удай, який насичений природно
 31
заповідними територіями і є сполучною ланкою з північним (Приполіським
коридором). Верхній біоцентр (1) доцільно закласти середній течії р. Сули (на
основі гідрологічного заказника «Середпьосульський», друге ядро Лубенське,
третє — в пониззі р.Сула на базі існуючого Сулинського ландшафтного
заказника (перспективною національного природного парку).

Ландшафтний заказник Сулинський - еталон ділянки прибережно-водних,

водяних, заболочених та лісових екосистем. Основні площі займає гідрофільна
рослинність. Меншу площу займає водна рослинність — занурена та з
плаваючим листям. Територія заказника відзначається переважанням
акваторіальної частини в його складі, різноманіттям ґрунтів та рослинного
покриву, що зумовлює багатство тваринного світу, насамперед, орнітофауни та
іхтіофауни. В цілому ландшафтний заказник «Сулинський» репрезентує
флористичне та фауністичне різноманіття природних водно-болотних комплексів
лісостепової зони України і має важливе водоохоронне значення. У південній
частині Лівобережного Придніпров'я проходить частина національного
Дніпровського меридіонального екокоридору, з яким безпосередньо будуть
з'єднані вказані регіональні екокоридори. Слід відмітити більш-менш рівномірну
насиченість природними ядрами середньодніпровської частини Дніпровською
екокоридору. Кожне з них (Лучківсько-Кишенькіиське, Біленьківсько-
Кременчуцьке, гирло р.Сули) репрезентує унікальні природні комплекси не
тільки для Середнього Дніпра, а й в цілому і для лісостепової зони України.

2.3 Перспектива розбудови екологічних коридорів на Полтавщині

Для Полтавського регіону виділяється п'ять основних етапів розбудови

екологічної мережі регіонального ріння, яка стане частиною національної
екомережі:
* вивчення природних особливостей регіону і стану екосистем та оцінка
ресурсів, необхідних для розбудови ;
 32
* аналіз репрезентативності існуючої природно-заповідної мережі (ПЗМ)
області;
* розробка проекту екологічної мережі;
* визначення екологічних коридорів та потенційних природних ядер
(біоцентрів);
* посилення існуючих біоцентрів та створення нових вздовж визначених
екокоридоріи за рахунок оптимізації природно-заповідпої мережі області;
* координація регіональної екомережі із сусідніми регіонами;
* практичне втілення проекту екомережі.
Отже, створення регіональної екологічної мережі в Полтавській області
сприятиме відновленню та підтриманню екологічної рівноваги в першу чергу
Лівобережної частини лісостепового регіону України, вирішенню проблем
збереження біорізноманітності на видовому, ценотич
Тому на сучасному етапі пріоритетним завданням у відношенні розробки
проекту екомережі є подальша оптимізація природно-заповідної мережі
Полтавщини.
Одним із перспективних напрямків збереження фіторізноманітності
Полтавщини є створення колекційного блоку природної флори на території
ботанічного саду Полтавського педуніверситету і, насамперед, видів рослин,
занесених до Червоної книги України, та регіональне рідкісних, що
охороняються на обласному рівні.
Отже, реальна охорона біологічної та ландшафтної різноманітності
залежить, значною мірою, від ефективності поєднання різноманітних форм
природоохоронної діяльності в кожному регіоні.
Однією із сучасних тенденцій щодо оптимізації регіональних природно-
заповідних мереж є організація територій поліфу національного призначення, де
б поєднувалась охорона природної біорізноманітності на фоні широкої
природоохоронної освіти і виховання. До таких об'єктів природно-заповідного
фонду в Україні належать національні природні та регіональні ландшафтні
парки.
 33
Національні природні парки як природоохоронні, культурно-освітні, рекреаційні,
науково-дослідні установи загальнодержавного значення створюються з метою
збереження, відтворення й ефективного використання природних комплексів та
об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, істерико-культурну,
наукову, освітню і естетичну цінність. На Полтавщині нині, є три перспективних
території для створення природних національних парків.
Найповніше критеріям відбору територій для національного природного
парку (великий природний регіон, що вміщує одну або більше цілісних
екосистем, суттєво не змінених людською діяльністю, де ландшафти, рослинний
і тваринний світ мають особливе наукове, освітнє, духовне, рекреаційне та
туристичне значення) відповідають два регіональних ландшафтних парки —
Нижньоворсклянський та Диканський.
Перспективу розбудови в пониззі р. Ворскла національного парку (на
площі до ЗО тис. га) визначають, по-перше найвищі показники ландшафтного та
біологічного розмаїття, в тому числі унікальності рослинного і тваринного світу,
характерного не тільки для області, а й для Лівобережного Придніпров'я, по-
друге, цілісність екосистем, по-третє, наявність функціонуючого наукового та
освітньо-виховного центру — біостаціонару Полтавського педуніверситету,
викладачами та студентами якого тут проводяться комплексні дослідження
впродовж 30 років. Важливе значення має наявність зонування території та
можливість вилучення із господарського користування необхідного відсотка
акваторії та суші.
Перспективний Дикамський НПП (площею до 15 тис. га) репрезентуватиме
ландшафтне та біологічне різноманіття центральної частини Полтавської
рівнини. Його розбудова можлива за рахунок приєднання до існуючого
регіонального ландшафтного парку (що в межах Диканського району) природних
комплексів Опішнянської селищної ради Зіньківського району (масиви
широколистяних лісів, приворсклянські луки, болота ботанічного заказника
«Котове») та історико-культурних цінностей (відомий центр гончарства).
 34
Перспективною територією для створення НПП вказується пониззя р. Сула
(Полтавська обл., Семенівський, Глобинський р-ни), де нині розташований
ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Сулинський» (площа 23
тис. па). Для створення НПП до нього доцільно приєднати ділянки правого
корінного берега (Черкаська обл.), а також цінні заплавні комплекси р. Сула, до
складу яких входять значні площі заболочених ділянок (правобережних—
гідрологічні заказники Вели-коселецький, Плехівський, Чутівський), лучних,
особливо, галофітних (лівобережних — гідрологічні заказники Солоне, Тракове,
ур, Драчки-Липняжки та. 2 ботанічних пам'ятки природи). Найбільші площі в
складі проектованого НПП займає акваторія Сулинської затоки Кременчуцького
водосховища на межі Полтавської та Черкаської областей. Створення Сули
нського НПП дозволить регламентувати відлов риби, який потребує в цій
місцевості посиленого контролю, шляхом встановлення певних рибало-
мисливських ділянок біля конкретних населених пунктів.
Вказана територія, на наш погляд, більше відповідає рангу регіонального
ландшафтного парку, оскільки має вагому мисливську та ресурсну значимість.
Для території Полтавщини, враховуючи її густу населеність та високий
ступінь розораності поряд з низькою залісненістю, найефективнішим шляхом є
охорона біорізноманітності на ландшафтному рівні. Найкраще цим завданням
відповідають об'єкти полі-функціонального призначення — регіональні
ландшафтні парки. Ландшафтні парки складають істотний елемент екологічного
захисту регіону, який дозволяє зберігати природні цінності і позитивно впливає
на сусідні регіони, де загроза середовищу нерідко буває більшою або функціону-
вання екосистем порушене.
Враховуючи, що заплави річок мають найвище ландшафтне та біологічне
розмаїття і що вони водночас є природними коридорами, доцільно створювати
регіональні ландшафтні парки саме в місцевостях, які охоплюють долини та
заплавні тераси найголовніших водних артерій області. При цьому одним із
шляхів збереження є розширення площ існуючих невеликих, проте цінних
 35
заповідних територій, або об'єднання територіальне розрізнених різноманітних за
статусом заповідних ділянок.
До перспективних РЛП Полтавщини належать Вельбівський (або Гадяць-
кий), Котелевський, Лубенський, Шишацький.
 36

Розділ 3. ПРИРОДНІ ЯДРА В МЕЖАХ ЕКОЛОГІЧНИХ КОРИДОРІВ

ПОЛТАВЩИНИ

2.1 Природні ядра Ворсклянського екологічного коридору

2.1.1.Котелевсько-Більське природне ядро

На території Котелевсько-Більського ядра виділяють Ковпаківський парк-
пам’ятку садово паркового мистецтва. Це ділянка природних широколистих та
штучних соснових лісів навколо р.Ворскла з багатим рослинним та тваринним
світом. Створений на початку 20-х років ХХ століття і пов’язаний з іменем двічі
Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака, під керівництвом якого були здійснені
перші насадження сосни. Ковпаківський лісопарк займає ділянку борової та
заплавної тераси р.Ворскла. Територія лісопарку включає дві частини –
лівобережну, яка тягнеться від околиць Котельви і включає смугу соснового лісу,
що примикає до р.Ворскла, та правобережну, західна межа якої проходить по
р.Стара Ворскла і примикає до сучасної долини р.Ворскла. Лівобережнісоснові ліси
мають штучне походження. Вони створювалися з метою закріплення пісків на
боровій терасі. Правобережну частину парку займають типові заплавні природні
широколистяні та дрібнолистяні ліси. У складі яких на різних ділянках штучно
висаджені дерева з інших регіонів України – полісся, Прикарпаття. У цілому на
території лісопарку зростає багата дендрофлора–понад 100 видів. Тут переважають
середньовікові насадження окремі види сосон мають вік понад 70 років. Тут
представлені всі основні варіанти угруповань соснових лісів, характерних для
Полтавщини: сосняки лишайникові(займають верхівки пагорбів),сосняки
зеленомохові, сосняки злаково-різнотравні. Розсіяно в лісі зустрічаються папороті –
щитники чоловічий та шартський, особливо у зниженнях. Подекуди зустрічаються
зарослі малини звичайної, іван-чаю вузьколистого, зрідка, в мікрозниженнях
зустрічаються куртини з бореальною рослинністю, видами досить рідкісними для
Полтавщини – грушанкою звичайною, перстачем прямостоячим. На відкритих
 37
піщаних ділянках (біля річки, на галявинах) зростають типові псамофіти, серед них
– агалик-трава гірська.
На підвищених пагорбах домінують епігейні кущисті лишайники, переважно
із роду кладонія. Спорадично тут зустрічаються малопоширені в області кущисті
лишайники з роду цетрарія – ісландська та кучерява. На соснах зростають епіфітні
лишайники – листуватий гіпогімнія здута, накипні леканора зеленувата,
сколіціоспорум зелений, дуже рідко – кущистий - уснея. Різноманіття епіфітних
лишайників відмічене на листяних деревах. У цілому на території Ковпаківського
лісопарку виявлено 96 видів лишайників.
Значну участь у наземному покриві соснових лісів відіграють вічнозелені
спорові рослини – мохи. Біологами тут знайдено 85 видів мохів. Місцями вони
утворюють суцільний покрив. Серед них найчастіше зустрічаються у вигляді
своєрідних куртин плеуроцій Шредера, дик ран зморшкуватий та багато
щетинистий, зозулин льон волосконосний та ялівцевий, цератодон пурпуровий та ін.
Лишайники та мохи відіграють роль рослин-піонерів, сприяють закріпленню
піщаних ґрунтів.
Фауна хребетних соснових насаджень досить бідна, що зумовлено збідненим
флористичним складом, спрощеною ярусністю цих лісів та їх слабко вираженою
мозаїчністю. З птахів найчисленнішим є зяблик та щеврик лісовий. Постійно тут
гніздяться сойка, вівсянка, вівчарики, дрімлюга, місцями дрізд співочий. Зрідка
зустрічаються в соснових масивах горихвістка звичайна, чиж, дрізд-омелюх,
жайворонок лісовий.
Лісовий масив на правому березі р.Ворскла репрезентує типові угрупування
заплавних лісів. Тут представлені ділянки широколистяних лісів з характерною
ярусністю: деревного (дуб звичайний, клен польовий, татарський, ясен високий,
липа серцелиста), чагарникового (ліщина звичайна, бруслина європейська та
бородавчата), трав’янистого (копитняк європейський, купина багатоквіткова,
медунка темна, осока волосиста, чина весняна, дзвоники кропиволисті та конвалії
звичайної).
На узліссях представлені лучні фрагменти за участю злаків та різнотрав’я.
 38
Заплавні ліси характеризуються значною біорізноманітністю. Постійно тут
гніздяться яструб великий, канюк звичайний, припутень, горлиця, зозуля,
крутиголовка, дятел великий строкатий, іволга, сорока, ворона сіра, синиці – велика
та блакитна, повзик, малинівка, соловей східний, дрозди – чорний та співочий,
славки та ін.
Серед рідкісних гніздових птахів цих лісів відмічені осоїд, дятел середній
строкатий, синиця довгохвоста, кропивник, вівчарик весняний, дрізд білобровий,
берестянка.
Видове різноманіття птахів в парку значно зростає восени та навесні за рахунок
перелітних видів. У цей час серед мігрантів можна зустріти ряд рідкісних птахів,
зокрема таких, як лелека чорний, підорлики — великий та малий, змієїд, дербник,
кібчик, вальдшнеп, голуб-синяк, сорокопуд сірий та інші види.
Серед ссавців парку, поряд зі звичайними і широко розповсюдженими видами,
відмічені і види, що потребують особливої охорони: нетопир-карлик, горностай,
борсук, видра.
Загалом на території парку можна зустріти 199 видів наземних хребетних, в
тому числі птахів–145, ссавців–39, земноводних–10, плазунів–5.

2.1.2. Дикансько-Опішнянське
Одним з найбільших регіональних парків даного екокоридору є Диканський
РЛП, площею 11945 га. Парк займає правобережну частину долини р. Ворскла та
смугу заплави лівого берега в її середній течії. Організований 27жовтня 1994року.
На території ДРЛП добре збереглася природна рослинність, яка складає
близько 50% від загальної площі парку. Флора вищих судинних рослин нараховує
617 видів, серед яких 46 рідкісних.
Диканський лісовий масив розташований на правому корінному березі р.
Ворскла мiж районним центром Диканькою та с. Михайлівка. Територію, що займає
лісовий масив, можна умовно розділити на дві частини: північну, компактнішу, та
південну, витягнуту смугою із заходу на схід. Cxiдиий край масиву утворює стрімкі
схили правого корінного берега р. Ворскла висотою 50—80 м.
 39
Ценотичну цінність парку визначають лісові ділянки з дубами віком понад
100-200 і навіть 300 років, в більшості масивів їх вік не перевищує 60-70 років. В
різних частинах парку ліс має свої особливості у північ нічній частині по ярах
однією з домінуючих порід є граб звичайний, серед інших дуб і клен гостролистий.
У східній частині парку, на стрімких схилах Ворскли, переважають досить сухі ліси
з значною участю граба. У південно-західній та центральній частині лісу з дубом та
липою тут переважають клени гостролистий та польовий. Із інших деревних порід в
диканських лісах часто зустрічаються груша звичайна, яблуня польова, в'яз гладень-
кий, тополі чорна, біла, осика. Ближче до водойм поширені смуги із вільхи клейкої.
Трав'яний покрив утворюють типові види широколистих лісів. Домінантами
травостою є осока волосиста, зірочник ланцето видний, на знижених ділянках –
яглиця звичайна. Між ними скупчення утворюють копитняк європейський, фіалка
дивна, переліска багаторічна, конвалія звичайна, чина весняна, купина
багатоквіткова та ін. Hepiдко можна зустріти куртини реліктових рослин: барвінку
малого, шоломниці високої. На галявинах та узліссях переважають тіневитривалі та
світлолюбні рослини: порошка дібровна, дзвоники ріпчастовидні, пахучка звичайна,
звіробій шорсткий.
Цікавим явищем для трав'яного покриву лісових ділянок РЛП є формування
ранньовесняних та весняних синузій: проліски сибірської, рясту ущільненого,
рясту порожнистого, рясту Маршалла, пшінки весняної, анемони жовтецевої,
пізніше — зубниць бульбистої та п’ятилистої.
Флористичну цінність лісових ділянок парку визначає наявність рідкісних
видів. Науково цінними є знахідки реліктової папороті гронянки півмісецевої (єдине
місцезнаходження в області), лісових орхідей булатки великоквіткової, коручки
морозниковидної, зозулиних сліз яйцевидних,
гніздівки звичайної, тюльпану дібровного та багатьох інших.
В диканських лісах відмічено понад 60 видів лишайників. Невід'ємною
частиною лісового біогеоценозу є гриби. В лісових масивах ДРЛП виявлено понад
100 видів макpоміцентів. Значна кількість дерев ушкоджено трутовими грибами
(печіночницею, трутовиком сірчано-жовтим та лакованим, дубовою губкою та ін.)
Деякі види їстівних грибів диканських лісах мають значні запаси - опеньок осінній,
 40
сироїжки, печериці зрідка трапляється отруйний гриб - мухомор зелений або бліда
поганка.
Хребетні Диканського РЛП представлені такими видами як змієїд, орел-
карлик, підорлик великий та чеглок. Є значною вірогідністю гніздування тут i
підорлика малого — пара дорослих птахів цього виду з молодими були відмічені на
території парку наприкінці гніздового сезону 2002 р.
Роботи щодо акліматизації байбака на території РЛП розпочалися близько 25
років тому, коли мисливські організації спільно з науковцями Полтавщини взялися
за відтворення популяції цих гризунів. 3 інших типових степових елементів фауни
хребетних тут зрідка відмічаються тхір степовий та ховрах крапчастий.
На ділянках заплави, що також увійшли до складу заказника, розміщуються
смуги вiлішняки та інших заплавних лісових комплексів. На знижених елементах
заплави формуються заболочені луки із осок загостреної, омської, лисячої, чорної.
По периферії гідрофільних екотопів оселяються верби: попеляста, вушката,
тритичинкова та ін. На березі р. Ворскла в 1985 р. був відмічений на гніздуванні
поручайник. 3 інших куликів досить звичайними тут є перевізник, бекас та чорниш,
зрідка трапляється зуйок малий. У високотравних болотах досить чисельними
бувають курочки водяна та мала, погонич, пастушок, крижень, чирок-тріскунок,
очеретянка лучна та вівсянка очеретяна. Значно рідше тут гніздується лиска.
Із ссавців у заплавних водоймах постійно мешкають видра, ондатра, бобер,
полівка водяна та кутора звичайна, а на берегах цих водойм часто трапляється
єнотовидний собака.
У перспективі ДРЛП планується перерости в ранг національного природного
парку за рахунок приєднання до існуючої природно-заповідної території цінних у
науковому та історико-культурному відношенні дiлянoк Диканського-
Опішнянського лісового масиву площею до 15 тис. га.

2.1.3 Полтавське
Полтавський парк серед 4 парків області , що мають статус охоронних
об’єктів – наймолодший, проте , має значну площу та цінність для області та
України. Парк займає територію в північній найбільш піднесеній (120—140 м над
 41
рівнем моря) частині м.Полтава, яка відзначається мальовничим лісостеповим
ландшафтом.
Сучасна колекція дендрофлори парку включає ділянки «Українська
діброва», «Лісостеп», «Російський ліс», «Кавказ», «Галявина постійного цвітіння»,
«Арборетум», «Сирінгарій» (у межах західної балки). В парку зростає близько 230
видів, різновидностей і форм дерев та чагарників, які репрезентують флору Європи
(переважна кількість, в тому числі різних регіонів України), Кавказу (5 видів),
Далекого Сходу (7), Північної Америки (33), Китаю (11), Японії (8), Середньої Азії
(9), Сибіру (6 видів). Основу дендрофлори парку складають покритонасінні. У
насадженнях парку домінують представники родин розові (близько 25% від
загального видового складу), кленові, горіхові, вербові, жимолостеві. Особливою
окрасою парку є декоративні чагарники (близько 100 видів) з родів спірея (10 видів),
бузок (4 види, 7 форм), вейгела (2 види), екозохорда, форзіція тощо. Колекція
хвойних представлена 21 видом і 9 формами із родин соснові та кипарисові: сосна (5
видів), ялина (3 види, 6 форм), ялівець (3 види), туя (2 види, 2 форми).
Наявність значної кількості пеньків, сухих гілок сприяє поселенню тут
ксилотрофних грибів з родів міцена, плютей, фоліота, гноєвик та ін. Місцями дуби
пошкоджені трутовими грибами — печіночницею, трутовиком плоским,
несправжнім лубовим, лубовою губкою, а тополі — трутовиком лускатим. До
цікавих рідкісних знахідок відносяться печериця медяно-коричнева (на луках),
вовняна, опеньок літній (у посадці берези), маслюк модриновий (у насадженнях
модрини). Зростають в парку І отруйні види грибів — мухомор червоний та
пантерпий, опеньок цегляно-черіюпий та сірчано-жовтий, печериця рудіюча.
Оскільки парк розташований неподалік від промислової зони міста, збір грибів не
рекомендується.
Різноманіття дендрофлори та рельєфу території парку сприяє формуванню
багатої фауни. На території парку мешкає 148 видів наземних хребетних тварин.
Найбільшою кількістю видів представлений клас птахів (116).
Найчисельнішою є група лісових птахів (71 вид). В усіх частинах лісових
насаджень можна побачити і почути зяблика, синицю велику та вівчарика-ковалика.
Часто тут трапляються припутень, зозуля, дятли — великий строкатий та
 42
сирійський, Іволга, сойка, сорока, синиця блакитна, повзик, малинівка, соловей
східний, дрозди — чорний, співочий та чикотень, славки — чорноголова, сіра та
прудка, вівчарик жовтобровий, мухоловка-білошийка, зеленяк, щиглик, костогриз,
вівсянка звичайна та крук. Види з малою чисельністю — горлиця звичайна,
крутиголовка, дятли — зелений та сивий, ворона сіра, підкоришник, славка
рябогруда, мухоловки — сіра та строката, щеврик лісовий, сорокопуд-жулан та
коноплянка Зрідка зустрічаються на гніздуванні (відмічено по Одній парі) сова
вухата та берестянка. Із 22 видів птахів, які мешкають у водно-болотних екотопах
парку, а саме на ставках, часто трапляються бугайчик, крижень, курочки — мала та
водяна і очеретянка дроздовидна, зрідка — лиска, ремез, кобилочка солов'їна та
плиска біла.
Фауна лучно-степових ділянок збіднена і нараховує 11 видів. Це такі птахи, як
жайворонок польовий, чекай чорноголовий, камінка звичайна, плиска жовта та
куріпка сіра. Із ссавців на території парку зареєстровано 22 види, зокрема: білка,
буро зубки–звичайна та мала; у весняний період зрідка відмічалися заходи лося та
козулі. У ставках оселяються полівка водяна та ондатра. На лучно-степових
ділянках трапляється заєць русак, полівка східноєвропейська.
Плазуни представлені черепахою болотною, вужем звичайним та ящіркою
прудкою. Земноводні–7 із10 видів характерних для Полтавщини.

3.1.4 Малоперещепинське
Малоперещепенське природне ядро виділяють на основі
Малоперещепенського ботанічного заказника - цінного у гідрологічному та
біологічному відношеннях водно-болотний масив.
Територія заказника розміщується в солончаковій улоговині геологічного
походження і являє собою обводнену ділянку заплави р.Ворскла на уступі борової
тераси. Вона зайнята галофітним, типовим для Лівобережного Лісостепу болотом, із
добре збереженою флорою і фауною. У центральній частині болота на глибині від 1
до 2,5 м монодомінантні заpocтi утворює очерет звичайний. У периферійній частині
болота, де глибина води сягає 10—15 см, у складі рослинних угруповань переважає
бульбокомиш морський, який виступає основним індикатором засолення води.
 43
Поряд із ним на обводнених ділянках домішується солелюбна куга Табернемонтана.
На дещо сухіших ділянках, де вода тільки вичавлюється, виявлені угруповання
тризубців морського та болотного, осок видовженої та лисячої.
Невеликі за площею периферійні ділянки заказника, де засолення майже не
відчувається, мають інший характер рослинного покриву із типовими болотними
видами: осоками омською та пухирчастою, рогозом широколистим, куничником
сіруватим, кугою озерною, півниками болотними та ін. У периферійній частині
таких боліт часто зустрічаються регіонально рідкісні види перстач прямостоячий,
вовче тіло болотне, верба розмаринолиста, які мають бореальне походження. У
периферійній частині одного з таких боліт, на межі із сосновими насадженнями
сформовані зеленомохові угрупування з політрихуму звичайного та ялівцевого.
Для північно-східної частини болота характерні рідкісні ценози сфагнових
боліт із характерними бореальними видами рослин, рідкісними для Полтавської
області, серед яких — журавлина болотна та росичка круглолиста.
На плесах болота розвинена водна рослинність із різним проективним
покриттям. Скупчення часто утворюють багатокорінник, ряска мала, рідше три-
борозенчаста, жабурник звичайний. На окремих ділянках болота виявлені рідкісні
ценози сальвінії плаваючої та латаття білого, занесені до Зеленої книги України. У
підводному ярусі також є індикатори засолення, зокрема рідкісна для області
рослина — цанікелія стеблиста. На мілководдях знайдені альдрованда пухирчаста
— релікт третинного періоду та пухирник звичайний — комахоїдні рослини, які
пристосувались до виживання в умовах слабкого нітратного живлення.
Хребетні гідрофільного комплексу представлені 93 видами. Особливо багата
орнітофауна цих біотопів, що містить тільки типових 84 види, з яких 43
перебувають тут і в гніздовий сезон. У складі гніздової орнітофауни фоновими
видами є курочки мала і водяна, кобилочка солов'їна та очеретянка лучна.
Звичайними в цей період буває досить значна кількість видів, серед яких можна
назвати таких птахів, як чомга, норці сірощокий та чорношиїй, бугай, бугайчик,
чаплі біла велика, руда та сіра, гуска сіра, крижень, чирок-тріскунок, чернь
червоноголова, лунь болотний, погонич, пастушок, лиска, зуйок малий, бекас,
синиця вусата та ще близько десятка інших видів; нечисленними — чапля біла мала,
 44
чирок-свистунок, широконіска, шилохвіст, журавель сірий (1—2 пари), веретенник
великий та ремез. Дуже рідко і не систематично гніздують тут норець малий, лебідь-
шипун, нерозень, очеретянка індійська та ходуличник.
Ссавці водно-болотних угідь заказника представлені такими видами: кутора
звичайна, ондатра, єнотовидний собака, видра.
Типові земноводні боліт представлені двома стандартними видами — жабою
озерною та джерелянкою червоночеревою, а рептилії — вужем.
Флористичну цінність заказника складають З види, занесені до Червоної книги
України, 6 — регіональне рідкісних та 5 — мало поширених.
Всього на території заказника було відмічено 240 видів хребетних, в тому числі
птахів — 188, ссавців — 36, плазунів — 6 та земноводних — 10 видів.
Малоперещепенське болото характеризується високими показниками
флористичної, ценотичної, фауністичної репрезентативності Наукова цінність його
полягає, насамперед, у геолого-гідрологічній унікальності. Малоперещепенське
болото виконує значну водорегулюючу функцію, є місцем гніздування та мешкання
значної кількості pідкicниx тварин. Ботанічний заказник є цінним об'єктом
Ворсклянського екокоридору.

2.1.5. Лучківсько-Кишеньківське
Ландшафтний заказник Лучківський – еталонна ділянка природних екосистем
пониззя р. Ворскли з типовими та рідкісними елементами, площею 1620 га, що
розташований в околицях с. Лучки Кобиляцького району.
У природному рослинному покриві Лучківського заказника виділяються
чотири основні комплекси: рослинність крутосхилів правою корінного берега
р.Ворскла, ценози байрачних дібров на розчленованих ділянках плакорів,
рослинність заплави р.Ворскла на правому березі і водні та прибережно-водні
угруповання гідрофільних екотопів.
Лучні степи репрезентовані злаковими та різнотравно-злаковими ценозами.
Характерною їх особливістю є значна різноманітність представників різнотрав'я, що
обумовлює барвистий аспект угруповань. Основу рослинного покриву лучних степів
формують дерновинні (ковила волосиста, рідше — пірчаста) та кореневищні
 45
(стоколос безостий, пирій середній) злаки, утворюючи формації. Травостої
угруповань густі і диференційовані. В їх складі — значна участь ксеромезофітів і
мезоксерофітів. Лучні степи характеризуються високим видовим різноманіттям (35
—45 видів на 100 м2) і зміною аспектів до 20 разів на рік.
Важливою созологічною характеристикою степових угруповань заказника є
утворення рідкісними видами флори чисельних популяцій. До таких належать:
крокус сітчастий, 6ран-душка різнокольорова, анемона лісова, гіацинтик блідий,
півники низенькі та ін. Поодинокими екземплярами серед степового різнотрав'я
зустрічаються мало поширені види: гоніолімон татарський та азинеума сірувата, які
в регіоні зростають на північній межі суцільного поширення і потребують охорони.
Ландшафтну специфіку заказника визначає розвинена мережа яружно-
балкових систем, так званих байраків.
Основу деревостану байрачних лісів формують луб, клени гостролистий і
польовий, липа серцелиста. На вищих ділянках схилів панівні позиції займає ясен
високий. Підлісок утворюють клен татарський, ліщина звичайна, бруслини
бородавчаста та європейська, свидина кров'яна, різні види глоду, терен. Досить
часто чагарники утворюють на узліссях суцільні смуги. В одній із них на узліссі
Дальнього байраку виявлені по-екземпляри рідкісного глоду українського.
На відміну від заплавних варіантів дібров регіону, байрачні діброви заказника
характеризуються підвищенням ролі клену татарського у підліску та набором
неморально-субсередземноморських видів у складі травостою.
Лісовий фауністичний комплекс — найбагатший серед трьох основних
комплексів заказника і представлений майже 100 видами хребетних. Найпотужніше
угруповання в ньому складають птахи, які нараховують до 83 видів, причому 65 з
них можна зустріти і у гніздовий сезон. Фоновими видами лісових угідь у гніздовий
час є зяблик, синиця велика, які займають в основному глибинні ділянки урочища,
інші два види — славка сіра та вівсянка звичайна — домінують на узліссях та
галявинах. Звичайними можна вважати такі види, як яструб великий, канюк
звичайний, припутень, горлиця звичайна, зозуля, сова сіра, дрімлюга, одуд,
крутиголовка, дятел великий строкатий, іволга, сойка, грак (гніздиться за межами
заказника, але регулярно відвідує його з метою живлення), сорока, ворона сіра
 46
(чисельність останніх двох видів протягом минулого десятиліття значно знизилася),
синиця блакитна, повзик, малинівка, соловей східний, дрозди — чорний, співочий та
чикотень, очеретянка чагарникова, славки — чорноголова та прудка, вівчарик-
ковалик, мухоловки — сіра, строката та білошийка, щеврик лісовий, сорокопуд-
жулан, зеленяк, щиглик, коноплянка та костогриз. Нечисленні у гніздовий період
яструб малий, чеглок, дятли зелений, сивий та малий, крук, гаїчка болотяна,
підкоришник, горихвістка звичайна, берестянка, славки рябогруда та садова,
вівчарик жовтобровий та сорокопуд чорнолобий. Зрідка, а в ряді випадків — і
нерегулярно, трапляються осоїд, орел-карлик, підорлик великий, могильник, фазан,
сплюшка , сова вухата, дятел середній строкатий , сиворакша (від 2 до 5 пар),
синиця довгохвоста, вівчарик весняний та вівсянка садова.
Типових ссавців лісового комплексу налічується 8 видів. Із них періодично
чисельною буває лише полівка руда; не є тут рідкісними бурозубки звичайна та
мала, козуля та куниця лісова; нечисленні — білка звичайна, тхір лісовий та лось.
Земноводні в цих біотопах представлені 6 видами, найбільш звичайними серед
яких є квакша звичайна і жаби — гостроморда та трав'яна; нечисленна ропуха сіра, а
тритони звичайний та гребінчастий трапляють рідко.
Лісові плазуни представлені нечисленною ящіркою живородною та
рідкісними веретільницею ламкою і мідянкою.
Фауністична репрезентативність та унікальність теж є найвищою серед
існуючих заказників області: 239 видів хребетних, в тому числі 179 видів — птахів,
ссавців — 42, амфібій — 10 та плазунів — 8 видів.
Заказник Лучківський окрім наукової має значну екологічну, водорегулюючу,
народногосподарську та ресурсну цінність і виконує важливі соціальні функції,
чому сприяє розташований неподалік біостаціонар Полтавського педуніверситету.
Лучківський заказник як природно-заповідна територія високого державного
рівня охорони увійшов до заказної зони регіонального ландшафтного парку
«Нижньоворсклянський» — важливого біоцентру на перехресті регіонального
Ворсклянського та національного — Дніпровського екокоридорів.

3.2. Сулинського екологічного коридору

 47
Проектований Сулинський екологічний коридор (III) має включати три природних
ядра, проте його розташування в загальній системі РЕМ значно підсилюється
додатковим коридором по р.Удай, який насичений природно заповідними
територіями і є сполучною ланкою з північним (Приполіським коридором). Верхній
біоцентр (1) доцільно закласти середній течії р. Сули (на основі гідрологічного
заказника «Середпьосульський», друге ядро Лубенське, третє — в пониззі р.Сула на
базі існуючого Сулинського ландшафтного заказника (перспективною
національного природного парку).

3.2.1.Середньосульський гідрологічний заказник

Гідрологічний заказник „Середньосульський”- еталонна ділянка середньої

течії р.Сула з прилеглими заплавними екосистемами. Площа 2243га. Розташований
між селами Хиряві, Млини, Яшники, Лука Лохвицького району. Територія
заказника розташована в північній частині Полтавської рівнини. В цій частині
долина Сули має виражену широку заплаву з типовим природним комплексом –
болотними, водними, лучними, лісовими. На території заказника найбільшу площу
займають болота – високотравні і низько травні, менші площі – заплавні луки та
лісові ділянки.

Центральна частина заплави зайнята типовими моно домінантними ценозами

очерету звичайного, рогозу вузьколистого, місцями широколистяного. Найвищим
ценотичним і флористичним різноманіттям відрізняються периферійні ділянки,
менш обводнені на торф'янистих ґрунтах. Їх структуру визначають як вищі судинні
так i спорові рослини. На окремих ділянках сформовані угруповання хвоща
прирічкового із суцільним проективним покриттям, до складу яких належать
бобівник трилистий, півники болотні, вербозілля звичайне, гадючник в'язолистий.
Значні площі на заплаві займають низькотравні болота з домінуванням осок омської,
гострої, побережної. У складі осокових ценозів xapaктepними компонентами
різнотрав'я є живокіст лікарських, незабудка болотна, плакун верболистий та
прутовидний, м'ята водяна та кільчаста, калюжниця болотна, підмаренник болотний.
Значні площ заплавних боліт зачагарниковані. Tyт зростає сім видів верб (в. біла —
дерево, інші — чагарники: попеляста, тритичинкова, розмаринолиста, вушката
 48
прутовидна та 1н.). У притерасних смугах поширені вільшняки, які в минулому
займали значно більше площі, проте після рубок лишилися у вигляді смуг або
порослевих заростей. У сформованих ценозах вільшняків, в яких добре виражений
верхній деревний ярус, відмічена повноцінна структура та багатий видовий склад. У
чагарниковому ярусі тут зустpiчaється смородина чорна, крушина звичайна, в
трав'яному — розрив-трава звичайна, сідач конопляний, гадючник в'язолистий. В
розріджених вільхових лicax домінує кропива жабрійолиста.

Водна рослинність представлена в дoлинi р.Сула, а також на численних затоках,

старицях. Постійно зустрічаються типові гідатофіти — ряска мала та
триборозенчаста, багатокоршник, сальвінія плаваюча, кушир темно-зелений,
водопериця, жабурник звичайний, глечики жовті, рдести плаваючий та вузлуватий.
У затоках р. Сули трапляється латаття сніжно-біле. З мало поширених слід
відмітити водяний жовтець Рюна, пухирник звичайний.
Водно-болотний фауністичний комплекс хребетних заказника визначається
насиченістю i різноманіттям (понад 80 видів). Видовий склад птахів нараховує до 71
виду, в тому числі 37 із них зустрічається тут i в гніздовий період. Домінують серед
останніх на гніздуванні пастушкові — погонич, курочка водяна та лиска. Cepeднiми
показниками чисельності характеризуються деякі з чаплевих (бугай, бугайчик, чапля
руда), а також крижень, чирок-тріскунок, пастушок, рибалочка голубий, ластівка
берегова, ремез, кобилочка солов'їна, очеретянки лучна, ставкова та дроздовидна,
плиска біла. Групу мало чисельних видів складають чапля велика біла, гуска cipa,
чернь червоноголова, чомга, норці сірощокий, малий та чорношиїй, чорниш, зуйок
малий, перевізник, великий веретенник, крячок чорний, курочка мала, журавель
сірий та синиця вусата. Зрідка серед гніздуючих птахів цього комплексу
трапляються лебдь-шипун, чирок-свистунок, шилохвіст, шуліка чорний та
ходуличник.
У водоймах Середньосульського заказника мешкає 15 видів риб, серед яких
більша половина є господарсько корисними (щука, плітка, лин, окунь, верховодка,
краснопірка, в'язь, вівсянка, гірчак, щиповка, голець, пічкур, головень, плоскирка,
йорж). Чисельність їх незначна.
 49
Типові ссавці водно-болотного комплексу представлені 6 видами, серед яких —
водяна поливка та ондатра періодично бувають чисельними, а решта — кутора
звичайна, бобер, єнотоподібний собака та видра — трапляються значно рідше.
Земноводні та плазуни представлені найбільш звичайними для території
Полтавщини видами — жабою озерною, джерелянкою червоночеревою, вужем
звичайним та черепахою болотною.
Фауна хребетних лісового комплексу заказника теж відзначається значним
різноманіттям i нараховує до 98 видів. Проте, як i в інших екотопах, переважають
птахи — близько 80, з яких у гніздовий сезон зустрічається до 59 видів. Домінують
у гніздовій фауні зяблик, синиця велика, славки — чорноголова та ара, дрізд чорний
i вівчарик-ковалик.
Ссавці представлені 10 типовими видами, найбільш пересічними серед яких є
полівка руда, бурозубки звичайна та мала, куниця лісова, тxip лісовий та козуля.
Значно рідше трапляються нічниця водяна, лось, білка звичайна та вовчок лісовий.
Таким чином, фауна хребетних Середньосульського заказника нараховує 267
видів, в тому числі птахів — 193, ссавців — 44, земноводних —10, плазунів — 5
видів, риб — 15.
Типовий заплавний комплекс Середньосульського заказника вирізняється
гідрологічною, ресурсно-кормовою та ресурсно-ботанічною цінністю.
Водорегулюючу роль виконують лісові масиви. Проведені у 2002 р. досл1дження
показали, що територію заказника доцільно розширити в напрямку на північ до межі
із Сумською областю, де представлені різноманітні природні заплавні екосистеми у
відносно непорушеному стані.

3.2.2. Лубенське природне ядро

Лубенське природне ядро виділяють на базі двох гідрологічних заказників, що
знаходяться в середній течії р.Сула. – „Плехівського” та „Великоселецького”. Це
цінні водно-болотні та система старорічищ, лучних масивів із типовою рослинністю
та багатим тваринним світом. „Великоселецький” гідрологічний заказник
розташований в околицях сіл Великоселецьке та Малоселецьке Оржицького району,
площею 1000 га. „Плехівський” є його продовженням і розташований в околицях
 50
с.Плехів цього ж району. Ці заказники охоплюють найширшу частину заплави
р.Сула. Східна межа заказника проходить по долині р. Сула, західною та південною
майже стикається з територією заказника «Плехівський», з яким утворює єдиний
заплавний комплекс. Тому склад флори, структура рослинного покриву i особливо
тваринний світ є спільними для цієї території. Заказник включає дві частини —
Великоселецьку (більш обводнену з численними старицями, замкненими
водоймами) та Малоселецьку (з переважанням заболочених, периферійних лучних
ділянок та мілководь).
У Великоселецькій частині виражена прибережно водна, водна рослинність,
місцями — болотна. Навколо замкнених водойм очерет звичайний, куги озерна та
Табернемонтана, рогіз вузьколистий утворюють високотравні зарості. У нижчих
ярусах цих угруповань співдомінують лепешняк великий, місцями лепеха звичайна.
По берегах водойм розвинений типовий комплекс земноводних рослин із
омегу водяного, щавлю водяного, частухи подорожникової, сусака зонтичного,
стрілолиста стрілолистого. На ділянках із переважанням хвоща прирічкового зрідка
трапляються північні рослини — бобівник трилистий та крутини, в більш
обводнених місцях вовче тіло болотне. У водоймах представлена повноцінна флора i
рослинність, характерна для Полтавщини. Водні рослини розподіляються між
трьома екологічними групами: вільно плаваючі на поверхні (ряска мала,
триборозенчаста, жабурник звичайний, малопоширений вид вольфія безкоренева,
сальвінія плаваюча, водяний різак алоєвидний в період квітування); прикріплені під
водою з листками на поверхні — латаття біле, сніжно-біле, глечики жовті, занурені
у воду (кушир темно-зелений, елодея канадська, зрідка пухирник звичайний).
Вздовж русла р. Сула угруповання утворюють дерева i чагарники, типові для
заплави — верба біла та попеляста, калина звичайна.
Особливістю Малоселецької частини є значна кількість стариць, що
заростають, та наявність заболочених ділянок із осоковими ценозами, а по периферії
боліт — ділянок засолених лук.
Фауна хребетних тварин заказника є типовою для водних та болотних
екотопів р. Сула, включав понад 200 вид1в, які є однакові з фауною сусіднього за-
казника «Плехівський».
 51
Серед ссавців у водно-болотних сталях чисельними є ондатра, полівка водяна,
єнотовидний собака, видра, є припущення, що тут ще збереглася норка європейська.
Фауна земноводних та плазунів представлена такими ж видами, як i в інших
гідрологічних заказниках Полтавщини.
На території Плехівського заказника до заболочених ділянок вздовж р.
Оржиця прилягають у вигляді смуг заплави луки. Місцями в зниженнях вони теж
заболочені. На. прируслових підвищеннях домішуються угруповання злаків
(костриць лучної та несправжньоовечої, тонконога лучного та лисохвосту
тростинового) з участю лучного різнотрав'я (волошки лучної, конюшини лучної,
підмаренника справжнього, дзвінця малого, деревію майжезвичайного та ін.).
На луках серед хребетних переважають птахи (29 вид1в із 35). Проте навіть у
гніздовий період чисельність птахів невисока, i причиною цього є, ймовірно, досить
інтенсивне випасання худоби. Спорадично трапляються чайка, жайворонок
польовий, чекан луговий, плиска жовта, синьошийка, вівсянка очеретяна.
Малочисельні тут перепел, деркач, травник, плиска жовтоголова, кобилочка річкова
та цвіркун. Рідкісними є куріпка cipa, сова болотна, щеврик луговий та просянка.
Важливим компонентом основних біотопів заказника є тварини лісового
фауністичного комплексу, які широко використовують лучні та водно-болотні
угіддя для живлення, а також частково мешкають в них. У piзнi пори року тут може
бути відмічено до 73 видів тварин лісового комплексу, в тому числі таких, як орел-
карлик, канюк звичайний, яструби — великий i малий, чеглок, боривітер звичайний,
кібчик, дербник, сиворакша, голуб-синяк, сорокопуди — чорнолобий i жулан,
козуля, лось та багато інших.
I ще одна категорія тварин значно доповнює фауну заказника — це евритопні
та синантропні види. 3 найбільш важливих та цікавих тварин цих двох груп можна
назвати кабана, лисицю, горностая, борсука, куницю кам'яну, лелеку білого, сича
хатнього.
В цілому на території заказника відмічено до 232 видів четвероногих
хребетних: птахів— 188,ссавців—31, земноводних — 9 та рептилій — 4 види.
3.2.3. Природне ядро в пониззі р.Сула
 52
Природне ядро в тут виділяють на базі ландшафтного заказника „Сулинський”
- еталон ділянки прибережно-водних, водяних, заболочених та лісових екосистем.
Основні площі займає гідрофільна рослинність. Меншу площу займає водна
рослинність — занурена та з плаваючим листям.

Територія заказника відзначається переважанням акваторіальної частини в

його складі, різноманіттям ґрунтів та рослинного покриву, що зумовлює багатство
тваринного світу, насамперед, орнітофауни та іхтіофауни.

На території заказника представлені типові водні, прибережно-водні і заплавні

комплекси рослинності: високотравні та низькотравні болота, прибережно-водна і
водна рослинність, справжні та засолені луки, заплавні ліси.
Розподіл рослин типовий: придонні, занурені (кушир темно-зелений, пухирник
звичайний, уруть колосиста), вільно плаваючі (ряски, жабурник, вольфія
безкоренева), прикріплені з листям на поверхні (два види латаття — біле і сніжно-
біле, глечики жовті, сальвінія плаваюча, рдести — 11 видів), прибережно-водні
(сусак звичайний, стрілолист стрілолистий, частуха подорожникова, лепешняк
великий, омег водяний, аїр звичайний).
У заплаві р. Сула поширені осокові угруповання (осоки гострої та
прибережної). Вони більш насичені різнотрав'ям із півників болотних, калюжниці
болотної, вовконога європейського, м'яти водяної, плакуна верболистого та ін. На
вологих ділянках у периферійних смугах подекуди виявлені малочисельні популяції.
Найбільш сприятливі умови для життя більшість видів тварин знаходить у
верхній частині заказника, де максимально виявлена мозаїчність біотопів.
Птахи складають найбільш чисельну і помітну групу тварин цього комплексу —
навіть у гніздовий сезон тут можна зустріти більше 40 видів.
Високої чисельності досягають лиска, погонич, курочка водяна, очеретянки
лучна та дроздовидна. Звичайними мешканцями є гуска сіра, крижень, чирок-
тріскунок, лунь болотний, мартин сріблястий та озерний, крячки чорний та малий,
пастушок, синиця вусата, очеретянка ставкова та інші. Малочисельними є популяції
курочки малої, веретенника великого, мартина звичайного. Зрідка трапляються
лебідь-шипун, шилодзьобка, бекас та чернь білоока.
 53
Навесні як випадково-залітні та бродячі спостерігалися баклан великий та
новий для фауни Полтавщини вид — чеграва. В осінній період був відмічений ще
один новий для нашої області вид — вівсянка білоголова. Зальоти цього виду в
Україну відмічалися всього кілька разів. Білоголова вівсянка вид сибірський і
найближчі до нас місця її гніздування розташовані зауральськими горами. Зимівлі її
також не виходять за межі Азії.
У міграційний період значно збільшується чисельність гусей (сірого, великого
білолобого та гуменника), крижня, лиски, крячка чорного, мартина звичайного,
очеретянок та ряду інших видів.
Досить чисельними є типові амфібії та рептилії, які відмічені і для території
заказника.
На слабко засолених вологих луках виявлені популяції рідкісних орхідей —
зозулинця болотного та пальчатокорінника м'ясо-червоного.
У лісах з птахів зрідка зустрічаються канюк звичайний, сова сіра, дятел середній
строкатий та берестянка
Із лісових звірів поширені бурозубка звичайна та козуля, зрідка можна зу-
стріти лося.
Із земноводних типовими видами є жаби гостроморда та трав'яна, зрідка
трапляється ропуха сіра, дуже рідко — тритони звичайний та гребінчастий. Плазуни
представлені ящіркою живородною.
Фауну вказаних екотопів помітно збагачують евритопні та синантропні хребетні
(понад ЗО видів), серед яких слід відзначити і такі, як горностай, борсук, вушан
звичайний та вовк.
В цілому ландшафтний заказник «Сулинський» репрезентує флористичне та
фауністичне різноманіття природних водно-болотних комплексів лісостепової зони
України і має важливе водоохоронне значення. Є місцем гніздування, відпочинку та
харчування під час сезонних міграцій багатьох видів птахів, серед яких чимало
занесених до Червоної книги України, а також нересту багатьох видів риб. Заказник
«Сулинський» має вагоме значення природного ядра перехрестя двох екокоридорів
— регіонального Сулинського та національного Дніпровського.
 54
2.3. Природні ядра Псільського екокоридору
У межах проектованого Псільського (II) екологічного коридору ми
пропонуємо виділити п'ять природних ядер. У середній течії можливе виділення
двох природних ядер — Гадяцько-Зіньківськото та Сорочинсько-Шишацького, в
нижній течії — Хорольського (3), Нижньопсільського (4) та Білецьківсько-
Кременчуцькою (5), що з'єднаються гирловою частиною Польського коридору з
Дніпровським широтним екокоридором у районі Білецьклвського природного ядра.
Оптимальна ширина Польського екокоридору — до 10 км в усіх частинах.

2.3.1 Гадяцько-Зіньківське природне ядро

Гадяцько-Зіньківське природне ядро виділяють на базі проектованого ядра в заплаві
р.Псел. Перспективний Гадяцький РЛП (Полтавська обл., Гадяцький р-н) вклю-
чатиме масиви соснових і мішаних лісів на лівому березі Псла та широколистяних
на правому, що належать до Вельбівського та Краснолуцького лісництв навколо м.
Гадяч, а також заплаву р. Псел з прилеглими лучними та заболоченими ділянками
(площею не менше 15 тис га). Найціннішими в созологічному відношенні на
території проектованого РЛП є соснові ліси, в яких зосереджена низка рідкісних для
ЛП бореальних видів. Як і Гадяцькі бори вони охороняються в ранзі різних
категорій — як ботанічна пам'ятка природи, заказник, заповідне урочище.
В терасовій частині Псла ліси мають назву "Гадяцькі бори". Колись тут стояли
вікові золотаві сосни. Нині на терасах переважають культури сосен різного віку.
Серед них збереглись ділянки старих соснових, дубово-соснових, а також дубових
та березових лісів, Кілька невеликих (25-50 га) ділянок "Галицьких борів"
охороняються як заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища. Найціннішою і
найцікавішою є ділянка площею 48 га у 98 та 110 кв. Вельбівського лісництва. На
підвищеному плескатому горбі тут зберігся старий сосновий ліс, оточений
ділянками сосново-дубового та березового лісу по його зволоженіших краях.
В центральній піднесеній частині ділянки світлий ліс утворюють старі могутні
сосни віком 80-90 і більше років, заввишки близько 30 м. Діаметр окремих сосен
досягає півметра. Групками підіймаються під соснами молоді берізки близько 8-10 м
заввишки. Дуже цікавий тут підлісок, в ньому переважає малина, значну участь бере
 55
рідкісний на Полтавщині хвойний чагарник - ялівець звичайний. Такі ліси
характерні для тайгової зони, а в Україні вони зростають лише у північній частині
Західного Полісся, на межі із Білоруссю. По периферійній, зниженішій частині
переважає дубово-сосновий ліс орляково-різнотравний. Тут багато вологолюбних
рослин: по чагарниках в'ється хміль, у трав'яному покриві зустрічаємо молінію
голубу, конвалію. Тут чимало північних рослий - супутників сосни. Крім ялівцю, це
- смовдь гірська, дзвоники круглолисті, вероніка лікарська, щитник шартрський. До
цієї групи належать і зелені мохи. Досить багато тут так званих "суборових видів",
які зростають переважно в дубово-соснових лісах. Це і яскраво-квітуючі рослини:
буквиця лікарська, дзвоники персиколисті, гвоздика Фішера, ломиніс прямий, і
непоказні, але цілющі - перстач білий, валеріана пагононосна, малина. Є тут і
південніші лісостепові рослини - латук Ше, осока гірська, серпій увінчаний.
Найрідкіснішою є лісова орхідея-любка дволиста, що зростає у вологому березняку
по краю ділянки, крім любки дволистої, зростає дуже рідкісна для Полтавщини
папороть - багатоніжка звичайна. В кв. 57 на невеликій ділянці площею 25 га в
травостої, де переважає конвалія, зростають любка дволиста, рідкісні півники
угорські, північна гостя з грушанкових - ортилія однобока, яскраво квітуючий оман
верболистий. А в кв. 88 на невеликому зниженні на терасі знайдено велику куртину
плауна булавовидного - спорової північної рослини, яка лише по річкових терасах
заходить в Лісостеп.
Мішані ліси в околицях Гадяча — найбільший локалітет в регіоні з
орляковими угрупованнями, у складі яких теж чимало погранично-ареальних видів
(дифазіаструм сплюснутий, плаун колючий, веснівка дволиста, котячі лапки
дводомні, зимолюбка зонтична та ін.). Широколистяні ліси околиць Гадяча
репрезентують типові для ЛП кленово-липово-дубові ценози. На заплавних луках
відмічені чисельні популяції лучно-болотних орхідей пальчатокорінника м'ясо-
червоного, зозулинця болотного та косариків тонких, а на мілководдях в заплаві
Псла знайдені угруповання реліктового виду рослини-хижака альдрованди
пухирчастої, які нині не охороняються.

2.3.2. Сорочинсько-Шишацьке
 56
Одним з най унікальніших ландшафтних заказників, що розташовані на р.
Псел є Короленкові дача.
Лісова рослинність репрезентована тут типовими середньовіковими природ-
ними дібровами. Вони займають середні і нижні частини схилів корінного берега,
днище зайняте угрупованнями із домінуванням яглиці звичайної, яка має широкий
ареал і засвідчує гідрорежим свіжих дібров.
Верхні яруси деревостанів формують дуб звичайний, липи серцелиста та
дрібнолиста, клен гостролистий, на вищих ділянках — значна участь ясена
звичайного. У другому ярусі відмічені груша дика, горобина звичайна, яблуня
лісова Домінантом його є клен польовий. Ярус підліску розріджений. Його
формують кущі ліщини звичайної, бруслин бородавчастої та європейської, а
подекуди і клену татарського.
Трав'яний покрив добре розвинений і має чітку ярусну будову. На деяких
ділянках він має плямистий характер, оскільки окремі куртини утворюють різні
види: зірочник лісовий, тонконіг дібровний, переліска багаторічна, яглиця звичайна,
маренка пахуча. На схилах підвищених ділянок під ясенами домінує
середземноморський вид осока Мікелі. Серед інших досить часто зустрічаються
медунка темна, копитняк європейський, розхідник шорсткий, куцоніжка лісова,
просянка розлога, грястиця збірна, конвалія звичайна, віхалка розлога, дзвоники
кропиволисті та ріпчасті, чина весняна та ін.
Досить чисельними є синузії ранньовесняних ефемероїдів — проліски
сибірської, рясту ущільненого, анемони жовтецевої, пшінки весняної, зірочок
жовтих. У складі весняної флори зустрічаються характерні для таких ценозів
тюльпан дібровний та вороняче око звичайне.
Лісові ділянки заказника відзначаються найбільшим видовим різноманіттям
наземних хребетних (до 100 видів), серед яких птахи представлені найбільшою
кількістю видів — близько 83. У гніздовий сезон тут можна зустріти до 58 видів.
Серед найчисельніших мешканців лісу — зяблик, синиця велика, вівсянка звичайна
та вівчарик-ковалик. Типовими представниками лісових біотопів є дрімлюга,
крутиголовка, дятел великий строкатий, іволга, дрозди чорний та співочий, славки
чорноголова та сіра, малинівка, костогриз, зеленяк та ряд інших. Нечисленні
 57
популяції в межах заказника характерні для яструба великого та малого, чеглока,
сови сірої, дятла малого, вівчарика жовтобрового, очеретянки чагарникової та інші.
Серед рідкісних птахів заказника в цей період можна відмітити дятла середнього
строкатого, синицю довгохвосту, дрозда білобрового, вівчарика весняного та
вівсянку садову.
Типовими мешканцями лісів є бурозубки звичайна та мала, козуля. Зрідка
трапляються куниця лісова, тхір лісовий, білка звичайна та нічниця водяна.
Із земноводних найчастіше можна зустріти квакшу звичайну та жабу
гостроморду. Плазуни тут представлені ящіркою живородячою та гадюкою
звичайною.
Степові ділянки на території заказника репрезентують типову для Ліво-
бережного Лісостепу флору та рослинність різнотравно-типчаково-ковилових
степів. На схилах переважають угруповання тонконога вузьколистого з типовим
флористичним ядром, у складі якого келерія гребінчаста, костриця валіська,
тимофіївка степова, чаполоч повзуча, осока рання, подорожник середній, жовтеці
ілірійський та багатоквітковий, шавлія степова, чистець трансільванський, різак
звичайний, люцерна румунська, залізняк бульбистий та ін. Значні куртини утворю-
ють чебрець Маршалів, звіробій звичайний та материнка звичайна
Лучно-степовий фауністичний комплекс нараховує до 33 видів хребетних.
Птахи представлені 25 видами, з яких у гніздовий сезон можна зустріти до 20 видів.
Найчисельнішими серед останніх є плиска жовта та вівсянка очеретяна. Часто влітку
тут можна зустріти перепела, жайворонка польового, чайку, деркача, синьошийку,
чекана лугового та інших. Подекуди трапляються куріпка сіра, сова болотна,
жайворонок чубатий, камінка звичайна, чечевиця та інші. Зрідка відмічені на
гніздування просянка , а в міграційний період — луні польовий та луговий ,
сиворакша та, гоголь, турухтан , дупель, крячок світлокрилий, лелека чорний, скопа
та сорокопуд сірий.
Серед типових ссавців водно-болотних комплексів відмічені полівка водяна,
ондатра, бобер, кутора звичайна єнотовидний собака та видра.
 58
З плазунів звичайними мешканцями заказника є черепаха болотна та вуж
звичайний, а земноводні представлені жабою озерною та джерелянкою
червоночеревою, яка значно поступається чисельністю попередньому виду.

Евритопні та синантропні ссавці і птахи помітно збагачують видове

різноманіття основних типів угідь заказника Зокрема, це такі важливі мисливські
види, як кабан, лисиця, куниця кам'яна Є серед них і види рідкісні — горностай,
борсук, нетопир-карлик , вушан звичайний та вовк, який здійснює періодичні заходи
на територію заказника, особливо восени та взимку.
Всього ж на території заказника можна зустріти до 236 видів наземних хребетних
(птахи — 179, ссавці — 42, амфібії — 10 та плазуни — 5 видів). Серед них відмічено
14 видів, занесених до Червоної книги України, 5 видів, занесених до Європейського
Червоного списку, та 23 регіональне рідкісних.

2.3.3.Хорольський
Хорол впадає в р. Псел поблизу с. Попівка Глобинського району - на самій
межі району. Псел, прийнявши Хорол, робить тут велику петлю, в якій знаходиться
заплавний ліс. Крім нього, на обох берегах Псла та по Хоролу є ділянки лук, а на
стрімкому схилі - степові ділянки. Мало знайдеш, навіть на мальовничій
Полтавщині, таких чудових ділянок, як гирло Хоролу, особливо, якщо дивитися на
нього із стрімкого корінного берега.
Ліс у гирлі Хоролу незвичайний. З одного боку він має суто заплавний
характер, з другого - чимало в ньому і типових лісостепових рослин. Ліс
різнопорідний із двоярусним деревостаном. В ньому переважають середньовікові
дерева тополі білої, ясена з домішкою осики та в'яза. Вони і створюють перший
ярус. Другий ярус, густіший, утворюють клени - татарський та польовий, які дають
численний підріст. Підлісок теж добре виявлений, його утворюють крушина,
ліщина, бруслина європейська, а у вологіших місцях - ожина сиза.
В трав'яному покриві переважає конвалія. На Полтавщині зарості конвалії
знаходяться переважно у заплавних лісах, де для цієї північної гості достатньо
прохолоди та вологи. Типовими рослинами заплав є також хвилівник, підмаренник
 59
заплавний, валеріана висока, хміль. На підвищених місцях переважають типові
рослини широколистяних лісів: куцоніжка лісова, фіалка дивна, адокса мускусна.
Серед лісу є зволожені знижені ділянки, на одній з яких знайдено рідкісну рослину
- косарики тонкі. По мулистих берегах Псла, майже позбавлених прибережно-водної
рослинності, є місцями зарості кремени. ЇЇ великі листки дещо нагадують лопухові,
але мають іншу форму. Весною в цьому заплавному лісі трапляються великі групи
анемони жовтецевої, пшінки весняної, проліски сибірської. На початку літа дуже
мальовничими є узлісся із високими кущами глоду та деревами дикої груші. Рідко
доводилося зустрічати такі великі дерева дикої груші, діаметр однієї з них
перевищує 90 см.
Луки розташовані від підніжжя схилу корінного берега до русла річки. На
підвищених ділянках біля схилу тут переважають лисохвіст лучний та тонконіг
лучний. Тут сформувався типовий комплекс справжніх лук помірного зволоження.
Квітують жовтець багатоквітковий, гадючник звичайний, конюшина гірська. Серед
високих трав ховаються подорожник середній та вероніка дібровна. В прибережній
смузі переважають лисохвіст тростиновий, мітлиця повзуча, жовтець їдкий. По
берегах смуги утворює один із видів полину, так зване "боже дерево", із сильним
своєрідним запахом.
На стрімкому остепненому схилі, вкритому групами кущів шипшини та глоду,
зростають такі рідкісні рослини, як анемона лісова та рястка Гуссона.
В гирлі Хоролу, де переважають заплавні ліси, рослинність є своєрідною та
різноманітною. Вона оберігає водний баланс території. Тут створено гідрологічний
заказник.

2.3.4. Нижньопсільське природне ядро

Ландшафтний заказник Нижньпсільський – типова ділянка заплавних лісів та
лук пониззя Псла з багатим рослинним і тваринним світом, площею 504га.

Травєянистий покрив розріджений, основними компонентами є хвилівник

звичайний, ластовень лікарський, горобейник лікарський, куколиця біла. Нижній
ярус утворюють вербозілля лучне, розхідник звичайний, слабник водяний. Часто в
 60
лісі куртини утворює ожина сиза. Специфіку цих лісів визначають деякі види,
характерні для заплавних лісів: вероніка довголиста, фіалка висока, полин
лікарський. На галявинах переважають світлолюбні рослини — дрік фарбувальний,
підмаренник справжній, нечуйвітер зонтичний, куничник наземний, деревій
майжезвичайний та інші. Найбільшу цінність білотополевих лісів визначають
угруповання конвалії звичайної — цінної лікарської та декоративної рослини. На
території заказника угруповання конвалії утворюють декілька локалітетів. Окремі
ділянки в лісі займають угруповання антропофільних видів — кропиви дводомної,
глухої кропиви пурпурової, гравілату міського. Вздовж берега р. Псел часто
трапляється аморфа кущова. У заплавному лісі можна побачити не тільки деревні та
трав'янисті рослини, а й ліановидні. Хміль звичайний обвиває стовбури дерев,
піднімаючись на значну висоту, щоб дістатись необхідного освітлення.
Характерними компонентами заплав є представники роду верба. По берегах річки та
стариць зростають верба біла та чагарникові види верб — попеляста, ламка,
тритичинкова.
Лісові ділянки заказника відзначаються різноманіттям складу хребетних
тварин, серед яких за чисельністю переважають птахи, Найбільша кількість видів
птахів заказника належить до деревно-чагарникового комплексу — 77 видів; із них у
гніздовий сезон зустрічається 54. Найбільш типовими представниками деревно-ча-
гарникового комплексу тут є канюк звичайний, дрозди співочий та чорний, синиці
велика та блакитна, славки чорноголова, прудка, рябогруда та сіра, дятел великий
строкатий та інші. Зрідка трапляється на гніздуванні шуліка чорний. Найбільшу
кількість рідкісних птахів можна зустріти під час сезонних міграцій. В цей період на
території заказника трапляються занесені до Червоної книги України лелека чорний,
орел-карлик, під орлик великий, змієїд та сорокопуд сірий, а також рідкісні види які
потребують охорони: осоїд, кібчик, голуб-синяк, сиворакша, дрізд-омелюх, вівчарик
весняний.
Із ссавців тут зустрічаються куниця лісова, лось, козуля, лисиця та кабан.
Деякі види, що за статусом потребують особливої охорони, є типовими
представниками фауни; це борсук та вушан звичайний.
 61
Досить типовими мешканцями заплавних лісів заказника є амфібії (квакша
звичайна, жаби гостроморда та трав'яна, тритони звичайний і, зрідка, гребінчастий).
На прогрітих лісових галявинах та узліссях часто можна зустріти ящірку
живородячу, рідше трапляється гадюка звичайна і дуже рідко — веретільниця
ламка.
На підвищених прируслових валах збереглися фрагменти лучних степів,
характерних для південного Придніпров'я з участю в різнотрав'ї бобових
(конюшини гірської, горошку волохатого), ранникових (вероніки австрійської,
дивини густоквіткової), гвоздичних (куколиці білої, смілки звичайної, коронарії
зозулячої), жовтецю ба гатоквіткового та ін. Навесні ту відмічений лучностеповий
вид — гадюча цибулька занедбана
Лучно-степовий фауністичний комплекс досить бідний — до нього належить
всього близько 20 видів на земних хребетних. Серед птахів найбільш звичайними у
гніздовий сезон тут є жайворонок польовий, плиска жовта, чекан луговий,
синьошийка та деркач. Обмежену чисельність в цій місцевості мають куріпка сіра,
бджолоїдка звичайна та камінка звичайна. Окремими парами трапляються на
гніздуванні чечевиця.
Із ссавців в окремі роки буває дуже численною полівка східноєвропейська
Досить пересічними є заєць-русак та миша-крихітка. Сліпак звичайний трапляється
зрідка.
Із амфібій типовим представником цього комплексу є ропуха зелена, а із
плазунів — ящірка прудка
Характерним представником водного комплексу заказника є найчисельніший
вид нашої області — жаба озерна, значно рідше можна зустріти джерелянку
червоночереву.
З трьох видів рептилій найбільш ординарними тут є черепаха болотна та вуж
звичайний, зрідка трапляється і вуж водяний.
Загалом на території заказника можна зустріти близько 197 видів наземних
хребетних тварин — 141 вид птахів, 42 види ссавці та по 7 видів земноводних і
плазунів.
 62
Отже, ландшафтний заказник «Нижньопсільський» репрезентує тилові
заплавні ландшафти в пониззі р. Псел, до яких приурочені природні білотополеві
конвалієві ліси з різноманітним складом рослин. Заплавні ліси відіграють важливу
водоохоронну та ресурсну (по збереженню лікарських рослин) роль.
2.3.5. Білецьківсько-Кременчуцьке

Білецьківські плавні — ділянка заплави Середнього Дніпра, розташована у

верхній частині Дніпродзержинського водосховища, яка збереглася до нашого часу
в природному стані і має характер річкової долини. Після створення каскаду
водосховищ на Дніпрі майже не залишилось ділянок, аналогічних плавням біля м.
Кременчук.
Територія заказника належить до терасової Придніпровської низовини. Ширина
заплави в межах заказника досягає до 7 км. В розміщенні проток та островів
простежуються характерні для заплави риси рельєфу. Так, прируслова частина
(острови Динька та Зелений) характеризується горбисто-гривистим рельєфом.
Рослинний покрив Білецьківських плавнів сформувався в залежності від сучасного
рівня ґрунтових вод, що значною мірою обумовлене впливом водосховища.
Водночас, рослинність на території заказника зберегла риси, притаманні
рослинності заплави Дніпра. Територія заказника характеризується високою
ландшафтно-ценотичною репрезентативністю в межах Середнього Придніпров'я,
яскраво відбиваючи типові азональні заплавні ландшафти, частково — борові, до
яких приурочені типові для регіону ценотично і флористично багаті заплавні комп-
лекси — ліси (вербняки, тополівники, діброви), притерасні вільшняки, сухі піщані,
справжні, заболочені та галофітні луки, псамофітні ценози, високотравні та
низькотравні (осокові) болота, прибережно-водні та водні угруповання.
Плавневий комплекс утворений численними старицями, затоками, які
характеризуються різними стадіями заростання.
В залежності від рівня ґрунтових вод, який визначається рельєфом, на
території заказника виділяються 4 рівні рослинних екологічних угруповань: водний,
прибережно-водний, лучний та рештки заплавних лісів, псамофітні луки на
підвищеннях. У флористичному відношенні територія є досить багатою (понад 500
 63
видів вищих судинних рослин) та своєрідною. Найбільшу площу нині займають
прибережно-водна рослинність навколо приток та заток і піщані сухі луки.
Найбільше поширення мають підводні угруповання занурених видів — куширу
темно-зеленого, водопериці кільчастої, в складі яких в затоках зрідка трапляється
комахоїдна рослина пухирник звичайний.
Плавневі умови (відсутність течії, незначна глибина) сприяють розвитку
різноманіття рдестових. На території заказника виявлено 12 видів рдестів із 14, що
відомі для Полтавської області (блискучий, кучерявий, волосовидний, плаваючий,
гребінчастий, пронизанолистий, злаколистий, стиснутий, маленький та ін.). Із видів
з плаваючим листям поширений жабурник звичайний, із напівзанурених — водяний
різак алоєвидний. Трапляються також угруповання лататтєвих — частіше глечиків
жовтих, зрідка латаття білого. З реліктів поширені водяний горіх дніпровський та
папороть сальвінія плаваюча.
Прибережно-водна рослинність флористично багатша, ніж водна, її уг-
руповання трапляються на всій території, утворюючи смуги вздовж заток та проток.
Переважають угруповання рогозів вузьколистого, широколистого та очерету
звичайного. Трапляються також угруповання лепешняка великого, осоки гострої.
Зрідка відмічені ценози рогозу Лаксмана та куги озерної, які не витримують значних
коливань рівня води. В угрупованнях прибережно-водної рослинності слід відмітити
такі малопоширені в регіоні види, як цикута отруйна, водяна сосонка ланцетолиста,
кизляк болотний, жовтець язиколистий.
Хребетні тварини водно-болотного фауністичного комплексу на території
заказника представлені з достатньою повнотою форм і нараховують близько 87
видів.
Особливо різноманітний світ птахів цього комплексу. Тут можна зустріти до
77 видів пернатих, з яких близько 44 відмічені і в гніздовий час. Домінуюче місце в
гніздовий період займають такі види, як погонич, курочка водяна, ластівка берегова,
синиця вусата, очеретянки лучна та дроздовидна. Середньочисельними бувають
квак, чаплі — сіра, руда та біла велика, крижень, чирок-тріскунок, лунь болотний,
пастушок, лиска, зуйок малий, кулик-сорока, перевізник, мартини — сизий та
сріблястий, крячки — чорний, річковий та малий, рибалочка голубий, ремез,
 64
кобилочка солов'їна, очеретянка ставкова та плиска біла; нечисленними є бугай,
бугайчик, чапля біла мала, гуска сіра, широконіска, чернь червоноголова, курочка
мала, чорниш, турухтан та мартин звичайний; рідкісними — гоголь, шуліка чорний,
орлан-білохвіст, крячок світлокрилий, фіфі та реготун чорноголовий.
Фауна типових біляводних ссавців небагата і налічує 5 видів, причому майже
жоден з них, внаслідок значних коливань рівня води, високої чисельності не досягає.
Відносно чисельною в періоди популяційного максимуму буває лише єнотовидний
собака. Решта ж видів є досить ординарними: кутора звичайна, видра, ондатра та
полівка водяна. Склад батрахофауни водно-болотних угідь пересічний (жаба озерна
та джерелянка червоночерева). Серед плазунів постійними мешканцями плавнів є
черепаха болотна, вужі звичайний та водяний.
Луки (справжні й заболочені) — поширені на вирівняних та плескатих
знижених елементах рельєфу островів та прилеглої материкової території.
Найбільшим різноманіттям відрізняються вологі луки з переважанням осок та
лепешняка. В їх складі відмічено валеріану високу — цінну лікарську рослину.
Рідше відмічені справжні луки з переважанням тонконогу лучного, польовиці
повзучої. На більш сухих лучних ділянках виявлено поодинокі екземпляри тирлича
звичайного.
У межах лучних екотопів мешкає 38 видів хребетних. Птахи представлені 29
видами, в тому числі у гніздовий період — 13 видами. Найчисельнішими серед
останніх є плиска жовта, жайворонок польовий та чекан луговий, звичайними —
чайка, перепел, синьошийка, деркач, кобилочка річкова та вівсянка очеретяна,
нечисленними — травник та куріпка сіра, рідкісними — сова болотна та просянка.
Серед ссавців фоновими є заєць-русак, полівка східноєвропейська, миша-
крихітка, сліпак звичайний, а хом'як звичайний та хом'ячок сірий є досить
рідкісними.
Із типових амфібій тут можна відмітити ропуху зелену, а з плазунів
— ящірку прудку та гадюку степову.
На островах сформувалися різноманітні ценози заплавних лісів
(білотополівники, осокірники, вербняки), які займають екотопи плескатих знижень у
проміжній (від прируслової до центральної) частині з різним ступенем зволоження
 65
на збіднених дерново-супіщаних ґрунтах. На острові Динька у смузі біловербових
лісів у прибережній смузі відмічені чисельні популяції півників сибірських, чини
болотної, чихавки хрящуватої та інших видів. Цікавою загадкою природи щодо
походження на цьому острові є зарості винограду лісового.
У центральній частині плавнів є ділянки заплавних лісів з переважанням дуба
звичайного. Дуб з домішкою в'яза утворює тут дубові ліси конвалієві, флористично
багаті та різноманітні. У вигляді витягнутих смуг у заказнику наявні також вільхові
заболочені ліси у притерасній частині біля села Стара Білецьківка.
Фауна хребетних лісового комплексу поступається водно-болотному і налічує
близько 76 видів.
Птахи представлені в цьому комплексі 66 видами, серед яких до гніздового
угруповання належить близько 36 видів. Фоновими гніздовими видами в цей період
є зяблик, синиця велика, дрізд чорний, славка чорноголова та вівсянка звичайна;
достатньо пересічними — припутень, горлиця звичайна, зозуля, дятел великий
строкатий, іволга, ворона сіра, сорока, синиця блакитна, соловей східний, малинівка,
дрізд співочий, очеретянка чагарникова, вівчарик-ковалик, щеврик лісовий,
сорокопуд-жулан, зеленяк, щиглик, коноплянка та костогриз; малочисленними —
сова сіра, дрімлюга, крутиголовка, дятел малий, одуд, сойка, славки рябогруда та
прудка; зрідка трапляються — боривітер звичайний, чеглок, яструб великий і крук.
Із ссавців у лісах можна зустріти бурозубку звичайну, куницю лісову, козулю
та лося.
Білецьківські плавні визначають значною мірою наукову, екологічну, естетичну та
рекреаційну цінність регіонального ландшафтного парку «Кременчуцькі плавні».
Кременчуцькі плавні серед інших заповідних об’єктів області посідає особливе
місце. Розташований в Кременчуцькому районі він включає ряд островів та
півострів Кантарове Річище.

У складі парку переважають водні ділянки, серед суходільних угідь значні площі
займають ліси, болота та інші угіддя.
Фауна хребетних тварин парку вивчена більш повно і включає близько 237 видів
наземних хребетних, які об'єднані у 28 рядів, 65 родин та 158 родів. Серед них
 66
відмічено 21 вид, занесений до Червоної книги України, 4 види, занесені до
Європейського Червоного списку, та 25 рідкісних для території області. Фауна
безхребетних вивчалась фрагментарно і потребує більш детальних досліджень.
Фауна наземних хребетних парку відноситься відповідно з фітоценотичною структу-
рою угідь, в основному, до 3 фауністичних комплексів, таких, як лісовий, водно-
болотний та лучно-степовий.
Найбільш численні тут птахи, яких можна зустріти близько 187 видів. Серед них
відмічено 17 видів, занесених до Червоної книги України, 2 види, занесені до
Європейського Червоного списку, та 22 — рідкісних для Полтавщини. Причому
орлан-білохвіст одночасно належить до Червоної книги України та Європейського
Червоного списку. Всього у гніздовий період на території заказника виявлено
близько 100 видів.

Найбільша кількість видів птахів заказника належить до водно-болотного

фауністичного комплексу — близько 79 видів. У гніздовий сезон зустрічається 45
видів. В тому числі кулик сорока, турухтан , фіфі , орлан-білохвіст, шуліка чорний,
лебідь-шипун, гоголь, чернь білоока, чапля мала біла, чапля жовта, крячки —
білощокий, світлокрилий та малий , реготун чорноголовий. До 1971 р. тут
зустрічався на гніздування зуйок морський. Серед рідкісних відмічалися також
клуша, мартин малий та лелека чорний. В міграційні періоди цей список рідкісних
видів поповнюється такими птахами, як журавель сірий, черні - червонодзьоба та
чубата, дупель, веретенник великий, ходуличник, крохаль довгоносий та скопа.

Водно-болотні птахи на території парку мають у гніздовий сезон відносно

невисоку чисельність.
Лісовий фауністичний комплекс є наступним за насиченістю видами. До нього
належить 68 видів. У гніздовий сезон відмічено до 36 видів, в тому числі боривітер
звичайний, вівчарик весняний, вівсянка садова. Під час прольоту зустрічаються
кібчик, голуб-синяк, сиворакша, орел-карлик та балабан, сорокопуд сірий.
Лучно-степовий комплекс представлений 29 видами. У гніздовий сезон
зустрічається 11 видів, в тому числі такі птахи, як просянка та деркач.
 67
Серед ссавців відмічено З види, занесені до Європейського Червоного списку
(вушан звичайний, видра, сліпак звичайний), та 3 види рідкісні для території
Полтавщини (хом'ячок сірий, вовчки лісовий та горішниковий).
Із 8 видів плазунів, що тут мешкають, 2 види — гадюка степова та мідянка —
занесені до Червоної книги України. Земноводні представлені 9 широко
поширеними видами.

3.4. Природні ядра Орільського екокоридору в межах області

На території Полтавщини Орільський екокоридор представлений лише одним

природним ядром, яким він з’єднується з Харківською областю. І представлений
загально зоологічним заказником „Руський Орчик”
Згідно з фізико-географічним районуванням ця територія належить до
степової зони. Проте наявність долини р. Оріль обумовлює мозаїчний характер
рельєфу, строкатість ґрунтів, різноманітність рослинного покриву, що в свою чергу
сприяло формуванню багатого тваринного світу.
Особливістю цієї місцевості є процеси ксерофітизації та галофітизації, які
впливають на розподіл трав'янистої та деревної рослинності. Правий берег р. Оріль,
що входить до заказника, підвищений і зайнятий середньовіковими насадженнями
листяних порід, на відкритих верхівках горбів збереглися фрагменти степової
рослинності. Основні площі заказника займають заплавні комплекси — болота,
луки, широколистяні ліси. Вздовж долини р. Оріль, яка має звивистий характер, та
навколо стариць сформовані ценози високотравних боліт, в яких домінують очерет
звичайний і рогіз вузьколистий з домішкою солелюбних гідрофільних видів
(бульбокомишу морського, куги Табернемонтана). Для обводнених ділянок ха-
рактерні 2—3 яруси гідрофітів. Найвищий ярус утворюють вказані види, другий
ярус складають представники родини злакових (лепешняк великий, очеретянка
звичайна), зонтичних (вех широколистий, омег водяний), плаунових (плакун
верболистий), губоцвітих (м'ята водяна, чистець болотний), третій ярус — незабудка
болотна, підмаренник болотний. У прибережно-водній смузі спорадично поширені
угруповання аїру звичайного.
 68
Водний та прибережно-водний комплекс є типовим. Із рідкісних видів
виявлено водну папороть сальвінію плаваючу та латаття біле, угруповання яких
занесені до Зеленої книги України.
Фауна четвероногих хребетних водно-болотного комплексу заказника багата і
представлена 84 видами. Птахи становлять основне ядро цього ценозу — 74 види, з
яких до 40 можна зустріти і в гніздовий сезон. Винятково високої чисельності в цей
період досягає лиска. Численними на гніздуванні у водно-болотних екотопах
бувають також кобилочка солов'їна та очеретянка лучна. Особливістю заказника є
унікальна для теперішніх часів гніздова чисельність шуліки чорного. Звичайними у
гніздовий час є тут чомга, бугай, бугайчик, квак, чапля руда, крижень, чирок-
тріскунок, лунь болотний, погонич, курочка мала, пастушок, курочка водяна, зуйок
малий, чорниш, перевізник, бекас, крячки — чорний та малий, ластівка берегова,
синиця вусата, очеретянки — ставкова та дроздовидна, ремез, плиска біла. До групи
з невисокою чисельністю належать норець сірощокий, лебідь-шипун, гуска сіра,
широконіска, шилохвіст, чернь червоноголова, мартин звичайний, крячок річковий
та рибалочка голубий. Рідкісними є норець чорношиїй, чирок-свистунок та вере-
тенник великий.
Типові водно-болотні ссавці представлені тут небагатьма видами — ку-торою
звичайною, ондатрою, полівкою водяною, єнотовидним собакою та видрою.
Земноводні репрезентовані двома широко розповсюдженими і досить чисельними
тут видами — жабою озерною та джерелянкою червоночеревою. Що ж стосується
герпетофауни водних угідь заказника, то, крім характерних для цих біотопів
черепахи болотної і вужа звичайного, тут трапляється ще й вуж водяний.
В рослинному покриві лучних екосистем переважають галофільні угру-
повання, в складі яких домінують кермек південнобузький, кульбаба бессарабська,
ситник Жерарда, скорзонера роздільнолиста та дрібноквіткова.
Лучна фауна хребетних нараховує до 39 видів. Птахи представлені 29 видами, з яких
у гніздовий час можна зустріти близько двох десятків видів. Найбільш чисельними є
на луках заказника плиска жовта, чекан луговий і вівсянка очеретяна. Досить
звичайними мешканцями лучно-степових угідь заказника є куріпка сіра, перепел,
деркач, чайка, травник, бджолоїдка звичайна, жайворонок польовий, синьошийка,
 69
кобилочка річкова, плиска жовтоголова та щеврик луговий. Групу малочисельних
птахів цих екотопів складають такі види, як сова болотна, жайворонки — степовий,
чубатий та малий, чекан чорноголовий, кобилочка, чечевиця та просянка. Зрідка
трапляються у гніздовий сезон лунь луговий та камінка звичайна.
Типові ссавці представлені 8 видами, найбільш чисельними серед яких є
полівка східноєвропейська, миша-крихітка та заєць русак. Нечисленні тут сліпак
звичайний та хом’ячок сірий. Зрідка трапляються — ховрах малий, хом'як
звичайний та тхір степовий.
Класи земноводні та плазуни представлені кожен одним широко розпов-
сюдженим видом — ропухою зеленою та ящіркою прудкою. На піщаних ділянках
луків можливим є знаходження ящірки різнокольорової та тушканчика великого.
В південно-східній частині заказника до р. Оріль примикає масив широ-
колистяного лісу. Деревний ярус утворений дубом звичайним, ясенем високим,
кленом татарським, кленом польовим. Чагарниковий ярус не виражений.
Трав'янистий покрив розріджений, плямистий, представлений зірочником
злаковидним, розхідником шорстким, осокою Мікеля, місцями з антропо-фільними
видами (кропивою дводомною, гравілатом міським, глухою кропивою пурпуровою
та ін.). На ділянці, де долина р. Оріль утворює петлю в південному напрямку,
зростають штучні соснові насадження. їх трав'яний покрив сформований лише
частково і включає ряд лучно-степових видів.
На верхівках пагорбів правого корінного берега р. Оріль відмічені залишки
степової рослинності, в тому числі фрагменти угруповань ковили волосистої, а
також малочисельні популяції деяких типових степових видів — таволги
звіробієлистої, шандри ранньої, залізняка колючого, роману напівфарбувального,
кринітарії звичайної та волохатої, які є характерними для південної частини області,
а в інших районах є малопоширеними.
Лісовий фауністичний комплекс заказника відзначається найбільшим
різноманіттям форм і представлений не менш як 94 видами хребетних. Особливо
різноманітними є птахи цього комплексу, які нараховують до 79 видів, в тому числі
у гніздовий період їх може бути відмічено 59 видів. Домінуючими в цей період, як і
в більшості таких біотопів, є зяблик, вівчарик-ковалик, дрізд чорний. Досить
 70
пересічним в лісових біотопах заказника є близько 40 видів птахів, зокрема, яструб
великий, канюк звичайний, припутень, сови — сіра та вухата, дрімлюга, одуд, гаїчка
болотяна, синиці — велика та блакитна, повзик, славка чорноголова, вівчарик
жовтобровий, щеврик лісовий, сорокопуд чорнолобий та інші. До нечисленних
видів, що мешкають у лісових насадженнях належать яструб малий, боривітер
звичайний, дятли — зелений, сивий та малий, синиця довгохвоста, очеретянка
чагарникова, мухоловка-білошийка, мухоловка сіра, славка рябогруда.
Ссавці лісового комплексу представлені 8 видами, серед яких численною
буває тільки полівка руда. Постійними мешканцями є бурозубки звичайна та мала,
куниця лісова, козуля, тхір лісовий. Спорадично трапляються білка звичайна та
лось.
Із земноводних часто зустрічаються квакша звичайна, жаби — гостроморда та
трав'яна, подекуди — ропуха сіра та тритон звичайний, зрідка — тритон гре-
бінчастий. Із типових плазунів в лісах відмічена лише ящірка живородяча.
В цілому сучасна фауна заказника нараховує близько 248 видів хребетних:
птахів — 192, ссавців — 41, плазунів ~5 і амфібій — 10 видів.
Заказник характеризується високими показниками фауністичної типовості та
унікальності як заплавний лісостеповий комплекс. У перспективі доцільно
розширити територію, об'єднавши правобережну частину з лівобережною
(Дніпропетровська обл.), яка має інші біотопи.