1

КУРС «Заповідна справа»

Тема 1: Заповідна справа як навчальна дисципліна. Історія заповідної справи в

Україні та Полтавщині.
План
1. Передумови виникнення дисципліни «Заповідна справа».
2. Предмет, напрямки та зв’язки з іншими науками.
3. Завдання курсу «Заповідна справа».
4. Історія заповідної справи в Україні.
5. Історія заповідної справи на Полтавщині.

Три підходи до заповідної справи

Поряд з науковим та етико-естетичним підходом до заповідної справи
існував ще й третій підхід – утилітарний. Він передбачав створення заповідних
об'єктів виключно для охорони певних видів мисливських видів тварин, птахів,
промислових риб, ділянок лісів, захист грунтів від ерозії, рік від висихання.
У першому десятиріччі ХХ ст. на державних землях казною охоронялися такі
лісові об'єкти: сосновий ліс від Ялти до Ай-Петрі, ялівцеві ліси між Алупкою та
Судаком та інші.
У 1881 році у С.-Петербурзі створено Російське товариство рибоводства та
рибальства, філіал якого був відкритий у 1893 р. рибоводом Фалєєвим у Києві. Він
добивається охорони відомого нерестилища риби – озера Конче під Києвом.
Граф Потоцький заснував у 1900 р. заповідник-зоопарк Пилявін у лісах
Волинської губернії.
Своєрідними охоронними об'єктами були в Україні приватні дендропарки –
Софіївка, Тростянець, Олександрія, Устимівка. Всього до 1917 р. в Україні
нараховувалось біля 150 приватних дендропарки (після революції їх залишилось
біля 10). В деяких із них велась наукова робота, всі дендропарки бережно
охоронялись, а їх відвідування прирівнювалось до відвідування церкви чи театру.
(Коли у 1902 р. Максим Горький захотів відвідати Софіївку, його не пропустили з
причини відсутності парадної одежі).
Але, самим відомим не тільки в Україні, але і за її межами заповідником була
Асканія-Нова, яку започаткував у 1883 р Фальц-Фейн.
Приблизно у 1914 році граф Кочубей під впливом ідей охорони довкілля
заповідав 160 десятин свого лісу біля Диканьки.
В березні 1912 р. за ініціативи академіка Бородіна при Російському
Географічному товаристві була створена Постійна природоохоронна комісія –
перша громадська організація, яка координувала природоохоронну діяльність у
всій країні.
Член комісії Завадський у жовтні 1917 р. розробив проект закону про
охорону пам'ятників природи. Проект містив такі основні розділи – «Організація
заповідників», «Управління заповідниками», «Створення Комітету по
заповідниках», але відомі події так і не дозволили прийняти цей закон.
У 1900 р. австро-венгерське Міністерство землеробства видає циркуляр про
заповідання природних урочищ та вікових дерев. Робота йшла досить активно,
складались списки об'єктів, але заповідалась лише незначна частина їх (досить
часто змінювались міністри).
 2
На початку серпня 1918 року у Києві проходив з'їзд природолюбів України.
Його лейтмотивом стали слова голови оргкомітету професора Тутковського: «є
сила, яка сильніша ніж бомба, – це любов до рідного краю. І потрібно побажати,
щоб ця любов збереглась на Україні і щоб ми всі разом поклали свої сили для
розвитку та розквіту Української культури».
10 квітня 1918 року в Полтаві за ініціативи завідуючого Полтавським
краєзнавчим музеєм Ніколаєвим та академіка Вернадського було створено
Полтавське товариство любителів природи, яке основним завданням вважало
«наукове вивчення рідного краю, охорону пам”ятників природи та природного
багатства».
У 1919 р. полтавським активістам за підтримки Полтавського краєзнавчого
музею вдається надрукувати листівки «Охороняйте рідний степ», «Охороняйте
ліс», книги «Охорона пам'яток природи на Україні», «Шануймо і бережемо рідний
край».
16 червня 1926 р. було затверджено «Положення про пам'ятники культури та
природи», яке стало вирішальним у розвитку законодавства з заповідної справи. Це
Положення було першим в радянській Україні законодавчим актом загально
нормативного значення, яке встановлювало нові загальні правила порядку
створення, охорони, утримання, досліджень, пропаганди заповідних об'єктів.
На початок 30-х років в Україні нараховувалось вже біля 200 заповідних
природних об'єктів, які були 2-х типів – природні та історико-культурні. Перші
охороняли природні комплекси, другі – історичні та культурні об'єкти.
Коли у 1933 р. у Москві проходив Перший Всесоюзний з'їзд з охорони
природи, була прийнята резолюція, в якій власне було проголошено про відмову
від класичних принципів охорони природи: «в зв'язку з завданнями другої
п'ятирічки перед працівниками в справі охорони довкілля постає один обов'язок –
підкорити всю цю справу основному завданню другої п'ятирічки – завершити
соціалістичну реконструкцію народного господарства. З'їзд категорично відкидає
буржуазну теорію про неможливість управління процесами дикої природи і про
повне невтручання людини в її процеси на заповідних територіях».
З цього часу починається занепад заповідної справи, різко зменшується
фінансування, місцеві керівники господарств все частіше намагаються заполучити
заповідні землі для ведення с/г. Це трапилось наприклад з одним із перших
заповідників Конча-Заспе, у 1935 р. заповідник Академічна (Карлівська) степ була
передана колгоспу, половину площі її переорали, закрили Асканію-Нову.
Якщо говорити про заповідну справу у повоєнні роки, то заповідні об'єкти
створювали інтенсивно, але в основному утилітарного напрямку, в основному для
полювання, або перепрофільовували вже створені. Так, з 1957 р. розпочинається
реорганізація мисливських заказників на мисливські господарства. А вже через 2
роки всі 12 мисливських заказники республіканського значення з загальною
площею 400 тис га були реорганізовані. У 1968 р. таких господарств
нараховувалось 19 з площею біля 1 млн. га. З іншого боку мережа заповідників
скорочувалась і як результат на 1965 рік в Україні залишилось 2 заповідники
( всього 0,02% від площі України).
У 1972 р. Уряд затвердив «Класифікацію заповідних та інших територій
УРСР, що охороняються державою», згідно якої Уряд приймав рішення про
створення заповідників, заказників, природних парків, пам'яток природи
 3
республіканського значення. У цей період були створені заповідники: Кара-Даг,
Мис Мартьян, Ялтинський нагірно-лісний.
В період «застою», який прийшовся на кінець 70-х років, особливих успіхів в
плані розвитку заповідної справи не спостерігалось. Більша частина науковців, які
плідно працювали в цьому напрямку померла. Цензура забороняла піднімати
проблемні питання щодо охорони довкілля. Продовжувались спроби зазіхань на
заповідники з боку різних структур. Застій був не тільки у суспільстві, а і в
природоохоронній сфері.
Незалежність України, яку вона здобула у 1991 р., позитивно вплинула на
розвиток заповідної справи. У цьому ж році був прийнятий Закон України «Про
охорону навколишнього природного середовища». Він став базовим для розробки
цілої серії законодавчих актів у галузі екологічного права. У 1992 р. прийнятий
Закон України «Про природно-заповідний фонд України», який визначив сучасну
класифікацію територій та об'єктів ПЗФ, врегулював питання власності, основні
вимоги щодо режиму охорони, використання та управління охоронними
територіями.
Дуже важлива подія відбулася 14 березня 2001 р., коли при Міністерстві
охорони навколишнього природного середовища був створений урядовий орган –
Державну службу заповідної справи.
Восени 2000 р. Верховна Рада України затвердила Загальнодержавну
програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.
Історія заповідної справи на Полтавщині
В історії розвитку заповідної справи на Полтавщині виділяють три періоди.
Перший період датується 1900-1950 рр. і характеризується формуванням
активного природоохоронного руху та створенням перших заповідних об'єктів.
Другий період (1950-1980 рр.) характеризується формуванням організаційно-
правових основ заповідної справи (у вигляді Законів, Кодексів, постанов).
Заповідна справа стає невід'ємною частиною системи охорони природи та
організації раціонального використання її ресурсів.
Третій період розпочався з 1990 р., який передбачав оптимізацію природно-
заповідної мережі шляхом поповнення новими, різноманітними за призначенням,
цінними природними об'єктами.

Тема 2: Організаційно-правові засади заповідної справи в Україні

1. Міжнародна Конвенція ООН про охорону біологічного різноманіття. Сучасна
національна концепція.
2. Законодавча база.
 4
3. Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
4. Право власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду.

1. Міжнародна Конвенція ООН щодо охорони біологічного різноманіття (Ріо-де-

Жанейро, 1992) та Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та
ландшафтного різноманіття (Софія, 1995).
Якщо природоохоронні конвенції до 90-х років стосувалися раціонального
використання природних ресурсів, то головним завданням зазначеної Міжнародної
конвенції було збереження біорізноманіття та збалансоване використання його
компонентів.
Конвенцію про біорізноманіття Україна підписала у 1992 році, у 1994 р.
Верховна Рада ратифікувала цю Конвенцію, а в травні 1995 р. Конвенція набрала
чинності.
Метою сучасної Концепції Національної програми збереження біологічного
та ландшафтного розмаїття України є забезпечення збереження максимально
можливого біорізноманіття та багатства ландшафтів шляхом охорони, поліпшення
стану та відтворення екосистем, середовища існування видів та компонентів
ландшафтів, а також створення екологічної мережі України як складової
Всеєвропейської загальноекологічної мережі.
2. В Основному Законі держави, в Конституції України, нараховується біля 10 норм
екологічного спрямування: основні з них – це власність на природні ресурси,
екологічні права та обов'язки громадян, обов'язок держави у забезпеченні
екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України,
порядок оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної
екологічної ситуації та деякі інші ключові питання.
Комплексний підхід до регулювання охорони і раціонального використання
всього природного комплексу України був реалізований в Законі України «Про
охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. В цьому
законі вперше введено поняття «об'єктів особливої державної охорони», до яких
відносяться і території та об'єкти природно-заповідного фонду.
Відповідно до цього Закону, охорона навколишнього природного середовища
розглядається як неодмінна умова сталого розвитку суспільства у поєднанні власне
охорони та раціонального використання природних ресурсів та екологічної
безпеки.
У червні 1992 р. був прийнятий Закон України «Про природно-заповідний
фонд України» у якому систематизовано раніше діючі норми з цього питання та
підвищено їх правовий статус. Зокрема у Законі затверджено класифікацію
територій та об'єктів ПЗФ, врегульовано питання власності на природні ресурси у
їх межах, встановлено порядок визначення правових засад функціонування та
управління природними комплексами та інше.
Були прийняті й інші нормативні документи, зокрема:
закони:
– «Про охорону атмосферного повітря» (ост. редакція у 2001 р.);
– «Про тваринний світ» (ост. редакція у 2001 р.);
– «Про рослинний світ» (1999);
– «Про екологічну експертизу» (1995);
– «Про мисливське господарство і полювання» (2000).
 5
кодекси:
– Земельний кодекс України (остання редакція 25.10.2001 р.);
– Лісовий кодекс (1994 р.);
– Водний кодекс (1995 р.);
– Кодекс України про надра (1994);
Крім того, Верховною Радою України приймаються постанови, якими
затверджуються загальнодержавні та регіональні екологічні програми. Так, з метою
збереження та відтворення біологічного різноманіття, рідкісних і які перебувають
під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, 29.10.1992 р. ВРУ
затвердила Положення про Червону Книгу України, яке у 2002 р. отримало статус
Закону України «Про Червону книгу України».
21.09.2000 р. прийнятий Закон України «Про Загальнодержавну програму
формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки». Ця
Програма має перспективний характер, що розроблена в контексті Все
європейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття.

3. Відповідно до чинного законодавства ПЗФ становлять ділянки суші і водного

простору, природні комплекси та об'єкти які мають особливу природоохоронну,
наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження
природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу,
підтримання загального екологічного балансу та забезпечення моніторингу
навколишнього природного середовища.
Для кожної категорії територій та об'єктів ПЗФ законодавством України
встановлено спеціальний правовий режим. Під режимом територій та об'єктів
ПЗФ розуміють сукупність науково-обгрунтованих екологічних вимог, норм і
правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів,
характер доступної діяльності на них, порядок охорони, використання і
відтворення їх природних комплексів.
4. Згідно ст. 45 ЗКУ, землі ПЗФ можуть перебувати у державній, комунальній та
приватній власності. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах
на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні
насадження, які на ній знаходяться (ст. 79 ЗКУ). Стосовно власності на простір, що
знаходиться над та під поверхнею такої ділянки, то вона обмежується висотою та
глибиною зведеної будівлі чи споруди.
Суб'єктом права державної власності на землю є держава, територіальні
громади є суб'єктами комунальної власності, громадяни та юридичні особи
виступають в якості суб'єктів приватної власності.
Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників,
землі надані національним природним паркам, є власністю Українського народу,
тобто не підлягають приватизації та передачі у комунальну власність.

Тема 3: Природно-заповідний фонд України та Полтавщини

1. Категорії природно-заповідного фонду України (походження, розподіл за

значенням та юридичним статусом).
2. Природні заповідники.
3. Біосферні заповідники.
 6
4. Національні природні парки.
5. Регіональні природні парки.
6. Заказники.
7. Пам'ятки природи.
8. Заповідні урочища.
9. Ботанічні сади.
10. Дендрологічні парки.
11. Зоологічні парки.
12. Парким-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
13. Структура і склад ПЗФ Полтавщини.

1. В Україні території та об'єкти ПЗФ за своїм походженням поділяється на

природні території і об'єкти (їх 7): природні та біосферні заповідники, НПП, РЛП,
заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, та штучно створені об'єкти (їх 4):
ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-
паркового мистецтва.
За значенням, в залежності від екологічної, наукової, історико-культурної,
естетичної, оздоровчої та інших цінностей території та об'єкти ПЗФ можуть бути
загальнодержавного та місцевого значення.
На загальнодержавному рівні створюються: природні і біосферні заповідники
та НПП, крім того біосферні заповідники мають міжнародний статус.
Місцевого значення – РЛП, заповідні урочища.
Як загальнодержавного, так і місцевого рівня можуть бути: заказники,
пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки та парки-
пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Природно-заповідні території та об'єкти поділяються також за юридичним
статусом. Наприклад, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища
оголошуються без статусу юридичної особи. Ботанічні сади, дендрологічні та
зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового
мистецтва можуть бути визнані юридичними особами або не мати такий статус.
Статус юридичної особи завжди мають природні та біосферні заповідники, НПП,
РЛП, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки загальнодержавного
значення.

2. Природні заповідники.
Мета створення:
Основні функції:
Місця створення заповідників:
Критерії створення:
Розміри та конфігурація:
Організація території:
Вимоги щодо охорони природних комплексів та об'єктів.
3. Біосферні заповідники (біосферні резервати).
Екологічні завдання БР.
Економічні завдання БР.
Соціальні завдання БР.
Критерії створення БР.
 7
В біосферних заповідниках встановлюється диференційований режим
охорони, відповідно до зонування. Виділяють 3 зони: заповідну, буферну та зону
антропогенних ландшафтів.
Заповідна зона.
Буферна зона.
Зона антропогенних ландшафтів.
В Україні статус біосферних мають 4 заповідники:
4. Національні природні парки.
Їх статус: вони є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми,
науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з
метою збереження, відтворення й ефективного використання природних
комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу,
історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
5. Регіональні ландшафтні парки. Як категорія ПЗФ РЛП був введений в нашій
країні 1992 . Законом України «Про природно-заповідний фонд України».
6. Заказники. Заказники є однією з найбільш розповсюджених в Україні категорій
заповідних об'єктів і мають суттєве значення в мережі ПЗФ.
7. Пам'ятки природи. За визначенням Закону «Про природно-заповідний фонд
України», пам'ятниками природи оголошуються окремі унікальні природні
утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та
пізнавальне значення. Вони можуть бути як загальнодержавного , так і місцевого
значення.
8. Заповідні урочища. Ними оголошуються лісові, степові, болотні та інші
відокремлені цілісні природні територіальні комплекси, що мають важливе
наукове, природоохоронне й естетичне значення. Оголошуються з метою охорони
їх в природному стані.
9. Ботанічні сади. Створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації,
розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського
використання рідкісних та типових видів місцевої та світової флори шляхом
створення, поповнення і збереження ботанічних колекцій, ведення наукової,
навчальної та освітньої роботи. Вони можуть бути як загальнодержавного, так і
місцевого значення.
10. Дендрологічні парки. Створюються з метою збереження і вивчення у спеціально
створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для
ефективного наукового, культурного, рекреаційного використання.
11. Зоологічні парки. Створюються з метою організації екологічної освітньо-
виховної роботи, створення експозицій рідкісних видів тварин, збереження їх
генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.
12. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Оголошуються найбільш
визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою її охорони та використання
в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних і оздоровчих цілях. Можуть
бути загальнодержавного та місцевого рівня.
13. Структура і склад ПЗФ Полтавщини.
Склад і структура ПЗМ Полтавщини
 8

Тема 4: Рідкісні види та їх охорона (сторінками ЧКУ, ЄЧС та МСОП)

1. ЧКУ – причини створення та результати.

2. Категорії видів:
2.1. зниклі;
2.2. зникаючі;
2.3. вразливі;
 9
2.4. рідкісні;
2.5. невизначені;
2.6. скоро можуть бути віднесені до попередньої категорії;
2.7. недостатньо відомі;
2.8. відновлені.
3. Червонокнижні види Полтавської області.

Червона книга України - основний документ, в якому узагальнено

матеріали про сучасний стан рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою
зникнення, видів тварин і рослин, на підставі якого розробляються наукові і
практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне
використання.
– зниклі: види, про які після неодноразових пошуків, проведених у
типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях
поширення, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій
природі;
– – зникаючі: види, що знаходяться під загрозою зникнення,
збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія
факторів, що впливають на їх стан;
– вразливі: види, які у найближчому майбутньому можуть бути
віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів,
що впливають на їх стан;
– рідкісні: види, популяції яких невеликі, які у даний час не
відносяться до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і
загрожує небезпека;
– невизначені: види, про які відомо, що вони відносяться до категорії
«зникаючих», «вразливих» чи «рідкісних», однак достовірна
інформація, яка б дозволяла визначити до якої із зазначених категорій
вони відносяться,- відсутня;
– недостатньо відомі: види, які можна було б віднести до однієї з
вищеперерахованих категорій, однак у зв'язку з відсутністю повної
достовірної інформації питання залишається невизначеним;
– відновлені: види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не
викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають
постійного контролю.
Впорядкування інформації. У Червоній книзі України про кожний із видів тварин і
рослин, занесених до неї, вказуються такі відомості: категорія, поширення, основні
місця знаходження, чисельність у природі, в тому числі за межами України, її
зміни, відомості про розмноження або розведення в неволі (культурі), заходи, що
вжиті та які необхідно здійснити для їх охорони, джерела інформації. У Книзі
також містяться картосхеми розповсюдження та фотографії (малюнки) занесених
до неї видів тварин і рослин.Форма подання відомостей у Червоній книзі України
про занесені до неї види тварин і рослин визначається Національною комісією з
питань Червоної книги України.
Функціонування та законодавче регулювання Функціонування ЧКУ регулюється
Законом України «Про Червону книгу України» від 07,02,2002, № 3055-III
 10
Згідно з цим Законом: Ведення Червоної книги України покладене на Міністерство
охорони навколишнього природного середовища України.
Для наукового забезпечення ведення Червоної книги України, підготовки
пропозицій про занесення до Червоної книги України та вилучення з неї видів
тварин і рослин, організації наукових досліджень, розробки заходів щодо охорони
рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин,
контролю за їх виконанням, координації діяльності державних органів та
громадських організацій створена Національна комісія з питань ЧКУ.
Види тварин і рослин, занесені до Червоного списку Міжнародного союзу
охорони природи та природних ресурсів і Європейського Червоного списку, які
зустрічаються на території України, заносяться до Червоної книги України або
одержують інший особливий статус відповідно до законодавства України про
охорону та використання тваринного і рослинного світу.
Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження
Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років.