Порівняльний аналіз головних аспектів послання Івана Павла II «Veritatis

splendor»
«Veritatis splendor» – це енцикліка Івана Павла II, яка відкриває основні
проблеми вчення Церкви. Адже у будь-який період Церква розвивається і
поширює свої діяння на членів Тіла Христового. Тому енцикліка є певним
документом, згадкою для кожного християнина, щоб ті не забували про
моральні цінності та закони, які, в кінцевому результаті, мають привести до
вічного життя з Христом.
Апостолам була дана місія розвивати і берегти єдність віри і моралі. Зараз цим
мають займатися їхні наступники – єпископи та священнослужителі. Церква
повинна завжди й усюди проголошувати моральні принципи, які стосуються і
соціального порядку.
Об`явлення Старого і Нового Завітів мають спільні елементи моральної
поведінки: підпорядкованість людини Богові, зв’язок між моральним добром
вчинків людини і вічним життям; наслідування Христа, дар Святого Духа як
джерело морального життя. Що ж стосується моралі, то Тіло, тобто Церква,
завжди пам'ятає слова свого Голови – Ісуса Христа. Святе Письмо є живим
джерелом морального вчення Божого. Моральні роздуми Церкви
зосереджувались у новій богословській науці – моральному богослов`ї. Воно
вивчає Божественне Об’явлення, відповідає вимогам людського розуму,
розглядає вчинки особи, чи вони є морально добрі, чи злі.
Світ рухається вперед, відбуваються різні наукові поштовхи. Тому завдання
богословів, за думкою II Ватиканського собору, є вдосконалення морального
богослов`я. Вартує шукати доступних шляхів передання цієї науки сучасним
людям, шануючи всі вимоги і передання.
В наш час, коли людина здобула більше визнання у суспільстві, відкривається її
відчуття свободи, і вона більше усвідомлює гідність людської особи. Сучасна
думка вивищує свободу, робить з неї джерело і принцип цінностей. Попри
позитив, йдуть ще й також негативні речі. Існує велика кількість дисциплін, що
вивчають людину у всіх її проявах, проте деякі з них через свій індивідуалізм
ведуть до заперечення людської природи.
Людина не здатна сама вирішувати що є добрим, а що є злим. Про це навіть
сказано в Бут 2, 16-17. Тільки Бог має таку владу. Людина безперечно є вільною,
здатна сприйняти Божі Заповіді, але найбільше її покликання – «прийняти
моральний закон, який Бог дає їй» 1. Божий закон в ніякому разі не звужує
свободу, він захищає її і розвиває. Сучасне розуміння свободи дає свій
позитивний вплив і на католицьке богослов’я: прагнення розвинути діалог із
сучасною культурою, показуючи зрозумілий для всіх характер моральних норм.
Дехто пропонує повну самоправність розуму щодо моральних норм, які мають
на меті належне спрямування в цьому світі. Виникає проблема: такі норми
виражають закон, що людина створила сама для себе, і джерелом був би тільки
людський розум.
Бог дав людині змогу шукати свого Спасителя і досягнути найвищої
досконалості, залишившись вірним Богові. Вона бере участь у Божому
пануванні. Це і є прояв правдивої свободи. Людина панує над світом, вона
зобов’язана піклуватися та бути відповідальною за нього. Особа через морально
добрі вчинки розвиває у собі подобу Божу. Моральний закон походить від Бога і
в Ньому знаходить своє джерело: силою природного розуму, який походить від
Божественної мудрості, він є водночас власним людським законом. Людська
свобода і Божий закон взаємно доповнюють одне одного, це виражається в
добровільному підкоренні людини Богові, а також у безкорисливій доброті Бога
до людини.
Для того, щоб робити добро і уникати зла, потрібно вміти їх розрізняти. Це
розрізнення відбувається завдяки природному розумові, яке є віддзеркаленням
Божого обличчя в людині (Пс 4, 6).
Вічний закон – одвічний Божий задум створення та спасіння людини і
покликання, закладене в самому її бутті. Природний закон є вираженням
вічного Божого закону, оскільки морально добрим буде те життя та діяльність
людини, при яких людина бере участь Божому промислі, стає співтворцем
самого себе. Розум та людський закон підпорядковується Божій Премудрості

1
Іван Павло II, Veritatis splendor, 35.
та Божому Законові. Церква з пошаною ставиться до Об’явлення, окрім цього
вона отримує Новий Закон, який сповнюється в Ісусі Христі та Святому Дусі.
Бог створив людину розумною і вільною, тому вона здатна визначити суть своєї
поведінки. Богослови засуджують штучне запліднення, контрацепцію,
дошлюбні статеві стосунки, гомосексуалізм і визнають за морально
недопустимі саме на основі такої концепції статевого акту. Людська природа і
тіло є необхідними, щоб свобода могла робити свій вибір зовнішньо. Але це
суперечить єдності людської особи, душа якої є формою її тіла. Тільки єдність
душі і тіла є суб’єктом моральних вчинків. Кожна людина пов’язана з певною
культурою, але є щось таке, що перевищує її – це людська природа. Вона є
мірою культури і завдяки їй людина утверджує свою гідність.
Взаємозв’язок між свободою особи і Божим Законом найглибше виявляється у її
моральній свідомості – сумлінні. У серці відбувається діалог людини з Богом,
воно є свідченням самого Бога. Сумління – це судження, яке сповіщає, що треба
робити, а що ні. Воно накладає на особу обов’язок здійснювати певний вчинок,
тут виявляється зв’язок між свободою і правдою. Джерелом гідності сумління є
завжди правда. Людина здатна формувати совість, постійно спрямовувати її до
правди і добра. Церква і Вчительський Уряд допомагають її упорядковувати.
Що стосується гріха, то розрізняють смертні і легкі гріхи. Смертний – це той,
котрий стосується важкої матерії і виконаний повністю свідомо та з цілковитої
згоди ( відкинення Бога, Його Заповідей). Легкий гріх – шкода суб’єкту
принесена незначна, особа не до кінця задіяна у морально злому вчинку.
Вчинки людини є моральними актами, бо визначають, чи людина, яка їх
виконує є добра чи зла. Моральність людського акту залежить від об’єкту, що
його свідомо і добровільно вибирає воля. Ні обставини, ні намір ніколи не
перетворять внутрішньо злий за своїм об’єктом акт у суб’єктивно добрий та
виправданий.
Сучасна культура втратила зв’язок між правдою, добром і свободою, тому
місією Церкви є допомогти віднайти людині цей зв’язок. Ще однією метою є
формування сумління, яке б ґрунтувалась на правді. Свобода є даром, який є
частиною гідності людини. Вона здійснюється у даруванні себе. Мучеництво –
найвищий рівень свідчення моральної правди. Воно прийняте як підтвердження
непорушності морального порядку, свідчить про красу і святість Божого Закону,
а також про недоторканність особистої гідності людини, створеної на Божий
образ і подобу. Лише Бог, Найвище Добро, є непорушним фундаментом і
незамінною умовою моральності. Отже, найвище Добро і моральне добро
зустрічаються в правді, щоб дати вихід правдивій свободі. Катехизм
Католицької Церкви закликає практикувати чесноту поміркованості,
справедливості, і чесноту солідарності2. Людина завжди відчуває допомогу
божественної Благодаті та її співпраці з людською свободою.
З вище прочитаного можна зробити висновок, що покликання кожної
богопосвяченої особи, або просто богослова є євангелізувати людей,
пояснювати їм значення моральності, щоб ті могли розрізнити добро від зла.
Кожен християнин має пам’ятати, що метою життя є святість, яка, в кінцевому
результаті, приводить до вічності з Богом. Святий Дух провадить нас, є Тим, без
якого євангелізація не дійсна. Ціла Церква покликана євангелізувати і свідчити
про життя віри. Хто, як не ми побудує мости між людиною, її свідомістю і
вічним пізнанням Бога.

2
Іван Павло II, Veritatis splendor, 100.
Використана література:
«ЕНЦИКЛІКА ІВАНА ПАВЛА ІІ VERITATIS SPLENDOR – СЯЙВО
ІСТИНИ» // сайт: Католицький Оглядач, 13 листопада 2013, <
http://catholicnews.org.ua/enciklika-ivana-pavla-ii-veritatis-splendor-syayvo-istini >
(дата звернення: 14 грудня 2017).