МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ»

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ МОРСЬКОГО ПРАВА ТА

МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра морського права

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Історичні права держав на водні простори: теоретико-правовий аналіз

здобувача вищої освіти 3 курсу, групи

6301 спеціальність 081 «Право»
Арутюнова К.М.

Керівник,
асистент кафедри морського права,
Сурілова А.О.

Отримана під час захисту оцінка____

Підпис здобувача вищої освіти ______________________________

Підпис керівника _________________________________________

Підпис завідувача кафедри____________________________________

м. Одеса – 2021 р.
 2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО
РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ДЕРЖАВ НА ВОДНІ
ПРОСТОРИ…………………………………………………………………………..5
1.1. Поняття та сутність історичних прав держав на водні
простори…………………………………………………………………………..….5
1.2. Розповсюдження юрисдикції держави на територіальне
море………………………………………………………………………...………..12
РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИЗНАННЯ ІСТОРИЧНИХ ПРАВ
ДЕРЖАВ НА ВОДНІ ПРОСТОРИ...........................................................................19
2.1. Критерії визнання права держави на історичні водні
простори……………………………………………………………………….……19
2.2. Міжнародно-правове регулювання визнання за державою історичних
прав на водні простори……………………………………………………………..25
РОЗДІЛ 3.................... СУДОВА ПРАКТИКА МІЖНАРОДНИХ СУДОВИХ
ІНСТИТУЦІЙ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРАВА
ДЕРЖАВИ НА ВОДНІ ПРОСТОРИ........................................................................29
ВИСНОВОК.....................................................................................................39
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................41
 3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день спостерігається

тенденція зростання зацікавленості до питання меж суверенітету над
прибережними морськими територіями, що пов’язано, зокрема, із сучасним
станом політичної та економічної ситуації у світі. Законодавчу практику держав
з питань, що стосуються віднесення прибережних морських територій до
історичних вод та реакція міжнародної спільноти на такі факти є міжнародно-
правовою реальністю сьогодення. Кваліфікація морських вод в якості
історичних вод, закріплюючи це питання окремим актом національного
законодавства, за умови відповідності таких дій нормам міжнародного права,
призводить до виникнення юридичних наслідків для інших держав. Саме
дотримання міжнародно-правових норм у процесі визнання історичних прав
держави на водні об’єкти й обумовлює актуальність мого дослідження.
Метою даної роботи є проведення теоретико-правового аналізу
історичних прав держави на водні простори.
Згідно визначеної мети, завданнями роботи є:
- Визначити поняття та сутність історичних прав держав на водні
простори;
- Охарактеризувати нормативно-правові джерела інституту
історичних водних просторів;
- Визначити критерії визнання права держави на історичні водні
простори;
- Дослідити особливості міжнародно-правового регулювання
визнання за державою історичних прав на водні простори;
- Проаналізувати судову практику міжнародних судових інституцій у
справах про визнання історичного права держави на водні простори.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в сфері
міжнародно-правової регламентації з питань міжнародного морського права.
 4

Предметом дослідження є теоретичні та правові аспекти визнання

історичних прав держави на водні простори.
Методи наукового дослідження. При написанні роботи використано
сукупність загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання:
діалектичного, історичного, моделювання, формально-логічного, порівняльно-
правового; аналітичного тощо.
Аналіз джерел і літератури. Для проведення дослідження я
використовувала: вітчизняні нормативно-правові акти, Міжнародні конвенції, а
також праці авторів. Питання історичних прав держави на водні простори,
досліджувала невелика кількість вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема,
Т.В. Аверочкіна, О.В. Краснікова, Л.Дж. Бучез, М.П. Строл, Е.З. Блюм, О.М.
Вилегжаніна, П.В. Саваськова та інші. Проте, до цього часу в Україні не було
здійснено ґрунтовного теоретико-правового аналізу історичних прав держави на
водні простори.
Обгрунтування структури роботи. Курсова робота складається зі вступу,
3 розділів, які охоплюють 5 підрозділів, висновків, списку використаної
літератури. У першому розділі мною приділено увагу загальнотеоретичним
підходам до розуміння інституту історичних водних просторів. Зокрема,
звернуто увагу на визначення поняття і сутності історичних прав держав на
водні простори, а також здійснено характеристику нормативно-правових джерел
інституту історичних водних просторів. У другому розділі проаналізовано
правові аспекти визнання історичних прав держав на водні простори, чому
сприяло розкриття особливостей критеріїв визнання права держави на історичні
водні простори, а також дослідження міжнародно-правового регулювання
визнання за державою історичних прав на водні простори. Особливу увагу
приділено специфіці позиції судових інституцій шляхом проведення аналізу
судової практики у справах про визнання історичного права держави на водні
простори.
 5

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО

РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ДЕРЖАВ НА ВОДНІ ПРОСТОРИ

1.1. Поняття та сутність історичних прав держав на водні простори

Положеннями Женевської Конвенції про територіальне море та прилеглу

зону 1958 року та Конвенція Організації Об’єднаних Націй з морського права
1982 року не містять визначення такого поняття як «історичні водні простори».
При цьому, зазначені нормативні документи оперують такою категорією як
«історична затока». Не зважаючи на це, у доктрині міжнародного права та
практичному правозастосуванні використовуються обидва ці поняття, проте,
«історичні води» є ширшими за своїм змістом, аніж «історичні затоки».
На сьогоднішній день в науці міжнародного права також не сформовано
єдиного підходу до розуміння понять «історичні води» та «історичні затоки».
При цьому, обидва вищевказані конвенційні документи встановлюють, що до
внутрішніх вод держави належать затоки, відстань між пунктами природного
входу в які не перевищує 24 морські милі. У положеннях цієї самої норми
зазначено, що це положення не поширюється на так звані «історичні затоки».
При цьому, визначення поняття «історична затока» Конвенція 1982 року не
надає [3]. Таке саме правове становище закріплено й у положеннях статті 7
Женевської Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року [2].
На ширшому змісті поняття «історичні води» по відношенню до поняття
«історична затока» було акцентовано увагу Секретаріатом Організації
Об’єднаних Націй (далі - ООН). У 1959 році Генеральна Асамблея ООН
(резолюція 1453 (XIV) від 7 грудня 1959 року) доручила Комісії міжнародного
права «почати, як тільки вона знайде це можливим, вивчення питання про
правовий режим історичних вод, включаючи історичні затоки, і зробити
рекомендації, які Комісія визнає за потрібне». Комісія у 1960 році звернулася до
Секретаріату ООН із проханням провести дослідження. Секретаріат ООН у
1962 році представив документ «Juridical regime of historic waters including
 6

historic bays» («Правовий режим історичних вод, включаючи історичні затоки»),

який на сьогоднішній день визнається одним із основних офіційних досліджень
категорії «історичні води». У документі з посиланням на англо-норвезьку
суперечка про рибні ресурси (the Fisheries case) 1951 року, вказується на те, що
«теорія історичних заток» може застосовуватися «до інших морських
просторів» [15]. Секретаріат ООН наголошував на тому, що у зв'язку з
практикою держав заявляти права на інші морські простори, окрім заток
(наприклад, на протоки, губи, лимани, моря, естуарії тощо), то більш логічним є
вживання терміну «історичні води».
У подальшому Секретаріат ООН зазначив, що при визначенні того, чи
існують підстави в міжнародному праві для віднесення конкретного морського
району, що примикає до прибережної держави, її історичних вод, слід
враховувати сукупність факторів. У цьому зв’язку Секретаріат ООН виділив три
наступні фактори:
 владні повноваження, які здійснюються над відповідним районом
державою, яка претендує на нього, як на історичні води;
 безперервність такого здійснення владних повноважень;
 толерантне ставлення іноземних держав до такої реалізації. У
контексті даного питання мається на увазі здійснення суверенітету, а не
реалізації владної компетенції.
Ефективна реалізація суверенітету над конкретним морським районом з
боку відповідної прибережної держави є головною необхідною вимогою для
формування у такої держави правової підстави для визнання відповідного
водного простору історичним. Така реалізація суверенітету має здійснюватися
протягом тривалого часу, щоб у подальшому трансформуватися у звичай
(«usage»).
Відношення іноземних держав до дій прибережної держави стосовно
кваліфікації морського району, який фактично є прибережними територіями,
має правове значення, але його не можна ні применшувати, ні перебільшувати.
 7

Воно має бути таким, щоб його можна було охарактеризувати як ставлення до
загальної терпимості. Не слід також надавати однакового значення відношенню
різних держав. Відношення безпосередньо зацікавлених держав має більше
значення, наприклад, країн, з якими є спільні морські кордони.
Таким чином, суть зазначених трьох факторів Секретаріат ООН достатньо
чітко висловив шляхом зазначення наступного: «... прибережна держава
повинна ефективно і безперервно здійснювати суверенітет над простором
протягом достатнього часу, щоб виник звичай, і має робити це за загальної
терпимості з боку співтовариства держав» [15].
Що стосується історичних аспектів сучасної доктрини про історичні води,
то його прийнято датувати, починаючи з 1910 року Так, у справі щодо рибних
промислів біля узбережжя Північної Атлантики (за суперечкою між
Сполученими Штатами Америки (далі - США) і Великою Британією), як
вважається, арбітражний суд вперше в міжнародній судовій практиці
використав термін «історична затока».
Окрім цього, велика кількість дослідників підкреслюють роль арбітра
Драго у розробці концепції «історичних вод», оскільки саме він у своїй
особливій думці у справі узагальнив міжнародну практику та уточнив деякі її
положення щодо «історичних заток». Суть справи полягала у наступному:
згідно з Паризьким договором 1783 року Англія визнала незалежність США, а
також межі їхніх державних кордонів. У цьому ж договорі було зафіксовано
права громадян США на рибальство у тих водах, де вони традиційно
здійснювали промисел, включаючи ті води, які залишилися під юрисдикцією
Англії, у тому числі води затоки Св. Лаврентія, відомі багатством рибою в
районі Ньюфаундлендської банки. Отже, у зв’язку із окремими історичними
аспектами в ряді морських районів, що знаходяться під юрисдикцією Англії,
зберігалися права американців на рибальство. Більше того, ці історичні
«рибальські» права включали – згідно з тим самим Паризьким договором –
 8

право використовувати узбережжя деяких англійських островів для обробки

риби.
Після війни 1812 року питання про історичні права американців
неодноразово порушувалося і, нарешті, було врегульовано Угодою 1818 року.
Відповідно до цієї угоди історичні «рибальські» права американців
обмежувалися:
 район, де вони мали права промислу на рівні з англійцями, був
звужений;
 США зобов'язувалися відмовитися від деяких історичних прав,
здійснюваних раніше згідно з Договором 1783 року.
Згодом питання використання американцями історичних прав промислу
викликали суперечності між США та Великою Британією. У зв'язку з цим було
порушено питання про існування потреби у тлумаченні положень про історичні
права американців на промисел за Угодою 1818 року.
На підставі Угоди 1909 року спір було передана на розгляд Постійної
палати третейського суду. У процесі розгляду справи, арбітражем було
підтверджено міжнародно-правове значення особливих історичних підстав, а й
запропонував певні гарантії здійснення історичних прав американців, що
випливають з таких підстав, на рибальство у водах, що знаходяться під
юрисдикцією Англії. Так, третейський суд рекомендував створення постійної
змішаної рибальської комісії, яка визначала б розумність і адекватність заходів,
які вживаються Англією з метою регулювання промислу. Отже, заходи
регулювання промислу, вироблені територіальним сувереном - Англією, - мали
юридично залежати від ставлення до названих заходів володаря історичних
прав на промисел - США [7].
Це рішення стало відправною точкою у формуванні основних положень
концепції «історичних заток» або, ширше кажучи, «історичних вод». Протягом
XX століття концепція історичних вод була розвинена та доповнена у різних
справах, у тому числі Міжнародного суду ООН, що більш детально буде
 9

розкрито у третьому розділі даної курсової роботи. В якості прикладу можливо

привести наступні справи:
 англо-норвезька суперечка про рибні ресурси 1951 року;
 суперечка між Тунісом та Лівією про делімітацію морських
просторів у Середземному морі 1982 року;
 суперечка між Сальвадором та Гондурасом про материковий,
острівний та морський кордони 1992 року та багатьох інших.
Загального та єдиного підходу, визнаного державами визначення поняття
«історичні води» немає ні в доктрині, ні в юридичній практиці, хоча безперечно,
що такий інститут у міжнародному морському праві достатньо успішно
застосовується. Зокрема, у справі про рибні ресурси («Fisheries case» - рішення
Міжнародного суду від 1951 року щодо англо-норвезької суперечки про
рибальство) зауважено, що «історичними водами називають ті внутрішні води,
на які є історичні правопідстави (історичний титул). Такий титул створюється
внаслідок тривалого та постійного користування такими водами. Причому це
стає можливим, якщо інші держави не чинять цьому перешкод, а також не
заявляють із цього приводу регулярних протестів» [11].
Міжнародний Суд ООН у справі з приводу суперечки між Сальвадором і
Гондурасом підтвердив по суті наступне визначення історичних вод: «води, які
розглядаються як внутрішні, але які не мали б такого характеру, якби не
існування історичного титулу» [9].
Широко цитуються у юридичній літературі також визначення Л. Й. Буше
та Г. Жиделя. Буше визначив «історичні води, як «води, над якими прибережна
держава, як виняток із загальних застосовних норм міжнародного права,
ефективно, безперервно і протягом тривалого періоду часу здійснює права
суверенно, за умови мовчазної згоди співтовариства держав» [7]. У свою чергу,
Г. Жидель дає таке визначення історичних вод - це «такі водні простори,
юридичний статус яких відмінний - за загальною згодою інших держав - від
 10

того, що ці простори мали б мати відповідно до загальнозастосовуваних

правил» [13].
В контексті даного питання доцільно звернути увагу на специфіку
розуміння досліджуваної категорії у практиці США. Так, суди США визначають
«історичну затоку» (нагадаємо, що США традиційно не підтримують
застосування іншими державами концепції «історичних вод»), як затока, «над
якою прибережна держава традиційно заявляє та зберігає суверенну владу за
мовчазної згоди іноземних держав» [21]. При цьому Верховний суд США у
справі США проти Луїзіани 1985 року зауважив, що існують принаймні три
фактори, які приймаються до розгляду для визначення «історичної затоки»:
1) здійснення державою суверенітету над об’єктом, що претендує на
водний простір,
2) безперервність цього суверенітету;
3) мовчазна згода іноземних держав.
Усі вищеперелічені фактори вказані в авторитетному, на думку
Верховного суду США, дослідженні ООН: Juridical Regime of historic waters,
including historic bays» («Правовий режим історичних вод, у тому числі й
історичні затоки) 1962 року. Додатково судом звернуто увагу на те, що існує ще
один, четвертий, фактор, про який йдеться мова в англо-норвезькому спорі про
рибальство 1951 року, а саме: «vital interests» (життєво важливі інтереси)
прибережної держави, які включають до свого змісту наступні елементи:
георгафічну форму затоки, економічні інтереси прибережної держави, а також
особливе значення для оборони.
Особливістю «історичних вод» як простору з особливим правовим
режимом є те, що їх міжнародно-правовий статус (віднесення до внутрішніх вод
з історичних підстав) констатується за допомогою національних законодавчих
актів. Дійсно, саме шляхом ухвалення прибережною державою законів,
меморандумів, декретів, заяв, указів, декларацій, інструкцій закріплюється за
морським простором статус «історичних вод». Окрім цього, способи вказівки на
 11

«історичну» затоку або води, способи позначення даного морського району в

таких національних актах відрізняються один від одного. Так, у деяких
документах йдеться про конкретні географічні координати, що оточують водний
простір або вказують на координати точок входу в затоку: наприклад, на
підставі Seas and Submerged Lands (Historic Bays) Прокламації 2006 року
генерал-губернатора Австралії було проголошено «історичними» затоками:
Anxious, Encounter, Lacepede, Riovoli із вказівками на конкретні координати
перелічених заток. В інших документах дається лише опис географічних
об'єктів, що є входами до затоки (наприклад, у Законі №186 Домініканської
республіки від 13 вересня 1967 року).
На «історичні води» зазвичай поширюється режим внутрішніх вод. Це
означає, що такі води перебувають під суверенітетом прибережної держави. Для
заходу до них іноземних судів необхідне погодження територіального суверена,
якщо не йдеться про звичайне заходження торгового судна у відкритий
морський торговий порт. Право мирного проходу іноземних суден у історичних
водах зазвичай неприпустимо. У цих водах іноземне судно має виконувати
норми і правила, прийняті державою-сувереном.
У зв’язку із вищевикладеним можна зробити висновок про те, що
положення міжнародного права не містять чіткого визначення категорії
«історичні права держав на водний простір». При цьому, існують окремі
доктринальні підходи стосовно визначення досліджуваної категорії. У той же
час, у міжнародному праві достатньо поширеною є практика використання
поняття «історична затока», яке в деяких випадках ототожнюються із поняттям
«історичне право держави на водні простори». Узагальнюючи зазначене
питання можна зауважити, що історичне право держави на водні простори
залежить від існування реальної потреби та залежності від певних водних
просторів.
 12

1.2. Розповсюдження юрисдикції держави на територіальне море

Як вже було зазначено у попередньому підрозділі курсової роботи, ст. 10
Конвенції ООН з морського права 1982 року передбачає, що до внутрішніх вод
держави належать затоки, відстань між пунктами природного входу в які не
перевищує 24 морські милі. При цьому в тій же нормі передбачено, що це
положення не поширюється на так звані історичні затоки. Визначення поняття
«історична затока» Конвенція 1982 не дає. Аналогічне правове становище
констатує і Женевська Конвенція 1958 про територіальне море і прилеглу зону.
Спираючись на ці короткі конвенційні постанови та на застосовні
звичайні норми міжнародного права прибережні держави мають право
включити (і включають) у свої внутрішні води з історичних підстав затоки,
відстань між пунктами природного входу до яких перевищує 24 морські милі. З
метою з’ясування змісту, який сторони вкладали при розробці цих конвенційних
статей та уточнення їх змісту, необхідно звернутися до матеріалів конференцій
ООН з морського права, на яких розроблялися тексти зазначених документів.
На I Конференції ООН з морського права у 1958 році підготовлений
Комісією міжнародного права проект статей, що належать до територіального
моря та прилеглої зони, включаючи статтю 7 щодо заток, було передано на
розгляд. На третьому засіданні Комітету, у зв'язку з розглядом питання про
організацію роботи Комітету, представник Панами запропонував створити
підкомітет для розгляду питання про затоки і, зокрема, правовий статус
«історичних заток». Представник Панами заявив: «важливо, щоб міжнародні
документи, які мають виробити Конференції, стосувалися таких питань як
визначення історичних заток, прав прибережної держави або держав, процедури
оголошення «історичної» затоки, умов для визнання її іншими державами та
мирного врегулювання спорів, що виникають у разі висловлення незгоди з боку
інших держав» [20].
У протоколах засідання не було пояснення того, чому тема дослідження,
запропонованого у спільному проекті резолюції, була викладена як «історичні
 13

води, включаючи історичні затоки», а не просто як «історичні затоки» (адже

саме останній термін використаний у згаданій статті 7 проекту Комісією
міжнародного права, а також у первісній панамській пропозиції про створення
підкомітету). Вносячи проект резолюції, один із його прихильників використав
термін «історичні води», тоді як інший використовував термін «історичні
затоки»; під час дебатів одні виступаючі використовували перший термін, інші -
другий.
Увага Комітету була зосереджена в основному на інших аспектах проекту
резолюції. Зокрема, зазначалося, що було б правильним, якби резолюція
приймалася від імені Конференції, а не від імені Першого комітету, і що для
Конференції було б доречніше звернутися до Генеральної Асамблеї, а не до
Генерального секретаря. Обидва ці міркування були враховані розробниками
проекту резолюції. Увага була звернена також на те, що через різноманітність
конкретних випадків «історичних вод, включаючи історичні затоки», не
зрозуміло, чи можливо здійснити розробку загального правила. Представник
Індії відповів, що якщо зробити це неможливо, треба встановити, чи можна
підготувати загальноприйнятний проект інших правил про історичні води.
Це питання було знову винесено на обговорення Першого комітету
Конференції на його шістдесят третьому засіданні. На цей раз Індія та Панама
представили свій переглянутий варіант проекту резолюції наступного змісту:
«Перший Комітет, зважаючи на те, що Комісія міжнародного права не
передбачила режим історичних вод, включаючи історичні затоки, Визнаючи
важливість правового статусу таких районів, рекомендує Конференції передати
це питання до Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй та просити її
вжити відповідних заходів до дослідження правового режиму історичних вод,
включаючи історичні затоки, та повідомити результати цих досліджень усім
державам-членам Організації Об'єднаних Націй» [20].
У такому формулюванні проект резолюції було ухвалено Першим
комітетом і подано Конференції у доповіді Комітету про його роботу.
 14

Резолюцію було прийнято Конференцією без обговорення на її двадцятому

пленарному засіданні. Положення, що містяться у статті стосовно заток (про те,
що положення статті не застосовуються до «історичних заток»), були прийняті у
формулюванні, запропонованому Комісією міжнародного права ООН.
Відповідно, Генеральній Асамблеї ООН було передано резолюцію I Конференції
ООН з морського права від 27 квітня 1958 року наступного змісту:
«Конференція, враховуючи, що Комісія міжнародного права ООН не
передбачила режим історичних вод, включаючи історичні затоки, Визнаючи
важливість правового статусу таких районів, вирішує рекомендувати
Генеральній Асамблеї ООН прийняти відповідні заходи стосовно дослідження
правового режиму історичних вод, включаючи історичні затоки, і повідомити
результати цього дослідження усім державам-членам ООН».
Генеральна Асамблея на її 752 пленарному засіданні 22 вересня 1958 року
включила до порядку денного своєї тринадцятої сесії пункт «Питання про
початок дослідження правового режиму історичних вод, включаючи історичні
затоки» і передала його на розгляд Шостого комітету. Після короткого
обговорення Комітет ухвалив та рекомендував Генеральній Асамблеї проект
резолюції, згідно з якою Асамблея відкладає розгляд цього питання на свою
чотирнадцяту сесію. Цей проект резолюції був схвалений Генеральною
Асамблеєю на її 783-му пленарному засіданні 10 грудня 1958 року [16].
На своїй чотирнадцятій сесії Генеральна Асамблея знову направила
зазначений пункт на розгляд Шостого комітету, який обговорив його на своїх
643-му та 646-му засіданнях [16]. Під час обговорень лише деякі представники
обговорювали питання сутнісно; більшість же тих, хто виступав, зарезервували
свою позицію по суті питання і зосередилися на питанні про організацію
дослідження. Зрештою було досягнуто спільної згоди щодо того, що
дослідження питання слід доручити Комісії міжнародного права ООН. Шостий
комітет прийняв і представив Генеральній Асамблеї ООН відповідний проект
резолюції і на 847-му пленарному засіданні, що відбулося 7 грудня 1959 року,
 15

Асамблея прийняла наступну резолюцію 1453 (XIV): «Генеральна Асамблея,

враховуючи те, що у резолюції, прийнятій 27 квітня 1958 року, Конференція
Організації Об'єднаних Націй з морського права просила Генеральну Асамблею
вжити заходів до дослідження правового режиму історичних вод, включаючи
історичні затоки, та повідомити результати цього дослідження всім державам-
членам Організації Об'єднаних Націй, доручає Комісії міжнародного права
ООН розпочати, як тільки вона вважатиме це за можливе, дослідження питання
про правовий режим історичних вод, у тому числі й історичні затоки, і
розробити рекомендації з цього питання, які Комісія вважатиме за потрібне».
Резолюцію Генеральної Асамблеї 1453 (XIV) було включено до порядку денного
дванадцятої сесії Комісії міжнародного права та розглянуто на її 544-му
засіданні 20 травня I960 року [22]. Як і очікувалося, обговорення стосувалося
головним чином способів проведення подальшого дослідження Комісією
міжнародного права.
Відповідно до однієї точки зору (яка опинилася в меншості), Комісії слід
запропонувати державам-членам направляти до Секретаріату всю наявну
документацію щодо історичних вод, включаючи історичні затоки, на які
поширюється їх юрисдикція, та повідомляти, який режим вони хочуть
встановити для цих вод. Відповідно до такої точки зору, виключно завдяки
таким даним, наданими урядами, Комісія зможе дізнатися про норми
міжнародного звичайного права, які застосовуються до історичних вод. Хоча до
задач Комісії не належало з'ясування конкретних вимог щодо таких вод, їй
потрібно було встановити, які затоки та інші води розглядалися як історичні та
на яких підставах з метою розробки принципів, що визначають режим
історичних вод на основі вже існуючого міжнародного звичаю.
Не зважаючи на те, що більшість членів Комісії були проти того, щоб
запитувати інформацію від урядів на цій стадії, вони вважали, що з метою
прискорення роботи Комісії у зазначеній галузі деякі дії повинні бути вжиті
негайно. Тому було вирішено просити Секретаріат ООН продовжити його
 16

роботу, розпочату раніше підготовкою Меморандуму про «історичні затоки».

Таке рішення було викладено у пункті 40 доповіді Комісії про її дванадцяту
сесію (A/4425) таким чином: «Комісія запросила Секретаріат провести
дослідження правового режиму історичних вод, включаючи історичні затоки, та
поширити область попереднього вивчення, зазначену у пункті 8 Меморандуму,
підготовленого у зв'язку з першою Конференцією Організації Об'єднаних Націй
з морського права...».
Пункт 8 згаданого вище Меморандуму передбачає, що «теорія історичних
заток носить загальний характер. Претензії на історичні права заявляються не
тільки щодо заток, але також щодо морських районів, які не є затоками, такі як
води архіпелагів та акваторії, що знаходяться між архіпелагом та сусіднім
материком; історичні права також заявляються щодо проток, усть та інших
водних просторів. Визнається тенденція визначати ці простори як історичні
води, а не як історичні затоки. У цьому Меморандумі не розглядаються
історичні води, які є також затоками. Однак у ньому зачіпаються деякі морські
райони, які, не будучи затоками stricto sensu, становлять особливий інтерес у
даному контексті через їхнє особливе становище чи викликані дискусії чи
рішення.
Таким чином, основний результат I Конференції ООН з морського права -
це не лише конвенційні висловлювання про «так звані історичні затоки». Це – і
звернення до Генеральної асамблеї ООН. За змістом отриманого від Генеральної
асамблеї ООН мандату Комісія міжнародного права не повинна була ставити
своїм завданням складання загального списку існуючих «історичних заток» та
інших «історичних вод». Враховано, що теоретично існує дилема: щоб оцінити
правомірність домагань держав на історичні води, необхідно мати принципи
міжнародного права, на підставі яких такі претензії можна оцінити; але щоб не
бути довільними, ці принципи мають бути засновані на існуючій практиці
держав у цих питаннях. Цю дилему запропоновано вирішити прагматичним
шляхом: є значний матеріал як відомих претензій країн про історичні води;
 17

обговорень цього питання у літературі з міжнародного права; доктринальні

(наукові) формулювання відповідних принципів.
Оскільки на ІІ Конференції ООН з морського права в 1960 року жодних
конвенцій не було прийнято, ми не здійснюватимо обговорення даної
конференції і перейдемо відразу до ІІІ Конференції ООН з морського права
(1973-1982 років), результатом якої стало прийняття Конвенції ООН з морського
права 1982 року. Як зазначено вище, і стаття 10 Конвенції 1982 року не згадує
термін «історичні води». Зазначена стаття передбачає, що до внутрішніх вод
держави належать затоки, відстань між пунктами природного входу до яких не
перевищує 24 морські милі; у тій статті передбачено, що це положення не
поширюється на «так звані «історичні» затоки». Визначення поняття «історична
затока» Конвенція 1982 року знову ж таки не дає. Для тлумачення цитованого
положення про історичні затоки, передбаченого в Конвенції 1982 року,
нагадаємо, що питання історичних вод було об'єктом важких дебатів на III
Конференції ООН з морського права (1973-1982 років). На Конференції ця
проблема розглядалася і як самостійна, і у зв'язку з обговоренням інших питань,
наприклад, вирішення спорів щодо морських кордонів.
Подано різні проекти статей про історичні води. Були на Конференції
пропозиції щодо пункту 1 статті 10 (яка передбачає, що «ця стаття стосується
лише заток, береги яких належать одній державі»): про те, що цей пункт може
бути визнаний «історичним» винятком. Наприклад, на ІІІ Конференції з
морського права Гондурас висловив думку про те, що традиційне поняття
«історичних заток» має бути переглянуте, тому що воно було розроблене у
відповідь на колишню потребу у правовому визначенні заток, що знаходяться
«під винятковою юрисдикцією прибережної держави».
У проекті, представленому в 1974 році на III Конференції з морського
права Філіппінами, пропонувалося, по суті, передбачити право прибережної
держави відмовитися від єдиної межі 12-мильної ширини територіального
моря, якщо для такої відмови є історичні правопідстави. Відповідно до проекту
 18

Філіппін, максимальна межа ширини територіального моря, передбачена в

Конвенції, що розроблялася на ІІІ Конференції, не повинна застосовуватися до
історичних вод, які прибережна держава «вважає своїм територіальним морем»
[3].
Після неодноразових обговорень питання про максимальну 12-мильну
ширину територіального моря було вирішено окремо, а стосовно питання про
історичні правопідстави, про історичні води загальної згоди досягнуто не було,
крім тих згадок про «історичні затоки», які вже були передбачені в Конвенції
про територіальне море та прилеглу зону 1958 року.
Разом з тим, на ІІІ Конференції ООН з морського права при розгляді цієї
теми було запропоновано неофіційну рекомендацію, яка передбачає
міжнародно-правові підстави для кваліфікації морського району як історичні
води: 1) ефективне здійснення прибережною державою свого суверенітету над
таким районом протягом значного періоду часу, причому таке здійснення
суверенітету повинне включати регулювання проходу по ньому, рибальства,
іншої діяльності національних та іноземних осіб та має бути обґрунтоване
життєво важливими інтересами прибережної держави, включаючи оборонні та
економічні інтереси; таке здійснення суверенітету має бути безперервним,
мирним та тривалим; 2) загальна згода з такою існуючою практикою.
Проте ні ці, ні інші критерії міжнародно-правової кваліфікації морських
районів як історичні води не стали частиною договірного джерела, прийнятого
на III Конференції - Конвенції ООН з морського права 1982 року. Отже, така
кваліфікація залишилася виключно у сфері міжнародного права .
 19

РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИЗНАННЯ ІСТОРИЧНИХ ПРАВ

ДЕРЖАВ НА ВОДНІ ПРОСТОРИ

2.1. Критерії визнання права держави на історичні водні простори

З наукових праць про історичні затоки та історичні води (зокрема про

історичне право на морські простори) можливо виділити ознаки, що визначають
статус історичних вод або свідчать на користь їх «історичності». Так, у
відповідності до позиції А.Н. Вилегжаніна, до критеріїв визнання історичного
статусу водних просторів необхідно віднести наступні:
 наявність звичаю, «існуючого безперервно протягом тривалого
періоду часу», або протягом «понад сто років»;
 традиційне «здійснення та підтримання суверенітету» держав над
такими водами;
 знаходження таких акваторій «під юрисдикцією прибережної
держави в якості частини її внутрішніх вод»;
 здійснення верховенства над даною затокою протягом тривалого
часу;
 визнання «властивостей державної території тривалим
використанням та неоспорюваним звичаєм»;
 «присвоєння затоки за терміном давності»;
 користування такими водами «з незапам'ятних часів»;
 «особлива географічна конфігурація затоки»;
 знаходження затоки в силу природних умов «у самому центрі
приморської держави»;
 органічний зв'язок між морським простором і берегом, які «за
самою своєю природою» становлять «одне ціле»;
 визнання претензії держави до таких вод «прямо чи шляхом
вираження мовчазної згоди ... переважною більшістю інших держав» [5, с. 96].
 20

В якості не згадуваних ще критеріїв «історичності» (інакше

сформульованих, які мають якесь супутнє правове значення) доцільно
визначити наступні:
 «особлива цінність» акваторії для жителів прибережної держави;
 інші «обставини», які неможливо перелічити;
 життєво важливе значення акваторії для «економічного,
комерційного, сільськогосподарського та промислового життя» прибережних
держав;
 відношення іноземних держав до безперервного здійснення влади
прибережної держави над даним районом [17, c. 1].
У наукових монографіях Г. Шоттена «Історичний титул у міжнародному
морському праві» та А. Шукайрі «Територіальні та історичні води у
міжнародному праві» спеціально підкреслено наступні ознаки історичних вод:
 життєво важливе значення даної акваторії для держави, у тому числі
наявність особливих економічних та оборонних інтересів прибережної держави
чи залежність благополуччя і навіть «самого існування» держави від цієї
акваторії;
 особлива потреба прибережної держави у цій акваторії;
 «умова sine qua non» та обставина, що ці води не використовуються
для міжнародного судноплавства» [18; 19].
У зв'язку із вищезазначеними підставами кваліфікації вод як історичних
виникає багато теоретично невирішених питань, а саме: питання про момент
виникнення «історичного» права; питання щодо того, чи справді право було
позначено у момент виникнення як історичне. Невизначеність є й у питанні про
тривалість вимоги; про доведення «історичності», її обґрунтованість; про
необхідність доведення до відома інших держав вимог щодо включення
морського простору на підставі «історичних» прав у внутрішні води держави (з
урахуванням думки про те, що поінформованість інших держав впливає на
 21

такий фактор, як їхня згода (у тому числі мовчазна) з кваліфікацією вод як

«історичних».
«Визнання претензії» прибережної держави на історичні води не є
міжнародно-правовою вимогою до правової кваліфікації статусу вод.
«Визнання» передбачає активне вираження позиції інших держав, іноземних по
відношенню до прибережної держави, яка заявляє про право на її історичні
води. Але іноземні держави не зобов'язані, з погляду міжнародного права,
займати позиції тих, хто «оспорює» або «визнає» права на «історичні» води
конкретної прибережної держави; вони на практиці частіше утримуються від
будь-якої реакції на конкретну дію прибережної держави встановити історичні
води, якщо цим не торкнулися їхні безпосередні інтереси.
Деякі автори порушують ще одне питання: чи є концепція життєво
важливих інтересів («vital interests») необхідним міжнародним компонентом
«історичних» прав? Концепція «vital interests» визначена Буше як «інтереси, які
мають настільки велике значення стосовно певної держави, що їхня наявність є
необхідною умовою існування самої нації» [7, р. 297]. В особливій думці судді
Драго, який виступав одним з арбітрів при вирішенні спору між Великою
Британією та США у 1910 році, зазначено, що підтвердженням претензії
держави на «історичні води» є «особливі обставини», як-то «географічні
конфігурації, незабутній звичай і насамперед вимоги самооборони» [7, р. 305].
До встановлення у міжнародному праві інституту 200-мильної виключної
економічної зони важливо було констатувати, що держава може набувати
«історичних прав» на морський район і без претензії на суверенітет над цим
морським районом, перш за все, у разі історично сформованих прав на
рибальство. Це питання порушувалося Міжнародним Судом ООН у справах про
суперечку між Англією та Норвегією у 1951 році, а також між Тунісом та
Лівією 1982 року. У зв'язку з цим підкреслювалося, що термін «історичні
права» в сучасній міжнародній юриспруденції відмінний за значенням від
терміна «історичні води», оскільки перший має на увазі права держави, яка
 22

претендує на здійснення певних юрисдикційних правомочностей, що склалися

історично. Такі права повинні відповідати певним вимогам (подібним до тих,
які пред'являються у разі претензій на «історичні води»): зокрема, вимогу про
безперервну та тривалу реалізацію таких прав за мовчазної згоди інших держав.
У заяві Тунісу у судовій справі щодо його суперечки з Лівією 1982 року
стверджувалося, що історичні права можуть бути заявлені з тих самих підстав,
що й права на історичні води, оскільки вони існують внаслідок здійснення
мирного та тривалого суверенітету за терпимості з боку інших держав.
Відмінність між поняттями «історичних вод» і «історичних прав» полягає
і в тому, що історичні води, які оголошуються прибережною державою, повинні
обов'язково прилягати до його узбережжя. Буше, наприклад, спеціально
зазначив, що «держава не може мати історичного титулу на морський район,
розташований біля узбережжя інших держав». Але, як показує практика роботи
міжнародних організацій зі збереження морських біологічних ресурсів та
управління ними, «історичні права» на рибальство нерідко враховуються і в тих
морських районах, які знаходяться далеко від узбережжя держави, що
претендує на визнання його історичних прав на промисел [5, с. 177-188].
Те, що в міжнародному праві не існує договірної норми, яка
встановлювала б, за яких обставин морські райони, що примикають до
узбережжя прибережної держави, можуть бути віднесені до історичних, цілком
природно, що міжнародно-правова оцінка практики держав у цьому складному
питанні спирається на інші джерела, що застосовуються. міжнародного права.
Мова йде не лише про доктрину міжнародного права, але й про звичайні норми
міжнародного права. Для виявлення їх значення мають рішення Міжнародного
Суду ООН, інших міжнародних та державних судових, арбітражних органів.
Доцільно звернути увагу на окремі аспекти, що вплинула на визнання
історичного права держав на водні простори.
По-перше, судді ad hoc першої інстанції Верховного Суду США, і
пленуми самого Верховного Суду багато в чому виходили з величезної
 23

юридичної значущості допоміжних джерел міжнародного права. Наприклад, в

американському «позові» у Верховному Суді США щодо домагань на історичні
води штату Аляска (справа «Alaska v. US 2005 року), обидві сторони - штат
Аляска та федеральний центр - багато в чому виходили з цитованого вище
дослідження Секретаріату ООН про історичні води.
По-друге, у доктрині звернено увагу на кореляцію між позицією Японії
(негативне ставлення до теорії «історичних вод») та позицією японського члена
Міжнародного Суду ООН, авторитетного юриста Оди. Він звернув увагу на те,
що у 1930 році на Конференції з кодифікації міжнародного права в Гаазі Другий
Комітет визнав існування «історичних вод», але зазначив, що жодні «певні чи
конкретні результати не можуть бути отримані без встановлення та визначення
цих прав». Суддя Ода в особливій думці по справі про суперечку між
Сальвадором і Гондурасом поставив під сумнів правомірність поняття
«історична затока», вважаючи, що «відсутність посилань на історичну затоку в
проекті статей Конференції з кодифікації в Гаазі 1930 року, було пов'язано зі
складністю узагальнення елементів історичності [10].
По-третє, важливим є констатація Міжнародного Суду ООН, який
відзначив у справі по суперечці між Тунісом і Лівією 1982 року, що саме на
основі загального міжнародного права вирішуються питання історичного
титулу (правопідстави). Суд спеціально підтвердив, що «це питання, як і
раніше, регулюється загальним міжнародним правом, яке не передбачає єдиного
режиму для «історичних вод» (або для «історичних заток»), а передбачає лише
конкретний режим для визнаних випадків наявності «історичних вод» або
«історичних заток». Такий висновок вищого судового органу ООН свідчить не
лише про те, що теорія історичних вод не зводиться до претензій виключно на
«затоки», що немає підстав виключати випадок, коли історичне праводомагання
могло б, за відповідних обставин, заявлятися щодо інших прибережних вод, де
є, наприклад, деякі ознаки географічної ізольованості, зв’язок із прилеглою
сушею. Це свідчить про те, що немає у сучасному міжнародному праві
 24

абстрактного мірила правомірності всіх історичних вод світу, оскільки кожен

конкретний випадок віднесення акваторії до історичних вод вирішується in
concreto, з урахуванням його особливих обставин і у світлі права.
По-четверте, при розгляді суто національних суперечок (між федерацією
та її суб'єктом) суди спираються на міжнародно-правові положення про
історичні води (справа «US v. Louisiana»; справа «Alaska v. US»).
В-п’ятих, сучасне значення документа Секретаріату ООН в тому, що він
показує, якою є історія погодження пункту 6 (про історичні затоки) статті 7
Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року. У процесі
обговорень Комісії міжнародного права ООН, що розглядала це питання, багато
уваги приділялося змістовним положенням статті 7 вищезгаданого
конвенційного документа. Разом з тим, положення про «історичні затоки»
відсутнє у перших двох доповідях про територіальне море, підготовлених
Спеціальним доповідачем.
На п'ятій сесії Комісії Спеціальний доповідач представив додаток до своєї
другої доповіді, до змісту якої включено змінену редакцію деяких статей, що
містилися у другій доповіді, у тому числі статей про затоки. Ці нові
формулювання були багато в чому визначені рішеннями, запропонованими
групою експертів щодо низки технічних проблем, що були передані на їх
розгляд Спеціальним доповідачем. У новій редакції стаття про затоки, у
першому пункті, містить визначення «затоки у правовому сенсі» і потім
передбачає: «крім історичних заток; вони мають бути позначені як такі на
картах». У своїй третій доповіді, поданій на шостій сесії Комісії, Спеціальний
доповідач переніс пункт про «історичні затоки» з тексту цієї статті у коментар.
На наступній сесії він представив нову редакцію статті про затоки, яка знову
містила пункт про «історичні затоки», але в даному випадку цей пункт
виключав «історичні затоки» не із загального визначення затоки, а з правил
щодо проведення замикаючих ліній у затоках.
 25

Ця еволюція позиції Комісії з міжнародного права, відтворена у документі

Секретаріату ООН, має сучасне значення у практичному плані. Прибережна
держава не означає лише певні території на карті як його історичні води, не слід
юридично тлумачити в тому сенсі, що вона не має права розглядати цей район
як його історичні води. З усього вищевикладеного випливає, що питанню про
історичні води приділяється значна увага, зокрема у доктрині. Важливо, що
немає єдиного, визнаного всіма переліку ознак і підстав для кваліфікації вод як
історичних. Кожен окремий випадок індивідуальний. Більше того, немає
юридичної можливості обмежити право прибережної держави кваліфікувати в
майбутньому якісь акваторії в якості історичних вод та пред'явити докази
«історичності», які ще не згадувалися в доктрині.
У зв’язку із вищевикладеним можна зробити висновок, що ключовими
критеріями «історичності» права держави на конкретні водні простори
виступають наступні. По-перше, це наявність цінності акваторії для населення
прибережних держав; значний економічний, комерційний,
сільськогосподарський та промисловий вплив на прибережні держави тощо.
При цьому, до уваги необхідно приймати «реакцію» інших держав на заявлення
історичних прав прибережної держави, зокрема, висловлення мовчазної згоди.

2.2. Міжнародно-правове регулювання визнання за державою

історичних прав на водні простори

Внутрішні морські води складаються з вод морських портів, заток, бухт,

губ, лиманів, «історичних» вод (заток, морів, проток), а також усіх інших вод,
розташованих, як зазначає ст. 5 Конвенції про територіальне море та прилеглу
зону 1958 року [2] та ст. 8 Конвенції ООН з морського права 1982 року [3], убік
берега від вихідних ліній, від яких відлічується ширина територіального моря.
Цими ж міжнародними документами визнається за прибережними
державами право поширювати режим внутрішніх морських вод на історичні
 26

моря та затоки. Визнання статусу «історичних» за деякими водами міститься в

ст. 12 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року. Крім того,
Резолюція «Режим «історичних» вод», прийнята 27 квітня 1958 року [4] за
доповіддю Першого комітету Женевською конференцією з питань морського
права, зазначила про те, що беручи до уваги, що Комісією міжнародного права
не передбачений режим «історичних вод», включаючи «історичні затоки»,
визнаючи важливе значення правового статусу таких районів, постановляє
просити Генеральну Асамблею Організації Об’єднаних Націй вжити заходів для
дослідження правового режиму «історичних вод», включаючи «історичні
затоки», та повідомлення результатів цього дослідження всім державам-членам
Організації Об’єднаних Націй.
В ході проведення Женевської конференції 1958 року був також прийнятий
не дуже широко відомий документ - Меморандум Секретаріату ООН щодо
історичних вод [14], в якому знайшли закріплення погляди на це правове явище,
зокрема позиції окремих держав стосовно певних просторів, на які може бути
розповсюджений режим «історичних» вод (Азовське море, затока Канкала,
затока Чалер та ін.), судові прецеденти та позиції науково-дослідницьких
закладів і вчених США, Франції, Японії. Крім того, документ містить доволі
ґрунтовний аналіз теорії «історичних заток».
Прийняття цих документів обумовило проведення подальших досліджень
проблематики «історичних» вод Організацією Об’єднаних Націй, що дозволили
побачити світ наступному документу - Дослідженню, підготовленому
Секретаріатом ООН «Юридичний режим історичних вод, включаючи історичні
затоки» 1962 року [15]. Тут було розглянуто концепцію «історичних вод»,
проблеми здійснення юрисдикції прибережної держави щодо цих морських
просторів та елементи права держави на «історичні води». Проте до сьогодні ці
документи залишаються лише науковими дослідженнями та жоден з них не
покладений в основу міжнародної конвенції.
 27

Відповідно до згаданих раніше конвенцій - про територіальне море та

прилеглу зону та з морського права - Закон України від 4 листопада 1991 року
«Про державний кордон України» [1] до внутрішніх вод України відносить
морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих
для відліку ширини територіального моря України; води портів України,
обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше
виступають у бік моря; води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги
яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до
берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів,
якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; води заток, бухт,
губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні.
До історичних заток належать, наприклад, затоки Петра Великого (Росія),
Гудзонова затока (Канада), Варангер-Фіорд і Вест-фіорд (Норвегія),
Брістольська затока, Форт-Оф-Форт, Мори-Ферт (Великобританія), Делавэр,
Монтерей (США) та інші. Вже довгий час існує теорія набуття державою
«історичних» прав на певні водні простори або на діяльність в них (проте ще й
досі не закріплена в жодному з міжнародних нормативно-правових актів).
Зазвичай це стосується просторів відкритого моря, проте без будь-яких
доповнень до свобод в ньому. Зазвичай такими правами є право на здійснення
рибальства, або рибальської юрисдикції. В дійсності це питання міжнародних
відносин пов’язане з більш конкретною розбіжністю стосовно належного
застосування та здійснення «ефективної юрисдикції», що має відношення до
будь-якого спору щодо історичних вод, де таке право залежить від «сфери
проголошення просторів такими» та «сумірністю з фактичною діяльністю
держави (позивача)». Так, наприклад, Єменський арбітраж у 2001 році знайшов
аналогічний «традиційний режим рибальства» в спорах, пов’язаних з
«несанкціонованим рибальством», що здійснювалося не лише в
територіальному морі, але й за його межами [8].
 28

Незважаючи на певну схожість правил, такі претензії суттєво відрізняються

від претензій на історичні води. Поперед усе, ці проголошені права
застосовуються лише на основі quoad кипе, а не erga om nes як й, імовірно,
претензії на історичні води; та вони можуть навіть не мати терміну
«історичний» в своїй назві. Так, наприклад, у справах про рибальську
юрисдикцію, де йде мова в основному про «встановлені», а не про «історичні»
права, хоча в судових рішеннях у цих справах термін «історичні права» все ж
використовується.
Пленарне рішення Міжнародного суду стосовно Ісландії «визнало
наявність історичних та особливих рибальських інтересів заявника в спірних
водах» та Меморандум про те, що проблема прав на рибальство у відкритому
морі «повинна головним чином посилатися на визнання «історичних прав», але
«такий порядок вносить певну плутанину у зазначене питання, оскільки
визнання продовження іноземного промислу у розширених зонах юрисдикції не
лише є заснованим на спеціальній правовій позиції, набутої на підставах
безперервного використання, в порушення норм про верховенство закону, але
на визнання особливих інтересів інших держав в зоні, яка на цей час перебуває
під юрисдикцією прибережної держави». Такі свободи відкритого моря, що
зникають, безперечно, продовжують визнаватися на міжнародній арені,
підтвердженням чому слугує ст. 62 Конвенції з морського права 1982 року, що
надає доступ до рибних запасів інших держав у виключній економічній зоні
(тобто державам, громадяни яких зазвичай провадять промисел в цій зоні) [8].
У цілому, проблема визнання історичних прав держав на водні простори є
ще далекою від остаточного вирішення. Ця обставина вимагає продовження
законопроектних робіт на міжнародному рівні, вироблення єдиних підходів та
критеріїв для визнання прав держав на історичні простори, прийняття з цього
приводу або окремої конвенції, або доповнення Конвенції ООН з морського
права 1982 року.
 29

РОЗДІЛ 3 СУДОВА ПРАКТИКА МІЖНАРОДНИХ СУДОВИХ

ІНСТИТУЦІЙ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРАВА
ДЕРЖАВИ НА ВОДНІ ПРОСТОРИ

На сьогоднішній день викликають значний практичний і теоретичний

інтерес оцінки «головним судовим органом Об'єднаних Націй» позицій держав,
що сперечаються, з питання, не вирішеного в універсальних конвенціях - про
історичні (традиційні) права щодо острівних і морських територій. Виявлення
та тлумачення Судом тих норм міжнародного права, які застосовуються до
кваліфікації вод як історичні, позиції Суду щодо наявності чи відсутності
історичних прав у конкретних морських районах, у тому числі преференційних
прав, можуть дати орієнтування до констатації наявності відповідної практики
держав та opinio juris - основних складових міжнародного звичаю
Справа про рибні ресурси (вирішення щодо спору між Великобританією
та Норвегією, 1951 року). У цій справі Судом вирішувалися питання, головним
чином, щодо правомірності проведення прямих вихідних ліній для відліку
ширини територіального моря та рибальської зони, що вже досліджено в
юридичній літературі. Тут же відзначимо, що рішення прийняте вважати також
базовою оцінкою Судом значення в морському праві історичних правопідстав.
Суд зазначив, що історичні правопідстави (або історичний титул – «historic
title») «створюються в результаті тривалого та постійного користування…
Причому це стає можливим, якщо інші держави не чинять цьому – 139
перешкод, постійно не заявляють із цього приводу протестів».
Рішення Суду передбачає визначення історичних вод, якого, як відомо,
немає в нормах універсальних конвенцій: «Під історичними водами зазвичай
мають на увазі води, до яких ставляться як до внутрішніх вод, але які не мали б
такого характеру без наявності історичного титулу». Норвегія при розгляді
справи в Суді привела наступний аргумент в обґрунтування своїх історичних
прав на води, що примикають до її узбережжя (між її узбережжям і
 30

проведеними нею прямими вихідними лініями): «національне законодавство;

адміністративні заходи; рішення судів, що виходять із факту належності цих вод
прибережній державі». З урахуванням позиції Великобританії (яка заперечувала
наявність у Норвегії історичних правопідстав щодо цих морських акваторій)
Суд, по-перше, зазначив: «Норвегія пов'язана загальною нормою права за
винятком, обумовленим тим, наскільки вона може посилатися на історичні
права, що надають їй титул на морську акваторію». По-друге, Суд зазначив, що
для поширення державою з історичних підстав режиму внутрішніх вод на
морські райони між його берегом і прямими вихідними лініями, важливе
значення має встановлення того, «чи достатньо тісно ці морські райони
примикають до суші цієї держави, щоб на них можна було поширити режим
внутрішніх вод». У цьому випадку рішення Суду на користь Норвегії було
продиктовано «географічною реальністю», історико-правовими даними, а також
«особливими економічними інтересами даного району, реальність та значення
яких доведено їх тривалим здійсненням» [6].
Справа про острови Менк'є та Екреос (вирішення по суперечці між
Великобританією та Францією, 1953 року) У цій справі і англійська Корона, і
уряд Франції претендували на суверенітет над названими островами через
низку історичних правопідстав. На підтвердження таких Францією в Суді було
висунуто такі докази: Герцоги Нормандії були васалами Короля Франції, а
король Англії, як герцог Нормандії, отримав герцогство як феод від короля
Франції. Тобто. юридично, Нормандські острови (територія сучасної
Великобританії) було передано у складі феоду нормандському герцогу. Вільям
«Довгий Меч» отримав цей феод від короля Франції. Далі французький уряд
посилався на рішення 1202 р. суду Франції, за яким черговий користувач феоду
- англійський король Джон - був позбавлений судом прав на всю Нормандію,
включаючи Нормандські острови. З цих історико-правових підстав Франція
просила Міжнародний Суд підтвердити її суверенітет над островами Менк'є та
Екреос.
 31

Великобританія так заперечувала претензії Франції: Нормандські острови

розглядалися як «освіта, фізично відмінна від континентальної Нормандії»;
феод було передано «номінально»; герцоги Нормандії здійснювали владу
незалежно від французької Корони; саме судове рішення 1202 могло і не
існувати, але якщо таке рішення і було, то ніяких його наслідків для Англії
немає; таке рішення не мало і не має юридичної сили щодо суверена – Короля
Англії.
Суд розглянув договори між сторонами 1217, 1259, 1360, 1420 років, інші
правові акти та історичні матеріали. У результаті Суд вирішив, що навіть якщо
королі Франції і мали феодальний титул на вказані острівні території, цей титул
припинив своє існування у наступні століття, коли Франція вступила у стосунки
з Великобританією як суверенною державою. З цих причин Суд підтвердив
статус островів у складі Великобританії.
Коментуючи посилання суперечливих держав на «історичні» права та
історичний титул у міжнародному праві, суддя Альтарез у цій справі
констатував, що «не підлягає сумніву, як це випливає з письмових доказів та
усних аргументів, що сторони надають надзвичайного значення історичним
правам». При цьому наголошено, що завдання Суду – вирішувати міжнародну
суперечку шляхом застосування того міжнародного права, яке існує в даний час
і яке узгоджується з новими умовами міжнародного життя. Завдання Суду і в
тому, щоб розвивати це право в прогресивному напрямку [12].
Справа про юрисдикцію щодо рибних ресурсів (вирішення щодо спору
між Великобританією та Ісландією, 1974 року). Хоча матеріали цієї англо-
ісландської суперечки коротко аналізувалися в науці міжнародного права, і в
зазначеній публікації викладено суть суперечки, в ній не охарактеризовано
позиції Міжнародного Суду щодо історичних правових підстав.
Коли 1958 року Ісландія встановила 12-мильну зону юрисдикції у сфері
рибальства, саме чинник традиційності англійського промислу зіграв роль
основного юридичного аргументу на користь надання у цій зоні Англії переваг.
 32

Так, за Угодою 1961 року Англії давали право продовжувати протягом 3 років
промисел в ісландській рибальській зоні до відстані 6 миль від ісландського
узбережжя.
У 1972 році Ісландія запровадила 50-мильну рибоохоронну зону. Для
обґрунтування того, що цей односторонній акт не порушує міжнародне право,
Ісландія посилалася, зокрема, на економічні фактори: - прибережне рибальство
є неодмінною умовою (condition sine qua non) ісландської економіки; без
рибальства островів Ісландія «було б безлюдним»; на «життєво важливі
інтереси ісландського народу»: від збереження та використання прибережних
рибних запасів «залежить життєдіяльність народу»; на біологічні дані:
надмірний вилов риби веде до скорочення її запасів; на концепцію переважних
прав прибережної держави щодо промислу у водах за межами її юрисдикції.
Великобританія, зі свого боку, спиралася, головним чином, такі докази:
історичні підстави, оскільки «протягом століть» англійські судна ловили рибу
поблизу ісландських берегів. Протягом 50 років обсяг їхнього вилову
залишається приблизно на одному рівні. А також економічні міркування,
оскільки прибережні громади Англії залежать від рибного промислу в
ісландських водах. Неможливість продовжувати цей промисел негативно
позначиться забезпечення харчуванням багатьох населених районів Англії.
Наголошено, що Великобританія визнала переважні права Ісландії в її 50-
мильній рибоохоронній зоні, але просила визнати в ній свої «історичні» права
на рибальство, на тій підставі, що «справедливе ставлення має бути віддано
традиційним правам».
У 1972 році Міжнародний Суд ухвалив Постанову про тимчасові заходи.
Вони Суд, зокрема, підтвердив міжнародно - правове значення аргументів
Ісландії: «необхідно враховувати виняткову залежність ісландського народу від
прибережного рибальства...». Суд зазначив і значення наукових даних про стан
запасів: «треба враховувати потребу збереження рибних запасів» у цьому
районі. Історичним правам англійців на промисел, однак, було надано особливу
 33

«юридичну вагу». Відповідно до Постанови про Тимчасові заходи, Ісландія

повинна була утриматися від перешкоди історично склався (традиційному)
промислу англійців за межами 12 миль. Докази Ісландії все-таки були певною
мірою враховані у Тимчасових заходах: щорічний улов англійців обмежувався
170 000 тонн (середньорічний улов англійців в ісландських водах у період 1967-
1971 років). Для порівняння зазначимо, що англійська сторона пропонувала
іншу межу обмеження улову: 185 000 тонн (середньорічний улов у період 1960-
69 рр.). Крім того, Великобританія зобов'язувалася, згідно з Тимчасовими
заходами, повідомляти Ісландії всю інформацію про рибальство.
У 1974 році Міжнародний Суд виніс рішення щодо англо-ісландської
суперечки. Згідно з ним, щоб досягти справедливого рішення, необхідно
«примирити» переважні права на рибні ресурси Ісландії та історичні права
Англії на їхній промисел. І знову, як і при вжитті Тимчасових заходів, у рішенні
Суду історичним правам Англії надано міжнародно-правове значення: Суд
вказав, що Ісландія неправомочна в односторонньому порядку заборонити
англійським судам промисел у водах за межами 12 миль: Англія має «що
склалися права» («established rights») на рибні ресурси цього району.
Що стосується посилань Ісландії на залежність її національної економіки
від рибальства, її життєво важливі інтереси щодо збереження, використання
рибних запасів, то Суд не бачив причин спростовувати таку саму аргументацію
Англії. Тобто. Суд надав правове значення економічним чинникам, куди
посилалися обидві сторони, крім, проте, що економічні чинники мають для
прибережної держави більше значення, ніж «держави-прибульця», здійснював у
«чужих» водах традиційний «експедиційний» промисел. Суд «збалансував»,
«взаємно врівноважив» їх [12].
Справа про юрисдикцію щодо рибних ресурсів (вирішення щодо спору
між ФРН та Ісландія, 1974 року). Порушуючи цю справу у Міжнародному Суді,
Німеччина заявила про свої «історичні права на рибальство» у водах, що
примикають до територіального моря Ісландії – тобто у її рибальській зоні.
 34

ФРН також встановила рибальську зону біля свого узбережжя з 1964 р.,
визнавши переважні права Ісландії у цій зоні та водночас наполягаючи на
наявності своїх «історичних» («традиційних») прав на рибальство у водах;
згідно з позицією ФРН, «справедливе ставлення має бути віддано традиційним
правам прибережної держави», відповідно до «принципів, втілених у статті 2
Конвенції про відкрите море 1958 року».
Основні міжнародно-правові питання у цій суперечці та у розглянутій
вище англо-ісландській суперечці ідентичні. Формулювання у цих двох
рішеннях Суду мають навіть схожі параграфи: наприклад, що стосуються
визнання зони рибальства Ісландії, що знаходиться між територіальним морем
Ісландії та відкритим морем (сторони підтвердили її правомірність обміном
нотами ще 1961 року). Схожі і посилання сторін, що сперечаються, на історичні
правопідстави, економічні потреби та інші особливі обставини - як докази, що
мають міжнародно-правове значення. На історичні підстави особливі інтереси у
рибальстві посилався Заявник (ФРН).
Як і в англо-ісландській справі, для досягнення справедливого рішення
Суд зіставив історичні права, інші особливі обставини, названі ФРН як
державою, що здійснює експедиційний промисел, - з одного боку, і - з іншого -
переважні права Ісландії як прибережної держави, що ґрунтуються на
економічні, географічні, біологічні фактори. Так само, як і в англо-ісландській
справі, історичні права «держави-прибульця» на промисел поблизу узбережжя
Ісландії відіграли вирішальне значення. Відповідно, перешкоджання Ісландії
промислу ФРН у водах за межами 12 миль (із введенням Ісландія в 1972 року
50-мильної рибальської зони) кваліфікувалося Судом як протиправне.
Відповідно до рішення Суду, права як Ісландії, так і ФРН мають реалізовуватися
в обсязі, сумісному із збереженням та використанням рибних ресурсів у
зазначених районах. ФРН порушила, крім того, питання щодо компенсації за
порушення її промислових прав ісландськими патрульними кораблями. Суд,
 35

однак, утримався від розгляду цього питання через обмеженість матеріалів, що

є у нього [12].
Є доцільним підкреслити деякі загальні підходи Суду у суперечках між
Ісландією та Англією, а також між Ісландією та ФРН.
1. Суд утримався від кваліфікації одностороннього запровадження
Ісландією 50 мильної рибальської зони як акта, що суперечить міжнародному
праву. Суд наголосив, однак, що такий односторонній захід не застосовується з
погляду міжнародного права до судів держав, які традиційно (історично)
здійснювали промисел у цій зоні.
2. Суд оперував синонімами такими термінами, як «традиційні
рибальські права» та «історичні рибальські права».
3. Суд обґрунтовував права прибережної держави на промисел за
межами 12 миль не її правом встановлювати ширшу (ніж 12 миль) зону
юрисдикції в галузі рибальства, а переважними правами прибережної держави
на морські живі ресурси за межами її територіального моря. Суд зазначив, що
зародження концепції переважних прав започаткували пропозиції Ісландії на
Женевській морській конференції 1958 року. Відповідно до цих пропозицій, такі
переважні права випливають із залежності прибережної держави від
рибальства. На думку Суду, концепція переважних прав «хоч і має на увазі
певний пріоритет» прибережної держави, проте не може «мати на увазі
вилучення прав інших держав».
4. Суд надавав міжнародно-правового значення посиланням сторін на
особливі фактори, включаючи фактори економічного характеру.
5. Суд зазначив, що у розглядуваних справах ключовим є питання
необхідності збереження рибних ресурсів, причому встановлення такої
необхідності має бути засноване на наукових дослідженнях.
Останню з позицій Суду розвинув у своїй заяві суддя Н. Сінгх:
«Здійснення переважних прав прибережної держави, так само, як і історичних
прав інших держав, залежить від тих самих підстав, і всі вони охоплені
 36

найважливішою необхідністю збереження рибних ресурсів для блага всіх

зацікавлених осіб». І далі: «Концепція здійснення рибальської юрисдикції
охоплює такі аспекти, як дотримання заходів збереження рибних ресурсів,
здійснення переважних прав та повага до історичних титулів» [12].
Держави нерідко роблять посилання на «історичні права», «історичні
правопідстави», «історичний титул», обстоюючи свої юридичні позиції у
морських суперечках, які розглядає Міжнародний Суд ООН. Суд традиційно
дотримується базової позиції, згідно з якою кожна така суперечка є унікальною,
і він вимагає індивідуального розгляду та рішення; у кожному конкретному
випадку Суд досліджує питання факту, що стосуються справи історичний
матеріал. На такій основі будується правовий зміст кожного рішення Суду.
Відповідно до його переважних позицій, для констатації наявності
«історичних» правових підстав необхідно здійснення конкретною державою
«безперервно» своїх прав, причому протягом «тривалого періоду часу»,
міжнародне підтвердження легітимності таких прав, насамперед «терпимості» з
боку інших держав, відсутності їх підтримуваних протестів; ще переконливіше,
коли така «терпимість» підтверджується договірними нормами міжнародного
права.
Достатньо цікаве питання розглядалося по суперечці між Бахрейном і
Катаром 2001 року. У даній справі Бахрейн, посилаючись на історичні правові
підстави, обґрунтовував свої правові претензії на спірні морські простори,
наполягаючи, зокрема, на тому, що прилягає до Катару в морських районах
існують «перлинні банки Бахрейну» і з історичних підстав Бахрейн має права
на ці води. Згідно з позицією Бахрейну, під його суверенітетом знаходився
колись весь катарський півострів, а Катар був державою - васалом Бахрейну,
який не має суверенітету ні над суходолом, ні над прилеглими морськими
районами. Суд виніс 16 березня 2001 року рішення, яким частина островів і
спірних вод кваліфікована як територія Бахрейну, а частина - Катару.
 37

Один із суддів Міжнародного Суду, не згодний із рішенням Суду, так

описав посилання Бахрейну на історичні права: «Прохання про визнання за
Бахрейном того, що юридично можна описати, як погано обґрунтовані історичні
права – це не що інше, як спроба переформулювати у спірних юридичних
термінах політична вимога, що має на меті домінування в морському районі,
розташованому між архіпелагом Бахрейну та катарським півостровом. Ця
претензія ніколи не була визнана Катаром, і постійно опротестовувалося
Великою Британією... Інші зацікавлені держави в регіоні ніколи не визнавали,
що Бахрейн має історичні чи інші права на зазначений морський район». Суддя
не виступив проти концепції історичних правопідстав, але в даній справі, на
його думку, вона не застосовується: «Морська територія, розмежована Судом у
цій справі, - це не затока Фонсека. Бахрейн історично був у становищі творця
своїх історичних правових підстав ... щодо цих морських вод». Крім того, тут
також відсутня така «істотна вимога до історичних вод, як їхнє визнання з боку
інших держав».
Троє суддів у своїй спільній особливій думці виклали, як Міжнародний
Суд має діяти під час розгляду справ, що стосуються історичних прав: «Як
частина юридичної дії, Суд має оцінити прояв владних повноважень, які
держава здійснювала у минулому на цій території»; Суд визначає ці
повноваження через «ефективність владарювання», з'ясовуючи цим ступінь
інтеграції цієї спірної території на територію держави; ця «дія, юридична за
своєю природою, буває важко здійсненною в контексті історичного матеріалу»;
Тим не менш, Суд може вважати, що права існують юридично як такі.
Таким чином, держави нерідко роблять посилання на «історичні права»,
«історичні правові підстави», «історичний титул», обстоюючи свої юридичні
позиції у морських суперечках, які розглядає Міжнародний Суд ООН. Суд
традиційно дотримується базової позиції, згідно з якою кожна така суперечка є
унікальною, і вимагає індивідуального розгляду та вирішення; у кожному
конкретному випадку Суд досліджує питання факту, що стосуються справи
 38

історичний матеріал. На такій основі будується правовий зміст кожного

конкретного рішення Суду. Відповідно до його переважних позицій, для
констатації наявності «історичних» правових підстав необхідне здійснення
конкретною державою «безперервно» своїх прав, причому протягом «тривалого
періоду часу», міжнародне підтвердження легітимності таких прав, насамперед
«терпимості» з боку інших держав, відсутності їх підтримуваних протестів; ще
переконливіше, коли така «терпимість» підтверджується договірними нормами
міжнародного права.
 39

ВИСНОВОК
За результатами проведеного дослідження історичних прав держав на
водні простори можливо сформулювати наступні висновки.
У сучасному світі держави часто заявляють права на «історичні води» та
«історичні затоки». Ці заяви зазвичай підкріплюються ґрунтовною міжнародно-
правовою та історичною базою. Крім того, багато держав ідуть шляхом
закріплення у своїх нормативно-правових актах положень про те, що в
майбутньому морські райони можуть бути оголошені цими державами їхніми
«історичними водами». При цьому сам термін «історичні води»
використовується державами на практиці рідше, ніж термін «історична затока»,
оскільки найчастіше держави висувають претензії саме щодо просторів, які з
географічного погляду розглядаються як затоки, крім того, саме термін
«історичні затоки» передбачено і в Конвенції про територіальне море і прилеглу
зону 1958 року, і в Конвенції ООН з морського права 1982 року.
Загального переліку історичних вод у договірних джерелах міжнародного
права немає, оскільки немає і може бути раз і назавжди складеного переліку
історичних вод, які у світі. Спроби затвердження такого переліку на
міжнародному рівні можуть спровокувати безпідставне віднесення державами
багатьох морських просторів до «історичних вод» «про всяк випадок», що в
свою чергу може спричинити нові міжнародні конфлікти. Однак, наукові
переліки історичних вод - це реальність зарубіжної доктрини міжнародного
права, корисна в тому сенсі, що надає зведену інформацію про держави, які
оголосили про наявність у них «історичних вод», а також про доктринальну
кваліфікацію конкретних історичних вод.
Режим історичних вод не є винятком із загальних норм міжнародного
права щодо делімітації морської території держави, він не може надавати
законності «незаконній» ситуації. Міжнародний суд ООН не раз висловлювався
з приводу того, що кожен випадок віднесення державою простору до
історичних вод є індивідуальним випадком і повинен розглядатися, виходячи з
 40

конкретних фактів на підставі застосовних норм міжнародного права. При

визначенні того, чи існують правопідстави на такий конкретний район
історичних вод, слід враховувати всю сукупність його характеристик та
факторів, що відносяться.
У документі Секретаріату ООН виділено, як юридично необхідні, лише
три фактори, а саме: владні повноваження, що здійснюються над даним
районом державою, яка претендує на нього, як на історичні води;
безперервність такого здійснення владних повноважень; толерантне ставлення
іноземних держав. Під владними повноваженнями тут мають на увазі вищий їх
прояв - здійснення суверенітету. Ефективне здійснення суверенітету над
конкретним морським районом з боку відповідної прибережної держави є
головною необхідною вимогою для формування у такої держави правопідстави
на цей район як на її історичні води. Таке здійснення суверенітету має тривати
протягом тривалого часу. Ставлення іноземних держав до дій прибережної
держави у такому конкретному морському районі, безперечно, має правове
значення; разом з тим його не можна ні принижувати, ні перебільшувати.
Саме поняття історичних вод походить із того факту, що держави
протягом століть претендували та реально здійснювали суверенітет над
морськими просторами, які вони вважали життєво важливими для них.
Міжнародне право не містить заборон для уточнення прибережною державою
зовнішніх кордонів своїх історичних вод і зараз, і в майбутньому.
Міжнародний Суд ООН традиційно дотримується базової позиції, згідно з
якою кожна така суперечка є унікальною, і він вимагає індивідуального
розгляду та вирішення. У кожному конкретному випадку Суд досліджує
питання факту, що стосуються справи історичний матеріал.
 41

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Про державний кордон України: Закон України від 4.11.1991 року.
ВВР. 1992 р. № 2. Ст. 5.
2. Конвенція про територіальне море та прилеглу зону: Міжнародний
документ від 29.04.1958 року. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_178#Text. (дата звернення: 30.10.2021).
3. Конвенция ООН по морскому праву: Международный документ от
10.12.1982 года. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_057#Text. (дата
звернення: 30.10.2021).
4. Аверочкіна Т.В. Історичні права держав на водні простори:
теоретико-правовий аналіз. Закарпатські правові читання. № 6. 2012. С. 25-30.
5. Вылегжанин А.Н. Исторические воды: проблема обоснования
статуса. Актуальные проблемы международного права. Международно-
правовые проблемы территории. 1980. № 6, С. 93-99.
6. Вылегжанин А.Н. Решения Международного Суда ООН по спорам о
разграничении морских пространств. Москва: Юридическая литература, 2004.
222 с.
7. Bouchez L.J. The Regime of Bays in International Law, Sythoff, Leyden.
1964. URL: https://www.worldcat.org/title/regime-of-bays-in-international-law/
oclc/5924129. (дата звернення: 30.10.2021).
8. Clive R. Symmons Historic Waters in the Law of the Sea: A Modem
ReAppraisal (Publications on Ocean Development). Clive R. Symmons. Martinus
Nijhoff Publishers Brill Academic, 2008. 455 р.
9. Continental shelf, Judgment of February 24th, 1982, I.C.J. Reports 1982.
URL: https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/63/063-19820224-JUD-01-00-
EN.pdf. (дата звернення: 30.10.2021).
10. Dissenting opinion of Judge Oda, International Court of Justice, Judgment
of 11 September 1992. URL: https://www.icj-cij.org/en/case/75/judgments. (дата
звернення: 01.11.2021).
 42

11. Fisheries Case. Judgment of 18 December 1951. URL:

icj-cij.org/public/files/case-related/5/1811.pdf. (дата звернення: 30.10.2021).
12. Fisheries jurisdiction case, Merits, Judgment of July 25th, 1974. I.C.J.
Reports 1974. Материалы о данном споре см. также в: International Law Reports.
Vol. 55, Cambridge, 1979. Ed. E. Lauterpacht. pp. 149-408.
13. Gidel G., Le droit international public de la mer, (Paris, 1932-4), vol.III.
URL: https://www.worldcat.org/title/droit-international-public-de-la-mer/oclc/
8955482. (дата звернення: 30.10.2021).
14. Historic Bays, Memorandum by the Secretariat of the United Nations, А/
CONR 13/1. Official Records of the United Nations Conference on the Law O f the
Sea 1958. - Volume I (Preparatory documents), 1958.
15. Juridical régime of historic waters, including historic bays. URL:
https://legal.un.org/ilc/guide/8_4.shtml. (дата звернення: 30.10.2021).
16. Official Records of the General Assembly, 1958. Thirteenth Session, Sixth
Committee, 597th and 598th meetings and annexes to agenda item 58. URL:
http://legal.un.org/ilc/publications/yearbooks/Ybkvolumes(e)/ILC_1962_v2_e.pdf.
(дата звернення: 31.10.2021).
17. Pharand D. Pharand, Historic Water in International Law with Special
Reference to the Arctic. University o f Toronto. 1971. №. 21. Р. 1-14.
18. Schotten G. Der historische Titel im Meeresvoelkerrecht. Bonn. 1967.
208 р.
19. Shukairy А. Territorial and Historical Waters in International Law. 1967.
264 р.
20. United Nations Conference on the Law of the Sea. Official Records.
Volume III: First Committee (Territorial Sea and Contiguous Zone), Summary
records of meetings and Annexes, Geneva, 24 February - 27 April 1958. URL:
https://digitallibrary.un.org/record/857999?ln=ru. (дата звернення: 31.10.2021).
21. United States v. Louisiana, 470 U.S. 93 (1985). URL:
https://supreme.justia.com/cases/federal/us/470/93/. (дата звернення: 30.10.2021).
 43

22. Yearbook of the International Law Commission. I960. Volume I. P. 111-

116. URL: https://legal.un.org/ilc/publications/yearbooks/english/ilc_1960_v1.pdf.
(дата звернення: 31.10.2021).