«Люди зневажають релігію.

Вони ненавидять її і бояться, що вона

істинна.»
Релігія має силу. Чому? Тому що людина отримує право скоритися і не
називатися слабкою. Скорившись Богу людина виконує своє призначення.
Частина людей, що радо спиняються на цьому, засинають. Частина із
упокорення починає довгий шлях занурення у себе та Бога. Страх не
безпричинний. Якщо релігія – правда, то чи не весь наш світ має стати
інакшим. Релігія не перемінює все навпаки, а являє речі в новому світлі.
Погодитися на релігію не означає в усьому пристати тепер до протилежного,
а означає почати довгий і дивний шлях пізнання з іншими мірами, з іншими
принципами, з іншими визначеннями речей. Якщо релігія істинна – істинна
нескінченна пустота, яку Господь нас запрошує пізнати. Це завдання лякає
найдужче, це завдання може нищити значно глибше ніж навіть покора.
«Щоб їх від цього вилікувати треба показати, що релігія аж ніяк не
суперечить раціо»
Я можу повірити, що релігія раціо не суперечить, що божественні
закони, які усе врівноважують з’єднують в собі наші інтуїтивні почування із
логічними системами, але досі я не зможу пізнати релігію. Як Паскаль хоче
довести, що релігії можна довіряти, якщо досвідчити її до кінця люди все
одно не мають можливості?
«Достоповажна, бо добре пізнала людину.»
Отже, можемо отримувати доказ правдивості релігії в тому, чи
збігається те, що ми самі про себе знаємо із тим, що про нас нам каже релігія.
Зв’язок, який прокладений між Богом і людиною людину освітлює, людину
ставить до порівняння поруч із Тим, хто теж має дух – тож дивимось в себе і
дивимось у Святе Письмо і можемо порівнювати побачене.
«Гідна любові, бо обіцяє істинне благо»
На цьому кроці ми потребуємо питання про те, що таке істинне благо.
Мир, спокій і гармонія, що їх людина прагне досягти в результаті зусиль, які
докладає щоби впоратися із життям. Навряд чи є сенс поводитись до Бога
любовно і виявляти добро до людей, якщо ціль це отримати своє істинне
благо – адже віра і всі супровідні до неї дії мають сенс лиш якщо щирі. Тож
захищати релігію доводячи, що вона – істинне благо, є доволі небезпечною
справою. Більшість, тих, хто не знають, що таке істинне благо, але вірять у
відповідність свого про це уявлення, це лиш зіб’є зі шляху.
Проте, можливо, дошукування Паскаля, які я чую в цьому невеличкому
абзаці, що, можна сказати, є лейтмотивом його духовних роздумів, є його
особистою надією? Чи може Паскаль, маючи звичку до системного,
математично-справедливого мислення дозволити собі непояснену любов, до
Бога? Паскаль шукає блага для людей і для себе поки він знаходиться в
науці, тепер коли потрапляє в сферу духовних пошуків теж має потребу
легітимізувати свої чуття прагматикою, ствердити, що релігія в першу чергу
потрібна, а вже тоді приємна?
Також важливою, на мою думку, ідеєю Паскаля є те, що через розумове
пізнання Бога відбувається скоріше пізнання свого розуму ніж Бога. Отже,
Бог, окрім всього іншого, є ідеальним об’єктом для тренування власної
свідомості. Розум жодною мірою не заперечує Бога, але може заважати нам,
оскільки увага людини буде прикута до когнітивних процесів всередині неї, а
не до Бога.
Паскаль все ж не відходив від того, щоб і в межах науки шукати
відповіді відповідно до християнської настанови. Він мав добре розвинену
інтуїцію, що вела його до пізнання Бога і пізнання загалом. Паскалеві слова
“Не в Монтені, а в мені, міститься те, що я вичитую” – також є посяганням на
певний герметизм в пізнанні. Тобто він сам визначає кінцеву суть для себе.
Шукання віри Паскалем є строкатими, просякнутими сильною
покорою, але і революційністю деяких агрументацій. Але що таке для
Паскаля людина, він сам? Як він зміг пізнати себе самого через свої
міркування про Бога, через релігію, яка власне «пізнала людину»?
Людина вбога. Людина позбавлена власної, автентичної духовності та
або ж перебуває в стані занепаду або в стані шукання. Все щастя людини і
внутрішній добробут визначені Божим милосердям. І відповідно всі наші
поривання, зусилля, уважність мають бути спрямовані на те, щоби вхопити і
сприйняти милосердя, яке Бог хоче виявити. Те, наскільки людина пізнала
світ теж визначається Божественною участю, одкровенням, оскільки
інструменти, що людина має радше підходять аби пізнавати тілесне, аніж
духовне, та й все одно вони є досить обмеженими. Людина все одно має
тягнутися до пізнання духовного – а значить і служінню Богові на своєму
місці – протягом усього життя. Все ж Паскаль віддає людині належне:
людина здатна докладати максимум зусиль, аби збагнути і виконати правду.
Тож, навіть якщо не пізнати, людині лишається тягнутися до цього завжди.
І в тому що людина нескінченно тягнеться до пізнання час до часу визирає її
страх про те, що саме релігія виявиться істинною. Але заразом це дає і надію,
бо духовні і інтелектуальні шукання тоді набувають сенсу.